«1000 фактів про Україну»

1000 фактів про Україну (fb2) - 1000 фактів про Україну 10212K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владимир Владимирович Сядро - Валентина Марковна Скляренко

1000 фактів про Україну упорядники В.М. Скляренко, В.В. Сядро

1. Історія та політика

Люди населяли значну частину нинішньої території України ще в епоху середнього палеоліту – близько 100-35 тисяч років тому. І досі археологи знаходять по всій країні стійбища та поселення, де збереглися різноманітні кам’яні знаряддя та кістки давніх тварин. Серед них більше ніж 50 стоянок неандертальців, які жили переважно в Криму, в печерах Кіїк-Коба та Старосілля, а також поблизу сучасного Білогорська. Знайдено такі стоянки і на території Донбасу, під Одесою, на Волині та в Закарпатті.

* * *

Найцікавішою археологічною пам’яткою про життя стародавніх мешканців України є Кам’яна Могила, яка знаходиться неподалік від села Терпіння Мелітопольського району Запорізької області. Вона являє собою піщаний пагорб, вкритий великими кам’яними брилами, в яких є безліч гротів, печер та тріщин.

Заповідник «Кам’яна Могила»

* * *

На каменях та стінах печер Кам’яної Могили зосереджено більше трьох тисяч наскельних малюнків та символів – від кам’яного віку до епохи бронзи та більш пізніх часів. Деінде їх вкрито червоними та чорними мінеральними барвниками. Є тут і Печера Кози, гроти Бика (або Мамонта) та Дракона, двометрова фігура людини-риби. І скрізь – зображення Дерева життя, символу родючості та вічності.

* * *

Перші відомості про Кам’яну Могилу датуються 1889 роком, коли археолог М. Веселовський вперше знайшов в одному з її гротів таємничі знаки, однак ані він, ані інші вчені довгий час не могли їх зрозуміти.

* * *

Тільки коли через 100 років за їх розшифровку взявся сходознавець А. Г. Кифішин, було висловлено припущення, що ці піктограми є протошумерськими, а сама Кам’яна Могила протягом тисячоліть грала роль сакрального центру. На одній з брил учений прочитав напис «Шу-Нун», накреслений великими, до метра висотою, знаками. В перекладі з шумерської це означає «Рука Цариці» або «Закон Володарки» і може бути розтлумачено як назва святилища.

* * *

А.Г. Кифішин також розшифрував календар Кам’яної Могили, якому більше 14 тисяч років. За його словами, «Кам’яна Могила – це грандіозний стародавній архів, який дозволить висвітлити історію цивілізації Шумеру».

* * *

На території України було відкрито одну з найдавніших землеробських культур, яка існувала ще в IV–III тисячолітті до н. е. За місцем археологічних розкопок, які проводилися біля села Трипілля на Київщині, її було названо трипільською, або «Кукутень-Трипілля».

* * *

Знахідки, виявлені біля села Трипілля, свідчать про те, що трипільці користувалися знаряддями з каменю, але вже вміли обробляти мідь, знали та вирощували більше десяти злакових культур, використовуючи для цього дерев’яний плуг; будували двоповерхові помешкання, користувалися календарем та володіли гончарним мистецтвом. Завдяки глиняним печам та розфарбованій кераміці трипільська культура відома в усьому світі. Її орнаменти, що дійшли до нас через тисячоліття, значною мірою збереглися і вважаються сьогодні традиційно українськими.

* * *

Трипільці лишили нам дуже багато загадок. Дослідники і досі не можуть пояснити, чому кожні 50–60 років вони спалювали свої помешкання та переходили на інше місце. Можливо, це був ритуал, що відповідав їх космогонічному уявленню про життєвий цикл, а можливо, просто з часом землі виснажувалися і час було шукати нові, більш родючі? Так чи інакше, та тепер залишки трипільських городищ знаходять по всій Україні. Деякі вчені висловлюють припущення, що саме трипільській культурі ми зобов’язані появою землеробства.

Трипільська кераміка

* * *

При в’їзді у славетне село Трипілля Київської області височіє Дівич-гора, на якій було розкопано жертовник богині-діви зарубинецької культури (ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.) та рештки давньоруського городища Трипілля, згадуваного в літописі за 1093 рік. Цілком можливо, що його було побудовано приблизно у 1032 році, коли Ярослав Мудрий, що укріплював кордони, ставив міста по річці Стугні.

* * *

Влітку 2008 року на острові Хортиця археологами знайдено культову споруду бронзової доби, якій, за оцінками спеціалістів, більше п’яти тисяч років.

* * *

Приблизно у 1000 році до н. е. в українських степах з’явилися кочівники кіммерійці, які стали першим народом на цій території, чию назву було зафіксовано у писемних джерелах. Вони заселили усе степове Причорномор’я від Дону до Дністра і лишалися там приблизно до VII ст. до н. е.

* * *

Греки називали кіммерійців «споживачами коров’ячого молока». Шодо походження кіммерійців існують різні точки зору: одні вчені вважають, що вони прийшли з районів Нижнього Поволжя, інші стверджують, що цей народ є корінним населенням українських земель.

* * *

На початку VII століття до н. е. на зміну кіммерійцям прийшли скіфи. Про їх походження існує чимало легенд. Одна з них говорить, що вони походять від самого Зевса, і першим скіфським царем був його онук Колоксай. Інші легенди розповідають, що їх першим царем був Скіф, що народився від наймогутнішого з грецьких героїв – Геракла та напівжінки-напівзмії Єхидни.

* * *

За Геродотом, скіфські племена відрізнялися одне від одного за родом занять: між Південним Бугом та Дністром жили скіфи-землероби, на лівому березі Дніпра і далі на схід оселилися кочівники-скотарі, а на південь та схід від них влаштувалися так звані царські скіфи, яким підкорювалися усі інші.

* * *

Царські скіфи були хоробрим та войовничим народом, що створив на території України першу державу – Велику Скіфію – із столицею, яка знаходилася на Дніпрі. Пізніше у кримських степах на річці Салгір скіфи побудували місто Неаполь Скіфський, куди у ІІ сторіччі до н. е. цар Скілур переніс столицю скіфської держави. Велика Скіфія проіснувала до ІІІ сторіччя н. е., коли під ударами готів пали її останні міста.

* * *

Від скіфського періоду в Україні лишилися лише численні кургани. Найвідомішими серед них вважаються Солоха, Чортомликський, Куль-Оба, Царський, Золотий та Мелек-Чесменський.

* * *

Найбільшим із скіфських курганів є Царський, розташований на околицях нинішньої Керчі: його висота сягає 17 м, довжина окружності 260 м, а діаметр 80 м. Дивовижною є будова його склепіння, що являє собою ідеально правильні кола, складені з кам’яних брил.

* * *

Найунікальнішим можна вважати Золотий курган, оскільки він єдиний з усіх має не звичайну, конусоподібну, а сферичну форму. До того ж його насипано не із землі, а з бутового каміння та облицьовано величезними кам’яними блоками. Для його створення знадобилося на менше 20 тисяч м3 буту.

* * *

На жаль, більшість скіфських курганів давно пограбовано. Натомість у Куль-Обі та Мелек-Чесменському було знайдено дуже багаті поховання IV–III сторіч до н. е. Саме в них знайдено відомі скіфські золоті прикраси та посудини, створені у «звіриному стилі». На них із дивовижним художнім чуттям зображено оленів, птахів, барсів та коней, яких цей народ особливо поважав.

* * *

Найвідоміша золота прикраса, що створена у «звіриному стилі», це, звісно, золота пектораль, знайдена у 1971 році археологом Б. Н. Модзалевським в Товстій Могилі, скіфському кургані IV ст. до н. е. поблизу міста Орджонікідзе Дніпропетровської області.

* * *

Після падіння Великої Скіфії на українські землі з берегів Волги прийшли племена войовничих сарматів. Як писав батько історії Геродот, вони начебто походили від союзу амазонок із скіфами. Вочевидь, основою для такого повір’я слугували звичаї сарматів. Їхні жінки нарівні з чоловіками полювали та брали участь у військових сутичках. Навіть ховали сарматок зі зброєю.

Золота пектораль із скіфського кургану Товста Могила.

Фрагмент пекторалі

* * *

До наших днів збереглися рештки незвичайного рукотворного земляного укріплення, яке тягнеться майже через усю територію України: від Полтавщини та наддніпрянського Трипілля до Дунаю. Як каже легенда, колись на жителів Подніпров’я постійно нападав Змій. Але одного разу богатир Кирило Кожум’яка переміг його та запряг у плуг. Земля, вивернута з борозни Змієм, і створила величезні насипи. Дотягнувши плуг до річки, Змій від утоми та спраги випив забагато води та здох, а вали з тих пір стали називатися Змієвими.

* * *

Походження цих земляних укріплень, які сягають 10-15-метрової висоти, досі лишається загадкою. Одні вчені вважають, що цей вал звели у VII ст. до н. е. племена фракійців для захисту від скіфів. Інші стверджують, що ними користувалися і скіфи, і даки, і готи, і слов’яни. Треті схильні датувати їх епохою Київської Русі, оскільки зведення таких гігантських споруд потребувало великої кількості людей, титанічної праці протягом кількох десятиліть і було можливе лише за умови існування держави.

* * *

Ще на початку VI століття до н. е. в Причорномор’ї з’явилися численні грецькі поселення – міста-поліси Ольвія, Херсонес, Феодосія, Тир, Німфей, Кіммерик, Мірмекій, Тирітака, Манаїс. Головним серед них був Пантикапей (нині – Керч).

* * *

До наших днів найкраще збереглися руїни Херсонесу, що знаходиться на околиці Севастополя. В IV–III ст. до н. е. територія цього міста складала 33 га, а населення – близько 15 тисяч жителів. Тут були широкі вулиці (4–6,5 м), торгівельна площа, багато споруд суспільного та культурного призначення, зокрема театр. Сьогодні в музеї під відкритим небом «Херсонес Таврійський» можна побачити залишки житлових будівель, винарень, гончарних печей, цистерн для соління риби, бань (терм), монетного двору, порту. Все це було характерно для грецьких поселень Криму.

Руїни Херсонесу

* * *

Нещодавно на Волині на берегах Хриницького водосховища українські археологи розкопали культову споруду готського племені – жертовник, який був центром великого поселення готів. Як стверджують історики, германські племена готів з’явилися на території нинішньої Волині в III ст. н. е. Вони перейшли безкраї поліські болота і підкорили праслов’ян – венедів. На місці готського поселення було знайдено гарпун з кості у вигляді тризубця, амфора із зображенням найдревнішого на території Європи рала та невеличка скульптурка єгипетського бога Сарапіса.

* * *

А у Закарпатській області археологи дослідили Малокопанський могильник і виявили там немало цінних знахідок – ритуальних посудин, знарядь праці, зброї, прикрас та начиння із золота. Вони датуються І ст. н. е., коли на цьому місці (біля села Мала Копань) заснувало своє поселення плем’я даків. В цілому, за словами вчених, на території України існує близько 150–200 тисяч археологічних пам’яток – це більше, ніж у решті Європи.

* * *

Найдревнішою слов’янською культурою на українських землях вважається зарубинецька (ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.). Її сліди вперше було виявлено біля села Зарубинці під Києвом. Розповсюдження цієї культури сягало меж сучасних Харкова, Луганська і басейну Дністра. Її городища складалися з 10–15 поселень, що належали одному племені.

* * *

Походження терміну «слов’яни» і досі остаточно не з’ясоване. Деякі історики вважають, що в його основі лежать поняття «слава» або «слово». Небезпідставним є і припущення, що «слов’яни» – «сли», тобто «посли», «представники» народу «вене». А візантійський історик Іордан писав, що слов’яни були відомі під трьома назвами: венети (венеди), анти та склавини.

* * *

У другій половині І тисячоліття слов’янське суспільство, яке вже мало більше 15 великих племінних об’єднань, розділилося на три гілки: західну, південну та східну. Найсильнішим племенем серед них були поляни, які врешті і створили Древньоруську державу – Київську Русь, що виникла на українських землях в ІХ сторіччі.

* * *

За переказами, столицю Древньоруської держави – Київ – заснували три брати з племені полян: Кий, Щек і Хорив, а також їхня сестра Либідь. Кий став його першим правителем. Сучасна наука вважає цю розповідь легендою, однак археологічні дані вказують на те, що засновниками Києва дійсно були поляни і що місто виникло приблизно у V сторіччі як центр їхнього племені.

Заснування Києва. Мініатюра з Радзивілівського літопису

* * *

Згідно з найдавнішим східнослов’янським літописом «Повість минулих літ», першими правителями Києва були варяги Аскольд і Дір, які у 862 році покинули дружину князя Рюрика, спустилися вниз по Дніпру і захопили це багате місто. В 882 році родич Рюрика Олег хитрістю виманив їх за стіни фортеці і, звинувативши в узурпації влади, вбив, після чого сам почав княжити у Києві.

* * *

За час свого правління войовничий та мудрий князь Олег (помер в 912-му чи 922 р.) розповсюдив свою владу на схід та захід від Дніпра. Але свій найвідоміший воєнний похід він здійснив 907 року в столицю Візантії – Царгород (Константинополь). Щоб дістатися туди із численною армією, Олегу, як стверджують літописи, знадобилося дві тисячі кораблів. Але візантійці закрили доступ до міської гавані, і тоді Олег вирішив дістатися Царгорода суходолом. Він звелів поставити кораблі на колеса і при ходовому вітрі швидко досяг мети. Перелякані візантійці вимушені були почати з ним переговори, в результаті яких погодилися виплатити Олегові данину. А князь на знак своєї перемоги над ними повісив на воротах Царгорода свій щит.

Похід Олега на Царгород. Мініатюра з Радзивілівського літопису, ХІІІ ст.

* * *

За легендою, князя Олега поховали у величезному кургані, який знаходиться на околиці сучасного міста Овруч Житомирської області. В 1961 році тут було встановлено пам’ятний знак, який свідчить, що це місце дійсно є місцем його поховання.

* * *

Правління наступного київського князя Ігоря (?-945) було не таким успішним, як Олегове, і завершилося трагічно. За переказами, зібравши встановлену данину з древлян, князь одразу ж вирішив повернутися за додатковою. Це викликало повстання підданих. Непокірні древляни прив’язали князя до верхівок двох зігнутих дерев, а потім відпустили їх.

* * *

Дружина Ігоря, княгиня Ольга (?-969), наслідуючи звичаї того часу, жорстоко помстилася за чоловіка. У «Повісті минулих літ» розповідається про те, як їй вдалося взяти неприступну столицю древлян Ікоростень. Коли її війська підступили до стін міста, вона замість звичайної данини попросила по два голуби з подвір’я. Потім княгиня веліла прив’язати до лапок голубів клоччя та підпалити його. Птахи повернулися до своїх домівок, і дерев’яні будівлі спалахнули, як порох. Древляни вимушені були здатися. Відомо також, що Ольга стала першою київською княгинею, що прийняла християнство.

Пам’ятник княгині Ользі

* * *

Син княгині Ольги, Святослав (?-972), був найвойовничішим з київських князів. За хоробрість, виявлену на полі битви, відомий історик М. Грушевський називав його «козаком на престолі». Загинув Святослав у бою з печенігами. За легендою, печенізький князь Куря велів зробити з черепа Святослава чашу і пив з неї на бенкетах. Він вважав, що завдяки цьому до нього перейде військова хоробрість та полководницька майстерність князя.

Князь Святослав

* * *

Правління князя Володимира (близько 960-1015), якого називають Великим, відкрило нову епоху розвитку Древньоруської держави. Він був сином князя Святослава та ключниці княгині Ольги Малуші. Але деякі історики вважають, що дівчина була донькою древлянського князя Мала, що потрапила в полон після походу Ольги на древлян. Зробивши її наложницею сина, мудра Ольга, вочевидь, мала намір закріпити положення Святослава серед корінного населення Русі і зробити древлян його союзниками.

* * *

На початку свого правління Володимир був затятим язичником. Однак у 988 році він прийняв християнство і змусив охреститися своїх підданих. З того часу його стали вважати взірцем християнського правителя. І дійсно, відомо, що «боячись гріха», він перестав страчувати навіть убивць, замінивши смертну кару вирою – штрафом на користь князя за убивство вільної людини. Володимир охоче роздавав милостиню, пожертвував гроші на будівництво Десятинної церкви – першого кам’яного храму Київської Русі. Прийняття християнства та встановлення його як державної релігії на Русі стало найвизначнішим кроком у політиці Володимира.

Володимир Великий

* * *

Однією з найдраматичніших сторінок історії Київської Русі стало сходження на престол князя Ярослава Мудрого (978-1054). Через міжусобну боротьбу за владу мученицьки загинули його брати Борис та Гліб. Довгий час вважалося, що у загибелі княжичів винен їхній зведений брат, туровський князь Святополк, названий за цей злочин Окаянним. Сьогодні вчені висувають версію про те, що винуватцем цієї трагедії був зовсім не Святополк, а Ярослав. Вона підтверджується і кількома західноєвропейськими джерелами та аналізом документальних матеріалів того часу. Невинно убитих князів Бориса та Гліба було долучено до лику святих, на їхню честь названо багато українських храмів та монастирів.

* * *

За князя Ярослава Київська Русь досягла найвищого розквіту. При ньому було складений перший звід законів держави – «Руська правда». Ярослав намагався зробити Київ центром православ’я, тому і звелів звести на київській землі храм Св. Софії за зразком та подобою єрусалимського. А ще, будучи книголюбом, він створив першу в Київській Русі бібліотеку. Саме за його велику просвітницьку діяльність князя назвали Мудрим, але зробили це не сучасники князя, а історіографи другої половини ХІХ століття.

* * *

Не менш високо оцінили діяльність Ярослава Мудрого українці в ХХІ столітті: 40 % учасників голосування за фінальну десятку в проекті «Великі українці» (2008) на телеканалі «Інтер» віддали йому перше місце.

* * *

Ярослава Мудрого також небезпідставно вважають видатним дипломатом. Основним засобом, що використовувався ним для укріплення авторитету Київської Русі і встановлення міцних зв’язків з державами Західної Європи, було укладення династичних шлюбів. Сам він вступив у шлюб з донькою шведського конунга Олафа – Інгигердою, яка при хрещенні отримала ім’я Ірина. Свою сестру Добронегу князь видав за польського короля Казимира, старший син Ізяслав одружився з сестрою Казимира. Доньку Єлизавету Ярослав віддав за норвезького королевича Геральда, донька Анастасія стала дружиною короля Угорщини, син Всеволод одружився з візантійською принцесою Марією, а Святослав – з онучкою германського імператора. Через таку велику кількість родинних зв’язків із зарубіжними монархами Ярослава називали «тестем Європи». Та з усіх його дітей найбільшу повагу і шану заслужила Анна Ярославна, що стала королевою Франції.

Ярослав Мудрий

* * *

Анна Ярославна стала королевою Франції в 1051 році після вінчання з Генріхом І. Їй було тоді 22 роки від народження, і, на відміну від свого царственого чоловіка та його придворних, вона вміла читати, писати, знала грецьку мову та латину, вивчала історію, правила етикету і взагалі була «старанна до книг». Одну з них – Євангеліє, написане слов’янською мовою, вона привезла із собою з Києва. На ньому вона присягала при возведенні її на французький трон. Тепер воно як безцінний раритет зберігається в Національній бібліотеці Парижа, і його називають Реймським. До речі, саме це Євангеліє стало невід’ємним атрибутом коронації правителів Франції. Якщо неписьменний Генріх ставив під державним наказом хрестик, то донька Ярослава писала латиною: «Королева Анна».

* * *

Після смерті свого чоловіка Анна Ярославна стала регенткою при своєму малолітньому синові Філіпі І. Нині туристи, відвідуючи Санліс, улюблену резиденцію королеви, можуть помилуватися статуєю, створеною в XVIII столітті. Це єдине скульптурне зображення Анни Ярославни, що збереглося до наших днів. На постаменті слова, що визначили її місце в історії: «Анна з Києва – королева Франції».

Анна Ярославна. Пам’ятник у Санлісі, Франція

* * *

Гідним наступником Ярослава Мудрого став його онук, князь Володимир Мономах (1053–1125). Своє прізвисько він отримав тому, що був онуком візантійського імператора Костянтина Мономаха. Однак є інша версія пояснення цього прізвиська. Під час походу на генуезців при взятті Кафи Володимир у поєдинку начебто вбив генуезького князя. За це його і назвали Мономахом, тобто єдиноборцем.

Володимир Мономах

* * *

Слід зазначити, що битися Володимиру доводилося дуже часто. Десятки разів вирушав Володимир у походи проти кочівників та перемагав їх. Дійшло до того, що половці бігли, ледве зачувши, що наближається військо Мономаха.

* * *

Однак не тільки військовими подвигами прославлене ім’я Мономаха. Час його правління характеризується розквітом держави в цілому. Було підготовано нову редакцію «Руської правди», будувалося багато нових церков. Сам Володимир, безсумнівно, мав неабиякий письменницький талант: його відоме «Повчання» вважається видатною літературною пам’яткою того часу.

* * *

Назва «Україна» вперше згадується в Київському літописі під 1187 роком. Потім вона з’являється в інших літописах ХІІ-ХІV століть, але щоразу означає різні частини української території. Існує велика кількість версій тлумачення цієї назви. Багатьма істориками було прийняте визначення України як «окраїни», тобто «прикордонного краю», дане М. Грушевським. Постає питання: окраїни чого, якої держави? Росії чи Польщі? Адже назва «Україна» з’явилася значно раніше, ніж самі ці держави. А ось професор Шелухін ще у 1936 році стверджував, що цим терміном називалася земля, «укроєна (тобто відрізана, викроєна) нашими пращурами силою меча».

* * *

Деякі сучасні дослідники вважають, що назва «Україна» не слов’янська, а дослов’янська, і її таємниця ховається в загадковому слові «укритяни», що згадується у «Повісті минулих літ». Є і такі, які тлумачать термін «Україна», посилаючись на «укрів» або «укранів» – деяке напівміфічне плем’я полабських слов’ян, яке начебто мешкало на території Південної Німеччини, що прилягала до Балтійського моря. Так чи інакше, але загадка походження назви країни так і лишається нерозгаданою.

* * *

Одним з перших князівств, яке від’єдналося від єдиної Київської держави, була Галицьке (Галичина). Це сталося в кінці ХІ ст. Найбільшого розквіту Галицьке князівство досягло при Ярославі Осмомислі. Це був надзвичайний політик, який недарма отримав від сучасників своє прізвисько, яке означало «людина, яка має вісім чуттів». Та і говорив він вісьмома мовами: українською, польською, болгарською, грецькою, німецькою, угорською, арабською та латиною.

* * *

Об’єднання Галичини та Волині в єдине Галицько-Волинське князівство відбулося в 1199 році за князя Романа Мстиславича. Йому вдалося створити нову сильну державу, що включала українські землі від Карпат до Дніпра.

* * *

Першим королем на українських землях став Данило Галицький (близько 1201–1264). Його коронували в 1253 році в Дорогочині короною, надісланою Папою Римським. Основою його політики було вміле маневрування, пошуки компромісів між католицьким Заходом та монголами, що захопили більшу частину українських земель.

Данило Галицький

* * *

Після Данила королівський титул успадкували його син Лев та онук Юрій, який став останнім з українських правителів, який підписував свої накази як «король Руський, Великий князь Київський, Володимир-Волинський, Галицький, Луцький та Дорогочинський».

* * *

З середини XIV століття Україна опинилася під владою Великого князівства Литовського. Однак це мало що змінило в управлінні державою. Не втручалися литовці і в духовне життя українського народу. Більше того, вони самі багато перейняли від українців: звичаї, вірування, навіть мову, якою був написаний основний закон країни – «Статут литовський». Проявляючи повагу до місцевих традицій, литовці підкреслювали: «Старого ми не змінюємо, а нового не вводимо».

* * *

Положення України різко змінилося після об’єднання у 1569 році Литви та Польщі в одну державу – Річ Посполиту. Опинившись під владою польської шляхти, українці відчули не тільки політичний, але й економічний, релігійний та культурний тиск. Саме у цей період вперше було поставлено під сумнів існування українського народу як окремого етнічного угруповання. З цього періоду у життя українського селянства майже на 300 років увійшла панщина – обов’язкові роботи селян на пана. Вони перетворилися на безправних кріпосних, які повністю залежали від поміщика.

* * *

Ступінь закріпачення селян в різних регіонах України був неоднаковий. Особливо жорстокий характер він мав на західноукраїнських землях – в Галичині та на Волині. Якщо на Київщині селянин працював два-три дні на тиждень на пана, то в Галичині – чотири-п’ять днів. А ось у малонаселених Карпатах та Придністров’ї, де не вистачало робочих рук, кріпацтва майже не знали.

* * *

Найвидатнішою подією українського життя XV–XVI ст. стало зародження козацтва. Існує безліч версій про походження козаків, але жодної з них повністю не доведено. Одні дослідники шукали їхніх предків серед скіфів, половців, хазар, татар, гірських черкесів та інших народів. Інші відносили козаків до особливого військового товариства, що утворилося внаслідок змішування кількох народностей. Існує також теорія історика Гордєєва, який вважав предками козаків слов’ян, розселених золотоординськими ханами на майбутніх козачих територіях.

* * *

А от із самим словом «козак» усе більш-менш зрозуміло. Воно, вочевидь, має тюркське походження. В середині XV ст. татари так називали легко озброєних кінних воїнів, які несли охоронну службу в генуезьких містах Причорномор’я. В більш пізні часи це слово у турків стало означати незалежну вільну людину. А в російських літописах XV ст. козаки – це вільні люди, які, проте, не мали власної землі. Їх наймали на службу для виконання військових обов’язків.

Запорозький козак

* * *

Першим відомим в історії козацьким отаманом був український магнат з роду Гедиминовичів – князь Дмитро Вишневецький (1516–1563), названий Байдою. В 1550 році він успадкував Черкаське та Канівське староства і вже за два роки зумів об’єднати розрізнені козацькі загони під своїм керівництвом.

* * *

Влітку 1556 року на острові Мала Хортиця за дніпровськими порогами Байда побудував укріплене містечко – Запорозьку Січ, що стала колискою українського козацтва. Площа цієї козацької фортеці складала близько 500 га, навколо неї було насипано земляні вали висотою 12 м та встановлено міцний дерев’яний частокіл, або «засіку» (звідки й пішло слово «січ»). Захищали це укріплення гармати, захоплені у турок.

Байда Вишневецький

* * *

Острів Хортиця в Запоріжжі – справжнє джерело історії. Прославився він не тільки як колиска Запорозької Січі. Тут було знайдено сліди стоянок первісної людини, прадавніх слов’янських племен, скіфів та кіммерійців, сарматів та половців. Хортицю відвідували славні київські князі Олег та Ігор, княгиня Ольга та Володимир Мономах. За легендою, саме тут, на Чорній скелі острова, навесні 972 року загинув київський князь Святослав.

* * *

Відоме своїми археологічними скарбами містечко Кам’янка-Дніпровська в Запорізькій області засновано в середині XVIII ст. На початку IV ст. до н. е. на його території водночас з’явилося більше 100 скіфських поселень. Сьогодні найбільш дослідженими є Кам’янське та Лісогорське городища. Неподалік від міста знаходяться й інші скіфські пам’ятники – курганні могильники Солоха та Мамай.

* * *

Найвищим знаком влади в козацькому війську була булава, яку мали право носити тільки гетьмани та кошові отамани. Козацькі полковники носили перначі – ребристі булави меншого розміру, які тримали за поясом. Після обрання гетьманом Богдан Хмельницький носив срібну позолочену булаву, прикрашену перлинами та коштовним камінням.

Герб Війська Запорозького

Козацькі клейноди

* * *

Запорозька Січ зіграла величезну роль у формуванні національної свідомості українців. Вона стала своєрідною республікою, що нагадувала лицарський орден і включала у різні часи від 40 до 50 тисяч людей. Жінки та діти туди не допускалися. Всі козаки мали рівні права та брали участь у радах (нарадах), де зазвичай перемагала та сторона, яка кричала голосніше. Меншість, не згодну із рішенням ради, змушували поступитися більшості. На таких радах обирали козацьких провідників (гетьманів, отаманів, писаря, осавулів, обозного та суддю), вирішували, коли і у який похід іти. Незважаючи на усі недоліки такої системи самоуправління, вона, безумовно, мала певні демократичні елементи, які дають підстави вважати Запорозьку Січ козацькою республікою.

* * *

Жили козаки на Січі у куренях – великих наметах, сплетених з хмизу та укритих кінськими шкурами. Куренем називався і військовий підрозділ. Всього у Запорозькій Січі в різні часи нараховувалося 38 куренів. А територіально козацьке військо ділилося на вісім паланок. В буквальному перекладі з турецької слово «паланка» означало невелику фортецю, а запорожці називали так центр управління певною частиною території.

* * *

Усі козаки ділилися на дві групи – реєстрові та нереєстрові. Реєстрові козаки – це наймане військо з числа запорожців, яке мало охороняти південні межі держави. Його було створено в 1572 році королем Речі Посполитої Сигізмундом ІІ Августом. Спочатку до козацького реєстру було внесено лише 300 осіб. Але у 1576 році польський король Стефан Баторій збільшив число реєстрових козаків до 600 осіб, дав їм гетьмана, клейноди та печатку з гербом. А у 1630-х роках їх кількість вже досягала 6–8 тисяч. Це були професійні воїни, які отримували від уряду гроші, спорядження та одяг, право на самоуправління та судовий імунітет і повністю звільнялися від кріпосної залежності.

* * *

Козаки часто вирушали у морські походи на легких човнах, які вміщали до 60 осіб. Їх називали «чайками». Історики відзначають, що число таких кораблів у козацькій флотилії могло коливатися від 16 до 400, а в окремих випадках на Чорному морі діяло одночасно до 1500 «чайок». Вони безстрашно атакували навіть турецькі галери. Ось що писав на початку XVII cт. італійський посол д’Асколі: «Козаки такі відважні, що не тільки за рівних сил, але і 20 „чайок“ не бояться 30 галер падишаха, як це щороку видно у бою». А у турецьких документах зустрічаються відомості про те, як козаки з’являлися просто з-під води. Так, у 1595 році зафіксовано появу біля турецької фортеці Синоп козацьких підводних «чайок», за допомогою яких запорожцям вдалося неочікувано захопити місто. Це стало потрясінням для турецького султана та усієї Європи. Детальніше про наявність у запорожців нібито «підводних» човнів повідомив у 1827 році французький інженер Фурньє, який писав: «Запорозькі козаки користувалися гребними човнами, які здатні були занурюватися під воду, долати у зануреному стані значні відстані і вирушати назад під вітрилами».

Козацькі «чайки» штурмують Каф у

* * *

Незаперечним фактом є те, що перша морська битва за участі козаків, згідно з історичними документами, відбулася у 1492 році біля міста Тягиня (Бендери). Тоді козаки взяли на абордаж турецьку галеру і звільнили усіх невільників. А закінчилася їхня морська епопея в 1696 році при взятті Азова.

* * *

Найвищої активності морські походи досягли в 1600–1620 роках за гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1578(?)-1622). Під його керівництвом козаки у 1605 році взяли турецьку фортецю Варну, а наступного року – Кафу. До 1616 року він здійснив ще кілька успішних походів проти султанської Туреччини та Кримського ханства, захопив Очаків, Перекоп, Синоп, Трапезунд та знову Кафу. Особливо успішним було взяття Кафи: козаки захопили фортецю, знищили 14-тисячний турецький гарнізон, спалили флот та звільнили тисячі українських невільників, адже в місті знаходився головний невільничий ринок Криму.

Петро Сагайдачний

* * *

Відзначився гетьман Сагайдачний і у сухопутних битвах. В 1620–1621 роках він очолив 40-тисячне військо, яке разом із польською армією завдало поразки турецько-татарському війську під Хотином. Але у ході цієї битви визначного полководця було поранено отруйною стрілою, і 20 квітня 1622 року він помер. Сьогодні неподалік від колись неприступних стін Хотинської фортеці на високих дністрових кручах йому встановлено пам’ятник.

* * *

В Донецькій області, на кордоні з Росією, є незвичайний археологічний пам’ятник – Савур-Могила (Саур-Могила). Як розповідає легенда, це могила козака Савура (Сави, Савки), який загинув у цих місцях у нерівному бою з ординцями.

* * *

Козаки були чудовими зброярами, уміли навіть виготовляти порох. З 1511 року вони користувалися рушницями, а окрім того – пістолями, списами, шаблями, самопалами, бойовими молотами, пищалями та гарматами.

Козацька зброя

* * *

Француз Гійом де Боплан, який побував в Україні і бачив козаків, писав про них: «Вони кмітливі та щирі, вимогливі та щедрі, не жадібні до багатства, але надзвичайно цінують волю. Міцні тілом – легко переносять спеку та холод, голод та спрагу. На війні стійкі, відчайдушні, сміливі і навіть легковажні, бо не цінують свого життя… В більшості випадків закінчують життя на ложі слави – убитими на війні».

* * *

Козацтво нерідко брало участь у селянських повстаннях, спрямованих проти гніту польської шляхти. Перше з них, яким керував український шляхтич та гетьман реєстрових козаків Криштоф Косинський, спалахнуло в 1591 році, але не увінчалося успіхом – в травні 1593 року Косинський загинув у битві з військами князя Олександра Вишневецького. Більш потужним було повстання 1596 року під керівництвом сина ремісника Северина Наливайка. Поляки вважали його своїм найстрашнішим ворогом, а українська біднота – національним героєм. Він розправився з магнатами і шляхтою на Волині та рушив на об’єднання з білоруськими повстанцями. Наливайко провів дві значні битви проти армії Речі Посполитої – під Білою Церквою і в урочищі Гострий Камінь – і побудував під Лубнами укріплений табір. Але верхівка реєстрового козацтва зрадила вождя та його соратників: поляки увірвались до табору та вирізали майже усіх повстанців, а самого Наливайка після полону і тортур стратили у квітні 1597 року на майдані у Варшаві.

Криштоф Косинський

Северин Наливайко

* * *

Польська шляхта найжорстокішим чином розправлялася не тільки із очільниками повстань, але й з усіма, хто так чи інакше підтримував козаків. Особливо лютував князь Ієремія (Ярема Михайло) Вишневецький – один з найбагатших магнатів України. Він володів тисячами садиб по обидва боки Дніпра. Однією з них був Вишневець (нині Тернопільської області). Жителі його й досі розповідають про «шалені шахи», в які полюбляв грати господар садиби. Гра відбувалася на велетенській, вимощеній чорним та білим камінням шаховій дошці. В ролі фігур виступали кріпаки Вишневецького. «Виграні» фігури одразу ставали власністю того з вельможних шахістів, хто їх «вигравав». Так знатний шляхтич розважався в мирний час, а дізнавшись про погроми та розорення польських садиб, скоєні повстанцями, він зі своєю 6-тисячною армією пройшов «вогнем і мечем» з Лівобережної України на захід, лишаючи на своєму шляху гори трупів.

* * *

В 30-ті роки XVII століття практично усю Україну було охоплено численними козацько-селянськими повстаннями. Ними керували козацькі гетьмани та кошові отамани Тарас Федорович (Трясило), Павло Бут, Яків Острянин, Дмитро Гуня, Іван Сулима. Останньому навіть вдалося у 1635 році знищити польську фортецю Кодак, побудовану на північ від Запорозької Січі спеціально для протидії запорожцям. Але щоразу мужні повстанці наражалися на зраду козацької старшини. Польська влада не тільки придушила усі повстання, але і ввела з 1638 року більш суворі умови організації козацького війська: було відмінено козацькі привілеї та самоуправління, козаків позбавлено права обирати старшину, а замість гетьмана уряд призначав польського старосту. Такий стан речей зберігався до 1648 року – часу, коли почалася Національно-визвольна війна українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького.

* * *

Цікавим фактом біографії Б. Хмельницького стала його домовленість у 1646 році з французьким послом де Бержі про відправку козацького війська до Дюнкерка. В штурмі цього міста взяли участь близько 2400 запорожців на чолі з полковниками Сірком та Солтенком.

* * *

Богдана Хмельницького (1595–1657) в 1648 році було обрано гетьманом України, після чого він одразу ж почав готуватися до військових дій проти Польщі. Маючи усього лише три тисячі козаків та три гармати, він завчасно заручився підтримкою кримського хана, який прислав йому 6-тисячне татарське військо (за іншими даними, навіть 20-тисячне) на чолі з видатним полководцем Тугай-беєм. Гетьман також умовив перейти на свій бік полки реєстрових козаків під керівництвом Ф. Джалалія, який відтоді став його вірним соратником. А от польський коронний гетьман Н. Потоцький недооцінював сили та боєздатність українського війська. Відправляючи в похід проти козаків свого сина Станіслава, він зверхньо заявив: «Соромно відправляти велике військо проти мерзенної зграї підступних холопів». Цей прорахунок дорого обійшовся полякам: у першій же битві, яка відбулася в кінці квітня 1648 року неподалік від села Григорівка (Дніпропетровська область) на березі ріки Жовті Води, польське військо було повністю розбите. За переказом, у живих лишився лише один жовнір, який, перевдягнувшись селянином, приніс коронному гетьману сумну звістку про те, що його син у полоні.

Богдан Хмельницький

* * *

Битва під Корсунем, що відбулася 15–16 травня того ж року, стала ще одним проявом полководницького таланту Б. Хмельницького. Дезорієнтувавши супротивника перебільшеними даними про чисельність свого війська, він змусив його відступати. В результаті поляки потрапили під мушкетний обстріл українських піхотинців, а щойно дісталися урочища Горохова Діброва, опинилися у пастці між болотом та високими кручами. Вийти з цієї глибокої балки було неможливо, оскільки українці заздалегідь перекопали дорогу. Поляки вимушені були зупинитися та перейти до оборони. Однак усі спроби розвернути артилерію виявилися марними – вози з гарматами застрягли у болоті. Тиснява у балці не дозволила кінноті вступити у бій. Тим часом бійці Максима Кривоніса відкрили із засідки вогонь з гармат та самопалів, а з тилу поляків атакували козаки Хмельницького і татари Тугай-бея. За чотири години польське військо було повністю розгромлене.

* * *

В битві під Пилявцями (11–13 вересня) поляки кинули проти війська Богдана Хмельницького величезну армію. Вона складалася з 32 тисяч шляхтичів, при яких було від 40 до 50 тисяч обозної челяді, а також 8 тисяч німецьких найманців. Вона мала значний артилерійський потенціал – близько 90 гармат. Єдиним недоліком цієї армії було…її командування. Для керівництва вибрали трьох полководців: Домініка Заславського, коронного підчашого Миколу Остророга та коронного хорунжого Олександра Конецпольського. Перший з них, найстарший за віком, був людиною без власної думки, в’ялою та нерішучою, другий – освіченим латиністом, але поганим воєначальником, третій – 19-річним юнаком, гордим та запальним, але без жодного військового досвіду. Недарма Б. Хмельницький насмішкувато охрестив їх «периною», «латиною» та «дитиною». Вони не мали авторитету у війську, в якому до того ж не було єдності та дисципліни. Це і зумовило завершення битви на користь українців.

Битва під Пилявцями

* * *

Богдан Хмельницький, безсумнівно, був видатним полководцем та організатором. Саме він виділив кавалерію у окремий рід військ (до того головною силою у козаків була піхота), значно збільшив артилерійський корпус, закріпив за кожною гарматою власну обслугу, а також наказав встановити малокаліберні гармати на двоколісні вози, які стали своєрідним прообразом тачанки. Використовуючи свій досвід та знання європейських військових доктрин, гетьман розробив власну стратегію і тактику ведення бою. Так, характерну для того часу пристрасть полководців до тривалих облог він замінив активним і рішучим наступальним ударом. Йому завжди вдавалося знайти найуразливіше місце в обороні супротивника і саме туди нанести головний удар. Ініційовані ним славетні козацькі засади, демонстративні атаки, удавані відступи та інші тактичні прийоми стали причиною поразки багатьох польських полководців.

* * *

25 грудня 1648 року весь Київ вийшов на Софійську площу, щоб привітати гетьмана Богдана Хмельницького та його військо. В його обличчі кияни бачили «українського Мойсея», який «визволив свій народ від польського рабства». Але до справжнього визволення України від польського гноблення лишалося ще близько шести років, наповнених не тільки перемогами, але й поразками.

* * *

Генеральний осавул Ф. Джалалій, у якого були неабиякі військові здібності та високий авторитет серед козацтва, був правою рукою Б. Хмельницького. Особливо він відзначився у битві при Жовтих Водах та під Зборовом, де очолював бойове забезпечення розвідки. Саме йому належав план Берестейської битви, а у подальшому він розробив оперативно-тактичні заходи з розгрому польського війська під Білою Церквою.

* * *

Одним із найвідоміших козацьких полководців, неперевершеним майстром спорудження неприступних валів та фортець був Іван Богун (близько 1618–1664). Його ім’я звучало грізно для усіх ворогів, навіть король Речі Посполитої Ян Казимир під час перемовин з Б. Хмельницьким не раз висував однією з умов перемир’я видачу Богуна. Усі його чудові військові таланти яскраво проявилися в боях під Вінницею у лютому-березні 1651 року. Тоді численна польська кіннота С. Лянцкоронського рухалася до міста, і Богун, у якого було тільки 3 тисячі козаків, наказав робити лунки на ріці Південний Буг. Коли вода у них вкрилася тонкою крижаною кірочкою, він звелів накидати згори соломи та присипати її снігом. Українці, вийшовши ворогові назустріч, після першої ж атаки організували демонстративний відступ. Польські драгуни, намагаючись відрізати їм шлях до фортеці, кинулися через річку і потрапили в замасковані лунки. В іншому бою поляки спробували взяти Богуна у полон, але, маючи надзвичайну фізичну силу, він скинув з себе нападників та поскакав на правий берег. Дорогою козак перестрибнув через лунку, а його переслідувачі потрапили у крижану пастку.

Іван Богун на переправі. Худ. Н. Івасюк

* * *

18 червня 1651 року польські та українсько-татарські війська зійшлися для чергової битви біля села Берестечко на Волині. Та незабаром кримський хан Іслам-Гірей ІІІ раптово забрав свої загони з поля бою, захопивши у полон Б. Хмельницького. Протягом десяти днів козаки чекали на повернення гетьмана та тримали оборону. За цей час поляки винищили близько 30 тисяч українців. Рештки української армії вимушені були відступити до болотистої ріки Пляшевої. Там вони, з трьох боків оточені ворогами, а з четвертої – болотом, опинилися у пастці. Тоді Іван Богун звелів побудувати на річці три греблі з возів, бочок, лози та усього, що було під рукою. Це дозволило вивести з оточення більшу частину війська. Але переправитися вдалося не всім. На острові Журавлиха 300 українських воїнів цілий день билися із поляками, що переважали кількісно. На пропозиції здатися вони відповіли відмовою, вивернули кишені та викинули у воду усі гроші, які мали, на знак того, що більше нічого не потребують. За народними переказами, останній з козаків, який лишився у живих, мужньо протримався цілі три години проти ворожого війська.

* * *

Реванш за поразку під Берестечком Б. Хмельницький узяв у битві біля гори Батіг на Вінничині, яка відбулася 1–2 червня 1652 року. Тут українці розбили 20-тисячну польську армію коронного гетьмана Калиновського.

* * *

Для остаточної перемоги над поляками потрібна була підтримка ззовні, і Хмельницький почав серйозно обмірковувати можливість переходу України під заступництво однієї з найсильніших сусідніх держав: Оттоманської імперії чи Росії. Та у православних українців ще надто жива була пам’ять про набіги «бусурман», тому об’єднання з Туреччиною було проблематичним. А от промосковські настрої були традиційно розповсюджені серед народу. Перемовини з Москвою велися довго, і в 1653 році на Земському соборі в Москві було прийнято рішення: «Все Військо Запорозьке з містечками та землями прийняти під государеву високу руку». 18 січня 1654 року в місті Переяславі відбулася рада, на якій козацька верхівка прийняла рішення іти «під владу царя східного, православного». Разом з Б. Хмельницьким козацька старшина присягнула на вірність московському государеві. А невдовзі в 117 містах України царські урядники прийняли таку ж присягу у 127 тисяч українців.

Переяславська Рада. Худ. М. Дерегус

Сторінка постанови Земського собору. 1653 р.

* * *

Польща не змирилася із втратою України. Король Ян Казимир кілька разів направляв до Б. Хмельницького послів з пропозицією розірвати союз і знову об’єднатися з Польщею. Але гетьман відповідав відмовою. Полякам нічого не лишалося, як укласти з московським царем мирний договір (Віленське перемир’я, 24 жовтня 1656 року), за яким Галичина та Волинь, всупереч очікуванням Хмельницького, залишилися за Польщею. Українську сторону до перемов навіть не допустили. Гетьман та козацькі полковники звинуватили царя у зраді і порушенні Переяславської угоди. Це був перший, та не єдиний конфлікт, що виник між союзниками.

* * *

Богдан Хмельницький помер 4 вересня (за іншими даними – 27 липня) 1657 року. Гетьмана поховали в церкві його родового маєтку Суботова. Але в 1664 році, коли Суботів захопив загін поляків на чолі із Стефаном Чарнецьким, заклятим ворогом гетьмана, домовина з його рештками зникла з церкви. За однією з версій, поляки спалили рештки, а попіл розвіяли, вистреливши з гармати. За іншою – козаки, аби захистити могилу Хмельницького від наруги, підмінили домовину та перезаховали останки гетьмана в одному з таємних підземель. Так чи інакше, але місце останнього спочинку Богдана Хмельницького досі лишається невідомим.

* * *

Після смерті Б. Хмельницького новим правителем України було вибрано генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського (помер у 1664 році).

* * *

Вибрання Виговського викликало невдоволення серед низового Війська Запорозького, якому не подобалася пропольська орієнтація нового гетьмана. Січовики вважали його нелегітимним правителем і підняли проти нього повстання. Керував ними полтавський полковник М. Пушкар. Щоб придушити повстання, І. Виговський не вигадав нічого кращого, ніж звернутися за допомогою до кримського хана. Війська гетьмана захопили центр повстання – Полтаву – та спалили її. Інші міста, які підтримували повстанців (Лубни, Гадяч та Глухів) було розграбовано, а Миргород віддано до рук його союзників – татар. У цих боях з обох боків полягло 15 тисяч українців. А якщо до цього додати ще невільників, яких татари забрали до Криму, то кількість жертв громадянського протистояння досягає 50 тисяч осіб!

Іван Виговський

* * *

Ще влітку 1658 року І. Виговський прийняв рішення про розрив союзу з Росією та підготовкою нової союзницької угоди з Польщею, яка була ним підписана того ж року в Гадячі. У її основу було покладено проект українського політичного діяча Юрія Немирича про конфедерацію Польщі, Великого князівства Литовського та України (Річ Посполита трьох націй). Її статті передбачали, що кожна із держав, що увійде до конфедерації, буде незалежною. Та як це часто буває, від висловлювання добрих намірів до їх втілення у життя дуже далеко. Запланованої конфедерації не вийшло: Польща знаходилася на межі повної військової поразки, а Росія навряд чи погодилася б на зміну статусу України. Запорожці також не схвалили пропольських намірів гетьмана. На військовій раді в місті Германівка на Київщині під час читання Гадяцьких статей серед них почалися заворушення.

* * *

Цікаво відзначити, що, ведучи перемовини з Польщею, І. Виговський в той самий час тричі присягав на вірність московському царю. І тільки після того, як у Москві дізналися про Гадяцький договір, до України було направлено 100-тисячне російське військо під командуванням князя А. Трубецького. Гетьманські сили нараховували 60 тисяч осіб, у тому числі 16 тисяч козаків, 30 тисяч татар і ногайців, а також близько 14 тисяч польських, молдавських, румунських та сербських найманців. 29 червня 1658 року загони Виговського атакували російський табір біля Сосновської переправи під Конотопом. Після короткого бою гетьман наказав відступати, імітуючи втечу. Кавалерія князя Пожарського кинулася наздоганяти козацькі загони і потрапила у заздалегідь підготовану пастку – із засідки на них накинулася легка татарська кіннота. Пожарський спробував відступити, та його важка кавалерія і гармати застрягли у «справжніх конотопах» – болотяній місцевості біля ріки. Так московське військо опинилося в оточенні. В результаті майже усю кавалерію було знищено. За словами відомого історика С. Соловйова, «цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 та 1655 років, загинув в один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле таких блискучих військ».

* * *

Після перемоги під Конотопом Виговський разом із союзниками планував іти на Москву. Однак цьому завадило чергове повстання лівобережних полковників Цюцюри, Золотаренка і Сомка. А напад козаків Івана Сірка на татарські поселення змусив хана з ордою покинути гетьмана і повернутися до Криму. Впоратися із внутрішніми проблемами самому Виговському не вдалося, і на військовій раді в Германівці він був вимушений зректися гетьманства.

* * *

Після зречення влади І. Виговський вирушив до Польщі, де якийсь час обіймав високі офіційні посади. Але за п’ять років колишнього гетьмана поляки безпідставно звинуватили у зраді та за вироком військово-польового суду розстріляли.

* * *

Новим гетьманом України в 1659 році став син Богдана Хмельницького Юрій (близько 1640–1685). Після того за допомогою турок його ще двічі оголошували правителем України, але він, на жаль, не здатен був керувати державою, а тому так і не став достойним спадкоємцем свого великого батька. Ось як несхвально казали про нього сучасники: «Від природи євнух, змій по натурі, обмежений розумом, слабкий тілом». Саме за Юрія Хмельницького Україна втратила свою цілісність. За підписаним у 1667 році між Росією та Польщею Андрусівським мирним договором лівобережна частина країни, що отримала назву Гетьманщина, опинилася під владою Москви, а правобережна – знову увійшла до складу Речі Посполитої.

* * *

Протягом 20 років після смерті Б. Хмельницького події політичного життя в Україні нагадували калейдоскоп: змінювалися гетьмани, плелися інтриги і велася нескінченна міжусобна боротьба. Цей період історики назвали Руїною. Громадянська війна, то припиняючись, то розгоряючись з новою силою, палала протягом 1658–1665 та 1668–1689 років. Змальовуючи ці події у посланні до короля Яна Казимира, польський магнат А. Потоцький свідчив: «…українці самі себе поїдають, один населений пункт воює з іншим, син батька, а батько сина грабує».

* * *

Одним з гетьманів епохи Руїни був Петро Дорошенко (1627–1698). В 1665 році його було обрано гетьманом Правобережної України. Будучи проти союзу з Польщею та Росією, Дорошенко перейшов у підданство турецького султана. Це налаштувало проти нього більшість населення України. В 1676 році він був вимушений здатися в полон російським військам. Цар пробачив Дорошенка і зробив його воєводою у Вятці. Та України колишній гетьман більше не побачив. Він помер у 1698 році в подарованому йому селі Ярополча під Москвою.

Петро Дорошенко

* * *

Можливо, найвидатнішим кошовим отаманом Запорозької Січі часів Руїни був Іван Сірко (близько 1610–1680), уродженець слободи Артемівка під Мерефою на Харківщині. Він особливо прославився походами проти кримських татар, вів себе незалежно, претендуючи на гетьманську булаву на Лівобережжі, зіграв значну роль у зреченні Дорошенка та прийняв від нього присягу на вірність царю. Сірко здійснив більше 100 військових походів, зазнавши поразки лише в одному з них. З його іменем пов’язують легендарний лист запорожців до турецького султана Мухамеда IV.

* * *

Важко знайти в українській історії особистість більш суперечливу та трагічну, ніж гетьман Іван Мазепа (1639–1709). І якщо в народі говорили: «Від Богдана до Івана не було гетьмана», то запорожці, незадоволені участю в частих російських походах, називали Мазепу «вітчимом України». І сьогодні одні вважають його борцем за незалежність України, другі – спритним авантюристом, що прагнув особистої влади, треті – зрадником. Одне безсумнівно – він був неабияким політиком, тонким дипломатом, високоосвіченою й талановитою людиною. Приймаючи рішення про перехід на бік шведського короля Карла ХІІ, Мазепа довго вагався і зважував два варіанти наслідків шведсько-російської війни: якщо переможе Росія, то українські землі можуть бути поділені між нею та її союзником – польським королем Августом ІІ, у випадку ж перемоги Швеції Україна могла б повністю увійти до складу Польщі або перейти під верховенство шведів. Прийнявши рішення, він у жовтні 1708 року розіслав козацькій старшині універсал, в якому пояснював причину союзу зі Швецією і закликав підтримати його. Та більшість козаків, селянство та міщани на цей заклик не відгукнулися. До загону Мазепи приєдналося лише кілька тисяч запорожців, з якими він і прибув 24 жовтня 1708 року до ставки шведського короля під Полтаву.

Іван Мазепа

* * *

Петро І, обурений поведінкою Мазепи, назвав його зрадником. Щоб обіцяні гетьманом Карлові ХІІ запаси харчів та зброї не дісталися шведам, він наказав Меншикову штурмувати гетьманську столицю Батурин. Взяти місто виявилося непросто, та після того, як козаки прилуцького полку на чолі з полковником І. Носом відкрили солдатам Меншикова таємний хід, ті увірвалися до Батурина. Частина мазепинців та комендант фортеці Чечель утекли, решта відчайдушно билися в очікуванні шведів. В результаті усе населення Батурина було знищено, а саме місто та припаси спалено. А духовенство 22 листопада 1708 року в Троїцькій церкві Глухова піддало анафемі гетьмана Мазепу. По всій Україні на дверях церков були вивішені оголошення про відлучення його від церкви. Прокляття над іменем гетьмана тяжіло майже два століття, його було знято лише у 1992 році.

* * *

Поразка шведської армії 8 липня 1709 року зруйнувала усі надії І. Мазепи. Йому не лишалося нічого іншого, як відступити із рештками війська Карла ХІІ. Діставшись Молдавії, пригнічений цими подіями 70-літній гетьман 22 вересня того ж року помер неподалік від Бендер, як писали його сучасники, – «від старості, втоми та горя». Тіло його перевезли до румунського міста Галац, де воно і було поховано в Святогорському монастирі.

* * *

Новим гетьманом Лівобережної України за рекомендацією Петра І на раді в Глухові було вибрано Івана Скоропадського (1646–1722). Він майже не чинив опору реформам царя, оскільки можливостей для цього у нього не було: гетьманську владу було обмежено російськими чиновниками, а у 1722 році, після створення Малоросійської колегії, вона стала практично номінальною.

Іван Скоропадський

* * *

Після смерті Мазепи його соратники на козацькій раді обрали гетьманом у вигнанні генерального писаря Пилипа Орлика (1672–1742). Він підписав з Карлом ХІІ угоду, за якою визнав вічний протекторат Швеції над Україною. А 5 квітня 1710 року було прийнято укладену Орликом конституцію, першу в Україні та і в Європі – «Пакти і Конституція законів та вольностей Війська Запорозького». В 1711 році, сподіваючись повернутися на батьківщину, він брав участь у поході кримських татар на Україну, а з 1714-го по 1720 рік жив у Швеції, отримуючи субсидії від шведського уряду. Після укладення мирної угоди між Росією та Швецією, боячись, що його видадуть царю, Орлик вирушив до Німеччини, побував у Польщі та Франції, безрезультатно намагаючись знайти там допомогу для боротьби з Росією. Врешті-решт гетьман у вигнанні опинився в Туреччині, звідки він ще довго писав маніфести різноманітним правителям, змальовуючи страждання українців під російським ярмом.

Пилип Орлик

* * *

Павло Полуботок (близько 1660–1724), що прийшов на зміну І. Скоропадському, намагався реформувати судову систему в Україні, боровся з хабарами та призначив інспекторів для спостереження за виконанням своїх наказів. Виступав проти обмежень українського суверенітету, за що його було ув’язнено Петром І у Петропавлівську фортецю, де він і помер. Але в історії він більше відомий своїм скарбом (величезною сумою в золоті, що складала один мільйон фунтів стерлінгів), який начебто було переведено до лондонського банку і досі не знайдено. Такою ж легендарною є й історія скарбів гетьмана Мазепи, які нібито було зарито за його наказом чи то в Батурині, чи то в Гончарівці, чи то під Бахмачем. Їх теж досі шукають любителі скарбів.

Павло Полуботок

* * *

Останнім гетьманом України став Кирило Розумовський (1728–1803). Він доклав багато зусиль для покращення життя українців. Час його правління для Гетьманщини став «золотою осінню» автономії. Розумовський організував окрему українську систему судочинства, змінив територіальний поділ країни, для розвитку торгівлі скасував митниці на кордоні між Росією та Україною, а для розповсюдження освіти збирався відкрити в Батурині університет європейського зразка, він реорганізував козацьке військо, звів у Глухові палаци, створив парки та театр. Він намагався повернути козацтву втрачені вольності і створити на Лівобережжі справжній європейський парламент. З цими пропозиціями гетьман звернувся до Катерини ІІ. Та замість цього вона видала у 1764 році наказ про ліквідацію гетьманату.

Кирило Розумовський

* * *

Важко склалася доля останнього кошового отамана Запорозької Січі – Петра Калнишевського – його було заслано до Соловецького монастиря. Чверть сторіччя провів він у нелюдських умовах ув’язнення, живцем замурованим у кам’яному мішку келії. Тільки у 1801 році Калнишевський отримав «помилування» від Олександра І та залишити свою темницю вже не захотів. В ній він і помер через два роки, доживши до 113 років. Тепер поряд з колишньою келією отамана встановлено його бюст, який привезли на Соловки запорозькі машинобудівники.

Петро Калнишевський

* * *

З початку XVIII сторіччя Україною прокотилася потужна хвиля селянських повстань. Країну було охоплено рухом гайдамаків та опришків. Найбільше гайдамацьке повстання спалахнуло у травні 1768 року. В історію воно увійшло під назвою Коліївщини, оскільки його учасники були озброєні холодною зброєю та кілками. На чолі його стояв запорозький козак Максим Залізняк. Невдовзі на бік повстанців перейшов сотник уманських надвірних козаків Іван Гонта. Разом вони захопили Умань – резиденцію графів Потоцьких. Приклад Залізняка надихнув гайдамаків в інших частинах польської України. Та влада скоро придушила основні осередки повстання. Близько 200 повстанців за рішенням польського суду було повішено. Гонту катували та стратили, а Залізняка та 73 його товаришів було заслано до Сибіру.

Максим Залізняк

Іван Гонта

* * *

На Правобережжі головними виразниками народного гніву були опришки. Поляки називали їх розбійниками, а українські селяни вважали народними месниками – адже опришки нападали на пригноблювачів, а їхнє майно роздавали біднякам. Найвідомішим опришком був Олекса Довбуш (1700–1745) з села Печеніжин (нині Івано-Франківської області). В 1738 році він організував загін, який нападав на маєтки польських, українських та угорських шляхтичів, багатих орендарів. Він діяв у Галицькому Прикарпатті, на Буковині та у Закарпатті. Відібране майно Довбуш роздавав селянам. Очільника опришків було застрелено у 1745 році зрадником в селі Космач.

* * *

Найвідомішим провідником селянського повстання у першій половині ХІХ століття був Устим Кармалюк (1787–1835) з села Головчинці (нині село Кармалюкове Вінницької області). В 1814 році він очолив повстання, яке тривало понад 20 років і охопило усе Поділля, а з часом усю Київщину та Бессарабію. Для його придушення було створено спеціальну комісію, а у подільських селах – розквартировано війська. Та це не допомагало. Тільки у 1835 році, заманивши Кармалюка до пастки, власті покінчили із ним.

Устим Кармалюк

* * *

Українці зробили чималий внесок у перемогу над Наполеоном у Вітчизняній війні 1812 року. Беручи участь у бойових діях, вони, перш за все, захищали свою Батьківщину. Адже, готуючись до російського походу, французький імператор та його оточення виношували план створення на території Лівобережної України маріонеткової «козацької» держави Наполеоніди, а Правобережжя, вочевидь, мало повернутися до Польщі. В російській армії билися чотири козацькі полки, сформовані у Київській та Кам’янець-Подільській губерніях. Вони склали Українську козачу дивізію. Пізніше у Полтавській та Чернігівській губерніях було сформовано ще 15 кінних полків загальною кількістю 18 тисяч осіб. До речі, формуванням полтавських полків займався безпосередньо Іван Котляревський, видатний автор «Енеїди». Українські воїни брали участь у відомій Бородинській битві. Разом із регулярними частинами тут воювали 10 тисяч українських ополченців та 7 тисяч вільних козаків. Дива героїзму проявили у цій битві бійці Охтирського гусарського полку та 1-го Бузького козачого полку, які входили до складу об’єднання Дениса Давидова. Серед героїв війни 1812 року особливо відзначився генерал-майор Микола Сулима, нащадок козацького роду. Разом із своїм гренадерським полком він пройшов через пекло Вітебської, Смоленської та Бородинської битв. Відзначились українські козаки і в боях за Вільно, при Фер-Шапенуазе, Бонде та при взятті Парижа.

* * *

У 1819 році центральна площа Чугуєва (Харківська область) стала місцем розправи над мешканцями військових поселень, які наважилися повстати проти тиранії та тупої солдатської муштри, що насаджувалася графом Аракчеєвим, військовим міністром Олександра ІІ. Повстання, як пожежа, охопило територію, на якій проживало понад 28 тисяч осіб. Урядові війська жорстоко придушили заколот, було заарештовано більше 2 тисяч учасників повстання, на 275 осіб було накладено смертельне покарання – 12 тисяч ударів шпіцрутенами (довга гнучка палиця з деревини для тілесних покарань). Каральними акціями керував сам Аракчеєв.

* * *

Важливим свідченням зростання національної самосвідомості українців стало створення у 1845 році в Києві Кирило-Мефодіївського товариства (братства), яке ставило собі на меті національне визволення України, ліквідацію кріпацтва та створення всеслов’янської федеративної республіки, на зразок грецьких республік та Сполучених Штатів Америки. Її членами було 12 осіб. Ініціатором створення товариства був Микола Костомаров. Воно проіснувало до березня 1847 року. Усіх його учасників було заарештовано та заслано до різних міст імперії. Найбільше постраждав Тарас Шевченко. Поліції не вдалося довести належність поета до товариства, та його гнівні вірші, спрямовані проти самодержавства, послужили причиною жорстокого покарання – поета було віддано на 10 років у солдати та відправлено до далекого Оренбурзького краю без права писати та малювати.

Одна з прокламацій Кирило-Мефодіївського братства

* * *

Символом національного відродження на західноукраїнських землях став альманах «Русалка Дністровая», який з 1837 року випускав львівський студентський гурток «Руська Трійця» на чолі з Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. Альманах друкували в Будапешті, та увесь тираж, привезений до Львова, конфіскувала поліція, а самі видавці опинилися під слідство та поліцейським наглядом.

Маркіян Шашкевич

Іван Вагилевич

Яків Головацький

* * *

Кріпацтво у Галичині, яка входила до складу Австро-Угорщини, було відмінено раніше (1848 р.), ніж у решті регіонів України (1861 р.), що входили до складу Російської імперії. Цікаво, що у місті Дрогобичі в 1948 році було зведено єдиний в Україні пам’ятник, присвячений цій події.

* * *

В героїчній обороні Севастополя під час Кримської війни 1854–1855 років брали участь 6 кінно-козацьких полків. Найвідомішими учасниками цих воєнних дій стали матрос Петро Кішка та рядовий Гнат Шевченко.

* * *

Колишній селянин з подільського села П. Кішка здійснив чимало подвигів. Він був неперевершеним розвідником. Цей худорлявий юнак непомітно підповзав до траншей ворога, влаштовував засідку та незмінно повертався з «язиком». Одного разу він перевершив самого себе, привівши одразу трьох полонених французів. Та найгероїчніший вчинок він здійснив у січні 1854 року. В одній із битв англійці вбили російського сапера і розіп’яли його тіло на бруствері. Усі спроби росіян забрати тіло товариша, виставлене для наруги, були марними. Тоді Кішка обгорнув себе брудними мішками і повільно поповз до англійської траншеї, де до вбитого сапера було приставлено вартового. Майже добу матрос провів у засідці, доки дочекався влучної миті й викрав тіло загиблого товариша.

* * *

А Гнат Шевченко в одному з нічних боїв затулив собою командира, чим врятував йому життя. В пам’ять про мужніх українців у Севастополі було встановлено в 1874 році пам’ятники.

* * *

Під час Російсько-турецької війни 1877–1878 років у боротьбі за свободу Болгарії боролися й українці. Відомо, що у російській армії під командуванням генерала М.Д. Скобелєва та генерал-фельдмаршала І.В. Гурка воювали харків’яни. Вони брали участь у відомому штурмі Плевни, а 20 грудня 1877 року вступили у нерівний бій біля села Гірське Булгарово, відбивши атаку 9 тисяч турок. Пробувши на війні 2,5 року, вони повернулися до Харкова.

* * *

У січні 1900 року в Україні було організовано першу політичну партію – Революційну українську партію (РУП). До неї увійшли Дмитро Антонович, Михайло Русов та інші відомі українофіли, що прагнули об’єднання різних поколінь в боротьбі за національні права та соціальну революцію. Основний кістяк РУПу складали студенти. Невдовзі філіали цієї партії виникли у Києві, Полтаві, Катеринославі (нині – Дніпропетровськ), Лубнах, Прилуках, Львові та Чернівцях.

* * *

У 1904 році відомий політичний діяч Микола Міхновський вийшов з РУПу та заснував Українську народну партію (УНП), а група соціалістів на чолі з Мар’яном Меленевським приєдналася до соціал-демократичної партії й заснувала там свою фракцію «Спілка». Ті, хто лишився у рядах РУПу, перейменували свою організацію в Українську соціал-демократичну робочу партію (УСДРП) і продовжили спроби об’єднати марксизм з націоналізмом.

* * *

Однією з найяскравіших сторінок революції 1905 року на території України стало повстання екіпажу броненосця «Потьомкін», що стояв на рейді Одеси.

Броненосець «Потьомкін»

* * *

У 1905 році в Державну думу Російської імперії було обрано 63 українських депутати, які мали намір вимагати української автономії. Однак вже через 72 дні після початку роботи Думу було розпущено.

* * *

Перша світова війна стала трагедією для українського народу. Адже українцям довелося воювати та проливати свою кров за інтереси двох ворогуючих сторін – Австро-Угорської та Російської імперій: до лав австро-угорської армії було мобілізовано 250 тисяч українців, а до російської – 4,5 мільйона. Для них це була справжня братовбивча війна, коли галичанин стріляв у наддніпрянця і навпаки. На початку війни, в 1914 році, в Галичині було сформовано український легіон січових стрільців (УСС) під керівництвом М. Галущинського, Г. Коссака та М. Тарнавського, який увійшов до складу австро-угорської армії. Пізніше легіон став ядром Галицької армії (1918 р.).

* * *

На фронтах Першої світової війни січовики відзначилися у багатьох боях: під Болеховом, Галичем, Семиківцями, на горі Татарівці, та найславетнішим був бій на горі Маківка, який стався 29 квітня – 1 травня 1915 року. Протягом трьох днів український легіон січових стрільців розгромив чотири піхотні полки та кавалерійську дивізію росіян.

* * *

Відома військова операція Першої світової війни – Брусиловський прорив – здійснювалася на території України, і в ній брали участь, окрім російських підрозділів, війська Київського та Одеського округів. До проведення цієї операції генерал О. Брусилов брав участь у Галичинській битві, де об’єднання під його командуванням розгромили 3-тю австро-угорську армію, за що його було нагороджено орденами Св. Георгія 3-го та 4-го ступеня. Під час Брусиловського прориву було розбито війська Австро-Угорщини на Волині, в Галичині, Буковині. Супротивник втратив загиблими більше 400 тисяч чоловік, 200 тисяч потрапило в полон.

* * *

У лютому 1917 року в Києві, окрім Виконавчого комітету, що діяв від імені Тимчасового уряду і Київської ради робітничих та солдатських депутатів, з’явилася і третя сила – Українська Центральна Рада (УЦР). До її складу увійшли 85 осіб, у тому числі Дмитро Дорошенко, Володимир Винниченко, Симон Петлюра та інші. Очолив УЦР Михайло Грушевський. Спочатку усі ці політичні лідери прагнули досягнення автономії України у складі Росії, та після жовтня 1917 року скористалися ситуацією й проголосили (ІІІ Універсал УЦР) створення Української Народної Республіки (УНР). Цей Універсал також скасовував приватну власність на землю, встановлював 8-годинний робочий день, проголошував та гарантував демократичні свободи: слова, друку, віросповідання, зборів, союзів, страйків; недоторканність особи та помешкання, а також право на вживання рідної мови. Окрім того, керівництво УНР не визнало нового російського уряду – Раднаркому, закрило кордон із Радянською Росією, припинило ввезення туди хліба та не пропускало через свої території військові частини більшовицької Червоної гвардії.

* * *

У січні 1918 року було видано IV Універсал, який оголосив УНР незалежною державою. Першим її головою став у квітні того ж року Михайло Грушевський.

Демонстрація на підтримку ІІІ Універсалу

* * *

А напередодні в грудні 1917 року в Харкові делегати ІІІ Надзвичайного з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну проголосили в Україні більшовицьку владу. Таким чином, з початку 1918 року країна опинилася на порозі Громадянської війни.

* * *

Один з перших боїв Громадянської війни відбувся 29 січня 1918 року під Крутами, неподалік від станції Бахмач. У ньому проти більшовицького загону, що складався із 6 тисяч бійців під командуванням полковника М. Муравйова, воювало трохи більше 300 студентів та курсантів Першої Юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького. Всю ніч з 28-го на 29-те січня захисники Крут довбали промерзлу землю, риючи окопи, а вранці, 29-го, відкрили вогонь по більшовицьких формуваннях з рушниць, 16 кулеметів та однієї гармати. Вони протрималися до другої години дня, а потім відступили. Кільком бійцям вдалося вийти з оточення. Вночі вони розібрали залізничні колії, затримавши тим самим на кілька діб наступ Червоної гвардії на Київ. 35 бійців потрапили до полону, і майже усіх їх було розстріляно. Загальної кількості загиблих захисників Крут достеменно не відомо, та деякі історики наводять цифру у 300 осіб. Останки 17 з них було поховано в березні 1918 року біля Аскольдової могили.

Пам’ятник загиблим під Крутами

* * *

Під час Громадянської війни в Україні з’явилися сотні партизанських загонів, які більше нагадували банди. Найбільші військові угруповання діяли в південних степах України. Зокрема на Херсонщині хазяйнував 12-тисячний загін колишнього царського офіцера, отамана Матвія Григор’єва. А в Гуляйполі знаходилася 35-50-тисячна армія анархістів батька Н. Махна. Вона успішно билася проти петлюрівців, денікінців та німецьких інтервентів, захищаючи ідеалізовані уявлення селян про можливе щасливе життя, яке не залежало б від жодної влади, нерідко стаючи вирішальною силою в боротьбі за Південь країни. Ці події не забуто. Щорік 24 серпня на батьківщині відомого анархіста в Гуляйполі проводиться Всеукраїнський фестиваль «День незалежності з Махном».

* * *

Гетьманові Павлу Скоропадському (1873–1945), обраному у квітні 1918 року, керувати Україною випало лише 7,5 місяця. Та за цей час йому вдалося встановити дипломатичні стосунки із багатьма європейськими державами, підписати мирний договір із Радянською Росією, сформувати запорозький корпус та сердюцьку дивізію з військовополонених, синьожупанну та козацько-стрілецьку дивізії, а також полк січових стрільців під командуванням Є. Коновальця. Було відновлено будівництво Чорноморського флоту. Уряд гетьмана прийняв близько 400 законів, у тому числі про відновлення права приватної власності на землю та про покращення правового положення і умов праці робітничого класу. За короткий час було складено та ухвалено державний бюджет, забезпечено стабільність національної валюти, впорядковано фінансову систему, відновлено нормальне залізничне сполучення. Гетьман багато зробив для розвитку освіти, культури й науки країни: відкрив 150 гімназій, два університети, створив Академію наук, державну бібліотеку. В той же час він обмежив політичні свободи та вважав, що Україна у майбутньому має об’єднатися з Росією без більшовицької влади.

Павло Скоропадський

* * *

Противники гетьмана П. Скоропадського, і перш за все С. Петлюра, організували проти нього повстання, в результаті якого до влади прийшла так звана Директорія.

* * *

Один з лідерів Української Центральної Ради та Директорії, Головний отаман армії УНР Симон Петлюра (1879–1926) вважається організатором українських збройних сил. На початку 1918 року він сформував перше військове з’єднання – гайдамацький кіш Слобідської України. Перший бій це з’єднання прийняло на заводі «Арсенал», а потім билося проти військ Муравйова, що вступили до Києва 8 лютого 1918 року.

Симон Петлюра

* * *

А у грудні 1918 року петлюрівцям в бою під селом Мотовилівкою вдалося розбити гетьманські частини. Після цього країною стала керувати Директорія – найвищий державний орган України до 1920 року. Окрім С. Петлюри, до нього входили В. Винниченко, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко.

* * *

Зарубіжні журналісти нерідко називали С. Петлюру «українським Гарибальді», а ось характеристика, яку дав його палкий прихильник та соратник Є. Коновалець, більш точна: він називав Петлюру людиною чесною, безкомпромісною, енергійною, але такою, що не має «необхідної підготовки для керівництва військовими та політичними справами української держави».

* * *

Через військові поразки Директорії рештки її армії навесні 1919 року зосередилися на станції Богданівка (нині Тернопільська область) – на території завширшки 10–20 кілометрів. Вони опинилися між польськими військами, які захопили Тернопіль, та більшовиками, які контролювали Волочиськ. Саме в ті часи в народі народилося відоме присляв’я: «У вагоні Директорія, під вагоном – територія».

* * *

13 листопада 1918 року у Львові відбулося офіційне проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Президентом її став юрист та колишній член віденського парламенту Євген Петрушевич. 22 січня 1919 року Директорія урочисто проголосила возз’єднання (злуку) із ЗУНР. Цей день став Днем соборності України – об’єднання усіх етнічних українських земель в єдину державу.

* * *

Опинившись в середині 1919 року після відступу на Правобережжя в Кам’янець-Подільському, Головний отаман військ УНР Петлюра вже не міг контролювати ситуацію на фронті та впливати на більшість своїх отаманів (Ангел, Тютюнник, Зелений, Булат-Булахович), що відкрито займалися бандитизмом та єврейськими погромами, в яких загинуло більше 80 тисяч осіб. Затиснутий з усіх боків частинами Червоної армії, денікінцями та білополяками, Петлюра втратив армію та вимушений був втекти до Польщі. Тут він підписав таємну угоду з поляками, в якій в обмін на допомогу у боротьбі з більшовиками обіцяв віддати Польщі Галичину, Західну Волинь та частину Полісся. Однак Польща вимушена була підписати у березні 1921 року мирний договір з Радянською Росією.

* * *

30 грудня 1922 року Україна увійшла до складу СРСР. Її столицею стало місто Харків. З 1934 року столицею УРСР став Київ.

* * *

У 1923 році в УРСР почалася українізація. Тепер на усі керівні посади висувалися представники виключно титульної нації. До 1929 року більше 80 % шкіл та 30 % вищих навчальних закладів викладали матеріал українською мовою.

* * *

У 1931 році частка України в складі хлібозаготівлі по Союзу складала 33 %, а у 1932 році її було підвищено до 44 %. Щоб забезпечити цей показник, за наказом партійного керівництва у селян забирали навіть посівне зерно, нічого не лишаючи на прожиття. Навесні 1932 року смерть від голоду в українських селах стала масовим явищем. Лишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору та листя дерев. Нерідко траплялися випадки канібалізму. Українські села помирали мовчки – випадків соціального протесту майже не було. За підрахунками вчених, кількість жертв Голодомору в Україні склала 3,5 мільйона осіб, а в деяких історичних джерелах називають цифру в 6–9 мільйонів. Лише через 65 років, у листопаді 1998 року, уже в незалежній Україні було призначено День пам’яті жертв Голодомору. А у листопаді 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор 1932–1933 років геноцидом проти українського народу.

Жертви Голодомору 1932–1933 рр.

Пам’ятник жертвам Голодомору

* * *

Ще наприкінці 1920-х років в Україні почався сталінський терор, апогей якого припав на 1937–1938 роки. Одним з перших відчув жорстоке переслідування влади комісар освіти О. Шумський. За сфабрикованими обвинуваченнями його засудили на 10-річне ув’язнення у виправно-трудових таборах.

* * *

Одним з перших гучних процесів над «ворогами народу» стала «Шахтинська справа» (1929), під час якої було засуджено велику групу керівників вугільної промисловості Донбасу.

* * *

Яскравим прикладом репресій проти інтелігенції став сфабрикований процес «сорока п’яти» (1929–1930), під час якого відомих учених та письменників України безпідставно звинуватили у належності до таємної націоналістичної організації «Союз визволення України», у зв’язках з іноземними державами, у підбуренні селян з метою відділення України від СРСР, а також у «намірі» убити Сталіна та його соратників.

* * *

У грудні 1932 року під Харковом було розстріляно більше 200 сліпих кобзарів та їх поводирів як розповсюджувачів національної пісенної творчості, яких радянська влада оголосила «контрреволюціонерами».

* * *

У 1933 році на тлі посилення сталінських репресій покінчили життя самогубством заступник голови Раднаркому М. Скрипник і талановитий письменник М. Хвильовий.

* * *

У 1937 році тільки на Поділлі кількість репресованих за звинуваченням у «троцькістській» діяльності збільшилася у порівнянні з 1934 роком у 60 разів, а за звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі» – у 500 разів! Усього в 1937 році в Україні було розстріляно більше 120 тисяч осіб.

* * *

Жахливі результати сталінського терору красномовно показав перепис населення України 1939 року. Кількість її мешканців склала 31 мільйон людей проти 51,7 мільйона в 1913 році. Відомо, що Сталін, роздратований такими результатами перепису, наказав розстріляти тих, хто керував його проведенням.

* * *

Однак із 1930–1940 роками ХХ століття в Україні пов’язане також велике промислове будівництво та значний підйом економіки. У цей період було збудовано Дніпрогес – найбільшу на той час гідроелектростанцію в Європі, Харківський тракторний та Новокраматорський машинобудівний заводи, «Запоріжсталь», «Азовсталь», Криворізький металургійний завод, Горлівський та Дніпродзержинський хімічні комбінати.

* * *

Організацію українських націоналістів (ОУН) було створено в 1929 році на Західній Україні для боротьби проти польського панування. Керівником її став лідер Української військової організації (УВО) Євген Коновалець, колишній командир корпусу українських січових стрільців. ОУНівці організували ряд політичних убивств та кілька акцій експропріації коштів для своєї діяльності.

* * *

Після убивства в 1938 році Є. Коновальця ОУН очолив Андрій Мельник. Через суперечки у стратегії розвитку національно-визвольного руху між ним та одним з лідерів ОУН Степаном Бандерою виникли розбіжності, що переросли в антагонізм, який часом досягав такого рівня, що вони навіть змагалися один з одним із такою ж затятістю, як проти ворогів України.

Степан Бандера

* * *

Першого вересня 1939 року почалась Друга світова війна. В той же день німецька авіація завдала ударів по західноукраїнських містах – Львову, Тернополю, Луцьку, які входили до складу Польщі.

* * *

17 вересня 1939 року війська Українського західного фронту під командуванням С. Тимошенка ввійшли на західноукраїнські землі. В кінці жовтня у Львові відбулося засідання Народного зібрання Західної України, яке проголосило в ній радянську владу і висловилось за возз’єднання з УРСР.

* * *

У 1940 році Румунія погодилася на передачу СРСР Південної Буковини та Бессарабії, які також були зайняті радянськими військами. Таким чином, усі українські землі було об’єднано в одній державі.

* * *

Невдовзі західні регіони відчули на собі ідеологічний тиск нової радянської влади. Було розпущено усі політичні партії, ОУН вимушена була піти в підпілля, припинилася діяльність товариства «Просвіта», почалися гоніння на церкву та переслідування інакодумства. Тільки восени 1939 – навесні 1941 років з Західної України було депортовано до Сибіру та Казахстану близько 1,2 мільйона осіб.

* * *

Після нападу Німеччини на СРСР на територію України почали наступ 57 німецьких дивізій та 13 корпусів групи армій «Південь». Вже за чотири місяці після вторгнення німці окупували майже всю Україну.

* * *

Гітлер готував Україні незавидну участь. Українців, як і інші слов’янські народи, він вважав людьми «другого сорту». За планом «Ост» протягом 30 років населення країни мало стати рабами, звільнивши українську територію для «надлюдей» – німецьких колоністів.

* * *

У вересні 1941 року неподалік від Вінниці в лісі поблизу с. Стрижавки німцями було створено потужну бетонну споруду – гітлерівську ставку «Верфольф». До її складу входило 81 приміщення (зокрема особистий будинок для Гітлера) та три залізобетонні бомбосховища. «Вервольф» було оснащено першокласними системами водо- та електропостачання, каналізацією з очисткою стоків, які скидалися до Південного Бугу, зв’язком (броньований кабель з’єднував його навіть із Берліном). Гітлер відвідав ставку лише двічі – в 1942-му та 1943 році.

* * *

У роки окупації німці створили на території України 150 концентраційних таборів, в яких загинуло 1,3 мільйона військовополонених; 50 єврейських гетто; 252,3 тисячі осіб було відіслано до Німеччини на примусову працю; 250 сіл спалено разом із жителями.

* * *

30 січня 1941 року, одразу ж після відступу Червоної армії, Національне зібрання у Львові проголосило Акт відновлення Української державності. Було створено український уряд у складі 15 міністрів на чолі з Ярославом Стецьком. Услід за фронтом на схід було відіслано загони ОУН по 7-12 осіб (всього близько двох тисяч людей), які мали сформувати українські органи самоуправління на захоплених німцями територіях. Прибічники Бандери створили Легіон українських націоналістів, що складався з двох батальйонів – «Нахтігаль» та «Роланд», які планувалося зробити ядром української армії.

* * *

Восени 1942 року з партизанських загонів бандерівців, мельниківців та «Поліської січі» було сформовано Українську повстанську армію (УПА) на чолі з Романом Шухевичем. Вона вела боротьбу із радянськими військами, червоними партизанами, польською Армією Крайовою та фашистами, воюючи на територіях Полісся, Волині та Галичини. Однією з цілей УПА було витіснення поляків з тих земель, де українці складали більшість. У 1943–1944 роках між УПА та польською Армією Крайовою почалася кривава різанина. Особливо трагічними були події на Волині, де служба безпеки ОУН знищила близько 80 тисяч поляків. В свою чергу, поляки вбивали тисячі українців на Холмщині та на захід від ріки Сян.

Роман Шухевич

* * *

З радянською владою УПА продовжувала вести боротьбу і після війни. Тільки у 1954 році її спротив було зламано і вона припинила існування в Україні як організація.

* * *

У 1943 році було створено українське з’єднання в складі німецької армії – дивізія СС «Галичина» під командуванням німецького генерала Ф. Фрайтинга. Вона нараховувала 18 тисяч бійців. Дивізія билася проти частин Радянської Армії та була ними практично знищена у 1944 році під Бродами. Про те, які цілі вона переслідувала, свідчить обіцянка, дана Гітлеру одним із засновників дивізії В. Кубійовичем: «Ви нам дозволили організувати дивізію СС „Галичина“ для боротьби з більшовиками, і ми не пошкодуємо життів бійців нашої дивізії заради спільних інтересів Німеччини». В 1945 році, після поповнення своїх рядів, СС «Галичина» воювала у Словаччині та Югославії, переслідувала партизанські загони в Білорусії.

* * *

Фашисти по-звірячому розправлялися з мирним населенням України. Більше 250 (за іншими даними – близько 1400) сіл було спалено разом із мешканцями. Українськими «хатинями» стали села Корюківка (тут було спалено 6700 жителів), Козари (спалено 4800 жителів), Молотків, Баранівка та багато інших. В селі Піски (Чернігівська область) більше 300 дітей та жінок було спалено у церкві, а чоловіків – розстріляно на майдані перед нею.

* * *

Величезна кількість українців загинула під час війни від голоду. Тільки Київ втратив під час окупації близько 60 % своїх жителів, більш ніж на третину зменшилося населення Харкова. А усього за роки окупації та воєнних дій Україна втратила 14,5 мільйона осіб. Більше 700 великих та малих міст та 25 тисяч сіл було зруйновано, в результаті чого бездомними стали більше 50 мільйонів людей, понад 16 тисяч промислових підприємств було повністю або частково зруйновано.

* * *

За роки окупації фашисти знищили близько 850 тисяч євреїв. Тільки за 29–30 вересня 1941 року в Києві у Бабиному Яру розстріляли до 150 тисяч євреїв та циган.

* * *

За свідченнями істориків, в Україні був наймасовіший партизанський рух на території СРСР – в середині 1943 року він нараховував близько 50 тисяч чоловік. Найбільше партизанських загонів було у Чернігівській, Житомирській, Сумській та Рівненській областях, де фашисти особливо лютували. Найбільші партизанські загони на чолі із С. Ковпаком, О. Сабуровим та П. Вершигорою діяли на Поліссі, Волині та у Карпатах. В той же час, за приблизними підрахунками істориків, близько 100 тисяч людей з числа місцевих жителів служили на окупованих територіях у поліції.

Одеса. Катакомби, де переховувалися партизани

Українські села під час німецько-фашистської окупації

* * *

У грудні 1942 року радянські війська, що перейшли у наступ, вступили на територію України. Її визволення почалося 18 грудня з села Панівки Луганської області.

* * *

Протягом 1943 року було звільнено від ворога Харків, Суми, Полтаву, Сталіно (нині – Донецьк), Запоріжжя та Дніпропетровськ. А 6 листопада радянські війська взяли Київ. Протягом 1944 року було звільнено і всю Правобережну Україну, останній населений пункт якої – село Лавочне Львівської області – було взято радянськими військами 8 жовтня.

* * *

Важливим наслідком Великої Вітчизняної війни для України стало об’єднання усіх її земель в єдиній державі. На додачу до вже включених до її складу Східної Галичини, Волині, частини Бессарабії та Буковини, в червні 1945 року до УРСР було приєднано Закарпатську Україну.

* * *

У 1945 році Україна стала одним із членів-засновників Організації Об’єднаних Націй (ООН), а потім і ЮНЕСКО.

* * *

Відновлення зруйнованого війною народного господарства України здійснювалося у важких умовах голоду 1946–1947 років (тільки у 1946 році від голоду померло 101,6 тисячі осіб), з використанням переважно командних та директивних методів управління. Але вже у 1950 році промислове виробництво України перевищувало довоєнний рівень на 15 %, було відновлено заводи у Придніпров’ї та Донбасі, вугільні шахти та Дніпрогес. А у Західній Україні кількість об’єктів важкої промисловості виросла на 230 %. У країні тільки в 1946 році було відбудовано близько 1,5 тисячі житлових об’єктів.

Хрещатик після визволення Києва від німецько-фашистських загарбників

* * *

У 1954 році рішенням радянського уряду із складу РРФСР було виділено Кримську область та приєднано до України.

* * *

У 50-ті роки минулого століття в СРСР почалася чергова ідеологічна кампанія, спрямована проти творчої інтелігенції. Багато українських письменників та діячів мистецтва, зокрема М. Рильського, В. Сосюру, О. Довженка, О. Вишню, Б. Лятошинського, К. Данькевича, було звинувачено у розповсюдженні ідей буржуазного націоналізму. Однак після смерті Сталіна та публічного розвінчання культу його особистості країна зітхнула із полегшенням. Почався перегляд кримінальних та політичних справ довоєнного періоду. До початку 1960-х років кількість реабілітованих зросла до 250 тисяч. Серед тих, чиє добре ім’я посмертно було відновлено з-поміж перших, були М. Скрипник, М. Хвильовий, Лесь Курбас, М. Куліш, а також О. Вишня (після терміну ув’язнення).

* * *

У житті України у 50-ті роки ХХ століття відбулося чимало визначних подій: в 1951 році відкрили перший телевізійний центр у Києві, у 1953-му – здали в експлуатацію єдиний на той час суцільнозварний міст через Дніпро, а у 1960 році введено у дію перший український атомний реактор та Київський метрополітен.

* * *

Подією міжнародного значення став космічний політ за участі першого українського космонавта Павла Поповича, який було здійснено 11–15 серпня 1962 року на кораблі «Схід-4». А з 3-го по 19 липня 1974 року під час другого космічного польоту він працював на орбітальній станції «Салют-3».

Павло Попович

* * *

Павло Попович був першим, але не єдиним українським космонавтом. Тричі літав у космос (у 1979, 1983 та 1988 роках) уродженець невеликого шахтарського містечка Антрацит Володимир Ляхов. Усього він провів у космосі 333 дні 7 годин, 17 хвилин 37 секунд.

* * *

Ще один представник шахтарського краю, горлівець Олександр Волков не тільки тричі побував на космічній орбіті (у 1985, 1988, 1991 роках), але й виростив першого в світі космонавта у другому поколінні – сина Сергія, який у 2007 році став командиром космічного корабля «Союз ТМА-12».

* * *

У 1970-1980-ті роки в Україні значно посилився дисидентський рух. Учасниками його були письменники, поети та представники різних шарів інтелігенції: В. Симоненко, В. Стус, Л. Костенко, І. Драч, М. Вінграновський, М. Осадчий, І. Гель та брати Горині. Вони організовували різноманітні таємні групи, однією з яких була «Група юристів», очолювана адвокатом Левком Лук’яненком. У 1976 році дисидентами було організовано правозахисну організацію Українська Гельсінкська спілка, яка відстоювала демократичні засади державного устрою та наполягала на реалізації конституційного права на вихід республіки із складу СРСР. У 1980 році три чверті її членів було заарештовано за звинуваченням в антирадянській діяльності.

Левко Лук’яненко

* * *

Одним з найвідоміших українських дисидентів був журналіст, політик та державний діяч В’ячеслав Чорновіл (1937–1999). За відстоювання своїх переконань йому довелося провести 17 років у таборах. Повернувшись після ув’язнення в Україну, він створив партію Народний Рух, до лав якої вступило близько 250 тисяч осіб. В 1990 році Чорновола обрали головою Львівської обласної ради та депутатом Верховної Ради України. У 1999-му він висунув свою кандидатуру на посаду президента країни та опинився за результатами голосування на другому місці після діючого президента Леоніда Кучми. Та невдовзі політик загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі неподалік Києва. Сьогодні Генеральною прокуратурою здійснюється нове розслідування загибелі В. Чорновола.

В’ячеслав Чорновіл

* * *

Народних Рух став першою ластівкою на шляху нового партійного будівництва в Україні. В країні почалося широкомасштабне створення різноманітних партій та партійних блоків. Їх кількість сьогодні перевищує сотню.

* * *

Сьогодні наймасовішими політичними партіями в країні є: Партія регіонів, «Батьківщина», Комуністична партія України, Народна партія, Українська народна партія, Прогресивна соціалістична партія, партія «Свобода», «Удар».

* * *

У липні 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про суверенітет УРСР. А 24 серпня 1991 року було проголошено незалежність України.

* * *

1 грудня 1991 року відбувся референдум, на якому 76 % населення висловилося за незалежність країни. Водночас відбулися і перші президентські вибори, на яких 62 % виборців проголосували за тодішнього голову Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука. Саме він і став першим Президентом молодої держави.

Леонід Кравчук

* * *

Уже в перші роки існування незалежної Республіки України її суверенітет визнали 150 країн світу. 6 грудня 1991 року було укладено Першу міжнародну угоду з Угорщиною, а першим західноєвропейським посольством, відкритим в Україні, стало посольство Німеччини.

* * *

Одразу після проголошення незалежності Україна першою із світових держав добровільно відмовилася від ядерної зброї та заявила про свій позаблоковий статус. Відмову від ядерної зброї було розцінено світовою спільнотою як одну з найзначніших історичних подій ХХ століття. Уже на 1 червня 1996 року на території країни не лишилося жодного ядерного боєзаряду, а армію було скорочено майже вдвічі.

* * *

У 1996 році – 28 червня – було прийнято Конституцію України.

* * *

За Конституцією Україна є президентсько-парламентською республікою. Державну владу в ній представляють три гілки: законодавча, виконавча та судова.

* * *

Найвищою посадовою особою країни є Президент, який здійснює свої повноваження через уряд – Кабінет Міністрів – та систему центральних і місцевих органів державної виконавчої влади. Він виступає від імені держави та є гарантом суверенітету країни, її територіальної цілісності, дотримання Конституції, прав і свобод людини та громадянина. Як Верховний головнокомандуючий Президент очолює військові сили держави. Термін його повноважень – п’ять років. Одна й та сама людина не може бути президентом країни більше ніж два терміни поспіль.

* * *

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада. До нього входить 450 народних депутатів, які обираються терміном на п’ять років.

* * *

Уряд очолює систему органів виконавчої влади в країні. Прем’єр-міністр, що ним керує, призначається президентом за згодою Верховної Ради. Уряд розробляє державний бюджет та здійснює роботу з його виконання.

* * *

У регіонах країни виконавчу владу здійснюють державна адміністрація та органи місцевого самоврядування.

* * *

Судова влада в Україні належить виключно судам. Новим інститутом в системі судових органів став Конституційний суд, який було створено в 1992 році.

* * *

Другим президентом країни став Леонід Кучма, вперше обраний в 1994 році (він пробув на цій посаді два терміни). Взимку 2000 року в країні зчинився так званий касетний скандал, в ході якого Л. Кучму звинуватили у фізичному усуненні небажаного для влади журналіста Г. Ґонґадзе. Це спричинило початок акції «Україна без Кучми».

Леонід Кучма

* * *

Опозиційні настрої в українському суспільстві призвели до виникнення «Майдану» – масового організованого протесту проти фальсифікації результатів президентських виборів 2004 року, що отримав назву «помаранчевої революції». В результаті проведення третього туру голосування президентом країни став Віктор Ющенко.

Віктор Ющенко

* * *

У 2004 році парламент прийняв рішення про проведення конституційної реформи, за якою з січня 2006 року[1] країна стала парламентсько-президентською республікою.

* * *

За результатами президентських виборів 2010 року перемогу одержав кандидат від Партії регіонів Віктор Янукович, який став Президентом України.

Віктор Янукович

* * *

За останнім Всеукраїнським переписом населення, проведеним у 2001 році, в країні проживало 49,5 мільйонів людей. А за даними Держкомстату на 1 жовтня 2006 року кількість населення скоротилася до 46,6 мільйона осіб.

* * *

Незважаючи на тенденцію до скорочення кількості мешканців, Україна займає п’яте місце в Європі (після ФРН, Італії, Великобританії та Франції) та 21-е місце у світі за кількістю громадян. На її долю припадає 7,3 % населення Європи.

* * *

За середньою щільністю населення – 77 осіб на 1 км2 – Україна випереджає багато європейських країн.

* * *

Найбільша щільність населення – в Донецькій області (196 осіб на 1 км2), найменша у Чернігівській області (42 особи на 1 км2).

2. Символіка

Один з головних символів незалежної України – тризуб золотого кольору на синьому щиті – має дуже давнє походження. Цей символ, що був відзнакою родових старійшин, було знайдено під час археологічних розкопок на Перещепинському та Мартинівському городищах VI–VIII століть. А перше згадування про нього в літописах відноситься до Х століття. В ті часи тризуб слугував і своєрідним оберегом. В Київській Русі він став великокнязівським знаком. Його зображували на монетах, печатках, посуді, в настінному живопису. Так, київський князь Володимир Святославович (?-1015) звелів вибити на монетах на одному боці свій портрет, а на іншому – тризуб із написом «Володимир на столі, а це – його срібло». Цей знак було знайдено на монетах Ярослава Мудрого і у гербі його доньки Анни, королеви Франції. Відродження ж його як головного українського символу відбулося тільки у 1992 році, коли тризуб було затверджено постановою Верховної Ради як малий герб України.

Герб України

Давньоруська монета із зображенням тризуба

* * *

Є ще два історичні символи українських земель, що існували у різні роки. Перший з них – «козак із мушкетом» – слугував емблемою Війська Запорозького. За літописом Г. Граб’янки, цей герб було подаровано запорозькому гетьману польським королем Стефаном Баторієм у 1576 році. До 1764 року його використовували як емблему влади на печатках двадцяти гетьманів.

* * *

Другим символом є зображення коронованого лева. Вперше воно з’явилося на печатках галицьких князів і спочатку слугувало територіально-династичним знаком. У XIV столітті зображення лева стало державним гербом. Водночас воно є і гербом міста Львова. Цікаво відзначити, що під прапором саме із цим гербом львівське ополчення у 1410 році брало участь у славетній Грюнвальдській битві. В наші дні обидва символи включено до проекту Великого герба України.

Проект Великого Герба України

* * *

З 28 січня 1992 року державним прапором України визнано прямокутний стяг, що складається з двох рівновеликих прямокутних смуг: верхня – синього, а нижня – жовтого кольору. Ці кольори були символічними для Русі ще до прийняття християнства, а після хрещення держави їх було освячено образом Животворного Хреста. Синій колір прапора символізував яскраве синє небо над країною, а жовтий – безкраї поля пшениці, якими завжди славилася Україна. В період монгольсько-татарської навали цю символіку було забуто. Та з часом вона відродилася у церковних прикрасах та гербах українських міст. З XVIII століття із синього полотнища виготовлялися усі полкові та сотенні козацькі прапори Війська Запорозького. Жовтим кольором на них наносили хрест, зорі, зброю та фігури святих. Прикладом може слугувати прапор, під яким билися полки Б. Хмельницького під час Національно-визвольної війни 1648–1654 років. Ця ж древня символіка українців відродилася у 1918 році в гербі та прапорі Української Народної Республіки (УНР).

* * *

У роки радянської влади національними кольорами Української РСР стали червоний та блакитний. І тільки після проголошення Україною незалежності синьо-жовтий прапор знов став символом держави.

* * *

В основу Державного гімну України покладено національний гімн, створений у 1803 році на музику західноукраїнського композитора та диригента Михайла Вербицького. Текстом до нього став відомий вірш поета та етнографа Павла Чубинського, написаний у 1862 році. До речі, вірш так подобався патріотично налаштованій студентській молоді та інтелігенції, що його авторство навіть приписували Т. Шевченку.

Михайло Вербицький

Павло Чубинський

* * *

У різні часи національними гімнами вважалися також «Заповіт» Тараса Шевченка та «Вічний революціонер» Івана Франка, покладені на музику композитором Д. Сичинським. Були свої гімни і в Галичині: «Мир вам, браття» та церковний гімн «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» на слова О. Кониського та музику М. Лисенка.

* * *

Національну валюту незалежної України – гривню – було введено в обіг 25 серпня 1996 року.

* * *

Окрім державної символіки, існує також чимало українських народних символів. Одними з таких є верба та калина. Недарма в народі здавна казали: «Без верби та калини нема України». Вербу українці споконвіку вважали священним деревом, що має величезну життєву силу та наділяє нею усе навкруги. Тому й не було в Україні жодного села чи хутора, де не росла б верба і не передавалися б з уст в уста повір’я про її дивовижні властивості. А у Вербну неділю (перед Великоднем) жмутики її пухнастих гілочок освячували у церкві і ставили на почесне місце у будинку – за переказами, вони захищали дім від пожежі та усіляких бід.

* * *

На відміну від верби, калина була символом краси та кохання. Її гронами прикрашали (і досі прикрашають) весільний вінок нареченої, коровай та житло, аби вони оберігали молоду родину та дарували їй щасливе життя. Про цю рослину складено величезну кількість легенд. За однією з них, калиновий кущ начебто виріс на тому місці, де розірвалося червоне намисто полоненої українки, яка тікала від ворогів. За іншою – смілива дівчина, яку звали Килина, сама завела бусурманів у непролазні хащі. За це вони вбили її, а на місці страти з крові дівчини виріс калиновий кущ.

* * *

Є й інше, менш героїчне повір’я про просту дівчину Килину, яка полюбила вродливого парубка. Але, боячись гніву своїх заможних батьків, які не хотіли, аби він одружувався із бідною, коханий зрадив її перед самим весіллям. Нещасна дівчина стала просити допомоги у Бога, і той перетворив її на кущ калини. Білий колір квітів – це весільне вбрання, яке Килина так і не вдягла, а насіння, яке за формою нагадує сердечка, – її серце, сповнене любов’ю та туги за коханим.

* * *

Найрозповсюдженішим національним символом, оберегом для українців слугувала сорочка-вишиванка. Здавна вони вважали, що вишивка на одязі захищає людину від хвороб, темних сил та усіляких життєвих негараздів. Перше згадування про вишиту українську сорочку можна знайти у візантійських письменників ХІ-ХІІ століть. Відомо також, що Анна, сестра Володимира Мономаха, поклала початок навчанню мистецтву вишивки в монастирських школах. Орнаментальні мотиви української народної вишивки надзвичайно багаті: в них використовуються образи Берегині, Дерева життя, улюблених рослин, коней, птахів і т. д. Найчастішими сполученнями кольорів є чорний та червоний або ж чорний, червоногарячий та теплий жовтий, і лише зрідка до них додають зелений і синій. Незважаючи на єдиний стиль, українська вишивка має чимало регіональних відмінностей. Так, приміром, для Полтавщини характерні візерунки, вишиті білим шовком по білій тканині.

Жіноче святкове вбрання

Традиційні візерунки для вишиванок

* * *

Символом рідної домівки, родинного щастя та благополуччя українці вважали вишитий рушник. Він був присутній під час усіх доленосних подій у житті: ним перев’язували наречену та нареченого під час заручин, накривали весільний коровай, стелили під ноги молодятам. У народі рушник символізував долоню Бога, і тому ним прикрашали образи, накривали хліб, давали його тим, хто вирушав у дорогу, щоб оберігав їхнє тіло та душу вдалині від рідної домівки. Не випадково в популярній українській пісні є такі слова: «І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, і рушник вишиваний на щастя, на долю дала». Шанобливе ставлення до рушника, особливо материнського, лишається незмінним і у наші дні.

* * *

Символічне релігійно-обрядове значення мають для українців також і писанки – майстерно розписані курячі яйця. Кам’яні та глиняні прототипи таких писанок, знайдених археологами, відносяться до епохи неоліту. В дохристиянський період в українців, як і у багатьох інших слов’янських народів, існував звичай навесні, у квітні – на початку травня, дарувати одне одному «червоні яйця». Звичай був пов’язаний із народними уявленнями про яйце як про символ вічного оновлення природи, весни, перемоги життя над смертю.

* * *

Українські писанки – це не просто пофарбовані у різні кольори яйця (так звані крашанки), а справжні шедеври мініатюрного живопису, в яких народ вповні утілив свою художню обдарованість, схильність до художнього сприйняття довкілля. Віддаючи належне красі цього своєрідного витвору мистецтва, в Канаді навіть звели йому пам’ятник. І далеко не випадково Т. Шевченко порівнював з писанкою красу рідного краю: «Село на нашій Україні – /Неначе писанка, село…» А багато українських емігрантів, які назавжди полишали країну, брали із собою писанки, як пам’ять про рідну землю.

Сучасні писанки

* * *

Українці споконвіку славилися своєю музикальністю, тому не дивно, що іще одним символом країни є старовинний музичний інструмент бандура, а також кобза. В Україні він отримав розповсюдження з 80-х років XVI століття. На кобзах грали мандрівні музики – кобзарі, які йшли від села до села, від міста до міста і у найлюдяніших місцях виконували старовинні народні пісні та думи, в яких відображувалися не тільки історичні події, але й лунала душа народу. Кобзарське мистецтво живе і у наші дні: йому навчають у спеціальних кобзарських школах, а сучасні кобзарі грають в оркестрах народних інструментів або виступають із сольними концертами.

* * *

Ще одним музичним символом України став гопак. Цей танок характеризується великою кількістю високих та широких стрибків, рухами, що виконуються навприсядки і т. д. Вважається, що гопак вперше з’явився на Запорозькій Січі та являв собою комплекс воїнських вправ.

Гопак

* * *

Обов’язковим елементом одягу запорозьких козаків до кінця ХІХ століття були шаровари – штани широкого вільного крою із брижами на поясі, переважно – синього або червоного кольору. Деякі історики вважають, що такі предмети одягу носили ще древні таври та скіфи.

* * *

Найбільш розповсюдженими видами взуття були чоботи – шите шкіряне взуття, відоме на території України ще з часів Київської Русі, а також черевики – жіночі шкіряні туфлі на невисоких підборах, прикрашені шнурівкою, ґудзиками або орнаментом.

* * *

Дуже символічним для українців був і такий своєрідний різновид чоловічої зачіски, як «оселедець» на поголеній голові у поєднанні з довгими вусами. Це довге пасмо волосся частіше закручували за вухо. З літописів відомо, що оселедець був у київського князя Святослава. Така ж зачіска була розповсюджена серед запорозьких козаків, її носило багато українських гетьманів, зокрема Богдан Хмельницький. Інший різновид чоловічої зачіски – «під макітру» – був відомий з XVII століття. На Поділлі він зберігся до початку ХХ століття.

Традиційна зачіска українських козаків – оселедець

* * *

Ще одним символом України цілком можна вважати… сало. На тему любові українців до сала складено чимало анекдотів та жартівливих пісень, а в місті Ромни навіть встановлено пам’ятника Свині. Свою пристрасть до цього продукту українці висловили у відомій приказці: «Живу добре: сало їм, на салі сплю, салом укриваюсь!» І дійсно, сало посідає на столі українців почесне місце. Сало їдять у посоленому вигляді сирим, а ще – варене, копчене та смажене, готують на ньому, шпигують ним м’ясо і навіть використовують для приготування солодощів. Однак з такої любові українців до сала не варто глузувати. Адже українці завжди вважали свиняче м’ясо не тільки ніжним та соковитим, але і більш чистим у порівнянні із яловичим – адже волів вони здавна використовували як робочу тяглову тварину, а тому їхнє м’ясо відгонило потом.

* * *

Та особливо активно стало культивуватися вживання свинини і сала серед українського козацтва у XVI–XVIII століттях, як противага мусульманським традиціям. Втім, існує ще одне пояснення такої пристрасті до сала: турки (як мусульмани) не їли свинини, тому не забирали свиней під час своїх набігів, на відміну від іншої худоби. Символами української кухні у всьому світі також вважаються борщ з пампушками, галушки та вареники. Прототипом українського борщу є так зване «вариво із зіллям», яке отримало розповсюдження ще у часи Київської Русі. Готувалося воно з різноманітних овочів із додаванням багатьох ароматичних трав. Сучасний український борщ нараховує більше 30 різновидів. Він має чудовий смаковий букет, адже складається більше ніж з 20 різних продуктів та приправ і доповнюється апетитними пампушками із часником.

Традиційні українські страви і сьогодні користуються популярністю

* * *

Не менш популярні й вареники, які українці примудряються готувати із найрізноманітнішими начинками. В хід іде не тільки м’ясо, сир та фрукти, але і шпинат, горохове пюре, яйця, кропива, сухофрукти і, звісно ж, свинячі шкварки. На їх основі готують найдивовижніші вареники – «з піском». Не варто лякатися – це тільки назва, а виникла вона тому, що у їх начинці шкварки змішуються з борошном, а коли вареники їдять, то чути характерний «пісочний» хрускіт на зубах. У давні часи вареники були окрасою святкового столу, ця страва вважалася одним із символів продовження роду, і тому її було прийнято дарувати молодій із побажанням: «Аби завжди була повною, як вареник».

* * *

Так само розповсюджені в Україні і галушки. Цю нехитру страву готують не тільки з пшеничного, але й з гречаного та кукурудзяного борошна. Свідченням любові до неї став єдиний в світі пам’ятник Галушці, нещодавно встановлений у Полтаві.

3. Свята та традиції

Державні свята в Україні офіційно є вихідними днями. До них належать і великі релігійні свята, які відзначаються християнським світом. Отже, державними святами у країні є:

• Новий рік – 1 січня

• Різдво Христове – 7 січня

• Міжнародний жіночий день – 8 березня

• День міжнародної солідарності трудящих 1 та 2 травня

• День Перемоги – 9 травня

• Великдень – святкується за релігійним календарем

• Трійця (Зелені свята) – святкується за релігійним календарем

• День Конституції України – 28 червня

• День незалежності України – 24 серпня

Святкування Дня Перемоги

* * *

Більше 60 свят вважаються неофіційними, – їх не позначено червоним у календарі, і вони не є вихідними днями. Здебільшого це професійні та міжнародні свята, які увійшли до нашого суспільного життя останнім часом. Серед них – День св. Валентина (14 лютого), День національної культури (9 березня), День матері (14 травня), Міжнародний день людей похилого віку (1 жовтня), День національної гвардії України (4 листопада), Міжнародний день студентів (17 листопада), Міжнародний день інвалідів (3 грудня) та інші.

* * *

Цікаво зазначити, що деякі з цих свят, розповсюджених сьогодні в багатьох країнах, відзначалися українцями і раніше. Наприклад, День матері вперше святкувався у 1929 році в Галичині за ініціативою Спілки українок.

* * *

Православні українці, окрім офіційних, відзначають і інші релігійні свята: Хрещення (19 січня), Стрітення (15 лютого), Масляну (неділя за тиждень до початку Великого посту), Вербну неділю (за тиждень до Великодня), Благовіщення (7квітня), день Святих апостолів Петра та Павла (12 липня), три Спаси – Медовий, що в народі називають Маковієм (14 серпня), Яблучний (19 серпня) та Горіховий (25 серпня), – а також Покрову (14 жовтня).

* * *

За переказами, саме на Медовий Спас київський князтривнеь Володимир прийняв Хрещення. В стародавньому Києві у цей день освячували воду у Дніпрі, а потім у ній купалися, щоб очиститися від злих сил та хвороб, а тому в народі це свято ще називається «Спасом на воді».

* * *

Останнім часом дедалі популярнішим релігійним святом у країні стає день Святого Миколая (19 грудня), одного з найшанованіших українцями святих. Це пов’язано із тим, що серед населення Галичини, Закарпаття та інших західних областей з ХІХ століття отримала розповсюдження традиція дарувати малечі дарунки від імені святого Миколая. Зараз цю традицію переймають і інші регіони країни.

* * *

Чимало старовинних народних звичаїв відроджується сьогодні в Україні при святкуванні Нового року, Різдва та Хрещення. Серед атрибутів зимових свят отримують розповсюдження щедрування, колядування, засівання, ходіння із різдвяною зіркою та рядженими, купання у хрещенській ополонці, Святвечір перед Різдвом. В деяких регіонах України проводяться молодіжні свята Катерини (7 грудня) та Андрія (16 листопада).

Святкування Різдва

* * *

Український народ створив велику кількість різноманітних колядок: на хліборобські, мисливські, військові, весільні, казково-фантастичні та релігійні теми. І ще століття тому серед українців не було людини, яка не знала б десь десяток, а то й більше колядок, щедрівок, купальських та інших пісень.

* * *

Вважалося, що на Святвечір уся родина має бути вдома, бо ті, хто ночують поза його межами, «цілий рік блукатимуть світом». А ще до цього вечора слід повернути усі борги, аби у наступному році бути заможним.

* * *

Століття тому Новий рік в Україні святкували за старим стилем – 14 січня, на день Василя. Досі ця традиція лишається такою сильною, що ми святкуємо дивовижне та незрозуміле для інших народів свято – старий Новий рік.

* * *

Першого гостя, який заходив до оселі на Різдво та Новий рік, за старих часів називали в Україні «полазником». Вважалося, що коли це буде чоловік, то в домі увесь рік буде щастя та благополуччя, а якщо жінка, та ще й стара, – чекай лиха. Багато хто і зараз вірить у цю прикмету.

* * *

Збереглися в Україні і деякі дохристиянські народні свята. Одне з них – Івана Купала (7 червня) – є найбільш поетичним в українському обрядовому календарі. В язичницькі часи Купалом (Купайлом) називали ляльку-опудало, яку купали, топили у воді або спалювали на вогнищі. Назва ж «Іван Купала» походить від народного найменування Іоанна Хрестителя, вшануванням якого православна церква намагалася подолати дохристиянські традиції. Головними ритуалами свята є стрибки через вогнище, пошуки чарівної квітки папороті та прогулянка до сходу сонця по цілющій купальській росі.

* * *

Одним з найдавніших народних свят у народі є день св. Юри (св. Юрія), який вважається покровителем звірів та домашньої худоби. Його відзначають 9 квітня, коли в Західній Україні на полонини відправляють отари овець та стада корів. На Закарпатті, виганяючи цього дня корів, на них одягали вінки з квітів, аби вони виглядали святково для Юри.

* * *

Інше народне свято – день Дмитра (8 листопада) – також було пов’язане із сільськогосподарськими роботами. Ним було прийнято завершувати хліборобський рік. Вважалося, що цей день ніби «закривав землю на ключ» та приводив зиму.

* * *

За християнською традицією свято Стрітення (15 лютого) було пов’язане із тим днем, коли старець Симеон побачив новонародженого Христа і сказав, що може тепер спокійно померти, оскільки бачив Месію. Та у народі вважалося, що цього дня зима і весна вступають у двобій, тому існує ще одна цікава назва свята – Зимобор. Воно починається із освячення у церкві води та свічок. Вважається, що стрітенська свічка має особливу силу (захищає від грози та пожеж), а вода береже від недоброго ока, нею лікують інфекційні хвороби та натирають хворі місця.

* * *

Хоча християнська церква включила Масляну до церковного календаря, в її святкуванні також лишилося чимало язичницьких елементів: народні гуляння з ритуалами знищення опудала Зими, випікання та поїдання млинців, які вважаються символом Сонця, з різними веселими іграми та забавами. В такому вигляді Масляна нагадує не стільки релігійне свято, скільки справжній український карнавал.

Масляна

* * *

7 квітня в Україні відзначають велике православне свято – Благовіщення. Здавна вважалося, що цього дня Господь благословляє рослини, які поступово воскресають після зимової смерті. Працювати було заборонено, оскільки, як казали у народі, «навіть пташка цього дня не зів’є гнізда». На Благовіщення існував звичай відпускати на волю птахів. А от позичати цього дня вогонь вважалося поганою прикметою, що обіцяла пожежу.

* * *

Із суворими заборонами був пов’язаний день Усікновення Голови Іоанна Предтечі, чи як його ще називали в народі – Головосік (11 вересня). Жінкам не можна було готувати борщ, оскільки для цього необхідно було різати буряк та капусту – овочі, що мали круглу форму. Взагалі не бажано було нічого різати, навіть хліб. А чоловікам заборонялося голитися та дивитися на себе у дзеркало, аби не хворіти. Вранці треба було ретельно вимити голову. Цього дня слід було дотримуватися суворого посту.

* * *

Остання неділя перед Великоднем в Україні називається Вербною. За біблійним текстом, Христос цього дня в’їхав у Єрусалим, і народ вистилав йому шлях пальмовим гіллям. В Україні цю функцію взяла на себе верба – одна з найулюбленіших рослин, до того ж розпускається вона першою. В церквах цього дня проходять пишні богослужіння з обов’язковим освяченням вербних гілок. З ними пов’язано безліч повір’їв та прикмет. Головна з них: цю вербу не можна викидати, адже вона рятує від різноманітних хвороб, береже від недоброго ока, захищає від пожеж.

Верба

* * *

Багато народних свят та обрядів було пов’язано із землеробським календарем. І починало його зазвичай свято першої борозни. Урочистим початком жнив було свято першого снопа. Воно супроводжувалося обрядами із першим змолоченим снопом, який було прийнято ставити вдома на почесному місці під образами. Після закінчення жнив святкувалися так звані обжинки, під час яких останній сніп – дідух – перев’язували стрічками та вносили у хату. Його слід було зберігати до першої борозни, а зерна з нього додавати до насіння для посіву. Елементи усіх цих старовинних свят збереглися у багатьох селах і донині.

* * *

Одним з обрядів, розповсюджених по всій Україні до початку ХХ століття, була так звана толока. Ця найдавніша з форм колективної взаємодопомоги використовувалася в українських громадах для виконання необхідних суспільних або трудомістких робіт. Участь у них була добровільною. Найчастіше за допомогою толочан проводилися різноманітні польові роботи, будівництво житла та інших будівель, усунення наслідків стихійних лих, допомога бідним та сиротам. Заради цього не гріх було працювати у недільні та святкові дні, за винятком великих релігійних свят. Традицію проведення толоки не забуто і сьогодні, особливо у сільських районах країни. А 7 липня 2009 року у рамках всеукраїнської благодійної акції «Відродимо Запорозьку Січ» пройшла унікальна Січова толока. Цього дня на острові Хортиця було організовано роботи з прибирання та упорядкування історико-культурного комплексу «Запорозька Січ».

* * *

Сьогодні мало хто з українців знає, як цікаво святкували колись новосілля: за звичаєм до хати або квартири першим пускали кота (раніше він мав провести там ніч), потім благословляли іконою або хлібом-сіллю нове приміщення, кропили його святою водою. Закінчувався обряд подарунками та застіллям. В ті часи усі учасники новосілля добре знали, які подарунки вони мали принести новоселам: батьки – подушки, родичі та сусіди – посуд, ножі, виделки, оскільки переносити старий посуд до нового житла заборонялося. А ще вважалося небажаним переселятися «на молодий місяць» та під час посту.

* * *

Після свята Покрови (14 жовтня) і до Пилипівського посту (14 листопада) в Україні прийнято було справляти весілля. Іншим підходящим для цього періодом був час між Хрещенням та Масляною. І хоча сучасні РАГСи реєструють шлюби повсякчас, і сьогодні порою, найбільш насиченою весіллями, лишається осінь.

* * *

Жодне українське весілля не обходилося і не обходиться навіть сьогодні без весільного короваю. Раніше його випікали спеціальні жінки-коровайниці. Вони обов’язково мали перебувати в першому шлюбі і жити у мирі та злагоді з чоловіком. Вважалося, що коли хліб пектиме людина із поганою репутацією, то усе погане перейде у хліб, а отже, і на того, кому його призначено. За звичаєм, весільний коровай клали на спеціальну підкладку з тіста – твердий корж, навколо нього розміщали кілька шишок та обводили крайкою з тіста, згори прикрашали фігурками – зображеннями сонця, голубків, колосся.

Для українців велике значення мав вибір дня тижня для сватання. Так, на Слобожанщині було марно чекати сватів у понеділок чи п’ятницю, – ці дні вважалися невдалими для такої події: або гарбуза піднесуть, або майбутнє подружнє життя буде нещасливим. За традицією, тут сваталися по вівторках.

Весільний коровай

* * *

В Україні довгий час, майже до ХІХ століття, було розповсюджене сватання дівчини до хлопця. Цей звичай існував ще з часів Запорозької Січі. Наприклад, вона могла вибрати собі чоловіком засудженого на страту козака. В такому випадку дівчині було достатньо накинути йому на голову спеціально приготовану хустку. Якщо козак погоджувався, то вирок скасовували, і він отримував помилування, якщо ж ні, то його страчували. Цікаво, що в історії Січі відомі обидва варіанти…

* * *

Однією з традицій був «викуп» нареченої або, як казали у давні часи, «віно». Відомо, що ще князь Володимир, аби укласти шлюб із грецькою принцесою Анною, поступився візантійцям Корсунем та Кримом – «за віно, заради царівни». Ярослав Мудрий віддав свою сестру за польського короля Казимира, отримавши «за віно» 800 українських полонених, які вже і не сподівалися знову побачити рідний край. Викуп нареченої у жартівливій формі зберігся і в сучасній весільній церемонії. А різноманітні перепони, які родичі молодої влаштовують на шляху нареченого, – це нагадування про звичай викрадати наречену.

* * *

У давні часи майже усі гості на весіллі мали певні «весільні посади». Наприклад, старший сват був розпорядником свята, його жінка (сваха) збирала подарунки, дружки допомагали нареченій, а брат її «продавав». Представників найважливіших весільних чинів перев’язували рушником або приколювали на їхній одяг букетики квітів. Усе це у більш сучасному вигляді і сьогодні присутнє на весіллях.

* * *

Та окрім короваю, в українців існувало ще чимало весільних хлібів. З паляницею сваталися, з шишками та калачами запрошували на весілля, голубів дарували коровайницям. Окрім того, у деяких місцях було розповсюджене печиво під назвою «двійнята» – символ поєднання чоловіка та жінки. Перший хліб молодих посипали сіллю для того, щоб це стало єдиною прикрістю в їхньому житті, яку вони подолають першого ж дня, а решта нехай буде солодким.

* * *

Обряд вінчання став розповсюджуватися в Україні з XVII століття і спочатку сприймався населенням негативно, оскільки суперечив традиційним весільним обрядам. Повінчані молоді нерідко жили окремо, доки не справляли традиційного весілля. Тільки поступово освячення шлюбу в церкві набуло юридичної сили і стало невід’ємною складовою шлюбу.

Вінчання

* * *

Серед українців рідко траплялися родини без дітей (в ХІХ столітті усього 7 %). Та коли в родині й була одна дитина, це не вважалося нормою. З цього приводу казали: «Один син – не син, два сини – півсина, три сини – оце тільки син».

* * *

Кум та кума вважалися в українців чи не найближчими родичами. Вони брали участь у всіх подіях в родині похресника. Адже традиція кумівства зародилася на українських землях задовго до появи християнства. Причому у різних місцевостях вибір кумів проходив по-різному. Так, на Середній Наддніпрянщині батьки обирали переважно одну пару кумів і тільки з-поміж кровних родичів, на Волині – дві-три пари, на Поділлі – до п’яти (з родичів та знайомих), на Наддністрянщині – до десяти пар. Хоча після прийняття християнства кумів стали називати хрещеними батьками, поняття «кум» і тепер лишилося таким же розповсюдженим в Україні, як і багато століть тому.

* * *

У жителів Слобожанщини існував звичай на першу річницю малюка «ворожити» на долю. Для цього дитину саджали на кожух, вивернутий вовною догори, і клали перед ним такі предмети: книгу, гроші, чарку, ложку, зерно. Якщо дитина обирала книгу, це означало, що вона буде вчитися і стане розумною та освіченою, гроші – багатою, чарку – п’яницею виросте, ложку – буде добре їсти, зерно – стане добрим хазяїном у полі. Нині цей звичай розповсюджений і в інших регіонах країни, тільки предмети для «ворожіння» стали більш сучасними.

* * *

Українці з давнини і донині надають великого значення різноманітним оберегам (амулетам, талісманам). Саме слово «оберіг», як стверджують учені, пішло від слова «Берегиня» – так називали наші пращури найголовнішу свою святиню – Велику богиню, матір усього живого, символ землі-годувальниці та продовжувачки роду. Дуже давно роль оберегів грали і звичайні глиняні глечики, які українки розвішували на тинах догори дном. За їх уявленням, ці предмети домашнього вжитку могли відганяти злих духів.

Традиційний оберіг

4. Релігія

Україна – багатоконфесійна держава. Основною релігією тут є християнство, отримане у спадок ще від Київської Русі. Тому більше 90 % населення називають себе християнами.

* * *

Віруючими вважають себе в Україні 68 % жінок та 46 % чоловіків.

* * *

Найбільша кількість віруючих сповідують православ’я (50 %), решта майже порівну ділиться на католиків та протестантів. Відповідно до цього основними церквами країни є Українська православна церква Московського патріархату (до неї належить більша частина православних віруючих), Українська православна церква Київського патріархату (створена у 1992 році), Українська автокефальна православна церква (створена у 1924 році), Українська греко-католицька церква (виникла у 1596 році), Українська римо-католицька церква латинського обряду (заснована у 1321 році) та Вірменська Апостольська (Григоріанська) община (існує з 1364 року).

Собор Св. Юра у Львові

Софія Київська

* * *

В країні діє понад 250 церков, близько 280 монастирів та більше 150 духовних навчальних закладів.

* * *

Протестантизм представлено в Україні 35 церквами, напрямками та течіями, що беруть свій початок ще з 30-40-х років XVI століття. Найбільш численними протестантськими конфесіями є лютерани, баптисти, п’ятидесятники та адвентисти.

* * *

Мусульманство (іслам) розповсюджене переважно у Криму (945 релігійних громад). Та представники цієї релігії є і в інших регіонах України, зокрема у Донецьку, де діє мечеть Ахат-Джамі та єдиний в Україні ісламський університет.

Мечеть Хан-Джамі в Євпаторії

* * *

В Україні проживає третя за величиною в Європі та п’ята у світі єврейська громада. Іудаїзм представлено тут сімома течіями, однією з яких є хасидизм. Центр цієї течії – невелике містечко Умань Черкаської області, куди щорічно у вересні здійснюються масові паломництва хасидів. Найбільші єврейські синагоги діють у Києві, Одесі, Харкові, Львові, Вінниці та Бердичеві.

* * *

Набагато меншою кількістю послідовників у країні представлено буддизм. Найбільшою мережею буддійських громад є Українська асоціація буддистів «Карма Каг ’ю», створена у 1996 році в Ужгороді.

Караїмські кенаси в Євпаторії

* * *

Ще однією течією, яка щороку привертає увагу дедалі більшої кількості молоді, є язичництво. Члени язичницьких громад старанно реконструюють стародавні свята, а також пантеон божеств, яких шанували їхні пращури в Київській Русі, ніби намагаючись відтворити у сучасному світі острівець далекого минулого.

* * *

Українською православною церквою до сонму святих залучено десять осіб. Серед них – князі Борис та Гліб – «перші мученики та страстотерпці землі української», рівноапостольні князь Володимир Великий та княгиня Ольга, преподобна княгиня Анна Всеволодівна, преподобні Іов Почаївський та Іоанн Затворник Святогорський, святитель Данило Туптало (в чернецтві Дмитро Ростовський). Окрім того, згідно з «Києво-Печерським патериком» близько 90 подвижників віри – затворників, мучеників, чудотворців та постників – визнано святими Києво-Печерської лаври. У їх числі і засновники лаври – Антоній та Феодосій Печерські, Нестор-літописець, лаврський іконописець Аліпій, лікар Агапіт, а також відомий нам за билинами преподобний Ілля «з міста Мурома».

* * *

Найбільшими православними святинями країни є три лаври: Києво-Печерська (з 1598), Свято-Успенська Почаївська (з 1833) та Свято-Успенська Святогорська (з 2004). Це найбільш прославлені центри паломництва віруючих, які приїздять туди як з усіх кінців України, так і з ближнього та дальнього зарубіжжя.

* * *

Серед українських монастирів найвідомішими вважаються:

• Видубицький (Х ст.)

• Свято-Михайлівський Золотоверхий в Києві (ХІ ст.)

• Мотронинський Троїцький на Черкащині (ХІІ ст.)

• Густинський на Чернігівщині (ХVII–XIX ст.)

• Бернардинський у Львові (XV ст.)

• Монастир Босих кармелітів у Бердичеві (XVI–XVIII ст.)

• Унівський Успенський на Львівщині (XIV ст.)

• Троїцько-Іллінський та Єлецький у Чернігові (ХІ ст.)

• Мовчанський у Путивлі (ХVI ст.)

• Свято-Успенський в Бахчисараї (VIІІ ст.)

• Василіанський на Тернопільщині (ХVIІ ст.)

• Манявський Хрестовоздвиженський на Івано-Франківщині (ХVIІ ст.)

• Глинська пустинь на честь Різдва Пресвятої Богородиці на Сумщині (ХVI ст.)

• Зимненський Святогірський у Володимирі-Волинському (Х ст.)

• Мгарський Спасо-Преображенський у Лубнах (ХVIІ ст.)

• Троїцький у Межиріччі (ХV-ХVIІ ст.)

• Полтавський Хрестовоздвиженський (ХVIІ ст.)

• Покровський у Харкові (ХVIІ ст.)

Києво-Печерська лавра

Видубицький монастир

* * *

В Україні є чимало дивовижних релігійних споруд. Одна з них – так звана Прозора церква у місті Калинівка Вінницької області. Її встановлено у 2000 році на тому місці, де з хреста, що стояв там до цього, у 1923 році потекла кров.

* * *

У центрі Рівного є чудовий пам’ятник – Колона Божої Матері, який вважається святинею і однаково шанується як католиками, так і православними. У 1952 році вона була зруйнована радянською владою, і тільки після здобуття Україною незалежності в 2003 році на цьому місці було встановлено її точну копію.

* * *

Засновниками багатьох церков та храмів були відомі історичні особистості. Так, будівництво головного храму країни – Софійського собору у Києві – було почато за велінням князя Ярослава Мудрого, на місці його переможної битви з печенігами (за іншими даними, засновником собору є батько Ярослава – Володимир Великий). Успенський собор у Володимирі-Волинському заснував князь Мстислав, правнук Володимира Мономаха, звідси його інша назва – Мстиславів храм. А Іллінську церкву у Суботові було закладено гетьманом Б. Хмельницьким після вигнання поляків з України, а тому в народі її ще називають Богдановою церквою.

* * *

В числі тих, хто стояв коло витоків православ’я в Україні, були Антоній та Феодосій Печерські. Обидва вони стали родоначальниками організованого чернецтва, засновниками Києво-Печерського монастиря та Свято-Успенського собору. Антоній першим ввів у древньоруських монастирях суворі чернецькі традиції гори Афон, а Феодосій став ідеологом православного чернецтва.

* * *

Видатним церковним та культурним діячем України був митрополит Київський Петро Могила (1596–1647). При ньому Київ досягнув рівня значних центрів християнського світу, його навіть називали другим Єрусалимом. З метою реформування церковного життя митрополит розробив «Катехізис» («Православне сповідування віри») та «Євхаристиріон» («Великий требник»), що трактували Закон Божий та утверджували постулати православної віри. Під його керівництвом було врятовано такі перлини київської архітектури, як Софійський собор, Василівська, Михайлівська, Десятинна, Спаса на Берестові церкви, відкрито Лаврську та Київську братські школи. Відзначаючи його заслуги перед церквою, ЮНЕСКО 1996 рік оголосило роком пам’яті Петра Могили.

Петро Могила

* * *

Значний внесок у релігійну освіту зробив Данило Туптало (1651–1709), названий у чернецтві Дмитром. Головним його досягненням стало створення 4-томної фундаментальної праці «Четьї-Мінеї», що розповідала про житія святих. Більше 20 років працював він над її укладенням. Завдяки доступному викладенню, історичній цінності та неповторному художньому стилю це видання стало популярним не тільки в Україні, а й в усьому слов’янському світі. На «Четьях-Мінеях», як він сам зізнавався, виховувався Тарас Шевченко.

* * *

Неперевершеним проповідником був визначний український церковний діяч та письменник Стефан Яворський (1658–1722). Цікаво, що деякі його проповіді було написано віршами. Широка ерудиція та глибока віра поєднувались у них з простотою та віртуозністю викладення навіть найскладніших богословських концепцій. Головне місце у його творчій спадщині належить фундаментальній богословській праці «Камінь віри», яка нараховує кілька тисяч сторінок.

* * *

Видатний церковний та громадський діяч, вчений-енциклопедист, поет, теоретик літератури та перекладач – таким увійшов до історії України Феофан Прокопович (1681–1736). Він був одним з найосвіченіших людей свого часу, що створив ряд богословських, юридичних, історичних та політико-філософських творів. Важко було знайти рід «письменництва», до якого ця різнобічно обдарована людина не була б причетною. Визначну роль зіграв Прокопович і у створенні Російської академії наук. А ще, сприяючи освіті народу, він влаштував у своєму домі школу для сиріт «усякого звання», яких потім влаштовував у академічну гімназію.

* * *

Григорій (в чернецтві Георгій) Кониський (1717–1795) увійшов до історії як активний просвітник, захисник православної церкви в Україні та Білорусії, автор талановитої драми «Воскресіння мертвих». Будучи професором Київської духовної академії, він розробив оригінальний курс філософії, в якому підсумував досягнення своїх українських попередників, таким чином поклавши початок професійній філософській школі.

* * *

Діяльність митрополита греко-католицької церкви Андрія Шептицького (1865–1944) в Україні історики оцінюють неоднозначно. Одні вважають його духовним вождем українського народу, називають «українським Мойсеєм», інші докоряють колабораціонізмом, «вмінням підлаштовуватися під будь-який уряд». Дійсно, Шептицький проявив себе справжнім дипломатом: у 1914 р. в таємному посланні Миколі ІІ він запевняв імператора у своїй відданості йому, а з приводу взяття німецько-фашистськими військами Києва написав листа Гітлеру, вітаючи його як визволителя України від радянського атеїстичного режиму, активно брав участь у формуванні в 1943 році української дивізії СС «Галичина». Разом з тим відомо, що митрополит захищав українські інтереси перед окупантами, ховав у своїй резиденції євреїв, засуджував польські політичні репресії проти українців, терористичні акції ОУН. Багато зробив він як щедрий меценат для збереження українського національного мистецтва. Суперечки про роль, яку зіграв митрополит Андрій Шептицький в долі українського народу, не припиняються і дотепер.

Андрій Шептицький

* * *

Архієпископ Лука (в миру – Валентин Феліксович Войно-Ясенецький, 1877–1961) став церковним діячем тільки у 1920-ті роки, будучи вже зрілою людиною, яка пройшла нелегку школу життя. Довгий час до цього він займався медициною: в роки Російсько-японської війни завідував кафедрою хірургії у Читі, блискуче захистив докторську дисертацію, за що його було нагороджено премією Варшавського університету, очолював кафедру хірургії Туркестанського університету. В 1924 році за 10 років до аналогічної операції, проведеної лікарем І. Вороніним, Войно-Ясенецький ризикнув вперше пересадити нирки теляти хворому, що помирав. Ставши на шлях проповідника, він продовжував поєднувати свої пастирські обов’язки із лікарськими: у в’язниці, куди його посадили за контрреволюційну пропаганду, написав працю «Нариси з гнійної хірургії», а під час Великої Вітчизняної війни лікував поранених та опікувався 150 госпіталями, за що і отримав діамантовий хрест та медаль «За доблесну працю в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.». Після війни вже абсолютно сліпий хірург-священик правив служби у Свято-Троїцькому кафедральному соборі в Симферополі, причому орієнтувався в храмі без сторонньої допомоги, а молитви та Євангеліє читав напам’ять. В 2000 році його було канонізовано Російською православною церквою як святителя Луку Кримського.

* * *

Хоча більшу частину свого життя митрополит Української православної автокефальної церкви Іларіон (світське ім’я Іван Огієнко) прожив за межами України (в Польщі та Канаді), його вплив на релігійне та культурне життя країни важко переоцінити. Він був засновником та першим ректором Кам’янець-Подільського університету, з 1951 року очолював Українську греко-православну церкву в Канаді, виступав ініціатором об’єднання трьох автокефалій за кордоном. Він відомий своїм перекладом Святого Письма на українську мову (1962), а також численними працями з релігії та культури: «Пам’ятки старослов’янської мови Х-ХІ століть», «Дохристиянські вірування українського народу», «Українська культура».

* * *

Уродженець Тернопільщини Йосип Коберницький-Дичковський (1892–1984) більше відомий як Йосип Сліпий. Він був нащадком дворянського галицького роду. За переказами, його далекого пращура осліпили за те, що під час Полтавської битви він виступив на боці Івана Мазепи. Вочевидь, ця подія вплинула на вибір псевдоніму для майбутнього митрополита Української греко-католицької церкви. Після її заборони Сліпого було заарештовано, і він провів 18 років у таборах ГУЛАГу, а потім емігрував до Ватикану. В Римі за його ініціативою було побудовано собор Святої Софії в староукраїнському стилі, відкрито Український католицький університет. У 1965 році папа Павло VI надав Сліпому звання кардинала, а у 1975-му останній прийняв титул києво-галицького патріарха. В Україну йому судилося повернутися тільки після смерті: в 1992 році його тлін було поховано у соборі Св. Юра.

* * *

В українських храмах чимало священних реліквій. Серед них особливе місце займають чудотворні ікони. Найчастіше це ікони Божої Матері. А от чудотворні образи Спасителя знаходяться тільки у трьох храмах: Свято-Троїцькому кафедральному соборі в Дніпропетровську («Спаситель, що Плаче»), Всесвятській церкві в селі Мала Чернеччина Сумської області («Спас Малочернецький») та жіночому Борисо-Глібському монастирі в селі Водяне Харківської області («Спас Нерукотворний») Є чимало свідоцтв їхньої чудотворної сили. За проханням віруючих ікони неодноразово прикладали до хворих, творячи над ними молитви, завдяки чому стан стражденних полегшувався, а деякі повністю зцілювалися.

* * *

До числа найбільших святинь, чудотворну силу яких визнає не тільки православна церква, але й католицька, відноситься ікона Божої Матері, що знаходиться в Успенській церкві Почаївської лаври. Історія її появи у монастирі така. У 1559 році в будинку багатої поміщиці Ганни Гойської, що походила із старовинного дворянського роду Козинських, зупинився грецький митрополит Неофіт. Їдучи, на знак вдячності за гостинність, він подарував господині старовинну ікону Богородиці з Константинополя. Повіривши у силу святої реліквії, Ганна переконала свого сліпого від народження брата Пилипа помолитися їй. І щойно з вірою в серці юнак помолився перед образом, як здобув зір. Тоді Ганна вирішила передати свої володіння та чудотворну ікону у подарунок Почаївському монастирю. Тепер відомий образ знаходиться над іконостасом. У дні великих релігійних свят його опускають донизу, і будь-який парафіянин може до нього прикластися та проказати молитву Богородиці.

Почаївська ікона Божої Матері

* * *

Один з найстаріших в Україні монастир Босих кармелітів у місті Бердичеві Житомирської області (ХVI-ХVIІІ ст.) також відомий своєю чудодійною реліквією – іконою Божої Матері, подарованою монастирю київським воєводою Янушем Тишкевичем в 1627 році. Вона вважалася заступницею не тільки мешканців міста, але й усієї України. В 1753 році Папа Римський коронував її двома золотими коронами. На жаль, під час Великої Вітчизняної війни ікона зникла: за однією версією – згоріла, за іншою – потрапила у приватну колекцію до Польщі. На початку 90-х років ХХ століття копію цього образа створила художниця з Кракова Божена Муха-Совінська. Нову ікону у 1997 освятив папа Іоанн Павло ІІ.

* * *

Історія Покровського монастиря у Харкові нерозривно пов’язана з іконою Озерянської Божої Матері. Легенда каже, що одного разу селянин із села Озерянки, що косив сіно, почув стогін. Нахилившись, він побачив, що розсік навпіл полотно із зображенням Богородиці. Приголомшений тим, що наробив, селянин приніс пошкоджений образ додому, склав його частини разом, і вони дивовижним чином з’єдналися. Зрадівши, він передав полотно до монастиря, де його наклеїли на кипарисову дошку. Кажуть, що майбутній відомий письменник Г. Квітка-Основ’яненко, який втратив зір у дитинстві, після щирої молитви перед образом та вмивання обличчя святою водою з Онуфрієвського джерела прозрів. Влітку 1871 року, коли у Харкові панувала холера, священнослужителі стали носити містом Озерянську ікону. І молитву віруючих було почуто: холера відступила, а харків’яни ще більше повірили у чудодійність образу. З того часу ця ікона вважається покровителькою міста. В 20-х роках минулого сторіччя безцінна реліквія безслідно зникла, але виявилося, що і копія, зроблена з неї, має цілющу силу та продовжує творити дива. Щорічно 12 листопада на свято храму перед нею збираються тисячі віруючих, аби звернутися до своєї заступниці.

* * *

Ще один чудотворний образ з початку ХХ століття знаходиться в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі. Це ікона Скорботної Богоматері «Сподівання усіх кінців землі». Її було написано на стіні монахом Даниїлом Московиченком. Щопонеділка біля неї проходило богослужіння, на якому віруючі здобували не тільки душевний спокій, але і зцілення від недуг. На жаль, під час Громадянської війни ікона зникла. Та збереглася її копія, яка також має чудотворну силу.

* * *

У селі Зарванці Тернопільської області знаходиться одна з найголовніших святинь Української греко-католицької церкви – Марійський духовний комплекс, який ще називають «українським Лурдом». Він входить до числа 15 найголовніших святинь католицького світу. Багато у чому таким визнанням Зарванці зобов’язані чудодійній іконі Божої Матері. За легендою, ця святиня зцілила від хвороби теребовлянського князя Василька. На знак вдячності за це він звелів побудувати у селі церкву, де ікона і знаходилася до 1751 року, а потім її новим домом стала церква Пресвятої Трійці. У 1867 році святу реліквію увінчали короною, яку прислав з Рима папа Пій ІХ. Він же надав Зарванцям статус паломницького центру. У 2001 році під час візиту до України Папи Римського Іоанна Павла ІІ ікона Зарваницької Божої Матері супроводжувала його впродовж усього шляху.

* * *

Чудодійною вважається й ікона «Богородиця Одигітрія», що знаходиться у Троїцькому монастирі в селі Межиріччя Сумської області. За легендою, завдяки її заступництву у ХVI столітті було врятовано від нападу татар місто Слуцьк. Нині тисячі паломників приходять до неї з надією на зцілення.

* * *

В одному з найгарніших храмів Галичини – церкві Різдва Пречистої Діви Марії, що входить до ансамблю Василіанського монастиря у селі Улашківці в Тернопільській області, – знаходяться одразу два чудодійні образи. Це ікони святійшої Діви Марії та святого Іоанна Хрестителя.

* * *

Не менш шануються віруючими в Україні й інші святі реліквії – ікона Зимненської Богоматері зі Святогорського монастиря Володимира-Волинського (саме нею благословили грецьку царівну Анну на шлюб з київським князем Володимиром) і ікона Густинської Божої Матері з однойменного монастиря в Чернігівській області.

* * *

У багатьох храмах України зберігаються святі мощі. Так, у Святогорському Успенському соборі Святогорської лаври знаходяться мощі преподобного Іоанна Затворника Святогорського. Щотижня тут правлять молебень, під час якого віруючі прикладаються до них і отримують полегшення або повне зцілення від хвороб. І хоча лікарі не можуть пояснити цього дива, це не заважає тисячам паломників приїздити до славетного монастиря з надією на допомогу.

* * *

До числа святинь Почаївської лаври відносяться мощі преподобного Іова, який у кінці ХVI – на початку ХVIІ століття був ігуменом монастиря та прославився своїми зціленнями.

* * *

Чимало святих мощей, що мають цілющу силу, зберігається у Києво-Печерській лаврі. Та, напевне, найдивовижнішим було відкриття живильних властивостей мощей лікаря Агапіта. Досі від його останків (а помер він 1095 року) надходить дуже потужна енергетика, причому найсильніше тепло можна відчути від його рук. Ці хвилі позитивно впливають на живі організми: в присутності мощей Агапіта у рослин підвищується швидкість росту, зменшується вплив радіації, повітря очищується від бактерій. Спеціалісти, що досліджували це поховання, підтверджують існування чудотворної аури навколо мощей святого.

* * *

У головному храмі Харкова – Свято-Благовіщенському кафедральному соборі – зберігаються одразу три священні реліквії: мощі святого Мелентія, священномученика Олександра та святителя Афанасія, патріарха Константинопольського.

Благовіщенський собор у Харкові

* * *

Бережанський храм на Тернопільщині відомий тим, що в ньому – єдиному в Україні – зберігається фрагмент мощей Іоанна Хрестителя. Священну кисть правиці святого, який охрестив самого Ісуса, було привезено до Бережан у ХVIІ столітті. І хоча церковної експертизи цієї реліквії здійснити поки що не вдалося, віруючі не сумніваються у її справжності: забагато неймовірних зцілень відбувається поблизу неї.

* * *

У Спасо-Преображенському соборі Чернігова – пам’ятці домонгольських часів – ретельно зберігаються мощі князя Ігоря Ольговича, митрополита Костянтина та чернігівського архієпископа, святителя Феодосія Углицького. Також у старовинному храмі поховані мощі архімандрита Лаврентія Чернігівського, уведеного до чину святих у 1993 році.

* * *

Унікальні реліквії знаходяться в Свято-Успенському чоловічому монастирі Одеси на честь святого пророка Іллі. Це ліва підошва апостола Андрія Первозванного та хрестоподібна частина дерева Животворящого Хреста Господнього. Тут же щодня правлять молебень біля раки з чудотворними мощами святого Гаврила Афонського.

* * *

У селі Онишківці Рівненської області біля Свято-Миколаївського Гродоцького жіночого монастиря б’є із землі дивовижне джерело. Його назвали на честь святої праведної Анни, матері Богородиці. За переказом, колись на цьому місті з’явилася ікона святої Анни. Незвичайний образ побачили пастушки і розповіли про нього у селі. Ікону перенесли до церкви, а вранці вона знову з’явилася на попередньому місці. Так повторилося кілька разів. Тоді селяни вирішили побудувати для неї окрему капличку. Після цього і зажебоніло поряд з нею цілюще джерело і утворилося ціле озеро. Парафіяни вірять, що вода, яку благословила свята Анна, неодмінно допоможе їм перемогти хвороби та знайти щастя. І дива біля кришталево-чистого джерела трапляються…

* * *

За переказом, коли група монахів у 1240 році прийшла на Почаївську гору, то побачила там образ Діви Марії у вогняному стовпі. На місці, де стояла Богородиця, лишився відбиток її правої стопи, з якого забило цілюще джерело. Цей слід і став першою святинею нового монастиря. Більше 400 років він лишався просто неба, і тільки у першій половині ХVIІ сторіччя над ним побудували церкву на честь Святої Трійці.

* * *

Здавна стародавні Антонієві печери неподалік від Трійце-Іллінського монастиря в Чернігові використовувалися ченцями для лікування хворих. Розташовані у них підземні келії та церкви справляли дивовижний вплив на людей. Тут парафіяни звільнялися від хвороб, здобували душевний спокій навіть ті, хто страждав психічними відхиленнями. Особливий енергетичний «фон» печер доповнювала вода з цілющого джерела, названого на честь преподобного Антонія Печерського. Нині з’ясувалося, що відомий чернець обрав для монастиря саме це місце. Скоріше за все, він відчув потужну аномалію, яку тут тільки нещодавно зафіксували вчені.

* * *

Село Гільче Рівненської області відоме тим, що в його урочищі Святого Миколая в кам’яному гроті з-під землі б’ють два джерела чистої холодної води, яка вважається цілющою. За переказами, вони «громові», тобто вибиті блискавками. Це улюблене місце паломництва віруючих. Та особливо багато їх буває тут 22 травня – на свято весняного Миколая. Після служби в церкві парафіяни набирають воду та везуть її додому. Протягом усього року вона лишається свіжою та використовується для лікування.

* * *

Свято-Покровська Голосіївська пустинь на Київщині, що заснована у ХVIІІ столітті митрополитом Петром Могилою, славиться кількома цілющими джерелами, заради яких сюди приїздять паломники з усіх кінців України. Особливою популярністю користується джерело Божої Матері. Його вода дуже смачна та корисна, хоча тече дуже повільно, – щоб набрати її у невелику посудину, треба витратити не одну годину.

* * *

У селі Слобідка-Шелехівська Хмельницької області поблизу церкви є свята криничка з прозорою водою, яка наповнює людину якоюсь надзвичайною силою та бадьорістю. Криниця з’явилася тут дуже давно. Місцеві жителі люблять розповідати про неї легенду: колись під час страшної бурі над селом пролетіла колісниця Іллі-пророка, плащ святого упав додолу і там, де він торкнувся землі, пробилося джерело, яке назвали його ім’ям. «Громова» вода виявилася не тільки цілющою, але й дивовижно «живучою»: атеїсти кілька разів намагалися засипати джерело, та воно вперто пробивалося нагору. Особливо багато парафіян приходить до нього 2 серпня на свято Іллі-пророка.

* * *

Великою популярністю у віруючих користуються цілющі джерела, які б’ють поряд із старовинним монастирем у селі Субуч Хмельницької області. Лікарі не можуть пояснити причини дивовижного впливу води на організм людини. А парафіяни не надто цим цікавляться. Вони вважають, що святе джерело тому і святе, що може творити дива.

5. Географія та природа

Україна, що знаходиться на півдні Східної Європи, є однією з найбільших європейських країн. За своєю територією (603,7 тис. км2) вона більша за Францію (551,6 тис. км2), поступаючись тільки європейській частині Росії. Щоб перетнути її з заходу на схід, треба подолати 1300 км, а з півночі на південь – 900 км.

* * *

Саме в Україні, неподалік від міста Рахів Львівської області, знаходиться географічний центр Європи.

* * *

А от у селі Добровеличівка Кіровоградської області встановлено не менш цікавий пам’ятний знак – «Центр України».

* * *

Крайніми точками української території є: на півночі с. Петрівка Чернігівської області, на півдні – мис Сарич в Автономній Республіці Крим, на заході – місто Чоп Закарпатської області, на сході – с. Червона Зірка Луганської області.

* * *

У Списку всесвітньої культурної спадщини людства ЮНЕСКО містяться і об’єкти, що знаходяться в Україні. Серед них пункти на так званій «дузі Струве» – меридіані, за допомогою якого вперше визначили точні розміри та параметри Землі. Ця дуга проходить від Північного Льодовитого океану до Чорного моря і складається з 265 пунктів. Перша точка уявної лінії знаходиться в Норвегії, кінцева – в Одеській області (в районі міста Ізмаїла). В Україні позначено кілька таких точок, три з них – у Хмельницькій області.

* * *

Україна розташована на широті Франції, північної частини США та південних районів Канади.

* * *

Суттєвою рисою географії України є відсутність природних бар’єрів: за винятком Карпатських гір на заході та невеликого Кримського хребта на півдні, 95 % території України – це рівнина, яка в середньому підіймається над рівнем моря на 175 м. Єдиним внутрішнім кордоном, що розділяє її на лівобережну та правобережну частини, є Дніпро – третя за довжиною ріка у Європі. Майже половина її довжини (981 км) припадає саме на територію України.

* * *

Ріка Дніпро у різні періоди і у різних народів називалася по-різному. Стародавні греки величали її Борисфеном (тобто такою, що тече з півночі), у доскіфський період вона мала одразу три назви – Варос, Славута та Данапрос (від останнього зрештою пішла сучасна назва), у скандинавських сагах вона іменувалася Водою Вандів, а у половців – Узом.

Дніпро у Києві

* * *

Друга за довжиною ріка Європи – Дунай, хоча і тече територією України усього 174 км, та на цьому невеликому проміжку створює чимало мальовничих проток, озерець та стариць – так звані Дунайські плавні, дуже багаті рибою та водоплавною птицею.

* * *

Ще один подарунок Дунаю – місто Вилково в Одеській області. Воно, як і славетна Венеція, майже повністю розташоване на воді.

Вулиці Вилкова

* * *

Найбільша кількість річок довжиною більше 10 км – 334 – протікає територією Донецької області. Найменше їх у Криму, де багато водних артерій влітку міліє та пересихає. Єдиною великою рікою півострова є Салгир, води якого використовують для потреб населення та зрошування.

* * *

Окрім рік, значну частину водних запасів України становлять три тисячі озер, 80 водосховищ та 20 тисяч ставків.

* * *

Волинське Полісся – український озерний край. Тут знаходиться 220 озер. Найбільш відомі серед них близько 30 водойм, що входять до системи Шацьких озер, які займають площу у 70 км2. Найбільшим та найгарнішим з них є Свитязь (його площа 26 км2, довжина до 9 км, глибина до 60 м). Воно вирізняється не тільки високою прозорістю (до 8 м), але і цілющими властивостями, зумовленими наявністю у воді срібла та гліцерину. Люди здавна помічали, що промиті його водою рани швидко заживали, а шкіра після купання в озері ставала пружною. Недаремно воду зі Свитязя у ХІХ столітті возили до Варшави – місцеві красуні приймали ванни з цієї води. Цікаво, що дно озера складається з вапнякових порід, розчинних у воді! Чому ж за довгий час свого існування воно не всоталося у землю? Виявляється, його постійно наповнюють напірні підземні води.

Озеро Свитязь

* * *

Дивовижним цілющим ефектом відзначаються солоні озера у селищі Солотвино Закарпатської області. На думку спеціалістів, за своїми лікувальними властивостями вони не поступаються всесвітньо відомому Мертвому морю. Найбільшим із них є озеро Кунигунда, площа поверхні якого складає 800 м2. Воно містить ропу та сульфідні грязі. Вода озера здатна викликати відчуття невагомості під час занурення. Окрім озер, в Солотвино не менш відомі соляні шахти, процедури у яких допомагають вилікуватися від астми, туберкульозу та інших захворювань дихальних шляхів.

* * *

Вище села Липовець Закарпатської області на південно-східному схилі масиву Тупій на висоті 700 м над рівнем моря є озеро вулканічного походження – Липовецьке, завдовжки 45 м та завширшки 43 м. Місцеві жителі вірять, що воно бездонне, оскільки досі нікому не пощастило виміряти його глибину. Воно заповнює круглу западину – бічний кратер вулкана Клобук.

* * *

«Морським оком» називають українці озеро Синевир – одне з найбільших та найкрасивіших у Карпатах. Справді, якщо поглянути на нього з висоти пташиного польоту, зору відкриється незабутнє видовище: яскраво-синя водна гладінь, оточена зеленню густих лісів з маленьким острівцем посередині, дійсно дуже нагадує людське око. Площа його складає близько 5 га, а глибина – 8 м, хоча є в ньому і більш глибокі місця – до 22 м. Синевир виник більше 10 тисяч років тому в результаті сходження льодовика. Його природні багатства просто вражають: хоча в озері живе тільки два види риб – форель та гольян, та кількість їхніх мальків фантастична. А ще ледь не щохвилини вода в Синевирі змінює свій колір – від ніжно-блакитного до яскраво-синього. Її температура рідко підіймається вище +11 °C.

* * *

Не меншими рибними запасами відоме озеро Ялпуг в Одеській області – друга за розміром природна водойма Європи (довжина 39 км, ширина 5 км, глибина до 6 м). Та на відміну від Синевиру, тут водиться більше 40 видів риб та раків. А ще озеро багате сірководневими грязями, які мають цілющі властивості. З Ялпугом пов’язана легенда, за якою на його берегах, їдучи з Кишинева до Одеси, побував геніальний російський поет О.С. Пушкін і навіть посадив тут молодий дубок.

* * *

Справжнім дивом є невеличке озеро (воно так і називається Озерце), що знаходиться поблизу старовинного міста Оконська Волинської області. У самому його центрі б’ють два потужні джерела, викидаючи догори шматочки крейди. Щосекунди вони виштовхують нагору близько 200 л приємної на смак води. Озеро ніколи не замерзає, а температура води в ньому лишається незмінною впродовж року, становлячи +9 °C. У великі морози над його поверхнею клубочиться пара. Про озеро ходить багато легенд. Кажуть, що колись тут відпочивав та пив озерну воду Б. Хмельницький.

* * *

Штучне море – Кременчуцьке водосховище – було утворене біля міста Світловодська Кіровоградської області в 1956–1961 роках. Над його створенням працювало 40 тисяч людей. Довжина водосховища становить 149 км, а ширина та глибина – 28 метрів. Сьогодні це найбільше штучне море в Україні і одне з найбільших у Європі. Щоб створити його, гідрологам довелося затопити частину заселеної території, переселивши мешканців містечка Новогеоргіївська у Світловодськ.

* * *

На деяких гірських річках країни є мальовничі водоспади. Найбільшим в Українських Карпатах є водоспад Шипіт на річці Пилипець у с. Подобовець Закарпатської області. А розташований на схилах гори Товстий Верх (819 м) Нирецький водоспад хоча і поступається йому за величиною, але вражає своїм дивовижним виглядом. Він розділений на два потоки, між якими виступає андезитова скеля. В ній вода вимила п’ять заглибин, які місцеві жителі називають «глечиками».

* * *

Івано-Франківщина славиться одразу кількома водоспадами – Гуком (біля Косова), Пробієм (на території Яремчі), Лужківським, Манявським та Дзембринським. Якщо висота Гука становить усього 2,5 м, а ширина русла – близько 5 м, то вода Пробія падає з 84 м. По-своєму унікальний Лужківський водоспад, який ніби ховається у лісових хащах. Вочевидь, саме тому температура води в ньому навіть влітку не перевищує +12 °C. Він мальовничо спадає з 14-метрової скелі суцільним потоком.

* * *

А у Кримських горах з гірських схилів спадають відомі водоспади Учан-Су (в перекладі з тюркської «вода, що летить») висотою 90 м та Джур-Джур (у перекладі з тюркської – «той, що дзюрчить»). Цей водоспад поетично називають «Срібними струменями», потік води падає з 15-метрової висоти.

Водоспади Учан-Су та Джур-Джур

* * *

Є дивовижні за красою водоспади і на Тернопільщині – Джуринський (висотою 16 м) та каскад з п’ятнадцяти Русилівських водоспадів висотою від 8 до 13 м.

* * *

У Закарпатській області знаходяться два великі болота – Глуханя та Замшатка. Особливо цікаве болото Глуханя – воно має сферичну поверхню. В його торфах «закодовано» літопис природи краю.

* * *

У верхів’ях ріки Інгулець (Кіровоградська область) є Чорне болото – єдине в Україні, що має майже суцільну «ковдру» з моху роду сфагнум.

* * *

На території України знаходиться більше 500 джерел мінеральних вод, на базі яких діє 50 курортів. Далеко за межами країни відомі такі води, як «Миргородська», «Свалява», «Поляна квасова», «Луганська», «Моршинська», «Нафтуся», «Новозбручанська» та інші.

* * *

Синяцьке цілюще джерело у Закарпатті вперше згадується в історичних документах у ХVIІІ столітті. У 1836 році граф Шенборн побудував біля нього комфортабельну купальню, а за два роки – душове відділення. Сьогодні це один з провідних курортів України, де лікують захворювання опорно-рухового апарату, кістково-м’язової та нервової систем.

* * *

Лікувальні властивості мають також вода та грязі деяких українських лиманів. Зокрема, солона вода та грязі є основним багатством Куяльницького лиману в Одесі, який цілком обґрунтовано називають українським Мертвим морем.

* * *

Курортна справа в Криму вперше стала розвиватися в Гурзуфі. Нині на місці першого кримського курорту знаходиться Міжнародний дитячий центр «Артек», відкритий 1925 року.

* * *

Особливо славиться грязьовий курорт Саки в Криму, заснований більше 150 років тому. Окрім лікувальних грязей, тут можна також приймати радонові ванни.

* * *

Цінні мінеральні радонові ванни та унікальні торф’яні грязі використовуються для лікування хворих і в санаторіях м. Хмельника Вінницької області.

* * *

Бальнеологічний курорт Трускавець у Львівській області, створений ще у 1827 році, відомий перш за все своєю мінеральною водою «Нафтуся» та використанням озокериту – гірського воску.

* * *

У Рівненській області в урочищах Вал, Лиха Служба та Майдан б’є кілька радонових джерел. Цю воду використовують для лікування хворих з проблемами опорно-рухового апарату.

* * *

Місто Яремча в Івано-Франківській області ще з ХІХ століття було відоме як кліматологічний курорт. Нині тут є більше 40 туристично-рекреаційних закладів та санаторіїв, більше 50 об’єктів зеленого туризму.

* * *

Характерною особливістю Чорного моря, яке омиває південне узбережжя України, є те, що на глибині 150–100 метрів його вода майже повністю позбавлена кисню. Ця глибоководна частина моря, що складає 87 % його об’єму, насичена сірководнем. В ній немає нічого живого, окрім бактерій, які можуть існувати без кисню.

Південний берег Криму, Ласпі

* * *

У мілководній північно-західній частині Чорного моря зосереджені найбільші у світі колонії червоних водоростей – філостери. З них виготовляють агар-агар, речовину, яка використовується у кондитерському виробництві.

* * *

Керченська протока, якою Чорне море поєднується з Азовським, вважається однією з найбільш мілководних у світі. Глибина її судноплавної частини складає від 5 до 15 м.

* * *

Мілководдя та невеликі розміри Азовського моря, площа якого складає всього 39,1 тис. км2, сприяє швидкому прогріванню та охолодженню в ньому води. Влітку вона може прогріватися аж до 28–31 °C! Взимку ж море вкривається кригою біля берегів, а при сильних морозах може повністю замерзнути.

* * *

Україна досить велика, аби на її території могли «поміститися» кілька природних зон. Усього їх три: зона змішаних лісів, лісостеп та степ. Карпатські та Кримські гори є зонами висотної поясності.

* * *

Зустрічаються в Україні і рідкісні ландшафти, до яких можна віднести Нижньодніпровські піски з дюнами висотою 8-15 м, які тягнуться на 140 км. Ця мініатюрна «українська пустеля» знаходиться у Херсонській області.

* * *

Найвищою горою країни є Говерла (2061 м). Сходження на неї починається з Ворохти – одного з популярних спортивно-туристичних центрів Івано-Франківщини.

* * *

Хоча на території України немає високих гірських масивів, в деяких регіонах, зокрема на Поділлі, є чимало вапнякових скель, що утворюють дивовижні за красою ландшафти. Це так звані подільські товтри – невисокі пасма з вапняку, які являють собою залишки коралових рифів давнього тропічного Сарматського моря, що відступило під час утворення Карпатських гір. Ці унікальні гірські утворення включені до заповідника Медобори (Тернопільська область). В товтрах є чимало дивовижних печер: печера Довбуша біля міста Збараж, печера Кармелюка неподалік від Кам’янець-Подільського.

* * *

Не менш відомі і карстові печери Криму: Кизил-коба – одна з найбільших у Європі, Еміне-баїр-хосар та Мармурова, в якій можна побачити натічні завіси, кам’яні водоспади, каскади мікроозер і навіть… нерукотворні скульптури – Слоненяти, Мамонта, Господаря печери, Царівни-жабки та Діда Мороза. За багатством рельєфів, а також благоустроєм та обслуговуванням екскурсантів Мармурова печера належить до п’яти найвідоміших місць туризму в Європі.

Мармурова печера

* * *

Єдиною великою гіпсовою печерою, розташованою у рівнинній частині України, є Оптимістична на Тернопільщині, відкрита у 1966 році. Її внесено до книги рекордів Гіннеса як найдовшу у світі гіпсову печеру і другу за величиною серед вапнякових. Оптимістична має складну, у деяких місцях триярусну будову. Поки що досліджено тільки 160 км її лабіринту, де знайдено кілька підземних озер.

* * *

Ще одна тернопільська гіпсова печера – Вертеба, хоча і значно поступається розмірами Оптимістичній (8 км), є найбільш дослідженою: її вивчення почалося ще у 1876 році. Нині у Вертебі розташовано музей трипільської культури.

* * *

Найкрасивішою печерою Поділля вважається Джуринська, та в народі її частіше називають Поросячкою. Звідки взялася ця назва стає зрозумілим після того, як, вийшовши з неї, туристи починають чистити одяг.

* * *

Є на Поділлі і єдина печера, що містить підземні озера. Вона так і називається – Голубі Озера. Довжина її ходів, вивчених на сьогодні, складає 220 км.

* * *

Справжньою Меккою для українських та зарубіжних спелеологів є Чернівецька область. Адже тут більше 100 печер! Найбільшою з них є Попелюшка (90,2 км). Її внутрішнє «оздоблення» не має аналогів у Європі: численні підводні озера, глибокі каньйони та криниці, а також галереї, які створюють справжній триповерховий лабіринт.

* * *

Ще одна чернівецька печера – Буковинка – відома тим, що у ній було знайдено рештки плейстоценових тварин: печерного ведмедя, волохатого носорога, печерної гієни тощо.

* * *

На території Угольського масиву в Закарпатті відомо близько 30 карстових порожнин та печер. Входи до них знаходяться доволі високо – 100–300 м над рівнем долини. Найвідомішою є печера Молочний Камінь, в якій було знайдено стоянку древньої людини часів пізнього палеоліту. А ось розташована неподалік природна арка Кам’яний міст була місцем язичницького капища. Ще одна печера – Дружба (Романія) – є найбільшою в Карпатах. Її глибина складає 46 м, а загальна довжина 900 м. У цій печері є кілька залів з дивовижними натіками – сталактитами довжиною до 1,5 м та рідкісними геліктитами.

* * *

На межі Хмельницької та Чернівецької областей підіймаються вапнякові скелі висотою 20–30 метрів. Їх називають стовпами. Між ними знаходиться дивовижний масив у вигляді кам’яної голови велетня висотою 16 м. За легендою, в цьому місці берег Дністра було розколото надлюдською силою богатиря, який бився з кочівниками, доки не скам’янів. Місцеві жителі стверджують, що саме цей витвір природи було оспівано О.С. Пушкіним у поемі «Руслан та Людмила». Про існування кам’яної голови він дізнався під час перебування у засланні в Бессарабії і досить детально змалював її характерні риси у поемі.

* * *

Цікаві гранітні скелі розташовані на острові Хортиця. За свою незвичайну форму вони отримали персональні назви: Два Брати, або Близнюки, Диван, або Крісло Катерини (за легендою тут начебто відпочивала імператриця під час своєї подорожі у 1787 році до Херсона), Два Стоги, Запорозька Миска. Є подібні гранітні утворення і в Житомирській області: скелі Баранячі Лоби, Ольжині Купальні (за легендою, пов’язані із перебуванням у цих місцях княгині Ольги), Казани Велетнів, Чотири Брати та інші.

* * *

Біля села Усть-Путила Чернівецької області височіє скеля, названа Кам’яною Багачкою. З нею пов’язана старовинна легенда, за якою колись усіма багатствами цього краю володіла жадібна поміщиця. Одного разу голодна удовиця попросила у неї шматок хліба. Зла багачка жбурнула їй камінь. «Щоб ти сама скам’яніла!» – гнівно крикнула їй удова, і на очах у людей багачка перетворилася на скелю та застигла на березі річки.

* * *

Неподалік від містечка Вижниця Чернівецької області знаходяться незвичайні скелі, які називають Скелями Витягнутого Каменя. Розповідають, що горці, які жили тут колись давно, нагрівали у казанках воду та виливали її на каміння. Окріп розмивав піщані породи, і в результаті на гірському схилі утворилися «видовжені» проходи-печери. А серед буйного лісу підіймається громаддя 40-метрових скелястих зубців, одним з яких є Арка Соколиного Ока – рідкісна форма карсту у піщаниках.

* * *

Дивовижне видовище відкривається перед відвідувачами Невицького замку, розташованого в долині ріки Уж. Неподалік від замку з однієї з Ворочиських скель, що нависають над рікою, виріс бутон Кам’яної Квітки. Він утворився з вулканічної лави, яка швидко застигла від зіткнення з водою. А поряд із Замковою горою стоїть стовп вулканічного туфу висотою близько 10 м, на вершині якого росте дерево.

* * *

Поблизу с. Підгірне Закарпатської області є так звана Зачарована долина. Це межигір’я, на якому в результаті водно-повітряної ерозії з кварцитів виникли оригінальні кам’яні утворення висотою до 100 м. Деякі з них отримали народні назви: Кам’яна Ялина, Кам’яний Верблюд, Руїни Замку і т. д.

* * *

Унікальне природне явище можна побачити біля с. Білокузьминівка Донецької області. Це біла крейдяна скеля висотою кілька десятків метрів. Вона складається з крейди, що утворилася на дні морського басейну, який існував тут 70–90 мільйонів років тому.

* * *

Справжнім геологічним феноменом є Словечансько-Овруцький кряж, який називають поліським дивом. Його скелі тягнуться зі сходу на захід на відстань 50 км. Овруцький кряж в мініатюрі нагадує славетний Йєллоустонський національний парк у штаті Каліфорнія (США).

* * *

Неподалік від с. Бубнище Івано-Франківської області на висоті 668 м над рівнем моря знаходиться дивовижний природний скельний масив, який отримав свою назву на честь легендарного отамана опришків Олекси Довбуша. Скелі Довбуша складаються з піщаників, які утворилися більше 70 мільйонів років тому на дні теплого моря. Цей кам’яний лабіринт шириною 200 м та висотою до 80 м тягнеться зі сходу на захід майже на кілометр.

* * *

У с. Литячі Тернопільської області на березі Дністра є травертинові скелі та гроти, що утворилися із скам’янілого моху. Тут же росте єдиний у своєму роді дуб гостропірамідальної форми. Ще одна травертинова скеля довжиною близько 130 метрів та висотою до 20 м утворилася на березі ріки Стрипи біля сусіднього з Литячами с. Рукомиш. В ній знаходиться невелика печерна церква Св. Онуфрія.

* * *

Урицькі скелі на Львівщині – воістину неповторний витвір природи. Вони складаються з дев’яти груп, які тягнуться грядою уздовж долини. Найбільші з них укриті численними загадковими позначками та знаками-петрогліфами, які збереглися з І тисячоліття до н. е., коли на Урицьких скелях існувало фракійське святилище. На скелі Камінь учені знайшли 270 петрогліфів, більшість з яких – це символи бога Сонця.

* * *

Великий каньйон Криму – один із найбільших в Європі. Його довжина складає 3 км, а найвужче місце – 3 м.

Великий Каньйон у Криму

* * *

На території Криму знаходиться Активський каньйон, утворений течією ріки Мертвовод, – природний комплекс лісової екосистеми, об’єднаний з комплексом скель та гранітних валунів. Він розміщується на одній з найдавніших ділянок суші Євразії. Ця місцевість не занурювалася у воду протягом 60 мільйонів років.

* * *

У західній частині Південного берега Криму і досі відбувається дивовижне явище: близько 50 так званих гір-відторженців різної висоти, утворених головним чином з рифових мармуроподібних вапняків, продовжують повільно рухатися у бік Чорного моря. Такі гори, як Кішка, Генуезькі скелі, миси Ай-Тодор і Мартьян, уже досягли берега; інші – скелі Ласпі, гори Біюк-Ісар, Суничний гребінь, Ай-Нікола, Парагільмен – зупинились посередині спуску.

* * *

Ще одне свідчення величезної сили природи можна побачити в Криму, в районі с. Оповзневого. Це Кучук-Койський кам’яний потік. Величезне скупчення вапнякових блоків утворилося тут у результаті великого зсуву, що відбувся 10 лютого 1786 року. Тоді на поверхні землі раптово утворилися тріщини та порожнечі, які поглинули ріку. Потім уся місцевість зі страшенним тріскотом та гуркотом обвалилася, і на її місці виникла прірва глибиною 40 м. Обвалення тривало до 28 лютого. При цьому тиск порід був такий сильний, що смуга землі, яка лежала нижче, сповзла до моря, за рахунок чого берег став ширшим майже на 100 м.

* * *

Мальовничим куточком Кримського півострова є гряда КараДаг, що означає в перекладі з тюркської Чорна гора, розташована поблизу Коктебеля. Це згаслий вулкан, який вивергав лаву приблизно 150 мільйонів років тому.

* * *

Головний символ Кара-Дагу та усього Східного Криму – Золоті ворота – у вигляді скелястої арки з магматичних порід, розташовані у 80 метрах від берега. Серед інших красот Кара-Дагу – кам’яні вулкани «Король з королевою та ескортом», «Чортів палець» та гірський масив «Фортеця».

Золоті ворота

Кара-Даг

* * *

А ще Кара-Даг є справжньою скарбницею для геологів: тут знайдено більше 100 видів мінералів та напівкоштовних каменів.

* * *

Сьогодні і сам Кара-Даг і скелі, що прилягають до нього, і Золоті ворота входять до природного заповідника. На його території росте 1000 видів рослин, більшість з них не зустрічаються десь-інде. Тут знайдено 1600 видів метеликів, 199 видів птахів та 107 видів риб.

* * *

Через гряди Кара-Дагу прокладено екологічну стежку довжиною близько 7 кілометрів, якою проходять туристи під час екскурсій. Та туристів до заповідника понад усе приваблює страхітливий змій, який начебто живе у бухтах. Знавці стверджують, що вперше про нього згадував ще Геродот. За його описом, дивна тварина була майже чорною, мала гриву, кігтисті лапи, страшенну пащеку з величезними зубами та червоні очі, що палали. Водною гладдю страхіття переміщувалося швидше од грецьких човнів. Вже у ХІХ столітті наукова експедиція, споряджена на пошуки слідів чудовиська, начебто знайшла надзвичайне яйце, що важило 12 кілограмів. А Максиміліан Волошин – поет та художник, який жив у Коктебелі, розповів письменнику Михайлу Булгакову і про цю знахідку, і про те, як у 1921 році для відлову та знищення монстрів було відіслано загін червоноармійців. Ця розповідь лягла в основу булгаковської повісті «Роковані яйця».

* * *

Гора Демерджи (1239 м) – одна з найбільш таємничих вершин Криму. За давнім переказом, тут було поселення ковалів (у перекладі з татарської «коваль» – «демерджи»), які кували зброю для завойовників, що знищували усе на своєму шляху. І тільки дівчині Марії вдалося зупинити ковалів та загарбників – і на одному зі схилів гори з’явилася Долина привидів. Є тут і дивовижне нагромадження каміння, яке називають Хаосом.

* * *

У Криму на правому березі притоки річки Бельбек внаслідок вивітрювання вапняку природа створила фантастичні фігури, схожі на єгипетських сфінксів.

* * *

У околицях Бахчисараю розташовані два печерні міста та геологічний заповідник «Качинський каньйон», який утворився в результаті руйнування гірської річкової породи водою. Його глибина сягає 140 м, а ширина – 150 м.

* * *

Одним із див Кримського півострова вважають і Білу Скелю (Ак-Кая). Її величне громаддя (325 м над рівнем моря) височіє неподалік від міста Білогорська. Ак-Кая складається з м’якого вапняка та мергелю. За тисячоліття в результаті вивітрювання у її західній стіні утворилося безліч так званих «золотих» гротів. З цією скелею пов’язана велика кількість легенд та переказів. Один із них свідчить, що на її вершину двічі приводили захопленого в полон 1620 року молодого Богдана Хмельницького. На його очах за розпорядженням мурзи Яруса зі скелі скидали полонених, аби змусити Богдана поквапитися із викупом. Оскільки Ак-Кая дуже нагадує скелі американського «дикого Заходу», тут зняли безліч пригодницьких фільмів: «Ділові люди», «Вершник без голови», «Міраж», «Людина з бульвару Капуцинів» та інші.

* * *

Мис Тарханкут (крайня західна точка Кримського півострова) відомий своєю галереєю підводних пам’ятників, яка разом із підводними гротами та різноманітною фауною приваблює велику кількість аквалангістів.

* * *

Не менш відомий і кримський мис Казантип, що розділяє Арабатську та Казантипську затоки. В перекладі з тюркської його назва означає «горщик». Це заповідне урочище не тільки мальовниче, але й відоме археологічними знахідками та фестивалем «Казантип».

* * *

До рідкісних явищ, пов’язаних із геологічною будовою гірських порід, належать близько 60 грязьових вулканів, які діють на Керченському півострові. Разом із грязьовими масами вони періодично – один раз на кілька років – викидають на поверхню горючі гази та тверді уламки порід.

Грязьовий вулкан. Керч

* * *

Найбільшим грязьовим вулканом Керченського півострова є Джау-Тепе. В перекладі з тюркського ця назва означає «ворожа гора». Вона дісталася вулканові за те, що у ХVIІ столітті його виверження знищило ціле поселення. Протягом ХХ століття вулкан вивергався шість разів. Востаннє він давав про себе знати у 1942 році.

* * *

Кілька груп діючих грязьових вулканів знаходяться біля кримського села Бондаренкове. Найбільший з них – вулкан Андрусова з кратером діаметром 50 м, який постійно викидає рідку глину.

* * *

У 1977 році поблизу с. Старуня Івано-Франківської області в результаті землетрусу у румунських горах Вранча з’явився грязьовий вулкан, аналогів якому немає не тільки в Україні, а й у Європі. Висота його конуса становить близько 3 м, а довжина глинистих потоків від 10 до 60 м. Нині вулкан нараховує 8 кратерів, які виділяють газ, воду, глиняну пульпу та нафту.

* * *

Помірно-континентальний клімат, характерний для більшої частини української території, дозволяє досить чітко визначити пори року та їх тривалість. Наприклад, зима на півночі, сході та у центрі країни триває в основному від 120 до 130 днів і тільки у південній та південно-західній частині – від 55 до 75 днів.

* * *

Україна – сонячна країна. На узбережжі Чорного та Азовського морів, а також у Кримських горах сонце світить близько 2500 годин на рік. Менше часу, 1700–1800 годин, воно гостює на півночі, в Українському Поліссі.

* * *

Узимку холодні повітряні маси приходять в Україну, як правило, з Сибіру, влітку – з Азорських островів. Та не усі вітри – «іноземці». Близько 17 циклонів на рік утворюється над південно-західними областями України.

* * *

Дивовижні кліматичні особливості спостерігаються на території Дністровського каньйону, що знаходиться на межах трьох областей Західної України. Так, температура повітря села Звенигород, що на Тернопільщині, на 6 °C вища, ніж у інших містах області, тому місцеві жителі збирають тут врожай на два тижні раніше за своїх сусідів, а весна приходить сюди аж на три тижні раніше. В деяких районах Івано-Франківської області клімат можна навіть прирівняти до середземноморського. А ще над каньйоном дуже дивно ідуть дощі: якщо до половини ріки з боку Чернівецької області іде злива, то з боку Тернопільської – сяє сонце. Ймовірно, це пов’язано з тим, що високі скелясті стіни каньйону розігріваються та відганяють хмари.

* * *

У окремих районах країни в різні часи спостерігались тривалі періоди, коли зовсім не було опадів або вони складали менше 1 мм на добу. Наприклад, в Одесі 1923 року дощів не було протягом 195 днів (6,5 місяця). Такі явища спостерігалися і в Херсоні (187 днів, 1951 р.), Кировограді (179 днів у 1934 р.), Луганську (175 днів у 1957 р.), Києві (до 117 днів 1920-го та 1948 рр.), але тривала засуха майже ніколи не розповсюджувалася на всю територію країни.

* * *

Після сильних дощів на ріках західної частини країни виникають повені. Найсильніші повені сталися у Закарпатті у 1998 та 2009 роках. Вода затопила населені пункти одразу семи областей України.

* * *

Найбільша кількість грозових днів – 35 на рік – характерна для гірських районів Карпат.

* * *

Чимало кліматичних особливостей спостерігається в районі гори Ай-Петрі. Зокрема, вона лишається рекордсменом України за кількістю туманних днів. В середньому за рік їх тут буває 186. А у 1970 році їхня кількість становила навіть 215 днів. Окрім того, тут знаходиться найвітряніше місце в країні: вітри дмуть 125 днів на рік, а їхня швидкість досягає 50 м на секунду. А ще Ай-Петринський гірський масив – найбільш «снігова» точка Криму, де стійкий сніговий покрив тримається в середньому 89 днів на рік, а висота наметів перевищує 100 см.

Ай-Петрі

* * *

Гора Климентьєва в Криму (Коктебель) з унікальними висхідними струменями повітря вважається найкращим місцем у світі для дельтапланеризму.

* * *

З Україною пов’язане ім’я такого відомого мандрівника, як Юрій Лисянський. Небагатьом відомо, що морський офіцер Юрій Лисянський, який здійснив у 1804 році разом з Іваном Крузенштерном навколосвітню подорож, народився 1773 року в українському місті Ніжині, в родині священика. Іменем відважного мореплавця названо багато географічних об’єктів, а в рідному Ніжині на його честь поставлено пам’ятник, є вулиця його імені.

* * *

А майбутній всесвітньовідомий мандрівник та етнограф Микола Миклухо-Маклай усе своє дитинство провів у маєтку Миклухо-Маклаїв в українському селі Малин. Їхній рід брав свій початок від запорозького козака Грицька Миклухи з війська Богдана Хмельницького. В битві при Жовтих Водах він захопив у полон шотландського рицаря Мікаеля Мак-Лая, який був найманцем польського війська. Грицько привіз полоненого додому, де той працював, допомагаючи його родині. Шотландець закохався у чорнооку красуню Ганну, сестру Грицька, прийняв православ’я та одружився з нею. Звідси у вченого подвійне прізвище. Сьогодні ім’я нашого співвітчизника шанується у всьому світі. В 1996 році до 150-річчя з дня його народження його назвали Громадянином світу.

Микола Миклухо-Маклай

* * *

Ще один український мандрівник та вчений, харків’янин Єгор Ковалевський (1809–1868), першим у Російській імперії здійснив експедицію до Північної Африки, знайшов витоки Білого Нілу та детально описав Ефіопію.

* * *

За підрахунками учених флора України нараховує близько 30 тисяч рослин, а фауна – близько 45 тисяч видів.

* * *

Загальна площа лісового фонду України складає близько 10 млн га, тобто близько 14,3 %. Це значно менше, ніж у більшості європейських країн. Наприклад, в Угорщині лісові масиви займають 18 % території країни, у Франції – 27,8 %, в Румунії – 28,1 %, в Польщі – 28,7 %, Німеччині – 28 %, а в Болгарії – 34,4 %.

* * *

В Україні є чимало місць, де збереглися багатовікові дубові насадження. У всій Європі таких пам’яток природи нараховується не більше трьохсот. Сім багатовікових дубів ростуть в урочищі Холодний Яр, яке знаходиться на межі Черкаської та Кіровоградської областей. Серед них найвідомішим є дуб Максима Залізняка на хуторі Буда. З цим майже тисячолітнім деревом пов’язано чимало легенд. Саме під ним козаки, що повстали проти польської шляхти, приносили присягу, а Т. Шевченко не тільки малював його, але й оспівав у поемі «Гайдамаки».

* * *

Не менш відомі і диканьські дуби на Полтавщині, яким по 500–600 років. А ще Диканька відома своїм унікальним бузковим гаєм.

* * *

Визначним пам’ятником природи є й 700-річний запорізький дуб на острові Верхня Хортиця. Його висота сягає 36 м, діаметр крони – 40 м, а обсяг стовбура – 6,5 м.

* * *

У Сумській області однією із пам’яток природи є урочище Боромля, площею у 55 га. Це острів у заплаві Сейму, укритий гаями 200-річних дубів та луками, де водяться колонії сірої чаплі.

* * *

У Черкаській області зберігся єдиний великий цілісний масив реліктового лісу в лісостеповій зоні України – Черкаський бір. Він складається переважно з дубових та соснових дерев.

* * *

Славетна Буковина своєю назвою зобов’язана пишним буковим лісам, що вкривають передгір’я Карпат. А ще тут ростуть дуже цінні види хвойних – ялини та ялиці. Кілька 45-метрових ялиць прикрашають урочище Чемернар у Чернівецькій області. Це найвищі хвойні дерева в Україні. Правічні букові ліси Карпат разом з ще чотирма особливо значущими об’єктами в Україні також внесені до Списку всесвітньої культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

* * *

Біля міста Дружківка Донецької області знаходиться унікальний кам’яний ліс з араукарій, яким близько 300 мільйонів років.

* * *

У Закарпатській області більше ста років тому було створено так зване Дугласійове насадження. Воно містить дерева псевдотсуги тисолистої, завезені з Північної Америки, які мають надзвичайно цінну деревину.

* * *

Унікальне явище можна побачити у селі Андріївка неподалік від Кролевця Сумської області. Тут на території 10 соток росте фантастична яблуня, що нагадує кущ. Іншої такої немає у світі. У неї шість стовбурів та два десятки гілок, що ростуть … од землі. Нахиляючись до землі, вони пускають коріння, і коли один зі стовбурів відмирає, «хитра» яблуня-колонія продовжує собі цим життя. За легендою, дереву більше 200 років. Воно щороку квітне і досі приносить плоди. Щоправда, щоразу солодкі і трохи терпкуваті плоди дає лише її половина, а друга частина у цей час відпочиває. Те, що яблуня розмножується, як кущ аґрусу чи смородини, вчені пояснюють тим, що, ймовірно, вона росте у геопатогенній зоні.

* * *

Однією із загадок Українського Полісся є зарості азалії понтійської, або жовтого рододендрону, які характерні для гір Кавказу. Місцеве населення дало рослині власну назву – дряпоштан. Поява цього релікту третинного періоду в поліських лісах, скоріше за все, пов’язана із тим, що в ті далекі доісторичні часи Кавказькі гори з’єднувалися з українськими землями Скіфським валом, по якому рододендрон дістався і Полісся. В льодовиковий період вал зруйнувався, а рослина залишилася.

* * *

У Закарпатті, неподалік від міста Хуст в урочищі Кіреші, розкинулася дивовижна долина нарцисів. Чарівне біле марево квітів, що схоже на казковий сон, займає тут майже 260 га! Таких полів нарцисів не зустрічається більше у жодній країні світу. Квіти розквітають у травні і тішать своєю красою протягом 20–25 днів.

Долина нарцисів. Хуст

* * *

Оазою південної флори є і поле, вкрите плющем, що розкинулося в селі Городець Житомирської області.

* * *

Головною окрасою українських степів є ковила та перекотиполе. Ковильні ландшафти охороняються в національних заповідниках «Хомутівський степ» та «Кам’яна Могила», цю траву вирощують у Донецькому ботанічному саду. Проте 7 із 12 її різновидів уже занесено до Червоної книги України як ті, що зникають. А ось перекотиполю це не загрожує, оскільки після дозрівання плодів його наземна частина відламується від кореня і під дією вітру котиться у вигляді клубка, розсіюючи насіння. Завдяки цьому одна рослина висіює своє потомство на площі у десятки кілометрів.

* * *

На Кримському півострові росте 250 різновидів дикорослих рослин-ендеміків, тобто таких, що ростуть тільки у Криму. Серед них – клен Стевена, сосна Станкевича та кримський едельвейс.

* * *

Дикий кабан – один з найбільш розповсюджених мешканців українського лісостепу. Водиться він і в карпатських лісах, причому деякі особини важать 150–200 кг, і зустріч з ними небезпечна для людини.

* * *

Родзинкою степової фауни країни довгий час були дикі коні – тарпани. Колись вони були широко розповсюджені в Європі. Ще у ХVIІ столітті тарпани зустрічалися на півдні Київської області. Відтоді через діяльність людини (сільське господарство, полювання) їхнє поголів’я суттєво зменшилося, а у 1918 році зникла остання особина цього виду. Відновити його уже неможливо, хоча деякі з українських кінних порід несуть у собі часточку крові своїх диких пращурів.

* * *

Колись у Сіверському Дінці, Орелі та інших українських річках жила велетенська риба – виризуб. Тепер найбільшою річковою рибою, що водиться в Україні, є сом. Відомі випадки, коли в Дніпрі виловлювали 250-кілограмових сомів. А найменші рибки українських вод – карликові бички, книповичі та бубирі – водяться в Азовському морі. Вони такі малі, що інші риби у порівнянні з ними здаються велетнями.

* * *

Важко уявити собі море без акул. Є вони і в Чорному морі, причому двох видів: катран (її ще називають морським собакою) та кошача акула звичайна. Обидві невеликі за розміром (не більше 2 м) і, що найголовніше, не становлять жодної небезпеки для людини.

* * *

У морях України, особливо в Азовському, донедавна водилося багато риби. Найпопулярнішою азовською рибою був бичок. В Бердянську в ХІХ-ХХ ст. був великий рибний базар, на якому не тільки продавалися тонни риби, але й укладалися великі угоди про постачання її у всі кінці нашої України та в Росію. На згадку про це в місті тепер встановлено пам’ятник Бичку-годувальнику.

* * *

У природно-заповідний фонд України входять 4 біосферні заповідники, 16 природних заповідників, 11 національних природних парків, 37 регіональних ландшафтних парків, 2375 заказників, 2963 пам’ятники природи, 76 заповідних урочищ, 22 ботанічних сади, 3 дендрологічних парки, 12 зоологічних парків, 51 парк – пам’ятник садово-паркового мистецтва. Однак усі ці заповідні території складають усього лише 3 % площі країни.

* * *

Провідне місце серед заповідників України займає заповідник «Асканія-Нова», заснований у 1898 році Ф. Е. Фальц-Фейном. Тут на площі 33 га розкинулися заповідний типчаково-ковиловий степ, дендрологічний та зоологічний парки. 26 видів рослин, що ростуть тут, занесені до Червоної книги України, а 12 – до європейської Червоної книги. На території заповідника збереглися популяції хижаків, які були майже повністю знищені в інших місцях країни. «Асканія-Нова» є єдиним природоохоронним об’єктом, який увійшов до переліку світових чудес природи.

Бізони. Асканія-Нова

* * *

Іншим унікальним заповідником, що має світове значення, є Український державний степовий заповідник. Він об’єднує території Хомутівського та Стрілецького степів, Кам’яної Могили та Михайлівської цілини. Головним завданням цього заповідника є збереження первинної степової рослинності та тваринного світу. Особливу цінність представляє природа урочища Кам’яна Могила. Це гірська країна в мініатюрі, яка дивовижно контрастує своєю монументальністю із навколишніми степами. Про неї існує чимало цікавих легенд. В одній з них йдеться про те, що колись у цих місцях знаходилося велике королівство зі своїм головним містом, та з якоїсь причини злий чарівник зачарував його. Існує спосіб зняти закляття, та ніхто з людей так і не зміг цього зробити. А ось учені вважають, що надзвичайна «гірська країна» утворилася тут на місці величезного гейзера або грязьового вулкану, який припинив діяти близько 5 млн років тому.

* * *

До найбільших та найцікавіших об’єктів природно-заповідного фонду України належить Карпатський заповідник. Його площа складає майже 58 га. На цій території на висоті від 180 до 2061 м знаходиться шість окремих масивів та ботанічні заказники державного значення Чорна Гора і Юлівська Гора. Майже 90 % заповідника вкрито лісами, тому і не дивно, що саме тут знаходиться єдиний в Україні Музей екології гір та історії природокористування Карпат.

* * *

Одним із найбільших і найдивовижніших в Україні є Поліський природний заповідник, лісовий масив якого є одним з найбільших в Європі. Унікальна рослинність заповідника представлена південним плющем, реліктовими заростями азалії понтійської, скельним дубом та чорною березою. Серед рідкісних мешканців тваринного світу тут живе істота, яка схожа на рибу, але в дійсності є найпростішою хребетною твариною – міногою українською.

* * *

Унікальність Дунайського біосферного заповідника полягає у тому, що він слугує природним середовищем існування для 320 видів птахів, 90 видів риб та близько двох тисяч комах. В цілому ж за кількістю фауни заповідна дельта Дунаю є чи не найбагатшим місцем сучасної Європи!

* * *

Чорноморський біосферний заповідник не тільки входить до міжнародної мережі біосферних заповідників, але його ще занесено до переліку водно-болотних угідь світового значення. На його території – букет ландшафтів: і ліси, і луки, прибережно-водна та водна рослинність, солончаки. Тут є усі необхідні умови для охорони птахів, які зимують, гніздяться та зупиняються у цих місцях при перельотах.

* * *

Кримський природний заповідник вважається одним із найстаріших в Україні: його було створено у 1923 році на місці колишнього заказника імператорського полювання та земель, що до нього прилягали. Сьогодні його площа складає 44 га. До нього входить і філія «Лебедині острови», яка має міжнародне значення як місце існування водоплавних та болотяних птахів. Щоб познайомитися із цим заповідником, варто відвідати дуже цікавий Музей природи, який знаходиться в місті Алушта.

* * *

Значно старший за інші українські заповідники Нікітський ботанічний сад, заснований у 1812 році. «Батьком» його став російський ботанік Х. Стевен, який очолював його протягом перших 10 років. Ботанічний сад розташовано на березі Чорного моря, неподалік від селища Нікіта. Його площа складає 996 га. Тут росте близько 30 тисяч видів, сортів та гібридів рослин із різних куточків земної кулі. Серед них – каліфорнійський дуб, який в Україні ніде більше не зустрічається, мирт, фейхоа, орхідейне та «залізне» дерева. За час існування Нікітського ботанічного саду його спеціалісти ввели в культуру більше 360 видів рослин, створили найбільший у Європі гербарій та 4 ландшафтні парки.

Нікітський ботанічний сад

* * *

Донецька область відома своїми орнітологічними заказниками. Серед них найбільший – «Бакаї» (576,6 га), є місцем для гніздування рідкісних видів водоплавних птахів, багато з яких (пісочник, гоголь, коровайка, чорний лелека, рожевий пелікан та ін.), занесені до Червоної книги України.

* * *

Ці та інші види рідкісних птахів (кулик-сорока, кроншнеп великий, журавель сірий) прилітають для гніздування та відпочинку під час перельотів також до іншого орнітологічного заказника Донецької області – «Єланчанські Бакаї». Його площа становить 289 га.

* * *

На узбережжі Каховського моря в Запорізькій області на площі 4 км2 розташовано ще один орнітологічний заповідник України. Тут гніздяться численні види птахів: іволга, ремез, лиска, сірі та білі чаплі, золотаві бджолоїдки та ін.

* * *

На 36-кілометровій піщаній косі, яка заходить у Азовське море, у 1980 році було засновано ландшафтний заказник загальнодержавного значення – «Обиточна коса». Тут у всьому розмаїтті представлено степову рослинність, живе більше 100 видів птахів, 70 видів риб, 20 видів ссавців.

* * *

Гідрологічний заказник «Молочний лиман» у Запорізькій області включено до Міжнародного кадастру Рамсарських територій – місць, де мешкають водоплавні птахи, які мають міжнародне значення.

* * *

У Миколаївській області біля міста Вознесенська розкинувся державний заказник національного значення «Рощинська дача». Тут живуть олені, кабани, косулі, зайці та фазани, росте більше 1000 різноманітних порід дерев. Гордістю заказника є березовий гай та стадо бізонів, за якими можна спостерігати в природних умовах під час кінної прогулянки.

* * *

У селищі Тростянець Чернігівської області розташовано дендрологічний заповідник, заснований гетьманом Лівобережної України Іваном Скоропадським. На його території знаходиться і його могила.

* * *

Національний ботанічний сад України було створено тільки у 1935 році, та вже сьогодні він має найбільшу колекцію рослин у країні. Тут на площі 130 га відтворено рослинність усієї планети. Проходячи алеями саду, можна потрапити до українського степу, кримських субтропіків, на Кавказ, до Середньої Азії або на Алтай. Особливу увагу приділено відтворенню рідкісних рослин української флори: тут росте 59 ендеміків, 33 релікти, 136 видів, занесених до Червоної книги України.

* * *

У Кіровоградській області є чудовий дендропарк з дивовижною назвою «Веселі Боковеньки», яке він позичив у сусіднього з ним села. Дендропарк було засновано у 1893–1912 роках за допомогою ученого-ботаніка А. Регеля. За колекцію рідкісних рослин, штучні озера та водоспад його нерідко прирівнюють до славетної «Софіївки». Сьогодні в ньому представлено 950 видів рослин, серед яких реліктове дерево гінкго, залізне дерево, цеглясте дерево, західний платан. Та найбільше парк прикрашає навесні велика колекція різноманітних сортів бузку.

* * *

Регіональний ландшафтний парк «Кінбурнзька коса» в Миколаївській області було відкрито у 1992 році. Цей унікальний природний комплекс складається з мозаїки піщаних степів, сагових лéсових гайків, різноманітних водно-болотяних угідь та штучно створених соснових насаджень. Тут представлено рідкісну флору: березу дніпровську, волошку короткоголову, чебрець дніпровський, орхідею болотну та ін. На території коси мешкають близько 60 видів тварин, занесених до Червоної книги України: скарабей священний, тушканчик звичайний, гага, гадюка степова та ін.

* * *

Регіональний ландшафтний парк Миколаївщини «Гранітно-степове Побужжя» – це справжня гірська країна посеред українського степу. З-поміж сотень рідкісних видів рослин, що тут ростуть, чотири занесені до європейської Червоної книги. Таким же багатим є і тваринний світ парку. Досить сказати, що ніде, окрім нього, на європейській території не збереглась популяція лісового полоза.

* * *

Ще одним сумнозвісним «заповідником» країни можна вважати Чорнобильську зону, що утворилася після аварії 1986 року на Чорнобильській АЕС. Та в останні роки вона знаходиться в рейтингу найекзотичніших місць для туризму: на третьому місці в світі після Галапагоських островів та Антарктиди. Щорічно сюди приїздять тисячі іноземних туристів.

* * *

Лісостепова зона країни відома своїми родючими ґрунтами – чорноземами. Хоча подібні ґрунти зустрічаються і в Маньчжурії (КНР) і в долинах ріки Міссісіпі (США), українські чорноземи визнано унікальними. Ще до революції 1917 року їх зразок з гумусовим шаром більше 1,5 м було вивезено з Добровеличківського району Кіровоградської області до Парижа. Він досі зберігається там як еталон найплодючішої землі.

* * *

Україна багата на різноманітні корисні копалини. Загальний перелік мінералів, що містяться у її надрах, складається з 680 назв. Країна займає перше місце в Європі за запасами залізної та марганцевої руди, кам’яного вугілля, графіту, калійної та кам’яної солей, а за запасами сірки – перше місце у світі. На її території загалом зосереджено 5 % світових мінеральних ресурсів.

* * *

Донецький кам’яновугільний басейн – найстаріший в Україні. Промисловий видобуток вугілля почався тут ще у 1795 році. Його запаси оцінюють у 106 млрд тонн. Майже половина цих природних ресурсів припадає на Луганську область, яка вважається «найвугільнішим» районом країни. Тут є навіть місто із «вугільною» назвою – Антрацит.

Шахтарі в забої

* * *

Залізну руду на території України добували ще скіфи в V–IV століттях до н. е. Ці родовища, які мають найбільший вміст заліза (65 %), використовуються і в наші дні. Вони входять до складу Криворізького залізорудного басейну.

* * *

На території міста Кривий Ріг Дніпропетровської області знаходиться унікальний геологічний заповідник «Скелі МОПРу». Він об’єднує природні відшарування протозойських порід на правому та лівому берегах ріки Інгулець та виходи цих порід у Пастухівському кар’єрі.

* * *

За розвіданими запасами урану Україна займає перше місце в Європі та шосте у світі.

* * *

Україна займає одне з провідних місць у світі за запасами нерудних корисних копалин: озокериту, вогнестійких глин, вапняків та різноманітних будівельних матеріалів. Одне тільки Бориславське родовище озокериту (гірського воску) в Прикарпатті нараховує майже 120 тонн цієї унікальної сировини, яка дуже рідко зустрічається в природі. Тому не дивно, що його прирівнюють у ціні до золота.

* * *

Велике значення має Новоселівське родовище скляних пісків у Харківській області. Сировина, яку тут видобувають, надходить на більшість скловарних заводів європейської частини СНД.

* * *

А от Рівненщина багата покладами бурштину та декоративного каміння. Ця область також займає перше місце в Україні за запасами торфу. Видобувають тут і декоративні рожеві та сіро-блакитні граніти.

* * *

Справжнім поліським дивом називають Берестовецьке родовище базальту, яке виникло ще 700 млн років тому. Запаси цього «кам’яного лісу» користуються великим попитом у європейських партнерів України, які використовують їх із науковими цілями. Певні наукові результати у цій області отримали і українські вчені. Вони розробили на основі базальтової сировини склопластик, який за міцністю може замінити залізо. З диво-каменю навчилися робити також волокно, картон, папір і навіть теплозахисні покриття для космічних «шатлів».

* * *

Перші писемні згадки про територію, на якій знаходиться нині Україна, зустрічаються ще у V столітті до н. е. в працях древньо-грецького історика Геродота. Він описав природні умови півдня України. Такі ж описи є і в роботах древньогрецького вченого Птолемея (ІІ ст. до н. е.). А античний географ Страбон у своєму творі «Географія» (18 р. н. е.) намалював доволі чітку карту Причорномор’я та Малої Скіфії (Крим) та описав південне узбережжя півострова, назвавши його Таврійським.

* * *

Першу збірку мап України склав та видав у 1650 році французький інженер Гійом де Боплан. До неї увійшли як генеральна мапа усієї країни, так і сім ретельно виконаних карт окремих українських земель.

Мапа України Гійома де Боплана

* * *

Однією з перших книг, присвячених природі Криму, стала «Книга подорожей» турецького мандрівника ХVIІ століття Євлії Челебі. У ній наведено численні дані про місцезнаходження півострова, родючість його ґрунтів, рослинний світ.

* * *

За свідченням літописних джерел, ще в ХІ-ХІІ століттях на території Київської Русі існувало більше 200 міст. Інша унікальна пам’ятка історичної географії країни – «Список міст Свидригайла», який складений у 1432 році латинською мовою, містить детальний перелік українських «замків та земель», що знаходилися під владою Великого князя литовського Свидригайла. Завдяки йому можна у загальних рисах «реконструювати» систему міських поселень Київщини, Сіверщини, Волині та Поділля першої третини ХV століття.

* * *

Нині на території України нараховується 448 міст, близько 900 селищ міського типу та більше 28 тисяч населених пунктів. Назви більшості з них мають таке давнє історичне коріння, що за українською топонімікою можна вивчати історію окремих регіонів та країни в цілому.

* * *

Українські міста найчастіше за все називали на честь їхніх засновників. Скажімо, Київ – на честь легендарного Кия, Чернігів – за іменем князя Чернеги або Чорного, Яремчу – від бідняка Яреми Годованця, який начебто першим оселився тут, а Харків – за іменем козака Харка, який начебто його заснував. Відзначаючи у 2004 році 350-річчя міста, харків’яни навіть встановили йому пам’ятник. Та існує й інша версія походження назви, за якою Харків у перекладі з тюркської означає «Тиха вода». Місто Немирів Вінницької області зобов’язаний своєю назвою якомусь Немиру, якому князі Коріатовичі дарували в 1388 році ці землі. Так само виглядає справа і з тлумаченням топоніму Житомира. Довгий час його пов’язували з ім’ям улюбленця та радника Аскольда і Діра – Житомира. Нині розповсюдженою є думка, що назву міста, що з’явилося у VIІІ- ІХ століттях на землях древлян-житичів, можна тлумачити як «мир (громада) житичів».

Харків. Пам’ятник козакові Харку

* * *

«Солодке» ім’я міста Ізюм Харківської області зовсім не пов’язане із в’яленим виноградом. Воно у дещо зміненому вигляді дублює стародавню назву пагорба Ізун-курган, що знаходиться поблизу міста і в перекладі означає «високий пагорб».

* * *

По-різному трактується назва старовинного міста Умані в Черкаській області. Його пов’язують то із річкою, що протікає поблизу, то із давньою назвою рослини дивосилу (оману), розповсюдженої в Україні. А деякі дослідники вважають Умань столицею Артанії – однієї з могутніх держав, що існувала тут у незапам’ятні часи.

* * *

Імовірніше за все назва міста Вінниця пішла від древньоруського слова «віно», що означає «придбання», оскільки подільські землі дійсно були придбанням литовських князів. Інші тлумачення будуються на основі слова «винниця» – винокурня та від назви річки Виннички.

* * *

Походження назви міста Тульчин Вінницької області найчастіше пояснюють співзвучністю зі словом «турчин», тобто турок.

* * *

Абсолютно дивовижна назва у міста Почаєва Тернопільської області. Вважається, що воно є трансформованою фразою «Поча дива творити чудеса», пов’язаною із чудодійним та благодатним впливом цих місць. Ще одне тлумачення пов’язує його із назвою ріки Почайни, притоку Дніпра, де Володимир Великий охрестив Русь.

* * *

Назва міста Суми, заснованого у 1655 році, бере походження від старовинного переказу. В ньому говориться: «Коли прийшов народ на місце, де мав намір оселитися, знайшов на дереві перекидні суми. Від цього назвали місто Сумами». Зображення їх присутнє на гербі міста.

* * *

У прославленого творами М. В. Гоголя міста Миргорода Полтавської області дійсно миролюбна назва. Воно отримало її ще в ХІ столітті, коли князь Володимир Великий, укріплюючи східні кордони держави, почав будівництво охоронних пунктів. Ворогуючі сторони в той час зустрічалися у таких пунктах для вирішенням торговельних питань мирним шляхом. Від цього і було названо такий населений пункт спочатку Мир-городком, а потім – Миргородом.

* * *

Назва міста Самбір Львівської області звучить загадково та незвично. Та, між іншим, пояснюється вона досить просто. На думку дослідників, колись навколо цього міста простягалися непрохідні ліси – бори. Є ще одна «деревна» версія: самбором у цих краях називають один з видів верби із червоним стеблом, такі верби росли колись поблизу рік. Та є й інше припущення, яке пов’язане із племенем самборів, що кочувало Галичиною у ІV столітті.

* * *

Найрізноманітніші гіпотези висуваються стосовно походження назви курорту Моршин Львівської області. За однією, вона пішла від румунського слова «мурса» – «вода з медом». Друга пов’язує її з іменем людини – Морша, який заснував тут Моршин двір (посад). Інші вважають, що воно бере початок від українського слова «моршень» – черевик, пошитий з цілого шматка шкіри.

* * *

Нині більше 70 % українців живе у містах. Є в країні і міста-мільйонери: Київ (2,6 млн мешканців), Харків (більше 1,5 млн), Дніпропетровськ (близько 1,2 млн), Донецьк (1,1 млн), Одеса (більше 1 млн). Ще у шести містах кількість населення сягає або перевищує 500 тисяч осіб. Тому Україну з цілковитою впевненістю можна вважати урбаністичною країною.

Панорама Донецька

6. Економіка

До розпаду СРСР Україна була економічно високорозвиненою республікою, що займала за основними економічними показниками друге місце в країні після РРФСР. Однак її значний потенціал використовувався однобічно: країна вважалася загальносоюзною житницею, вирощуючи зернові для усієї держави, забезпечуючи значні обсяги видобутку вугілля, виробництва металу. І хоча республіка мала багатогалузеву промисловість та сільське господарство, тільки одна п’ята частина обсягу українського виробництва мала завершений вигляд, форму кінцевого продукту, а дві п’ятих його складалися з напівфабрикатів та комплектувальних виробів.

* * *

Економічні реформи в незалежній Україні почалися з лібералізації цін, встановлення економічних зв’язків з іншими країнами, роздержавлення внутрішньої торгівлі, приватизації підприємств, реформування банківської системи, переорієнтації економіки на країни Західної Європи.

* * *

Протягом 1992–2004 років близько 90,5 тисячі підприємств та установ у країні змінили форму власності з державної на комунальну або особисту. За станом на 1 жовтня 2009 року кількість підприємців склала вже близько 1,3 млн осіб. Найбільшу їх кількість зареєстровано в Києві, Дніпропетровську та Донецьку.

* * *

Перебуваючи в складі СРСР, Україна протягом 70 років використовувала радянську грошову одиницю – рубль, яку українці називали карбованцем. Ця назва розповсюдилася на території країни з другої половини ХVIІІ століття. До того часу історія України знала не дуже багато паперових грошей та монет, які можна було б назвати українськими. Це, наприклад, монети київського князя Володимира Ольгердовича (ХІV ст.), а також так звані «севські чехи», що друкувалися для України в 1686–1687 роках. У ХХ столітті в Україні з’явилися паперові гроші під час Першої світової війни, революції та Громадянської війни.

Гроші Махно

* * *

У 1992 році Україна вийшла з рубльової зони та тимчасово ввела проміжну грошову одиницю – купоно-карбованець. В народі її зневажливо називали «фантиком», оскільки в умовах значної інфляції, яка мала місце в перші роки незалежності (в 1993 році інфляція досягла загрозливої цифри у 10256 %), вона мала незначну цінність. Справжню національну валюту – гривню – ввели тільки у 1996 році. Перші партії таких грошей виготовляли на замовлення України фірми у Канаді та Великобританії. Тепер гривню друкують на Банкнотно-монетному дворі в Києві.

* * *

Назва «гривня» дуже давня. Вона походить від золотої чи срібної прикраси у вигляді обруча, яку носили на шиї у Давній Русі. До ХVI століття срібна гривня (злиток) слугувала також грошовою одиницею, яка прирівнювалася до 96 злотників срібла або до відповідної кількості цінного хутра чи іноземних монет. Як паперові гроші гривні з’явилися у 1918 році в часи Української Народної Республіки. Їх було надруковано в Берліні. Більше за все цінувалася при розрахунках сотенна купюра, яку українці лагідно називали «горпинкою». Таку назву вона отримала, ймовірно, через український орнамент, який часто зустрічався на жіночих фартухах, що в народі мали саме таку назву. На цих грошах було зображено тризуб із хрестом.

Сучасна стогривнева купюра

* * *

Водночас із введенням власної грошової одиниці в Україні створювалася і банківська система. До 1991 року країна мала тільки відділення трьох загальносоюзних банків. В перший же рік після проголошення незалежності було створено Національний банк України (НБУ). Сьогодні в Україні діє 185 державних та комерційний банків, 49 з яких мають іноземний капітал. У зв’язку зі світовою економічною кризою діяльність ще 14 банків заморожено, а чотири банки, що закриті на початку 2009 року на санацію, вже відновили свою роботу.

* * *

З переходом на ринкову економіку в Україні з’явилися товарні, сировинні та фондові біржі, біржі праці, ринку акцій та інших цінних паперів. Нині в країні діє 519 таких бірж.

* * *

Починаючи з 2000 року, в країні збільшувався ріст валового внутрішнього продукту (ВВП). Якщо у 2001 році він складав 202,9 мільярда гривень, то у 2008 році рівень ВВП досяг 949,8 мільярда. Але у 2009 році у зв’язку зі світовою економічною кризою ВВП склав 84,4 % від показника попереднього року. На жаль, зменшення приросту валового продукту продовжується і сьогодні.

* * *

Бюджетна політика стала формуватися в Україні ще у ХVIІІ столітті. Відомо, що під час правління гетьмана Данила Апостола (1727–1734) вперше було засновано державну скарбницю і встановлено точний розмір бюджету Гетьманщини, який складав 144 тисячі рублів на рік. Данило Апостол на початку 1728 року також організував перший з’їзд українських купців.

* * *

Протягом перших років незалежності бюджет України формувався за принципом виживання. Поступовий ріст його намітився тільки з 2000 року, коли він склав 49,1 мільярда гривень. У 2008 році бюджет країни сягнув 297,9 мільярда гривень. Однак, починаючи з 2004 року, його дефіцит стає дедалі більш значним.

* * *

Україна підтримує торгові зв’язки з 210 країнами світу. У зовнішній торгівлі, де співвідношення експорту та імпорту служить визначним фактором розвинутості країни, показники 2001 року свідчили про становлення молодої української держави на міжнародній арені: експорт склав 19,8 мільярда доларів, а імпорт – 16,9 мільярда. У січні-жовтні 2009 року це співвідношення різко погіршилося: експорт склав 31,6 мільярда доларів, а імпорт – 35,9 мільярда.

* * *

У 2008 році Україну було прийнято до ВТО.

* * *

Перехід до ринкової економіки довгий час супроводжувався в Україні зростанням безробіття, яке у 2001 році склало 11 % від кількості економічно активного населення. Тільки у 2004 році цей показник вдалося знизити до 3,5 %.

* * *

Однак в умовах світової кризи безробіття знову збільшилося: в першому півріччі 2009 року воно склало 9,9 %. Та ж картина спостерігається і з показниками реальних доходів населення (у другому кварталі 2009 року вони зменшилися на 8,3 % у порівнянні з відповідним періодом 2008 року та реальною заробітною платнею, яка відповідно зменшилася на 1,6 %.

* * *

У цих умовах дедалі більше українців шукають роботу за кордоном. У 2008 році їх кількість склала 4,5 мільйона осіб. Більш за все трудових мігрантів працює нині в Росії (2 млн), Італії (500 тис.), США (близько 500 тис.) та Польщі (450 тис.). Тільки у 2008 році «заробітчани» переслали в Україну своїм рідним 27 мільярдів євро, що складає 8 % від ВВП країни.

* * *

У 2009 році істотно збільшився зовнішній борг України, який склав 100 мільярдів доларів. Для порівняння: у 1995 році, кризовому для економіки молодої країни, він складав тільки 8,8 мільярда доларів.

* * *

Україна має високорозвинену промисловість та сільське господарство. В структурі національного доходу їхня частка складає відповідно 52 та 25 %. Протягом багатьох десятиліть промисловість країни стояла та продовжує стояти «на трьох китах»: паливно-енергетичному комплексі, машинобудівництві та переробці продуктів гірничодобувної індустрії. Однак, незважаючи на високорозвинену паливно-енергетичну базу, залежність України від постачання палива складає 64,5 %, в той час як залежність країн ЄС – в середньому 51 %. Головна проблема полягає у більшій енергоємності українського виробництва: адже на одну одиницю продукції в Україні витрачається у п’ять разів більше енергії, ніж в інших розвинених країнах.

* * *

Нафта та газ видобуваються в Україні давно. За історичними джерелами, населення Прикарпаття збирало нафту з поверхні води в озерах та болотах, очищуючи її примітивними засобами. Використовувалась вона не тільки для освітлення чи як мастило, але і з лікувальними цілями. У фондах Львівського історичного архіву зберігаються документи, які свідчать про те, що вже в ХVI столітті за право видобувати нафту селяни Борислава та Мржаниці мали платити податок – «по два гарнця чистої нафти». Промисловий видобуток та переробка нафти в Галичині почалася у 1771–1772 роках, та ще довгий час мала лише місцеве значення. Лише наприкінці ХІХ століття, з появою на території Західної України залізниці, нафта стала продуктом зовнішнього ринку.

* * *

Природний газ видобували спочатку тільки там, де він з’являвся попутно тільки із нафтою. Нині у країні розроблено чимало газоконденсатних родовищ не тільки в Прикарпатті, але й у східній та південній частині країни (Харківська, Луганська, Сумська області), перспективною є розробка нових родовищ, зокрема Азово-Чорноморського шельфу. Однак власних ресурсів країні поки що не вистачає: вони покривають тільки 24 % від обсягу газу, що споживається, та 12 % нафти. Решту доводиться купувати за кордоном, так само, як і багато продуктів первинної переробки нафти (автомобільний бензин та дизельне паливо), хоча в країні працює шість нафтопереробних заводів.

Сучасне нафтогазовое господарство

* * *

Перший український газопровід Дашава-Львів було побудовано у 1940–1941 роках, а у кінці 1948 року було введено в дію найбільший на той час у Європі магістральний газопровід Дашава-Київ. У 1957 році почав діяти газопровід Шебелинка-Дніпропетровськ-Запоріжжя-Одеса. Одним з останніх газопроводів, який почав діяти уже в незалежній Україні, став газопровід Овідіополь-Білгород-Дністровський.

* * *

Однією з головних стратегічних переваг України є розгорнута газотранспортна система та наявність великих газосховищ. Завдяки цьому вона виступає головним постачальником російського природного газу до країн Європи, перекачуючи щороку близько 97 % експортного обсягу «Газпрому». Однак з появою нових транспортних систем, які будуються в обхід України (газопроводи «Північний потік» та «Південний потік»), обсяг транзиту через територію країни скоротився.

* * *

Однією з базових галузей сучасної економіки України лишається вугільна промисловість. Розвиватися вона почала ще на початку ХVIІІ століття – з дрібного, переважно селянського виробництва. Сільські шахти були досить примітивними, неглибокими, з короткими галереями. Відомо, що перше родовище вугілля у східній частині Донбасу було відкрите у 1721 році кріпосним рудознавцем Григорієм Капустіним. Та тільки після реформи 1861 року там по-справжньому почався промисловий видобуток вугілля, з’явилися місцеві підприємства.

Так працювали гірняки в середині XIX століття

* * *

Сьогодні Донбас – головний вугільновидобувний район країни, де зосереджено близько 92 % кам’яного вугілля (більшість – у Луганській області). Коксове вугілля, яке використовують у чорній металургії, видобувається переважно у Донецькій області. Шахтні видобутки ведуться тут в основному на глибині 1000 та більше метрів, що, на жаль, створює небезпечні умови для роботи шахтарів, зокрема, можливі раптові викиди та вибухи метану.

* * *

Другим за величиною вугільним басейном є Львівсько-Волинський, і хоча його площа невелика, собівартість вугілля тут нижче донбаського. Видобувається в Україні переважно відкритим способом і буре вугілля (Дніпропетровський басейн).

* * *

Основною базою виробництва електроенергії в Україні є теплові електростанції, більшість з яких побудовані ще в середині минулого століття і тому на цей час є неекономічними. Перші кроки для розвитку електроенергетики в країні було зроблено ще на початку ХХ століття в селі Соколець на Вінничині. Тут було споруджено одну з перших невеликих ГЕС, турбіна якої потужністю 20 кВт була призначена для освітлення маєтку, парку та дороги до місцевої церкви. В 1905 році інженери С.П. Максимов та Г.О. Графтіо розробили схему силового (енергетичного) використання ріки Дніпро у районі Запоріжжя потужністю 128 тисяч кінських сил.

* * *

Гребля та силова станція Дніпрогесу, яка побудована у 1927–1932 роках у Запоріжжі, і сьогодні лишається однією з найпотужніших енергетичних споруд країни. Її довжина складає 760 м, а висота – 60 м, бетонну дугу греблі підтримують 49 балок-биків. Довжина шлюзової камери сягає 300 м, ширина – 18 м, перепад води становить 40 м.

* * *

Сьогодні в країні діє також чимало гідроелектростанцій, чотири атомні електростанції, ще дві – Кримська та Чорнобильська (після аварії на ній у 1986 році) – законсервовані. В 2009 році здано в експлуатацію перший гідроагрегат Дністровської гідроакумулювальної електростанції, яка має стати найбільшою в Європі.

Атомна електростанція в Рівному

* * *

Висока електрооснащеність дозволяє Україні експортувати електроенергію до інших країн. Однак головною енергетичною проблемою країни сьогодні лишається незначне використання відновлюваних джерел отримання електроенергії, так званої чистої енергії – енергії вітру та сонця. Поки що у цьому відношенні лідирує Вінницька область, де вітряні установки працюють на 19 промислових підприємствах.

* * *

Україна має потужну металургійну індустрію. Виробництво заліза та металевих виробів почалося в країні давно, та здійснювалося у незначних обсягах, в основному ремісниками та кустарями. Перший ливарний завод побудовано в 1799 році в районі Луганська, а уже в середині ХІХ століття в Україні діяло 62 залізорудних підприємства, в тому числі старий металургійний завод Юза в Донбасі (1872), трохи пізніше запрацювали Лисичанський доменний завод, Дніпропетровський чавуноливарний, залізоробний та сталеплавильний, Дружківський чавуно- та сталеплавильний.

* * *

Сьогодні завдяки роботі металургійних підприємств («Криворіжсталь», «Дніпроспецсталь», «Азовсталь», Нижньодніпровський трубопрокатний завод) країна входить до десятки найбільших в світі виробників чавуну, сталі та прокату. Продукція чорної металургії складає майже половину експорту важкої промисловості.

* * *

Представлена в Україні і кольорова металургія, зокрема виробництво титану, магнію, алюмінію, цинку та ртуті. Головні підприємства цієї галузі розташовані в Донецько-Придніпровському районі: Константинопольський цинковий завод, Артемівський завод обробки кольорових металів, алюмінієвий та магнієвий заводи Запоріжжя відомі далеко за межами України. А Миколаївський глиноземний завод вважається найбільшим з аналогічних підприємств Європи.

* * *

Мужиївський золоторудник на Закарпатті є першим в Україні золоторудним підприємством. Видобуток золота в цих місцях вівся здавна: спочатку кельтами та римлянами, потім турками. Сьогодні запаси золота Мужиївського родовища становить 41,8 тонни. З однієї тонни сировини отримують майже 6 грамів золота вищої 999,9 проби.

* * *

Одним з найважливіших у складі промисловості України залишається машинобудівний комплекс. Його підприємства розташовані практично в кожному районі країни. Українські машинобудівники випускають широкий спектр продукції: тепловози, вантажні та легкові автомобілі, трактори, металургійне та енергетичне обладнання, морські човни, різноманітні верстати та прилади, літаки та космічну техніку. Провідними машинобудівними центрами країни вважаються Харків, Луганськ, Запоріжжя, Миколаїв, Львів, Одеса, Кременчук, Горлівка, Краматорськ.

* * *

Однією з найбільш перспективних є авіаційна промисловість. Українські конструкторські бюро АНТК ім. Антонова в Києві та «Прогрес» ім. Івченка у Запоріжжі. Харківський та Київський авіазаводи мають чудову репутацію в усьому світі. Ними створено чимало унікальних крилатих машин, що не мають аналогів у світі: комфортабельні реактивні пасажирські літаки Ан-10, Ан- 148, Ан-74ТК-300, транспортні літаки Ан-225(«Мрія») і Ан-124 («Руслан»), літак полярної авіації Ан-74.

* * *

Досить показові у цьому відношенні приклади з «трудової біографії» Ан-225 «Мрія». В березні 1989 року «Мрія», вступивши у суперництво з американським «Боїнгом 747–400», що підняв рекордну злітну вагу на 408,5 тонни, перекрила це досягнення одразу на 104 тонни. А усього українським літаком було встановлено 110 світових рекордів. Третього травня 1989 року він стартував з аеродрому «Байконур», несучи на спині повітряно-космічний човен «Буран». Цей політ став світовою сенсацією на аерокосмічному салоні у Ле-Бурже. Після нього «Мрією» захоплювалися у Ванкувері, Празі, Фарнборо, Оклахома-Сіті, Сіетлі, Монреалі, Дубаї, Сингапурі та Лас-Веґасі. Вона завоювала ринок авіаперевезень надважких великогабаритних вантажів.

* * *

Україна входить до п’ятірки країн-лідерів космічних послуг та технологій. Головним підприємством цієї галузі є конструкторське бюро «Південне» та виробниче об’єднання «Південний машинобудівний завод» у Дніпропетровську. Українські спеціалісти створили космічні апарати «Січ-1», «Океан-0», «АУОС», ракети-носії «Зеніт», «Дніпро», «Циклон» та «Мікрон».

* * *

19 листопада 1997 року у складі міжнародного екіпажу на борту американського космічного човна «Колумбія» на навколоземну орбіту вперше вийшов громадянин незалежної України Леонід Каденюк.

* * *

Ще однією важливою галуззю української промисловості є радіоелектроніка. Серед продукції, що випускається українськими підприємствами – системи супутникового та радіорелейного зв’язку, кольорові кінескопи, телевізори, монітори радіолокаційних станцій та персональних комп’ютерів, серверів, які відповідають світовим стандартам. Не здають своїх позицій українці і в області робототехніки. В 2009 році на Міжнародній олімпіаді з робототехніки, проведеній у Південній Кореї, українські спеціалісти посіли почесне шосте місце.

* * *

Україна – велика транспортна держава. Найбільший обсяг транспортних перевезень припадає в ній на шість залізниць – Донецьку, Львівську, Одеську, Придніпровську, Південно-Західну та Південну. Загальна довжина залізничних колій становить 22 473 км. Залізнична мережа охоплює 126 великих міст та 1684 станції. За щільністю залізничної мережі країна посідає перше місце у СНД. Вона постійно оновлюється та модернізується. Так, влітку 2012 року почали курсувати швидкісні поезди системи «Євросіті» Київ-Львів, Київ-Харків, Київ-Донецьк, Донецьк-Харків. Вони можуть розвивати швидкість до 140 км на годину (в середньому) та проходити відстань у 600 км за 4,5 години.

Залізниця у Карпатах

Шосе

* * *

Ще більшою є загальна довжина автодоріг України – 169 491 км.

* * *

Повітряні перевезення в Україні здійснюються 20 державними та 45 комерційними авіакомпаніями. У країні діє 18 аеропортів, найбільшим з яких є Бориспіль. В 1992 році Україну було прийнято до міжнародної організації громадянської авіації.

* * *

Завдяки впровадженню новітніх технологій зв’язку Україна активно входить до світового інформаційного простору. Найбільше розповсюдження має поштове сполучення, яке охоплює усі куточки країни: на 10 тисяч жителів в Україні припадає більше трьох відділень зв’язку, що перевищує цей показник навіть у таких високорозвинених країнах, як Франція (2,9) та Німеччина (2,8).

* * *

Поштове сполучення має в Україні дуже давні традиції. Перша писемна згадка про вісника-поштаря датується ще 885 роком: він доставляв письмові повідомлення київського князя Олега. В Х-ХІ століттях обмін повідомленнями між князівствами Київської Русі став звичайною справою. Роль поштарів виконували уже спеціально підготовані гінці. Термін «пошта» для системи поштових сполучень стали використовувати з 1667 року. На початку ХVIІІ століття в країні відкрилися перші поштові контори, а в середині ХІХ століття увійшли в обіг поштові марки. Саме з Україною пов’язаний перший поштовий переліт, який відбувся у 1918 році за маршрутом Відень-Краків-Львів-Київ.

* * *

Сьогодні у країні активно користуються багатьма видами телекомунікаційних послуг, в тому числі мобільним зв’язком, абонентами якого є більшість українців. Завдяки запуску в 2003 році українського супутника зв’язку було створено необхідні умови для більш широкого користування Інтернетом та каналами супутникового телебачення.

* * *

Однією з експортних статей в бюджеті України є продукція її харчової промисловості. На ринках США, Канади, Ізраїлю і навіть Австралії дедалі частіше з’являються українські цукор, олія, кондитерські та лікеро-горілчані вироби. Та й чи може бути інакше? Адже Україна, як правило, постачає на зовнішній ринок екологічно чисті продукти, які так високо цінуються за кордоном.

* * *

Україна здавна вважалася справжнім раєм для землеробів. Ще в часи Київської Русі тут вирощували жито, пшеницю, просо, гречку, ячмінь, овес. Нині пшениця – один з головних продуктів експорту країни, яка займає шосте місце у світі за її виробництвом. Рекордним був її врожай у 2008 році – він склав 50 мільйонів тонн!

Жнива

* * *

Серед бобових культур в українців завжди були дуже популярні горох та квасоля, а з овочевих – цибуля, часник, капуста, морква, огірки, гарбуз, редька і, звісно ж, буряк, валовий збір якого в середньому щорічно складає 15 мільйонів тонн. Найбільшими постачальниками цієї цукрової культури є Вінницька та Кіровоградська області.

* * *

Пізніше до улюблених овочевих культур українців приєдналася і картопля. Вперше її завезли на Запорозьку Січ козаки як один з трофеїв, здобутих у військових походах. Користуватися плодами картоплі вони ще не вміли. Під час участі у війні з Пруссією в 1757 році багато козаків навіть захворіло через неправильне вживання картоплі (бульби їли у сирому вигляді або з бадиллям). У 1805 році картоплю почали вирощувати у Харківській губернії як місцеву овочеву культуру. За короткий час популярність її так виросла, що сьогодні вона вважається у країні «другим хлібом».

* * *

Вирощуванням баштанних культур українці займаються з ХVI століття. Першими вони почали культивувати кавуни. Цьому сприяли природно-кліматичні умови південних районів країни. Особливу славу отримали херсонські кавуни, які відправляли навіть на іноземні ринки.

* * *

Ще один «фаворит» сільського господарства України – соняшник – потрапив до країни з Росії тільки у ХVIІІ столітті. Невдовзі його стали вирощувати скрізь, а на початку ХІХ століття з його насіння почали виробляти олію. В Європі цей звичай чомусь не отримав розповсюдження, завдяки чому соняшникова олія з України стала предметом експорту. Щорічний валовий збір насіння соняшнику становить в середньому 2,3 мільйона тонн.

* * *

Серед головних технічних культур, що вирощуються в Україні, довгий час панували льон-довгунець та хміль. Лідирує в цьому виробництві Житомирська область, яка дає 75 % українського хмелю та 30 % льону-довгунця. Так що саме аграрії Житомирщини забезпечують дивовижний смак українського пива.

* * *

Останнім часом у країні з’явилися великі плантації рапсу, який слугує сировиною для біопалива та залюбки закуповується зарубіжними країнами.

* * *

Українська земля завжди була вкрита садами. Здавна тут вирощувалися яблука, груші, сливи, смородина, малина і полуниці. Та найулюбленішим плодовим деревом українців була і лишається вишня. Різноманітні українські фрукти завжди високо цінувалися на сільськогосподарських ярмарках. Одних тільки яблук у країні нараховувалося близько тисячі сортів, а найвідоміші з них – фунтівка, антонівка, апорт, книш – були дуже великими: до 500 г важило одне яблуко! Славилася Україна і своїми грушами. А сухофрукти (в тому числі і сушену вишню) до революції вивозили до Москви цілими возами. Парадоксально, але факт: у сьогоднішній Україні груші та вишні коштують дорожче заморських апельсинів та бананів! Утім, ситуація не зовсім безнадійна. Хоча кількість сортів суттєво скоротилася, зате в українських садах надовго «прописалися» невидані тут раніше персики, алича, значно збільшилися площі виноградників.

* * *

Починаючи з ХІХ століття основною галуззю українського тваринництва було розведення м’ясомолочних порід корів – покращеної червоної степової, карлівської та черкаської. Широко були розповсюджені також молочні породи: швейцарська, голландська, холмогорська та ярославська.

* * *

Та з давніх-давен і понині візитівкою тваринництва в Україні вважається свинарство. Довгий час у господарствах розводили місцеві чорно-бурі породи свиней, і тільки у ХІХ столітті завдяки схрещуванню їх з білими англійськими свинями з’явилися покращені степові породи. В південних районах та Подніпров’ї після спаду весняної повені свиней на усе літо відпускали у плавні, де вони і харчувалися, а у лісовій зоні відгодовували їх жолудями. Свинарство в Україні було переважно спрямоване на виробництво сала.

* * *

Ще однією традиційною галуззю українського тваринництва завжди було вівчарство. І у Карпатах, і на Полтавщині завжди можна було побачити величезні (до 1200 голів) отари овець – найчастіше решетилівської або сокільської породи. Майже два століття тому почали розводити тонкорунних та каракульських овець. Нині в карпатських селах тримають 1,8 мільйона овець та кіз.

* * *

Ще зі скіфських часів на території степової України було відоме конярство. Найвідоміша із порід, що розводилися, так і називається – українська степова. А у Карпатах досі збереглися низькорослі гуцульські коні, невибагливі та витривалі.

* * *

Жоден сільський двір в Україні не обходиться без домашньої птиці. Особливо її вирощуванням славилася Чернігівщина. Сьогодні українське птахівництво є наймеханізованішою та найавтоматизованішою галуззю тваринництва. Останнім часом у ній з’явився новий напрям – вирощування птиці, яка не вважалася домашньою. Так, на Харківщині працює господарство, де розводять страусів, а неподалік від кримського містечка Білогірськ знаходиться єдине у країні підприємство з вирощування фазанів.

7. Наука, техніка та медицина

Знання українців з математики, метрології, астрономії, метеорології та медицини накопичувалися протягом багатьох століть та носили прикладний характер. Як самостійні науки вони стали відомі з XVI–XVII століть. Першими науковими центрами у Київській Русі були монастирі. Потім до них додалися братські школи. А у XVII–XVIIІ століттях важливими центрами науки стали Львівська та Києво-Могилянська академії.

* * *

Одним з перших досягнень у галузі суспільних наук стало створення у Х-ХІІ століттях зводу законів давньоруського права «Руська правда», який поклав початок українському, російському, білоруському та литовському феодальному праву.

* * *

На XV століття припадає наукова діяльність Ю. Дрогобича (Ю. Котермака) – українського вченого, астронома та астролога; він також став першим українським доктором медицини і філософії Болонського та ректором Краківського університетів. У своїй «Прогностичній оцінці поточного 1483 року» він, спираючись на спостереження за небесними світилами, природою та відносинами у суспільстві, передбачив епідемію чуми, війни, соціальні потрясіння, а також визначив географічні координати Москви, Вільнюса, Дрогобича, Львова та Феодосії. Вчений також написав трактат про місячне та сонячне затемнення. Дрогобич читав лекції в Ягеллонському університеті. Там йому призначили титул королівського лікаря: саме українцю польський король довірив своє здоров’я. Учнем Дрогобича був Микола Коперник. На думку дослідників, скоріше за все, саме вчитель підказав йому ідею геліоцентричної будови Сонячної системи.

Юрій Дрогобич

* * *

На XV–XVII століття припадає наукова діяльність таких провідних мовознавців, як Л. Зизаній, П. Беринда, та М. Смотрицький.

* * *

Ще у Київській Русі багато уваги приділялося огляду історичних подій. Найвідомішими пам’ятками древньої історії є літописи «Повість минулих літ», Галицько-Волинський літопис, а також «Слово о полку Ігоревім».

* * *

Історія українських земель висвітлюється також у літописах XV – першої половини XVII століть: Короткому Київському, Густинському, Львівському, Межигірському. Та тільки у кінці XVIIІ століття невідомий автор здійснив першу спробу систематизувати викладення історії України у книзі «Історія Русів».

* * *

Створення першого шкільного підручника – «Синопсису» (це був нарис з історії України) – пов’язане з іменем ректора Київської академії Інокентія Гізеля (1600–1683).

* * *

Значну увагу питанням історії України приділяв відомий історик, етнограф та письменник М. Костомаров (1817–1885). Він був автором історичних досліджень «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа». Костомаров лишив велику кількість життєписів відомих історичних діячів, написаних жваво та захоплююче, та сам він вважав найважливішою працею свого життя життєпис гетьмана Хмельницького.

Микола Костомаров

* * *

Провідний діяч української культури, композитор та письменник Микола Аркас (1853–1909) створив популярну і досі «Історію України-Русі». Її було надруковано нечуваним раніше для такого роду видань семитисячним накладом, який розійшовся протягом кількох місяців.

* * *

У ХІХ столітті історична наука збагатилася дослідженнями М. Максимовича, М. Драгоманова, О. Єфіменко та Д. Багалія. Особлива заслуга у розвитку української історії належить М. Драгоманову, якого сучасники називали «апостолом правди та науки». Заснувавши у Женеві Вільну українську друкарню, він видавав журнал «Громада», в якому проголошував справді революційні думки і привертав увагу Європи до проблем українського життя.

Михайло Драгоманов

* * *

Професор Харківського університету Олександра Єфименко (1848–1918) стала першою жінкою у нашій країні, котра отримала ступінь почесного доктора історії. Ця росіянка, що вийшла заміж за висланого українця, пронесла почуття любові до української землі крізь усе життя. Завдяки її науковим працям («Південна Русь», «Історія українського народу», «З історії боротьби малоруського народу з поляками») заповнилося багато малодосліджених сторінок історії України. Єфименко була сповнена творчих задумів, однак збутися їм не судилося. Події Громадянської війни не оминули того далекого хутору на Харківщині, де вона жила. У грудні 1918 року петлюрівці, що напали на нього, вбили «двох поміщиць» – Олександру Яківну та її доньку, молоду поетесу Тетяну.

* * *

Нелегкою була доля й іншого відомого історика – Наталі Полонської-Василенко (1884–1973). Її ім’я, як і близько 200 наукових праць, довго лишалися в Україні під забороною: вона була дружиною «ворога народу», засудженого більшовиками академіка М. Василенка, працювала у наукових організаціях окупованого фашистами Києва. Про її заслуги як ученого заговорили тільки у 1990-х роках, коли побачила світ написана нею ще у 1960-х «Історія України». Особливе місце у ній відведене життєписам відомих українок.

* * *

Михайло Грушевський (1866–1934) відомий не тільки як історик, але і як письменник, публіцист, літературознавець, а також державний діяч, який був головою Української Центральної Ради та першим Президентом України, лідером національно-визвольного руху України. Як історик він відомий перш за все надзвичайно масштабною на ті часи працею з історії рідної країни – «Історія України-Русі». Під час роботи у Львівському університеті Грушевському вдалося створити свою історичну школу, до якої належали такі відомі історики, як І. Крип’якевич, І. Джиджора, С. Томашевський.

Михайло Грушевський

* * *

Довгий час замовчувалося в Україні ім’я Федора Вовка (1847–1918) – ученого світового рівня, професора Сорбонни, Санкт-Петербурзького та Київського університетів. Адже ще до революції він довів у своїх дослідженнях з етнографії, що українці – окремий, відмінний від сусідніх слов’янських народів антропологічний тип, який має оригінальні етнографічні особливості. Він був першим серед українських етнографів та антропологів, хто розгорнув інтенсивні польові дослідження на прикордонних з Україною землях.

* * *

Етнографічний матеріал про українські народні обряди, звичаї та промисли, пісні й танці, музику, архітектуру та образотворче мистецтво збирали у ХІХ столітті такі відомі вчені-етнографи, а також письменники, художники та музикознавці, як П. Чубинський, М. Сумцов, В. Антонович, Т. Шеченко, І. Франко, І. Срезневський, С. Воробкевич. Частина цієї етнографічної спадщини знайшла своє відображення у книзі Олекси Воропая «Звичаї нашого народу».

* * *

Археологія як наука почала розвиватися в Україні на початку XVII століття, коли за ініціативи митрополита Петра Могили було здійснено розкопки Десятинної церкви у Києві. Серед найбільш відомих представників цієї науки – Вікентій Хвойка (1850–1914), чех за національністю, який не був за освітою археологом, але зробив для української історії, на думку спеціалістів, чи не більше, ніж переважна більшість його вчених колег. Його зусиллями у 1893 році світ дізнався про унікальні високорозвинені культури давнини, що населяли територію України. Тоді поблизу села Трипілля Хвойка знайшов рештки найдавнішої в світі людської цивілізації, названої за місцем основних знахідок «трипільською культурою».

* * *

У 1896 році Вікентій Хвойка зробив унікальне відкриття на території Києва: поселення людей пізнього палеоліту (близько 20 тисяч років тому), назване Кирилівською стоянкою, залишки поселення епохи бронзи (кінець ІІІ тис. – початок І тис. до н. е.). А у районі села Зарубинці на Київщині ним було знайдено поселення кочових скотарів, яке датується ІІ-І ст. до н. е. – І-ІІ ст. н. е. Завдяки ентузіазму Хвойки було практично повністю відновлено усю історію виникнення «матері городів руських». Йому ж кияни мають бути зобов’язані за організацію археологічного відділу в Київському міському музеї (нині – Національний історичний музей України). За великі досягнення вченого перед наукою за рішенням ЮНЕСКО 2001 рік було оголошено роком Вікентія Хвойки.

* * *

Ім’я Дмитра Яворницького (1855–1940) – видатного діяча науки, культури та мистецтва, неперевершеного знавця історії запорозького козацтва, автора близько 150 наукових праць, овіяне багатьма легендами. З ним пов’язані майже детективні історії про пошуки запорозьких старожитностей, за якими він їздив до Персії, Туреччини, Польщі та Палестини. Більше 75 тисяч експонатів було зібрано ним для Катеринославського музею старожитностей (нині – Дніпропетровський історичний музей ім. академіка Д. І. Яворницького).

* * *

Зародки економічних знань можна знайти ще в літописних пам’ятках Київської Русі, в «Руській правді». А ось економіку як самостійну науку почали розробляти в Україні лише у першій половині ХІХ століття. До цього мали відношення Г. Ґалаґан, Т. Степанов, І. Вернадський та засновник Харківського університету В. Каразін, який, зокрема, першим в Україні звернувся до демографічних досліджень. Та найбільш значущий внесок зробив у розвиток економічної науки харків’янин М. Туган-Барановський (1865–1919), який, на думку австрійського економіста Й. Шумпетера, був «найкращим слов’янським економістом». В своїй роботі «Теоретичні засади марксизму» він оголосив теорію Маркса «лише частково вірною». І, як показують дослідження сучасних економістів, мав рацію.

Михайло Туган-Барановський

* * *

Засади філософської науки були закладені українськими гуманістами Ю. Дрогобичем, П. Русином, та С. Оріховським.

* * *

Подальший розвиток філософія отримала в трактатах видатного мислителя XVIIІ століття Григорія Сковороди (1722–1794). Їх основними темами були пошуки людського «Я», переосмислення Біблії, засудження лицемірства та фарисейства. Цей мандрівний філософ не тільки розвинув комплекс світоглядних ідей, ставши багато в чому предтечею сучасної філософської думки, але й сам намагався в житті наслідувати приклад Ісуса Христа. Це і визначило його життєве кредо: «Мій жереб – з голотою». Незадовго до смерті Сковорода заповів зробити на його могилі напис: «Світ ловив мене, та не спіймав». У цьому останньому вислові філософа звучить і гіркий біль непорозуміння та відчуження, і всесвітня скорбота, і твердість протистояння неправедному світові.

Григорій Сковорода

* * *

Початок розвитку природничих наук в Україні поклало відкриття Харківського (1805), Київського (1834) та Одеського (1865) університетів.

* * *

Математики усього світу знають геніальних учених з України: М. Остроградського, Г. Вороного, М. Кравчука, А. Крилова, Н. Боголюбова, В. Глушкова. Особливо відома харківська математична школа, історія якої триває не роки, а століття. Тут з’явилося чимало видатних математиків (С. Бернштейн, Н. Ахієзер), але зіркою першої величини серед них був О. Ляпунов: його теорія стійкості і сьогодні лишається однією з найважливіших прикладних теорій. Славиться в країні і відділення математики Харківського фізико-технічного інституту низьких температур (ФТІНТ). Звань та премій його співробітників цілком вистачило б на кілька сотень людей: ленінські, державні, імені Лобачевського, Крилова, Боголюбова.

* * *

Виведені українським ученим Михайлом Остроградським (1801–1861) формули досі входять до усіх вузівських підручників з математики. Проте в юності він зовсім не цікавився цією наукою, а мріяв стати військовим. Тому спочатку навчався в Харківському університеті знехотя, доки не знайшов «свого» педагога – викладача математики А. Ф. Павловського. І невдовзі математична спільнота заговорила про генія Остроградського.

* * *

«Математиком від Бога» називали волинянина Михайла Кравчука (1892–1942). Йому належить величезна роль у розвитку математичної освіти, в розробці української математичної термінології. Він першим з провідних математиків почав писати свої роботи українською мовою. Кравчуку належать оригінальні відкриття в алгебрі, теорії функцій, диференціальних та інтегральних рівнянь, математичній статистиці.

* * *

Великим геометром ХХ століття називають харків’янина Олексія Погорєлова (1919–2002). На відміну від своїх колег, він відомий не тільки математикам, а й мільйонам звичайних людей – як автор найпопулярнішого шкільного підручника з геометрії, на якому виросло не одне покоління. В світову науку учений увійшов своїми нестандартними рішеннями багатьох складних математичних задач: четвертої проблеми Гілберта, багатовимірної проблеми Мінковського, розробкою загальної геометричної теорії рівнянь Монжа-Ампера. Один з наших сучасників писав про можливості аналітичного розуму Погорєлова так: «Його цілеспрямований неперевершений інтелект можна було б порівняти з відбійним молотком. Або інакше: складна, десятки років невирішувана задача – ніби стіна. А Погорєлов проламував її своєю розумовою силою. Як танк».

* * *

Одним з найбільш видатних харківських фізиків був Лев Шубников (1901–1937). Ім’я цього вченого, що заклав основи кріогенної фізики, довгі роки було приречене на забуття. За надуманим звинуваченням його було оголошено «ворогом народу» і розстріляно. Реабілітували вченого тільки у 1957 році посмертно, а у 2001 році на честь його сторічного ювілею в Україні було запроваджено премію його імені.

* * *

Георгій Гамов (1904–1968) відомий у світі як американський фізик та астрофізик Джордж Гамов. А народився та виріс він в Одесі, тут же починав навчання в університеті. Молодий аспірант, що подавав великі надії, отримав можливість стажуватися у Ґеттінґенському університеті. Учених Європи він підкорив тим, що не погоджувався із висновками Е. Резерфорда про ядерні реакції при бомбардуванні урану швидкими альфа-частинками торію, і мав рацію. У 28 років Гамов став наймолодшим член-кореспондентом в історії АН СРСР. У 1933 році його було відправлено на міжнародний конгрес до Бельгії, і повернутися звідти на батьківщину він не захотів. Після цього його ім’я в СРСР замовчувалося. Так Георгій перетворився на Джорджа і став професором університету Джорджа Вашинґтона в столиці США. Це йому належить відома модель «гарячого Всесвіту» (теорія Великого вибуху), правила теорії радіоактивного розпаду, спроба першої дешифровки генетичного коду та багато інших відкриттів. А ще він став лауреатом найпрестижнішої нагороди за внесок у популяризацію науки, що присуджується ЮНЕСКО, – премії Калінгі (1956), як автор науково-популярних книг «Містер Томпкінс у Країні Див», «Народження та смерть Сонця», «Біографія Землі», «Створення Всесвіту», «Один, два, три… нескінченність», «Тридцять років, які потрясли фізику».

Георгій Гамов

* * *

Харків пишається трьома нобелівськими лауреатами, що жили та працювали у місті в різний час: Іллею Мечниковим, Львом Ландау та Саймоном Кузнецем (покинув Україну в 1922 році та переїхав до США).

* * *

Фізика Льва Ландау (1908–1968) можуть назвати своїм сином одразу три країни – Азербайджан, де він народився та ріс, Росія, де отримав освіту та здійснив основну частину своїх досліджень, у тому числі і фантастичні за складністю розрахунки ядерних та термоядерних ланцюгових реакцій, і Україна, де вчений створив справжній центр теоретичної фізики, розробив відому теорію антиферомагнетизму та опублікував ряд робіт з електронної плазми.

* * *

У Харкові здійснив свої перші експерименти зі створення «машини логічного мислення» – прообразу комп’ютера – видатний фізик-механік А. Щукарев (1864–1936). Вона була здатна механічно доходити до простих логічних висновків на основі висхідних смислових засновків.

* * *

Жовтень 1932 року назавжди увійшов до історії вітчизняної фізики. Тоді у Харкові «високовольтній бригаді» ФТІНТу на чолі із Костянтином Синельниковим (1901–1966) вдалося вперше розщепити ядро атома – атома літію. Це відкриття ознаменувало нову еру в ядерній фізиці. І лише після успішного здійснення експерименту І. Курчатовим було створено ядерно-фізичну лабораторію в Ленінграді, де було введено у дію перший радянський циклотрон – найбільший на той час у Європі.

* * *

У 1934 році в Київському інституті фізичної хімії лауреат Державної премії СРСР, дніпропетровець О. Бродський, вперше в нашій країні отримав важку воду.

* * *

Величезна заслуга у створенні вітчизняної хімічної науки належить таким видатним ученим, як М. Бекетов та Л. Писаржевський. Професора Харківського університету Миколу Бекетова (1827–1911) сучасники вважали третім корифеєм хімії у країні після Бутлерова та Менделєєва. Він заклав основи фізичної хімії як самостійної наукової дисципліни та створив перший підручник з цього предмета. Подальший її розвиток продовжили його учні Ф. Флавицький, Ельтеков та Хрущов.

* * *

Відомий харківський астроном Микола Барабашов (1894–1971) одним з перших застосував метод фотографічної фотометрії для дослідження Місяця та планет і встановив, що поверхня місячних «морів» нерівна і складається з вулканічних порід. Результати його досліджень відображені в атласі зворотного боку Місяця. В 1931 році разом з М. Пономарьовим він сконструював перший в СРСР спектрогеліоскоп для регулярних спостережень за Сонцем.

* * *

Визначний київський астроном Сергій Всехсвятський (1905–1984) зумів передбачити існування кілець навколо планет-гігантів та вулканічну діяльність їхніх супутників. Довгі роки він займався питаннями виникнення комет і довів, що вони народжуються від супутників планет-гігантів.

* * *

У Миколаївській астрономічній обсерваторії, створеній ще у 1821 році, діє один з найстаріших телескопів, який допомагає спостерігати за найвіддаленішими зорями. Та є у нього і особливе завдання: він слідкує за пересуванням космічного сміття, якого з початку освоєння людиною космічного простору накопичилося більш ніж достатньо. В 2006 році Миколаївську обсерваторію внесено до Списку культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

* * *

Вагомий внесок у розвиток астрофізики зробила найбільша у Європі Кримська астрофізична обсерваторія, яка розташована неподалік від Бахчисараю. Тут було відкрито пульсації Сонця та закладено основи нової науки – геліосейсмології. А при Київському університеті у 1957 році було створено астрономічну обсерваторію, яка веде спостереження за штучними супутниками Землі.

* * *

Засновником української школи біохіміків вважається Олександр Палладін (1885–1972). Він був професором одразу трьох університетів – Харківського, Петербурзького та Варшавського, президентом АН України, організатором та директором українського біохімічного інституту, який тепер носить його ім’я. Його основні праці стосуються біохімії вітамінів (він був одним з основоположників науки про вітаміни – вітамінології), обміну речовин, порівняльної біохімії нервової тканини та головного мозку. В його інституті було синтезовано кровоспинний препарат вікасол та налагоджено його виробництво.

* * *

Головою львівської школи біохімії є Яків Парнас (1884–1949). Головне досягнення біохімії першої половини ХХ століття – з’ясування природи та «біологічного смислу» анаеробного перетворення вуглеводів – стало можливим завдяки відкриттю кількох дослідників, в числі яких був і Я. Парнас. Учений створив Інститут медичної хімії при Львівському університеті. На жаль, ученого було заарештовано під час сталінських репресій, і він загинув за невідомих обставин.

* * *

Величезний внесок зробив у біохімію і А. Красновський (1913–1993). Ним було розроблено кілька нових моделей фотосинтезу, які знайшли застосування у сфері біотехнологій. Вони призвели до народження нової науки – фотохімії.

* * *

Систематичні геологічні дослідження в Україні почалися ще в кінці XVIIІ століття. В 1829 році Е. Ковалевський склав першу геологічну карту Донбасу.

* * *

Та геологічні школи з’явилися у країні тільки у другій половині ХІХ століття. В Києві таку школу очолював ректор Київського університету К. Феофілактов, що організував дослідження Українського кристалічного щита.

* * *

Великий внесок у розвиток геології внесли В. Тарасенко, Н. Андрусов та І. Леваковський, а перший підручник з цієї дисципліни склав професор Харківського університету А. Борисяк.

* * *

Початок геохімічних досліджень в Україні пов’язаний з іменем видатного ученого-енциклопедиста Володимира Вернадського (1863–1945), який створив першу біогеохімічну лабораторію і став засновником вчення про біосферу Землі. Та наукову діяльність цієї геніальної людини неможливо вкласти у рамки якоїсь однієї дисципліни. Він із однаковим інтересом займався фізичною географією, ґрунтознавством, мерзлотознавством, біологією, кристалографією, мінералогією, фізикою, радіологією, історією розвитку наукової думки, філософією, історією та літературою. Недарма цього вченого називають «Ломоносовим ХХ століття». Таку свою наукову «всеїдність» він пояснював так: «Моя мета – пізнання усього, що можливо для людини і нині відповідно до її сил та часу». Поступово у Вернадського виник новий біосферний світогляд – вчення про біосферу. А у 1936 році він упритул підійшов до його логічного продовження – вчення про ноосферу. В повному обсязі роботи вченого (а їх більше 700) не публікувалися аж до 90-х років ХХ століття. Хоча багато його ідей виявилися пророчими: він, наприклад, передбачив усі сучасні глобальні екологічні проблеми, про які на початку минулого століття ще ніхто не замислювався.

Володимир Вернадський

* * *

Таким же вченим-енциклопедистом був і Михайло Максимович (1804–1883). Перший ректор Київського університету був біологом, філологом, філософом, істориком, етнографом, природознавцем, письменником та перекладачем. За його підручниками біології свого часу навчалася половина Європи. А одним з найкращих перекладів ученого стало «Слово о полку Ігоревім». Величезну кількість наукових праць Михайло Максимович присвятив українській культурі, якій він лишався відданим до кінця життя.

* * *

Незважаючи на те, що Україна не має безпосереднього виходу до океану, його властивості та багатства плідно вивчало багато українських океанологів. Ними було розроблено динамічну модель Світового океану, яка має не тільки наукове, але і прикладне значення.

* * *

Природні умови та ресурси України вивчали такі видатні вчені, як В. Докучаєв, П. Броунов та А. Краснов. Останній створив один з перших курсів загального землеробства.

* * *

Про велику увагу, яка в усі часи приділялася сільськогосподарським наукам, свідчать роботи, що проводилися ще на початку ХІХ століття Харківським товариством сільського господарства для отримання стійких врожаїв польових культур, селекції буряків. Їх було продовжено вже в радянський період Харківською селекційною станцією під керівництвом відомого селекціонера та генетика Василя Юр’єва (1879–1962).

* * *

Першою своєрідною науковою установою в галузі плодівництва став акліматизаційний сад засновника Харківського університету Василя Каразіна (1773–1842), закладений ним у 1809 році на хуторі Основа. Цікаво, що він не тільки займався в ньому селекцією овочів та фруктів, але і першим в країні розробив способи їх консервації: свої «домашні заготовки» вчений навіть надсилав у ставку верховного командування російської армії під час кампанії 1812–1814 років. Його брат Іван Каразін також прославився як перетворювач природи: у 1793 році він заснував у Краснокутську дендропарк, в якому було зібрано сотні видів рослин з країн Європи, Японії, Китаю, Америки, Бразилії та Мексики, а також 600 сортів плодових дерев.

* * *

Навряд чи знайдеться людина, яка хоча б раз у житті не куштувала сорт яблук, який у народі називають «симиренкою». Але далеко не усі знають, що вивів його видатний український вчений-помолог Лев Симиренко (1855–1920), який став засновником першого помологічного та маточного саду під Млієвом Черкаської області. Тут на основі селекції було виведено більше 900 сортів яблук і створено найпопулярніший досі Ренет Симиренка.

* * *

Здавна українці з любов’ю та вмінням займалися бджільництвом (навіть нині Україна входить у трійку найбільш «медових» країн світу). Та особливо прославив українське бджільництво житель Чернігівської області Петро Прокопович (1755–1850), який у 1814 році першим у світі розробив розбірний рамковий вулик. Це дозволило отримувати чистий мед без знищення бджіл. Своїм відкриттям Прокопович здійснив справжню революцію у бджолярстві.

* * *

Увійшов в історію «солодкої» галузі і М. Вітвицький, який у 1828 році винайшов на Волині «дзвоновий вулик», що у подальшому було названо його іменем. Він складався з 6–7 надставок, що дозволяли збільшувати чи зменшувати гніздо бджіл.

* * *

Біологічні науки – ботаніка, зоологія, анатомія – почали формуватися в Україні в кінці XVII століття, а фізіологія рослин, тварин, людини, мікробіологія, гідробіологія, іхтіологія та палеонтологія – на початку ХІХ століття. А уже наприкінці з’явилися видатні наукові праці І. Мечникова, В. Зелінського, І. Шелкова, М. Сеченова, І. Шмальгаузена.

* * *

Ілля Мечников (1845–1916) народився на Харківщині. Тут же після закінчення Харківського університету він займався вивченням ембріології. А світова слава прийшла до нього в Одесі після створення разом з видатним одеським мікробіологом Миколою Гамалією (1839–1949) першої в країні Бактеріологічної станції (нині – Інститут вірусології та епідеміології І. Мечникова). В 1908 році вченого було удостоєно Нобелівської премії з фізіології та медицини «за праці з імунітету». А Микола Гамалія усе життя займався розробкою та удосконаленням вакцин і боротьбою з епідеміями віспи та тифу.

Ілля Мечников

Микола Гамалія

* * *

В.А. Хавкіну (1860–1930), уродженцю Бердянська, вдалося зробити те, в чому потерпіли фіаско багато його колег-бактеріологів. Він уперше визначив поріг отрути, що вводилася при вакцинації, при якому ін’єкція не вбивала живу істоту, а сприяла виробленню захисної реакції організму. Для цього вчений 18 липня 1892 року ввів собі самому в кров дозу холерної отрути, яка у багато разів перевищувала ту, що він випробовував на тваринах! І тільки після того, як на власному досвіді пересвідчився у безпечності вакцини для людини, було проведено експеримент на добровольцях. Хавкін подарував людству надійні методи захисту від чуми, холери та тифу. Його ім’я носить найбільший у Південно-Східній Азії науково-дослідницький центр, що займається бактеріологією та епідеміологією. А його метод вакцинації, яким спочатку знехтували у Європі, в буквальному сенсі створив диво в Індії: завдяки йому мільйони індійців було врятовано від холери та чуми. В роки Першої світової війни Хавкін запропонував британській армії заходи з попередження епідемії висипного тифу серед бійців.

* * *

Такий же подвиг в ім’я науки було здійснено 1 травня 1893 року студентом-медиком Київського університету вінничанином Данилом Заболотним (1866–1929) та асистентом Іваном Савченком: обидва випили протихолерну сироватку. Це був великий ризик, оскільки безпечність нещодавно створеної вакцини ніхто у світі не ґарантував. Та у країні лютувала епідемія холери, і молоді лікарі вирішили випробувати сироватку на собі. Минуть роки, і Заболотний напише багато наукових праць про холеру, чуму, малярію, сифіліс, дифтерію, висипний тиф, створить в Одесі першу в світі кафедру епідеміології. А заснований цим ученим у 1929 році Інститут епідеміології та мікробіології України (нині Інститут мікробіології та вірусології НАН України) тепер носить його ім’я.

* * *

У багатій на корисні копалини Україні серед інших технічних галузей одними з перших отримали розвиток гірська справа, матеріалознавство та металургія. Серед тих, хто займався науковими дослідженнями та прикладними розробками у цих областях, були Л. Шевляков, О. Терпигорев, М. Федоров, І. Тіме, А. Мевіус. А от дослідження у галузі машинобудування стали проводитися у країні тільки з другої половини ХІХ століття. Особливо результативними вони були в електротехніці.

* * *

У середині ХІХ століття в світову науку заслужено увійшло ім’я Івана Пулюя (1845–1918), видатного електротехніка та фізика, що народився в містечку Гримайлів на Тернопільщині. Більше 30 років він працював професором Празького політехнічного інституту, а також був деканом першого в Європі електротехнічного факультету. Імператор Франц Йосиф дарував Пулюю титул радника двору, нагородив лицарським хрестом. А в Україні ім’я вченого донедавна було практично невідоме. Між тим він стояв біля витоків одного з найвизначніших досягнень людства – відкриття Х-променів. Усі експерименти з ними Пулюй проводив, використовуючи вакуумні трубки власної конструкції, які винайшов у 1883 році, на 12 років раніше, ніж це зробив німецький фізик В.-К. Рентґен. Його рентґенограми мали високу якість та були неперевершеними за технікою виконання. Саме він зробив перший знімок людського скелета. І хоча український вчений присвятив цьому відкриттю більше 50 наукових робіт, і його першість була очевидною, уся слава, як це нерідко буває в науці, дісталася іншому – Рентґену.

* * *

Ще один український геній – технік І. Тимченко – був автором багатьох метеорологічних приладів. Та особливо відзначився він при створенні першої моделі автоматизованої телефонної станції М. Фрейденберґа. А у січні 1894 року на дев’ятому з’їзді дослідників природи та лікарів, тобто за рік до появи у Західній Європі кінематографу братів Люм’єр, він продемонстрував… зображення на екрані!

* * *

Великих успіхів українці досягли в області зварювання металів. Саме українському вченому М. Бренардосу належить винайдення зварювання за допомогою електричного струменя. У 1881 році цей талановитий інженер з Переяслава запропонував електродугове зварювання для «з’єднання і роз’єднання металів». Та найбільший внесок в електрозварювання було зроблено Євгеном Патоном (1870–1953). Нині нікого не здивуєш зварюванням у вакуумі, в умовах космічного простору чи під водою. А зачинателем усього цього був саме академік Євген Патон, який створив Інститут електрозварювання АН УРСР. На основі своєї технології він здійснив розробку 35 клепаних мостів. Найбільшим досягненням ученого став суцільнозварний міст довжиною 1482 м та вагою 10 тисяч тонн, який було названо його іменем і який прикрасив Київ 1953 року. А розроблена ним теорія зварювання під шаром флюсу пройшла не тільки промислову, але й бойову перевірку в роки Великої Вітчизняної війни: саме таким чином зварювалися корпуси прославлених танків Т-34 та артилерійських систем.

* * *

Справу батька достойно продовжив його син, академік Борис Патон, який з 1962 року беззмінно є президентом Академії наук України. Він організував та провів дослідження, в результаті яких народилося багато нових способів зварювання: напівавтоматичний, в середовищі захисних газів, електрошлаковий, електроплазмовий та інші. Можна стверджувати, що рід Патонів є національною гордістю України.

Борис Патон

* * *

Мало хто знає, що перші у континентальній Європі електронно-обчислювальні машини (ЕОМ) були створені в Академії наук УРСР під керівництвом академіка Лебедєва майже одразу після війни. Усього було сконструйовано та побудовано 15 типів таких машин – від ЕОМ на електронних лампах до супер-ЕОМ на інтегральних схемах.

* * *

Ще менш відомо, що прообраз сучасного компакт-диску (СD) було розроблено ще у середині 60-х років минулого століття молодим аспірантом Київського інституту кібернетики В. Петровим (нині академіком). Та через недостатнє фінансування він не зміг тоді продовжити роботу над своїм винаходом. А через сім років американський філіал фірми «Філіпс» продемонстрував перший пластиковий компакт-диск, який відрізнявся від скляного диска В. Петрова тільки матеріалом.

* * *

Провідне місце у світовій науці займає українська школа кібернетики Віктора Глушкова (1923–1982). Цей видатний учений став не тільки автором фундаментальних робіт в області кібернетики та обчислювальної техніки, піонером комп’ютерних технологій, творцем ЕОМ «Промінь», призначеної для інженерних розрахунків, та ЕОМ «Мир-1» – попередниці персонального комп’ютера, він був також неперевершеним алгебраїстом, який вирішив п’яту проблему Гілберта. Ним же було створено загальну теорію цифрових автоматів.

* * *

Ще на початку ХХ століття Україна активно включилася у процеси освоєння повітряного простору. Піонером вітчизняного авіа-будівництва став киянин Ігор Сікорський (1889–1972), який у липні 1909 року у дворі власного будинку побудував перший вертоліт, а за рік зібрав другий. Перший літак БіС-1 він створив у майстернях на Куренівському аеродромі, а за модифікацію літака С-6А отримав у 1912 році Велику золоту медаль на Повітроплавній виставці у Москві. Ним було розроблено концепцію багатомоторного важкого літака-гіганта «Руський витязь», яка дала життя цілому напрямку в авіації – важкому літакобудуванню. За ним з’явився ще більш потужний гігант – «Ілля Муромець». Переїхавши до США, конструктор заснував там ряд підприємств, на яких збиралися літаки типу «Сікорський».

* * *

Літаки родини «Ан», які створені авіаконструктором Олегом Антоновим (1906–1984), в світі називають «елегантними» та «породистими». У них відчувається стиль їх творця, який любив повторювати, що «негарний літак не полетить». Почавши свою конструкторську діяльність із планерів та унікального багатоцільового Ан-2, якому в народі дали назву «кукурузник», Антонов завершив її створенням свого найгеніальнішого творіння – крилатого гіганта «Антея» (Ан-22), який приголомшив відвідувачів Всесвітнього салону авіації в Ле-Бурже. «Літаючий собор», «потяг у повітрі», «мегалітак» – яких тільки епітетів не вигадували для нього журналісти. Таке ж враження справив у світі антоновський «Руслан» (Ан-124) – останнє дітище, створене під керівництвом видатного конструктора. У цього велетня тільки стоянка – розміром з футбольне поле. Всередині кожного з його чотирьох двигунів людина може стояти у повний зріст, а до кабіни льотчиків треба підніматися сходами на висоту третього поверху. Літак здатен підіймати в повітря вантаж вагою 150 тонн.

Ан-38

* * *

Сьогодні мало кому відомо, що у створенні винищувача Су-27, який зарубіжні спеціалісти назвали «аеродинамічним шедевром», брав участь видатний український конструктор авіаційних двигунів Архип Люлька (1908–1984). Саме на ньому було встановлено двигун АЛ-31 (АЛ, тобто Архип Люлька). Зрештою, його модифікації з’явилися і на нових бомбардувальниках Су-34.

* * *

Україна входить до числа країн, здатних виробляти ракетну техніку, яка створювалася працею і талантом таких видатних українців, як С. Корольов, В. Челомей, В. Глушко, М. Янгель. А біля її витоків стояв чернігівець М. Кибальчич – винахідник та революціонер, що розробив у тюремній камері оригінальний проект пілотованого ракетного літального апарату – для польоту в космос, – і Ю.Кондратюк, який незалежно від К.Е. Ціолковського створив схему і дав опис чотириступеневої ракети на киснево-водневому паливі.

* * *

Генеральний конструктор ракетно-космічних систем Сергій Корольов (1906–1966) народився у Житомирі, і перш ніж очолити союзне ракетобудування, вчився в одеській будівельній профшколі, Київському політехнічному інституті, пройшов через табори і так звані «шарашки» (закриті конструкторські бюро, де працювали ув’язнені). В історії освоєння космічного простору з його іменем пов’язана епоха чудових досягнень. Під його керівництвом створено багато балістичних та геофізичних ракет, ракети-носії та пілотовані космічні кораблі «Восток» та «Восход», за допомогою яких уперше в історії людства було здійснено політ та вихід людини у космічний простір, запущено штучні супутники Землі та Сонця, здійснено польоти автоматичних міжпланетних станцій на Місяць, Венеру та Марс.

* * *

Видатним ученим у ракетно-космічній області, основоположником вітчизняного рідинного моторобудівництва, генеральним конструктором багаторазового ракетно-космічного комплексу «Енергія-Буран» був Валентин Глушко (1908–1989). Окрім того, він очолював роботи з удосконалення пілотованих космічних кораблів «Союз», «Союз-Т», «Союз-ТМ», а також вантажного корабля «Прогрес». Ракетні двигуни, які створені під керівництвом цього вченого, і сьогодні лишаються ходовою частиною кращих українських та російських ракет.

* * *

Українцю Георгію Лангемаку (1898–1938) належить першість у створенні ракетних снарядів на бездимному порохові тривалого згорання. Він був одним із керівників розробки ракетних снарядів на твердому паливі, що послужили основою для снарядів реактивних мінометів «Катюша».

* * *

Створення сьогоднішніх міжнародних космічних станцій стало можливим завдяки потужним ракетам «Протон» та комплексу «Алмаз», сконструйованим під керівництвом відомого вченого в області механіки та процесів управління Володимира Челомея (1914–1984). А його крилаті ракети, крила яких уперше в світі розкривалися у польоті, могли вражати цілі і у морі, і на березі.

* * *

«Києво-Печерський патерик» зберігає чимало дивовижних історій про учня преподобного Антонія Печерського – Агапіта. Так само, як і його вчитель, він був «пречудный лечец» (так у старовину називали лікарів). За переказом, він зцілив травами і молитвою важкохворого князя Володимира, онука Ярослава Мудрого. Агапіт вважається засновником української терапевтичної школи. Подвижницьку працю цілителя продовжили його учні. Преподобний Аліпій Іконописець, що використовував для лікування фарби, якими писав ікони, став першим українським дерматологом; преподобний Даміан – першим педіатром; преподобний Прохор, який досліджував мінерали та готував з них ліки, – першим на Русі фармацевтом.

* * *

У 1070 році ігумен Феодосій разом з лікарем Агапітом заснував при Києво-Печерському монастирі першу лікарню для монахів, а пізніше і для парафіян, тут же було організовано і першу клініку для душевнохворих.

* * *

За норвезькою сагою, княгиня Ольга влаштувала лікарню, де про хворих дбали обізнані жінки. Княгиня також займалася лікуванням та допомогою інвалідам у монастирях.

* * *

Княжна Євпраскія Мстиславна, онучка Володимира Мономаха, була першою на Русі жінкою-лікарем. Вона стала автором наукового трактату «Мазі», написаного грецькою мовою. В ньому було систематизовано уривчасті медичні знання того часу, описувалися хвороби та способи їх лікування, давалися поради з гігієни.

* * *

З кінця XІV століття у деяких містах стали з’являтися об’єднання (цехи) лікарів, яких ще називали цирульниками. Вони вміли робити кровопускання, видаляти зуби, виготовляти мазі для лікування ран, знали про багато хвороб. Були такі цирульники і в Запорозькій Січі. Вони працювали в госпіталях, влаштованих для лікування поранених і утримування покалічених козаків.

* * *

Аптекарську справу в Україні на професійну основу було поставлено у Львові. Тут у 1745 році відкрилася перша аптека. Вона існує і до сьогодні – як аптека-музей.

Аптека-музей у Львові

* * *

Велику роль у розвитку медицини в XІV–XVI століттях грали релігійні братства, зокрема при Львівському братстві працювало п’ять госпіталів. Приблизно у той же час в Україні з’явилися лікарі, які отримали освіту в європейських університетах.

* * *

Вагомий внесок у розвиток фітотерапії, ботаніки та медицини зробив учений-енциклопедист Нестор Амбодик-Максимович. Він був першим у Російській імперії професором акушерства, автором підручника «Мистецтво сповивання» (1795) та підручника ботаніки. Цей учений став також першим фітотерапевтом, який науково обґрунтував застосування в медицині лікарських трав, і творцем медичної термінології.

* * *

Першу державну лікарню в Україні було побудовано в Кременчуці, а на три роки пізніше відкрився перший пологовий будинок на… два ліжка. На той час у країні працювало 879 цивільних лікарів.

* * *

В Україні в різний час працювали всесвітньовідомі вчені-фізіологи І. Сєченов та І. Павлов. Розвитку терапії сприяли С. Боткін та В. Образцов, хірургії – М. Пирогов, М. Скліфосовський, А. Вальтер, В. Бец. Засновником експериментальної фізіології був В. Томса.

* * *

Видатний хірург М. Пирогов (1810–1881) майже чверть століття жив та працював у своєму маєтку «Вишня» неподалік від Вінниці (нині – село Пирогово). Тут він лікував селян навколишніх сіл, створив для них аптеку та лікарню на тридцять-сорок місць, перші у Подільському краї. Ліки бідним людям він видавав безкоштовно, та й за операції грошей не брав. Окрім того, Пирогов упевнено оволодівав основами садівництва, займався селекцією хлібних злаків, та так вдало, що вирощені ним жито та пшениця виявилися дуже врожайними. В останні роки життя він почав писати книгу «Питання життя. Щоденник старого лікаря», повну глибоких роздумів про буття, Всесвіт, релігію, Бога та призначення людини. Останнім відкриттям геніального лікаря став абсолютно новий спосіб бальзамування померлих. Забальзамоване за цією технологією тіло Пирогова дбайливо зберігається в склепі каплички-усипальниці, спеціально побудованої на сільському цвинтарі за проектом академіка архітектури В. І. Сичугова.

* * *

Основи військово-польової хірургії, розробленої М. Пироговим, розвинув та доповнив його блискучий учень Микола Скліфосовський (1836–1904). Він почав свою медичну практику в Одесі, завідуючи хірургічним відділенням міської лікарні. Невдовзі молодий лікар став піонером в області порожнинної хірургії, розробив оригінальну операцію з’єднання кісток при хибних суглобах, яку в усьому світі називають тепер «замок Скліфосовського» або «російський замок». Останні роки життя видатний хірург провів у своєму маєтку Яківці під Полтавою, але й тут продовжував лікувати хворих. Професор робив операції, безкоштовно роздавав ліки, приймав пологи, їздив до хворих на хутори. Видатний хірург похований неподалік від місця Полтавської битви. В минулому, в будівлі музею Полтавської битви, побудованій на пожертви Скліфосовського, знаходився госпіталь для інвалідів російсько-турецької війни, в якій йому як лікарю довелося брати участь.

Микола Скліфосовський

* * *

Ім’я видатного вченого-медика Володимира Караваєва (1811–1892) золотими літерами вписане у історію вітчизняної медичної науки як основоположника офтальмології та лицевої хірургії. Він був також учнем Пирогова і так само, як його великий вчитель, активно впроваджував використання наркозу під час операцій. Караваєв розробив чимало нових методів операцій, в тому числі метод створення штучної зіниці, методи операцій при косоокості та для лікування катаракти. Щоб потрапити до нього на прийом, зовсім не треба було мати товстий гаманець. Два дні на тиждень лікар-безсрібник відводив на безкоштовне лікування бідноти, що стікалася до легендарного «Коровая» з усіх куточків країни. Про диво-лікаря ходили легенди, і люди говорили: «Іду до Києва в Лавру Богу помолитися та Короваю вклонитися». Мало хто з лікарів був удостоєний такої високої честі.

* * *

Першу в світі хірургічну операцію на відкритому серці (у 1897 р.) було зроблено у Харкові видатним лікарем Аполлінарієм Григоровичем Підрізом (1852–1900)

* * *

Наукова та практична діяльність Володимира Філатова (1875–1956) – відомого лікаря-офтальмолога та хірурга із світовим ім’ям – нерозривно пов’язана з Одесою. Саме тут він здійснив безліч наукових відкриттів, створив методи хірургічної практики, які пізніше стали надбанням світової медицини. Серед них – унікальний метод пластики «на круглому стеблі», відкритий ним у 1917 році; пересадка рогівки від померлих людей до живих і новий метод лікування, що перевернув канони традиційної медицини – тканинна терапія. Суть його полягає у тому, що Філатову вдалося створити «біогенні стимулятори», зберігаючи шматки людської тканини в умовах, несприятливих для їхнього існування (тканини в холоді). Сьогодні тканинна терапія застосовується для лікування різноманітних хвороб очей та шкіри. У 1936 році зусиллями Філатова в Одесі було створено Науково-дослідний експериментальний інститут офтальмології, який існує і досі.

* * *

Відомий фізіолог, харків’янин Василь Данилевський (1852–1939) став одним з піонерів електроенцефалографії. В 1875 році він незалежно від англійського хірурга та фізіолога Річарда Кетона довів, що мозок є генератором електричної активності, інакше кажучи, відкрив біоструми мозку. Данилевський став організатором у Харкові Українського науково-дослідного інституту ендокринології та органотерапії.

* * *

Батьком української ортопедії та травматології називають сумчанина Михайла Ситенка (1885–1940). Він був прибічником оперативних методів в ортопедії, сміливо брався за найскладніші операції, розробив більше п’ятнадцяти нових оперативних методів та спосіб діагностики переломів плечової кістки та ліктьового суглоба без рентгенівського знімку. Досліджував він і питання, пов’язані з лікуванням кісткового туберкульозу, а також шукав засоби боротьби з деякими вродженими вадами у дітей: виверт стегна, клишоногість, кривошия. В 1926 році Ситенко став директором Всеукраїнського державного клінічного інституту ортопедії та травматології в Харкові. Він і досі лишається унікальним науково-медичним центром України, що носить ім’я відомого ортопеда.

* * *

Засновником школи українських патофізіологів є Олександр Богомолець (1881–1946). Він став також ініціатором та керівником робіт з консервування крові. Його численні наукові праці були присвячені важливим питанням патологічної фізіології, ендокринології, вегетативної нервової системи, онкології та проблемам довголіття.

* * *

Відомий український терапевт Микола Стражеско (1876–1952) – піонер у розв’язанні проблеми інфаркту міокарда. Виявлений ним акустичний феномен одного з патологічних тонів серця отримав назву «гарматний тон Стражеска». У Києві, так само як свого часу Караваєв, цей лікар набув широкої популярності. Серед його пацієнтів були Марія Заньковецька, Микола Садовський, Михайло Коцюбинський. Приїздили до нього на консультації і відомі мхатівські артисти Качалов і Тарасова. У 1936 році за ініціативи Стражеска в Києві було відкрито Український науково-дослідний інститут клінічної медицини (нині – Інститут кардіології АМН України). Основними напрямками його діяльності стали ревматологія, недостатність кровообігу, гіпертонічна хвороба, лікування хвороб внутрішніх органів.

* * *

Відомим лікарем-кардіологом була і харків’янка Любов Мала (1919–2003). Вона, як і М. Стражеско, багато уваги приділяла лікуванню хворих з інфарктом міокарда та хронічною недостатністю кровообігу. За величезний внесок у медичну науку її ім’я включене Міжнародним біографічним центром (Великобританія) до видання «2000 видатних учених ХХ століття». Та найголовнішою з-поміж заслуг Л. Малої лишається створення нею в Харкові Інституту терапії, в якому численні учні продовжують почату нею справу.

Любов Мала

* * *

Харківській хірург Володимир Шамов (1882–1962) є піонером переливання крові в СРСР. Він уперше в світі науково довів та обґрунтував доцільність переливання фібринолізної крові (крові померлих), що фактично відкрило дорогу людству до пересадки внутрішніх органів.

* * *

Уся медична діяльність та більша частина життя росіянина Миколи Амосова (1913–2002), що став засновником радянської кардіохірургії, пов’язані з Україною. Клініку серцевої хірургії (нині – Інститут серцево-судинної хірургії АМН України) було організовано ним у Києві в 1952 році. Тут Амосов розробив свою модель протеза серцевих клапанів із спеціальною обшивкою, яка перешкоджала утворенню тромбів. На його особистому рахунку більше восьми тисяч вилікуваних хворих, а 50 тисяч пацієнтів було врятовано в інституті за час його роботи. В Україні цю людину ще за життя називали «совістю нації» та «Людиною століття».

* * *

Амосов був не тільки видатним кардіохірургом, але й талановитим популяризатором наукових ідей, пропагандистом власної теорії здоров’я та довголіття, письменником. Його книги «Думки та серце», «Записки з майбутнього», «Книга про щастя і нещастя», «Роздуми про здоров’я» та «Голоси часу» видані мільйонними накладами та перекладені більше ніж на 30 мов світу. А «Енциклопедія Амосова», яка вийшла 2002 року, одразу ж стала бібліографічною рідкістю.

* * *

Один із засновників української хірургії – Олександр Шалімов (1918–2006) за роки своєї медичної практики за неповними підрахунками врятував життя понад 50 тисяч людей. Більшу частину практики він провів у Харкові, де вперше почав застосовувати власну методику для лікування раку підшлункової залози (операції по усуненню цього виду пухлин доти проводилися тільки у двох клініках США та Англії), здійснив унікальну пересадку підшлункової залози хворому цукровим діабетом та багато іншого. В 1971 році Шалімов організував у Києві Інститут клінічної та експериментальної хірургії. Свідоцтвом усесвітнього визнання заслуг українського хірурга перед медичною наукою стали численні нагороди, присвячені його 80-літтю: за пропозицією ЮНЕСКО його було названо у 1998 році «Людиною планети» і вшановано Кембріджським університетом почесною грамотою та медаллю «За заслуги в медицині ХХ століття». А на батьківщині Шалімову було присвоєно звання Героя України.

* * *

Сучасна Україна має потужний науковий потенціал, що нараховує понад 280 тисяч учених, серед яких – більше чотирьох тисяч докторів наук та 24 тисячі кандидатів наук.

8. Культура та освіта

Точкою відліку зародження української літературної мови прийнято вважати ХІ століття – час написання таких знаменитих давньоруських пам’яток, як «Остромирове Євангеліє» та «Ізборник Святослава». В них, як і в створених у ХІІ столітті не менш прославлених творах «Повісті минулих літ» та «Слові о полку Ігоревім», зустрічається чимало слів, характерних для живого українського мовлення.

Нестор-літописець. 1980, Мармур

* * *

А ось перший підручник, що сприяв її подальшому розвитку, – «Грамматіки славенскія правилноє синтаґма» – був написаний тільки у 1619 р. Мелетієм Смотрицьким.

* * *

У середині XVІ століття було створено перший словник – «Лексикон словенороський», який містив близько 7000 слів та імен церковнослов’янською мовою з перекладом та тлумаченням українською. Його творцем став видатний діяч української культури та освіти, один з родоначальників української літературної поезії Памво Беринда. Цій праці він присвятив більше 30 років.

* * *

Давньоукраїнською мовою були написані і деякі твори видатного українського філософа і поета Григорія Сковороди.

* * *

А ось узгодити правопис із особливостями розмовної української мови вдалося в своїх творах видатному майстру слова І. П. Котляревському, який заслужено вважається родоначальником сучасної української мови.

* * *

У 1857 році відомим етнографом та істориком Пантелеймоном Кулішем було укладено та видано граматику української мови, названу за іменем автора «кулішівкою».

* * *

Остаточно упорядкував українську граматику, звівши воєдино східні та західні зразки, видатний учений-мовознавець Борис Грінченко. Саме йому належить фундаментальна чотиритомна праця – «Словник української мови», який використовується і в наш час.

Борис Гринченко

* * *

У 1867 році побачило світ перше видання «Тлумачного словника живої великоруської мови» Володимира Даля (1801–1872), уродженця Луганська. Це перший і досі єдиний словник, в якому представлена як літературна мова, так і різноманітні діалекти. Значення цієї праці було таким великим, що 2001-й рік – 200-річчя з дня народження її творця, було оголошено ЮНЕСКО роком Володимира Даля. Над словником він працював більше п’ятдесяти років, зібравши та дослідивши більше двохсот тисяч слів. Він один зробив те, над чим, як правило, сьогодні працюють величезні колективи. А ще перові Козака Луганського (таким був його псевдонім) належить 145 повістей, оповідань, казок та нарисів. Ним же записано більше 37 тисяч прислів’їв, приказок, приповідок. До речі, сюжет казки про рибалку та рибку О. Пушкіну подарував саме Даль.

* * *

Володимир Іванович ніколи не протиставляв російську та українську мови. Сам він чудово розмовляв тією й тією та часто повторював: «Хто якою мовою думає, той до такого народу і належить. Я думаю російською». Нині на батьківщині В. Даля, в Луганську, відкрито його меморіальний музей.

* * *

Однак Даль цікавився не лише мовою та словесністю. Він служив на флоті, був лікарем, під час російсько-турецької війни проявив себе чудовим хірургом, якого високо цінував Пирогов. Цікаво, що своїм умінням акуратно та швидко зашивати рани він був зобов’язаний своїй няні Ганні, яка колись навчила його… вишивати. Даль написав чимало наукових робіт з воєнної хірургії, гомеопатії та фармакології, підручник з ботаніки та зоології.

* * *

У 1868 році у Львові було створено культурно-просвітницьке товариство «Просвіта», першим головою якого став А. Вахнянин. Невдовзі такі центри з’явилися в усій Галичині, в Києві, Одесі, Чернігові. З цією організацією активно співпрацювали Б. Грінченко, Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Аркас. До завдань товариства входило розв’язання суспільно-культурних та соціальних проблем, ліквідація неписьменності, будівництво народних домів, читалень, загальноосвітніх та ремісницьких шкіл, книговидання і поширення книг. «Просвіта» мала великий вплив на розвиток політичного руху в країні, зокрема на появу січових стрільців, ОУН та УПА, тому у 1939 році її було ліквідовано більшовиками. В 1988 році товариство відновило свою діяльність під назвою «Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка „Просвіта“».

* * *

Українська мова протягом кількох століть заборонялася різноманітними наказами та циркулярами більше 170 разів. Ось лише деякі приклади таких мовних гонінь: у 1627 році українські видання старого друку спалювалися за наказом царя Олексія Михайловича, в 1693 році було заборонено друкування книг українською мовою у Києво-Печерській лаврі, а в 1817 році – викладання українською у Києво-Могилянській академії. Відповідно до горезвісного Валуєвського циркуляра 1863 року під заборону потрапляло видання рідною мовою шкільних підручників та релігійної літератури. В 30-х роках ХХ століття естафету гонінь на українську мову було підхоплено сталінським режимом. Його жертвами стало багато українських письменників та поетів.

* * *

Найдавнішою рукописною книгою, створеною в Україні, що дійшла до наших часів, є «Остромирове Євангеліє» (1056–1057 рр.).

* * *

Сьогодні оригінальних рукописів ХІ-ХІІ століть лишилося не більше ста екземплярів з тих двохсот тисяч, що були, за підрахунками монахів, у Київській Русі. І всі вони відрізнялися високим рівнем художнього оформлення. Та особливе захоплення викликає «Пересопницьке Євангеліє», написане в 1556–1561 роках давньоукраїнською мовою на замовлення княгині Гольшанської-Заславської. Його виконано на пергаменті та прикрашено численними яскравими мініатюрами. Ця книга зберігається в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського, на ній, як і на Конституції України, приносять присягу президенти країни.

Пересопницкое Евангелие

* * *

Довгий час вважалося, що перші друковані видання прийшли до України із Заходу: на прохання української громади краківський друкар Швайпольт Фіоль видав 1491 року у відповідності до правопису того часу «Часослов» та «Осьмиглавник». Однак ряд історичних документів, знайдених нещодавно в Центральному історичному архіві Львова, свідчать про існування ще у 1460 році у цьому місті друкарні Степана Доропана. До їх знаходження першим українським виданням вважався «Апостол», надрукований ще у 1574 році Іваном Федоровим. Ця та інші книги, видані руським першодрукарем як у Львові, так і в Острозі («Буквар», Новий Заповіт із Псалитрем та «Острозька Біблія» – перша слов’янська Біблія кирилицею), – є видатними пам’ятками слов’янської культури.

* * *

Нині в Україні працює близько 600 видавництв різного профілю. У 2008 році вони випустили 24 тисячі друкованих одиниць загальним накладом 58 мільйонів примірників.

* * *

Один із провідних центрів книгодрукування в Україні – друкарня Києво-Печерської лаври – був заснований у 1615 році відомим церковним діячем та письменником, архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. Трохи пізніше в місті Радомишлі Житомирської області ним було влаштовано першу в країні паперову фабрику, яка виробляла папір з льону та конопель. Папір мав непрезентабельний сірий колір, зате вирізнявся надзвичайною міцністю. Сьогодні в Радомишлі біля старовинної паперової фабрики Єлисею Плетенецькому встановлено єдиний в Україні пам’ятник на воді.

* * *

Україна здавна славилася своїми багатими книгосховищами. Перше з них – бібліотека Ярослава Мудрого – було засноване великим князем при Софійському соборі ще у 1037 році. Доля цієї бібліотеки досі лишається загадкою. Відомо лише, що багато книг з неї стали частиною посагу доньки Ярослава Мудрого – князівни Анни, яка стала королевою Франції. З їх числа до наших днів збереглося тільки Реймське Євангеліє. Це видання вважається настільки цінним, що на ньому кілька століть приносили присягу французькі королі.

* * *

Першу публічну бібліотеку на території України було відкрито у 1829 році в Одесі. Початок їй було покладено дарунком відомого мецената, графа М. Толстого. Нині вона перетворилася на Одеську наукову бібліотеку ім. Горького.

* * *

Сьогодні в країні діє понад 20 тисяч універсальних масових бібліотек, що містять більше 350 мільйонів примірників книг та періодичних видань. Справжніми книжковими скарбницями є великі бібліотеки національного значення: Національна бібліотека ім. В. Вернадського (з фондом у два млн прим.), Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Короленка (6,5 млн прим.), Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника (6 млн прим.), Національна парламентська бібліотека (4 млн прим.), Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека (2,3 млн прим.) та ін.

* * *

Перші газети з’явилися в Україні у XVIIІ столітті на Львівщині. Це були «Львівський кур’єр» (1749) «Львівська газета» (1776) та «Патріотична газета політиків» (1792). А з 1812 року почав виходити економіко-комерційний «Харківський щотижневик».

* * *

Сьогодні в Україні видається більше 2,5 тисячі журналів та 2,7 тисячі газет.

* * *

У листопаді 1924 року в місті Харкові відбулася перша радіопередача. А за 10 років радіоприймачі з’явилися у кожній українській квартирі. Перший телевізійний передавач запрацював у 1938 році в Києві. Щоправда, спочатку він тільки ретранслював телепередачі з Москви. Самостійну спробу передачі зображення в ефір було зроблено 1 лютого 1939 року, вона тривала лише 40 хвилин. У дусі того часу телеглядачам показали портрет Серго Орджонікідзе без звукового супроводу та різноманітні титри. «Картинка» була поганої якості, в зелених тонах, а розмір телеекрана не перевищував розміру поштової листівки. Тільки у 1951 році в Києві почав свою роботу перший український телецентр. За кілька років такі центри запрацювали в Сталіно (нині – місто Донецьк), Одесі, Львові, Дніпропетровську, Ворошиловграді (нині – Луганськ), Симферополі та Запоріжжі.

* * *

Перший український телефільм «Вогняний потяг» було знято у 1959 році на Харківській студії телебачення режисером Володимиром Бутком.

* * *

Нині близько 94 % населення отримує інформацію про світові та внутрішні події на українських каналах, середньодобовий обсяг радіомовлення складає 435 годин, а телемовлення – 542 години.

* * *

Початок розвитку музейної справи було закладено ще у Київській Русі колекціями книг, картин, художніх творів та історичних пам’яток, зібраних у Десятинній церкві, Софійському соборі, Києво-Печерській лаврі. Чимало цінних колекцій знаходилося в маєтках багатих поміщиків та землевласників: Собеського у Жовкві, Синявського у Бережанському замку, Вишневецького у Вишневці, Розумовського у Батурині.

* * *

Та по-справжньому музейна справа як вид культурної діяльності почала розвиватися в Україні тільки в першій половині ХІХ століття, коли відкрився перший Археологічний музей при Київському університеті. Більшість музеїв було засновано багатими меценатами та ученими, як-от В. Тарнавський, М. Терещенко, Богдан та Варвара Ханенки, О. Петрушевич, Д. Багалій, Д. Яворницький. Безкорисливим дарунком видатного художника-мариніста І. Айвазовського рідному місту Феодосії стали картинна галерея та Музей старожитностей.

Картинна галерея ім. Айвазовського в Феодосії

* * *

Існує чимало національних музеїв-заповідників, зокрема «Херсонес Таврійський», Шевченківський у Каневі, «Чигирин», «Гетьманська столиця» в Батурині, єдиний у світі Музей запорозького козацтва «Хортиця», «Переяслав», «Стародавній Чернігів», національний музей народної архітектури та побуту Пирогово. Є навіть цілі міста, що є історико-архітектурними заповідниками. До їх числа, наприклад, належить Кам’янець-Подільський Хмельницької області. Це справжній музей під відкритим небом, що розкинувся на площі у 121 га і містить більше 200 історичних пам’яток XII-ХІХ століть.

Київ. Пирогово

* * *

Не менш цікаві й експозиції 30 художніх музеїв України. Найцінніші зібрання українського, російського та світового мистецтва представлені у Львові, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Кіровограді, Сумах, Алупці, Севастополі й Донецьку. Та особливо багата на художні раритети столиця, оскільки тут працює три художні музеї: в Державному музеї образотворчого мистецтва можна ознайомитися з українським національним мистецтвом від стародавніх часів до сучасності, в Музеї російського мистецтва (заснований у 1922 році) – з творами російських художників XVIIІ-ХІХ століть, а у Музеї західного та східного мистецтва імені Б. та В. Ханенків – з шедеврами світового живопису. А у вересні 2009 року у Києві відкрився новий виставковий зал «Художній Арсенал», засновники якого планують створити тут свого роду «український Ермітаж».

* * *

В українських містах та селах можна зустріти і дуже незвичайні музеї. Так, наприклад, у Києві є музей однієї вулиці – Андріївський узвіз та музей гетьманства, у Феодосії – єдиний у країні музей грошей, в Дніпропетровську – унікальний фінансовий музей, в Одесі – віртуальний музей нумізматики, в Сумах – геологічний музей «Самоцвіти України», в Переяславі-Хмельницькому – музей історії бджільництва, лікарських рослин, українського рушника, в Харкові – музей театральних ляльок, а в Луцьку – музей волинської ікони та аптека-музей, що побудована на межі XVIIІ та ХІХ століть. До речі, саме тут виготовлялися мазі для Лесі Українки під час її перебування в Луцьку.

* * *

У селищі Виноградове неподалік Ялти є незвичайний музей «Галявина казок». Його експонатами є понад 200 скульптур з дерева та каменю. Тут можна також побачити казкові сюжети з українського, російського, вірменського та грузинського фольклорів, ландшафтно-скульптурний комплекс «Слов’янське поселення», скульптурні композиції за мотивами казок О. Пушкіна, братів Грімм, Ш. Перро, та С. Маршака.

* * *

У селищі Вороновиця Вінницької області знаходиться палац Можайських, побудований у 1780 році. Саме тут відомий російський винахідник в області повітроплавання, контр-адмірал О. Ф. Можайський сконструював перший у світі літак. Тепер тут відкрито Музей авіації та космонавтики ім. О. Ф. Можайського.

* * *

Ще один музей космонавтики, що носить ім’я відомого конструктора С.П. Корольова, знаходиться в його рідному місті Житомирі. До його складу входять меморіальний дім-музей С.П. Корольова та павільйон космічної техніки, експозиції яких містять більше двох тисяч експонатів.

* * *

Музей ракетних військ стратегічного призначення в селищі Побузьке Кіровоградської області є третім у світі після подібних музеїв у Пенемюнде (Німеччина) та американському штаті Аризона. Порівняно з ними, унікальність українського музею полягає у тому, що його присвячено одній з найсучасніших ракет – СС-24. Він являє собою справжню бойову стартову позицію з шахтно-пусковою установкою, командним пультом запуску ракет та наземним устаткуванням. Усі механізми знаходяться в робочому стані, не вистачає тільки самої ракети.

* * *

До унікальних належать і багато львівських музеїв: історії медицини Галичини, аптека-музей, «Під чорним орлом» та «Шевченківський гай» – унікальний музей народної архітектури та побуту, де просто неба представлені будівлі шести етнографічних зон Західної України – Бойківщини, Лемківщини, Гуцульщини, Буковини, Поділля та Львівщини.

* * *

В Україні є чимало цікавих музеїв, пов’язаних із водою. Найдавнішим з них є водяна кузня-музей «Гамора» в селі Лисичеве Закарпатської області. Їй більше трьохсот років. Вона розташована на березі ріки Лисичанки, води якої приводять у рух водяне колесо, а воно, в свою чергу, приводить у дію молот вагою 125 кг. В селі Кочеток Харківської області знаходиться унікальний музей води, а в місті Миколаєві – єдиний в Україні музей суднобудування та флоту, заснований в 1978 році. А от у селі Синевир на Чорній річці створено музей лісу та лісосплаву. Його розташовано в унікальному технічному приміщенні загати, зведеної у 1830 році за проектом австрійського інженера Краузе, яка використовується для сплаву деревини.

* * *

Пам’ять про життя та діяльність видатних українських письменників, учених, державних діячів та полководців зберігається в численних меморіальних музеях. Є серед них і тематичні: «Літературна Одеса», «Літературна Немирівщина», «Літературний музей Прикарпаття» (м. Івано-Франківськ), музей «Русалки Дністрової» (м. Львів), «Літературна Херсонщина», Харківський літературний музей та музей Голокосту, музей буковинської діаспори (м. Чернівці), музей пам’яті воїнів-афганців (м. Вінниця) та багато інших.

* * *

Великою популярністю у туристів користується літературно-меморіальний музей французького письменника Оноре де Бальзака. Його розташовано в с. Верховні Житомирської області, в колишньому маєтку графині Евеліни Ганської, з якою письменник обвінчався у Бердичеві в 1850 році.

* * *

Не менш популярний і літературно-меморіальний музей М. Булгакова в Києві, розташований у колишній квартирі письменника на Андріївському узвозі.

* * *

У Київській Русі школи з’явилися ще у домонгольський час. Вони виникли при християнських монастирях в кінці Х століття. Основними книгами у них були богослужбові, найчастіше Псалтир. Порядок навчання передбачав спочатку засвоєння абетки, потім окремих складів, читання, вивчення граматики та чисел. Школи були не тільки у стольному граді Києві. Ще 900 років тому Нестор-літописець здійснив подорож у Володимир-Волинський з метою «смотрєнія ради училищ і поставлення вчителів». Прийнявши християнство, князь Володимир Великий наказав віддавати на «книжне навчання» дітей «кращих людей». Ярослав Мудрий створив школу для дітей старост і духовних осіб. Тут навчали читанню, письму, основам християнського віровчення та лічбі.

* * *

З ХІ століття в Київській Русі з’явилися так звані дяківки – початкові парафіяльні школи. В них навчали письму, читанню церковних книг та церковному співу.

* * *

Нині в Україні нараховується більше 20 тисяч загальноосвітніх шкіл, в яких щорічно сідають за парти близько 6 мільйонів учнів, а їх навчанням займаються 860 тисяч педагогів. З 2008 року випускники складають тести з основних предметів, результати яких слугують підставою для їхнього вступу до вищих та середніх спеціальних навчальних закладів.

* * *

Родоначальником української педагогічної теорії була Софія Федорівна Русова (1856–1940). Вона створила концепцію національної школи, спрямовану на гуманістичний розвиток, основним принципом якої стала «дисципліна розумної ласки».

* * *

Інший український педагог – харків’янка Христина Данилівна Алчевська (1841–1920) – є засновницею першої недільної школи для дорослих і автором популярних навчально-методичних посібників для народу.

Школа Х.Алчевської

* * *

Ще один педагог – А.С. Макаренко – відомий тим, що у 20-ті роки минулого століття здійснив нечувану досі у педагогічній практиці успішну спробу перевиховання дітей-правопорушників у трудовій колонії ім. М. Горького в Куряжі та дитячій комуні поблизу Харкова.

* * *

Гордістю радянської української педагогіки був директор Павлиської середньої школи Кіровоградської області В.О. Сухомлинський (1918–1970), який впроваджував гуманістичні концепції всебічного виховання дітей, заснованого на загальнолюдських цінностях та творчій праці.

* * *

У XII столітті, за свідченням київського митрополита, письменника та філософа Климента Смолятовича, в Україні нараховувалося 300–400 вчених, які добре володіли грецькою мовою та були перекладачами. Пізніше при дворі короля Данила Галицького служило чимало високоосвічених людей, які знали не менше п’яти-семи мов.

* * *

Великим центром освіти була Острозька школа, створена у 1576 році. Її засновником став найбільший волинський магнат, відомий меценат князь Костянтин-Василь Острозький (1526–1608). Він же приблизно у 1576–1580 роках заснував відому Острозьку академію. В ній викладали учені з Греції, Риму, Польщі та України. Ці «українські Афіни» стали прообразом слов’яно-греко-латинських академій на українській землі.

Князь Констянтин-Василь Острозьский

* * *

Одним з найстаріших та найвідоміших центрів вищої освіти в Україні є Києво-Могилянська академія, створена у 1632 році. Її було названо на честь засновника – архімандрита Петра Могили (1596–1647). Тут викладали наукові світила того часу, велася теологічна та наукова робота. Курс навчання тривав 12 років. Невдовзі академія стала одним з головних освітніх центрів Східної Європи, а потім – одним з найбільших у світі. В різні роки у ній вивчали науки такі видатні люди, як гетьман України Іван Скоропадський, філософ та поет Г. Сковорода, геніальний російський вчений М. Ломоносов. І дотепер Національний університет «Києво-Могилянська академія» є гордістю країни.

* * *

Нині в Україні нараховується 881 вищий навчальний заклад. До найстаріших з них належать Львівський національний університет ім. І. Франка (1661 р.), Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна (1805 р.), Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка (1834 р.), Одеський національний університет (1865 р.), Національний університет «Київський політехнічний інститут» (1898 р.) та ін.

9. Література

Українська художня література має майже тисячолітню історію. Вона бере початок з таких давньоруських творів, як «Велесова книга», «Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.), Лаврентівського (1377 р.) та Галицько-Волинського (ХІІІ- XІV ст.) літописів, які стали першими взірцями світської літератури в Київській Русі. Особливий інтерес представляє «Велесова книга». Цей унікальний літературний шедевр, написаний невідомим автором на невеличких дерев’яних дощечках, є малодослідженим історичним джерелом з язичницької історії слов’ян. Усього було знайдено 74 таких дощечки-сторінки. На них розповідається про походження слов’ян та Руської землі, її оборону, торгівельні стосунки із сусідами, побут, заняття, світогляд та вірування людей того часу.

«Сторінка» Велесової книги

* * *

Автором однієї з найвідоміших книг давнини – «Повісті минулих літ» – вважається видатний письменник та літописець Київської Русі ХІ – початку ХІІ століття, чернець Києво-Печерського монастиря Нестор (близько 1056 – після 1113).

* * *

Події, про які йдеться в славетному «Слові о полку Ігоревім», відбувалися на території нинішньої Харківської області, неподалік від міста Вовчанська.

* * *

Велике значення для розвитку давньоруської літератури мало «Повчання» Володимира Мономаха. Великий київський князь розкрив у ньому свої погляди на виховання особистості, родинні цінності, розмірковував про роль правителя держави та його ставлення до народу.

* * *

Видатним літературним пам’ятником XІII століття є «Києво-Печерський патерик» – збірка релігійних оповідань про історію та життя ченців Києво-Печерського монастиря, що існувала у кількох редакціях в період між 1215–1230 роками.

* * *

Особливим жанром української літератури є козацькі літописи Самовидця, Григорія Граб’янки та Самійла Величка. В цих збірках розповідається про визвольну війну українського народу 1648–1654 років. Саме вони є вершиною українського літописання XVII–XVIIІ століть.

* * *

Творцем багатьох народних пісень та балад вважається легендарна Маруся Чурай, донька урядника полтавського козацького полку Гордія Чурая. Сьогодні відомо більше 20 пісень, що, як вважається, належать авторству цієї народної поетеси. Серед них найпопулярнішою є «Грицю, Грицю, до роботи», яка присвячена коханому дівчини – гарному, але невірному парубкові. За переказом, парубок зрадив Марусю та насміявся з її щирого почуття. Дівчина не витримала наруги та отруїла його. За цей злочин її засудили до страти, але за наказом гетьмана Б. Хмельницького помилували.

* * *

Коріння української белетристики було закладено в XVII столітті полемічними та повчальними творами Герасима Смотрицького, Костянтина Острозького, Івана Вишенського, духовними повістями, поезією та драматургією Мелетія Смотрицького, Феофана Прокоповича, Данила Туптала (Дмитра Ростовського) та Лазаря Барановича.

* * *

Найвидатнішим українським письменником XVIIІ століття був мандрівний філософ Григорій Сковорода (1722–1794). Його перу належать численні вірші, байки, пісні, псалми та філософські трактати. Кращими його художніми творами є поетичні збірки «Сад божественних пісень» та «Байки харківські». Їх було написано староукраїнською, церковнослов’янською та латинською мовами. Жодну з книг Г. Сковороди не було видано за життя. Та це не заважало друзям, учням і тим, хто після нього вчився в Києво-Могилянській академії, називати його «своїм Піфагором», «українським Сократом», «степовим Ломоносовим» чи «харківським Діогеном». За свідченням історика М. Костомарова, мало кого можна згадати, хто б так пам’ятав та поважав український народ. В пам’ять про Григорія Сковороду в селах Чорнухи (Полтавська область) та Сковородинівка (Харківська область), Переяславі-Хмельницькому (Київська область) відкрито меморіальні музеї; встановлено численні пам’ятники роботи видатного скульптора І. Кавалерідзе в Лохвиці, Сумах, а також у Києві перед будівлею Києво-Могилянської академії. Портрет великого поета та філософа зображено на купюрі найбільшого номіналу української національної валюти – 500 гривень.

* * *

Такою ж пошаною та повагою користується родоначальник української літературної мови Іван Петрович Котляревський (1769–1838), автор найпопулярніших в Україні творів – поеми «Енеїда», п’єс «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник». «Енеїду» недаремно назвали «енциклопедією українського життя»: в ній не тільки широко представлено побут козаків-запорожців, поміщиків, чиновників та простого люду, народні повір’я та звичаї, але і традиційна кухня. Поет згадує тут більшу кількість страв, ніж описано у популярній спеціалізованій кулінарній книзі М. Марковича, виданій у 1860 році!

Іван Котляревський

* * *

Хто не знає відомої «Конотопської відьми» або іскрометних п’єс «Шельменко-денщик» чи «Сватання на Гончарівці»? Ці та багато інших творів написані основоположником української художньої прози Г. Квіткою-Основ’яненком (1778–1843). У них гумор переплітається з гострою сатирою, фантастика з реалістичним зображенням українського життя XVIIІ-ХІХ століть. Та все-таки в історію української літератури Квітка-Основ’яненко увійшов передовсім як письменник-сентименталіст, який тонко зобразив перипетії жіночої долі.

* * *

Мало кому відомо, що вірш «Очи черные, очи страстные», який став пізніше романсом, що отримав народне визнання, був написаний поетом Євгеном Гребінкою (1802–1848). Багато його ліричних творів писалося російською мовою, а ось байки, що склали основу його творчості, – тільки українською.

* * *

Про літературну творчість Василя Яновського-Гоголя (1777–1825), батька видатного письменника Миколи Гоголя, нині відомо небагатьом. До нашого часу «дожила» тільки одна комедія цього автора – «Простак, або Хитрощі жінки, перехитрені солдатом». Незважаючи на те, що цей твір близький за сюжетом до п’єси Котляревського «Москаль-чарівник», він приваблює жвавістю дії, народним гумором та безпосередністю персонажів.

* * *

Незважаючи на те, що у незалежній Україні творчість Миколи Васильовича Гоголя (1809–1852) входить до шкільної програми із зарубіжної літератури, не згадати про нього неможливо. Важко погодитися із тим, що автор «Тараса Бульби», збірок повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород» та ще багатьох творів української тематики, який народився на Слобожанщині, не має жодного стосунку до української літератури. Проте сам письменник в одному зі своїх листів 1844 року писав: «Скажу вам тільки одне щодо того, яка в мене душа, хохлацька чи російська. Я сам не знаю, яка в мене душа. Знаю тільки, що ніяк не віддав би перевагу ані малоросіянину перед росіянином, ані росіянину перед малоросіянином. Обидві природи щедро обдаровані Богом і, як на те, кожна з них окремо містить у собі щось, чого немає в іншій: явна ознака, що вони мають доповнити одна одну». Чи варто після цього сперечатися щодо того, який з народів має право вважати великого письменника своїм?

* * *

У першому виданні «Кобзаря» Т.Г. Шевченка (1814–1861), опублікованому у 1840 році, було надруковано тільки вісім віршів. До сучасного видання увійшло 228 поетичних творів. Багато з них отримали світове визнання ще за життя поета. Так, відомий французький критик Е. Дюран назвав його поему «Катерина» «геніальним набутком загальнолюдської культури». Однак, за словами Франка, «Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонах людських сердець знову і знову пробуджуватимуть його твори».

Обкладинка «Кобзаря». Видання 1876 р.

* * *

В історії української літератури почесне місце посідає творчість росіянки Марії Олександрівни Вілінської (1833–1907), відомої під псевдонімом Марко Вовчок. Високо оцінюючи самобутній талант письменниці, Тарас Шевченко любовно називав її «зоренькою святою», «силою молодою» та своєю «єдиною донечкою».

* * *

Ціла галерея народних образів належить перу видатного українського письменника-реаліста Івана Нечуя-Левицького (1838–1918). Та сучасному читачеві він відомий у першу чергу як автор повісті «Кайдашева сім’я», наповненої соковитим гумором та сатирою. Окрім того, письменник разом з П. Кулішем та І. Пулюєм як перекладач брав участь у першому повному виданні Біблії українською мовою.

* * *

Образ вродливої сільської дівчини, збезчещеної паничем, відтворений в романі «Повія» видатним письменником Панасом Мирним (1849–1920), є одним з найтрагічніших в українській літературі.

* * *

П’єси відомого театрального діяча, одного з основоположників українського професійного театру Івана Карпенка-Карого (1845–1907), такі як «Сто тисяч», «Хазяїн», «Мартин Боруля», вважаються класичними взірцями української драматургії. Вони досі не сходять зі сцени багатьох театрів. Пробував свої сили драматург і як театральний актор та режисер, тому невипадково його ім’я носить головна кузня акторських кадрів України – Київський національний університет театру, кіно та телебачення.

* * *

Справжнім творцем української мелодрами можна вважати актора, театрального діяча та драматурга Марка Кропивницького (1840–1910). Він є автором п’єс «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Поки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», які досі ставляться на українській сцені.

* * *

Перший історичний роман в українській літературі – «Чорна рада» – належить перу письменника Пантелеймона Куліша (1819–1897). Його присвячено одній з найдраматичніших сторінок української історії – боротьбі за гетьманство після смерті Б. Хмельницького.

* * *

Значним внеском в українську літературу ХІХ століття стали повісті «Лумера», «Забобон» західноукраїнського письменника Леся Мартовича (1871–1916), якого сучасники називали «новим Гоголем».

* * *

Особливою сторінкою в історії української літератури є творчість письменниці Олени Пчілки (1849–1930), матері славетної Лесі Українки. Її оповідання, повісті «Товаришки» та «Пігмаліон» є вагомим джерелом для вивчення українського побуту 70-90-х років ХІХ століття.

* * *

Творчість Лесі Українки (1871–1916) – унікальне явище в українській літературі, таке ж унікальне, як і сама поетеса. Перший свій твір вона написала ще у дев’ятирічному віці і відтоді, незважаючи на важку невиліковну хворобу, протягом 35 років продовжувала літературну діяльність. Леся Українка зуміла без допомоги педагогів засвоїти всі загальноосвітні предмети, в тому числі і стародавню історію, вивчити шість мов, якими досконало (!) володіла, і врешті-решт стала однією з найосвіченіших жінок свого часу. В ліриці та драматургії цієї дивовижної поетеси створено яскравий та емоційний світ, в якому немає місця відчаю, світ, в якому панують надія та віра у найкраще. А її драма-феєрія «Лісова пісня» вважається перлиною не тільки української, але і світової драматургії. Тим не менш, у деяких творів Лесі Українки була тяжка доля: драма «Бояриня» та остання п’єса «Оргія» були заборонені у радянські часи і побачили світ тільки у незалежній Україні.

Пам’ятник Лесі Українці

* * *

Особливою була доля найкращих драматичних творів Михайла Старицького (1840–1904) – «Ой, не ходи, Грицю» та «Маруся Богуславка». Вони жодного разу не потрапляли на сцену в тому вигляді, що задумував автор. Драматург вимушений був сам пізніше переробляти власні сюжети.

* * *

Твори Михайла Коцюбинського (1864–1913), одного з найяскравіших представників імпресіонізму в українській літературі, належать до найкращих взірців світової класики. У них підіймаються вічні теми життя та смерті, людини та природи, любові й ненависті. Вочевидь, тому він є найбільш «екранізованим» письменником-класиком. Кінострічки за його творами – «Лялечка», «Цвіт яблуні», «Fata morgana» і особливо «Тіні забутих предків» – стали справжніми шедеврами вітчизняного кінематографу.

* * *

Західноукраїнську письменницю Ольгу Кобилянську (1863–1942), що зробила величезний внесок у розвиток соціально-психологічної прози, називають «буковинською орлицею», «царівною української літератури». Хоча по материнській лінії у ній змішалися німецька та польська кров, однак виховувалася вона в українській родині, адже її батько був родом з Тернопільщини. Незважаючи на брак освіти (Ольга закінчила тільки початкову німецьку школу), письменниця була однією з найерудованіших жінок свого часу, прекрасно володіла трьома мовами, однак писала лише українською. Найвідомішими її творами стали повісті «Земля», «Царівна», «У неділю рано зілля копала…». У них вона закликає підтримувати гармонію у світі, в людських стосунках, вважаючи, що «у пошуках прекрасного ми можемо обійти увесь світ і не знайти його, якщо цього прекрасного немає у нашій душі…»

* * *

Неперевершеним майстром соціально-психологічної новели, поетом «мужицького розпачу» вважається Василь Стефаник (1871–1936). Його творча спадщина складається із 50 новел, кожна з яких унікальна. Досить назвати тільки найвідоміші з них: «Кам’яний хрест», «Земля», «Дорога», «Сама-самісінька», «Кленове листя», «Похорон», «Новина». Усі вони вражають своїм трагізмом та реалістичністю. Недарма І. Франко вважав цього письменника «найбільшим талантом», яким можна «повеличатися перед світом».

* * *

З творчістю І. Франка (1856–1916) пов’язані найвагоміші досягнення української літератури кінця ХІХ-початку ХХ століття. Однак не усім відомо, що цього енциклопедиста, людину універсальної обдарованості, титанічної – «мужицької» – працелюбності сучасники називали «академією в одній особі». Адже він був не тільки геніальним літератором, але і великим ученим. За 40 років праці на ниві української науки та культури Франко зробив більше, ніж будь-яка академія. Його творча та наукова спадщина величезна: три великі збірки поезії, кілька прекрасних поем, дев’ять повістей, 40 казок для дітей, 100 оповідань, чотири драми та більше 500 літературознавчих праць – статей, нарисів, досліджень, есе та рецензій. 50-томне видання спадщини письменника – це лише третина створеного Великим Каменярем. До того ж, як чудовий майстер сюжету, Франко виявився дуже кінематографічним. Підтвердженням тому є кілька стрічок, знятих за його творами: «Захар Беркут», «Украдене щастя», «Борислав сміється». Та, незважаючи на таку плідну працю, Франко усе життя терпів злигодні.

Іван Франко

* * *

В українській літературі є ціла плеяда талановитих письменників та поетів, що загинули в роки сталінських репресій. Сьогодні їх називають письменниками «розстріляного відродження». З-поміж них – поети Микола Вороний, Євген Плужник, Григорій Косинка, Олексій Влизько, Михайло Драй-Хмара, прозаїки Микола Хвильовий, Валер’ян Підмогильний, Олесь Досвітній, Микола Куліш, Дмитро Фальковський та багато інших.

* * *

Сьогодні українця Євгена Плужника (1898–1936), «засудженого сталінщиною до забуття», вважають одним з найвидатніших поетів минулого століття. За своє коротке життя він устиг написати три збірки поезій, поеми «Галілей», «Канів», дві п’єси та роман «Недуга». Його заарештували у 1934 році та засудили до розстрілу, який потім замінили десятьма роками Соловецького табору. Для хворого на туберкульоз поета це була та сама смерть, тільки розтягнута у часі…

* * *

Інші обдаровані літератори, такі як Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Василь Барка, Євген Маланюк, – вимушені були покинути Україну та творити на чужині. Є і несправедливо забуті імена, до яких можна віднести поета Богдана-Ігора Антонича. Кращі твори цих авторів побачили світ в Україні тільки після здобуття нею незалежності.

* * *

Вірші талановитого поета Олександра Олеся (1878–1944), який з 1919 року знаходився в еміграції, протягом 27 років не друкувалися в Україні. Проте він створив таку громадянську лірику, до якої, на думку сучасників, ніхто з українських поетів після Шевченка не підіймався.

* * *

Роман «Жовтий князь» Василя Барки – правдивий переказ про голод 1933 року в Україні. Вперше його було видано в Нью-Йорку 1963 року. А на батьківщині письменника цей твір було надруковано тільки у 1991-му, після проголошення незалежності країни. Того ж року на кіностудії ім. О. Довженка режисер О. Янчук зняв за романом художній фільм «Голод-33».

* * *

Мало хто знає, що відомий державний та політичний діяч, член Центральної Ради Володимир Винниченко (1880–1951) успішно займався літературною творчістю. Саме йому належить чи не найперший в українській літературі фантастичний роман «Сонячна машина», який лишається доволі популярним серед читачів і сьогодні.

Володимир Винниченко

* * *

Унікальним явищем в українській літературі стала творчість ще одного письменника-емігранта – Тодося Осьмачки (1895–1962). Її вершиною є повість «Ротонда душогубів» – своєрідний літопис фізичного та морального знищення українського народу в період примусової колективізації, розкуркулювання та політичного терору, організованого Сталіним. Все, про що розповів у ній письменник, пережито ним самим: арешти, допити, невдала спроба перейти кордон, ув’язнення в Бутирці, лікування у психлікарні, табір для інтернованих. Більшу частину свого життя він вимушений був поневірятися світом, живучи то у Німеччині, то у Канаді, то в США. На батьківщині його книги побачили світ тільки після проголошення незалежності країни.

* * *

«Російський радянський письменник» – так характеризують у довідниках Михайла Булгакова (1891–1940). Між тим, він не тільки народився та виріс у Києві, але й проніс любов до цього міста та рідної української землі через усю свою творчість. Навіть проживши кілька років у Москві, Булгаков писав: «Серце щемить, хочеться часом нестерпно у потяг… і туди. Побачити знову кручі, заметені снігом, Дніпро… Немає міста гарнішого за Київ». Рідне місто «живе» у багатьох творах письменника: його квартира на Андріївському узвозі з усіма її деталями «перекочувала» в «Білу гвардію», прізвище Турбіних вибране не випадково – його носив один з пращурів Булгакова. Тепер у стінах рідного будинку на Андріївському узвозі – музей письменника. І усім, хто коли-небудь побував у ньому, здається, що Майстер незримо присутній там, біля витоків свого загадкового світу, повного таємниць та відкриттів.

* * *

Кровними узами з Україною був пов’язаний і інший російськомовний письменник – Володимир Короленко (1853–1921). Він народився у Житомирі, закінчив Рівненську гімназію. До кінця свого життя письменник не забував рідної землі: часто приїздив до України, гаряче захищав від переслідувань влади українську культуру та мову, підтримував молодих письменників. Тема України посіла почесне місце у його творах «Ліс шумить», «В поганому товаристві», «Без язика», «Сліпий музикант».

* * *

Україна – батьківщина чудового єврейського письменника Шолом-Алейхема (1850–1916). Він народився та виріс у старовинному місті Переяславі, а літературну діяльність почав у Києві.

* * *

Остап Вишня (1889–1956), один з найвідоміших українських письменників, ще за життя набув надзвичайної популярності: його твори – оригінальні гуморески-фейлетони, які сам письменник називав «усмішками» або «реп’яшками» – виходили мільйонними накладами. І це при тому, що талановитого гострослова у 1934 році на 10 років заслали у табір під Воркутою. Тільки для того, аби познайомитися з творами О. Вишні, неписьменні люди вчилися читати, а російськомовні службовці квапливо вивчали українську мову.

* * *

Твори ще одного відомого російськомовного поета – Бориса Чичибабіна (1923–1994), засудженого за «антирадянську пропаганду», – довгий час були оточені «змовою мовчання», яка скінчилася тільки з початком перебудови в СРСР. У 1990 році його творчість була відзначена Державною премією, а у 1993-му – премією ім. А. Д. Сахарова.

* * *

Особливе місце в історії української літератури займає творчість поетів-дисидентів Василя Стуса та Василя Симоненка. Їхня доля склалася трагічно, а твори побачили світ тільки у незалежній Україні.

Василь Симоненко

Василь Стус

* * *

Повість дитячого письменника В. Нестайка «Тореадори з Васюківки» було включено до Почесного списку Г. Х. Андерсена. А фільм, знятий за цією повістю, отримав Гран-прі на Міжнародному телефестивалі у Мюнхені в 1968 році.

* * *

Один з найвідоміших російськомовних письменників, А. Ю. Курков у 1988 році став єдиним літератором України, прийнятим у члени славетного ПЕН-клубу, а його книга «Улюблена пісня космополіта» принесла йому перемогу на літературному конкурсі в Німеччині та стипендію фонду Генріха Бьолля.

* * *

Творчість багатьох українських літераторів отримала світове визнання. Так, письменника Ю.І. Андруховича було нагороджено у 2000 році за літературну діяльність премією ім. Гердера (Німеччина), а в 2006 році він став лауреатом літературної премії Центральної Європи ANGELUS за роман «Дванадцять обручів».

* * *

У 2009 році молодому українському письменнику та перекладачеві Сергію Жадану було присуджено польську літературну премію імені Джозефа Конрада Коженського.

* * *

Видатна сучасна українська поетеса Ліна Костенко відома не тільки своїми чудовими драматичними поемами «Маруся Чурай» та «Берестечко», поетичними збірками і творами для дітей, але й своєю активною життєвою позицією. В 60-80-х роках минулого століття вона підтримувала дисидентський рух, а після Чорнобильської трагедії протягом ряду років працювала в зоні відчуження. Говорячи про свою непросту творчу долю, вона коротко зазначає: «Ще не було епохи для поетів».

Ліна Костенко

* * *

Патріархом української літератури справедливо називають Павла Загребельного (1924–2009). Понад 40 років він працював в українській прозі, створив більше 30 романів, гостросюжетних повістей та кіносценаріїв. Найпопулярніші з них – «Роксолана», «Диво», «Євпраксія», «Смерть у Києві», «Я, Богдан» – принесли Загребельному заслужену славу. І навіть перейшовши 80-літній рубіж, письменник продовжував писати правдиві твори про реалії сьогодення: «Юлія, або Запрошення до самогубства», «Лом», «Стовпотворіння».

* * *

Сьогодні Україна славиться своїми письменниками-фантастами. Дорогу сучасним представникам цього жанру було прокладено «Арґонавтами Всесвіту» В. Владка, «Кришталевим раєм» Д. Бузька та романом О. Бердника «Чаша Амріти». Цим шляхом успішно сьогодні йдуть кияни Марина та Сергій Дяченки. Однією з найцікавіших книг фантастів є роман «Чарівникам можна все». Твори подружжя Дяченків неодноразово отримували визнання як на українських і російських конкурсах, так і за кордоном. (У 2005 році вони отримали звання кращих письменників в стилі фентезі в Європі.) Окрім того, письменники зарекомендували себе як сценаристи високого класу. Саме вони створили сценарій фільму «Украдене щастя» за мотивами п’єси І. Франка, а також стали сценаристами фільму «Населений острів» Ф. Бондарчука.

* * *

Український «письменник-фантаст» Генрі Лайон Олді «народився» 1990 року. Саме з цього року під таким псевдонімом стали писати два харків’янина Дмитро Громов та Олег Ладиженський. Нині Генрі Лайон Олді є улюбленцем фанатів фентезі на усьому пострадянському просторі. Особливою повагою у всіх користується захоплива трилогія «Чорний баламут», романи «Месія очищує диск», «Пасинки восьмої заповіді», «Герой має бути один».

* * *

Одна з найвідоміших українських письменниць сучасності Оксана Забужко поєднала в собі таланти поета, прозаїка, есеїста, перекладача, філософа. Найбільший успіх не тільки в Україні, а й за кордоном приніс їй роман «Польові дослідження з українського сексу», довівши тим самим конкурентоздатність української белетристики.

10. Мистецтво

Мистецтво України бере початок у середньому палеоліті. В пам’ять про ті давні часи лишилися прикрашені предмети побуту та зброя, тотеми з візерунками, скульптурні зображення на могильних курганах та загадкові рельєфи на кам’яних плитах. Витворів давньослов’янського мистецтва, пов’язаного із язичницькими віруваннями, практично не збереглося. Уявлення про нього дають тільки збруцький ідол біля села Личківці в Тернопільській області та рельєф «Жрець Олега» в селі Буша Вінницької області.

* * *

З язичницькими віруваннями пов’язані й древні кам’яні скульптури, так звані половецькі баби, які часто зустрічаються на землях України. Нині найбільші колекції цих скульптур представлені у Дніпропетровському історичному музеї ім. Д. Яворницького, в музеях Київської, Луганської, Донецької, Запорізької та Харківської областей.

Ізюм. Половецькі баби

* * *

Шедевром давньоруського мистецтва є мозаїки Софійського собору в Києві, виконані грецькими та місцевими майстрами. Усього над ними протягом шести років працювала артіль з восьми людей. До нашого часу з 640 м2 мозаїчного розпису лишилося тільки 260. Центральною з мозаїк є Марія-Оранта (Богоматір-Заступниця). Для її створення майстри використовували 18 основних кольорів із 168 відтінками смальти – кольорового непрозорого скла у формі кубиків чи пластин. З них тільки купка жовтих кольорів має 44 відтінки, а золотава та срібна смальта – 25 відтінків. Вважають, що тільки найсучасніший комп’ютер може скласти такий сонячний розсип, а майстри зробили це «на око»!

* * *

До одного з найстаріших на українських землях належить стінопис Люблінської замкової каплиці, виконаний майстром Андрієм та його учнями у 1415 році. Він покриває усі стіни церкви – і олтар, і колони, і склепіння.

* * *

Шедеврами іконопису в Україні є ікона Волинської Богоматері – покровительки Луцька, та ікона Братської Богоматері з Києво-Братського монастиря.

* * *

До найкращих творів стилю рококо в Україні належать численні скульптури в костелах Львова. Автором багатьох із них, зокрема тих, що розташовані на фасаді храму Св. Юра, був відомий німецький скульптор Іоганн Георг Пінцель (Пінзель). Більшість скульптурних зображень у центральній Україні робили з дерева. Прикладами тому можуть слугувати відома фігура Самсона, що роздирає пащу лева, встановлена у XVIII столітті на Подолі у Києві, та сидяча постать Христа – так званий «Задумливий Христос», – що знаходиться нині в Харківському художньому музеї.

* * *

Одним з найпопулярніших жанрів XVII століття в Україні був портретний живопис. Портрети тоді малювали з натури або користуючись уявою. Широко розповсюдженим був парсунний живопис (портретне зображення реальної людини у плоскому іконописному стилі). Іконописні канони відійшли з портретного живопису з появою таких відомих майстрів, вихідців з України, як Д. Левицький та В. Боровиковський, які в основному прославилися парадними портретами знаті. А ось до людини з народу вперше звернувся В. Тропінін. Під час перебування в селі Кукавка Подільської губернії він створив чи не найкращі свої роботи: «Українки», «Українці», «Жінка у намисті», «Устим Кармалюк». У кожному з цих полотен світиться чиста душа народу, його характер.

* * *

У XVII–XVIII століттях особливою популярністю у простих людей користувалися лубочні картинки. Улюбленою темою для них слугували зображення козака Мамая або бандуриста.

Козак Мамай

* * *

XVII–XVIII століття ознаменувалися в Україні появою нового художнього стилю, який поєднав у собі риси західноєвропейського бароко з традиційним народним мистецтвом. Він отримав назву «українського», або «козацького» чи «мазепинського» бароко. Українське бароко відобразилося, передовсім, у монументальному живописі і у графіці видатних художників М. Зубрицького, Г. Левицького, та О. Козачковського. Воно мало свої неповторні риси, засновані на народній декоративності, оригінальному поєднанні фантастичного із реальним. Це було особливо характерно і для І. Щирського (приблизно 1650-?), якому належать найкращі портрети І. Мазепи в гравюрах («Взяття Кизикермена», «Апофеоз Мазепи»).

* * *

Найбільш характерною для періоду українського бароко є скульптурна група на надгробку родини Боїмів у Львові, створена Яном Пфістером на початку XVII століття. Інші його роботи – мавзолеї Сенявських у Бережанах та Януша і Сюзанни Острозьких в Тарнові.

* * *

Знаменною датою для історії українського живопису став 1753 рік, коли цариця Єлизавета видала указ про те, щоб трьох юнаків з придворної капели, чиї голоси запали їй у душу, віддали в науку живопису до портретного майстра І. Аргунова. Усі троє були з України: К. Головачевський (1735–1823), І. Саблучок (1735–1777) та О. Лосенко (1737–1773). Найвідомішим художником, академіком Петербурзької Академії мистецтв став О. Лосенко – автор монументальних полотен «Володимир і Рогніда», «Принесення у жертву Ісаака», а також сповнених характеру та енергії портретів сучасників.

* * *

Мало кому відомо, що видатний скульптор Іван Мартос (1754–1835) народився у козацькій родині на Чернігівщині. І хоча більшу частину свого життя він прожив у Росії, чимало його шедеврів стало надбанням українського народу. Серед них – надгробок Іллі Висоцького біля Видубицького монастиря, пам’ятники герцогу Рішельє в Одесі та князю Г. Потьомкіну в Херсоні.

* * *

У рік 100-річчя Полтавської битви в центрі Полтави було закладено монумент Слави, над ескізами якого працював відомий скульптор, академік архітектури Тома де Томон. Пам’ятник являє собою чорну металеву колону, на вершині якої позолочений орел з розкритими в польоті крилами тримає в дзьобі вінок. Квадратний п’єдестал пам’ятника було виконано у вигляді фортеці, а чавунну огорожу – у вигляді мечів, закріплених вістрями донизу, що символізувало завершення війни зі Швецією.

* * *

З реалістичним живописом Т. Шевченка, котрий 1845 року закінчив Петербурзьку Академію мистецтв, почався новий етап у розвитку українського мистецтва. Зокрема, пензлю Тараса Шевченка належить чимало жанрових картин, в яких відображено народний побут селян ХІХ століття («Катерина», «Селянська родина», «На пасіці», «Блудний син»); пейзажів («Видубицький монастир», «У Києві», «Крутий берег Аральського моря»); портретів (М. Луніна, М. Щепкіна, Ф. Толстого). Окрім того, протягом усього свого життя художник створив більше 30 автопортретів – від романтичного юнака до збагаченого досвідом, але вже хворого та стомленого чоловіка, який прожив нелегке життя.

* * *

Новим витком у розвитку реалістичного живопису стала діяльність «Товариства передвижників», одним із засновників якого був М. Ге. Серед найталановитіших представників товариства також було чимало вихідців з України: І. Рєпін, М. Бодаревський, П. Нілус, М. Пимоненко, М. Ярошенко, А. Куїнджі, Л. Лагоріо, О. Литовченко.

* * *

Варто відзначити, що київський художник Микола Пимоненко (1862–1912) за картину «Гопак» отримав у Парижі міжнародну нагороду «Знак пошани», а сама картина й нині експонується у Луврі.

* * *

Українську тематику особливо яскраво та колоритно відображено у творчості І. Айвазовського («Весілля в Україні»), М. Ге («Світанок. Хутір Іванівський»), А. Куїнджі («Місячна ніч на Дніпрі», «Вечір в Україні»), І. Рєпіна («Запорожці пишуть листа турецькому султанові», «Козак у степу. По сліду», «Вечорниці», «Чорноморська вольниця»).

Запорожці пишуть листа турецькому султанові. Худ. І. Рєпін

* * *

Творчість І. Айвазовського (1817–1900) нерозривно пов’язана із Феодосією та Кримом. Він створив близько 6 тис. полотен – морських пейзажів, а також картин з життя українського народу, виконаних з любов’ю. Художник дбав про життя своїх земляків: за його сприяння розширили феодосійський порт, побудували у місті кілька фонтанів, провели залізницю; він створив та подарував місту Музей старожитностей, бібліотеку, концертний зал та картинну галерею.

* * *

Пензлю українського пейзажиста С. Васильківського (1854–1917), уродженця міста Ізюм Харківської області, належить більше трьох з половиною тисяч картин та замальовок. Однією з найкращих картин художника є «Чумацький Ромоданівський шлях», а найвідомішою – «Козак на варті». Пейзажі Васильківського були дуже популярні у кінці ХІХ століття, а нині, на думку спеціалістів, його творчу спадщину можна вважати «найвигіднішою валютою» в Україні.

* * *

Художницю Марію Башкирцеву (1860–1884) називають «полтавською парижанкою». Її картини стали першими творами слов’янського «походження», що потрапили до Лувру. Зоряний шлях Марії почався в маєтку Гавронці неподалік від Полтави. А вершиною її стала виставка 1883 року в Парижі, де вона представила картину «Парижанка» та жанрову сценку «Жан і Жак», яка зображувала двох малюків на засміченій паризькій вулиці. Картина отримала головну нагороду. Башкирцева могла стати великим художником, «Бальзаком живопису», якби їй було дароване не таке коротке життя. На жаль, більшість її полотен, перевезених матір’ю до рідного маєтку, загинули у часи Великої Вітчизняної війни. Та у Музеї мистецтва ХХ століття д’Орсе, відкритому у 1988 році в Парижі, окрему залу відведено для її картин.

* * *

У 1880 році в Росії відкрилася унікальна виставка, на якій експонувалася… усього одна картина. Це була «Місячна ніч на Дніпрі» А. Куїнджі (1841–1910). Прагнучи побачити дивовижне полотно, люди товпилися у довгій черзі на вулиці. Картина справляла неймовірне враження. Люди, які за словами І. Рєпіна, «в молитовній тиші стояли перед полотном А. Куїнджі, виходили із зали зі сльозами на очах». Таємниче фосфоресцентне сяйво, що струменіло від місяця, було таке насичене, що дехто намагався зазирнути за картину, прагнучи побачити там джерело – ліхтар чи лампу. Висловлювали здогади про якісь надзвичайні фарби, дивні художні прийоми, навіть намагалися звинуватити автора у зв’язку з нечистою силою. Насправді ж, секрет полягав у зворушливій любові художника до рідної природи, в його пошуку нових технічних рішень та невгамовній творчій фантазії. Картину за чималі гроші купив великий князь Костянтин Костянтинович і, за свідченням І. Тургенєва, не розлучався з нею, навіть вирушаючи у навколосвітню подорож.

* * *

Майже 12 років працював І. Рєпін над своїми славетними «Запорожцями». Спочатку він побував у чернігівському селі Качанівці, в маєтку Василя Тарновського, де вивчав колекцію предметів козацької старовини: одяг, зброю, предмети народного побуту. Він переніс на папір найдрібніші побутові деталі запорозького козацтва: пряжки, пояси, шиття в одязі козаків, мідні глечики та похідні чорнильниці, бандури і навіть печать на гетьманській грамоті. Він так захопився цією історичною темою і перейнявся долею своїх героїв, що в одному з листів захоплено написав: «…Запорожці, ну й народ же! Голова обертом іде від їхнього галасу та шуму… Бісів народ! Ніхто в усьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності й братерства!» Усі колоритні козацькі персонажі були «списані» з відомих людей того часу: постать бравого і життєрадісного Івана Сірка – з генерала М. Драгоманова, козацького писаря – з відомого етнографа та знавця українського козацтва Д. Яворницького. Минають десятиліття, та не старіють запорожці на полотні художника, лишаючись вічним символом козацької вольності та товариства.

* * *

Багаторічну працю над створенням у Києві славетного пам’ятника святому Володимиру, хрестителю Русі, було розпочато ще у 1843 році відомим російським скульптором Василем Демут-Малиновським, а завершив його інший російський скульптор – Петро Клодт. Спочатку для освітлення пам’ятника святителя Русі використовувалися газові ріжки, і тільки у 1895 році було зроблено електричне освітлення – кілька десятків лампочок, які нині замінено на модернізовані світильники.

* * *

Київський період став найпліднішим у творчості геніального російського художника Михайла Врубеля. У 1884 році його запросили до української столиці для участі у реставраційних роботах у Кирилівській церкві та для розпису Володимирського собору. Молодість, улюблена праця, віра в майбутнє та велике кохання, яке охопило художника до Емілії Львівни Прахової, окрилювало його. Написаний з коханої образ Богоматері став справжнім шедевром Врубеля. Риси Емілії Прахової вгадуються і в образові його «Демона».

* * *

Одним з найвідоміших монументів Києва є пам’ятник Богданові Хмельницькому на Софійській площі, створений художником та скульптором Михайлом Мікешиним (1835–1896) в 1881 році. Спочатку його було встановлено посеред площі на тимчасовому цегляному постаменті, і лише через сім років натомість було спроектовано скромний, але виразний п’єдестал у вигляді кургану. Урочисте відкриття монумента відбулося в дні святкування 900-річчя Хрещення Русі.

* * *

Мало кому відомо, що художник польського походження, майстер авангарду та засновник супрематизму Казимир Малевич (1878–1935) народився в Україні, на околиці Києва. На жаль, його ім’я було викреслене з історії вітчизняного мистецтва ще за життя. На батьківщину автор легендарного «Чорного квадрата» та «Білого квадрата на білому фоні» повернувся посмертно, уже овіяний всесвітньою славою. Разом з О. Екстер та О. Богомазовим вони вивели українське мистецтво в контекст світових мистецьких процесів початку ХХ століття.

* * *

Особливе місце в історії розвитку українського живопису займає художник-баталіст Франц Рубо (1856–1928). З 40 панорам, що нараховуються у світі, три створені ним: «Оборона Севастополя 1854–1855 рр.», «Бородинська битва» та «Штурм аулу Ахульго». Окрім того, він є автором понад 200 батальних творів.

* * *

Ще одним видатним майстром батального живопису був українець Микола Самокиш (1860–1944). Славу йому принесли ілюстрації до чотиритомної енциклопедії «Великокнязівське, царське та імператорське полювання на Русі», до творів «Полтава» О. Пушкіна та «Полотномір» Л. Толстого. Дивлячись на них, цілком погоджуєшся з думкою спеціалістів про те, що у світовому мистецтві навряд чи знайдеться багато художників, які б так майстерно зображували коней, як Самокиш. Недаремно його картини «Трійка» та «Четвірка на повороті» на Всесвітній виставці в Парижі 1900 року були удостоєні Великої срібної медалі.

* * *

Зачинателем української радянської графіки справедливо вважається Георгій Нарбут (1886–1920). Він створив справжні шедеври графічного книжкового мистецтва: цикли малюнків до «Енеїди» І. Котляревського, трьох видань байок І. Крилова, творів М. Гоголя, ілюстрації до книг Лукомського «Старовинні маєтки Харківської губернії» та «Старовинна архітектура Галичини». Та особливою пристрастю художника була геральдика. Створені ним зображення гербів для видань «Малоросійський гербовник» та «Герби гетьманів Малоросії», на думку критиків, були доведені до досконалості як живописні твори.

Ілюстрація до «Енеїди» І. Котляревського. Худ. Г. Нарбут

* * *

У місті Дніпродзержинську Дніпропетровської області стоїть один з найдивовижніших пам’ятників в Україні – «Розкутий Прометей». Його зведено в пам’ять про загиблих революціонерів та героїв Громадянської війни, багато з яких були металургами. Цей міфологічний образ створено у 1922 році талановитим архітектором О.Соколовим. Пам’ятник, встановлений неподалік від прохідних металургійного комбінату, був близький робітникам. Адже титан Прометей безкорисливо дав людям вогонь та ремесла, навчив їх праці, за що і був прикутий до скелі, де орел клював йому печінку. Унікальність пам’ятника полягає в тому, що Прометея представлено із розірваними ланцюгами, що уособлює вільну працю. Під час Великої Вітчизняної війни фашисти підірвали монумент, та жителі заховали майже неушкоджену статую, і після визволення міста пам’ятник було відновлено. Він лишається одним із символів Дніпродзержинська, який ще називають «містом Прометея».

* * *

Чимало талановитих українських художників загинуло під час сталінських репресій. Одним з таких був Михайло Бойчук, художник-монументаліст, засновник Української академії мистецтв та власної школи живопису. Найвідомішим став його розпис санаторію на березі Хаджибейського лиману під Одесою, який містив 600 м2 фресок. Живописці називали розпис «дивом ХХ століття», а прості люди говорили: «Гарно, як у церкві».

* * *

Світову славу Україні приніс живописець та скульптор-новатор О. Архипенко. Він не тільки першим із українських скульпторів звернувся до кубізму, але й створив власний напрям у мистецтві – «архипентуру», в якому об’єднав живопис та скульптуру за допомогою спеціального апарата, що приводив у рух усі частини композиції. Таким чином Архипенко випередив появу кінетичного мистецтва. Твори майстра прикрашають 49 музеїв та 139 приватних колекцій.

* * *

Найкращим серед монументів Тарасові Шевченку, безсумнівно, є пам’ятник, встановлений 1935 року в місті Харкові. Його авторами стали представники двох братніх народів – український скульптор Матвій Манізер та білоруський архітектор Йосип Лангбард. Пам’ятник представляє собою багатопланову композицію. На виступах архітектурної спіралі, що обвивається навколо одинадцятиметрового тригранного пілона з постаттю Кобзаря, розміщено 16 статуй, які символізують наростання народної боротьби – від бунтарських образів з творів Шевченка до учасників революцій 1905-го та 1917 років. Домінує над усім постать самого поета заввишки 5,5 метра. Цікавим є той факт, що для створення скульптур М.Манізеру позували відомі актори харківського театру «Березіль», згодом народні артисти СРСР Н. Ужвій, А. Бучма, І. Мар’яненко, О. Сердюк та інші.

* * *

Вагомий внесок у розвиток української монументальної скульптури зробив відомий режисер, сценарист та драматург І.Кавалерідзе (1887–1978), якого назвали «українським Мікеланджело ХХ століття». Його різцю належать пам’ятники княгині Ользі, апостолу Андрію Первозванному, слов’янським просвітителям Кирилу та Мефодію, Федору Шаляпіну, Льву Толстому, Григорію Сковороді і Тарасу Шевченку, – встановлені в Ромнах, Полтаві та Сумах. Він також став творцем аванґардистського пам’ятника більшовику Артему. Цікаво, що коли М. Хрущов побачив цей монумент, то буквально «поховав» автора, звинувативши його в аванґардизмі. Слова Хрущова «був такий скульптор» прозвучали як вирок. На це Кавалерідзе відповів партійному лідерові лаконічною телеграмою: «Я живий!».

* * *

Україна славиться творчістю дивовижних та самобутніх художниць Катерини Білокур (1900–1961), Марії Приймаченко (1909–1997) та Тетяни Яблонської (1917–2005). Їх твори, які побудовані на народних традиціях, отримували схвальні відгуки на міжнародних виставках. Так, у 1954 році, побачивши полотна Катерини Білокур на виставці у Парижі, Пабло Пікассо вигукнув: «Якби у нас була художниця такого рівня, ми б змусили весь світ говорити про неї!»

* * *

Не менш дивовижною є і «наївний» живопис Марії Приймаченко: адже навіть у диво-лісах Полісся, звідки вона родом, не зустрінеш ані синіх маків, ані багатоголових, з гіллястими оленячими рогами на спині, заквітчаних звірів. Ці дивовижні витвори, породжені фантазією художниці (десь 700 картин), наче зберігають підсвідому пам’ять прадавнього фольклору.

Гороховий звір. Худ. М. Приймаченко

* * *

Що ж до Тетяни Яблонської, то її ім’я внесено до усіх світових енциклопедій образотворчого мистецтва. У 1997 році ЮНЕСКО оголосило її художницею року, а Кембріджський біографічний центр «Жінкою 2000–2001 рр.» Яблонську єдину з художників удостоєно звання Героя України.

* * *

Народний художник УРСР Галина Кальченко(1926–1975) відома як автор чудових пам’ятників видатним українцям (С. Гулаку-Артемовському, І. Нечую-Левицькому, К. Стеценку, І. Котляревському, М. Заньковецькій), які прикрашають міські площі та бульвари Києва, Ялти, Кам’янця-Подільського, Тульчина, французького містечка Енен-Летарі та її рідних Черкас. Та найвідомішою роботою скульптора є пам’ятник Лесі Українці, встановлений на одному з найкрасивіших київських бульварів.

* * *

Творчість всесвітньовідомого скульптора, уродженця Тернопільщини, Михайла Паращука (1878–1963) пов’язана не тільки з Україною, але й з Болгарією. На рідній землі він відомий пам’ятниками Б. Лепкому, Т. Шевченку, І. Франку, О. Олесю, письменнику В. Стефанику, композиторам М. Лисенку та С. Людкевичу. А у Львові ним було створено разом з А. Попелем прекрасну скульптурну групу – пам’ятник польському поету А. Міцкевичу. В Болгарії скульптор виконав надгробок на могилі М. Драгоманова, пам’ятник болгарським євреям, знищеним під час Другої світової війни, і монумент на честь перемоги над турками.

* * *

У київському парку ім. Примакова в 1982 році було відкрито пам’ятник легендарним засновникам Києва. Скульптурна композиція, яка виконана В. Бородаєм, представляє собою плаский дев’ятиметровий човен, на якому встановлено фігури Кия, Щека, Хорива та їхньої сестри Либідь. Біля підніжжя гранітного постаменту – басейн. Ця скульптурна композиція стала однією з візитівок української столиці.

* * *

Українці полюбляють гумор. Проявляється він і в скульптурі. В Одесі, що безсумнівно є «столицею гумору» в країні, відкрито чимало кумедних пам’ятників: Джинсовому Дюку, «вічному герою анекдотів» – Рабиновичу, Рибачці Соні, Кості-моряку, «Ти одесит, Мишко» (М. Жванецькому), «Ненародженому генію», екіпажеві «Антилопи Гну» та, звісно ж, Одесі-мамі.

* * *

Не відстають від одеситів і харків’яни. 3 квітня 2006 року вони відкрили пам’ятник Еллочці-людоїдці. Автором його став Катиб Мамедов, а моделлю героїні роману Ільфа та Петрова – актриса Олена Шаніна. Пам’ятник встановлено поряд зі скульптурою Остапа Бендера. Ще один герой «12 стільців», отець Федір, зустрічає гостей на пероні Південного вокзалу.

* * *

Численні туристи, які приходять на Андріївський узвіз у Києві, обов’язково фотографуються біля культових героїв відомої кінострічки «За двома зайцями». Пам’ятник Проні Прокопівні та Свириду Голохвастому було встановлено в 1999 році (скульптор М. Кислий). Фактично це пам’ятник геніальним виконавцям ролей – акторам Маргариті Кринициній та Олегу Борисову.

* * *

Восени 2009 року переможцем всеукраїнського телевізійного шоу «Україна має таланти» було названо художницю з Євпаторії Ксенію Симонову-Паскар. Своєю художньою композицією з піску «Ти поряд завжди» завдяки Інтернету вона підкорила мільйони людей в усьому світі.

* * *

Стародавні архітектурні пам’ятники, що збереглися на території України, є свідченням поєднання на українській землі різноманітних культур: поселення трипільської культури сусідують тут зі скіфськими курганами, античними містами – Неаполем Скіфським, Ольвією, Херсонесом та Пантикапеєм.

* * *

За рішенням ООН Херсонес визнано однією з 150 найвидатніших пам’яток з-поміж таких чудес світу, як єгипетські піраміди, афінський Парфенон та римський Колізей. Тут збереглися залишки єдиного на території України античного театру, оборонних стін та башт, ремісничих майстерень, біломармурових колон базилік та середньовічних храмів.

* * *

Уже в середині Х століття в Києві на Старокиївській горі було зведено перше кам’яне укріплення міста – дитинець. З XІV століття воно почало називатися кремлем.

* * *

Софійський собор у Києві, зведений у 1037 році (за іншими даними – в 1011 році) за візантійським взірцем, – одна з найбільших будівель свого часу. Його ширина складає 54,6 м, довжина – 41,7 м, висота центрального купола – 28,6 м, а площа – 120 м2. За нинішніми мірками цей храм за висотою прирівнюється до 13-поверхового будинку. З трьох боків його оточують два ряди відкритих галерей. До речі, спочатку храм не було вибілено, як нині. Цегла, з якої його було викладено, чергувалася з рожевою цемлянкою (дрібно розмеленим кришивом), що надавало стінам особливої мальовничості. Краса Софійського собору символізує велич Небесного Єрусалиму, а внутрішній інтер’єр – середньовічну модель Всесвіту. В ньому вміщалося до трьох тисяч людей – це майже усе доросле населення тодішнього Києва. Не дивно, що жителі вважали своє святилище одним із див світу. Таким його вважають і досі: в кінці минулого століття старовинний ансамбль Софії Київської було занесено до Списку всесвітньої культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

* * *

Історія ще однієї української святині – Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря – теж сягає далекого ХІ століття. Центром його став Михайлівський собор, закладений у 1108 році князем Святополком Ізяславичем. Одну його маківку було позолочено – звідти і пішла назва «Золотоверхий», яка розповсюдилася і на монастир. Разом із Софією Київською, яка стоїть навпроти, обидві культові споруди створюють у центрі Києва унікальну архітектурну композицію, яка є втіленням духовного символу православ’я.

Михайлівський собор. Київ

* * *

Неповторною досконалістю вражає архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври (ХІ-ХІХ ст.). Більше дев’яти століть він підноситься до небес на Дніпровських кручах. Таємниця його краси полягає у майстерності будівельників, які не побоялися звести дуже складний архітектурний комплекс на складному рельєфі. Він розкинувся на території 22 га і складається з трьох окремих груп: Верхньої лаври та приміщеннь Ближніх і Дальніх печер. Найдивовижнішою будівлею Лаври є Успенський собор, що має свою драматичну історію. За словами літописця, у 1230 році «церква розступилася на чотири частини» внаслідок землетрусу. Тільки-но встигли її відновити, як її було знову зруйновано під час монголо-татарської навали. Піднятий на початку XVI століття з руїн собор у XVII столітті знищила пожежа. Ще одна трагедія сталася у вересні 1941 року, коли цю архітектурну пам’ятку було підірвано фашистами. І тільки у 2000 році собор нарешті відродився і повернув собі славу однієї з найбільших святинь Стародавньої Русі.

* * *

В Україні майже не збереглося пам’ятників домонгольської епохи. Лічені з них знаходяться в Чернігові та Володимирі-Волинському. Так, Борисоглібський собор у Чернігові було зведено ще у 1120–1123 роках за велінням князя Давида-Гліба Святославича як князівську усипальню. Він являє собою типовий взірець чернігівської архітектури ХІІ століття. За давньоруською традицією собор хрестокупольний, шестистовпний, увінчаний однією маківкою, висотою 25 метрів. Його фасади прикрашено різьбою з білого каменю, інтер’єр – чудовими фресками, а підлогу – глазурованими кахлями, інкрустованими кольоровим камінням. У храмі зберігся найцікавіший пам’ятник старовинного міста, його символ і талісман – білокам’яний рельєф чернігівського Звіра – фантастичної істоти з головою собаки, двома лапами, пташиним крилами, лускатим тілом та зміїним хвостом.

* * *

У первозданному візантійському вигляді зберігся до наших днів і Свято-Успенський собор у Володимирі-Волинському. Його було побудовано придністровськими майстрами ще у 1156–1160 роках за велінням князя Мстислава Ізяславича, правнука Володимира Мономаха, і тому його часто називають Мстиславовим храмом. Сьогодні білі, з легким блакитним відтінком стіни собору яскраво виділяються серед сучасних міських будівель, приваблюючи погляд оригінальністю та досконалістю архітектурних форм і гармонією ліній.

* * *

Особливий інтерес викликають старовинні дерев’яні церкви, які ще збереглися в деяких селах Закарпаття. Їх можна побачити також в Ужгороді, в музеї під відкритим небом, присвяченому карпатській дерев’яній архітектурі, яка не менш цікава та самобутня, ніж дерев’яна архітектура Російської Півночі.

* * *

Справжньою перлиною дерев’яного зодчества є Троїцький (Козацький) собор із дзвіницею в м. Новомосковську Дніпропетровської області. Його було побудовано у 1775–1780 роках народним майстром Якимом Погребняком без жодного цвяха! За переказом, майстер для більшої наочності задуму показав замовникам сплетену з лози модель майбутнього храму, яка зберігалася до 1812 року, а потім розсипалася. У 1888 році храм було повністю відреставровано. Цей єдиний в Україні дев’ятикупольний собор вважається шедевром світової дерев’яної монументальної архітектури. Він став «героєм» відомого роману «Собор» видатного українського письменника Олеся Гончара.

* * *

Найбільший мусульманський храм Криму та й усієї України – мечеть Хан-Джамі – було побудовано у Євпаторії (колишньому Гезлеві) у 1552–1564 роках. Його творцем був турецький архітектор Ходжи Сінан, який до того ж був військовим інженером та астрономом. Він володів рідкісним даром передавати найкращі прагнення людської душі в камені. Будівля полишає незабутнє враження. Хан-Джамі – центральнокупольна будівля висотою 22 метри. Нагорі кубічна мечеть переходить у восьмигранник, до якого зі сходу та заходу прилягають два 35-метрові мінарети. Центральний купол перетинають 16 широких вікон, і тому здається, ніби він спирається тільки на потоки світла. У верхньому ярусі мечеті «квітнуть» чарівні вітражі, на яких зображено чотири пори року – символ Вічності.

* * *

Найбільш значним пам’ятником епохи Відродження в Україні є ансамбль Львівського братства, який складається із головної споруди – соборної церкви Успіння Богородиці, башти-дзвіниці Корнякта та каплиці Трьох Святителів. Кожна з цих будівель – унікальний витвір архітектурного мистецтва, взірець художньої досконалості.

* * *

Першою в ансамблі Львівського братства з’явилася башта Корнякта. Точніше, вона мала називатися за ім’ям львівського патриція Давида Тома Русина. Та вже майже зведена споруда у 1568 році раптово обвалилася. Побачивши мрію свого життя у руїнах, Давид від горя захворів та помер. І тоді його справу продовжив грецький купець Костянтин Корнякт. Проект вежі розробив італійський архітектор Петро Барбон. Складена з тесаного вапняка чотириповерхова будівля, прикрашена куполом з чотирма барочними башточками, сягає 66-метрової висоти і вражає гармонією пропорцій. Вона стала своєрідним гербом Львова. Башта виконувала роль дзвіниці або сторожового пункту, а під час облоги – оборонної споруди. Кажуть, що коли шведи оточили Львів, лучник з башти Корнякта збив шапку з голови короля Карла ХІІ. У мирний час тут грала капела та співав братський хор.

* * *

Основою Успенського храму, зведеного у 1629 році, стала типова українська трикупольна церква, розповсюджена у дерев’яній храмовій культурі. Архітектура цієї будівлі бездоганна. Її пропорції та деталі виважені не так точними математичними розрахунками, як угадані безпомильним чуттям майстра, яким був автор проекту, – найкращий львівський архітектор Павло Римлянин. На перший погляд, церква може видатися дещо суворою, навіть аскетичною. Та при більш уважному огляді відчувається чарівність строгих монументальних форм, витончених та водночас енергійних ліній, що надає будівлі поважної гордовитості.

* * *

Каплицю Трьох Святителів зведено у 1591 році. Вона поєднується із церквою переходом, а зовнішнім виглядом нагадує коштовну скриню тонкої ювелірної роботи. Автором проекту є Петро Красовський, який за рахунок використання багатого різьблення порталу, виконаного в традиціях українського декоративного будівництва (виноградне лозиння, плоди, левові маски та голівки янголів) намагався надати споруді особливої святковості та життєрадісності.

* * *

Істинною окрасою старого Львова є ансамбль «Площа Ринок». До нього входить кам’яний будинок Бандінеллі, будинок венеціанського консула А. Массарі, чорний дім, фонтани «Адоніс», «Діана», «Нептун», «Амфітріта», ратуша, торговельний дім та будинок Мешковського. Усі ці споруди зводилися у різний час – з XІV по ХІХ століття.

* * *

Дивовижним пам’ятником культової архітектури на Слобожанщині є Покровський собор, побудований у Харкові у 1689 році в стилі московського бароко. Ця надзвичайно легка та витончена споруда висотою 48 метрів здаля нагадує три свічки, поставлені в ряд. Храм двоповерховий, з двома церквами: нижньою – на честь Трьох Святителів, та верхньою – на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Його монументальному та піднесеному архітектурному вигляду відповідає і вишукана краса інтер’єру. Недаремно відомий дослідник української архітектури – М. Логвин писав про нього: «Немає в українській архітектурі іншої такої споруди, де б прийом висотного розкриття внутрішнього простору було здійснено з таким блиском».

* * *

Собор Св. Юра (Св. Юрія-Змієборця) було зведено у Львові у XVIII столітті. Це величний архітектурний пам’ятник в стилі бароко. До ансамблю входять храм, дзвіниця, палати митрополита та сад. Фасад величного собору прикрашено численними скульптурами відомих майстрів, а вінчає його статуя Юрія-Змієборця роботи талановитого львівського скульптора Іоанна Георга Пінзеля. Цікаво відзначити, що у дзвіниці знаходиться найстаріший пам’ятник українського ливарного ремесла – дзвін, відлитий ще у 1341 році майстром Яковом Скорою.

* * *

Ще одним львівським пам’ятником архітектури в стилі пізнього бароко стали Домініканський собор (архітектори Ян де Вітт та М. Урбаник). Його було побудовано у 1745–1764 роках майже одночасно із собором Св. Юра і так само розкішно декоровано скульптурою, а у ХХ столітті – вітражами Петра Холодного та унікальними іконами XVII–XVIII століть роботи львів’ян Ф. Сеньковича та М. Петрахновича.

* * *

Будівництво славетного Володимирського собору у Києві тривало більше 30 років (1862–1896). Над його проектом працювали різні архітектори, та завершив роботу Олександр Беретті, який запропонував варіант семикупольної споруди і зміг, майже не змінюючи вигляду собору, збільшити його розміри у півтора раза. Зовні він мав нагадувати давньоруські храми у старовізантійському стилі, які будувалися в часи Володимира Великого та Ярослава Мудрого. В цьому ж стилі було виконано і настінний розпис собору, авторами якого стали видатні художники того часу – В. Васнєцов, М. Нестеров, М. Врубель, П. Свідомський та В. Котарбинський. Внутрішню мозаїку, створено венеціанськими майстрами.

* * *

Золоті ворота в Києві – один з небагатьох пам’ятників оборонного будівництва Київської Русі, що дійшов до наших часів. Їх було побудовано у 1017–1024 роках, вони слугували головним в’їздом до міста. Споруда представляла собою дивовижний витвір давньоруських архітекторів – могутню бойову башту, увінчану надбрамною церквою Благовіщення, прикрашеною мозаїкою та фресками. Споруда викликала захват сучасників, а на ворогів наводила жах своєю неприступністю. У 1240 році ворота були майже зруйновані монголо-татарами, а пізніше біля них побудували земляні бастіони. У 1648 році саме біля Золотих воріт кияни зустрічали гетьмана Б. Хмельницького після перемоги під Жовтими Водами. Нині відреставрована та відновлена споруда є однією з найвідоміших пам’яток столиці.

Золоті ворота. Київ

* * *

В Україні чимало пам’ятників архітектури оборонного характеру, історія створення яких сягає XІII–XVII століть. Серед них, передовсім, варто назвати фортечні споруди Кам’янця-Подільського, Луцька, Хотина, Острога, Володимира-Волинського. Унікальна оборонна споруда – замок-фортеця – будувалася в Кам’янці протягом ХІ-XVII століть на скелястому узвишші біля вузького перешийку, через який йшов шлях до центру міста. У споруді поєднався інженерний досвід литовців, поляків, турків та росіян. Фортечні укріплення були такими потужними, що взяти їх штурмом ворогові вдалося лише двічі: у 1393 році литовському князю Вітовту і у 1672 році – туркам. Стіни фортеці однаково добре пам’ятають і Петра І, який високо оцінив фортифікаційні споруди, і Устима Кармалюка, ув’язненого в одній із башт.

* * *

Твердинею Галицько-Волинського князівства була Хотинська фортеця (XIII-ХІХ ст.). Вона була важливим оборонним пунктом Придністров’я. Фортеця мала чотири оборонні башти, бастіони з валами та гарнізонні майстерні. Сьогодні відреставровані фортечні споруди не тільки є об’єктом туризму, але й охоче використовуються кінематографістами: тут знято більше 50 кінострічок, в тому числі «Захар Беркут» та «Чорна стріла».

Хотинська фортеця

* * *

Однією з наймогутніших фортець Волині був замковий ансамбль Луцька. Споруду, засновану на місці давньоруського укріплення в кінці XIII – на початку XІV століття, було поступово замінено на кам’яну у стилі романо-готичної архітектури. Оборонний потенціал міста доповнював Обхідний палац (XІV-ХV ст.), який складався з чотирьох дерев’яних та чотирьох кам’яних споруд. На жаль, сьогодні він відомий більше за легендами, оскільки від нього збереглася тільки Оборонна вежа князів Чарторийських.

* * *

У Західній Україні досі збереглося чимало лицарських замків. Найвідоміші з них – Підгорецький, Олеський, Золочівський, Дубенський, Корецький, Острозький, Бережанський, Ужгородський, Збаразький, Летичевський, замок Любарта у Луцьку, замок «Паланок» у Мукачеві та інші. З кожним із них пов’язано багато легенд. Так, одна з них розповідає, що з Острозького замку (Рівненська область) на міські вулиці нерідко спускається князівна Галшка (Єлизавета Гулевичівна, онучка князя К. Острозького). Очевидці стверджують, що чули її плач, легкі та швидкі кроки скрипучими сходами, бачили, як відчиняється важка кована брама замку, з якої… ніхто не виходить. А може, й виходить – хіба можна темної ночі роздивитися Чорну князівну в чорному одязі?

* * *

Є свій «привид» і в Ужгородському замку, і це теж, звісно ж, князівна. Легенда розповідає про те, як якийсь польський воєвода задумав його захопити і вирішив дізнатися про всі його укріплення. Неподалік від замку він випадково зустрівся з князівною, яка одразу ж у нього закохалася і розповіла йому таємницю, якою володіли тільки члени родини та господарі замку – як проникнути до середини через потайний хід. Батько, дізнавшись про зраду доньки, наказав замурувати її живцем у стіну замку, а її підступного коханого стратити. Відтоді начебто і став з’являтися у замку привид дівчини, яка шукає свого коханого, а з першими півнями – зникає.

* * *

З якої сторони не довелося б в’їжджати до старовинного закарпатського міста Мукачева, головну його окрасу – замок «Паланок» (XVI–XVII ст.) видно звідусіль. Його назва походить від слова «паланок» – дубовий частокіл, яким у давнину огороджували рів, що оточував замок.

* * *

Шедевром світської архітектури є і ратуша в місті Бучачі Тернопільської області, що зведена у 1751 році за проектом львівського архітектора Б. Меретина. Це двоярусна вежа висотою 35 метрів у стилі пізнього бароко. Її прикрашає чимало оригінальних скульптур на сюжети античної та біблійної міфології, створених Іоанном Георгом Пінзелем.

* * *

Колишню резиденцію буковинських митрополитів (нині у цій будівлі знаходиться головний корпус Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича) називають серцем Чернівців. Її будівництво почалося у 1864 році, коли Буковина ще входила до складу Австро-Угорщини. Автором проекту будівлі був відомий чеський архітектор Йозеф Главка. Будівництво стало для міста подією виняткової важливості і тривало майже 18 років. На жаль, час не пощадив унікальної споруди, але й донині збереглося кілька залів резиденції, куполи та фігурні карнизи, багатоступеневі фронтони та покрівля, прикрашена орнаментом з глазурованої черепиці восьми кольорів.

* * *

В архітектурній спадщині усіх регіонів України особливе місце займають палацові ансамблі. Більшість із них створювалися у XVIII-ХІХ століттях для імператорських осіб та знаті. Таким є головний палац української столиці – Маріїнський. Його було зведено в середині XVIII століття за наказом імператриці Єлизавети, яка під час перебування в Києві у 1744 році сама вибрала місце для його будівництва, а свою назву він отримав після того, як став однією з резиденцій імператора Олександра ІІ – палац назвали на честь його дружини Марії Олександрівни. Палац спроектував відомий архітектор Бартоломео Растреллі. В центральній частині будівлі розташовано Білу залу, до якої з двох боків приєднуються Зелена вітальня та зала для бенкетів. Палац пронизує анфілада невеликих затишних приміщень, що мають неповторний вигляд завдяки кольоровим рішенням. Головний фасад Маріїнського палацу спрямований на Маріїнський парк у пейзажному стилі, закладений у 1874 році, а на протилежному боці від будівлі – Міський (Царський) сад, розбитий у класичному стилі ще у 1743 році. Сьогодні у Маріїнському палаці знаходиться резиденція Президента України: тут проходять урочисті прийоми, вручення нагород та зустрічі офіційних делегацій на найвищому рівні.

Маріїнський палац. Київ

* * *

Воронцовський палац в Алупці називають рукотворним дивом. Його башточки та зубці наче повторюють обриси фантастичного замку природи – гори Ай-Петрі. Цей монументальний і водночас вишуканий палац так уписався в алупкинські скелі та вічнозелену рослинність, що, здається, все це народилося водночас, як один ансамбль. І в цьому безсумнівна заслуга його творця – Е. Блора, придворного архітектора англійської королеви Вікторії, творця Букінгемського палацу у Лондоні та замку В. Скотта у Шотландії. Та Воронцовський палац, зведений у 1828–1848 роках, вважається кращим витвором майстра. Матеріалом для його будівництва став місцевий камінь діабаз – зеленувато-сірий, гарний та міцний. Палац спроектовано у стилі пізньої англійської готики, органічно поєднаної зі східною архітектурою. Тому західний фасад сприймається як європейський середньовічний палац з високими вежами, вузькими бійницями та міцними фортечними стінами, а північний фасад – з вертикальними виступами, великими вікнами-еркера-ми, – взірець англійської тюдорівської архітектури XVI століття. Недаремно кінематографісти часто знімають тут історичні та казкові фільми, екранізують Шекспіра та Стівенсона. А от звернений до моря південний фасад виконано у мавританському стилі. Перед ним розташовано «Левову терасу», від якої спускаються монументальні сходи з трьома парами левів з білого карарського мармуру, виконаних італійським скульптором Д. Боннані. Перед палацом – кілька мармурових фонтанів, з-поміж яких копія бахчисарайського «Фонтану сліз». Тепер це один з найбільш відвідуваних об’єктів туризму в Криму.

* * *

Білосніжний Лівадійський палац нагадує перлину, винесену на берег Чорного моря. Історія його створення почалася у 1834 році, коли польський магнат Л. Потоцький побудував у Лівадії великий палац та розбив при ньому парк. У 1860 році будівля перейшла у власність дружини Олександра ІІ Марії Олександрівни, для якої було побудовано Малий палац. У 1904 році Великий палац знесли, а на його місці у 1911 році побудували новий (за проектом архітектора М. Краснова) з інкерманського каменю, вкритого спеціальним розчином, який захищає його від потемніння – в традиціях раннього італійського Ренесансу з використанням елементів готики. У палаці 58 кімнат, кожна з яких неповторна та виконана в оригінальному стилі. Саме у Великій залі цього палацу проходила у лютому 1945 року відома Ялтинська конференція керівників трьох держав антигітлерівської коаліції.

* * *

Однією з найцікавіших та найоригінальніших споруд Криму є Бахчисарайський палац («Хан-Сарай»). За легкість та вишуканість його нерідко називають земним втіленням райського саду. Його і справді оточено з усіх боків пишними садами, які й дали йому назву – в перекладі з кримсько-татарської Бахчисарай – палац-сад. У ньому відбилися усі етапи розвитку кримської архітектури XVI–XVIII століть. Точна дата будівництва палацу, який довгий час був резиденцією кримських ханів, невідома, та багато дослідників вважають, що його було завершено під час правління хана Адиль-Сахіб-Гірея (1521–1551). Площа, яку він займає, нараховує більше 4 га. Головний корпус палацу складається з групи споруд, з’єднаних переходами. З нього можна потрапити до фонтанного дворика, де знаходиться «Золотий фонтан» та славетний «Фонтан сліз», створений іранським майстром Омером у 1764 році. До палацу приєднується велика соборна мечеть Хан-Джамі.

* * *

Легкий ажурний палац, що безстрашно завис на запаморочливій висоті (40 м) на одній з прямовисних скель Ай-Тодорського мису в Місхорі, названо «Ластівчиним гніздом». У нього і справді «пташині» розміри: ширина 10 м, довжина – 20 м, а висота – 12 м. Важко знайти в світовій практиці споруду, де б з такою очевидністю проявилися і претензія на оригінальність, і сміливість задуму, і її вміле технічне виконання. Дивлячись на нього, важко навіть зрозуміти, як тримається на стрімчастій скелі цей мініатюрний повітряний замок у готичному стилі. Спочатку на косогорі над морем було побудовано звичайну дачу, яка багаторазово змінювала господаря та перебудовувалась. Свою нинішню назву будівля отримала тільки у кінці ХІХ століття, а сучасний вигляд – лише у 1912 році, коли за проектом відомого архітектора Л.В. Шервуда над кам’янистим урвищем з’явився романтичний замок, скопійований з німецьких зразків. Значні пошкодження наніс йому землетрус 1927 року. Відновлення «Ластівчиного гнізда» почалося тільки через 40 років у 1968 році, і нині ним можуть милуватися численні гості Криму.

Ластівчине гніздо. Крим

* * *

З 1880 року у Львові за огорожею з орнаментальною металевою брамою красується розкішний палац Потоцьких, прикрашений рельєфами, ліпненням, настінним живописом та вітражами. Спроектовано його французьким архітектором д’Оверно на замовлення графа Альфреда ІІ Юзефа Потоцького, а збудовано вже за сина Романа. Нині в його залах розміщується експозиція Львівської галереї мистецтв, проводяться художні презентації та концерти. А у відреставрованій каплиці палацу знаходиться один з живописних шедеврів галереї – унікальна чудотворна ікона візантійського письма, так звана «Львівська Богоматір» (XVI ст.), яка довгий час вважалася загубленою.

* * *

У селі Качанівці Чернігівської області серед найбільшого в Україні парку (400 га) знаходиться прекрасний палацовий ансамбль у романтичному стилі. Його будівництво було розпочато у 1771 році українським архітектором М. Мосцепановим за проектом російського архітектора К. Бланка та тривало майже 150 років. За цей час у маєтку змінилося багато власників, серед яких були придворний співак Ф. Каченовський, який і дав йому назву, граф П. Румянцев-Задунайський, відомий колекціонер В. Тарновський, власники цукроварень Харитоненки, князі Урусови та інші. В оформленні інтер’єрів цієї двоповерхової будівлі використовувалося червоне дерево, дуб, природний та штучний мармур, поліхромні метлаські кахлі та кольорове скло. Та головним скарбом, що ховається всередині палацу, є колекція українських старожитностей, зібрана Василем Тарновським. Саме за час його перебування в маєтку, він став справжнім центром культурного і духовного життя: тут часто бували Т. Шевченко, М. Ге, М. Глінка, М. Гоголь, І. Рєпін, М. Врубель, Д. Яворницький.

* * *

«Українським Парнасом» називали сучасники ще один маєток на Чернігівщині – палац козацьких полковників та меценатів Галаганів у селі Сокиринці. Проект палацового ансамблю належить П. Дубровському, учню Жилярді. В цій білосніжній двоповерховій будівлі з великим декоративним куполом у стилі ампір нараховується 60 кімнат, з’єднаних між собою анфіладною системою. Основу його інтер’єрів складали колекції старовинних меблів, вишуканої порцеляни, зброї та чудових витворів західноєвропейського і вітчизняного живопису. Завдяки Григорію Галагану, який зібрав велику етнографічну та художню колекцію, а також створив у маєтку театр і хор, Сокиринці перетворилися на центр культурного життя на Чернігівщині. Тут бували відомі українські поети та композитори, зокрема Т. Шевченко і М. Лисенко, а також відомий кобзар Остап Вересай. Тепер біля пам’ятника кобзареві, щорічно проводиться Всеукраїнський фестиваль кобзарського мистецтва «Вересаївське свято».

* * *

На території міста Козельця Чернігівської області збереглися деякі будівлі садиби XVIII століття – «Покірщини». Вона належала В. Дараган – сестрі Олексія та Кирила Розумовських. Нині тут можна побачити службову двоповерхову будівлю, флігель та господарські споруди козацької старшини.

* * *

У ХІХ столітті особливо мальовничими були палацово-паркові ансамблі, що створювалися на Правобережній Україні. Тут панував характерний англійський ландшафтний стиль, близький до природного. На його основі створювалося багато відомих парків: Стрийський у Львові, Корсунь-Шевченківський, Софійський в Умані та «Олександрія» у Білій Церкві.

* * *

Дендропарк «Софіївка» – єдине місце у світі, де ніби повертаєшся у часи Гомера, потрапляєш туди, де, на думку смертних жили античні боги. Цей райський куточок було створено в Умані польським магнатом С. Потоцьким для своєї дружини, красуні-грекині Софії. Спроектував його видатний архітектор та інженер Людвіг Метцель. Протягом шести років (1796–1802) під його керівництвом 800 кріпаків перетворювали звичайну місцевість на казкову країну, в якій у гармонійному ансамблі поєдналися вода, рослини, камінь та чудові скульптури. Одне з найбільш вражаючих видовищ «Софіївки» – Великий водоспад, вода до якого, як і належить за грецькою міфологією, надходить через підземну річку Стікс. Цей створений умільцями підземний канал має 4 люки для освітлення та вентиляції. Ним можна пропливти човном до гроту Венери, храму Посейдона у вигляді великої гранітної вази, наповненої квітами, потрапити на Площу зборів та на острів Кохання, а потім піднятися на терасу Бельв’ю. В дендропарку росте більше двох тисяч видів місцевих та екзотичних рослин. Це чудове творіння природи та мистецтва надихнуло у 1806 році польського поета С. Трембецького на написання поеми «Софіївка».

Софіївка. Грот Венери

* * *

Дендропарк «Олександрія» також зобов’язаний своєю появою прекрасній жінці – графині Олександрі Василівні Браницькій. Отримавши у подарунок від чоловіка Білу Церкву, вона вирішила у 1784 році створити там розкішний парк. Його будівництво почалося у 1788 році за проектом французького архітектора Мюффо. На території «Олександрії» було збудовано резиденцію роду Браницьких, Царський та Танцювальний павільйони, колонада «Місяць», «Ротонда», «Руїни», «Китайський місток» та інші споруди. Тут також є фонтани, але найбільшою природною окрасою парку є мальовничі ставки, на яких здавна оселилися лебеді. Загальна довжина алей «Олександрії», засаджених екзотичними рослинами з Північної Америки та Західної Європи, більше 20 км. Тож для того, щоб побачити усі її куточки, знадобиться не один день.

* * *

Однією з окрас Харківської області є маєток Наталівка, що належав власнику багатьох цукроварень П. І. Харитоненку. На його території серед унікального парку на замовлення власника у 1913 році було зведено Свято-Преображенський (Спаський) храм в давньоруському стилі, з рельєфами роботи скульптора О. Матвєєва та чудовим мармуровим розп’яттям, виконаним С.Т. Коньонковим. Харитоненко сподівався, що цей храм стане своєрідним музеєм, в якому буде представлено його унікальну колекцію російських ікон XV–XVI століть та церковного оздоблення. Нині почато роботу по відродженню як самого маєтку і парку, так і церкви.

* * *

У другій половині ХІХ століття в Україні з’явилося чимало споруд нового типу – багатоповерхових дохідних будинків, критих ринків, залізниць, банків, театрів, навчальних закладів, готелів, які зводилися за проектами визначних українських та російських архітекторів: Ю. Гая (Бессарабський ринок у Києві), О. Бекетова (юридичний інститут, Театр ляльок, громадська бібліотека та ще близько 30 будівель у Харкові), Л. Влодека (готель в Одесі), П. Альошина (педагогічний інститут у Києві) та інші.

* * *

Будівля Одеського академічного театру опери та балету за своєю красою не поступається відомій Віденській опері. Вже більше століття ця споруда, в якій поєдналися елементи італійського Ренесансу із рисами віденського бароко та французького рококо, є одним з архітектурних символів міста. Його було зведено у 1884–1887 роках за проектом відомих віденських архітекторів Г. Гельмера та Ф. Фельне. Над його фасадом розміщено скульптурну композицію, на якій зображено покровительку мистецтва Мельпомену. Найгарнішою частиною будівлі стала глядацька зала, прикрашена ліпненням, оригінальними світильниками, канделябрами, орнаментами, бронзовими інкрустаціями та медальйонами з чотирма картинами відомого художника Лефевра. Театральну завісу створив відомий російський художник А. Головін. У залі Одеської опери неперевершена акустика. Секрет її полягає у тому, що стіни обшито звичайним очеретом, на який накладено тиньк. Завдяки «арматурі» з очерету ліпнення стає надзвичайно легким.

* * *

Ще одна архітектурна пам’ятка Одеси – відомі сходи, які в різні часи називали то Гігантськими, то Бульварними, то Рішельєвськими. Свою останню назву – Потьомкінські – вони отримали не тому, що ними крокував князь Потьомкін, а на честь повсталого крейсера «Броненосець Потьомкін». Хрещеним батьком сходів, який дав їм ім’я, став кінорежисер С. Ейзенштейн, який зняв на них кадри прославленого фільму про повстання на броненосці, що увійшли до золотого фонду світового кіно. Сьогодні мало хто знає, що «восьме диво світу», як називають сходи одесити, було подарунком генерал-губернатора Новоросійського краю князя М. Воронцова місцевим вельможам і … своїй чарівній дружині Єлизаветі Ксаверівні. Річ у тім, що у середині 30-х років ХІХ століття Приморський бульвар було забудовано розкішними будинками знаті, а потрапити від них до моря можна було лише крутими сходами. Спроектували сходи архітектори Ф. Боффо та А. Мельников, а їх будівництво велося 10 років і коштувало фантастичної на ті часи суми – 800 тисяч рублів! Зате й побудували так, що вони трималися без капітального ремонту 170 років… Сходи складаються з 192 сходинок, які стрімко збігають до моря з 30-метрової висоти, розтягнувшись на 142 метри. Якщо дивитися згори, парапети сходів здаються паралельними – цього досягли за рахунок розширення сходів донизу. А якщо дивитися знизу, то можна побачити суцільний каскад сходинок. Недаремно у 2004 році європейська комісія включила їх до переліку найкрасивіших сходів Європи, відвівши їм шосту позицію у престижному європейському рейтингу.

* * *

У центрі Києва височіє дивовижна житлова будівля – так званий «Будинок з химерами». З моменту своєї появи її було овіяно легендами. Одна з них розповідала, що донька архітектора В. Городецького утопилася через нещасливе кохання. І тоді убитий горем батько начебто побудував в пам’ять про неї будинок, оформлення якого символізувало підводне царство. Та це не відповідає дійсності: донька архітектора пережила батька на 30 років, а от спадкоємиця земельної ділянки, на якій з’явилася будівля, і справді утопилася. За іншою легендою, будинок було збудовано на парі: В. Городецький заклався з інженером А. Кобелєвим, який вважав, що на крутому схилі побудувати будівлю неможливо. Чи було так у дійсності, невідомо. Зате відомі реальні факти, не менш цікаві, ніж легенди. По-перше, «Будинок із химерами» став першою спорудою Києва, побудованою з використанням бетону. По-друге, він має три поверхи з боку вулиці Банкової та шість з боку площі ім. І. Франка. Щоб будинок міцно стояв на косогорі, довелося загнати у ґрунт на п’ятиметрову глибину більше 50 паль. Його дивний вигляд та незвичайні прикраси, ймовірно, пояснюються творчою фантазією архітектора. Що б там не було, та коли дивишся на цей будинок, створюється враження, що він втілив у собі містичну та загадкову душу Києва.

* * *

Одним з архітектурних символів ХХ століття є Будинок державної промисловості – Держпром – у Харкові. Цей унікальний архітектурно-історичний пам’ятник будувався протягом 1925–1929 років за проектом молодих архітекторів С. Серафимова, М. Фельгера та С. Кравця. У цій будівлі в дусі конструктивізму, що складається з кількох корпусів, з’єднаних між собою переходами, під одним дахом було розташовано усі промислові трести міста. Про масштаби цієї будівлі красномовно свідчать цифри: загальна площа забудови 11 тисяч м2, довжина фасаду – 300 м. Велетенська 14-поверхова споруда, яка стала по суті першим українським хмарочосом, ідеально вписується між корпусами університету на майдані Свободи (раніше майдан ім. Дзержинського), що є одним з найбільших майданів світу.

* * *

Нині в Україні нараховується більше 20 тисяч архітектурних споруд, які охороняються державою.

* * *

Українці здавна були дуже музикальним народом. Свідченням цього можуть слугувати фрески Софії Київської, на яких зображено музики, а при розкопках стародавнього Чернігова було знайдено музичні інструменти з бивнів мамонта. Найдавнішими пам’ятками народної музики, що дійшли до наших днів, є календарні та обрядові пісні: колядки, щедрівки, веснянки та весільні пісні.

* * *

Український народ з давніх часів використовує безліч музичних інструментів: гуслі, кобзу, бандуру, цимбали, скрипку, струнно-клавішну ліру, сопілку, дуду, трембіту, бубон.

* * *

Трембіта (довга труба, що виготовлена з модрини чи ялини) є символом Гуцульщини. Сотні років тому вона слугувала не тільки музичним інструментом, але й виконувала роль своєрідного «телефона»: адже її звук було чути на десятки кілометрів. Тужлива «пісня» трембіти повідомляла про смерть людини чи якусь біду, урочиста звучала на Різдво чи з приводу весняного вигону овець на полонину.

* * *

Оригінальним і дуже цікавим явищем в українській національній культурі є троїсті музики. Про їх створення розповідає гуцульська поетична легенда. В ній ідеться про те, як троє юнаків – скрипаль, цимбаліст та сопілкар – закохалися в одну дівчину. Обираючи собі нареченого, вона запропонувала їм позмагатися у грі: чиє виконання народ визнає кращим, за того вона і вийде заміж. Кожен грав на своєму інструменті улюблену мелодію, причому так майстерно, що жоден не отримав переваги. Тоді дівчина звеліла кожному зіграти одну й ту саму пісню, але й цього разу кращого визначити не змогли. Лишилося лише грати юнакам разом. Із цієї спільної гри народилася нечувана чарівна музика, і люди вирішили, що не варто розлучати їх. А музику назвали троїстою.

* * *

Особливу роль у збереженні музичних традицій в Україні грали кобзарі та лірники, які у супроводі своїх інструментів виконували старовинні пісні та думи. В ХVI–XVII століттях вони ходили від села до села, від міста до міста і співали у найбільш людних місцях. Мандрівні музики брали участь у козацьких походах, гайдамацьких повстаннях, а потім у піснях розповідали про історичні події та героїв. Одним з найвидатніших кобзарів був Остап Вересай. Його пісні та думи записували М. Лисенко, Ф. Колесса, Б. Грінченко, І. Франко. Від співу кобзаря був у захваті Т. Шевченко. О. Вересай був дуже популярним не тільки в Україні, він виступав з концертами навіть у Петербурзі. У 1978 році у Сокоринцях на Чернігівщині, де жив кобзар, йому встановлено пам’ятник.

Пам’ятник кобзарю Вересаю

* * *

Золотою порою у розвитку української церковної музики вважаються ХVIІ-XVIIІ століття, коли творили такі композитори, як Дмитро Бортнянський (1751–1825), Максим Березовський (1745–1777) та Артемій Ведель (1767?-1808). Особливо високо цінувався церковно-вокальний стиль Бортнянського. Кажуть, що навіть сам Бетховен неодноразово заходив до церкви Св. Варвари у Відні і завжди захоплювався рідкісною майстерністю українського композитора.

* * *

А от музику Веделя неодноразово забороняли виконувати. Але його твори, що не видавалися за життя, у рукописах розходилися між людьми, «їх співала уся Русь». Пізніше вони стали важливим елементом богослужіня у храмах, зазвучали на концертах.

* * *

Першим професійним вокально-інструментальним музичним закладом в Україні стала Глухівська півча школа (XVII ст.).

* * *

У 1826 році син видатного австрійського композитора – Моцарт-молодший – заснував у Львові товариство Св. Цецилії та музичну школу, яка згодом перетворилася на консерваторію.

* * *

Першою українською національною оперою стала опера С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» (1863), яка й сьогодні є перлиною оперної сцени і популярна далеко за межами країни.

* * *

А співачкою, що прославила у ХІХ столітті всю Україну, справедливо вважається львів’янка Соломія Крушельницька (1873–1952). Вона співала у театрах Європи, зокрема в славетному міланському театрі «Ла Скала», та на оперних сценах Латинської Америки, виступала разом з великим Карузо та Батістіні.

* * *

Українські народні мелодії та особливості музичного фольклору надихали багатьох російських і західноєвропейських композиторів на створення оригінальних творів. Варто згадати у зв’язку з цим хоча б опери М. Мусоргського «Сорочинський ярмарок», М. Римського-Корсакова «Майська ніч» або П. Чайковського «Черевички» та «Мазепа», пісню М. Глинки «Не щебечи, соловейку», обробку для голосу з фортепіано пісні «Їхав козак за Дунай», виконану Л. Бетховеном, фортепіанні п’єси Ф. Ліста «Українські балади» та «Думка» на теми українських народних пісень «Ой, не ходи, Грицю…» та «Віють вітри, віють буйні».

* * *

Засновником української класичної музики справедливо вважається Микола Лисенко (1842–1912). У його творчій спадщині десять опер, серед них найвідомішими є «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Енеїда» та «Наталка Полтавка». Він є також автором численних кантат, хорів, пісень, оркестрових та камерно-інструментальних п’єс, музики для дітей (опер «Пан Коцький» та «Зима і Весна»), циклу «Музика до „Кобзаря“» та ін.

* * *

Неперевершеними у світовій скарбниці мистецтва досі лишаються аранжування українських народних пісень, створені Миколою Леонтовичем (1877–1921). Видатний композитор-аранжувальник обробив більше 150 народних пісень (вершиною цих композицій є «Щедрик»), створив дві опери – «На русалячу Пасху» та «Коза-дереза». Він є також творцем жанру хорової мініатюри без інструментального супроводу. Ще одним шедевром Леонтовича стала обробка народної пісні «Дударик»: вона має більше двохсот варіантів виконання.

* * *

У ХХ столітті в Україні склалася чудова вокальна школа, яка гідно представляла її не тільки в СРСР, але й за кордоном. Гордістю країни стали видатні співаки І. Паторжинський (за оксамитовий бас його називали «українським Шаляпіним»), М. Литвиненко-Вольгемут, Б. Гмиря, О. Петрусенко, Є. Мирошниченко, А. Солов’яненко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Д. Гнатюк, К. Огнєвий, Ю. Гуляєв.

Євгенія Мирошниченко

* * *

Мало хто знає, що легенда російської оперної сцени Антоніна Нежданова народилася у селі Крива Балка під Одесою. Перші уроки музики вона отримала від батька, а вже у 7 років стала солісткою церковного хору. Після навчання у Москві вона з великим успіхом гастролювала на театральних сценах Європи, співала у спектаклях разом з Е. Карузо, Т. Руффо, Л. Собіновим та 32 роки виступала на сцені Великого театру.

* * *

Видатного українського тенора Івана Козловського (1900–1993) обожнювали мільйони слухачів. Його занесено до світової Музичної енциклопедії за феноменальний діапазон голосу: співакові було до снаги взяти не тільки до дієз, але навіть мі третьої октави! А виконуючи пісеньку Герцога у завершальному акті «Ріголетто», він удвічі збільшував тривалість звучання фінальної ноти та тримав її, поки не йшов за лаштунки. Любов до музики прищепив йому батько, який чудово співав українські пісні та грав на віденській гармоніці. Ваня мав абсолютний слух та напрочуд гарний голос. Гороскопи пророкували йому чудову кар’єру, велику славу та… нетовариський характер. Справдилося абсолютно все. Жити для Козловського означало співати, і заради цього він готовий був жертвувати будь-чим. Уже у літньому віці співак щорічно давав сольні концерти (навіть у 90 років!), займався з учнями у створеній ним у рідній Мар’янівці (Київська область) музичній школі. Тепер у цьому селі відкрито його меморіальний музей.

* * *

Одним з найвідоміших українських тенорів є Володимир Гришко. Майже десять років він перебував за межами України, виступаючи переважно на сценах відомої «Метрополітен-опера», Паризької національної опери, Королівської опери Бельгії, Національної опери Фінляндії, Маріїнського та Мічіганського оперних театрів. У 1991 році на Міжнародному конкурсі у Барселоні співак отримав не тільки Гран-прі, але й спеціальний приз Плачидо Домінго «Найкращий тенор», який за правилами вручається тільки італійським виконавцям.

* * *

Багато українських виконавців представляють свою країну на сценах провідних музичних театрів світу: унікальний бас Тарас Штонда – у Великому театрі Росії, Роман Майборода – у театрах Іспанії, Португалії, Польщі та Литви, Вікторія Лук’янець – у Німеччині та Іспанії, а професор Національної музичної академії України Роман Кофман з 2004 року став диригентом Боннської опери та Бетховенського симфонічного оркестру.

* * *

Українська земля подарувала світові безліч видатних композиторів, музикантів та виконавців: І. Стравинського, Р. Гліера, С. Прокоф’єва, Г. Нейгауза, В. Горовіца, С. Ріхтера, Д. Ойстраха, Л. Когана, О. Крису, Ю. Башмета. Вони пов’язані з Україною народженням, освітою, початком творчого шляху. Українська тематика знайшла відображення у багатьох їхніх творах. Яскравим прикладом тому може слугувати творчість видатного композитора та дириґента Рейнгольда Гліера (1875–1956), в якій можна знайти оперу «Тарас Бульба», симфонічну поему на слова Т. Шевченка «Заповіт» та музику до спектаклю «Гайдамаки». Цей композитор був патріотом України: він відмовлявся від численних запрошень з-за кордону, кажучи, що «ще не все бачив на батьківщині».

* * *

У творах Ігоря Стравинського (1882–1971), якого називають творцем музики ХХ століття, українські та російські народні теми об’єдналися із різноманітними світовими музичними стилями та джазом. До того ж частину з них було написано композитором на Волині.

* * *

У 1925 році в Гамбурзі у номер готелю до київського піаніста Володимира Горовіца (1904–1989), що приїхав на гастролі, влетів антрепренер із проханням замінити хворого соліста під час виконання Першого концерту Чайковського. Коли молодий піаніст увійшов до зали, дириґент тільки встиг сказати йому: «Стежте за моєю паличкою, і, Бог дасть, нічого страшного не трапиться». Та вже через кілька тактів він почав здивовано поглядати на юнака. Сівши за рояль без жодної репетиції, той грав неперевершено. Публіка була у захваті і за півтори години після концерту розкупила усі квитки на майбутній виступ Горовіца. Так почалася світова слава музиканта, якого називали «генієм інтерпретації», «королем королів піаністів» та «останнім великим романтиком». Більшу частину свого життя Горовіц провів за кордоном, повернувшись у країну з концертами тільки одного разу, в рік чорнобильської катастрофи. Але до рідного Києва він тоді не потрапив. Його «повернення» до України відбулося вже після смерті, у 1995 році, коли у столиці було організовано Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті славетного маестро.

* * *

Безмежно був відданий музиці й інший видатний музикант ХХ століття, неперевершений скрипаль та альтист, дириґент Давид Ойстрах (1908–1974), якого у музичних колах шанобливо називали «царем Давидом». Свій шлях на музичний Олімп він почав у Одесі, в музичній школі відомого професора Петра Столярського і тільки у 27 років зміг дебютувати у Москві. Та, незважаючи на такий солідний, як для новачка, вік, вже за кілька років він став першою скрипкою світу, «гросмейстером смичка», який міг «змусити інструмент резонувати кожною його найдрібнішою клітинкою, кожною молекулою».

* * *

Композиторський талант Сергія Прокоф’єва (1891–1953) розкрився на його рідній донецькій землі. Тут дев’ятирічним хлопчиком він написав свою першу оперу «Велетень», а його першим учителем музики був Р. Гліер. У 1991 році на ознаменування 100-річчя з дня народження великого земляка у Донецьку вперше відбувся Всеукраїнський музичний конкурс молодих виконавців ім. С. С. Прокоф’єва. З 1999 року конкурс став міжнародним.

* * *

Дитинство та юність видатного композитора ХХ століття Ісаака Дунаєвського пройшли на українській землі. Він народився у 1900 році в Лохвиці Полтавської області, навчався у гімназії, а потім у консерваторії в Харкові. Там же почав працювати в оркестрі драмтеатру та написав музику до своєї першої оперети «Весілля Фігаро».

* * *

Багато зірок радянської естради були уродженцями України. Одеса подарувала країні легендарного Леоніда Утьосова (1895–1982), на піснях якого виросло не одне покоління. І хоча голос його не був класичним, а співав він, як сам зазначав, переважно серцем, його знають та люблять досі. До речі, саме Утьосова першим з артистів естради було удостоєно у 1965 році звання народного артиста СРСР.

* * *

«Українською Едіт Піаф» називали шанувальники харків’янку Клавдію Шульженко (1906–1984). У зв’язку з цим дуже символічно, що з двох європейських музеїв, присвячених естрадним співачкам, один створено у Франції на честь Едіт Піаф, а другий – у Харкові, на честь Клавдії Шульженко. Свою славетну «Синю хустинку» вона вперше заспівала у березні 1942 року, на фронті, і ця пісня одразу ж склала гідну конкуренцію «Катюші».

Клавдія Шульженко

* * *

Сьогодні корифеями української естради справедливо вважаються Василь Зінкевич, С. Ротару, М. Гнатюк, В. Павлік, Д. Зібров, І. Білик, О. Пономарьов, М. Бурмака, Н. Могилевська, Т. Повалій, Ані Лорак, Тіна Кароль. Багато з них отримали путівку у життя завдяки успішній участі у фестивалі «Червона рута», який провадиться у країні з 1989 року, а також виступам на конкурсах «Слов’янський базар», «Таврійські ігри» та ін.

* * *

Зачинателем національної поп-музики в Україні став молодий композитор, керівник вокально-інструментального ансамблю «Червона рута» Володимир Івасюк (1949–1979). Він став автором таких українських пісень, як «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори». Композитор трагічно загинув у розквіті свого таланту, і Шевченківську премію, якою належно відзначили його творчість, було присвоєно йому тільки у 1994 році, посмертно.

* * *

Живою леґендою української естради є Софія Ротару. У її творчому списку понад 800 пісень, кілька ролей у популярних мюзиклах та кіно. У 1996 році перед концертним залом «Ювілейний» було закладено «зірку» Софії Ротару. Співачку нагороджено орденом княгині Ольги та зіркою Героя України. У 2001 році вона відзначила 30-річчя своєї творчої діяльності. Але й сьогодні кожна її поява на сцені – справжнє свято для усіх шанувальників української пісні.

* * *

У 2004 році після перемоги на 49-му пісенному конкурсі «Євробачення» українська естрадна співачка Руслана (Руслана Лижичко) отримала одну з найпрестижніших музичних премій – World Music Award, якою нагороджують за високий професіоналізм у світі шоу-бізнесу. Вона є першою в Україні володаркою «платинового диску». На наступних конкурсах «Євробачення» другі місця посіли Ані Лорак та Вірка Сердючка (Андрій Данилко).

Руслана

* * *

Лідер гурту «Океан Ельзи», співак та композитор В’ячеслав Вакарчук, є сьогодні одним з найпопулярніших музикантів та виконавців України.

* * *

У 2009 році на пісенному конкурсі «Нова хвиля» у Юрмалі перше місце посіла українська співачка Джамала.

* * *

Перші балетні спектаклі було показано у Києві у 1801 році силами великої музично-драматичної трупи поміщика Д. Ширая. Ним же було відкрито у 1805 році міський загальнодоступний театр, балетна трупа якого нараховувала 40 танцівників. А першою спробою постановки в Україні самостійного балетного спектаклю став пантомімічний та романтичний балет «Цигани», поставлений у 1814 році в Харківському міському театрі.

* * *

У 1915 році балетна трупа Київської опери збагатилася чудовою танцівницею Броніславою Ніжинською (1901–1972), донькою відомого балетмейстера та сестрою всесвітньовідомого танцівника Вацлава Ніжинського. Вона взяла участь у постановці І. Стравинського «Петрушка» та інших спектаклів. Останній її балет «Весіллячко» увійшов до золотого фонду світової хореографії.

* * *

Безсмертну славу Україні приніс видатний балетмейстер та танцівник Серж Лифар (1905–1986). Він народився і до 18 років мешкав у Києві. Приєднавшись до трупи С. Дягілева, Лифар з часом став головним солістом та протягом 30 років – ведучим балетмейстером паризької «Гранд-опера», де поставив більше 200 балетів та дивертисментів. Він був почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО та Французької академії танцю, автором багатьох праць з теорії балету. Сучасники називали Лифаря «генієм балету ХХ століття» та «богом танцю». У 1994 році у незалежній Україні відбувся перший Міжнародний конкурс артистів та хореографів ім. Сержа Лифаря, а пізніше у Києві став проходити народний фестиваль танцю «Серж Лифар де ля данс».

* * *

У 1935 році виступи артистів київського балету на Міжнародному фестивалі народного танцю в Лондоні стали справжньою сенсацією. Виконаний ними «Гопак» не тільки вразив своєю емоційною силою усіх учасників та глядачів фестивалю, але й став того року… чи не наймоднішим танком в англійській столиці. А на такому ж конкурсі в Парижі у 1964 році українські танцівники І. Лукашова та В. Порсегов отримали міжнародні премії Анни Павлової та Вацлава Ніжинського.

* * *

Зірками світового рівня стали донецькі майстри балету В. Писарев та І. Дорофєєва. Серед їх численних нагород приз ЮНЕСКО, третя за рахунком престижна премія «Приз традицій» (перші дві було присуджено Г. Улановій та Ю. Григоровичу), приз «Тріумф-97» та інші.

* * *

З-поміж відомих українських танцювальних колективів слід згадати Ансамбль народного танцю України ім. П. Вірського і танцювальну групу Українського народного хору ім. Г. Верьовки, Буковинський і Гуцульський ансамблі співу й танцю.

* * *

Першими мандрівними акторами у Київській Русі були скоморохи, виступи яких ставали головною розвагою та окрасою народних свят та гулянь. У ХVIІ-XVIIІ століттях їх мистецтво поклало початок народному балагану та ляльковому театру-вертепу.

* * *

З 1750-х років в Україні стали створюватися кріпосні театри. Саме такий театр існував навіть при дворі останнього гетьмана України, графа К. Розумовського.

* * *

Перший постійний театр на території України було засновано 1789 року в Харкові.

* * *

Але точною датою народження українського професійного театру вважається 1819 рік, коли у Полтавському вільному театрі перший сезон відкрився спектаклями «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник».

* * *

Марія Заньковецька (1860–1934) була справжнім діамантом створеної у кінці ХІХ століття трупи М. Кропивницького. Вона чудово грала і у комедійному, і у трагедійному, і у музичному жанрах, усього виконала більше 70 ролей. Сам цар аплодував їй в «Наталці Полтавці», а відомий драматург М. Старицький спеціально для неї написав п’єсу «Циганка Аза». Пізніше Заньковецька стала першою народною артисткою УРСР (1923 р.), однією з творців першого українського стаціонарного театру (1906 р.) та Народного театру у Києві (1918 р.), а згодом очолила Народний театр у Києві.

* * *

Очільник прославленого харківського театру «Березіль» (1922 р.) Лесь Курбас (1887–1937), на думку сучасників, був чарівником сцени, творцем образів нечуваної виразності, Режисером з великої літери. Він уповні розділив трагічну долю свого покоління – його було розстріляно у 1937 році. Та навіть у таборі він зумів організувати свій останній театр і за три роки поставити у ньому «Весілля Кречинського» Сухово-Кобиліна, «Аристократи» Погодіна та «Учень диявола» Б. Шоу. Сьогодні до творчих пошуків Леся Курбаса дедалі частіше звертаються художники різних країн світу, а у Харкові щорічно проходить художній фестиваль «Березіль».

* * *

Одним з видатних акторів театру «Березіль», наділеним яскравою комедійною обдарованістю, був Гнат Юра (1887–1966). Свою творчу діяльність він починав разом з Лесем Курбасом, пізніше грав на сцені Київського драматичного театру ім. І. Франка (нині – Національний академічний), а потім протягом 44 років очолював його. Найкращою роллю корифея української сцени стала роль Івана у спектаклі за п’єсою І. Франка «Украдене щастя».

* * *

Чудову акторку Наталю Ужвій (1898–1986) називали поетесою української сцени, майстром передачі психологічного стану персонажів. У списку її ролей класичного репертуару два образи посідають особливе місце – це актриса Кручиніна з п’єси «Без вини винні» та гуцульська селянка Анна в «Украденому щасті», в яких акторка зуміла передати ціле море людських почуттів, усю трагічність та піднесеність жіночого кохання.

* * *

Українець Роман Віктюк уже давно завоював славу найепатажнішого, найскандальнішого, найхоробрішого режисера сучасного театру. На театральну сцену він уперше вийшов у Львові ще 13-річним хлопчиною. Згодом кожна його вистава була певним таїнством, дійством, в якому складно провести межу між реальністю та ілюзією. Спектаклі Віктюка – це вибух, феєрверк, фонтан емоцій, виклик сірятині, якої він не сприймає. Недаремно про режисера кажуть, що «він – дитя парадоксів, що вміє із задоволенням шокувати публіку вибором та трактуванням п’єс». Щоб пересвідчитися в цьому, досить лише ознайомитися з переліком назв: «Служниці», «Мадам Баттерфляй», «Давай займемося сексом!», «Рогатка», «Лоліта», «Двоє на гойдалці», «Соломея», «Наш Декамерон ХХІ». Віктюк називає себе «громадянином світу», оскільки його талант затребуваний не тільки в Росії, але і в Ізраїлі, США, Італії. Останнім часом він нерідко з’являється і в Україні.

* * *

Майстерність Ади Роговцевої полонить кожного, хто хоч би раз зіткнувся з нею у театрі чи кіно. Більше сорока років вона виступала на сцені Київського академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки. Тепер вона рідко з’являється на київській сцені, її частіше можна побачити у Москві та Санкт-Петербурзі, де вона і досі багато грає у театрах та знімається у кіно (більше п’ятдесяти ролей). За свої театральні роботи, особливо за чудово зіграну роль Лесі Українки у спектаклі «Сподіватися!», Аду Роговцеву було нагороджено у 2007 році зіркою Героя України. Акторка об’їздила з гастролями півсвіту, але, незважаючи на це, вважає, що в душі вона так і залишилася простою сільською жінкою з маленького Глухова (Сумська обл.), де вона народилася. Вона намагається при можливості частіше приїздити до свого сільського будиночка, де можна відпочити душею, набратися сил, і де так добре пишуться вірші. Їх у поетеси вистачило на збірку «Мамині молитви» (1996 р.) А ще А. Роговцева написала книгу спогадів про чоловіка, актора К. Степанкова – «Мій Костя».

* * *

Якщо вірити прислів’ю, що першу половину життя людина працює на ім’я, а потім ім’я працює на неї, то воно актуальне для творчості видатного українського актора Богдана Ступки. До семидесяти років він зіграв більше 100 ролей в театрі і більше 50 – в кіно, став лауреатом численних премій, кавалером ордена «За заслуги» ІІ ступеня, засновником Академії мистецтв України. Сам актор якось казав: «Я зіграв такий репертуар, що можна, за ідеєю, заспокоїтися: Лір, Річард ІІІ, Войницький, Тев’є-молочник, Треплєв, п’єси Ібсена, Брехта. Усю класику…» Нажаль, у 2012 році великого актора не стало, але й сьогодні Ступку вважають найвидатнішим українським актором сучасності.

* * *

Сьогодні в Україні працює 138 професійних театрів, до яких щороку приходять близько семи мільйонів глядачів. Чотирьом театрам країни надано найвищий статус національних: Національній опері України, київським тетрам ім. І. Франка та ім. Лесі Українки, а також Львівському театру ім. М. Заньковецької. Академічними є Львівський, Одеський та Харківський театри опери та балету, а також Харківський український драматичний театри ім. Т. Шевченка, Харківський російський драматичний театр ім. О. Пушкіна та Кримський російський драматичний театр ім. М. Горького.

* * *

Історія українського кіно почалася у 1897 році, коли талановитий харківський фотограф А. Федецький удосконалив кіноапарат та продемонстрував першу хронікальну кінострічку – «Вид харківського вокзалу у момент відходу потягу».

* * *

Регулярне кіновиробництво почалося з 1907 року в Києві у приватних кіноательє «Світлотінь» та «Художній екран», і в Одесі (ательє «Мікрограф»), а з часом – у Катеринославі та Харкові.

* * *

Величезний внесок у розвиток кіноіндустрії в Україні зробив підприємець, меценат, письменник та сценарист О. Ханжонков (1877–1945). Нарівні із Москвою він створив кіноательє у Ялті. Тут він сам знімав перші фільми, і не тільки художні, але й науково-популярні, документальні чи навіть мультиплікаційні. Пізніше у Ялті на базі приватних фабрик Ханжонкова було створено Ялтинську кіностудію дитячих та юнацьких фільмів (1919 р.). У пам’ять про зачинателя кіно в Україні щорічно проводяться «Дні Ханжонкова на Батьківщині». Починаються вони в Макіївці, де він народився, а потім його день народження відзначають у Ялті.

* * *

У 1927 році почала працювати відома українська кіностудія – Київська кінофабрика (з 1957 р. – Національна кіностудія ім. О. Довженка). У 1928 році тут було знято короткометражну художньо-документальну стрічку «Одинадцятий» видатного кіно-публіциста Дзиґи Вертова. А у 1930 році він сторив перший звуковий документальний фільм «Симфонія Донбасу». Ще одну його кінострічку – «Людина з кіноапаратом» – у 1964 році на ХІІІ Міжнародному кінофестивалі у Мангеймі відзначили серед дванадцяти кращих документальних фільмів усіх часів.

* * *

Першим кольоровим фільмом в історії українського кіно стала стрічка «Сорочинський ярмарок» (1930 р.) режисера М. Екка.

* * *

Перший український анімаційний фільм – «Казка про солом’яного бичка» – було знято у 1927 році в Харкові.

* * *

Серед зачинателів національного українського кіно був талановитий скульптор та режисер Іван Кавалерідзе (1887–1978). Ним було знято такі шедеври української класики, як кіноопери «Наталка Полтавка» та «Запорожець за Дунаєм», в яких героїв озвучували відомі співаки М. Литвиненко-Вольгемут та І. Козловський.

* * *

У 1943 році кінорежисер та сценарист, уродженець Одеси М. Донськой (1901–1981) зняв фільм за романом В. Василевської «Райдуга» з Н. Ужвій у головній ролі. Ця стрічка стала визначною подією у кіномистецтві, її демонстрували у багатьох країнах світу, в тому числі і у США. У 1945 році фільм отримав нагороду Американської кіно-академії («Оскара»), а президент США Ф. Рузвельт, подивившись його, сказав: «Народ, здатний створити такий фільм, непереможний». Наступну стрічку про війну – «Нескорені» – М. Донськой зняв уже в Києві, у 1945 році. Головну роль у ній зіграв чудовий український актор А. Бучма. Наступного року цей фільм отримав Золоту медаль на VII Міжнародному кінофестивалі у Венеції.

* * *

У Олександра Довженка, якого зарубіжні колеги називали «поетом вічного життя», було багато різних талантів: кінорежисер, сценарист, документаліст, письменник, художник та педагог. Вони вповні проявилися вже у перших кіношедеврах: «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Ці фільми високо поціновані не лише в країні, але й поза її межами. Та протягом двох десятиліть влада усіляко обмежувала творчу свободу художника. Тільки у 1944–1945 роках він зміг написати славетну «Повість вогняних літ», та поставити за нею фільм йому все ж не дали. Створивши сценарій «Поеми про море», обновивши сценарій забороненої «Землі» та закінчивши повість «Зачарована Десна», О. Довженко пішов з життя. Фільм Довженка «Земля» увійшов до десяти найкращих фільмів усіх часів та народів.

* * *

Свій відомий фільм «Щорс» Олександр Довженко знімав у 1939 році в с. Єреськи Харківської області.

* * *

Ще один населений пункт Харківської області – Російська Лозова – став у 1937 році одним з місць зйомок фільму Сергія Ейзенштейна «Бєжин луг». А найзнаменитіший свій фільм «Броненосець Потьомкін» великий режисер знімав у 1925 році в Одесі.

* * *

Знаменною подією в історії українського кіномистецтва став фільм Сергія Параджанова (1924–1990) «Тіні забутих предків», знятий за повістю М. Коцюбинського. Він став свідченням нового розквіту національного поетичного кіно, продовженням геніальної спадщини О. Довженка. Ця стрічка отримала 28 призів на міжнародних фестивалях та 21 – у країні! Але таке високе визнання картини не позначилось на трагічній долі режисера, що її створив: за сфабрикованими звинуваченнями Параджанова засудили до п’яти років ув’язнення, потім був ще один вирок… Тільки у 1984 році режисер зміг повернутися до роботи.

Кадр з фільму «Тіні забутих предків»

* * *

У низці найпоетичніших творів українського кіно є і талановиті фільми Юрія Іллєнка: «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою». Остання картина з успіхом пройшла у Токіо, Монреалі, Парижі та Нью-Йорку, але була практично невідома в Україні, і тільки після здобуття незалежності отримала визнання і на батьківщині.

* * *

Яскраво виражений національний характер мали усі герої, створені у кінематографі видатним актором Іваном Миколайчуком (1941–1987). Усю душу він вклав у роль Тараса Шевченка у фільмі «Сон» (1964 р.), неперевершено зіграв у «Кам’яному хресті», «Захарі Беркуті» та «Білому птахові з чорною ознакою». Успішним режисерським дебютом Миколайчука стала картина «Вавилон ХХ», в якій він був також співавтором сценарію та виконавцем головної ролі. Та його мистецтво не вписувалося у рамки соцреалізму, а національна свідомість актора дратувала владу. Тільки після смерті за видатний внесок у розвиток вітчизняного кіномистецтва його було нагороджено Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

* * *

Найбільш самобутнього й талановитого українського кіноактора, режисера та сценариста Леоніда Бикова (1928–1979) і досі шанують глядачі. У його фільмах «В бій ідуть тільки „старики“» і «Ати-бати, йшли солдати» відобразилася душа актора, про яку одного разу сказали, що вона «як окраєць хліба, хоч до рани прикладай». Вони насичені добротою та світлом. Останній свій фільм «Прибулець» Биков хотів присвятити боротьбі з лицемірством та байдужістю. Однак трагічна загибель у автокатастрофі не дозволила цьому задуму здійснитися. Пам’яті цієї надзвичайної людини і талановитого художника присвячено фільм «…Той, якого любили усі». Його іменем названо одну з малих планет та два літаки – Су-27 та МіГ-29, на бортах яких написано «Маестро Леонід Биков». На них і досі літають найкращі екіпажі України.

* * *

Відомий режисер Роман Балаян завжди знімав кіно «поза часом», ніколи не намагався вписатися у жорсткі ідеологічні рамки «епохи застою» і тому увійшов у плеяду культових режисерів. Досі актуальними лишаються зняті ним у різні роки фільми «Польоти уві сні та наяву», «Бережи мене, мій талісмане» та «Світла ніч», відзначені призами на різноманітних міжнародних фестивалях.

* * *

Фільми Кіри Муратової, режисера Одеської кіностудії, мають своєрідний стиль, який вгадується одразу. Коли дивишся такі її фільми, як «Короткі зустрічі», «Астенічний синдром», «Довгі проводжання», «Переміна долі», «Настроювач», незмінно виникає відчуття їх справжності, прориву до глибин психологічних станів людини. Нині навіть важко уявити, що така талановита людина у радянські часи роками сиділа без роботи, адже Держкіно УРСР виносило спеціальні постанови про заборону режисеру К. Муратовій знімати на українських кіностудіях.

* * *

Ім’я харків’янки Людмили Гурченко і по смерті належить до числа неповторних та всенародно шанованих акторів вітчизняного кіно. Анітрохи не поступалися її кінороботам і виступи на естраді. Поява молодої актриси на кіноекрані у комедії «Карнавальна ніч» була справді тріумфальною, а «Пісенька про п’ять хвилин», яку вона заспівала, стала популярною на усі часи. Та слідом за блискучим кінодебютом почався довгий період забуття. І тільки сильний та вольовий характер допоміг акторці вистояти та довести, що її талантові до снаги не тільки комедійні, але й драматичні ролі. Зіграні нею складні «життєві» ролі в «Старих стінах», «П’яти вечорах», «Сибіріаді», «Двадцяти днях без війни», «Польотах уві сні та наяву», «Прохіндіаді» та «Вокзалі для двох» стали свідченням багатогранності її таланту. Роки начебто і не позначилися на ній – та сама «осина талія», ефектне вбрання, височезні підбори… і безперервна робота в кіно, театрі, на естраді, за яку Л. Гурченко у 2000 році була нагороджена орденом «За заслуги перед Вітчизною».

* * *

Україна дала радянському кінематографу чимало талановитих акторів. Окрім уже згадуваних Ади Роговцевої, Л. Гурченко та Б. Ступки, слід згадати М. Гринька, М. Оляліна, К. Степанкова, Р. Недашковську, В. Заклунну, Л.Удовіченко, С. Тома, О. Сумську, О. Машну, В. Конкіна, Б. Брондукова, М. Криницину, Л. Кадочникову та багатьох інших.

* * *

До золотого фонду української кінематографії, безперечно, належить комедія «За двома зайцями» (знята реж. В. М. Івановим у 1961 році). Пізніше він зняв такі популярні фільми на українську тематику, як «Шельменко-денщик», «Олекса Довбуш» та «Веселі Жабокричі».

* * *

Сьогодні в Україні працює п’ять державних кіностудій. Окрім Національної кіностудії ім. О. Довженка, Одеської кіностудії художніх фільмів, Української студії хронікально-документальних фільмів, Української кіностудії анімаційних фільмів та Національної кінотеки України існує ще понад 20 недержавних студій.

* * *

Сьогодні в Україні проводиться низка щорічних фестивалів: «Золотий Дюк», «Молодість», «Стожари», «Крок», «Харківський бузок» та багато інших.

11. Спорт

Фізична вправність здавна користувалася шанобою в українського народу. Запорожська Січ славилася спритними вершниками, борцями, фехтувальниками, лучниками. На основі прийомів козацького бою формувалася самобутня школа бойових мистецтв, так званий «бойовий гопак», який мав кілька видів. На відміну від інших шкіл бойових мистецтв, гопак базувався не на блоках, а на майстерних кроках та відходах.

* * *

Серед запорозьких козаків було чимало воїнів, які, напевне, могли б легко вистояти проти славетних ніндзя. Їх називали «характерниками». Таким воїнам не страшні були ані шабля, ані куля. Вони могли брати голими руками розпечені ядра, бачити на далекі відстані, подовгу пересуватися під водою, вибиратися з міцно зав’язаних чи навіть зашитих мішків.

* * *

Європейські види спорту отримали розповсюдження в Україні тільки з кінця ХІХ століття, коли почали створюватися спортивні гуртки та об’єднаня, культивуватися окремі види спорту, передовсім футбол.

* * *

У 1885 році в програму навчальних закладів Києва було введено заняття з гімнастики, а у 1859 році організовано фехтувально-гімнастичну школу.

* * *

Першими чемпіонами Європи та світу серед вихідців з України були П. Заковорот та І. Піддубний. Фехтувальник Заковорот завоював свою першу золоту винагороду в 1899 році на міжнародних змаганнях у Будапешті, а за рік на Всесвітній виставці в Парижі підтвердив це досягнення.

* * *

Гордістю України став борець І. Піддубний з Полтавщини. В народі його охрестили Іваном Непереможним, «людиною-горою» або «жахом чемпіонів». Протягом 40 років він виступав як атлет-гирьовик та борець (російська боротьба на поясах та французька боротьба) і не програв жодного поєдинку, отримавши, окрім численних винагород, світове визнання як «чемпіон чемпіонів».

Іван Піддубний

* * *

У 1913 році в Києві було проведено Першу всеросійську Олімпіаду, присвячену 300-річчю царювання дому Романових. Для цього в місті було споруджено перший в Російській імперії стадіон з біговими доріжками, велотреком та трибунами на п’ять тисяч місць. До програми Олімпіади входила легка атлетика, марафонський біг, футбол, боротьба, підняття гир, фехтування, плавання, гімнастика, кінні змагання, вело- та мотоперегони. На цих змаганнях киянка Н. Попова встановила світовий рекорд з бігу на 100 метрів (13,1 секунди), а також успішно виступила у фехтуванні, стрибках у довжину та висоту. В ті часи спортивні змагання серед жінок були мало розповсюджені, тому перемога Попової видалася журналістам дещо «дивною»: «Чого це жінки так розстрибалися?»

* * *

14 липня 2009 року футбол відзначив 115-ту річницю «з дня народження» в Україні. Саме цього дня у 1894 році футбольна команда «Сокіл» зі Львова, що входив тоді до складу Австро-Угорщини, одержала перемогу над збірною міста Кракова (Польща). А взагалі на українській території футбол уперше з’явився трохи раніше – у 1878 році в Одесі.

* * *

У Києві перші футбольні тренування було зафіксовано у 1900 році. А у 1912-му було утворено Всеросійську футбольну спілку, до якої увійшли футболісти Києва, Одеси, Миколаєва, Севастополя, Харкова та Юзівки (нині Донецьк).

* * *

З 1921-го по 1931 рік помітну роль у вітчизняному футболі грала збірна Харкова, яка стала у 1924 році переможцем у першому офіційному чемпіонаті СРСР.

* * *

Перша міжнародна гра збірної України на рівні національних команд відбулася в Києві, в серпні 1933 року. Це був матч зі збірною Туреччини, який українці виграли з рахунком 3:2.

* * *

У Закарпатті найбільшої популярності набула українська команда СК «Русь», яка стала у 1933-му та 1936 році абсолютним чемпіоном Словакії та брала участь у чемпіонаті вищої чехословацької ліги. Окрім того, вона стала першою командою в Європі, яка почала регулярно користуватися літаками для польотів на календарні ігри.

* * *

В історію українського спорту назавжди увійшли легендарні футбольні матчі, що відбулися у 1942 році в окупованому німцями Києві. В них команда «Старт», до якої входили колишні гравці «Динамо» та «Локомотива», грала проти команд угорських, румунських та німецьких футболістів. Вирішальним був матч з німецькою командою «Flakelf». Незважаючи на наказ програти противнику, українські футболісти одержали перемогу з рахунком 5:3. Після матчу гравців «Старту» відправили до Сирецького концтабору, де було розстріляно гравців команди Івана Кузьменка, Миколу Трусевича, Миколу Коротких та Олексія Кузьменка. Інші гравці загинули в застінках гестапо. У 1943 році в статті, написаній зі слів киян, письменник Лев Кассіль назвав гру «Старта» з німецькою командою «Матчем смерті».

* * *

У роки Великої Вітчизняної війни відомі майстри спорту зі зброєю в руках відстоювали права українців на мирне життя. Багаторазовий чемпіон з велоспорту Ю. Гаммерштедт брав участь у славетному нічному бою за Зеєловські висоти та штурмував Берлін. За роки війни його танк підбивали шість разів, а у 1950 році він знову став чемпіоном СРСР з велоспорту (шосе). М. Корнієнко – неодноразовий чемпіон з морського плавання – під час бойових дій проплив у крижаній воді Сивашу 17 км, щоб своєчасно доставити важливі відомості командуванню. Відомий легкоатлет Іван Раєвський відзначився у боях під Сталінградом, а потім загинув, визволяючи від окупантів рідний Харків. Рекордсмен-десятиборець А. Коккінакі пройшов на війні шлях від сержанта до командира кулеметного відділення. Важко поранений в руку, він зміг повернутися до спорту і став після війни чемпіоном з кидання молоту. Відважним снайпером був майстер із спортивної стрільби Л. Павлюченко. Видатна лижниця з Харкова Л. Пашкова довго воювала у партизанському загоні, потім закінчила курси парашутистів-десантників і командувала окремою винищувальною лижною ротою, брала участь в обороні Москви та Ленінграда, в боях на Курсько-Орловській дузі та у визволенні рідного міста.

* * *

Участь українців у світовому олімпійському русі почалася ще у кінці ХІХ століття. Тоді українець, 56-річний генерал О. Бутковський з Полтавщини, став одним із засновників олімпійського руху. Він входив до складу Міжнародного олімпійського комітету (МОК) з 1894-го по 1900 рік. Тільки через століття (1994 р.) ще один українець, всесвітньовідомий спринтер В. Борзов знову зайняв цю почесну посаду.

* * *

Перший в Україні Державний інститут фізичної культури відкрився у Харкові у 1930 році, а у п’яти інших містах в той самий час з’явилися спортивні технікуми. До 1970 року в країні нараховувалося 705 стадіонів, 287 плавальних басейнів та ще тисячі спортивних баз і залів.

* * *

Починаючи з 1952 року, українські спортсмени у складі збірної СРСР брали участь у кожній Олімпіаді. Протягом 15 років виступала за збірну уродженка Донецька гімнастка Поліна Астахова. Вона брала участь у трьох Олімпіадах та стала володаркою дев’яти нагород, з яких п’ять – золоті.

* * *

Вісімнадцять разів підіймалася на олімпійський п’єдестал Лариса Латиніна – одна з найвидатніших гімнасток ХХ століття. Спортсменка з Херсона брала участь у трьох Олімпіадах і встановила рекорд за кількістю медалей серед усіх спортсменів світу за сторічну історію Олімпійських ігор – 18, з яких дев’ять було золотими. Досягнення Л. Латиніної було перевершено тільки в 2012 році. Американський пловець М. Фелпс виграв 22 золоті медалі.

Лариса Латиніна

* * *

Протягом 18 років відстоював честь України на Олімпійських іграх видатний гімнаст Борис Шахлін, завоювавши шість золотих медалей. Про своє життя в спорті він розповів у книзі «Моя гімнастика».

* * *

Відомий майстер спортивної ходьби сумчанин В. Голубничий брав участь у п’яти Олімпіадах і отримав дві золоті, бронзову та срібні медалі. Жоден чемпіон в цьому виді спорту не виступав так довго. Міжнародною федерацією атлетики Голубничого оголошено «Скороходом ХХ століття».

* * *

Дев’ятнадцять світових рекордів встановив запорозький важкоатлет дворазовий олімпійський чемпіон Л. Жаботинський. Майже десять років він вважався найсильнішим чоловіком планети. На XVIIІ Олімпійських іграх в Токіо «людина-гора», як назвали його японці, підняв у сумі трьох підходів 572,5 кг.

* * *

Вихованець луганської та донецької шкіл легкої атлетики, перший майстер спорту незалежної України С. Бубка дев’ять разів завойовував золото на чемпіонатах світу. Він став олімпійським чемпіоном, встановив 35 світових рекордів у стрибках із жердиною, за що був удостоєний звання «Кращий атлет світу» і нагороджений почесним орденом МОК. За висловлюванням однієї з паризьких газет, 13 липня 1985 року, стрибнувши на 6 м, він здійснив «стрибок у ХХІ століття». А узята ним висота у 6 м 14 см досі не підкорилася нікому іншому. Бубка став спортивним символом України. При вході на стадіон «Локомотив» йому за життя встановили бронзовий пам’ятник.

* * *

Львів’янин П. Ледньов брав участь у чотирьох Олімпіадах і здобув сім олімпійських нагород у п’ятиборстві.

* * *

Серед командних видів спорту в Україні досі найпопулярнішим лишається футбол, а найбільш прославленою командою – київське «Динамо», тринадцятикратний чемпіон СРСР. Довгий час його очолював видатний тренер В. Лобановський. В травні 1975 року динамівці стали першою вітчизняною командою, що завоювала європейський трофей – Кубок володарів кубків, вдруге це відбулося у 1986 році. Це єдина у світі клубна команда, яка у повному складі виступала за збірну своєї країни на Олімпіаді в Монреалі 1976 року, де посіла третє місце.

* * *

Багато гравців київського «Динамо» заслужено вважаються зірками футболу. Серед них, перш за все, варто назвати Євгена Рудакова, воротаря, який 15 років надійно стояв на варті воріт своєї команди та збірної СРСР. За співвідношенням пропущених м’ячів до кількості зіграних матчів він мав найвищий «коефіцієнт непробивності» і у символічному списку Клубу воротарів Льва Яшина значився під номером 1. Інший прославлений динамівець – форвард Олег Блохін отримав у 1975 році приз «Золотий м’яч» як найкращий футболіст Європи. Це досягнення у 1986 році повторив його товариш по команді Ігор Біланов. Гордістю не тільки українського, але і світового футболу став ще один динамівець – Андрій Шевченко. Єдиний серед футболістів пострадянського простору він досягнув беззаперечного визнання на європейському та світовому рівнях, граючи за італійський «Мілан» та англійський «Челсі». Сьогодні у відомих закордонних клубах грають і інші українські футболісти: А. Воронін, А. Тимощук, В. Калітвінцев, С. Серебренніков, О. Яковенко.

Андрій Шевченко

* * *

У Монако на знаменитій Алеї Слави є відбитки ніг Олега Блохіна та Андрія Шевченка.

* * *

Заслуженою славою в усьому світі користувався динамівський форвард Анатолій Бишовець. Окрім успішної гри за свою команду, він ставав чемпіоном Італії у зірковому складі «Сампдорії», двічі вигравав першість Шотландії. Недарма італійський клуб «Фіорентина» пропонував за українського футболіста мільйон, в Кореї його вшанували як національного героя, а у Мексиці йому вже поставили пам’ятник.

* * *

Переможну естафету клубного футболу прийняла від динамівців донецька команда «Шахтар», яка у 2009 році стала переможницею у змаганнях на Кубок УЄФА.

* * *

У 2006 році збірна України з футболу успішно виступила на чемпіонаті світу: вона дійшла до чвертьфіналу і увійшла до вісімки найкращих команд світу. А молодіжна збірна країни вперше завоювала срібні медалі на європейській першості. У 2012 році разом з Польщею Україна стала місцем проведення чемпіонату Європи з футболу.

* * *

Тринадцять разів ставали володарками Кубку європейських чемпіонів гандболістки київського «Спартака» на чолі з прославленим тренером І. Турчиним та капітаном команди З. Турчиною. Вона та Л. Карлова визнані «Найкращими гандболістками світу та Європи ХХ століття». А бронзова медаль жіночої збірної з гандболу на ХХVIII літній Олімпіаді стала першою командною олімпійською нагородою України.

* * *

У 1992 році Україна брала участь в Олімпійських іграх у складі команди СНД. Тоді величезна льодова зала в Альбервілі аплодувала новому олімпійському чемпіону в одиночному фігурному катанні- Віктору Петренко з Одеси.

* * *

З 1994 року Україна стала виступати на Олімпіадах як суверенна держава. Першою олімпійською чемпіонкою в історії незалежної України стала Оксана Баюл – переможниця в жіночому одиночному фігурному катанні на зимових іграх в Ліллегаммері. Перемога 16-річної фігуристки з Дніпропетровська стала такою несподіванкою для організаторів змагань, що у них навіть не знайшлося запису гімну України. Довелося одному з членів української команди їхати в Олімпійське містечко за касетою, захопленою про всяк випадок.

Оксана Баюл

* * *

В усьому світі високо зарекомендувала себе українська школа художньої та спортивної гімнастики, яка виростила таких відомих майстрів спорту, як І. Дерюгіна, О. Тимошенко, О. Скалдіна, О. Береш, В. Гончаров, Г. Безсонова. Багаторазово примножували спортивні досягнення країни К. Серебрянська та Л. Подкопаєва.

* * *

У 70-ті роки ХХ століття в еліту легкоатлетів світу увійшов В. Борзов з Чернівців. Він двічі перемагав у легкоатлетичних змаганнях зі спринту на Олімпійських іграх, став володарем п’яти нагород, чого не досягав ще жоден білий спринтер в історії легкої атлетики.

* * *

Підкорили своїми спортивними досягненнями весь світ брати-боксери Віталій та Володимир Клички. Віталій, якого за кордоном називають «Сталевим кулаком» та «Королем нокаутів», першим з європейських спортсменів досяг вершини в суперважкій ваговій категорії (версія WBC). З 47 боїв, проведених Віталієм за всі роки його професійної кар’єри, він одержав перемогу у 45, з них 41 – нокаутом, і ніколи не був у нокауті і навіть нокдауні. Молодший з братів, Володимир, чемпіон Олімпійських ігор в Атланті, сьогодні володіє 4 чемпіонськими поясами – за версією WBО, WBА, IBO, IBF.

Брати Клички

* * *

На XVII літніх Олімпійських іграх у Сіднеї українці отримали 23 медалі. Величезного успіху тут досягла Яна Клочкова, завоювавши дві золоті нагороди в комплексному плаванні на дистанціях 200 та 400 м та встановивши при цьому світовий рекорд. Окрім того, вона отримала срібну медаль на дистанції 800 метрів. Тепер Клочкова – вже чотириразова олімпійська чемпіонка. В Україні її лагідно називають «золотою рибкою». Добрими результатами радують й інші українські плавці.

Яна Клочкова

* * *

Українці і досі успішні у силових видах спорту. Свідченням цьому можуть служити перемоги дзюдоїста Р. Гонтюка, важкоатлетів М. Скакуна, І. Разоренова і Т. Таймазова, майстрів вільної боротьби І. Мерлені та Е. Тадеєва. Одним з найкращих у штовханні ядра визнаний Ю. Білоног.

* * *

У всьому світі знають українську шахову школу, яку прославили такі шахісти, як А. Білявський, О. Романишин, В. Іваничук, Р. Пономарьов (наймолодший в історії шахів чемпіон світу, що отримав своє звання у 18 років), К. Лагно. Сьогодні у Вінниці підростає юне дарування – Ілля Нижник, який у недалекому майбутньому може скласти серйозну конкуренцію поважним володарям шахової корони.

* * *

Останнім часом в Україні активно розвивається теніс. Ось уже кілька років поспіль успішно виступають на кортах українки Олена та Катерина Бондаренки. Зокрема, на рахунку Олени вже є перемоги на престижному турнірі «Великий шолом» у Вімблдоні та турнірі серії WTA.

* * *

Успішно виступають українські спортсмени і у зимових видах спорту. Особливо вони сильні у фігурному катанні (О. Грушина та Р. Гончаров) і біатлоні (Л. Єфремова).

* * *

На Олімпійських іграх уЛондоні (2012) українці отримали 20 нагород і посіли 14 місце серед 204 країн світу, що брали участь у боротьбі за олімпійські нагороди. Золоті медалі привезли з англійської столиці Яна Шемякіна (фехтування на шаблях); Катерина Тарасенко, Наталя Довгодько, Анастасія Коженкова, Яна Дементьєва (академічне веслування); Олексій Тарахтій (важка атлетика); Юрій Чабан (каное); Олександр Усик, Василь Ломаченко (бокс). Срібні нагороди одержали: Інна Осипенко-Родомська (каное); Олександр П’ятниця (легка атлетика); Денис Беринчик (бокс), Валерій Андрейцев (вільна боротьба). Українці також завоювали 9 бронзових нагород.

* * *

Вдало виступають представники України і в міжнародних змаганнях серед людей з обмеженими фізичними можливостями. Так, на Параолімпійських іграх у Турині українська збірна посіла третє місце. В 2010 році на Параолімпійських зимових іграх у Ванкувері українські спортсмени завоювали третє місце в командному заліку. На Параоліміпіаді в Лондоні – четверте.

12. Дивовижні рекорди українців

Унікальна акція, присвячена 15-й річниці незалежності України, пройшла 24 серпня 2006 року у Рівному – найбільша кількість жителів міста зібралася на площі Незалежності у вишиванках.

* * *

22 січня 2009 року «родзинкою» святкування в Києві 90-ліття об’єднання Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою став велетенський прапор України (35 × 40 метрів) розміром з половину футбольного поля, привезений з Донецька.

* * *

На острові Хортиця на честь будування історико-культурного комплексу «Запорозька Січ» до 11 жовтня 2009 року місцеві жителі пошили величезний прапор України довжиною 100 метрів та шириною 16 метрів. Це найбільше полотнище, яке виконане в кольорах національного прапора.

* * *

На світанку 23 серпня 2010 року на честь 19-ї річниці незалежності України було розгорнуто 1700-метрову жовто-синю стрічку на мосту в Києві. Вона з’єднала лівий та правий береги Дніпра. Після завершення акції кожен її учасник міг узяти шматочок цієї стрічки собі на пам’ять.

* * *

А в Тернополі на честь тієї ж дати розгорнули 9-кілометровий прапор. Його шили протягом 10 днів 15 людей. На те, щоб розгорнути таке величезне полотнище, пішло дві години. Після свята з нього зробили сім тисяч прапорів, які було роздано у дитячі садки, школи, музеї.

* * *

Своєрідний рекорд було встановлено під час проведення в 2008 році Україною акції-естафети «Незгасна свіча», присвяченої 75-річчю Голодомору. Символічна поминальна свіча вагою у 200 кг протягом року передавалася як естафета з країни в країну, обійшовши усього 150 міст та 33 країни світу, а також усі регіони України. Акція почалася у квітні 2008 року в Австралії, а завершилася у листопаді того ж року в Києві.

* * *

У 2009 році в місті Лугин Житомирської області місцеві жителі вишили 19 рушників, кожен довжиною у 1,5 метра. З них зшили один рушник довжиною близько 30 метрів з пам’ятним написом «Україні – 19 років». Його присвячено 19-й річниці незалежності держави.

* * *

22 серпня 2004 року на Контрактовій площі у Києві на очах у багатотисячної публіки було проведено вимірювання найбільших у світі джинсів. Їхня довжина становила 31 метр, що відповідає висоті 9-поверхового будинку.

* * *

Напередодні чемпіонату з футболу 2006 року 27 травня, в День Києва, на майдані Незалежності було продемонстровано найбільшу у світі футболку (30 × 34 метри). Так звану «футболку підтримки» було створено за участі українських футбольних вболівальників.

* * *

28 серпня 2010 року в Києві 300 перукарів за 15 хвилин зробили зачіски 300 клієнтам.

* * *

У 2010 році в Луганську було споруджено найвищу зачіску в світі. Її висота становила 5,5 метра. Це незвичайне творіння перукарського мистецтва модель змогла продемонструвати лише сидячи, через незвичайні розміри.

* * *

У 2005 році студентами Львівського Національного університету «Львівська політехніка» було складено найбільший конспект. Його сторінки із формулами та розрахунками було склеєно скотчем. Загальна довжина конспекту склала 303 метри.

* * *

У лютому 2010 року одесити сплели та продемонстрували на Приморському бульварі 400-метровий шарф.

* * *

Найбільший у світі діючий самовар було виготовлено в 2004 році запорізькими умільцями. Його висота становила 175 см, а вага – 250 кг. Об’єм води, який він вміщав, – 295 літрів (24 відра води). Самовар є виробом ручної роботи, і його, як багато років тому, розпалюють по-старому – дровами та вугіллям.

* * *

Запоріжжя може похвалитися ще одним рекордом: проспект цього міста, що носить ім’я Леніна, є найдовшим у Європі.

* * *

На фестивалі Нептуна в Алушті у 2005 році було зафіксовано найбільшу у світі «живу» картину із розфарбованих моделей та найбільшу кількість учасників костюмованого «Шоу піратів».

* * *

У 2006 році алуштинці встановили рекорд з масового свистіння тисячею свистків. Вони хотіли підтримати українську збірну на чемпіонаті світу з футболу. Рівень гучності звуку сягнув при цьому 85 децибел, що можна порівняти із шумом реактивного літака.

* * *

Ще одним оригінальним рекордом, зафіксованим у цьому місті у 2006 році, став найдовший весільний кортеж.

* * *

А у 2009 році кульмінацією свята Нептуна в Алушті став запуск у небо 2,5 тисячі кульок, наповнених гелієм.

* * *

У 2010 році в Ялті було написано найбільшу картину під водою. Її розміри становлять 70х100 метрів.

* * *

Під час шоу на 13-му Київському міжнародному автосалоні у червні 2006 року було встановлено рекорд з максимальної місткості автомобіля «Ока». В його салоні змогли за 4 хвилини розміститися 24 дівчини!

* * *

У березні 2010 року під час проведення конкурсу двірників у центрі Євпаторії на площі було встановлено 16-метрову мітлу-пам’ятник, складену з 60 звичайних мітел.

* * *

Дивують українці світ і своїми химерними прізвищами. Тільки у 2003 році в органи реєстрації актів громадянського стану звернулося більше 24 тисяч осіб, аби змінити ім’я, прізвище чи по-батькові! І серед них було зафіксовано такі випадки: пан Овхонда захотів стати Шевальє, Северин – Нортоном, Дурило – Царем, Барвінок – О’Порті. Те саме можна сказати і про зміну імен: Василь забажав стати Роландом, Олена – Євангелією, Галина – Електрою, Олександр – Діомедом. І вже геть фантастичним виглядає бажання змінити по-батькові: Юрія Володимировича на Георгія Вурдалаковича, Івана Григоровича на Іону Гамбріеловича, Юрія Петровича на Дюка Флінта. Від такої забаганки не втримався навіть один з кандидатів в президенти країни: він змінив своє прізвище Гуменюк на Противсіх.

* * *

Як відомо, усі закохані чоловіки клянуться носити своїх дружин на руках. А от українці, на відміну від інших, не тільки обіцяють, але і виконують це. На перших у Чернівцях змаганнях з бігу з дружиною на руках Віталій Дмитрюк пробіг, несучи свою жінку, Світлану Королецьку, 50-метрову дистанцію за 10,52 секунди. При цьому він зізнався, що біг не на повну силу. Для довідки: вага Світлани – 47 кг, а зріст – 164 см, у Віталія ці показники становлять відповідно 65 кг та 180 см.

* * *

Змагаються у Чернівцях в бігу не тільки чоловіки, але й офіціанти. Для перемоги у цьому змаганні потрібно пробігти дистанцію в 100 м з тацею та 200-грамовою склянкою на ній, наповненою на 7/8 об’єму водою, не розхлюпавши ані краплі. Переможцем став офіціант ресторану «Чернівці» готельного комплексу «Буковина», який успішно пробіг дистанцію за 30,2 секунди. А ще чернівчани змагалися у бігу задом наперед. Серед жінок перемогла Ганна Дядюра, яка пробігла 100 метрів навпаки за 27,02 секунди, а серед чоловіків – Ярослав Галан з результатом 21,73 секунди.

* * *

Тисячі киян 26 червня 2002 року взяли участь у встановленні рекорду СНД з миття посуду. Їм запропонували безкоштовно поласувати м’ясним рагу на березі Дніпра, а потім забруднені ними тарілки, усього – 6952 штуки – було помито за допомогою стандартної 500-мілілітрової пляшки миючого засобу «Фейрі».

* * *

З 2007 року титул найвищої людини у світі носить Леонід Стадник з Житомирської області, чий зріст становить 2,54 метра. При цьому гігант важить 220 кг і має 60-й розмір взуття. З такими габаритами 44-річному ветеринару нелегко дістатися до роботи та їздити у справах. Тому спеціально для нього київський конструктор Володимир Хахиль з використанням авіаційних технологій виготовив велосипед. Говорячи про процес створення цього двоколісного транспорту, він повідомив: «такого навантаження жоден велосипед та звичайні зварні шви не витримають, тому порожні трубки рами та всієї конструкції довелося укріпити додатковими вставними трубками, а шви, їх близько 30, проварили з використанням авіаційної зварки». Цей найбільший у країні диво-велосипед, так само, як і його власник, теж став призером Книги рекордів України.

* * *

Українець Ігор Вовковицький визнаний найвищим мешканцем США. Та його зріст поступається зросту його співвітчизника з України Леоніда Стадника. Він становить усього 2,34 метра.

* * *

Є українці і серед рекордсменів-довгожителів планети. Зокрема, найстаріша жителька України – харків’янка Параска Натарова дожила до 115 років, а жителька Черкащини – до 114 років.

* * *

У тому, що традиції любителів сала в Україні живуть і множаться, щоразу переконують результати Всеукраїнського фестивалю сала та подібних місцевих свят, присвячених цьому улюбленому продукту, що провадяться щорічно у всіх регіонах країни. Найперший рекорд з виготовлення великого бутерброда з салом було зареєстровано у Сімферополі. Близько двох тисяч його жителів 3 жовтня 2004 року змогли поласувати цією апетитною стравою, площею 9 м2. Вага бутерброда становила 142 кг. На його приготування пішло 100 кг хліба та 42 кг сала. Все це було спожито за дві години.

* * *

У 2006 році відзначилися Черкаси. Тут до дня міста було виготовлено не тільки 9-метровий бутерброд із салом, але й 70-кілограмовий вареник. До речі, після дегустації цього вареника-велетня йому одразу ж було відкрито пам’ятник.

* * *

У 2008 році у боротьбу за рекорд включився Дніпропетровськ, де приготували ще більший бутерброд із салом – площею 12 м2.

* * *

Однак невдовзі і дніпропетровський рекорд було побито полтавчанами. Вони презентували бутерброд із салом завдовжки 50 м та площею у 25 м2. Він складався з 3270 шматочків хліба, намащених паштетом з 8 різновидів сала. На його приготування витратили 50 кг сала, 150 буханок хліба, 15 кг часнику, 2 кг кропу, 1,5 кг цибулі, 30 пакетиків спецій для сала, 5 кг гірчиці, 12 кг кетчупу та 7 кг солі. Бутерброд назвали «козацьким хлібом».

* * *

У змагання салоїдів Луцьк приєднався ще у 2007 році. Тоді тут до свята сала було приготовано бутерброд довжиною 23 м. А от у жовтні 2008 року жителі міста обновили свій власний рекорд, приготувавши бутерброд із салом у вигляді торта у 8 поверхів. Його склали з більше ніж двох тисяч звичайних бутербродів. На цю розкіш пішло 180 буханок хліба, 105 кг сала, 3 трилітрові банки хрону та купа часнику, цибулі, зелені. Окрім того, місцевий гурман Володимир Стриганин установив на святі особистий рекорд: він з’їв кілограм сала за 20 хвилин, вигравши путівку до Єгипту. До цього за подібні досягнення він вже їздив до Туреччини та Тунісу.

* * *

7 липня 2009 року у Запоріжжі було встановлено рекорд з приготування найбільшої кількості борщу в Україні. Об’єм страви становив 600 літрів. На його приготування пішло 120 кг картоплі, 45 кг моркви, 96 кг буряків, 25 курей, 60 літрів сметани та інші необхідні інгредієнти.

* * *

Улітку 2010 року для відкриття щорічного Сорочинського ярмарку було виготовлено 200-кілограмовий коровай у вигляді 1-гривневої монети.

* * *

25 вересня 2010 року на фестивалі дерунів у місті Коростені Житомирської області відвідувачі змогли поласувати 140-кілограмовим деруном. На його приготування пішло 150 кг картоплі, 6 кг цибулі, 6 кг моркви та інші продукти. Готували цю унікальну картопляну страву 6 кухарів.

* * *

Цікаво, що у липні 2002 року рекорд на найбільший вареник було поставлено… в Москві. Та приготували це диво українці в ресторані «Шинок» для «Фестивалю українських вареників», що відбувався на честь року України в Росії. Вага вареника-рекордсмена склала 67 кг.

* * *

ТМ «Хуторок» зробила незвичайний подарунок всьому православному люду до свята Великодня. Сім її пекарів спекли найбільшу паску вагою 450 кг, заввишки 190 см та окружністю 2 метри. Для приготування цього кулінарного шедевру було витрачено 170 кг борошна, 75 кг цукру, 25 кг родзинок, 20 кг маргарину, 8,5 кг дріжджів, 1,7 кг солі, 60 літрів молока, 750 яєць, 0,5 кг ванілі, 2 кг декоративної посипки. Як і належить, гігантську паску було урочисто освячено православним священиком.

* * *

А от у Житомирі приготували 120-метровий шашлик, який віддали дітям із неблагополучних та малозабезпечених родин. Смажили його 30 працівників фірми «Квара». На страву пішло 300 кг м’яса.

* * *

У 2005 році фірма «Олійниця» встановила рекорд за кількістю спечених та з’їдених млинців. Їх виявилося 51 066! Усю цю гору млинців було відправлено на свято 8 Березня до Чернівців, Львова, Запоріжжя, Дніпропетровська, Харкова, Донецька, Вінниці, Києва та Одеси. Для їх приготування було використано близько 1000 літрів молока, 140 кг борошна, та 3000 яєць. Спеченими млинцями можна було покрити увесь Хрещатик до Бессарабки і ще лишилося б на Бессарабську площу.

* * *

16 травня 2009 року в Запоріжжі під час святкування 35-річчя заводу «Славутич» спекли гігантський пиріг з капустою. Його довжина становила 35 м, ширина 40 см, а вага – 190 кг.

* * *

У Донецьку в 2008 році було встановлено кулінарне досягнення – найдовша в світі паста, довжиною 211 м 50 см. Вага цього незвичайного продукту становила 18 кг. На його приготування було витрачено 200 яєць, 13 кг борошна, 1 літр рослинної олії та сіль.

* * *

Найбільший та найскладніший бісквітний торт було виготовлено у 2005 році в Києві. Він являв собою грандіозну конструкцію ландшафтного типу, що складалася з основних рельєфних об’єктів (пік, гора, пагорб), деталей пейзажу (ліс, озеро, водоспад, замети), будівель (палац, будиночок, млин), фігурок людей та тварин. Основою торту був квадрат із стороною 3,5 м, а важив він 350 кг: бісквіта було 200 кг, а крему з вишнею – 150 кг. Основа складалася з трьох шарів шоколадного бісквіту, просоченого апельсиновим сиропом. Фігурки людей та тварин були виконані з цукрового печива, вкритого шоколадною глазур’ю.

* * *

Ще більший за розмірами торт з цифрою 8 площею 18 м2 було виготовлено до 8 Березня 2010 року у Харкові. Вага його становила 700 кг, в тому числі 280 кг бісквіту, 200 крему, 140 кг сиропу та 80 кг фруктів Цей торт випікали протягом трьох діб.

* * *

Наймолодшим автором друкованого навчального посібника став львів’янин, 21-річний студент Володимир Маслюк. Він видав книгу «Українська література. Хрестоматія. Навчальний посібник», яку рекомендовано Міністерством освіти та науки України для учнів 11 класу. Ця новинка не має аналогів: зміст усіх програмних творів викладено в хрестоматії у скороченому вигляді на 330 сторінках. При цьому збережено усі атрибути зручного та практичного посібника. Окрім тексту самих творів, тут розміщено відомості про українську літературу ХХ століття, короткі біографічні дані про майстрів пера, словник літературознавчих термінів та список рекомендованої літератури. А для перевірки знань пропонуються… кросворди.

* * *

Найстарішим льотчиком планети можна вважати киянина Віталія Мареєва, який у 95 років на своєму улюбленому літакові Ан-2 піднявся у небо. Він зробив велике коло на висоті 350 метрів і після 20 хвилин польоту пішов на посадку.

* * *

79-річний українець Павло Миколайович Семенюк із селища Комінтернівське Одеської області має 167 нащадків. Серед них – 13 дітей, решта – онуки та правнуки.

* * *

50-річний севастополець Сергій Гордієнко є спеціалістом меридіанних одиночних мандрів. Він здійснив 30 експедицій пішки. Одна з останніх мандрівок українця – багатомісячний піший перехід від Севастополя до Владивостока.

* * *

Незвичайний рекорд встановив харків’янин Володимир Казарян, створивши 500 тисяч мікромініатюр. Харківський умілець не тільки заново підкував блоху, але й створив мікроскопічні портрети Наполеона, О.С. Пушкіна, Т.Г. Шевченка та інших великих людей, відтворив статую Свободи, казкові замки та багато іншого. Щоправда, побачити усі ці шедеври можна тільки за допомогою мікроскопа.

* * *

Чимало рекордів установив український богатир, львів’янин Василь Вірастюк, який носить титул «Галицький лицар – 2003». У вересні 2009 року усього за 54 хвилини він показав такі результати:

• протягнув п’ять трамваїв, прив’язаних один до одного, загальною вагою 101,5 тонни на відстань 17,9 метрів за 69,62 секунди;

• протягнув 10 автомобілів, прив’язаних один за одним, загальною вагою 16,3 тонни на відстань 19,3 метри за 1 хвилину та 4 секунди;

• переніс рекордну вагу в двох валізах вагою по 171 кг кожна в обох руках на відстань 19 метрів за 9,94 секунди.

* * *

У червні 2010 року Юрій Малько з Полтавської області протягнув 15 залізничних вагонів, вага яких склала 340 тонн, на відстань 8 метрів.

* * *

А от володар звання «найсильніша людина України» 2005 року, харків’янин Михайло Старов, без додаткових пристосувань самостійно протягнув бронетранспортер вагою 16,5 тонни на відстань 21 метр за 0,39 хвилини.

* * *

На рахунку українського важкоатлета Дмитра Халаджі 43 рекорди. Останній з них він встановив восени 2010 року, втримавши чотири автомобілі, що їхали у різні боки.

* * *

Ще один харків’янин Михайло Куценко встановив рекорд із жонглювання м’ячем. За дев’ять годин він пройшов по Києву марафонську дистанцію – 42 км 192 м, вдаривши при цьому по м’ячеві 47 тисяч разів!

* * *

Ігор Ненько першим з українців переплив Ла-Манш. Цю 32-кілометрову протоку, що розмежовує Велику Британію та Францію, він перетнув за 10,5 години.

* * *

Іванофранківець Мирослав Федорчак виявився найвитривалішим стрибуном у світі. В жовтні 2005 року він протягом години підстрибнув 4905 разів!

* * *

Роман Мартинюк з Тернополя був першим, хто в’їхав на Говерлу на мотоциклі. В 2003 році він самотужки проїхав від Тернополя до Владивостока і назад.

* * *

У 2004 році киянин Станіслав Розумцев установив світовий рекорд з присідання. Протягом 2 годин 31 хвилини він присів спочатку на правій, а потім на лівій нозі по 1010 разів!

* * *

У 2004 році в ході рекорд-шоу пілот боліда «Формула-1600» Сергій Малик здійснив заїзд на гору Ай-Петрі на висоту 1221 метр за 46 хвилин 57 секунд, розвиваючи швидкість до 200 км/год.

* * *

У 2007 році викладач медичного коледжу з Рівного Руслан Паламарчук встановив новий світовий рекорд з підняття гир. За 8 хвилин він 64 рази перекинув 24-кілограмову гирю з руки на руку, змушуючи її обертатися в повітрі на 360°.

* * *

Українські альпіністи в червні 2010 року підкорили останній з восьмитисячників світу – гору Макалу (висота 8400 м) у Непалі. Сходження на неї здійснювалося без додаткового спорядження та кисневих апаратів. Тепер на усіх восьмитисячниках світу встановлено прапор України.

Примітки

1

Рішенням Конституційного суду від 30 вересня 2010 року конституційну реформу 2006 року було скасовано

(обратно)

Оглавление

1. Історія та політика

2. Символіка

3. Свята та традиції

4. Релігія

5. Географія та природа

6. Економіка

7. Наука, техніка та медицина

8. Культура та освіта

9. Література

10. Мистецтво

11. Спорт

12. Дивовижні рекорди українців Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg