«Чому Захід панує - натепер»

Чому Захід панує - натепер (fb2) - Чому Захід панує - натепер (пер. Ольга Кочерга) 7072K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Иэн Мэттью Моррис

Ян Морис. Чому Захід панує — натепер

Це дивовижна книжка: сотні сторінок найновітнішої інформації про всі аспекти змін. До того ж питання майбутнього: Що принесе новий розподіл? Чи стануться в Європі великі зміни? Чи нав'яжуть мільйони імігрантів всім іншим нові правила? Були часи, коли Європа могла ввібрати будь-яких і всіх прибульців. Тепер прибульці можуть нав'язувати свої умови. Захід, можливо, далі буде панувати, але правила можуть бути зовсім іншими.

David S. Landes [Дейвід С. Лендес], автор книжки Багатство та злидні націй

Ян Морис повернув історії становище, що вона колись посідала. Це вже не низка дискусій на запорошені теми і не набір простеньких оповідей, хоча оповідей він подає багато і робить це блискуче. Це справжній magister vitae — «вчитель життя». Він пояснює, звідки постав тіньовий поділ на Схід та Захід, чому він справді багато важить, і чим це може колись скінчитися. Його бачення вражає, його проза захоплює. Від Шефілду до Шанхаю кожен, хто хоче знати не лише, як вони стали тими, ким вони є, а й що чекає колись на їхніх дітей та дітей їхніх дітей, має прочитати цю книжку.

Anthony Pagden [Етоні Пеґден], почесний проф. політології та історії Каліфорнійського ун-ту в Лос-Анджелесі

Це величезна праця синтезу та аргументації, що збирає докупи матеріяли та авторитетні думки в неймовірному діяпазоні, аби дати нам свіже, чітке прочитання західно-східних стосунків. Із піднесенням Китаю та стрімким зростанням населення світу, Морис висновує з уроків тисячолітньої історії світу несподівані та моторошні висновки.

Andrew Marr [Ендрю Мар]

Вступ

Альберт у Пекіні

 ондон, 3 квітня 1848 року. Королеві Вікторії болить голова. Вона вже двадцять хвилин як стоїть навколішки, притулившися обличчям до дерев'яного пірсу. Вона сердита, перелякана, стомилася стримувати сльози, а тут ще й задощило. Мжичка просякає її одяг, вона починає тремтіти й лише сподівається, що ніхто не сприйме це як ознаку страху.

Її чоловік поруч. Простягнувши руку, вона могла б спертися на його плече, чи доторкнутися до мокрого волосся, чи зробити ще щось, аби надати йому сили витримати те, що насувається. Якби ж то час зупинився... чи пришвидшився... Якби ж то вони були деінде, але не тут...

І так вони чекають — Вікторія, Альберт, герцог Велінгтонський і половина двору — на колінах під дощем. Напевне, на річці виникли негаразди. Флагманський корабель китайської армади надто великий і не зміг увійти до Східноіндійських доків, тому губернатор Цїїн урочисто прибуває до Лондона на меншому панцерному пароплаві, що носить його ім'я. Проте навіть цей корабель завеликий для доків біля Чорної стіни, тому його тягнуть шість буксирів, спричиняючи метушню та безлад. Ціїнові це явно не подобається.

Краєчком ока Вікторія бачить на причалі невеликий гурт китайців. Годину тому їхнє шовкове вбрання та кумедні шапки видавалися розкішними, але тепер вони наскрізь змокли від англійського дощу. Чотири рази цей гурт починав якусь східну какофонію, чекаючи, що Ціїна паланкіном доправлять до берега, й чотири рази мусив спинятися. На п'ятий раз вони спромоглися його привітати. У Вікторії всередині все охололо. Ціїн нарешті опинився на березі. Це справді сталося.

Аж ось представник Ціїна прямо перед ними, так близько, що Вікторія бачить візерунок на його черевиках. Це маленькі дракони, що випихкують вогонь та дим. Шитво надзвичайно гарне, набагато тонше, ніж можуть зробити її гаптувальниці.

Представник бубонить, читаючи офіційне послання з Пекіна. Вікторія вже знає його зміст: Великий Незрівнянний Високоосвічений Імператор Даоґуан прихильно ставиться до бажання королеви Британії визнати владу імперського сюзерена, Він згоден виконати прохання Вікторії й дозволяє платити данину та податки, всіляко його шанувати та виконувати його накази. Імператор згоден вважати її королівство однією зі своїх підлеглих територій і дозволити Британії йти китайським шляхом.

Проте вся Британія знає, що відбулося насправді. Спочатку китайців вітали. Вони допомагали фінансувати війну проти Наполеона, що закрив їм порти на континенті. Але від 1815 року вони продавали свої товари у британських портах за дедалі нижчими цінами й таким чином позбавили ринку ланкаширські бавовнопрядильні фабрики. Коли британці запротестували й підняли тарифи, китайці спалили гордий Королівський флот, вбили адмірала Нельсона й спустошили всі міста на південному узбережжі. Протягом майже вісьмох сторіч Англія давала відсіч усім завойовникам, а тепер ім'я Вікторії зганьблено назавжди. Її правління було оргією вбивств, насильства, грабунків, поразок, безчестя та смерти. І ось сам Ціїн, злісний будівничий волі імператора Даоґуана, прибув цідити облуду та лицемірство.

У належний момент перекладач Вікторії, що стоїть навколішки поруч із нею, легенько кашляє — так, аби не почув ніхто, крім неї. Це сигнал. Ціїнів посіпака досяг фрагменту, де її оголошено підлеглою правителькою. Вікторія підводить чоло від пірсу й випростується, аби отримати варварську шапку та вбрання, що символізує знеславлення її нації. Вона вперше дивиться на Ціїна. Хоч як це дивно, цей не надто молодий і ще не старий чоловік видається досить розумним та енергійним. Чи справді він такий монстр, як у її жахах? А Ціїн вперше дивиться на Вікторію. Він бачив її коронаційний портрет, але королева виявилася ще огряднішою та невиразнішою, ніж він очікував. І молодою, дуже, дуже молодою. Вона змокла, обличчя поцятковане дрібками налиплого мулу. Вона навіть не знає, як належить правильно виконувати низький уклін. Як погано виховано цих людей!

Аж ось настає мить найчорнішого, неймовірного, неможливого лиха. Двоє мандаринів, низько вклоняючися, виходять з Ціїнового почту вперед і допомагають Альбертові стати на ноги. Вікторія знає — вона не може дозволити собі жодного звуку чи жесту. Втім насправді вона скам'яніла на місці й не змогла б запротестувати, навіть якби намагалася.

Вони забирають Альберта. Він рухається повільно, з величною гідністю, потім зупиняється й дивиться на Вікторію. В цьому погляді цілий світ.

Вікторія знепритомніла. Один з китайців підтримав її, не дав впасти на пірс — не належить, аби королева, навіть чужа ворожа королева, забилася в таку мить. Рухаючися як сновида, важко дихаючи, із застиглим обличчям Альберт полишає свою країну. Вгору трапом, до розкішної замкненої каюти, потім до Китаю, де сам імператор прийме його як васала в Забороненому Місті.

Вікторія опритомніла, Альберта вже немає. Тепер, нарешті, вона захлинається плачем. Альбертів шлях до Пекіна може забрати близько півроку, так само дорога назад, а ще може статися, що йому доведеться кілька місяців чи років чекати в оточенні тих варварів, поки імператор погодиться на авдієнцію. Що їй робити? Як самотужки захистити свій народ? Як вона зможе дивитися в вічі цьому гидкому Ціїнові після всього, що він їм заподіяв?

Альберт так і не повернувся. В Пекіні він здивував двір, бо вільно володів китайською мовою та добре знав конфуційську класику. Але слідом прилетіли звістки про повстання безземельних селян, що трощили молотарки по всій південній Англії, та про криваві вуличні бійки, що лютували в половині європейських столиць. Трохи згодом імператор отримав від Ціїна листа з порадою заради безпеки тримати якнайдалі від країни такого талановитого принца, як Альберт. Причиною всіх цих заворушень є протест не лише проти китайського володарювання, а й проти болючої модернізації. Проте, коли маєш до діла з таким буйним людом, ризикувати не варто.

Отже, Альберт залишився в Забороненому Місті. Він більше не носив англійських костюмів, мав зачіску з маньчжурським хвостом і з кожним роком поглиблював своє знання китайської класики. Він постарішав, самотній серед пагод, і, по тринадцяти роках у позолоченій клітці, просто пішов з життя. На іншому кінці світу Вікторія замкнулася в погано опалюваних приватних покоях у Букінґемському палаці й ігнорувала своїх зверхників. Ціїн правив Британією замість неї. Чимало так званих політиків були готові плазувати, аби лиш доступитися до нього. Коли 1901 року Вікторія померла, не було влаштовано навіть державного похорону. Лише знизування плечима та криві посмішки супроводжували відхід останньої визначної особи епохи, Що передувала володарюванню Китайської імперії.

Луті в Балморалі[1]

 вичайно ж, насправді все відбувалося не так. Чи, принаймні, лише дещо відбувалося якось так. Справді існував китайський корабель під назвою «Ціїн», і він справді у квітні 1848 року заходив до Східноіндійських доків Лондона. Але це була не панцерна канонерка, що привезла до Лондона китайського губернатора, а лише весело розмальована дерев'яна джонка. Британські торгівці з колонії корони в Гонконгу купили її за кілька років до того й вирішили, що доправити її до метрополії буде непоганою забавою.

Королева Вікторія, принц Альберт та герцог Велінгтонський справді приходили на берег, але не вклонятися новому зверхникові, а разом із туристами повитріщатися на перший китайський корабель, що його побачили в Британії.

Корабель справді носив ім'я губернатора Ґуанчжоу[2]. Але 1842 року Ціїн не приймав капітуляції Британії після поразки Королівського флоту. Насправді він того самого року вів перемови про капітуляцію Китаю. Невелика британська ескадра потопила всі військові кораблі, що змогла знайти, змусила замовкнути берегові батареї та перекрила Великий китайський канал, що з'єднував Пекін з багатою на рис долиною Янцзи, й таким чином поставила столицю перед загрозою голоду. 1848 року Китаєм справді правив імператор Даоґуан. Але він не відривав Альберта від Вікторії. Королівське подружжя тішилося щастям з перервами на примхи Вікторії до 1861 року, коли Альберт помер. Насправді це Вікторія та Альберт знищили Даоґуана.

Історія часто буває химернішою, ніж вигадки. Земляки Вікторії розбили Даоґуана та розтрощили його імперію заради найбританськішого з уподобань — чашки чаю (точніше кількох мільярдів чашок чаю). Протягом 1790-х років британська Ост-Індська компанія, що правила в більшій частині південної Азії як у себе вдома, щороку доправляла морем до Лондона 23 мільйони фунтів китайського чайного листя. Прибутки були величезні, але була одна проблема: китайський уряд не хотів імпортувати навзамін британські промислові товари. Він хотів лише срібла, і компанія мала клопіт, коли брак срібла гальмував торгівлю. Проте торгівці скоро з радістю дізналися, що поряд із бажаннями китайського уряду були ще бажання китайського народу, а народ хотів чогось іншого, а саме — опію. Найліпший опій ріс в Індії, що перебувала під контролем компанії. Торгівці продавали опій за срібло в Ґуанчжоу (єдиному китайському порті, де могли гендлювати чужоземці), купували за це срібло чай, а потім з величезним зиском продавали чай у Лондоні.

Як часто буває в бізнесі, розв'язок однієї проблеми породжує іншу. Індійці їли опій, британці його розчиняли й пили, інколи в такий спосіб заспокоюючи немовлят. Щороку споживано від десяти до двадцяти тонн зілля. Обидва способи давали слабкий наркотичний ефект, достатній, аби спричинити натхнення в дивного поета чи спонукати кількох графів та герцогів до нових дискусій, але загалом нешкідливий. Однак китайці курили опій. Відмінність тут десь така, як між жуванням листя коки та палінням люльки з креком. Британські торгівці зіллям примудрилися не помітити цієї відмінности, але Даоґуан її помітив. 1839 року він оголосив зіллю війну.

Це була дивна війна, що швидко перетворилася на особисте протистояння спеціяльного комісіонера Лінь Цзе-сюя, Даоґуанового заступника в усіх справах, пов'язаних із зіллям, та капітана Чарлза Еліота, британського суперінтенданта з торгівлі в Ґуанчжоу. Коли Еліот усвідомив, що програє, він переконав торгівців поступитися Ліньові спірними 1700 тоннами опію, пообіцявши, що британський уряд гарантуватиме їм відшкодування збитків. Торгівці не знали, чи мав насправді Еліот повноваження давати таку обіцянку, однак пропозицію прийняли. Лінь дістав опій, Еліот зберіг обличчя та забезпечив дальший перебіг торгівлі чаєм, а торгівці дістали за своє зілля найвищі ціни (плюс відсотки та транспортування). Виграли всі.

Тобто всі, крім лорда Мелберна, прем'єр-міністра Британії. Мелберн не виграв, бо мусив знайти 2 мільйони фунтів стерлінгів на компенсацію торгівцям зіллям. З боку простого морського капітана було чистим божевіллям ставити прем'єр-міністра в таке становище, але Еліот покладався на торгівельну спільноту, що мала пролобіювати відшкодування грошей в парламенті. Особисті, політичні та фінансові інтереси щільно зосереджувалися навколо Мелберна доти, доки він вже не мав вибору й мусив заплатити. Потому він відрядив до Китаю експедицію, що мала змусити китайський уряд повернути Британії гроші за конфіскований опій.

Це були не найкращі часи Британської імперії. Сучасні аналогії ніколи не дають точної картини, проте уявімо собі, що у відповідь на велику акцію Агенції з боротьби з наркотиками США тихуанський картель умовив би уряд Мексики вчинити збройний напад на Сан-Дієґо з вимогою до Білого Дому відшкодувати наркобаронам вартість конфіскованого кокаїну за вуличною ціною (плюс відсотки та вартість транспортування) та ще й повернути кошти, витрачені на військову операцію. Уявімо собі до того ж, що під час перебування в цьому регіоні мексиканський флот захопив би острів Каталіна, створив би на ньому базу для наступних операцій і погрожував би Вашингтонові блокадою доти, доки Конгрес надав би наркобаронам Тихуани монопольні права в Лос-Анджелесі, Чікаґо та Нью-Йорку.

Звичайно, тут є відмінність — Мексика не має змоги бомбувати Сан-Дієґо, тоді як Британія 1839 року могла робити все, що хотіла. Британські кораблі змели китайський захист, Ціїн підписав принизливу угоду, що відкривала Китай для торгівлі та місіонерів. На відміну від Альберта в уявній сцені, що я намалював на початку цього вступу, Даоґуанових дружин не забрали до Лондона, однак опійна війна все одно знищила Даоґуана. Він розчарував 300 мільйонів своїх підданців і зрадив традицію, що тривала дві тисячі років. Він мав усі підстави почуватися нездарою. Китай розвалювався. Швидко поширювалася наркоманія, держава втрачала контроль, традиції заникали.

До цього непевного світу прийшов невдалий кандидат в державні службовці на ім'я Хун Сюцюань, що виріс поза Ґуанчжоу. Чотири рази він приїздив до міста складати виснажливі іспити на здобуття посади в державній службі й чотири рази провалювався. 1843 року він нарешті припинив ці спроби й повернувся до свого села. У гарячкових снах янголи взяли його на небо. Там Хун зустрів чоловіка, що був, як йому сказали, його старшим братом. Удвох вони пліч-о-пліч билися з демонами під пильним поглядом свого бородатого батька.

Цього сну не міг витлумачити ніхто, й Хун на кілька років про нього навіть забув, аж поки розгорнув маленьку книжечку, що йому дали в Ґуанчжоу під час однієї зі спроб скласти іспити. Книжечка подавала стислий виклад християнських священних текстів і, як усвідомив Хун, містила ключа до його сну. Його братом зі сну був, безперечно, Ісус, відтак Хун ставав китайським сином Божим. Він та Ісус вигнали демонів з неба, але сон до того ж вістив, що Бог хоче, аби Хун позбавив від них і землю. Стуливши докупи суміш євангелійного християнства та конфуційства, Хун проголосив Небесну Державу Великого Спокою. Під його прапором зібрався натовп розлючених селян та бандитів. Близько 1850 року ця строката юрба перемагала висланих назустріч здезорганізованих імперських вояків, а Хун, виконуючи Божу волю, вводив радикальні соціяльні реформи. Він перерозподілив землю, узаконив рівноправність жінок та чоловіків і навіть заборонив перев'язувати жінкам ноги.

На початку 1860-х років, коли американці масово вбивали один одного з гармат та багатозарядових рушниць у першій у світі новітній війні, китайці робили те саме в останній у світі традиційній війні, використовуючи шаблі та списи. Традиційна війна була набагато жахливішою, ніж новітня. Двадцять мільйонів загинуло, здебільшого через голод та хвороби, а західні дипломати не забарилися скористатися хаосом і просунутися далі у східну Азію. 1854 року американський комодор Пері в пошуках дозаправних портів між Каліфорнією та Китаєм змусив Японію відкрити свої порти. 1858 року Британія, Франція та Сполучені Штати дістали від Китаю нові концесії. Імператор Сяньфен зі зрозумілих причин ненавидів чужоземних негідників, що зруйнували державу його батька, Даоґуана, а тепер користалися з його війни проти Хуна. Він всіляко намагався ухилитися від нової угоди, але, коли потрапив у скрутне становище, британський та французький уряди зробили йому пропозицію, що відмовитися від неї було неможливо. Вони пішли походом на Пекін, і Сяньфенові довелося ганебно відступити до найближчої відпочинкової резиденції. Тоді європейці спалили його чудовий Літній палац, натякнули, що можуть зробити те саме із Забороненим містом, якщо захочуть, і Сяньфен поступився. Переможений ще нищівніше, ніж його батько, він відмовився полишати свій сховок чи коли-небудь зустрічатися з чиновниками й занурився в наркотики та секс. Роком пізніше він помер.

Принц Альберт пішов з життя кількома місяцями пізніше за Сяньфена. Альберт протягом багатьох років намагався переконати британський уряд, що через погану каналізацію ширяться хвороби, але, за іронією долі, імовірно помер саме від тифу, що потрапив до Віндзорського палацу через занедбані стічні труби. Ще сумніше те, що, коли він помирав, Вікторія, так само певна потреби мати сучасну водогінну систему, була у ванні.

Позбавлена кохання свого життя, Вікторія занурилася у сум та меланхолію. Проте вона була не зовсім сама. Британські офіцери подарували їй одну з найвитонченіших цікавинок, поцуплених під час грабунку Літнього палацу в Пекіні — песика пекінської породи. Вона дала песикові ім'я Луті[3].

Фіксація

 ому історія рухалася стежкою, що привела песика Ауті старішати поруч із Вікторією в замку Балморал, а не такою, що спрямувала б Альберта вивчати Конфуція в Пекіні? Чому 1842 року британські кораблі прорвалися рікою Янцзи, а не китайські — Темзою? Прямою мовою: чому Захід панує?

Твердження «Захід панує» може видаватися занадто категоричним. Зрештою, хоч би що ми розуміли під «Заходом» (я повернуся до цього питання дещо пізніше), від 1840-х років західні країни не завжди урядували світом, поразок у здійснюванні своїх планів вони зазнають досить регулярно. Багато хто з людей мого та старшого віку пам'ятають, як 1975 року американці принижено видиралися з Сайгона (тепер це Хошимін) і як протягом 1980-х японські заводи витиснули з ринку своїх західних конкурентів. Ще більше людей мають враження, що все, що ми нині купуємо, вироблено в Китаї. Проте так само очевидно, що протягом останніх ста років західні армії заходили до Азії, а не навпаки. Східноазійські уряди боролися проти західних капіталістичних та комуністичних теорій, тоді як жоден західний уряд не намагався застосовувати конфуційські чи даоїстські підходи. Представники Сходу часто долають мовні бар'єри й спілкуються англійською мовою, тоді як європейці вкрай рідко застосовують китайську чи японську. Один малайзійський правник відверто сказав британському журналістові Мартенові Жаку: «Я вбраний у ваш одяг, я розмовляю вашою мовою, я дивлюся ваші фільми, і дата сьогодні така, як кажете ви».[4]

Цього списка можна продовжити. Відтоді, як вояки королеви Вікторії забрали Ауті, Захід здобув безпрецедентне в історії домінування над світом. Моя мета — пояснити, чому це так.

На перший погляд завдання, що я собі накреслив, видається не надто складним. Майже будь-хто погодиться, що Захід панує, бо промислова революція відбулася на Заході, а не на Сході. У вісімнадцятому сторіччі британські підприємці вивільнили енергію водяної пари та вугілля. Заводи, залізниці та військові кораблі дали європейцям та американцям дев'ятнадцятого сторіччя змогу глобально поширити свою владу. Літаки, комп'ютери та ядерна зброя уздатнили їхніх наступників з двадцятого сторіччя зміцнити це домінування.

Звичайно, це не означає, що все мало відбутися саме так, як відбулося. Якби капітан Еліот не натиснув на лорда Мелберна 1839 року, Британія могла б не напасти на Китай того року; якби комісіонер Лінь приділяв більше уваги захистові узбережжя, британці не досягли б успіху так легко. Проте це означає, що незалежно від того, коли саме наставав критичний момент, хто саме сидів на троні, вигравав вибори чи командував арміями, у дев'ятнадцятому сторіччі Захід завжди перемагав. 1898 року британський поет та політик Гілер Белок добре підбив підсумок:

Що б не відбувалося, ми маємо кулемета Максима, а вони не мають.[5]

Кінець оповіді.

Хіба що, звичайно, це не кінець оповіді. Це лише підстава порушити нове питання. Чому Захід мав кулемета, а більше ніхто не мав? Це питання я розгляну першим, бо відповідь підкаже нам, чому нині панує Захід. Маючи цю відповідь, ми зможемо сформулювати друге питання. Люди переймаються проблемою, чому Захід панує, зокрема й тому, що хочуть знати, як довго, в який спосіб і взагалі чи це буде тривати, тобто що буде далі.

Це питання ставало дедалі нагальнішим наприкінці двадцятого сторіччя, коли Японія постала як велика потуга, а на початку двадцять першого сторіччя воно неуникне. Обсяг китайської економіки подвоюється щошість років, і до 2030 року вона, мабуть, буде найбільшою в світі. Я пишу цю книжку на початку року 2010, коли більшість економістів вважають, що світового економічного двигуна перезапустить саме Китай, а не Сполучені Штати чи Європа. 2008 року Китай приймав надзвичайно видовищні Олімпійські ігри; двоє китайських «тайконавтів» здійснили космічні подорожі. Китай та Північна Корея мають ядерну зброю; західні стратеги стурбовані тим, як Сполучені Штати пристосовуватимуться до зростання китайської потужности. Питання про те, як довго Захід залишатиметься нагорі, стало пекучим.

Загальновідомо, що фахові історики є поганими пророками; більшість із них взагалі відмовляються говорити про майбутнє. Втім що більше я думав про те, чому Захід панує, то більше усвідомлював, що Вінстон Черчил, історик за сумісництвом, багато що розумів краще, ніж більшість професіоналів. «Що далі ви спроможетеся подивитися назад, — казав Черчил, — то далі ви побачите вперед». У тому ж дусі (навіть попри те, що Черчилові мої відповіді могли б не сподобатися) я припускаю, що знаючи, чому Захід панує, ми краще відчуватимемо, чого чекати від двадцять першого сторіччя.

Звичайно, я не перший намагаюся збагнути, чому Захід панує. Питанню вже добрих 250 років. До початку вісімнадцятого сторіччя воно поставало нечасто, бо не мало особливого сенсу. Коли європейські інтелектуали у сімнадцятому сторіччі почали серйозно думати про Китай, більшість із них почувалися відстрашеними давниною та складністю Сходу. Поодинокі представники Сходу, що звертали на Захід хоч якусь увагу, казали, що почуваються так само. Деякі китайські чиновники захоплювалися оригінальними західними годинниками, диявольською артилерією та точними календарями, але в усьому іншому вважали чужоземців невиразними й не бачили в них чогось, вартого наслідування. Якби китайські імператори вісімнадцятого сторіччя знали, що французькі філософи, як-от Вольтер, вихваляли їх у своїх поемах, вони напевне подумали б, що саме так французьким філософам і належало чинити.

А втім, відколи заводи почали задимлювати небо над Англією, європейські інтелектуали відразу усвідомили, що мають проблему. Зрештою не таку вже й погану: схоже було, що вони мають перейматися цілим світом. Було лише незрозуміло, чому саме.

Європейські революціонери, реакціонери, романтики та реалісти занурилися в шал дискусій на тему, чому Захід бере гору, й випродукували безліч контроверсійних припущень та теорій. Щоб відповісти на питання, чому Захід панує, варто, мабуть, виокремити дві базові течії, що їх я називатиму теоріями «тривалої зафіксованости» та «короткочасової випадковости». Не варто навіть казати, що далеко не всі ідеї чітко пасують до поглядів того чи того табору, однак такий поділ принаймні дає змогу дещо уточнити.

Теорії тривалої зафіксованости об'єднує ідея, що споконвіку якийсь ключовий фактор спричиняв великомасштабну непорушну відмінність між Сходом та Заходом і визначив наперед, що промислова революція має відбутися саме на Заході. Тривалісти шалено сперечаються, що то за чинник і коли саме він почав діяти. Дехто наголошує на матеріяльні сили — клімат, топографію, природні ресурси; інші вказують на менш матеріялістичні чинники — культуру, політику, релігію. Ті, що віддають перевагу матеріяльним силам, вважають «тривалий» час справді дуже довгим. Деякі з них дивляться на п'ятнадцять тисяч років назад, у кінець льодовикового періоду; дехто йде в минуле навіть далі. Інші, що роблять наголос на культурних чинниках, вважають тривалий час дещо коротшим, простяглим десь на тисячу років, до Середніх віків, чи на дві з половиною тисячі років, до часів грецького мислителя Сократа та великого китайського мудреця Конфуція. Тривалісти згідні в одному: британці, що завоювали собі шлях до Шанхаю у 1840-ві роки, та американці, що змусили Японію відкрити порти десятиріччям пізніше, були несвідомими агентами низки подій, зрушених за тисячі років до того. Триваліст сказав би, що починаючи цю книжку з контрасту між сценаріями Альберт у Пекіні та Ауті в Балморалі, я вчинив щиру дурницю. Королева Вікторія завжди мала перемагати, результат був невідворотний. Він був закладений протягом незліченних поколінь.

Приблизно від 1750 до 1950 року всі пояснення того, чому Захід панує, були варіяціями на тему тривалої зафіксованости. Найпопулярнішою була версія, що європейська культура просто вища за будь-яку іншу. Від кінця Римської імперії більшість  європейців усвідомлювали себе насамперед християнами, простежуючи своє коріння до Нового Заповіту. Проте, коли інтелектуали вісімнадцятого сторіччя спробували пояснити причини початку панування Заходу, дехто з них запропонував іти до джерел уздовж іншої лінії. За їхніми словами, дві з половиною тисячі років тому стародавні греки створили унікальну культуру розуму, винахідливости та свободи. Таким чином Європу спрямовано на іншу (кращу) траєкторію, ніж решту світу. Схід також мав свої знання, проте його традиції були надто плутаними, надто консервативними, надто єрархійними, що унеможливлювало змагання з думкою Заходу. Багато хто з європейців дійшов висновку, що вони вигравали конкуренцію з усіма іншими завдяки своїй культурі.

Перед 1900 роком інтелектуали Сходу намагалися пристосуватися до економічної та військової зверхности Заходу й часто визнавали цю теорію, хоча й з відхилами. Протягом двадцяти років після появи комодора Пері в Токійській бухті, рух «Цивілізація та Просвітництво» перекладав японською мовою класичні твори французького Просвітництва та британського лібералізму й пропонував наздоганяти Захід шляхом демократії, індустріялізації та емансипації жінок. Дехто навіть пропонував зробити англійську мову державною. Інтелектуали, зокрема Фукудзава Юкіті у 1870-і роки, вважали проблему довготривалою. Джерелом багатьох рис японської культури був Китай, а в далекому минулому Китай пішов жахливо хибним шляхом. Відтак Японія була лише «напівцивілізованою». Проте, визнаючи проблему довготривалою, Фукудзава не вважав її зафіксованою. Відмовившися від китайського шляху, Японія могла стати цивілізованою цілковито.

На відміну від японців, китайським інтелектуалам не було від кого відмовлятися, крім себе. У 1860-і роки представники руху «Самозміцнювання» стверджували, що китайські традиції залишалися засадничо твердими, Китай мав лише побудувати кілька пароплавів та купити в чужоземців якусь кількість вогнепальної зброї. Як виявилося, це було помилкою. 1895 року змодернізована японська армія заскочила китайську фортецю зухвалим нападом, захопила закордонну зброю та повернула її проти китайських пароплавів. Проблема була явно глибшою, ніж наявність правильної зброї. На початку двадцятого сторіччя китайські інтелектуали взялися наслідувати японський приклад і перекладати західні книжки з еволюції та економіки. Подібно до Фукудзави, вони дійшли висновку, що панування Заходу було тривалим, але не зафіксованим. Відтак, відкинувши власне минуле, Китай теж міг надолужити згаяне.

Деякі західні тривалісти вважали, що Схід просто не міг нічого вдіяти. За їхніми словами, культура дала Заходові переваги, але панування Заходу не можна було пояснити лише цим, бо сама культура мала матеріяльні джерела. Дехто вважав, що Схід був надто спекотним чи надто хворобливим, тому тамтешні люди не змогли розвинути новаційної культури, подібної до західної. Чи, можливо, Схід мав завелике населення, що споживало всі надлишки, тримало життя на низькому рівні та протидіяло постанню будь-чого, подібного до ліберального далекоглядного західного суспільства.

Теорії тривалої зафіксованости мали розмаїте політичне забарвлення, але найважливішою та найвпливовішою була версія Карла Маркса. Саме тоді, коли британські війська звільняли Ауті, Маркс (він був тоді дописувачем китайської колонки газети Нью-Йорк Дейлі Триб'юн) припустив, що реальним чинником, що зафіксував панування Заходу, була політика. Він писав, що протягом тисяч років східні держави були такими надзацентралізованими й надпотужними, що по суті зупинили плин історії. Європа прогресувала від античности до капіталізму через феодалізм, а пролетарські революції створювали передумови комунізму, тоді як Схід був загерметизований у бурштині деспотизму й не міг долучитися до прогресивної західної траєкторії. Коли історія пішла не тим шляхом, що передвіщав Маркс, пізніші комуністи (особливо Ленін та його послідовники) поліпшили його теорії твердженням, що революційний авангард міг би пробудити Схід з його одвічного сну. Але, наполягали леніністи, це могло статися, лише якщо вони спроможуться розтрощити старе закам'яніле суспільство, й за будь-яку ціну Ця теорія тривалої зафіксованости є не єдиною причиною того, що Мао Цзедун, Пол Пот та Кіми з Північної Кореї завдали своїм народам стільки лиха, але тяжкий тягар відповідальности на ній лежить.

Протягом двадцятого сторіччя на Заході відбувалися хитромудрі танці навколо нововиявлених фактів, що не пасували до оповідей про тривалу зафіксованість, і спроб тривалістів допасувати свої теорії таким чином, аби ці факти їм не суперечили. Наприклад, нині ніхто не заперечує, що, коли в Європі лише починалася епоха великих морських відкриттів, китайське мореплавство було значно досконалішим і китайські моряки вже знали береги Індії, Аравії, східної Африки і, можливо, Австралії[6]. Коли 1405 року євнух адмірал Чжен Хе ходив від Нанкіна до Шрі-Ланки, він вів близько трьохсот кораблів. Він мав цистерни з питною водою та велетенські «кораблі-скарбниці» з новітніми стернами, водонепроникними відділками та досконалими сигнальними пристроями. Серед 27 000 моряків було 180 лікарів та фармацевтів. Натомість, коли 1492 року Христофор Колумб відпливав з Кадіса, він мав лише дев'яносто людей на трьох кораблях. Корпус його найбільшого корабля мав водотоннажність у тридцять разів меншу, ніж корабель Чжена; його довжина, вісімдесят п'ять футів, була меншою, ніж грот-щогла Чжена й заледве вдвічі більшою за його стерно. Колумб не мав цистерн з питною водою чи справжніх лікарів. Чжен мав магнетні компаси й чимало знав про Індійський океан, зокрема мав морську карту довжиною двадцять один фут. Колумб майже ніколи не знав, де саме він є, не кажучи вже про те, куди прямує.

Це мало б змусити замовкнути будь-кого, хто припускає, що західне домінування було зафіксованим і в далекому минулому. Втім у кількох важливих книжках сказано, що Чжен Хе зрештою вписується в теорії тривалої зафіксованости, треба лише створити дещо складніші версії. Зокрема, економіст Девід Лендес у розкішній книжці Багатство та бідність націй відновлює ідею, що хвороби та демографія завжди давали Європі вирішальну перевагу над Китаєм, а ще й додає новий закрут, припускаючи, що густа заселеність сприяла централізації китайського врядування та зменшувала стимули використовувати Чженові подорожі. Не маючи конкурентів, більшість китайських імператорів більше переймалися тим, що торгівля може збагатити небажані групи, зокрема купців, ніж тим, як збільшити своє багатство; а позаяк держава була надпотужна, вони могли припинити цю небезпечну діяльність. 1430 року вони заборонили океанічні подорожі, а десь у 1470-х, можливо, знищили Чженові матеріяли, поклавши край величній епосі китайських досліджень.

Інший подібний випадок бачимо в класичній книжці біолога та географа Джареда Даймонда Зброя, мікроби і харч. Його головна мета — пояснити, чому саме в смузі широт від Китаю до Середземного моря постали суспільства, що створили найраніші цивілізації. Крім того, він припускає, що Європа, а не Китай домінує в новітньому світі через те, що європейські півострови полегшили маленьким королівствам боротьбу проти можливих завойовників і сприяли політичному дрібненню, тоді як скруглена берегова лінія Китаю давала централізованим володарям перевагу над дрібними державцями. У підсумку політична єдність дала змогу китайським імператорам п'ятнадцятого сторіччя припинити подорожі на кшталт тих, що здійснював Чжен.

І навпаки, хоча монархи подрібненої Європи один за одним відмовлялися від Колумбової божевільної пропозиції, він завжди міг звернутися ще до когось. Можна припустити, що якби Чжен мав стільки ж варіянтів, як Колумб, то 1519 року Ернана Кортеса міг би зустріти в Мексиці не приречений Монтесума, а китайський губернатор. Однак, згідно з теоріями тривалої зафіксованости, таку можливість виключали колосальні безособові сили — хвороби, демографія, географія тощо.

А втім, згодом Чженові подорожі та безліч інших фактів багатьом дослідникам почали видаватися взагалі несумісними з теоріями тривалої зафіксованости. Вже 1905 року Японія перемогла Російську імперію і продемонструвала, що східні нації можуть бути гідними супротивниками європейців на полі бою. 1942 року Японія майже змела західні сили по всім Тихім океані, а потім, оговтавшися після нищівної поразки 1945 року, змінила напрям розвитку й перетворилася на економічного велетня. Як усім відомо, від 1978 року Китай іде подібним шляхом. 2006 року Китай випередив Сполучені Штати за викидами вуглецевих сполук, а китайська економіка навіть у найчорніші дні фінансової кризи 2008-2009 років зростала темпами, що їм європейські уряди могли б позаздрити і в найкращі роки. Можливо, нам треба відкинути старе запитання і порушити нове: замість чому Захід панує спитати, а чи панує Захід? Якщо відповідь негативна, то тоді теорії тривалої зафіксованости, що шукають в давнині пояснення того, чого насправді взагалі нема, видаються доволі безглуздими.

Зокрема, внаслідок цієї невизначености деякі західні історики розвинули цілком нову теорію, що пояснює, чому Захід раніше панував, а тепер цьому пануванню настає кінець. Я називаю цей підхід моделлю короткочасової випадковости. Аргументація короткочасовців складніша, ніж у тривалістів, мало того, всередині цього табору вирують бурхливі суперечки. Але в одному всі короткочасовці згодні: багато що з того, що говорять прихильники моделі тривалої зафіксованости, неправильне. Глобальне домінування Заходу не було зафіксованим від далекого минулого. Лише від 1800 року н. е., в переддень Опійної війни, Захід тимчасово випередив Схід, і навіть це сталося великою мірою випадково. Сценарій Альберт у Пекіні є не таким вже й недолугим. Могло бути й так.

Виталанювання

 круг Орандж в Каліфорнії відомий не через присутність у ньому радикальних наукових шкіл, а завдяки консервативним політикам, виплеканим пальмам та знаменитому мешканцеві Джонові Вейну (місцевий аеропорт носить його ім'я попри те, що він дуже не любив, коли літаки пролітали над полем для гольфу). Проте у 1990-і роки він став осередком прихильників теорії короткочасових випадковостей у глобальній історії. Двоє істориків (Вон Гобінь і Кенет Померанц) та соціолог (Ван Фен) з кампусу Ірвайн[7] Каліфорнійського університету написали віхові книжки, де показано, що байдуже, розглядаємо ми екологію чи структуру родини, технології та промисловість чи фінанси та інституції, рівень життя чи смаки споживачів — скрізь подібність Сходу та Заходу вже від дев'ятнадцятого сторіччя далеко переважає відмінності між ними.

Якщо вони мають рацію, раптом стає набагато важче пояснити, чому Ауті приїхав до Лондона замість того, щоб Альберт прямував у східному напрямі. Деякі короткочасовці, як-от незалежний економіст Андре Ґундер Франк (що написав понад тридцять книжок про все на світі, від прадавньої історії до латиноамериканських фінансів), вважають, що насправді ситуація щодо постання промислової революції на Сході було сприятливішою, ніж на Заході, але втрутилися несподівані чинники. Франк вважає, що Європа була просто «віддаленим маргінальним півостровом у китаєцентричному світовому укладі».[8] Втративши надію доступитися до азійських ринків, де було сконцентровано справжнє багатство, європейці тисячу років тому спробували пробитися хрестовими походами через Середній Схід. Коли й це не допомогло, деякі з них, як-от Колумб, спробували проплисти на Захід, аби досягти Китаю.

Це також не вийшло, бо на шляху була Америка, проте, на думку Франка, Колумбова помилка позначила початок змін статусу Європи в світовій системі. У шістнадцятому сторіччі китайська економіка стрімко зростала, однак відчувала постійний брак срібла. Америка була повна срібла, відтак європейці задовольнили потреби Китаю, примусивши корінних американців видряпати добрячих 150 000 тонн дорогоцінного металу з гір Перу та Мексики й спрямувавши третину його до Китаю. Срібло, жорстокість та рабство забезпечили Заходові, як пише Франк, «місце у третьому класі азійського економічного потягу», але перш ніж Захід зміг «викинути азійців з локомотива», мало відбутися ще багато чого.

Франк вважає, що піднесення Заходу відбулося не так завдяки ініціятивності європейців, як через «занепад Сходу» після 1750 року. Це почалося, на його думку, коли поменшало постачання срібла. В Азії це спричинило політичні кризи, але Європа дістала зміцнювального стимула, коли через нестачу експортованого срібла європейці механізували свою промисловість і почали виробляти товари, що були конкурентоспроможними на азійських ринках. Зростання населення після 1750 року також мало відмінні наслідки на протилежних кінцях Євразії. Згідно з Франком, в Китаї воно спричинило поляризацію багатства, політичні кризи та відмову від нововведень, тоді як у Британії забезпечило дешевшу робочу силу для нових заводів. Схід розвалився, а Захід здійснив промислову революцію, що мала б відбутися в Китаї. Проте, позаяк вона сталася в Британії, Захід успадкував світ.

Однак із ним не погоджуються інші короткочасовці. Соціолог Джек Ґолдстоун (що кілька років викладав у Каліфорнійському університеті в Девісі й ввів терміна «Каліфорнійська школа» на позначення теоретиків-короткочасовців) вважав, що Схід та Захід було однаково добре (чи однаково погано) налаштовано до 1600 року — ними керували великі аграрні імперії з високоосвіченим духівництвом, що боронило стародавні традиції. У сімнадцятому сторіччі чума, війни та падіння династій скрізь, від Англії до Китаю, привели ці суспільства на край занепаду. Потім більшість імперій відродили та знов нав'язали строго ортодоксальні способи мислення, тоді як в північно-західній Європі протестанти відмовилися від католицьких традицій.

Ґолдстоун припускає, що саме діяльна непокора спрямувала Захід на шлях до промислової революції. Європейські науковці звільнилися від пут архаїчних ідеологій і так ефективно виявляли суть природних явищ, що британські підприємці, також залучені до прагматичної культури «можеш — то зроби», навчилися примушувати працювати вугілля та водяну пару. Близько 1800 року Захід безперечно випередив усіх інших.

Ґолдстоун вважає, що жодна з цих подій не була зафіксованою й кілька випадків могли цілком змінити світ. Наприклад, 1690 року, під час битви на річці Бойн, куля з католицького мушкета пробила вбрання на плечі Вільяма Оранського, протестантського претендента на англійський трон. Ґолдстоун припускає, що Вільям мав сказати: «Добре, що вона не пройшла ближче»[9]. Далі він розмірковує, що й справді добре, бо якби куля вцілила на кілька дюймів нижче, Англія залишилася б католицькою, в Європі домінувала би Франція й промислова революція могла б не відбутися.

Кенет Померанц з Ірвайна йде ще далі. У тому факті, що відбулася промислова революція, він вбачає велетенський щасливий випадок. Він вважає, Що в околі 1750 року і Схід, і Захід прямували до екологічної катастрофи. Населення зростало швидше, ніж технології, й люди вже зробили практично все можливе на шляху поширювання та інтенсифікації сільського господарства, руху товарів та власної реорганізації. Вони наближалися до межі можливого за наявних технологій, і були всі підстави в дев'ятнадцятому та двадцятому сторіччях очікувати глобальної рецесії та скорочування населення.

Проте за останні двісті років економічне зростання було більшим, ніж за всю попередню історію. Причину Померанц пояснює у важливій книжці Велика розбіжність: західній Європі, і насамперед Британії, просто дуже поталанило. Померанц згоден із Франком, що талан Заходу почався від випадкового відкриття Америк та побудови торгівельних систем, що стимулювали індустріялізацію виробництва. Але, на відміну від Франка, він вважає, що ще 1800 року талан Європи міг не відбутися. Він зазначає, що треба було мати дуже багато місця, аби виростити достатню кількість дерев на потреби грубих ранніх парових двигунів на деревинному паливі, — фактично місця треба було більше, ніж мала вся перенаселена західна Європа. Але стався другий щасливий випадок. Британія, єдина в світі, мала і зручно розташовані поклади вугілля, і промисловість, де відбувалася швидка механізація. Близько 1840 року британці вже застосовували машини на вугільному паливі в усіх сферах життя, зокрема в залізних військових кораблях, що могли пробити собі шлях рікою Янцзи. Щоб замінити енергію, отримувану від вугілля, Британії довелося б щороку спалювати 15 мільйонів акрів лісів — акрів, що не існували. Почалася революція викопного палива, екологічну катастрофу відвернено (чи принаймні відтерміновано до двадцять першого сторіччя), і раптом Захід, попри всі негаразди, запанував у світі. Тривалої зафіксованости не було. Був лише недавній химерний випадок.

Розмаїття пояснень західної промислової революції в термінах короткочасових моделей, від Померанцового химерного випадку до Франкового тимчасового зсуву в поширюваній світовій економіці, так само безмежне, як прірва між, скажімо, Джаредом Даймондом та Карлом Марксом у таборі тривалістів. Проте за всієї контроверсійности всередині обох шкіл саме на лінії боротьби між ними постають найбільш різко протиставлені теорії функціювання світу. Дехто з тривалістів стверджує, що ревізіоністи насправді спекулюють низькопробними політично коректними псевдонауковими аргументами. Деякі короткочасовці відповідають на це звинуваченнями тривалістів у апології Заходу чи навіть расизмі.

Сам факт, що так багато експертів доходять таких драстично відмінних висновків, свідчить про хибність обох підходів до проблеми. У цій книжці я спробую довести, що ані тривалісти, ані короткочасовці не зрозуміли обрисів історії й отримали лише часткові та суперечливі результати. Гадаю, нам потрібен інший погляд.

Обриси історії

 деться про те, що і тривалість і короткочасовці згодні, що Захід домінував на земній кулі протягом останніх двохсот років, але сперечаються щодо давнішого перебігу подій. Все обертається навколо їхніх різних оцінок доновітньої історії. Єдиний спосіб розв'язати ці суперечності — розглянути давніші періоди й з'ясувати, якими були загальні «обриси» історії. Лише тоді, встановивши лінію відліку, ми зможемо продуктивно міркувати, чому все відбувалося так, а не інакше.

Проте саме цього, схоже, майже ніхто не хоче робити. Більшість експертів, що пишуть на тему, чому Захід панує, є фахівцями з економіки, соціології, політики чи новітньої історії — отже, здебільшого це знавці з поточних чи недавніх подій. Вони схильні концентрувати увагу на кількох останніх поколіннях, дивитися назад щонайбільше на п'ятсот років, а давнішу історію розглядати побіжно чи не розглядати зовсім. Проте в цій дискусії найважливіше з'ясувати, чи існували чинники, що дали Заходові перевагу, вже від давніших часів, чи вони раптом постали у новітню епоху.

Лише кілька науковців підходять до проблеми зовсім інакше — вони аналізують давню передісторію, потім перестрибують до новітньої доби, залишаючи поза увагою тисячоліття між ними. Географ та історик Елфред Кросбі не лишає сумнівів щодо того, що більшість таких науковців вважають очевидним — що запровадження землеробства в передісторичний час було критично важливим, але «між тою епохою та часом розвитку суспільств, що відрядили Колумба та інших мандрівників за океан, протягом близько чотирьох тисяч років не сталося майже нічого важливого порівняно з тим, що відбувалося раніше».[10]

Це твердження я вважаю помилковим. Ми не знайдемо розв'язків, якщо обмежуватимемо пошук передісторією чи новітніми часами (так само, поспішаю завважити, ми їх не знайшли б, якби зосередилися лише на цих проміжних чотирьох чи п'ятьох тисячоліттях). Перш ніж обговорювати, чому обриси історії такі, а не інакші, треба розглянути весь діяпазон людської історії як єдиного процесу й з'ясувати, якими саме ці загальні обриси є.

Я дістав освіту з археології та стародавньої історії зі спеціялізацією на класичному Середземномор'ї першого тисячоліття до нової ери. Коли і 978 року я починав навчання в Бірмінгемському університеті, більшість класичних дослідників почувалися цілком комфортно зі старою теорією довготривалости, згідно з якою культура античної Греції, що постала дві з половиною тисячі років тому, породила особливий західний спосіб життя. Деякі з них (здебільшого старші) навіть прямо казали, що грецька традиція зробила Захід кращим за решту світу.

Наскільки я пам'ятаю, це не видавалося мені проблемою, аж поки на початку 1980-х я не почав досліджувати походження грецьких міст-держав, готуючи дипломну роботу в Кембридзькому університеті. Тоді я зазнайомився з археологами-антропологами, що вивчали подібні процеси в інших частинах світу. Вони відверто сміялися з кумедної думки, що грецька культура була унікальною й започаткувала особливу демократичну та раціональну західну традицію. Як це часто буває, протягом кількох років я примудрявся тримати в голові два суперечливі уявлення: з одного боку, що грецьке суспільство еволюціювало подібно до інших стародавніх суспільств, а з іншого — що воно започаткувало особливу західну траєкторію.

Рівновага почала порушуватися, коли 1987 року я обійняв свою першу посаду в Чіказькому університеті. Я викладав за оновленою програмою історію західної цивілізації, що сягала від античних Атен до (врешті-решт) краху комунізму. Аби хоч на один день випереджати своїх студентів, я мав значно ґрунтовніше, ніж раніше, вивчити середньовічну та новітню історію Європи й не міг не помітити, що протягом досить тривалих відтинків часу до свободи, розсудливости та винахідливости, що їх Греція начебто залишила у спадщину Заходові, частіше ставилися зі зневагою, ніж з пошаною. Намагаючися це якось збагнути, я спіймав себе на тому, що доводиться розглядати дедалі ширші зрізи людського минулого. Я з подивом побачив, які потужні паралелі існують між начебто унікальним західним досвідом та історією інших частин світу, насамперед великих цивілізацій Китаю, Індії та Ірану.

Професори найбільше полюбляють скаржитися на свої адміністративні обов'язки, але, перейшовши 1995 року до Стенфордського університету, я швидко усвідомив, що участь у різноманітних комісіях дає виняткову змогу дізнатися, що відбувається поза вузькою цариною твоїх студій. В цьому університеті я керував Інститутом історії суспільних наук та Археологічним центром, був головою класичного факультету та заступником декана Школи гуманітаристики та суспільних наук, до того ж багато займався археологічними розкопками — це означало купу паперової роботи та багато головного болю, але давало змогу спілкуватися з фахівцями з усіх галузей, від генетики до літературної критики, що могли мати стосунок до питання, чому Захід панує.

Я зрозумів одну важливу річ: розв'язання цієї проблеми вимагає широкого підходу, поєднання сконцентрованости історика на контексті, обізнаности археолога в глибокому минулому та порівняльних методів дослідника суспільних явищ. Аби досягти такого поєднання, потрібен був міждисциплінарний гурт фахівців, де було б зібрано разом досвідчених експертів з низки галузей. Фактично саме цим я перейнявся, коли почав керувати археологічними розкопками на Сицилії. Я не знав практично нічого з ботаніки, щоб досліджувати знайдені обгорілі зернини, з зоології, щоб визначати кістки тварин, з хемії, щоб зрозуміти, рештки яких саме речовин збереглися в посудинах, з геології, коли треба було реконструювати процеси формування ландшафту, чи про багато інших речей. Тому я знайшов фахівців, що на цьому зналися. Керівник розкопок є кимось на кшталт академічного імпресаріо — він збирає талановитих акторів, що творитимуть виставу.

Це добрий спосіб підготувати звіт про розкопки, коли метою є нагромадити дані, що їх будуть використовувати інші. Проте зібрання звітів групи фахівців виявляється менш придатним, коли треба виробити загальні відповіді на великі питання. Внаслідок цього у книжці, що ви зараз читаєте, я дотримуюся внутрішньогалузевого, а не міжгалузевого підходу. Замість стерегти з дробовиком гурт фахівців, я радше піду власним шляхом, аби зібрати докупи та витлумачити знахідки експертів з різних царин.

Так можна наразитися на різноманітні небезпеки (поверховість, фахову упередженість і просто загальну помилковість). Я ніколи не матиму того тонкого відчуття китайської культури, яке має людина, що присвятила життя читанню середньовічних рукописів, чи не буду в курсі найновіших досягнень еволюції людини, на відміну від фахового генетика (мені казали, що журнал Саєнс оновлює свій вебсайт в середньому щотринадцять секунд, отже, друкуючи цього рядка, я, мабуть, знову відстав). Проте, з іншого боку, той, хто залишається в межах своєї дисципліни, ніколи не побачить великої картини. Міждисциплінарна модель одного автора є, мабуть, найгіршим способом написати таку книжку, як ця, — крім усіх інших способів. Мені такий спосіб видається найменш поганим підходом, а ви судитимете за результатами, чи я правий.

Отже, в чім полягають результати? У цій книжці я стверджую, що питання чому Захід панує є насправді питанням про те, що я називатиму суспільним розвитком. Під цим я засадничо розумію здатність суспільств чогось досягати — формувати своє фізичне, економічне, суспільне та інтелектуальне довкілля згідно зі своєю метою. У дев'ятнадцятому та значній частині двадцятого сторіччя західні спостерігачі здебільшого вважали незаперечним, що суспільний розвиток був добрим. Неявно, а часто явно вони казали, що розвиток є поступом (чи еволюцією, чи Історією), а поступ — до Бога, добробуту чи людського раю — є сенсом життя. Нині це видається менш очевидним. Багато хто вважає, що наслідки суспільного розвитку — деградація довкілля, війни, нерівність та втрата ілюзій — далеко переважують будь-які переваги, що він створює.

Однак, яку б моральну відповідальність ми не покладали на суспільний розвиток, заперечити його наявність неможливо. Нині майже всі суспільства розвиненіші (в тому сенсі, як означено в попередньому абзаці), ніж були сто років тому, а деякі суспільства розвиненіші, ніж інші. 1842 року ніхто не міг заперечити, що Британія була розвиненішою, ніж Китай. По суті, рівень розвитку дав Британії змогу створити глобальну сферу впливу. В минулому було багато імперій, але їхні сфери впливу завжди були регіональними. Близько 1842 року британські виробники могли наводнити Китай своїми виробами, британські промисловці могли будувати найпотужніші в світі металеві кораблі, а британські політики могли посилати експедиції через половину земної кулі.

Питати, чому Захід панує, означає порушити два питання. Треба дізнатися, чому Захід розвиненіший за будь-який інший світовий регіон (тобто має більшу здатність робити те, що треба) і чому західний розвиток протягом останніх двох сторіч досяг таких висот, що вперше в історії кілька країн змогли домінувати на всій планеті.

Я гадаю, єдиний спосіб відповісти на ці питання — виміряти суспільний розвиток і побудувати графік, що буквально окреслить обриси історії. Зробивши це, ми побачимо, що ані теорія тривалої зафіксованости, ані теорія короткочасової випадковости не дають пояснення обрисів історії. Відповідь на перше питання — чому західний суспільний розвиток вищий, ніж в будь-якій іншій частині світу — не пов'язана з жодною недавньою випадковістю: Захід був найрозвиненішим регіоном світу протягом чотирнадцяти з п'ятнадцяти останніх тисячоліть. З іншого боку, в далекому минулому лідерування Заходу так само не було зафіксоване. Протягом понад тисячі років, від приблизно 550 до 1775 року н. е., східні регіони мали вищі бали. Тисячу років тому панування Заходу не було визначене наперед, наслідком недавніх випадків воно також не є.

Так само теорії тривалої зафіксованости та короткочасової випадковости не дають відповіді на друге запитання, а саме чому західний суспільний розвиток піднісся так високо порівняно з усіма попередніми суспільствами. Як ми побачимо, бали Заходу почали більшати з дивовижною швидкістю лише близько 1800 року н. е., а сам стрибок був лише останнім проявом дуже тривалого усталеного пришвидшування суспільного розвитку. У тривалому та короткому часі все відбувалося подібним чином.

Ось чому ми не можемо пояснити панування Заходу розглядом лише прадавньої історії чи лише останніх кількох сторіч. Відповідь на це питання вимагає осягнути зміст усього діяпазону минулого. Однак, окресливши зростання та спади суспільного розвитку, ми виявимо обриси історії та з'ясуємо, що треба пояснювати, проте власне пояснення ми в такий спосіб ще не дістанемо. Заради цього треба заглибитися в деталі.

Лінощі, страх та жадоба

 СТОРІЯ, ім. Виклад, здебільшого неправдивий, подій, здебільшого неважливих, що їх вчиняли володарі, здебільшого лицарі, та солдати, здебільшого дурні».[11] Часом важко не погодитися з цим іронічним означенням Емброуза Бірса: історія може видаватися низкою жахливих подій, хаотичним борсанням геніїв та телепнів, тиранів та романтиків, поетів та злодіїв, що робили надзвичайні речі чи до дна вишкрібали діжку розбещености.

Такими людьми рясніють наступні сторінки, як воно й має бути. Зрештою, саме особистості з плоті й крови, а не надпотужні безликі сили, живуть, вмирають, творять та б'ються в цьому світі. Проте я збираюся довести, що за покривом шуму та гніву все ж таки криються потужні закономірності минулого. Застосовуючи правильні інструменти, історик може з'ясувати, які вони є, і навіть спробувати пояснити їхню суть.

Я скористаюся трьома з цих інструментів.

Перший інструмент — біологія[12]. Вона каже нам, що насправді людина — це розумний шимпанзе. Ми є частиною королівства тварин, що своєю чергою є частиною більшої імперії життя, у всьому діяпазоні від великих мавп аж до амеб. Ця цілком очевидна реалія має три важливі наслідки.

По-перше, так само, як усі форми життя, ми живемо завдяки тому, що дістаємо енергію від довкілля та перетворюємо цю енергію згідно зі своїми потребами.

По-друге, так само, як інші розумніші тварини, ми — допитливі створіння. Ми постійно кудись потикаємося, цікавимося, чи ці, чи ті речі їстивні, чи можна ними бавитися, чи можна їх поліпшити. Ми майструємо значно успішніше, ніж інші тварини, бо маємо великі швидкі мізки з багатьма звивинами, здатні щось обмірковувати, безмежно гнучкі голосові зв'язки, здатні висловлювати думки, та протиставні кінцівки, що дають змогу щось обробляти.

Втім, попри все щойно сказане, люди — так само, як інші тварини, — неоднакові. Дехто дістає від довкілля більше енергії, ніж інші; деякі відтворюються швидше за інших; деякі цікавіші, творчіші, розумніші чи практичніші за інших. Але третій наслідок нашої тваринности полягає в тім, що, на відміну від окремих особистостей, великі групи людей майже однакові. Якщо ви витягнете з натовпу двох випадкових людей, вони можуть відрізнятися в усьому, що лише можна собі уявити, але якщо ви усередните два натовпи, вони будуть досить точними дзеркальними відбитками один одного. А якщо порівнювати групи в мільони людей, як я роблю в цій книжці, вони з дуже великою ймовірністю міститимуть однакові співвідношення енергійних, плідних, допитливих, творчих, розумних, балакучих та практичних людей.

Ці три доволі загальникові спостереження пояснюють багато що в перебігу історії. Завдяки нашому майструванню, суспільний розвиток протягом тисячоліть загалом зростав, а темп зростання дедалі більшав. Добрі ідеї породжували нові добрі ідеї, а маючи добрі ідеї, ми маємо тенденцію їх не забувати. Але, як ми побачимо далі, біологія не дає повного пояснення історії суспільного розвитку. Часом були тривалі періоди застою без жодного зростання, часом відбувався навіть регрес. Знати, що ми розумні шимпанзе, замало.

Тут у нагоді стає другий інструмент — соціологія[13]. Соціологія одночасно пояснює, що саме спричиняє суспільні зміни й до чого саме ці суспільні зміни приводять. Розумні шимпанзе можуть потикатися навколо себе, але цього замало, щоб їхні ідеї поширилися та змінили суспільство. Тут може знадобитися щось на кшталт каталізатора. Великий фантаст Роберт Гайнлайн колись припустив, що «поступ відбувається завдяки ледащим чоловікам, що шукають способів полегшити собі життя».[14] Далі в цій книжці ми побачимо, що Гайнлайнова теорема справедлива лише частково, бо ледащі жінки не менш важливі, ніж ледащі чоловіки, лінощі є не єдиною спонукою до винахідництва, а «поступ» часто є доволі заяложеним словом на позначення того, що відбувається. Але по суті, як на мене, Гайнлайнів погляд у одному реченні дає досить добрий виклад причин суспільного розвитку, що їх ми збираємося розглядати. Насправді, далі у книжці я збираюся запропонувати менш лаконічну версію цієї теореми, тобто мою власну теорему Мориса: Зміни спричиняють ледащі, жадібні, лякливі люди, що шукають легших, прибутковіших та безпечніших способів робити різні речі. Здебільшого вони не розуміють, що роблять. Історія вчить нас, що зміни починаються тоді, коли є тиск.

Ледащі, жадібні, лякливі люди за своїми уподобаннями шукають балансу між тим, аби жити в комфорті, якомога менше працювати та почуватися в безпеці. Але це ще не кінець, бо успіх народу в саморепродукуванні та здобуванні енергії неодмінно чинить тиск на наявні ресурси (на інтелектуальні та суспільні так само, як на матеріяльні). Зростання суспільного розвитку продукує ті самі сили, що ускладнюють дальший суспільний розвиток. Я називаю це парадоксом розвитку. Успіх створює нові проблеми, розв'язання їх створює ще новіші проблеми. Як кажуть, життя — то юдоль сліз.

Парадокс розвитку діє безперервно, щоразу змушуючи людей робити важкий вибір. Часом люди не витримують його викликів, тоді відбувається стагнація чи спад суспільного розвитку. В інші часи лінощі, страх та жадоба об'єднуються й примушують деяких людей ризикувати та вводити новації, що змінюють правила гри. Якщо принаймні дехто з них має успіх і якщо потім більшість людей приймають успішні новації, суспільство може подолати брак ресурсів і суспільний розвиток далі зростатиме.

Людям доводиться розв'язувати такі проблеми щодня, і саме тому від кінця останнього льодовикового періоду суспільний розвиток загалом рухається по висхідній. Проте, як ми побачимо далі, в деяких точках парадокс розвитку створює тверді стелі, що їх можна подолати лише завдяки справді революційним змінам. Суспільний розвиток впирається в ці стелі, тоді починається відчайдушна гонитва. Ми побачимо низку випадків, коли суспільства неспроможні розв'язати проблеми, що постають перед ними, тоді їх починає уражати жахливий набір лих: голод, епідемії, неконтрольована міграція та розпад держав, що перетворює стагнацію на спад. Коли до голоду, епідемій, неконтрольованої міграції та розпаду держав долучаються інші руйнівні сили, як-от кліматичні зміни (усіх разом я називатиму п'ятьма апокаліптичними вершниками), тоді спад може спричинити катастрофічний занепад та темні часи, що можуть протривати кілька сторіч.

Біологія та соціологія пояснюють здебільшого специфіку обрисів історії — чому суспільний розвиток загалом зростає, чому він зростає то швидше, то повільніше, чому він часом спадає. Але біологічні та соціологічні закони однакові, вони діють скрізь, в усі часи та в усіх місцях. За означенням вони дещо пояснюють стосовно цілого людства, а не щодо того, чому в одному місці поступ відбувається зовсім інакше, ніж в іншому. В цій книжці я доводитиму, що, аби це пояснити, ми потребуємо третього інструменту — географії[15].

Розташування

 уморист Едмунд Бентлі 1905 року писав: «Мистецтво біографії — це не те саме, що географія. Біографія — це про хлопців, а географія — про карти».[16] Протягом багатьох років хлопці — у британському розумінні чоловіків вищих класів — домінували в оповідях істориків такою мірою, що історію важко було відрізнити від біографії. Зміни настали у двадцятому сторіччі, коли історики визнали шанованими хлопцями також жінок, чоловіків нижчих класів та дітей, додавши до хору їхні голоси, але в цій книжці я піду ще далі. Коли ми визнаємо, що хлопці (великими групами і в новому, ширшому розумінні слова) великою мірою всі однакові, я доводитиму, що все решта — це карти.

Багато істориків реагують на цю заяву, як бик на червону шмату. Не один з них казав мені, що одна річ — заперечувати ідею, що кілька великих чоловіків визначили неоднакове розгортання історії на Сході та Заході, і зовсім інша — казати, що культура, вартості та вірування неважливі, й шукати причину панування Заходу лише в грубих матеріяльних силах. Проте саме це я більшою чи меншою мірою пропоную робити.

Я спробую показати, що протягом останніх п'ятнадцяти тисяч років Схід та Захід пройшли через однакові етапи суспільного розвитку в однаковій послідовності, бо їхнє населення складається з людських істот однакового типу, що творять однакову історію. Я спробую також показати, що вони робили це не в той самий час і з різними швидкостями. Я обґрунтовуватиму висновок, що біологія та соціологія пояснюють глобальні подібності, тоді як географія пояснює регіональні відмінності. І в цьому сенсі саме географія пояснює, чому Захід панує.

Коли цю думку сформульовано так безпосередньо, вона видається найпрямолінійнішою з усіх теорій тривалої зафіксованости, які лише можна собі уявити, й напевне вже були історики, що бачили географію саме так. Ідея походить з давнини, щонайменше від Геродота, грека з п'ятого сторіччя до н. е., що його часто вважають батьком історії. «У щасливих країнах і люди бувають здебільшого розніженими[17]», — писав він і, як і низка детерміністів після нього, робив висновок, що географія наперед визначила велич його батьківщини. Найвизначніший приклад дає, мабуть, географ з Єльського університету Елсворт Гантингтон, що 1910 року впорядкував гори статистики, аби показати, що його рідне місто Нью-Гейвен у штаті Коннектикут має клімат, що майже ідеально стимулює людей бути великими. (Перевагу мала лише Англія.) І навпаки, висновував він, «надто однорідно стимулювальний»[18] клімат Каліфорнії — де я живу — призводив просто до підвищеного рівня божевілля. «Людей з Каліфорнії, — запевняв Гантингтон своїх читачів, — можна, мабуть, уподібнити до коней, яких кваплять аж так, що заганяють, а тоді деякі з них гинуть від надмірної втоми».

З таких речей можна кпинити, але коли я кажу, що географія пояснює, чому Захід панує, йдеться про дещо зовсім інше. Географічні відмінності спричиняють довготривалі ефекти, які, проте, ніколи не бувають зафіксованими. Те, що на якомусь етапі суспільного розвитку є географічною перевагою, на іншому етапі може не мати значення чи бути очевидною завадою. Можна було б сказати, що географія стимулює суспільний розвиток, тоді як суспільний розвиток визначає значення географії. Це вулиця з двобічним рухом.

Аби пояснити цю думку й дати стислу дорожню карту на решту книжки, подивімося на двадцять тисяч років назад, на найхолоднішу точку останнього льодовикового періоду. Тоді географія мала дуже велике значення: льодовики завтовшки з милю вкривали більшу частину північної півкулі, їх облямовувала суха та майже непридатна для життя тундра, і лише ближче до екватора невеличкі гурти людей могли існувати за рахунок збирання та полювання. Відмінності між півднем (де люди могли жити) та північчю (де не могли) були величезними, тоді як відмінності між Сходом і Заходом в межах південної зони були відносно незначними.

Кінець льодовикового періоду змінив значення географії. Звичайно, полюси залишилися холодними, а екватор далі був спекотним, але в кількох місцях між цими крайнощами (у другому розділі я називатиму їх вихідними осередками) поєднання теплої погоди з місцевими географічними особливостями сприяло еволюції рослин та/чи тварин, що їх люди могли одомашнити, тобто змінити генетично, зробити кориснішими і зрештою досягти точки, коли генетично змодифіковані організми можуть виживати лише в симбіозі з людиною. Одомашнені рослини та тварини — то більше харчів, отже, більше людей, отже, більше новацій, проте також більший тиск на самі ресурси, що живлять весь процес. Парадокс розвитку почав діяти.

Протягом льодовикового періоду всі осередкові регіони були доволі подібні своїми відносно теплими, придатними для життя умовами, проте тепер вони ставали дедалі відміннішими і від решти світу, і один від одного. В усіх цих місцях географія була сприятливою, але в деяких сприятливішою, ніж в інших. Один з осередків, так звані Горбисті Схили в західній Євразії, мав унікально велику концентрацію придатних до одомашнювання рослин та тварин, а позаяк всі групи людей майже однакові, рух до одомашнювання почався саме тут, в місці, де робити це було найлегше, а ресурси були найбагатші. Це відбувалося близько 9500 року до н. е.

Дотримуючися засад того, що є, я сподіваюся, здоровим глуздом, у цій книжці я вживаю терміна «Захід» до опису суспільств, що походять від найзахіднішого (і найдавнішого) з євразійських осередків. Дуже давно Захід поширився від вихідного осередку в південно-західній Азії[19], охопив басейн Середземного моря та Європу, а протягом останніх кількох сторіч — також обидві Америки та Австралію. Я означую «Захід» саме таким чином (замість добирати якісь начебто винятково «західні» вартості, як-от свобода, раціональність чи толерантність, а потім міркувати, звідки ці вартості походять та які частини світу їх мають) і сподіваюся, що трохи згодом стане ясно, чому таке означення має важливі наслідки в сенсі розуміння світу, що в ньому ми живемо. Моя мета — пояснити, чому нині на земній кулі домінує конкретна сукупність суспільств, що походять від західного вихідного осередку, насамперед суспільства Північної Америки, а не суспільства з інших частин Заходу, не суспільства, що походять від інших вихідних осередків, і не сталося так, що взагалі не домінувало б жодне суспільство.

Згідно з такою самою логікою, я вживаю терміна «Схід» на позначення всіх суспільств, що походять від найсхіднішого (і другого за віком) євразійського осередку. Схід також дуже давно поширився від вихідного осередку між ріками Хуанхе та Янцзи в Китаї, де одомашнювання рослин почалося близько 7500 року до н. е. Нині він простягається від Японії на півночі до країн Індокитаю на півдні.

Кожне з суспільств, що походять від інших осередків — південно-східного в теперішній Новій Гвінеї, південноазійського в сучасному Пакистані й північній Індії, африканського у східній частині пустелі Сахара та двох осередків Нового Світу в Мексиці та Перу, також має свою захопливу історію. Я буду їх торкатися в дальшому викладі, але головну увагу, по змозі невідступно, приділятиму порівнюванню Сходу та Заходу. Я обґрунтовую це тим, що від кінця льодовикового періоду найрозвиненіші суспільства світу майже завжди походили або з західного, або зі східного вихідних осередків. Альберт у Пекіні міг би бути ймовірною альтернативою Ауті в Балморалі, тоді як Альберт у Куско, Делі чи Новій Гвінеї ймовірною альтернативою не є. Отже, найефективніший спосіб пояснити, чому Захід панує, — це зосередитися на порівнюванні Сходу та Заходу, що я й робитиму.

Такий спосіб викладу має й свої вади. Глобальніший розгляд, із оглядом кожного світового регіону, з урахуванням внеску у світову цивілізацію культур південної Азії, обох Америк та інших регіонів, був би багатшим і докладнішим. Але такий глобальний підхід теж мав би хиби, зокрема меншу сфокусованість, і потребував би значно більшого обсягу, ніж ця книжка. Семюел Джонсон, найгостріший розум Англії вісімнадцятого сторіччя, колись завважив, що всі у захваті від Втраченого раю, проте «...ніхто ніколи не хотів, щоб він був довшим, ніж є»[20]. Я гадаю, те, що справедливе стосовно Мілтона, ще більшою мірою справедливе стосовно того, що можу написати я.

Якби географія справді забезпечувала пояснення історії в термінах тривалої зафіксованости в Геродотовому стилі, я міг би згорнути цю книжку досить швидко, лише зазначивши, що одомашнювання в західному вихідному осередку почалося близько 9500 до н. е., а у східному — близько 7500 до н. е. Західний суспільний розвиток просто випереджав би східний на дві тисячі років, і Захід міг би пройти промислову революцію, тоді як Схід все ще вдосконалював би письмо. Але ж очевидно, що сталося не так. Як ми побачимо в наступних розділах, географія не зафіксувала історію, позаяк географічні переваги завжди самознищувальні. Вони надають руху суспільному розвиткові, але в перебігу суспільного розвитку змінюється значення географії.

Зі зростанням суспільного розвитку осередки ширшають, часом через міграцію, а часом через те, що сусіди копіюють новації чи приходять до них самостійно. Способи, що добре працюють в давнішому осередкові, — чи то землеробство та сільське життя, чи міста та держави, чи великі імперії, чи важка промисловість — поширюються у нові суспільства та нові довкілля. Часом за нових умов вони розквітають, часом їх спотворюють, а часом вони потребують величезних змін, аби взагалі бути придатними.

Хоч як це дивно, найбільші досягнення суспільного розвитку часто спостерігаємо там, де методи, зімпортовані чи скопійовані зі старих осередків, працюють погано. Часом це відбувається через те, що боротьба за пристосовування старих методів до нових середовищ підштовхує людей до проривних ідей чи підходів, часом тому, що географічні чинники, що на певному етапі суспільного розвитку не надто важать, на іншому етапі можуть бути чи ставати дуже вагомими.

Наприклад, п'ять тисяч років тому та обставина, що Португалія, Іспанія, Франція та Британія видавалися з Європи в Атлантику, була географічно вкрай несприятливою, бо ці регіони були дуже далекі від реального поступу в Месопотамії[21] та Єгипті. Але п'ятсот років тому суспільний розвиток піднісся так високо, що значення географії змінилося. Постали кораблі нових типів, що могли перетнути раніше неподоланні океани, і близькість до Атлантичного океану раптом стала величезною перевагою. Саме португальські, іспанські, французькі та англійські кораблі, а не єгипетські чи іракські, почали ходити до Америк, Китаю та Японії. Саме західноєвропейці почали пов'язувати світ мережею морської торгівлі, і саме в західній Європі суспільний розвиток полетів угору й переважив старіший осередок у східному Середземномор'ї.

Я називаю таку ситуацію «перевагою відсталости»[22], вона так само давня, як суспільний розвиток. Коли, наприклад, землеробські поселення почали перетворюватися на міста (невдовзі по 4000 р. до н. е. на Заході та 2000 р. до н. е. на Сході), наявність особливих ґрунтів та клімату, що сприяли початковому піднесенню землеробства, почала важити менше, ніж доступ до великих рік, що давали воду на потреби іригації чи могли правити за торгівельні шляхи. З дальшим зростанням міст доступ до великих рік почав важити менше, ніж доступ до металів, чи до довших торгівельних шляхів, чи до джерел робочої сили. Коли суспільний розвиток змінюється, ресурси, що їх він потребує, змінюються теж, і регіони, що колись мало на що впливали, можуть виявити, що їхня відсталість має свої переваги.

Завжди важко сказати наперед, як саме переваги відсталости зіграють свою роль, бо відсталість буває різною. Чотириста років тому багатьом європейцям видавалося, що квітучі плантації на Карибах мали яскравіше майбутнє, ніж північноамериканські ферми. Ретроспективно ми можемо сказати, чому острів Гаїті став найзлиденнішим місцем у західній півкулі, а Сполучені Штати — найбагатшим, але передбачити такі результати було б набагато важче.

Цілком очевидний наслідок переваг відсталости полягає, однак, у тім, що найрозвиненіший регіон кожного осередку рухався з часом. На Заході від Горбистих Схилів (в епоху ранніх землеробів) він зсунувся на південь до річкових долин Месопотамії та Єгипту, де постали держави, а потім, коли більшої ваги набули торгівля та імперії, змістився на захід до басейну Середземного моря. На Сході від ділянки між ріками Хуанхе та Янцзи він мігрував на північ до басейну самої Хуанхе, потім на захід до ріки Вей і до регіону Цинь.

Другим наслідком є те, що лідерування Заходу в суспільному розвиткові коливалося частково через те, що життєві ресурси — дикі рослини та тварини, річки, торгівельні шляхи, робоча сила — були розподілені в кожному з осередків по-різному, а частково тому, що в обох осередках процеси поширювання та залучання нових ресурсів були бурхливими та нестабільними й запускали в дію парадокс розвитку. Зокрема, зростання західних держав у другому тисячолітті до н. е. зробило Середземне море не лише магістраллю торгівлі, а й магістраллю деструктивних сил. Близько 1200 до н. е. західні держави втратили контроль, і тоді міграція, розпад держав, голод та епідемії започаткували занепад усього осередку. Схід, що не мав такого внутрішнього моря, не зазнав подібного занепаду, відтак близько 1000 до н. е. лідерування Заходу в суспільному розвитку різко поменшало.

Протягом наступних трьох тисяч років такий самий сценарій відбувався знов і знов, щоразу з іншими наслідками. Географія визначала, де у світі суспільний розвиток мав зростати найшвидше, а зростання суспільного розвитку змінювало саме значення географії. В різних місцях критично важливими були великі степи, що з'єднували східну та західну Євразію, багаті на рис землі південного Китаю, Індійський та Атлантичний океани. В сімнадцятому сторіччі нової ери Атлантика набула видатного значення, тому народи, найліпше розташовані з погляду її експлуатації, — спочатку здебільшого британці, потім їхні колишні колоністи в Америці — створили імперії та економіки нового типу й звільнили енергію, замкнену у викопному паливі. Я буду доводити, що Захід панує саме завдяки цьому.

План

 нижку поділено на три частини. У першій частині (розділи 1-3) порушено засадничі моменти. Що таке Захід? Де починати нашу оповідь? Що ми розуміємо під словом «панувати»? Як можна визначити, хто лідерує чи панує? У першому розділі я подаю виклад біологічних засад оповіді про еволюцію та розселювання сучасних людей по планеті, у другому простежую формування та зростання східного та західного вихідних осередків після льодовикового періоду, а в розділі 3 перериваю оповідь аби означити суспільний розвиток та пояснити, як я його використовуватиму на потреби вимірювання відмінностей між Сходом та Заходом[23].

У другій частині (розділи 4-10) я докладно простежую оповіді про Схід та Захід, щоразу запитуючи, що саме пояснює їхню подібність та відмінність. У розділі 4 я розглядаю постання перших держав і великі лиха, що руйнували західний осередок протягом століть аж до 1200 років до н. е. В розділі 5 я розглядаю перші великі імперії Сходу та Заходу та зростання їхнього суспільного розвитку до меж, максимально можливих у разі аграрних економік, а в розділі 6 обговорюю великий занепад, що охопив Євразію приблизно після 150 року н. е. У сьомому розділі ми досягаємо поворотної точки, коли східний осередок відкрив нове прикордоння, вийшов вперед у суспільному розвитку, а десь близько 1100 року н. е. знову почав тиснути на межі можливого в аграрному світі. В розділі 8 ми побачимо, як цей процес призвів до другого великого занепаду. В розділі 9 я описую нові прикордонні смуги, що їх відновлені східні та західні імперії створили у степах та через океани, і досліджую, як Захід закрив розрив у розвитку зі Сходом. У розділі 10 ми нарешті побачимо, як промислова революція перетворила лідерування Заходу на панування, й проаналізуємо величезні наслідки цього.

У третій частині (розділи 11 та 12) я переходжу до питання, найважливішого з погляду кожного історика. Отже, що з цього випливає? Спочатку, в розділі 11, я збираю докупи свої докази щодо того, що за всіма деталями подій, що відбувалися протягом останніх п'ятнадцяти тисяч років, можна простежити дві системи законів, біологічних та соціологічних, що визначали обриси історії в глобальному масштабі, і третю систему, закони географії, що визначали відмінності між розвитком Сходу та Заходу. Саме неперервна взаємодія цих законів, а не тривала зафіксованість чи короткочасові випадковості привела Ауті до Балморалу замість відправити Альберта до Пекіна.

Зазвичай історики говорять про минуле не так. Більшість науковців шукають пояснень у культурі, віруваннях, вартостях, інституціях чи сліпому випадкові, а не в твердих поверхнях матеріяльної дійсности, й лише небагатьох із них розмова про закони захопила б по-справжньому. Однак, розглянувши (та відхиливши) кілька таких варіянтів, я хочу зробити ще один крок і припустити, в розділі 12, що насправді закони історії дають нам досить чітке розуміння того, що може відбутися далі. Історія не закінчується з пануванням Заходу. Парадокс розвитку та переваги відсталости діють далі, перегони між новаціями, що рухають суспільний розвиток вгору, і катастрофами, що тягнуть його вниз, тривають. Мало того, я вважаю, що нині змагання гарячіше, ніж будь-коли раніше. Нові типи розвитку та руйнування обіцяють — чи загрожують — зачепити не лише географію, а й біологію та соціологію. Найбільше питання нашого часу полягає не в тому, чи буде Захід панувати далі. Воно в тім, чи зможе людство в цілому прорватися до цілком нового способу існування раніше, ніж катастрофа нас знищить — назавжди.

Частина I

1 Давніше Сходу та Заходу

Що таке Захід?

 оли чоловік стомився від Лондона, — казав Семюел Джонсон, — він стомився від життя, бо саме в Лондоні є все, що можна мати в цьому житті»[24]. Це було 1777 року, і кожен подих думки, кожен яскравий новий винахід живив рідне місто доктора Джонсона. Лондон мав собори та палаци, парки та річки, розкішні будинки та брудні нетрі. А найголовніше — там було що купити, речі поза межами найфантастичніших мрій попередніх поколінь. Шляхетні пані та джентльмени висідали з екіпажів біля нових пасажів на Оксфорд Стріт у пошуках новітніх забавок на кшталт парасольок, винаходу 1760-х років, що без них трохи згодом британці вже не могли існувати, чи саквояжів та зубної пасти, що з'явилися того самого десятиріччя. І тішилися цією новою культурою споживання не лише багатії. Хоч як це не подобалося консерваторам, торгівці годинами сиділи в каварнях, незаможні люди вважали чай «вкрай потрібним»[25], а дружини фермерів купували роялі.

Британці почали почуватися інакшими, ніж усі інші люди. 1776 року шотландський мудрець Адам Сміт у книжці Дослідження про природу та причини багатства народів назвав їх «нацією покупців» і вважав це компліментом. Ставлення британців до свого добробуту робило багатшими й усіх інших. Про відмінності між Британією та Китаєм Сміт писав: «Лишень подумайте, Китай довго був однією з найбагатших країн світу — найродючіших, із найкраще обробленими землями, найрозвиненішою промисловістю та найбільшим населенням»[26]. Однак він вже «найповнішою мірою набув усе багатство, що його можливо було набути за наявних законів та інституцій». Коротше кажучи, китайці загрузли. Сміт пророкував, що «змагання працівників та інтересів власників скоро зведе їх до найнижчого рівня, сумісного з людською природою» і, як наслідок, «злидні нижчих верств китайського суспільства будуть далеко гіршими, ніж злидні найбідніших націй Європи... Будь-якому зіпсованому м'ясу, навіть решткам мертвого пса чи кота, хай напівзогнилим та смердючим, вони радітимуть не менше, ніж люди з інших країн — найкориснішим харчам».

Джонсон та Сміт мали рацію. Хоча у 1770-і роки промислова революція ледве почалася, середній прибуток в Англії вже був вищий, ніж у Китаї, і розподілений він був рівномірніше. Теорії тривалої зафіксованости західного панування часто базуються на цьому факті — вони вважають, що лідерування Заходу було причиною промислової революції, а не її наслідком. Аби це з'ясувати, ми маємо подивитися в давніші часи. Можливо, в набагато давніші.

А чи справді так? Кенет Померанц, чию книжку Велика розбіжність я згадував у вступі, вважає, що Адам Сміт та всі апологети Заходу, що його наслідували, порівнювали не те, що треба. На думку Померанца, за розмірами та різноманітністю Китай можна порівняти лише з цілим Європейським континентом. Тому не варто дивуватися, що виокремивши Англію, найрозвиненіший регіон у Смітові часи, і порівнявши її з середнім рівнем розвитку в усьому Китаї, дістаємо результат на користь Англії. Але так само, якби ми зробили навпаки та порівняли дельту Янцзи (найрозвиненішу частину Китаю 1770-х років) з середнім рівнем розвитку в усій Європі, дельта Янцзи дістала б вищі бали. Померанц твердить, що у вісімнадцятому сторіччі Англія та дельта Янцзи мали між собою більше спільного (початок індустріялізації, бурхливий розвиток ринків, складний поділ праці), ніж Англія з малорозвиненими частинами Європи чи дельта Янцзи з малорозвиненими частинами Китаю. З усього цього він висновує, що теоретики тривалої зафіксованости міркують непослідовно й тому їхні висліди поставлено з ніг на голову. На його думку, позаяк у вісімнадцятому сторіччі існувала така подібність між Англією та дельтою Янцзи, пояснення причин західного панування треба шукати після, а не до цього часу.

З цих міркувань випливає одне очевидне запитання: якщо ми хочемо знати, чому Захід панує, спочатку треба з'ясувати, що таке «Захід». Однак щойно ми порушуємо це питання, все негайно заплутується. Більшість із нас відчувають, що таке «Захід», на рівні кісткового мозку. Дехто прирівнює його до демократії та свободи, хтось інший до християнства, ще хтось — до секулярного раціоналізму. Історик Норман Дейвіс знайшов не менше дванадцяти наукових означень Заходу об'єднаних лише тим, що він називає «еластичною географією»[27]. Кожне означення надає Заходові іншої форми, створюючи саме ту плутанину, що засмутила Померанца. «Захід, — каже Дейвіс, — пропагандисти означують майже будь-яким чином, що на їхню думку до нього пасує», а отже, по глибшому розгляді «західна цивілізація, по суті, — це сплав інтелектуальних конструкцій, які мали сприяти утвердженню інтересів їхніх авторів»[28].

Якщо Дейвіс правий, то питати, чому Захід панує, — це те саме, що означити Захід в термінах якоїсь вартости, вибраної довільним чином, оголосити, що певна група країн уособлює цю вартість, потім порівняти цю групу з так само довільною групою «незахідних» країн і дійти будь-яких самозадовільних висновків на свій розсуд. Будь-хто, не згодний з нашими висновками, може просто вибрати іншу вартість, притаманну західності, іншу групу країн, що її уособлює, порівняти її з іншою «незахідною» групою і, природно, дійти іншого висновку, так само самозадовільного.

Як на мене, це не має сенсу, тому дотримуймося іншого підходу. Замість починати від завершення процесу, тобто припускати, що саме треба вважати західними вартостями, а потім шукати їхнє коріння в минулому, я починатиму від початку. Я рухатимуся в часі від початку доти, доки ми досягнемо точки, де можна побачити відмінні способи життя, що виникають в різних частинах світу. Потім я називатиму найзахідніший з цих виокремлених регіонів «Заходом», а найсхідніший — «Сходом», і вважатиму Захід та Схід тим, що вони насправді є, — географічними наличками, а не вартістевими характеристиками.

Сказати, що треба починати спочатку, — це одне, знайти цей початок — це щось зовсім інше. Далі ми побачимо в віддаленому минулому кілька моментів, що від них науковці намагалися почати відрізняти Схід і Захід з позицій біології, нехтуючи спостереження, що я зазначив у вступі, що люди (у великих групах) усі здебільшого однакові, і вважаючи натомість людей в одній частині світу генетично досконалішими за всіх інших. Є також моменти, коли надто легко було б зробити висновок, що один регіон від позапам'ятних часів був культурно вищим за інших. Такі ідеї треба проаналізувати уважно, бо, зробивши хибний крок на самому початку, ми отримаємо хибне бачення обрисів минулого, а відтак і обрисів майбутнього.

На початку

 ожна культура має власну оповідь про початок речей. Водночас протягом останніх кількох років астрофізики дали нам деякі нові версії, природничі. Більшість експертів нині вважають, що час та простір почалися 13 мільярдів років тому, хоча й мають відмінні думки щодо того, як саме це відбулося. Згідно з панівною «інфляційною» теорією, всесвіт спочатку ширшав із нескінченно густої та нескінченно малої точки швидше, ніж поширюється світло, тоді як конкурентна «циклічна» теорія твердить, що він вибухнув із колапсу попереднього всесвіту. Обидві школи згідні в тім, що наш всесвіт і досі ширшає, але інфляційники кажуть, що він буде ширшати й далі, зорі згаснуть і настане нескінченна темрява та холод, а циклісти вважають, що він стиснеться сам у себе, вибухне знов і дасть початок новому всесвітові.

Збагнути ці теорії важко, якщо ви не маєте глибокої математичної освіти, але, на щастя, наше питання не потребує заглиблювання аж у такі далекі часи. Коли ще взагалі не було напрямів і не існували закони природи, не могло бути ані Заходу, ані Сходу. Так само поняття Заходу та Сходу не давали жодної користи до того, як 4,5 мільярди років тому сформувалися наші сонце та планета. Мабуть, можна було б говорити про Схід та Захід після сформування літосфери чи принаймні після того, як континенти досягли приблизно такого розташування, як тепер, а це вже останні кілька мільйонів років. Однак насправді всі такі дискусії виведуть нас поза межі розглядуваної теми, бо поняття Сходу та Заходу починають важити лише тоді, коли до розгляду залучено ще одного складника системи — людину.

Палеоантропологи, що вивчають давніх людей, сперечаються ще більше, ніж історики. Їхня галузь молода, швидко розвивається, й нові відкриття постійно перевертають усталені істини з ніг на голову. Коли в кімнаті є двоє палеоантропологів, вони неодмінно висунуть три теорії еволюції людини. Мало того, всі ці теорії застаріють раніше, ніж науковці зачинять за собою двері.

Межа між людиною та пралюдиною не може не бути розмитою. Деякі палеоантропологи вважають, що коли з'являються мавпи, що випростуються й опановують ходу на задніх кінцівках, маємо говорити про людину. Судячи за викопними рештками кісток стегон та пальців ніг, деякі східноафриканські мавпи почали так ходити 6 чи 7 мільйонів років тому. Однак, на думку більшости експертів, це ставить планку надто низько. Стандартна біологічна класифікація пов'язує означення роду Ното («людина» латиною) зі збільшенням розміру мозку від 400-500 кубічних сантиметрів до десь 630 (наш мозок зазвичай вдвічі більший) та першими свідченнями того, що випростані мавпи починають бити камінням по камінню, аби зробити грубе знаряддя. Обидва процеси почалися серед прямохідних африканських мавп близько 2,5 мільйонів років тому. Луїс та Мері Лікі, знамениті дослідники ущелини Олдувай в Танзанії (рис. 1.1), назвали цих істот з відносно великими мізками, що користувалися знаряддями, Homo habilis («людина вміла» латиною).

Коли по землі ходили Homo habilis, слова «Схід» та «Захід» нічого не означали — по-перше, тому що ці істоти жили лише в лісах східної Африки і ще не було жодних регіональних відмінностей, а по-друге, тому що вислів «ходили по землі» надто перебільшений. Homo habilis мали пальці ніг та щиколотки такі самі, як ми, й напевне могли ходити, але довжина їхніх рук наводить на думку, що багато часу вони перебували на деревах. Це були химерні мавпи, але не більше. Сліди від їхнього знаряддя на кістках тварин свідчать про те, що Homo habilis їли і м'ясо, і рослини, але, схоже, все ще займали досить низьку позицію в харчовому ланцюгу. Деякі палеоантропологи обстоюють теорію людини-мисливця, вважаючи Homo habilis достатньо кмітливими та хоробрими, аби вбивати дичину, бувши озброєними лише палицями та уламками каміння, тоді як інші (доволі переконливіше) вбачають у Homo habilis людину-падлоїда, що йде слідом за справжніми мисливцями (левами тощо) й живиться залишеними недоїдками. Мікроскопні дослідження засвідчили, що сліди від знарядь Homo habilis з'явилися на кістках тварин принаймні раніше, ніж сліди від зубів гієн.

Протягом 25 000 поколінь Homo habilis гасали по деревах та гойдалися на гілках у своєму маленькому закутку світу, оббивали кам'яні знаряддя, пестили одне одного та парувалися. Потім, десь 1,8 мільйона років тому, вони зникли. Це відбулося, схоже, досить раптово, хоча одна з проблем у досліджуванні еволюції людини — складність точного датування знахідок. Здебільшого ми залежимо від того, що шари породи, що містять викопні кістки чи знаряддя, можуть також містити нестабільні радіоактивні ізотопи з відомою швидкістю розпаду, отож, датуємо знахідки за вмістом ізотопів. Однак межі похибки такого датування можуть становити десятки тисяч років, тому «раптовий» кінець світу Homo habilis може означати кілька чи кілька тисяч термінів життя.

Коли Чарлз Дарвін протягом 1840-х та 1850-х років обмірковував природній відбір, він припустив, що процес полягав у повільному накопичуванні крихітних змін. Однак у 1970-і біолог Стефан Джей Ґулд запропонував іншу ідею — що протягом тривалих відтинків часу нічого не відбувається, а потім якась подія запускає каскад змін. Теперішні еволюційники поділилися на таких, що вважають кращим підходом модель поступових змін (критики називають її повзкою еволюцією), та тих, що підтримують Ґулдову ідею «точкової рівноваги»[29] (еволюції поштовхами). Втім остання, безперечно, краще пояснює зникнення Homo habilis. Близько 1,8 мільйона років тому клімат східної Африки посухішав і ліси, де жили Homo habilis, поступилися місцем відкритій савані. Саме тоді замість Homo habilis постали мавполюди[30] нового типу.

Наразі я не даватиму назви цим новим мавполюдям. Поки що зазначу лише, що вони мали більші мізки, ніж Homo habilis, зазвичай близько 800 куб. см, і не мали довгих мавпоподібних рук Homo habilis, тобто, цілком можливо, більшість часу перебували на землі. Вони мали також більший зріст. У Наріокотоме в Кенії знайдено скелет віком півтора мільйони років. Він відомий як Турканський хлопчик, належав дитині п'ятьох футів на зріст, що виросла б до шістьох футів, якби дожила до дорослого віку. Його кістки не лише довші, ніж у Homo habilis, вони ще й тонші, а це дає змогу припустити, що він та його сучасники більше покладалися на розум та знаряддя, ніж на грубу силу.

Багато хто з нас вважає, що тямущість є самоочевидною чеснотою. Чому тоді Homo habilis, що мали потенціял мутувати в цьому напрямі, марно протинялися протягом майже півмільйона років, а потім «раптово» перетворилися на істот більшого зросту та з більшим мозком? Найвірогідніше пояснення полягає в браку харчів. Великий мозок багато чого потребує. Наш мозок зазвичай складає 2 відсотки ваги тіла, а споживає до 20 відсотків здобутку енергії. Великий мозок створює й інші проблеми: він потребує великого черепа, насправді такого великого, що сучасним жінкам нелегко проштовхувати народжуваних дітей з великими голівками уздовж пологових шляхів. Жінки дають собі з тим раду, народжуючи дітей передчасно. Якби наші немовлята залишалися в материнській утробі аж до досягнення майже самодостатности (подібно до інших ссавців), надто великі голови не давали б їм виходити назовні.

Однак ризикове народжування дітей, роки виховання та величезний мозок, що спалює п'яту частину нашого живлення, в будь-якому разі задовольняють нас більше, ніж якби таку саму кількість енергії треба було витрачати на вирощування пазурів, додаткових м'язів чи великих зубів. Розумність дає значно більше переваг, ніж будь-яка з цих альтернатив. Втім менш очевидно, чому близько двох мільйонів років тому генетична мутація, що створила більший мозок, надала мавполюдині достатньо переваг, аби зробити зайві витрати енергії вартими того. Якби тямущість не компенсувала витрати на постачання сірих клітин, мозковиті мавпи були б менш успішними, ніж їхні тупіші родичі, відтак популяція швидко втратила б ці тямущі гени.

Можливо, річ у погоді. Коли не стало дощів і почали вмирати дерева, де жили мавполюди, мозковитіші і, можливо, здатніші до спілкування мутанти могли взяти гору над своїми мавпоподібнішими родичами. Замість тікати з трав'янистих земель, розумні мавпи знайшли способи, як на них виживати. Тоді в одну мить (у масштабі еволюції) жменька мутантів поширила свої гени на всю спільноту й цілком заступила важчедумних, низькорослих, лісолюбних Homo habilis.

Початки Сходу та Заходу?

 и то через перенаселеність залюднених ділянок, чи то через сварки між гуртами, чи то просто з цікавости нові мавполюди були першими істотами цього типу, що полишили східну Афику. Їхні кістки знаходять скрізь від південного кінця континенту до азійських берегів Тихого океану. Однак не варто уявляти собі великі хвилі мігрантів на кшталт сюжетів фільмів про ковбоїв. Поза сумнівом, мавполюди мало усвідомлювали, що роблять, а долання цих величезних відстаней забирало величезний час. Від ущелини Ол-Аувай до Кейптауна в південній Африці далеко, дві тисячі миль. Щоб подолати цю відстань за сто тисяч років (саме таким видається цей відтинок), мавполюди мали щороку розширювати діяпазон свого пошуку харчів лише на 35 ярдів. Рух на північ із такою самою швидкістю мав привести їх на поріг Азії, і це підтвердилося 2002 року — у Дманісі (Грузія) археологи знайшли череп віком 1,7 мільйона років, що поєднує риси Homo habilis та новішої мавполюдини. Вік кам'яних знарядь з Китаю та викопних кісток з Яви (тоді ще не відокремленої від Азійського материка), можливо, майже такий самий, з чого випливає, що полишивши Африку, мавполюди пришвидшилися і в середньому долали за рік близько 140 ярдів[31].

Насправді можна сподіватися виокремити східний та західний способи життя лише після того, як мавполюди полишили східну Африку й поширилися теплими субтропічними широтами аж до Китаю. Можливо, тоді ми знайдемо саме відмінність між Сходом і Заходом. Згідно з археологічними даними, відмінні риси, явно притаманні Сходові чи Заходові, містяться у знахідках віком близько 1,6 мільйона років. Проте постає питання, чи ця відмінність достатньо вагома, аби вважати, що за нею криються справді відмінні способи життя.

Археологи знають про східно-західні відмінності від 1940-х років, коли гарвардський дослідник Гелем Мовіус помітив, що кістки нових мозковитіших мавполюдей часто знаходять разом з оббитими кам'яними знаряддями нових типів. Археологи дали найвиразнішим з них назву «ашельські рубила» («рубила», чи, дослівно, «ручні сокири», бо на вигляд вони подібні до сокир, навіть попри те, що їхнє очевидне призначення — різати, штрикати (проколювати) чи вдаряти; «ручні», бо їх тримали руками, а не прилаштовували до держаків; ашельські — за маленьким містечком Сент-Ашель у Франції, де їх вперше було знайдено багато). Назвати ці знаряддя витворами мистецтва було б перебільшенням, але їхня проста симетрія часто гарніша, ніж грубі відщепи та знаряддя з гальок Homo habilis. Мовіус відзначив, що ашельські рубила були поширені в Африці, Європі та південно-західній Азії, тоді як у східній чи південно-східній Азії не знайдено жодного. Натомість східні стоянки містили грубіші знаряддя, що сильно нагадували передашельські знахідки, пов'язані з африканськими Homo habilis.

Якщо так звана лінія Мовіуса (рис. 1.2) справді позначає початок окремих східного та західного способів життя, з неї може випливати теорія напрочуд довготривалої зафіксованости, згідно з якою майже одразу після того, як мавполюди вирушили з Африки, вони поділилися на носіїв західної технологічно передової культури ашельських рубил в Африці та південно-східній Азії та східної технологічно менш розвиненої культури відламків та чоперів у східній Азії. Можна зробити висновок що не дивно, що Захід панує тепер — у технологічному сенсі він лідерував у світі вже півтора мільйони років тому.

Проте провести Мовіусову лінію легше, ніж пояснити. Найдавнішим ашельським рубилам, знайденим в Африці, близько 1,6 мільйона років, але у Дманісі в Грузії мавполюди були вже за сто тисяч років до того. Безперечно, перші мавполюди полишили Африку давніше, ніж ашельське рубило стало звичайним складником їхнього інструментарію, і пронесли доашельські технології крізь Азію, тоді як західний/африканський регіон почав виробляти ашельські знаряддя.

Швидкий погляд на рис. 1.2 свідчить, однак, що Мовіусова лінія не відокремлює Африку від Азії, а проходить насправді через північну Індію. Це важлива деталь. Перші мігранти полишили Африку раніше, ніж було винайдено ашельське рубило, отже, мали бути наступні хвилі міграції з Африки, що мали б нести рубила до південно-західної Азії та Індії. Відтак постає нове запитання. Чому ці пізніші хвилі мавполюдей не принесли ашельську технологію ще далі на схід?

Найвірогідніша відповідь — Мовіусова лінія не позначає межі між технологічно передовим Заходом та менш розвиненим Сходом. Вона лише відокремлює західні регіони, де легко дістати каміння, придатне до виготовляння рубил, від східних, де таке каміння рідкісне й водночас є добра альтернатива, зокрема легкодосяжний бамбук, достатньо твердий на потреби знаряддя, але недостатньо тривкий, аби доіснувати доти, доки ми його відкопаємо. Згідно з цією інтерпретацією, коли користувачі рубил перетинали Мовіусову лінію, вони поступово відмовлялися від ашельських знарядь, бо поламані не було чим замінити. Вони далі виготовляли чопери та відщепи, бо тут годилася будь-яка стара галька, але на потреби праці, що її раніше виконували за допомогою рубил, почали, можливо, використовувати бамбук.

Деякі археологи вважають, що на користь цього висновку свідчать знахідки з басейну Босе в південному Китаї. Близько 800 000 років тому туди потрапив величезний метеорит. Це була катастрофа епічного масштабу, коли інтенсивні пожежі знищили мільйони акрів лісів. До удару мавполюди з басейну Босе використовували чопери, відщепи та (за припущенням) бамбук, як усі інші східноазійці. По поверненні після пожеж вони почали робити рубила, подібні до ашельських, — теоретично, можливо, тому, що пожежі спалили весь бамбук і водночас удосяжнили використовне каміння. Через кілька сторіч, коли рослинність відновилася, місцеві мавполюди відмовилися від рубил та повернулися до бамбука.

Якщо ці міркування справедливі, східноазійські мавполюди чудово вміли виготовляти рубила, коли таким знаряддям сприяли обставини, але загалом тим не переймалися, бо мали легше досяжні альтернативи. Кам'яні рубила та бамбукові знаряддя були лише різними інструментами на потреби тієї самої праці, й способи життя мавполюдей були майже однаковими чи то в Марокко, чи то в Малаї.

В цьому є сенс, але, крім археології передісторичного періоду, є й інші способи подивитися на Мовіусову лінію. Досі я уникав назви мавполюдини, що застосовувала ашельські рубила, але зараз назва, що ми даємо, починає набувати ваги.

Від 1960-х років більшість палеоантропологів називали новий вид, що еволюціював у Африці близько 1,8 мільйона років тому, Homo erectus (Людина прямохідна/випростана) і припускали, що ці істоти пройшли через субтропічні широти до берегів Тихого океану. У 1980-і, однак, деякі науковці звернули увагу на незначні відмінності між черепами Homo erectus, знайденими в Африці та у східній Азії. Постала підозра, що насправді йдеться про два різних види мавполюдей. Тих, що еволюціювали в Африці 1,8 мільйона років тому й поширилися до Китаю, було названо Homo ergaster (Людина, що працює). За цим припущенням, Homo ergaster зеволюціювали у Homo erectus лише після того, як досягли східної Азії. Отже, Homo erectus є чисто східноазійським видом, відмінним від Homo ergaster, що жили в Африці, південно-західній Азії та Індії.

Якщо ця теорія правильна, Мовіусова лінія не лише відбиває тривіяльну відмінність знарядь праці, а є генетичним вододілом, що поділяє давніх мавполюдей на два різновиди. Фактично такий підхід підвищує ймовірність того, що можна було б назвати джерелом усіх теорій тривалої зафіксованости: Схід та Захід відрізняються, бо люди зі Сходу та Заходу є й були протягом понад мільйона років різними видами людських істот.

Перші люди Сходу: Синантроп

 я термінологічна дискусія щодо класифікації передісторичних скелетів має потенційно тривожний підтекст. Расисти завжди радо хапаються за такі деталі, аби виправдати упередженість, примус і навіть геноцид. Може видаватися, що витрачати час на обговорення теорій такого типу — це підтримувати нетерпимість, тому, можливо, їх варто було б просто ігнорувати. Але я вважаю, що це не так. Мало оголосити расистські теорії нікчемними. Якщо ми справді хочемо їх відкинути й довести, що люди (у великих групах) справді всі однакові, це має бути тому, що расистські теорії неправильні, а не тому, що нині більшості з нас вони не подобаються.

Засадничо ми не знаємо, чи близько 1,5 мільйона років тому на землі був лише один вид мавполюдей, тобто чи мавполюди (великими групами) були практично однакові від Африки до Індонезії, чи були окремі види Ното ergaster на захід від Мовіусової лінії та Homo erectus на схід від неї. На це питання мають відповісти дальші дослідження. Але ми знаємо, без тіні сумніву, що протягом останнього мільйона років на Заході та Сході справді еволюціювали різні види мавполюдей.

Географія, мабуть, зіграла в цьому чималу роль. Мавполюди, що вийшли з Африки близько 1,7 мільйона років тому, були добре задаптовані до субтропічного клімату, але на півночі, глибше в Європі та Азії, їм довелося пристосовуватися до довших та суворіших зим. Життя просто неба, притаманне їхнім африканським предкам, ставало дедалі важчим, коли вони перетнули лінію приблизно 40 градусів на північ від екватора (від півночі Португалії до Пекіна, див. рис. 1.1). Можна припустити, що завдання будувати житло та робити одяг були понад їхні ментальні можливості, але існував інший розв'язок: шукати захисту в печерах. Так постали печерні люди, що про них ми всі чули в дитинстві.

Життя в печерах було для мавполюдей ненадійним благом, бо постійно треба було співіснувати з ведмедями та гієнами завбільшки з левів, що могли зубами трощити кістки. Проте воно було Божим дарунком археологам, бо печери добре законсервували передісторичні відклади й дали нам змогу простежити, як еволюція мавполюдей у східній та західній частинах Старого Світу почала розходитися різними шляхами через різні способи адаптації до холодного клімату.

Найважливішим місцем з огляду на розуміння східних мавполюдей є стоянка Чжоукоудянь біля Пекіна, на самій сорокаградусній широті, заселена більшою чи меншою мірою приблизно від 670 000 до 410 000 років тому. Оповідь про її розкопки є цілою епопеєю, зокрема вона становить тло частини чудового роману Емі Тан Донька костоправа. Поки європейські, американські та китайські археологи від 1921 до 1937 року розкопували стоянку, горби навколо неї стали лінією фронту страхітливої громадянської війни між націоналістами, комуністами та різноманітними місцевими вояками. Дослідники часто працювали під звуки пострілів і мусили обдурювати бандитів та оминати перевірчі пункти, аби доправити свої знахідки до Пекіна. Проект зрештою загинув, коли Японія окупувала Китай, комуністи зробили Чжоукоудянь своєю базою і японські вояки закатували та вбили трьох учасників експедиції.

Далі все змінювалося від поганого до ще гіршого. У листопаді 1941 року, коли війна між Японією та Сполученими Штатами видавалася неминучою, було прийнято рішення вивезти знахідки кораблем до Нью-Йорка на зберігання. Техніки спакували їх у два великі ящики й мали доправити машиною з американської амбасади в Пекіні. Ніхто не знає напевне, чи машина взагалі приїхала, і якщо приїхала, то куди вона відвезла ящики. За однією з версій саме в той момент, коли на Перл-Харбор почали падати бомби, японські солдати перехопили моряків США, що супроводжували ящики, заарештували їх та залишили безцінні знахідки на дорозі. У ці чорні дні життя було дешевим і ніхто не переймався кількома коробками з кістками та камінням.

Проте втрачено було не все. Розкопувані стоянки Чжоукоудянь ретельно оприлюднювали свої знахідки друком і висилали гіпсові виліпки кісток до Нью-Йорка — ранній приклад того, як важливо дублювати дані. Вони свідчать про те, що 600 000 років тому синантроп, чи пекінська людина (так дослідники назвали мавполюдей з Чжоукоудяня), був кремезніший за високих худих африканців на кшталт Турканського хлопчика й ліпше пристосований до холоду. Типовий синантроп мав зріст приблизно п'ять футів три дюйми й був менш волохатий, ніж сучасні мавпи, хоча, напевне, наштовхнутися на нього десь на Мейн Стріт було б дещо страшнувато. Він мав низьке широке обличчя з низьким пласким чолом, важку суцільну надбрівну дугу та велику щелепу, майже без підборіддя.

Розмовляти з синантропом було б важко. Наскільки нам відомо, Ното erectus мали слабко розвинені базальні ядра (частини мозку, що дають сучасній людині змогу невеличкою кількістю рухів рота створювати нескінченну кількість варіянтів вимови). Спинномозковий канал добре збереженого скелета Турканського хлопчика був завширшки лише в три чверти від каналу сучасної людини, що означає, що, на відміну від нас, він не міг контролювати своє дихання так, аби говорити будь-що.

Проте інші знахідки непрямо свідчать про те, що мавполюдина східного Старого Світу могла певним чином спілкуватися. 1994 року на маленькому острові Флорес біля Яви археологи відкопали кам'яні знаряддя віком 800 000 років. Вісімсот тисяч років тому Флорес був островом, відокремленим від материка дванадцятьма милями океану, а це означає, що Homo erectus могли спілкуватися достатньо добре, аби зробити човна, пропливти за горизонт та заселити Флорес. Проте інші археологи відкинули ідею щодо Ното erectus, здатних будувати човни. Вони вважають, що ці «знаряддя» насправді були не знаряддями, а лише відламками породи, що набули оманливої форми через природні процеси.

Дискусія легко могла зайти в глухий кут, що часто буває з археологічними дебатами, якби 2003 року Флорес не видав ще дивовижніших відкриттів. Глибоке шурфування виявило вісім скелетів дорослих людей, задатованих близько 16 000 років до н. е. На зріст усі вони менші за чотири фути. Тоді щойно вийшов перший з низки фільмів Пітера Джексона Володар кілець і журналісти негайно назвали цих передісторичних маленьких людей «гобітами», за волохатоногими коротунами Дж. Р. Р. Толкіна. Коли популяція тварин опиняється в ізоляції на острові, де немає хижаків, вони дуже часто еволюціюють до карликових форм. Схоже, саме таким чином сталося, що «гобіти» стали такими маленькими. Але щоб поменшати до розміру гобітів до 16 000 років до н. е., мавполюди мали колонізувати Флорес раніше на багато тисяч поколінь, можливо, навіть аж 800 000 років тому, на що вказують знаряддя, знайдені 1994 року. Звідси знову випливає, що Homo erectus могли спілкуватися достатньо добре, аби перепливти море.

Тоді, можливо, мавполюди з Чжоукоудяня могли порозумітися між собою значно краще за шимпанзе чи горил, а відклади з печери свідчать також про те, що вони вміли розпалювати вогонь. Принаймні в одному випадку синантропи смажили голову дикого коня. Нарізки на черепі свідчать, що їх цікавили насамперед язик та мозок, багаті на жир. Можливо, вони полюбляли також мізки одне одного: у 1930-і роки копачі за особливостями зламів на кістках зробили висновок про канібалізм і навіть полювання за головами. Дослідження гіпсових копій у 1980-і роки засвідчило, що більшість слідів на черепах залишили радше зуби передісторичних велетенських гієн, а не інші синантропи, але на одному черепі (ще один його фрагмент знайдено 1966 року) чітко видно сліди кам'яного знаряддя.

Якби, замість наштовхуватися на синантропа на сучасній Мейн Стріт, ви могли дістатися машиною часу до Чжоукоудяня півмільйона років тому, на вас чекала б дезорієнтація та тривога. Ви побачили б печерних людей, що спілкувалися, можливо, буркотінням та жестами, але не могли б говорити з ними. Так само не допомогли б і рисунки — немає свідчень того, що Ното erectus бачив у мистецтві більше сенсу, ніж шимпанзе. Синантропи, що походили від Homo erectus, дуже сильно відрізнялися від нас.

Перші люди Заходу: Неандертальці

 ле чи відрізнялися синантропи також від мавполюдей, що еволюціювали в західному Старому Світі? Вік найдавніших європейських знахідок (1994 р., ланцюг печер в горах Атапуерка в Іспанії) оцінено приблизно як 800 000 років, тобто задатовано часом, коли Homo erectus посідали в човни та колонізували Флорес. Де в чому знахідки з Атапуерки мають чимало спільного зі знахідками з Чжоукоудяня: багато кісток мали нарізки від кам'яних знарядь, подібні до тих, що зробив би м'ясник.

Газетні заголовки зарясніли натяками на канібалізм, але палеоантропологів більше зацікавили відмінності між знахідками в Атапуерці та Чжоукоудяні. Черепи з Атапуерки мали більші мозкові порожнини, ніж Homo erectus, а їхні носи та вилиці були дуже схожі на сучасні. Палеоантропологи зробили висновок про постання нового виду, що дістав назву Homo antecessor (Людина-попередник).

Homo antecessor допоміг осмислити низку знахідок, що почалися від 1907 року, коли в пісковому кар'єрі в Німеччині робітники знайшли дивну нижню щелепу. Цей вид, названий за найближчим університетським містом гайдельберзькою людиною, дуже подібний до Homo erectus, але його голова більше схожа на нашу з високим заокругленим черепом і об'ємом мозку близько 1000 куб. см — це набагато більше, ніж 800 куб. см, середнє значення в Homo erectus. Видається так, ніби крок еволюційних змін в усьому Старому Світі пошвидшав після того, як 800 000 років тому мавполюди дісталися холодної півночі й потрапили в умови докорінно відмінного клімату, що сприяв розквітові випадкових генетичних мутацій[32].

Тут ми нарешті маємо деякі неспростовні факти. Близько 600 000 років тому, коли на сцену вийшла гайдельберзька людина, а синантроп панував у Чжоукоудяні, у східній та західній частинах Старого Світу існували, безперечно, різні види Ното: на Сході Homo erectus із маленьким мозком, а на Заході — Homo antecessor та гайдельберзька людина з більшим мозком[33].

Коли йдеться про мозок, то розмір — це ще не все. Мозок Анатоля Франса, що отримав Нобелівську премію з літератури 1921 року, був не більший, ніж у гайдельберзької людини. Але ж гайдельберзька людина видається набагато тямущішою, ніж ранні мавполюди чи сучасний їм синантроп. До появи гайдельберзької людини кам'яні знаряддя мало змінювалися протягом мільйона років, а 500 000 років тому гайдельберзька людина вже робила тонші, отже, легші знаряддя й відколювала тонші відщепи, використовуючи м'які (можливо, дерев'яні) відбійники чи б'ючи шматки породи один об оден. Це свідчить про кращу координацію очей та рук. Гайдельберзькі чоловіки та жінки виготовляли також більш спеціялізовані знаряддя й почали робити нуклеуси особливої форми, з яких в разі потреби можна було робити інші знаряддя. Це означає, що вони далеко краще, ніж Homo erectus, усвідомлювали, чого хочуть від світу й як саме цього досягти. Сам факт, що гайдельберзька людина змогла вижити в Гайдельбергу, далеко на північ від сорокової широти, свідчить про тямущість цієї мавполюдини.

Протягом періоду між 670 000 та 410 000 років тому мешканці Чжоукоудяня змінилися мало, тоді як західні мавполюди еволюціювали далі. Якщо ви проповзете кількасот ярдів вогкими іспанськими печерами Атапуерки, здебільшого на животі й часом підтягуючися на мотузках, ви дістанетеся сорокафутового провалля з влучною назвою Яма кісток — місця, де концентрація решток мавполюдей найбільша порівняно з усіма стоянками, знайденими будь-коли. Від 1990-х років знайдено понад чотири тисячі фрагментів, датованих між 564 000 та 600 000 років тому. Більшість належать підліткам чи молодим дорослим людям. Що вони робили так глибоко під землею, залишається загадкою, але, подібно до давніших відкладів Атапуерки, Яма кісток має дуже різні людські рештки. Іспанські дослідники класифікують більшість із них як гайдельберзьку людину, але багато науковців з інших країн вважають, що вони подібніші до іншого виду — неандертальців.

Цих найвідоміших печерних людей вперше виявили 1856 року, коли робітники кар'єру в долині Неандера (німецькою мовою долина — Таї чи Thai) показали місцевому шкільному вчителеві свою знахідку — верхню частину черепа та п'ятнадцять кісток (під час розкопок 1990-х років на старих відвалах знайдено ще шістдесят два фрагменти). Вчитель показав їх анатомові, а той, зі зворушливою недооцінкою, оголосив їх «прагерманцями».

Знахідки Атапуерки наводять на думку, що неандертальці поставали поступово протягом чверти мільйона років. Схоже, це не наслідок кліматичних змін чи міграції до нових територій з умовами, що давали б змогу кільком мутантам розмножитися та заступити гайдельберзьку людину, а випадок генетичного дрейфу, коли багато різних видів мавполюдей розвивалися паралельно. «Класичні» неандертальці постали близько 200 000 років тому й протягом наступних ста тисяч років поширилися на більшу частину Європи й на схід до Сибіру, хоча, наскільки нам відомо, не досягли Китаю чи Індонезії.

Чим саме відрізнялися неандертальці від синантропів? Зазвичай вони були на зріст такі самі, як східні мавполюди, й мали вигляд навіть примітивніший, зі скісним чолом та слабким підборіддям. Вони мали великі передні зуби, часто зношені через використання замість знаряддя, й випнуті вперед обличчя з великими носами, що були, мабуть, наслідком адаптації до холодного повітря Європи льодовикового періоду. Неандертальці мали важчу будову, ніж синантропи, ширші стегна та плечі. Вони були сильними борцями, мали витривалість маратонських бігунів і видаються до того ж запеклими бійцями.

Попри те, що їхні кістки були значно міцніші, ніж у більшости мавполюдей, неандертальці зазнавали багато травм. Найближчі за формою сучасні аналоги їхніх зламів кісток можна знайти в професійних учасників змагань з родео. Позаяк сто тисяч років тому не було брикливих коней, що скидали б вершників (сучасні коні почали еволюціювати лише від 4000 років до н. е.), палеоантропологи певні, що неандертальці зазнавали пошкод у бійках між собою та з дикими тваринами. Вони були завзятими мисливцями; аналіз вмісту ізотопів азоту в їхніх кістках свідчить про те, що вони були здебільшого м'ясоїдними й отримували дивовижно велику частку білків з м'яса. Археологи давно мали підозру, що неандертальці діставали частину м'яса, поїдаючи один одного так само, як синантропи, а знахідки 1990-х років у Франції довели це поза сумнівом. Кістки півдюжини неандертальців були перемішані з кістками п'яти шляхетних оленів. З мавполюдьми та оленями поводилися однаково: спочатку розрізали їх на частини кам'яними ножами, потім м'ясо відшкрібали від кісток і насамкінець черепи та довгі кістки трощили, аби дістатися головного та спинного мозку.

За деталями, що я підкреслив, неандертальці видаються не такими вже й відмінними від синантропів, але є ще дещо. По-перше, неандертальці мали великий мозок — фактично навіть більший, ніж наш, в середньому 1520 куб. см проти наших 1350 куб. см. Крім того, вони мали ширші спинномозкові канали, ніж у Турканського хлопчика, а товстий спинний мозок надавав їхнім рукам більшої вправности. Їхні кам'яні знаряддя ліпше зроблені та різноманітніші, ніж у синантропів, з окремими спеціялізованими скреблами, пластинами та вістрями. Сліди смоли на кам'яному вістрі, що застрягло в шиї дикого віслюка з Сирії, наводять на думку, що це був наконечник списа, долучений до древка. За слідами використання на знаряддях можна зробити висновок, що неандертальці здебільшого різали ними деревину. Вона погано зберігається, але в заболоченій німецькій стоянці Шенінґен біля скупчень кісток диких коней знайдено чотири чудово вирізьблені списи сім футів завдовжки. Списи не кидали, ними штрикали, бо попри всю тямущість неандертальцям бракувало координації для користування кидальною зброєю.

Родеоподібні каліцтва неандертальців можна пояснити потребою перебувати близько до жахливих тварин. Водночас деякі знахідки, зокрема в печері Шанідар в Іраку, вказують на цілком інакші якості. Один скелет належав чоловікові, що роками жив зі зсохлою рукою та здеформованими ногами, попри втрачені праву руку до ліктя та ліве око (цей скелет став прототипом Креба — інваліда, що був духовним провідником гурту неандертальців з Криму, у бестселері Джин Аул Клан печерного ведмедя). Інший чоловік з Шанідару мав скалічену артритом праву щиколотку, але також спромігся дожити принаймні до того, як дістав колоту рану. Більший мозок безперечно допомагав хворим та скаліченим давати собі раду; неандертальці напевне вміли запалювати вогонь та, можливо, могли робити одяг зі звірячих шкур. І все одно важко пояснити, як чоловіки з Шанідару могли давати собі раду без допомоги здоровотілих друзів чи родини. Навіть найкритичніші науковці визнають, що неандертальці, на відміну від своїх сучасників з Чжоукоудяня та всіх давніших видів Ното, мали прояви того, що можна назвати лише «людяністю».

Деякі палеоантропологи навіть вважають, що великий мозок та широкий спинномозковий канал неандертальців давали їм змогу говорити менш-більш подібно до нас. Так само, як теперішні люди, вони мали під'язикову кістку, що закріплювала язика й уможливлювала складні рухи гортані, потрібні, аби говорити. З цим не погоджуються інші науковці, які завважують, що мозок неандертальця, хоч і великий, був довшим та пласкішим за наш і що мовленнєві ділянки були, мабуть, менш розвинені. Вони вказують також, що хоча відповідні ділянки збереглися лише в трьох черепах, схоже на те, що гортані неандертальців містилися дуже високо в шиї, отже, попри наявність під язикової кістки, вони могли вимовляти звуки лише у вузькому діяпазоні. Можливо, вони могли лише видавати окремі склади (що можна назвати моделлю «я Тарзан, ти Джейн») чи висловлювати важливі поняття — «ходи сюди», «ходімо полювати», «робімо кам'яні знаряддя», «пообідаймо», «кохаймося», комбінуючи жести та звуки (модель Клану печерного ведмедя, де неандертальці мають вироблену мову знаків).

2001 року почало видаватися, що справі може зарадити генетика. Науковці виявили в британської родини, що протягом трьох поколінь мала дефект мовлення, відомий як слівна диспраксія, ще й мутацію гена під назвою FOXP2. Як виявилося, у цьому гені закодовано вплив білка на те, як мозок керує мовленням та мовою. Це не означає, що FOXP2 — це «мовний ген», бо мовлення — надзвичайно складний процес, до якого залучено незліченну кількість генів, що діють разом у способи, що їх ми поки що не можемо збагнути. FOXP2 привернув увагу генетиків тому, що інколи крах цілої системи настає через неправильне функціювання лише одного складника. Миша перегризає дрота ціною два центи, й моє авто ціною двадцять тисяч доларів неможливо зрушити з місця. FOXP2 функціює неправильно, і досконалі мовленнєві мережі мозку відмовляються працювати. З іншого боку, деякі археологи припускають, що, можливо, саме випадкові мутації, які спричинили появу FOXP2 та пов'язаних з ним генів, дали сучасним людям мовні можливості, що їх бракувало давнішим видам, зокрема неандертальцям.

Але невдовзі сценарій загострився. Нині всі знають, що дезоксирибонуклеїнова кислота (ДНК) є основним будівельним блоком життя й що 2000 року генетики виокремили геном сучасної людини. Менш відомо, що 1997 року науковці з Лейпціґа, Німеччина, у сцені, що нагадує Парк юрського періоду, виокремили древню ДНК з руки скелета справжнього неандертальця, знайденого в Неандеровій долині 1856 року. Це надзвичайне досягнення, бо ДНК починає руйнуватися одразу після смерти й у такому Давньому матеріялі можуть зберегтися лише крихітні фрагменти. Наскільки мені відомо, Лейпціґський гурт не збирається клонувати печерних людей та відкривати Неандертальський парк[34], але 2007 року процес виокремлювання неандертальського генома (що завершився 2009 року) привів до надзвичайного відкриття: неандертальці теж мали ген FOXP2.

Можливо, це означає, що неандертальці були так само балакучими, як ми; можливо, FOXP2 не є ключем до мовлення. Колись ми знатимемо напевне. Все, що ми можемо зробити тепер — це спостерігати наслідки взаємодій між неандертальцями. Вони жили більшими групами, ніж давніші види мавполюдей, ефективніше полювали, довше жили на тих самих територіях і дбали одне про одного у способи, недосяжні давнішим мавполюдям.

Мало того, вони свідомо ховали деяких своїх померлих і, можливо, навіть виконували якісь ритуали — найраніші ознаки найлюдськішої якости, духовного життя, якщо ми правильно інтерпретуємо свідчення. В Шанідарі, наприклад, кілька тіл явно було поховано, до того ж ґрунт в одній з могил містив високу концентрацію квіткового пилку, що може означати, що деякі неандертальці вкладали тіло коханої людини на весняні квіти. (Деякі археологи вказують, доволі менш романтично, що могила була помережана щурячими норами й що щури часто заносять у свої нори квіти.)

У другому випадку, в Монте Чирчео біля Рима, 1939 року будівельники знайшли печеру, загерметизовану каменепадом п'ятдесят тисяч років тому. Вони сказали археологам, що череп неандертальця містився на підлозі в центрі кола з каміння, але позаяк вони зрушили черепа з місця до того, як його побачили експерти, багато науковців висловлюють сумніви.

Нарешті, є Тешик-Таш в Узбекистані. Там Гелем Мовіус (той самий, що провів Мовіусову лінію) знайшов скелет хлопчика, оточений, як він казав, колом з п'ятьох чи шістьох пар рогів дикого козла. Проте відклади в Тешик-Ташу рясніють козлячими рогами, а Мовіус ніде не оприлюднив планів чи фотографій знахідок, що переконали б скептиків, що в розташування цих конкретних рогів закладено якийсь зміст.

Аби покінчити з цим питанням, нам потрібні ясніші свідчення. Особисто я припускаю, що немає диму без вогню й що неандертальці мали якесь духовне життя. Можливо, вони навіть мали медиків та шаманів, як Іза та Креб у Клані печерного ведмедя. Тим не менш, правда це чи ні, але якби була змога дістатися машиною часу до Шанідара та Чжоукоудяня, ви побачили б реальні поведінкові відмінності між східним синантропом та західним неандертальцем. Вам також важко було б не зробити висновок, що Захід був розвиненішим за Схід. Це могло б бути так вже 1,6 мільйона років тому, коли формувалася Мовіусова лінія, і це вже було явно так сто тисяч років тому. Привид расистської теорії тривалої зафіксованости знову підіймає голову: чи не тому Захід сьогодні панує, що сучасні європейці є спадкоємцями генетично вищої неандертальської породи, тоді як азійці походять від примітивніших Homo erectus?

Дитячі кроки

 і. Історики полюбляють давати довгі складні відповіді на прості запитання, але цього разу все видається справді прямолінійно очевидним. Європейці не походять від вищих неандертальців, азійці не походять від нижчих Homo erectus. Близько сімдесяти тисяч років тому з Африки почав поширюватися новий вид Ното — ми — й цілком заступив усі інші форми[35]. В перебігу еволюції наш вид, Homo sapiens (Людина розумна), безперечно схрещувався з неандертальцями. Сучасні євразійці мають від одного до чотирьох відсотків генів, однакових із неандертальцями, але це ті самі від одного до чотирьох відсотків скрізь, від Франції до Китаю[36]. Поширення сучасної людини чисто стерло з грифельної дошки геть усе. Звичайно, еволюція триває. Протягом двох тисяч поколінь від початку нашого поширювання земною кулею постали локальні відмінності у кольорі шкіри, формі обличчя, зрості, толерантності до лактози та безлічі інших ознак. Але по глибокому аналізі вони виявляються тривіяльними. Куди б ви не поїхали, що б ви не робили, люди (у великих групах) всі однакові.

Еволюція нашого виду та завоювання планети встановили біологічну єдність світу, отже, відлікову лінію будь-якого пояснення того, чому Захід панує. Біологічна єдність людства унеможливлює теорії, базовані на расах. Однак попри надзвичайну важливість цих процесів, багато що стосовно походження сучасної людини залишається неясним. На 1980-і роки археологи вже знали, що перші скелети, менш-більш подібні до наших, з'явилися близько 150 000 років тому на стоянках східної та західної Африки. Порівняно з давнішими мавполюдьми новий вид мав пласкіші обличчя з більш випнутим чолом. Вони менше використовували зуби як знаряддя, мали довші та менш м'язисті кінцівки, ширші спинномозкові канали та розташування гортаней, сприятливіше щодо мовлення. Їхні мозкові порожнини були трохи менші, ніж в неандертальців, а верхня частина черепа була вищою й опуклішою, що давало більше місця на більші мовленнєві та мовні центри та на стоси нейронних шарів, що могли паралельно робити великі масиви обчислювання.

Скелети свідчать, що найраніші Homo sapiens могли ходити так, як ми, але, хоч як це дивно, археологія свідчить, що протягом ста тисяч років вони вперто відмовлялися говорити. Знаряддя та поведінка Homo sapiens були дуже подібні до давніших мавполюдей, і — знов подібно до інших мавполюдей, але зовсім неподібно до нас — ранні Homo sapiens, здається, все робили в один спосіб. Незалежно від того, де саме в Африці копали археологи, знахідки були ті самі й не надто захопливі. Саме так, хіба що вони знаходили стоянки, датовані менш як п'ятдесятьма тисячами років. На цих молодших стоянках Homo sapiens почали робити багато чого цікавого і в багато різних способів. Зокрема, археологи ідентифікують щонайменше шість відмінних стилів кам'яних знарядь, що були в користуванні в долині Нілу в Єгипті між 50 000 та 25 000 років до н. е., тоді як до того від південної Африки до берегів Середземного моря переважав один-єдиний тип.

Люди винайшли стиль. Розколювання кам'яного знаряддя у такий спосіб, а не в такий тепер було познакою групи як відмінної від сусідів; відколювання у третій спосіб позначало нове покоління як відмінне від попереднього. За нашими теперішніми стандартами, коли я видаюся викопним реліктом, якщо мій чотирирічний мобільний телефон не пристосований знімати відео-фільми, шукати своє положення на карті чи перевіряти електронну пошту, ці зміни були надповільними. Але вони були надшвидкими порівняно з попереднім поступом.

Нині будь-який підліток, що приходить додому з волоссям, пофарбованим у зелений колір, та новим пірсингом, пояснить вам, що прикрашати себе — найліпший спосіб самовираження. Але давніше за п'ятдесят тисяч років тому ніхто, здається, так не думав. А тоді, видається, майже всі почали думати саме так. По всій Африці на стоянках, датованих після 50 000 років до н. е., археологи знаходять прикраси з кісток, зубів тварин та бивнів, і це лише та діяльність, що залишає рештки, які можна розкопати. Цілком імовірно, що всі інші добре нам відомі способи прикрасити себе — зачіски, макіяж, татуювання, одяг — постали приблизно в той самий час. Досить неприємне генетичне дослідження засвідчило, що натільні воші, що п'ють нашу кров та живуть в нашому одязі, еволюціювали приблизно п'ятдесят тисяч років тому як маленький бонус першим модникам.

«Як майстерно склепано людину! — хапаючи ротом повітря, каже Гамлет, коли його друзі Розенкранц та Ґільденстерн вистежують його, — шляхетність у думках! безмежні можливості! доцільність і відповідність тілобудови та рухів! нагадує вчинками ангелів! розумом дорівнює богам!»[37] І в усьому цьому, як несхоже на мавполюдину. Близько 50 000 років до н. е. анатомічно сучасні люди думали та діяли зовсім в іншій площині, ніж їхні попередники. Відбулося щось надзвичайне — щось таке глибинне, таке магічне, що у 1990-і роки змусило зазвичай тверезих науковців вдатися до палкої риторики. Дехто казав про Великий Стрибок[38], інші — про Світанок Людської Культури й навіть про Великий Вибух Людської Свідомости.

Однак попри всю драматичність теорії Великого Стрибка завжди були дещо незадовільні. Вони вимагали, щоб ми уявили собі не одне, а два перетворення: перше (близько 150 000 років тому), що утворило сучасне людське тіло, але не сучасну людську поведінку, і друге (близько 50 000 років тому), що створило сучасну людську поведінку, залишивши тіло незмінним. Найпопулярніше пояснення полягає в тім, що друге перетворення — Великий Стрибок — почалося від чисто неврологічних змін, що перекомутували мозок і зробили можливим мовлення сучасного типу, що своєю чергою спричинило поведінкову революцію. Однак залишається загадкою, з яких саме процесів складалося це перекомутовування і чому не відбулися відповідні зміни черепа.

Якщо еволюційна наука й залишила десь місце для втручання чогось надприродного, якоїсь вищої сили, що вдихнула божественну іскру в невиразну глину мавполюдей, то, безперечно, це саме тут. Коли я був (набагато) молодший, я дуже любив оповідь, що з неї починається науково-фантастична Космічна Одіссея-2001 Артура Кларка (і незабутня, хоча й важкозрозуміла, кіноверсія Стенлі Кубрика). Загадкові кристалеві моноліти падають на Землю з космосу й беруться вдосконалювати мавполюдей нашої планети, аби вони не вимерли через голод. Ніч за ніччю Той, що Дивиться на Місяць, альфа-самець мавполюдей з одного з гуртів землян, відчуває «допитливі вусики, що заповзають до найвіддаленіших невикористовуваних закутків його мозку»[39], коли моноліт посилає йому видива і вчить його кидати каміння. «Навіть атоми його простого мозку вигиналися й формували новий візерунок», — пише Кларк. Аж ось місію моноліту виконано: Той, що Дивиться на Місяць, бере викинуту кістку й розбиває нею голову поросяті. На жаль, Кларк бачить Великий Вибух Людської Свідомости лише як низку вбивств, із кульмінаційним моментом, коли Той, що Дивиться на Місяць, вбиває Одновуха, ватажка гурту суперників. Наступне, про що дізнається читач — ми вже в космічній ері.

Дія Кларкової 2001 відбувається три мільйони років тому, можливо, аби пояснити, як Homo habilis винайшли знаряддя. Проте я завжди відчував, що момент, коли добрий кристал міг би зробити щось справді корисне, був тоді, коли постали цілком сучасні люди. На той час, коли я почав вивчати археологію в коледжі, я вже знав, що такі речі говорити не можна, але не міг позбутися відчуття, що пояснення професіоналів були менш переконливі, ніж Кларкова версія.

У далекі часи, коли я завершував навчання, велика проблема археології полягала просто в тім, що натоді було розкопано дуже небагато стоянок віком від 200 000 до 50 000 років. Коли протягом 1990-х років поназбирувалися нові знахідки, потроху стало ясно, що ми, зрештою, не потребували тих монолітів. По суті. Великий Стрибок почав поділятися на низку Дитячих Кроків, розкиданих на десятки тисяч років.

Нині нам відомо про кілька стоянок, давніших за 50 000 років, із ознаками поведінки, дивовижно подібної до теперішньої. Візьмімо, до прикладу, печеру Пінакл Пойнт на південноафриканському узбережжі, розкопану 2007 року. Homo sapiens дісталися туди десь 160 000 років тому. Це вже цікаво, бо давніші мавполюди загалом уникали узбережних стоянок, можливо, через те, що не могли здогадатися, як там шукати харчі. Однак Ното sapiens не лише прямували до берега — вже очевидно сучасна поведінка. Діставшися туди, вони були достатньо тямущі, аби збирати, відчиняти та готувати молюсків. Вони також розколювали камені на маленькі легкі вістря (археологи називають їх пластиночками), що з них можна було робити дуже добрі наконечники до дротиків чи стріл. Такого ані синантропи, ані європейські неандертальці ніколи не робили.

На кількох інших африканських стоянках люди займалися іншими видами діяльности, так само дуже схожими на сучасні. Близько ста тисяч років тому в печері Мумбва в Замбії облаштували кам'яними плитами кілька вогнищ та утворили затишний куток, де легко уявити собі людей, що сидять навколо й бавляться оповідками. На десятках стоянок на африканському узбережжі, від південного кінця до Марокко та Алжиру на півночі (і навіть поза Африкою, в Ізраїлі), люди сиділи й терпляче вирізали та полірували шкаралупки страусячих яєць, аби зробити намистини, що деякі з них мали чверть дюйма в діяметрі. Близько дев'ятдесяти тисяч років тому в Катанді (Конго) люди почали вирізати з кісток гарпуни й ставали справжніми рибалками. Однак найцікавіша стоянка з усіх — це печера Бломбос на південному березі Африки, де, крім намистин з мушель, археологи знайшли видовжений шматочок вохри (різновид залізної руди) віком 77 000 років. Вохрою можна щось склеювати, уводонепроникнювати тканину та використовувати її на різні інші потреби. У раніші часи вохра набула особливої популярности в малюванні, бо вона дає достатньо насичену руду лінію на корі дерев, стінах печер та тілах людей. У Пінакл Пойнт знайдено п'ятдесят сім шматочків вохри, а від 100 000 років тому вона з'являється на більшості африканських стоянок, що може означати, що ранні люди полюбляли малювати. Вохряна паличка з Бломбос справді визначна тим, що на ній видряпано геометричний рисунок, тобто вона є найдавнішим безперечним мистецьким твором у світі, до того ж призначеним створювати інші мистецькі твори.

На кожній з цих стоянок знайдено одну чи кілька ознак сучасного способу поведінки, але ніколи — усього набору типів діяльности, що стала повсюдною 50 000 років тому чи пізніше. Так само немає ознак того, що протосучасна діяльність була кумулятивною, тобто поступово накопичувалася аж поки почала переважати. Проте археологи вже починають відчувати, як пояснити помітні дитячі кроки до цілком сучасної людськості, що їх великою мірою спричинили зміни клімату.

Ще у 1830-і роки геологи усвідомили, що звивисті лінії гальки, які на милі простягаються в деяких частинах Європи та Північної Америки, можуть бути наслідком наносів, спричинених рухом крижаних плит, що штовхали уламки перед собою (а не біблійним потопом, як казали раніше). Постала концепція «льодовикового періоду», хоча поки науковці з'ясували, чому саме відбуваються льодовикові періоди, минуло ще п'ятдесят років.

Навколосонцева орбіта Землі неколова, бо на неї діє й сила тяжіння інших планет. Протягом ста тисяч років наша орбіта від майже колової (як тепер) стає набагато видовженішим еліпсом, потім все повторюється у зворотньому напрямі. Нахил земної осі також зсувається з періодом 22 000 років, а хитання планети відносно цієї осі змінюється з періодом 41 000 років. В науці це називається циклами Міланковича, за сербським математиком, що їх порахував, бувши інтернованим під час Першої світової війни (це було дуже необтяжливе інтернування, що давало Міланковичу змогу цілими днями працювати в бібліотеці Угорської академії наук). Відносне розташування змінює конфігурації надзвичайно заплутаними шляхами, але в масштабі приблизно ста тисяч років цикл проходить від отримування трохи більшої за середню кількости сонцевого проміння, розподіленої злегка нерівномірно протягом року, до отримування дещо меншої кількости сонцевого світла, розподіленої трохи рівномірніше.

Це не мало б значення, якби не дві геологічні тенденції. По-перше, протягом останніх 50 мільйонів років континентальний дрейф штовхав більшість суходолу на північ від екватора, і те, що одна півкуля здебільшого суходільна, а друга здебільшого вкрита водою, підсилює вплив сезонних змін сонцевого проміння. По-друге, вулканна активність за той самий період поменшала. В нашій атмосфері (наразі) менше двоокису вуглецю, ніж було в епоху динозаврів, тому протягом дуже тривалого часу й зовсім донедавна наша планета постійно холонула.

Упродовж більшої частини історії Землі зими були досить холодними, на полюсах випадав і замерзав сніг, а щоліта сонце зазвичай розтоплювало кригу. Однак близько 14 мільйонів років тому поменшання вулканної активности так сильно охолодило Землю, що на Південному полюсі, де є великий масив суходолу, літнє сонце вже не розтоплювало кригу. На Північному полюсі, де немає суходолу, крига топиться легше, але десь 2,75 мільйона років тому температури понижчали так сильно, що там теж крига затримувалася протягом цілого року. Це мало величезні наслідки, бо тепер у періоди Міланковичевих циклів, коли Земля отримувала менше сонцевого проміння, рівномірніше розподіленого протягом року, північна полярна шапка поширювалася на північну Європу, Азію та Америку, захоплювала більше води, висушувала суходіл, понижувала рівень моря, відбивала назад більше сонцевого проміння й далі знижувала температуру. Тоді на Землі наставав льодовиковий період і тривав, аж поки хитання навколо осі, зміна нахилу осі та обертання навколо Сонця не вертали її до теплішого режиму й крига не відступала.

Залежно від того, як рахувати, було від сорока до п'ятдесяти льодовикових періодів, і два з них, що охоплювали період від 190 000 до 90 000 років до н. е. — критичні тисячоліття з погляду еволюції людини, — були особливо суворими. Наприклад, озеро Малаві 135 000 років тому містило у двадцять разів менше води, ніж тепер. Суворіше довкілля змінювало умови виживання, що може пояснити, чому почали розквітати мутації, що сприяли розвиткові мозку. Це пояснює також, чому знайдено так мало стоянок цього періоду — можливо, більшість протолюдей вимерли. За оцінкою деяких археологів та генетиків, близько 100 000 років тому на землі залишалося ледве двадцять тисяч живих Homo sapiens.

Якщо ця нова теорія правильна, криза населености повинна була мати одразу кілька наслідків. З одного боку, меншання спільного генного фонду мало полегшити мутації, а з іншого — менші гурти Homo sapiens мали більше шансів вимирати, забираючи з собою також і сприятливі мутації. Якщо (як видається можливим з огляду на незначну кількість відомих стоянок цього періоду) гуртів було також менше, то групи зустрічалися не так часто й мали менше змоги об'єднувати гени та знання. Можна припустити, що протягом ста тисяч років невеличкі гурти протолюдей ледве животіли в Африці в суворому та непередбачуваному довкіллі. Вони не надто часто зустрічався, схрещувалися чи обмінювалися виробами чи інформацією. В цих ізольованих людських анклавах розквітали генетичні мутації. Деякі з них створювали людей, подібних до нас, деякі ні. Деякі групи винаходили гарпуни, багато з них робили намиста, але більшість не робили нічого подібного. Всіх їх часто навідував привид згасання, всіх переслідувала загроза зникнення.

Це були чорні дні Homo sapiens. Але близько сімдесяти тисяч років тому їхній талан змінився. Східна та західна Африка потеплішала й повологішала, полювання та збирання полегшали, люди множилися так само швидко, як харчові ресурси. Сучасний Homo sapiens еволюціював протягом добрих ста тисяч років, було багато спроб, помилок та згасань. Втім, коли клімат поліпшав, популяції з найсприятливішими мутаціями вирвалися вперед, розмножуючися набагато швидше, ніж менш кмітливі люди. Не було монолітів, не було Великого Стрибка; було лише багато сексу та немовлят.

Упродовж кількох тисяч років ранні люди досягли точки, критично важливої з погляду демографії та біології. Замість вимирати, гурти нових людей ставали достатньо великими та численними, аби регулярно контактувати й об'єднувати свої гени та знання. Зміни накопичувалися, поведінка Ното sapiens швидко почала відрізнятися від поведінки мавполюдей. А позаяк це сталося, біологічним відмінностям між Сходом та Заходом лишилося існувати лічені дні.

Знов поза Африкою

 ліматичні зміни рідко бувають зростами. Сімдесят тисяч років тому батьківщина Homo sapiens у східній та південній Африці ставала вологішою, тоді як північна Африка висихала. Наші предки, що швидко множилися у своїх звичних ареалах, вирішили не рухатися в цьому напрямі. Натомість маленькі гурти помандрували з теперішнього Сомалі через суходільний міст до південної Аравії, а потім до Ірану (рис. 1.3). Принаймні ми вважаємо, що вони мали так чинити. Південну Азію археологічно досліджено відносно мало, але ми маємо припустити, що гурти анатомічно сучасних людей рухалися саме цим шляхом, бо близько 60 000 до н. е. вони досягли Індонезії, сіли на човни, перетнули п'ятдесят миль відкритої води й домандрували аж до озера Мунґо в південній Австралії. Колоністи рухалися в п'ятдесят разів швидше, ніж свого часу Homo erectus та Homo ergaster, долаючи в середньому приблизно милю за рік, тоді як мавполюди просувалися за рік на тридцять п'ять ярдів.

Між п'ятдесятьма та сорока тисячами років тому друга хвиля мігрантів імовірно рухалася через Єгипет до південно-західної та центральної Азії, а звідти поширилася до Європи. Достатньо розумні, аби робити собі тонкі пластинки та кістяні голки, ці нові люди краяли, шили й допасовували одяг та будували хати з мамонтових бивнів та шкіри, перетворивши на домівку навіть холодні пустища Сибіру. Близько 15 000 року до н. е. люди перетнули суходільний міст між Сибіром та Аляскою і/чи плавали на короткі відстані уздовж її краю. Близько 12 000 року до н. е. вони залишили копроліти (науковий термін на позначення екскрементів) у печерах Орегону та водорості в горах Чилі. Деякі археологи вважають, що люди перетнули також Атлантичний океан уздовж краю крижаних плит, що тоді з'єднували Європу та Америку, хоча поки що це лише припущення.

Ситуація у східній Азії менш зрозуміла. Вік цілком сучасного людського черепа з Люцзяну в Китаї — близько 68 000 років, проте навколо цієї дати є технічні проблеми, а найдавніші безперечні рештки датовано десь 40 000 роками до н. е. Дальші розкопки встановлять, чи нові люди досягли Китаю відносно рано, чи відносно пізно[40], але Японії вони напевне досягли десь двадцять тисяч років тому.

Куди б не йшли нові люди, вони, схоже, скрізь все спустошували. Континенти, де мавполюдей ніколи не було, до приходу Homo sapiens рясніли велетенськими звірами. Перші люди, що прийшли до Нової Гвінеї та Австралії, зустріли там нелітних птахів вагою чотириста фунтів та ящірок вагою в тонну; 35 000 років тому вони вже зникли. Знахідки з озера Мунґо та кількох інших стоянок свідчать, що люди дісталися туди близько 60 000 років тому, тобто люди співіснували з мегафауною протягом двадцяти п'яти тисяч років, але деякі археологи піддають ці дати сумнівові, покладаючи, що прибуття людей відбулося лише сорок тисяч років тому. Якщо вони праві, то великі звірі зникли підозріло швидко після прибуття людей. В Америках перші людські колоністи п'ятнадцять тисяч років тому зустріли верблюдів, слонів та велетенських наземних лінивців; протягом чотирьох тисяч років вони також зникли. Між появою Homo sapiens та зниканням велетенських тварин існує, м'яко кажучи, дивовижний збіг.

Прямих свідчень про те, що люди полювали на цих тварин до цілковитого зникнення чи виганяли їх з їхніх ділянок, немає, а альтернативних пояснень зникнення (на кшталт кліматичних змін чи зіткнень з кометами) є безліч. Менше суперечок викликає той факт, що, коли нові люди діставалися земель, де вже перебували мавполюди, останні зникали. Нові люди прийшли до Європи близько 35 000 років тому, й протягом десяти тисяч років неандертальці зникли скрізь, крім гірських смуг континенту. Найпізніші відомі неандертальські відклади, від Ґібралтару до південної Іспанії, датовано приблизно 25 000 роками до н. е. Після ста п'ятдесяти тисяч років домінування в Європі неандертальці просто зникли.

Отже, подробиці того, як сучасні люди заступили неандертальців, критично важливі з огляду на потребу визначитися, чи мають сенс расові пояснення панування Заходу. Ми поки що не знаємо, чи наші предки активно вбивали інтелектуально менш обдарованих сучасників, чи просто перемагали в боротьбі за харчі. На більшості стоянок сліди перебування нових людей просто заступають відклади, пов'язані з неандертальцями, звідки випливає, що зміна була раптовою. Головним винятком є грот Оленя у Франції, де фази заселення неандертальців та сучасних людей між 33 000 та 35 000 років тому перемежовуються. Неандертальські шари містять кам'яні підвалини хиж, знаряддя з кісток та намиста з зубів тварин. Дослідники припускають, що неандертальці вчилися в сучасної людини та рухалися до Світанку Неандертальської Свідомости. Кілька знахідок вохри на неандертальських стоянках у Франції (зокрема двадцять фунтів в одній печері) можуть вказувати в тому самому напрямі.

Легко уявити собі, як сильном'язисті низькоброві неандертальці стежать за швидкими балакучими прибульцями, що розфарбовують свої тіла та будують хижі, потім намагаються повторити ці дії своїми незграбними пальцями чи принаймні вимінюють м'ясо свіжовбитих тварин на прикраси. У Клані печерного ведмедя Джин Аул зображує, як нові люди презирливо відганяють неандертальських «пласкоголових», тоді як неандертальці просто намагаються не траплятися на шляху «Інакших» — крім, звичайно, Ейли, п'ятирічної осиротілої людської дівчинки, яку неандертальський клан Печерного ведмедя приймає, й відтак відбуваються перетворення. Звичайно, це все фантазія, але вона так само можлива, як будь-які інші здогади, хіба що ми послухаємо цих неромантичних археологів, що вважають найрозважливішим поясненням перемежованих слідів перебування неандертальців та (сучасних) людей у гроті Оленя недбалість розкопування, тобто що прямих доказів того, що Пласкоголові вчилися у Інакших, немає.

Відліковою лінією є секс. Якщо сучасні люди без схрещування заступили неандертальців у західному Старому Світі та Homo erectus у східних регіонах, то тоді расистські теорії, що простежують сучасне панування Заходу до передісторичних біологічних відмінностей, мають бути неправильними. Та чи так все відбувалося?

У 1930-і роки, у розпал так званого наукового расизму, деякі фізичні антропологи наполягали на тому, що сучасні китайці примітивніші за європейців, бо їхні черепи мають риси, подібні до синантропа (маленький гребінь згори, відносно пласка верхня частина обличчя, невипнуті вилиці, лопаткуваті передні зуби). Ці антропологи стверджували також, що черепи австралійських аборигенів мали риси, подібні до індонезійських Homo erectus мільйон років тому — гребінь іззаду, що тримає шийні м'язи, поличкуваті надбрівні дуги, спадисте чоло, великі зуби. Ці (західні) науковці робили з цього висновок, що сучасні східняки походять від примітивніших мавполюдей, тоді як західняки походять від розвиненіших неандертальців. Саме це мало бути поясненням того, чому Захід панує.

Нині ніхто не міркує так простолінійно, але якщо ми серйозно порушуємо питання, чому Захід панує, ми маємо розглянути можливість того, що Homo sapiens схрещувалися з досучасними людьми й що населення Сходу залишається біологічно менш досконалим, ніж населення Заходу. Ми ніколи не викопаємо печерних людей в перебігу копуляції, аби побачити, чи Ното sapiens об'єднували свої гени з неандертальцями на заході та синантропами на сході, але, на щастя, ми цього не потребуємо, бо можемо спостерігати наслідки їхніх стосунків у своїх власних тілах.

Кожен з нас успадкував ДНК від усіх предків за всі часи, тобто теоретично генетики могли б порівняти ДНК усіх живих людей і виснувати генеалогічне дерево аж до найнедавнішого спільного предка людства. Однак на практиці той факт, що половина ДНК у вашому тілі походить від материнської лінії, а друга половина — від батьківської, робить розплутування інформації не легшим, ніж відтворювання яйця з яєшні.

Генетики знайшли розумний розв'язок проблеми, зосередивши увагу на мітохондрійній ДНК. На відміну від більшости типів ДНК, що репродукуються статевим шляхом, мітохондрійну ДНК передають лише жінки (чоловіки успадковують мітохондрійну ДНК від своїх матерів, але не передають її далі). Колись всі люди мали ту саму мітохондрійну ДНК, тому будь-яка відмінність між мітохондрійною ДНК в моєму тілі та в вашому є результатом випадкових мутацій, а не статевого змішування.

1987 року колектив на чолі з генетиком Ребекою Кан оприлюднив результати дослідження мітохондрійної ДНК живих людей з усього світу. В межах своїх даних вони виокремили близько 150 типів і побачили, що, за будь-якої заплутаної інтерпретації статистики, ключових висновків є три: по-перше, генетична розмаїтість в Африці найвища; по-друге, розмаїтість у решті світу є лише підсистемою африканської розмаїтости; по-третє, всі найглибші — й відтак найдавніші — лінії мітохондрійної ДНК походять з Африки. Висновок був однозначний: остання жіноча предкиня усіх в цілому світі повинна була жити в Африці. Звичайно ж, її негайно назвали африканською Євою. Як завважили Кан та її колеги, це була «єдина щаслива мати»[41]. Провівши стандартне оцінювання за темпом мутацій мітохондрійної ДНК, вони дійшли висновку, що Єва жила 200 000 років тому.

Упродовж 1990-х років палеоантропологи обговорювали висновки Кан та її колег. Деякі піддавали сумнівові методи (є тисячі методів підраховування балів, теоретично всі вони однаково справедливі), інші — доказові матеріяли (більшість «африканців», залучених до дослідження, були насправді афроамериканцями), але незалежно від того, хто переробляв вибірки чи числа, результати були практично ті самі. Єдиною зміною було пересунення часу життя Єви ближче до 150 000 років тому. Щоб остаточно закріпити результат, наприкінці 1990-х років Єві знайшли компанію. Технічний прогрес дав генетикам змогу дослідити ядрову ДНК за Y-хромосомою. Подібно до мітохондрійної ДНК, вона відтворюється нестатевим шляхом, але передають її лише чоловіки. Дослідження показали, що Y-хромосомна ДНК також має найбільшу розмаїтість та найглибші лінії в Африці, вказуючи на африканського Адама, що жив між шістдесятьма та дев'ятдесятьма тисячами років тому, та на походження неафриканських варіянтів близько п'ятдесяти тисяч років тому[42]. 2010 року генетики додали ще одну деталь: одразу після відходу з Африки, Homo sapiens копулювали з неандертальцями достатньою мірою, аби дістати слід їхньої ДНК, а потім поширили цю суміш по всій планеті.

Деяких палеоантропологів не переконує й це. Вони вважають, що генетика важить менше, ніж подібність будови скелетів західних Homo sapiens до неандертальців і східних Homo sapiens до Homo erectus. Замість моделі походження з Африки вони пропонують «багаторегіонну» модель. Можливо, міркують вони, початкові дитячі кроки справді походять з Африки, але рух населення між Африкою, Європою та Азією сприяв поширюванню таких швидких генних потоків, що мутації, що переважали в якомусь місці, протягом кількох тисяч років розповсюджувалися скрізь. Як наслідок, в кількох частинах світу паралельно розвивалися дещо відмінні види сучасної людини. Це могло б пояснити і скелетні, і генетичні свідчення, до того ж означало б, що східняки та західняки справді біологічно відмінні.

Подібно до багатьох інших теорій, багаторегіонність може мати різні інтерпретації. Деякі китайські науковці наполягають на тім, що Китай  винятковий, бо — як пише газета Чайна Дейлі — «сучасні китайці походять з території теперішнього Китаю, а не з Африки».[43] Однак від кінця 1990-х років з'являються дані, що неухильно свідчать проти такої думки. У східній Азії відносно мало аналізували давню ДНК, ще менше було досліджень, що підтверджували б багаторегіонний підхід. Автори одного з Y-хромосомних дослідів навіть дійшли висновку, що «дані не підтверджують навіть мінімального внеску місцевих гомінідів до походження анатомічно сучасних людей у східній Азії».[44] В Європі початкові студії неандертальської мітохондрійної ДНК виявили нульовий перетин з мітохондрійною ДНК сучасної людини (і отриманою зі скелетів віком 24 000 років, і взятою від живих європейців), із чого випливає, що неандертальці та Homo sapiens взагалі не схрещувалися, а можливо, не могли цього робити. Нині розшифрування повного неандертальського генома засвідчило, що це твердження перебільшене й що свого часу неандертальці викликали в Homo sapiens достатньо пристрастей, аби залишити невеличку позначку на нашій ДНК, й водночас що ця позначка точнісінько та сама скрізь від Франції до Китаю. Скрізь у Євразії люди (у великих групах) здебільшого однакові.

Дебати щодо багаторегіонних джерел тягнуться далі, і зовсім недавно, 2007 року, було проголошено, що нові знахідки з Чжоукоудяня та Сюйчана засвідчують походження сучасної людини від Homo erectus в Китаї. Однак одночасно з оприлюдненням інформації про ці знахідки інші науковці забили, здається, останнього цвяха в багаторегіонну труну. Їхній складний множиннорегресійний аналіз вимірів понад шести тисяч черепів показав, що з урахуванням клімату варіяцїї типів черепів в цілому світі фактично згідні з даними за ДНК. Вихідці з Африки протягом останніх шістдесяти тисяч років начисто витерли з грифельної дошки все, що там було протягом попередніх півмільйона років.

Расистські теорії, що обґрунтовують панування Заходу біологічними аргументами, насправді безпідставні. Люди, у великих групах, однакові скрізь, де ми їх бачимо, і всі ми успадкували від африканських предків той самий невгамовний винахідливий розум. Самої лише біології недостатньо, аби пояснити, чому Захід панує.

Передісторичні Пікасо

 тже, якщо расові теорії неправильні, то де почалися Схід та Захід? Протягом понад ста років багатьом європейцям відповідь видавалася очевидною. Вони впевнено стверджували, що, навіть якщо не брати до уваги біологію, європейці від самого початку такого явища, як сучасна людина, просто переважали східняків своєю культурою. Перше зі свідчень, що їх переконали, постало 1879 року. Книжка Чарлза Дарвіна Походження видів, надрукована за два десятиріччя до того, зробила пошук викопних речей респектабельним тобі багатьох джентльменів, і, як багато хто з його класу, дон Марселіно Сане де Саутуола взявся шукати печерних людей у своєму маєтку в північній Іспанії. Одного дня, взявши з собою доньку, він відвідав печеру Альтаміра. Археологія не надто тішить восьмирічних дітей, тому поки Саутуола роздивлявся дно печери, маленька Марія бігала навколо. Багато років по тому вона розповіла інтерв'юерові, що раптом побачила на стелі якісь фігури. Дівчинка покликала батька: «Тату, дивися, бики!»[45]

Усі археологи мріють про мить «О Боже ж мій!» — мить цілковитої неможливости, коли час зупиняється і все зникає перед обличчям неймовірного, благоговійного відкриття. Небагато археологів відчули це хоча б один раз, і, можливо, жоден археолог ніколи не мав нічого подібного взагалі. Саутуола побачив бізона, оленя, шар за шаром багатоколірних тварин, що вкривали двадцять футів печерної стелі, згорталися клубочками, хвицялися, весело стрибали. Кожна з них була передана чудово, з повним відчуттям руху. Коли багато пізніше печеру відвідав Пікасо, він був приголомшений. «Ніхто з нас не вміє так малювати, — сказав він, — після Альтаміри все решта — то занепад».

Першою реакцією Саутуоли був сміх, але дуже скоро він був «такий щасливий, — згадувала Марія, — що ледве міг говорити».[46] Поступово він пересвідчився, що живопис справді давній (за останніми дослідженнями, деяким малюнкам понад 15 000 років). Однак 1879 року цього ніхто не знав. Насправді, коли 1880 року Саутуола представив стоянку на Міжнародному конгресі з антропології та передісторичної археології в Лісабоні, професіонали засміяли його й зігнали зі сцени. Всі знали, що печерні люди не могли творити таке мистецтво, й зійшлися на тому, що Саутуола був або брехуном, або дурнем. Саутуола — справедливо — сприйняв це як образу своєї чести. Через вісім років він помер розбитим. Його мить «О Боже ж мій!» зруйнувала його життя.

Аж 1902 року головний критик Саутуоли нарешті відвідав Альтаміру й прилюдно визнав, що був неправий. Відтоді знайдено кількасот передісторичних печер із живописом. Одну з найефектніших з них, печеру Шове у Франції, відкрито зовсім недавно, 1994 року, в такому доброму стані, що видається, ніби малярі вийшли швиденько перехопити по шматку оленячого м'яса й зараз будуть назад. Одному з малюнків тридцять тисяч років, що робить його одним з найдавніших слідів нових людей в західній Європі.

Ніде в світі не знайдено нічого подібного до цих печерних розписів. Міграція нових людей з Африки змела всі відмінності, пов'язані з Мовіусовою лінією, та всі біологічні розбіжності між ранніми видами мавполюдей. Але чи маємо ми вважати справжнім початком особливої (та вищої) західної традиції унікальну творчу культуру, що заповнила північну Іспанію та південну Францію передісторичними Пікасо?

Відповідь лежить, хоч як це дивно, у замерзлих пустищах Антарктики. Щороку там випадає сніг, що ховає попередні сніги й стискає їх у тонкі шари криги. Ці шари подібні до хроніки прадавньої погоди. Відокремлюючи їх, кліматологи можуть поміряти їхню товщину, сказати нам, скільки випало снігу, встановити баланс ізотопів кисню, виявити температури та порівняти кількості двоокису вуглецю та метану, що відбивають тепличний ефект. Але буріння кернів крізь крижані покриви є одним з найскладніших завдань в науці. 2004 року європейський гурт завершив буріння антарктичного покриву на глибину майже дві милі, дійшовши до шарів віком 740 000 років, до днів, коли неандертальці були лише блимком у оці якоїсь мавполюдини. Науковці зробили це попри температури, що взимку нижчали до -58°F і ніколи не підіймалися вище за -13°, мусили почати спочатку, коли 1999 року поламався бур, і мусили на останній сотні ярдів замінити наконечника бура пластиковим мішком, заповненим етиловим спиртом.

Результати, що їх оці суперчоловіки та супержінки від науки витягли з-під криги, дали змогу дуже чітко зрозуміти одну річ: митці Альтаміри жили в холодному світі. Після того, як сучасна людина полишила Африку, температура знов почала коливатися й близько двадцяти тисяч років тому, коли на стінах печер малювали вохрою та деревним вугіллям більше митців, ніж будь-коли до чи після того, останній льодовиковий період досягнув максимуму холоду. Середні температури були на 14°F нижчі за температури попередніх часів. Це спричинило приголомшливі зміни. Льодовики завтовшки з милю вкрили північну Азію, Європу та Америку забравши стільки води, що рівень моря був на понад триста футів нижчий, ніж тепер. З Африки можна було пішки дійти до Англії, Австралії чи Америки, навіть не побачивши моря. Хоча я не певен, що ви дуже захотіли б відвідати всі ці місця — на краях льодовиків ревли вітри, порохові бурі лютували у величезних сухих степах, холодних взимку й безплідних влітку. Навіть у найменш несприятливих регіонах, в межах сорока градусів від екватора, короткі літа, мізерні дощі та низькі рівні двоокису вуглецю в повітрі обмежували ріст рослин і тримали популяції тварин (а також і людей) низькими. Все було погано, як у найгірші дні перед тим, коли нові люди полишили Африку.

У теперішніх тропіках жити було легше, ніж у Сибіру, але скрізь, де копали археологи, знахідки свідчили про досить однакові способи адаптування людей до льодовикового періоду. Люди жили невеликими гуртами. У холоднішому довкіллі дюжина людей вже була великою групою; у регіонах із м'якішим кліматом разом могли жити вдвічі більше людей. Вони вивчали, коли достигають різноманітні рослини й де їх знайти; коли відбувається сезонна міграція тварин і де з ними можна перетнутися; вони рухалися слідом за тими й тими. Хто цього не навчився, мав голодувати.

Таким малим гуртам доводилося боротися за те, аби себе відтворювати. Подібно до сучасних мисливців-збирачів у маргінальному довкіллі, вони мали час від часу зустрічатися, обмінюватися шлюбними партнерами, торгувати, щось одне одному розповідати і, можливо, звертатися до своїх богів, духів та предків. Такі зібрання мали бути найзахопливішими суспільними подіями календаря. Звичайно, це здогади, але багато хто з археологів вважає, що мальовничі печери західної Європи пов'язані саме з такими святковими днями: всі вбиралися в найкращі шкіри та намиста, фарбували обличчя й робили все, що могли, аби прикрасити святі місця зустрічей і перетворити їх на щось справді особливе.

Постає очевидне запитання. Якщо ці життєві події відбувалися скрізь в Африці, Азії та Європі, чому такий виразний печерний живопис ми знаходимо лише в західній Європі? Традиційна відповідь, що європейці були культурно творчіші за всіх інших, могла би видаватися розумною, але ми краще поставимо питання навпаки. Історія європейського мистецтва не є неперервним каталогом шедеврів від Шове до Шагала, печерний живопис зник після 11 500 років до н. е., і перш ніж ми дізналися про щось, що можна було б із ним порівняти, минуло багато тисячоліть.

Шукати коріння західного панування в традиції європейської творчости, що налічує тридцять тисяч років, буде очевидною помилкою, бо насправді ця традиція зникла на тисячі років. Можливо, натомість варто запитати, чому зник печерний живопис. Поглянувши під таким кутом зору, бачимо, що, схоже, дивовижні знахідки з передісторичної Європи завдячують географії та кліматові не менше, ніж будь-яким особливостям західної культури.

Протягом більшої частини льодовикового періоду північна Іспанія та південна Франція були чудовими землями для полювання, де стада північних оленів мігрували з літніх пасовищ на зимові й назад. Але коли приблизно п'ятнадцять тисяч років тому температури почали більшати (більше про це у розділі 2), взимку олені вже не мігрували так далеко на південь, відтак мисливці посунули за ними на північ.

Те, що західноєвропейський печерний живопис занепав саме тоді, не може бути простим збігом. Дедалі менше й менше художників скніли під землею зі своїми лампами з тваринного жиру та паличками вохри. Десь близько 13 500 років тому звідти пішов найостанніший художник. Він чи вона, можливо, цього не усвідомлювали, але того дня вмерла давня традиція. У печерах запала темрява, й протягом тисячоліть лише кажани та крапання води порушували могильну тишу.

Чому чудові печерні розписи після 11 500 років до н. е. не рухалися на північ із мисливцями, що переслідували оленів? Можливо, з тієї простої причини, що північні європейські мисливці не мали печер, де зручно було б малювати. У північній Іспанії та південній Франції дуже багато глибоких вапнякових печер, у північній Європі їх набагато менше. Оздоби, що ними передісторичні люди прикрашали місця своїх зустрічей, рідко зберігалися доти, доки ми їх знайдемо, хіба що мисливські угіддя містили глибокі печери. Там, де таких щасливих збігів не було, люди мали збиратися ближче до поверхні чи взагалі на поверхні. Відкриті до сонця, вітрів та дощів протягом двадцяти тисяч років, зберегтися могли лише деякі сліди їхнього мистецтва.

Однак «деякі сліди» — це не те саме, що «немає слідів», і часом нам щастить. В Намібії, у гроті з чудовою назвою Аполо 11, кам'яні плити з малюнками носорогів та зебр відлущилися від стіни, впали на землю й збереглися під відкладами, сформованими від 19 000 до 26 000 років тому, а деякі австралійські зразки навіть давніші. В Сенді Крик мінеральні відклади, що накопичилися над частиною рисунка, вирізьбленого на стіні печери, можна задатувати десь двадцятьма п'ятьма тисячами років, деяким фрагментам пігменту від 26 000 до 32 000 років, а в Карпентеровій дірі частина стіни з розписом впала в рештки поселення віком сорок тисяч років, що робить її навіть давнішою за Шове.

З погляду естетики жоден з африканських чи австралійських зразків не можна порівняти з найкращими французькими та іспанськими, до того ж поза західною Європою є чимало глибоких печер, де розписів немає (як-от Чжоукоудянь, знов заселений двадцять тисяч років тому). Було б дурницею стверджувати, що всі люди приділяють однакову увагу печерному мистецтву, не кажучи вже про те, що не всі мистецькі традиції однаково успішні. Але з огляду на умови зберігання й на те, що в Європі археологи шукають прискіпливіше й довше, ніж будь-де в інших місцях, збереженість на інших континентах будь-чого взагалі свідчить про потяг сучасної людини скрізь творити мистецтво. Там, де умови для печерного живопису були не такі сприятливі, як у західній Європі, люди, можливо, використовували інших носіїв.

З рисунка 1.4 добре видно, що печерне мистецтво сконцентроване в західній Європі, тоді як кам'яні, глиняні та кістяні фігурки людей та тварин поширеніші далі на схід. Якби можливості публікації давали таку змогу, я показав би десятки доволі надзвичайних фігурок, знайдених скрізь від Німеччини до Сибіру. Позаяк це неможливо, я обмежуся найнедавнішим відкриттям, знахідкою 2008 року з Голе-Фельс в Німеччині. Це дводюймова статуетка жінки без голови, з велетенськими грудьми, вирізана з мамонтового бивня 35 000 років тому. Приблизно в той самий час мисливці з Малої Сиї біля озера Байкал в Сибіру — безперечно одного з найменш гостинних місць на землі — не шкодували часу на вирізання обрисів тварин на кістках, а близько 25 000 до н. е. в Дольні Вестоніце в Чехії групи до 120 людей збиралися в хижах з мамонтових бивнів та шкіри й робили тисячі глиняних фігурок тварин і, знову, жінок з великими грудьми. У східній Азії мистецький каталог поки що тоненький, але недавня знахідка 2009 року в Сюйчані, тонка фігура пташки, вирізана з оленячого рогу десь п'ятнадцять тисяч років тому, видається такою складною, що можна бути певними, що і в Китаї майбутні розкопки виявлять квітучу мистецьку традицію льодовикового періоду.

За браком умов, що зробили Шове та Альтаміру такими, які вони є, люди льодовикового періоду знайшли інші виходи своєму потягові до творчості. Свідчень того, що ранні мавполюди відчували хоч якесь бажання щось творити, вкрай мало, тоді як Homo sapiens видається носієм глибоко вкарбованої творчої уяви. Близько п'ятдесяти тисяч років тому люди мали ментальні можливості шукати значення слова і вміли відтворювати ці значення в мистецтві, а також (можливо, хоча ми цього поки що не бачимо) у поезії, музиці та танцях. Знову люди (у великих групах) всі видаються однаковими скрізь, де ми їх знаходимо. За усіх своїх розкошів, Альтаміра не робить Захід відмінним від решти світу.

Після відходу перших мавполюдей з Африки технологічні, інтелектуальні та біологічні відмінності накопичувалися протягом понад півтора мільйона років, поділивши Старий Світ на Захід неандертальців та Homo sapiens і Схід Homo erectus. Близько ста тисяч років тому Захід мав відносно розвинену технологію та навіть натяки на людськість, тоді як Схід видавався дедалі відсталішим. Але коли шістдесят тисяч років тому з Африки вирушили анатомічно цілком сучасні люди, вони все це змели. До часу, коли двадцять тисяч років тому останній льодовиковий період досяг максимуму, «схід» та  захід" були лише напрямами сходу та заходу сонця. Невеликі групи людей, що розсіялися від Британії до Сибіру й (відносно) незабаром дісталися Америки, мали набагато більше спільних рис, ніж відмінних. Кожен гурт шукав харчі та полював, мандрував на величезні відстані відповідно до достигання рослин та міграції тварин. Кожен, напевне, добре знав свою територію й складав оповіді про кожну скелю та кожне дерево. Кожен мав своє мистецтво та свої традиції, зброю, духів та демонів. І кожен напевне знав, що їхні боги їх любили, бо, попри все, вони були живі.

Люди просунулися в цьому холодному сухому світі так далеко, як змогли. Можна припустити, що все й залишалося б у такому стані, якби земля не хитнулася під їхніми ногами.

2 Захід виходить вперед

Глобальне потепління

 ечерні люди, що двадцять тисяч років тому тремтіли від холоду біля вогнищ, не могли знати, що світ зрушив у зворотному напрямі, до тепла. Що протягом наступних десяти тисяч років кліматичні зміни, за сприяння їхніх надшвидких мізків, змінять географію й створять виразні регіональні способи життя, що тривають і досі. Слова "Схід" та "Захід" набуватимуть сенсу.

Від наслідків глобального потепління можна схибнутися. Протягом двох чи трьох сторіч близько 17 000 років до н. е. рівень моря піднявся на сорок футів, а льодовики, що вкривали Північну Америку, Європу та Азію, розтанули. Ділянка між Туреччиною та Кримом (де тепер Чорне море, рис. 2.1), що протягом льодовикового періоду була низинним басейном, внаслідок танення льодовиків перетворилася на найбільше на землі прісноводне озеро. Це був потоп, вартий Ноєвого ковчега[47], коли на деяких етапах вода підіймалася на шість дюймів за день. Щоразу, як сходило сонце, берег озера посувався ще на милю. З жодним сучасним явищем порівняти це неможливо.

Варіяції земної орбіти спричинили дикі пилчасті зміни теплішання та холонення, великих врожаїв та голоду. На рис. 2.2 подано кліматичні стрибки відношення ізотопів кисню в антарктичному крижаному покриві, згаданому в першому розділі. Лише після 14 000 років до н. е., коли припинився доплив крижаної води з розталих льодовиків до океанів, на один крок до холонення світу почало припадати два кроки до тепла. Близько 12 700 років до н. е. крокування перетворилося на галоп, в межах тривалости одного життя земна куля потеплішала майже на 5°F і температура з точністю до одного-двох градусів досягла теперішнього рівня.

Середньовічні християни сприймали всесвіт як Великий Ланцюг Буття, від Бога до найнепомітнішого земляного хробака. Багач у власному замку, бідак біля його воріт — кожному було призначено своє місце в позачасовому порядку. Можна вчинити краще й уявити собі Великий Енергетичний Ланцюг, хоча він може бути будь-яким, але не позачасовим. Гравітаційна енергія структурує всесвіт. Вона перетворила первісний туман на водень та кисень, потім утворила з цих елементів зорі. Наше сонце працює як великий реактор, що продукує електромагнетну енергію, а земні рослини фотосинтезом перетворюють невеличку частину цієї енергії на хемічну. Тварини споживають рослини, їхній метаболізм перетворює хемічну енергію на кінетичну. Взаємне складне тяжіння сонця та інших планет формує земну орбіту й відтак визначає, скільки електромагнетної енергії ми дістанемо, скільки хемічної енергії створять рослини, й на яку кількість кінетичної енергії перетворять її тварини; ці чинники визначають усе решту.

Близько 12 700 років до н. е. Земля рушила Великим Енергетичним Ланцюгом вгору. Більше сонцевого світла означало більше рослин, більше тварин і більший вибір людині — скільки їсти, скільки працювати, скільки відтворюватися. Кожна людина та кожен невеликий гурт комбінували можливості у свій спосіб, але загалом люди зреагували на рух угору вздовж Великого Енергетичного Ланцюга так само, як рослини та тварини, що їх вони споживали: люди множилися. На кожну людину, що жила близько 18 000 років до н. е. (їх було десь півмільйона), біля 10 000 років до н. е. було вже дванадцятеро людей.

Люди сприймали глобальне потепління залежно від того, де вони жили. В південній півкулі великі океани пом'якшили вплив кліматичних змін, північ побачила величезні контрасти. Збирачі в басейні майбутнього Чорного моря пережили катастрофу, мешканцям узбережних рівнин було не набагато легше. Під час льодовикового періоду харчі в їхніх місцях були найряснішими, але тепліший світ означав вищий рівень моря. Щороку хвилі затоплювали ще трохи їхніх мисливських земель і вони мусили відступати, аж поки втрачено було все[48]. Проте для більшости людей з північної півкулі поступ Великого Енергетичного Ланцюга був безперечним благом. Люди змогли пересуватися слідом за рослинами та тваринами далі на північ, де до того було надто холодно, і близько 13 000 років до н. е. (датування ще уточнюють) люди поширилися Америкою, де ніколи не було мавполюдей. Близько 11 500 років до н. е. вони досягли південного краю континенту, видерлися на його гори й занурилися в його тропічні ліси. Людство успадкувало землю.

Едемський сад

 ід глобального потепління найбільше виграли мешканці так званих "щасливих широт", десь між 20-35 градусами північної широти в Старому Світі й від 15 градусів південної до 20 градусів північної широти в Новому (див. рис. 2.1). Рослини та тварини, що концентрувалися в цій помірній зоні протягом льодовикового періоду, після 12 700 років до н. е. бурхливо розрослися, особливо в усіх кінцях Азії, де дикі злаки — попередники ячменю, пшениці та жита в південно-західній Азії та рису й проса у східній — почали давати великі зернини, що їх збирачі могли варити чи молоти та пекти хліб. Треба було лише дочекатися, поки рослини достигнуть, потрусити їх та зібрати насіння. Експерименти з сучасними південно-західноазійськими дикими зерновими культурами свідчать, що тонну їстівного зерна можна було зібрати лише з двох з половиною акрів рослин, а кожна калорія енергії, витрачена на збирання врожаю, давала п'ятдесят калорій харчів. Це був золотий вік збирачів.

Протягом льодовикового періоду мисливці-збирачі мандрували суходолом маленькими гуртами, бо бракувало харчів. Їхні нащадки почали змінювати способи життя. Подібно до представників кількох видів тварин з найбільшим мозком (чи то бджоли, дельфіни, папуги, чи наші найближчі родичі мавпи), люди інстинктивно почали збиратися разом. Ми тягнемося до товариства.

Можливо, великомозкі тварини обирають такий спосіб, бо мають досить тями, аби усвідомити, що група має більше очей та вух, ніж одна особина, й може легше виявляти ворогів. Чи, як припускають деякі еволюційники, групове життя почалося раніше, ніж постали великі мізки, й започаткувало, за висловом нейрофізіолога Стивена Пінкера, "перегони когнітивної зброї".[49] Тоді тварини, що могли вирахувати, що думають інші тварини — хто є друг, а хто ворог; хто подібний, а хто ні, — випередили тих, чий мозок не впорався з таким завданням.

Хоч би там як, ми зеволюціювали до прихильного ставлення одне до одного, й наші предки вирішили використати поступ Землі Великим Енергетичним Ланцюгом, утворюючи більші постійні групи. Від 12 500 років до н. е. в межах Щасливих широт вже не були дивиною групи по сорок чи п'ятдесят осіб, що жили разом, а деякі групи налічували понад сто людей.

Упродовж льодовикового періоду люди зазвичай влаштовували табори, з'їдали рослини та вбивали тварин, що могли знайти, потім переходили на інше місце, потім ще інше, потім ще далі. Ми й досі співаємо про мандрівників, вільних, як пташки, але, коли Великий Енергетичний Ланцюг реально уможливив осілість, вогнище та домівка стали для нас чимось важливішим. В Китаї вже близько 16 000 років до н. е. люди почали робити посуд (цим не варто займатися, якщо ваш табір пересувається з місця на місце щокілька тижнів), а в гірських районах Перу близько 11 000 років до н. е. мисливці-збирачі будували стіни й підтримували їх у належному стані — безглузда поведінка з погляду мандрівних людей, але цілком розумна під кутом зору тих, хто місяцями не полишає того самого місця.

Найкращі свідчення групування та переходу до осілости походять з місця, що його археологи називають Горбисті Схили. Це пагориста дуга, що охоплює долини Тигру, Євфрату та Йордану в південно-західній Азії. У цьому розділі я здебільшого говоритиму про цей регіон, що першим побачив великий відхід людности від мисливсько-збирацького способу життя і, разом із тим, початок Заходу.

Поселення Айн-Малага в теперішньому Ізраїлі (також відоме як Ейнан, рис. 2.3) надає найкращі свідчення про те, що відбувалося. Близько 12 500 років до н. е. люди, тепер безіменні, будували там круглі заглиблені в землю будинки, часом до тридцяти футів у діяметрі, з кам'яними стінами та дахами, що трималися на обтесаних стовбурах дерев. Обгорілі рештки їжі свідчать, що вони збирали на диво різноманітні горіхи та рослини, що достигали в різні пори року, зберігали їх у водонепроникних ямах, обмазаних гіпсом, і товкли у кам'яних ступках. По селищу розкидано кістки оленів, лисиць, птахів і (найбільше) газелей. Археологи полюбляють газелячі зуби, що мають чудову властивість міняти колір емалі взимку та влітку й полегшувати визначання пори року, коли тварина померла. Айн-Малага містить зуби обох кольорів, що може означати, що люди жили тут цілий рік. Рівночасних стоянок, подібних до цієї, ніде в світі поза Горбистими Схилами немає.

Перехід до осілого життя великими групами повинен був змінити стосунки між людьми та ставлення людей до навколишнього світу. В минулому люди мусили йти слідом за харчами, бути в постійному русі. Безперечно, вони розповідали про кожне місце, де зупинялися: це печера, де помер мій батько; це там, де наш син спалив хижу; там є джерело, де говорять духи, тощо. Але Айн-Малага не була місцем із низки. З погляду мешканців поселення, це було їхнє місце. Тут вони народжувалися, виростали і вмирали. Замість залишати своїх померлих десь у таких місцях, куди вони могли не приходити роками, тепер їх ховали поруч і навіть всередині будинків, вкорінюючи своїх предків у цьому конкретному місці. Люди дбали про свої будинки, знов і знов їх перебудовували.

Їх почав турбувати бруд. Збирачі льодовикового періоду були неохайні, вони залишали табори, закидані рештками харчів. А чому б і ні? До того часу поки з'являться личинки чи тварини-падлоїди, гурт буде вже далеко, шукаючи харчів десь в іншому місці. В Айн-Малазі все не так. Ці люди не збиралися нікуди йти й мусили жити зі своїми покидьками. Археологи знайшли тисячі кісток щурів та мишей — тварин, що не існували в відомих нам формах під час льодовикового періоду. Ранні сміттєїди мусили створити широку стратегію харчування, допасовуючися до споживання людських недоїдків. Коли люди залишали на підлозі печери кістки та горіхи, це було чудовим подарунком, але будь-які протощури, що спробували б покладатися лише на такі джерела харчів, померли б від голоду задовго до того, як люди знову наповнили б їх.

Постійні поселення змінили правила гри для гризунів. Пахкі смачнющі купи відходів були досяжні 24 години на добу кожного дня тижня, тому рухливі маленькі щури та миші, що могли жити під носом у людей, харчувалися за нових умов ліпше, ніж великі агресивні особини, що впадали в око. Протягом кількох десятків поколінь (сторіччя — то дуже багато часу; зрештою, миші плодяться як миші) гризуни генетично пристосувалися до співжиття з людьми. Рухливі (хатні) паразити заступили своїх великих (диких) предків так само цілковито, як Homo sapiens заступили неандертальців.

Хатні гризуни відплатили за подарунок нескінченних відходів, роблячи нори в запасах харчів та води й пришвидшуючи таким чином поширювання хвороб. Саме через це люди навчилися не любити щурів; дехто з нас навіть вважає мишей жахливими. Проте найжахливішими падлоїдами були вовки, що теж не могли протистояти спокусі скуштувати недоїдків. Більшість людей переймаються через жахливих диких монстрів, що вештаються навколо, тоді як найліпше харчуються саме менші за розміром і менш загрозливі гризуни.

Археологи протягом тривалого часу вважали, що люди активно удомашнювали псів — перетворювали вовченят на хатніх пестунчиків і вирощували їх, тоді отримували ще домашніших цуценят, що любили людей майже так, як люди самі себе любили. Проте, згідно з недавніми студіями, природний добір знову міг спрацювати без нашої активної участи. Так чи так, але взаємодія вовків, відходів та людей створила тварину, що її ми тепер називаємо псом. Пси можуть вбивати гризунів, що розносять хвороби й конкурують з ними за недоїдки, й навіть битися зі справжніми вовками, завойовуючи собі право бути справжніми друзями людей. Близько 11 000 років до н. е. в Айн-Малазі поховано літню жінку, що одну руку поклала на цуценя; обидва згорнулися, наче уві сні[50].

Хліб щоденний

  вступі я розвинув вислів фантаста Роберта Гайнлайна "Поступ відбувається завдяки ледащим чоловікам, що шукають способів полегшити собі життя" у загальну соціологічну теорію, що історію творять ледащі, жадібні, лякливі люди (здебільшого вони не розуміють, що роблять), шукаючи легших, прибутковіших та безпечніших способів робити різні речі. Цей принцип із надлишком спрацював у Горбистих Схилах наприкінці льодовикового періоду. Він створив особливий західний спосіб життя зі ступенем суспільного розвитку вищим, ніж в будь-якій іншій частині світу.

За це ми маємо дякувати (чи докоряти) жінкам. У сучасних суспільствах мисливців-збирачів рослини здебільшого збирають жінки, тоді як полюють здебільшого чоловіки. Позаяк в чоловічих могилах археологи знаходять найбільше наконечників списів та стріл, а в жіночих — більше знарядь на розмелювання, можна виснувати, що в передісторичні часи все було так само, й відтак припустити, що відповідь на головне запитання цієї книжки — коли й де лежить початок західного способу життя, відмінного від усіх інших, — треба шукати у винахідливості жінок, що жили на Горбистих Схилах близько п'ятнадцяти тисяч років тому.

Дикі злаки — рослини однорічні. Тобто вони виростають, приносять зерно та вмирають протягом одного сезону, а наступного року з їхнього зерна виростають нові рослини. Коли рослина достигає, остюки (маленькі черешки, що прикріплюють кожну зернину до рослини) слабнуть і зернини, одна за одною, падають на землю, де їхні оболонки руйнуються й вони проростають. П'ятнадцять тисяч років тому для збирачів найліпшим способом зібрати врожай такого зерна було взяти кошика й трусити рослини доти, доки до нього попадають майже достиглі зернини. Єдиною проблемою було те, що кожна зернина на кожній дикій рослині на кожній ділянці достигала у свій час. Якщо збирачі діставалися ділянки наприкінці сезону, більшість зерна могла вже попадати й попроростати або його могли з'їсти птахи. Якщо вони приходили зарано, остюки могли бути ще міцними й більшість зернин могла надто міцно триматися рослини, тому струсити їх було б важко. В обох випадках більшу частину врожаю було би втрачено. Звичайно, можна було кілька разів відвідувати ту саму ділянку, але тоді лишалося б менше часу на інші ділянки.

Ми не знаємо, що саме було джерелом натхнення — лінощі (небажання ходити від ділянки до ділянки), жадібність (бажання мати більше харчів) чи страх (голоду чи того, що хтось іще першим збере врожай), але комусь, мабуть, жінці, спала на думку блискуча ідея. Чому не зібрати найкраще насіння й не висадити його на особливо родючій ділянці? Можна припустити, що вона міркувала так: якщо ми доглядатимемо рослини, перегортатимемо грунт, виполюватимемо бур'яни, можливо, навіть поливатимемо рослини, то можна бути певними, що матимемо їх щороку й що, можливо, врожай ще й більшатиме. Життя прекрасне.

Найдавніші прямі свідчення походять знов з Горбистих Схилів; ми маємо непрямим чином подякувати за них партії Баас. Баасисти здебільшого відомі як вбивчий політичний рух Садама Гусейна в Іраку, але спочатку вони 1963 року захопили владу в сусідній Сирії. Скинувши конкурентів, вони заходилися модернізувати країну. Євфрат перекрили плотиною й створили озеро Ель-Асад завдовжки п'ятдесят миль — тамтешня електростанція нині генерує більшість електричної енергії, що споживає Сирія. Знаючи, що будівництво плотини спричинить піднесення води й більшу частину Горбистих Схилів буде залито, сирійський Генеральний директорат з питань старожитностей провів міжнародну кампанію з вивчання стоянок, що мали зникнути під водою. 1971 року британський гурт досліджував пагорб Абу-Гурейра. Знахідки на поверхні свідчили, що 9000 років тому там було селище, й археологи задокументували це з багатьма подробицями. Проте один шурф показав, що це селище було збудовано на руїнах давнішого поселення, задатованого близько 12 700 років до н. е.

Це був величезний подарунок. Розкопувачі змагалися і з водою, що заливала околиці, і з війною, бо їхніх робітників забрали до сирійської армії на війну Судного Дня з Ізраїлем. До часу коли стоянку вкрила вода, дослідники встигли розкопати трохи більше п'ятисот квадратових футів найдавнішого поселення. Невеличка ділянка, проте одна з найважливіших в археології. Вони знайшли заглиблені в ґрунт круглі хижі, кам'яні терниці, вогнища та тисячі звуглених зернин. Більшість належала до диких трав, але серед них знайшлося й трохи важких, стиглих насінин жита.

Таке насіння свідчить, що мешканці Абу-Гурейри сапали свої поля. Вони не розкидали насіння, а саджали його під поверхнею. Це створювало сприятливі умови для більших насінин, що легше проштовхувалися до повітря, ніж маленькі. Якщо передісторичні селекціонери просто з'їдали все, що вирощували, це не має значення, але якщо вони зберігали частину врожаю, аби посіяти наступного року, великих насінин мало бути дещо більше. Спочатку відмінність була б ледь помітною, але якщо цей процес повторювати достатню кількість разів, значення "нормального" розміру середньої зернини мало б поступово більшати. Археоботаніки (науковці, що досліджують рештки давніх рослин) називають такі більші зернини "культивованими"[51], аби відрізнити їх від зерна диких рослин та від цілком одомашненого зерна, що ми їмо тепер.

На той час, коли близько 11 000 років до н. е. мешканці Айн-Малаги поховали стару жінку та її маленького песика, мешканці Абу-Гурейри повисаджували жито вже так багато разів, що мали більші зернини. Це може видаватися дрібницею, проте (враховуючи любов археологів до каламбурів) такі зернини виявилися саме тими, що з них мав прорости Захід.

Втрачений рай

 а півпланети звідти, з холодною зневагою до песиків та жита, льодовики танули далі. За сто тисяч років до того їхній поступ продер Північну Америку й створив величезні рівнини Середнього Заходу. Тепер їхній відхід перетворив зарослі лісами рівнини на болото, повне москітів. Екологи називають це упитим лісом — земля стає такою вологою, що дерева не можуть стояти рівно. Хребти з валунів та нерозталої криги захоплювали потоки з льодовиків у величезні озера. Геологи назвали найбільше з них озером Аґасис (рис. 2.1) на честь швейцарського науковця, хто ще у 1830-і роки першим усвідомив, що колись на землі мали бути глобальні льодовикові періоди. Близько 10 800 років до н. е. озеро Аґасис вкривало майже чверть мільйона квадратових миль західних рівнин, у чотири рази більше за теперішнє озеро Верхнє. Тоді сталося неминуче: підвищення температури та піднесення води зруйнували крижану стінку, що втримувала озеро.

Колапс спричинив катаклізм витікання, цілком відмінний від багатьох сучасних оповідей про стихійні лиха. У виразно неймовірному фільмі Післязавтра, наприклад, Деніс Квейд грає Джека Гола, науковця (очевидно єдиного), хто помітив, що наступного дня внаслідок глобального потепління має відбутися колапс полярних шапок. У Білому домі він каже президентові, що супершторм спричинить температури до 150°F і знищить Гольфстрим, що несе тропічні води до північних берегів Європи й дбає про те, аби в англійському Лондоні зими були не такі, як у Лондоні штату Онтаріо. Гол стверджує, що супершторм спричинить новий льодовиковий період і зробить більшу частину Північної Америки непридатною до життя. Не дивно, що президент ставиться до цього скептично. Ніхто нічого не робить. За кілька годин починається шторм, що захоплює Голового сина в Нью-Йорку. Настає час героїзму.

Я не буду псувати сюжет, переповідаючи вам, що відбувається у фільмі далі. Скажу лише, що близько 10 800 років до н. е., коли озеро Аґасис справді змінило напрям Гольфстриму, все відбувалося зовсім інакше. Супершторму не було, але протягом тисячі двохсот років, поки озеро стікало до Атлантики, світ знов поступово повернувся до умов льодовикового періоду. Геологи називають період 10 800-9600 років до н. е. пізнім дріясом за маленькою квіткою з напівзануреними пелюстками, арктичною/восьмипелюстковою дріядою (Dryas), що в ті часи рясно квітла на торфовищах. Дикі злаки, що годували постійні поселення Горбистих Схилів, уможливлювали існування куп відходів і дали нам мишей та собак, тепер росли не так рясно, давали менше зерна, й зернини були менші[52].

Людство вигнали з Едемського Саду. Більшість людей полишили постійні поселення, поділилися на менші групи й знов помандрували схилами пагорбів у пошуках харчів, так само, як їхні предки в найхолоднішу пору льодовикового періоду. Кістки тварин з Горбистих Схилів свідчать, що близько 10 500 років до н. е. газелей поменшало, бо люди їх виполювали, а емаль на зубах людей має періодичні смуги, ознаку хронічного недогодовування дітей.

Іншої катастрофи такого масштабу не було ніколи. Аби знайти паралелі, треба звернутися до наукової фантастики. 1941 року Айзек Азимов, тоді письменник-початківець, надрукував у журналі Приголомшлива наукова фантастика оповідання "Падіння Ночі". Дія відбувається на Лаґаші, планеті з шістьма сонцями. Де б лаґашці не були, світить хоча б одне сонце й завжди світло — крім часу Ночі, що відбувається один раз на 2049 років, коли всі сонця перебувають на одній прямій і їх затуляє місяць. Небо темнішає, зорі зникають. Нажахані натовпи божеволіють. Поки Ніч скінчиться, лаґашці руйнують свою цивілізацію й поринають у дикунство. Протягом наступних 2049 років вони повільно відбудовують свою культуру, аж знову настає Ніч і весь процес починається знову.

Пізній дріяс нагадує повторення Ночі: зміни земної орбіти спричиняють дикі гойдання між замерзанням та таненням, щокілька тисяч років лиха, подібні до стікання озера Аґасис, чисто витирають грифельну дошку історії. Однак, хоча "Падіння Ночі" — видатне оповідання (американські фантасти оголосили його найкращим науково-фантастичним твором усіх часів, і я готовий долучити до них свій голос), це не дуже добра модель з погляду історичного мислення. В реальному світі навіть пізній дріяс не зміг витерти з грифельної дошки геть усе. Насправді краще звернутися до давньогрецького мислителя Геракліта, що за 2500 років до того, як Азимов заходився писати, сказав: "Не можна двічі ввійти в ту саму річку".[53] Це знаменитий парадокс: коли ви вдруге ступаєте ногою в потік, вода, що її ви збурили першого разу, вже десь на шляху до моря й річка вже не є тією самою річкою.

Так само неможливо двічі мати той самий льодовиковий період. Коли близько 10 800 років до н. е. колапсувало озеро Аґасис, суспільства Горбистих Схилів були вже не ті, що під час попереднього льодовикового періоду. На відміну від лаґашців Азимова, земляни не збожеволіли, коли природа поставила світ з ніг на голову. Натомість вони застосували чисто людську майстерність та винахідливість і відбудували все, що вже мали. Пізній дріяс не повернув годинника назад. Зробити це неможливо.

Деякі археологи вважають, що, бувши далеко не Ніччю, пізній дріяс пришвидшив винахідництво. Як усі інші наукові методи, датування найранішого зерна культивованого жита з Абу-Гурейри має межі похибки. Дослідники стоянки зазначають, що хоча середнє значення дати появи великого жита становить близько 11 000 років до н. е., тобто раніше пізнього дріясу, знайдене насіння цілком могло бути зібраним і на п'ятсот років пізніше, вже після початку пізнього дріясу. Можливо, не лінощі й не жадібність поквапили жінок з Абу-Гурейри дбати про жито. Можливо, це був страх. Коли температури понижчали, а наданих природою харчів поменшало, мешканці Абу-Гурейри, можливо, взялися експериментувати й виявили, що уважний догляд дає змогу отримати більше насіння більшого розміру. З одного боку, холодна суха погода ускладнила культивування злаків; з іншого — суворіша погода підсилила мотивацію це робити. Деякі археологи малюють картину того, як збирачі пізнього дріясу носять мішки з зерном і засівають привабливі ділянки, аби застрахуватися від підступів природи.

Дальші розкопки покажуть, чи це так, але ми вже знаємо, що не всі мешканці Горбистих Схилів по настанні кліматичного лиха повернулися до мандрів у пошуку харчів. У Мурейбеті, вище за течією від Абу-Гурейри, французькі археологи знайшли нове поселення, засноване близько 10 000 років до н. е. До того, як озеро Ель-Асад проковтнуло й цю стоянку, вони теж встигли відкрити лише двадцять п'ять квадратових футів, але й цього було досить, аби пересвідчитися, що мешканці поселення назбирували достатньо диких рослин та газелей, аби триматися цілий рік. А в будинку, датованому 10 000-9500 роками до н. е., на археологів чекало несподіване відкриття: роги дикого зубра, небезпечного шестифутового предка сучасних биків, і лопатки ще двох, занурені у глиняну лаву.

На жодній стоянці, датованій часом до пізнього дріясу, не виявлено нічого подібного цій дивній знахідці, тоді як поселення, молодші за 10 000 років до н. е., повні різноманітних подиву гідних речей. Візьмімо, наприклад, Кермез Дере в північному Іраку, що його відкрив бульдозер 1986 року. Було розкопано лише два невеликі шурфи. Один з них дістався місця, де готували їжу, дуже подібного до знахідок з Айн-Малаги та Абу-Гурейри. Водночас другий шурф не дав свідчень про хатню діяльність. Натомість він містив три круглих приміщення від дванадцяти до п'ятнадцяти футів у поперечнику, розташованих послідовно й заглиблених на п'ять футів від давнього рівня поверхні. Перше приміщення обмазане, з підлоги видавався ряд з чотирьох колон, розташованих так близько, що в приміщенні важко було пересуватися. Одна з колон була непошкоджена. Сформована з каміння, обмазаного глиною та гіпсом, вгорі колона вужчала й мала дивні випини, що надавали їй подібности до стилізованого торса людини з плечима. Приміщення було заповнене (явно навмисне) кількома тоннами землі, що містила кілька груп великих кісток тварин та незвичні предмети на кшталт кам'яних намистин. Потім було викопано друге приміщення, таке саме, як перше, майже на тому самому місці; його теж обмазано й заповнено тоннами землі. Потім викопано третє приміщення на тому самому місці, обмазано й заповнено землею. Закинувши кілька кошиків ґрунту до останнього приміщення, люди поклали на підлогу шість людських черепів без щелеп. Черепи були в поганому стані, з чого можна припустити, що перш ніж поховати, їх протягом досить тривалого часу якось використовували.

Що саме робили ці люди? Археологи часто жартують, що, коли неможливо збагнути, що саме ми знайшли, ми кажемо, що це щось релігійне (розкопавши на Сицилії стоянку, що, на мою думку, є релігійною, маю визнати, що я вже не вважаю цей жарт надто дотепним). Звичайно, проблема в тім, що ми не можемо розкопати стародавні вірування. Проте це не означає, що, коли археологи говорять про передісторичну релігію, вони просто щось собі вигадують.

Якщо дотримуватися досить розумного означення релігії як віри в могутніх надприродних істот, зазвичай невидних, що дбають про людей і очікують, що люди дбатимуть про них (це справедливо щодо дуже багатьох суспільств, тому деякі психологи-еволюційники вважають, що релігію закладено в людському мозкові), ми маємо вміти впізнавати, навіть якщо не розуміти, сліди ритуалів, через які люди спілкувалися з божественним світом.

Добре відомо, що ритуали культуроспецифічні. Залежно від того, коли й де ви опиняєтеся, може бути так, що могутні сили дослухатимуться до вас, лише якщо ви литимете кров живого білого козла з правого боку ось цієї особливої скелі; або лише якщо ви знімете взуття, станете на коліна й молитиметеся обличчям ось у цьому напрямі; або якщо ви розповісте про свої неправильні дії чоловікові без статі, вбраному в чорне, тощо. Список не має кінця. Проте, попри дивовижну розмаїтість, ритуали мають деякі спільні риси. Багато з них вимагають спеціяльних місць (гірські вершини, печери, особливі будівлі), предметів (зображення, статуї, коштовні чи чужоземні речі), рухів (процесії, паломництво) та одягу (дуже формального, цілком розкуйовдженого), що всі вони підносять зміст виходу за межі щодення. Дуже поширене святкування, часто з частуванням незвичною їжею; так само піст, що спричиняє зміни стану свідомости. Відмова від сну, біль, повторювані монотонні співи та танці чи (найулюбленіше) зілля — всі ці засоби спрямовані на те саме, й багато з них спричиняють у справді святих людей транс, істерію та видива.

Згадані стоянки мають всі ці атрибути: дивні підземні приміщення, людиноподібні колони, безщелепі черепи. Відтак попри те, що в археології все, пов'язане з релігією, великою мірою спекулятивне, я вважаю, що важко не побачити в них релігійний відгук на настання пізнього дріясу. Світ замерзав, рослини вмирали, газелі зникали. Що могло бути природнішим, ніж попросити допомоги в богів, духів та предків? Чому б не спробувати полегшити спілкування, визначивши заради цього спеціяльних людей та створивши спеціяльні місця? Святилище в Кермез Дере нагадує підсилювача, що збільшує потужність прохання про допомогу.

Отже, близько 9600 років до н. е., коли наприкінці пізнього дріясу світ потеплішав, Горбисті Схили вже не були тим самим місцем, що за три тисячі років до того, коли світ потеплішав після головного льодовикового періоду. Глобальне потепління не настало двічі в тому самому суспільстві. Стоянки першого потепління, як-от Айн-Малага, справляють враження, що люди просто радо скористалися з дарів природи. Але в поселеннях, що постали на Горбистих Схилах після 9600 років до н. е., люди шукали серйозної допомоги в релігії. Багато стоянок, датованих після 9600 років до н. е., містять ретельно оброблені черепи людей та биків, а в кількох є великі підземні приміщення, що нагадують громадські святилища. У Джерф-ель-Ахмарі в Сирії, що нині спочиває під озером Асад разом із дуже багатьма стоянками, французькі археологи знайшли десять багатокімнатних будинків навколо великого підземного приміщення. На підвищенні стояв людський череп, а посередині приміщення лежав безголовий скелет. Це дуже схоже на людську жертву.

Найвиразнішою з усіх є стоянка Ґобеклі-Тепе, розташована на вершині пагорба з панівним оглядом південно-східної Туреччини. Від 1995 року німецькі та турецькі дослідники відкрили чотири заглиблених приміщення, до десяти футів завглибшки та до тридцяти футів у поперечнику, віком 9000 років до н. е. чи навіть давніше. Кожне з них старанно заповнене землею так само, як менші, давніші приміщення в Кермез Дере. У кожному є Т-подібні кам'яні колони, десь сім футів заввишки, прикрашені вирізьбленими тваринами. Геомагнетне дослідження свідчить, що не розкопано ще п'ятнадцять приміщень. Відтак загалом на стоянці може бути двісті кам'яних колон, чимало з них вагою понад вісім тонн. Двадцятифутова незавершена колона, знайдена у каменярні, важить п'ятдесят тонн.

Все це люди робили лише кремнієвими знаряддями. Хоча ми ніколи не дізнаємося, чому такою священною була вершина саме цього пагорба, вона поза сумнівом була регіональним святилищем, можливо, місцем свят, де сотні людей збиралися на цілі тижні, різьбили колони, затягали їх до підземних приміщень та ставили сторчма. Одне спостереження видається безперечним — ніколи до того за всю історію не працювали разом такі великі групи людей.

Люди не були пасивними жертвами кліматичних змін. Вони винахідливо працювали, аби залучити богів та предків на свій бік у боротьбі проти лиха. І попри те, що більшість з нас піддають сумнівові саме існування цих богів та предків, ритуали цілком могли дати користь принаймні як щось таке, що об'єднувало громаду. Хоч би як було важко, але якщо люди щиро вірили, що складні ритуали у розкішних святилищах допоможуть здобути прихильність богів, вони безперечно могли певніше протистояти лихові та триматися разом.

Близько 10 000 років до н. е. Горбисті Схили відрізнялися від решти світу. Більшість людей в більшості місць далі мандрували від печер до таборів, подібних до розкопуваного від 2004 року в Лунванцані в Китаї, де про їхню діяльність свідчать лише маленькі кола спеклої землі від вогнищ. Оббитий шматок сланцю з цієї стоянки міг би бути звичайною кам'яною лопатою, що наводить на думку про початок культивування зерна, але немає нічого подібного до великих зернин жита з Абу-Гурейри, не кажучи вже про пам'ятки з Мурейбету чи Кермез Дере. Найкапітальніша відома споруда з обох Америк — маленька хижа з зігнутих молодих дерев, вкрита шкурами, що її знайшли ретельні розкопувані в Монте-Верде в Чилі. В Індії археологи не змогли знайти навіть такого, і єдиним слідом людської активности є розсипи кам'яних знарядь.

Особливий західний світ набував форми.

Перетворений рай

 лизько 9600 років до н. е. Земля потеплішала знову, але цього разу мешканці Горбистих Схилів вже знали, як діставати від трав якнайбільше користи. Вони швидко (принаймні за стандартами тих часів) відновили культивацію. Близько 9300 років до н. е. насінини пшениці та ячменю в долині Йордану були значно більші за насінини їхніх диких відповідників, а люди займалися модифікуванням фігових дерев, аби вони давали більше плодів. Найдавніші відомі в світі зерносховища, глиняні приміщення завширшки та завглибшки в десять футів, створено близько 9000 років до н. е. в долині Йордану. Натоді культивуванням займалися вже щонайменше сім анклавів у Горбистих Схилах від теперішнього Ізраїлю до північно-східної Туреччини, а на 8500 роки до н. е. в усьому регіоні злаки з великим насінням були вже нормою.

Зміни були дуже повільними за теперішніми стандартами, втім наступні кілька тисяч років робили Горбисті Схили дедалі відміннішими від будь-якої іншої частини світу. Не усвідомлюючи того, люди з цього регіону генетично модифікували рослини й створювали цілком одомашнені культури, що не могли відтворюватися без допомоги людини. Як і собаки, ці рослини потребують нас так само, як ми потребуємо їх.

Рослини, так само як тварини, еволюціюють завдяки випадковим мутаціям, що відбуваються під час копіювання ДНК від одного покоління до наступного. Час від часу мутація збільшує здатність рослини до репродукування. Зокрема, це відбувається за одночасної зміни умов, як коли постійні поселення створили ніші, де маленькі одомашнені вовки дістали перевагу перед великими й лютими, чи коли культивація надала великим зернинам перевагу над маленькими. Я вже згадував, що дикі злаки відтворюються, коли кожна насінина достигає й падає на землю в час, відмінний від інших; тоді оболонка руйнується й насінина може прорости. Але кілька рослин — одна на один чи два мільйони нормальних рослин — мають випадкову мутацію одного гена, що зміцнює черешок, що приєднує зернину до рослини, і захисну оболонку зернини. Коли такі зернини достигають, вони не падають на землю, відтак їхні оболонки не руйнуються. Вони в прямому сенсі чекають, поки прийде збирач врожаю й їх візьме. Поки збирачів врожаю не було, рослини-мутанти щороку гинули, бо їхнє насіння не потрапляло у ґрунт. Відтак така мутація була найнесприятливішою. Те саме траплялося, коли люди трусили рослини та збирали зернини, що падали. Мутантні зернини не падали, отже, знов-таки, такі рослини вимирали.

Археоботаніки запекло сперечаються про те, яким чином ця ситуація змінилася, але, найімовірніше, тут втрутилася славна старомодна жадоба. Витративши сили на сапання, виполювання бур'янів та поливання найліпших ділянок з рослинами, жінки (ми знову припускаємо, що це були жінки), мабуть, захотіли до крихітки вичавити зі своїх рослин усе, що вони могли дати. Зокрема, доводилося знов і знов приходити на кожну ділянку, аби потрусити зарості кілька разів. Вони напевне помітили, що як би сильно вони не трусили, деякі вперті зернини, мутанти з твердою оболонкою, все одно не падали. Що природніше, ніж висмикнути злісне стебло з землі й взяти додому всю рослину? Зрештою, стебла пшениці та ячменю важать небагато, і я, наприклад, певен, що повівся б із непіддатливою рослиною саме так.

Якщо потім жінки висаджували випадкову добірку насінин, вони мали брати мутантні зернини разом зі звичайними. Мутанти мали б бути представлені трохи надлишково, бо щонайменше кілька нормальних зернин мали впасти дочасно й загубитися. Щороку висівання мало трохи збільшувати частку мутантів на культивовуваних ділянках. Звичайно, це був жахливо повільний процес, непомітний людям, що цим займалися. А втім, він запустив еволюційну спіраль, не менш драматичну, ніж те, що відбулося з мишами у завалах недоїдків. Минуло десь дві тисячі років, і на полі з одним чи двома мільйонами рослин замість однієї рослини, що чекала на збирача врожаю, вже були лише генетично змодифіковані одомашнені рослини. Розкопані знахідки свідчать, що навіть близько 8500 років до н. е. цілком одомашнені пщениця та ячмінь ще були майже невідомі. Однак близько 8000 років до н. е. вже близько половини зернин, знайдених в Горбистих Схилах, мають тверду оболонку й мали б чекати збирача врожаю; близько 7500 років до н. е. таку оболонку мають вже практично всі зернини.

Лінощі, жадоба та страх постійно сприяли поступові. Люди виявили, що якщо посадити на ділянці одного року злаки, а наступного — багаті на протеїн боби, то це не лише урізноманітнює раціон, а й відновлює родючість ґрунту. Разом із тим вони одомашнили сочевицю та турецький горох. Хліб зі змеленого на грубих зернотерках зерна пшениці та ячменю містив дрібні камінці, що стирали зуби людей до пеньків, відтак вони почали відсівати тверді домішки. Вони знайшли нові способи готування страв із зерна й почали випалювати з глини водонепроникний посуд на потреби куховарства. Якщо аналогії з сучасною агрокультурою справедливі, більшість цих новацій, а також ткацтво та виготовляння одягу, винайшли жінки. Шкурам та хутрам настав кінець.

Поки жінки одомашнювали рослини, чоловіки (мабуть) займалися тваринами. Близько 8000 років до н. е. пастухи на території теперішнього західного Ірану так ефективно розводили кіз, що з'явилися більші, спокійніші породи. Близько 7000 років до н. е. з диких зубрів вивели тварин, подібних до теперішніх спокійних корів, і одомашнили диких вепрів, діставши свиней. Протягом наступних кількох тисяч років люди навчилися не вбивати молодих тварин заради м'яса, а тримати деяких заради вовни та молока, а далі, що найкорисніше, запрягати їх у колісні візки[54]. До того пересунути щось означало підійняти й нести, а запряжений бик може тягти втричі більше, ніж чоловік. Близько 4000 років до н. е. одомашнювання рослин та тварин привело до появи плуга, що його тягли бики. Люди майстрували та винаходили далі, але мало минути біля шести тисяч років, поки вони залучили нові джерела енергії та почали використовувати силу вугілля та пари в промисловій революції.

Давні землероби Горбистих Схилів змінили спосіб життя людей. Тим з нас, хто здригається від перспективи сидіти біля крикливого немовляти на довгій пласкій алеї, варто подумати про жінок, що завжди носили своїх немовлят, проходячи щороку тисячі миль у пошуках їстівних рослин. Не дивно, що вони не хотіли мати надто багато дітей. Свідомо чи ні, вони відтерміновували вагітність, годуючи дітей грудним молоком аж до трьох чи чотирьох років (виробляння грудного молока відвертає овуляцію). Збирачі льодовикового періоду, можливо, дотримувалися такої самої стратегії, але що більше вони переходили до осілого способу життя, то менше цього потребували. Насправді мати багато дітей стало корисним, бо це давало додаткових працівників, а недавні дослідження скелетів свідчать, що середня жінка в поселеннях давніх землеробів, залишаючися на одному місці та маючи запаси харчів, народжувала сімох чи вісьмох дітей (із них доживали до першого дня народження, може, четверо, а до репродуктивного віку — троє), тоді як її мандрівні предкині народжували лише п'ятьох чи шістьох дітей. Що більше харчів вирощували люди, то більше дітей вони могли годувати, хоча, звичайно, що більше дітей вони годували, то більше харчів треба було вирощувати.

Населення швидко більшало. В околі 8000 років до н. е. деякі поселення мали десь близько п'ятисот мешканців, у десять разів більше, ніж у селищах, що існували до пізнього дріясу, як-от Айн-Малага. Близько 6500 років до н. е. у Чатал-Гююку в теперішній Туреччині мешкало десь зо три тисячі людей. Це були поселення на стероїдах, що мали всі відповідні проблеми. Мікроскопічний аналіз осадів ґрунту з Чатал-Гююку свідчить, що люди просто скидали недоїдки та нічні екскременти у смердючі купи між домами, а потім втоптували їх у порох та мул. Покидьки мали б жахати мисливців-збирачів, але вони, безперечно, тішили щурів, мух та бліх. Маленькі кавалки екскрементів, утоптані в брудні підлоги, свідчать, що мешканці ще й тримали в хатах свійських тварин. Людські скелети зі стоянки Айн-Ґазаль у Йорданії мають ознаки туберкульозу, що близько 7000 років до н. е. передався людям від худоби. Осілість та більшання кількости харчів збільшували народжуваність, але це означало також, що треба було годувати більше ротів і що мікроби поширювалися легше. Обидва ці чинники збільшували смертність. Мабуть, кожне нове поселення землеробів швидко зростало протягом кількох поколінь, поки народжуваність не зрівноважувалася зі смертністю.

Втім, попри весь бруд, це, очевидно, було саме те, чого люди хотіли. Маленькі гурти мисливців-збирачів мали широкі географічні горизонти, але вузькі суспільні: місцевість змінювалася, обличчя лишалися ті самі. Світ давніх землеробів був прямо супротивним. Людина могла прожити все життя в межах одноденного пішого переходу від селища, де народилася, але що це було за місце — повне святилищ, де з'являлися боги, з захопливими святами та пліткуватими цікавими сусідами в капітальних будинках з потинькованими підлогами та водонепроникними дахами. Сучасна людина сприйняла б ці будинки як скособочені закопчені смердючі халупи, але це був великий крок вперед від вологих печер, спільних з ведмедями, чи зіщулювання під шкурами, натягненими на гілки, аби захиститися від дощу.

Давні землероби одомашнювали місцевість, ділили її на концентричні кола. В центрі була домівка, далі йшли сусіди, далі культивовувані поля, далі пасовиська, де пастухи та стада переходили з літньої паші на зимову й назад, а за всім цим — дикий, некерований світ жахливих звірів, дикунів, що займалися полюванням, і ще невідомо яких чудовиськ. У кількох розкопах знайдено кам'яні плити з викарбуваними лініями, що принаймні на погляд тих, хто в це вірить, видаються картами полів, поділених тонкими стежками. Близько 9000 років до н. е. мешканці Джерф-ель-Ахмару та деяких сусідніх селищ, що нині під озером Асад, експериментували з чимось на кшталт протописьма, видряпували фігури змій, птахів, свійських тварин та абстрактні знаки на маленьких кам'яних символиках[55].

Можна було б сказати, що коли мешканці Горбистих Схилів накладали такі ментальні структури на свій світ, вони одомашнювали самих себе. Вони навіть переосмислили значення кохання. Кохання між чоловіком та жінкою чи між батьками та дітьми природне, закладене в нас мільйони років тому, але землеробство додало цим стосункам нових сил. Збирачі завжди ділилися знаннями з молоддю, вчили їх знаходити достиглі рослини, дичину й безпечні печери, але землероби мали передавати щось конкретніше. Аби жити добре, люди тепер потребували майна — будинку, полів, стада, не кажучи вже про зусилля, вкладені в копання колодязів, будування стін та виготовляння знарядь. Перші землероби напевне жили згуртованими спільнотами, що ділилися харчами і, можливо, разом готували їжу, але близько 8000 років до н. е. вони вже будували більші складніші будинки, з коморами та кухнями, і, мабуть, поділили землю на приватні поля. Життя дедалі більше фокусувалося на маленьких родинних групах, що були, мабуть, основною одиницею передавання майна між поколіннями. Діти потребували матеріяльної спадщини, бо альтернативою були злидні. Передавання майна ставало питанням життя та смерти.

Є ознаки того, що не можна назвати інакше, як одержимість предками. Її можна побачити, мабуть, вже у 10 000 роки до н. е. з безщелепих черепів з Кермез Дере, а з поступом землеробства вона посилювалася. Поховання багатьох поколінь мертвих під підлогою будинку ставало загальноприйнятим; тіла перемішували у способи, що буквально передають зв'язок між майном та походженням. Дехто йшов далі, викопував тіла після розкладу плоті, відокремлював черепи та знов ховав безголові трупи. Гіпсом на черепах моделювали обличчя, у очні западини устромляли мушлі та домальовували деталі, як-от волосся тощо.

Пані Кетлін Кенйон, видатна жінка в чоловічому світі археології 1950-х років, задокументувала цей жахливий звичай вперше, під час розкопування знаменитої стоянки Єрихона на Західному березі, але натепер черепи з доліпленими деталями знайдено в десятках поселень. Що робили з черепами — менш зрозуміло, бо ми знаходимо лише ті, що їх перепоховано. Більшість поховано в ямах, але в Чатал-Гююку знайдено поховання близько 7000 років до н. е., де молода жінка притискає до грудей черепа, перемодельованого та пофарбованого в червоний колір щонайменше тричі.

Від такої близькости трупів багатьох із нас знудить, проте очевидно, що, з погляду давніх землеробів з Горбистих Схилів, вона мала велике значення. Більшість археологів вважають це ознакою того, що предки були найважливішими надприродними істотами. Предки передавали майно, без якого живі голодували б; навзаєм живі їх вшановували. Можливо, ритуали, пов'язані з предками, надавали передаванню майна священної аури, відтак виправдовували те, що деякі люди мали більше майна, ніж інші. Можливо, черепи використовували для некромантії — викликали предків, аби спитати, коли саджати рослини, де полювати й чи варто нападати на сусідів.

Культи предків квітли скрізь на Горбистих Схилах. В Чатал-Гююку тіла були під підлогою майже кожного будинку, а черепи предків були вліплені у різні поверхні та стіни. В Айн-Ґазалю знайдено дві ями зі статуями у людський зріст та бюстами, зробленими з в'язок очерету, обмазаних гіпсом. Деякі мали по дві голови; на більшості було намальовано велетенські пильні очі. Найдивовижніше те, що близько 8000 років до н. е. в Чайоню в південно-західній Туреччині було збудовано "Будинок мертвих", як його назвали розкопувані, де за вівтарем поховано шістдесят шість черепів та понад чотириста скелетів. Хеміки визначили, що відклади на вівтарі були кристалами крови людей та тварин. Людська кров була запечена на глиняних чашах, а два інші будинки також мали залиті кров'ю вівтарі, на одному з них було викарбувано зображення людської голови. Все це доволі страшно. Схоже на фільм жахів — жертви, прив'язані до вівтарів, жерці, що розрізають їхні яремні вени надгострими кремнієвими лезами та відпилюють голови на зберігання, фанати, що п'ють їхню кров...

А може, все було не так. Жодна археологічна знахідка не може довести чи спростувати такі витвори уяви. Однак статуї та Будинок мертвих можуть означати появу релігійних фахівців, що якимось чином переконали всіх, що мають привілейований доступ до надприродних сил. Можливо, вони могли впадати в транс чи істерію; можливо, вони просто краще могли описати свої видива. Хоч би яка на те причина, але жерці могли бути першими людьми, що мали інституційовані повноваження. Схоже, саме тут ми бачимо початок міцної єрархії.

Так це чи ні, але єрархія найшвидше розвивалася всередині родин. Я вже писав, що чоловіки та жінки мали різні ролі в суспільствах збирачів: перші більше займалися полюванням, а другі — збиранням. Однак вивчання сучасних груп свідчить, що одомашнювання загострює поділ праці між статями, прив'язуючи жінок до домівки. Режим високої смертности та народжуваности вимагав, аби більшість жінок протягом більшої частини життя були вагітні та/чи доглядали малих дітей, а зміни в землеробстві, що їх самі жінки й започаткували, лише закріплювали такий стан. Одомашнені злаки потребують більшого обробляння, ніж дикі рослини, й позаяк молотити, молоти та пекти можна вдома, одночасно доглядаючи дітей, це природним чином стало жіночою працею.

Коли землі багато, а робочої сили мало (як у часи започатковування культивації), люди обробляють великі ділянки легко, чоловіки та жінки сапають землю та виполюють бур'яни разом. Коли населення зростає, а кількість оброблюваної землі лишається та сама, як це було на Горбистих Схилах після 8000 років до н. е., має сенс вимагати більшого від кожного акра, обробляти землю інтенсивніше, угноювати, орати й навіть запроваджувати іригацію. Всі ці завдання потребують фізичної сили. Багато жінок не слабші за чоловіків, але з інтенсифікацією сільського господарства чоловіки дедалі більше працюють поза хатою, а жінки — у хаті. Дорослі чоловіки обробляють поля, хлопці пасуть стадо; жінки та дівчата дають раду дедалі складнішій хатній праці. Дослідження 162 скелетів з Абу-Гурейри, датованих близько 7000 років до н. е., виявили дивовижні відмінності між статями. І в чоловіків, і в жінок побільшала верхня частина хребта, можливо, від того, що вони носили важкі речі на голові, але лише в жінок виявлено артрит пальців ніг, спричинений тим, що вони протягом тривалого часу терли зерно, стоячи навколішки й спираючися на пальці.

Виполювання бур'янів, вибирання каміння, угноювання ґрунту, поливання, оранка — все це збільшувало врожай. Успадкувати добре виплекане поле, а не просто якусь земельну ділянку, означало великі відмінності у дальшій долі родини. Шлях розвитку релігії після 9600 років до н. е. свідчить, що люди дбали про предків та спадщину, й ми маємо, мабуть, припустити, що саме тоді вони почали підсилювати свої ритуали іншими відправами. Коли так багато на кону, чоловіки в сучасній сільській культурі хочуть бути певними, що вони справді є батьками дітей, що успадкують їхнє майно. Досить невпорядковане ставлення збирачів до сексу поступається місцем постійній стурбованості щодо дошлюбної незайманости доньок та післяшлюбної поведінки жінок. В традиційних землеробських суспільствах чоловіки зазвичай одружуються в віці близько тридцяти років, діставши спадщину, тоді як жінки одружуються близько п'ятнадцяти років, ще не мавши часу збитися з правильного шляху. Хоч ми й не можемо бути певні, що такі звичаї постали на світанку землеробства, це видається цілком можливим. Близько, скажімо, 7500 років до н. е. дівчина мала зазвичай рости під наглядом батька, потім, бувши підлітком, змінити його на нагляд чоловіка, що за віком міг би бути її батьком. Одруження ставало джерелом багатства, бо власники добрих земель та стада одружувалися з такими самими, об'єднуючи майно. Багаті багатішали.

Мати щось варте успадковування означало мати щось, що варто було красти, і очевидно невипадковим є свідчення про появу на Горбистих Схилах після 9600 років до н. е. укріплень та швидке поширювання військових сутичок. Життя сучасних мисливців-збирачів відоме своєю бурхливістю; без реальної єрархії, що тримала б пристрасті під контролем, молоді мисливці часто вважають вбивство розумним способом залагоджувати непорозуміння. В багатьох гуртах це головна причина смерти. Але, живучи разом в поселеннях, люди мали навчитися давати раду міжособистісним кривдам. Ті, хто цього навчився, мали процвітати і, до того ж, вміти приборкувати суперечки, аби мати справу з іншими спільнотами.

Найвидатніші свідчення походять з Єрихону, відомого біблійною історією про стіни, що розвалилися від звуку труби Єгошуа. Коли Кетлін Кенйон п'ятдесят років тому провадила розкопки, вона знайшла стіни, але не стіни Єгошуа. Єгошуа жив близько 1200 років до н. е., а пані Кенйон виявила щось подібне до укріплень, давніше на вісім тисяч років. Вона зінтерпретувала їх як захисний бастіон, дванадцять футів заввишки й п'ять футів завтовшки, датований близько 9300 років до н. е. Нові дослідження 1980-х років показали, що вона, мабуть, помилилася, й її "укріплення" насправді складалися з кількох невеликих стін, збудованих в різний час, можливо, аби стримувати потік. Але друга її визначна знахідка, кам'яна вежа заввишки двадцять футів, можливо, справді була захисною. У світі, де найпотужнішою зброєю була палиця з прив'язаним до кінця загостреним каменем, це був справді могутній бастіон.

Ніде поза Горбистими Схилами люди не мали так багато чогось, вартого захисту. Навіть близько 7000 років до н. е. майже всі люди поза цим регіоном були збирачами, що щосезону переміщалися, і навіть коли влаштовували поселення, як-от Мерґар в теперішньому Пакистані чи Шаншань в дельті Янцзи, вони були дуже простенькі порівняно з Єрихоном. Якби мисливців-збирачів з будь-якого іншого місця на землі повітрям доправити до Чайоню чи Чатал-Гююку, вони, гадаю, не знали б, що їх вразило. Замість їхніх печер чи невеличких скупчень хиж — галасливі міста з міцними будинками, великими запасами харчів, впливовим мистецтвом та релігійними пам'ятниками. Там тяжко працювали, вмирали молодими й годували собою неприємний масив мікробів. Вони опинилися б пліч-о-пліч з багачами та злидарями й обурювалися чи тішилися б тим, що чоловіки мають владу над жінками, а батьки над дітьми. Вони, можливо, навіть зробили б відкриття, що деякі люди мають право вбивати їх у ритуалах. І, можливо, дивувалися б, навіщо люди все це собі заподіяли.

Просування далі та множення

 видким перевиванням плівки стрибаємо через десять тисяч років, від джерел єрархії та тяжкої праці на Горбистих Схилах до Парижа 1967 року.

Чоловікам середнього віку, що керували кампусом Паризького університету в нудному передмісті Нантеру й були спадкоємцями патріярхальних традицій, що тяглися аж від Чатал-Гююку, видавалося очевидним, що їхнім підопічним молодим панночкам не належало заходити до спалень молодих джентльменів (чи навпаки). Можливо, такі правила ніколи не видавалися очевидними молоді, проте протягом трьохсот поколінь підлітки мусили з ними жити. Але більше такого не буде. Із закінченням весни студенти заперечили право старших диктувати, яким має бути їхнє кохання. У січні 1968 року Даніель Кон-Бендіт, нині поважний член Європарламенту від Партії зелених, а тоді студентський активіст, відомий як "Червоний Дені", порівняв міністра молодіжної політики з Гітлерюґендом. У травні студенти помірялися силою з озброєною поліцією у вуличних бійках і спаралізували середмістя Парижа барикадами та підпаленими автівками. Президент де Ґоль таємно зустрівся з генералами, аби з'ясувати, чи армія його підтримає, якщо дійде до нового Дня Бастилії.

Тут на сцену виходить Маршал Салінс, молодий викладач антропології з Мічиганського університету Салінс став відомим завдяки низці блискучих праць з питань суспільної еволюції та критиці війни у В'єтнамі; тепер він полишив Ен Арбор (що його він жорстко, але небезпідставно назвав "маленьким університетським містечком, що складається винятково з бічних вулиць"[56]), аби провести два роки в Колеж де Франс, що був Меккою і антропології, і студентського радикалізму. Коли криза поглибшала, Салінс надіслав до журналу Ле Тем Модерн статтю, що її мав прочитати кожен, хто хоч щось собою являв на французькій інтелектуальній сцені. Вона стала однією з найвагоміших антропологічних праць, написаних будь-коли.

"Відчиніть двері дитячих садків, університетів та інших в'язниць", — написали студенти-радикали на стіні в Нантері. "Завдяки викладачам та іспитам змагання починається в шість років". Стаття Салінса запропонувала студентам не відповідь, що її анархісти, мабуть, і не хотіли (одним з їхніх гасел було "Будь реалістом, вимагай неможливого"), але принаймні певну підтримку. Салінс сформулював головну проблему: буржуазне суспільство "звело вівтар Недосяжному: Нескінченним Потребам"[57]. Ми дотримуємося капіталістичної дисципліни й змагаємося за те, аби заробити гроші, аби задовольнити Нескінченні Потреби, купуючи речі, що їх ми насправді не хочемо. Можна дечого повчитися в мисливців-збирачів. "Найпримітивніші люди в світі, — пояснював він, — дуже мало чим володіли, але не були нужденними". Це лише на позір видавалося парадоксом. Салінс доводив, що збирачі зазвичай працювали від двадцяти однієї до тридцяти п'яти годин на тиждень — менше, ніж паризькі промислові робітники і навіть, можна припустити, студенти. Мисливці-збирачі не мали автівок чи телевізорів, але не знали, що мають їх потребувати. Вони мали мало коштів, але потребували ще менше. Це робило їх, за висновком Салінса, "первісним заможним суспільством".

Салінс мав рацію. Чому, питав він, осіле землеробство мало заступити пошук харчів, якщо винагородою були праця, нерівність та війни? Проте сталося саме так. Близько 7000 років до н. е. на Горбистих Схилах землеробство вже домінувало цілковито. Вже близько 8500 років до н. е. культивовані злаки поширилися на Кіпр, а близько 8000 років до н. е. досягли центральної Туреччини. Близько 7000 років до н. е. цілком одомашнені рослини досягай всіх цих регіонів і поширилися на схід до Пакистану (чи, можливо, постали там незалежно). Близько 6000 років до н. е. вони досягли Греції, південного Іраку та центральної Азії, близько 5000 років до н. е. — Єгипту та центральної Європи, близько 4000 років до н. е. — берегів Атлантики (рис. 2.4).

Археологи протягом десятиріч сперечалися, чому так сталося, але згоди так і не досягли. Зокрема, найсильніше узагальнення, що зміг собі дозволити Ґрем Баркер з Кембридзького університету у висновках недавнього авторитетного огляду, було таке: осілі землероби заступили збирачів "у різні способи, з різною швидкістю й з різних причин, проте за однакових викликів відомого їм світу"[58].

І хоча процес був безладним — яким ще він міг бути протягом тисячоліть у масштабі цілих континентів? — в ньому можна побачити багато сенсу, якщо згадати, що, зрештою, це все був рух Землі вгору Великим Енергетичним Ланцюгом. Внаслідок змін орбіти Земля діставала більше енергії від Сонця; фотосинтез перетворював частину цієї енергії на хемічну (отже, більше рослин); метаболізм перетворював частину енергії на кінетичну (отже, більше тварин); сільське господарство давало людям змогу діставати від рослин та тварин набагато більше енергії на свої потреби. Шкідливі комахи, хижаки та паразити своєю чергою висмоктували з землеробів стільки новоздобутої енергії, скільки могли, але лишалося ще багато.

Так само, як рослини та тварини, люди дали вихід додатковій енергії у сексуальному відтворюванні. Високі темпи народжуваности спричиняли швидке зростання нових поселень, аж поки був використаний кожен дюйм досяжної землі. Тоді почали зростати голод та хвороби, поки не зрівноважили родючість. Здобуток та споживання енергії досягли приблизного балансу. Деякі поселення на цьому застабілізувалися, завжди балансуючи на межі злиднів, у інших деякі відчайдухи вирішували знятися з місця. Вони могли йти десь годину до вільного (можливо, дещо гіршого) місця в тій самій долині чи на тій самій рівнині, а могли подолати важкий шлях у сотні миль у пошуках зелених пасовиськ, що про них вони десь чули. Вони могли навіть перетинати моря. Багато авантурників зазнавали провалу, дехто, змучений та зголоднілий, вертався додому з похнюпленою головою. Однак були й такі, що тріумфували. Населення зростало доти, доки смертність зрівнювалася з народжуваністю чи доки колонії засновували нові колонії.

Коли землероби приходили на нові землі, у більшості випадків виявлялося, що там вже живуть збирачі. Постає спокуса зобразити сцени на кшталт старих вестернів, із крадіжкою худоби, зніманням скальпів та стріляниною (коли обидві сторони мають луки та стріли), але реальність, напевне, була менш драматичною. Археологічні дослідження свідчать, що в усіх регіонах перші землероби здебільшого посідали ділянки, де не було місцевих збирачів — насамперед тому, що землі, найпридатніші до сівби та пошуку харчів, рідко перетиналися. Принаймні спочатку землероби та збирачі здебільшого ігнорували одні одних.

Звичайно, збиральництво зрештою зникло. Нині ви навряд чи знайдете мисливців чи збирачів на зманікюрених краєвидах Тоскани чи в передмістях Токіо. Землеробське населення швидко більшало, протягом лише кількох сторіч заповнювало найкращі землі, а тоді не лишалося іншого виходу, ніж посунутися на маргінальні (з їхнього погляду) території збирачів.

Є дві провідні теорії щодо того, що було далі. Згідно з першою, землероби зрештою зруйнували первісне заможне суспільство. Свою роль напевне зіграли хвороби. Через щурів, скупченість та життя в постійних поселеннях землероби напевне мали слабше здоров'я, ніж мисливці-збирачі. Однак не варто уявляти собі епідемії, подібні до тих, що забрали життя мільйонів корінних американців після 1492 року. Землеробів не відокремлював від мисливців-збирачів океан, вони мешкали на відстані лише кількох миль лісом і їхні хвороби не могли бути надто відмінними.

Але навіть без масових смертей вага чисел була вирішальною. Якщо збирачі вирішували битися, як це було на багатьох кордонах колоній в новіші часи, вони могли зруйнувати якісь поселення, але приходили нові й нові колоністи, ще і ще, й поглинали осередки спротиву. Збирачі могли піти в інше місце, але хоч як далеко вони йшли, приходили нові землероби, вирубали ліси й закладали нові поселення, аж поки, зрештою, збирачам не довелося податися до місць, що їх землероби просто не могли використовувати, як-от Сибір чи Сахара.

Згідно з другою теорією, нічого подібного не було, бо в більшості регіонів, показаних на рис. 2.4, перші землероби не були вихідцями чи імігрантами з Горбистих Схилів. Це були місцеві мисливці-збирачі, що самі переходили до осілого способу життя. Салінс зобразив осіле життя дуже непривабливим порівняно з первісним заможним суспільством, але, найвірогідніше, збирачам доводилося робити непростий вибір між двома способами життя. Землероб, що полишив свого плуга й пішов у мандри, навряд чи перетне межу й піде на територію збирачів. Він радше піде до селищ, де люди обробляють землю не так інтенсивно, як він (можливо, лише сапають свої поля, але не орють і не угноюють), потім до місць, де обробляння землі ще менш інтенсивне (можливо, випалювання лісних ділянок і культивування до появи бур'янів, потім перехід на нове місце), аж зрештою до людей, що покладаються лише на полювання та збирання плодів. У цій широкій контактній зоні вільно пересувалися ідеї, люди та мікроби.

Коли люди усвідомлювали, що сусіди з інтенсивнішими практиками вбивали дикі рослини та розганяли тварин, що від них залежав їхній спосіб життя, вони, замість нападати на цих вандалів чи тікати, могли вирішити приєднатися до загалу та інтенсифікувати свою культивацію землі. Замість відмовитися від пошуку харчів на користь обробляння землі, вони могли вирішити лише трохи менше часу приділяти збиранню рослин і трохи більше — вирощуванню. Пізніше вони могли постати перед вибором, чи почати виполювати бур'яни, потім — чи орати землю плугом, потім — чи угноювати, але все це — повторімо образ із попереднього розділу — низка дитячих кроків, замість одного великого стрибка, від первісного заможного суспільства до тяжкої праці, що від неї ламає спину, і хронічних хвороб. Загалом, крізь сотні років та тисячі миль тих, хто інтенсифікувався, більшало, а тих, хто дотримувався старого способу життя, меншало. Відтак землеробський "фронт" потихеньку повз уперед. Ніхто не обирав єрархію та тривалішу працю, жінки не тішилися артритом пальців ніг. Все це сталося з ними непомітно.

Хоч би скільки археологи викопували кам'яних знарядь, обгорілого зерна чи підвалин будинків, все одно вони ніколи не зможуть довести правильність жодної з цих теорій. І знову на допомогу (частково) приходить генетика. У 1970-і роки Лука Каваллі-Сфорца зі Стенфордського університету почав масове досліджування європейських груп крови та ядрової ДНК. Його гурт виявив послідовне спадання частотности генів від південного сходу до північного заходу (рис. 2.5), що добре узгіднюється з археологічними свідченнями щодо поширювання землеробства, показаними на рис. 2.4. Їхній висновок: нащадки мігрантів з західної Азії, що принесли до Європи землеробство, великою мірою заступили місцевих збирачів, виштовхуючи їх далі на північ та захід.

Археолог Колін Ренфрю вважає, що сценарій Каваллі-Сфорца підтверджує й лінгвістика. На його думку, перші землероби не лише замінили європейські гени на гени з південно-західної Азії, а й принесли з Горбистих Схилів індоєвропейські мови, що заступили корінні мови Європи й залишили лише поодинокі вкраплини давніх мов, як-от баскська. Драму виселення, що знищила первісне заможне суспільство, записано в тілах сучасних європейців. Її відгомін чути щоразу, як вони починають говорити.

Спочатку нові свідчення лише посилили наукові суперечки. Лінгвісти негайно заперечили Колінові Ренфрю, що сучасні європейські мови набагато сильніше відрізнялися б одна від одної, якби справді шість чи сім тисячоліть тому вони почали розходитися від прадавньої мови, а 1996 року оксфордський гурт на чолі з Браяном Сайксом кинув Каваллі-Сфорца виклик в царині генетики. На відміну від Каваллі-Сфорца, що вивчав ядрову ДНК, Сайкс досліджував ДНК мітохондрійну і, замість посування з південного сходу на північний захід, показаного на рис. 2.5, отримав картину надто безладну, щоб її показувати на карті. Він отримав шість груп генетичних ліній, що з них лише одну можна було переконливо пов'язати з мігрантами з західної Азії. Сайкс вважає, що решта п'ять груп значно давніші й походять здебільшого від первісного заселення Європи з Африки 25 000-50 000 років тому. На його думку, все це свідчить, що перші землероби Європи були здебільшого не імігрантами з Горбистих Схилів, а автохтонними збирачами, що обрали осілий спосіб життя.

1997 року групи Каваллі-Сфорца та Сайкса затято сперечалися на сторінках Американ Джорнал оф Г'юман Ґенетикс, але згодом їхні позиції поступово ближчали. Нині Каваллі-Сфорца вважає, що землероби-імігранти з західної Азії відповідають за 26-28 відсотків європейської ДНК; Сайкс подає число, ближче до 20 відсотків. Було б надспрощенням казати, що один з трьох чи чотирьох давніх землеробів Європи походить від імігрантів з південно-західної Азії, а решта — від корінних європейських мешканців. Проте це твердження не таке вже й неправильне.

Передвизначення

 ні твердження Каваллі-Сфорца та Ренфрю, ані Сайксова альтернатива, ані навіть наближення компромісу між ними не ощасливили б студентів з Нантера, бо всі теорії вважають тріумф осілости неминучим. Генетика та археологія стверджують, що змагання спричинили не іспити чи викладачі, воно завжди було з нами. Його логіка означає, що все мало відбуватися меншою чи більшою мірою саме так, як відбувалося.

Але чи справді це так? Лінощі, жадоба та страх можуть бути рушіями історії, але кожен з нас може між ними вибирати. Якщо три чи понад три чверті перших європейських землеробів походили від автохтонних збирачів, то передісторичні європейці безперечно могли б зупинити поширювання землеробства, якби більшість із них не захотіли інтенсифікувати культивацію. То чому так не сталося?

Часом так і було. За кількасот років перед 5200 роками до н. е. хвиля землеробського поступу зупинилася, охопивши територію від теперішньої Польщі до Паризького басейну (рис. 2.4). Протягом тисячі років землероби практично не зазіхали на останні п'ятдесят чи шістдесят миль, що відокремлювали їх від Балтійського моря, водночас дуже мало балтійських збирачів зайнялися землеробством. Тут збирачі боролися за свій спосіб життя. Уздовж межі між землеробами та мисливцями-збирачами знайдено значну кількість укріплених поселень та скелетів молодих людей, померлих через нанесену тупим предметом травму передньої чи лівої частини черепа — саме так помирали люди в рукопашних бійках із праворукими суперниками, що мали кам'яні сокири. Кілька масових поховань можуть бути навіть страшними свідченнями масових убивств.

Ми ніколи не дізнаємося, які героїчні чи жорстокі події відбувалися на краю Північноєвропейської рівнини сім тисяч років тому, але цілком може бути, що географія та економіка посприяли усталюванню межі між землеробством та збиральництвом не менше, ніж культура та примус. Балтійські збирачі жили в прохолодному Едемському саду, де багаті ресурси моря підтримували життя в густонаселених цілорічних поселеннях. Археологи розкопали величезні насипи з морських мушель, залишків свят, нагромаджених навколо селищ. Щедрість природи, очевидно, давала збирачам змогу дістати собі пиріжка (тобто молюска) та з'їсти. Збирачів було достатньо, аби протистояти землеробам, але не так багато, аби відчувати потребу перейти до землеробства, щоб прогодувати себе. Водночас землероби побачили, що рослини та тварини, одомашнені на Горбистих Схилах, так далеко на півночі почувалися значно гірше.

Ми зовсім не знаємо, чому після 4200 років до н. е. землеробство таки посунуло на північ. Деякі археологи наголошують на витискальний чинник, припускаючи, що землероби розмножилися так сильно, що змели весь спротив; інші говорять про втягувальний чинник, припускаючи, що криза всередині суспільства збирачів відкрила північ нападникам. Але хоч як то закінчилося, балтійський виняток підтверджує правило, що, відколи на Горбистих Схилах постало землеробство, первісне заможне суспільство було приречене.

Кажучи це, я не заперечую реальности свободної волі. Це було б безглуздо, хоча багато людей і піддалися такій спокусі. Великий Лев Толстой, наприклад, завершив свій роман Війна і мир дивним екскурсом, що заперечує свободу волі в історії — дивним, бо книжка рясніє лихоманковими рішеннями (та браком рішень), різкими змінами думки та чималою кількістю безглуздих помилок, часто з важливими наслідками. А втім, Толстой каже: "Свобода для історії є лише висловом на позначення невідомого залишку від того, що ми знаємо про закони життя людини". І далі:

Для історії визнання свободи людей як сили, що може впливати на історичні події... є те саме, що для астрономії визнання вільної сили руху небесних тіл... Якщо існує хоча б одне тіло, що рухається вільно, то вже не існують закони Кеплера та Ньютона і немає жодного уявлення про рух небесних тіл. Якщо існує один вільний вчинок людини, то не існує жоден історичний закон і немає жодного уявлення про історичні події.

Це нісенітниця. Високого рівня, але все одно нісенітниця. В будь-який день будь-який передісторичний збирач міг вирішити не культивувати злаки, будь-який землероб міг полишити своє поле й піти до лісу полювати на оленів, будь-яка господиня могла покинути свою зернотерку й піти збирати горіхи. Деякі саме так і робили, що мало величезні наслідки в їхньому житті. Але в великому масштабі це значення не мало, бо змагання за ресурси означало, що люди, що підтримували землеробство чи господарювали краще за інших, діставали більше енергії, ніж ті, хто цього не робив. Землероби годували більше дітей та худоби, звільняли більше місця під поля й далі накопичували перевагу над збирачами. За певних обставин, подібних до ситуації навколо Балтійського моря близько 5200 років до н. е., поширювання землеробства сповільнювалося до черепашого темпу. Але такі обставини не могли тривати вічно.

Звичайно, землеробство зазнавало локальних спадів (видається, зокрема, що між 6500 та 6000 роками до н. е. витолочування пасовищ перетворило долину Йордану на пустелю), але, якщо не враховувати можливість кліматичних катастроф на кшталт нового пізнього дріясу, вся свобода волі в світі не могла зупинити експансію землеробського способу життя на всі можливі ніші. За наявности тямущих Homo sapiens, теплої, вологої, стабільної погоди та ще й рослин і тварин, здатних еволюціювати до одомашнених форм, цей процес стає найневідворотнішим у світі.

Близько 7000 років до н. е. динамічні експансивні землеробські суспільства на заході Євразії були відмінні від усіх інших на землі, і від цього моменту має сенс відрізняти "Захід" від решти світу. Проте, хоча Захід і був відмінним від решти світу, відмінності не були постійними, відтак протягом кількох наступних тисяч років люди в півдюжині інших місць у Щасливих широтах почали незалежно приходити до ідеї землеробського господарювання (рис. 2.6).

Найранішим і найочевиднішим випадком поза Горбистими Схилами є Китай. В долині Янцзи між 8000 та 5200 роками до н. е. почали культивувати рис, а на півночі Китаю близько 6500 років до н. е. заходилися біля проса. Просо цілком одомашнили близько 5500 років до н. е., а рис — близько 4500 років до н. е.; свиней одомашнили між 6000 та 5500 роками до н. е. Недавні знахідки свідчать, що майже так само давно почали культивувати рослини і в Новому Світі. Культивовані гарбузи та кабачки зеволюціювали до одомашнених форм близько 8200 років до н. е. в долині Нанчок в північному Перу та близько 7500-6000 років до н. е. в долині Оахака в Мексиці. Горох з'явився в Нанчоку близько 6500 років до н. е., і хоча, згідно з археологічними свідченнями, дикий теосинте в долині Оахака доеволюціював до одомашненої кукурудзи не раніше 5300 років до н. е., генетики припускають, що насправді процес почався вже близько 7000 років до н. е.

Одомашнювання в Китаї та Новому Світі відбувалося, безперечно, незалежно від подій на Горбистих Схилах, але щодо долини Інду в Пакистані ситуація менш прозора. В Мерґарі одомашнені ячмінь, пшениця, вівці та кози з'являються близько 7000 років до н. е. раптово — так раптово, що, на думку багатьох археологів, їх принесли мігранти з Горбистих Схилів. Особливо промовиста присутність пшениці, бо ніде поблизу Мерґару не знайдено місцевої дикої пшениці, що могла б еволюціювати до одомашненої. Ботаніки не дуже ретельно дослідили цей регіон (навіть у пакистанської армії не вистачило терпіння порпатися в цих диких незайманих землях), тому ще можливі сюрпризи. І хоча наявні знахідки свідчать на користь того, що землеробство в долині Інду є паростком Горбистих Схилів, треба зазначити, що воно швидко пішло власним шляхом: місцевих зебу одомашнено близько 5500 років до н. е., а складне письменне урбаністичне суспільство постало близько 2500 років до н. е.

Близько 7000 років до н. е. схід пустелі Сахара був вологіший, ніж тепер. Потужні мусонні дощі щоліта наповнювали озера, але жити там все одно було важко. В цьому місці винахідливість явно завдячує суворості клімату. Біда на вигадку хитра: дика рогата худоба не могла вижити самотужки, але збирачі могли якось животіти, переганяючи тварин від озера до озера. Між 7000 та 5000 роками до н. е. збирачі перетворилися на пастухів, а їхня дика худоба зеволюціювала до більших за розміром свійських форм.

Близько 5000 років до н. е. землеробство постало також у двох гірських зонах: у Перу, де паслися лама та альпака, а насіння квіноа мутувало, чекаючи збирача врожаю, і в Новій Гвінеї. Новогвінейські знахідки суперечливі так само, як у долині Інду, але натепер видається з'ясованим, що близько 5000 років до н. е. горці випалювали ліси, осушували болота й одомашнювали банани та таро.

Ці регіони мають дуже різну історію, але, подібно до Горбистих Схилів, кожен з них дав початок окремій економічній, суспільній та культурній традиції, що проіснувала до наших днів. Тепер нарешті можна відповісти на запитання, що не давало нам спокою від першого розділу, — як означити поняття Заходу. Ми бачили, як історик Норман Дейвіс критикував так звану "еластичну географію" означень Заходу, "що їх побудовано заради просування інтересів їхніх авторів". Дейвіс вихлюпнув разом із водою дитинча й взагалі відмовився говорити про Захід. Завдяки часовій глибині, що дає археологія, ми тепер можемо зробити ліпше.

Всі великі цивілізації сучасного світу походять від первісних джерел одомашнювання, що постали наприкінці льодовикового періоду. Немає потреби дозволяти інтелектуальним сваркам, що їх описує Дейвіс, позбавити нас Заходу як аналітичної категорії. Це просто географічний термін на позначення суспільств, що походять від найзахіднішого євразійського осередку одомашнювання, Горбистих Схилів. Немає сенсу говорити про "Захід" як окремий регіон раніше за 11 000 роки до н. е., коли завдяки культивуванню рослин Горбисті Схили перетворилися на регіон, відмінний від інших. Важливим аналітичним інструментом це поняття стає лише після 8000 років до н. е., коли постали й інші землеробські осередки. Близько 4500 років до н. е. Захід поширився на більшість Європи, а протягом останніх п'ятисот років колоністи принесли його до Америк, антиподів та Сибіру. Отже, природно, "Схід" означає просто суспільства, що походять від найсхіднішого осередку одомашнювання, що почав розвиватися в Китаї близько 7500 років до н. е. Можна говорити також про порівнянні традиції Нового Світу, південної Азії, Нової Гвінеї та Африки. Питання чому Захід панує насправді означає, чому на планеті досягли домінування суспільства, що походять з землеробського осередку на Горбистих Схилах, а не ті, що походять з осередків у Китаї, Мексиці, долині Інду, східній Сахарі, Перу чи Новій Гвінеї.

Одне пояснення в термінах тривалої зафіксованости вигулькує на поверхню негайно: люди з Горбистих Схилів, перші західняки, розвинули землеробство на кілька тисяч років раніше за всіх інших, бо були найтямущіші. Свою тямущість разом із генами та мовами вони поширили Європою, а європейці понесли її далі, коли колонізували земну кулю після 1500 років н. е., і саме тому Захід і панує.

Ця теорія, так само як расистські теорії, згадані в першому розділі, майже безперечно неправильна. Підстави такого висновку потужно виклав еволюційник і географ Джаред Даймонд у класичній книжці Зброя, мікроби і харч. За спостереженням Даймонда, природа несправедлива. Землеробство постало на Горбистих Схилах на тисячі років раніше, ніж будь-де в світі, не тому, що там мешкали якісь винятково тямущі люди, а тому, що географія створила їм умови, сприятливі для раннього старту.

Нині в світі відомо 200 000 різновидів рослин, пише Даймонд, але лише кілька тисяч із них їстівні, й лише кількасот мають потенціял до одомашнювання. Понад половину споживаних калорій дають злаки, насамперед пшениця, кукурудза, рис, ячмінь та сорго. Дикі рослини, що з них ці злаки зеволюціювали, розподілені по земній кулі нерівномірно. В південно-західній Азії й басейні Середземного моря ростуть в дикій формі тридцять дві з п'ятдесяти шести рослин з найбільшими та найпоживнішими насінинами. Східна Азія має шість диких видів; центральна Америка — п'ять; Африка на південь від Сахари — чотири; Північна Америка — також чотири; Австралія та Південна Америка — по два; західна Європа — один. Якщо люди (у великих групах) однакові по всім світі й якщо збирачі в усьому світі були приблизно однаково ледащі, жадібні та лякливі, існувала величезна ймовірність, що саме на Горбистих Схилах люди мали одомашнити рослини й тварин раніше за всіх, бо саме там були найпридатніші матеріяли.

Горбисті Схили мали й інші переваги. Аби одомашнити дикий ячмінь та пшеницю, було досить однієї генетичної мутації, тоді як перетворювання теосинте на щось подібне до кукурудзи потребує кількох десятків мутацій. Люди, що прийшли до Північної Америки близько 14 000 років до н. е., не були ледачішими чи дурнішими за інших, і одомашнювати теосинте, а не пшеницю не було помилкою. Просто в Новому Світі не було пшениці. Імігранти не могли принести одомашнене зерно зі Старого Світу, бо вони могли потрапити до Америк лише тоді, коли існував суходільний міст з Азії. А перетинали вони цього моста раніше, ніж його затопив океан близько 12 000 років до н. е., і тоді ще не було одомашнених харчових злаків, що їх можна було б принести з собою. На той час, коли постали одомашнені їстівні злаки [59], суходільний міст вже занурився в воду.

Стосовно тварин жереб також дуже сприяв Горбистим Схилам. У світі є 148 видів великих (понад сто фунтів) ссавців. На 1900 рік н. е. було одомашнено лише чотирнадцять із них. Сім з чотирнадцяти походять з південно-західної Азії, а з п'яти найважливіших свійських тварин (вівця, коза, корова, свиня, кінь) всі, крім коня, мали диких предків на Горбистих Схилах. Східна Азія мала п'ять з чотирнадцяти потенційно одомашнюваних тварин, а Південна Америка — лише одну. В Північній Америці, Австралії та Африці на південь від Сахари взагалі не було жодної. Звичайно, Африка рясніє великими тваринами, але є очевидні сумніви щодо одомашнювання левів, що можуть вас з'їсти, чи жирафів, що здатні випереджати навіть левів.

Отже, не варто припускати, що люди з Горбистих Схилів запровадили землеробство завдяки расовій чи культурній вищості. Вони жили серед рослин та тварин, придатних до одомашнювання більше (і легше), ніж будь-де в іншому місці, тому опанували їх першими. Вибір диких рослин та тварин в Китаї був менш сприятливим, але все одно добрим; там одомашнювання відбулося десь на два тисячоліття пізніше. Пастухи з Сахари, що мали лише овець та рогату худобу, потребували ще п'ятсот років, а позаяк пустеля не дає змоги вирощувати злаки, вони не стали землеробами. У новогвінейських горців була інша проблема — лише вузький вибір рослин і жодної великої тварини, придатної до одомашнювання. Вони потребували ще двох тисяч років і не стали пастухами. На відміну від Горбистих Схилів, Китаю, долини Інду, Оахаки та Перу, аграрні осередки в Сахарі та Новій Гвінеї не розвинули власних міст та писемних цивілізацій — не тому, що були нижчі, а тому, що їм забракло природних ресурсів.

Корінним американцям довелося працювати більше, ніж африканцям та новоґвінейцям, але менше, ніж мешканцям Горбистих Схилів та китайцям. Мешканці Оахаки та Андів рухалися швидко й окультивували рослини (але не тварин) протягом двадцяти п'яти століть від кінця пізнього дріясу. Індички та лами, їхні єдині одомашнені тварини, крім собак, забрали ще кілька сторіч.

Австралійці мали найобмеженіші ресурси з усіх. Недавні розкопки свідчать, що вони експериментували з розводженням вугрів, отже, протягом ще кількох тисяч років могли б створити одомашнений спосіб життя. Натомість у вісімнадцятому сторіччі нашої ери їх здолали європейські колоністи, що привезли пшеницю та овець, нащадків первісної аграрної революції на Горбистих Схилах.

Отже, великою мірою можна вважати, що люди справді скрізь однакові. Глобальне потепління всім дало нові можливості вибору між працювати менше, працювати стільки ж і їсти більше чи мати більше дітей, навіть якщо в такому разі треба працювати тяжче. До того ж новий кліматичний режим дав їм змогу жити більшими групами та менше пересуватися з місця та місце. Скрізь у світі люди, що вирішили залишитися на місці, народжувати дітей та тяжче працювати, витіснили тих, що зробили інший вибір. Природа лише посприяла тому що на Заході процес почався раніше, ніж деінде.

Схід Едему

 оже й так, могли б погодитися прибічники теорій тривалої зафіксованости. Можливо, люди й справді здебільшого скрізь однакові, можливо, географія й справді полегшила буття західняків. Але історія — це не лише погода та розмір зернин. Напевне, подробиці конкретного вибору між перспективою працювати менше, їсти більше чи мати більші родини теж мають значення. Кінець оповіді часто записаний на її початку. Можливо, Захід нині панує, бо джерело усіх наступних західних суспільств, культура, понад десять тисяч років тому створена на Горбистих Схилах, просто мала більший потенціял, ніж культури, що постали в інших осередкових регіонах світу.

Відтак подивімося на китайську цивілізацію — найкраще задокументовану, найдавнішу та (в наші часи) найпотужнішу цивілізацію поза Заходом. Треба з'ясувати, чи сильно її найдавніші сільськогосподарські культури відрізнялися від західних і чи спрямували ці відмінності Схід та Захід уздовж різних траєкторій, тобто чи можна цим пояснити домінування західних суспільств на земній кулі.

Донедавна археологи дуже мало знали про давнє землеробство Китаю. Багато науковців навіть вважали, що рис, обличчя теперішньої китайської кухні, походить не з Китаю, а з Таїланду. 1984 року знахідка дикого рису в долині Янцзи засвідчила, що зрештою рис могли одомашнити й там, але прямих археологічних підтверджень бракувало. Річ у тім, що пекарі неминуче спалювали якусь частину хліба, отже, залишали звуглене зерно пшениці чи ячменю, аби археологи його знайшли. Найрозумніший спосіб готувати рис, однак, — варити його, а це рідко має такий самий наслідок, тому знайти прадавній рис археологам значно важче.

Втім винахідливість допомогла археологам подолати й цю перешкоду. 1988 року дослідники Пентоушаню в долині Янцзи (рис. 2.7) завважили, що близько 7000 років до н. е. гончарі почали додавати рисове лушпиння та стебла до глини, аби запобігти трісканню посуду в випалювальних пічках. Прискіпливе вивчення кераміки виявило непомильні ознаки того, що це буди культивовані рослини.

Однак справжні прориви почалися 1995 року коли Янь Веньмін з Пекінського університету почав співпрацювати з американським археологом Ричардом МакНейшом, одним з найкрутіших розкопувачів у світі. (МакНейш почав розкопки в Мексиці у 1940-ві роки; від його задокументованих 5683 днів у шурфах захоплює дух — це десь вдесятеро більше, ніж спромігся зробити я. Помер він 2001 року в віці вісімдесят два роки, внаслідок нещасного випадку в Белізі, бувши взутим у робочі черевики. Розповідають, що дорогою до лікарні він весь час розповідав водієві швидкої допомоги про свої археологічні знахідки.) МакНейш привіз до Китаю не лише багаторічний досвід вивчання давнього землеробства, а ще й археоботаніка Дебору Персел, що володіла новітніми науковими методиками. Навіть попри те, що рис рідко зберігається в археологічних відкладах, всі рослини вбирають з ґрунтових вод трохи кремнію. Кремній заповнює деякі клітини рослин, а коли рослина гине, в ґрунті залишаються так звані фітоліти, тобто мікроскопічні камінці у формі клітин. Уважне вивчання фітолітів може допомогти не лише з'ясувати, чи споживали рис як харч, а й побачити, чи був він одомашнений.

Янь та МакНейш викопали шурфа завглибшки шістнадцять футів у печері Дяотунхуань біля долини Янцзи, і Персел на підставі фітолітів показала, що близько 12 000 років до н. е. люди висмикували дикий рис із коренем і приносили до печер. Так само, як на Горбистих Схилах, де під час потепління розквітли дика пшениця, ячмінь та жито, це був золотий вік мисливців-збирачів. На відміну від жита в Абу-Гурейрі, фітоліти не містять ознак того, що рис зеволюціював до одомашнених форм, але пізній дріяс очевидно спустошив долину Янцзи так само, як західні регіони. Близько 10 500 років до н. е. рис практично зник з Дяотунхуаню й відновився лише з поліпшенням погоди після 9600 років до н. е. У цей час звичною стала груба кераміка, можливо, посуд на потреби варіння рису (на 2500 років раніше, ніж перша кераміка на Горбистих Схилах). Близько 8000 років до н. е. фітоліти почали більшати — певна ознака початку культивації дикого рису. Близько 7500 років до н. е. цілком дикі та культивовані зернини трапляються в Дяотунхуані однаково часто, а близько 6500 років до н. е. чисто дикий рис зник.

Низка розкопок, проведених у долині Янцзи від 2001 року, підтверджує таке датування, а близько 7000 років до н. е. в долині Хуанхе явно почалася культивація проса. Цзяху, знамените селище близько 7000 років до н. е. між ріками Янцзи та Хуанхе, містить культивований рис та просо і, можливо, одомашнених свиней, а в Цишані близько 6000 років до н. е. пожежа спалила й зберегла майже чверть мільйона фунтів великого зерна сорго у вісімдесяти ямах-сховищах. На дні деяких ям під сорго були цілі скелети собак та свиней (можливо, принесені в жертву). Це одне з найраніших свідчень про одомашнювання тварин у Китаї.

Як і на Заході, одомашнювання потребувало незліченних малих змін упродовж багатьох сторіч у низці зернових рослин, тварин та методів. Горизонт повеней в Хемуду в дельті Янцзи дав археологам багатий врожай, бо зберіг величезну кількість затопленого рису, а також дерев'яних та бамбукових знарядь, від 5000 років до н. е. і молодших. Близько 4000 років до н. е. було цілком одомашнено рис, його узалежнено від людей-збирачів так само, як пшеницю та ячмінь на Заході. Мешканці Хемуду мали також одомашнених водяних буйволів і використовували їхні лопатки замість лопат. У долині Вей в північному Китаї археологи задокументували усталений зсув від мисливства до повномасштабного землеробства після 5000 років до н. е. Найочевидніше про це свідчать використовувані знаряддя: коли люди від простого розчищання ділянок у лісі перейшли до культивування постійних полів, сокири поступилися місцем кам'яним лопатам та сапкам, а коли ґрунт почали обробляти глибше, розмір лопат побільшав. Виявлені в долині Янцзи заливні рисові поля з піднесеними заради утримування води насипами можна датувати вже близько 5700 роками до н. е. Давні китайські поселення, як-от Цзяху близько 7000 років до н. е., мали вигляд, дуже подібний до перших поселень на Горбистих Схилах, з маленькими неправильно округлими напівземлянками, зернотерками та похованнями серед жител. У Цзяху жили десь від сорока до п'ятдесяти людей. Одна хижа була трохи більшою за інші, а дуже схожий набір знахідок свідчить, що відмінності за багатством та статтю були ще слабкі, а готування їжі та зберігання харчів були спільними. Це змінилося близько 5000 років до н. е., коли деякі поселення вже мали 150 мешканців і були захищені ровами. У Цзянчжаї, найкраще задокументованій стоянці того часу, хижі виходили фасадами на відкриту ділянку, що містила дві великі купи золи, що могла лишитися від спільних ритуалів.

Жертвування в Цзянчжаї (якщо це справді жертвування) видаються дуже домашніми порівняно зі святилищами, що їх західняки будували вже протягом кількох тисяч років, але дві визначні низки знахідок у Цзяху свідчать, що релігія та предки важили там анітрохи не менше, ніж на Горбистих Схилах. Перша складається з понад тридцяти флейт, вирізаних з кісток крил маньчжурських журавлів. Ці флейти знайдено в чоловічих похованнях, багатших за звичайні; на п'ятьох із них можна грати і тепер. Найстаріша, задатована близько 7000 років до н. е., має п'ять чи шість отворів, і попри те, що це не надто вишукані інструменти, на них можна грати сучасні китайські народні пісні. Близько 6500 років до н. е. нормою стала флейта з сімома отворами. Майстри, що робили флейти, дотримувалися узгідненої висоти тону, що може означати, що групи флейтистів грали разом. Одна могила від близько 6000 років до н. е. містила флейту з вісьмома отворами, що на ній можна виконувати будь-яку сучасну мелодію.

Все це дуже цікаво. Проте важливість флейт постає повною мірою лише в світлі знахідок у двадцяти чотирьох чоловічих могилах, що містили черепаші панцери; на чотирнадцяти з них видряпано нескладні знаки. У одній могилі, задатованій близько 6250 років до н. е., голову померлого було усунуто (тіні Чатал-Гююка!) й натомість покладено шістнадцять черепаших панцерів, два з них — із написами. Деякі з цих знаків — на думку принаймні частини науковців — видаються на диво подібними до піктограм найранішої китайської повноцінної системи письма, що нею користувалися королі[60]династії Шан п'ятьма тисячами років пізніше.

Я повернуся до написів Шан у розділі 4, тут хочу лише завважити, що, хоча проміжок між знаками з Цзяху (близько 6250 років до н. е.) та першою справжньою китайською системою письма (близько 1250 років до н. е.) майже такий самий, як між дивними символами в Джерф-ель-Ахмарі в Сирії (близько 9000 років до н. е.) та першим правдивим письмом у Месопотамії (близько 3300 років до н. е.), Китай має більше свідчень наступности процесу. Десятки стоянок мали окремі горщики з вирізьбленими знаками, особливо після 5000 років до н. е. А втім, фахівці затято сперечаються, чи справді грубі видряпані знаки з Цзяху є прямими попередниками символів системи письма Шан, пізніших на понад п'ять тисяч років.

Не останнім з аргументів на користь зв'язку є той факт, що дуже багато текстів Шан також видряпано на черепаших панцерах. Королі династії Шан використовували ці панцери в ритуалах з передбачання майбутнього, й сліди такої практики можна з певністю простежити до 3500 років до н. е. Нині дослідники Цзяху питають, чи могло бути так, що зв'язок між черепашими панцерами, письмом, предками, віщуванням та суспільною владою почався раніше 6000 років до н. е.? Як знає кожен, хто читав Конфуція, в Китаї першого тисячоліття до н. е. музику та обряди виконували разом. Чи можуть флейти, черепаші панцери та письмена з Цзяху бути свідченням того, що фахівці з ритуалу, здатні спілкуватися з предками, постали на понад п'ять тисяч років раніше?

Така тяглість була б визначною, але є паралелі. Раніше в цьому розділі я згадував специфічні двоголові статуї з велетенськими пильними очима, знайдені в Айн-Ґазалі в Йорданії та задатовані близько 6600 років до н. е. Історик мистецтва Деніз Шмандт-Бесерат завважила, що ці статуї дивовижно подібні до описів богів з Месопотамії близько 2000 років до н. е. І на Сході, і на Заході деякі елементи релігій перших землеробів могли бути надзвичайно довготривалими.

Навіть раніше відкриттів у Цзяху Кван-чі Чан з Гарвардського університету хрещений батько китайської археології в Америці від 1960-х до смерти 2001 року припустив, що першими справді могутніми людьми в Китаї були шамани, які переконали всіх інших, що можуть розмовляти з тваринами та предками, літати між світами та монополізувати спілкування з небом. Коли у 1980-і роки Чан оприлюднив свою теорію, наявні натоді свідчення дали йому змогу простежити таких фахівців лише до 4000 років до н. е., часу, коли китайські суспільства швидко змінювалися й деякі поселення перетворювалися на міста. Близько 3500 років до н. е. деякі спільноти мали дві чи три тисячі мешканців, подібно до Чатал-Гююка чи Айн-Ґазаля трьома тисячами років давніше, і жменька громад могла змобілізувати тисячі працівників і будувати захисні споруди, укладаючи землю шар за шаром (доброго будівельного каменю в Китаї вкрай мало). Найбільше враження справляє стіна в Сішані, від десяти до п'ятнадцяти футів завтовшки й майже в милю завдовжки. Навіть нині подекуди збереглися фрагменти у вісім футів заввишки. Частини дитячих скелетів у глиняних глеках під підвалинами можуть бути жертвами, а численні ями у фундаменті, повні попелу, містять скелети дорослих у позах, що свідчать про боротьбу. Інколи вони змішані з кістками тварин. Це могли бути ритуальні вбивства, подібно до Чайоню в Туреччині. Згідно з деякими свідченнями, в Китаї такі жахливі обряди відбувалися близько 5000 років до н. е.

Якщо Чан мав рацію щодо провідної ролі шаманів близько 3500 років до н. е., то саме вони могли жити в великих будинках площею до чотирьох тисяч квадратових футів, знайдених нещодавно в деяких містах (археологи часто дещо перебільшено називають їх "палацами"). Ці будинки мають потиньковані підлоги, великі вогнища в центрі та ями з попелом, що містять кістки тварин (від жертв?). В одному будинку знайдено великий мармуровий предмет, подібний до скиптра. Найцікавіший "палац", у Анбані, стояв на земляному підвищенні посередині міста. Він мав колони з кам'яними основами й був оточений ямами, повними попелу. В деяких ямах були свинячі щелепи, пофарбовані в червоний колір, у інших — свинячі черепи, загорнені в тканину, а ще в інших — маленькі глиняні фігурки з великими носами, бородами та в дивних гостроверхих шапках (дуже подібні до відьом на Гелоувін).

Ці статуетки мають дві риси, що розхвилювали археологів. По-перше, традиція робити їх проіснувала протягом тисяч років: дуже подібну фігурку з китайським символом "у", намальованим на шапці, знайдено в палаці, датованому близько 1000 років до н. е. "У" означає "релігійний посередник", і деякі археологи висновують, що всі ці фігурки, зокрема з Анбану, зображують шаманів. По-друге, багато з цих фігурок схожі не на китайців, а на кавказців. Такі самі моделі знайдено скрізь від Анбану до Туркменистану та в центральній Азії уздовж шляху від Китаю до Риму, що пізніше дістав назву Шовкового. В Сибіру шаманізм сильний і дотепер; за певну ціну екстатичні ясновидці ще й нині можуть викликати духів та передбачити майбутнє авантурним туристам. Анбанські фігурки можуть вказувати на те, що близько 4000 років до н. е. шаманів з диких районів центральної Азії долучили до китайських традицій релігійного впливу. Деякі археологи навіть вважають їх можливим свідченням того, що шамани з Горбистих Схилів ще десь у 10 000 роках до н. е. могли мати дуже віддалений вплив на Схід.

Інші фрагменти знахідок підтверджують, що це цілком можливо. Найдивовижнішою є сукупність мумій з Таримського басейну. Вони були майже невідомі на Заході, поки в середині 1990-х років журнали Дискавері, Нешнал Джеоґрафік, Аркеолоджі та Саєнтифік Америкен раптом не привернули до них загальну увагу. Кавказькі риси мумій, схоже, безсумнівно доводять, що близько 2000 років до н. е. люди з центральної й навіть західної Азії посунули до північно-західних окрайків Китаю. За збігом, надто добрим, аби бути справді збігом, люди, поховані в Таримському басейні, не лише мали бороди та великі носи, як у анбанських статуеток, вони були ще й небайдужі до гостроверхих капелюхів (в одній могилі знайдено десять вовняних шапок).

З приводу кількох незвичних знахідок дуже легко збудитися, але, навіть якщо відкинути найдикіші теорії, видається, що релігійна влада в давньому Китаї була не менш важливою, ніж на давніх Горбистих Схилах. І якщо залишаються ще сумніви, їх мають розвіяти дві сенсаційні знахідки 1980-х років. Археологи, що розкопували стоянку в Сішуйпо, з подивом знайшли в могилі від близько 3600 років до н. е. дорослого чоловіка, а з боків зображення дракона та тигра, викладені з черепашок. Навколо могили були ще черепашкові картини. На одній був тигр із драконячою головою, що мав оленя на спині та павука на голові; на іншій був чоловік верхи на драконі. Чан вважав, що померлий чоловік був шаманом, а викладки зображували духів тварин, що допомагали йому пересуватися між небом та землею.

Відкриття в Маньчжурії, далеко на північному сході, здивувало археологів ще більше. Між 3500 та 3000 роками до н. е. гроно релігійних об'єктів площею в дві квадратові милі постало в Ню-хе-ляні. В його осерді було те, що розкопувані назвали "Храмом Богині" — дивний напівпідземний коридор у шістдесят футів завдовжки, з камерами, що містили глиняні статуї людей, гібридів свиней та драконів, а також інших тварин. Принаймні шість статуй, у людський зріст чи більших, зображували оголених жінок, що сиділи зі схрещеними ногами. Та, що збереглася найліпше, мала пофарбовані в червоний колір губи та блакитні очі з нефриту, рідкісного важкообробного каменю, що тоді ставав предметом розкоші по всім Китаї. Блакитні очі в Китаї незвичні, виникає спокуса пов'язати ці статуї з фігурками кавказького типу з Анбану та муміями Таримського басейну.

Попри ізольованість Ню-хе-ляню, по горбах навколо храму розкидано з півдюжини скупчень могил. Деякі з них позначено насипами у сто футів у поперечнику, поховальний інвентар містить прикраси з нефриту; одна з них знов зображує свинодракона. З усією винахідливістю, що її спричиняє брак доказів, археологи сперечалися, чи були поховані тут чоловіки та жінки жерцями, чи вождями. Проте, хто б вони не були, по всім Китаї поширилася ідея ховати деяких померлих, зазвичай чоловіків, з нефритовими пожертвами. Близько 4000 років до н. е. на деяких могильниках почалося справжнє обожнювання мертвих. Видається, що люди зі східного осередку переймалися предками так само, як люди з Горбистих Схилів, але висловлювали своє ставлення інакше: на Заході забирали черепи померлих і тримали їх серед живих, на Сході вшановували померлих на кладовищах. Втім, на обох кінцях Євразії найбільше енергії вкладали в церемоніяли, пов'язані з богами та предками, і першими справді могутніми особами були, здається, ті, що спілкувалися з невидними світами предків та духів.

Схоже, близько 3500 років до н. е. у східному осередку міцно встановилися й почали поширюватися далі землеробські способи життя, доволі подібні до тих, що постали на Заході на кілька тисячоліть раніше — тяжка праця, створювання запасів харчів, будування укріплених селищ, обряди на пошану предків, підпорядкованість жінок чоловікам та молодих людей старшим. Поширювання землеробства на Сході також видається дуже подібним до західного чи принаймні суперечки між експертами набувають однакової форми в обох частинах світу. Деякі археологи вважають, що люди з осередкової зони між ріками Хуанхе та Янцзи мігрували східною Азією й несли землеробство з собою. Інші міркують, що місцеві групи збирачів переходили до осілого життя, одомашнювали рослини та тварин, торгували між собою та розвивали дедалі подібніші культури на великих просторах. Лінгвістичні свідчення так само суперечливі, як у Європі, а генетичних даних і досі замало, аби все з'ясувати остаточно. Ми можемо лише впевнено сказати, що маньчжурські збирачі жили в великих поселеннях та вирощували сорго принаймні близько 5000 років до н. е. Рис культивовувано аж до верхньої частини долини Янцзи від 4000 років до н. е., на Тайвані та навколо Гонконгу від 3000 років до н. е., а в Таїланді та В'єтнамі — від 2000 років до н. е. На той час рис почав поширюватися на Малайський півострів та через Південно-китайське море до Філіппін та Борнео (рис. 2.8).

Так само, як поширювання землеробства на Заході, східна версія також пройшла через певні перешкоди. Фітоліти свідчать, що рис був відомий в Кореї близько 4400 років до н. е., а сорго близько 3600 років до н. е.; останнє дісталося Японії близько 2600 років до н. е., але протягом наступних двох тисяч років передісторичні корейці та японці здебільшого ігнорували ці новації. Подібно до північної Європи, прибережна Корея та Японія мали багаті морські ресурси, що підтримували великі постійні поселення, оточені величезними купами викинутих мушель. Ці заможні збирачі розвинули складні культури й не надто поспішали братися до землеробства. Знов подібно до балтійських мисливців-збирачів у тисячоліття між 5200 та 4200 роками до н. е., вони були достатньо численні (й рішучі), аби відкинути колоністів, що зазіхали на їхню землю, й водночас їх було не так багато, щоб голод змусив їх заходитися коло землі, аби себе прогодувати.

І в Кореї, і в Японії перехід до землеробства пов'язаний з появою металевої зброї — бронзової в Кореї близько 1500 років до н. е. та залізної в Японії близько 600 років до н. е. Подібно до європейських археологів, що сперечаються, виштовхування чи втягування поклало кінець заможним балтійським суспільствам збирачів, деякі дослідники Азії вважають, що зброя належала нападникам, що принесли з собою землеробство, тоді як інші твердять, що внутрішні зміни перетворили суспільства мисливців-збирачів, відтак землеробство та металева зброя почали видаватися їм привабливими.

Близько 500 років до н. е. заливні рисові поля стали звичайними на Кюсю, південному японському острові, але на головному острові, Хонсю, поширювання землеробства призупинилося. Минуло ще тисяча двісті років, поки землеробство дісталося Хокайдо на півночі, де можливості збирання харчів особливо сприятливі. Але зрештою на Сході землеробство заступило збиральництво так само цілковито, як і на Заході.

Вариво та печиво, черепи та могили

 к це все належить розуміти? Звичайно, Схід та Захід відмінні в усьому від споживаних харчів до богів, яким поклоняються. Ніхто не переплутає Цзяху з Єрихоном. Але чи були культурні контрасти такими потужними, що ними можна пояснити, чому Захід панує? Чи, може, насправді культурні традиції пов'язані лише з різними способами робити те саме?

У таблиці 2.1 підсумовано свідчення. На мою думку, в око впадають три моменти. По-перше, якби культура, що десять тисяч років тому постала на Горбистих Схилах і дала початок наступним західним суспільствам, справді мала більший потенціял суспільного розвитку, ніж культура, створена на Сході, то можна було б чекати якихось сильних відмінностей між двома колонками таблиці 2.1. Але такого немає. Фактично на Сході та Заході відбувалося приблизно те саме. Обидва регіони одомашнили собак, скультивували рослини, одомашнили великих (вагою понад сто фунтів) тварин. Обидва бачили поступовий розвиток "повного" сільського господарства (тобто високопродуктивних трудомістких систем із цілковито одомашненими рослинами та єрархією за статками та статтю), постання великих поселень (понад сто мешканців), а дві чи три тисячі років по тому — міст (понад тисячу людей). В обох регіонах люди будували добре сплановані будинки та укріплення, експериментували з протописьмом, чудово розмальовували керамічний посуд, впорядковували розкішні могили, шанували предків, приносили людські жертви й поступово поширювали землеробські способи життя. Спочатку це відбувалося повільно, через дві тисячі років процес пошвидшав, і зрештою землеробство поглинуло навіть найбагатших збирачів.

По-друге, на Сході та Заході не лише відбувалися однакові процеси, вони ще й відбувалися приблизно в однаковому порядку. В таблиці 2.1 це показано лініями, що з'єднують аналогічні напрями розвитку в обох регіонах. Більшість ліній мають приблизно однаковий нахил, зрушення відбувалися спочатку на Заході, а десь на дві тисячі років пізніше — на Сході[61]. Це є переконливим свідченням того, що Схід та Захід розвивалися за тією самою культурною логікою: на обох кінцях Євразії однакові причини мали однакові наслідки. Єдина відмінність полягає в тім, що на Сході процес почався на дві тисячі років пізніше, ніж на Заході.

По-третє, однак, жоден з двох перших моментів не є цілком справедливим. Є винятки з правил. Груба кераміка з'явилася на Сході щонайменше на сім тисяч років раніше, ніж на Заході, а розкішні могили — на тисячу років раніше. З іншого боку західняки почали будувати монументальні святилища на понад шість тисяч років раніше, ніж східняки. Кожен, хто вважає, що ці відмінності розводять Схід та Захід по окремих культурних траєкторіях, які пояснюють, чому Захід панує, має обґрунтувати, чому керамічний посуд, могили та святилища важать так багато. Водночас кожен (наприклад я), хто вважає, що насправді вони не мають значення, мусить пояснити, чому вони випадають із загального правила.

Щодо того, чому керамічний посуд постав на Сході так рано, думки археологів здебільшого збігаються: наявні там харчі треба було варити. Східняки потребували вмістин, що їх можна було поставити на вогонь, тому дуже рано взялися робити та послідовно вдосконалювати керамічний посуд. Якщо це так, то замість зосереджуватися на самій кераміці, нам варто поцікавитися, чи відмінності у готуванні їжі зафіксували Схід та Захід на різних траєкторіях розвитку. Можливо, наприклад, західне куховарство забезпечувало більше поживних речовин, що сприяли міцнішанню людей. Однак це не надто переконливо. Вивчання скелетів дало доволі депресивну картину життя і в західному, і в східному землеробських осередках. За менш-більш точним висловом англійського філософа сімнадцятого сторіччя Томаса Гобса, воно було нужденним, мерзенним та коротким (хоча й не неодмінно жорстоким). І на Сході, і на Заході давні землероби однаково погано харчувалися, були низькорослими, несли важкий тягар паразитів, мали погані зуби та вмирали молодими. В обох регіонах із вдосконалюванням господарювання поступово ліпшав раціон. Зрештою, в обох регіонах із часом постала вигадливіша елітна кухня. Те, що на Сході їжу здебільшого варили, було однією з відмінностей у куховарстві, але загалом подібні риси в харчуванні на Сході та Заході далеко переважують відмінності.

А може, різні способи готування їжі привели до різних способів споживання їжі й різних родинних структур, з довготривалими наслідками. І знов далеко не очевидно, що сталося саме так. Видається, що і на Сході, і на Заході давні землероби запасали, готували і, можливо, споживали їжу разом, і лише через кілька тисячоліть відбувся зсув до відокремлювання на родинному рівні. Ще раз, східно-західні подібності переважують відмінності. Рання поява керамічного посуду на Сході є безперечно цікавою відмінністю, але не схоже, щоб нею можна було пояснити, чому Захід панує.

А як щодо ранньої появи ретельно вибудуваних могил на Сході й навіть ще давнішої появи ретельно вибудуваних святилищ на Заході? На мою думку, ці картини розвитку фактично є дзеркальними відбитками одна одної. Обидві, як ми вже побачили, були близько пов'язані з постанням одержимости предками в часи, коли землеробство зробило наслідування від померлих найважливішим чинником економічного життя. З причин, що їх ми, можливо, ніколи не зрозуміємо, західняки та східняки по-різному дякували предкам та спілкувалися з ними. Деякі західняки, очевидно, вважали, що найкраще передавати черепи своїх родичів, наповнювати будівлі головами биків та колонами й приносити там людські жертви. Східняки вважали, що ліпше поховати разом зі своїми родичами вирізьблених нефритових тварин, поклонятися їхнім могилам і, зрештою, відтинати голови іншим людям та також кидати їх до могил. Різні штрихи в різних народів, проте результати однакові.

Я гадаю, з таблиці 2.1 можна зробити два висновки. По-перше, ранній розвиток у східному та західному осередках відбувався здебільшого однаково. Я не хочу замовчувати цілком реальні відмінності в усьому, від стилю кам'яних знарядь до рослин та тварин, що ними люди харчувалися, але жодна з цих відмінностей не додає підстав до обґрунтування обговорюваної тут теорії тривалої зафіксованости, тобто що щось у способі розвитку західної культури після льодовикового періоду надало їй більшого потенціялу, ніж мала культура східна, і тим пояснює, чому Захід панує. Це видається неправильним.

Якщо будь-яка теорія тривалої зафіксованости й витримає свідчення, подані в таблиці 2.1, то це буде найпростіша з усіх, тобто що завдяки географії Захід дістав двотисячолітній гандикап на початку розвитку, досить довго зберігав це лідерство, аби першим почати індустріялізацію, і, отже, домінує в світі. Щоб перевірити цю теорію, треба поширити порівнювання Сходу та Заходу на пізніші періоди, аби побачити, що відбувалося насправді.

Це звучить доволі просто, але другий урок таблиці 2.1 полягає в тім, що порівнювання культур може бути оманливим. Перелік важливих досягнень у двох колонках був лише початком, бо ми зможемо збагнути аномалії таблиці 2.1 лише тоді, коли вариво та печиво, черепи та могили постануть у контексті, тобто коли з'ясуємо, що вони означали з погляду самих передісторичних суспільств. А це занурює нас в одну з центральних проблем антропології — порівнювальне вивчання суспільств.

Коли в дев'ятнадцятому сторіччі європейські місіонери та чиновники почали збирати інформацію про народи своїх колоніяльних імперій, їхні звіти про заморські звичаї дивували науковців. Антропологи описували цю діяльність, обговорювали їхнє поширювання по земній кулі та що з цього можна було виснувати щодо еволюції цивілізованішої (тоді це означало подібнішої до європейської) поведінки. Вони посилали спраглих знань випускників вишів до місць з екзотичним кліматом по нові приклади. Одним із цих блискучих молодих людей був Броніслав Малиновський, поляк, що вчився в Лондоні й 1914 року, коли почалася Перша світова війна, застряг на островах Тробріян. Не мавши змоги дістатися кораблем додому, Малиновський зробив єдину розумну річ. Трохи погнівавшися у своєму наметі, він знайшов собі дівчину. Отже, до 1918 року він досконало вивчив місцеву культуру ізсередини. Він збагнув те, що пропустили його професори в своїх книжних дослідженнях: антропологія має пояснювати, як звичаї поєднуються один з одним. Порівнювати треба повноцінні функційні культури, а не окремі види діяльности, вихоплені з контексту, бо однакова поведінка може мати різне значення в різних контекстах. Татуювання на обличчі, наприклад, в Канзасі може зробити вас бунтівником, а в Новій Гвінеї позначає вас як конформіста. Так само в різних культурах однакова ідея може набувати різних форм, як-от передавання черепів та поховання з нефритом є способами вшановувати предків на передісторичному Заході та Сході відповідно.

Малиновському таблиця 2.1 мала б дуже не сподобатися. Він наполягав би на тому, що ми не можемо вихопити кілька звичаїв із двох чинних культур і судити, котра з них краща. І, безперечно, не можна писати книжок, де розділи мають назву на кшталт "Захід виходить вперед". Він би спитав, що означає "виходить вперед"? Як, взагалі, можна виправдати виокремлювання конкретних видів діяльности з безшовної тканини життя й вимірювати одне іншим? І навіть якщо можна виокремити реальність, звідки ми знаємо, які саме фрагменти треба міряти?

Всі ці питання дуже добрі, і якщо ми хочемо пояснити, чому Захід панує, треба на них відповісти — навіть попри те, що пошук відповідей протягом останніх п'ятдесяти років роздер антропологію на клапті. Трохи тремтячи, тепер я занурюся в ці збурені води.

3 Вимірювання минулого

Археологія еволюціює

 писане наприкінці другого розділу повстання культурних антропологів проти ідеї суспільної еволюції відбулося, коли сама ця ідея ще була досить новою. Сучасне розуміння світу походить лише від 1857 року, коли Герберт Спенсер, англійський енциклопедист без офіційної освіти, оприлюднив свого есея "Поступ: його закон та причина". Спенсер був дивною особистістю, він вже випробував себе у ролях залізничника, редактора журналу Економіст, тоді щойноствореного, і романтичного партнера романістки Джордж Еліот (жодна з цих ролей його не задовольнила, він ніколи не мав постійної роботи й не одружився). Цей есей став несподіваною сенсацією. Спенсер пояснював, що "від найдавнішого минулого, що може охопити Наука, до вчорашніх новацій поступ складається, по суті, з перетворень однорідного на неоднорідне"[62]. Далі він наполягав на тім, що еволюція — це такий процес, коли все починається просто й далі складнішає; нею можна пояснити все про все:

Просування від простого до складного через процес послідовних диференціяцій видається однаковим у найдавніших змінах Всесвіту, що їх ми можемо простежити розумом, і в найдавніших змінах, що їх ми можемо встановити індуктивно. Його видно в геологічній та кліматичній еволюції Землі; його видно в розгортанні кожного окремого організму на її поверхні і в множенні видів організмів; його видно в еволюції Людяности, спостережуваній і в цивілізованому індивіді, і в сукупності рас; його видно в еволюції Суспільства однаковою мірою стосовно його політичної, релігійної та економічної організації; його видно в еволюції всіх тих нескінченних конкретних та абстрактних витворів людської діяльности, що складають довкілля нашого щоденного життя.

Наступні сорок років Спенсер витратив на те, щоб пов'язати геологію, біологію, психологію, соціологію, політику та етику в єдину еволюційну теорію. Він робив це так вдало, що на 1870 рік був, мабуть, найвпливовішим філософом з усіх, що писали англійською мовою. Коли японські та китайські інтелектуали вирішили вивчити західні досягнення, вони насамперед переклали його праці. Великі мислителі епохи схилялися перед його ідеями. Перше видання Походження видів Чарлза Дарвіна, оприлюднене 1859 року, не містило слова "еволюція". Не було його також у другому та третьому, і навіть у четвертому та п'ятому виданнях. Але в шостому виданні, 1872 року, Дарвін відчув потребу запозичити терміна, що на той час вже став загальновідомим[63].

Спенсер вважав, що суспільства еволюціювали через чотири рівні диференціяції, від простого (мандрівні гурти без лідерів) через складне (постійні поселення з політичними лідерами) та подвійно складне (групи з церквами, державами, складним поділом праці та освітою) до потрійно складного (великі цивілізації, як-от Рим та Вікторіянська Британія). Схема стала модною, проте важко було знайти двох теоретиків, що дійшли б цілковитої згоди щодо того, якими наличками позначати етапи. Дехто говорив про еволюцію від дикунства через варварство до цивілізації, інші віддавали перевагу еволюції від магії через релігію до науки. Біля 1906 року термінологічні хащі так усім набридли, що Макс Вебер, батько-засновник соціології, поскаржився на "пихатість сучасних авторів, що поводяться з термінологією, що її вживають інші автори, як із власною зубною щіткою"[64].

Хоч би які налички вживали еволюційники, все одно перед усіма поставала та сама проблема. Вони мали внутрішню певність щодо своєї правоти, але мало твердих свідчень, що її доводили б. Отже, було створено нову дисципліну, що мала постачати дані, — антропологію. Міркування були такі: деякі суспільства менш розвинені, ніж інші; поколонізовані народи Африки  чи островів Тробріян, з їхніми кам'яними знаряддями та колоритними звичаями, подібні до живих предків і відбивають те, якими мали б бути в передісторичні часи цивілізовані люди з потрійно складних суспільств. Від антрополога вимагали лише (не беручи до уваги боротьби з малярією, внутрішніми паразитами та невдячними тубільцями) добрих записів, і він (в ті часи дуже рідко вона) мав повернутися додому та заповнити прогалини в еволюційній оповіді.

Саме цю інтелектуальну програму заперечував Малиновський. Хоча, до речі, дивно, що вона взагалі виникла. Якщо еволюційники хотіли задокументувати поступ, чому не зробити це напряму й не використати археологічні дані, фізичні залишки справжніх передісторичних суспільств, замість іти непрямим шляхом, користуватися антропологічними спостереженнями сучасних груп і розглядати їх як пережитки? Відповідь: сто років тому археологи знали досить мало. Серйозні розкопки ледве почалися, еволюційники мусили комбінувати вбогу інформацію з археологічних звітів із випадковими деталями з давньої літератури та випадкових етнографічних описів. Саме тому Малиновському та іншим антропологам, що мислили подібно до нього, було легко оголосити реконструкції еволюційників спекулятивними оповідками.

Археологія — наука молода. Лише триста років тому наші найдавніші історичні свідчення — китайські П'ять класиків, індійські Веди, Юдейська Біблія та грецький поет Гомер — заледве сягали 1000 років до н. е. Давніше за ці шедеври все вкрито темрявою. Простенька дія — викопування речей — змінила все, але вона потребувала часу. Коли Наполеон 1799 року завоював Єгипет, він привіз туди легіон науковців, що скопіювали чи вивезли десятки стародавніх написів. У 1820-і роки французькі лінгвісти розгадали секрети цих єрогліфічних текстів і одразу додали до задокументованої історії дві тисячі років. Аби не відстати, британські дослідники протягом 1840-х років тунелями дісталися зруйнованих міст на території теперішнього Іраку та, висячи на мотузках, потранскрибували королівські написи в горах Ірану. До закінчення десятиріччя науковці вміли читати давньоперські та асирійські написи і мудрість Вавилона.

Коли у 1850-і роки Спенсер почав писати про поступ, археологія ще була радше пригодою, ніж наукою, й рясніла реальними живими Індіянами Джонсами. Лише у 1870-і роки археологи почали застосовувати в розкопках геологічний принцип стратиграфії (базований на здоровому глузді погляд, що, позаяк верхній шар землі на стоянці мав потрапити туди пізніше за нижчі шари, можна реконструювати порядок подій за послідовністю відкладів), а провідним напрямом стратиграфічний аналіз став лише у 1920-і. У датуванні знахідок археологи все ще залежали від того, чи можна пов'язати розкопувані стоянки з подіями, згаданими в давній літературі, тому аж до 1940-х років знахідки в усьому світі перебували здебільшого в імлі припущень та здогадів. Цьому поклало край відкриття фізиків-ядерників — радіовуглецеве датування, що визначає вік предметів за розпадом нестабільних ізотопів вуглецю в кістках, деревному вугіллі та інших органічних об'єктах. Відтак археологи почали накладати на передісторію послідовність і від 1970-х років почала набувати форми глобальна структура історії.

Коли у 1980-і роки я завершував навчання, серед старших професорів ще були такі, що казали, що за часів їхнього студентства викладачі радили мати на потреби польових досліджень смокінга та маленького револьвера, що були єдиними надійними інструментами. Я й досі не певен, чи готовий я був їм повірити, але хоч би там що, наприкінці 1950-х років ера Джеймса Бонда безперечно вмирала. Справжні прориви дедалі частіше були здобутком щоденної важкої праці армії професіоналів, що збирали факти, просувалися вглиб до передісторії та дедалі ширше охоплювали земну кулю.

Музейні сховища були переповнені артефактами, полиці бібліотек прогиналися під вагою наукових монографій, але деяких археологів далі турбував брак відповіді на фундаментальне питання — що все це означає? Ситуація 1950-х років була дзеркальним відбитком 1850-х: тоді шукали фактів на підтвердження теорії, тепер дані волали про брак теорії. Озброєні важко-здобутими результатами, фахівці з суспільних наук, особливо в Сполучених Штатах, в середині двадцятого сторіччя почувалися готовими до нового світанку теоретизування.

Фахівці з суспільних наук, що називали себе неоеволюційниками, аби показати, що вони прогресивніші, ніж застарілі "класичні" еволюційники подібні до Спенсера, почали припускати, що то чудово мати так багато фактів, які потребують осмислення, й що водночас велика кількість свідчень сама створює проблему. Важливу інформацію було поховано під безладною масою оповідних звітів антропологів та археологів чи історичних документів. Кажучи стисло, вона була недостатньо науковою. Неоеволюційники відчували, що, аби пробитися крізь ліс типологій дев'ятнадцятого сторіччя й створити єдину теорію суспільства, треба перетворити ці оповіді на числа. Вимірюючи різниці та використовуючи бали, можна було зранжувати суспільства й шукати кореляції між балами та можливими поясненнями. Нарешті вони могли братися до питань, що виправдали б усі витрати грошей та часу на археологію: чи є лише один шлях еволюції суспільств, чи таких шляхів багато; чи суспільства скупчуються на окремих етапах еволюції (і якщо так, як відбувається перехід між етапами); чи, може, все пояснить якийсь один чинник, як-от населення чи технологія (чи, в даному разі, географія).

1955 року Рауль Нерол, антрополог, що працював у величезному міжуніверситетському проекті зі збирання даних під назвою "Територійні дані щодо людських стосунків", зробив першу серйозну спробу створити так званий індекс суспільного розвитку. Вибравши випадковим чином тридцять передпромислових суспільств (деякі сучасні, інші історичні), він дослідив дані з огляду на те, чи є вони достатньо диференційованими. На його думку, це мало відбитися у розмірах найбільших поселень, спеціялізації їхніх ремесел та в кількості підгруп. Звівши результати до стандартного формату, Нерол почав надавати бали. Найнижче опинилися яґани з Вогняної Землі, що 1832 року вразили Дарвіна "існуванням у стані нижчому, ніж в будь-якій іншій частині світу"[65]. Вони дістали лише дванадцять балів з шістдесятьох трьох можливих. Найвище опинилися ацтеки до приходу іспанців, діставши п'ятдесят вісім балів.

Протягом наступних двадцяти років до гри долучилися інші антропологи. Попри те, що вони оперували різними категоріями, наборами даних, математичними моделями та методами підрахунку балів, результати були згідні в межах від 87 до 94 відсотків, що в разі суспільних наук є дуже добрим результатом. Через п'ятдесят років по смерті Спенсера й через сто років по його есеєві про поступ неоеволюційники, здається, видавалися готовими довести закони суспільної еволюції.

Антропологія занепадає

 тже, що трапилося? Якби неоеволюційники оприлюднили свої висліди та пояснили все, що стосувалося суспільної еволюції, ми всі про це почули б. Мало того, ближче до нашої теми, вони мали б відповісти на запитання, чому Захід панує. Зрештою, це питання стосується рівнів розвитку східного та західного суспільств: чи Захід став лідером вже дуже давно, як твердять прихильники теорій тривалої зафіксованости, чи лідерування Заходу є недавнім, як вважають апологети теорій короткочасової випадковости. Якби неоеволюційники могли вимірювати суспільний розвиток, нам не треба було б морочитися зі складними діяграмами на кшталт таблиці 2.1. Треба було б лише порахувати бали Сходу та Заходу в різних точках, починаючи від кінця льодовикового періоду, порівняти їх та подивитися, котра з теорій краще відповідає реальності. То чому ж ніхто цього не зробив?

Здебільшого, мабуть, через те, що неоеволюціонізм вибухнув ізсередини. Навіть раніше, ніж Нерол у 1950-і роки взявся за логаритмічну лінійку, бажання вимірювати суспільства вражало багатьох антропологів своєю наївністю. "Гурт закону та порядку" (так критики називали Нерола та його однодумців) з їхніми даними, закодованими на перфокартах, таємничими суперечками на теми статистики та комп'ютерами завбільшки з амбар видавався дуже далеким від реального життя археологів, що розкопували шурфи, чи антропологів, що розпитували мисливців-збирачів. У 1960-і роки, коли почалися зміни, неоеволюціонізм вже видавався не так кумедним, як відверто згубним. Наприклад, антрополог Маршал Салінс, автор есея про первісне заможне суспільство, згаданого в другому розділі, починав свою кар'єру у 1950-і роки як еволюційник, але у 1960-і вирішив, що "співчуття й навіть захват від боротьби в'єтнамців, разом із моральним та політичним незадоволенням американською війною, можуть зруйнувати антропологію економічного детермінізму та еволюційного розвитку"[66].

Близько 1967 року, коли Салінс в Парижі доводив, що мисливці-збирачі насправді не були нужденними, нова генерація антропологів, що нагострили зуби на громадянських правах американців, антивоєнних та жіночих рухах і часто занурювалися в антикультуру, позначала віхами набагато жорсткіші позиції. На їхню думку, еволюційники реально робили лише одне — через міряння ранжували незахідні суспільства за ступенем подібности до західних, що вимірювали і, на диво, завжди давали собі найвищі бали.

Археологи Майкл Шенкс та Кристофер Тилі у 1980-і роки писали, що "еволюційні теорії легко сповзають до ідеологій самовиправдовування чи стверджують пріоритети Заходу стосовно інших культур, чиє значення полягає головно в тім, аби бути пагонами нашої сучасної "цивілізації"[67]. Багато критиків вважали також, що ця довіра до чисел була не просто нешкідливою грою, що в неї західняки грали заради свого доброго самопочуття. Вона була невідокремним складником пихи, що породила килимове бомбування, війну у В'єтнамі та військово-промисловий комплекс. Отже, геть ЛБД[68], а разом із ним викладачів етноцентризму з їхньою зарозумілістю та математикою.

Сидячі страйки та наліплювання наличок перетворили академічну дискусію на маніхейську боротьбу добра і зла. Деякі еволюційники вважали своїх критиків морально збанкрутілими релятивістами; деякі критики вважали еволюційників маріонетками американського імперіялізму. Протягом вісімдесятих та дев'ятдесятих років антропологи виборювали свої погляди у комісіях з приймання на роботу, надавання наукових звань та захисту дипломів, руйнували кар'єри та поляризували наукову спільноту. Антропологічні факультети найвідоміших американських університетів перетворилися на щось на кшталт невдалих шлюбів напередодні етапу, коли подружжя після років взаємних звинувачень починають жити окремо. Один видатний антрополог 1984 року скаржився, що колеги навіть "перестали називати один одного на ім'я"[69]. В екстремальному випадку — в Стенфорді, моєму університеті — антропологи розлучилися 1998 року. Відбувся формальний поділ на Факультет антропологічних наук, що полюбляв еволюцію, та Факультет культурної та суспільної антропології, що її не полюбляв. Кожен окремо наймав та звільняв працівників, набирав та вчив студентів; члени однієї групи не визнавали членів другої. З'явилося навіть нове дієслово, "стенфордувати" факультета.

Неприємності стенфордування (чи вигоди, залежно від того, хто саме про це розповідає) протягом кількох років на фахових конференціях тримали антропологів біля дуельних бар'єрів. Однак стенфордування жодним чином не сприяє пошукові розв'язку однієї з найбільших інтелектуальних проблем у суспільних науках[70]. Якщо ми хочемо пояснити, чому Захід панує, треба зіставити аргументи обох сторін.

Критики суспільної еволюції безперечно мали рацію, коли звинувачували членів гурту закону та порядку в пихатості. Намагаючися, слідом за самим Гербертом Спенсером, пояснити все про все, вони закінчили тим, що пояснили доволі мало про будь-що. Було багато непорозумінь навколо того, що саме насправді міряли неоеволюційники. Навіть коли вони доходили спільної думки щодо того, що саме мало еволюціювати всередині суспільств (це ставалося здебільшого тоді, коли вони дотримувалися улюбленої Спенсерової ідеї про диференціяцію), не завжди було очевидно, які рейтинги треба виставляти суспільствам світу в турнірній таблиці.

Критики твердили, що таблиці балів затуманюють більше, ніж виявляють і водночас нівелюють особливості окремих культур. Я пересвідчився, що це так, коли у 1990-і роки вивчав походження демократії. Міста античної Греції, що винайшли цю форму врядування, були справді особливими. Багато їхніх мешканців щиро вірили, що не треба питати жерців, чого хочуть боги, натомість найкращий спосіб дізнатися правду — це зібрати всіх чоловіків разом на схилі гори, продискутувати та проголосувати. Дати античній Греції бал за диференціяцію не означає пояснити, звідки походить демократія, а поховати грецьку специфіку десь в індексі суспільного розвитку — це ще ускладнити завдання, відвертаючи увагу від їхніх унікальних досягнень.

Проте це не означає, що складання індексу суспільного розвитку є марнуванням часу; це лише неправильний інструмент у разі цього конкретного питання. Питання чому Захід панує належить до іншого типу, великого порівняльного типу, що вимагає від нас охопити тисячі років історії, мільйони квадратових миль території та мільярди людей. З огляду на таке завдання індекс суспільного розвитку дає саме те, що треба. Зрештою, розбіжність між теоріями тривалої зафіксованости та короткочасової випадковости стосується загального обрису суспільного розвитку на Сході та на Заході впродовж тих десь десятьох тисячоліть, коли поняття "Схід" та "Захід" мають сенс. Замість сконцентруватися на цьому й прямо зіставити аргументи, тривалісти та короткочасовці мають тенденцію розглядати різні частини історії, використовувати різні сукупності свідчень і по-різному означувати терміни. Наслідування "Гурту закону та порядку" й зводження океану фактів до простих числових рахунків має свої вади, але має й одну велику перевагу, бо всі мусять обговорювати ті самі свідчення — з несподіваними наслідками.

Що міряти?

 асамперед ми маємо точно визначити, що саме треба міряти. Непогано було б дослухатися до лорда Роберта Джосліна, учасника Опійної війни, що наочно продемонструвала панування Заходу цілому світові. Спекотного недільного надвечір я у липні 1840 року він спостерігав, як англійські кораблі наближалися до Тинґаю, форту, що блокував вхід до гирла Янцзи. Ось його опис: "Кораблі розвернулися бортом до міста, і з берега залунав гуркіт від розламуваної деревини та падання будинків, стогони людей. Вогонь з нашого боку тривав дев'ять хвилин... Ми зійшли на збезлюділий берег, де не лишилося нічого, крім кількох мертвих тіл, луків та стріл, поламаних списів та рушниць"[71].

Саме тут криється безпосередня причина панування Заходу: на 1840 рік європейські кораблі та вогнепальна зброя могли змести будь-які військові сили Сходу. Проте, звичайно, встановлюванню панівного статусу Заходу сприяла не лише військова сила. 1840 року Ермайн Маунтейн, інший офіцер британського флоту, порівняв китайські сили в Тинґаї з описами на сторінках середньовічних хронік. Він писав, що видавалося, "ніби ілюстрації старовинних книжок набули життя, об'єму та кольору і рухалися та діяли, не відаючи про поступ світу крізь сторіччя та про новітні застосунки, винаходи та досягнення"[72].

Маунтейн збагнув, що підривання кораблів та фортів було лише безпосередньою причиною західного домінування, останньою ланкою в довгому ланцюгу переваг. Глибша причина полягала в тім, що британські заводи могли виробляти вибухові снаряди, калібровані гармати та військові кораблі, здатні перетнути океан. До того ж британські уряди могли створювати, фінансувати та спрямовувати експедиції на інший кінець світу. А головною причиною того, що британці змели з лиця землі Тинґай, була їхня здатність видобувати енергію з природного довкілля та використовувати її на потреби досягання своїх цілей. Річ тут у тім, що західняки не лише просунулися вгору Великим Енергетичним Ланцюгом далі, ніж будь-хто інший. Вони просунулися так високо, що могли, на відміну від будь-якого давнішого суспільства в історії, поширювати свою владу на цілий світ.

Процес видирання вгору Великим Енергетичним Ланцюгом лежить в основі суспільного розвитку Цим терміном я, згідно з традицією антропологів-еволюційників, започаткованою у 1950-і роки від Нерола, буду називати здатність групи опанувати своє фізичне та інтелектуальне довкілля такою мірою, аби робити те, що їй треба[73]. Формально суспільний розвиток — це сукупність технологічних, прожиткових, організаційних та культурних здобутків, що дають людям змогу харчуватися, одягатися, мати домівки та самовідтворюватися, пояснювати навколишній світ, залагоджувати непорозуміння всередині громад, поширювати свою владу коштом інших громад та захищатися від чиїхось спроб поширювати їхню владу. Можна сказати, що суспільний розвиток вимірює здатність спільноти робити те, що треба. В принципі, цю здатність можна порівнювати в часі та просторі.

Перш ніж перейти до дальшого розгляду в цьому напрямі, я хочу якомога твердіше наголосити одну дуже важливу річ: вимірювання та порівнювання суспільного розвитку не є методом морального оцінювання різних спільнот. Наприклад, Японія двадцять першого сторіччя є країною повітряних кондиціонерів, закомп'ютеризованих заводів та метушливих міст. Вона має автівки та літаки, бібліотеки та музеї, високоякісну охорону здоров'я та освічене населення. Сучасні японці опанували своє фізичне та інтелектуальне довкілля значно глибше, ніж тисячу років тому їхні предки, що усього цього не мали. Отже, можна сказати, що сучасна Японія більш розвинена, ніж Японія середньовічна. Однак це жодною мірою не означає, що теперішні японці тямущіші, більшого варті чи таланніші (не кажучи вже щасливіші), ніж японці середніх віків. Це також жодною мірою не стосується моральних, довкільних чи інших вартостей суспільного розвитку. Суспільний розвиток — це нейтральна аналітична категорія. Вимірювання — це одне, схвалювання чи засуджування — це зовсім інше.

Далі в цьому розділі я доведу, що вимірювання суспільного розвитку показує, що саме ми мусимо пояснити, коли хочемо відповісти на запитання, чому Захід панує. Фактично, я покажу, що ми ніколи не зможемо на це питання відповісти, якщо не знайдемо способу вимірювати суспільний розвиток. Однак насамперед нам треба встановити деякі принципи творення цього індексу.

Гадаю, найкраще почати з Альберта Айнштайна, найповажанішого науковця сучасности. Кажуть, Айнштайнові належить вислів "у науці все треба робити якомога простішим, але не надто простим"[74], тобто науковці мають доводити свої ідеї до серцевинної точки, що її можна перевірити реальністю, вирахувати найпростіший можливий спосіб перевіряння й перевірити — нічого більше, але й не менше.

Видатною ілюстрацією цього може бути Айнштайнова теорія відносности. Із неї випливає, що гравітація впливає на напрям поширювання світла, тобто — якщо теорія правильна — що щоразу, коли Сонце опиняється між Землею та іншою зорею, сонцева гравітація змінює напрям світла, що йде від цієї зорі, через що положення зорі на позір трохи змінюється. Це дає змогу легко перевірити теорію, хіба що Сонце таке яскраве, яке світла зір в його околі не видно. Але 1919 року британський астроном Артур Едингтон запропонував розумний розв'язок, дуже в дусі Айнштайнового афоризму: дивлячися на зорі під час сонцевого затемнення, можна поміряти, чи вони зсунулися на величину, що передбачив Айнштайн.

Едингтон вирушив на південь Тихого океану, зробив спостереження й оголосив Айнштайнову теорію правильною. Не забарилися ущипливі заперечення, позаяк різниця між результатами, що підтверджували Айнштайнову теорію, та результатами, що її заперечували, була дуже мала, а Едингтон використовував прилади, наявні 1919 року, на межі можливого. Втім, попри складність теорії відносности[75], астрономи могли дійти згоди щодо того, що треба було міряти й як це зробити. Тоді це було лише питання, чи правильні Едингтонові виміри. Але якщо від величного руху зір перейти до брутального бомбування Тинґаю, ми негайно бачимо, що ситуація з розглядом людських суспільств значно заплутаніша. Що саме треба міряти, аби призначати бали за суспільний розвиток?

Айнштайн дав нам теоретичні настанови, а практичну вказівку ми можемо дістати з Індексу розвитку людського потенціялу ООН, принаймні тому, що він має багато спільного з індексом, що допоможе відповісти на наше запитання. В Програмі розвитку ООН розроблено індекса, що вимірює, якою мірою кожна нація дає своїм громадянам змогу зреалізувати властивий їм потенціял. Економісти Програми почали з питання, що таке людський розвиток, і звели його до трьох ключових показників: середня тривалість життя, середня освіта (в термінах рівнів письменности та відвідування школи) та середній прибуток. Потім винайшли складну систему вагових коефіцієнтів, аби з комбінації цих показників надати кожній країні кількість балів від нуля, що відповідає цілковитій відсутності розвитку людського потенціялу (тобто коли всі мертві), до одиниці — досконалости за можливих умов реального світу в році, коли роблено огляд. (Якщо вам цікаво, найнедавніший індекс, наявний на цей момент, стосується 2009 року. Перше місце в ньому посідає Норвегія з рахунком 0,971, а останнє — Сьєрра-Леоне, що має 0,340.)[76]

Такий індекс задовольняє Айнштайнове правило, бо ці три показники, мабуть, найпростіші з усього, що ООН може залучити до розгляду, не втрачаючи суті поняття розвитку людського потенціялу. Економісти вбачають в ньому чимало вад, зокрема брак інших показників, що їх можна було б узяти до уваги. Ці три показники мають ту перевагу, що їх можна відносно просто означити та задокументувати (з деякими потенційними показниками, як-от щастя, працювати було б значно важче), але, безперечно, є й інші речі, що їх можна було б розглянути (скажімо, рівні безробіття, харчування чи наявність житла), й тоді отримати інші бали. Навіть ті економісти, які вважають, що показники ООН найкращі, часом не можуть звести їх у спільний рахунок розвитку людського потенціялу — це ніби підраховувати суму яблук та помаранчів. Інші економісти, що задоволені і вибраними змінними, і способами зводження їх докупи, критикують способи зважування кожного показника, що їх застосовують статистики ООН. Ці економісти зазначають, що рахунки можуть видаватися об'єктивними, тоді як насправді вони дуже суб'єктивні. Інша група критиків взагалі відкидає саму ідею підраховування людського потенціялу. На їхню думку, складається враження, що норвежці подолали 97,1 відсотка шляху до цілковитого щастя й що вони у 2,9 раза щасливіші за людей зі Сьєрра-Леоне. Обидва висліди, м'яко кажучи, малоймовірні.

Проте, попри всю критику, індекс розвитку людського потенціялу виявився надзвичайно корисним. Він полегшив допомоговим інституціям спрямувати кошти до країн, що їх найбільше потребували, і навіть критики схильні визнати, що сам факт наявности індексу просуває дискусію вперед, бо багато що прояснює. Індекс суспільного розвитку протягом останніх понад п'ятнадцяти тисяч років має такі самі проблеми, що й індекс ООН (і ще інші), але водночас він, на мою думку, має й такі самі переваги.

Так само, як економісти ООН, ми маємо прагнути дотримуватися Айнштайнового правила. Індекс має міряти якомога менше вимірів суспільства (дотримуватися простоти) і водночас відбивати основні риси суспільного розвитку зазначені вище (не спрощувати занадто). Кожен вимір розглядуваного суспільства має задовольняти шість доволі очевидних критеріїв. По-перше, він повинен бути доречним, тобто щось говорити про суспільний розвиток. По-друге, він має бути незалежним від культури: наприклад, можна було б вважати корисними критеріями якість літератури та мистецтва, але в таких речах судження неодмінно будуть залежати від культури. По-третє, показники мають бути незалежними один від одного: якщо, наприклад, ми беремо за показники кількість людей в державі та багатство цієї держави, не можна брати за третій показник багатство на душу населення, бо він є відношенням другого показника до першого. По-четверте, показники мають бути адекватно задокументовані. Це справжня проблема, коли йдеться про тисячі років тому, бо наявні свідчення дуже відмінні, особливо у віддаленому минулому, коли ми просто мало знаємо про деякі потенційно корисні показники. По-п'яте, показники мають бути надійні, тобто експерти мають менш-більш дійти згоди щодо суті свідчень. По-шосте, показники мають бути зручні. Можливо, цей критерій найменш важливий, але що важче дістати свідчення про щось чи що більше часу потребує обчислювання, то менше користи від такого показника.

Ідеальних показників бути не може. Кожен показник, що ми виберемо, неодмінно якісь критерії задовольнятиме краще, ніж інші. Провівши багато місяців у пошуку варіянтів, я зупинився на чотирьох показниках, що, на мою думку, задовольняють всі шість критеріїв. Вони не додають нічого до загального портрету східного та західного суспільств так само, як показники ООН — тривалість життя, освіта та прибуток — не надто багато говорять нам про Норвегію чи Сьєрра-Леоне. Але вони дають нам досить добру моментальну фотографію суспільного розвитку й показують тривалі в часі закономірності, що потребують пояснення, якщо ми хочемо знати, чому Захід панує.

Мій перший показник — здобуток енергії. 1840 року британці не досягли б Тинґаю й не знищили б його, якби не вміли використовувати енергію рослин та тварин на харчування солдатів та моряків, що самі не займалися землеробством, енергію вітру та вугілля на доправляння кораблів до Китаю та енергію вибухівки на обстріл китайського гарнізону. Здобуток енергії має фундаментальне значення для суспільного розвитку — таке велике, що у 1940-ві роки видатний антрополог Леслі Байт запропонував звести всю історію людства до одного рівняння, Е х Т -> С, де Е — це енергія, Т — технологія, а С — культура.[77]

Це зовсім не так банально, як видається. Байт, звичайно, не припускав, що, помноживши енергію на технологію, ми дізнаємося все, що хотіли б знати про Конфуція та Платона чи про художників, скажімо, про великого голландського майстра Рембрандта чи китайського майстра пейзажів Фань Куана. Під "культурою" Байт фактично розумів те, що я називаю суспільним розвитком. Але хай навіть так, з огляду на наші потреби його формулювання все одно надто просте. Аби пояснити Тинґай, треба знати більше.

Весь світовий енергоздобуток не привів би ескадру британців до Тинґаю, якби вони не вміли цю ескадру організовувати. Офіцери королеви Вікторії мусили бути здатними створити військо, платити йому, забезпечити постачання, змусити виконувати накази провідників та виконувати безліч інших складних завдань. Цю організаційну здатність треба вимірювати. Певною мірою організаційна здатність перетинається з давньою Спенсеровою ідеєю про диференціяцію, однак неоеволюційники у 1960-і роки з'ясували, що диференціяцію майже неможливо поміряти напряму чи навіть означити так, аби задовольнити критиків. Нам потрібне якесь наближення, близько пов'язане з диференціяцією, але таке, що його легше міряти.

Я зупинився на урбанізмі. Це може видаватися дивним, зрештою те, що Лондон був великим містом, не відбиває напряму фінансових потоків лорда Мелберна чи структури командування Королівського флоту. Але дальші міркування покажуть, я сподіваюся, що цей вибір не такий вже дивний. Забезпечення життєдіяльности тримільйонного міста потребує дивовижної організації. Хтось має завозити харчі та воду й вивозити відходи й сміття, забезпечувати людей роботою, підтримувати закон та порядок, гасити пожежі та виконувати всі інші завдання, що день у день постають у будь-якому великому місті.

Поза сумнівом, нині деякі найбільші міста світу є дисфункційним кошмаром, розсадником злочинів, злиднів та хвороб. Звичайно, протягом історії це стосувалося більшости великих міст. Рим мав мільйон мешканців у першому сторіччі до н. е.; він мав також вуличні банди, що інколи перешкоджали діяльності уряду, й такий високий рівень смертности, що, аби просто підтримати це число, щомісяця до Рима мали переселятися понад тисячу селян. Але попри всі вади Рима (блискуче передані у телевізійному серіялі 2006 року Рим), рівень організації, потрібний, аби підтримувати функціювання міста, далеко перевершував будь-що, з чим могло впоратися будь-яке давніше суспільство. Так само керування Лаґосом (населення 11 мільйонів) чи Мумбаєм (населення 19 мільйонів), не кажучи вже про Токіо (населення 35 мільйонів), далеко перевищує всі можливості Римської імперії.

Саме тому фахівці з суспільних наук використовують урбанізм як приблизний показник організаційної здатности. Це не ідеальна міра, але як певний орієнтир він безперечно корисний. У нашому випадку розмір найбільших міст суспільства має ту додаткову перевагу, що його можна простежити не лише за офіційною статистикою останніх кількасот років, а й за археологічними даними, що дають змогу приблизно оцінити рівні організації в ретроспективі аж до льодовикового періоду.

Окрім генерування та організовування фізичної енергії, британці, звичайно, мали опрацьовувати та пересилати величезні обсяги інформації. Науковці та промисловці мусили передавати точне знання; зброярі, кораблебудівники, солдати та моряки дедалі більше потребували письмових інструкцій, планів та карт; між Азією та Європою мали курсувати листи. Британська інформаційна технологія дев'ятнадцятого сторіччя примітивна порівняно з тим, що ми нині сприймаємо як належне (приватні листи з Гуанчжоу до Лондона доправляли за три місяці; урядові депеші чомусь за чотири), але вона далеко перевищувала рівень вісімнадцятого сторіччя, що, своєю чергою, був значно вищий за здобутки сторіччя сімнадцятого. Опрацьовування інформації критичне з погляду суспільного розвитку, тому я беру його за третій показник.

Останнім, але, на жаль, не найменш важливим показником є здатність воювати. Хоч би як добре британці видобували енергію, організовували її та спілкувалися, саме їхня здатність спрямовувати ці показники на деструкцію визначила долю подій 1840 року. У першому розділі я ремствував на Артура Кларка за те, що в своєму класичному науково-фантастичному творі Космічна Одіссея-2001 він прирівняв еволюцію до здатности майстерно вбивати, однак без урахування мілітарної сили індекс суспільного розвитку не мав би жодної користи. За знаменитим висловом Голови Мао, "кожен комуніст мусить усвідомити, що політична могутність виростає з дула гармати".[78] До 1840-х років жодне суспільство не могло поширити військову потужність на цілу планету, тому питати, хто "панував", було безглуздо. Однак після 1840-х це стало чи не найважливішим питанням у світі.

Так само, як і в разі Індексу розвитку людського потенціялу ООН, немає третейського судді, що сказав би, що саме цей набір показників, а не якийсь інший дає змогу найкраще оцінити суспільний розвиток. І знов, подібно до індексу ООН, будь-яка зміна показників змінить рахунок балів. Проте добре те, що жоден з альтернативних показників, що їх я розглядав протягом останніх кількох років, не змінював суму балів надто сильно і жоден з них взагалі не змінив підсумкової картини[79].

Якби Едингтон був художником, він міг би бути Великим Майстром і представляти світ на рівні деталей, що їх боляче споглядати. Складання індексу суспільного розвитку більше схоже на мистецтво вирізання ведмедів гризлі зі стовбурів дерев ланцюговою пилкою. Від такого рівня приблизности та опрацьованости Айнштайнове волосся, напевне, ще побілішало б, але різні проблеми потребують різних меж похибки. Майстрові ланцюгової пилки важливо лише, чи стовбур дерева схожий на ведмедя; історикові-компаративісту йдеться про те, чи відбиває індекс загальні обриси історії суспільного розвитку. Звичайно, це мають визначити самі історики, порівнюючи картину, що її висвітлює індекс, із деталями історичних документів.

Можливо, найкраще, до чого може прислужитися індекс, це спровокувати істориків зробити такий аналіз. Є багато речей до обговорення: різні показники та різні способи підрахунку балів можуть бути кращими чи гіршими. Але коли є таблиця чисел, ми мусимо визначити, які можуть постати похибки й як їх виправити. Це ще не астрофізика, але вже якийсь початок.

Як міряти?

 епер настав час трохи зайнятися числами. Досить легко знайти числа щодо стану світу у 2000 році н. е. (позаяк це таке гарне кругле число, я візьму його за кінцеву дату індексу). Різноманітні програми ООН щороку оприлюднюють статистичні дані, що інформують нас, наприклад, що середньостатистичний американець за рік споживає енергії 83,2 мільйони кілокалорій, тоді як середньостатистичний японець — 38 мільйонів; що 79,1 відсоток американців та 66 відсотків японців живуть у містах; що на тисячу американців припадає 375 інтернетових хостів, тоді як на тисячу японців — лише 73 і таке інше. Міжнародний інститут стратегічних досліджень у щорічнику Військовий баланс інформує нас тою мірою, якою це може бути відомо, скільки війська та зброї має кожна країна, яка їхня потужність, скільки це коштує. Ми потопаємо в числах. Однак вони нічим не зарадять індексові, якщо ми не визначимося, як їх організувати.

Дотримуючися наміру зробити програму якомога простішою, я призначив 1000 балів максимальному суспільному розвиткові, досяжному в 2000 році, і поділив ці бали нарівно між своїми чотирма показниками. Коли 1956 року Рауль Нерол оприлюднив першого сучасного індекса суспільного розвитку, він також надав кожному з трьох своїх показників однакову кількість балів, "бо немає жодної очевидної причини надавати якомусь показникові більшої ваги, ніж іншим".[80] Це звучить розпачливо, але, справді, є поважна причина зважувати показники однаково: навіть якби я вигадав підстави в підрахунках індексу суспільного розвитку подавати якогось показника з більшою вагою, ніж інші, все одно немає підстав припускати, що вага має бути такою самою впродовж понад п'ятнадцяти тисяч років, що їх треба охопити, чи що вага має бути однаковою в разі Сходу та Заходу.

Призначивши кожному показникові у 2000 році максимальну кількість 250 балів, ми підійшли до найхитромудрішого питання: як надавати бали Сходові та Заходові на кожному етапі їхньої історії. Я не описуватиму всі кроки кожного розрахунку (дані та деякі найскладніші моменти підсумовано в додатку в кінці книжки, повніший виклад можна знайти в інтернеті[81]), але варто швиденько зазирнути до кухні та пояснити деякі моменти процедури. (Якщо ви вважаєте, що не варто, то, звичайно, можна перейти до наступного розділу).

Найпрямолінійнішим показником є, напевне, урбанізм, хоча й тут постають деякі виклики. Перша проблема — означення. Що ми розуміємо під урбанізмом? Деякі фахівці з суспільних наук означують урбанізм як частку населення, що живе у поселеннях понад певний розмір (скажімо, десять тисяч осіб); інші — як розподіл людей між поселеннями кількох рівнів, від міст до хуторів; ще інші — як середній розмір громади в країні. Всі ці підходи корисні, але їх важко застосовувати впродовж усього періоду, що ми розглядаємо, бо природа свідчень весь час змінюється. Я вирішив застосувати простішу міру: брати розмір найбільшого відомого на кожен момент часу поселення на Сході та на Заході.

Зосередженість на розмірі найбільшого міста не розв'язує проблеми означення, бо ми маємо ще вирішити, як визначати межі міст та як комбінувати різні категорії свідчень, що формують відповідні числа. Проте це зводить невизначеність до мінімуму. Аналізуючи числа, я побачив, що комбінування розміру найбільшого міста з іншими критеріями, як-от здогадний розподіл людей між містами та селами чи середній розмір міста, дуже сильно ускладнює завдання, але майже не впливає на загальний підсумок. Відтак, позаяк складніші способи вимірювання залучають значно більше припущень і все одно приводять приблизно до таких самих результатів, я вирішив триматися просто розмірів міст.

2000 року н. е. більшість географів назвали Токіо з його майже 26,7 мільйона мешканців найбільшим містом світу[82]. Отже, Токіо дістає 250 балів за організацію/урбанізм, а в усіх інших підрахунках 1 бал відповідатиме 106 800 особам (тобто результатові від ділення 25,7 мільйона на 250). Найбільшим містом Заходу 2000 року був Нью-Йорк — 16,7 мільйона людей, 156,37 бала. Дані сторічної давнини не такі точні, але всі історики погоджуються, що міста були значно меншими. На Заході 1900 року найбільшим містом був Лондон (6,6 мільйона мешканців, 61,8 бала), а на Сході — Токіо, але тоді лише з 1,75 мільйона мешканців (16,39 бала). Стосовно 1800 року н. е. історики мусять комбінувати свідчення кількох типів, зокрема записи про постачання харчів та сплату податків, фізичну площу, що займали міста, щільність забудови в містах, а також малодостовірні оцінки сучасників, але більшість доходять висновку, що найбільшим містом у світі був Пекін, де мешкало десь 1,1 мільйона осіб (10,3 бала). Найбільшим західним містом знов був Лондон, де мешкали приблизно 861 000 людей (8,06 бала).

Що далі ми занурюємося в минуле, то ширші межі похибки. Втім протягом тисячі років до 1700 року найбільшими безперечно були китайські міста (японські дуже часто відставали зовсім трохи). Між 800 та 1200 роками нової ери спочатку Чанань, потім Кайфин, ще згодом Ханчжоу близько підійшли чи перетнули показник мільйон мешканців (близько 9 балів). Західні міста, навпаки, ніколи не були більшими за половину цього розміру. Кількома сторіччями раніше ситуація була супротивною: у першому сторіччі до н. е. мільйон мешканців Риму безперечно робили його світовою метрополією, тоді як Чанань в Китаї мав десь 500 000 мешканців.

Рух ще далі в передісторію пов'язаний із дедалі розпливчастішими свідченнями та меншими числами, але сукупність систематичних археологічних оглядів та докладної інформації про розкопування менших ділянок все ще дає нам імовірне уявлення про розміри міст. Я вже зазначав, що великою мірою це мистецтво різьблення ланцюговою пилкою. Найзагальновизнаніші оцінки можуть мати похибку аж у десять відсотків, але навряд чи більше, а позаяк до східних та західних міст ми застосовуємо ті самі методи оцінювання, широкі тенденції мають бути досить надійними. 1 бал в цій системі потребує 106 800 людей, отже, трохи більше за тисячу людей означає 0,01 бала, найменше число, що його, на мою думку, варто вводити до індексу. Як ми бачили в розділі 2, найбільші західні поселення досягли цього рівня близько 7500 років до н. е., а найбільші східні — близько 3500 років до н. е. Давніше за ці дати і Схід, і Захід однаково мали нуль балів (таблиці рахунків подано в додатку).

Тепер, мабуть, варто трохи поговорити про здобуток енергії, бо цей показник порушує зовсім інші проблеми. Найпростіше оцінювати здобуток енергії в термінах споживання енергії на особу в кілокалоріях на добу. Згідно з такою самою процедурою, як під час оцінювання урбанізму, я почну від 2000 року н. е., коли середній американець спалював десь 228 000 кілокалорій на добу. Це число, безперечно найвище за всю історію, дає Заходові повні 250 балів (раніше в цьому розділі я вже казав, що йдеться не про висліди щодо нашої здатности здобувати енергію, будувати міста, пересилати інформацію та вести війну; йдеться лише про те, як їх вимірювати). На Сході найбільше споживання енергії на особу в 2000 році н. е. зафіксовано в Японії — це 104 000 кілокалорій на добу, що дає 113,89 бала.

На Сході офіційну статистику щодо енергії ведуть лише від приблизно 1900 року н. е., а на Заході — від 1800 року, але, на щастя, є способи надолужити ці прогалини. Тіло людини має основні фізіологічні потреби. Воно не буде належним чином функціювати, якщо не дістає близько 2000 кілокалорій на добу через харчування (скорше більше, якщо людина висока на зріст і/чи фізично активна, скорше менше, якщо ні; поточне середнє американське число 3460 кілокалорій харчів на добу, як безжально засвідчують виміри талій, добряче перевищує справжню потребу). Якщо щодоби споживати менше за 2000 кілокалорій, ваше тіло поступово буде втрачати сили, зір, слух тощо — аж поки ви помрете. Середньодобове споживання їжі не може бути нижчим за 2000 кілокалорій на особу протягом тривалих періодів, отже, мінімальний можливий рахунок становить близько 2 балів.

Проте фактично найнижчі рахунки завжди були вищі за 2 бали, бо більшість енергії, що споживає людина, надходить у нехарчовій формі. У першому розділі ми бачили, що півмільйона років тому Homo erectus у Чжоукоудяні, можливо, вже спалював деревину на потреби готування їжі, а неандертальці безперечно це робили 100 000 років тому; до того ж вони вбиралися в шкіру тварин. Позаяк ми мало знаємо про спосіб життя неандертальців, наші припущення не можуть бути надто точними, але неандертальці безперечно залучали нехарчові джерела енергії й додатково здобували в середньому понад тисячу кілокалорій на добу, крім харчів, що дає їм загалом 3,25 бала. Цілком сучасні люди готували більше їжі, ніж неандертальці, носили більше одягу й будували хати з деревини, листя, мамонтових кісток та шкіри. Все це знов було паразитуванням на хемічній енергії, що виробляли рослини, дістаючи електромагнетну енергію від сонця. Навіть технологічно найпростіші суспільства мисливців-збирачів двадцятого сторіччя нової ери загалом здобували через харчові та нехарчові джерела щонайменше 3500 кілокалорій на добу. З урахуванням холоднішої погоди, їхні далекі попередники наприкінці льодовикового періоду мали діставати в середньому десь ближче до 4000 кілокалорій на добу, чи щонайменше 4,25 бала.

Я не певен, що будь-який археолог одразу сприйме ці оцінки, але є величезний розрив між 4,25 бала мисливців льодовикового періоду та 250 балами сучасного бензино- та електромарнотратного Заходу. Що сталося за цей час? Археологи, історики, антропологи та екологи цілком можуть об'єднати свої знання та досить добре це пояснити.

Ще 1971 року редактори журналу Саентифік Америкен запросили геофізика Ерла Кука підготувати есея, що він назвав Потік енергії в промисловому суспільстві. У цьому есеї Кук навів діяграму, багато разів відтоді передруковану, де подавав найкращі здогадні оцінки споживання енергії на особу серед мисливців-збирачів, ранніх аграріїв (тобто землеробів південно-західної Азії близько 5000 років до н. е., що про них ішлося в другому розділі), розвинених аграріїв (західноєвропейців близько 1860 року) та в "технологічних" суспільствах кінця двадцятого сторіччя. Він поділив рахунки на чотири категорії: харчі (включно з харчуванням тварин, чиє м'ясо споживають люди), домівка та торгівля, промисловість та сільське господарство, транспорт (рис. 3.1).

Кукові здогадні оцінки протягом майже сорока років надзвичайно добре витримували порівнювання з результатами, що їх збирали історики, антропологи, археологи та економісти[83]. Звичайно, вони дають лише початкову точку, але ми можемо використати докладні свідчення, що збереглися від кожного періоду східної та західної історії, й з'ясувати, як далеко реальні суспільства відхилилися від цих параметрів. Інколи можна покладатися на текстові свідчення, але стосовно більшости періодів, аж до останніх кількасот років, більше важать археологічні знахідки — кістки людей та тварин; хати; землеробські знаряддя; сліди терасування та зрошування; залишки ремісничих майстерень та товарів, що ними торгували, а також візків, кораблів та доріг, що ними ці товари перевозили.

Часом допомога надходить з несподіваних джерел. Крижані покриви, що дали так багато інформації в розділах 1 та 2, свідчать також, що забруднювання повітря у сім разів побільшало протягом останніх кількох сторіч перед новою ерою, здебільшого через римське гірництво в Іспанії, а протягом останніх десяти років це підтверджено досліджуванням осадів у торфовищах та озерах. У першому сторіччі нової ери європейці очевидно виробляли в дев'ять чи десять разів більше міді та срібла, ніж у тринадцятому сторіччі. За всіх енергопотреб це означає, що люди мали створювати копальні, а тварини мали відвозити шлаки; і ті й ті мали працювати на будівництві доріг та портів, навантажувати та розвантажувати кораблі, везти метали до міст; водяні млини мали подрібнювати руду; і понад усе потрібна була деревина — від будівельного лісу на закріплювання шахтових стволів до палива до ковалень. Це незалежне джерело інформації також дає змогу порівняти рівні промислової активности у різні періоди. Аж до одинадцятого сторіччя нової ери, коли, згідно з китайськими документами, нескінченні вимоги виробників заліза так оголили від лісу гори навколо Кайфина, що вперше в історії вугілля стало важливим джерелом енергії, рівні забруднення в крижаних покривах не поверталися до рівнів римських часів, і лише викиди труб та димарів Британії дев'ятнадцятого сторіччя забруднювали повітря значно більше за рівні римських часів.

Хочу ще раз наголосити, що ми займаємося різьбленням ланцюговою пилкою. Наприклад, я оцінюю у близько 31 000 кілокалорій на добу здобуток енергії на особу в першому сторіччі нової ери, на вершині Римської імперії. Це значно вище за оцінку Кука, 26 000 кілокалорій для розвинених землеробських суспільств, але археологія з певністю свідчить, що римляни їли більше м'яса, будували більше міст, використовували більше і більших торгівельних кораблів (тощо, тощо), ніж пізніші європейці аж до вісімнадцятого сторіччя. Втім, енергоздобуток у Римі міг бути на 5 відсотків більшим чи меншим за мої оцінки. Проте з причин, що їх я обговорюватиму в додатку, він не міг бути більшим чи меншим на 10 відсотків, і в жодному разі на 20 відсотків. Кукові обмеження та докладні свідчення досить жорстко обмежують здогадні оцінки, і так само, яку разі рахунків урбанізму, сам факт, що та сама людина в усіх випадках робить здогади згідно з тими самими принципами, має означати, що похибки будуть принаймні узгідненими.

Інформаційні технології та ведення війни створюють свої окремі проблеми, що їх я стисло обговорюю в додатку й докладніше на своєму вебсайті, але працюють ті самі принципи, що й у разі урбанізму та енергоздобутку, і межі похибки, можливо, теж такі самі. З причин, обговорюваних у додатку, відмінність від фундаментальної картини суспільного розвитку може мати місце, якщо рахунок буде обчислений із систематичною похибкою 15 чи навіть 20 відсотків, але такі великі межі похибки несумісні з історичними свідченнями. Врешті-решт, єдиний спосіб дізнатися напевне — дочекатися, коли інші історики запропонують свої числа, можливо, віддаючи перевагу іншим показникам чи обчислюючи бали іншими методами.

П'ятдесят років тому філософ Карл Попер твердив, що поступ науки є справою "припущень та заперечень"[84]. Він простежував зигзагоподібний шлях думки, коли один дослідник висуває ідею, інші намагаються її спростувати й зрештою постають ліпші ідеї. Я гадаю, те саме стосується історії. Я певен, що будь-який індекс, побудований за свідченнями, дасть менш-більш таку саму картину як мій. Але, якщо я неправий і якщо інші вважають мою схему неповноцінною, я сподіваюся, що мій провал заохотить інших знайти ліпші відповіді. Зацитую Айнштайна ще раз: "Теорія не може мати кращої долі... ніж вказати шлях до досконалішої теорії, що в ній вона житиме далі"[85].

Коли й де міряти?

 ва останні технічні моменти. Подерте, як часто треба робити підрахунок? Якби ми цього хотіли, можна було б простежити зміни суспільного розвитку від 1950-х років рік за роком чи навіть місяць за місяцем. Але я маю сумнів, чи це щось дасть. Зрештою, ми хочемо бачити загальні обриси історії протягом дуже довгих періодів, і на ці потреби, як я сподіваюся показати в наступному викладі, ми матимемо досить докладний опис, якщо мірятимемо пульс суспільного розвитку один раз на сторіччя.

Коли, однак, ми повертаємося до кінця льодовикового періоду, міряння суспільного розвитку на щосторічній основі неможливе і, власне, не надто потрібне. Ми не можемо побачити великої відмінности між тим, що відбувалося 14 000 року до н. е. та 13 900 року до н. е. (чи 13 800 року до н. е.), частково тому, що нам бракує добрих свідчень, а частково тому, що зміни відбувалися дуже повільно. Тому я використовуватиму ковзну шкалу. Від 14 000 до 4000 року до н. е. я вимірюватиму суспільний розвиток щотисячу років. Від 4000 до 2500 року до н. е. якість свідчень ліпшає, а зміни швидшають, тому я мірятиму щоп'ятсот років. Від 2500 до 1500 року до н. е. я зменшую крок до 250 років, і, нарешті, від 1400 року до н. е. до 2000 року н. е. я мірятиму через кожні сто років.

У цьому є свої ризики, найочевидніше — що глибше в минуле ми занурюємося, то гладшими та поступовішими видаються зміни. Підбиваючи рахунок лише щотисячу чи щоп'ятсот років ми можемо проґавити щось цікаве. Однак важка правда полягає в тім, що лише інколи ми можемо продатувати інформацію точніше, ніж у межах, що я пропоную. Я не маю наміру позбутися цієї проблеми й у розповіді в розділах 4-10 заповнюватиму якомога більше прогалин, але запропонована тут схема справді видається мені оптимальним компромісом між виконанністю та точністю.

Друге питання — де міряти. Читаючи попередній підрозділ, ви, можливо, дивувалися з мого сором'язливого небажання вказувати, про яку саме частину світу йшлося, коли я узагальнював підсумки щодо "Сходу" та "Заходу". В одних місцях я говорив про Сполучені Штати, в інших про Британію; часом про Китай, часом про Японію. В першому розділі я згадував, як історик Кенет Померанц критикував компаративістів, що часто спотворювали аналіз причин домінування Заходу, порівнюючи маленьку Англію з величезним Китаєм і відтак роблячи висновок, що Захід лідерував вже близько 1750 року н. е. Він наполягав на тім, що треба порівнювати одиниці однакових розмірів. У розділах 1 та 2 я відповів на ці закиди, явним чином означивши Захід та Схід як суспільства, що походять від незалежних західної та східної землеробських революцій на Горбистих Схилах та в долинах рік Янцзи та Хуанхе. Тепер настав час визнати, що це розв'язує Померанцову проблему лише частково. У другому розділі я описав захопливе поширювання західної та східної зон протягом десь п'яти тисяч років після початку землеробства та відмінності в суспільному розвиткові між осередковими регіонами, як-от Горбистими Схилами чи долиною Янцзи, та периферією, скажімо, північною Європою чи Кореєю. Отже, на яких саме частинах Сходу та Заходу треба зосередити увагу, вираховуючи бали для індексу суспільного розвитку?

Можна було б спробувати подивитися на східну та західну зони цілком, хоча це означало б, що в рахунку за, скажімо, 1900 рік н. е. нам довелося б розглядати димучі заводи та гуркітливі кулемети промислової Британії разом з російськими кріпаками, мексиканськими пеонами, австралійськими ранчерами та усіма іншими групами в кожному куточку величезної західної зони. Тоді нам довелося б вигадати якийсь середній рахунок розвитку для цілого західного регіону, тоді зробити те саме для східного й повторити те саме в кожній ранішій точці історії. Це ускладнило б справу до цілковитої незастосовности на практиці, до того ж це в будь-якому разі доволі безсенсовно. Коли йдеться про пояснення того, чому Захід панує, найважливішу інформацію постачає порівнювання найрозвиненіших частин кожного з регіонів — осередків, пов'язаних найщільнішою політичною, економічною, суспільною та культурною взаємодією. Індекс суспільного розвитку має міряти та порівнювати зміни саме в цих осередках.

Однак у розділах 4-10 ми побачимо, що з часом самі осередки також змінювалися та зсувалися. Західний осередок фактично був географічно дуже стабільним від 11 000 років до н. е. до приблизно 1400 року н. е., твердо тримаючися східної частини Середземного моря, крім п'ятисот років від 250 року до н. е. до 250 року н. е., коли Римська імперія поширила його на захід включно з Італією. Інакше кажучи, він завжди лежав всередині трикутника з вершинами в теперішніх Іраку, Єгипті та Греції. Від 1400 року н. е. він неухильно поширювався на захід та північ, спочатку до північної Італії, потім до Іспанії та Франції, далі до Британії, Бельгії, Голландії та Німеччини. До 1900 року він перестрибнув Атлантику й до 2000 року вже міцно закріпився в Північній Америці. Східний осередок залишався у первісній зоні Янцзи-Хуанхе аж до 1800 року н. е., хоча близько 4000 років до н. е. його центр тяжіння пересунувся на північ до центральної рівнини Хуанхе, після 500 року н. е. знову повернувся на південь до долини Янцзи, а після 1400 року знов поступово рухався на північ. Близько 1900 року він поширився на Японію, а близько 2000 року — на південно-східний Китай. Натепер я лише зазначу, що всі рахунки суспільного розвитку відбивають стани суспільств у цих осередкових ділянках; причини зсуву осередків будуть однією з головних тем нашого розгляду в розділах 4-10.

Образ минулого

 оді про правила гри, тепер поговорімо про деякі результати. На рис. 3.3 подано рахунки протягом останніх шістнадцяти тисяч років, від початку теплішання наприкінці льодовикового періоду.

Що нам дають всі ці побудови? Якщо щиро, то не надто багато, хіба що ви маєте значно кращий зір, ніж я. Лінії Заходу та Сходу йдуть так близько, що їх навіть важко відрізнити; до того ж до 3000 років до н. е. вони майже не відходять від низу графіка. І навіть після того, видається, відбувалося не надто багато аж до кількох сторіч тому, коли обидві лінії різко завернулися майже на дев'яносто градусів і вистрелили вгору.

Проте з цього графіка, що видається радше незадовільним, випливають дві дуже важливі речі. По-перше, суспільний розвиток Сходу та Заходу не надто відрізнявся й у прийнятому масштабі їх важко відрізнити протягом більшої частини історії. По-друге, протягом останніх кількох сторіч відбувалося щось дуже глибинне, безперечно найшвидше та найбільше перетворювання за всю історію людства.

Аби отримати більше інформації, треба поглянути на рахунки інакше. Проблема з рис. 3.3 полягає в тім, що в двадцятому сторіччі зліт східної та західної ліній вгору був таким драматичним, що заради того, аби масштаб на вертикальній осі вмістив рахунки 2000 року нової ери (906,38 у Заходу та 565,44 у Сходу), довелося стиснути значно менші рахунки раніших періодів такою мірою, що їх ледве видно неозброєним оком. Ця проблема зачіпає всі графіки, що показують картини, де зростання швидшає, множачи те, що відбулося раніше, замість просто його додати. На щастя, є зручний шлях розв'язати цю проблему.

Уявімо собі, що я хочу кави, але не маю грошей. Я позичаю долара в місцевої версії Тоні Сопрано (уявімо собі також, що це відбувається в ті часи, коли за долар ще можна було купити чашку кави). Звичайно, він мій друг, тому не вимагатиме від мене відсотків, якщо я поверну йому гроші протягом тижня. Але якщо я пропущу кінцевий термін, мій борг подвоюватиметься щотижня. Не варто казати, що я не з'являюся в день виплати, тому тепер я винен йому два долари. Фінансова передбачливість не належить до моїх сильних рис, тому я не з'являюся й наступного тижня і винен вже чотири долари; потім ще тиждень — тепер цей маркер коштує вісім доларів. Далі я їду з міста й дуже зручним чином забуваю про домовленість.

Рисунок 3.4 показує, що станеться з моїм боргом. Так само, як на рис. 3.3, протягом тривалого часу майже нічого не видно. Лінія, що відбиває відсотки, стає помітною лише близько чотирнадцятого тижня — на цей час я вже винен суму, що від неї перехоплює дух — 8192 долари. На шістнадцятий тиждень, коли борг зростає до 32768 доларів, лінія нарешті відривається від низу графіка. На двадцять четвертий тиждень, коли мене вистежать бандити, я винен вже 8260608 доларів. Ось така дорога чашка кави.

За цим стандартом, звичайно, зростання мого боргу протягом перших кількох тижнів — від одного до двох, чотирьох, вісьмох доларів — було тривіяльним. Але уявімо собі, що я наштовхнувся на одного з помічників боргової акули десь через місяць після фатальної кави, коли борг сягнув шістнадцяти доларів. Нехай я не мав шістнадцяти доларів, але дав йому п'ять. Дбаючи про своє здоров'я, я роблю ще чотири щотижневі виплати по п'ять доларів, але потім знову зриваюся й далі не плачу. Чорна лінія "а рис. 3.5 показує, що стається, коли я нічого не плачу, а сіра — як росте мій борг після п'яти п'ятидоларових виплат. Зрештою моя чашка кави все одно коштує понад 3 мільйони доларів, але це менш ніж половина того, що я заборгував би без цих виплат. Вони критично важливі — проте на графіку їх не видно. Із рисунка 3.5 жодним чином не випливає, чому сіра лінія закінчується так набагато нижче, ніж чорна.

Рисунок 3.6 показує історію моєї руїни інакше. Статистики називають рисунки 3.4 та 3.5 лінійно-лінійними графіками, бо масштаби на кожній осі лінійні, тобто кожен тиждень, що минає, дістає на горизонтальній осі однакового з іншими відтинка, а кожен долар боргу дістає однакового відтинка на вертикальній осі. На рисунку 3.6, на відміну від них, дані подано в напівлогаритмічному масштабі. Час подано уздовж горизонтальної осі в лінійних одиницях, а вертикальна вісь відбиває мій борг у логаритмічному масштабі, тобто відстань від горизонтальної осі до першої точки на вертикальній осі показує десятиразове зростання мого боргу від одного до десяти доларів; на відтинку між першою та другою точками він знову зростає в десять разів, тобто від десяти до ста доларів; потім ще в десять разів, від ста до тисячі, і так далі до десяти мільйонів вгорі.

Політики та рекламники перетворили вводження нас статистикою в оману на тонке мистецтво. Вже півтора сторіччя тому британський прем'єр-міністр Бенджамін Дизраелі відчув потребу завважити: "Є три різновиди брехні: брехня, нахабна брехня і статистика"[86]. Рисунок 3.6 може вразити вас як доказ цього вислову. Але насправді порівняно з рисунками 3.4 та 3.5 він усього лише висвітлює інший аспект мого боргу. Лінійно-лінійний масштаб добрий тим, що показує, який у мене важкий борг; напівлогаритмічний масштаб добрий тим, що показує, як то сталося, що справи пішли так погано. Чорна лінія на рис. 3.6 гладенька та пряма, вона показує, що без виплат розмір мого боргу щотижня подвоюється й усталено більшає. Сіра лінія показує, як після чотирьох тижнів подвоювання низка п'ятидоларових виплат сповільнює, але не скасовує більшання мого боргу. Коли я припиняю виплати, сіра лінія зростає паралельно до чорної, позаяк борг знов подвоюється щотижня, але закінчується не на такій захмарній висоті.

Політики та статистики брешуть не завжди, просто бракує цілком нейтрального шляху подавати політику чи числа. Кожна заява в пресі та кожен графік наголошує якісь аспекти реальности та применшує інші. Отже, рисунок 3.7, що ілюструє рахунки суспільного розвитку від 14 000 років до н. е. до 2000 року н. е. в напівлогаритмічному масштабі, створює враження, разюче відмінне від сприйняття лінійно-лінійного подання тих самих рахунків на рис. 3.3. Тут видно значно більше. Стрибок суспільного розвитку протягом останніх сторіч залишається реальним, і його добре видно; жодні ігри статистичної уяви ніколи його не приховають. Але, на відміну від рис. 3.3, рис. 3.7 показує, що він не впав з безхмарного блакитного неба. На той час, коли лінії почали вистрілювати вгору (близько 1700 року н. е. за Заході та 1800 року н. е. на Сході), вони вже були приблизно вдесятеро вищі, ніж в лівій частині графіка — різниця, що її майже не видно на рис. 3.3.

Згідно з рисунком 3.7, пояснити, чому Захід панує, означає відповісти одразу на кілька запитань. Треба знати, чому суспільний розвиток після 1800 року н. е. так раптово стрибнув і досяг рівня (десь дуже близько до 100 балів), коли держави могли глобально поширювати свою владу. Перш ніж розвиток досяг таких висот, навіть найсильніші суспільства на землі могли домінувати лише в своїх регіонах, але нові технології та інституції дев'ятнадцятого сторіччя дали їм змогу перетворити локальне домінування на світове панування. Крім того, треба, звичайно, вирахувати, чому Захід був першим регіоном світу, що зміг досягти цього порогу. Але на жодне з цих запитань ми не зможемо дати відповіді, поки не зрозуміємо, чому розвиток вже так значно зріс протягом попередніх чотирнадцяти тисяч років.

Це ще не все, що виявляє рисунок 3.7. Він показує також, що до останніх кількасот років східні та західні рахунки насправді не були невідрізненні. Західні рахунки були вищими за східні протягом понад 90 відсотків часу від 14 000 років до н. е. З погляду теорій короткочасових випадковостей, це справжня проблема. Лідерування Заходу від 1800 року н. е. є поверненням до тривалої норми, а не якоюсь фатальною аномалією.

Рисунок 3.7 не неодмінно спростовує теорії короткочасових випадковостей, проте він означає, що успішна короткочасова теорія має бути складнішою, аби пояснити і тривалу картину аж від кінця льодовикового періоду, і події, що відбулися після 1700 року н. е. Водночас він показує, що довготривалістам не варто надто тішитися. Рисунок явно свідчить, що рахунки суспільного розвитку Заходу не завжди перевищували показники Сходу. Після збігу протягом більшої частини першого тисячоліття до н. е. лінії перетинаються 541 року нової ери й Схід лишається попереду до 1773 року. (Ці неправдоподібно точні дати пов'язані, звичайно, з малоймовірним припущенням, що рахунки суспільного розвитку обчислено абсолютно точно; найрозумніший спосіб викласти суть речей — сказати, що східний рахунок перевищив західний в середині шістнадцятого сторіччя нової ери й що Захід відновив першість наприкінці вісімнадцятого сторіччя.) Те, що східні та західні рахунки перетиналися в стародавні часи й що Схід тоді протягом дванадцяти сторіч передував у суспільному розвитку не спростовує теорій тривалої замкнености так само, як той факт, що Захід був попереду протягом майже усього часу від кінця льодовикового періоду, не спростовує теорій короткочасової випадковости. Але знов-таки все це означає, що успішна теорія має бути значно складнішою й брати до уваги ширше коло свідчень, ніж теорії, запропоновані натепер.

Перш ніж закінчити з графіками, варто зазначити ще кілька моментів, їх видно і на рис. 3.7, але ми зробимо їх яснішими на рисунку 3.8. Це звичайний лінійно-лінійний графік, що охоплює лише три з половиною тисячоліття від 1600 року до н. е. до 1900 року н. е. Відтинаємо неймовірні рахунки 2000 року н. е. та подовжуємо вертикальну вісь достатньо високо, аби реально побачити рахунки раніших періодів. Водночас скорочення охопленого часового періоду дає нам також змогу краще побачити зміни в часі.

Мене в цьому графіку особливо вражають дві речі. По-перше, це пік західних рахунків, близько сорока трьох балів, у першому сторіччі нової ери, а за ним повільний спад після 100 року н. е. Трохи далі праворуч бачимо східний пік понад сорок два бали 1100 року н. е., на вершині володарювання в Китаї династії Сун, потім такий самий спад. Ще трохи далі праворуч, близько 1700 року н. е., і східні, і західні рахунки повертаються до трохи понад сорок балів, але цього разу, замість усталитися, вони швидшають. Сто років по тому, коли починається промислова революція, західна лінія проходить через стелю.

Чи справді існував якийсь поріг "трохи понад сорок балів", що завадив Римові та Китаєві династії Сун? У вступі я зазначав, що Кенет Померанц у своїй книжці Велика розбіжність доводив, що Схід і Захід у вісімнадцятому сторіччі однаково потрапили в екологічну кризу, що мала би спричинити стагнацію та спад їхнього суспільного розвитку. За Померанцом, цього не сталося тому, що британці — радше тому, що їм поталанило, аніж завдяки зваженим рішенням — скомбінували плоди грабування Нового Світу з енергією викопного палива й таким чином відкинули традиційні екологічні обмеження. Чи могло бути так, що, коли суспільний розвиток римлян та китайців часів Сун досягнув трохи понад сорок балів, вони теж потрапили до таких самих пасток, але не спромоглися з них вивільнитися? Якщо так, то, можливо, домінантною картиною останніх двох тисячоліть нашої історії була одна з тривалих хвиль, коли великі імперії прокладали шлях до сорокабалової стелі, потім падали, аж поки у вісімнадцятому сторіччі відбулося щось особливе.

Друге, що мене вражає в рисунку 3.8, — це те, що на ньому варто проводити не лише горизонтальні, а й вертикальні лінії. Очевидна точка, що потребує вертикальної лінії, — це перше сторіччя нової ери, коли і східний, і західний рахунки мали піки, хоча східний пік і був нижчий (34,13 бала проти 43,22). Замість (а може, водночас) зосереджуватися на тім, що Захід досяг стелі "трохи понад сорок", можливо, варто пошукати якусь сукупність подій, що вплинули на обидва боки Старого Світу, пригнувши донизу рахунки суспільного розвитку і Риму і Китаю династії Хань, незалежно від рівнів, що вони досягай.

Іншу вертикальну лінію можна провести близько 1300 року н. е., коли знов східний та західний рахунки поводилися однаково, хоча цього разу нижчим був рахунок Заходу (30,73 бала супроти 42,66). Східний рахунок вже сповзав протягом ста років, але тепер західний рахунок до нього приєднався, після чого обидві лінії мали піки близько 1400 року та ще гостріше пришвидшилися близько 1700 року. Знову, замість зважати на те, що на початку вісімнадцятого сторіччя рахунки наблизилися до сорокабалової стелі, можливо, варто подивитися, чи не відбулися якісь глобальні події, що в чотирнадцятому сторіччі спрямували східний та західний розвиток спільним шляхом. Може, промислова революція відбулася спочатку на Заході не через якусь надзвичайну флюктуацію, про що писав Померанц, а тому, що і Схід, і Захід були на шляху до цієї революції, а потім щось, що відбулося в чотирнадцятому сторіччі, а також те, як зреагував на це Захід, дало йому невелику, але відчутну перевагу, що в вісімнадцятому сторіччі привела до точки відриву.

Мені видається, що рисунки 3.3,3.7 та 3.8 висвітлюють справжню слабкість теорій і тривалої зафіксованости, і короткочасової випадковости. Дуже мало теоретиків бачать початок оповіді у землеробській революції, тоді як переважна більшість дивляться лише на самий кінець, останні п'ятсот років. Вони здебільшого ігнорують проміжні тисячі років, відтак дуже рідко навіть намагаються врахувати всі поштовхи до зростання, спади, катастрофи, збіги, зміни лідерів, горизонтальні стелі та вертикальні зв'язки, що впадають в око, коли ми намагаємося охопити весь обрис історії. Кажучи прямо, це означає, що жоден із цих підходів не пояснить нам, чому Захід панує. А коли так, жоден з них не може сподіватися відповісти на запитання, що ховається за цим: що буде далі?

Питання Скруджа

  кульмінаційній сцені Різдвяної пісні в прозі Чарлза Дикенса Дух Майбутнього Різдва приводить Ібензера Скруджа до зарослого бур'янами цвинтаря й мовчки вказує рукою на занедбану могилу. Скрудж знає, що тут має бути його ім'я; він знає, що вічно лежатиме тут, сам-один, і ніхто до нього не приходитиме. Він із жахом питає: "Мені являлося те, що буде, чи те, що може бути?"[87]

Ми можемо запитати те саме стосовно рисунка 3.9, що подає темпи зростання індексу суспільного розвитку на Сході та Заході у двадцятому сторіччі та проектує їх на майбутнє[88]. Лінії перетинаються 2103 року. До 2150 року пануванню Заходу настане кінець, його велич зникне так само, як блиск Ніневії та Тиру.

Епітафія Заходу видається так само очевидною, як Скруджева:

ПАНУВАННЯ ЗАХОДУ

1773-2103

НЕХАЙ СПОЧИНЕ З МИРОМ

Але чи насправді це тіні того, що буде? Побачивши власну епітафію, Скрудж впав на коліна: "Добрий Духу, — благав він, — скажи ж мені, що, змінивши своє життя, я ще можу врятуватися від такої долі". Дух Майбутнього Різдва нічого не сказав, але Скрудж знайшов відповідь сам. Йому довелося перебути неприємний вечір з Духами Минулого та Нинішнього Різдва, бо мав дечого від них навчитися. Він обіцяє: "Я не забуду цих уроків, не зачиню свого серця для них. Скажи, що я можу стерти напис із цієї могильної плити!"

У вступі я завважив, що серед тих, хто пише про причини панування Заходу, а особливо про те, що буде далі, я належу до меншости, бо я не економіст, не історик новітніх часів і не науковець від політики жодного напряму. Ризикуючи перебрати зі Скруджевою аналогією, я сказав би, що неучасть у дискусії фахівців з історії попередніх часів призвела нас до помилки спілкування лише з Духом Нинішнього Різдва. Треба залучити й Духа Минулого Різдва також.

З цією метою у другій частині книжки (розділи 4-10) я подаю оповіді з історії Сходу та Заходу останніх кількох тисяч років і спробую пояснити, чому суспільний розвиток змінювався саме так, а не інакше. В третій частині (розділи 11 та 12) я зберу ці оповіді докупи. Сподіваюся, це дасть нам змогу зрозуміти не лише чому Захід панує, а й що буде далі.

Частина II

4 Схід наздоганяє

Слон у кімнаті

 гадаймо давню південноазійську оповідь про шістьох сліпців, що зустріли слона. Один доторкнувся до хобота й сказав, що слон схожий на змію; другий обмацав хвоста й порівняв слона з мотузкою; третій сперся на ногу й зробив висновок, що слон схожий на дерево, і так само інші. Важко уникнути аналогії з цією баєчкою, коли читаєш виклад теорій тривалої зафіксованости чи короткочасової випадковости стосовно західного панування. Подібно до сліпих людей, тривалісти та короткочасовці однаково доторкаються до якоїсь частини й сприймають її як цілу тварину. Індекс суспільного розвитку, навпаки, знімає пелену з наших очей. Вже немає місця нісенітницям на кшталт змій, мотузок та дерев. Кожен має визнати, що він чи вона тримається лише за одну частину звіра.

Рисунок 4.1 підбиває підсумок імпресіоністичних картин другого розділу. Наприкінці останнього льодовикового періоду клімат та екологія змовилися створити на Заході умови ранішого суспільного розвитку, ніж на Сході, і, попри кліматичну катастрофу пізнього дріясу, Захід підтримував очевидне лідерство. Маємо визнати, що стосовно давніх часів до 10 000 років до н. е. наше мистецтво різьблення ланцюговою пилкою справді дуже грубе. На Сході важко помітити будь-які вимірні зміни суспільного розвитку протягом понад чотирьох тисяч років, і навіть на Заході, де розвиток близько 11 000 років до н. е. був помітно вищий, тонкощі змін ми також втрачаємо. Втім, хоча індекс проливає лише блимке та тьмяне світло, це все одно краще, ніж нічого. До того ж він виявляє дуже важливий факт: цілком згідно з теоріями тривалої зафіксованости, Захід на старті вирвався вперед і утримався в лідерах.

Рисунок 4.2, що продовжує оповідь від 5000 до 1000 років до н. е., менш прямолінійний. Він відрізняється від рис. 4.1 такою ж мірою, як, скажімо, мотузка від змії. Подібно до мотузки та змії, ці два графіки мають схожі риси: на обох східні та західні рахунки закінчуються вище, ніж починаються, західний рахунок завжди вищий за східний. Проте є дивовижні відмінності. По-перше, на рис. 4.2 лінії підіймаються значно швидше, ніж на рис. 4.1. За дев'ять тисяч років, від 14 000 до 5000 років до н. е., західний рахунок подвоївся, тоді як східний побільшав на дві третини; протягом наступних чотирьох тисяч років, менше половини періоду, охопленого рисунком 4.1, західний рахунок потроївся, а східний побільшав у два з половиною рази. Друга відмінність у тім, що після 1300 років до н. е. ми вперше в історії бачимо спад суспільного розвитку на Заході.

У цьому розділі я намагаюся пояснити ці факти. Я вважаю, що пришвидшування та західний спад після 1300 років до н. е. фактично є двома боками того самого процесу, що його я називаю парадоксом розвитку. У наступних розділах ми побачимо, що завдяки цьому парадоксові можна не лише пояснити, чому Захід панує, а й сказати, що буде далі. Але спочатку треба докладно вивчити, що саме відбувалося між 5000 та 1000 роками до н. е.

Гарячі лінії до богів

 ід чотирнадцятого до п'ятого тисячоліття до нової ери рахунки західного суспільного розвитку подвоїлися, а землеробські поселення поширилися від початкової точки на Горбистих Схилах углиб центральної Азії та до берегів Атлантики. Але до 5000 років до н. е. землеробство майже не заторкнуло Месопотамію, "землю між річками" (теперішній Ірак), навіть попри те, що вона міститься лише за кілька днів пішої ходи від Горбистих Схилів (рис. 4.3).

Втім це не дивно. Від 2003 року завдяки надтерміновим газетним повідомленням весь світ добре знає, що довкілля Іраку дуже суворе. Літні температури сягають понад 120°F, майже ніколи не буває дощів, з усіх боків тиснуть пустелі. Важко собі уявити, що землероби захотіли б тут жити, а близько 5000 років до н. е. Месопотамія була ще спекотнішою. Проте вона була вологішою й головною проблемою землеробів було не знайти воду, а дати їй раду. Мусонні вітри приносили з Індійського океану трохи дощів, хоча й недостатньо на потреби землеробства. Але можливості були б безмежні, якби землероби могли контролювати літні повені потужних Тигру та Євфрату й відводити воду до своїх полів тоді, коли її потребував врожай.

Люди, що несли землеробський спосіб життя Європою за дедалі нові горизонти чи сприймали землеробство від сусідів, постійно пристосовували традиції господарювання до нових умов. Однак перехід від поливаного дощами рільництва на Горбистих Схилах до іригаційного землеробства в Месопотамії потребував більшого. Землероби мали починати майже від нуля. Протягом двадцяти поколінь вони поліпшували канали, рови та басейни-сховища. Поступово вони зробили периферійні землі Месопотамії не лише придатними для життя, а й продуктивнішими, ніж коли-небудь були Горбисті Схили. Вони змінювали значення географії.

Інколи економісти називають цей процес відкриттям переваг відсталости. Коли люди пристосовують технології, що працювали в розвиненіших осередках, до функціювання в менш розвиненій периферії, внесені зміни часом поліпшують технологію до такого рівня, що периферія стає новим самодостатнім осередком. Близько 5000 років до н. е. таке відбувалося в південній Месопотамії, де вдосконалені канали постачали одне з найбільших міст світу, можливо, з чотирма тисячами мешканців. Такі маси людей могли будувати набагато досконаліші храми, а в одному місті, Ериду, можна простежити від 5000 до 3000 років до н. е. накладання храмів на цегляних платформах, де архітектурний план завжди той самий, але храм дедалі більшає й дістає нове оздоблення.

В Месопотамії накопичилося так багато переваг, що люди зі старого осередку на Горбистих Схилах почали створювати на затоплюваних повенями рівнинах динамічні нові суспільства. Близько 4000 років до н. е. мешканці Сузів у південно-західному Ірані збудували на рівнині, що межує з Горбистими Схилами, цегляну платформу у 250 футів завдовжки та 30 футів заввишки й перевершили навіть Ериду. Мабуть, це були підвалини великого храму, хоча розкопувачі дев'ятнадцятого сторіччя, погано обізнані у тонкощах археологічної техніки, проломилися через рештки споруди та пошкодили її. Але навіть вони не могли не помітити ознак дедалі складнішої організації, зокрема найдавніших у світі мідних прикрас, штампів та глиняних відтисків, що можуть вказувати на адміністративний контроль за товарами, а також зображень, що їх науковці називають "жерці-королі". Археологи часто уявляють собі, що регіональний володар жив у Сузах, місті, значно більшому, ніж навколишні поселення. Мешканці цих поселень могли приходити до Сузів вклонитися богам, вшанувати свого володаря та поміняти харчі на оздоби та зброю.

Або, звичайно, вони могли цього не робити — важко щось сказати на підставі свідчень настільки погано розкопаної пам'ятки. Проте археологи змушені в інтерпретуванні цього періоду покладатися на Сузи, бо нині месопотамійські міста, глибоко поховані під наносами, накопиченими за шість тисяч років повеней Тигру та Євфрату, вивчати дуже важко (до того ж, з очевидних причин, нові досліджування майже припинилися і в Ірані після Ісламської революції 1979 року, і в Іраку після нападу Садама Гусейна на Кувейт). Після 4500 років до н. е. порівнянні зміни відбувалися, мабуть, скрізь біля Тигру та Євфрату, але явно помітними з погляду археології вони стали лише після 3800 років.

Чому більшали та складнішали саме міста, залишається питанням. У шостому тисячолітті до нової ери, коли землероби лише посунули до Месопотамії, Земля досягла найтеплішої та найвологішої точки у своєму нескінченному орбітовому русі навколо сонця та хитному обертанні навколо власної осі, а близько 3800 років до н. е. світ знову почав холоднішати. Якщо ви подумали, що то була добра новина для месопотамських землеробів, то ви помиляєтеся. Холодніше літо означало слабшання дощовмісних мусонів з Індійського океану. Дощі випадали не так часто й їх важче було передбачати, отже, Месопотамія набувала схожости до випаленої місцевости, що нині показує нам CNN. Проблеми доповнювали та ускладнювали одна одну: меншання весняних дощів означало коротшання сезонів вирощування рослин, отже, зерно достигало раніше щорічного розливу Тигру та Євфрату. Системи, що їх месопотамські землероби тяжкою працею збудували протягом двох тисяч років, перестали працювати.

Зміни клімату поставили месопотамійців перед важким вибором. Вони могли заховати голови в пісок, що насувався на їхні поля, та жити далі як зазвичай, але ціною нічогонероблення були б нестача харчів, злидні і, можливо, голод. Можна було натомість мігрувати до регіонів, менш залежних від мусонів, але землеробам не так легко покинути свої виплекані поля. В будь-якому разі Горбисті Схили — місце, куди найлегше було б піти — вже були вщент напаковані поселеннями. 2006 року археологи знайшли у Тель Браку в північно-східній Сирії два масових поховання, датованих близько 3800 років до н. е. У могилах були молоді люди, можливо, жертви масової різанини. Повернення до перенаселених, неспокійних Горбистих Схилів було, мабуть, не надто привабливим варіянтом вибору.

Якби досить багато месопотамійців нічого не робили чи повтікали, цей новий осередок міг би загинути. Проте постав третій варіянт. Люди могли полишити свої селища, але зібратися у кількох великих містах і лишитися в Месопотамії. Це видається алогічним: якщо врожаї меншають, скупчення більшого числа людей на меншій території має лише погіршити ситуацію. Але, схоже, деякі месопотамійці усвідомили, що, якщо більше людей працюватимуть разом, можна буде створити більші іригаційні системи й затримувати воду від повеней до того часу, коли достигне врожай. Тоді можна годувати більше гірняків, що добувають мідь, більше ковалів, що роблять оздоби, зброю та знаряддя, та більше торгівців, що доправляють ці товари до різних місць. Цей спосіб дій був таким успішним, що близько 3000 років до н. е. бронза (стоп міді та трохи цини[89]) здебільшого заступила камінь як матеріял на зброю та більшість знаряддя, від чого різко повищала ефективність вояків та робітників.

Втім на цьому етапі вже потрібна була організація. Відповіддю було централізоване врядування. Близько 3300 років до н. е. люди видряпували на маленьких глиняних табличках такі складні записи про свою діяльність, що більшість археологів називають ці символи письмом (навіть якщо читати його могла лише вузька верства письменної еліти). Малі поселення, що не могли підтримувати таку складну діяльність, зникали, тоді як одне з них, Урук, перетворилося на справжнє місто з десь двадцятьма тисячами мешканців.

Месопотамійці винайшли менеджування, збори та письмові довідки — важкий тягар сьогоднішнього життя багатьох із нас, навряд чи згаданий у піднесених оповідях про людські досягнення. Але в наступних розділах ми побачимо, що ці винаходи належали до найважливіших рушіїв суспільного розвитку. Організація перетворила поселення Горбистих Схилів та долини ріки Хуанхе на міста, держави та імперії; організаційні провали спричиняли їхній занепад. Організатори є водночас героями та лиходіями нашої оповіді.

Напевне, народжування організації за умов висихання мусонів було травматичним. Ми могли б змалювати колони брудних зневірених голодних людей, що тягнуться до Уруку під сірим сухим небом подібно до сезонних робітників Оклахоми, однак без візків чи машин, не кажучи вже про брак Нового курсу[90]. Мабуть, треба уявити собі також обурення селян, їхнє небажання віддавати владу зарозумілим чиновникам, що намагаються реквізувати їхні поля чи зерно. Наслідком часто мали бути повстання. Урук легко міг загинути. Принаймні так сталося з багатьма містами-конкурентами.

Ми ніколи не знатимемо біографій давніх провідників, що тягли Урук далі. Археологи припускають, що вони були пов'язані з храмами. На це вказують численні свідчення, що підтримують одне одне, як жердини у вігвамі. Наприклад, під час розкопування храмів знайдено стоси тарелів однакового розміру, відомих під назвою "чаш зі скісними краями", мабуть, для роздавання їжі. Найраніші глиняні таблички з грубо видряпаними символами походять здебільшого з храмів, і символом "пайки" на них є обрис чаші зі скісними краями. А з розвитком систем письма, коли таку інформацію вже можна було записувати, таблички повідомляють, що храми контролювали великі території з іригаційними системами та працівників, що їх обслуговували.

Самі храми швидко повиростали до велетенських пам'ятників, які спричиняли почуття власної малости в громад, що їх збудували. Довжелезні сходи вели до приміщень стофутової висоти, де фахівці радилися з богами. Якщо святилища десятого тисячоліття, що їх ми бачили в другому розділі, були підсилювачами звернень до духів, то потужний храм четвертого тисячоліття в Уруку був системою громадського звертання, вартою Лед Зепелін. Боги, не бувши глухими, не могли цього не почути.

Саме ці волання до богів привернули мене до археології. Десь у 1970-і роки батьки повели нас із сестрою подивитися фільм за класичним романом Едит Несбіт Діти залізниці. Гадаю, він мені сподобався, але найбільше мене захопив короткий фільм, показаний перед тим. До того вечора я був у захваті від Аполо. 11 і мріяв бути астронавтом, але під впливом документального фільму за книжкою Ериха фон Денікена Колісниці богів? я усвідомив, Що маю йти в археологію.

Так само, як Артур Кларк у 2001 (ця книжка вийшла друком того самого 1968 року, що й Колісниці богів?), фон Денікен стверджував, що в давні часи Землю відвідали космічні чужинці й навчили людей великих секретів. На відміну від Кларка, фон Денікен наполягав на тім, що (а) він нічого не вигадав і (б) чужинці приходили знов і знов. Вони надихнули людей створити Стоунгендж та єгипетські піраміди; Юдейська Біблія та індійські епоси дають описи їхнього космічного корабля та ядерної зброї. За фон Денікеном, підставою тверджень королів багатьох ранніх цивілізацій, що вони спілкувалися з надлюдськими істотами з неба, було те, що давні королі справді спілкувалися з надлюдськими істотами з неба.

Свідчення слабкі (м'яко кажучи), але обґрунтування безперечно економічне. Багато людей в це повірили, фон Денікен продав 60 мільйонів книжок. Він і досі має багато фанів. Кілька років тому, коли я думав про щось своє під час готування барбекю, мене звинуватили — цілком серйозно — у належності до таємної кабали археологів, що приховують такі факти.

Науковцям часто закидають, що вони позбавляють світ дива. Але ж вони це роблять, бо сподіваються віддати належне місце правді. У нашому випадку правда полягає в тім, що пояснення боговитих месопотамських королів потребує космічних гостей не більше, ніж пояснення еволюції Ното sapiens — моменту 2001. Релігійні фахівці були потрібні від початку землеробства, і є всі ознаки того, що, коли вищі сили полишили людство напризволяще та забрали дощі, месопотамійці інстинктивно звернулися до жерців із вимогою спеціяльно звернутися до богів та запитати, що їм робити. В ті часи ключем до виживання була організація, отже, що більше люди виконували настанови жерців, то на ліпше мав змінюватися стан речей (звичайно, за умови, що поради жерців були справді розумними).

Ці два процеси мали підживлювати один одного, їхня логіка так само циркулярна, як у фон Денікена, але переконливіша. Амбітні люди, що заявляли про свій особливий доступ до богів, казали, що аби боги їх почули, потрібні розкішні храми, ретельно виконувані церемонії та велике багатство. Діставши це, вони могли повернутися на 180 градусів і вказати на чудові храми, ретельно виконувані церемонії та велике багатство як доказ того, що вони справді близькі до богів — зрештою, хто, крім божих обранців, міг би все це мати? На той час, коли близько 2700 років до н. е. літописці почали такі речі записувати, месопотамійські королі навіть оголошували богів своїми предками. Інколи, як-от (за моїм припущенням) в Уруку, передавання влади людям, що мали гарячі лінії до богів, творило дива. А коли диво не відбувалося, як, напевне, траплялося нерідко, від того залишалося дуже мало такого, що могли б розкопати археологи.

Урук став не лише містом, а й державою, з централізованими інституціями, що призначали податки, приймали рішення, що об'єднували громаду, і підтримували все це силою. Кілька чоловіків (очевидно, не жінок) обіймали найвищі посади; більші групи вояків, землевласників, торгівців та письменних чиновників їм допомагали. Практично всі заради міцнішання держави мали поступитися частиною свободи, але то була ціна успіху в тяжкі часи. Громади, що платили цю ціну, могли залучити більше людей, багатства та енергії, ніж переддержавні суспільства.

Після 3500 років до н. е. міста та держави піднесли суспільний розвиток Месопотамії й поширили його назовні, як колись землеробські поселення поширилися за межі Горбистих Схилів. Матеріяльна культура в урукському стилі (чаші зі скісними краями, письмові таблички, розкішні храми) поширилася до Сирії та Ірану. Дискусії щодо того, як це відбувалося, дуже подібні до дискусій щодо початкового поширювання землеробства. Мабуть, мешканці густонаселеного, високоорганізованого півдня Месопотамії колонізували слабко осілу, менш централізовану північ. Габуба Кабіра в центральній Сирії має такий вигляд, наче хтось склонував околиці Уруку та перекинув їх на тисячу миль. А Тель Брак, що був великим містом набагато раніше, ніж винайдено чаші зі скісними краями, справляє таке враження, наче місцева громада запозичувала та вибирала лише деякі зі звичаїв, винайдених в Уруку. Селяни, що ледве зводили кінці з кінцями й бачили успіх месопотамських міст, могли дозволити місцевим жерцям перетворитися на королів, а амбітні жерці, бачивши розквіт релігійних лідерів Уруку, могли умовляти, обманювати чи застрашувати селян, аби їм надали таких самих повноважень. У будь-якому разі люди, що віддавали перевагу землеробському способові життя, могли опиратися утворюванню держави не більше, ніж мисливці-збирачі за кілька тисяч років до того могли протидіяти становленню землеробства.

Втілювання богів

 оки близько 5000 років до н. е. перші землероби тяжко працювали, аби виростити зерно на рівнинах Месопотамії, ще безстрашніші сміливці вирушали з долини Йордану через Синайську пустелю випробовувати свій талан біля Нілу. Єгипет мав мало придатних до одомашнювання рослин і відставав від Горбистих Схилів у запроваджуванні землеробства, але новий стиль життя одразу пишно розквітнув, коли туди завезли потрібне насіння та тварин. Ніл щороку розливався саме тоді, коли цього потребував врожай, а великі оази, багаті на дощі, підтримували землеробство далеко на територіях, де нині пустеля.

Проте ці переваги означали, що зникнення мусонів близько 3800 років до н. е. завдало Єгиптові навіть більшої шкоди, ніж Месопотамії. Багато єгиптян полишили свої оази та скупчилися в долині Нілу, де було багато води, але мало землі, особливо в Верхньому Єгипті[91], де долина вужча. Як і в Месопотамії, розв'язати проблему могла лише організація. Розкопані поховання свідчать, що лідери поселень Верхнього Єгипту грали і військову, і релігійну ролі. Успішні керівники багатішали, коли їхні поселення здобували нові землі; неуспішні керівники зникали. Отже, на 3300 роки до н. е. сформувалися три невеликі держави. Кожна з них мала багате кладовище, де ранніх королів — якщо це для них не зависокий титул — у супроводі золота, зброї та імпорту з Месопотамії покладали спочивати в похованнях, що мавпували месопотамійську архітектуру.

Королівства воювали, аж поки на 3100 роки до н. е. лишилося одне. В цій точці масштаби королівських пам'ятників почали вибухово більшати, до того ж раптово з'явилося єгипетське єрогліфічне письмо. Напевне, письмом володіла лише вузька група, як у Месопотамії, проте від самого початку єгипетські тексти містили не лише бюрократичні звіти, а й оповіді. Один знаменний напис каже, що король Верхнього Єгипту на ім'я Нармер близько 3100 року до н. е. завоював Нижній Єгипет, тоді як згідно з іншим тут брав участь дехто на ім'я Король Скорпіон[92]. Пізніші тексти згадують також завойовника на ім'я Менес (можливо, це та сама особа, що Нармер). Попри заплутаність деталей, основна оповідь очевидна: близько 3100 року до н. е. долину Нілу об'єднано в найбільшому королівстві з усіх, що доти бачив світ. Його населення могло досягати мільйона осіб.

Після 3100 року до н. е. матеріяльна культура Верхнього Єгипту швидко поширилася на всю долину Нілу. Можливо, нижньоєгиптяни (чи добровільно, чи через потребу не програти змагання) наслідували верхньоєгипетський спосіб життя подібно до того, як на кілька тисяч років раніше відбувалася експансія землеробства, чи до того, як культура Уруку розповсюджувалася в тогочасній Месопотамії. Проте цього разу ми маємо явні свідчення, що населення Верхнього Єгипту, зорганізоване в державу, зростало швидше, ніж сільське населення Нижнього Єгипту, й що політична уніфікація частково зводилася до південно-північної колонізації.

Попри всі спільні риси експансія Уруку в Месопотамію після 3500 року до н. е. та верхньоєгипетська експансія після 3300 року до н. е. мали різні наслідки. По-перше, саме тоді, коли Нармер/Менес/Король Скорпіон після 3100 року до н. е. взявся підкорювати Нижній Єгипет, експансія Уруку раптово припинилася. Сам Урук згорів, а більшість пізніших поселень з матеріяльною культурою в урукському стилі збезлюділи. Чому — лишається загадкою. Коли близько 2700 року до н. е. в текстах постає більше інформації, південні месопотамійці, що тепер називали себе шумерами, були поділені між тридцятьма п'ятьма містами-державами, кожна зі своїм боговитим королем. Після розпаду Уруку найбільшим західним осередком став об'єднаний Єгипет.

Чому Єгипет та Месопотамія розійшлися, досі ніхто не пояснив. Можливо, Єгипет, із його єдиною річковою долиною та дельтою, кількома оазами та пустельним оточенням, було легше завойовувати, ніж Месопотамію з двома річками, численними притоками, де міг триматися опір, та навколишніми горбами, де було чимало цілком життєздатних суперників. Чи, можливо, Нармер тощо просто приймав кращі рішення, ніж нині безіменні королі Уруку. Чи, може, вирішальним був якийсь цілком інший чинник. (До цього питання я повернуся пізніше.)

Є ще одна велика відмінність між Месопотамією та Єгиптом. Шумерські королі проголошували себе богоподібними, а єгипетські королі проголошували себе богами. Серіял про Зоряну браму, відгалузок від фон-Денікенової книжки, пропонує просте пояснення: Нармер та його гурт були справжніми космонавтами, тоді як королі Уруку були просто друзями космонавтів. Але хоч як це привабливо простолінійно, немає жодних свідчень на підтвердження, тоді як є досить багато свідчень про те, що фараони (так називали єгипетських королів) дуже багато робили заради пропагування свого образу в ореолі боговитости.

Самовибожнювання більшість теперішніх людей сприймають як психічний відхил; п'ять тисяч років тому це також не було загальником. То як то сталося? Нармер та його друзі не залишили звітів (боги не мусять пояснювати свої вчинки), тому найліпший ключ до розв'язку міститься у значно пізніших оповідях про Александра Великого з Македонії. Александер завоював Єгипет 332 року до н. е. та проголосив себе фараоном. Борючися за владу з власними генералами, він вважав за потрібне поширити чутку, що він, подібно до раніших фараонів, справді був богом. Македонці сприйняли це не надто серйозно, тому Александер підвищив ставки. Коли його армія досягла теперішнього Пакистану, він зібрав десятьох місцевих мудреців і наказав їм, під загрозою смертної кари за неправильну відповідь, відповісти на десять його найглибших запитань. Коли дійшла черга сьомого мудреця, Александер спитав його: "Як може людина стати богом?"[93] Філософ відповів просто: "Якщо зробить те, чого людина зробити неспроможна"[94]. Легко собі уявити, як Александер шкребе потилицю та гадає: "Чи я знаю когось, хто нещодавно зробив таке, чого ніхто досі зробити не міг? — І, мабуть, сам собі дає очевидну відповідь, — Так. Це я. Я здолав Перську імперію. Цього не міг зробити жоден смертний. Я — бог, і годі почуватися погано після вбивства друзів, що мені заперечували".

Можливо, Александер чи його прихильники все це вигадали, але насправді реальність цієї оповіді важить не більше, ніж той факт, що 320 року до н. е. найкращим способом, у який король міг поширити ідею про свою боговитість, були надлюдські військові здобутки. Можна лише здогадуватися, чи такий спосіб був найкращим трьома тисячами років раніше, але, об'єднавши долину Нілу, Король Скорпіон, Нармер та/чи Менес безперечно зробили те, чого годі було сподіватися від смертної людини. Самовибожнювання стало прийнятним, мабуть, саме через злиття боговитого короля з великим завойовником.

Це був не єдиний вдалий хід фараонів. Перші королі Верхнього Єгипту напевне мали набути таких самих організаційних навичок, як зверхники Уруку, переконати людей віддати їм ресурси та визнати центральне врядування, а пізніші фараони вже мали місцеві еліти з цілої долини Нілу за своїх менеджерів. Фараони збудували нову столицю в Мемфісі, стратегічно вдало розташованому між Верхнім та Нижнім Єгиптом, і залучили до себе регіональних Грандів. В Мемфісі фараони розподілили контроль за призначанням на посади й надали кишеньковим аристократам, що долучилися до системи, повноваження підтримувати її функціювання. Місцеві зверхники визискували прибутки з селян, намагаючися дістати якомога більше й водночас не зробити життя селян неможливим. Потім вони передавали кошти вгору ланцюгом і тим самим ланцюгом отримували за це згори королівську прихильність.

Успіх фараонів залежав частково від політиканів та підлабузників, а частково від пишних видовищ. Статус богів, а не просто їхніх друзів, безперечно полегшував завдання. Яка місцева "шишка" не захоче працювати на бога? Аби ще підстрахуватися, фараони створили потужну символьну мову. Незабаром після 2700 року до н. е. художники короля Джосера винайшли стилі різьблення єрогліфів та подавання імен богокоролів, що проіснували п'ятсот років. Джосер розумів теологічну вразливість факту, що безсмертна істота вмирає, і винайшов вершинний символ королівської влади в Єгипті — піраміди, де мали перебувати боговиті трупи. 450-футова Велика Піраміда короля Хуфу, збудована близько 2550 року до н. е., залишалася найвищою спорудою в світі, аж поки 1880 року н. е. її не перевершив Кельнський собор в Німеччині. А найважчою спорудою вона лишається й досі — її вага десь близько мільйона тонн. Споруджували її тисячі робітників, що протягом десятиріч добували каміння, перевозили його Нілом, потім тягли до місця призначення. Так зване робітниче поселення біля підніжжя піраміди належало свого часу до найбільших міст світу. Завдання нагодувати робітників та організувати їхній рух потребувало величезного стрибка чисельности та повноважень чиновництва, а приєднування до робітничих бригад давало трансформаційний досвід селянам, що до того ніколи не полишали домівок. Якщо до появи пірамід хтось мав сумнів щодо боговитости фараонів, то після їхнього постання такі сумніви, безперечно, зникли.

Шумерські міста-держави рухалися в тому самому напрямі, але значно повільніше та обережніше. Згідно з текстами, кожне місто було поділене на "громади", що складалися з багатьох моногамних родин. На чолі кожної громади була одна родина, що організовувала її землю та працю. Решта родин були поранжовані, деякі працювали на полях, інші займалися ремеслами, виконуючи свої квоти в обмін на пайки. На чолі найбільших та найбагатших громад теоретично були боги, під їхньою орудою могли бути тисячі акрів землі та сотні працівників. Чоловіки, що керували цими громадами для богів, зазвичай були міськими лідерами, а король очолював громаду бога, що був міським патроном. Обов'язком короля було дбати про інтереси бога, свого патрона. Якщо король виконував свої обов'язки добре, його бог процвітав; якщо погано — богові акції падали.

Після 2500 року до н. е. почалися проблеми. Вдосконалене землеробство давало людям змогу утримувати більші родини, зростання населення спричиняло конкуренцію за добру землю та ефективніші способи воювати за неї. Деякі міста перемагали й підкоряли інших. Теологічні ускладнення були так само делікатними, як смерть єгипетських богокоролів: якщо король дбав про інтереси свого патрона бога, то що робити, коли його підкорює інший король, що діє в інтересах іншого бога? Жерці запропонували теорію "храмового міста", що робила релігійну єрархію та інтереси богів незалежними від королів. Успішні королі у відповідь проголосили себе чимось більшим, ніж представники богів. Близько 2440 року до н. е. один король проголосив себе сином бога, свого патрона, а в обігу з'явилися поеми про те, як король Уруку Гільгамеш мандрував поза цим світом у пошуку безсмертя. Разом вони утворили Епос про Гільгамеша, найдавніший світовий шедевр, що зберігся до нашого часу.

Володарі шукали нових місць демонстрації своєї могутности. Одним із них був, мабуть, Королівський цвинтар в Урі, найвизначніша археологічна знахідка в Месопотамії. Розкішні золоті та срібні вироби, покладені до могил, подібно до фараонових пірамід, наводять на думку про понадсмертний статус померлих, а сімдесят чотири людини, яких отруєно, аби супроводжувати королеву Пуабі до іншого світу, свідчать про те, що боротьба володарів за родинні зв'язки з богами могла бути поганою новиною з погляду простих шумерців.

Конфлікт досяг вершини близько 2350 року до н. е. Були бурхливі повстання, збройні напади та революційний перерозподіл майна та священних прав. 2334 року чоловік на ім'я Сарґон (що, досить підозріло, означає "законний володар" — можливо, він узяв це ім'я після захоплення влади) заснував нове місто, Акад. Можливо, воно лежить під Багдадом і — що не дивно — досі не розкопане. Глиняні таблички з інших поселень свідчать, що, замість битися з іншими шумерськими королями, Сарґон грабував Сирію та Ліван доти, доки зміг оплачувати повновартісну армію в п'ять тисяч осіб. Тоді він повернувся до шумерців і заходився дипломатією та збурюванням підкорювати їхні міста.

У підручниках Сарґона часто називають першим у світі будівником імперії, але насправді те, що робив він та його акадські послідовники, не надто сильно відрізняється від діяльности єгипетських об'єднувачів вісьмома сторіччями раніше. Сам Сарґон не став богом, але його онук Нарамсин близько 2240 року до н. е., після придушення повстання, оголосив, що вісім шумерських богів запрошують його до своїх лав. Шумерські художники почали зображувати Нарамсина більшим за реальний розмір і з традиційними атрибутами боговитости, рогами.

До 2230 року до н. е. двійко західних осередків у Шумері та Єгипті потужно затулили первісний осередок на Горбистих Схилах. У відповідь на екологічні проблеми люди будували міста; у відповідь на конкуренцію між містами вони створили мільйонні держави, де панували боги чи боговиті королі й керували чиновники. Позаяк боротьба в осередку сприяла суспільному розвиткові, мережа міст поширилася на простіші землеробські поселення Сирії та Леванту та через Іран до кордонів теперішнього Туркменистану. На Криті скоро теж почали будувати палаци; імпозантні кам'яні храми піднеслися вгору на Мальті; укріплені міста поцяткували південно-східне узбережжя Іспанії. Далі на північ і на захід землероби заповнили всі екологічно прийнятні ніші, а на найдальшому окрайку західного світу, де Атлантичний океан товчеться біля холодних берегів Британії, постав Стоунгендж, найзагадковіший пам'ятник з усіх, що за оцінками забрав 30 мільйонів годин праці. Якби хтось із фон-Денікенових космонавтів відвідав Землю близько 2230 року до н. е., він, мабуть, дійшов би висновку, що далі в чужинських втручаннях немає потреби: розумні шимпанзе стабільно штовхали суспільний розвиток вгору.

Дикий Захід

 овернення ще через п'ятдесят років шокувало б космонавтів. Від одного кінця західного осередку до іншого держави розпадалися, люди воювали та полишали свої домівки. Протягом кількох наступних тисяч років низка руйнацій (слово, що звучить нейтрально, але охоплює жахливе розмаїття масових убивств, лиха, воєн та злиднів) відправила Захід у дикий галоп. І на запитання, хто чи що зруйнував суспільний розвиток, ми дістаємо дивовижну відповідь: суспільний розвиток має винуватити себе.

Одним з головних способів, що ними люди намагалися поліпшити себе, завжди був рух інформації, товарів та самих людей. Те, чого багато тут, може бути забраклим і цінним ось там. В результаті громади на всіх рівнях суспільства з'єднуються дедалі складнішим павутинням. Чотири тисячі років тому храмам та палацам належала найліпша земля, але замість поділити її між селянськими родинами, що намагалися вирощувати все потрібне, централізована бюрократія вешталася цими землями та казала людям, що вони мають вирощувати. Поселення з землею, доброю на злаки, могло вирощувати лише пшеницю, інше на схилі горба могло робити вино, а третє спеціялізувалося на оброблянні металу. Чиновники могли перерозподіляти їхні вироби, знімати пінку на свої потреби, заощаджувати щось на випадок надзвичайних ситуацій та розподіляти решту як пайки. Це почалося в Уруку близько 3500 року до н. е., а тисячу років по тому стало нормою.

Мало того, королі надсилали один одному корисливі подарунки. Єгипетські фараони, багаті на золото та зерно, дарували ці товари молодшим очільникам ліванських міст, а ті у відповідь надсилали ароматний кедр, бо Єгиптові бракувало доброї деревини. Не зробити належного подарунка було дуже необачно. Обмін подарунками вкорінився у психології та посадових стосунках так само, як у економіці, але він досить ефективно сприяв рухові товарів, людей та ідей. Королі на кінцях цього ланцюжка та багато торгівців на проміжних ланках багатішали.

Нині ми зазвичай вважаємо неефективною "командну економіку", коли король, диктатор чи политбюро вказують кожному, що йому робити. Проте давніші цивілізації від них залежали. Можливо, у світі, де бракує довіри та законів, що змушують працювати ринок, це найкращий можливий варіянт. Але він ніколи не був єдиним, тому поряд із королівськими та жрецькими підприємствами завжди рясніли скромніші незалежні торгівці. Сусіди займалися бартером, міняючи сир на хліб чи допомагаючи викопати туалет за догляд за дитиною. Мешканці міст та сіл торгували на ярмарках. Мандрівні ремісники завантажували горщики та сковорідки на віслюків та сновигали по дорогах. А на краях королівства, де засіяні поля доходили до пустелі чи гір, селяни за хліб та бронзову зброю вимінювали в пастухів чи мисливців-збирачів молоко, сир, вовну та тварин.

Найвідоміша оповідь про ці події походить з Юдейської Біблії. Яків був успішним пастухом на горбах біля Хеврону, там, де тепер західний берег Йордану. Він мав дванадцять синів, але лише одинадцятому, Йосипові, подарував квітчасте вбрання. Роздратовані десятеро старших братів продали барвисто вбраного батькового улюбленця торгівцям рабами, що прямували до Єгипту. Кілька років по тому, коли в Хевроні забракло харчів, Яків відрядив десятьох старших синів до Єгипту по зерно. Там вони зустріли місцевого високопосадовця, і ним виявився їхній брат Йосип, що з рабів піднявся високо щаблями фараонової служби (за загальним визнанням, після строку у в'язниці за спробу крадіжки; звичайно, його обмовили). У чудовій ілюстрації складности рішення, чи варто довіряти торгівцям, брати не здивувалися, коли невпізнаний Йосип зробив вигляд, що має їх за підглядачів і запроторив до в'язниці. Зрештою, оповідь закінчується щасливо — Яків, його сини та їхні отари переходять до Єгипту. "І набули вони володінь, — каже Біблія, — і вони розродилися й сильно розмножилися"[95].

Оповідь про Йосипа складено десь у шістнадцятому сторіччі до н. е., коли люди, що їхні імена натепер втрачено, вже протягом двох тисяч років дотримувалися того самого сценарію. Обличчя аморитів з околиць Сирійської пустелі та кутїїв з гір Ірану були знайомі в містах Месопотамії, куди вони приходили як торгівці та робітники; так само "азійців" (за тодішнім всеохопним єгипетським терміном) знали в долині Нілу. Зростання суспільного розвитку переплело економіки, суспільства та культури осередків та їхніх сусідів, що мало наслідком більшання осередків, посилювало їхнє володіння довкіллям та надавало нового руху суспільному розвиткові. Але ціною зростання складности було зростання вразливости. Це було й залишається центральним складником парадоксу суспільного розвитку.

Близько 2200 років до н. е., коли син богокороля Нарамсина Шаркалі-шарі, так само боговитий, керував Месопотамією зі своєї тронної зали в Акаді, щось пішло не так. Гарві Вайс, археолог з Єльського університету, який розкопував стоянку Тель Лейлан у Сирії, вважає, що він знає, що то було. Тель Лейлан був містом з двадцятьма тисячами мешканців у часи Сарґона, близько 2300 років до н. е., і містом-привидом через сто років. У пошуках пояснень геологи з Вайсового гурту з мікроскопічних досліджень осадів виявили, що саме перед 2200 роком до н. е. в ґрунті Тель Лейлана та сусідніх стоянок різко побільшав вміст пороху. Іригаційні канали замулилися, можливо, через поменшання дощів, і люди полишили ці місця.

За тисячу миль звідти, в долині Нілу, щось також пішло не так. В оповіді про Йосипа фараон покладався на тлумачів снів, що передбачали результати землеробства, а справжні фараони мали пристроя під назвою нілометр, що міряв рівні повеней і заздалегідь попереджав про добрі та погані врожаї. Написи з записами деяких його показів свідчать, що близько 2200 року до н. е. повені різко поменшали. Єгипет також сухішав.

Давніше, близько 3800 років до н. е., сухіша погода піднесла Урук до величі й спричинила війни, що об'єднали Єгипет. В складнішому, взаємопов'язаному світі кінця третього тисячоліття до нової ери полишання міст, як-от Тель Лейлана, означало також зникнення торгівлі, а від неї залежали ще й аморити та азійці. Це було, наче якби брати Йосипа прийшли до Єгипту купувати зерно й нікого там не побачили. Вони могли б повернутися до Хеврона і сказати батькові, що він має голодувати, або могли б піти далі у фараонові землі, торгувати чи працювати за харчі, коли це було можливо, і битися за них чи красти, коли заробити їх було неможливо.

За інших обставин акадська та єгипетська міліція могла б придушити таких зайд (економічних мігрантів чи злочинців, залежно від вашого кута зору), але близько 2200 років до н. е. такі озброєні формування розпадалися самі. Деякі месопотамійці бачили в акадських королях жорстоких завойовників, і, коли у 2190-і роки до н. е. боговитий за припущенням Шаркалі-шарі не впорався з посталими проблемами, багато жрецьких родин вирішили не мати з ним справи. Його армії розтанули, генерали проголосили себе королями, банди аморитів захопили цілі міста. Менш ніж за десять років імперія розпалася. Кожне місто само дбало про себе. Шумерський літописець писав: "Хто тоді був королем? А хто не був королем?"[96]

В Єгипті нагромаджувалася напруга між двором та аристократією. Король Пепі II, що сидів на троні протягом шістдесятьох років, виявився нездатним впоратися з викликами. Поки члени його двору інтригували проти нього та один проти одного, локальні еліти взяли справу в свої руки. На той час, коли близько 2160 року до н. е. заколот посадив на трон нову династію, в Нижньому Єгипті вже були десятки незалежних володарів та некеровних азійських банд, що грабували селян. Що ще гірше, у громадянську війну з фараоном Нижнього Єгипту час від часу втручалися високі жерці великого храму Амона в Тебах, що далі набували дедалі величніших титулів.

Десь на 2150 рік до н. е. Єгипет та Акад розпалися на кишенькові державки, що билися з вигнанцями та між собою за частки поменшалого продукту, виробленого в землеробських господарствах. Деякі воєначальники процвітали, але загальна інтонація кількох збережених текстів розпачлива. У деяких текстах бачимо натяки на те, що криза мала відгук і поза осередком. Археологам важко сказати, коли події в одному регіоні пов'язані з тим, що відбувається в іншому й ніколи не можна недооцінювати можливість простого збігу. Проте важко не помітити ширшу картину в пожежах у найбільших будівлях Греції; загибелі мальтійських храмів та спустошенні іспанських берегових фортець, все це від 2200 до 2150 року до н. е.

Більші, складніші системи західного осередку залежали від регулярних потоків людей, товарів та інформації, а раптові зміни, як-от сухіша погода в Тель Лейлані чи стареча неспроможність Пепі, їх переривали. Руйнації, як-от посуха та міграція після 2200 року до н. е., не мали спричинити хаосу але вони ефективно крутили історичну рулетку Могло трапитися будь-що, принаймні протягом короткого часу Якби Пепі мав радника, подібного до Йосипа, він міг би перетворити важкі часи на свою перевагу; якби Шаркалішарі вів розумнішу політику щодо своїх генералів та жерців, його імперія, можливо, протрималася б. Натомість головним наслідком у Месопотамії було те, що місто Ур скористалося з колапсу Акаду й утворило нову імперію, меншу за Акадську але ліпше нам відому завдяки примусовим чиновникам, що видавали дуже багато податкових квитанцій. Вже оприлюднено сорок тисяч, і ще тисячі чекають вивчення.

Шульґі, що посів трон Уру 2094 року до н. е., проголосив себе богом та запровадив культ особи. Він навіть дав Урові нову музичну форму, "Гімн Шульґі", що вихваляв його майстерність в усьому, від співів до пророцтв, і робив його зловісно схожим на північнокорейського диктатора-актора Кім Чен Іра. Проте, попри всі таланти Шульґі, по його смерти 2047 року до н. е. його імперія протягом кількох років також вибухнула ізсередини. У 2030-і роки грабіжницькі напади стали такою серйозною проблемою, що Ур відгородився від аморитів стомильною стіною. 2028 року міста все одно почали виходити з податкової системи Уру і близько 2020 року державні фінанси зазнали краху. Як повтор падіння Акаду, почав лютувати голод, коли деякі генерали спробували реквізувати зерно на потреби Уру, а інші оголосили себе незалежними. У шумерській поемі Плач за Уром читаємо: "Голод заполонив місто, як вода. Люди хапають повітря, наче оточені водою. Король важко дихає в своєму палаці, сам-один, його люди покидали зброю..."[97]. 2004 року до н. е. нападники сплюндрували Ур і забрали його останнього короля у рабство.

Месопотамія розпалася, водночас Єгипет знову об'єднався. 2056 року до н. е. у Тебах високі жерці Верхнього Єгипту, що тепер діяли як самодостатні королі, перемогли своїх основних суперників, а 2040 року встановили панування в усій долині Нілу. На 2000 рік до н. е. західний осередок мав майже такий самий вигляд, як за тисячу років до того, з Єгиптом, об'єднаним під владою богокороля, і Месопотамією, поділеною на міста-держави під владою королів, що в найліпшому випадку були лише богоподібними.

Тоді, понад чотири тисячі років тому, розмитий дикий рух західного осередку наочно виявив деякі фундаментальні сили суспільного розвитку. Суспільний розвиток не є подарунком чи закляттям, що наклав на людство Кларків моноліт чи фон-Денікенові чужинці. Це щось таке, що ми робимо самі, але не на свій власний розсуд. Як я писав у вступі, основою є те, що ми ледащі, жадібні та лякливі й завжди шукаємо легших, вигідніших чи безпечніших способів робити різні речі. Від піднесення Уруку до Тебійського другого об'єднання Єгипту лінощі, жадоба та/чи страх спричиняли кожен поштовх суспільного розвитку вгору. Але люди не можуть штовхати поступ так, як самі хочуть; кожен поштовх залежить від усіх попередніх поштовхів. Суспільний розвиток кумулятивний, це справа приростових кроків, і робити їх треба в правильному порядку. Близько 3100 років до н. е. бюрократію, подібну до пізнішої на тисячу років системи Уру під владою Шульґі, зверхники Уруку могли зорганізувати не з більшим успіхом, ніж Вільям Завойовник міг би будувати комп'ютери в середньовічній Англії. Як каже прислів'я янкі, туди звідси не перестрибнути. Ця кумулятивна картина пояснює також, чому вищання суспільного розвитку постійно швидшає: кожна новація додається до попередніх та дає внесок у наступні, тобто що вищий суспільний розвиток, то швидше його зростання.

Але перебіг новацій ніколи не був спокійним. Новації означають зміни, що приносять радість та біль однаковою мірою. Суспільний розвиток творить переможців та невдах, нові класи багатих та незаможних, нові стосунки між чоловіками та жінками, між старими та молодими. Він навіть створює нові осередки, коли переваги відсталости підсилюють тих, хто до того був маргіналом. Його зростання залежить від того, що суспільства більшають, складнішають, керувати ними стає важче. Що вищий розвиток, то більше він створює загроз самому собі. Звідси парадокс: суспільний розвиток створює сили, що його підточують. Коли вони виходять з-під контролю — а особливо коли зміни довкілля примножують непевність — можуть настати хаос, руїна та колапс, як це сталося близько 2200 років до н. е. А в наступних розділах ми побачимо, що парадокс суспільного розвитку великою мірою пояснює, чому не можуть бути правильними теорії тривалої зафіксованости.

Смуга братів

 опри хаос, що охопив західний осередок після 2200 року до н. е., це не була Ніч. Колапсів, що відбулися після 2200 року, на рисунку 4.2 навіть не видно[98]. Це може бути недооцінкою масштабу руйнації, але, навіть якщо так, одне цілком очевидно: на 2000 рік до н. е. суспільний розвиток був майже на 50 відсотків вищий, ніж близько 3000 року до н. е. Суспільний розвиток зростав, західні суспільства більшали та складнішали.

До того ж осередки змінювалися по-різному. Жоден месопотамійський володар після 2000 року до н. е. не проголошував себе богом, і навіть у Єгипті фараони втратили частину свого блиску. Статуї та поезія другого тисячоліття до н. е. зображують фараонів войовничішими, знудженішими від світу та розчарованішими, ніж у третьому тисячолітті. Це має бути пов'язане з тим, що державна влада скоротилася: хоча палаци та храми далі були важливими, тепер більше землі та торгівлі було в приватних руках.

Однак найважливішою причиною того, що руйнація не повернула годинника назад, було дальше поширювання осередку через кризи й проникання до периферійних місцевостей, що знаходили нові переваги у своїй відсталості і проштовхувалися до осередку. Від Ірану до Криту люди адаптували палаци в єгипетському та месопотамському стилі та перерозподільчу економіку до плинного, часто бурхливого прикордоння з дощоживленим землеробством. На межі королі більше покладалися на військову силу ніж у іригаційних осередках, і дуже мало зазіхали на боговитість. Можливо, було важко прикидатися богоподібними, коли володарі Єгипту та Шумеру видавалися непорівнянно величнішими.

І ще раз: піднесення суспільного розвитку змінило значення географії. Доступ до басейну великої ріки у третьому тисячолітті до нової ери був критичним для розвитку, а в другому тисячолітті навіть більше переваг давало перебування на північному краю старого осередку. Пастухи на території теперішньої України близько 4000 років до н. е. одомашнили коней, а дві тисячі років по тому приборкувачі коней у степах теперішнього Казахстану почали запрягати цих потужних тварин у легкі двоколісні візки. Кілька степових пастухів, що їздили у колісницях, не впливали на осередок, але, якщо хтось мав змогу заплатити за тисячі колісниць і діставав їх, це вже була геть зовсім інша справа. Колісниці — це не танки, що трощать ворожі шереги (саме так їх полюбляють показувати режисери фільмів про вояків у сандаліях і з мечами), але армії з багатьма лучниками на рухливих колісницях робили старомодну штовханину піших вояків застарілою.

Переваги колісниць очевидні, але армії, що добре засвоїли якусь тактичну систему, часто повільно адаптують іншу. Запроваджування корпусів добре вишколених колісничників могло перетворити точковий порядок піхотних армій на хаос і привести до влади цілком нові еліти. Попри фрагментарність свідчень, видається, що єгиптяни та месопотамійці з їхніми глибоко вкоріненими єрархіями дуже неповорітко запроваджували нові системи ведення бою. Нові північні держави, як-от загадкові хурити, що, як видається, мігрували до північної Месопотамії та Сирії з Кавказу після 2200 років до н. е., були гнучкішими. Степові зв'язки хуритів давали їм легкий доступ до нової зброї, а їхня менш жорстка суспільна структура, можливо, створювала менше бар'єрів проти адаптації. Ані вони, ані касити з західного Ірану, ані хети з Анатолії[99], гіксоси з теперішнього Ізраїлю та Йорданії чи мікенці з Греції не мали організації, порівнянної з Єгиптом чи месопотамійським містом Вавилоном. Але натоді це не мало значення, бо колісниці давали цим доти периферійним народам таку перевагу в веденні війни, що вони могли грабувати своїх старших багатших сусідів чи навіть перемагати їх. Гіксоси наполегливо йшли до Єгипту, близько 1720 року до н. е. збудували власне місто, а 1674 року до н. е. захопили трон. Хети 1595 року до н. е. здолали Вавилон, а касити невдовзі взяли гору над месопотамійськими містами. Близько 1500 року до н. е. хурити створили королівство Мітані, а мікенці завоювали Крит (рис. 4.4).

Це були бурхливі часи, але в великому масштабі перевороти лише збільшували осередок і не спричиняли спадів розвитку. У Месопотамії головним наслідком поневолювання, депортацій, масових убивств та грабунків було те, що місцевих володарів заступили імігранти з півночі. У Єгипті, де 1552 року до н. е. повстання під орудою Теб вибили з країни гіксосів, не відбулося навіть таких змін. Проте на 1500 рік до н. е. навколо північного краю старого осередку сформувалися нові королівства, що розвивалися дуже швидко й силою проклали собі шлях до збільшеного варіянту цього осередку. Великі держави тепер були пов'язані так щільно, що історики називають наступні три сторіччя Міжнародною ерою.

Торгівля стрімко зростала. Нею переповнені королівські тексти, а листи чотирнадцятого сторіччя, знайдені в Амарні в Єгипті, показують, як королі Бабилону, Єгипту та нових потужних держав Асирії, Мітані та хетів торгуються за посади, просять подарунків та одружують принцес. Вони створили спільну дипломатичну мову й зверталися один до одного, як до братів. Володарів другого ряду, виключених з клубу великої влади, вони називали "слугами", але щодо рангу можна було передомовлятися. Наприклад, Ахіява (імовірно, грецька держава) була потужною силою на кордоні. В архіві Амарни листів з Ахіяви немає, але коли король хетів у договорі тринадцятого сторіччя перелічує "королів, рівних мені за рангом"[100], він називає "короля Єгипту, короля Бабилону, короля Асирії та короля Ахіяви". Проте, добре подумавши, Ахіяву він зі списку викреслює.

Що більше "брати" мали до діла один з одним, то жорсткішим ставало їхнє братнє суперництво. Вторгнення гіксосів у вісімнадцятому сторіччі до н. е. травмувало єгипетську еліту, розхитало їхнє відчуття, що непрохідні пустелі захищали їх від нападів. Налаштовані відвернути будь-що подібне, вони перетворили свою доволі ненадійну міліцію на постійну армію з кар'єрними офіцерами та новітнім колісничним військом. До 1500 року до н. е. вони просунулися узбережжям Середземного моря до Сирії, набудувавши по дорозі фортів.

Близько 1400 років до н. е. почалася стародавня гонитва озброєнь і ті, хто відстав, мали чималі проблеми. Між 1350 та 1320 роками до н. е. хети та асирійці проковтнули Мітані. Асирія втрутилася у вавилонську громадянську війну, а близько 1300 року до н. е. хети зруйнували Арцаву, ще одного сусіда. Хети та єгипетські королі вели смертельну холодну війну, зі шпигунами та таємними операціями, за контроль над сирійськими містами-державами. 1274 року до н. е. війна перетворилася на гарячу, й біля Кадеша зійшлися найбільші армії світу, десь тридцять тисяч піших вояків та п'ять тисяч колісниць з кожного боку. Рамзес II, єгипетський фараон, явно потрапив у пастку. Позаяк він був богом, це, звичайно, не становило проблеми, і в оповіді, виставленій у щонайменше сімох храмах, Рамзес нам розповідає, що він шаленів, як Рембо:

Його Величність [Рамзес] приголомшив усі сили ворожих хетів; разом з їхніми великими провідниками та усіма братами, а також керівниками усіх країн, що прийшли з ними, їхні піші вояки та їхні колісничники попадали обличчями вниз один на одного. Його Величність повбивав їх усіх на місці; вони простяглися перед його кіньми, і Його Величність був сам, і з ним більше нікого.[101]

"Потім, — каже Рамзес, — "підлий керівник хетів" благав миру" (принаймні міг би).

Видобувати військову історію з пихатих розповідей богокоролів нелегко, але всі інші свідчення говорять, що, прямо супротивно до своїх хвастощів, Рамзес того дня ледве уникнув засідки хетів. Хети просувалися далі узбережжям до 1258 року до н. е. і зупинилися лише через те, що встряли у нові війни, з Асирією в горах південно-східної Анатолії та з грецькими авантюристами на західному березі Анатолії. Деякі історики вважають, що Гомерова Іліада, грецька епічна поема, написана п'ятьма сторіччями пізніше, віддалено відбиває війну 1220-х років до н. е., коли грецькі сили оточили Трою, васальне місто хетів, а 1225 року до н. е. далеко на південному сході ще жахливіша облога скінчилася тим, що Асирія спустошила Вавилон.

Це була немилосердна боротьба. Поразка могла означати цілковите знищення — чоловіків вбивали, жінок та дітей забирали у рабство, міста перетворювали на купи уламків та прирікали на забуття. Отже, заради перемоги жертвували усім. Постали нові мілітаризовані еліти, значно багатші за своїх попередників, їхня внутрішня ворожнеча набула нової гостроти. Королі зміцнювали свої палаци чи будували собі цілком нові міста, де нижчі верстви не порушували б їхнього спокою. Податки та вимоги примусової праці різко зросли, злітали вгору борги аристократів, що позичали гроші на розкішне життя, а селяни, аби вижити, мусили закладати свої врожаї. Королі зображували себе пастирями своїх людей, але здебільшого стригли своїх овець, замість захищати їх. Вони боролися за контроль над працею та примушували цілі народи працювати у своїх будівельних проектах. Євреї, що гарували в фараонових містах, віддалені нащадки синів Якова, що колись мігрували до Єгипту з такими високими надіями, просто найвідоміші з цього поневоленого населення.

Після 1500 років до н. е. державна влада зміцніла, західний осередок поширювався далі. Грецьку кераміку знайдено на берегах Сицилії, Сардинії та в північній Італії. Це дає підстави припустити, що інші товари, цінніші, але археологічно менш видні, також пересувалися на великі відстані. Археологи, що пірнали біля берегів Анатолії, виявили дивовижні свідчення про механіку торгівлі. Наприклад, на кораблі, що розбився біля Улубуруну близько 1326 року до н. е., було міді та цини досить, щоб зробити десять тонн бронзи, а ще чорне дерево та слонова кістка з тропічної Африки, кедри з Лівану, скло з Сирії та зброя з Греції та території теперішнього Ізраїлю. Якщо стисло, команда корабля, так само строката, як вантаж, збирала, мабуть, потроху будь-чого, що могло дати зиск, по кілька виробів у кожному порту на своєму шляху.

Береги Середземного моря також опинилися в осередку. Багаті могили, що містять бронзову зброю, наводять на думку, що сільські ватажки на Сардинії та Сицилії перетворилися на королів, а з текстів дізнаємося, що молоді чоловіки з цих островів полишали свої села й шукали долі як найманці у війнах. Сардинійці діставалися Вавилона і навіть теперішнього Судану, де єгипетські армії просувалися на південь у пошуках золота, знищували по дорозі тамтешні держави й будували храми. Ще далі, у Швеції, провідників ховали з колісницями, символом найвищого статусу в осередку, та іншим привозним військовим обладунком для посмертного використання, зокрема гострими бронзовими мечами.

Коли Середземне море перетворилося на нове прикордоння, зростання суспільного розвитку знов змінило значення географії. У четвертому тисячолітті до нової ери розвиток іригації та міст зробив долини великих річок у Єгипті та Месопотамії ціннішим майном, ніж старий осередок на Горбистих Схилах, а в другому тисячолітті вибух торгівлі з віддаленими країнами зробив ще ціннішим доступ до широких водних шляхів Середземного моря. Після 1500 років до н. е. бурхливий західний осередок увійшов у нову еру поширювання.

Десять тисяч ґуо під небом

 рхеологи часто страждають від недуги, що її я називаю єгипетськими заздрощами. Не важить, де ми копаємо чи що викопуємо, все одно завжди видається, що якби то був Єгипет, ми знайшли б щось іще краще. Тому відчуваєш певне полегшення від того, що єгипетські заздрощі зачіпають людей і в інших ділянках життя. 1995 року державний секретар Сун Цзянь, один з провідних адміністраторів у китайській науці, здійснив офіційний візит до Єгипту. Йому не надто сподобалося чути від археологів, що єгипетські старожитності давніші за китайські, тому по поверненні до Пекіна він вирішив з'ясувати, як воно насправді, й започаткував проект Хронологія трьох династій. По чотирьох роках та двох мільйонах доларів було повідомлено про знахідки. Старожитності з Єгипту справді давніші за китайські. Але тепер ми принаймні точно знаємо, на скільки давніші.

У другому розділі ми побачили, що землеробський спосіб життя почав розвиватися на Заході близько 9500 років до н. е., на понад дві тисячі років раніше, ніж у Китаї. Близько 4000 років до н. е. землеробство поширилося на периферійні території, зокрема Єгипет та Месопотамію, а коли після 3800 року до н. е. мусони зсунулися на південь, ці нові землероби заради самозбереження створили нові міста та держави. Схід також мав багато сухих периферійних територій, але на 3800 роки до н. е. землеробство їх ще майже не заторкнуло, тому настання холоднішої та сухішої погоди не спричинило піднесення міст та держав. Натомість життя землеробів, мабуть, полегшало, коли теплі вологі долини рік Янцзи та Хуанхе стали трохи сухішими та придатнішими до освоювання. Хоч як це важко уявити собі нині, але долина Хуанхе близько 4000 років до н. е. була здебільшого субтропічним лісом і на місці теперішніх закоркованих машинами вулиць Пекіна сурмили слони.

На відміну від Єгипту та Месопотамії, у Китаї четвертого тисячоліття до нової ери замість переходу до міст та держав відбувалося стабільне невидовищне зростання населення. На ділянках, звільнених від лісів, поставали нові поселення; старі селища переростали в містечка. Що ліпше люди давали собі раду зі здобуванням енергії, то більше вони множилися й більше тиснули самі на себе. Отже, подібно до мешканців Заходу, вони майстрували та експериментували, шукали шляхів вичавити якомога більше з ґрунтів, ефективніше самоорганізовуватися та забирати бажані речі в інших. Більші поселення оточено міцними укріпленнями з насипної землі, що наводить на думку про конфлікти, а деякі поселення закладено більш впорядкованим чином, що наводить на думку про планування на рівні громади. Будинки побільшали, в них знайдено більше предметів, що вказує на повільне зростання рівнів життя. Зросли й відмінності між будинками, що може означати, що багатші селяни відокремлювали себе від сусідів. Деякі археологи вважають, що розподіл знарядь в будинках виявляє також появу ґендерних відмінностей. В кількох місцях, зокрема в Шаньдуні (рис. 4.5), деякі люди — здебільшого чоловіки — знайшли місце останнього спочинку у великих могилах з більшою кількістю пожертв, ніж в інших, а в кількох могилах знайдено навіть майстерно вирізьблені нефритові прикраси.

Хоч які гарні ці нефритові речі, археологам, що розкопують китайські стоянки, задатовані близько 2500 років до н. е., все одно важко уникнути єгипетських заздрощів. Вони не знаходять Великих пірамід чи королівських написів. Фактично їхні відкриття здебільшого подібні до археологічних знахідок у західних стоянках, задатованих близько 4000 років до н. е., тобто до виникнення перших міст та держав. Схід рухався таким самим шляхом, як Захід, але відставав щонайменше на п'ятнадцять сторіч і, згідно з графіком, між 2500 та 2000 роками до н. е. Схід зазнав трансформацій, дуже подібних до того, що бачив Захід між 4000 та 3500 роками до н. е.

Скрізь у долинах великих річок зміни пошвидшали, але виникла цікава картина. Найшвидші зміни відбувалися не на найширших рівнинах з найбагатшими ґрунтами, а на обмежених територіях, звідки людям, що програли боротьбу за ресурси в межах поселення чи війну між поселеннями, не було куди піти в пошуках нової домівки. На одній з невеликих рівнин Шаньдуна археологи знайшли взірець поселень нового типу, що сформувався між 2500 та 2000 роками до н. е. Одне велике місто, десь на п'ять тисяч мешканців, оточене меншими містечками-сателітами, що мали свої ще менші сателіти-села. Подібну картину, десь на півтори тисячі років давнішу, виявлено біля Сузів у південно-західному Ірані. Мабуть, таке відбувається завжди, коли політичний контроль здобуває одна громада.

Судячи з розкішних поховальних предметів у могилах деяких чоловіків, справжні королі, можливо, з'явилися в Шаньдуні після 2500 року до н. е. Кілька могил містять дуже гарні нефритові предмети, а в одній знайдено бірюзове вбрання, що дуже нагадує корону. Найцікавішою знахідкою є, втім, скромний черепок з Дингуна. Коли цей на позір непримітний уламок сірої кераміки з'явився з-під землі, розкопувані просто кинули його до кошика з іншими знахідками. Але коли його почистили в лабораторії, то побачили, що на поверхні видряпано одинадцять символів, пов'язаних з пізнішими китайськими написами, але відмінних від них. Постало питання, чи не була то верхівка айсберга широко розповсюдженого писання на псувних матеріялах? Чи мали шаньдунські королі чиновників, що залагоджували їхні справи, подібно до помічників на тисячу років раніших володарів Уруку в Месопотамії? Може бути, проте інші археологи, завваживши незвичний спосіб ідентифікації напису, запитують, чи його правильно задатовано і взагалі чи це не підробка. Відповідь дадуть лише дальші відкриття. Втім, було чи не було письмо, але володарі шаньдунських громад безперечно були могутніми. Близько 2200 років до н. е. приношення в жертву людей було звичайною справою, а деякі могили стали об'єктами культу предків.

Хто були ці зверхники? Деякі ключі може дати Таосі, стоянка, заглиблена на чотириста миль в долину ріки Фен. Це найбільше відоме поселення тих часів, що мало десь десять тисяч мешканців. Один з перших китайських палаців стояв, можливо, на величезній платформі з насипної землі, хоча єдиним прямим свідченням є оздоблений фрагмент зруйнованої стіни, знайдений у ямі. (До цього я ще повернуся.)

В Таосі розкопано тисячі поховань, що вказують на круту суспільну єрархію. Дев'ять з десяти могил невеликі, дуже мало пожертв. Приблизно одна з десяти більша, але одна зі ста (завжди чоловіча) — величезна. Деякі велетенські могили містили по дві сотні пожертв, зокрема вази, розмальовані драконами, нефритові прикраси та цілих свиней, пожертвуваних, але не з'їдених. За дивовижною аналогією з Цзяху, передісторичним цвинтарем, що ми обговорювали у другому розділі, в найбагатших могилах містилися музичні інструменти: глиняні чи дерев'яні барабани з крокодилячої шкіри, великі кам'яні дзвони та химерний мідний дзвіночок.

Коли в другому розділі йшлося про Цзяху, я згадував теорію археолога Кван-чі Чана, згідно з якою східні королі постали з передісторичних шаманів, що використовували алкоголь, музику та повторювані ритуали, аби переконати себе (та інших), що вони подорожували до світу духів і розмовляли з предками та богами. Коли Чан запропонував цю ідею, Цзяху ще не розкопали й він міг простежити свідчення лише приблизно до 3500 років до н. е. Втім, вказуючи на Таосі та подібні стоянки, він припускав, що релігійні та королівські символи давнього Китаю викристаліли саме між 2500 та 2000 роками до н. е. Близько двох тисяч років по тому в конфуційському підручнику з церемоній Ритуали Чжоу інструменти всіх тих типів, що знайдено в могилах у Таосі, перелічено як належні до елітних ритуалів.

Чан вважав, що інші літературні пам'ятки часів Ритуалів Чжоу також виявляють дещо про період до 2000 року до н. е. Один з найважливіших пасажів, хоча також і найзагадковіших, походить з книжки Весни та осені пана Люя[102], огляду корисних знань, що його склав 239 року до н. е. такий собі Люй Бувей, головний міністр держави Цинь. Люй проголосив: "Шлях Неба — коло, шлях Землі — квадрат. Мудрі королі дотримуються цього взірця"[103]. Мудрими королями названо нащадків високого бога Ді, а останній з цих мудрих королів, Юй, за припущенням, врятував людство, викопавши дренувальні канали під час повені ріки Хуанхе. В іншому тексті бачимо: "Якби не Юй, ми були б рибами"[104]. Далі йдеться про те, що вдячні люди зробили Юя своїм королем і він започаткував першу цілком людську династію Китаю, Ся.

Люй Бувей вірив у точність своєї оповіді. Є записи про те, що поблизу головного ринку столиці він повісив над її текстом тисячу золотих монет і запропонував гроші будь-кому хто покаже, що в ній треба додати чи вилучити хоча б одне слово. (На щастя, видавці вже не вимагають цього від авторів.) Але, попри зворушливу віру Люя, король Юй видається не правдоподібнішим, ніж Ной, західна версія бездоганного чоловіка, що врятував людство від потопу. Більшість істориків вважають мудрих королів цілковитою фікцією. Проте Кван-чі чан вважає, що книжка Люя зберігала правдиву, хоча й спотворену інформацію про кінець третього тисячоліття до нової ери, часи, коли на Сході формувалося щось подібне до королівської влади.

Чан побачив зв'язок між оповіддю Люя про те, що королі взяли за взірець круглість неба та квадратовість землі, та конґом, нефритовою посудиною, що з'явилася в багатих могилах в долині Янцзи близько 2500 років до н. е., а потім поширилася до Таосі та інших місць. Конґ — це нефритовий куб із просвердленим циліндричним отвором; коло та квадрат символізують єдність неба та землі. Коло-квадрат залишався емблемою могутности королівської влади до 1912 року н. е, коли впала остання китайська династія. Якщо ви продеретесь крізь натовп до Забороненого міста в Пекіні та зазирнете до темних внутрішніх приміщень палаців, то побачите, що ті самі символи — квадратова основа трону, кругла стеля — повторюються знов і знов.

Чан припустив, що, можливо, у часи Люя ще зберігалася пам'ять про давніх жерців-королів, що говорили про рух між цим світом та світом духів і використовували конґи як символи своєї влади. Чан писав, що 2500-2000 роки до н. е. — це "епоха нефритового конґа, період, коли шаманізм та політика об'єднали сили й постав панівний клас, базований на монополії шаманізму"[105]. Найдосконаліші конґи були королівським скарбом, найбільший з них, із вирізьбленими зображеннями духів та тварин, дістав у археологів (чий гумор передбачити неможливо) назву Кінґ Конґ.

Якщо Чан правий, релігійні фахівці перетворилися на панівну еліту між 2500 та 2000 роками до н. е., великою мірою так само, як у Месопотамії на тисячу років раніше. Нефрит, музику та храми на платформах з натоптаної землі вони використовували як підсилювачі своїх звернень до богів. Одне місто навіть мало святилище в формі конґа (звичайно, невелике, лише двадцять футів у поперечнику, і лише на низькій платформі).

Близько 2300 років до н. е. Таосі був подібний до Уруку під час становлення, з палацами, платформами та зверхниками в перебігу набування боговитости. Аж раптом цього не сталося. Елітний комплекс був зруйнований — саме тому, як я зазначав трохи вище, єдиним слідом палацу є фрагмент стінової панелі, що його знайшли у засміченій ямі. Сорок скелетів, деякі розчленовані чи з устромленою в них зброєю, опинилися в канаві, де стояв палац, деякі з найбільших могил на цвинтарі пограбовано. Таосі зсівся до половини свого попереднього розміру, а лише за кілька миль звідти виросло нове велике місто.

Одна з вад археології полягає в тім, що ми часто бачимо наслідки того, що робили люди, але не бачимо причин. Ми можемо розпалити пристрасті (Варвари спалили Таосі! Таосі зруйнувала громадянська війна! Внутрішні чвари роздерли Таосі на дві частини! Новий сусіда пригноблює Таосі! тощо), але навряд чи зможемо сказати, що ж відбулося насправді. У цьому випадку найкраще, що можна зробити, це розглянути падіння Таосі як частину ширшого процесу. Близько 2000 років до н. е. мешканці полишили й найбільші стоянки в Шаньдуні, населення меншало в усьому північному Китаї — звичайно, у той самий час, коли посуха, голод та політичний колапс виснажували Єгипет та Месопотамію. Чи могли кліматичні зміни спричинити кризу в масштабі цілого Старого Світу?

Якби в Таосі фіксували рівні повеней хуанхеметром, подібним до єгипетського нілометра, або якби китайські археологи провадили мікроморфологічні досліджування, подібні до студій в сирійському Тель Лейлані, ми могли б щось сказати, але свідчень такого типу немає. Ми могли б ретельно пошукати інформацію в літературних оповідях, написаних через дві тисячі років після цих подій, хоча, так само як у разі оповідей про мудрих королів, ми не можемо сказати, чи багато їхні автори реально знали про такі давні часи.

"Під час врядування Юя, — читаємо в Веснах та осенях пана Люя, — під небом було десять тисяч ґуо"[106]. Припускаючи, що ґуо — це "замок", тобто маленька політична одиниця, базована на оточеному стінами місті, багато археологів вважають, що це досить добрий опис долини Хуанхе між 2500 та 2000 роками до н. е. Деякі науковці далі доводять, що король Юй існував насправді й що він поклав кінець епосі десяти тисяч ґуо та нав'язав їм врядування династії Ся. Літературні джерела навіть дають кліматичну причину, хоча, замість порохових улоговин типу месопотамійських, вони говорять про сильні зливи кожні дев'ять років з десяти, і саме тому Юй мусив осушувати долину Хуанхе. Щось подібне справді могло відбуватися; ще двадцять років тому, до того, як Хуанхе почала в деяких місцях пересихати, люди називали її "лихом Китаю", бо вона щороку розливалася і в середньому один раз на сторіччя міняла річище, спричиняючи величезні руйнації та вбиваючи тисячі людей.

Можливо, оповідь про Юя базується на реальній катастрофі в околі 2000 року до н. е. Чи, можливо, це лише фольклорна легенда. Ми просто не знаємо. Однак, ще раз, причини змін невідомі, проте наслідки очевидні. Міста Шаньдуна та долини Фен близько 2000 року до н. е. відкинуло назад (Таосі навіть мав монументальну платформу двадцять футів заввишки та двісті футів завширшки), а переваги відсталости, такі важливі в історії Заходу, зіграли свою роль і тут, і ще грандіозніші монументи почали заповнювати колишній затон, долину Ілю.

Нам бракує свідчень, аби пояснити, чому саме, але ілюйці не обмежувалися копіюванням Таосі. Вони створили цілком новий архітектурний стиль: замість традиційних у північному Китаї протягом тисячі років великих будівель, що їх було легко бачити й до них доступитися з усіх боків, стали будувати вкладені палаци, з внутрішніми дворами, оточеними коридорами під дахом, і лише кількома входами. Потім вони заховали палаци за високими стінами з утоптаної землі. Трактувати архітектуру — справа складна, проте ілюйський стиль може означати, що, коли влада жерців через плинне прикордоння поширилася до долини Ілю, стосунки між володарями та підданцями змінилися в нових напрямах, можливо єрархійніших.

Можна вважати цей момент східним Уруком, коли одна громада залишила позаду всі інші та перетворилася на державу з володарями, що заради виконання своїх рішень могли застосовувати силу й підвищувати податки, що платили підлеглі. Такою громадою був Ерлітоу, що між 1900 та 1700 роками до н. е. вибухово перетворився на справжнє місто з 25 000 мешканців. Багато китайських археологів вважають, що Ерлітоу був столицею династії Ся, яку начебто заснував мудрий король Юй. Некитайські науковці з цим не погоджуються і вказують, що літературні поклики на Ся починаються лише через тисячу років по тому, як Ерлітоу збезлюдів. Вони припускають, що Ся, разом із королем Юєм, може бути вигадкою. Ці критики звинувачують китайських науковців, у найкращому разі, в легковірності щодо мітології, а в найгіршому — в дріб'язковій пропаганді, що зміцнює китайську національну ідентичність, відсуваючи її джерела якомога далі в минуле. Не дивно, що такі аргументи неприйнятні.

Ця дискусія здебільшого перебуває поза темою, що нас нині цікавить, але цілком уникнути її ми не можемо. Особисто я вважаю, що династія Ся реально існувала й що Ерлітоу був її столицею, навіть якщо оповіді про Юя здебільшого належать до фольклору. У наступному розділі ми побачимо, що пізніші китайські історики досить добре передавали імена. Це виявлялося щоразу, коли їх можна було перевірити, і я просто не можу собі уявити, щоб Юй та Ся були чистою вигадкою.

Хоч би що там було насправді, Юй, Ся чи хтось іще, хто врядував у Ерлітоу, міг керувати працею в цілком новому масштабі та збудувати в новому замкненому стилі низки палаців і, можливо, храм предків на платформі з натоптаної землі. Будівництво однієї платформи, що тримає перший палац, мало забрати десь сто тисяч робочих днів. За чверть милі від неї археологи знайшли шлак, тиглі та форми на виливання бронзи, розсіяні на території близько двох акрів. Мідь була відома від 3000 років до н. е., але досить довго залишалася забавкою, використовуваною здебільшого на прикраси. Близько 1900 років до н. е., коли був заснований Ерлітоу, бронзова зброя ще була рідкісною, а камінь, кістки та мушлі залишалися звичними матеріялами, що з них в першому тисячолітті до н. е. ще довго робили зброю. Отже, ливарня в Ерлітоу була квантовим стрибком над ранішими ремеслами. Вона виробляла зброю та ремісничі знаряддя, що напевне посприяли успіхові міста, а також знаменні ритуальні предмети: дзвони, подібні до раніших зразків з Таосі, таблички з інкрустованими бірюзовими очима, тваринами та рогами, ритуальний посуд, що мав у діяметрі фут чи більше. Форми, винайдені в Ерлітоу (триніжки цзя, казанки дія, наливальні чаші цзюе, глечики для підігрівання вина хе), стали найпотужнішими східними підсилювачами релігійних послань, заступили нефритові конґи й домінували в ритуалах протягом наступної тисячі років.

Ці великі посудини знайдено лише в Ерлітоу, і якщо Чан правий у тім, що королівська влада походила від королівських претензій на місце на перетині цього та надприродного світів, то бронзовий ритуальний посуд був, мабуть, не менш важливий для влади в Ерлітоу, ніж бронзові мечі. Король Ерлітоу мав найпотужнішого підсилювача, зверхники менших ґуо могли зробити висновок, що має сенс кооперуватися з чоловіком, що його духи чують найкраще.

Однак королеві бронзовий посуд мав бути не лише знаряддям, а й головним болем. Він був надзвичайно дорогий, потребував армій ремісників та тонн і тонн міді, цини та палива — всього цього в долині Ілю було мало. На додачу до виокремлення маленького королівства (за здогадними оцінками деяких археологів на підставі картини поселень, воно займало близько двох тисяч квадратових миль) Ерлітоу мав би виряджати колоністів по сировину. Дунсяфен, наприклад, що містився на багатих на мідь горбах за сто миль від Ерлітоу, мав кераміку, подібну до кераміки Ерлітоу, та великі завали відходів від топлення міді, але зовсім не мав палаців, багатих могил чи форм на виливання посуду, не кажучи вже про сам посуд. Можливо, археологи розкопували не там, де треба, але ж вони шукали там протягом тривалого часу. Найімовірніше, мідь добували та збагачували в Дунсяфені, а потім відправляли до Ерлітоу. Це був перший колоніяльний режим Сходу.

Провідник предків

 ідсталість може мати переваги, але має й вади теж, принаймні в тім, що щойно периферія пробивається до давнішого осередку, одразу виявляється, що їй треба конфронтувати з іншими периферіями, також сповненими рішучости пробитися туди само. Близько 1650 року до н. е. Ерлітоу був найосяйнішим містом Сходу, його храми виблискували бронзовими казанами та відлунювали дзвонами та курантами. Проте лише один день пішого переходу від Хуанхе переносив авантурного міщука до бурхливого світу фортець та пересварених феодалів. Два скелети, знайдені в ямі лише за сорок миль від великого міста, мають непомильні ознаки скальпування.

Стосунки між Ерлітоу та цим диким прикордонням могли бути доволі подібними до стосунків месопотамської Акадської імперії та аморитами, де торгівля та грабіж були однаково притаманні обом сторонам доти, доки щось не порушувало рівноваги. Переворот на Сході постає в образі фортеці під назвою Яньші, збудованої близько 1600 років до н. е. лише за п'ять миль від Ерлітоу. Пізніші літературні джерела кажуть, що десь у ці часи нова група Шан скинула династію Ся. У найдавніших знахідках з Яньші матеріяльні стилі Ерлітоу постають у поєднанні з традиціями півночі Хуанхе. Більшість китайських археологів (а цього разу й багато некитайських) вважають, що Шан перетнули Хуанхе близько 1600 років до н. е., перемогли Ерлітоу та збудували Яньші, аби перевершити своїх переможених, але цивілізованіших ворогів. Ерлітоу занепадав, Яньші розквітав і перетворювався на велике місто, аж поки близько 1500 року до н. е. королі Шан вирішили, мабуть, що вже не було потреби надто пильнувати своїх колишніх ворогів, і відтак пересунулися на п'ятдесят миль на схід до нового міста Ченчжоу.

Видається так, що все, що вміли робити в Ерлітоу, в Ченчжоу робили краще чи принаймні більшим. Ченчжоу має внутрішнє місто приблизно такого розміру, як в Ерлітоу, але ще й цілу квадратову милю передмість із власною величезною стіною з натоптаної землі. За оцінками, щоб її збудувати, потрібно було вісім років праці десяти тисяч робітників. Пізніша поема пише про будівництво такої стіни: "Вони з гуркотом насипали землю / Вони натоптували її з глухим стукотом / Вони били в стіни з гучним брязкотом / Вони різьбили та карбували їх з ніжним дзеленчанням"[107]. Ченчжоу напевне відлунював гуркотом, стукотом, брязкотом та дзенькотом. Місто потребувало не одної, а кількох ливарень на бронзу; після лише однієї з них залишилося звалище відходів площею у вісім акрів. Ритуальний посуд Ченчжоу продовжував традицію Ерлітоу, але був, звичайно, величніший. Один бронзовий казан, поспіхом закопаний близько 1300 року до н. е. (можливо, під час нападу), був три фути заввишки й важив триста фунтів.

Ченчжоу поширив також колоніялізм Ерлітоу. За чотириста миль, за Янцзи, гірники в пошуках міді перелопатили долини Тунліну, поробили в породі сотні обшитих дошками шахт, спотворили пейзаж 300 000 тонн шлаку. Предмети, що вони позалишали (збережені так добре, що археологи знайшли навіть їхнє дерев'яне та бамбукове знаряддя та очеретяні спальні мати), цілком такі самі, як у столиці Шан. Коли після 3500 року до н. е. матеріяльна культура урукського стилю поширювалася Месопотамією, деякі міста, аж до планування вулиць, мали такий вигляд, наче їх скопіювали з самого Уруку. Так само колоністи Шан збудували в Панлунчені, на найлегшому шляху верхи від Тунліну до серединних земель Шан, щось на кшталт зменшеного Ченчжоу, з палацами, багатими похованнями та бронзовим ритуальним посудом у цілком розвиненому стилі Шан.

Однак жива Шан реально постає перед нами лише близько 1250 року до н. е. Згідно з легендою, 1899 року (нової ери) родич Ван Ці-жуна, керівника Імператорської академії в Пекіні, захворів на малярію й відрядив служника купити розпалого черепашого панцера, що є традиційним китайським лікувальним засобом[108]. Цей хворий Ванів родич був людиною освіченою. Побачивши на принесеному панцері низку видряпаних символів, він здогадався, що це був стародавній варіянт китайської мови. Він звернувся до Вана по його думку, й Ван припустив, що напис можна було задатувати часом династії Шан.

Ван купив ще панцерів і досить швидко розшифрував написи. Проте недостатньо швидко. Влітку 1900 року народний гнів проти Заходу вибухнув Боксерським повстанням. Імператорка-удова підтримала повстанців і призначила імперських чиновників, зокрема Вана, очолити міліційні групи. Боксери взяли в облогу комплекс чужоземних амбасад, але до Пекіна зайшли двадцять тисяч ворожого війська — японського, російського, британського, американського та французького. У відчаї, відчувши, що його життя зруйноване, Ван разом з дружиною та невісткою отруїлися та кинулися в криницю.

Кістки з написами потрапили в руки Ванового давнього товариша. Через десять років він теж помер, після безчестя та заслання на безлюдний захід Китаю, проте 1903 року спромігся оприлюднити написи у книжці. Так почалася кісткова лихоманка. Закордонні та місцеві науковці скрізь скуповували черепаші панцери; один з них пропонував три унції срібла за видряпане слово — і це в часи, коли в Пекіні робітник заробляв за день лише одну шосту унції. Погана новина полягала в тім, що це спричинило сплеск незаконних розкопок, зі стріляниною озброєних банд в картопляних полях за фрагменти черепаших панцерів. Однак добра новина була надзвичайна. Ван був правий не лише в тім, що ці обпалені панцери та кістки були найдавнішими китайськими текстами. Вони ще й містили імена королів, що точно відповідали переліку останніх володарів династії Шан у праці Сима Цяня, історика першого сторіччя до нової ери.

Торгівці старожитностями намагалися приховати джерело кісток, але невдовзі усі знали, що їх знаходили біля села Аньян. 1928 року китайський уряд почав там свої перші офіційні археологічні розкопки. На жаль, негайно постали такі самі проблеми, що й під час розкопування синантропа в Чжоукоудяні. На сусідніх територіях билися військовики з бандитами; грабіжники поховань із саморобною зброєю влаштовували стрілянину з поліцією; прийшла японська армія. Найбільша за всі часи знахідка написів у ямі, де містилося сімнадцять тисяч кісток, відбулася за годину до закриття офіційного сезону розкопок 1936 року. Археологи боролися за додаткові чотири дні та ночі, аби дістати артефакти з землі, знаючи, що, можливо, більше не матимуть змоги повернутися. Більшість їхніх знахідок зникли під час наступної десятирічної війни, але бронзовий посуд та написи 1949 року, після настання комуністичної влади, опинилися на Тайвані. І воно було того варте: знахідки в Аньяні змінили давню історію Китаю.

Розкопки засвідчили, що Аньян був останньою столицею династії Шан, закладеною близько 1300 року до н. е. Його оточена стінами територія, злокалізована лише 1997 року, займала близько трьох квадратових миль, але, так само як Ченчжоу, Аньян був значно менший за свої околиці. Храми, кладовища та ливарні на бронзу простяглися ще на дванадцять квадратових миль — це третина площі Мангетена. Одна ливарня, розкопана 2004 року, займала десять акрів. Але в осерді всього цього ритуального пейзажу, що домінував у текстах написів, була зовсім інша діяльність — домагання королів умовити предків їм допомагати.

Розкопані написи починаються від тривалого володарювання короля By Діна (1250-1192 роки до н. е.). Інформація, що в них міститься, дає змогу зібрати докупи ритуали, що їх породили. Король мав задавати питання своїм предкам, викликаючи їхніх духів з великих поховань на іншому березі річки, що текла крізь Аньян. Притискаючи нагріту палицю до панцера чи кістки, він тлумачив тріщини, що від цього виникали, а фахівці мали записати висліди на "оракульній кістці".

Обряди зробили By Діна провідником предків, тобто господарем зібрань духів недавно померлих королів, що закликає їх запрошувати своїх предків, що, своєю чергою, з нагоди справді дуже серйозних приводів запрошують усіх духів аж до Ді, високого бога. Ідея про те, що мовчазна черепаха може зробити чутними голоси предків, походить, мабуть, зі стоянок, давніших на шість тисяч років, як-от Цзяху, обговорювана в розділі 2. Королі Шан, звичайно, її поширили та вдосконалили. Археологи знайшли в Аньяні понад 200 000 оракульних кісток. Провідний західний дослідник написів Девід Кейтлі вважає, що їх було від двох до чотирьох мільйонів, на що пішло сто тисяч черепах та рогатих тварин. До ритуалів входила також пиятика, мабуть, заради того, аби ввести короля та віщунів у стан свідомости, належний під час спілкування з духами.

Королі Шан намагалися підтримувати з духами добрі стосунки й відзначали перехід своїх попередників до світу предків пишними похоронами. Знайдено вісім королівських поховань, усіх королів від 1300 до 1076 року до н. е., та незавершене дев'яте, для Ді Синя, що був на троні, коли 1046 року династія впала. Всі поховання пограбовано, але цвинтарі все одно величезні — не так через кілька тисяч тонн землі, перекиданих заради кожного поховання (за єгипетськими стандартами це дрібниця), як через справжню специфіку похоронів Шан: жорстокість.

Стародавня китайська література згадує людей, що на похоронах зверхників "йдуть слідом у смерть", однак розкопувані Аньяну жодним чином не були готові до того, що знайшли. Поховання 1001, можливо, місце спочинку By Діна, містило близько двохсот трупів: 9 на дні шахти, кожен у власній заглибині з мертвим псом та навмисне поламаним бронзовим лезом; ще 11 на карнизі навколо шахти; від 73 до 136 (важко сказати, бо тіла порубано на частини) розсіяно на схилах навколо поховання; і ще 80 на поверхні біля могили. Навколо поховань знайдено близько п'яти тисяч заглибин із жертвами, в кожній по кілька вбитих людей (здебільшого чоловіків, у декого суглоби спотворені від тяжкої фізичної праці) та тварин (від птахів до слонів). Приречені люди не йшли з життя спокійно. У декого відрубано голову, у інших відтято кінцівки, ще інших розрубано навпіл в попереку. Деяких людей зв'язано й скривлено; їх, напевне, поховали живими.

Числа приголомшливі. Оракульні кістки згадують 13 052 ритуальних убивств, і якщо Кейтлі правий, що знайдено лише 5-10 відсотків написів, то загалом могли загинути чверть мільйона людей. У середньому це четверо чи п'ятеро на день, щодня, протягом 150 років. Насправді їх скупчено навколо великих похоронів у великих оргіях рубання сокирами, криків та вмирання, коли цвинтарі буквально стікали кров'ю. Десь на три тисячі років пізніше ацтекські королі в Мексиці навмисне вели війни заради бранців, що їх згодовували своєму кровожерному богові Кецалькоатлю. Можливо, Шан робили те саме для своїх предків. Особливо вони воювали проти народу, що його називали цян — у списках жертв на оракульних кістках перелічено понад сім тисяч людей цього народу.

By Дін та його колеги, подібно до королів Заходу, розмовляли з духами на тому світі й водночас творили смерть у цьому. Саме поєднання обожнювання та війни робило їх королями, і похорон, що перетворював королів на предків, був сповнений символіки смерти. Навіть після пограбунку поховання 1004 (можливо, короля Лінь Синя, що помер близько 1160 року до н. е.) містило 731 наконечника до списа, 69 сокир та 141 шолом; а коли By Дін розмовляв безпосередньо з високим богом Ді, це було зазвичай про війну. Напис на доволі типовій оракульній кістці: "Зробивши тріщину на сорок перший день, Чжен провістив: "Якщо ми нападемо на Мафан, Ді надасть нам допомогу"[109].

За західними стандартами, армії Шан були невеликі. Найбільша з армій, згаданих на оракульних кістках, мала десять тисяч людей, це третина армії Рамзеса в Кадеші. Назви місць у написах також наводять на думку, що By Дін безпосередньо врядував на досить малому відтинку Хуанхе та в кількох віддалених колоніях, як-от у Паньлунчені. Очевидно, що він керував не об'єднаною, податкоплатною, бюрократично організованою державою типу Єгиптау, а незгуртованою групою союзників, що платили до Аньяну данину — худобу, білих коней, кістки та панцери на потреби віщування і навіть людей на жертви.

У викладі Сима Цяня, історика з першого сторіччя до н. е., що перелічив усіх королів Шан, давня китайська історія видається простою. Після мудрих королів (найбільшим з них був Юй, копач канав) були Ся, потім Шан, а потім Чжоу (три династії проекту Хронологія трьох династій). Відтоді Китай розвивався й не відбувалося нічого, вартого згадки. Проте археологія, засвідчивши, що Ерлітоу та Аньян були в своєму часі незрівнянні, водночас показала, що Сима Цянь надто спростив свою оповідь. Подібно до єгиптян та вавилонців, Ся та Шан мали справу з десятками сусідніх держав.

Археологи лише починають діставати з землі виразні залишки цих інших держав, особливо в південному та східному Китаї. Зовсім недавно, до 1986 року, ми дуже мало знали про багате королівство, що близько 1200 року до н. е. квітло далеко вгорі уздовж ріки Янцзи, в Сичуані. Але потім археологи знайшли дві ями, заповнені скарбами з Саньсиндую. Там були десятки бронзових дзвонів, дві шестифутові статуї чоловіків в коронах з величезними пильними очима, майстерно оброблені бронзові "дерева духів" вдвічі більшого розміру з витонченими металевими фруктами, листям та птахами на гілках. Розкопувані наштовхнулися на загублене королівство, а 2001 року виявили поблизу Цзиньша головне місто. За деякими оцінками, половину всіх будинків та магістралей у світі у 2010-х та 2020-х роках буде будувати Китай, отже, неможливо передбачити, якою буде наступна знахідка рятувальної команди археологів, що поспішають бути на крок попереду екскаваторів-переслідувачів.

Нам легко вважати хетів, асирійців та єгиптян окремими народами, бо їхні давні тексти відбивають різні мови й ми звикли до того, що Захід поділений на багато національних держав. Однак на Сході оповідь Сима Цяня про те, що китайці почалися від Ся й поширилися в усі боки, створює спокусу уявити ці ранні держави, що тепер лежать всередині однієї сучасної нації, як такі, що "завжди" були китайськими. В реальності давні Схід та Захід становили, мабуть, доволі подібні мережі держав-суперників, що мали деякі спільні та деякі відмінні вірування, практики та культурні форми. Вони торгували, воювали, змагалися та поширювалися. Із накопичуванням свідчень процеси зростання суспільного розвитку на давніх Сході та Заході видаються дедалі подібнішими. Можливо, колись в Аньяні був дерев'яний зал з листами на шовку та бамбуку, подібними до глиняних табличок з написами в Амарні в Єгипті, що містять дипломатичне листування з чужоземними володарями, що говорили незнайомими мовами. Король Цзиньша міг називати By Діна своїм "братом", коли вони вирішували, чи поводитися з володарями Шаньдуна, як з рівними. Можливо, By Дін навіть відряджав якусь довірливу принцесу Шан як наречену до кишенькового двору на Янцзи, де вона мала знемагати від спеки та народжувати дітей далеко від родини й тих, кого любила. Ми ніколи про це не дізнаємося.

Все розпадається

 е раз повернімо до оповіді фон-Денікенових космонавтів. Навіть якби колапс Єгипту та Месопотамії після 2200 року до н. е. здивував космонавтів, як я припускав раніше, вони відчули б лише задоволення, якби повернулися на своєму летючому тарелі до світу By Діна та Рамзеса II близько 1250 року до н. е. Цього разу справді видавалося, що їхню роботу завершено. Західний індекс суспільного розвитку досяг двадцяти чотирьох балів, приблизно втричі більшого рівня, ніж 5000 року до н. е.

Середній єгиптянин чи месопотамієць діставав десь 20 000 кілокалорій на день, а близько 5000 року до н. е. йшлося про 8000. Найбільші міста, як-от Теби в Єгипті чи Вавилон, мали близько вісімдесятьох тисяч мешканців. В містах були тисячі грамотних переписувачів, розквітали бібліотеки. Найбільші армії могли залучити п'ять тисяч колісниць, і цілком можна було припустити, що одна з держав (можливо, Єгипет чи хети) скоро створить імперію, що охопить весь осередок. Нові держави з власними палацами, храмами та боговитими королями розвиватимуться в Італії, Іспанії й ще далі. Тоді осередкова імперія їх також проковтне, аж поки одна велика держава не заповнить всю карту на рис. 4.3. Схід повторить розвиток Заходу на тисячоліття чи два пізніше; можливо, він пройде через руйнації, подібні західним. Захід, можливо, теж зазнає нових розчарувань, але так само, як раніше, вони лише дещо загальмують піднесення суспільного розвитку. Захід збереже своє лідерування, через дві тисячі років винайде викопне паливо й далі пануватиме в глобальному масштабі.

Тому, коли близько 1200 року до н. е. запалали майже всі великі міста західного осередку, від Греції до теперішнього сектору Ґаза, чужинці припустили б, що це нова руйнація, подібна до того, що відбулося 2200 чи 1750 року до н. е., — безперечно, велика, але нічого страшного в довгостроковій перспективі. Навіть коли лихо захопило палаци так раптово, що літописці ледве встигали про нього написати, чужинці не страждали б від безсоння.

Дивна глиняна табличка від приблизно 1200 року до н. е., знайдена в зруйнованому палаці в Пілосі в Греції, починається з загрозливого рядка "вартові охороняють узбережжя"[110]. Інша табличка з тої самої стоянки, написана явно поквапом, описує, схоже, людські жертви, що мали відвернути катастрофу, але текст лишається незавершеним. В Уґариті, багатому торгівельному місті на сирійському узбережжі, археологи знайшли партію глиняних листів у випалювальній пічці, де їх мали висушити перед відправленням. Уґарит був спустошений раніше, ніж будь-хто міг повернутися й забрати тексти. Ці листи про дні вмирання міста читати сумно. Один від короля хетів, що просить харчів: "Це питання життя та смерти!"[111] У іншому король Уґариту пише, що, коли його військо та кораблі пішли з міста та намагалися підтримати хетів, "ворожі кораблі прийшли сюди, спалили мої міста й заподіяли зло моїй країні".

Скрізь впала темрява, але надія була жива, поки стояв Єгипет. У храмі, збудованому на пошану собі самому, фараон Рамзес III залишив напис, що, здається, перебирає на себе уґаритську оповідь: "Чужі країни змовилися на своїх островах. Жодна земля не могла витримати їхні збройні напади"[112]. Ці чужоземці — Рамзес називає їх народами з моря — підкорили хетів, Кіпр та Сирію. Тепер, 1176 року до н. е., вони пішли на Єгипет. Але вони не врахували, що є богокороль.

Ті, що прийшли до мого кордону, їхнього сімени немає, їхнє серце та їхня душа загинули назавжди й назавжди... Їх затягли, оточили, кинули ниць на березі, вбили та звалили купами... Я змусив землі відмовитися навіть від згадування Єгипту, бо коли вони вимовлять моє ім'я у своїй землі, то згорять.

Народи з моря Рамзеса III — це, напевне, також лиходії з оповідей Пілоса та Уґарита. Серед них, за словами Рамзеса, були Шрдн, Шкрш, Днин та Прст. Єгипетські єрогліфи не передають голосних, тому ідентифікація цих назв є улюбленою справою істориків. Більшість вважають, що Шрдн вимовляли як Шерден, давня назва сардинійців, а Шкрш — це Шеклеш, єгипетська назва сицилійців. Днин — це щось менш прозоре, можливо, йдеться про данайців, ім'я, що ним пізніше Гомер називав греків. Щодо Прст певности більше — це Пелесет, єгипетська назва біблійних філістимлян.

Це добрячий коктейль з середземноморських народів; історики ведуть нескінченні суперечки щодо того, що саме привело їх до дельти Нілу. Свідчення строкаті, але деякі археологи вказують на ознаки вищання температури та меншання дощів після 1300 року до н. е. в усіх частинах західного осередку. Вони припускають, що посуха привела до повторення сценарію 2200 років до н. е., спричинила міграцію та падіння держав. Інші вважають, що в осередку настав хаос через землетруси, що дали змогу плюндрувати його й спростили грабіжникам перехід кордону. Змінилися також способи ведення бою. Нові мечі та смертоносні дротики в руках нерегулярної легко озброєної піхоти з периферійних регіонів ставали зброєю, потрібною, аби здолати блискучі, але негнучкі колісничні армії осередку. Свою роль могли зіграти й хвороби. Жахлива чума поширилася з Єгипту до хетів у 1320-і роки до н. е. Одна молитва каже: "Земля хетів, уся вона вмирає"[113]. І хоча вцілілі тексти чуму більше не згадують, вона мала повертатися, якщо це було щось подібне до епідемій краще задокументованих періодів. Близько 1200 років до н. е. населення осередку очевидно меншало. Важка правда в тім, що ми не знаємо конкретних причин кризи, хоча динаміка процесів, що за цим стоять, видається досить очевидною: раптовий зсув стосунків між осередком та його розширюваним прикордонням. Як часто бувало раніше, експансія була двогострим мечем. З одного боку, нове прикордоння на Середземному морі живило піднесення суспільного розвитку. Але, з іншого боку, експансія виявляла нові переваги відсталости й спричиняла руйнівні процеси — міграції, появу найманців, некеровні нові тактики, що загрожували встановленому порядкові. Схоже на те, що в тринадцятому сторіччі до нової ери великі володарі осередку почали втрачати контроль над прикордонням, що його самі й створили.

Хоч би які були рушії — зміни клімату, землетруси, військові зміни чи чума — але величезні маси людей посунули до осередку. Вже у 1220-і роки до н. е. Рамзес II зміцнював кордони Єгипту, селив мігрантів у пильно контрольованих містах чи записував до своєї армії, але цього було недосить. 1209 року до н. е. фараон Мернептах мусив воювати не лише проти Шердену чи Шеклешу, що з ними Рамзесові III доведеться знову боротися у 1170-і роки до н. е., але також із лівійцями та народом під назвою Акайваша (може, це Ахіява з Греції?), що об'єднаними силами нападали на Єгипет із заходу.

Переможний Мернептах радісно записав, що він відрізав 6239 необрізаних пенісів, аби визначити число мертвих ворогів, але, навіть коли він їх рахував, з півночі насувалася буря. Грецькі, хетські та сирійські міста горіли. Пізніші легенди пишуть про міграцію до Греції близько цих часів, а археологія вказує також на еміграцію. Кераміка, знайдена навколо Гази, де в дванадцятому сторіччі до нової ери оселилися філістимляни, майже ідентична грецьким вазам. Звідси випливає, що філістимляни починалися як утікачі з Греції. Інша хвиля греків осіла на Кіпрі.

Коли до міграції приєдналися втікачі зі спустошених територій, вона перетворилася на снігову лавину. Цей рух видається безнапрямним, грабунки та бійки відбувалися одночасно й скрізь. Колапс Сирії очевидно виштовхнув до Месопотамії народ, що його називають арамейцями; попри Рамзесові декларації про перемогу, колишні народи моря оселилися в Єгипті. Подібно до Греції, міграція відбувалася і всередині Єгипту, і з нього назовні. Можливо, біблійна оповідь про Мойсея та ізраїлітів, що пішли з Єгипту та зрештою оселилися на теперішньому Західному березі, відбиває саме ці роки хаосу. Мабуть, це не збіг, що першою небіблійною згадкою про Ізраїль є Мернептахова декларація у написі 1209 року до н. е. про те, що він лишив землю "порожньою, без сімени"[114].

Вже сам масштаб міграції, що почалася у 1220-і роки до н. е., применшив значення попередніх руйнацій, але навіть у 1170-і роки чужинці, що спостерігали землю зі своїх летючих тарелів, цілком могли сподіватися, що цей епізод минеться так само, як попередні. Зрештою, Єгипет не було пограбовано, а в Месопотамії асирійці фактично розширили королівство, долучивши до нього держави суперників. Але коли безлад все ще тривав ближче до кінця дванадцятого сторіччя, поступово ставало ясно, що це лихо було чимось зовсім новим.

У Греції палаци, зруйновані після 1200 року до н. е., ніхто не займав; старе чиновництво зникло. Досить багаті аристократи зберігали щось схоже на старий спосіб життя, здебільшого у гірських чи острівних маєтках, що їх легко було захищати, але близько 1125 року до н. е. по них вдарила нова хвиля руйнацій. Коли я закінчував навчання, мені подвійно пощастило (крім чудової археології, я ще й зустрів там свою майбутню дружину) розкопувати одну з таких стоянок, укріплену вершину гори в Кукунарисі на острові Парос[115]. Тутешній володар тішився розкішним життям, величними краєвидами, чудовими пляжами та троном, оздобленим інкрустацією зі слонової кістки, але близько 1100 року до н. е. катастрофа заскочила й його. Селяни нагромадили каміння, аби жбурляти в нападників, і поприводили за стіни своїх тварин (серед руїн ми знаходили скелети віслюків), але мусили відступити від вогню, коли хтось — ми так і не змогли з'ясувати, хто саме — штурмував цитадель. Такі сцени відбувалися по всій Греції, і в одинадцятому сторіччі до нової ери ті, хто вцілів, будували лише хижі з мулу. Населення, ремесла та тривалість життя — все зазнало спаду. Настали темні часи.

Греція становила екстремальний випадок, але імперія хетів теж занепала, а Єгипет та Вавилон боролися за контроль над мігрантами та грабіжниками. Селяни полишили поля, тому поширився голод. Землероби не могли платити податки, тому держави не могли збільшувати військо, а позаяк не було війська, грабунки не було кому зупиняти й місцеві лідери створювали маленькі князівства. Близько 1140 року до н. е. єгипетська імперія втратила контроль над територією теперішнього Ізраїлю. Не маючи командирів, що видавали платню, гарнізонні війська перетворилися на селян чи бандитів. У Книзі Суддів бачимо власну оповідь ізраїлітів про участь у цьому розпаді: "Того часу не було царя в Ізраїлі — кожен робив, що здавалося правдивим в його очах"[116].

Близько 1100 року до н. е. Єгипет сам почав розпадатися на частини. Теби впали; імігранти створили князівства в дельті Нілу, й незабаром Рамзес XI, офіційний богокороль, мусив виконувати вказівки свого власного візира, що захопив трон 1069 року. Протягом кількох сторіч єгипетські тіньові фараони майже не утримували великих армій, не зводили пам'ятників і навіть майже не робили записів.

Асирія, що до того видавалася великим переможцем, з посиленням руху арамейських народів втратила контроль над територією. Близько 1100 року до н. е. поля залишалися незасіяними, скарбниця спорожніла, країною скрадався голод. Простежувати ситуацію стає складніше, бо чиновники робили дедалі менше записів, а після 1050 року до н. е. раптом майже цілком перестали писати. На цей час асирійські міста спорожніли, а від імперії лишилися самі спогади.

До 1000 року до н. е. західний осередок стиснувся. Сардинія, Сицилія та Греція великою мірою втратили контакти з зовнішнім світом; воєначальники дрібнили кістяки імперій хетів та асирійців. В Сирії та Вавилоні міста вижили, але це були лише сумні зменшені відбитки метрополій другого тисячоліття до нової ери на кшталт Уґариту. Купка невеличких держав втрималася в Єгипті, але вони були слабші та бідніші за славну імперію Рамзеса II. І вперше справді понижчав суспільний розвиток. Поповзли донизу числа, що відповідають кожному з показників: на 1000 рік до н. е. люди здобували менше енергії, жили в менших містах, утримували слабші армії та менше вдавалися до писання, ніж їхні попередники близько 1250 року до н. е. Рахунки впали до рівнів шістсотрічної давнини.

Колісниці, але не богів

 лизько 1200 року до н. е., коли король By Дін все ще сидів на троні, еліта держави Шан знайшла дещо новеньке, що можна було ламати на похоронах: колісниці. Вони містяться у понад двох десятках поховань дванадцятого та одинадцятого сторіч у Аньяні (звичайно, в повному комплекті, зі вбитими кіньми та візниками). Колісниці Шан дуже подібні до колісниць, що постали у західному осередку на п'ятсот років раніше[117], тому більшість археологів згодні, що джерелом і тих, і тих є колісниці, винайдені в Казахстані близько 2000 років до н. е. Знадобилося два чи три сторіччя, поки колісниці досягли хуритів і змінили баланс влади на Заході. Поки вони подолали ще більшу відстань до долини Хуанхе, минуло вісім сторіч.

Так само, як єгиптяни та вавилонці, урядовці Шан повільно запроваджували нову зброю. Вони, напевне, дізналися про колісниці від народів ґуї та цян, своїх північних та західних сусідів — оракульні кістки згадують, що ці народи використовували колісниці у війні. У часи By Діна Шан використовували колісниці лише під час полювання, і навіть тоді не надто часто. Найповніша оповідь розповідає, як By Дін розбився, переслідуючи носорога. Він врятувався, але дехто принц Ян забився так сильно, що ціла низка оракульних кісток описує спроби викликати духів, аби ті притлумили його біль. Через сто років Шан використовували кілька колісниць на війні. Проте, на відміну від хетів та єгиптян, вони, замість збирати докупи, розосереджували колісниці серед піших вояків, можливо, аби ними пересувалися офіцери.

Стосунки Шан з північно-західними сусідами сильно нагадують стосунки месопотамійців з хуритами та хетами за п'ятсот років до того. Так само, як месопотамійці, Шан торгували та воювали зі своїми сусідами, ще й налаштовували їх одних проти одних. Одну з таких груп, Чжоу, на оракульних кістках вперше згадано як ворога близько 1200 року до н. е. Потім вони постають як союзники, але на 1150 рік до н. е. вони знов вороги, що тепер очевидно мешкають в долині Вей. Поки Чжоу ставали та переставали бути друзями Шан, вони водночас адаптувалися та сприймали ті елементи культури Шан, що їх задовольняли. Близько 1100 року до н. е. вони формували власну державу, з палацами, бронзовим посудом, віщуванням та багатими похованнями. На похороні одного гонорового Чжоу в стилі Шан розтрощили колісницю; королі Чжоу навіть одружувалися з принцесами Шан. Але потім, знов подібно до поводження месопотамійців з їхніми сусідами хуритами та хетами, що їздили на колісницях, Шан втратили контроль над ситуацією. Чжоу напевне зібрали союз південно-західних народів і близько 1050 року до н. е. вже погрожували самій великій столиці Шан, Аньянові.

Коли все пішло не так, держава Шан розпалася досить швидко, так само, як давні західні держави. Згідно з оракульними кістками, внутрішня динаміка еліти Шан від приблизно 1150 року до н. е. розладналася. Король став могутнішим, але мав менше аристократичних прибічників. Близько 1100 року до н. е. колонії Шан на півдні, можливо, розвалилися і багато союзників, ближчих до домівки (як-от Чжоу), перекинулися на інший бік.

1048 року до н. е. Ді Синь, король династії Шан, ще міг зібрати вісімсот лордів і заблокувати напад Чжоу, але через два роки все вже було інакше. By, король Чжоу, зібрав триста колісниць і обійшов Аньян, аби напасти іззаду. З поеми, можливо, тогочасної, випливає, що колісниці Чжоу були визначальними:

Військові колісниці мигтіли, Білі коні були жорсткими... Король By Швидко напав на великих Шан, І ще до заходу сонця вони благали про замирення.[118]

Ді Синь покінчив життя самогубством. By переміг деяких лідерів Шан, стратив інших та залишив сина Ді Синя васальним королем. Політичні заходи By скоро призвели до негараздів (як ми побачимо в розділі 5), але на той час розрив між Сходом і Заходом у суспільному розвитку вже різко поменшав. У землеробстві, селах, містах і державах Захід стартував на дві тисячі років раніше, але протягом третього та другого тисячоліть до нової ери лідерування Заходу поменшало до лише тисячі років.

Ще у 1920-і роки більшість західних археологів вважали, що знають, чому Китай почав наздоганяти: тому, що китайці копіювали в Заходу майже все — землеробство, кераміку, будівництво, металургію, колісниці. Сер Ґрафтон Еліот Сміт, британський анатом, що працював у Каїрі, так сповнився ентузіязму, що навіть спромігся дати заздрісникам Єгипту погане ім'я. Де і на що б він не дивився — піраміди, татуювання, оповіді про карликів та велетнів — Еліот Сміт бачив копіювання єгипетських архетипів, позаяк, як він сам себе переконав, єгипетські "діти Сонця"[119] несли "геліолітичну" (сонцеву та кам'яну) культуру по світі. Він дійшов висновку, що, коли до цього підійти правильно, всі ми єгиптяни.

Дещо з цього видавалося хибним навіть тоді, а від 1950-х років археологія стабільно спростовувала майже всі декларації Еліота Сміта. Східне землеробство постало незалежно. Східняки застосовували кераміку на тисячі років раніше за західняків. Схід мав власні традиції монументального будівництва. Навіть людські жертви були незалежним винаходом Сходу. Проте, попри всі ці знахідки, деякі важливі ідеї безперечно потрапили на Схід із Заходу і насамперед виробляння бронзи. Цей метал, такий важливий в Ерлітоу, в Китаї вперше побачили не в розвиненій долині Ілю, а далеко на північному заході, в посушливому звітреному Синьцзяні. Можливо, колись цей метал принесли через степи схожі на західняків люди, чиї поховання в Таримському басейні я згадував вище. Тим самим шляхом прийшли, мабуть, і колісниці, просто на п'ятсот років пізніше, ніж вони потрапили зі степів на Захід.

Але, хоча західно-східна дифузія дещо й пояснює в китайському рухові, найважливішим чинником було не східне копіювання, а західний колапс. 1200 року до н. е. суспільний розвиток Сходу ще був на тисячу років позаду Заходу, але внутрішній вибух західного осередку знищив набутки шістьох сторіч. На 1000 рік до н. е. рахунок розвитку Сходу був лише на кількасот років позаду західного. Великий західний занепад 1200-1000 років до н. е. був першою в історії точкою звороту.

Апокаліптичні вершники

 днак чому саме впав західний осередок, залишається однією з найбільших загадок історії. Якби я мав залізну відповідь, я, звичайно, виклав би її саме тепер, але сумний факт полягає в тім, що, якщо якийсь щасливий випадок нам не допоможе, ми, мабуть, не дізнаємося про це ніколи.

І все одно систематичний розгляд усіх провалів суспільного розвитку, описаних у цьому розділі, дає змогу багато що зрозуміти. Таблиця 4.1 підсумовує найважливіші, на мою думку, риси.

Ми так мало знаємо про катастрофи, що припинили поширювання Уруку на Заході близько 3100 років до н. е. та Таосі на Сході близько 2300 років до н. е., що, можливо, їх не варто було б і обговорювати. Проте решту чотири випадки переворотів можна поділити на дві двійки. Перша двійка — західна криза після 1750 року до н. е. та східна криза близько 1050 року — були, можна сказати, антропогенними. Колісничний спосіб ведення війни зсунув баланс влади; амбітні зайди посунули до осередків; постали заворушення, міграції та зміни режимів. Головним наслідком в обох випадках були зсуви сили до колишніх периферійних груп та тривання руху розвитку вгору.

Друга двійка — західні кризи 2200-2000 та 1200-1000 років до н. е. — були зовсім інакшими, найочевидніше, тому, що природа підсилила нерозсудливість людей. Принаймні частково причиною голоду в ці періоди були кліматичні зміни, що були поза контролем людей (хоча, якщо вважати певною підказкою біблійну оповідь про Йосипа, погане планування також мало дати свій внесок). Ця друга двійка катастроф була значно суворішою, ніж перша, і можна зробити попередній висновок, що коли чотири апокаліптичні вершники — кліматичні зміни, голод, падіння держав та міграція — приходять разом, і особливо коли до них приєднується п'ятий вершник, хвороба, то лихо може перетворитися на колапс, що інколи може навіть спричинити спад суспільного розвитку.

Однак не можна зробити висновок, що орбітові нахили та хитання, що спричинили кліматичні зміни, простолінійно привели до колапсу. Посуха, що захопила західний осередок близько 2200 років до н. е., була суворішою, ніж близько 1200 року до н. е., але осередок якось протримався протягом періоду між 2200 та 2000 роками до н. е., проте розпався між 1200 та 1000 роками до н. е. Посуха близько 3800 років до н. е. могла бути навіть гіршою, ніж 2200 чи 1200 років, але вона мала відносно невеликий вплив на Сході та фактично зрушила вгору суспільний розвиток на Заході.

Це наводить на думку про другу можливість: що колапс походить із взаємодії між природними та людськими силами. Гадаю, можна говорити про це конкретніше: складніші осередки породжують більші, загрозливіші потрясіння, підвищують ризики, що руйнівні сили, як-от кліматичні зміни та міграція, спричинять докорінні колапси. Близько 2200 років до н. е. західний осередок вже був великим, з палацами, боговитими королями та перерозподільчими економіками, що охоплювали всю територію від Єгипту до Месопотамії. Коли посуха та міграція з Сирійської пустелі та гір Заґрос порушили внутрішні та зовнішні стосунки в регіоні, результати були жахливі, але осередки в Єгипті та Месопотамії були пов'язані не надто близько, тому кожен вистоював чи занепадав окремо. Близько 2100 років до н. е. Єгипет частково сколапсував, а Месопотамія витримала, а коли Месопотамія частково сколапсувала близько 2000 років до н. е., вистояв Єгипет.

1200 року до н. е. осередок, навпаки, поширився на Анатолію та Грецію, досягнув оаз центральної Азії й навіть доторкнувся до Судану. Міграція на позір почалася на нестабільному новому середземноморському прикордонні, але ж у дванадцятому сторіччі до нової ери народи перебували в русі скрізь, від Ірану до Італії. Снігова лавина, що вони спричинили, була набагато більшою, ніж будь-що бачене до того, і посунула вона через осередок, що міг втратити більше, бо був взаємопов'язаний щільніше. Грабіжники спалили зерно в Уґариті, бо король відрядив армію на допомогу хетам; катастрофи в одному місці поєднувалися з лихом в іншому у способи, що не траплялися за тисячу років до того. Протягом одинадцятого сторіччя до нової ери хаос дедалі поширювався й зрештою потягнув усіх донизу.

Парадокс суспільного розвитку — тенденція розвитку продукувати ті самі сили, що його руйнують — означає, що більші осередки самі створюють собі більші проблеми. Це все дуже знайоме і в нашу власну епоху. Піднесення міжнародних фінансів у дев'ятнадцятому сторіччі (н. е.) пов'язало капіталістичні нації Європи та Америки, але в наслідку посприяло також і тому, що крах американського біржового ринку 1929 року потягнув усі ці країни донизу. Так само приголомшливе ускладнювання фінансових операцій, що сприяло зростанню суспільного розвитку, швидшому, ніж будь-коли протягом останніх п'ятдесяти років, уможливило нову американську кризу 2008 року, що захитала фактично цілий світ до самих підвалин.

Це тривожний висновок, але з неспокійної історії цих ранніх держав можна виснувати також третій, оптимістичніший момент. Більші, складніші осередки генерують більші й загрозливіші руйнації, проте пропонують більше способів їх долати, й ці способи винахідливіші. Світові фінансові лідери долали кризу 2008 року методами, що їх 1929 року неможливо було собі уявити, і, коли я це пишу (на початку 2010), видається, що вони відвернули розпад системи, подібний тому, що відбувся у 1930-і роки.

Коли суспільний розвиток іде вгору, він спричиняє перегони дедалі загрозливіших руйнацій та дедалі ускладненіших захистів. Інколи, як це трапилося на Заході близько 2200 та 1200 років до н. е., виклики переважають можливі відповіді. Чи провідники помиляються, чи інституції зазнають провалу, чи організація та технології виявляються недостатніми, але проблеми виходять з-під контролю, руйнація переходить у колапс і суспільний розвиток іде назад.

Перед колапсом 1200-1000 років до н. е. західний суспільний розвиток протягом тринадцяти тисяч років випереджав суспільний розвиток Сходу. Були всі підстави вважати, що лідерування Заходу буде постійним. Після колапсу перевага Заходу стала тонкою, як облатка; ще один відкат назад міг взагалі стерти її цілком. Парадокс суспільного розвитку, що між 5000 та 1000 роками до н. е. так брутально й так часто втручався в життя, показав, що ніщо не триває вічно. Жодна проста теорія тривалої зафіксованости не може нам пояснити, чому Захід панує.

5 Голова до голови

Переваги нудности

 исунок 5.1, мабуть, найнудніший з усіх. На відміну від рис.4.2, він не має великих розбіжностей, розривів чи збіжностей — лише дві лінії, що йдуть паралельно протягом майже тисячі років.

Однак, хоча рисунок 5.1 може видаватися непотрібним загальником, те, що не відбувається, має в нашій оповіді критичне значення. У розділі 4 ми бачили, що, коли близько 1200 років до н. е. західний осередок сколапсував, його лідерування в суспільному розвитку швидко поменшало. Західний розвиток потребував п'ять сторіч, аби знов видертися до двадцяти чотирьох балів, де він перебував близько 1300 року до н. е. Якби, досягши цього рівня, він знову сколапсував, це взагалі закрило б розрив між Сходом та Заходом. З іншого боку, якби східний розвиток сколапсував, досягши двадцяти чотирьох балів, це відновило б перевагу Заходу, що існувала до 1200 року до н. е. Але рисунок 5.1 свідчить, що жодна з цих подій не відбулася. Суспільний розвиток Сходу та Заходу зростав паралельно, голова до голови в перегонах. Середина першого тисячоліття до нової ери була однією з поворотних точок в історії, бо повороту історії не було. Але те, що відбувається на рис. 5.1., також має значення. Між 1000 та 100 роками до н. е. суспільний розвиток і на Сході, і на Заході майже подвоївся. Західний розвиток пройшов тридцять п'ять балів. Коли Юлій Цезар перетнув Рубікон, він був вищий, ніж тоді, коли Колумб перетнув Атлантику.

Чому західний осередок не сколапсував близько 700 року до н. е. чи східний близько 500 року до н. е., коли кожен з них досягнув двадцяти чотирьох балів? Чому суспільний розвиток піднісся так високо близько 100 року до н. е.? Чому біля цієї точки східний та західний осередки були такі близькі? Саме на ці питання я намагатимуся відповісти в цьому розділі, хоча наступні питання, що звідси випливають, — чому, за такого високого суспільного розвитку в 100 році до н. е., давній Рим чи Китай не колонізували Новий Світ? чи чому вони не мали промислової революції? — мають зачекати до розділів 9 та 10, коли ми зможемо порівняти те, що трапилося після 1500 року до н. е., із тим, що не відбулося в давнину. Однак зараз ми маємо подивитися, що відбулося.

Дешеве королювання

 кщо коротко, в першому тисячолітті до нової ери східний та західний осередки уникли колапсу завдяки реструктуруванню та нововинайденим інституціям, які утримували їх на крок попереду руйнацій, що були наслідками їхнього тривалого поширювання.

Є два основних способи врядування державою, назвімо їх сильнопорядковими та слабкопорядковими стратегіями. Сильнопорядкова стратегія, за самою назвою, дорога. Це стратегія лідерів, що централізують владу, наймають та звільняють підлеглих, що працюють на них у чиновницькому апараті чи в армії за заробітну платню. Щоб платити їм, треба мати великий прибуток. Головне завдання чиновників — створювати прибуток через податки, а робота армії — підтримувати надходження податків. Метою є рівновага: багато коштів іде на витрати, але ще більше надходить; володарі та їхні наймані працівники живуть на те, що залишається.

Слабкопорядкова модель дешева. Лідерам не потрібні великі кошти від податків, бо вони мало витрачають. На те, аби виконувати роботу, вони мають інших людей. Замість платити армії, лідери перекладають турботу збирати військо у своїх маєтках на місцеві еліти, що можуть бути їхніми родичами. Цих лордів винагороджують часткою здобичі. Володарі, що виграють війни, встановлюють слабкопорядкову рівновагу: прибутків небагато, але видатків ще менше, а лідери та їхні родичі живуть на те, що залишається.

Найбільшою подією першого тисячоліття до н. е. і на Сході, і на Заході був перехід від слабкопорядкових держав до сильнопорядкових. Держави просувалися в цьому напрямі від часів Уруку. Єгипетські фараони середини третього тисячоліття до н. е. вже мали достатньо бюрократичних м'язів на те, аби будувати піраміди, а тисячу років по тому їхні послідовники організовували складні колісничні армії. Але масштаб та розмах першого тисячоліття до нової ери далеко перевершив усі раніші спроби. Отже, у цьому розділі йтиметься головно про діяльність держав — менеджування та військові дії.

Східні та західні держави в першому тисячолітті до нової ери обрали різні шляхи до сильного порядку, але обидва ці шляхи були доволі вибоїсті. Східні держави, створені набагато пізніше за західні, близько 1000 року до н. е. все ще були поблизу слабкопорядкового кінця спектру. Держава Шан була нещільно пов'язаним зібранням союзників, що висилали до Аньяну черепах та коней та інколи брали участь у війнах; а коли король У 1046 року до н. е. скинув Шан, його держава Чжоу була, мабуть, ще менш єдиною. У не анексував королівство Шан, бо не було кому в ньому правити. Він просто посадив у Шан маріонеткового короля та повернувся додому до долини Вей (рисунок 5.2).

Це дешевий спосіб контролювати колишніх ворогів, якщо він працює, але в розглядуваному випадку родинне суперництво, вічна проблема слабкопорядкових організацій, досить швидко поклало цьому край. By не міг покластися на свою родину й сподіватися, що вони робитимуть те, що він хоче. 1043 року до н. е. він помер, залишивши трьох братів та сина. Згідно з офіційною версією династії Чжоу (звичайно ж, її авторами були переможці), Чен(-ван), син By, був надто молодий для врядування, тому герцог Чжоу, молодший брат By, вірнопіддано погодився бути регентом (багато істориків вважають, що насправді він вчинив заколот). Двоє старших братів короля By відповіли на це об'єднанням сил з рештками режиму Шан і почали чинити герцогові опір.

1041 року до н. е. герцог виграв громадянську війну та вбив своїх старших братів. Проте він усвідомлював, що ніколи не зможе ані правити Шан так само дешево, як сподівався By, ані полишити їх будувати проти нього змови. Він знайшов блискучий слабкопорядковий розв'язок: відрядити членів королівського клану Чжоу створювати уздовж долини Хуанхе віртуально незалежні міста-держави (залежно від того, кому з стародавніх авторів варто вірити, їх було від двадцятьох шістьох до сімдесятьох трьох). Ці міста не платили йому податків, але й він не мусив платити їм за службу.

Королівство Чжоу справді було родинним бізнесом, що мав дуже багато спільного з найвідомішим з родинних бізнесів — мафією. Король, по суті capo di tutti сарі[120] родини Чжоу, жив з величезних маєтків рівнини Чжоу, керуючи ними за допомогою рудиментарної бюрократії, тоді як підлеглі володарі жили у власних укріплених містах. Коли король їх кликав, ці лорди постачали йому м'язи, з'являлися з колісницями та військом і допомагали здолати ворогів. По завершенні військових дій їхні учасники ділили здобич та верталися додому. Всі були щасливі (крім пограбованих ворогів).

Подібно до босів коза ностри, королі Чжоу, аби утримувати своїх капітанів лояльними, застосовували і емоційні, й матеріяльні стимули. Фактично вони дуже багато вкладали в законність, що часто є єдиною відмінністю між королями та гангстерами. Вони переконали підлеглих володарів, що король має право їх кликати, бо він — голова родини, майстер віщування й культу предків та здійснювач контакту між цим та потойбічним світом.

Що більше король міг покладатися на вірність своїх родичів, то менше він мав покладатися на розподіл здобичі. Королі Чжоу активно агітували за нову теорію королювання: Ді, високий бог на небі, вибрав ранніх правителів та поклав обов'язок на доброчесних Чжоу тому, що засуджував занепад моралі Шан. Оповіді про доброчесність короля By досягай такої досконалости, що у четвертому сторіччі до н. е. філософ Мен-цзі писав, що, замість битися з Шан, By просто проголосив: "Я прийшов принести мир, а не воювати з людьми"[121]. Негайно по тому "звук від того, що люди билися чолом об землю [на знак покори] був подібний до гірського обвалу".

Лише деякі (якщо взагалі хоч один) лорди Чжоу могли повірити в такі дурниці, але теорія мандату з неба справді спонукала їх підтримувати королів. Її, правда, можна було перевернути з ніг на голову: якщо король Чжоу поводитиметься недоброчесно, небо може забрати в нього мандата та віддати його комусь іншому. І хто, крім лордів, мав сказати, чи поводиться король згідно з небесними стандартами?

Аристократи Чжоу полюбляли подавати написи з переліком отриманих гонорів на бронзовому посуді, застосовуваному в ритуалах вшановування предків. Ці переліки явно свідчать про поєднання матеріяльних та психологічних винагород. В одному наприклад, описано, як король Чен(-ван) (володарював у 1035-1006 роках до н. е.) "зробив" послідовника в докладно розробленій церемонії, надавши йому титула та землі. "Ввечері, — говорить напис, — лорда нагородили багатьма васалами з бойовими сокирами, двома сотнями родин, і запропонували йому користуватися колісницею, що в ній їздив король; ще йому подаровано бронзові оздоби до збруї, плаща, халата, вбрання та капці"[122].

Поки все це працювало, рекет Чжоу був високоефективним. Королі мобілізовували досить великі армії (у дев'ятому сторіччі до н. е. — сотні колісниць) та дістали загальну згоду щодо того, що предки хотіли, аби вони вичавлювали захисні гроші від "варварських ворогів", що оточували світ Чжоу. Селяни в володіннях Чжоу почувалися дедалі убезпеченішими від нападів, обробляли свої поля та годували дедалі більші міста. Замість обкладати землеробів податками, лорди накладали трудові обов'язки. Теоретично поля розташовували сіткою три на три, як дошки для гри в хрестики та нулики. Вісім родин працювали на зовнішніх полях на себе й по черзі працювали на дев'ятому серединному полі на лорда. Реальність, безперечно, була складнішою, але поєднання селянської праці, грабунку та визисків збагачувало еліту. Вони ховали одне одного в мистецьки оздоблених могилах, і хоча приносили в жертву набагато менше людей, ніж аристократи Шан, проте закопували набагато більше колісниць. Вони виготовляли та надписували дивовижну кількість бронзового посуду (розкопано та оприлюднено десь тринадцять тисяч посудин), а письмо поширилося далеко поза межі використання в епоху Шан, хоча й залишалося інструментом еліти.

Однак система мала одну слабкість: вона залежала від усталеної дієти перемог. Володарі забезпечували її протягом майже сторіччя, але 957 року до н. е. король Чжао(-ван) програв. Писати про програш ніхто не хотів, тому все, що ми знаємо про нього, походить з Бамбукових аналіз, хроніки, покладеної у поховання 296 року до н. е. та віднайденої, коли поховання десь шістьма сторіччями пізніше пограбували. Там ідеться про те, що два великих лорди пішли за королем Чжао проти Чу, регіону на південь від володінь Чжоу. "Небо було темним та бурхливим, — говорить літописець, — фазани та зайці були нажахані. Шість армій короля загинули в річці Хань. Король помер"[123].

Чжоу одразу втратили армію, короля та містику мандату небес. Можливо, лорди зробили очевидний висновок, що Чжоу, зрештою, не такі вже й доброчесні. Їхні проблеми ускладнювалися: після 950 року до н. е. написи на бронзовому посуді, знайденому у східній частині дельти Хуанхе, перестають висловлювати лояльність Чжоу, а позаяк королям довелося боротися за утримання васалів у шерезі, вони втратили контроль над "варварськими ворогами" на заході й ті почали загрожувати містам Чжоу.

Із меншанням здобичі з новозавойованих територій посилилися конфлікти еліти через землі. Поставлений перед фактом танення своєї слабкопорядкової держави, король Му звернувся до дорожчих розв'язків і після 950 року до н. е. почав розбудовувати чиновництво. Тоді деякі королі Чжоу (ми не певні, хто саме) використали свою владу, щоб перерозподілити землі між родинами, можливо, аби винагородити за лояльність та покарати за зраду, але аристократія з цим не погодилася. Збираючи докупи короткі оповіді на бронзовому посуді, можна зробити висновок, що 885 року до н. е. хтось позбавив влади короля Ї, але "багато лордів" повернули його. Пізніше Ї пішов війною проти найбільшого з цих лордів, маркіза Ай з Ци, й 863 року до н. е. зварив його живцем у бронзовому казані. 842 року до н. е. "багато лордів" завдали удару у відповідь, і король Лі втік у вигнання як якийсь ватажок юрби, що ховається у лахмітті, коли його шукають зрадницькі капітани.

На іншому кінці Євразії західні королі в десятому та дев'ятому сторіччях до нової ери теж будували слабкопорядкові держави. Яким чином західний осередок вийшов зі спаду, що настав після 1200 років до н. е., неясно майже так само, як і чому спад почався, але, можливо, свою роль зіграла винахідливість, спричинена відчаєм. Занепад торгівлі з віддаленими державами змусив людей покладатися на місцеві ресурси, але деяких життєво потрібних товарів — насамперед цини, суттєвого складника бронзи, — в багатьох місцях бракувало[124]. Отже, західняки навчилися використовувати залізо. Ковалі з Кіпру, що давно добре зналися на найдосконалішій металургії в світі, вже до 1200 року до н. е. навчилися видобувати корисний метал з потворних рудих та чорних залізних руд, що трапляються скрізь навколо Середземного моря, але, поки була бронза, залізо лишалося просто новою цікавинкою. Висхнення притоку цини все змінило, лишилося залізо або нічого, і близько 1000 року до н. е. новий дешевий метал вже застосовували скрізь від Греції до теперішнього Ізраїлю (рис. 5.3).

У далекі 1940-ві роки Ґордон Чайлд, один з велетнів європейської археології, писав, що дешеве залізо демократизувало не лише землеробство та промисловість, а й військову справу.[125] По ще шістдесятьох роках розкопок ми не надто добре з'ясували, як саме це працювало, але Чайлд був, безперечно, правий в тім, що в першому тисячолітті до н. е. легкодосяжність заліза зробила металеву зброю та знаряддя вживанішими, ніж у другому, і, коли відновилися торгівельні шляхи, до бронзової зброї чи знаряддя не повернувся ніхто.

Першим регіоном західного осередку, що почав відновлюватися після темних часів, міг бути Ізраїль, де, як каже Юдейська Біблія, царі десятого сторіччя Давид та Соломон створили "Об'єднане Царство", що простягалося від кордонів Єгипту до Євфрату. Нам повідомляють, що його столиця Єрусалим бурхливо розквітала і Соломон вшановував царицю Савську з віддаленої країни (можливо, з Ємену) і висилав торгівельні місії за Середземне море. Хоча й менше й слабше, ніж королівства Міжнародної ери, Об'єднане Царство видається централізованішим, ніж рівночасний родинний бізнес Чжоу, бо воно визискувало податки та стягало данину з усіх навколо. Це могла бути найсильніша держава світу поки її складники, народи Ізраїля та Юдеї, раптом не відокремилися близько 931 року до н. е. після смерти Соломона.

Тобто хіба що жодна з цих подій насправді не відбулася. Багато дослідників Біблії вважають, що Об'єднаного Царства не було. Бони стверджують, що все це фантазії ізраїлітів пізніших віків, що намагалися втішити себе за жахливої ситуації їхнього сьогодення. Археологи справді мають проблеми з пошуком великих будівельних проектів Давида та Соломона, згаданих у Біблії, а дебати часом стають загрозливо запеклими. За нормального перебігу подій навіть найзатятіші археологи звикли куняти на семінарах, де обговорюють хронологію стародавніх зберігальних посудин, але коли один археолог у 1990-і роки припустив, що горщики, зазвичай датовані десятим сторіччям до нової ери, насправді виготовлено в дев'ятому сторіччі — що мало означати, що монументальні споруди, що їх до того пов'язували з Соломоном і десятим сторіччям, також треба датувати сотнею років пізніше, а звідси, своєю чергою, випливає, що Соломонове царство було нужденним невиразним місцем і що оповідь Юдейської Біблії неправильна — він викликав такий сплеск гніву, що мусив найняти охоронця.

Це бурхливі води. Не маючи охоронця, я з них швиденько заберуся. Мені видається, що біблійна оповідь, так само як китайські традиційні оповіді про Ся та Шан, обговорювані в четвертому розділі, може бути перебільшеною, але навряд чи цілком фантазійною. Свідчення з інших частин західного осередку також говорять, що наприкінці десятого сторіччя до н. е. там відбувалося відродження. 926 року до н. е. Шешонк І, лівійський полководець, що захопив єгипетський трон, повів армію через Юдею (південна частина теперішнього Ізраїлю та Західний берег Йордану). Цей похід видається спробою відновити давню Єгипетську імперію. Він зазнав поразки, але на півночі вирувала ще більша потуга. Після сторічної прогалини темних часів, 934 року до н. е., за короля Ашур-дана II, відновлено асирійські королівські записи, що дають змогу поглянути на гангстерську державу, порівняно з якою Чжоу видаються янголами.

Ашур-дан добре усвідомлював, що Асирія відроджується після темних часів. Він писав: "Я привів назад виснажені народи Асирії, що полишили свої міста та будинки через нестатки та голод і пішли в інші землі. ...Я оселив їх у містах та будинках... і вони жили в мирі"[126]. В деяких речах Ашур-дан був старомодним королем. Так само, як месопотамійські королі протягом двох тисяч років, він бачив себе земним представником захисника Асирії бога Ашура. Однак Ашур протягом темних часів зазнав змін. Він став злим богом; фактично, дуже злісним богом, бо більшість смертних, навіть попри те, що він знав це достеменно, не усвідомлювали, що він найбільший бог. Завданням Ашур-дана було змусити їх це усвідомити, перетворивши світ на Ашурові мисливські землі. А те, що полювання на потреби Ашура збагачувало Ашур-дана, теж було непогано.

В серцевинних землях Асирії король керував невеликим загоном чиновників та призначав намісників, що їх називали Синами Неба, даючи їм величезні маєтки та робочу силу. Це були сильнопорядкові практики, що були б добре відомі будь-якому володареві Міжнародної ери, проте реальна влада асирійського короля мала слабкопорядкові джерела. Замість запровадити в Асирії податки на потреби армії, що мала полювати заради Ашура, король покладав завдання збирати військо на Синів Неба й винагороджував їх — так само, як королі Чжоу своїх лордів: здобиччю, екзотичними подарунками та місцями в королівських ритуалах. Сини Неба зуміли зробити термін перебування на цій посаді тридцятирічним, ефективно перетворили свої маєтки на спадкові феоди, а своїх робітників на кріпаків.

Так само, як володарі Чжоу, асирійські королі були заручниками доброї волі лордів, але поки вони вигравали війни, це не мало значення. Сини Неба постачали значно більше війська, ніж васальні королі Чжоу (згідно з королівськими записами, п'ятдесят тисяч піших вояків у 870-і роки до н. е. й понад сто тисяч у 845 році, плюс тисячі колісниць), а відносно сильнопорядкове чиновництво королів забезпечувало логістичну підтримку харчування та пересування цих господарів.

Не дивно, що володарі менших та слабших сусідів Асирії здебільшого воліли купувати захист, замість потрапити на палю й приректи свої міста на спалення. Пропозиція від асирійців зазвичай була такою, що відмовитися було неможливо, особливо відтоді, як Асирія стала часто залишати підкорених місцевих королів при владі, на відміну від стратегії Чжоу призначати замість них колоністів. Переможені королі могли навіть, зрештою, дістати зиск: надавши Асирії військо на потреби її наступної війни, можна було розраховувати на частку здобичі.

Королі-клієнти могли спробувати ухилитися від виконування угод, отже, Асирія заклала їм у свідомість священний страх. Підкорені народи не мусили обожнювати Ашура, але повинні були визнати, що Ашур владарював на небі й казав їхнім власним богам, що робити. Це робило спротив не лише політичним викликом, а ще й образою Ашура, а в асирійців тоді не лишалося іншого виходу, крім якомога суворішого покарання. Асирійські королі оздоблювали свої палаци різьбленням, що зображувало неймовірно жорстокі сцени; їхні веселощі під час каталогування масових вбивств приголомшують. Візьмімо, наприклад, оповідь Ашур-назир-апала II про покарання непокірних близько 870 року до н. е.:

Я збудував вежу навпроти міської брами, здер шкіру з усіх панів, що чинили опір, і вкрив вежу їхньою шкірою. Деяких я замурував всередині вежі, деяких посадив на палі вгорі вежі, а ще інших прив'язав до паль навколо вежі...

Багатьох бранців я спалив у вогні, багатьох залишив живими бранцями. Деяким я повідрізав носи, вуха та пальці, у багатьох я повиколював очі. Я склав одну купу з живих, а іншу — з голів, я повісив їхні голови на стовбурах дерев навколо міста. Їхніх молодих хлопців та дівчат я спалив у вогні. Двадцятьох чоловіків я захопив живими й замурував їх у палаці... Решту вояків я прирік на спрагу в пустелі.

У дев'ятому сторіччі до н. е. східний та західний осередки рухалися в різних політичних напрямах — правління Чжоу занепадало, тоді як Асирія відновлювалася після темних часів. Але обидва осередки опановували методи ведення війни, будівництва великих міст, збільшування торгівлі та нові низьковитратні способи підтримки функціювання держав. А в восьмому сторіччі до н. е. між ними виявилося дещо спільне: і ті, й ті відкрили для себе межі дешевого королювання.

Вітри змін

 ажуть, якщо вітер нікому не приносить нічого доброго, це поганий вітер. Неможливо краще схарактеризувати часи близько 800 року до н. е., коли незначні хитання земної осі спричинили посилення зимових вітрів по всій північній півкулі (рис. 5.4). У західній Євразії, де зимові вітри здебільшого спрямовані від Атлантики, це означало більшання зимових дощів. Це було добре з погляду мешканців басейну Середземного моря, де найпоширенішою причиною смерти завжди були кишкові віруси, що розквітають за спекотної сухої погоди, а головною проблемою землеробів завжди було побоювання, що зимові вітри не принесуть дощів, достатніх для доброго врожаю. Холод та дощ терпіти було легше, ніж хвороби та голод.

Проте новий кліматичний режим був доволі несприятливий для мешканців регіонів на північ від Альп, де головними вбивцями були респіраторні хвороби, що їм сприяли холод та вологість, а головною проблемою землеробів був короткий літній сезон вирощування рослин. Зі змінами погоди між 800 та 500 роками до н. е. населення північної та західної Європи поменшало, а в Середземномор'ї побільшало.

В Китаї зимові вітри спрямовані здебільшого з Сибіру, тому їх посилення після 800 років до н. е. привело до сухішання й водночас холоднішання погоди. Ці зміни, можливо, полегшили землеробство навколо Янцзи та Хуанхе, бо зменшили повені, й населення в обох долинах далі більшало. Проте на дедалі сухіших плато на північ від Хуанхе життя людей поважчало.

В межах цих глобальних картин відбувалися незліченні локальні варіяції, але головний результат був подібний до епізодів кліматичних змін, обговорюваних у четвертому розділі, — порушення балансу між регіонами вимагало від людей якихось дій. Автор підручника з палеокліматології пише про ці роки: "Якби такі порушення кліматичної системи відбулися в наш час, суспільні, економічні та політичні наслідки були б щонайменше катастрофічними"[127].

І на Сході, і на Заході зі зростанням населення та сама кількість землі мала прогодувати дедалі більше ротів. Це спричиняло конфлікти й водночас спонукало до винахідництва. Потенційно це було добре з погляду володарів, бо що більше конфліктів, то більше можливостей допомогти друзям та покарати ворогів, а більшання винахідництва приводило до дальшого збагачування. Рушієм усього того було більшання кількости людей, тобто більше працівників, більше вояків і більше здобичі.

Все це було б добре для королів, що контролювали ситуацію, але для слабкопорядкових королів восьмого сторіччя до н. е. настали важкі часи. Найбільшими переможцями, найліпше налаштованими на використання нових можливостей, часто були місцеві боси — намісники, землевласники та командири гарнізонів, що на них слабкопорядкові королі покладали обов'язок робити те, що треба. З погляду королів, це були погані новини.

У 770-і роки до н. е. східні та західні королі однаково втратили контроль над своїми васалами. Єгипетська держава, менш-більш об'єднана від 945 року до н. е., 804 року розпалася на три частини, а до 770 року до н. е. перетворилася на дюжину фактично незалежних провінцій. В Асирії 823 року до н. е. Шамші-Адад V спочатку мусив воювати за свою спадкоємність на троні, а потім втратив контроль над своїми королями-клієнтами та намісниками. Деякі Сини Неба навіть вели війни самостійно. Асирологи називають період від 783 до 744 року до н. е. "інтервалом" — це був час, коли на королів мало хто зважав, перевороти відбувалися повсюдно, а намісники діяли на свій власний розсуд.

Це був золотий вік місцевої аристократії, молодших принців та маленьких міст-держав. Найцікавішим прикладом є Фінікія, низка міст уздовж узбережжя в теперішньому Ливані, чиї мешканці після відродження західного осередку в десятому сторіччі до н. е. заробляли на доправлянні товарів між Єгиптом та Асирією. Їхнє багатство привернуло увагу асирійців, і близько 850 року до н. е. фінікійці вже платили гроші за захист. Деякі історики вважають, що саме це спонукало фінікійців у пошуку коштів на оплату миру податися до Середземномор'я; інші припускають, що важливішими чинниками були зростання населення та наявність нових ринків у Середземномор'ї. Хоч би там як, але близько 800 року до н. е. фінікійці вже подорожували на великі відстані, засновували торгівельні анклави на Кіпрі й навіть збудували невелике святилище на Криті. Близько 750 року до н. е. грецький поет Гомер міг бути певен, що його читачі знали, про кого йдеться у рядках: "...фінікійці до нас прибули, мореходці славетні, і навезли, шахраї, блискіток в кораблі своїм чорнім"[128], — і ставилися до них з недовірою.

Населення Греції зростало найшвидше, і, можливо, фінікійські дослідники та торгівці потягли голодних греків за собою в кільватері Близько 800 року до н. е. хтось вже возив грецьку кераміку до південної Італії, а близько 750 року до н. е. і греки, і фінікійці вже селилися в західному Середземномор'ї (див. рис. 5.3). Обидві групи полюбляли добрі порти з доступом через річки до ринків у землях, віддалених від моря, але греки, що значно переважали фінікійців кількістю, ще й засновували осілі господарства та захоплювали найкращі землі на узбережжі.

Корінні мешканці часом чинили опір. Деякі, як-от племена Етрурії та Сардинії в Італії, вже до приходу колоністів мали міста та торгівлю на далекі відстані. Тепер вони почали будувати великі міста та пам'ятники, організовувати слабкопорядкові держави, інтенсифікувати землеробство. Вони створювали абетки за грецьким взірцем (що його греки запозичили в фінікійців між 800 та 750 роками до н. е.). Ці абетки було легше вивчати та використовувати, ніж більшість ранніх способів письма, бо останні потребували сотень знаків, кожен з яких відповідав складові з голосної та приголосної. Вони були також значно зручнішими за єгипетські єрогліфічні чи китайські письмові системи, що потребували тисяч знаків, кожен з яких передавав окреме слово. За певними здогадами, у п'ятому сторіччі до нової ери 10 відсотків атенських чоловіків могли прочитати прості записи чи написати власні імена. Це набагато більше, ніж будь-де на Сході чи Заході в усі давніші часи.

Про поширювання міст, держав, торгівлі та писемности в Європі першого тисячоліття до нової ери ми знаємо значно більше, ніж про поширювання землеробства за чотири чи п'ять сторіч до того (див. обговорення у другому розділі), але аргументація щодо того, що відбувалося в кожному випадку, на диво подібна. Деякі археологи твердять, що в першому тисячолітті до нової ери колонізація зі східного Середземномор'я спричинила піднесення міст та держав далі на заході; інші відповідають, що корінні народи перетворили власні суспільства, опираючися колонізації. Представники другої групи, здебільшого науковці молодшого віку, часом звинувачують першу групу в проектуванні на стародавній світ ностальгії за самопроголошеними цивілізаційними місіями сучасних колоніяльних режимів. Водночас деякі представники першої групи, здебільшого старшого віку, відповідають, що їхні критики більше зацікавлені виступити в ролі захисників пригноблених, ніж з'ясувати, що було насправді.

Взаємне навішування наличок є доволі поміркованим порівняно зі страстями, що киплять в археології Ізраїлю (хоча, наскільки мені відомо, поки що ніхто не потребує охоронця), але за стандартами чемности класичної наукової спільноти ці суперечки доволі різкі. Вони затягли й мене, отже, у спробі зрозуміти суть питання я провів літні сезони від 2000 до 2006 року на розкопках поселення під назвою Монте Поліцо в Сицилії[129]. Між 650 та 525 роками до н. е. це було містечко корінного народу, що його називають еліми. Воно розташоване так близько до фінікійських та грецьких колоній, що їх можна побачити з вершини нашого пагорба. Відтак це ідеальне місце, де можна перевірити конкурентні теорії щодо колонізаційного чи місцевого розвитку як спонуки піднесення Середземноморського регіону. По сімох роках збирання, копання, просіювання, підраховування, зважування та з'їдання надвеликих порцій пасти наш висновок такий: вплинули обидва чинники.

Звичайно, це практично той самий висновок, що й вислід археологічних досліджень поширювання землеробства тисячами років раніше. У кожному випадку суспільний розвиток зростав і в осередку, і на периферії навколо нього. Торгівці та колоністи полишали осередок, чи тікаючи від суперників, чи піддавшися спокусі випробувати нові нагоди, а деякі люди на периферії активно наслідували досвід осередків чи незалежно створювали власні версії. Як наслідок у перебігу засвоювання на периферіях, коли люди додавали власні викрути та відкривали для себе переваги відсталости, вищі рівні суспільного розвитку поширювалися поза осередок, накладалися на давніші системи та зазнавали трансформацій.

В Монте Поліцо місцеві ініціятиви були, очевидно, важливі. Крім усього іншого, ми вважаємо, що наше поселення зруйнували еліми з Сеґести, що в шостому сторіччі до н. е. створили власне місто-державу. Прибуття грецьких колоністів також було критичним, бо формування сеґестійської держави багато в чому було відгуком на грецькі претензії на землю і ввібрало дуже багато рис грецької культури. Сеґестійські аристократи намагалися бути грекам серйозними суперниками й запозичували заради цього грецькі практики. У 430-і роки до н. е. вони збудували такий досконалий храм у грецькому стилі, що багато істориків мистецтва вважають, що було запрошено архітекторів, аби вони спроектували Партенон в Атенах. Мало того, сеґестійці долучили себе й до грецької мітологїї: вони (подібно до римлян) оголосили себе нащадками Енея, втікача з переможеної Трої. Близько п'ятого сторіччя до н. е. колоніяльні міста в західному Середземномор'ї, як-от Картаген (фінікійське поселення) та Сіракузи (грецьке), конкурували з будь-ким зі старого осередку. Суспільний розвиток етрусків не надто відставав, а десятки груп, подібних до елімів, не надто сильно від них відставали.

Доволі подібний процес, руйнація держави в осередку та експансія на периферію, зі зростанням населення розгорнувся також і на Сході. Близько 810 року до н. е. Сюань, король Чжоу, втратив контроль над своїми лордами, що багатшали та сильнішали й бачили дедалі менше причин з ним кооперуватися. Столиця Сюаня в рівнині Чжоу занурилася у конфлікти між різними партіями, а нападники з північного заходу глибоко вдиралися в його королівство. Коли 781 року до н. е. трон успадкував Ю, син Сюаня, він спробував зупинити гниття. Очевидно, він планував з'ясувати стосунки зі своїми сердитими васалами та батьковими надто могутніми міністрами, що, можливо, змовилися з найстаршим сином Ю та мамою хлопчика.

Тут оповідь перетворюється на щось на кшталт народної казки, що ними рясніють давні джерела. Сима Цянь, великий історик першого сторіччя до нової ери, переповідає химерну казку про те, як ранній король Чжоу одного разу відкрив тисячолітню коробку з драконячою слиною, а з неї вилізла чорна рептилія. З причин, що їх Сима Цянь полишає нез'ясованими, король наказав кільком палацовим жінкам оголитися та кричати на чудовисько. Замість втекти, воно запліднило одну з жінок, що народила від рептилії доньку, а потім її полишила. Інше подружжя, що тікало зі столиці Чжоу від королівського гніву з зовсім іншого приводу, забрало цю зміїну дитину до Бао, однієї з повсталих васальних держав королівства Чжоу.

Родзинкою цієї дивної оповіді є те, що 780 року до н. е. народ Бао вирішив спробувати налагодити стосунки з королем Ю й послав йому за молодшу дружину драконову доньку, тепер молоду красуню на ім'я Бао Сі. Ю був від цього дуже щасливий, і наступного року Бао Сі народила йому сина. Мабуть, саме це спричинило бажання Ю позбутися старшої дружини та свого первістка.

Із Ю все було добре до 777 року до н. е., коли його син втік із заслання до іншої неспокійної держави, а найстарший міністр Ю приєднався там до хлопчика. Водночас група васалів об'єдналася з людьми з північного заходу, що їх Чжоу називали жунами (що означає ворожі чужинці).

Король Ю, байдужий до цього всього, займався нагальнішою проблемою: як розсмішити Бао Сі (враховуючи її походження, не дивно, що вона не мала почуття гумору). Видавалося, що був лише один ефективний спосіб. Попередники Ю встановили сторожові вежі на випадок нападу жунів, щоб барабани та вогнища могли попередити лордів, аби вони разом із супроводом поквапилися на допомогу. Сима Цянь пише:

Король Ю запалив сигнальні вогні та бив у великі барабани. Позаяк сигнальні вогні належало запалювати лише тоді, коли нападники вже близько, лорди прийшли, але нападників не було, й пані Бао Сі голосно засміялася. Король дуже тішився з цього, тому він запалював маяки кілька разів. Зрештою, багато лордів вже не хотіли приходити, позаяк не було певности, що допомога справді потрібна.[130]

Король Ю був першим із хлопчаків, що полюбляли кричати "вовки", і, коли 771 року до н. е. жуни справді напали разом з повсталими шень, багато лордів зігнорували сигнальні вогні. Бунтарі вбили Ю, спалили його столицю і посадовили на трон його сина-вигнанця з титулом король Пін.

Цю історію важко сприймати надто серйозно, але чимало істориків вважають, що вона зберігає згадку про реальні події. Може видаватися, що У 770-і роки до н. е., те саме десятиріччя, коли єгипетські та асирійські володарі втратили контроль, на Китай разом впали зростання населення, відродження місцевої влади, династійна політика та зовнішні тиски, що спричинили навіть ще крутіший спад монархії.

771 року до н. е. васали, що полишили короля Ю на його власну долю, хотіли, можливо, лише продемонструвати свою силу, посадити Піна як підставну особу та далі ігнорувати монархію. Їхнє рішення позакопувати бронзовий ритуальний посуд по всій долині Вей, де археологи від 1970-х років знаходять його у величезних кількостях, свідчить про те, що вони планували повернутися одразу по тому, як жуни підуть зі здобиччю, награбованою в палаці Ю. Але якщо вони думали саме так, то дуже сильно помилялися. Жуни прийшли й залишилися, а лорди були змушені призначити короля Піна головою уряду на засланні в Лої в долині Хуанхе[131]. Скоро виявилося, що король Чжоу, що міг би бути Сином Неба, став неспроможним будь-що робити, коли втратив маєтки в долині Вей, а тоді графи Чжен, найсильніші з "васалів", почали тестувати своїх колишніх королів. 719 року до н. е. один граф взяв спадкоємця трону заручником; 707 року до н. е. інший граф навіть вбив короля стрілою.

Близько 700 року до н. е. двір Чжоу майже не мав стосунку до герцогів, графів, віконтів та маркізів колишніх колоній (одне давнє джерело каже, що їх було вже 148). Провідні "васали" далі казали, що діють від імени короля Чжоу, але насправді билися один з одним за першість і, не питаючи свого начебто володаря, укладали й розривали угоди на свій розсуд. 667 року до н. е. маркіз Хуань з Ци, що тимчасово мав перевагу, навіть зібрав своїх суперників на конференцію, де вони визнали його своїм провідником (хоча й далі воювали з ним та з усіма іншими). Наступного року маркіз Хуань так залякав короля Чжоу, що той призначив його ба, "сюзереном", що мав (теоретично) представляти інтереси Чжоу.

Маркіз Хуань заробив таке становище здебільшого тим, що захищав слабші держави від нападів народів, що їх вони вважали чужими, — жуни та ді на півночі та групи, відомі, як мань, на півдні. Проте головний (і, безперечно, ненавмисний) наслідок цих війн був доволі подібний до фінікійської та грецької колонізації західного Середземномор'я — жуни, ді та мань посунули до осередку й надзвичайно його збільшили.

У сьомому сторіччі до н. е. держави, розташовані уздовж північного краю осередку, залучили жунів та ді до союзу й закріпили його шлюбами. Багато лідерів жунів та ді вивчили літературу Чжоу й свідомо приєднувалися до прикордонних держав, як-от Ци, Цзинь та Цинь, що значно побільшали. У сьомому сторіччі частина мань у війнах з Цзинь та Ци створили на півдні свою велику державу, Чу. Близько 650-х років до н. е. Чу була повноправним членом міждержавної спільноти, її представники брали участь у конференціях і, великою мірою подібно до сеґестійців та римлян за Заході, що оголосили себе нащадками Енея, провідники Чу почали казати, що вони, так само як інші держави східного осередку, колись були колонією Чжоу. Окрема матеріяльна культура Чу, що поєднувала осередкові елементи з південними, постала близько 600 року до н. е.

Чу набули такої могутности, що 583 року до н. е. держава Цзинь вирішила укласти союз з іншими народами мань і збудувати ворожий табір в тилу Чу. 506 року держава У, учасниця цього союзу, набула такої сили, що спромоглася розтрощити армію Чу. Фактично вона стала такою сильною, що 482 року маркіз Цзинь поступився статусом ба віконтові Фучаю з У — а той, подібно до королів Чу, одразу почав претендувати на походження з Чжоу. Але натоді набула могутности ще одна південна держава, Юе. Її віконти намагалися здолати короля У ідеологічно й проголосили своє походження від династії Ся, найдавнішої з усіх. 473 року до н. е., після того, як віконт Фучай з У повісився, коли військо Юе оточило його столицю, віконт Юе перебрав на себе місце/титул ба. Попри політичний розпад східний осередок поширювався так само драматично, як і західний.

У напрямі до сильного порядку

 еріод 750-500 років до н. е. був поворотним, коли повороту історії не було. 750 року до н. е. західний суспільний розвиток досягав двадцяти чотирьох балів, саме того рівня, де він був напередодні великого колапсу 1200 років до н. е.; те саме відбувалося на Сході близько 500 років до н. е. Так само, як близько 1200 років до н. е., клімат змінювався, народи мігрували, конфлікти загострювалися, нові держави долучалися до осередків, а старі держави розпадалися. Цілком можливі були й нові колапси, проте натомість обидва осередки реструктурувалися й розвивали економічні, політичні та інтелектуальні ресурси, що давали змогу впоратися з новопосталими викликами. Саме це робить рисунок 5.1 таким нудним — і таким цікавим.

Спочатку ми бачимо зміни в Асирії. Вискочень на ім'я Тиглатпаласар III, що узурпував трон 744 року до н. е., спочатку видавався дуже подібним до всіх інших претендентів, що демонстрували такі самі фокуси від 780-х років, але протягом менш ніж двадцяти років він катапультував Асирію з розваленої слабкопорядкової держави до динамічної сильнопорядкової. Тим часом, як якийсь мафіозо, що набуває легітимности, він перетворився з боса гангстерів на великого (але брутального) короля.

Його секрет полягав у тім, що від справ було усунено аристократичних Синів Неба. Замість залежати від того, чи лорди постачать військо, Тиглатпаласар створив постійну армію, що отримувала платню від нього й підлягала лише йому. Тексти, що збереглися, не містять інформації про те, як він спромігся це зробити, але якимось чином він примусив бранців війни сформувати особисту армію. Коли вона вигравала битви, Тиглатпаласар платив награбованою здобиччю своєму війську, замість ділити її з лордами. Маючи підтримку армії, він зламав владу вельмож, ввів поділ найвищих чиновників та заповнив багато посад захопленими євнухами. Євнухи мали дві переваги: по-перше, вони не могли мати синів, що претендували б на спадкові посади, а по-друге, традиційна аристократія ставилася до них з такою зневагою, що вони навряд чи могли б очолити повстання. Мало того, Тиглатпаласар надзвичайно збільшив чиновництво, що забезпечувало функціювання держави, переступив через стару еліту й створив адміністрацію, лояльну лише до нього.

Усе це чимало коштувало, тому Тиглатпаласар впорядкував свої фінанси. Замість трусити чужинців періодичними появами та вимогами виплат, він наполіг на регулярних контрибуціях — по суті, податках. Якщо король-клієнт заперечував, Тиглатпаласар призначав замість нього асирійського намісника. Наприклад, 735 року до н. е. король Ізраїлю Пеках приєднався до податкового спротиву Дамаска та інших сирійських міст (рис. 5.5). Тиглатпаласар на них "упав, наче вовк до кошар"[132]. 732 року до н. е. він зруйнував Дамаск, посадив намісника та анексував родючі північні долини Ізраїлю. Засмучені підданці Пекаха вбили його та посадили замість нього на трон проасирійського короля Осію.

Все було добре, аж поки 727 року до н. е. Тиглатпаласар помер. Осія, думаючи, що нова асирійська система помре разом із ним, припинив виплати, але Тиглатпаласарові інституції виявилися достатньо тривкими, аби витримати зміни верхівки. 711 року до н. е. новий король Асирії Салманасар спустошив Ізраїль, вбив Осію, посадив намісника й депортував десятки тисяч ізраїлітів. Від 934 до 612 року до н. е. Асирія фактично примусово переселила з одного місця на інше десь 4,5 мільйони людей. Депортовані люди поповнювали асирійські армії, будували міста та працювали на проекти, що підвищували продуктивність імперії, — перекривали річки греблями, садили дерева, доглядали оливи, копали канали. Праця людей, позбавлених майна, годувала Ніневію та Вавилон, що зросли до ста тисяч мешканців кожне, применшували раніші міста та висмоктували ресурси звідусіль навколо себе. Суспільний розвиток стрибнув вгору, на 700 рік до н. е. Асирія була сильнішою за будь-яку іншу державу за всю попередню історію.

Чи змінив Тиглатпаласар перебіг історії, коли збезголовив колапс у восьмому сторіччі? Був час, коли історики без вагань відповідали на це запитання схвально, але тепер більшість не наважуються приписувати так багато волі однієї великої людини. У цьому випадку вони, мабуть, мають рацію. Тиглатпаласар міг бути великим, якщо саме так ми хочемо назвати його за жорстокість, але він не був унікальним. Наприкінці восьмого сторіччя до н. е. володарі бачили в централізації розв'язок усіх своїх негараздів. У Єгипті нубійці з теперішнього Судану знов об'єднали країну навіть раніше, ніж Тиглатпаласар захопив асирійський трон, і протягом наступних тридцяти років запроваджували реформи, що він би схвалив. Близько 710-х років до н. е. те саме робив навіть король маленької Юдеї Езекія.

Все це видається не зміною історії завдяки одному генієві, а розпачливими спробами людей випробувати будь-які ідеї, що спадають на думку, та перемогою найліпших розв'язків. Стояло питання централізації чи загибелі. Володарів, що не спромоглися встановити контроль над місцевими провідниками, розбили ті, хто зміг це зробити. Езекія, занепокоєний щодо Асирії, почувався зобов'язаним зміцнювати Юдею. Синаххериб, новий король Асирії, занепокоєний міццю Езекії, почувався зобов'язаним його зупинити. 701 року до н. е. Синаххериб спустошив Юдею та вивів з неї людей. Він не зруйнував Єрусалим чи то тому, що асирійців вразив янгол (як каже Юдейська Біблія), чи тому, що Езекія погодився платити більшу данину (як каже літопис Синаххериба).

У будь-якому разі перемога поставила Синаххериба перед обличчям суворої нової реальности: кожна війна, що її вигравала Асирія, продукувала нових ворогів. Коли Тиглатпаласар на початку 730-х років до н. е. анексував північну Сирію, проти нього зорганізувалися Дамаск та Ізраїль; коли Салманасар між 732 та 722 роками до н. е. переміг Дамаск та Ізраїль, на передовому краї опинилася Юдея; приборкання Юдеї 701 року до н. е. зробило погрозою Єгипет, отже, у 670-і роки Асирія спустошила долину Нілу. Проте Єгипет виявився надто великою країною, і, коли десятьма роками пізніше асирійці пішли, на всіх їхніх кордонах накопичувалися проблеми. Зруйнувавши Урарту, свого головного ворога на півночі, вони відкрили себе до грабіжницьких нападів з Кавказу; перемігши Вавилон, свого головного ворога на півдні, вони мусили воювати з Еламом, що містився далі на північний схід; а зруйнувавши у 640-ві роки до н. е. Елам, вони просто уможливили загрозу від мідійців з гір Заґрос та дозволили Вавилонові відновити свою силу.

У впливовій книжці Піднесення та падіння великих держав історик Пол Кенеді з Єльського університету доводить, що протягом останніх п'ятисот років потреба вести великі війни постійно змушувала європейські держави надмірно поширюватися й цим їх послаблювала аж до руйнації. Попри стрибок до сильнопорядкової моделі з великими потоками прибутків, професійною армією та чиновництвом, попри перемоги над усіма суперниками, Асирія через таке імперське поширювання закінчила як гарна дитина з яскравої обкладинки. Близько 630 року до н. е. вона скрізь відступала, а 612 року до н. е. союз мідійців та вавилонців спустошив Ніневію та поділив імперію.

Раптове падіння Асирії повторило картину, що ми бачили в четвертому розділі, — військові перевороти збільшують осередок і дають периферійним народам шанс пробити собі шлях всередину. Мідія адаптувала багато асирійських інституцій та політик; Вавилон знову набув великої могутности; Єгипет спробував перестворити свою давно втрачену імперію в Леванті. Боротьба за каркас Асирії також підтримувала експансійну динаміку. Централізація Мідії перетворила на грізну силу інший периферійний народ, персів південно-західного Ірану. 550 року до н. е. перський полководець Кір подолав мідійців, що своєю міжклановою боротьбою зробили його шлях гладкішим. (Мідійський король досить по-дурному доручив командувати армією, відрядженою проти Kipa, полководцеві, що його він до того змусив їсти тіло власного вбитого сина. Полководець негайно перейшов на бік суперників, армія розвалилася, й Кір взяв гору.)

Перські володарі так само, як до того асирійські королі, вірили в свою боговиту місію. За їхніми уявленнями, ахеменіди були представниками земних інтересів Агурамазди, бога світла й правди, в його вічній борні з темрявою та злом. Вони самі себе переконали, що боги інших народів бачили справедливість їхньої справи та хотіли їхньої перемоги. Отже, коли Кір 539 року до н. е. взяв Вавилон, він проголосив (очевидно, щиро), що зробив це, аби звільнити вавилонських богів від розбещених володарів, що їх нехтували. Коли він пішов далі й відправив юдеїв назад до Єрусалима, звідки вавилоняни забрали їх у рабство 586 року до н. е., автори Юдейської Біблії навіть підтвердили Кірову високу самооцінку. Їхній бог, як вони писали, звертався до Kipa: "Мій пастирю... мій помазанцю... Я міцно тримаю тебе за правицю, щоб перед обличчям твоїм повалити народи, і з стегон царів розв'яжу пояси, щоб відчинити двері перед тобою..."[133].

Кір повів свої армії до Егейського моря та кордонів теперішніх Казахстану, Афганістану та Пакистану. Його син Камбіс завоював і утримав Єгипет. Потім, згідно з оповіддю, химерною, як у Сима Цяня, 521 року до н. е. трон захопив його далекий родич Дарій. За грецьким істориком Геродотом, Камбіс неправильно витлумачив свій сон, нібито його брат Смердис готував проти нього заколот, і наказав таємно його вбити. Тоді, на лихо Камбісові, жрець — теж Смердис на ім'я й дуже подібний обличчям до вбитого Смердиса — захопив трон, прикидаючися справжнім Смердисом. Камбіс скочив на коня й кинувся додому, де виявив шахрайство (разом із фактом, що він вбив рідного брата), але випадково поранив собі стегно й помер. Тимчасом фальшивого Смердиса викрили, коли одна з його дружин сказала, що він не має вух (вуха фальшивому Смердисові відтяли за якусь давнішу провину). Тоді семеро аристократів вбили фальшивого Смердиса й почали змагатися за трон. Кожен привів до вибраного місця коня, і той з них, чий кінь на світанку заірже першим, мав стати королем. Виграв Дарій (шахрайським шляхом).

Дивовижно, що цей спосіб обирати короля виявився не гіршим за інші[134], а Дарій швидко довів, що він новий Тиглатпаласар. Він так ефективно довів до максимуму данину зі своїх володінь із десь 30 мільйонами підданців, що Геродот пише: "Перси кажуть, що Дарій був для них купцем... бо улаштував усе як купець"[135].

Дарій ішов за грошима, що тягли його на захід, де піднесення суспільного розвитку відродило Середземноморську прикордонну смугу. Близько 500 року до н. е. торгівці, що працювали на себе, а не на палаци чи храми, створили гнучку економіку й так понизили вартість морських перевезень, що мали змогу заробляти на доправлянні не лише предметів розкошів, а й масових товарів, зокрема харчів. Близько 600 року до н. е. народ Лідії в західній Анатолії почав ставити штампи на виливках металу, аби гарантувати їхню вагу, і на часи Дарія ця новація, монетна система, дістала загальне визнання й далі пришвидшила розвиток комерції. Стандарти життя зростали: на 400 рік до н. е. середньостатистичний грек споживав десь на 25-50 відсотків більше, ніж його попередники трьома сторіччями раніше. Будинки побільшали, харчування стало різноманітнішим, люди жили довше.

Дарій вийняв з цієї середземноморської економіки затичку — найняв фінікійців до першого перського флоту, прорізав Суецький канал, що з'єднав Середземне та Червоне моря, захопив контроль над грецькими містами. Згідно з Геродотом, він посилав шпигунів до Італії й навіть подумував, чи не напасти на Картаген.

На 486 рік до н. е., коли Дарій помер, західний суспільний розвиток був на добрих 10 відсотків вищий за двадцять чотири бали, рівень 1200 років до н. е. Іригаційне землеробство в Єгипті та Месопотамії постійно збільшувало врожаї; Вавилон мав десь 150 000 мешканців (за словами Геродота, місто було таке велике, що, коли його захопив Кір, новина досягла деяких околиць лише за кілька днів); перські армії мали так багато вояків (знов згідно з Геродотом), що вони випивали цілі річки. До того ж, як ми вже бачили, приблизно кожен десятий чоловік в Атенах вмів написати своє ім'я.

Східні рахунки також наближалися до двадцяти чотирьох балів, набирали темпу процеси переструктуровування та централізації держав, дуже подібні до тих, що відбувалися на Заході від восьмого сторіччя до н. е. Падіння адміністрації Чжоу від 771 року до н. е. було сумнівним подарунком володарям колишніх васальних держав. Вони дістали свободу воювати один з одним, чим скористалися дуже радо, але на цьому розпад не припинився. Герцоги та віконти досі були несумлінними васалами, мали зобов'язання перед Чжоу й водночас спекулювали на тому, що Чжоу залежали від їхньої військової допомоги. Тепер виявилося, що їхні власні аристократи були так само несумлінними, як вони. Здолати аристократів можна було, привівши до держави чужинців, як це зробив Тиглатпаласар, коли наповнив свою армію військовими бранцями. У сьомому сторіччі чотири великі держави на периферії Чжоу (Цзинь, Ци, Чу та Цинь, див. рис. 5.2) почали так чинити й набули потужности.

Вже 690 року до н. е. Чу, менш скуті аристократичними нормами ери Чжоу, ніж держави долини Хуанхе, створили нові адміністративні одиниці з керівниками, що несли відповідальність безпосередньо перед палацом. Інші Держави наслідували цей приклад. У 660-і роки до н. е. маркіз Сянь, володар Цзинь, випробував радикальніший розв'язок: повбивав голів провідних родин своєї держави та призначив міністрів, що мали, як він сподівався, бути слухнянішими. Цей приклад інші держави наслідували теж. 594 року до н. е. маркіз Сюань з Лу знайшов інший спосіб обійти своїх перів. Він скасував трудові повинності селян перед місцевими лордами, фактично дав землеробам право вільно користуватися землею, що вони обробляли, а натомість ввів військову службу та податки, що надходили безпосередньо до нього. Не варто навіть повторювати, інші держави притьмом взялися наслідувати й таку стратегію.

Так само, як на Заході, володарі усучаснювалися, створювали більші армії, вели жорстокіші війни й наживали капітали на економічному зростанні. Селяни, що більше дбали про поліпшення землі, коли вона була їхньою власністю, підвищували врожаї, селекціювали краще зерно та вкладали гроші у плуги, запряжені биками. Поширювалися залізні землеробські знаряддя, а в п'ятому сторіччі до н. е. ковалі навчилися користуватися міхами й нагрівати залізо до 2800°F, температури топлення й придатности до виливання[136]. Ремісники з У навіть варіювали вміст вуглецю в залізі й виробляли справжню сталь.

Міста зростали вибухово — у Ліньцзи в Лу близько 500 року до н. е. мешкали десь п'ятдесят тисяч людей і так само, як на Заході, їхній попит заохочував купців привозити харчі. 625 року до н. е. один з міністрів Лу скасував пункти перевірки на кордонах і спростив торгівлю. Розквітала комерція, пов'язана з водним транспортом. Цзинь та двір Чжоу в Лої незалежно від Заходу ввели бронзові монети. Інша паралель із Заходом — економічне піднесення підвищувало рівень життя й водночас збільшувало нерівність. Ставки податків ішли вгору, від 10 відсотків на початку шостого сторіччя до 20 відсотків сторіччям пізніше. Лорди будували в своїх палацах крижані будинки, селяни потрапляли в боргову кабалу.

Коли на Заході в шостому сторіччі до н. е. почалася економічна експансія, королі вже перепідтвердили свою владу. На Сході, навпаки, зростання лише загострило проблеми володарів, бо міністри, що заступали своїх кланових лордів, зазвичай самі мали потужний родовід. До того ж положення міністрів часто давало їм змогу повніше скористатися результатами зростання, тому перевороти виникали досить регулярно. 562 року до н. е. три родові лінії міністрів Лу обмежували можливості маркіза, аж поки 480 року до н. е. один з них не перебрав володарювання в державі. У Цзинь міністри вели п'ятдесятирічну громадянську війну на три фронти й 453 року до н. е. поділили державу.

Однак на цей час володарі (а також міністри, що узурпували владу) знайшли розв'язок. Якщо міністри-аристократи були такою самою проблемою, як володарі, що їх вони заступили, то чому не вийти поза межі держави й не залучити адміністраторів з інших держав? Цим найманим працівникам, відомим під назвою ші (зазвичай це перекладають як "джентльмени"), на те, аби стати заколотниками, бракувало політичних зв'язків. Багато з них насправді мали досить просте походження й насамперед саме тому шукали, де можна влаштуватися. Поширення ші характеризує і централізацію влади, і поширювання грамотности. Тисячі ші рипіли перами та стукали рахівницями в тихих провінційних конторах, а коли відкривалися нові вакансії, пересувалися з країни до країни.

Лише деякі щасливці ші привертали до себе увагу графів чи маркізів та підіймалися до високих посад. Цікаво, що, на відміну від західних підходів, саме ці люди, а не володарі, які їх наймали, були головними персонажами тогочасної літератури. Їх зображували мудрими радниками, що допомагали володарям досягати успіху, бо вказували їм правильний шлях. Цзо чжуань, коментар до історичних документів, зібраних близько 300 року до н. е., рясніє такими персонажами. Моїм улюбленцем є Чжао Дунь, високий міністр герцога Ліна з Цзинь. "Герцог Лін не був справжнім володарем, — каже Цзо чжуань, дещо недооцінюючи ситуацію. — Зі своєї тераси він стріляв у людей з арбалета і дивився, як вони тікають від стріл[137]. Коли йому не сподобалася страва з ведмежих лап, він вбив кухаря, що її приготував, поклав тіло у скриню й наказав жінкам пронести її через палату для авдієнцій"[138].

Чжао Дунь так багато сперечався з герцогом Ліном, що володар зрештою послав вбивцю змусити набридливого радника замовкнути. Але коли найманий вбивця на світанку дістався будинку Чжао Дуня, поважний ші, одягнений належним чином, вже сидів за роботою. Між лихом вбити таку добру людину та соромом не виконати наказ володаря вбивця вибрав єдиний гідний вихід і вчинив самогубство, розбивши собі голову об дерево.

Пригоди тривали. Герцог Лін влаштував засідку, але Чжао Дунь врятувався, коли його лакей одним ударом вбив пса, що нападав. І тут з'ясувалося, що одним з герцогових вояків був чоловік, що його Чжао Дунь кілька років тому врятував від голоду. Зрештою, як в усіх оповідях з Цзо нжуань, герцог Лін дістає свою відплату, хоча, як також часто буває в моралізаторських текстах, Чжао Дуневі соромно через те, що він не відвернув цих подій.

Втім, інші володарі (що, за припущенням, поводилися краще) досягали успіху, й про зростання їхньої влади у п'ятому сторіччі до н. е. говорять нові архітектурні стилі. Королі Чжоу будували палаци на платформах з натоптаної землі три чи чотири фути заввишки, а нові лорди пішли за вертикаллю, рухавшися до сильного порядку в найбуквальнішому сенсі, як до верхнього краю шкали. Один палац у Чу, згідно з записами, стояв на платформі заввишки п'ятсот футів, що (неймовірно) досягала хмар. Іншу, в північному Китаї, називали "Платформою, що досягає половини шляху до Неба". Володарі зміцнювали свої палаци, очевидно, побоюючися власних народів не менше, ніж ворожих держав.

Близько 450 року до н. е. східні володарі, подібно до західних, рухалися до сильнопорядкових моделей, підвищували податки, збирали постійні армії та організовували ці складні операції через чиновників, лояльних лише до них і водночас достатньо незалежних, аби пережити їхню смерть. Економіки стрімко зростали, суспільний розвиток перейшов позначку двадцять чотири бали. Західний осередок поширився, й більшу його частину об'єднала Перська імперія; на Сході відбувалися такі самі процеси. З 148 держав, що постали після падіння Чжоу 771 року до н. е., до 450 року до н. е. проіснували лише 14, і лише чотири — Цзинь, Ци, Чу та Цинь — домінували на сцені.

У четвертому розділі я запропонував уявити собі фон-Денікенових космонавтів, що близько 1250 року до н. е. передвіщали дальше поширювання осередків та появу в кожному з них однієї імперії. Якби вони повернулися близько 450 року до н. е., то, мабуть, почувалися б виправданими. Зрештою, їхній прогноз був не таким вже й неправильним. Помилка була лише в часі.

Класики

 ужинцям, мабуть, було б також цікаво побачити, що земляни втратили бажання прикидатися, ніби мають гарячі лінії до надлюдей. Протягом тисяч років боговиті королі тримали людей в ланцюгах ритуалу й прив'язували навіть найнужденнішого селянина до володарів, що доторкалися до неба, приносячи жертви на зикуратах чи масово вбиваючи бранців на цвинтарях. Але тепер, коли богоподібні королі винайшли собі нове амплуа головних виконавців, магія йшла зі світу. Грецький поет сьомого сторіччя Гесіод скаржився: "Чом я раніш не помер або чом не родився пізніше? / Нині-бо плем'я існує залізне. .../ Гожість прекрасного тіла укривши під одягом білим, / До несмертельного роду простуючи, кинувши людство, / Стид віддалиться і честь, і самі лиш остануться біди / Смертним рожденцям землі, і не буде на муки поради"[139].

Але це лише один спосіб бачення речей. Інші мисленики, від берегів Егейського моря до басейну Хуанхе, почали виробляти докорінно нові погляди на способи функціювання світу. Вони говорили з периферії — і суспільної, бо здебільшого перебували на нижчих щаблях еліти, і географічної, бо здебільшого походили з маленьких держав на прикордонні влади[140]. Не треба відчаю, казали вони (менш-більш так); ми не потребуємо боговитих королів, аби вийти за межі цього загидженого світу. Порятунок наших душ всередині нас, а не в руках розбещених шалених володарів.

Карл Ясперс, німецький філософ, що наприкінці Другої світової війни намагався надати якогось змісту моральній кризі свого власного часу, називав кілька сторіч до та після 500 року до н. е. "осьовим часом". Це означає, що саме тоді сформовано вісь, навколо якої повернулася історія. Ясперс урочисто проголосив, що саме в осьовий час постала людина, якою ми її знаємо нині.[141] Праці осьового часу — конфуційські та даоїстські тексти на Сході, буддійські та джайнійські документи в південній Азії, грецька філософія та Юдейська Біблія (що її паростками є Новий Заповіт та Коран) на Заході — стали класикою, позачасовими шедеврами, що відтоді й назавжди визначили сенс життя незліченних мільйонів людей.

Це неабияке досягнення людей, що, як Будда та Сократ, писали мало чи взагалі нічого не писали. Їхні послідовники, часом дуже віддалені, записали, прикрасили чи просто вигадали їхні слова. Часто ніхто не знав, що насправді думали самі засновники. Їхні наслідувачі в зовнішній темряві щодо цього питання смертельно ворогували, збирали наради, виголошували анатеми та вироки один одному. Найбільшим тріумфом сучасної філології було виявити, що між розколами, бійками, прокльонами та переслідуванням один одного послідовники знаходили час писати та переписувати свої священні книжки так багато разів, що просіювання текстів у пошуку первісного значення практично неможливе.

Осьові тексти також дуже різноманітні. Деякі являють собою збірки неясних афоризмів, інші — розумні діялоги, ще інші — поеми, оповіді чи полеміки. У деяких текстах поєднано всі ці жанри. І як остаточний виклик усі класики згідні в тім, що їхня найголовніша тема, трансцедентна сфера поза нашим корисливим світом, неозначна. Нірвану — дослівно "гасіння", "стан свідомости, коли всі пристрасті світу задмухано, як свічку" — не можна описати, казав Будда; навіть спроби недоречні. З погляду Конфуція, рен, що часто перекладають як "людяність", був просто поза мовою. "Що більше я на нього дивлюся, то воно вище,— що глибше я занурююся в нього, то воно твердіше; я бачу його попереду, й раптом воно позаду... говорячи про нього, чи можна не вагатися?"[142] Так само, коли Сократа змушували означувати то калон — "добро", він підніс руки вгору: "...можу цьому не дати ради і коли спробую, то почуватимусь потім винним, а ви ще й посмієтеся"[143]. Все, що він міг, — це говорити параболами: добро подібне до вогню, воно створює тіні, а ми їх приймаємо за реальність. Ісус був так само ухильний щодо Царя Небес і так само полюбляв параболи.

Найнеозначнішим з усіх є дао, "Шлях", що ним ідуть даоїсти:

Шлях, що про нього можна говорити, — несправжній шлях; Ім'я, що можна назвати, — несправжнє ім'я... Обидвох можна назвати таємничими. Таємниче й ще таємничіше, Брама до всіх тонкощів![144]

Друге, щодо чого класики згідні, — це як досягти трансцедентности. В конфуційстві, буддизмі, християнстві тощо є багато чого, крім гасел на наліпках до автівок, але те, що я побачив на бампері автівки поруч із моєю улюбленою каварнею, коли писав цей розділ, добре пасувало до ситуації: "Співчуття — це революція". Живи етично, відмовся від бажань, поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб поводилися з тобою, — і ти зміниш світ. Всі класики спонукають нас підставити другу щоку та пропонують способи, як цього навчитися. Будда медитував; Сократ віддавав перевагу розмові; юдейські рабини спонукали вчитися[145]; Конфуцій з цим погоджувався й додавав скрупульозне спостерігання ритуалу та музику. І в кожній традиції частина послідовників схилялася до містицизму, а інша дотримувалася приземленої посполитої лінії.

Це завжди був процес самоформування, особистого переспрямовування до трансцедентності, що не залежало від богоподібних королів — чи навіть, у такому разі, богів. Фактично, надприродні сили в осьовому мисленні часто видаються поза розглядом. Конфуцій та Будда відмовлялися говорити про святість. Сократа, попри проповідь благочестя, засудили, серед іншого, за брак віри в атенських богів. Рабини попереджали юдеїв, що Бог такий невимовний, що не треба згадувати його ім'я чи прославляти його надто часто.

Королі в осьовому мисленні важать ще менше, ніж боги. Даоїсти та Будда були до них здебільшого байдужі, тоді як Конфуцій, Сократ та Ісус відверто докоряли володарям за етичні вади. Осьових критиків турбувало добре та величне, й нові питання про народження, багатство, стать, раси та касти могли бути цілком контркультурними.

Вказуючи на подібні риси східних, західних та південноазійських класиків, я не намагаюся приховати так само реальні відмінності між ними. Ніхто не переплутає Трипітаку ("Три кошики" буддійських канонів) з Платоновою Державою чи Аналектами Конфуція, але так само Конфуцієві Аналекти ніхто не переплутає з іншими китайськими класиками, як-от даоїстською Чжуан-цзи чи Книгою лорда Шан "легістів". В китайській традиції 500-300 роки до н. е. були "епохою, коли сперечалися сто шкіл мислення", і я хочу трохи оглянути надзвичайний діяпазон ідей в цій єдиній регіональній традиції.

Конфуцій взяв за взірець доброчесности герцога Чжоу одинадцятого сторіччя до нової ери і визначив свою мету як прагнення відродити моральну досконалість того часу через відновлення його системи ритуалів. Він називав себе апологетом давнини й казав, що повідомляє, але не створює.[146] Однак археологія свідчить, що насправді Конфуцій не міг багато знати про віддалену еру герцога. Не герцог, а широка й значно пізніша "ритуальна революція" близько 850 року до н. е. дала суспільству Чжоу помірковані й ретельно заранжовані ритуали, що призначали кожному членові широкої еліти належне місце в єрархії. Потім, близько 600 року до н. е., ритуали знову змінилися, коли кількох надмогутніх людей почали ховати з величезним багатством і тим вивищували над рештою еліти.

Конфуцій, один з освічених, але не дуже багатих ші, реагував, мабуть, на цю другу зміну, ідеалізував стабільний ритуальний порядок, що квітнув між 850 та 600 роками до н. е., і проектував його в часі назад до герцога Чжоу. Він вважав, що дотримуватися людяности (рен) — це змирити себе й повернутися до ритуалу. Це означало більше дбати про живу родину, ніж про предків; віддавати чесній побожності перевагу над показним святенництвом; цінувати доброчесність, а не походження; виконувати ритуали точно й з простими предметами; наслідувати попередників. Конфуцій вважав, що якби він зміг переконати хоча б одного володаря дотримуватися рен, то всі почали б його наслідувати й у світі настав би мир.

Мо-цзи, мисленик п'ятого сторіччя до н. е., цілковито з ним не погоджувався. На його погляд, Конфуцій неправильно розумів рен. Це означало робити добро, а не бути добрим і стосувалося всіх, а не лише твоєї родини. Мо-цзи не визнавав ритуалів, музики та герцога Чжоу. Він казав, що, навіть коли люди страждають від голоду та насильства, конфуційці "поводяться, як старці, жеруть, як хом'яки, позирають на жінок, як козли, і вештаються скрізь, як кастровані свині". Мо-цзи вбирався у грубий одяг, спав на жорсткому, їв дуже мало, ходив серед злидарів та проповідував цзянь ай, поєднання універсального співчуття з жорстким егалітаризмом. Він казав: "Стався до іншої держави так само, як до своєї, до іншої родини, як до своєї, до іншої людини, як до себе самого. ...У світі є біди, грабунки, образи та ненависть, бо світові бракує цзянь ай". Мо-цзи займався дипломатією й намагався відвертати війни. Він ходив, аж поки цілком зношував свої сандалі. Він навіть відправив 180 своїх молодих послідовників битися до смерти, аби захистити державу, що зазнала несправедливого нападу.

На мислеників, що їх зазвичай називають даоїстами, Мо-цзи справляв так само мало враження, як і Конфуцій. Шлях всесвіту, казали вони, — це змінювання: ніч і день, радість та сум. Ніщо не є постійним, ніщо не є означним. Люди їдять м'ясо, олені їдять траву, стоноги їдять змій, сови їдять щурів; хто може сказати, чия дієта найкраща? Те, що конфуційці вважають істиною, послідовники Мо-цзи мають за оману, проте в реальності все пов'язане з усім іншим. Ніхто не знає, куди веде Шлях. Ми повинні приєднатися до Шляху, але це не має бути бурхлива діяльність.

Чжуан-цзи, один з метрів дао, розповів про іншого великого даоїста, Лє-цзи. Після багатьох років пошуку Шляху він усвідомив, що вивчав ніщо, й повернувся додому.

Протягом трьох років [каже Чжуан-цзи] він не виходив. Він куховарив для своєї жінки і дбав про свиней, наче то були люди. Він не цікавився своїми студіями. Він відкинув бажання й шукав правди. Його тіло стало подібним до землі. Серед усього він залишався замкненим з Одним і саме так залишився до кінця.

Чжуан-цзи вважав, що Лє-цзи показав активність Конфуція та Мо-цзи смішною — й небезпечною. Він уявляв собі, як хтось каже Конфуцієві: "Ти не можеш витримати страждання одного цього покоління, тому ти йдеш і спричиняєш страждання десяти тисяч наступних поколінь. Чи ти свідомо такий нікчемний, чи ти не розумієш, що робиш?.."

Неправильне не може не спричинити шкоду, а діяльність не може не бути неправильною. Мо-цзи, навпаки, видавався Чжуан-цзи "одним з добрих людей цього світу", але таким, що позбавив життя радости. "Послідовники Мо-цзи вбираються у шкіру та грубий одяг, дерев'яні черевики чи мотузяні сандалі, не зупиняються ані вдень, ані вночі і вважають таку шалену діяльність своїм найбільшим досягненням". Але наслідком цього є лише "важке життя та неважлива смерть... Навіть якщо сам Мо-цзи міг це витримати, як міг він сподіватися, що так буде жити решта світу?"

Мо-цзи заперечував Конфуція, Чжуан-цзи заперечував Конфуція та Мо-цзи. Але так званий традиційний легізм заперечував їх усіх. Легізм був антиосьовою течією, легісти (законники) були більшими мак'явеллістами, ніж сам Мак'явеллі. Легісти вважали, що рен, цзянь ай та дао не бачили суті справи. Спроби вийти поза межі реальности — це глупство: боговиті королі поступалися організованим шукачам ефективности, і решта нас мусить мати програму. З погляду лорда Шана, прем'єр-міністра Цинь та напрямного вогника легістів, метою була не людяність; метою було "збагачувати державу та зміцнювати її військову силу"[147]. "Не поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб поводилися з тобою, — казав лорд Шан, — якщо ти вчиниш щось таке, що ворог зробити посоромиться, ти матимеш перевагу". Не треба ані бути добрим, ані робити добро, бо "держава, що використовує негідників, аби правити добрими, завжди має порядок і міцнішає". І не треба витрачати час на ритуали, активізм чи фаталізм. Натомість треба створити загальні закони з жорстоким покаранням (відрубання голови, похорон живим, тяжка праця) і суворо підпорядкувати їм усіх. Легісти полюбляли казати, що закони, подібно до жорсткої рамки, впорядковують безладні речі.

Китайське осьове мислення охоплювало весь діяпазон від містицизму до авторитаризму і постійно еволюціювало. Мисленик третього сторіччя до н. е. Сюнь-цзи, наприклад, комбінував ідеї Конфуція з ідеями Мо-цзи та даоїстів і шукав спільний ґрунт з легістами. Багато легістів вітали етику праці Мо-цзи та сприйняття світу даоїстів. Протягом сторіч ідеї комбінували та перекомбіновували з калейдоскопічною складністю.

Осьове мислення в південній Азії та на Заході розвивалося великою мірою подібним чином. Я не буду вдаватися в подробиці цих традицій, але навіть швидкий погляд на маленьку Грецію створює враження кипучого казанка ідей. Боговите королювання в Греції до 1200 року до н. е. було, можливо, слабшим, ніж у давніших державах південно-західної Азії, а на 700 рік греки свідомо від нього відмовилися. Мабуть, саме тому вони навіть рішучіше, ніж інші школи осьового часу, взялися до питання про добре суспільство без володарів, здатних спілкуватися з іншим світом.

Першим грецьким відгуком було шукати добро через колективну стратегію. Якщо ніхто не має доступу до надприродної мудрості, питали деякі греки, то чому не об'єднати обмежене знання окремих людей і не створити (чоловічу) демократію? Це була видатна ідея, таке не спало на думку навіть Мо-цзи. Прихильники теорій тривалої зафіксованости часто припускають, що грецький винахід чоловічої демократії є позначкою визначального розриву між Заходом та рештою світу.

На цій стадії розгляду читач, мабуть, не здивується, коли я скажу, що я цього не певен. Перш ніж греки вдалися до голосування, західний суспільний розвиток перевищував східний протягом вже чотирнадцяти тисяч років, лідерування Заходу практично не змінилося протягом п'ятого та четвертого сторіч до н. е., золотого віку грецької демократії. Лише в першому сторіччі до н. е., коли Римська імперія зробила демократію зайвою, перевага Заходу над Сходом різко побільшала. Ще більша проблема теорії грецького розриву полягає в тім, що демократія на Заході практично не існувала протягом двотисячорічного проміжку між класичною Грецією та революціями в Америці та Франції. У розділах 6-9 це стане очевидно. Радикалам дев'ятнадцятого сторіччя античні Атени дали корисного козиря у дебатах про способи функціювання демократії, але потрібна героїчна селективність у читанні історичних матеріялів, аби побачити тяглість духу демократичних свобод від класичної Греції до батьків-засновників. До речі, вони вживали слово "демократія" зневажливо, як термін на позначення неправильного поводження, лише на один крок вищого за панування натовпу.

В будь-якому разі реальний внесок Греції до осьового мислення походить не від демократів, а від критиків демократії з Сократом на чолі. Він вважав, що Греція не потребує демократії, бо вона просто об'єднує невігластво людей, що судять про все із зовнішнього вигляду. Чого Греція потребує, то це людей, подібних до нього, які розуміють, що нічого не знають, коли йдеться про єдину справді важливу річ — природу добра. Лише такі люди могли сподіватися зрозуміти добро (якщо взагалі хтось міг, Сократ не був цього певен) через сенси, вишліфувані у філософських дискусіях.

Платон, один з послідовників Сократа, подав два варіянти моделі доброго суспільства свого метра. Це Держава, достатньо ідеалістична навіть з погляду будь-якого конфуційця, та Закони, що своєю авторитарністю можуть зігріти навіть серце лорда Шана. Арістотель (один з учнів Платона) охопив такий самий діяпазон, від гуманної Етики до холодної аналітичної Політики. Деякі мисленики п'ятого сторіччя, відомі під назвою софістів, в релятивізмі можуть змагатися з даоїстами, а мрійники Парменід та Емпедокл цілком порівнянні з ними в містицизмі; водночас Протагор — такий самий оборонець звичайної людини, як Мо-цзи.

У вступі я говорив про іншу теорію тривалої зафіксованости, згідно з якою Захід нині панує не тому, що стародавні греки винайшли демократію як таку, а тому, що вони створили унікально раціональну динамічну культуру, тоді як стародавній Китай був обскурантистським та консервативним[148]. Гадаю, ця теорія також неправильна. Вона робить зі східного, західного та південноазійського мислення карикатуру й ігнорує їхню внутрішню розмаїтість. Східна думка може бути так само раціональною, ліберальною, реалістичною та цинічною, як західна. Західна думка може бути так само містичною, авторитарною, релятивістичною та туманною, як східна. Реальною єдністю осьового мислення є єдність в розмаїтті. За всіх відмінностей між східним, західним та південноазійським мисленням саме діяпазон ідей, аргументів та конфліктів у кожному регіоні на диво однаковий. Мисленики осьового часу позначали віхами для дебатів ту саму царину незалежно від того, чи жили вони в долині Хуанхе, чи на рівнині Ґанґу, чи в містах східного Середземномор'я.

Реальним розривом з минулим була форма цієї інтелектуальної царини в цілому, а не окремі риси (як-от грецька філософія) всередині неї. Ніхто не мав осьових аргументів 1300 року до н. е., коли рахунок суспільного розвитку Заходу був близький до двадцяти чотирьох балів. Найближчим кандидатом є Ехнатон, фараон Єгипту від 1364 до 1347 року до н. е., що відкинув традиційних богів та запровадив трійцю з себе, своєї дружини Нефертіті та сонцевого диску Атона. Він збудував нове місто з багатьма храмами Атонові, склав гімни, що западають у пам'ять, та поширив дуже дивний мистецький стиль.

Археологи вже понад сто років сперечаються щодо того, чого саме хотів Ехнатон. Дехто вважає, що він намагався запровадити монотеїзм. Неабияке наукове світило Зиґмунд Фройд доводив, що Мойсей вкрав цю концепцію в Ехнатона, коли євреї перебували в Єгипті. Безперечно, Ехнатонів "Великий гімн Атонові" та 104 псалом Юдейської Біблії "Хвала Господові Творцеві" містять дивовижні паралелі. Проте релігійна революція Ехнатона в жодному разі не була осьовою. Вона не залишала місця на особисту трансцедентність. Насправді Ехнатон взагалі заборонив звичайним смертним обожнювати Атона, що лише збільшило роль фараона як мосту між цим та потойбічним світами.

Хоч там як, атонізм ілюструє, як важко запровадити суттєві інтелектуальні зміни в суспільствах, де міцно закріпилися богокоролі. Нова релігія не мала послідовників, відтак старих богів повернули одразу по смерті Ехнатона. Храми зруйнували, революцію забули, аж поки археологи 1891 року не розкопали його місто.

То чи є осьове мислення таємним чинником, що робить рисунок 5.1 таким нудним? Коли в середині першого тисячоліття до нової ери суспільний розвиток досягнув двадцяти чотирьох балів, чи вели Конфуцій, Сократ та Будда суспільства через якийсь інтелектуальний бар'єр? І чи брак таких геніїв заблокував суспільний розвиток у другому тисячолітті?

Гадаю, ні. По-перше, проти цього хронологія. На Заході Асирія перетворилася на сильнопорядкову державу та проминула двадцять чотири бали у восьмому сторіччі до нової ери, але в західному мисленні важко побачити щось дуже осьове аж до Сократа, на триста років пізніше. Дещо ближче дзвіночок на Сході, де Цинь, Чу, Ци та Цзинь досягай двадцятьох чотирьох балів близько 500 років до н. е., саме в часи діяльности Конфуція. Проте головна хвиля східного осьового мислення надійшла пізніше, у четвертому та третьому сторіччях до нової ери. А якщо південноазійці праві в тім, що Будду треба перелатувати кінцем п'ятого сторіччя до нової ери, то, схоже, формування сильно-порядкових держав і тут випереджало розвиток осьового мислення.

Географія також проти. Найважливіші осьові мисленики походили з малих периферійних суспільств, як-от Греція, Ізраїль, батьківщина Будди Сакья чи Конфуція Лу. Важко собі уявити, як трансцендентні прориви в політичних тихих заводях могли вплинути на суспільний розвиток потужних держав.

Нарешті, проти цього логіка. Осьове мислення було реакцією на сильно-порядкові держави, в найкращому разі, байдужою до великих королів та їхніх чиновників, а часто й різко ворожою до їхньої влади. Справжній внесок осьового мислення у піднесення суспільного розвитку почав відчуватися, на мою думку, пізніше, у першому тисячолітті до нової ери, коли всі великі держави навчилися його одомашнювати та змусили працювати на себе. На Сході династія Хань так вилегчила конфуційство, що перетворила його на офіційну ідеологію, настанови класові лояльних чиновників. В Індії великий король Ашока, що явно щиро вжахнувся власних бурхливих завоювань, близько 257 року до н. е. навернувся до буддизму, але якось спромігся не відмовитися від війни. На Заході римляни спочатку знейтралізували грецьку філософію, а потім перетворили християнство на милиці для своєї імперії.

Раціональніші течії осьового мислення заохочували право, математику, природничі науки, історію, логіку та риторику, що допомагали людині інтелектуально опановувати свій світ. Проте реальний рушій, що стоїть за рисунком 5.1, той самий, що був від кінця льодовикового періоду. Ледащі, жадібні, лякливі люди знаходили дедалі легші, прибутковіші та безпечніші способи робити речі. У перебігу вони будували сильніші держави, торгували на більші відстані, селилися в більших містах. У картині, що її ми багато разів побачимо в наступних п'яти розділах, з піднесенням суспільного розвитку нова доба діставала культуру, якої потребувала. Осьова думка була лише одним з явищ, що постали, коли люди творили сильнопорядкові держави та позбавляли світ магії.

Крайові імперії

 кщо потрібні додаткові докази того, що осьове мислення було радше наслідком, ніж причиною переструктуровування держав, треба лише подивитися на Цинь, люту державу на західнім краю східного осередку (рис. 5.6). "Цинь має такі самі звичаї, як [варвари] жуни та ді, — пише анонімний автор Стратагем міждержавних війн, чогось на кшталт підручника з дипломатичного крутійства. — Вона має серце тигра чи вовка; ненажерлива, ласа до зиску та не варта довіри; вона нічого не знає про ритуал, обов'язок чи доброчесне поводження"[149]. Проте, попри свою антитезовість до всього дорогого конфуційському джентльменові, Цинь в третьому сторіччі до н. е. вибухнула з краю східного осередку й завоювала його весь.

Щось дуже подібне відбулося на іншому кінці Євразії, де римляни — а їх теж постійно порівнювали з вовками — прийшли з краю західного осередку, перекинули його й поневолили філософів, що називали їх варварами. Полібій, грецький джентльмен, що його 167 року до н. е. взяли до Рима заручником, написав сорокатомову Загальну історію, аби все це пояснити своїм землякам. "Хто, — питає він, — може бути таким вузькочолим чи ледащим, що не хоче знати, як... протягом менш ніж п'ятдесятьох трьох років [220-167 до н. е.] римляни запанували майже в усьому населеному світі[150], адже нічого подібного в історії не було?"[151]

Цинь та Рим мали багато спільного. Кожна з цих держав є показовим прикладом переваг відсталости, поєднання піонерських організаційних методів старих осередків із військовими методами, виробленими на бурхливому прикордонні. Кожна з них нищила, поневолювала та знедолювала мільйони людей, і кожна підносила суспільний розвиток вгору швидше, ніж будь-коли до того. Цинь та Рим унаочнюють також те, що можна назвати парадоксом заворушень: коли ріки крови повисихали, їхній імперіялізм поліпшив добробут людей і на Сході, і на Заході.

Секрет успіху і Цинь, і Риму простий — числа. Цинь та Рим ішли різними шляхами, але кожна з цих держав краще за будь-якого суперника збирала, озброювала, годувала та пересувала військо.

На Сході Цинь протягом сторіч була найслабшою з шістьох держав, що воювали[152]. Вона почала рухатися до сильнопорядкової організації пізно, податок на землю було введено лише 408 року до н. е. На той час безперервні війни змусили інші держави змобілізувати всіх підкорених, оподаткувати їх та використати методи легістів заради встановлення дисципліни. Володарі робили усе можливе, аби збільшити прибутки, водночас найліпші практики швидко поширювалися, бо альтернативою наслідуванню була руйнація. Близько 430 року до н. е. держава Вей, аби збільшити продуктивність землеробства, почала збирати робітників та прокладати величезні іригаційні канали. Інші держави, зокрема (зрештою) Цинь, наслідували її приклад. Щоб захистити свою цінну зрошувану землю, Чжао та Вей збудували стіни; інші зробили так само.

У четвертому сторіччі до н. е. Цинь наздогнала інших. Саме там лорд Шан у 340-ві роки зробив собі ім'я, коли радив володареві Цинь, як перетворити державу на нічний кошмар нагляду та дисципліни.

[Лорд Шан] наказав, аби людей поділили на десятки та п'ятірки й щоб вони наглядали один за одним та були взаємно відповідальними. Кожного, хто не доповів про злочинну діяльність, належало розрубати в попереку надвоє, а ті, хто доповів про це, мали отримати таку саму винагороду, як за здобуту голову ворога...[153]

Це була не просто авторитарна фантазія. Записи на бамбукових смужках, знайдені у похованнях високих чиновників Цинь, свідчать, що закони лише суворішали.

Якщо це може дати якусь втіху, лорд Шан зрештою впав у яму, що сам викопав, — його було засуджено до страти, прив'язано за ноги та руки до чотирьох колісниць і розірвано. Проте на той час сильнопорядкова легістична держава вже тріумфувала, а східний осередок перетворився на озброєний табір. 500 року до н. е. тридцять тисяч вояків були великою армією, але близько 250 року до н. е. нормальною вже була армія в сто тисяч. Двісті тисяч не були чимось особливим, а справді сильні армії були вдвічі більшими. Величезними, відповідно, були і втрати. В одному тексті сказано, що 364 року до н. е. армія Цинь вбила шістдесят тисяч вояків Вей. Числа можуть бути перебільшеними, але вони не можуть бути надто далекими від правди, позаяк воякам Цинь платили за голови (буквально; аби претендувати на винагороду, вони мали принести відрізані вуха).

Перспектива війни величезних сил була такою загрозливою, що 361 року до н. е. великі володарі провадили регулярні конференції й вели перемовини щодо своїх претензій, а в 350-і роки постали наймані дипломати, відомі як "переконувані". Той самий чоловік міг човникувати між кількома великими королівствами, бути одночасно в усіх прем'єр-міністром і плести тенета інтриг, варті Генрі Кісинджера.

"Розмовляти розмови завжди краще, ніж воювати війни"[154], — казав Вінстон Черчил, але в четвертому сторіччі до нової ери груба сила брала гору над перемовами. Проблемою була держава Цинь. У безпеці за горами, що захищали її від нападів, вільна користатися своїм положенням на кордоні й зміцнювати свою людську силу, залучаючи людей з західних бездержавних суспільств, вона постійно тиснула на осередок своїм військом. Стратагеми міждержавних війн називають Цинь смертельним ворогом "усіх під небом", що хоче "проковтнути цілий світ"[155].

Інші держави визнали, що мають об'єднатися проти Цинь, але чотири сторіччя війни створили таку недовіру, що вони не могли втриматися й не застромляти одне одному ножі в спини. Між 353 та 322 роками до н. е. Вей організувала кілька коаліцій, але щойно союзники здобули кілька перемог, вони повернули проти Вей, бо побоювалися, що вона може виграти більше, ніж інші. Вей зреагувала подібно до багатьох зневажених коханців чи лідерів і перенесла симпатію на давнього ворога, Цинь. Між 310 та 284 роками до н. е. Ци провела нову низку альянсів, скінчилося це так само, як у Вей; потім за справу взялася Чжао. 269 року до н. е. Чжао здобула дві перемоги над Цинь і в усіх серцях зажевріла надія, але цього було надто мало й надто пізно. Чжен, король Цинь, винайшов жахливу нову стратегію: просто вбивати так багато людей, щоб інші держави не могли відновити свої армії. Цинь винайшла підраховування тіл.

Протягом наступних тридцяти років полководці Цинь вбили близько мільйона ворожих солдатів. Зловісні записи про масові вбивства заповнюють хроніки, потім раптом припиняються 234 року до н. е., коли, як нас повідомляють, Цинь збезголовила сто тисяч чоловіків Чжао. Після цього не лишилося ворогів, вартих уваги, і в аналах масові вбивства поступаються місцем капітуляції держав.

Коли підходи розмовляти розмови та воювати війни не мали успіху, вороги Цинь, що ще залишилися, почали покладати надію на вбивство. 227 року до н. е. найманий вбивця розмовами проклав собі шлях повз супровід Чжена, короля Цинь, схопив Чжена за руку та вдарив його отруєним кинджалом. Все скінчилося, однак, лише тим, що в нього в руці залишився відірваний рукав. Чжен стрибнув за колону, трохи потупотів, аби вийняти з піхов свого кумедно довгого церемонійного меча, потім порубав вбивцю на шматки.

Більше шансів не лишилося, й Ци, остання незалежна держава, впала 221 року до н. е. Король Чжен набув титула Ши Хуан-ді, тобто Перший імператор Август. Він проголосив: "Ми — Перший імператор. Протягом нескінченних поколінь наші послідовники будуть відомі як Другий імператор, Третій імператор тощо"[156]. Ніхто не заперечив.

Шлях Риму до імперії був інакшим (рис. 5.7). На той час, коли Дарій 521 року до н. е. посів трон, Персія вже об'єднала більшість тодішнього західного осередку. Втім його бажання відкрити шлях до багатства середземноморської прикордонної смуги спричинило хвилю формування захистових держав і спродукувало сили, що потім зрештою зруйнували Перську імперію. Грецькі та італійські міста вже були дуже високорозвинені, мали високі бали за енергоздобуток та інформаційні технології, але менші — за організованість та військову силу. Поки Дарій захоплював їх одне за одним, він міг застрашити їх і змусити підкоритися, але саме застрашування спонукало міста об'єднувати свої організаційні та військові потужності.

Отже, коли Ксеркс, син Дарія, 480 року до н. е. повів величезні сили на Грецію, Атени та Спарта заради спротиву відклали свої суперечки на потім. Історик Геродот (і зовсім інакше фільм 300) убезсмертили їхню надзвичайну перемогу, що залишила Атени великою потужністю та лідером ліги міст. Цілком подібно до того, що сталося, коли східні держави намагалися утворити союз проти Цинь, Спарта злякалася атенської могутности ще більше, ніж персів, і почався жахливий атено-спартанський конфлікт, відомий як Пелопонеська війна (її убезсмертив Тукідид, але жодного фільму про це не було). До 404 року до н. е., коли переможені та зголоднілі атенці здали свій флот і розвалили стіни міста, у війну втяглися Сицилія та Картаген, і його передові загони зробили частини Середземномор'я, зокрема Македонію, економічно залежними від Греції.

Македонія була чимось на кшталт античної бананової республіки, багатої на ресурси (особливо деревину та срібло), але безладної. Протягом п'ятдесятьох років грецькі міста розхитували її, підтримували конкурентів, що претендували на її трон, і перетворювали її політику на мильну оперу адюльтеру, інцесту та вбивств, аж поки 359 року до н. е. королівський трон не захопив Філіп II, македонська версія Тиглатпаласара. Філіп II не потребував фахівців із суспільних наук, що мали б йому пояснити переваги відсталости. Маючи інстинктивне відчуття потреби, він задаптував грецькі інституції до свого великого, багатого, але анархічного королівства. Він копав срібло, вербував найманців, залучив на свій бік бунтівливу аристократію, а потім відкинув грецькі міста. Безперечно, він зробив би те саме стосовно Персії, якби 336 року до н. е. його не вбив загадковий вбивця — що його спонукав, за чутками, Філіпів п'яний гнів та/чи ворожнеча через кохання, що скінчилася згвалтуванням у банді гомосексуалістів. Не втративши темпу, Філіпів син Александер протягом лише чотирьох років (334-330 роки до н. е.) здійснив батькові плани, зацькував перського царя до смерти, спалив його священне місто й дійшов до берегів Індії. Зупинила його завойовчий рух лише відмова війська йти далі.

Александер був продуктом нового небожественного світу (одним з його вчителів був Арістотель) і, можливо, не усвідомлював, як важко вдягати черевики [157] богоподібного короля. Побожні перси вірили, що їхні королі були земними представниками Агурамазди в його вічній боротьбі з темрявою. Отже, Александер мав бути агентом диявола. Саме ця іміджева проблема, безперечно, лежить за Александровими болісними спробами (ми про це говорили в четвертому розділі) переконати персів у своїй боговитості. Можливо, маючи на те час, він би цього й досяг, хоча що більше він намагався вразити персів своєю божественністю, то божевільнішим видавався грекам та македонцям. Але часу бракувало: 323 року до н. е. Александер раптово помер (можливо, від отруєння), а його полководці вели громадянські війни, розламували імперію та поступово ставали королями (на межі боговитости) на свій розсуд.

Зрештою одне з королівств, ідучи шляхом Цинь, завоювало б інших, проте Александровим послідовникам часу бракувало так само, як і самому великому королеві. У четвертому сторіччі до н. е. Македонія втяглася в грецькі конфлікти, пристосувала до своїх потреб грецькі інституції, перемогла греків і зруйнувала велику імперію свого часу; у другому сторіччі Рим фактично повторив той самий сценарій.

Рим дає чудовий приклад того, як колонізація та розвиток периферії сприяють більшанню осередків. Місто було під сильним грецьким впливом від восьмого сторіччя до н. е., але зміцніло в локальних битвах із сусідами та створило дивну суміш сильно- та слабкопорядкової організації. Аристократичний сенат приймав більшість важливих рішень, тоді як асамблеї, де переважали середні господарі, голосували з питань миру та війни. Подібно до Цинь, Рим пізно почав рухатися до складного порядку, почав платити воякам лише 406 року до н. е. і десь у той самий час запровадив перші податки. Протягом сторіч римський бюджет був базований здебільшого на грабунках, а замість оподатковувати переможених ворогів, Рим укладав з ними угоди і діставав нове військо на потреби нових війн.

Римляни, так само як греки, не визнавали богоподібних королів, але надто добре розуміли зв'язок між боговитістю та завоюваннями. Найуспішніших полководців вшановували тріумфами, оперетковими парадами через весь Рим у колісницях, запряжених білими кіньми, уквітчаних божистими символами, але в супроводі рабів, що шепотіли їм у вуха: "Пам'ятай, що ти смертний"[158]. Тріумф ефективно замикав боговите королювання у скриню, роблячи могутнього завойовника богом на один день — і не більше.

Хоч якою старомодною видавалася ця система грекам у третьому сторіччі до н. е., поєднання сильно- та слабкопорядкових практик давало змогу зібрати такі людські ресурси, що їх можна порівняти навіть з масштабами Цинь. 480 року до н. е. Персія завоювала Грецію, маючи десь 200 000 вояків, але після втрати їх на відновлювання скарбниць пішло кілька десятиріч. Рим не мав таких обмежень. Сторічна війна надала йому людські резерви Італії, і 264 року до н. е. сенат почав титанічну боротьбу з Картагеном за контроль над західним Середземномор'ям.

Картагенці заманили перший римський флот у бурю, що відправила на дно і кораблі, і сто тисяч моряків. Рим просто збудував більший флот. Цей флот загинув у іншу бурю двома роками пізніше, тоді Рим вислав третю армаду лише на те, аби її теж втратити. Четвертий флот 241 року до н. е. нарешті переміг, бо Картаген не зміг скомпенсувати свої величезні втрати. Протягом двадцятьох трьох років Картаген відновлював сили, після чого його полководець Ганібал на слонах перейшов Альпи та напав на Італію з тилу. Від 218 до 216 року до н. е. він вбив та полонив сто тисяч римлян, але Рим спокійно залучив ще людей і стер його з лиця землі у війні на виснаження. І знов, подібно до Цинь, Рим надав нового значення жорстокості. Як пише Полібій, римляни мали звичай знищувати всі форми життя, що траплялися на їхньому шляху, не залишаючи нічого.[159] Коли римляни завойовували якісь міста, часто можна було побачити не лише трупи людей, а навіть собак, розрубаних навпіл, і відтяті кінцівки інших тварин. Зрештою 201 року до н. е. Картаген капітулював.

Воювати війни сенатові сподобалося набагато більше, ніж розмовляти розмови. Перепочивши лише протягом одного літа, Рим узявся до королівств Александрова послідовників у східному Середземномор'ї й до 167 року до н. е. потрощив їх усіх. Інша генерація спустошливих війн з партизанами завела його військо вглиб Іспанії, північної Африки та північної Італії. Рим став єдиною надпотужною силою Заходу.

Перший контакт

 лизько 200 року до н. е. Схід та Захід мали спільного більше, ніж будь-коли після льодовикового періоду. В кожному з двох осередків домінувала одна велика імперія з десятками мільйонів підданців. Кожен мав освічену витончену еліту, обізнану з осьовим мисленням, і великі міста, що їх годували високопродуктивні землероби та постачали розгалужені торгівельні мережі. А суспільний розвиток у кожному з осередків був на 50 відсотків вищий, ніж 1000 року до н. е.

Цей розділ є доброю ілюстрацією принципу, що люди (у великих групах) здебільшого однакові. Поділені величезними обширами центральної Азії та Індійського океану, Схід та Захід, бувши практично ізольованими одне від одного, мали окрему, але подібну історію. Єдина відмінність полягає в тім, що Захід ще трохи зберігав першість у суспільному розвитку, що дала йому географія одомашнюваних рослин та тварин наприкінці льодовикового періоду.

Проте цей розділ також ілюструє й другий основний принцип: попри те, що географія визначає перебіг суспільного розвитку, суспільний розвиток навзаєм змінює значення географії. Поширювання осередків з'їдало відстань між ними, аж поки Схід та Захід не стали учасниками спільної євразійської оповіді. Наслідки мали бути драматичними.

Ще 326 року до н. е., коли Александер Македонський повів своє військо до Пенджабу (рис. 5.8), навіть найосвіченіші східняки та західняки майже нічого не знали про існування одні одних. Александер переконав своїх людей, що вони скоро зможуть зануритися в води Океану, великої ріки, що оточувала світ (побачивши замість Океану долину Ґанґу, наїжачену укріпленими містами, вони повстали).

Александер змінив напрям на протилежний і повернув додому, залишаючи за спиною поселення різноманітних бунтівників. На території теперішнього Афганістану одна з таких груп заснувала королівство під назвою Бактрія. На 150 рік до н. е. Бактрія завоювала частину рівнини Ґанґу й започаткувала визначне явище — злиття грецької та індійської культур. Один індійський текст претендує на те, що подає запис розмов грецькомовного бактрійського короля з буддійським ченцем, після чого король разом із багатьма підданцями навернувся до буддизму.

Бактрія має визначне право на славу: її розпад близько 130 року до н. е. є найдавнішою історичною подією, згаданою і у східних, і в західних документах. Посол від китайського двору, що мандрував уламками королівства кількома роками пізніше, привіз своєму імператорові дивовижні оповіді, зокрема про центральноазійських коней, і 101 року до н. е. китайська експедиція вже силою прокладала собі шлях до цього регіону. Деякі історики вважають, що у місцевому війську, що чинило їм опір, могли бути, зокрема, римляни, військові бранці, захоплені в полон у далекій Месопотамії та продавані через незліченні руки, аж поки їм довелося битися з китайцями в горах Центральної Азії.

Менш романтичні історики вважають, що перш ніж китайці реально зустрілися з римлянами мало минути ще два сторіччя. Згідно з офіційною китайською історіографією, 97 року н. е. китайський полководець "відрядив свого ад'ютанта Ґань Іна пройти весь путь до берега Західного моря й назад"[160]. На цьому віддаленому узбережжі, де б там воно не було, Ґань відвідав королівство Да Цзинь (дослівно Велика Цзинь), назване так, бо воно вразило китайців тим, що було наче величезним віддаленим відбитком їхньої власної імперії. Чи було Західне море Середземним морем, а Да Цзинь — Римом, досі неясно. Найменш романтичні історики вважають, що китайці та римляни нарешті опинилися в одному приміщенні лише 166 року н. е., коли посли від короля Да Цзинь Андуна (це, напевне, римський імператор Марк Аврелій Антонін) дісталися китайської столиці Лояну.

Проте могли бути й корисніші зустрічі, де брали участь люди, що їх освічені джентльмени, автори більшости збережених дотепер текстів, вважали не вартими згадки — наприклад, раби. 2010 року генетики оголосили, що мітохондрійна ДНК з кісток чоловіка, похованого в другому сторіччі нової ери у Ваньярі в південній Італії, свідчить про його походження по жіночій лінії зі східної Азії; археологи додали, що обставини похорону свідчать про його статус землеробського раба. Можна лише будувати здогади, які жахи завели його чи його предків так далеко від батьківщини.

Другу групу мандрівників, зневажених у літописах, складали торгівці — із усього, що ми знаємо, ті самі торгівці, що привезли східноазійського раба до Італії. Римський аристократ Пліній Старший, автор величезного опису світу та його особливостей (він загинув 79 року н. е. під лавою з вибухлого Везувію, бо надто захопився спостеріганням неймовірного видовища), таки примусив себе згадати щорічне виряджання торгівельного флоту з єгипетського узбережжя Червоного моря до Шрі-Ланки. Зберігся ще один приблизно рівночасний документ — грецький текст під назвою Подорож Червоним морем, щось на кшталт підручника для торгівців з описом портів та вітрів Індійського океану.

Римські торгівці, безперечно, залишили свою позначку в Індії. Практично майже одразу, щойно у вісімнадцятому сторіччі там поселилися британські та французькі колоністи, місцеві мешканці почали приносити античні римські монети, але масштаб контактів лишався невідомим аж до 1943 року. Того літа, після десятиріч ігнорування індійської культурної спадщини, у розпал Другої світової війни та в очікуванні кінця врядування в Індії, британська колоніяльна адміністрація вирішила, що настав час впритул зайнятися індійською археологією. Із узбережжя Салерно, де англо-американські сили щойно вторглися в Італію, було негайно висмикнуто бригадира Мортимера Вілера й відряджено до Нью-Делі давати раду півтора мільйонам квадратових миль території, що археологічним багатством майже не поступалася Єгиптові.

Вілер був надзвичайною людиною. Він брав участь в обох світових війнах, залишив слід з розбитих сердець на трьох континентах і здійснив революцію в британській археології своїми скрупульозними розкопками римських пам'яток. І все одно це призначення змусило не одну пару брів поповзти вгору. "Британській імперії скоро настане кінець, — казали індійські націоналісти, — то чому вони накидають нам якогось відставного полковника Незграбу, що на замулених римських стоянках почувається значно краще, ніж на землі Будди?"

Вілер мусив багато що довести, тому, щойно приземлившися в Мумбаї (тоді відомому як Бомбей), він почав ураганний археологічний тур. Прибувши до Ченаї (колоніяльного Мадрасу), що знемагав від спеки перед навислим мусоном, Вілер побачив, що всі урядові установи замкнені, й вирішив згаяти час у місцевому музеї. У мемуарах він пише:

У шафі кабінету моя рука обхопила шийку й довгу ручку гончарної посудини, що була дивно чужинською в цьому тропічному довкіллі. Подивившися на неї, я згадав провокативне запитання в Законодавчій асамблеї Нью-Делі: "Що цей британець, фахівець із Риму, робитиме в Індії?" Я тримав в руках вичерпну відповідь.[161]

Вілер тримав в руках фрагмент римського винного глека, викопаного на узбережжі за вісімдесят миль від Арикамеду (Пондічеррі). Він сів на нічний поїзд і після тривалого сніданку з пиятикою у французькій дипломатичній місії пішов шукати римлян.

У внутрішньому приміщенні місцевої бібліотеки було кілька музейних скринь. Я з надією рвонув вперед, спітнілою від хвилювання рукою витер порох і занурився в них. Вдруге за цей місяць мої очі вилупилися від подиву. Я побачив купу фрагментів десятка римських амфор [глеків на вино], частину римської лампи, римську брошку з камеєю, багато індійського матеріялу — черепки, намистини, теракоту — та кілька фрагментів виробів з червоною поливою, що їх не може не впізнати людина, яка дістала вишкіл із класичної археології.

По поверненні до Нью-Делі з одним з маленьких червоних черепків у кишені Вілер дістав маленького бонуса: він зустрів двох Грандів британської археології, що на військові потреби займалися повітряним фотозніманням. "Я нібито випадково витяг з кишені червоного черепочка, — каже він (а йшлося про фрагмент із червоною поливою з музею в Арикамеду), — і мав дуже втішний ефект. Як по-дитячому радісно мати обізнаних співрозмовників!"

Розкопки незабаром засвідчили, що середземноморські вироби потрапили до Арикамеду (та кількох інших портів) близько 200 року до н. е. Кількість їх зростала протягом наступних трьох сторіч, а недавні знахідки з єгипетського узбережжя Червоного моря містили висхлі кокосові горіхи, рис та чорний перець, що могли походити лише з Індії. На перше сторіччя нової ери товари вже рухалися між Китаєм та Індією та з обох цих країн до південно-східної Азії.

Було б перебільшенням сказати, що Схід та Захід потиснули один одному руки через океан. Це була не мережа зв'язків, а радше кілька надтонких ниточок, протягнених від кінця до кінця. Якийсь торгівець міг возити морем вино з Італії до Єгипту, інший міг суходолом доправити його до Червоного моря, третій привезти до Аравійського півострова, а четвертий перетнути Індійський океан до Арикамеду. Там він міг мати оборудки з місцевим торгівцем шовком, що пройшов через ще більше руку подорожі з долини Хуанхе.

Однак це вже був початок. У Подорожі Червоним морем згадано місце під назвою "Син", можливо, спотворене Цинь (що його вимовляють як Чин, звідки походить англійська назва Китаю "Чайна"), а поколінням пізніше грек на ім'я Александер твердив, що він відвідав Сайну, можливо, знов Китай. Приблизно близько 100 року до н. е., частково завдяки китайському військовому наступові на Бактрію, шовк та спеції рухалися знаменитими шовковими шляхами на захід, а золото та срібло — на схід. Лише легкі та коштовні товари — звичайно, подібні до шовку — могли лишитися прибутковими після шестимісячного перевезення на п'ять тисяч миль, але по сторіччі чи двох жодна поважна римська аристократка вже не могла уявити собі життя без шовкової шалі, а центральноазійські торгівці запровадили свої філії в усіх великих містах Китаю.

Багатим аристократам, що врядували у східному та західному осередках, було що святкувати після цих перших контактів, але було й чимало приводів для занепокоєння, бо деякі рухливі люди вразили їх навіть більшою непривабливістю, ніж торгівці. "Вони мають присадкуваті тіла, сильні кінцівки та товсті шиї; вони такі потворні та здеформовані, що можуть бути двоногими тваринами"[162], — писав про цих людей римський історик Аміян близько 390 року н. е. І далі:

Їхня форма, хоч і жахлива, все ж людська, але життя в них таке грубе, що вони не користуються вогнем і не куховарять, а живуть з дикого коріння та напівсирого м'яса, що його трохи підігрівають, притискаючи стегнами до спин своїх коней.

Це були кочівники, цілковито ворожі до таких землевласників, як Аміян. Ми вже зустрічалися з їхніми предками, пастухами центральної Азії, що близько 3500 років до н. е. одомашнили коней, близько 2000 років до н. е. запрягли їх у візки й поклали таким чином початок колісницям, що після 1750 року до н. е. спричинили хаос у західному осередку й ще через п'ятсот років досягли Сходу. Залізти коням на спини та їздити верхи видається простішою справою, ніж запрягати їх у візки, але лише близько 1000 року до н. е. виводження більших коней, поліпшування збруї та винайдення маленьких потужних луків, що з них можна було стріляти з сідла, поєдналися у цілком новий спосіб життя — кінне пастуше кочівництво. Використання кінських спин знов трансформувало географію, поступово перетворивши незайману смугу сухих рівнин, що простягаються від Монголії до Угорщини (обидві дістали свої назви від кочівних народів), на "степову магістраль", що з'єднала Схід із Заходом.

У певному сенсі ці степові кочівники не відрізнялися від будь-яких інших відносно рухливих, відносно недорозвинених людей, що жили на краях великих імперій в усі часи починаючи від історії про Якова та його синів з Юдейської Біблії. Вони обмінювали тварин та шкіри на продукти осілого суспільства. Прибуток можна було знайти скрізь: китайським шовком та перськими килимами оздоблено поховання марнотратного п'ятого сторіччя до н. е. в Пазирику в Сибіру, а в дев'ятому сторіччі до н. е. асирійці імпортували коней та луки зі степів і заміняли свої колісниці на кавалерію.

Але скрізь навколо було чимало проблем. Крім шовку та килимів, поховання в Пазирику містять купи залізної зброї та вкриті золотом черепи поскальпованих ворогів, що наводить на думку про тонкість лінії, що відокремлює торгівлю від війни. Зокрема, після 800 року до н. е., коли холодніша сухіша погода зменшила обсяг пасовищ у степах, пастухи, що могли швидко переганяти свої стада на довгі відстані й одразу по прибутті битися, мали великі переваги. Цілі племена пересіли на коней і долали верхи сотні миль між зимовими та літніми пасовищами.

Міграція спричинила ефект доміно. У восьмому сторіччі до н. е. група під назвою масагети мігрувала на захід через теперішній Казахстан і поставила народ скитів перед таким самим вибором, як у передісторичних мисливців-збирачів, коли землероби сунули на землі, що забезпечували їм харчі, чи в сицилійських землеробів, коли грецькі колоністи припливли до їхніх берегів: вони могли боронити свої землі, організуватися для відсічі й навіть обирати королів, або тікати. Ті, що подалися, перетнули Волґу й поставили кимерійців, що там вже мешкали, перед таким самим вибором: воювати чи тікати.

У 710-і роки до н. е. банди кімерійських утікачів почали заходити до західного осередку. Їх було небагато, але шкоди вони могли завдавати великої. В аграрних державах багато селян мусили важко працювати, аби утримувати небагатьох вояків. У розпал війн Рим та Цинь мобілізовували десь одного чоловіка з шістьох, а в мирний час заледве одного з двадцятьох. У кочівників, навпаки, кожен чоловік (і багато жінок) міг бути вояком, вони народжувалися й виростали з конем та луком. Це був первинний приклад асиметричного ведення війн. Великі імперії мали гроші, квартирмейстерів та облогову зброю, тоді як кочівники мали швидкість, терор та той факт, що їхні осілі жертви часто були зайняті війною один з одним.

У ці роки кліматичні зміни та суспільний розвиток ще раз поєдналися й зруйнували прикордоння західного осередку. Наслідком знов були заворушення та перевороти. Асирійська імперія, що близько 700 року до н. е. все ще була найпотужнішою на Заході, запросила кімерійців на допомогу проти своїх суперників. Спочатку це добре допомогло, і 695 року до н. е. король Мідас з Фригїї в центральній Туреччині, такий багатий, що грецькі легенди приписували йому здатність перетворювати на золото все, чого він торкався, вчинив самогубство, коли кімерійці замкнули оточення його столиці.

Усунувши буферні держави типу Фригії, асирійці відкрили свої внутрішні землі кочівничим рейдам і близько 650 року до н. е. скити вже фактично контролювали північну Месопотамію. Як писав грецький історик Геродот, вони "своїми нахабством і свавіллям усе перевернули догори ногами... Вони роз'їжджали на конях і грабували все, що тільки було в кого"[163]. Кочівники здестабілізували Асирійську імперію, 612 року до н. е. допомогли мідійцям та вавилонцям перемогти Ніневію, потім негайно повернули проти мідійців. Лише близько 590 року до н. е. мідійці знайшли способи боротьби з цими підступними рухливими ворогами — згідно з Геродотом, вони понапоювали їхніх провідників на банкеті й перерізали.

Королі Мідії, Вавилону та Персії експериментували з методами поводження з кочівниками. Один з варіянтів був нічого не робити, але тоді кочівничі напади руйнували прикордонні провінції, що призводило до меншання потоку податків. Можна було відкупатися від кочівників, але плата за захист могла бути не меншою, ніж втрати від нападів. Не маючи що захищати, кочівники могли відступити до безлісних, безводних земель і довести нападників до руйнації, коли вичерпувалося їхнє постачання.

Кір, засновник Перської імперії, 530 року до н. е. випробував упереджувальні війни проти масагетів. Подібно до своїх попередників мідійців, він воював виноградом: дав авангардові масагетів пограбувати свій табір, а коли вони упилися, повбивав їх і захопив сина королеви. Королева Томіріда написала Кірові листа: "Ти, що не можеш насититися кров'ю... Поверни мені мого сина і йди геть із моєї країни, не зазнавши кари... Якщо ти цього не зробиш, я присягаюся сонцем, владикою масагетів, що я тебе, хоча ти і не міг насититися кров'ю, я тебе досхочу насищу"[164]. Вона дотримала слова, перемогла персів, відрізала Кірову голову й занурила в торбу з кров'ю.

Початок упереджувальних ударів був невдалим, але 519 року до н. е. Дарій Перський продемонстрував, що вони могли бути ефективними, коли переміг конфедерацію, що її перси називали "скитами у гостроверхих шапках", і нав'язав їм сплату данини та маріонеткового короля. П'ятьма роками пізніше він випробував цей спосіб знов, перетнув Дунай і переслідував інших скитів далеко вглиб України. Але так само, як в асиметричних війнах нашого часу, важко сказати, хто переміг. Геродот вважав, що це була катастрофа, з якої Дарій ледве врятувався, проте скити більше ніколи не загрожували Персії, отже, щось було правильно.

До того, як степова кавалерія стала фактом життя на Сході, минуло більше часу, позаяк колісницям до Китаю довелося подолати довший шлях, ніж на Захід. Але коли кочівничий ефект доміно настав, він діяв так само жорстоко. Східне поширювання кочівництва йшло, можливо, за нападами жунів на Чжоу у восьмому сторіччі до н. е., і мешканці півночі, поглинені державами Цзинь та Цинь у сьомому та шостому сторіччях до н. е., напевне, часто віддавали перевагу асиміляції над боротьбою з прийшлими кочівниками. Коли вони це робили, спільний тиск нападів кочівників та експансії китайських держав нищив буферні суспільства так само, як на Заході.

Тепер держава Чжао перетворилася на прикордонну смугу. Так само, як асирійці перед обличчям скитів, Чжао негайно залучили кочівних вершників до боротьби проти своїх сусідів і почали тренувати свою кавалерію. Чжао розвинула також протикочівничу стратегію, маловикористовувану на Заході. Це була війна на виснажування: китайці будували стіни, що тримали кочівників назовні чи принаймні відокремлювали місця їхньої торгівлі та нападів. Видавалося, що це працювало не так погано, як воювати чи платити за захист, і в третьому сторіччі до н. е. стіни набули поширення. Стіна Першого імператора Цинь простягалася на дві тисячі миль і коштувала (принаймні згідно з легендою) життя одного робітника за кожен збудований ярд[165].

Бувши тим, ким він був, Перший імператор не втратив від цього сну. Насправді йому так сподобалося будувати стіни, що він перетворив цю захисну стратегію на зброю й продовжив свою Велику стіну так, що вона охопила величезну ділянку пасовищ, де кочівники зазвичай пасли коней. Потім, 215 року до н. е., він почав упереджувальну війну.

Велика стіна дала ясний сигнал: географія знову почала змінювати значення. Сили, що рухали нудний поступ суспільного розвитку вгору на рисунку 5.1, — піднесення енергоздобутку, ефективніша організація, поширювання грамотности та дедалі смертельніші армії — перетворювали світ. На 200 рік до н. е. в кожному осередку домінувала одна велика імперія, її вояки та торгівці не оминали й просторів між осередками. Степи з величезного бар'єру між Сходом та Заходом перетворилися на магістраль, що їх з'єднувала, й замість окремих, але подібних історій східний та західний осередки почали набувати взаємопов'язаної історії. Ще дуже мало товарів, людей чи ідей долали весь шлях від одного кінця Євразії до іншого, але форми набували нові географічні реалії. Протягом кількох наступних сторіч вони зметуть великі імперії, що домінували в осередках 200 року до н. е., змінять висхідний напрям суспільного розвитку на зворотний та покінчать з першістю Заходу. Парадокс розвитку входив у цілком нову фазу.

6 Занепад та загибель

Все на краще

 се є на краще... в цьому найкращому з можливих світів»[166], — знов і знов повторював др. Панглос у Вольтеровому Кандіді, що став класикою вісімнадцятого сторіччя[167]. Маючи сифіліс, втративши око та вухо, бувши поневоленим та повішеним, втрапивши аж у два землетруси, Панглос вперто повторює те саме.

Звичайно, Панглос — це Вольтерів невеличкий жарт, кпини з глупоти тогочасної філософії, але історія подає чимало подібних прикладів і з реального життя. Великі імперії, що домінували у східному та західному осередках протягом кількох перших сторіч нашої ери, видаються особливо багатими на них. Китайський поет писав: "Коли ми бачимо вихід імператора, все чудово... Безмежна радість панує протягом десяти тисяч років"[168]. У Римській імперії грецький оратор Арістид висловлює ще більший захват: "Весь цивілізований світ молиться за вічне тривання імперії... Просимо богів дати цій імперії та цьому місту вічно квітнути й ніколи не завершуватися, аж поки каміння не почне плавати по хвилях і дерева не випускатимуть пагонів".

То що такі Панглоси робили б з рисунком 6.1? Після піку близько 1 року до н. е./н. е. суспільний розвиток впав і на Сході, і на Заході. Це був занепад цілком нового масштабу. Він був не лише ширшим, ніж раніше, бо зачепив обидва кінці Євразії, він був також тривалішим і глибшим. Він тягнувся сторіччя за сторіччям, відітнувши понад 10 відсотків від рахунку суспільного розвитку Сходу близько 400 року н. е. та 20 відсотків від західного рахунку близько 500 року. Як це сталося, що саме провіщало кінець першости Заходу в суспільному розвитку, що тривала чотирнадцять тисяч років, ми будемо обговорювати в цьому розділі.

Новий світовий порядок

  стародавніх імперіях не завжди було багато Панглосів. Перш ніж став очевидним парадокс заворушень, згаданий у п'ятому розділі, — що війна врешті-решт приносить мир та добробут, минули сотні років війн та загинули мільйони людей. Одразу по закінченні об'єднувальних війн наддержави Цинь та Рим занурилися у страхітливі громадянські війни. У Цинь це сталося негайно; в Римі поступово.

Зацентралізовані репресивні інституції Цинь були чудовими на потреби війни, проте не такі добрі для врядування. Перемігши 221 року до н. е. своїх останніх ворогів, Перший імператор далі мобілізовував підданців, тепер не воювати, а будувати. Часом вони були продуктивними, зокрема коли прокладали тисячі миль доріг та каналів, часом ні. Сима Цянь каже, що попри впевненість у власній боговитості та витрату кількох статків на шарлатанів, що обіцяли йому вічне життя, Перший імператор — можливо, як страхувальний захід — змусив 700 000 людей витратити тридцять шість років, аби збудувати йому мавзолей. (Розкопано сотні могил людей, що померли на місці.)

Поховальний комплекс (мало розкопаний) є відповіддю Китаю на єгипетські заздрощі. Нині він найбільше відомий Теракотовою армією, що його охороняла, з понад шістьох тисяч глиняних вояків на повний зріст. 1974 року її випадково знайшли робітники, що копали ями. Це одне з археологічних див світу, але ще дивовижнішим є той факт, що, коли Сима Цянь описував поховання Першого імператора, він цю Теракотову армію, що вражає відвідувачів музеїв у цілому світі, навіть не згадав. Натомість він написав про підземний бронзовий палац, чотириста футів у поперечнику, оточений ртутними копіями рік королівства. (Геохемічні дослідження 1981 та 2003 років підтвердили наявність сильно підвищеного вмісту ртуті у ґрунті над похованням.) 210 року до н. е. разом з імператором поховали всіх наложниць, що не дали йому дітей, майстрів, що знали секрети поховання, а також, можливо, сто найвищих чиновників імперії.

Мегаломаніякальна політика Першого імператора викликала опір на всіх рівнях. Коли скаржилися аристократи, він силою привозив їх до столиці. Коли скаржилися інтелектуали, він 460 з них закопав у землю живими. Коли скаржилися селяни, він розрубав їх навпіл[169].

Правління терору вибухнуло ізсередини майже одразу по смерти Першого імператора. Одного дня 209 року до н. е. сильний дощ завадив двом нижчим чиновникам вчасно доправити приписи до гарнізону. Покаранням за запізнення була, звичайно, смерть. Як пише Сима Цянь, один з них сказав: "Все одно виходить так, що ми побачимо обличчя смерти і якщо залишимося, і якщо втечемо. Якби ми збиралися почати повстання, так само довелося б постати перед обличчям смерти. Позаяк ми в будь-якому разі мусимо померти, чи не краще померти за свою країну [повставши]?"[170]

Як вони самі передбачили, обох бунтарів скоро вбили, але повстання поширювалося країною. Протягом кількох місяців відновили свій статус поневолені держави. Близько 206 року до н. е. із Цинь було покінчено, а повстання перетворилося на жахливу громадянську війну. Ще по чотирьох роках різанини тримався лише Лю Бан, селянин, що став полководцем. Він проголосив династію Хань, збезголовив вісімдесят тисяч полонених вояків, оголосив загальний мир і взяв собі нове ім'я Ґао-ді ("Високий імператор") [171].

Рим мав інакшу проблему. На відміну від Цинь, надмірно зацентралізованої, щоб урядувати мирно, Рим мав надто розкидані інституції. Його сенат багатих старших людей та асамблеї незаможних громадян еволюціювали з огляду на керування містом-державою, а не імперією, й не могли впоратися з горами здобичі, арміями рабів та зграєю надбагатих генералів, що їх створила перемога. 133 року до н. е. під час політичного диспуту найясніші сенатори поламали дерев'яні лави, що на них сиділи, і забивали один одного ногами до смерти, а близько 80-х років до н. е. вже ніхто не знав напевне, хто саме фактично керував імперією.

На відміну від Цинь з її раптовим колапсом, Рим протягом п'ятдесяти років заповзав та виповзав з громадянської війни. Військо було дедалі лояльніше до своїх провідників, а не до держави, і сенат не мав іншого способу дати раду успішним полководцям, як відправляти їх нападати на слабших чужинців (що лише робило воєначальників сильнішими) чи уповноважувати нових воєначальників нападати на старих (що лише створювало нових супротивників). 45 року до н. е. Юлій Цезар зумів перемогти усіх суперників лише на те, аби наступного року його вбили найманці. Після цього колесо знов крутилося до 30 року до н. е., коли Октавіян переслідував Антонія та Клеопатру аж до Єгипту, де вони вчинили самогубство. Римська еліта, виснажена постійною війною, погодилася виконувати Октавіянові вказівки (він узяв ім'я Август, тобто величний) і водночас прикидалася, ніби він просто звичайний громадянин. Після того, як ця дивна угода врятувала всі обличчя, 27 року до н. е. Август оголосив відновлення республіки й заходився врядувати як імператор.

До 1 року до н. е. у кожному з двох головних осередків, східному та західному, майже цілковито панувала одна імперія, але це не було неминуче. Ґао-ді, засновник династії Хань, 203 року до н. е. фактично уклав угоду про поділ східного осередку зі своїм останнім ворогом, але не дотримав слова, вбив суперника та забрав усе. У 30-і роки до н. е. видавалося, що Середземномор'я буде поділено між латиномовним заходом під орудою римлянина Октавіяна та грецькомовним сходом з Антонієм та Клеопатрою з Єгипту на чолі. Якби Ґао-ді був шляхетніший чи якби Антоній менш заплутався у пияцтві та сексі, цей розділ мав би інший початок. В південній Азії все відбувалося інакше. В долині Ґанґу між 1000 та 600 роками до н. е. розвивалися малі міста та держави, потім вони посунулися до сильнопорядкових держав так само, як у східному та західному осередках. У третьому сторіччі до нової ери їх проковтнула велетенська імперія Маур'їв, можливо, найбільша держава в тогочасному світі (хоча Цинь скоро мала її перевершити). Але, замість переходити від сили до сили, як Рим та Цинь, ця імперія протягом наступних ста років поступово розпадалася. На часи Августа південна Азія знов була теренами штовханини маленьких королівств.

Лев Толстой писав, що всі щасливі родини подібні одна до одної, а кожна нещаслива родина неподібна до інших. З імперіями так само. Є незліченні способи розпаду імперій: програні битви, невдоволені намісники, неконтрольовні аристократи, селяни у розпачі, некомпетентні чиновники, але лише один спосіб залишитися разом — компроміс. Володарі Хань та Риму мали до того хист.

202 року до н. е. Ґао-ді виграв громадянську війну лише завдяки оборудкам з іншими полководцями. Десятьох з них він винагородив: залишив дві третини своєї "імперії" як напівнезалежні держави під їхнім контролем. Аби запобігти новим громадянським війнам, імперії треба було розбити цих васальних королів. Однак, якщо рухатися надто швидко й їх налякати, можна було спровокувати ті самі війни, що їх імперія прагнула відвернути. Так само могло статися, якщо рухатися надто повільно й залишити королів занадто сильними. Проте імператори Хань рухалися саме з такою швидкістю, як треба, й до 100 року до н. е. подолали ці королівства, спровокувавши на диво мало повстань.

Мегаломанія імператорів Хань була значно поміркованішою, ніж у Першого імператора Цинь, хоча часом і вони не витримували спокуси. Імператора Цзин-ді, наприклад, 141 року до н. е. поховали з власною теракотовою армією (вшестеро більшою, ніж у Першого імператора, але лише на третину зросту). Але, за частковим винятком великого завойовника У-ді, імператори Хань відмовилися від декларацій про безсмертність та боговитість, хоча й підтримували роль королів Шан та Чжоу як посередників між цим та надприродним світами.

Вони все ретельно розраховували. Добрі стосунки з великими родинами вимагали відмови від королівської боговитости (хоча допомагали й практичні кроки, що прив'язували багатство аристократів до успіху королівського двору). Аби заспокоїти джентльменів науковців, треба було допасувати трона до ідеалізованої конфуційської моделі єрархійного всесвіту (і зробити інший прагматичний рух, віддати знанню конфуційської класики перевагу над аристократичними зв'язками у змаганні за адміністративні посади). Підтримування королівського врядування у величезній країні потребувало ще дечого, а саме поєднання передосьового статусу монархії як мосту до богів та предків з приземленішими заходами, як-от зменшенням військової служби, пом'якшенням найжорстокіших законів Цинь та ретельно вирахуваним у часі зменшенням податків.

Компроміси сприяли миру та єдності, що поступово зв'язали східний осередок у єдину цілість. Володарі називали її чжунґо ("Серединне королівство" в центрі світу) чи тянься ("Все під небом/Піднебесна", бо ніщо поза її кордонами не мало значення). Саме в цій точці набуває сенсу сприймання східного осередку як єдиної цілости, що її теперішні західники, дотримуючися неправильної вимови "Цинь", називають Китаєм. Всередині держави "Все під небом/Піднебесної" залишалися величезні культурні відмінності, але східний осередок почав перетворюватися на Китай.

Рим прагнув таких самих компромісів. 30 року до н. е., по закінченні громадянських війн, переможний Август здемобілізував призовників і заповнив прикордонну смугу професійними вояками. Подібно до імператорів Хань, він знав, що армія може бути загрозою режимові. Проте, на відміну від китайських імператорів, що заповнювали армію в'язнями та чужинцями й таким чином тримали її поза основним суспільством, Август та його послідовники вирішили тримати своїх ворогів навіть ближче, ніж друзів. Вони зробили армію центральною суспільною інституцією, але лише під своїм особистим контролем.

Війна стала прерогативою фахівців, а всі інші зайнялися мистецтвом миру. Рим, подібно до Китаю, вбирав у себе клієнтних королів та прив'язував добробут аристократів до успіхів імперії. Імператори ходили по натягненому канату прикидаючися просто першими серед перів, коли спілкувалися з аристократією, головнокомандувачами, коли мали справу з армією, та богоподібними, коли йшлося про частини імперії, що воліли боговитих володарів. Замість старого компромісу бог на один день, вони застосували стратегію бог коли помру. Згідно з цією теорією, імператори, поки жили, були просто видатними людьми, а по смерти спочивали біля богів. Деякі з них, як-от імператор Веспасіян, вважали це кумедним. Помираючи, він жартував зі своїм почтом: "Здається, я стаю богом"[172].

У першому сторіччі нашої ери відбувався синтез грецької та римської культур. Багатії могли мандрувати від Йордану до Рейну, зупинятися в дуже подібних містах, їсти з майже однакових золотих тарілок, дивитися знайомі грецькі трагедії, наводити розумні алюзії з Гомером та Вергілієм і скрізь знаходити співрозмовників, що могли оцінити їхні розумування. Сенат визнавав дедалі більше провінційних знаменитостей, місцеві важливі персони робили написи латиною та грекою, і навіть селяни на полях почали вважати себе римлянами.

Компроміс зняв опір. Було б добре зацитувати з цієї нагоди якогось античного текста, але ніщо не передає ситуацію так добре, як комедія 1979 року Життя Браяна за Монті Пайтоном. Коли Рег (у виконанні Джона Кліза), голова Народного фронту Юдеї, намагається викликати в своїх не надто палких послідовників антиримський гнів, виявляється, що вони воліють говорити про привабливі риси імперії (особливо вино). Рег кидає їм питання, що стало найзнаменитішим із усіх, що коли-небудь питали про Римську імперію: "Добре. Крім санітарії, медицини, освіти, вина, громадського порядку, іригації, системи постачання питної води та охорони здоров'я — що ці римляни коли-небудь робили для нас?"[173] Борці за свободу трохи замислилися, потім один з них невпевнено підіймає руку: "Принесли мир?" У Рега перехопило дух від такої дурости: "А, мир... заткнися!"

Рег не усвідомив того, що мир усе змінив, приніс добробут на обидва боки Євразії. Населення обох імперій швидко більшало, економіки зростали навіть швидше. На найфундаментальнішому рівні продуктивність землеробства зростала, хоч би що ми рахували — сукупний продукт, продукт на одиницю площі чи продукт на одиницю праці. Закони Хань та Риму давали більший захист майна і землевласникам, і селянам. Землероби на всіх рівнях культивували нові землі, поширювали іригаційні та дренувальні системи, купували рабів чи наймали працівників і використовували більше добрив та кращі знаряддя. Єгипетські записи свідчать, що землероби римської епохи могли збирати врожай десять фунтів пшениці на кожен фунт посіяного зерна; це видатний рівень для домодерного рільництва. Статистика з Китаю не збереглася, але археологічні знахідки та рахунки в підручниках із землеробства наводять на думку, що видатність господарювання була високою й там, особливо в басейні Хуанхе.

Тихо, насправді так тихо, що високочолі автори літератури, що збереглася, цього практично не згадують, селяни та ремісники підштовхували здобуток енергії до порога. Практично вся енергія, використовувана до того в усій історії людства, походила від м'язів та палива з біомаси, але тепер люди дісталися чотирьох потенційно революційних джерел — вугілля, природного газу, води та вітру.

Перші два залишалися дуже маргінальними — вугілля використовували у нечисленних китайських ливарнях на залізо, а природний газ сичуанські солярі проганяли крізь бамбукові трубки та підпалювали, аби випаровувати ропу. З третім та четвертим ситуація була зовсім інакша. У першому сторіччі до н. е. і римляни, і китайці винайшли водяні колеса й використовували їх у млинах, що мололи зерно, та в міхах, аби нагрівати печі. Найцікавішим з відомих нам прикладів є система з шістнадцяти коліс, збудована в Барбеґалі у Франції десь невдовзі після 100 року н. е. Система генерувала потужність у тридцять кіловатів, приблизно стільки ж, скільки сто биків (чи два Форди моделі Т на повній швидкості). Більшість коліс в інших місцях були значно меншими, але навіть середній римський млин генерував таку саму потужність, як десятеро сильних чоловіків, що крутили колеса ногами.

Втім найважливішим застосунком енергії вітру та води були не нові брендові млини, а вдосконалювання давніх технологій використання вітрил. Ніхто не виробляв би тисячі тонн пшениці, мільйони галонів вина, мільярди залізних цвяхів, якби з поля чи майстерні їх неможливо було доправити до потенційних покупців. Більші, кращі та дешевші кораблі (а також порти та канали) були не менш важливими, ніж плуги та водяні колеса. Торгівля та промисловість зростали разом.

Рисунок 6.2 докладно ілюструє сказане вище в разі Заходу. Він подає більшання кількости загиблих кораблів та рівні забруднення плюмбієм відкладів у озері Пенідо Вельо в Іспанії за матеріялами дослідження 2005 року. (Кораблетрощі показано через те, що записи про стародавнє кораблебудування не збереглися, отже — хіба що капітани з незбагненних причин стали незграбнішими і з часом дедалі більше спрямовували кораблі на скелі — кораблетрощі є найближчим критерієм числа подорожей. Виробництво плюмбію, побічного продукту добування срібла, показано тому, що плюмбій є ізотопом, що найлегше надається до геохемічного досліджування.) Криві підіймаються разом до однакових піків у першому сторіччі до н. е., ілюструючи сильну пов'язаність торгівлі та промисловости (а також той факт, що античний Рим не був золотим віком з погляду довкілля).

Ми поки що не можемо порівняти рис. 6.2 з еквівалентним графіком для Сходу, бо китайські археологи ще не зібрали достатніх кількісних даних. Втім із того, що є, можна виснувати, що після 300 року до н. е. торгівля у східному осередку почала стрімко зростати, але не так швидко, як у західному осередку. В одному недавньому дослідженні, наприклад, зроблено висновок, що Римська імперія мала в обігу приблизно вдвічі більше монет, ніж Хань, і що найбагатші римляни були вдвічі багатшими за найбагатших китайців.

Відмінність у зростанні торгівлі великою мірою пов'язана з географією. В Римській імперії 90 відсотків людей жили на відстані не більше 10 миль від Середземного моря. У другому тисячолітті до н. е. експансія західного осередку в басейн Середземного моря спричинила піднесення розвитку й водночас зростання руйнації, але щойно римляни у першому сторіччі до н. е. завоювали все узбережжя, вони негайно поклали край руйнаціям. Тепер море забезпечувало дешевий водний транспорт майже всім, і розвиток вистрелив вгору.

В імперії Хань поблизу моря чи великих річок жила значно менша частка населення, до того ж не всі річки були придатні до навігації. Військова експансія Риму убезпечила нову економічну прикордонну смугу, де селяни, що застосовували на недавно завойованих землях найпередовіші технології, могли продавати свій врожай і годувати міста Італії та Греції. Наслідки завоювань Цинь та Хань, за браком водних шляхів, мали значно менший масштаб. Деякі імператори Хань докладали шалених зусиль заради поліпшення транспорту, поглиблювали річки Хуанхе та Вей, обходили найгірші ділянки каналами, але мали минути сторіччя, поки Китай розв'язав проблему браку свого Середземного моря.

За економічним зростанням на Сході та на Заході стоять дві однакові сили, що тягнуть та штовхають економіку вгору. Тяговим чинником зростання є держава. Завойовники з Риму та Хань обкладали податками величезні території, витрачаючи більшість прибутку на армії уздовж кордонів (десь 350 000 війська в Риму та щонайменше 200 000 в Китаю) та на велетенські столиці (десь мільйон мешканців у Римі та вдвічі менше у Чанані, столиці династії Хань). І те, і те потребувало пересування харчів, товарів та грошей від багатих провінцій, що платили податки, до голодних прибуткоспоживчих скупчень людности.

Монте Тестачо ("гора Черепок"), стоянка у передмісті Риму, ілюструє масштаб цього тягового чинника на Заході. Цей вкритий бур'яном пагорб у 150 футів заввишки складається з розбитого посуду. Менш драматичний, ніж поховання Першого імператора Цинь, з погляду затятих археологів, він є італійською відповіддю на єгипетську заздрість. Протягом трьох сторіч тут було звалено двадцять п'ять мільйонів зберігальних горщиків, приголомшлива кількість. Більшість із них використовували, аби перевозити морем оливкову олію — 200 мільйонів Галонів — з південної Іспанії до Риму де мешканці міст додавали її до страв, милися нею[174] та спалювали її в лампах. Стоячи на Монте Тестачо, відчуваєш трепет перед тим, що можуть зробити голодні люди. І це лише один зі штучних римських пагорбів-смітників.

Другою силою, що штовхала економіку вгору, були вже знайомі нам кліматичні зміни. Глобальне похолоднішання після 800 року до н. е. спричинило хаос у слабкопорядкових державах і поклало початок століттям експансії. Близько 200 року до н. е. внаслідок дальших орбітових змін настав, за термінологією кліматологів, Римський теплий період. Зимові вітри послабшали. Це погана новина з погляду землеробів Середземномор'я та долин великих рік Китаю, але сильнопорядкові імперії, що постали частково через попереднє глобальне похолоднішання, тепер уздатнили східні та західні суспільства не лише пережити зміну клімату, а й використати її. Тяжчі часи спонукали до диверсифікації та новацій. Люди експериментували з водяними колесами, використовували регіональні переваги й доправляли товари кораблями в усі-усюди. Сильнопорядкові держави, виходячи з дуже розумного припущення, що багатші люди зможуть платити більше податків, забезпечували дороги та порти, щоб зробити торгівлю прибутковою, та армії й кодекси законів, аби убезпечити прибутки.

Сильнопорядкові імперії виштовхувалися також далі, поза старі осередкові землі, на території, де Теплий період зробив землеробство продуктивнішим, — до Франції, Румунії та дощової Англії на Заході й до Маньчжурії, Кореї та центральної Азії на Сході (рис. 6.3). Не усвідомлюючи, що саме вони роблять, імперії ефективно підстраховували свої ставки, бо кліматичні зміни, що завдали їм шкоди в тепліших регіонах, на холодніших територіях їм сприяли. В Римі, де Середземномор'я полегшувало торгівцям рух між регіонами, виграш був, безперечно, величезним; в Китаї, де великі ріки були менш зручними, виграш був меншим, проте все одно відчутним.

Відшкодуванням за всі війни, поневолення та різанини першого тисячоліття до н. е. був вік достатку, що надихав панглосівський захват, згаданий на початку цього розділу. Плоди його розподілялися нерівномірно — селян було набагато більше, ніж філософів чи королів. Але було більше живих людей, ніж у будь-яку попередню епоху вони жили в більших містах і взагалі жили довше, харчувалися краще й мали більше речей, ніж будь-коли до того.

Коли в 1970-х я почав брати участь у археологічних розкопках в Англії, я копав кілька римських стоянок. Це часом була виснажлива праця — кирками розчищати величезні фундаменти з поруватого бетону (ще один римський винахід) та встигати тримати журнали записів на крок попереду потоку знахідок. Але потім я почав робити дисертацію на тему грецького суспільства близько 700 року до н. е. і 1983 року вперше копав стоянку цього часу. Це був шок. Ці люди просто нічого не робили. Неабиякою знахідкою були навіть кілька шматків іржавого заліза. Порівняно з ранішими поколіннями, римляни жили в споживчому раю. Споживання на душу населення на територіях, що стали західними провінціями Римської імперії, зросло від рівня на межі існування близько 500 року до н. е. до десь на 50 відсотків вищого на шість чи сім сторіч пізніше.

Подібні процеси відбувалися й на Сході, навіть попри те, що, як я вже зазначав, кількісних даних ще бракує. Люди в обох осередках були дуже нужденні за теперішніми стандартами — половина всіх народжених дітей не доживали до п'яти років, дуже мало людей жили понад п'ятдесят років, через бідний раціон дорослі люди були зазвичай на шість дюймів менші на зріст, ніж ми. Втім це був золотий вік порівняно з попередніми часами. Не дивно, що стародавні імперії рясніли докторами Панглосами.

Старосвітовий обмін

 роте Панглоси не могли бачити, як сплеск суспільного розвитку всередині осередків перетворював світи поза кордонами імперій. Коли імперії були сильними, вони нав'язували свою волю народам уздовж свого прикордоння, як-от коли Дарій Перський у шостому сторіччі до н. е. та Перший імператор Цинь у третьому взяли під свій контроль великі смуги центральноазійського степу. Але коли імперії послабшали, кочівники пробилися назад. На Заході держави, що їх після 300 року до н. е. полководці Александра Великого збудували на руїнах Перської імперії, за могутністю в жодному разі не могли змагатися зі своєю славетною попередницею, відтак скитські нападники незабаром вже плюндрували Бактрію та північну Індію. Інша центральноазійська група, партяни, почали просочуватися до Ірану Коли македонські держави після 200 року до н. е. розпалися під тиском римських нападів, партяни повною мірою використали свою перевагу.

Партяни відрізнялися від раніших кочівників, що пробивали собі шлях до західного осередку. Кочівники на кшталт скитів збагачувалися грабунками чи здирством захистових грошей з аграрних імперій. Це були здебільшого бандити, що не переймалися тим, аби завойовувати сильнопорядкові держави та керувати їхнім спантеличеним чиновництвом. Однак партянські вершники були кочівниками лише наполовину. Вони прийшли не зі спустошеного серця центральноазійського степу, а з його країв. Протягом багатьох поколінь вони жили поруч із землеробами. Їхні володарі знали, як діставати податки від пригнічених землеробів і водночас підтримувати традиції вершників, що становили підвалини їхньої військової могутности. Близько 140 року до н. е. партяни перетворили значну частину Перської імперії на власну слабкозінтегровану державу.

Партянські монархи полюбляли називати себе спадкоємцями Kipa та Дарія й посилено асимілювалися до високої культури Заходу, проте реально їхня держава завжди була слабкопорядковою. Вона ніколи не могла загрожувати існуванню Римської імперії, але завдавала коротких гострих ударів будь-якому римлянинові, що забував про силу кочівничої кавалерії. Партянські вершники були відомі "партянським пострілом": вершник прикидався, ніби тікає, потім повертався в сідлі й випускав стріли в переслідувача. Подібна тактика дала Партії змогу позбутися римського полководця Краса, що 53 року до н. е. у стрімкій атаці втратив військо та життя. Коли голову Краса принесли партянському королеві, він дивився грецьку трагедію, бо був великим шанувальником культури Заходу. Він був достатньо освічений, аби зрозуміти жарт, коли провідний актор робив жахливі нагадування про його родовід.

Однак римські проблеми з Партією на західному кінці степів бліднуть у порівнянні з китайськими проблемами з гуну на сході. Упереджувальна війна з гуну Першого імператора Цинь мала катастрофічні наслідки: замість залякати кочівників, вона спричинила політичну революцію в степу й об'єднала племена гуну, що споконвіку ворогували, в першу в світі кочівничу імперію. На відміну від партян, провідник гуну Маодунь, замість обкладати селян податками на плату за кінну аристократію, фінансував свою надслабкопорядкову державу цілковито коштом грабунків Китаю й купував лояльність менших вождів кочівників захопленим шовком та вином.

Темп Маодуня був надзвичайним. Він став провідником гуну 209 року до н. е., одразу по смерти Першого імператора, й протягом дев'яти років експлуатував китайські громадянські війни грабунками донесхочу. 200 року до н. е. Ґао-ді, Перший імператор Хань, вирішив, що досить це терпіти, й повів величезне військо до степу лише на те, аби дізнатися, що воювати з кочівниками — це не те саме, що воювати з претендентами на китайський трон. Гуну відступили, давши китайцям змогу голодувати в дикій місцевості, і на той час, коли Маодунь повернувся й напав із засідки, третина людей Ґао-ді втратили обморожені пальці. Китайський імператор ледве врятувався, а більшості його людей, як загалом буває на війні, велося набагато гірше.

Усвідомивши, що виснажування, бездіяльність та захоплювання проти гуну не працюють, Ґао-ді вдався до четвертої стратегії: він вирішив створити з Маодунем родину. Відірвавши свою найстаршу доньку від чананьських палат з полірованого каменю та простирадел, всіяних перлами[175], Ґао-ді відправив її Маодунові за дружину, рахувати дні у повстяному наметі в степу. Тисячу років по тому китайські поети все ще співали про розбите серце дівчини Хань, що лишилася сама серед несамовитих людей на конях.

Цей королівський шлюб поклав початок, за евфемістичною назвою китайських науковців, політиці гармонійного королювання. На випадок, якщо кохання буде недостатньо, Ґао-ді відкуповувався від Маодуня щорічними "подарунками" золота й шовку. На жаль, подарунки теж фактично не давали бажаного результату. Гуну далі підвищували ціни і все одно займалися грабунком, певні того, що, поки завдана шкода коштуватиме менше, ніж війна заради їхнього покарання, імператори Хань нічого робити не будуть.

Гармонійне королювання тривало шістдесят дедалі дорожчих років, поки у 130-і роки до н. е. двір Хань із цього приводу різко не поділився. Дехто пам'ятав катастрофу 200 року до н. е. і закликав до терпіння, інші вимагали крови. 135 року до н. е., коли померла його обачна мати, молодий імператор У-ді приєднався до кровожерливого натовпу. Від 129 до 119 року до н. е. він щороку відряджав у дикі землі стотисячні армії, й щороку додому верталася ледве половина. Вартість у життях та скарбах була приголомшлива, і критики У-ді, тобто освічена еліта, автори історичних книжок, дійшли висновку, що його упереджувальна війна була великим лихом.

Проте кампанії У-ді, так само як походи Дарія Перського проти скитів за чотириста років до того (їх автори історичних книжок також вважали невдалими), трансформували проблему кочівників. Позбавлені подарунків та здобичі, що давали змогу ділитися з підлеглими, та з пасовищами під постійною загрозою, володарі гуну втратили контроль над союзниками й почали воювати один з одним. 51 року до н. е. вони визнали владу Хань, а сторіччям пізніше поділилися на два племені. Одне з них відійшло на північ, друге оселилося на землях Китайської імперії.

На перше сторіччя нової ери і римляни, і Хань дістали ініціятиву проти кочівників. Хань почали, за їхніми словами, "використовувати варварів, аби битися з варварами", тобто давали південним гуну територію для проживання (та постійні "подарунки") в обмін на військову службу проти інших кочівників. Рим, захищений від більшости рухів уздовж степової магістралі лісами, горами та господарствами східної Європи, безпосередньо зіткався лише з (напів)кочівниками з Партії. І навіть з ними Рим мав справу не в степу, де кочівники мали багато переваг, а серед міст та каналів Месопотамії. Коли імператори бралися до діла серйозно, римські легіони легко долали партянський опір.

Втім ані римське східне, ані китайське північне прикордоння ніколи цілком не заспокоювалися. 114 року до н. е. Рим вигнав партян з Месопотамії й дістав контроль над усім західним осередком, але 117 року мусив полишити землю між річками. Рим у другому сторіччі перемагав Месопотамію ще чотири рази — і ще чотири рази мусив іти геть. Хоча й дуже багата, Месопотамія була надто далеко й надто важко було її втримати. Китай, навпаки, виявив, що, коли гуну пустили всередину країни, його кордон поступово перетворився з лінії на карті на плинну прикордонну зону, Дику Північ, де люди приходили й ішли куди й коли хотіли, розпорядження уряду практично нічого не важили, а добрий меч мав більше значення, ніж тонкощі законів.

Дедалі більше переплітання кочівничих та аграрних імперій змінювало географію Євразії й ще трохи зменшувало світ. Найочевиднішим наслідком є величезна зона спільної матеріяльної культури, що тягнеться від України до Монголії що через неї торгівці та вояки з рук у руки передавали східні та західні ідеї, мистецтво та зброю. Однак найважливіший багаж, що рухався між Сходом та Заходом, бачити не міг взагалі ніхто.

Протягом тисяч років землероби розвинули огидний набір патогенів, позаяк від часів Старого Світу почали жити в спільних поселеннях. Більшість із них були дуже заразними, було серед них і чимало смертельних. Великі скупчення людей, що дихали одне на одного та поділяли тілові плини, швидко поширювали хвороби, але самі числа свідчать про те, що багато людей мали правильні антитіла, які давали змогу їм протистояти. Протягом тисячоліть ці люди поширювали свої засоби захисту через спільний генний фонд. Випадкові мутації все ще могли знов перетворити пасивні хвороби на вбивць, здатних пропалити людське населення, як дикий вогонь, але тіла та віруси знов виробляли нову рівновагу й могли співіснувати далі.

Люди, що вперше потрапили під вплив незнайомих бактерій, майже не мають захисту від тихих убивць. Найвідомішим прикладом є "Колумбів обмін"[176] (термін географа та історика Елфреда Кросбі), жахливий ненавмисний випад з європейського завоювання Нового Світу починаючи від 1492 року н. е. В Європі та Америці цілком незалежно розвивалися дуже відмінні хвороби. Америка мала свої власні неприємні недуги, як-от сифіліс, але малі й розсіяні американські групи населення не могли конкурувати з багатим європейським репертуаром мікробів. Колонізовані народи були епідеміологічними жертвами. Коли прийшли європейці, тіла корінних американців зазнали раптового нападу усього, від кору та менінгіту до віспи та тифу, і ще багато чого, що руйнувало їхні клітини й спричиняло відразливу смерть. Кількість померлих напевне невідома, але виходить так, що Колумбів обмін забрав життя щонайменше трьох з кожних чотирьох мешканців Нового Світу. Один француз шістнадцятого сторіччя дійшов висновку: "Видається, Бог хоче, аби [корінні мешканці] поступилися місцем новим народам"[177].

Подібний, хоча й збалансованіший "старосвітовий обмін" почався у другому сторіччі нової ери. Західний, південноазійський та східний осередки мали кожен свою унікальну комбінацію смертельних хвороб, що еволюціювали протягом тисяч років від початку землеробства, і до 200 року до н. е. ці хвороби розвивалися майже як на різних планетах. Але що більше й далі торгівці та кочівники пересувалися уздовж ланцюжків, що з'єднували осередки, то ближчими ставали вогнища хвороб, що почали зливатися, загрожуючи жахливою смертю всім і кожному.

Китайські документи містять записи про сплеск загадкових пошестей 161-162 років н. е., що вбили третину війська під час війни з кочівниками на північно-західному кордоні. Давні тексти 165 року знов говорять про хворобу в військових таборах, але цього разу це римські тексти, що описують епідемію на військових базах у Сирії під час кампанії проти Партії за чотири тисячі миль від китайського сплеску. Між 171 та 185 роками чума верталася до Китаю ще чотири рази й майже так само часто з'являлася в Римській імперії. В Єгипті, де збереглися докладні записи, епідемії забрали майже чверть населення.

Визначити, що то були за давні хвороби, досить важко, частково тому, що віруси протягом наступних двох тисяч років еволюціювали далі, але головно через те, що стародавні автори описували їх дуже невизначено. Цілком так само, як славолюбний теперішній автор може купити книжку на кшталт Писання сценаріїв для чайників і за трафаретом кропати сценарії фільмів чи телевізійних вистав, давні автори знали, що будь-яка добра історія потребує політики, битви та чуми. Їхні читачі, так само як ми, коли йдемо дивитися кіно, добре відчувають, які саме елементи мають міститися в оповіді. Чума потребувала передвісників приходу, страшних симптомів та сумного звуку поховальних дзвонів; мали бути напіврозкладені трупи, порушення закону та порядку і розбиті серця вдів, батьків та/чи дітей.

Найпростішим способом описати чуму було взяти опис іншого автора й змінити лише імена. На Заході архетипом був Тукідидів опис самовидця чуми, що вразила Атени 430 року до н. е. Дослідження ДНК, проведені 2006 року, свідчать, що це була одна з форм черевного тифу, хоча з Тукідидової оповіді це далеко не очевидно. А після того, як інші історики впродовж тисячі років переробляли його прозу (загальновизнано захопливу), щодо епідемій, що вони описують, зовсім нічого не можна зрозуміти.

Попри цей туман невизначености, римські та китайські джерела різко контрастують з індійською літературою, що у другому сторіччі нашої ери не містить згадок про чуму. Це може просто відбивати брак інтересу освічених класів до чогось такого приземленого, як смерть мільйонів незаможних людей, але, скорше, чума справді оминула Індію. Звідси випливає, що старосвітовий обмін відбувався здебільшого шовковим шляхом та степами, а не торгівельними шляхами Індійського океану. Це добре узгіднюється з тим, що в Римі та Китаї епідемії почалися у військових таборах на прикордонні.

Хоч би які були механізми мікробного обміну, починаючи від 180-х років н. е. жахливі епідемії повторювалися приблизно в кожному поколінні. На Заході найгіршими були 251-266 роки, коли в Римі (місті) щодня вмирали десь п'ять тисяч людей. На Сході найчорнішими були 310-322 роки, й почалося все знов на північному заході, де (згідно з записами) померли майже всі. Лікар, що пережив хворобу, описує її, як щось подібне до кору чи віспи:

Недавно деякі люди страждали на епідемічні виразки, що з'являлися на голові, обличчі та тулубі. За короткий час вони поширювалися по всьому тілу. На вигляд вони схожі на запалені пухирі, що містять якусь білу речовину. Поки деякі з цих гнояків висихають, з'являються нові. Якщо не лікувати пацієнтів на найранішій стадії, вони зазвичай вмирають. Ті, що одужують, мають червонуваті шрами.[178]

Обмін у Старому Світі мав жахливі наслідки. Міста стислися, торгівля поменшала, прибуток від податків упав, поля лишилися порожніми. І наче цього було мало, усі джерела даних — торфовища, осади в озерах, крижані покриви, деревні кільця, відношення вмісту стронцію до кальцію в коралових рифах, навіть хемія морських водоростей — свідчать про те, що погода також повернула проти людства, бо дійшов кінця Римський теплий період. Середні температури між 200 та 500 роками нової ери понижчали десь на 2°F, а позаяк холодніші літа Холодного періоду темної епохи (за термінологією кліматологів) зменшили випаровування з поверхні океанів та послабили мусонні вітри, випади дощів також поменшали.

За інших обставин квітучі східний та західний осередки могли б зреагувати на зміну клімату так само, як на початку Римського теплого періоду в другому сторіччі до н. е. Але цього разу хвороби та кліматичні зміни — два з п'яти апокаліптичних вершників, описаних у четвертому розділі, — прийшли разом. До чого це могло призвести, а також чи приєднаються до них решта троє вершників — голод, міграція та розпад держав, залежало від реакції людей.

Втрата мандату неба

 одібно до всіх організованих систем, імперії Хань та Римська в перебігу еволюції мали розв'язувати конкретні проблеми. Вони навчилися перемагати ворогів, за допомогою простих методів врядувати на величезних територіях з надвеликим населенням, доправляти харчі та прибутки з багатих провінцій до війська на прикордоння та до натовпів у великі міста. Проте робили вони це по-різному, й відмінності визначили їхню реакцію на старосвітовий обмін.

Найважливішими були способи поводження імперій зі своїми арміями. Заради протистояння з гуну, імперія Хань починаючи від 120-х років до н. е. створила величезні кавалерійські ескадрони, дедалі більше вербувала до них самих кочівників і в першому сторіччі н. е., в перебігу вдосконалювання політики "використання варварів у війні з варварами", оселила багатьох із цих кочівників на землях імперії. Це мало подвійні наслідки — мілітаризація прикордоння, де вояки гуну жили практично без постачання від Хань, і демілітаризація внутрішніх земель. В серці Китаю було дуже мало війська, крім самої столиці, а набирали звідти ще менше вояків. Китайські аристократи не бачили користи від служби офіцерами в армії "варварів" далеко від столиці. Війна стала чимось таким, чим від імени імператора займалися далекі чужинці.

Добре з погляду імператорів було те, що вже не треба було турбуватися, що могутні аристократи застосують проти них армію. Погано було те, що вони втратили дубця, що ним можна було відлупцювати аристократа, коли/якщо той починав завдавати клопоту. Отже, послабшала державна монополія на силу, аристократам стало легше залякувати місцевих селян і долучати їхні господарства до велетенських маєтків, що їх землевласники мали за приватні ф'єфи. Є межа додаткових визисків з землеробів, і коли землевласник був близько, а імператор так далеко, місцевий володар діставав більшість надлишку як ренту, а податків до Чананя відправляли менше.

Імператори подалися назад, обмежили розмір маєтків, що могли належати аристократам, та число селян у них, перерозподілили землю серед вільних (і спроможних платити податки) невеликих господарів і підвищили готівкові надходження від державних монополій на найпотрібніші речі, як-от залізо, сіль та алкоголь. Проте 9 року н. е. боротьба імператора та землевласників набула критичного змісту, коли високопосадовець на ім'я Ван Ман захопив трон, націоналізував усю землю, скасував рабство та кріпацтво й проголосив, що відтоді й надалі золото могло бути власністю лише держави. Його майже маоїстська централізація негайно провалилася, але селянські повстання розхитали імперію і на той час, коли у 30-і роки н. е. було відновлено порядок, політика Хань зазнала радикальної зміни.

Імператор Ґуан У (роки правління 25-57 н. е.), що заступив Ван Мана, походив із заможної родини, не з тих, що дістали владу від зв'язків зі старим двором. Аби відновити авторитет Хань, Ґуан У мав близько співпрацювати з іншими магнатами, що він і робив, започаткувавши таким чином золотий вік для землевласників. Збагатившися як королі й маючи тисячі підлеглих селян, ці ґранди фактично ігнорували державу та її набридливих збирачів податків. Раніше імператори Хань привозили клопітних землевласників до Чананя, аби тримати їх під наглядом, але Ґуан У замість того пересунув столицю до Лояну (рис 6.4), де землевласники були найсильніші й магнати могли тримати двір під контролем[179].

Еліта почала відкочувати державу назад і стабільно зменшувати військо, її найбільшу бюджетну інституцію. Наприкінці першого сторіччя н. е., коли гуну вже не були головною загрозою, велику кавалерійську армію, створену на потреби війни з ними, залишили добувати собі прожиток самостійно, що означало грабувати селян, що їх вона за означенням нібито мала захищати. До приблизно 150 року н. е. південні гуну, теоретично васали, вже були менш-більш незалежними.

Так само не було докладено особливих зусиль, аби переформувати армію проти нових загроз, що походили від цян — так китайці називали землеробів та пастухів, що мешкали біля їхнього західного кордону. Завдяки, можливо, м'якій погоді Римського теплого періоду, кількість цян зростала протягом поколінь. Вони малими групами заходили до західних провінцій, селилися на тамтешніх землях, коли могли, й займалися бійками та крадійством, коли не могли. Аби їх тримати під контролем, прикордоння потребувало гарнізонного війська, а не кочівничої кавалерії, проте землевласники лоянського регіону не хотіли за нього платити.

Деякі чиновники пропонували взагалі піти з західних провінцій та полишити цян напризволяще, але інші боялися ефекту доміно. Один радник казав, що якщо буде втрачено провінцію Лян, то кордоном стануть Три Провінції; якщо люди з Трьох Провінцій почнуть пересуватися всередину імперії, кордоном стане Хуннун, а якщо всередину імперії почнуть пересуватися люди з Хуннуна, кордоном стане Лоян[180]. Якщо далі провадити таку політику, можна досягти берега Східного моря й тоді він стане кордоном.

Ці аргументи переконали уряд, він витратив величезні кошти, проте інфільтрація тривала. 94 року, а потім 108 року н. е. групи цян вчинили широкі походи на західні провінції, 110 року відбулося загальне повстання цян, а близько 150 року цян були під контролем Лояну не більше, ніж гуну. І на західному, і на північному кордонах місцеві землевласники мусили самі організовувати захист, залучаючи до міліції залежних селян. Намісники, про яких забула держава, що їх сюди відрядила, також створювали власне військо (і грабували свої провінції, аби йому заплатити).

Важко було не дійти висновку, що Хань втратили мандат неба, і 145 року н. е. три окремі повстання зажадали нової династії. Однак, з погляду великої землевласницької еліти, хмара мала товсту срібну облямівку. Держава поменшала, податків надходило дедалі менше, армію було в певному сенсі приватизовано. Проте їхні маєтки були продуктивними як ніколи, імперські збирачі податків давали їм спокій, а війна була лише віддаленим поголосом. Зрештою, все було на краще.

Китайських Панглосів грубо розбудили, коли у 160-і роки на цій сцені вибухнув старосвітовий обмін. Чума захопила північний захід, де до імперії пересувалися цян, і поширилася скрізь по країні. Тоді, замість відповісти сильним лідеруванням, імперський двір вибухнув ізсередини.

Теоретично сотні чиновників, що заповнювали офіси в палацах Лояню, жили лише заради того, аби втілювати в життя бажання імператора, але на практиці (так само, як державні службовці в усі часи) вони мали й власні інтереси. Більшість походили з землевласницьких родин і вміли особливо добре знаходити підстави не робити те, що не подобалося землевласникам (наприклад, збирати гроші на війну). Будь-який імператор, що мав власну думку, мусив їх якось обходити. Деякі імператори доручали робити те, що треба, своїм прихильникам, особливо родичам своїх численних дружин, інші зверталися до євнухів, чиї переваги я згадував у п'ятому розділі. Проникливі імператори дуже ефективно використовували і тих, і тих, але ці агенти теж мали свої плани й намагалися убезпечитися, аби імператори проникливими не були. Фактично вони влаштовували справи так, що після 88 року н. е. жоден принц у віці понад чотирнадцять років не доживав до сходження на трон. Політика двору звелася до підкилимних інтриг старших міністрів, євнухів та родичів дружин хлопчиків-імператорів.

168 року н. е., коли Китай династії Хань особливо потребував сильної влади, палацові євнухи влаштували переворот проти родичів щойно коронованого дванадцятирічного імператора Лін-ді. Протягом майже двадцяти років, поки лютували епідемії й тривали напади гуну та цян, двір займався чистками та контрчистками, що вимагали тисяч життів та паралізували уряд. Корупція та некомпетентність досягли нових висот. Несправедливість спричиняла повстання, й опікуни Лін-ді, нездатні збирати армії чи командувати ними, уповноважили місцевих провідників підіймати військо й робити те, що вони вважали за потрібне.

Люди голосно зажадали пояснень цього раптового спаду до хаосу Коли ані конфуційські ритуали, ані даоїстський містицизм пояснень не дали, прогалину заповнили самопроголошені провидці. В долині Хуанхе один лікар дістав величезну кількість послідовників, коли почав проповідувати, що гріх спричиняє хвороби, а сповідь дає здоров'я. У 170-і роки він зробив ще один крок: сама династія була найбільшим джерелом гріха та поганим прикладом. Вона мала піти. "Коли почнеться новий шістдесятирічний цикл, — пророкував він, — до світу прийде щаслива доля"[181].

Однак щаслива доля не прийшла. Натомість, коли 3 квітня 184 року почався новий календарний цикл, все повернуло ще на гірше. Навіть попри те, що проханьські армії придушили повстання (відоме як повстання Жовтих пов'язок; жовтий колір був символом нової доби), імітатори вигулькували по всім Китаю. Здавалося, само Небо показало своє незадоволення, коли Хуанхе розлилася величезною повінню, що знедолила 365 000 селян. Рух "П'ять гарців зерна" (що обіцяв звільнити від хвороб кожного, хто сповідається в своїх гріхах та принесе п'ять гарців рису) перетворив Сичуань на незалежну даоїстську теократію; цян скористалися хаосом і знов почали грабувати західний Китай. Окремі командувачі, призначені, аби стримати ці загрози, зробилися незалежними воєначальниками, а двір, коли втручався, лише погіршував ситуацію.

189 року Лін-ді відкликав наймогутнішого воєначальника Дун Чжо, але той відповів: "І Хань, і варварські війська, що ними я командую, всі кажуть: "Наше постачання відріжуть, і наші жінки та діти помруть від голоду та холоду". Вони тягнуть мою карету назад, вони не дозволять мені піти"[182]. Коли Лін-ді став наполягати, Дун відкрив карти: повернувся до Лояну, але привів із собою армію. Лін-ді дуже зручно помер саме тоді, коли Дун підходив до столиці, й прибічники найстаршої удови (яка сподівалася, що новим володарем стане її тринадцятирічний син) та євнухи (що підтримували восьмирічного претендента) зайнялися вбиванням одні одних. Дун увірвався до Лояну, стратив євнухів, вбив старшого хлопця й оголосив молодшого імператором Сянь-ді. Потім він освітив Лоян смолоскипами й замислився, що робити далі.

Хань вже не контролювали ситуацію, але Дун її теж не контролював, бо, хоча організаційна сильнопорядкова влада імператорів впала, їхня невизначено боговита слабкопорядкова влада ще існувала. Ніхто не наважувався проголосити себе імператором за життя Сянь-ді, проте ніхто й не наважувався вбити хлопчика-короля. (Воєначальників це не стосувалося; Дуна 192 року вбили.) Поки владні брокери сперечалися, використовуючи імператора Сянь-ді як заручника, імперія розпалася на ф'єфи, гуну та цян захопили прикордоння, а сильнопорядкові інституції, що видавалися такими надійними, розтанули безслідно.

"Мій панцер ношений так довго, що в ньому завелися воші"[183], — писав десь після 197 року полководець і поет за сумісництвом Цао Цао.

Обірвалися родоводи, Поля всіяні білими кістками, На тисячу лі[184] не чути навіть півня. Вижив лише один зі ста. Думка про це розриває мені душу.

Однак Цао стримував свій сум достатньо довго, аби використати Сянь-ді й переконати хлопчика-імператора зробити його головним гравцем у північному Китаї.

Цао був складною людиною. Цілком можливо, що він намагався реставрувати династію Хань, плануючи для себе поважну роль мудрого радника. Він бачив, як землевласники руйнували стару сильнопорядкову державу, і намагався розв'язати військову проблему — селив солдатів у колоніях, де одні вирощували харчі, а інші тренувалися у військовій справі. Аби розв'язати політичну проблему, він поділив шляхту на дев'ять рангів, що визначали їхні місця у системі врядування за найбільшими здібностями. Подібно до асирійського Тиглатпаласара за тисячу років до того, він усунув від влади магнатів, і до 208 року, коли його флот загинув у битві біля Червоних скель, видавалося, що Цао міг би знову зібрати Китай докупи.

Проте попри ці зусилля Цао запам'ятався здебільшого як чудовисько, що зруйнувало Хань (великою мірою через величезний роман чотирнадцятого сторіччя Оповідь про три королівства). У Пекінській опері двадцятого сторіччя роль Цао актори завжди грали у білих масках з очима, обведеними чорним, тобто зображували лиходія, що його авдиторія мала ненавидіти, а в 1990-і роки Цао увійшов у високі технології, стрибнувши на комп'ютерні екрани в ролі поганого хлопця у незліченних відеоіграх. Він перейшов на більші екрани як лиходій у телеверсії Оповіді (у вісімдесятьох чотирьох епізодах) та на найбільші екрани у найдорожчому фільмі, коли-небудь фінансованому в Азії (Битва біля Червоних скель, що коштувала 80 мільйонів доларів; перша частина побачила світ 2008 року під час Олімпійських ігор у Пекіні).

Погана репутація Цао пов'язана не з його власними вчинками, а з тим, що відбулося по його смерти. Після битви біля Червоних скель утворилася рівновага між трьома основними воєначальниками, і після 220 року, коли син Цао нарешті змусив імператора Сянь-ді зректися трону, країна розпалася на три королівства. Найсильнішою завжди була держава, що заснував Цао. 264 року вона розбила одного з суперників, перебрала назву династії Цзинь[185] і 280 року зібрала величезну армію та флот, що завершили поновне завоювання Китаю.

Протягом наступного десятиріччя післяханьський колапс видавався невеличкою аберацією, порівнянною, можливо, з тим, що відбувалося в західному осередку після 2200 чи 1750 року до н. е., коли кліматичні зміни, міграція та голод спричинили розпад держав, але практично не вплинули на суспільний розвиток. Проте скоро стало ясно, що падіння Хань насправді значно подібніше до занепаду західного осередку близько 1200 року до н. е., з величезними довготерміновими наслідками.

Військові перемоги могли звести число живих полководців до одного, але не могли змінити задавнених проблем Китаю. Аристократія залишалася сильною й швидко підточувала військові колонії та систему ранжування за здібностями, що ввів Цао. Епідемії лютували далі, а Холодний період темної епохи ускладнював життя не лише селян в долині Хуанхе, а й гуну та цян. Від 265 до 287 року в імперії Цзинь оселилися чверть мільйона центральноазійців. Часом Цзинь вітала додатковий людський потенціял, в інші часи владоможці просто не могли цьому протидіяти.

У такому контексті дрібниці на кшталт любовного життя імператора могли набути величезної ваги. Імператор Цзинь досить необачно зачав двадцятьох сімох синів, і коли 289 року він помер, деякі з них найняли найдикіших кочівників, яких лише могли знайти, щоб воювати один з одним. Кочівники не були дурнями й швидко усвідомили, що не треба погоджуватися на запропоновану платню, бо можна вимагати стільки, скільки вони хочуть. Коли провідник гуну 304 року не дістав бажаної ціни, він підігрів ситуацію, оголосивши, що започатковує нове королівство. Цзинь все одно не задовольнила його запитів, тоді його син 311 року спалив Лоян, сплюндрував родинні поховання династії Цзинь, взяв імператора в полон і примусив його подавати вино на бенкетах. Знов не отримавши належної, на їхню думку, частки здобичі, гуну 316 року зруйнували ще й Чанань і захопили нового імператора Цзинь, примусивши цього бранця не лише подавати вино, а ще й мити посуд. Коли через кілька місяців гра їм набридла, гуну вбили його та його родичів.

Держава Цзинь занепадала. Банди гуну та цян, на свій розсуд, плюндрували північний Китай, а двір Цзинь, разом з мільйоном послідовників в обозі, втік до Цзянькана (теперішній Нанкін) на річці Янцзи. Північні землі, що вони полишили, були домівкою деяких течій землеробства, найрозвиненіших у світі, але під спільним ударом високої смертности (коли туди дійшли епідемії) та високої еміграції багато що здичавіло. Це задовольняло кочівників, що саме тоді прийшли зі степів, але для залишків сільських громад це означало, що знов підніс голову голод. У щасливіші дні місцеві володарі чи держава прийшли б на допомогу, але тепер допомогти не було кому. Біда стала нестерпною, коли налетіли хмари сарани й знищили все, що в селян ще лишалося. Нові епідемії, що їх принесли, можливо, мігранти зі степів, додали лиха ослаблому населенню. Віспа, можливо, вперше з'явилася в Китаї 317 року, наступного року після пожеж у Чанані.

Війни, що їх вели гуну та цян на цьому спустошеному ландшафті, були схожі радше на велетенські набіги по рабів, аніж на протиборство сильнопорядкових держав. Володарі оточували десятки тисяч селян і гнали їх на території навколо нових столиць, де невільники орали поля й годували армію професійних кавалеристів. Тим часом вершники імпортували зі степів нову зброю — добрі сідла, стремена та більших коней, що могли пастися, не знімаючи панцерів та маючи в сідлах запанцерованих лицарів. Порівняно з ними використання піших вояків виявилося застарілим. Китайські аристократи, що не втекли на південь, подалися на пагорби, а їхні залежні селяни скупчувалися за величезними частоколами, що давали єдиний прихисток від мародерів верхи на конях.

Нові держави, що формувалися в північному Китаї (китайські історики презирливо називали їх "Шістнадцять королівств п'яти варварів"), були дуже нестабільні. 350 року, наприклад, одна держава вибухнула оргією етнічних чисток, коли корінні китайці вирізали внутрішньоазійців. В офіційній династійній історії записано: "Мертвих було понад двісті тисяч. Поза міськими стінами шакали, вовки та дикі собаки жерли трупи, що лежали купами"[186]. До утвореного владного вакууму ринули інші провідники. Близько 383 року один лорд протягом короткого часу видавався здатним об'єднати весь Китай, але, коли він замкнувся у Цзянькані, на позір незначний програш перетворився на панічну втечу й близько 385 року вся його держава припинила існування.

Втікачі, що посунули на південь від зруйнованого Чананя, 317 року заснували в Цзянькані державу "Східна Цзинь"[187]. На відміну від бандитських королівств північного Китаю, ця держава хвалилася розкішним освіченим двором зі складним етикетом і підтримувала вигляд того, як має жити китайська королівська влада. Вона відряджала послів до Японії та Індокитаю, творила величну літературу та мистецтво і, що найдивовижніше, проіснувала протягом сторіччя.

Проте попри поверховий блиск королівству Східна Цзинь бракувало єдности так само, як будь-якій іншій північній державі. Колишні північні Гранди, що втекли на південь, не надто прагнули виконувати імператорові накази. Деякі аристократичні втікачі згрупувалися в Цзянькані, перетворилися на паразитичних пристосованців і годувалися коштом королівського двору; інші колонізували басейн Янцзи й викраювали маєтки у цій спекотній, вологій новій домівці. Вони зганяли з місця місцевих мешканців, вирубували ліси, осушували болота й закріпачували утеклих селян.

Конфлікт був вселюдним на всіх рівнях. Нові аристократи, що втекли з півночі, ворогували з давнішими південними родинами; аристократи всіх типів боролися проти середніх магнатів; багаті та середні еліти разом визискували селян; китайці всіх класів виштовхували місцевих мешканців до лісів та гір; і всі чинили опір укріпленому дворові у Цзянькані. Попри всю свою серцерозбивальну поезію про втрачені північні землі, землевласники південного Китаю не квапилися платити податки чи визнавати владу, що могла б допомогти зробити реванш. Мандат неба було втрачено.

Жахлива революція

 а відміну від кризи дванадцятого сторіччя до н. е., криза, що її застимулював старосвітовий обмін, була загальноєвразійською, а її західна компонента надихнула Едварда Гібона написати Історію занепаду та загибелі Римської імперії, мабуть, перший шедевр нового історичного письменства. Темою твору була, за словами автора, "жахлива революція...[188] що її завжди пам'ятатимуть і досі [у 1770-і роки] відчувають нації, що живуть на землі"[189]. Гібон був правий: лише за його життя західний суспільний розвиток відновився на рівні приголомшливих висот часів Римської імперії.

Ранні імператори Римської імперії та династії Хань мали однакові проблеми, проте пропонували різні розв'язки. Налякані громадянською війною, китайські володарі знейтралізували армію, але потім їм забракло зброї проти могутніх землевласників; натомість римські володарі очолили армію, призначили командувачами своїх родичів і заповнили шереги громадянами. Як наслідок це ускладнило спротив владі з боку цивільного населення, але воякам опиратися владі стало легше. На керування системою потрібен був хист та вишкіл, а позаяк багато римських провідників були в спантеличеному стані, періодичні крахи були неуникні. Оргії Каліґули та рішення зробити свого коня консулом — це досить погано, але Неронова звичка змушувати сенаторів прилюдно співати та вбивати кожного, хто його дратував, — це вже було забагато. 68 року н. е. три різні підрозділи армії проголосили своїх полководців імператорами і на те, аби все владналося, знадобилася брутальна громадянська війна. Історик Тацит писав, що "...виявлено секрет імперії — імператорів можна створювати поза Римом"[190]. Там, де було військо, міг бути й новий імператор.

А втім, римський розв'язок дав змогу зберегти прикордоння (рис. 6.5). У перші сторіччя нашої ери зросло населення германців за Рейном та Дунаєм, подібно до цян уздовж західного кордону Китаю. Вони воювали одне з одним, торгували з римськими містами та просковзували до імперії через річки. Заради такої діяльности мало сенс організовуватися у більші групи та мати сильніших королів. Поява дедалі більших дірок у кордонах змусила Рим, подібно до Хань, будувати стіни (найвідоміші з них — Адріянові вали в Британії), контролювати торгівлю та відбиватися від нападів.

161 року н. е., коли імператором став Марк Аврелій Антонін, видавалося, що Рим все ще має міцне здоров'я, й Марк сподівався віддатися своїй пристрасті — філософії. Проте натомість йому довелося протистояти старосвітовому обмінові. Перша серйозна епідемія вибухнула у військових таборах на північно-західному кордоні Китаю того року, коли він зійшов на трон, і того самого року напад партян на Сирію змусив Марка сконцентрувати там військо. Переповнені табори забезпечували ідеальне середовище поширювання хвороб, і 165 року їх спустошила пошесть (віспа? кір? літературні джерела, як завжди, пишуть про чуму). 167 року вона досягла Риму, саме тоді, коли рух населення на північ та схід штовхав нові потужні германські федерації через Дунай. На війну з ними Марк витратив тринадцять років, решту свого життя[191].

Рим, на відміну від Китаю, у другому сторіччі виграв свої війни за прикордоння. Якби не це, Рим у 180-і роки мав би кризу, подібно до Хань. Однак перемоги Марка Аврелія вплинули лише на темп змін, а не на наслідки. Сама армія не може зупинити занепад. Смертельний врожай масових епідемій спричинив хаос в економіці. Ціни на харчі та оплата землеробської праці злетіли вгору, й це надало переваги селянам, що вижили, бо вони тепер могли полишити непродуктивні поля та зосередитися на кращих землях. Але позаяк землеробство великою мірою занепало, а відтак поменшали податки та рента, настало вільне падання загальної економіки. Кількість кораблетрощ у Середземному морі різко меншає після 200 року, те саме після 250 року відбувається з забрудненням у крижаних покривах, озерних та болотяних осадах (рис. 6.6). Натоді всі відчули скруту. Після 200 року в поселеннях поменшало кісток рогатої худоби, свиней та овець, а самі кістки стали меншими, що свідчить про понижчання рівня життя. Близько 220-х років у містах будували мало великих споруд і робили мало написів.

По п'ятдесяти роках після перемог Марка Аврелія Рим все одно втратив контроль над прикордонням. Подібно до того, як перемоги над гуну в першому сторіччі до н. е. парадоксально ускладнили Хань проблему контролю кордонів, низка римських успіхів так сильно надломила Партію, що режим не витримав піднесення персів у 220-і роки н. е. Новопостала династія Сасанідів створила значно сильнішу армію й 244 року перемогла римські сили та вбила імператора, що їх очолював.

Римові довелося швидко перекинути військо та гроші на східний фронт, що колапсував. Аж виявилося, що тепер неможливо належним чином захистити прикордоння на Рейні та Дунаю. Замість просочуватися маленькими бандами й красти худобу, тепер сотенні та тисячні загони пробивалися крізь знелюднені лінії захисту, вбивали, спалювали, грабували та забирали рабів. Готи, що лише нещодавно прийшли до Балкан з берегів Балтійського моря, чинили напади аж до Греції й 251 року перемогли та вбили ще одного римського імператора. На той час постали ще й нові епідемії, спричинені, можливо, цим пересуванням населення. Коли 259 року Рим нарешті зібрав ще одну армію проти Персії, він зазнав ще одного приниження: імператора Валеріяна захопили та посадили до клітки, де він, одягнений у лахміття раба, просидів рік, зазнаючи ще й страждань від винахідливо жорстоких тортурів. Римляни кажуть, що Валеріянова стійкість вразила його мучителів, але, як видається, насправді персам, так само як гуну, коли вони захоплювали китайських імператорів, зрештою стало нудно. Вони здерли з Валеріяна шкіру та вивісили її на стінах своєї столиці.

Старосвітовий обмін та піднесення Персії Сасанідів змінили становище Риму. Щоразу, коли населення меншало, а економіка заточувалася, імператори потребували дедалі більше грошей та війська. Їхня перша (не надто яскрава) ідея платити новим арміям дешевою валютою просто знецінила гроші та пришвидшила спад економіки. Армії, настрашені провалами центрального уряду, взяли справи в свої руки й з неймовірною швидкістю проголошували нових імператорів. На відміну від перших імператорів, ці чоловіки взагалі не мали навіть натяку на боговитість. Більшість були жорсткими вояками, дехто просто неосвіченими особами. Лише кілька з них протрималися понад два роки, і всі вони загинули від меча.

Підрозділи армії витрачали на бійки між собою більше часу, ніж на захист провінцій, відтак місцеві ґранди пішли тим самим шляхом, що й китайські, — позбавляли селян незалежности та організовували з них міліцію. Сирійське торгівельне місто Пальміра спромоглося відкинути персів, теоретично від імени Риму, але войовнича королева Зенобія (що особисто вела вояків та регулярно відвідувала міську асамблею, вбрана в панцер) по тому повернула на Рим, дорогою здолавши Єгипет та Анатолію. На іншому кінці імперії намісник Рейну проголосив незалежне "Королівство Галів", що складалося з Галії (теперішня Франція), Британії та Іспанії.

Рим близько 270 року був дуже подібний до Китаю 220 року, поділеного на три королівства. Проте, попри все безладдя, римська ситуація насправді була менш зловісною. Почавши війну з Персією та германцями у 260-і роки, Пальміра та Ґалія купили імперії змогу дихати, а міста навколо Середземного моря, фінансовий стрижень імперії, здебільшого залишалися надійними. Відтак, поки морем рухалися товари, до імперських скарбниць далі надходили гроші й нові військовики з твердими головами, що сідали на трон, мали змогу відновлювати та відбудовувати. Помінявши бороди філософів та леткі кучері ранніх імператорів на поголені підборіддя та коротку стрижку, вони підвищили податки в регіонах, що все ще перебували під їхнім контролем, збудували ударну силу навколо панцерної кавалерії й повернули на своїх ворогів. 272 року вони розтрощили Пальміру, 274 року — Галію, а до 282 року — більшість германських військових банд. 297 року Рим навіть певною мірою помстився за Валеріяна, захопивши перський королівський гарем.

Імператор Діоклетіян (роки володарювання 284-305) використав ці зміни й запровадив адміністративні, фінансові та оборонні реформи, що задаптували імперію до взаємодії з новим світом. Чисельність війська майже подвоїлася. Прикордоння ніколи цілком не заспокоювалося, але тепер Рим вигравав більше битв, ніж програвав, блокував германські напади глибоким захистом та виснажував персів облогами. Аби дати раду всій цій діяльності, Діоклетіян поділив завдання на чотири частини. Один провідник разом із заступником керував західними провінціями, інший провідник із заступником — східними. Як можна було очікувати, численні провідники імперії билися у дво-, три- та чотиристоронніх громадянських війнах не менше, ніж із зовнішніми ворогами, але це була практично стабільність порівняно з громадянською війною двадцятьох сімох сторін в китайській імперії Цзинь у 290-і роки.

Нова імперія набувала форми. Сам Рим вже не був столицею, коли рішення в західних провінціях приймали на передових базах біля кордонів, а у східних — у великому новому місті Константинополі. Але зрештою жодна реорганізація не могла розв'язати внутрішні проблеми імперії. Економічна інтеграція, збудована протягом багатьох сторіч, похитнулася. Східні провінції у четвертому сторіччі відродилися, торгівля зерном, вином та оливковою олією знову поширювала багатство уздовж єрархії, тоді як західні провінції неспинно дрейфували з цього обігу. Великі землевласники західної Європи утримували значну частину влади, набутої протягом третього сторіччя, прив'язували "своїх" селян до землі та захищали їх від державних податків. Коли маєтки набували самодостатности, міста навколо них слабшали, а торгівля та промисловість далі занепадали. Найтяжчі проблеми були просто поза полем бачення будь-якого імператора. Температури та випади дощів далі спадали, що б там не казали чи робили володарі; епідемії далі вбивали людей; степові народи далі перебували в русі.

Десь близько 350 року група під назвою гуни пройшла на захід крізь Казахстан, звалюючи доміно в усіх напрямах (рис. 6.7). Питання, чому так боялися саме їх, є відкритим до обговорення. Стародавні автори писали просто про їхню жорстокість; сучасні науковці частіше вказують на наявність у них потужних луків. І знов ми можемо спостерігати лише наслідки. Кочівники, що тікали від гунів, увірвалися до Індії та Ірану, інші відступили на захід до теперішньої Угорщини. Це ускладнило життя готам, що після своїх рейдів імперією третього сторіччя зрештою оселилися на землях теперішньої Румунії. Після палких внутрішніх дискусій готи попросили в римлян пристановища на землях імперії.

У цьому не було нічого нового. Рим винайшов стратегію, дуже подібну до "використовування варварів проти варварів" у Хань. Імігрантів приймали, ділили на малі групи, потім вербували до армії, селили на землеробських господарствах чи продавали в рабство. Це одночасно послаблювало тиск на прикордонні, збільшувало чисельність війська та оподатковуваного населення. Звичайно, імігранти часто мали інші ідеї, воліли оселитися групами всередині імперії та далі жити так само, як раніше. Аби це відвернути, Рим мусив завжди мати під рукою досить війська, аби тримати імігрантів у страху.

Прихід готів на Дунай влітку 376 року був тяжким викликом імператорові Валенту, що керував східними провінціями з Константинополя. З одного боку, дискомфорт був пов'язаний з надто великою кількістю готів. З іншого боку, потенційні здобутки від прийняття стількох імігрантів були величезними, до того ж у будь-якому разі їхній прихід важко було б відвернути, зокрема тому, що найкраще Валентове військо було далеко, на війні з Персією. Він вирішив прийняти готів, але майже одразу, як вони перетнули ріку, місцеві імператорські командири на цій землі, більш зацікавлені у власному збагачуванні, ніж у розселюванні імігрантів, втратили над ними контроль. Напівголодні готи вибухнули, пограбували територію теперішньої Болгарії й зажадали домівки всередині імперії. Валент вирішив діяти жорстко й відмовився вести перемови. Він відкликав армію з перського фронту та посунув на Балкани — лише на те, аби прийняти друге невдале рішення, битися замість зачекати, поки прийде допомога від східного співімператора.

У серпні 378 року близько п'ятнадцятьох тисяч римлян (багато з них були германськими імігрантами) билися десь із двадцятьма тисячами готів біля Адріянополя. Поразка забрала життя двох третин римлян, зокрема Валента. У часи Августа втрата десяти тисяч війська лишилася б майже непоміченою. Рим прикликав би додаткові легіони і вчинив би жахливу помсту. Однак близько 378 року імперія розтяглася так тонко, що цих чоловіків не було ким замінити. Готи були всередині імперії й поза контролем.

Відбувалося досить специфічне холодне протистояння. Готи не були кочівниками на кшталт гуну, що займалися крадійством і потім тікали до степів, і так само не були імперіялістами типу персів, що приходили анексувати провінції. Вони хотіли мати собі анклава в імперії. Але за браком облогових машин вони не могли брати міста приступом, а за браком адміністрації — не могли містами керувати. Отже, готи потребували співробітництва з римлянами. Коли цього не сталося, вони зчинили багато галасу навколо Балкан і намагалися шантажувати Константинополь, аби їм надали власне королівство. Не маючи легіонів, аби їх спекатися, східний імператор визнавав свою бідність, давав готам хабарі та мав з ними дрібні сутички, аж поки 401 року переконав їх мігрувати далі на захід, де вони вже ставали проблемою його співімператора.

Однак уся ця розумна дипломатія втратила будь-яке значення 405 року, коли гуну відновили свій поступ на захід. Впало ще багато стосів доміно, ще більше германських племен тиснули на римське прикордоння. Легіони, тепер задешево сформовані з германських імігрантів та з напівгерманським полководцем на чолі, виснажувалися у кривавих кампаніях, а дипломати далі сплітали своє павутиння, аж поки напередодні нового 406 року Рим остаточно втратив контроль над ситуацією, коли тисячі германців полинули через замерзлий Рейн. Війська, щоб їх зупинити, вже не було. Імігранти розгорталися віялом, забираючи все. Поет Сидоній, один з найбагатших серед багатих, описав, якого приниження він зазнав, коли на його маєток в Галії напала банда. "Як просити пісні до Венери, — писав він кореспондентові, що жив у Римі, — коли я застряг посередині довговолосого натовпу, мушу слухати германську мову і з незворушним виразом обличчя хвалити пісні свинського бургундця, що змащує волосся засмердлим маслом?... Від тебе не смердить часником та цибулею з десятьох сніданків, що їх вибльовують на тебе щоранку"[192]. Проте багато хто міг і позаздрити Сидонієві. Інший самовидець описує все прямо: "Уся Ґалія повна диму від єдиного поховального вогнища"[193].

В Британії військо повстало, дбаючи про власну безпеку, 407 року до нього приєдналися рештки рейнських армій. Але натоді все вже розвалювалося. Готи боролися за те, аби поміж стількох катастроф привернути до себе увагу західного римського імператора, отже, 408 року напали на Італію, а 410 року захопили сам Рим. Вони остаточно дістали своє 416 року, коли імператор погодився дозволити їм оселитися на частині цієї території, якщо готи допоможуть йому вигнати з Галії та Іспанії германців та різноманітних узурпаторів.

Римське прикордоння, так само як китайське, стало місцем, де селилися варвари (так кожна імперія називала чужинців) і потім діставали від імперії плату за захист від інших варварів, що намагалися до неї долучитися. Для імператорів це була ситуація вибору між втратами. Коли германські готи (що тепер воювали на боці римлян) 429 року в Іспанії перемогли германських вандалів (що воювали проти Риму), вандали посунули до північної Африки. Можливо, в це важко повірити, але тоді теперішня туніська пустеля Сахара була римським хлібним кошиком, десять тисяч квадратових миль зрошуваних полів, що щороку експортували до Італії півмільйона тонн зерна. Без цих харчів місто Рим голодувало б, без податків з них Рим не міг би платити своїм германцям за війну проти ворожих германців.

Протягом наступних десяти років блискучі римські генерали та дипломати (часто германського походження) примудрялися стримувати вандалів на місці, а Галію та Іспанію лояльними, але 439 року все завалилося. Вандали захопили внутрішні землеробські землі Картагена і раптово зреалізували римський сценарій найгіршого випадку.

Володарі Константинополя часом бували цілком задоволені боротьбою своїх потенційних суперників у Римі, проте перспектива реального розвалу західних частин імперії стривожила східного імператора Теодосія II достатньо, аби він відрядив великі сили допомагати звільняти теперішній Туніс. Але коли 441 року його військо зібралося, імперії було завдано ще одного удару. Новий король гунів Атила — "Батіг Божий", як називали його римські автори, — вдерся до Балкан, ведучи за собою не лише люту кавалерію, а ще й новітні облогові знаряддя. (Цю технологію їм могли принести втікачі з Константинополя; 449 року посол Теодосія описував зустріч із таким вигнанцем при дворі Атили.)

Коли його міста почали кришитися під ударами гунських таранів, Теодосій скасував напад на вандалів. Він врятував лише Константинополь, але для Риму це були чорні дні. Близько 400 року н. е. місто ще мало десь 800 000 мешканців; на 450 рік три чверти з них полишили місто. Прибуток від податків висох, отже, військо випарувалося, і що гірше були справи, то більше узурпаторів намагалися захопити трон. Атила саме в цей момент вирішив, що з Балкан він вже вичавив все, що було можливо, й повернув на захід. Напівготський командувач римських західних армій спромігся переконати готів, що Атила був і їхнім ворогом, і на чолі майже цілковито германських сил завдав Атилі єдиної поразки за всю його кар'єру. Атила помер раніше, ніж зміг помститися. Вибухнувши, як посудина з кров'ю, під час пиятики з нагоди свого надцятого одруження, Батіг Божий пішов до свого творця.

Без Атили рухла імперія гунів розпалася, залишивши імператорам у Константинополі змогу спробувати знов скласти західну імперію докупи, але усіх компонентів — грошей, кораблів, сильних римлян, вартих підтримки, — бракувало аж до 467 року. Випорожнивши свою скарбницю, східний імператор відрядив адмірала Василіска з тисячею кораблів відвойовувати північну Африку та заліковувати фінансового стрижня західних провінцій.

Зрештою, долю імперії визначив вітер. Влітку 468 року, коли Василіск оточив Картаген, бризи мусили бути спрямовані на захід уздовж берегів північної Африки й рухати кораблі Василіска. Але в останній момент вітер зсунувся і захопив їх у пастку біля берега. Вандали відправили до навантажених римських кораблів запалені корпуси старих кораблів — та сама тактика, що англійці 1588 року застосують проти іспанської армади. Стародавні кораблі, з мотузками, сухими, як трут, з дерев'яними палубами та полотняними вітрилами, протягом секунд перетворювалися на пекло. Скупчені один на одному, в паніці нездатні відтягти запалені кораблі жердинами, не маючи де рятуватися, римляни зовсім втратили порядок. Вандали прийшли вбивати, і все скінчилося.

У п'ятому розділі я говорив про теорію великих людей в історії, згідно з якою події формують унікальні генії, як-от Тиглатпаласар в Асирії, а не великі безособові сили на кшталт старосвітового обміну. Іншим боком монети великих людей є теорія недолугих ідіотів у історії. Що було б, маємо ми спитати, якби у Василіска вистачило розуму не втрапити в пастку біля берега[194]? Можливо, він повернув би Картаген під владу Риму але чи відновило б це фінансову вісь Італія — північна Африка? Може бути; вандали перебували в Африці менше сорока років, і Римська імперія, можливо, змогла б швидко відбудувати економічні структури. І знову ж, можливо, ні. Одоакр, король готів, найсильніший сильний чоловік у західній Європі, вже поклав око на Італію. 476 року він написав Зенонові, імператорові Константинополя, і виклав спостереження, що світ більше не потребував двох імператорів. Зенонова слава була достатньою для будь-кого, казав Одоакр і запропонував, що він буде від імени Зенона керувати Італією — звичайно, лояльно. Зенон добре зрозумів, що Одоакр насправді оголошував, що бере Італію під свою владу, і зрозумів також, що сперечатися вже було не варто.

Так настав кінець Риму, не з гуркотом, а зі скімленням. Чи було б у Зенона більше можливостей захистити Італію порівняно з реальним становищем 476 року, якби Василіск відібрав Картаген? Я маю щодо цього сумнів. Натоді ніхто не був достатньо сильним, щоб зберегти імперію, що охоплювала б усе Середземномор'я. Божевільне маневрування, політиканство та вбивства п'ятого сторіччя навряд чи могли змінити реальності економічного занепаду, політичних провалів та міграції. Настав кінець класичного світу.

Менші світи

 бидва осередки, і східний, і західний, поділилися на дві частини. В Китаї східна династія Цзинь керувала південною частиною старої імперії, проте вважала себе повноправними спадкоємцями усієї держави. Так само на Заході Візантійська імперія (що дістала назву від грецького міста Візантія, що на його місці збудовано нову столицю Константинополь) керувала східною частиною стародавньої Римської імперії, але проголошувала її цілісність (рис. 6.8).

Східна Цзинь та Візантійська імперія залишилися сильнопорядковими державами з чиновництвом, податками та оплачуваною армією. Кожна з них хвалилася великими містами та освіченими науковцями, а господарства на Нілі та Янцзи були багатші, ніж будь-коли. Але жодна з цих імперій не витримувала порівняння з імперіями Хань та Римською часів їхнього розквіту Вихід з осередків північного Китаю та західної Європи спричинив стискання світів цих імперій.

Хвороби, міграція та війна роз'їли мережі організаторів, торгівців та грошей, що пов'язували кожну з давніх імперій у скоординовану цілість. Нові королі північного Китаю четвертого сторіччя та західної Європи п'ятого сторіччя були свідомо слабкопорядковими; у захоплених великих залах вони бешкетували зі своїми довговолосими полководцями. Ці королі радо збирали податки з завойованих селян, але від цих прибутків не надто залежали, бо не треба було платити постійній армії. Вони вже були багаті; вони, безперечно, були сильні. Спроби керувати чиновництвом та на регулярній основі збирати податки зі своїх непокірних послідовників часто видавалися й були клопотом, не вартим зусиль.

Багато старих аристократичних родин з північного Китаю та заходу Римської імперії втекли зі своїми скарбами до Цзянькана чи Константинополя. Ще більше їх залишилися серед руїн старих імперій, можливо, затискаючи носи, як Сидоній, і намагалися якось знайти спільну мову з новими зверхниками. Вони вдягали вовняні штани замість шовкових мантій, займалися полюванням замість класичної поезії й пристосовувалися до реалій нового життя.

Деякі з цих реалій виявилися досить добрими. Надбагаті аристократи старих часів, чиї маєтки були розкидані по всіх землях імперій, зникли, але деякі землевласники четвертого та п'ятого сторіч спромоглися бути на диво багатими навіть з майном, обмеженим в одному королівстві. Давні римські та китайські еліти укладали шлюби зі своїми завойовниками й переїздили з напівзруйнованих міст до величезних маєтків у сільській місцевості.

Із пришвидшенням дрейфу до слабкопорядкових держав у північному Китаї в четвертому сторіччі та в західній Європі в п'ятому королі дозволили своїм аристократам забирати як ренту надлишки, що їх селяни до того передавали збирачам податків. Хоч би там що, зі зменшенням населення ці надлишки могли більшати, бо землероби могли зосередити увагу на найкращих землях. Селяни майже не втратили навичок, здобутих протягом сторіч, і здобули чимало нових. Технологію осушування в долині Янцзи та іригації в долині Нілу після 300 року було значно вдосконалено; в північному Китаї побільшало плугів, запряжених биками, а по всій західній Європі поширилися зернотерки, полицеві плуги та водяні млини.

Але попри всі показові розкоші аристократії та винахідливість селян, усталене тоншання верстви чиновників, торгівців та менеджерів, що так потужно розквітали за імперій Хань та Римської, послаблювало великі економіки на обох кінцях Євразії. Ці персонажі часто бували продажними та малокомпетентними, але виконували реальні справи, забезпечували рух товарів і в такий спосіб узагальнювали досягнення окремих регіонів. Без цих посередників економіки ставали локальними й зорієнтованими просто на існування.

Торгівельні шляхи коротшали, міста стискалися. Південних відвідувачів шокував розпад міст у північному Китаї, а в деяких частинах старої Римської імперії занепад був таким різким, що поети питали, чи великі кам'яні руїни, що розвалювалися скрізь навколо них, взагалі були творінням смертних. "На дахах проросли дерева, вежі хиткі, праця велетнів, — читаємо в англійській поезії близько 700 року н. е. — Цвіль роз'їдає надбрамні вежі, цвіль на стінах; піддашшя розхиталися, дахи поруйновано. Вік їх знесилює"[195].

У першому сторіччі нової ери імператор Август хвалився, що перетворив Рим з цегляного міста на мармурове. У п'ятому сторіччі Європа повернулася до дерев'яного світу, де простенькі хатини було розкидано по вільних місцях між напівзруйнованими рештками старих римських міських будинків. Нині ми вже чимало знаємо про ці непоказні будівлі, але у 1970-і роки, коли я починав брати участь у розкопках в Англії, археологи ще намагалися створити обережну технологію, аби взагалі відновити хоча б якісь сліди від них.

У цьому простішому світі карбування монет, рахування та писання вже ніхто не потребував. Не маючи видобутку міді на потреби своїх монетних дворів, королі північного Китаю спочатку спробували зменшити вміст металу в монетах (дехто казав, що монети полегшали аж до того, що могли плавати)[196], а потім взагалі полишили карбувати монети. Ведення записів та переписи населення занепали, бібліотеки зогнили. Це був нерівномірний процес, тривав він сторіччями, але і в північному Китаї, і в західній Європі населення меншало, поля заростали бур'янами та лісами, життя ставало коротшим та біднішим.

Терплячість та смиренність

 к таке могло статися? З погляду більшости східняків та західників, відповідь була очевидною: старі способи та старі боги зазнали провалу.

В Китаї, щойно прикордоння покришилося, критики звинуватили Хань у втраті мандату Неба, країну захитали міленарні зцілювальні культи, а найкреативніші голови з освіченої еліти почали піддавати сумнівові конфуційські догми. "Семеро мудреців з бамбукового гаю", група вільнодумців третього сторіччя, стали іконами нового смаку. За оповідями, замість вивчати класику та служити державі, вони віддавали свій час дискусіям, поезії, музиці, пиятиці та наркотикам. Згідно з однією оповіддю, мудрець Жуань Цзі, звинувачений у скандальному порушенні етикету (він спілкувався зі своєю невісткою без нагляду старшої пані), лише засміявся: "Ви ж не можете припускати, що лі (звичай, основа конфуційства) має стосунок до мене?"[197] Далі він розвинув цю тему:

Чи ви колись бачили вошей, що живуть у штанах? Вони стрибають углиб швів, ховаються у бавовняній підбивці й вірять, що мають приємну домівку. Вони не ризикують мандрувати далі краю шва; вони рухаються обережно, аби не висунутися з холоші; і вони вважають, що дотримуються правил етикету. Але, коли штани прасують, вогонь захоплює горби... тоді вошам, що мешкають у штанах, порятунку немає. То в чім тоді відмінність між паном, що живе у вузькому світі, та вошами, що мешкають у холошах штанів?

Моральна серйозність придворних поетів Хань тепер видавалася сміховинною. Нове покоління вважало, що куди краще зануритися в пастораль, писати ліричні описи садів та лісів чи навіть стати відлюдником. Естети, надто зайняті, аби піти до віддалених гір, могли лише гратися у відлюдників у садах своїх маєтків чи найняти людей, аби ті були відлюдниками замість них, як це зробив близько 300 року Ван Дао, головний міністр двору. Художники захопилися дикими горами; в четвертому сторіччі великий Ґу Кайчжи вивищив пейзаж до статусу провідної форми мистецтва. Семеро мудреців та інші теоретики підносили форму над змістом, вивчали техніку малювання та писання замість моральної звістки, що вони містили.

Повстання проти традицій у третьому сторіччі було здебільшого негативним, воно глузувало та заперечувало загальноприйняті речі, не пропонуючи позитивних альтернатив, але наприкінці сторіччя ситуація змінилася. За вісім сторіч до того, коли в Китаї лише зароджувалися конфуційство та даоїзм, в південній Азії поширювався буддизм. Старосвітовий обмін привернув увагу Китаю до буддизму, можливо, тоді, коли шляхи східних та східноазійських торгівців перетиналися в центральноазійських оазах, а першу згадку про буддизм у китайських текстах датовано 65 роком н. е. Кілька космополітичних інтелектуалів його сприйняли, але протягом тривалого часу буддизм залишався лише однією з багатьох екзотичних філософій, що приходили зі степів.

Все змінилося наприкінці третього сторіччя, великою мірою завдяки центральноазійському перекладачеві ченцеві Дхармаракші. Він регулярно подорожував між Чананем та великою оазою Дуньхуанем і приваблював китайських інтелектуалів новими перекладами буддійських текстів, викладаючи індійські поняття мовою, зрозумілою в Китаї. Подібно до всіх осьових мислеників, Будда нічого не написав, отже, залишив необмежене поле на дебати про те, що саме він хотів сповістити. Найраніші форми буддизму наголошували дисципліновану медитацію та самопізнавання, але Дхармаракша поширював його версію, відому як Магаяна, де порятунок душі менш обтяжливий. Дхармаракша інтерпретував Будду не як духовного шукача, а як втілення вічного принципу осяяння. Дхармаракша твердив, що істинний Будда був лише першим із низки Будд у цьому та інших світах. Ці Будди перебували в оточенні інших небесних постатей, зокрема Бодгісатв, смертних, що далеко просунулися на шляху до осяяння, але відтермінували нірвану, щоб допомогти меншим смертним вдосконалити себе та уникнути циклу перероджень та страждань.

Магаянський буддизм міг стати екстремальним. Більшість буддійських сект вірили, що Будда Майтрея ("Майбутнє") колись поведе маси до звільнення, але починаючи від 401 року потік китайських ревних шанувальників з дикими очима оголосили себе Буддами і, збираючи бандитів, повсталих селян, та/чи незадоволених службовців, почали шаленіти з наміром дати порятунок душі усім і негайно. Все закінчилося криваво.

Однак найважливіший внесок Магаяни полягає в тім, що цей напрям спрощує обтяжливі вимоги традиційного буддизму й відкриває порятунок душі усім. Близько шостого сторіччя все, чого вимагало від послідовників "Вчення небесної людини", було ходити колами навколо статуй Будд та Бодгісатв, обожнювати реліквії (особливо велику кількість зубів, кісток та старцівських чаш, що начебто належали Будді), монотонно співати, бути співчутливим, бути жертовним і дотримуватися П'яти Настанов (не вбий, не кради, не чини перелюбства, не пияч, не бреши). Вчителі припускали, що насправді це не приведе до нірвани, але дасть здоров'я, добробут та переродження на вищому рівні. Проповідники "Вчення чистої землі" пішли далі й проголосили, що, коли вірні помруть, Бодгісатва Співчуття, разом з Буддою Амітабгою, перерве цикл перероджень і поведе їх до Західного Раю, де вони зможуть прагнути нірвани поза турботами цього світу.

Індійські шукачі нірвани постійно були в дорозі й дорогою старцювали. Святі мандрівники (на відміну від грошовитих відлюдників-поетів) були чужинцями стосовно китайських традицій, і їх не надто сприйняли, а ось чернецтво, другий індійський шлях до осяяння, набуло великого поширення. Близько 365 року Даоань — не центральноазійський імігрант, а корінний китайський буддист, що дістав конфуційський вишкіл, — написав чернечий кодекс, що добре пасував до китайського суспільства. Ченці мусили мати тонзури; і ченці, і черниці мали давати обітницю незайманости та послуху, заробляти собі на життя працею та домагатися осяяння молитвами, медитацією та наукою. Чернецтво могло стати екстремальним так само, як міленарний буддизм: багато ченців та черниць завдавали собі пошкод, імітуючи на малому шляху самопожертви Бодгісатв, а дехто, аби спокутувати гріхи інших, навіть самоспалювався, часом перед тисячними авдиторіями. Величезним досягненням Даоаня є, проте, надання чернецтву форми релігійної інституції, що могла частково заповнити організаційну порожнину, утворену в Китаї у четвертому сторіччі після руйнації державних інституцій. Монастирі будували водяні млини, збирали гроші, навіть організовували оборону. Вони були не лише центрами благочестя, а й оазами стабільности й навіть острівцями багатства, бо багато вірних давали їм землю, а орендарі та безмайнові селяни тікали під їхній захист. У п'ятому сторіччі монастирі поставали тисячами. 509 року один чиновник писав, що неможливо знайти таке місце, де немає монастиря[198].

Буддійське завоювання Китаю було дивовижним. 65 року н. е. було лише кількасот буддистів; у шостому сторіччі майже всі китайці — десь 30 мільйонів людей — були вірними Будди. І хоч як це дивно, на іншому кінці Євразії ще швидшим темпом поставала інша нова релігія, християнство.

Класичні традиції на заході не розсипалися так швидко, як на Сході, можливо, тому, що прикордоння Риму трималося довше, і хоча після великих епідемій 160-х років постали західні зцілювальні культи, вони не сприяли бурхливим революціям, популярним у китайських версіях. Втім хаос третього сторіччя розладнав старі західні способи життя. Статуї, вирізьблені по всій імперії, є мовчазними свідками нового настрою, відходу від величних принципів класичного мистецтва до форм з дивними пропорціями, величезними очима, що дивляться вгору, наче кудись до іншого, ліпшого місця. Нові релігії зі східних країв імперії пропонували вічне життя — Ізида з Єгипту, Непереможений бог Сонця з Сирії, Мітра (що його послідовники обмазувалися бичачою кров'ю в підземних приміщеннях), можливо, первісно з Ірану, християнство з Палестини. Люди просили порятунку від цього стурбованого світу, а не раціонального його пояснення.

Деякі філософи зреагували на кризу вартостей спробою показати, що наука попередніх сторіч не втратила сенсу. Свого часу науковці, як-от Порфирій та Плотин (останній, мабуть, найбільший західний мисленик від часів Арістотеля), що витлумачили Платонову традицію й пристосували її до нових часів, були серед найбільших імен на Заході, але мисленики дедалі інтенсивніше шукали цілком нових відповідей.

У цей стурбований час християнство щось пропонувало кожному. Так само, як Магаяна в буддизмі, це був новий закрут давньої ідеї осьового часу, версія осьового мислення, що ліпше пасувала до потреб дня. Християнство перебрало священні книги юдаїзму й проголосило свого засновника, Ісуса, передбаченим у них Месією. Магаяну та християнство можна було б назвати осьовими релігіями "другої хвилі", що пропонують порятунок нового типу, легший шлях до цього порятунку й більшій кількості людей, ніж їхні попередники першої хвилі. Що не менш важливо, обидві нові релігії були екуменічними. Ані Ісус, ані Будда не належали обраним людям, вони прийшли рятувати всіх.

Ісус, так само як Будда, не писав священних текстів, і вже у 50-і роки н. е. апостол Павло (що ніколи не бачив Ісуса) намагався переконати християн дійти згоди щодо кількох ключових моментів істинного християнства. Більшість послідовників визнали, що вони мають христитися, молитися Богові, відмовитися від інших богів, мати спільну трапезу в неділю та робити добрі діла, а поза цими основними передумовами було можливе майже все. Дехто вважав, що Бог з Юдейської Біблії був просто останнім (і найнижчим) у низці попередніх богів. Інші вважали світ злом і тому Бог-Творець теж мав бути злісним. Чи, може, було двоє богів, злий юдейський та цілковито добрий (хоча й незбагненний) батько Ісуса. Чи два Ісуси, духовний, що воскрес після розп'яття, та земний, що помер на хресті. Дехто припускав, що Ісус був жінкою й що жінки рівні з чоловіками. Можливо, нові одкровення мали переважити старі. Можливо, Друге Пришестя Ісуса було неминуче, і в такому разі християни не повинні мати статевих стосунків; можливо, ця неминучість означала, що християни мають узвичаїти вільне кохання; чи, можливо, на небо потраплять лише ті, хто зазнав страхітливих мук, і в такому разі секс не мав значення.

Широкі кола буддистів вірили, що Будда ставився до перевтілювання прагматично, радили людям користатися тими його ідеями, що їм допомагали, й ігнорувати решту. Множинність шляхів до нірвани не була проблемою. Для християн, навпаки, шлях на небо залежав від знання того, хто є Бог та Ісус, і виконання їхніх заповітів, тому хаос інтерпретацій прирік вірних на шаленство самовизначання. Наприкінці другого сторіччя більшість дійшли висновку, що повноваження визначати сутність Христа треба надати єпископам, що їх належить вважати нащадками перших апостолів. Проповідники з ширшими ідеями були приречені на забуття, викристалів Новий Заповіт, і вікно до одкровень зачинилося. Ніхто не міг виправляти Біблію, ніхто не міг діставати звістки від Святого Духа, хіба що так казали єпископи. Ніхто не мусив відмовлятися від статевих стосунків чи зазнавати мук, хіба що за власним бажанням.

Залишилося багато дискусійних моментів, але на 200 рік християнство ставало апостольською вірою з (помірковано) чіткими правилами щодо порятунку. Як і магаянський буддизм, воно було достатньо виразним, аби привернути увагу та запропонувати практичні шляхи до порятунку в важкі часи, й водночас достатньо доступним, аби його можна було збагнути. Освічені греки навіть вважали, що зрештою осьове християнство другої хвилі не надто відрізнялося від осьової філософії першої хвилі. Платон (дехто називав його атенським Мойсеєм) обґрунтував свій шлях до істини, а християнам істина відкрилася, але все одно це була істина.

Коли інституції сильнопорядкової держави почали розпадатися, єпископи мали добру нагоду заповнити прогалину. Вони мобілізовували своїх послідовників відбудовувати міські стіни, лагодити дороги та вести перемови з германськими нападниками. В сільській місцевості місцевими провідниками ставали показово праведні чоловіки, що відмовлялися від світу не менш рішуче, ніж буддисти. Один аскет дістав славу по всій імперії тим, що жив у похованні в єгипетській пустелі, боровся проти Сатани й постійно носив власяницю. Його найбільший апологет твердив, що він не лише ніколи не змивав бруд з тіла, а й навіть ніколи не мив ніг.[199] Ще один праведник сорок років просидів на п'ятдесятифутовій колоні в Сирії; інші відмовники ходили в шкурах тварин і їли лише траву, живучи (якщо стисло, за припущенням) як "Христові юродиві".

Вибагливим римським джентльменам це все видавалося чудернацьким, і навіть християни непокоїлися щодо диких чоловіків, що спонукали своїх послідовників до фанатизму й не відповідали нікому, крім Бога. 320 року єгипетський праведник на ім'я Пахомій знайшов розв'язок, повів місцевих відлюдників до першого християнського монастиря, де під його жорстким проводом вони шукали порятунку через працю та молитви. Пахомій та китайський Даоань, безперечно, ніколи не чули один про одного, але їхні монастирі були на диво подібні й мали однакові суспільні наслідки. У п'ятому сторіччі, коли більші структури розпадалися, християнські чоловічі та жіночі монастирі часто підтримували місцеві економіки. Зі згасанням класичної науки вони ставали навчальними центрами, й до того ж силами чернечої міліції підтримували мир.

Християнство поширювалося навіть швидше, ніж буддизм. Коли Ісус помер, близько 32 року н. е., він мав кількасот послідовників. Близько 391 року, коли імператор Теодосій проголосив християнство єдиною законною релігією, було навернено понад 30 мільйонів римлян, хоча "навернення" не може не бути недостатньо чітким словом. Деякі високоосвічені чоловіки та жінки, перш ніж прийняти нову віру, мучилися сумнівами, з великою логічністю та строгістю опрацьовували прихований зміст догм, проте скрізь навколо них тисячні натовпи могли навернутися під впливом християнських чи буддійських чудотворців за один-єдиний день. Отже, всі статистичні дані залишаються дуже грубими, ми знову займаємося мистецтвом вирізування ланцюговою пилкою. Ми просто не знаємо напевне і ніколи не дізнаємося, коли й де темп навертання швидшав, коли й де він повільнішав, але, позаяк ми знаємо, що християнство та буддизм починалися від кількасот послідовників і невдовзі мали їх понад 30 мільйонів, рисунок 6.9 показує середні прирости числа послідовників кожної релігії протягом цих сторіч, згладжені за цілим Китаєм та цілою Римською імперією. Китайський буддизм щороку набував у середньому 2,3 відсотка послідовників, тобто число їх подвоювалося щотридцять років, а християнство набувало щороку 3,4 відсотка, тобто кількість християн подвоювалася щодвадцять років.

Лінії на рисунку 6.9 йдуть вгору тоді як криві суспільного розвитку на рис. 6.1 стабільно спадають. Очевидне питання — чи є тут зв'язок? — вже 1781 року порушив Едвард Гібон. Він писав, що той факт, що введення християнства мало певний вплив на занепад та загибель Римської імперії, люди сприймають без подиву чи обурення. Але цей вплив, згідно з Ґібоном, був не такий, що потішив би самих християн.[200] Він вважав, що християнство радше висмоктало життєві соки імперії:

Духівництво успішно проповідувало догми терплячости та смиренности; активні чесноти суспільства зневажено; останні рештки військового духу поховано в монастирях: велику частку суспільного та приватного багатства призначено на оманливі потреби доброчинности та благочестя; солдатську платню змарновано на нікчемний натовп обох статей; що не вміли нічого, крім вихваляти помірність та доброчесність.

Терплячість та смиренність були буддійськими чеснотами так само, як християнськими, тому чи можемо ми узагальнити Ґібонову думку й зробити висновок, що ідеї тріумфу духівництва над політикою та одкровення над підставами покінчили з класичним світом, сторіччя за сторіччям знижували суспільний розвиток і до того ж звужували розрив між розвитком Сходу та Заходу?

Відповісти на це питання не так вже й легко, але, я гадаю, відповідь — ні. Так само, як осьове мислення першої хвилі, осьові релігії другої хвилі були радше наслідком, ніж причиною змін суспільного розвитку Юдаїзм, грецька філософія, конфуційство, даоїзм, буддизм та джайнізм виникли між 600 та 300 роками до н. е., коли суспільний розвиток перейшов рівень (приблизно двадцять чотири бали), що за нього близько 1200 року до н. е. занепав західний осередок. Всі ці релігії були відгуком на реорганізацію сильнопорядкових держав та позбавлення світу магії. Постання осьової релігії другої хвилі було дзеркальним відбитком цього процесу: коли старосвітовий обмін здестабілізував сильнопорядкові держави, людям забракло мислення першої хвилі й релігії порятунку заповнили прогалину.

Якщо усереднені темпи зростання на рис. 6.9 не є геть зовсім неправильними, то до старосвітового обміну християнство та буддизм були маргінальними. Однак близько 150 року вже було близько мільйона християн (приблизно один римлянин з сорока), що, очевидно, було певною найвищою точкою. Християнство почало серйозно дратувати імператорів; воно не лише претендувало на частину прибутків у одну з найчорніших годин Риму, його ревнивий Бог ще й відкинув компромісну концепцію бога коли помру, що протягом такого тривалого часу допомагала володарям виправдовувати своє право на владу. 250 року, невдовзі перед тим, як його вбили готи, імператор Децій почав великі утиски. 257 року Валеріян почав новий погром, але його вбили перси.

Попри ці сумні приклади та очевидний факт, що не було жодного сенсу застосовувати силу та залякувати людей, що мали за найвищу мету померти так само жахливо, як Ісус, імператори протягом ще п'ятдесяти років намагалися якось спекатися християнства. Але, позаяк конгрегації зростали в середньому на 3,4 відсотка за рік, диво складених відсотків вже у 310-і роки довело число воцерковлених людей до приблизно 10 мільйонів, чверти населення імперії. Це, очевидно, була друга найвища точка: 312 року, у розпал громадянської війни, імператор Константин знайшов Бога. Замість намагатися знищити християнство, Константин виробив новий компроміс, подібно до того, як його попередники на півтисячі років раніше йшли на компроміси з так само згубним осьовим мисленням першої хвилі. Константин дав церкві чималі багатства, звільнив церкву від оподатковування й визнав її єрархію. Навзаєм церква визнала Константина.

Протягом наступних вісімдесяти років християнами стали решта населення. Аристократи приватизували найвищі церковні посади, а церква разом з державою грабували язичницькі храми імперії — це був, мабуть, найбільший перерозподіл багатства, що коли-небудь бачив світ. Християнство було саме тою ідеєю, що була на часі. Король Вірменії навернувся до християнства у 310-х роках, володар Ефіопії у 340-ві, королі Персії цього не зробили, але, мабуть, через те, що іранський зороастризм все одно еволюціював у тому самому напрямі, що й християнство.

Видається, що китайський буддизм мав пройти такі самі найвищі точки. На рис. 6.9 він торкається позначки в мільйон послідовників близько 400 року, але, позаяк умови на півночі та півдні Китаю дуже відмінні, зростання віри мало в цих регіонах різні наслідки. На неусталеній півночі буддисти прагнули заради безпеки групуватися в столицях, що зробило їх дуже вразливими щодо королівського тиску. Близько 400 року найсильніша держава, Північна Вей, встановила урядовий відділ з нагляду за буддистами, а 446 року почала їх переслідувати. І навпаки, в південному Китаї, замість зосереджуватися в столиці Цзянькані, буддійські ченці розсіялися по долині Янцзи, де потужні аристократи захищали їх від двору, й могли примушувати імператорів робити поступки. 402 року імператор навіть визнав, що ченці не повинні йому вклонятися.

З рисунка 6.9 випливає, що в Китаї близько 500 року могло бути 10 мільйонів буддистів, і, коли нова віра досягла другої найвищої точки, володарі (в північному та південному Китаї однаково) прийняли таке саме рішення, як Константин, і змарнували багатство, податки та гонори на лідерів пастви. На півдні щиро побожний імператор У-ді підтримав величезні буддійські фестивалі, заборонив жертвопринесення тварин (натомість люди мали споживати імітації з тіста) й відрядив посланців до Індії збирати священні тексти. У відповідь буддійська єрархія визнала У-ді Бодгісатвою, рятівником та визвольником свого народу. Королі північної Вей зробили ще кращу оборудку, затвердили право обирати власних головних ченців, а потім ченці оголосили королів реінкарнацією Будди. Константин міг би позаздрити.

Терплячість та смиренність не спричинили занепаду та загибелі Сходу чи Заходу. Певною мірою занепади та загибелі відбувалися за сценарієм, написаним на Заході близько 1200 року до н. е., коли поширювання осередку започаткувало ланцюг неконтрольовних подій. Проте близько 160 року н. е. сама шкала суспільного розвитку переписала сценарій і странсформувала географію, коли постав зв'язок між Сходом та Заходом через центральну Азію та старосвітовий обмін мікробами та мігрантами.

Близько 160 року н. е. імперії класичного світу були значно більшими та сильнішими, ніж королівства західного осередку 1200 року до н. е., але так само побільшали руйнівні впливи, що спричинила їхня примітивна версія глобалізації. Класичні імперії не могли впоратися з силами, що самі вивільнили. Сторіччя за сторіччям суспільний розвиток сповзав униз. Письмо, міста, податки та бюрократія втратили вартість, а коли старі безперечні істини втрачали сенс, сто мільйонів людей шукали порятунку від гіршання світу, надаючи нових закрутів стародавній мудрості. Подібно до осьового мислення першої хвилі, ідеї другої хвилі були небезпечними, заперечували зверхність чоловіків над жінками, багатих над незаможними та королів над мешканцями. І знов владоможці уклали собі мир з руйнівниками й перерозподілили владу та багатство. Близько 500 року н. е. держави були слабшими, а церкви сильнішими. Втім життя тривало.

Якби я писав цю книжку близько 500 року н. е., я міг би бути теоретиком тривалої зафіксованости. Я би спостеріг, що приблизно щотисячоліття суспільний розвиток себе підточував і що після кожних двох чи трьох кроків уперед мав бути крок назад. Руйнації більшали, тепер зачіпляючи Схід так само, як Захід, але картина була ясною. Під час кроків уперед Захід відходив уперед від Сходу; під час кроків назад розрив меншав. І так воно мало йти далі, низкою хвиль, гребінь кожної наступної хвилі мав бути вищий за попередню. Лідерування Заходу було змінним, але зафіксованим.

Але якби я писав сторіччям пізніше, все видавалося б цілком інакшим.

7 Доба сходу

Схід виходить вперед

 гідно з рисунком 7.1, 541 рік мав би бути однією з найзнаменніших історичних дат. Того року (чи, з урахуванням певної межі похибки, в будь-якому разі десь близько середини шостого сторіччя) рахунок суспільного розвитку Сходу перевищив західний показник, що завершило чотирнадцятитисячолітню тенденцію й одразу спростувало будь-яку просту теорію довготривалої зафіксованости щодо того, чому Захід панує. Близько 700 року рахунок Сходу був на третину вищий за рахунок Заходу, а на 1100 рік розрив — близько 40 відсотків — був більший, ніж протягом попередніх двох з половиною тисяч років, коли перевагу мав Захід.

Чому в шостому сторіччі Схід вийшов вперед? І чому рахунок його суспільного розвитку протягом наступних п'ятисот років піднісся так високо, тоді як рахунок Заходу стабільно відставав? Ці питання критичні з погляду пояснення того, чому нині Захід панує. В цьому розділі ми намагатимемося на них відповісти. Ми зустрінемося з різноманітними персонажами — героями та негідниками, геніями та нездарами. Втім за лаштунками драми побачимо той самий простий чинник, що спричиняв східно-західні відмінності протягом усієї оповіді: географію.

Війна та рис

 успільний розвиток Сходу почав спадати перед 100 роком н. е. і падав до 400 року; в найнижчій точці він був меншим, ніж будь-коли за п'ять сторіч. Держави розпадалися, міста горіли, а міграція — з внутрішньої Азії до північного Китаю, а з північного Китаю до південного — перекраювала цілий осередок. Проте саме з цих міграцій почалося відроджування Сходу.

У розділах 4-6 ми бачили, як піднесення суспільного розвитку перетворювало географію, виявляло переваги відсталости й прокладало магістралі через океани та степи. Однак від третього сторіччя зв'язок, як було показано, працював і в зворотному напрямі: меншання суспільного розвитку також перетворювало географію. Коли римські та китайські міста меншали, освіченість занепадала, військо слабшало, а стандарти життя падали, осередки стискалися також географічно, а відмінності між стисканням великою мірою пояснюють, чому суспільний розвиток Сходу так швидко відновився, тоді як західний далі падав аж до восьмого сторіччя.

У шостому розділі ми також бачили, що стара серцевина східного осередку в долині Хуанхе після 300 року розпалася на держави, що воювали, й мільйони мешканців півночі подалися на південь. Вихід перетворив землі на південь від Янцзи з недорозвиненої периферії, якою вони були в часи Хань, на нове прикордоння. Втікачі приходили в чужинський ландшафт, вологий та спекотний, де пшениця та просо, їхні основні культури, росли погано, а рис розкошував. Більшість цих земель були малонаселені, звичаї та мови корінних мешканців часто дуже сильно відрізнялися від властивих північнокитайським імігрантам. Посеред заворушень та жорстокостей, притаманних більшості колоніяльних захоплень землі, чисельність та щільніша організація імігрантів постійно давали їм змогу виштовхувати раніших мешканців.

Від 280 до 464 року кількість людей, внесених до списків платників податків у місцевості на південь від Янцзи, побільшала у п'ять разів, але міграція не просто привела на південь більше людей. Вона принесла також нові підходи. Згідно з підручником із сільського господарства під назвою Основні методи для звичайних людей, біля 530-х років було відомо не менше тридцятьох сімох різновидів рису і узвичаєною практикою стала трансплантація (вирощування саджанців протягом шістьох тижнів на спеціяльних грядках, потім пересаджування на заливні поля). Це була дуже спиноломна праця, але вона гарантувала високий врожай. Книжка Основні методи пояснює, як добрива дають землеробам змогу обробляти поля безперервно, замість залишати їх під парою, і як водяні млини — особливо в буддійських монастирях, що часто будували їх на швидких гірських потоках і мали гроші на великі інвестиції, — здешевлювали мелення зерна на борошно, подрібнювання рису та витискання олії з насіння. Наслідком був поступовий розвиток нового прикордоння землеробських можливостей, великою мірою подібно до того, що створили римляни, коли в першому сторіччі до н. е. завоювали західну Європу. Упродовж сторіч землеробська відсталість півдня поступово перетворилася на перевагу.

На додачу до дешевих харчів дешевим був ще й транспорт. Китайські ріки й тепер поступалися середземноморським водним шляхам, що мав Рим, але людська винахідливість потроху це компенсувала. Підводні археологи ще не створили статистики кораблетрощ, подібної до римської, але з письмових записів можна зробити висновок, що кораблі ставали більшими та швидшими. Колісні кораблі з'явилися на Янцзи у 490-х роках, і скрізь, від Ченду до Цзянькана, рис годував дедалі більші міста, де міські базари сприяли торгівлі високоприбутковими культурами, зокрема чаєм (у вцілілих записах його вперше згадано близько 270 року, а близько 500 року він став широко розповсюдженою розкішшю). Володарі, торгівці та монастирі в долині Янцзи багатіли з ренти, корабельної справи та млинарства.

Однак панівний двір у Цзянькані не збагатів. У цьому стосунку його ситуація була подібна радше не до Римської імперії, а до Асирії восьмого сторіччя до н. е., де з переваг зростання населення та торгівлі скористалася не держава, а намісники та землевласники — звичайно, доти, доки Тиглатпаласар не перевернув усе навпаки. Однак південний Китай ніколи не мав Тиглатпаласара. Час від часу імператор спромагався стримувати аристократію й навіть намагався відвоювати північ, але ці спроби завжди закінчувалися громадянською війною. Від 317 до 589 року в Цзянькані одна за одною врядували (до деякої міри) п'ять династій.

Згідно з книжкою Основні методи, складне землеробство на півночі проіснувало до 530-х років, але вже набагато раніше торгівля на далекі відстані й навіть карбування монет занепали через поширення грабіжницьких нападів кінних загонів. Спочатку цей злам спричинив навіть більший політичний хаос, ніж на півдні, але поступово нові володарі почали наводити на півночі порядок. Очолювали їх сяньбі, що походили з прикордонних маньчжурських степів. Подібно до партян, що за шість сторіч до того запанували в Ірані, сяньбі поєднували кочівничі традиції з аграрними й протягом поколінь билися як кінна еліта й водночас визискували з селян гроші за захист.

У 380-і роки сяньбі заснували на руїнах північного Китаю власну державу під назвою Північна Вей[201]. Замість просто грабувати китайську верхівку, вони робили з нею оборудки й зберегли принаймні деяких оплачуваних чиновників та податки старих сильнопорядкових держав. Це дало Північній Вей перевагу над безладними скандальними натовпами, що врядували в інших державах північного Китаю. Перевага була достатньою, аби Північна Вей до 439 року об'єднала весь регіон.

А втім, оборудки, що Північна Вей мала зі вцілілими рештками старої китайської аристократії, залишалися доволі хиткими. Більшість вояків сяньбі воліли пасти стада, а не приятелювати з освіченими людьми, і навіть коли вершники переходили до осілого життя, вони здебільшого будували власні замки, аби не тертися плечима з китайськими землеробами. Їхня держава навмисне залишалася слабкопорядковою. Поки вони просто воювали з іншими грабіжницькими північними державами, це було добре, але, коли 450 року вершники сяньбі наблизилися до передмість Цзянькана, виявилося, що вони могли вигравати битви й красти все, що не було прибите цвяхами, але справжнім містам загрожувати не могли. Таке було під силу лише справжнім сильнопорядковим державам, що мали кораблі, облогові машини та постачальні валки.

Через нездатність грабувати південний Китай за браком сильнопорядкової армії та втрату нагоди грабувати північний Китай, бо вони там вже панували, королі Північної Вей почали серйозно відчувати нестачу ресурсів на купівлю лояльности своїх прибічників — потенційно фатальна слабкість у слабкопорядкових державах. У 480-і роки імператор Сяовень усвідомив, що лишився єдиний розв'язок: рухатися до сильнопорядкової держави. Він це робив аж надмірно: націоналізував усю землю, перерозподілив її між усіма, хто був готовий зареєструватися як платник податків чи державний службовець, і почав лобовий наступ на традиції, аби спонукати сяньбі почати думати та діяти як громадяни сильнопорядкової держави. Сяовень заборонив національне вбрання сяньбі, замінив їхні імена китайськими родинними іменами, вимагав від усіх придворних, молодших за тридцять, говорити китайською мовою й переселив сотні тисяч людей до нового міста на місці збезлюділого Лояну.

Частина сяньбі відмовилися від способу життя своїх предків та призвичаїлися врядувати як традиційні китайські аристократи, проте інші відмовилися. Культурні війни переросли в громадянські, й 534 року Північна Вей поділилася на східну (змодернізовану) та західну (традиціоналістську) держави. Традиціоналісти дотримувалися кочівного способу життя й могли далі залучати вершників зі степів. Незабаром стало видаватися, що їхня військова сила переважить революцію, що почав Сяовень. Однак відчай спонукав до винахідливости. Там, де Сяовень спробував перетворити вояків сяньбі на китайських джентльменів, його послідовники робили навпаки: давали китайським солдатам податкові канікули, ставили китайських аристократів на чолі війська й дозволяли китайським воякам брати імена сяньбі. Селяни та освічені люди навчилися воювати, 577 року вони здолали опозицію. Це був тривалий безладний процес, але зрештою тріумфувала версія держави, якої прагнув Сяовень.

Наслідком був гостро споляризований Китай. На півночі інституції сильнопорядкової держави (що після заколоту 581 року дістала назву династії Суй) з потужною армією накладалися на роздрібнену занепалу економіку; на півдні роздрібнена держава зі слабкими інституціями намагалася, здебільшого без успіху скористатися багатством, що давав бум економіки.

Це видається цілком дисфункційним, але насправді то були ідеальні умови для початку стрибка суспільного розвитку. 589 року Вень-ді, перший імператор Суй, збудував флот, зайняв долину Янцзи й повів величезну армію (мабуть, півмільйона чоловіків) на Цзянькан. Через надзвичайний військовий дисбаланс між північчю та півднем місто через кілька тижнів впало. Щойно усвідомивши, що Вень-ді насправді мав намір обкласти їх податками, аристократи південного Китаю масово повстали. За записами, вони виймали нутрощі, навіть поїдали своїх намісників Суй, але зазнали поразки менш ніж за рік. Вень-ді завоював південний Китай без виснажливих війн, що спустошували його економіку, й почалося східне відроджування.

Світ У

 ерестворивши єдину величезну імперію, династія Суй зробила одразу дві речі. По-перше, вона відкрила сильній державі, базованій у північному Китаї, шлях до нового економічного прикордоння півдня; по-друге, вона поширила південний економічний бум на весь Китай.

Усі ці дії не завжди були свідомими. Коли імператори Суй будували найбільший пам'ятник епохи, Великий канал завдовжки в 1500 миль та завширшки 130 футів, що з'єднав Янцзи з північним Китаєм, вони хотіли мати супер-магістраль на потреби пересування війська. Втім протягом одного покоління він став економічною артерією Китаю, що несла рис із півдня, аби годувати північні міста. "Прорізавши гори Тайхан, — любили скаржитися науковці сьомого сторіччя, — Суй завдали людям нестерпних страждань". Однак науковці погоджувалися з тим, що канал "давав людям нескінченні переваги... Користь від каналу справді величезна!"[202]

Великий канал функціював як штучне Середземне море. Він змінив східну географію, й Китай нарешті дістав водний шлях, подібний до того, що давав перевагу стародавньому Римові. Дешевий південний рис годував урбаністичний вибух на півночі. "Сотні будинків, тисячі будинків — як велика шахова дошка"[203], — писав поет Бо Цзюй-і про Чанань, що знову став столицею Китаю. Він простягся на тридцять квадратових миль "як величезне поле, засаджене рядами капусти". Мільйон мешканців юрмилися на трисмугових бульварах, уп'ятеро ширших за П'яту авеню в Нью-Йорку. І Чанань не був чимось унікальним: Лоян був приблизно вдвічі меншого розміру, а з десяток інших міст мали стотисячне населення.

Проте відродження Китаю було палицею на два кінці, бо злиття північної державної влади та південного рисового прикордоння мало дві сторони медалі. З одного боку, новопостале чиновництво організовувало та забезпечувало охорону міських ринків, що збагачували селян та торгівців і підштовхували суспільний розвиток вгору. З іншого — надмірне адміністрування гальмувало розвиток, заважало селянам та торгівцям та регулювало кожну деталь торгівлі. Чиновники встановлювали ціни, казали людям, коли купувати та продавати, і навіть втручалися у спосіб життя торгівців (вони, наприклад, не могли їздити верхи, це було надто велично для якихось там крамарів).

Державні службовці постійно ставили політику попереду економіки. Замість дозволити людям продавати та купувати реальне майно, вони зберегли систему Сяовеня, оголосили всю землю власністю держави й просто позичали її землеробам. Так вони примушували селян реєструватися як платників податків і тримали під контролем могутніх землевласників, але обплутали все червоною стрічкою. Протягом багатьох років історики припускали, що такі земельні закони говорять нам про ідеологію більше, ніж про реальність. Безперечно, міркували науковці, жодна передмодерна держава не могла впоратися з такою кількістю паперів[204]. Проте документи, що завдяки посушливому кліматові збереглися в Дуньхуані на краю пустелі Гобі, свідчать, що чиновники восьмого сторіччя справді дотримувалися цих правил.

Звичайно, землероби, землевласники та спекулянти знаходили способи обійти правила, проте державна служба стабільно зростала, заповнювала гори документів і сама зазнала революційних змін. Теоретично від часів Хань вступні іспити робили адміністрацію заповідником найкращих та найблискучіших освічених людей Китаю, однак на практиці аристократичні родини завжди спромагалися перетворити високу посаду на привілей від народження. Втім у сьомому сторіччі результати іспитів справді стали єдиним критерієм успіху. Якщо припустити (як багато хто), що віршування та цитування класичної літератури є найліпшими провідниками до адміністративного таланту, можна з певністю сказати, що китайський спосіб добору людей на державну службу найраціональніший з усіх, відомих в історії[205].

Коли монополія аристократії на високі посади дещо послабшала, для освіченої верстви адміністративні призначення стали найпевнішим шляхом до багатства та впливу, відтак конкуренція за потрапляння на державну службу пожорсткішала. У деякі роки іспити спромагався скласти менше ніж один кандидат зі ста, і є чимало сумних та кумедних оповідей про чоловіків, що намагалися скласти іспити десятками років. Амбітні родини наймали вчителів, майже так, як батьки роблять тепер, аби підлітки подолали іспити, що добирають охочих потрапити до найбажаніших університетів, а нововинайдені друкувальні машини пресували тисячі книжок з практичними запитаннями. Деякі кандидати вдягали "шахрайські сорочки" зі взірцевими есеями, написаними на тканині. Позаяк оцінки дуже сильно залежали від літературних творів, кожен молодик квапливо ставав поетом, а позаяк віршуванням займалися так багато високих розумів, цей час став золотим віком китайської літератури.

Іспити спричинили безпрецедентну суспільну рухливість освіченої еліти, і дехто з істориків навіть говорить про піднесення чогось на кшталт "протофемінізму", коли нова відкритість поширилася на ґендерні стосунки. Цю тенденцію не варто перебільшувати, адже за тисячу років до того нікого б не здивували поради жінкам у Дідусевих родинних настановах, одній з найвідоміших збережених книжок восьмого сторіччя:

Молода служить чоловікові Так само, як служила батькові. Її голос має бути нечутним, Її тіло чи тінь мають бути невидними. З чоловіковим батьком та братами Вона не повинна розмовляти.[206]

Водночас нові взірці посагу та ліберальне (принаймні порівняно з конфуційськими ідеями) буддійське ставлення до здібностей жінок дали найбагатшим жінкам змогу в певних межах ігнорувати дідусеві настанови. Візьмімо У Цзетянь, що була буддійською черницею, потім (у тринадцятирічному віці) стала наложницею в імператорському гаремі, а згодом молодшою дружиною імператорового сина. Згідно з плітками, У ходила колами навколо свого дурнуватого легковажного чоловіка й врядувала з-поза бамбукової завіси. А коли 683 року її чоловік дуже зручно помер, У, за припущеннями, отруїла очевидного спадкоємця, потім позбулася двох власних синів (одного по шістьох тижнях, другого по шістьох роках). 690 року вона відсунула бамбукову завісу й стала єдиною жінкою, що будь-коли врядувала в Китаї від свого власного імени.

У певному сенсі У була крайньою протофеміністкою. Вона заснувала дослідницький інститут, написала Збірку біографій знаменитих жінок і шокувала консерваторів, коли очолила процесію жінок до гори Тай під час найсвященнішого китайського ритуалу Офірування Небу. Однак сестринство теж мало свої межі — коли старша дружина та улюблена наложниця її чоловіка стали загрозою маневрам У на шляху до вершини, вона (знов за припущеннями) задушила власне немовля, звинуватила своїх суперниць, а потім покарала їх відтинанням рук та ніг і втопленням у кубі з вином.

Буддизм У був так само суперечливий, як її протофемінізм. Вона, безперечно, була побожною, оголосила поза законом м'ясні магазини, особисто вийшла за межі Чананю назустріч ченцеві, що повернувся з Індії, де збирав священні тексти. Водночас вона нещадно експлуатувала релігію заради політичних інтересів. 685 року її коханець, інший чернець, "знайшов" текст під назвою Сутра великої хмари, що передвіщав піднесення жінки особливої величі, яка має стати загальною володаркою. У взяла титул Майтрея (Майбутнє) Незрівнянна. Згідно з легендою, прекрасна статуя Будди Майтрея в Лунмені має її обличчя.

Стосунки У з державною службою були так само складні. Вона віддавала вступним іспитам перевагу над родинними зв'язками, проте конфуційські джентльмени-науковці, чиї переваги таким чином було гарантовано, пристрасно ненавиділи свою володарку, а вона відповідала їм таким самим почуттям. У звільняла науковців, а вони у відповідь писали офіційні історії, де вона уособлювала всі негаразди, пов'язані з перебуванням жінок при владі.

Але навіть вони не могли замовчати велич її володарювання. Вона командувала мільйонною армією та ресурсами, потрібними, аби відрядити її вглиб степів. Вона залучала здебільшого людей з імперії та офіцерів з верхівки суспільства, що було подібне радше до римської армії, ніж до Хань. Це могло настрахати внутрішніх суперників, але ретельні перестороги утримували командирів лояльними. Будь-якому офіцерові, що без дозволу кудись пересував хоча б десятьох людей, загрожував рік тюрми. Кожен, хто зрушував з місця полк, ризикував бути задушеним.

Армія поширила китайське врядування на північний схід, до північно-східної та центральної Азії далі, ніж будь-коли раніше. 648 року вона навіть вторглася до північної Індії й китайська "м'яка" влада сягнула ще далі. У другому-п'ятому сторіччях Індія як культурний центр тяжіння затьмарювала Китай, її місіонери та торгівці поширювали буддизм по всіх усюдах, еліти новосформованих південно-східних азійських держав разом з релігією переймали індійське вбрання та письмо. Однак у сьомому сторіччі вони почали відчувати й китайський вплив. У південно-східній Азії утворилася окрема індокитайська цивілізація, китайські буддійські школи формували й індійське мислення, а панівні класи новопосталих держав Кореї та Японії переймали буддизм цілковито від Китаю. Вони мавпували китайський одяг, планування міст, кодекси законів та письмо й підтримували свою владу заявами про схвалення китайських володарів та походження від них.

Складником привабливости китайської культури була її відкритість до чужих ідей та здатність перетворити їх на щось нове. Багато найвпливовіших людей світу У могли простежити своє походження до степових кочівників, що мігрували до Китаю, й підтримували зв'язки зі степовою магістраллю, що з'єднувала Схід із Заходом. Внутрішньоазійські танцівники та лютністи заполонили Чанань, де модниці вбиралися в перські сукні з туго зашнурованими корсажами, складчастими спідницями та довгими вуалями. Справжні прихильники нових віянь неодмінно мусили мати за брамників "диявольських рабів" зі східної Африки. Один з власників холодно зазначив, що "якщо вони не помруть, їх можна тримати, і після тривалого часу вони починають розуміти людську мову, хоча й не можуть нею говорити"[207].

Нащадки великих китайських родин ламали кістки, граючи в кочівничу гру поло. Всі вчилися сидіти по центральноазійськи, на стільцях, а не на матах. Стильні пані відвідували святилища екзотичних релігій, як-от зороастризму чи християнства, що їх схід побачив завдяки центральноазійським, іранським, індійським та арабським торгівцям, що юрмилися в китайських містах. Дослідження ДНК 2007 року засвідчили, що такий собі Юй Хун, похований 592 року в Тайюані в північному Китаї, був насправді європейцем (хоча досі неясно, чи він сам подолав весь шлях від західного до східного краю степів, чи його предки пересувалися поступово).

Світ У був продуктом об'єднання Китаю 589 року, що нав'язало півдневі потужну державність та відкрило величезний простір південному економічному розвиткові. Це пояснює, чому східний суспільний розвиток зростав так швидко, але це лише половина пояснення того, чому 541 року східний та західний рахунки перетнулися. Аби дати повну відповідь, ми маємо знати, чому західний суспільний розвиток далі спадав.

Останні зі своїх родів

 а позір видається, що відродження Заходу в шостому сторіччі було подібне до відродження Сходу. У кожному з осередків розпалася величезна давня імперія, залишивши меншу імперію, що претендувала на законне врядування в усьому регіоні, та гроно "варварських" королівств, що такі претензії ігнорували (рис. 7.3). Після катастроф п'ятого сторіччя Візантія підсилила свої прикордонні смуги й мала відносний спокій. На 527 рік, коли трон посів новий імператор на ім'я Юстиніян, всі ознаки були позитивні.

Історики часто називають Юстиніяна останнім римлянином. Він володарював із шаленою енергією, ретельно зревізував адміністрацію, зміцнив податки й перебудував Константинополь (величний храм Ая-Софія є частиною його спадщини). Він працював як демон. Деякі критики вважали, що він справді був демоном. Вони стверджували, що, як якийсь голівудський вампір, він ніколи не їв, не пив, не спав, хоча мав ненаситні сексуальні апетити. Дехто навіть казав, що бачив, як його голова літала окремо від тіла, коли він вночі блукав коридорами.

Справжнім рушієм Юстиніяна була, згідно з плітками, його дружина Теодора, що мала ще гіршу репутацію, ніж У Цзетянь. Перш ніж одружитися з Юстиніяном, Теодора була акторкою (у стародавні часи цей евфемізм означав проституцію). Ходили чутки, що її сексуальна енергія була навіть більшою, ніж його; що одного разу вона перекохалася з усіма гостями, що були на вечірці, а потім, виснаживши їх, опрацювала тридцять їхніх служників; що вона мала звичку скаржитися на те, що Бог дав їй лише три отвори. Хай там як, але вона була справжньою імператоркою. Наприклад, коли 532 року аристократи, що чинили опір Юстиніяновим податкам, намагалися спонукати повсталих спортивних фанатів його скинути, саме Теодора відвернула його втечу "Кожен, хто народився, має померти, — сказала вона, — але я не хочу дожити до дня, коли до мене не звертатимуться "Ваша величносте"[208]. Якщо ти шукаєш безпеки, чоловіче, це легко... але найкращий саван пурпурний" [пурпур — королівський колір]. Юстиніян зібрав себе докупи, спорядив військо й ніколи не озирався назад.

Вже наступного року Юстиніян відрядив свого полководця Велізарія відвойовувати в вандалів північну Африку. За шістдесят п'ять років до того кораблі з грецьким вогнем розвіяли з димом візантійські надії відбити Картаген, але тепер настала черга вандалів зазнати поразки. Велізарій пройшов усю північну Африку, потім пересунувся на Сицилію. Там він розбив готів і Різдво 536 року святкував у Римі. Все було чудово. Але на 565 рік, рік смерти Юстиніяна, повернення земель зупинилося, імперія збанкрутіла, а суспільний розвиток Заходу впав нижче східного. Що було не так?

Згідно з секретарем Велізарія Прокопієм, що залишив оповідь під назвою Таємна історія, в усьому були винні жінки. Прокопій створив закрутисту конспіраційну теорію, варту пера конфуційських державних службовців імператорів У За словами Прокопія, Велізарієва дружина Антоніна була найближчою подругою імператорки Теодори й її партнеркою в бучних сексуальних розвагах. Аби відвернути увагу Юстиніяна від цілком правдивих пліток про Антоніну (і про себе), Теодора очорнила Велізарія в його очах. Переконаний, що Велізарій готував проти нього заколот, Юстиніян відкликав його. Через це візантійська армія, втративши полководця, зазнала поразки. Юстиніян відправив Велізарія назад рятувати ситуацію, потім параноя відновилася, й він повторив весь дурний цикл (і так кілька разів).

Можна лише будувати здогади, скільки правди в оповіді Прокопія, але справжнє пояснення невдалого відвойовування полягає, як видається, в тім, що, попри всю подібність східного та західного осередків у шостому сторіччі, відмінності важили більше. Стратегічно становища Юстиніяна та Вень-ді, коли він об'єднував Китай, були майже супротивні. В Китаї всі північні "варварські" королівства близько 577 року сформували один блок, що його Вень-ді використав, аби подолати багатий, але слабкий південь. Юстиніян, навпаки, намагався завоювати безліч здебільшого бідних, але сильних "варварських" королівств з багатої Візантійської імперії. Об'єднати осередок за одну кампанію, як це зробив Вень-ді, було неможливо.

Юстиніянові довелося мати справу ще й з Персією. Протягом сторіччя низка війн з гунами, конфлікти через податки та релігійні зрушення утримували Персію від мілітарних рухів, але перспектива відродження з попелу Римської імперії вимагала дії. 540 року перська армія прорвала ослаблий захист Візантії та сплюндрувала Сирію, змусивши Юстиніяна воювати на два фронти (мабуть, саме це, а не будь-які інтриги Антоніни, змусило його відкликати Велізарія з Італії).

Наче цього було недосить, 541 року в Єгипті виявили нову неприємну хворобу. Люди відчували лихоманку й мали набряки під пахвами та в паху. Протягом доби набряки чорніли, страждальці впадали в кому та марили. Ще через день чи два більшість жертв помирали, шаленіючи від болю.

Це була бубонна чума. Хвороба досягла Константинополя на рік пізніше, вбивши, мабуть, сто тисяч людей. Ризик смерти був такий великий, писав єпископ Йоан Ефеський, що "ніхто не мав виходити з хати, не маючи на шиї шнурка з наличкою, де було написано його ім'я"[209].

Константинопольці казали, що чума прийшла з Етіопії, й більшість істориків із цим згодні. Бацила еволюціювала, мабуть, поблизу африканських Великих озер багато раніше 541 року й набула ендемійного характеру серед бліх на чорних щурах у етіопійському високогір'ї. Торгівці, що подорожували Червоним морем, протягом років заносили до Єгипту, мабуть, багато етіопійських щурів, але, позаяк блохи — носії чуми активні лише за температур між 59 та 68°F, єгипетська спека принаймні до кінця 530-х років створювала епідеміологічний бар'єр.

Що сталося потім, поки що неясно. Деревні кільця вказують на кілька років незвичного холоду, водночас візантійські та англосаксонські спостерігачі неба побачили велику комету. Дехто з істориків припускає, що її хвіст створив порохову вуаль, що знизила температуру та випустила чуму на волю. Інші вважають відповідальним за зниження температури вулканний попіл. Ще інші відкидають будь-який стосунок до порохових вуалей та вулканів.

Попри все сказане, спад суспільного розвитку Заходу в шостому сторіччі не спричинили ані комети, ані стратегія, ані навіть слабка мораль. Фундаментальну відмінність між Сходом та Заходом, що визначала вплив війни та хвороби на розвиток, складали карти, а не хлопці. Економіка Юстиніяна почувалася непогано, єгипетські та сирійські господарства були продуктивні, як ніколи, а торгівці все ще доправляли зерно та оливкову олію до Константинополя. Однак Захід не мав нічого подібного до нового пограниччя з рисовими полями, що стрімко розвивалося на Сході. Коли Вень-ді завоював північний Китай, він розгорнув щонайменше 200 000 війська; у розпал італійської війни, 551 року, Юстиніян зміг зібрати лише 20 000 вояків. Перемоги Вень-ді дали змогу захопити величезне багатство, тоді як Юстиніян завоював лише бідніші й часто спустошені війною землі. Якби вона мала на те кілька поколінь, наново об'єднана Римська імперія, можливо, знову перетворила б Середземномор'я на торгівельну супермагістраль, відкрила б нове економічне прикордоння й обернула б напрям суспільного розвитку. Але Юстиніян таких розкошів не мав.

Географія ще до початку прирекла Юстиніянову марнославну реконкісту на поразку, а всі його зусилля лише погіршували ситуацію. Римське військо перетворило Італію на пустку, а торгівці, що його годували, розносили щурів, бліх та смерть по всім Середземномор'ї[210]. Після 546 року чума послабла, але бацили вкорінилися й приблизно до 750 року жоден рік не минав без того, щоб десь не відбувся сплеск хвороби. Населення поменшало десь на третину. Так само, як це сталося на чотириста років раніше, коли старосвітовий обмін вивільнив епідемії, масова смертність спочатку зрикошетувала на користь деяким людям — коли працівників поменшало, платня тих, хто вижив, побільшала. Але, звичайно, це лише ускладнило життя багатих (у на диво нехристиянській репліці вбік, єпископ Йоан Ефеський 544 року скаржився, що всі ці смерті зробили ціни на прання просто жахливими). Юстиніян зреагував на це, зафіксувавши платню на дочумних рівнях. Це, очевидно, закінчилося нічим. Землю було полишено, міста зсідалися, податків меншало, інституції розпадалися. Невдовзі погіршання відчули всі.

Двома поколіннями пізніше Візантія вибухнула ізсередини. У п'ятому сторіччі Британія та більша частина Галії відпали від західного осередку. Слідом за ними у шостому сторіччі пішли спустошена війною Італія та частини Іспанії, а тоді з північного заходу на південний схід повільно прокотилася хвиля занепаду й поглинула й серцевину осередку. Населення Константинополя поменшало на три чверти, його землеробство, торгівля та прибутки розпалися. Видавалося, що незабаром кінець. Близько 600 року лише одна людина мріяла про відновлення західного осередку — Хосров II, король Персії.

Зрештою, Рим був не єдиною західною імперією, придатною до відтворювання. Ще близько 500 року до н. е., коли Рим ще був тихою заводдю, Персія об'єднала майже весь західний осередок. Тепер, коли Візантія впала на коліна, видавалося, що знов настав час Персії. 609 року Хосров прорвався крізь напіврозпалі прикордонні фортеці й візантійське військо розтануло. 614 року він узяв Єрусалим та захопив найсвятіші реліквії християнства: фрагменти Хреста Господнього, що на ньому було розіп'ято Ісуса, Списа долі, що ним його вдарили в бік, та Священну губку, що нею його обтерли. Протягом наступних п'ятьох років Хосров здобув Єгипет. 626 року, через дев'яносто дев'ять років після приходу до влади Юстиніяна, армії Хосрова пильно дивилися через Босфор на сам Константинополь. Авари, кочівні союзники, залучені з західних степів, пройшли крізь Балкани й були готові нападати з іншого берега.

Проте Хосровові мрії розвіялися навіть швидше, ніж Юстиніянові. До 628 року він помер, а його імперія захиталася. Зігнорувавши військо, що стояло під стінами Константинополя, візантійський імператор Іраклій "позичив" золото та срібло в церкви та поплив на Кавказ, де використав здобич на те, аби найняти свою власну кочівничу кавалерію з тюркських[211] степових племен. Він вважав, що саме вершники мали реальну вагу, і позаяк Візантія вже мала їх небагато, треба було найняти ще. Його найманці тюрки розбили персів, висланих їм назустріч, і спустошили Месопотамію.

Цього було досить, аби хвиля занепаду накрила також Персію. Панівний клас розпався. Власний син Хосрова замкнув його й морив голодом, потім відмовився від земель, що Хосров завоював, відправив назад захоплені реліквії й навіть навернувся у християнство. Персія розчинилася у громадянській війні, мавши вісім королів за п'ять років, тоді як Іраклія було проголошено найвеличнішим з усіх великих людей. "Величезна радість та неописовне щастя охопили всю імперію"[212], — захоплено пише один сучасник. "Об'єднаймо голоси у співі ангельських слів, — пише інший. — Слава у вишніх Богові, й на землі мир, у людях благовоління"[213].

Дикі коливання фортуни протягом сторіччя після 533 року були передсмертною агонією стародавніх західних імперій. За браком нового економічного прикордоння, що мав Китай, Хосров мав не більше шансів обернути західний суспільний розвиток, ніж Юстиніян, і що більше кожен з них докладав зусиль, то гірші були наслідки. Останні римляни та останні перси знекровили західний осередок сторіччям насильства, хвороб та економічного спаду. 630 року, по десяти роках після входу Іраклія до Єрусалима, Хреста Господнього повернули на належне місце і всі їхні тріумфи та трагедії втратили значення.

Світ пророка

 амі того не усвідомлюючи, Юстиніян та Хосров наслідували оповіді з дуже давніх книжок. Їхня боротьба за контроль над осередком здестабілізувала його і знов залучила людей з периферії. Хосров привів до Константинополя аварів, Іраклій привів тюрків до Месопотамії, й обидві імперії наймали арабські племена обороняти своє прикордоння в пустелі, бо це було дешевше, ніж платити власним гарнізонам. Ті самі міркування, що згерманізували кордони Риму та згунували прикордоння Китаю, тепер зарабізували спільний кордон Візантії та Персії. Відтак протягом шостого сторіччя обидві імперії мали дедалі більше стосунків з Аравією. Обидві будували арабські клієнтні королівства, Персія поглинула своєю імперією південну Аравію, а етіопські союзники Візантії відновили рівновагу, захопивши Ємен. Аравію втягли в осередок, араби створювали власні королівства в пустелі, будували міста в оазах уздовж торгівельних шляхів і наверталися у християнство.

Великі персько-візантійські війни захитали арабську периферію, відтак, коли імперії розпалися, арабські можновладці далі билися над руїнами. У західній Аравії протягом 620-х років Мекка та Медіна (рис. 7.4) воювали на торгівельних шляхах, їхні військові загони прочісували пустелю в пошуках союзників та влаштовували засідки на каравани одне одного. У цій грі прикордонні смуги старих імперій важили мало, й на 630 рік, коли лідер Медіни взяв гору над Меккою, його нападники вже воювали в Палестині. Там араби, лояльні до Медіни, билися з арабами, лояльними до Мекки, а інші араби, що діставали платню від Константинополя, воювали і з тими, і з тими.

Більшість цієї оповіді могла б видатися знайомою, скажімо, арамейським племенам, що діяли на цих самих краях пустелі раніше, коли Єгипетська та Вавилонська імперії занепали після 1200 року н. е., адже саме це відбувалося на прикордонні, коли розпадалися держави. Проте дещо арамейцям знайомим не видавалося б. Медіна мала лідера на ім'я Мухаммад ібн Абдулла.

Близько 610 року, коли Персія починала свою катаклізмічну війну з Візантією, цей Мухаммад мав видіння. З'явився архангел Джібріл і звелів: "Читай!" Мухаммад, зрозуміло, розхвилювався, казав, що він не проповідник, але Джібріл звелів ще двічі. І тоді до Мухаммада самочинно прийшли слова:

Читай! Ім'ям Господа твого, Який створив, Створив людину зі згустку крові! Читай! І Господь твій — Найщедріший, Який навчив письму пером. Навчив людину тому чого вона не знала[214].

Мухаммад подумав, що його, мабуть, опанувало божевілля чи демони, але дружина переконала його, що це не так. Протягом наступних двадцяти двох років Джібріл вертався знов і знов, Мухаммад тремтів, пітнів, шаленів, непритомнів, а з неохочих губ злітали Божі слова. І це були надзвичайні слова. Згідно з традиційними оповідями, ці слова навертали людей в ту мить, коли вони їх чули. Умар, один з найважливіших навернених, казав: "Моє серце пом'якшало, я заплакав... Іслам увійшов у мене"[215].

Іслам — покора Божій волі — в багатьох аспектах був класичною осьовою релігією другої хвилі. Його засновник походив з маргінальної еліти (був незначною фігурою новозбагатілого торгівельного клану) та з периферії імперії; він нічого не написав (Коран, чи "Проповідь", був складений вже після його смерти); він вірив, що Бог незбагненний; він покладався на раніше осьове мислення. Він проповідував справедливість, рівність перед Богом і співчуття до слабких. Все це він поділяв із ранніми осьовими мислениками. Але в іншому він був цілком новою постаттю: осьовим войовником.

На відміну від буддизму, конфуційства чи християнства, іслам виник на краю занепалих імперій і зростав серед постійних війн. Іслам не був релігією повстання (Коран значно менш кривавий, ніж Юдейська Біблія), але мусульмани не могли стояти осторонь боротьби. "І боріться на шляху Аллаха проти тих, хто бореться проти вас, — казав Мухаммад. — Але не виявляйте ворожості при цьому, бо ж, воістину, Аллах не любить тих, хто виявляє ворожість!"[216] — чи, як у двадцятому сторіччі сформулював американський мусульманин Малколм Ікс: "Будьте мирними, будьте чемними, дотримуйтеся законів, поважайте всіх. Але, якщо хтось підійме на вас руку, відправте його на цвинтар"[217]. Примусові в новій релігії не було місця, однак мусульмани ("покірні Богові") були зобов'язані захищати свою віру скрізь, де їй щось загрожувало, а позаяк вони прокладали та програбовували собі шлях у занепалі імперії й водночас поширювалися світом, таке, напевне, траплялося досить часто.

Так арабські мігранти знайшли свої переваги відсталости: поєднання порятунку душі та мілітаризму дало їм організованість та мету в світі, де і те, і те було рідкістю.

Подібно до інших периферійних народів, що шукали собі місця в осередку, араби проголосили, що походять саме звідти, бо вони нащадки Ібрагімового/Авраамового сина Ісмаїла. Вони проголошували, що Ібрагім та Ісмаїл власними руками збудували Каабу, найсвятіший храм Мекки, а також що насправді первісною релігією Ібрагіма був іслам, а з нього постав юдаїзм. Коран трактує юдаїзм просто як кузена ісламу. "Хто ж, — питає він, — відвертається від релігії Ібрагіма, окрім легковажного невігласа?"[218] Всі пророки, від Ібрагіма до Ісуса, чинні (хоча Ісус не є Месією), а Мухаммад був просто остаточним пророком, що приклав печатку до звістки від Бога та виконав обіцянку юдаїзму та християнства. Мухаммад наполягав на тім, що "наш Бог і ваш Бог один". Конфлікт між релігіями, що фігурують у Корані, не був неодмінним, бо насправді Захід потребував ісламу.

Мухаммад відправив Хосровові та Іраклієві листи з викладом цих тез, але відповіді не дістав. Втім араби все одно рухалися до Палестини та Месопотамії. Вони воювали радше загонами, ніж арміями, рідко понад п'ять тисяч і, мабуть, ніколи понад п'ятнадцять тисяч. Замість битися в великих битвах, вони налітали та тікали. Однак невеликі сили, що їм протистояли, нечасто бували набагато більшими. Імперії 630-х років були банкрутами, поділеними й нездатними протистояти цій незрозумілій новій загрозі.

Насправді більшість людей в південно-східній Азії не надто переймалися тим, чи заступили арабські володарі візантійських та перських, чи ні. Протягом сторіч обидві імперії переслідували багатьох своїх християнських підданців через тонкощі догматики. У Візантії, наприклад, від 451 року було офіційно визнано, що Ісус мав дві іпостасі, людську та божественну, в однім тілі. Деякі єгипетські теоретики відповідали на це, що Ісус насправді мав лише одну (чисто божественну) іпостась, і на 630-і роки через це питання померло так багато людей, що чимало одноіпостасевих християн[219] в Сирії та Єгипті вітали мусульман. Ліпше мати зверхником язичника, що не надто зважає на це питання, ніж одновірця, що влаштовує через нього священний терор.

639 року на Єгипет напали лише чотири тисячі мусульман, але Александрія капітулювала без бою. Могутня Перська імперія, розхитана десятиріччям громадянських війн, розвалилася, як картковий будиночок, а візантійці відійшли до Анатолії, втративши три чверти імперської податкової бази. Протягом наступних п'ятдесяти років візантійські сильнопорядкові інституції випарувалися. Імперія вижила лише тому, що знайшла слабкопорядкові розв'язки, доручала місцевим зверхникам збирати військо, а солдати мали вирощувати собі харчі, замість отримувати платню. На 700 рік в Константинополі було заледве п'ятдесят тисяч мешканців. Вони розорювали передмістя, аби вирощувати врожай, а замість використовувати гроші, торгували на умовах бартеру й обходилися без імпорту.

Протягом сторіччя араби проковтнули найбагатші частини західного осередку. 674 року їхні армії отаборилися під стінами Константинополя. Через сорок років вони стояли на берегах Інду в Пакистані й дісталися Іспанії, а 732 року їхній військовий загін досяг Пуатьє в центральній Франції. Тоді міграція з пустель до серединних земель імперій сповільнилася. Через тисячу років Ґібон міркував:

Переможна лінія походу простяглася на понад тисячу миль, від скель Ґібралтару до берегів Луари. Подібний похід на таку саму відстань привів би сарацинів [мусульман з північної Африки] до меж Польщі та верховин Шотландії: Рейн не більш неподоланний, ніж Ніл чи Євфрат, а арабський флот міг без бою зайти в гирло Темзи. Можливо, тепер у школах Оксфорду викладали б тлумачення Корану, а учні демонстрували б обрізаним людям святість та правду одкровення Мухаммада.[220]

Без найменшого сарказму Ґібон додає, що з таких катастроф постав християнський світ. Традиційна мудрість Британії вісімнадцятого сторіччя, подібно до Константинополя сьомого сторіччя, побачила в християнстві визначальну вартість Заходу, а в ісламі — його антитезу. Володарі осередків завжди вбачали в мігрантах з прикордоння варварів, але Ґібон дуже добре розумів, що араби фактично були частиною другої хвилі осьової трансформації західного осередку, більшої, ніж та, що почалася від тріумфу християнства. Ми фактично можемо переґібонити Гібона, вклавши арабів у ще довшу традицію, пройти весь шлях назад до аморитів у Месопотамії 2200 року до н. е. й побачити їх так, як вони самі себе бачили: люди, що їх вже затягли до осередку конфлікти, а тепер вони проголошували своє належне місце на чолі його. Вони прийшли не ховати Захід, а вдосконалювати його; не перешкоджати здійснюванню задумів Юстиніяна та Хосрова, а втілювати їх.

Багато політичних високочолих мужів у нашому власному сторіччі, подібно до критиків Гібона у вісімнадцятому, вважають, що зручно уявляти собі ісламську цивілізацію як зовнішню чи супротивну щодо "західної" цивілізації (тобто північно-західної Європи та її заморських колоній). Але такий погляд нехтує історичні реалії. Близько 700 року ісламський світ більшою чи меншою мірою був західним осередком, а християнський світ був просто периферією на його північнім краю. Араби зібрали в одній державі приблизно такий самий обшир західного осередку, як Рим.

Арабські завоювання забрали більше часу, ніж дії Вень-ді на Сході, але, позаяк арабське військо було таке мале, а спротив населення був загалом такий обмежений, вони рідко спустошували завойовані землі й у восьмому сторіччі падання суспільного розвитку Заходу нарешті припинилося. Можливо, тепер західний осередок, великою мірою об'єднаний, міг відскочити назад так само, як східний осередок у шостому сторіччі, і східно-західний розрив міг би знов повужчати.

Центри не витримують

 роте такого не сталося, це цілком очевидно з рисунка 7.1. Хоча на 700 рік обидва осередки були здебільшого об'єднані й політична доля між восьмим та десятим сторіччями була доволі однаково прихильною чи суворою до них, східний суспільний розвиток далі зростав швидше, ніж західний.

Обидва поновлені осередки виявилися політично хиткими. Їхні державці мусили вивчити урок, добре відомий Хань та римлянам, а саме що керування імперіями потребує легенд та компромісів, але ані китайська династія Суй, ані араби не були в цьому вправними майстрами. Так само, як династія Хань, імператори Суй мали клопіт з кочівниками (тепер це були не гуну, а тюрки[221]), водночас зростання східного осередку змушувало їх перейматися також загрозами від новосформованих держав. Коли Когурьо в теперішній Кореї почав таємні перемови з тюрками про спільні напади на Китай, імператор Суй вирішив, що настав час діяти. 612 року він відрядив проти Когурьо величезну армію, але погана погода, ще гірша логістика та жахливе керування призвели до її загибелі. 613 року він послав другу армію, а 614 — третю. Коли він почав збирати четверту армію, повстання проти його вимог розірвали імперію.

Наразі апокаліптичним вершникам, здається, набридло відпочивати. Воєначальники поділили Китай, тюркські отамани налаштовували їх одного проти одного й грабували як хотіли, до того ж поширилися голод та хвороби. Одна епідемія прийшла степами, інша, зловісно схожа на бубонну чуму, прийшла морем. Але так само, як недолугого ідіотизму досить, аби почати кризу, доброго проводу було досить, аби з нею покінчити. Один з китайських полководців, герцог Тан, переконав провідних тюркських отаманів підтримати його проти інших китайських полководців, а на той час, коли тюрки усвідомили свою помилку, він вже проголосив себе засновником нової династії Тан. 630 року його син використав громадянську війну тюрків і поширив китайське панування у степи далі, ніж будь-коли раніше (рис. 7.26). Державний контроль відновлено; рухи населення, голод та епідемії згасли. Сплеск суспільного розвитку, що створив світ У, серйозно розгорнувся на повну силу.

Потреба не дати осередкові розпастися вимагала ще твердішої руки, ніж у часи Хань, але люди є люди і часом таких рук бракувало. Фактично імперію Тан знищило найлюдськіше з почуттів, кохання. Згідно з великим поетом Бо Цзюй-і, імператор Сюань-цзун, "жадаючи краси, що могла б зворушити імперію"[222], 740 року безтямно закохався у Ян Гуйфей[223], дружину свого сина, й зробив її своєю наложницею. Оповідь підозріло подібна до історії кохання короля Ю та жінки-змїї Бао Сі, що, за припущеннями, за півтори тисячі років до того призвела до загибелі західної династії Чжоу, але хоч би там як, традиційна оповідь каже, що Сюань-цзун був готовий на все, аби потішити Ян Гуйфей. Однією з його блискучих ідей було завалювати нагородами її фаворитів, серед них тюркського полководця на ім'я Ань Лушань, що воював на боці китайців. Ігноруючи елементарні перестороги щодо військової влади, Сюань-цзун дозволив Аневі дістати контроль над величезним військом.

З огляду на складність палацових інтриг, Ань неминуче мав раніше чи пізніше втратити прихильність, і 755 року, коли це відбулося, він зробив очевидний крок і повернув свої колосальні армії проти Чананя. Сюань-цзун та Ян Гуйфей втекли, але солдати їхнього супроводу оголосили Ян причиною громадянської війни й вимагали її смерти. Сюань-цзун — плачучи, у розпачі, що не може врятувати своє кохання від солдатських рук — наказав своєму головному євнухові задушити її. "Заквітчані шпильки впали на землю, й ніхто їх не зібрав", — писав Бо Цзюй-і.

Імператор не міг врятувати її, він міг лише закрити своє обличчя. А потім, коли він подивився, місце крови та сліз Сховалося під жовтим порохом, що приніс холодний вітер.

Згідно з легендою, Сюань-цзун звернувся до провидця й той знайшов душу Ян на чарівному острові. У поемі Бо Цзюй-і Ян каже імператорові: "Наші душі належать одна одній... десь, колись, на землі чи на небі ми неодмінно зустрінемося".

Тим часом син Сюань-цзуна придушив повстання, але заради цього дав іншим воєначальникам не меншу владу, ніж мав Ань, і прикликав тюрків зі степів. Відтак уникнути дальших катастроф було неможливо. Прикордоння розпалося, прибутки від податків різко поменшали, й протягом кількох поколінь імперію сіпало між відновлюванням порядку та новими повстаннями, нападами та заколотами. Зрештою 907 року командувач армії вбив підлітка-імператора й вивів династію Тан з занепаду. Протягом наступних п'ятдесятьох років у північному Китаї домінувало одне велике королівство, а на півдні панували коли вісім, коли десять менших держав.

Сюань-цзун наочно виявив засадничу проблему китайської політики: сильні імператори мали надмірну владу й могли не зважати на інші інституції. У разі розумних імператорів це було добре, але внаслідок випадкового характеру розподілу талантів та обсягу викликів, що поставали, фактично невідворотно раніше чи пізніше мали відбутися катастрофи.

Західний осередок мав у певному сенсі супротивну проблему: лідерство було надто слабким. Величезна імперія арабів не мала імператора. Мухаммад був пророком, а не королем, і люди йшли за ним, бо вірили, що він знає, чого хоче Бог. Коли 632 року Мухаммад помер, видної причини йти за кимось іншим не було, відтак його арабський альянс був близький до розпаду. Аби це відвернути, кілька його друзів просиділи цілу ніч і обрали з-поміж себе халіфа. Це двозначеннєве слово дуже доречно могло означати "заступник" (Бога) та "нащадок/наступник" (Мухаммада). Однак єдиною підставою його претензії на лідерство була близькість до померлого пророка.

З огляду на роз'єднаність арабських очільників (дехто з них хотів грабувати Перську та Візантійську імперії, інші — подрібнити імперію й стати землевласниками, ще інші — проголосити нового пророка), перші кілька халіфів діяли навпрочуд успішно. Вони переконали більшість арабів якомога менше турбувати Візантійську та Перську імперії, затримувати завойованих селян на їхніх полях, землевласників у їхніх маєтках, а чиновників у їхніх рахункових установах. Головним нововведенням було переспрямувати податки імперії у власні руки й ефективно платити арабам за те, що вони були професійними вояками Бога й жили на завойованих землях у винятково арабських гарнізонних містах, розташованих у стратегічно важливих точках.

Проте халіфи не могли дати ради з неоднозначністю того, ким насправді є халіф. Чи були вони королями, що мали централізувати прибутки та віддавати накази, чи релігійними провідниками, що просто дають поради незалежним шейхам у новозавойованих провінціях? Чи мають вони представляти передісламські еліти племен? Чи виборювати для мусульман вибір перших послідовників Мухаммада? Чи очолити егалітарну спільноту вірян? Жоден халіф не міг завжди подобатися всім мусульманам, і 656 року коли вбили третього халіфа, ускладнення досягли критичного рівня. Ще були живі лише кілька справжніх друзів Мухаммада, й вони вибрали з-поміж себе Алі, кузена (і зятя) Мухаммада, значно молодшого за нього.

Алі хотів відновити те, що вважав первинним духом ісламу, але його стратегія вивищувати злидарів, залишати податкові прибутки в руках солдатів і рівномірніше розподіляти здобич розлютила попередні привілейовані групи. Вибухнула громадянська війна, але мусульмани (на цій стадії) ще дуже неохоче вбивали один одного. 661 року вони відступили від краю прірви назад: замість занурювати весь арабський світ у війну, позбавлені ілюзій прихильники Алі його вбили. Тепер халіфат перейшов до командувача найбільшого контингенту арабських вояків, що збудував столицю в Дамаску й не надто успішно боровся за створення традиційної імперії з централізованими податками та чиновництвом.

В Китаї кохання Сюань-цзуна спричинило політичну катастрофу; на Заході причиною біди була братерська любов чи радше її брак. Нова династія халіфів 750 року перенесла столицю до Багдада й провадила централізацію ефективніше, але 809 року суперечка між братами щодо наслідування залишила халіфа аль-Мамуна слабким навіть за арабськими стандартами. Він хоробро взявся розв'язувати проблему по суті: щодо Бога. На відміну від християн чи буддистів, мусульмани не мали інституційної церковної єрархії, і хоча халіфи мали чималу релігійну владу, вони не претендували на краще за будь-кого іншого володіння знанням, чого хоче Бог. Аль-Мамун вирішив змінити ситуацію, відкривши задавнену рану ісламу.

Ще 680 року, менш ніж по двадцятьох роках по вбивстві Мухаммадового кузена/зятя Алі, син Алі Гусейн підніс прапор революції проти халіфів. Коли його перемогли та вбили, переважна більшість мусульманської спільноти не поворухнула й пальцем, але через кількасот років певна фракція (shi'a) сама себе переконала, що, позаяк чинні халіфи завдячували своїм положенням вбивству Алі, вони були незаконні. Члени цієї фракції, шиїти, твердили, що кров Гусейна, Алі та Мухаммада справді забезпечувала особливе знання Бога й що лише імами, нащадки за цією лінією, могли очолювати іслам. Більшість мусульман (їх називають суніти, бо вони дотримуються звичаю, суна) з цієї оповіді посміялися, але шиїти випрацьовували свою теологію далі. У дев'ятому сторіччі деякі шиїти вірили, що лінія імамів вела до магді, месії, що має встановити на землі царство Боже.

Блискучою була ідея аль-Мамуна визнати чинного імама (пра-пра-пра-правнука Гусейна) своїм спадкоємцем і відтак зробити шиїтів своєю особистою фракцією. Це був розумний, хоча й маніпуляційний тактичний хід, що провалився лише через те, що імам через рік помер, а його син не зацікавився аль-Мамуновими маневрами. Тоді безстрашний аль-Мамун взявся виконувати план В. Деякі теоретики релігії, що їх він запросив до Багдада, під впливом грецької філософії казали, що Коран був не частиною сутности Бога, а книжкою, що її створила людина. Відтак Коран — і всі духовні особи, що його тлумачили, — підпадав під владу земного заступника Бога, тобто халіфа. Аби відбити в інших науковців бажання сперечатися, аль-Мамун заснував іракську інквізицію[224], але деякі тверді представники духівництва зігнорували його погрози й далі наполягали на тім, що Коран, власні слова Бога, переважав усе, включно з аль-Мамуном. Боротьба тяглася до 848 року, коли халіфи нарешті визнали свою поразку.

Цинізм аль-Мамунових планів А та В послабив авторитет халіфату, а тоді план С розтрощив його. Все ще не діставши релігійної влади, аль-Мамун вирішив бути менш делікатним і просто купити військову силу — буквально, торгуючи тюркськими вершниками як армією рабів. Однак, подібно до всіх попередніх владоможців, аль-Мамун та всі його спадкоємці мусили пересвідчитися, що кочівники неконтрольовні засадничо. Близько 860 року халіфи фактично були заручниками власної армії рабів. Без військової сили чи релігійної підтримки вони вже не могли збирати податки й закінчили тим, що відпродали провінції емірам — військовим урядникам, що платили певну суму, а потім залишали собі всі податки, що могли зібрати. 945 року такий емір захопив Багдад і халіфат розпався на дюжину незалежних еміратів[225].

Натоді східний та західний осередки поділилися на понад десять держав кожен, проте попри всю подібність розвалів осередків, східний суспільний розвиток далі зростав швидше, ніж західний. Пояснення знов полягає в тім, що історію роблять не імператори чи інтелектуали, а мільйони ледащих, жадібних та лякливих людей, що шукають легших, прибутковіших та безпечніших способів робити різні речі. Звичайні люди не зважали на лиха, що заподіювали їм можновладці, копирсалися в проблемах, розв'язували їх, як могли, а позаяк географічні реалії копирсання на Сході та Заході були сильно відмінні, політичні кризи в кожному з осередків мали дуже різні наслідки.

На Сході внутрішня міграція, що створила нову прикордонну смугу за Янцзи, від п'ятого сторіччя була справжнім рушієм суспільного розвитку. Відновлення об'єднаної імперії в шостому сторіччі пришвидшило зростання розвитку, а на початок восьмого сторіччя тенденція зростання була такою міцною, що витримала навіть спад, спричинений любовною історією Сюань-цзуна. Політичний хаос, безперечно, мав негативні наслідки. Різкий мінімум східного рахунку 900 року (рис.7.1), наприклад, великою мірою був результатом спустошення мільйонного Чананя ворожими арміями. Але війна здебільшого не зачіпала життєво важливих рисових полів, каналів та міст, до того ж вона могла навіть пришвидшувати розвиток, бо виганяла урядових мікрокерівників, що ускладнювали торгівлю. Нездатні в такі непевні часи наглядати за землями, що належали державі, державні службовці почали збирати гроші з монополій та податків на торгівлю й полишили повчати торгівців, як їм робити свою справу. Відбувся перехід влади з політичних центрів північного Китаю до торгівців півдня, а торгівці, звільнені від наглядачів, винаходили дедалі більше нових способів пришвидшувати торгівлю.

Заморську торгівлю північного Китаю спрямовувала здебільшого держава, від імператорового двору до володарів Японії та Кореї. Відтак занепад політичної влади династії Тан після 755 року зруйнував ці зв'язки. Деякі наслідки були позитивними. Відрізана від китайських шаблонів, культура японської еліти почала рухатися в незвичних і оригінальних напрямах, зокрема постала низка жінок, що писали літературні шедеври, як-от Ґендзі моноґатарі та Нотатки під подушкою. Однак більшість наслідків були негативними. У дев'ятому сторіччі сповільнювання економік північного Китаю, Кореї та Японії супроводжувалося розпадом держав.

У південному Китаї, навпаки, незалежні торгівці добре скористалися своєю новою свободою від державної влади. Залишки кораблетрощ десятого сторіччя, знайдені після 1990-х років у Яванському морі, містять не лише китайські предмети розкошів, а й кераміку та скло з південної Азії та мусульманського світу, що свідчить про поширення ринків у цьому регіоні. А позаяк збагатілі торгівці платили податки місцевим елітам, у теперішній Суматрі та серед кхмерів Камбоджі постали перші сильні південно-східно-азійські держави.

Дуже відмінна географія західної Євразії, без жодного аналога східного рисового прикордоння, спричинила цілком відмінні наслідки політичних розпадів. У сьомому сторіччі арабські війни змели старий кордон, що відокремлював римський світ від перського (рис. 7.5), і спричинили щось на кшталт буму в мусульманському осередку. Халіфи поширили іригацію в Іраку та Єгипті, а мандрівники несли зерно та технології від Інду до Атлантики. Через мусульманське Середземномор'я поширилися рис, цукор та бавовна. Землероби завдяки сівозміні могли збирати два чи три врожаї на рік. Мусульмани, що колонізували Сицилію, навіть винайшли класичні західні страви, як-от пасту та морозиво.

Проте набуток від подолання старого бар'єру між Римом та Персією був з надлишком скомпенсований втратами через появу нового бар'єру через Середземномор'я, що відокремлював іслам від християнства. У перебігу дедалі суцільнішої ісламізації південного та східного Середземномор'я (750 року заледве одна людина з десятьох в арабському світі була мусульманином; на 950 рік мусульман було вже дев'ять з десятьох) та поширенням арабської мови як їхньої лінґва франка контакти з християнським світом занепадали. Мало того, коли після 800 року відбулося подрібнення халіфату, еміри створили бар'єри ще й всередині ісламського світу. Деякі регіони мусульманського осередку, зокрема Іспанія, Єгипет та Іран, були достатньо великими, щоб дати собі раду лише власними силами, але решта занепадали. Китайські війни дев'ятого сторіччя здебільшого не торкнулися економічно визначальних територій, тоді як крихка іригаційна мережа Іраку не витримала війни між тюркськими арміями рабів та чотирнадцятирічного повстання африканських рабів, що їхній лідер в різні часи проголошував себе поетом, пророком та нащадком Алі.

На Сході криза північнокитайського осередку спричинила дрейф Кореї та Японії до політичного розпаду; на Заході після поділу мусульманського осередку християнська периферія подрібнилася ще сильніше. Візантійці вбивали одні одних тисячами та відокремилися від Римської церкви через доктринальні питання, а германські королівства, відрізані від Середземномор'я, почали будувати свій власний світ.

Дехто в цій віддаленій західній смузі сподівався, що вона сама стане осередком. Від шостого сторіччя народ франків став регіональною владою, відтак навколо Північного моря почали вигулькувати маленькі торгівельні містечка, що мали задовольняти ненаситні вимоги франкської аристократії щодо розкошів. Їхня держава лишилася слабкопорядковою, з незначним оподатковуванням та нечисленним чиновництвом. Королі, що добре вміли мобілізовувати своїх задерикуватих лордів, могли швидко зібрати докупи великі нестабільні королівства, що охоплювали значну частину західної Європи, але за слабких королів так само швидко розпадалися. Королі, що мали багато синів, зазвичай зрештою ділили землі між ними, а це часто призводило до війн за поновне об'єднання батьківського спадку.

Кінець восьмого сторіччя був для франків особливо сприятливим. У 750-і роки Папа Римський звертався до них по захист від місцевих бандитів, а вранці Різдва 800 року франкський король Шарлемань[226] навіть домігся того, що Папа Лев III став перед ним на коліна в Соборі Святого Петра й коронував його Римським імператором.

Шарлемань рішуче намагався побудувати королівство, варте титулу, що він дістав. Його вояки несли вогонь, меч та християнство до східної Європи і штовхали мусульман назад до Іспанії, а його освічені чиновники збирали податки. Він зібрав науковців у Ахені (один з його придворних поетів назвав місто "майбутнім Римом"[227]), створив стабільну монетну систему, дбав про відродження торгівлі. Постає бажання порівняти Шарлеманя з Сяовенем, що за три сторіччя до того перетворив китайське прикордонне королівство Північна Вей на сильнопорядкову державу й стрибком започаткував поступ, що завершився відновленням об'єднаного східного осередку. Коронація Шарлеманя в Римі, безперечно, свідчить про такі самі наміри, як у Сяовеня, так само як і те, що він відряджав до Багдада послів налагоджувати дружні стосунки. За свідченням франкських хронік, це справило на халіфа таке враження, що він подарував Шарлеманеві слона.

Проте арабські джерела не згадують ані про франків, ані про слонів. Шарлемань не був Сяовенем і, мабуть, мало важив в очах халіфових радників. Так само проголошення Шарлеманя Римським імператором не спонукало візантійську імператорку Ірину[228] зректися престолу на його користь. Реально королівство франків недалеко просунулося в напрямі сильнопорядкової держави. Попри всі Шарлеманеві претензії, він не мав шансів об'єднати осередок чи навіть перетворити християнську смугу на єдину державу.

Одне з досягнень Шарлеманя полягало, на жаль, в тім, що суспільний розвиток зріс достатньо, аби привабити до його імперії грабіжників навіть з диких земель з-поза християнської периферії. Близько 814 року, коли він помер, довгі кораблі вікінгів зі Скандинавії річками діставалися серця імперії, мадяри на міцних невеличких степових конях плюндрували землі германців, а сарацинські пірати з північної Африки були близькі до того, щоб спустошити сам Рим. Ахен не був готовий до відсічі. Коли вікінги приставали на своїх кораблях до берегів та спалювали села, королівське військо приходило пізно чи й не приходило взагалі. Селяни дедалі частіше просили захисту в місцевих провідників, а мешканці міст зверталися до своїх єпископів та мерів. Коли 843 року троє Шарлеманевих онуків поділили імперію між собою, королі вже майже нічого не важили в очах своїх підданців.

Під тиском

 іби цих напруг було недосить, після 900 року Євразія потрапила під тиск нового типу, й це буквально. Земна орбіта далі зсувалася, атмосферний тиск над суходолом вищав, що послаблювало західні вітри з Атлантики до Європи та мусони з Індійського океану до південної Азії. У середньому по Євразії температури від 900 до 1300 року зросли на 1-2°F, а випади дощів поменшали приблизно на 10 відсотків.

Як завжди, кліматичні зміни змушували людей адаптуватися, а як це робити, люди мали вирішувати самі. В холодній, вологій західній Європі цей так званий Середньовічний теплий період був доволі сприятливим і від 1000 до 1300 року населення приблизно подвоїлося. Однак у спекотнішому, сухішому ісламському осередку він сприятливим не був. Загальне населення мусульманського світу поменшало десь на 10 відсотків, але деякі регіони розквітали, особливо в північній Африці. 908 року Іфрикія[229], приблизно теперішній Туніс (рис. 7.6), відкололася від халіфів Багдада. Радикальні шиїти[230] започаткували лінію офіційно непомильних халіфів-імамів, відомих як фатиміди, бо претендували на походження (та імамський статус) від Мухаммадової доньки Фатами. 969 року фатиміди завоювали Єгипет, збудували велике нове місто Каїр та зайнялися іригацією. Близько 1000 року Єгипет мав найвищий суспільний розвиток на Заході, а єгипетські торгівці мандрували по всім Середземномор'ї.

Ми знали б про цих торгівців дуже мало, якби 1890 року юдейська спільнота Каїра не вирішила перебудувати свою дев'ятсотрічну синагогу Як і багато інших синагог, вона мала сховище, де віряни могли залишати непотрібні документи, аби уникнути ризику богохульства й не знищувати документів, де могло бути написане ім'я Бога. Зазвичай сховища час від часу звільняли, але це було заповнене паперами, що пролежали там сторіччя. Від початку перебудови старі документи з'явилися на каїрських ринках антикваріяту, й навесні 1896 року дві сестри-англійки привезли до Кембриджа великий згорток. Там вони показали два тексти Соломонові Шехтеру, університетському викладачеві талмудики. Спочатку він поставився до них скептично, а потім мав свою мить "О Боже ж мій!": один з текстів був гебрайським фрагментом біблійної книги Еклезіястик[231], до того відомої лише з грецьких перекладів. Високоосвічений доктор того ж грудня поїхав до Каїра й вивіз звідти 140 000 документів.

Серед них були сотні листів до каїрських торгівельних домів, відправлених між 1025 та 1250 роками здалеку як-от з Іспанії та Індії. Ідеологічні поділи, що сформувалися в кільватері арабських завоювань, зі зростанням населення та поширюванням ринків та прибутків зникали й, очевидно, дуже мало важили в очах цих кореспондентів, що переймалися здебільшого не релігією та політикою, а погодою, своїми родинами та збагачуванням. В цьому сенсі вони могли бути типовими середземноморськими торгівцями, хоча, що не так добре задокументовано, торгівля, очевидно, була так само інтернаціональною та прибутковою в Іфрикії та Сицилії, де мусульманський Палермо став центром розквіту торгівлі з християнською північною Італією.

Навіть Монте Поліцо, глухе сицилійське поселення, де я займався розкопками протягом кількох останніх років, зіграло свою роль. Я згадував у розділі 5, що поїхав туди вивчати впливи фінікійської та грецької колонізації в сьомому та шостому сторіччях до н. е. Але 2000 року над стародавніми будинками ми знайшли друге поселення. Його заснували близько 1000 року н. е., можливо, мусульманські імігранти з Іфрикії; близько 1125 року село згоріло. Коли наш ботанік просіював обгоріле насіння, викопане в цих руїнах, він виявив — на загальний подив — що одна будівля мала сховище, повне ретельно обмолоченої пшениці практично без домішок[232]. Вона різко відрізнялася від зерна, що ми знаходили в середовищі шостого сторіччя до н. е., завжди перемішаного з великою кількістю бур'янів та полови. З цього зерна можна було спекти досить грубий хліб, що природно в простому землеробському селищі, де люди вирощували зерно на власні потреби й не переймалися через можливі випадкові, небажані роти. Примусове провіювання, що звільнило пшеницю дванадцятого сторіччя нової ери від усіх домішок, вказує на комерційне виробництво для примхливих мешканців міста.

Якщо вже маленьке Монте Поліцо було залучене до міжнародних торговельних мереж, це означає, що середземноморська економіка переживала справжній бум. Але в південно-західній Азії, найстарішій частині мусульманського осередку, справи були значно гірші. Було досить зле, що від 860-х років тюркські раби, що їх іракські халіфи купували для свого війська, влаштовували заколоти й проголошували себе султанами, але найгірше було попереду. Від сьомого сторіччя мусульманські торгівці та місіонери проповідували Мухаммадову добру звістку тюркським племенам у степах, і 960 року клан карлуків у теперішньому Узбекистані — на загальну думку, десь 200 000 родин — навернувся до ісламу весь одразу. Це був тріумф віри, що досить швидко перетворився на нічний жах для політиків. Карлуки заснували власну Караханідську імперію, а сельджуки, інше тюркське плем'я, наслідували їхнє навернення й водночас мігрували, проклали собі грабунками шлях через Іран і 1055 року взяли Багдад. На 1079 рік вони витіснили візантійців з більшої частини Анатолії та фатимідів із Сирії.

Від квітучого ісламського Середземномор'я швидко відійшла мусульманська південно-західна Азія. Сельджуки створили велику імперію, але вона виявилася ще менш життєздатною, ніж халіфат. Коли 1092 року її несамовитий перший провідник помер, його сини, згідно зі степовою традицією, поділили імперію на дев'ять частин і почали воювати один з одним. Вирішальним чинником у їхніх війнах була кавалерія, тому королі сельджуків давали великі маєтки воєначальникам, що могли забезпечувати кінних послідовників. Ці отамани кочівників, як можна було передбачити, призвели до розпаду адміністрування та торгівлі й навіть зупинили карбування монет. Міста поменшали, іригаційні канали замулилися, периферійні села збезлюділи. У спекотному сухому кліматі Середньовічного теплого періоду селянам доводилося постійно боротися навіть за те, аби їхні дорогоцінні поля не перетворилися на степ та пустелю, а політика сельджуків робила їхню працю ще тяжчою. Багато завойовників віддавали кочівному способові життя перевагу над міським і позитивно ставилися до занепаду землеробства. Відтак протягом дванадцятого сторіччя дедалі більше арабів полишали свої поля та приєднувалися до сельджуків на пасовиськах.

Стурбовані швидким поширюванням радикальних шиїтських теорій у ці неспокійні роки, науковці східного Ірану засновували школи, де розвивали та викладали відповідну сунітську відповідь, і це вчення провідники сельджуків рішуче поширювали у дванадцятому сторіччі. Пам'ятки цього вчення, як-от Відродження релігійних наук аль-Газалі, де грецьку логіку застосовано до узгіднювання ісламського правництва, суфійського містициму та Мухаммадових одкровень, дотепер залишаються підвалинами сунітського мислення. Фактично сунітське відродження мало такий успіх, що дехто з шиїтів вирішив, що єдиною можливою відповіддю були вбити лідерів сунітів. Вони відійшли до гір Ірану й створили таємне товариство, серед їхніх ворогів відоме як Асасини (за легендою, назва пов'язана з тим, що агенти товариства курили гашиш, аби набути стану свідомости, потрібного для вбивства).

Вбивства не могли зупинити сунітське відродження, але так само інтелектуальний рух, попри успіх, не міг стулити докупи державу сельджуків. Без політичної організації типу тої, що королівства фатимідів запровадили в північній Африці, землі сельджуків коробилися під тиском Середньовічного теплого періоду. Час був несприятливий, бо та сама погода, що так ускладнила життя в північно-західній Азії, водночас створила додаткові можливості безконтрольним грабіжникам, торгівцям та нападникам на європейськім краю мусульманського осередку. Так само важливо, що тепліша погода принесла північній Європі довші сезони вирощування та більші врожаї, що зробило периферійні землі потенційно прибутковими. До закінчення Середньовічного теплого періоду селяни вирубали приблизно половину дерев західної Європи й зорали великі ділянки колишнього лісу.

Подібно до всіх епізодів від самого початку експансії землеробства з Горбистих Схилів, уновітнені аграрні методи потрапляли з західної до східної Європи завдяки двом процесам. Першим з них була колонізація, часто її очолювала церква, що була єдиною добре організованою інституцією в прикордонні. Як писав Ґеральд Вельський, "дай ченцям голу місцину чи дикий ліс, і по кількох роках там постануть не лише прекрасні церкви, а й людське житло навколо них"[233]. Експансія була Божою справою: згідно з вербувальною агітацією 1108 року, "язичники — це найгірші люди, але їхні землі найкращі, там є м'ясо, мед та борошно... там ви зможете врятувати свої душі [примушуючи язичників до навернення] і, якщо забажаєте, дістанете дуже добру землю, де можна буде оселитися"[234].

Часом язичники тікали; часом корилися, нерідко їхнє становище було заледве ліпшим, ніж у рабів. Але, подібно до мисливців-збирачів, що чинили опір землеробам, чи до сицилійців, що протистояли грецьким колоністам за тисячі років до того, інколи вони організовувалися й виборювали свою землю. Коли франкські та германські землероби рухалися на схід, вирубуючи дерева та розорюючи пасовиська, деякі селяни Богемії, Польщі, Угорщини й навіть далекої Руси переймали їхні методи та використовували поліпшення погоди, аби інтенсивніше господарювати на своїх землях. Їхні провідники, прийнявши християнство, переконували чи примушували їх ставати платниками податків та воювати з колоністами (та між собою).

Поширювання держав, церков та інтенсивного землеробства в Європі мало багато спільного з процесами в землеробському прикордонні на південь від Янцзи починаючи від п'ятого сторіччя, але була одна критична відмінність: не було утворено великих торгівельних потоків між новим аграрним прикордонням та давнішим міським осередком. За браком центральноєвропейського еквіваленту китайського Великого каналу просто не було дешевого шляху, що ним можна було б доправити польське зерно до великих міст, скажімо, до Палерма та Каїра. Західноєвропейські міста були ближче до кордонів та росли, але їх все ще було надто мало й вони були надто малі, отже, не забезпечували належних ринків. Замість імпортувати харчі зі східної Європи, ці західноєвропейські міста зростали здебільшого завдяки інтенсифікації місцевого виробництва та експлуатації нових енергетичних ресурсів.

Водяні млини, вже загальновідомі в мусульманському осередку, тепер поширилися християнською смугою. Кількість млинів у французькій долині Робек, наприклад, від десятого до тринадцятого сторіччя побільшала в п'ять разів, а Кадастрова книга, перепис 1086 року, свідчить, що в Англії було 5624 млини. Землероби дізналися також про переваги коней, що їли більше, ніж воли, але могли тягти плуги швидше й працювати довше. Співвідношення поступово схилялося на користь коней після 1000 року, коли з причин, що ми розглядатимемо у восьмому розділі, європейці перейняли в мусульман металеві підкови, що зменшували тертя, й замінили незграбну упряж за горло та поперек, що душила тварину, на упряж із хомутами, що вчетверо підвищувала тягову потужність коней. 1086 року серед двадцяти тягових тварин на землях англійських баронів був лише один кінь; на 1300 рік кожна п'ята тварина була конем. Маючи додаткові кінські сили (не кажучи вже про додаткові добрива), землероби могли зменшити кількість землі під паром й отримувати від своєї землі більше.

Європейські господарства далі були менш продуктивними, ніж єгипетські та китайські, проте мали дедалі більше надлишків на продаж до міст, а міста, що росли, набували нових ролей. Багато північно-західних європейців були кріпаками, за законом зобов'язаними працювати на землях лордів, що захищали їх від грабіжників (та інших лордів). Принаймні теоретично лорди були васалами королів і платили їм участю у війську важкої кавалерії, а королі завдячували своїм становищем церкві, що давала Боже благословення. Однак і лорди, і королі, і церква хотіли доступу до багатства, що тепер акумулювалося в містах, а мешканці міст за згоду віддавати його частину часто виторговували собі свободу від феодальних обов'язків.

Так само, як слабкопорядкові володарі усіх часів аж від Асирії та Чжоу, європейські королі ефективно займалися захистовим рекетом, але їхня версія була ще безладнішою, ніжу більшости попередників. Міста, аристократи, монархи та священики постійно втручалися у справи одні одних, відтак за браком реального центрального керівництва постання конфліктів було практично гарантовано. Наприклад, 1075 року папа Григорій VII проголосив своє право призначати всіх германських єпископів. Він мав на меті реформувати моральність лідерів церкви, але, позаяк єпископати контролювали величезні шматки германських земель, цей рух мав також приємний побічний ефект, бо Григорій мав дістати контроль над значною частиною ресурсної бази германців. Германський імператор Генрих IV обурився й відповів заявою, що, бувши захисником віри, він мав право усунути Григорія, що він "тепер не папа, а фальшивий чернець... Я, Генрих, Милістю Божою, разом з усіма нашими єпископами кажу тобі: Зречися! Зречися!"[235]

Замість зректися, Григорій відлучив Генриха, відкинувши германського імператора поза християнську віру. На практиці це означало, що германські феодальні лорди могли на законних підставах ігнорувати свого провідника. Відтак, нездатний вплинути на будь-що у власній землі, за рік Генрих дійшов до того, що мусив протягом трьох днів босоніж стояти на колінах у снігу перед альпійським монастирем, благаючи в папи прощення. Діставши його, він все одно почав війну з папою. Ніхто не переміг. Папа Григорій втратив загальну підтримку після того, як його найманці за несплату грошей спустошили Рим. Імператор закінчив життя під час втечі від власного сина. Теологічний диспут так і не мав розв'язку.

Європа одинадцятого сторіччя була повна такого заплутаного суперництва, але потроху люди знаходили розв'язки, що поступово робило інституції сильнішими, а їхні сфери відповідальности чіткішими. Королі дедалі більше спромагалися організовувати, мобілізовувати та оподатковувати людей на своїх територіях. Один історик назвав цей процес "формуванням утискового суспільства"[236]: королівські службовці переконували людей вважати себе частиною нації (англійської, французької тощо) означеної, на відміну від тих, ким вони не були — паріями, як-от євреї, гомосексуали, хворі на проказу та єретики. Останніх вперше було систематично позбавлено захисту та тероризовано. У перебігу цього малоприємного процесу поставали дедалі ефективніші держави.

Інші історики з більшою приємністю говорять про "епоху соборів"[237], посталих по всій Європі пам'ятників, що викликали благоговіння. У самій Франції від 1180 до 1270 року було збудовано вісімдесят соборів, п'ятсот абатств та десятки тисяч парафіяльних церков. Було видобуто понад 40 мільйонів кубічних футів каменю, більше, ніж використано на будівництві єгипетської Великої піраміди.

Наука в західній Європі занепала разом з Римською імперією і лише частково відродилася у Франції за Шарлеманя. Проте після 1000 року викладачі почали гуртуватися навколо нових соборів, започатковувати школи, подібні до шкіл незалежних муфтіїв у ісламському світі. Християни, що їхали вчитися до мусульманської Іспанії, привозили додому переклади Арістотелевих трактатів з логіки, що їх арабські придворні науковці зберігали протягом сторіч. Всі ці процеси зміцнювали християнське інтелектуальне життя, спонукали теологів думати про Бога так само складно, як теоретики аль-Мамуна в Багдаді дев'ятого сторіччя, й водночас спричиняли нові конфлікти всередині освіченої еліти.

Ніхто не ілюструє це краще за Пера Абеляра. Блискучий молодий чоловік, занурений у нове навчання, Абеляр з'явився в Парижі близько 1100 року. Мандруючи від школи до школи, він прилюдно висміював своїх педантичних вчителів, ловлячи їх у пастки Арістотелевої логіки. Чесні, але вайлуваті професори бачили занепад своїх кар'єр, якщо десь зо двадцять таких Абелярів застосують свої гострі як лезо аргументи, аби перетворити звичаї (а можливо, й долю душі кожного з них) на безладну плутанину. Страшенно задоволений собою, Абеляр заснував власну школу й швидко звабив одну зі своїх учениць, підлітка Елоїзу; вона завагітніла. Її збезчещена родина завдала удару у відповідь. "Однієї ночі я міцно спав, — сором'язливо писав Абеляр, — і вони відрізали органа, що ним я вчинив дію, яка їх обурила"[238].

Елоіза та Абеляр подалися замолювати свій сором в Божих домах і протягом двадцяти років підтримували листування, самовиправдовувальне з його боку та палюче особисте з її. Опинившися примусово на самоті, Абеляр написав "Так і ні", щось на кшталт підручника з застосовування логіки до християнських суперечливостей. Попри те, що Абелярове ім'я стало уособленням небезпек нового навчання, він примусив теоретиків християнства узгіднити авторитет Святого Письма з Арістотелевим раціоналізмом. Близько 1270 року, коли Тома Аквінський вдосконалив його теорію в своїй праці Про християнську теологію, християнське вчення вже було так само складне, як вчення сунітського відродження.

Інші європейці, на відміну від Абеляра, робили навпаки: замість приносити ідеї та інституції з мусульманського осередку до християнського краю, вони самі рухалися до мусульманського осередку. Торгівці з Венеції, Генуї та Пізи конкурували з купцями з Каїра та Палерма за прибуткову середземноморську торгівлю, купували та продавали або крали та воювали. В Іспанії мігранти з дедалі переповненішої північно-західної Європи допомогли місцевим християнам відкинути мусульман назад, і скрізь навколо Середземного моря нормани здійняли бурю грабунків та нападів.

Нормани були нащадками скандинавських язичників вікінгів, що в дев'ятому сторіччі розквітли як нападники в далекій північно-західній смузі Європи, а в десятому сторіччі спрогресували до більших форм злодійства. Коли Середньовічний теплий період відкрив північноатлантичні води, вони допливли на своїх довгих кораблях до Ісландії, Ґренландії й навіть до Вінлан-ду в Північній Америці. Вони солідно влаштувалися в Ірландії та Британії, а в північній Франції їхній провідник Ролло 912 року прийняв християнство й став справжнім королем (у теперішній Нормандії).

Нормани залишили багато невизначеного щодо деталей віри, 931 року на похороні Ролла принесли в жертву сто бранців, але їхня рухливість зробила їх бажаними найманцями навіть в далекому Константинополі. Найняті 1016 року воювати за обидві сторони у нескінченних війнах за південну Італію, норманські банди далі викраювали власну державу. 1061 року вони натисли на Сицилію й розв'язали майже геноцидну війну проти тамтешніх мусульман. Якщо ви відвідаєте Сицилію в наш час, вас сильно вразить єдиний пам'ятник, що залишився після двох сторіч ісламського врядування, коли острів був середземноморським дивом.

Нормани не мали якоїсь особливої ворожости до ісламу; до християн вони ставилися так само погано. Один італійський письменник назвав їх "дикунською, варварською, лютою расою з нелюдською вдачею"[239], а Анна Комніна, візантійська принцеса, була нажахана ще більше. Вона писала, що "де б не відбувалася битва чи війна, нормани зриваються з прив'язі й ніщо не може їх зупинити. Не лише вояки, а й їхні лідери нестримно кидаються на ворожі шереги"[240].

Візантія дізналася про норманів у дуже тяжкий спосіб. У дев'ятому та десятому сторіччях, коли мусульмани взялися воювати між собою, візантійці дещо відновили свою потужність і 975 року візантійське військо навіть підійшло на відстань прямого бачення до Єрусалима (вони не змогли взяти священне місто, але забрали Ісусові сандалі та волосся Йоана Христителя). Але протягом сторіччя візантійці потрапили в небезпечну залежність від норманських найманців, чия ненадійність (за всієї своєї лютости вони регулярно тікали) 1071 року зіграла свою роль у катастрофічній поразці від турків. По двадцятьох роках, коли Константинополь був у турецькій облозі, візантійський імператор написав Папі Римському, очевидно, у сподіванні дістати допомогу й найняти ще вояків. Однак Папа мав інші ідеї. Намагаючися зміцнити своє власне становище в боротьбі з європейськими королями, він 1095 року зібрав нараду й висловив ідею хрестового походу — експедиції, що мала вибити турків з Єрусалима.

Ідея Папи та візантійців викликала неймовірний ентузіязм. Десятки тисяч селян вирушили на схід, по дорозі грабуючи центральну Європу та вбиваючи євреїв. Лише небагато з них дісталися Анатолії, де їх повбивали турки. Ніхто не дістався Святої Землі, хіба що як раби.

Більше користи було від трьох армій французьких та норманських лицарів та ґенуйських торгівців, що їх підтримували. Вони зійшлися в Єрусалимі 1099 року. Час був найкращий: сельджуки були надто зайняті війною між собою, аби чинити сильний опір, відтак після неймовірних подвигів і бравади хрестоносці пробили стіни священного міста. Протягом дванадцяти годин вони грабували та вбивали у масштабах, що шокували навіть норманів, що були серед них. Вони спалювали євреїв живими та розтинали мусульман на частини (хоча, принаймні, єврейська жінка завважила, що християни не наслідували турків і не ґвалтували своїх жертв, перш ніж вбити). Нарешті, у сутінках, завойовники через калюжі крови рушили дякувати Богові до Храму Гробу Господнього.

Хоч яке було видовище, цей прямий напад на осередок ісламові нічим серйозно не загрожував. Християнське королівство Єрусалима постійно відкочувалося назад, аж поки 1187 року мусульмани не повернули собі місто. Були наступні хрестові походи, здебільшого невдалі. 1204 року учасники четвертого походу, не маючи змоги орендувати кораблі, закінчили тим, що найнялися як робоча сила до венеційських фінансистів і замість Єрусалима спустошили Константинополь. Після такої ганьби не відродилися ані Візантійська імперія, ані хрестові походи.

Під тиском Середньовічного теплого періоду мінялися обриси Заходу Мусульманські землі залишилися осередком, але стагнація в південно-західній Азії спричинила зсув центру тяжіння ісламу до Середземномор'я, і навіть в межах Середземномор'я були свої переможці та невдахи. Єгипет став дорогоцінним каменем у ісламській короні, Візантія, остання римська реліквія, зазнала остаточного занепаду, а найшвидше розвивався грубий, відсталий північний захід.

Темні сатанинські млини

  східному осередку справи навряд чи могли йти краще. Імперія Тан 907 року розпалася, але вже 960 року Китай знову був єдиний. Тай-цзу, перший імператор нової династії Сун, був суворим вояком і водночас бачив, що, завдяки кількасотрічному зростанню економічних та культурних зв'язків між китайськими регіонами, багато представників еліти відчували, що Китай має бути однією імперією. Він зробив висновок, що за належних умов вони волітимуть не воювати з ним, а приєднатися до нього. Коли потрібна була сила, він її застосовував, але, на відміну від попередніх спроб об'єднати осередок, більшість держав підкорилися мирно й погодилися на панування Сун.

Тай-цзу розумів також, що більшість попередніх династій впали через командирів війська, тому він їх просто позбувся. Запросивши на бенкет воєначальників, що посадили його на трон, він, згідно з офіційною історією, "розчинив владу вояків у келиху вина"[241]. Прилюдно привітавши генералів із досягненням відставки (що було для них новиною), він їх звільнив. Хоч як це дивно, безкровний заколот Тай-цзу був вдалим, і відтоді, якщо поставала потреба мобілізувати армію, він командував нею сам.

Перехід від військового до цивільного уряду дав блискучий спосіб задовольнити загальне прагнення миру та єдности. Єдиною вадою було те, що Китай мав ворогів, зокрема дві напівкочівні групи, киданів та тангутів, що збудували імперії поза північним кордоном Китаю (рис. 7.7). Їх неможливо було розчинити в вині, тому, втративши армію й ледве відвернувши захоплення імператора в полон, Сун повернулися до давньої політики купувати мир за подарунки.

Певною мірою це спрацювало. На відміну від сельджуків на Заході, ані кидані, ані тангути не взяли владу над східним осередком. Зворотним боком медалі було те, що Сун, так само як раніші династії, незабаром дійшла до банкрутства, бо доводилося платити за подарунки та платню гарнізонам, що реально не підтримували мир. На 1040-і роки вони утримували мільйонну армію та щомісяця купували тисячі комплектів лат та мільйони наконечників до стріл. Це було зовсім не те, чого прагнув Тай-цзу.

Деякі генерали сподівалися, що диво-зброя врятує Китай від сповзання назад до давнього протистояння зі степами. Даоїстські алхеміки близько 850 року винайшли грубий порох (за іронією долі, під час пошуків еліксиру вічного життя). Живопис, датований близько 950 року, показує людей, що порскають один в одного пороховим полум'ям з бамбукових трубок; а військовий підручник 1044 року описує "вогняне зілля", що його пакують у папір чи бамбук та вистрілюють з катапульт. Однак тодішній порох більше шумів, ніж уражав, і, хоча й лякав коней, рідко будь-кому завдавав шкоди — поки що.

За браком технологічних проривів, військовики Сун просто потребували ще грошей. Допомога прийшла з несподіваних джерел. Одним з них були китайські інтелектуали. Після того, як 755 року заколот Ань Лушаня занурив країну в хаос, багато науковців піддали сумнівові ентузіязм щодо всього чужоземного, що, на їхню думку, не дав Китаєві нічого, крім тюркських генералів та безладу. Все п'яте сторіччя від падіння Хань почало видаватися розчарованим аристократам варварською інтерлюдією, що зруйнувала китайські традиції. Головним злом серед шкідливих запозичень вони вважали буддизм.

819 року освічений джентльмен Хань Юй послав імператорові "Меморіял на кістці Будди", де висловив своє обурення масовою гістерією, що почалася, коли монастир переніс до іншого місця одну з (багатьох) кісток, що, на загальне визнання, були кістками Будди. Хань Юй писав, що "буддизм є не більше, ніж культ варварських народів"[242]. Він вважав, що "...у ті дні, коли буддизм збив з пантелику Китай, чиновники з малими здібностями та знаннями були нездатні цілком усвідомити шляхи давніх королів та потреби минулого та теперішнього й відтак не могли втілити в життя мудрість імператора та врятувати епоху від руйнації". Проте тепер була наявна видатна наука. Інтелектуали вчилися думати, малювати і, понад усе, писати так, як у стародавні часи, отже, відновлювали стародавню доброчесність і рятували націю. "Писання прози має бути носієм Шляху", — наполягав Хань, що виробив новий стиль письма, аби відтворити блиск та високу моральність давнини.

Нова дискусія щодо буддизму була суперечливою, але зручною. Буддійські монастирі нагромадили величезне багатство, і коли імператор У-цзун у 840-ві роки почав трощити буддизм (ченців позбавляли духовного сану, зачиняли монастирі, грабували скарби), фіскальні тиски, напевне, зрушили його далі, ніж наукові протести. Офіційне переслідування надало поважности думкам, подібним до висловів Ханя. Мільйони залишилися буддистами, але ще мільйони китайців, сповнених сумнівів щодо запозиченої релігії, діставали натхнення від можливости того, що простий погляд на відповіді на великі запитанння Будди — Що таке справжній я? Де моє місце у всесвіті? — заховано у їхній власній конфуційській класиці.

Неоконфуційський рух охопив освічені верстви, і в тяжку годину Китаю, під тиском киданів та тангутів, найрозумніші голови імперії, наслідуючи Конфуція, зголосилися радити володареві. Вони пропонували забути про переродження та безсмертя: все є тут-і-тепер, здійснювання походить від дії у світі. Підсумок полягає в тім, що "справжній науковець має бути першим, хто переймається турботами світу, й останнім, хто дістає від нього втіху"[243].

Неоконфуційці перетворили класичні студії на програму вдосконалювання суспільства. Вони твердили, що люди з філологічним та художнім хистом, достатнім, аби належно зрозуміти давню культуру, могли б використати давню доброчесність заради порятунку сучасного світу. Наприклад, Оуян Сю, що хлопчиком натрапив на праці Хань Юя, винайшов власний стиль "давньої прози", зробив собі ім'я як поет, історик та збирач бронзи двотисячної давнини, а потім високо піднісся щаблями імператорської служби, обстоюючи фінансові та військові реформи.

Десятки талановитих людей запропонували державі свою допомогу, але найвидатнішим був Ван Аньши, провідний знавець давнини, великий прозаїк-стиліст і прем'єр-міністр. Вороги (зокрема Оуян) називали його зношеним та гидко брудним і зрештою прирекли на заслання та неславу, але його радикальна Нова політика — стоп Нового курсу[244] та рейґаноміки одинадцятого сторіччя — дала справжнє полегшення. Ван різко скоротив податки та запровадив справедливіші методи збирання їх, чим підвищив прибутки. Він фінансував великі громадські роботи та стимулював зростання "позиками зелених паростків", позичаючи капітал землеробам та дрібним торгівцям. Він збалансував бюджет, замість дорогих професійних солдатів, ввів дешевшу міліцію. Коли консервативні адміністратори заперечували, він знаходив нових адміністраторів. Він ввів економіку, географію та право до вступних іспитів на державну службу, запровадив школи, де навчали нових дисциплін, і підвищив платню тим, хто все це втілював у життя.

Хоч які надзвичайні були досягнення неоконфуційців, вони бліднуть перед другим тогочасним стимулом розвитку, економічним вибухом, що міг би суперничати з піднесенням античного Риму. Середньовічний теплий період був сприятливим скрізь у Китаї: озерні осади, хемія сталагмітів та текстові записи — все свідчить про те, що напівпосушлива північ дістала більше дощів, чого й бажали землероби, а на вологому півдні дощів поменшало, що землеробів цього регіону теж цілком задовольняло. На 1100 рік населення Китаю зросло до приблизно 100 мільйонів.

До 1100 року всі тридцять сім різновидів рису, згаданих в книжці шостого сторіччя Основні методи для звичайних людей, поступилися місцем різновидам з вищою врожайністю й землероби регулярно витискали по три врожаї щорічно зі своїх зрошуваних та угноюваних полів, де рис чергували з пшеницею. Розширювана мережа доріг — часто викладених каменем у містах і інколи цеглою навіть у сільській місцевості — полегшувала доправляння врожаю до портів, а водний транспорт досконалішав ще швидше. Китайські кораблебудівники перебирали найкращі здобутки перських, арабських та південно-східноазійських кораблів, будували великі океанічні джонки з водонепроникними відсіками, чотирма чи навіть сімома щоглами та екіпажем до тисячи людей. Кошти за перевезення кораблями впали, й торгівці організовували великомасштабну торгівлю. Згідно з письменником дванадцятого сторіччя,

Річки та озера пов'язані між собою, отже, через них можна потрапити будь-куди. Коли човен вирушає зі свого порту, немає перешкод у намірі запланувати подорож на десять тисяч лі [приблизно три тисячі миль]. Щороку звичайні люди продають всі надлишки зерна, залишаючи лише на потреби насіння та харчування. Більші торгівці збирають зерно у менших. Маленькі човни узалежнюються від більших кораблів і беруть участь у спільних оборудках, ходять туди й назад, продають зерно й дістають чималий зиск.[245]

Майже таку вагу, як кораблі, мали транспортні брокери, посередники, Що купували та складували вантажі, робили позики та швидко повертали кораблі. На все це потрібна була готівка, й зі зростанням економіки уряд намагався карбувати достатню кількість бронзових монет. Героїчні зусилля знайти нові джерела міді (і менш героїчні спроби знижувати їхню якість додаванням плюмбію) підштовхнули їхній вихід від 300 мільйонів монет 983 року до 1,83 мільярда 1007 року але попит все одно перевищував пропозицію.

Ситуацію врятували жадоба та лінощі. У дев'ятому сторіччі, коли торгівля чаєм переживала бум, а державний нагляд за торгівлею занепадав, дилери з Сичуані започаткували в Чанані офіси, де монети, отримані за чай, можна було поміняти на "летючі гроші", паперові кредитні чеки. По поверненні до Сичуані дилери могли поміняти ці чеки на готівку в головному офісі компанії. Позаяк кишеня летючих грошей коштувала сорок кишень бронзових монет, переваги були очевидні й незабаром торгівці почали на свій розсуд використовувати чеки замість грошей. Вони винайшли довірчі гроші, жетони, чия вартість залежала радше від довіри, ніж від вмісту металу. 1024 року держава зробила наступний логічний крок, надрукувала паперові банкноти, й невдовзі випуск паперових грошей перевищив випуск монет[246].

Коли паперові гроші та кредит проникли у сільську місцевість та спростили купівлю та продаж, дедалі більше селян вирощували те, що було найкраще на їхній землі, продавали за готівку та купували те, що не могли виробити так легко.

Звичайно, міські ринки були значно більші й могли залучати постачальників з половини континенту. Торгівці південно-східної Азії пов'язали порт Цюаньчжоу з індонезійськими Островами прянощів і скарбами Індійського океану, імпорт звідти потрапляв до кожного міста імперії. Аби платити за них, родинні майстерні виробляли шовки, порцеляну, лак та папір, а найуспішніші з них виростали у фабрики. Навіть селяни могли придбати речі, що раніше були розкошами, як-от книжки. У 1040-ві роки мільйони відносно дешевих книжок викочувалися з дерев'яних друкувальних пресів і прокладали собі шлях до рук навіть досить скромних покупців. Рівні грамотности були, мабуть, порівнянні з тим, що мала римська Італія за тисячу років до того.

Однак найважливіші зміни стосувалися текстилю та вугілля, саме тих сфер діяльности, що в вісімнадцятому сторіччі нададуть руху британській промисловій революції. Текстильники одинадцятого сторіччя винайшли педальний шовконавивальний верстат, а 1313 року науковець Ван Чжень у Трактаті про землеробство описав велику прядильну машину, пристосовану до використання сили тварин чи води. Згідно з Ваном, вона була "у кілька разів дешевша, ніж жінки, що їх вона заступила"[247], і її "використовували в усіх частинах північного Китаю, де виробляли прядиво".

Історик економіки Марк Елвін порівняв кресленики французького льонопрядильного верстата вісімнадцятого сторіччя з Вановою конструкцією й мусив зробити висновок, що "подібність до верстата Ван Чженя так впадає в очі, що майже неможливо не припустити, що походження машини цілковито китайське"[248]. Ванова машина була менш продуктивна за французьку, але, як каже Елвін, "якби поступ, що вона репрезентує, тривав трохи довше, то середньовічний Китай міг би мати справжню промислову революцію в виробництві текстилю на чотириста років раніше, ніж Захід".

Статистики текстильного виробництва та цін епохи Сун ми не маємо, тому не можемо легко перевірити цю теорію, але маємо інформацію про інші галузі. Податкові декларації дають змогу припустити, що випуск заліза від 800 до 1078 року побільшав у шість разів, до приблизно 125 000 тонн — це майже стільки, скільки вся Європа вироблятиме 1700 року[249].

Виробництво металу зосереджувалося навколо головного ринку, мільйонного міста Кайфина, де (крім усього іншого) з металу робили незліченну кількість зброї на потреби війська. Обраний за столицю завдяки зручному розташованню біля Великого каналу, Кайфин був робочим містом. Йому бракувало історії, трисмугових бульварів та привітних палаців давніших столиць, він не надихав на творення величної поезії, але в одинадцятому сторіччі виріс у багатолюдний, хаотичний та сповнений життя метрополіс. У галасливих барах до світанку подавали вино[250], п'ятдесят театрів збирали тисячні авдиторії, крамниці вдерлися навіть до єдиного в місті парадного проспекту. А поза стінами вдень та вночі горів вогонь у ливарнях, темні сатанинські млини вихлипували вогонь та дим, засмоктували десятки тисяч дерев, аби витопити з руди залізо, — так багато дерев, що виробники металу купували цілі горби та вирубували на них дерева, чим робили ціну деревного вугілля недосяжною для звичайних домовласників. У паливних бунтах 1013 року було розтоптано сотні замерзлих кайфинців.

Кайфин явно наближався до екологічної горловини. У північному Китаї просто було недостатньо деревини, аби нагодувати та зігріти мільйони тіл та ще й підтримувати постійну роботу ливарень, що давали тисячі тонн заліза. Залишалися два шляхи: люди та/чи промисловість мали піти кудись в інші місця, або хтось мав знайти нове джерело палива.

Номо sapiens завжди жили за рахунок використання рослин та тварин на харчі, вбрання, паливо та житло. Протягом сторіч люди ставали дедалі ефективнішими паразитами. Наприклад, підданці імперій Хань та Римської у перших сторіччях нової ери споживали у сім чи вісім разів більше енергії на людину, ніж їхні предки у льодовиковий період, за чотирнадцять тисяч років до того[251]. Люди цих імперій навчилися також примушувати вітри та хвилі рухати свої кораблі, виходити поза межі того, що могли дати рослини та тварини, та використовувати енергію води у млинах. Однак холодні замерзлі кайфинці, що бунтували 1013 року, все ще харчувалися здебільшого іншими організмами, й у Великому ланцюгу енергії стояли ненабагато вище, ніж мисливці-збирачі кам'яного віку.

Протягом кількох десятиріч ситуація почала мінятися, а кайфинські металісти мимоволі ставали революціонерами. За тисячу років до того, у часи династії Хань, деякі китайці експериментували з вугіллям та газом, але тоді ці джерела енергії не мали очевидного застосунку. Лише тепер, коли ненажерливі кузні змагалися за паливо з домашніми вогнищами та хатніми потребами, промисловці рішуче штовхнули двері між старою органічною економікою та новим світом викопного палива. Кайфин розташований поблизу двох найбільших вугільних родовищ Китаю (рис. 7.7), куди легко було доступитися через Хуанхе. Отже, не треба було геніїв, досить було жадоби, відчаю та спроб і помилок, аби навчитися використовувати на потреби витоплювання заліза з руди викопне вугілля замість деревного. Потрібні були також капітал та праця на те, аби знаходити, викопувати та перевозити вугілля, і це дає можливе пояснення того, чому вперед вийшли бізнесовці (що мали ресурси), а не домовласники (що їх не мали).

Вугілля та залізо стартували разом. Добре задокументована кузня в Ці-цуньчжені мала три тисячі робітників, що щорічно закидали лопатами до пічок 35 000 тонн руди та 42 000 тонн вугілля й отримували на виході 14 000 тонн залізних виливків. На 1050 рік видобували вже так багато вугілля, що домовласники теж почали його використовувати. 1098 року, коли уряд ревізував допомогу незаможним, чиновники не потурбувалися згадати про якесь інше паливо, крім вугілля. Від 1102 до 1106 року в Кайфині було відкрито двадцять нових вугільних ринків.

Натоді суспільний розвиток Сходу піднісся до найвищої точки, що досяг Захід за тисячу років до того. Захід, поділений між мусульманським осередком та християнською периферією, тепер далеко відстав і не міг досягти цього рівня аж до вісімнадцятого сторіччя, епохи британської промислової революції. Все вказувало на те, що поміж закіптюжених стін Кайфина закипала китайська промислова революція, що мала перетворити лідерування Сходу в суспільному розвитку на східне панування в світі. Видавалося, що історія рухалася стежкою, що мала привести Альберта до Пекіна, а не Ауті до Балморалу.

8 Початок глобальности

Три важливі речі

 арко Поло був у захваті від усього, пов'язаного з Китаєм. Китайські палаци були найкращі в світі, китайські володарі були найбагатші. По китайських ріках ходило більше кораблів, ніж по водах цілого християнського світу, і несли вони до міст харчів більше, ніж можна було з'їсти за європейськими уявленнями. І яка то була їжа, така ніжна, що європейцеві важко було в то повірити. Китайські дівчата були надзвичайні своєю скромністю та зовнішністю. Китайські жінки були янголами; чужинці, що пізнали гостинність куртизанок з Ханчжоу, ніколи їх не забудуть. Але найдивовижнішою була китайська торгівля. "Я можу вам сказати цілком щиро, — казав Марко, — що бізнес... досяг такого колосального масштабу, що, почувши про це, ніхто не може повірити, поки не побачить на власні очі"[252].

Виявилося, що це справді проблема. Коли Марко 1295 року повернувся до Венеції, багато з тих, хто проштовхувався крізь натовп охочих послухати його оповіді, насправді йому не вірили[253]. Але попри деякі випадкові дивовижі, як-от перлини вагою десять фунтів, виклад Марка цілком згідний із тим, що ми бачимо на рисунку 8.1. Коли він був у Китаї, китайський суспільний розвиток був далеко попереду західного.

Однак, коли Марко відкривав для себе дедалі більше східних дивовиж, він не знав про три важливі речі. По-перше, лідерування Сходу меншало, від майже дванадцятибалового індексу суспільного розвитку 1100 року до менш ніж шістьох балів 1500 року. По-друге, не пройшов сценарій, накреслений наприкінці сьомого розділу а саме що східні металісти та млинарі вивільнять  енергію викопного палива та започаткують промислову революцію. Марко захоплювався "чорним каменем", що горів у китайських хатніх вогнищах, але так само він захоплювався китайською жирною рибою та напівпрозорою порцеляною. Земля, що він описував, попри всі свої принади залишалася традиційною економікою. І по-третє, сам той факт, що Марко взагалі там був, був ознакою майбутніх змін. Європейці перебували в русі. 1492 року інший італієць, Христофор Колумб, пристав до суходолу в Америках, хай навіть до самої смерти вірив, що дістався Китаю. 1513 року кузен Колумба Рафаель Перестрело виправить родинну помилку й стане першим європейцем, що насправді доплив до Китаю.

Між Колумбовим виходом на берег та відновленням лідерування Заходу мало минути ще три сторіччя. Тривалий період, охоплений у цьому розділі, не був кінцем доби Сходу. Він не був навіть початком кінця. Але, поза сумнівом, це був кінець початку.

Нащадки сатани

 айфин, 9 січня 1127 року. Міські стіни здригалися під ударами стінобитних таранів та вибухів бомб. Ніхто не міг роздивитися, що відбувається за пеленою густого снігопаду, але китайські захисники фортечних стін гатили величезними залізними снарядами з велетенських катапульт та розпорскували в темряву запалений порох, сподіваючися вцілити у рипливі облогові вежі, що насувалися на місто. Три тисячі вояків з імперії чжурчженів, нової загрози китайським північним кордонам, загинули на стінах під час першого нападу. Дехто згорів, інших вбито камінням, багато кого поцілено стрілами, проте нападники зібрали своїх мертвих та перегрупувалися. Бувало й гірше.

Із внутрішнього боку стін загинуло не більше ста вояків, але захисників збентежили навіть такі втрати. Офіцери десь зникли, поширювалися чутки, і надто скоро за шелестінням снігу знов почулося торохтіння облогових веж та смертоносний свист стріл. Ми не знаємо достеменно, як саме почалася паніка, але раптом зі стін поринув потік з десятків тисяч людей, що розпачливо намагалися втекти. Ворог був усередині, він грабував, палив, ґвалтував та вбивав. Багато палацових жінок втопилися, аби не зазнати очевидної долі, а імператор просто чекав, поки його заберуть у неволю.

Падіння Кайфина було самозаподіяною раною. Попри економічний бум одинадцятого сторіччя, нескінченні війни династії Сун з киданями на північному прикордонні постійно випомповували фінансові ресурси, а імператори постійно шукали коштів, аби оплачувати рахунки. Отже, коли 1115 року "дикі чжурчжені" з Маньчжурії запропонували допомогу у війні проти киданів, імператор Хуей-цзун радо пристав на цю пропозицію (рис. 8.2). Імператора мав би стурбувати той факт, що лише за двадцять років чжурчжені перетворилися з землеробів з глухих лісів на войовничих кавалеристів, але не стурбував. Хуей-цзун був тонким знавцем музики, видатним художником та геніяльним каліграфом, але не державним діячем, а його радники здебільшого віддавали палацовій політиці перевагу над поглядом в обличчя реальним фактам. Підтримавши чжурчженів, Хуей-цзун створив монстра, що проковтнув спочатку киданів, а потім самого Хуей-цзуна. Він проковтнув би й розпачливі рештки двору Сун, якби ті не втекли на кораблях. Лише 1141 року усталилося прикордоння між чжурчженями, що тепер панували в північному Китаї, та сильно зменшеною державою Сун зі столицею в Ханчжоу[254].

Падіння Кайфина та спричинена ним руйнація торгівлі між північчю та півднем призвели до того, що у дванадцятому сторіччі показники суспільного розвитку майже не зростали. Але попри застій розвиток не занепав; Кайфин швидко відродився після спустошення, навіть на певний час став столицею чжурчженів, а Ханчжоу виріс у метрополіс, що справив таке сильне враження на Марка Поло. Вугільні родовища південного Китаю були менш багаті, ніж на півночі, проте теж чималі, а промисловці дванадцятого сторіччя навчилися використовувати в виробництві заліза дешевше та забрудненіше вугілля й навіть видобувати з забруднених побічних продуктів мідь. Торгівля, паперові гроші, видобування викопного палива та виробництво побутових товарів далі зростали. 1200 року китайський промисловий зліт видавався так само можливим, як за сто років до того.

Ситуацію різко змінив несамовитий молодий степовик на ім'я Темучин. Він народився 1162 року в Монголії в цілком розламаній родині. Його батько Єсугей викрав Оелун, матір Темучина, від її першого нареченого, запліднив її й назвав новонароджену дитину іменем чоловіка, що його вбив. Темучинові батьки так мало ним переймалися, що одного разу полишили табір, забувши його забрати, і повернулися лише через рік. Після того, як восьмирічного Темучина одружили, Єсугея було вбито (можливо, не передчасно), а тоді його одноплемінники вигнали Оелун, вкрали її худобу й полишили її голодувати. Темучин поквапився додому і підтримував Оелун, полюючи на щурів. До того ж він вбив свого старшого однокровного брата, що, за племінним законом, мав право одружитися з Оелун. Потім Темучина продали в рабство, і на той час, коли він втік, його наречену викрали й вона носила дитину іншого чоловіка. Темучин вбив крадіїв та повернув її назад.

Темучин був твердий чоловік, недарма він отримав від монголів титула Чингізхан ("Безстрашний провідник") і став одним з найбільших завойовників у всій історії. Не треба бути психіятром, аби зрозуміти, що на його шлях до влади чимало вплинув ранній родинний досвід — полювання на однокровного брата Джамуху, що закінчилося його вбивством[254], перетворення монгольського способу ведення війни всупереч вимогам кровних родичів та небажання підтримувати в суперечках своїх лайливих пияків-синів).

У певному сенсі за дві тисячі років у степах відбулося небагато змін. Так само, як багатьох завойовників до нього, Чингізхана рухав частково страх (Китаю), а частково жадоба (до китайського багатства). Саме ці мотиви штовхнули його напасти на королівство чжурчженів у північному Китаї й використати здобич на хабарі іншим монгольським провідникам, аби ті пішли з ним. Однак де в чому іншому змінилося багато що, і навіть хан не міг подолати історичний закон, згідно з яким неможливо двічі увійти в ту саму річку. Протягом півтисячоліття осілі китайці, мусульмани та християни просували до степів міста, іригацію та орні землі. Землероби забирали в кочівників землю, а кочівники діставали від землеробів знання про зброю та способи осілого життя.

Як виявилося, кочівники дістали від цієї оборудки більше користи. Знов почали грати свою роль переваги відсталости, й Чингізхан, найблискучіший з усіх лідерів кочівників, навчився так добре залучати до своєї кавалерії міських інженерів, що міг подолати будь-які фортифікаційні споруди так само легко, як перемогти будь-яку армію. До смерти 1227 року він пробив собі шлях від Тихого океану до Волґи (рис. 8.3), змітаючи, згідно з оповіддю перського самовидця, будь-які перешкоди, "наче написані рядки з паперу"[255] Після проходу монголів "ті господи стали житлом сов та воронів; в тих місцях сипухи перегукуються між собою, в тих залах стогнуть вітри".

Чингізхан і без індексу суспільного розвитку знав, що Китай був золотою жилою для грабунку. Наскільки можна судити, він мав намір вкрасти все, зігнати селян з землі та перетворити весь північний Китай на зимові пасовища для своїх міцних степових коней. 1215 року він зруйнував понад дев'яносто міст, а Пекін палив понад місяць. Однак 1227 року, після його смерти, гору взяли мудріші (китайські) радники й наполягли на тім, що можна дістати більше, якщо залишити селян на місці та обкласти їх податками.

Незабаром постала нагода випробувати нову політику. Той факт, що союз Хуей-цзуна з чжурчженями проти киданів закінчився тим, що чжурчжені захопили Кайфин і полонили імператора, не завадив новому володареві Сун запропонувати монголам укласти такий самий союз проти чжурчженів. Наслідок був ще гірший: монголи проковтнули імперію чжурчженів і поставили китайське військо на межу розпаду.

У 1230-і роки імперію Сун врятували від падіння лише особливості монгольської політики. Коли 1227 року Чингізхан помер, його син Угедей заступив його в ролі Великого хана, але Чингізові онуки негайно почали маневри, аби побачити, хто заступить Угедея. Дехто з них побоювався, що, якщо Угедеєві дозволити завоювати Китай, в його руках буде надто багато влади й його син матиме переваги в боротьбі за наступництво. Ці міркування спонукали молодших монгольських провідників підтримати, замість цього, навальний похід на далекий захід. 1237 року вони пішли своїм шляхом і основні монгольські орди різко повернули на захід.

Європейці буквально не знали, що на них впало. З погляду Метью Паризького, автора англійських хронік, нападники були цілковитою загадкою. "Ніколи,— казав він, — не було до них якогось доступу і самі вони не з'являлися, аби через взаємні стосунки можна було дістати якісь знання про їхні звичаї чи людей"[256]. Неправильно зрозумівши назву татари (одне з імен монголів) як посилання на Тартар, давньогрецьку назву пекла, Метью питав, чи не були вони "величезною ордою огидних нащадків Сатани". Чи, міркував він, може, вони були втраченими колінами Ізраїлевими, що нарешті верталися додому. Попри визнання того, що монголи не знали гебрайської мови і, здається, нічого не чули про Закон Мойсея, Метью вирішив, що це має бути саме так: заблукавши перед тим, як Мойсей отримав Десять Заповідей, саме юдеї

йшли за дивними богами та невідомими звичаями, і тепер, через Божу кару, у ще дивніший спосіб вони невідомі жодній іншій нації, їхні серця збентежені, їхня мова заплутана, а їхнє життя перетворилося на життя жорстокого та ірраціонального чудовиська.

Деякі християни дійшли висновку, що логічним захистом від загублених племен Ізраїлевих було вбивати місцевих євреїв, але це, як можна було очікувати, нічого не дало. Монголи здолали військо германських та угорських лицарів і пробилися аж до Відня. Але тоді — так само несподівано, як коли полишали Китай — вони пішли, повернувши своїх коней назад і погнавши бранців до внутрішньої Азії. Єдиною метою європейського походу було вплинути на наслідування ханської влади, і 11 грудня 1241 року, щойно Угедей помер, Європа раптом втратила будь-яке значення.

Коли монголи знову подивилися на захід, вони розважливо обрали багатшу ціль — мусульманський осередок. 1258 року на те, аби пробити стіни Багдада, пішло два тижні. Монголи на три дні залишили останнього халіфа без харчів та води, потім кинули його на купу золота й наказали його їсти. Коли він не став цього робити, його та його спадкоємців загорнули в килими й затоптали до смерти[258].

1260 року єгипетська армія нарешті зупинила монголів на берегах Ґалілейського моря, але на той час їхня несамовитість поставила печатку на двох сторіччях економічного спаду в старих мусульманських землях Ірану, Іраку та Сирії. Однак найбільший вплив монголів на Заході полягав у тім, чого вони не зробили. Вони не спустошили Каїр, тому він залишився найбільшим і найбагатшим містом Заходу. Вони не напали на західну Європу, тому Венеція та Генуя залишилися найбільшими комерційними центрами Заходу. Розвиток впав у старому мусульманському осередку але далі зростав у Єгипті та Італії, й на 1270-і роки, коли Марко Поло вирушив до Китаю, західний осередок рішуче зсунувся до середземноморських земель, що не зазнали монгольських нападів.

Монголи навмисне відмовилися від західних війн, коли помер ще один хан і його наступник Хубілай, що дістав безсмертя завдяки спричиненому зіллям маренню англійського поета Колриджа щодо його палацу в Шанду[259] ("Це сонячне склепіння! Ці крижані печери!"[260]), нарешті вирішив покінчити з Китаєм. Це була найтяжча й найруйнівніша війна з усіх, що вели монголи. Перш ніж було подолано опір китайців, довелося п'ять років тримати в облозі велику фортецю Сянян, і на 1279 рік, коли Хубілай переслідував до моря останнього імператора Сун, дитину, складна інфраструктура, що привела Китай на грань промислової революції, розліталася на друзки. Почалося вільне падання суспільного розвитку Сходу.

Безперечно, свою роль зіграли й природні лиха. Після відродження спустошеного нападом чжурчженів Кайфина справжній його занепад почався, коли ріка Хуанхе 1194 року прорвала дамби та зруйнувала канали, що живили місто, несли до нього вугілля й забирали його вироби. Хуанхе затоплювала все навколо багато разів до того. Тепер велика відмінність полягала в тім, що монгольська руйнація підсилила жорстокість природи. У 1230-і роки слідом за монгольським військом ішли голод та епідемії, що забрали життя понад мільйона людей навколо Кайфина і, мабуть, ще більше в Сичуані. У 1270-і роки врожай смерти був ще гіршим. Загалом чотири апокаліптичні вершники, що тинялися Китаєм у тринадцятому сторіччі, — міграція, занепад держав, голод та хвороби — зменшили населення приблизно на чверть. Попри захват Марка Поло, близько 1290 року Китай вже полишив шлях до промислового злету. Фактично, розрив між Сходом та Заходом почав закриватися.

Зброя, мікроби та чавун

 опередні спади східного суспільного розвитку від першого до четвертого сторіччя нової ери були частиною загальноєвразійського парадоксу. Різке зростання суспільного розвитку у першому тисячолітті до нової ери ефективно скоротило відстань між осередками, й жменька мандрівників, торгівців та грабіжників створила перетинні зони контакту через степи та Індійський океан. Старосвітовий обмін був наслідком піднесення розвитку й водночас створив сили, що розвиткові заважали, а коли західний осередок не зміг пробитися крізь тверду стелю навколо сорока трьох балів, апокаліптичні вершники потягли обидва осередки донизу.

На дев'яте сторіччя східний розвиток достатньо відродився, аби започаткувати другий старосвітовий обмін. Торгівці, місіонери та мігранти перетинали степи та Індійський океан і знову будували перетинні зони контакту (рис. 8.4). У часи дитинства Чингізхана торгівці перевозили не лише предмети розкоші на кшталт спецій чи шовку, вони возили через Індійський океан харчі в кількостях, яким могли б позаздрити римляни, і скрізь, від Ормуза на берегах Перської затоки до Меджепегіта на Яві, розквітали космополітичні торгівельні міста.

Монгольське завоювання степів принесло стабільність до другої східно-західної артерії, і хан Угедей, що прагнув зробити новозбудовану столицю Каракорум справжнім імперським метрополісом, за оповідями, приваблював туди торгівців доплатою 10 відсотків понад будь-яку ціну їхніх товарів. Перський науковець Рашид аль-Дин описував, як він щодня по обіді сидів у кріслі біля свого двору й роздивлявся купи будь-яких товарів, що можна було знайти в цілому світі.[261]

Разом з торгівцями йшли священики, приваблені м'яким ставленням монголів до релігії. "Бог дав руці різні пальці, — казав християнам наступник Угедея, — і так само він дав людям різні шляхи". Хан, що зацікавився цими шляхами, 1254 року вирішив влаштувати прилюдну дискусію буддистів, мусульман та християн. Таке могло відбутися лише в Каракорумі.

Послухати освічених докторів зібрався величезний натовп, проте експеримент виявився невдалим. Згідно з монгольською традицією, диспутантам у перервах між дебатами подавали перешуміле кобиляче молоко, і з плином часу їхні аргументи втрачали чіткість. Алкоголь затупив діялектичну майстерність християн, і вони почали співати псалми. Мусульмани відповіли декламацією віршів з Корану, а буддисти заглибилися в мовчазне споглядання. Зрештою християни та мусульмани, надто упиті, аби продовжувати, наслідували їхній приклад.

Попри провал міжконфесійного диспуту європейці приїздили далі. Мусульманські торгівці везли східні товари до Кафи в Криму, там продавали їх італійцям, а ті не лише перепродували їх північноєвропейцям (китайський шовк вперше з'явився на французьких ринках 1257 року), а й простежували товари аж до джерела. Дядьки Марка Поло вирушили з Кафи 1260 року й не зупинялися, аж поки не дісталися Пекіна. 1274 року вони здійснили другу подорож, цього разу взявши з собою молодого Марка. За ними йшли місіонери, і 1305 року християнський чернець, що щойно прибув до Пекіна, міг хвалитися, що подорож степом забирає менше часу й безпечніша, ніж морський маршрут.

Перший старосвітовий обмін натягнув кілька тонюсіньких, з павучинку, ниток між кінцями Євразії, а другий створив ціле павутиння з багатьма людьми, що через нього рухалися. Відтак сторіччя, наступні за 1100 роком, були справжньою ерою передавання технологій. Користь від цього майже цілковито мав відсталий Захід. Речі, на позір такі простенькі, як тачка, винайдена в Китаї близько першого сторіччя нової ери, потрапили до Європи лише близько 1250 року, а хомути, використовувані в Китаї від п'ятого сторіччя нової ери, досталися туди приблизно в той самий час.

Значно важливішим технологічним запозиченням було дешеве чавунне знаряддя. Воно з'явилося в Китаї у шостому сторіччі до нової ери й було загальновживаним у першому. Араби знали про чавун раніше одинадцятого сторіччя нової ери, але європейці не знали до 1380 року. Якщо ви коли-небудь намагалися перекидати землю без залізного кайла чи лопати, ви відчуєте відмінність. Коли я був випускником і працював на розкопках у Греції, загубився ключ від нашого складу й ми почали копати без залізного знаряддя. Ґрунт видається надзвичайно твердим і важким, коли ви працюєте з ним так, як європеєць до 1380 року. Я можу впевнено засвідчити, що другий старосвітовий обмін зреволюціював енергоздобуток Заходу.

А також інформаційні технології. Спочатку, 105 року н. е., китайські майстри зробили папір з кори шовковиці, а на 700 рік загальновживаним був папір з деревини. Араби дізналися про папір близько 750 року (за чутками, коли захопили китайських виробників паперу в центральній Азії), італійці почали його купувати в арабів десь після 1150 року, а робити свій власний почали 1276 року. На той час китайські видавці вже протягом п'яти сторіч використовували викарбувані дерев'яні блоки на друкування книжок і протягом двох сторіч користувалися рухомим друком. Європейці запозичили чи перевинайшли дерев'яні блоки лише близько 1375 року, а рухомий друк — близько 1430. Китайські та індійські новації у оснащуванні кораблів та стернуванні рухалися на захід наприкінці дванадцятого сторіччя, проходячи у Середземномор'ї через арабські руки.

Західняки переймали не лише стародавні винаходи на кшталт тачки, а й новіші досягнення. Магнетний компас, вперше згаданий в китайському тексті 1119 року, потрапив до арабів та європейців близько 1180 року, а зброя рухалася навіть швидше. В тринадцятому сторіччі, під час монгольського вторгнення до Китаю, східні ремісники навчилися швидко окиснювати порох, аби він вибухав, а не просто горів, і почали застосовувати цей підлий новий трюк, аби стріляти стрілами з бамбукових трубок. Приблизно 1288 роком задатовано найстарішу відому справжню вогнепальну зброю — знайдену в Маньчжурії бронзову трубку завдовжки в фут, що могла стріляти плюмбієвими кулями. Року 1326-го, заледве на одне покоління пізніше, рукопис із Флоренції описує пістоля з латуні, а ілюстрації до манускрипта наступного року з Оксфорда показують дві грубих, проте непомильних гармати. Перше відоме використання гармат у арабів ненабагато пізніше, під час війни 1331 року в Іспанії. Найімовірніше, західноєвропейці дізналися про пістолі безпосередньо від монголів у степах, а потім навчили іспанських мусульман. Минуло ще одне покоління, до 1360 року, поки ця гучна нова зброя проклала собі шлях до Єгипту.

Протягом кількох наступних сторіч пістолі багато що змінили на заході, проте все одно найважливішим вмістом усіх рухів другого старосвітового обміну, так само як першого, були мікроби.[262] Арабський історик ібн Хальдун писав: "Цивілізації на Сході і на Заході зазнавали приходу нещадної чуми, що спричиняла зубожіння націй і нищила населення. Вона проковтнула й стерла з обличчя землі багато цивілізаційних здобутків". Прийшла Чорна Смерть[263].

Чума, найімовірніше, виникла у внутрішній Азії та поширилася шовковими шляхами. Один арабський науковець (що сам помер від чуми) писав, що вона з'явилася в степах близько 1331 року, й того самого року епідемія вже лютувала в середній частині долини Янцзи, вбиваючи, на загальну думку, дев'ятьох людей з десяти. Ми не можемо з'ясувати, чи це була та сама бацила, що протягом наступних двох десятиріч спустошила Євразію, але чума, згадана на монгольських могильних каменях 1338 та 1339 років, безперечно, є тією самою хворобою. 1340 року вона на кілька років зникла, потім раптово знов постала скрізь і одразу. 1345 року хвороба захопила східне узбережжя Китаю, а наступного року монгольська армія принесла чуму до Кафи в Криму[264], того самого міста, звідки сторіччям раніше дядьки Марка Пола вирушили до Пекіна.

1347 року торгівці рознесли пошесть по всіх середземноморських портах. Скрізь від Англії до Іраку з'являлися класичні симптоми бубонної чуми. За свідченням французького літописця, під пахвами чи в паху, а часто і там, і там раптово з'являлися набряки, що були непомильними ознаками смерти[265]. Легенева мутація, поширювана через кашель, була ще смертоноснішою. Поет з Дамаска пише без емоцій: "Люди випльовували кров, один чоловік був вкритий чорними пухирями й помер"[266]. Цей поет помер від чуми 1363 року.

Автори один за одним описують переповнені кладовища, де вже нема місця на нові трупи, священиків, що падають мертвими під час поховального обряду, та цілі спорожнілі села. Інший поет з Дамаска пише: "Людські душі дуже подешевшали. ...Кожна душа коштує стільки, скільки ядро"[267]. Тут вжито жахливу гру слів: слово "habbah" має два значення, "ядро зернятка" і "пустула", що є першим симптомом бубонної чуми.

На 1351 рік хвороба вбила третину чи навіть половину західняків і проклала собі дорогу від Середземномор'я до Московії, а звідти швидко дісталася Китаю. Того року хворобу принесли "зеленоокі християни"[268], що їх імператор рекрутував із внутрішньої Азії придушувати повстання. Вона вбила половину війська, а потім, до 1360 року, поверталася до Китаю щороку. Ми не можемо порахувати смертельний підсумок, але очевидно, що він був жахливий.

Не буває доброї години, коли щось на кшталт Чорної Смерти приходить до людства, але важко знайти годину гіршу, ніж 1340-ві роки. Цілющий Середньовічний теплий період підходив до кінця, наставав час, відомий в кліматології як Малий льодовиковий період. Скрізь, від Норвегії до Китаю, більшали льодовики. Данська протока, що відокремлює Ґренландію від Ісландії, після 1350 року регулярно замерзала. Північани полишали свої поселення в Ґренландії, через крижаний міст до Ісландії навідувалися полярні ведмеді, бо тепер там для них було достатньо холодно. Балтійське море замерзло 1303 року, потім 1306-го та 1307-го. У 1309-1310 роки вкрилася кригою Темза в помірній Англії. Від 1315 до 1317 року в північно-західній Європі було так багато дощів, що зерно гнило в ґрунті. Мало того (справді дивовижна подробиця), земля була такою багнистою, що лицарі не могли битися.

Меншання врожаїв та смерть близьких людей не могли не навести на думку, що Бог посилає звістку. В Китаї ендемійний бандитизм перетворився на релігійний бунт, спрямований здебільшого проти монгольських окупантів. Поки чужинський імператор тішився кораблями розваг та оргіями, лідери месіянського культу оголосили, що Будда вертається, аби виправити всі негаразди у світі й доправити всіх до раю. На 1350 рік імперія розпадалася.

Ми досить мало знаємо про події в Іраку, в старому західному осередку, де монгольські володарі були так само некомпетентні, як у Китаї, але в Єгипті та Сирії чума зміцнила іслам. Звичайно, далеко не всі купилися на офіційну версію, що чума мала на меті покарати лише невірних (для вірян смерть від неї означала прощення та мучеництво). Літописець аль-Варді, наприклад, писав: "Ми просимо Божого прощення за наші лихі нахили, чума, безперечно, є частиною його кари"[269]. А продавці магічних оберегів мали жнива. Проте найпопулярнішим відгуком були масові молитовні зібрання, процесії до могил святих людей та жорсткішання законів проти пияцтва та моральної слабкости.

Багатьом християнам ситуація видавалася ще похмурішою. Бог не лише карав їх (один італієць лементував: "Мій розум іде обертом, коли я намагаюся написати про вирок, що святе правосуддя, у своєму нескінченному милосерді, поклало людям"[270]), а й сама церква, схоже, розпадалася. 1303 року французький король наказав побити й відправити до в'язниці самого папу, а незабаром папський двір перейшов до Авіньйона у Франції, де став синонімом корупції та занепаду. Один папа навіть заборонив казати, що Ісус був незаможний. Зрештою деякі кардинали повернулися до Рима й обрали анти-папу, що сперечався з авіньйонським папою з будь-якого можливого приводу. Після 1409 року протягом кількох виснажливих років навіть троє пап фактично претендували на роль заступника Бога на землі.

Позаяк церква про них не подбала, люди взялися наводити лад самотужки. Найвигадливішими виявилися флаґеланти:

Оголені до пояса, вони збиралися великими групами та бандами й ішли процесіями через перехрестя доріг та майдани великих та малих міст. Там вони ставали в коло й били себе по спинах батогами, голосно й радісно співаючи псалми... Треба додати, що багато шанованих жінок та благочестивих матрон також виконували цю спокуту з батогами, проходячи зі співами через міста та церкви так само, як чоловіки.[271]

Інші віддавали перевагу традиційнішим цілющим засобам, зокрема вбивствам євреїв, навіть попри те, що (як завважив один з пап 1348 року) євреї помирали так само швидко, як християни. Але ніщо не допомагало. Під час великої чуми, спричиненої другим старосвітовим обміном, суспільний розвиток у західному осередку навколо Середземномор'я падав так само швидко, як під час чуми, принесеної першим обміном. Не дивно, що видавалося, що кінець близько.

Різні річки

 сторія ніби повторювалася. У першому сторіччі нової ери західний суспільний розвиток піднісся до твердої стелі близько сорока трьох балів, здеформувався навколо неї, а тоді почався занепад, що поширився на весь Старий Світ і протривав кілька сторіч. Через одинадцять сторіч східний суспільний розвиток досяг того самого рівня й почалися такі самі катастрофи. Якби фон-Денікенові чужинці з космосу повернулися на навколоземну орбіту 1350 року, вони цілком могли дійти висновку, що людську історію замкнено в низці циклів бумів та спадів, що відбиваються від непробивної твердої стелі. Але вони б помилялися, так само як усі космонавти, що я уявляв собі досі, бо працював ще один історичний закон. Раніше я писав, що навіть Чингізхан не міг двічі увійти в ту саму річку, й так само не могли це зробити апокаліптичні вершники. Осередки, крізь які вершники рухалися під час другого старосвітового обміну, дуже сильно відрізнялися від тих, що вони спустошували від час першого.

Що найочевидніше, близько 1200 року, коли другий старосвітовий обмін був дуже інтенсивним, обидва осередки були географічно більші, ніж під час першого (рис. 8.5), і розмір мав неабияке значення. З одного боку, більші осередки спричиняли більші катастрофи: біди важко оцінювати кількісно, але чума, голод та міграції, що почалися у тринадцятому сторіччі, справді видаються навіть гіршими, ніж те, що було в другому сторіччі. Однак, з іншого боку, більший розмір осередків означав також більшу глибину амортизації ударів і більші резерви, що пришвидшують відновлення. Японія, південно-східна Азія, басейн Середземного моря та більша частина Європи в тринадцятому сторіччі не зазнали монгольської навали; Японія та південно-східна Азія у чотирнадцятому сторіччі уникли Чорної Смерти; а в серці Китаю регіон дельти Янцзи навпрочуд добре вибрався з усіх негараздів.

Економічна географія також змінилася. Близько 100 року н. е. західний осередок був багатший та розвиненіший, ніж східний; близько 1200 року все було навпаки. Саме східний осередок, а не західний тепер деформувався біля твердої стелі, і все західне видавалося карликовим порівняно зі східними комерційними мережами, особливо тими, що пов'язували південний Китай, південно-східну Азію та Індійський океан.

Зміни політичної географії підсилювали економіку. Близько 100 року н. е. торгівля в кожному осередку відбувалася здебільшого в межах однієї великої імперії; близько 1200 року вже було не так. Обидва осередки політично були складнішими, ніж у давнину, і навіть коли великі імперії після Чорної Смерти знову сконсолідували старі осередкові землі, політичні стосунки були вже інакшими. Будь-яка велика імперія мусила мати справу з кільцем менших держав, що її оточували. На Сході стосунки були здебільшого торгівельними та дипломатичними; на Заході вони були здебільшого насильницькими.

Загалом ці зміни означали, що після другого старосвітового обміну осередки відроджувалися не лише швидше, ніж після першого. Вони відроджувалися різними шляхами.

На Заході турки османи в чотирнадцятому сторіччі швидко відбудували імперію на старих землях. Османи були лише одним з десятків тюркських кланів, що осіли в Анатолії близько 1300 року після того, як монголи розтрощили давніші мусульманські королівства (рис. 8.6), але в роки Чорної Смерти вони подолали найсильніших суперників і встановили європейський передмостовий плацдарм. У 1380-і роки вони плюндрували жалюгідні рештки Візантійської імперії, а на 1396 рік так нажахали християнський світ, що розсварені папи з Рима та Авіньйона ненадовго погодилися об'єднати сили й відрядити проти них хрестовий похід.

Він закінчився провалом, але надії християн ненадовго відновилися, коли нові степові напади на мусульманський світ повів Тамерлан, провідник монголів, порівняно з яким Чингізхан видавався поміркованим. 1400 року монголи знищили Дамаск, а 1401 спустошили Багдад. За оповідями, вони використали черепи дев'яноста тисяч його мешканців як цеглини й збудували з них навколо руїн низку веж. 1402 року Тамерлан переміг османів і посадив султана в клітку де він помер від сорому та ганьби. Але на тому християнські надії скінчилися. Замість залишитися й спустошувати решту мусульманських земель, Тамерлан вирішив, що імператор далекого Китаю його образив, і завернув своїх вершників. 1405 року він помер, коли рухався на схід, аби помститися за зневагу.

Врятовані османи протягом двадцяти років повернулися до попередньої справи, але на Балканах зазнали кількох жорстких уроків. Коли 1402 року їх перемогли монголи, обидві армії билися так, як степові вояки протягом двох тисяч років, із хмарами лучників верхи на конях, що оточували й обстрілювали повільніших ворогів. Європейське військо не могло на рівних суперничати з цими ордами легких вершників. Натомість європейці вдосконалили свою новомодну зброю до такого рівня, що 1444 року угорська армія завдала османам добрячого удару. Маленькі гармати, змонтовані на зв'язаних разом візках, що утворювали рухомі форти, зупиняли турецьку кавалерію в русі. Якби угорський король не нісся верхи попереду своїх вояків і не загинув, він був би переможцем дня.

Турки вчилися швидко. Вони винайшли найкращу відповідь: купувати європейську вогнепальну зброю. Нова технологія була дорогою, але навіть найбагатші європейські держави, як-от Венеція та Генуя, були злидарями порівняно з султанами. Османи наймали італійських адміралів та облогових інженерів, вишколювали поневолених християнських хлопчиків і створювали з них елітні піхотні корпуси, вербували європейських артилеристів. Невдовзі вони знов були в русі. Починаючи 1453 року свій напад на Константинополь, все ще найбільшу фортецю на землі й головний бар'єр проти турецького панування, турки найняли найкращого візантійського артилериста, угорця. Він зробив османам залізну гармату, достатньо велику, аби кидати тисячефунтову залізну кулю, що (за свідченням літописців) гуркотіла так гучно, що в вагітних жінок ставалися викидні. Насправді гармата на другий день тріснула, а на третій чи четвертий вже була непридатною, але угорець зробив ще й меншу, практичнішу гармату, що мала успіх там, де відмовляв велетень.

Вперше й востаннє в історії стіни Константинополя не витримали. Тисячі візантійців в паніці скупчилися в Ая-Софії, що її Гібон називав "земним небом, другою твердю, херувімовою колісницею, троном слави Божої"[272]. Вони вірили пророцтву, що, коли невірні нападуть на храм, зійде янгол з мечем у руці й відновить Римську імперію. Однак янгол не прийшов, Константинополь впав. Разом з ним, за висновком Гібона, остаточно скінчилася Римська імперія[273].

Турки просувалися далі, європейські королі дедалі лютіше билися з турками та між собою, отже, почалися первісні перегони озброєнь. У 1470-і роки перед вели Франція та Бургундія, їхні зброярі виробляли гармати з товстішими стволами, формували з пороху зернини, що швидше займалися, й використовували залізні гарматні ядра замість кам'яних. В результаті постали менші, міцніші та рухливіші гармати, що зробили всю давнішу зброю застарілою. Нові гармати були досить легкими, отже, їх можна було ставити на дорогі новітні військові кораблі, що їх рухали вітрила замість весел, а гарматні порти були розташовані в корпусах так низько, що залізні ядра могли пробивати ворожі кораблі на рівні ватерлінії.

Мало хто, крім королів, міг собі дозволити мати ці технології, і повільно, але впевнено західноєвропейські монархи придбали достатню кількість нової зброї, аби настрашити лордів, незалежні міста та єпископів, чиї заплутані перетинні юрисдикції робили ранні європейські держави такими слабкими. Уздовж узбережжя Атлантики королі створили більші, сильніші держави — Францію, Іспанію та Англію, — де всім керували королівські накази й лояльности людей потребувала насамперед нація, а не розкидані аристократичні клани чи папи з Рима. А відтиснувши своїх лордів, королі могли будувати чиновництво, безпосередньо обкладати людей податками й купувати ще зброю. Звичайно, це змушувало сусідніх королів також купувати додаткову зброю й спонукало всіх добувати більше грошей.

Відсталість знов мала свої переваги, й боротьба усталено тягла західний центр тяжіння до Атлантики. Міста північної Італії вже давно були найрозвиненішими в Європі, але тепер виявилися вади передового становища: славетні міста-держави, як-от Мілан та Венеція, були надто багаті та могутні, аби їх втягти в будь-яку італійську національну державу, проте недостатньо багаті та могутні, аби самотужки протистояти справжнім національним державам, як-от Франції чи Іспанії. Автори типу Мак'явеллі тішилися з цієї свободи, але її ціна стала кришталево ясною 1494 року, коли до Італії вдерлася французька армія. Військова справа в Італії занепадала, сам Мак'явеллі визнав, що "...війни велися так мляво, що починали їх без усякого страху, продовжували без небезпеки для будь-якої сторони і завершували без шкоди"[274]. Кілька десятків новітніх французьких гармат тепер змітали все на своєму шляху. Їм знадобилося лише вісім годин, аби розтрощити великий кам'яний замок Монте Сан Джованні і вбити сімсот італійців ціною втрати десятьох французів. Італійські міста не могли змагатися з податковими прибутками великих держав, скажімо Франції. На 1500 рік західний осередок був перевпорядкований від біляатлантичного окрайка й перед вела війна.

Східний осередок, навпаки, перевпорядковувався від свого давнього центру в Китаї і перед вели насамперед комерція та дипломатія навіть попри те, що піднесення нових імперій почалося так само кровопролитно, як на Заході. Чжу Юаньчжан, засновник династії Мін, що об'єднала Китай, народився у злиднях 1328 року, коли монгольська влада розвалювалася. Його батьки — робітники-мігранти, що постійно тікали від збирачів податків, — продали чотирьох його братів та сестер, бо не могли їх прогодувати, і залишили Юаньчжана, наймолодшого, з дідусем буддистом. Старий забив хлопчикові голову месіяністичними візіями Червоних пов'язок, одного з багатьох рухів опору, що боролися проти монгольського панування. Кінець близько, казав дід, Будда незабаром повернеться з раю, аби покарати негідників. Натомість влітку 1344 року, коли сарана та посуха знущалися з країни, хвороба (цілком можливо, Чорна Смерть) забрала всю Юаньчжанову родину.

Підліток залишився в буддійському монастирі служкою, але ченці заледве могли прогодувати себе самих і послали його старцювати чи красти, аби прогодуватися. Він промандрував околицями південного Китаю три чи чотири роки й повернувся до монастиря саме тоді, коли він згорів дощенту в жахливих скаламучених громадянських війнах, що супроводжували розпад монгольського панування. Не маючи куди піти, він приєднався до інших ченців, що голодні вешталися навколо задимленої руїни.

Юаньчжан був страхітливим на вигляд молодиком — високий на зріст, негарний, з запалими щоками, поцяткованими віспинами. Але він був водночас розумний, жорсткий і (завдяки ченцям) грамотний. Коротше кажучи, чоловік того типу, що кожен бандит хоче мати в своїй банді. Приставши до банди Червоних пов'язок, що проходила поблизу, він справив враження на інших головорізів та візіонерів, одружився з донькою провідника і зрештою очолив банду.

Через десяток років болісних бійок Юаньчжан перетворив своє збіговисько зарізяк на дисципліноване військо й повиганяв з долини Янцзи інших бунтарів. Що важливо, він відмежувався від найлютіших пророцтв Червоних пов'язок і організував чиновництво, що могло дати раду імперії. У січні 1368 року він скромно відзначив своє сорокаріччя, взяв собі ім'я Хун'у ("Величезна військова сила") та проголосив постання династії Мін ("Блискучої").

Офіційні вислови Хун'у звучать так, ніби усе його доросле життя було реакцією на жахливу безпритульну нестямну юність. Він створював образ Китаю як буколічного раю стабільних мирних сіл, де доброчесні старші люди наглядали за самодостатніми землеробами, торгівці мали справу лише з товарами, що їх не виробляли на місці і, на відміну від власної родини Хун'у, ніхто не мандрував. Хун'у твердив, що дуже мало людей потребують мандрівки на понад вісім миль від хати і що за подорож без дозволу за понад тридцять п'ять миль належало карати батогами. Побоювання, що торгівля та грошова система можуть зруйнувати стабільні стосунки, привело до триразового вводження законів, що обмежували торгівлю з чужинцями до оборудок з рекомендованими урядом дилерами і навіть забороняли чужоземні парфуми, аби вони не зваблювали китайців до незаконних обмінів. До 1452 року його послідовники ще тричі поновлювали його закони й чотири рази забороняли срібні монети, аби не надто полегшувати непотрібну торгівлю.

У заповіті Хун'у написав: "Протягом тридцяти одного року я працював, аби виконати волю Неба, попри тривоги й страхи, без відпочинку навіть на один день"[275]. Однак постає питання, чи не була боротьба Хун'у великою мірою витвором його уяви. Він прагнув видаватися, на відміну від монгольських попередників, ідеальним конфуційським державцем, але насправді ніколи не забороняв торгівлю з чужоземцями. Його син Юнле навіть розширив її, невтомно ввозячи незайманих корейських дівчат для сексу (він казав, що цього потребувало його здоров'я). Але всі монархи Мін наполягали на збереженні торгівлі в офіційних руках. Вони багато разів повторювали, що це захищало (теоретично) стабільний суспільний порядок і давало чужинцям змогу показати належну повагу. Один державець пояснював: "Я не переймаюся чужоземними речами. Я приймаю їх, бо вони походять з далеких земель і свідчать про щирість далеких народів"[276]. Той факт, що "дари" (так при дворі називали закордонну торгівлю) наповнювали імперські скрині, не був вартий згадки.

Попри всі балачки, торгівля квітла. 1488 року кореєць, що врятувався після кораблетрощі, спостерігав, як у порту Ханчжоу "чужоземні кораблі стояли так густо, наче зубці в гребінці"[277]. Підводні археологи свідчать, що торгівельні кораблі ставали дедалі більшими, і те, що імператори відчували потребу так часто поновлювати закони про нелегальну торгівлю, наводить на думку, що люди їх просто ігнорували.

Комерційний бум мав далекосяжні наслідки. Селяни мали більші прибутки, родини більшали, землероби рушали зі своїх сіл відкривати нові землі чи працювати в містах. Місцеві шановані люди лагодили дороги, мости та канали після заворушень попередніх сторіч, торгівці розвозили їм харчі, і скрізь люди рушили на ринки продавати те, що вони вміли виробляти, й купувати все інше. 1487 року чиновник просто сприйняв як належне, що люди "продають зерно за готівку, потім за готівку купують вбрання, харчі та речі щоденного вжитку... по всій країні немає людей, що чинять інакше"[278].

Торгівля взаємопов'язувала збільшений східний осередок так само, як війна взаємопов'язувала держави Заходу. Населення, сільське господарство та фінанси в Японії чотирнадцятого сторіччя швидко поширювалися, а торгівля з Китаєм стабільно зростала попри обмеження Мін. Оборудки з південно-східною Азією були ще важливішими: прибутки від торгівлі забезпечували піднесення держав, як-от Меджепегіту на Яві, що домінував у торгівлі прянощами. Трони багатьох місцевих володарів почали залежати від підтримки Китаю.

Уся ця діяльність не потребувала безперервних збурень, що не давали спокою Заходові, і, крім невдалої спроби підтримати дружній режим у В'єтнамі, ранні монархи Мін обмежували свої війни степовим прикордонням. Монголи залишилися єдиною загрозою династії. Якби Тамерлан 1405 року не помер, він цілком міг би скинути Мін, а 1449 року інші монгольські клани фактично захопили імператора. Однак Мін відчували, що для степових війн вони потребували не новітньої зброї, а традиційного війська з величезним постачанням. Коли 1422 року Юнле вдерся у степи, він мав 340 000 віслюків, 117 000 возів та 235 000 тяглових тварин, що везли двадцять тисяч тонн зерна, що мало з'їсти його військо.

Юнле ходив м'яко, але носив великого дубця. 1405 року він оголосив, що відряджає послів "до різноманітних чужих країн на Західному [індійському] океані, аби вони зачитали імператорські накази та роздали нагороди"[279], вводячи комерцію в дипломатичне павутиння. А втім, разом з послами він відправив найбільший флот, що коли-небудь бачив світ. Аби його збудувати, він найняв 25 000 ремісників добудувати величезні нові доки в своїй столиці Нанкіні. Лісоруби Сичуані добирали найкращі ялини на щогли, в'язи та кедри на корпуси, дуби на румпелі, потім обчищали цілі ліси та сплавляли їх по Янцзи до кораблебудівників. Робітники будували велетенські сухі доки, завдовжки в сотні футів, аби робити великі кораблі. Жодну дрібницю не залишали поза увагою, навіть залізні цвяхи мали спеціяльні водонепроникні покриви.

Цей флот не був військовим, натомість він був призначений шокувати та застрашувати. Його осердям були найбільші дерев'яні кораблі всіх часів, десь 250 футів завдовжки, водотоннажністю дві тисячі тонн. На чолі флоту був найбільший в історії адмірал, мусульманський євнух Чжен Хе, про якого казали, що він має сім футів зросту й шістдесят дюймів у попереку (за іншими оповідями, зріст дев'ять футів та пас у дев'яносто дюймів)[280].

У похід вирушили понад триста кораблів, що несли 27 870 людей. Плановано було прийти до багатих міст навколо Індійського океану, аби їхні принци, коли прокинуться й побачать, що море за палацовими вікнами заповнене китайськими кораблями, віддавали величезні виплати "дарів", що спрямовувало б торгівлю через офіційні канали. Але це було й великою авантурою. Схоже, моряки собі відчули, що занурюються у присмеркову зону, де можливо все. У Шрі-Ланці (рис. 8.7) місцеві мусульмани показали їм відбитки ніг біблійного Адама, а у В'єтнамі мореплавці гадали, що мають обманути "варвара з мертвою головою"[281], щось на кшталт баньши, але то

насправді була жінка з людського роду, що її єдиною особливістю були очі без зіниць; вночі, коли вона спить, її голова літає і їсть тонкі фекалії у кишковиках людських дітей; дитина під впливом зла, що проникло в її нутрощі, невідворотно має померти, а тоді голова вертається й приєднується до тіла, як було до того. Якщо люди про це знають та зачекають моменту, коли голова відлітає, а потім пересунуть тіло на інше місце, то голова, що вертається, не може приєднатися до тіла й жінка вмирає.

А втім, крім загроз, що поставали в їхній уяві, моряки зустріли мало небезпек. Сім флотів-скарбниць, відряджених від 1405 до 1433 року, були найбільшими проектами державної влади, що коли-небудь бачив світ. Вони тричі мали битися, аби убезпечити Малаккську протоку, що тоді, як і нині, була найжвавішим водним шляхом, що тоді, як і тепер, кишів піратами. Але поза тим вони застосовували силу, лише коли ставали на чийсь бік в громадянській війні Шрі-Ланки. Китайські моряки ходили вулицями Моґадишу, що не справив на них враження ("Якщо твої очі мандрують, ти бачиш лише зітхання та похмурі погляди, — писав один з офіцерів Чжена, — сумно, в цілій країні нічого, крім горбів"[282]), та Мекки, що враження справила (навіть якщо інший офіцер незрозуміло чому вважав, що найсвященніший ісламський храм подібний до пагоди).

Флоти-скарбниці пропливли на південь та захід десь дев'ять тисяч миль, але деякі дослідники вважають, що це був лише початок. Маючи компаси та карти, танкери з питною водою та величезні запаси харчів, кораблі Чжена могли піти, куди хотіли, і саме так вони робили. Принаймні про це пише колишній капітан підводного човна Ґевін Мензис у своєму бестселері 1421: Рік, коли Китай відкрив Америку. Мензис пише, що Чжоу Мань, лейтенант флоту Чжена, пішов до незакартографованої частини Тихого океану, підійшов до берега в Ореґоні влітку 1423 року, а потім плив уздовж західного узбережжя Америки. Мензис вважає, що попри втрату корабля в бухті Сан-Франциско Чжоу вперто йшов далі, зайшов на Мексиканське узбережжя та пройшов весь шлях до Перу, аж поки не зловив вітер, щоб повернути через Тихий океан назад. У жовтні 1423 року, після чотиримісячного відхилу від маршруту, Чжоу без пригод повернувся до Нанкіна.

Мензис припускає, що традиційні історики не помітили подвигів Чжоу (так само, як ще дивовижніших подорожей, що привели підлеглих Чжена до Атлантичного океану, Північного полюсу, Антарктики, Австралії та Італії), бо офіційні записи Чжена у п'ятнадцятому сторіччі зникли. А позаяк дуже мало істориків знаються на практичній навігації так, як Мензис, вони не спромоглися зрозуміти ключі, заховані в картах п'ятнадцятого та шістнадцятого сторіч.

Однак істориків це не вразило. Вони погоджуються з Мензисом щодо того, що бортові журнали Чжена втрачено. Але чому питають вони, величезний масив літератури династії Мін, що дожила до наших часів, зокрема аж дві оповіді самовидців про подорожі Чжена ніколи не згадують про ці відкриття? Як, питають вони, кораблі п'ятнадцятого сторіччя розвинули швидкості, що їх потребує Мензисова теорія? Як моряки Чжена картували узбережжя світу у спосіб, що їм нав'язує Мензис? І чому фактичним свідченням про китайську прогулянку земною кулею, що їх збирає Мензис, так бракує наукової точности?

Мушу визнати, що я на боці скептиків. На мою думку, Мензисова книжка подібна до фон-Денікенової Колісниці богів. Проте так само, як фон-Денікенові міркування чи, в нашому випадку, сценарій Альберт у Пекіні у вступі до нашої книжки, 1421 спонукає нас замислитися, чому так не сталося. Це критичне питання, бо якби все відбулося так, як каже Мензис, то, можливо, Захід не панував би нині.

Чжен у Теночтитлані

 еночтитлан, 13 серпня 1431 року. Чженові болить голова. Він надто старий для цього. І надто великий. Весь день він посилав гінців до напівспаленого міста з вимогами, аби його союзники припинили вбивати ацтеків, але, коли сонце зайшло за пелену диму, полишив ці спроби. Зрештою, намагався він сам себе переконати, йому не можна докоряти за погром. Ці люди дикуни, негідники, нічого не знають про Божий шлях. Вони навіть заледве чули, що таке бронза. Вони, схоже, дбають лише про те, аби розтинати груди ворогів склистими чорними каменями та видирати ще живі серця.

Звичайно, Чжен та його люди знали оповіді про давню китайську династію Шан, чиї нечестиві провідники багато тисяч років тому приносили в жертву людей. Так само знали поширену думку, що за Східним океаном існує паралельний світ, навіть дивніший, ніж земля варварів з мертвими головами, де час стоїть на місці й досі володарюють Шан. Люди Чжена гадали, що Небо, мабуть, призначило їхній експедиції таку саму роль, яку колись у давнину зіграла доброчесна династія Чжоу. Чжен був новим королем У, що прийшов забрати мандат неба у неправедних королів і започаткувати золотий вік.

Коли імператор виряджав Чжена за Східний океан, той не чекав нічого подібного. Пливи за Східний океан до островів Пенлай, — сказав Син Неба. — Від часів першого імператора Цинь тривають пошуки цих островів, де у срібних та золотих палацах живуть безсмертні, птахи та звірі чисто білі й росте магічне зілля. Десять років тому Наш адмірал Чжоу Мань ступив на цю магічну землю, і тепер Ми наказуємо тобі привезти Нам зілля безсмертя.

Чжен бачив світу більше, ніж будь-хто інший. Його вже ніщо не могло здивувати, і, якби він натрапив на драконів та велетенських акул, як передвіщали давні оповіді, він би просто дав їм раду. Але найбільше він очікував саме того, що побачив спочатку, — нічого. Після відвідин берегів Японії, де було надано титули її непокірливим воєначальникам та отримано їхні дари, його флот плив за вітром протягом двох місяців, прямуючи до нескінченно віддаленого блакитного горизонту, де небо сходилося з землею. І коли його люди, що були вже на грані бунту, нарешті побачили землю, там були лише дерева, дощ та гори, щось певним чином навіть гірше, ніж Африка.

Довелося ще кілька довгих тижнів дрейфувати уздовж берега, поки вони побачили тубільців, що не втекли, — тубільців, що попливли їм назустріч і пригостили надзвичайними стравами, яких вони ніколи не куштували. Ці гостинні напівоголені варвари не мали зілля безсмертя, проте мали курильне зілля, що спричиняло дуже приємне збудження. Не мали вони й срібних та золотих палаців, хоча, здається, казали, що щось таке є на суходолі. Отже, Чжен вирушив на пошуки безсмертних — лише з кількома сотнями людей, кількома десятками кавалеристів та знаючи трохи місцевих слів.

Часом доводилося битися, хоча запалювальні бомби справляли надзвичайне враження й дикуни рідко боронили свою землю. Навіть коли закінчився порох, коні та сталеві мечі теж були майже так само ефективні. Однак його найліпшою зброєю були самі тубільці. Вони ставилися до його людей, як до богів, несли їм все, що потрібно, та влаштовували через них бійки. Чжен міг дотриматися мудрої традиції використовувати варварів проти варварів і просто допомагати "своїм" варварам, що називали себе пурепеча, підтримувати якусь давню заздрість до сусідніх варварів ацтеків. Чжен ніяк не міг розібратися, що то була за заздрість, але то не важило. Крок за кроком громадянська війна між варварами наближала його до безсмертних.

Лише коли Чжен приєднався до своїх союзників біля ацтекської столиці Теночтитлану, він нарешті визнав, що безсмертних ніде не було. Теночтитлан був по-своєму величний, мав широкі прямі вулиці та східчасті піраміди, але ніде не було сніжнобілих тварин, ані срібнозолотих палаців і, безперечно, ніхто не бачив зілля вічного життя. Насправді скрізь була смерть. Огидні пухирі та пустули почали забирати варварів тисячами, а їхні тіла починали смердіти ще до того, як люди вмирали. Чжен багато разів бачив чуму, але такого не бачив ніколи. З його людей захворів заледве один зі ста — це була явна ознака того, що Бог задоволений тим, як Чжен впорався з дорученням.

До останнього моменту було незрозуміло, на кого пошесть подіє сильніше, — чи Чженові варвари будуть надто слабкі, аби атакувати Теночтитлан, чи ворожі варвари будуть надто слабкі, аби його захищати. Але небо ще раз усміхнулося Чженові, під захистом останніх бомб та снарядів з катапульт його вершники увірвалися на бруківку Теночтитлану. Після запеклої, проте односпрямованої боротьби на вулицях — кам'яні леза та бавовняні щити ацтеків проти китайських сталевих мечів та кільчуг — опір припинився й пурепеча заповзялися катувати, ґвалтувати та грабувати. Іцкоатля, останнього короля ацтеків, що бився біля брами свого палацу, вони проштрикнули багатьма стрілами, потім кинули у вогонь, до того ще в живого вирвали серце і — найбільший жах — відрізали та жерли куски його плоті.

Чжен дістав відповіді на свої запитання. Ці люди не були безсмертними. Так само безсмертним не був король У, що започаткував нову еру доброчестя. По суті, лишилося одне запитання — як він доправить усю награбовану здобич до Нанкіна.

Великі люди та недолугі ідіоти

 вичайно, насправді все було не так, це не більша правда, ніж події 1848 року, що я описав у вступі. Теночтитлан справді був захоплений, його середньоамериканські сусіди билися найбільше, й завезені хвороби справді вбили більшість людей Нового Світу. Але напад відбувся 1521 року, а не 1431, командував ним Ернан Кортес, а не Чжен Хе, і вбивчі мікроби потрапили туди з Європи, а не з Азії. Якби Америки справді відкрив Чжоу Мань, як каже Мензис, і якби все реально відбувалося так, як я описав, і Мексика стала б частиною імперії Мін, а не Іспанії, теперішній світ був би зовсім інакшим. Америки могли б бути пов'язані з тихоокеанською економікою, а не з атлантичною, їхні ресурси живили б східну промислову революцію, а не західну. Альберт міг би закінчити життя в Пекіні, а не Ауті в Балморалі, і, можливо, Захід би нині не панував.

То чому все відбулося саме так, як відбулося?

Кораблі династії Мін, безперечно, могли б піти до Америки, якби того забажали їхні командири. 1955 року копія джонки ери Чжена справді спромоглася пройти з Китаю до Каліфорнії (хоча й не змогла повернутися назад), а інша, Принцеса Тайпін, 2009 року майже завершила подорож Тайвань-Сан-Франциско, й лише за двадцять миль до кінця її розбив на дві частини вантажний корабель[283]. Якщо вони могли це зробити, чому не міг Чжен?

Найпопулярніша відповідь полягає в тім, що все відбулося саме так, бо в п'ятнадцятому сторіччі китайські імператори втратили інтерес до відряджування кораблів за море, тоді як європейські королі (принаймні деякі з них) дуже цим зацікавилися. І до певної міри це справді так. Коли 1424 року помер Юнле, першою дією його наступника було заборонити далекі подорожі. Як можна було передбачити, принци Індійського океану перестали присилати дари, тому наступний імператор знов послав Чжена до Перської затоки, але його наступник Чжентун знов повернувся до попередньої політики. 1436 року двір відмовився задовольняти багаторазові запити кораблебудівних заводів Нанкіна про збільшення кількости робітників, і протягом наступних десяти чи двадцяти років великий флот зогнивав. На 1500 рік жоден імператор не зміг би повторити подорожі Юнле, навіть якби захотів.

На іншому кінці Євразії королі поводилися цілком супротивно. Португальський принц Енрике, "Мореплавець", вкладав ресурси в досліджування. Деякі його мотиви були розрахунком (зокрема бажання дістатися африканського золота), а деякі загальносвітовими (зокрема надія, що десь в Африці є безсмертний християнський король на ім'я Пресвітер Йоан, що охороняє браму до раю й врятує Європу від ісламу). У будь-якому разі, Енрике фінансував експедиції, наймав картографів і допомагав конструювати нові кораблі, що ідеально надавалися до вивчання західних берегів Африки.

Португальське досліджування, безперечно, не було безтурботним плаванням. Відкривши 1420 року безлюдні острови Мадейра (рис. 8.8), відповідальний капітан (майбутній тесть Христофора Колумба) випустив на Порто Санто, найобнадійливішій ділянці під маєток, крільчиху з кроленятами. Кролі розмножилися й з їли все, змусивши людей перейти на щільно зарослий лісом головний острів Мадейра ("дерево" португальською мовою). На цьому острові колоністи спричинили пожежу й мусили, як оповідає літописець, "з усіма чоловіками, жінками та дітьми тікати від гніву [вогню] й рятуватися в морі, де протягом двох днів та двох ночей сиділи без їжі, по шию в воді"[284].

Але, зруйнувавши природну екосистему, європейці побачили, що в цьому звугленому новому світі дуже добре росте цукрова тростина, і принц Енрике вклав гроші в будівництво млина. Через покоління вони вже завозили африканських рабів, аби ті працювали на плантаціях, і наприкінці п'ятнадцятого сторіччя щороку експортували понад шістсот тонн цукру.

Мандруючи далі Атлантикою, португальські моряки відкрили Азори, а рухавшися уздовж африканського берега, вони 1444 року дісталися ріки Сенегал. 1473 року перший їхній корабель перетнув екватор, а 1482 року вони досягли ріки Конго. Там протягом певного часу переважні вітри унеможливлювали дальший рух на південь, але 1487 року Бартоломеу Діаш висунув ідею volta do mar, "повернення морем". Подорожуючи далеко в Атлантиці, він ловив вітри, що несли його до мису на південному кінці Африки, що він його назвав Мисом Штормів (тепер відомого під оптимістичнішою назвою Мис Доброї Надії), де переляканий екіпаж збунтувався й змусив його повернути назад. Діаш не знайшов Пресвітера Йоана, але показав, що міг існувати морський шлях на схід.

За стандартами Юнле, португальські експедиції були сміховинно малі (в них брали участь десятки, а не десятки тисяч людей) і негонорові (везли кролів, цукор та рабів, а не дари від великих принців), але, маючи перевагу погляду назад, важко втриматися від думки, що 1430-і роки, можливо, були вирішальним моментом світової історії, саме тим моментом, що уможливив західне панування. І саме тоді, коли морські технології почали перетворювати океани на магістралі, що об'єднували всю планету, принц Енрике користався з нагод, а імператор Чжентун нехтував їх. Тут, як ніде, відчувається втілення теорії великих людей та недолугих ідіотів: доля планети залежала від того, що вирішать ці двоє людей.

Та невже? Передбачення Енрике справді вражає, але воно не унікальне. Інші європейські монархи наступали йому на п'яти, а приватна ініціятива незліченних італійських моряків просувала процес не меншою мірою, ніж примхи володарів. Якби Енрике замість мореплавства займався колекціюванням монет, прогалину заповнили б інші державці. Коли португальський король Жоао відхилив божевільний проект ґенуйського авантуриста Христофора Колумба спробувати досягти Індії, пливучи на захід, на пропозицію пристала королева Ізабела (хоча він, перш ніж дістав згоду, мав тричі рекламувати їй свою ідею). Через рік Колумб повернувся й оголосив, двічі помилившися, що він досяг землі великого хана (перша помилка була в тім, що насправді він дістався Куби; друга — що монгольських ханів вигнали з Китаю за понад сто років до того). Настрашений оповідями про новий похід кастильців до Азії, англійський король Генрих VII 1497 року відрядив флорентійського торгівця Джованні Кабото[285] шукати північноатлантичну альтернативу. Кабото досяг крижаного Ньюфаундленда і — так само радісно помиляючися, як Колумб, — теж повідомив, що це земля великого хана.

Від помилки Чжентуна захоплює дух, втім треба пам'ятати, що 1436 року, коли він "вирішив" не посилати до Нанкіна робітників будувати кораблі, йому було лише дев'ять років. Радники зробили вибір за нього, а їхні наступники повторювали цей вибір протягом цілого п'ятнадцятого сторіччя. Згідно з однією з оповідей, коли двір 1477 року відродив ідею Флотів-скарбниць, кліка чиновників знищила записи про подорожі Чжена. Їхній ватажок Лю Дася пояснив військовому міністрові, що

[Чженові] подорожі до Західного океану коштували мільйонів у грошах та зерні, мало того, людей, що там загинули, можна рахувати десятками тисяч... це була дія поганого уряду, що її міністри мають суворо засудити. Навіть якби старі архіви ще збереглися, їх треба було б знищити.[286]

Усвідомивши родзинку, що Лю свідомо "загубив" документи, міністр підвівся з місця. "Ваші приховані чесноти, пане, — сказав він, — чималі. Безперечно, це крісло скоро буде вашим!"

Якби Енрике та Чжентун були іншими людьми та приймали інші рішення, шлях історії все одно був би дуже подібним. Можливо, замість питати, чому ті чи ті принци та імператори робили такий вибір, а не інакший, варто поцікавитися, чому західноєвропейці ризикували, а на Китай зійшов внутрішній консерватизм. Можливо, не великі люди чи недолугі ідіоти, а особливості культури відрядили до Теночтитлана Кортеса, а не Чжена.

Народжені знов

 олландський мисленик Еразм[287] 1517 року писав другові: "Нині я майже хотів би знову бути молодим з єдиної причини — бо очікую нового приходу золотого віку"[288]. Нині ми знаємо цей "золотий вік" з французькою назвою la renaissance, "відродження", і багато хто вбачає в цьому відродженні культурну силу, що раптово й незворотно відокремила європейців від решти світу й спонукала людей типу Колумба та Кабото робити те, що вони робили. Творчий геній здебільшого італійської культурної еліти, "першородних серед синів нової Європи"[289], за відомою характеристикою історика дев'ятнадцятого сторіччя, спрямував Кортеса на стежку до Теночтитлана.

Історики зазвичай простежують коріння Відродження до дванадцятого сторіччя, коли північноіталійські міста скинули владу германців та папи й постали як могутні економічні володарі. Їхні лідери відмовилися від недавньої історії підкоряння чужоземним володарям і почали шукати способи самоврядування в незалежних республіках. Дедалі впевненіше вони доходили висновків, що відповіді можна знайти в класичній римській літературі. У чотирнадцятому сторіччі, коли зміна клімату, голод та хвороби зробили непевними багато речей, що раніше не викликали сумніву, деякі інтелектуали поширили свою інтерпретацію античної класики на загальне бачення суспільного відродження.

Античність — почали твердити ці мисленики — була чужою країною. Стародавній Рим був землею надзвичайної мудрости та доброчесности, але варварські "Середні віки" втрутилися між ним і новими часами й все зіпсували. Інтелектуали вважали, що єдиний шлях для італійських новозвільнених міст-держав був подивитися назад: треба було збудувати міст до минулого, аби стародавня мудрість могла народитися знов і вдосконалити людство.

Мостом мали стати наука та мистецтво. Шукаючи в монастирях загублені рукописи й вивчаючи латину з не меншою ретельністю, ніж самі римляни, науковці могли думати й говорити як римляни. А тоді справжні гуманісти (як називали себе народжені знов) мали відновити стародавню мудрість. Так само, попорпавшися в римських руїнах, архітектори могли навчитися відтворювати стародавній фізичний світ, будувати церкви та палаци, що мали сформувати життя найвищої доброчесности. Художники та музиканти, що не мали римських реліквій до вивчання, будували здогади щодо стародавніх взірців, а державці, що прагнули показати, що вони вдосконалюють світ, наймали гуманістів радниками, залучали художників, аби ті їх убезсмертили, та колекціювали римські старожитності.

Дивною рисою Відродження було те, що ця на позір реакційна боротьба за відтворення старожитности насправді випродукувала бурхливо нетрадиційну культуру винахідництва та пошуку невідомого. Звичайно, звучали й консервативні голоси, що змушували радикальніших мислеників (як-от Мікеланджело) випити гірку чашу заслання та залякували інших (як-от Ґалілея) до мовчанки. Але вони лише заважали наступові нових ідей.

Результат був феноменальний. "Люди Відродження", як-от Мікеланджело, пов'язали між собою усі галузі науки, мистецтва та ремесел, переоцінили їх у світлі старовини й таким чином зреволюціювали їх усі одразу. Деякі з цих дивовижних постатей, як-от Леон-Батиста Альберті, були водночас блискучими теоретиками й творцями, а найвеличніші, як-от Леонардо да Вінчі, були неперевершеними в усьому, від портретування до математики. Їхні творчі розуми легко пересувалися між студіями та коридорами влади, між теоретичними роздумами знаходили час вести армії, керувати установами та радити державцям. (На додачу до писання Державця Мак'явеллі писав Ще й найкращі комедії свого часу.) Відвідувачі та емігранти поширювали нові ідеї з осередку Відродження Флоренції аж до Португалії, Польщі та Англії, де розквітали власні яскраві відродження.

Поза сумнівом, це був один з найдивовижніших епізодів історії. Італійці Відродження не перестворювали Рим — навіть 1500 року західний суспільний розвиток був на цілих десять балів нижчий, ніж римський пік за півтора тисячоліття до того. Читати вміли більше італійців, ніж у зеніті Римської імперії, але найбільше місто Європи було за розміром лише однією десятою стародавнього Риму; європейським солдатам попри те, що вони мали гармати, довелося б поборотися, аби подолати легіони Цезаря, а найбагатші європейські країни залишалися менш продуктивними, ніж найбагатші римські провінції. Проте жодна з цих кількісних відмінностей не має значення, бо італійці Відродження справді зреволюціювали західну культуру так глибоко, що відірвали Європу від решти світу й надихнули західних авантуристів завойовувати Америки, тоді як консервативні мешканці Сходу залишалися вдома.

Гадаю, китайських інтелектуалів ця ідея здивувала б. Можу собі уявити, як вони відкладають вбік туш та пензлики і терпляче пояснюють європейським історикам дев'ятнадцятого сторіччя, що придумали цю теорію, що італійці дванадцятого сторіччя були не першими, кого розчарувала недавня історія й хто вирішив пошукати в давньому минулому шляхів виправлення сучасности. Китайські мисленики — як ми бачили у розділі 7 — робили щось подібне за чотириста років до того, озираючися до буддизму й знаходячи найвищу мудрість в літературі та мистецтві династії Хань. Італійці у п'ятнадцятому сторіччі перетворили античність на програму суспільного відродження, але китайці вже таке робили в одинадцятому. Флоренція 1500 року рясніла геніями, що легко пересувалися між мистецтвом, літературою та політикою, але таким самим був Кайфин 1100 року. Чи була широта Леонардо справді чимось дивовижним порівняно з Шень Куо, що писав праці з землеробства, археології, картографії, кліматичних змін, класики, етнографії, геології, математики, медицини, металургії, метеорології, музики, мистецтва та зоології? Почуваючися в механіці так само комфортно, як будь-хто з флорентійських винахідників, Шень пояснив роботу шлюзів та рухливих шрифтів друкарських машин, винайшов водяного годинника нового типу й збудував помпи, що осушили сотні тисяч акрів боліт. Так само різнобічний, як Мак'явеллі, він працював на державу на посаді керівника Астрономічного бюра і вів перемови з кочівниками. На Леонарда це неодмінно справило би враження.

Якщо Китай за чотири сторіччя до того мав на диво подібний власний Ренесанс, теорія дев'ятнадцятого сторіччя, згідно з якою Відродження спрямувало Європу унікальним шляхом, видається значно менш переконливою. Мабуть, має сенс інший висновок: кожен вік дістає мислення, якого потребує. Причина і китайського, і європейського ренесансів у тім, що в обох осередках мали місце перша та друга хвилі осьового мислення. Розумні освічені люди обмірковують проблеми, що перед ними постають, і, якщо постають однакові проблеми, вони доходять однакових наборів варіянтів висновків незалежно від того, де й коли живуть[290].

Китайці одинадцятого сторіччя та європейці п'ятнадцятого справді мали розв'язувати багато подібних проблем. Обидві групи жили в часи зростання суспільного розвитку Обидві групи мали відчуття, що друга хвиля осьового мислення погано закінчилася (розпад династії Тан та відмова від буддизму на Сході; кліматичні зміни, Чорна Смерть та криза церкви на Заході). Обидві групи дивилися поза недавнє "варварське" минуле в славетну давнину осьового мислення першої хвилі (Конфуцій та імперія Хань на Сході, Цицерон та Римська імперія на Заході). І обидві групи реагували однаково, застосовували найновітнішу науку до стародавньої літератури та мистецтва й користалися вислідами, аби тлумачити світ у нові способи.

Питати, чому культура європейського Відродження заслала шибайголів до Теночтитлану, а китайські консерватори залишилися вдома, означає не бачити суті проблеми так само, як коли питають, чому західні державці були великими людьми, а східні — недолугими ідіотами. Нам, безперечно, треба переформулювати питання. Варто спитати: якщо Відродження Європи п'ятнадцятого сторіччя справді надихнуло людей на сміливі досліджування, чому такого наслідку не мало Відродження Китаю в одинадцятому сторіччі? Чому китайські дослідники не відкрили Америк у дні династії Сун, навіть раніше, ніж їхню подорож туди уявив собі Мензис?

Швидка відповідь — хоч би який сильний був дух Відродження, він не міг доправити авантурників Сун до Америк, якщо вони не мали кораблів, здатних витримати таку подорож, а китайські кораблі одинадцятого сторіччя такими не були. Деякі історики з тим не погоджуються й кажуть, що вікінги досягли Америки 1000 року на довгих кораблях, значно простіших, ніж китайські джонки. Але швидкий погляд на глобус (чи рисунок 8.10) виявить значну відмінність. Вікінги, що пливли через Фарери, Ісландію та Ґренландію, ніколи не мусили пропливати відкритим морем більше, ніж п'ятсот миль. Хоч які це на перший погляд великі відстані, їх не можна порівняти з п'ятьма тисячами миль, що мали б подолати китайські дослідники, пливучи за течією Куросіо з Японії, повз Алеутські острови, аби досягти суходолу в північній Каліфорнії (якщо плисти за Екваторною протитечією з Філіппін до Нікарагуа, довелося б пройти відкритим морем вдвічі більшу відстань).

Фізична географія — а також, як ми побачимо далі в цьому розділі, інші галузі географії — просто є такою, що західноєвропейцям легше перетнути Атлантичний океан, ніж східнякам перетнути Тихий. І якщо бурі цілком могли занести якогось випадкового китайського корабля аж до Америки[291], а Північна екваторна течія могла, ймовірно, принести його назад, все одно не було жодної змоги, попри всю мотивацію ренесансного духу, що китайські дослідники одинадцятого сторіччя відкриють Америки та повернуться назад, аби про це розповісти.

Лише у дванадцятому сторіччі кораблебудування та навігація досягли рівня, за якого китайські кораблі могли надійно пройти туди й назад дванадцять тисяч миль від Нанкіна до Каліфорнії. Звичайно, до Колумба та Кортеса все ще мало минути приблизно чотириста років. То чому ж у дванадцятому сторіччі не було китайських конкістадорів?

Можливо, тому, що китайський ренесансний дух, хоч би який сенс ми вкладали в цей термін, до дванадцятого сторіччя почав згасати. Суспільний розвиток зупинився, а в тринадцятому та чотирнадцятому сторіччях почав спадати. Зі зникненням передумов Відродження мислення еліти справді ставало дедалі консервативнішим. Деякі історики вважають, що провал Нової політики Ван Аньши у 1070-і роки відвернув неоконфуційців від спілкування з ширшим світом; інші вказують на падіння Кайфина 1127 року; ще інші бачать причини в цілком різних місцях. Але майже всі погоджуються, що інтелектуали далі мислять глобально й водночас діють насправді дуже локально. Замість ризикувати життям у політичній внутрішній боротьбі у столиці, більшість залишилися вдома. Дехто організовував місцеві академії, влаштовував лекції та читальні групи, але відмовлявся готувати учнів до державних іспитів. Інші писали правила для добре впорядкованих сіл та родинних ритуалів; ще інші зосередилися на собі, будуючи одне досконале життя за один раз через "мовчазне сидіння" та споглядання. Згідно з Чжу Сі, теоретиком дванадцятого сторіччя,

Якщо ми спробуємо налаштувати свідомість на стан, вільний від сумнівів, наш поступ буде полегшений, наче нестримний рух великої ріки... То налаштуймо наші свідомості на вшанування нашої доброчесної природи та продовжування наших студій. Питаймо себе щодня, чи були ми недбалими у своїх студіях і чи були ми слабкими щодо будь-чого, пов'язаного з нашою доброчесною природою... Якщо протягом року ми наполегливо чинитимемо в такий спосіб, як можемо ми не розвинутися?[292]

Чжу був людиною свого часу. Він відмовився від імперських посад і жив скромно, заробив собі репутацію від нуля викладанням у місцевій академії, писанням книжок і розсиланням листів із поясненням своїх ідей. Єдина його спроба вплинути на національну політику закінчилася вигнанням та засудженням праці його життя як "підробного навчання". Але з нагромаджуванням у тринадцятому сторіччі зовнішніх загроз і спробами чиновників Сун пов'язати їхню причину з освіченими людьми філософськи бездоганне та політично незагрозливе трактування Конфуція в працях Чжу почало видаватися досить корисним. Спочатку його теорії реабілітували, потім ввели до державних іспитів і зрештою зробили винятковим базисом для просування адміністративними щаблями. Мислення Чжу Сі стало ортодоксальним. "Від часу Чжу Сі ми знаємо, де наш Шлях, — щасливо проголосив один науковець близько 1400 року. — Більше немає потреби писати, нам лишилося тільки вправлятися"[293].

Чжу часто називають другим за впливовістю мислеником в китайській історії (після Конфуція, але перед Мао) — що залежно від кута зору критика був довершеним послідовником класиків або прирік Китай на стагнацію, самозадоволеність та тиранію. Але це надто сильно прославляє чи ганьбить Чжу. Подібно до всіх найбільших теоретиків, він просто давав епосі саме ті ідеї, що вона потребувала, а люди користалися ними так, як вважали за належне. Це найліпше видно з думок Чжу щодо родинних вартостей. На початок дванадцятого сторіччя буддизм, протофемінізм та економічне зростання змінили давніші ґендерні ролі. Багаті родини тепер часто дбали про освіту своїх доньок і давали їм більші посаги до шлюбу, відтак дружини дістали більше впливу в родині. А коли фінансове становище жінок поліпшилося, було запроваджено принцип, що доньки могли успадковувати майно так само, як сини. Навіть у найнезаможніших родинах виробництво текстилю на продаж давало жінкам змогу більше заробляти, що знову ж таки приводило до більших майнових прав.

Чоловічу відповідь дали багаті в дванадцятому сторіччі, коли Чжу був ще молодий. Було пропаговано жіночу цнотливість, подружню залежність та вимогу, аби жінки залишалися у внутрішній частині будинку (якщо їм конче треба було вийти, вони мали вдягати вуаль чи їх мали нести на занавішених ношах). Критики особливо нападали на вдів, що одружувалися вдруге й забирали майно в інші родини. На тринадцяте сторіччя, коли мислення Чжу Сі було реабілітовано, його доброчесний ідеал перестворення досконалих конфуційських родин почав видаватися корисною оболонкою, що надавала цим ідеям філософської форми. Відтак, коли чиновники в чотирнадцятому сторіччі почали згортати майнові закони, що сприяли жінкам, вони радісно оголосили, що це було во ім'я мислення Чжу Сі.

Не писання Чжу спричинили такі зміни в житті жінок. Вони були лише одним з напрямів ширшого реакційного настрою, що охопив не лише освічених державних службовців, а й людей, що навряд чи читали Чжу. Наприклад, за ці роки кардинально змінилися уявлення ремісників про жіночу красу. Давніше, у восьмому сторіччі, під час розквіту буддизму та протофемінізму, одним з найпопулярніших стилів керамічних статуеток був напрям, що його історики мистецтва негалантно називають "гладкі пані". За поширеною думкою, під впливом Ян Гуйфей, куртизанки, що її чари 755 року спонукали Ань Лушаня повстати, вони зображують жінок з комплекцією, гідною Рубенса, що роблять все, від танцю до гри в поло. І навпаки, у дванадцятому сторіччі художники портретували жінок зазвичай блідими й виснаженими. Вони догоджають чоловікам чи мляво сидять, чекаючи, поки чоловіки повернуться додому.

Можливо, тоненькі красуні сиділи, бо їм боліли ноги. Сумнозвісний звичай перев'язувати ноги — деформувати ноги маленьких дівчаток, туго зав'язуючи їх тканиною, закручуючи та ламаючи пальці ніг заради витончености, — почався, мабуть, близько 1100 року, за тридцять років до народження Чжу. Про це згадують кілька тогочасних поем, а невдовзі після 1148 року науковець зазначив, що "перев'язувати ноги жінкам почали недавно; про це не написано в жодній книжці з попередніх часів"[294].

Найраніші археологічні свідчення щодо перев'язування ніг походять з поховань Хуан Шен та пані Чжоу, жінок, що скинули ці смертельні навитки 1243 та 1274 року відповідно. В обох похованих жінок ноги були перев'язані стрічками тканини завдовжки у шість футів, до поховань було вкладено шовкові черевички та шкарпетки з гострими підігненими кінчиками. Скелет пані Чжоу досить добре зберігся, аби можна було побачити, що шкарпетки та сандалі пасували до її здеформованих ніг: вісім маленьких пальців були підігнуті під ступні, а великі пальці були загнуті вгору, аби манюсінькі ніжки можна було застромити у вузькі гостроносі черевички.

Китай дванадцятого сторіччя не винайшов змінювання жіночих ніг. Поліпшування жіночої ходи є, мабуть, чи не найуніверсальнішою манією (принаймні серед чоловіків). Проте страждання Хуан та Чжоу на порядки більші, ніж зазнали жінки в інших культурах. Ходіння на шпильках може спричинити пухлини; перев'язування ніг посадить вас в інвалідне крісло. Важко уявити собі, якого болю завдавала така практика — день у день, від колиски до могили. Того самого року, коли поховано пані Чжоу, було оприлюднено перший відомий критичний відгук про перев'язування ніг: "Маленьких дівчаток чотирьох чи п'яти років, що не зробили нічого поганого, примушують терпіти неймовірний біль і перев'язувати ноги, аби вони лишалися маленькими. Я не розумію, навіщо це"[295].

Справді, навіщо? А втім, перев'язування ніг ставало дедалі поширенішим і дедалі болючішим. Перев'язування тринадцятого сторіччя робило ноги тоншими; перев'язування сімнадцятого сторіччя фактично робило їх коротшими — пальці ніг підгинали у калічну кулю розірваних зв'язок та скручених сухожиль, відому під назвою "золотий лотос". На фотографії скалічених ніг останніх жертв двадцятого сторіччя важко дивитися[296].

Дорікати за це Чжу Сі було б надмірно. Його філософія не спричинила повороту китайської елітарної культури до консерватизму; радше культурний консерватизм спричинив успіх його ідей. Мислення Чжу Сі було лише найочевиднішим складником ширшого відгуку на військову поразку скорочення видатків та падання суспільного розвитку. Світ дванадцятого сторіччя став гірким, давнина ставала не так джерелом оновлення, як джерелом захисту, і на той час, коли 1274 року померла пані Чжоу, ренесансоподібного духу, що міг би посприяти всеохопному досліджуванню, катастрофічно бракувало.

Отже, чи можна стагнацією, а потім спадом суспільного розвитку після 1100 року пояснити, чому Кортес, а не Чжен пішов до Теночтитлана? Частково так. Можливо, цим можна пояснити, чому в дванадцятому та тринадцятому сторіччях не було великих дослідницьких подорожей. Але на 1405 рік, коли перший з Чженових Флотів-скарбниць вирушив з Нанкіна, східний суспільний розвиток знов стрімко зростав. Сам той факт, що Юнле далі посилав Чжена через Індійський океан, вказує на налаштування свідомости на дорогі витрати. Із початком піднесення суспільного розвитку інтелектуали п'ятнадцятого сторіччя почали шукати альтернатив мисленню Чжу Сі.

Блискучий Ван Янмін, наприклад, дуже старанно намагався дотримуватися правил Чжу. У 1490-і роки Ван провів, як радив Чжу, тиждень у спостеріганні бамбукового стебла, але замість осяяння дістав хворобу. Потім Ван мав щось на кшталт прозріння, доречного в успішному розширюваному суспільстві: він усвідомив, що кожен інтуїтивно знає правду й без років мовчазного сидіння та вивчання коментарів до Конфуція. Кожен може набути мудрости, просто якщо вийде назовні й щось зробить. Ван, людина слова, став новою людиною Відродження, на рівні найвидатніших генералів, чиновників, видавців стародавніх текстів та поетів. Його послідовники, що дедалі більше повставали проти мислення Чжу Сі, проголошували, що на вулицях повно мудреців, що кожен сам може вирішити, що є добро та зло, й що багатіти — то добре. Вони навіть захищали рівність жінок.

Рішення покласти край Чженовим подорожам було прийняте насправді не на тлі консервативного скорочення видатків, а на тлі експансії, новацій та викликів, що поставали й діставали гідну відповідь. Важко припустити, що жорсткий спрямований всередину настрій відітнув китайські досліджування в п'ятнадцятому сторіччі, тоді як динамічна культура Відродження штовхала європейців через моря. То в чім тоді причина?

Переваги ізоляції

 и вже бачили відповідь: це знову карти, а не хлопці повели Схід та Захід різними шляхами. Завдяки географії західнякам просто легше було дістатися Америк, ніж східнякам (рис. 8.9).

Найочевидніша географічна перевага європейців була фізичною: переважні вітри, розташовання островів і просто розмір Атлантичного та Тихого океанів полегшували їм життя. Із часом східноазійські дослідники напевне перетнули б Тихий океан, але за однакових інших умов вікінгам чи португальцям завжди було легше досягти Нового Світу, ніж китайцям чи японцям.

Звичайно, в житті інші умови рідко бувають однаковими, а в п'ятнадцятому сторіччі економічна та політична географії змовилися, аби збільшити переваги, що їх надала західній Європі географія фізична. Східний суспільний розвиток був значно вищий за західний, і завдяки таким людям, як Марко Поло, Захід про це знав. Це дало західнякам економічні спонуки прагнути дістатися Сходу та пробитися на найбагатші ринки на землі. У східняків, навпаки, не було стимулів іти на Захід. Вони були певні, що всі інші прийдуть до них.

Араби були розташовані дуже зручно, аби домінувати на західних відгалузках шовкового шляху та торгівельних маршрутах Індійського океану, тому протягом багатьох сторіч європейці на найдальших кінцях східно-західних артерій здебільшого залишалися вдома й обходилися крихтами, що венеційці збирали з арабських столів. Хрестові походи та монгольські напади почали міняти політичну карту, отже, полегшили європейцям завдання доступитися до Сходу. Жадоба почала перемагати лінощі та страх і потягла торгівців (особливо венеційців) через Червоне море до Індійського океану чи, як родину Поло, через степи.

Коли західноєвропейські держави почали рухатися до сильнопорядкового стану й інтенсифікували свої війни після Чорної Смерти, політична географія додала поштовх до економічного потягу. Володарі з біляатлантичної смуги несамовито прагнули купувати більше гармат і вичерпували звичайні способи збагачування (змушувати чиновників обкладати людей податками, грабувати юдеїв, спустошувати землі сусідів тощо). Вони були готові говорити з будь-ким, хто міг запропонувати нові джерела прибутків, навіть з непевними жадібними персонажами, що вешталися в портах.

Атлантичні королівства лежали на максимальній можливій відстані від маршрутів Червоного моря та шовкових шляхів, але різноманітні капітани, що вірили у свої чудові нові кораблі, пропонували в обмін на подарунки, позики та торгівельні монополії перетворити колишню географічну ізоляцію на перевагу. Вони знайдуть шлях на Схід через Атлантику. Дехто з них обіцяв попливти навколо південного кінця Африки до Індійського океану, уникнувши незграбного бізнесу та угод з венеційцями та мусульманами. Інші казали, що просто плистимуть на захід, аж поки обійдуть всю земну кулю й дістануться Сходу[297]. (Третій підхід, через Північний полюс, із очевидних причин видавався менш привабливим.)

Більшість європейців віддавали перевагу рухові на південь над рухом на захід, бо цілком слушно вважали, що треба дуже далеко плисти на захід, аби потрапити на Схід. Якщо в цій оповіді й є десь місце недолугим ідіотам, то воно, безперечно, належить Колумбові, що відкрив дорогу до Теночтитлану, бо колосально недооцінив дорогу навколо земної кулі й відмовлявся повірити, що його числа неправильні. І навпаки, якщо є місце для великих людей, воно має належати тверезим радникам імператорів Мін, що порахували кошти та виграші й припинили донкіхотські походи Чжена у 1430-і роки та "загубили" записи про них у 1470-і.

Часом трохи недолугости й не завадить, але насправді між недолугістю та здоровим глуздом великої відмінности немає, бо карти залишають хлопцям мало змоги робити щось інше, ніж вони робили. Коли 1403 року Юнле посів китайський трон, він мав поліпшити становище своєї нації в південній Азії. Посилати Чженові Флоти-скарбниці до Калікуту та Ормузу було дорогим способом досягти цього, але він себе виправдав. Проте посилати Чжена на схід у порожній океан було просто поза питанням, і не важить, скільки там могло бути зілля безсмертя. Завжди існувала можливість, що адміністратори Китаю п'ятнадцятого сторіччя зрештою припинять дорогі подорожі до Індійського океану, але можливости посилати флоти до Тихого океану не було ніколи. Економічна географія робила пошук ірраціональним.

Важко також уявити собі, як європейські мореплавці могли не потрапити до Америк досить скоро після того, як вони подалися до Атлантики в пошуках шляху до багатств Сходу. Колумб та його люди мусили мати серця  з дубу та нутрощі з заліза, аби стрибнути в невідоме, маючи вітер в спину, без гарантії знайти інший вітер, що приведе їх додому Але якби вони відступилися, в європейських портах було багато хоробрих людей, готових спробувати знову І якби королева Ізабела 1492 року не пристала на пропозицію Колумба, європейці не припинили би подорожувати на захід. Тоді або Колумб знайшов би підтримку деінде, або ми просто пам'ятали б іншого великого першовідкривача — можливо, Кабото чи португальця Педру Альвариша Кабрала, що 1500 року відкрив Бразилію, бо вона перекрила йому шлях до Індії.

Так само, скажімо, як коли землероби заступили мисливців-збирачів, а держави заступили села, карти зробили неминучим те, що шибайголови моряки з біляатлантичної смуги мали відкрити Америки радше раніше, ніж пізніше і, безперечно, раніше, ніж так само відчайдушні моряки з Південно-китайського моря.

А коли вже це відбулося, наслідки було великою мірою визначено наперед. Європейські мікроби, зброя та інституції були настільки могутніші за автохтонні американські, що тубільне населення та держави просто занепали. Якби Монтесума чи Кортес зробили інший вибір, перші конкістадори могли б померти на просяклих кров'ю вівтарях Теночтитлану, їхні серця могли б під пронизливі крики вирвати з живих тіл та запропонувати богам. Але все одно слідом за ними йшли інші конкістадори, що приносили віспу, гармати та плантації. Автохтонні американці мали не більше шансів протистояти європейському імперіялізмові, ніж автохтонні європейські мисливці-збирачі успішно чинити опір землеробам за сім чи вісім тисячоліть до того.

Географія грала велику роль і тоді, коли європейці обходили південну Африку та пливли до Індійського океану, але інакше. Тут європейці потрапляли до світу з вищим суспільним розвитком, стародавніми імперіями, давно усталеними торгівельними домами та власними смертельними хворобами. Відстань та кошти — фізична та економічна географія — обмежували європейські вторгнення так само, як подорожі до Америк. Перша португальська місія, що попливла навколо Африки до Індії 1498 року, складалася лише з чотирьох кораблів. Її провідник Васко да Ґама був ніхто, обраний в очікуванні неминучої поразки.

Да Ґама був великим капітаном, що пройшов шість тисяч миль відкритим морем, аби спіймати вітри, що привели його на південь від Африки, але він не був політиком. Він зробив майже все, аби виправдати недовіру людей. Його звичка викрадати та бити місцевих лоцманів ледве не призвела до катастрофи ще до того, як він полишив Африку, а коли постійно зневажувані гіди привели його до Індії, він образив індійських володарів Калікуту припущенням, що вони християни. Далі він образив їх, запропонувавши мізерні подарунки, а коли нарешті дістав вантаж з прянощів та коштовного каміння, зігнорував усі поради й наразився на супротивні вітри. Майже половину його екіпажу забрав Індійський океан, а тих, що вижили, понівечила цинга.

Попри всі грубі помилки Васко да Ґама все одно збагатив себе та свого короля, бо прибуток від азійських прянощів перевищив 100 відсотків. Десятки португальських кораблів пішли його шляхом, використовуючи свою єдину перевагу — вогнепальну зброю. Маневруючи залежно від обставин між торгівлею, залякуванням та стріляниною, португальці виявили, що пістоль є найкращим засобом укладання угод. Вони захопили порти уздовж індійського берега, перетворили їх на торгівельні анклави (чи піратські лігва залежно від того, хто про це розповідає) й доправляли звідти до Португалії перець.

Португальських кораблів було так мало, що вони нагадували радше москітів, що дзижчали навколо великих королівств Індійського океану, ніж конкістадорів. Проте після десь десятьох років їхніх укусів султани та королі Туреччини, Єгипту, Ґуджарату та Калікуту, підбурювані Венецією, вирішили покласти цьому край. 1509 року вони зібрали понад сто кораблів, захопили біля індійського берега вісімнадцять португальських військових кораблів і замкнули коло з наміром таранити їх та брати на абордаж. Португальці потрощили їх на дрібні уламки.

Так само, як османи на Балканах на сторіччя раніше, володарі всіх країн навколо Індійського океану кинулися копіювати європейську зброю, але швидко дізналися, що на те, аби відбитися від португальців, самих гармат мало. Треба було запозичити цілу мілітарну систему й перетворити суспільний порядок, аби звільнити місце для військовиків нового типу. В південній Азії шістнадцятого сторіччя це виявилося так само важкою справою, як за три тисячі років до того, коли королі західного осередку намагалися задаптувати своє військо до колісниць. Володарі, що рухалися надто повільно, мусили відкривати шаленим нападникам порт за портом, а 1510 року португальці залякали султана Малакки, що контролював протоки до самих Островів прянощів, і дістали від нього торгівельні права. Коли султан знову відчув, що має хребта, й викинув їх геть, португальці захопили його місто. Томе Піреш, перший португальський губернатор Малакки, написав: "Той, хто володарює в Малаці, тримає руку на горлі Венеції".

1521

  не лише Венеції. Піреш пише:

Китай — важлива, гарна й дуже багата країна, і, як видається, губернатор малакки не потребуватиме надто великої сили, аби в ній запанувати, бо люди там дуже слабкі й їх легко подолати. Важливі особи, що часто там бували, також кажуть, що губернатор індії, якщо візьме малакку, міг би десятьма кораблями захопити все китайське узбережжя.[298]

У надсприятливі роки початку шістнадцятого сторіччя авантурникам, що перетинали Атлантичний океан та обходили Африку, видавалося можливим майже все. Чому просто не взяту гору над Сходом, як вони вже туди дісталися? Тому 1517 року португальський король вирішив перевірити Пірешову теорію й відрядив його до Ґуанчжоу запропонувати мир та торгівлю з Піднебесним королівством. На жаль, Піреш був майже таким дипломатом, як да Ґама, і почалося трирічне вкидання шайби, коли Піреш вимагав зустрічі з імператором, а місцеві чиновники змушували його чекати. Нарешті Піреш дістав своє 1521 року, того самого року, коли Кортес вдерся до Теночтитлану.

Однак з Пірешом все сталося не так, як із Кортесом. Приїхавши до Пекіна, Піреш мусив ще кілька тижнів чекати авдієнції, що зрештою відбулася катастрофічно погано. Поки Піреш вів перемови, від султана Малакки прийшов лист зі звинуваченням португальського посланця в тім, що той вкрав його трон. Потім надійшли листи від чиновників, що їх Піреш образив у Ґуанчжоу, зі звинуваченнями його в канібалізмі та шпіонажі. Потім, у найгірший з усіх можливих моментів, китайський імператор раптово помер. Під вир звинувачень та контрзвинувачень Пірешову команду закували в залізо.

Що сталося з Пірешом, залишилося неясним. В одному листі від моряка, заарештованого разом із ним, сказано, що він помер в тюрмі, але з іншої розповіді випливає, що його заслали на село, де через двадцять років португальський священик зустрів його доньку. Священик наполягав на тім, щоб дівчина довела свою ідентичність, прочитавши "Отче наш" португальською мовою. Вона розповіла, що Піреш дожив до старости з багатою китайською дружиною й помер зовсім недавно. А втім, найімовірніше, Піреша спіткала така сама доля, як і решту учасників посольства. Спочатку їх виставили на публіку й прилюдно принижували, потім стратили та розчленували. Пеніса кожного з чоловіків відітнули й запхали йому до рота, потім частини тіл понастромляли на кілки навколо Ґуанчжоу.

Хоч би яка була його доля, Піреш у тяжкий спосіб дізнався, що попри всю свою зброю європейці й досі мало що важили тут, у справжньому центрі світу. Вони знищили ацтеків і пострілами проклали собі шлях на ринки Тихого океану, але на те, аби вразити охоронців воріт Піднебесного королівства, цього було замало. Східний суспільний розвиток все ще значно випереджав західний, і попри європейське Відродження, моряків та зброю 1521 року ще мало що вказувало на можливість суттєвого вужчання розриву між Сходом та Заходом. Мало минути ще три сторіччя, поки стало ясно, яку саме відмінність спричинило те, що Кортес, а не Чжен спалив Теночтитлан.

9 Захід наздоганяє

Приплив

 риплив підносить всі човни»[299], — сказав Президент Джон Кенеді. Саме так все відбувалося між 1500 та 1800 роками, коли протягом трьох сторіч суспільний розвиток підіймався вгору і на Сході, і на Заході (рис. 9.1). Близько 1700 року обидва наштовхнулися на тверду стелю близько сорока трьох балів, близько 1750 року обидва її проминули.

Кенеді вимовив свою знамениту фразу в Гебер Спрингз, штат Арканзас, у промові з нагоди відкриття нової греблі. Критики вважали цей проект найгіршим способом витрачання грошей. Звичайно, казали вони, приплив із прислів'я підносить всі човни, але деяких він підносить швидше, ніж інших. І знов між 1500 та 1800 роками все було саме так. Східний суспільний розвиток зріс на чверть, тоді як західний більшав удвічі швидше. 1773 року (чи, в розумних межах похибки, десь між 1750 та 1800 роками) західний розвиток перевищив східний, поклавши край добі Сходу, що тривала дванадцять сторіч.

Історики завзято сперечаються щодо того, чому глобальний приплив після 1500 року підіймався так швидко й чому західний човен виявив особливу здатність триматися на воді. У цьому розділі я обґрунтовую, що ці два питання пов'язані й, якщо їх розглядати в належному контексті довготривалої саги суспільного розвитку, відповіді вже не видаватимуться аж такими загадковими.

Миші в клуні

 инуло чимало часу, поки забулося враження від Пірешової діяльности. Аж до 1557 року китайські посадовці впритул не помічали португальських торгівців, що отаборилися в Макао (рис. 9.2), і хоча до 1570 року інші португальські торгівці запровадили торгівельні пункти уздовж азійських берегів аж до Нагасакі в Японії, їх було мізерно мало. В очах більшости західняків землі Сходу залишалися просто магічними іменами, в очах більшости східняків Португалія не була навіть іменем.

В шістнадцятому сторіччі звичайні мешканці Сходу відчули присутність європейських авантурників здебільшого через надзвичайні рослини, що вони привозили з Нового Світу, — кукурудзу, картоплю, солодку картоплю, арахіс. Вони росли там, де більше нічого рости не могло, виживали за будь-якої погоди й чудово допомагали гладшати землеробам та їхнім тваринам. Упродовж шістнадцятого сторіччя ними засадили мільйони акрів від Ірландії до Хуанхе.

Схоже, ці рослини поширилися саме вчасно. Шістнадцяте сторіччя було золотим віком і східної, і західної культур. У 1590-і роки (на загальну думку, особливо добре десятиріччя) лондонці мали змогу подивитися нові драми, як-от Шекспірових Генриха V, Юлія Цезаря та Гамлета, чи прочитати недорогі релігійні трактати, як-от Книгу мучеників Джона Фокса, тисячами надруковані на нових друкувальних пресах і оздоблені дереворитами страт справжніх вірян. З іншого боку Євразії пекінці могли слухати двадцятичотиригодинну Піонову альтанку Тан Сяньцзу, що й досі є найвідвідуванішою китайською традиційною оперою, чи читати Подорож на Захід (оповідь на сто розділів про Мавпу, Свиню та шрекоподібного велетня на ім'я Фраєр Сенд, що у сьомому сторіччі йшли до Індії слідом за ченцем, що шукав буддійські сутри, й щораз рятували його від незліченних небезпек).

Але за блискучим фасадом не так все було й добре. Чорна Смерть забрала третину чи й навіть більше людей з обох осередків, від 1350 року протягом приблизно сторіччя повторні сплески хвороби тримали кількість населення на низькому рівні. Втім від 1450 до 1600 року число голодних ротів в кожному з осередків зросло десь удвічі. 1608 року китайський науковець писав: "Населення зросло так сильно, що історичних паралелей до того майже немає"[300]. У далекій від Китаю Франції спостерігачі також відзначали, що люди множилися, за прислів'ям, "як миші в клуні"[301].

Страх завжди був рушієм суспільного розвитку. Більше дітей означало поділ поля на більше число ділянок чи більше спадкоємців, залишених без нічого, і в будь-якому разі більше клопоту. Землероби частіше виполювали бур'яни й угноювали поля, загачували струмки, копали криниці чи ткали та намагалися продавати більше вбрання. Дехто оселявся на гірших землях, вичавлюючи вбоге життя з пагорбів, каміння та піску, що на них їхні батьки навіть і не подивилися б. Інші полишали густонаселені осередки й ішли до дикого малонаселеного прикордоння. Але навіть коли вони вирощували диво-рослини з Нового Світу, ніколи не було чим особливо торгувати.

П'ятнадцяте сторіччя, коли робочої сили було мало, а землі вдосталь, поступово відходило в закапелки пам'яті: щасливі дні, яловичина та пиво, свинина та вино. Тоді, в минулому, казав 1609 року префект провінції недалеко від Пекіна, все було ліпше: "Кожна родина була самодостатньою, мала свій будинок, аби жити, землю, аби її культивувати, пагорби, де брати дрова, сади та городи, аби вирощувати фрукти та городину"[302]. Але тепер "дев'ятеро з десятьох стали злиднями... Жадоба не знає меж... От лихо!" Германський мандрівник 1550 року пише пряміше: "Раніше в селянських хатах харчувалися інакше. Тоді було досить м'яса та харчів"[303]. Але тепер "все справді змінилося... найзаможніші селяни харчуються майже гірше, ніж сезонні робітники та найманці минулих часів".

В англійській казці Дика Вітингтона (що походить від шістнадцятого сторіччя так само, як багато таких оповідей) бідний хлопчик та його кіт ідуть з села до Лондона і їм там добре, але в реальному світі багато мільйонів голодних людей, що поринули до міст, просто потрапили з вогню в полум'я. Рисунок 9.3 показує, як змінювалася після 1350 року реальна заробітна платня мешканців міст (тобто здатність споживачів придбати основні товари з поправкою на інфляцію). Графіка створено на підставі болісної детективної праці істориків економіки, що розшифровували заплутані записи, занотовані вавилонською сумішшю мов і в термінах ще складнішої плутанини одиниць. Європейські архіви до чотирнадцятого сторіччя не містять даних, що надаються до достатньо точного розрахунку прибутків, а Китай не має таких даних аж до початку вісімнадцятого сторіччя. Але попри прогалини в даних та безліч взаємоперетинних кривих принаймні західна тенденція очевидна. Заробітна платня скрізь, де є дані, приблизно подвоювалася протягом сторіччя після Чорної Смерти, потім, із відтворюванням населення, здебільшого меншала до передхворобних рівнів. Флорентійці, що в 1420-і роки тягали каміння та зводили баню собору Брунелескі, харчувалися м'ясом, сиром та оливками; ті, що 1504 року тягли до призначеного місця Мікеланджелового Давида, мусили задовольнятися хлібом. Сторіччям пізніше їхні праправнуки тішилися, коли мали хоча б хліб.

Натоді Євразією з кінця в кінець поширювався голод. Поганий врожай, погана порада щодо землеробства чи просто невдалі дії могли перетворити незаможні родини на нужденні (в Китаї це зводило раціон до полови, бобових стручків, деревної кори та бур'янів, у Європі — до капусних качанів, бур'яну та трави). Низка лих могла штовхнути тисячі людей на дороги в пошуках харчів, а найслабших приректи на голодування. Можливо, невипадково в первісних версіях найдавніших європейських народних казок (як-от Дика Вітингтона) оповідачі-селяни мріяли не про золоті яйця та магічні бобові стручки, а про звичайні яйця та боби. Все, чого вони просили в казкових фей, стосувалося повного шлунку.

І на Сході, і на Заході ставлення середньої верстви до волоцюг та старців постійно жорсткішало, їх запроторювали до нічліжок та тюрем, виштовхували до прикордоння чи віддавали в рабство. Звичайно, це було безсердечно, але люди, чиє становище було трохи ліпшим, відчували, що мають досить своїх негараздів, аби перейматися ще кимось. 1545 року, у тяжкий час, один джентльмен в дельті Янцзи завважив, що "постраждалих [тобто найзлиденніших] звільняли від сплати податків"[304], але "заможних так притискали, що вони також ставали майже злидарями". Дітям колись респектабельних родин в обличчя дивилася перспектива низхідного руху суспільними щаблями.

Сини шляхти знайшли нові способи боротьби за багатство та владу в цьому жорсткішому світі, лякаючи консерваторів своєю зневагою до традицій. "Вбрання та капелюхи рідкісних стилів поступово зношуються, — з тривогою писав китайський чиновник, — і дехто навіть стає торгівцем!"[305] Що ще гірше, як писав його колега, навіть шановані колись родини

несамовито прагнуть багатства та високих посад... Дістаючи втіху від нагромаджування звинувачень, вони вживають владу, аби так сильно протискати свої справи, що стало неможливо відрізнити криве від прямого. Сприяючи розкошам та витонченому стилеві, вони скрізь тиняються у білому шовковому вбранні й тягнуть його за собою так, що неможливо відрізнити шляхетну особу від простолюду.[306]

Державна служба Китаю стала особливо гарячою цариною. Шереги шляхти розбухали, кількість адміністративних посад лишалася тою самою. Терниста брама навчання вужчала, й багатії знаходили способи зробити багатство вагомішим, ніж освіченість. Один провінційний посадовець скаржився, що "незаможних науковців, що сподівалися дістати місце [через іспити], чиновники відкидали, наче то були голодні біженці"[307].

Навіть для королів, на самому вершечку піраміди, це були напружені часи. Теоретично більшання населення корисне для державців — більше платників податків, більше потенційних солдатів. Але на практиці все було не так просто. Загнані в куток, голодні селяни могли повстати замість платити податки, а роздрібнені й пересварені феодали часто з ними погоджувалися. (Кандидати на китайську державну службу, що не подужали скласти іспити, виробили особливу манеру знов виринати на поверхню в ролі повстанців.)

Проблема була стара, як саме королівство, й більшість королів шістнадцятого сторіччя вибирали старі розв'язки, централізацію та експансію. Японія була, мабуть, екстремальним випадком. Там політичне керівництво розпалося вже в п'ятнадцятому сторіччі, і села, буддійські храми й навіть окремі міські квартали встановлювали власні уряди та наймали крутих хлопців захищати себе чи грабувати сусідів[308]. У шістнадцятому сторіччі зростання населення спричинило шалене змагання за ресурси, з-поміж багатьох маленьких лордів поступово поставали кілька великих. Перша португальська зброя опинилася в Японії 1543 року (на ціле покоління раніше, ніж самі португальці), а в 1560-і роки японські ремісники вже робили чудові власні мушкети, саме вчасно, аби допомогти вжевеликим лордам, що могли дозволити собі озброїти своїх послідовників і стати ще більшими. 1582 року єдиний провідник Тойотомі Хідейосі зробився сеґуном практично усього архіпелагу.

Хідейосі умовив своїх розсварених земляків скласти зброю, пообіцявши перетопити її на цвяхи та прогоничі для найбільшої в світі статуї Будди, вдвічі більшої за Статую Свободи. За це належалося, як він пояснив, "дістати винагороду не лише в цьому житті, а й у наступному"[309]. (На християнського місіонера це не справило враження. За його записами, Хідейосі був "неймовірно хитрий та підступний. Він позбавив людей зброї під приводом релігійного благочестя"[310].)

Хоч би які були релігійні наміри Хідейосі, роззброївши людей він зробив величезний крок до централізації держави, значно полегшив завдання переліку людей, міряння землі та розподілу податкових та військових обов'язків. На 1587 рік, згідно з його листом до дружини, Хідейосі бачив розв'язок усіх своїх проблем у експансії й вирішив завоювати Китай. Через п'ять років його армія — десь чверть мільйона вояків, озброєних найновішими мушкетами, — зійшла на берег в Кореї й змела все на своєму шляху.

Він побачив Китайську імперію глибоко поділеною попри переваги експансії. Дехто з імператорів Мін так само, як Хідейосі в Японії, ретельно ревізував хиткі фінанси та розширював імперію. Вони замовляли нові переписи, намагалися з'ясувати, хто заборгував податки й за що, замість складних трудових обов'язків та внесків зерном, вводили прості виплати сріблом. Проте державні службовці здебільшого уникали усього цього галасу та гніву. Вони казали, що, згідно з багатовіковими традиціями, державці тихо (й недорого) сиділи в центрі й подавали моральний приклад. Вони не вели війн і, поза сумнівом, не вичавлювали грошей з земельної шляхти, тих самих родин, що з них походили самі чиновники. Переписи та реєстри, гордість та радість Хідейосі, можна було безпечно зігнорувати. Що з того, що одна префектура в долині Янцзи 1492 року подала точнісінько таку саму кількість мешканців, як за вісімдесят років до того? Династія, за твердженням науковців, буде тривати десять тисяч років незалежно від того, рахує вона людей чи ні.

Активні імператори борсалися в бюрократичному болоті. Часом наслідки були комічними, як коли імператор Чженде 1517 року наполіг на тім, щоб самому повести армію проти монголів, а посадовець, відповідальний за Велику китайську стіну, відмовився відчинити браму й пропустити його, бо імператори належали до Пекіна. Часом все було не так кумедно, зокрема коли Чженде наказав за впертість шмагати батогами своїх найвищих посадовців і кількох під час виконування покари було вбито.

Далеко не всі імператори мали енергію Чженде, і, замість зайнятися адміністративними та земельними справами, більшість толерували заникання податкових реєстрів. За браком грошей вони зупинили виплати військовикам (1569 року заступник військового міністра визнав, що зміг знайти у своїх списках лише чверть армії). Платити монголам було дешевше, ніж воювати з ними.

Імператори припинили також виплати флотові, навіть попри те, що, за припущенням, він мав протидіяти величезному чорному ринкові, що утворився після того, як у чотирнадцятому сторіччі Хун'у заборонив приватну морську торгівлю. Китайські, японські та португальські контрабандисти чинили прибуткові оборудки по всім узбережжі, купували найновіші мушкети, діяли як пірати й легко долали недофінансовану берегову охорону, що намагалася їх перехопити. І це лише якщо намагалася, бо хабарі від контрабандистів становили більшу частину побічних прибутків берегових охоронців.

Китайське узбережжя дедалі більше нагадувало щось на кшталт телевізійних вистав про поліцію, як-от Дріт, коли брудні гроші розмивають відмінність між запеклими злочинцями, місцевими знаменитостями та тіньовими політиками. Один чесний, але наївний губернатор дізнався про це у тяжкий спосіб, коли фактично дотримався правил і покарав банду контрабандистів попри те, що племінником одного з них був суддя. Натягнення належних ниточок призвело до того, що губернатор став мішенню звинувачень і вчинив самогубство, коли імператор видав наказ про його арешт.

У 1550-і роки уряд фактично втратив контроль над узбережжям. Контрабандисти перетворилися на піратських королів, контролювали двадцять міст і навіть погрожували пограбувати королівські поховання в Нанкіні. Зрештою, аби їх подолати, знадобився цілий гурт посадовців, що були тонкими й водночас непідкупними політиками. Силами прихованого загону з трьох тисяч мушкетерів (відомого як армія Ци за Ци Цзіґуаном, найвідомішим із цих недоторканних) реформатори вели тіньову війну, часом з офіційною підтримкою, часом без неї. Фінансував їх префект Янчжоу, що таємно спрямовував до них гроші, вичавлені з оподатковування місцевої еліти. Армія Ци продемонструвала, що, коли на то була воля, імперія все ще могла подолати тих, хто кидав їй виклик, а успіх армії Ци посприяв (короткому) періодові реформ. На півночі Ци зреволюціював захист Великої китайської стіни, збудував кам'яні вежі[311], поставив у них сторожі з досвідчених мушкетерів і змонтував гармати на візках, подібно до пересувних фортів, що сторіччям раніше використали угорці проти османів.

У 1570-і роки Великий секретар Чжан Чжучжен, мабуть, найздібніший адміністратор в китайській історії, оновив податкового кодекса, зібрав борги та змодернізував армію. Він підтримував яскравих молодих людей, як-от Ци, й особисто дбав про освіту молодого імператора Ваньлі. Скарбницю було наповнено, армію відроджено, але 1582 року, після смерти Чжана, чиновники все повернули назад. Чжана Чжучжена було посмертно зганьблено, його прибічників піддано репресіям. Поважний Ци помер самотнім у злиднях, його покинула навіть дружина.

Імператор Ваньлі, що по смерти свого великого міністра був позбавлений змоги навіть поворухнутися, втратив терпець і 1589 року застрайкував. Він занурився у світ своїх забаганок, витрачав шалені гроші на одяг і так погладшав, що потребував допомоги, аби встати з місця. Протягом двадцяти п'яти років він відмовлявся давати імператорські авдієнції, полишаючи міністрів та послів вклонятися порожньому тронові. Ніхто нічого не робив. Чиновників не наймали на роботу й не просували. На 1612 рік половина посад в імперії були вакантними, а суди мали багаторічні портфелі нерозглянутих справ.

Не дивно, що Хідейосі 1592 року сподівався дістати легку перемогу. Але чи то через його помилки, пов'язані з морськими новаціями корейців, чи то через навпрочуд вдалі дії китайської армії (особливо артилерії, що створив Ци) японський напад провалився. Деякі історики вважають, що Хідейосі все одно завоював би Китай, якби 1598 року не помер. Але, позаяк це сталося, генерали Хідейосі негайно відмовилися від експансії. Вони полишили Корею, поквапилися додому й взялися до серйозної справи — воювати одне з одним. Ваньлі та його чиновництво взялися до своєї серйозної справи — майже нічого не робити.

Після 1600 року владоможці східного осередку дійшли мовчазної згоди, що чиновники мають рацію: централізація та експансія не дають розв'язків їхніх проблем. Степове прикордоння далі загрожувало Китаєві, а європейські пірати/торгівці далі створювали проблеми в південно-східній Азії. Проте Японія відчувала так мало загроз, що — єдиний випадок у світовій історії — фактично припинила вживання вогнепальної зброї, а її високомайстерні зброярі повернулися до виробляння мечів (завважмо, не лемешів). Однак на Заході таких розкошів ніхто не мав.

Корона імперії

  певному сенсі, в шістнадцятому сторіччі західний та східний осередки були дуже схожі. У традиційних центрах кожного з них домінували великі імперії (на Сході — Китай династії Мін в долинах Янцзи та Хуанхе, на Заході — турки османи у східному Середземномор'ї), а навколо їхніх кордонів розквітали менші комерційно активні держави (на Сході — в Японії та південно-східній Азії, на Заході — у західній Європі). Але на цьому подібність вичерпується. На відміну від суперечок, що точилися в Китаї Мін, ані османські султани, ані їхні чиновники ніколи не піддавали сумнівові те, що експансія була розв'язком їхніх проблем. Після османського завоювання 1453 року населення Константинополя поменшало до п'ятдесяти тисяч людей, але, щойно ставши знову столицею великої імперії, місто одразу почало відроджуватися. На 1600 рік воно мало вже чотириста тисяч мешканців, що потребували на харчування, так само як Рим багато сторіч тому, плодів цілого Середземномор'я. І так само, як римські сенатори, турецькі султани вважали, що завойовування було найкращим способом забезпечити обіди всім цим людям.

Султани вели складний танок, стоячи однією ногою в західному осередку, а другою — в степах. Це був секрет їхнього успіху. 1527 року султан Сулейман порахував, що його армія мала 75 000 душ кавалерії, здебільшого традиційних кочівних лучників-аристократів, та 28 000 душ яничарів, християнських рабів, вишколених на мушкетерів та підтримуваних артилерією. Аби задовольнити вершників, султани поділили завойовані землі на феоди; аби задовольнити яничарів, тобто платити їм все і вчасно, султани вели описи земель, що вразили б і самого Хідейосі, й спромоглися до останньої монети давати раду готівковим потокам.

Все це вимагало доброї організації, і бюрократичний апарат, що постійно більшав, залучав найкращих і найяскравіших людей імперії, а султани водночас вправно грали на конкуренції інтересів різних груп. У п'ятнадцятому сторіччі вони часто сприяли яничарам, централізували уряд та підтримували космополітичну культуру; у шістнадцятому вони спиралися на аристократію, передавали владу у спадщину та заохочували іслам. Ще важливішим, ніж ці спритні оборудки, був грабунок, що грав роль універсального палива. Османи потребували війни й зазвичай перемагали.

Найжорсткіші випробування випали на долю східних кордонів. Роками їм протистояли стихійні бунти в Анатолії (рис. 9.4), де бойовики Червоноголових шиїтів[312] ганьбили їх як злочинних сунітських деспотів. Виразка стала септичною, коли перський шах 1501 року проголосив себе нащадком Алі. Виклик шиїтів зібрав навколо себе голодних, злиденних та знедолених з цілої імперії, чий страшний гнів вражав навіть загартованих солдатів. "Вони нищили всіх — чоловіків, жінок, дітей і навіть котів та курчат"[313], — писав про бунтівників один офіцер. Турецький султан змусив своїх богословів проголосити шиїтів єретиками, і шістнадцяте сторіччя поклало початок джихадам.

Високоякісна вогнепальна зброя посилила османів. Так і не здолавши Персію цілковито, вони тим не менш завжди могли змусити її поводитися тихо й не заважати їм рухатися на південний захід, де 1517 року вони захопили найбільшу принаду — Єгипет. Вперше після арабської навали дев'ятсотрічної давнини голодні константинопольці дістали гарантований доступ до хлібного кошика на Нілі.

Проте так само, як усі завойовники починаючи від асирійців, османи виявили, що виграш однієї війни означає початок іншої. Аби відновити торгівлю зерном між Єгиптом та Константинополем, їм довелося збудувати флот, що мав захищати їхні кораблі, але перемоги над несамовитими середземноморськими піратами (і мусульманами, і християнами) лише повели флот далі на захід. На 1560-і роки турки вже контролювали все північноафриканське узбережжя й воювали з західноєвропейськими флотами. Турецькі армії пробилися також далеко вглиб Європи. 1526 року вони взяли гору над шаленими угорцями, вбили їхнього короля й багатьох аристократів.

1529 року султан Сулейман отаборився біля Відня. Він не спромігся взяти місто, але облога настрашила християн перспективою, що османи незабаром проковтнуть усю Європу. "Думка про наслідки [великої війни] змушує мене тремтіти"[314], — писав додому посол у Константинополі.

На їхньому боці величезне багатство їхньої імперії, незаймані ресурси, досвід та практика володіння зброєю, ветерани-вояки, безперервна низка перемог... У нас порожня скарбниця, звичка до розкошів, вичерпані ресурси, зламаний дух... і, що найгірше, ворог призвичаєний до перемоги, а ми — до поразки. Чи можна мати сумнів щодо того, якими будуть наслідки?

Проте деякі європейці мали сумнів, зокрема Карл V Він був патріярхом родини Габсбургів, одного з кількох надбагатих кланів, що претендували на домінування в центральній Європі від часів Чорної Смерти. Завдяки розумній низці шлюбів і майже надприродно сприятливому часу смерти їхніх родичів через шлюб Габсбурги посіли трони від Дунаю до Атлантики, і 1516 року Карлові до рук потрапила вся спадщина — Австрія, частини Німеччини та теперішньої Чеської Республіки, південна Італія, Іспанія та теперішні Бельгія та Голландія. Його численні корони забезпечили йому доступ до найкращих європейських вояків, найбагатших міст, провідних фінансистів, а 1518 року германські князі обрали його ще й імператором Священної римської імперії. Ця особлива корона, дивна реліквія безладних європейських Середніх Віків, була неоднозначним благословенням. Згідно з уславленою Вольтеровою заувагою 1750-х років, Священна Римська імперія "не була ані священною, ані римською, ані імперією"[315]. Давати раду її пересвареним князям зазвичай коштувало більше, ніж був вартий сам трон, але все одно той, хто сидів на імперському троні, був, у принципі, спадкоємцем Шарлеманя, а це чимало важило у змаганні Європи з Туреччиною.

Багато спостерігачів передбачали лише два можливих шляхи для західної Європи: ісламське завоювання чи підпорядкування Габсбургам, бо ніхто, крім них, не мав досить сили, аби зупинити турків. Канцлер Карла у листі до імператора від 1519 року підсумував: "Бог був до вас дуже милостивий. Він підніс вас над усіма королями та князями християнського світу й дав владу, якої не мав жоден суверен після вашого предка Шарлеманя. Він спрямував вас на шлях до світової монархії, до об'єднання християнського світу під орудою єдиного пастиря"[316].

Якби чи посол, чи канцлер був правий, західна Європа почала б уподібнюватися до решти світових осередкових регіонів, де домінувала велика суходільна імперія. Проте ідея бути підлеглими пасторові так стривожила християнських королів та князів, що дехто з них почав випереджальні війни проти Карла, аби таку можливість відвернути. Франція навіть уклала угоду з османами проти Габсбургів, і 1542 року спільний французько-турецький флот бомбував Французьку Рив'єру (що тоді перебувала під контролем Карла). Звичайно, все це спонукало Карла ще наполегливіше домагатися права бути пастирем християнського світу.

Карл та його син Філіп II витратили більшу частину свого тривалого королювання[317] на війни з християнами, а не з мусульманами, але, замість перетворити західну Європу на суходільну імперію, їхня боротьба роздерла Європу на шматки, поглибила старі поділи та створила нові. До прикладу, коли німецький чернець Мартин Лютер на Геловін 1517 року прибив цвяхами до дверей Вітенберзької Замкової церкви дев'яносто п'ять тез щодо християнських практик, він не зробив нічого надзвичайного; це був традиційний спосіб оприлюднювати теологічні дебати (порівняно з багатьма критиками церкви після часів Чорної Смерти, Лютер був дуже поміркований). Але заряджена атмосфера перетворила його релігійний протест на політичний та суспільний землетрус, що його сучасники Лютера зазвичай порівнювали з турецьким шиїто-сунітським поділом.

Лютер сподівався, що Карл його підтримає, але Карл вважав, що пасти християнський світ треба в межах однієї церкви, неподільної. "Один чернець напевне помиляється, якщо протистоїть думці цілого християнства, — сказав він Лютерові. — Я сповнений рішучости спрямувати на це мої королівства та домініони, моїх друзів, моє тіло, мою кров, моє життя, мою душу"[318]. Він так і зробив. Проте коли ціла Європа взялася до зброї за чи проти Габсбургів, заперечення відмінностей всередині християнства мало катастрофічні наслідки. Часом з принципових мотивів, часом через вузькі переваги, а часом просто через непорозуміння мільйони християн зреклися римської церкви. Протестанти та католики вбивали одні одних; протестанти вбивали інших протестантів. Тлумачення тез множилися. Деякі протестанти проголошували Друге Пришестя, вільне кохання чи комунізм. Багато хто мав жахливий кривавий кінець. І всі разом, із бурхливими чи тихими протестами, зробили завдання Габсбургів важчим — і дорожчим.

Люди, що вірять, що їхні вороги є агентами Антихриста, рідко йдуть на компроміс, отже, маленькі конфлікти переростали у великі, великі ніяк не завершувалися, а витрати більшали по спіралі. Зрештою Габсбурги вичерпали свої можливості: вони просто не могли собі дозволити об'єднати західну Європу.

Карл, зламаний цією боротьбою, у 1555-1556 роках відмовився від своїх численних тронів і поділив їх між кузеном, що дістав Австрію та Священну Римську імперію, та Філіпом, що дістав Іспанію та інші західні землі. Це був дотепний хід: зробивши домініон Габсбургів синонімом іспанського домініону, Філіп міг сформувати адміністрацію й зосередитися на найважливішому — грошах.

Протягом сорока років Філіп працював як Геракл над реформою фінансів Габсбургів. Він був дивним чоловіком, проводив на диво багато годин у спеціяльно збудованих офісах поза Мадридом, але завжди був надто зайнятий, аби фактично відвідати свої володіння. Але попри те, що він рахував та оподатковував своїх підданих із таким самим ентузіязмом, як Хідейосі, збільшував прибутки та гучно переміг Францію та Туреччину, остаточна перемога, що об'єднала б західну Європу, так і не наблизилася. Що жорсткіше визискували податки, то більше накопичувалося проблем. Філіпові підданці, що множилися, як миші в клуні, чинили дедалі сильніший опір, бо борсалися між голодом та державою й бачили, що їхні податки витрачали на війни в далеких країнах з народами, що про них вони нічого не знали.

У 1560-і роки Філіп навіть спромігся заштовхнути Бога та Мамону в один табір. Зазвичай флегматичні голландські бюргери почали трощити вівтарі та оскверняти церкви, коли Габсбурги переслідували їх за протестантські погляди та обтяжували дедалі важчим тягарем податків. Про те, аби полишити багаті Нідерланди гнізду кальвіністів, не можна було й думати, отже, Філіп послав туди військо, але лише на те, аби голландці створили своє власне. Філіп вигравав битви, але не міг виграти війну. Голландці не погоджувалися платити Габсбургам нові податки, але, коли на кону була їхня віра, вони готові були витратити будь-які гроші та покласти будь-яку кількість життів, аби її захистити. Близько 1580-х років війна вже коштувала Філіпові більше цілого прибутку імперії. Він не міг перемогти й не міг дозволити собі програти, тому позичав дедалі більше грошей в італійських фінансистів. Досягши точки, коли він не міг платити ані своєму війську, ані кредиторам, він проголосив банкрутство; потім робив це знов і знов. Його вояки, що не отримували платні, повстали, почали грабувати на своє утримання, і його кредитоспроможність різко впала. Іспанія не зазнала остаточної поразки до 1639 року (на морі) та 1643 (на суходолі), але, коли 1598 року Філіп помер, імперія вже фактично була руїною, бо її борги в п'ятнадцять разів перевищували річний прибуток.

Перш ніж західноєвропейська суходільна імперія знов почала видаватися можливою, мало минути два сторіччя, а на той час інші західні європейці заходилися втілювати промислову революцію, що перетворювала весь світ. Якби Габсбурги чи турки в шістнадцятому сторіччі об'єднали Європу, ця промислова революція могла б і не відбутися. Можливо, Карл та Філіп, що не спромоглися об'єднати західну Європу, чи осман Сулейман, що не зміг західну Європу завоювати, були саме тими недолугими ідіотами, що змінили перебіг історії.

Проте, повторюю ще раз, винуватити якусь одну людину — це забагато. Європейський посол, що так переймався через турецькі переваги, завважив, Що "єдиною перешкодою є Персія, чиє розташування в тилу змушує [турецького] нападника вживати застережних заходів"[319]. Туркам було просто понад силу перемогти Персію, шиїтів та європейців. Так само Карл та Філіп не змогли стати пастирями цілого християнського світу не тому, що програли якусь вирішальну баталію (насправді до 1580-х років вони завжди вигравали) чи їм бракувало якихось визначальних ресурсів (насправді вони мали багато понад справедливу частку талану, хисту та довіри), а тому, що їхньої організації та багатства було недостатньо, аби здолати турків, християн-схизматів та інші держави західної Європи. І якщо Габсбурги, з усіма їхніми перевагами, не змогли об єднати західну Європу, значить, цього не міг ніхто. Західна Європа була приречена залишатися відмінною від смуги імперій, що простяглася від Туреччини до Китаю.

Тверда стеля

 опри всі відмінності імперських реалій суспільний розвиток в обох осередках далі зростав. Протягом кількох десятиріч після 1598 року — року смерти Хідейосі та Філіпа — все вказувало на те, що парадокс розвитку знов підняв голову. Так само, як часто було в минулому, до наростання кризи долучилася погода. Вже від 1300 року було холодно, а тепер ставало ще холодніше. Деякі кліматологи пов'язують це з вибухом вулкану в Перу 1600 року, інші — зі слабшанням сонцевої активности. Але більшість згодні в тім, що 1645-1715 роки були надзвичайно холодними скрізь у Старому Світі. Від Лондона до Ґуандуна автори щоденників та посадовці скаржилися на сніг, кригу та холодне літо.

Замерзлий міський люд та спраглі землі землероби разом робили сімнадцяте сторіччя катастрофою для всього беззахисного, чи то лісів, боліт та дикої природи, чи то колонізованих народів. Часом уряди усвідомлювали потребу захистити цих жертв і намагалися зробити це законодавчо, але колоністи, що штовхали прикордонні смуги осередків назовні, рідко звертали на це увагу. В Китаї так звані халупники вдиралися в гори та ліси й руйнували хитку екологічну рівновагу солодкою картоплею та кукурудзою. Вони доводили тубільні групи, як-от мяо, до межі голоду, але коли мяо повстали, китайська держава спрямувала проти них військо. Айни в північній Японії, ірландці в найдавнішій англійській колонії, тубільці сходу Північної Америки могли б розповісти ту саму сумну історію.

Колонізацію спричиняло збіднювання власних ресурсів осередків. Як писав один китайський посадовець, "кожен фут чи дюйм землі має давати хоч якийсь невеликий прибуток,"[320] і уряди на обох кінцях Євразії сприяли людям, що перетворювали чагарники та заболочені місцини на пасовища та орні землі. Інший китайський автор у 1620-і роки виклав свої підстави:

Зупинімо мізерні зиски мешканців чагарників та левад!... деякі ледащі люди, не думаючи про довгострокове майбутнє, дістають мінімальний зиск від чагарів та зілля й відмовляються від великого скарбу культивування злаків. Вони не лише не освоюють землі, а ще й ненавидять інших за те, що вони це роблять... ринки з кожним днем порожнішають, прибутки уряду впали значно нижче регулярних квот. За цих обставин дозволяти таке неможливо![321]

Голландські та англійські підприємці атакували заболочені землі з таким самим запалом. Величезні осушувальні програми, спонсоровані від уряду, вивільняли величезні ділянки родючого ґрунту, але люди, що там жили, чинили опір в судах та на вулицях.

Агресивні люди несли з собою так само агресивних рослин та тварин, що заступали місцеві види, чи полювали на них до винищення, заорювали природне середовище та вирубували ліси. Один науковець у 1660-і роки скаржився, що чотири п'ятих японських гір збезлісіли. Близько 1550 року в Англії та Шотландії лишилося 10 відсотків лісів, а на 1750 рік було знищено половину й цих дерев. Ірландія, навпаки, 1600 року мала ще 12 відсотків лісів, але на 1700 рік колоністи вирубали чотири з кожних п'яти дерев.

Поблизу великих міст ціни на деревину швидко росли, й люди почали шукати заміну. Біля Едо японські виробники соли та цукру, гончарі та деякі власники будинків почали спалювати вугілля, а ті європейці, що могли це зробити, почали замість деревного вугілля використовувати торф та викопне вугілля. Подібно до кайфинців за п'ятсот років до того, лондонці взялися до викопного палива, коли ціни на деревину стали недосяжними. Більшість англійських господарств поза столицею все ще могли знайти деревину на дрова, але середній лондонець на 1550 рік вже спалював щороку близько чверти тонни вугілля. На 1610 рік це число потроїлося, а на 1650 рік вугілля давало понад половину паливної енергії в Британії. 1659 року мешканець Лондона скаржився: "Лондон обгорнений такою вугільною хмарою, що якщо на землі є щось подібне до пекла, то це саме цей вулкан у туманний день"[322].

На жаль, він помилявся, бо інші євразійці створювали собі ще гірші пекла. Кліматичні зміни були лише першим апокаліптичним вершником, що вирвався на свободу; дедалі більший тиск на ресурси спричинив також занепад держав, коли режими не витримували зрослих напруг. Коли монархи ощадили кошти, вони налаштовували проти себе державних службовців та вояків; коли вони вимагали більшого від платників податків, то налаштовували проти себе торгівців та фермерів. Бурхливі протести бідаків були звичним явищем, відколи постали держави, але тепер вони набули нової сили, бо до них приєдналася позбавлена майна шляхта, збанкрутілі торгівці, вояки, що не дістали платні, та занепалі посадовці.

Із суворішанням обставин західні державці намагалися підвищити ціну повстань дедалі наполегливішими твердженнями, що вони представляють втілення Божої волі. Османські султани агресивніше улещували теологів, а західноєвропейські інтелектуали розробляли теорії "абсолютизму". Вони твердили, що королівська влада походить лише від Божої ласки й ані парламенти, ані священики, ані бажання людей не можуть її послабити. Згідно з модним французьким висловом, "ип roi, une foi, ип Іоі" (один король, одна віра, один закон). Заперечувати будь-якого складника цього пакету означало заперечувати все добре та щире.

Але дуже багато їхніх роздратованих підданців були готові робити саме це. 1622 року Осман II, що як турецький султан та халіф був одночасно наступником Мухаммада та представником Бога на землі, спробував зменшити кількість своїх дедалі дорожчих яничарів. У відповідь вони витягли його з палацу, задушили та понівечили його священне тіло. Османів брат спробував урятувати ситуацію, взявши в союзники духівництво твердої лінії. Аби їм догодити, він навіть заборонив каву та запровадив смертний вирок за куріння, але у 1640-ві роки влада султанів цілком занепала. 1648 року яничари, тепер за підтримки духівництва, стратили султана Ібрагіма Схибнутого (можливо, на те давно настав час, він цілком заробив своє прізвисько), й почався п'ятдесятирічний період громадянських війн.

1640-ві роки були королівським кошмаром майже скрізь. Повстання антиабсолютистів спаралізували Францію, англійський парламент почав війну проти свого спритного короля й відтяв йому голову. Так було звільнено джина з пляшки: якщо можна судити та стратити боговитого короля, що ж тоді не можна? Мабуть, вперше від часів античних Атен на поверхню вигулькнули демократичні ідеї. "Найнезаможніший англієць має прожити таке саме життя, як найвеличніший, — стверджував один полковник парламентської армії. — Кожен, хто живе під владою уряду, спочатку має дати згоду бути підвладним цьому урядові"[323].

З погляду сімнадцятого сторіччя, це був надсильнодійний засіб, але відламкові групи англійських радикалів були ще затятіші. Левелери (зрівнювані), як називала себе одна фракція, відкидали всі суспільні відмінності. Вони казали: "Ніхто не приходить до цього світу з сідлом на спині. І так само ніхто не народжується в черевиках з острогами, аби їхати верхи на іншому"[324]. А позаяк єрархія була неприродною, то, безперечно, те саме стосувалося й майна. У рік страти короля інша група, що називала себе істинними левелерами, відокремилася від них і заснувала десять громад. Ще інша відламкова група, рентери (проповідники), проголосила Бога "цим могутнім Левелером"[325] і проповідувала перманентну революцію — "переворот, переворот, переворот... Все має бути спільним, інакше Божа чума роз'їсть і забере все, що ви маєте".

Ідея зрівнювання була саме на часі. Візьмімо, наприклад, оповідь про левелерів від 1644 року: вони

вигострили свої мотики й переробили на мечі, взяли собі титула "Королі зрівнювання", задекларували, що вони зарівнюють відмінності між господарями й кріпаками, титулованими та посполитими, багатими та незаможними. Орендарі захопили найкраще вбрання своїх господарів... вони наказуватимуть своїм господарям ставати на коліна й наливати їм вино. Тоді поляскуватимуть їх по щоках і казатимуть: "Ми всі рівні. За яким правом ви називаєте нас кріпаками?"[326]

Однак ці зрівнювальні вояки не були англійцями, насправді вони шаленіли на східному узбережжі Китаю. І на Сході, і на Заході однаково виклики радикалів встановленій єрархії, що ми обговорювали раніше, — Ван Янміна до вчення Чжу Сі в Китаї 1490-х років та Мартина Лютера до католицизму в Європі 1510-х — водночас із занепадом держав продукували нові ідеї стосовно рівности людей. Однак далі ми побачимо, що в вісімнадцятому сторіччі доля цих ідей була дуже відмінною.

В Китаї династію Мін спаралізувало банкрутство та подрібненість; і коли 1628 року вивільнився голод, третій апокаліптичний вершник; імператори, схоже, втратили мандат небес. Бунтівники дедалі більше відчували, що жодна дія не була надто екстремальною. У 1630-і роки країну поділили полководці, 1644 року Пекін впав. Останній імператор Мін повісився на самотньому дереві позаду палацу. Він написав на своєму вбранні: "Я, слабкий та недостатньо доброчесний, образив Небо. Я помираю, соромлячися подивитися в вічі своїм предкам. Я знімаю імператорську шапку, розпатлане волосся падає мені на обличчя. Я полишаю своє тіло ворогам на розчленування. Хай вони не завдають шкоди моєму народові!"[327]

Його останні слова були марні. Полководці не мали чим заплатити розбухлому війську так само, як європейські королі, турецькі султани чи сам імператор Мін, тому вони дозволили воякам збирати платню з цивільних. Армії грабували безвинних від початку війни і, мабуть, досить рано виробили всі можливі варіяції дикунства, а далі протягом наступних жахливих віків просто повторювали їх у відлунному контрапункті. Але в суворому сімнадцятому сторіччі по всій Євразії злі, жадібні та лякливі вояки, як видається, виміряли нові глибини жорстокости. Катуванням, масовими стратами та бандитськими нападами переповнені всі джерела. Коли Пекін впав, цивільних мешканців

жорстоко били, аби видобути будь-яке срібло, що вони могли мати. Декого по кілька разів піддавали тортурам на пресах для пальців чи кінцівок. Дехто вказував на інших, отже, постраждали тисячі звичайних садиб... люди почали втрачати бажання жити.[328]

Хоч би там як, заворушення, вивільнені занепадом держав, на Заході були ще гіршими. Європейські релігійні війни досягли жахливого апогею в Німеччині між 1618 та 1648 роками. З усіх кутків християнського світу йшли величезні армії. Їм платили нерегулярно, якщо взагалі платили, тому вони добували собі на життя від землі, визискуючи все, що могли. Джерела, що збереглися, волають про насильство та брутальність. Маленьке містечко Беліц, що 1637 року, на свою біду, опинилося на шляху армії Священного Римського імператора, є не гіршим (і не кращим) прикладом, ніж будь-яке інше. Митний чиновник писав, що, оточивши місцевих мешканців,

грабіжники та вбивці брали шматок дерева та заштовхували в горло нещасній жертві, ворушили його, поливали водою, додавали пісок і навіть людські фекалії й безжально катували людей заради грошей, як це сталося з мешканцем Беліца Давідом Ортелом, що невдовзі від цього помер.[329]

Інша банда вояків підвісила мешканця Беліца над вогнем і смажила його доти, доки він показав їм усі свої заощадження лише на те, аби інша банда, почувши, що їхні приятелі випалили з нього гроші, принесла його назад до вогню й тримала його у вогні обличчям "так довго, що він помер, а його шкіра відійшла, як у вичиненого гусака".

Історики довго вважали, що такі оповіді були релігійною пропагандою, надто жахливою, аби бути правдою, але недавні дослідження свідчать про інше. Понад два мільйони людей загинули насильницькою смертю (до світових війн двадцятого сторіччя це число залишалося неперевершеним), і десь удесятеро більше померли від голоду та хвороб — третього та четвертого вершників, що прийшли слідом за військом. І в Китаї, і в центральній Європі населення поменшало приблизно на третину, ніби його захопила Чорна Смерть, що створили люди.

А чума в страхітливих нових формах грала свою власну роль. Збелетризований Щоденник зачумленого року Даніеля Дефо, зібраний докупи по п'ятдесяти роках після подій, яскраво описує чутки, паніку та страждання, що охопили Лондон 1665 року. Звіти китайських докторів майже так само показні. Один з них 1642 року в дельті Янцзи записав: "Часом усі мали набряклі лімфатичні вузли на шиї, а часом усі мали набряклі обличчя та голови"[330]; або "інколи усі страждають від діяреї та переміжної лихоманки. Ще можуть бути судоми; чи пухирі; чи висипи; чи сверблючі струпи; чи гнояки".

Чотири з п'яти апокаліптичних вершників галопували на повну силу, проте, як видно з рис. 9.1, у сімнадцятому сторіччі занепаду не було. Суспільний розвиток далі рухався вгору. Він проминув сорок три бали, тобто максимальний показник Риму та Сун, на Сході 1710 року (плюс-мінус двадцять п'ять років, залежно від точности індексу), а на Заході 1723 року (знову ж таки приблизно). На 1800 рік і Схід, і Захід наближалися до п'ятдесятьох балів. Чому, маємо ми спитати, розвиток порушив історичну тенденцію?

Перекриття степів

 ерчинськ, 22 серпня 1689 року. Коротке сибірське літо може бути навдивовижу гарним. Щороку коли земля відтає, темні паростки трави вкривають схили пагорбів зеленим килимом із червоними, білими та жовтими сплесками квітів та метеликів. Але це літо було інакше: уздовж берегів Шилки (рис. 9.5) простяглося наметове містечко, де сотні китайських перемовників, залучивши християнських місіонерів, що тлумачили їхні терміни латиною, обговорювали з роздратованими росіянами, де має проходити спільний кордон[331].

Росіяни були далеко від дому. Ще 1500 року Москва була лише одним з багатьох князівств на дикому сході Європи, що боролися за простір між монголами, що налітали зі степів, та лицарями, що насувалися з Польщі, Німеччини та Литви. Її розбійничі неграмотні князі називали себе царями (тобто цезарями), висловлювали претензії на Візантію й навіть на Рим, але видавалися дуже невпевненими, коли хотіли бути королями в європейському стилі чи ханами в стилі монгольському. Аж до 1550-х, часів Івана Грозного, садистичного навіть за жорстокими стандартами російських володарів, на Москву не надто зважали, проте Іван швидко надолужив змарнований час. Озброєні мушкетами авантурники перетнули Уральські гори, 1598 року завдали поразки місцевому монгольському ханові й звільнили шлях до Сибіру.

Нині Сибір здебільшого відомий як замерзле місце подій з оповідей Солженіцина про ГУЛАГ, а тоді він вразив росіян як місце, де можна було збагатіти. Їх охопила хутрова лихоманка: європейці, що давно до цілковитого знищення повиловлювали в своїх лісах куниць, соболів та горностаїв, тепер були готові платити за їхнє хутро чималі гроші. По сорока роках російські мисливці, що гасали тундрою, аби нагодувати цей ринок розкошів, вже стояли на берегах Тихого океану. Вони натягли тонку нитку зимівників уздовж краю замерзлих сибірських лісів і звідти вигендльовували хутро норок чи інших тварин у місцевих мисливців, що перебували на рівні розвитку Кам'яного віку. І хоча ці незалюднені простори навряд чи можна було назвати імперією за стандартами Сулеймана чи Хідейосі, податки на хутро не одного царя врятували від катастрофи.

Незабаром російські мисливці зіткнулися на Амурі з китайськими військовими загонами, але до початку 1680-тих років обидві сторони були вже готові до розмови. Кожен з них боявся, що інший, подібно до багатьох безладних монархів до того, візьме в союзники монголів та вивільнить п'ятого вершника — степову міграцію. Отож, вони приїхали до Нерчинська.

Того сибірського літа їхня угода заформалізувала один з найбільших зсувів у світовій історії. Протягом двох тисяч років степи були східно-західною магістраллю, що перебувала здебільшого поза контролем великих аграрних імперій. Мігранти, мікроби, ідеї та винаходи рухалися уздовж неї, пов'язували Схід та Захід узгідненим ритмом розвитку та занепаду. За рідкісних обставин та за велику ціну завойовники, як-от Дарій Перський, У-ді з династії Хань чи Тайцзун з династії Тан, накладали на степи свої умови, але то були винятки. Зазвичай аграрні імперії платили стільки, скільки вимагали кочівники, й сподівалися на краще.

Вогнепальна зброя все змінила. Кочівники постійно користувалися вогнепальною зброєю (найстарішу відому гармату, від 1288 року, знайдено в кочівничій країні Маньчжурії), і, найімовірніше, саме монголи принесли таку зброю з Китаю на Захід. Але з удосконалюванням зброї (що стріляла швидше й на більшу відстань) і організованости імперій генерали, що могли собі дозволити зібрати десять тисяч піхотинців, озброїти їх мушкетами та гарматами й навчити стріляти залпами, почали перемагати кочівничу кавалерію. До 1500 року озброєні луками вершники зі степів регулярно били піхоту з аграрних королівств. На 1600 рік вони робили це інколи. А на 1700 рік про таке майже ніхто не чув.

Росіяни вийшли вперед. У 1550-і роки артилерія Івана Грозного змела слабкі монгольські ханати з басейну Волґи, й протягом кількох наступних сторіч росіяни, турки та поляки постійно оточували сухі українські степи гарнізонами, ровами та частоколами. Озброєні мушкетами селяни спочатку сканалували кочівничий рух, потім зовсім його перекрили. У Нерчинську Росія та Китай домовилися, що ніхто — ані біженці, ані торгівці, ані дезертири, й понад усе кочівники — не буде пересуватися степами без їхнього дозволу. Тепер все мало підлягати аграрним імперіям.

Останнє ура внутрішньої Азії 1644 року свідчить про те, як багато змінилося. Китайська династія Мін того року розпалася, коли воєначальник взяв Пекін і громадянська війна набула неконтрольовних масштабів. Колишній генерал Мін вирішив, що найменшим з можливих лих буде запросити напівкочівників маньчжурів перетнути Велику китайську стіну та відновити порядок. Китайські провідники мали тривалу традицію залучати внутрішньо-азійців до громадянських війн імперії, зазвичай з катастрофічними наслідками. Але, на відміну від попередніх нападників, маньчжури привели не кочівну кавалерію, а армію, практично невідрізненну від китайської, базовану на піхотинцях, озброєних мушкетами та гарматами, скопійованими в португальців.

Маньчжури взяли Пекін, що не чинив опору, проголосили себе новою династією Цин і витратили майже сорок років на те, аби сконсолідувати свою владу. Ця боротьба також відрізнялася від наслідків попередніх степових нападів. Замість відкрити дорогу іншим кочівникам з холодних країв, тривала боротьба лише загартувала армію Цин і уздатнила її нападати назад на внутрішню Азію. 1697 року Цин зруйнували велику кочівничу силу глибоко в Монголії, а 1720 року вперше поширили китайську владу на гірський Тібет. У 1750-і роки Цин остаточно розв'язали проблему кочівників, дотягнувши свою зброю, порох та боєприпаси аж до кордонів теперішнього Киргизстану, де придушили останні спроби чинити опір.

У сімнадцятому та вісімнадцятому сторіччях аграрні імперії, насамперед Росія Романових та Китай Цин, ефективно вбили одного з апокаліптичних вершників. Завдяки цьому тиск суспільного розвитку на тверду стелю не спричиняв хвиль степової міграції, що поставали у другому та дванадцятому сторіччях. Відтак, видається, навіть спільного впливу занепаду держав, голоду, хвороб та кліматичних змін було недосить, аби спричинити занепад осередків. Степову магістраль було перекрито, і з нею завершено великий розділ історії Старого Світу.

З погляду кочівників, це було страшне лихо. Ті, хто пережив війни, опинилися в дедалі вужчому оточенні. Вільний рух, основа їхнього способу життя, потрапив у залежність від далеких імператорів. Від вісімнадцятого сторіччя колись гоноровиті кочівники поступово дійшли до стану найманців.

Проте, з погляду імперій, перекриття степової магістралі було тріумфом. Внутрішня Азія, що так довго була джерелом небезпеки, стала новим прикордонням. Із меншанням кочівничих нападів мільйон чи два росіян та п'ять чи десять мільйонів китайців пересунулися уздовж країв степової смуги з перенаселених осередків на нові землі. Потрапивши туди, ці достатньо жорсткі люди перелаштували ландшафт до землеробства, гірництва та лісозаготівель і доправляли сировину та податки до імперських серцевинних земель. Перекриття степової магістралі не просто відвернуло занепад. Було створено степове золоте дно й відтак зламано тверду стелю, що протягом тисячоліть обмежувала індекс суспільного розвитку на рівні трохи понад сорок балів.

Відкриття океанів

 оли росіяни та китайці перекривали стару степову магістраль, західноєвропейці відкривали нову океанічну магістраль, що мала ще драматичніше змінити світову історію.

Протягом сторіччя після того, як західноєвропейці вперше перетнули Атлантичний океан та дісталися океану Індійського, їхні морські імперії не видавалися чимось надзвичайним. Венеційці від тринадцятого сторіччя багатіли на торгівлі в Індійському океані. Плаваючи навколо південного кінця Африки, замість торгуватися за змогу пересуватися шляхами, підвладними імперії турків, португальські мореплавці просто робили те саме швидше та дешевше. В Америках іспанці знайшли цілий Новий Світ, але те, що вони там виробляли, було насправді дуже подібне до дещо пізнішого наступу росіян на Сибір.

І іспанці, і росіяни спустошували всі можливі джерела. Іван Грозний надав родині Строганових монополію на все на схід від Уралу в обмін на частину здобичі. Іспанські королі давали майже кожному, хто цього бажав, право брати собі все, що вони могли знайти в Америках, аби лише Габсбурги мали від того 20 відсотків. І Сибіром, і Америкою вешталися невеликі банди відчайдухів, що власним коштом будували торгівельні бази на неосяжних безлюдних територіях і постійно надсилали додому прохання дати ще грошей та ще європейських жінок.

Росіян охопила хутрова лихоманка, іспанців — лихоманка золота. Кортес спрямував на цей шлях Іспанію, коли 1521 року спустошив Теночтитлан, а Франсиско Пісаро пришвидшив рух цим шляхом. 1533 року він викрав короля інків Атауальпу й зажадав викупу: належало заповнити скарбами приміщення двадцять два фути завдовжки, сімнадцять футів завширшки й дев'ять футів заввишки. Пісаро перетопив зібрані художні шедеври андської цивілізації на виливки — 13 420 фунтів золота та 26 000 фунтів срібла — і все одно задушив Атауальпу.

Відносно легка здобич вичерпалася близько 1535 року, але мрії про Ельдорадо, золотого короля, що в його володіннях скрізь лежали скарби, приваблювали нових і нових відчайдухів. "Щодня вони нічого не робили, лише думали про золото, срібло та багатства Індій Перу, — у розпачі писав літописець. — Вони були шалені, несамовиті, божевільні, схиблені на жадобі до золота та срібла"[332].

Божевілля знайшло нову продухвину 1555 року коли вдосконалена технологія видобування срібла несподівано зробила високоприбутковою гірничу справу в Новому Світі. Зиск був неймовірний: між 1540 та 1700 роками до Європи привезено десь п'ятдесят тисяч тонн американського срібла, дві третини цієї кількости — з Потосі, гори в теперішній Болівії, що виявилася майже суцільною рудою. На 1580-і роки європейський срібний запас подвоївся, а здобуток Габсбургів зріс удесятеро навіть попри те, що, як писав 1638 року один іспанець, що відвідав Потосі, "...кожна монета песо, викарбувана в Потосі, коштує життя десятьох індіянців"[333]. За іншою паралеллю з Росією, Габсбурги почали вбачати у своїх завоюваннях дикої периферії здебільшого спосіб фінансування війни за побудову суходільної імперії в Європі. Як писав один мандрівник, "Потосі слугує амбітним намірам Іспанії. ...Її використовують, аби карати Туреччину, упокорювати Марокко, змушувати тремтіти Фландрію та застрашувати Англію"[334].

Габсбурги використовували більшість новосвітського срібла на виплату боргів італійським фінансистам, з чиїх рук більшість виливків прямувала до Китаю, де бум економіки спричиняв потребу мати якомога більше срібних монет. Один торгівець завважив, що "китайський король може збудувати палаца з перуанських срібних брусків, привезених до його країни"[335]. Однак попри те, що імперія Габсбургів експортувала срібло, а імперія Мін його імпортувала, в усьому іншому вони були дуже подібні, дбаючи про збільшування свого шматка економічного пирога, замість збільшувати сам пиріг. Обидві імперії обмежили морську торгівлю кількома обраними, що тримали легкооподатковувані підтримувані державою монополії.

Теоретично Іспанія щорічно дозволяла лише одному великому галеонові, навантаженому сріблом, перетинати Атлантичний океан і (так само теоретично) строго регулювала торгівлю іншими товарами. На практиці все відбувалося як уздовж неспокійного китайського узбережжя: ті, кого не допускали до оборудок офіційних фаворитів, створювали величезний чорний ринок. Ці "зайди", подібно до китайських контрабандистів-піратів, здешевлювали офіційні оборудки, ігнорували податки та стріляли в усіх, хто щось заперечував.

Французи, що несли основний тягар війн Габсбургів у 1520-і та 1530-і роки, першими полізли в бійку. Найраніший зафіксований піратський напад відбувся 1536 року; на 1550-і роки вони стали загальником. 1555 року один посадовець нарікав, що "уздовж цілого берега [Гаїті] немає жодного села, що його б не пограбували французи"[336]. У 1560-і роки англійські контрабандисти також почали продавати безмитних рабів чи, при нагоді, підходити до берега та грабувати каравани зі сріблом. Здобич була добра, відтак протягом наступних двадцяти років найдикіші та найвідчайдушніші чоловіки (та кілька жінок) Європи гуртувалися та приєднувалися до них.

Іспанія, так само як Китай, реагувала повільно й неохоче. Обидві імперії завжди вважали, що ігнорувати піратів дешевше, ніж боротися з ними, і лише у 1560-і роки Іспанія, так само як Китай, реально почала відповідати. Почалася десятирічна глобальна війна з піратством від Китаю до Куби, з залученням абордажних шабель і гармат (османи робили те саме в Середземномор'ї). 1575 року іспанські та китайські кораблі навіть спільно діяли проти піратів біля Філіппін.

Натоді Мін та османи менш-більш виграли свої піратські війни, але Іспанія боролася з дедалі серйознішою загрозою каперства — піратства, спонсорованого державами. Каперами були капітани з безмежно міцними нервами, чиї державці давали їм дозволи й часом навіть кораблі, аби грабувати іспанців. У 1550-і роки несамовитий французький капер Ле Клерк Дерев'яна нога спустошував головні міста Куби, а 1575 року англієць Джон Оксенгем поплив до Карибського моря, зійшов на берег біля Панами та протягнув дві гармати через перешийок. Досягнувши Тихого океану, він позрубав дерева, збудував нового корабля, набрав екіпаж з утеклих рабів та протягом кількох тижнів тероризував беззахисне узбережжя Перу.

Оксенгем скінчив життя, бовтаючися на мотузці в Лімі, але по чотирьох роках його давній товариш Френсис Дрейк — у рівних частках брехун, злодій та фантазер, тобто довершений пірат — повернувся зі ще дикішим планом проплисти навколо нижньої частини Південної Америки й пограбувати Перу як належиться. Лише один з його шістьох кораблів проминув Мис Горн, однак він був так важко озброєний, що негайно встановив перевагу англійського флоту в Тихому океані. Далі Дрейк захопив найбільший вантаж срібла (понад двадцять п'ять тонн), будь-коли забраний з іспанського корабля, а тоді, усвідомивши, що не може повернутися додому тим самим шляхом, що прийшов, тихо обійшов зі своєю здобиччю навколо світу. Піратство давало чималий зиск: Дрейкові спонсори дістали за свою інвестицію 4700 відсотків прибутку, а королева Елізабет трьома чвертями своєї частки виплатила всі борги Британії іншим державам.

Натхненні успіхом, конкуренти Іспанії спрямували до Нового світу своїх майбутніх конкістадорів. Тут все відбулося не так вже й добре. У надзвичайному тріумфі надії над досвідом 1541 року Франція заснувала колонію в Квебеку у сподіванні знайти золото та прянощі. Позаяк у Квебеку бракувало і того, й того, колонія виявилася невдалою. Так само провалилася наступна спроба французів розбагатіти: ще ретельніше копіюючи іспанців, колоністи влаштувалися поруч з іспанським фортом у Флориді, а тоді їх негайно було повбивано.

Перші англійські спроби були так само нереалістичними. Стероризувавши 1579 року Перу, Френсис Дрейк поплив уздовж західного берега Америки й зійшов на землю в Каліфорнії (можливо, в мальовничій заточині біля Сан-Франциско, що нині має назву Дрейкова бухта). Там він повідомив тубільців, що зустріли його на березі, що відтепер їхня батьківщина буде називатися Nova Albion — Нова Англія — і належатиме королеві Елізабет. Звідти він вирушив далі й вже не повернувся.

1585 року Дрейків великий суперник Волтер Райлі і собі заснував колонію Роанок у теперішній Північній Кароліні. Райлі був більшим реалістом, ніж Дрейк, і принаймні привіз реальних поселенців, але його план використати Роанок як приватну базу для нападів на іспанські кораблі був катастрофічно невдалим. Роанок був погано розташований, і коли наступного року повз нього проплив Дрейк, зголоднілі колоністи попросили доправити їх додому. Один з лейтенантів Райлі залишив у Роаноку другу партію (було заплановано, що він доправить їх до кращого місця на затоці Чесапік, але він заблукав). Що з ними сталося, не знає ніхто. Коли провідник повернувся 1590 року, він нікого не знайшов, лише на дереві було вирізьблено одне слово — Кроатан, їхня назва Роаноку.

Життя на цьому новому прикордонні було дешеве, особливо життя корінних американців. Іспанці полюбляли жартувати, що їхні імперські зверхники в Мадриді були такі малокомпетентні, що "якби смерть мала приходити з Іспанії, ми всі жили б вічно"[337], але корінним американцям це, мабуть, не видавалося таким кумедним. Їхня смерть справді приходила з Іспанії. Під захистом Атлантичного та Тихого океанів вони не виробили захисту проти мікробів Старого Світу, відтак протягом кількох поколінь після того, як Колумб зійшов на берег, їхня чисельність поменшала на три чверти. Це був "Колумбів обмін", згаданий у шостому розділі. Європейці дісталися нового континенту, а корінні американці дістали віспу. Європейські колоністи часом були жахливо жорстокими до людей, що з ними зустрічалися, тоді як смерть приходила до тубільців здебільшого невидною, через мікробів у диханні чи плинах тіла. До того ж вона рухалася далеко попереду самих європейців, колоністи передавали її тубільцям, а потім вона поширювалася вглиб суходолу щоразу, коли зінфікований тубілець зустрічав ще здорового. Отже, коли з'являлися білі люди, вони майже не мали клопоту з тим, як позбутися поменшалого місцевого населення.

Там, де була добра земля, колоністи створювали те, що історик та географ Ел Кросбі називає "неоєвропами" — пересаджені версії своїх батьківщин зі знайомими злаками, бур'янами та тваринами. А коли колоністи не хотіли якоїсь землі, як-от у Нью-Мексико, де, за словами іспанського намісника короля, не було нічого, крім "голих людей, фальшивих коралів та чотирьох кругляків"[338], тоді екологічний імперіялізм (ще один дотепний вислів Кросбі) все одно їх перетворював. Від Аргентини до Техасу — скрізь рогата худоба, свині та вівці тікали, дичавіли, множилися до мільйонних стад та займали рівнини.

Що ще краще, колоністи створювали вдосконалені Європи, де, замість мати справу з незадоволеними селянами, можна було довести до рабського стану тубільців, що вижили, чи, якщо тубільців не було, доправити кораблями рабів з Африки (прибуття перших засвідчено 1510 року; на 1650 рік в іспанській Америці їх вже було більше, ніж європейців). Один колоніст писав додому з Мексики: "Навіть незаможні тут живуть ліпше, ніж в Іспанії, бо тут ти завжди сам за все відповідаєш, не мусиш сам працювати і завжди верхи на коні"[339].

Будуючи вдосконалені Європи, колоністи почали ще одну революцію в значенні географії. У шістнадцятому сторіччі, коли традиційно налаштовані європейські імперіялісти ставилися до Нового Світу головно як до джерела грабунків на потреби фінансування боротьби за суходільну імперію в Європі, океани, що відокремлювали Америку від Старого Світу, були лише джерелом роздратування. Однак у сімнадцятому сторіччі географічне відокремлення почало видаватися перевагою. Колоністи могли експлуатувати екологічні відмінності між Новим Світом та Старим та виробляти продукти, що в Європі не існували взагалі чи в Америках виростали ліпшими, ніж вдома, й продавати їх на європейських ринках. Замість бути бар'єром, Атлантичний океан ставав магістраллю, що давала торгівцям змогу об'єднати різні світи.

1608 року французькі поселенці повернулися до Квебеку цього разу в ролі не мисливців за скарбами, а торгівців хутром. Колонія розквітла. Англійські колоністи в Джеймстауні майже голодували, поки 1612 року не виявили, що в Вірджинії добре росте тютюн. Листя було гірше, ніж те, що іспанці вирощували на Карибах, але воно було дешеве й невдовзі на цьому було зароблено чималі статки. 1613 року голландські торгівці хутром оселилися на Мангетені, згодом придбали весь острів. 1620 року до діяльности долучилися релігійні біженці, що втекли з Англії до Масачусетса, й почали відправляти додому деревину на корабельні щогли. Близько 1650 року вони вже постачали на Кариби худобу та сушену рибу й діставали звідти цукор — біле золото, що вже спричинило нову загальну лихоманку. Поселенці та раби струмочками, а згодом повінню сунули на захід через Атлантичний океан, а назад на схід полинули екзотичні товари та податки.

До певної міри, поселенці в нових прикордонних смугах завжди робили щось подібне. Стародавні греки висилали додому пшеницю з західного Середземномор'я; китайські поселенці в долині Янцзи кораблями везли рис Великим китайським каналом; колоністи з краю степів висилали корабельний ліс, хутро та мінерали до Москви та Пекіна. Але саме розмаїття екологічних ніш навколо Атлантичного океану та його розмір — великий, але не нездоланний, зокрема з урахуванням новітніх досягнень кораблебудування, — давав західноєвропейцям змогу створити щось цілком нове: взаємозалежну міжконтинентальну економіку, пов'язану через перетинні трикутні торгівельні мережі (рис. 9.6).

Замість везти товари від А до В, торгівці могли доправляти західноєвропейські промислові товари (текстиль, зброю тощо) до західної Африки та з прибутком обмінювати їх на рабів. Тоді рабів кораблями можна було повезти до Карибів та обміняти (знов із прибутком) на цукор. Насамкінець можна було доправити цукор назад до Європи, продати його ще з більшим зиском, потім придбати нову партію промислових виробів і знов доправити до Африки. З іншого боку, європейці, що оселилися в Північній Америці, могли привезти до Африки ром та обміняти на рабів, потім доправити рабів на Кариби та поміняти на мелясу, привезти мелясу назад до Північної Америки, де з неї робили ром. Інші везли харчі з Північної Америки на Кариби (де земля, придатна до вирощування цукру, була надто цінна, аби на ній вирощувати харчі для рабів), купували там цукор та везли до західної Європи, а звідти поверталися з промисловими виробами для Північної Америки.

Переваги відсталости також давали свій внесок. Іспанія, у шістнадцятому сторіччі велика європейська імперська потуга, була найповніше розвиненою абсолютистською монархією, що мала торгівців за готівкові машини, що на загрозливу вимогу давали гроші, а колонії — за джерела грабунку. Якби Габсбурги спромоглися примусом загнати своїх суперників до суходільної імперії, атлантична економіка у сімнадцятому сторіччі, безперечно, далі трималася б цієї жили. Однак так не сталося; натомість торгівці з відносно відсталої північно-західної смуги Європи, де королі були слабші, повели справи в іншому напрямі.

Найвіддаленішими з них були голландці. У чотирнадцятому сторіччі Нідерланди були залитою водою периферією з небагатьма містами-державами. Теоретично голландці мали бути вірними Габсбургам, але на практиці ці обтяжені обов'язками віддалені державці виявили, що тримати у своїй волі далекий північний захід було клопотом, того не вартим, і полишили врядування на місцевих міських провідників. Аби взагалі вижити, голландські міста мусили щось винаходити. За браком деревини вони розробили енергоджерела на торфі; за браком харчів вони рибалили в Північному морі та вторговували за вилов зерно в околі Балтійського моря; за браком королів та аристократів, що втручалися б у їхні справи, багаті бюргери підтримували дружні бізнесові стосунки між містами. Солідні гроші та солідна політика притягали більше грошей, аж доки наприкінці шістнадцятого сторіччя колись відсталі Нідерланди перетворилися на європейський банківський осередок. Маючи змогу позичати за низькі відсотки, голландці могли фінансувати нескінченну виснажливу війну, що повільно нищила іспанську владу.

Англія стабільно рухалася в тому самому напрямі, що й Голландія. Англія вже була справжнім королівством навіть до Чорної Смерти, а завдяки бумові в торгівлі вовною її торгівці були впливовішими, ніж їхні колеги будь-де, крім Голландії. В сімнадцятому сторіччі торгівці очолили спротив і боротьбу проти свого відносно слабкого короля, врешті-решт відтяли йому голову та змусили уряд будувати великі найновітніші флоти. Коли 1688 року після державного перевороту й безкровного вторгнення на англійському троні опинився голландський принц, торгівці були серед тих, хто найбільше від цього виграв.

Іспанський затиск після 1660 року послабшав, і голландські та англійські торгівці енергійно посунули в Атлантику. Як свідчить рис. 9.3,1350 року заробітна платня звичайних людей на англо-голландському північно-західному краю Європи була трохи вища, ніж у багатших, але перенаселених містах Італії. Після 1600 року розрив дедалі більшав. В усіх інших регіонах непослабний тиск голодних ротів відкидав заробітну платню до рівнів, що були перед Чорною Смертю, а на північному заході платня впритул підійшла до рівнів золотого віку п'ятнадцятого сторіччя.

На відміну від іспанського досвіду, це було не лише наслідком видобування багатства з Америк та доправляння до Європи. Хоча експерти й сперечаються щодо частки нового багатства північного заходу, що надійшла безпосередньо від колонізації та торгівлі, вона не перевищує 15 відсотків навіть за найвищими оцінками (а за найнижчими становить лише 5 відсотків). Справді революційною рисою атлантичної економіки було те, як люди працювали.

Я вже кілька разів висловлював припущення, що рушіями історії є страх, лінощі та жадоба. Страх зазвичай переважує лінощі, тому, коли після 1540 року населення зросло, люди по всій Євразії почали бурхливу діяльність через побоювання втратити статус, мусити менше їсти чи навіть голодувати. Але після 1600 року лінощі почали поступатися ще й жадобі, бо екологічна розмаїтість атлантичної економіки, дешевий транспорт та відкриті ринки дали світові трохи розкошів, доступних навіть звичайним мешканцям північно-західної Європи. На початку вісімнадцятого сторіччя людина, що мала в кишені трохи зайвої готівки, могла дозволити собі не лише купити додаткову хлібину, а й придбати імпортний чай, каву, тютюн та цукор або дива місцевого виробництва, як-от глиняні люльки, парасольки та газети. І та сама атлантична економіка, що породила ці щедрі дари, породила ще й людей, готових дати людині потрібну готівку, бо торгівці були готові купити кожного капелюха, пістоля чи ковдру, що їх можна було доправити до Африки чи Америки, відтак промисловці готові були платити людям, що все це виробляли. Деякі землероби залучили свої родини до прядіння та ткання, інші приєдналися до майстерень. Дехто взагалі полишив землеробство, інші зробили відкриття, що потреба годувати голодних робітників забезпечує достатньо стабільні ринки, що виправдовують витрати на інтенсивніше обробляння, осушування та угноювання землі та купівлю більше худоби.

В деталях були відмінності, але північно-західні європейці дедалі інтенсивніше продавали свою працю й працювали довше. І що більше вони працювали, то більше цукру, чаю та газет вони могли купити — що означало перетягання через Атлантику нових рабів, розчищання нових акрів землі під плантації й відкриття нових фабрик та крамниць. Продажі зростали, економіка досягала більших масштабів, отже, ціни падали, що відкривало світ товарів ще більшій кількості європейців.

На добре чи на зле, на 1750 рік на берегах північної Атлантики вперше в світі почала окреслюватися культура споживання, що змінювала мільйони життів. Чоловіки, що не наважилися б завітати до каварні, якщо не мали спортивного шкіряного взуття та кишенькового годинника (не кажучи вже про те, щоб сказати своїм дружинам подавати гостям чай без цукру), були менш схильні відпочивати на свята чи дотримуватися давньої традиції "священного понеділка" й спати в цей день після недільного похмілля. Коли можна було так багато чого купити, час став грошима. Як поскаржився письменник Томас Гарді, "годинники з однією стрілкою вже недостатньо ділили день"[340].

Як годинник

 одинники з двома стрілками були найменшою з вимог нового часу. Мешканці нового світу хотіли знати все про рядкову сівбу та трикутні плуги, порохотяги та кип'ятильники, а також про годинники, що не лише мали дві стрілки, а ще й зберігали час, коли їх везли у віддалені частини світу, що давало капітанам змогу підраховувати широту. Протягом двох тисяч років — власне, відтоді, коли востаннє індекс західного суспільного розвитку досяг сорокабалової твердої стелі, — мудрі старі голоси давніх мудреців давали відповіді на більшість пекучих життєвих питань. Але тепер ставало ясно, що класики не можуть дати те, що людям треба знати.

Novum Organum ("Новий метод") — назва книжки Френсиса Бекона, оприлюдненої 1620 року, говорить саме про це. Organum — так філософи називали шість Арістотелевих книжок з логіки; Бекон дав їм заміну. Він писав: "Пошана та глибока повага до стародавніх авторів залишаються недоторканними й незменшеними"[341]; свою мету він вбачає в тім, щоб "лише бути провідником, що вказує шлях". Проте завважує, що, ступивши на цей шлях, ми побачимо, що "лишився один курс... почати цілковиту перебудову наук, мистецтв та усіх людських знань, ґрунтуючи їх на належних підвалинах".

Але де знайти такі підвалини? Дуже просто, каже Бекон (і дедалі більше число його послідовників): спостерігати. Філософи мають відірвати носи від книжок та подивитися навколо себе — на зорі та комах, гармати та весла, падні яблука та хиткі підсвічники. Вони мають також говорити з ковалями, годинникарями та механіками, тобто з тими, хто знає, як працюють речі.

На думку Бекона, саме зробивши це, Ґалілей, французький філософ Рене Декарт та легіони менш відомих науковців не могли не дійти однакового висновку: всупереч поглядам більшости стародавніх авторів, природа не є живим організмом, що дихає, має бажання та наміри. Насправді вона механічна. Фактично вона подібна до годинника. Бог був годинникарем, він увімкнув взаємозчеплені зубчасті колеса, що змушують природу рухатися, а потім робити крок назад. А якщо так, люди мають спромогтися розплутати принципи функціювання природи так само легко, як принцип дії будь-якого механізму. Зрештою, розмірковує Декарт, "годинник, зроблений з потрібного числа коліс, показує час не менш природно, ніж дерево, що виросло з такого чи такого насіння, дає конкретні плоди"[342].

Ця годинникова модель природи, плюс деякі неймовірно розумні досліди, мала надзвичайні позитивні наслідки. Раптом приголомшливо розплутано таємниці, приховані від світанку часів. Повітря виявилося речовиною, не нічим; серце помпує кров по тілу, як водяні міхи, і, що найдивовижніше, Земля не є центром всесвіту.

Усі ці відкриття, що суперечили античності й навіть Святому Письму, спричинили бурю критики. Нагородою Ґалілеєві за спостерігання неба було притягнення 1633 року до папського суду та залякування, аби він відмовився від того, що, як він знав, було правдою. Але насправді всі застрашування лише пришвидшили міграцію нового мислення зі старого середземноморського осередку на північний захід, де суспільний розвиток зростав найшвидше, вади античного мислення було видно найясніше, а страх перед владою був найслабший.

Мешканці півночі почали перевертати Відродження, заперечували античність замість шукати в ній відповіді, й у 1690-і роки, коли суспільний розвиток на відстань з товщину волосини наблизився до свого максимуму часів Римської імперії, освічені джентльмени в Парижі провадили формальні дебати щодо того, чи перевершують модерністи стародавніх авторів. На-тоді відповідь вже була очевидною всім, хто мав очі, аби бачити. 1687 року оприлюднено Засади математики Ісака Ньютона, де викладено принципи нового диференційного числення, що його Ньютон розробив, аби математично описати свою модель неба[343]. Це було незбагненно (навіть освіченому читачеві), так само як Айнштайнова теорія відносности 1905 року, коли її було оприлюднено. Проте всі погодилися (так само як згодом щодо відносности), що це було ознакою нової ери.

Стосовно таких монументів думки будь-які гіперболи видавалися неадекватними. Аби убезсмертити Ньютона, найбільший англійський поет Александер Поуп написав[344]:

Було природу темрявою вкрито, Ньютона Бог явив — і стало світло[345].

В реальному житті перехід від ночі до дня був не такий швидкий. Ньютонові Засади з явилися лише по п'ятьох роках після того, як в Англії було востаннє страчено відьму, і за п'ять років до того, як почалося полювання на відьом в Масачусетсі. Сам Ньютон, як стало ясно після продажу з аукціону 1936 року його приватних паперів, ставився до алхемії з таким самим ентузіязмом, як до гравітації, й до кінця життя був певен, що зможе перетворити плюмбій на золото. І він був не єдиний науковець сімнадцятого сторіччя, чиї погляди нам теперішнім можуть видаватися дивними. Але поступово мешканці Заходу позбавляли світ магії, математичними методами розсіювали його духів та дияволів. Числа ставали мірою реальности.

Згідно з Ґалілеєм,

філософію викладено у величній книжці, всесвіті, що завжди в нас перед очима... Її написано математичною мовою, її символами є трикутники, кола та інші геометричні фігури, що без них в межах людських сил неможливо зрозуміти жодного слова; без них залишається блукати в темному лабіринті.[346]

Дехто з науковців почав міркувати, що все, справедливе щодо природи, має бути справедливим і щодо суспільства. До певної міри урядовці вітали цю думку, особливо фінансисти. Державу теж можна було розглядати, як машину: статистики могли б підраховувати потоки її прибутків, а міністри могли б калібрувати її складні зубчасті колеса. Але нові способи думання спричиняли й тривогу. Природничі науки надали їм нового напряму, виявивши необґрунтованість тверджень стародавніх авторитетів. Чи не станеться так, що суспільні науки піддадуть сумнівові авторитет королів та церкви?

Якщо природничники мали рацію і спостерігання та логіка справді є найліпшими інструментами для розуміння Божої волі, тоді настав час обґрунтувати, що вони могли б бути також найліпшими інструментами для функціювання урядів. Англійський теоретик Джон Лок доводив, що є однакові підстави вважати, що від початку Бог надав людям певні природні права, що "людина від природи має силу... захищати свою власність — тобто своє життя, свободу та майно — від пошкод та спроб інших людей". Отже, висновує він, "великим та головним завершенням... об'єднання людей у спільноти та визнавання над собою урядів є збереження власности". І якщо так, якщо люди "від природи всі вільні, рівні та незалежні, [тоді] ні в кого не можна забрати майно й нікого не можна підпорядкувати політичній владі інших без його згоди"[347].

Ці ідеї могли б викликати занепокоєння, навіть якби були обмежені колом інтелектуалів, що сперечаються латиною в своїх коледжах, обличкованих слоновою кісткою. Але сталося не так. Спочатку в Парижі, потім в інших місцях багаті пані тримали салони, де науковці терлися плечима з владоможцями й нове мислення поширювалося в усі боки. Аматори започатковували дискусійні клуби, запрошували лекторів пояснювати нові ідеї та демонструвати досліди. Дешевший друк, ліпший розподіл та дедалі вища грамотність дали новим журналам, що поєднували репортажі з суспільною критикою та читацькими листами, змогу поширювати шумування до десятків тисяч читачів. За три сторіччя до мережі "Старбакс" підприємливі власники каварень усвідомили, що, якщо забезпечити безплатні газети та зручні стільці, відвідувачі будуть там сидіти протягом цілого дня — читати, сперечатися та купувати каву. Поставало дещо нове — суспільна думка.

Творці думки полюбляли казати, що Європою поширювалося просвітництво, осяйне світло в темних заглибинах, затулених сторіччями забобонів. Але що таке просвітництво? Німецький мисленик Імануїл Кант казав прямо: "Наважуйся знати. Май мужність покладатися на власне розуміння!"[348]

Виклик усталеній владі був очевидний, але, замість з ним боротися, більшість монархів вісімнадцятого сторіччя йшли на компроміс. Вони називали себе освіченими деспотами, що владарювали раціонально заради загального добра. "Філософи мають бути вчителями світу та вчителями державців, — писав король Прусії. — Вони повинні думати логічно, а ми повинні діяти логічно"[349].

Однак на практиці державців часто дратувала логіка їхніх підданців. У Британії[350] королям доводилося її толерувати, в Іспанії вони могли змусити її замовкнути, але Франція була достатньо авангардною (зрештою, це французьке слово), аби в ній юрмилися просвітницькі критики, й водночас достатньо абсолютистською, аби час від часу їх ув'язнювати та забороняти їхні книжки. На думку історика Томаса Карлайла, це був "деспотизм, стримуваний епіграмами, — саме тому це був досконалий сад, де могло розквітнути просвітництво"[351].

З усіх книжок та гострих висловів, що дивували Париж у 1750-і роки, жодну не можна порівняти з наступальною просвітницькою працею Енциклопедія, чи Обґрунтований словник наук, мистецтв та ремесел. "Треба вивчати та розглядати все, без винятків та пересторог, — писав один з її авторів. — Ми повинні розтоптати всю стару дурість, перекинути бар'єри, зведені безпідставно, повернути наукам та мистецтвам цілковиту свободу"[352]. Опозиціонери в перуках один за одним наполягали на тім, що рабство, колоніялізм та узаконена нижчість жінок та євреїв суперечать природі та сенсові, а найбільший розум з усіх, Вольтер, у 1760-і роки кинув із заслання в Швейцарії виклик навіть тим речам, що їх заналичкував як "безчесні", — привілеям церкви та корони.

Вольтер точно знав, де європейці мають шукати просвітницькі моделі: в Китаї. Там, казав він, можна знайти справді мудрого деспота, що урядує згідно з порадами раціональної державної служби, утримується від безглуздих війн та релігійного переслідування. Там можна знайти також конфуційство, що (на відміну від християнства) було вірою сенсу, вільною від забобонів та дурних легенд.

Вольтер був не так вже й неправий, бо китайські інтелектуали кидали виклик абсолютизмові вже за сто років до його народження. Друкування створило новим ідеям читацьку авдиторію навіть ширшу, ніж у західній Європі, водночас відродилися приватні наукові інституції. Найвідоміша з них, Академія Дунлінь, протистояла безчесним речам ще пряміше, ніж Вольтер. У 1630-і роки її керівник пропагував упевненість у своїх силах, спонукав науковців шукати відповіді через власні висліди, а не в стародавніх текстах[353], і науковців з Дунліня одного за одним ув'язнювали, катували чи страчували за критику двору Мін.

Коли 1644 року влада перейшла до конкурентної династії Чин, інтелектуальна критика лише посильнішала. Сотні науковців відмовлялися працювати на маньчжурів. Одним з них був Ґу Яньу, державний службовець низького рівня, що не склав найвищих іспитів. Ґу попрямував до віддаленого прикордоння, подалі від тиранових пороків. Там він повернувся спиною до метафізичного педантизму, що домінував у інтелектуальному житті від дванадцятого сторіччя, і, так само як Френсис Бекон в Англії, спробував натомість зрозуміти світ через спостерігання фізичних речей, що фактично робили реальні люди.

Протягом майже сорока років Ґу мандрував, заповнюючи нотатники докладними описами землеробства, гірничої та банківської справи. Він став відомим, його почали наслідувати інші, особливо лікарі, що переймалися своєю неспроможністю подолати епідемії 1640-х років. Збираючи історії хвороб реальних хворих людей, вони наполягли на перевірці теорій реальними результатами. На 1690-і роки навіть імператор заохочував "вивчати суть проблеми, обговорювати її зі звичайними людьми, а тоді знаходити розв'язок"[354].

Інтелектуали вісімнадцятого сторіччя називали цей підхід каочжен, "емпіричний досвід". Він віддавав перевагу фактам над міркуваннями, вносив методичні строгі підходи в такі різні галузі, як математика, астрономія, географія, лінгвістика та історія, та послідовно розробляв правила оцінювання свідчень. Каочжен був паралельний до західноєвропейської наукової революції в усьому, крім одного: він не розробив механічної моделі природи.

Подібно до західних колег, східні науковці часто розчаровувалися у знанні, успадкованому від часів, коли суспільний розвиток востаннє досягнув твердої стелі біля сорока трьох балів (у їхньому випадку в одинадцятому та дванадцятому сторіччях, за династії Сун). Але, замість відкинути її головний засновок — всесвіт, рухомий духом (ци), — і замінити його всесвітом, що працює, як машина, східняки здебільшого дивилися в минуле, до ще поважніших авторитетів — текстів стародавньої династії Хань. Навіть Ґу Яньу переймався давніми написами не менше, ніж гірництвом чи землеробством, а багато з лікарів, що збирали історії хвороб, використовували їх, аби зрозуміти медичні тексти Хань, і тішилися з того не менше, ніж коли лікували людей. Замість перевертати Відродження, китайські інтелектуали обрали друге Відродження. Багато з них були блискучими науковцями, але через цей вибір жоден з них не став Ґалілеєм чи Ньютоном.

Саме тут Вольтер помилявся. Він мав Китай за взірець саме тоді, коли країна втрачала здатність бути взірцем, — фактично саме в той момент, коли дехто з його суперників у паризьких салонах почав доходити прямо супротивних висновків щодо Китаю. Хоча вони не мали індексу, що повідомив би, що західний суспільний розвиток звів нанівець передування Сходу, ці люди вирішили, що Китай взагалі не був ідеальною просвітницькою імперією. Він радше був антитезою усього європейського. Коли європейці вчилися в стародавніх греків динамізму, підставовости та творчости й почали перевершувати своїх вчителів, Китай був країною, де час стояв на місці.

Саме тоді народилася теорія тривалої зафіксованости західної зверхности. Барон де Монтеск'є вирішив, що все можна пояснити кліматом; здорова погода дає європейцям (особливо французам) "певну силу тіла та духу, що робить їх терплячими, енергійними й готовими до сміливих починань"[355], тоді як "зніженість людей у спекотному кліматі завжди перетворює їх на рабів... в Азії панує сервільний дух, якого вони ніколи не були здатні позбутися".

Інші європейці пішли ще далі. На їхню думку, китайці були не лише сервільними, вони були людьми іншого типу. Карл Ліней, батько-засновник генетики, проголосив відмінність чотирьох людських рас — білих європейців, жовтих азійців, червоних американців та чорних африканців. У 1770-і роки філософ Девід Г'юм дійшов висновку, що лише біла раса здатна створити справжню цивілізацію. Кант навіть піддавав сумнівові, чи були жовті люди взагалі справжньою расою. Можливо, міркував він, вони були просто бічним відгалузком схрещування індійців та монголів.

Очевидно, наважуватися знати належало лише європейцям.

Випробування телескопом

 роє молодих науковців-стажистів 1937 року сіли в Нанкіні, столиці Китаю, на корабель, що прямував до Англії. Поміняти їхнє метушливе хаотичне рідне місто (відоме як одна з "чотирьох пічок" Китаю за задимлену вологість) на тихі монастирі, нескінченну мжичку та різкі вітри Кембриджу було б нелегко за будь-яких обставин, але обставини того літа були особливо тяжкими. Ці трійко навіть не знали, чи побачать коли-небудь знов своїх родичів та друзів. Навколо Нанкіна замикала кільце японська армія. У грудні вона безжально повбиває тисячі їхніх співгромадян так брутально, що шокує навіть нацистського посадовця, заскоченого на місці лиха.

До того ж троє біженців не могли сподіватися, що їх зустрінуть з великою радістю. Нині в кембридзьких наукових лабораторіях багато китайських студентів, але 1937 року ще мали сильний вплив погляди Канта та Г'юма. Приїзд трьох китайців спричинив цілий вир реакцій, а найбільше збурився Джозеф Нідем, висхідна зірка Біохемічного інституту. Один з китайських студентів, Лу Гуйчжень, писав: "Що ближче він з нами знайомився, то ближчими ми йому видавалися за науковим сприйняттям та інтелектуальною проникливістю. Це спонукало його допитливий розум зацікавитися, чому, проте, сучасна наука постала лише з західного світу?"[356]

Нідем не мав вишколу з мов чи історії, але мав один з найгостріших, найметкіших розумів в університеті, відомому своїми інтелектуалами. Лу став його коханцем і допоміг йому опанувати китайську мову та минуле. Нідем так палко закохався в рідну землю Лу, що 1942 року полишив безпечний прихисток у своєму коледжі й обійняв посаду в представництві Міністерства закордонних справ у Чунцині, аби допомогти китайським університетам пережити жахливу війну з Японією. Компанія Бі-Бі-Сі попросила його написати про свої враження, але Нідем зробив більше. На берегах листа він залишив короткого записа, що змінив його життя: "Взагалі, наука в Китаї — чому немає розвитку?"[357]

Це питання нині загальновідоме як "Нідемова проблема"[358]: чому в сімнадцятому сторіччі, по стількох сторіччях величезної переваги китайської науки, саме на Заході постала наука сучасна. Коли через сорок років я з ним познайомився, Нідем все ще бився над цією проблемою (моя дружина вивчала антропологію в одному з кембридзьких коледжів, і ми винаймали верхній поверх будинку Лу Гуйчженя, все ще Нідемового коханця, що керував науковою спільнотою). Проблему він так і не розв'язав, але великою мірою саме завдяки десятиріччям його праці з каталогування китайських наукових досягнень ми тепер набагато ближчі до розуміння того, що відбулося, ніж у 1930-і роки.

У сьомому розділі ми побачили, що в одинадцятому сторіччі, коли індекс суспільного розвитку Китаю притиснувся до твердої стелі, науковий та технологічний поступ у країні відбувався найшвидшими темпами, а занепад розвитку звів ці успіхи нанівець. Постає питання, чому в сімнадцятому та вісімнадцятому сторіччях, коли суспільний розвиток знову досяг твердої стелі, китайські інтелектуали, на відміну від європейських науковців, не створили механічних моделей природи й не порозкривали її таємниць.

Відповідь знов у тім, що інтелектуали порушують питання, до яких їх спонукає суспільний розвиток. Кожна епоха дістає мислення, якого потребує. Західні європейці, маючи за океанами нове прикордоння, потребували точного вимірювання застандартованого простору, грошей та часу, і на той момент, коли з'явилися годинники з двома стрілками, нормальний європеєць мав були цілковито тупим, аби не поцікавитися, чи не є сама природа певним механізмом. Мало того, панівні класи Західної Європи мали бути ще тупішими, аби не побачити переваг наукового мислення й не дати ексцентричним непередбачним мисленикам трохи послаблення. Подібно до Осьового мислення першої та другої хвиль і Відродження, початок наукової революції та Просвітництво були радше наслідками, ніж причинами піднесення західного суспільного розвитку.

Звичайно, Схід також мав нове прикордоння в степах, але це прикордоння було традиційніше, ніж атлантичне, й потреба нового мислення не поставала так гостро. Філософи, що займалися природничими та суспільними проблемами, справді порушували деякі з тих самих питань, що й західні європейці, але потреба сформулювати думку в термінах математичних моделей всесвіту залишалася менш очевидною; а з погляду володарів Цин, що конче потребували прихилити китайських інтелектуалів до свого нового режиму, небезпека від потурання радикальному мисленню значно переважувала будь-які можливі переваги.

Двір Цин робив усе можливе, аби привабити до державної служби науковців з приватних академій та дослідницьких мандрів прикордонням. Він запровадив спеціяльні іспити, чимало платив та безбожно лестив науковцям. Молодий імператор Кансі невтомно засвідчував, що він конфуцієць, зібрав групу науковців, що разом із ним вивчали класику, й 1670 року видав "Непорушний едикт", що демонстрував серйозність його намірів. Він фінансував творення величезних енциклопедій (Повна збірка ілюстрацій та записів від найдавніших до теперішніх часів, оприлюднена невдовзі після його смерти, мала близько 800 000 сторінок[359]). Замість розглядати все, як у тогочасних французьких енциклопедіях, ці книжки мали на меті взагалі нічого не розглядати, а натомість ретельно зберігати стародавні тексти та забезпечувати синекури для лояльних науковців.

Така стратегія мала приголомшливий успіх, інтелектуали почали потроху повертатися на державну службу й водночас перетворювали каочжен на кар'єрний шлях. Кандидати на іспити мусили продемонструвати володіння емпіричним досвідом, але опанувати його мали змогу лише науковці, що мали доступ до добрих бібліотек. Отже, всім, хто не належав до вкрай вузької еліти, ефективно заблокували змогу дістати високі бали. Спокуса дістатися прибуткових ніш на державній службі була потужною спонукою зберігати традиційне мислення.

Найважливіше питання — чи почали б китайські інтелектуали свою власну наукову революцію, якби мали ще трохи часу, — я відкладу до десятого розділу. Реально все сталося так, що Захід часу їм не залишив. Єзуїтські місіонери просочувалися до Китаю через Макао від 1570-х років, а позаяк вони приходили рятувати душі, а не продавати науку, то знали, що добрі подарунки робили гостей бажаними. Великий успіх мали західні годинники, а також окуляри. Один з найбільших китайських поетів, що мав дуже слабкий зір, захоплено описував, як

Чисте скло з-поза Західних морів Привозять через Макао. Лінзи великі, як монети, Охоплюють бачення подвійною рамкою. Я їх одягаю — світ раптом стає ясним. Я можу бачити найтонші дрібниці! І читати дрібний друк біля тьмяно освітленого вікна, Як замолоду.

Однак найбільшим подарунком, що привезли єзуїти, була астрономія. Місіонери знали, що в Китаї дуже важливими були календарі, бо святкування зимового сонцезвороту у неправильний день могло порушити функціювання космосу так само драстично, як неправильний Великдень у християнстві. Китайські посадовці цим переймалися так серйозно, що навіть готові були наймати до Астрономічного бюра чужоземців, якщо вони (здебільшого араби та перси) напевне знали про зорі більше, ніж китайці.

Єзуїти свідомо вбачали в такому підході найліпший шлях до китайських державців. Математики-єзуїти були глибоко залучені до реформи католицького календаря у 1580-і роки, і хоча, на західноєвропейський погляд, їхня астрономія була застаріла (вони вперто дотримувалися землецентричних моделей всесвіту), вона була досконалішою за будь-що, наявне в Китаї.

Спочатку все відбувалося гладенько. 1610 року кілька найвищих державних службовців під враженням від єзуїтської математики таємно навернулися до християнства. Вони відверто пропагували вищість західної вчености над китайською та перекладали європейські підручники. Проте традиційніші науковці часом ображалися за таке непатріотичне ставлення, відтак у 1630-і роки головний прихильник єзуїтів почав поводитися тонкіше. "Розтопивши матеріял та речовину західного знання, — переконував він своїх земляків, — ми виливатимемо їх у форми [традиційної китайської] системи Великої Згоди"[360]. Він навіть припускав, що, можливо, західне навчання фактично було прядивом з ранішої китайської мудрости.

Коли маньчжури 1644 року захопили Пекін, єзуїти запропонували — і виграли — змагання з передбачування сонцевих затемнень. Їхній престиж піднісся як ніколи високо, й протягом кількох бурхливих місяців 1656 року навіть видавалося, що імператор міг навернутися до християнства. Перемога була поруч, аж раптом монарх-підліток збагнув, що християни не могли мати наложниць і навернувся натомість у буддизм. Тоді традиціоналісти завдали удару у відповідь і оголосили провідника єзуїтів шпигуном.

1664 року відбулося інше випробування, із застосуванням телескопа. Єзуїти, Астрономічне бюро та мусульмани мали передбачити час наступного сонцевого затемнення. О другій п'ятнадцять, сказали працівники Бюра; о другій тридцять, сказали мусульмани; о третій годині, сказали єзуїти. Налаштували об'єктиви, аби спроектувати образ сонця в темну кімнату. Настала друга п'ятнадцять, затемнення не відбулося. Друга тридцять — знов нічого. А майже точно о третій на вогненний диск почала наповзати тінь.

Судді вирішили, що це не надто добре, й заборонили християнство.

Видавалося, саме так і треба зробити — хіба що залишався дрібненький факт, що китайський календар був і далі неправильний. Тому 1668 року імператор Кансі, щойно посівши трон, влаштував матч-реванш. І знов перемогли єзуїти.

Упевнившися у зверхності єзуїтів, Кансі почав вчитися в них, годинами сидів зі священиками, вчився в них аритметики, геометрії та механіки. Він навіть вчився грати на клавесині. Він писав: "Я усвідомив, що західна математика може бути корисною. ...Під час пізніших інспекційних подорожей я застосовував західні методи, аби показати своїм службовцям, як робити точніші розрахунки під час планування роботи на річці"[361].

Кансі визнав, що "нові методи обчислювання унеможливлюють засадничі помилки" та що "загальні принципи західної календарної науки непомильні", проте далі заперечував більші претензії єзуїтів щодо їхньої науки та їхнього Бога. Кансі дійшов висновку, що "навіть попри те, що деякі західні методи відмінні від наших і навіть можуть бути в чомусь досконалішими, все одно в них мало нового. Засади математики походять від Книги перемін, а західні методи походять від китайського джерела". І додав: "Зрештою, вони знають лише частку того, що знаю я".

1704 року папа, стурбований тим, що єзуїти поширювали астрономію активніше, ніж християнство, послав до Пекіна місію, що мала до них придивитися, а тоді Кансі, побоюючися, що це призведе до заколоту, відсторонив місіонерів. Він заснував нові наукові академії (приблизно змодельовані за взірцем Паризької Академії наук), де китайські науковці могли займатися астрономією та математикою без впливу єзуїтів. Математика, що її навчали єзуїти, тобто трохи алґебри й ще менше диференційного числення, вже на кілька десятиріч відставала від північноєвропейської, але щойно Кансі перерізав і цю ниточку до західного знання, східно-західний розрив у науці перетворився на прірву.

Постає спокуса бачити розв'язок Нідемової проблеми в Кансі, недолугому ідіоті, що міг привести китайську науку до вісімнадцятого сторіччя, але вирішив того не робити. Проте з усіх чоловіків (та однієї жінки), що сиділи на Небесному троні, Кансі, безперечно, заслуговує такої налички найменше. Казати, що єзуїти знали лише частку того, що знав він, було нескромно, але не зовсім неправильно. Кансі був справжнім інтелектуалом, сильним лідером та людиною дії (а також батьком п'ятдесятьох шістьох дітей). Він дивився на західняків у ширшому контексті. Протягом двох тисяч років китайські імператори визнавали, що кочівничі методи ведення війни були кращими за їхні, і вважали, що відкуповуватися від вершників дешевше, ніж з ними воювати. Коли настали зміни, саме Кансі першим це визнав і особисто керував кампанією, що в 1690-і роки завершилася перекриттям степової магістралі. Із мешканцями Заходу все було інакше. Кансі мав до діла з західняками від 1660-х років, але від 1704 року ігнорувати їх видавалося менш ризикованим. Деякі південно-східноазійські державці дійшли такого самого висновку у шістнадцятому сторіччі, а японські сеґуни повелися так само перед 1613 роком. Бурхливе повстання з християнським забарвленням в Японії 1637 року, мабуть, лише підтвердило мудрість рішення відітнути зв'язки з Заходом. В такому контексті рішення Кансі зовсім не видається недолугим.

У будь-якому разі є ще одне запитання. Навіть якби Кансі передбачив, куди піде європейська наука, й пропагував її, чи зміг би він у вісімнадцятому сторіччі втримати східний суспільний розвиток на вищому рівні, ніж західний?

Майже напевне відповідь — ні. Перед Китаєм поставали ті самі проблеми, що й перед північнозахідною Європою; деякі мисленики рухалися в однакових напрямах. Наприклад, у 1750-і роки Дай Чжень (так само, як Ґу Аньу, функціонер низького рівня, що не дістав найвищого ступеня) запропонував до обговорення щось подібне до західного бачення механічної природи, що функціювала без наміру чи мети й була відкрита до емпіричного аналізу. Але Дай, блискучий філолог, завжди базував свою аргументацію на стародавніх текстах. Зрештою зберегти славу минулого видавалося в Китаї важливішим, ніж займатися питаннями того типу, що привертали увагу європейців у процесі глобальної експансії.

Виклики атлантичного прикордоння спричинили появу людей, що наполегливо вимагали відповідей на питання нового типу. Ньютони та Ляйбніци, що прийняли виклик, здобули славу та статки більші, ніж будь-що, що могли собі уявити давніші науковці, а теоретики нового типу, як-от Лок та Вольтер, усвідомили наслідки цих досягнень для суспільного розвитку. Нове степове прикордоння Китаю, навпаки, спричинило значно слабші виклики. Високооплачувані дослідники з наукових інституцій Кансі не відчували потреби винаходити для себе диференційне числення чи вираховувати, що земля обертається навколо сонця. Було набагато вигідніше перетворити математику як і медицину на галузь класичної науки.

Схід та Захід дістали таке мислення, якого потребували.

Залізний закон

 ансі 1722 року помер, а суспільний розвиток піднісся вище, ніж будь-коли раніше. У минулому двічі, в Римській імперії близько 100 року н. е. та Китаї династії Сун тисячоліттям пізніше, розвиток досягав сорока трьох балів лише на те, аби спричинити лиха, що знов опускали його вниз. Проте на 1722 рік степову магістраль було перекрито. Один з апокаліптичних вершників був мертвий, і суспільний розвиток не занепав, досягши твердої стелі. Натомість нове прикордоння уздовж краю степів дало східному розвиткові змогу зростати далі, тоді як північно-західні європейці, захищені від степових міграцій Китайською та Російською імперіями, відкрили своє нове прикордоння в Атлантиці. Західний розвиток зростав навіть швидше, ніж східний і перевищив його 1772 року (чи приблизно тоді). На обох кінцях Євразії настала нова ера.

Чи справді так? Якби когось з Риму чи Китаю Сун перенести до Лондона чи Пекіна вісімнадцятого сторіччя, він чи вона напевне побачили б багато чого, гідного подиву. Зокрема зброю. Чи Америку. Чи тютюн, каву та шоколад. А як щодо моди — напудрені перуки? Маньчжурські коси? Корсети? Перев'язані ноги? "О tempora, О mores!"[362] (Що за часи! Що за звичаї!), — казав Цицерон.

Але більше, насправді набагато більше видавалося б знайомим. Безперечно, великі армії з вогнепальною зброєю були значно більшими, ніж в стародавні часи, й набагато більше людей, ніж будь-коли раніше, вміли читати й читали, але ані Схід, ані Захід не могли похвалитися мільйонним містом, подібним до стародавнього Рима чи середньовічного Кайфина[363]. Однак, що найважливіше з усього, візитери з минулого помітили б, що, хоча суспільний розвиток піднісся вище, ніж будь-коли, способи, якими люди штовхали його вгору, мало чим відрізнялися від того, як штовхали його римляни та китайці Сун. Селяни використовували більше добрив, копали більше канав, дбали про сівозміну та залишали землю під паром. Ремісники спалювали більше дерев, аби виливати більше металу, і, коли деревини забракло, перейшли на вугілля. Вирощували більше та більших тварин, аби вони крутили колеса, підіймали тягарі та тягли ліпші вози рівнішими дорогами. Вітер та воду ефективніше використовували, аби дрібнити руду молоти зерно та рухати човни випростуваними ріками та штучними каналами. Але, можливо, визнавши, що багато що поліпшало й побільшало у вісімнадцятому сторіччі порівняно з одинадцятим чи першим, вони не визнали б, що речі змінилися фундаментально.

Саме тут і була притичина. Завоювання степів та океанів не розбило тверду стелю близько сорока трьох балів, що на неї наштовхнулися римляни та Сун. Її лише трохи підштовхнули вгору, й близько 1750 року з'явилися тривожні ознаки того, що вона знов чинить опір розвиткові. Права частина рисунка 9.3, що показує реальні заробітки, є не надто приємною. Близько 1750 року рівень життя падав скрізь, навіть на динамічному північному заході Європи. Східний та західний осередки напружувалися, аби підштовхнути тверду стелю вгору, а часи ставали дедалі важчими.

Що треба було робити? Пекінське чиновництво, відвідувачі паризьких салонів та кожен інтелектуал на просторах між ними, що мав почуття самоповаги, висували теорії. Дехто доводив, що все багатство походить від сільського господарства, й намагався переконати державців надати податкові канікули землеробам, що осушували болота та облаштовували схили пагорбів під терасове землеробство. Від Юньнані до Тенесі халупи та хижі з колод заповзали до лісів, де полювали менш розвинені спільноти. Інші теоретики наполягали на тім, що все багатство походить від торгівлі, тому володарі (часто ті самі) вкладали навіть більші кошти в те, аби вкрасти торгівлю в сусідів і тим довести їх до злиднів.

Варіянтів було безліч, але загалом західні державці (що так запекло воювали від п'ятнадцятого сторіччя) вважали, що війна розв'яже їхні проблеми, тоді як східні державці (що загалом воювали менш запекло) вважали, що війна проблем не розв'яже. Японія була екстремальним випадком. Після відходу з Кореї 1598 року її провідники вирішили, що завойовування не дає користи, і на початок 1630-х років навіть дійшли висновку, що заморська торгівля просто позбавляє їх цінних товарів, як-от срібла та міді. Китайських та голландських (з усіх європейців на 1640 рік лише голландцям було дозволено відвідувати Японію) торгівців заштовхнули до кількох гето в Нагасакі, де з усіх жінок з ними було дозволено спілкуватися лише повіям. Не дивно, що закордонна торгівля згасла.

Захистившися від агресії широким синім морем, Японія приблизно до 1720 року розквітала. Її населення більшало, а Едо став, мабуть, найбільшим містом у світі. Рис, риба та соя заступили дешевші харчі в раціоні більшости людей. В країні панував мир, бо звичайні японці вже не озброювалися після того, як ще 1857 року віддали зброю Хідейосі. Навіть дратівливі військовики самураї погодилися розв'язувати свої суперечки лише на мечах, що дивувало західняків, що пробивалися до Японії в 1850-і роки. Один з них згадував, що японці "погано уявляють собі, як користуватися вогнепальною зброєю... Це вражає американця, що з дитинства бачить, як вбивають дітей. Ця необізнаність на зброї є аномалією, що вказує на примітивну невинність та аркадійську простоту"[364].

Однак після 1720 року картина стабільно темнішала. Японія була переповнена. Без технологічного прориву не було способів діставати від перенаселеної землі більше харчів, палива, одягу та житла, а без торгівлі не було способів щось ввозити. Японські землероби демонстрували дивовижну винахідливість, а японські чиновники усвідомили шкоду, що завдав їхнім лісам паливний голод, і почали активно їх захищати. Японська елітарна культура звернулася до строгого прекрасного мінімалізму, що зберігав ресурси. Проте ціни на харчі далі зростали, голод сильнішав, на вулицях протестували голодні натовпи. Це була не Аркадія.

Єдиною причиною вибору цього виняткового шляху Японії було те, що таким самим шляхом ішов Китай, єдина можлива загроза її безпеці. Китай мав широкі відкриті прикордонні смуги, отже, протягом вісімнадцятого сторіччя населення могло далі зростати, однак Цин також дедалі щільніше замикалися від небезпечного світу за водами. 1760 року всю закордонну торгівлю зосередили в Ґуанчжоу, а коли 1793 року британська Ост-Індська компанія відрядила лорда Макартні поскаржитися щодо обмежень, імператор Хунлі зверхньо відповів: "Ми ніколи не цінували оригінальні речі, так само ми не маємо ані найменшої потреби у виробах вашої країни"[365]. І завершив: "Дальші контакти не гармоніюють з правилами Небесної імперії [та]... не дадуть переваг вашій країні".

Західні державці не поділяли віру Хунлі в корисність ізоляції. Вони жили в світі, де не домінувала одна велика імперія на кшталт Китаю Цин; це радше було місце суперечок та постійних зсувів балансу влади. Згідно зі світобаченням більшости західних державців, навіть якщо сумарне багатство світу зафіксоване, нація завжди могла захопити більший шматок пирога. Кожен флорин, франк чи фунт, витрачений на війну, окупиться, і доки деякі державці мислили так, доти всі державці мали бути готові до війни. Перегони озброєнь в західній Європі ніколи не припинялися.

Європейські торгівці смертю постійно вдосконалювали інструментарій своєї торгівлі (кращі багнети, запаковані обійми з набоями, швидші вогнепальні механізми), але справжні прориви пов'язані з науковим підходом до організації насильства. Дисципліна — такі речі, як однострої, узгоджені ранги, стрілецькі загони для офіцерів, що робили лише те, що хотіли (на відміну від звичайних солдатів, завжди жорстоко караних), — робила чудеса. Якщо додати цілорічні тренування, результатом були машини для війни, що постійно виконували складні маневри та стріляли зі своєї зброї.

Методичні пси війни за гроші вбивали більше. Спочатку голландці, а потім їхні суперники скасували дешеву, але потворну традицію доручати війну приватним вербувальникам, що наймали банди вбивць, платили їм нерегулярно чи взагалі не платили, а потім полишали добувати собі на життя від цивільних. Війна далі була пеклом, але принаймні набула певних меж.

Те саме стосувалося моря, де завіса впала в епоху Веселого Роджера, ходіння по канату та захованих скарбів. Англія вела перед у новій війні з піратством, що було, як у Китаї шістнадцятого сторіччя, однаковою мірою корупцією та зухвалістю. Коли горезвісний капітан Морґан 1671 року зігнорував мирну угоду Англії з Іспанією й спустошив іспанські колонії на Карибах, його високопосадові патрони здобули йому лицарського титула та посаду губернатора Ямайки. Однак близько 1701 року так само сумнозвісного капітана Кіда притягли до Лондона усього лише за пограбування англійського корабля, і виявилося, що високопосадові патрони (включно з королем) не могли чи не хотіли йому допомогти. Капітан Кід витратив останнього шилінга на ром і, коли його тягли на шибеницю, кричав: "Я найбезвинніший з усіх!"[366] — лише на те, аби мотузка перервалася. Колись це могло б його врятувати, але не цього разу. Друга петля була надійною. 1718 року, коли флот оточив Чорну Бороду (Едварда Тича), ніхто навіть не намагався допомогти. Вбити Чорну бороду було навіть важче, ніж Кіда — знадобилося п'ять мушкетних куль та двадцять п'ять ударів мечем, але моряки його таки вбили. Того року на Карибах було п'ятдесят піратських нападів, на 1726 рік — лише шість. Ера несамовитости минула.

Все це коштувало грошей, і вдосконалювання організації залежало від дальшого вдосконалювання фінансової системи. Жоден уряд не міг собі дозволити цілорічно годувати, оплачувати та забезпечувати потреби солдатів та моряків, але голландці й тут знайшли розв'язок: кредит. Аби робити гроші, потрібні гроші. А позаяк Нідерланди мали сталий прибуток від торгівлі та солідні банки, що давали раду готівці, голландські торгівельні провідники могли запозичувати більші суми швидше та за менші відсотки й повертати їх через довші терміни, ніж марнотратні суперники.

Англія знов наслідувала голландський приклад. На 1700 рік обидві країни мали національні банки, що оперували державним боргом, продаючи на біржі довгострокові облігації, а їхні уряди заспокоювали переляканих кредиторів, вводячи спеціяльні податки на виплату відсотків за облігаціями. Результати були показові. Як пояснював Даніель Дефо (автор Робінзона Крузо, цієї епопеї нових океанічних магістралей),

Кредит робить війну і робить мир; збирає військо, споряджає флоти, веде битви, бере міста в облогу; одним словом, його справедливіше назвати м'язами війни, ніж самі гроші... кредит спонукає солдата воювати без платні, армії рухатися без постачання... і на вимогу заповнює казну та банки стількома мільйонами, скількох хоче.[367]

Необмежений кредит означав нескінченну війну. Британії довелося воювати двадцять років, аби виграти в голландців найбільший шмат торгівельного пирога, але ця перемога лише вибрукувала шлях до ще більшої боротьби. Французькі державці видавалися схильними створити щось на кшталт суходільної імперії без Габсбургів, а британські політики побоювалися, що "французи перевершать нас на морі, коли не матимуть чого боятися на суходолі"[368]. Британський прем'єр-міністр Вільям Піт (старший) наполягав на тім, що єдина відповідь — "завоювати Америку через Німеччину"[369], фінансувати континентальні коаліції, аби вони зв'язували Францію в Європі, поки Британія захопить її заморські колонії.

Війни Англії та Франції забрали понад половину років між 1689, роком провалу першої французької спроби нападу на Англію, та 1815, коли Велінгтон нарешті переміг Наполеона поблизу Ватерлоо. Ця епохальна боротьба була нічим іншим, як війною Заходу за домінування в західному осередку Великі армії стріляли залпами та заряджали гармати в Німеччині, копали траншеї у Фландрії; вояки підривали та брали на абордаж одні одних на штормовому французькому узбережжі та в мерехтливих водах Середземного моря. В лісах Канади та Огайо, на карибських плантаціях, у джунглях західної Африки та Бенгалії європейські та (особливо) місцеві союзники провадили десятки лютих ізольованих маленьких війн, що в сумі робили війну Заходу першою війною світового масштабу.

Було багато сміливости та зрад, досить, аби заповнити багато книжок, проте справжню оповідь становили фунти, шилінги та пенси. Кредит постійно підживлював британські армії та флоти, але Франція не могла заплатити за рахунками. "Наші дзвони зужиті від святкування перемог"[370], — хвалився 1759 року один добре влаштований британець, а 1763 року виснажена Франція не мала вибору й мусила відмовитися від більшости заморських територій (рис. 9.7).

Однак війну Заходу було виграно заледве наполовину. Навіть Британія відчувала фінансову напругу, і коли 1776 року погано продуманий проект змусити американських колоністів сплатити частину чеку за війну спричинив повстання, Франція негайно опинилася поруч із готівкою та кораблями і становище бунтарів одразу змінилося. Навіть англійські кредити не могли подолати рішучих повстанців за три тисячі миль від дому та іншу потужну силу.

Однак фінанси могли притлумити біль поразки. У будь-якому розважливому світі полишити Америку революціонерам, що святкували своє прагнення до щастя мовою, натхненною французьким Просвітництвом, означало б збанкрутити британську атлантичну економіку та проголосити французьку імперію в Європі. Піт дуже побоювався й попереджав, що, якщо Британія програє, він сподівається, що кожен джентльмен все продасть і попливе на кораблі до Америки. Однак торгівля та кредити знову прийшли на допомогу. Британія сплатила борги й утримала флоти, що патрулювали морські маршрути та перевозили товари, що їх і далі потребували американці. На 1789 рік англо-американська торгівля знов була на дореволюційному рівні.

Однак для Франції 1789 рік був катастрофічним. Аби виграти американську війну Людовік XVI набрав боргів, що не міг сплатити, і тепер скликав свою аристократію, духівництво та багатих посполитих, аби попросити нових податків, і все лише на те, аби посполиті повернули Просвітництво й проти нього. Проголосивши Права Чоловіків (а по двох роках і Жінок), багаті посполиті відчули себе наполовину постановниками вистави, а наполовину намагалися відійти вбік від шляху непередбачної спіралі революції та громадянської війни. "Зробімо терор звичною справою!"[371] — кричали радикали, потім стратили свого короля, його родину й тисячі своїх однодумців-революціонерів.

І знов помірковані очікування не справдилися. Замість залишити Британію панувати в світі, революція відкрила шлях до нових форм масової війни й через кілька бурхливих років видавалося, що Наполеон, геніяльний генерал, нарешті створить європейську суходільну імперію. 1805 року він сформував свою Велику армію для четвертої від 1689 року французької спроби захопити Британію. Він сказав війську: "Станьмо господарями Ла-Маншу на шість годин, і ми будемо господарями світу!"[372]

Наполеон не дістав своїх шістьох годин, і хоча втілив в життя найгірші нічні жахи британських торгівців, відітнувши їх від усіх портів Європи, він не зміг зламати їхню фінансову потужність. 1812 року Наполеон контролював чверть населення Європи, французька армія була в Москві. Через два роки він втратив владу, а російська армія (на британському утриманні) була в Парижі. 1815 року дипломати на Віденському конгресі ґрунтовно обговорили умови, що загасили війну Заходу на дев'яносто дев'ять років.

Зрештою, чи дуже ці війни відрізнялися? Певною мірою так. 1683 року, напередодні англо-французького конфлікту, Відень знов був у облозі турецької армії, але на час, коли 1815 року тут вели перемови великі й добрі, європейська вогнепальна зброя, дисципліна та фінанси, завдяки війні Заходу, далеко перевищували все інше в світі, й турецькі армії більше не приходили. Коли 1798 року Наполеон окупував Єгипет, османи мусили покладатися на те, що його звідти викинуть британці. 1803 року менше п'ятьох тисяч британського війська (половину з них набрано на місці й навчено європейської стрілецької справи) розсіяли вдесятеро більше південноазійське військо біля Асаї. Баланс військової сили очевидно зсунувся на користь західної Європи.

Але, з іншого погляду, ні. Попри всі битви та обстріли, реальна заробітна платня після 1750 року падала. Починаючи від 1770-х років, науковці нової категорії, що називали себе політичними економістами, залучили до розв'язування проблеми весь інструментарій науки та просвітництва. Висновок з їхніх студій був не надто добрий: існують залізні закони, що керують людством. По-перше, хоча імперія та завоювання можуть підвищувати продуктивність та прибутки, люди завжди перетворюватимуть додаткове багатство на більше дітей. Голодні дитячі шлунки споживатимуть все додаткове багатство, і, що ще гірше, коли діти виростатимуть і потребуватимуть роботи, їхня конкуренція знов відкине заробітну платню на межу голодування.

Видавалося, що з цього жорстокого циклу не було виходу. Якби політичні економісти знали про індекс суспільного розвитку, вони, можливо, вказали б, що, хоча тверду стелю трохи посунуто вгору, вона залишилася так само твердою. Вони були б раді дізнатися, що рахунок Заходу 1773 року зрівнявся зі східним, але напевне сказали б, що це не має значення, бо залізний закон забороняє будь-якому рахункові вищати далі. Політична економія науково довела, що фактично ніщо не могло змінитися.

Проте потім зміни відбулися.

10 Доба заходу

Те, чого хоче цілий світ

 асом видається, що один-єдиний рік зсуває землю під нашими ногами. На Заході таким роком був 1776. В Америці податковий протест перетворився на революцію; в Ґлазґо Адам Сміт закінчив своє Дослідження про природу та причини багатства народів, першу та найбільшу працю з політичної економії; в Лондоні Історія занепаду та загибелі Римської імперії Едварда Гібона несподівано стала сенсацією, щойно потрапивши до книгарень. Великі люди робили великі речі. Проте 22 березня Джеймс Босвел — дев'ятий лерд Охінлека, невдалий письменник та амбітний супутник багатих та відомих — чомусь опинився не в якомусь високочолому салоні, а в кареті, що хлюпала крізь багнюку до Сого, маєтку біля Бірмінгема в центральній частині Англії (рис. 10.1).

З відстані вежа з дзиґарем, проїжджа частина дороги та фасад у грецькому стилі могли створити враження сільського будинку, що до нього Босвел, мабуть, хотів просто заїхати на чашку чаю та приємну розмову. Проте коли під'їхати ближче, стукіт молотів, скрегіт верстатів та лайка робітників розвіювали будь-які такі ілюзії. Це не була сцена до роману Джейн Остин; це була фабрика. І Босвел, попри свої привілеї та претензійність, хотів її побачити, бо ніде в світі не було нічого, подібного до Сого.

Все у Сого виправдало Босвелові очікування — сотні робітників, "величезність та винахідливість техніки"[373] і, понад усе, власник Метью Боултон (Босвел назвав його "залізним отаманом"). У щоденнику Босвел записав: "Я ніколи не забуду те, що сказав мені мр. Боултон: "Я продаю тут те, чого хоче цілий світ, — ЕНЕРГІЮ".

Саме такі люди, як Боултон, викрили брехню зловісних передбачень політичних економістів. Коли Босвел 1776 року зустрівся з Боултоном, західний суспільний розвиток від льодовикового періоду, коли мисливці-збирачі блукали тундрою в пошуках харчів, продерся вгору лише до сорока п'яти балів; протягом наступних ста років він злетів ще на сто балів. Перетворення перевершило всі сподівання. Воно перевернуло світ догори ногами. 1776 року Схід та Захід все ще йшли голова до голови, ледве перейшовши стару тверду сорокатрибальну стелю; сторіччям пізніше продаж енергії перетворив лідерування Заходу на панування Заходу. "Це було насправді, — казав 1805 року поет Вордсворт, —

...година загального шумування; найм'якіші люди збурилися; і сум'яття, незгода страстей та думок заповнили стіни мирних будинків гучними звуками. Ґрунт звичайного життя був тоді надто гарячим, аби по ньому йти; часто я тоді казав, І не лише тоді: "Яке це посміховище з історії, минулого й того, що настає!"[374]

І справді можна глузувати, принаймні з минулого; але, насправді, не з того, що настає. Загальне шумування заледве почалося, й протягом наступного сторіччя західний розвиток зашкалив. Будь-який графік (як-от рис. 10.2), що його можна допасувати до тогочасних 906 балів Заходу на вертикальній шкалі, зводить на ніщо всі піднесення та спади, лідерування та відставання, тріумфи та трагедії, що заповнили попередні дев'ять розділів цієї книжки. І все через те, що продавав Боултон.

Радість водяної пари

 вичайно, світ мав енергію й до Боултона. Але він продавав ліпшу енергію. Протягом мільйонів років майже вся рухова енергія походила від м'язів. І хоча м'язи могли бути видатними — вони збудували піраміди, викопали Великий китайський канал, створили розписи Сикстинської капели, — вони все одно мають обмеження. Найочевидніше — м'язи належать тваринам, а тварини потребують годівлі, приміщення, а часто обігріву та покриву. Все це походить від рослин чи інших тварин, що також потребують годівлі, приміщення тощо. І все в цьому ланцюжку потребує землі. Позаяк у осередках вісімнадцятого сторіччя землі забракло, м'язи подорожчали.

Протягом сторіч енергію м'язів доповнювали вітер та вода, що штовхали човни та рухали жорна. Проте вітер та вода також мають обмеження. Вони є лише в певних місцях; струмки можуть замерзати взимку чи пересихати влітку, а коли немає руху повітря, зупиняються й вітряки.

Потрібна була мобільна енергія, така, що її можна було б доправити до місця праці замість доправляти працю до неї; надійна, незалежна від погоди; до того ж незалежна від простору, аби не споживала мільйонів акрів дерев та полів. Металісти Кайфина в одинадцятому сторіччі вважали розв'язком проблеми вугілля, але воно теж мало обмеження. Воно давало енергію лише у формі тепла.

Прорив, тобто перетворювання теплової енергії на рух, постав у вісімнадцятому сторіччі на самих вугільних копальнях. Постійною проблемою було затоплювання, і хоча витягати воду з шахт могли м'язи та відра (один винахідливий англійський власник копальні запряг до відерного ланцюга п'ятсот коней), вони були надзвичайно дорогі. З погляду назад, у минуле, розв'язок видається очевидним: замість використовувати тварин, що споживають харчі, витягати воду двигунами, що споживають вугілля з копальні. Але це легше сказати, ніж зробити.

І східний, і західний осередки у вісімнадцятому сторіччі потребували вугілля й потерпали від затоплювання, але розв'язок знайшли саме англійські інженери. У дев'ятому розділі ми побачили, що в найдальшій смузі північно-західної Європи атлантична економіка особливо добре віддячувала тим, хто займався напівнауковим майструванням. Це вивело на поверхню саме тих людей, що могли розв'язати проблему, мали бізнесову проникливість і водночас практичний досвід металообробляння та базове знання фізики. Такі люди були і в Китаї та Японії, але їх було мало і, наскільки нам відомо, ніхто з них навіть не намагався змайструвати двигуна на вугільному паливі.

Першу працездатну західну помпу, що мала назву "Друг гірника", запатентовано в Англії 1698 року. Вона спалювала вугілля й кип'ятила воду, потім водяну пару конденсувала й створювала вакуум; тоді робітники відчиняли клапана й вакуум висмоктував воду з копальні. Зачинивши клапана, робітники підтримували вогонь, що цю воду також кип'ятив та перетворював на пару, потім повторювали антигравітаційний процес кип'ятіння та конденсування знов і знов.

Друг гірника був повільний, міг підіймати воду лише з глибини сорок футів та мав явно небажану тенденцію вибухати, проте він (зазвичай) дешевший, ніж годівля сотень коней. Він також надихнув на нове винахідництво, але навіть вдосконалені двигуни залишалися жахливо витратними. Позаяк воду кип'ятили й потім охолоджували заради створювання вакууму в тому самому циліндрі, його треба було знов нагрівати на кожному такті толока. Навіть найкращі двигуни використовували на випомповування води менше одного відсотка енергії, що давало вугілля.

Протягом десятиріч низький коефіцієнт корисної дії обмежував використовування енергії водяної пари лише випомповуванням води з вугільних копалень, і навіть у цьому, як скаржився один власник копальні, "через неймовірне споживання палива ці двигуни страшенно зменшують прибуток від наших шахт... Цей тяжкий податок зводить прибуток майже до нуля"[375]. Для будь-якого бізнесу, що перевозив вугілля від копалень до фабрик, парові двигуни були надто дорогими.

Однак двигуни тішили професорів. Університет Глазго придбав мініятюрну копію, й коли жоден науковець не зміг змусити її працювати, вона 1765 року потрапила до майстерні Джеймса Вата, що виготовляв на потреби університету математичний інструментарій. Ват її запустив, але низький коефіцієнт корисної дії образив його майстерну душу. Між іншими завданнями Ват шукав кращих способів випаровувати та конденсувати воду аж поки, як він розповів,

гарного суботнього вечора я пішов прогулятися, ...і раптом мені спало на думку, що, позаяк водяна пара пружна, вона має рухатися в вакуум і, якщо сполучити [нагріваний] циліндр та спорожнену місткість, вона туди порине і її можна буде там сконденсувати, не охолоджуючи циліндра... Ще не дійшовши до гольф-клубу, я вже мав у голові готову схему.[376]

У неділю побожний Ват ледарював, а ранком у понеділок зібрав нову модель, відокремивши конденсора від випаровувального циліндра. Замість поперемінно нагрівати та охолоджувати того самого циліндра, він тепер мав постійно гарячого кип'ятильника та постійно холодного конденсора, що десь на чотири п'ятих зменшувало витрати вугілля.

Далі постала безліч нових проблем, але Ват вперто, рік за роком, намагався їх розв'язати. Його дружина померла; його спонсор збанкрутів; а двигун і далі працював ненадійно. 1774 року, коли Ват вже майже вирішив полишити спроби й пошукати стабільнішої роботи, на допомогу прийшов залізний отаман Метью Боултон. Він відкупив борги Ватового спонсора та забрав виготовлювача двигунів до Бірмінгему. Боултон залучив до розв'язування проблеми гроші та блискучого металіста, "схибленого на залізі" Вілкінсона, що вважав, що все, зокрема його труну, треба робити з заліза.

Через півроку Ват у листі до батька написав те, що вражає мене як друга найбільша недооцінка всіх часів (про найбільшу ми поговоримо далі в цьому розділі), а саме що тепер його двигун "доволі вдалий"[377]. На великому прилюдному показі в березні 1776 року двигун Вата та Боултона випомпував воду з шістдесяти футів рівно за годину, спаливши лише чверть кількости вугілля, що витрачали старі машини.

Не дивно, що, коли того місяця Сого відвідав Босвел, Боултон почувався дуже експансивно. Двигуни були високоефективними й поза копальнями, отже, відкривали безмежні можливості. "Якщо ми матимемо... сотню малих двигунів... та двадцять великих у робочому стані, ми легко зможемо їх продати, — писав Боултон Ватові. — Коваль клепле, поки тепле"[378].

Так вони й зробили, хоча навіть їх здивували деякі відвідувачі, що постукали в їхні двері. Першими промисловцями, що вхопилися за енергію водяної пари, були виробники бавовняних тканин. Бавовна не росла у західній Європі, й до сімнадцятого сторіччя британці зазвичай протягом цілого року пітніли в дряпучій вовні й зовсім не носили спідньої білизни. Отже, як цілком можна було передбачити, коли торгівці почали імпортувати з Індії легкі, яскраві бавовняні тканини, успіх був гарантований. Як згадував 1708 року Даніель Дефо, "вона з'явилася в наших будинках, наших стінних шафах, наших спальнях. ...На фіранках, подушках, стільцях і нарешті самих ліжках — скрізь була бавовна"[379].

Імпортери заробляли величезні статки, але гроші, витрачені на індійську бавовну, не йшли на купівлю британської вовни. Отже, вовняні магнати пролобіювали в парламенті заборону імпорту бавовняних тканин, а тоді інші британці почали завозити сиру бавовну (ще не заборонену) та ткати власні тканини. На жаль, вони були гірші за індійські, й у 1760-і роки ринок британської бавовни становив лише третину ринку британської вовни.

Бавовна спонукала дальший поступ: складне завдання робити з волокна прядиво потребувало механізації. Протягом десяти тисяч років виробництво текстилю залежало від жінок (і дуже рідко від чоловіків) зі спритними пальцями, що накручували джгути вовни чи волокна на веретена. У сьомому розділі ми бачили, що на 1300 рік китайські прядильники заради підвищення продуктивности використовували машини, урухомлювані водою чи тваринами. Протягом наступних сторіч ці машини стали звичайними, стабільно підвищували вихід готового продукту, але британський рух до механізації різко унепотрібнив усю стародавню майстерність. 1700 року, аби виробити фунт прядива, пряля мала працювати на колесі з педальним рушієм двісті годин[380]; близько 1800 року надзвичайні пристрої з ще надзвичайнішими назвами — Гардґривсова дженні, Аркрайтів гребінь, Кромптонів мюль — робили те саме за три години (Робертсів самодійний мюль, винайдений 1824 року, навіть за годину й двадцять хвилин). Повторювані рухи машин також робили їх ідеально придатними до використання енергії водяної пари та концентрації на великих фабриках. Перша прядильна фабрика з живленням винятково від парових двигунів (що їх постачили, звичайно ж, Боултон та Ват) відкрилася 1785 року.

Завдяки машинам, британська бавовна була дешевша, тонша, міцніша та однорідніша навіть за індійську. Від 1760 до 1815 року британський експорт готових тканин сторазово побільшав, що перетворило виробництво бавовни з незначної галузі промисловости на джерело майже дванадцятої частини національного прибутку. Сто тисяч чоловіків, жінок і (особливо) дітей працювали на фабриках по дванадцять чи більше годин на день, шість днів на тиждень, і заповнили ринки такою кількістю бавовни, що ціна прядива впала з тридцятьох вісьмох шилінгів за фунт 1786 року до менше сімох шилінгів 1807 року. Ціни падали, проте ринки більшали. Прибутки далі зростали.

Географія зробила бавовну ідеальною промисловістю для Британії. Позаяк сировина росла за морем, вдома не було конкуренції за землю. Натомість американці, спраглі британської готівки, перетворили мільйони акрів землі на бавовняні плантації й змусили працювати на них тисячі рабів. Виробництво зростало від 3000 пак 1790 року до 178 000 пак 1810 року та 4,5 мільйонів пак 1860 року. Британські новації у прядінні стимулювали американське винахідництво й новації на плантаціях, як-от бавовняний двигун Елі Вітні, що відокремлював бавовняні волокнини від липкого насіння навіть дешевше, ніж пальці рабів. Зі зростанням британського попиту постачання бавовни з Америки більшало, тому ціни лишалися низькими, власники фабрик та плантацій багатшали та створювали величезні нові армії працівників з обох боків Атлантичного океану.

В Британії технологія перестрибувала від галузі до галузі й далі стимулювала ще нові й нові технології. Найважливіший стрибок був до метало-обробляння, галузі, що виробляла матеріяли, використовувані в інших нових галузях. Британські металісти знали, як топити залізо з коксом від 1709 року (на сім сторіч пізніше, ніж китайські металурги), але мали проблеми з підтримуванням достатньо високої температури. Після 1776 року двигуни Боултона та Вата розв'язали проблему, забезпечуючи стабільні потоки повітря, й протягом десяти років пудлінгувально-вальцювальний процес Генрі Корта (названий так само чудово, як все у прядінні бавовни) залагодив решту технічних складнощів. Йдучи тою самою стежкою, що бавовники, металісти бачили тягар у оплаті праці, тоді як зайнятість, видатність та прибутки вибухали.

Боултон та його суперники зняли накривку зі здобутку енергії. Навіть попри те, що їхня революція розгорталася протягом кількох десятиріч (1800 року британські виробники все ще діставали від водяних млинів утричі більше енергії, ніж від парових двигунів), це все одно було найбільше та найшвидше перетворювання в усій історії світу. За три покоління технологічні зміни розтрощили тверду стелю. Близько 1870 року британські парові двигуни генерували 4 мільйони кінських сил, еквівалент праці 40 мільйонів людей. Якби промисловість далі залежала від м'язів, ці люди з'їли б утричі більше пшениці, ніж виробляла Британія. Викопне паливо зробило неможливе можливим.

Велика розбіжність

 ісцеві мешканці полюбляють називати моє рідне місто, Стоук-на-Тренті в центральній Англії, колискою промислової революції. Його велика претензія на славу пов'язана з тим, що це серце Потериз[381], де Джозая Веджвуд у 1760-і роки змеханізував виробництво ваз. Гончарство промислового масштабу заполонило у Стоуку все. Навіть понад два сторіччя по тому мої перші підліткові археологічні знахідки вкривала Веджвудова тінь, бо це були неправильно випалені горщики з величезного звалища за фабрикою Вілдона, де Веджвуд здобув свою майстерність.

Стоук стоїть на вугіллі, залізі та глині, і в часи моєї юности більшість його працездатних мешканців усе ще прокидалися вдосвіта й прямували до копальні, сталетопильні чи гончарні. Мій дід був металістом; мій батько полишив школу заради копальні перед своїм чотирнадцятиріччям. У мої шкільні роки нам постійно нагадували, як сміливість, витримка та винахідливість наших предків здобули велич Британії та змінили світ. Проте ніхто на моїй пам'яті не казав, що саме наші горби та долини, а не чиїсь іще в якомусь іншому місці були колискою зароджуваної промисловости.

Однак це питання є головним аргументом у розбіжності між Заходом та Сходом. Чи було неминуче, що промислова революція відбулася саме в Британії (фактично в Стоуку-на-Тренті та навколо нього), а не десь іще на Заході? Якщо ні, чи мала вона неминуче відбутися саме на Заході, а не деінде? І, зрештою, чи мала вона взагалі відбутися?

У вступі до книжки я поскаржився, що, хоча ці питання насправді стосуються того, чи було зафіксовано домінування Заходу в далекому минулому, експерти, що пропонують свої відповіді, рідко дивляться назад на понад чотири чи п'ять тисяч років. Сподіваюся, тепер читачеві зрозуміло, що розгляд промислової революції в тривалій історичній перспективі, окресленій в перших дев'яти розділах, дасть змогу краще відповісти на це запитання.

Унікальність промислової революції полягає в тім, як сильно й швидко вона підвищила суспільний розвиток, тоді як в усьому іншому вона дуже подібна до всіх злетів у давнішій історії. Так само, як у тих раніших епізодах (відносно) швидкого зростання розвитку, вона відбулася на території, що донедавна була периферією історії. Від початку землеробства головні осередки поширилися через різні комбінації колонізації та наслідування, коли населення периферій переймало здобутки, що працювали в осередку, й часто допасовувало їх до дуже відмінних довкіль на межах периферії. Часом ці процеси виявляли переваги відсталости, як-от коли землероби п'ятого сторіччя до нової ери винайшли іригацію, що стала єдиним способом забезпечення життя в Месопотамії, і в перебігу її запроваджування перетворили Месопотамію на новий осередок; чи коли в першому тисячолітті до нової ери міста та держави поширилися на Середземноморський басейн і винайшли нові способи морської торгівлі; чи коли після 400 року н. е. північно-китайські землероби пішли на південь і перетворили місцевість за Янцзи на нове рисове прикордоння.

Коли в другому тисячолітті нової ери західний осередок поширювався від Середземноморського центру на північ та захід, західноєвропейці випадково відкрили для себе, що нові морські технології могли обернути географічну ізоляцію, що протягом тривалого часу спричиняла їхню відсталість, на перевагу. Радше випадково, ніж свідомо, західноєвропейці створили океанічні імперії нового типу, а тоді розвиток новітньої атлантичної економіки, що спонукала зростання суспільного розвитку, спричинив постання цілковито нових викликів.

Жодної гарантії, що європейці з цими викликами впораються, не було. Ані римляни (у першому сторіччі нової ери), ані китайці часів династії Сун (у одинадцятому) не знайшли способів подолати тверду стелю. За всіма ознаками видавалося, що м'язи були єдиним можливим джерелом енергії, що лише 10-15 відсотків людей будь-коли зможуть навчитися читати, що чисельність міст та війська ніколи не перевищить мільйон осіб і, отже, що індекс суспільного розвитку ніколи не зможе проминути позначку трохи більше сорока. Але в вісімнадцятому сторіччі мешканці Заходу відкинули ці обмеження. Продаючи енергію, вони зробили посміховище з усього, що відбувалося раніше.

Західноєвропейці спромоглися зробити те, чого не подужали римляни та Сун, бо змінилися три речі. По-перше, нагромаджувалися технології. Щоразу, коли суспільний розвиток занепадав, люди втрачали деякі навички, проте не всі, а протягом сторіч додавали нові. Отже, працював принцип "двічі в ту саму річку": кожне суспільство, що між першим та одинадцятим сторіччями впиралося в тверду стелю, відрізнялося від своїх попередників. Кожне з них знало та вміло робити більше, ніж ті, що були раніше.

По-друге, великою мірою завдяки розвиткові технологій, аграрні імперії тепер мали ефективну зброю, що дало Романовим та Цин змогу перекрити степову магістраль. Отже, коли в сімнадцятому сторіччі суспільний розвиток знов почав тиснути на тверду стелю, верхи не сів п'ятий апокаліптичний вершник — міграція. Осередки в тяжкій боротьбі подужали решту чотирьох вершників та відвернули колапс. Без цієї зміни вісімнадцяте сторіччя могло б бути не менш катастрофічним, ніж третє та тринадцяте.

По-третє, знов здебільшого завдяки розвиткові технологій, тепер кораблі могли плисти майже скрізь, де хотіли, що дало західноєвропейцям змогу створити атлантичну економіку, відмінну від усього, баченого раніше. Ані римляни, ані Сун не могли збудувати такого величезного двигуна комерційного зростання, тому перед ними не поставали й проблеми, що виникли у сімнадцятому та вісімнадцятому сторіччях. Ньютон, Ват та їхні колеги, мабуть, не були блискучішими за Цицерона, Шень Куо та колег їхніх; вони лише думали про інші речі.

Порівняно з попередніми суспільствами, західна Європа вісімнадцятого сторіччя мала значно кращі передумови, аби подолати тверду стелю. В межах західної Європи північний захід, зі слабшими королями та вільнішими торгівцями, мав ліпші передумови, ніж південний захід. А в межах північного заходу найкращі передумови з усіх мала Британія. На 1770 рік Британія мала не лише більшу заробітну платню, більше вугілля, міцніші фінанси та більше відкритих інституцій (принаймні для середнього та вищого класів), ніж будь-хто ще. Завдяки перемогам у війнах з Голландією та Францією, вона мала також більше колоній, ширшу торгівлю та більше військових кораблів.

Промислова революція в Британії мала відбутися легше, ніж у будь-якому іншому місці, але Британія не мала ключа до індустріялізації. Якби, як легко могло статися, 1759 року французьким, а не британським дзвонам загрожувала зношеність через часте святкування перемог, і якби Франція позбавила Британію флоту, колоній та торгівлі, а не навпаки, мої старші родичі, мабуть, не виховували б мене на розповідях про те, як Стоук-на-Тренті приймав пологи промислової революції. Натомість старші люди так само задимленого французького міста, скажімо Лілля, могли б тягти те саме прядиво. Зрештою, Франція мала багато винахідників та підприємців, і якби стався навіть невеличкий зсув у національних здобутках чи рішеннях королів та генералів, все могло б бути зовсім інакше.

Великі люди, недолугі ідіоти та сліпий талан чимало спричинилися до того, що промислова революція відбулася в Британії, а не у Франції, але до того, чому саме промислова революція відбулася насамперед на Заході, вони стосунку майже не мають. Аби це пояснити, треба подивитися на більші сили, бо, коли вже технології нагромаджено, коли вже степову магістраль перекрито й коли вже океанічні магістралі відкрито — близько десь 1650 чи 1700 року, — важко уявити собі, що могло б відвернути промислову революцію десь у західній Європі. Якби не Англія, а Франція чи Голландія стала світовою майстернею, промислова революція могла відбутися повільніше, початися, можливо, у 1870-і, а не у 1770-і роки. Світ, що в ньому ми нині живемо, був би інакшим, але західна Європа все одно була б місцем, де відбулася промислова революція, і Захід все одно панував би. І я все одно писав би цю книжку, але, можливо, французькою мовою, а не англійською.

Звичайно, хіба що Схід незалежно індустріялізувався б раніше. Чи могло так статися, якби індустріялізація Заходу була повільнішою? Тут я, звичайно, нагромаджую якщо/якби на купу якби/якщо, але, гадаю, відповідь цілком очевидна: мабуть, ні. Навіть попри те, що рахунки східного та західного суспільного розвитку аж до 1800 року йшли голова до голови, є дуже мало ознак того, що Схід без зовнішніх впливів рухався би до індустріялізації достатньо швидко, аби в дев'ятнадцятому сторіччі почати власний старт.

Схід мав великі ринки та інтенсивну торгівлю, але вони працювали не так, як атлантична економіка Заходу, і хоча звичайні люди Сходу були не такі злиденні, як писав Адам Сміт у Багатстві народів ("Злиденність людей нижчих класів в Китаї далеко переважає найнезаможніші нації Європи"[382]), рисунок 10.3 свідчить, що надто багатими вони також не були. Пекінцям[383]велося не гірше, ніж флорентійцям, але значно гірше, ніж лондонцям. За такої низької оплати праці в Китаї та Японії (а також південній Азії) місцеві аналоги Боултона мали дуже слабкі стимули інвестувати в механізацію. Навіть у 1880 році найбільші кошти, потрібні, аби відкрити копальню з шістьма сотнями китайських робітників, оцінювали в 4272 долари СІНА — це приблизно ціна однієї парової помпи. Навіть маючи вибір, кмітливі китайські інвестори віддавали дешевим м'язам перевагу над дорогою парою.

За такого незначного виграшу від винахідництва ані східні підприємці, ані науковці з імператорських академій не виявляли великої цікавости до бойлерів та конденсорів, не кажучи вже про прядильні верстати "дженні", гребінні верстати чи пудлінгування. Аби мати власну промислову революцію, Схід мав би створити щось подібне до атлантичної економіки, що дало б змогу більше платити робітникам і створило б нові виклики, стимулюючи весь комплекс наукової думки, механічного винахідництва та дешевої енергії.

І знову, якби вони мали час, це могло б минутися. Вже у вісімнадцятому сторіччі в південно-західній Азії була квітуча китайська діяспора. За однакових інших умов у дев'ятнадцятому сторіччі могла б постати географічна взаємозалежність, типова для атлантичної економіки. Однак інші умови не були однакові. Західняки двісті років ішли від Джеймстауна до Джеймса Вата. Якби Схід залишився у розкішній ізоляції, якби він протягом дев'ятнадцятого та двадцятого сторіч рухався до географічно різноманітної економіки таким самим шляхом, як Захід, і якби він рухався приблизно в такому самому темпі, як Захід, китайський Ват чи японський Боултон могли б саме зараз знімати покрив з першого парового двигуна в Шанхаї чи Токіо. Але жодне з цих якби не відбулося, бо, коли вже промислова революція на Заході почалася, він проковтнув світ.

Ґредґринди

 е 1750 року східний та західний осередки були на диво подібні. В обох були розвинені аграрні економіки зі складним поділом праці, розгалужені торгівельні мережі та виробничі сектори, що зростали. На обох кінцях Євразії багаті землевласницькі еліти, певні стабільности, традицій та вартости свого порядку, були володарями усього навколо себе. Кожна еліта захищала своє становище ретельно розробленими правилами шанування та етикету, кожна споживала та продукувала витончену рафіновану культуру. Поза всіма очевидними відмінностями стилю та манери оповідей важко не побачити певну спорідненість розлогих звичаєвих романів, як-от Клариса Семюела Ричардсона та Сон у червоній кімнаті Цао Сюециня.

До 1850 року всі ці подібні риси поступилися одній потужній відмінності. На Заході постав новий клас залізних отаманів, живлених парою, що, згідно з їхніми найвідомішими критиками, "нещадно розірвали строкаті феодальні зв'язки, що прикріпляли людину до її "природних повелителів". Цей новий клас, пишуть далі Маркс та Енгельс, "втопив у льодовій воді еґоістичного розрахунку священний порив побожної мрійливості, рицарського захоплення, міщанської сентиментальності"[384].

Думки щодо того, що саме робив цей новий клас, драстично поділилися, але більшість погоджувалися, що, що б то не було, воно все змінювало. Дехто вважав мільйонерів, що вивільнювали та продавали енергію, героями, чия "енергія та наполегливість, керовані розумними вислідами, [просто] убезпечували їхню звичайну винагороду"[385]. Так казав Семюел Смайлз, автор класичної вікторіянської Самодопомоги. "У давні часи, — писав він, — вироби висококваліфікованого виробництва були здебільшого розкошами, призначеними небагатьом, тоді як тепер" — завдяки капітанам промисловости — "найвитонченіші інструменти та двигуни застосовують у індустрії предметів широкого вжитку для великих мас суспільства".

Однак інші вважали промисловців важколицими тварюками в сюртуках, подібними до містера Ґредґринда з Дикенсових Важких часів. "Життя потребує лише фактів, — вважав Ґредґринд. — Не сади нічого іншого й викорінюй усе інше"[386]. Дикенс дізнався про промислову революцію у важкий спосіб: йому довелося працювати чистильником взуття, поки батько сидів у борговій тюрмі, тому він мав до Ґредґриндів особливе ставлення. На його погляд, вони позбавляли життя краси, заганяли робітників у міста, що руйнували душі, як уявний Коуктаун, "тріумф факту... місто машин та високих коминів, що з них завжди й назавжди виповзали нескінченні зміясті дими"[387].

Звичайно, в реальному житті було чимало Ґредґриндів. Молодий Фрідріх Енгельс описував свою зустріч з одним з них у 1840-ві роки в Манчестері й спробу розповісти про важке становище робітників цього реального Коуктауна. "Він слухав уважно, — пише Енгельс, — а на розі вулиць, де ми розійшлися, завважив: "А втім, тут роблять чимало грошей. До побачення, сер!""[388]

Бізнесовець був правий: діставши доступ до енергії, замкненої у викопному паливі, двигуни Боултона та Вата вивільнили бурю роблення грошей. Проте Енгельс також мав рацію: робітники, що робили гроші, майже їх не бачили. Між 1780 та 1830 роками вихід продукції в перерахунку на одного робітника зріс на понад 25 відсотків, а платня зросла заледве на 5 відсотків. Решту забирали як зиск. В [робітничих] нетрях накопичувався гнів. Робітники створювали спілки й вимагали Народної хартії; радикали креслили плани повалення уряду. Сільськогосподарські робітники, чиєму способові життя загрожували механічні молотарки, 1830 року розбивали машини, палили копиці сіна та підписували погрозливі листи аристократам піратським іменем "Капітан Свінг". Скрізь магістрати та духівництво спіймали подув якобінізму (це їхній загальний термін на позначення заколотів у французькому стилі), а заможні люди накинулися на нього усією вагою держави. Кавалерія топтала демонстрантів, юніоністів ув'язнювали, руйначів машин кораблями доправляли до штрафних колоній у найвіддаленіших околицях Британської імперії.

Марксові та Енгельсові процес видавався кришталево ясним: західна індустріялізація рухала суспільний розвиток вгору швидше, ніж будь-коли, але водночас надавала швидкости парадоксові розвитку[389]. Перетворивши людей просто на "руки", колісні зубці з плоті та крови на млинах та фабриках, капіталісти давали їм також спільну підставу перетворитися на революціонерів. Вони зробили висновок, що "буржуазія продукує передусім своїх власних могильників... Нехай пануючі класи тремтять перед комуністичною революцією. Пролетарям нічого втрачати, крім своїх кайданів. А здобудуть вони цілий світ. Пролетарі всіх країн, єднайтесь!"[390]

Маркс та Енгельс вважали, що капіталісти самі винні, бо відгородили сільську місцевість та змусили позбавлених майна людей іти до міст і ставати рабами на заробітній платні, але вони оперували неправильними фактами. Багаті землевласники не зганяли сільських мешканців з землі; причиною був секс. Інтенсивне землеробство насправді потребувало більше робочих рук, а не менше, і справжньою причиною того, що люди з ферм ішли до міст, було відтворювання. Тривалість життя від 1750 до 1850 року побільшала приблизно на три роки, й хоча історики не можуть дійти згоди, чому це трапилося (менше сплесків чуми? більше поживних харчів? краще водопостачання та каналізація? розумніші методи виховання дітей? бавовняна білизна? щось цілковито відмінне?), ці додаткові дітородні роки означали, що жінки вирощували більше дітей, якщо не одружувалися пізніше, не кохалися в інші способи чи не знищували своїх малят. Насправді жінки таки змінили поведінку, але не так сильно, щоб скасувати свої довші життя, й населення Британії від 1730 до 1830 року зросло приблизно вдвічі (до 14 мільйонів). Близько мільйона цих додаткових людей залишилися на землі, але 6 мільйонів шукали роботи в містах.

Ці тверді факти щодо відтворювання роблять склянку промислової революції напівповною замість напівпорожньої: індустріялізація завдавала травм, але інші варіянти були ще гіршими. У шістнадцятому сторіччі з ростом населення на всьому Заході поменшала заробітна платня, а в Британії платня після 1775 року зросла й перевищила платню в усіх інших місцях (рисунок 10.3). Коли британці масово голодували у жахливий ірландський голод 1840-х років, причиною були більше жадібність землевласників та дурість політиків, ніж промисловість (в Ірландії її було на диво мало).

Іронія полягає в тім, що приплив повернув на користь робітникам у ті самі роки, коли Маркс та Енгельс формулювали свої доктрини. Від 1780 року капіталісти витрачали значну частку прибутків на сільські будинки, купівлю звання пера та інші пастки для кар'єристів, але ще більше вони вкладали в нові машини та млини. Близько 1830 року ці інвестиції зробили механічно підсилену працю кожної недохарчованої, погано освіченої "пари рук" такою прибутковою, що боси часто воліли укладати зі страйкарями угоди замість звільняти їх і змагатися з іншими босами в пошуках нових. Протягом наступних п'ятдесятьох років платня зростала так само, як прибутки, і 1848 року, коли Маркс та Енгельс оприлюднили Маніфест Комуністичної партії, платня британських робітників нарешті почала досягати рівнів, які були після Чорної Смерти.

Так само, як будь-яка інша епоха, 1830-і роки дістали мислення, якого потребували, і з більшанням вартости робітників середній клас почав виявляти своєрідне співчуття до пригноблених. З одного боку, безробіття почало видаватися явною вадою і злидарів заганяли (заради їхньої користи, казали середні класи) до майстерень. З іншого — Дикенсова картина цих майстерень зробила Олівера Твіста бестселером, а гаслом часу стала реформа. Офіційні комісії ганьбили міську злиденність; Парламент заборонив дітям до дев'яти років працювати на фабриках і обмежив сорока вісьмома годинами робочий тиждень дітей до тринадцяти років. До того ж почалися перші непевні кроки до загальної освіти.

Ці ранні вікторіянські реформатори нині можуть видаватися лицемірами, але сама ідея практичних кроків до покращення життя незаможних людей була революційною. Контраст зі східним осередком особливо сильний: в Китаї, де Ґредґринди, Коуктауни та робітничі руки залишалися явно рідкісними, навчені джентльмени далі дотримувалися віковічної традиції висилати імперським чиновникам рукописні сувої про схеми утопічних реформ, а ті далі дотримувалися так само давньої традиції такі проекти ігнорувати. Потенційні реформатори далі походили здебільшого з маргінальної еліти. І Хун Лянцзі (засуджений до смерти за "крайню непристойність" після того, як піддав критиці бездіяльність уряду в соціяльних питаннях), і Ґун Цзичжень (ексцентричний пан, що носив дивне вбрання, вживав дику каліграфію та шалено грав у азартні ігри), доказово найконструктивніші суспільні критики, по кілька разів не змогли скласти найвищий іспит, до того ж жоден з них не мав великого впливу. Навіть надзвичайно корисні практичні схеми, зокрема проект 1820-х років доправляти рис до Пекіна морем, аби уникнути розпаду та корупції на Великому китайському каналі, були приречені на забуття.

На Заході, але ніде більше народжувався хоробрий новий світ вугілля та заліза, і вперше в історії можливості видавалися справді безмежними. "Ми вважаємо щастям та привілеєм те, що наша доля пов'язана з першою половиною цього сторіччя, — захоплено писав 1851 року британський журнал Економіст, — період в останні п'ятдесят років... був свідком процесу, швидшого та дивовижнішого, ніж усі попередні сторіччя. В деяких життєво важливих моментах, пов'язаних з цивілізованою Європою, відмінність між вісімнадцятим та дев'ятнадцятим сторіччями більша, ніж між першим та вісімнадцятим"[391]. Час на Заході пришвидшувався, залишаючи позаду решту світу.

Єдиний світ

 ондон, 2 жовтня 1872 року, 19.45. Знаменита сцена: "Ось і я, джентльмени!"[392] — виголошує Філеас Фоґ, поставши на порозі свого клубу. Попри помилкове звинувачення в пограбуванні банку в Єгипті, напад сіу в Небрасці та участь у порятунку красуні-удови від примусового самогубства в Індії (рис. 10.4), Фоґ виконав свою обіцянку. Він обійшов навколо світу за вісімдесят днів, ще й маючи одну секунду в запасі.

Це вигадана сцена, але так само, як усі оповіді Жуля Верна, Навколо світу за вісімдесят днів має міцне фактичне підґрунтя. Чоловік із влучним іменем Джордж Трейн[393] 1870 року справді здійснив навколосвітню подорож за вісімдесят днів, і хоча вигаданий Фоґ, коли його зраджували технології, мандрував на слонах, санях та кораблях[394], ані він, ані Трейн на змогли б завершити свої подорожі без цілком новітніх технічних тріумфів — Суецького каналу (відкритого 1869 року), залізниці Сан-Франциско-Нью-Йорк (будівництво завершено того самого року) та залізниці Бомбей[395]—Калькута (завершеної 1870 року). Світ, як завважив перед початком подорожі Фоґ, вже був не таким великим, як раніше.

Піднесення суспільного розвитку та ширшання осередків завжди відбувалися одночасно, коли колоністи виносили назовні нові способи життя, а люди з периферій наслідували їх, чинили їм опір чи тікали від них. Дев'ятнадцяте сторіччя відрізнялося лише масштабом та швидкістю, але ці відмінності змінили перебіг історії. До дев'ятнадцятого сторіччя великі імперії домінували у тій чи тій частині світу, підкоряли їх своїй волі, але нові технології скасували всі обмеження. Вперше постала змога перетворити лідерування в суспільному розвитку на глобальне панування.

Перетворення енергії викопного палива на рухову енергію знищило відстані. Вже 1804 року британський інженер показав, що легкі високотискові мотори могли штовхати вагони уздовж залізних рейок, а у 1810-і роки такі самі двигуни вже рухали колісні пароплави. Минуло ще одне покоління натхненного майстрування, й знаменита Ракета Джорджа Стивенсона пихкала уздовж залізниці Ліверпуль-Манчестер зі швидкістю двадцять дев'ять миль на годину[396], а пароплави перетинали Атлантику. Суспільний розвиток перетворював географію швидше, ніж будь-коли раніше: кораблі, незалежні від вітру та хвиль, могли плисти не лише куди хотіли, а й коли хотіли, а якщо хтось проклав рейки, товари могли пересуватися суходолом майже так само дешево, як водою.

Технологія змінила колонізацію. Понад 5 мільйонів британців (з населення у 27 мільйонів) від 1851 до 1880 року емігрували, здебільшого до найдальшого нового прикордоння в Північній Америці. Від 1850 до 1900 року ця "біла чума"[397], як називає її історик Наел Ферґюсон, вирубала 168 мільйонів акрів американських лісів, понад десятиразову площу землі, придатної до землеробства в Британії. Вже 1799 року мандрівник записав, що американські піонери "мають нездоланну відразу до дерев... вони безжально вирубують все, що бачать... усі поділяють однакову долю і залучені до однакового спустошування"[398]. Через сто років їхня відраза лише побільшала, підживлювана викорчовувачами, вогнеметами та динамітом.

Безпрецедентний сільськогосподарський бум годував так само дивовижні міста. 1800 року в Нью-Йорку було 79 000 мешканців, 1890 року — 2,5 мільйони. Тим часом Чікаґо стало дивом світу. Місто в преріях, що 1850 року мало тридцять тисяч мешканців, на 1890 рік було шостим містом у світі з понад мільйоном населення. Порівняно з Чікаґо Коуктаун видавався гречним. Як писав здивований критик,

Заради нього всі центральні штати, весь величезний північний захід гримів транспортом та промисловістю; рипіли тартаки; фабрики зачорнювали небо димом, стукотіли та вихлюпували полум'я; крутилися колеса, поршні стрибали в своїх циліндрах; зубець чіплявся за зубця; рушійні паси охоплювали барабани величезних коліс; конвертери вивергали в захмарене небо бурхливе дихання розтопленої сталі. Це була Імперія.[399]

Суперництво сприяло поширюванню індустріялізації на схід Європи значно ефективніше, ніж колонізація. 1860 року Британія все ще була єдиною наскрізь промисловою економікою, що виробляла половину світового заліза та текстилю. Але спочатку в Бельгії (що мала добре вугілля та залізо), а потім уздовж дуги від північної Франції через Німеччину та Австрію почалася ера пари та вугілля. На 1910 рік колись периферійні Німеччина та Сполучені Штати відкрили переваги своєї відсталости та перевершили свого вчителя.

Німці, що їм з вугіллям пощастило менше, ніж британцям, навчилися використовувати вугілля ефективніше, до того ж надолужили технічною освітою брак робітників із шостим чуттям щодо того, коли саме треба закрити клапана чи затягти котка, що його виробляють кілька поколінь, працюючи на тому самому місці. Американцям бракувало давніх родинних фірм із накопиченим капіталом, тому вони відкрили іншу перевагу. Продаж акцій на збирання грошей для велетенських нових підприємств ефективно відокремив власників від найманих керівників, що вільно експериментували зі студіями часу та руху, складальними лініями та новою наукою керування. Все це книжне навчання видавалося британцям доволі кумедним, але в нових високотехнологічних галузях промисловости, як-от оптиці та хемії, знання початків науки та теорії керування давало ліпші результати, ніж дія за відчуттям. На 1900 рік Британія з її вірою в імпровізацію, майстрування та натхненних аматорів почала видаватися кумедною.

Німеччина та Сполучені Штати були лідерами у так званій Другій промисловій революції, бо систематичніше застосовували науку до розвитку техніки. Вони швидко зробили архаїчними подвиги Філеаса Фоґа, перетворивши двадцяте сторіччя на еру нафти, автомобілів та літаків. 1885 року Ґотліб Даймлер та Карл Бенц винайшли спосіб ефективного використання в двигунах внутрішнього згоряння бензину (дешевого побічного продукту виробництва керосину, використовуваного в лампах), а британські механіки того самого року вдосконалили велосипеда. Поєднання легких нових двигунів з міцними новими шасі дало на виході автомобілі та літаки. 1896 року автомобілі були ще такими повільними, що на перших американських автоперегонах критикани кричали: "Пересядьте на коней!"[400]; але 1913 року американські заводи випустили вже мільйон машин. Натоді брати Райт, велосипедні механіки з Північної Кароліни, пригвинтили до бензинового двигуна крила й змусили цю конструкцію літати.

Нафта перетворювала географію. "Нові двигуни внутрішнього згоряння — це найкраще, що коли-небудь бачив світ, — захоплено писав 1911 року британський нафтовик, — нафта заступить водяну пару з майже трагічною швидкістю"[401]. Позаяк нафта легша за вугілля, дає більше енергії та надає апаратам більшої швидкости, ті, хто далі тримався за пару, були приречені програвати тим, хто вкладав гроші в нові двигуни. "Найнагальнішою з усіх потреб є ШВИДКІСТЬ"[402], — писав 1911 року головний радник британського флоту. Тоді, поступаючися перед неминучістю, Вінстон Черчил, молодий перший лорд військово-морського міністерства Британії, перевів Королівський флот з вугілля на нафту. Нескінченні вугільні запаси Британії почали важити менше, ніж доступ до покладів нафти в Росії, Персії, південно-східній Азії і найбільше в Америці.

Зв'язок мінявся так само швидко. 1800 року найшвидшим способом переслати звістку по всім світі було послати листа морем, а 1851 року британці та французи могли обмінюватися звістками, використовуючи електричні сигнали, що їх пересилали підводним кабелем. 1858 року британська королева та американський президент телеграфували одне одному через Атлантику, і не один раз, як у Навколо світу за вісімдесят днів, все залежало від вчасної телеграми. Від 1866 до 1911 року вартість трансатлантичної телеграми впала на 99,5 відсотка, і натоді таке ощадження сприймалося як належне. Перші телефони почали дзвонити 1876 року, лише через три роки після виходу Вернової книжки; 1895 року з'явився бездротовий телеграф; 1906 року винайдено радіо.

Швидший транспорт та зв'язок спричинили вибухове зростання ринків. У далекі 1770-і роки Адам Сміт усвідомив, що багатство залежить від обсягу ринків та поділу праці. Якщо ринки великі, кожен може виробляти те, що може зробити найдешевше та найліпше, потім продавати й використовувати прибуток на купівлю будь-чого потрібного. Це, на думку Сміта, мало зробити всіх багатшими, якщо вони намагатимуться робити все для себе. Ключем, вважав Сміт, була лібералізація: економічна логіка вимагала зламати стіни, що відокремлювали людей, та дати їм змогу тішитися своєю "пристрастю торгувати, торгуватися та обмінювати одну річ на іншу"[403].

Але сказати це було легше, ніж зробити. Виробники найдешевших товарів у світі, як-от британські промисловці, всіляко підтримували вільні ринки, але ті, хто виробляли неконкурентоспроможні наддорогі товари, як-от британські фермери, часто вважали, що краще лобіювати в парламенті підвищування тарифів для ефективніших суперників, ніж переходити на нові напрями праці. Аби переконати британських урядовців припинити протекціонізм, потрібні були кровопролиття, падіння уряду та перспектива голоду, але коли вони це зробили (і коли середнє мито на імпорт поменшало від понад п'ятдесяти відсотків близько 1825 року до менш ніж десяти через п'ятдесят років), стали реальністю глобальні ринки.

Декому загальне захоплення вільними ринками видавалося божевіллям. Британські виробники експортували потяги, кораблі та машини, а британські фінансисти позичали чужоземцям гроші, аби вони все це купували. По суті Британія будувала промисловість у країнах, що могли кинути виклик її економічному домінуванню. Однак вільні торгівці вбачали в божевіллі певний метод. Продаючи та позичаючи скрізь та всім, навіть суперникам, Британія створила такий великий ринок, що могла зосередитися на тих промислових (і дедалі більше фінансових) напрямах, що давали найбільші прибутки. Мало того, американці та європейці використовували британські машини, аби виробляти харчі, що їх потребувала Британія, а прибутки від продажу харчів Британії давали їм змогу купувати ще більше британських товарів.

Вільні торгівці вважали, що виграють всі чи принаймні всі, хто хоче проковтнути тверду ґредґриндівську логіку лібералізації. Ентузіязм Великобританії поділяли далеко не всі країни (зокрема, Німеччина та Сполучені Штати захищали від британської конкуренції свою молоду промисловість), тим не менш на початок 1870-х років західний осередок був ефективно пов'язаний єдиною фінансовою системою. Різні валюти були за фіксованими курсами прив'язані до золота, що зробило торгівлю передбачнішою та змусило уряди грати за ринковими правилами.

Але це був лише початок. Лібералізацію не могли зупинити кордони, вона змітала бар'єри між націями, але залишала непошкодженими бар'єри всередині них. Лібералізація була комплексним явищем, що найчіткіше побачили Маркс та Енгельс:

Безперестанна революція виробництва, безперервне потрясіння всіх суспільних відносин, вічна непевність і рух відрізняють буржуазну епоху від усіх попередніх. Всі застиглі, заіржавілі відносини з їх світою з давніх-давен шанованих уявлень і поглядів руйнуються, всі новоутворені старіють ще до того, як встигнуть закостеніти. Все станове і застигле випарюється, все святе оскверняється, і люди, нарешті, змушені подивитись тверезими очима на своє життьове становище, на свої взаємні відносини.[404]

Якщо традиційні правила та настанови щодо того, як люди мають одягатися, кого належить обожнювати та яку роботу виконувати, суперечать продуктивності та зростанню ринку, ці традиції треба відкинути. "Єдиною виправданою метою людства, усіх разом і кожного окремо, є самозахист від свободи дій будь-кого з-поміж себе"[405], — писав ліберальний теоретик Джон Стюарт Міл. — Над собою, над своїм тілом та розумом індивід є володарем". Все інше могло бути предметом захоплення.

Кріпацтво, гільдії та інші легальні обмеження на рух та місце проживання розпадалися. Покінчити з рабством в Америці 1865 року довелося ціною війни, але інші західні рабовласницькі держави протягом одного покоління узаконили мирні (й часто вигідні) способи покласти кінець цій давній інституції. Наймачі дедалі більше йшли на компроміси з робітниками, й після 1870 року більшість країн узаконили профспілки та соціялістичні партії, гарантували виборче право чоловікам і забезпечили безплатну обов'язкову освіту. З більшанням заробітної платні деякі уряди запропонували плани пенсійного заощаджування грошей, суспільні програми здоров'я та страхування від безробіття. У відповідь робітники погодилися служити в арміях та флотах. Зрештою, коли є так багато чого захищати, хто відмовиться воювати?

Лібералізація розхитала навіть найдавніші упередження. Протягом майже двох тисяч років християни переслідували євреїв та тих, хто дотримувався Христової віри неналежним чином, аж раптом вірування інших народів стали їхньою власною справою й, безперечно, не перешкодою до володіння майном чи права голосувати. Фактично, з погляду дедалі більшого числа людей, віра стала важити мало, натомість місце, що так довго займала релігія, почали заповнювати нові переконання, як-от соціялізм, еволюціонізм та націоналізм. І наче скинути з трону Бога було недосить, сумнівові піддано й нижчість жінок — найміцніше упередження з усіх. "Принцип, що регулює наявні суспільні стосунки між двома статями, — легальна підпорядкованість однієї статі іншій — неправильний сутнісно й тепер є одним з головних гальм на шляху вдосконалювання людини, — писав Міл. — Жоден раб не є рабом до такої глибини й у такому повному значенні слова, як дружина"[406].

Фільми та художня література часто подають вікторіянську епоху як затишний світ свічок, розквітлих домашніх вогнищ та людей, що знали своє місце, але тогочасні люди сприймали її цілком інакше. Захід дев'ятнадцятого сторіччя був, на думку Маркса та Енгельса, "схожий на чарівника, який уже не може справитись з тими підземними силами, які він викликав своїми заклинаннями"[407]. Художники та інтелектуали в цьому середовищі розкошували; консерватори тягли назад. Церкви визначили свою позицію (часом жорстку, часом розумну) проти соціялізму, матеріялізму та науки. Аристократи-землевласники захищали привілеї свого стану, а антисемітизм та рабство знов згуртували шереги, часом під новими масками. Конфронтація могла бути шаленою. 1848 року в Маніфесті комуністичної партії Маркс та Енгельс фактично лише зібрали свої ідеї докупи, бо того року революції розхитували майже всі європейські столиці й видавалося, що час апокаліпсу дуже близький.

Західне суспільство швидко позбувалося рис, що ще недавно, близько 1750 року, робили його таким подібним до Сходу. Як це часто буває, найліпше це відбиває красне письменство. У китайській літературі початку дев'ятнадцятого сторіччя годі знайти позитивних героїнь, що заполонили сторінки європейських романів. Найближче до протесту проти безправ'я жінок підійшов Лі Жу-чжен у ексцентричній сатирі Квіти в дзеркалі, де чоловіка-торгівця примусово фемінізують аж до вимоги перев'язувати ноги. ("Його ноги втратили первісну форму... Кров та плоть стиснули до стану безформної маси... від його ніг лишилися сухі кістки та шкіра, зморщена до мініятюрного розміру"[408].) Дикенсових героїв, що рухаються вгору, знайти так само важко, а самостворених чоловіків Семюела Смайлза й поготів. Набагато типовішим є настрій нестямних Шістьох оповідей про плинне життя Шень Фу — романтичних та зворушливих, проте пригнічених суворою єрархією.

Однак насправді новим явищем було інше: що більше Захід пришвидшувався й рушав шляхами, відмінними від решти світу, то більше він примушував решту світу наслідувати його напрям та лихоманковий темп. Ринок не може спати; він має ширшати, залучати дедалі більше активности, інакше ненажерливе чудовисько промисловости помре. Їдка ліберальна кислота Заходу вщент роз'їдала бар'єри всередині суспільств та між ними, і жоден звичай, традиція чи імператорський едикт не могли вберегти споконвічний порядок, що так пригнічував Шень Фу. Це був єдиний світ, і не важило, був він до того готовий чи ні.

Немесида

 лобалізація розкрила секрет віку — у цьому новому світі було б нісенітницею казати, що Захід просто є світовим лідером у суспільному розвитку Протягом тисячоліть первісні землеробські осередки в кількох частинах планети поширювалися здебільшого незалежно, проте висхідний рух суспільного розвитку постійно перетворював географію й сполучав світ міжосередковими зв'язками.

Вже у шістнадцятому сторіччі кораблі нових типів дали європейцям змогу поглинути ацтеків та інків і перетворити колись незалежні осередки Нового Світу на далеку периферію дуже побільшалого Заходу У вісімнадцятому сторіччі європейці почали перетворювати на таку периферію південноазійський осередок, а в дев'ятнадцятому пароплави, залізниці та телеграф дали Заходові доступ всесвітнього масштабу, що знов перетворило географію. Британія, велика потуга Заходу, могла досягти практично будь-якого місця на планеті, і що більше енергії західняки здобували від довкілля, то дедалі більшу частку цього здобутку вони витрачали на війну. Енергоздобуток Заходу від 1800 до 1900 року побільшав у два з половиною рази, а його військова потужність зросла вдесятеро. Промислова революція перетворила лідерування Заходу в суспільному розвитку на світове панування Заходу.

Отже, ігнорування цих нових обставин з боку східних владоможців і обмежування західних торгівців невеличкими анклавами в Ґуанчжоу та Нагасакі не могло не викликати роздратування. У дев'ятому розділі я згадував, що, коли британський лорд Макартні 1793 року прибув до Пекіна вимагати відкритих ринків, імператор Хунлі йому категорично відмовив навіть попри те (як гостро завважив Макартні у своєму щоденнику), що звичайні китайці "всі мають гендлярські нахили, і в морських портах, де ми зупинялися, видавалося, що для них не було нічого привабливішого, ніж якнайчастіше бачити наші кораблі в їхніх портах"[409].

Кульмінація настала у 1830-і роки. Протягом трьох сторіч західні торгівці припливали до Ґуанчжоу та продавали срібло — єдиний товар, що видавався потрібним китайським посадовцям, аби придбати чай та шовк. На початок 1780-х років до Ґуанчжоу щорічно доправляли близько семисот тонн західного срібла. Проте британська Ост-Індська компанія виявила, що, хоч би що казали чиновники, багатьох китайців цікавив також опій, дивовижне зілля, що росло в Індії. Західні ділки (особливо британці) інтенсивно його просували, й на 1832 рік до Ґуанчжоу надходило близько дванадцяти тонн зілля — кількість, достатня, аби цілорічно задовольняти два чи три мільйони наркоманів (рис. 10.5). Потреба платити за наркотики перетворила приплив срібла до Китаю на відплив, що в сумі становив близько чотирьохсот тонн. Було багато зілля та багато грошей.

Ділки намагалися всіх переконати, що опій "для верхніх верств китайського суспільства був тим самим, чим були бренді та шампанське для верхів англійського суспільства"[410], але це було не так і вони це знали. Опій залишав по собі слід зі зруйнованих життів так само жорстоко, як у теперішніх внутрішніх містах. Він зашкодив також селянам, що ніколи не бачили опійної люльки, бо відплив срібла до наркоторгівців підвищив ціну металу й селяни мусили продавати більше зерна, аби дістати досить срібла на сплату податків. На 1832 рік податки були фактично вдвічі вищі, ніж за п'ятдесят років до того.

Деякі радники імператора Даоґуана пропонували цинічний ринковий розв'язок: легалізувати опій, аби місцевий опійний мак підірвав британський імпорт, зупинив відплив срібла та збільшив прибуток від податків. Проте Даоґуан був добрим конфуційцем і, замість перейнятися важливішими потребами своїх підданців, вирішив врятувати їх від них самих і 1839 року оголосив зіллю війну.

У вступі я вже дещо сказав про цю війну з зіллям. Спочатку все було добре. Даоґуанів заступник у справах, пов'язаних із зіллям, конфіскував тонни опію, спалив його та скинув у океан (написавши перед тим належну класичну поему з вибаченням перед морським богом за забруднення його володінь). Але потім все пішло не так добре. Британський торгівельний комісіонер, визнавши, що там, де не спрацьовує магія ринку, може краще спрацювати магія зброї, втягнув свою батьківщину, не спитавши її згоди, в стрілецьку війну проти Китаю.

Далі відбулася шокова демонстрація сили зброї промислової ери. Британською секретною зброєю була Немесида, новітній суцільнометалевий пароплав. Навіть Королівський флот мав застереження щодо застосування такої радикальної зброї; як визнав капітан корабля, просто "плавальні властивості дерева роблять його найприроднішим матеріялом у кораблебудуванні незалежно від форми чи оздоблення, і так само здатність металу тонути робить його на позір вкрай малопридатним на такі потреби"[411].

Занепокоєння видавалося цілком підставовим. Залізний корпус спричиняв порушення дії компаса, Немесида зачепила скелю ще до того, як полишила Англію, й ледве не тріснула навпіл біля мису Доброї Надії. Капітан втримав її на плаву, лише коли матроси звісилися за борт попри ревіння вітру та залатали її боки шматками заліза та старими дошками. Але коли корабель досяг Ґуанчжоу, всі негаразди забулися. Немесида виправдала свою назву. Вона легко проходила мілкі ділянки, де не міг рухатися жоден дерев'яний корабель, і трощила на друзки все, що чинило опір.

1842 року британські кораблі перекрили Великий канал і Пекін опинився під загрозою голоду. Генерал-губернатор Ціїн, що мав вести мирні перемови, запевнив свого імператора, що він все одно міг "подолати ці незначні негаразди й досягти нашої більшої мети"[412], але в реальності він дав британцям — потім американцям, потім французам, потім іншим європейцям — доступ до китайських портів, що його вони вимагали. А коли китайська ворожість до цих чужинських дияволів зробила концесії менш прибутковими, ніж вони сподівалися, західняки зажадали більшого.

Західняки ворогували й між собою, бо кожна країна побоювалася, що комерційний конкурент дістане якусь концесію, що похитне становище її торгівців на нових ринках. 1853 року суперництво вихлюпнулося до Японії. Комодор Метью Пері зайшов до заточини Едо й зажадав права заправляти там паливом американські пароплави, що прямували до Китаю. Він привів лише чотири новітні кораблі, але їхня вогнева потужність була більша, ніж у всієї вогнепальної зброї в цілій Японії. Зачудований свідок написав, що його кораблі були "фортецями, що вільно рухалися по воді... Ми гадали, що на морі сталася велика пожежа, але насправді ми бачили чорний дим з їхніх труб"[413]. Японія надала американцям право торгувати в двох портах; Британія та Росія негайно зажадали — й отримали — те саме.

Домагання переваг на цьому не припинилися. У додатку до угоди з Китаєм від 1842 року британські правники вигадали новий статус "нації найбільшого сприяння", що означало, що, якщо Китай щось надавав іншій західній державі, він мав те саме надати Британії. Угода між Сполученими Штатами та Китаєм від 1843 року містила положення про нові перемовини через дванадцять років, отже, 1854 року британські дипломати зажадали такого самого права. Цин зволікали з відповіддю, тоді Британія почала нову війну.

Навіть Британський парламент вирішив, що це трохи занадто. Він засудив дії прем'єр-міністра Палмерстона, його уряд впав, але виборці повернули його переважною більшістю. 1860 року Британія та Франція окупували Пекін, спалили Літній палац і відправили Ауті до Балморалу. Аби не програти в наступних перемовах, американський консул нав'язав Японії нову угоду під загрозою, що інакше британські кораблі відкриють шлях до країни опієві.

1860 року Захід завис над світом, як колос, його можливості видавалися безмежними. Давній східний осередок, що лише сторіччя тому хвалився найвищим суспільним розвитком у світі, ставав новою периферією західного осередку так само, як колишні осередки в південній Азії та Америках. Північна Америка, що її потужно заселили європейці, намагалася стати самодостатнім осередком. У відповідь на таку масову реорганізацію географії європейці далі створювали нові й нові прикордоння. Їхні пароплави несли білу чуму колоністів до південної Африки, Австралії та Нової Зеландії, а назад везли вантажі зерна та овець. Африка, що аж до 1870 року була на європейських мапах здебільшого білою плямою, на 1900 рік майже цілком опинилася під європейським пануванням.

Економіст Джон Мейнард Кейнс 1919 року згадував про ці часи, як про золотий вік, коли

середнім та вищим класам [Заходу] життя за низьку ціну та з невеликим клопотом пропонувало зручності, комфорт та всілякі принади, що про них навіть не мріяли найбагатші та наймогутніші монархи раніших часів. Мешканець Лондона міг, сидячи в ліжку та сьорбаючи чай, телефоном замовити різноманітні продукти з цілого світу... й мав усі підстави сподіватися, що їх швидко доправлять до його дверей; він міг у той самий час і тими самими засобами вкладати своє багатство в природні ресурси та нові підприємства в будь-якій частині світу;... За бажання він міг зараз же дістати дешеві та зручні засоби подорожі до будь-якої країни чи клімату без паспорта чи будь-яких інших формальностей... міг потім їхати далі світами до чужих країв, не знаючи нічого про їхню релігію, мову чи звичаї, нести з собою своє монетне багатство, й був би дуже обурений та здивований, зазнавши найменшого втручання.[414]

Однак романіст Джозеф Конрад, що майже весь 1890 рік провів у басейні річки Конґо, бачив все в зовсім іншому світлі. "Завойовувати землю, що здебільшого означає забирати її в тих, хто має інакшу статуру чи трохи пласкіші носи, ніж у нас, є не надто привабливо, якщо подивитися на це глибше"[415], — писав він у своєму класичному антиколоніяльному творі Серце темряви.

Конґо — це, безперечно, екстремальний випадок: король Бельгії Леопольд забрав його собі в приватну власність і став мільярдером, замучивши, закатувавши чи вбивши 5 мільйонів чи більше мешканців країни, аби спонукати інших забезпечувати його каучуком та слоновою кісткою. Проте це не було щось унікальне. В Північній Америці та Австралії білі поселенці майже винищили корінних мешканців, і деякі історики звинувачують європейський імперіялізм у тому, що слабенькі мусони 1876-79 та 1896-1902 років стали катастрофічними. Попри низькі врожаї, землевласники далі експортували харчі на західні ринки, і від Китаю до Індії та від Ефіопії до Бразилії нестача харчів перетворилася на голод. Слідом прийшли дизентерія, віспа, холера та Чорна Смерть і забрали життя близько 50 мільйонів ослаблих людей. Деякі західняки збирали допомогу постраждалим, дехто робив вигляд, начебто нічого не відбувається; а дехто, як-от журнал Економіст, буркотів, що полегшення голоду просто навчило голодних, що "зберегти їхні життя є обов'язком уряду"[416]. Не дивно, що передсмертне шепотіння містера Курца, злого генія, що його Конрад зобразив будівником персонального королівства в джунглях, мало стати епітафією європейському імперіялізмові: "Жах! Жах!"[417]

Схід уник найгіршого, проте страждав від поразки, приниження та експлуатації в західних руках. Китай та Японія розпалися, коли строкаті юрби патріотів, дисидентів та злочинців, що звинувачували в усьому уряди, взялися за зброю. Релігійні фанатики та міліціянти вбивали західняків, що опинялися поза своїми укріпленими територіями, та чиновників, що потурали цим загарбникам; західні флоти у відповідь бомбували прибережні міста; конкурентні фракції використовували допомогу західняків у боротьбі між собою. Європейська зброя полинула до Японії, де фракція, підтримувана британцями, 1868 року скинула законний уряд. В Китаї громадянська війна забрала 20 мільйонів життів перш ніж західні фінансисти вирішили, що зміна режиму може не окупитися, після чого "завжди переможна армія" з американськими та британськими офіцерами та канонерками допомогла врятувати Цин.

Західняки диктували східним урядам, що ті мають робити, захоплювали їхні активи та заповнювали їхні консультаційні органи своїми радниками. Не дивно, що внаслідок цього тарифи на західний імпорт та ціни на товари, що їх західняки хотіли придбати, лишалися низькими. Часом західняки навіть почувалися від цього незатишно. "Я бачив деякі речі, що змусили мою кров кипіти, коли європейська сила намагалася принизити азійські народи"[418], — сказав 1879 року Уліс С. Ґрант японському імператорові.

Проте більшість західняків дійшли висновку, що все відбувалося саме так, як належало, і на цьому тлі східного занепаду теорії тривалої зафіксованости західного панування зміцніли. Видавалося, що Схід з його скорумпованими імператорами, низькопоклонними конфуційцями та мільярдом напівголодних кулі був завжди приречений на підлеглість динамічному Заходові й що світ наближався до остаточної наперед визначеної форми.

Війна сходу

 арозумілі самовітальні чемпіони серед теорій тривалої зафіксованости дев'ятнадцятого сторіччя не побачили однієї надважливої речі — логіки їхнього власного ринкорушного імперіялізму. Точнісінько так само, як ринок спонукав британських капіталістів збудувати промислову інфраструктуру своїх найсильніших конкурентів у Німеччині та Сполучених Штатах, тепер він винагороджував західняків за вливання інвестицій та технічних досягнень на Сході. Західняки підтасовували карти на свою користь скрізь, де могли, але капітал невтомно вимагав нових прибутків і таким чином створював нові можливості для східняків, готових ними скористатися.

Швидкість реагування східняків вражала. У 1860-і роки китайський рух "самозміцнювання" та японський "цивілізація та просвітництво" взялися запозичувати усе найкраще, що створив Захід. Вони перекладали китайською та японською мовами західні книжки з природничих наук, врядування, права та медицини й виряджали на Захід делегації на пошуки новітніх досягнень. Західняки кинулися продавати східнякам свої найновіші винаходи, а китайські та японські Ґредґринди забруднювали сільські території заводами.

Певною мірою це не дивно. Коли східняки схопилися за інструментарій, що так високо підніс західний суспільний розвиток, вони робили те саме, що західняки робили за шість сторіч до того, коли переймали східні винаходи, як-от компаси, чавун та зброю. Але, з іншого боку, це дуже дивно. Східна реакція на західне панування докорінно відрізнялася від реакції колишніх осередків у Новому Світі та південній Азії, протягом попередніх трьох сторіч долучених до західних периферій.

Корінні американці не створили власної промисловости, а південноазійці робили це значно повільніше, ніж східноазійці. Деякі історики шукають пояснення в особливостях культури, аргументуючи (більш чи менш явно), що західна культура сильно заохочує тяжку працю та раціональність, тоді як східна культура робить це лише слабко, південноазійська ще слабкіше, а інші культури не заохочують взагалі. Проте ця спадщина колоніяльного способу думання не може бути правильною.

Якщо подивитися на реакцію на західне панування в довшій часовій шкалі, ми побачимо дві дивовижні кореляції. По-перше, регіони, що напередодні початку західного панування мали відносно високий суспільний розвиток, як-от східний осередок, в тенденції індустріялізувалися швидше, ніж регіони з відносно низькими рахунками розвитку; по-друге, регіони, що не зазнали прямої західної колонізації, в тенденції індустріялізувалися швидше, ніж регіони, що стали колоніями. Японія на 1853 рік мала високий суспільний розвиток і не зазнала колонізації; її модернізація почалася у 1870-і роки. Китай мав високий розвиток і був частково колонізований, його модернізація почалася у 1950-і. Індія мала невисокий розвиток і була цілком колонізована; її модернізація не починалася аж до 1990-х років. Африка навколо Сахари мала низький розвиток і зазнала цілковитої колонізації; вона починає надолужувати згаяне лише тепер.

Позаяк Схід дев'ятнадцятого сторіччя був (за доіндустріяльними стандартами) світом розвиненого сільського господарства, великих міст, поширеної грамотности та потужних армій, багато його мешканців знайшли способи задаптувати західні підходи до нових умов. Східняки перейняли навіть західні дискусії про індустріялізм. На кожного східного капіталіста припадав самурай похилого віку, що буркотів: "У старому житті була безкорисна краса, а нове життя вимагає лише потворної корисности"[419]. Попри те, що реальна заробітна платня в містах перед 1900 роком повзла вгору, китайські та японські опозиціонери активно формували соціялістичні партії. На 1920 рік серед їхніх членів був молодий Мао Цзедун.

Східні дебати щодо індустріялізації мали свої особливості в кожній країні. Так само, як на Заході, не було майже нічого, що великі люди, недолугі ідіоти, культура чи сліпий талан могли б зробити, аби відвернути промисловий зліт, якби була на те змога. Але — знов подібно до Заходу — саме ці сили мали найближчий стосунок до того, яка саме країна вестиме перед.

Коли В. С. Гільберт та Артур Саліван 1885 року презентували в Лондоні свою комічну оперу Мікадо, вони взяли Японію за модель екзотичного сходу, місце саме того типу, де маленькі пташки помирали за кохання, а високі чиновники владоможця мусили самі собі відтинати голови. Однак реальна Японія вже тоді індустріялізувалася швидше, ніж будь-яке інше суспільство в історії. Спритно маніпулюючи молодим новим імператором, що 1868 року після громадянської війни посів трон, розумні оператори з Токіо спромоглися втримати свою країну поза війнами з західними владами, профінансувати індустріялізацію коштом переважно місцевого капіталу та відмовити сердитих людей від провокативних нападів на чужоземців. У Пекіні, навпаки, незграбні оператори толерували й навіть заохочували виступи проти місіонерів, 1884 року вгепалися у війну з Францією (за годину вони втратили більшу частину свого дорогого нового флоту) і позичали — та розтринькували — гроші в руйнівних масштабах.

Японська еліта постала перед фактом, що лібералізація була комплексною справою. Вони вдягли циліндри та криноліни; дехто обговорював можливість переходу на латинську абетку; інші хотіли, аби японці заговорили англійською мовою. Вони були готові обговорювати будь-що, що могло б дати користь. Китайські державці Цин, навпаки, уособлювали поділ. Протягом сорока шістьох років імператорка-удова Цисі керувала з-поза бамбукової завіси й протистояла будь-якій модернізації, що могла загрожувати династії. Її єдиним фліртом із західними ідеями було переспрямувати гроші, призначені на перебудову флоту, на купівлю мармурової копії колісного пароплава з Міссісіпі для свого літнього палацу (вона й досі там і варта того, щоб на неї подивитися). Коли 1898 року племінник імператорки Цзайтянь спробував почати стоденну програму реформ (спрощення державної служби, усучаснювання іспитів, створювання нових шкіл та коледжів, координування виробництва чаю та шовку на експорт, сприяння гірництву та будування залізниць, вестернізація армії та флоту), Цисі оголосила, що Цзайтянь попросив її повернутися на позицію регента, потім замкнула його в палаці та стратила його модернізаційних міністрів. Цзайтянь залишився реформатором до свого гіркого кінця, отруєння арсеном 1908 року, коли Цисі лежала на смертному ложі.

Поки Китай тупцював на шляху до сучасности, Японія галопувала. 1899 року Японія оприлюднила конституцію, що давала багатим чоловікам право голосу, дозволяла політичні партії західного типу та створювала сучасні урядові міністерства. Китай прийняв конституцію лише перед самою смертю Цисі, дозволивши 1909 року обмежене голосування чоловіків. Японія зробила пріоритетом загальну освіту. На початок 1890 року дві третини японських хлопців та третина дівчат діставали безплатну початкову освіту, тоді як Китай для освіти мас не зробив практично нічого. Обидві країни проклали перші залізниці 1876 року, але губернатор Шанхаю 1877 року наказав повиймати китайські колії, бо боявся, що ними скористаються заколотники. 1896 року Японія мала 2300 миль залізниць, а Китай — лише 370 миль. Практично те саме можна сказати про залізо, вугілля, водяну пару та телеграфні лінії.

Упродовж історії експансія осередків часто спричиняла на периферії жахливі війни, що визначали, яка саме частина прикордонної смути очолить опір великим державам (чи асиміляцію). Зокрема, в першому тисячолітті до нової ери Атени, Спарта та Македонія воювали протягом півтора сторіч на краях Перської імперії, а Чу, У та Юе робили те саме в південному Китаї під час зростання осередку в долині Хуанхе. У дев'ятнадцятому сторіччі нової ери процес повторився, коли Схід став периферією Заходу.

Після невдалої спроби Японії завоювати Китай у 1590-і роки владоможці східного осередку завжди вважали, що витрати на міждержавну війну перевищують прибутки. Однак прихід Заходу поставив цю тезу з ніг на голову. Та східна нація, що найшвидше здійснила б індустріялізацію, реорганізацію та переозброєння, змогла б не лише втримати західних імперіялістів якнайдалі від себе, а й взяти гору над рештою Сходу.

Врешті-решт не британські бойові кораблі, а японська індустріялізація стала Немесидою для Китаю. Японії бракувало ресурсів, Китай мав їх удосталь. Японія потребувала ринків, Китай ними ряснів. Токійські аргументи щодо того, що належало робити, були жорстокими й навіть вбивчими, але протягом двох поколінь країна поступово взялася пробивати шлях до китайських ринків та матеріялів. Перед 1930-ми роками найвойовничіші сили в Японії вирішили взяти гору над усім східним осередком, перетворити Китай та південно-східну Азію на колонії та викинути західних імперіялістів. Почалася війна Сходу.

Величезна відмінність війни Сходу від війни Заходу вісімнадцятого сторіччя полягала в тім, що вона відбувалася в світі, де вже панував захід. Це ускладнило все. 1895 року, коли Японія змела китайський опір на шляху до Кореї, німецький кайзер Вільгельм II надіслав своєму кузенові, російському цареві Ніколаю II, доволі страшненького малюнка під назвою "Жовта загроза" й закликав його "освоювати азійський континент і захистити Європу від навали Великої Жовтої Раси"[420]. Ніколай відповів конфіскацією значної частини території, що Японія захопила в Китаю.

Проте інші західняки бачили у співпраці з Японією переваги й намагалися використати її дедалі буржуазнішу владу, аби вона підтримувала для них порядок на Сході. Перша змога постала 1900 року, коли китайське таємне товариство під назвою "Боксери, об'єднані заради справедливости" повстало проти західного імперіялізму (проголошуючи, серед іншого, що сто днів тренувань з бойових мистецтв зроблять членів товариства куленепробивними). Аби їх подолати, знадобилося двадцять тисяч чужоземного війська, де більшість солдатів були японці (хоча ви цього не побачите в західних оповідях, зокрема в голівудському блокбастері 1963 року 55 днів у Пекіні). Британія була так задоволена цим фіналом, що 1902 року підписала військовий морський союз, де визнано статус Японії як великої держави на Сході. Певна британського нейтралітету, 1904 року Японія помоталася Росії, потопила її далекосхідний флот та перемогла її армію у найбільшій суходільній баталії всіх часів. Коли цар Ніколай, аби зарадити ситуації, відрядив свій основний флот за двадцять тисяч миль навколо Старого Світу, японські бойові кораблі його потопили теж.

Від часу, коли Ауті дістався Лондона, минуло менше п'ятдесятьох років, але старий східний осередок відгукувався так динамічно, що вже міг перемогти імперію Заходу. "Те, що сталося в 1904-5 роках, — зробив висновок зганьблений російський командор Алексей Ніколаєвіч Куропаткін, — було лише сутичкою з авангардом... Лише коли всі визнають, що тримати Азію в мирі важливо для всієї Європи... ми зможемо втримати "жовту загрозу" в заточині"[421]. Однак Європа зігнорувала його пораду.

Війни світу

 іж 1914 та 1991 роками в західному осередку відбулися найбільші війни за всю історію: Перша світова війна, від 1914 до 1918, мала визначити, чи створить Німеччина європейську суходільну імперію; Друга, від 1939 до 1945, з тим самим питанням; Холодна війна, від 1947 до 1991, мала визначити, яким чином Сполучені Штати та Радянський Союз поділять трофеї (рис. 10.6). Разом вони склали нову війну Заходу, порівняно з якою війна вісімнадцятого сторіччя видається карликовою. Вона знівелювала війну Сходу, забрала сто мільйонів життів та поставила під загрозу саме існування людства. 1991 року Захід все ще панував, але багато кому видавалося, що побоювання Куропаткіна нарешті збувалися: Схід був готовий взяти гору.

Про те, як почалася війна Заходу, розповідають часто — як тривалий занепад Османської імперії заповнив Балкани терористами/борцями за свободу; як незграбність та брак талану призвели до того, що банда під назвою Чорна рука в липні 1914 року вбила спадкоємця австрійського трону Габсбургів (бомба нездалого вбивці відскочила від машини ерцгерцога лише на те, аби водій неправильно повернув машину, посунув назад і зупинився прямісінько перед другим вбивцею, що вже не помилився); і як тенета угод, укладених заради збереження європейського миру, потягли всіх разом через прірву.

Що було потім, так само відомо. Змодернізовані держави Європи залучали безпрецедентну кількість молодих чоловіків, озброювали їх безпрецедентною зброєю й спрямовували їхню енергію на безпрецедентні масові вбивства. Перед 1914 роком деякі інтелектуали доводили, що взаємопов'язаність світових економік унеможливила війну між великими державами, бо щойно почнеться війна, всі вони сколапсують і це покладе кінець конфліктові. Однак до початку 1918 року всі, здається, пересвідчилися, що напруги тотальної війни двадцятого сторіччя могли пережити лише держави, здатні ефективно керувати своїми величезними складними економіками.

Війна начебто показала, що перевагу мали ліберальні демократичні держави, що найповніше залучали до боротьби своїх громадян. У давнину, в першому тисячолітті до нової ери, мешканці і Сходу, і Заходу усвідомили, що найефективнішими організаціями, з погляду ведення війни, були династійні імперії. Тепер протягом одного десятиріччя вони пересвідчилися, що династійні імперії — найтриваліша форма врядування в історії з тяглою спадкоємністю від Асирії, Персії та Цинь — вже не були здатні вести війну.

Першою відійшла китайська династія Цинь. Загрузлі в боргах, поразках та безладі, міністри хлопчика-імператора Пуї вже 1911 року втратили контроль над армією, а коли 1916 року на імператора висунув себе генерал-заколотник Юань Шикай, як робили генерали-заколотники протягом двох тисяч років, раптом виявилося, що він також не міг втримати цілість країни. 1917 року інша військова кліка відновила Пуї; результат був анітрохи не кращий. Імперська історія Китаю завершилася через кілька днів, якщо не зі скімленням, то принаймні з дуже негучним грюком: єдиний літак скинув бомбу на Заборонене місто в Пекіні, Пуї знову позбавили влади, й країна занурилася в анархію.

Наступною була династія Романових в Росії. Поразка від Японії 1905 року майже звалила царя Ніколая II, а Перша світова війна завершила справу. 1917 року ліберали усунули його родину від влади, а 1918 року більшовики її розстріляли. Гогенцолерни в Німеччині та Габсбурги в Австрії також швидко пішли, уникнувши долі Романових лише тому, що втекли зі своїх країн. Османи в Туреччині ще трималися, але лише до 1922 року.

Попри руйнацію, Перша світова війна зміцнила панування Заходу, бо змела архаїчні династійні імперії й залишила Китай слабшим, ніж будь-коли. Великими переможцями видавалися Франція і, найбільше, Британія, що не лише захопили німецькі колонії та поширили свої океанічні імперії далі в Африку, Тихий океан та на нафтові родовища старої Османської імперії, а ще й змусили свого східного союзника Японію передати їм більшість тих німецьких колоній, що захопила вона. На 1919 рік понад третиною світового суходолу та майже третиною населення світу керували з Лондона чи Парижа.

Проте великі кольорові плями, що позначали ці імперії в старих атласах, вводили в оману. Зміцнивши західну владу, війна водночас її перерозподілила. Європа воювала понад свої кошти, рахунки перевищували кредит навіть у Британії. Інфляція 1920 року досягла 22 відсотків, наступного року безробіття перевищило 11 відсотків. Вісімдесят шість мільйонів людино-днів змарновано на страйки. Над Британською імперією й далі ніколи не заходило сонце, але вона боролася за те, аби лишитися відкритою для бізнесу.

Аби заплатити борги, Британія пустила кров капіталові й більшість його пішла через Атлантику. Війна була пеклом, але Сполучені Штати на ній дуже багато заробили, до того ж постали як світова майстерня й водночас світовий банкір. У п'ятнадцятому сторіччі західний осередок зсунувся від Середземномор'я до західної Європи, а у сімнадцятому пересунувся до океанічних імперій північного заходу. Тепер, у двадцятому сторіччі, він зсунувся ще раз, коли збанкрутілі океанічні імперії Європи програли імперії північноамериканській.

Сполучені Штати перетворилися на організаційну структуру нового типу, що її можна було б назвати субконтинентальною імперією. На відміну від традиційних династійних імперій, вона не мала давньої аристократії, що владарювала б над пригніченими селянами; на відміну від європейських океанічних імперій, вона не мала маленької ліберальної індустріялізованої батьківщини, що тримала б під своєю владою все під пальмами та соснами. Натомість євроамериканці майже винищили корінне населення, провели жорстоку громадянську війну, повернули мільйони колишніх рабів фактично до кріпацтва, а тоді почали поширювати демократичне суспільство від моря до осяйного моря, де заможні фермери годували великі промислові регіони на північному сході та верхньо-середньому заході та купували їхні вироби. На початок 1914 року ця субконтинентальна американська імперія вже конкурувала з європейськими океанічними імперіями, а після 1918 року її бізнес набув глобального масштабу.

Гучний звук відсмоктування європейського багатства до Сполучених Штатів здивував сучасників. Американський державний секретар завважив: "Здається, фінансовий центр світу що потребував тисяч років, аби від берегів Євфрату пересунутися до Темзи та Сени, переходить до Гудзону між світанком та заходом сонця". На 1929 рік американці тримали в закордонних інвестиціях понад 15 мільярдів доларів, майже стільки ж, скільки британці мали 1913 року, а їхня глобальна торгівля коштувала ще майже на 50 відсотків більше.

Видавалося, що золотий вік глобального капіталізму відродився під американським керівництвом[422], проте була одна ключова відмінність. Як писав Кейнс, "до 1914 року вплив Лондона на умови кредитів в усьому світі домінував такою мірою, що Англійський Банк майже міг претендувати на роль диригента міжнародного оркестру"[423], але після 1918 року Сполучені Штати вже не хотіли перейняти цю посаду. Уникнувши заразливих європейських суперництв та війн, американські політики залишили диригентський подіум порожнім і віддалилися в політичну ізоляцію, варту Китаю чи Японії вісімнадцятого сторіччя. Поки часи були сприятливі, оркестр імпровізував та якось існував, але з настанням поганих часів його музика перетворилася на какофонію.

У жовтні 1929 року трохи недолугости, багато неталану та брак диригента призвели до того, що бульбашка американської фондової біржі луснула й спричинила міжнародну фінансову катастрофу. Інфекція поширювалася капіталістичним світом: банки згорталися, кредити випаровувалися, валюти падали. Голодували лише небагато людей, але на Різдво 1932 року кожен четвертий американський робітник не мав роботи. В Німеччині це був майже кожен другий. Вилаштовувалися черги сіролицих безробітних, що "дивилися на свою долю з таким самим тупим подивом, як тварини в пастці, — писав англійський журналіст Джордж Орвел. — Вони просто не могли зрозуміти, що з ними сталося"[424].

Щонайменше до середини 1930-х років усе, що робили ліберальні демократії, лише погіршувало ситуацію. Видавалося, що не лише парадокс розвитку різко знизив рівень західного осередку; схоже було на те, що в іншому місці почали грати свою роль переваги відсталости. Росія, що віками була доволі відсталою периферією, переструктурувалася вже як Союз Радянських Соціялістичних республік. Подібно до Сполучених Штатів, вона об'єднала буржуазний промисловий осередок та неосяжні землеробські землі, але, на відміну від Сполучених Штатів, запровадила державну власність, колективне сільське господарство та центральне планування. Радянський Союз змобілізував людей не як стара династійна імперія, а як сучасна західна держава, але його автократи Ленін та Сталін владарювали не як демократичні президенти, а радше як царі.

Радянський Союз був чимось на кшталт антиамерики — субконтинентальна імперія, однак, безперечно, неліберальна. Сталін проповідував рівність, але будував централізовану економіку й примусово перевозив мільйони співвітчизників по країні, а ще мільйони замкнув у гулагах. Ідеологічно підозрілі етнічні групи та класові вороги (часто це було те саме) підлягали чистці. І, на відміну під занепадних капіталістичних економік, успішний Радянський Союз прирік 10 мільйонів своїх громадян на голод. Але Сталін напевне щось робив правильно, бо, коли капіталістична промисловість між 1928 та 1937 роками занепадала, радянський валовий продукт побільшав у чотири рази. Відомий відгук американського журналіста Лінколна Стефенса після відвідин Радянського Союзу: "Я бачив майбутнє, й воно функціює"[425].

На початок 1930 року багато кому видавалося, що справжнім уроком Першої світової війни було не те, що ліберальна демократія формуватиме майбутнє: англо-франко-американський союз переміг попри лібералізм, а не завдяки йому. Реальною відповіддю була субконтинентальна імперія, і що менш ліберальна, то краще. Японія, що так багато здобула завдяки дотримуванню ліберальних моделей, відмовилася від них, коли глобальні ринки та зорієнтована на торгівлю економіка ввійшли у некерований штопор. За умов стрімкого злету безробіття, скрутного становища демократії та зростання комуністичної агітації на сцену вийшли мілітаристи із захистом імперії, що могла прогодувати Японію. В армії, особливо серед радикальних молодших офіцерів, все почало розвалюватися. Вони пропонували скористатися безладдям західних демократій та громадянськими війнами в Китаї, аби анексувати Маньчжурію та посунути на Пекін. "Лише втіливши в життя японсько-маньчжурську співпрацю та японсько-китайську дружбу, — пояснював підполковник, — японський народ може стати володарем Азії й бути готовим вести останню та визначальну війну проти різноманітних білих рас"[426].

До певної міри мілітаризм спрацьовував. У 1930-і роки японська економіка зросла на 72 відсотки; виробництво сталі побільшало у вісім разів. Але плата за це знов була високою. "Співпраця" та "дружба" часто означали поневолення та масові вбивства, і японська жорстокість шокувала навіть за низькими нечесними стандартами тридцятих років. На початок сорокових років стало очевидно, що завоювання не розв'язало проблем Японії, позаяк війна споживала ресурси навіть швидше, ніж захоплювала. З кожних п'яти галонів нафти, що спалювали бойові кораблі та бомбувальники, чотири доводилося купувати в західняків. План армії — завойовувати далі — не приніс полегшення, й що далі Китай ставав болотом, то більше набував привабливости ще тривожніший військово-морський план: вдарити по південно-східній Азії та звільнити її нафту та каучук від західних імперіялістів, навіть якщо це означало війну з Америкою.

Найтривожніший план походив з Німеччини. Поразка, безробіття та фінансовий занепад так сильно налякали нащадків Ґете та Канта, що вони були готові дослухатися навіть до божевільного, що таврував євреїв та гендлював панацеєю завойовування. "Головною запорукою стабільности нашої валюти є концентраційний табір"[427] — запевняв Адольф Гітлер свого міністра фінансів, коли затероризував та вигнав з країни єврейський бізнесовий клас та кинув до в'язниць профспілкових діячів. Але Гітлерове божевілля було методичним: протягом тридцятих років скорочення витрат, державна власність та переозброєння усунули безробіття та подвоїли промислове виробництво.

Гітлер відкрито сурмив про план убезпечити західний фланг Німеччини перемогою над океанічними імперіями, а потім замінити східноєвропейських слов'ян та євреїв стійкими арійськими фермерами. Його бачення субконтинентальної імперії з центром в Німеччині від неліберального дійшло до відверто геноцидного, й лише небагато західняків могли повірити, що він справді мав такі наміри. Їхня самоомана спричинила саме те, чого вони найбільше хотіли уникнути — ще одну всеохопну війну. Протягом кількох чорних місяців видавалося, вперше від 1812 року, що зрештою суходільна імперія зможе об'єднати Європу. Проте, як моторошне відлуння Наполеона, Гітлера завернули назад на Ла-Манші, в московських снігах та в єгипетській пустелі. З останніх сил він спробував перетворити японську війну Сходу на власну війну Заходу, але, замість вивести з війни Британію, це лише залучило Сполучені Штати. Війна зробила товаришами ліберальну американську та неліберальну радянську імперії, і попри грабунок мінералів та праці з Європи та Сходу Німеччина та Японія не могли опиратися об'єднаним грошам, людській силі та промисловості цих імперій.

У квітні 1945 року американські та радянські війська потискали руки в Німеччині, обіймалися, виголошували тости та танцювали разом; за кілька днів Гітлер застрелився й Німеччина капітулювала. У серпні, коли з неба дощило вогнем і атомні бомби спопелили Хіросіму та Нагасакі, японський богокороль поламав усі традиції та звернувся безпосередньо до свого народу. Як на мене, коли він поінформував своїх людей: "Військова ситуація склалася не зовсім на користь Японії"[428], — це була найстриманіша заява в історії. Втім навіть тоді його твердолобі генерали спробували вчинити заколот і воювати далі, але другого вересня Японія теж капітулювала.

1945 рік одночасно поклав край японським спробам виграти війну Сходу й позбутися західних імперіялістів та німецькій спробі створити субконтинентальну імперію в Європі. Настав кінець і західноєвропейським океанічним імперіям. Надто виснажені тотальною війною, аби далі протистояти національним повстанням, вони розтанули протягом одного покоління. Європу було розхитано. Її "економічний, суспільний та політичний занепад"[429], як сформулював 1945 року один американський офіцер, видавався "безпрецедентним в історії, якщо не згадувати про занепад Римської імперії".

Однак західний суспільний розвиток 1945 року не занепав, бо тепер осередок був такий великий, що навіть найбільша війна не могла розтрощити його цілковито. Совєти відбудували промисловість поза сферою досяжности Німеччини, а Сполучені Штати були практично незаторкнуті бомбуваннями[430]. І навпаки, східний осередок був виснажений спустошенням, що вчинили Японія в Китаї та Сполучені Штати в Японії, а як наслідок Друга світова війна, так само як Перша, далі зміцнила панування Заходу. Щодо західного домінування сумнівів не було; питання полягало лише в тім, чи буде лідерування радянським, чи американським.

Дві імперії поділили старий європейський осередок між собою, розщепивши Німеччину посередині. Потім американські грошовиті люди накреслили нову міжнародну фінансову систему капіталізму й змайстрували План Маршала, мабуть, найблискучіший приклад егоїзму за всі часи. Якщо європейці матимуть гроші в кишенях, думали американці, вони зможуть купувати американські харчі, імпортувати американську техніку, потрібну на відбудову власної промисловости, і, що найважливіше, не будуть голосувати за комуністів. Отже, Америка просто дала їм 13,5 мільярдів доларів, одну двадцяту свого валового продукту за 1948 рік.

Західноєвропейці здебільшого взяли американські гроші, визнали військове лідерування Америки та приєдналися чи почали рухатися до демократичного про-торгівельного Європейського Союзу[431]. (Ніхто не завважив іронії того, що Сполучені Штати підштовхували європейців до блідої версії суходільної імперії під промисловим домінуванням Західної Німеччини.) Східноєвропейці визнали радянське військове домінування та комуністичну Раду Економічної Взаємодопомоги, заорієнтовану всередину. Замість вкладати ресурси в східну Європу та поширювати демократію, Совєти випомповували ресурси, садили до тюрем та вбивали своїх опонентів. Але навіть попри все це, близько 1949 року східноєвропейське виробництво досягло довоєнних рівнів. В американській зоні справи рухалися ще краще, і за дивовижно малої кількости арештів та розстрілів виробництво від 1948 до 1964 року зросло вдвічі.

Американська та радянська імперії не були першими, хто поділив між собою західний осередок, але атомна зброя зробила їх відмінними від усіх попередників. Совєти випробували бомбу 1949 року, а на 1954 рік обидві сторони мали водневі бомби, у тисячі разів жахливіші за зброю, що знищила Хіросіму. Вони перевершували її так само, як, за словами Черчила, "сама атомна бомба перевершувала лука зі стрілами"[432]. Згідно з висновком Кремля, війна могла б "створити на всій земній кулі умови, за яких життя неможливе"[433].

Однак грибаста хмара мала срібну облямівку "Хоч яким це видається дивним, — сказав Черчил у британському парламенті, — саме у всеохопності потенційної деструкції ми можемо вбачати надію й навіть довіру"[434]. Народилася Доктрина ядерного паритету, і хоча низка загрозливих помилок кілька разів ставила світ на грань Армаґедону, зрештою, Третю світову війну Захід не почав.

Натомість він почав війну в Третьому світі, на руїнах західноєвропейської та японської імперій. Вели її здебільшого заступники (зазвичай сільські революціонери для Совєтів та диктатори-головорізи для американців). За таких обставин для Сполучених Штатів було легкою прогулянкою опанувати земну кулю ще повніше, ніж Британія за сторіччя до того. Зокрема, на Сході Вашингтон мав на руках усі карти. Запомпувавши півмільярда доларів у Японію, вони дістали лояльного заможного союзника, а підтримувана щедрою американською допомогою Націоналістична армія видавалася налаштованою завдати поразки комуністам Мао Цзедуна й остаточно покласти край громадянській війні в Китаї.

Раптовий колапс націоналістів 1949 року змінив усе, й Схід перетворився на найгарячішу точку нової війни Заходу, тепер холодної. Сталін заохотив Північну Корею вдертися до Південної Кореї, держави-клієнта Америки, а коли справи пішли погано, долучився ще й Мао. До 1953 року, коли боротьба припинилася, загинули 4 мільйони людей (включно з одним з синів Мао) і почалися партизанські війни на Філіппінах, Малаї та в Індокитаї. Американські заступники виграли перші дві війни, а також боротьбу в Індонезії, але 1968 року півмільйона американців опинилися на землі В'єтнаму й почали програвати.

Ці війни були водночас фронтами в радянсько-американській війні Заходу та війнами за національне визволення, але в жодному разі не відновленою війною Сходу. Китай та Японія, найсильніші держави Сходу, після 1945 року мало що могли здобути від дальшої експансії. Китай мав досить клопоту вдома, а Японія — за іронією, майже так само, як Західна Німеччина в Європі, — мирним шляхом досягала багатьох цілей, що їх войовничо прагнула 1941 року. Японія блискуче скористалася американською підтримкою та нагодою позбутися зруйнованої старої промисловости, провела реорганізацію, механізацію та знайшла прибуткові ніші. На 1969 рік японська економіка випередила західнонімецьку, а протягом 1970-х років стабільно наздоганяла Сполучені Штати.

Натоді Сполучені Штати відчували напругу від холодної війни на багато фронтів. Попри те, що на В'єтнам було скинуто більше бомб, ніж на Німеччину, США зазнали принизливої поразки, що поділила громадську думку вдома й зашкодила їхньому міжнародному впливові. Радянські намісники почали вигравати війни в Африці, Азії та Латинській Америці, і навіть американські успіхи пішли прахом. Східні клієнти, що їх Сполучені Штати так старанно будували, тепер досягай таких успіхів, що заполонили американські ринки, тоді як європейські союзники, що їх вони захищали ціною таких великих витрат, тепер заговорили про роззброєння та порушили шереги. Зробивши клієнтом Ізраїль, Вашингтон підштовхнув арабські уряди до Совєтів, а коли 1973 року Ізраїль відбив арабський напад, ембарго на арабську нафту та більшання цін вивільнили нове чудовисько, стагфляцію — одночасну стагнацію та інфляцію.

У Британії сімдесятих, коли я був підлітком, ми з друзями часто говорили про наступний занепад Америки, втім вбиралися в американські джинси, дивилися американські фільми та грали на американських гітарах. Скільки я пам'ятаю, ніхто з нас ніколи не бачив у цьому суперечности, і я глибоко певен, що на підсвідомому рівні, не бачачи кінця американської імперії, ми робили свій внесок у перемогу Вашингтону в війні Заходу. Вирішальний фронт, що незабаром мав з'явитися, був не у В'єтнамі чи Анголі. Він постав у торгівельних центрах.

Ера всього

 удьмо щирими, — казав виборцям прем'єр-міністр 1957 року. — Більшості наших людей ніколи не велося так добре»[435]. Британці могли втратити імперію та не спромогтися знайти нову роль, але, подібно до дедалі більшого числа людей в усьому світі, вони принаймні мали багато речей. На початку шістдесятих розкоші, що не існували сторіччям раніше — радіо, телевізія, програвачі платівок, машини, холодильники, телефони, електричне світло (і, що я згадую насамперед, пластикові іграшки), — стали в західному осередку предметами щоденного вжитку.

Скрізь, від Левітауна в Америці до Телфорда в Британії, навколо кожного виїзду з міста та об'їзду повиростали передмістя та міста-супутники, що своїми монотонними коробками дратували естетичне почуття, але давали людям те, чого вони потребували — трохи простору, водогінну систему всередині будинку, гаражі для блискучих Фордів.

Двадцяте сторіччя було ерою всього матеріяльного добробуту понад найжадібніші мрії. Дешеве вугілля та нафта генерували електрику для всіх, запускали мотори та освітлювали будинки через клац вимикача. За понад дві тисячі років до того Арістотель завважив, що ми завжди матимемо рабів, хіба що винайдемо автомати — саморушні машини, що будуть працювати замість них. Тепер його фантазію втілено, електрика дає найнезаможнішим з нас еквівалент десятків рабів і виконує кожну нашу вимогу щодо розваг, тепла, а найголовніше — харчів.

Енергетична революція втілила в життя казки шістнадцятого сторіччя про нескінченні бенкети. Між 1500 та 1900 роками виробництво пшениці в західному осередку приблизно подвоїлося завдяки кращій організації землеробства та більшій кількості худоби та добрив, але близько 1890-х років фермери були близькі до меж винахідливости. Більшання кількости худоби не надто могло збільшити продуктивність, і близько 1900 року чверть сільських угідь у Північній Америці використовували на годівлю коней. Потім на допомогу прийшов бензин. Перший тракторний завод в Америці було відкрито 1905 року, а на 1927 рік трактори виконували на американських фермах стільки ж роботи, як коні.

Але за все доводиться платити. 1875 року половина американців працювала на ґрунті, сторіччям пізніше — лише один з п'ятдесятьох. Машини з'їли людей, трактори видушили цілі громади з землі, що її можна було набагато вигідніше обробляти кількома парами найнятих рук та дизельними двигунами. "Кирпаті чудовиська"[436], як називав трактори романіст Джон Стейнбек, "здіймають куряву та пхають в неї пики, прямими лініями вздовж країни, впоперек країни, крізь огорожі, крізь присадки, крізь яри".

Стейнбек передвіщав революцію позбавлених землі, але коли вщухли хвилі виселення, що змили надлишкових сезонних робітників на захід, а чорних збирачів бавовни на північ, більшість мігрантів знайшли в місті працю, оплачувану краще, ніж тарування на селі, що вони полишили. Агробізнесмени, що виселили їх, тепер продавали їм дешеві харчі та вкладали прибуток в хемічні добрива та гербіциди, електромотори, аби помпувати воду на сухі поля, та, зрештою, в генетично змодифіковане зерно, що могло витримати майже все. На 2000 рік кожен акр американської фермерської землі поглинав у вісімдесят разів більше енергії, ніж у 1900 році, і давав у чотири рази більше харчів.

Де Америка сьогодні, там весь світ завтра. "Зелена революція" від 1950 до 2000 року збільшила виробництво харчів у чотири рази. Ціни стабільно меншали, м'ясо заступило в раціоні зерно, і — крім ситуацій, коли втручалися катастрофи, дурість та жорстокість, — люди поступово позбувалися голоду.

Людський організм, подібно до всіх організмів, перетворює надлишкову енергію в нащадків, отже, зі збільшенням постачання харчів у двадцятому сторіччі населення світу побільшало майже в чотири рази. Але в інших аспектах люди відхилилися від норми. Замість вкладати всю несподівану додаткову енергію в нові тіла, вони частину її вгатили у тіла власні. Доросла людина у 2000 році була на 50 відсотків більша, ніж у 1900 році. Люди виросли на чотири дюйми, погладшали й мали більше енергії на працю. Виростивши міцніші органи та маючи більше жиру (в багатих країнах забагато жиру), ці більші люди змогли краще опиратися хворобам та травмам. Сучасні американці та західноєвропейці зазвичай живуть на тридцять років довше, ніж їхні прапрабатьки, й мають додаткові десять чи двадцять років, перш ніж їхні очі, вуха та інші органи послабшають, а артрит знерухомить їхні суглоби. У більшості решти світу, включно з Китаєм та Японією, життя подовшало майже на сорок років. Навіть в Африці, попри СНІД та малярію, середня тривалість життя 2009 року була на двадцять років більшою, ніж 1900 року.

За останні сто років людське тіло змінилося більше, ніж за попередні п'ятдесят тисяч років. Мало того, люди, особливо в багатих країнах, навчилися втручатися й виправляти вади, що ще залишилися. Європейці від 1300 року користувалися окулярами, а тепер вони поширилися по всій земній кулі. Лікарі винайшли нові методики, аби відновлювати слух, підтримувати роботу серця, компенсувати кінцівки й навіть втручатися в клітини. Суспільні програми з охорони здоров'я викорінили масових вбивць віспу та кір; прибирання сміття та чиста питна вода зробили ще більше.

Рисунок 10.7, що показує, які хронічні хвороби мали ветерани армії Сполучених Штатів, дає уявлення про те, як істотно поліпшало здоров'я. Можливо, з огляду на бурхливість їхньої праці, ветерани не є підмножиною людства, ідеальною на потреби досліджування, але завдяки тому, що військовики тягло ведуть записи, вони є найкращою підмножиною, що ми маємо, і поліпшення приголомшливі.

Більшість ветеранів — чоловіки, але життя жінок змінилося навіть більше. Упродовж історії жінки були машинами для роблення дітей. Позаяк половина немовлят помирали на першому році життя (а більшість, насправді, на першому тижні), а з тих, що вижили в дитинстві, лише половина доживали до сорока років, підтримувати стабільне населення (тобто забезпечувати, що жінку та її партнера заступлять двоє нащадків) було можливо, якщо середня жінка народжувала близько п'яти разів, отже, протягом більшої частини дорослого життя була вагітною і/чи годувала дитину Але в двадцятому сторіччі світ високої моральности та низьких технологій занепав.

Навіть раніше 1900 року більші, сильніші жінки, що краще харчувалися, могли виношувати здоровіших немовлят, більше їх годувати та тримати їх чистішими. Помирало менше дітей, тому населення зростало вибухово — поки жінки не почали контролювати народжування дітей. Люди завжди знали способи уникнути запліднення (за легендою, коханець вісімнадцятого сторіччя Казанова робив презервативи з половинок лимонів), і близько 1900 року народжуваність у найбагатших країнах почала меншати, а в двадцятому сторіччі американська технологія знайшла засіб задовольнити і такий попит. 1920 року з'явилися латексні презервативи, 1960 року — оральні контрацептиви. У багатих країнах народжуваність впала нижче рівня відтворювання, двоє дітей на подружжя.

Здоровіші діти та пігулки звільнили жінок від ціложиттєвого розмножування, а дешеві електричні нагрівальні котки до прасок та тостерів і маленькі двигуни до пральних машин та порохотягів полегшили хатню рутину. Натиском кнопки можна було виконати завдання, що раніше потребувало годин тяжкої праці. Всю жіночу роботу все одно ніколи не можна завершити, але близько 1960 року жінка могла стрибнути в машину (її мала практично кожна американська родина), поїхати до супермаркету (де продавали дві третини усіх харчів у країні), покласти куплені харчі до холодильника (їх мали 98 відсотків будинків) і запустити прання до того, як її двоє чи троє дітей повернуться зі школи й вмостяться перед телевізором.

Зміни звільнили жінок для праці поза домівкою, в економіці, що швидко зсувалася від виробництва до послуг, поширювала працю синіх комірців і дуже потребувала працівників у рожевих комірцях. У найбагатших країнах частка жінок на оплачуваних роботах та у вищій освіті після 1960 року стабільно більшала, і, так само як попередні епохи, ця ера дістала саме таке мислення, якого потребувала. Книжки на кшталт Жіночої таємничости та Статевої політики спонукали американських жінок середнього класу шукати самоздійснення поза традиційними ролями. 1968 року сто протестувальників зірвали пишну церемонію виборів міс Америка в Атлантик Ситі. На 1990 рік чоловіки вже практично беруть на себе частину хатньої праці та догляду за дітьми (хоча їхні дружини та подруги загалом все ще роблять більше).

Ще 1951 року американський соціолог Девід Рисман побачив походження речей. У повісті під назвою Нейлонові війни, що одночасно вихваляла американське споживацтво й глузувала з нього, він вивів стратегів, що радили президентові, що "якби російським людям дозволили побачити зразки американського багатства, вони б далі не терпіли керівників, що дають їм танки та шпигунів замість порохотягів"[437]. Сполучені Штати закидають Радянський Союз панчохами та сигаретами, й комунізм негайно зазнає краху.

Реальність була майже так само дивною, як літературні фантазії. 1958 року Радянський Союз та Сполучені Штати, кожна з країн певна переваги своєї промислової потужности, погодилися влаштувати промислові виставки одне в одного. На першу з них, у Нью-Йорк, Совєти прислали трактори, вантажівки та моделі ракет, аби переконати капіталістів, що опиратися марно. 1959 року Сполучені Штати дали блискучу відповідь, відрядивши Ричарда Ніксона (тоді віце-президента) представляти на п'ятдесятьох тисячах квадратових футів виставку хатніх знадобів та побутових приладів, зокрема точну копію приватного будинку з Лонг-Айленда. Поки спантеличені москвичі дивилися виставку Ніксон та Хрущов схрестили зброю біля пральної машини "Вестингауз".

"Все, що дає жінкам змогу менше працювати, добре"[438], — почав Ніксон. Але Хрущов мав готову відповідь: "Ви хочете тримати своїх жінок на кухні. Ми про жінок думаємо зовсім не в таких термінах. Ми краще ставимося до них". Можливо, так і було, в Радянському Союзі поза хатою працювало більше жінок, ніж в Сполучених Штатах. З іншого боку, мало минути ще десять років, поки хоча б половина радянських родин мала пральні машини. Повернувшися автобусом з роботи, типова радянська жінка мала ще додатково двадцять вісім годин на тиждень хатньої праці. Лише в одній квартирі з вісьмох був порохотяг, хоча, можливо, добрі комуністи користувалися ними спільно.

Ніксон відповів хвалою вільному підприємництву. Він пояснював: "Ми не маємо приймати одне рішення в головному урядовому офісі. Ми маємо багато різних виробників та багато різних типів пральних машин, тому господині мають вибір... Чи не краще конкурувати у відносних перевагах пральних машин, ніж у силі ракет?" На завершення він сказав: "Ми не збираємося нав'язувати вам свій спосіб життя, але ваші онуки його побачать".

Ніксон мав рацію. 1959 року Хрущов просто заперечував, що американські робітники жили в таких будинках, але на початок вісімдесятих його онуки пересвідчилися, що їм брехали. Певним чином винен знову парадокс розвитку: тоді більшість радянських громадян вже мали пральні машини та порохотяги, але, крім того, вони мали радіо, телебачення та музичні записи з чорного ринку. Вони самі могли побачити, що американці пішли далі вперед. У загалі ходив такий анекдот. Потяг везе колишніх радянських керівників через степи й раптом зупиняється. Сталін підскакує та кричить: "Покарати машиніста!"[439] Машиніста карають, але потяг не рухається. Тоді Хрущов наказує: "Реабілітувати машиніста!" Машиніста реабілітують, але потяг стоїть. Тоді Брежнєв посміхається й пропонує: "Зробімо вигляд, що поїзд рухається".

Було погано, що громадяни Радянської імперії в своїх телевізорах бачили таких, як я, з нашими гітарами та джинсами, але справжньою катастрофою було те, що вони бачили початок цілком нової фази промислової революції на базі інформаційних технологій, що створювала ще більше багатство для тих, хто перебував із правильного боку залізної завіси. Перший американський комп'ютер, Електронний числовий інтегратор і калькулятор, постав 1946 року Він важив тридцять тонн і споживав так багато електрики, що, коли його вмикали, вогні по всій Філадельфії тьмяніли. Через тридцять років фірма "Міжнародні бізнесові машини" (Ай-Бі-Ем) продавала західним корпораціям менші, але все ще величезні машини. Справжній прорив настав 1971 року після винайдення мікропроцесора.

Як часто буває, новатори походили з периферійної еліти — у цьому разі не з ультрареспектабельних фірм на кшталт Ай-Бі-Ем, а подібно до Стива Возняка, з гаражів у місцях типу передмістя Менло Парк в Каліфорнії. Почавши з кількома веселими друзями від капіталу в 91 тисячу доларів, Возняк та його бізнесовий партнер Стив Джобс 1976 року випустили в світ свого першого комп'ютера Епл І. На 1982 рік продажі Епл досягли 583 мільйонів доларів, а Ай-Бі-Ем, аби не відстати, винайшла персонального комп'ютера. На той час гарвардські випускники Біл Ґейтс та Пол Ален заснували Майкрософт і переїхали на західне узбережжя. Комп'ютери заходили в кожен офіс та хату й з кожним роком дешевшали й легшали. Вони навіть стали розвагою.

Завдяки комп'ютерам західний осередок почав інакше розважатися, робити бізнес та вести війну. 1985 року в житті Заходу не було галузі, що її комп'ютери не торкнулися, — скрізь, крім Радянської імперії. Прикидатися, що потяг рухається, стало неможливо.

Рай для людей

 ак само неможливо це стало на Сході, де держави-клієнти Америки стрімко віддалялися від комуністичного Китаю. Японія, а слідом за нею Тайвань та Південна Корея швидко рушили уздовж економічного живильного ланцюга від пластикових іграшок, що так подобалися мені у шістдесяті роки, до важкої промисловості та електроніки, а інші східні держави (Сінгапур, Малайзія, Таїланд) негайно зайняли їхні місця внизу драбини. Скрізь на Сході більшала заробітна платня. Життя довшало; немовлята гладшали; більші помешкання наповнювалися побутовими цікавинками. В Китаї було значно менше телевізорів, ніж у Радянському Союзі; але виробники політики Пекіна дуже виразно бачили небезпеку що йшла від форпостів добробуту навколо їхнього східного узбережжя. Ці країни, що дістали назву "Азійські тигри", були викликом. Всі мали менш-більш однопартійне керівництво, й усі мали таке саме конфуційське чи буддійське підґрунтя, як Китай. Отже, якщо стрімкому зростанню не перешкоджали ані авторитаризм, ані східні культурні традиції, де могла корінитися проблема, крім самого комунізму?

Сторіччя громадянських війн та міжусобної боротьби між сороковими роками дев'ятнадцятого та двадцятого сторіч завадило Китаєві наслідувати швидку індустріялізацію Японії, але Мао Цзедун, після перемоги 1949 року, швидко перейняв приклад Леніна й реорганізував свою територію на взірець субконтинентальної імперії. Мир приніс величезні дивіденди, й економіка відродилася так само, як коли в шостому сторіччі Китай об'єднала династія Суй, у десятому — Сун, а в чотирнадцятому — Мін. П'ятирічний план за радянським взірцем, що його Мао запустив по закінченні корейської війни, був значно менш ефективним, ніж капіталізм Азійських тигрів, але він все одно подвоїв вихід промислового виробництва й на третину збільшив реальну заробітну платню. Очікувана тривалість життя за народження, що 1950 року становила тридцять шість років, до 1957 року стрибнула до показника п'ятдесят сім.

Є вагомі підстави припускати, що протягом шістдесятих та сімдесятих років китайська економіка й далі стрімко зростала б, якби Мао це дозволив. Проте, подібно до дуже багатьох китайських імператорів, він не довіряв своїм чиновникам. Він наполягав на тому, що оманні закони економіки мають поступитися правдивішим законам марксизму, а його планувальники — з усіма їхніми логаритмічними лінійками та графіками — видавалися підозріло буржуазними. Рай для людей можливий лише тоді, казав Мао, коли вивільниться непереборна воля мас.

Мао походив з інтелектуальної епохи 1910-х років, читав Маркса (та Спенсера). Він був теоретиком тривалої зафіксованости, переконаним, що східна нижчість закарбована в камені багато сторіч тому. Відповідь, вирішив він, полягала в тім, щоб відкинути "чотирьох старих": старі звичаї, старі звички, стару культуру, старе мислення. Відійти мала навіть родина: "Найдорожчі люди в світі — це наші батьки, — писав Чайна Юс Джорнал, — але їх не можна порівняти з Головою Мао та Комуністичною партією... що дали нам усе"[440]. Проголосивши "Великий стрибок", яким Китай мав би наздогнати Захід, Мао замкнув 99 відсотків населення у колгоспах із тисячами членів. В деяких місцях бурхливо поширювався утопізм:

Керівник партійної організації міста Паома в жовтні 1958 року оголосив, що сьомого листопада закінчиться соціялізм, а восьмого листопада почнеться комунізм. Після зборів усі негайно побігли на вулиці й почали хапати товари в магазинах. Спустошивши полиці, люди пішли по подвір'ях сусідів забирати курчат, городину та все їстивне. Перестали навіть зважати на те, де чиї діти. Поділу на всіх уникли лише жінки, бо партійний керівник щодо цього не мав певности.[441]

В інших місцях превалював цинізм. Дехто називав цей час періодом "З'їмо все": позбавлені будь-якої спонуки працювати та заощаджувати, багато людей не робили нічого.

Під тиском вимог згори рапортувати про більшання врожаїв навіть тоді, коли насправді вони меншали, партійні чиновники ці вимоги виконували, а потім визискували дедалі більше продукції, аби виправдати подані нагору цифри. "Річ не в тім, — писав один комісар, — що немає харчів. Зерна багато, але 90 відсотків людей мають ідеологічні проблеми"[442].

Мао ще погіршив ситуацію, коли посварився з Хрущовим. Відтятий від радянської допомоги, він спробував наздогнати Захід за виробництвом сталі й зірвав з землі 40 мільйонів селян, аби вони будували ливарні, що мали витоплювати будь-яку руду яку можна було знайти на місці, і навіть перетоплювати на саморобну сталь домашнє начиння, сковорідки тощо. Із того, що вони виробляли, мало що було придатне до використання, але заперечити не насмілювався ніхто.

Сільська місцевість ставала дедалі сюрреалістичнішою. "У повітрі, — писав один очевидець, — через динаміки гучно лунають мелодії місцевих опер під шум повітронагнітачів, пихкання бензинових двигунів, гудки великовагових вантажівок та ревіння волів, що тягнуть руду та вугілля"[443].

Селяни мали співати: "Комунізм — це рай, народні комуни — це міст до раю"[444]. Але в раю стався клопіт. Коли люди не співали, вони голодували. Наступний спогад незвичний лише безсторонньою інтонацією:

Ніхто з нашої родини не помер. У лютому 1960 року у дідуся набрякли ноги. У нього повипадало волосся, тіло вкрилося болячками, і він був такий слабкий, що навіть не міг розтулити рота. Прийшов товариш, висушив деякі болячки, й це допомогло. У нас ще було троє козенят, і бабуся потай вбила двох із них, аби допомогти дідусеві. На жаль, кадровики про це дізналися й забрали кістяки.[445]

Навіть за таких обставин дідусеві пощастило. Згідно з іншим інформантом,

Найгірше під час голоду було те, що батьки могли вирішити дозволити старим та молодим померти першими... мати могла сказати доньці: "Ти маєш піти й побачитися на небі з бабусею". Вони переставали годувати дівчаток, давали їм лише воду... Про одну жінку повідомили, її заарештувала служба безпеки. Коли через кілька років вона повернулася з трудового табору, ніхто в селі її не засуджував.[446]

Від 1958 до 1962 року голодували близько 20 мільйонів людей. Після смерти Мао Центральний комітет Комуністичної партії Китаю зробив офіційний висновок, що Великий керманич був правий у 70 відсотках своїх рішень і неправий у 30 відсотках, але близько 1960 року партія була менш певна цього. Технократична кліка обмежила дії Мао й знов частково ввела приватну власність. На 1965 рік врожаї повернулися до рівня 1957 року.

Однак Мао не був переможений. Китай, так само як Захід, пройшов післявоєнний бум народжуваности, що мав наслідком величезну когорту нетерплячих підлітків. Бурхливі юнаки в ліберальному західному осередку використовували свою купівельну спроможність, аби переорієнтувати смаки навколо своєї музики, вбрання та сексуальних забаганок, а в Китаї Мао переорієнтував смаки сердитих юнаків навколо себе. 1966 року проповіддю постійної "Великої пролетарської культурної революції" він спонукав молодь нападати на все.

Полишивши школи та коледжі, мільйони юнаків та дівчат пішли до шаленої Червоної гвардії (хунвейбінів), били та принижували спочатку своїх вчителів, а потім усіх, хто видавався реакціонером. Західна молодь співала про революцію, китайська молодь нею жила. Студент, що вивчав літературу, написав на плакаті:

Саме класова ненависть змусила мене викрити [мою однокласницю] Лі Цзяньпін, і це спричинило масовий гнів. Її забили до смерти кийками, бо вона була контрреволюційним елементом, що її протягом стількох років захищав старий муніципальний партійний комітет. Це була надзвичайна втіха, мститися за революціонерів, мститися за мертвих мучеників. Далі я збираюся звести рахунки з негідниками, що дають прихисток зрадникам.[447]

Мао намагався спрямувати це шаленство проти своїх суперників, але насправді ніколи його не контролював. Ніхто не був убезпечений від звинувачення в контрреволюційності, тому люди кинулися критикувати першими. Багатьох це спантеличувало, один прибиральник туалету буркотів, що втратив роботу, бо надто багатьох професорів змусили прибирати туалети, аби перевиховати. Проте багатьох це екзальтувало. Молоді робітники масово приєднувалися до студентів, тому фабрики зупинялися. Червона гвардія запрошувала кінопродюсерів фільмувати, як вони трощать буддійські статуї, конфуційські храми та реліквії династії Хань. Одна банда навіть зайняла Міністерство закордонних справ і призначила власних належно пролетарських дипломатів.

1969 року, коли події явно прямували до катастрофи масштабу великого стрибка, не витримали навіть нерви Мао. Померли тисячі. Життя мільйонів були зруйновані. Азійські тигри стабільно віддалялися від Народної республіки. Стосунки з Совєтами були такі погані, що в прикордонних сутичках було вбито вісімсот китайців. Мао із запізненням здистанціювався від радикалів і почав шукати життєву лінію.

Допомога прийшла від найменш очікуваної людини на землі — затятого антикомуністичного президента Сполучених Штатів Ричарда Ніксона. Ніксон бачив в угоді з Китаєм спосіб обійти з флангу Совєти в холодній війні. 1972 року, після багатьох турів підкилимної дипломатії, він прилетів до Пекіна й потиснув руку Мао. Ніксон радісно виголосив, що "це був тиждень, що змінив світ"[448], і багато в чому був правий. Перспектива появи осі Вашингтон-Пекін так налякала Брежнєва, що через три місяці після візиту до Китаю Ніксон сидів у Москві та підписував угоди.

Мао виграв майже так само багато. Зустріччю з Ніксоном він дав сигнал про підтримку прагматиків, спраглих західних технологій, та опозиції до радикалів, що знищили освічені верстви Китаю. В одному знаменитому випадку студент дістав бажане місце в університеті, повернувши на іспиті чистого зошита з заувагою, що революційна чистота цінніша, ніж "книжкові хробаки, що протягом багатьох років нічим не переймалися й не робили нічого корисного"[449]. У вислові, що викликав би захват радянських жартівників, радикальні провідники (нібито) стверджували, що "соціялістичний потяг, що відстав від графіка, кращий за ревізіоністський потяг, що прийшов за графіком"[450].

Після 1972 року прагматики почали брати гору, хоча ситуація стала остаточно сприятливою лише 1976 року, по смерті Мао. Ден Сяопін, двічі підданий чистці за правий ухил і двічі реабілітований, тепер відсунув вбік своїх суперників і показав свої справжні кольори. Взявши за девіз стару мантру Мао "шукати істину в фактах", Ден рішуче визнав найнезручнішу правду Китаю: населення зростало швидше, ніж економіка. Аби нагодувати всі порожні шлунки, що щороку приходили на ринок праці, китайська економіка мусила щонайменше протягом цілого покоління щорічно зростати на 7 відсотків. Альтернативою міг стати голод, значно сильніший, ніж під час Великого стрибка.

З досвіду було відомо, що за умов миру та об'єднаного уряду — чого здебільшого бракувало від 1840-х років — Китай також міг процвітати в світі глобальної економіки, де домінував Захід. Але Ден пішов ще далі, активно рухаючи Китай до інтеграції. Щоб зменшити тиск на ресурси, він запровадив відому Політику однієї дитини, що (теоретично) вимагала стерилізувати жінок, що мали двох дітей[451], а щоб збільшити доступ до ресурсів, він запровадив глобальну економіку. Китай приєднався до Світового банку та Міжнародного валютного фонду, відкрив спеціяльні економічні зони, куди намагався привабити капіталістів з Макао, Гонконгу та Тайваню, й навіть дозволив побудувати в Шанхаї завод з виробництва кока-коли.

До 1983 року Ден ефективно вбивав комуни Мао. Селяни займалися "побічною" діяльністю заради особистого заробітку, а бізнесовці залишали собі частину прибутку. Сільськогосподарська земля далі належала колективам, але тепер родини могли на тридцять років орендувати ділянки й працювати на них приватним чином. Міське майно, з довшою орендою, можна було навіть заставляти. Виробництво стрімко пішло вгору, і, хоча лібералізація вжахнула консерваторів, дороги назад не було. Ден проголосив, що

Під час Культурної революції існувала думка, що незаможний комунізм кращий за багатий капіталізм... Я з цим не погоджувався, тому мене скинули... головне завдання соціялізму — розвивати продуктивні сили, постійно покращувати життя людей і далі збільшувати матеріяльне багатство суспільства... Багатіти не гріх.[452]

Подібними думками переймалися й комуністи за чотири тисячі миль від Пекіна, в Москві. Після шоку від Ніксонового візиту до Китаю сімдесяті були для Радянського Союзу доволі непоганими роками. Коли арабські країни підняли ціни на нафту, Радянський Союз, потужний експортер, також виграв. Маючи приплив грошей, Москва профінансувала та виграла низку заступницьких війн та 1978 року перевершила Америку в ядерному озброєнні. Але це було найбільшим досягненням комунізму. Напад на підтримку клієнтського режиму в Афганістані спричинив виснажливу війну, що тяглася протягом вісімдесятих років. Ціни на нафту впали на дві третини; Сполучені Штати різко збільшили військові витрати, особливо на високотехнологічну зброю.

Політбюро вже почало перейматися тим, що звичайні росіяни можуть помітити, що їхній потяг стоїть на місці. Керована державою економіка могла клепати танки та автомати Калашникова, але не комп'ютери чи автівки (ще один жарт Совєтів — "Як подвоїти ціну "Лади"[453]?" Відповідь: "Налити повний бак"). Скрізь шумувала незгода. Провідників радянської імперії жахала думка про нову гонитву озброєнь.

"Ми не можемо так жити далі"[454], — зізнався 1985 року Міхаіл Горбачов своїй дружині Раїсі, коли вони походжали в своєму саду. За кілька годин Горбачова мали призначити прем'єром Радянського Союзу, але сад був єдиним місцем, де він міг позбутися своїх нишпорок. Подібно до Дена, Горбачов знав, що мусить повернутися обличчям до реальности. 1986 року вибух застарілого ядерного реактора в Чорнобилі виявив, що Радянський Союз не лише відставав, а фактично розпадався, і Горбачов запровадив перебудову та гласність — лише на те, аби пересвідчитися в тім, що Маркс та Енгельс знали на півтора сторіччя раніше: лібералізація змітає всі зафіксовані жорсткі зв'язки, а не лише ті, що нам не подобаються.

Все усталене розтануло без сліду і Ден та Горбачов обидва дізналися, що економічні свободи лише стимулюють апетити до свобод політичних. Часом Ден вважав протестувальників корисними союзниками проти комуністів твердої лінії; часом він їх знищував. Однак Горбачов мав підозру, що спроба використати силу може спричинити падіння режиму. Коли навесні 1989 року він дозволив відкриті вибори на З'їзд народних депутатів, а депутати віддячили йому глузуванням на телевізії наживо, він відмовився відкласти з'їзд. Натомість він полетів до Пекіна, де його вітали протестувальники проти однопартійного керівництва. На одному студентському плакаті було написано: "Радянський Союз має Горбачова. А кого має Китай?"[455]

Денові це не сподобалося; на наступний день після від'їзду Горбачова він оголосив військовий стан. На початку червня 1989 року навколо площі Тяньаньминь зібрався мільйон протестувальників. Дехто з них танцював та співав, дехто вмирав у голодному страйку. Ден затаврував їх "покидьками суспільства"[456], людьми, що мали намір "встановити буржуазну республіку, цілком залежну від Заходу", і вислав військо. Навколо світу розлетілися фотографії понівечених тіл, розчавлених велосипедів та невідомого самотнього протестувальника, що заступив дорогу танкам.

В Китаї перемогли репресії, але Горбачов відкидав Денів приклад, навіть коли Угорщина та Польща оголосили багатопартійні вибори. Дотримуючися Доктрини Синатри, як назвав її один з його міністрів, він дав радянським сателітам змогу йти своїм шляхом. Новообраний польський прем'єр-міністр так здивувався, що знепритомнів під час власної інавгурації. Випробуючи обмеження, угорське військо познімало колючий дріт на своєму кордоні з Австрією. Тисячі східних німців, що "відпочивали" в Угорщині, полишили свої машини та пішли пішки через кордон до свободи.

І знов Горбачов нічого не зробив. Коли в жовтні він відвідав Берлін, натовп знов вітав його й просив залишитися. Через кілька тижнів східні німці почали танцювати на Берлінській стіні та відбивати від неї шматки молотками та зубилами. Коли по них ніхто не почав стріляти, тисячі людей перейшли до Західного Берліна. Спантеличений та некомпетентний східнонімецький режим розпався. Протягом кількох наступних місяців комуністичні диктатори по всій східній Європі пішли тим самим шляхом, а нації, зав'язані докупи в Радянському Союзі, почали декларувати незалежність. Коли навіть президент нової Російської Федерації оголосив про намір покінчити з Радянським Союзом, Горбачов залишився Генеральним секретарем імперії, що вже не існувала. На Різдво 1991 року він поступився тискові й підписав документ, що формально припиняв існування СРСР. Кінець був майже занадто досконалим: радянська ручка Горбачова не писала й йому довелося позичити ручку в оператора Сі-Ен-Ен.

Сполучені Штати виграли війну Заходу.

Східний вітер, Західний вітер

 оли династійні імперії виявилися неспроможними вести тотальну війну й між 1917 та 1922 роками майже зникли з карти світу, Сполучені Штати виступили як дуже відсторонений левіятан, але коли між 1979 та 1991 роками так само неадекватним виявився комунізм, американці були готові заповнити порожнину. Щодва роки Розвідувальне управління Міністерства оборони США подає огляд великої стратегії у звіті під назвою Настанови з планування оборони. У першому начерку звіту в березні 1992 року, лише по трьох місяцях після падіння Радянського Союзу, чітко викладено нове бачення ситуації:

Наша головна мета — запобігти появі нового конкурента на території колишнього Радянського Союзу чи ще десь, що становив би загрозу того порядку, що раніше створював Радянський Союз. Це... вимагає енергійних заходів, аби запобігти домінуванню будь-якої ворожої сили в регіоні, чиї ресурси, під сконсолідованим керуванням, могли б бути достатніми для набуття глобальної влади. Такими регіонами є західна Європа, східна Азія, територія колишнього Радянського Союзу та південно-західна Азія.[457]

Коли "службовець, який вважає, що дискусії щодо стратегії після закінчення холодної війни належить вести в суспільній царині"[458] (як подала це Нью-Йорк Таймс) оприлюднив цього начерка, уряд пом'якшив інтонації, але щось дуже подібне до первісного бачення світу, де Сполучені Штати є єдиною супердержавою, все одно залишилося.

Старий Радянський Союз вибухнув ізсередини в боротьбі за майно. Розпад був не такий тяжкий, як громадянська війна після падіння Романових, але в Росії, головній державі-спадкоємниці, у дев'яності роки валовий продукт впав на 40 відсотків, а реальна заробітна платня на 45 відсотків. У сімдесяті роки середній радянський громадянин помирав у шістдесят вісім років, цей вік був лише на чотири роки менший, ніж вік середнього західноєвропейця; на 2000 рік середній росіянин помирав у шістдесят шість років, тобто жив на дванадцять років менше, ніж мешканець Європейського Союзу. Росія далі була величезною, багатою на ресурси та мала найбільшу в світі ядерну потужність, і на 2008 рік повернення сильного уряду та підвищення цін на енергоносії зміцнило її аж до тиску на колишні радянські республіки та шантажу Європейського Союзу. Але, як і сподівалися автори Настанов з планування оборони, Росія вже не мала змоги бути загрозою, подібною до Радянського Союзу.

Європейський Союз також не кидав викликів проти домінування Америки в західному осередку. З погляду деяких фахівців, рухи Європи до (а потім від) економічної та політичної інтеграції були подібні до кроків до потужної субконтинентальної імперії. Вони мирно досягли того, чого Габсбурги, Бурбони, Наполеон та Гітлер не змогли досягти війною. Проте насправді через поділ, що залишився, сповільнення економічного зростання, старішання населення та військову слабкість статусові ЄС далеко до статусу супердержави.

Південно-західною Азією стратеги 1992 року переймалися головно через побоювання, що регіон нафтових родовищ опиниться під владою ворожих держав, як це намагався зробити Ірак 1990 року. Вони ігнорували ісламський екстремізм, що зростав від сімдесятих років, і (майже як усі інші) були сліпі до 11 вересня 2001 року, нападу на Сполучені Штати. Але саме щодо Сходу припущення планувальників виявилися найпоказовіше хибними. Протягом кількох тижнів після оприлюднення в пресі начерку Настанов з планування оборони Японія, головний союзник Америки на Сході, занурилася в рецесію, а її головний східний суперник Китай почав стрімкий рух вгору.

Від того часу, коли Захід почав перетворювати старий східний осередок на периферію, минуло сто п'ятдесят років, і всі, хто мав очі, побачив висліди цього уроку. За умов миру відповідального уряду та бажання визнати владу Заходу східняки могли б використати світову капіталістичну економіку собі на користь і перетворити на мотори економічного зростання величезне населення та освічені еліти, що їх в дев'ятнадцятому сторіччі західняки вважали свідченням відсталости Сходу Від 1840-х років Китай бачив вкрай мало миру відповідальности та гнучкости, але в 1990-і роки він почав займати належне місце в глобальному порядку.

З візка посередині парку гольфового клубу малопридатного на роль подіуму, Ден виголосив, що економічна реформа більше не буде "рухатися повільно, як жінка з перев'язаними ногами, а... буде прорубати дорогу й сміливо пробиватися вперед"[459]. Перешкоди червоному капіталізмові розвалилися. Коли Мао та Ніксон зустрілися на початку сімдесятих років, типовий американський робітник був приблизно в двадцять разів продуктивніший за типового недокапіталізованого китайського робітника, а Сполучені Штати виробляли 22 відсотки світових товарів порівняно з китайськими п'ятьма відсотками. Впродовж наступних тридцяти років американська продуктивність далі зростала, але китайська, завдяки інвестиціям, зростала втричі швидше. На 2000 рік продуктивність американського робітника була менш ніж у сім разів вищою, ніж китайського. Частка Сполучених Штатів у світовому виробництві змінилася мало, становила 21 відсоток, а китайська частка майже потроїлася, зросла до 14 відсотків.

За це зростання Китай заплатив жахливу ціну. Практично нерегульовані заводи безсистемно скидали відходи й отруювали великі ріки. Захворюваність на рак у місцевостях уздовж цих водних шляхів часто була вдвічі більшою, ніж у середньому по країні. Інші річки, що з них брали воду на потреби так само нерегульованого землеробства, майже висохли. Дика лісозаготівля спричинила вдвічі швидше поширювання пустель, ніж до 1970-х років. Протести проти некомпетентности уряду та поголовної корупції ставали дедалі бурхливішими; від 2000 року поліція щороку фіксувала близько 25 000 "масових інцидентів" та набагато більше невеликих протестів.

Проте Денова програма припинила голодування й створила великий приріст прибутків. Селяни, що й досі складають дві третини китайського населення, побачили реальне більшання заробітної платні десь на 6 відсотків на рік. Однак здобутки сконцентрувалися уздовж східного узбережжя, а в брудних та нужденних внутрішніх селах їх часто зводив нанівець занепад рудиментарної, хоча й безплатної освіти та охорони здоров'я часів Мао. Одним з результатів була найбільша в історії міграція: від дев'яностих років 150 мільйонів людей перейшли до міст, щороку створюючи еквівалент нового Чікаґо. Перехід до міста зазвичай підвищував прибуток селянина на 50 відсотків і водночас забезпечував виробників робочою силою за невелику частку платні, прийнятої в багатих країнах.

Від 1992 до 2007 року китайський експорт побільшав у дванадцять разів, а надлишок у торгівлі зі Сполученими Штатами злетів від 18 до 233 мільярдів доларів. На 2008 рік в американських магазинах низьких цін на кшталт Вол-Март товари китайського виробництва зазвичай заповнювали 90 відсотків полиць; важко знайти американця, який щоранку не вдягає хоча б одну деталь одягу, зроблену в Китаї. Журнал Бізнес Вік спостеріг, що "китайська ціна"[460] стала "найжахливішою словосполукою в промисловості США". Компанії, що не могли з нею змагатися, занепадали.

Подібно до Британії дев'ятнадцятого сторіччя та Америки двадцятого, Китай став майстернею світу. Фінансовий журналіст Джеймс Кіндж переповідає почуту в поїзді в Італії розмову двох китайських бізнесовців, що цілому світові можуть видаватися двійком Ґредґриндів, вихоплених зі сторінок Дикенса:

Бос завважив, що вони їдуть вже півтори години й не побачили жодного заводу. Молодий працівник припустив, що чужоземці полюбляють дивитися на пейзажі. Бос замислився, потім спитав: "Що важливіше — пейзажі чи виробництво?" ...Його запитання стосувалося багатьох тем... Чому чужоземці такі ледащі? Що робитиме Європа, коли в ній майже зникне промисловість? Чи можна підтримувати економіку лише коштом сфери послуг? Чи європейські корови справді споживають субсидій на два долари на день?[461]

За півсторіччя до того Мао проголосив: "Напрям вітру в світі змінився... Нині не західний вітер превалює над східним, а східний вітер превалює над західним"[462]. Тоді він вводив в оману сам себе; у п'ятдесяті роки Схід був дуже залежний від західних вітрів, поділених між радянською та американською сферами. На 2000 рік слова Мао справдилися, хоча й не так, як він очікував. Західний суспільний розвиток і надалі вищий за східний — понад триста балів — і найвищий за всі часи. Однак 1900 року відношення західного рахунку до східного становило 2,4:1, а на 2000 рік воно було лише трохи більше за 1,6:1. Двадцяте сторіччя було найвищою точкою ери Заходу й початком її кінця.

Частина III

11 Чому захід панує...

Чому захід панує

 ахід панує завдяки географії. Біологія каже, чому люди штовхають суспільний розвиток вгору, соціологія каже, як саме вони це роблять (за винятком тих випадків, коли вони цього не роблять); географія каже, чому саме Захід, а не якийсь інший регіон домінував на земній кулі протягом останніх двохсот років. Біологія та соціологія забезпечують універсальні закони, застосовні до всіх людей в усі часи й в усіх місцях; географія пояснює відмінності.

Біологія каже, що ми тварини і, подібно до всіх живих істот, існуємо лише завдяки тому, що дістаємо енергію від довкілля. Коли енергії бракує, ми стаємо млявими та вмираємо; коли енергії досить, ми розмножуємося й поширюємося. Подібно до інших тварин, ми допитливі, але жадібні, ледащі та лякливі; ми відрізняємося від інших тварин лише тим, що маємо знаряддя, що дають змогу задовольнити свої настрої, — еволюція надала нам швидші мізки, гнучкіші горла та протиставні великі пальці. Користуючися ними, ми, люди, на відміну від інших тварин, нав'язали свою волю довкіллю, здобуваємо й організовуємо дедалі більше енергії, розповсюджуємо по всій планеті села, міста, держави та імперії.

У дев'ятнадцятому та на початку двадцятого сторіччя багато західняків вважали, що на запитання, чому Захід панує, вичерпну відповідь дає біологія. Вони казали, що біла європейська раса зеволюціювала далі, ніж усі інші. Вони помилялися. По-перше, генетичні та будовні свідчення, що я обговорював у першому розділі, однозначні: є один тип людей, що приблизно сто тисяч років тому поступово еволюціював в Африці й потім поширився по земній кулі, змусивши згаснути всі інші людські типи. Генетичні відмінності між сучасними людьми в різних частинах світу тривіяльні.

По-друге, якби західняки справді були генетично вищими за всіх інших, графіки суспільного розвитку, що фігурують у розділах 4-10, були б інакшими. Рано ставши лідером, Захід залишився би попереду. Але сталося не так (рис. 11.1). Захід справді став лідером на старті, наприкінці льодовикового періоду, але лідерування часом зростало, а часом меншало. Близько 550 року н. е. воно взагалі зникло, й протягом наступних дванадцяти сторіч лідером у суспільному розвитку був Схід.

Нині лише поодинокі науковці пропагують расистські теорії, згідно з якими західняки генетично вищі за всіх інших. Будь-хто, охочий дотримуватися цього напряму, мусить показати, що силу характеру в шостому сторіччі нової ери якимось чином забрано від західняків, а в вісімнадцятому повернуто; чи що східняки виховали в собі вищість у шостому сторіччі, а потім у вісімнадцятому її втратили. Це буде, м'яко кажучи, нелегко. Все свідчить про те, що у великих групах люди здебільшого однакові.

Ми не можемо пояснити, чому Захід панує, не почавши від біології, бо біологія пояснює, чому суспільний розвиток далі рухався вгору. Але сама біологія відповіді не дає. Наступний крок — залучити соціологію, що покаже, чому суспільний розвиток зріс так сильно.

Як випливає з рис. 11.1, цей процес не був гладеньким. У вступі я запропонував "теорему Мориса" (базовану на ідеї великого фантаста Роберта Гайнлайна), що пояснює весь перебіг історії: зміни спричиняють ледащі, жадібні, лякливі люди (що далеко не завжди усвідомлюють, що роблять) у пошуку легших, прибутковіших та безпечніших способів робити різні речі. Я сподіваюся, свідчення, наведені у розділах 2-10, це підтверджують.

Ми побачили, що люди постійно щось майструють, роблячи своє життя легшим чи багатшим, чи борються, аби за зміни обставин втримати те, що вони вже мають, і в перебігу загалом підштовхують суспільний розвиток вгору. Проте жодне велике перетворення в суспільному розвитку — поява землеробства, піднесення міст та держав, творення різноманітних імперій, промислова революція — не було наслідком лише майстрування. Кожне з них було наслідком жахливих часів, що потребували відчайдушних заходів. Наприкінці льодовикового періоду мисливці-збирачі досягли таких успіхів, що створили тиск на ресурси, завдяки яким існували. Дальші пошуки харчів спричинили одомашнювання деяких рослин та тварин, що вони споживали, й перетворення частини збирачів на землеробів. Деякі землероби досягли такого успіху, що поновили тиск на ресурси й заради того, аби вижити, особливо за несприятливої погоди, перетворили свої села на міста та держави. Деякі міста та держави були такими успішними, що теж спричинили ресурсні проблеми, а тоді перетворилися на імперії (спочатку базовані на оброблюваній землі, потім поширені також на степи та океани). Деякі з цих імперій повторили той самий цикл, вчинили тиск на ресурси й перетворилися на промислові економіки.

Історія — це не просто низка послідовних подій. Фактично історія — це весь час те саме, єдиний величний неспинний процес пристосовування до світу, що спричиняє нові проблеми, що вимагають дальшого пристосовування. У цій книжці я називав цей процес парадоксом розвитку: піднесення суспільного розвитку створює сили, що його гальмують.

Люди натрапляють на такі парадокси й розв'язують їх щодня, але інколи парадокс створює тверду стелю, що подається лише в разі справді докорінних змін. Дуже рідко одразу ясно, що треба робити, не кажучи вже про те, як робити, і коли суспільство наближається до однієї з таких стель, починається щось на кшталт перегонів між розвитком та занепадом. Рідко — можливо, взагалі ніколи — стається так, що суспільства просто впираються в цю стелю та застоюються, а їхній суспільний розвиток не змінюється протягом сторіч. Радше, якщо вони не знаходять спосіб пробити стелю, їхні проблеми виходять з-під контролю. Тоді прориваються на волю деякі чи всі чинники, що їх я називав п'ятьма апокаліптичними вершниками, і голод, хвороби, міграція та розпад держав, особливо коли вони епізодично збігаються з кліматичними змінами, тягнуть розвиток донизу, інколи на кілька сторіч, навіть у темну епоху.

Одна з цих стель з'являється близько двадцяти чотирьох балів індексу суспільного розвитку. Це рівень, де західний суспільний розвиток після 1200 року до н. е. затримався, а потім занепав. Але найважливіша стеля, що її я назвав твердою, лежить біля сорока трьох балів. Західний розвиток досяг її у першому сторіччі н. е., потім занепав; зі східним розвитком сталося те саме десь на тисячу років пізніше. Ця тверда стеля встановлює жорсткі обмеження на можливості аграрних імперій. Єдиний спосіб її зламати — пробитися до енергії викопного палива, як це зробили західняки після 1750 року.

Залучення соціології пояснює багато що щодо обрисів історії: як люди штовхали вгору суспільний розвиток, чому він часом більшає швидко, а часом повільно, й чому інколи він спадає. Але навіть разом біологія та соціологія не кажуть нам, чому Захід панує. Щоб це пояснити, потрібна географія.

Я наголошував двобічний зв'язок між географією та суспільним розвитком: фізичне довкілля формує зміни суспільного розвитку, а зміни суспільного розвитку формують значення фізичного довкілля. Дві тисячі років тому було байдуже, що ти живеш прямо на вугільному родовищі, але двісті років тому це почало важити дуже багато. Доступ до вугілля зрушив суспільний розвиток вгору швидше, ніж будь-коли до того — фактично так швидко, що після 1900 року вугілля почало поступатися місцем новим різновидам палива. Все змінюється, і значення географії теж.

Оце й уся моя теза. Більшу частину цього розділу я хочу присвятити деяким найочевиднішим запереченням проти неї, але перш ніж це робити, варто нагадати головні деталі оповіді, поданої в розділах 2-10.

Наприкінці льодовикового періоду, приблизно п'ятнадцять тисяч років тому, глобальне потепління позначило смугу Щасливих широт (приблизно 20-35 градусів на північ від Старого Світу та від 15 градусів на південь до 20 градусів на північ від Нового Світу), де відбулася еволюція великих потенційно придатних до одомашнювання рослин та тварин. В межах цієї широкої смуги найсприятливішим регіоном були так звані Горбисті Схили в південно-західній Азії. В цій ділянці була найщільніша концентрація потенційно культурних рослин та свійських тварин, тому започаткувати землеробство там було легше, ніж у інших місцях. Отже, позаяк люди (у великих групах) здебільшого однакові, мешканці Горбистих Схилів ще до 9000 року до н. е. першими на планеті почали осідати у поселеннях та одомашнювати рослини та тварин. Від цих перших землеробів походять суспільства Заходу. Приблизно на дві тисячі років пізніше тим самим шляхом пішли люди в теперішньому Китаї, де рослин та тварин, потенційно придатних до одомашнювання, було теж чимало, хоча й не так багато, як на Горбистих Схилах. Від них походять суспільства Сходу. Протягом кількох наступних тисяч років люди в півдюжині інших частин світу незалежно починали одомашнювати рослини та/чи тварин і щоразу започатковували іншу регіональну традицію.

Західняки першими почали обробляти землю, а люди (у великих групах) здебільшого однакові, тому західняки першими серйозно відчули на собі дію парадоксу розвитку й першими дізналися про явище, що його я називаю перевагами відсталости. Зростання суспільного розвитку несе з собою більшання населення, впорядкованіший спосіб життя, більше багатство та військову силу. Через різноманітні комбінації колонізації та наслідування суспільства з відносно високим суспільним розвитком поширювалися за рахунок суспільств із нижчим розвитком, відтак землеробство розповсюдилося в усі боки. Аби землеробство було ефективним в нових землях, як-от у спекотних долинах рік Месопотамії, землеробам доводилося фактично його перевинаходити. Під час творення іригаційного землеробства виявилися переваги, що зробили це доволі відстале прикордоння навіть продуктивнішим, ніж первісний землеробський осередок на Горбистих Схилах. Невдовзі після 4000 року до н. е., коли найбільші землеробські поселення на перенаселених Горбистих Схилах намагалися впорядкувати своє життя, саме месопотамійці винайшли спосіб самоорганізації в містах та державах. По двох тисячах років такий самий процес відбувся й на Сході, водночас парадокс розвитку виявив дещо подібні переваги відсталости в долинах, що заходили до басейну Хуанхе.

Нові держави мусили по-новому взаємодіяти з сусідами; це створило ще деструктивніші парадокси розвитку уздовж їхніх кордонів. Їм довелося навчитися давати тому раду. Коли вони робили щось неправильно — як це, мабуть, трапилося в Уруку в Месопотамії близько 3100 року до н. е. та в Таосі в Китаї близько 2300 року до н. е. і, напевне, сталося на Заході після 2200 та 1750 років до н. е., — починався занепад і хаос. Кожен занепад збігався з періодом кліматичних змін, що, на мою думку, додавали п'ятого апокаліптичного вершника до чотирьох, що створювали люди.

Піднесення суспільного розвитку спричиняло гірші руйнації та занепад, але воно спричиняло також більшу гнучкість та більшу здатність до відновлювання. Після 1550 року до н. е. західні міста та держави відбилися від катастроф і поширилися на східне узбережжя Середземного моря. Тоді почав грати другий великий географічний контраст між Сходом і Заходом: Схід не мав нічого подібного до цього надзвичайного внутрішнього моря, що забезпечувало дешевий та легкий транспорт. Але, так само як усе інше, Середземномор'я також було парадоксом, що містив у собі і переваги, і виклики. Коли суспільний розвиток наблизився до двадцятьох чотирьох балів, на цьому широко відкритому прикордонні вийшли з-під контролю сили деструкції. Близько 1200 року до н. е. знов прискакав (чи, змішуючи метафори, приплив) апокаліптичний вершник. Західний осередок занепав навіть драматичніше, ніж раніше, й поринув у темну епоху, що тривала кілька сторіч.

Завдяки парадоксові розвитку лідерування в суспільному розвитку, що його географія надала Заходові наприкінці льодовикового періоду, було тривалим, але не зафіксованим. Занепад передбачити неможливо. Інколи кілька різних рішень чи трохи талану можуть відтермінувати, зменшити чи навіть відвернути лихо; наш вибір може створити відмінність. Аби пробитися крізь стелю в двадцять чотири бали, держави мали реорганізуватися та розвинути зовсім новий спосіб бачення світу, що його можна назвати осьовим мисленням першої хвилі. Позаяк близько 1200 року до н. е. мешканці Заходу не спромоглися перебудувати організацію та мислення, їхня перевага в суспільному розвитку над Сходом поменшала, а позаяк в першому тисячолітті до н. е. і західняки, й східняки впоралися з перетвореннями, потрібними під час дальшого зростання розвитку, вони протягом тисячі років рухалися голова до голови.

Західники та східняки однаково створювали держави з більшою централізацією, потім цілком розвинені імперії, а після 200 року до н. е. досягли такого масштабу, що знов почали змінювати значення географії. На Заході Римська імперія встановила контроль над некеровним Середземномор'ям і суспільний розвиток підскочив вище сорока балів. На початок першого сторіччя нової ери він почав тиснути на тверду стелю. Однак водночас піднесення Римської імперії та імперії династії Хань змінило значення величезних просторів, що відокремлювали Схід від Заходу. На обох кінцях Євразії було стільки багатства, що торгівці та кочівники знайшли нові причини зрушити з місця, на спробу сполучили осередки та почали старосвітовий обмін. Контакти посунули західний та східний розвиток ще вище, але спричинили безпрецедентні лиха. Вперше п'ятірка апокаліптичних вершників з'єднала осередки, що почали обмінюватися мікробами так само, як товарами та ідеями. Замість пробити тверду стелю, обидві імперії, Римська та Хань, після 150 року н. е. розпалися.

І Схід, і Захід зісковзнули в нову темну епоху, де осьове мислення другої хвилі (християнство, іслам та нові форми буддизму) заступило давніші ідеї першої хвилі, але в усьому іншому їхній занепад відбувався цілковито по-різному. На Заході германські нападники зламали менш розвинену частину Римської імперії навколо західного Середземномор'я й осередок повернувся до своєї давнішої та розвиненішої серцевинної території навколо східного Середземномор'я. На Сході нападники з внутрішньої Азії зламали давнішу й розвиненішу частину колишньої імперії Хань навколо ріки Хуанхе й осередок повернувся до менш розвинених земель за рікою Янцзи.

Цей географічний контраст створив світ відмінностей. На 450 рік навколо Янцзи почало бурхливо формуватися нове прикордоння рисової агрокультури; на 600 рік Китай був знов об'єднаний. Протягом наступного сторіччя Великий канал, що сполучив Янцзи з Хуанхе, дав Китаєві систему внутрішніх водних шляхів, що грали функційну роль, подібну до Середземного моря в стародавньому Римі. Проте на Заході, де арабські завойовники були достатньо сильними, аби прорватися до старого середземноморського осередку, але недостатньо сильними, аби його змінити, суспільний розвиток далі спадав аж до 700 року.

Близько 541 року східний розвиток перевищив західного (що, поза сумнівом, доводить, що західне панування ніколи не було зафіксованим) і на 1100 рік почав тиснути на тверду стелю. Коли на потреби економічного зростання забракло ресурсів, металісти дісталися викопного палива, винахідники створили нові машини, інтелектуали династії Сун занурилися у справжнє китайське відродження. Проте, так само як Римська імперія за тисячу років до того, китайці часів династії Сун не змогли проламати тверду стелю.

До певної міри події початку другого тисячоліття до нової ери аналогічні тому, що відбувалося на початку першого, але зі зміною ролей Сходу та Заходу. Зростання розвитку спричинило другий старосвітовий обмін і знов вивільнило п'ятьох вершників. Суспільний розвиток в обох осередках впав, але на Сході падання було тривалішим і глибшим. На Заході найбільше постраждав розвиненіший мусульманський серцевинний схід Середземномор'я, і на 1400 рік в західній Європі почав формуватися новий осередок із властивим відродженням.

Ці відокремлені, колись периферійні європейські землі тепер відкрили для себе переваги власної відсталости. Кораблебудування та зброярство, технології, запозичені зі Сходу під час другого старосвітового обміну, дали їм змогу перетворити Атлантичний океан на магістраль, що ще раз змінила значення географії. Прагнучи дістатися багатства Сходу, західні мореплавці розгорнулися віялом і — на свій подив — натрапили на Америки.

Східняки могли б відкрити Америку у п'ятнадцятому сторіччі (дехто вірить, що так і було), але географія завжди сприяла тому, щоб західняки дісталися туди першими. Східняки мали значно більше користи від плавання багатим Індійським океаном, ніж порожнім Тихим, до того ж їм доводилося суходолом пробиватися до степів, що протягом майже двох тисяч років були найбільшою загрозою їхній безпеці.

У сімнадцятому сторіччі експансія осередків змінила значення географії драматичніше, ніж будь-коли раніше. Централізовані імперії з мушкетами та гарматами перекрили внутрішньоазійську степову магістраль, що сполучала Схід із Заходом, поклали край міграції кочівників та ефективно вбили одного з апокаліптичних вершників. В Атлантиці, навпаки, океанічні магістралі, що їх відкрили європейські торгівці, сприяли піднесенню ринків нового типу та порушували цілком нові питання щодо того, як функціював природний світ. На 1700 рік суспільний розвиток знову почав тиснути на тверду стелю, але цього разу, коли був неможливий спільний рейд апокаліптичних вершників, катастрофу затримали достатньо довго, аби західноєвропейські підприємці змогли відповісти на стимули океанічної магістралі й вивільнити величезні запаси енергії вугілля та водяної пари.

Маючи досить часу східняки, можливо, зробили б такі самі відкриття й мали б свою власну промислову революцію, але завдяки географії західнякам це було зробити значно легше. Відтак, позаяк люди (у великих групах) зазвичай однакові, промислова революція на Заході відбулася раніше. Саме завдяки географії Луті опинився в Балморалі, а не Альберт у Пекіні.

Не тому, що захід панує

 и цілком слушно можете запитати, а як щодо людей? Сторінки цієї книжки рясніють великими чоловіками (та жінками), недолугими ідіотами, їхніми ідеями та їхніми неослабними конфліктами. Невже все це ні на що не впливає?

І так, і ні. Ми всі маємо свободу вибору, і я вже багато разів наголошував, що наш вибір змінює світ. Але більшість наших виборів змінюють світ не надто сильно. Звичайно, я міг би прямо зараз вирішити не писати цю книжку далі, полишити роботу й стати мисливцем-збирачем. Звичайно, це створило б відмінність. Я втратив би домівку і, позаяк я майже не розуміюся на полюванні та збиранні харчів, міг би отруїтися чи голодувати. Це сильно зачепило б кількох близьких мені людей і злегка зачепило б дещо більше число людей. Вам, наприклад, довелося б пошукати щось інше до читання. Але в усьому іншому світ ішов би далі. Жодне рішення, що я можу свідомо прийняти, не вплине на те, чи панує Захід.

Звичайно, якби мільйони інших американців також вирішили від дев'ятої до п'ятої виходити й шукати харчів на природі, моє дивне особисте рішення перетворилося б зі схибленої персональної аберації на частину масового (але все одно дивного) руху, що справді створив би відмінність. Є чимало прикладів таких масових рішень. Після Другої світової війни, наприклад, півмільярда жінок вирішили одружуватися раніше, ніж це робили їхні матері, і народжувати більше дітей. Населення різко зросло. Потім, через тридцять років, мільярд їхніх доньок вирішили зробити навпаки й більшання населення уповільнилося. Разом ці їхні вибори змінили перебіг сучасної історії.

Звичайно, це були не просто примхи. Карл Маркс виклав суть справи півтора сторіччя тому. "Чоловіки [та жінки] роблять власну історію, — писав він, — але не просто так, як самі хочуть, не за обставин, що їх самі вибирають"[463]. Жінки двадцятого сторіччя мали такі вагомі підстави вирішити мати більше (а потім менше) дітей, що часто відчували, що насправді взагалі не мають вибору. Так само люди, що десять тисяч років тому вирішили зайнятися землеробством, чи п'ять тисяч років тому пересунутися до міст, чи двісті років тому піти працювати на фабрики, часто мусили відчувати, що реальної альтернативи не було.

Ми всі відчуваємо сильний тиск і мусимо робити вибір, аби пристосуватися до реальності. Ми всі знаємо людей, що ігнорують такі тиски й приймають ексцентричні рішення. Часто ми в захваті від таких радикалів, повстанців та романтиків, але наслідуємо їх рідко. Більшість із нас знають, що передбачним конформістам ведеться краще (під цим я розумію більший доступ до харчів, даху над головою та шлюбних партнерів), ніж Аннам Кареніним. Еволюція добирає згідно з тим, що ми називаємо здоровим глуздом.

Попри це ексцентричний вибір часто має надзвичайні наслідки. Візьмімо Мухаммада, можливо, екстремальний випадок. Цей доволі невиразний арабський торгівець міг би вибрати поміркованість, близько 610 року н. е. списати свою зустріч з архангелом Джібрілом на шлунковий розлад чи якусь іще з тисячі можливих причин. Натомість він вирішив дослухатися до своєї жінки й повірити, що зустріч була реальною. Протягом років видавалося, що Мухаммад піде шляхом більшости пророків, у висміювання, презирство та забуття, натомість він об'єднав арабів. Халіфи, що наслідували його, зруйнували Персію, розбили Візантію й поділили Захід на дві частини.

Всі згодні з тим, що Мухаммад був великим чоловіком. Дуже мало хто мав більший вплив на історію. Але навіть попри це перетворювання західного осередку, що почалися в сьомому сторіччі, не можна приписати лише його темпераментові. Араби винаходили нові версії монотеїзму та формували власні держави в пустелі і до того, як Джібріл відвідав Мухаммада. Візантія та Персія мали величезні проблеми набагато раніше, ніж мусульманські вояки почали перетинати їхні кордони, а Середземномор'я розвалювалося вже від третього сторіччя.

Якби Мухаммад зробив інший вибір, християни сьомого сторіччя билися б між собою, а не відбивали б напади мусульман. Можливо, без Мухаммада західний суспільний розвиток після 750 року відновлювався би швидше, а може й ні, але все одно на те, аби наздогнати Схід, потрібні були кілька сторіч. Що б не робив Мухаммад, західний осередок залишився б у східному Середземномор'ї; турки все одно завоювали б його в одинадцятому сторіччі, а монголи у тринадцятому (і ще раз близько 1400 року); у п'ятнадцятому та наступних сторіччях осередок все одно зсунувся б на захід до Італії, а потім до Атлантики. Якби Мухаммад був нормальніший, можливо, хрест, а не півмісяць надихав би вірних від Марокко до Малайзії. Це не дрібниця, але немає підстав ставити під сумнів, чи завоювали б європейці Америки й чи панував би Захід нині.

Усе, сказане про Мухаммада, справедливе так само щодо інших великих людей. Асирійський Тиглатпаласар III та перший імператор Цинь створили жахливі зацентралізовані високопорядкові стародавні імперії; європейські Габсбурги та японський Хідейосі в шістнадцятому сторіччі не змогли створити великі суходільні імперії; англійська Славна революція 1688 року та смерть Мао 1976 року привели до влади групи реформістів. Але все, що ці великі люди чи недолугі ідіоти спромоглися зробити, це пришвидшити чи сповільнити процеси, що все одно відбувалися. Насправді ніхто не зміг переспрямувати історію на цілком новий шлях. Навіть Мао, людина, мабуть, з найбільшою манією величі з усіх, спромігся лише відтермінувати промислове піднесення Китаю й дати Ден Сяопінові нагоду залишитися в пам'яті великим чоловіком, що перевернув Китай. Якби можна було провести експеримент і переграти минуле, залишивши все, як було, й лише замінити великих людей на недолугих ідіотів (і навпаки), все відбулося б здебільшого так само, хіба що в дещо іншому темпі. Великі чоловіки (та жінки) явно схильні вважати, що силою самої волі змінюють світ, але вони помиляються.

Те саме стосується й позаполітичних справ. Метью Боултон та Джеймс Ват, наприклад, були, поза сумнівом, великими чоловіками; перший з них винайшов, а другий випустив на ринок машини, що справді реально змінили світ. Але вони були унікальними великими чоловіками не більше, ніж був унікальним Александер Грем Бел 14 лютого 1876 року, коли подав заяву на патент свого винаходу, телефона. У той самий день Елайша Ґрей подав заяву на патент свого телефона. Так само Боултон та Ват були не унікальніші, ніж їхній знайомий Джозеф Пристлі, що відкрив кисень 1774 року, через рік після того, як його відкрив шведський хемік. Чи не унікальніші за чотирьох європейців, що 1611 року незалежно один від одного відкрили плями на сонці.

Історики часто захоплено дивуються тенденції одночасної появи кількох однакових винаходів, як-от ідея лампочки-жарівки спала на думку кільком людям практично одночасно. Великі ідеї часто видаються результатом не так блискучости, як логічним вислідом з існування мислеників, що шукають відповіді на ті самі питання однаковими методами. Так було з європейськими літераторами на початку сімнадцятого сторіччя. А коли вже хтось винайшов телескопа (на що претендували дев'ятеро різних чоловіків), було б дуже дивно, якби кілька астрономів не побачили плями на сонці дуже швидко.

Дуже багато сучасних винаходів винаходили понад один раз. Статистик Стивен Стиґлер навіть запропонував закон, що жодне відкриття ніколи не носить ім'я справжнього відкривача (і одразу завважив, що Стиґлерів закон насправді відкрив соціолог Роберт Мертон за двадцять п'ять років до того). Боултон та Ват були попереду гурту, але гурт існував і, якби Боултон та Ват не випустили на ринок відносно паливоефективного парового двигуна у 1770-і роки, це, безперечно, трохи пізніше зробив би хтось із їхніх численних конкурентів. Насправді, гурт міг би встигнути й швидше, якби Ват не вимудрував надзвичайного патента, що виключив з гри всіх конкурентів.

Великі чоловіки/жінки та недолугі ідіоти є утворами своїх часів. То чи маємо ми зробити висновок, що певний дух епохи, а не конкретні особистості визначав обриси історії, створюючи часом атмосферу, сприятливу до величі, а часом генеруючи культуру недолугости? Деякі історики вважають, що саме так, коли, наприклад, припускають, що справжньою причиною панування Заходу є те, що в чотирнадцятому сторіччі Китай згорнувся всередину й відвернувся від решти світу, тоді як західна культура розгорнулася назовні й рухала дослідників за океани доти, доки їх винесло на берег в Америках.

У восьмому розділі я витратив на цю ідею трохи часу й висловив думку, що вона не надто відповідає фактам. Культура — це не голос в нашій голові, що каже, що нам робити, а міський зал зібрань, де ми сперечаємося щодо різних можливостей. Кожна епоха дістає саме таке мислення, якого потребує, і визначають його категорії проблем, нав'язаних географією та суспільним розвитком.

Це могло б пояснити, чому історії східної та західної думки протягом останніх п'яти тисяч років в загальних рисах такі подібні. В обох осередках постання перших держав, близько 3500 року до н. е. на Заході та після 2000 року до н. е. на Сході, спричинило дискусії щодо природи та меж боговитого королювання. Коли держави в обох осередках стали організованішими, після 750 року до н. е. на Заході та 500 року до н. е. на Сході, ці дискусії породили першу хвилю осьового мислення, дебати щодо природи особистої святости та її стосунку до авторитету духівництва. Близько десь 200 року до н. е., із розпадом імперій Римської та Хань, ці питання своєю чергою спричинили осьове мислення другої хвилі й дискусію щодо того, яким чином зорганізовані церкви могли б врятувати вірного в хаотичному небезпечному світі. А коли суспільний розвиток відродився, близько 1000 року в Китаї та 1400 року в Італії, ще цікавішими стали питання відродження — як відійти від невтішного недавнього минулого та відродити втрачену мудрість осьового часу.

Гадаю, східне та західне мислення так довго розвивалися однаково, бо існував лише один шлях зростання суспільного розвитку. Аби проламати двадцятичотирибалову стелю, і східняки, і західняки мусили централізовувати свої держави, що неминуче мало привести інтелектуалів до осьового мислення першої хвилі. Занепад цих держав підштовхнув людей до осьового мислення другої хвилі, а їхнє відновлювання майже неминуче приводило до ренесансів. Кожна велика зміна генерувала мислення, якого потребувала епоха.

Але як щодо великої розбіжности близько 1600 року, коли західноєвропейці рушили до природничого мислення, тоді як східняки (а також західняки, що мешкали поза осередком на берегах Атлантики) ні? Чи справді цей епохальний зсув у мисленні відбиває глибокі культурні відмінності між східняками та західняками, а не просто те, що епоха дістає мислення, якого потребує?

Деякі (західні) соціологи вважають, що так. Коли психологи прив'язують людей до апаратів магнеторезонансного формування образів і просять розв'язувати задачі, вони зазначають, що передні та тім'яні ділянки мізків західняків освітлюються більше (тобто інтенсивніше працюють, аби підтримувати увагу), якщо питання вимагає помістити інформацію в ширший контекст, ніж коли треба виокремити факти з тла й розглядати їх незалежно. У східняків все відбувається навпаки.

Що означає ця відмінність? Виокремлювання фактів та розгляд їх незалежно від контексту є критеріями сучасної науки (як в улюбленому застереженні "за однакових інших умов..."). Згідно з однією теорією, відмінність функціювання мозку може означати, що західняки просто логічніші за східняків та більш схильні до науки.

А, може, й не так. Експерименти свідчать не про те, що східняки не можуть виокремити факти з тла чи що західняки не можуть розглядати речі в перспективі, а лише що обидві групи менш звичні до такого способу думання й мають інтенсивніше працювати, аби з ним впоратися. Обидві групи здатні виконувати завдання обох типів і постійно це роблять.

У кожну епоху і в кожній землі є раціоналісти та містики, люди, що абстрагуються від деталей, та ті, що тішаться складнощами, і навіть небагато таких, що роблять все одразу. Відмінні лише виклики, що стоять перед ними. Коли європейці близько 1600 року почали створювати атлантичну економіку, вони створили також нові проблеми для себе, а механічні наукові моделі реальности виявилися найкращим способом їх розв'язувати. Протягом наступних чотирьохсот років ці способи думання дедалі глибше закарбовувалися в західну освіту й поступово усталилися як традиційні. На Сході, де виклики, спричинені атлантичною економікою, аж до дев'ятнадцятого сторіччя видавалися менш нагальними, цей процес не зайшов так далеко.

Ще зовсім недавно, у 1960-і роки, деякі західні соціологи твердили, що східна культура, зокрема конфуційство, зашкодила розвиткові підприємницького духу змагання та винахідливости, важливого для економічного поступу. У вісімдесяті, перед обличчям очевидного факту японського економічного успіху, соціологи нового покоління зробили висновок, що конфуційські вартості поваги до влади та самопожертви заради групи не гальмували розвиток капіталізму, а радше пояснювали японський успіх. Розумніший висновок міг би бути такий, що люди пристосовують свою культуру до потреб суспільного розвитку, що наприкінці двадцятого сторіччя породив конфуційських та комуністичних капіталістів так само, як ліберальних.

Висновок, що ми дістаємо мислення, якого потребуємо, може пояснити ще одне дивне явище, відоме в психології як ефект Фліна. Відколи почалися тести на коефіцієнт інтелекту, середні рахунки стабільно більшають (приблизно на три бали за десять років). Було б приємно думати, що ми всі розумнішаємо, але, найімовірніше, ми просто вчимося краще мислити новітніми аналітичними способами, що їх міряють ці тести. Читання книжок зробило нас сучаснішими, ніж усні розповіді, а комп'ютерні ігри (на горе багатьом освітянам) явно роблять нас ще сучаснішими.

Безперечно, не всі культури однаково чутливі до зміни обставин. Ісламські країни, наприклад, створили на диво мало демократій, науковців, що діставали Нобелівські премії, чи різноманітних сучасних економік. Деякі немусульмани роблять висновок, що іслам мусить бути темною вірою, що тримає мільйони людей в забобонах. Але якби це було так, було б важко пояснити, чому тисячу років тому багато найкращих науковців, філософів та інженерів були мусульманами чи чому до шістнадцятого сторіччя мусульманські астрономи перевершували всіх інших.

Гадаю, справжнє пояснення в тім, що від 1700 року багато мусульман у відповідь на військову та політичну поразку згорнулися всередину подібно до китайців у тринадцятому та чотирнадцятому сторіччях. Іслам лишається широким наметом. З одного краю Туреччина, змодернізована так ефективно, що є прийнятним кандидатом на вступ до Європейського Союзу; з іншого краю бачимо людей, подібних до декого з Талібану що готові вбивати жінок за те, що вони прилюдно відкривають обличчя. Все разом становить мусульманський світ, що зісковзнув зі статусу осередку Заходу до експлуатованої периферії, чий суспільний розвиток застагнував на сенсі жертовности. Покінчити з цим — великий тягар сучасного ісламу й хто знає, які переваги відкриє тоді іслам у своїй відсталості.

Культура та свободна воля є дикими картами, що ускладнюють Морисову теорему згідно з якою зміни спричиняють ледащі, жадібні, лякливі люди (які рідко знають, що роблять) у пошуку легших, прибутковіших та безпечніших способів робити різні речі. Культура та свободна воля пришвидшують чи сповільнюють нашу реакцію на зміну обставин. Вони відхиляють та затуманюють будь-яку просту теорію. Проте — як цілком ясно показує оповідь розділів 1-10 — культура та свободна воля ніколи на тривалий час не переважать біологію, соціологію та географію.

Назад у майбутнє

 анування Заходу має і тривалі, і короткочасні причини, що криються в постійно мінливому взаємовпливі географії та суспільного розвитку, але воно не є ані зафіксованим, ані випадковим. Його радше можна назвати імовірним, найвірогіднішим наслідком гри, де географія в перебігу історії здебільшого підтасовує карти на користь Заходу. Можна сказати, що панування Заходу часто було результатом виграшної ставки.

Аби пояснити цього доволі туманного коментарю я запозичу метод у Роберта Земекса, з його комедії 1985 року Назад у майбутнє. На початку фільму божевільний професор робить машину часу з величезного гітарного підсилювача, вкраденого плутонію та автівки Делоран. Професора вбивають терористи, підліток Марті МакФлай (у виконанні Майкла Фокса) намагається їх наздогнати, проте часова машина/автівка закидає його у 1955 рік. Там він зустрічає своїх майбутніх батьків, яким тоді було по стільки років, скільки йому тепер. Стається несподіванка — майбутня мама Марті, замість закохатися у його майбутнього тата, закохується у самого Марті. Можна сказати, що в гобелені історії це манюсінька пропущена петелька, але вона дуже багато важить з погляду Марті: він ніколи не народиться, якщо до кінця фільму не залагодить ситуацію в минулому.

Замість дотримуватися методу нормальних істориків, почати розповідати історію від початку й рухатися послідовно аж до теперішнього часу, гадаю, варто стрибнути в минуле, подібно до МакФлая, а потім, як у фільмі, більше не питати, що могло б статися таке, що запобігло б у майбутньому — скажімо, 2000 року — перебігові тих подій, що відбулися.

Почнімо від 1800 року, двісті років тому. У світлі епохи Джейн Остин видавалося, що близько 2000 року Захід майже напевне пануватиме в світі. У розпалі була британська промислова революція, наука розквітла, європейське військо було, безперечно, найсильнішим у світі. Звичайно, ніщо не було закарбовано в камені. Якби Наполеонові трохи більше поталанило, він виграв би свої війни, якби Британії поталанило трохи менше, її державці не впоралися б із викликами індустріялізації. У будь-якому разі британський зліт міг би бути повільнішим чи, як я припускав у десятому розділі, промислова революція могла б відбутися у північній Франції. Існують найрізноманітніші можливості. Проте дуже важко знайти щось таке, що після 1800 року могло б взагалі відвернути настання західної промислової революції. А коли вже індустріялізація почалася, так само важко уявити собі, що могло б запобігти глобальному розповсюджуванню її ненаситних ринків. Коли 1793 року китайський уряд відмовився прийняти торгівельне представництво на чолі з лордом Макартні, останній відповів зневажливою фразою, що "всі спроби затримати поступ людського знання марні"[464]. Сказано дещо помпезно, але по суті він мав рацію.

Можна по-різному підтасовувати карти проти Заходу, як-от уявити собі сторічну затримку індустріялізації та незначну європейську імперську експансію аж до двадцятого сторіччя, проте все одно не видно підстав припускати, що за той час могла б відбутися незалежна промислова революція на Сході. Зліт Сходу напевне потребував би піднесення урізноманітненої регіональної економіки, подібної до тої, що Захід створив навколо берегів Атлантики, а побудова такої економіки потребує кількох сторіч. На початку дев'ятнадцятого сторіччя панування Заходу до 2000 року не було зафіксовано зі стовідсотковою певністю, але ймовірність, гадаю, була щонайменше 95 відсотків.

Якщо ми стрибнемо від 1800 року ще на півтора сторіччя назад, у 1650 рік, коли Ньютон був ще хлопчиком, панування Заходу на 2000 рік видавалося менш очевидним, але можливим. Зброя замикала степи, кораблі творили атлантичну економіку. Про індустріялізацію ще ніхто не мріяв, але в західній Європі вже з'являлися її передумови. Якби у 1650-і роки голландці виграли свої війни проти Англії, якби 1688 року в Англії провалився заколот, що вони підтримували, чи якби спроба Франції завоювати Англію 1689 року була успішною, окремі інституції, що виплекали Боултона та Вата, ніколи не набули б форми. У такому разі, як я припускав раніше, промислова революція тривала б на кілька десятиріч довше чи відбулася б деінде в західній Європі. Але знову ж таки дуже важко уявити собі щось таке, що після 1650 року могло б запобігти їй взагалі. Можливо, якби західна індустріялізація була повільнішою й водночас державці Цинь поводилися дещо інакше, Китай сімнадцятого та вісімнадцятого сторіч швидше опанував би європейську науку, але в дев'ятому розділі ми бачили, що на те, аби Схід почав індустріялізацію першим, цього було б замало. З погляду 1650 року, панування Заходу близько 2000 року видавалося менш зафіксованим, ніж 1800 року, але все одно це був найімовірніший прогноз — може, відсотків вісімдесят.

Ще на сто п'ятдесят років раніше, 1500 року, прогноз був би ще туманніший. Західноєвропейці мали кораблі, здатні плавати до Нового Світу, але перший інстинктивний рух був сплюндрувати його. Якби Габсбургам таланило ще більше, ніж насправді (якби, скажімо, Лютер не народився б, чи якби Карп V його схилив на свій бік, чи якби 1588 року армада, спрямована до Англії, мала б успіх і потім розгорнулося б голландське повстання), вони, можливо, стали б пастирями християнського світу, а тоді іспанська інквізиція, можливо, змусила б замовкнути радикальні голоси, як-от Ньютона та Декарта. Довільне оприбутковування могло б зруйнувати голландську, англійську та французьку торгівлю так само, як в історичній реальності було зруйновано іспанську комерцію. Тут багато якби, але з усього, що ми знаємо, наслідок дій імперії Габсбургів міг би бути й цілком супротивним, спонукати ще більше пуританів перетнути Атлантичний океан, будувати міста на пагорбах і таким чином започаткувати атлантичну економіку та наукову революцію з далекого берега.

В іншому разі Габсбургам могло щастити менше, ніж насправді щастило. Якби османи ретельніше пригнічували шиїтську Персію, турки могли б 1529 року взяти Відень, мінарети та голоси муедзинів ще й досі проштрикували б небо над Англією і, як казав Гібон, в школах Оксфорда нині вивчали б тлумачення Корану. Турецький тріумф міг би втримати західний центр тяжіння в Середземномор'ї, атлантична економіка засохла б ще на лозі. Але, з іншого боку, як і в випадку можливої перемоги Габсбургів, обговореної трохи вище, це теж могло б стимулювати розвиток навіть ще сильнішого атлантичного світу. Інша можливість: якби османи та росіяни в сімнадцятому сторіччі воювали між собою злісніше, вони могли занадто послабшати й не перекрили б кочівникам шлях до західних степів. В такому разі перемоги Цинь у сімнадцятому та вісімнадцятому сторіччях могли спонукати монголів піти на Європу, відтак західна криза сімнадцятого сторіччя могла стати чимось страшнішим, ніж останні дні Риму. Якби на Заході настала нова темна епоха, Китай міг би через достатню кількість сторіч, коли його суспільний розвиток почав би тиснути на тверду стелю, мати свою наукову та промислову революцію. Хто зна? Ясно одне: 1500 року прогноз щодо панування Заходу близько 2000 року був би значно нижчий, ніж 1650 року; можливо, не більше п'ятдесятьох відсотків.

Ще півтора сторіччя назад, і ми опиняємося в 1350 році, потрапляємо в темні дні Чорної Смерти. З цієї важливої точки західне панування 2000 року видається просто малоймовірним. Найдикішою картою в найближчому майбутньому був Тамерлан, монгольський завойовник, що вибухнув у центральній Азії, спустошив Індію та Персію, а 1402 року розбив імперію османів. В цей момент Тамерлан вирішив повернути на схід і помститися за якісь уявні образи китайському імператорові, але помер, не досягши мети. Якби натомість він після 1402 року пішов далі на захід, він цілком міг би спустошити Італію, припинити Відродження й скинути суспільний розвиток вниз на кілька сторіч. З іншого боку, якби, замість померти 1405 року під час подорожі у східному напрямі, він протримався ще кілька років, то міг би, як Хубілай, жорстоко завоювати Китай, і тоді не західний, а східний розвиток був би затриманий на кілька сторіч.

Є ще багато шляхів, що ними все могло піти. Цілком могло бути так, що Хун'у, засновник династії Мін, не зміг би об'єднати Китай після всіх громадянських війн, і в п'ятнадцятому сторіччі, замість великої імперії, залишилося б скупчення країн, що воювали між собою. Все могло скінчитися хаосом, але, можливо, усунення важкої автократичної руки Мін пожвавило б морську торгівлю. У восьмому розділі я припустив, що Китай династії Мін напевне був нездатний створити східну версію пізнішої західної атлантичної економіки, бо географія надто сильно протидіяла цьому, але без Мін східні колоністи та торгівці все ж таки цілком могли б створити меншу економіку атлантичного типу ближче до Китаю, в південно-східній Азії та на Островах прянощів. Проте базова лінія тут така, що 1350 року було ще більше відкритих варіянтів, ніж могло постати 1500 року. Панування Заходу близько 2000 року було тоді лише однією з багатьох можливостей з імовірністю, мабуть, не більше, ніж 25 відсотків.

Можна було б продовжувати; грати в гру "а що було б, якби" — то неабияка втіха. Але по суті все ясно. Чи буде Захід панувати 2000 року, було предметом імовірностей, а не зафіксованости чи випадковостей. Що далі в минуле ми йдемо, то більше маємо диких карт. 1800 року було дуже малоймовірно, що різні рішення, культурні тенденції чи випадковості могли б затримати настання західного панування до часу після 2000 року; 1350 року такий варіянт був цілком можливий. Однак важко придумати щось таке, що сталося б після 1350 року й спричинило б індустріялізацію Сходу раніше, ніж на Заході, чи взагалі унеможливило б індустріялізацію.

Аби знайти минуле, що реально могло привести до панування Сходу на 2000 рік, нам доведеться повернутися назад аж на дев'ять сторіч, до 1100 року. Якби тоді Хуей-цзун, імператор династії Сун, краще повівся в боротьбі проти кочівників чжурчженів і 1127 року врятував би Кайфин, чи якби батьки немовляти Темучина справді забули його в степу й він помер би, замість вирости й стати Чингізханом, хто знає, що відбулося б потім? Відстань та морські технології в вісімнадцятому сторіччі, можливо, виключали тихоокеанську версію індустріялізації Європи через атлантичну економіку, але, так само можливо, таку саму економіку можна було б створити іншими засобами. Якби Китай уник спустошення від нападів чжурчженів та монголів, його відроджена культура могла б розквітнути науковою революцією замість зів'янути на самовдоволенні та перев'язуванні ніг. Внутрішній попит сотень мільйонів китайців, торгівля між аграрним півднем та промисловою північчю, колонізація південно-східної Азії могли б встановити баланс. З іншого боку, може, й ні. Поки Китай не мав зброї та війська, здатного перекрити степи, він залишався відкритим до спустошливих міграцій. Занадто оптимістичною є думка, що мандарини могли протягом невизначеного часу тримати вгорі так багато повітряних кульок. Перелік обставин, що в дванадцятому сторіччі перешкоджали стартові Сходу, був, гадаю, надто довгим.

Зробімо ще одну, останню, подорож в машині часу. Стрибнімо назад ще на тисячу років, до Китаю давніше династії Сун. Тут велике питання постає знов. Тепер треба запитати не лише, чи міг Схід прийти до панування близько 2000 року, а й чи могла Римська імперія пробити тверду стелю за сімнадцять сторіч до того, як Захід це таки зробив. Щиро, я не бачу жодного шляху, як це могло б бути. Подібно до Сун, Рим мав не лише знайти шлях крізь тверду стелю без переваг атлантичної економіки, а йому ще й мало неймовірно пощастити, аби уникнути п'ятьох апокаліптичних вершників. Коли в третьому сторіччі в Китаї впала імперія династії Хань, ослаблий Рим ще борсався й подався лише у п'ятому сторіччі. Напевне, були способи, у які Рим міг би залучити найкращих готів та їхніх одноплемінників і борсатися далі, але чи пережила б тоді імперія кризу сьомого сторіччя? І якби вижила якась більша Римська імперія, яким чином вона могла б відвернути тривалий спад західного суспільного розвитку? Римська промислова революція після 100 року видається навіть менш імовірною, ніж прорив династії Сун після 1100 року.

Підсумувавши всі ці можливості, доходимо висновку, що панування Заходу близько 2000 року не є наслідком ані тривалої зафіксованости, ані короткочасної випадковости. Воно випливає з тривалої низки ймовірностей. Ніколи не було надто ймовірно, навіть 1100 року, що Схід запровадить індустріялізацію першим, набуде здатности поширити свою владу глобально й перетворить своє лідерування в суспільному розвитку на панування у спосіб, у який це потім зробить Захід. Але завжди було ймовірно, що зрештою хтось створить зброю та імперії, здатні перекрити степи, а також кораблі та ринки, здатні відкрити океани. А коли вже це відбулося, дедалі більшала ймовірність того, що нові географічні переваги приведуть західняків до промислової революції раніше, ніж східняків. Єдине, що, на мою думку, могло цьому завадити, це справжнє Падіння Ночі, лихо того типу, що Айзек Азимов описав у оповіді з такою самою назвою. Я говорив про це в другому розділі: йдеться про катаклізм, що перекриває всі відгуки, руйнує цивілізацію та відкидає людство назад до самого початку.

Падіння ночі

 ле такий варіянт також ніколи не був високоймовірним. У епоху до західного панування світ підійшов найближче до Ночі у 10 800-і роки до н. е., коли вода з величезного крижаного озера стікала до північної частини Атлантичного океану та понизила його температуру так сильно, що змінився напрям Гольфстриму. Після того настав мінільодовиковий період, відомий як пізній дріяс, що тривав тисячу двісті років, зупинив суспільний розвиток та знищив перші досліди з осілого сільського життя та початкового землеробства на Горбистих Схилах. Порівняно з пізнім дріясом усі наступні епізоди глобального холоднішання видаються просто спонукою вдягти светра.

Будь-коли за останні кілька тисяч років наслідки події масштабу пізнього дріясу були б надто жахливі, аби довго про них думати. Врожаї в цілому світі падали б із кожним наступним роком. Сотні мільйонів людей голодували б. Масова міграція спустошила б більшу частину Європи, Північної Америки та центральної Азії. Війни, занепад держав та епідемії далеко перевершили б усе, що відбувалося раніше. Це було б так, ніби п'ятеро апокаліптичних вершників пересіли б із коней на танки. Рештки населення, змерзлого до тремтіння, скупчилися б у селах в околі Щасливих широт, благаючи дощу та видряпуючи з сухого ґрунту злиденні врожаї. З графіка було б стерто тисячі років суспільного розвитку.

Можна уявити собі й інші шляхи, подібні до Падіння Ночі. Хворобливо налаштовані астрономи порахували, що якби Землю вдарив астероїд діяметром близько милі, вибух мав би 100 мільярдів тонн в тротиловому еквіваленті. Думки щодо страшних наслідків розійшлися. Безперечно, верхні шари атмосфери заповнив би порох, що заблокував би доступ сонцевому світлу й спричинив би голодування мільйонів людей. Він міг би звільнити стільки окису азоту, що озоновий шар було б знищено, а ті, хто вижив, опинилися б під дією вбивчого сонцевого проміння. Зіткнення з астероїдом діяметром у дві милі змоделювати легше. Такий вибух мав би 2 трильйони тонн в тротиловому еквіваленті, тобто вбив би, мабуть, усіх.

Очевидна добра новина — на нашому шляху немає таких скель, відтак немає сенсу псувати собі настрій розмислами про те, як погано все могло б бути. Зіткнення з астероїдами та льодовикові періоди не подібні до війн чи культури, вони перебувають (чи принаймні донедавна перебували) поза контролем людей. Жоден недолугий ідіот, жодна культурна тенденція чи жоден випадок не можуть спричинити появу маси крижаної води, здатної повернути Гольфстрим, отже, новий пізній дріяс неможливий. І навіть найпесимістичніші астрономи вважають, що зіткнення з астероїдом діяметром в милю можливе лише один раз на кількасот тисяч років.

Фактично в кожній точці історії людства немає майже нічого такого, що недолугі ідіоти тощо могли б зробити, аби спричинити Ніч. Навіть найкривавіші війни, що ми на себе накликали, тобто Світові війни двадцятого сторіччя, лише підтвердили тенденції, що вже існували до того. 1900 року Сполучені Штати, субконтинентальна імперія нового типу з промисловим осередком, вже кидали виклик західноєвропейським океанічним імперіям. Світові війни здебільшого були боротьбою за те, хто заступить західноєвропейців. Сполучені Штати? Радянський Союз, що в тридцятих роках швидко індустріялізувався? Німеччина, що намагалася завоювати собі власну субконтинентальну імперію в сорокові? На Сході Японія намагалася завоювати та індустріялізувати субконтинентальну імперію та витіснити Захід у тридцяті-сорокові. Коли цього не сталося, Китай індустріялізував субконтинентальну імперію, що вже мав. У п'ятдесяті-шістдесяті роки це було жахливо, починаючи від вісімдесятих це показово. Важко сказати, як європейські океанічні імперії могли б витримати таку конкуренцію, особливо коли додати піднесення хвилі націоналізму від Африки до Індокитаю та усталений спад кількости західноєвропейського населення та промисловости порівняно з конкурентами.

Якби європейські великі держави не зірвалися в прірву 1914 та 1939 років, їхні океанічні імперії напевне проіснували б довше; якби Сполучені Штати не відмовилися від глобальної відповідальности 1919 року, океанічні імперії могли б занепасти навіть швидше. Якби Гітлер переміг Черчила та Сталіна, все могло б обернутися зовсім інакше. І знову ж таки, може, й ні. Роман Роберта Гариса Фатерлянд чудово ілюструє такі можливості. Йдеться про загадкове вбивство 1964 року в Німеччині, але швидко стає зрозуміло, що ця Німеччина перемогла в Другій світовій війні. Все видається моторошно відмінним. Гітлер вбив не більшість євреїв у Європі, а всіх. Його архітектор Альберт Шпеєр втілив фантазії свого зверхника, перебудував Берлін і створив проспект Перемоги, вдвічі довший за Єлісейські поля в Парижі. Цей проспект веде до найбільшої споруди в світі, де фюрер виголошує промови під банею такої висоти, що під нею можуть формуватися дощові хмари. Але з розгортанням оповіді місцевість починає набувати ще моторошніших знайомих рис Триває холодна війна між Сполученими Штатами та величезною хиткою тоталітарною імперією, базованою в східній Європі. Дві імперії похмуро дивляться одна на одну з-поза огорож з ядерних ракет, ведуть заступницькі війни, маніпулюють державами-клієнтами з Третього Світу та повільно просуваються до розрядки. Певною мірою це, зрештою, не так вже й далеко від реальности.

Єдиний спосіб, у який світові війни двадцятого сторіччя могли б привести до цілком відмінних наслідків, пов'язаний зі сповзанням у глобальну ядерну війну. Якби Гітлер мав атомні бомби, він би ними напевне скористався, але позаяк 1942 року він фактично скасував свою ядерну програму, такого статися вже не могло. Відтак Сполучені Штати безкарно скинули дві бомби на Японію. Але від 1949 року, коли Совєти вперше випробували свою ядерну зброю, Ніч ставала дедалі ймовірнішою. Навіть на найвищому рівні 1986 року сумарна потужність усіх боєголовок у світі становила лише одну восьму руйнівної сили зіткнення з метеоритом діяметром у дві милі, але цього було більш ніж досить, аби знищити сучасну цивілізацію.

Важко зрозуміти тих, хто, як-от Мао, може незворушно міркувати про ядерну війну. 1957 року на з'їзді комуністичних лідерів світу він казав:

Поміркуймо... Якби почалася війна, скільки людей загинуло б? В цілому світі живе 2,7 мільярда людей... У найгіршому разі загинула б половина з них. Але залишилася б інша половина; імперіялізм був би стертий з лиця землі, й весь світ став би соціялістичним. Через якийсь час населення знов досягло б 2,7 мільярда і більшало б далі.[465]

На наше щастя, люди, що в п'ятдесяті роки реально приймали рішення в Радянському Союзі та Сполучених Штатах, усвідомили, що єдиним способом дати раду ядерній зброї був Ядерний паритет, безкомпромісна доктрина, де кожен хибний рух міг призвести до всезагального знищення. Подробиці цієї гри залишаються невідомими. Було кілька тривожних дзвіночків, особливо коли Джон Ф. Кенеді та Нікіта Хрущов восени 1962 року намагалися виробити правила гри. Хрущов, стурбований американським брязканням зброєю, встановив радянські ракети на Кубі, а стурбований Кенеді заблокував острів. Радянські військові кораблі підійшли на відстань кількох миль від американських територійних вод; Кенеді відрядив їм назустріч авіяносця. У цей момент Кенеді припускав, що ймовірність лиха наближалася до одної третьої чи навіть одної другої. Потім, близько десятої ранку в середу 24 жовтня, все різко погіршало. Коли Кенеді та його найближчі радники сиділи в напруженій тиші, надійшла новина, що радянський підводний човен заблокував шлях американському авіяносцеві. Який він міг мати намір, крім атакувати? "Його рука піднеслася до обличчя та затулила рота, — згадував його брат. — Він стискав та розтискав кулаки. Його обличчя ніби витяглося, стало майже сірим, в очах був біль"[466]. Його наступним рухом мав бути запуск чотирьох тисяч боєголовок. Але радянський підводний човен не вистрілив. Годинник цокав собі далі; о 10:25 радянські кораблі сповільнилися, потім повернули назад. Ніч не впала.

Протягом тридцяти років балансування на грані війни та зіткнень спричинило болісну низку сплесків зовнішньої темряви, але до найгіршого так і не дійшло. Від 1986 року кількість боєголовок у світі поменшала на дві третини, після 2010 року мають відбутися дальші великі скорочення. Зброя, що її досі мають американці та росіяни, могла б з величезним надлишком вбити всіх на землі, але Ніч нині видається далеко менш імовірною, ніж протягом сорока років Ядерного паритету. Біологія, соціологія та географія далі плетуть своє плетиво. Історія триває.

Фундація

 овість Азимова "Падіння Ночі" не дає доброї моделі пояснення дальшого перебігу історії, на це ліпше придаються його романи з серії Фундація. У далекому, далекому майбутньому, каже Азимов, молодий математик на ім'я Гері Селдон летить космічним кораблем до Трентора, могутньої столиці галактичної імперії, що існує протягом дванадцяти тисяч років. Він доповідає на математичному з'їзді, що відбувається щодесять років, наукову працю з викладом теоретичних засад нової науки, психоісторії. Селдон твердить, що, якщо поєднати методи звичайної історії, масової психології та новітньої статистики, можна в принципі визначити рушійні сили людства й спроектувати їх вперед, аби передбачати майбутнє.

Селдон полишає свою рідну провінційну планету й обіймає посаду в найбільшому університеті Трентора, де розробляє методи психоісторії. Його головний висновок — галактична імперія близька до падіння, а по тому, перш ніж піднесеться друга імперія, має настати темна епоха, що триватиме тридцять тисяч років. Імператор призначає Селдона першим міністром, а ця почесна посада дає йому змогу спланувати мисленнєвий резервуар під назвою Фундація. Збираючи всі знання в Галактичну енциклопедію, його науковці мають створити таємний план і відродити імперію лише через одну тисячу років.

Романи Фундації протягом півсторіччя давали шанувальникам наукової фантастики втіху, але ім'я Гері Селдона є постійним предметом жартів серед фахових істориків, що про нього чули. Лише в гарячковій уяві Азимова — кажуть вони — зі знання того, що вже відбулося, можна дізнатися про те, що має відбутися. Багато істориків заперечують, що в минулому можна знайти будь-які великі картини, а ті, хто вважає, що такі картини можуть існувати, тим не менш здебільшого відчувають, що виявити їх понад наші сили. Наприклад, Джефрі Елтон, що не лише став Королівським професором з модерної історії в Кембридзькому університеті, а й має загальновідомо сильні міркування з усіх історичних проблем, висловив, мабуть, думку більшости. Він каже: "Написана історія охоплює лише приблизно двісті поколінь. Навіть якби історія мала більшу мету, мусимо визнати, що наразі нереально сподіватися, що ми спроможемося видобути її з тої невеличкої частини історії, що маємо"[467].

У цій книжці я намагався показати, що історики себе недооцінюють. Ми не повинні обмежуватися двома сотнями поколінь, що залишили по собі письмові документи. Якщо ми розширимо перспективу й залучимо археологію, генетику та лінгвістику — свідчення того типу, що переважали в кількох перших розділах книжки, — ми матимемо набагато більше історії. Гадаю, з такого тривалого періоду часу ми справді можемо видобути деякі картини. Тепер, подібно до Селдона, я хочу припустити, що, коли ми це зробимо, ми справді зможемо використати минуле, аби передбачити майбутнє.

12 Натепер

На цвинтарі історії

 априкінці третього розділу ми полишили Ібензера Скруджа, що з жахом дивиться на свою всіма забуту могилу Він хапає за руку Духа Майбутнього Різдва й розпачливо кричить: "Мені являлося те, що буде, чи те, що може бути?"

Я вважаю, що те саме можна запитати про рисунок 12.1, який свідчить, що якщо суспільний розвиток Сходу та Заходу далі зростатиме з такою самою швидкістю, як у двадцятому сторіччі, то Схід відновить своє лідерування близько 2103 року. Але позаяк темп зростання суспільного розвитку вже від сімнадцятого сторіччя постійно більшає, рис. 12.1 дає лише консервативну оцінку. Цього графіка можна витлумачити так, що 2103 рік може бути, мабуть, найпізнішою точкою кінця західної епохи.

Східні міста вже не менші за західні, розрив між валовим національним продуктом Китаю та Сполучених Штатів (цю змінну, мабуть, найлегше спрогнозувати) швидко вужчає. Фахівці з Національного центру стратегічних прогнозів США вважають, що за національним продуктом Китай наздожене Сполучені Штати 2036 року. Банкіри з фірми Ґолдман Сакс вважають, що це станеться 2027 року; бухгалтери з ПрайсвотерхаусКуперс — що 2025 року; а деякі економісти, як-от Енґус Мадисон з Організації економічного співробітництва та розвитку та Нобелівський лавреат Роберт Фоґель, висловлюються навіть за ближчі дати (2020 та 2016 роки відповідно). На те, аби перевершити Захід у сферах військової потужности, інформаційних технологій та енергоздобутку на душу населення, Схід потребуватиме довшого часу, але видається цілком можливим, що після 2050 року східний суспільний розвиток швидко наздоганятиме західного.

Проте залишаються прилипливі сумніви. Всі експертні прогнози, наведені вище, зроблено у 2006-2007 роках, у переддень фінансової кризи, що її ці самі банкіри, бухгалтери та економісти примудрилися не передбачити[468]; треба також пам'ятати, що взагалі головна ідея Різдвяної пісні в прозі полягає в тім, що Скруджеву долю не викарбувано в камені. "Якщо людина зійде з цього шляху, то й кінець буде іншим"[469], — переконує Скрудж Духа. І, звичайно, Різдвяного ранку Скрудж вистрибує з ліжка іншою людиною. "І таким він став добрим другом, таким добрим господарем і такою доброю людиною, — каже Дикенс, — що наше славне старе місто може ним лише пишатися. Та й не тільки наше — будь-яке добре старе місто, містечко чи село в будь-якому куточку нашої доброї старої землі".

Чи Захід, подібно до Скруджа, перевинайде себе в двадцять першому сторіччі, чи залишиться він нагорі? Я хочу запропонувати досить несподівану відповідь на це запитання.

Упродовж цієї книжки я доводив, що велика слабкість більшости спроб пояснити, чому Захід панує, й передбачити, що буде далі, полягає в тім, що провісники, перш ніж пояснити значення історії, загалом брали надто коротку перспективу, дивилися назад лише на кілька сторіч. Це так само, як якби Скрудж спробував вивчити свій урок, поспілкувавшися лише з Духом Нинішнього Різдва.

Але ми краще наслідуватимемо фактичний метод Скруджа, покладемося на слова Духа Минулого Різдва чи зімітуємо Гері Селдона, що перш ніж дивитися в майбутнє галактичної імперії, дослідив багато тисячоліть попередньої історії. Подібно до Скруджа та Селдона, ми маємо визначити не лише, куди нас заведуть поточні тенденції, а й чи генерують ці тенденції сили, що їх підточать. Ми маємо врахувати парадокс розвитку, виявити переваги відсталости й передбачити не лише, якої форми географія надасть суспільному розвиткові, а й як суспільний розвиток змінить значення географії. А коли ми все це зробимо, то побачимо, що історія все одно має круті повороти.

Після Кимерики

 ам випало жити в цікаві часи. Приблизно від 2000 року встановилися дуже дивні стосунки між світовим західним осередком та його східною периферією. У 1840-ві роки західний осередок став глобальним, поширив свою владу в кожний куток світу й перетворив колись незалежний східний осередок у нову периферію Заходу. Стосунки між осередком та периферією поступово розгорталися приблизно так само, як усі стосунки між осередками та периферіями в історії, хіба що в більшому масштабі. Східняки експлуатували свою дешеву робочу силу та природні ресурси, аби торгувати з багатшим західним осередком. Як часто трапляється на периферіях, деякі люди побачили у відсталості переваги, й Японія перебудувала себе. У 1960-і роки кілька східноазійських країн пішли слідом за нею на глобальний ринок, де домінувала Америка, й досягли успіху, а після 1978 року так само зробив Китай, усталений нарешті в мирі, відповідальності та гнучкості. Величезні маси незаможного населення та місцеві інтелігенції Сходу, що їх раніше західні спостерігачі вважали чинниками відсталости, тепер почали видаватися величезними перевагами. Сходом нарешті поширилася промислова революція, й східні підприємці почали будувати заводи та продавати дешеві товари на Захід (зокрема до Сполучених Штатів).

В цьому сценарії не було нічого особливо нового, й протягом десь десяти років все було добре (але не з погляду західняків, що намагалися конкурувати з дешевими східноазійськими товарами). Однак на початок дев'яностих китайські виробники, подібно до людей на багатьох давніших периферіях, виявили, що не лише найбагатші могли собі дозволити купувати все, що могла потенційно експортувати периферія.

Незвичними східно-західні стосунки зробив розв'язок цієї проблеми, що постав після 2000 року. Навіть попри те, що середній американець заробляв у десять разів більше, ніж середній китайський робітник, Китай ефективно позичав західнякам гроші на купівлю східних товарів. Це відбувалося через інвестиції частини величезного надлишку поточних розрахунків у доларові цінні папери, як-от казначейські зобов'язання США. Купівля сотень мільярдів доларів також штучно утримувала китайську валюту дешевою відносно американської, що далі здешевлювало китайські товари на Заході.

Згідно з аналізом економістів, ці стосунки нагадували шлюб, коли один з подружжя ощадить та інвестує гроші, а другий витрачає й жоден з партнерів не може собі дозволити розлучення. Якби Китай перестав купувати долари, американська валюта могла б упасти й 800 мільярдів американських доларів, що їх Китай вже мав, знецінилися б. З іншого боку, якби американці відмовилися купувати китайські товари, їхній рівень життя поповз би вниз, а легкі кредити висохли б. Американський бойкот міг би спричинити промисловий хаос у Китаї, але Китай міг би відповісти скиданням своїх доларів і руйнацією американської економіки.

Історик Наел Ферґюсон та економіст Мориц Шуларик охристили цю дивну двійку "Кимерикою"[470], зливши слова Китай та Америка, що спричинили яскраве економічне зростання, але були також химерою — сном, що від нього світ врешті-решт мав прокинутися[471]. Американці не можуть вічно позичати китайські гроші на купівлю китайських товарів. Океан дешевих кредитів Кимерики спричинив інфляцію цін активів усіх типів, від скакових коней до нерухомого майна, і 2007 року бульбашки почали лускатися. 2008 року західні економіки зайшли у вільне падання й потягли за собою решту світу. На 2009 рік випарувалися 13 трильйонів доларів споживацького багатства. Кимерика впала.

До початку 2010 року урядові інтервенції відвернули повторення депресії тридцятих років, але все одно колапс Кимерики завдав величезної шкоди. На Сході різко зросло безробіття, фондові біржі поперекидалися, й 2009 року зростання китайської економіки становило заледве половину показників 2007 року. Проте китайське зростання на 7,5 відсотків 2009 року все одно було значно більше, ніж те, чого економіки західного осередку могли сподіватися навіть у найкращі роки. Пекін мусив знайти 586 мільярдів доларів на пакет заходів заради пожвавлювання економіки, але він принаймні мав резерви, аби їх покрити.

Однак на Заході шкода була значно більшою. Сполучені Штати додали до купи наявних боргів 787 мільярдів доларів пакету заходів з пожвавлювання економіки й все одно 2009 року мали скорочення економіки на понад два відсотки. Того літа Міжнародний валютний фонд оголосив, що очікує, що Китай підвищить економічне зростання до 8,5 відсотків, а Сполучені Штати спроможуться лише на 0,8 відсотка. Найтривожнішим є прогноз Бюджетного комітету Конгресу США, що Сполучені Штати до 2019 року не зможуть виплатити позику за свій пакет заходів з пожвавлювання економіки, а на той час права їхнього дедалі старішого населення на допомогу будуть дедалі сильніше тягти економіку вниз[472].

Коли в квітні 2009 року лідери двадцяти країн світу з найбільшими економіками зустрілися, аби знайти відповідь кризі, поширився новий дотеп: "Після [різанини на площі Тяньаньминь] 1989 року капіталізм врятував Китай, після 2009 року Китай врятував капіталізм"[473]. В цьому багато правди, але ще кращою аналогією до 2009 року міг би бути рік 1918. Це був рік, коли звук висмоктування енергії та багатства, що перетікали через Атлантику зі збанкрутілого старого осередку в Європі до квітучого нового в Сполучених Штатах, не почути стало неможливо. 2009 рік може виявитися роком, коли так само чутним став звук перетікання через Тихий океан, зі збанкрутілої Америки до квітучого Китаю. Кимерика, можливо, була лише затримкою на шляху до панування Сходу.

Немає потреби казати, що з цим прогнозом погодяться не всі. Деякі високочолі мужі вказують, що Сполучені Штати вже багато разів змінювали себе не менш радикально, ніж Скрудж. Надто багато критиків з легкістю писали про те, що Сполучені Штати після великої депресії тридцятих та стагфляції сімдесятих спромоглися відновити свою економіку й перемогти нацистів у сорокові та совєти у вісімдесяті. Оптимісти наполягають на тім, що американські підприємці та науковці щось винайдуть і, навіть якщо у 2010-і роки Сполучені Штати сповзуть у кризу, у 2020-і роки вони все одно перевершать Китай.

Інші наголошують, що Китай теж має проблеми. Найочевидніше — економічний успіх спричиняє підвищення заробітної платні й Китай втрачає частину переваг своєї відсталости. У 1990-і роки низькопорядкові промислові підприємства почали мігрувати з узбережжя вглиб країни, а тепер полишають Китай заради країн із ще нижчою заробітною платнею, зокрема В'єтнаму. Багато економістів вбачають у цьому нормальний перебіг інтеграції Китаю в глобальну економіку, але в очах деяких із них це є першою ознакою того, що Китай втрачає свою перевагу.

Інші критики Китаю бачать ще більший виклик у демографії. Завдяки низьким рівням народжуваности та імміграції, середній вік населення в Китаї зростає швидше, ніж в Америці, і на 2040 рік права старших людей на допомогу тиснутимуть на китайську економіку важче, ніж на американську. Дефіцит природних ресурсів Китаю також може сповільнити економічне зростання, відтак напружені стосунки між сильними містами та слабким селом можуть значно погіршати. Етнічні заворушення та протести проти корупції та довкільних катастроф в минулому посприяли падінню багатьох китайських династій; щось подібне може статися і в недалекому майбутньому. А якщо впаде Комуністична партія, країна може розпастися так само, як після падіння династій Хань, Тан, Юань та Цинь. Найкращою аналогією до Китаю 2020 року можуть бути, зрештою, не Сполучені Штати двадцятих років, що всмоктували багатство старого осередку, а сам Китай двадцятих, що сповзав у громадянську війну.

Тоді знов, наполягає впливова група західних Панглосів, можливо, жоден із цих прогнозів не має значення, бо все одно все буде добре. Попри те, що в двадцятому сторіччі влада та багатство перетікали через Атлантику, пересічний західноєвропеєць 2000 року багатший за свого предка на вершині європейської імперської величі, бо капіталістичний приплив підніс усі човни. У двадцять першому сторіччі перетікання через Тихий океан може піднести всі човни ще вище. Вищезгаданий Енґус Мадисон, що спрогнозував, що валовий національний продукт Китаю 2020 року перевищить аналогічні показники Сполучених Штатів, передбачає, що прибутки в Китаю від 2003 до 2030 року зростуть втричі (в середньому до 18 991 долара на людину)[474]. Він очікує, що американські прибутки зростуть за цей час лише на 50 відсотків, але, позаяк стартовий рівень у США значно вищий, пересічний американець 2030 року зароблятиме 58 772 долари, тобто понад утричі більше, ніж пересічний китаєць. Роберт Фоґель, що вважає, що китайська економіка перевершить американську 2016 року прогнозує навіть ще більше зростання. За його прогнозом, 2040 року прибуток китайця досягне приголомшливої цифри 85 000 доларів; але натоді пересічний американець буде мати 107 000 доларів[475].

Найпанглосовіший з усіх прогнозів журналіст Джеймс Ман назвав "Заспокійливим сценарієм"[476]. Йдеться про заяву що буде те, що буде, а добробут все одно звестернізує Схід. Питання, чи Захід і досі панує, втратить сенс, бо на той час весь світ стане Заходом. "Треба вільно торгувати з Китаєм, — казав 1999 року Джордж Буш, — і час на нашому боці"[477].

Згідно з цією аргументацією, єдиний спосіб процвітати в сучасній глобальній економіці — це бути ліберальними та демократичними, тобто подібними до західного осередку. Японія, Тайвань, Південна Корея та Сінгапур у другій половині двадцятого сторіччя збагатилися й водночас перейшли від однопартійної системи до демократичнішого врядування; якщо Комуністична партія Китаю може співіснувати з капіталізмом, то, можливо, вона співіснуватиме й з демократією. Регіони, найглибше залучені до глобальної торгівлі, вже, можливо, йдуть цим шляхом. У провінціях Гуандун та Фуцзянь, наприклад, нині прямо обирають багатьох місцевих посадовців. Державна політика, безперечно, залишається авторитарною, але влада в Пекіні стала помітно чутливішою до потреб суспільства, пов'язаних зі стихійними лихами, кризою охорони здоров'я та корупцією.

Проте багато західняків, що протягом якогось часу перебували в Китаї, набагато менше поділяють ідею культурної вестернізації Китаю на той час, коли він досягне потужности, достатньої, аби домінувати на земній кулі. Зрештою, американці, заступивши Європу в ролі домінівного регіона в західному осередку, не почали наслідувати західноєвропейців. Навпаки, європейці почали скаржитися на американізацію своєї культури.

Коли у вісімдесяті роки китайські міські еліти долучилися до глобальної економіки, де домінувала Америка, їм справді багато що в західній культурі сподобалося. Вони відмовилися від костюмів Мао, відкрили англійські школи й навіть (коротко кажучи) почали пити лате в "Старбакс" у Забороненому місті. Наддорогі бари в районі Чорних озер у Пекіні переповнені гіперактивними молодиками двадцяти з чимось років, що перевіряють курси акцій через мобільні телефони так само, як їхні однолітки в Нью-Йорку чи Лондоні. Однак питання в тім, чи триватиме вестернізація, якщо влада та багатство далі плинутимуть через Тихий океан.

Журналіст Мартен Жак вважає, що ні. Він каже, що ми вже спостерігаємо піднесення "спростовуваних сучасностей"[478], коли східняки та південноазійці пристосовують індустріялізм, капіталізм та лібералізм, винайдені в дев'ятнадцятому сторіччі, до своїх потреб. Він міркує, що в першій половині двадцять першого сторіччя панування Заходу поступиться місцем пофрагментованому глобальному порядкові з кількома валютними зонами (доларовою, євро та юаневою) та сферами економічного/військового впливу (американська сфера в Європі, південно-західній і, можливо, південній Азії; китайська сфера у східній Азії та Африці). В кожній з цих сфер домінуватиме своя культурна традиція (євроамериканська, конфуційська тощо). Але в другій половині сторіччя, вважає він, заговорять числа: Китай пануватиме й відбудеться істернізація світу.

Жак екстраполює шляхи, якими Китай використовував свою потужність починаючи від дев'яностих років, і доходить висновку, що синоцентричний світ двадцять першого сторіччя буде цілком відрізнятися від західного світу дев'ятнадцятого та двадцятого сторіч. Він буде ще єрархійнішим, а давня китайська ідея, що чужинці мають приходити до Серединного королівства лише як прохачі, що несуть данину, заступить західні теорії про номінальну рівність держав та інституцій. Він буде аліберальним, відкине західну риторику щодо загальнолюдських вартостей, а його державні діячі не будуть дозволяти жодної опозиції владі політичних керівників. В усьому світі люди забудуть про славу євроамериканського минулого. Вони будуть вивчати мандаринську мову замість англійської, вшановувати Чжен Хе замість Колумба, читати Конфуція замість Платона та захоплюватися постатями китайського Відродження, як-от Шень Куо, а не італійцями, як-от Леонардо.

Деякі стратеги вважають, що глобальне панування Китаю наслідуватиме конфуційські традиції мирного мистецтва врядування й відтак буде менш військово агресивним, ніж західне; інші з цим не погоджуються. Китайська історія чіткої підказки не дає. Безперечно, в Китаї були лідери, що заперечували війну як політичний інструмент (особливо серед шляхти та чиновництва), але було й багато таких, що часто застосовували силу; серед них кілька перших імператорів практично кожної династії, крім Сун. Теоретики міжнародних стосунків, що називають себе "реалістами", загалом кажуть, що обережність Китаю після корейської війни пов'язана радше зі слабкістю, ніж із конфуційством. Від 2006 року військові витрати Пекіна щороку зростають на 16 відсотків і в 2020-х роках досягнуть рівня витрат Америки. Залежно від рішень майбутніх лідерів піднесення Сходу до глобального панування в двадцять першому сторіччі може бути ще кривавішим, ніж піднесення Заходу в дев'ятнадцятому та двадцятому.

Отже, маємо те, що маємо. Можливо, великі чоловіки та жінки допоможуть Америці, збережуть західне панування ще на кілька поколінь; можливо, недолугі ідіоти на якийсь час перервуть піднесення Китаю. Можливо, Схід звестернізується, можливо, Захід істернізується. Можливо, ми всі зберемося разом у глобальному селі, а може, розчинимося в конфлікті цивілізацій. Можливо, всі стануть багатшими, а можливо, ми спалимо себе в Третій світовій війні.

Безліч суперечливих прогнозів найбільше нагадує оповідь про слона та сліпців, що його кожен з них уявляв собі цілком інакшим. Єдине пояснення того, чому Захід панує, я запропонував у четвертому розділі, де згадував цю оповідь. Трохи прояснити ситуацію може індекс суспільного розвитку. Тепер я хочу запропонувати такий самий підхід і подивитися, яким буде видаватися слон через сто років.

2103

 тже, подивімося ще раз на рисунок 12.1, зокрема на точку, де 2103 року криві суспільного розвитку Сходу та Заходу перетинаються. Згідно з показником на вертикальній осі, індекс суспільного розвитку становитиме тоді понад п'ять тисяч балів.

Це дивовижне число. За чотирнадцять тисяч років від кінця льодовикового періоду до 2000 року нової ери суспільний розвиток побільшав на дев'ятсот балів. За наступні сто років, згідно з рисунком 12.1, він має зрости ще на чотири тисячі балів. Дев'ятсот балів привели нас від печерних розписів Альтаміри до атомної ери, куди приведуть нас наступні чотири тисячі? Мені видається, питання саме в цьому. Ми не зрозуміємо, що буде після Кимерики, якщо спочатку не з'ясуємо, яким буде світ на п'яти тисячах балів.

2000 року економіст Джеремі Рифкін сказав: "Схоже, наш спосіб життя за наступні кілька десятиріч перетвориться фундаментальніше, ніж за попередню тисячу років"[479]. Це видається екстремістичним, але якщо рисунок 12.1 справді окреслює обриси майбутнього, то проекція Рифкіна є серйозною недооцінкою. Згідно з графіком, між 2000 та 2050 роками суспільний розвиток зросте вдвічі більше, ніж за попередні п'ятнадцять тисяч років, а на 2103 рік він знов подвоїться. Яке посміховище з історії!

Саме тут зазнають поразки всі спроби прогнозування, що я обговорював у попередньому розділі. Всі експерти екстраполюють теперішнє на найближче майбутнє, і всі, хоч як це дивно, доходять висновку, що майбутнє буде дуже подібне до теперішнього, але з багатшим Китаєм. Якщо ми натомість піддамо питання тягареві цілої історії, тобто поговоримо з Духом Минулого Різдва, нам доведеться визнати, що наступний сплеск суспільного розвитку буде безпрецедентним.

Підтекст рахунку розвитку в п'ять тисяч балів приголомшує. Якщо заради простоти доведення ми припустимо, що співвідношення внесків чотирьох показників — енергоздобутку, урбанізації, інформаційних технологій та здатности вести війну — у загальному рахунку суспільного розвитку 2103 року буде таким самим, як 2000 року[480], то через сторіччя від сьогодні будуть існувати міста зі 140 мільйонами мешканців (уявіть собі Токіо, Мехіко-Ситі, Нью-Йорк, Сан-Пауло, Мумбай, Делі та Шанхай разом), де пересічна людина буде споживати 1,3 мільйона кілокалорій енергії на добу.

Наочно уявити п'ятиразове збільшення здатности вести війну ще важче. Ми вже тепер маємо досить зброї, аби кілька разів зруйнувати світ, і, замість просто примножувати кількість ядерних боєголовок, бомб та іншої зброї, двадцять перше сторіччя побачить, мабуть, технології, що зроблять зброю двадцятого сторіччя застарілою так само, як виглядає мушкет порівняно з кулеметом. Напевне стане реальністю щось на кшталт "Зоряних війн", антиракетного щита, що його американські науковці розробляли від вісімдесятих років. Воювати замість нас будуть роботи. Кібернетична війна набере загальної ваги. Нанотехнології перетворять звичайні матеріяли на непроникний панцер чи вбивчу зброю. І кожна нова форма нападу буде спричиняти появу ще складніших форм захисту.

Однак найважче збагнути суть змін в інформаційних технологіях. Двадцяте сторіччя привело нас від примітивного радіо та телефонів до інтернету. Цілком можна припустити, що двадцять перше дасть усім у розвинених осередках змогу миттєвого доступу та повного викликання всієї інформації в світі, їхні мізки об'єднуватимуться у мережу подібну — чи вбудовану — до велетенського комп'ютера, з потужністю обчислювання у трильйони разів більшою, ніж сума мізків та машин нашого часу.

Звичайно, все це видається неможливим. Міста зі 140 мільйонами мешканців не можуть функціювати. Світ не має стільки нафти, вугілля, газу та урану, аби забезпечити 1,3 мільйона кілокалорій на добу мільярдам людей. Нано-, кібер- та роботовійни знищили б нас усіх. А якщо об'єднати мізки з машинами, то ми вже не будемо людьми.

І саме це, як на мене, є найважливішим та найтривожнішим висновком з рисунка 12.1.

У цій книжці я зробив два загальних твердження. Перше — що біологія, соціологія та географія разом пояснюють історію суспільного розвитку. Зокрема, біологія спричиняє піднесення розвитку, соціологія окреслює, як саме розвиток більшає (чи не більшає), а географія визначає, де саме розвиток росте (чи спадає) найшвидше. Друге твердження полягало в тім, що географія визначає, де суспільний розвиток росте чи падає, а суспільний розвиток водночас визначає значення географії. Тепер я хочу узагальнити ці міркування. Суспільний розвиток обіцяє (чи погрожує) у двадцять першому сторіччі піднестися так високо, що зможе змінити також і значення біології та соціології. Ми наближаємося до найбільшого в історії порушення тяглости.

Винахідник та футурист Рей Курцвайль вживає терміна "Синґулярність" — "період у майбутньому, коли темп технологічних змін буде таким швидким, а його вплив таким глибоким, ...що видаватиметься, наче технологія розвивається з нескінченною швидкістю"[481]. Однією з засад його доведення є закон Мура, знамените спостереження, що його 1965 року оприлюднив інженер (і майбутній керівник "Інтелу") Ґордон Мур: щороку мініятюризація комп'ютерних чипів приблизно подвоює їхню швидкість і вполовинює їхню ціну. Сорок років тому пересічний велетенський мейнфрейм виконував приблизно сто тисяч операцій за секунду й коштував кілька мільйонів доларів; нині я клацаю по клавішах маленького леп-топа за тисячу доларів, що може впоратися з парою мільярдів операцій за секунду, — маємо вдосконалення співвідношення ціна/функціювання в десять мільйонів разів, тобто подвоювання щопівтора року, майже так, як спрогнозував Мур.

Курцвайль каже, що якщо така тенденція триватиме, то на 2030 рік комп'ютери матимуть достатню потужність, аби працювати з програмами, здатними відтворювати 10 000 трильйонів електричних сигналів, що щосекунди спалахують у 22 мільярдах нейронів всередині черепа людини. До того ж вони матимуть пам'ять, здатну зберігати 10 трильйонів спогадів, що містяться всередині пересічного мозку На той час технологія сканування буде достатньо точною, аби відобразити людський мозок нейрон за нейроном. За словами палких прихильників високих технологій, це означає, що ми зможемо завантажити в машини інформаційний вміст реального людського мозку. Приблизно до 2045 року, вважає Курцвайль, комп'ютери будуть здатні вмістити всі мізки світу й ефективно об'єднати розум на вуглецево-кремнієвій основі у єдину глобальну свідомість. Це буде Синґулярність. Ми перевершимо біологію й зеволюціюємо до нових, об'єднаних істот, що будуть вищі за а sapiens такою самою мірою, як сучасна людина вища за окремі клітини, що сукупно складають її тіло.

Ентузіязм Курцвайля спричиняє клинів не менше, ніж захвату (дехто називає його "екстазом для зануд"[482]), але є шанси на те, що, подібно до всіх попередніх пророків, він помиляється значно частіше, ніж має рацію. Але він цілком правий, коли каже, що "критика через недовіру"[483], тобто просте небажання повірити, що щось таке незвичне може трапитися, не є контраргументом. Як полюбляє казати Нобелівський лавреат хемік Ричард Смолі, "коли науковці кажуть, що щось можливе, вони можуть недооцінити час, що мине, поки це відбудеться. Але коли вони кажуть, що щось неможливе, вони, мабуть, помиляються"[484]. Люди вже роблять перші дитячі кроки до чогось на кшталт Сингулярности, а уряди та військовики сприймають прогноз щодо Сингулярности достатньо серйозно, аби почати планувати відповідні заходи.

Можливо, ми вже бачимо наслідки деяких таких дитячих кроків. У десятому розділі я зазначав, що промислова революція спричинила більше змін у розумінні суті людности, ніж аграрна. У більшості світу краще харчування дає людям змогу жити вдвічі довше й виростати на шість дюймів вище, ніж їхні прапрапрабатьки. Більшість жінок витрачають нині лише невелику частину життя на виношування та виховування дітей, і значно менше дітей, ніж у попередні часи, не доживають до дорослого віку. У найбагатших країнах лікарі здатні творити дива — вони нас омолоджують (2008 року в Сполучених Штатах було виконано п'ять мільйонів ботоксових процедур), контролюють наш настрій (кожен десятий американець вживає антидепресанти, як-от прозак) і виправляють будь-що від хрящів до ерекції (2005 року американські лікарі виписали 17 мільйонів рецептів на віягру, ціяліс та левітру). Гадаю, підстаркуваті імператори античности вважали б ці маленькі пігулки не меншим дивом, ніж будь-що з Курцвайлевої Сингулярности.

Генетичні дослідження двадцять першого сторіччя обіцяють змінити людство ще більше, зокрема виправляти помилки копіювання в наших клітинах і вирощувати нові органи, коли відмовляються працювати ті, що ми дістали від народження. Деякі науковці вважають, що ми наближаємося до "часткового збезсмертнювання": подібно до улюбленої сокири Авраама Лінкольна (що в неї тричі заміняли держака й двічі жало), ми могтимемо оновити будь-яку частину свого тіла й далі жити дуже довго.

І навіщо зупинятися на лагодженні зламаного? Можливо, ви пам'ятаєте телесеріял сімдесятих років Чоловік за шість мільйонів доларів, де на початку пілот на ім'я Стів Остин (його грає Лі Мейджорс) через катастрофу літака втрачає руку, око та обидві ноги. Голос згори каже: "Ми можемо його відбудувати, маємо потрібну технологію"[485], — й Остин швидко з'являється знов, вже як біонічний чоловік, що випереджає автівки, з Ґайґеровим лічильником у передпліччі та зміннофокусним об'єктивом у оці, а з ним ще й біонічна дівчина (Ліндсі Ваґнер).

Тридцять років по тому спортсмени вже стали біонічними. Гольфіст Тайґер Буде 2005 року після операції на оці поліпшив свій зір до наддосконалого показника 20/15, а 2008 року Міжнародна асоціяція легкоатлетичних федерацій навіть заперечувала проти участи спринтера Оскара Пісторіуса в Олімпійських іграх, бо видавалося, що штучна нога давала йому перевагу над бігунами, що кульгали на своїх справжніх ногах[486].

На початок 2020-х років у розвинених осередках люди середнього віку бачитимуть ліпше, бігатимуть швидше й будуть гарнішими, ніж у молоді літа. Але вони не будуть такими орлиноокими, швидкими та гарними, як наступне покоління. Генетичне тестування вже тепер дає батькам змогу переривати вагітність, якщо зародки мають небажані вади, а коли ми краще навчимося активувати чи нейтралізовувати ті чи ті гени, постане змога мати так званих дизайнерських дітей із рисами, що їх хотіли б бачити батьки. Дехто питає, навіщо покладатися на генетичну лотерею природи, коли трохи майстрування дасть вам саме таку дитину, якої ви хочете?

Тому — відповідають інші — що євгеніка аморальна і в руках расистських маньяків на кшталт Гітлера, й коли йдеться про вибір споживача. Вона може бути ще й небезпечною: біологи полюбляють казати, що "еволюція розумніша за нас", і одного дня ми можемо заплатити велику ціну за спробу перехитрувати природу й позбутися в нашій юрбі глупства, потворности, огрядности та лінощів. Всі ці розмови про трансцендентну біологію — кажуть критики — є просто грою в Бога. Кажуть, що Крейг Вентер, один з перших науковців, що виокремив геном людини, на це відповів: "Ми не граємо"[487].

Суперечки тривають, але я гадаю, наша епоха так само, як багато попередніх, зрештою дістане таке мислення, якого потребує. Десять тисяч років тому хтось міг перейматися, що одомашнені пшениця та вівці були неприродними; двісті років тому дехто, безперечно, відчував те саме стосовно парових двигунів. Ті, хто опанував занепокоєння, процвітали; ті, хто ні, — ні. Спроби оголосити поза законом терапевтичне клонування, красу для всіх та довшу тривалість життя видаються не надто перспективними, а заборона майструвати з природою на військові потреби видається ще проблематичнішою.

Агентство передових оборонних дослідницьких проектів США (АПОДП) є одним з найбільших спонсорів досліджень з модифікації людей. Саме завдяки АПОДП ми отримали інтернет (тоді під назвою Arpanet) у сімдесяті, його проект нейро-компютерного інтерфейсу тепер займається комп'ютерами молекулярного масштабу, збудованими не з кремнію, а з ензимів та молекул ДНК, що їх можна імплантувати в голови солдатам. Перші молекулярні комп'ютери презентовано 2002 року, а на початку 2004 року вдосконалені версії вже застосовано на потреби боротьби проти раку Проте АПОДП сподівається, що дальші новітніші моделі нададуть солдатам деякі переваги машин, бо пришвидшать їхні синаптичні зв'язки, додадуть пам'яті й навіть уможливлять безпроводовий доступ до інтернету. У такому самому дусі проект АПОДП "Мовчазна розмова" працює на імплантах, що декодуватимуть передвербальні електричні сигнали всередині мозку й пересилатимуть їх через інтернет, аби військо мало зв'язок без радіо чи електронної пошти. Згідно з одним зі звітів Національної наукової фундації, така "інтернетостимульована телепатія"[488] стане реальністю у 2020-і роки.

Остання компонента Курцвайлевої Сингулярности — комп'ютери, що зможуть відтворювати функціювання біологічного мозку, — просувається навіть ще швидше. У квітні 2007 року дослідники з IBM перетворили суперкомп'ютера Blue Gene/L на масово запаралелений кортикальний стимулятор, що може працювати з програмою мозкових функцій миші. Програма удвічі простіша, ніж мозок реальної миші, і працює з удесятеро меншою швидкістю, але в листопаді того року та сама лабораторія вже вдосконалила програми так, що вони здатні імітувати більший і складніший мозок щура.

Напівзагальмованому щурові далеко до повношвидкісної людини. Працівники лабораторії оцінили, що моделювання людини потребуватиме у чотириста разів потужнішого комп'ютера, що в термінах технології 2007 року означає невиконанні вимоги щодо енергії, охолоджування та простору. Однак вже 2008 року ціни різко впали й компанія IBM спрогнозувала, що суперкомп'ютер Blue Gene/Q, що буде готовий і запущений 2011 року, буде принаймні на чверті шляху до мети. Ще амбіційніший проект Кітихаук, що об'єднує тисячі Blue Genes, у 2020-і роки підійде ще ближче.

Наполягати на тім, що це дасть свій внесок у Курцвайлеву Синґулярність, було б нерозважливо. Проте ще нерозважливіше було б заперечувати, що ми наближаємося до величезного стрибка. Куди не глянеш, науковці штурмують межі біології. Завдяки широко оприлюдненій амбіції синтезувати життя Крейг Вентер дістав прізвисько "Др. Франкенсел"[489] але 2010 року його група успішно створила геном простої бактерії цілком з хемікатів і трансплантувала його до стінок клітин, створивши таким чином JCVI-syn 1.0, перший на Землі синтетичний самовідтворюваний організм. Генетика навіть має власну версію закону Мура, Карлсонову криву[490]: від 1995 до 2009 року вартість синтезу ДНК впала від долара за базову двійку до менш ніж однієї десятої цента. Деякі генетики вважають, що на початок 2020 року будування цілком нових організмів буде звичним процесом. Хоч як це важко укладається в нашій свідомості, але тенденції останніх двох сторіч ведуть до змін у значенні того, що таке людина, й уможливлюють величезні міста, неймовірні рівні енергії, апокаліптичну зброю та інформаційні технології типу наукової фантастики, що відповідають рахункові суспільного розвитку у п'ять тисяч балів.

У цій книжці описано багато зрушень, коли суспільний розвиток стрибав угору й робив нестосовними багато проблем, що домінували в житті попередніх поколінь. Еволюція а sapiens змела всіх попередніх мавполюдей, винахід землеробства зробив неважливими пекучі моменти життя мисливців-збирачів, піднесення міст та держав так само уневажливило проблеми передісторичних землеробів. Перекриття степової магістралі та відкриття океанів покінчили з реаліями, що обмежували розвиток Старого Світу протягом двох тисяч років, а промислова революція, звичайно ж, зробила посміховище з усього, що було раніше.

Ці революції швидшали, наростали одна на одну й рухали суспільний розвиток вгору, щоразу далі та швидше. Якщо в двадцять першому сторіччі розвиток справді стрибне вгору на чотири тисячі балів, як передбачає рисунок 12.1, ця наступна революція буде найбільшою й найшвидшою з усіх. Багато футуристів згідні з тим, що її осердя полягає в пов'язаних перетвореннях генетики, робототехніки, нанотехнологій та компуторики, а її наслідки спростують наше уявлення про багато що з того, що ми знали.

Проте, хоча рисунок 12.1 явно свідчить, що східний розвиток наздоганяє західний, ви могли помітити, що всі наведені в цьому розділі приклади — АПОДП, IBM, Чоловік за шість мільйонів доларів — американські. Східні науковці зробили чималі внески в нові технології (зокрема, робототехніка в Японії та Південній Кореї розвинена не гірше, ніж будь-де), але досі революція була переважно західною. Це може означати, що високочолі мужі, що говорять про рух Америки по похилій лінії та настання епохи Китаю, можуть, зрештою, помилятися: якщо Сполучені Штати домінують в нових технологіях так само наскрізно, як Британія двісті років тому домінувала в промислових, то генетична/нанотехнологічна/робототехнічна революція могла б зсунути багатство та владу на Захід навіть драматичніше, ніж це сталося під час революції промислової.

З іншого боку, засадничий зсув багатства з Заходу на Схід може означати, що теперішнє американське домінування є лише інерцією двадцятого сторіччя й що на 2020-і роки великий поступ буде відбуватися у східних лабораторіях. Китай вже тепер дуже щедро фінансує повернення своїх провідних науковців з Америки. Можливо, компанія Леново, а не IBM буде постачати мейнфрейми, що в сорокові роки двадцять першого сторіччя моделюватимуть глобальну свідомість, і тоді, зрештою, рисунок 12.1 виявиться правильним.

Або, знов-таки, можливо, що Синґулярність цілком позбавить будь-якого сенсу деякі категорії, що проіснували десять тисяч років, як-от "Схід" та "Захід". Замість перетворювати географію, вона її знищить. Злиття смертних та машин означатиме нові способи здобування та використання енергії, нові способи спільного життя, нові способи боротьби та нові способи зв'язку. Воно означатиме нові способи праці, думання, кохання, сміху; нові способи народжування, дорослішання та вмирання. Воно може навіть означати кінець усіх цих речей та творення світу поза будь-чим, що може уявити собі наш невдосконалений чисто біологічний мозок.

Всі ці речі можливі.

Звичайно, хіба що їх щось відверне.

Найпесимістичніший сценарій

 априкінці 2006 року нас із дружиною запросили до Стенфордського університету на конференцію під назвою "Світ під загрозою". Ця подія, де було багато зірок і провідних діячів, що робили світову політику, відбувалася яскравого зимового дня. Коли ми їхали на місце зустрічі, з чистого синього неба тепло світило сонце. Фондова біржа, ціни на будинки, зайнятість та довіра споживачів були близькі до максимальних значень за всі часи. В Америці був ранок.

За сніданком ми почули від колишнього державного секретаря та міністра оборони, що скоро опинимося перед обличчям ядерних, біологічних та терористичних загроз. Перед ланчем ми дізналися про жахливий масштаб деградації довкілля та високий ступінь ризику розпаду міжнародної системи безпеки, а під час ланчу нам розповіли про практичну невідворотність глобальних епідемій. Далі все покотилося вниз. Від засідання до засідання ми похмурішали під гнітом доповідей експертів, що одна за одною повідомляли про піднесення рівня ризику катастроф. На той час, коли пообідній доповідач оголосив, що ми програємо війну з тероризмом, авдиторія вже ледве могла навіть реагувати.

Цей день відчаю змусив мене думати (м'яко кажучи). У першому сторіччі нової ери і знов через тисячу років суспільний розвиток досяг твердої стелі й деструктивні сили, що їх сам розвиток і згенерував, спричинили занепади старосвітового масштабу Чи ми підійшли до нової стелі, індексу десь близько тисячі балів? Чи не чути навіть зараз, коли ви читаєте ці рядки, гупання копит апокаліптичних вершників, чия швидкість набагато більша, ніж наші дитячі кроки до Синґулярності?

П'ять знайомих постатей — кліматичні зміни, голод, занепад держав, міграція та хвороби, — здається, вертаються назад. Перша з них, глобальне потепління, є, мабуть, доконечним прикладом парадоксу розвитку, бо ті самі копалини, що спричинили стрибок суспільного розвитку після 1800 року, наповнили повітря вуглецевими сполуками, що затримують тепло. Наші пластикові іграшки та холодильники перетворили світ на теплицю. Від 1850 року температура піднялася на 1°F, здебільшого за останні тридцять років, і ртутний стовпчик термометра далі повзе вгору.

У минулому вищі температури часто означали кращі врожаї та піднесення розвитку (як-от під час Римського та Середньовічного теплих періодів), але цього разу все може бути інакше. Міжнародна група експертів ООН з питань змін клімату (МГПЗК) 2007 року зробила прогноз, що "зміни частоти та інтенсивности екстремальної погоди, разом з піднесенням рівня моря, можуть мати вкрай негативний вплив на природні та людські системи... потепління може спричинити деякі раптові чи незворотні явища"[491]. І, можливо, це надто м'який висновок. Те, що в їхньому звіті надруковано дрібним шрифтом, звучить ще тривожніше.

Повітряні бульбашки в полярних шапках свідчать, що рівні двоокису вуглецю за останні 650 000 років коливалися від 180 молекул двоокису вуглецю на мільйон молекул повітря у льодовикові періоди до 290 мільйонних часток (мч) у теплі міжльодовикові часи. Вміст двоокису вуглецю ніколи не досягав 300 мч — до 1958 року У травні 2010 року зафіксовано 393 мч. За оцінками Міжнародної групи експертів, якщо теперішня тенденція триватиме тягло, то до 2050 року рівень двоокису вуглецю досягне 550 мч, вище, ніж будь-коли за 24 мільйони років, а середні температури підстрибнуть ще на 5°F. А якщо енергоздобуток буде більшати так, як передбачає рисунок 12.1, світ ще швидше стане значно спекотнішим.

Навіть якщо ми припинимо помпування парникових газів завтра, в повітрі вже є так багато вуглецевих сполук, що теплішання триватиме. Ми змінили хемію атмосфери. Що б ми не робили тепер, Північний полюс танутиме. За консервативними оцінками, як-от зазначеної групи експертів, криги не буде близько 2100 року; за найрадикальнішими припущеннями, полярне літо буде безкриговим вже 2013 року Більшість науковців вважають, що це станеться десь 2040 року.

Із таненням полярної криги підійметься рівень моря. Він вже на добрячих п'ять дюймів вище рівня 1900 року, і згадані експерти вважають, що до 2100 року він підійметься ще на два фути. Найжахливіші прогнози щодо полярного танення додають до рівня моря ще п'ятдесят футів, а це означає затоплення мільйонів квадратових миль найкращих землеробських земель та найбагатших міст світу. Є більше способів меншання світу, ніж ми собі уявляємо.

Але попри всю крижану талу воду моря все одно будуть теплішати, поглинаючи тепло з атмосфери, а позаяк тепер океани взимку холонуть не так сильно, як раніше, сезони ураганів та циклонів будуть тривалішими та жорстокішими. Вологі місця ще повологішають і переживатимуть бурхливіші бурі та повені; сухі місця ще висохнуть і матимуть більше пожеж та порохових бур.

Багато хто з нас вже почув певний дзвіночок, що зробив глобальне потепління справою персональною. Мій дзвіночок продзвенів 2008 року. Набагато раніше, ніж зазвичай починається каліфорнійський сезон пожеж, повітря загусло від попелу, бо навколо нашого будинку горіли ліси. Небо стало по-неземному помаранчовим, а двигуни пожежних ґвинтокрилів заглушали наші голоси. Ми розчистили навколо будинку велику протипожежну смугу на випадок майбутніх пожеж і зрештою до приходу дощів лише одного разу мали справді небезпечну ситуацію. Чи, мабуть, треба сказати, перш ніж нарешті пішли дощі: сезон сильних пожеж на заході Сполучених Штатів нині на сімдесят вісім днів довший, ніж був у сімдесяті роки. Типова пожежа триває уп'ятеро довше, ніж тридцять років тому. І вогнеборці кажуть, що далі буде ще гірше.

Усе це відбувається під заголовком "справді моторошні речі, що про них ми знаємо" журналіста Томаса Л. Фридмана. Набагато гірше те, що він називає "ще моторошнішими речами, що про них ми не знаємо"[492]. Проблема, як пояснює Фридман, полягає в тім, що відбувається не глобальне потепління, а "глобальна згуба". Кліматичні зміни нелінійні: все пов'язане з усім іншим, і шляхи зворотного зв'язку надто складні, щоб їх змоделювати. Будуть вершинні точки, коли довкілля зазнає зсувів раптово й незворотно, але ми не знаємо, де ці точки чи що станеться, коли ми їх досягнемо.

Наймоторошніше з того, що ми не знаємо, — це реакція людей. Подібно до кліматичних змін у минулому, ці катаклізми теж не спричинять колапсу безпосередньо. 2006 року британська дослідницька програма Стерн Ревю оприлюднила оцінку, що, якщо ми до 2100 року вестимемо бізнес як тепер, кліматичні зміни зменшать глобальний економічний продукт на 20 відсотків порівняно з теперішніми рівнями — перспектива похмура, але далеко не кінець світу. Навіть якщо справдяться найжахливіші передбачення й температура зросте на 10°F, людство все одно виборсається з халепи. Справжньою турботою має бути не сама погода, а те, що набагато раніше 2100 року реакції народів на кліматичні зміни вивільнять інших апокаліптичних вершників.

Найочевиднішим є голод. Зелена революція була, можливо, найбільшим досягненням двадцятого сторіччя, бо виробництво харчів зростало навіть швидше, ніж кількість населення. Близько 2000 року видавалося, що, якщо ми спроможемося просто стримати розбещеність та глупоту диктаторів та воєначальників, з голодом можна буде покінчити. Але десять років по тому це видається менш очевидним. Знов запрацював парадокс розвитку. Зі зростанням багатства фермери або згодовують тваринам все більше дедалі дешевшого зерна й ми можемо їсти дороге м'ясо, або відводять дедалі більше землі під біопаливо й ми можемо їздити автівками, не спалюючи нафту. Результат: від 2006 до 2008 року ціни на основні харчі подвоїлися й потроїлися і в Азії та Африці постали голодні бунти. Збіг найбільшого врожаю зернових культур (2,3 мільярда тонн) та фінансової кризи 2009 року збив ціни, але Продовольча та сільськогосподарська організація ООН прогнозує, що якщо кількість населення світу до 2050 року досягне 9 мільярдів, то нестабільність цін та нестача харчів лише більшатимуть.

Географія в двадцять першому сторіччі далі буде несправедливою. Глобальне потепління збільшить виробництво зерна в холодних багатих країнах, зокрема в Росії та Канаді, але матиме супротивний ефект в регіонах Африки та Азії, що їх Національний центр стратегічних прогнозів США називає "дугою нестабільности"[493] (рис. 12.2). В межах цієї дуги мешкає більшість найбідніших людей світу, й меншання врожаїв потенційно може звільнити решту трьох апокаліптичних вершників.

За оцінкою Національного центру стратегічних прогнозів США, від 2008 до 2025 року кількість людей, що можуть зазнати нестачі харчів чи води, стрибне від 600 мільйонів до 1,4 мільярда, здебільшого в межах цієї дуги. Аби їхнє перевершили в апокаліптичних прогнозах, автори Стерн Ревю дійшли висновку, що близько 2050 року голод та посухи спричинять рух 200 мільйонів "кліматичних мігрантів"[494] — у п'ять разів більше, ніж загальна кількість біженців у світі на 2008 рік.

Багато хто в західному осередку вже вбачають в міграції загрозу навіть попри те, що після перекриття степової магістралі триста років тому міграція була радше рушієм розвитку, ніж небезпекою[495]. 2006 року опитування фонду Ґелапа засвідчили, що американці вважають іміграцію другою (після війни в Іраку) з найгірших проблем країни[496]. З погляду багатьох американців, небезпека від мексиканців, що займаються контрабандою наркотиків та займають робочі місця, переважує всі здобутки. З погляду багатьох європейців, загрозливих масштабів набуває побоювання ісламського тероризму. В обох регіонах лобісти місцевих громад наголошують, що нові мешканці дуже важко асимілюються.

Загроза від глобального потепління полягає в тім, що до 2020-х років навіть найзловісніші жахи антиімігрантських активістів можуть стати реальністю. Десятки мільйонів найголодніших, найрозлюченіших та найзневіреніших людей можуть втекти з мусульманського світу до Європи та з Латинської Америки до Сполучених Штатів. Порівняно з рухом населення все інше може видатися малозначним, бо можуть відновитися проблеми, відомі з часів степових магістралей.

Однією з таких проблем можуть бути хвороби, четвертий апокаліптичний вершник. Міграція степами у другому та чотирнадцятому сторіччях сприяла поширюванню чуми, а грип Н1N1, найбільша пандемія двадцятого сторіччя, 1918 року поширився з потоком озброєних молодих людей з Америки до Європи. Грип Н1N1 за один рік вбив близько 50 мільйонів людей — більше, ніж Чорна Смерть за сторіччя, і вдвічі чи втричі більше, ніж СНІД за останні тридцять років.

Повітряні подорожі ще ускладнили стримування хвороб. СНІД, що постав в Африці щонайраніше 1959 року, у вісімдесяті вибухнув на чотирьох континентах, а тяжкий гострий респіраторний синдром (ТГРС) 2003 року протягом кількох тижнів стрибнув з південного Китаю до тридцятьох сімох країн. Генетики виокремили ДНК синдрому за тридцять один день (порівняно з п'ятнадцятьма роками, що знадобилися, аби розібратися з вірусом імунодефіциту людини), тоді активні дії на міжнародному рівні придушили його в зародку. Однак на той час, коли 2009 року епідеміологи зідентифікували так званий "свинячий грип" (відомий як "новий H1N1", аби відрізнити його від грипу 1918 року), хвороба вже поширилася так сильно, що її неможливо було обмежити.

Якщо свинячий грип чи ще якийсь так само небезпечний різновид авіяційного грипу буде поводитися подібно до вірусу H2N2, що 1957 року вбив від одного до двох мільйонів людей, то, за оцінкою Всесвітньої організації охорони здоров'я, від нього можуть померти від двох до сімох з половиною мільйонів людей; якщо він поводитиметься подібно до грипу 1918 року, він вб'є 200 мільйонів. Тепер світ підготований краще, ніж 1918 року, але смертність навіть в одну десяту тодішнього масштабу може спричинити таке короткочасне послаблення економіки, що порівняно з ним фінансова криза 2007-2009 років буде видаватися тривіяльною. Світовий банк підрахував, що пандемія може на 5 відсотків зменшити глобальний економічний продукт, а дещо з "Десяти речей, що ви маєте знати про пандемію грипу", розміщених на сайті Всесвітньої організації охорони здоров'я, викликає ще більшу тривогу:

• Світ, можливо, перебуває на грані нової пандемії.

• Буде заторкнуто всі країни.

• Медична допомога буде неадекватною.

• Смертність буде високою.

• Економічні та суспільні втрати будуть значними.[497]

Так само, як коли вершники галопували в минулому, кліматичні зміни, голод, міграція та хвороби перебуватимуть у зворотному зв'язку й підживлюватимуть одне одного, а тоді вивільниться п'ятий вершник, занепад держав. Дуга нестабільности є домівкою деяких найхиткіших режимів у світі, з нагромаджуванням тиску деякі з них можуть обвалитися цілком, подібно до Афганістану чи Сомалі, внаслідок чого зростуть страждання й постане нова пожива для терористів. А якщо нестабільність втягнеться до осередків, чия економіка щільно переплетена з ресурсами дуги, ми можемо скотитися до найгіршого з усіх найпесимістичніших сценаріїв.

Ще 1943 року американська місія в Перській затоці визначила центральну проблему: "Поклади нафти в цьому регіоні є найбільшим окремим призом в історії"[498]. Багаті нації західного осередку швидко переорієнтували свої далекосяжні стратегії на нафту з Перської затоки. Коли у п'ятдесяті роки європейська могутність послабшала, до діла взялися Сполучені Штати, що відкрито чи таємно втручалися, аби допомогти друзям, зашкодити ворогам і зберегти доступ до дуги. Радянський Союз, хоч і менш залежний від нафти з цього регіону, почав втручатися не менш активно, аби протидіяти американським інтересам, а коли Росія у дев'яності роки відступила, до великої гри приєднався Китай, чия наркозалежність від нафти спричинила до сорока відсотків зростання глобальної потреби після 2000 року.

Китайський голод на ресурси (соєві боби, залізо, мідь, кобальт, деревину, природний газ та нафту) обіцяє на 2010-і роки постійні зіткнення з західними інтересами в дузі нестабільности. Китайські дипломати підкреслюють "мирне піднесення"[499] своєї країни (дехто з них навіть зводить тональність заяв до "мирного розвитку"), проте починаючи від 1990-х років західне занепокоєння постійно зростає. Наприклад, 2004 року китайський пошук заліза спричинив, за журналістським терміном, "великий каналізаційний грабунок"[500], тобто злодії по цілому світі крадуть накривки каналізаційних люків, потім їх доправляють до Китаю й перетоплюють. Чікаґо протягом лише одного місяця втратив 150 накривок. "Коли це скінчиться?" — питають західняки. Сьогодні накривки люків, завтра цілий світ. Згідно з одним з опитувань 2005 року, 54 відсотки американців вважають, що Китай становить "загрозу світовому миру"[501]; в опитуванні 2007 року американці назвали Китай другою за важливістю загрозою глобальній стабільності, поставивши поперед нього лише Іран[502].

Китай відповідає подібними компліментами. Коли літаки НАТО 1999 року скинули бомби на китайську амбасаду в Белграді й загинули троє журналістів, розгнівані натовпи закидали камінням західні амбасади в Пекіні та кидали запалені бомби на консульство в Ченду. Заголовок у газеті Чайна дейлі кричав: "ЛЮДИ СТРАЖДАЮТЬ ВІД ЗЛОДІЙСЬКОГО НАПАДУ"[503]. 2004 року Комуністична партія все ще наполягала на тім, що "стратегічна змова ворожих сил з наміром вестернізувати Китай та спричинити його розпад"[504] є реальною.

1914 року, коли найпотужніші європейські держави вкидали шайбу над руїною Османської імперії, сербській терористичній банді "Чорна рука" вистачило одного пістолетного пострілу, аби спричинити Першу світову війну. 2008 року комісія Сполучених Штатів дійшла висновку, що "імовірніше так, ніж ні, що десь у світі до кінця 2013 року в терористичному нападі буде застосовано зброю масового нищення"[505]. Позаяк нині найпотужніші держави вкидають шайбу над руїною європейських імперій в дузі нестабільности, про спустошення, що можуть вчинити такою зброєю Аль-Каїда чи Хезболла, страшно навіть подумати.

Суперечності в дузі набагато складніші та загрозливіші, ніж на Балканах сто років тому, бо можуть набути ядерного характеру. Ізраїль приблизно від 1970 року нагромадив великий арсенал; Індія та Пакистан 1998 року випробували атомні бомби; від 2005 року Європейський Союз та Сполучені Штати звинувачують Іран у прямуванні до такої самої мети. Більшість спостерігачів вважають, що Іран матиме атомну зброю десь у 2010-і роки, а це може спонукати півдюжини ісламських країн[506] шукати ядерних засобів стримування. Ізраїль вважає, що Іран матиме ядерне озброєння 2011 року, але може статися, що він не чекатиме, поки ситуація досягне цієї межі. Ізраїльські військові літаки вже зруйнували ядерні реактори в Іраку та Сирії, й можуть бути нові напади, якщо Іран далі виконуватиме свою програму.

Жодна американська адміністрація не зможе залишатися нейтральною, якщо в дузі нестабільности почнеться ядерна конфронтація між найближчими друзями та найзліснішим ворогом США. Не залишаться осторонь, мабуть, Росія та Китай. Обидві країни заперечували проти іранських ядерних амбіцій, але дали Іранові змогу подати заявку на приєднання до Шанхайської організації співробітництва[507], розпливчастого утвору, що займається здебільшого протидією американським інтересам в центральній Азії.

Повномасштабна східно-західна війна, звичайно, не може не бути катастрофічною. Для Китаю вона була б самовбивчою: США мають у двадцять разів більше боєголовок і, мабуть, у сто разів більше боєголовок, що напевне досягнуть ворожої території. У січні 2010 року Китай випробував протиракетну ракету, але далеко відстає від американських можливостей. Сполучені Штати мають одинадцять бойових груп на авіяносцях, Китай не має жодної (хоча 2009 року Китай почав будувати свого першого авіяносця). Перевага США у військових технологіях насьогодні непереборна. Сполучені Штати не змогли б і не хотіли б завойовувати та окуповувати Китай, але майже будь-яка війна, що можна собі уявити, закінчилася б принизливою поразкою Китаю, падінням Комуністичної партії та, можливо, розпадом країни.

Проте виграти таку війну було б для Сполучених Штатів майже так само погано, як для Китаю програти її. Навіть за не надто гострий конфлікт довелося б заплатити страхітливу ціну. Якщо Кимерика раптово та мстиво розпадеться, обидва партнери зазнають фінансового краху. Ядерний обмін був би ще гірший, він перетворив би західне узбережжя Північної Америки та велику частину Китаю на радіоактивну руїну, спричинив би загибель сотень мільйонів людей і кинув би світову економіку в некерований штопор. І що найгірше, китайсько-американський конфлікт легко міг би затягти Росію, що досі має найбільший ядерний арсенал у світі[508].

Отже, повномасштабна війна під будь-яким кутом зору є божевіллям. На щастя, переважна більшість експертної літератури запевняє, що в глобалізованому світі таке божевілля неможливе. Як каже один авторитетний фахівець, "жодна фізична сила не може звести нанівець силу кредиту"[509]. Згідно з іншим експертом, "міжнародний рух капіталу є найбільшим гарантом миру в світі"[510]. Третій додає, що війна "спричинить витрати таких величезних коштів і такі порушення торгівлі, що під час чи після війни може настати цілковитий занепад... кредитування та промисловости"[511]. Це означало б "цілковите виснаження й зубожіння, руйнацію промисловости та торгівлі, знищення влади капіталу"[512].

Це заспокоює, хоча згадані експерти говорили не про ризик китайсько-американського конфлікту у 2010-і. Всі вони писали між 1910 та 1914 роками, наполягаючи на тім, що складна мережа торгівлі та фінансів у модерному світі виключає будь-який шанс війни між великими європейськими державами. Ми всі знаємо, що сталося насправді.

Можливо, світові державні діячі щоразу відтягуватимуть нас від прірви. Можливо, ми відвернемо ядерний 1914 рік для наступного покоління; можливо, на п'ятдесят років. Але чи реалістично вважати, що ми завжди зможемо тримати бомби поза руками терористів та злодійських держав? Чи втримувати кожного лідера, незалежно від національних інтересів, від того, щоб він будь-коли не вирішив, що ядерна війна є найкращим варіянтом? Навіть якщо ми обмежимо розповсюджування зброї на теперішньому темпі, на 2060 рік у світі буде близько двадцяти ядерних держав і кілька з них у дузі нестабільности.

Щороку, коли ми уникаємо Армагеддону, загрози від апокаліптичних вершників далі накопичуються. Тиск на ресурси більшає, виникають нові хвороби, розповсюджується ядерна зброя, і — що найпідступніше — глобальна згуба може зсунути розрахунки непередбачним чином. Видається божевільним оптимізмом думати, що ми зможемо нескінченно шахраювати з усіма цими небезпеками.

Схоже, ми наближаємося до нової твердої стелі. Коли римляни досягли першої твердої стелі у першому сторіччі нової ери, вони мали два можливі виходи: знайти спосіб пробитися крізь стелю, й тоді суспільний розвиток стрибнув би вгору; чи не спромогтися пробитися, й тоді вершники стягли б їх донизу. Їхня поразка спричинила шістсотрічний спад, що зменшив західний суспільний розвиток на понад третину. В одинадцятому сторіччі, коли Китай династії Сун досягнув тої самої твердої стелі, він також не зміг пробитися і східний суспільний розвиток між 1200 та 1400 роками впав майже на одну шосту.

Коли ми в двадцять першому сторіччі впремося в нову тверду стелю, перед нами будуть такі самі виклики, але в жорсткішій формі. Коли римляни та Сун не спромоглися знайти розв'язки, вони мали відносну розкіш у кілька сторіч повільного спаду, але ми не матимемо такого щастя. Наше майбутнє може піти багатьма різними шляхами, але хоч як вони будуть закручуватися, більшість напевне приведуть до того самого: Падіння Ночі.

Питання про те, що означає Синґулярність з погляду західного панування, залишається відкритим, але що означатиме Ніч, видається набагато яснішим. Ще 1949 року Айнштайн сказав журналістам: "Я не знаю, як люди воюватимуть у Третій світовій війні, але можу сказати, чим вони будуть битися в Четвертій — камінням"[513]. Після Ночі не пануватиме ніхто.

Великі перегони

 озмова з Духом Минулого Різдва приводить до тривожного висновку: двадцять перше сторіччя буде перегонами. На одній доріжці така чи така Синґулярність, на іншій — Ніч. Щось переможе, а щось програє. Срібної медалі не буде. Ми або дуже скоро (мабуть, раніше 2050 року) почнемо перетворювання, навіть глибші за промислову революцію, що зроблять наші теперішні проблеми неважливими, або провалимося в занепад, якого ще не було. Важко уявити собі, як може спрацювати якийсь проміжний розв'язок — скажімо, компроміс, внаслідок якого всі побагатшають, Китай поступово візьме гору над Заходом, а все інше відбуватиметься здебільшого так, як раніше.

Це означає, що наступні сорок років будуть найважливішими в історії. Насправді, що світові треба зробити, аби уникнути Ночі, не є таємницею. Найголовніший пріоритет — уникнути повномасштабної ядерної війни, а заради цього великі держави мають скоротити свої ядерні арсенали. Хоч як це парадоксально, але цілковите роззброєння може бути ризикованішим шляхом, бо неможливо зробити ядерну зброю невинайденою. Великі держави завжди можуть поспіхом створити нові бомби, а справді погані хлопці — терористи чи злодійські держави — в будь-якому разі ігноруватимуть усі домовленості. Розповсюджування зброї підвищує ризик того, що протягом наступних сорока чи п'ятидесятьох років війни стануть ядерними, але найстабільнішою буде така ситуація, коли великі держави матимуть досить зброї, аби стримати агресію, але недосить, щоб вбити нас усіх.

Найстаріші ядерні держави — США, Росія, Британія, Франція, Китай — рухаються в цьому напрямі від вісімдесятих років. Протягом Холодної війни математик, пацифіст та метеоролог (доти, доки він не полишив досліджувати погоду, усвідомивши, що це допомагало повітряним силам) Льюїс Фрай Ричардсон зробив широкоцитований підрахунок, що перед 2000 роком вірогідність початку ядерної війни становила 15-20 відсотків. Однак на 2008 рік енергетик Вацлав Сміл вже міг запропонувати цілком сонячну оцінку, що до 2050 року шанси на початок війни навіть масштабу Другої світової (де загинули 50 мільйонів людей) становлять менше одного відсотка, а в січні 2010 року Бюлетень атомної науки зсунув хвилинну стрілку на своєму знаменитому "Годиннику Судного дня", що вказує, як далеко до Ночі, від за п'ять хвилин до дванадцятої назад на за шість хвилин до дванадцятої[514].

Другий пріоритет — сповільнити глобальну згубу. Тут все не так добре. 1997 року великі й добрі діячі світу зібралися в Кіото, аби виробити розв'язок, і домовилися до 2012 року зменшити викиди парникових газів на 5,2 відсотка порівняно з рівнем 1990 року. Однак запропоновані зменшення припали здебільшого на багаті західні нації, а Сполучені Штати — найбільший світовий забруднювач дев'яностих — відмовилися ратифікувати протокол. З погляду багатьох критиків видавалося (як сформулював один індійський чиновник), ніби "хлопці з величезною надмірною вагою радять хлопцям, що щойно позбулися виснаження, сісти на велику дієту"[515], але Сполучені Штати відповіли, що викиди неможливо контролювати, якщо їх не погодяться зменшити Індія та Китай (що 2006 року посіли місце найбільших забруднювачів).

На початок 2008 року і США, і Китай були більш зацікавлені у змінах, але бракувало політичної волі, потрібної на підписання всеохопних угод. Автори Стерн Ревю оцінили, що запровадження низьковуглецевих технологій, збереження лісів та енергетичні коефіцієнти корисної дії, що могли б відвернути лихо, утримуючи рівень вуглецевих сполук до 450 мч на 2050 рік, коштуватиме близько трильйона доларів. Порівняно з ціною нічогонероблення це тривіяльно, але, маючи лише клапті фінансів після економічної кризи 2007-2009 років, багато урядів відмовилися від дорогих планів зменшування викидів і Копенгагенський саміт, що відбувся в грудні 2009 року, не виробив обмежувальної угоди.

Попри очевидні відмінності ядерна війна та глобальна згуба фактично є виявами тої самої проблеми. Протягом п'яти тисяч років держави та імперії були найефективнішими організаціями на землі, але зміна значення географії через вплив суспільного розвитку зменшила їхню ефективність. 1999 року це добре висловив Томас Фридман: "Перша глобалізаційна епоха [приблизно 1870-1914 роки] стиснула світ від "великого" до "середнього" розміру, а нова епоха глобалізації [після 1989 року] стискає світ від "середнього" до "малого" розміру"[516]. Через шість років стискання зайшло так далеко, що Фридман назвав його "глобалізація 3.0"[517]. Це, на його думку, "стискання світу від малого до крихітного розміру й водночас сплощування ігрового поля".

У цьому крихітному сплощеному світі немає місця на схованки. Ядерна зброя та кліматичні зміни (не кажучи вже про тероризм, міграцію, фінанси, харчі та водопостачання) є глобальними проблемами, що потребують глобальних розв'язків. Держави та імперії, що мають владу лише в межах своїх кордонів, не можуть розв'язати їх ефективно.

Айнштайн запропонував очевидний розв'язок 1945 року, менше ніж через місяць після того, як атомні бомби зруйнували Хіросіму та Наґасакі. В інтерв'ю газеті Нью-Йорк Таймс він сказав: "Єдиним порятунком цивілізації та людської раси може бути створення світового уряду"[518]. Після прилюдного висміювання за те, що наївний науковець наважується обговорювати речі, на яких не розуміється, Айнштайн висловився пряміше: "Якщо ідея світового уряду нереалістична, то є лише один реалістичний вигляд нашого майбутнього: масове знищення людини людиною"[519].

Якщо подивитися назад на останні п'ятнадцять тисяч років, видається, що Айнштайн правильно визначив напрям історії. Від поселень Кам'яної доби через ранні держави, як-от Урук та Шан, ранні імперії, як-от Асирія та Цинь, та океанічні імперії типу Британської ясно простежується тенденція до творення дедалі більших політичних одиниць. Логічним виходом видається піднесення на початку двадцять першого сторіччя американської глобальної імперії або, якщо економічні терези схиляться не на користь Заходу, китайської глобальної імперії в середині чи наприкінці двадцять першого сторіччя.

Ця логіка, однак, хибує, бо такі великі політичні одиниці майже завжди утворювалися шляхом війни, саме в той спосіб, якому Айнштайнів світовий уряд має запобігти. Якщо єдиним способом уникнути ядерної війни є створити світовий уряд, а єдиний спосіб утворити світовий уряд пролягає через китайсько-американську ядерну війну, все дуже сумно.

Однак насправді жодне з цих тверджень не є цілком правдивим. Від 1945 року дедалі більше функцій виконують неурядові організації, від доброчинних установ та приватних багатонаціональних корпорацій, що працюють під державними парасольками, до федерацій на кшталт Європейського Союзу, Об'єднаних Націй та Світової організації торгівлі, що роблять замах на державний суверенітет. Звичайно, держави далі є гарантами безпеки (Об'єднані Нації у справі зупинення війн трохи успішніші, ніж Ліга Націй) та фінансів (у 2008-2009 роках рятувати капіталізм довелося урядам, що вживали надзвичайних заходів) і в будь-якому разі найближчим часом не згаснуть. Проте найефективнішим способом уникнути Ночі ще на сорок років може бути глибше обплутати держави недержавними організаціями й змусити уряди поступитися частиною суверенітету заради розв'язків, що їх неможливо отримати незалежно.

Це буде складно. Подібно до того, як часто ставалося в минулому нові виклики спонукають до нового мислення. Але якщо ми спроможемося протягом наступного півсторіччя створити інституції, здатні знайти глобальні розв'язки глобальних проблем, це все ще буде лише необхідна, але недостатня умова того, що Синґулярність виграє перегони.

Нашу ситуацію можна порівняти з тим, що відбувалося в першому, одинадцятому та сімнадцятому сторіччях, коли індекс суспільного розвитку досягав сорока трьох балів і впирався у тверду стелю. В одинадцятому розділі я припустив, що єдиним способом, яким римляни чи Сун могли б пробитися крізь стелю у першому та одинадцятому сторіччях, було те, що Європа та Китай зробили у сімнадцятому: переструктурувати географію, перекрити степову магістраль і створити магістраль океанічну. Лише тоді вони могли б купити собі безпеку від міграції, порушити питання того типу, що потребували наукової революції, й почати створювати стимули для початку промислової революції. Звичайно, ані римляни, ані Сун не могли цього зробити, відтак протягом кількох поколінь міграція, хвороби, голод та розпади держав, з кліматичними змінами на додачу, спричиняли катаклізми всеєвразійського масштабу.

Коли європейці та китайці у сімнадцятому сторіччі таки спромоглися переструктурувати географію, вони підштовхнули тверду стелю вгору, але, як ми бачили в дев'ятому розділі, не розбили її. На 1750 рік проблеми нагромадилися знову, але цього разу британські підприємці спромоглися використати час, що надала перебудова географії, і почали революцію у здобуванні енергії.

У двадцять першому сторіччі нам треба йти тим самим шляхом. Спочатку треба перебудувати політичну географію й створити простір для різноманітних глобальних інституцій, що могли б сповільнити війну та глобальну згубу. Потім треба використати виторгуваний час на проведення нової революції в добуванні енергії й розламати стелю, що її створюють викопні палива. Дальше спалювання нафти та вугілля, як у двадцятому сторіччі, призведе до Ночі навіть раніше, ніж вичерпаються вуглеводні.

Деякі фахівці з довкілля рекомендують інший підхід: закликають повернутися до простішого способу життя, що зменшує споживання енергії й відтак зупиняє глобальну згубу. Важко, однак, уявити собі, як це працюватиме. Перш ніж досягти піку в 9 мільярдів 2050 року, населення світу зросте, мабуть, ще на 3 мільярди, до того ж сотні мільйонів людей мають вибитися з надзвичайних злиднів, отже, споживатимуть більше енергії, ніж тепер. Девід Дуґлас, відповідальний за підтримність систем у фірмі "Сан майкросистемз", завважив, що, якщо кожен з цих нових людей матиме лише одну 60-ватову жарівку й триматиме її ввімкненою лише чотири години на добу, до світових енергомереж треба буде додати ще порядку шістдесяти 500-мегаватових електростанцій[520]. Міжнародна енергетична агенція очікує, що світовий попит на нафту зросте від 86 мільйонів барелів на добу 2007 року до 116 мільйонів 2030 року, і навіть тоді, за їхніми оцінками, 1,4 мільярда людей все ще не матимуть електрики.

Подвійний тягар від того, що найзлиденніші люди світу розмножуються та багатшають, робить малоймовірною можливість зменшення енергоздобутку протягом наступних п'ятдесяти років. Якщо ми використовуватимемо менше енергії на виробництво добрив чи палива на перевезення харчів, то тоді сотні мільйонів незаможних людей голодуватимуть, а Ніч настане швидше, ніж будь-що. Але якщо люди не голодують, вони потребують дедалі більше енергії. В самому Китаї щодня на дороги виїздять чотирнадцять тисяч нових автівок; 400 мільйонів людей (більше, ніж усе населення США) між 2000 та 2030 роками, можливо, полишать низько-енергетичні ферми заради високоенергетичних міст; а число мандрівників, що їздять у відпустки через моря, спалюють авіяційне паливо та зупиняються в готелях, зросте, мабуть, від 34 мільйонів 2006 року до 115 мільйонів 2020 року.

Ми не збираємося обмежувати енергоздобуток, хіба що нас змусить якась катастрофа. Отже, єдиний спосіб уникнути вичерпання ресурсів, отруєння планети чи і того, і того — знайти відновне чисте паливо.

Можливо, значну частину його дасть атомна енергія. Страхи щодо радіяції скували ядерні програми вже у сімдесяті, але кайдани можуть впасти, коли нова епоха дістане своє нове мислення. Чи, може, важливішою буде сонцева енергія: до Землі доходить лише половина однієї мільярдної від енергії, що випромінює сонце, і приблизно третину цієї енергії земля відбиває назад. Втім все одно щогодини земля отримує сонцевої енергії досить, аби задовольнити всі поточні потреби людства протягом року, — якщо ми спроможемося діставати її ефективно. Є ще альтернативи — нанотехнології та генетика можуть запропонувати докорінно нові джерела енергії. Звичайно, багато що з цього звучить як наукова фантастика, і на те, аби проголосити таку еру багатства на чисту енергію, безперечно, потрібні величезні технологічні прориви. Але, якщо ми таких проривів не зробимо, перегони виграє Ніч.

Аби перемогла Синґулярність, ми мусимо тримати собак війни на короткій шворці, подолати глобальну згубу та довести до кінця революцію енергоздобутку. Все треба зробити правильно. Ніч для перемоги потребує, аби хоча б одне з цих завдань не було виконано. Шанси видаються поганими.

Обриси прийдешнього

 ехто з науковців вважає, що вже знає, хто виграє перегони, бо відповідь написано на зорях. Одного дня близько 1950 року (ніхто точно не пам'ятає, коли саме) фізик Енрико Фермі та троє його колег зустрілися за ланчем в Лос-Аламоській національній лабораторії в Нью-Мехіко. Трохи посміявшися з карикатури на летючу тарілку в Нью-Йоркері, вони, перш ніж перейти до поточних наукових проблем, трохи поговорили про позаземних істот. Раптом Фермі вибухнув: "То де ж вони?"[521]

Співрозмовники Фермі не одразу збагнули, що йшлося все ще про мешканців космічного простору. Фермі, поки їв, прокрутив у голові кілька чисел і був вражений тим, що якщо навіть зникомо мала частина з 250 мільярдів зір нашої галактики мають планети, придатні до життя[522], то в зовнішньому просторі мають юрмитися чужинці. Земля відносно молода, їй менше п'яти мільярдів років, тому деякі з цих видів мають бути значно старші та розвиненіші за нас. Навіть якщо їхні космічні кораблі так само повільні, як наші, все одно на вивчення всієї галактики їм треба щонайбільше 50 мільйонів років. То де ж вони? Чому не контактують із нами?

1967 року астрономи Йосип Шкловський та Карл Саґан запропонували протвережувальний розв'язок парадоксу Фермі. За їхніми підрахунками, якщо лише одна зоря на чверть мільйона тримає на орбіті одну придатну до життя планету, то на Чумацькому Шляху має бути мільйон потенційних чужинських цивілізацій. Те, що ми нічого не чули від жодної з них[523], має означати, що високорозвинені цивілізації завжди знищують себе. Астрономи навіть припустили, що вони неодмінно мали так вчинити протягом сторіччя після винайдення ядерної зброї, бо інакше чужинці мали б дуже багато часу на те, аби наповнити космос сигналами, що їх ми мали б сприйняти. Тоді всі свідчення (точніше брак свідчень) вказують на Ніч близько 2045 року, сторічних роковин Хіросіми та Нагасакі. (За дещо тривожним збігом, Курцвайль вказав на 2045 рік як рік Сингулярности.)

Це розумні міркування, але, як завжди, числа можна отримувати багатьма шляхами. Мільйон цивілізацій, що зазнали Ночі, є лише здогадом, а більшість розв'язків Дрейкового рівняння[524] (що запропонував 1961 року астроном Френк Дрейк як спосіб приблизно порахувати кількість цивілізацій в галактиці) насправді дають значно менші числа. Сам Дрейк порахував, що наша галактика за всю свою історію створила лише десять високорозвинених цивілізацій, а в такому разі ми можемо про позаземних чужинців нічого й не знати.

Зрештою, від парадоксу Фермі не надто багато користи, бо відповідь на запитання, чим завершаться великі перегони, лежить не на зорях, а в нашому власному минулому. Навіть якщо історія не може дати нам точних інструментів передбачання, що їх Азимов уявив собі у Фундації, вона все одно дає деякі досить вагомі натяки. Я вважаю, що лише вони дають реальні підстави для погляду в майбутнє.

На короткочасний період картини, встановлені в минулому, наводять на думку, що зсув багатства та могутности з Заходу на Схід неминучий. Перетворення в дев'ятнадцятому сторіччі давнього східного осередку на периферію Заходу дало Сходові змогу виявити переваги своєї відсталости, і остання з них — залучення величезної китайської незаможної робочої сили до глобальної капіталістичної економіки — відчувається ще й досі. Плутанина, внутрішні поділи та зовнішні війни можуть затримати Китай, як часто траплялося між сороковими роками дев'ятнадцятого та сімдесятими роками двадцятого сторіччя, але рано чи пізно — можливо, близько 2030 року і майже напевне до 2040 року — китайський валовий національний продукт перевищить продукт Сполучених Штатів. У якийсь момент двадцять першого сторіччя Китай вичерпає переваги своєї відсталости, але, коли це станеться, світовий центр економічного тяжіння все одно залишиться на Сході й буде поширюватися на південну та південно-східну Азію. Зсув могутности та багатства з Заходу на Схід у двадцять першому сторіччі так само невідворотний, як зсув зі Сходу на Захід, що відбувся у дев'ятнадцятому сторіччі.

Західно-східний зсув, безперечно, відбудеться швидше, ніж будь-коли в ранішій історії, але старий західний осередок тепер є далеко попереду в енергоздобутку на душу населення, технології та військовій потужності. Майже напевне в першій половині цього сторіччя він буде в якійсь формі підтримувати своє панування. Поки Сполучені Штати мають досить сили, аби діяти як глобальний поліціянт, великі війни відбуватимуться нечасто, подібно до того, як коли в дев'ятнадцятому сторіччі глобальним поліціянтом була Британія. Але десь між 2025 та 2050 роками американський відрив поменшає, як це було з Британією після 1870 року, і ризики нової війни будуть зростати.

Швидкі технологічні зміни можуть підсилити нестабільність, бо удоступнюють високотехнологічну зброю. Згідно зі Стивеном Мецом, професором Військового коледжу армії США, "якщо не такі самі, то паралельні технології будуть розвиватися [поза Сполученими Штатами], особливо через досяжну природу всіх цих речей. Ми досягли точки, коли поганим хлопцям не треба нічого винаходити, вони просто можуть все купити"[525]. У звіті РЕНД Корпорейшн 2001 року навіть була пропозиція, що "США та їхні військовики повинні в плануванні можливих військових конфліктів врахувати можливість того, що на 2020 рік Китай досягне значних технологічних та військових успіхів"[526].

Сполучені Штати напевне будуть першою нацією, яка створить функційного протиракетного щита, роботів та нанозброю, що зроблять участь людей застарілою, кібертехнологію, що зможе знейтралізувати чи взяти під контроль ворожих комп'ютерів та роботів, та супутники, що змілітаризують космос. Ризик лише в тім, що якщо — а це видається ймовірним — Сполучені Штати зможуть розгорнути усю чи частину цієї чудо-зброї до 2040 року, їхні лідери можуть піддатися спокусі використати тимчасову, але величезну технологічну перевагу, аби завернути свій тривалий стратегічний спад. Проте я гадаю, що це малоймовірно. Навіть у лихоманковій атмосфері 1950-х Сполучені Штати подолали спокусу вдарити по Радянському Союзові до того, як він збудує свій ядерний арсенал. Реальний ризик полягає, можливо, в тім, що інші нації, боячися американських мілітарних проривів у наступні десятиріччя, можуть вирішити радше вдарити першими, ніж відстати ще більше. 1914 року мислення такого типу зіграло велику роль у вступі Німеччини у війну.

Щоб утримати мир у бентежному двадцять першому сторіччі, потрібне величезне мистецтво керування державами. Я в цій книжці вже писав, що великі чоловіки/жінки та недолугі ідіоти ніколи не грали у творенні обрисів історії такої великої ролі, як вони собі думали. Я писав, що, замість міняти напрям історії, вони здебільшого могли пришвидшувати чи сповільнювати глибші процеси, рушієм яких були карти. Навіть найкатастрофічніші рішення, як-от війни Юстиніяна Візантійського та Хосрова Перського, початі між 530 та 630 роками н. е., лише пришвидшили розпад, що вже відбувався. Без війн Юстиніяна та Хосрова західний суспільний розвиток, можливо, почав би відновлюватися раніше, але навіть із ними розвиток зрештою стрибнув назад.

Однак після 1945 року лідери справді були здатні змінювати історію. Хрущов та Кенеді 1962 року підійшли до цього дуже близько. Ядерна зброя не залишає нам меж похибки, не дає другого шансу. Раніше помилки спричиняли занепад та загибель; тепер вони спричиняють Ніч. Вперше в історії лідерування є справді вирішальним. Можна лише сподіватися, що наша епоха, подібно до багатьох попередніх, дістане мислення, якого потребує.

В одинадцятому розділі я зробив висновок, що пояснювати, чому Захід панує, треба в термінах імовірностей, а не певностей, а стосовно великих перегонів двадцять першого сторіччя це твердження правдиве ще більшою мірою. Зараз шанси явно проти нас, але мені видається, що, якщо наша епоха здатна дістати те мислення, якого потребує, шанси стабільно зсуватимуться на користь Сингулярности.

Якщо протягом наступних п'ятдесяти років замість вуглеводнів постануть відновні чисті джерела енергії, вони могли б зменшити (хоча, безперечно, не звести до нуля) ризик того, що великі держави зчепляться за ресурси чи втягнуться у ворожнечу, що панує в дузі нестабільности. Вони могли б також сповільнити глобальну згубу, знизити тиски в дузі та піднести виробництво харчів навіть радикальніше, ніж це зробила промислова революція. Якщо робототехніка матиме досягнення, яких очікують багато науковців, розумні машини можуть врятувати багатих Європу та Японію від демографічної катастрофи й забезпечать дешеву працю та догляд, потрібний населенню, що старішає. Якщо нанотехнологія так само справдить сподівання, ми на початку 2040-х років могли б навіть почати очищати повітря та океани.

Проте наостанок є лише один прогноз, що на нього справді можна покластися: ані Ніч, ані Синґулярність насправді не виграє великі перегони. Коли настане 2045 рік (сто років по Хіросімі та Нагасакі; за Курцвайлем — час настання Сингулярности; за Шкловським та Саґаном — найпізніша дата Падіння Ночі), ми не задекларуємо кінець історії й не оголосимо переможця. Якщо (а я гадаю, так і буде) ми в середині двадцять першого сторіччя ще не допустимо Ночі, а суспільний розвиток злетить за дві тисячі очок, Синґулярність, що поставатиме, не так завершить, як перетворить перегони і, що найважливіше, змінить людську расу.

У реально довгій перспективі загрози, що так лякають нас тепер, мають дуже багато спільного з різноманітними силами, що в минулому знов і знов поштовхами зрушували еволюцію з місця. Раз за разом відносно раптові зміни довкілля створювали умови, за яких розквітали мутації й трансформували генофонд. Близько 1,8 мільйона років тому висхнення лісів східної Африки дало змогу химерам з великими мізками почуватися ліпше, ніж а habilis. Можливо, жорстока фаза льодовикового періоду близько ста тисяч років тому дала а sapiens подібну нагоду проявити себе. І тепер, у двадцять першому сторіччі, відбувається, мабуть, щось подібне.

Масове згасання вже триває, приблизно щодвадцять хвилин зникає один вид рослин чи суходільних тварин. Дослідження 2004 року дали оцінку, що в найоптимістичнішому випадку 9 відсотків з 10 мільйонів видів рослин та суходільних тварин до 2050 року зникнуть, а багато біологів очікують, що біологічна різноманітність поменшає на третину чи навіть наполовину. Дехто навіть говорить про шосте масове вимирання[527], за якого дві третини земних видів до 2100 року вимруть. Серед них можуть бути й люди, але, замість просто змести Ното з планети, жорстокі умови двадцять першого сторіччя можуть подіяти так, як це сталося 1,8 мільйона чи сто тисяч років тому, й дати змогу організмам з мізками нового типу — у цьому разі мізками, що об'єднують людину й машину, — заступити старі істоти. Не витоптавши нас, удари копит коней апокаліптичних вершників можуть зробити нам послугу й перетворити дитячі кроки до Сингулярности на новий великий стрибок.

Однак Синґулярність може бути анітрохи не менш жахливою, ніж Ніч. Згідно з уявленнями Курцвайля, кульмінація Сингулярности полягатиме у 2040-ві роки в злитті людського інтелекту з машинним, і ті з нас, хто до цього доживе, могли б у принципі жити вічно. Однак деякі люди, що мають у цьому найбільший досвід — технологи з армії США, — мають сумнів, що на цьому все зупиниться. Колишній полковник Томас Адамс, наприклад, припускає, що війна вже рухається поза "людським простором"[528], коли зброя стає "надто швидкою, надто малою, надто численною та... створює довкілля надто складне, аби люди спромоглися ним керувати". Він вважає, що технологія "швидко веде нас туди, куди ми не хочемо йти, але, можливо, ми неспроможні цього уникнути". Злиття людей та комп'ютерів може бути лише короткою фазою перед тим, як явище, що ми поблажливо називаємо "штучним" інтелектом, заступить а sapiens так само нищівно, як а sapiens заступили всіх попередніх мавполюдей.

Якщо Синґулярність приведе нас наприкінці двадцять першого сторіччя саме до цього, це означатиме кінець відомої нам біології, а з нею разом і кінець лінощів, страху та жадоби як рушіїв історії. В такому разі моя теорема Мориса — що зміни спричиняють ледащі, жадібні, лякливі люди (що рідко розуміють, що саме роблять) у пошуках легших, вигідніших та безпечніших способів робити різні речі — нарешті досягне своїх меж застосування.

Відома нам соціологія піде тим самим шляхом, хоча про те, якими правилами керуватиметься суспільство роботів, можна лише здогадуватися. До того ж Синґулярність, поза сумнівом, знищить стару географію. Давні відмінності між Сходом та Заходом на роботів не поширюватимуться.

Коли історики (якщо вони ще існуватимуть) подивляться з 2103 року назад на зсув від інтелекту на вуглецевій основі до інтелекту кремнієвого, їм це може видаватися неодмінним — так само неодмінним, як мені видаються зсуви від пошуку харчів до землеробства, від сіл до міст, від сільського господарства до промисловости. Може видаватися так само очевидним, що регіональні традиції, що розвивалися в первісних землеробських осередках від кінця льодовикового періоду, мають неодмінно злитися в єдину після-людську світову цивілізацію. Хвилювання початку двадцять першого сторіччя щодо того, чому Захід панує й чи це панування триватиме далі, можуть видаватися дещо кумедними.

Зійтися вдвох

  усьому цьому є певна іронія. Я почав книжку оповіддю з розряду "а що було б, якби" про те, що китайська імперія 1848 року забрала принца Альберта заручником до Пекіна, а потім витратив одинадцять розділів на пояснення, чому такого не сталося. Я зробив висновок, що відповіддю на головне запитання цієї книжки є географія; карти, а не хлопці відправили маленького песика Ауті до Балморалу, замість відправити Альберта до Пекіна.

У дванадцятому розділі я міркував далі й припустив, що пояснити, чому Захід панує, великою мірою означає й відповісти на запитання, що буде далі. З такою самою певністю, з якою географія нав'язала панування Заходу, вона також нав'язує, що Схід надолужить відставання, використовуючи переваги своєї відсталости доти, доки його суспільний розвиток не перевищить суспільний розвиток Заходу. Але тут ми знов наштовхуємося на іронію. Піднесення суспільного розвитку завжди змінювало значення географії, і в двадцять першому сторіччі розвиток підійметься так високо, що географія взагалі втратить будь-яке значення. Єдине, що матиме значення — це перегони між Синґулярністю та Ніччю. Аби затримати Ніч, ми маємо глобалізовувати дедалі більше своїх інтересів, відтак міркування щодо того, яка з частин світу має найвищий суспільний розвиток, важитимуть дедалі менше.

Звідси випливає найглибша іронія: відповісти на перше запитання (чому Захід панує) великою мірою означає відповісти й на друге (що буде далі), але відповідь на друге запитання позбавляє перше питання значної частини його ваги. Бачення того, що буде далі, виявляє те, що, мабуть, було очевидним від самого початку — історія, що справді чогось важить, стосується не Сходу, Заходу чи якоїсь іншої частини людства. Важлива історія є глобальною та еволюційною, вона розповідає, яким чином ми від одноклітинних організмів доходимо до Сингулярности.

Упродовж усієї книжки я доводив, що ані теорії тривалої зафіксованости, ані теорії короткочасової випадковости не пояснюють історії, але тепер, ще раз, я хочу піти далі. У справді далекій перспективі на часовій осі еволюційної історії теорії тривалої зафіксованости та короткочасової випадковости насправді практично не мають значення. П'ятнадцять тисяч років тому, перед кінцем льодовикового періоду, поняття Сходу та Заходу мало що означали. Через сторіччя після нас вони знову мало що означатимуть. Їхня важливість у проміжні епохи була лише побічним ефектом географії між епохами, коли перші землероби проштовхнули суспільний розвиток за шість балів та коли перші машинопідтримувані післябіологічні істоти проштовхнуть суспільний розвиток понад позначку п'ять тисяч балів. На той час, коли це станеться — гадаю, десь між 2045 та 2103 роками, — географія вже взагалі не матиме жодного значення. Схід та Захід залишаться лише фазами, що їх ми проминули.

Навіть якби все в цій фазі відбувалося зовсім інакше, як лише можна собі уявити — якби, скажімо, Чжен Хе справді пішов до Теночтитлану, якби ми мали не атлантичну, а тихоокеанську економіку нового типу, якби відбулася китайська промислова революція, а не британська і якби Альберт поїхав до Пекіна, а не Ауті до Балморалу, — глибокі сили біології, соціології та географії все одно штовхали б історію приблизно в тому самому напрямі. Америка (чи, можливо, вона мала б назву Чженландія) стала б частиною східного осередку, а не західного, і Захід нині наздоганяв би Схід, а не навпаки, але світ все одно стиснувся б від великого розміру до малого й нині стискався б до крихітного. На початку двадцять першого сторіччя все одно домінувала б Кимерика, і незалежно від того, впала б вона чи ні, все одно відбувалися б перегони між Синґулярністю та Ніччю. І поняття Сходу та Заходу все одно втрачали б значення.

Такий висновок не має нас шокувати. Ще 1889 року, коли світ ще стискався від великого до середнього розміру, молодий поет на ім'я Редьярд Кіплінґ вже побачив частину цієї правди. Щойно повернувшися до Лондона з далеких фронтів війни, Кіплінґ прославився чудовою оповіддю про відчайдушну імперську сміливість під назвою "Балада про Схід і Захід"[529]. Це історія Камаля, прикордонного грабіжника, що вкрав лошицю англійського полковника. Син полковника стрибає на свого коня й переслідує Камаля через пустелю в гонитві епічного масштабу ("Місяць прогнали з неба вони, б'є зорю вже стукіт копит, / Вороний, мов зранений бик, біжить за ланню легкою вслід"[530]). Зрештою англієць падає. Камаль повертається до нього з піднятою рушницею. Але все завершується добре: "Очима зустрілися юнаки, і лжі не було в очах. / І братню клятву вони дали на солі і кислих хлібах"[531].

Хвильна оповідь, але всю увагу привертає перший рядок, "Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох", і здебільшого його цитують як приклад нестерпної самовдоволености Заходу дев'ятнадцятого сторіччя. Але Кіплінґ, безперечно, сподівався зовсім іншої реакції. Насправді він написав:

Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох. Допоки Землю і Небеса на Суд не покличе Бог; Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів, Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів!

З погляду Кіплінґа, люди (принаймні справжні чоловіки) великою мірою однакові. Правду приховує лише географія, змушуючи нас подорожувати на край світу, аби з'ясувати, що до чого. Але в двадцять першому сторіччі зліт суспільного розвитку та стискання світу такі подорожі унепотрібнюють. Коли ми вийдемо за межі біології, не буде ані Заходу, ані Сходу, ані кордонів. Якщо ми достатньо довго відсуватимемо Ніч якнайдалі, вони зрештою зійдуться вдвох.

Чи зможемо ми це зробити? Гадаю, так. Між сьогоднішніми викликами та тими, що їх не здолали Китай династії Сун, коли притиснувся до твердої стелі тисячу років тому, та Римська імперія ще на тисячу років раніше, є велика відмінність. Тепер ми набагато краще розуміємо, що відбувається. На відміну від римлян та Сун, наша епоха ще може дістати мислення, якого потребує.

На останній сторінці своєї книжки Колапс біолог та географ Джаред Даймонд припустив, що є дві сили, що могли б урятувати світ від катастрофи: археологи (що виявляють подробиці помилок давніх суспільств) та телебачення (що оприлюднює їхні знахідки)[532]. Як археолог, що багато дивиться в телевізор, я з цим згоден, але хочу додати ще одного рятівника — історію. Лише історики можуть зібрати докупи величезну оповідь про суспільний розвиток. Лише історики можуть пояснити відмінності, що ділять людство, і як зробити, аби вони нас не знищили.

Сподіваюся, ця книжка може трохи посприяти такому процесові.

Додаток: Про суспільний розвиток

 ндекс суспільного розвитку є стрижнем цієї книжки, він тримає вкупі весь набір фактів, що назбирали археологи та історики. Сам індекс не пояснює, чому Захід панує, але він виявляє обриси історії, що потребують пояснення. Повний опис індексу для тих, кого цікавить методика та докладні свідчення, що становлять підґрунтя підрахунків, подано на вебсайті . Цей додаток є лише коротким викладом головних методологічних складнощів та основних результатів.

Чотири заперечення

  бачу чотири заперечення проти індексу суспільного розвитку:

1. Обчислювання та порівнювання суспільного розвитку в різні часи та в різних місцях дегуманізує людей, тому цього робити не треба.

2. Обчислювання та порівнювання суспільств є поважною процедурою, але суспільний розвиток в тому сенсі, як я його означив (як здатність суспільств робити те, що треба), є не те, що треба міряти.

3. Суспільний розвиток у тому сенсі, як я його означив, є корисним методом порівнювання Сходу та Заходу, але чотири показники, що я в нього заклав (енергоздобуток, організація/урбанізація, ведення війни та інформаційні технології), є не найкращими.

4. Ці чотири показники дають добрий спосіб міряння суспільного розвитку, але я зробив фактичні помилки й отримав неправильні результати.

Заперечення 1 я обговорював у першому розділі. Є багато історичних та антропологічних питань, щодо яких обчислювання та порівнювання суспільного розвитку нічого не дає, але питання чому Захід панує за своєю природою потребує обчислювання та порівнювання. Якщо ми хочемо на нього відповісти, треба обчислювати та порівнювати.

У третьому розділі я дещо казав про заперечення 2. Можливо, можна міряти та порівнювати ліпші характеристики, ніж суспільний розвиток, але я таких не знаю. Нехай інші історики та антропологи визначать інші вимірні об'єкти та отримають кращі результати.

Заперечення 3 може набувати трьох форм — що до моїх чотирьох показників можна додати ще інші; що треба використовувати інші показники; що треба розглядати меншу кількість показників. Я вже писав у цій книжці, що я вивчав кілька інших показників (зокрема, обсяг найбільшої політичної одиниці, стандарти життя [в термінах дорослої людини], швидкості транспортування чи розмір найбільших пам'ятників), але в усіх випадках мав серйозні проблеми зі свідченнями чи з тестом на взаємонезалежність. Більшість показників у будь-якому разі показують високий рівень надлишковости в перебігу історії, а будь-яка прийнятна комбінація показників має тенденцію давати той самий результат.

Є багато незначних та два великих винятки з правила надлишковости. Перший виняток можна назвати "кочівничою аномалією" — йдеться про те, що степові суспільства зазвичай мають низькі бали в енергоздобутку, організованості та інформаційних технологіях, але високі в веденні війни. Ця аномалія допомагає пояснити, чому справжні кочівничі суспільства так успішно перемагали імперії й так погано ними керували[533]. Вона варта глибокого вивчення, але прямо не впливає на порівнювання осілих аграрних східних та західних осередків у цій книжці.

Ще одна версія заперечення 3 виводить з аналізу організацію, ведення війни та інформаційні технології й зосереджується лише на здобутку енергії на тій підставі, що організація, ведення війни та інформаційні технології є лише способами використовування енергії. Рисунок Д.1 показує, як поводиться індекс самої енергії. Він відрізняється від графіка повного індексу на рис. З.3, але не сильно. На чисто енергетичному графіку так само як на графіку повного суспільного розвитку Захід все одно лідерує протягом 90 відсотків часу Схід все одно переважає приблизно між 550 та 1750 роками н. е., все одно є тверда стеля, що блокує розвиток близько 100 та 1100 років н. е. (саме на понад 30 000 кілокалорій на людину на добу), все одно рахунки після промислової революції дуже сильно перевищують все, що було раніше, і 2000 року Захід все одно панує.

Зосередженість на самій енергії має ту перевагу, що це ощадливіший підхід до обчислювання суспільного розвитку, ніж мій метод із залученням чотирьох показників, але він теж має одну велику ваду. Це другий великий виняток з правила надлишковости: після промислової революції співвідношення між показниками стало нелінійним. Завдяки новим технологіям розміри міст протягом двадцятого сторіччя побільшали в чотири рази, здатність вести війну побільшала у п'ятдесят разів, а інформаційні технології підскочили аж у вісімдесят разів, тоді як енергоздобуток на одну людину зріс лише удвічі. Розгляд самої лише енергії надто простий і спотворює обриси історії.

Заперечення 4 заторкає дуже багато дуже різних аспектів, бо єдиний спосіб оцінити, чи я неправильно зрозумів свідчення й чи вдавався я до неналежних методів, — це передослідити всі джерела інформації, що я використовував, коли обчислював східні та західні рахунки за останні шістнадцять тисяч років. Робити це в додатку було б надто дорого, бо доволі груба книжка стала б ще грубшою, тому я подав усю інформацію на зазначеному вище вебсайті. Читачі, що мають час та бажання, можуть там подивитися, які саме джерела я використовував та що я думаю про неоднозначні свідчення.

У решті цього додатку я підсумую дані, коротко окреслю, як я обчислював рахунки, та скажу кілька слів про межі похибки.

Здобуток енергії

 добуток енергії я хочу обговорити насамперед і найдокладніше, бо з чотирьох показників цей — найважливіший кількісно. Якщо достатньо далеко повернутися назад у часі, рахунки урбанізації, ведення війни та інформаційних технологій наближаються до нуля, бо масштаб людської діяльности був таким малим, що значення індексу були нижче 0,01 бала. І навпаки, рахунки енергоздобутку ніколи на падають до нуля, бо, якщо люди не здобувають енергії, вони вмирають. Аби тіло й душа трималися докупи, треба приблизно 2000 кілокалорій на людину на добу, а позаяк сучасний західний енергоздобуток близький до 228 000 кілокалорій на людину на добу (= 250 балів), найнижчий теоретично можливий рахунок має бути 2,19. Реальний рахунок енергоздобутку від кінця льодовикового періоду завжди був вищий за 4 бали, бо більшість енергії люди споживають у нехарчовій формі (одяг, житло, артефакти, паливо тощо). До промислової революції пересічний рахунок енергоздобутку становив приблизно 75-90 відсотків сумарних рахунків суспільного розвитку. 2000 року він усе ще становив 28 відсотків західного рахунку та 20 відсотків східного.

Свідчення про здобуток енергії містяться в різноманітних джерелах, від сучасних статистичних довідників, літературних оповідей про сільське господарство, промисловість та стилі життя й аж до археологічних свідчень про раціон, ремесла та якість життя. Об'єднати такі різнорідні матеріяли непросто, але тут, як і в інших місцях, я використовував досвід раніших дослідників. У третьому розділі я вже писав, що дослідження енергетичних потоків, що його Ерл Кук оприлюднив 1971 року, дає зручну вихідну точку, що з нею можна постійно порівнювати інші оцінки. На сучасних рівнях у західному осередку всі вони збігаються близько 230 000 кілокалорій на людину на добу, а Кук поділяє їх на приблизні категорії постачання/харчі (для свійських тварин так само, як для людей), житло/торгівля, промисловість/сільське господарство та транспорт.

Вацлав Сміл (Vaclav Smil, 1991, 1994) вдало поділяє нехарчове споживання на біомасу та викопні палива й будує графік їхнього розвитку в західному осередку в залежності від часу. На те, аби перетворити його дані у рахунки енергоздобутку на Заході, треба зробити кілька кроків, а в результаті отримуємо близько 93 000 кілокалорій на людину на добу 1900 року та 38 000 кілокалорій на людину на добу 1800 року, що добре узгіднюється з Куковою оцінкою 77 000 кілокалорій на людину на добу в індустріялізованій Європі 1860 року.

Що далі ми рухаємося в минуле раніше 1800 року, то менше маємо офіційної статистики. Втім що більше економіка базувалася на біомасовому паливі, то більше ми можемо, замість офіційних документів, користатися порівняльною інформацією, що зібрали економічні історики та антропологи. 1700 року пересічна людина в західному осередку споживала приблизно від 30 000 до 35 000 кілокалорій на добу. З наявних свідчень про діяльність західних суспільств ясно видно, що з дальшим просуванням у минуле числа меншають[534], хоча з порівняльних свідчень ясно також, що споживання енергії на Заході ніколи не падало набагато нижче 30 000 кілокалорій на людину на добу. Тут можлива дискусія, але я маю сумнів щодо того, що західний енергоздобуток хоч коли-небудь, навіть у восьмому сторіччі нової ери, був менший за 25 000 кілокалорій на людину на добу. З причин, що їх я обговорюватиму далі, я не бачу, як ці здогадні оцінки могли б більш ніж на 5-10 відсотків відхилятися від справжнього числа.

Величні руїни будинків та пам'ятників римської епохи, кількість кораблетрощ, обсяг вироблених товарів, рівень промислового забруднення в крижаних покривах і нестійка кількість тваринних кісток у поселеннях ясно свідчать про те, що в першому сторіччі нової ери енергоздобуток був вищий, ніж у восьмому і навіть тринадцятому, але наскільки вищий? Відповідь дають оригінальні розрахунки економічних істориків. Роберт Ален (Robert Allen, 2007а) показав, що 300 року н. е. реальна заробітна платня в західному осередку (що в домодерні часи близько відбивала споживання енергії більшости незаможних людей) була порівнянною з заробітною платнею у південній Європі у вісімнадцятому сторіччі нової ери, а Вальтер Шайдель (Walter Scheidel, 2008) припускає, що заробітна платня римської доби була суттєво вищою, ніж у більшій частині середньовічної Європи. Дані Джефа Крона (Geof Kron, 2005), а також Ніколи Кепке та Йорґа Батена (Nikola Koepke and Joerg Baten, 2005,2008) вказують на те, що між першим та вісімнадцятим сторіччями ситуація змінилася мало, а Крон у праці, що ще має вийти друком, припускає, що житлові умови в стародавні часи були зазвичай кращі, ніж у найбагатших частинах Європи вісімнадцятого сторіччя. За моїми оцінками, енергоздобуток становив приблизно 31 000 кілокалорій на людину на добу в перші роки до нової ери та нової ери, повільно меншав до 500 року н. е., потім спадав швидше до 700 року.

Здобуток енергії в західному осередку близько 1000 року до н. е. мав бути нижчим не лише за показники римської епохи, а й за цифри восьмого сторіччя нової ери. Період найстрімкішого зростання настав після 300 року до н. е., коли Середземномор'я стало частиною більших політичних та економічних блоків, а Римський теплий період збільшив врожаї. Численні археологічні дані свідчать також про раніший період пришвидшування розвитку після 600 року до н. е. Я на спробу припустив, що 1000 року до н. е. енергоздобуток міг бути досить низьким, десь 20 000 кілокалорій на людину на добу, трохи нижчим за рівні кінця другого тисячоліття до нової ери, але все одно вищим за рівні третього тисячоліття.

У давнішій передісторії рахунки були ще нижчі. Наприкінці пізнього дріясу збирачі діставали, мабуть, близько 5000 кілокалорій на людину на добу, але це число мало різко зрости (порівняно з тим, що відбувалося раніше) з теплішанням клімату, одомашнюванням рослин та тварин на харчові потреби та використовуванням тварин як тягової сили. Близько 3000 року до н. е. мешканці усталених поселень на Горбистих Схилах мали споживати 12 000 кілокалорій на людину на добу на одяг, паливо, свійських тварин, житло та побутові речі, а також пам'ятники, навіть якщо їхній раціон був не кращий, ніж за чотири тисячі років до того.

Обчислювати східні рахунки ще важче, частково тому, що науковці, зокрема Кук та Сміл, цікавилися лише світовими регіонами з найвищим енергоздобутком, а не міжрегіонними порівняннями. Однак можна почати з оцінки ООН 2006 року, згідно з якою 2000 року н. е. середньостатистичний японець споживав 104 000 кілокалорій на добу (менше половини середнього західного рівня). 1900 року східний осередок усе ще був аграрним, а споживання нафти й навіть базована на вугіллі промисловість в Японії були ще в зародку. Енергоздобуток в Японії мав бути близько 49 000 кілокалорій на людину на добу (знов менше половини споживання енергії на Заході). Протягом попередніх п'яти сторіч використання вугілля та сільськогосподарське виробництво стабільно зростали. 1600 року продуктивність в дельті Янцзи була вищою, ніж будь-де на Заході, але на 1750 рік сільське господарство Голландії та Англії їх наздогнало й реальна заробітна платня на Сході була порівнянна радше з південною Європою, ніж із багатою північною Європою. За моєю оцінкою, енергоздобуток у східному осередку 1400 та 1800 року становив, відповідно, 29 000 та 36 000 кілокалорій на людину на добу, а зростання відбулося переважно в вісімнадцятому сторіччі.

Дискусійним є також питання про те, як сильно вплинула на споживання енергії в Китаї криза після 1200 року, але, ймовірно, був невеликий спад після піка ери Сун, коли споживання енергії мало перевищувати 30 000 кілокалорій на людину на добу.

Так само, як на Заході, з археологічних знахідок ясно, що енергоздобуток в середині першого тисячоліття нової ери мав широкий мінімум, але знову важко сказати, якою мірою стрімким було спадання. Зі свідчень, що я обговорював у п'ятому розділі, випливає, що енергоспоживання в часи династії Хань було вищим, ніж будь-коли раніше на Сході, але нижчим, ніж тогочасний римський рівень чи пізніший рівень династії Сун. За моїми оцінками, отримуємо 27 000 кілокалорій на людину на добу в перших роках до нової ери та нової ери, потім був невеликий спад і повернення до такого самого рівня близько 700 року н. е.

Знов аналогічно до Заходу східний енергоздобуток у першому тисячолітті до нової ери стабільно зростав, пришвидшився приблизно після 500 року до н. е. і ще більше після 300 року до н. е., коли поширилася мережа каналів, торгівля та металеві знаряддя. Ще раніше, 1000 року до н. е., середній енергоздобуток міг бути близько 17 000 кілокалорій на людину на добу, а в часи Першого імператора Цинь імовірнішим числом є 26 000 кілокалорій на людину на добу.

У передісторичні часи енергоздобуток на Сході мав пройти такі самі пороги, як на Заході, але рухатися вгору він почав пізніше й загалом відставав на одне-два тисячоліття.

Організація

 продовж допромислової історії організація була другим за величиною компонентом у рахунках суспільного розвитку. Я використав цього показника як головний приклад у третьому розділі, пояснюючи, чому я вважаю розмір найбільшого міста важливим наближенням до опису організації суспільства. Є чимало неоднозначних даних та відмінностей в означеннях, тому фахівці часто не можуть дійти згоди щодо розмірів міст у кожному періоді. Я обґрунтовую підстави свого вибору на вебсайті, а в таблиці Д.2 лише підсумовую деякі основні обчислення.

Ведення війни

 ід появи письма люди описували свої війни, а від ранньої передісторії часто ховали мертвих зі зброєю. В результаті ми маємо на диво багато інформації навіть про домодерне ведення війни. Головний виклик у обчислюванні рахунку здатности вести війну не емпіричний, а концепційний — як порівнювати радикально відмінні військові системи, адже часто їх свідомо будували так, аби вони були непорівнянні з ранішими системами. Найвідоміший приклад — коли 1906 року Британія спускала на воду корабель Королівського військового флоту "Дредноут", головна ідея була, що його надвеликі гармати та надміцний панцер забезпечували одному кораблеві моделі, виробленої після 1906 року перемогу над будь-якою кількістю кораблів 1890-х років.

Однак реальність така, що все ніколи не буває так просто. Саморобні вибухові пристрої за сприятливих обставин можуть на рівних конкурувати навіть із найвисокотехнологічнішою армією. В принципі, ми можемо в одному індексі надавати рахунки цілковито відмінним військовим системам, навіть якщо експерти можуть не погодитися з тим, які саме ці рахунки.

2000 року н. е. безпрецедентна військова потужність Заходу дістає 250 балів і, поза сумнівом, є значно більшою, ніж на Сході. Деякі східні армії великі, але системи зброї важать набагато більше, ніж просто кількість людей. Витрати США відносно китайських становлять 10:1, за кількістю авіяносців маємо 11:0, а за ядерними боєголовками 26:1. Якісні відмінності між американськими танками М1 та точною зброєю і китайськими застарілими системами ще більші. Покласти відношення Захід:Схід занизьким, на рівні 10:1, чи зависоким, на рівні 50:1, було б однаково занадто, тому я здогадно взяв співвідношення 20:1, що означає, що Схід 2000 року має рахунок 12,5 бала супроти 250 балів Заходу.

Порівнювати рахунки 2000 року з ранішими ще складніше, але можна робити грубі оцінки, якщо подивитися на зміни розміру армій, швидкість їхнього руху, логістичні можливості, обсяг та руйнівну силу їхньої ударної міці та наявні панцерні засоби та фортифікаційні споруди. Згідно з одним розрахунком, ефективність артилерійського вогню від 1900 до 2000 року зросла у двадцять разів, а антитанкового — у шістдесят разів. Я зібрав усі інші зміни впродовж двадцятого сторіччя і поклав відношення західної здатности вести війну 2000 до 1900 року рівним 50:1, що означає, що Захід 1900 року мав 5 балів порівняно з 250 балами 2000 року.

1900 року західна військова потужність сильно перевершувала східну, хоча розрив був, безперечно, менший, ніж 2000 року. 1902 року британський флот за тоннажністю вшестеро переважав японський, а будь-яка європейська держава мала в армії більше людей, ніж Японія. Я покладаю відношення Захід:Схід 1900 року рівним 5:1, а це означає, що Схід 1900 року мав лише один бал (у порівнянні з 5 балами Заходу 1900 року та 12,5 балами Сходу 2000 року).

Рівень суб'єктивности в таких підрахунках задовольнить не всіх, але важливо, що 2000 року військова потужність Заходу така величезна, що всі інші рахунки — зокрема Заходу 1900 року чи навіть Сходу 2000 року — видаються мізерними. Отже, похибки оцінювання неважливі. Можна подвоїти чи поділити навпіл будь-які чи всі рахунки ведення війни за всі періоди до 1900 року, і на сумарний рахунок розвитку це помітно не вплине.

Відмінність між західним веденням війни 1800 та 1900 року менша, ніж між 1900 та 2000 роками, але все одно величезна — від епохи вітрильників, кінноти та гладкоствольних мушкетів, заряджуваних з дула, до розривних снарядів, панцерних кораблів на нафтовому паливі та кулеметів, з танками та літаками на підході. Дев'ятнадцяте сторіччя, мабуть, піднесло західну здатність вести війну десь на порядок, і я покладаю здатність Заходу вести війну 1800 року рівною 0,5 бала. Західні способи ведення війни на той момент були незрівнянно ефективнішими, ніж східні, що 1800 року варті, мабуть, 0,1 бала.

Перетворення у військовій справі, що відбулися в Європі від 1500 до 1800 року, історики називають "мілітарною революцією" — за цей час ефективність західних способів ведення війни побільшала, мабуть, учетверо. Східне ведення війни, навпаки, від 1700 року (коли Кансі почав завойовувати степи) до 1800 року фактично подалося назад. Не маючи екзистенційних загроз, китайські володарі постійно діставали мирні дивіденди від зменшування збройних сил та ігнорування дорогих технологічних новацій. Східні способи ведення війни 1800 року за ефективністю помітно не відрізнялися від 1500 року й були значно менш ефективними, ніж 1700 року. Тут бачимо, зокрема, пояснення того, чому британська армія у 1840-ві роки так легко змела китайські сили.

Поява пороху в чотирнадцятому сторіччі підвищила здатність вести війну і на Сході, і на Заході, хоча далеко не так драстично, як винаходи дев'ятнадцятого та двадцятого сторіч. Близько 1500 року найкращі європейські армії (особливо османи) були десь удвічі ефективніші, ніж за п'ять сторіч до того, хоча розміри та логістика зіграли тут не меншу роль, ніж порох.

Співвідношення способів ведення війни на Заході близько 1500 року та в великій, високоорганізованій, але допороховій армії Римської імперії обчислити важче. В одному дослідженні є оцінка, що один реактивний бомбувальник близько 2000 року має у п'ять мільйонів разів більшу вбивчу потужність, ніж римський легіонер[535], із чого ми можемо зробити висновок, що західний рахунок у 1 році до н. е./н. е. становить 0,0005 бала. Однак, безперечно, Рим мав більше легіонерів, ніж США мають реактивних бомбувальників, тому я оцінюю відношення рахунків західного ведення війни до римського як 2000:1, поклавши західний рахунок у 1 році до н. е./н. е. за 0,12 бала. Це робить римську військову машину в період найвищого піднесення серйозним суперником європейським арміям та флотам п'ятнадцятого сторіччя попри їхні пістолі та гармати, але не силам епохи "мілітарної революції". Це означає також, що римське ведення війни в період зеніту могло б конкурувати з монгольським і переважало б китайські можливості часів династії Тан.

На Сході, де бронзова зброя була звичайною вже 200 року до н. е., сили династії Хань (200 рік до н. е. — 200 рік н. е.) видаються менш ефективними, ніж римська армія, але після старосвітового обміну китайська мілітарна потуга постраждала значно менше, ніж західна. Армії та флоти, що ними династія Суй об'єднувала Китай у шостому сторіччі, були набагато сильніші, ніж будь-яка армія на Заході, а на часи імператорки У, близько 700 року, розрив став величезним.

Військо сторіч, що передували новій ері, було набагато слабше і за римське, і за китайське часів Хань. На Сході, гадаю, до часів Ерлітоу близько 1900 року до н. е. жодне військо не було за ефективністю варте більшого, ніж 0,01 бала; на Заході єгипетська та месопотамійська армії могли дістати 0,01 бала близько 3000 року до н. е.

Інформаційні технології

 рхеологічні та письмові джерела вказують, якого типу інформаційні технології існували в різні періоди, й не надто важко оцінити, як багато інформації ці засоби могли повідомляти, з якими швидкостями та на які відстані. Реальна проблема полягає в оцінюванні обсягів використання різноманітних технологій, що стосовно більшої частини перебігу історії означає, скільки людей вміли читати й писати та на яких рівнях компетентности.

Закон Мура — що приблизно від 1950 року ефективність коштів, вкладених у інформаційні технології, подвоюється щопівтора року — означає, як видається, що 2000 року рахунок мав би бути в мільярд разів вищий, ніж 1900 року, що дає нам західний рахунок 1900 року 0,00000025 бала. Але це, звичайно, не враховує ані гнучкости старомодних форм зберігання інформації, як-от надрукованих книжок (що їм цифрові медії лише починають кидати виклик), ані часових змін способів доступу до найновітніших методик.

Правильне відношення сучасних інформаційних технологій до раніших явно величезне, хоча й набагато менше, ніж мільярд до одиниці. Отже, рахунки до 1900 року (мало того, межі похибки до 1900 року) ще крихітніші, ніж у випадку ведення війни. З іншого боку, дані про те, скільки людей вміли читати, писати та рахувати на різних рівнях володіння предметом, набагато туманніші, ніж навіть свідчення щодо війни, тому мої здогадні оцінки ще імпресіоністичніші.

В таблиці Д.4 я використовую багатокроковий підхід до обчислювання інформаційних технологій. По-перше, я дотримуюся загальноприйнятої серед істориків практики й поділяю рівні навичок на повний, середній та базовий. Планки кожної категорії досить низькі — в термінах письменности, базовий рівень означає здатність прочитати та написати ім'я; середній — здатність прочитати та написати просте речення; повний — здатність прочитати та написати зв'язну прозу. Означення Комуністичної партії Китаю під час руху 1950 року за письменність дуже подібні: повна письменність — здатність впізнати 1000 знаків; напівписьменність — впізнавання 500-1000 знаків; базова письменність — 300-500 знаків.

По-друге, я спираюся на наявну науку й поділяю доросле чоловіче населення в різні періоди на зазначені три категорії. За кожен 1 відсоток цілком письменних чоловіків я нараховую 0,5 бала; за кожен відсоток середньої категорії — 0,25 бала; за кожен відсоток базової категорії — 0,15 бала. Потім я застосовую такі самі рахунки до жінок. Свідчень про жіночу письменність менше, ніж про чоловічу, хоча й очевидно, що до двадцятого сторіччя жінок, що вміли читати й писати, було менше (зазвичай значно менше), ніж чоловіків. Хоча щодо давніших часів мої оцінки здебільшого здогадні, я ризикну оцінювати жіноче застосовування інформаційних технологій у відсотках до чоловічого. Тоді я приписую бали кожному періодові залежно від кількости та рівня використовування інформаційних технологій.

2000 року сто відсотків чоловіків та жінок і в західному, і у східному осередках належать до категорії повної письменности[536], що дає до рахунку суспільного розвитку в обох регіонах по 100 балів за інформаційні технології. 1900 року майже всі чоловіки в західному осередку були хоч трохи письменні (50 відсотків цілком письменних, 40 відсотків середніх та 7 відсотків базових), жінки були освічені майже так само. Отже, до західного рахунку це дає 63,8 бала. На Сході письменність серед чоловіків була так само поширена, хоча й на нижчих рівнях (за моєю оцінкою, 15 відсотків цілком письменних, 60 відсотків середніх та 10 відсотків базових), проте кількість письменних жінок становила лише чверть від кількости письменних чоловіків. В результаті маємо до східного рахунку 30 балів. Стосовно таких обчислень для раніших періодів історії можливі межі похибки навколо моїх здогадів стабільно зростають, хоча мізерна кількість письменних людей робить вплив цих похибок відносно невеликим.

На третьому кроці треба застосувати множники, що враховують зміни швидкости та далекосяжности комунікаційних технологій. Я поділяю найдосконаліші інструменти праці з інформацією на три широкі категорії: електронні (наявні 2000 року і на Сході, і на Заході), електричні (наявні на Заході на початок 1900 року) та доелектричні (наявні на Заході протягом приблизно одинадцяти тисяч років, а на Сході — протягом приблизно дев'яти тисяч років).

На відміну від більшости істориків, я не відокремлюю друкову еру від додрукової. Головний внесок друкування полягав у появі більшого числа і дешевших матеріялів, а не в перетворенні комунікацій таким чином, як це зроблять пізніше телеграф чи інтернет, а ці кількісні зміни вже враховано. У разі електронних технологій я беру множника 2,5 для Заходу та 1,89 для Сходу. Ці множники відбивають відносну доступність комп'ютерів та широкосмугових комунікацій на Заході та на Сході 2000 року. У разі електричних технологій, що на 1900 рік мали певний вплив на Заході, я беру множника 0,05; а в разі доелектричних технологій, використовуваних в усі періоди, я беру однакового множника 0,01 і для Заходу, і для Сходу. Отже, 2000 року Західний рахунок становить максимально можливі 250 балів суспільного розвитку (100 балів IT х 2,5), а Схід дістає 189 балів (100 балів IT х 1,89); 1900 року Захід має рахунок 3,19 бала (63,8 х 0,05), а Схід — 0,3 бала (30 х 0,01). Західний рахунок досягає мінімального рівня, що його треба фіксувати в індексі суспільного розвитку (тобто 0,01 бала) лише близько 3300 року до н. е., а східний — близько 1300 року до н. е.

Межі похибки

  попередньому розділі я багато казав про оцінки та здогади, бо без них збудувати індекса суспільного розвитку неможливо. Першим наслідком є те, що жоден індекс ніколи не буде "правильним", чи то ми беремо слово в сильному сенсі значення, коли кожна окрема деталь цілком точна, чи в слабшому сенсі, коли всі експерти роблять однакові оцінки. В результаті немає сенсу питати, чи мої обчислення рахунків суспільного розвитку неправильні. Правильне запитання таке: якою мірою вони неправильні? Чи вони неправильні аж так, що базові обриси історії суспільного розвитку на графіках у розділах 4-6 вводять нас в оману, тобто вся ця книжка фатально хибна? Чи насправді ці похибки відносно тривіяльні?

На ці запитання, в принципі, досить легко відповісти. Треба просто запитати, (1) як набагато треба змінити рахунки, щоб минуле видавалося таким відмінним, що наведені в цій книжці міркування перестали б витримувати критику, і (2) чи такі зміни правдоподібні.

Зрештою, єдиний спосіб це зробити — перевірити свідчення, наведені на вебсайті (), для кожного окремого обчислення. Тут я лише хочу коротко заторкнути можливість того, що систематичні похибки можуть звести нанівець мої висновки щодо загального обрису історії. Згідно з моїм індексом (його показано в напівлогаритмічному масштабі на рисунку 3,7), Захід став лідерувати після 14 000 років до н. е. Схід повільно наздоганяв, і впродовж майже всього першого тисячоліття до нової ери перевага Заходу була невеликою. Близько 100 року до н. е. Захід збільшив розрив, але 541 року н. е. Схід вирвався вперед. Схід залишався попереду до 1773 року, потім Захід відновив своє лідерування і, якщо тенденція двадцятого сторіччя триватиме, буде утримувати) його до 2103 року. Від кінця льодовикового періоду західний розвиток перевищував східний протягом 92,5 відсотка часу.

У третьому розділі я припустив, що, якщо загалом мої рахунки мають десятивідсоткову похибку, зміни картини будуть несуттєві. Рисунок Д.2а показує, який вигляд мали б розглядувані тенденції, якби я послідовно недооцінював рахунки західного розвитку на 10 відсотків та на ті самі 10 відсотків переоцінював рахунки східного розвитку. Рисунок Д.2б показує результат у разі, якби я недооцінював рахунки східного розвитку на 10 відсотків та переоцінював рахунки західного розвитку на 10 відсотків.

Насамперед треба зазначити, що такі рахунки сильно хибують щодо правдоподібности висновків. Рис. Д.2а, що на 10 відсотків збільшує західний рахунок і зменшує східний, вимагає, аби ми визнали, що Захід був розвиненіший, ніж Схід, 1400 року, напередодні того, як Чжен Хе поплив до Індійського океану; із нього також випливає, що, коли Ганібал 218 року до н. е. повів слонів атакувати Рим, західний розвиток вже був вищим, ніж східний стане аж у часи Чжена. І наче цього мало, графік додатково нас повідомляє, що Захід 44 року до н. е., коли було вбито Юлія Цезаря, був розвиненіший, ніж Схід 1793 року, коли китайський імператор Хунлі відхилив торгівельну місію лорда Макартні.

Рисунок Д.2б, мабуть, ще цікавіший. Рахунок розвитку, що він дає Заходові, наприклад, 700 року н. е., коли араби з Дамаска володарювали в величезному халіфаті, нижчий за китайський індекс часів Конфуція, що не може бути правильним, а західний рахунок 1800 року, коли вже відбувалася промислова революція, нижчий за східні рахунки часів династії Сун, у 1000— 1200 роках, що навіть ще менш імовірно.

Але навіть якби історики могли проковтнути такі дивні висновки, обриси історії на рисунку Д.2 все одно не так сильно відрізняються від того, що дає рис 3.7, щоб зміни основної картини потребували пояснення. Теорії короткочасової випадковости залишаються неадекватними, бо навіть на рисунку Д.2б західний рахунок все одно вищий протягом більшости часу (хоч "більшість" тепер означає не 92,5 відсотка, а 56). Те саме стосується теорій тривалої зафіксованости, бо навіть на рисунку Д.2а Схід лідерує протягом сімох сторіч. Біологія та соціологія залишаються найправдоподібнішими поясненнями висхідного, проте переривчастого руху розвитку, а географія залишається найправдоподібнішим поясненням того, чому Захід панує.

Аби змінити фундаментальну картину, мої оцінки треба було б змінити на 20 відсотків. Рисунок Д.За показує, якою видавалася б історія, якби я послідовно занижував оцінку західних рахунків на 20 відсотків і завищував оцінку східних рахунків на 20 відсотків; рисунок Д.3б подає результат у разі, якби я послідовно занижував на 20 відсотків оцінку східних рахунків і завищував на 20 відсотків оцінку західних рахунків.

Цього разу картина суттєво відмінна. На рисунку Д.За західний рахунок завжди перевищує східний, що робить дуже правдоподібними теорії тривалої зафіксованости й спростовує моє твердження, що суспільний розвиток змінює значення географії. Рисунок Д.Зб, навпаки, ефективно перевертає висновки мого фактичного індексу, подаючи Схід як лідера протягом 90 відсотків часу після льодовикового періоду.

Якщо хоча б один з рисунків Д.За чи Д.Зб правильний, то все, що ви прочитали в цій книжці, хибне. Але ми можемо бути певні, що ці рисунки неправильні. Із рисунка Д.За, що на 20 відсотків завищує західні та занижує східні рахунки, випливає, що розвиток імперського Риму у 1 році до н. е./н. е. був лише на 5 балів нижчий за розвиток промислової Японії 1900 року, що не може бути правдою, тоді як рисунок Д.Зб, що на 20 відсотків завищує східні та занижує західні рахунки, означає, що східний розвиток у часи раніше династії Шан був вищий за західний за Перської імперії; що Захід наздогнав Схід лише 1828 року, напередодні Опійної війни; й що панування Заходу вже скінчилося (2003 року). Жоден із цих висновків не витримує критики.

Звідси випливають мої припущення в розділі 3, що (а) межі похибки в моїх оцінках, мабуть, менші за 10 відсотків, і, безперечно, менші за 20 відсотків; і (б) навіть якщо на 10 відсотків збільшити межі похибки, основні історичні картини, що я намагаюся пояснити, залишаються справедливими.

Висновок

  третьому розділі я кілька разів зазначав, що творення індексу суспільного розвитку є мистецтвом ланцюгової пилки. У найкращому разі індекс дає грубе, але достатньо добре наближення, що унаочнює припущення його автора. Я казав, що ми так довго не могли пояснити, чому Захід панує, головно через те, що протагоністи по-різному означували свої терміни та зосереджувалися на різних частинах проблеми. Отже, проста дія — введення індексу — могла надати дискусії поштовх вперед. Критикам цієї книжки, що висловлять перше з заперечень, перелічених на початку цього додатка, — що кількісні порівняння неприйнятні, бо вони нас дегуманізують — доведеться або якось інакше пояснити, чому Захід панує, або довести, чому ми взагалі не повинні порушувати це питання. Водночас критикам, що висуватимуть заперечення 2,3 та 4 — що я погано означив суспільний розвиток, використовував хибні показники чи неправильно зінтерпретував свідчення, — доведеться подати власні кращі індекси. І тоді, мабуть, ми справді побачимо реальний поступ.

Зауваги

  цьому розділі подано поклики на цитати та праці, згадані в тексті за прізвищами авторів. Джерела подано за прізвищами авторів чи редакторів та датами публікацій, повні посилання подано в розділі "Бібліографія". У покликах на праці, що вийшли друком протягом останніх ста років, подано точні номери сторінок; на давніші праці, що їх передруковано багато разів у різних варіянтах з різною нумерацією сторінок, подано повну назву джерела та розділу чи підрозділу, звідки взято цитату. Якщо не вказано ім'я перекладача, переклади мої.

Розділ "Що читати далі" містить назви книжок та статей, що їх я вважав особливо корисними, коли писав цю книжку.

Зауваги розставлені по тексту примітками.

Що читати далі

  писав цю книжку на підставі величезної праці кількох поколінь науковців, що збирали, аналізували та інтерпретували гори даних. Наукова література з історії Сходу та Заходу не лише практично невичерпна, а й містить дуже багато аргументації, що означає, що майже неможливо зробити твердження з приводу якоїсь важливої теми й не наразитися на заперечення принаймні кількох фахівців. Обмежений обсяг не дає змоги подати вичерпну бібліографію всіх дискусій, навіть якби я мав час все прочитати. У цьому розділі я подаю перелік праць, що найбільше вплинули на мій спосіб думання.

Серед перелічених праць є вступні статті, розраховані на загального читача, наукові огляди та докладні дослідження, особливо корисні, на мій погляд. Де можливо, я згадую недавні праці, що також містять докладну бібліографію. Найновіші праці ще можна придбати у книгарнях, багато журнальних статей можна знайти в інтернеті, але більшість праць наразі можна знайти лише в наукових бібліотеках. По змозі я обмежувався посиланнями на публікації англійською мовою.

За винятком коротких статей в новинних журналах, я посилаюся на праці за прізвищем автора чи редактора та датою публікації. Докладні описи подано в розділі Бібліографія.

Подібно до багатьох інших істориків, я багато в чому спирався на багатотомові історії різних регіонів світу, що вийшли друком у видавництві Cambridge University Press. Часто це найкраще місце, де можна знайти основні факти. Замість цитувати їх знов і знов, я просто перелічую серії, що їх використовував найбільше:

The Cambridge Ancient History (2nd ed., 14 volumes, 1975-2001)

The Cambridge History of China (10 volumes, 1979-)

The Cambridge History of Egypt (2 volumes, 1980-99)

The Cambridge History of Iran (8 volumes, 1968-91)

The Cambridge History of Islam (2 volumes, 1970)

The Cambridge History of Japan (6 volumes, 1988-99)

The New Cambridge Medieval History (7 volumes, 1995-2006)

The New Cambridge Modem History (12 volumes, 1957-90)

The Cambridge History of Southeast Asia (2 volumes, 1993)

Крім цих серій, є ще кілька неоціненних однотомових кембридзьких історій, що їх я цитую нижче за прізвищами редакторів та датами публікацій.

Вступ

Головне джерело щодо прибуття Циїна до Англії: "The Chinese Junk, ‘Keying,'" Illustrated London News 12, no. 340, April 1, 1848, pp. 220, 222. Англо-китайські стосунки в 1830-і — 1840-ві роки: Fay 1997, Waley 1958. Hong Xiuquan: Spence 1996.

Природа західного панування: Mandelbaum 2005. Китайський економічний зліт: Jacques 2009.

Китайсько-європейські стосунки в шістнадцятому сторіччі: Spence 1983. Східні теорії західного панування: Fukuzawa 1966 (originally published 1899); Y. Lin 1979.

На Заході від вісімнадцятого сторіччя висунуто сотні теорій тривалої зафіксованости. Блискучі приклади нових підходів: Diamond 1997, S. Huntington 1996, Landes 1998.

Збірка китайських дописів Карла Маркса: Тогг 1951.

Про Чжена та Колумба див. главу 8; навколосвітні подорожі Чжена: Menzies 2002. Китайська колонія в Новій Шотландії: Chiasson 2006; карти: . Китайські карти п'ятнадцятого сторіччя: R. Smith 1996.

Класичні книжки на теми короткочасової випадковости школи округу Орандж: Goldstone 2009, Lee and Wang 1999, Pomeranz 2000, Wong 1997; обговорення їхніх поглядів: Arrighi 2007; найвпливовіша з радикальних теорій: A. G. Frank 1998; найекстремістичніші: Goody 2004 and Hobson 2004; кількісні свідчення: Allen et al. 2005, Bengtsson et al. 2005.

Полеміка щодо Каліфорнійської школи: добрими прикладами є збірки есеїв у Journal of Asian Studies 61, 2002, pp. 501-662, та Canadian Journal of Sociology 33, 2008, pp. 119-67.

Біологія, соціологія та географія: на мій спосіб думання найбільше вплинули Conway Morris 2003, Coyne 2009, Dawkins 2009, Ehrlich and Ehrlich 2008, and Maynard-Smith and Dawkins 2008 (біологія); Boserup 1965, Gerring 2001, North et al.

2009, Smelser and Swedberg 2005, and J. Wood 1998 (суспільні науки/соціологія); Konner 2002, Vermeij 2004, and Е. О. Wilson 1975 (interface of biological and social sciences); and Castree et al. 2005, de Blij 2005, Martin 2005, and Matthews and Herbert 2004 (географія). Найжорсткіша критика географії як пояснення причин панування Заходу: Acemoglu et al. 2002. Я вдячний проф. Джимові Робінсону за дискусії на ці теми.

1. Давніше Сходу та Заходу

Означування Заходу: Pomeranz 2000, рр. 3-10. Історія всесвіту: Steinhardt and Turok 2007. Місце людства в ньому: Christian 2004, Morowitz 2002.

Докладний огляд еволюції людства, що охоплює всі теми, заторкнуті в цьому розділі: Klein 2009; короткий огляд: Wrangham 2009. Загальні принципи еволюції:: Coyne 2009.

Робота мозку: Zeman 2008. Повторювання та ген FOXP2: Р. Lieberman 2007.

Мовіусова лінія: Norton and Bae 2008; Petraglia and Shipton 2008. Дманісі: Lordkipanidze et al. 2007.

Чжоукоудянь: Boaz and Ciochon 2004. Знаряддя з Флореса: Brumm et al. 2010. "Гобіти" з Флореса: Morwood and van Osterzee 2009, Tocheri 2007, Jungers et al. 2010.

Розумність шимпанзе: Savage-Rumbaugh and Lewin 1994. Центральноазійські "єті": Krause et al. 2010.

Неандертальці: Mithen 2005. Розподіл: Krause et al. 2007a. Злами кісток та вершники родео: Berger and Trinkaus 1995. Ген FOXP2: Krause et al. 2007b. Клан печерного ведмедя: Auel 1980. Ґібралтар: Finlayson et al. 2006. Духовне життя: Renfrew and Morley 2009.

Homo sapiens: Mithen 1996, Fleagle and Gilbert 2008. Африканська Єва: Cann et al. 1987, Ingman et al. 2000. Африканський Адам: P. Underhill et al. 2001.

Натільні воші: Kittler et al. 2003. Недавнє дослідження ДНК (Kitchen et al. 2010) свідчить, що воші еволюціювали 190 000 років тому, разом з неандертальцями.

Дитячі кроки вперед: McBrearty and Brooks 2000, нові свідчення: Bouzouggar et al. 2007, Morean et al. 2007, Morgan and Renne 2008, and Vanaeren et al. 2006. Демографія та цілком сучасна культура: Powell et al. 2009.

Проти схрещування Homo sapiens та неандертальців: Krings et al. 1997; Caramelli et al. 2003. На підтримку: Zilhao 2006. Геномні свідчення: R. Green et al. 2010. Тягла еволюція людини: Cochran and Harpending 2009, Jakobsson et al. 2008, Voight et al. 2006, E. Wang et al. 2007. Рух з Африки: Gunz et al. 2009. Датування міграції: Endicott et al. 2009, O'Connell and Allen 2004. Перші сучасні люди в Китаї: Shen et al. 2002, 2007, Shang et al. 2007.

Багаторегіонна модель: Wolpoff 1996, Wolpoff and Caspari 2002, Cochran and Harpending 2009. Нові знахідки з Чжоукоудяня: Shang et al. 2007. Нові знахідки з Сюйчана: , коментарі . Статистичний аналіз кісток: Manica et al. 2007.

Перші люди в Америці: Dillehay et al. 2008, Gilbert et al. 2008, Goebel et al. 2008.

Давній клімат: N. Roberts 1998. Дані крижаних кернів: ЕРІСА 2004.

Тлумачення печерного живопису льодовикового періоду: Lewis-Williams 2002. Свідчення з добрими ілюстраціями: Bahn and Vertut 1997. Датування Альтаміри: . Статуетка з Голе-Фельс: Conrad 2009. Сюйчанська пташка: .

2. Захід виходить вперед

Про походження землеробства є величезний масив літератури. Добра новина — археологи недавно видали кілька чудових глобальних оглядів (особливо Mithen 2003, Bellwood 2005, Barker 2006, Fuller 2007, and Cohen et al. 2009), де розглянуто більшість стоянок, згаданих у цьому розділі. Погана новина (в певному сенсі) — поступ в цій галузі такий швидкий, що ці праці вже застаріли. Далі я наводжу додаткові праці, що уточнюють чи усучаснюють ці огляди.

Чорноморський потоп: Major et al. 2006; Yanko-Hombach et al. 2007.

Енергія та історія: Smil 1994 залишається класичною книжкою. Рослини та фотосинтез: Morton 2007.

Втрачені цивілізації: Hancock 2003.

Найраніші гончарні: Boaretto et al. 2009, Kuzmin 2006.

Комети та пізній дріяс: Kennett et al. 2009.

Падіння Ночі: Asimov 1941.

Горбисті Схили: крім зазначених вище оглядів, див. Cappers and Bottema, eds. 2002; Akkermans and Schwartz 2003; Bar-Yosef2004.

Одомашнювання собак: Savolainen et al. 2002. Сміття та осілість: Hardy-Smith and Edwards 2004. Східна осілість: Liu 2010.

Абу-Гурейра: A. Moore et al. 2000; жито та пізній дріяс, Hillman et al. 2001, Willcox et al. 2008.

Археологія релігії: Renfrew 1985. Еволюційна психологія релії'ії: Boyer 1999, Dennett 2007.

Ранні релігійні стоянки на Горбистих Схилах: Baumgarten 2005. Longwangcan: X. Wang 2008.

Фігові дерева: Kislev et al. 2006. Найдавніші зерносховища: Kuijt and Finlayson 2009.

Землеробство та простір народжуваности: Bocquet-Appel and Ваг Yosef2008.

Чатал-Гююк: Hodder 2006; . Люди одомашнюють себе: Hodder 1990.

Шлюб, спадщина та землеробство: класичною залишається книжка Goody 1976.

Передісторичне насильство: LeBlanc and Register 2003, Otterbein 2004. Захисні споруди Єрихону: McClellan 2006. Сумніви щодо первісного заможного суспільства: D. Kaplan 2000.

Поширювання землеробства в Європі: наголос на колонізації: Renfrew 1987; Cavalli-Sforza et al. 1994; Bellwood 2005. Деякі есеї в Renfrew and Boyle 2000 та Bellwood and Renfrew 2003 є кроком до консенсусу.

Неминучість землеробства: Richerson et al. 2001.

Одомашнювання: класичний виклад Diamond 1997; найсучасніший Fuller 2007. Перу: Dillehay et al. 2007. Оахака: Pohl et al. 2007. Долина Інду: Fuller 2006. Нова Гвінея: Denham et al. 2005. Сахара: Marshall and Hildebrand 2002. Пляшкові гарбузи: Erickson et al. 2005.

Східна Азія: крім глобальних оглядів, див. L. Liu 2004; Chang and Xu 2005, pp. 27-83; Stark 2006, pp. 77-148. Єдиним докладним оглядом довго був Chang, Archaeology of Ancient China (1986), але тепер маємо ще Liu and Chen 2010. Японія: Habu 2004. Корея: Nelson 1993. Китай, Корея та Японія: Barnes 1999. Вебсайт щодо походження рису: Bryan Gordon of Carleton College (http:// httpserver.carleton.ca/~bgordon/Rice/paper_da tabase.htm).

Стоянки в долині Янцзи: Jiang and Liu 2006, Jiang 2008. Свині: Yuan and Flad 2002, Yuan 2008. Землеробські знаряддя в долині Вей: Chang and Xu 2005, pp. 60-64. Стосовно одомашнювання в Китаї я здебільшого дотримуюся концепції Fuller 2007 та Fuller et al. 2007, хоча G. Lee et al. 2007 та Liu et al. 2007 заперечують цю аргументацію (дискусія тривала й 2008 року в онлайновій версії журналу Antiquity).

Заливні рисові поля: Zong et al. 2007.

Цзяху: J. Zhang et al. 2004, X. Li et al. 2003. Раннє китайське письмо: Keightley 2006. Айн-Ґазаль: Schmandt-Besserat 1998. Шамани: Chang 1983. Мумії Таримського басейну: Barber 1999. Культ предків: Liu 2000.

Східноазійська землеробська експансія: Bellwood 2005, рр. 128-45; Barker 2006, рр. 199-230; Stark 2006, рр. 77-118; Sanchez-Mazan 2008.

Скелети ранніх землеробів: С. Larsen 1995,2006; Armelagos and Harper 2005. Елітна кухня: Goody 1982.

Малиновський у щоденнику Malinowski A Diary in the Strict Sense of the Term (1976) описує своє перебування на островах Тробріян; Kuper 1983 пояснює його місце в історії антропології.

3. Вимірювання минулого

Герберт Спенсер: Francis 2007. Найкращий виклад історії археології: Trigger 1995. Про археологію та суспільний розвиток загальніше: Sanderson 2007, Trigger 1998. Аргументи проти еволюціонізму: Pluciennek 2005.

Найважливіша неоеволюціоністська студія: Talcott Parsons Societies: Evolutionary and Comparative Perspectives (1966). Археологи частіше звертаються до Service 1962 and Fried 1967. Індекси суспільного розвитку: Naroll 1956 and Cameiro 1962,1968, and 1970.

Едингтонові досліди: Isaacson 2007, pp. 256-62.

Критерії оцінювання показників та індексів: Naroll 1956, Gerring 2001.

Щорічні звіти Програми розвитку людського потенціялу ООН можна звантажити за адресою /. Ретельний підсумок критики: Ray 1998, рр. 27-29.

Сучасна статистика: United Nations Organization 2006, Food and Agriculture Organization 2006, Institute for International Strategic Studies 2009. Раніша енергетична статистика базується на дуже розсіяних даних, проте є цінні праці Maddison 2003, Allen 2006b та Allen et al. 2005 та 2007. Про землеробство незамінні праці Perkins 1969 та Slicher van Bath 1963. Рання промисловість: маємо видатні огляди Crafts 1985, Mokyr 1999, Morris-Suzuki 1994. Smil 1991 та 1994. Загалом див. .

Забруднювання Римської епохи: de Callatay 2005 підсумовує наявні свідчення; пізніші дослідження Boutron et al. 2004, Kylander et al. 2005, Schettler and Romer 2006 охоплюють свідчення з різних джерел.

Праці Роберта Гартвела 1960-х років, зокрема Hartwell 1967, залишаються взірцевим дослідженням китайського заліза та вугілля.

Donald Wagner (2001а, 2001b, 2008) критикує Гартвелові припущення та використання свідчень, але загалом приймає його висновки. Я хочу подякувати професорові Ваґнеру за обговорення цих проблем.

Споживання римської доби: Jongman 2007а.

4. Схід наздоганяє

Є кілька дуже добрих недавніх оглядів. Про Месопотамію: van de Mieroop 2007, Snell 2007. Єгипет: Kemp 2005. Обидва осередкові регіони: Kuhrt 1995. Китай: безцінні праці Liu 2004, Chang 1986, Chang and Xu 2005.

Вужчі студії:

Захід—Рання Месопотамія: Postgate 1993. Сузи та Ериду: Potts 1999, Pollock 1999. Урук: Liverani 2006, Rothman 2001. Тель Брак: Ur et al. 2007. Ранній Єгипет: Wilkinson 2003, Wengrow 2006. Піраміди: Lehner 1997. Акад: Liverani 1993. Сирія: Akkermans and Schwartz 2003. Хети: Bryce 1998, 2002. Егейці: Shelmerdine 2008. Троянська війна: Latacz 2004, Strauss 2006. Міжнародна ера: Liverani 2001. Європейська периферія: Kristiansen and Larsson 2005.

Схід—Проект Хронологія трьох династій: Y. К. Lee 2002, X. Zhang et al. 2008. Шаньдунський огляд: A. Underhill et al. 2002. Китайська музика: von Falkenhausen 1993a. Шаманізм: Chang 1983, 1989, 1994. Памятки Taoci: He 2005. Дискусія щодо Ся: von Falkenhausen 1993b, Liu and Xu 2007. Ерлітоу та рання Шан: Liu and Chen 2003. Довкільні зміни: Qiao 2007, A. Rosen 2007. Шан: Thorp 2006. Аиварня на бронзу в Аньяні: Yinxu Team 2008. Оракульні кістки: Keightley 2000 (у цій праці є посилання на багато важливих результатів автора), Flad 2008, A. Smith 2008. Прекрасний особистий опис Китаю з історичним аналізом (зокрема оракульних кісток) Peter Hessler Oracle Bones (2006). Королювання Шан: Puett 2002, Chapter 1, у цій праці обговорено конкурентні теорії. Щодо колісниць є великі суперечки, я загалом дотримуюся Shaughnessy 1988.

Колісниці богів?: von Daniken 1968.

Одомашнювання коня: A. Outram et al. 2009.

Катастрофи: Diamond 2005. McAnany and Yoffee 2010 подають супротивні думки. G. Schwartz 2006 подає огляд кількох катастроф 2200-1200 років до н. е. Sing 2007 вважає, що всі західні катастрофи мають екологічні причини.

Західні катастрофи досліджено краще, ніж східні. Liu 2004 розглядає китайські кліматичні записи. Про західні катастрофи 2200-2000 років до н. е. див. Dalfes et al. 1997. Обговорення Тель Аейлану; Weiss et al. 1993. Кліматичні зміни: Cooper 2006. 1750-1550 роки до н. е.: Drews 1988. Хурити: Wilhelm 1989. Гіксоси: Redford 1992.1200-1000 роки до н. е.: військові чинники: Drews 1993; землетруси: Nur and Cline 2000; посилання на численні дискусії щодо клімату: Fagan 2004а, Chapter 9, and Sing 2007, рр. 84-89.

5. Голова до голови

Про ранні держави літератури надзвичайно багато. Я особливо покладаюся на North 1981; Tilly 1992; Turchin 2009; Scheidel, у друку.

Огляди Сходу: М. Lewis 2007; F. Li 2006, 2009; Nylan and Loewe 2010; von Falkenhausen 2006; Zhao, forthcoming. Огляди Заходу: Cambridge Ancient History, volumes III—IX, з величезною кількістю деталей. Про західну Азію: volume 2 of Kuhrt 1995.

Цінні також такі вужчі праці:

Схід— Hsu and Linduff 1988, X. Li 1985, Z. Wang 1982 докладні, але застарілі праці; X. Yang 2004 містить деякі новіші дані. Бронза Чжоу: Rawson 1990, J. So 1995. Суспільна організація Чжоу: F. Li 2003; Chu, Cook and Major 1999. Цзо чжуанъ: Pines 2002. Залізо: Wagner 1993, 2001c, 2008. Військова справа: Kiser and Cai 2003, 2004; M. Lewis 1990; Yates et al. 2009; Zhao 2004. Письмо: M. Lewis 1999. Закони Цинь: Hulsewe 1985. Памятки: Wu 1995. Цинь та Хань: М. Lewis 2007, Loewe 2006, Portal 2007. Чудове порівняння формування держав Цинь та ранньомодерної Європи: Ниі 2005.

Захід—про залізо: досі неперевершена праця Wertime and Muhly 1980. Усе, пов'язане з раннім Ізраїлем, викликає величезні суперечки; Provan et al. 2003 загалом підтримують біблійну оповідь, тоді як Finkelstein and Silberman 2001, 2006 та Liverani 2005 ставляться до неї критичніше. Загальних праць щодо Асирії небагато, але можна подивитися: про дев'яте сторіччя Yamada 2000; про аристократію Mattila 2000; про депортації Oded 1979; про імперію Bedford 2009, М. Larsen 1979, Liverani 1995, Parpola 1997. Урарту: Zimansky 1985. Фінікійці: Aubet 2001. Греція: Morris and Powell 2009. Середземноморська колонізація: Hodos 2006, Dietler 2010. Монте Поліцо: Morris and Tusa 2004, Muhlenbock 2008. Персія: Bedford 2007, Briant 2002. Александер: Bosworth 1988. Рим: Eich and Eich 2005, Eckstein 2007. Письменність: W Harris 1989. Раннє письмо: В. Powell 2009. Порівняння західних імперій: Morris and Scheidel 2009.

Законність як відмінність між мафією та державами: Gambetta 1994.

Кліматичні зміни: Bao et al. 2004, Garcia et al. 2007, Issar 2003, Issar and Zahor 2005, Kvavadze and Connor 2005, P. Zheng et al. 2008. Сезонна смертність: Shaw 1996, Scheidel 2001.

Піднесення та падіння великих держав: P. Kennedy 1987.

Осьовий час: засаднича праця Jaspers 1949; найпрозоріший вступ В. Schwartz 1975; найдоступніший огляд Armstrong 2006; найпроникливіше порівняльне дослідження Bellah 2005. Деякі дослідники, як-от Hall and Ames (1995а, 1995b), наголошують, що тривалі відмінності між китайським та західним мисленням переважають подібність, тоді я інші, як-от В. Schwartz 1985 and Roetz 1993, бачать більше єдности. Я вважаю другий підхід (особливо у викладі Puett 2002) значно переконливішим. Підґрунтя Конфуція: Shaughnessy 1997, von Falkenhausen 2006. Легісти: Fu 1996. Зв'язки між ранніми китайськими школами: К. Holloway 2009. Рання грецька філософія: Graham 2006. Грецька демократія та її критики: Ober 1998. Є кілька чудових порівнянь грецького та китайського мислення, зокрема Lloyd 2002, Lloyd and Sivin 2002, T. Martin 2009, Shankman and Durant 2000, and Sim 2007. Ехнатон та Мойсей: Freud 1955, Assmann 2008.

Римо-китайські зв'язки: Leslie and Gardiner 1996, Mair 2006. Vagnari DNA: -or-slaveeast-asian-skeleton-discovered-in-vagnariroman-cemetery-1879551.html, The Independent, January 26, 2010. Знахідки в Єгипті: Cappers 1999. Знахідки в Арикамеду: Begley 1996. Подорож червоним морем: Casson 1989. Шовкові шляхи: F. Wood 2002. Бактрія: Holt 1999. Степова магістраль: Beckwith 2009, Christian 1998, Kohl 2007, Koryakova and Epimakhov 2007. Партія: Curtis and Stewart 2007. Кочівники та Китай: Barfield 1989; Di Cosmo 2002; Lovell 2006, pp. 66-116.

6. Занепад та загибель

Огляди Сходу: М. Lewis 2007, 2009а. Захід: найкращий огляд ранньої римської імперії й досі Garnsey and Sailer 1987, а пізньої Cameron 1993а, 1993b. Від 1960-х років багато істориків Риму відкидали теорії "занепаду та загибелі" пізньої Римської імперії (зокрема див. Brown 1971,1978), але згодом історики та археологи, як-от Goldsworthy 2009, Heather 2005, Jongman 2007b, McCormick 2001, Ward-Perkins 2005, стверджували (і я з ними згоден), що після 200 року н. е. спад суспільного розвитку таки був.

Боговитість Хань та Риму: Puett 2002 and Price 1984. Римські тріумфи: Beard 2007. Конфуційська мораль: Ivanhoe 2000.

Adshead 2000, pp. 4-21, подає щкаве порівняння імперій Хань та Римської. Mutschler and Mittag 2009 and Scheidel 2009a — перше систематичне дослідження англійською мовою.

Економічне зростання Сходу: Bray 1984, Hsu 1980, Peng 1999, Wagner 2001c. Зростання Заходу: Bowman and Wilson 2009, de Callatay 2005, Manning and Morris 2005, Scheidel et al. 2007, Scheidel 2009, A. Wilson 2009, Oxford Roman Economy Project (). Порівняння економічного зростання Риму та Хань: Scheidel 2009b. Грецькі та римські стандарти життя: Morris 2004, Sailer 2002. Будинки Хань: Guo 2010. Порівняння житла Риму та Хань: Razeto 2008.

Джерела рисунків 6.2 та 6.6: A. Parker 1992, Kylander et al. 2005.

Монте Тестачо: (consulted December 4, 2007). Золотий вік Заходу: Scheidel 2007, Jongman 2007a.

Колумбів обмін: Crosby 1972. Найкращою книжкою з історії хвороб залишається McNeill 1976. Епідемії в Римі: Scheidel 2002, Sallares 2007. Чума в Атенах 430 року до н. е: Papagrigorakis et al. 2006.

Кліматичні зміни: див. праці, зацитовані в розділі 5, а також Bao et al. 2004, Garcia et al. 2007, Ge et al. 2003, and B. Yang et al. 2002.

Цян: M. Wang 1999. Китайське прикордоння: класичною залишається книжка Lattimore 1940. Римське прикордоння: Whittaker 1994.

Китай після Хань: De Crespigny 1984; A. Dien 1990,2007; Eberhard 1965; М. Lewis 2009а; S. Pearce et al. 2001; L. Yang 1961. Стремена: A. Dien 1986.

Кістки тварин за Риму: Jongman 2007b, Ikeguchi 2007. Загальний занепад західної економіки: McCormick 2001, рр. 25-119; MacMullen 1988, рр. 1-57.

Персія Сасанідів: Daryaee 2009. Рим та Персія: Dignas and Winter 2007. Війни Риму з готами: Kulikowski 2006. Ґалія п ятого сторіччя: Drinkwater and Elton 1992. Падіння західної Римської імперії: Goldsworthy 2009, Heather 2005, Kelly 2009, Ward-Perkins 2005. Післяримська західна Європа: Cameron 1993b, Mc-Cormick 2001, McKitterick 2001, Wickham 2005.

Китайська культура третього сторіччя: Balazs 1964, рр. 173-254; Holcombe 1994. Китайський буддизм: Gemet 1995, X. Liu 1988, Zurcher 2007. Прихід християнства: Brown 1971, 1978, Lane Fox 1986. Порівняльний розгляд буддизму та християнства (плюс іслам): Johnson and Johnson 2007. Пізньоримське мистецтво: Elsner 1999, Trimble 2009. Чернецтво: Bechert and Gombrich 1984, Dunn 2000. Навернення: MacMullen 1984, Morrison 1992. Рисунок 6.9 базується на підході праці Hopkins 1998. Адаптація імперії до християнства: Brown 1992, Fowden 1993.

7. Доба сходу

Огляди Сходу до династії Суй: A. Dien, 1990, 2007; Eisenberg 2008; Gernet 1995; Graff 2002; M. Lewis 2009a; Pearce et al; 2001. Династія Суй: Wright 1978, Xiong 2006. Династія Тан: Adshead 2004, M. Lewis 2009b, Perry and Smith 1976, Rozman 1973, Wright and Twitchett 1973, Xiong 2000. Період "П'яти династій": G. Wang 2007. Династія Північна Сун: Haeger 1975, Hymes and Schirokauer 1993, D. Kuhn 2009. Про весь період 900-1100 років: Mote 1999.

Основні методи: Bray 2001. Рис в історії Сходу: Bray 1984, 1986.

У Цзетянь: Guisso 1978, D. Dien 2003, Barrett 2008.

Дослідження ДНК Юй Хуна: Хіе et аі. 2007.

Китайські кораблі: Needham 1971; McGrail 2001, рр. 346-93.

Іспити та державна служба: Chaffee 1985, Kracke 1968, McMullen 1988.

Східна експансія: Abramson 2007, Holcombe 2001, Piggott 1997, von Glahn 1987, von Verschuer 2006.

Епідемії в Китаї сьомого сторіччя: Twitchett 1979.

Кораблетрощі в Яванському морі: Flecker 2002, V Lieberman 2003.

Розгляд швидкого економічного зростання Китаю в одинадцятому сторіччі: Elvin 1973, Hartwell 1967 and 1982, and Shiba and Elvin 1970. Сумніви щодо деяких аспектів цього погляду: Golas 1988, Р. Smith 1994, and Smith and von Glahn 2003. Фінанси: von Glahn 1996, 2004. Вугілля та залізо: Golas 1999; Wagner 2001а, 2008. Торгівля: P. Smith 1991. Текстиль: Bray 1997; Chao 1977; Mokyr 1990, pp. 209-38. Неоконфуційство одинадцятого сторіччя: Boi 1992, 2009; X. Ji 2005; D. Kuhn 2009; T Lee 2004.

Західні суспільні та економічні тенденції перед 900 роком: McCormick 2001; Wickham 2005,2009.

Юстиніян: Maas 2005, O'Donnell 2008. Візантійська економіка (зокрема Єгипет): Banaji 2001, Hickey 2007, Laiou and Morrison 2007, Sarris 2006. Все ще варто прочитати роман 1938 року Robert Graves Count Belisariusis. Чума: Keys 2000, Little 2007, S. Rosen 2007, Sarris 2002, Stathakopoulos 2004. Хосров та Іраклій: Dignas and Winter 2007, Haldon 1997, Kaegi 2003, Whittow 1996.

Загальні виклади арабської історії: Hourani 2003, Lapidus 2002. Передісламська Аравія: Hoyland 2001. Мухаммад: М. Cook 1983, Mattson 2007, Peters 1994. Мусульманські завоювання: Donner 1981, Kaegi 1992, Pourshariati 2008. Халіфат: Crone and Hinds 1986; H. Kennedy 2004a, 2004b, 2007; Madelung 1997; Walmsley 2007. Аль-Мамун: Cooperson 2005.

Єгипет: Walker 2002. Торгівельні документи Каїра: Goitein 1967-88. Цікава особиста оповідь: Ghosh 1992.

Турецькі армії рабів у дев'ятому сторіччі: М. Gordon 2001. Сельджуки: D. Morgan 1988.

Ісламська економіка: A. Watson 1982.

Шарлемань: Barbero 2004, Hodges and Whitehouse 1983, Verhulst 2002. Цікавий порівняльний виклад: Sypeck 2006. Захід восьмого сторіччя: Hansen and Wickham 2000.

Експансія Європи: Bartlett 1993, Jordan 2001, McKitterick 2001, R. Moore 2000. Генрих IV та Григорій VII: Blumenthal 1988. Утискове суспільство: R. Moore 1987. Епоха соборів: Duby 1981. Християнська наука: Colish 1997. Вікінги: Christiansen 2006. Нормани в Італії: Matthew 1992, Loud 2000, Norwich 1992. Італійські міста-держави: D. Waley 1988. Хрестоносці: Maalouf 1984, Tyerman 2006. Міграція в Старому Світі: A. Lewis 1988.

Середньовічний теплий період: Fagan 2008; Kerr et al. 2005. Температури: Oppo et al. 2009. Китай: Chu et al. 2002, J. Ji et al. 2005, Qian and Zhu 2002, D. Zhang 1994, P. Zheng et al. 2008.

8. Початок глобальности

Марко Поло: Haw 2006, Jackson 1998. Падіння Кайфина: Lorge 2005, рр. 51-54.

Чжурчжени: Tillman and West 1995. Хуей-цзун: Ebrey and Bickford 2006.

Монголи: Allsen 2004, Amitai-Rice and Morgan 2001, di Cosmo et al. 2009, Rossabi 1988. Китай під монголами: Langlois 1981, Smith and von Glahn 2003, and Brook 2010. Останнім часом дослідження, пов'язані з монголами, мають тенденцію наголошувати перевагу позитивних результатів відкриття східно-західних стосунків над негативними результатами знищення великих районів Азії.

Рух шовковими шляхами та через Індійський океан: Abu-Lughod 1989; Chaudhuri 1985, 1990; Wood 2002. Про окремих мандрівників: S. Gordon 2006.

1954 року почав виходити (видання ще триває) всеохопний компендіум китайської науки та техніки з ясним обговоренням запозичування між Заходом і Сходом: Joseph Needham et al. Science and Civilisation in China. Стислий виклад найголовніших запозичень з дещо перебільшеною оцінкою боргу Заходу перед Сходом див. у Hobson 2004. Ісламська технологія: Hassan and Hill 1986. Зброя та кораблі: Lorge 2005, McNeill 1982, Needham et al. 1986.

Щодо Чорної Смерти в Європі бібліографія величезна. Benedictow 2004 обговорюють рівні смертности, Herlihy 1997 розглядає наслідки, a Ziegler 1969 та Hatcher 2008 подають оповіді. Набагато менше літератури про мусульманський світ, класичною є праця Dols 1976, чи Схід, де найкращий порівняльний аналіз подано в McNeill 1976.

Початок малого льодовикового періоду: Bond et al. 2001; X. Liu et al. 2007; Mangini et al. 2005, 2007; Qian and Zhu 2002; E. Zhang et al. 2004; R Zheng et al. 2008. Загальний огляд: Fagan 2004b; про західну Європу див. Jordan 1996.

Криза християнської церкви: Oakley 1979. Європа чотирнадцятого сторіччя: Tuchmann 1978.

Тамерлан: Manz 1989.

Рання Османська імперія: Barkey 1997, Finkel 2005, Imber 2004, Inalcik and Quataert 1994. Падіння Константинополя: Nicolle et al. 2007, Runciman 1990.

Зростання південно-східної Азії: Christie 1998, V Lieberman 2003.

Піднесення династії Мін: Dreyer 1982. Zheng Не: Levathes 1994, Dreyer 2006. Про кораблі: McGrail 2002, рр. 380-81, 390-92.

Мексика п'ятнадцятого сторіччя: Pollard 1993, М. Smith 2003.

Множинні відродження: Goody 2010.

Аргументи Ґевіна Мензиса: Menzies 2002, 2008, and and . Відповідь істориків: Finlay 2004. Багато дискусій можна знайти в інтернеті: and .

Принцеса Тайпін: . Про кораблетрощу: http://www. chinapost.com.tw/taiwan/national/nationalnews/2009/04/27/205767/ PrincessTaiping.htm.

Енрике Мореплавець: Russell 2000.

Хун'у: Farmer 1995. Юнле: Tsai 2001.

Неоконфуційська культура: Boi 1992, Hymes and Schirokauer 1993, Ivanhoe 2009, Mote 1999, T. Lee 2004.

Гендерні стосунки в Китаї та перев'язування ніг: Birge 2002, Ebrey 1993, Ко 2007. Фотографії перев'язаних ніг: al-Akl 1932.

Португальські подорожі: Femandez-Armesto 2006. Щодо впливу Португалії в Індійському океані на початку шістнадцятого сторіччя тривають суперечки. Варто порівняти підходи праць Bethencourt and Curto 2007 та Subrahmanyam 2007.

9. Захід наздоганяє

Загальне тло: Brook 1998 and 2010, Mote 1999, Rowe 2009, перші розділи з Spence 1990; про Китай: Struve 2004; про південно-східну Азію: V Lieberman 2003; про Японію: Cullen 2003 and Totman 1993. Огляди щодо Європи: Braudel 1972 and 1981-84 and Wiesner-Hanks 2006. Огляд Османської імперії: Barkey 2008 and Finkel 2006. Історики цього періоду видали кілька порівняльних східно-західних студій: Brook 2008, Darwin 2008, A. G. Frank 1998, Goldstone 2009, V Lieberman 1999, Maddison 2005, Pomeranz 2000, Robinson 2010, Wong 1997. Захоплива подорож світом 1688 року: Wills 2002.

Реальна заробітна платня: Allen 2001, 2003а; Angeles 2008; Broadberry and Gupta 2006; Pamuk 2007.

Зростання населення: Но 1959, Le Roy Ladurie 1972.

Європейські народні казки: Damton 1984, рр. 9-72.

Хідейосі: Berry 1989; Swope 2005, 2009.

Ваньлі та Чжан Чжучжен: R. Huang 1981.

Глобальна війна з піратством: Earle 2003, Lane 1998, К. So 1975.

Габсбурги: Ingrau 2000, Kamen 1999, Kann 1980, G. Parker 2001.

Протестантська реформація: Fasolt 2008, MacCullagh 2003. Короткий виклад: Elton 1963.

Голландська республіка: Israel 1995, Tracy 2008, van Bavel and van Zanden 2004, van Zanden 2002.

Екологія: Allen 2003b, Marks 1998, John Richards 2003.

Криза сімнадцятого сторіччя: G. Parker 2009. Левелери: Hill 1984, Mendle 2001. Тридцятирічна війна: G. Parker 1997, P. Wilson 2009.

Перехід від Мін до Цин: Struve 1993.

Перекриття степів: Perdue 2005, Stevens 1995. Іван Грозний: de Madriaga 2008.

Іспанська Америка: Elliott 2006, Kamen 2003. Silver: D. Flynn 1996, Flynn et al. 2003, von Glahn 1996. Колумбів обмін: Crosby 1972. Екологічний імперіялізм: Crosby 2004. Джеймстаун та рань рабство: Е. Morgan 1975. Атлантичне рабство взагалі: Blackburn 1997; Inikori 2002, 2007; Mintz 1985.

Ретельна революція: de Vries 2008, Mazumdar 1998, Voth 2001. Споживання: Brewer and Porter 1993, Clunas 1991.

Годинники: Landes 1983.

Наукова революція: огляди: Dear 2001 та Shapin 1994 and 1996. Досі залишається класикою Kuhn 1962. Вплив мусульманської науки на Європу: Saliba 2007. Європейські винаходи від дванадцятого сторіччя. Crosby 1997 and Huff 2003. Каварні та наука: Stewart 1992.

Просвітництво: надійні, зрозумілі вступи: D. Outram 2005 та Youlton 1992; класика: Gay 1966-69.

Академія Дунлінь: Dardess 2002. Гуманітарні та природничі науки епохи Цин: Elman 2001, 2006, Sivin 1982.

Джозеф Нідем та Ay Гуйчжень: Winchester 2008.

Єзуїти: Brockey 2007.

Кансі: Spence 1974. Китайське суспільство вісімнадцятого сторіччя: Naquin and Rawski 1987. Китайська ізоляція: Johnston 1995. Хунлі: Elliott and Steams 2009.

Європейська військова революція: Black 2006, Р. Kennedy 1987, McNeill 1982, G. Parker 1996, Rogers 1995. Османська військова справа: Murphey 1999. Китайська військова справа: Lorge 2005, Yates et al. 2009. Японія та зброя: Perrin 1979.

Фінансові кризи та фіскальні революції: Воппеу 1999, Goldstone 1991.

Британська та голландська комерція та інституції: Brenner 2003, Н. Cook 2008, de Vries and van der Woude 1997, Jardine 2008, Pincus 2009.

Англо-французька торгівля та війна: Findlay and O'Rourke 2007, Simms 2008. Меркантилізм: Tracy 1990,1991.

Політична економія: класичні тексти, перевидані багато разів: Adam Smiths Wealth of Nations (1776), Thomas Malthus's Essay on the Principle of Population (1st ed., 1798), and David Ricardos Principles of Political Economy and Taxation (1817).

10. Доба заходу

Видатні недавні огляди в глобальному масштабі: Вауіу 2004 та Darwin 2008 and 2009; однак все одно моя найулюбленіша праця — чотиритомове видання Eric Hobsbawm 1964,1975,1987,1994. Оцінки економічного зростання: Maddison 1995,2001. Західні військово-фінансові тенденції: R Kennedy 1987. Китай взагалі: Rowe 2009, Spence 1990. Японія: Cullen 2003, Jansen 2000. Південно-східна Азія: Owen et al. 2005.

Наука та промисловість вісімнадцятого сторіччя: Jacob 1997; Jacob and Stewart 2004; Mokyr 2002, 2010; R. Porter 2003. Технологія: Mokyr 1990, Smil 2005, 2006. Дуже цікава книжка про Боултона, Вата та їхнє оточення: Uglow 2002.

Західна промислова революція досі викликає суперечки, зокрема варто порівняти Acemoglu et al. 2005, Landes 2003 [1969], Mokyr 1999, та Allen 2009. Найкращий довідник: Floud and McCloskey 1994. Погляди градуалістів: Wrigley 2000, Bayly 2004.

Реальна заробітна платня: Allen 2001, 2007b, 2007c, Allen et al. 2007.

Ціни на бавовну: Harley 1998.

Опір індустріялізації, класичні виклади: Thompson 1963,1993, Hobsbawm and Rude 1969, хоча їх треба читати разом з пізнішими працями, зацитованими вище.

Культура та переваги відсталости: класична теорія: Weber 1905; складніші підходи: Landes 1998 and G. Clark 2007. Наголос на ролі інституцій: Acemoglu et al. 2002.

Різні погляди щодо того, чи був Схід близько 1800 року готовий до незалежної промислової революції: Goldstone 2009, Maddison 2005, Pomeranz 2000, Sivin 1982, Tetlock et al. 2006, and Wong 1997. Неуникність піднесення Сходу: Sugihara 2003.

Вартість гірництва в Китаї 1880 року: Golas 1999, р. 170.

Американська експансія дев'ятнадцятого сторіччя: Howe 2007, R. White 1993. Вплив на довкілля: Williams 2003.

Нафта: Yergin 1992. Вільна торгівля: Irwin 1996. Модернізм та пришвидшений світ: Кеш 1983, Gay 2008.

Теорії імперіялізму кінця дев'ятнадцятого сторіччя дуже відмінні. Уявлення про діяпазон дають праці Cain and Hopkins 2000, Darwin 2009, Davis 2001, Ferguson

2003, and A. Porter 2001. Жахливий опис подій в Конґо: Hochschild 1998. Голод 1876-79 та 1896-1902 років: Davis 2001, Сапе 2010.

Опійна війна: див. перелік книжок до вступу.

Відкриття Японії: Feifer 2006. Перетворення Японії в дев'ятнадцятому сторіччі: Duus 1976, Jansen 2000. Імператор Мендзі: Keene 2002. Японський імперіялізм: Beasley 1987. Війна Китаю з Японією: Paine 2003. Смерть Цзайтяня: http:// / 1 l/04/china.emperor/index.html.

Боксерське повстання: Preston 1999.

Спільний розгляд конфліктів 1914-91 років: Ferguson 2007. Економіка двадцятого сторіччя взагалі: Frieden 2006. Перша світова війна: Ferguson 1998, Stevenson 2004, Strachan 2005. Повоєнне заспокоєння: MacMillan 2002. Велика депресія: Eichengreen 1992, Shlaes 2007. Відповідь Совєтів: Conquest 1986, Figes 1996, Fitzpatrick 1999, Applebaum 2003. Японія: Harries and Harries 1991, Iriye 1987. Нацистська Німеччина: R. Evans 2005, Tooze 2006. Друга світова війна: Dower 1986, Ferguson 2007, Overy 1995, A. Roberts 2009, Weinberg 2005. Холодна війна: Behrman 2008, Eichengreen 2007, Gaddis 2005, Judt 2005, Reynolds 2000, Sheehan 2008, Westad 2005. Спільна руйнація: Krepon 2008. Деколонізація: Abernethy 2000, Brendon 2008, P. Clarke 2008, Darwin 2009. Європейський Союз: Gillingham 1991, 2003. Матеріяльний добробут: de Grazia 2005, Fogel 2004, Grigg 1992, Sandbrook 2005. Більшання тривалосте життя: Riley 2001. Жіноча таємничість: Friedan 1963. Статева політика: Millett 1970. Американські передмістя: Hayden 2002. Економічне піднесення 1980-х років: Yergin and Stanisław 2002.

Огляд американської історії двадцятого сторіччя: The Oxford History of the United States series (D. Kennedy 1999, Patterson 1997, 2005). Географічні переваги Америки: Cumings 2009.

Комп'ютери та західний осередок у сімдесяті та вісімдесяті роки: Castells 1996-98, Saxenian 1994; захоплива оповідь: Wozniak and Smith 2007.

Повоєнна Японія: Dower 2000, D. Smith 1995. Маоїстський Китай: Becker 1996, Р. Clark 2008, MacFarquhar and Schoenhals 2006, Short 1999. Постмаоїстський Китай: Gittings 1995, Greenhalgh 2008, Y. Huang 2008, Naughton 1995, Walder 2009, L. Zhang 2008. Ніксон та Китай: Nixon 1967, MacMillan 2008.

Падіння Радянського Союзу та пострадянська Росія: Gaidar 2008, Goldman 2008. Японія 1990-х років: Amyx 2004, Hutchison and Westermann 2006. Настанови з планування оборони 1992 року та наступна американська політика: J. Mann 2004.

Вартість китайського економічного буму від 1990 року: Chen and Wu 2006, Chen 2009, Economy 2004, Goldman 2005, Shapiro 2001. Найкращі книжки про перетворення Китаю на торгівельну наддержаву Kynge 2006 та Fishman 2006.

11. Чому захід панує...

Генетична вищість: деякі економісти справді вважають, що європейська промислова революція була наслідком природного добору. Найвиразніша праця: Galor and Moav 2002; щодо Англії: G. Clark 2007.

Наукові винаходи: Merton 1957, Stigler 1980, Malcolm Gladwells "In the Air," The New Yorker, May 12, 2008, pp. 50-60 ().

Східно-західні психологічні відмінності: Hedden et al. 2008. Східна нелогічність: Nisbett 2003, Ho and Yan 2007, McGilchrist 2009. Збалансований розгляд когнітивних варіяцій: Lloyd 2007. Я вдячний професорові Нісбету за обговорення цієї теми.

Ефект Фліна: Neisser 1998, J. Flynn 2007, and Malcolm Gladwell, "None of the Above: What IQDoesnt Tell You About Race," The New Yorker, December 17, 2007 ().

Конфуційство та поразки Японії: J. Hall 1966. Конфуційство та успіхи Японії: Morishima 1982.

А якщо: Tetlock et al. 2006, особливо розділи Goldstone, Pestana, Pomeranz, та Mokyr. Принципи контрафактного аналізу: Ferguson 1997, Tetlock and Belkin 1996. Я пояснюю свій підхід у Morris 2005.

Плутанина: неодмінно треба прочитати Tuchmann 1984.

Падіння Ночі: про пізній дріяс див. розділ 2. Астероїди: Brown et al. 2002, Toon et al. 1997, Ward and Asphaug 2000. Катастрофи: Smil 2008. Warheads in 1980: Sakharov 1983.

Гітлер виграє Другу світову війну: Rosenfeld 2005. Фатерлянд: R. Harris 1992. Ядерна зброя: Gaddis et al. 1999. Куба: Fursenko and Naftali 1997.

Foundation: Від травня 1942 року до січня 1950 року Азимов надрукував вісім оповідань у Astounding Magazine, потім зібрав їх у трьох книжках, що вийшли друком у 1951-1953 роках. Протягом вісімдесятих та дев'яностих років він написав два продовження та дві попередніх оповіді. Його найповніші коментарі стосовно психоісторії див. у Foundation (1951) and Prelude to Foundation (1988).

12. ...Натепер

Китайська влада в двадцять першому сторіччі: Jacques 2009, Halper 2010.

Кимерика: Ferguson and Schularick 2007, Ferguson 2009; "А Wary Respect: A Special Report on China and America," The Economist, October 24,2009 (http://www. economist.com/specialreports).

Америка переробляє себе: Jack Welch, "Who Will Rule the 21st Century?" Business Week, July 2,2007 (http:/ / ?main=memelist. html?m=7%23713).

Проблеми Китаю: Goldman 2005, Shirk 2007.

Приплив підносить всі човни: Fogel 2007; Maddison 2006, 2007.

Заспокійливий сценарій: J. Mann 2007. Китай та демократія: Y. Zheng 2004, 2010.

Істернізація Заходу: Kurlantzick 2007.

Реальні міжнародні стосунки: Johnston 1995.

Енергія: Smil 2006.

Синґулярність: Kurzweil 2005, with , http://www. kurzweilAI.net, and . Критика: Lanier 2000, Richards et al. 2002, McKibben 2003. Закон Мура: G. Moore 1965,1999, 2003. Відображування мозку: / and http://www. brainmapping.org, constantly updated.

Тайґер Вудс та Оскар Пісторіус: /; http://www. slate.com/id/2191801/.

Евгенічні дебати: праці щодо доповнених тіл та мізків мають тенденцію або до надмірного захвату (наприклад Naam 2005, R. Green 2007) або до надзвичайної стурбованости щодо збереження ідентичности (наприклад Fukuyama 2002, S. Rose 2006). Праця Rifkin 1998 збалансованіша, хоча й дещо застаріла.

Нейро-комп'ютерний інтерфейс: / pentagon-preps-soldier-telepathy-push); Singer 2009, рр. 72-74. Молекулярні комп'ютери: Benenson et al. 2004.

Комп'ютери Blue Gene: . Моделювання мишей та щурів: Frye et al. 2007, Ananthanarayanan and Modha 2007; /(a)modha.org/blog/2007/11 / faq_anatomy_of_a _ cortical_simu.html. Енергія та вимоги щодо охолоджування: The Economist Technology Quarterly, December 6,2008, pp. 6-8 (/ specialreports). Проект Кітихаук: Appavoo et al. 2008.

Штучне життя: Gibson et al. 2010 (/ science. 1190719).

Карлсонова крива: Robert Carlson, "Open Source Biology and its Impact on Industry," IEEE Spectrum, May 2001 (); Carlson 2010.

Конференція "Світ під загрозою": international_conference_a_world_at_risk/.

Загалом про найгірші сценарії: Diamond 2005, Smil 2008, Sunstein 2007.

Кліматичні зміни: Intergovernmental Panel on Climate Change 2007, Smil 2008. Оцінки танення полюсів: /7 139797.stm. Глобальна згуба: Т. Friedman 2008. Раптова зміна: Pearce 2008. Stem Review: Stern 2006.

Клімат та харчі: Easterling 2007, Battisti and Naylor 2009, Lobell and Burke 2010. Харчі: /, / docrep/01 l/ai474e/ai474 el3.htm, and crisis. Регіональні впливи: Battig et al. 2007. Вода: Pearce 2007.

Є величезна література про міграцію до США та західної Європи, великою мірою нелегальну: Swain 2007, Огляд міграції: "Open Up: A Special Report on Immigration," The Economist, January 5, 2008; / specialreports. Спроба охопити всі грані проблеми: Caldwell 2009, and R. Hsu 2010. Тенденції після 2008 року: Papademetriou and Terrazas 2009.

Міграція та хвороби: /. Грип: Barry 2005, MacKellar 2007, Davis 2006, and http://www. who.int/en/.

Залученість великих держав до дуги нестабільности: G. Friedman 2004, Oren 2007. Китай та ресурси: Zweig and Bi 2005. Peaceful rising: В. Zheng 2005. Ризики тероризму: Graham and Talent 2008. Ізраїль та Іран: "The Gathering Storm," The Economist, January 7,2010 (). Конфлікти двадцять першого сторіччя: G. Friedman 2009, Fukuyama 2008, Khanna 2008, Krepinevich 2009, Zakaria 2008. Китайська та американська військова сила: R. Kaplan 2005. Випробування китайських ракет: / english/201001/1 l/content_12792329.htm. Китайський авіяносець: http:// / stories/2009/ 04/22/world/mai n496 0774. shtml?source=RSSat tr=HOME_4960774.

Скорочування ядерних озброєнь: George Schultz et al., "А World Free of Nuclear Weapons," Wall Street Journal, January 4, 2007, p. A15 (/ issues/item.php?item__id =2252&issue_id=54); "Toward a Nuclear-Free World," Wall Street Journal,January 15,2008 (/ SB 120036422673589947.html); Perkovich and Zaum 2008; Sagan and Miller 2009-2010. Занепад арсеналів: Norris and Kristensen 2008, 2009a, b, 2010. Годинник Судного дня: -6minutes-to-midnight.

Меншання споживання: McKibben 2010, Wells 2010.

Кіотський протокол: текст . Дані про викиди від 1990 року: /іпс/graphics/image/gif/total__ excluding^2008.gif; /. Оцінка витрат: Juliette Jowit and Patrick Wintour. "Cost of Tackling Global Climate Change Has Doubled, Warns Stern," The Guardian, June 26, 2008 (/ jun/26/climatechange.scienceofclimatechange). Деякі економісти, як-от Nordhaus 2007, ставляться до цього погляду критично, однак австралійський звіт (Gamaut 2008) підтримує ці висновки.

Неурядові організації: Т. Friedman 1999, van Creveld 1999.

Енергетичні питання: Smil 2006.

Парадокс Фермі: Е. Jones 1985, Webb 2002. Пошук позаземних істот: Ітреу 2007, Р. Davies 2010.

Мільйон цивілізацій: Shklovskii and Sagan 1968, р. 448. Рівняння Дрейка: http:// en.wikipedia.org/wiki/Drake_equation.

Високотехнологічна зброя: Adams 2008, Singer 2009.

Вимирання: Thomas et al. 2004. Шосте велике вимирання: Leakey and Lewin 1995.

Бібліографія

Abemethy, David. The Dynamics of Global Dominance: European Overseas Empires, 1415-1980.New Haven, CT: Yale University Press, 2000.

Abramson, Marc. Ethnic Identity in Tang China.Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 2007.

Abu-Lughod, Janet. Before European Hegemony. The World System AD 1250-1350. New York: Oxford University Press, 1989.

Acemoglu, Daron, Simon Johnson, and James Robinson. "Reversal of Fortune: Geography and Institutions in the Making of the Modem World Income Distribution." Quarterly Journal of Economics 118 (2002), pp. 1231-94.

———. "The Rise of Europe: Atlantic Trade, Institutional Change, and Economic Growth." American Economic Review95 (2005), pp. 546-79.

Adams, Thomas. "Future Warfare and the Decline of Human Decisionmaking." Parameters: Journal of the US Army War College31.4 (2001), p. 57 (15).

———. The Army After Next: The First Postindustrial Army.Stanford: Stanford University Press, 2008.

Adshead, Samuel. China in World History. 3rd ed. London: Longmans, 2000.

———. Tang China.London: Longmans, 2004.

Akkermans, Peter, and Glenn Schwartz. The Archaeology of Syria.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2003. al-Akl, F. M. "Bound Feet in China." American Journal ofSurgeryl8 (1932), pp. 545-50.

Allen, Robert. "The Great Divergence in European Wages and Prices from the Middle Ages to the First World War." Explorations in Economic History38 (2001), pp. 411-48.

———. "Poverty and Progress in Early Modern Europe." Economic History Review 56 (2003a), pp. 403-43.

———. "Was There a Timber Crisis in Early Modern Europe?" In Economia e energia secc. xiii-xviii, Serie II-Atti delle "Settimane di Studi" e altri Convegni, pp. 469-82. Prato: 34 Istituto Internazionale di Storia Economica "F. Datini," 2003b.

———. "The British Industrial Revolution in Global Perspective: How Commerce Created the Industrial Revolution and Modem Economic Growth," 2006a. .

———. "Agricultural Productivity and Rural Incomes in England and the Yangtze Delta, c. 1620-c. 1820," 2006b. .

———. "How Prosperous Were the Romans? The Evidence of Diocletian's Price Edict (301 AD)." Oxford University Department of Economics Working Papers 363, 2007a. .

———. "Pessimism Preserved: Real Wages in the British Industrial Revolution." Oxford University Department of Economics Working Papers 314,2007b. .

———. "Engels' Pause: A Pessimist's Guide to the British Industrial Revolution." Oxford University Department of Economics Working Papers 315,2007c. .

———. The British Industrial Revolution in Global Perspective.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2009.

Allen, Robert, et al. "Wages, Prices, and Living Standards in China, Japan, and Europe, 1738-1925," 2007. .

Allen, Robert, Tommy Bengtsson, and Martin Dribe, eds. Living Standards in the Past: New Perspectives on Well-Being in Asia and Europe.Oxford: Oxford University Press, 2005.

Allsen, Thomas. Culture and Conquest in Mongol Eurasia.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2004.

Amitai-Rice, Reuven, and David Morgan. The Mongol Empire and its Legacy.Leiden: E.J. Brill, 2001.

Amyx, Jennifer. Japans Financial Crisis. Princeton: Princeton University Press, 2004.

Ananthanarayanan, Rajagopal, and Dharmendra Modha. "Anatomy of a Cortical Simulator." Paper given at the International Conference for High Performance Computing, Networking, Storage, and Analysis, Reno, NV (November 11,2007). Available at 1063.

Angeles, Luis. "GDP Per Capita or Real Wages? Making Sense of Conflicting Views on Pre-Industrial Europe." Explorations in Economic History45 (2008), pp. 147-63.

Appavoo, Jonathan, Volkmar Uhlig, and Amos Waterland. "Project Kittyhawk: Building a Global-Scale Computer. Blue Gene/P as a Generic Computing Platform." ACM Sigops Operating System Review, January 2008. Available at -search.ibm.com/comm/research_projects.nsf/pages/kittyhawk.index.html.

Applebaum, Anne. Gulag: A History of the Soviet Camps.New York: Penguin, 2003.

Armelagos, George, and Kristin Harper. "Genomics at the Origins of Agriculture." Evolutionary Anthropology14 (2005), pp. 68-77, 109-21.

Armstrong, Karen. The Great Transformation: The Beginning of Our Religious Traditions.New York: Knopf, 2006.

Arrighi, Giovanni. Adam Smith in Beijing: Lineages of the Twenty-First Century. London: Verso, 2007.

Asimov, Isaac. "Nightfall." Astounding Science Fiction,September 1941 issue. Cited from Isaac Asimov, The Complete Short StoriesI, New York: Bantam, 1990, pp. 330-62.

———. Foundation.New York: Bantam, 1951.

———. Prelude to Foundation.New York: Bantam, 1988.

Assmann, Jan. Of God and Gods: Egypt, Israel, and the Rise of Monotheism. Madison: University of Wisconsin Press, 2008.

Astour, Michael. "New Evidence on the Last Days of Ugarit." American Journal of Archaeology69 (1965), pp. 253-58.

Aubet, Maria Eugenia. The Phoenicians in the West.2nd ed. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2001.

Auel, Jean. The Clan of the Cave Bear. New York: Crown, 1980.

Bagnall, Roger. Egypt in Late Antiquity. Berkeley: University of California Press, 1993.

Bahn, Paul, and Jean Vertut. Journey Through the Ice Age.Berkeley: University of California Press, 1997.

Baker, Keith, ed. The Old Regime and the French Revolution.Chicago: University of Chicago Press, 1987.

Balazs, Etienne. Chinese Civilization and Bureaucracy.New Haven, CT: Yale

University Press, 1964.

Banaji, Jairus. Agrarian Change in Late Antiquity: Gold, Labour, and Aristocratic Dominance.Oxford: Oxford University Press, 2001.

Bao, Yang, et al. "Evidence for a Late Holocene Warm and Humid Climate Period and Environmental Characteristics in the Arid Zones of Northwest China During 2.2 ~ 1.8 kyrBP." Journal of Geophysical Research109 (2004), 10.1029/2003JD003787.

Barber, Elizabeth. The Mummies ofUrumchi.New York: Norton, 1999.

Barbero, Alessandro. Charlemagne: Father of a Continent.Berkeley: University of California Press, 2004.

Barfield, Thomas. The Perilous Frontier: Nomadic Empires and China, 221 BC-AD 1757. Oxford: Blackwell, 1989.

Barker, Graeme. The Agricultural Revolution in Prehistory: Why Did Foragers Become Farmers? Oxford: Oxford University Press, 2006.

Barkey, Karen. Bandits and Bureaucrats: The Ottoman Route to State Centralization. Ithaca, NY: Cornell University Press, 1997.

———. Empire of Difference: The Ottomans in Comparative Perspective. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2008.

Barnes, Gina. The Rise of Civilization in East Asia. London: Thames and Hudson, 1999.

Barrett, T. H. The Woman Who Discovered Printing. New Haven, CT: Yale University Press, 2008.

Barry, John. The Great Influenza.New York, Penguin, 2005.

Bartlett, Robert. The Making of Europe: Conquest, Colonization and Cultural Change 950-1350.Princeton: Princeton University Press, 1993.

Bar-Yosef, Ofer, ed. East to West—Agricultural Origins and Dispersal into Europe.Special section of Current Anthropologyvolume 45, 2004.

Battig, Michele, et al. "A Climate Change Index: Where Climate Change May Be Most Prominent in the 21st Century." Geophysical Research Letters34 (2007), 201705.

Battisti, David, and Rosamund Naylor. "Historical Warnings of Future Food Insecurity with Unprecedented Seasonal Heat." Science32 (2009), pp. 240-44.

Baumgarten, Jurgen, ed. The Early Neolithic Origin of Ritual Centers.Special issue of Neo-Lithics2/05, 2005.

Bayly, Christopher. The Birth of the Modem World 1780-1914-Oxford: Blackwell, 2004.

Beard, Mary. The Roman Triumph. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2007.

Beasley, William. Japanese Imperialism, 1894-1945.Oxford: Oxford University Press, 1987.

Bechert, Heinz, and Richard Gombrich, eds. The World of Buddhism: Buddhist Monks and Nuns in Society and Culture. New York: Facts on File, 1984.

Becker, Jasper. Hungry Ghosts: Maos Secret Famine.New York: Owl Books, 1996.

Beckman, Gary. Hittite Diplomatic Texts. 2nd ed. Atlanta: Scholars Press, 1999.

Beckwith, Christopher. Empires of the Silk Road: A History of Central Eurasia from the Bronze Age to the Present.Princeton: Princeton University Press, 2009.

Bedford, Peter. "The Persian Near East." In Walter Scheidel et al., eds., The Cambridge Economic History of the Greco-Roman World,pp. 302-29. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2007.

———. "The Neo-Assyrian Empire." In Ian Morris and Walter Scheidel, eds., The Dynamics of Ancient Empires,pp. 30-65. New York: Oxford University Press, 2009.

Begley, Vimala. The Ancient Ports of Arikamedu.Pondicherry/Arikamedu: Ecole francaise de lextreme orient, 1996.

Behrman, Greg. The Most Noble Adventure: The Marshall Plan and How America Helped Rebuild Europe.New York: Free Press, 2008.

Bellah, Robert. "What Is Axial About the Axial Age?" Archives europeenes de sociologie46 (2005), pp. 69-87.

Bellwood, Peter. First Farmers: The Origins of Agricultural Societies.Oxford: Blackwell, 2005.

Bellwood, Peter, and Colin Renfrew, eds. Examining the Farming/Language Dispersal Hypothesis. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2003.

Benedictow, Ole. The Black Death 1346-1353: The Complete History. Rochester, NY: Boydell Press, 2004.

Benenson, Yaakov, et al. "An Autonomous Molecular Computer for Logical Control of Gene Expression." Nature429 (2004), pp. 423-29.

Bengtsson, Tommy, C. Campbell, and James Lee, eds. Life Under Pressure: Mortality and Living Standards in Europe and Asia, 1700-1900.Cambridge, MA: Harvard University Press, 2005.

Bentley, Edmund. Biography for Beginners. London: T. W. Laurie, 1905.

Berger, Thomas, and Erik Trinkaus. "Patterns of Trauma Among the Neandertals." Journal of Archaeological Science22 (1995), pp. 841-52.

Bernard, W. D., and W H. Hall. Narrative of the Voyages and Services of the Nemesis, 1840 to 1843,vol. 1. London: H. Colburn, 1844.

Berry Mary. Hideyoshi.Cambridge, MA: Harvard University Press, 1989.

Bethencourt, Francisco, and Diogo Ramada Curto, eds. Portuguese Oceanic Expansion, 1400-1800.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2007.

Bierce, Ambrose. The Devils Dictionary. New York: Neale Publishing, 1911. Reissued by Dover, 1993.

Birch, Cyril, ed. Anthology of Chinese Literature I: From Early Times to the Fourteenth Century. New York: Columbia University Press, 1965.

Birge, Bettina. Women, Property, and Confucian Reaction in Sung and Yuan China. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2002.

Black, Jeremy. Warfare in the Eighteenth Century. London: Cassell, 2006.

Blackburn, Robin. The Making of New World Slavery, from the Baroque to the Modem, 1492-1800. London: Verso, 1997.

Bloodworth, Dennis, and Ching Ping Bloodworth. The Chinese Machiavelli: 3000 Years of Chinese Statecraft. 2nd ed. New Brunswick, NJ: Transaction Books, 2004.

Blumenthal, Uta-Renate. The Investiture Conflict: Church and Monarchy from the Ninth to the Twelfth Century.Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 1988.

Boaretto, Elisabetta, et al. "Radiocarbon Dating of Charcoal and Bone Collagen Associated with Early Pottery at Yuchanyan Cave, Hunan Province, China." Proceedings of the National Academy of Sciences 106 (2009), doi: 10.1073/ pnas.0900539106.

Boaz, Noel, and Russell Ciochon. Dragon Bone Hill: An Ice-Age Saga of Homo erectus. New York: Oxford University Press, 2004.

Bocquet-Appel, Jean-Pierre, and Ofer Bar-Yosef, eds. The Neolithic Demographic Transition and its Consequences. Amsterdam: Springer, 2008.

Bol, Peter. "This Culture of Ours": Intellectual Transitions in Tang and Sung China. Stanford: Stanford University Press, 1992.

———. Neo-Confucianism in History. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2009.

Bond, Gerard, et al. "Persistent Solar Influence on North Atlantic Climate during the Holocene." Science294 (2001), pp. 2130-36.

Bonney, Richard. The Rise of the Fiscal State in Europe, с. 1200-1815.0xford: Oxford University Press, 1999.

Boserup, Esther. Conditions of Agricultural Growth.Chicago: Aldine, 1965.

Bosworth, Alan. Conquest and Empire: The Reign of Alexander the Great.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1988.

Boulding, Kenneth. "Great Laws of Change." In Anthony Tang, Fred Westfield, and James Worley, eds.. Evolution, Welfare, and Time in Economics. Lexington, MA: Lexington Books, 1976.

Boutron, G, et al. "Anthropogenic Lead in Polar Snow and Ice Archives." Comptes Rendus Geoscience336 (2004), pp. 847-67.

Bouzouggar, Abdeljalil, et al. "82,000-Year-Old Shell Beads from North Africa." Proceedings of the National Academy of Sciences 104 (2007), pp. 9964-69.

Bowman, Alan, and Andrew Wilson, eds. Quantifying the Roman Economy: Methods and Problems.Oxford: Oxford University Press, 2009.

Boyer, Pascal. Religion Explained.New York: Basic Books, 1999.

Boyle, John, trans. The Successors of Genghis Khan.New York: Columbia University Press, 1971.

Bradley, Raymond. Paleoclimatology.New York: Academic Press, 1999.

Brandi, Karl. The Emperor Charles V Trans. С. V Wedgwood. New York: Knopf, 1939.

Braudel, Fernand. The Mediterranean and the Mediterranean World in the Age of Philip II.2 vols. Trans. Sian Reynolds. London: Fontana, 1972.

———. Civilization and Capitalism, 15th-18th Century.3 vols. Trans. Sian Reynolds. New York: Harper and Row, 1981-84.

Bray, Francesca. Science and Civilisation in ChinaVI: Biology and Biological Technology.Part 2: Agriculture. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1984.

———. The Rice Economies: Technology and Development in Asian Societies. Oxford: Oxford University Press, 1986.

———. Technology and Gender: Fabrics of Power in Late Imperial China.Berkeley: University of California Press, 1997.

———. "The Qimin yaoshu(Essential Techniques for the Common People)." Unpublished paper, 2001.

Brendon, Piers. The Decline and Fall of the British Empire.New York: Vintage, 2008.

Brenner, Robert. Merchants and Revolution: Commercial Change, Political Conflict, and Londons Overseas Traders, 1550-l653.London: Verso, 2003.

Brewer, John, and Roy Porter, eds. Consumption and the World of Goods. London: Routledge, 1993.

Briant, Pierre. From Cyrus to Alexander: A History of the Persian Empire. Winona Lake, IN: Eisenbrauns, 2002.

Briggs, Asa. A Social History of England. London: Penguin, 1994.

Broadberry, Stephen, and Bishnupriya Gupta. "The Early Modem Great Divergence: Wages, Prices and Development in Europe and Asia, 1500-1800." Economic History Review 59 (2006), pp. 2-31.

Brockey, Liam. Journey to the East: The Jesuit Mission to China, 1579-1724. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2007.

Brook, Timothy. The Confusions of Pleasure: Commerce and Culture in Ming China. Berkeley: University of California Press, 1998.

———. Vermeer s Hat: The Seventeenth Century and the Dawn of the Global World. New York: Vintage, 2008.

———. The Troubled Empire: China in the Yuan and Ming Dynasties. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2010.

Brown, P, et al. "The Flux of Small Near-Earth Objects Colliding with the Earth." Nature 420 (2002), pp. 294-96.

Brown, Peter. The World of Late Antiquity. London: Thames and Hudson, 1971.

———. The Making of Late Antiquity. Berkeley: University of California Press, 1978.

———. Power and Persuasion in Late Antiquity.Madison: University of Wisconsin Press, 1992.

Browne, Edward. The Literary History of Persia.2 vols. London: Unwin, 1902.

Brumm, Adam, et al. "Hominins on Flores, Indonesia, by One Million Years Ago." Nature464 (2010), pp. 748-52.

Bryce, Trevor. The Kingdom of the Hittites. Oxford: Oxford University Press, 1998.

———. Life and Society in the Hittite World.Oxford: Oxford University Press, 2002.

Burckhardt, Jacob. The Civilization of the Renaissance in Italy.New York: 1958. 2 vols. First published in German, 1852.

Cain, P. J., and A. G. Hopkins. British Imperialism, 1688-2000.New York: Longmans, 2002.

Caldwell, Christopher. Reflections on the Revolution in Europe: Immigration, Islam, and the West.New York: Doubleday, 2009.

Cameron, Averil. The Later Roman Empire. London: Routledge, 1993a.

———. The Mediterranean World in Late Antiquity, AD 395-600. London: Routledge, 1993b.

Cane, Mark. 2010. "Climate in the Currents of History." In Robinson, ed., 2010.

Cann, Rebecca, et al. "Mitochondrial DNA and Human Evolution." Nature325 (1987), pp. 31-36.

Cappers, Rene. "Archaeobotanical Evidence of Roman Trade with India." In Himanshu Prabha Ray, ed., Archaeology of Seafaring,pp. 51-69. New Delhi: Pragati Publications, 1999.

Cappers, Rene, and Sytze Bottema, eds. The Dawn of Farming in the Near East. Leiden: Brill, 2002.

Caramelli, D, et al. "Evidence for a Genetic Discontinuity between Neandertals and 24,000-Year-Old Anatomically Modern Humans." Proceedings of the National Academy of Sciences 100 (2003), pp. 6593-97.

Carlson, Robert. Biology Is Technology: The Promise, Peril, and Business of Engineering Life.Cambridge, MA: Harvard University Press, 2010.

Carneiro, Robert. "Scale Analysis as an Instrument for the Study of Cultural Evolution." Southwestern Journal of Anthropology18 (1962), pp. 149-69.

———. "Ascertaining, Testing, and Interpreting Sequences of Cultural Development." Southwestern Journal of Anthropology24 (1968), pp. 354-74.

———. "Scale Analysis, Evolutionary Sequences, and the Rating of Cultures." In Raoul Naroll et al., eds., A Handbook of Method in Cultural Anthropology,pp. 834-71. New York: Natural History Press, 1970.

———. Evolutionism in Cultural Anthropology.Boulder, CO: Westview Press, 2003. Carr, Geoffrey. "Shocking Science." In The World in 2009,p. 26. London: The Economist special publication, 2008.

Carrington-Goodrich, L., ed. Dictionary of Ming Biographyl. New York: Columbia University Press, 1976.

Casson, Lionel. The Periplus Maris Erythraei.Princeton: Princeton University Press, 1989.

Castells, Manuel. The Information Age: Economy, Society, and Culture. 3 vols. Oxford: Blackwell, 1996-98.

Castree, N., A. Rogers, and D. Sherman, eds. Questioning Geography: Fundamental Debates.Oxford: Blackwell, 2005.

Cavalli-Sforza, Luigi, Paolo Menozzi, and Alberto Piazza. History and Geography of Human Genes.Princeton: Princeton University Press, 1994.

Chadwick, John. Linear В and Related Scripts.London: British Museum, 1987.

Chaffee, John. The Thorny Gates of Learning in Sung China: A Social History of Examinations.2nd ed. Albany: State University of New York Press, 1995.

Chang, Kwang-chih. Art, Myth, and Ritual. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1983.

———. The Archaeology of Ancient China. 4th ed. New Haven, CT: Yale University Press, 1986.

———. "An Essay on Cong." Orientations 20 (1989), pp. 37-43.

———. "Shang Shamans." In Willard Peterson et al., The Power of Culture, pp. 10-36. Hong Kong: Chinese University Press, 1994.

Change Kwang-chih, and Xu Pingfang, eds. The Formation of Chinese Civilization.New Haven; CT: Yale University Press, 2005.

Chao, Kang. 1977. The Development of Cotton Textile Production in China. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1977.

Chaudhuri, K. N. Trade and Civilisation in the Indian Ocean.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1985.

———. Asia Before Europe.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1990.

Chen, Gang. Politics of Chinas Environmental Protection: Problems and Progress. Beijing: World Scientific Publishing Company, 2009.

Chen, Guidi, and Wu Chuntao. Will the Boat Sink the Water? The Life of Chinas Peasants. New York: PublicAffairs, 2006.

Chiasson, Paul. The Island of Seven Cities: Where the Chinese Settled When They Discovered America. New York: St Martins Press, 2006.

Childe, V Gordon. What Happened in History. London: Penguin, 1942.

Christian, David. A History of Russia, Central Asia, and Mongolia I: Inner Eurasia from Prehistory to the Mongol Empire. Oxford: Blackwell, 1998.

———. Maps of Time: An Introduction to Big History.Berkeley: University of California Press, 2004.

Christiansen, Eric. Norsemen in the Viking Age.Oxford: Blackwell, 2006.

Christie, Jan. "Javanese Markets and the Asian Sea Trade Boom of the 10th to 13th Centuries AD." Journal of Economic and Social History of the Orient41 (1998), pp. 344-81.

Chu, Guoqing, et al. "The ‘Medieval Warm Period' Drought Recorded in Lake Hu-guagyan. Tropical South China." The Holocene 15 (2002), pp. 511-16.

Clark, Christopher. Iron Kingdom: The Rise and Downfall of Prussia, 1600-1947. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2006.

Clark, Gregory. A Farewell to Alms: A Brief Economic History of the World.Princeton: Princeton University Press, 2007.

Clark, Paul. The Chinese Cultural Revolution.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2008.

Clarke, Arthur C. 2001: A Space Odyssey. New York: New American Library, 1968.

Clarke, Peter. The Last Thousand Days of the British Empire: The Demise of a Superpower, 1944-47. New York: Allen Lane, 2008.

Clunas, Craig. Superfluous Things: Material Culture and Social Status in Early Modem China. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1991.

Cochran, Gregory, and Henry Harpending. The 10,000 Year Explosion: How Civilization Accelerated Human Evolution. New York: Basic Books, 2009.

Cohen, Mark Nathan, ed. Rethinking the Origins of Agriculture. Special section of Current Anthropology volume 50, 2009.

Colish, Marcia. Medieval Foundations of the Western Intellectual Tradition, 400-1400. New Haven, CT: Yale University Press, 1997.

Conquest, Robert. Harvest of Sorrow: Soviet Collectivization and the Terror-Famine. New York: Oxford University Press, 1986.

Conrad, Nicholas. "A New Figurine from the Basal Aurignacian of Hohle Fels Cave in Southwestern Germany." Nature 459 (2009), pp. 248-52 (doi: 10.1038/nature07995).

Conway Morris, Simon. Lifes Solution: Inevitable Humans in a Lonely Universe. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2003.

Cook, Constance, and John Major, eds. Defining Chu: Image and Reality in Ancient China.Honolulu: University of Hawaii Press, 1999.

Cook, Earl. "The Flow of Energy in an Industrial Society." Scientific American 225 (1971), pp. 135-44.

Cook, Harold. Matters of Exchange: Commerce, Medicine, and Science in the Dutch Golden Age.New Haven, CT: Yale University Press, 2007.

Cook, Michael. Muhammad.Oxford: Oxford University Press, 1983.

Cooper, Lisa. Early Urbanism on the Syrian Euphrates.London: Routledge, 2006.

Cooperson, Michael. Al Mamun.Oxford: Oneworld, 2005.

Cortesao, Armando. The Suma Oriental of Tome Pires.2 vols. London: Hakluyt Society, 1944.

Coyne, Jerry. Why Evolution Is True. New York: Viking, 2009.

Crafts, Nicholas. British Economic Growth During the Industrial Revolution. London: Clarendon Press, 1985.

Cranmer-Byng, J. L., ed. An Embassy to China: Lord Macartney s Journal, 1793-1794. London: Longmans, 1963.

Crone, Patricia, and G. Hinds. Gods Caliph: Religious Authority in the First Centuries of Islam. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1986.

Crosby, Alfred. The Columbian Exchange: Biological and Cultural Consequences of 1492. Westport, CT: Westview Press, 1972.

———. The Measure of Reality: Quantification and Western Society, 1250-1600. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1997.

———. Ecological Imperialism: The Biological Expansion of Europe, 900-1900.2nd ed. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2004.

Cullen, L. M. A History of Japan, 1582-1941. Internal and External Worlds. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2003.

Cumings, Bruce. Dominion from Sea to Sea: Pacific Ascendancy and American Power. New Haven, CT: Yale University Press, 2009.

Curtis, Vesta Sarkhosh, and Sarah Stewart, eds. The Age of the Parthians. London: I. B. Tauris, 2007.

Dalfes, Nuzhet, et al., eds. Third Millennium ВС Climate Change and Old World Collapse. Berlin and New York: Springer, 1997.

Dardess, John. Conquerors and Confucians: Aspects of Political Change in Late Yuan China. New York: Columbia University Press, 1973.

———. Blood and History in China: The Donglin Faction and its Repression, 1620-1627. Honolulu: University of Hawaii Press, 2002.

Damton, Robert. The Great Cat Massacre and Other Essays in Cultural History. New York: Vintage, 1984.

Darwin, John. After Tamerlane: The Global History of Empire Since 1405. New York: Allen Lane, 2008.

———. The Empire Project: The Rise and Fall of the British World-System, 1830-1970. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2009.

Daryaee, Touraj. Sasanian Persia. London: I. B. Tauris, 2009.

Davies, Norman. Europe: A History. Oxford: Oxford University Press, 1994. [укр. переклад Петра Таращука: Норман Дейвіс, Європа, Історія. Київ: "Основи", 2001]

Davies, Paul. The Eerie Silence: Reviewing Our Search for Alien Intelligence. New York: Houghton Mifflin Harcourt, 2010.

Davis, Mike. Late Victorian Holocausts: El Nino Famines and the Making of the Third World. New York: Verso, 2001.

———. The Monster at Our Door: The Global Threat of Avian Flu. New York: New Press, 2006.

Dawkins, Richard. The Greatest Show on Earth: The Evidence for Evolution. New York: Simon and Schuster, 2009.

Dawson, Christopher. 1955. The Mongol Mission: Narratives and Letters of the Franciscan Missionaries in Mongolia and China in the Thirteenth and Fourteenth Centuries. New York: Sheed and Ward, 1955.

Dawson, Raymond. Confucius: The Analects. Harmondsworth, UK: Penguin, 1993.

Dear, Peter. Revolutionizing the Sciences: European Knowledge and Its Ambitions, 1500-1700. Princeton: Princeton University Press, 2001.

de Bary, Theodore, and Irene Bloom, eds. Sources of Chinese Traditionl. 2nd ed. New York: Columbia University Press, 1999.

de Blij, Harm. Why Geography Matters. New York: Oxford University Press, 2005.

de Callatay, Francois. "The Graeco-Roman Economy in the Super-Long Run: Lead, Copper, and Shipwrecks." Journal of Roman Archaeology18 (2005), pp. 361-72.

de Crespigny, Rafe. Northern Frontier: The Policies and Strategy of the Later Han Empire.Canberra: Australian National University, 1984.

de Grazia, Victoria. Irresistible Empire: Americas Advance through 20th-Century Europe.Cambridge, MA: Harvard University Press, 2005.

DeGroot, Gerard. The Sixties Unplugged: A Kaleidoscopic History of a Disorderly Decade. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2008.

de Madriaga, Isabel. Ivan the Terrible.New Haven, CT: Yale University Press, 2005.

Denham, Tim, et al. "New Evidence and Revised Interpretations of Early Agriculture in Highland New Guinea." Antiquity79 (2005), pp. 839-57.

Dennett, Daniel. Breaking the Spell: Religion as a Natural Phenomenon. New York: Penguin, 2007.

de Vries, Jan. The Industrious Revolution: Consumer Behavior and the Household Economy, 1650 to the Present. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2008.

de Vries, Jan, and Ad van der Woude. The First Modern Economy: Success, Failure, and Perseverance in the Dutch Economy, 1500-1815. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1997.

Diamond, Jared. Guns, Germs, and Steel: The Fates of Human Societies. New York: Norton, 1997. [укр. переклад Тараса Цимбала: Джерард Даймонд, Зброя, мікроби і харч: витоки нерівностей між народами. Київ: Ніка-Центр, 2009]

Di Cosmo, Nicola. Ancient China and Its Enemies. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2002.

Di Cosmo, Nicola, Allen Frank, and Peter Golden, eds. The Cambridge History of Inner Asia: The Chingissid Age. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2009.

———. Collapse: How Societies Choose to Fail or Succeed.New York: Viking, 2005.

Dien, Albert. "The Stirrup and its Effect on Chinese History." Ars Orientalia 16 (1986), pp. 33-56.

———, ed. State and Society in Early Medieval China.Stanford: Stanford University Press, 1990.

———.Six Dynasties Civilization.New Haven, CT: Yale University Press, 2007.

Dien, Dora. Empress Wu Zetian in Fiction and in History: Female Defiance in Confucian China.Hauppauge, NY: Nova Science, 2003.

Dietler, Michael. Archaeologies of Colonialism: Consumption, Entanglement, and Violence in Ancient Mediterranean France.Berkeley: University of California Press, 2010.

Dietrich, John, ed. The George W. Bush Foreign Policy Reader. New York: Michael Sharpe, 2005.

Dignas, Beate, and Engelbert Winter. Rome and Persia in Late Antiquity. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2007.

Dillehay, Tom, et al. "Preceramic Adoption of Peanut, Squash, and Cotton in Northern Peru." Science316 (2007), pp. 1890-93.

———. "Monte Verde: Seaweed, Food, Medicine, and the Peopling of North America." Science 320 (2008), pp. 784-86.

Dixon, Philip. "‘The Cities Are Not Populated as Once They Were/" in John Rich, ed., The City in Late Antiquity,pp. 145-60. London: Routledge, 1992.

Dols, Michael. The Black Death in the Middle East.Princeton: Princeton University Press, 1976.

Donner, Fred. The Early Islamic Conquests.Princeton: Princeton University Press, 1981.

Dower, John. War Without Mercy.New York: Pantheon, 1986.

———. Embracing Defeat: Japan in the Wake of World War II.New York: Norton, 2000.

Drake, Stillman. Discoveries and Opinions of Galileo.New York: Doubleday, 1957.

Drews, Robert. The Coming of the Greeks. Princeton: Princeton University Press, 1988.

———. The End of the Bronze Age. Princeton: Princeton University Press, 1992.

Dreyer, Edward. Early Ming China. Stanford: Stanford University Press, 1982.

———. Zheng He: China and the Oceans in the Early Ming Dynasty, 1405-1433. New York: Pearson Longman, 2006.

Drinkwater, John, and Hugh Elton, eds. Fifth-Century Gaul: A Crisis of Identity? Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1992.

Duby, Georges. The Age of Cathedrals: Art and Society, 980-1420.Chicago: University of Chicago Press, 1981.

Dunn, Marilyn. Emergence of Monasticism from the Desert Fathers to the Early Middle Ages.Oxford: Blackwell, 2000.

Duus, Peter. The Rise of Modern Japan. Boston: Houghton Mifflin, 1976.

Duyvendak, J. J. L. The Book of Lord Shang.London: A. Probsthain, 1928.

———. Chinas Discovery of Africa. London: A. Probsthain, 1949.

Earle, Peter. The Pirate Wars.New York: St. Martins, 2003.

Easterling, William, ed. "Climate Change and Food Security." Proceedings of the National Academy of Sciences 104 (2007), pp. 19679-714.

Eberhard, Wolfram. Conquerors and Rulers: Social Forces in Medieval China. Leiden: E. J. Brill, 1965.

Ebrey, Patricia. The Inner Quarters: Marriage and the Lives of Chinese Women in the Sung Period. Berkeley: University of California Press, 1993.

———. The Cambridge Illustrated History of China.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1996.

Ebrey, Patricia, and Maggie Bickford, eds. Emperor Huizong and Late Northern Song China.Cambridge, MA: Harvard University Press, 2006.

Eckstein, Arthur. Mediterranean Anarchy, Interstate War, and the Rise of Rome. Berkeley: University of California Press, 2007.

Economy, Elizabeth. The River Runs Black: The Environmental Challenge to Chinas Future.Ithaca, NY: Cornell University Press, 2004.

Ehrlich, Paul, and Anne Ehrlich. The Dominant Animal: Human Evolution and the Environment.New York: Island Press, 2008.

Eich, Armin, and Peter Eich. "War and State-Building in Roman Republican Times." Scripta Classica Israelica24 (2005), pp. 1-33.

Eichengreen, Barry. Golden Fetters: The Gold Standard and the Great Depression, 1919-1939.New York: Oxford University Press, 1992.

———. The European Economy Since 1945.Princeton: Princeton University Press, 2007.

Eisenberg, Andrew. Kingship in Early Medieval China. Leiden: E. J. Brill, 2008.

Elliott, J. H. Empires of the Atlantic World: Britain and Spain in America, 1492-1830. New Haven, CT: Yale University Press, 2006.

Elliott, Mark, and Peter Steams. Emperor Qianlong: Son of Heaven, Man of the World. London: Longman, 2009.

Elman, Benjamin. From Philosophy to Philology: Intellectual and Social Aspects of Change in Late Imperial China. 2nd ed. Los Angeles: University of California Asian Pacific Monograph Series, 2001.

———. A Cultural History of Modern Science in China. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2006.

Elsner, Jas. Imperial Rome and Christian Triumph: The Art of the Roman Empire AD 100-450.0xford: Oxford University Press, 1999.

Elton, Geoffrey. Reformation Europe. London: Fontana, 1963.

———. The Practice of History. London: Fontana, 1967.

Elvin, Mark. The Pattern of the Chinese Past.Stanford: Stanford University Press, 1973.

Endicott, Phillip, et al. "Evaluating the Mitochondrial Timescale of Human Evolution." Trends in Ecology and Evolution 24 (2009), pp. 515-21.

EPICA Community Members. "Eight Glacial Cycles from an Antarctic Ice Core." Nature 429 (2004), pp. 623-28.

Erickson, David, et al. "An Asian Origin for a 10,000-Year-Old Domesticated Plant from the Americas." Proceedings of the National Academy of Sciences 102 (2005), pp. 18315-20.

Evans, Richard. The Third Reich in Power. New York: Penguin, 2005.

Fagan, Brian. The Long Summer: How Climate Changed Civilization.New York: Basic Books, 2004a.

———. The Little Ice Age.New York: Basic Books, 2004b.

———. The Great Warming: Climate Change and the Rise and Fall of Civilizations. New York: Bloomsbury Press, 2008.

Farmer, Edward. Zhu Yuanzhang and Early Ming Legislation: The Reordering of Chinese Society Following the Eras of Mongol Rule.Leiden: E. J. Brill, 1995.

Fasolt, Constantin. "Hegel's Ghost: Europe, the Reformation, and the Middle Ages." Viator39 (2008), pp. 345-86.

Fay, Peter Ward. The Opium War, 1840-1842.2nd ed. Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1997.

Feifer, George. Breaking Open Japan: Commodore Perry, Lord Abe, and American Imperialism in 1853.New York: Smithsonian Books, 2006.

Ferguson, Niall, ed. Virtual History. New York: Basic Books, 1997.

———. The Pity of War: Explaining World War I. New York: Basic Books, 1998.

———. Empire. New York: Basic Books, 2003.

———. The War of the World: Twentieth-Century Conflict and the Descent of the West.New York: Penguin, 2007.

———. "What ‘Chimerica' Hath Wrought." The American Interest January-February 2009, -americaninterest.com/article.cfm?piece=533.

Ferguson, Niall, and Moritz Schularick. "Chimerica and the Global Asset Market Boom." International Finance 10.3 (2007), pp. 215-39.

Fernandez-Armesto, Felipe. Pathfinders: A Global History of Exploration. New York: Norton, 2006.

Figes, Orlando. A Peoples Tragedy: The Russian Revolution, 1891-1924. New York: Penguin, 1996.

Findlay, Robert, and Kevin O'Rourke. Power and Plenty: Trade, War, and the World Economy in the Second Millennium. Princeton: Princeton University Press, 2007.

Finkel, Caroline. The History of the Ottoman Empire: Osmans Dream. New York: Basic Books, 2005.

Finkelstein, Israel, and Neil Silberman. The Bible Unearthed: Archaeology's New Vision of Ancient Israel and the Origin of Its Sacred Texts. New York: Free Press, 2001.

———. David and Solomon.New York: Free Press, 2006.

Finlay, Robert. "How Not to (Re)Write World History: Gavin Menzies and the Chinese Discovery of America." Journal of World History15 (2004), pp. 299-42.

Finlayson, Clive, et al. "Late Survival of Neanderthals at the Southernmost Extreme of Europe." Nature443 (2006), pp. 850-53.

Fishman, Ted. China, Inc. New York: Scribner, 2005.

Fitzpatrick, Sheila. Everyday Stalinism: Ordinary Life in Extraordinary Times—Soviet Russia in the 1930s. Oxford: Oxford University Press, 1999.

Flad, Rowan. "Divination and Power: A Multiregional View of the Development of

Oracle Bone Divination in Early China." Current Anthropology32 (2008), pp. 403-37.

Fleagle, John, and Christopher Gilbert, eds. "Modern Human Origins in Africa." Evolutionary Anthropology 17.1 (2008), pp. 1-80.

Flecker, Michael. The Archaeological Excavation of the Tenth-Century Intan Shipwreck. Oxford: British Archaeological Reports, 2002.

Floud, Roderick, and Donald McCloskey, eds. The Economic History of Britain Since 1700.2 vols. 2nd ed. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1994.

Flynn, Dennis. World Silver and Monetary History in the 16th and 17th Centuries. Aldershot, UK: Variorum, 1996.

Flynn, Dennis, Arturo Giraldez, and Richard von Glahn, eds. Global Connections and Monetary History, 1470-1800.Aldershot, UK: Ashgate, 2003.

Flynn, James. What Is Intelligence? Beyond the Flynn EffectCambridge, UK: Cambridge University Press, 2007.

Fogel, Robert. The Escape from Hunger and Premature Death, 1700-2100: Europe, America, and the Third World.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2004.

———. "Capitalism and Democracy in 2040: Forecasts and Speculations." National Bureau of Economic Research Working Paper 13,184, 2007.

Food and Agriculture Organization. Statistical Yearbook,vol. 2, part 1. Rome: Food and Agriculture Organization of the United Nations, 2006.

Fowden, Garth. Empire to Commonwealth: Consequences of Monotheism in Late Antiquity.Princeton: Princeton University Press, 1993.

Francis, Mark. Herbert Spencer and the Invention of Modern Life.Ithaca, NY: Cornell University Press, 2007.

Frank, Andre Gunder. ReOrient: Global Economy in the Asian Age.Berkeley: University of California Press, 1998.

Freud, Sigmund. Moses and Monotheism. New York: Vintage, 1955. First published in German, 1939.

Fried, Morton. The Evolution of Political Society.New York: Random House, 1967.

Friedan, Betty. The Feminine Mystique. New York: Dell, 1963.

Frieden, Jeffrey. Global Capitalism: Its Fall and Rise. New York: Norton, 2006.

Friedman, George. Americas Secret War: Inside the Hidden Worldwide Struggle Between America and Its Enemies. New York: Doubleday, 2004.

———. The Next Hundred Years: A Forecast for the Twenty-First Century. New York: Doubleday, 2009.

Friedman, Thomas. The Lexus and the Olive Tree. New York: Anchor, 1999.

———. The World Is Flat: A Brief History of the Twenty-First Century. New York:

Farrar, Straus and Giroux, 2005.

———. Hot, Flat, and Crowded: Why We Need a Green Revolution.New York: Farrar, Straus and Giroux, 2008.

Frye, James, Rajagopal Ananthanarayanan, and Dharmendra Modha. "Towards Real-Time, Mouse-Scale Cortical Simulations." IBM Research Report RJ10404 (A0702-001), 2007. Available from

Fu, Zhengyuan. Chinas Legalists: The Earliest Totalitarians and Their Art of Ruling. Armonk, NY: Michael Sharpe, 1996.

Fukuyama, Francis. Our Posthuman Future.New York: Picador, 2002.

———, ed. Blindside: How to Anticipate Forcing Events and Wild Cards in Global

Politics.Washington, DC: Brookings Institution, 2008.

Fukuzawa, Yukichi. The Autobiography of Yukichi Fukuzawa. New York: Columbia University Press, 1966. Originally published in Japanese in 1899.

Fuller, Dorian. "Agricultural Origins in South Asia." Journal of World Prehistory 20 (2006), pp. 1-86.

———. "Contrasting Patterns in Crop Domestication and Domestication Rates." Annals of Botany2007, pp. 1-22.

Fuller, Dorian, Emma Harvey, and Ling Qin. "Presumed Domestication? Evidence for Wild Rice Cultivation and Domestication in the 5th Millennium BC of the Lower Yangtze Region." Antiquity 81 (2007), pp. 316-31.

Fursenko, Aleksandr, and Timothy Naftali. "One Hell of a Gamble": Khrushchev, Castro, and Kennedy, 1958-1964.New York: Norton, 1997.

Gaddis, John Lewis. The Cold War: A New History.New York: Penguin, 2005.

Gaddis, John Lewis, et al., eds. Cold War Statesmen Confront the Bomb: Nuclear Diplomacy Since 1945.New York: Oxford University Press, 1999.

Gaidar, Oleg. Collapse of an Empire. Berkeley: University of California Press, 2008.

Galor, Oded, and Omer Moav. "Natural Selection and the Origin ofEconomic Growth." Quarterly Journal of Economics 117 (2002), pp. 1133-91.

Garcia, Maria Jose, et al. "Late Holocene Environments in Las Tablas de Daimiel (South Central Iberian Peninsula, Spain)." Vegetation History and Archaeobotany 16(2007), pp. 241-50.

Gamaut, Ross. Gamaut Climate Change Review: Final Report.2008. Available at .

Garnsey, Peter, and Richard Sailer. The Roman Empire. London: Duckworth, 1987.

Gay, Peter. The Enlightenment: An Interpretation.2 vols. New York: Knopf, 1966-69.

———. Modernism: The Lure of Heresy. New York: Norton, 2008.

Ge, Quansheng, et al. "Winter Half-Year Temperature Reconstruction for the Middle and Lower Reaches of the Yellow River and Yangtze River, China, During the Past 2000 Years." The Holocene 13 (2003), pp. 933-40.

Gernet, Jacques. Buddhism in Chinese Society. An Economic History from the Fifth to the Tenth Centuries.New York: Columbia University Press, 1995.

Gerring, John. Social Science Methodology.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2001.

Gerschrenkon, Alexander. Economic Backwardness in Historical Perspective. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1962.

Gerth, H. H., and C. Wright Mills, eds. From Max Weber.New York: Oxford University Press, 1946.

Ghosh, Amitav. In an Antique Land: History in the Guise of a Traveler s Tale. New York: Vintage, 1992.

Gibson, Daniel, et al. "Creation of a Bacterial Cell Controlled by a Chemically Synthesized Genome." Science328 (May 20, 2010), doi: 10.1126/science. 1190719.

Giles, J. A., ed. Matthew Paris's English History from the Year 1235 to 1273. London: H. G. Bohn, 1852.

Gilbert, М. Thomas, et al. "DNA from Pre-Clovis Human Coprolites in Oregon, North America." Science320 (2008), online edition, 120b.

Gillingham,John. Coal, Steel, and the Rebirth ofEurope, 1945-1955.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1991.

———. European Integration, 1950-2003: Superstate or New Market Economy? Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2003.

Gittings, John. The Changing Face of China: From Mao to MarketOxford: Oxford University Press, 2005.

Godman, Peter. Poetry of the Carolingian Renaissance.Norman: University of Oklahoma Press, 1985.

Goebel, Ted, et al . "The Late Pleistocene Dispersal of Modern Humans in the Americas." Science319 (2008), pp. 1497-1502.

Goitein, Shlomo. A Mediterranean Society: The Jewish Communities of the Arab World as Portrayed in the Documents of the Cairo Geniza. 5 vols. Berkeley: University of California Press, 1967-88.

Golas, Peter. "The Sung Economy: How Big?" Bulletin ofSung-Yuan Studies 20 (1988), pp. 90-94.

———. Science and Civilization in ChinaV: Chemistry and Chemical Technology. Part 13: Mining.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1999.

Goldman, Marshall. Petrostate: Putin, Power, and the New Russia.New York: Oxford University Press, 2008.

Goldman, Merle. From Comrade to Citizen: The Struggle for Political Rights in China. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2005.

Goldstone, Jack. Revolution and Rebellion in the Early Modern World.Berkeley: University of California Press, 1991.

———. "Europe's Peculiar Path: Would the World be ‘Modem' ifWilliam Ill's Invasion of England in 1688 Had Failed?" In Tetlock et al., eds., 2006, pp. 168-96.

———. Why Europe? The Rise of the West in World History, 1500-1850.Boston: McGraw-Hill, 2009.

Goldsworthy, Adrian. How Rome Fell: Death of a Superpower.New Haven, CT: Yale University Press, 2009.

Goody, Jack. Production and Reproduction: A Comparative Study of the Domestic Domain.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1976.

———. Cooking, Cuisine, and Class. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 982.

———. Capitalism and Modernity: The Great Debate.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2004.

———. Renaissances: The One or the Many? Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2010.

Gorbachev, Mikhail. Memoirs.New York: Doubleday, 1995.

Gordon, Matthew. The Breaking of a Thousand Swords: A History of the Turkish Military of Samarra (AH 200-275/815-889 CE).Albany: State University of New York Press, 2001.

Gordon, Stuart. When Asia Was the World. New York: Da Capo, 2008.

Gould, Stephen Jay. Punctuated Equilibrium. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2007.

Graff, David. Medieval Chinese Warfare, 300-900.London: Routledge, 2002.

Graham, Bob, and Jim Talent. World at Risk: The Report of the Commission on the Prevention ofWeapons of Mass Destruction Proliferation and Terrorism. New York: Vintage, 2008. Available at -2wpt.pdf.

Graham, Daniel. Explaining the Cosmos: The Ionian Tradition of Scientific Philosophy. Princeton: Princeton University Press, 2006.

Graves, Robert. Count Belisarius.London: Literary Guild, 1938.

Grayson, Kirk. Assyrian Rulers of the Early First Millennium ВСІ. Toronto: University of Toronto Press, 1991.

Green, John Richard. A History of the English People, vol. 8. London: Macmillan, 1879.

Green, Richard, et al. "А Draft Sequence of the Neandertal Genome." Science 328 (May 7, 2010), pp. 710-22.

Green, Ronald. Babies by Design: The Ethics of Genetic Choice.New Haven, CT: Yale University Press, 2007.

Greenhalgh, Susan. Just One Child: Science and Policy in Dengs China. Berkeley: University of California Press, 2008.

Grigg, David. The Transformation of Agriculture in the West.Oxford: Blackwell, 1992.

Guillaume, Alfred. The Life of Muhammad. Lahore: Oxford University Press, 1969.

Guisso, R. Wu TseYien and the Politics of Legitimation in Tang China.Bellingham: University of Western Washington Press, 1978.

Gunz, Philipp, et al. "Early Modem Human Diversity Suggests Subdivided Population Structure and a Complex Out-of-Africa Scenario." Proceedings of the National Academy of Sciences 106 (2009), doi: 10.1073/pnas.0901515106.

Guo, Qinghua. TheMingqi Pottery Buildings of Han Dynasty China, 206 BCAD 220. Eastbourne, UK: Sussex Academic Press, 2010.

Habu, Junko. Ancient Jomon of Japan. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2004.

Haeger, John, ed. Crisis and Prosperity in Sung China.Tucson: University of Arizona Press, 1975.

Haldon, John. Byzantium in the Seventh Century. 2nd ed. Cambridge, UK: Cambridge University Press: 1997.

Hall, David, and Roger Ames. Anticipating China: Thinking Through the Narrative of Chinese and Western Culture. Albany: State University of New York Press, 1995a.

———. Thinking from the Han: Self, Truth, and Transcendence in Chinese and Western Culture. Albany: State University of New York Press, 1995b.

Hall, John. "Changing Conceptions of the Modernization ofjapan." In Marius Jansen, ed., Changing Japanese Attitudes Toward Modernization.Princeton: Princeton University Press, 1966.

Halper, Stefan. The Beijing Consensus: How Chinas Authoritarian Model Will Dominate the Twenty-first Century. New York: Basic Books, 2010.

Hancock, Graham. Underworld: The Mysterious Origins of Civilization.London: Three Rivers Press, 2003.

Hansen, Ilse, and Chris Wickham, eds. The Long Eighth Century.Leiden: E. J. Brill, 2000.

Hardy-Smith, Tania, and Phillip Edwards. "The Garbage Crisis in Prehistory." Journal of Anthropological Archaeology23 (2004), pp. 253-89.

Harley, Knick. "Cotton Textile Prices and the Industrial Revolution." Economic History Review,New Series 51 (1998), pp. 49-83.

Harries, Meirion, and Susie Harries. Soldiers of the Sun: The Rise and Fall of the Imperial Japanese Army, 1868-1945. London: Heinemann, 1991.

Harris, Robert. Fatherland. New York: Book Club Associates, 1992.

Harris, William. Ancient Literacy. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1989.

Hartwell, Robert. "А Cycle of Economic Change in Imperial China: Coal and Iron in Northeast China, 750-1350." Journal of the Economic and Social History of the Orient 10(1967), pp. 102-59.

———. "Demographic, Political, and Social Transformation of China, 750-1550." Harvard Journal of Asiatic Studies 42 (1982), pp. 365-442.

Hassan, Ahmad, and Donald Hill. Islamic Technology. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1986.

Hatcher, John. The Black Death: A Personal History.New York: Doubleday, 2008.

Haw, Stephen. Marco Polos China: A Venetian in the Realm ofKhubilai Khan. London: Routledge, 2006.

Hawksworth, John, and Gordon Cookson. The World in 2050: Beyond the BRICs. London: PricewaterhouseCoopers, March 2008. Available at .

Hayden, Dolores. Building Suburbia: Green Fields and Urban Growth.New York: Pantheon, 2002.

He, Nu. "Monumental Structure from Ceremonial Precinct at Taosi Walled Town." Chinese Archaeology 5 (2005), pp. 51-58.

Headrick, Daniel. Power over Peoples: Technology, Environments, and Western Imperialism, 1400 to the Present. Princeton: Princeton University Press, 2010.

Heather, Peter. The Fall of the Roman Empire.Oxford: Oxford University Press, 2005.

Hedden, Trey, et al. "Cultural Influences on Neural Substrates of Attentional Control." Psychological Science 19 (2008), pp. 12-17.

Heinlein, Robert. Time Enough for Love. New York: Ace Books, 1973.

Hemming, John. The Conquest of the Incas.New York: Penguin, 1970.

Herlihy, David. The Black Death and the Transformation of the West. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1997.

Herman, Arthur. To Rule the Waves: How the British Navy Shaped the Modern World. New York: Harper, 2004.

Hessler, Peter. Oracle Bones.New York: Harper, 2006.

Hickey, Todd. "Aristocratic Landholding and the Economy of Byzantine Egypt." In Roger Bagnall, ed., Egypt in the Byzantine World, pp. 288-308. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2007.

Hill, Christopher. The Experience of Defeat: Milton and Some Contemporaries.New York: Penguin, 1984.

Hillman, Gordon, et al. "New Evidence of Lateglacial Cereal Cultivation at Abu Hureyra on the Euphrates." The Holocene 11 (2001), pp. 383-93.

Ho, Mun Chan, and Hektor Yan. "Is There a Geography of Thought for East-West Differences? Why or Why Not?" Educational Philosophy and Theory39 (2007), pp. 383-403.

Ho, Ping-ti. Studies on the Population of China, 1368-1953. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1959.

Hobsbawm, Eric. The Age of Revolution, 1789— 1848.New York: Vintage, 1964.

———. The Age of Capital, 1848-1875. New York: Vintage, 1975.

———. The Age of Empire, 1875-1914. New York: Vintage, 1987.

———. The Age of Extremes: A History of the World, 1914-1991 .New York: Vintage, 1994.

Hobsbawm, Eric, and George Rude. Captain Swing.London: Penguin, 1969.

Hobson, John. The Eastern Origins ofWestem Civilisation.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2004.

Hochschild, Adam. King Leopolds Ghost. New York: Mariner, 1998.

Hodder, Ian. The Domestication of Europe. Oxford: Blackwell, 1990.

———. The Leopards Tale: Revealing the Mysteries of Catalhoyuk.London: Thames and Hudson, 2006.

Hodges, Richard, and David Whitehouse. Mohammad, Charlemagne, and the Origins ofEurope.London: Routledge, 1983.

Hodos, Tamar. Local Responses to Colonization in the Iron Age Mediterranean. London: Routledge, 2006.

Holcombe, Charles. In the Shadow of the Han: Literati Thought and Society at the Beginning of the Southern Dynasties. Honolulu: University of Hawaii Press, 1994.

———. The Genesis of East Asia, 221 BG-AD 907. Honolulu: University of Hawaii Press, 2001.

Holloway, David. Stalin and the Bomb: The Soviet Union and Atomic Energy, 1939— 1956. New Haven, CT: Yale University Press, 1994.

Holloway, Kenneth. Guodian: The Newly Discovered Seeds of Chinese Religious and Political Philosophy. Oxford: Oxford University Press, 2009.

Holt, Frank. Thundering Zeus: The Making of Hellenistic Bactria. Berkeley: University of California Press, 1999.

Hopkins, Keith. "Christian Number and its Implications." Journal of Early Christian Studiesó (1998), pp. 185-226.

Hourani, Albert. A History of the Arab Peoples.2nd ed. New York: Warner, 2003. Howe, Daniel. What Hath God Wrought: The Transformation of America, 1815-1848. New York: Oxford University Press, 2007.

Hoyland, Robert. Arabia and the Arabs: From the Bronze Age to the Coming of Islam. London: Routledge, 2001.

Hsu, Cho-yun. Han Agriculture. The Formation of Early Chinese Agrarian Economy (206 BC-AD220). Seattle: University of Washington Press, 1980.

Hsu, Cho-yun, and Kathryn Linduff Western Chou Civilization.New Haven, CT: Yale University Press, 1988.

Hsu, Roland. Ethnic Europe: Mobility, Identity, and Conflict in a Globalized World. Stanford: Stanford University Press, 2010.

Huang, Ray. 1587, a Year of No Significance: The Ming Dynasty in Decline. New Haven, CT: Yale University Press, 1981.

Huang, Yasheng. Capitalism with Chinese Characteristics: Entrepreneurship and the State. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2008.

Hucker, Charles. Chinas Imperial Past. Stanford: Stanford University Press, 1975.

Huff, Toby. The Rise of Early Modern Science: Islam, China, and the West. 2nd ed. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2003.

Hui, Victoria. War and State Formation in Ancient China and Early Modem Europe. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2005.

Hulsewe, A. Remnants of Ch'in Law. Leiden: E. J. Brill, 1985.

Huntington, Ellsworth. Civilization and Climate. 1st ed. New Haven, CT: Yale University Press, 1915.

Huntington, Samuel. The Clash of Civilizations and the Remaking ofWorld Order. New York: Simon and Schuster, 1996.

Hutchison, Michael, and Frank Westermann, eds. Japans Great Stagnation.Cambridge, MA: Harvard University Press, 2006.

Hymes, Robert, and Conrad Schirokauer, eds. Ordering the World: Approaches to State and Society in Sung Dynasty China. Berkeley: University of California Press, 1993.

Ikeguchi, Mamoru. "The Dynamics of Agricultural Locations in Italy." Unpublished PhD dissertation, Kings College, London, 2007.

Imber, Colin. The Ottoman Empire, 1300-1650: The Structure of Power. London: Palgrave, 2002.

Impey, Chris. The Living Cosmos: Our Search for Life in the Universe.New York: Random House, 2007.

Inalcik, Halil, and Donald Quataert, eds. An Economic and Social History of the Ottoman Empire, 1300-1914.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1994.

Ingman, Max, et al. "Mitochondrial Genome Variation and the Origin of Modem Humans." Nature408 (2000), pp. 708-13.

Ingrau, Charles. The Habsburg Monarchy, I6l8-1815.2nd ed. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2000.

Inikori, Joseph. Africans and the Industrial Revolution in England.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2002.

———. "Africa and the Globalization Process: Western Africa, 1450-1850." Journal of Global History2 (2007), pp. 63-86.

Institute for International Strategic Studies. The Military Balance 2009.London: Institute for International Strategic Studies, 2009.

Intergovernmental Panel on Climate Change. Fourth Assessment Report. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2007. /.

International Monetary Fund. World Economic Outlook Update July 8, 2009 ().

Iriye, Akira. The Origins of the Second World War in Asia and the Pacific.London: Longman, 1987.

Irwin, Douglas. Against the Tide: An Intellectual History of Free Trade. Princeton: Princeton University Press, 1996.

Isaacson, Walter. Einstein: His Life and Universe. New York: Simon and Schuster, 2007.

Israel, Jonathan. The Dutch Republic: Its Rise, Greatness, and Fall, 1477-1806. Oxford: Oxford University Press, 1995.

Issar, Arie. Climate Changes During the Holocene and their Impact on Hydrological Systems. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2003.

Issar, Arie, and Mattanyah Zahor. Climate Change—Environment and Civilization in the Middle East. New York: Springer, 2005.

Ivanhoe, Philip. Confucian Moral Cultivation.2nd ed. Amsterdam: Hackett, 2000.

———, ed. Readings from the Lu-Wang School of Neo-Confucianism.Amsterdam: Hackett, 2009.

Jackson, Peter. "Marco Polo and his ‘Travels.'" Bulletin of the School of Oriental and African Studies61 (1998), pp. 82-101.

Jacob, Margaret. Scientific Culture and the Making of the Industrial West.New York: Oxford University Press, 1997.

Jacob, Margaret, and Larry Stewart. Practical Matter: Newtons Science in the Service of Industry and Empire. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2004.

Jacques, Martin. When China Rules the World: The Rise of the Middle Kingdom and the End of the Western World.London: Allen Lane, 2009.

Jakobsson, Mattias, et al. "Genotype, Haplotype and Copy-Number Variation in Worldwide Human Populations." Nature 451 (2008), pp. 998-1003.

Jansen, Marius. The Making of Modem JapanCambridge, MA: Harvard University Press, 2000.

Jardine, Lisa. Going Dutch: How England Plundered Hollands Glory. New York: Harper, 2008.

Jaspers, Karl. The Origin and Goal of History.New Haven, CT: Yale University Press, 1953. First published in German, 1949.

Ji, Junfeng, et al. "Asian Monsoon Oscillations in the Northeastern Qinghai-Tibet Plateau Since the Late Glacial as Interpreted from Visible Reflectance of Qing-hai Lake Sediments." Earth and Planetary Science Letters 233 (2005), pp. 61-70.

Ji, Xiao-bin. Politics and Conservatism in Northern Song China: The Career and Thought ofSima Guang (AD 1019-1086). Hong Kong: Chinese University Press, 2005.

Jiang, Leping. "The Shangshan Site, Pujiang County, Zhejiang." Chinese Archaeology8 (2008), pp. 37-43.

Jiang, Leping, and Li Liu. "New Evidence for the Origins of Sedentism and Rice Domestication in the Lower Yangzi River, China." Antiquity 80 (2006), pp. 355-61.

Johnson, Donald, and Jean Johnson. Universal Religions in World History: The Spread of Buddhism, Christianity, and Islam to 1500.New York: McGraw-Hill, 2007.

Johnston, Alastair. Cultural Realism: Strategic Culture and Grand Strategy in Ming China.Princeton: Princeton University Press, 1995.

Jones, Eric. 1985. "‘Where is Everybody?'An Account of Fermis Question." Los Alamos Technical Report LA-10311-MS. Available at /.

Jongman, Willem. "The Early Roman Empire: Consumption." In Walter Scheidel et al., eds., The Cambridge Economic History of the Greco-Roman World, pp. 592-618. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2007a.

———. "Gibbon Was Right: The Decline and Fall of the Roman Economy." In Olivier Hekster, Gerda de Kleijn, and Danielle Slootjes, eds., Crises and the Roman Empire,pp. 183-99. Leiden: E. J. Brill, 2007b.

Jordan, William Chester. The Great Famine.Princeton: Princeton University Press, 1996.

———. Europe in the High Middle Ages. London: Penguin, 2001.

Judt, Tony. Postwar: A History of Europe Since 1945.New York: Penguin Press, 2005.

Jungers, William, et al. "Long-Bone Geometry and Skeletal Biomechanisms in Homo floresiensis."Paper delivered at the 79th Annual Meeting of the American Association of Physical Anthropologists, April 2010, Abstracts of AAPA Poster and Podium Presentations, pp. 143-44. -annual-meeting2010/2010%20AAPA%20Abstracts.pdf.

Kaegi, Walter. Byzantium and the Early Islamic Conquests.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1992.

———. Heraclius, Emperor of Byzantium. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2003.

Kamen, Stanley. Philip of Spain.New Haven, CT: Yale University Press, 1999.

———. Empire: How Spain Became a World Power, 1492-1763.New York: Harper, 2003.

Kann, Robert. A History of the Habsburg Empire, 1526-1918.Berkeley: University of California Press, 1980.

Kaplan, David. "The Darker Side of the ‘Original Affluent Society.'" Journal of Anthropological Research 56 (2000), pp. 301-24.

Kaplan, Robert. "How We Would Fight China." The Atlantic295.5 (June 2005), pp. 49-64.

Ke, Yuehai, et al. "African Origin of Modern Humans in East Asia: A Tale of 12,000 Y Chromosomes." Science292 (2001), pp. 1151-53.

Keene, Donald. Emperor of Japan: Meiji and His World, 1852-1912.New York: Columbia University Press, 2002.

Keightley, David. The Ancestral Landscape: Time, Space, and Community in Late Shang China (ca. 1200-1045 BC). Berkeley: University of California Press, 2000.

———. "Marks and Labels: Early Writing in Neolithic and Shang China." In Stark, ed., 2006, pp. 177-201.

Kelly, Christopher. The End of Empire: Attila the Hun and the Fall ofRome.New York: Norton, 2009.

Kennedy, David. Freedom from Fear: The American People in Depression and War, 1929-1945.New York: Oxford University Press, 1999.

Kennedy, Hugh. The Prophet and the Age of the Caliphates. 2nd ed. London: Longmans, 2004a.

———. When Baghdad Ruled the Muslim World: The Rise and Fall of Islam's Greatest Dynasty. New York: Da Capo, 2004b.

———. The Great Arab Conquests. London: Da Capo, 2007.

Kennedy, Paul. The Rise and Fall of British Naval Mastery. London: Allen Lane, 1976.

———. The Rise and Fall of the Great Powers. New York: Vintage, 1987.

Kennedy, Robert F. Thirteen Days: The Cuban Missile Crisis. New York: Norton, 1969.

Kennett, Douglas, et al. "Nanodiamonds in the Younger Dryas Boundary Sediment Layer." Science323 (2009), p. 94.

Kerr, Richard, et al. "Atlantic Climate Pacemaker for Millennia Past, Decades Hence?" Science309 (2005), pp. 41-42.

Keynes, John Maynard. A Treatise on Money.London: Macmillan, 1930.

Keys, David. Catastrophe: An Investigation into the Origins of Modern Civilization. New York: Ballantine, 2000.

Khanna, Parag. The Second World: Empires and Influence in the New Global Order. New York: Random House, 2008.

Kirchner, Julius, and Karl Morrison, eds. Medieval Europe.Chicago: University of Chicago Press, 1986.

Kiser, Edgar, and Yong Cai. "War and Bureaucratization in Qin China." American Sociological Review68 (2003), pp. 511-39.

———. "Early Chinese Bureaucratization in Comparative Perspective: Reply to Zhao." American Sociological Review 69 (2004), pp. 608-12.

Kislev, Mordechai, et al. "Early Domesticated Fig in the Jordan Valley." Science 312 (2006), pp. 1372-74.

Kitchen, Andrew. "Genetic Analysis of Human Head and Clothing Lice Indicates an Early Origin of Clothing Use in Archaic Hominins." Paper delivered at the 79th Annual Meeting of the American Association of Physical Anthropologists, April 2010, Abstracts of AAPA Poster and Podium Presentations, p. 154. -annual-meeting2010/2010%20AAPA%20Ab-stracts.pdf.

Kittler, Ralf, et al. "Molecular Evolution of Pediculus Humanus and the Origin of Clothing." Current Biology13 (2003), pp. 1414-17.

Klein, Richard. The Human Career. 3rd ed. Chicago: University of Chicago Press, 2009.

Ко, Dorothy. Cinderella's Sisters: A Revisionist History of Footbinding. Berkeley: University of California Press, 2007.

Koepke, Nikola, and Joerg Baten. "The Biological Standard of Living in Europe During the Last Two Millennia." European Review of Economic History 9 (2005), pp. 61-95.

———. "Agricultural Specialization and Height in Ancient and Medieval Europe." Explorations in Economic History 45 (2008), pp. 127-46.

Kohl, Philip. The Making of Bronze Age Eurasia.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2007.

Konner, Melvin. The Tangled Wing: Biological Constraints on the Human Spirit. 2nd ed. New York: Holt, Reinhart, and Winston, 2002.

Koryakova, Ludmila, and Andrej Epimakhov. The Urals and Western Siberia in the Bronze and Iron Ages. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2007.

Kracke, Edward. Civil Service in Sung China: 960-1076.Cambridge, MA: Harvard University Press, 1968.

Kramer, Samuel Noah. The Sumerians. Chicago: University of Chicago Press, 1963.

Krause Johannes, et al. "Neanderthals in Central Asia and Siberia." Nature 449 (2007a), pp. 902-904.

———. "The Derived FOXP2 Variant of Modern Humans Was Shared with Neanderthals." Current Biologyl7 (2007b), pp. 1908-12.

———. "The Complete Mitochondrial DNA Genome of an Unknown Hominin from Southern Siberia." Nature64 (2010), pp. 894-97.

Krepinevich, Andrew. 7 Deadly Scenarios: A Military Futurist Explores War in the 21st Century.New York: Bantam, 2009.

Krepon, Michael. Better Safe Than Sorry: The Ironies of Living with the Bomb. Stanford: Stanford University Press, 2008.

Krings, Matthias, et al. "Neanderthal DNA Sequences and the Origin of Modem Humans." Cell90 (1997), pp. 19-30.

Kristiansen, Kristian, and Thomas Larsson. The Rise of Bronze Age Society. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2005.

Kron, Geof. "Anthropometry, Physical Anthropology, and the Reconstruction of Ancient Health, Nutrition, and Living Standards." Historia 54 (2005), pp. 68-83.

———. "The Use of Housing Evidence as a Possible Index of Social Equality and Prosperity in Classical Greece and Early Industrial England." Forthcoming.

Kuhn, Dieter. The Age of Confucian Rule: The Song Transformation of China. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2009.

Kuhn, Herbert. On the Track of Prehistoric Man.New York: Random House, 1955.

Kuhn, Thomas. The Structure of Scientific Revolutions.Chicago: University of Chicago Press, 1962.

Kuhrt, Amelie. The Ancient Near East. 2 vols. London: Routledge, 1995.

Kuijt, Ian, and Bill Finlayson. "Evidence for Food Storage and Predomestication Granaries 11,000 Years Ago in the Jordan Valley." Proceedings of the National Academy of Sciences 106 (2009), doi: 10.1073/pnas.0812764106.

Kulikowski, Michael. Romes Gothic Wars: From the Third Century to Alaric. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2006.

Kuper, Adam. Anthropology and Anthropologists. 2nd ed. London: Routledge, 1983.

Kurlantzick, Joshua. Charm Offensive: How Chinas Soft Power Is Transforming the World.New Haven, CT: Yale University Press, 2007.

Kurzweil, Ray. The Singularity Is Near: When Humans Transcend Biology. New York: Vintage, 2005.

Kuzmin, Yaroslav. "Chronology of the Earliest Pottery in East Asia." Antiquity 80 (2006), pp. 362-71.

Kvavadze, Eliso, and Simon Connor. "Zelkova Carpinifolia (Pallas) K. Koch in Holocene Sediments of Georgia—an Indicator of Climatic Optima." Review of Palaeobotany and Palynology 133 (2005), pp. 69-89.

Kylander, М., et al. "Refining the Pre-Industrial Atmospheric Pb Isotope Evolution Curve in Europe Using an 8000-Year-Old Peat Core from NW Spain." Earth and Planetary Science Letters240 (2005), pp. 467-85.

Kynge, James. China Shakes the World: A Titans Rise and Troubled Future.New York: Houghton Mifflin, 2006.

Laiou, Angeliki, and Cecile Morrisson, eds. The Byzantine Economy. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2007.

Landes, David. Revolution in Time: Clocks and the Making of the Modern World. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1983.

———. The Wealth and Poverty of Nations: Why Some Are So Rich and Some Are So Poor. New York: Norton, 1998.

———. The Unbound Prometheus: Technological Change 1750 to the Present. Rev. ed. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2003.

Lane, Kris. Pillaging the Empire: Piracy in the Americas, 1500-1750. Armonk, NY: M. E. Sharpe, 1998.

Lane Fox, Robin. Pagans and Christians. New York: Harper and Row, 1986.

Langlois, John, ed. China Under Mongol Rule.Princeton: Princeton University Press, 1981.

Lanier, Jaron. "One Half of a Manifesto." The Edge,2000 ().

Lapidus, Ira. A History of Islamic Societies. 2nd ed. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2002.

Larsen, Clark. "Biological Changes in Human Populations with Agriculture." Annual Review of Anthropology 24 (1995), pp. 185-213.

———. "The Agricultural Revolution as Environmental Catastrophe." Quaternary International 150 (2006), pp. 12-20.

Larsen, Mogens, ed. Power and Propaganda: A Symposium on Ancient Empires. Copenhagen: Akademisk Forlag, 1979.

Latacz, Joachim. Troy and Homer.Oxford: Oxford University Press, 2004.

Latham, Ronald, trans. Marco Polo: The Travels.Harmondsworth, UK: Penguin, 1955.

Lattimore, Owen. Inner Asian Frontiers of China.New York: American Geographical Society, 1940.

Lau, D. C. Mencius.2nd ed. Harmondsworth, UK: Penguin, 2003.

Leakey, Richard, and Roger Lewin. The Sixth Extinction: Patterns of Life and the Future ofMankind.New York: Doubleday, 1995.

LeBlanc, Steven, and Katherine Register. Constant Battles: Why We Fight.New York: St. Martins Press, 2003.

Lee, Gyoung-ah, et al. "Plants and People from the Early Neolithic to Shang Periods in North China." Proceedings of the National Academy of Sciences 104 (2007), pp. 1087-92.

Lee, James and Wang Feng. One Quarter of Humanity: Malthusian Mythology and Chinese Realities.Cambridge, MA: Harvard University Press, 1999.

Lee, Thomas, ed. The New and the Multiple: Sung Senses of the Past.Hong Kong: Chinese University Press, 2004.

Lee, Yun Kuan. "Special Section: The XiaShang-Zhou Chronology Project." Journal of East Asian Archaeology4 (2002), pp. 321-86.

Legge, James, ed. The Chinese Classics III: The Shoo King.London: Trubner, 1865. Repr. Hong Kong: Hong Kong University Press, 1960.

———. The Chinese Classics V: The Chun Tsewand the Tso Chuen.London: Trubner, 1872. Repr. Hong Kong: Hong Kong University Press, 1960.

Lehner, Mark. The Complete Pyramids. London: Thames and Hudson, 1997.

Le Roy Ladurie, Emmanuel. The Peasants of Languedoc.Trans. John Day. Urbana: University of Illinois Press, 1972.

Leslie, D. D., and K. J. H. Gardiner. The Roman Empire in Chinese Sources.Rome: Bardi, 1996.

Levathes, Louise. When China Ruled the Seas: The Treasure Fleet of the Dragon Throne, 1405-1433.New York: Oxford University Press, 1994.

Lewis, Archibald. Nomads and Crusaders, A.D. 1000-1368.Bloomington: Indiana University Press, 1988.

Lewis, Mark. Sanctioned Violence in Early China. Albany: State University of New York Press, 1990.

———. Writing and Authority in Early China. Albany: State University of New York Press, 1999.

———. China Between Empires: The Northern and Southern Dynasties. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2009a.

———. Chinas Cosmopolitan Empire: The Tang Dynasty.Cambridge, MA: Harvard University Press, 2009b.

Lewis, W S., ed. Horace Walpoles Correspondence!. New Haven, CT: Yale University Press, 1941.

Lewis-Williams, David. The Mind in the Cave.London: Thames & Hudson, 2002.

Li, Feng. "Feudalism and the Western Zhou." Harvard Journal of Asiatic Studies 63 (2003), pp. 115-44.

———. Landscape and Power in Early China: The Crisis and Fall of the Western Zhou, 1045-771 BC.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2006.

———. Bureaucracy and the State in Early China: Governing the Western Zhou. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2009.

Li, Xueqin. Eastern Zhou and Qin Civilization. New Haven, CT: Yale University Press, 1985.

Li, Xueqin, et al. "The Earliest Writing?" Antiquity77 (2003), pp. 31-44.

Lichtheim, Miriam, ed. Ancient Egyptian Literature.3 vols. Berkeley: University of California Press, 1973-80.

Lieberman, Philip. "The Evolution of Human Speech." Current Anthropology 48 (2007), pp. 39-66.

Lieberman, Victor. Beyond Binary Histories: Re-imagining Eurasia to с. 1830. Ann Arbor: University of Michigan Press, 1999.

———. Strange Parallels: Southeast Asia in Global Context, c. 800-1830. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2003.

Lin, Tai-yi, trans. Li Ju-chen, Flowers in the Mirror.Berkeley: University of California Press, 1965.

Lin, Yusheng. The Crisis of Chinese Consciousness: Radical Antitraditionalism in the May Fourth Era.Madison: University of Wisconsin Press, 1979.

Little, Lester, ed. Plague and the End of Antiquity: The Pandemic of 541-750. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2007.

Liu, Li. "Ancestor Worship: An Archaeological Investigation of Ritual Activities in Neolithic North China." Journal of East Asian Archaeology 2 (2000), pp. 129— 64.

———. The Chinese Neolithic.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2004.

———. "The Emergence of Sedentism in China." In Markus Reindel et al., eds., Sedentism: Worldwide Research Perspectives for the Shift of Human Societies from Mobile to Settled Ways of Life.Wiesbaden: Harrassowitz, 2010.

Liu, Li, and Xingcan Chen. State Formation in Early China.London: Routledge, 2003.

———. The Archaeology of China. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2010.

Liu, Li, and Hong Xu. "Rethinking Erlitou: Legend, History, and Chinese Archaeology." Antiquity 81 (2007), pp. 886-91.

Liu, Li, et al. "Evidence for the Early Beginning (c. 9000 cal. BP) of Rice Domestication in China." The Holocene 17 (2007), pp. 1059-68.

Liu, Xiaohong, et al. "Dendroclimatic Temperature Record Derived from Tree-Ring Width and Stable Carbon Isotope Chronologies in the Middle Qilian Mountains, China." Arctic, Antarctic, and Alpine Research39 (2007), pp. 651-57.

Liu, Xinru. Ancient India and Ancient China: Trade and Religious Exchanges 100-600. Oxford: Oxford University Press, 1988.

Liverani, Mario, ed. Akkad, the First World Empire.Padua: Sargon, 1993.

———, ed. Neo-Assyrian Geography. Rome: Eisenbrauns, 1995.

———. International Relations in the Ancient Near East, 1600-1100 BC.New York: Palgrave, 2001.

———. Israels History and the History of Israel. London: Equinox, 2005.

———. Uruk: The First City. London: Equinox, 2006.

Lloyd, Geoffrey. The Ambitions of Curiosity: Understanding the World in Ancient Greece and China. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2002.

———. Cognitive Variations: Reflections on the Unity and Diversity of the Human Mind. New York: Oxford University Press, 2007.

Lloyd, Geoffrey, and Nathan Sivin. The Way and the Word: Science and Medicine in Early China and Greece. New Haven, CT: Yale University Press, 2002.

Lobell, David, and Marshall Burke, eds. Climate Change and Food Security: Adapting Agriculture to a Warmer World. Amsterdam: Springer, 2010.

Loewe, Michael. The Government of the Qin and Han Empires, 221 BCE—220 CE. Indianapolis: Hackett, 2006.

Lordkipanidze, David, et al. "Postcranial Evidence from Early Homofrom Dmanisi, Georgia." Nature 449 (2007), pp. 305-10.

Lorge, Peter. War, Politics and Society in Early Modern China, 900-1795. London: Routledge, 2005.

Loud, G. The Age of Robert Guiscard: Southern Italy and the Norman Conquest. London: Longman, 2000.

Lovell, Julia. The Great Wall: China Against the World, 1000 BC-AD 2000. London: Atlantic Books, 2006.

Luckenbill, D. D. Ancient Records of Assyria and Babylonial. Chicago: University of Chicago Press, 1926.

Maalouf, Amin. The Crusades Through Arab Eyes.New York: Shocken, 1984.

Maas, Michael, ed. The Cambridge Companion to the Age of Justinian. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2005.

MacCullagh, Diarmaid. The Reformation: A History.New York: Penguin, 2003.

MacFarquhar, Roderick, and Michael Schoenhals. Maos Last Revolution. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2006.

MacKellar, Landis. "Pandemic Influenza: A Review." Population and Development Review33 (2007), pp. 429-51.

MacMillan, Margaret. Paris 1919: Six Months That Changed the World. New York: Random House, 2002.

———. Nixon and Mao: The Week That Changed the World. New York: Random House, 2008.

MacMullen, Ramsay. Christianizing the Roman Empire. New Haven, CT: Yale University Press, 1984.

———. Corruption and the Decline of Rome.New Haven, CT: Yale University Press, 1988.

Maddison, Angus. The World Economy: Historical Statistics.Paris: Organisation for Economic Cooperation and Development, 2003.

———. Growth and Interaction in the World Economy: The Roots of Modernity.

Washington, DC: American Enterprise Institute Press, 2005.

———. Asia in the World Economy 1500-2030.Canberra: Australian National University Press, 2006.

———. Chinese Economic Performance in the Long Run: 960-2030.2nd ed. Paris: Organisation for Economic Cooperation and Development, 2007.

Madelung, Wilferd. The Succession to Muhammad: A Study in the Early Caliphate. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1997.

Mair, Victor, ed. Contact and Exchange in the Ancient World.Honolulu: University of Hawaii Press, 2006.

Major, Candace, et al. "The Co-Evolution of Black Sea Level and Composition Through Deglaciation and Its Paleoclimatic Significance." Quaternary Science Reviews 25 (2006), pp. 2031-47.

Malinowksi, Bronislaw. A Diary in the Strict Sense of the Term. New York: Harcourt, Brace, and World, 1967.

Mandelbaum, Michael. The Case for Goliath: How America Acts as the Worlds Government in the 21st CenturyNew York: Public Affairs, 2005.

Mangini, A., et al. "Reconstruction of Temperature in the Central Alps During the Past 2000 yr from a 180 Stalagmite Record." Earth and Planetary Science Letters 235 (2005), pp. 741-51.

———. "Persistent Influence of the North Atlantic Hydrography on Central European Winter Temperature During the Last 9000 Years." Geophysical Research Letters 34 (2007), pp. 10.1029/2006GL028600.

Manica, Andrea, et al. "The Effect of Ancient Population Bottlenecks on Human Phenotypic Variation." Nature448 (2007), pp. 346-48.

Mann, James. Rise of the Vulcans: The History of Bushs War Cabinet.New York: Penguin, 2004.

———. The China Fantasy.New York: Penguin, 2008.

Manning, J. G., and Ian Morris, eds. The Ancient Economy: Evidence and Models. Stanford: Stanford University Press, 2005.

Manz, Beatrice Forbe. The Rise and Rule of Tamerlane.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1989.

Marks, Robert. Tigers, Rice, Silk, and Silt: Environment and Economy in Late Imperial South China.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1998.

Marshall, Fiona, and Elisabeth Hildebrand. "Cattle Before Crops." Journal of World Prehistory16 (2002), pp. 99-143.

Martin, Geoffrey. All Possible Worlds: A History of Geographical Thought. 4th ed. New York: Oxford University Press, 2005.

Martin, Thomas. Herodotus and Sima Qian: The First Great Historians of Greece and China.New York: Bedford/St. Martins, 2009.

Matthew, Donald. The Norman Kingdom of Sicily Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1992.

Matthews John, and David Herbert, eds. Unifying Geography.London: Roudedge, 2004.

Mattila, Raiji. The Kings Magnates: A Study of the Highest Officials of the Neo-Assyrian Empire.Helsinki: Neo-Assyrian Text Corpus Project, 2000.

Mattson, Ingrid. The Story of the Quran. Oxford: Blackwell, 2007.

Maynard-Smith, John, and Richard Dawkins. The Theory of Evolution. 3rd ed. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2008.

Mazumdar, Sucheta. Sugar and Society in China: Peasants, Technology, and the World Market.Cambridge, MA: Harvard University Press, 1998.

McAnany, Patricia, and Norman Yoffee, eds. Questioning Collapse: Human Resilience, Ecological Vulnerability, and the Aftermath ofEmpire.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2010.

McBrearty, Sally, and Alison Brooks. "The Revolution That Wasn't: New Interpretation of the Origin of Modem Human Behavior." Journal of Human Evolution 39 (2000), pp. 453-563.

McClellan, Thomas. "Early Fortifications: The Missing Walls of Jericho." Baghdader Mitteilungenl8 (2006), pp. 593-610.

McCormick, Michael. Origins of the European Economy: Communications and Commerce, AD 300-900. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2001.

McGilchrist, Iain. The Master and His Emissary: The Divided Brain and the Making of the Western World. New Haven: Yale University Press, 2009.

McGrail, Sean. Boats of the World from the Stone Age to Medieval Times. Oxford: Oxford University Press, 2004.

McKibben, Bill. Enough: Staying Human in an Engineered Age. New York: Times Books, 2003.

———. Eaarth: Making Life on a Tough New Planet. New York: Times Books 2010.

McKitterick, Rosamund. The Early Middle Ages: Europe, 400-1000.0xford: Oxford University Press, 2001.

McMullen, David. State and Scholars in T'ang China.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1988.

McNeill, William. Plagues and Peoples. New York: Viking, 1976.

———. The Pursuit of Power.Chicago: University of Chicago Press, 1982.

Mendle, Michael. The Putney Debates of 1647: The Army, the Levellers and the English State.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2001.

Menzies, Gavin. 1421: The Year China Discovered the World.New York: Bantam, 2002.

———. 1434: The Year a Magnificent Chinese Fleet Sailed to Italy and Ignited the Renaissance.New York: Bantam, 2008.

Merton, Robert. "Priorities in Scientific Discovery: A Chapter in the Sociology of Science." American Sociological Review 22 (1957), pp. 635-59.

Meskilljohn, ed. Choe Pus Diary: A Record of Drifting Across the Sea.Tucson: University of Arizona Press, 1965.

Michałowski, Piotr. The Lamentation Over the Destruction of Sumer and Ur.Winona Lake, IN: Eisenbrauns, 1989.

Millett, Kate. Sexual Politics.New York: Abacus, 1970.

Mills, J. V G., ed. Ma Huan, "Overall Survey of the Oceans Shores" [1433]. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1970.

Mills, J. V G., and Roderich Ptak, eds. Hsing-Cha Sheng-Lan, The Overall Survey of the Star Raft by Fei Hsin. Wiesbaden: Harrassowitz Verlag, 1996.

Mintz, Sidney. Sweetness and Power: The Place of Sugar in Modem History. New York: Viking, 1985.

Mithen, Steven. The Prehistory of the Mind: The Cognitive Origins of Art and Science. London: Thames & Hudson, 1996.

———. After the Ice: A Global Human History, 20,000-5000 BC. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2003.

———. The Singing Neanderthals: The Origin of Music, Language, Mind and Body. London: Weidenfeld and Nicholson, 2005.

Mokyr, Joel. The Lever of Riches: Technological Creativity and Economic Progress. New York: Oxford University Press, 1990.

———. "Editors Introduction: The New Economic History and the Industrial Revolution." In Joel Mokyr, ed., The British Industrial Revolution: An Economic Perspective, pp. 1-127. Boulder, CO: Westview Press, 1999.

———. The Gifts of Athena: Historical Origins of the Knowledge Economy. Princeton: Princeton University Press, 2002.

———. The Enlightened Economy: An Economic History of Britain, 1700-1850. New Haven, CT: Yale University Press, 2010.

Momssen, Theodor, and Karl Morrison. Imperial Lives and Letters of the Eleventh Century.New York: Columbia University Press, 1962.

Moore, Andrew, Gordon Hillman, and A. J. Legge. Village on the Euphrates. New York: Oxford University Press, 2000.

Moore, Gordon. "Cramming More Components onto Integrated Circuits." Electronics 38.8 (April 19, 1965), pp. 114-17. Available at ftp://download.intel.com/re-search/silicon/moorespaper.pdf

———. "Our Revolution." 1999. Available at .

———. "No Exponential Is Forever ... But We Can Delay Forever." Paper presented at the International Solid State Circuits Conference, February 10, 2003. Available at ftp://download.intel.com/research/silicon/Gordon_Moore_ISS-CC_021003.pdf

Moore, Robert. The Formation of a Persecuting Society: Power and Deviance in Western Europe, 950-1250.0xford: Blackwell, 1987.

———. The First European Revolution, c. 970-1215.Oxford: Blackwell, 2000.

Morean, Curtis, et al. "Early Human Use of Marine Resources and Pigment in South Africa During the Middle Pleistocene." Nature449 (2007), pp. 905-908.

Morgan, David. Medieval Persia 1040-1797.London: Longman, 1988.

Morgan, Edmund. American Slavery, American Freedom.New York: Norton, 1975.

Morgan, Leah, and Paul Renne. "Diachronous Dawn of Africa's Middle Stone Age: New40Ar/ 39ArAges from the Ethiopian Rift." Geology 36 (2008), pp. 967-70.

Morishima, Michio. Why Has Japan "Succeeded"?Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1982.

Morowitz, Harold. The Emergence of Everything: How the World Became Complex. New York: Oxford University Press, 2004.

Morris, Ian. "Economic Growth in Ancient Greece." Journal of Institutional and Theoretical Economics 160 (2004), pp. 709-48.

———. "The Athenian Empire (478-404 BC)." Princeton/Stanford Working Papers in Classics no. 120508, 2005. http.7//~pswpc/index.html.

Morris, Ian, and Barry Powell. The Greeks: History, Culture, and Society. 2nd ed. Upper Saddle River, NJ: Prentice-Hall, 2009.

Morris, Ian, and Walter Scheidel, eds. The Dynamics of Ancient Empires.New York: Oxford University Press, 2009.

Morris, Ian, and Sebastiano Tusa. "Scavi sullacropoli di Monte Polizzo, 2000-2003." Sicilia Archeologica38 (2004), pp. 35-90.

Morrison, Karl. Understanding Conversion. Charlottesville: University ofVirginia Press, 1992.

Morris-Suzuki, Tessa. The Technological Transformation ofjapan: From the Seventeenth to the Twenty-First Century. New York: Cambridge University Press, 1994.

Morton, Oliver. Eating the Sun: How Plants Power the Planet.New York: Harper, 2007.

Morwood, Mike, and Penny van Oostersee. A New Human: The Startling Discovery and Strange Story of the "Hobbits" of Flores, Indonesia.New York: Left Coast, 2007.

Mote, Frederick. Imperial China, 900-1800. Berkeley: University of California Press, 1999.

Muckle, Peter, trans. The Story of Abelards Adversities.Toronto: Pontifical Institute of Mediaeval Studies, 1964.

Muhlenbock, Christian. Fragments from a Mountain Society: Tradition, Innovation, and Interaction at Archaic Monte Polizzo, Sicily.Gothenburg: University of Gothenburg Press, 2008.

Murphey, Rhoads. Ottoman Warfare. London: Routledge, 1999.

Mutschler, Fritz-Heiner, and Achim Mittag, eds. Conceiving the Empire: China and Rome Compared.New York: Oxford University Press, 2009.

Naam, Ramez. More Than Human: Embracing the Promise of Biological Enhancement. New York: Broadway, 2005.

Naquin, Susan, and Evelyn Rawski. Chinese Society in the Eighteenth Century New Haven, CT: Yale University Press, 1987.

Naroll, Raoul. "A Preliminary Index of Social Development." American Anthropologist58 (1956), pp. 687-715.

National Intelligence Council. Mapping the Global Future.Washington, DC: Government Printing Office, 2004. Available at .

———. Global Trends 2025: A Transformed WorldWashington, DC: Government Printing Office, 2008. Available at .

Naughton, Barry. Growing Out of the Plan: Chinese Economic Reform, 1978-1993. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1995.

Needham, Joseph. Science and Civilisation in China IV: Physics and Physical Technology. Part 3: Civil Engineering and Nautics. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1971.

Needham, Joseph, Ho Ping-yu, Lu Gweidjen, and Wang Ling. Science and Civilisation in China V. Chemistry and Chemical Technology. Part 7: Military Technology; The Gunpowder Epic. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1986.

Neisser, Ulric, ed. The Rising Curve: Long-Term Gains in IQ and Related Measures. New York: American Psychological Association, 1998.

Nelson, Sarah. The Archaeology of Korea. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1993.

Nichols, F. M. The Epistles ofErasmusII. London: Longmans, Green, 1904.

Nicolle, David, Stephen Turnbull, and John Haldon. The Fall of Constantinople: The Ottoman Conquest of Byzantium.London: Osprey, 2007.

Nienhauser, William. The Grand Scribes Recordsl. Bloomington: Indiana University Press, 1994.

Nisbett, Richard. The Geography of Thought: How Asians and Westerners Think Differently... and Why.New York: Free Press, 2003.

Nixon, Richard. "Asia After Viet Nam." Foreign Affairs46 (1967), pp. 111-45.

Nordhaus, William. "А Review of the Stern Reviewon the Economics of Climate." Journal of Economic Literature 45 (2007), pp. 686-702.

Norris, Robert, and Hans Kristensen. "Chinese Nuclear Forces, 2008." Bulletin of the Atomic Scientists 64.2 (2008), pp. 42-45.

———. "Worldwide Deployments of Nuclear Weapons, 2009." Bulletin of the Atomic Scientists 65.6 (2009a), pp. 74-81.

———. "US Nuclear Warheads, 1945-2009." Bulletin of the Atomic Scientists 65.4 (2009b), pp. 72-81.

———. "Russian Nuclear Forces, 2010." Bulletin of the Atomic Scientists 66.1 (2010) pp. 74-81.

North, Douglass. Structure and Change in Economic History.New York: Norton, 1981.

North, Douglass, John Wallis, and Barry Weingast. Violence and Social Orders: A Conceptual Framework for Interpreting Recorded Human History.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2009.

Norton, Christopher, and Kidong Bae. "The Movius Line Sensu Lato (Norton et al., 2006) Further Assessed and Defined." Journal of Human Evolution 55 (2008), pp. 1148-50.

Norwich, John Julius. The Normans in Sicily.London: Penguin, 1992.

Nur, Amos, and Eric Cline. "Poseidon's Horses: Plate Tectonics and Earthquake Storms in the Late Bronze Age Aegean and Eastern Mediterranean." Journal of Archaeological Science27 (2000), pp. 43-63.

Nylan, Michael, and Michael Loewe, eds. Chinas Early Empires: A Re-Appraisal. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2010.

Ober,Josiah. Political Dissent in Democratic Athens.Princeton: Princeton University Press, 1998.

O'Connell, J., and F. Allen. "Dating the Colonization of Sahul (Pleistocene Australia-New Guinea): A Review of Recent Research." Journal of Archaeological Science 31 (2004), pp. 835-53.

Oded, B. Mass Deportations and Deportees in the Neo-Assyrian Empire. Wiesbaden: Harrassowitz Verlag, 1979.

O'Donnell, James. The Ruin of the Roman Empire.New York: Ecco, 2008.

Oppo, Delia, et al. "2,000-Year-Long Temperature and Hydrology Reconstructions from the Indo-Pacific Warm Pool." Nature 460 (2009), pp. 1113-16 (doi: 10.1038/nature08233).

Oren, Michael. Power, Faith, and Fantasy: America in the Middle East, 1776 to the PresentNew York: Norton, 2007.

Ortner, Sherry. "Theory in Anthropology Since the Sixties." Comparative Studies in Society and History 26 (1984), pp. 126-66.

Otterbein, Keith. How War Began.College Station: Texas A&M University Press, 2004.

Outram, Alan, et al. "The Earliest Horse Harnessing and Milking." Science323 (2009), pp. 1332-35.

Outram, Dorinda. The Enlightenment. 2nd ed. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2005.

Overy, Richard. Why the Allies Won.New York: Norton, 1995.

Owen, Norman, et al. The Emergence of Modem Southeast Asia.Honolulu: University of Hawaii Press, 2005.

Paine, S. С. M. The Sino-Japanese War of 1894-1895.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2003.

Palmer, Martin, Elizabeth Breuilly, Chang Wei Ming, and Jay Ramsay. The Book of Chuang Tzu.Harmondsworth, UK: Penguin, 2006.

Paludan, Ann. Chronicle of the Chinese Emperors.London: Thames & Hudson, 1998.

Pamuk, Sevket. "The Black Death and the Origins of the ‘Great Divergence Across Europe, 1300-1600." European Review of Economic History11 (2007), pp. 289-317.

Papademetriou, Demetrios, and Aaron Terrazas. Immigrants and the Current Economic Crisis: Research Evidence, Policy Challenges, and Implications. Washington, DC: Migration Policy Institute, 2009. Available at .

Papagrigorakis, Manolis, et al. "DNA Examination of Ancient Dental Pulp Incriminates Typhoid Fever as a Probable Cause of the Plague of Athens." International Journal of Infectious Diseases 10 (2006), pp. 206-14.

Parker, A. J. Ancient Shipwrecks of the Mediterranean and Roman Provinces. Oxford: British Archaeological Reports, 1992.

Parker, Geoffrey. The Military Revolution: Military Innovation and the Rise of the West, 1500-1800.2nd ed. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1996.

———. The Thirty Years' War.2nd ed. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1997.

———. The World Is Not Enough: The Imperial Vision of Philip II of Spain. Waco, TX: Baylor University Press, 2001.

———. The World Crisis, 1635-1665. New York: Basic Books, 2009.

Parpola, Simo, ed. Assyria 1995: Proceedings of the Tenth Anniversary Symposium of the Neo-Assyrian Text Corpus Project. Helsinki: Neo-Assyrian Text Corpus Project, 1997.

Parsons, Talcott. Societies: Evolutionary and Comparative Perspectives. Englewood Cliffs, NJ: Prentice-Hall, 1966.

Patterson, James. Grand Expectations: The United States, 1945-1974. New York: Oxford University Press, 1997.

———. Restless Giant: The United States from Watergate to Bush vs. Gore.New York: Oxford University Press, 2005.

Pearce, Fred. When the Rivers Run Dry. Water—the Defining Crisis of the 21st Century.Boston: Beacon Press, 2007.

———. With Speed and Violence: Why Scientists Fear Tipping Points in Climate Change.Boston: Beacon Press, 2008.

Pearce, Scott, Audrey Spiro, and Patricia Ebrey, eds. Culture and Power in the Reconstitution of the Chinese Realm, 200-600.Cambridge, MA: Harvard University Press, 2001.

Peng, Ke. "Coinage and Commercial Development in Classical China, 550-221 ВС." Unpublished PhD dissertation, University of Chicago, 1999.

Perdue, Peter. China Marches West: The Qing Conquest of Central Eurasia. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2005.

Perkins, Dwight. Agricultural Development in China 1368-1968.Chicago: Aldine, 1969.

Perkovich, George, and Dominick Zaum. Abolishing Nuclear Weapons.London: International Institute for Strategic Studies, Adelphi Paper 396, 2008.

Perrin, Noel. Giving Up the Gun: Japans Reversion to the Sword, 1543-1879. Boston: Godine, 1979.

Perry, John, and Bardwell Smith, eds. Essays on Tang Society.Leiden: E.J. Brill, 1976.

Peters, Francis. Muhammad and the Origins of Islam. Albany: State University of New York Press, 1994.

Petraglia, Michael, and Ceri Shipton. "Large Cutting Tool Variation West and East of the Movius Line." Journal of Human Evolution 55 (2008), pp. 962-66.

Piggott,Joan. The Emergence ofjapanese Kingship.Stanford: Stanford University Press, 1997.

Pincus, Steve. 1688: The First Modem Revolution.New Haven: Yale University Press, 2009.

Pines, Yuri. Foundations of Confucian Thought: Intellectual Life in the Chunqiu Period, 722-453 BCE.Honolulu: University of Hawaii Press, 2002.

Pinker, Steven. How the Mind Works.New York: Norton, 1997.

Płuciennik, Mark. Social Evolution.London: Duckworth, 2005.

Pohl, Mary, et al. "Microfossil Evidence for Pre-Columbian Maize Dispersals in the Neotropics from San Andres, Tabasco, Mexico." Proceedings of the National Academy of Sciences 104 (2007), pp. 6870-75.

Pollard, Helen. Tariacuris Legacy: The Prehispanic Tarascan State.Norman: University of Oklahoma Press, 1993.

Pollock, Susan. Ancient Mesopotamia. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1999.

Pomeranz, Kenneth. The Great Divergence: China, Europe, and the Making of the Modern World Economy. Princeton: Princeton University Press, 2000.

Popper, Karl. Conjectures and Refutations. London: Routledge, 1963.

Portal, Jane, ed. The First Emperor: Chinas Terracotta Army.London: British Museum, 2007.

Porter, Andrew, ed. The Oxford History of the British Empire III: The Nineteenth Century.Oxford: Oxford University Press, 2001.

Porter, Roy, ed. The Cambridge History of Science IV: The Eighteenth Century. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2003.

Postgate, Nicholas. Early Mesopotamia: Society and Economy at the Dawn of History. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1993.

Potts, Dan. The Archaeology of Elam: Formation and Transformation in an Ancient Iranian State.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1999.

Pourshariati, Parvaneh. The Decline and Fall of the Sasanian Empire.London: I. B. Tauris, 2008.

Powell, Adam, Stephen Shennan, and Mark Thomas. "Late Pleistocene Demography and the Appearance of Modem Human Behavior." Science 324 (2009), p. 1298 (doi: 10.1126/science. 1170165).

Powell, Barry. Writing: Theory and History of the Technology of Civilization.Oxford: Blackwell, 2009.

Preston, Diana. The Boxer Rebellion.New York: Berkley Books, 1999.

Price, Simon. Rituals and Power: The Roman Imperial Cult in Asia Minor. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1984.

Pritchard, James B., ed. Ancient Near Eastern Texts Relating to the Old Testament.3rd ed. Princeton: Princeton University Press, 1969.

Provan, Iain, V Philips Long, and Tremper Longman. A Biblical History of Israel. Louisville, KY: Westminster John Knox Press, 2003.

Puett, Michael. To Become a God: Cosmology, Sacrifice, and Self-Divinization in Early China.Cambridge, MA: Harvard University Press, 2002.

Qian, Weihong, and Zhu, Yafen. "Little Ice Age Climate Near Beijing, China, Inferred from Historical and Stalagmite Records." Quaternary Research 57 (2002), pp. 109-19.

Qiao, Yu. "Development of Complex Societies in the Yiluo Region: A GIS-Based Population and Agricultural Area Analysis." Bulletin of the Indo-Pacific Prehistory Association 27 (2007), pp. 61-75.

Quattrocchi, Angelo, and Tom Nairn. The Beginning of the End: France, May 1968. London: Penguin, 1968.

Rawson, Jessica. Western Zhou Ritual Bronzes from the Arthur M. Sackler Collections.2 vols. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1990.

Ray, Debraj. Development Economics. Princeton: Princeton University Press, 1998.

Razeto, Anna. 2008. "Life in the Ghetto: Urban Living in Han China and the Roman Mediterranean." Unpublished paper delivered at the conference "State Power and Social Control in Ancient China and Rome," Stanford University, March 19,2008.

Redford, Donald. Egypt, Canaan, and Israel in Ancient Times.Princeton: Princeton University Press, 1992.

Renfrew, Colin. The Archaeology of Cult. London: British School at Athens, 1985.

———. Archaeology and Language. London: Pelican, 1987.

Renfrew, Colin, and Katie Boyle, eds. Archaeogenetics.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2000.

Renfrew, Colin, and Iain Morley, eds. Becoming Human: Innovation in Prehistoric Material and Spiritual Culture.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2009.

Reynolds, David. One World Divisible: A Global History Since 1945.New York: Norton, 2000.

Richards, Jay, et al. Are We Spiritual Machines? Ray Kurzweil vs. the Critics of Strong A.I.Seattle: Discovery Institute, 2002.

Richards, John. Unending Frontier: An Environmental History of the Early Modern World.Berkeley: University of California Press, 2003.

Richardson, Lewis Fry. Statistics of Deadly Quarrels.Pacific Grove, CA: Boxwood Press, 1960.

Richerson, Peter, Robert Boyd, and Robert Bettinger. "Was Agriculture Impossible During the Pleistocene but Mandatory During the Holocene?" American Antiquity 66 (2001), pp. 387-411.

Riesman, David. Abundance for What? Garden City, NY: Doubleday, 1964.

Rifkin, Jeremy. 1998. The Biotech Century: Harnessing the Gene and Remaking the World.New York: Tarcher, 1998.

Riley, James. Rising Life Expectancy: A Global History.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2001.

Roberts, Andrew. The Storm ofWar: A New History of the Second World War. London: Allen Lane, 2009.

Roberts, Neil. The Holocene.Oxford: Blackwell, 1998.

Robinson, James, ed. The Emergence of the Modern World: Comparative History and Science.New York: Cambridge University Press, 2010.

Roco, Mihail, and William Bainbridge. "Converging Technologies for Improving Human Health: Nanotechnology, Biotechnology, Information Technology, and Cognitive Science." Washington, DC: National Science Foundation, 2002 (http:// ).

Roetz, Heiner. Conlucian Ethics of the Axial Age. Albany: State University of New York Press, 1993.

Rogers, Clifford, ed. The Military Revolution Debate.Boulder, CO: Westview Press, 1995.

Rose, Steven. The Future of the Brain: The Promise and Perils ofTomorrow s Neuroscience.Oxford: Oxford University Press, 2006.

Rosen, Arlene. "The Role of Environmental Change in the Development of Complex Societies in Early China." Bulletin of the Indo-Pacific Prehistory Association 27 (2007), pp. 39-48.

Rosen, Stanley. Justinian's Flea: Plague, Empire, and the Birth ofEurope.New York: Viking, 2007.

Rosenfeld, Gavriel. The World Hitler Never Made.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2005.

Ross, James Bruce and Mary Martin McLaughlin, eds. The Portable Renaissance Reader.NewYork: Penguin, 1953.

Rossabi, Morris. Khubilai Khan: His Life and Times.Berkeley: University of California Press, 1988.

Rothman, Mitchell, ed. Uruk Mesopotamia and Its Neighbors.Santa Fe, NM: School of American Research, 2001.

Rowe, William. Saving the World: Chen Hongmou and Elite Consciousness in Eighteenth-Century China.Stanford: Stanford University Press, 2001.

———. Chinas Last Empire: The Great Qing.Cambridge, MA: Harvard University Press, 2009.

Rozman, Gilbert. Urban Networks in Ching China and Tokugawa Japan.Princeton: Princeton University Press, 1973.

Runciman, Steven. The Fall of Constantinople, 1453.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1990.

Russell, Peter. Prince Henry "The Navigator": A Life.NewHaven, CT: Yale University Press, 2000.

Ryan, William, and Walter Pitman. Noahs Flood.New York: Simon and Schuster, 1999. Sagan, Scott, and Steven Miller, eds. The Global Nuclear Future. Daedalus 138.4 (2009), pp. 7-171, and 139.1 (2010), pp. 7-140. Cambridge, MA: MIT Press.

Sahlins, Marshall. "La premiere societe dabondance." Les temps modemes 268 (1968), pp. 641-80.

———. Stone Age Economics.Chicago: Aldine, 1972.

———. Culture in Practice.New York: Zone Books, 2005.

Sakharov, Andrei. "The Danger of Thermonuclear War." Foreign Affairs 61 (1983), pp. 1001-1016.

Saliba, George. Islamic Science and the Making of the European Renaissance. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2007.

Sallares, Robert. 2007. "Ecology." In Walter Scheidel et al., eds., The Cambridge Economic History of the Greco-Roman World,pp. 15-37. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2007.

Sailer, Richard. "Framing the Debate on the Ancient Economy." In J. G. Manning and Ian Morris, eds., The Ancient Economy, pp. 223-38. Stanford: Stanford University Press, 2005.

Sanchez-Mazas, Alicia, ed. Past Human Migrations in East Asia: Matching Archaeology, Linguistics, and Genetics. London: Routledge, 2008.

Sandbrook, Dominic. Never Had It So Good: A History of Britain from Suez to the Beatles.London: Abacus, 2005.

Sanderson, Stephen. Evolutionism and Its Critics.Boulder, CO: Westview Press, 2007.

Sarris, Peter. "Thejustinianic Plague: Origins and Effects." Continuity and Change 17 (2002), pp. 169-82.

———. Economy and Society in the Age of Justinian.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2006.

Savage-Rumbaugh, Sue, and Roger Lewin. Kanzi: The Ape at the Brink of the Human Mind.New York: Wiley, 1994.

Savolainen, Peter, et al. "Genetic Evidence for an East Asian Origin of Domestic Dogs." Science 298 (2002), pp. 1610-13.

Saxenian, AnnaLee. Regional Advantage: Culture and Competition in Silicon Valley and Route 128.Cambridge, MA: Harvard University Press, 1994.

Scheidel, Walter. Death on the Nile: Disease and the Demography of Roman Egypt. Leiden: E. J. Brill, 2001.

———. "A Model of Demographic and Economic Change in Roman Egypt After the Antoninę Plague." Journal of Roman Archaeologyl5 (2002), pp. 97-114.

———. "А Model of Real Income Growth in Roman Italy." Historia56 (2007), p. 322-46.

———. "Real Wages in Ancient and Medieval Economies: Evidence for Living Standards from 2000 BCE to 1300 CE to CE," 2008. /-pswpc/index.html.

———, ed. Rome and China: Comparative Perspectives on Ancient World Empires. New York: Oxford University Press, 2009a.

———. "The Monetary Systems of the Han and Roman Empires." In Walter Scheidel, ed., Rome and China, pp. 137-207. New York: Oxford University Press, 2009b.

———. "In Search of Roman Economic Growth." Journal of Roman Archaeology 22, 2009c, pp. 46-70.

———. "Studying the State." In Peter Bang and Walter Scheidel, eds., The Oxford andbook to the Ancient State.Oxford: Oxford University Press, forthcoming.

Scheidel, Walter, Ian Morris, and Richard Sailer, eds. The Cambridge Economic History of the Greco-Roman World. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2007.

Schettler, G., and R. Romer. "Atmospheric Pb-Pollution by Pre-Medieval Mining Detected in the Sediments of the Brackish Karst Lake An Loch Mor, Western Ireland." Applied Geochemistry 21 (2006), pp. 58-82.

Schmandt-Besserat, Denise. "Ain Ghazal ‘Monumental' Figures." Bulletin of the American Schools of Oriental Research 310 (1998), pp. 1-17.

Scholz, Christopher, et al. "East African Megadroughts Between 135 and 75 Thousand Years Ago and Bearing on EarlyModern Human Origins." Proceedings of the National Academy of Sciences 104 (2007), pp. 16416-21.

Schram, Stuart. The Political Thought of Mao Tse-Tung.New York: Praeger, 1969.

Schwartz, Benjamin. The World of Thought in Ancient China.Cambridge, MA: Harvard University Press, 1985.

Schwartz, Benjamin, ed. Wisdom, Revelation, and Doubt: Perspectives on the First Millennium BC.Special edition ofDaedalus,spring 1975.

Schwartz, Glenn, ed. After Collapse. Tucson: University of Arizona Press, 2006.

Service, Elman. Primitive Social Organization. 1st ed. New York: Random House, 1962.

Shang, Hong, et al. "An Early Modern Human Tooth from Tianyuan Cave, Zhoukoudian, China." Proceedings of the National Academy of Sciences 104 (2007), pp. 6573-78.

Shankman, Steven, and Stephen Durant, eds. The Siren and the Sage: Knowledge and Wisdom in Ancient Greece and China. London: Cassell, 2000.

Shanks, Michael, and Christopher Tilley. Social Theory and Archaeology. Cambridge: Polity Press, 1987.

Shapin, Steve. 1994. A Social History of Truth: Credibility and Science in Seventeenth-Century England.Chicago: University of Chicago Press, 1994.

———. The Scientific Revolution.Chicago: University of Chicago Press, 1996.

Shapiro, Judith. Maos War Against Nature: Politics and the Environment in Revolutionary China. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2001.

Shaughnessy, Edward. "Historical Perspectives on the Introduction of the Chariot into China." Harvard Journal of Asiatic Studies48 (1988), pp. 189-237.

———. Sources of Western Zhou History: Inscribed Bronze Vessels.Berkeley: University of California Press, 1991.

———. Before Confucius: Studies in the Creation of the Chinese Classics. Albany: State University of New York Press, 1997.

Shaw, Brent. "Seasons of Death: Aspects of Mortality in Imperial Rome." Journal of Roman Studies 86 (1996), pp. 100-138.

Sheehan, James. Where Have All the Soldiers Gone?Boston: Houghton Mifflin, 2008.

Shelmerdine, Cynthia, ed. The Cambridge Companion to the Aegean Bronze Age. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2008.

Shen, Guanjen, et al. "U-Series Dating of Liujiang Hominid Site in Guangxi, Southern China." Journal of Human Evolution 43 (2002), pp. 817-29.

———. "Mass Spectrometric U-Series Dating of Liabin Hominid Site in Guangxi, Southern China." Journal of Archaeological Science 34 (2007), pp. 2109-14.

Shiba, Yoshinobu, and Mark Elvin. Commerce and Society in Sung China. Ann Arbor: University of Michigan Press, 1970.

Shklovskii, Iosif, and Carl Sagan. Intelligent Life in the Universe. San Francisco: Holden-Day, 1966.

Shlaes, Amity. The Forgotten Man: A New History of the Great Depression.New York: Harper Collins, 2007.

Short, Philip. Mao: A Life.New York: Owl Books, 1999.

Sim, May. Remastering Morals with Aristotle and Confucius.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2007.

Simms, Brendan. Three Victories and a Defeat: The Rise and Fall of the First British Empire.New York: Basic Books, 2008.

Sing, Chew. The Recurring Dark Ages. Walnut Creek, CA: AltaMira Press, 2007.

Singer, P. W. Wired for War: The Robotics Revolution and Conflict in the 21 st Century. New York: Penguin, 2009.

Sivin, Nathan. "Why the Scientific Revolution Did Not Take Place in China-Or Didn't It?" Chinese Science 5 (1982), pp. 45-66.

Slicher van Bath, В. H. The Agrarian History ofWestern Europe, AD 500-1850. London: Arnold, 1963.

Smelser, Neil, and Richard Swedberg, eds. The Handbook of Economic Sociology. 2nd ed. New York: Russell Sage Foundation, 2005.

Smil, Vaclav. General Energetics: Energy in the Biosphere and Civilization. New York: Wiley, 1991.

———. Energy in World History. Boulder, CO: Westview Press, 1994.

———. Creating the Twentieth Century: Technical Innovations of 1867-1914 and

Their Lasting Impact. New York: Oxford University Press, 2005.

———. Transforming the Twentieth Century: Technical Innovations and Their Consequences. New York: Oxford University Press, 2006.

———. Global Catastrophes and Trends: The Next Fifty Years. Cambridge, MA: MIT Press, 2008.

———. Why America Is Not a New Rome. Cambridge, MA: MIT Press, 2010.

Smith, Adam. "Writing at Anyang." Unpublished PhD dissertation, University of California-Los Angeles, 2008.

Smith, Dennis. Japan Since 1945: The Rise of an Economic Superpower.London: St. Martins Press, 1995.

Smith, Grafton Elliot. The Migrations of Early Culture.Manchester, UK: Manchester University Press, 1915.

Smith, Michael. The Aztecs. 2nd ed. Oxford: Blackwell, 2003.

Smith, Paul. Taxing Heavens Storehouse: Bureaucratic Entrepreneurship and the Sichuan Tea and Horse Trade, 1074-1224. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1991.

———. "Do We Know as Much as We Need to About the Song Economy? Observations on the Economic Crisis of the Twelfth and Thirteenth Centuries." Journal of Sung-Yuan Studies 24 (1994), pp. 327-33.

Smith, Paul, and Richard von Glahn, eds. The Song-Yuan-Ming Transition in Chinese History.Cambridge, MA: Harvard University Press, 2003.

Smith, Richard. Chinese Maps: Images of "All Under Heaven."New York: Oxford University Press, 1996.

Snell, Daniel, ed. A Companion to the Ancient Near East.Oxford: Blackwell, 2007.

So, Jenny. Eastern Zhou Ritual Bronzes from the Arthur M. Sackler Collections. Washington, DC: Smithsonian Institution, 1995.

So, Kwan-wai. Japanese Piracy in Ming China During the 16th Century.East Lansing: Michigan State University Press, 1975.

Spence, Jonathan. Emperor of China: Self-Portrait of Kang-hsi. New York: Vintage, 1974.

———. The Memory Palace ofMatteo Ricci. New York: Penguin, 1983.

———. The Search for Modem China. New York: Norton, 1990.

———. Gods Chinese Son.New York: Norton, 1996.

Spencer, Herbert. "Progress: Its Law and Cause." Westminster Review 67 (1857), pp. 445-85.

Stark, Miriam, ed. Archaeology of Asia. Oxford: Blackwell, 2006.

Stathakopoulos, Dionysios. Famine and Pestilence in the Late Roman and Early Byzantine Empire.Burlington, VT: Ashgate, 2004.

Steffens, Lincoln. The Letters of Lincoln Steffensl. New York: Harcourt, Brace, & Co., 1938.

Steinhardt, Paul, and Neil Turok. Endless Universe: Beyond the Big Bang.New York: Broadway Books, 2007.

Stem, Nicholas. The Economics of Climate Change: The Stem Review.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2006. Available at .

Stevens, Carol. Soldiers on the Steppe: Army Reform and Social Change in Early Modern Russia.DeKalb: Northern Illinois University Press, 1995.

Stevenson, David. Cataclysm: The First World War as Political Tragedy.New York: Basic Books, 2004.

Stewart, Larry. The Rise of Public Science. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1992.

Stigler, Stephen. "Stigler s Law of Eponymy." In Thomas Gieryn, ed., Science and Social Structure, pp. 147-57. New York: New York Academy of Sciences, 1980.

Strachan, Hew. The First World War.New York: Penguin, 2005.

Strassberg, Richard. "Trying On Glasses." In Ronald Pittis and Susan Henders, eds., Macao: Mysterious Decay and Romance, pp. 204-205. Hong Kong: Oxford University Press, 1997.

Strauss, Barry. The Trojan War.New York: Simon and Schuster, 2006.

Struve, Lynn. Voices from the Ming-Qing Cataclysm.New Haven, CT: Yale University Press, 1993.

———, ed. The Qing Formation in World-Historical Time.Cambridge, MA: Harvard University Press, 2004.

Subrahmanyam, Sanjay. "The Birth-Pangs of Portuguese Asia: Revisiting the Fateful ‘Long Decade,' 1498-1509." Journal of Global History 2 (2007), pp. 261-80.

Sugihara, Kaoru. "The East Asian Path of Economic Development: A Long-Term Perspective." In Giovanni Arrighi, Takeshi Hamashita, and Mark Selden, eds., The Resurgence of East Asia: 500,150, and 50 Year Perspectives, pp. 78-123. New York: Routledge, 2003.

Sunstein, Cass. Worst-Case Scenarios. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2007.

Swain, Carol, ed. Debating Immigration. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2007.

Swope, Kenneth. "Crouching Tigers, Secret Weapons: Military Technology Employed During the Sino-Japanese-Korean War, 1592-1598." Journal of Military History 69 (2005), pp. 11-42.

———. A Dragons Head and a Serpents Tail: Ming China and the First Great East Asian War, 1592-1598.Norman: University of Oklahoma Press, 2009.

Sypeck, Jeff. Becoming Charlemagne: Europe, Baghdad, and the Empires of A.D. 800. New York: Harper, 2006.

Tetlock, Philip, and Aaron Belkin, eds. Counterfactual Thought Experiments in World Politics.Princeton: Princeton University Press, 1996.

Tetlock, Philip, Richard Ned Lebow, and Geoffrey Parker, eds. Unmaking the West: "What-If" Scenarios That Rewrite World History. Ann Arbor: University of Michigan Press, 2006.

Thomas, Chris, et al. "Extinction Risk from Climate Change." Nature427 (2004), pp. 145-48.

Thompson, E. P. The Making of the English Working Class.London: Penguin, 1963.

———. Customs in Common: Studies in Traditional Popular Culture. London: Merlin, 1991.

Thomson, R. W The Armenian History Attributed to Sebeos.Liverpool, UK: Liverpool University Press, 1999.

Thorp, Robert. China in the Early Bronze Age.Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 2006.

Tillman, Hoyt, and Stephen West, eds. China Under Jurchen Rule.Albany: State University of New York Press, 1995.

Tilly, Charles. Coercion, Capital, and European States, AD 990-1990.Oxford: Blackwell, 1992.

Tocheri, Matthew, et al. "The Primitive Wrist of Homo floresiensisand Its Implications for Hominin Evolution." Science 317 (2007), pp. 1743-45.

Toon, O., et al. "Environmental Perturbations Caused by the Impact of Asteroids and Comets." Review of Geophysics 35 (1997), pp. 41-78.

Tooze, Adam. The Wages of Destruction: The Making and Breaking of the Nazi Economy.New York: Penguin, 2006.

Torr, Dona, ed. Marx on China, 1855-1860: Articles from the "New York Daily Tribune." London: Lawrence & Wishart, 1951.

Totman, Conrad. Early Modem Japan. Berkeley: University of California Press, 1993.

———. A History of Japan. Oxford: Blackwell, 2000.

Tracy, James, ed. The Rise of Merchant Empires: Long-Distance Trade in the Early Modern World, 1350-1750. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1990.

———. ed. The Political Economy of Merchant Empires. Cambridge, UK: Cambridge niversity Press, 1991.

———. The Founding of the Dutch Republic: War, Finance, and Politics in Holland, 1572-1588. Oxford: Oxford University Press, 2008.

Trigger, Bruce. A History of Archaeological Thought. 2nd ed. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1995.

———. Sociocultural Evolution.Oxford: Blackwell, 1998.

Trimble, Jennifer. Replicating Women in the Roman Empire.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2009.

Tsai, Shih-shan. Perpetual Happiness: The Ming Emperor Yongle.Seattle: University of Washington Press, 2001.

Tsunoda, Ryusaku, William de Bary, and Donald Keene, trans. Sources ofjapanese Tradition.2 vols. New York: Columbia University Press, 1964.

Tuchmann, Barbara. The Guns of August. London: Macmillan, 1962.

———. A Distant Mirror: The Calamitous Fourteenth Century. New York: Ballantine, 1978.

———. The March of Folly: From Troy to Vietnam. New York: Ballantine, 1984.

Turchin, Peter. "A Theory for Formation of Large Empires." Journal of Global History 4 (2009), pp. 191-217.

Twain, Mark. Autobiography I. New York: Harper, 1924.

Twitchett, Denis. "Population and Pestilence in T ang China." In Wolfgang Bauer, ed., Studia Sino-Mongolica: Festschrift fur Herbert Franke, pp. 35-68. Wiesbaden: Harrassowitz Verlag, 1979.

Twitchett, Denis, and Michael Loewe, eds. The Cambridge History of China, vol. 1. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1986.

Tyerman, Christopher. God s War: A New History of the Crusades.Cambridge, MA: Harvard University Press, 2006.

Uglow, Jenny. The Lunar Men.New York: Farrar, Straus and Giroux, 2002.

Underhill, Anne, et al. "Regional Survey and the Development of Complex Societies in Southeast Shandong, China." Antiquity 76 (2002), pp. 745-55.

Underhill, Peter, et al. "The Phylogeography of Y Chromosome Binary Haplotypes and the Origins of Modern Human Populations." American Journal of Human Genetics 65 (2001), pp. 43-62.

United Nations Human Development Programme. Human Development Report 2009. Overcoming Barriers: Human Mobility and Development.New York: United Nations Development Programme, 2009. /.

United Nations Organization. 2003 Energy Statistics Yearbook.New York: United Nations Organization, 2006.

Upton, Anthony. Europe, 1600-1789. London: Arnold, 2001.

Ur, Jason, et al. "Early Urban Development in the Near East." Science317 (2007), pp. 1188-89.

Vanaeren, Marian, et al. "Middle Paleolithic Shell Beads in Israel and Algeria." Science 312(2006), pp. 1785-88.

van Bavel, Bas, and Jan Luiten van Zanden. "The Jump-Start of the Holland Economy During the Late-Medieval Crisis, c. 1350-c. 1500." Economic History Review 57 (2004), pp. 502-32.

van Creveld, Martin. The Rise and Decline of the State.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1999.

van de Mieroop, Marc. A History of the Ancient Near East.2nd ed. Oxford: Blackwell, 2007.

van Zanden, Jan Luiten. "The ‘Revolt of the Early Modernists and the ‘First Modem Economy': An Assessment." Economic History Review55 (2002), pp. 619-41.

Verhulst, Adriaan. The Carolingian Economy.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2002.

Vermeij, Geert. Nature: An Economic History.Princeton: Princeton University Press, 2004.

Voight, Benjamin, et al. "AMap of Recent Positive Selection in the Human Genome." Public Library of Science Biology 4 (2006), e72.

von Daniken, Erich. Chariots of the Gods? Was God an Astronaut? New York: Putnams, 1968.

von Falkenhausen, Lothar. Suspended Music: Chime Bells in the Culture of Bronze Age China.Berkeley: University of California Press, 1993a.

———. "On the Historiographical Orientation of Chinese Archaeology." Antiquity 67 (1993b), pp. 839-49.

———. Chinese Society in the Age of Confucius (1000-250 BC): The Archaeological Evidence.Los Angeles: Cotsen Institute of Archaeology, 2006.

von Glahn, Richard. The Country of Streams and Grottoes: Expansion, Settlement, and the Civilizing of the Sichuan Frontier in Song Times. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1987.

———. Fountain of Fortune: Money and Monetary Policy in China, 1000-1700.

Berkeley: University of California Press, 1996.

———. "Revisiting the Song Monetary Revolution." International Journal of Asian Studies 1 (2004), pp. 159-78.

von Verschuer, Charlotte. Across the Perilous Sea: Japanese Trade with China and Korea from the Seventh to the Sixteenth Centuries. Ithaca, NY: Cornell University Press, 2006.

Voth, Hans-Joachim. "The Longest Years: New Estimates of Labor Inputs in England, 1760-1830." Journal of Economic History 61 (2001),pp. 1065-82.

Wagner, Donald. Iron and Steel in Ancient China.Leiden: E. J. Brill, 1993.

———. "The Administration of the Iron Industry in Eleventh-Century China." Journal of the Economic and Social History of the Orient 44 (2001a), pp. 175-97.

———. "Blast Furnaces in Song-Yuan China." East Asian Science, Technology, and

Medicine 18 (2001b), pp. 41-74.

———. The State and the Iron Industry in Han China.Copenhagen: Nordic Institute of Asian Studies, 2001c.

———. Science and Civilisation in China V Chemistry and Chemical Technology. Part 11: Ferrous Metallurgy.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2008.

Walder, Andrew. Fractured Rebellion: The Beijing Red Guard Movement.Cambridge, MA: Harvard University Press, 2009.

Waley, Arthur. The Book of Songs.New York: Houghton Mifflin, 1937.

———. "The Fall oflo-yang." History Todayl (1951), pp. 7-10.

———. The Opium War Through Chinese Eyes. London: George Allen & Unwin, 1958.

———. Chinese Poems. London: Unwin, 1961.

Waley, Daniel. The Italian City-Republics. 3rd ed. London: Weidenfeld and Nicolson, 1988.

Walker, Paul. Exploring an Islamic Empire: Fatimid History and its Sources.London: I. B. Tauris, 2002.

Walmsley, Alan. Early Islamic Syria. London: Routledge, 2007.

Wang, Eric, et al. "Recent Acceleration of Human Adaptive Evolution." Proceedings of the National Academy of Sciences 104 (2007), pp. 20753-58.

Wang, Gungwu. Divided China: Preparing for Reunification, 883-947. Singapore: National University of Singapore University, 2007.

Wang, Mingke. "From the Qiang Barbarians to the Qiang Nationality: The Making of a New Chinese Boundary." In Shu-min Huang and Cheng-kuang Hsu, eds., Imagining China: Regional Division and National Unity, pp. 43-80. Taipei: Academica Sinica, 1999.

Wang, Xiaoqing. "The Upper Paleolithic Longwangcan Site at Yichuan in Shaanxi." Chinese Archaeology8 (2008), pp. 32-36.

Wang, Zhongshu. Han Civilization.New Haven, CT: Yale University Press, 1982.

Ward, Steven, and Erik Asphaug. "Asteroid Impact Tsunami: A Probabilistic Hazard Assessment." Icarus 145 (2000), pp. 64-78.

Ward-Perkins, Bryan. The Fall of Rome and the End of Civilization.Oxford: Oxford University Press, 2005.

Watson, Andrew. Agricultural Innovation in the Early Islamic World.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1982.

Watson, Burton. The Tso Chuan.New York: Columbia University Press, 1989.

———. Records of the Grand Historian: Han Dynastyl. Rev. ed. New York: Columbia University Press, 1993.

Webb, Stephen. If the Universe Is Teeming with Aliens... Where is Everybody? Fifty Solutions to Fermis Paradox and the Problem of Extraterrestrial Life. New York: Springer, 2002.

Weber, Max. The Protestant Ethic and the Spirit of Capitalism.New York: Scribner s, 1958. First published in German, 1905.

Weinberg, Gerhard. A World at Arms: A Global History ofWorld War II. 2nd ed. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2005.

Weiss, Harvey, et al. "The Genesis and Collapse of North Mesopotamian Civilization." Science 261 (1993), pp. 995-1004.

Wells, Spencer. Pandoras Seed: The Unforeseen Cost of Civilization.New York: Random House, 2010.

Wengrow, David. The Archaeology of Early Egypt.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2006.

Wertime, Theodore, and James Muhly, eds. The Coming of the Age of Iron.New Haven, CT: Yale University Press, 1980.

Westad, Odd Arne. The Global Cold War. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2005.

Wheeler, Mortimer. Still Digging: Adventures in Archaeology. London: Pan, 1955.

White, Leslie. The Science of Culture. New York: Farrar, Straus, 1949.

White, Richard. "Its Your Misfortune and None of My Own": A New History of the American West. 2nd ed. Norman: University of Oklahoma Press, 1993.

Whittaker, C. R. Frontiers of the Roman Empire.Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1994.

Whittow, Mark. The Making of Byzantium, 600-1025.Berkeley: University of California Press, 1996.

Wickham, Chris. Framing the Early Middle Ages: Europe and the Mediterranean 400-800. Oxford: Oxford University Press, 2005.

———. The Inheritance of Rome: Illuminating the Dark Ages, 400-1000. New York: Viking, 2009.

Wiesner-Hanks, Merry. Early Modem Europe 1450-1789.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2006.

Wilhelm, Gernot. The Hurrians. Warminster, UK: Aris and Philips, 1989.

Wilkinson, Toby. Genesis of the Pharaohs. London: Roudedge, 2003.

Willcox, George, et al. "Early Holocene Cultivation Before Domestication in Northern Syria." Vegetation History and Archaeobotanyl7 (2008), pp. 313-25.

Williams, Michael. Deforesting the Earth. Chicago: University of Chicago Press, 2003.

Wills, John. 1688: A Global History.New York: Norton, 2002.

Wilson, Andrew. "Indicators for Roman Economic Growth." Journal of Roman Archaeology 22, 2009, pp. 46-61.

Wilson, Dominic, and Anna Stupnytska. The N-11: More Than an Acronym. Goldman Sachs Global Economics Paper no. 153, March 28, 2007. Available at https://por-tal.gs.com.

Wilson, Edward O. Sociobiology: The New Synthesis. 25th anniversary ed. Cambridge MA: Harvard University Press, 2000.

Wilson, Peter. The Thirty Years War: Europe's Tragedy.Cambridge, MA: Harvard University Press, 2009.

Winchester, Simon. The Man Who Loved China.New York: Harper, 2008.

Witakowski, Witold. Pseudo-Dionysius ofTel-Mahre,Chronicle III. Liverpool: Liverpool University Press, 1996.

Wolpoff, Milford. Human Evolution.New York: McGraw-Hill, 1996.

Wolpoff, Milford, and Rachel Caspari. Race and Human Evolution: A Fatal Attraction. New York: Simon and Schuster, 2002.

Wong, Bin. China Transformed: Historical Change and the Limits of European Experience.Ithaca, NY: Cornell University Press, 1997.

Wood, Frances. The Silk Road: Two Thousand Years in the Heart of Asia. Berkeley: University of California Press, 2002.

Wood, James. "А Theory of Preindustrial Population Dynamics." Current Anthropology 39 (1998), pp. 99-135.

Woodhouse, A. S. P, ed. Puritanism and Liberty.Chicago: University of Chicago Press, 1938.

Wozniak, Steve, and Gina Smith. iWoz: Computer Geek to Cult Icon.New York: Norton, 2007.

Wrangham, Richard. Catching Fire: How Cooking Made Us Human.New York: Basic Books, 2009.

Wright, Arthur. The Sui Dynasty: The Unification of China, AD 581-6l7.New York: Knopf, 1978.

Wright, Arthur, and Denis Twitchett, eds. Perspectives on the T ang.New Haven, CT: Yale University Press, 1973.

Wrigley, E. A. Continuity, Chance, and Change: The Character of the Industrial Revolution in England.Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2000.

Wu, Hung. Monumentality in Early Chinese Art and Architecture.Stanford: Stanford University Press, 1995.

Xie, C. Z., et al. "Evidence of Ancient DNA Reveals the First European Lineage in Iron Age Central China." Proceedings of the Royal Society B: Biological Sciences 274 (2007), pp. 1597-1601.

Xiong, Victor. Sui-Tang Chang an: A Study in the Urban History of Medieval China. Ann Arbor: University of Michigan Press, 2000.

———. Emperor Yang of the Sui Dynasty. Albany: State University of New York Press, 2006.

Yamada, Shigeo. The Construction of the Assyrian Empire.Leiden: E. J. Brill, 2000.

Yang, B., et al. "General Characteristics of Temperature Variation in China During the Last Two Millennia." Geophysical Research Letters 29 (2002), 10.1029/2001GL014485.

Yang, Liensheng. "Notes on the Economic History of the Chin [jin] Dynasty." In Lien-sheng Yang, Studies in Chinese Institutional History, pp. 119-97. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1961.

Yang, Xiaoneng, ed. New Perspectives on Chinas Past: Chinese Archaeology in the Twentieth Century.2 vols. New Haven, CT: Yale University Press, 2004.

Yanko-Hombach, Virginia, et al., eds. The Black Sea Flood Question: Changes in Coastline, Climate, and Human Settlement. Leiden: E. J. Brill, 2007.

Yates, Robin, et al. Military Culture in Imperial China.Cambridge, MA: Harvard University Press, 2009.

Yergin, Daniel. The Prize: The Epic Quest for Oil, Money, and Power.New York: Free Press, 1992.

Yergin, Daniel, and Joseph Stanisław. The Commanding Heights: The Battle for the World Economy.Rev. ed. New York: Free Press, 2002.

Yinxu Archaeological Team. "The Shang Bronze Foundry-Site at Xiaomintun in Anyang City." Chinese Archaeology 8 (2008), pp. 16-21.

Youlton, John, ed. The Blackwell Companion to the Enlightenment.Oxford: Blackwell, 1992.

Yuan, Jing. "The Origins and Development of Animal Domestication in China." Chinese Archaeology 8 (2008), pp. 1-7.

Yuan, Jing, and Rowan Flad. "Pig Domestication in Ancient China." Antiquity 76 (2002), pp. 724-32.

Zakaria, Fareed. The Post-American World. New York: Norton, 2008.

Zeman, Adam. A Portrait of the Brain.New Haven, CT: Yale University Press, 2008.

Zhang, Deer. "Evidence for the Existence of the Medieval Warm Period in China." Climatic Change 26 (1994), pp. 289-97.

Zhang, E., et al. "Quantitative Reconstruction of the Paleosalinity at Qinghai Lake in the Past 900 Years." Chinese Science Bulletin 49 (2004), pp. 730-34.

Zhang, Juzhong et al. "The Early Development of Music. Analysis of the Jiahu Bone Flutes." Antiquity 78 (2004), pp. 769-78.

Zhang, Lijia. "Socialism Is Great!" A Workers Memoir of the New China. New York: Anchor, 2008.

Zhang, Xuelian, et al. "Establishing and Refining the Archaeological Chronologies of Xinzhai, Erlitou and Erligang Cultures." Chinese Archaeology 8 (2008), pp. 197— 211.

Zhao, Dingxin. "Spurious Causation in a Historical Process: War and Bureaucratization in Early China." American Sociological Review69 (2004), pp. 603-607.

———. The Rise of the Qin Empire and Patterns of Chinese History. Forthcoming.

Zheng, Bijian. "Chinas ‘Peaceful Rise to Great-Power Status." Foreign Affairs 84.5 (2005), pp. 18-24.

Zheng, Pingzhong; et al. "A Test of Climate; Sun; and Culture Relationships from an 1810-Year Chinese Cave Record." Science 322 (2008), pp. 940-42.

Zheng; Yongnian. Will China Become Democratic? Elite, Class and Regime Transition. Singapore: East Asian Institute; 2004.

———. The Chinese Communist Party as Organizational Emperor: Culture, Reproduction, and Transformation. London: Routledge, 2010.

Ziegler, Philip. The Black Death.New York: Harper, 1969.

Zilhao, Joao. "Neandertals and Modern Humans Mixed, and It Matters." Evolutionary Anthropology 15 (2006), pp. 183-95.

Zimansky, Paul. Ecology and Empire: The Structure of the Urartian State. Chicago: University of Chicago Press, 1985.

Zong, Yeng et al. "Fire and Flood Management of Coastal Swamp Enabled First Rice Paddy Cultivation in Eastern China." Nature449 (2007), pp. 459-63.

Zurcher, Erik. The Buddhist Conquest of China: The Spread and Adoption of Buddhism in Early Medieval China. 3rd ed. Leiden: E. J. Brill, 2007.

Zweig, David, and Bi Jianhai. "Chinas Global Hunt for Energy." Foreign Affairs 84.5 (2005), pp. 25-38.

Подяки

 ю книжку так само як взагалі більшість книжок, неможливо було б, написати без використання доробку багатьох людей. Я ніколи й не подумав би писати таку книжку як ця, якби не провів так багато часу у творчій інтелектуальній атмосфері Школи гуманітаристики та суспільних наук Стенфордського університету, де ніхто не переймається традиційними академічними обмеженнями. Хочу подякувати Стивові Гейберу, Янові Годеру, Адріан Мейджор, Джошеві Оберу, Ричардові Селеру, Вальтерові Шайделю і особливо Кейті Ст. Джон за багаторічні дискусії, підтримку та терпіння.

Джаред Даймонд, Константин Фейсолт, Наел Ферґюсон, Джек Ґолдстоун, Джон Гелдон, Ян Годер, Аґнес Шу, Марк Льюіс, Бернебі Марш, Нейл Робертс та Ричард Селер прочитали частини книжки, коли я її писав, а Ерик Чинскі, Деніел Крю, Ел Дин, Дора Дин, Мартин Льюіс, Адріан Мейджор, Джош Обер, Майкл Пует, Джим Робінсон, Кейті Ст. Джон та Вальтер Шайдель прочитали весь рукопис. Я безмежно вдячний їм за зауваги та поради і прошу вибачення за ті випадки, коли я чогось не зрозумів чи був надто впертий, аби погодитися.

Боб Бела, Франческа Брей, Марк Елвін, Ян Годер, Ричард Кляйн, Марк Льюїс, Лі Лю, Том МакКлелан, Дуглас Норт, Вальтер Шайдель, Натан Сайвін, Адам Сміт, Бері Вайнґаст та Чжан Сюелянь дозволили мені прочитати неоприлюднені чи щойно оприлюднені праці. Добре обміркувати різноманітні ідеї, викладені в книжці, допомогли колеги, що з ними я мав численні дискусії: Чип Блекер, Девід Кристіян, Пол Дейвід, Лане Дейвіс, Пауль Ерліх, Пітер Ґарнсі, Девід Граф, Девід Кенеді, Кристіян Кристіянсен, Девід Лайтен, Джефрі Лойд, Стив Мітен, Колін Ренфрю, Маршал Салінс, Джим Шиган, Стив Шенан, Пітер Темін, Лотар фон Фалькенгаузен, Крис Вікем, Вон Гобінь, Ґевін Райт, Віктор Сюн, Сяонен Ян, Дінсинь Чжао та Ігунь Чжоу. Частину міркувань вислухали, обговорили й зробили чимало корисних коментарів учасники конференцій "Стародавні середземноморські та китайські імперії" та "Перша велика розбіжність" у Стенфорді, а також слухачі виступів в Абу Дабі, Анагаймі, Атенах (Греція), Остині, Біг Скай (Монтана), Кембриджі (США та Великобританія), Лос-Анджелесі, Медфорді, Монреалі, Нью-Гейвені, Сіетлі, Стенфорді та Вікторії (Британська Колумбія).

Школа гуманітаристики та суспільних наук Стенфордського університету забезпечила фінансову підтримку, що дала мені змогу довести цю працю до кінця. Я вдячний Мітелеві Ейнджелу за креслення остаточних варіянтів карт та графіків та Пету Повелу за забезпечення дозволів відтворювати ілюстрації та тексти, надруковані в інших місцях.

І нарешті, цю книжку я ніколи б не написав без підтримки Сенді Дійкстра та колективу літературної аґенції Сандри Дійкстра, а також моїх видавців Ерика Чинскі з Фарар, Штраус і Жиро та Деніела Крю з Профайл букс, а також Евґенії Ча з Фарар, Штраус і Жиро.

Показник[537]

Абеляр, Пер [Abelard, Peter], 374-375

Абу-Гурейра/Абу-Хурейра [Abu Hu-reyra] (Сирія), 91-92,95,98,105,124

авари [Avars], 351,353

Август [Augustus], імператор, 287-289, 319, 325

Авіньйон [Avignon] (Франція), 400,404

Австралія [Australia], 17,33,68,77,120— 121,412,521,522, 603

Австрія [Austria], 448,450, 530, 551

Агентство передових оборонних дослідницьких проектів США (АПОДП) [Defense Advanced Research Projects Agency (DARPA)], 596, 598

Агурамазда/Ахура-Мазда/Аурмазда/ Ормазд [Ahuramazda], 251, 272

Аґас(с)ис, Ауї [Agassiz, Louis], 92

Аґас(с)ис [Lake Agassiz], льодовикове озеро (Північна Америка), 92-94

Адам, африканський (генетичний) [Adam, African], 73

Адамс, Томас [Adams, Thomas], 620 Адріян [Hadrian], 312

Адріянопольська битва [battle of Adrianople], 319

Азимов, Айзек [Asimov, Isaac], 94, 577, 581-582,616

Азійські тигри [Asian Tigers], 545,548

Ай, маркіз [Ai, Marquis], 235

Айн-Ґазаль/Ейн-Ґазаль [Ain Ghazal] (Йорданія), 102, 104, 126-127

айни [Ainu],     народ, 452

Айн-Малага/Ейнан [Ain Mallaha] (Ізраїль), 87, 89,92,95,97,102

Айнштайн, Альберт [Einstein, Albert], 146-148,152,160,473,609,612

Акадська імперія [Akkadian Empire] (Месопотамія), 190, 193-195,211

акайваша [Akaiwasha], народ, 220

Аквінський, Тома [Aquinas, Thomas], 375 Акт про Унію [Act of Union] (Британія, 1707), 475

Александер Македонський (Великий) [Alexander of Macedon (the Great)], 188,272,279,296

Александрія [Alexandria] (Єгипет), 356

Ален, Пол [Allen, Paul], 544

Алеутські острови [Aleutian Islands], 424

Алі [Ali], 361,365,447

Альберт [Albert], принц, 5, 7-8, 10-11, 15,19, 20,33, 37

Альберті, Аеон-Батиста [Alberti, Leon Battista], 421

Альвариш Кабрал, Педру [Alvarez Cabral, Pedro], 432

аль-Каїда [al-Qaeda], 607

Альтаміра [Altamira] (печера, Іспанія), 75-76, 80

Амарна/ель-Амарна [Amama] (Єгипет), 200,217

Америка [America], 162,429-430,488-489,520-521,568;

     європейська колонізація, 17, 20, 22, 462,464-468;

     землеробство, 119-121;

     корінні народи 17,20,111,432,466-467, 522;

     льодовиковий період, 66, 67, 69, 70, 77, 82,92-93; нафта, 513;

     передісторична, 82, 85, 93; та вікінги, 375,423-424; хвороби, 300;

     див. також Сполучені Штати Америки

Американ Джорнал оф Г'юман Генетике [American Journal of Human Genetics], 113

американська революція [American Revolution], 263,489,493

аморити/амореї [Amorites], 193-195, 211,357

Аналекти (Конфуцій) [Analects (Confucius)], 259

Анатолія [Anatolia] (Мала Азія), 198, 201,227,235,252,316,356,370,376, 402,447

Анбан [Anban] (Китай), 127-129

Англійський Банк [Bank of England], 532

Англія див. Британія

англосакси [Anglo-Saxons], 350

Ангола [Angola], 538

Андун [Andun], король, 276

антисемітизм [anti-Semitism], 517

Антоній [Antony], 287, 288

Антоніна [Antonina], 349

Ань Лушань [An Lushan], 359,379,426

Аньян [Anyang] (Китай), 213-217, 222-223,231

Апокаліпсис сьогодні! [Apocalypse Now!] (фільм), 523

Аполо 11 [Apollo 11], 183

Аполо 11, грот [Apollo 11 Cave] (Намібія), 78

араби [Arabs], 353-357, 360, 362, 364, 374,381,429,567;

     в Китаї, 346,410,481;

     завойовані землі, 35, 353-357, 360, 364-365, 366, 367, 369, 564, 567;

     їхні технології, 397-398;

     сучасні, 538, 550

Аравія [Arabia], 17, 68,279, 353

арамейці [Arameans], 220-221

Аргентина [Argentina], 467

Арикамеду [Arikamedu] (Індія), 278-279

Арістотель/Аристотель [Aristotle], 263, 272, 329, 374, 375,471, 539

Аркеолоджі [Archaeology] (журнал), 128

Аркрайт, Ричард [Arkwright, Richard], 499

Арцава [Arzawa], 200

Асад [Assad], озеро/водосховище (Сирія), 91,95,97,103

асасини [Assassins], 371

Асирія [Assyria], 220-221, 248-251, 265, 280-282,373,447, 530,612;

     відродження як гангстерської держави, 238-239;

     володарювання Тиглатпаласара III, 248-249,321,340, 568;

     занепад, 222;

     мова, 139, 237;

     та хети, 199-201

Атапуерка [Atapuerca] (гори, Іспанія), 55-57

Атауальпа [Atahualpa] (король), 462-463

Атени/Афіни [Athens], 242, 244, 253, 259,263,270, 301, 527

Атила [Attila], 320-321

атомна бомба див. ядерна зброя атонізм [Atenism], 264

Аул, Джин [Auel, Jean], 58, 71

Афганістан [Afghanistan], 252, 274;

     радянське вторгнення, 550

афроамериканці [African-Americans], 73

ахеменіди [Achaemenids], 251

Ахіява [Ahhiyawa], 200, 220

ацтеки [Aztecs], 141,215,413-415,435, 518

ашельське рубило [Acheulean hand axes], 48-51

Ашока [Ashoka], 265

Ашур-дан II [Ashur-dan II],      король, 237-238

Ашур-нази[ці]р-апал [Ashumasirpal И], король, 239

Ая-Софія [Hagia Sophia] (Константинополь), 347,405

Баас, партія [Baath Party], 91

Багатство та бідність націй [The Wealth and Poverty of Nations] (Лендес), 18

Багдад [Baghdad], 190, 361-362, 366, 367,374,393,404

Бактрія [Bactria], 276, 279, 296

Балада про Схід і Захід [The Ballad of East and West] (Кіплінг), 623

Балкани [Balkans], 315, 319, 320, 321, 350,405,433, 528,607

Бамбукові анали [Bamboo Annals], 234

Бао Ci [Bao Si], 245, 359

Барбеґаль [Barbegal] (Франція), 291

Баркер, Ґрем [Barker, Graeme], 109

Батьки-засновники [Founding Fathers], 263

Бекон, Френсис [Bacon, Francis], 471-472,476

Бел, Александер Трем [Bell, Alexander Graham], 568

Белград [Belgrade], бомбування амбасади Китаю, 606

Беліз [Belize], 123

Белок, Гілер [Belloc, Hilaire], 13

Бельгія [Belgium], 162,448, 513

Бенедікт XIII [Benedict XIII], папа, 404

Бентлі, Едмунд [Bentley, Edmund], 30

Бенц, Карл [Benz, Karl], 513

Берлінська стіна [Berlin Wall], 551

битва біля Асаї [battle of Assaye], 491

битва біля Ватерлоо [battle ofWaterloo], 489

битва біля Червоних скель [battle of Red CUffs], 309

Битва біля Червоних скель [The Battle of the Red Cliffs] (фільм), 309

битва на річці Бойн [battle of Boyne], 21

Біблія [Bible], 82;

    Новий заповіт [New Testament], 15, 257,330;

    Старий заповіт [Old Testament] див. Юдейська Біблія

Бізнес Вік [Business Week] (журнал), 555

більшовики [Bolsheviks], 530

Бірмінгемський університет [Birmingham University], 23

Бірс, Емброуз [Bierce, Ambrose], 27

Бломбос [Blombos] (печера, Африка), 65

Богемія [Bohemia], 372

Бодгісат(т)ви [Bodhisattvas], 327-328, 334

Боксерське повстання [Boxer Rebellion], 213, 527

Болгарія [Bulgaria], 318

Болівія [Bolivia], 464

Боніфацій VIII [Boniface VIII], папа, 400

Боніфацій IX [Boniface IX], папа, 404

Борнео [Borneo], 130, 131

Босвел(л), Джеймс [Boswell, James], 493-494,498

ботокс [Botox], 594

Боултон, Метью [Boulton, Matthew], 493-495, 498-500, 504, 505, 507, 568, 569, 574

Бо Цзюй-і [Bai Juyi], 342, 359

Бразилія [Brazil], 432, 522

Брандо, Марлон [Brando, Marlon], 523

Брежнев, Леонід [Brezhnev, Leonid], 543, 549

Британія [Britain], 22,30,34,40-41,159,351,453,465,475,531,534,537,538,573,598,610,617;

     американські колонії, 465;

     Відродження, 420;

     війни з Францією, 488-491, 601;

     вікторіянська, 138, 506, 509, 517;

     громадянська війна, 454-455;

     державна служба, 344;

     досліджування, 416;

     еміграція до Північної Америки, 512;

     епідемія чуми, 399;

     землеробство, 294, 372-373;

     капери, 464;

     Королівський флот, 150, 514, 520;

     передісторична, 81,191;

     промислова революція, 14,21,22,37,41,171,172,384,494,500,501,503,508,512,513,573,622;

     просвітницька думка, 475-478;

     римська, 277,278,294,312,316,320;

     середньовічна, 196;

     суспільний розвиток, 148-149,158— 159,162,171;

     та вікінги, 375;

     та Габсбурги, 464;

     та Індія, 8, 277-279,344,498;

     та Ірландія, 453,454, 506, 507;

     та Китай, 5-11,21,26,40,145,147,148-149,213,486,509,515,518,521,527,573-574;

     торгівля, 468-459,487;

     у світових війнах, 534;

     християнство, 357

британська Ост-Індська компанія [British East India Company], 8,486,518, 519

Британська телерадіомовна корпорація (Бі-Бі-Сі) [British Broadcasting Company (ВВС)], 478

Британський парламент [British Parliament], 9,499,509,514,521,536

бронза [bronze], 182,210-212,214,234, 286, 380,413;

     на зброю, 130,182,192,202,211,215, 398;

     на знаряддя, 182, 236;

     на монети, 254, 381-382;

     на ритуальний посуд, 210-212, 216, 234-235

Брунел(л)ескі, Філіп(п)о [Brunelleschi, Filippo], 441

Будда [Buddha], 258-259,265,277,327, 328. 330. 334.380,400,407.442

буддизм [Buddhism], 257-259,265,276, 327, 333, 345, 379-380, 395, 407, 422-423, 426-427, 442, 481, 545, 548,564;

     Магаяна [Mahayana], 327-330;

     порівняння з християнством, 327, 331;

     у Бактрії, 276;

     у Китаї, 327-334, 338, 344-346, 379-380,407,545, 548;

     у Японії, 442-443 Бурбони [Bourbons], 553

Буш, Джордж Вокер [Bush, George W], 589

Бюлетень атомної науки [Bulletin of the Atomic Scientists], 610

Вавилон [Babylon], 138,199-202,216-217, 221-222, 249, 250-251, 253, 281,354

Ваґнер, Ліндсі [Wagner, Lindsay], 595

Важкі часи [Hard Times] (Дикенс), 506

Вайс(с), Гарві [Weiss, Harvey], 193

Вайт,Леслі [White, Leslie], 149-150

Валенсія [Valencia], 440

Валент [Valens], імператор, 317-319

Валеріян [Valerian], імператор, 316-316, 333

Ван Аныши [Wang Anshi], 380,424

вандали [Vandals], 318, 320-321, 348

Ван Ман [Wang Mang], імператор, 304

Ван Фен [Wang Feng], 19

Ван Ціжун [Wang Qirong], 212-213

Ван Чжень [Wang Zhen], 383,423

Ван Янмін [Wang Yangming], 428, 455, 476

Ваньлі [Wanli], імператор, 445

Ваньярі [Vagnari] (Італія), 276

Варді, ібн аль— [Wardi, аі-], 400

Василіск [Basiliskos], 321-322

Ват(т), Джеймс [Watt, James], 497-499, 500,503,504,505,507,568-569,574

Вебер, Макс [Weber, Max], 138

Веджвуд, Джозая [Wedgwood, Josiah], 501

Веди [Vedas], 139

Вей [Wei] (Китай), 268-269, 293, 334, 339-341

Вейн, Джон [Wayne, John], 19

Вел(л)інгтон [Wellington], герцог, 489

Велика китайська стіна [Great Wall], 283, 443

Велика піраміда [Great Pyramid], 189, 374

Велика пролетарська культурна революція [Great Proletarian Cultural Revolution], 547-548

Велика розбіжність [The Great Divergence] (Померанц), 21-22,41,171

Великий Енергетичний Ланцюг [Great Chain of Energy], 84-86, 110, 145, 158, 384

Великий канал, китайський [Grand Canal, Chinese], 8,342,372,383,468, 496,509,510,520,564

Великий Ланцюг Буття [Great Chain of Being], 84

Великий стрибок [Great Leap Forward], 63,545, 549

Велізарій [Belisarius], 348-349 Вельс [Wales], 475

Венеція [Venice], 375,377,386,405,496,423,429,431,433-434,462

Вентер, Крейг [Venter, Craig], 596,597

Вень-ді [Wendi], імператор, 342, 349, 350, 357

Вергілій [Virgil], 290

Верн, Жуль [Verne, lulesl. 510

Весни та осені держави Аюя [Springs and Autumns of the State ofLii], 246

Весни та осені пана Аюя [Springs and Autumns of Mr. Lu] 206

Веспасіян [Vespasian], імператор, 290

В'єтнам [Vietnam], 130,409,410,588

В'єтнамська війна [Vietnam War], 108, 142,143,523,537,538

викопне паливо [fossil fuels], 22,36,171,218,384,387,390,453,500,507,512,561,565,613,629;

     див. також вугілля; нафта віагра [Viagra], 595

Віденський конгрес [Congress of Vienna], 491

Відродження релігійних наук [Revivification of the Sciences of Religion] (аль-Газалі), 371

Відродження/Ренесанс [Renaissance], 420-422,428,435,472,477,479,575, 590

Візантійська імперія [Byzantine Empire], 322-323, 351-353, 354, 356, 360, 365, 366, 376-377, 404-406, 437-448,458, 567,618;

     релігійні конфлікти, 365, 366, 376-377;

     та араби, 354, 360;

     турецькі напади, 366,376-377,404-406;

     війна Заходу [War of the West], 489-492,527,528,534,552

Війна і мир [War and Peace] (Толстой), 115

Війна Судного дня [Yom Kippur/Ramadan conflict], 92

війна Сходу [War of the East], 521-528

Військовий баланс [Military Balance] (щорічник), 153

вікінги [Vikings], 366,368,375,423-424, 429

Вікторія [Victoria], королева Англії, 8, 11, 12, 15, 150

Вілер, Мортимер [Wheeler, Mortimer], бригадир, 277-278

Вілкінсон, Джон (Схиблений на залізі) [Wilkinson, John (Iron-Mad)], 498

Вільгельм II [Wilhelm II], кайзер, 527

Вільям/Вільгельм І (Завойовник), король [William 1 (the Conqueror)], 196

Вільям/Вільгельм Оранський [William of Orange], 31

Вінланд [Vinland], 375

Вірменія [Armenia], 334

Вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) [Human Immunodeficiency Virus (HIV)], 605

Вітні, Елі [Whitney, Eli], 500

Вогняна Земля [Tierra del Fuego], 141

Возняк, Стив [Wozniak, Steve], 544

Вол-Март [Wal-Mart] (мережа універсальних магазинів), 555

Володар кілець [The Lord of the Rings] (Толкін), фільми за, 54

Вольтер [Voltaire], 14,284,449,475-477, 483

Вон Гобінь [Bin Wong], 19

Вордсворт, Вільям [Wordsworth, William], 494

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) [World Health Organization], 605

Втрачений рай [Paradise Lost] (Мілтон), 34

втрачені коліна Ізраїлеві [Lost Tribes of Israel], 393

вугілля [coal], 291; 382, 453, 485, 509,

     використання в транспорті, 149,509, 566;

     в Китаї, 159,291,384-385,394,546;

     та індустріялізація, 12, 21, 22, 76, 93, 101,384-385,390,496-498,503, 513

By Дін [Wuding], король, 214-217, 222-223

Буде, Тайґер [Woods, Tiger], 595

Вчення небесної людини [Heaven-Man Teaching], 328

Вчення чистої землі [Pure Land School], 328

Габсбурги [Habsburgs], 448-452,464,469,488,528,530,568,574-575

Габуба Кабіра [Habuba Kabira] (Сирія), 185

Газалі, аль— [Ghazali, al-], 371 Гаїті [Haiti], 35,465

гайдельберзька людина [Heidelberg Man], 55-57

Гайнлайн, Роберт [Heinlein, Robert], 29, 90, 560

Гамлет [Hamlet] (Шекспір), 63,438

Ган(н)ібал [Hannibal], 273,643

Гантингтон, Елсворт [Huntington, Ellsworth], 31

Гарвардський університет [Harvard University], 48, 60, 127, 544

Гар Гривс, Джеймс [Hargreaves, James], 499

Гарді, Томас [Hardy, Thomas], 471

Гарне, Роберт [Harris, Robert], 579

Геєрдал, Тур [Heyerdahl, Thor], 424

ген FOXP2 [FOXP2 gene], 59-60

Генрих IV [Henry IV], імператор, 373

Генрих V [Henry V] (Шекспір), 438

Генрих VII [Henry VII], король, 419

Геракліт [Heraclitus], 94

Геральд Вельський [Gerald ofWales], 371

Германія див. Німеччина германці, народи [Germanic peoples], 312-313,316,318,319,320,330,365,372,373,393,420,449,564

Геродот [Herodotus], 31, 34, 252-253, 270, 281,282

гіксоси [Hyksos], 198-200

Гільгамеш [Gilgamesh], король, 190

гірництво [mining], 157, 325, 462, 477, 526

Гітлер, Адольф [Hitler, Adolf], 534, 535, 553,579, 580,596

Гітлерюгенд [Hitler Youth], 107

глобальне потепління [global warming], 97,121,295,562,601,604;

     наприкінці льодовикового періоду, 82, 85-86,93;

     див. також Середньовічний теплий період; Римський теплий період

Гоб(б)с, Томас [Hobbes, Thomas], 134

Гогенцол(л)ерни [Hohenzollems], 530

Голе-Фельс/Холе-Фельс [Hohle Fels] (Німеччина), 79

Голландія [Holland], див. Нідерланди голод [famines], 30, 36, 43, 77, 82, 130, 181,220,221,222,392,402,420,439, 441,456,470,492,515, 533,561;

     в Асирії, 237;

     в Європі, 420,451,470;

     в Ірландії, 508;

     в Китаї, 208, 307, 309, 358, 394,452, 456, 520, 546, 547;

     в Месопотамії, 195,208;

     в Японії, 486;

     та кліматичні зміни, 226, 240, 600, 602, 604,605

Гомер [Homer], 139,201, 219,242,290

Гонконг [Hong Kong]; 8, 130, 549

Горбачов; Міхаїл [Gorbachev; Mikhail] 550-551

Горбачова; Раїса [Gorbacheva, Raisa], 550

Горбисті Схили [Hilly Flanks], 87,88,90 91,93-95,97,101-105,119,161,178 180-182, 184, 186, 191,202;

     археологічні стоянки, 91,97,99,101-105,128-129;

     групи родин, 102;

     землеробство, 32, 35, 99, 101-105 108,109,111,115,118-119,121 161,186,371,562, 578,612;

     кераміка, 124;

     культура, 122, 132;

     міграція поза межі, 112, 113, 115 121;

     мови, 112;

     під час пізнього дріясу, 93-95, 97;

     релігія, 106, 125,128-129, 161

готи [Goths], 313, 315, 317-322, 333, 348,577

греки, стародавні [Greeks, ancient], 15, 24, 31, 144, 195, 198, 201, 219, 220, 236,242,263,431,477;

     в Анатолії, 198, 201;

     в Бактрії, 276;

     в Китаї, 279;

     землеробство, 108-109;

     історичні тексти, 31, 252-253;

     колонії, 220,236,242,243,247,369-370,467;

     металургія, 235-236;

     міста, 24,144,218,253,270-271,293, 322;

     мітологія, 244, 281;

     осьове мислення, 262-263,330;

     рівень життя, 253;

     суспільний розвиток, 227:

     та македонці, 271-273;

     та римляни, 273, 290;

     торгівля, 202, 242,468;

     філософія, 15,257, 263-265,330

Греція [Greece], 24, 109, 162, 229-221, 316, 370;

     археологічні стоянки, 218, 244, 397;

     класична див. греки, стародавні;

     християнство, 331

Григорій VII [Gregory VII], папа, 373

грип H1N1 [H1N1 influenza] ("свинячий грип"), 604-605

Грот Оленя [Reindeer Cave] (Франція), 70

гуни [Huns], 316-321, 349

гуну/хун(н)у (кит. сюну) [Xiongnu], 297-299, 303, 304-306, 308-310, 315,319,353,358,626

Гусейн/Хусейн [Husayn], 361-362

Гусейн/Хусейн, Садам [Hussein, Saddam], 91, 181

Г'юм, Девід [Hume, David], 477,478

Ґаза [Gaza], 218, 220

Ґал(л)ія/Гал(л)ія [Gaul], 316, 319, 320, 351

Ґалілей [Galileo], 472-473,477

Ґама, Васко да [Gama, Vasco da], 432-433

Ґань Ін [Gan Ying], 276

Ґао-ді [Gaodi], імператор, 287-288,298

Ґейтс, Біл [Gates, Bill], 544

Ґендзі моноґатарі [The Tale of Genji], 363

Ґенуя [Genoa], 375,376,393,405

Ґете, Иоганн Вольфганг фон [Goethe, Johann Wolfgang von], 534

Ґібон/Гіббон, Едвард [Gibbon, Edward], 312, 332-333, 356-357, 405, 406, 493, 575

Ґільберт, В. С. [Gilbert, W S.], 525

Ґобеклі-Тепе [Gobekli Тере] (Туреччина), 97

Ґол(л)ь, Шарль де [De Gaulle, Charles], 108

Ґолдман, Сакс [Goldman, Sachs], 583

Ґолдстоун, Джек [Goldstone, Jack], 21

Ґрант, Yvic C. [Grant, Ulysses S.], 523

Ґрей, Елайша [Gray, Elisha], 568

Ґренландія [Greenland], 375, 399, 400, 424

Ґуандун [Guangdong] (Китай), 452,589

Ґуан V [Guangwu], імператор, 304

Ґуанчжоу [Guangzhou] (Китай), 8-10, 434-435,486,504,518-520

Ґуджарат [Gujarat], 433

ґуї [Gui], народ, 222

Ґу Кайчжи [Gu Kaizhi], 326

Ґулд, Стефан Джей [Gould, Stephen Jay], 46

Ґун Цзичжень [Gong Zizhen], 509

Ґу Яньу [Gu Yanwu], 476-477,483

Давид [David], король, 236, 237

Дай Чжень [Dai Zhen], 483

Даймлер, Ґотліб [Daimler, Gottlieb], 513

Даймонд, Джаред [Diamond, Jared], 18, 22,119-120, 624

Дамаск [Damascus], 248-250, 361, 399, 405, 645

Даоань [Dao an], 328, 331

Даоґуан [Daoguang], імператор, 6-11, 519,520

даоїзм [Daoism], 12, 257-263,307, 327, 333, 379

Дарвін, Чарлз [Darwin, Charles], 46, 75, 138, 141

Дарій [Darius], король, 151-253, 270, 282, 296-297,299,461

дезоксирибонуклеїнова кислота див. ДНК

Дейвіс, Норман [Davies, Norman], 42, 119

Декарт, Рене [Descartes, Rene], 472,574

Ден Сяопін [Deng Xiaoping], 549-551, 554,568

Денікен, Еріх фон [von Daniken, Erich], 183-184,187,191,196,217,256,401, 413,616

Держава [The Republic] (Платон), 259, 263

Державець [The Prince] (Макявеллі), 421

Дефо, Даніель [Defoe, Daniel], 457,488, 498-499

Децій [Decius], імператор, 333 джайнізм [Jainism], 257, 333

Джамуха [Jamuka], 390

Джеймстаун [Jamestown], колонія, 468, 505

Джексон, Пітер [Jackson, Peter], 54

Джерф-ель-Ахмар [Jerf al-Ahmar] (Сирія), 97, 103, 127

Джобс, Стив [Jobs, Steve], 544

Джонсон, Ліндон Бейнс [Johnson, Lyndon Baines], 143

Джонсон, Семюел [Johnson, Samuel], 34,40,41

Джосер [Djoser], король, 189

Джослін, Роберт [Jocelyn, Robert], лорд, 145

Дизраелі, Бенджамін [Disraeli, Benjamin], 167

Дикенс, Чарлз [Dickens, Charles], 172, 506,508,517,555,584

Дин, Рашид ад-(аль-) [Din, Rashid al-], 395

Дингун [Dinggong] (Китай), 205

Дискавері [.Discovery] (журнал); 128

ді [Di]; народ, 246-247,266

Діаш, Бартоломеу [Dias, Bartolomeu], 418

Дідусеві родинні настанови [ The Family Instructions of the Grandfather], 344-345

Діоклетіян [Diocletian], імператор, 316

Ді Синь/Чжоу Синь [Di Xin, King], король, 214, 223-224

Діти залізниці [The Railway Children] (Несбіт), 183

Дманісі [Dmanisi] (Грузія), 48-49

55 днів у Пекіні [55 Days in Peking] (фільм), 528

ДНК [DNA], 59,60,61,72-74,99,112-114,119,276,301,346,596,597,605

Дольні Вестоніце [Dolni Vestonice] (Чехія), 79

Донька костоправа [The Bonesetters Daughter] (Тан), 52

Дослідження про природу та причини багатства народів [Inquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nations] (Сміт), 40,493,504,514

Дрейк, Френсис [Drake, Francis], 465-466

Дрейкове рівняння [Drake equation], 616

Дріт [The Wire] (телевистава), 444

дріяда восьмипелюсткова [Arctic Dryas], 93

Друга світова війна [World War II], 18, 53,257,277,528,535,566,580,610

Дуглас, Девід [Douglas, David], 614

Дун Чжо [Dong Zhuo], 307-308

Дунлінь, академія [Donglin Academy], 476

Дунсяфен [Dongxiafeng] (Китай), 211

Дуньхуан [Dunhuang] (Китай), 327,343

Дхармаракша [Dharmaraksa], 327

Дяотунхуань [Diaotonghuan] (печера, Китай), 124

Едингтон, Артур [Eddington, Arthur], 147, 152

Едо [Edo] (Японія), 453, 484, див. також Токіо

Езекія [Hezekiah], король, 250

Ейнан [Еупап] див. Айн-Малага Економіст [The Economist] (журнал), 137,509,522

Елам [Elam], 250-251

Елвін, Марк [Elvin, Mark], 383

Електронний числовий інтегратор і калькулятор [Electronic Numerical Integrator and Calculator (ENIAC)], 544

Елізабет I [Elizabeth І], королева, 465-466

еліми [Elymians], 243, 244

Еліот, Джордж [Eliot, George], 137

Ел(л)іот Чарлз, капітан [Elliot, Captain Charles], 9, 13

Елоїза [Helo'ise], 374

Елтон, Джефрі [Elton, Geoffrey], 582

Емпедокл [Empedocles], 263

Енгельс, Фрідріх [Engels, Friedrich], 506-509,515-516,517,550

Еней [Aeneas], 244,247

енергоздобуток див. здобуток енергії Енрике Мореплавець [Henry, "the Navigator"], принц, 416,418-419

Енциклопедія чи Обґрунтований словник наук, мистецтв та ремесел [Encyclopedia or Reasoned Dictionary of the Sciences, the Arts, and the Crafts], 475

епідемії [epidemics], 30,36,111,300,351,358,578,605;

     в Єгипті, 219, 300;

     в Китаї, 300-302,306,309,394,398, 476;

     в Римській імперії, 300,313-315,317, 329;

     глобальні, 599

Епос про Гільгамеша [Epic of Gilga-mesh], 190

епоха нефритового конґа [Age of Jade Cong], 207

Еразм Ротердамський [Erasmus, Desiderius], 420

Ериду [Eridu] (Месопотамія), 180

Ерлітоу [Erlitou] (Китай), 209-212,216, 234, 638

Етика [Ethics] (Арістотель), 263

Етіопія/Ефіопія [Ethiopia], 350,362

Етрурія [Etruria], 242

етруски [Etruscans], 244

Ехнатон/Аменхотеп IV [Akhenaten], фараон, 264

Єва, африканська [Eve, African] (мітохондрійна), 72

євреї [Jews], 368-369, 429, 516, 534;

     переслідування та масові вбивства, 374, 376, 393, 401, 475, 516, 534, 580;

     стародавні, 236-237,251-252,280

Європейська економічна спільнота (ЄЕС) [European Economic Community], 536

Європейська спільнота з вугілля та сталі [European Coal and Steel Community], 536

Європейський Парламент [European Parliament], 107

Європейський Союз [European Union], 536,553,572,607,612

Єгипет [Egypt], 34-35,162,185,200,237,277,329,331,354,372,433,607;

     археологічні стоянки, 202,224,278-279;

     Велика піраміда, 189, 204, 374;

     вплив кліматичних змін, 194, 208;

     вторгнення гіксосів, 198-199;

     вторгнення монголів, 393;

     епідемії чуми, ЗОЇ, 349,400;

     єрогліфічні тексти, 139, 216, 219, 242;

     землеробство, 109, 203, 253, 364-365;

     мусульманство, 377;

     османське завоювання, 447;

     передісторичний, 62, 29;

     порівняння з Китаєм династії Шан, 215-216,222-223;

     прихід Наполеона, 491;

     розпад стародавньої держави, 245;

     та Асирія, 250-251;

     та Персія, 252-253, 351;

     та Римська імперія, 287,291,316;

     у Другій світовій війні, 534; фараонів, 186-204, 216-221, 231, 264;

     християнство, 356

єзуїти [Jesuits], 480-483

Єльський університет [Yale University], 31,193, 251

Ємен [Yemen], 236, 353

Єрихон [Jericho] (Палестина), 104, 106-107, 132

Єрусалим [Jerusalem], 236, 250, 251, 351, 352,376;

     Християнське королівство, 376 Єсугей [Yesugei], 390

Жак, Мартен [Jacques, Martin], 12,590

Життя Браяна за Монті Пайтоном [Monty Pythons Life of Brian] (фільм), 290

Жіноча таємничість [The Feminine Mystique] (Фриден), 542

Жоао [John], король, 419

Жовті повязки [YellowTurbans], 307

Жуань Цзі [Ruan Ji], 326

жуни [Rong], народ, 245-247, 266, 282

Загальна історія [Universal History] (Полівій), 266

Закони [The Laws](Платон), 263

залізниці [railroads], 12,510,512,518,526

залізниця Бомбей-Калькут(т)а [Bom-bay-Calcutta railroad], 510

залізниця Ліверпуль-Манчестер [Liverpool-Manchester railroad], 512

залізниця Сан-Франциско-Нью-Йорк [San Francisco-New York railroad], 510

залізо [iron], 235, 291, 296, 303, 383-384, 390, 526,606;

     на зброю, 130, 236, 280, 383, 388, 405-406;

     на знаряддя, 235-236,254,397,410;

     та індустріялізація, 159, 498, 500-501,509,510

Заратуштра [Zoroaster], 257

Засади математики [Principia Mathematical (Ньютон), 472-473

збирання харчів [foraging], 81,86,90-91,97,99,100,103,105-107,114-115,120,130-131,192;

     льодовиковий період, 89,91,101;

     перехід до землеробства, 109-110, 112-113,116,118,124,132,185, 371,560,598;

     під час пізнього дріясу, 95,631;

     та глобальне потепління, 85-87;

     див. також мисливці-збирачі

Збірка біографій знаменитих жінок [Collection of Biographies of Famous Women] (У Цзетянь), 345

зброя [weapons], 151,153,181,186,198,219,222,300,310,391,398;

     високотехнологічна, 550, 565, 581, 592, 597,617,618,620;

     в Китаї, 310, 379, 383;

     вогнепальна [guns], 145, 398, 409, 460,487,491,502,523,574,577, 592;

     вогнепальна в Китаї, 16, 398, 409, 460-461, 520,577;

     вогнепальна в Японії, 442-445,486, 521;

     вогнепальна європейська, 145,161,405-406,421,432-435,447,450,458,468,484,487;

     залізна та бронзова, 130,182,192,200,202,208,210,236,280,637;

     масового нищення, 607;

     облогова, 281;

     передісторична, 44,58,80,106;

     у Першій світовій війні, 527,530;

     ядерна, 12,13,184,536,550,580,592,607,609,610,611,616,618

Зброя, мікроби і харч [Guns, Germs, and Steel] (Даймонд), 18,119

здобуток енергії [energy capture], 110, 149,270,291,397,500,614-615,625, 626;

     та суспільний розвиток, 147,149,150,155,157-159,283,384,518, 583, 592,600,614

Земекс, Роберт [Zemeckis, Robert], 573

землеробство [farming, agriculture], 102-103,127-132,135,191,197-198,239-240,242,525,560-564,602-603,620-622;

     в Європі, 372-373,470-471,508, 555;

     в Єгипті, 202,253, 291, 365,367;

     в Іраку, 365;

     в Китаї, 116,119,122-125,202-203, 224, 239-240, 303-304, 310, 322, 324, 338-340, 342, 372-373, 381, 519, 525, 545-546, 549;

     в Месопотамії, 178-182,184,190,193,202,253,502,562;

     в Римській імперії, 290-291,293-294,314,317-318,320;

     в Японії, 130,486;

     культивування рослин з Нового Світу, 437-439;

     перехід від збирання, 109-110,112-113,116,118,124,132,185,371, 560,598;

     походження, 23, 34-35, 101, 106-110,118-120,127,162,172,562, 578;

     споживання енергії, 154-155,613;

     степове, 296,298,391,461-462;

     та кліматичні зміни, 370-371, 600;

     у США, 512,532,539-540

Зенобія Пальмірська [Zenobia], королева, 316

Зенон Флавій [Zeno], імператор, 322

зміни клімату [climate change], 99,181,208,220,240,294,453,606,612;

     передісторичні, 55, 57,65,68;

     та суспільний розвиток, 225-227, 281,309,462,561,562,613;

     див. також глобальне потепління

золото [gold], 186, 190, 192, 202, 279, 298,304,352,393,416,462-463,466, 515

Зороастризм [Zoroastrianism], 334,346

Зоряна брама [Stargate] (телесеріял), 187

"Зоряні війни" та протиракетна оборона ["Star Wars" anti-ballistic-missile shield], 592

Ібрагім/Авраам [Abraham], 355

Ібрагім ("схибнутий") [Ibrahim, ("the Crazy")], султан, 454

Іван Грозний, цар [Ivan, Tsar (" the Terrible")], 458,460,462

Ізабела [Isabella], королева, 419,432

Ізида [Isis], 329

ізраїліти [Israelites], 220, 221,237,249

Ізраїль [Israel], 92, 99, 198, 220, 538, 607;

      археологічні стоянки, 87, 91, 243;

      втрачені коліна, 393;

      стародавній, 235-237,248-250,265

Іліада [Iliad] (Гомер), 201

індійці [Hindus], 433

Індія [India], 9, 17, 24, 33, 257,301, 317, 369,398,419, 522,607,623;

     буддизм, 265,327-328,334,345,346, 438-439;

     вторгнення монголів, 575;

     довкільні впливи, 611;

     опій, 9, 518;

     передісторична, 50, 51, 98;

     промисловий розвиток, 522, 525;

     стародавня, 272, 296;

     та Британія, 276-278, 344, 498-499;

     та Португалія, 431-434;

     та римляни, 277

Індокитай [Indochina], 311, 346,537

Індонезія [Indonesia], 52,57,68,71,382, 537

інки [Incas], 462, 518

Інтел [Intel], 593

Інтернет [Internet], 153,596,642

Ірак [Iraq], 35,58,91,139,162,178,362, 365, 370, 393, 399, 400, 553, 604, 607;

     вторгнення в Кувейт, 181;

     епідемія чуми, 399;

     інквізиція, 362;

     стародавній, 95, 109 (див. також Месопотамія)

Іраклій [Heraclius], імператор, 348,352, 353,355,358

Іран [Iran], 24,68,101,139,317,346,365, 370,371,393,606-607;

     ісламська революція, 181;

     стародавній, 180, 185, 191, 193, 197, 198,205,227,251,257,297,329, 334,340

іригація [irrigation], 35, 105, 180-183, 193,198,202,253,268,290,320,324, 364-365,367,370,390,502, 562

Ірина [Irene], імператорка, 366

Ірландія [Ireland], 375, 452, 453, 475;

     голод, 508

іслам [Islam], 357, 364-365, 370-371, 410,416,446,449,564;

     екстремістичний, 181, 553,604;

     найбільші святині, 412;

     напади християн, 367, 375-376;

     наука, 374, 571-572;

    походження, 354-355,360-361;

    та чума, 400;

     див. також мусульмани

Ісландія [Iceland], 375,400,424

Ісмаїл [Ishmael], 355

Іспанія [Spain], 291-292, 314, 316, 321, 351,356,366,398,406,469,475;

     американські колонії, 416,462,464-467,469,487;

     археологічні стоянки, 55-56, 75-76, 78-79;

     Габсбурги, 448,450-451,464,465;

     германські племена, 316, 320;

     мусульманство, 365-366, 374, 375, 398;

     передісторична, 55-56,70,75-76,79;

     стародавня, 34-35, 162, 191, 195, 217;

     та римляни, 157, 274, 293

Іспанська армада [Spanish Armada], 321, 574

іспанська інквізиція [Spanish Inquisition], 574

Історія занепаду та загибелі Римської імперії [The History of the Decline and Fall of the Roman Empire] (Гібон), 312, 332,493

Icyc [Jesus], 10,258-259,329-331,333, 351,355,356,376,400

Італія [Italy], 162,217,227,253,270,273, 274, 349-350, 375, 394, 405-407, 412,419,470,555, 568;

     археологічні стоянки, 60, 199, 201, 293;

     Відродження, 420-423, 570, 575, 590;

     вторгнення готів, 320, 322;

     письменність, 382;

     племена, 242;

     суспільний розвиток, 270;

     та Габсбурги, 448,464;

     торгівля, 276-278,320, 369

Ї [Yih], король, 235

Йоан Ефеський [John of Ephesus], єпископ, 350, 351

Йоан Христитель [John the Baptist], 376

Йорданія [Jordan], 198;

     археологічні стоянки, 102, 126

Йосип [Joseph], 192-194, 226

Кааба [КаЪа] (Мекка), 355

Кабото, Джован(н)і (Джон Кебот) [Caboto, Giovanni (John Cabot)], 419-420,432

Каваллі-Сфорца, Луїджі Лука [Cavalli-Sforza, Luca], 112-114

Кадастрова Книга [Domesday Book], 372

Кадеш [Kadesh] (Сирія), 200, 216

Казанова, Джакомо [Casanova, Giacomo], 541

Казахстан [Kazakhstan], 198, 222, 252, 280,317,607

Каїр [Cairo] (Єгипет), 224, 362, 367, 368-369,372,375,393

Кайфин [Kaifeng] (Китай), 155, 159, 383-385, 388-389, 391, 394, 395, 422,424,453,484,496, 576

Каліґула [Caligula], імператор, 312

Калікут/Калькута/Кожикоде [Calicut] (Індія), 431,433

"Каліфорнійська школа" в історії ["California School" of history], 21

Каліфорнійський технологічний інститут [California Institute of Technology], 19

Каліфорнійський університет [University of California], 21;

     в Девісі, 21;

     в Ірвайні, 19-20;

     в Лос-Анджелесі, 19

кальвінізм [Calvinisml, 451

Кам'яна доба [Stone Age], 384,458,612

Камбіс [Cambyses], король, 252

Камбоджа [Cambodia], 364

Кан(н), Ребека [Cann, Rebecca], 72

Канада [Canada], 489, 602

Кандід [Candide] (Вольтер), 284

Кансі [Kangxi], імператор, 480,482-484, 636

Кант, Імануїл [Kant, Immanuel], 475, 477,478,534

каочжен (емпіричний досвід) [kaozheng (evidential research)], 476,480

капери [privateers], 465

Каракорум [Karakorum] (Монголія), 395

Караханідська імперія [Karakhanid/Qarakhanid Empire], 370

Карл I Великий див. Шарлемань

Карл V Габсбург, імператор Священної Римської імперії [Charles V, Holy Roman Emperor], 448-451, 574

Карлайл, Томас [Carlyle, Thomas], 475

Карлсон, Роберт [Carlson, Robert], 597

Карлсонова крива [Carlsons Curve], 597

Карпентерова діра [Carpenters Gap] (Австралія), 79

Картаген/Карфаген [Carthage], 244, 253,270,273,320-322,348

касити [Kassites], 198-199

Катанда [Katanda] (Конго), 65

католицизм [Catholicism], 21,366,395-376, 400, 405, 406-407, 450, 455, 480-481

Кафа [CafFa] (Крим), 395,397,399

Квебек [Quebec], 466,468

Квейд, Ден(н)іс [Quaid, Dennis], 93

Квіти в дзеркалі [Flowers in the Mirror] (Лі Жу-чжен), 517

Кейнс, Джон Мейнард [Keynes, John Maynard], 522,532

Кейтлі, Девід [Keightley, David], 214, 215

Кельнський собор [Cologne Cathedral], 189

Кембридзький університет [Cambridge University], 24, 109, 368, 478-479, 582

Кен(н)еді, Джон Ф. [Kennedy, John Е], 436, 581,618

Кен(н)еді, Пол [Kennedy, Paul], 251

Кенйон, Кетлін [Kenyon, Kathleen], 103, 106,107

Кеплер, Йоган [Kepler, Johannes], 115

Кермез Дере [Qermez Dere] (Ірак), 95, 97, 98,103

кидані [Khitans], 378, 380, 388, 391

Киргизстан [Kyrgyzstan], 461, 607

Китай [China], 18-21, 24, 25, 349, 497, 517,530, 540,569,606,612-616;

     Боксерське повстання, 213, 527;

     буддизм, 327-334, 338, 344-346, 379-380,407, 545,548;

     Великий канал, 8,342, 372, 383,468, 496, 509,510, 520,564;

     викиди вуглецевих сполук, 19, 159, 611;

     державна служба, 442-443;

     економіка, 363-365, 381-384, 388-390,407,440,441-442,453,505, 548-550,554-556,568,579,583, 586-592,617;

     епідемії, 300-302,306,309,394,398, 476;

     епохи Мін див. Мін, династія;

     епохи Сун див. Сун, династія;

     епохи Хань див. Хань, династія;

     епохи Цин див. Цин, династія;

     європейська торгівля, 34,278,386-387,394,397-398,434-435,437,464-465,486,523-525, див. також шовкові шляхи;

    землеробство, 33,116,119,122-125, 202-203, 224, 239-240, 303-304,310,322,324,338-340,342, 372-373,381,519,525,545-546, 549, 562-563;

     комуністичний, 63, 151, 214, 536-537, 544-550,580,589,608;

     конфуційство див. Конфуцій, конфуційство;

     модернізація, 525-527;

     монгольське завоювання, 390-393, 398,400,405,407-410,419-421, 575-576;

     напади кочівників, 297-299, 303, 304-311,315,319,320,349,353, 357;

     населення, 18,20,202-203,207-208,239,240,244,245,290,293,303,312,359,381,394,442,486,546,548, 586;

     наука, 478-484;

     об'єднування, 342-343,349,350,366, 377;

     океанічні подорожі, 17-18,410-413,415-416,419,428,429,431;

     перев'язування ніг, 427;

     передісторичний, 51-57, 74, 79, 87, 98;

     піратство на узбережжі, 444,487;

     полководці, 287,288,307-309,358-361,455,460;

     просвітницька думка, 475-480;

     ренесансна думка, 420-424,428;

     споживання енергії, 383-385, 496,

стародавній, 35, 124-128, 139, 202-217, 222-225, 230-239, 242, 244-247, 253-255, 263-264, 282-283, 323, 563;

     суспільний розвиток, 35, 36, 160— 161,169-171,265,337-347,363, 385, 386, 428, 484-486, 525, 569-570,598;

     та Британія, 5-11,21,26,40,145,147, 148-149,213,486,509,515,518, 521,527,573-574;

     та римляни, 274, 276, 279;

     та Росія, 458-462,484;

     та США, 521, 548-549, 586-589, 606-608;

     та Японія, 15, 52, 213, 363, 365, 414, 443-445,478, 533-534, 535;

     технологія, 397-398,499, 500;

     урбанізація, 154-155 (див. також конкретні міста);

християни, 11, 346,399,480-482; див. також Пекін

китайські націоналісти [Chinese Nationalists], 52,537

Кід(д) Вільям [Kidd, William], капітан, 487-488

кімерійці [Cimmerians], 280-281

Кім Ір Сен [Кіт II Sung], 17

Кім Чен Ip [Кіт Jong II], 17, 195

Кіндж, Джеймс [Kynge, James], 555

Кіотський протокол [Kyoto protocol], 611

Кіплінґ, Редьярд [Kipling, Rudyard], 623

Кіпр [Cyprus], 109, 208, 218, 220, 235, 242

Kip [Cyrus], король, 250-253, 281, 297

Кіс(с)инджер, Генрі [Kissinger, Henry],

Кіц(ц)уватна [Kizzuwatna], 199

Клан печерного ведмедя [Clan of the Cave Bear] (Аул), 58,61,71

Клариса [Clarissa] (Ричардсон), 506

Кларк, Артур Чарлз [Clarke, Arthur Charles], 64, 151,183-184,196

Клемент XI [Clement XI], папа, 482

Клеопатра [Cleopatra], 287, 288

Кліз, Джон [Cleese, John], 290

Кляйн, Ричард [Klein, Richard], 60

Книга лорда Шана [Book of Lord Shang], 259

Книга мучеників [Book of Martyrs] (Фокс), 438

Книга перемін [Book of Changes], 482

Когурьо [Koguryo], 358

Кока-кола, корпорація [Coca-Cola Corporation], 549

Кол(ь)ридж, Семюел Тейлор [Coleridge, Samuel Taylor], 394

Колапс [Collapse] (Даймонд), 624

Колеж де Франс [College de France], 108

Колісниці богів? [Chariots of the Gods?] (фон Денікен), 183,413

Колумб, Христофор [Columbus, Christopher], 17,18, 20, 23, 230, 387, 418-420,424,431,432,466,590

Колумбів обмін [Columbian Exchange], 300,466

Комніна, Анна [Comnena, Anna], 375-376

комп'ютери фірми "Епл" [Apple computers], 544

комунізм [communism], 12, 16, 24,450, 507,509,533,536,537,542,543,571, 580;

     занепад, 550-552;

     китайський, 52, 151, 214, 536-537,

Кон-Бендит, Даніель [Cohn-Bendit, Daniel], 107

Конго [Congo], 522

Конрад, Джозеф [Conrad, Joseph], 522-523

Константин, імператор [Constantine, Emperor], 322,333-334

Константинополь [Constantinople], 317, 319,320-321,324,347,349,350,351, 352, 353-354, 356, 357, 375-377, 447,484;

     епідемія чуми, 349-351;

     османська навала, 405-406,440,446;

     та падіння Римської імперії, 320-321

Кон-Тікі [Коп-Tiki] (Геєрдал), 424

Конфуцій [Confucius], 15, 126, 150, 258-262,264,265,266,423,425,428, 590, 591

конфуційство [Confucianism], 12,256,259;260,261,263,266,286,289,307,328,333,349; 355,380,408,426,480, 520,523, 548,571,590,591;

     Азійських тигрів, 545;

     виклики вільнодумців, 326-327;

     єрархійний всесвіт, 289;

     нео-, 380,424;

     ритуали, 206, 307;

     та жінки, 344, 345;

     та легізм, 261;

     та суспільний розвиток, 328, 571;

     та французьке Просвітництво, 475

Коп(п)ола, Френсис Форд [Coppola, Francis Ford], 523

Коран [Koran], 257, 354-355,357,362, 395; 575

Корейська війна [Korean War], 537,544, 590

Корея [Korea], 161, 294, 346, 358, 363, 365,409,443,445,486, 527,589;

     передісторична, 130

корінні американці [native Americans], 20, 111, 119, 300,432,452,466, 522, 524,531

Королівське астрономічне товариство [Royal Astronomical Society], 147

Корт, Генрі [Cort, Henry], 500

Кортес, Ернан [Cortes, Heman], 18,415, 420,424,428,432,434,435,462

Космічна Одіссея-2001 [2001: A Space Odyssey] (Кларк), 64, 151, 183— 184

Крас(с) [Crassus], 297

Крим [Crimea], 58,82,395,399

Крит [Crete], 191,197,199,242

Кромптон, Семюел [Crompton, Samuel], 499

Кросбі, Елфред [Crosby, Alfred], 23,300, 467

Куба [Cuba], 419,465;

     ракетна криза, 581

Кубрик, Стенлі [Kubrick, Stanley], 64

Кувейт [Kuwait], іракське вторгнення, 181

Кук, Ерл [Cook, Earl], 156-159,629,632

Кукунарис [Koukounaries] (Греція), 221

культи предків [ancestor cults], 104,132, 205, 234

Куропаткін, Алексей Ніколаєвіч [Kuropatkin, Aleksei Nikolaevich], 528

Куросава, Акіра [Kurosawa, Akira], 442

Курцвайль, Рей(монд) [Kurzweil, Ray], 593-595,597,616,619,620

кутії [Gutians], 193

кхмери [Khmers], 364

Кюсю [Kyushu] (Японія), 130

Лаґос [Lagos] (Нігерія), 151

Лев III [Leo III], папа, 366

Левант [Levant], 191, 251

левел(л)ери/зрівнювані [Levellers], 455;

     істинні (дигери/копачі) [True Levellers], 455

левітра [Levitra], 595

легізм традиційний [Legalist Tradition], 259,261-262, 268

Ле Клерк, Франсуа, Дерев'яна нога [Le Clerc, Peg-Leg], 465

Ленін В. І. [Lenin, V І.], 16-17,533,545

Лендес, Девід [Landes, David], 18

леніністи [Leninists], 16-17

Леново [Lenovo], 598

Леонардо да Вінчі [Leonardo da Vinci], 421-423, 590

Леопольд [Leopold], король, 522

Ле Тем Модерн [Les Temps modernes] (журнал), 108

Лє-цзи [Liezi], 261

Литва [Lithuania], 458

Лі [Li], король, 235

Лі, Джеймс [Lee, James],

19 Ліван, стародавній [Lebanon, ancient], 190,192,202,241

Лівія [Libya], 220, 237, 607

Ліга націй [League of Nations], 612

Лідія [Lydia] (Анатолія), 252

Лі Жу-чжен [Li Ruzhen], 517

Лікі, Луїс [Leakey, Louis], 44

Лікі, Мері [Leakey, Mary], 44

Лін [Ling], герцог, 255-256

Лін-ді [Lingdi], імператор, 306-307

Лін(н) ей, Карл [Linnaeus, Carolus], 477

Лінкольн, Авраам [Lincoln, Abraham], 595

Лінь Синь [Lin Xin], король, 215

Лінь Цзе-сюй [Lin Zexu], 9

Ліньцзи [Linzi] (Китай), 254

Лої [Luoyi] (Китай), 246, 254

Лок, Джон [Locke, John], 474,482

Лондон [London], 40,93,150,151,438, 452-454, 484, 493, 504-505, 522, 528,531-532,590;

     епідемія чуми, 457;

     населення, 154,484

Лос-Аламоська національна лабораторія [Los Alamos National Laboratory], 615

Лоян [Luoyang] (Китай), 276,304-307, 310,341,343

Лу [Lu] (Китай), 254, 265

Лу Гуйчжень [Lu Gwei-djen], 478

Лунванцань [Longwangcan] (Китай), 98

Лунмень [Longmen] (Китай), 345

Лю Бан [Liu Bang], 287

Лю Дася [Liu Daxia], 419

Людина вміла [Homo habilis, Handy Man], 44,46-47,48,55,64,158, 619

Людина-попередник [Homo antecessor], 55-56

Людина прямохідна/випростана [Homo erectus], 51-55,56,61,68,71, 73, 74,81,156

Людина розумна [Homo sapiens], 60-62,64,67-68,70,72-74, 80,89,116, 184,384,594,598,619-620

Людина, що працює [Homo ergaster], 51,52,55,68

Людовік (Луї) XVI [Louis XVI], король,490

Люй Бувей [Lii Buwei], 206

Лютер, Мартин [Luther, Martin], 449-450,455,574

Люцзян [Liujiang] (Китай), 69

Ляйбніц/Лейбніц, Ґотфрид Вільгельм [Leibniz, Gottfried], 473,483

Лян [Liang], династія, 339

льодовиковий період [Ice Age], 30, 32, 37,66-67,69,77,79,81,101,151,274, 399,579,600,619,622;

     адаптація неандертальців, 57;

     ефекти наступного потеплішання, 78, 82, 85-88,90,93;

     кінець, 14, 32, 33, 90, 119, 142, 156, 160,162,163,169,170,266,274, 559,560,562,563,591,621,622, 628, 643, 645;

     стратегії виживання людей, 76-77, 78,93-94,97,135,384,494

Маастрихтська угода [Maastricht Treaty], 536

Магавіра [Mahavira], 257

Маґадга [Magadha] (Індія), 257

Мад(д)исон, Енґус [Maddison, Angus], 583, 588

Мадейра, острови [Madeira Islands], 416,418

Майкрософт [Microsoft], 544

Макао [Macao], 437,480-481, 549

Макартні [Macartney], лорд, 486, 518, 573, 645

Македонія [Macedon], 188, 270-272, 274,296, 527

МакНейш, Ричард [MacNeish, Richard], 123-124

Макявел(л)і, Нік(к)оло [Machiavelli, Niccolo], 261,406-407,421-422

Малайзія [Malaysia], 544, 568

Малакка [Malacca], 412,433-434

Малая [Malaya], 50, 537

Малая Сия [Malaya Siya] (Сибір), 79

малий льодовиковий період [Little Ice Age], 399

Малиновський, Броніслав [Malinowski, Bronislaw], 136, 138, 139

Малколм Ікс [Malcolm X], 355

Мальта [Malta], 191, 195

Мамун, Халіф аль— [Mamun, Caliph al-], 361-362, 374

Ман(н), Джеймс [Mann, James], 589

Мангетен [Manhattan], 214,469

Маніфест комуністичної партії [The Communist Manifesto] (Маркс і Енгельс), 509, 517

мань [Man], народи, 246-247

маньчжури [Manchus], 460, 461, 476, 481,626

Маньчжурія [Manchuria], 125,129,130, 294,340,388,398,533

Мао Цзедун [Mao Zedong], 17,63, 151, 425,427,525,537,545-549,554,555, 568, 580,589

Маодунь/Моде [Maodun], 297-298

Марк Аврелій Антонін [Marcus Aurelius Antoninus], імператор, 276, 313

Маркс, Карл [Marx, Karl], 16, 22, 506-509, 515-516, 517, 545,550, 567

Маршал (л) а план [Marshall Plan], 536

мас(с)агети [Massagetae], 280-282

Масачусетс [Massachusetts], колонія, 468,473

Маунтейн, Ермайн [Mountain, Armine], 145

Маур ш імперія [Mauryan Empire], 288

мафія [Mafia], 233

Меджепегіт [Majapahit] (Ява), 395,409

Медіна [Medina], 353-354

Мейджорс, Ai [Majors, Lee], 595

Мекка [Mecca], 108, 352, 354, 355,412

Мексика [Mexico], 10, 18, 20, 33, 141, 161, 215,412,415-416,467, 604;

     передісторична, 118-119, 123

Мелберн [Melbourne], лорд, 8,9,13,150

Мемфіс [Memphis] (Єгипет), 188

Менее [Menes], 186-188

Мензис, Ґевін [Menzies, Gavin], 412-413; 415; 423

Мен-цзі [Mencius], 233

Мерґар/Мергар(х) [Mehrgarh], 107,118

Мернептах [Merneptah], фараон, 220

Мертон, Роберт [Merton, Robert], 569

Месопотамія [Mesopotamia], 35, 180-181,184, 205,207,208,223,237,276, 281,362,638;

     Акадська імперія, 190,193,194-195,211;

     араби, 357;

     арамейці, 220;

     археологічні стоянки, 189-190;

     вплив кліматичних змін, 182;

     занепад, 207, 212,217;

     землеробство, 178, 180-181, 185, 186,253,502, 562;

     металургія, 182;

     міста, 182, 185, 186-187, 193, 196-197, 198-199, 203, 205, 563 (див. також Урук);

     перерозподільча економіка, 197,227;

     письмо, 126-127;

     та Римська імперія, 299;

     торгівля, 184;

     тюрки, 352, 353,358

металургія [metallurgy], 224, 234, 422, 500, див. також конкретні метали

Мец, Стивен [Metz, Steven], 617

мисливці-збирачі [hunter-gatherers], 102-103,105,108, ПО, 124,130,280, 371,432,598;

     льодовикового періоду, 85-86, 494, 560;

     споживання енергії, 156-157, 384;

     сучасні, 77, 90, 107, 110, 141-142; див. також збирання харчів

міграція [migration], 30,34,36,195,280, 302,318,322,324,402,503,561,601, 604,605,611,613;

     в Китаї, 337,356,363,394,555;

     масова, 577, 578;

     передісторична, 50, 55, 57, 77, 81;

     степова, 460,461,484,565,604;

     тюркських племен, 368;

     у стародавньому світі, 219,220,225-227

Мідас [Midas], король, 281

мідійці [Medes], 251, 281

Міжнародна асоціація легкоатлетичних федерацій [international Association of Athletic Federations], 595

Міжнародна енергетична агенція [International Energy Agency], 614

Міжнародна ера [International Age], 199, 236,238

Міжнародний астрономічний союз [international Astronomical Union], 615

Міжнародний валютний фонд (МВФ) [international Monetary Fund (IMF)], 549, 587

Міжнародний інститут стратегічних досліджень [International Institute for Strategic Studies], 153

Міжнародний конгрес із антропології та передісторичної археології [international Congress of Anthropology and Prehistoric Archaeology] (Лісабон, 1880), 75

Міжнародні бізнесові машини (Ай-Бі-Ем) [International Business Machines (IBM)], 544,597

Мікадо [The Mikado] (Гільберт та Саліван), 525

Мікеланджело [Michelangelo], 421,441

мікенці [Mycenaeans], 198, 199

Міл(л), Джон Стюарт [Mill, John Stuart], 516

Мілан [Milan], 406

Міланковича цикли [Milankovich cycles], 66

Мілтон, Джон [Milton, John], 34

Мін [Ming], династія, 407-411,413,416, 431,443,446,456,460,461,464,465, 476,545,576

Мітані [Mittani], 199,200

Мітра [Mithras], 329

Мічиганський університет [University of Michigan], 108

Мовіус, Гелем [Movius, Hallam], 48-52,60.61.76

Мовіусова лінія [Movius Line], 48-52,60.61.76

Могадишо [Mogadishu] (Сомалі), 412

Мойсей [Moses], 220,264,330,393

Мойсея закон [Mosaic Law], 393

монголи [Mongols], 390, 394, 395,402, 405,407,419,429,443,444,458,460, 477,626,637;

     в Європі, 392,393-394,402,458,568, 575,576;

     в Китаї, 390-393,398,400,407-409, 575-576;

     в мусульманському осередку, 391 — 393

Монголія [Mongolia], 280,300,390,461

Монте-Верде [Monte Verde] (Чилі), 98

Монте Поліц(ц)о [Monte Polizzo] (Сицилія), 243-244,369-370

Монте Сан-Джован(н)і [Monte San Giovanni] (Італія), 407

Монте Тестач(ч)о [Monte Testaccio] (Італія), 293-294

Монте Чирчео [Monte Сігсео] (Італія), 60

Монтескє [Montesquieu], барон де, 477

Монтесума [Montezuma], 18,432

Морґан Генрі [Morgan, Henry], капітан, 487

Москва [Moscow], 458, 468, 491, 548, 550

Мо-цзи [Mozi], 260-263

Му [Ми], король, 235

Мумбай [Mumbai] (Індія), 151,510,592

Мумбва [Mumbwa Cave], печера (Замбія), 65

Мур, Ґордон [Moore, Gordon], 593

Мура закон [Moores Law], 593,594,638

Мурейбет [Mureybet] (Сирія), 95,99

мусульмани [Muslims], 355, 356, 357, 364-369,385,390,394,410,447,449, 565, 572, 604, 607,629;

     в Іспанії, 361-364,372,374,375,398;

     в Італії, 355, 369-370, 374, 375;

     в Китаї, 410,481;

     міжусобні конфлікти, 360-361, 364, 376 (див. також шиїти, суніти);

     мілітаризм, 355,356, 567;

     та монголи, 390,395,402,404;

     торгівля, 356, 357, 371, 393, 398, 431;

     див. також іслам

Мухаммад/Мохаммед/Магомет [Muhammad], 354-355,357,360-361,367, 370,371,454,567,568

Мюс(с)е, Ґабріель де [Mussi, Gabriele de], 399

мяо [Miao], 452

Навколо світу за вісімдесят днів [Around the World in Eighty Days] (Жуль Верн), 5 Ю, 514

Нагасакі [Nagasaki] (Японія), 437, 486, 518,535,612,619

Назад у майбутнє [Back to the Future] (фільм), 573

Нанкін [Nanjing], 17,310,410,412,415, 416, 419, 414, 428, 444, 478, див. також Цзянькан

Наполеон [Napoleon], імператор, 138, 406,489,491,534,553,573

Нарамсин [Naram-Sin], король, 191,193

Наріокотоме [Nariokotome] (Кенія), 46

Нармер [Narmer], король, 186-188

населення [population], 16, 20-22, 31, 40,141,149,152,185, 240-242,325, 367,439,470,502,531,540-542,562, 566, 578-580,613;

     Америки, корінне, 432,452,466,531;

     Британії, 508, 512;

     Візантії 351,446;

     Греції, 221, 242;

     Єгипту, 186-187,201, 301;

     Китаю, 18, 20, 202-203, 207-208, 239,240,244,245,290,293,303, 312,359,381,394,442,486,546, 548,586;

     Месопотамії, 190;

     міське, 151, 153, 340, 343;

     мусульманське, 367;

     передісторичне, 73, 102, 105, 110, 113;

     Римської імперії, 290, 302, 312-313, 334;

     старішання, 553, 587,619;

     та глобальне потепління, 602;

     та епідемії, 219, 300-301, 310, 315, 351,398,439,441,457;

     та землеробство, 102, 105, 109, 185, 190, 324, 325, 602-603;

     Японії, 146,409,442,486

нафта [oil], 513-514,531,534,538,553, 593,602,606,613,632,636;

     ембарго арабських держав, 550;

     світовий попит, 614

неандертальці [Neanderthals], 55-62,65, 70-74,76, 80, 89,156

Небесна держава Великого Спокою [Heavenly Kingdom of Great Peace], 10

Нейлонові війни [TheNylon Wars] (Рисман), 542

Немесида [Nemesis] (корабель), 520

неоконфуційці [Neo-Confucians], 380, 424

Непереможений Бог Сонця [Undefeated Sun], 329

Нерол, Рауль [Naroll, Raoul], 141, 142, 146,153

Нерон [Nero], імператор, 312

Нерчинськ [Nerchinsk] (Сибір), 460

Несбіт, Едит [Nesbit, Edith], 183

Нефертіті [Nefertiti], королева Єгипту, 264

Нешнал Ажеоґрафік [National Geographic] (журнал), 128

Нідем, Джозеф [Needham, Joseph], 478-479,482

Нідерланди [the Netherlands], 162,448, 451,453;

     війни з Англією, 503-504, 574, 632;

     торгівля, 468-469,486,487,488

Нікарагуа [Nicaragua], 424

Ніколай II, цар [Nicholas II, Tsar], 527, 528, 530

Ніксон, Ричард М. [Nixon, Richard М.], 542-543,548, 550,554

Німеччина [Germany], 162, 189, 439, 456, 458, 488, 489, 528, 530, 532, 535;

     вторгнення монголів, 393;

     Габсбурги, 448-449;

     індустріалізація, 513, 515, 524;

     нацистська, 528, 532, 534-535, 579, 587;

     передісторична, 55,57, 59,79;

     релігійні війни, 456; середньовічна, 366-367, 371-372;

     у Першій світовій війні, 528,618

Німеччина, Західна [West Germany], 536,537

Німеччина, Східна [East Germany], 551

Ніневія [Nineveh], 173,249,251,281

Нобелівська премія [Nobel Prize], 56, 572,583,594

Нова Гвінея [New Guinea], 70,118-119, 121, 136

Нова ера [New Age], 264

Нова Зеландія [New Zealand], 521

Нова політика [New Policies], 380,424

Новий метод/Новий органон [Novum Organum] (Бекон), 471

Ноїв потоп [Noah's Flood] (Раян та Пітмен), 82

Норвегія [Norway], 148-149, 399

нормани [Normans], 368,375-376;

     середземноморські [Norsemen], 375

Нотатки під подушкою [The Pillow Book], 363

нубійці [Nubians], 250

Ню-хе-лян [Niuheliang] (Китай), 129

Нью-Йорк [New York City], 154, 512, 542;

     залізниця до Сан-Франциско, 510

Нью-Йоркер [New Yorker] (часопис), 615

Нью-Йорк Трибюн [New York Tribune],16

Ньютон, Ісак [Newton, Isaac], 115,472-473,477,483,503, 574

Ньюфаундленд [Newfoundland], 419

Об єднані Арабські Емірати [United Arab Emirates], 607

Об'єднане Царство [United Monarchy], 236

Одоакр [Odoacer], король, 322

Оелун [Hoelun], 390

Оксенгем, Джон [Oxenham, John], 465

Оксфордський університет [Oxford University], 112, 357,398,575

Октавіян [Octavian] див. Август

Олдувай, ущелина [Olduvai Gorge] (Танзанія), 44,47

Олівер Твіст [Oliver Twist] (Дикенс), 509

Олімпійські ігри [Olympic Games], 13, 595

опитування фонду Ґелапа [Gallup polls], 604

Опійна війна [Opium War], 10, 19, 145, 647

Оповідь про три королівства [The Romance of the Three Kingdoms], 308

Орвел, Джордж [Orwell, George], 532 Організація економічного співробітництва та розвитку [Organization for Economic Cooperation and Development], 583

Організація європейської економічної співпраці [Organization for European Economic Cooperation], 536

Організація Об'єднаних націй (ООН) [United Nations (UN)], 152, 612;

     Продовольча та сільськогосподарська організація [Food and Agriculture Organization], 602;

     Індекс розвитку людського потенціялу [Human Development Index], 147-148, 152;

     Міжнародна група експертів з питань змін клімату [Intergovernmental Panel on Climate Change (IPCC)], 600

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) [North Atlantic Treaty Organization (NATO)], 606

Ормуз [Hormuz] (Іран), 395,431

освіта, 146,147,513,516,526,542,571, 555

Осія [Hoshea], король, 249

Осман II [Osman II], султан, 454

Основні методи для звичайних людей [The Essential Methods of the Common People], 338,381

Остин, Джейн [Austen, Jane], 573

Острови прянощів [Spice Islands], 382, 434,576

осьове мислення [Axial thought], 289, 327;

     другої хвилі, 329, 330, 333, 354, 355, 357, 564,570;

     першої хвилі, 257-259,262-266,332, 335, 563, 570;

     порівняння з Відродженням, 422-423,479;

     та суспільний розвиток, 274

Оуян Сю [OuyangXiu], 380

Офірування Небу [Sacrifice to Heaven], 345

Павло, святий [Paul, St.], 329

 "Падіння Ночі" [Nightfall] (Азимов), 94,581-582

Пазирик [Pazyryk] (Сибір), 280

Пакистан [Pakistan], 33, 118, 188, 252, 356, 607;

     стародавні археологічні стоянки, 107, 109

Палермо [Palermo] (Сицилія), 369,372, 375

Палестина [Palestine], 329, 354-355

Палмерстон, Генрі [Palmerston, Henry], 521

Палудан, Ан(н)е [Paludan, Anne], 287

Пальміра [Palmyra] (Сирія), 316

Паньлунчен [Panlongcheng] (Китай), 216

Париж [Paris], 374, 440, 472, 474, 475, 485,491,531;

     Академія наук, 482

Паризький, Метью [Paris, Matthew], 391,393

Паризький університет [University of Paris], 107, 143

Парменід [Parmenides], 263

Партенон/Парфенон [Parthenon] (Атени), 244

Партія/Парфія [Parthia], 297, 299, ЗОЇ, 313,315,340

Партія зелених [Green Party], 107

Пахомій [Pachomius], 331

Пеках [Pekah], король, 248

Пекін [Beijing], 203, 268,443,468,481, 482,484,485,525,533, 589,606;

     Боксерське повстання, 213;

     візит Горбачова, 551;

     візит Ніксона, 548;

     Заборонене місто, 207, 530;

     заробітна платня, 440, 504-505;

     Імператорська академія, 212;

     культура, 438;

     населення, 154,484;

     падіння, 456;

     пожежі, що спричинили монголи, 401;

     та Британія, 509, 518, 520, 528

пекінська людина [Peking Man] див. синантроп

Пекінська опера [Peking Opera], 308

Пекінський університет [Peking University], 123

Пелопонеська війна [Peloponnesian War], 270

Пенджаб [Punjab] (Індія), 274, 275

Пенідо Вельо [Penido Velho] (Іспанія), 291,292,314

Пентоушань [Pengtoushan] (Китай), 122

Пепі II [Pepy II], король, 194-195

переваги відсталости [advantages of backwardness], 35,196,219,244,337, 355,406,554,565,585,621;

     в Китаї, 209,267,337,562,588,617;

     в Месопотамії, 502, 562;

     в Радянському Союзі, 532;

     в Японії, 585;

     для арабських мігрантів, 355;

     для македонців, 271;

     для монголів, 391;

     для мусульманського світу, 572;

     для римлян, 267;

     та Габсбурги, 469;

     у США, 513

перев'язування ніг [footbinding], 427

Перестрел(л)о, Рафаель [Perestrello, Rafael], 387

Період міждержавних війн [Warring States period], 267, 269

Пер(р)і Метью [Perry, Matthew], комодор, 11, 15, 521

Перл-Харбор, японське бомбування [Japanese bombing of Pearl Harbor], 53,535

Персел(л), Дебора [Pearsall, Deborah], 123,124

Персія [Persia], 249,251-253,256,270-273,281,282,296-297,299,348,349, 381,446,460,481,527,530,567,647;

     завоювання Александра, 188, 270-273;

     мова, 139;

     нафтові родовища, 514;

     проблема кочівників, 281, 296-297;

     суспільний розвиток, 256;

     та араби, 351, 352,356,360,364;

     та Візантія, 348,349-354,618;

     та османи, 447,451,452, 575;

     та Римська імперія, 313, 315-316, 318,333, 334

Перу [Peru], 20, 33, 412, 424, 452, 463, 465,466;

передісторична, 87, 118, 119, 121

Перша світова війна [World War I], 66, 136,530,533,535,607

Петро, святий [Peter, St.], 366

Південна Африка [South Africa], 47, 62, 68, 521

Південна Корея [South Korea], 537,544, 589, 598

Північна Вей [Northern Wei], королівство, 334, 340-341, 366

Північна Корея [North Korea], 13, 17, 537

Піднесення та падіння великих держав [The Rise and Fall of the Great Powers] (Кенеді), 251

Піза [Pisa], 375

пізній дріяс [Younger Dryas], 93-95,97, 102,116,121,124,176,578-579,631

Пікас(с)о, Пабло [Picasso, Pablo], 75-76

Пілос [Pylos] (Греція), 218, 219

Пін [Ping], король, 246

Пінакл Пойнт [Pinnacle Point] (Південна Африка), 65

Пінкер, Стивен [Pinker, Steven], 86

Піонова альтанка (Тан Сяньцзу) [The Peonv Pavilion. (Tane Xianzull. 438

пірати [pirates], 367, 412,433,444,445, 447,464,465,487,488, 507

Піреш, Томе [Pires, Tome], 434-435,437

Пісар(р)о, Франсиско [Pizarro, Francisco], 462

Післязавтра [The Day After Tomorrow] (фільм), 93

Пісторіус, Оскар [Pistorius, Oscar], 595

Піт, Вільям [Pitt, William], 488,489

Пітмен, Волтер [Pitman, Walter], 82

Платон [Plato], 150, 259, 263, 329, 330, 590

Плач (Ламент) за [зруйнованим] Уром [The Lamentation over Ur](шумерська поема), 195

Пліній Старший [Pliny the Elder], 277

Плотин [Plotinus], 329

 площа Тяньаньминь, різанина [Tiananmen Square massacre], 551, 587

Повна збірка ілюстрацій та записів від найдавніших до теперішніх часів [Complete Collection of Illustrations and Writings from the Earliest to Current Times] (Кансі), 480

Подорож на Захід [Journey to the West], 438

Подорож Червоним морем [The Voyage on the Red Sea], 277, 279

Пол Пот [Pol Pot], 17

Полібій [Polybius], 266, 273

Полінезія [Polynesia], 424

Політика [Politics] (Арістотель), 263

Поло, Марко [Polo, Marco], 386-387, 389, 394,397,399,429

Польща [Poland], 114,357,372,421,458, 460, 551

Померанц, Кен(н) ет [Pomeranz, Kenneth], 19,21-22,41,161,171,172

Поп(п)ер, Карл [Popper, Karl], 159

Португалія [Portugal], 35, 52, 61, 416, 418,419,421,429,432-435,437,442, 444,461,462

Порфирій [Porphyry], 329

Поступ: його закон та причина [Progress: Its Law and Cause] (Спенсер), 137

посуха [drought], 195,208,219,226,407, 604

Потік енергії в промисловому суспільстві [The Flow of Energy in an Industrial Society] (Кук), 156

Потосі [Potosi] (Болівія), 464

Поуп, Александер [Pope, Alexander], 473

Походження видів [On the Origin of Species] (Дарвін), 75, 138

Пресвітер Йоан [Presterjohn], 416,418

Приголомшлива наукова фантастика [Astounding Science Fiction] (журнал), 94

Принцеса Тайпін [Princess Taiping] (корабель), 416

Пристлі, Джозеф [Priestley, Joseph], 568

Про християнську теологію [On Christian Theology] (Тома Аквінський), 375

проект Кітихаук [Project Kittyhawk], 597

проект нейро-компютерного інтерфейсу [Brain Interface Project], 596

прозак [Prozac], 595

Прокопій [Procopius], 349

промислова революція [industrial revolution], 12,14,20,21,22,230,394, 451, 505, 508, 518, 543, 560, 566, 573, 577, 598, 613, 622, 627, 628; британська, 14, 21, 22, 37, 41, 171, 172,384,494,500,501,503,508,512, 513, 573,622:

     та суспільний розвиток, 35, 37, 169, 171,230,385,387,394,451,501, 503,504,518,560,593,597,613, 618-619

Просвітництво [Enlightenment], 15, 475-492

Протагор [Protagoras], 263

протестантизм [Protestantism], 21,450

Пуабі [Puabi], королева, 190

Пуатье [Poitiers] (Франція), 356

Пуї [Puyi], імператор, 530

пуритани [Puritans], 575

п'ятирічні плани [Five Year Plans], 545

"П'ять гарців зерна" [Five Pecks of Grain], рух, 307

П'ять класиків, китайських [Five Classics, Chinese], 139

раби [slaves], 291, 294, 315, 317, 376, 475,477;

     в Китаї, 268, 276, 304,346;

     в колоніяльних Америках, 20, 463, 465,467-468,470;

     португальців, 418,419;

     римлян, 267-268, 273, 287, 317;

     турків, військо, 362, 365, 370;

     у стародавньому світі, 193, 195, 201;

     у США, 500,516, 531; християнські, 405,446

Радянський Союз [Soviet Union], 528, 529, 532, 533, 535-537, 542-544, 546, 549-553, 555, 579-581, 587, 606,618

Райлі, Волтер [Raleigh, Walter], 466

Райт, брати [Wright brothers], 513

Рамзее II [Ramses II], фараон, 200-201, 216,217, 221

Рамзее III [Ramses III], фараон, 218-220

Рамзее XI [Ramses XI], фараон, 221

Раян, Вільям [Ryan, William], 82

Рембрандт [Rembrandt], 150

РЕНД Корпорейшн [RAND Corporation], 617

Ренесанс [Renaissance] див. Відродження

рентери (проповідники) [Ranters], 455

Ренфрю, Колін [Renfrew, Colin], 112, 114

Рим, місто [city of Rome], 155,317,320, 321,325;

     населення, 150; папство, 400,404,406;

     середньовічний, 366, 367,373;

     шовковий шлях до Китаю, 128

Рим [Rome] (телесеріял), 150

римляни, стародавні [Romans, ancient], 230,265,266,273,276,288,290,381, 446;

     військо, 266, 276, 278, 290, 296;

     водні шляхи, 338, 342, 564;

     гірництво в Іспанії, 157;

     громадянські війни, 285, 287;

     мітологія, 244, 247, 265;

     та партяни, 297;

     торгівля, 276, 278;

     див. також Римська імперія

Римська імперія [Roman Empire], 138, 151,162,273,284,287-296,325,331, 358, 374, 377,406,484;

     використання енергії, 159, 291, 383;

     війни у прикордонні, 313-315, 328, 352-353;

     греки, 284, 290;

     довкільні впливи, 291-294;

     економіка, 292-295, 316-317, 394, 502, 503, 565;

     епідемії чуми, 301, 302, 312;

     занепад, 15, 316-321, 535, 577, 613, 623;

     заснування, 287, 288;

     захват в часи Відродження, 420-422;

     письменність, 382;

     порівняння з Китаєм династії Хань, 288,289,296, 303,312;

     суспільний розвиток, 170, 171, 312, 337,385,457,472,483,609;

     та Єгипет, 277, 286-287, 291, 315; та Китай, 276, 279;

     та Персія, 313, 315-319, 333, 365;

     та Юстиніян, 347-352;

     християнство, 265, 329, 331-333

Римський теплий період [Roman Warm Period], 294,302, 600,631

Рисман, Девід [Riesman, David], 542

Ритуали Чжоу [Rites of Zhou] (конфуційський підручник), 206

Рифкін, Джеремі [Rifkin, Jeremy], 591— 592

Ричардсон, Льюїс Фрай [Richardson, Lewis Fry], 610

Ричардсон, Семюел [Richardson, Samuel], 506

Різдвяна пісня в прозі [A Christmas Carol] (Дикенс), 172, 584

1421: Рік, коли Китай відкрив Америку [1421: The Year China Discovered America] (Мензис), 412,413

1434: Рік, коли величний китайський флот приплив до Італії та запалив Відродження [1434: The Year а Magnificent Chinese Fleet Sailed to Italy and Ignited the Renaissance] (Мензис), 423

Роанок [Roanoke], колонія, 466

Робертс, Ричард [Roberts, Richard], 499

Робінзон Крузо [Robinson Crusoe] (Дефо), 488

Роздуми [The Meditations] (Марк Аврелій), 313

розпад держав [state failure], 30,36,219, 225,302,309,363,394,454,455,456, 461,561,578,561,600,605,613

Ролло [Roiło], король, 375

Романови [Romanovs], 461, 502, 530, 553

Російська революція [Russian Revolution], 530

Російсько-японська війна [Russo-Japanese War], 18, 528, 530

Росія [Russia], 372, 458-462, 464, 484,491,514,521,528,530,532,553,575, 602,606-608,610; 

     комуністична див. Радянський Союз

Румунія [Romania], 294,317

Саґан, Карл [Sagan, Carl], 615,619

Саєнтифік Америкен [Scientific American] (журнал), 128, 156

Сайкс, Браян [Sykes, Bryan], 112-114

Сакья [Sakya] (Індія), 265

Сал(л)іван, Артур [Sullivan, Arthur], 525

Салінс Марша(л)л [Sahlins, Marshall], 108, 111, 142

Салманасар/Шульману-ашаред [Shalmaneser], король, 249

Самодопомога [Self-Help] (Смайлз), 506

Сан майкросистемз [Sun Microsystems], 614

Саньсиндуй [Sanxingdui] (Китай), 216

сарацини [Saracens], 357, 367

Саргон/Сарґон [Sargon], 190-191,193

Сардинія [Sardinia], 199, 201, 202, 222, 242

Сасаніди, династія [Sassanid dynasty], 315

Саудівська Аравія [Saudi Arabia], 607

Саутуола, Марія Санс де [Sautuola, Maria Sanz de], 75

Саутуола, Марселіно Санс де [Sautuola, Don Marcelino Sanz de], 75

Сахара [Sahara], пустеля, 33, 111, 118— 121

Світова організація торгівлі (СОТ) [World Trade Organization], 612

Світовий банк [World Bank], 549,605

Священна Римська імперія [Holy Roman Empire], 406,448,449,456

Северин, Тим [Severin, Tim], 424

сеґестійці [Segestans], 244, 247

Семеро мудреців з бамбукового гаю [Seven Sages of the Bamboo Grove], 326

Сенді Крик [Sandy Creek] (Австралія), 79

Сербія [Serbia], 607

Середньовічний теплий період [Medieval Warm Period], 367, 370, 371,375,381,399,600

Середньовіччя/Середні віки [Middle Ages], 15, 84,145-146,420-421

Серце темряви [Heart of Darkness] (Конрад), 522-523

Сибір [Siberia], 57, 69, 77, 79, 81, 111, 128, 240,280,458,460,462

Сидоній [Sidonius], 319, 324

Сикстинська капела [Sistine Chapel], 496

Сима Цянь [Sima Qian], 213,216,244-245,252,286

синантроп [Peking Man], 51-55,57,58, 61,65,71,72,213

Синах(х)ериб (Сін-аххе-еріба) [Sennacherib], король, 250

Синґулярність [the Singularity], 593-595,597,599-600,610,613,614,616, 618-622

Сини Неба [Sons of Heaven], 238, 241, 248

Сирія [Syria], 58,91,349,356,370, 393, 607;

     археологічні стоянки, 90,91,97,126;

     епідемія чуми, 400;

     стародавня, 181, 185, 190-191, 193, 198,200,202,218,220,222,226, 250,301,313,316,329,331

система Великої Згоди [Grand Concordance system], 481

Сицилія [Sicily], 199,201-202,219,222, 270, 280, 348, 365, 371,375;

     археологічні стоянки, 96, 243,369

Сім самураїв [The Seven Samurai] (фільм), 442

Сінгапур [Singapore], 544, 589

Сіракузи [Syracuse], 244

Сішань [Xishan] (Китай), 127

Сішуйпо [Xishuipo] (Китай), 128

Скандинавія [Scandinavia], 366, 375

Скити/скіфи [Scythians], 280-282,286, 297, 299

Скорпіон [Scorpion], король, 186-188

Славна революція [Glorious Revolution], 568

Смайлз, Семюел [Smiles, Samuel], 506, 517

Смердис [Smerdis] (Бардія), 252

Сміл, Вацлав [Smil, Vaclav], 610,629,632

Сміт, Адам [Smith, Adam], 40-41, 493, 504,514

Сміт, Ґрафтон Елі (л) от [Smith, Grafton Elliot], 224

Смол(л)і, Ричард [Smalley, Richard], 594

Сократ [Socrates], 15,258-259,263,265

Солженіцин, Александр [Solzhenitsyn, Aleksandr], 458

Соломон [Solomon], король, 236-237

Сомалі [Somalia], 68, 605

Сон у червоній кімнаті [Dream oj the Red Chamber] (Цао Сюецинь), 506

софісти [Sophists], 263

Спарта [Sparta], 270, 527

Спенсер, Герберт [Spencer, Herbert], 137,138,140,141,144,150,545

спеціяльні економічні зони [Special Economic Zones], 549

Сполучені Штати Америки [United States of America], 32, 36, 160, 489, 588,604,607,611,614,636;

     Аґенція з боротьби з наркотиками 10;

     армія, 540-541, 617, 620;

     Бюджетний комітет Конгресу, 587;

     викиди вуглецевих сполук, 19, 540, 611;

     Військовий коледж, 617;

     військові витрати, 534, 550;

     вплив кліматичних змін, 601;

     громадянська війна, 11;

     економіка, 13,35,227,531-533,537, 541-543,555,579,583,588-589, 597, 598,617,620;

     індустріялізація, 513, 524;

     казначейські зобов'язання, 586;

     Конгрес, 10, 587;

     корпус морської піхоти, 53;

     Національна наукова фундація, 596;

     Національний центр стратегічних прогнозів, 583, 602, 603;

     неоеволюційні теорії, 140-142, 144, 150;

     приплив емігрантів, 512, 604;

     Розвідувальне управління Міністерства оборони, 552;

     та Китай, 521, 548-549, 586-589, 608;

     та Радянський Союз, 528, 535-537, 542-544,552,581,618;

     та ядерна зброя, 607,610, 618;

     та Японія, 11, 536;

     терористичний напад 11 вересня 2001 року, 553;

     технологія, 544,594-595, 598,617;

     у в'єтнамській війні 537;

     у Другій світовій війні, 53, 534, 537, 580;

     у Першій світовій війні, 531;

     хвороби, 604

срібло [silver], 8-9, 190, 279, 352, 408, 414,456,464-465,518-520;

     добування та обробляння, 20, 157, 271,292,463

Сталін, Іосиф [Stalin, Joseph], 533, 537, 543,579

старосвітовий обмін [Old World Exchange], 296,300,302,306,312,315,321, 327,333,335,351,395,397,402,564, 600;

     другий, 395-398,401,565

Статева політика [Sexual Politics] (Мілет), 542

Стейнбек, Джон [Steinbeck, John], 539

Стенфордський університет [Stanford University], 24,60,112,143,243,599

Стерджес, Джон [Sturges, John], 442

Стерн Ревю [Stern Review], 602, 604, 611

Стефенс, Аінколн [Steffens, Lincoln], 533

Стивенсон, Джордж [Stephenson, George], 512

Стиґлер, Стивен rSticrler. Stenhenl. S69

стоїки [Stoics], 313

Стоук-на-Тренті [Stoke-on-Trent] (Англія), 501,503

Стоунгендж [Stonehenge], 184,191

Стратагеми міждержавних війн [Stratagems of the Warring States], 266,269

Строгановы [Stroganov family], 462

Судан [Sudan], 202, 227, 250 Суецький канал [Suez Canal], 253, 510

Сузи [Susa] (Месопотамія), 180-181, 205

Суй [Sui], династія, 339, 341-342, 358, 545

Сулейман [Suleiman], султан, 446, 447, 451,460

Суматра [Sumatra], 364

Сун [Song], династія, 377-379,389,391, 423, 484-485, 545, 576, 577, 590, 632;

     економіка, 382-383, 388, 502-503, 565;

     занепад, 388, 394,613,624;

     конфуційство, 423,425;

суспільний розвиток, 170-171,457,477, 484-485,609

суніти [Sunnis], 361, 367, 370-371, 375

Сун Цзянь [Songjian], 202

суперкомп'ютери Blue Gene (Синій ген), 597

Сутра великої хмари [Great Cloud Sutra], 345

суфії [Sufis], 371

Сучжоу [Suzhou] (Китай), 504

Сюань [Xuan], король, 244

Сюань [Xuan], маркіз, 254

Сюань-цзун [Xuanzong], 359-360,361, 363

Сюйчан [Xuchang] (Китай), 74, 79

Сюнь-цзи [Xunzi], 262

Ся [Хіа], династія, 206, 208-211, 216, 237,247

Сянь [Xian], маркіз, 253

сяньбі [Xianbei], 340-341, 626

Сянь-ді [Xiandi], імператор, 307-309

Сяньфен [Xianfeng], імператор, 11

Сян'ян [Xiangyang] (Китай), 394

Сяовень [Xiaowen], імператор, 341,343, 366

Сьєрра-Леоне [Sierra Leone], 148, 149

Таджикистан [Tajikistan], 607

Таємна історія [The Secret History] (Прокопій Кесарійський), 349

Таїланд [Thailand], 122, 130, 544

Тайвань [Taiwan], 139,214,544,549,589

Тай-цзу [Taizu], імператор, 377, 378

Тайцзун [Taizong], імператор, 460

Тайюань [Taiyuan] (Китай), 346

Так і ні [Sic et Non] (Абеляр), 375

Талібан [Taliban], 572

Тамерлан [Tamerlane], 404, 405, 409, 575,

Тан [Tang], герцог, 358

Тан [Tang], династія, 339,358-360,363, 377,423,460, 588,637

Тан, Емі/Амі [Tan, Amy], 52

Тан Сяньцзу [Tang Xianzu], 438

тангути [Tanguts], 378, 380

Taoci [Taosi] (Китай), 205-211,225,563

Таримський басейн, мумії [Tarim Basin, mummies of], 128-129, 224

татари [Tatars], 393

Тацит [Tacitus], 312

Теби/Фіви [Thebes] (Єгипет), 194, 196, 199,217,221

Тель Брак [Tell Brak] (Сирія), 181, 185

ТельЛейлан [Tell Leilan] (Сирія), 193— 195,208

Темучин [Temujin], 390, 576

Теночтитлан [Tenochtitlan], 413-415, 420, 423, 428, 431, 432, 435, 462, 622

Теодора/Феодора [Theodora], імператорка, 347-349,366

Теодосій/Феодосій [Theodosius], імператор, 320,331

Теракотова армія [Terracotta Army], 286, 288

Територійні дані щодо людських стосунків [Human Relations Area Files], 141

терористичний напад 11 вересня 2001 року [September 11, 2001, terrorist attacks], 553

тести на коефіцієнт інтелекту [iQtests], 571

технології [technology], 21, 320, 500, 512-513,541,548,614-617;

     виготовляння зброї, 405-406, 550, 592, 608,616,620;

     інформаційні, 151,159,270,397,543, 592-594, 598;

     морські, 418, 502, 576;

     передісторичні, 49, 80;

     та суспільний розвиток, 141, 146, 150,169,180,228,291,308,486, 502-504,510

Тешик-Таш [Teshik-Tash] (Узбекистан), 60

Тиглатпаласар III [Tiglath-Pileser III], король, 248-253,271,308,340-341, 568

Тил(л)і, Кристофер [Tilley, Christopher], 142

Тинґай [Tinghai] (Китай), 145, 150

Тич, Едвард (Чорна борода) [Teach, Edward ("Blackbeard") ], 488

Тібет [Tibet], 461

Токіо [Tokyo], 504,505,525;

     населення, 151, 154,484

Толкін, Дж. Р. Р [Tolkien, J.R.R.], 54

Толстой, Лев [Tolstoy, Leo], 115, 288

Томіріда [Tomyris], королева мас(с)агетів, 282

Трактат про землеробство [Treatise on Agriculture] (Ван Чжень), 383, 423

Трипітака ("Три кошики" буддійських канонів) [Tripitaka ("Three Baskets" of Buddhist canon)], 259

Тробріян, острови [Trobriand Islands], 136, 139

Троя [Troy], 201, 244

Тукідид/Фукідид [Thucydides], 270,300, 301

Туніс [Tunisia], 320, 367

Тунлін [Tongling] (Китай), 212

Туреччина [Turkey], 82,97,99,198,281, 352,433,449,450,452,464,530,607;

     археологічні стоянки, 97, 102, 104, 109,127;

     модернізація, 572

Турканський хлопчик [Turkana Boy], 46, 53, 58

турки османи/от(т)омани [Ottomans], 402,404-405,433,440,445-449,451,454,465,491,528,530,531,575, 607,626,636

турки карлуки [Karluk/Qarluq Turks], 370

турки сельджуки [Seljuk/Saljuq Turks], 368,370, 371, 376,378,626

Туркменистан [Turkmenistan], 128,191

тюрки, народи [Turkic peoples], 352-353,358,359,362,365,370,379,402

тяжкий гострий респіраторний синдром (ТГРС) [Severe Acute Respiratory Syndrome (SARS)], 604

У[Wu] (Китай), 247,527

У [Wu], король, 231,415

Угедей [Ogodei], хан, 391,393,395

Угорці/мадяри [Magyars], 366

Угорщина [Hungary], 280,317,372,393, 405,445,447,551;

     Академія наук, 66

Уґарит [Ugarit] (Сирія), 218-219, 222, 227

У-ді [Wudi], імператор (династія Аян), 334

У-ді [Wudi], імператор (династія Хань), 288,298-299,460

Узбекистан [Uzbekistan], 60,370,607

Україна [Ukraine], 198, 282, 299, 318, 460

Улубурун/Улу-Бурун [Uluburun] (Анатолія), 202

Умар ['Umar], 354

Університет Глазго [Glasgow University], 497

Ур [Ur] (Месопотамія), 195,196;

     Царський цвинтар, 190

Урарту [Urartu], 250

Урбан II [Urban II], папа, 376

Урук [Uruk] (Месопотамія), 182-188, 190,192,194,196,205,207,209,212, 225,231,563,612

У Цзетянь [Wu Zetian], імператорка, 342,345,347,349,358,366

У-цзун [Wuzong], імператор, 379

Фань Куан [Fan Kuan], 150

Фарерські острови [Faeroe Islands], 424

Фатерлянд [Fatherland] (Гарне), 579

фатиміди [Fatimids], 367, 371

Фергюсон, Наел [Ferguson, Niall], 512, 586

Фермі, Енрико [Fermi, Enrico], 615, 616

Фіви [Thebes] див. Теби Філіп II, король Іспанії [Philip II, King of Spain], 449-452

Філіп II, король Македонії [Philip II, King ofMacedon], 271-272

Філіппіни [Philippines], 130, 424, 465, 537

філістимляни [Philistines], 219,220

Фінікія [Phoenicia], 236, 242-244, 246, 253, 369

флаґеланти [Flagellants], 401

Флін(н)а ефект [Flynn Effect], 571

Флоренція [Florence], 398,419,421,422, 441,504,505

Флорес [Flores], 53-56, 61

Флоти-скарбниці [Treasure Fleets], 412, 419,428,431

Фогель, Роберт [Fogel, Robert], 583,588

Фокс, Джон [Foxe, John], 438

Франк, Андре Ґундер [Frank, Andre Gunder], 20, 22

Франс, Анатоль [France, Anatole], 56

Франція [France], 21,356,406,407,439, 454,610;

     американські колонії, 464,467;

     війни з Британією, 488,489,491,503, 574;

     індустріялізація, 503, 504, 513, 514, 573;

     католицька церква, 372,400;

     передісторична, 57, 70-71, 74, 76, 78-79;

     Просвітництво, 475,480,489,490;

     середньовічна, 364-366, 372, 374;

     стародавня, 34-35,162,291,294,316 (див. також Ґалія);

     та Габсбурги, 449,450,451;

     та Китай, 11, 520, 521, 526;

     у Першій світовій війні, 531, 533

Французька революція [French Revolution], 263,489,507

Фригія [Phrygia], 281 Фридман, Томас Л. [Friedman, Thomas L.], 601, 611

Фройд, Зиґмунд [Freud, Sigmund], 264

Фукудзава, Юкіті [Fukuzawa, Yukichi], 15, 16

Фундація [Foundation], романи (Азимов), 581, 582, 616

Фуцзянь [Fujian] (Китай), 589

Фучай [Fuchai], віконт, 247

Хальдун, ібн [Khaldun, Ibn], 398

Ханчжоу [Hangzhou] (Китай), 155,386, 388,635

Хань [Hann], держава (Китай), 268

Хань [Han], династія, 287,317,337,343, 346, 358, 359, 379, 460, 477, 548;

     занепад, 301, 304-309,312,564,570, 577,632;

     заснування, 287, 288;

     конфуційство, 265, 326,422,423;

     порівняння з Римською імперією, 288,289,293,296,303,312,314, 315,324;

     споживання енергії, 384;

     та гуну, 297-299,303,304-306,315

Хань Юй [Han Yu], 379, 380

хвороби [diseases], 11,18,225,226,300, 307,324,349,350,420,461,540,561, 600,604,605,609,613;

     поширювання, 89, 90, 313,407 (див. також епідемії; чума);

     та землеробство, 110-112;

     та меншання населення, 394, 399, 457

Хезболла(х) [Hezbollah], 607

Хемуду [Hemudu], культура (Китай), 124

хети [Hittites], 198-201, 216-224, 227

Хідейосі, Тойотомі [Hideyoshi, Тоуо-tomi], 442-443, 445, 446, 450, 452, 460,486,568

Хіросіма [Hiroshima] (Японія), 535,536, 612,616,619

Хок(к)айдо [Hokkaido] (Японія), 131

Холодна війна [Cold War], 528,537,548, 610

Холодний період темної епохи [Dark Age Cold Period], 302,309

Хонсю [Honshu] (Японія), 130

Хосров II [Khusrau II], король, 348, 351-352,355, 357,618

Храм Гробу Господнього/Храм Воскресіння Христового [Church of Holy Sepulcher] (Єрусалим), 376

Хрестові походи [Crusades], 20, 376-377,404,429

християнство [Christianity], 15,41,361, 433,443,449,475, 516,564,567;

     в Африці, міти, 416;

     в Китаї, 11,346,399,480-482;

     внутрішні розколи, 449-450, 452, 456;

     в осьовому мисленні, 259, 330;

     в Римській імперії, 265, 329, 331-334;

     навернення арабів, 352;

     найсвященніші реліквії, 351;

     та іслам, 352-353,355-357,364,365, 374, 385;

     та монголи, 390,393,395,397,405;

     та османи, 404,405,446-447;

     та хрестоносці, 20, 374,429;

     та Чорна Смерть, 399,401;

     у середньовічній Європі, 84, 366, 369,372-376,385

Хроніка китайських імператорів [The Chronicle of Chinese Emperors] (Палудан), 287

Хронологія трьох династій [Three Dynasties Chronology], проект, 203, 216

Хрущов, Нікіта [Khrushchev, Nikita], 543, 546, 581,618

Хуан Шен [Huang Sheng], 427

Хуань [Huan], маркіз, 246

Хубілай Хан [Khubilai Khan], 394, 576

Хуей-цзун [Huizong], імператор, 388, 391,576

Хунлі [Qianlong], імператор, 486-487, 518

Хун Лянцзі [Hong Liangji], 509

Хун Сюцюань [HongXiuquan], 10-11

Хун'у [Hongwu], імператор, 408, 444, 576

хурити [Hurrians], 198-199, 222-223

Хуфу/Хеопс [Khufu], 189

Цао Сюецинь [Cao Xueqin], 506

Цао Цао [Cao Cao], 308-309

Цариця Савська/Балкіс [Queen of Sheba], 236

Цезар, Юлій [Caesar, Julius], 230, 287, 422, 643

Цзайтянь [Guangxu], імператор, 526

Цзин-ді [Jingdi], імператор, 288

Цзинь [Jin] (Китай), 247,253-256,265, 268,276, 282

Цзинь [Jin], династія, 309-311,316,322, 323

Цзиньша [jinsha] (Китай), 216, 217

Цзо чжуань [Zuozhuan] (коментар до історичних документів), 255-256

Цзянчжай [Jiangzhai] (Китай), 125

Цзянькан [Jiankang] (Китай), 310, 311, 324, 334, 338, 340-342, див. також Нанкін

Цзяху [Jiahu] (Китай), 124-125, 126— 127, 132, 206,214

Ци [Qi] (Китай), 235,246,247,253,256, 265, 268, 269, 270

Ци Цзіґуан [Qi Jiguang], 444-445

Цин [Qing], династія, 461,479,486,487,489,502,521,523,526,530,574,575, 588

Цинь [Qin] (Китай), 206,247,253,256,262,265, 266-270, 272-273, 279, 281,282,283,285,287,293,530,588, 612;

     Перший імператор, 282, 285, 287, 288,293,296,297,414,424,568, 574-575,633

Цисі [Сіхі], Верховна імператорка, 526

Цицерон [Cicero], 423,484, 503

Цишань [Cishan] (Китай), 124

Ціїн [Qiying] (маньчж. Кеінг [Keyeng]), 520

Ціїн [Qiying] (корабель), 8

Ціцуньчжень [Qicunzhen] (Китай), 385

ціяліс [Cialis], 595

Цюаньчжоу [Quanzhou] (Китай), 382

цян [Qiang] (народ), 215,222,304-310, 312

Чайлд, Ґордон [Childe, Gordon], 236

Чайна Дейлі [China Daily] (газета), 74, 606

Чайна Юс Джорнал [China Youth Journal] (журнал), 545

Чайоню/Чаєню [ęayónu] (Туреччина), 104, 109, 127

Чан, Кван-чі [Chang, Kwang-chih], 127, 128, 206-207, 210

Чанань [Chang'an] (Китай), 155, 293, 298, 303-304, 310, 311, 327, 342-343,345,346,359,363,382

Чатал-Гююк/Чатал-Гуюк [Qatalhoyiik] (Туреччина), 102, 104, 107,126, 127

Чен(н)аї [Chennai] (до 1996 року — Мадрас) (Індія), 277

Чен-ван [Cheng], король, 232,234

Ченду [Chengdu] (Китай), 338,606

Ченчжоу [Zhengzhou] (Китай), 211 — 212,214

Чень Цзілун [Chen Zilong], 476

Червона гвардія (хунвейбіни) [Red Guards], 547, 548

Червоні пов'язки [Red Turbans], 407, 408

Черчил, Вінстон [Churchill, Winston], 13-14,269,514,536,579

Чеська республіка [Czech Republic], 448

Чжан Чжучжен [Zhang Zhuzheng], 445

Чжао [Zhao] (Китай), 268-269,282

Чжао-ван [Zhao], король, 234

Чжао Дунь [Zhaodun], 255-256

Чжен [Zheng] (Китай), 246

Чжен [Zheng], король, 269-270

Чженде [Zhengde], імператор, 443

Чжентун [Zhengtong], імператор, 416, 418,419

Чжен Хе [Zheng He], 17-18, 410, 412, 413-416,419,423,428,431,435,590, 622

Чжоу [Zhou], династія, 206, 216, 223, 231-239, 244-247, 253-256, 260, 282, 289, 359, 362, 373

Чжоу, пані [Zhou, Madame], 427,428

Чжоу-гун [Duke of Zhou], герцог, 231,260

Чжоукоудянь [Zhoukoudian] (Китай), 52-56,58,60,74,79,156,212,213

Чжоу Мань [Zhou Man], 412,414,415

Чжуан-цзи [Zhuangzi], 259, 261

чжурчжені, імперія [Jurchen Empire], 388-391394,576

Чжу Ci [Zhu Хі], 425-426,428,455

Чжу Юаньчжан [Zhu Yuanzhang], 407

Чингізхан [Genghis Khan/Chinggis Khan], 390-392,395,401,404,576

Чікаґо [Chicago], 512, 555, 606 Чіказький університет [University of Chicago], 24

Чоловік за шість мільйонів доларів [The Six Million Dollar Man] (теле-серіял), 595,598

Чорна рука [Black Hand], 528,607

Чорна Смерть див. бубонна чума Чорнобильська катастрофа [Chernobyl disaster], 550

Чу [Chu] (Китай), 247, 253, 256, 265, 268,527

Чу ци [Chuci], 298

Чудова сімка [The Magnificent Seven] (фільм), 442

чума [plagues], 219, ЗОЇ, 306, 314, 398-401, див. також епідемії

чума, бубонна (Чорна смерть) [bubonic plague (Black Death)], 398-400,423, 439, 508, 522-523, 575,604;

     в Візантії, 349-351;

     в Європі, 398-399,429,439,455,457, 469,470;

     в Китаї, 358, 398,402,407;

     в мусульманських країнах, 398,400

Шамші-Адад V [Shamshi-Adad V], король, 241

Шан [Shang], династія, 126, 211-217, 222-224, 231-234, 237, 289, 413, 612,647

Шан [Shang], лорд, 259, 262,268

Шанідар [Shanidar Cave], печера (Ірак), 58-60

Шанхай [Shanghai] (Китай), 15, 504, 505,526,549,592

Шанхайська організація співробітництва [Shanghai Cooperation Organization], 607

Шаншань [Shangshan] (Китай), 107 Шаньдун [Shandong] (Китай), 203,205, 208,209,217

Шаркалішарі [Sharkalisharri], король, 193-195

Шарлемань [Charlemagne], 366-367, 374,406,449

Швеція [Sweden], 202

шеклеш [Sheklesh] (сицилійці), 219,220

Шекспір, Вільям [Shakespeare, William], 438

Шенінґен [Schóningen] (Німеччина), 58

Шенке, Майкл [Shanks, Michael], 142

шень [Shen], 245

Шень Куо [Shen Kuo], 422-423, 503, 590

Шень Фу [Shen Fu], 517

шерден [Sherden] (сардинійці), 219,220

Шехтер, Соломон [Schechter, Solomon], 368

Шешонк I [Sheshonq I], король, 237

Ши Хуан-ді [Shihuangdi] (Перший імператор Цинь), 270

шиїти [Shiites], 361, 362, 367, 370, 371, 447,450,452,575;

     ісмаїліти [Isma'ili Shiites], 367;

     Червоноголові [Red-Head Shiites], 447

"Шістнадцять королівств п'яти варварів" [Sixteen Kingdoms of the Five Barbarians], 311

Шість оповідей про плинне життя [Six Records of a Floating Life] (Шень Фу), 517

Шкловський, Іосиф [Shklovskii, Iosif], 615,619

Шмандт-Бес(с)ерат, Деніз [Schmandt-Besserat, Denise], 126

Шове [Chauvet] (печера, Франція), 76-77, 79

шовкові шляхи [Silk Roads], 128, 275, 279,302,398,429,431

Шотландія [Scotland], 357,453,475

Шпеєр, Альберт [Speer, Albert], 580

Шрі-Ланка [Sri Lanka], 17,277,410,412

Шуларик, Мориц [Schularick, Moritz], 586

Шульґі [Shulgi], король, 195-196

шумери [Sumerians], 187, 189-191, 194-195,198

Шуньчжі [Shunzhi], імператор, 481

Щасливі широти [Lucky Latitudes], 86, 116,562

Щоденник зачумленого року [Journal of the Plague Year] (Дефо), 457

Ю [You], король, 244-246,359

Юань [Yuan], династія, 588

Юань Шикай [Yuan Shikai], 530

юдаїзм [Judaism], 329,333,355, див. також Юдейська Біблія

Юдейська Біблія [Hebrew Bible], 139, 184, 192, 193, 220, 226, 236, 237, 250, 251, 257, 264, 281, 329, 330, 355;

     Еклезіястик, 369;

     Книга Суддів, 221;

     Псалми, 264

Юдея [Judah], 236, 237, 250

Юе [Yue] (Китай), 247, 527

Юй [Yu], король, 206-210, 216

Юй Хун [Yu Hong], 346

Юлій Цезар [Julius Caesar] (Шекспір), 230, 287,438, 643

Юнле Чжу Ді [Yongle], імператор, 408-410,416,418,428,431

Юстиніян [Justinian], імператор, 347-352,357,618

Ява [Java], 48,61, 395

яґани [Yahgan], народ, 141

ядерний паритет [Mutual Assured Destruction], 536, 580, 581 Яків [Jacob], 192, 193, 201, 280

якобінізм [Jacobinism], 507

Ямайка [Jamaica], 487

Ян [Yang], принц, 223

Ян Гуйфей [Yang Guifei], 359,426

яничари [Janissaries], 446,454 Янчжоу [Yangzhou] (Китай), 444

Янь [Yan] (Китай), 268

Янь Веньмін [Yan Wenming], 123, 124

Яньші [Yanshi] (Китай), 211

Японія [Japan], 33,35,138,161,162,402, 424, 443-446, 452, 483, 485-486, 497, 568, 634;

     буддизм, 346;

     відкритість для Заходу, 11,13,14,15, 16,485, 521-523;

     війна з Росією, 18, 527-529;

     економіка, 12-14,363,409,533,534, 536, 537, 544, 545, 553, 571, 585;

     замкнення, 485-486, 532;

     здоров'я, 540;

     знищення лісів, 453;

     оплата праці, 504, 505;

     передісторична, 70;

     під час Холодної війни, 536, 537;

     споживання енергії, 153, 155, 632;

     стародавня, 130;

     суспільний розвиток, 146, 153-155, 161,523-526, 645;

     та Китай, 15, 52, 213, 363, 365, 414, 443-445,478, 533-534,535;

     та Португалія, 437,442,444;

     технологія, 598, 619;

     у Другій світовій війні, 18, 53, 535, 566, 580

Ясперс, Карл [Jaspers, Karl], 257

Примітки

1

Королівський замок у Шотландії (перекладач).

(обратно)

2

Всі географічні назви подано за Атласом світу (вид. "Картографія", 2005) (перекладач).

(обратно)

3

"Здобичка" (перекладач).

(обратно)

4

"Я вбраний... ": Shad Kafuri (August 1994), зацитовано за Jacques 2009, р. 113.

(обратно)

5

"Що б не відбувалося... ": Hilaire Belloc, The Modern Traveler (1898), part 6.

(обратно)

6

Деякі науковці вважають, що китайські мореплавці у п'ятнадцятому сторіччі навіть досягли Америки, але, як я спробую показати у розділі 8, ці твердження досить химерні. Найвірогідніше за свідчення про такі уявні подорожі могла би правити карта світу, продемонстрована в Пекіні та Лондоні 2006 року з претензією на те, що це копія 1763 року з китайського оригіналу 1418 року. Втім карта не лише сильно відрізняється від усіх правдивих китайських карт п'ятнадцятого сторіччя, а ще й дивовижно подібна до французьких карт світу вісімнадцятого сторіччя, аж до таких деталей, що Каліфорнію подано як острів. Схоже, китайський картограф вісімнадцятого сторіччя скомбінував карти п'ятнадцятого сторіччя з наявними у нього новими французькими картами. Напевне, картограф не мав наміру будь-кого вводити в оману, тоді як колекціонери двадцять першого сторіччя, спраглі сенсаційних відкриттів, радісно ввели в оману себе самих.

(обратно)

7

Вон поїхав з Ірвайна 2005 року однак перемістився лише на сорок миль, до Лос-Анджелеського кампусу, а Ван мав співавтора, Джеймса Лі, що викладає теж за сорок миль від Ірвайна, в Каліфорнійському технологічному інституті в Пасадені.

(обратно)

8

"віддалений маргінальний півострів", "китаєцентричний світовий уклад", "місце у третьому класі": Frank 1998, рр. 2, 116, 37.

(обратно)

9

"Добре...": Вільям III Англійський (1690), зацитовано за Goldstone 2006, р. 171.

(обратно)

10

"між тою епохою...": Crosby 2004, р. 42.

(обратно)

11

"ІСТОРІЯ, ім. ...": Bierce 1911, р. 51.

(обратно)

12

Академічна біологія — величезна галузь. Я зосереджуся на її екологічній/еволюційній частині, полишивши поза розглядом молекулярну/клітинну царину

(обратно)

13

Я використовую термін "соціологія" як скорочену назву суспільних наук, зосереджуюся здебільшого на галузях, що вивчають спільні риси функціювання суспільств, і приділяю менше уваги досліджуванню розбіжностей. Таке означення відтинає традиційні академічні відмінності між соціологією, антропологією, економікою та політологією й наголошує ділянки, особливо демографію та психологію, де біологія та суспільні науки перетинаються.

(обратно)

14

"Поступ відбувається...": Heinlein 1973, р. 53.

(обратно)

15

Географія, так само як біологія та соціологія, є величезною та нечітко означеною галуззю (по суті означеною так нечітко, що від 1940-х років багато університетів вирішили, що це не навчальний предмет, і позакривали свої географічні факультети). Я апелюватиму більше до людської/економічної географії, ніж до географії фізичної.

(обратно)

16

"Мистецтво біографії...": Bentley 1905, р. 1.

(обратно)

17

"У щасливих країнах...": Herodotus, History 9.122 [укр. переклад Андрія Бі-лецького: Геродот, Історія, Київ, "Наукова думка", 1993].

(обратно)

18

"надто однорідно стимулювальний", "Аюдей з Каліфорнії...": Е. Huntington 1915, р. 134.

(обратно)

19

Її від дев'ятнадцятого сторіччя досить неточно називають Середнім Сходом.

(обратно)

20

"ніхто ніколи не хотів...": Samuel Johnson, Lives of the Most Eminent English Poets (1780), section on Milton.

(обратно)

21

Месопотамія (дослівно — межиріччя) — давньогрецька назва Іраку. Традиційно історики та археологи вживають назву Месопотамія стосовно періоду до арабського вторгнення 637 року н. е. та Ірак стосовно пізніших часів.

(обратно)

22

"переваги відсталости": Gerschrenkon 1962.

(обратно)

23

Технічні подробиці подано в додатку до книжки та на моєму сайті .

(обратно)

24

"Коли чоловік...": Samuel Johnson, in James Boswell, Life of Johnson (1791), vol. 3, entry for September 20, 1777.

(обратно)

25

"вкрай потрібним": Arthur Young (1761), quoted in Briggs 1994, p. 196.

(обратно)

26

"Лишень подумайте...": Adam Smith, Wealth of Nations (1776), book I, chapter 8.

(обратно)

27

"еластична географія" тощо: Davies 1994, p. 25 [укр. переклад Петра Тара-щука: Норман Дейвіс, Європа, Історія, Київ, "Основи", 2001].

(обратно)

28

Переклад Петра Таращука.

(обратно)

29

"точкова рівновага": Gould 2007. Вислів походить з есея Ґоулда та Елдреджа 1972 року.

(обратно)

30

Коли я був школярем, слово "мавполюдина", з його конотаціями з Тарзаном та Джейн, широко вживали у шкільних підручниках. Нині палеоантропологи вважають його поблажливим, але, як на мене, воно добре передає неоднозначність цих долюдських істот, до того ж його легко вимовляти.

(обратно)

31

На практиці, мабуть, вони пересувалися на кілька миль одразу, а потім, знайшовши нові ділянки, багаті на харчі, залишалися на новому місці протягом кількох років.

(обратно)

32

Втім гайдельберзька людина жила не лише в Європі, а й у Африці. Деякі палеоантропологи припускають, що джерело було в Європі, а потім відбулася міграція назад до Африки; інші вважають, що гайдельберзька людина, так само як Homo habilis та Homo ergaster, еволюціювала в Африці відповідно до локальних кліматичних змін, а потім поширилася на північ. Кістки, доволі схожі на кістки гайдельберзької людини, знайдено також в Китаї, але ці свідчення дещо сумнівні.

(обратно)

33

І, звичайно, невідомо, скільки людиноподібних видів на кшталт гобітів з Флореса, що вимерли, не залишивши нащадків. Ще один вид виявлено 2010 року в горах центральної Азії, його попередньо названо "єті".

(обратно)

34

Один гарвардський антрополог привітав оприлюднення геному неандертальця пропозицією, що інвестиція в 32 мільйони доларів могла б дати змогу генетично змодифікувати ДНК сучасної людини та ввести її до клітини шимпанзе, аби отримати неандертальське немовля. Потрібних технологій поки що немає, але якби й були — чи треба їх застосовувати? Мій стенфордський колега Ричард Кляйн, один з провідних палеоантропологів світу, з цього приводу спитав журналіста: "Де ви збираєтеся тримати [неандертальців] — у Гарварді чи в зоопарку?"(Richard Klein, цитата з "Scientists in Germany Draft: Neanderthal Genome," New York Times, February 12,2009, /1З/science/13neanderthal.html?_r=1&partner=rss&emc=rss.)

(обратно)

35

Можливо, деякі ізольовані групи, як-от "гобіти" з Флореса, вижили до недавнього часу. Португальські моряки, що досягли Флореса у шістнадцятому сторіччі, розповідали про невеличких волохатих мешканців печер, що ледве могли розмовляти. Це повідомлення оприлюднено понад сто років тому, але кажуть, що такі самі маленькі люди досі існують на Яві. Недавно було продемонстровано волосину такої людини, але тестування ДНК засвідчило, що ця волосина цілком людська. Деякі антропологи сподіваються, що ми зрештою знайдемо останні релікти доновітньої людськости у дедалі менших яванських лісах, але я, мушу визнати, ставлюся до цього досить скептично.

(обратно)

36

Проте Homo sapiens, що залишилися в Африці, з неандертальцями не перетиналися й сучасні африканці неандертальської ДНК не мають. Що з цього випливає, треба ще дослідити.

(обратно)

37

"Де ви збираєтеся...": Richard Klein, цитата з "Scientists in Germany Draft: Neanderthal Genome," New York Times, February 12,2009, /1З/science/13neanderthal.html?_r=1&partner=rss&emc=rss.

(обратно)

38

Цією слівною формулою Мао Цзедун 1957 року назвав свій радикальний експеримент з індустріялізації та колективізації Китаю, що спричинив одне з найбільших лих у світовій історії: до 1962 року, коли Мао його припинив, голоду зазнали близько 30 мільйонів людей (я повернуся до цього в десятому розділі). Тому "Великий Стрибок" — термін досить дивний, коли йдеться про опис появи цілком сучасних людей. А втім, він став вживаним.

(обратно)

39

"допитливі вусики...", "Навіть атоми...": А. С. Clarke 1968, рр. 16, 17.

(обратно)

40

Деякі китайські археологи вважають, що сучасні люди еволюціювали в Китаї незалежно. Я обговорюватиму цю ідею пізніше.

(обратно)

41

"єдина щаслива мати": Cann et аі. 1987.

(обратно)

42

Хоча видається дивним, що африканський Адам жив на сто тисяч років пізніше за африканську Єву, це пов'язане просто з тим, що імена нічого не означають. Це не перші чоловік та жінка Homo sapiens, це просто найнедавніші предки, що до них можна простежити гени будь-кого з нині живих. У середньому кількості нащадків чоловіків та жінок однакові (це очевидно, бо кожен з нас має одну маму й одного батька), але кількість дітей на одного чоловіка змінюється навколо цього середнього більше, ніж кількість дітей на одну жінку, позаяк деякі чоловіки мають десятки дітей. Відносно велика кількість бездітних чоловіків приводить до того, що чоловічі генетичні лінії згасають легше, ніж жіночі, а ті чоловічі лінії, що виживають, сходяться на предкові, в часі ближчому до нас, ніж жіночі.

(обратно)

43

"сучасні китайці..."; "Stirring Find in Xuchang," China Daily, January 28,2008, .

(обратно)

44

"дані...": Ke et al. 2001, p. 1151.

(обратно)

45

"Раптом...": Herbert Kuhns 1923 interview with Maria Sanz de Sautuola, in Kuhn 1955, pp. 45-46.

(обратно)

46

"такий щасливий...": ibid., p. 46.

(обратно)

47

1999 року геологи Вільям Раян та Волтер Пітмен у книжці Ноїв потоп висловили припущення, що біблійна оповідь є ремінісценцією піднесення рівня Чорного моря. Вони датували піднесення близько 5600 років до н. е., але пізніші студії показали, що басейн був заповнений прісною водою від 16 000 до 14 000 років до н. е., а потім, після прориву Середземного моря десь близько 7400 років до н. е., став солоним. Малоймовірно, що така давня катастрофа стала основою оповіді про Ноя. Більш вірогідним джерелом оповідей про потоп у стародавній літературі могло б бути утворювання теперішньої Перської затоки.

(обратно)

48

Дехто вважає, що на узбережних рівнинах під час льодовикового періоду квітли дивовижні цивілізації, багатші за Атлантиду, але після 12 700 років до н. е. море піднялося й поглинуло їх. Археологи ігнорують це припущення — не тому, що намагаються приховати правду, а тому, що це малоймовірно. Крім усього іншого, прийнявши це припущення, ми мали б повірити, що ніхто з внутрішніх земель (тобто ділянок, що й досі залишаються вище рівня води) ніколи не торгував із втраченими містами та не наслідував їхні досягнення. Попри сто років досліджування, чудових витворів втрачених цивілізацій не виявлено. Траулери досить часто зачіпляють на морському дні кам'яні знаряддя та мамонтові бивні льодовикового періоду, але досконалі артефакти вперто відмовляються з'являтися на світло дня.

(обратно)

49

"перегони когнітивної зброї": Pinker 1997, р. 193 (Сам Пінкер не підтримує цю теорію).

(обратно)

50

Зворушлива сцена, якщо не питати, як то сталося, що цуценя треба було поховати саме тоді, коли померла його хазяйка.

(обратно)

51

"культивованими": Fuller 2007.

(обратно)

52

Деякі археологи трактують події інакше. Вони кажуть, що тонкі мініятюрні намистини зі скла, вугілля та іридію, знайдені на кількох північноамериканських стоянках, датованих близько 11 000 років до н. е., могли виникнути лише від інтенсивного нагрівання — такого, яке було б, якби землю вдарила своїм хвостом комета. Ці археологи вважають, що поступового танення льодовиків не було, натомість стався раптовий вибух на Північному полюсі, що завернув Гольфстрим. Але навіть це не спричинило б шторму, подібного до показаного у Післязавтра.

(обратно)

53

"Не можна двічі...": Жодна з оригінальних праць Геракліта (розквіт твор-чости близько 500 року до н. е.) не збереглася. Платон зацитував цей пасаж на початку четвертого сторіччя н. е. у Кратил 402А.

(обратно)

54

На позір це очевидно, але створити ярмо, що убезпечує тварину, аби вона не задушила себе, та ще й дає змогу керувати нею, набагато важче, ніж видається.

(обратно)

55

Символики (tokens) — камінці чи глиняні виліпки у формі куль, півкуль, конусів, пірамідок, плиток тощо (перекладач).

(обратно)

56

"маленьким університетським містечком...": Sahlins 2005, р. 209.

(обратно)

57

"звело вівтар...", "Найпримітивніші люди...": Marshall Sahlins, "The Original Affluent Society," first published in French in 1968. The quotations come from an English version published in Sahlins 1972, pp. 39 and 37 and reprinted in Sahlins 2005, pp. 134 and 133.

(обратно)

58

"у різні способи...": Barker 2006, p. 414.

(обратно)

59

На відміну від нехарчових культур — дослідження ДНК 2005 року свідчать, що перші колоністи Америк принесли з Азії одомашнені пляшкові гарбузи, що правили їм за контейнери.

(обратно)

60

Ян Морис у розгляді всіх країн та цивілізацій, крім кочівників, вживає титули, прийняті в Великобританії (перекладач).

(обратно)

61

Різниця в середньому менша за 1700 років; загальне відставання (чи випередження) становить 2250 років.

(обратно)

62

"Від найдавнішого минулого...": Spencer 1857, р. 465.

(обратно)

63

Втім Дарвінове бачення еволюції досить сильно відрізнялося від Спенсерового. Спенсер вважав, що еволюція стосується усього, є прогресивною й має вдосконалити всесвіт; Дарвін обмежував еволюцію біологією й означував її як "наслідування з модифікаціями". Модифікації поставали з випадкових генетичних мутацій, отже, були неспрямованими, часом вели від простоти до складности, а часом ні.

(обратно)

64

"пихатість...": Мах Weber, зацитовано за Gerth and Mills 1946, р. 66, note.

(обратно)

65

"існуванням у...": Charles Darwin, (1882), chapter 10.

(обратно)

66

"співчуття й навіть захват...": Sahlins 2005, рр. 22-23.

(обратно)

67

"еволюційні теорії...": Shanks and Tilley 1987, р. 164.

(обратно)

68

Ліндон Бейнс Джонсон — тодішній президент США (перекладач).

(обратно)

69

"перестали називати...": Ortner 1984, р. 126.

(обратно)

70

2007 року Стенфорд це визнав і влаштував друге весілля, знов об'єднавши дві антропології в одну.

(обратно)

71

"Кораблі...": Lord Robert Jocelyn, зацитовано за Waley 1958, р. 109.

(обратно)

72

"ніби ілюстрації": Armine Mountain, зацитовано за Fay 1997, р. 222.

(обратно)

73

Психологи вживають терміна "суспільний розвиток" зовсім інакше, стосовно навчання дітей норм суспільства, що в ньому вони ростуть.

(обратно)

74

"у науці...": Ці чи подібні слова зазвичай приписують Айнштайнові, але ніхто не зміг простежити їх до джерела. Найвпевненіше про джерело сказано на сайті <-einstein-simple>, а саме що фраза насправді походить зі статті про загальну теорію відносности у Readers Digest Можливо, це найважливіше з того, чого Айнштайн не казав (але мав би сказати).

(обратно)

75

Коли один з членів Королівського астрономічного товариства в Лондоні спробував сказати Едингтонові комплімента й назвав його одним з трьох людей у світі, що насправді розуміють Айнштайнову теорію, Едингтон на деякий час замовк, а потім пояснив свою мовчанку: "Я оце замислився, хто б це міг бути третім".(Arthur Eddington, зацитовано у Isaacson 2007, р. 262.)

(обратно)

76

Norway and Sierra Leone scores: United Nations Development Programme 2009, Table H, pp. 171, 174 (available at /).

(обратно)

77

Е х Т -> С: L.White 1949,p.368.

(обратно)

78

"Кожен комуніст...": taken from Mao Zedongs essay "On Protracted War," written in May 1937, quoted in Short 1999, p. 368.

(обратно)

79

Я збирав також дані про населення найбільшої політичної одиниці, стандарти життя (беручи за основу дорослу людину), швидкість пересування та масштаби найбільших будівель. Кожен з цих показників створював проблеми (перетин з іншими показниками, прогалини в даних), що робили їх менш корисними, ніж ті чотири показники, що на них я зрештою зупинився. Однак треба зазначити, що кожен із них великою мірою підтверджував ту саму тенденцію, що й чотири вибрані показники.

(обратно)

80

"бо немає...": Naroll 1956, p. 691.

(обратно)

81

.

(обратно)

82

Число 35 мільйонів, що я подав вище, стосувалося 2009 року — і це означає, що від 2000 до 2009 року рахунок Сходу стосовно організації/урбанізму побільшав від 250 до 327,72 бала. Я повернуся до пришвидшування суспільного розвитку в двадцять першому сторіччі наприкінці цього розділу та в розділі 12.1 східні, і західні рахунки тут сягають далеко понад 1000 балів.

(обратно)

83

Я вніс до чисел Кука лише одну суттєву зміну. На мою думку він переоцінив темп більшання енергоздобутку в південно-західній Азії після початку одомашнювання рослин і його "ранньоаграрне" число 12 000 кілокалорій на особу на добу стосується радше 3000 років до н. е., а не 5000 років до н. е., де він його подав.

(обратно)

84

"припущення та заперечення": Popper 1963, p. 43.

(обратно)

85

"Теорія не може...": Albert Einstein, зацитовано там само, р. 42.

(обратно)

86

"Є три різновиди...": цього вислова Дизраелі навів Марк Твен (Twain 1924, р. 246).

(обратно)

87

"Мені являлося" тощо: Charles Dickens, A Christmas Carol in Prose (1843), stave 4 [укр. переклад Івана Андрусяка].

(обратно)

88

1000-баловий рахунок, що я надав 2000 рокові нової ери, звичайно, не є найвищим можливим рівнем розвитку За моїми підрахунками, від 2000 до 2010 року, коли я це пишу, західний індекс розвитку повищав приблизно від 906 до 1 060 балів, а східний — приблизно від 565 до 680 балів.

(обратно)

89

Цина — назва елементу, що існувала в Україні до репресивних змін термінології 1933 року, її пропоновано відновити в новому хемічному стандарті. Назва за теперішнім стандартом — станум, застаріла — олово (перекладач).

(обратно)

90

"Новий курс" — політика уряду Ф. Рузвельта (перекладач).

(обратно)

91

На відміну від багатьох із нас, звиклих до карт із північчю згори, єгиптяни мислили в термінах Нілу; ріка текла з "Верхнього Єгипту" на півдні до "Нижнього Єгипту" на півночі.

(обратно)

92

Хоч як це сумно, фільми про Короля Скорпіона не мають навіть віддаленого стосунку до тих дуже обмежених даних, що ми маємо про реального Короля Скорпіона.

(обратно)

93

"Як може людина...": Plutarch, Life of Alexander 64 [укр. переклад Йосипа Ко-бова: Плутарх. Порівняльні життєписи. Александр. Київ, "Дніпро", 1991].

(обратно)

94

Переклад Йосипа Кобова.

(обратно)

95

"І набули вони...": Genesis 47.27, as translated in The New Oxford Annotated Bible (1994), p. 63 ОТ [укр. текст Івана Огієнка].

Тут і далі цитати з Біблії подано в перекладі Івана Огієнка.

(обратно)

96

"Хто тоді...": Sumerian King List, translated in Kramer 1963, p. 330.

(обратно)

97

"Голод заполонив...": The Lamentation over Ur, lines 390-94, translated in Michałowski 1989.

(обратно)

98

Частково це пов'язано з недостатньою докладністю археологічних даних, а частково — технічними причинами. Позаяк наші дані фрагментарні, я міряв суспільний розвиток у третьому тисячолітті до н. е. з інтервалами у чверть тисячоліття; точки у 2250 та 2000 роках до н. е. випускають значну частину хаосу. До того ж західний регіон мав два окремі осередки, у Месопотамії та Єгипті, де колапси відбувалися в дещо відмінному ритмі. У 21 00 роки до н. е. єгипетський суспільний розвиток був нижчий, ніж у 2200 роки до н. е., але Месопотамія тоді відновилася від початкового колапсу; близько 2000 року до н. е. Месопотамія сколапсувала знов, тоді як Єгипет відродився.

(обратно)

99

Стародавні історики загалом вживають щодо території теперішньої Туреччини грецьку назву Анатолія (що означає "Земля на сході"), бо турки, що прийшли з центральної Азії, оселилися в Анатолії лише в одинадцятому сторіччі нової ери.

(обратно)

100

"королів, рівних мені...": treaty between the Hittites and Amurru, late thirteenth century BCE, translated in Beckman 1999, p. 107.

(обратно)

101

"Його Величність...": Ramses Us victory inscription, translated inf Lichtheim 1973-80, vol. II, p. 62.

(обратно)

102

Весни та осені — популярна назва китайських історичних книжок, означає вона по суті "роки". Добрим перекладом могло би бути слово "Анали".

(обратно)

103

"Шлях Неба...": Lu Buwei, Springs and Autumns of Mr. Lu 3.5, translated in de Bary and Bloom 1999, p. 239.

(обратно)

104

"Якби не Юй...": Zuozhuan Commentary, Duke Zhao Year 1, translated in Legge 1872, p. 578.

(обратно)

105

"Епоха нефритового конґа...": Chang 1989, p. 42.

(обратно)

106

"Під час врядування...": Lii Buwei, Springs and Autumns of Mr. Lit, p. 239.

(обратно)

107

"Вони з гуркотом...": Classic of Odes, translated in Waley 1937, no. 240.

(обратно)

108

Я кажу "згідно з легендою", бо слід, що веде до Чжоукоудяня, великої передісторичної стоянки, що ми обговорювали в першому розділі, почався, за розповідями, того самого року й майже таким самим чином, коли німецький природничник, заскочений в Пекіні громадянськими заворушеннями, впізнав у "драконячій кістці" в аптеці зуба ранньої людини. Збіг дещо підозрілий.

(обратно)

109

"Зробивши тріщину...": Jiaguwen heji 6,664 front, translated in de Bary and

(обратно)

110

"вартові...": Pylos tablet An 657, translated in Chadwick 1987, pp. 40-42.

(обратно)

111

"це питання...", "ворожі кораблі...": Ugarit tablets RS 20.212 and 18.147, translated in Astour 1965, p. 255.

(обратно)

112

"Чужі країни..." тощо: Ramses III, Medinet Habu inscription, translated in Pritchard 1969, pp. 262-63.

(обратно)

113

"Земля...": Mursili II, Prayer to the Sun Goddess (CTH376), translated in Pritchard 1969, p. 396.

(обратно)

114

"порожньою...": Merneptah, Poetical Stela, translated in Lichtheim 1973-80, vol. II, p. 77.

(обратно)

115

Я хотів би ще раз подякувати докторові Деметріусу Скіларді з Археологічного товариства в Атенах за запрошення взяти участь у розкопувальній експедиції від 1983 до 1989 року.

(обратно)

116

"Того часу...": Judges 21.25, translated in New Oxford Annotated Bible, p. 331 ОТ.

(обратно)

117

Єдина справжня відмінність — в колесах китайських колісниць більше спиць, ніж у західних.

(обратно)

118

"Військові колісниці...": "Great brightness," Classic of Odes, translated in Waley 1937, no. 246.

(обратно)

119

"діти Сонця": G. E. Smith 1915.

(обратно)

120

Усім головам голова (італ.).

(обратно)

121

"Я прийшов...": Mencius 7В/4, translated in Lau 2003, p. 158.

(обратно)

122

"Ввечері...": Mai zun inscription, translated in Shaughnessy 1991, p. 207.

(обратно)

123

"Небо було...": Bamboo Annals 4.4.5, translated in Legge 1865, Prolegomena p. 149.

(обратно)

124

Головне джерело цини для західного осередку містилося в південно-східній Анатолії.

(обратно)

125

"дешеве залізо...": Childe 1942, p. 183.

(обратно)

126

"Я привів назад...": Ashur-dan II, translated in Grayson 1991, pp. 134-35. 239 "Я збудував вежу...": Ashurnasirpal II, translated in Luckenbill 1926, paragraphs 433,445,455,472.

(обратно)

127

"Якби такі порушення...": Bradley 1999, p. 15.

(обратно)

128

"фінікійці до нас...": Homer, Odyssey 15.415—16 (укр. переклад Бориса Тена: Гомер, Одіссея, Київ, "Дніпро", 1968).

(обратно)

129

Я хотів би скористатися з цієї нагоди й ще раз подякувати за підтримку своїм спів-директорам Себастіяно Tyci (колишньому керівникові археологічного департаменту провінції Трапані), Кристіянові Кристіянсену (Гетеборзький університет), Кристоферові Прескоту (Університет Осло), Майклові Колбу (Університет Північного Ілінойсу) та Емі Блейк (Університет Аризони), керівникам Роселі Ґілійо та Катерині Ґреко, людям з Салемі (особливо Джовані Басконе та Ніколя Спаньоло), багатьом спонсорам, що уможливили виконання Стенфордського проекту, та всім студентам та працівникам, що брали участь у проекті.

(обратно)

130

"Король Ю...": Sima Qian, Basic Annals 4.148, from the translation in Nienhauser 1994, p. 74.

(обратно)

131

Історики традиційно називають 1046-771 роки до н. е. періодом західного Чжоу. Період міграції королівської родини на схід від 771 до 481,453 чи 403 року до н. е. (різні автори зупиняються на різних кінцевих датах) називають східним Чжоу. Аби ще більше все заплутати, історики зазвичай називають 722-481 роки до н. е. періодом Весен та осеней, за головною хронікою цих років Весни та осені держави Аюя, а 480-422 роки до н. е. — періодом війн держав.

(обратно)

132

упав, наче...: перефразовано з: Lord Byron, "The Destruction of Sennacherib" (1815), stanza 1 [укр. переклад Миколи Зерова: Джордж Гордон Байрон, Поразка Сеннахеріба. Микола Зеров, Твори в двох томах, т. 1, с. 436; Київ, "Дніпро", 1990].

(обратно)

133

"мій пастирю...": Isaiah 44.28-45.1, translated in New Oxford Annotated Bible, p. 927 ОТ [укр. текст Івана Огієнка].

(обратно)

134

Тобто якщо це так. Більшість істориків припускають, що насправді саме Дарій вбив справжнього Смердиса й змовився з угрупованням жерців.

(обратно)

135

"перси кажуть...": Herodotus 3.89 [укр. переклад Андрія Білецького: Геродот, Історія, Київ, "Наукова думка", 1993].

(обратно)

136

У першому сторіччі до н. е. в Китаї вже був поширений чавун. На заході до чотирнадцятого сторіччя нової ери було відоме лише коване залізо, отримуване нагріванням до 1650°F та повторюваним биттям великим молотом.

(обратно)

137

Тут є проблема: Оповідь про Чжао Дуня складено близько 610 року до н. е., тоді як арбалети відомі лише від середини п'ятого сторіччя. Деякі історики вважають такі розбіжності підставою сприймати Цзо чжуань лише як збірку народних легенд, що обростали новими подробицями, коли їх протягом сторіч переповідали один одному. Отже, вони передають узагальнені думки, але мало що повідомляють про реальних радників та володарів. Однак це занадто скептичний погляд. Попри те, що Цзо чжуань містить чимало очевидної фантастики, її укладачі безперечно мали змогу користуватися добрими джерелами й напевне дають нам принаймні деяке уявлення про інституційні та інтелектуальні перетворення.

(обратно)

138

"Герцог Аін...": Zuozhuan, Duke Xuan 2nd year, translated in Watson 1989, p.6.

(обратно)

139

"Чом я раніш...": Hesiod, Works and Days, lines 174-76,197-201 [укр. переклад Володимира Свідзінського: Гесіод, Роботи і дні, Харків, 1927 / Київ "Критика", 2004].

(обратно)

140

Хоча й не всі. Магавіра (приблизно 497-425 рр. до н. е.), батько-засновник джайнізму, походив з Маґадги, найпотужнішої держави в Індії. Заратуштра, що його деякі історики зараховують до метрів осьового часу, був іранцем, хоча жив (імовірно, між 1400 та 600 роками до н. е.), коли Персія ще була периферією західного осередку. (Я не обговорюватиму Заратуштру, бо свідчення надто безладні.)

(обратно)

141

"людина, якою ми її...": Jaspers 1953, р. 1.

(обратно)

142

"Що більше...": Confucius, Analects 9.11 and 12.3, translated in R. Dawson 1993, pp. 32,44.

(обратно)

143

"можу цьому не дати ради...": Plato, Republic 506е [укр. переклад Дзвінки Коваль, Платон, Держава, Київ, "Основи", 2000].

(обратно)

144

"Шлях...": Laozi, Daodejing 1, translated in de Bary and Bloom 1999, pp. 79-80.

(обратно)

145

Рабинські школи особливо поширилися у першому сторіччі до нової ери та кількох перших сторіччях нової ери.

(обратно)

146

"...повідомляє, але не створює": Confucius, Analects 7.1,12.1,7.30, translated in R. Dawson 1993, pp. 24,44, 26.

(обратно)

147

"збагачувати...", "Не поводься...", "Держава...": Book of Lord Shang 8.8 and 20, translated in Duyvendak 1928.

(обратно)

148

Деякі історики-інтелектуали та багато прихильників Нової ери перевертають цю теорію на голову. Вони залишають відмінності між Сходом та Заходом, але твердять, що східне та південноазійське мислення звільняє людський дух, тоді як західна абстракція обмежує його жорсткими рамками.

(обратно)

149

"Цинь має...", "Вона має серце...": Stratagems of the Warring States (Zhanguo ce) chapter 24, p. 869, translated in M. Lewis 2007, p. 40.

(обратно)

150

Тобто йдеться про весь світ, відомий Полібієві; він гадки не мав про те, що робила Цинь.

(обратно)

151

"Хто може бути": Polybius 1.1.

(обратно)

152

Чотири найсильніші держави шостого сторіччя до н. е. (Цзинь, Ци, Чу та Цинь) перетворилися на шість, коли Цзинь після громадянської війни розпалася на три частини (Хань, Вей та Чжао). Деякі історики додають до цього переліку сьому сильну державу, Янь.

(обратно)

153

"[Лорд Шан] наказав...": Sima Qian, Shi ji 68, p. 2230, translated in M. Lewis 2007, p. 30.

(обратно)

154

"Розмовляти розмови...": Winston Churchill, speech at the White House, June 26, 1954, published in New York Times, June 27, 1954, p. 1.

(обратно)

155

"усіх під небом": Stratagems of the Warring States (Zhanguo ce), chapter 24, p. 869, translated in M. Lewis 2007, p. 40.

(обратно)

156

"Ми - ...": зацитовано за Paludan 1998, p. 17.

(обратно)

157

Буквально: Александер був на фут коротший за перського короля і, коли він вперше сів на трон, ногами не діставав підлоги. Вони дуже небоговито бовталися, аж поки підбіг служка з ослінчиком.

(обратно)

158

"Пам’ятай, що ти смертний": Tertullian, Apology 33; Jerome, Letters 39.2.8 (with discussion in Beard 2007, pp. 85-92).

(обратно)

159

"римляни мали звичай...": Polybius 10.15.

(обратно)

160

"відрядив свого ад’ютанта...": Fan Ye, History of the Later Han, зацитовано за Leslie and Gardiner 1996, p. 43.

(обратно)

161

"У шафі кабінету...", "У внутрішньому приміщенні...", "Я нібито випадково...": Wheeler 1955, рр. 170-73.

(обратно)

162

"Вони мають присадкуваті тіла...": Ammianus Marcellinus, Histories 31.2.

(обратно)

163

"своїм нахабством...": Herodotus 1.106 [укр. переклад Андрія Білецького: Геродот, Історія, Київ, Наукова думка, 1993].

(обратно)

164

"Томіріда... ось що...": Herodotus 1.212 [укр. переклад Андрія Білецького: Геродот, Історія, Київ, Наукова думка, 1993].

(обратно)

165

Велика стіна Цинь — це не картинковий кам'яний бар'єр, що його ви можете відвідати неподалік Пекіна (він здебільшого належить до шістнадцятого сторіччя нової ери). Так само неправда, що Велику стіну можна побачити з орбітового космічного апарата, не кажучи вже про Місяць.

(обратно)

166

"Все є на краще...": Voltaire, Candide (1759), chapter 1 and passim [укр. переклад Валер’яна Підмогильного: Кандід або Оптимізм, Київ, "Слово", 1927].

(обратно)

167

Переклад Валер'яна Підмогильного

(обратно)

168

"Коли ми бачимо...": Han dynasty poet, зацитовано за Lovell 2006, р. 83. 284 "Весь цивілізований світ...": Aelius Aristides, То Rome 29, 109.

(обратно)

169

Принаймні так писали конфуційські науковці; багато сучасних істориків припускають, що оповідь дещо перебільшена. Однак факт розрубання селян навпіл сумнівові ніхто не піддає.

(обратно)

170

"Все виходить так...": Sima Qian, Shi ji 48, translated in Watson 1993, pp. 2-3.

(обратно)

171

Є багато різних способів називати китайських імператорів. Кожен з них мав одне чи кілька власних імен (Лю Бан був відомий також як Лю Цзи) і ще щонайменше одне "храмове ім'я" (Лю став Ґао-ді, але був також відомий як Ґао-цзу, "Високий засновник"). Аби уникнути плутанини, я називатиму всіх імператорів храмовими іменами, що їх подано в корисній книжці Хроніка китайських імператорів Ане Палудан. Коли кілька імператорів мають однакові імена, я додаватиму також ім'я династії (Хань У-ді, Лян У-ді тощо).

(обратно)

172

"Здається...": Suetonius, Life of Vespasian 23.

(обратно)

173

"Добре...": Monty Pythons Life of Brian (1979).

(обратно)

174

У ті безмилові часи люди, що могли собі це дозволити, милися, наоліюючи тіло й потім зішкрібаючи з себе олію. Це може подобатися не всім, але так було явно гігієнічніше, ніж використовувати сечу замість зубної пасти (один римський поет це згадує, хоча й у пародії). Справжнє мило, а також зубну пасту винайдено на тисячу років пізніше в Китаї.

(обратно)

175

Саме так поет Чу ци описує розкіш у переліку палаців Чананя 208 року до н. е., хоча у розкопках такі оздоби ще не фігурували.

палат з полірованого каменю тощо: Chuci, зацитовано за Paludan 1998, р. 49.

(обратно)

176

"Колумбів обмін": Crosby 1972.

(обратно)

177

"Видається...": зацитовано за Crosby 2004, р. 215.

(обратно)

178

"Недавно...": Не Gong, зацитовано за McNeill 1976, р. 118.

(обратно)

179

Історики часто називають період від 202 року до н. е. до 9 року н. е. Західною Хань, бо столицею був Чанань, що міститься на заході, а період 25-220 роки н. е. — Східною Хань, бо столицею був Лоян на сході. Інші віддають перевагу назвам Рання Хань та Пізня Хань.

(обратно)

180

"якщо буде втрачено...": Wang Fu, Discourses of a Hidden Man, p. 258, translated in M. Lewis 2007, p. 259.

(обратно)

181

"Коли почнеться...": Fan Ye, History of the Later Han 71, p. 2299, зацитовано за Twitchett and Loewe 1986, p. 338.

(обратно)

182

"I Хань...": Fan Ye, History of the Later Han 72, p. 2322, зацитовано за M. Lewis 2007, p. 262.

(обратно)

183

"Мій панцер...": Cao Cao, зацитовано за M. Lewis 2007, р. 28.

(обратно)

184

Приблизно триста миль.

(обратно)

185

Цзинь — назва однієї з великих держав, що брали участь у війні від восьмого до п'ятого сторіччя до н. е. Більшість нових держав періоду відокремлювання 220-589 років н. е. брали давні назви, аби їхнє володарювання видавалося законним. Вони явно не усвідомлювали, що спричинять плутанину в головах теперішніх студентів.

(обратно)

186

"Мертвих...": History of the Jin Dynasty, chapter 107, pp. 2791 -92, translated in Graff 2002, p. 63.

(обратно)

187

Ця назва наголошує відмінність від "Західної Цзинь", що владарювала в усьому Китаї від 280 до 316 року н. е.

(обратно)

188

"жахлива революція": Gibbon, History of the Decline and Fall of the Roman Empire, vol. З (1781), subchapter "General Observations on the Fall of the Roman Empire in the West."

(обратно)

189

що її завжди пам’ятатимуть...": Gibbon, Decline and Fall, vol. 1 (1776), chapter 1.

(обратно)

190

"виявлено...": Tacitus, Histories 1.4.

(обратно)

191

Проте вечори він витрачав на писання Роздумів, одного з класичних творів стоїчної філософії.

(обратно)

192

"Як просити пісні...": Sidonius Apollinaris, Poems 12.

(обратно)

193

"Уся Ґалія...": Orientus, Commonitorium 2.184.

(обратно)

194

Звичайно, за припущення, що Василіск справді був недолугим ідіотом. Римляни віддавали перевагу конспіративним теоріям, звинувачували Василіска в хабарництві та ледве не лінчували його.

(обратно)

195

"На дахах...": The Ruin (anon.), зацитовано за Dixon 1992, p. 146.

(обратно)

196

монети... могли плавати: зацитовано за Dien 2007, р. 217.

(обратно)

197

"Ви ж не можете...", "Чи ви колись...": Ruan Ji, "Biography of Mr. Greatman," translated in Balazs 1964, p. 238.

(обратно)

198

"неможливо знайти...": History of Wei 114.3,045, translated in Gemet 1995, p. 7.

(обратно)

199

"він не лише ніколи...": Athanasius, Life of Saint Antony 27.

(обратно)

200

"люди сприймають...", "Духівництво...": Gibbon, Decline and Fall of the Roman Empire, vol. З (1781), subchapter "General Observations on the Fall of the Roman Empire in the West."

(обратно)

201

І знов термінологія заплутана. Сяньбі запозичили назву від стародавнього королівства Вей (445-225 роки до н. е.), згаданого у п'ятому розділі. Аби відрізняти державу сяньбі від давнішого королівства, деякі історики називають її Туоба Вей (за кланом сяньбі, що врядував у державі). Інші (і я серед них) віддають перевагу назві Північна Вей.

(обратно)

202

"Прорізавши...": Pi Rixiu, Quan Tang wen 797.8363b, translated in Xiong 2006, p. 93.

(обратно)

203

"Сотні будинків...": Bai Juyi, translated in Waley 1961, p. 161. The poem dates to 827.

(обратно)

204

Саме так, "папери" — правильне слово. Справжній папір, винайдений в Китаї в часи Хань, у сьомому сторіччі став загальновживаним.

(обратно)

205

Коли Британія у 1880-і роки реорганізовувала свою державну службу, вона свідомо ввела такі самі іспити: перш ніж відряджати молодих людей до Індії врядувати, їх перевіряли на знання грецької та латинської класики. Британських державних службовців називають мандаринами навіть тепер. Консерватори дев'ятнадцятого сторіччя бачили в іспитах частину зловісної змови з метою "закитаювати" Британію.

(обратно)

206

"Молода служить...": Family Instructions of the Grandfather, translated in Ebrey 1996, p. 127.

(обратно)

207

"якщо вони не помруть...": Zhu Yu, Conversations in Pingzhou 1,119, translated in Duyvendak 1949, p. 24.

(обратно)

208

"Кожен, хто народився...": Procopius, History of the Wars 1.24. Плітки про Юстиніянових демонів та Теодорині отвори походять від того самого автора, Secret History 12.20 and 9.18.

(обратно)

209

"ніхто не мав виходити...": John of Ephesus, quoted in Pseudo-Dionysus, Chronicle of Zuqnin 5, translated in Witakowski 1996, p. 93.

(обратно)

210

Чуму поширювали люди, не щури. Середній щур, що рухається на лапах, протягом свого дворічного життя може подолати ледве чверть милі. Якби її переносили лише щури, чума пересувалася б лише на дванадцять миль за сторіччя.

(обратно)

211

Історики вживають термін "тюркський" на позначення степових кочівників, предків сучасних турків, що мігрували до теперішньої Туреччини лише в одинадцятому сторіччі.

(обратно)

212

"Величезна радість...": Anonymous treatise, "Return of the Relics of the Holy Martyr Anastasius the Persian from Persia to His Monastery" 1.99, translated in Kaegi 2003, p. 206.

(обратно)

213

"Об’єднаймо голоси...": Sebeos of Armenia, History 36, translated in Thomson 1999, p. 73.

(обратно)

214

"Читай...": Koran 96.1-5 [укр. переклад Михайла Якубовича: Преславний Коран (Переклад смислів українською мовою). Центр імені Короля Фагда з друку Преславного Сувою, 2013]. Дехто з науковців (їх небагато) вважає, що насправді першим був вірш 74.

Всі тексти з Корану подано в перекладі Михайла Якубовича.

(обратно)

215

"Моє серце...": ’Umar, зацитовано за Ibn Ishaq, Sira 228, translated in Guillaume 1971, p. 158.

(обратно)

216

"І боріться...": Koran 2.190.

(обратно)

217

"Будьте мирними...": Malcolm X, "Message to the Grassroots," November 1963, зацитовано за DeGroot 2008, p. 117.

(обратно)

218

"Хто ж...", "наш Бог...": Koran 2.130 and 29.46.

(обратно)

219

Їх називають монофізитами, від грецького "єдина природа".

(обратно)

220

"Переможна лінія...": Gibbon, Decline and Fall of the Roman Empire, vol. 5 (1788), chapter 52.

(обратно)

221

Далекі родичі турків з іншого кінця степової магістралі, що їх Іраклій у 620-і роки наймав на війну з Месопотамією.

(обратно)

222

"жадаючи краси...", "Заквітчані шпильки...", "наші душі...": Baijuyi, Everlasting Wrong, translated by Witter Bynner in Birch 1965, pp. 266, 269.

(обратно)

223

Гуйфей означає "дружина"; цей титул усталився замість Ю Хуань, справжнього імени Ян.

(обратно)

224

Я вже зазначав, що історики загалом називають землі між Тигром та Євфратом грецькою назвою Месопотамія, коли йдеться про часи до мусульманського завоювання сьомого сторіччя, і арабською назвою Ірак, коли йдеться про пізніші часи.

(обратно)

225

Халіфи проіснували в Багдаді до 1258 року, а "тіньові халіфи" протрималися в Каїрі навіть довше. Проте так само, як королі Чжоу в Китаї після 771 року до н. е., вони були лише номінальними володарями. Еміри зазвичай згадували халіфа у п'ятничних молитвах, а в усьому іншому цілковито їх ігнорували.

(обратно)

226

Справжнє ім'я Шарлеманя — Карл; Шарлемань — це зґалізована версія титулу Carolus Magnus, "Карл Великий".

(обратно)

227

"майбутнім Римом": Anon., Karolus Magnus et Leo Papa, line 97, translated in Godman 1985, p. 202.

(обратно)

228

Ірина була гідною суперницею Теодори та У. Вона захопила трон 797 року, перед тим наказавши осліпити власного сина, аби позбавити його влади.

(обратно)

229

Іфрикія — зарабізована назва Африки, римська назва Тунісу.

(обратно)

230

Радикальні в тому сенсі, що, на відміну від шиїтів-"дванадцятників", що мирно чекали на повернення прихованого дванадцятого імама, вони належали до секти шиїтів-ісмаїлітів, що дуже часто використовували заворушення, аби протистояти незаконним, на їхню думку, сунітським режимам.

(обратно)

231

Книга, відома у католиків як Еклезіястик (латиною liber ecclesiasticus), а в православній традиції як Бен Сираха, чи просто Книга Сираха (не плутати з Еклезіястом). Належить до второканонічних книг, бо юдеї та протестанти виключають її з канону і вважають апокрифом (перекладач).

(обратно)

232

Аналіз цих знахідок зробив доктор Ганс-Петер Стика, за що хочу йому подякувати.

(обратно)

233

"Дай ченцям...": Gerald of Wales, зацитовано за Fagan 2008, p. 36.

(обратно)

234

"язичники...": Anonymous document, зацитовано за Bartlett 1993, pp. 136-37.

(обратно)

235

"тепер не папа...": Henry TV, letter to Gregory VII, January 24,1076. Translated in Mommsen and Morrison 1962, pp. 151-52.

(обратно)

236

"формуванням...": R. Moore 1987.

(обратно)

237

"епоха соборів": Duby 1981.

(обратно)

238

"Однієї ночі...": Peter Abelard, Story of My Misfortunes, translated in Muckle 1964, p. 38.

(обратно)

239

"дикунською...": William of Apulia, La geste de Robert Guiscard H.427-28, translated in Bartlett 1993, p. 86.

(обратно)

240

"де б не відбувалася...": Anna Comnena, Alexiad 11.6.3, translated in Bartlett 1993, p. 86.

(обратно)

241

"розчинив...": Bi Yuan, Continuation of the Comprehensive Mirror for Aid in Government (1797), year 2, translated in Mote 1999, p. 103.

(обратно)

242

"буддизм є...": Han Yu, "Memorial on the Bone of the Buddha" (819), translated in de Bary and Bloom 1999, pp. 583-84.

(обратно)

243

"справжній науковець...": Fan Zhongyan, On Yueyang Tower, translated in Hucker 1975, p. 364.

(обратно)

244

Економічна політика президента США Ф. Д. Рузвельта під час Великої депресії (перекладач).

(обратно)

245

"Річки та озера...": Ye Shi, translated in Shiba and Elvin 1970, p. 76.

(обратно)

246

Здебільшого Сун щороку випускали мільйон бронзових монет плюс банкнот вартістю в 1,25 мільярда монет. Банкноти були цілком конвертовні назад у бронзу, що було гарантовано резервом у 360 мільйонів монет.

(обратно)

247

"у кілька разів...": Wang Zhen, Treatise on Agriculture 19.13a, 22.4a, translated in Elvin 1973, pp. 195,198.

(обратно)

248

"подібність...", "якби поступ...": Elvin 1973, p. 198.

(обратно)

249

Податкові реєстри одинадцятого сторіччя надзвичайно важко інтерпретувати, й дехто з істориків вважає, що зростання було дещо меншим. Проте ніхто не заперечує, що побільшання було значним, і не піддає сумнівові його наслідки, з погляду використання енергії.

(обратно)

250

Після 1063 року, коли було скасовано комендантську годину.

(обратно)

251

Здобуток енергії на Сході в середньому зріс від приблизно 4000 кілокалорій на людину за добу (на всі потреби) близько 14 000 року до н. е. (4,29 бала індексу суспільного розвитку) до 27 000 кілокалорій у 1 році до н. е./н. е. (29,35 бала). На Заході він зріс від приблизно такого самого значення близько 14 000 року до н. е. до десь 31 000 кілокалорій (33,70 бала) у 1 році до н. е./н. е.

(обратно)

252

"Я можу вам сказати...": Marco Polo, The Travels, translated in Latham 1958, p. 223. On palaces, see pp. 125-26; riches, p. 149; the Yangzi, p. 209; bridges, p. 163; food, p. 215; young ladies, p. 196; wives, p. 217; courtesans, p. 216; pears, p. 215; black stone, p. 156; fat fish, p. 215; porcelain, p. 238.

(обратно)

253

Навіть нині дехто з істориків все ще піддають сумнівові, чи справді Марко був у Китаї.

(обратно)

254

Історики зазвичай поділяють період Сун на Північну Сун (960-1127), коли династія керувала більшою частиною Китаю з Кайфина, та Південну Сун (1127-1279), коли вона з Ханчжоу керувала лише південним Китаєм.

(обратно)

255

"наче написані...": Yaqut al-Hamawi, translated in Browne 1902, voL 2, p. 437.

(обратно)

256

"Ніколи не було...", "величезною ордою...", "йшли за дивними богами...": Matthew Paris, English History, translated in Giles 1852, vol. 1, p. 314.

(обратно)

257

Згідно з легендою, це сталося лише після того, як Джамуха його зрадив і, бувши спійманим, сам просив Темучина стратити його.

(обратно)

258

Монголи вважали таку смерть гоноровою, бо вона відбувалася без пролиття крови.

(обратно)

259

На стоянці біля Хубілаєвого палацу нині відбуваються розкопки.

(обратно)

260

"Це сонячне склепіння...": Samuel Taylor Coleridge, Kubla Khan (1797), line 47.

(обратно)

261

"сидів у кріслі...": Rashid al-Din, Assembly of Histories, translated in Boyle 1971, p. 84.

(обратно)

262

"Так само, як...": Mongke Khan, audience with William of Rubruck (1254), translated in C. Dawson 1955, p. 195.

(обратно)

263

Ця назва постала лише 1832 року. Європейці чотирнадцятого сторіччя говорили про "велику смертність", а в китайських та арабських джерелах фігурують десь по півдюжини різних назв.

"Цивілізації...": Ibn Khaldun, The Muqaddimah, vol. 1, page 64, зацитовано за Dols 1976, p. 67.

(обратно)

264

Літописець Ґабріель де Мюсе (що був тоді в Італії) писав, що монголи стріляли по місту зараженими трупами з катапульт. Більшість істориків прозаїчніше припускають, що чумних бліх від облогового війська до міста занесли щури.

(обратно)

265

"під пахвами...": Jean de Venette, Chronicle, 1348, translated in Kirchner and Morrison 1986, p. 455.

(обратно)

266

"Люди випльовували...": as-Safadi, зацитовано за Dols 1976, p. 80.

(обратно)

267

"Людські душі...": Ibn Nubatah, as quoted by al-Maqrizi, as-Suluk li-marifat duwal al-muluk, part II, vol. 3, page 790, зацитовано за Dols 1976, p. 174.

(обратно)

268

"зеленоокі християни": Chuan Heng, Unofficial History of the Last Yuan Emperor 23a-b, зацитовано за Dardess 1973, p. 105.

(обратно)

269

"Ми просимо...": Ibn al-Wardi, Risalat annaba ’, зацитовано за Dols 1976, p. 114.

(обратно)

270

"Мій розум...": Matteo Villani, Chronicles, 1348, translated in Kirchner and Morrison 1986, pp. 448-49.

(обратно)

271

"Оголені до пояса...": Jean de Venette, Chronicle, 1349, translated in Kirchner and Morrison 1986, pp. 457-58.

(обратно)

272

"земним небом...": Gibbon, Decline and Fall of the Roman Empire, vol. 6 (1788), chapter 68.

(обратно)

273

Педанти можуть заперечити, що насправді це не був кінець Римської імперії: останній візантійський аванпост, Трабзон, тримався до 1461 року, а Священна Римська імперія, що її заснував Шарлемань, існувала, принаймні теоретично, аж до 1806 року, коли її скасував Наполеон. Але більшість істориків, слідом за Гібоном, підводять риску під Римською імперією 1453 року

(обратно)

274

"війни...": Niccolo Machiavelli, Florentine Histories (1520-25), Book 5, Chapter 1, translation from [укр. переклад Анатоля Перепаді: Нікколо Мак’явеллі, Флорентійські хроніки, Київ, "Основи", 1998].

(обратно)

275

"Протягом тридцяти одного року...": Hongwu, translated in Carrington-Goodrich 1976, p. 390.

(обратно)

276

"Я не переймаюся...": Emperor Xuande, Xuanzong shi lu (1438) 105, зацитовано за Levathes 1994, p. 173.

(обратно)

277

"чужоземні кораблі...": Chbe Pu, Diary, translated in Meskill 1965, p. 135.

(обратно)

278

"продають зерно...": Qiujun, Supplement to "Expositions on the Great Learning" (1487) 25.19b, зацитовано за Brook 1998, p. 103.

(обратно)

279

"до різноманітних...": Proclamation by Yongle, 1405, quoted by Ma Huan, Overall Survey of the Oceans Shores (1416), Foreword, translated in Mills 1970, p. 69.

(обратно)

280

Чжен походив з далекого південного заходу Китаю, де арабські торгівці навернули багатьох людей до ісламу. Його захопили 1381 року ще хлопчиком, під час війн династії Мін за замирення регіону, записали на імператорську службу та кастрували. Видається, він все це витерпів заради своєї неймовірної кар'єри.

(обратно)

281

"варвара з мертвою головою...": Ma Huan, Overall Survey, pp. 5-6, translated in Mills 1970, p. 84. Fei Xin, who accompanied the fleet from 1409 onward, told a similar story (translated in Mills and Ptak 1996, pp. 35-36).

(обратно)

282

"Якщо твої очі...": Fei Xin, Overall Survey of the Star Raft (1436), зацитовано за Duyvendak 1949, p. 31. On the Ka’ba, see Mills and Ptak 1996, p. 105.

(обратно)

283

Екіпаж врятувався, хоча їх довелося ушпиталити через гіпотермію, спричинену багатьма годинами перебування в воді.

(обратно)

284

"з усіма чоловіками...": Gomes Eannes de Azurara, The Chronicle of the Discovery and Conquest of Guinea 11.99, зацитовано за Crosby 2004, p. 76.

(обратно)

285

В Британії він відомий як Джон Кебот.

(обратно)

286

"[Чженові] подорожі...": Gu Qiyuan, Idle Talk with Guests (1617), p. 1, зацитовано за Levathes 1994, pp. 179-80.

(обратно)

287

Еразмові було тоді п'ятдесят один, у шістнадцятому сторіччі це був доволі поважний вік.

(обратно)

288

"Нині...": Erasmus, Letter 522, translated in Nichols 1904, p. 506.

(обратно)

289

"першородних серед...": Burckhardt 1958 [i860], p. 143.

(обратно)

290

Із цим погоджуються не всі. У недавній книжці 1434: Рік, коли величний китайський флот приплив до Італії та запалив Відродження Ґевін Мензис стверджує, що частина флоту Чжен Хе 1434 року відвідала Венецію й зініціювала Відродження, навчивши Альберті та інших секретів ранішого китайського Відродження. Мензис вважає, що подібність винаходів Леонардо та Шень Куо пов'язана з тим, що італійці наслідували китайців, зокрема Трактат про землеробство Ван Чженя, згаданий у сьомому розділі, що пояснило б також і близьку подібність європейських прядильних верстатів до раніших китайських. Мензисова книжка 1434 викликає ще більшу недовіру, ніж згадана раніше 1421 (найочевидніше запитання — дуже дивно, чому жодне з численних збережених італійських джерел п'ятнадцятого сторіччя не згадує про величний китайський флот), і знов мушу визнати, що тут сумнівів постає більше, ніж я можу відкинути.

(обратно)

291

Деякі історики вважають, що Сюй Фу, емісар, що його Перший імператор Цинь відрядив на пошук зілля безсмертя, у 210-і роки до н. е. дістався західного узбережжя Америки. Фактичних свідчень, однак, немає, а хоробра спроба Тима Северина повторити подорож Сюя 1993 року не додала оптимізму — попри багато сучасних переваг, йому довелося полишити корабель десь аж за тисячу миль до Америки. Так само не додає довіри Кон-Тікі, знаменитий бальсовий пліт Тура Геєрдала. Геєрдал перетнув лише половину Тихого океану, від Перу до Полінезії, і лише в одному напрямі, уздовж Екваторної течії. Подорож від Азії до Перу набагато довша та важча.

(обратно)

292

"Якщо ми...": Zhu Xi, Reflections on Things at Hand (1176), зацитовано за Hucker 1975, p. 371.

(обратно)

293

"Від часу...": Xuexuan, translated in Hucker 1975, p. 373.

(обратно)

294

"перев’язувати ноги жінкам...": Zhang Bangji, Mozhuang manlu 8.5a-b, зацитовано за Ко 2007, p. 111.

(обратно)

295

"Маленьких дівчаток...": Che Ruoshui, Jiaoqi ji 1.221, зацитовано за Ebrey 1993, р. 40.

(обратно)

296

Мао Цзедун спричинив багато негараздів, але саме він 1949 року заборонив перев'язування ніг негайно по приході до влади.

(обратно)

297

Навіть у відсталій Європі поінформована думка від дванадцятого сторіччя визнавала, що світ круглий. (Це знали вже класичні греки.)

(обратно)

298

"Хто б не був...", "Китай - важлива..." : Tome Pires, Suma Oriental, translated in Cortesao 1944, pp. lxxvii, 123.

(обратно)

299

"Приплив підносить...": John F. Kennedy, speech at Heber Springs, Arkansas, October 3, 1963 (available at ).

(обратно)

300

"Населення зросло...": Xie Zhaozhe, Wuza zu 4.34a (1608), зацитовано за Но 1959, p. 262.

(обратно)

301

"як миші...": вислів Лангедока, зацитовано за Le Roy Ladurie 1972, р. 53.

(обратно)

302

"Кожна родина...": Zhang Tao, Gazetteer of She County (1609) 6.10b-12a, зацитовано за Brook 1998, pp. 1,4.

(обратно)

303

"Раніше...": Heinrich Muller (1560), зацитовано за Braudel 1981-84, vol. 1, pp. 194-95.

(обратно)

304

"постраждалих...": Wang Wenlu, "Letter to Master Wei of Chengsong" (1545), зацитовано за Brook 1998, p. 106.

(обратно)

305

"Вбрання...": Gazetteer of Shaowu Prefecture (1543) 2.43b, зацитовано за Brook 1998, p. 144.

(обратно)

306

"несамовито прагнуть...": Gazetteer of Chongwusuo Citadel (1542), pp. 39-40, зацитовано за Brook 1998, p. 149.

(обратно)

307

"незаможних науковців...": Zhang Tao, Gazetteer of She County (1609) 3.9a, зацитовано за Brook 1998, p. 258.

(обратно)

308

Це тло класичного фільму Акіри Куросави Сім самураїв (1954) та, з невеличкими історичними та географічними відхилами, майже так само класичної переробленої версії Джона Стерджеса Чудова сімка (1960).

(обратно)

309

"дістати винагороду...": Toyotomi Hideyoshi,"Sword Collection Edict" (1588) 2, translated in Tsunoda et al. 1964, p. 320.

(обратно)

310

"неймовірно хитрий...": Jesuit Annual Letter (1588), зацитовано за Perrin 1979, p. 27.

(обратно)

311

Якщо ви маєте сміливість витримати натовпи та вуличних торгівців і відвідаєте Велику китайську стіну в наш час, ви побачите масивний кам'яний черепаший щиток, що зміїться в горах поблизу Пекіна й є здебільшого витвором Ци та його сучасників.

(обратно)

312

Назва пов'язана з високими червоними шапками з дванадцятьма складками, що символізували дванадцятьох імамів, чиє володарювання мало стати кульмінацією тисячоліття.

(обратно)

313

"Вони нищили всіх...": Sergeant Iskender (1511), зацитовано за Finkel 2005, p. 99.

(обратно)

314

"Думка про наслідки...": Ogier Ghiselin de Busbecq, Letter 3 (1560), зацитовано за Ross and McLaughlin 1953, p. 255.

(обратно)

315

"не була ані священною...": Voltaire, Essay on General History and on the Manners and Spirit of the Nations (1756), chapter 70.

(обратно)

316

"Бог був...": Mercurino Gattinara, letter to Charles V, July 12, 1519, зацитовано за Brandi 1939, p. 112.

(обратно)

317

Полишаючи поза увагою різноманітні ускладнення, можна сказати, що їхнє спільне королювання тривало від 1516 до 1598 року.

(обратно)

318

"Один чернець...": Charles V, Edict of Worms, April 19, 1521, зацитовано за Brandi 1939, p. 132.

(обратно)

319

"Єдиною перешкодою...": Ogier Ghiselin de Busbecq, Letter 3 (1560), заци-товано за Ross and McLaughlin 1953, p. 255.

(обратно)

320

"Кожен фут...": Chang Ying, "Remarks on Real Estate" (published around 1697), зацитовано за John Richards 2003, p. 119.

(обратно)

321

Зупинімо мізерні...": Official proclamation, seventeenth century, зацитовано за John Richards 2003, p. 120.

(обратно)

322

"Лондон обгорнений...": John Evelyn, A Character of England (1659), зацитовано за John Richards 2003, p. 235.

(обратно)

323

"Найнезаможніший англієць...": Colonel Thomas Rainsborough, spoken at Putney Church, October 29,1647, зацитовано за Woodhouse 1938 (available at %3Ftitle=2183).

(обратно)

324

"Ніхто не приходить...": Richard Rumbold, spoken at his own execution, London, 1685, зацитовано за Hill 1984, p. 37.

(обратно)

325

цим могутнім...", "переворот...": Abiezer Coppe, A Fiery Flying Roll I (1649), pp. 1-5, зацитовано за Hill 1984, p. 43.

(обратно)

326

"вигострили свої мотики...": зацитовано за Elvin 1973, р. 246.

(обратно)

327

"Я, слабкий та...": Emperor Chongzhen, suicide note (1644), зацитовано за Paludan 1998, р. 187.

(обратно)

328

"жорстоко били...": Liu Shangyou, A Short Record to Settle My Thoughts (1644 or 1645), translated in Struve 1993, p. 15.

(обратно)

329

"грабіжники та...", "так довго, що...": Peter Thiele, Account of the Town of Beelitz in the Thirty Years' War, зацитовано за C. Clark 2006, pp. 32-34.

(обратно)

330

"Часом усі мали...": зацитовано за Spence 1990, рр. 23-24.

(обратно)

331

Вони добре попрацювали: кордон і досі пролягає уздовж Амуру — там, де його встановили тоді. Останні перемови в липні 2008 року лише пересунули його на милю чи дві через острів, що лежить посередині ріки.

(обратно)

332

"Щодня вони...": Felipe Guaman Рота, New Chronicle and Good Government (1614), зацитовано за Kamen 2003, p. 117.

(обратно)

333

"кожна монета...": Antonio de la Calancha (1638), зацитовано за Hemming 2004, p. 356.

(обратно)

334

"Потосі слугує...": зацитовано за Kamen 2003, р. 286.

(обратно)

335

"китайський король...": ibid., р. 292.

(обратно)

336

"уздовж цілого берега...": зацитовано за Lane 1998, р. 18.

(обратно)

337

"якби смерть...": Цього вислова приписували кільком джерелам, але щось дуже подібне знаходимо в: Cardinal Antoine Perrenot de Granvelle, letter dated May 11, 1573, зацитовано за Kamen 1999, p. 252.

(обратно)

338

"голих людей...": letter to Juan de Onate (1605), зацитовано за Kamen 2003, р. 253.

(обратно)

339

"Навіть незаможні...": лист колоніста додому, до Іспанії, зацитовано за Kamen 2003, р. 131.

(обратно)

340

"годинники...": Thomas Hardy, Tess of the D'Urbervilles (1891), Phase the First, chapter 3.

(обратно)

341

"Пошана та..." тощо: Francis Bacon, Novum Organum(1620), preface.

(обратно)

342

"годинник, зроблений...": Rene Descartes, Principles of Philosophy (1644), chapter 203.

(обратно)

343

Тобто хіба що німецький мисленик Ґотфрид Ляйбніц, що в 1670-і роки працював над подібними математичними проблемами, розробив числення першим, а Ньютон вкрав у нього ідею. Найімовірніше, ці двоє науковців створили числення незалежно, хоча взаємні звинувачення в плагіяті зрештою отруїли їхні стосунки.

(обратно)

344

Переклад Данила Кубая.

(обратно)

345

"Було природу...": Александер Поуп, епітафія для сера Ісака Ньютона (1730). Пізніше дотепники додали ще два рядки: "Айнштайна згодом Сатана прикликав, /1 знов творіння в ночі безпросвітній" (j. С. Squire, "In Continuation of Pope on Newton" [1926]) [укр. переклад Данила Кубая].

Пізніше (1926 року) дотепники додали ще два рядки:

Айнштайна згодом Сатана прикликав, І знов творіння в ночі безпросвітній. (обратно)

346

"Філософію викладено...": Galileo Galilei (1605), translated in Drake 1957, pp. 237-38.

(обратно)

347

"людина...", "великим...", "від природи...": John Locke, Second Treatise of Civil Government (l 690), chapter 7, section 87; chapter 9, section 124; and chapter 8, section 95.

(обратно)

348

"Наважуйся знати...": Immanuel Kant, "An Answer to the Question: What is Enlightenment?" (1784) (available at /~mgamer/Etexts/kanthtml).

(обратно)

349

"Філософи мають...": Frederick II, letter to Christian Wolff (1740), зацитовано за Upton 2001, p. 307.

(обратно)

350

1707 року Акт про Унію об'єднав Англію, Вельс та Шотландію в королівство Велика Британія; окремим актом 1800 року було приєднано Ірландію.

(обратно)

351

"деспотизм...": Thomas Carlyle, History of the French Revolution (1837), vol. 3, book 7, chapter 7.

(обратно)

352

"Треба вивчати...": Denis Diderot, "Encyclopedia [Philosophy]" (1751), translated by Philip Stewart at .

(обратно)

353

Керівника Чень Цзілуна надихали аргументи Ван Янміна, згаданого вище.

(обратно)

354

"вивчати суть...": Emperor Kangxi, Kangxi s Conversations with His Sons 7lb-72 (published 1730), translated in Spence 1974, p. 72.

(обратно)

355

"певну силу..." тощо: Baron de Montesquieu, The Spirit of the Laws (1748), Book 17, translated at #002.

(обратно)

356

"Що ближче...": Lu Gwei-djen, зацитовано за Winchester 2008, р. 37.

(обратно)

357

"Взагалі наука...": Joseph Needham (1942), зацитовано за Winchester 2008, р. 57.

(обратно)

358

"Нідемова проблема": Boulding 1976, р. 9.

(обратно)

359

Її наступниця, Повна бібліотека чотирьох скарбів, завершена 1782 року, заповнила 36 000 приголомшливих томів.

(обратно)

360

"Розтопивши матеріял...": Xu Guangqi (1631), зацитовано за Elman 2006, р. 30.

(обратно)

361

"Я усвідомив..." тощо: Emperor Kangxi, various texts, translated in Spence 1974, pp. 72-75.

(обратно)

362

О tempora, О mores!: Cicero, Against Catiline (63 BCE) 1.1.

(обратно)

363

На Сході Пекін 1722 року мав близько 650 000 мешканців, а Едо (теперішній Токіо), мабуть, трохи більше; на Заході в Лондоні мешкало десь 600 000 людей, а в Стамбулі/Константинополі, мабуть, 700 000.

(обратно)

364

"погано уявляють собі...": Commander John Rodgers, report to the Secretary of the Navy (1865), зацитовано за Perrin 1979, p. 4.

(обратно)

365

"Ми ніколи...": Emperor Qianlong, letter to George III of Britain (1793), зацитовано за Cranmer-Byng 1963, p. 340.

(обратно)

366

"Я найбезвинніший...": William Kidd (1701), зацитовано за Herman 2004, р. 247.

(обратно)

367

"Кредит робить війну...": Daniel Defoe, The Complete English Tradesman (1725), vol. 1, chapter 27.

(обратно)

368

"Французи перевершать нас...": The Duke of Newcastle (1742), зацитовано за P. Kennedy 1987, p. 98.

(обратно)

369

"завоювати Америку...": William Pitt the Elder (1757), зацитовано за Herman 2004, p. 279.

(обратно)

370

"Наші дзвони...": Horace Walpole, letter to George Montagu, October 21,1759, зацитовано за W S. Lewis 1941, pp. 250-51.

(обратно)

371

"Зробімо терор...": M. Barere, speech to the National Convention, September 5, 1793, translated in Baker 1987, p. 351.

(обратно)

372

"Станьмо господарями...": Napoleon Bonaparte, speech at Boulogne (1805), зацитовано 3aJ. R. Green 1879, p. 171.

(обратно)

373

"величезність та..." тощо: James Boswell, Life of Samuel Johnson (1791), vol. 2. Entry for March 22nd, 1776. Emphasis in original.

(обратно)

374

"Це було насправді": William Wordsworth, The Prelude (1805), Book 9, lines 161-69. У Вордсворта йшлося про Французьку революцію.

(обратно)

375

"через неймовірне споживання...": Mineralogia Cornubiensis (1778), зацитовано за Landes 2003, рр. 99-100.

(обратно)

376

"Гарного суботнього вечора...": James Watt, as told to Robert Hart, 1817 (the walk took place in 1765), зацитовано за Uglow 2002, p. 101.

(обратно)

377

"доволі вдалий": James Watt, letter to James Watt, Sr., December 11, 1774 (James Watt Papers, Birmingham City Archives, 4/60), зацитовано за Uglow 2002, p. 248.

(обратно)

378

"Якщо ми матимемо...": Matthew Boulton, letter to James Watt, summer 1776, зацитовано за Uglow 2002, p. 256.

(обратно)

379

"Вона з’явилася...": Daniel Defoe, Weekly Review, January 31, 1708, зацитовано за Ferguson 2003, p. 17.

(обратно)

380

Прядильні колеса досягли Європи у дванадцятому сторіччі; без такого колеса пряля робила фунт прядива за п'ятсот годин.

(обратно)

381

Потериз — гончарні (перекладач).

(обратно)

382

"Злиденність...": Adam Smith, Wealth of Nations (1776), book 1, chapter 8.

(обратно)

383

У вісімнадцятому та дев'ятнадцятому сторіччях робітники Токіо, Сучжоу, Шанхаю та Ґуанчжоу заробляли трохи менше, ніж пекінці.

(обратно)

384

"нещадно розірвали...": Karl Marx and Friedrich Engels, The Communist Manifesto (1848), chapter 1.

Тут і далі цитати з праць Маркса та Енгельса подано за українським виданням, прізвище перекладача не вказано (перекладач).

(обратно)

385

"енергія та наполегливість...": Samuel Smiles, Industrial Biography (1863), pp. 325,332.

(обратно)

386

"Життя потребує...": Charles Dickens, Hard Times (1854), chapter 1.

(обратно)

387

"тріумф факту...": ibid., chapter 5.

(обратно)

388

"Він слухав уважно...": Friedrich Engels, The Condition of the Working Class in England (1844), chapter 12.

(обратно)

389

Звичайно, Маркс та Енгельс користувалися іншою термінологією, що перехід від феодального до капіталістичного способу виробництва збільшив визискування додаткової праці, але підвищив суперечності між базисом та надбудовою.

(обратно)

390

"Буржуазія продукує...", : Marx and Engels, Communist Manifesto, chapters 1,4.

(обратно)

391

"Ми вважаємо...": Anonymous, "The First Half of the Nineteenth Century," The Economist 9 (1851), p. 57.

(обратно)

392

"Ось і я, джентльмени!": Jules Verne, Around the World in Eighty Days (1873), chapter 37.

(обратно)

393

Трейн — потяг (перекладач).

(обратно)

394

Але не на повітряних кулях. Цю деталь додано лише 1956 року в чудовому фільмі з Девідом Найвеном у головній ролі.

(обратно)

395

Теперішній Мумбай.

(обратно)

396

На загальну думку це коли вона була порожня, а з повною тринадцятитонною навантагою вона була здатна велично долати дванадцять миль на годину.

(обратно)

397

"біла чума": Ferguson 2003, p. 59.

(обратно)

398

"мають нездоланну...": Isaac Weld, Travels Through the States of North America and Provinces of Upper and Lower Canada During the Years 1795, 1796, and 1797, vol. 1 (1799), pp. 232-33, зацитовано за Williams 2003, p. 310.

(обратно)

399

"Заради нього...": Frank Norris, The Pit (1903), p. 57.

(обратно)

400

"Пересядьте на коней!": зацитовано за Yergin 1992, р. 79.

(обратно)

401

"Нові двигуни...": Marcus Samuel, letter to Admiral John Fisher, November 1911, зацитовано за Yergin 1992, pp. 154-55.

(обратно)

402

"Головною...": Admiral John Fisher, letter to Winston Churchill, 1911, зацитовано за Yergin 1992, p. 155.

(обратно)

403

"пристрастю торгувати...": Smith, Wealth of Nations (1776), chapter 2.

(обратно)

404

"Безперестанна революція...": Marx and Engels, Communist Manifesto, chapter 1.

(обратно)

405

"Єдиною виправданою...", "Над собою...": John Stuart Mill, On Liberty (1859), chapter 1.

(обратно)

406

"Принцип, що...": John Stuart Mill, The Subjection of Women (1869), chapter 1.

(обратно)

407

"схожий на чарівника...": Marx and Engels, Communist Manifesto, chapter 1.

(обратно)

408

"Його ноги...": Li Ruzhen, Flowers in the Mirror (published 1810s), translated in T. Lin 1965, p. 113.

(обратно)

409

"всі мають...": Lord Macartney (1793), from Cranmer-Byng 1963, p. 153.

(обратно)

410

"для верхніх верств...": paraphrase of a letter from James Matheson to J. A. Smith (September 24, 1839), зацитовано за Fay 1997, p. 191.

(обратно)

411

"плавальні властивості...": Bernard and Hall 1844, p. 6.

(обратно)

412

"подолати ці...": Governor-General Qiying (1842), зацитовано за Spence 1990, p. 164.

(обратно)

413

"фортецями, що...": Japanese observers (1853), зацитовано за Feifer 2006, p. 5.

(обратно)

414

"середнім та вищим...": John Maynard Keynes, The Economic Consequences of the Peace (1919), chapter 1.

(обратно)

415

"Завойовувати землю...": Joseph Conrad, Heart of Darkness (1902), chapter 1.

(обратно)

416

"зберегти їхні життя...": The Economist 32 (July 1874), р. 802, зацитовано за Davis 2001, р. 37.

(обратно)

417

"Жах! Жах!": Conrad, Heart of Darkness, chapter 3.

Тепер, мабуть, цю сцену найліпше знають у виконанні Марлона Брандо в фільмі Апокаліпсис сьогодні!, де Френсис Форд Коппола переніс Серце темряви до В'єтнаму 1960-х.

(обратно)

418

"Я бачив таке...": President Ulysses S. Grant (1879), зацитовано за Feifer 2006, p. 322.

(обратно)

419

"У старому житті...": Sugimoto Etsu Inagaki, recalling a conversation from the 1870s, зацитовано за Feifer 2006, p. 310.

(обратно)

420

"освоювати...": Kaiser Wilhelm II (1895), зацитовано за Ferguson 2007, p. 44.

(обратно)

421

"Те, що сталося...": Commander Aleksei Nikolaevich Kuropatkin (1905), зацитовано за Ferguson 2007, p. 53.

(обратно)

422

"Видається, що...": Secretary of State John Hay, зацитовано за Frieden 2006, p. 141.

(обратно)

423

"впливЛондона...": Keynes 1930, vol. 2, pp. 306-307.

(обратно)

424

"дивилися на свою долю...": George Orwell, The Road to Wigan Pier (1937), pp. 85-86.

(обратно)

425

"Я бачив...": Lincoln Steffens (1919), зацитовано за Steffens 1938, p. 463.

Стефенс відвідав Радянський Союз 1919 року, але явно склав свого схвального відгука перед подорожжю. Ігноруючи такі дрібниці, комуністи Європи та Америки 1930-х років зробили його відгук своєю мантрою.

(обратно)

426

"Лише втіливши...": Lieutenant-Colonel Ishiwara Kanji (1932), зацитовано за Totman 2000, p. 424.

(обратно)

427

"Головною запорукою...": Adolf Hitler to Hjalmar Schacht (1936), зацитовано за Frieden 2006, p. 204.

(обратно)

428

"Військова ситуація...": Emperor Hirohito (August 15, 1954), зацитовано за R. Frank 1999, p. 320.

(обратно)

429

"економічний...": John J. McCloy (1945), зацитовано 3ajudt 2005, p. 39.

(обратно)

430

Крім нападу на Перл-Харбор, лише один раз американській землі завдав шкоди єдиний японський літак (запущений з підводного човна), що 1942 року бомбував Бруклін, штат Орегон.

(обратно)

431

Спочатку 1948 року було засновано Організацію європейської економічної співпраці, потім 1952 року постала Європейська спільнота з вугілля та сталі. 1958 року вони об'єдналися в Європейську економічну спільноту, а 1993 року, згідно з Маастрихтською угодою, її було перетворено на Європейський Союз.

(обратно)

432

"сама атомна бомба...": Churchill, зацитовано за Reynolds 2000, р. 36.

(обратно)

433

"створити на...": Internal Kremlin report (1953), зацитовано за Holloway 1994, р. 337.

(обратно)

434

"Хоч яким це видається...": Churchill, speech to the House of Commons (1955), зацитовано за Gaddis 2005, p. 65.

(обратно)

435

"Будьмо щирими...": Prime Minister Harold Macmillan, speech at Bedford (July 20,1957), зацитовано за Sandbrook 2005, p. 80.

(обратно)

436

"Кирпаті чудовиська...": John Steinbeck, The Grapes of Wrath (1939), chapter 5.

(обратно)

437

"якби російським...": Riesman 1964 (first published 1951), p. 64.

(обратно)

438

"Все, що дає..." тощо: Richard Nixon and Leonid Brezhnev, the "Kitchen Debate" (Moscow, July 24,1959), зацитовано за .

(обратно)

439

"Покарати машиніста!" тощо: жарти, зацитовано за Reynolds 2000, р. 541 п.

(обратно)

440

"Найдорожчі люди...": China Youth Journal (September 27, 1958), зацитовано за Becker 1996, р. 106.

(обратно)

441

"Керівник партійної...": Bo Yibo, Retrospective of Several Big Decisions and Incidents (1993), зацитовано за Becker 1996, pp. 107-108.

(обратно)

442

"Річ не в тім...": Lu Xianwen (autumn 1959), зацитовано за Becker 1996, p. 113.

(обратно)

443

"У повітрі...": Report from Jiangxi (autumn 1958), зацитовано за Spence 1990, p. 580.

(обратно)

444

"Комунізм — це рай...": Song by Kang Sheng (1958), зацитовано за Becker 1996, p. 104.

(обратно)

445

"Ніхто з нашої...": Informant, зацитовано за Becker 1996, p. 136.

(обратно)

446

"Найгірше під час...": Informant, зацитовано за Becker 1996, р. 138.

(обратно)

447

"Саме класова...": "Li XX," public poster in Beijing (September 2, 1966), зацитовано за MacFarquhar and Schoenhals 2006, p. 127.

(обратно)

448

"це був тиждень...": President Richard Nixon, toast at a dinner in Shanghai (February 27, 1972), зацитовано за Reynolds 2000, p. 329.

(обратно)

449

"книжкові хробаки...": Zhang Tiesheng (1973), зацитовано за Spence 1990, p. 638. (1976 року "Банду чотирьох" (ультраліва кліка, де брала участь удова Мао Цзедуна) звинувачено в тому, що весь цей епізод вони вигадали).

(обратно)

450

"соціалістичний потяг...": slogan attributed to the Gang of Four (1976), зацитовано за Spence 1990, p. 651.

(обратно)

451

Чи дало це якийсь ефект, досі неясно. 1974 року середня народжуваність була 4,2 дитини на одну жінку. На 1980 рік, коли таку політику вже було запроваджено досить серйозно, це число впало до 2,2. Потім спад сповільнився, й 1,0 на жінку досягнуто лише за п'ятнадцять років. Близько 2015 року населення Китаю, можливо, матиме пік.

(обратно)

452

"Під час...: DengXaoping, speech (September 2,1986), зацитовано за Gittings 2005, p. 103.

(обратно)

453

"Як подвоїти...": зацитовано за "Soviet Cars: Spluttering to a Halt," The Economist, July 10, 2008.

(обратно)

454

"Ми не можемо...": Mikhail Gorbachev, private conversation (1985), зацитовано за Gorbachev 1995, p. 165.

(обратно)

455

"Радянський Союз мав...": Gorbachev 1995, p. 490.

(обратно)

456

"покидьками суспільства...": Deng, speech to party leaders and army officers (June 9, 1989), зацитовано за Spence 1990, p. 744.

(обратно)

457

"Наша головна мета...": Zalmay Khalilzad, Defense Planning Guidance, FY 1994-1999, Section IB, зацитовано за /~nsarchiv/nukevault/ebb245/index.htm (accessed October 17, 2008).

(обратно)

458

"службовець, що...": Patrick Tyler, New York Times (March 8, 1992), p. II, зацитовано 3aJ. Mann 2004, p. 210.

(обратно)

459

"рухатися повільно...": Deng, speech at Shenzhen Folk Culture Village (1992), зацитовано за Gittings 2005, p. 252.

(обратно)

460

"китайська ціна...": Business Week (December 6, 2004), p. 104.

(обратно)

461

"Бос завважив...": Kynge 2006, pp. 89-90.

(обратно)

462

"Напрям вітру...": Mao, speech in Moscow (November 1957), зацитовано за Schram 1969, p. 409.

(обратно)

463

"Чоловіки [та жінки]...": Marx, The Eighteenth Brumaire of Louis Napoleon (1852).

(обратно)

464

"всі спроби...": Lord Macartney (1793), from Cranmer-Byng 1963, p. 191.

(обратно)

465

"Поміркуймо...": Mao, speech in Moscow, November 18,1957, зацитовано за Short 1999, p. 489.

(обратно)

466

"Його рука...": R. F. Kennedy 1969, p. 71.

(обратно)

467

"Написана історія...": Elton 1967, p. 62.

(обратно)

468

economic output estimates: National Intelligence Council 2008, p. 6; Wilson and Stupnytska 2007; Hawksworth and Cookson 2008; Maddison 2006; Fogel 2007.

(обратно)

469

"якщо людина зійде...", "І таким він став...": Dickens, Christmas Carol, Staves 4 and 5 [укр. переклад Івана Андрусяка].

(обратно)

470

"Кимерика": Ferguson and Schularick 2007; Ferguson 2009.

(обратно)

471

2010 growth predictions: International Monetary Fund 2009, Table 1.1.

(обратно)

472

прогноз Бюджетного комітету...: Douglas Elmendorf, зацитовано за "Falls the Shadow: The Deficit and Health Care," The Economist, July 25, 2009, p. 25 (available at ).

(обратно)

473

"Після 1989 року...": зацитовано за "May the Good China Preserve Us," The Economist, May 23,2009, p. 47 (available at ).

(обратно)

474

2030 and 2040 incomes calculated from Maddison 2006, Table 5, and Fogel 2007, Tables 1,2. Maddison expresses GDP in 1990 US$; I have converted these to 2000 US$ using Bureau of Labor Statistics values (/).

(обратно)

475

Усі цифри подано в доларах США за курсом 2000 року, допасованим з урахуванням співвідношення купівельної спроможности.

(обратно)

476

"Заспокійливий сценарій":J. Mann 2007, p. 1.

(обратно)

477

"Треба вільно...": George W Bush, speech at the Ronald Reagan Library, Simi Valley, California (November 19, 1999), зацитовано за Dietrich 2005, р. 29.

(обратно)

478

"спростовувані сучасності": Jacques 2009, р. 100.

(обратно)

479

"Схоже, що наш...": Jeremy Rifkin, from an interview conducted in 2000, зацитовано за Singer 2009, p. 105.

(обратно)

480

Якщо замість цього припустити, що баланс зміниться, то менш драматичні зміни одного показника означатимуть, звичайно, ще запаморочливіші трансформації інших.

(обратно)

481

"період у майбутньому...": Kurzweil 2005, pp. 5, 24.

(обратно)

482

"екстаз для зануд": вислів взято з книжки фантаста, Ken MacLeod, The Cassini Division (1998).

(обратно)

483

"критика через недовіру": Kurzweil 2005, р. 432.

(обратно)

484

"Коли науковці...": Richard Smalley, зацитовано за Nicholas Thompson, "Downsizing: Nanotechnology—Why You Should Sweat the Small Stuff," Washington Monthly, October 2000 ().

(обратно)

485

"Ми можемо його...": The Six Million Dollar Man, ABC Television, 1974-78.

(обратно)

486

Врешті-решт Пісторіус програв кваліфікаційний забіг, бо йому забракло сімох десятих секунди.

(обратно)

487

"Ми не граємо": Craig Venter, зацитовано за Carr 2008.

(обратно)

488

"інтернетостимульована телепатія": Roco and Bainbridge 2002, p. 19.

(обратно)

489

Комбінація слів Франкенштейн + cell (клітина) (перекладач).

(обратно)

490

За ім'ям генетика Роберта Карлсона.

(обратно)

491

"Зміни частоти...": Intergovernmental Panel on Climate Change 2007, pp. 12-13.

(обратно)

492

"справді моторошні...", "ще моторошнішими", "глобальна згуба": Т. Friedman 2008, рр. 117, 122, 133. Friedman attributes the third expression to Hunter Lovins, cofounder of the Rocky Mountain Institute.

(обратно)

493

"дуга нестабільности": National Intelligence Council 2008, p. 61.

(обратно)

494

"кліматичні мігранти": Stern 2006.

(обратно)

495

Очевидний приклад: США набули могутности завдяки переселенню мільйонів європейців та поневолених африканців через Атлантичний океан та меншого, але чималого числа китайців та японців через Тихий океан.

(обратно)

496

2006 Gallup poll: "Don’t Drink the Water and Don’t Breathe the Air," The Economist, January 26,2008, pp. 41-42 (available at ).

(обратно)

497

"Світ, можливо...": World Health Organization, "Ten Things You Need to Know About Pandemic Influenza," (accessed November 29, 2008).

(обратно)

498

"Поклади нафти...": Summary of Report on Near Eastern Oil, 800.6363/1511— 1512 (National Archives, State Department, Washington, DC), February 3,1943, зацитовано за Yergin 1992, p. 393.

(обратно)

499

"мирне піднесення", "мирний розвиток": В. Zheng 2005.

(обратно)

500

"великий каналізаційний грабунок": зацитовано за Kynge 2006, р. хііі.

(обратно)

501

"загроза світовому мирові": Ipsos-Reid poll (April 2005), зацитовано за "Balancing Act: A Survey of China," The Economist, Special Report, March 25, 2006, p. 20 (available at ).

(обратно)

502

загрозою глобальній стабільності: Gallup poll (October 2007), зацитовано за "After Bush: A Special Report on America and the World," The Economist, March 29, 2008, p. 9 (available at ).

(обратно)

503

"ЛЮДИ СТРАЖДАЮТЬ...": заголовок в газеті China Daily (May 1999), зацитовано за Hessler 2006, р. 20.

(обратно)

504

"стратегічна змова...": Chinese Communist Party resolution (2004), зацитовано за "Balancing Act: A Survey of China," The Economist, Special Report, March 25, 2006, p. 15 ().

(обратно)

505

"імовірніше так...": Graham and Talent 2008, p. xv.

(обратно)

506

Найімовірніше це Єгипет, Лівія, Саудівська Аравія, Сирія, Туреччина та Об'єднані Арабські Емірати.

(обратно)

507

Її створили 2001 року Китай, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан та Узбекистан на базі "Шанхайської п'ятірки" 1996 року, що до неї не входив Узбекистан. Пакистан також висловив бажання приєднатися.

(обратно)

508

Звичайно, за припущення, що російські ракети досі боєздатні. Командувач стратегічних ядерно-ракетних сил Росії був 2009 року звільнений після низки невдалих запусків ракет.

(обратно)

509

"Жодна фізична сила...": Norman Angell, The Great Illusion (1910), зацитовано за Ferguson 1998, p. 190.

(обратно)

510

"міжнародний рух капіталу...": Jean Jaures, зацитовано за Ferguson 1998, p. 190.

(обратно)

511

"спричинить витрати": Prime Minister Edward Grey in conversation with the Austrian ambassador to Britain, July 1914, зацитовано за Ferguson 1998, p. 191.

(обратно)

512

"цілковите виснаження...": Grey, letter to the German ambassador to Britain, July 24, 1914, зацитовано за Ferguson 1998, p. 191.

(обратно)

513

"Я не знаю...": Albert Einstein, interview with Alfred Werner, Liberal Judaism (April—May 1949), зацитовано за Isaacson 2007, p. 494.

(обратно)

514

estimates: Richardson 1960; Smil 2008, p. 245, -clock/overview

(обратно)

515

"хлопці з величезною...": Anonymous official in the Indian Foreign Ministry, зацитовано за "Melting Asia," The Economist, June 7, 2008, p. 30 (available at ).

(обратно)

516

"Перша глобалізаційна...": T. Friedman 1999, p. xix.

(обратно)

517

"глобалізація 3.0": T. Friedman 2005, p. 10.

(обратно)

518

"Єдиним порятунком...": Albert Einstein, New York Times, September 15,1945, зацитовано за Isaacson 2007, pp. 487-88.

(обратно)

519

"Якщо ідея...": Albert Einstein, comment on the film Where Will You Hide? (May 1948), Albert Einstein Archives (Hebrew University, Jerusalem) 28-817, зацитовано за Isaacson 2007, p. 494.

(обратно)

520

David Douglas, International Energy Agency: статистику в цьому та наступному абзаці взято з Т. Friedman 2008, рр. 31, 73, 59-60.

(обратно)

521

"То де ж вони?": Enrico Fermi, Los Alamos, circa 1950, зацитовано за Jones 1985, p. 3.

(обратно)

522

Згідно зі звітом Міжнародного астрономічного союзу від серпня 2009 року, після першого відкриття 1995 року поза нашою сонцевою системою зареєстровано 360 планет. Жодна з них не видається придатною до життя, але директор планетопошукової програми Французької космічної агенції у своєму виступі сказав: "Я глибоко певен, що протягом наступних двох років ми знайдемо землеподібну планету".

(обратно)

523

Звичайно, парадокс Фермі містить припущення, що ані фон-Денікенові космонавти, ані виявляння НЛО, викрадання землян на чужинські кораблі та інші подібні події, що заповнюють шпальти деяких газет, не базуються на реальних фактах.

(обратно)

524

N = R* x  fp x ne x fl xf1 x fc х L,

де N — число галактичних цивілізацій, що з ними міг би бути можливий зв'язок;

R* — середня швидкість формування зір у галактиці;

fp — частка зір, що мають планети;

пe — середнє число планет, придатних до життя, на одну зорю, що має планети;

fl— частка планет, де реально розвивається життя;

f1 — частка життєвих форм, що еволюціюють до розуму;

fc — частка цивілізацій, що виробляють технології, здатні створювати виявні ознаки свого існування;

L — тривалість періоду, протягом якого такі цивілізації висилають виявні сигнали в космос.

(обратно)

525

"якщо не такі самі...": Steven Metz, interview with Peter Singer, September 19, 2006, зацитовано за Singer 2009, p. 240.

(обратно)

526

"США та їхні...": Roger Cliff, The Military Potential of Chinas Commercial Technology(200l), quoted in Singer 2009, p. 246.

(обратно)

527

Слідом за "п'ятьма великими" подіями — вимиранням кінця ордовикового періоду (близько 440 мільйонів років тому), пізнього девонського періоду (365 мільйонів років тому), кінця пермського періоду (225 мільйонів років тому), кінця тріясового періоду (210 мільйонів років тому) та кінця крейдового періоду (65 мільйонів років тому). Кожне з них знищило щонайменше 65 відсотків видів на землі.

(обратно)

528

"людський простір" тощо: Adams 2001.

(обратно)

529

"Сходом" у Кіплінґовій поемі була Індія; він не бачив тонких відмінностей між південною та східною Азією. Всі вони були на схід від Англії.

(обратно)

530

"Місяць прогнали..." тощо: Rudyard Kipling, "The Ballad of East and West," MacMillans Magazine, December 1889 [укр. переклад Максима Стріхи].

(обратно)

531

Переклад Максима Стріхи.

(обратно)

532

археологи та телебачення...: Diamond 2005, р. 525.

(обратно)

533

Напівкочівничі завойовники, як-от партяни, сяньбі, турки османи та маньчжури, були дуже успішними імперськими володарями, але цілковиті кочівники, зокрема гуну, гуни та турки сельджуки, такими не були. Найближчими до винятку є цілковиті кочівники монголи, але навіть їхні успіхи в імперському володарюванні явно фрагментарні.

(обратно)

534

Медієвістів може здивувати, що західний рахунок в таблиці Д.1 від 1000 до 1400 року залишався рівним 26 000 кілокалорій на людину на добу, тоді як (і це добре відомо) західне суспільство бурхливо розвивалося. Але західні рахунки цього періоду фактично представляють осередок у мусульманському східному Середземномор'ї, що проходив через період стагнації (це описано в розділі 7). Протягом цих сторіч здобуток енергії в Західній Європі залишався нижчим за 25 000 кілокалорій на людину на добу і наздогнав середземноморський світ лише у п'ятнадцятому сторіччі.

(обратно)

535

реактивний бомбувальник та римський легіонер: Sean Edwards, "Swarming and the Future ofWarfare," unpublished PhD dissertation, Pardee Rand Graduate School, 2005, p. 136, зацитовано за Singer 2009, p. 100.

(обратно)

536

Треба знов наголосити, що мої категорії базової, середньої та повної письменности встановлюють планку значно нижче, ніж це зробили б відповідні фахівці у двадцять першому сторіччі. До категорії повної письменности потрапила б людина, здатна заповнити подання до вступу на роботу чи податкову декларацію.

(обратно)

537

Всі географічні назви подано за Атласом світу (вид. "Картографія", 2005).

(обратно)

Оглавление

Вступ

  Альберт у Пекіні

  Луті в Балморалі[1]

  Фіксація

  Виталанювання

  Обриси історії

  Лінощі, страх та жадоба

  Розташування

  План

Частина I

  1 Давніше Сходу та Заходу

    Що таке Захід?

    На початку

    Початки Сходу та Заходу?

    Перші люди Сходу: Синантроп

    Перші люди Заходу: Неандертальці

    Дитячі кроки

    Знов поза Африкою

    Передісторичні Пікасо

  2 Захід виходить вперед

    Глобальне потепління

    Едемський сад

    Хліб щоденний

    Втрачений рай

    Перетворений рай

    Просування далі та множення

    Передвизначення

    Схід Едему

    Вариво та печиво, черепи та могили

  3 Вимірювання минулого

    Археологія еволюціює

    Антропологія занепадає

    Що міряти?

    Як міряти?

    Коли й де міряти?

    Образ минулого

    Питання Скруджа

Частина II

  4 Схід наздоганяє

    Слон у кімнаті

    Гарячі лінії до богів

    Втілювання богів

    Дикий Захід

    Смуга братів

    Десять тисяч ґуо під небом

    Провідник предків

    Все розпадається

    Колісниці, але не богів

    Апокаліптичні вершники

  5 Голова до голови

    Переваги нудности

    Дешеве королювання

    Вітри змін

    У напрямі до сильного порядку

    Класики

    Крайові імперії

    Перший контакт

  6 Занепад та загибель

    Все на краще

    Новий світовий порядок

    Старосвітовий обмін

    Втрата мандату неба

    Жахлива революція

    Менші світи

    Терплячість та смиренність

  7 Доба сходу

    Схід виходить вперед

    Війна та рис

    Світ У

    Останні зі своїх родів

    Світ пророка

    Центри не витримують

    Під тиском

    Темні сатанинські млини

  8 Початок глобальности

    Три важливі речі

    Нащадки сатани

    Зброя, мікроби та чавун

    Різні річки

    Чжен у Теночтитлані

    Великі люди та недолугі ідіоти

    Народжені знов

    Переваги ізоляції

    1521

  9 Захід наздоганяє

    Приплив

    Миші в клуні

    Корона імперії

    Тверда стеля

    Перекриття степів

    Відкриття океанів

    Як годинник

    Випробування телескопом

    Залізний закон

  10 Доба заходу

    Те, чого хоче цілий світ

    Радість водяної пари

    Велика розбіжність

    Ґредґринди

    Єдиний світ

    Немесида

    Війна сходу

    Війни світу

    Ера всього

    Рай для людей

    Східний вітер, Західний вітер

Частина III

  11 Чому захід панує...

    Чому захід панує

    Не тому, що захід панує

    Назад у майбутнє

    Падіння ночі

    Фундація

  12 Натепер

    На цвинтарі історії

    Після Кимерики

    2103

    Найпесимістичніший сценарій

    Великі перегони

    Обриси прийдешнього

    Зійтися вдвох

Додаток: Про суспільний розвиток

  Чотири заперечення

  Здобуток енергії

  Організація

  Ведення війни

  Інформаційні технології

  Межі похибки

  Висновок

Зауваги

Що читати далі

  Вступ

  1. Давніше Сходу та Заходу

  2. Захід виходить вперед

  3. Вимірювання минулого

  4. Схід наздоганяє

  5. Голова до голови

  6. Занепад та загибель

  7. Доба сходу

  8. Початок глобальности

  9. Захід наздоганяє

  10. Доба заходу

  11. Чому захід панує...

  12. ...Натепер

Бібліографія

Подяки

Показник[537] Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg