«Проект «Україна». Австрійська Галичина»

Проект «Україна». Австрійська Галичина (fb2) - Проект «Україна». Австрійська Галичина 2150K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Николай Романович Литвин

Проект «Україна» Австрійська Галичина

© М. Р. Литвин, автор-упорядник, 2016

© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2016

Переднє слово упорядника

Дорогий читачу! У центрі Львова, на аттику імпозантної будівлі Галицького сейму (нині Львівський національний університет імені Івана Франка) можна побачити алегоричну скульптурну групу «Галичина, Вісла і Дністер». Ще чотири постаті над головним фризом уособлюють Любов і Справедливість, Правду і Віру, а під ними вміщені алегорії Освіти та Пpаці…

Ці скульптури, та й ціла будівля, засвідчують, як несподівано пеpеплелося вічне й змінне у долі Укpaїни та цілої Східної та Центральної Євpoпи. Майже століття тому зникла колись могутня Австpo-Угоpщина, владу якої символізувала масивна сеймова споруда. Зовсім по-іншому нині прочитується поєднання Вісли і Дністpa, та й сама ідея Галичини постає у зовсім іншому контексті, аніж століття тому. Дві світові війни разюче пеpекpoїли мапу Центpально-Східної Євpопи, тpансфоpмували істоpичну пам’ять не одного покоління її жителів. Змінили вони і Галичину. Пpoте вічні цінності — любов до рідного кpаю, віpа в силу суспільної справедливості, освіти та праці для добpа наpoду — залишилися сталими, пов’язуючи минулі й сучасні покоління.

Тому не можна забувати, що власне тут, у Галицькому сеймі, дві сотні галицьких українців здобули неоціненний досвід конституційних практик, який згодом їм знадобився для законотворчої діяльності Західно-Української Народної Республіки, проголошеної в ході розпаду Австро-Угорської монархії восени 1918 року. Водночас в їхніх умах і душах міцніла й фоpмувалася ідея єдиної собоpної Укpаїни.

У цій книзі нарисів, яку написали вчені Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, йдеться про Галичину доби Габсбургів (1772–1918). Маємо надію, що вона дозволить краще реконструювати модернізаційні процеси у Центрально-Східній Європі до Першої світової війни, зрозуміти особливості визвольного руху українців, їхні прагнення до національно-державного буття і соборності України. У цей час західні українці створили не лише низку громадських культурно-освітніх, наукових і кооперативних структур, але й продовжили діалог із діячами європейської культури, наддніпрянськими побратимами.

Галичина була простором читання багатьох народів: поляки поширювали культ Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, читали Генрика Сенкевича, Зіґмунда Красіньського; австрійські німці захоплювалися поезією Йоганна Вольфганга фон Гете, Генріха Гейне, драмами Фрідріха Шіллера. Сюди доносилися відголоски художнього слова Шолом-Алейхема. Національні почуття українців формували твори Маркіяна Шашкевича, Миколи Устияновича, Івана Франка, Василя Стефаника, Марка Черемшини.

Кордон на Збручі не спиняв слова Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребінки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського. Проте найбільше вплинув на свідомість галичан геній Тараса Шевченка. У Галичині поширювалися і видавалися його твори, споруджувалися пам’ятники Кобзареві і виготовлялися проекти його монументів для Києва.

У Перемишлі, Львові та Коломиї популяризувалися слова та музика національного гімну «Ще не вмерла Україна», автором якого стали галицький священик Михайло Вербицький і наддніпрянець з-під Києва Павло Чубинський. У Галичині була добре знаною книга харківського адвоката Миколи Міхновського «Самостійна Україна», яку видано у Львові 1900 р. Дух Міхновського у Львові також підсилив політемігрант з Мелітополя Дмитро Донцов, який замешкав у Львові ще перед Першою світовою війною.

У сеpeдні віки через Галичину, зокрема після занепаду княжого Києва, у добу Галицько-Волинського королівства, проходив знаменитий Варязький шлях від Балтики до Чорного моря, Візантії. Згодом величні торги у давньому Львові, Галичі, Кутах та інших містах і містечках краю, що дістали магдебурзьке право, були добре знані європейським та азійським купцям і ремісникам. Згодом, у модеpну добу їх традиції перейняла Загальна крайова торгово-промислова виставка у Львові (відкрита 1894 р.), її електричні фунікулери, світлові фонтани, модерний дерев’яний стадіон, вишукані зі скла і металу павільйони викликали вибух емоцій у відвідувачів із різних країн. Невдовзі (1907) у місті збудовано із залізобетону один з перших у Європі універмагів (його план намагалися перейняти радянські архітектори повоєнного Києва). Для хокеїстів у Львові збудовано критий зимовий палац. У Карпатах споруджено модерні залізничні мости та тунелі. На рубежі століть у Галичині прокладено телеграфний і телефонний зв’язок, у містах встановлено газове і електричне освітлення вулиць.

Зpeштою, Галичина стала нафтовим Клондайком та Ельдоpадо — одним з потужних центpів видобутку «чорного золота». Тому в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. до неї була пpикута увага багатьох міжнаpoдних компаній: на певний час кpай став об’єктом конкуренції між пpедставниками великого капіталу. Здавалося, що він матиме великі економічні перспективи, життя тут буде процвітати, а гроші тектимуть сюди рікою.

Не випадково австрійська влада та міська адміністрація Львова навіть розробили план будівництва морського порту у Львові, який через судноплавні канали з Дністром і Бугом мав з’єднати місто з двома морями. У столиці Галичини з’явилася перша на українських землях газета, запущено дирижабль і залізничний потяг, на базі дрогобицької нафти винайдено гасову лампу. Наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. тут з’явилися перші українські партії, наукові товариства, студентське об’єднання, кооперативні структури, парамілітарні і скаутські організації, бальнеологічні курорти.

Російський царат, як правило, блокував аналогічні плани наддніпрянських українців, тому гроші знаних співвітчизників — київського підприємця і садівника В. Симиренка, полтавської поміщиці Є. Милорадович нерідко вкладалися в українські ініціативи Галичини, зокрема розбудову Наукового товариства імені Шевченка у Львові.

Карпатський край кінця ХІХ — початку ХХ ст. став П’ємонтом не лише для українців, але й поляків; батьківщиною для галицьких євреїв, які теж бажали політичних свобод, національно-державного усамостійнення. Як стверджує один із найавторитетніших сучасних дослідників історії Центральної та Східної Європи Ларі Вулф, початково просвітницька ідея Галичини засвоюється, переробляється та змінюється різними національними дискурсами, що власне активно формуються у ХІХ столітті. І хоч австрійська провінція Галичина припинила адміністративно-політичне існування у 1918 р., а після Другої світової війни — із знищенням євреїв, поділом її території між Польщею і УРСР та відповідним примусовим розселенням поляків і українців — взагалі втратила свій успадкований із попередньої епохи етнографічний та геополітичний характер, на початку ХХІ століття «дух Галичини був невловимим, примарним, міфологічним, суперечливим, але усе ще дуже живим».

Зауважимо і те, що ця книга писалася не стільки для галичан, скільки для всіх українців — наших співвітчизників на Сході, Півдні та Центрі України, більшість з яких, як стверджують соціологи, ніколи не переїжджали Збруч, а тому не бачили княжого Львова і Галича, монастирів Жовкви, Крехова, Унева, Лаврова, Бучача, старовинних замків Збаража, Золочева, Олеська, Жовкви, грайливих водопадів Яремчі і Шешор. Отож, автори сподіваються, що подорож в австрійську/підавстрійську Галичину дозволить краще зрозуміти трагедію і велич історії не лише цього краю, але й всієї України. України, яка завжди прагнула єднання, миру, господарського і культурно-освітнього поступу.

І, насамкінець, представимо авторів книги. Її відкриває оригінальний нарис ученого-семіотика, історика і філолога Романа Голика. Патріарх історичного цеху країни Феодосій Стеблій, дослідник творчості Маркіяна Шашкевича та «Весни народів» 1848 р., пройшов вишкіл в Інституті суспільних наук у самого академіка АН УРСР Івана Крип’якевича, кращого учня Михайла Грушевського. Уродженець Козацького краю Богдан Тихолоз є автором низки оригінальних літературознавчих нарисів про Тараса Шевченка, Івана Франка та інших світочів української культури. Наталія Колб висвітлює маловідомі сторінки Греко-католицької церкви, насамперед діяльність її парафіяльного духовенства, збирає і популяризує українську пісенну творчість. Історик «довгого» ХІХ ст. Остап Середа мав честь неодноразово проходити стажування в американському Гарварді, викладати авторські курси в університетах України, Угорщини, Австрії, Австралії, Польщі. Доктор філологічних наук Тимофій Гаврилів є не лише літературознавцем, перекладачем-германістом, культурологом, але й талановитим письменником, автором популярних повістей, філософської поезії. Ірина Орлевич тривалий час досліджує дискусійні аспекти діяльності галицьких русофілів і москвофілів, організовує релігієзнавчі конференції. Географ за освітою, а нині професор історії Володимир Клапчук серед перших науковців реконструював літопис галицького нафтовидобутку і лісопереробки, становлення туризму на Прикарпатті. Професор Ігор Райківський відтворює взаємини наддніпрянських і галицьких інтелектуалів до Першої світової війни, а також успішно викладає історію у Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника. Молодий випускник аспірантури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Євген Поляков, віриться, невдовзі стане знаним науковцем у галузі юдаїки. Що ж до упорядника цієї праці, то він нині очолює Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України і є дослідником українсько-польських відносин новітньої доби, автором кількох книг про Українські визвольні змагання першої половини ХХ ст.

Австрійська Галичина

Галичина: від австрійського до радянського міфів

Уявлення про Галичину змінні настільки, наскільки мінливою була й сама доля цього регіону. Тут спробуємо у загальних рисах відтворити лексикон стереотипів, з яких склалися український, польський та (згодом) російський образи Галичини австрійського періоду, а також подальшу долю цього образу в ментальності жителів краю. Йдеться, зрозуміло, про набори банальностей, які нічого, крім банальностей, не містять, але без них, мабуть, міф Галичини втратив би свою оригінальність.

Образ галицького міста. У цьому ряді стереотипів і концептів ключовим є образ Львова як «галицької столиці». У ньому злилися принаймні два різні стереотипи міста: польський та український. Міф «польського» Львова, що викристалізувався до Другої світової війни, має кілька форм.

Одну з них можна назвати «мілітарною». Вона опирається на образ «завжди вірного» міста-воїна — фортеці, що захищає «цивілізований Захід» від «Дикого Сходу». Її складовою став стереотип «оборонців Львова», елементом якого, у свою чергу, була міфологія «львівських дітей». У цьому плані Львів асоціювався з ареною українсько-польського протистояння наприкінці Першої світової війни і цвинтарем «орлят». Це уявлення про місто дістало свій вираз як на рівні поетики та риторики художніх текстів (М. Гемар, К. Макушинський), так і в мові живопису (В. Коссак) та монументальної архітектури (Р. Індрух). Ще один різновид польського міфу Львова поєднує в собі два компоненти. Це ностальгія за «добрими австрійськими часами» та гумористичний образ «дуже приємного та веселого міста», де майже усі один одного знають та шанують (С. Василевський). У його центрі знаходиться уявлення про ідеальний Львів, ознаками якого є, з одного боку, ресторани (готель «Жорж», «Краківський», «Атлас», «Козьол», «Імперіал»), льокалі («Телічкова», «Сковрона»), а з іншого — академічні заклади (Політехніка, Університет, Академія Ветеринарної медицини, Вища Економічна школа), де працюють видатні фахівці та вчиться дуже здібна і безтурботна молодь. До того ж, Львів — осідок трьох архієпископів, що робить його незвичайним у масштабах Європи. Поширюваний в «польський» період час міф австрійського Львова містив також ностальгію за «давнім порядком». Його втіленням був ерудований, педантичний і виконавський інтелігент (урядовець, юрист, вчитель) і ширше — представник суспільної еліти «австрійського зразка». Звідси — й сюжетні лінії, що намагаються «споріднити» польський Львів з габсбурзьким Віднем. Одним з показових є образ львівського костелу Св. Єлизавети: і через пряме апелювання до трагічних моментів у житті імператорської родини (а також міфології «доброго цісаря Франца Йосифа»), і через складні асоціації, що пов’язують львівський храм з віденською «Штефанскірхе» (Є. Яніцький). Міф «щасливого Львова» опирався на уявлення про інтелігента, який легко сприймає життя, займається спортом тощо, а також на образи «пересічних» мешканців міста, які супроводять його існування (від «бельферів» та «шимонів» до перекупок і жебраків) (С. Лясковницький, К. Шлеєн). Пізніше стереотип львів’янина-інтелігента зливався з образами низової культури до- та міжвоєнного Львова. Її репрезентантом став «львівський батяр» — «гультяй, яких мало», нерідко «герой з-під темної зірки» з кримінальним минулим. Усі ці елементи з’явилися у радіодискурсі «Веселої львівської Хвилі», а пізніше були перекодовані на мову кінематографії (пара Щепко / Тонько). У «полоноцентричній» картині світу місто-кавалер «Віртуті Мілітарі» виступав певною противагою (і водночас доповненням) Кракову. Звичайно, «польський Львів» з його знаковими місцями (Катедрою Казимира Великого, Домініканським собором, Університетом Яна Казимира, Кармелітами, Ратушею і спізненим годинником Бернардинського костелу) був досить відносним відповідником Кракова з його символами (Вавелем, Барбаканом, Сукєнніцами, гейналом з Маріяцького костелу), що мали національний, а не лише регіональний характер. (Це добре розуміли автори туристичних путівників, як, наприклад, М. Орлович. У своєму «Путівнику по Галичині» (1919) він віддав виразну перевагу «старовинному» Кракову над «новітнім» Львовом.

Міф українського Львова також, фактично, актуалізований українсько-польським протистоянням наприкінці Першої світової війни. Початково це — образ одвічно українського княжого міста, здобутого і утраченого в час «Листопадового Зриву». Поразка у боях за місто породила також іншу тенденцію. Cеред українських культурних та політичних діячів виникає антиутопія: хоч генетично Львів і є українським, проте реальне місто має таки польський характер. Тому образ «листопадового Львова» змінився картиною українського міста, що існує і бореться за своє існування у межах міста польського (С. Гординський). Цей Львів також мав свої знакові адреси: собор Св. Юра, церкви (Преображенська, Волоська, Св. Миколая, Св. Онуфрія, Св. П’ятниць), Богословська академія, Народний і Академічний дім, будинки «Дністра», «Народної Торговлі», не дуже чисельних ресторанів («Вовк»), кондитерських фірм («Фортуна Нова»), робітничих центрів (фабрика ім. І. Левинського); редакції україномовних газет і журналів, приватних адвокатів, лікарів тощо. Сюди ж додавалися місця вимріяних, але так і не реалізованих проектів (Український таємний університет). Водночас український Львів — особливо в очах старших людей — мав риси, спільні зі Львовом польським. Це — та ж ностальгія за «смішним», може навіть технічно відсталим, але «щасливим» і упорядкованим «австрійським» Львовом, де різні народи мирно співіснують, насолоджуючись рівними правами (C. Шухевич, С. Шах, О. Надрага). Однак в уяві міжвоєнного покоління український Львів, на відміну від польського, пов’язувався не з Краковом, Варшавою чи тим же Віднем, а з Харковом та Києвом. При цьому, не зважаючи на політичне забарвлення, для галицьких українців «синьо-жовтий» Львів усе-таки уступав «червоним» столицям тогочасної УРСР. Так, в «Географії України та сумежних країв» В. Кубійовича ідеал українського міста втілюють саме промислові центри Великої України. Натомість Львів, де була видана книга, аналізується на її сторінках досить побіжно.

Модель великого галицького міста була частково перенесена і на міфологію менших міст та містечок Галичини. Це стосується, скажімо, Жовкви. Її польську візію репрезентували символічні будівлі фарного і Домініканського костелів, замку, ратуші тощо. Українську — будинки «Просвіти», дерев’яна церква Св. Трійці та комплекс василіанського монастиря з видавництвом і церквою, розписи якої підкреслювали національне бачення історії Галичини. Крім польської та української, у Жовкві досить потужно акцентувалася єврейська складова міської культури, центром якої була давня синагога. Ще один приклад — Самбір. У польській міфології він асоціювався із полюванням королеви Бони, володінням Шпитка з Мельштина і зустріччю Марини Мнішек з Дмитрієм Cамозванцем. В українській до уваги брався етнографічний та релігійний чинник. Самбір з його чудотворною іконою був відпустовим місцем. Крім того, у першій третині ХХ ст. місцеві інтелектуали проголосили його «центром Бойківщини». Відповідно, костел та польські організації були тут певним контрастом до церкви Успіння Богородиці, а також українських організацій на зразок товариства «Бойківщина» та його музею, «Просвіти» чи навіть «Ризниці». Треба підкреслити, що образ українського Самбора був дещо роздвоєним. Місто асоціювалося не лише з українським національним рухом, але й з москвофільським Товариством імені М. Качковського, яке тут народилося у ХІХ ст. З іншого боку, приклад Самбора увиразнював образ галицьких містечок як своєрідних «мікростолиць», звідки українська культура поширювалася на довколишні села. Однак між образами великого й малого міста існувала суттєва різниця. Порівняно з тогочасними європейськими центрами, Львів початку ХХ ст. вважався провінцією, однак його зображали містом, що живе досить динамічним життям і йде у ногу з часом. Образ менших міст, що були «провінціями провінції», відповідав іншим стандартам: досить схоже планування, одноповерхові (максимум двоповерхові) будівлі, повільний ритм життя, певна замкненість щодо «чужих» і «майже родинна» атмосфера спілкування, напівсільські форми товариського життя тощо. З іншого боку, ці міста і містечка нерідко в уяві їхніх жителів наділялися своєрідними, неповторними рисами. Такий ідеалізований образ, бачимо, зокрема, у Б. Лепкого на хрестоматійному прикладі підавстрійських Бережан: «Бережани — місто моїх молодих літ, найкраще місто у світі! (…) Чи ви й для других такі гарні — не знаю. Знаю тільки, що декілька літ прожив у ваших мурах, не забуває вас ніколи і в думках відвідує так радо, як я радо нині відвідати вас хочу (…). Посередині міста майдан, Ринком званий, а посередині ринку ратуш — великий чотирикутник з вежею, щось буцім королівський замок у Варшаві. (…). Бережани — місто моїх молодих літ, найкраще місто у світі». Навіть для А. Любченка, який дивиться на Галичину досить критично, світ галицьких містечок початково здається своєрідною оазою: «Рівні чисті вулиці, чепурні будинки… і скрізь на всьому відбиток теплої тихої провінції», — записує він свої враження після відвідин Стрия. Ідеалізованим до невпізнання виглядає на цьому фоні Дрогобич, поданий крізь призму графіки і прози Б. Шульца. Тут, у «Цинамонових крамницях» і «Санаторії під клепсидрою» реальне місто постає у своєрідному текстовому дзеркалі, яке гіперболізує одні його риси, зменшує інші, і, врешті-решт, перетворює його у набір метафор та напівсонних символів.

Образ галицького села. Стереотипи міста у складі «галицького міфу» протиставлені образам галицького села. Тут існує кілька моделей: 1. Породжена романтизмом картина ідилічного місця, вписаного у природний життєвий цикл, місця, що компенсує інтелігентові недоліки міського життя (поч. — середина ХІХ ст.). 2. Її «антонім» — образ нужденного, злиденного села, мешканці якого живуть у курних хатах і підкоряються немилосердному «диктатові землі». 3. «Етнографічний» образ села як місця, де, попри важкі життєві умови, зберігаються давні звичаї та національні традиції (кінець ХІХ — перша третина ХХ ст.). У цій іпостасі сільська культура протистоїть цивілізації полонізованого міста. Класичним прикладом контрастного поєднання різних стереотипів галицького села можуть слугувати «Карби» М. Черемшини. Тут воно наділене водночас і утопічними знаками зовнішнього процвітання, етнографічною привабливістю («зелене, як отава», нагадує «дубову колисочку у віночку, що розкидає чічки» тощо), і натуралістичними ознаками внутрішньої руйнації та завмирання («сухі надмогильні квітки на цвинтарних струпішілих хрестах», «деревище у мокрій ямі межи німими могилами»). Цю тенденцію ще більше посилили твори І. Франка та особливо В. Стефаника, в якого емоційна атмосфера карпатського села набрала обрисів «пекла на землі». «Відкриття» народної культури у ХІХ ст. викликало й наукове зацікавлення сільським побутом. Тоді ж галицькі селяни почали ідентифікуватися як представники субетносів (карпатські бойки, гуцули, лемки — з українського боку, татранські гуралі — з іншого). Так утворився, наприклад, стереотипний образ гуцула, який грає на трембіті, сповіщаючи про смерть своїх односельців, влаштовує ігри при покійникові, співає «умерску» коляду, і любить декорувати одяг виробами зі шкіри, носить топірець-«бартку», пасе вівці на «плаях» і «полонинах» тощо. Водночас почали з’являтися і негативні образи «дикої та небезпечної у відношеннях Гуцулії», «відсталої Бойківщини».

Для інтелектуалів ХІХ — ХХ ст. село здавалося місцем, наближеним не лише до природи, але й до історії, минулого Галичини. Тим прикрішим було для них відчуття, що селяни «не усвідомлюють» вагу цього факту: «Аж ось Крилос. Село тепер. Стоять хатки з боку, як звичайно всюди. І люде ці самі. Лиш не знати, чи знають вони, чиї вони діти? Може вони славного боярського роду? Не знати, що їм здається? Чи не лячно їм мешкати так близько княжих теремів? Чи не розказували їм коли дідусі й бабуні хоч казку про Осмомисла чи Данила?» — запитує один з відвідувачів археологічних розкопок під керівництвом Я. Пастернака у 1937 році. Звідси ж — прагнення відродити серед галичан національні традиції ранньоновітньої України, у тому числі й «козацьку старовину»: А. Чайковський пише «Сагайдачного», а О. Назарук популяризує міф про Роксолану, а таборовики Католицької Акції української молоді (КАУМ) намагаються відтворити на ріці Лімниці битву козацьких чайок. Водночас дослідники галицького селянства прагнули змінити стереотипний погляд на село. Галицький селянин не безграмотний, просто він має власне коло зацікавлень і турбот — стверджує у 1931 році І. Филипчак: «У нас привився погляд, що Бойківщина це найтемніший куток нашої землі…що там просвіта зовсім не доходить, що Бойко до книжки не цікавий. Це лишень почасти правда, але не зовсім… Бойко до книжки цікавий, але треба до нього вміти з освітою підійти». Наукове та аматорсько-краєзнавче зацікавлення галицьким селом дало поштовх художній стилізації як в українській, так і в польській культурі. Не випадково після Першої світової війни почали з’являтися польські туристичні комплекси, прикрашені гуцульською орнаментикою. Для зацікавленого екзотикою мандрівника світ гірського села був водночас антисвітом, де ще живе кровна помста; пущею, заповненою персонажами «галицько-руської демонології» В. Гнатюка — чугайстрами, мавками, «нетлінними» тощо. На Україні цей образ став особливо популярним після «Тіней забутих предків» М. Коцюбинського. У польській літературі схожий стереотип усталився під впливом текстів Станіслава Вінценза («На високій полонині»). Магічна реальність карпатського села трактувалася тут через призму прихованої словесно-поетичної гри так само, як фантасмагорія шульцового Дрогобича — у дзеркалі містечкової реальності. Читач Станіслава Вінценза міг дивитися на неї і як на живе втілення українських народних міфів та легенд, і як на ілюстрацію до притч про хасидських цадиків, також пов’язаних із народною культурою Карпат.

Ідеологічні міфи і знакові постаті. Образи галицького міста, містечка й села вписувалися у ширшу парадигму української і польської ідеологічних доктрин. Перша світова війна і польсько-українські бої за Галичину витворили два опонуючі між собою ряди стереотипів. Зокрема, з українського боку розповсюджувався поетичний образ січового стрільця — національно свідомого галичанина, який б’ється на Маківці 1915 р. разом з Оленою Степанівною; йде «у кривавий тан визволяти Україну з московських кайдан»; бореться за Львів у лавах УГА і ледве виживає у «чотирикутнику смерті». З польського боку йому протистояв міф оборонців Львова — «орлят» (гімназистів, студентів) та жінок-легіоністок, мирних жителів, які «плебісцитом крові» засвідчують восени 1918 р. належність Східної Галичини до Речі Посполитої.

«Роздвоєний» образ світу позначився й на осмисленні знакових постатей Галичини ХІХ — ХХ ст. З українського боку сюди входили греко-католицькі архієпископи (від Ангеловича і Яхимовича до А. Шептицького) та єпископи (Й. Коциловський, Г. Хомишин, Г. Лакота, І. Лятишевський, Н. Будка), діячі Західно-Української Народної Республіки («Президент Кость Левицький», «генерал Тарнавський»). До цього списку зараховували також представників галицьких українців в австрійських та польських органах влади, письменників (від діячів «Руської трійці» до поетів «Молодої музи» — і далі до Б.-І. Антонича), відомих архітекторів та інженерів (В. Нагірний, І. Левинський), адвокатів (В. Старосольський, С. Шухевич), лікарів (М. Панчишин). Особливу роль в ієрархії східногалицьких персоналій посідала постать І. Франка, культ якого став доповненням культові Т. Шевченка. Після Першої світової війни вже функціонувало кілька різновидів цього образу. Франко ототожнювався то з Мойсеєм, то з Каменярем, а на локальному рівні слугував зразком «Великого Бойка». З польського боку цьому канонічному рядові відповідали постаті австрійських галицьких намісників (від А. Голуховського до В. Коритовського), міністрів до Справ Галичини (від К. Грохольського до М. Бобринського), політичних діячів першої третини ХХ ст. (від «начального вождя» Ю. Пілсудського до «президента Мосціцького» та «маршалка Риздя-Сміґли»), організаторів оборони Львова та президентів міста, львівських римо-католицьких архієпископів (серед яких виділявся Ю. Більчевський), письменників (від А. Фредра і С. Гощинського до Л. Стаффа, К. Макушинського та Я. Парандовського — з одного боку та Б. Шульца — з іншого), художників, архітекторів, скульпторів. Трактування тих самих постатей з обох боків було далеким від однозначності. Прикладом може слугувати особа А. Шептицького. Українці ототожнювали його із «Князем і Батьком Церкви». Натомість у польській суспільній думці розповсюджувався різко негативний стереотип «уніатського» митрополита — підбурювача «братовбивчих» починань у Східній Галичині.

Мовні кліше. Образ австрійської Галичини асоціювався також із певними соціолінгвальними стереотипами. Одним з них було протиставлення української / руської і польської мов. На різних етапах воно то акцентувалося, то, навпаки, нейтралізувалося. В останньому випадку йшлося про вживання польської мови у руських (українських) галицьких сім’ях (насамперед у тих, де були мішані шлюби). Натомість у багатьох чисто польських сім’ях Галичини знання української мови було обмежене її розумінням, але не активним використанням. На кінець ХІХ — поч. ХХ ст. у містах Галичини склалося, з одного боку, протиставлення двох «інтелігентських» койне — польського та українського (т. зв. західноукраїнський варіант української літературної мови), а з іншого — змішування елементів української, польської, німецької мов та їдишу на польській граматичній основі, у вигляді говору міських низів або т. зв. «балаку». Зрештою, ряд стереотипів, що пов’язували образ українця з уживанням української мови, також не був цілісним. Досить згадати період «азбучних війн» та стереотип «язичія» як штучної, не пов’язаної з життям мовної мішанини, протиставлений образові «народної мови» як рушія суспільного прогресу.

Не треба забувати також і ролі російської мови на рубежі століть. У москвофільському середовищі вона виступала двобічним символом: з одного боку, означала спротив полонізації, з іншого — символізувала «єдність Русі від Тиси до Амуру». Разом з тим, в австрійський період поступово змінювався статус німецької мови, яка з домінуючої форми комунікації у сфері державного управління була поступово усунена польською. Тож образ галицького німецькомовного службовця витіснився образом службовця польськомовного, який з обов’язку володіє німецькою, а пізніше (теоретично) й мовами «національних меншостей» регіону. Між германо- та слов’яномовним середовищем тут функцінував їдиш, у якому німецька граматична та лексична основа була пронизана запозиченнями із польської та української мов. Тому засобом національної ідентифікації мовців-євреїв Галичини слугувала не стільки фонетична чи граматична, як графічна (гебрайська) форма їдишу, протиставлена латинці польської і німецької мови та кирилиці української.

Соціальні ролі й стереотипи повсякденності. Загальний ідеал Галичини складався також із стереотипів повсякденного життя, насамперед соціальних. Так, у свідомості української галицької інтелігенції особливо вирізнялися клішовані ролі священика, юриста («меценаcа»), вчителя («професора»), представника точних та природничих, «технічних» дисциплін («інжиніра»), меншою мірою лікаря («доктора»), тобто представників «досяжних» для них професій. Відповідно до «чоловічих» суспільних функцій уявлялися «жіночі» ролі «їмості», «пані меценасової», «пані директорової», що викликало різкі протести феміністок. Кожен із соціальних стереотипів реалізувався у багатьох різновидах. Так, типовий образ священика мав кілька аспектів. Його життя бачилося крізь призму освіченості, порядності, консервативності, патріотизму, патріархального укладу сімейного життя, професійної спадкоємності тощо. Відповідним до цього ідеалу було бачення ролі і місця його жінки-попаді / «їмості» — виховательки дітей у релігійному та національному дусі, а також доброї господині. З її образом пов’язувався ідеальний образ галицької кухні — своєрідного симбіозу австрійської та української народної кулінарних традицій. Елементи цих традицій передавалися у вигляді рецептів-«переписів», які асоціювалися також із збереженням сімейної історичної пам’яті: «Кілько літ мали ті пожовклі переписи, писані ледве чітким чорнилом по-нашому (очевидно з йорчиками), по-німецьки і по-польськи!.. той перепис ще від… прабабки, а цей від бабки, цей від тети Брозі, той від тети Гені, що то вже в чотирнадцятім році життя вийшла заміж і на Буковині її називали „ді кляйне попадя“. Всі ті архітвори кулінарного мистецтва зачиналися від слів „Возьми, wez, nimm“. Я з такою пошаною брав їх до рук, ніби вони були найстаршими пам’ятниками письменства». Загалом минуле у сім’ях галицьких священиків та світської інтелігенції поставало то у вигляді сімейних фотоальбомів, то — «родослівного дерева», укладання якого вважали родинного («фамілійного») престижу.

Відповідно до цих зразків формувався й певний образ суспільства. Його підставою довгий час слугували два стійкі стереотипи. Одним з них було відчуття дистанції між різними суспільними колами (протиставлення господар / обслуга), а також поколіннями (старші і молодші). Другим — навпаки, почуття приналежності до певного товариства, професійного чи родинного «круга». Така картина чітко поділеної соціальної дійсності не раз породжувала спротив. Скажімо, представники українського феміністичного руху першої третини ХХ ст. у Галичині вважали поділ на «круги» перешкодою для розвитку колективного життя, а усталені ідеали патріархальної родини — обмеженнями, що заважають саморозвиткові жінки. У вихідців із Східної України дистанціювання між представниками різних суспільних середовищ викликало враження «клановості», замкненості, нещирості, вузькості інтересів тощо (звідси — наукове «причинкарство» галичан у Ю. Шевельова). Поруч із образом ввічливого, вихованого та ерудованого галичанина в їхніх очах поставав також стереотип підступного і жорстокого жителя Галичини, наділеного провінційним світоглядом і суперечливим характером: «спочатку велика клопітливість, щире бажання допомогти наддніпрянцеві, потім, дуже швидко — збайдужіння, потім — (…) бажання штовхнути цього наддніпрянця, загнати на слизьке або кинути безпорадно-самотнім чи (…) якось на ньому заробити, зужити», — зауважує у своєму «Щоденнику» А. Любченко. Так чи інакше, подальша історія Галичини спричинила і руйнацію освячених традицією уявлень та форм життя, і прагнення їх відродити на новому ґрунті. Тому спробуємо коротко простежити долю «галицького міфу», порівнюючи структури двох різних ментальних парадигм — радянської і посткомуністичної.

І впродовж 1939–1941 років, і після Другої світової війни радянська влада намагалися провести тотальну заміну австрійських і польських колективних стереотипів, щоб створити новий образ «іншої», соціалістичної Галичини. Ця стратегія реалізувалася двома шляхами. Перший передбачав створення негативного іміджу Галичини капіталістичної. Окремі елементи цього образу певним чином відображали реальність, і тому зустріли позитивний відгук серед галичан-українців. Такою була, наприклад, критика національної політики ІІ Речі Посполитої і офіційна українізація галицьких міст. Радянський ідеологічний дискурс швидко розповсюдив образ «радісного Львова», який після десятиліть чи навіть століть полонізації знову говорить українською і радіє появі Радянської армії-«визволительки». Досить швидко радянська пропаганда створила великий лексикон стандартних кліше й гіперболізованих формул, які, за задумом авторів, мали постійно асоціюватися з певними подіями, місцями та постатями минулого. У австрійській та польській Галичині стали бачити арену вічної боротьби «робітничого класу» з «панами-експлуататорами», яких у радянській риториці порівнювали з «п’явками, що п’ють кров трудового народу». У системі соціалістичної «новомови» почали активно експлуатуватися вибрані сюжети й образи з творів Стефаника, Франка, Черемшини, Мартовича. Через це галицькі міста і села у ХІХ — ХХ ст. традиційно виступали «жертвами антинародної політики європейських імперіалістичних кіл», об’єктом «національного гніту, нелюдського економічного визиску та нестерпних умов життя».

Окремі стереотипи австрійської доби піддавалися цілеспрямованому руйнуванню. Так сталося, зокрема, із образом «доброго галицького священика» після Львівського собору 1946 року. У пресі та художній літературі почав поширюватися стереотип облесливого, ввічливого і підступного «уніата» зі свастикою на сутані, який іде «з хрестом і ножем» «дорогою ганьби і зради». Він стає представником «єзуїтського Юра», прихованим помічником панської Польщі, гітлерівської Німеччини, «капеланом жовтого лева» і «бандерівського» руху, що заважає жити мирним та довірливим галичанам тощо. До того ж, актуалізувалося створене ще представниками КПЗУ уявлення про «попа-капіталіста», в руках якого ще з ХІХ ст. опиняються українські банки та кооперативи по усій Галичині. На противагу негативному образові старого галицького суспільства, створюється образ «нової», «щасливої» галицької землі — індустріалізованої та колективізованої. Відповідно змінюється й пантеон знакових історичних постатей. Більшість з давніх персоналій отримує негативні конотації, тому на їх місці з’являються імена Леніна (Сталіна), представників радянської партноменклатури (секретарів обкомів і райкомів партії), депутатів Верховної Ради (М. Кіх), героїв партизанського руху (С. Ковпака, С. Руднєва, М. Кузнєцова), «бійців ідеологічного фронту». В окремих випадках ішлося про заповнення опустілих ніш. Так, замість владик ворожої їй Греко-католицької церкви радянська ідеологія пропонує галичанам визнавати атеїстичних «новомучеників» на зразок Я. Галана або С. Тудора, які, за офіційною версією, «кладуть життя у боротьбі з силами пітьми». Поруч з тим, уславлюється постать «маленької радянської людини». В обласних центрах та районах створюються пантеони передовиків виробництва, Героїв Соціалістичної Праці, колективів — Кавалерів перехідного Червоного Прапора, у сільській місцевості — колгоспів-мільйонерів тощо. Відповідно змінюються й мовні кліше. Офіційно Галичина асоціюється з українською мовою, однак цивілізаційним кодом її міського населення (особливо у повоєнні роки) стає також і російська мова. Внаслідок пропаганди білінгвізму, що, за задумом ідеологів КПРС, мала вести до майбутнього злиття мов і націй, виникає радянський варіант міського говору — суржик, який поступово проникає у систему діалектного мовлення сіл. Відповідно трансформуються і стереотипи повсякденності. Початково їхнім наскрізним гаслом стає ліквідація давніх соціальних уявлень і форм товариського життя у місті та на селі. Останні оголошуються відсталими, забобонними, містечковими, негуманними тощо. Крім того, простежується тенденція до спрощення і уніфікації норм поведінки, а в рамках боротьби із залишками релігійного світогляду створюються нові, світські, звичаї та обряди. Це не означає, що на неофіційному рівні давня міфологія Галичини була повністю знищена. Вона існувала, хоч і в дуже видозміненому, мозаїчному вигляді. Так, на рівні приватних розмов й далі існував образ старого галицького інтелігента (звідси — культ композитора С. Людкевича у мистецькому і не лише мистецькому середовищі повоєнного часу). Людей і надалі цікавила культура довоєнної Галичини (звідси — певний ажіотаж, який викликала публікація поезій Б.-І. Антонича у 60-х рр. ХХ ст.). У родинах священиків, навіть тих, які перейшли у православ’я, ще деякий час утримувалися давні стандарти поведінки, властиві цьому середовищу давніше. Продовжували існувати й елементи українського спільногалицького койне, хоча, переважно, у мові старшого покоління. Не зовсім зникло, зрештою, й давнє протиставлення інтелігента й обслуги: у окремих сім’ях функції давньої служниці певний період ще виконувала «хатня робітниця» чи «домогосподарка». Зрештою, існували спроби реанімувати міф давньої Галичини, прикладом чого стала творчість дисидентів (зокрема І. Калинця). Амбівалентним було ставлення радянської влади й до народної культури галицьких селян, яка все ще залишалася традиційною. З одного боку, її намагалися корегувати, знищуючи «давні забобони», а з іншого — пробували вивчати. Поява таких монографій, як «Бойківщина» чи «Гуцульщина» у середині 80-х рр. була також своєрідною спробою «законсервувати» уявлення про етнографічну Галичину з її бойками, лемками та гуцулами. (Зрештою, культура останніх стала частиною радянської масової культури й активно використовувалася для пропаганди нового способу життя.) Отож, пам’ять про Австрію та згодом Польщу на галицьких землях не щезла, а лише стала одним із різновидів індивідуального та колективного підсвідомого.

Однак при цьому вона зазнала дуже серйозних змін: це виявилося уже в пострадянський період. Так, уже з часу перебудови, тобто з кінця 80-х років, у ментальності галичан почалася реінкарнація давніх, довоєнних стереотипів. Вихідним пунктом цього процесу стали, як відомо, символічні образи легіону УСС часів Великої війни, Галицької армії, ЗУНР та суміжні з ними символи. Не випадково однією із знакових пісень цього періоду стає стрілецька «Ой, у лузі червона калина». Так відновлюється збірний образ «Стрілецької голгофи», а разом з ним зростає суспільна значущість атрибутики українських збройних формувань 1914–1920 рр. Поруч з тим, концепт Галичини починає переосмислюватися на тлі «оновленої історії» княжих часів (звідси — популярність образів галицько-волинських князів), Запорозької Січі та історії Української церкви (відродження УГКЦ та УАПЦ). Події довкола останньої якраз і продемонстрували неспівпадіння давнього і нового міфів Галичини. Тут виникали парадокси інтерпретації як локального, так і загальногалицького рівня. Наприклад, міф Роксолани, розповсюджуваний перед Другою світовою війною представником українського католицького руху О. Назаруком, несподівано почав використовуватися супротивниками греко-католицизму як знак «споконвічної православності» Галичини. Далі ознаки еклектичності нового галицького міфу стали ще чіткішими. Так, поруч з українським, наприкінці 90-х почав зароджуватися досить своєрідний міф «російської Галичини» та «російського галичанина», розповсюджуваний Російським товариством ім. Пушкіна у Львові. З точки зору цієї міфологічної схеми, «справжня» Галичина не має національного забарвлення, вона багатокультурна, і росіяни, що народилися й виросли у ній, розуміють її «австрійський, сецесійний дух» краще, аніж українці. У цьому плані новий російський міф Галичини наближений до старого польського. Не випадково і тут і там акцентується західний, а не східний характер галицької культури. На цьому тлі реактивується повоєнний образ польської Галичини. Він також не цілісний. Під цією маскою існує як міф виразно «антиукраїнського» краю, який чекає на своїх давніх власників (К. Шлеєн), так і утопія ідеального місця, де усі — незалежно від національності та соціального статусу — живуть у мирі та «з усміхом на обличчі» (Ю. Віттлін). Зрештою, не можна забувати й третього варіанту, запропонованого у 70-х роках А. Кусьнєвичем. Підавстрійська Галичина стає у нього майже екзистенціоналістським світом. Тут, з одного боку, співіснують хоч і чужі один одному, але все ж споріднені духовно австрійці і поляки, а з іншого живе незрозуміле для них місцеве населення, яке розмовляє екзотичною, «цвинтарною» мовою і репрезентує архаїчну, забуту усіма культуру («Урок мертвої мови»). До середини дев’яностих років ХХ ст. ситуація дещо змінюється: поруч з усіма міфами з’являється антиутопія Галичини, розповсюджувана, зокрем, а середовищем львівського часопису «Пост-Поступ». Позитивному стереотипові краю, який відроджує національні традиції і віру батьків, протиставляється образ загумінкової провінції у межах маргінальної України — осередку «галичанства» як втілення «валенродизму» і конформізму. (До цього додався й антиміф галицького селянина як неактивного і невмілого господаря у тлумаченні П. Яцика.) Фоном для цього стало проникнення структуралістичних та постмодерністичних інтерпретацій у сферу наукового дискурсу. Так, зокрема, почав руйнуватися міф довоєнного «Мойсея» і радянського «Вічного революціонера» як символічних двійників І. Франка. Зрештою, Галичина як категорія мислення стала предметом художньої постмодерної гри. Прикладом цього можуть слугувати хоч би «Дванадцять обручів» Ю. Андруховича, де культура Галичини перетворюється на фантасмагорію абсурду, а традиційні стереотипи «порядного австрійця» і «патріотичного галичанина» стають відверто двозначними. (Так, на купі старого непотребу один із персонажів роману бачить пам’ятник «Братання Руднєва і генерала Чупринки», викинуту національну атрибутику.) Водночас постмодерна гра (як, наприклад, на сторінках «Поступу», журналу «Ї» чи «Львівської газети») свідомо чи неусвідомлено переростає у дискурс нового міфу. Це — образ частини об’єднаної Європи, яка (за іронією долі) опинилася у азіатській країні. Тут, на відміну від решти українських територій, живуть виховані і стильно одягнені «пани», родовід яких тягнеться від західноєвропейських лицарів і австрійських аристократів. Вони воліють користуватися «прогресивною» латинкою, а не «заскорузлою» кирилицею, що асоціюється з «православієм», «малоросійством», «хохлами» та «кацапами», і прагнуть більше читати Марселя Пруста, Джеймса Джойса, Умберто Еко, а не Панаса Мирного чи Нечуя-Левицького. Так формується нова казка Галичини, не дуже схожа на «казку життя» Б. Лепкого.

Сьогоднішній образ (чи концепт) Галичини можна порівняти з пірамідою, прихованою під товщею піску або майже повністю окутаною тропічними рослинами. На поверхні знаходиться лише вершина, що здається порівняно невеликою і відносно простою. Внизу ж, у невидимій на перший погляд частині, лежить досить масштабна основа, складена із великої кількості блоків, припасованих один до одного в різний час різними поколіннями майстрів. До певної міри, у науковій та повсякденній уяві образ Галичини служить величним меморіалом, пантеоном, у якому поховані спогади про «стару добру Австрію» і трохи гіршу «Польщу», місцем для їхнього пошанування і складання символічних жертв «втраченому минулому». Галицький міф, побудований із стереотипів та ідеалів минулого, схожий швидше на хатинку із гральних карт, яку дуже легко зруйнувати. А проте він існує й надалі. І в цьому унікальність цього міфу, і регіону, який його створив.

Роман Голик

© Р. Голик, 2016

Королівство Галичини і Володимирії: статус і система управління

Унаслідок першого поділу Речі Посполитої 1772 р. Галичина відійшла до Австрійської монархії. Така ж доля спіткала 1787 р. Буковину, яка 1849 р. виділена в окремий округ. З 1795 р. до коронного краю також входила Холмщина.

На початку липня 1772 р. у підльвівському селі Скнилівок отаборився австрійський окупаційний корпус, який перебував там два місяці. Натомість російський гарнізон, який залишався у Львові з 1764 р., покинув місто. 19 вересня австрійське військо під командуванням генерала А. Гадіка через Краківську браму ввійшло до середмістя. На мурах ратуші вивішено маніфест імператриці Марії-Терезії від 11 вересня про перехід Галичини під владу Австрії та призначення повноважним комісаром й губернатором для управління коронним краєм графа Антона Перґена.

4 жовтня 1772 р. вулиці міста заполонило військо, брук посипано зеленню, навколо ратуші вишикувано міські цехи з хоругвами, а в святково прибраній латинській катедрі під спів Te Deum, залпи гармат і ручної зброї, звуки військових оркестрів, патетику вітальних промов духовенства й вигуки «Хай живуть Марія-Терезія, цісарева, і Йосиф II, наш пан!» відбулася інавгурація А. Перґена на посаду губернатора. Львівський староста Ян Кіцький і підкоморій Зельонка від участі в церемонії ухилилися, викликавши цим невдоволення представників нової влади, але заслужили подяку короля Станіслава Августа.

Завдяки значним організаторським і дипломатичним здібностям Перґену легко вдалося організувати складання вірнопідданської присяги всіма верствами галицького суспільства. Акт присяги було підписано у Львові 29 грудня 1773 р. під час влаштованого пишного фестину. Тоді ж шляхетські депутати вручили йому в дар 6 тис. дукатів разом з лояльним адресом. Одним із перших розпоряджень губернатора стало визначення адміністративного поділу краю: Львів став центром (столицею) новоутвореної на терені колишнього Галицького князівства (пізніших Руського, Белзького й частини Подільського воєводств Речі Посполитої) і приєднаної частини польських земель австрійської провінції — Королівства Галичини і Володимирії, а крім того центром львівського дистрикту, згодом округу. Завдяки цьому місто почало втрачати військово-торговельне функціональне призначення й перетворюватися на носія австрійської централістсько-бюрократичної урядової системи.

Губернаторство спочатку діяло в конфіскованій 1773 р. будівлі Єзуїтського монастиря і далі в 1775–1821 рр. у колишньому палаці Любомирських на Ринку, 10, згодом у новозбудованому палаці на Губернаторських валах (тепер вул. Винниченка). Створено інші крайові органи влади: фінансову колегію, державну бухгалтерію, кримінальний, апеляційний і шляхетський суди, будівельну дирекцію та дирекцію державних маєтків. Колишні владні посади — воєводи, каштеляна, старости скасовано. У місті дислоковано чисельну військову залогу (у 1827 р. — 4,4 тис., 1848 р. — 11,8 тис. вояків) й головне військове командування. Львів заповнила значна кількість чиновників (у 1787 р. — 580, 1800 р. — 790, 1830 р. — 1430), за походженням переважно німців, онімечених чехів, угорців, словаків.

1775 р. оголошено про створення крайового Станового сейму як дорадчого органу, який збирався на засідання періодично з 1782 до 1845 р. в Єзуїтському костелі (нині гарнізонний храм Св. Петра і Павла). За призначенням цісаря до його складу входили вищі сановники, представники церковної ієрархії, магнати і шляхта, ректор Львівського університету, бургомістр Львова і один представник львівського патриціату.

Патентом цісаря Йосифа II від 31 серпня 1786 р. у Львові скасовано магдебурзьке право. 1 листопада 1787 р. розпочав діяльність новоорганізований львівський магістрат, який складався з трьох сенатів — цивільного, кримінального і політичного. Два перших сенати під керівництвом міського синдика здійснювали судові функції, а третій завідував міським господарством.

Згідно з цісарським рескриптом від 18 жовтня 1786 р. магістрат очолювали президент і віце-президент. Крім них, у його складі було 12 радників у цивільно-карних і 4 у політичних справах, 4 секретарі і 4 протоколісти та 24 інші службовці, разом 50. Допоміжні служби виконували 20 осіб (судові слуги, сторожі, доглядачі в’язниць) і один кат. Бургомістра і радників обирав Міський виділ — виборний орган, що складався з десятків (спочатку 24, пізніше 60) членів, обраних міською верхівкою, й опосередковано контролював діяльність магістрату. Проте у 1805 р. уряд з метою обмеження міського самоврядування позбавив Міський виділ права обирати радників магістрату, і їх почала призначати влада. Членів цивільного і кримінального сенатів призначав апеляційний суд, а сенату політичного — губернаторство. Таким чином, магістрат остаточно перетворився нав державний орган — міське самоврядування зникло. 1820 р. у зв’язку зі створенням кримінального суду кримінальний сенат ліквідовано.

Згідно з розпорядженням цісаря від 1 грудня 1785 р. усе діловодство в магістратах міст переведено на німецьку мову. Пост бургомістра Львова займали винятково німці (наприклад, Франц-Антон Лоренц; Йоган Гоме, 1825–1842; Еміль Ґерард (Жерар) фон Фестенбурґ, 1842–1848), серед радників і допоміжних служб було чимало поляків. До апарату магістрату поміж іншими інколи потрапляли й міщани-українці, а декілька з них удостоїлися навіть посад радників, як от: Ігнатій Волос, Іван Зарицький, Петро Кадеркожка, Степан Керичинський, Іван Сітницький, Іван Стояловський, Модест Хомінський. Сесії магістрату відбувалися двічі на тиждень (у вівторок і п’ятницю) в дообідній час, де радники обговорювали проблеми, а писарчуки за окремим столиком протоколювали виступи.

Традиційне коло функцій магістратів міст краю розширилося за рахунок деяких нововведень. Законодавчими актами 1782 і 1786 рр. визначено систему заходів для гарантування протипожежної безпеки. У випадку пожежі в містах сторож на ратушній вежі мав повідомляти про це дзвоном. Коли міста не мали протипожежної охорони, їх гасили пожежні цехи. Коней для підвезення рятівників до місця пожежі у самому місті надавала пошта, на передмісті — передміщани або сусіди-міщани. До послуг рятівників у Львові було чотири помпи, драбини, гаки і т. п. Окремим розпорядженням 1788 р. передбачено перелік дозволів і заборон для забезпечення громадського порядку в місті: затримання і покарання добовим арештом волоцюг, які спали на вулицях, штрафи або побиття за стрільбу і куріння на вулицях, заборона пасти на міських валах худобу, у святкові дні торгувати після 9-ї години ранку городиною, регламентування годин праці в ці дні перукарів, кав’ярень, шинків і господ, закриття інших крамниць і ремісничих майстерень, окреслення годин і черговості танців під час публічних забав тощо. Від 1782 р. практикувалася реєстрація в поліції прибулих до міста сторонніх осіб.

На поліпшення санітарного стану спрямовувалися владні приписи про поховання і кладовища в населених пунктах краю. Розпорядження від 9 вересня 1784 р. зобов’язувало винести цвинтарі з середмістя за межі Львова. Невдовзі, у 1786 р. започатковано відомий Личаківський цвинтар та Жовківський (закритий 1856 р.), Городоцький (закритий 1875 р.) і Стрийський (закритий 1893 р.) цвинтарі. У травні 1786 р. заборонено поховання померлих, поки не виповнилося дві доби з моменту смерті. У тому ж році запроваджено медичний огляд покійників.

У жовтні 1788 р. на львівських рогатках запроваджено збір мита.

Більша частина вище згаданих управлінських нововведень у містах і містечках краю пов’язана з ініціативами представника освіченого абсолютизму на австрійському цісарському троні Йосифа II. Влітку 1773 р. він, на той час співправитель Марії-Терезії, відвідав Львів з шестиденним візитом, після якого висловив низку пропозицій щодо вдосконалення управління краєм. Вдруге Йосиф II побував у Львові у травні 1780, втретє — у 1783 р. уже як одноособовий правитель. Тоді з цісарем сталася несподівана пригода: у самому центрі міста, на Ринку, його карета, запряжена трьома парами коней, застрягла в болоті. Цей випадок наче символізував коло проблем, вирішення яких потребував новопридбаний край.

Після смерті Йосифа II Галичина тривалий час перебувала у епіцентрі франко-австрійського протистояння з чималою ймовірністю його втрати для Австрії. Загроза стала реальною під час франко-австрійської війни 1809 р. Тоді частини союзного з Наполеоном польського війська під командуванням князя Юзефа Понятовського, відірвавшись від австрійського експедиційного корпусу ерцгерцога Фердинанда, який 22 квітня 1809 р. зайняв Варшаву, через Городок (колона генерала О. Рожнєцького) і Жовкву (колона генерала Г. Камєнського) наблизилися до Львова і 27–28 травня зайняли місто, проголосивши відновлення польської державності. Військо розмістилося на площі Св. Юра. З усіх урядових будинків зняли австрійський герб (двоголового орла). 2 червня Ю. Понятовський оголосив про створення замість Галицького губернаторства Тимчасового центрального військового уряду обох провінцій Галичини під протекторатом Наполеона І на чолі зі Станіславом Замойським.

Головою Станового сейму призначено графа Теодора Потоцького, губернатором Ігнатія Потоцького. Комендантом Львова став полковник Блешинський, бургомістром замість усунутого Ф.-А. Лоренца міська верхівка обрала ювеліра Вацлава Кобервайна. Проте польське правління у місті тривало всього 24 дні: з наближенням загону австрійського генерала Еґермана польське військо 19 червня відступило зі Львова до Жовкви, а 21 червня у місті проголошено відновлення влади Австрії. Втім, австрійська влада виявилася номінальною, бо вже 28 червня до міста ввійшов союзний з Наполеоном 6-тисячний корпус російського генерала П. Меллера-Закомельського, який став фактичним господарем міста на п’ять з половиною місяців. Повноваження ж австрійської влади були настільки обмежені, що губернатор К. Вурмзер, який повернувся до Львова, під тиском обставин залишив місто — його функції перебрав призначений Олександром І комендант міста князь Д. Лобанов-Ростовський. Росіяни розраховували на приєднання Галичини до Росії. Але цього не сталося: за умовами франко-австрійського мирного договору, підписаного 14 жовтня 1809 р. у Відні, Львів і більшу частину Галичини повернуто під владу Австрії.

Після Віденського конгресу 1815 р. і створення Священного союзу абсолютистських держав-переможниць (Австрії, Пруссії, Росії), спрямованого проти визвольних рухів, в Австрійській державі майже на 30 років запанувала гнітюча атмосфера поліцейсько-бюрократичного режиму, репрезентованого урядом князя К. Меттерніха. Проводячи традиційну централізаторську внутрішню політику, віденський уряд здійснював курс на нівелювання національних особливостей та поступову асиміляцію підвладних Австрії народів, а в Галичині доповнював його певним протегуванням польської шляхти за рахунок обмеження інтересів українців.

У Галичині реалізовували цей курс насамперед губернатори Ф. Гауер (1815–1822), Л. Тааффе (1823–1826), А. Лобковіц (1826–1832), генерал-губернатор, ерцгерцог Фердинанд д’Есте (1832–1846), надзвичайний надвірний комісар Р. Стадіон (1846–1847) й губернатор Ф. Стадіон (1848), бургомістри Ф.-А. Лоренц, Й. Гоме (1825–1842), Е. Ґерард фон Фестенбурґ (1842–1848) та підвладні їм бюрократичні структури. У 30-х — першій половині 40-х рр. на перший план в чиновницько-управлінському апараті висунулися президент губернаторства Ф. Кріґ (1831–1847) та директор львівської поліції Леопольд фон Захер-Мазох (1832–1848), яких тогочасна громадська думка наділила негативними ознаками запопадливих речників анахронічного меттерніхівського режиму. Про життя та діяльність останнього поліцейського і письменника у центрі Львова нині нагадує однойменне стильне кафе і жартівлива вулична скульптура, відкриття якої певний час блокувала міська влада.

Після перетворення 1867 р. Австрійської монархії на Австро-Угорську її урядові кола надали Галичині статус автономної провінції, щоправда, на умовах, які забезпечували перевагу в адміністрації польських дідичів (поміщиків). Відповідно до запровадженої там виборчої системи, їхнім представникам належала більшість у повітових адміністраціях та Галицькому крайовому сеймі (150 осіб), який функціонував з 1861 по 1914 р. Його організаційним попередником був Галицький становий сейм, що скликався у Львові в 1782–1790 і 1817–1845 рр. Губернатори очолювали Галицький становий сейм, що формувався не на основі виборів, а призначення цісарем. Він запам’ятався сучасникам не лише патетичними натяками цісареві, патетичністю свого виконавчого органу — станового відділу, але й помпезними балами за участю князів, баронів, графів, представників шляхти і єпископату.

Галицьким сеймом керували маршал і віце-маршал, яких імператор призначав з числа послів. Як правило, віце-маршалом ставав українець, зазвичай єпископ або митрополит, тому сейм урядував двома мовами — польською і українською. Сесія розпочиналася з урочистих богослужінь у костелі й церкві, які відкривав маршал. Посли мали право на інтерпеляцію (депутатський запит), петиції та протести. Загалом школу Галицького сейму пройшли дві сотні українських депутатів.

Найбільший за площею в Австрійській імперії коронний край проіснував майже сто п’ятдесят років, аж до розпаду Дунайської монархії у Першій світовій війні. Для когось він був українським П’ємонтом, а для когось — периферією центру, чи центром периферії.

Феодосій Стеблій

© Ф. Стеблій, 2016

1848 рік. «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу»

У 1848–1849 рр. у більшості європейських країн відбулися суспільно-політичні потрясіння, які стали складовою частиною останньої великої революції класичного типу загальноєвропейського масштабу, котра завершила розпочатий у попередні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби в Європі. Завдяки революції майже повсюдно було покінчено з панщиною та різними формами середньовічної залежності селян, що зумовило вперше в історії широку участь народних мас в політичному житті та демократизацію суспільно-політичного процесу. В європейських країнах розпочато формування громадянських суспільств.

Невід’ємною складовою частиною революції стали визвольні рухи поневолених народів Східної і Центральної Європи. Звідси пішла назва революції як «Весни народів». В ході революції у цьому регіоні в деяких випадках знайшла свій вияв тенденція до боротьби за національні конституційні держави, побудовані на ліберальних засадах. Це було характерне для німців та італійців, які, крім того, змагали до національного об’єднання своїх земель. За відродження власної державності боролися угорці та поляки, частково чехи. Словаки, серби, хорвати, словенці, українці, румуни домагалися щонайменше національної автономії як першого кроку до національно-державницького самоствердження. У підавстрійській Галичині центром бурхливих подій став Львів. Падіння абсолютизму і проголошення Австрії конституційною монархією установчою грамотою від 25 квітня 1848 р., декларування демократичних свобод (свободи особи, совісті і віровизнання, друку, зборів, організацій і т. ін.), гарантування усім народам монархії непорушності їх національності та мови, обговорення в загальноімперському парламенті (рейхстазі) проекту перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй породили серед населення Галичини великі надії, стимулюючи значне пожвавлення національних рухів й набуття ними політичного характеру.

Польський національний рух. Звістка про революційний вибух у Відні дала поштовх до масових виступів у Львові, де 18–19 і 21 березня 1848 р. відбулися демонстрації, учасники яких вперше появилися на вулицях у національних костюмах та з національними символами — білими кокардами. Під їх впливом непопулярний у місті бургомістр Е. Ґ. фон Фестенбурґ подав у відставку і був замінений А. Ґолуховським, а губернатор Ф. Стадіон дав згоду на звільнення політв’язнів і на формування національної гвардії. Представники польських ліберальних кіл і шляхти, намагаючись спрямувати порив населення у мирне русло, виробили петицію до австрійського імператора.

13 квітня 1848 р. у Львові створено польську ліберальну організацію — Центральну Раду Народову (ЦРН). Спершу в її складі налічувалося близько 25, а згодом до 145 осіб — представників різних суспільних верств, за винятком селян, серед них чимало відомих діячів, як Олександр Батовський, Август Бєльовський, Тадей Василевський, Кирило Вінковський, Петер Гросс, Мєчислав Даровський, Ян Димінський, Володимир Дідушицький, Юзеф Дзєжковський, Ян Добжанський, о. Онуфрій Криницький, Корнель Кшечунович, Томаш Кульчицький, Абрагам Мізес, Кароль Падух, Францішек Смолька, Олександр Фредро, Кароль Шайноха та ін. На засідання Ради, які відбувалися в приміщенні монастиря домініканців, а згодом у будинку Оссолінеума, у помешканнях членів Ради Д. Гембажевського на вул. Вірменській і міщанина Вітковського на вул. Валовій, нарешті, в концертному залі Старого театру, нерідко відвідували сотні осіб, серед них і селяни.

В основі програми Ради були вимоги, викладені в петиції від 18 березня. Вони зводилися до здійснення ліберальних реформ та перетворення Галичини в польську автономну провінцію Австрійської монархії. Щоправда, у дещо зміненому варіанті петиції, врученої спеціальною делегацією імператорові Фердинанду 6 квітня 1848 р., її автори інтерпретували заяву цісаря про бажання визнати і шанувати польську народність як готовність до скасування трактатів про поділ Речі Посполитої та відродження її як єдиного цілого — кінцевої мети авторів петиції, а з уст лідерів польського руху не раз лунало гасло «Хай живе Польща в її давніх кордонах!». Намагаючись залучити на свій бік народні маси, Центральна Рада Народова в умовах усе більшого невдоволення панщинною системою звернулась із закликом до шляхти негайно звільнити селян від панщини. Проте шляхта, не бажаючи втрачати своїх привілеїв, переважно не реагувала на цей заклик. За таких умов австрійський уряд, зважаючи на соціально-економічну невигідність примусової праці кріпаків і намагаючись не допустити переростання хвилювання селянства у повстання та нейтралізувати можливий вплив на нього польського ліберального табору, розпорядився скасувати панщину. 22 квітня 1848 р. було оголошено циркуляр губернаторства про скасування з 15 травня панщини в Галичині, на кілька місяців раніше, ніж у всій монархії. Проте хоч цей захід і запобіг селянському повстанню, він, будучи половинчастим, не вніс у ряди селянства заспокоєння, на яке сподівались реформатори. Незабаром Галичина стала ареною нових соціальних конфліктів на селі.

В умовах складного сплетіння етносоціальних суперечностей розгорнулася гостра суспільно-політична боротьба. Таборові монархістів, який представляли австрійська бюрократія та військові, підтримувані найзаможнішою частиною шляхти, протистояв широкий фронт антиурядових сил: ліберальна шляхта, інтелігенція та простий народ. Проте у ході подій між ними поступово наростали суперечності. Ліберальні кола, будучи прихильниками реформ і легальних методів, всіма силами намагалися підпорядковувати собі активність мас і спрямовувати її в мирне русло. У той же час народні низи, зацікавлені в радикальній ломці абсолютизму і в послідовному здійсненні демократичних перетворень, готувалися до радикальних дій. Такі настрої намагалися врахувати польські демократи, сили яких значно зміцніли за рахунок прибулих з еміграції представників Демократичного товариства на чолі з В. Гельтманом, які стояли за радикальні дії.

У перші місяці революції на польські громадські кола найбільший морально-політичний вплив мала Центральна Рада Народова, яка налагодила співпрацю з новоствореними з наданням конституційних свобод товариствами: приватних службовців, громадян усіх ремесел, підмайстрів та ін., які делегували до її складу своїх представників. Рада утворила філії на місцях, які, перебуваючи під впливом шляхти, надавали їй матеріальну допомогу. Друкованим органом Ради стала «Gazeta Narodowa», яка виходила від 19 квітня 1848 р. (спочатку під назвою «Rada Narodowa») за редакцією Я. Добжанського і стала найпопулярнішим польським часописом.

Центральна Рада Народова намагалася виражати інтереси різних, переважно середніх, верств польського населення й згуртовувати їх до праці на національній ниві в ім’я відродження власної державності. У численних відозвах вона проповідувала гасла національного і класового солідаризму. На засіданнях обговорювала проблеми винагороди за скасування панщини, створення наукового товариства. У петиціях домагалася запровадження польськомовних написів на установах та назв міських площ і вулиць. Організувала численні національно-релігійні маніфестації: траурні богослужіння за полеглих віденських (21 березня, 29 травня) і краківських (26 травня) повстанців, за страчених повстанців 1846 р. Т. Вісьнєвського і Ю. Капусцінського (31 липня), похорон учасника Краківського повстання О. Морґенбессера (24 травня), урочисте прийняття прибулих з Франції польських політичних емігрантів (29 квітня, 10 травня), вітання прибулого із-за кордону генерала Ю. Дверніцького (5–7 вересня) з приуроченим до цієї події переглядом національної гвардії на площі Св. Юра і виконання оркестром гімну «Jeszcze Polska nie zginęła», богослужіння і врочистості з нагоди 165-ї річниці перемоги Яна Собеського над турками під Віднем (16 вересня).

21 жовтня 1848 р. влаштовано доброчинний концерт на користь фонду допомоги політичним емігрантам в міському театрі Скарбека, прикрашеному зображенням польського орла. 24 жовтня 1848 р. Рада звернулася з відозвою до населення повсталого Відня, заохочуючи його до продовження боротьби з монархічною владою за свободу і демократію. Крім патріотичних маніфестацій у Львові поширювалися так звані «котячі музики» — галасливі зборища з вибиванням вікон під будинками небажаних у місті представників бюрократії та інших одіозних осіб.

Центральна Рада Народова підтримувала контакти з прибулим до Львова керівником Централізації Демократичного товариства В. Гельтманом, славнозвісним генералом Ю. Бемом та підполковником колишнього польського війська А. Пйотровським, проте їхніх повстанських планів не підтримала, вважаючи їх авантюрними. Так само не підтримала Рада і колишнього польського офіцера, члена Демократичного товариства і Об’єднання польської еміграції, начебто угорського емісара Л. Ванського та групи львівських угрофілів у їхніх спробах навербувати у Львові легіон добровольців на підтримку повсталої Угорщини, а для з’ясування реальної ситуації надіслала до Пешту спеціальні делегації.

20 травня Раду відвідав агент Французької республіки Ш. Дідьє, для якого та для німецького парламенту в Франкфурті вона виготовила спеціальний меморандум щодо польської справи. До Франкфурту Рада вислала спостерігачів з повноваженнями відстоювати польські національні інтереси та вживати заходів для вирішення польського питання — здобуття національно-територіальної автономії як кроку до відродження цілої і незалежної Польщі.

Представник Ради виїздив також у травні 1848 р. до Вроцлава для участі у з’їзді польських політиків з різних регіонів Польщі з метою згуртування патріотичних сил на засадах легальності та узгодження вимог національних реформ й поєднання зусиль для досягнення кінцевої мети — незалежності Польщі, який однак, закінчився безрезультатно.

Центральна Рада Народова опікувалася національною гвардією, яку до серпня 1848 р. очолював генерал Ю. Залуський, а згодом малопопулярний полковник Р. Вибрановський. Демократи вважали національну гвардію зародком польського війська (її однострій становив традиційний темносиній одяг з амарантом та рогатівка з орликом), а консерватори — сторожею безпеки перед селянами та міщанами. Надавалася допомога також молоді, яка прибувала з Королівства Польського, бажаючи взяти участь у формуванні польського війська.

У складі національної гвардії діяв Академічний легіон, який перебував під впливом радикально налаштованих емігрантів. Він ініціював політичні зібрання, які активізували патріотичні настрої поляків. Друкованим органом національної гвардії став часопис «Dziennik Narodowy».

Влітку 1848 р. ЦРН взяла активну участь у виборах до віденського парламенту, забезпечивши обрання депутатами від Львова дідича Л. Борковського, адвоката М. Дилевського, доктора прав Ф. Зємялковського, в Любачівському окрузі — доктора прав Ф. Смольки, в Яворівському — доктора прав К. Вінковського. Представники ЦРН у парламенті належали до «лівиці». Ф. Смольку у жовтні 1848 р. обрано президентом рейхстагу. ЦРН також делегувала до Відня львівського радикала Ю. Ґосляра для агітаційної діяльності на її користь серед селянських депутатів. Там він став учасником антиурядового повстання як офіцер польського легіону і ад’ютант генерала Бема.

На початку серпня 1848 р. край охопила епідемія холери, однак заходи місцевої влади щодо захисту населення виявилися малоефективними. До кінця вересня 1848 р. на холеру лише у Львові захворіло 843 особи, з яких 371 померла.

У вересні 1848 р. Центральна Рада Народова відіграла вирішальну роль в організації виборів міської управи Львова — Міського виділу, повноваження якого припинилися ще в травні 1848 р. Під її впливом президентом Міського виділу обрано її представника адвоката М. Ґноїнського, одним із заступників — члена Ради князя Л. Сапєгу й чимало представників Ради увійшло до 60-особового складу управи. Розкритикувавши надто забюрократизований статут, рада своєю ухвалою зобов’язала новообрану управу опрацювати проект нового міського статуту, який забезпечив би реальну участь широкого кола міщан у самоврядуванні.

Опозицію Центральній Раді Народовій творило засноване у червні 1848 р. консервативне Товариство дідичів (Stowarzyszenie Ziemiańskie), яке вважало її самозваним органом. Його часопис «Polska» своїми різкими випадами проти демократичних засад спровокував перший у Львові політичний страйк — відмову від складання газети в друкарні Піллера у вересні 1848 р. Рада, вважаючи діяльність Товариства дідичів шкідливою для національної справи і вигідною урядові, висловила йому публічний осуд у пресі.

Восени 1848 р. активізувалася права опозиція і в самій ЦРН. Натомість зріс вплив прибулих до міста з еміграції діячів Централізації Демократичного товариства та їх прихильників серед міських низів і молоді, які сповідували радикальні засади. Усе це на тлі поступового зміцнення позицій провладного табору ускладнило суспільно-політичну ситуацію в регіоні, робило її вибухонебезпечною.

Центральна Рада Народова, не втручаючись у перші місяці існування у діяльність виконавчої влади, демонстративно підкреслювала свою незалежність від неї. Вона ініціювала зрив останнього засідання Станового сейму, скликаного губернатором Ф. Стадіоном на 26 квітня, і схилила частину його депутатів увійти до її складу. Вона також опротестувала створення губернатором під своїм протекторатом на противагу їй дорадчого органу — «Байрату».

Губернатор Ф. Стадіон, терплячи присутність Центральної Ради Народової, всіляко її ігнорував, дозволяв «радитись, але не підміняти владу», а 26 квітня 1848 р. навіть наказав опечатати її зал засідань та конфіскувати папери, що додало їй тільки більшої ваги в очах громадськості. З від’їздом Ф. Стадіона зі Львова на початку червня 1848 р. і призначенням на пост віце-президента губернського управління А. Ґолуховського представники Центральної Ради Народової, контактуючи з ним, висловлювали сподівання, що він як перший краянин-поляк на чолі політичної влади в провінції повинен добре прислужитися краєві, рахуючись із загальною громадською думкою. Ще більші надії пов’язувала Центральна Рада Народова з прибуттям наприкінці жовтня 1848 р. до Львова новопризначеного губернатора Галичини В. Залеського. Її делегація на чолі з головою О. Батовським, вітаючи його з довгоочікуваним прибуттям, висловила впевненість, що в тогочасних складних умовах він зуміє оперативно вирішити проблеми рідного краю. Найпекучішою ж проблемою для тогочасного польського політикуму стала поява на суспільно-політичній арені українського національного руху.

Український національний рух. Один із тогочасних діячів В. Подолинський засвідчив наявність серед галицьких українців доби «Весни народів» різних політичних орієнтацій: проавстрійської, пропольської, проросійської та «прослов’янської». З-поміж них найвпливовішою виявилась організація проавстрійська, яка започаткувала український рух врученням губернаторові Ф. Стадіону від імені групи представників греко-католицького духовенства і міщанства Львова петиції на ім’я імператора Фердинанда від 19 квітня 1848 р. з побажаннями: запровадження в школах і громадсько-політичному житті Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу на всі посади та зрівняння в правах духівництва різних конфесій. А вже 2 травня 1848 р. у Львові засновано першу українську легальну політичну організацію — Головну Руську (українську) Раду, яка взяла на себе роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848–1851 рр. Серед 66 її засновників — 20 дрібних чиновників, 9 представників світської інтелігенції, 18 духовних осіб, 13 студентів, 5 міщан, один підприємець. Пізніше рада складалася з 30 постійних членів. Її очолив єпископ Греко-католицької церкви Григорій Яхимович, його заступниками стали крилошанин Михайло Куземський та юрист Іван Борисикевич, а секретарями ради — проповідник при соборі Св. Юра Михайло Малиновський та службовець Кредитного товариства Теодор Леонтович. 1849 року, у зв’язку з переїздом єпископа Г. Яхимовича до Перемишля, фактичним керівником Головної Руської Ради став М. Куземський.

Акт заснування Головної Руської Ради відбувся при демонстративному вшануванні пам’яті священика і поета Маркіяна Шашкевича, що мало засвідчити солідарність її творців з визвольними змаганнями колишньої «Руської Трійці».

Друкованим органом Головної Руської Ради стала «Зоря Галицька» — перша газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р. У відозві до українського народу, опублікованій у першому ж номері, Рада заявила: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (тобто, українського. — Авт.) народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує». То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські і галицькі українці — одна нація. Відозва закликала українське населення до використання завойованих революцією демократичних свобод, утворення рад на місцях, мирних взаємин з польським населенням і наголошувала на відданості конституційній монархії.

Рада зобов’язувалася дбати про покращення життя народу конституційним шляхом, захист його національної культури, зрівняння греко-католицького обряду, Церкви і духовенства з Римо-католицькою церквою, обрядом і духовенством. Заснування й патріотичну діяльність Головної Руської Ради благословив митрополит Михайло Левицький.

Конкретизована в процесі виконання програма Головної Руської Ради включала такі основні вимоги: скасування середньовічних повинностей селян за викуп, ліквідація привілеїв великих землевласників (права полювання, примусового найму і т. ін.), гарантування селянської земельної власності й захист селян від утисків дідичів, піднесення сільського господарства; свобода промислової діяльності і торгівлі, утворення промислових спілок, кредитних установ; скасування різниці станів і встановлення рівноправності всіх громадян перед судом і законом; захист власності і честі, підвищення рівня народної освіти, поліпшення охорони здоров’я і т. ін.; забезпечення вільного національного розвитку українців Східної Галичини. Ця програма мовби розвивала пакет засад, окреслених Я. Головацьким у статті «Становище русинів у Галичині» (1846).

З ініціативи Головної Руської Ради, з врахуванням історичної традиції, за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб галицько-волинських князів із зображенням золотого лева на блакитному тлі. Згодом, у 1918 р., цю символіку перейняв уряд Західно-Української Народної Республіки.

Головна Руська Рада координувала діяльність 50 місцевих руських рад у містах, містечках і деяких селах Східної Галичини, які стали справжніми осередками українського громадсько-політичного і культурного життя. Особливою активністю відзначалися руські ради Надсяння — Перемиська, Сяноцька (окружні), Бірецька, Ліська, Мушинська, Затварницька, Любачівська, Ярославська (деканальні).

Нагальна вимога Головної Руської Ради, яку вона висунула в петиціях до оператора, парламенту і уряду, підкріплюючи її посиланнями на давні традиції власної державної самостійності та могутності (Галицького князівства і королівства), зводилася до поділу Галичини за етнічним принципом на дві самостійні адміністративно-політичні одиниці: західну (польську) і східну (українську) з центром у Львові — «столиці Руського краю» — і надання східній частині статусу коронного краю, тобто національно-територіальної політичної автономії з власною конституцією, сеймом, політичною адміністрацією, та її об’єднання з українським Закарпаттям як гарантії вільного національного розвитку українців Австрійської монархії. Національно-територіальна автономія, широка політична самоуправа, отже, могла стати своєрідним замінником втраченої в минулому власної державності на зразок тієї, яку одержали поляки в Галичині у 60-х рр. XIX ст. Тому вимога поділу Галичини одержала широку підтримку серед українців — на її підтримку Головна Руська Рада та її філіали на місцях до кінця січня 1849 р. зібрали понад 200 тис. підписів. Реалізація автономії бачилася галицьким політикам етапом на шляху федералізації Австрійської монархії.

Головна Руська Рада виступила з ініціативою щодо включення українських представників до складу міської управи Львова (грудень 1848 р.), домагалася написів назв вулиць і площ міста українською мовою, впровадження її в діловодство установ.

Головна Руська Рада та її філіали заініціювали рух за створення українських військових та воєнізованих формувань — національної гвардії в містах, селянської самооборони на Прикарпатті, батальйону так званих гірських стрільців, які розглядались як зародок збройної репрезентації українців Австрійської монархії, здатної стати на захист їх національних прав. Формування української національної гвардії в місті домагалися представники українських мешканців Львова в заяві на ім’я головного військового командування в Галичині від 6 серпня 1848 р. Головна Руська Рада з відповідною заявою зверталась 7 серпня 1848 р. до Крайової президії, а, одержавши відмову, — до віденського уряду й імператора. При цьому пропонувалося запровадити в гвардії вишкіл українською мовою, а у відзнаках поєднати державну і національну символіку — австрійського орла і українського лева, синій, жовтий і чорний кольори.

Політична активність пожвавила культурно-освітній рух. Особливо гострою була потреба в книжках, бо ж перед революцією їх майже не видавали. Водночас життя диктувало необхідність об’єднати наукові, літературні і освітні сили та визначити поле їх діяльності. Це мав зробити «Собор руських учених». Ініціатором собору був письменник Микола Устиянович, який весною 1848 р. двічі звертався з цього приводу до керівництва Головної Руської Ради.

На з’їзд у Львові 19–25 жовтня 1848 р. з’їхалися 118 учасників, серед них чимало письменників, діячів освіти, журналістів, дрібних службовців, юристів, студентів, а також духівництва. Були це здебільшого друзі, однодумці й послідовники «Руської Трійці», які й задали тон з’їздові. На пленарних засіданнях, що відбувались у приміщенні духовної семінарії, виступили Іван Борисикевич, письменники Микола Устиянович, Рудольф Мох, Йосиф Левицький, Йосиф Лозинський, Іван Гушалевич та ін., промови яких, за словами очевидця Василя Ільницького, «дихали свободою і патріотизмом». Душею з’їзду був поет, «соловей карпатський» М. Устиянович. У своїй промові він закликав учасників до самовідданої праці для добра гнобленого віками українського народу, пропонував набиратися сили у «громкого Шевченка», високо оцінив заслуги перед українською культурою М. Шашкевича та його друзів, підкреслив роль революційного Відня, який виборов демократичні свободи для народів Австрійської монархії. Інший поет, А. Могильницький, який не зміг прибути на з’їзд, надіслав його учасникам вітального листа, в якому зобов’язувався віддати всі свої сили освіті народу. Гучними оплесками зустрів з’їзд виступ польського поета-демократа Генрика Яблонського, який віщував велике майбутнє українському народові в колі слов’янських народів.

Протягом кількох днів учасники з’їзду працювали в дев’яти секціях. Важливе значення мали внесені секціями пропозиції про заснування господарського та історичного товариств, охорону пам’яток історії та культури, видання популярного підручника історії України. Пропонувалося перевидати «Историю Малороссии» М. Маркевича, написану під впливом знаменитої «Історії Русів». Секція шкіл накреслила широку програму українського шкільництва. Більшість членів секції мови та літератури висловилися за літературну мову, близьку до народної, «гражданський» шрифт і фонетичний правопис, залишивши, однак, прихильникам церковнослов’янської мови, які були в меншості, свободу використання в наукових працях церковнослов’янської мови, етимологічного правопису. Згодом це негативно позначилося на книговидавничій справі. З великим інтересом зустріли учасники з’їзду доповідь видатного вченого, колишнього члена «Руської Трійці» Якова Головацького, який подав широкі відомості про етнічну і мовну єдність всього українського народу. На засіданні 25 жовтня засновано Товариство народної освіти як керівний орган «Руської матиці» — культурно-освітньої організації, завданням якої було видання для народу дешевих книжок. Закінчився з’їзд під вигуки «Хай живе українська демократія!»

Перший з’їзд діячів культури став важливою подією в культурному житті всієї Східної Галичини. Це була перша організована публічна маніфестація української інтелігенції краю, яка, розбудивши національний дух, засвідчила більш-менш адекватне розуміння нею назрілих завдань національно-культурного розвитку українців у добу «Весни народів» і готовність взяти участь в їх реалізації. Дещо із визначених з’їздом завдань їй вдалося здійснити, чимало завдань реалізували наступні покоління інтеліґенції, а деякі не втратили актуальності й у наш час.

В умовах революції великого розмаху набула боротьба за народну освіту. Вимога запровадити в народних школах, гімназіях та інших навчальних закладах Східної Галичини викладання українською мовою містилась у петиції від 19 квітня 1848 р. Згодом широка громадськість через Головну Руську Раду та місцеві ради почала домагатися організації українських шкіл по всіх селах і містечках, розширення навчальних планів за рахунок включення до них основ сільського господарства, ботаніки, ремесла, історії українського народу та сусідніх країн, відкриття доступу селянським дітям до гімназій, введення навчання рідною мовою в середніх і вищих школах, заснування закладів для підготовки вчителів, вилучення шкіл Східної Галичини з-під нагляду римо-католицького духовенства і т. ін. Відповідаючи на ці вимоги, уряд 9 травня 1848 р. погодився на запровадження викладання українською мовою в народних школах: 31 серпня 1848 р. оголосив про введення факультативного викладання української мови, а 4 грудня 1848 р. і 8 січня 1849 р. — як обов’язкового предмету в гімназіях. У такий спосіб, внаслідок наполегливих вимог народу, українська мова щораз більше не тільки завойовувала народні школи, а й проникала в гімназії Східної Галичини. 13 вересня 1848 р. видано імператорський патент про відкриття кафедри української мови у Львівському університеті. Професором відкритої на початку 1849 р. кафедри став Я. Головацький.

Поширеною була вимога запровадження української мови в діловодство установ, військовий вишкіл та написання цією мовою назв населених пунктів, площ і вулиць. На одному з засідань Головної Руської Ради обговорювалося питання про увічення пам’яті видатних діячів українського народу, зокрема про спорудження пам’ятника Богданові Хмельницькому у Львові.

Активізувалося літературне життя. Загальне політичне і культурне збудження сприяло піднесенню літературної творчості послідовників «Руської Трійці» Миколи Устияновича й Антона Могильницького, у творах яких звучали патріотичні мотиви, любов до рідного краю, його історії, заклики до самовідданої праці для добра народу. Виданням першої поетичної збірки розпочав літературну діяльність львівський поет І. Гушалевич, в поезіях якого, написаних в дусі народних пісень, звучали любов до рідної землі, ідея єдності українського народу.

Відбулися певні зрушення у видавничій діяльності. Посилення інтересу до нової української літератури за Збручем викликало спроби перевидання її кращих зразків у Галичині. 1849 р. І. Борисикевич видав у Львові повість «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка, Я. Головацький переклав українською мовою повість Миколи Гоголя «Тарас Бульба», яка вийшла друком у Львові в 1850 р.

Значну роль у пожвавленні літературного життя відігравали засновані у Львові під час революції перші українські газети «Зоря Галицька» (редактор Антін Павенцький), «Галичо-руський вістник» (редактор Микола Устиянович), «Новини» та «Пчола» (редактор Іван Гушалевич). У них друкувалися кращі твори відомих письменників М. Устияновича, А. Могильницького, І. Гушалевича, Р. Моха, Луки Данкевича та ін. В «Зорі Галицькій» вперше було надруковано патріотичний вірш М. Шашкевича «Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139», у «Пчолі» — уривки з 5-ї частини «Енеїди» та «Пісню на новий 1805 год… Алексію Борисовичу Куракіну» Івана Котляревського, в «Новинах» — вірші Миколи Костомарова.

Галицькі часописи нерідко подавали інформацію про громадсько-культурне життя в Україні, зокрема про Кирило-Мефодіївське братство та його учасника Тараса Шевченка. Газета «Postęp» («Поступ») в одному зі своїх травневих номерів 1848 р. у статті Карла Падуха «Польська і українська національність на Україні…» повідомляла про викриття на Україні царською жандармерією таємного товариства, один з членів якого Т. Шевченко, «чоловік з народу, родом з польської України, звільнений з кріпацтва», розпочав свою діяльність у Києві, звідки «розбіглися його пісні, повні гарячих відзивів у живописній народній мові до українців. Русь вільна, незалежна була кличем Шевченка».

Газета «Дневник руський» у жовтні 1848 р. в статті «Слово о Русі і її становищі політичеськім» писала, що Т. Шевченко «сегодня уважаний єсть яко мученик справи руськой вольності… Патріотичеські письма Шевченка звісні суть в всей Малой Росії й Україні і много причиняються до взбудженія Духа». І. Вагилевич на сторінках цієї газети називав Т. Шевченка знакомитим поетом, у віршах якого «повно ревного чуття», зазначивши при тому, що в рукопису залишається його поема «Кавказ», яка не має собі рівних в літературі. В тій самій газеті польський поет Генрик Яблонський надрукував вірша «Мученикам вольності з року 1847», в якому оспівував кирило-мефодіївців як борців і мучеників «за свободу, за вольність братій». Звістки про участь Т. Шевченка в антиурядовій організації, його боротьбу засобами поетичного слова за свободу народу сприяли популярності поета в очах галицької інтелігенції.

Розгорнувся аматорський театральний рух. Перші кроки львівського українського театру були пов’язані з широким використанням драматургії Наддніпрянської України. 26 жовтня 1848 р. група аматорів у Львові поставила перероблену І. Озаркевичем «Наталку Полтавку» І. Котляревського під назвою «Дівка на відданню, або На милування нема силування». 21 листопада 1848 р. глядачі побачили другу виставу п’єси, а 24 лютого 1849 р. було поставлено п’єсу «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Українські вистави мали великий успіх, будили серед народу патріотичні почуття, любов до рідної культури. Досягнення аматорського театру 1848–1849 рр. заклали основу для подальшого розвитку театрального руху, організації у Львові 1864 р. першого в Галичині професійного українського театру.

Визначними подіями були також народний фестин у Львові 3 травня 1849 р. — у першу річницю скасування панщини — та заснування 1849 р. з ініціативи Головної Руської Ради Народного дому у Львові, який став на якийсь час осередком культурного і наукового життя українського населення Галичини.

Польсько-українська конфронтація. Політизація українського національного руху в Галичині, створення ним власних національно-політичних і культурно-освітніх структур, висунення і поступова реалізація програми національного самоствердження українців на території їх компактного проживання — східній частині Галичини — в рамках конституційної Австрійської монархії стало великою несподіванкою для польських громадських кіл, які й далі уявляли себе єдиними повноправними господарями краю. Ставлячи своєю кінцевою метою відбудову Польської держави в кордонах 1772 р. з включенням до неї частини українських земель, вони не визнавали за населенням цих земель, у тому й Східної Галичини, права на національну незалежність і український рух сприйняли вкрай негативно. Вони далі дотримувалися застарілих стереотипів, вважаючи українців частиною польського народу, яка відрізнялась від поляків тільки релігійним обрядом, їхню мову — діалектом польської мови, а культуру і літературу — складовою частиною культури й літератури польської.

Розрив цього уявного зв’язку був визнаний польською стороною за зраду польських національних інтересів. Польська громадськість виступала проти українського руху, об’єднавшись в антиукраїнський демократично-ліберально-шляхетський блок. Польські політики намагалися насамперед перешкодити заснуванню Головної Руської Ради і, прибувши на її установче засідання у митрополичій палаті при соборі Св. Юра, старалися переконати присутніх у недоцільності її створення й пропонували приєднатись до Центральної Ради Народової та спільно працювати для справи відродження Речі Посполитої, зустрівши, однак, категоричну відмову від такої спілки та висловлення бажання русинів самостійно відстоювати свої національні права. Не мала успіху й спеціальна делегація Центральної Ради Народової до голови Головної Руської Ради єпископа Григорія Яхимовича з подібними пропозиціями.

Зазнавши невдачі, Центральна Рада Народова інспірувала створення на противагу Головній руській Раді на початку травня 1848 р. з представників сполонізованої української шляхти та інтелігенції підконтрольної їй організації «Руський Собор» з метою спрямування українського руху в пропольське русло. Його друкованим органом стала газета «Дневник руський». Не одержавши, однак, підтримки українського населення, ця організація на початку жовтня 1848 р. самоліквідувалась і приєдналась до Центральної Ради Народової як філія.

Центральна Рада Народова разом з «Руським Собором» вислала на Слов’янський з’їзд до Праги спільну делегацію для нейтралізації маніфестування на форумі автономістських аспірацій делегації Головної Руської Ради. На сторінках періодичного органу Центральної Ради Народової «Gazeta Narodowa» нав’язливо вміщувалися відозви, статті та інші матеріали, в яких під звуки закликів до братерства, єдності та згоди з русинами заперечувалися їх права на реалізацію своїх емансипаційних змагань, а репрезентантку українського руху Головну Руську Раду цьковано як знаряддя придушення свободи.

Масові зібрання українців по галицьких містах і містечках під час заснування та під час засідань місцевих руських рад-філіалів Головної Руської Ради трактовано як спроби духовенства підбурювати селян проти дідичів та до захоплення їхньої земельної власності й розпалювати міжнаціональний розбрат.

Діяльність Головної Руської Ради та священиків-репрезентантів її філій Центральна Рада Народова оскаржувала перед митрополитом М. Левицьким. Один з лідерів Центральної Ради Народової О. Батовський від новопризначеного віце-президента губернського управління А. Ґолуховського вимагав застосувати проти греко-католицького духовенства, підозрюваного в підбурюванні українських селян проти поляків, енергійних заходів й спонукати його проповідувати єдність і згоду краян. Відгомін цієї вимоги засвідчила вказівка А. Ґолуховського митрополичій консисторії від 10 серпня 1848 р. через газету «Зоря Галицька», яка начебто «занадто захоплюється національністю», «протиставляючи її польській», стримувати селян від насильницьких посягань на панську власність, від трактування усіх нерусинів у Східній Галичині як загарбників, сіяння недовір’я до поляків та відвертати селянство від зацікавлення політикою, а натомість облагороджувати його моральні почуття. Перед новопризначеним губернатором Галичини Вацлавом Залеським делегація Центральної Ради Народової однією з найбільших проблем краю визнала діяльність руського духовенства, назвавши її підбурливою, і домагалася не підтримувати русинів.

Природно, що за таких умов польсько-українські взаємини поступово ускладнювалися, набуваючи характеру політичного протистояння. Навколо українського питання виникла гостра полеміка. З польського боку в ній взяли участь редакції часописів «Gazeta Narodowa», «Dzennik Narodowy», публіцисти А. Домбчанський, К. Ценґлевич, з українського — Т. Леонтович, А. Петрушевич, Т. Полянський, Є. Прокопчиць, анонімний автор трактату «Умови згоди між Польщею і Руссю» та ін. Якщо перші здебільшого відстоювали лінію Центральної Ради Народової та «Руського Собору» і їх періодичних органів, то другі — переважно симпатиків Головної Руської Ради. У ході полеміки українське питання переросло межі внутрішньо-крайової проблеми і набуло європейського звучання.

Намагання представників польських громадських кіл заперечувати існування українців в Галичині, а український національний рух 1848–1849 рр. зобразити перед європейською громадськістю як інспірований австрійською владою (на противагу польському рухові) контрреволюційний виступ вузького кола представників вищого греко-католицького духовенства, позбавленого підтримки широких народних мас, спонукало українські кола звертатись до цієї громадськості з роз’ясненням реального стану справ.

Головна Руська Рада, надсилаючи на Слов’янський з’їзд до Праги свою делегацію, прагнула продемонструвати перед світом самостійність українського народу, знайти союзників серед інших слов’ян та з їх допомогою домогтися забезпечення своїх конституційних прав. В дискусіях у польсько-українській секції, створеній з представників Головної Руської Ради, Центральної Ради Народової та «Руського Собору», І. Борисикевич, обґрунтовуючи свою позицію, заявляв, що «так же, як поляки прагнуть закласти в Галичині фундамент для цілої Польщі, так і галицькі українці хочуть створити основу насамперед для українців, які живуть в Австрії, і вимагати визнання всієї української національності». Укладена під час з’їзду польсько-українська угода, що передбачала зрівняння в правах українців і поляків, означала моральну перемогу української делегації, фактичне визнання польською стороною справедливості її вимог. Реальним результатом з’їзду, на якому галицькі українці вперше зустрілися з представниками інших слов’янських народів на ниві політичної діяльності, стало також чесько-українське зближення та роз’яснення суті українського питання перед громадськістю слов’янських земель.

Голова Головної Руської Ради Григорій Яхимович багато зробив для з’ясування позиції української сторони в конституційній комісії австрійського парламенту під час її роботи над проектом перебудови Габсбурзької монархії на засадах федералізму, де він захищав національний принцип побудови федерації і домагався поділу Галичини на дві самостійні провінції — українську і польську. Його підтримала частина чеських депутатів, членів конституційної комісії. Для роз’яснення суті українського питання серед німецького населення і європейської громадськості Головна Руська Рада розповсюджувала відповідні відозви: «До співгромадян — „Mitbürger!“, „Ruthenen an Europa“, „Deutsche Brüder“» та інші, — які зусиллями Григорія Шашкевича, радника міністерства освіти у Відні, друкувались у столиці й поширювалися серед депутатів рейхстагу, а також надсилались до Галичини.

У відозві «До співгромадян!» (весна 1848 р.) підкреслено: «Ми живемо у відповідальну епоху. Кожна нація поступає вперед. Чи ж при цьому мала б залишитися у забутті лише крайньо упосліджена руська нація в Галичині? Ні! Щаслива година вибила вже і для галицьких русинів. Натхненні новим життям, вони також прагнуть руху вперед, підняття із занепаду, і чинити перешкоди цьому може тільки ворог поступу. Але їхні тенденції не обмежуються виключно тільки до їх власної національності. Вони визнають рівноправність інших національностей, хочуть зберегти спокій, порядок і силу законів та прагнуть сучасних реформ у дорозі права».

Водночас доброзичливий був тон відозви «Русини до своїх німецьких співгромадян»: «Руська нація не прагне порушувати прав інших. Тому не турбуйтесь, русини не заподіють вам ніякої кривди. Нація пожертвує всім, щоб захистити і зміцнити свою національність. Але в той же час вона оголошує недоторканність кожної національності. Тому ви, німецькі брати, які живете поруч з нами, не маєте чого боятися за свою національність. Невибаглива руська нація вважає своїм покликанням плекати високу ідею народного життя, яку придушувала дотеперішня безжалісна політика правителів. Остання декларувала рівність людей, але не могла піднятися до рівності націй. Рівність релігій вона врешті-решт збагнула, але рівності національностей не змогла зрозуміти. Руська нація ось визнає себе прихильницею нової народної політики, яка поряд з рівністю громадян і релігій відстоює також рівність націй і національностей. Тому ви, німецькі співгромадяни, будьте спокійні за свою релігію, мову і національність. Русини не бажають вважатися великими за рахунок пригноблення громадян іншого племені. Вони не хочуть перетворювати одні національності на поживу для інших. Вони не хочуть піднімати свою мову до рівня винятково привілейованої у спільній державі. Навпаки, їхнім девізом є свобода, рівність і братерство всіх націй, усіх національностей, усіх мов. Тому, німецькі співгромадяни, подайте нам руку для здійснення цієї гуманної ідеї. Наша мета — право. Правом ми будемо керуватися у своїх заходах, правом для нас і для усіх наших співгромадян.»

У такому самому дусі були складені численні статті на цю тему, які з ініціативи Головної Руської Ради надсилалися до європейської преси. Офіційні заяви української сторони про толерантне ставлення до національних меншин та здійснювана в їх дусі політика знайшли розуміння і сприятливий відгук серед певної частини німецьких поселенців Галичини, стимулюючи їх до підтримки українського руху (участь німецьких мешканців Львова у підписанні петиції з вимогою поділу Галичини, їхні висловлювання за створення української національної гвардії у Львові, служба на офіцерських посадах у новоствореному батальйоні гірських стрільців і т. ін.). Представники єврейської громади Львова прихильно сприйняли формування українського батальйону гірських стрільців, взявши участь у забезпеченні його військовим одностроєм. Завдяки публікаціям у пресі мала змогу вислухати другу (українську) сторону і громадськість усієї Австрії та Європи і таким чином дістати об’єктивнішу інформацію про суть українського питання, а тому вона більше зацікавилася українцями — про них більше почала писати європейська періодична преса.

Візія Відня. Загроза втрати національної ідентичності в разі перемоги польської сторони і потреба мати реальну опору в прагненнях до національного самоствердження стимулювали лояльність українського руху щодо Австрійської конституційної монархії, яка, у свою ж чергу, була зацікавлена в підтримці українців перед небезпекою втратити цей край і тому також ішла їм на певні поступки. Проте урядові кола, йдучи на вимушені поступки українцям з мовно-культурних питань, все ж не брали на себе зобов’язань з важливих політичних питань, зокрема щодо поділу Галичини чи формування української національної гвардії. Формування української національної гвардії у Львові, як і в інших містах та селах Східної Галичини, було заборонено. Не знайшов підтримки і проект поділу Галичини на дві провінції, який виник в урядових колах ще у 1846 р. після приєднання до Галичини так званої Краківської республіки і жваво обговорювався у верхах. Автором цього проекту був Рудольф Стадіон, надвірний комісар для Галичини, який 5 жовтня 1846 р. подав відповідні пропозиції цісареві Фердинанду. Підтриманий Надвірною канцелярією, він одержав 27 лютого 1847 р. його принципове схвалення. Після узгодження у вищих інстанціях мав бути визначений термін його реалізації. Тим часом надійшов 1848 рік, який ще більше актуалізував проблему. Генерал-губернатор Франц Стадіон реанімував цей проект, сподіваючись використати його як засіб знешкодження польських самостійницьких аспірацій та відвернення загрози втрати Галичини Габсбурґами. На початку травня 1848 р. він звернувся через довірену особу із запитом до уряду про його готовність до якнайшвидшого проведення наміченого поділу краю на дві губернії: східну (руську) і західну, населену переважно поляками і німцями, у випадку схвалення цієї ідеї цісарем. Згодом він ще декілька разів у своїх рапортах повертався до цієї теми. Його пропозиції зацікавлено обговорювалися на засіданнях ради міністрів 11, 17, 30 травня, 8 червня, внаслідок чого 11 червня уряд Ф. Піллерсдорфа прийняв ухвалу про поділ краю з 1 серпня 1848 р. на дві провінції, хоч проти ідеї поділу виступив надвірний радник, а згодом перший поляк-губернатор Галичини Вацлав Залеський. 17 червня 1848 р. ухвалу уряду апробував цісар Фердинанд. Інформація про зацікавлений розгляд в урядових колах питання поділу краю і перспективу його позитивного вирішення мусила просочуватись зі столиці і досягти Львова. Цим, очевидно, можна пояснити жваву петиційну кампанію, яку розгорнула Головна Руська Рада у другій половині 1848 і на початку 1849 рр. Та після відставки уряду Ф. Піллерсдорфа і сформування уряду А. Добльгофа на початку липня 1848 р. питання поділу Галичини у владних структурах було зняте з порядку денного. Очевидно, до цього спричинилися протести Центральної Ради Народової, «Руського Собору», Товариства дідичів, надіслані до Відня, та закулісні маневри польських депутатів парламенту, а також окремих шляхтичів. Зокрема відомо, що висланий до Відня А. Ґолуховським шляхтич К. Стадницький під час зустрічі наприкінці липня 1848 р. з А. Добльгофом обговорював проблему поділу Галичини, планованого попереднім урядом, й повідомляв одного з членів Центральної Ради Народової про те, що прем’єр-міністр справу поділу здав до архіву (ad acta). У листі до Галицького губернаторства від 27 липня 1848 р. прем’єр-міністр А. Добльгоф повідомляв про те, що справа поділу Галичини відкладається і дав таємну вказівку робити все для того, щоб знешкодити агітацію за поділ краю на окремі провінції за етнічною ознакою, мотивуючи це бажання припинити баламучення селян і сіяння розбрату між народностями, який веде до згубних наслідків. Співзвучність його мотивів з аргументами польських опонентів Головної Руської Ради дає підстави дошукуватись в них їхнього джерела. Підтвердженням цього може бути заява впливового польського депутата віденського парламенту і навіть деякий час його голови Францішка Смольки в листі від 8 серпня 1848 р. про те, що «ми планованому поділові Галичини, підписаному цісарем 19 червня 1848 р. „brevi manu скрутили шию“». На початку вересня 1848 р. це підтвердив новопризначений губернатор В. Залеський, заявивши делегації Центральної Ради Народової у Кракові про те, що про поділ Галичини на дві губернії «не може бути й мови». Незабаром мотивацію А. Добльгофа повторив новий прем’єр-міністр Ф. Стадіон, який у листі від 26 квітня 1849 р. рекомендував намісникові Аґенорові Ґолуховському схилити фактичного голову Головної Руської Ради М. Куземського до припинення дискусії щодо поділу Галичини. І справді відтоді Головна Руська Рада цієї справи більше відкрито не зачіпала.

До зміни пропозиції уряду щодо поділу краю чимало спричинився віце-президент губернаторства, а від січня 1849 р. намісник Галичини А. Ґолуховський, який у листах до столиці від 12 червня та 13 і 27 липня 1848 р. наполягав на збереженні неподільності краю під орудою генерал-губернатора, а погоджувався лише на створення двох губернських сенатів: одного у Львові, другого у Кракові. Якщо ця вимога про поділ була б задоволена, переконував він вищі інстанції у Відні, і «русини внаслідок свого національного розвитку при теперішніх ієрархічних відносинах зміцнилися б, в такому разі якщо не теперішнє, то, безумовно, майбутнє покоління звернулося б до споріднених народів, які живуть під скипетром російським, з метою створення єдиного міцного державного організму. Тоді руська частина Галичини при прогресі освіти і матеріальної культури стала б вогнищем підступів і заходів, що мають на меті як злам ієрархічної сили духівництва, так і згадане вище об’єднання народів. Коротше кажучи, могла б початись така ж боротьба за Русь, яка протягом багатьох років з перервами, але з залізною послідовністю ведеться за відродження вільної і незалежної Польщі». В остаточному підсумку, адміністративний статус Галичини було збережено незмінним.

І все ж, український національний рух періоду «Весни народів» — це важлива сторінка в історії Галичини. Іван Франко, оцінюючи його, слушно зазначав, що «розмах до правдивого, широкого і всестороннього національного життя в тім часі був дуже добрий, що пізнішим поколінням майже на кожнім кроці приходиться нав’язувати до того, що вже було розпочато або бодай задумано в 1848 році».

Повстання 1–2 листопада. Кульмінаційним пунктом львівської «Весни народів» стало збройне повстання 1–2 листопада 1848 р., яке назрівало протягом тривалого часу. Починаючи з літа 1848 р. проурядові сили в Галичині, як і в усій Австрії, зміцнюючи свої позиції, почали переходити в контрнаступ. У відповідь на це присутні у Львові представники польського Демократичного товариства, відмовившись від співробітництва з лібералами з Центральної Ради Народової, яка намагалася стримувати порив народних мас, розгорнули активну пропаганду серед міської бідноти, піднімаючи її на боротьбу проти монархічного режиму. Великі надії покладали демократи на національну гвардію, що на той час поповнилася за рахунок демократичних елементів із числа робітників, ремісників і студентської молоді.

Наприкінці жовтня атмосфера в місті стала надзвичайно напружена. Не минало дня без сутичок між урядовими військами і національною гвардією. 1 листопада застосування військом зброї проти натовпу стало сигналом до повстання. Пролунали заклики: «До зброї! На барикади!» Робітники і ремісники, які зібралися на Ринку, почали будувати барикади на вулицях Руській, Сербській, Галицькій, Театральній, Домініканській, Краківській, Вірменській, Собєського. Весь центр міста опинився в руках повстанців, які розбивали склади зі зброєю та господарськими товарами, роздавали населенню рушниці, коси, шаблі, сокири, списи, залізні прути.

До повсталих приєднався Академічний легіон, який відмовився підкорятися начальникові національної гвардії. Приєдналась до міських низів і частина національної гвардії. Вранці 2 листопада між повстанцями і урядовим військом відбулися збройні сутички. На барикадах співали антиурядові пісні. На барикаді по вул. Вірменській з’явився червоний прапор. Помірковані та праві елементи Центральної Ради Народової, керівництво національної гвардії намагалися стримати порив повсталих, та їм це не вдалося.

О 10-й годині ранку 2 листопада за наказом генерала Гаммерштайна почався варварський артилерійський обстріл міста, який тривав дві з половиною години. Під час обстрілу, за офіційними даними, було вбито 55 і поранено 75 осіб, переважно представників трудового населення і студентської молоді.

Обстріл спричинив у місті численні пожежі. Згоріли будинок університету, університетська бібліотека, Старий театр, Технічна академія, ратуша. Втім повстанці не здавалися. Вони двічі зривали з ратуші вивішений керівниками національної гвардії білий прапор — знак капітуляції, замінюючи його червоним, і не покидали барикад. Але сили були нерівні. О 12 годині повстанці капітулювали. З листопада в місті було проголошено надзвичайний стан. Чимало учасників повстання піддано військовому суду, національна гвардія розпущена, заборонено будь-які збори, закрито всі періодичні видання, крім урядових. Розпорядженням міністерства внутрішніх справ від 6 грудня 1848 р. у Галичині було скасовано всі демократичні та робітничі товариства і клуби, від 4 грудня 1848 р. введено суворі обмеження на видачу паспортів робітникам для в’їзду в межі Австрійської імперії. Бургомістром міста уряд призначив губернського радника Карла Гепфлінґена. Міський виділ, обраний у вересні 1848 р. як вважалося, нелегально, був розпущений. Замість нього призначено 40 «мужів довір’я». Магістрат із згорілої ратуші перенесено спочатку до Англійського готелю, а пізніше до двох кам’яниць в Ринку та Домініканського монастиря. Міську службу охорони відтепер мало виконувати новостворене міське староство (капітанат). 10 січня 1849 р. надзвичайний стан було поширено на всю Галичину. На знак подяки за «відновлення порядку» львівська міська верхівка піднесла Гаммерштайну спеціальний адрес. Адрес лояльності львівської верхівки було передано також для вручення урядові. Придушення збройного повстання у Львові віщувало наближення кінця «Весни народів». Утім, воно вже не могло зупинити становлення громадянського суспільства у краю.

Феодосій Стеблій

© Ф. Стеблій, 2016

Галицька автономія (1861–1914): інституційно-організаційний розвиток та формування сфери повноважень

«Свобода й автономія мусять нерозривно в’язатися з собою, а властиво автономія мусить опиратися вповні на основах горожаньської свободи».

(Франко І. Свобода і автономія. Зб. тв.: у 50 т. — К.: Наукова думка, 1986. — Т. 45. — С. 444.)

Потреба реформування органів влади в Україні породжує значний науковий інтерес до вивчення історико-правових традицій формування взаємовідносин між державою та суспільством, які регіонально виникали на українських землях у ранньомодерний та модерний час. Особливу увагу привертає процес становлення системи органів влади у Галичині, який відбувався у контексті пошуку управлінських рішень для подолання міжнаціональних конфліктів у Австро-Угорщині шляхом її децентралізації. Галицький досвід автономного повітово-громадського самоврядування створив певні соціокультурні передумови для повернення втрачених управлінських традицій та відновлення західноєвропейських процедурних практик у сучасній Україні.

Серед вітчизняних дослідників вивченням функціонування системи органів влади в Галичині займаються, насамперед, львівські науковці. Аналізуючи правові засади діяльності окремих суб’єктів влади, правники свою увагу зосереджують на особливостях формування апарату управління Галичиною, на структурі та діяльності галицького намісництва[1]. Історики ж здебільшого концентруються на факторах вироблення крайової політики, яка здійснювалася Галицьким сеймом[2], намісниками[3]та Крайовою шкільною радою[4], а також вивчають вплив діяльності цих суб’єктів на динаміку та структуру міжнаціональних відносин. Проте процес формування системи органів влади в Галичині вимагає наукового переосмислення з врахуванням положень сучасної політичної теорії, теорії державного управління та конституційно-правової теорії. Тому у цьому нарисі насамперед буде показано особливості процесу автономізації Галичини, окреслено сферу повноважень галицької автономії, виокремлено етапи формування системи органів влади.

Воєнні поразки Австрійської імперії у війнах з Сардинським королівством, Францією та втрата Габсбурґами частини північноіталійських територій[5]у 1859 р. загострили потребу модернізації взаємовідносин між династією та суспільством, що започаткувало трансформацію устрою від абсолютизму до ліберального конституціоналізму з одночасним системним вдосконаленням державного механізму. Упродовж 1861–1914 рр. розвиток політичних органів влади[6]в Галичині еволюціонував у кілька етапів, які синхронізувалися з основними віхами формування політичної системи Австрійської імперії (з 1867 р. Австро-Угорщини), як на центральному, так і та крайовому (локальному) рівні.

Перший етап (1861–1865) пов’язують з початком т. зв. «конституційної ери», підвалини якої заклали Жовтневий диплом від 20 жовтня 1860 р. та Лютневий патент від 28 лютого 1861 р. Лютнева конституція від 28 лютого 1861 р. створила передумови для відновлення представницьких органів влади — крайових сеймів (ландтаґів) та сформованої їхніми делегаціями Державної ради. Частину австрійського конституційного законодавства складали крайові статути та крайові виборчі ординації (порядки) для окремих провінцій імперії, у тому числі для Галичини. Йдеться про ерцгерцогства Нижню Австрію, Верхню Австрію, герцогство Зальцбурґ, князівське графство Тіроль, край Форальберґ, герцогства Штирію, Каринтію, Крайну, а також Примор’я (місто Трієст та прилеглу територію, князівське графство Ґьорц і Ґрадіска, маркграфство Істрію), королівства Далмацію, Богемію, маркграфство Моравію, герцогство Верхню та Нижню Сілезію, королівство Галичини та Володимирії разом з Великим краківським князівством, герцогство Буковину, які усі разом входили до австрійської частини імперії — Цислейтанії. Крайовий статут визначав склад, інститути, органи та процедури їх формування, організацію діяльності та сферу повноважень провінційного ландтаґу, які, на загал, відповідали загальноімперським принципам, проте мали свої особливості. Такі ж характеристики були притаманні крайовим виборчим ординаціям. Зокрема, § 1, § 2 Крайового статуту для Галичини визначали, що провінція вирішуватиме краєві справи через крайове представництво — становий Сейм та Крайовий виділ (комітет), які очолював призначений імператором крайовий маршалок. Згідно § 3 Галицький сейм складався з 150 послів, з них: 9 вірилістів[7]та 141 обраних послів: від І курії великої земельної власності — 44; від ІІ курії міст та торгово-промислових палат — 23; від ІІІ курії сільських громад — 74[8].

Крайовий виділ був означений як орган управління Галицьким сеймом та його виконавчий орган, що контролював обіг коштів крайових фондів (бюджету), Крайового індемнізаційного фонду[9]та регулював використання крайового майна. Сейм мав право самостійно запроваджувати додаток до державних податків у розмірі не більше 10 % для наповнення крайового бюджету. Проте через господарську відсталість найбільшої за територією східної провінції імперії, потребу швидкого розвитку її інфраструктурних галузей та утримання високозатратного апарату доходи не покривали видатків, що створювало перманентну кризу крайових фондів. Щороку цей дефіцит компенсувався позиками з державного бюджету. В окремих випадках за рішенням імператора Державна рада надавала краю фінансову допомогою для подолання наслідків стихії чи неврожаю, розподілом якої займалося намісництво, а також ухвалювала підвищення вищезазначеного проценту додатку до державних податків.

Компетенція Галицького сейму визначалась § 18 та містила дещо «розмите» формулювання, охоплюючи: «І. Всі розпорядження щодо: крайової культури; громадського будівництва, яке ведеться за кошти крайового бюджету; благодійних установ, які дотуються з крайового бюджету; формування крайового бюджету та звіту щодо крайових податків та видатків; ІІ. Деталізовані розпорядження[10]на основі діючих законів щодо справ громад, церковних справ та шкільництва, утримання війська; ІІІ. Інші розпорядження, які торкаються добробуту або потреб краю, що регламентуватимуться особливими розпорядженнями стосовно діяльності сейму»[11].

Компетенція Сейму повністю дублювалася повноваженнями галицького намісництва, які 19 січня 1853 р. зазнали змін на основі об’єднаної реформи крайового адміністративно-територіальною устрою та судоустрою. Зокрема, намісництво визначалося найвищою структурною ланкою крайового управління, його компетенція поширювалася на усі справи політичного та поліцейського управління, справи віросповідань та освіти, торгівлю та промисли, справи крайової культури та будівництва, які не підпадали під контроль крайових фінансових органів або інших крайових інституцій. Першим галицьким намісником був призначений представник польської шляхти Аґенор Ґолуховский (старший) (1849–1859).

Згідно крайового виборчого порядку для Галичини від 26 лютого 1861 р. намісник визначався ключовою посадовою фігурою, яка відповідала за організацію та проведення виборів у краї. Призначення намісником дати виборів відбувалося після оприлюднення імператорського патенту про розпуск крайових представницьких органів влади та оголошення нових виборів, що було однією з ознак дуалізму організації політичної влади в Австрійській імперії. За розпорядженням намісника у крайових газетах публікувався розклад виборів для всіх курій, а у сільських виборчих дільницях — розвішувались плакати відповідного змісту. Намісник формував список виборців курії великої земельної власності, який також оприлюднювався у пресі. Списки виборців у містах формувалися міськими головами, а у повітах — повітовими головами. Повітовий голова передавав війту список осіб сільської громади, які за рівнем сплати податків могли обиратися до числа виборців, призначав виборчого комісара, конкретизував місце та час проведення виборів. Кількість виборців визначалася з розрахунку: 1 виборець — на 500 мешканців. У сільських громадах відбувалося двоступеневе «усне»[12]голосування у два етапи: 1) правибори — коли правиборці обирали виборців; 2) вибори — коли виборці безпосередньо обирали послів (депутатів)[13].

Намісництво у Львові та комісія намісництва у Кракові ще номінально залишались адміністративно-територіально розмежованими, їм підпорядковувались окружні та повітові органи виконавчої влади. Уся провінція ділилась на 17 округів (дистриктів), які охоплювали 176 повітових управлінь[14]. У цей час повітові управління територіально ще співпадали з межами судових повітів, які належали до відокремлених Львівського та Краківського судових округів[15]. 23 вересня 1865 р. поділ на дистрикти був ліквідований, що започаткувало централізацію крайового управління та скорочення адміністративного апарату в Галичині.

Управлінська система Австрійської імперії характеризувалася відсутністю розподілу гілок влади на законодавчу, виконавчу та судову, що породжувало нестабільність політичної системи на центральному та крайовому рівнях. Систему з середини помітно дестабілізовували перманентні міжнаціональні конфлікти, які водночас виступали рушієм реформування державного механізму шляхом пошуку політичного балансу між центром та провінціями. Дублювання повноважень та нечіткий розподіл функцій між законодавчим та виконавчими органами влади закладали суперечності у діяльність їх суб’єктів та породжували між ними компетенційні конфлікти. У цій ситуації центральним арбітром на локальному рівні виступав імперський уряд, якому безпосередньо підпорядковувалося галицьке намісництво з усією структурою повітового управління. Через відсутність чітко виписаних у законодавстві процедур та повноважень управління Галичиною здійснювалося державним міністерством у «ручному режимі», що у підсумку провокувало опозиційне налаштування польської аристократії.

Водночас уряд делегував до Галицького сейму свого уповноваженого — урядового комісара, який на постійній основі представляв тут політичну позицію офіційного Відня, обґрунтовував законодавчі ініціативи уряду, оцінював ухвали представницького органу на відповідність до загальнодержавного законодавства, доповідав міністрам про політичні настрої депутатського корпусу. Намагаючись впливати на діяльність Галицького сейму, урядовий комісар діяв злагоджено з намісником чи генерал-губернатором, що забезпечувало дієвість створеного на локальному рівні механізму «стримування та противаг». Перед набуттям статусу крайового закону всі ухвали Сейму повинні були пройти експертну оцінку у відповідних міністерствах та здобути санкцію імператора. Завдяки функціонуванню такого механізму офіційний Відень з політичних чи управлінських мотивів міг заблокувати будь-який ухвалений Галицьким сеймом законопроект, що перманентно дратувало польську політичну еліту.

27 листопада 1865 р. до регламенту Галицького сейму був включений додаток з приводу його робочих мов. Крайовий маршалок вів засідання польською, на звернення українською мовою він мав відповідати українською[16]. Протоколи засідань повинні були друкуватися польською та українською мовами; для внесків, інтерпеляцій та при їх обговоренні використовуватися польська та українська мови; всі ухвали Сейму виголошувалися польською мовою; під час третього читання Сейм голосував за польськомовний та україномовний тексти ухвал, у разі висунення меншістю застереження польський текст корегувався. Якщо до початку третього читання був відсутній україномовний переклад ухвали, то це не можна було трактувати як перешкоду для голосування з приводу польськомовного тексту, проте наступного засідання маршалок був зобов’язаний виголосити україномовний текст[17]. При цьому польськомовні ухвали вважалися автентичними, оскільки лише вони представлялися до найвищої санкції, а німецькомовний текст вважався лише їх звичайним перекладом. Ця норма регламенту вперше закріпила правила вживання української мови у Галицькому сеймі, які не відповідали принципу рівноправності, а також вони часто порушувалися. На практиці стенограми засідань Галицького сейму публікувались у повному обсязі лише польською мовою, а виступи українських послів — українською з латинськими літерами без врахування фонетичного правопису.

У 1861–1865 рр. Австрійська імперія «згори» почала перетворюватися на федералістичну державу, у якій найлегітимнішими представницькими органами влади були станові ландтаґи. Вони формували склад нижньої палати Державної ради — Палати панів, яка у законотворчому відношенні привалювала, що сприймалося національними елітами як порушення права справедливості. Конституційний закон про імперське представництво від 26 лютого 1861 р. розмежовував компетенцію між Державною радою та усіма ландтагами уніфіковано. Дотримання представницькими органами влади відповідних сфер компетенцій контролював імперський уряд шляхом самостійного розроблення та подання на розгляд депутатів власних законодавчих ініціатив, а також експертної оцінки вже ухвалених законопроектів, що було передумовою представлення їх до санкції імператора. За умов розпуску чи бездіяльності представницьких органів влади уряд мав право тимчасово та обмежено виконувати законодавчі функції. У політичній системі міністерства залишалися найвпливовішим гравцями, оскільки їм ще й підпорядковувались крайові управлінські вертикалі, які реалізовували виконавчу владу на місцях. У цій ситуації національні еліти, як наприклад, угорці, поляки, чехи, італійці, румуни, з метою збереження своєї «національно-історичної індивідуальності» у федеративній державі з засиллям німецького управлінського елементу прагнули розширити повноваження ландтаґів, обмежити втручання імперського уряду у процес формування крайової політики, підпорядкувати намісництва ландтаґам. Політику уряду вони критикували за надмірну централізацію влади та вимагали, навпаки, децентралізації у формі деволюції, тобто передачі повноважень з центру на крайовий рівень для самостійного вирішення питань внутрішнього самоуправління. Отже, на першому етапі (1861–1865) Галицьку автономію, за визначенням, можна охарактеризувати, як територіальну автономію політичного (державного, законодавчого) типу, яка охоплювала різнорідні території — Галичину та Краків або ж Галичину, Краків та Західну Галичину. До 1866 р. у австрійському законодавстві термін «Галичина» (нім. — Galizien) вживався для означення території Королівства Галичини та Володимирії (Східної Галичини), а Краків — для Великого Краківського герцогства (Західної Галичини). Або в окремих випадках деталізовано: Західна Галичина — для польських територій, приєднаних на рубежі XVIII — ХІХ ст., т. зв. Нової Галичини (дистрикти Вадовіце, Тарнув, Сонч), а Краків — для Краківського князівства, приєднаного 1846 р., тобто частини історичної Малопольщі. Після територіально-адміністративних змін 1866 р. термін «Галичина» уже вживався для означення усієї австрійської провінції — Королівства Галичини та Володимирії разом з Великим краківським князівством, князівствами Затор та Аушвітц. До розпаду імперії в політико-правовому обігу перебували терміни «Західна Галичина» для означення Великого краківського князівства, князівств Затор та Аушвітц, а також «Східна Галичина» — для історичної Галичини, — території колишнього Галицько-Волинського князівства чи воєводств Руського та Белзького у складі Речі посполитої.

Другий етап (1866–1873) розвитку органів управління був пов’язаний з початком територіальної децентралізації системи державного управління в Австрійській імперії. Цей процес був продиктований потребою виходу із затяжної політичної кризи шляхом відновлення діяльності крайових представницьких органів влади[18], які майже два роки не функціонували через бойкот, спричинений незалежницькими прагненнями т. зв. «історичних націй». Патент від 20 вересня 1865 р. анонсував зміну положень Лютневої конституції 1861 р., оскільки здійснювана до цього централізація виявилась «непрактичною», бо вона відбувалась без врахування існуючих національних потреб, «обґрунтованих історичними традиціями»[19]. План офіційного Відня полягав у остаточному «виокремленні» Транслейтанії, який мав реалізовуватись у поєднанні з подальшою автономізацією Галичини в межах Цислейтанії. Така трансформація у системі імперського управління здійснювалася на основі австро-угорської дуалістичної угоди та у формі певних «політичних концесій», які надавались галицьким полякам.

Поразка Австрійської імперії у Німецькій війні та втрата Габсбурґами Ломбардо-Венеційського королівства у 1866 р. значно активізували національні рухи. За напруженої суспільно-політичної ситуації у липні 1866 р. розпочалось у Відні активне обговорення вимоги галицьких поляків щодо ліквідації посади військового генерал-губернатора та відновлення намісництва на чолі з поляком. Зокрема, політика генерал-губернаторства у Львові асоціювалася у поляків з «австрійською тиранією», яка була наслідком запровадженого у лютому 1864 р. — квітні 1865 р. стану облоги Галичини. Санаційні заходи державних та крайових органів влади проявлялися в обмеженні конституційних свобод громадян та масових арештах учасників акцій протесту.

Намагаючись відновити політичну співпрацю державного апарату з польською елітою, Франц Йосиф І 20 вересня 1866 р. удруге призначив намісником А. Ґолуховского, що започаткувало процес полонізації крайового політичного управління. 10 червня 1866 р. найвищої санкції удостоївся крайовий закон про оприлюднення крайових законів, рішень крайового сейму та розпоряджень Крайового виділу, за яким усі нормативно-правові акти у Галичині повинні були публікуватись лише «польською, як автентичною мовою, далі — руською, а за потребою — у німецькомовному перекладі»[20]. Такі кроки офіційного Відня спонукали галицьких поляків остаточно відмовитися від абститентної етнополітичної поведінки та перейти до реалізації прагматично-утилітарної політики авторства А. Ґолуховского. Крах політики А. Ґолуховского наступив у зв’язку з ухваленням Сеймом Галицької резолюції від 24 вересня 1868 р., у якій відобразилася польська політична ідея щодо реалізації галицького субдуалізму. Внаслідок цього А. Ґолуховский був змушений піти у відставку. У 1868–1871 рр. функції намісника виконував віцепрезидент намісництва Людвіґ Поссінґер фон Хоборский. У 1871 р. А. Ґолуховский утретє був призначений на цю посаду; після нього її обіймали лише представники польської шляхти (за винятком польського історика та громадсько-політичного діяча Міхала Бобжиньского (1908–1913)).

Оголошена децентралізація мала здійснюватись «згори» у формі подальшої автономізації провінцій. Водночас, сільські та міські громади, які з ранньомодерного часу на місцевому рівні вже існували як самоорганізовані одиниці з певними привілеями, у 1866 р. одержали автономію громадського самоврядування. Тому в Галичині, як в інших провінціях, реалізувався муніципальний дуалізм, коли австрійська державність сформувала органи влади на крайовому та повітовому рівнях «згори», а органи місцевого самоврядування (громади) були самоутворені «знизу», як продукт суспільної самоорганізації населення. З метою збереження становості управління галицькі крайові закони про організацію громад та статут громад, громадський виборчий порядок від 12 серпня 1866 р., а також про повітове представництво та повітовий виборчий порядок від 12 серпня 1866 р. забезпечили домінування польських землевласників у громадських та повітових радах, а також гарантували прийняття ними рішень в інтересах польської шляхти[21]. Такий підхід набував особливого управлінського сенсу для поляків-землевласників у Східній Галичині, де сільські громади сформувало українське автохтонне населення (звісно, окрім німецьких колоній).

За законом про організацію включених до складу сільських громад поміщицьких територій від 12 серпня 1866 р. дідич одержав право виконувати функції старости громади, або делегувати ці повноваження своїй довіреній особі. Також він відповідав за здійснення поліцейського нагляду в громаді, що ставило останню під його повний контроль[22]. 20 вересня 1866 р. вступила в силу низка змін до крайового виборчого порядку від 26 лютого 1861 р. щодо розширення виборчих та представницьких прав землевласників, співвласників поміщицьких землеволодінь, а також закон про проведення повторних виборів. У підсумку органи місцевого самоврядування у Галичині так і не здобули задекларованої офіційним Віднем функціональної автономії.

На основі рішення імператора про розмежування політичної та судової влади від 14 грудня 1866 р. повнота управлінських функцій у краї з 28 лютого 1867 р. передавалася галицькому намісництву у Львові, що було частково продиктовано потребою зменшення видатків на утримання апарату. Комісія намісництва у Кракові та 176 повітових управлінь підпали під реорганізацію, внаслідок чого було створено 74 повітових управлінь з новими територіальними межами. Ця адміністративно-територіальна реформа остаточно знищила управлінське розмежування між Західною та Східною Галичиною, хоча аж до розпаду імперії воно ще збереглося у системі крайового судоустрою. Компетенційні преференції надавалися старості Краківського повіту, якому присвоювався ранг надвірного радника, та головам повітів у Львові, Тарнові, Перемишлі, Станиславові та Бродах, які підвищувалися до рангу радників намісництва[23].

За півроку до здійснення вищезгаданої реформи місту Кракову було надано особливий автономний статус. 1 квітня 1866 р. імператор санкціонував «Тимчасовий статут для громади королівського міста Краків», у якому закріплювалися символи міста, право своїни[24]для міщан, польська мова діловодства; визначалися повноваження громадської ради, яка нараховувала 60 осіб, порядок її виборів за цензово-куріальним модусом. Головою громади був президент міста, який очолював громадську раду та її виконавчий орган — магістрат, а також міську поліцію. Його посада була виборною, проте передбачала затвердження імператором. Президент міста та громадська рада підпорядковувалися безпосередньо Крайовому виділу та Сейму, проте контроль за їх діяльністю здійснювали уряд та намісництво. Місто одержало право формувати власний бюджет та самостійно ухвалювати додаток до прямих податків у розмірі до 10 % або непрямих податків — до 25 %. Окремо регулювалися відносини між міськими органами влади та християнською, ізраілітською[25]спільнотами[26]. 14 березня 1867 р. були також внесені зміни до громадського виборчого порядку у Бродах, за якими не менше половини місць у міській раді мало належати християнам[27], хоча 2/3 населення міста складали ізраіліти.

Досягнувши політичного консенсусу з угорцями, Франц Йосиф І 2 січня 1867 р. видав патент про початок конституційних перетворень у руслі австро-угорського дуалізму. Фактично за цим документом відбулося повне перезавантаження політичної системи: оголошувалися розпуск усіх ландтаґів під приводом завершення 6-річного терміну їх каденції та призначалися чергові вибори, а також обґрунтовувалась потреба безумовного скликання Державної ради для обговорення та прийняття змін до конституції[28].

У цій ситуації офіційний Відень був змушений йти на поступки галицьким полякам, щоб під час конституційних перетворень здобути їхню підтримку та забезпечити безумовну участь Галицької делегації у Державній раді. Перед черговими виборами у виборчий модус до Галицького сейму закладалися положення, які з одного боку упривілейовували галицьку шляхту та міщанство, а, з іншого, — суттєво обмежували виборчі права селян. 16 січня 1867 р. найвищу санкцію здобули зміни § 11, § 13 крайового виборчого порядку від 26 лютого 1861 р., згідно яких у ІІ курії міських громад запроваджувались прямі одноступеневі вибори. Активне та пасивне виборче право визнавалось для заможних міщан, які входили до 2/3 списку найбільших платників податків з врахуванням положень § 17 крайової ординації. Водночас виборче право додатково надавалось певній категорії виборців, які допускалися до виборів у громадські ради міст згідно виборчого порядку для громадських рад від 12 серпня 1866 р. Це положення суттєво збільшило кількість виборців у міській курії та забезпечило тут шляхті додатковий голос.

У ІІІ курії сільських громад зберігалося двоступеневе голосування. Активне виборче право тут належало тим правиборцям, які входили до 2/3 списку найбільших платників податків, а пасивне — для всіх чоловіків, які досягли 30 річного віку, та сплачували будь-які податки. До кола правиборців зараховувалися також особи, які володіли виборчим правом згідно виборчого порядку для громадських рад від 12 серпня 1866 р. Це означало, що у ІІІ курії, як і у ІІ курії, шляхта також одержала право додаткового голосу[29]. Запровадження прямих виборів у ІІ курії було покликане збільшити співвідношення 1 мандату до кількості голосуючих міщан, щоб хоч якось зрівноважити розподіл виборців між куріями. Водночас сільські громади залишались найневідповідніше представленими за вищезгаданим критерієм, що порушувало принцип рівності їх представництва та репрезентативність голосування.

Започатковуючи надання галицьким полякам т. зв. «освітніх концесій», Франц Йосиф І 25 лютого 1867 р. погодився на часткову полонізацію правничого факультету Львівського університету[30]. Після його коронації 8 червня 1867 р. короною Св. Стефана у Будапешті найвищу санкцію 22 червня 1867 р. здобув скандальний крайовий закон про мову викладання у народних та середніх школах Галичини. Замість німецької мови у середніх школах повсюдно запроваджувалась польська. Українська мова викладання зберігалася лише у «2,5» школах — у 4-х нижчих класах вищої Академічної гімназії у Львові[31], у Другій українській гімназії у Львові та нижчій Реальній гімназії у Бродах[32]. З 22 червня 1867 р. польська запроваджувалась також у єврейські середні школи[33]. Оскільки рішення про відкриття нових державних шкіл або їх утраквізації ухвалював Галицький сейм, де панувало засилля польської більшості, то українці були змушені самостійно організувати просвітницьку діяльність серед населення за посередництвом відповідних товариств.

Довершуючи надані полякам «освітні концесії», Франц Йосиф І 25 червня 1867 р. санкціонував закон про Крайову шкільну раду, яка з початком своєї діяльності 24 січня 1868 р. перетворилася на потужний інструмент полонізаційної політики у Галичині[34]. Крайова шкільна рада була виведена із структури галицького намісництва та наділена безпрецедентно надширокими повноваженнями у порівнянні з подібними інституціями інших провінцій Цислейтанії. Водночас вона була колегіальним органом та формувалася з керівництва намісництва, представників Крайового виділу, вищого духовенства римо-католицького, греко-католицького та вірменсько-католицького обрядів, педагогічного середовища, делегатів від магістратів Кракова та Львова, іменованих імператором осіб. Монополізуючи управління народним та середнім шкільництвом у Галичині, вона безпосередньо підпорядковувалася міністерству віросповідань та освіти.

5 листопада 1868 р. Крайова шкільна рада запровадила польську мову у своє внутрішнє діловодство, а також у діловодство всіх підпорядкованих їй структур — служб, органів, закладів[35]. З метою розбудови її управлінської інфраструктури 2 травня 1873 р. створювались шкільні повітові та територіальні ради, відповідно — шкільні повіти та шкільні громади, а також територіальні шкільні фонди для утримання публічних шкіл. До цих фондів надходило 12 % податків, сплачених громадами, та 4 % — поміщицькими землеволодіннями. Шкільні громади одержали право засновувати народні школи за наявності не менше, ніж 40 потенційних учнів[36].

На вимогу громадськості зміни до Лютневої конституції 1861 р. обговорювались у Державній раді та закріплювались у 6-ти конституційних законах від 21 грудня 1867 р., що вперше яскраво засвідчило публічність політичного процесу. Йдеться про конституційні закони: про державне представництво, про спільні справи усіх провінцій Австро-Угорщини та спосіб їх трактування, про загальні права громадян держави, про судову владу, про запровадження державного суду, про здійснення урядової та виконавчої влади. Конституційні зміни створили необхідність подальшого вдосконалення державного механізму, у тому числі й на локальному рівні. Відповідно до конституційних законів про судову владу, про запровадження державного суду від 21 грудня 1867 р. створювалась незалежна судова гілка влади, яка охоплювала судочинство та судоустрій. Конституційний закон про здійснення урядової та виконавчої влади від 21 грудня 1867 р. передбачав створення стрункої виконавчої вертикалі та запроваджував особисту політичну відповідальність імператора, чиновників та службовців перед суспільством.

Зміни до конституційного закону про державне представництво від 26 лютого 1861 р. остаточно розділили повноваження крайових ландтаґів та Державної ради, визнавши за останньою такі справи: ратифікацію міждержавних та торгових договорів, регулювання військової повинності, ухвалення державного бюджету, а також податків, зборів та реструктуризації державного боргу, реалізацію політики у грошовій, монетарній сферах та в обігу цінних паперів, охорона здоров’я та тваринництва, визнання для осіб прав громадянства та своїни, запровадження паспортизації населення та окремої поліції у справах іноземців, регулювання міжконфесійних стосунків, права на створення товариств, проведення зборів, свободи преси та захисту власності духовних осіб, освітніх справ стосовно народних, середніх шкіл та вищих навчальних закладів, законодавства у сері адміністративної та кримінальної юстиції, цивільних прав, організації органів судової та адміністративної влади, виконання конституційних законів, законодавства щодо взаємовідносин між окремими провінціями, спільного законодавства з краями Угорської корони. Таким чином, повноваження крайових ландтагів значно урізувалися, а компетенційні преференції надавалися Державній раді, як представницькому органу усіх провінцій Цислейтанії[37].

Конституційний закон про загальні права громадян держави від 21 грудня 1867 р. гарантував рівність усіх перед законом, особисту свободу, захист приватної власності та недоторканності житла, право громадян звертатися з петиціями, таємницю листування, свободу віросповідань та совісті, право на освіту та професію, свободу науки та її вчення. Ст. 19 забезпечувала національні права: «Усі народи держави є рівноправними, і кожен народ має невід’ємне право на збереження та розвиток своєї національності та мови. Держава визнає рівноправність усіх крайових мов у шкільництві, управлінні та громадянському житті. У провінціях, де проживають багато народів, державні освітні заклади організовуються так, щоб забезпечити кожному з цих народів необхідні засоби для навчання рідною мовою без застосування примусу для вивчення другої крайової мови для кожного з цих народів»[38]. Зміст цієї статті суперечив крайовому закону про мову викладання у народних та середніх школах Галичини від 22 червня 1867 р., що у подальшому створило підстави для його перманентного оскарження українцями. Крім цього, організація народного та середнього шкільництва згідно конституційного закону про державне представництво належала до компетенції Державної ради.

На локальному рівні нове реформування органів політичної влади ініціював кабінет Карла фон Ауершперґа, який підготував закон про організацію органів державного управління у провінціях Цислейтанії від 19 травня 1868 р. та розпорядження міністра внутрішніх справ від 10 липня 1868 р., що разом 15 жовтня 1868 р. одержали санкцію імператора. Закон чітко визначав компетенційні повноваження крайового шефа, як очільника політичної влади в краї. Він оголошувався намісником імператора, представником австрійського уряду перед крайовим сеймом та органами місцевого самоврядування. На крайовому рівні до його компетенції входили усі справи, які перебували у віданні міністерств внутрішніх справ, віросповідань та освіти, крайової оборони та громадської безпеки, рільництва. Водночас його відношення до справ міністерств фінансів та торгівлі регулювалося окремими приписами.

Наміснику підпорядковувалися усі політичні органи влади в краї — повітові староства[39], усі громади (навіть ті, що перебували на окремих статутах). Він відповідав за функціонування усієї системи політичної влади в краї. Усі чиновники реалізовували владу в краї від імені намісника, а намісник — від імені імператора. Намісників, крайових президентів, радників намісництва та урядових радників призначав імператор. Іменування повітових старост відбувалося у міністерстві внутрішніх справ за поданням намісника. Рішення з приводу решти посад у намісництві та староствах крайовий шеф приймав особисто.

Водночас чіткіше виписувалась компетенція органів виконавчої вертикалі в краї. Намісництво та повітові староства на ввіреній їм території забезпечували діяльність санітарних установ, будівельних та контролюючих служб на основі окремих приписів; організовували функціонування освітніх закладів, відповідали за нагляд за лісовим господарством, представляли державні інтереси у переговорах щодо індемнізації та викупу права користування сервітутами[40][41].

За розпорядженням міністра внутрішніх справ від 10 червня 1868 р. політичними органами першої інстанції в краї визначалися повітові староства на чолі з повітовим старостою, який одержав владу найвищого характеру на ввіреній йому території[42]. Розпорядженням цього ж міністра від 30 серпня 1868 р. конкретизувались повноваження повітового староства: якщо у староство поступала скарга, то у межах своєї компетенції воно повинно було її самостійно адмініструвати. У даному випадку прийняте рішення вважалося остаточним і не могло переглядатись вищою інстанцією, тобто намісництвом. Якщо скарга виходила за межі компетенції староства, то у 8 денний термін відповідне звернення передавалося у намісництво для полагодження[43]. Оскарження громадянами рішень повітового староства могло відбуватися лише у судовому порядку, що усувало можливість «кругової поруки» у крайовій виконавчій вертикалі. Усі ці нововведення закріпили компетенційні преференції намісництва та повітових староств, забезпечивши їм управлінське привалювання над представницькими органами влади в краї. Водночас до кінця існування імперії в основі організації органів політичної влади зберігалася закладена раніше дуалістичність управління, яка виявлялася у системному дублюванні повноважень між суб’єктами законодавчої та виконавчої гілок влади на всіх рівнях.

Таблиця 1

Система органів політичної влади в Галичині та їх підпорядкування

(1867–1914)

Восени 1868 р. процес автономізації Галичини був тимчасово призупинений через кризу політики галицьких поляків[44]у Відні та загрозу масових протестних акцій у краї. У Галичині впроваджувались нові управлінські зміни, які знову дещо децентралізовували політичну владу та розпорошували компетенцію намісництва. Відповідно до розпорядження міністра внутрішніх справ від 19 жовтня 1868 р. з метою оптимізації управління наглядова функція галицького намісництва делегувалась 7-ми «головним» староствам, які контролювали решту підлеглих їм повітових староств, яких, як і раніше, разом нараховувалося 74 (Див. табл. 2).

«Головні» повітові староства виконували контролюючу та наглядову функції стосовно ведення підлеглими їм староствами діловодства, організації діяльності та підбору персоналу; розглядали дисциплінарні справи щодо службовців, регулювали управлінські видатки органу та встановлення розміру платні для чиновників, здійснювали підготовку фінансового звіту для намісника та подання кошторису; перевіряли діяльність кожного чиновника (не менше, ніж раз на рік), про що укладався відповідний звіт для намісника; реферували міркування з приводу способів дотримання громадської безпеки, повідомляли намісництву про всі випадки порушення громадського спокою та запобігали їм усіма доступними засобами; визначали чисельність військового контингенту у повітах. При цьому зберігалися особливі владні повноваження для Краківського староства, які у 1868 р. відображалися також в інших законах[45].

Процес подальшої автономізації Галичини передбачав законодавче закріплення політичного домінування поляків у краї. Так, 4 червня 1869 р. найвищу санкцію здобуло спільне розпорядження міністрів внутрішніх справ, віросповідань та освіти, юстиції, фінансів, торгівлі, рільництва, крайової оборони та громадської безпеки стосовно мови діловодства крайових органів влади, служб та судів Галичини. У своїй внутрішній діяльності усі вони, окрім військових органів, повинні були користуватися польською мовою. Для комунікації з державними органами поза краєм, з централями та військовими органами зберігалася німецька. Мовою комунікації органів прокуратури з крайовими органами та судами було визначено польську. З 1 жовтня 1869 р. це розпорядження вступило в дію для підпорядкованих міністерствам внутрішніх справ, крайової оборони та громадської безпеки органів та служб, для Крайової шкільної ради, судів, прокуратури, а впродовж 3-х років — поступово для усіх крайових органів та установ, підпорядкованих міністерствам фінансів, торгівлі, рільництва та податкової служби. При цьому громадянам, як і раніше, гарантувалося право вільно комунікувати з усіма крайовими органами, послуговуючись трьома крайовими мовами — польською, українською та німецькою[46]. На практиці згадане розпорядження означало завершення процесу полонізації усіх крайових органів влади в Галичині; воно передбачало остаточне усунення з посад старого німецького чиновництва та передачу влади новій польській бюрократії.

Таблиця 2

Управлінський статус повітових староств у Галичині[47]

(1868)

З метою закріплення автономного статусу крайової столиці 14 жовтня 1870 р. імператор санкціонував «Статут королівського головного міста Львова» та «Виборчий порядок для громади королівського головного міста Львова»[48], які ідентично відтворювали надані у 1866 р. м. Кракову автономні привілеї. Проте мешканцям м. Львова винятково гарантувалося право міського громадянства. Чисельність громадської ради становила 100 осіб; вона одержала право самостійно запроваджувати власний додаток до прямих податків у розмірі 20 % та до непрямих податків — 40 %. Для української спільноти Львова додатково закріплювалось право комунікувати з міськими органами рідною мовою.

Навесні 1870 р. у зв’язку з потребою подолання глибокої політичної кризи, яка одночасно спричинила розпуск Державної ради, ландтаґів та відставку уряду німецьких централістів на чолі з Леопольдом Гаснером фон Арта, Франц Йосиф І погодився включити до складу Ради корони міністра для Галичини. 11 квітня 1870 р. у коаліційному кабінеті німецьких лібералів та федералістів на чолі з Альфредом Потоцким-Пилавою[49]запроваджувалась ця посада, хоча упродовж року вона ще залишалась вакантною. В уряді Карла Зіґмунда фон Гогенварта пост «міністра без портфеля» чи «міністра без ресорту»[50]11 квітня 1871 р. зайняв колишній президент Польського кола у Державній раді Казимир Ґрохольский. Посада міністра для Галичини проіснувала аж до розпаду імперії та обіймалася виключно представниками польської шляхти.

Водночас на фоні зовнішньополітичних невдач у 1870–1871 рр.[51]реформи державного управління в Австро-Угорщині знову повернулися у русло автономізації Галичини, що на крайовому рівні відновило централізацію управління та посилило управлінських функцій галицького намісника. За розпорядженням міністерства внутрішніх справ від 9 вересня 1871 р. був ліквідований окружний статус 7 «головних» староств. Усі повітові староства в краї передавались у безпосереднє підпорядкування намісника. Проте особливі повноваження для Краківського староства надалі зберігалися[52].

Упродовж 1866–1873 рр. завершився процес формування системи політичних органів влади в Галичині, в ході якого полякам вдалось закріпили домінантне становище в краї шляхом полонізації усіх органів політичної влади та створення польської бюрократії. Це призвело до того, що у межах новоствореної локальної політичної системи українці перетворилися на дискриміновану національну спільноту, яка, внаслідок відсутності відповідних політико-правових механізмів та реалізації безпрецедетних виборчих технологій, не могла ефективно відстоювати своє право на адекватне національне представництво у Галицькому сеймі, повітових та громадських радах, а також реалізовувати свої культурні права у сфері вибору чи збереження мови громадського управління та організації національного шкільництва. На відміну від політичних та культурних прав, забезпечення соціально-економічних прав не гарантувалося державою, бо у політико-правовій системі взагалі був відсутній відповідний інститут.

Таким чином, на другому етапі (1866–1873) Галицька автономія трансформувалася у національно-територіальну автономію політичного типу, яка створювалася для титульної національності краю — поляків. Це засвідчило, що українцям не вдалося переконати офіційний Відень в існуванні їхньої окремої «національно-історичної індивідуальності» у Східній Галичині, оскільки в етнокультурному пласті панувала багатоваріантність ідентичностей: т. зв. «русини польської нації» (gente Rutheni, natione Poloni), галицько-руська ідентичність (австрорусинство), русофільство та українофільство. Водночас галицькі поляки вміло спекулювали на цьому ґрунті, представляючи українців, як спільноту, що не має власної випрацьованої літературної мови та понятійно-термінологічного апарату, а також окремої національності. Етнічна окремішність української спільноти, на думку польського політикуму, була штучно вигаданою та базувалася лише на східному обряді, який поряд з юліанським календарем, «язичієм» та кирилицею, створював небезпечну передумову для її етнокультурної спорідненості з Московщиною. «Нерозвинутість» української мови стала приводом до обмеження її вжитку у навчальному процесі середніх шкіл та Львівського університету.

Третій етап (1873–1905) розвитку політичних органів влади у Галичині пов’язують із запровадженням прямих парламентських виборів та демократизацією виборчого права. За новим виборчим порядком до Державної ради від 2 квітня 1873 р. також реалізовувався уже згаданий цензово-куріальний модус голосування, проте знижувався віковий ценз до 24 років, запроваджувалось «письмове» голосування бюлетенями[53]. При цьому мандатна квота для Галичини збільшилася: у 1861 р. Галицький сейм висилав до Палати послів Державної ради 38 (11,1 %) делегатів з 343; у 1868 р. — 38 (18,7 %) з 203; у 1873 р. прямими виборами було обрано 63 (17,8 %) з 353 послів. На І курію великої земельної власності припадало 20 мандатів, на ІІ курію міст — 13, на ІІІ курію торгово-промислових палат (від Кракова, Львова, Бродів) — 3, на IV курію сільських громад — 27. Водночас зберігалися ті ж принципи організації виборів, що і до Галицького сейму, проте на парламентських виборах намісник одержав право сам призначати усіх виборчих комісарів, які на місцях формували виборчі комісії, наглядали за дотриманням виборчого законодавства та слідкували за громадським порядком[54].

Запровадження прямих парламентських виборів безпосередньо залучило національні спільноти до формування Державної ради, активізувало процес кристалізації їх політичних програм та пришвидшувало структуризацію політичних сил, що у підсумку значно політизувало суспільство. Незважаючи на поступове розширення кола виборців, галицькі українці у Державній раді залишалися невідповідно представленими до чисельності їх спільноти.

Таблиця 3

Чисельність українських парламентських мандатів від Галичини [55]

(1861–1901) [56]

Поступово також відбувалася демократизація виборчого права та його процедурне оформлення. Парламентський виборчий закон від 4 жовтня 1882 р. закріпив зниження майнового цензу в І курії з 100 до 80 гульденів та у ІІ курії встановив його рівень у 5 гульденів, за рахунок чого у містах відбулося значне розширення кола виборців. Водночас у ІІ курії запроваджувались прямі вибори[57]. У 1877 р., 1878 р., 1880 р., 1881 р., 1883 р., 1884 р., 1886 р., 1890 р., 1893 р. вносилися зміни до структури виборчих округів у Галичині.

Згідно з новими змінами до парламентського виборчого законодавства від 14 червня 1896 р. у сільських громадах запроваджувалась додаткова V курія загального голосування з прямими виборами. У ІV курії сільських громад активне та пасивне виборче право надавалось усім платникам податків, проте зберігалося двоступеневе голосування. Розподіл мандатів між куріями в Галичині виглядав так: І курія великої земельної власності — 20, ІІ курія торгово-промислових палат — 3, ІІІ курія міст — 13, ІV курія — 27, V курія — 15. Водночас було запроваджено правила для укладення виборчих списків, виписано процедуру формування складу виборчих комісій, конкретизовано вимоги щодо оформлення виборчої документації, уточнено процедуру голосування[58]. 5 грудня 1896 р. для виборців у ІІІ та ІV куріях запроваджувався майновий ценз у розмірі 4 гульденів[59]. У 1897 р. знову вносилися зміни до структури виборчих округів Галичини.

У якості компенсації Галицькому сейму за втрату права делегувати своїх представників до складу Державної ради 10 травня 1873 р. були внесені зміни до крайового статуту, які закріпили правові передумови діяльності сеймових комітетів. Вони створювалися для виконання певного завдання чи підготовки необхідного законопроекту. Діяльність комітетів припинялася внаслідок виконання ними поставленого завдання або закінчення 6-річної каденції крайового представницького органу[60].

Завдяки законодавчо закріпленим (т. зв. «білим») виборчим технологіям українці у Галицькому сеймі також залишалися невідповідно представленими до чисельності їх спільноти.

Таблиця 4

Чисельність українських сеймових мандатів

(1861–1913) [61] [62]

На відміну від парламентського виборчого законодавства, крайовий виборчий порядок для Галичини практично не зазнавав суттєвих демократизаційних змін, бо встановлений у 1861 р. рівень майнового цензу зберігався. З 30 січня 1890 р. до виборів у курях міських та сільських громад поза майновим цензом допускалися особи за визначеною професійною кваліфікацією: дипломовані техніки та кандидати на нотаріуси[63].

Періодично збільшувалася кількість мандатів у міській курії, що свідчило про зростання питомої ваги міст з огляду на активність урбанізаційних процесів та темпи розвитку підприємництва. Так, 23 травня 1896 р. склад Галицького сейму було розширено до 154 осіб, з них: 10 вірилістів та 144 обраних послів: І курія великої земельної власності — 44; ІІ курія міст та торгово-промислових палат — 26; ІІІ курія сільських громад — 74[64]. Додаткові 3 мандати припадали на два найбільші міста краю. У підсумку Львів здобув 6, Краків — 4, а решта міст зберегли по 1 мандату[65].

За змінами до Крайового статуту для Галичини від 18 березня 1900 р. відбулося зниження вікового цензу до 24 років та збільшення складу Галицького сейму до 161 посла: 12 вірилістів[66]та 149 обраних послів: І курія великої земельної власності — 44; ІІ курія міст — 28; ІІІ курія торгово-промислових палат — 3; ІV курія сільських громад — 74[67]. Додатково утворювалося 5 міських виборчих округів, з них: у Західній Галичині — 4 (Подґуже — Вєлічка, Бохня — Вадовіце, Ґорліце — Ясло, Сянік — Кросно), а у Східній — усього 1 (Бережани — Золочів).

30 серпня 1899 р. було внесено доповнення до § 6 крайового статуту для Галичини, за яким державні чиновники та службовці одержали право суміщати державну службу з виконанням депутатських повноважень без додаткового дозволу[68].

За крайовим виборчим порядком від 26 лютого 1861 р. виборчі округи у сільських громадах Галичини формувались у межах політичних повітів, а списки виборців — судових повітів. У 70—80-х рр. ХІХ ст. кілька разів поспіль межі повітових староств змінювались, внаслідок чого повністю зникло навіть умовне розмежування між Західною та Східною Галичиною. Так, у 1878 р., 1881 р., 1884 р. з повіту у повіт передавалися певні сільські громади для того, щоб відповідно збалансувати співвідношення складу населення за кількісним та національним критеріями, що у майбутньому дозволило польським чиновникам реалізувати т. зв. «сірі» виборчі технології на місцях. У 1885 р. востаннє було змінено межі політичних повітів Галичини, проте їхня кількість, як і кількість мандатів у курії сільських громад, залишалася сталою — 74. 17 грудня 1884 р. на території цих повітів у курії сільських громад створювався один особливий виборчий округ, що дозволяло намісництву кроїти виборчі дільниці на свій розсуд. 15 червня 1898 р. місцем проведення виборів визначались повітові містечка, де розташовувалися повітові староства. Повітовий староста повинен був подбати, щоб кожному виборцю своєчасно надсилалась легітимаційна картка для участі в голосуванні, у якій мали зазначатись час і місце проведення виборів[69]. Таке нововведення було покликане забезпечити волевиявлення виборців, які делегувались з сільських громад.

На рубежі ХІХ — ХХ ст. загальна кількість повітових староств зросла з 74 до 79 адміністративних одиниць. У зв’язку з реорганізацією у 1876 р. повітове староство з Бірчі було переведено до Добромиля. З метою підвищення ефективності управління створювалися нові повітові староства у Подґуже та Стрижуві (1896), Печеніжині (1898), Пшеворську (1899), Зборові (1904).

Водночас у краї поглиблювався процес полонізації шкільництва, відбувалась реорганізація існуючих українських середніх шкіл та зменшення їх кількості. Згідно внесених змін до закону про мову викладання у народних та середніх школах Галичини від 22 червня 1867 р. з 31 травня 1874 р. у старших класах вищої Академічної гімназії у Львові запроваджувалась українська мова викладання шляхом щорічної українізації кожного наступного класу[70]. Проте зміни до цього ж закону від 8 вересня 1880 р. закріпили положення про те, що у Другій гімназії у Львові та у нижчій Реальній гімназії у Бродах запроваджувалася німецька мова викладання[71].

Водночас відбувалася полонізація адміністративного апарату та діловодства Львівського університету. Згідно з рішенням імператора від 27 квітня 1879 р. у діловодство Львівського університету запроваджувалась польська мова з тими ж функціями, які згідно урядового розпорядження від 5 червня 1869 р. вона виконувала в інших управлінських органах та службах Галичини. Усі іспити на «світових» факультетах[72]повинні були складатися польською мовою, за винятком екзамену з німецького права, який обов’язково складався німецькою. При цьому студенти мали право вільно обирати німецьку чи українську мову, якщо екзаменатор володів цією ж мовою[73].

Четвертий етап (1905–1914) розвитку органів управління у Галичині пов’язують з реалізацією т. зв. «модерної» національної політики в Австро-Угорщині, яка була покликана пом’якшити національні конфлікти шляхом зміни засад функціонування політичної системи на крайовому рівні. Така політика передбачала «автономізацію народів» у формі запровадження окремих елементів національно-культурної (-персональної) автономії у провінціях та базувалася на принципі етнічності. Аналіз практики «національного зрівняння» у Моравії (1905), Буковині (1910) та Галичині (1914) засвідчив, що принцип етнічності передовсім реалізовувався у сфері забезпечення національних мовних прав шляхом визначення громадами своєї мови діловодства, розмежування шкільних рад за національною ознакою та забезпечення навчання рідною мовою у народних та середніх школах, а також — у реформі крайової виборчої системи[74]. У Галичині для українців було впроваджено кілька елементів національно-культурної автономії корпоративного типу, хоча провінція надалі продовжувала зберігати виключно польський характер. До них можна віднести створення інститутів національних курій у Галицькому сеймі, національних кадастрів виборців та національно-фіксованих виборчих округів.

Уперше принцип етнічності у Галичині 15 лютого 1905 р. запроваджувався при формуванні складу Крайової шкільної ради, яка визнавалась найвищим керівним та наглядовим органом у справах: підпорядкованих шкільним повітовим радам шкіл та виховних закладів; учительських семінарій та підпорядкованих їм практикантських шкіл; середніх шкіл, приватних та спеціальних навчальних закладів; торгових та промислових шкіл. У структурі цього органу налічувалося 3 секції — секція середніх шкіл, секція народних шкіл та учительських семінарій, секція торгових та промислових шкіл. Зокрема, у складі Крайової шкільної ради українці здобули фіксовану національну квоту: на її 19 членів припадало 4 українці (1 делегат від Крайового виділу, 1 представник від греко-католицького духовенства, 2 — від фахового учительського середовища). Усі члени Крайової шкільної ради обов’язково повинні були володіти пасивним виборчим правом. Проте українці жодним чином не могли вплинути на прийняття її рішень, бо кворум становив 10 осіб, а при ухваленні певних рішень голосував різний склад її членів[75].

Зважаючи на нищівну критику українським населенням освітньої політики Крайової шкільної ради, питаннями щодо мови викладання у провідних середніх школах Галичини з 15 лютого 1905 р. безпосередньо займався міністр віросповідань та освіти. За поданням Крайової шкільної ради він визначав середні школи з польською мовою викладання, де уроки української були обов’язковими, та, навпаки, середні школи з українською мовою викладання, де уроки польської були обов’язковими. У всіх інших середніх школах викладання другої крайової мови запроваджувалося на вимогу батьків учнів[76], але вже без необхідного дозволу Крайової шкільної ради.

Проте такі заходи центральної влади не призупинили полонізацію середнього шкільництва в краї. З 15 лютого 1907 р. у нижчій Реальній гімназії у Бродах на 8 років запроваджувалася польська мова викладання, а німецька надалі зберігалася у Другій гімназії у Львові[77]. Зважаючи на тиск української громадськості, до 1914 р. було відкрито лише 4 українські середні школи, і то — на периферії: це гімназії у Перемишлі (1895), в Коломиї (1900), у Тернополі (1901), у Станіславові (1905). Надалі процес полонізації маскувався шляхом створення утраквістичних середніх шкіл, що передбачало відкриття українських паралельних класів у вже існуючих польських гімназіях — у Бережанах (1905) та Стрию (1906). На противагу утраквізації українці заснували приватні гімназії у Львові (1906), Копичинцях (1908), Яворові (1908), Рогатині (1909), Городенці (1909), а також приватні гімназійні курси — у Збаражі та Буську. Усі державні учительські семінарії, де українці мали можливість навчатися рідною мовою, були виключно утраквістичними закладами. У 1910 р. їх нараховувалося 9 з 26 (з них — 15 суто польських)[78].

Водночас закон про Крайову шкільну раду від 9 травня 1907 р. значно розширив її компетенцію. Цей орган одержав право виконувати управлінські функції не лише педагогічно-дидактичного, а й економічно-адміністративного характеру, а також призначати дисциплінарні стягнення для директорів та вчителів на основі погодження з міністерством[79].

Найпомітніше принцип етнічності виявлявся у реалізації мовних прав на рівні територіальних громад. Закон про мову автономних органів влади[80]від 9 квітня 1907 р. запроваджував регулювання мовного обігу у сфері управління[81]. Мовою діловодства Крайового виділу зберігалася польська. Публікація його рішень, як і раніше, відбувалася трьома крайовими мовами. Крайовий виділ продовжував комунікувати польською з політичними органами влади в краї, проте на звернення громадян та повітових рад був зобов’язаний відповідати їхньою мовою. Мова діловодства міст Львова та Кракова також незмінно залишилася польською. Державні органи та групи громадян з інших провінцій продовжували комунікувати з крайовими органами та автономними органами влади у Галичині на основі закону від 5 січня 1869 р., тобто на попередніх засадах — німецькою.

Мовою діловодства повітового представництва (повітових рад та повітових комітетів) та громадського представництва (громадських рад та громадських управ) визнавалась діюча мова, яка була раніше ними затверджена. Рада могла ухвалювати рішення про зміну мови громади чи повіту за наявності абсолютної більшості голосів (50 %+1) та кворуму не менше ¾ від її складу. На її засіданнях усі члени могли вільно користуватися рідною мовою з переліку крайових мов. Ради зобов’язувались відповідати на скеровані до них звернення від населенням тією ж мовою, якою воно було укладене. Проте для власної комунікації з радами різних рівнів та групами громадян автономні органи влади використовували свою мову діловодства. Вони були уповноважені самостійно визначати мову підлеглих їм структур, тобто повітові ради — для повітових комітетів, громадські ради — для громадських управ.

Автономні органи влади зобов’язувалися повідомляти населенню про свою ухвалу щодо зміни мови діловодства: громадська рада — у громадах, повітова рада — у повіті. Про це вони ставили до відома також повітове староство та Крайовий виділ. Якщо процедура порушувалась, то повітове староство мало право ліквідувати рішення громадської ради, а Крайовий виділ відповідно — рішення повітової ради. Водночас ці положення не могли порушувати компетенцію крайової адміністрації щодо здійснення нею нагляду за діяльністю громад, який повинен був реалізовуватися польською мовою. Під виглядом виконання контролюючих функцій створювались підстави для закріплення правової практики, коли намісництво та повітові староства відповідали на клопотання громад не їхньою рідною мовою, а польською. Досить часто траплялося так, що звернення від громадян, яке було укладене українською мовою, взагалі ігнорувалося.

Управляючий землеволодінням також одержав право обирати одну з крайових мов та нею комунікувати з усіма органами влади. Якщо з окремої частини землеволодіння сплачувалась більше, ніж половина прямих податків, то частина маєтку також могла обирати мову. У цьому випадку управляючий землеволодінням був зобов’язаний комунікути з нею її мовою. Отже, органи місцевого самоврядування одержали паво звертатися до усіх політичних органів влади рідною мовою. Збереження польської мови у комунікації намісництва та його повітових структур з громадами усувало потребу створення штату перекладачів, як це, наприклад, було у Моравії.

Модернізація господарського життя Галичини диктувала запровадження нових підходів до управління інфраструктурними галузями та створила потребу чіткого окреслення поняття «крайова культура». Згідно змін до Крайового статуту від 23 квітня 1909 р. цей термін у § 18 п. а) трактувався так: «До питань крайової культури належать усі справи, які пов’язані з сільсько- та лісогосподарським виробництвом, а також обробітком та користуванням відведених для цього крайових територій, а саме: лісництво, мисливство, рибальство, тваринництво, захист полів, заходи з боротьби зі шкідниками, користування, розподіл та охорона водойм, меліорація, виправлення русел рік, регулювання чи припинення використання пасовиськ та лісів; далі — усі справи аграрного стану, а саме: положення про вільний розподіл ґрунтів та угідь, або про їх обмеження, про підакцизні товари, особливі приписи щодо поділу нерухомої спадщини селян і положення про аграрні операції, а також участь у впорядкуванні сільськогосподарського кредитування, в організації сільсько- та лісогосподарських фахівців; на кінець — регулювання сільсько- та лісогосподарської праці робітників та наймитів»[82].

Нові соціально-економічні умови спричинили розширення сфери організаційних компетенцій галицького намісництва. 1 жовтня 1908 р. запроваджувалася його нова структура, яка складалася з 26 департаментів, що підпорядковувалися 4 відділам чи секціям. Президіальний департамент мав відокремлений статус та здійснював нагляд за діяльністю адміністративних та поліцейських органів, вищих навчальних закладів, вищого духовенства, за виборами органів місцевого самоврядування, забезпечував діяльність Галицького сейму, видавав дозволи на заснування товариств, організацій, церковних установ, проведення зборів, здійснював цензуру преси, забезпечував тираж урядових газет, займався справами театрів, організацією допомоги населенню для подолання стихії, збиранням пожертв, проведенням лотерей, організацією діяльності поштової та телеграфної служб. У намісництві 10 січня 1911 р. було утворено окремий апробаційний технічний відділ з будівництва, який налічував 6 департаментів. Внаслідок поступового розростання апарат намісництва вже на 2 червня 1916 р. складався з 6 секцій, які охоплювали 33 департаменти, окрім президіального бюро[83].

У краї поступово зростала кількість повітових староств — з 79 до 82 адміністративних одиниць. Нові повітові староства були утворені в Освєнцімі (1910), Сколе (1910) та Радехові (1911).

Запровадження принципу етнічності у функціонування політичної системи відбувалося паралельно з демократизацією виборчого права. Новий виборчий закон до Державної ради від 26 січня 1907 р. запроваджував загальне пряме голосування[84], що сприймалося українцями однозначно, як прогресивне явище. Порівнюючи результати парламентських виборів 1907 р. на основі загального голосування та сеймових виборів 1908 р. на основі цензово-куріального модусу, Михайло Лозинський та Володимир Охримович дійшли висновку, що завдяки технології двоступеневого голосування українці у 1908 р. втратили близько 4 % голосів виборців на користь польських кандидатів та 7 % — на користь русофільських[85].

У новому виборчому законі були чітко виписані усі процедурні питання та передбачалась обов’язковість окремого приміщення для виборчої дільниці[86]. Додатково запроваджувались інститут спостерігачів від політичних партій, одночасні вибори посла та його заступника, а також виключно у Галичині — двомандатні виборчі округи для сільських громад. Процедура допускала лише особисте голосування виборця, а не за посередництвом його представника, як це було раніше[87].

У Галичині розподіл мандатів виглядав так: міських одномандатних округів — 34 (Західна Галичина — 13, Східна — 21), у сільських громадах усі 36 округи — двомандатні (Західна Галичина — 17, Східна — 19)[88]. Виборчі округи було поділено так, що у Східній Галичині не було жодного округу, де б українці склали більше 77 % населення, а 2 % євреїв планувалось залучити до коаліції з польськими партіями, щоб забезпечити їм 25 % голосів виборців для здобуття другого мандату в двомандатних виборчих округах[89].

Враховуючи дані перепису населення за 1900 р. можна легко встановити, що у міських округах українці не мали шансу здобути жодного мандату. Проте у сільських громадах завдяки заздалегідь визначеній квоті (І-й мандат вимагав 50 %+1 голосів, а ІІ-й — 25 %+1) гарантований шанс був для здобуття І-го мандату в 21 округах (№ 48–51, № 53–70) та ІІ-го — у 7 округах (№ 54, 55, 56, 57, 59, 62), що разом становило можливих 28 (26,41 %) українських мандатів[90]. Це дає підстави стверджувати, що принцип етнічності первинно також закладався у виборчий модус до Державної ради шляхом попереднього узгодження центральної влади з польським та українським політикумами з приводу встановлення між ними мандатних квот[91]. Через відсутність фіксованої прив’язки національного мандату до певного виборчого округу цей розподіл виявився недієвим. Проте загальне голосування дало можливість галицьким українцям сформувати четверту за кількістю послів фракцію у Державній раді.

На парламентських виборах 1907 р. та 1911 р. у двомандатних округах створився прецедент, коли українська меншість втрачала свій мандат завдяки такій виборчій технології: у І-му турі не вдавалося визначити відразу 2-х переможців (абсолютну більшість міг здобути лише 1 кандидат), тоді у ІІ му турі (на вужчих виборах) участь брали 2 інші кандидати, які одержали найбільшу кількість голосів. Тоді польські виборці, що становили до 75 % усіх виборців на дільниці, одностайно голосували за свого кандидата, внаслідок чого ІІ-й мандат також потрапляв у їхні руки. Так, у 1907 р. українці втратили 1, а у 1911 р. уже 2 з можливих 28 мандатів[92], [93].

Розширення виборчих прав відбувалося паралельно із запровадженням у Галичині обов’язковості голосування для громадян, яким надавались такі права. З 19 лютого 1907 р. за ухиляння від голосування передбачався штраф у розмірі 1—50 крон, а в окремих випадках — тимчасове позбавлення виборчого права[94]. Закон про захист свободи виборів та зборів від 26 лютого 1907 р. запроваджував на парламентських, сеймових, повітових та громадських виборах кримінальне покарання за поширення неправдивої виборчої інформації, перешкоджання виборчому процесу, розголошення таємниці голосування, зумисне позбавлення виборців права голосу, протидію їх волевиявленню, перешкоджання виборчому представництву, спотворення результатів голосування[95].

Найпомітніше принцип етнічності виявився у змінах до крайового статуту та виборчого порядку 1914 р., які увійшли в історію як «національне зрівняння» у Галичині. Трансформація політичної системи на локальному рівні передбачала одночасне збереження цензово-куріального модусу та запровадження національного принципу у процес формування Галицького сейму, усіх його органів та структур, закріплення фіксованого статусу для національних виборчих округів, укладенні окремих списків для виборців польської та української національностей — т. зв. національних кадастрів. Попри вищезазначені зміни ця система продовжувала відтворювати модерну подобу станового представництва, яке лежало в основі створеного Габсбурґами державного механізму у ранньомодерний час.

У тексті санкціонованих крайових законів від 12 липня 1914 р. закріплювався політико-правовий статус Східної Галичини, як польсько-української території. Зрештою, лише тут запроваджувалися національно фіксовані виборчі округи, у той час, як у західній частині краю — округи утворювалися, як і раніше, за безнаціональною ознакою. У багатомандатних округах вибори відбувалися на пропорційній, а в одномандатних — на мажоритарній основі.

Таблиця 5

Виборча схема до Галицького сейму, яка запроваджувалися у Галичині у 1914 р.[96], [97], [98]

Двоступеневе голосування збереглося лише у V курії промислових об’єднань міст Львова та Кракова, а у IIІ загальній міській курії та VІ курії сільських громад запроваджувалось загальне голосування, що свідчить про демократизацію виборчого права. Проте високоцензові виборці одержали можливість додаткового голосу у кількох куріях, хоча виборець, як і раніше, мав право легітимно голосувати лише один раз. Так, 2/3 виборців II цензової міської курії, які сплачували найвищі податки, голосували ще й у ІІІ загальній міській курії. Деякі з них могли також входити до IV курії торгово-промислових палат, або до V курії промислових об’єднань міст Львова та Кракова. Таким чином, ця виборча технологія дозволяла заможним виборцям віддавали від 2 до 5 голосів. Виборці VІ курії сільських громад, які належали до списку 2/3 найбільших платників податків, також віддавали по 2 голоси. У такий спосіб відміна двоступеневих виборів та запровадження загального голосування у ІІІ та VІ куріях компенсувалися новими, ще ефективнішими виборчими технологіями, які були покликані забезпечити полякам гарантовану більшість у крайовому сеймі, незважаючи на те, що у Східній Галичині вони становили національну меншість[99].

Згідно змін до крайового статуту у складі Галицького сейму утворювалися нові структурні одиниці та чіткіше розписувалися окремі процедури. У Сеймі формувалися дві національні курії, які відповідно складалися з 166 польських та 62 українських депутатів. Склад усіх сеймових комісій, делегатів до крайових інституцій та Рахункової палати, що запроваджувалася для контролю за крайовими фінансами, формувався на основі вище зазначеного мандатного співвідношення, тобто квота для українців становила не більше, ніж 27,19 % місць.

Керівництво сейму — крайового маршалка та 2-х його заступників польської та української національностей —, призначав імператор зі складу Сейму. Виконавчий орган крайової репрезентації — Крайовий виділ формувався на основі рівних національних квот та складався з крайового маршалка та 8-х членів — по 4 від польської та української курії. Маршалок, як голова Крайового виділу, повинен був сам визначати зі складу Сейму 2-х своїх заступників — поляка та українця, а 3-х членів обирали посли від усіх курій за національною ознакою (по одному від І, від ІІ, ІІІ, ІV, V та від VІ). За такою ж схемою обиралися заступники членів Крайового виділу[100].

Згідно змін до крайового статуту рішення щодо перегляду меж між поміщицькими землеволодіннями та сільськими громадами вимагало 2/3 голосів за присутності не менше, як 186 депутатів (тобто 124 голосів)[101]. Внесення будь-яких змін до положень крайового статуту, виборчого порядку та табелярного додатку вимагало 2/3 голосів за присутності не менше ¾ від складу Сейму (тобто 114 голосів)[102]. Це означало, що ухвалення основних крайових законів передбачало готовність українських депутатів солідарно голосувати з поляками та обов’язкову їх присутність на засіданні (мінімум — від 6 до 21 осіб). За умов перманентної обструкції української опозиції ухвалення таких рішень узагалі ставало неможливим. Таким чином, у діяльність Галицького сейму закладалися первинні підвалини для функціонування моделі політичної співпраці на основі координації між більшістю (польською курією) та опозицією (українською курією).

Збільшення чисельності українського представництва у Сеймі незначно розширило набір політичних інструментів, якими вона могла скористатися. Як і раніше, це були депутатські запити (інтерпеляції), подача яких згідно регламенту вимагала підписів не менше 15 послів[103]. Доступнішими стали нові інструменти такі, як депутатський внесок (право внесення законопроекту, або поправки до нього) та участь у роботі сеймових комісій, яка по суті залишалась номінальною. Зокрема, для внеску потрібно було здобути абсолютну більшість голосів за умови присутності на засіданні більшості від складу Сейму (115—58 голосів), а це надалі могло блокувати законодавчі ініціативи української курії. Зважаючи на іноді непримиренні позиції радикалів та ієрархів УГКЦ, нова модель політичної співпраці вимагала від української меншості вироблення власної консенсусної позиції та передбачала злагоджену роботу всіх її членів.

У схему прийняття рішень Крайовим виділом не закладався жоден з обмежувальних механізмів. Процедура передбачала присутність на його засіданні голови та щонайменше 4-х членів з 8-ми, а ухвала вимагала абсолютної більшості голосів від кількості присутніх (3 голоси). Маршалок сейму мав право голосувати у тому випадку, якщо голоси розділялися порівну. За цих умов Крайовий виділ без узгодження з українцями ухвалював будь-яке рішення, на якому наполягала польська більшість.

Крайовий статут у новій редакції також передбачав зміни в організації повітового представництва, яке формувалося поза принципом етнічності, а — на засадах «репрезентації інтересів» різних груп населення. У повітах, де нараховувалось понад три таких групи, закріплювалося співвідношення між членами повітової ради так: найбільша група одержувала половину місць мінус 1, а для решти — місця розподілялися порівно. У повітах, де існувало два угруповання за інтересами, місця у раді також розподілялися порівно[104]. Виборчі списки формувалися за національним кадастром, а визначення кола виборців відбувалося за виборчим порядком до громадських рад від 12 серпня 1866 р. на основі майнового цензу. Враховуючи те, що у поліетнічному повіті могло нараховуватися 3 і більше груп за інтересами, а національних кадастрів було лише два — польський та український, то можна зробити висновок про те, що ці норми закладали технологію, яка забезпечувала б полякам (у поєднанні, наприклад, з євреями чи німцями) політичну перевагу у повітовому представництві на тих територіях, де вони становили меншість, тобто у Східній Галичині. Таким чином, міжнаціональне протистояння переводилось з загально крайового рівня до поліетнічних повітів; воно розпорошувалося на локально-множинній основі, особливо на території польсько-українського пограниччя.

Національні кадастри виборців формувалися головами громад на основі перепису населення 1910 р. за побутовою мовою. Закон передбачав оскарження неправильності особових даних у списку виборців (прізвища, номера виборчого округу, приналежності до певної курії та до національного кадастру) у 8 денний термін після оприлюднення намісником дати виборів. Під час подачі рекламації виборець повинен був сплатити у старости громади 50 % затрачених на внесення змін коштів, інакше звернення залишалося без розгляду. За виготовлення копії частини виборчого списку, яка обов’язково додавалась до рекламації, оплата сягала 100 %. Оплатні та значно обмежені в часі процедури перешкоджали реалізації права виборців на оскарження.

На підставі вже узгоджених списків повітова влада заздалегідь видавала кожному виборцю легітимаційну картку та бюлетень для письмового голосування, у якому зазначалося його прізвище, назва округу, кількість кандидатів, за яких він голосуватиме, а також вказувалася можливість вибору заступника посла, право віддавати 1 чи 2 голоси. Заступник посла обирався у одномандатних та у тих двомандатних виборчих округах, де виборець мав право голосувати лише за одного кандидата. Заступник приступав до виконання депутатських повноважень лише після втрати послом свого мандату[105]. Така технологія дозволяла уникати довиборів, щоб зайвий раз не провокувати суспільно-політичну напругу в краї.

Виборча комісія утворювалася призначеним намісником виборчим комісаром та складалася 5–7 осіб, які визначалися ним з кола виборців. Виборчий комісар та обраний голова комісії відповідали за проведення виборів на дільниці. Політичні партії одержали право доповнювати своїми спостерігачами склад комісії до 10 членів. У двомандатних округах у випадку здобуття обома кандидатами рівності голосів у ІІ-му турі голосування традиційно застосовувався жереб, як рудимент австрійського виборчого права[106].

Відсутність фіксованих національних мандатів у двомандатних виборчих округах, які розташовувались на польсько-українському пограниччі, не знімала загрози ескалації міжнаціонального конфлікту у цій густо населеній зоні. Соціально-політичний конфлікт також міг загострюватись на всій території Галичини через запровадження для високоцензових виборців кількох голосів у курії міст загального голосування та курії сільських громад. Крім цього, крайовий управлінський апарат одержав можливість реалізовувати адміністративний ресурс ще й під час формування списків виборців за національним кадастром, бо статистичні дані перепису населення 1910 р. носили суперечливий характер.

Таблиця 6

Співвідношення населення Галичини за віросповіданням та побутовою мовою (на основі перепису 1910 р.) [107]

Аналіз даних австрійської статистики за 1910 р. засвідчує, що 1,24 % громадян на побутовому рівні не послуговувалися польською чи українською мовами, а це близько 0,41 % виборців, яких чиновникам потрібно було самостійно ідентифікувати при формуванні національних кадастрів. Порівнюючи кількість греко-католиків та осіб, що користувалися українською мовою, як побутовою, втрати українського населення становили 8,14 %, а це близько 2,71 % (72,5 тис.) виборців. До польськомовного населення було також зараховано 9,72 % іудеїв, а це близько 3,24 % виборців. Таким чином, кількість польськомовних осіб за рахунок українців та євреїв зросла на 17,86 %. Якщо ще й врахувати німців та інших осіб, то разом їх кількість становитиме 19,10 % галичан. Тому можна стверджувати, що до польського виборчого кадастру загалом потрапило б 6,36 % (170 тис.) виборців-неполяків. Зважаючи на це, кількість скарг на якість списків у Галичині могла бути значною, що у підсумку загострило б протистояння між групами виборців та політичними органами влади. Нарікання на якість списків могла поставити під сумнів легітимність проведених виборів.

Таким чином, сеймова виборча реформа в Галичині 1914 р. представляла собою одну із найскладніших та найзаплутаніших мажоритарно-пропорційних виборчих систем не лише у Цислейтанії, а й у Європі, яка при збереженні курій та модернізації їх на основі принципу етнічності забезпечувала польській меншості у Східній Галичині 78 мандатів (а це 47,3 % польських, або 34,4 % усіх сеймових мандатів — більше третини). Українці, як автохтонне населення Східної Галичини, одержали тут лише 59 мандатів (а це 95,2 % українських, або 26 % усіх сеймових мандатів — менше третини). У такий спосіб крайовий виборчий порядок остаточно закріпив політико-правовий статус Східної Галичини, як польсько-української території, де більшість сеймових мандатів належала полякам. Одночасно він унеможливлював ескалацію польсько-українського політичного протистояння у національно фіксованих виборчих округах Східної Галичини під час виборчих кампаній, що у майбутньому могло б сприяти налагодженню міжнаціонального діалогу на рівні окремих моноетнічних громад.

«Галицьке зрівняння» 1914 р. доцільно трактувати як політичну модель провінційної співпраці між поляками та українцями, що вбудовувалася у систему австро-угорського дуалістичного федералізму, або ж як своєрідний міжнаціональний «modus vivendi», який був покликаний урівноважити політичну систему на крайовому рівні. Проте, зважаючи на активізацію націоналістичного руху українців, «зрівняння» 1914 р. консервувало крайову політичну систему, оскільки у законодавчий спосіб зупиняло об’єктивний процес зростання представництва українців у Галицькому сеймі (див. табл. 4). У підсумку це, хоч і усувало перманентну загрозу ескалації міжнаціонального конфлікту на політичному ґрунті, але й водночас забезпечувало панування поляків у Східній Галичині.

Поза сумнівом, «Галицьке зрівняння» 1914 р. засвідчило відсутність в офіційного Відня наміру реалізовувати головну національну вимогу українців щодо поділу території Галичини за національною ознакою та створення окремих польської та української національно-територіальних автономій. Система політичних органів влади в Галичині насамперед забезпечувала життєдіяльність національно-територіальної автономії для поляків. Її особливості полягали у реалізації крайовими політичними органами влади преференцій стосовно запровадження польської мови управління, створення польського бюрократичного апарату та полонізації шкільництва, а також у здійсненні розширених адміністративних функцій. «Галицьке зрівняння» вбудовувало у структуру національно-територіальної автономії кілька елементів екстериторіальної автономії для українців. Початок Першої світової війни завадив реалізації сеймової виборчої реформи 1914 р., внаслідок чого національно-культурна автономія для українців у Галичині так і не відбулася.

Система органів політичного управління в Галичині (1866–1914) у межах їх конституційно і законодавчо визначеного статусу забезпечувала розробку та здійснення державної політики в краї з врахуванням інтересів панівної польської національності. Крайові та місцеві політичні органи влади зазнали суттєвого полонізаційного впливу, який виявлявся в запровадженні польської мови у діяльність усіх суб’єктів влади, а також крайових інституцій, у тому числі вищих та середніх навчальних закладів. Проте автономні суб’єкти місцевого самоврядування одержали додаткові гарантії з приводу вибору ними мови діловодства та забезпечення комунікації нею з крайовими політичними органами влади. Зі свого боку, крайові органи у спілкуванні з громадами та окремими громадянами практикували використання польської мови. Попри свою обмеженість, автономія органів місцевого самоврядування закладала підвалини для розвитку певних елементів громадянського суспільства у національних спільнотах на локальному рівні.

Дуалістичність повноважень суб’єктів виконавчої та законодавчої влади перетворилася на перешкоду для ефективної організації крайового управління і дієвого функціонування системи політичних органів через нечітку виписаність норм законодавства та перманентні компетенційні конфлікти між ними. Користуючись цим дисонансом, австрійський уряд провадив власну національну політику в краї, періодично предметно зрівноважуючи інтереси польської та української спільнот. Водночас така практика суб’єктів вищої виконавчої влади була покликана забезпечувати австрійський державний суверенітет у Галичині, зберігаючи у такий спосіб територіальну цілісність імперії Габсбурґів.

Уляна Уська

© У. Уська, 2016

«Козацького роду»: Поява культу Тараса Шевченка та українського козакофільства в Галичині

Друга половина ХІХ століття у порівнянні з політичними потрясіннями наступного століття згодом сприймалася в Європі як епоха стабільних міжнародних відносин і суспільного поступу. Насправді певний лад на європейському континенті запанував лише після Франкфуртського миру 1871 р.; до того часу політичні кордони у центрі Європи змінювалися внаслідок об’єднання Німеччини та Італії. Лідерами цих об’єднавчих національних (а радше націоналізуючих) процесів, що перекроїли мапу континенту, були дві держави, які здобули статус незалежних королівств у попередньому XVIII ст., — Пруссія та Сардинія-П’ємонт. Їхній успіх зробив великий вплив на сучасників, особливо на освічені еліти народів, які перебували під правлінням монархії Габсбурґів, і стимулював різні національно-політичні проекти. Як наслідок, переважали проекти об’єднавчого характеру, що мали долати регіональну відокремленість і формувати великі національні, а то й паннаціональні спільноти, здатні виконати свою особливу місію в Європі: панслов’янську, югославську, чехословацьку тощо. Ідеї великих польської та російської (точніше — панруської) націй теж походили з того ж ряду романтично-месіаністичних уявлень. Серед тогочасних русинів Галичини реальною альтернативою їм стала українська («малоруська», як її називали на початках) національна ідея, що розвинулася тут під впливом українських діячів з Наддніпрянщини.

Цей вплив виразно проявився вже у поглядах членів «Руської Трійці» та їхніх послідовників. З середини 30-х рр. ХІХ ст. вдалося налагодити книгообмін між Галичиною і підросійською Україною, щоправда лише поодинокими примірниками літературних та наукових видань. Натомість на початку 60-х років ХІХ ст. вплив новочасного українського відродження на Наддніпрянщині настільки посилився, що спричинився до появи в Галичині культів Тараса Шевченка та запорізького козацтва, а врешті й ширшої національно-політичної течії українофілів-народовців.

Після 1848 р. внаслідок розвитку громадського життя у Галичині в середовищі освічених галицьких русинів скристалізувалися основні національно-політичні та культурні орієнтації: полонофільська, староруська, русофільська та українофільська-народовецька. Суспільна дискусія між ними велася головним чином навколо інтерпретації успадкованого ще з попередніх часів поняття «Русі» («Малої Русі»). Якщо полонофіли вважали, що русини мають залишитися частиною польської нації як у культурному, так і в політичному плані, то старорусини заперечували концепцію історичної єдності поляків та українців і головним чином орієнтувалися на книжну церковну культуру. Об’єднані постулатом «ми — не поляки», останні включали і представників вищої церковної ієрархії (т. зв. «святоюрців»), і прогабсбурзьких лоялістів, і прибічників подальшої інтеграції в російську культуру, і врешті прихильників ідеї національної єдності з наддніпрянськими українцями. У 1850-х рр. з староруського угруповання чіткіше виокремилися русофіли, що вважали Галицьку Русь частиною панруського культурного простору. Якщо спочатку культурницьке русофільство поєднувалося з політичним австрофільством, то після 1866 р. відверто проявилося і політичне русофільство. Натомість ранні народовці (т. зв. «молода Русь»), представлені на початках студенством, орієнтувалися на новочасну світську українську культуру, що формувалася тоді на Наддніпрянщині.

Збереглося чимало свідчень учасників українського руху про те, що саме читання поезій Т. Шевченка спричинило переворот у їхній свідомості, стало вирішальним поштовхом до українського самоусвідомлення, захоплення «українською ідеєю». В тогочасному листуванні та пізніших спогадах галицько-руські діячі, пояснюючи джерела та чинники української ідентифікації чи відмови від неї, часто вказували на вплив художньої літератури. Мабуть у цьому випадку можемо говорити про «літературно-зумовлений» націоналізм, оскільки національно-політичні ідеали часто співпадали з поетичними. Для декого нова національна самоідентифікація визначалася народницьким соціальним світоглядом українських авторів, відповідно до якого культура простого народу мала стати основою для розвитку високої культури, й саме народ розглядався основною дійовою особою історії. Проте найбільше захоплення викликали романтичні твори про козацьке минуле, внаслідок чого Шевченків поетичний простір з Дніпром, степами і могилами ставав національним простором і галицьких русинів-українців. Як вказують студії Григорія Грабовича, поезії Т. Шевченка були чимось більшим, ніж художньою розробкою історичної теми. Вони писалися як «свята правда» про козацьку минувшину, надавали козацтву універсальної вартості, поєднуючи минуле і сучасне, вияснюючи навколишню реальність. Як кожна міфічна структура, міф козацтва міг ставати основою для самоідентифікації читачів, викликати зміну цінностей і поведінки.

Розвиток народовецького руху в Галичині значною мірою можна розглядати як поширення певних читацьких середовищ і практик. Перед заснуванням легальних громадських товариств наприкінці 1860-х років діяльність народовців зосереджувалася навколо читання, поширення, коментування різного роду видань, зокрема періодичних, й проходила у напівлегальних козацьких громадах серед гімназійної молоді, що виконували роль своєрідних читацьких гуртків.

Українські дослідники, які ретельно шукали відомості про читання Шевченкових творів у Галичині, зазначали, що до 60-х років ХІХ ст. тільки невелике коло патріотичних читачів знало його поезію. У 40—50-х роках ХІХ ст. відомості про Т. Шевченка лише зрідка появлялися в галицькій пресі, частіше у польській або полонофільській, а його твори були доступні одиницям і не мали відчутного впливу на суспільно-культурне життя. Найімовірніше, вперше в Галичині Шевченкові поезії прочитали близько 1842 р., коли альманах «Ластівка» (Петербург, 1841) потрапив до середовища діячів «Руської Трійці». Відомо, що тоді ж Маркіян Шашкевич переписав у свій зшиток поезій і народних пісень баладу Т. Шевченка «Причинна». Однак твори Т. Шевченка не з’являлися у полі публічного дискурсу аж до революційних подій 1848–1849 рр. У 1848 р. декілька згадок про Т. Шевченка було вміщено у львівському часописі «Дневник руский» («Dnewnyk ruskij»), який видавав Іван Вагилевич. У редакційній статті «Слово о Русі і єї політическом становищи» «патріотичні письма Шевченка» трактувалися як доказ національної самобутності української літератури та здатності українського народу стати вільним і незалежним. Того ж 1848 р. на Соборі руських вчених про Т. Шевченка згадав у промові Микола Устиянович. Проте протягом 1850-х років, в умовах «неоабсолютистських» урядових обмежень, Шевченкові поезії далі поширювалися лише серед вузького кола національних діячів і практично не потрапляли на сторінки преси.

Одночасно із політичними реформами початку 1860-х рр. галицько-руське громадське життя зазнало нового піднесення, про що свідчить стрімкий зріст кількості українських видань в Галичині. Безумовний вплив на це мали політична лібералізація монархії Габсбурґів та пожвавлення українського життя в межах Російської імперії. Літературні твори та наукові праці, написані українськими авторами з Наддніпрянщини (Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим, Марком Вовчком, Григорієм Квіткою-Основ’яненком, Іваном Котляревським, Дмитром Бантиш-Каменським, Миколою Маркевичем), окремі числа петербурзької «Основи» тощо стали поширюватися серед галицько-руських читачів, насамперед університетської, семінаристської та гімназійної молоді.

З березня 1861 р. у львівській газеті «Слово» почали з’являтися спочатку короткі, тоді довші біографії Т. Шевченка, що спричинили перші прояви його культу. Довідавшись про смерть поета, українські студенти у Львові стали носити чорні кокарди. Група майбутніх народовців планувала видати збірку художніх та історичних праць «Китиця на могилі Тараса Шевченка», альтернативну до альманаху «Зоря Галицька яко альбум» Богдана Дідицького. У липні 1861 р. в тій же газеті опубліковано докладніший допис студента Київського університету Володимира Бернатовича про похорон та перепоховання Шевченка, що «поклав тривкі основи під культ Шевченка в Галичині».

Тоді ж В. Бернатович привіз окремі рукописні копії Шевченка до Львова, зустрівся з студентами Володимиром Шашкевичем, Данилом Танячкевичем та кількома іншими і розповів їм «про Україну, Київську громаду, про Шевченка, Куліша, Костомарова, Марка Вовчка і т. д.» Однак справжнє поширення творів Т. Шевченка у Галичині розпочалося у наступному році. Вже хрестоматійною стала згадка про те, що весною 1862 р. Михайло Димет, власник крамниці у Львові, правдоподібно за порадою студентів семінарії або ж редактора львівського «Слова» Богдана Дідицького, привіз з Києва видання Т. Шевченка і швидко їх розпродав. Були також й інші шляхи їх поширення — збереглося декілька списків книжок з українознавчої тематики, отриманих у 1861–1862 рр. з підросійської України. Серед інших книг Іван Верхратський вказав і петербурзьке (т. зв. «симиренківське») видання «Кобзаря» 1860 р. Відомо, що в той же час львівські семінаристи отримали лейпцигське видання поезій Т. Шевченка 1859 р. поштою від П. Куліша, а М. Димет також привіз окреме видання «Гайдамаків». Однак ці книги (а також інші видання, як наприклад «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки», 1844) через високу ціну залишалися недоступними значній частині освічених галицьких русинів, особливо студентській і шкільній молоді. Хоч деякі твори Т. Шевченка з’явилися у 1861–1862 рр. на сторінках львівського польського «Dziennikа Literackiegо», а згодом також у «Слові», систематично Шевченкових поезій публікували лише народовецькі часописи — «Вечерниці» (1862–1863), «Мета» (1863–1865), «Русалка» (1866) та ін. Натомість рукописні копії поширювалися здебільшого серед членів народовецьких гуртків й також не могли задовільнити читацький інтерес ширших кіл галицько-руської публіки. Лише з виходом з друку двохтомника «Поезії Тараса Шевченка» у Львові в 1866–1867 рр., що також розповсюджувався окремими зошитами, припинилося активне переписування Шевченкових творів.

Через зростаючу популярність поезій і постаті Т. Шевченка найперші зібрання української суспільності Львова, яке у 1862 р. організовувало товариство «Руська Бесіда», частково мали характер літературних шевченківських вечорів. У тому ж 1862 році започатковано традицію шевченківських поминальних богослужінь у день смерті поета. На той час церковна сфера була важливою частиною патріотичного громадського життя, а поминальні богослуження часто організовувалася як польськими, так і руськими діячами для вшанування заслужених громадських діячів. Особливістю шевченківських поминальних богослужень було те, що, починаючи з лютого 1862 р., вони проходили в єдиній міській православній церкві на вул. Францисканській (на місці сучасної церкви Св. Георгія УПЦ (МП) на вул. Короленка).

Можливо, ідея проведення шевченківських поминальних богослужінь з’явилася у Львові під впливом звісток про таке ж вшанування роковин поета у Петербурзі та на Наддніпрянщині, які вміщувала газета «Слово». До середини 1860-х років щорічні шевченківські поминальні богослужіння були головною формою громадської маніфестації історичної та національної єдності Галичини з Наддніпрянською Україною. Під час такого богослужіння на тетраподі стояв портрет поета, обрамлений лавровим листям, вишиковувалася вбрана в козацький одяг студентська молодь, роздавали поезії Т. Шевченка або ж інших авторів на його честь.

Однак з точки зору консервативної частини греко-католицького духовенства, масова участь молоді у православних богослужіннях на честь Т. Шевченка була осудною і каригідною. Представники староруського угруповання вважали, що католики не можуть молитися в церкві за православного, оскільки не перебувають з ним у духовному зв’язку. Всупереч їм молоді народовці стверджували, що, незважаючи на конфесійні поділи, творять духовну спільноту з «батьком Тарасом», чия поезія спричинила переворот у їхньому світосприйнятті.

У 1863 р. народовецька молодь зробила спробу продовжити вшанування шевченківських роковин літературним вечором у «Руській Бесіді». Однак не бажаючи ставити під сумнів свою католицьку та габсбурзьку лояльність, управа товариства не дозволила його провести й навіть усунула літографічний портрет Т. Шевченка зі стіни зали товариства. Відмова управи «Руської Бесіди» спричинила перший відкритий конфлікт між молодими народовцями і «старою Руссю». На знак протесту народовці вирішили бойкотувати наступний музично-декламаційний вечір у «Бесіді».

Однак уже на вечорі, що відбувся 26 жовтня 1863 р., вперше прилюдно прочитано вірш «Ще не вмерла Україна», авторство якого тоді помилково приписували Т. Шевченкові. На такому ж вечорі в листопаді 1863 р. декламовано поему «Сон», яку незабаром, у 1865 р., заходами К. Климковича вперше було видано друком у Львові. Ця декламація потужно резонувала із громадським невдоволенням російськими цензурними обмеженнями української літератури (т. зв. Валуєвським циркуляром).

У першій половині 1860-х років напівпублічні, або й таємні «Шевченківські вечерниці» народовецькі гімназійні громади влаштовували і в інших містах Галичини: Перемишлі, Тернополі, Станіславові, Самборі та ін. Щоб купувати дорогі і часто недоступні учням видання, зокрема й твори Т. Шевченка та народовецькі часописи, в яких вони публікувалися, громадівці засновували громадську касу, збирали членські внески, а отримані зі Львова чи куплені книги зберігали у громадській бібліотеці. Отримані зі Львова твори Т. Шевченка (видані або ж переписані) часто читалися вголос для товаришів. Коло шанувальників шевченківської поезії таким чином складалося як з із зацікавлених читачів, так і з слухачів. Як згадував член станіславівської громади Остап Терлецький, єдиний примірник «Гайдамаків», надісланий зі Львова, «…за пару день майже на шматки рознесли. Всім годі було дати нараз прочитати і за властителем тягнув ся все по школі цілий рій хлопців, яким він на голос мусів читати цілу поему, поки не охрип. Потому виривав йому другий книжчину з рук і на коридорі в гімназії, або на вулиці, або де-будь зачинав читати далі…» Характеризуючи вплив Шевченкової творчості, дослідник народовецького руху В. Петрикевич зауважив, що поезії Т. Шевченка, переписані та завчені напам’ять молодими народовцями, принесли цілий ряд нових понять і термінів: «переписка громадян [членів народовецьких гуртків] переповнена словами і цілими рядками вибраними з Кобзаря, деякі з них приймались як сталі терміни і звороти в студентській мові… Многі ученики учились на память Кобзаря, щоби придбати собі знанє української мови, щоби з него присвоїти собі copiam verborum [багатство слів]… Слова: правда, воля, слово і завіт Тараса найчастійше являють ся в привітах, і ними молодіж найбільше захоплювалась».

У другій половині 1860-х років публічні щорічні світські літературні шевченківські вечори (шевченківські «вечерниці») стали головним способом вшанування пам’яті Т. Шевченка. Натомість традиція поминальних богослужень занепала в звязку із загостренням конфлікту між русофілами і народовцями. «Шевченківські вечерниці» стали важливим чинником впливу українських народовецьких діячів на міський публічний простір. Уперше як прилюдна громадська подія «вечерниці», повністю й відкрито присвячені Т. Шевченкові, відбулися у Перемишлі 10 березня 1865 р. Як і на літературних вечорах «Руської бесіди», на них декламували не лише поезії Т. Шевченка, але й вірші С. Воробкевича, А. Метлинського, Ю. Федьковича. З творів Т. Шевченка прочитано як і вже добре відомі в Галичині романтичні поезії («Гамалія», «Хустина», «Причинна», уривок з «Гайдамаків»), так і дидактичне послання «І мертвим, і живим…» На вечерницях вперше було прилюдно виконано пісню-хор «Ще не вмерла Україна», музику для якої написав відомий галицький композитор о. Михайло Вербицький. Програма вечерниць також включала оперні увертюри, солоспіви і хорові пісні А. Вахнянина та І. Лаврівського і промову Д. Танячкевича. Особливий ефект мав завершальний вірш К. Климковича «На вічну пам’ять Тарасові», що немовби резонував з гимном «Ще не вмерла Україна».

Повністю присвячені Тарасові Шевченкові щорічні музично-літературні вечори стали регулярно відбуватися у Львові, починаючи лише з 1868 р. Того року «деклямаційно-музикальні вечерниці» відбулися 7 березня у невеликій кімнаті «Руської Бесіди» в «Народному домі» за участю приблизно 50 осіб. На них співано двічі Шевченків «Заповіт» — на музику і М. Лисенка, і М. Вербицького.

Розвиток громадсько-політичного життя в Галичині, поява окремої галицько-руської «громадської (публічної) сфери», яку формували перші власні руські інституції, органи преси, публічні заходи, створили сприятливий суспільний контекст для розвитку українського національного руху. На початку 60-х рр. ХІХ ст., подібно як 1848 р., частина української студентської молоді зробила свідоме рішення розмовляти українською мовою в повсякденному житті. Наприклад, Тит Ревакович розповідав, «що він, син руської священичої родини, котра уживала польської мови, як всі в тих часах», будучи гімназіальним студентом, «по-польськи говорити ще не переставав навіть зі своїми руськими товаришами, — бо тоді всі так говорили — і доперва пізнійше по довгих взаїмних заохочуваннях в родї „no, mówmy już raz po rusku!“ переламали у себе польщину».

Слід відзначити, що лише у 60—70-х рр. ХІХ ст. шкільна освіта в Галичині набула національного (здебільшого польського, але також частково і українського) характеру. До того часу освітня система виховувала радше імперську лояльність, а не національний патріотизм. І хоч запорізькі козаки й були присутні у місцевій фольклорній традиції, їхній образ був не ідеалізований, а доволі амбівалентний. Про відсутність чи слабкість козакофільських настроїв серед галицького селянства середини ХІХ ст. свідчить й те, що козацька тематика практично відсутня у наративах селян щодо тогочасних соціальних чи політичних питань, наприклад, під час виборчих кампаній до австрійського парламенту та Галицького сейму. Початок творення власних національно-історичних традицій, до яких належить і козакофільство, у Центрально-Східній Європі, зокрема в Галичині, можна віднести і до ранньо-нового часу, однак інституціоналізованого, кодифікованого та масового характеру вони набули тільки у другій половині ХІХ століття.

У 1860-х рр. поруч із творами художньої літератури значну роль відіграли і наукові студії українських істориків. Власне із читацького гуртка світських студентів, що сходилися для спільного читання монографії М. Костомарова «Богдан Хмельницький», на початку 1862 р. сформувалась перша народовецька громада. Також великою популярністю користувалися «История Малороссии» М. Маркевича, «Записки о Южной Руси» П. Куліша. Натомість для староруських та русофільських читачів найавторитетнішими були праці галицьких вчених І. Шараневича («Стародавній Галич» і «Стародавній Львів»), Д. Зубрицького («Історія древняго галичско-русского княжества»), а також твори російських істориків М. Карамзіна, М. Кояловича, С. Соловйова та ін. Історичні праці про могутню княжу державу з власною елітою мали заспокоювати комплекс меншовартості перед «історичною» польською нацією. Такі історичні аргументи широко використовувалися у національно-політичних дискусіях, зокрема уже на перших засіданнях Галицького сейму. Натомість на думку галицьких народовців, саме запорозькі козаки були кращими синами свого народу, «дзеркалом і серцем святої Руси», чиї лицарські подвиги народ прославив у своїх піснях. В боротьбі козацтва народовці бачили оборону християнства та загалом Європи від азіатських нападників; захист «волі руського народу» від «фанатизму релігійного Польщі» та «деспотичного монархізму Москви».

Першими осередками народовецького руху були вже згадані вище студентські та учнівські громади, що виникли 1862 р. у Львівській духовній семінарії та Львівському університеті. Із 1863 р. громади з’явилися у гімназіях в головних містах Галичини: Перемишлі, Самборі, Тернополі, Станіславові, Дрогобичі, Бережанах. Їх утворення, чисельний ріст, тісна співпраця, організація спільних акцій засвідчили, що ранній народовецький рух перетворився на загальногалицьке явище. Народовецькі громади мали подібну структуру, статут, у кожній були свій війт (голова), писар, касир, бібліотекар тощо. При вступі до громади складалася урочиста присяга. Заприсяжені члени громад дотримувалися суворої таємниці про їх існування, щоб уникнути нагляду чи переслідувань з боку шкільної адміністрації і поліції. Головне ядро громадівського руху становили учні старших (сьомого-восьмого) класів вищої гімназії. Деякі громади на якийсь час занепадали, тоді відновлювали свою діяльність знову. Оскільки вони діяли у гімназіях, носили таємний характер, то нерідко припиняли своє існування в зв’язку із завершенням навчання найактивніших їх діячів, що переїздили до інших міст. Головною метою діяльності громад була національна самоосвіта, обговорення актуальних мовно-літературних та політичних питань. Громадівці намагалися поширити українську мову у щоденному вжитку, витіснивши польську та німецьку мови.

Застосування відомої антропологічної концепції «лімінальної спільноти» Віктора Тернера дозволяє побачити в народовецьких громадах спільноти молодих людей з «перехідною» ідентичністю. Вступ до громади сприймався як вступ до козацького лицарського ордену: громадівці називали себе козаками, «братами» (або ж «гетьманом» чи «осавулом», залежно від становища у громаді), намагалися вбиратися по-козацькому, вести себе у щоденному житті так, як вели б себе, на їхню думку, запорозькі козаки. Нерідко громадівці приймали «козацькі» імена (такі, як Антін Світидоля, Богдан Гайдабура, Микита Гукало тощо), якими й користувалися при спілкуванні. Фратерналістичний характер громад типологічно наближав їх до різнорідних чоловічих (релігійних, ремісничих, молодіжних, масонських та ін.) братств, поширених у ранньомодерну та модерну добу. Ритуалізований вступ у символічну сім’ю (націю), що супроводжувався зміною імені, як своєрідна національна ініціація, позначав «навернення на українство» членів громад. Особливе значення мало вбирання козацького одягу, що візуально маркувало належність до спільноти і було наочним викликом проавстрійським та пропольським суспільним настроям.

Слід зауважити, що демонстративне використання історичних костюмів не було нововведенням ХІХ ст. Контроверсії щодо одягу було політично забарвленим питанням ще у XVII–XVIII ст. Історичний шляхетський (жупан або кунтуш) та міщанський (чамара) одяг сприймався як ознака питомих польських цінностей, що асоціювалися зі становими свободами та протиставлялися західним впливам. В ХІХ ст., епоху повстань, історичний «сарматський» костюм набуває ширшого національного значення, особливо під час Листопадового повстання 1830 р. Масове поширення цього костюму як патріотичного символу відбулося під час маніфестацйного руху 1860–1862 рр., який був зумовлений внутрішньою кризою Австрійської імперії і резонував із патріотичним піднесенням в Королівстві Польському. Однією із форм маніфестаційної акції було вбирання національного історичного одягу, зокрема шапок-«конфедераток» («рогатівок»).

Польські політичні демонстрації у Галичині початку 60-х років ХІХ ст., на яких часто використовувалися історичні костюми (чамара і конфедератка стали неначе уніформою польських повстанців, сарматський шляхетський одяг — репрезентативним урочистим строєм), стали для галицько-руських діячів прикладом для наслідування. Процес вибору костюму для національного самовиявлення так описав сучасник тих подій Остап Терлецький: «Очевидно і руська молодіж хотіла убирати ся по-свому, але як? От над чим ломали собі громадяни доволі довго голову. Замість Костюшка або срібного орла польського можна було причепити собі золотого руського льва, але що далі? Конець кінцем увійшло в звичай убирати ся „по-козацьки“, „по-українськи“. З України прийшов до Галичини весь рух літературний, отже з України мусіли прийти і моделї національної одежі. Мережана сорочка, широкі сині шаровари, „українська“ свита звичайно з кутасом і козацька шапка з аксамітним дном і золотим кутасом, шовковий пояс синьо- або червоно-золотий і такий же „жупан“, — такий виробився з часом народний спосіб убираня».

Козацький костюм — так як його уявляли собі народовці, вбирався насамперед для маркування альтернативної до польської — руської ідентичності, а також для підкреслення історичного зв’язку Галичини із Наддніпрянщиною. Особливу нагоду для демонстрації національного одягу надавали т. зв. «руські бали», що від 1862 р. проводилися у Львові та головних містах Галичини. Сама ідея проведення «руського балу» під час польської жалоби кидала виклик концепції національної спільності поляків і українців. Молодь, яка заздалегідь готувалася до українських танців на таких балах, з’являлася на них у козацьких костюмах.

Цікаво, що схоже «костюмне козакофільство» у той же час проявилося і у підросійській Україні. Історик Сергій Єкельчик, який дослідив це явище, підкреслює зв’язок між репресивною царистською політикою та суспільним значенням національного одягу: якщо українцям не було дозволено заснувати національну інституційну інфраструктуру, то маніфестаційне вбирання історичного одягу в громадських місцях було однією із небагатьох можливих форм національної діяльності. Однак у галицькому випадку впровадження конституційного устрою та заснування національних інституцій у 1860-х рр. не зменшили політичну роль одягу в громадському просторі, навпаки, посилили її. С. Єкельчик також дослідив, як український національний костюм на Наддніпрянщині символічно поєднував історичні козацькі та соціальні селянські елементи. Галицькі народовецькі діячі також вбирали елементи народного одягу, однак робили це радше з метою підкреслити єдність Галичини та Наддніпрянщини. Усе-таки народовці в Галичині більшої ваги надавали саме козацькому одягу, щоб протиставити його «сарматському» вбранню польської шляхти.

Уже наприкінці 1860-х років козакофільство помітно втратило популярність серед народовців у зв’язку із поширенням критичних позитивістських підходів, народницьких засад, концепцій «органічної праці». Нова хвиля популярності козакофільства піднялася уже на зламі ХІХ — ХХ століть, у зв’язку із зародженням українського січового руху. На той час козацьке минуле стало уже масово сприйматися як національна традиція українців Галичини.

Остап Середа

© О. Середа, 2016

Русофільська течія в Східній Галичині: інституалізація, пошук компромісів та протистояння з українофілами

Доба національно-культурного піднесення у 40-х роках ХІХ ст., що сколихнула всі народи Австрійської держави, мобілізувала й галицьких українців до активізації політичного і громадського життя.

У час революційних подій 1848–1849 рр. галицькі українці заснували свій перший політичний орган — Головну руську раду, що оголосила про необхідність поділу Галичини за етнічним принципом на Східну та Західну, виступила з вимогами демократичних прав і свобод та ін. Виразниками національних інтересів стали духовенство й незначна частина світської інтелігенції, серед яких були чиновники, підприємці та відомі діячі науки, літератури й культури. Очолив Головну руську раду єпископ Григорій Яхимович, його заступником став крилошанин Михайло Куземський. До Ради також увійшли Іван Борисикевич, письменник, Михайло Малиновський, Теодор Леонтович, історик Денис Зубрицький, промисловець І. Товарницький та ін. (третину складу цього політичного органу становили члени Ставропігійського інституту).

Світоглядні позиції цих діячів (в українській історіографії часто фігурують як «старорусини» або «святоюрці») детермінувалися орієнтацією на Австрійську імперію, яка мислилася ними як природний захисник галицького українства, вірністю Греко-католицькій церкві та антипольськістю.

Галицькі українці у своїй діяльності наслідували процеси, що відбувалися в усіх слов’янських народів Австрійської держави в період національного піднесення. Так, 1848 р. ГРР ухвалила рішення про заснування культурно-просвітнього товариства «Галицько-руська матиця» (за зразком інших слов’янських матиць), а наступного року було ініційовано створення товариства «Народний дім» (уконституйоване 1872 р.) та спорудження греко-католицького храму (Преображення Господнього). Ставропігійський інститут, «Галицько-руська матиця», «Народний дім», Товариство ім. М. Качковського (1874 р.) згодом стали інструментарієм для реалізації партійних завдань русофілів. Статутні положення цих русофільських інституцій забезпечували надійність їхнього фінансового становища (наприклад: у разі ліквідації «Народного дому», його майно переходило до Ставропігії, а з припиненням діяльності «Галицько-руської матиці» її власність ділили між собою Ставропігійський інститут і «Народний дім»). Важливою ознакою русофільського руху було одночасне членство його представників у кількох політичних партіях і культурно-просвітніх товариствах цього спрямування. У біографіях більшості русофілів зазначалося: «состоял членом всех центральних русских обществ» (мовилося про Ставропігійський інститут, «Народний дім» і т. д.). Це надавало русофільському рухові сконсолідованого характеру.

Типовою рисою діячів, які вели провід у суспільно-політичному житті галицьких українців у 40-х рр. ХІХ ст., була лояльність до австрійського уряду. Позиціонуючи себе представниками народу «русского», котрий чотириста років тому втратив свою самостійність, русофіли стверджували, що «ожила Русь лише під владою австрійською». Вони оспівували велич Старої Русі, Нову Русь (відроджену в часи Австрії) називали її дитиною. Декларуючи свою вірність австрійській владі, русофіли сподівалися взамін від неї захисту від своїх «домашніх» ворогів — поляків, а також визнання народних прав. Через підтримку в пореволюційний період австрійським урядом поляків, головних опонентів українців, такі австрофільські настрої серед старорусинів поступово розвіювалися, на зміну їм у середовищі галицької інтелігенції почали формуватися русофільські настрої. Звернення поглядів до давнього суперника Польщі — Росії, ще більше активізувало антипольську й антиавстрійську позицію галицького українства.

Як відомо, одним із чинників, що впливає на самоідентифікацію народу, є знання про його історичне минуле. Найпопулярнішим істориком того часу був Д. Зубрицький, дослідження якого з історії Ставропігійського братства, львівських друкарень, Галицького князівства тощо пробуджували в галицьких українців зацікавлення власним минулим.

У своїх історичних творах Д. Зубрицький доводив закріплене в східнослов’янській історичній думці ще з ХІІІ ст. поняття етнічної єдності «русского народу» та Київської Русі як держави всіх східних слов’ян. Парадигма «єдиної русскої народності» була основою його студій. Учений називав Київ «матерью русских городов» и «средоточіем русского міра». Землі Галичини, за Зубрицьким, колись належали до Галицького князівства, населеного «русским» народом, а «Галичское княжество было мелкою частицею обширного русскаго міра…»

Поширювана в історичних працях ідея єдності «русского народу» слугувала ідеологічним підґрунтям для становлення русофільської течії в Галичині. На вченні Д. Зубрицького базувалися наукові дослідження всіх його учнів та послідовників — Я. Головацького, А. Петрушевича, І. Шараневича та ін.

Генезу «русского народу» русофіли виводили з часів Київської Русі. Вони вважали галичан («галицко-русских») частиною малоросійського народу, який разом з білорусами та росіянами творив «русскій народ».

Русофіли визнавали відмінності між українським (малоруським) і російським народами, але розглядали українців як складову («ветвь») єдиного «русского народу», відповідно й мову «малоруську» (українську) сприймали як діалект «русскої». Такий проект пошуку національної ідентичності заперечував якісний характер етнічних відмінностей між велико- та малоросами і білорусами, включаючи всіх їх у єдину етнічну спільність.

Русофільство відігравало провідну роль у суспільно-політичному русі галицьких українців до 70-х рр. ХІХ ст. Формуючись як суспільно-політична течія, русофіли 1861 р. заснували своє періодичне видання — газету «Слово», редактором якої в 1861–1871 рр. був Б. Дідицький, письменник, історик, голова Товариства ім. М. Качковського, в 1871–1887 рр. — Венедикт Площанський, письменник та історик. 1861 року цей часопис виконував функції передвиборчого комітету галицьких українців.

У 1866 р. польська сеймова більшість пропонувала запровадити цісарське канцлерство для Галичини і Кракова. Українські посли категорично не погодилися з такою ініціативою. Небезпідставно побоюючись, що поляки візьмуть у свої руки всю владу в краю, українці домагалися адміністративного та політичного поділу Галичини. Відповідне подання вніс Т. Павликів, однак воно не було підтримане. 1866 року сейм таки ухвалив звернення до цісаря з вимогою заснувати коронне канцлерство для Галичини. Це був важкий удар для української репрезентації і, як наслідок, 8 серпня 1866 р. у «Слові» вийшла стаття «Погляд в Будучність», у якій автор (І. Наумович) заявив про належність галицьких українців до «русского народу», підкресливши, що «границею нашею народною ни Збруч, но дальше Днепра…» Слушною є оцінка таких заяв К. Левицьким: «по раз перший зовсім явно і ясно висунено руссофільске обєднаннє як спосіб оборони проти посягань Польонії, а рівночасно був се акт недовіря до австрійського правительства, як також прояв зневіри у власні сили…» Відтак поляки вкотре заговорили про русинські симпатії до Росії, аналогічно оцінювала ситуацію й німецькомовна австрійська преса, яка, власне, і поширила інформацію про маніфест емоційними повідомленнями. У відповідь тодішній редактор «Слова» Б. Дідицький констатував, що до цього русинів змусив уряд, котрий має намір реорганізувати Галичину, згідно з вимогами польської сеймової більшості. З осудом такої позиції виступив Ю. Лаврівський, а митрополит С. Литвинович навіть пробував заборонити читати «Слово» духовенству, проте безуспішно. Побоювання української суспільності щодо змін у краї виявилися не даремними — намісником Галичини знову призначили Аґенора Ґолуховського, запровадили польську мову як урядову, усунули інспектора «руських» шкіл народних Східної Галичини Григорія Кульчицького.

Представники молодшого покоління (українофіли), котрі намагалися створити літературну мову на основі народної, орієнтувалися на український рух на Наддніпрянській Україні. Вони організовувалися в гуртки, які називали громадами, і читали літературу наддніпрянських громадівців, привезену з-за кордону. 1861 року у Львові постала перша руська громада «Молода Русь», що проповідувала одноцілість і самостійність руського (українського) народу. У цьому середовищі з’явилися «Вечерниці» — орган «Молодої Русі» за редакцією Федора Заревича (1862), «Мета», редагована Ксенофонтом Климковичем (1863), а також «Нива», редактором якої був Кость Горбаль (1865). Одне з цих видань — «Мету» — святоюрці заборонили навіть читати у Львівській духовній семінарії. Засноване ж у 1862 р. товариство «Руська бесіда» у Львові стало вже явним осередком української національної думки (1864). Поступова інституалізація народовського руху викликала занепокоєння з боку русофілів. Вони гостро критикували «молодих» (українофілів), сприймаючи їхні дії як небезпеку для єдності «русского народу». Українофільський рух інтерпретувався як «несамостійний» проект, участь у якому брав польський чинник. Роз’єднати сили «галицько-русского народу», на переконання русофілів, вдалося лише завдяки реалізації інтересів поляків. Утворення народовської партії також розглядалося як польська інтрига: «Польська політика відкрила другий спосіб ослабити руське суспільство в Галичині: прищепити фантастичні ідеї в умах молодих і тим самим ненависть і підозру до „старших“. Тоді і утворились дві партії — партія „старших“ і „молодших“. Старші спирались на допомогу уряду, молодші почали мріяти про Україну із гетьманами та козаками з окремою мовою і правописом».

Демонструючи різку антипатію до всього польського, русофіли не підтримували спроби порозуміння народовців з поляками. Так, угодова акція Ю. Лаврівського з польськими послами в сеймі 1869 р. викликала шквал критики з боку русофілів, які назвали цей компроміс зрадою «русского» народу. Якби «українська партійка», зазначали вони, була справді руською партією з народною ціллю й тільки різнилася в засобах з іншими русинами, то вона завжди перебувала б у боротьбі з поляками «по стороні русскій».

Та навіть цей факт русофільські діячі сприймали як лише певну конфліктну ситуацію, й надалі стверджуючи про існування єдиної політичної організації в галицьких українців. У 1869 р. газета «Слово», зокрема, писала, що депутати Ю. Лаврівський та І. Наумович є представниками не однієї малоруської партії, а всього «русского» народу в Галичині, котрий разом зі своїми провідниками становить монолітну політичну силу.

Невдала українсько-польська угодова акція Ю. Лаврівського змусила його шукати шляхи консолідації українського суспільства, щоб ефективно протистояти посиленню позицій поляків. Він став ініціатором об’єднання українських політиків в одне політичне товариство, оскільки існуючі інституції (часопис «Слово», «Руський клуб» у Галицькому сеймі) не справлялися з роллю загальнонаціональних представницьких органів. Діячі пронародовської орієнтації сподівались отримати в новозаснованому товаристві більшість. Опинившись у меншості на перших загальних зборах 9 червня 1870 р., прорусофільськи налаштовані діячі домоглися перенесення цього зібрання на інший день. Під час наступних зборів 7 вересня 1870 р. русофіли, маючи численну перевагу, не прийняли до товариства сімох народовців, у т. ч. й Анатоля Вахнянина та Омеляна Партицького, котрі були членами «Просвіти» (їх запідозрено в бажанні підступно проникнути до створюваної «Русскої ради», щоб розколоти її). Протестуючи проти цього, з Ради вийшли Ю. Лаврівський та Ю. Романчук.

Русофіли сформували «Русску раду», щоб таким чином взяти у свої руки політичний провід руського (українського) народу на галицьких теренах. Очолив її о. Теофіль Павликів, активними діячами були о. Я. Шведзицький, В. Ковальський, А. Петрушевич, І. Гушалевич, М. Малиновський, А. Яновський, І. Добрянський, В. Дудикевич та ін. Натомість українофіли ще тривалий час перебували без власного політичного представництва, зумівши створити свою партію — «Народну раду» — тільки в 1885 р.

Проголосивши себе спадкоємницею ГРР, «Русска рада» ставила перед собою такі завдання: захист прав «русскаго» народу шляхом надсилання петицій і меморандумів до уряду, проведення виборчих кампаній (зокрема під час виборів до Галицького сейму в 1870 і 1876 рр.), народних зборів тощо. Згодом ці завдання набули більш чіткого окреслення: зміна виборчої системи, запровадження руської мови у справочинство краю, перетворення Львівського університету на руський та ін.

Визначаючи основною метою захист прав руського народу, члени Ради обговорювали питання, чи поширювати поняття «русскій народ» тільки на Русь австрійську, чи й на всю «русску» (подібно до єврейського товариства «Alliance Israelite», котре опікувалося долею свого народу, розкиданого по всій землі), русофільські діячі дійшли висновку, що «наше становище, дякуючи Богу, не таке, як у єврейського народу, і „наші закордонні брати“ самостійно спроможні зарадити своїй ситуації, тому „Русска рада“ захищатиме права „русского народу“ лише в Австрійській державі». Потреба в появі т. зв. клубу «Русскої ради» обґрунтовувалася ще й тим, що поляки мали багато аналогічних клубів.

60—70-ті рр. ХІХ ст. були періодом зародження та інституалізації в галицьких українців двох суспільно-політичних течій — русофілів та народовців. Слабкість українських політичних позицій у краї спонукала шукати підтримки в різних політичних сил. Втрата сподівання на підтримку з боку австрійського уряду в 60-х рр. ХІХ ст. призвела до переорієнтації на Росію, з котрою русофіли безпосередньо пов’язували історичне минуле свого народу, вважаючи його частиною «великого русского народа». Їм були незрозумілі спроби молодого покоління — народовців (українофілів) — творити літературну мову на основі простонародної, як і заяви про право українців (малоросів) на самостійне політичне та культурне існування.

Мовна проблема, що активно дискутувалась у середовищі галицьких українців упродовж майже всього ХІХ ст., стала тоді своєрідним ідентифікатором національної належності. Предметом дискусії були, по-перше, саме підґрунтя для творення літературної мови (на основі народної чи церковнослов’янської), а по-друге, вибір її правопису (фонетичний чи етимологічний).

До початку 1890-х рр. Товариством ім. М. Качковського широко вживалася українська лексика. З 1892 р., коли уряд оголосив про свої наміри запровадити в шкільних підручниках фонетичний правопис, русофіли виступили проти такого нововведення. У 1892 р. члени товариства відправили делегацію до митрополита Сильвестра Сембратовича з проханням не допустити таких правописних інновацій у навчальній літературі. Того ж року на загальному засіданні було вирішено в разі запровадження «фонетики» в школах утримувати приватних учителів, котрі навчатимуть дітей «русского язика». У 1894 р. виділ товариства звернувся до крайової шкільної ради з поданням, у якому просив не скеровувати до шкіл педагогів, які не знають «русского язика», а саме товариство зайнялося заснуванням руських приватних шкіл. 1896 року воно, разом з іншими русофільськими організаціями — Ставропігією та «Народним домом», надіслало меморіал Францові Йосифові, намагаючись переконати імператора не вводити в установах Галичини й Буковини український фонетичний правопис та українську мову.

Запровадження «фонетики», якого таки домоглися народовці, консерватори русофіли не сприймали через те, що, на їхню думку, це віддаляє молодь від церковних книг і від релігії, ослаблення ж релігійності може стати передумовою виникнення радикалізму, атеїзму чи навіть анархізму.

Українофіли зробили свій вибір на користь національної окремішності та, відповідно, творення літературної мови на ґрунті народної. Натомість русофіли наполягали, що літературна мова має формуватися на основі церковнослов’янської з елементами тогочасної російської («русскої»), котра в умовах російської державності начебто збереглася «чистою», не зазнавши зовнішніх впливів. Свою прихильність до «малорусского діалекту» русофільські діячі пояснювали як перший крок на шляху до засвоєння «русскої» мови, адже, за їхніми словами, новітня педагогіка визнала за діалектами важливе виховне значення, оскільки їхнє використання дає змогу успішно впливати на серце та розум народних мас.

Упродовж 80—90-х рр. ХІХ ст. взаємини між русофілами та народовцями характеризувалися як спробами порозуміння, так і конфліктами, обумовленими боротьбою за домінування на політичній арені.

Окремі події суспільно-політичного життя спонукали все ж представників обох течій до сконсолідованих дій. Йдеться, зокрема, про реформу в 1882 р. Василіанського чину (переведення до Львова ордену «змартвихвстанців»), яку започаткували в Добромильському монастирі (звідси й назва — Добромильська реформа). У її проведенні значна роль відводилася римо-католицькому орденові єзуїтів, члени котрого на певний час мали стати наставниками молодих василіанів. Дбаючи про збереження обряду, що був одним із чинників ідентифікації галицьких українців, обидві партії виступили проти реформи під керівництвом єзуїтів. Русофіли та багато патріотично налаштованих діячів з народовського табору об’єднаними зусиллями організовували протестні віча.

Спільні зібрання були проведені в 1883 і 1884 рр. 29 червня 1883 р. у Львові відбулося народне віче, серед ініціаторів якого бачимо прізвища русофілів та народовців — В. Добрянський, Б. Дідицький та Ю. Романчук. Обрана на вічі депутація в складі членів Ставропігійського інституту В. Федоровича, В. Огоновського та сеньйора В. Ковальського мала донести народний протест до цісаря, але монарх її не прийняв.

4 травня 1884 р. у Львові пройшло ще одне віче, на якому були народовці та русофіли. Участь у ньому взяли близько 2000 селян. Після виголошення русофілом М. Королем реферату з протестом знову було вирішено вислати делегацію до цісаря. Її сформовано з М. Димета, львівського купця, професора університету о. О. Огоновського, а також двох ставропігійських діячів — професора університету д-ра І. Шараневича та В. Федоровича. Очолена І. Шараневичем депутація була прихильно прийнята монархом 30 квітня 1885 р. Незважаючи на побоювання української суспільності, реформа не мала негативних наслідків для Греко-католицької церкви.

Кризові явища в Греко-католицькій церкві (породжені, серед іншого, й підозрами та звинуваченнями у «відступництві» з боку латинського клиру й польської верхівки, яка в 1860-х рр. перебрала до своїх рук усю повноту влади в Галичині), байдужість австрійського уряду до українців, коливання між лояльністю до Австрії та симпатіями до Росії, внутрішня боротьба різних національно-політичних течій проявились у хаотичному обрядовому русі (очищення греко-католицького обряду від накинутих «латинських» форм і повернення до давніх східно-християнських практик) 1860-х рр., у масовій еміграції священиків до Російської імперії, активній ролі галицьких русофілів у ліквідації унії на Холмщині (1876) тощо.

Для багатьох обрядовців (прихильників русофільства) зразком «правдивої віри, незабрудненої чужоземними впливами», стало російське православ’я. Православну віру русофіли й пропагували під виглядом очищення греко-католицизму від латинізації. Це дало певні результати: у 1882 р., зокрема, про намір перейти на православний обряд оголосили парафіяни галицького села Гнилички (т. зв. процес Ольги Грабар).

У цьому процесі фігурували прізвища таких відомих представників русофільства, як Адольф Добрянський, Осип Марков, Венедикт Площанський, Іван Наумович, Микола Огоновський та ін. Їх обвинувачено в державній зраді — за пропаганду русофільства та православ’я, агітацію за відрив від Австро-Угорської імперії Галичини, Буковини й Закарпаття та приєднання їх до Росії. Під час розгляду цієї справи в 1882 р. звинувачення в русофільстві заторкнули не тільки самих русофілів, але й народовців. Так, народовець В. Барвінський, який підтримував обвинувачених і був безпосереднім учасником двох судових засідань, на першому з них виступав як позивач проти порушення суддею Креховецьким права вести засідання рідною мовою підсудних, а на другому — як відповідач (разом з С. Качалою) проти графа Делля Скаля (власник с. Гнилички, який подав позов на В. Барвінського та С. Качалу за те, що вони стверджували його причетність до переходу села на православ’я).

Хоча суд не довів факту державної зради, але слідство та судовий процес суттєво похитнули позиції русофілів. Невдовзі Галицький сейм припинив щорічні дотації ставропігійській друкарні (на суму 2 тис. гульденів) на видання шкільних підручників, передавши їх товариству «Просвіта», а 1883 р. сейм — відмовив Товариству ім. М. Качковського в наданні субсидії.

Процес Ольги Грабар викликав невдоволення обох течій і спонукав їхніх представників до переговорів. Їхнім наслідком стала міжпартійна угода 1882 р. Згідно з нею, всі політичні акції мали відбуватися за взаємною згодою. Договір 1882 р. формально регулював відносини між русофілами та народовцями до 1890 р., хоча вони й не припиняли полеміки.

Попри ідейні розбіжності в націополітичній площині, до 1890 р. народовці та русофіли шукали певних компромісів у сфері поточної галицької політики, намагаючись спільно протистояти полонізації. Однак завдання загальноукраїнського руху, які з посиленням антиукраїнської політики російського самодержавства перекладали на Галичину обов’язки центру національного життя, вимагали від галицьких політиків негайної модернізації мислення в національно-політичній площині, не залишаючи їм часу для завершення правописних та історичних дискусій. Це змушувало галицьких народовців рішуче відмежуватися від русофільської ідеології та всіх її репрезентантів у Галичині, що врешті виявилось у відомій угодовій акції 1890 р. (політика «нової ери»). Ця угода народовців з поляками викликала обурення русофілів, які почувалися зрадженими. У пошуках союзників русофіли йшли на доволі несподівані домовленості — наприклад, з радикалами, ідеї котрих критикували чи не найбільше з усіх українофільських партій. Відтак, коли 2 лютого 1892 р. русофільська партія організувала у Львові антиукраїнофільське віче, до нього долучилась і фракція радикалів, виступивши проти політики «нової ери».

На виборах 1891 р. до Державної думи не було обрано жодного русофіла. У 1893 р. «Народна рада», завдяки зусиллям Романчука та Телішевського, пішла на консолідацію з «Русскою радою». Одним із результатів такого об’єднання стало членство русофілів І. Добрянського, А. Павенцького, О. Маркова в загальних комітетах під час виборів до сейму 1895 р. та Державної думи 1897 р. Радикали І. Франко та М. Павлик, маючи на меті поборювати «новоеристів», проводили спільні зібрання, на яких з’являлися й Марков, Мончаловський та інші відомі русофільські діячі. «Діло» підтримувало політичну співпрацю українофілів з русофілами, доводячи, що в них є спільний ґрунт. Унаслідок цієї угоди, в Державну думу, а потім у сейм знову ввійшли представники русофільства, яких там не було вже цілу каденцію.

Вагому роль у цій консолідації відігравав Ю. Романчук. Його погляди, які сформувалися протягом 1860-х рр. під впливом русофілів, передусім Б. Дідицького, підживлювалися симпатіями до ідеї «общеруської єдності» й у період «нової ери». Ю. Романчук відкинув пропозицію О. Барвінського продовжити «новоерівський» курс, спробувавши відновити зруйнований 1890 р. ним же «общеруський союз» з русофілами. Свій задум він намагався втілити всі наступні п’ять років, поки 1899 р. не підтримав проект Української національно-демократичної партії.

Баденівські вибори 25 вересня 1895 р., що відбулися в атмосфері надуживань і безправності (серед 63 послів від Галичини лише троє було українцями), започаткували новий етап об’єднання русофілів та народовців проти влади. Воно протривало до утворення УНДП і виявлялось у спільних депутаціях до цісаря з протестом проти порушень виборчого законодавства.

Процеси глибинної трансформації, які пройшов український рух у Галичині впродовж 1890-х рр. ХІХ ст., супроводжувалися зниженням політичних впливів і популярності в суспільстві русофільського напряму та загальною кризою русофільської ідеології. Симпатії до російського царизму закривали русофілам шлях до контактів з інтелігенцією Наддніпрянської України, яка дедалі більше заявляла про себе в українському національному відродженні. Антипольське спрямування та консерватизм не дозволяли співпрацювати з польськими ліберальними та політичними колами. Суттєво звужували базу галицького русофільства і стабілізація та покращення австро-російських відносин, особливо помітні під час перебування на посаді міністра закордонних справ Австро-Угорщини графа А. Голуховського (1895–1906).

Українофіли, натомість, активно творили власні політичні організації. Так у той період постали Русько-українська радикальна партія (1890), Українська національно-демократична партія (1899), Українська соціал-демократична партія (1899), Революційна українська партія (1900). Програма УНДП передбачала можливість порозуміння з русофільською партією тільки тоді, коли треба поборювати спільного противника. Це був, за висловом К. Левицького, «початок всякої розлуки з Русофілами».

На переконання русофілів, українізм, який спершу обмежувався дискусіями про правопис, згодом перетворився на сепаратизм (йшлося про заяви українофілів про самостійне існування українського народу), а у 80-х рр. ХІХ ст. взагалі почав поширюватися небезпечний радикалізм, ціллю котрого було відірвати простий люд від Церкви та держави. Попри це, русофіли все ж вважали українофілів своїми, іменуючи їх «русскими сепаратистами», які начебто стали «польско-правительственной партией». Найбільше русофілів обурила зміна в 1898 р. етнонімів «Русь» і «русскій» на «Україна» та «український», адже доти термінологічні відмінності існували лише в назвах партій, а назва народу залишалась однаковою. Запровадження нових мовних форм національної самоідентифікації вело до ще помітнішого відчуження і протистояння двох політичних сил.

У відповідь на інституалізацію українофілів у 1900 р. з ініціативи «Русскої ради» було засновано «Русску народну партію» (РНП). Беручи до уваги належність «русского» населення Галичини до «малоросійського племені русского народу», РНП дотримувалася думки про доцільність просвіти місцевого люду його власним, «галицько-русским діалектом», не відмовляючись, однак, і від використання російської мови. Головою партії став І. Добрянський (18 лютого 1842 р. — 28 лютого 1919 р.), її членами були С. Лабенський, о. М. Раставецький, о. К. Сеник, К. та І. Черлюнчакевичі, О. Вальницький, М. Король, о. В. Давидяк, пізніше О. Мончаловський, о. І. Костецький, Ю. Павенцький та ін. Керівним органом був «Народний Совіт».

Початок ХХ ст. характеризується диференціацією русофільського руху, виділенням у ньому просоціалістично налаштованої молоді, котра, як і молоді українофіли, захоплювалася новими політичними ідеями. З 1902 р. русофільська молодь видавала журнал «Живая мысль», довкола якого згуртувалися відомі в майбутньому діячі — русофіли М. Глушкевич, Д. Вергун, Ю. Яворський, А. Геровський, Р. Алексевич, С. Лабенський та ін. Залишаючись вірними гаслу єдності «русского» народу, першорядним своїм соціальним завданням вони бачили вирішення проблем селянства, чому, на їхній погляд, мало уваги приділяло старше покоління. 1905 року на сторінках згаданого часопису було засуджено російський царизм і підтримано революцію в Росії, за що видання закрили.

У 1908–1909 рр. ця ж група, очолювана головою молодіжного русофільського товариства «Друг» М. Стасевичем, заснувала газету «Новая жизнь». Представники цього політичного кола іменували себе правонаступниками «Жывой мыслі» та «галицко-русскими прогресистами». І надалі виступаючи за «русску» єдність, вони також ставили на перше місце класові інтереси селянства. «Новая жизнь» писала, що на одному «духе народном», будь він від «чумацких чоботів рідної України» чи з «істинно русского полицейского участка», «далеко не уїдеш». Тому якщо українофіли та москвофіли хочуть бути відданими своєму народові, то повинні зосередитися на питаннях економіки й розпочати боротьбу проти економічних утисків галичан. Дискусії українофілів, які визнають свою спільність з малоросами, що входять до Російської імперії, та русофілів, котрі стверджують про такий самий зв’язок зі всією Росією, молоді діячі називали непринциповими: економічно пригноблений клас, клас «галицько-русского» селянства належить до іншого «племені», ніж його гнобителі. Прогресисти звинувачували керівництво РНП у безкласовості й нехтуванні інтересами селянства.

Суперечки велися між русофілами-депутатами у парламенті та сеймі. Молоді (новокурсники) критикували старших (старокурсники) за слабке відстоювання «русскої ідеї», угодовство з урядом, невміння й небажання старших займати чітку позицію: вони виступали то проти поляків, то проти українофілів, то проти тих і тих.

Під час виборів до Галицького сейму 1908 р. намісник Галичини Анджей Потоцький, який виступав проти задоволення національних вимог українського населення у Галичині, підтримував русофільську течію, і намагався шляхом виборчих порушень та політичного терору не допустити обрання до крайового парламенту представників українських партій національно-демократичного спрямування.

Новокурсники засуджували «старих» за те, що ті потрапили у сейм завдяки тісному союзу з намісником А. Потоцьким і «Польською Радою Народовою». Угода з поляками порушувала основний принцип русофільства — антипольськість. Новокурсники зазначали, що лише після виборів дізнались про домовленість між старшокурсниками й поляками. Зокрема, те, що на цих виборах при голосуванні між польським і українським депутатом було прийнято рішення утримуватися, натомість «старі» видали таємний циркуляр до провінцій, щоб голосувати за поляків. Русофіли створили в сеймі свій Русский клуб, до складу якого увійшли Й. Ганчаковський, В. Дудикевич, А. Колпачкевич, М. Король, Б. Криницький, О. Крисоватий, М. Заячук-Миронюк, К. Сеник, І. Трач, більшість з яких були старокурсниками. Союз із поляками, на думку новокурсника Черлюнчакевича, і призвів до втрати політичної сили РНП. Кульмінаційним моментом протистояння між двома групами, а відтак і приводом до розколу русофільського руху, стали виступи на сеймовому засіданні 11 (24) жовтня 1908 р. М. Короля (старокурсника) та В. Дудикевича (новокурсника). Обурення новокурсників викликали слова Короля про те, чи малороси є окремим народом, — М. Король віддавав на суд історії, однак, як і Дудикевич, визнавав єдність «русского» народу.

Офіційний розкол русофільства відбувся на з’їзді мужів довір’я 19 жовтня (1 листопада) 1909 р. Сеймовим депутатам-старокурсникам М. Королю, В. Давидяку, М. Глібовицькому, І. Ганчаковському, Б. Криницькому, І. Трачеві, О. Крисоватому було висловлено недовіру і їх виключили з РНП — за «отступничество от русской идеи». Натомість Д. Марков, В. Дудикевич та А. Колпачкевич здобули підтримку. Відтак проводом у РНП заволоділи очолювані В. Дудикевичем новокурсники, які, змінивши назву партії на «Русская Народная Организація», змусили старокурсників заснувати власну партію.

Серед новокурсників існувало дві течії: прогресисти, які випускали «Живую мисль» і «Новую жизнь», та радикали (очільник — В. Дудикевич), які з 1909 р. видавали газету для «простого» народу «Голос народа» (виходила місцевими «наречіями і говорами», оскільки вважалося, що розвиток місцевого культурного життя становив етнографічну окремішність, зумовлену особливою психологією малоруської душі, що водночас була різновидом «русскої» душі як цілого), а для інтелігенції — «Прикарпатскую Русь». Новокурсники-радикали орієнтувалися на Росію царську, а новокурсники соціал-демократи — на демократичну. Обидві фракції, незважаючи на певні відмінності, діяли разом і критикували старше покоління (старокурсників) за рутенство, під котрим розуміли надмірну послужливість перед політичною владою, аристократизм, що вів до ігнорування соціальних проблем, консерватизм, певну авторитарність у керівництві партійними й культурно-просвітніми товариствами (Ставропігійським інститутом, «Народним домом», Товариством ім. М. Качковського, «Галицько-руською матицею» та ін.), безкритичність щодо її керманичів, відсутність будь-яких керівних політичних принципів, а звідси й непослідовність і нерозбірливість в способах і засобах. РНО не припиняла своєї діяльності аж до оголошення Австрією мобілізації та війни. Останній черговий Народний з’їзд відбувся у Львові 20 січня (2 лютого) 1914 р. Попередній з’їзд було розпущено владою.

Старокурсники зберегли свої часописи «Русское слово» та «Галичанин». 27 січня 1910 р. вони сформували «Галицько-русску раду» (на засадах культурної єдності «русского народу», вірності Габсбурґам і Греко-католицькій церкві). 3 листопада 1910 р. її члени-засновники обрали провізоричний комітет (Ганчаковський, Глібовицький, о. Давидович, о. Давидяк, Добрянський, Король, Павенцький, Яминський), головування в якому довірили І. Костецькому.

3 листопада 1910 р. старокурсники обрали провізоричний комітет засновників своєї партії. Новокурсники критикували нову програму старокурсників за ідеологічне угодовство: «Галицько-русская рада», з одного боку, проголошуючи себе правонаступницею Головної руської ради, підтримувала ідею відрубності малоруського народу від «російського», а з іншого, вже як спадкоємниця «Русскої ради», визнавала принцип єдності «русского народу». Це, на думку новокурсників, створювало підґрунтя для двоякого трактування цієї програми і свідчило про політичний конформізм.

Новокурсники були радикальною течією русофільства, вони більш відверто й активно вели свою пропаганду, на відміну від старшого покоління (старокурсників), значно поміркованіших і обережніших у своїй діяльності.

Ідеологічна основа галицьких русофілів обох груп залишалась незмінною — вірність ідеї єдності «русского народу», а тогочасні завдання збігалися. Новокурсники були радикальною течією русофільства, більш відверто та активно вели свою пропаганду, на відміну від старшого покоління (старокурсників), котрі були більш поміркованими та обережними у своїй діяльності.

Однією з характерних рис русофільської ідеології була, як уже зазначалося, лояльність до Габсбурґів. Проте, зі зростанням напруги у відносинах між Росією та Австро-Угорщиною, ставлення до русофільства з боку держави погіршилось. У 1912–1914 рр. австро-угорська влада перейшла до жорсткої політики стосовно русофільського руху. Її підтримали також українофіли: на початку травня 1914 р. комітет Української народно-демократичної партії ухвалив постанову про протистояння русофілам і розпочав антирусофільську пропагандистську кампанію.

Перед початком війни проти русофілів було організовано три політичних процеси: братів Геровських, Мармарош-Сігетський та Львівський. Перший з них відбувся в грудні 1913 р. — тоді в Чернівцях були арештовані Олексій та Георгій Геровські, яких звинувачували в державній зраді.

Мармарош-Сігетський процес тривав з 29 грудня 1913 р. до 3 березня 1914 р. Він був спрямований проти православних громад Закарпаття. До суду притягли 189 обвинувачених, згодом їхнє число зменшилося до 94 (серед них був і архімандрит Олексій Кабалюк). Засудженим інкримінували державну зраду.

9 березня 1912 р. розпочався судовий процес, названий «Львівським». Активного русофільського діяча (члена Ставропігійського інституту, «Народного дому», «Галицько-руської матиці» тощо) С. Бендасюка, а також двох православних священиків М. Сандовича й І. Гудиму та студента В. Колдру звинувачували у спробах від’єднання Галичини від Австрії. На захист підсудних виступив навіть політичний опонент русофілів К. Левицький. За його висловом, польська влада «виточила» цей процес «проти галицьких русофілів, щоби для Відня доставити доказ, що поляки з попиранєм русофільства не мають нічого спільного». Розгляд справи закінчився в червні 1914 р. виправданням підсудних.

До початку мобілізації в Австро-Угорщині були арештовані члени «Русского Народного Совіта», депутат віденського парламенту Д. Марков та К. Черлюнчакевич, який був адвокатом на «Львівському процесі».

Наступна хвиля арештів прокотилася після оголошення мобілізації. Було ув’язнено близько 10 тисяч осіб, у самому Львові — 2 тисячі. Суди виносили смертні вироки, не шкодуючи ані військових, ані цивільних.

У вересні 1914 р. без жодного судового вироку розстріляно православного священика в Горлицях Максима Сандовича. Подібним чином пішов із життя і греко-католицький душпастир Петро Сандович із Брунарів.

Перед наступом російської армії австрійська влада відправила в концентраційні табори Талергоф і Терезин численних представників русофільського руху та їхніх симпатиків. Серед арештованих були також українофіли, поляки, євреї. В’язнями ставали й люди, котрі не належали до жодної з політичних партій. За деякими даними, в листопаді 1914 р. у цих таборах перебувало 5700 осіб, а з 1914 по 1917 р. — приблизно 20 тисяч, з яких 3 тисячі загинуло.

Часто військові командири чинили самосуд і страчували тих, котрих лише підозрювали в русофільських симпатіях. Причиною арештів ставали також доноси місцевих урядовців. Таку ціну заплатили галицькі українці за майже півстолітню міжпартійну боротьбу своїх лідерів.

Як писав М. Андрусяк, «наївна віра і надмірна лояльність галицьких українців супроти Австрії» минула, коли почалися масові арешти українців — і москвофілів, і представників українського національного крила. 18 серпня 1914 р. Українська парламентарна репрезентація вимагала від уряду слідства у справі вбитих австрійськими військами українських громадян, а також звільнення ув’язнених у Талергофі; коли ж засудили до смерті провідних русофільських діячів Д. Маркова, В. Куриловича, К. Черлюнчакевича, до австрійської влади було подане прохання про їхнє помилування. Незважаючи на це, русофіли ще довго звинувачували в усьому українофілів. Таке трактування ситуації посилювалося ще й тим, що русофілами проігнорували як політичною силою під час утворення УНР і ЗУНР (до керівництва ЗУНР, наприклад, увійшли всі колишні українські посли в парламенті та сеймі, крім русофільських діячів — В. Куриловича, Д. Маркова та К. Сеника).

Під час Першої світової війни, з приходом російських військ обидві групи русофілів одностайно підтримали окупаційну владу. Вони надавали росіянам церкви своїх товариств (Успенську та Преображенську) для православних богослужінь, організовували курси російської мови та ін.

Русофільство як суспільна течія зародилось у 50-х роках ХІХ ст., коли розвіялися сподівання на допомогу з боку уряду. Відчуваючи слабкість свого становища, представники цієї течії звернули свої погляди на Росію, яка вабила спільним історичним минулим, подібністю мови та збереженою державною незалежністю. Діяльність русофільських товариств, котрі видавали свої твори церковнослов’янською, а згодом мовою, наближеною до російської, була протидією процесам полонізації. До 1860-х рр. русофіли (старорусини) залишалися єдиною суспільно-політичною силою, що захищала права галицьких українців перед владою та вела провід у їхньому культурно-політичному житті.

У 60-х рр. ХІХ ст., коли виникла українофільська течія, котра заявила про права галичан (як складової малоруського народу) на самостійне існування, почалося протистояння між обома групами. Радикалізація русофільського руху, намагання запровадити російську мову, пропаганда православ’я поступово призвели до втрати популярності ідей русофільства серед галицьких українців.

Протягом усієї другої половини ХІХ ст. русофіли намагалися знайти порозуміння з українофілами, усвідомлюючи необхідність сконсолідованості з ними для майбутнього. При цьому вони, однак, не хотіли поступатися своїми ідеологічними переконаннями, на правах «старших» очікуючи, що згодом «молоді» (українофіли) таки приймуть їхні позиції. Русофіли так і не зрозуміли, що їхні опоненти зробили свій вибір на користь модерної української нації.

Про спільність походження русофілів і народовців свідчить їхня символіка, що відзначалася однаковою синьо-жовтою колористикою та подібними геральдичними знаками. Засноване 1874 р. Товариство ім. М. Качковського своїм символом обрало синьо-жовтий стяг із зображенням лева. Після його відхилення намісництвом (у 1892 р.) як політичного, товариство користувалося хоругвою, на якій бачимо святих Кирила й Мефодія, Ольгу та Володимира. На печатках «Народного дому» було викарбувано лева, що спирався на скелю на синьому тлі. Такий самий знак обрала Головна руська рада, лев фігурував і на прапорі української національної гвардії 1848 р. «Народний дім» використовував цей символ до 1939 р. Створена в 1848 р. «Галицько-руська матиця», за аналогією з іншими слов’янськими товариствами, на печатці зображала Святого Духа як просвітителя людського розуму і серця. Написання «руска» в її самоназві («Галицко-Руска Матица») з однією буквою «с» збереглося до ХХ ст. Тим часом русофіли подавали це слово через подвійне «с», що вказує на несформованість єдиного погляду на правопис.

Початок ХХ ст., для якого характерним було поширення ідей радикалізму та соціалізму, котрими зазвичай захоплювалося молодше покоління, ознаменувався розколом русофільства. Події Першої світової війни, репресії австрійської влади проти русофілів та місцевого населення, котре нерідко не мало жодного зв’язку з русофільством, змусили українофілів стати на захист своїх політичних опонентів, проте ці заходи виявилися малоефективними. Лояльність русофілів до російської окупаційної адміністрації в роки Першої світової ще більше послабила їхні позиції серед простого люду.

Незважаючи на це, русофільство як суспільно-політична течія існувало й у ХХ ст., підтримуване і частиною населення, і Польською державою, яка використовувала його для боротьби з українським національним рухом.

Ірина Орлевич

© І. Орлевич, 2016

Через просвіту до модерної нації: Товариство «Просвіта» та польські просвітні організації Галичини

Роль «Просвіти» у національно-культурному пробудженні українців загальновідома — і не тільки в Галичині, а й на обох берегах Дніпра. Відомими просвітянами були наддніпрянці Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Іван Липа та багато інших.

Зрозуміло, що через царську деспотію (заборони мови, цензурні утиски) «Просвіта» у Великій Україні не могла так повсюдно розвинути свою діяльність, як у Галичині під скіпетром Габсбурзької династії.

Галицькі русини, а це — селяни, греко-католицьке духовенство, інтелігенція, — почали активніше проявляти свою національну гідність щойно після конституційних реформ 60-х рр. ХІХ ст., під впливом обставин та волею долі пройшли складну й багатовимірну еволюцію — від злиденних, безправних, малоосвічених, дезорієнтованих в життєвих обставинах, кріпаків (до 1848 р.), до наділених політичними правами громадян, які своїм виборчим голосом могли впливати на політику імперії та коронного краю (після 1860 р.). Отримана свобода, декларовані права не гарантували поліпшення життя галичан. Зміна зовнішніх умов при збереженні панщизняної ментальності дали, почасти, негативний результат. Селянин, позбувшись всевладдя дідича, але навчений його багаторічною пропінаційною «опікою», вчащаючи до корчми, занехаював своє господарство, почав його втрачати. Це означало, що отримані права й свободи ще потрібно було навчитися використовувати з користю для себе.

Велику надію покладали на освіту народу, яка, за уявленнями тогочасної еліти всіх напрямків, мала «просвітити» розум тогочасних русинів/українців й забезпечити їхній поступ. Цю функцію здійснювали школи з руською мовою викладання, громадські організації, що мали займатися освітою дорослих. Однак їхніх зусиль було недостатньо, а почасти вони відігравали протилежну від очікуваної функцію. Шкільне навчання велося нерідко малозрозумілою й маловживаною церковнослов’янською мовою, яка не була придатною до повсякденного прагматичного вжитку. Світської літератури (белетристики, наукових (для еліти), науково-популярних (для народу), практичних порад, за невеликим винятком, майже не існувало. Цю важливу проблему мали б вирішити засновані під час «Весни народів» 1848 р. громадські інституції, провідну роль серед яких відігравали — перша політична організація «Руська народна рада» та просвітнє товариство — «Галицько-руська матиця». Однак через зміну політичної ситуації у 50-х рр. — повернення Австрії до політики пангерманізму — перша структура припинила існування, а друга, під впливом розчарованої частини тогочасної еліти, почала дрейфувати в бік москвофільства. Ще інша частина освіченої верстви, намагаючись протистояти тодішнім шляхетським викликам, шукала порятунку в популяризації старослов’янської мови, яка, як вони вважали, маючи тисячолітню традицію, могла позмагатися в авторитетності з іншими мовами, і які, як наслідок, успішно витісняли руську із повсякденного вжитку. Та й нічого в тому не було дивного. Мова, якою писали тодішні книжки, була «мішанина церковщини, російщини, народних слів… полонізмів», словом, тарабарщина або макаронізм, як свідчить про те вже сам заголовок книжки, виданої у Львові 1852 р. під назвою «Короткоє наставленіє до розширенія засадженія дерев всякого рода для сельского міра».

Такі нерозважливі дії тодішньої еліти призвели до значної денаціоналізації міщанства, світської інтелігенції. Ці обставини спровокували вихід на політичну арену нової сили народовців, які під впливом ідей «Руської Трійці», Т. Шевченка стали в опозицію до представників старшого покоління і, для порятунку суспільства, намагалися розгорнути масштабну просвітницьку роботу, спрямовану на всебічний поступ русинів. Для цього потрібна була просвітня організація, яка мала виконати так важливу функцію. Оскільки, як вважали народовці, «Галицько-руська матиця» відійшла від визначених завдань і не приносила жодної користі суспільству, перейшовши на москвофільські позиції стала додатковим фактором денаціоналізації, тому було ухвалено: на перших, після тривалої перерви, Загальних зборах матиці (1864 р.) повернути її діяльність у первісне русло. Тобто заставити її працювати на користь народу. Однак ці плани не здійснилися. Тому молоді патріоти почали виношувати ідею створення власної структури із аналогічним спрямуванням.

Цьому сприяли і конституційні реформи в Австрії, які декларували право на створення громадських організацій, базованих на національній основі. Цю норму ввів у практичне русло відповідний «Закон про товариства» від 15 листопада 1867 р., який і забезпечив можливість появи нової організації. Подібні плани виношував і представник старшого покоління о. Степан Качала, який на початку січня 1868 р. виступив із ідеєю заснувати при редакції «Письма до громади» «Общество просвіщенія», яке мало вдатися до широкомасштабної просвіти народу. Редактор «Письма…» цю пропозицію відкинув, а молоді народовці використали це як поштовх до дії та у березні цього ж року подали до Намісництва Статут організації під назвою «Просвіта». Намісництво, контрольоване польською маґнатерією, його не затвердило. Тоді ініціатори звернулися до віденського міністерства освіти, яке 2 вересня затвердило Статут, чим узаконило творення нової інституції.

Згідно з цим документом, новозаснована інституція ставила собі за ціль «пізнання і просвіту» народу шляхом вивчення усної народної творчості та виданнями просвітницького характеру. Її основу складали «звичайні члени», а також «кореспондуючі» та «почесні». Найважливішим керівним органом товариства були «Загальні збори», а поточні справи вирішував обраний ними виконавчий орган «Виділ».

Заснування інституції відбулося на Установчих зборах 8 грудня 1868 р. Тоді ж у виступах головних промовців і прозвучали й основні ідеї, які пояснювали і цілі, і засоби їх досягнення, якими мала послуговуватися нова інституція. Ціль — сприяти поступу галицьких русинів, засіб — просвіта. За видом діяльності товариство, перш за все уявлялося як видавництво, яке мало продукувати книжки й часописи, призначені для просвіти народу. Головним у цьому передбачалося популяризацію здобутків різних галузей науки у найширших народних верствах, включаючи молодь і дорослих. За спрямуванням просвітницька праця мала охоплювати основні сторони суспільного життя — духовне (релігійність, моральність, патріотизм), інтелектуальне (отримання знань з основних галузей науки: історії, географії, астрономії), економічне (поліпшення ведення власного господарства, зацікавлення промисловістю й торгівлею), формувати естетичні смаки.

Після Установчих зборів, після промов, закликів до праці на користь народу мала наступити і сама праця, яка повинна була і реалізовувати просвітню доктрину й оправдати доцільність заснування нової організації, чим доказати опонентам хибність їхніх закидів і правильність своїх позицій. Однак перші місяці не позначилися бурхливою діяльністю (вдалося видати лише відозву до народу під назвою «Дорогі Родимці!»), що засвідчило про неготовність Виділу до активної роботи. Такий стан викликав незадоволення частини рядових просвітян, які звернулися до Проводу із критикою й закликом до активізації зусиль, про що було заявлено на засіданні Виділу від 21 лютого 1869 р. Це, очевидно, спонукало активніше готувати до друку перші видання.

Починаючи з кінця березня на засіданнях Правління значна увага надавалася обговоренню підготовки майбутніх друків. Тоді ж вирішено надрукувати перше видання, призначене для просвіти народу — альманах «Зоря. Читаночка для сельських людей. Кн. 1», підготований Омеляном Партицьким накладом 2000 примірників. Також ухвалено «покласти ціну таку, щоб лиш видатки на наклад вернулися».

На восьмому засіданні Проводу від 26 травня 1869 р. погоджено заходи щодо другої публікації товариства: «Видати на рік 1870… народній календар». Ці два перші друки визначили відповідний формати частини видань «Просвіти» на тривалий час — альманахи, які виходили під різними назвами — «Зоря», «Мотиль», «Ластівка», «Нива», — та «Народний Календар „Просвіти“», що із дещо модифікованими назвами і певними перервами в часі виходив до 1939 р.

Загалом в цей перший рік товариство випустило у світ ще брошуру о. Степана Качали «Що нас губить, а що нам помочи може», три підручники для гімназій, «Катихизис для дітей греко-католицького обряду», підготований отцем К. Селецьким та два матеріали організаційного характеру. Це, по суті, визначало тематичне спрямування видавничої політики «Просвіти» — белетристика, повчальні матеріали, підручники (щоправда, виходили нетривалий час), практичні поради, видання релігійного характеру. І формат подачі — альманахи, брошури, книжки.

Однак крім перших успіхів були перші негаразди — певний час Виділ не проводив свої засідання, що, певним чином, спонукало переглянути окремі оргзасади інституції. Це у травні 1870 р. привело до зміни Статуту і виборів нового голови товариства.

За новими нормами зменшувалися фінансові зобов’язання для членів «Просвіти», і дозволялося створювати на місцях периферійні структури — повітові зібрання і філії, читальні, агенції. Тобто, керівництво організації започаткувало процес освоєння периферії. Однак ці положення не мали достатньої чіткості, відчувався брак кадрів та й суспільство не було ще готовим підтримати молоду організацію, тому цей процес не набув особливого поширення. Відповідно вдалося заснувати в тому часі лише дві філії — у Бортниках (1875 р.) та у Тернополі (1876 р.) і жодної читальні. Однак в тому часі в краї засновувалися «Руські читальні» як самоврядні товариства на своїх Статутах і деякі з них розгортали непогану діяльність. Саме вони почали вступати у «Просвіту» як асоційовані члени. Першою з них у 1874 р. вступила читальня села Денисова на Тернопільщині. Загалом у 1868–1875 рр. до «Просвіти» вступило 442 звичайних членів, у наступному 1876 р. — 122, отже, всіх просвітян вже нараховувалося 564. Хоч і невеликими темпами, однак розвивалася видавнича справа. У 1871 р. опубліковано 7 видань, в 1872 р. — 4, 1873 р. — 12, 1874 р. — 16, 1875 р. — 8, 1876 р. — 11. Ці цифри свідчили про певний книговидавничий поступ, і одночасно вказували на наявні організаційні проблеми товариства. Це означало, що курс на демократизацію інституції обрано правильний.

Товариство зміцнилося у 1876 р. із прийняттям третього Статуту, який, поряд із зменшенням фінансових зобов’язань членів товариства, ліквідував нечіткості у визначенні периферійних структур. Вводилися філії, що мали вирішувати просвітянські справи на місцях. Також прийнято важливу норму, за якою «просвітяни» набули право за свої членські внески отримували один примірник видань товариства безплатно (раніше лише за півціни). Ці норми, а також здобутий досвід сприяли динамічнішому розвитку «Просвіти». Про що свідчать наступні показники:

В році 1877 р. було 886 звичайних членів, вступило 332, у 1878 р. відповідно 1277 і 391, 1879 р. — 1407 і 130, 1880 р. — 1512 і 105, 1881 р. — 1660 і 148, 1882 р. — 1820 і 160, 1883 р. — 2133 і 313, 1884 р. — 2525 і 392. А вже у 1888 р. налічувалося 3657 звичайних членів «Просвіти». Тоді ж засновано дві філії: в Коломиї (1877) і в Золочеві (1878). Щоправда, до 1890 р. не вдалося заснувати жодної периферійної структури.

Незначний поступ був у видавничій справі. Щорічно видавалося 5–8, рідше 11–13 книжок. Все ж варто відзначити, що, починаючи із 70-х рр., більше уваги звернено на практичні поради та на окремі видання на історичну тематику. Зокрема в тому часі вийшли книжки із рекомендаціями щодо поліпшення ведення селянського господарства (Бічай І. Практична наука сельского господарства у 3 частинах, Михалевич М. Пасіка… Заклинський Р. Звірята шкодні і пожиточні в господарстві та ін.). У 1879 р. видано окремим виданням працю з історії України під назвою «Історія Руси» у 5 частинах І. Нечуя-Левицького. У 1880 р. таку ж «Історію Руси» у 5-ти частинах видав О. Барвінський. Виходили оповідання, казки, байки, белетристичні твори. В тому часі співпрацювали із товариством П. Свенціцький («Як ярмаркували Тарас з Мотрею»), Ю. Федькович («Фармазони», «Казки для руського народу», колядки, видання на честь святих Миколая, Юрія). У 1876 р. вперше окремим виданням вийшов біографічний нарис про Т. Шевченка авторства О. Огоновського. Також час від часу виходили видання антиалкогольного спрямування. У низці творів пропагувалося ощадливість, працьовитість, що мало привести селян до заможного життя («Убоге і богате село»). Традиційною була релігійна тематика, головно присвячена святим, у тому числі й українського (за тодішньою термінологією — руського) походження. Також появлялися і праці, що популяризували правові знання (К. Левицький «Наша свобода, або Які ми маємо права»), що у тому часі мало важливе значення для формування громадянського суспільства. Загалом видання товариства охоплювали широкий тематичний спектр, що стосувався і прагматизму, і розважального жанру, і повчань, і релігійно-етичної проблематики.

З жовтня 1877 р. до 1879 р. виходив перший часопис під назвою «Письмо з Просвіти». Все ж, незважаючи на помітні успіхи, можна було відзначити і певні негаразди. Не надто велика кількість просвітян, невелика кількість щорічних видань. Все це не могло задовольняти Провід товариства.

Тому в 1891 р. прийнято новий, четвертий за порядком, Статут, що корінним чином змінив ситуацію в «Просвіті». Цим документом введено дві важливі новації — підкореговано мету — крім «просвіти» народу товариство брало на себе зобов’язання дбати і про піднесення його матеріального добробуту. Поряд з тим виписано чіткіші норми щодо створення власних читалень, базовані на статутах товариства. Іншими словами, ці структури мали краще наблизити інституцію до простих людей. Відповідно філії ставали керівними осередками на місцях, що об’єднували навколо себе читальні й надавали їм організаційну й методичну підтримку.

Динаміку росту рядів просвітян у цьому десятилітті відображають наступні цифрові показники: у 1890 р. прибуло 770 нових членів звичайних, 1891 р. — 841, 1892 р. — 628, 1893 р. — 505, 1894 р. — 573, 1895 р. — 572, 1896 р. — 896, 1897 р. — 1333, 1898 р. — 1137, 1899 р. — 944. Загальне число членів товариства «Просвіта» від часу заснування до 1899 р. становило 12 026 осіб.

Водночас зростала мережа читалень «Просвіти»: у 1891 р. засновано 5 читалень, 1892 р. — 42, 1893 р. — 43, 1894 р. — 50, 1895 р. — 93, 1896 р. — 109, 1897 р. — 180, 1898 р. — 182, 1899 р. — 11 219. На початку 1914 р. налічувалося вже 36 486 членів товариства. Збільшувалася і кількість читалень: у 1903 р. було засновано 295, що разом складало 1339; у 1910 р. — засновано 170, разом — 2355; у 1914 р. — відповідно 66 і 2649. Крім того, напередодні Першої світової війни нараховувалося 2664 бібліотеки і 197 035 членів, очевидно це разом із членами читалень. Це означало, що «Просвіта» стала всенародною організацією.

Зростали обсяги книгодрукування. Так, у 1891 р. побачило світ 23 видання; у 1894 р. і 1897 р. по 11, 1900 р. — 12, 1904 р. — 13, 1907 р. — 26, 1908 р. — 27, 1911 р. — 16, 1913 р. — 15, 1914 р. — 15. Загалом до вибуху світової війни товариство опублікувало 553 окремих видань. Їх тематика залишалася незмінною, з’являлися лише нові автори. Водночас виходили літературні збірники: у 1892 р. — «Левада», а в 1894 р. — «Рідна стріха». Готувалися інформаційно-повчальні матеріали, що мали сприяти економічному піднесенню краю. Зокрема адвокат і громадський діяч К. Левицький у 1893 р. видав книжку «Про шпихлірі і крамниці», а наступного 1894 р. — «Про сільські каси позичкові і щадниці». «Просвіта» також ініціювала друки релігійного характеру: у 1893 р. «Молитвенник для руского народу», у 1894 р. — «Народний рускій катехізм». Регулярно друкувалися художні твори українських письменників. Зокрема, у 1912 р. опубліковано твори С. Руданського у 3-х томах, твори Т. Шевченка у 2-х томах, В. Гюго «Ватерлоо». Окремі видання знайомили просвітян із різними краями чи народами. Так у 1912 р. М. Творидло опублікував «З подорожі по Швейцарії», В. Лункевич «З життя первісного чоловіка і сучасних дикунів».

З 1897 р. було відновлено власне «Письмо з Просвіти», яке виходило до 1914 р.

Поряд із основним видом діяльності — книговиданням, — товариство використовувало й інші форми, що мали просвітній характер або стосувалися загальносуспільного розвитку. Перш за все відзначимо стипендійні фонди, які почала організовувати «Просвіта» з перших років існування, які мали фінансово підтримувати молодь, яка здобувала освіту. У 1914 р. їх нараховувалося 38. Користувалися популярністю стипендійні фонди: ім. Т. Шевченка, заснований студентами університету у березні 1871 р., ім. М. Шашкевича, заснований Головним Виділом товариства у 1891 р.; в 1893 р. засновано Запомоговий фонд ім. М. Шашкевича. Більшість просвітянських фондів засновувалися приватними особами й у назві мали їх прізвище.

Важливими для того часу були школи «Просвіти», які мали економічний характер. Першою фаховою українською школою, що виникла в Галичині, була «Господарська школа» та об’єднане з нею «Господарсько-садівниче Заведення» в МилованюТовмацького повіту біля Станиславова. У 1908 р. «дуже дешево відкупила „Просвіта“ від митрополита Андрея Шептицького двір із будинками, одноповерховим домом і 68 моргами першорядної землі». Товариство планувало тут влаштувати навчання передовому господарству галицьких парубків, дослідні поля, «хімічно-рільничу робітню», метеоролічну станцію, зразковий город та пасіку. До цього закладу, якого не мали і поляки, приймали за дуже низькою платою селянських синів, що отримали хоча б початкову освіту. У 1909 р. започатковано шеститижневе навчання. У наступному (1910/11) навчальному році вже запроваджено трьохмісячний курс з оплатою 20 корон щомісячно. Навчалося тоді 30 хлопців. У 1912/13 навчальному році введено п’ятимісячні курси, які закінчили 20 осіб, а в наступному — 34.

У 1912 р. на базі маєтностей в Угерцях Винявських (354 морги), записаних «Просвіті» за заповітом дідичем М. Малецьким, відкрито Жіночу школу домашнього господарства. Перший курс починався з листопада і тривав п’ять місяців. Перших 14 учениць навчали релігії, співу, хімії, гігієни, годівлі домашніх тварин, приготуванню їжі, шиттю, прасуванню. Після його закінчення у березні організовано двомісячні курси крою і шиття та домашнього господарства (21 учениця з оплатою 20 корон). У наступному 1913/14 навчальному році вже на 6-місячних курсах навчалося із оплатою у 25 корон 20 учениць.

Третьою фаховою школою із дворічним навчанням, яка мала готувати діловодів для економічних спілок, приватних купців і підприємців, відкрито 5 жовтня 1911 р. у Львові. Вказані заклади успішно розвивалися до літа 1914 р. Війна внесла суттєві корективи у життя українців краю. Матеріальна база була знищена, так що після відступу російських військ «Просвіті» довелося з великими труднощами відновлювати ці навчальні заклади.

Товариство підтримувало національні культи визначних особистостей, передусім Тараса Шевченка і Маркіяна Шашкевича. Перші кроки, пов’язані із вшануванням цих українців, здійснили галицькі народовці у 60-х рр. ХІХ ст. Саме вони заклали основи майбутніх культів. Однак все це мало корпоративний характер, не виходило за межі народовецької молоді й не могло претендувати на статус національного культу. Саме завдяки «Просвіті» та іншим громадським організаціям національно-демократичного напрямку («Руська бесіда», «Дружній лихвар», Товариство ім. Т. Шевченка) вдалося це важливе, але локальне явище перетворити спочатку в загальноміське вшанування видатних особистостей, а згодом і в загальнонаціональний культовий інститут.

Загалом «Просвіта» за час від заснування до початку Першої світової війни еволюціонувала від малочисельної організації, що орієнтувалася, головно, на видавничу справу, до загальнонародної, впливової інституції, поширивши свій вплив на основні ділянки суспільного буття. Перш за все необхідно відзначити, що завдяки товариству в Галичині набули популярності видання українською, за тодішнім визначенням народною мовою, що в тому часі було великою рідкістю. У них доступною для селянина мовою подавалася інформація і з галузей науки, поради щодо раціоналізації ведення домашнього господарства, белетристика, історичні та правові відомості. Все це сприяло формуванню національної ідентичності та громадянської позиції, утвердженні ідей соборності України.

Зародження польських просвітніх організацій припало на 60-тi рр. ХIХ ст., час нового піднесення польського політичного життя. До 1863 р. польські еліти робили ставку на збройне повстання. Однак пiсля його поразки у 1863 р. й наступу росiйського царизму на польські позицiї на Правобережжi стало зрозумiло, що масовий повстанський рух безперспективний. Реалiї змусили польських полiтикiв вiдмовитися від революцiйно-повстанської доктрини й шукати нових дієвих шляхiв для вирiшення головного питання — відродження польської державності. Мета залишалася незмiнною, потрiбно було лише виробити новi засоби її досягнення. Враховуючи реалістичне спiввiдношення сил, польська полiтична доктрина еволюцiонiзувала від орiєнтацiї на революцiйний вибух до поступового еволюцiйного розвитку, який отримав назву «органiчної працi». Нова полiтика вимагала i нових дiй, вiдмiнних від попереднiх пiдходiв у полiтичнiй дiяльностi. Замiсть революцiйних пiдпiльних гуртків потрiбно було витворити новi форми полiтичної боротьби — легальнi; замiсть малочисельних революцiйних груп задiяти до полiтичної активності широкi верстви суспiльства, щоб збільшити соцiальну базу національного руху.

Першим, хто звернув увагу на значення й політичну вагу освітньої діяльності й здійснив перші кроки в цьому, був Францішек Тжецєські. За його власним визначенням, він завжди прагнув створити товариство для «поширення освіти й наукової допомоги». У 1850 р. він подав листа до вiйськового командування з проханням дозволити йому «розпочати кроки до приготування створення т-ва для піднесення мистецтва і наук». Таке ж подання він зробив до міністерства і у 1861 р. Обидві спроби успіху не мали. Невдачі не зупинили ініціатора освітньої справи.

Відсутність відповідного законодавства про товариства і дві негативні попередні відповіді офіційної влади схилили Ф. Тжецєського до реалізації однієї частини програми, яку він розробив раніше. А саме, стати на шлях приватного підприємництва, яке, за його задумом, мало відрізнятися від звичайного тим, що вирішив оприлюднювати перед польською громадськістю баланс прибутків і витрат, а також зрікався на користь громадськості будь-яких дивідендів. 1866 р. у Кракові було створено «Видавництво творiв дешевих і корисних» [Wydawnictwо dzieł tanich i pożytecznych] (далі «Видавництво»).

Із прийняттям «Закону про товариства» ініціатор «Видавництва» вирішив перетворити його на громадську організацію, про що було заявлено у пресі. У публікації від 6 червня 1868 р. вона представила відповідне звернення до громадськості. Новостворену організацію іменовано «Towarzystwo Przyjacіół Oświaty» (Товариство Друзів Освіти — далі ТДО) з додатком «w Krakowie».

Головне завдання товариства — «будувати дім майбутності, починаючи від наріжного кута». При цьому зазначено, що «тим наріжним кутом може бути тільки освіта». Про політичну спрямованість освіти підкреслено у відозві, де чітко задекларовано — освіта повинна витворювати з людей «добрих громадян і добрих Поляків». Автори відозви відзначали і важливі політичні можливості (а звідси і завдання) освіти; зокрема вказано, що освіта є тим засобом, який допоможе згуртувати найкращі сили і стане тим чинником, який з’єднає освічену верству з неосвіченою і перетворить поляків в єдиний народ.

Одночасно із краківським у тому ж 1868 р. у Львові виникло ще одне польське освітнє товариство під назвою «Stowarzyszenie Przyjacіół Oświaty Ludowej» (Товариство Друзів Освіти Народу — ТДОН). Очевидно, попередні приготування щодо створення львівської інституції велися паралельно з аналогічними діями краківських діячів. Статут львівського товариства датований 28 квітня 1868 р. За історіографічними даними, саме товариство виникло у червні.

Згідно зі Статутом метою ТДОН визначено — «поширення освіти між сільським і міським людом, і тим самим піднесення його добробуту». Засоби для досягнення поставленої мети поділено на 3 групи: 1. поширення популярних праць через створення книгозбірень, читалень для народу, особливо при народних школах, розпродаж книг членами товариства і кольпортерами; 2. підтримка видання таких праць, а коли стане можливим, налагодити власне видавництво, також преміювання заслужених осiб; 3. матеріальна підтримка зразкових учителів народних шкіл, як на це дозволять фонди. Статут оголошував, що садибою товариства і центральної управи є м. Львів, а в повітах створюються вiдділи повітові. Однак діяльність цих організацій невдовзі згасала.

1880 р. у Львові виникло Товариство народної освіти (Towarzystwo oświaty ludowej), яке ставило за мету поширення освіти через заснування безплатних випозичалень книжок і публічних бібліотек, влаштовування у них читання вголос часописів і книжок, публічних лекцій, роздавання популярних видань учням шкіл, налагодження власного видавництва, преміювання вчителів, які відзначилися старанністю у поширенні освіти. Спершу його діяльність обмежувалася Львовом. У січні 1882 р. відбулося урочисте відкриття читальні на Жовківськім передмісті, в якій передбачалося читати безкоштовні лекції на історико-літературну тематику, відзначалися національні свята. Під кінець 1882 р. кількість членів товариства зросла до 1 тис. осіб.

2 травня 1882 р. у Львові затверджено акт фундації під назвою «Польська матиця» (Macierzpolska), метою якої було поширення народної освіти за допомогою видань у тих верствах, в яких вона буде найпотрібніша. Її діяльність зводилася до друку книжок польською та українською мовами. Першого року побачило світ сім книг загальним тиражем у 19 тис. примірників. До кінця 1900 р. перелік публікацій нараховував 70 назв. 1899 р. започатковано «Бібліотеку Мацєжіпольскей» (Biblioteka Maciezypolskiej). Тематика видань стосувалася моральних питань, історичних відомостей, господарських порад. Налагоджено вихід періодичних видань. 1885 р. видано «Календар народний». Прагнення Мацєжі охопити своєю діяльністю і поляків, і русинів викликало у галицьких українців стурбованість й критику, оскільки вбачали в цьому «польську пропаганду» і небезпеку.

У другій половині ХІХ ст. у Львові існували невеликі просвітні організації, які локалізували свою діяльність у межах міста. 1867 р. відкрилася «Академічна читальня» (Czytelnia akademicka), яка спочатку поширювала свою діяльність на студентів університету, а згодом і на всю студентську молодь. У межах читальні функціонувало близько 20 різних наукових гуртків, в яких читалися лекції, виголошувалися реферати. Читальня передплачувала 310 періодичних видань, з яких 90 наукових. Бібліотека налічувала 12 000 томів, а кількість членів до 1907 р. сягало 635 осіб.

Серед інших польських просвітніх товариств найвідомішим було «Товариство народної школи» («Towarzystwo Szkoły ludowej»), яке відіграло важливу роль в освіті дорослих і сприяло формуванню польської національної свідомості. Його метою визначено «підтримку народних шкіл з польською мовою навчання в австрійській державі». За іншим формулюванням ціллю товариства було «підтримувати народну школу в пробудженню і розвитку в польського народу, який проживає в австрійській державі, освіти, моралі, почуття національності й свідомості обов’язків і громадянських прав». Це мало здійснюватися через допомогу гмінам засновування народних шкіл, вдосконалення освіти (підвищення кваліфікації) вчителів народних шкіл і призначення їм нагород за старанне виконання своїх обов’язків, навчання сільського люду через кваліфікованих мандрівних учителів, засновування народних читалень і безплатних випозичалень книжок, підтримку періодичних видань для народу, опіку здоров’ям школярів.

Діяльність польських просвітніх організацій мала певний успіх у Західній Галичині. Однак у Східній, за свідченнями тогочасних діячів, породжувала міжнаціональну напругу. Іван Франко писав, що у цих інституціях, які діяли на українській землі, «були цілі політичні, не просвіта». Натомість українська «Просвіта» повертала галичанам і наддніпрянцям історичну пам’ять, будила національну свідомість, утверджувала гідність, тобто формувала новий тип освіченого і діяльного громадянина, патріота і соборника.

Володимир Пашук

© В. Пашук, 2016

«Руський з руським повітався…»: Взаємини українських діячів Галичини і підросійської України в ХІХ — на початку ХХ ст

У ХІХ — на початку ХХ ст. етнічні українські землі перебували під владою двох імперій — Російської, що охоплювала близько 85 % етнічної території (Наддніпрянська Україна), та Австро-Угорської. Cтимулюючим чинником у процесі усвідомлення належності до поділеного державними кордонами українського («руського», «малоруського») народу, окремого від польського й російського, були особисті взаємини галицьких і наддніпрянських діячів обабіч австро-російського кордону. В українській політичній термінології національна єдність, що є однією з основоположних складових національної ідеї, трактується як «соборність». Втілення ідеї національної єдності України видавалося проблематичним на зламі ХІХ — ХХ ст. Про це, зокрема, відверто писав І. Франко в 1900 р., що ідеал національної самостійності «з нашої теперішньої перспективи поза межами можливого», водночас закликав «вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього…» Ідея соборності України була проголошена на уламках імперій у січні 1919 р. в Акті злуки УНР і ЗУНР, що стало результатом багатолітнього процесу кристалізації української національної самосвідомості, зокрема в підавстрійській Галичині.

Інтерес наддніпрянських діячів до Галичини проявлявся вже на початковому етапі національного відродження, науковому, або «збирання спадщини», в першій половині ХІХ ст. Услід за «Історією русів», перші фахові узагальнюючі дослідження з історії України Д. Бантиша-Каменського («Історія Малої Росії», 1822 р.) та М. Маркевича («Історія Малоросії», 1842–1843 рр.), хоч і не давали чіткого територіального «уявлення» українських земель, обстоювали етнічну спорідненість між Наддніпрянщиною і Галичиною. У контексті висвітлення історичних подій автори згадували про Галичину як невід’ємну частину русько-українського простору. Перші дослідники українського фольклору М. Максимович, П. Лукашевич та ін., поряд з народнопісенною творчістю з Наддніпрянщини, друкували пісні з Галичини. Так, у першій частині фольклорної збірки П. Лукашевича «Малоросійські і червоноруські народні думи і пісні», виданій у Петербурзі 1836 р., вперше містилися фольклорні записи, зроблені як на підросійській Україні (в Полтавській губернії), так і в Галичині, по обидва боки австрійсько-російського кордону. «…Нравы и обычаи их (галичан. — І. Р.), — писав П. Лукашевич, — ни сколько не разнятся от Малороссіян; наречіе их есть также Малороссійское». Серед перших дослідників-мовознавців був М. Максимович, що вважав українську мову («южнорусскій язык») самобутньою, окремою від російської і польської мов. Вона мала два наріччя — малоруське і червоноруське, галицьке, які існували ще в давньоруський період.

Серед наддніпрянських діячів «найбільш розвинений погляд на Галичину» (до М. Драгоманова) мав видатний український учений М. Максимович. У другому випуску альманаху «Кіевлянинъ» 1841 р. він опублікував статтю, в якій зробив аналіз літературної діяльності «на другом, противоположном конце Южной Руси, отделенном от нас разлучным Днестром». Автор схвально відгукнувся про перші твори галицьких письменників М. Устияновича, І. Могильницького та ін., написані народною мовою, особливо виділив «Руську трійцю» (М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького) та її альманах «Русалка Дністровая» 1837 р., що започаткував нову українську літературу в Галичині, відзначався загальнослов’янською тенденцією «к своенародности». Наукова зацікавленість наддніпрянської інтелігенції Галичиною виростала із слов’янознавства, прагнення глибше пізнати слов’янський світ. Однак українські діячі до середини ХІХ ст. мали надто загальне уявлення про Галичину. «Народ, очевидно, нічого не знав, а інтелігенція (Наддніпрянщини. — І. Р.) мала неясне поняття про Галичину, — згадував В. Дорошенко, уродженець Полтавщини, — як край, населений словянським племенем „руссинов“, ніби споріднених із „русским“ народом великого російського царства, але що це за племя — 99 % „малоросов“ (офіційна назва українців у Російській імперії. — І. Р.) знало» дуже мало.

Початок більш-менш регулярних контактів із галичанами поклали в 1830—1840-х рр. М. Максимович, О. Бодянський, П. Лукашевич та І. Срезневський (із них тільки два останні побували в Галичині, відповідно в 1839 і 1842 рр.). У листах до вузького кола галичан, передусім Я. Головацького, І. Вагилевича, Д. Зубрицького, вони заохочували молодь до народознавчої діяльності, написання праць живою народною мовою, обмінювалися книжками і відомостями про національно-культурне життя. «Спасибіг вам, українцям, — писав Я. Головацький П. Лукашевичу 1 (13) липня 1840 р., — що ви не цураєтеся тим паростком, відділеним від рідного кореня, приглушеного чужими бур’янами, але ще живим… Поможіте, братія, продратися до сонця, щоби цвіт у пупляшках не загиб». У листі до О. Бодянського Я. Головацький констатував восени 1843 р.: «…Усе то більше розпространяється дух руський», закликаючи надсилати літературу з Наддніпрянщини в Галичину «для голодних бідняків, що для них всяка руська книжка — невидальщина». Інтерес до Великої України випливав з бажання вузького кола галицьких учених і літераторів поглибити історичну свідомість, ідентифікувати галицький варіант народнорозмовної мови. Наддніпрянсько-галицькі зв’язки, як правило, спорадичні, через листування, давали уявлення про єдність краю з українським («малоросійським») простором на сході.

Однак свідомості наддніпрянських діячів першої половини ХІХ ст. бракувало розуміння поняття «Малої Русі» та її місця у «всеруському» просторі, а також інтересу до самої Галичини. Найдовше серед галичан з вихідцем із Наддніпрянщини листувався Я. Головацький з О. Бодянським, професором Московського університету. Особиста зустріч між ними відбулася лише 1867 р. у Москві, але кореспонденція почалася на 24 роки раніше і тривала до смерті О. Бодянського в 1876 р. (з невеликою перервою). Під час наукової подорожі по слов’янських землях до Галичини приїжджав І. Срезневський влітку 1942 р., де мав зустрічі з місцевими діячами. З нагоди ближчого знайомства Я. Головацький присвятив І. Срезневському поезію, в якій домінує мотив єдності українського народу, що з таким оптимізмом і ясністю, хай навіть і суто декларативною, вперше прозвучав у творчості галицьких письменників:

Руський з руським повстрічався, Руський з руським повітався… Хоч з далекой України, Хоч з далекої родини — Вже один другому брат!

Переломною подією в розвитку української національної ідеї, що мала вплив на наддніпрянсько-галицькі взаємини, стала діяльність Т. Шевченка і кирило-мефодіївців у 1840-х рр. Таємне Кирило-Мефодіївське братство поставило вимогу незалежності України з демократичним ладом у союзі слов’янських народів, що суперечило конформістській моделі «малоросійства». Братчики бачили в Галичині невід’ємну частину русько-українського простору, несумісного з імперською ідеологією Росії. Найвидатніші діячі братства знали про «Русалку Дністровую», з іншого боку, їх творчість привернула увагу діячів «Руської трійці» на початку 1840-х рр. Відомості про Т. Шевченка, П. Куліша і М. Костомарова доходили до Галичини, але до початку 1860-х рр. не мали відчутного впливу на культурне життя краю. З розгромом кирило-мефодіївців російський уряд, який досі толерантно ставився до малоросійського культурного руху, розглядав місцевих патріотів як потенційних прихильників національного сепаратизму. Це поклало початок відкритим репресіям царизму проти українського руху (за винятком короткочасних «відлиг»), вінцем яких стали Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р.

Інтерес до Галичини під кутом зору панруської, східнослов’янської єдності виявляли російські науковці. Першим російським ученим, що здійснив наукову подорож у Галичину в 1822 р., був П. Кеппен, уродженець Харкова. Метою його поїздки було збирання матеріалів про «руську» мову («о наречіях руснякских») і встановлення межі її поширення й використання в Галичині. Зібраний П. Кеппеном мовознавчий матеріал дав підстави зробити висновок про мовну спорідненість руського населення Галичини з підросійськими «малоросами». «В Бродах я забывал, — писав він, — что нахожусь за границей. На улицах все крестьяне говорили по малороссийски». Ознайомленню російської громадськості з Галичиною сприяв професор історії Московського університету М. Погодін, що особисто відвідав край в 1835 та 1842 рр. Крім Д. Зубрицького, з яким у нього зав’язалися найближчі стосунки, М. Погодін листувався з діячами «Руської трійці», цікавився науковим і літературним життям галицьких русинів. Будучи одним із ідеологів теорії російської «офіційної народності», М. Погодін бачив Росію центром слов’янського єднання, в доповідних записках для міністра освіти Росії С. Уварова в 1839 і 1842 рр. переконував у необхідності сприяння галицько-руській літературі. Серед значної частини російської інтелігенції, особливо з середини ХІХ ст., були поширені великодержавні, українофобські ідеї.

Під час європейської демократичної революції в 1848 р. відбулася активізація національного руху галицьких русинів, що вперше виступили під політичним гаслом. У Галичині домінувала проукраїнська концепція національної ідентичності, яку обстоювала заснована в травні 1848 р. Головна руська рада (далі — ГРР), що виразно заявила про належність галицьких русинів і наддніпрянських «малоросів» до єдиного 15-мільйонного народу, відмінного від польського і російського. Однак попри поширення ідеї наддніпрянсько-галицької єдності в тогочасному суспільстві, галичанам періоду «Весни народів» явно бракувало уваги до українського руху на Наддніпрянщині. Переглядаючи галицько-руські часописи 1848–1849 рр. (крім газети ГРР «Зорі Галицької» і друкованого органу «Руського собору» «Дневника руського», виходили часописи «Пчола», «Новини», а з липня 1849 р. — урядовий «Галичо-руський вістник»), І. Свєнціцький зауважив відсутність, за його словами, хоча б однієї «мало-мальськи» важливої публікації про культурне й літературне життя в Російській імперії. І. Франко справедливо писав, що галичани не відчували «потреби ближчих, особистих та літературних зносин із українцями; Україна, її степи, козацтво та пісні були для них лише поетичною декорацією».

У період відновлення абсолютизму в 1850-х рр., після поразки революції відбулося послаблення інтересу галицьких русинів до проблем свого національного розвитку, що відзначався аполітизмом. В умовах значного послаблення ідейного впливу на галичан з боку Наддніпрянщини через антиукраїнські репресії російського царизму, а з іншого боку — внаслідок зміцнення позицій поляків у Галичині при підтримці австрійського уряду, нечисленна місцева інтелігенція відчувала зневіру і брак сил для формування літературної мови на народнорозмовній основі. Це призвело до засилля в місцевій літературі макаронічного «язичія», що являло собою суміш місцевої руської говірки з церковнослов’янською, російською і польською мовами. Скориставшись підтримкою віденської влади, намісник краю поляк А. Ґолуховський в 1859 р. зробив навіть спробу переведення «руської» мови на латинку, але проти цього рішуче виступила галицько-руська інтелігенція, що стало причиною «азбучної війни». За цих умов наддніпрянсько-галицькі контакти, що залишалися переважно на рівні листування, значно послабшали. Однак вузьке коло галицьких літераторів не втратило інтерес до української книжки з Росії, зокрема серед видань, які в 1850-х рр. читали брати Яків та Іван Головацький, були праці О. Бодянського, І. Срезневського, М. Маркевича та ін.

Свідченням активізації особистих взаємин з краянами стали поїздки до Галичини видатних наддніпрянських діячів П. Куліша і М. Маркевича наприкінці 1850-х рр. Побувавши у Львові в жовтні 1857 р. проїздом з дружиною, історик М. Маркевич зустрівся з Я. Головацьким, а невдовзі — з його братом Іваном Головацьким у Відні. «Время слишком короткое провел я в их обществе, — емоційно писав І. Головацький, — но все же считаю его счастливейшим в жизни моей». У червні 1858 р. Галичину вперше відвідав письменник П. Куліш та його дружина Ганна Барвінок, повертаючись на батьківщину з подорожі по Європі. П. Куліш залишив для потреб Народного дому у Львові кілька своїх видань — роман «Чорна рада», «Записки о Южной Руси», де використано фонетичний правопис, т. зв. «кулішівку», та ін… За словами О. Барвінського, П. Куліш зробив «почин» до встановлення «сталих взаємин між Галичиною [і] закордонною Україною». Декілька років він листувався з Я. Головацьким (до 1866 р.). «Пособіть, брате, русинам галицьким, — закликав галичанин П. Куліша в листі 30 червня 1859 р., — засиліть їх плодами малоруської братії, бо наша самотня билинка засхне від спеки, або приглушать її сусіднії бур’яни». Ідейна еволюція Я. Головацького на русофільські позиції стала на перешкоді взаєминам обох діячів, колишній член «Руської трійці» 1867 р. виїхав до Росії, проживав у Вільно (Вільнюсі).

У взаєминах галицьких і наддніпрянських діячів перелом відбувся з середини ХІХ ст., що було пов’язано з активізацією двох «гілок» українського національного руху під впливом зовнішніх чинників — лібералізації російського царизму наприкінці 1850-х рр. та конституційних реформ і децентралізації внутрішнього устрою в Габсбурзькій монархії на початку 60-х рр. Діяльність українських громадівців з Наддніпрянщини, що спрямували зусилля на культурно-освітню діяльність серед простолюду, особливо знайомство з творчістю Т. Шевченка, мали вирішальний вплив на зародження і розвиток галицького народовства. Народовці обстоювали новочасну українську національну ідею, приналежність галицьких русинів до самостійної української нації. В українському національному самоусвідомленні галичан останньої третини ХІХ ст. особливу роль відіграли три видатні наддніпрянські діячі — П. Куліш (у 60-х рр.), М. Драгоманов (із середини 70-х рр.) та М. Грушевський (в 90-х рр.). І. Франко з цього приводу писав про «представників трьох різних поколінь» у розвитку українства в Галичині, вплив яких «поширився здебільшого між інтелігенцією, а частково й між народом: у 60-их роках ХІХ ст. домінував вплив Куліша, у 70-их і 80-их — Драгоманова, а в 90-их — Грушевського». На думку І. Франка, перший напрям був «формально національним (його можна б назвати національно-культурницьким. — І. Р.), другий — радикально-соціальним і третій — національно-радикальним».

Під ідейним впливом наддніпрянських громадівців народовська інтелігенція пропагувала в Галичині твори нової української літератури, наближала місцеві мовні норми до загальноукраїнських, поширювала українську історичну свідомість. Діяльність «ранніх» народовців, видання часописів «Вечерниці», «Мета», «Нива» і «Русалка» у Львові в 1862–1866 рр. навряд чи були б можливими без опори на літературні й наукові твори наддніпрянських авторів. У народовській пресі містилися передруки з журналів М. Максимовича «Киевлянин» (1840 і 1841 рр.) та петербурзької «Основи» (1861–1862 рр.), з яких, за висловом дослідника К. Студинського, редакція львівських «Вечерниць» «черпала повними пригорщами». У листі до редакції «Мети» восени 1863 р. П. Куліш образно звернувся до «коханого побратимства» із закликом «пахати та сіяти, бо лежить наша рідна земля великим перелогом», висловив бажання ближче «подивитись на галичанську Украіну». Крім народовських видань, наддніпрянці П. Куліш, О. Кониський та ін. друкувалися у львівській русофільській газеті «Слово». Наріжним каменем ідеології русофілів (їх ще називали москвофілами) була теза, що галицькі русини — це «малоруська» частина єдиного в історичній, культурній і духовній сфері панруського, східнослов’янського простору. Між народовцями і русофілами на перших порах не існувало конфронтації, основне питання було відмежуватися від поляків, а суперечності навколо співвідношення просторів «Галичина — підросійська Україна (Малоросія) — Росія» відходили на другий план.

Проголошення конституції в Австро-Угорщині, що розширювала права країв у процесі державного управління, мало двоякий вплив на національний рух у Галичині: він отримав змогу вільно розвиватися, не зазнаючи урядових репресій, однак нерівні умови, у яких опинилися місцеві русини порівняно з поляками, відкрили шлях до полонізації. Польсько-австрійське порозуміння і поступове перетворення Галичини в польську автономію, а з іншого боку — Валуєвський циркуляр 1863 р., антиукраїнські репресії в Росії завдали потужного удару по українському русі. Зворотним боком цього стало посилення проросійських настроїв у Галичині, що знайшло відображення в статті І. Наумовича у львівському «Слові» влітку 1866 р. про мовно-культурну єдність руського населення краю з усіма «русскими». Вона засвідчила зміну національно-політичної орієнтації русофільського часопису в бік зближення з Росією. Наддніпрянські діячі з середини 1860-х рр. продовжили співпрацю тільки з галицькими народовцями, піддали критиці ідейну еволюцію русофілів. Свідченням розмежування національно-політичних сил стали суперечки навколо публікації двох приватних листів П. Куліша до Я. Головацького восени 1866 р., що розгорілися в народовській і русофільській пресі Галичини, мали відгук у російській періодиці. Перейшовши на русофільські позиції, Я. Головацький виїхав до Росії, тоді як П. Куліш зблизився з галицькими народовцями і взяв активну участь (як автор, публікатор чужих літературних текстів, меценат) у виданні з 1867 р. українського журналу «Правда» у Львові.

У програмній заяві редакції «Правди» в грудні 1869 р. говорилося про мовно-культурну й духовну єдність галичан і буковинців із Наддніпрянською Україною: «Галичина и Буковина здужають до єдинства літературного з Украіною». Це прагнення «хочемо ми виявити и заступити перед Словъянським міром посредством нашого письма (журналу. — І. Р.)». Кулішеві контакти з народовськими діячами О. Партицьким, А. Вахнянином, братами Барвінськими та деякими ін. були досить напруженими, а на зламі 1860—1870-х рр. відбувся їх розрив, що пояснювалося як особливостями характеру самого П. Куліша, так і відмінній ментальності обох сторін. Проживаючи в конституційних умовах Австро-Угорщини, молоді галицькі народовці у взаєминах із наддніпрянцями схилялися до демократизму, самостійності у вчинках, тоді як П. Куліш — і в силу своєї вдачі, виховання та досвіду роботи в умовах жорсткого адміністрування, і як старший за віком — тяжів до авторитаризму. В. Навроцький писав М. Бучинському в січні 1870 р.: «…Він нашого парляментарного язика не розуміє, так як ми — єго абсолютистичного». П. Куліш виріс у Росії, а галичани — у «свобідній» Австрії. Після конфлікту з П. Кулішем журнал «Правда» в середині 1870 р. на якийсь час перестав виходити.

Наддніпрянські діячі підтримали діяльність у Галичині народовського культурно-освітнього товариства «Просвіта», заснованого в грудні 1868 р., що сприяло розвитку серед простолюду української національної самосвідомості. Побувавши наприкінці 1869 р. у Львові, наддніпрянець Д. Спека записався в члени місцевої «Просвіти» (під номером 125). «Був це перший член львівської „Просвіти“ з Великої України», — писав К. Студинський. На зламі ХІХ — ХХ ст. вписування наддніпрянських діячів у дійсні або почесні члени народовських товариств у підавстрійській Галичині стало звичним явищем. Так, за 15 років до Першої світової війни (з 1899 р.) 29 вчених із підросійської України обрано дійсними членами Наукового товариства ім. Шевченка (далі — НТШ), серед почесних членів товариства були М. Грушевський, В. Антонович, І. Нечуй-Левицький, М. Лисенко та ін. При матеріальній підтримці українських діячів з Наддніпрянщини у Львові 1873 р. було створено Товариство ім. Шевченка із власною друкарнею (з 1892 р. — НТШ), що відіграло особливу роль у зміцненні наддніпрянсько-галицьких взаємин. Кошти для створення товариства, що дбало б про розвиток українського письменства і мало би власну друкарню для видання літератури, користуючись конституційними можливостями Габсбурзької монархії, надали наддніпрянські громадівці, колишній кирило-мефодіївець Д. Пильчиков особисто відвіз до Львова в 1873 р. 8 тис. російських рублів, призначених для купівлі друкарні.

Однак зв’язки між наддніпрянськими і галицькими діячами були досить слабкими, спорадичними, як правило, через листування та публікацію праць у Галичині. «Сидимо ми — рукою досягти до Вас, — емоційно писав І. Рудченко М. Бучинському в березні 1872 р., — а неначе муром одмуровані. Що у Вас виходить, — ми не знаємо; а що у нас, — до Вас пізно доходить». За підрахунками К. Студинського, Габсбурзьку монархію (Галичину, Відень) у 1860-х — на початку 1870-х рр. у різний час відвідали понад два десятки відомих українських діячів з Російської імперії: П. Куліш, О. Кониський, О. Потебня, Т. Лебединцев, М. Лисенко, М. Старицький, Олена Пчілка, Є. Милорадович, І. Нечуй-Левицький та ін. Найбільш тісні стосунки з галичанами встановили П. Куліш, що був «рушієм» українофільських настроїв у краї в 1860-х рр., та О. Кониський (бібліограф І. Левицький нарахував у нього аж 10 криптонімів і 21 псевдонім у місцевих виданнях). У листуванні між галичанами і наддніпрянцями останньої третини ХІХ ст. простежувався «ефект взаємного залякування», наголос на необхідності взаємодії у боротьбі проти загрози винародовлення, за вільний національний розвиток, з використанням конституційних свобод в Австро-Угорщині. Галицькі народовці очікували підтримки від наддніпрянських діячів, були вражені широтою їх світогляду. М. Лисенко писав у листі до О. Барвінського в жовтні 1869 р.: «…Нам, своїм кревним людям, однії матері дітям, не варт, не личить розіднатись, але скуплятися як найміцніше».

Значний поштовх у справі української національної самоідентифікації галичан зробив наддніпрянський історик і громадський діяч М. Драгоманов. Свою першу статтю про Галичину в російській пресі він надрукував ще в 1867 р., під час наукового стажування в Європі (1870–1873 рр.) встановив контакти з галицькими діячами, зокрема студентським товариством «Січ» у Відні, регулярно надсилав літературу з Наддніпрянщини. М. Драгоманов особисто побував у «підавстрійській Русі» влітку 1873 і 1875 рр., в кореспонденції з галичанами, зокрема в листах до редакцій львівських журналів «Правда» і «Друг» у середині 70-х рр., намагався надати національному рухові модерного європейського характеру в дусі «громадівського соціалізму». В уявленні М. Драгоманова підавстрійська Галичина була «єдиною країною», де «українофільство… може стати серйозним громадським рухом, поки в Росії нема політичної волі», але цього було неможливо зробити «без підмоги з російської України». За значну увагу до Галичини і громадського життя краян сучасники жартома назвали його Михайлом Галицьким. Внаслідок урядових репресій царизму М. Драгоманов був змушений емігрувати з сім’єю до Женеви, у Швейцарію, де з 1876 р. розгорнув широку видавничу діяльність, став неофіційним послом української справи в Європі.

Під ідейним впливом М. Драгоманова молоді галицько-руські політики (І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та ін.) із середини 1870-х рр. навертаються до соціалізму. «Думки, голошені Драгомановим, — згадував М. Павлик, — видалися у нас чимось нечувано новим і смілим…» Перший судовий процес проти радикалів-соціалістів у Львові 1877–1878 рр. завдав удару по радикальній течії, що мала вузьку соціальну базу, а їх діяльність піддали рішучій критиці як «старші» народовці, так і русофіли. Галицькі радикали отримували ідейну і фінансову підтримку від прихильників драгоманівських ідей з Наддніпрянщини, але видання радикальної преси («Громадський друг», «Дзвін», «Молот») в умовах поліцейських переслідувань було недовговічним. Найбільш тісні творчі стосунки зав’язалися між православним П. Кулішем і греко-католиком І. Пулюєм, що спільно працювали над перекладом Святого Письма на українську мову (з 1869 р.), готовий матеріал публікували в Галичині. Після смерті П. Куліша (1897 р.) завершити україномовний переклад Біблії галичанину І. Пулюю допоміг український письменник І. Нечуй-Левицький. «Святе Письмо Старого і Нового Завіту» в перекладі «мовою русько-українською» вперше побачило світ 1903 р. у Відні, що відіграло особливу роль у кристалізації модерної всеукраїнської національної свідомості.

Зацікавленість галичан українським рухом із Наддніпрянщини пояснювалася браком кваліфікованих наукових сил і достатніх матеріальних ресурсів для успішного протистояння полякам. В. Терлецький відверто наголошував у листі до К. Климковича 16 грудня 1863 р., що «сепаратизм од Украины, од більшиньства нашого народа був бы погибельою для русинов Галичины…» У свою чергу, наддніпрянські діячі вбачали в Галичині своєрідний резервуар для збирання і зберігання загальноукраїнських культурних надбань із надією, що антиукраїнські репресії царизму з часом будуть відмінені. У міру посилення антиукраїнських репресій царизму зв’язки наддніпрянських громадівців із Галичиною значно активізувалися, що знайшло відображення як у творчих контактах, так і у фінансовій допомозі. Прикладами продуктивної співпраці стало заснування і діяльність Товариства ім. Шевченка, видання у Львові загальноукраїнських журналів «Правда» (виходив упродовж 1867–1898 рр., з перервами) та «Зоря» (з середини 80-х рр.). Журнали на кілька десятиліть стали трибуною для українських письменників Наддніпрянщини, що публікували власні твори в Галичині, не маючи для цього можливостей у Росії. Серед відомих наддніпрянських письменників у галицькій пресі друкувалися П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, Марко Вовчок, Панас Мирний, М. Старицький, О. Кониський та багато ін. Наддніпрянці нерідко були змушені публікуватися під псевдонімами, часом навіть не знали про друк надісланих ними творів. Так, О. Кониський скаржився В. Барвінському 3 квітня 1879 р., що не писав «нічого до „Правди“, бо… не знав, що діетця з моіми працями».

Поглибленню наддніпрянсько-галицьких взаємин сприяли також візити галичан на підросійську Україну, що були нечастими. Так, на початку 1870-х рр. до Києва приїжджали К. Устиянович, В. Ганкевич (за припущенням К. Студинського, він міг привезти матеріали для друку у відновленій 1872 р. «Правді» та навіть деяку фінансову допомогу). Однак у цілому галичанам явно бракувало конкретних відомостей про Наддніпрянщину і навіть бажання глибше пізнати національне життя під владою царської Росії. Є. Олесницький згадував, що на зламі ХІХ — ХХ ст. навряд чи був «цілий десяток людей у нас, що бували на Україні, хоч було тамтуди зовсім недалеко…». Це дисонувало з галицькими поляками, які «при ріжних нагодах улаштовували часті громадні поїздки до Кракова» (давньої польської столиці), що «сильно скріпляло їх свідомість і національну ідею». Навіть найбільш видатний західноукраїнський письменник, громадський діяч, націолог І. Франко після одруження з О. Хоружинською в травні 1886 р., не бував на Наддніпрянщині протягом майже чверті століття, востаннє приїжджав до Києва весною 1909 р., уже будучи важко хворий. Редактор «Діла» І. Белей з жалем писав до М. Драгоманова в грудні 1888 р., що в часописі друкувалися статті «про болгар та сербів, а про Украіну нема, бо все якось нам не велося навязати з ким-небудь на Украіні такі зносини, щоб забезпечити собі непереривні періодичні дописи… з тамошного руху і житя-бутя».

Контакти між українськими діячами обабіч Збруча серйозно ускладнювали цензурні перешкоди в Росії. У той час «зносини з Галичиною… були дуже утруднені, — згадував О. Лотоцький, — і відбувалися вони через спеціяльних посланців (що бувало не часто), а як листовним способом, то такою „езопівською мовою“, що не раз виходили з того прикрі непорозуміння між кореспондентами… Дуже трудно було і в друку подати якісь ширші відомості про стан української справи в Галичині, цензура пильно над сим частувала». Від імені наддніпрянців М. Лисенко скаржився К. Паньківському 30 грудня 1894 р.: «Ви, сидячи собі в Галичині, не стямите того, як то тяжко хоч і в себе дома, пробувати без живого слова в рідній мові, під режимом, котрий… забороняє» все українське. Про адміністративні перешкоди царизму в справі наддніпрянсько-галицької комунікації писав у спогадах Є. Чикаленко. Зокрема, щоб поїхати з Наддніпрянщини в Галичину, «треба було подати прохання поліцмейстерові про видачу свідоцтва „о неименіи препятствій“ на виїзд за границю, тоді до пристава (поліцейського комісара), потім до околодочного (поліцейського офіцера), який робив одмітку на проханні, тоді знов до поліціймейстера за свідоцтвом, потім в казначейство (податковий уряд) платити досить великий на той час паспортовий податок, аж тоді до губернатора за паспортом, потім ще до австрійського консула за візою. На все оте треба було витратити не меньче тижня…»

Активізацію взаємин між галичанами і наддніпрянцями спричинив, з одного боку, Емський указ 1876 р., що спонукав наддніпрянських громадівців звернути більшу увагу на Австро-Угорщину, де існували можливості для легальної української діяльності, а з іншого боку — перегрупування сил у національному русі в Галичині на зламі 70—80-х рр. Русофільське політичне товариство «Русская рада», засноване 1870 р., виявилося неспроможним гідно протистояти полякам у краї. Невдачі в галицько-руській політиці, що виразно проявилися на парламентських виборах 1879 р. у катастрофічному зменшенні чисельності руських послів, спонукали народовських лідерів до зміни тактики. Вони розгорнули діяльність у руслі проголошеної концепції «органічної праці» для зміцнення власної підтримки в масах: видання газет «Батьківщина» (з 1879 р.) і «Діло» (з 1880 р.), скликання перших «всенародних» віч у Львові 1880, 1883 рр. та на провінції тощо. У 1885 р. була створена політична організація народовців «Народна рада» у Львові. Щоправда, народовці ще деякий час об’єднувалися з русофілами для проведення акцій загальнонаціональної ваги, під час виборчих кампаній до Галицького сейму та австрійського парламенту. Молодшу генерацію української інтелігенції, що вийшла на суспільну арену між 1880 і 1900 рр., І. Франко назвав «Молода Україна». На початку 80-х рр. вона надала імпульс для зближення між Галичиною і підросійською Україною, за словами І. Франка, почала «велику працю», що поступово долала «прірви… між простим народом і інтелігенцією, з одного, між Україною і Галичиною, з другого боку».

Ближчому знайомству української інтелігенції з Галичиною сприяли мандрівки студентської молоді в 1883–1888 рр., що, за словами І. Крип’якевича, «були одними з перших спроб зорганізованої туристики і причинилися значно до оживлення краєзнавчих студій». У «мандрівках» взяли участь представники з Наддніпрянщини, зокрема в літній мандрівці 1885 р. — К. Арабажин, К. Мельник-Антонович, О. Доброграєва та ін. (усього — близько 100 учасників). Серед галичан поглиблення контактів з наддніпрянцями шукали брати Олександр і Володимир Барвінські. І. Нечуй-Левицький писав редактору газети «Діло» В. Барвінському 11 серпня 1881 р.: «…От таки читатимемо хоч одну галицьку газету! До сього часу ми не знали, що там діеть ся у Вас в Галичині». Восени 1881 р. В. Барвінський їздив до Києва, де зустрічався з громадівцями (В. Антоновичем, О. Кониським, М. Лисенком та ін.), щоб здобути їхню підтримку для народовців у Галичині, зокрема знайти дописувачів і передплатників для львівського «Діла». Однак він не отримав розуміння «спільности справи України з Галичиною, якого сподівався». Наддніпрянці, будучи прихильниками фонетики («кулішівки»), виступали проти етимологічного правопису газети «Діло» — «максимовичівки», що вживався редакцією для пом’якшення напруги у відносинах із русофілами на ґрунті мовно-правописних суперечок. Крім того, «політичні справи галицьких русинів в нім („Ділі“. — І. Р.) обговорювані», за словами О. Барвінського, наддніпрянців «мало цікавили».

Однак поступово в 1880-ті рр. серед наддніпрянських діячів посилювалося розуміння важливості Галичини у збереженні і розвитку загальноукраїнського національного руху. Особливу роль у справі наддніпрянсько-галицького зближення відіграв видатний український історик В. Антонович, що відвідав Галичину в 1880 і 1885 рр. для наукової роботи і спілкування з місцевими діячами. Зокрема, під час майже трьохмісячного перебування у Львові в березні—травні 1880 р. він, як свідчать «щоденні нотатки закордонної подорожі 1880 р.», зустрівся з понад 20 галичанами, переважно народовцями. Побувавши після Галичини в Західній Європі, В. Антонович повернувся додому на початку 1881 р., коли в Російській імперії з убивством царя Олександра ІІ остаточно запанувала реакція. Під враженням свіжих розповідей В. Антоновича українські громадівці дедалі більше усвідомлювали історичне значення підавстрійської Галичини, з її конституційними можливостями, для вільного національного розвитку. Можливо, саме в той час почав уживатися термін «український П’ємонт», на появу якого не могло не вплинути недавнє перебування історика в Італії та Галичині. Під час візиту до Львова в липні 1885 р. В. Антонович за дорученням київської громади мав нараду з місцевими народовцями щодо видання преси, зокрема спеціального додатку до часопису «Батьківщина», присвяченого справам підросійської України, та участі І. Франка в редакції журналу «Зоря» (проти цього рішуче виступили старші народовці через його соціалістичні погляди).

Образ Галичини як «українського П’ємонту» формували передусім наддніпрянські діячі, починаючи з середини 1860-х рр. Вагомий внесок в усвідомлення ролі краю як центру загальноукраїнського руху, поряд з В. Антоновичем, М. Драгомановим, О. Кониським та ін., відіграв П. Куліш. Приїхавши до Львова в кінці 1881 р. на кілька місяців, він виступив прихильником порозуміння з поляками для забезпечення кращих умов розвитку українського руху. Кулішеві погляди на необхідність польсько-українського зближення, що дало б змогу перенести осередок культурно-національної праці з підросійської України в Галичину, під захист австрійської конституції, знайшли відображення в публіцистичній брошурі «Крашанка русинам и полякам на Великдень 1882 року», виданій у Львові в квітні 1882 р. Однак угодовська ініціатива не знайшла підтримки в обох сторін, яких письменник закликав до порозуміння, через стереотипи в суспільній свідомості, взаємну ворожнечу, що переповнювала історичну пам’ять. Незважаючи на невдачу, Кулішева акція стала «генеральною репетицією» польсько-української угоди, відомої в історії як «нова ера». Підґрунтям для угодовських тенденцій стала еволюція галицького русофільства при фінансовій підтримці російських інституцій, яку виразно засвідчив судовий процес над русофілами 1882 р. («процес О. Грабар»).

Особливе значення в утвердженні української національної ідеї мав І. Франко, нетривала співпраця якого з редакцією «Зорі» в середині 1880-х рр. виявилася досить плідною. І. Франко доклав чимало зусиль для залучення «цінних матеріалів з України», за його словами, зміст журналу «був надзвичайно багатий і різнорідний». Однак ідейні розбіжності невдовзі взяли гору, він був змушений залишити народовські видання, пішовши з 1887 р. «шукати заробітку між поляками…», друкувався в польській пресі (називав це «наймами у сусідів»). Франкові погляди в останнє двадцятиліття ХІХ ст. зазнали еволюції від соціалізму до націонал-демократизму. Ідея всеукраїнської єдності стала однією з центральних у поетичній творчості І. Франка з 1880 р., коли він написав вірш «Не пора, не пора, не пора…», як своєрідний національний гімн, у його публіцистичних і наукових творах вона так виразно постала пізніше. І. Франко пророчо передав ідею соборності України у вірші «Розвивайся ти, високий дубе», написаному в 1883 р.: Встане славна мати Україна / Щаслива і вільна, / Від Кубані аж до Сяну-річки / Одна, нероздільна. «Соборницькі» ідеали він намагався утвердити навіть на прикладі створення власної сім’ї, «першого всеукраїнського „соборного“ шлюбу», що «мав бути ніби малою моделлю української нації», але на практиці продемонстрував «численні культурні відмінності й перешкоди… на шляху до порозуміння між „західняками“ і „східняками“».

Наддніпрянські й галицькі діячі спільними зусиллями формували уявлення про Галичину як невід’ємну частину русько-українського простору. «Соборницьку» версію української історії в Галичині популяризували ще з середини 1870-х рр. наддніпрянці М. Ковалевський та І. Нечуй-Левицький — автори брошур на історичну тематику, виданих у Львові. Етапну роль у процесі обґрунтування національної окремішності русинів-українців від поляків і росіян (великорусів) відіграла «Руська історична бібліотека», що видавалася з 1886 р. Вона містила праці здебільшого перекладного характеру, ознайомлювала галичан з основними досягненнями наддніпрянських авторів у галузі української історії (до 1904 р. вийшло 24 томи). Поштовх для видання дало особисте знайомство О. Барвінського з В. Антоновичем у Києві влітку 1885 р. «Бібліотеку» було вирішено видавати в Галичині не «кулішівкою», а більш звичним для галичан етимологічним правописом, щоб «здобути потрібні грошеві засоби на видавництво…» Видавці мали на меті показати історичну тяглість етнічних українських земель від давньоруських часів і засвідчити національну єдність обабіч Збруча. О. Барвінський згадував, що під час наради в Києві в серпні 1885 р. з ініціативи В. Антоновича прийнято рішення «усталити вислів щодо назви нашого народу й краю в супротивности до Московщини» — «українсько-руський» та «Україна-Русь». «Бібліотека» поклала початок систематичній творчій співпраці наддніпрянських і галицьких істориків, що з особливою силою проявилася в 90-х рр. ХІХ — на початку ХХ ст.

На ґрунті боротьби з русофільством серед наддніпрянських громадівців (В. Антоновича, О. Кониського та ін.), галицьких народовців і польських політичних угруповань у краї поступово визріла угодовська ідея, яку підтримав австрійський уряд в умовах назріваючого дипломатичного конфлікту з Росією. Представники київської громади В. Антонович і К. Михальчук у 1891 р. в різний час приїжджали до Львова, щоб переконати галичан у необхідності продовження дотеперішньої угодовської політики, проголошеної восени 1890 р., бо проти неї від самого початку рішуче виступили русофіли і радикали, а невдовзі — частина народовців, незадоволених дрібними поступками властей. Коли лідер народовців Ю. Романчук наприкінці 1892 р. піддав різкій критиці угодовський курс, київські громадівці спрямували йому листа про помилковість переходу в опозицію до уряду, бо угодовська політика «дала якісь позитивні результати…» Незважаючи на провал, «нова ера» (1890–1894 рр.) стала переломною подією в розвитку українського національного руху в Галичині, що остаточно вступив у стадію політизації, характерними рисами якої стало формування партійно-політичної системи, кристалізація ідеї політичної самостійності й соборності України. Угодовська акція сприяла наданню офіційного статусу фонетичному правопису в 1893 р., що зближувало галичан і наддніпрянців на мовно-правописному ґрунті.

Серед нечисленних здобутків «нової ери» було створення кафедри української історії у Львівському університеті в 1894 р., яку очолив молодий наддніпрянський історик М. Грушевський (тривалі переговори з В. Антоновичем, якого народовці планували запросити на цю посаду, завершилися безрезультатно). Переїхавши до Львова, М. Грушевський в 1897 р. очолив НТШ, яке під його керівництвом значно активізувало наукові зв’язки між галичанами і наддніпрянцями в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. На ниві вивчення українського народознавства найбільш значними були успіхи вчених із Наддніпрянщини, але, як наголошував М. Грушевський, «синтезувати їх довелося на галицькому ґрунті з огляду на ті умови, в яких перебувало українське життя Росії». «Записки НТШ» під редакцією М. Грушевського (з 1895 р.) стали справді всеукраїнським органом. В австрійський період зі 105 авторів, які опублікували свої праці в «Записках НТШ» (крім дрібних заміток), майже третина (37) було з Наддніпрянщини. Ще більший відсоток наддніпрянських науковців друкувався впродовж 1899–1914 рр. на сторінках «Матеріалів до українсько-руської етнології» — 14 з 25-ти. Загалом щонайменше третина наддніпрянців, а подекуди й більше, були серед тих, хто друкувався у виданнях НТШ.

Враховуючи брак коштів для забезпечення зростаючих масштабів діяльності НТШ, на допомогу прийшли меценати з Росії В. Пелехін і В. Симиренко, на кошти яких товариство придбало у Львові два будинки, де, зокрема, було розташовано друкарню і палітурню. У 1899 р. була створена книгарня НТШ, що мала філії в Києві та Харкові, через які можна було замовляти книжки з Галичини. Водночас у львівській книгарні НТШ в 1903 р. продавали видання класиків нової української літератури І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, М. Коцюбинського, Панаса Мирного та ін. У 1900 р. з НТШ обмінювалося літературою 18 організацій і установ Наддніпрянщини, а в 1914 р. — 23, що охоплювали територію від Холма і Кам’янця-Подільського на заході до Харкова на сході. Подарунок НТШ від О. Кониського в 1893 р. (392 томи з власної бібліотеки), а перед смертю в 1900 р. — решти своїх книг, поклав початок особистим даруванням до бібліотеки товариства (Д. Багалія, Ф. Вовка, Д. Дорошенка, М. Сумцова та ін.). Якщо в 1894 р. у бібліотеці НТШ налічувалося лише 600 книг, то в 1913 р. — уже понад 70 тис. Цифрові дані є найкращою ілюстрацією активізації українського руху, поглиблення наддніпрянсько-галицьких взаємозв’язків.

Взаємини між українськими діячами обабіч австро-російського кордону в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. значно активізувалися, але далі були переважно на рівні листування і публікації праць наддніпрянських авторів у Галичині. Українським діячам у Росії кореспонденція з підавстрійської Галичини, де були значні успіхи в розвитку національного руху, давала стимул для продовження діяльності в умовах антиукраїнських репресій. Про це, зокрема, свідчить лист українського вченого і письменника А. Кримського з Москви Омеляну Огоновському на початку 1891 р., де наголошувалося, що «письмо од галицького діяча робить на вкраїнця якесь любе, підбодряюче вражіння… нагадує про нашу єдність з Україною Австрийською». Наддніпрянець О. Катренко писав В. Гнатюку 28 вересня 1901 р. як «один з нечисленних бідних українців», що мав надію отримувати літературу з Галичини, «з стола богатого брата». Серед наддніпрянських діячів багатолітні листовні стосунки з галичанами до Першої світової війни підтримували М. Лисенко, Ганна Барвінок, І. Нечуй-Левицький, О. Русов, Б. Грінченко, П. Грабовський та ін. Зокрема, М. Лисенко листувався з О. Барвінським ще з кінця 1860-х рр. (вони познайомилися у Львові), галичанин називав його «батьком української музики… геніальним митцем, котрого видав наш нарід…» А. Кримський писав В. Гнатюку в червні 1905 р.: «…Утиски на нашім письменстві держатимуться ще дуже довгий час, аж доки не буде в Росії конституції для всіх народностей».

Галичина стала осередком наддніпрянської політичної еміграції на початку ХХ ст., що виникла в умовах переслідування українського руху з боку царизму і прагнення передових діячів використати конституційні можливості для політичної діяльності в Австро-Угорщині. Початок політичної еміграції припав на останню третину ХІХ ст. з вимушеною еміграцією з Росії М. Драгоманова, С. Подолинського, Ф. Вовка та ін., але вона була нечисленна, мала центр у Женеві. Більшість політичних емігрантів на зламі ХІХ — ХХ ст. були представниками РУП, хоч до Галичини приїжджали діячі різних партій, зокрема такі відомі, як С. Петлюра, В. Винниченко, М. Порш, Д. Антонович, О. Скоропис-Йолтуховський, Б. Ярошевський та ін. Центром еміграції у Львові був Закордонний Комітет (далі — ЗК) РУП, що займався редагуванням статей, надісланих з Росії, виданням нелегальної рупівської літератури та організацією транспортування її на Наддніпрянщину. Усього тільки за 1903 р. і першу половину 1904 р. було видано і перевезено 50 пудів нелегальної літератури. У своєму емігрантському житті наддніпрянці трималися разом, винаймали декілька кімнат на вул. Курковій, 10 (нині — вул. М. Лисенка). Незважаючи на захоплення галицькими конституційними свободами, вони важко звикали до Галичини, жили власними партійними інтересами.

Як правило, політичні емігранти з підросійської України першої хвилі, чисельно невеликої, були студентами вищих навчальних закладів, що припинили своє навчання через репресії царизму. Під час першої російської революції 1905–1907 рр., особливо після жовтневого 1905 р. Маніфесту царя Миколи ІІ, що проголошував демократичні свободи, перетворення імперії в конституційну монархію, більшість емігрантів повернулися на батьківщину. Вони скористалися легальними можливостями для продовження політичної боротьби в Росії, але після поразки революції, рятуючись від столипінських репресій, багато з них були змушені знову емігрувати в Галичину. Друга хвиля наддніпрянської політичної еміграції охопила 1907–1914 рр., приїжджі співпрацювали в галицьких інституціях, часописах, брали активну участь у боротьбі за створення українського університету у Львові тощо. Наддніпрянська громадськість на чолі з Є. Чикаленком пожертвувала кошти на будівництво «Академічного дому», що мав забезпечити житлом незаможних студентів із Наддніпрянщини (директор — емігрант В. Козловський).

На початку 1906 р. до Галичини емігрував Г. Хоткевич, уродженець Харкова, щоб уникнути арешту за участь у політичній боротьбі з царизмом під час революції 1905 р. Проживаючи спочатку у Львові, а з літа 1906 р., на запрошення В. Гнатюка, в Криворівні, він захопився краєм, що знайшло відображення в художніх творах на гуцульську тематику. У с. Красноїлля Г. Хоткевич заснував Гуцульський театр, що протягом 1910–1912 рр. з успіхом виступав у багатьох містах Галичини, включаючи Львів і Краків. У театральній трупі виступали актори-аматори, переважно неписьменні селяни-гуцули. Після повернення на Наддніпрянщину Г. Хоткевич запросив у 1914 р. акторів трупи на гастролі до Харкова, Одеси, Миколаєва, Херсона, Києва і навіть Москви. Організатори «гуцульських вечорів» продавали вироби народних умільців, працювали буфети, в яких відвідувачі мали змогу покуштувати страви гуцульської кухні. Своєрідною формою наддніпрянсько-галицьких взаємин стало запрошення на університетські курси у Львові влітку 1904 р. «молоді з російської України». На курсах читали лекції відомі вчені та громадські діячі М. Грушевський, І. Франко, К. Студинський, І. Брик, С. Томашівський, Ф. Вовк та ін. За даними Д. Дорошенка, серед 135 слухачів, переважно львів’ян, було майже півтора десятка студентів, що приїхали з Наддніпрянщини (В. Дорошенко, І. Липа з дружиною та ін.).

Мальовничий куточок Галичини Гуцульщина була місцем відпочинку і творчості видатних наддніпрянських діячів, що приїжджали до с. Криворівня (нині — Верховинського району). Так, на Гуцульщині влітку 1901 р. відпочивала Леся Українка, де в Криворівні й Буркуті мала зустрічі з І. Франком, В. Гнатюком та ін., побувала також у Яворові, Жаб’є (сучасна Верховина) тощо. Інтерес до галичан проявляв письменник М. Коцюбинський, що вперше приїхав до Галичини в 1890 р. Він листувався з І. Франком, І. Белеєм, О. Барвінським та ін., а найбільше зблизився з В. Гнатюком (їх кореспонденція тривала з 1890-х рр.). На запрошення В. Гнатюка М. Коцюбинський приїжджав до Криворівні влітку 1910, 1911 і 1912 рр., де зайнявся вивченням життя і побуту гуцулів. Етнографічний колорит Гуцульщини він відобразив у повісті «Тіні забутих предків», яку надрукував у львівському журналі «Літературно-науковий вістник» 1912 р. Гуцульщиною зацікавився М. Грушевський, що в 1902 р. вперше приїхав до Криворівні, а через кілька років купив там віллу, яку обладнав у гуцульському стилі. Учений перевіз сюди зі Львова частину своєї бібліотеки, де відпочивав і працював у літні місяці до 1914 р. У с. Криворівні, названому В. Гнатюком «українськими Афінами», М. Грушевський і галичани І. Франко, В. Гнатюк, І. Крип’якевич та ін. спілкувалися з діячами науки і культури з Наддніпрянщини Ф. Вовком, Г. Хоткевичем, Є. Тимченком, В. Щербаківським, М. Жуком, Дмитром і Володимиром Дорошенками, Олександром Олесем та ін., які приїжджали на відпочинок.

Серед наддніпрянських діячів багатолітні зв’язки з галичанами мав Ф. Вовк. Після Емського указу він був змушений виїхати за кордон, тривалий час проживав у Парижі. За підрахунками К. Студинського, було написано не менше трьохсот листів галичан до Ф. Вовка (від В. Гнатюка, І. Раковського, І. Франка, М. Павлика, М. Кордуби, О. Барвінського та ін.) і приблизно стільки ж — надіслано ним у Галичину. Ф. Вовк брав активну участь у діяльності НТШ у Львові (з 1899 р. — як дійсний член товариства), під його редакцією вийшло кілька томів праць етнографічної комісії товариства, яку він очолював протягом 1905–1909 рр. Крім «Записок НТШ», учений публікував свої праці в галицьких часописах «Правда», «Житє і слово», «Літературно-науковий вістник». О. Барвінський листовно навіть запропонував Ф. Вовку переїхати до Львова на постійне місце проживання для активізації наукової роботи, але справа так і не була вирішена. На запрошення М. Грушевського та етнографічної комісії НТШ Ф. Вовк у 1903–1906 рр. проводив наукові дослідження в Карпатах спільно з І. Франком, І. Раковським, З. Кузелею та ін.

Свідченням активізації наддніпрянсько-галицьких зв’язків на початку ХХ ст. стали урочистості з нагоди вшанування пам’яті видатних українських діячів. Так, на відкриття пам’ятника зачинателю нової української літератури І. Котляревському до Полтави 30 серпня 1903 р. приїхала делегація у складі 13 галичан і буковинців (В. Стефаника, М. Кордуби, Ю. Романчука та ін.). Збереглися спогади очевидців про теплий прийом галичан і піднесеність українського духу серед учасників урочистостей. Д. Дорошенко згадував, що як тільки голова делегації Ю. Романчук вийшов на трибуну, щоб привітати учасників, «грім оплесків розлягся по цілій залі і довго не давав почати (говорити. — І. Р.)». У грудні 1903 р. в Галичині й Буковині було урочисто відзначено ювілей видатного композитора М. Лисенка. До Львова він приїхав з Є. Чикаленком і С. Єфремовим, пізніше побував у Станиславові, Коломиї, Чернівцях, де його з радістю вітали тисячі людей. К. Студинський писав у спогадах, що «свято Лисенка полишило по собі потрясаюче враження… Наш великий символ соборности українських земель був провідною думкою цілого свята». 2–3 січня 1904 р. галицька і буковинська делегація (А. Вахнянин, Є. Олесницький, В. Шухевич та ін.) приїхала на відзначення ювілею М. Лисенка до Києва. Наприкінці грудня того ж року більше десяти галицьких діячів з буковинцем О. Маковеєм вшанували в Києві ювілей письменника І. Нечуя-Левицького. Спільними акціями наддніпрянців і галичан стали похорони видатних діячів української культури, що уславилися на ниві української соборності, М. Лисенка в 1912 р., Лесі Українки і М. Коцюбинського в 1913 р.

Усвідомлення української соборності в Галичині, що було результатом активізації наддніпрянсько-галицьких взаємин, проявилося в поширенні культу Т. Шевченка. Знайомство галичан з творчістю автора «Кобзаря» на початку 1860-х рр. викликало інтелектуальну революцію у свідомості молодого покоління. Народовська молодь переписувала твори Т. Шевченка від руки, вивчала їх напам’ять, О. Барвінський пізніше згадував, що «на громадських сходинах деклямували ми головно Шевченкові твори». Перше друковане видання творів Кобзаря у Львові вийшло 1867 р. під редакцією О. Барвінського. Шевченківські вечори, що регулярно відбувалися у Львові та головних містах Галичини з кінця 1860-х рр., були засобом пропаганди української національної ідеї. На шевченківському святі у Перемишлі 10 березня 1865 р., організованому народовцями, було вперше прилюдно виконано пісню-вірш «Ще не вмерла Україна», що стала національним гімном. На зламі ХІХ — ХХ ст. галицька громадськість почала увічнювати ім’я Т. Шевченка в пам’ятниках, назвах вулиць. Встановлення пам’ятних обелісків Т. Шевченку в Галичині з ініціативи місцевих українських громад були приурочені до вшанування ювілеїв його смерті (1911 р.) і народження (1914 р.), перший скульптурний пам’ятник-погруддя урочисто встановлено у Винниках біля Львова у 1913 р. Наприкінці ХІХ ст. у ряді галицьких міст з’явилися перші вулиці Т. Шевченка. Характерно, що львівський магістрат відповів відмовою на прохання НТШ в 1900 р. назвати площу перед будинком товариства ім’ям Т. Шевченка (вулиця, названа його іменем, знаходилася на окраїні Львова) і надати дозвіл на встановлення пам’ятника.

Однак загальний стан свідомості тогочасного українського суспільства, особливо на Наддніпрянщині, був далеким від уявлень про українство, які поширював тонкий прошарок національно свідомої інтелігенції. Наддніпрянська «гілка» українського руху на початку ХХ ст. суттєво поступалася в силі галицькій. По-перше, вона майже цілком перебувала під впливом федеративних поглядів М. Драгоманова і стала на самостійницькі позиції в період Української революції 1917–1921 рр., тоді як перехід до ідеї незалежної соборної Української держави в суспільній думці Галичини відбувся на зламі ХІХ — ХХ ст. По-друге, тактика наддніпрянських діячів була більш поміркованою, водночас серед галичан утверджувалася думка про необхідність рішучої боротьби за національно-державницькі ідеали. По-третє, український рух під Росією, на відміну від галицького, не міг похвалитися масовістю. Є. Чикаленко згадував, що поїхавши на відкриття пам’ятника І. Котляревському в 1903 р. в одному потязі з Києва до Полтави, представники наддніпрянської інтелігенції жартома казали: «Коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації…». По-четверте, вагомий вклад у розвиток національного руху в Галичині в ХІХ ст. зробили греко-католицькі священики, тоді як Українська автокефальна православна церква стала, по суті, витвором цього руху, виділилася з лона Російської православної церкви в умовах національно-державного будівництва після Лютневої революції 1917 р. у Росії.

Під час першої російської революції 1905–1907 рр., що відкрила штучні перешкоди для розвитку українського руху, в наддніпрянсько-галицьких стосунках намітилися тривожні тенденції. Лібералізація політичного режиму в Росії виявила загрозу в перспективі відмежування Наддніпрянщини від Галичини. З метою протидії цьому М. Грушевський написав статтю «Галичина і Україна». «…Україна піде своєю відмінною дорогою, — застерігав він, — і віддалення її від Галичини буде збільшатися з кождим кроком, коли не подбати про зближення їх доріг». На його думку, існувала реальна небезпека створення «за яких 20–30 літ… двох національностей на одній етнографічній основі, подібно як серби й хорвати…» М. Грушевський закликав наполегливо втілювати в життя ідею всеукраїнської єдності: «Галичина не може допустити себе до відокремлення від України. Не може довести до того, щоб стати їй чужою…» Особливо гострі дискусії між наддніпрянцями і галичанами на початку ХХ ст. точилися навколо формування української літературної мови. Відомий український письменник І. Нечуй-Левицький навіть писав у 1907 р., що «Галичина, покористувавшись сякою-такою вольністю друку в Австрії, вже виробила нову вищу пісьменську мову… Але нам, українцям, брати ту вищу мову… і користуваться нею — не можна». Закріпленню стандартних норм української мови сприяв чотиритомний словник Б. Грінченка («Словарь украинскаго языка»), опублікований у 1907–1909 рр. Характерно, що Б. Грінченко закликав галичанина К. Паньківського (між ними були багатолітні товариські стосунки) до «єднання в справі нашої мови», «повної терпимості до мовних одмін (діалектних. — І. Р.) на практиці».

Серйозні розходження в поглядах і відверті конфлікти між галичанами і наддніпрянцями не зменшували прагнення до української соборності. Мабуть, причину цього варто шукати не тільки у сфері почуттів, ірраціонального чинника, що служив основою для формування національного міфу, але й у врахуванні чисто прагматичних інтересів. Роль Галичини в національному відродженні (модерному націотворенні) була багато в чому похідною від становища Наддніпрянщини, яку не випадково сучасники називали «Великою Україною». По-перше, галицькі русини не мали достатніх матеріальних та інтелектуальних ресурсів, аби самостійно розв’язати ключові завдання національного руху — стандартизувати літературну мову на основі народнорозмовної, сформувати власну цілісну національну концепцію історії. «Всего этого, — писав російський вчений О. Пипін, — никак не могли бы создать сами галичане при бедности их матеріальных средств, при отсутствіи русской школы, при являвшемся отсюда недостатке деятелей и учено-литературнаго опыта». Українські діячі з Наддніпрянщини за інтелектуальним рівнем загалом переважали своїх галицьких колег (за винятком І. Франка, який був швидше талановитим самородком, аніж продуктом австрійської системи). А. Вахнянин визнавав, що «рішучий перелом, чи переворот в поглядах наших на літературу руську» зробили саме твори наддніпрянських письменників.

По-друге, ідентифікація з Наддніпрянщиною давала місцевим русинам шанс стати силою, що була здатна за кількістю населення і територіально протистояти домінуючим у Галичині полякам. Елементи новочасної української національної ідентичності, передусім українська літературна мова за прикладом творчості наддніпрянських письменників І. Котляревського, Т. Шевченка та ін., були перенесені з підросійської України на галицький ґрунт, що допомогло в протистоянні з місцевими поляками. Цьому об’єктивно «посприяла» русифікаційна політика російського царизму, особливо Емський указ 1876 р., що спонукала до культурної експансії наддніпрянських громадівців у Галичину в пошуках можливостей для легальної діяльності. Етнонім «українці», по суті, запозичений галичанами в наддніпрянців (до середини ХІХ ст. він практично не використовувався як самоназва або в урядовому вжитку в Галичині, краяни мали назву «русини», «руські», по-німецьки «Ruthenen» тощо), дав змогу подолати русофільство як національно-політичну орієнтацію частини галицького суспільства, зблизити дві «гілки» національного руху.

Таким чином, під ідейним впливом демократичних ідей із Заходу, Французької революції 1789–1794 рр., що дала історичний приклад національної держави, почалося українське національне відродження (модерне націотворення) по обидва боки австро-російського кордону, стимулюючим чинником якого були особисті взаємини українських діячів Галичини і Наддніпрянської України. Незважаючи на регіональні особливості та різницю політичних режимів (особливо після конституційних реформ і демократизації суспільного устрою в Австро-Угорській імперії, тоді як Росія залишалася «тюрмою народів»), серед інтелігенції як провідника національного руху посилювалося відчуття єдності русько-українського простору, належності до поділеного державними кордонами українського («руського», «малоруського») народу, окремого від польського й російського. Більш-менш регулярні листовні контакти деяких галичан і наддніпрянців було започатковано з середини 1830-х рр., а тенденція до активізації взаємин намітилася в останній третині ХІХ ст. В умовах поглиблення репресій російського царизму щодо українства наддніпрянські діячі звернули посилену увагу на Австро-Угорщину, з її конституційними можливостями, що сприяло перенесенню в Галичину центру українського руху. У свою чергу, галицькі народовці шукали ідейної і матеріальної підтримки в протистоянні з домінуючим у краї польським рухом.

Наддніпрянсько-галицькі взаємини, попри цензурні перешкоди, в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. внаслідок політизації українського національного руху активізувалися в різних формах: як і раніше, переважно через листування, публікацію в галицькій періодиці праць наддніпрянських авторів, а також наукову співпрацю, особисті періодичні візити наддніпрянських діячів у Галичину, у т. ч. на відпочинок (рідше — галичан на Наддніпрянщину), діяльність політичних емігрантів з підросійської України в краї, спільне відзначення ювілеїв видатних українських діячів тощо. Однак взаємовідносини українських діячів не набули масового характеру як через об’єктивні (зокрема, відмінність політичної культури, вузький прошарок національно свідомої інтелігенції як провідної верстви суспільства, особливо в Росії, урядові переслідування, брак коштів тощо), так і суб’єктивні причини. Суперечності в наддніпрянсько-галицьких взаєминах з особливою силою проявилися в період Української революції 1917–1921 рр., що на тлі несприятливих зовнішньополітичних обставин спричинило відмінне бачення перспектив національного руху.

Ігор Райківський

© І. Райківський, 2016

Поміж асиміляцією та нацією: євреї Габсбурзької Галичини (1772–1918)

Класик єврейської літератури Шолом-Алейхем (Шолом Нохумович Рабинович) зустрічав новий 1906 рік у Львові. У грудні 1905 року письменник з сім’єю перетнув кордон поміж Російською та Австро-Угорською імперіями у повітовому місті Броди і згодом переїхав до столиці Галичини. Львів, у якому родина прожила до літа, став транзитним пунктом на її шляху до Нью-Йорка.

Шолом-Алейхем змушений був покинути свій дім у Києві через зростання антисемітських настроїв. 17 жовтня 1905 року, під тиском масового страйку, цар Микола ІІ оприлюднив Маніфест, який остаточно санкціонував створення у Російській імперії виборного парламенту — Державної думи. У демонстраціях з нагоди запровадження конституційної монархії взяла участь велика кількість членів єврейських робітничих партій. Через це противники демократичних перетворень почали вбачати у євреях основних інспіраторів повалення монархічної влади. Під час одного з київських зібрань у натовпі поширилася чутка про єврейських активістів, що понівечили портрет Миколи ІІ. Це стало приводом до триденного погрому, який, за невтручання поліції, тривав у місті з 18 по 20 жовтня. Загинули десятки, постраждали сотні людей та майно загальною вартістю від 10 до 40 мільйонів рублів. Прояви масового насилля призвели до зростання почуття страху серед київських юдеїв. Міська влада доклалася до цього, посиливши перевірки серед тих верств єврейського населення, що не мали офіційного права на перебування у Києві. Сотні сімей дрібних ремісників і торговців висилалися з міста, позбавляючись засобів для існування.

На початку XX століття атмосфера австрійського Львова контрастувала з ситуацією у російському Києві. Шолом-Алейхем описав свої перші враження від столиці Галичини у напівбіографічній повісті «Хлопчик Мотл». Від імені дев’ятирічного героя автор захоплено писав: «Вільна країна! В суботу євреї розгулюють всіма вулицями і ніхто їм слова не скаже! А які люди! Чисте золото!» На початку XX століття свобода галицьких євреїв, однак, залишалася тим, що потрібно постійно відстоювати. Здобувши основні громадянські права, вони прагнули отримати вплив у сферах політики, економіки, освіти та культури. Окремі ідеологи вважали, що цього можна досягти лише позбавившись відмінностей у мові та релігії, котрі відрізняли юдеїв від інших народів Австро-Угорщини. Інші ж, навпаки, боролися за офіційне визнання своєї етнічної групи окремою нацією у складі Габсбурзької імперії. Історія компромісів, на які євреї мали йти з державною владою та іншими етнічними групами Галичини: німцями, поляками та українцями, тривала впродовж усього існування провінції: з останніх десятиліть XVIII століття — до початку Першої світової війни.

Початок змін у становищі євреїв у Австрійській імперії був пов’язаний саме з приєднанням до неї південно-західних територій колишньої Речі Посполитої. Наприкінці XVIII століття тут було сформовано Королівство Галичини і Володимирії. Кількість євреїв у новій провінції перевищувала загальне число юдейського населення у імперії. Перепис населення 1772 року показав, що у Галичині мешкало 220 тисяч євреїв, що становили 9,2 відсотка мешканців краю. Водночас решту земель монархії загалом населяло 150 тисяч євреїв. З них 70 тисяч проживали у Богемії, Моравії та Сілезії; 80 тисяч — в Угорському королівстві. Велика кількість євреїв Галичини передовсім була пов’язана зі сприятливою для них економічною ситуацією. З другої половини XIV століття королі Речі Посполитої, зацікавлені у розвитку промисловості і торгівлі, надавали єврейським підприємцям низку привілеїв. До правителів приєднувалися також магнати і шляхтичі, що протегували переселення юдейських купців та ремісників до своїх маєтків: приватних містечок та сіл. Натомість у тогочасній Австрійській імперії вони піддавалися численним обмеженням щодо проживання у межах міст та заняття ремеслами. У кінці XVIII століття Габсбурги розпочали курс економічних реформ. Галицькі євреї, що продовжували існувати у рамках феодального господарства вже неіснуючої Речі Посполитої, стали вважатися економічно непродуктивними. Тому нова імперська влада спробувала зменшити їхню кількість у регіоні.

Австрійські урядовці пов’язували велику кількість єврейського населення і його переважаючу бідність з раннім вступом у шлюб. Відповідно до релігійних засад юдаїзму, хлопець і дівчина зазвичай одружувалися не пізніше досягнення вісімнадцятирічного віку. У постанові, що вийшла за результатами перепису 1772 року, зазначалося: «Передчасний вступ у шлюб, збільшення кількості одружень та велике зростання кількості сімей, котре звідси випливає, є одною з причин погіршення економічного стану євреїв, що впадають таким чином у бідність і злидні».

З 1773 року галицьких євреїв зобов’язували до обов’язкової реєстрації шлюбів у Галицькому губернаторстві. Пари, що бажали одружитися, повинні були надати свідчення своєї платоспроможності у вигляді визначеної суми грошей. Більшість єврейського населення ігнорувала це розпорядження і продовжувала відповідно до традиції реєструвати шлюби у рабинів. Така практика стала значною перешкодою для абсолютистської влади, що намагалася підпорядкувати єврейську спільноту нової провінції єдиній системі управління.

На момент свого входження до складу Габсбурзької монархії, єврейська громада на території Галичини переживала адміністративний розкол. У 1764 році у Речі Посполитій було скасовано єдину інституцію єврейського самоврядування — Раду чотирьох земель. Це посилило авторитет кагалів — органів єврейського самоврядування у містах і селах та рабинів — місцевих релігійних лідерів.

Бажаючи усунути децентралізаційні тенденції, австрійська влада скасувала у Галичині систему незалежних кагалів. Їм на зміну у 1776 році було створено «Загальну єврейську дирекцію». Ця інституція складалася з головного «державного рабина», що призначався згори, та дванадцяти старшин, що вибиралися на місцях. У компетенцію головного рабина входили усі питання релігії і освіти, а також — здійснення контролю над рабинами окремих общин. Шестеро з дванадцяти старійшин мали постійно урядувати у Львові. Інша половина — у головних містах шести округів, на котрі планувалося поділити Галичину. Завданням старшин було виконання інструкцій австрійського уряду: публікація законів, розподіл та збір податків, нагляд за місцевими радами старійшин та рабинськими судами.

Син Марії-Терезії, Йосиф ІІ (1780–1790) змінив політику матері щодо єврейського населення монархії. У дусі популярних на той час принципів «освіченого абсолютизму» він прагнув максимально усунути відмінності у правовому та економічному статусі, що відрізняли євреїв від інших підданих імперії і зробити їх прихильниками панівної німецької культури. Перші розпорядження імператора стосовно євреїв монархії були опубліковані вже у 1781 році. Він дозволив їм займатися усіма сферами ремесла і торгівлі та надав можливості для здобуття світської освіти німецькою мовою.

У 1785 році Галичину було поділено на 18 менших округів. У зв’язку з впровадженням нової адміністративної системи, імператор наказав розпустити «Загальну єврейську дирекцію». Державна влада максимально обмежила єврейську автономію. Окремі рабинські суди було скасовано. Повноваження місцевих рад старійшин перейшли під контроль локальної адміністрації. Кожна з рад старійшин відтепер обирала шість кандидатів, з котрих окружний голова (староста) обирав трьох старших. Ці троє виконували свої функції впродовж трьох років, маючи владу як над місцевою радою старійшин, так і над всією єврейською громадою округу. Кожна громада, що нараховувала більше ніж 100 сімей, мала право обирати свого рабина. Скарги на рабинів та ради старійшин розглядалися старостою.

Наступним заходом Йосифа ІІ у його політиці щодо євреїв стала спроба змінити їхню традиційну економіку. Імператор був прихильником модної на той час французької економічної школи фізіократів. Її представники вважали землеробство єдиною прибутковою галуззю виробництва. Вони стверджували, що землю у оренду можуть отримувати тільки ті, хто її обробляє. Керуючись цими принципами, у 1785 році Йосиф ІІ позбавив євреїв права орендувати млини, броварні і шинки. Імператор вважав, що таким чином вдасться перетворити євреїв зі службовців у маєтках польської шляхти на економічно незалежних селян. Перехід єврейських орендарів до землеробства у перспективі міг також зробити їх культурно ближчими до українських та польських селян.

Результат аграрної реформи виявився протилежним до очікуваного. Більше третини євреїв Галичини були позбавлені засобів до існування. Значна їх частина після скасування права оренди змушена була перебратися до міст, де в результаті конкуренції з боку християнського населення опинилася на межі бідності.

У рамках загальної освітньої реформи Галичину з 1787 року охопила єдина державна система освіти німецькою мовою. Для поширення імперської культури у Галичині, як і у інших регіонах імперії, запроваджувалася мережа трикласних «нормальних шкіл». У її рамках при кожній громаді планувалося створити «єврейсько-німецьку школу». До 1792 року у Галичині було створено 100 єврейських народних шкіл. У Львові окрім чотирьох таких закладів було засновано також семінарію для підготовки вчителів.

Початкова освіта повинна була сприяти зародженню у єврейських дітей лояльності до імперії. У народних школах учні отримували початкові знання з німецької та арифметики. Поряд із цим серед предметів, котрі мали засвоїти школярі, були «обов’язки підданого щодо монарха» та «обов’язок єврея» — утримуватися від обману неєврейських клієнтів.

У традиційній культурі євреїв Галичини освіта була тісно поєднана з юдаїзмом. Основи знань єврейські діти отримували у хедерах (їдиш: «cheyder» — кімната) — початкових релігійних школах. Учні збиралися у домі вчителя (меламеда), читали тексти з Тори і таким чином отримували базові знання з івриту, арифметики, історії і географії. Галицькі євреї сприймали державну освіту як загрозу традиційному життєвому укладу. До «нормальних шкіл» ходили тільки ті діти, чиї батьки не мали грошей, щоб заплатити меламеду. Через низьку відвідуваність вже у 1806 році усі спеціальні єврейські школи були зачинені. Юдеї повинні були інтегруватися у загальну освітню систему.

Попри невдачу акції з відкриття єврейських шкіл, германізація освіти у майбутньому принесла плоди як імперії, так і самим галицьким євреям. Через германську основу їдишу — розмовної мови євреїв ашкеназі, рівень знання німецької серед єврейського населення Речі Посполитої був високим ще до 1772 року. Завдяки хорошому володінню мовою, євреї з Галичини змогли продовжувати навчання в університетах. Вже у 1789 році особи юдейського віросповідання були допущені до здобуття титулу «доктора права» та подальшої юридичної практики. У 1828 році євреї з Галичини вперше отримали магістерські дипломи з медицини у Відні. Більшість з них народилися у Бродах та Львові. Доступ до вищої освіти дозволив талановитим науковцям та митцям єврейського походження ввійти до інтелектуальних кіл Відня та Праги. Пізніше австрійські інтелектуали на запитання про своє походження жартівливо відповідали: «Ми всі, більшою чи меншою мірою, походимо з Галичини».

Поширення на євреїв громадянських прав означало також накладання нових обов’язків. У 1788 році імператор Йосиф ІІ видав декрет, котрий поширював на юдеїв військову повинність. Служба в армії стала абсолютно новим обов’язком для євреїв Речі Посполитої. Віросповідання забороняло юдеям носити уніформу, їсти некошерну їжу та працювати по суботах. Призов у військо викликав у них страх. Єврейське населення масово тікало з Галичини до поки незалежного Королівства Польського. У Бродах група євреїв, озброєних палицями, напала на призовну комісію. Для придушення конфлікту місцевій владі довелося викликати загін солдатів зі Львова.

Попри численні скарги та петиції імператор Йосиф відмовився переглядати рішення щодо введення загальної військової повинності. Тому вже у війнах з революційною Францією на стороні Габсбурзької імперії взяло участь 15 тисяч австрійських євреїв. Лише за наступників Йосифа ІІ військовий обов’язок для юдеїв було замінено традиційним для Речі Посполитої відкупним податком.

Політику освіченого абсолютизму щодо єврейського населення підсумував «Патент про терпимість до євреїв Галичини» 1789 року. Йосиф ІІ планував поширити його дію на всю територію імперії. Цьому перешкодила передчасна смерть імператора у 1790 році. За «Толеранційним патентом» євреї прирівнювалися до інших громадян імперії, відрізняючись лише своєю релігією. Їм надавалося право вільно селитися у будь-якому з районів імперії, скасовувалися колишні обмеження щодо шлюбів. Особи юдейського віросповідання тепер змогли брати участь у виборах і навіть займати посади у системі управління.

Бажання Йосифа ІІ прирівняти євреїв до усіх інших підданих імперії йшло у суперечність зі спеціальними податками, котрі на них накладалися. У Речі Посполитій євреї сплачували обов’язковий «поголовний» податок поряд з меншими сумами, що накладалися на них регіональними сеймиками чи власниками приватних міст. Після входження польських територій до монархії Габсбургів кількість податків відчутно зросла. На 1789 рік юдеї сплачували «толеранційний», «шлюбний», «домашній» та два податки, що були безпосередньо пов’язані з їхнім відмінним віросповіданням: податок на споживання кошерного м’яса та свічковий збір.

Право збирати податки на кошерне м’ясо та свічки було віддано у оренду заможним мешканцям Галичини. Свічковий збір на довгий час викупив єврейський купець, львів’янин Шломо Кофлер. Кожна єврейська жінка, яка щосуботи за традицією запалювала свічки, повинна було заплатити за це. Агенти орендаря ходили від будинку до будинку, перевіряючи хто заплатив, а хто — ні. І якщо господарі не могли показати квитанції, вони гасили свічки. Залучення Кофлера до збору державних податків свідчило про перші успіхи політики Йосифа ІІ: імперія почала змінювати єврейську спільноту руками її ж членів.

Втім, з початком Французької революції ідеї Просвітництва поступово втратили популярність серед європейських монархів. Боячись за стійкість режиму, наступники Йосифа ІІ: Леопольд ІІ та Франц І відійшли від політики реформ. У Габсбурзькій монархії було відновлено колишні заборони щодо євреїв. Юдеї усувалися з посад у державній адміністрації і міському самоврядуванні, позбавлялися місць у цехах та гільдіях. У окремих містах знову встановлювалися обмеження на їхнє проживання. Львівські євреї, за окремими виключеннями, могли мешкати лише у власному кварталі та його околицях. Приїжджим, натомість, не дозволялося селитися у столиці краю. Вводилися нові обмеження щодо укладання шлюбів. Від 1810 року для того, щоб одружитися, пара мала здати іспит на знання релігії за німецькомовним катехізисом.

Традиційна єврейська громада, яку намагався реформувати Йосиф ІІ у першій половині XIX століття, стала союзником Габсбургів. Ортодоксальні юдеї не цікавилися політикою і не виступали за соціальні зміни у державі. Зважаючи на це, після закінчення наполеонівських воєн уряд пішов їм на поступки і остаточно припинив будь-які намагання змінити єврейську громаду.

Мовчазна прихильність австрійських консерваторів була вигідною релігійним лідерам галицьких євреїв. Найбільшим авторитетом серед юдеїв провінції з кінця XVIII століття користувалися цадики (іврит: «tsadikim» — «благочестиві») — харизматичні проповідники хасидизму. Нова течія юдаїзму стверджувала можливість пізнання Бога не через вивчення релігійних текстів, а містичним шляхом — через танці і музику. До середини XIX століття хасидські лідери зуміли заснувати власні династії з осідками у Золочеві, Перемишлі, Белзі, Бродах, Гусятині, Чорткові та Львові. Суперечності між хасидами та їхніми противниками — міснагедами (іврит: «misnagidim» — опоненти), що проповідували традиційний юдаїзм, поступово відійшли на другий план. У період реакції релігійні ортодокси зміцнили свій вплив і об’єдналися проти прихильників реформ.

Навесні 1848 року Габсбурзьку монархію охопила «Весна народів» — хвиля народних виступів, що поширилися Європою після лютневого повстання у Парижі. Революціонери вимагали від монархів запровадження свободи слова, друку, зборів, скасування цензури. У багатоетнічній Австрійській імперії боротьба за громадянські права відбувалася поряд з національним самовизначенням народів, які її населяли.

Лідери галицької єврейської громади взяли активну участь у революційних подіях. У березні 1848 року представники єврейської громади Львова Маєр Рахміль Мізес, Осія Лейб Горовіц та рабин Авраам Кон разом з делегатами від поляків та українців підписали «Петицію народів Галичини» до тогочасного імператора Фердинанда І. У документі поряд з іншими містилася вимога свободи віросповідання. До віденських Установчих зборів, котрі мали розробити нову конституцію, увійшло п’ять єврейських депутатів. Двоє з них походило з Відня, троє інших з Галичини — зі Львова, Бродів та Кракова. Завдяки їхнім зусиллям у жовтні новий австрійський парламент скасував дискримінаційні податки на кошерне м’ясо та свічки. Конституція березня 1849 року повернула євреям право вільно проживати по всій території імперії та володіти землею.

У 1851 році прихильники монархічної влади стабілізували свої позиції та розпочали перегляд революційних реформ. Під впливом міністра внутрішніх справ Александра фон Баха молодий імператор Франц Йосиф І скасував демократичні перетворення у державі. Влада поновила колишні заборони щодо євреїв. Юдеям заборонялося купувати нерухомість у селах. Вони втратили право голосувати і обиратися до місцевих органів самоврядування. Міська влада Львова у черговий раз обмежила територію проживання євреїв межами гетто.

Унаслідок серії невдач у зовнішній політиці, що вилилися у вихід Італії з-під влади Габсбургів та провал акції з об’єднання німецьких земель навколо Австрії, Франц Йосиф прийняв рішення про реформу державного устрою. Лютневий патент 1867 року встановлював у імперії конституційний лад та остаточно скасовував усі обмеження щодо євреїв. У результаті політичного компромісу Австрійська імперія перетворилася на двоїсту Австро-Угорську монархію.

Реформування імперії стало політичним імпульсом для поляків. Відмовившись від початкових максималістських планів про утворення третьої, польської, частини федерації, вони зосередилися на досягненні широкої автономії для Галичини. Вже до кінця 1860-х років у австрійському уряді було введено посаду «міністра для справ Галичини», на котру зазвичай призначалися поляки. У той же час польська змінила німецьку у статусі головної мови галицької адміністрації та освіти.

Польські депутати почали переважати у Галицькому сеймі — автономному парламенті, що почав діяти з 1861 року. Для того, щоб запобігти домінуванню однієї національної групи над іншими у провінціях та зрівноважити представництво різних народів у імперському парламенті, австрійська влада провела виборчу реформу. З часу створення Галицького сейму його члени самі обирали депутатів, що репрезентували провінцію у австрійській Державній раді. Це надавало галицькому представництву у Відні польського характеру. У 1873 році таку систему було замінено прямим чоловічим голосуванням з майновим цензом, що вже практикувалося при виборах до сейму.

До цього часу галицьким євреям вдавалося поєднувати політичну лояльність до імперської влади та економічно взаємовигідну співпрацю з польською шляхтою. Нове електоральне законодавство поставило громаду перед вибором. З одного боку знаходилися поляки, котрі фактично контролювали владу у Галичині, з іншого — імперія, котрій євреї завдячували набутими громадянськими правами. Юдеї зробили вибір на користь австрійців.

Прихильність до держави та бажання обмежити польське домінування у Галичині поєднало євреїв з українцями. Вони стали політичними союзниками під час перших прямих виборів до Державної ради. У травні 1873 року у Львові було створено Центральний виборчий комітет галицьких євреїв. Його представники уклали негласну угоду з «Руською радою» — товариством, що виникло у 1870 році для захисту громадянських прав галицьких русинів.

Союзники вирішили обернути на свою користь особливості нової виборчої системи. Галичина була за географічним принципом поділена на виборчі округи. Кожен з округів у свою чергу ділився на чотири курії: маєтків, міст, торговельних палат і сільських районів. Виборці кожної з курій обирали одного кандидата до Державної ради. Згідно з домовленостями, українці, коли їх кандидати не мали шансу бути обраними по міській курії, зобов’язувалися підтримувати єврейських висуванців. Натомість юдеї мали спонукати своїх одновірців підтримувати українців у сільських округах, де останні становили безумовну більшість.

За результатами виборів українські кандидати отримали п’ятнадцять з двадцяти семи місць, виділених на сільські округи. Єврейські висуванці здобули тільки три з тринадцяти міських місць. Поразка євреїв у містах призвела до дискусій у галицькій пресі. Євреї скаржилися на політичну пасивність українців. За їхніми словами греко-католицькі священики, що на той час становили основу українського політичного руху, відмовлялися агітувати паству за єврейських кандидатів у містах. Українці пояснювали низькі результати євреїв протидією з боку польських активістів. За свідченнями українських газет, поляки часто залякували або підкуповували українських виборців.

Поразка у 1873 році схилила лідерів єврейської громади до політичного союзу з поляками. Таке рішення серед іншого було продиктоване страхом утисків з боку польської влади Галичини, оскільки вже того ж року польські активісти закликали своїх прихильників до бойкоту єврейських товарів.

Українські політики пов’язували подальші перемоги поляків на виборах до Галицького сейму та Державної ради зі стабільною підтримкою з боку євреїв. Польсько-єврейський союз ґрунтувався на стабільній підтримці польських землевласників з боку єврейських орендарів. Шляхтичі перемагали у сільських округах завдяки селянам, що продавали свої голоси за ковбасу та горілку. У цій системі єврейські шинкарі були економічно залежними від поміщиків, а тому брали участь у передвиборчих зловживаннях під загрозою втратити роботу.

Вибір поміж німецькою та польською культурами визначав життя євреїв Галичини до кінця XIX століття. Перед єврейською елітою стояло питання, як зробити своїх одновірців частиною галицького суспільства і при цьому зберегти у них знання про власну релігію, історію та мову. Існування у імперії порівняної свободи слова, друку та зібрань дозволило перевести дискусії про ідентичність у клуби, читальні та на сторінки газет. Виразником громадської думки галицьких євреїв стали організації з центрами у Львові.

Першою громадською організацією євреїв Галичини стало створене 1867 року товариство «Shomer Israel» (іврит: «Охоронець Ізраїлю»). Його засновниками були Філіп Манш, Рубен Бірер, Еміль Бик, Йозеф Кон. Серед членів організації переважали представники буржуазії: лікарі, правники, фармацевти, журналісти, купці. Впродовж першого року діяльності до товариства записалося 586 осіб зі Львова та 85 з інших міст Галичини.

Активісти «Shomer Israel» прагнули модернізувати єврейську громаду через популяризацію світської освіти, німецької культури та ідеалів Гаскали (від івритського «sekhel» — «розум», «здоровий глузд») — Просвітництва у його єврейському прочитанні. З цією метою вони публікували двомісячник «Der Izraelit». Мовою видання була німецька, що до 1873 року передавалася за допомогою літер єврейського алфавіту. Члени «Shomer Israel» заснували у Львові власний клуб з бібліотекою і читальнею, де проводили вечірні лекції. Релігійним центром пронімецьки налаштованої єврейської інтелігенції став заснований у 1846 році львівський Темпль — реформістська синагога, у якій богослужіння проводилися німецькою мовою.

Організація зуміла поєднувати культурну роботу з політичною діяльністю. Засновники «Shomer Israel» були головними ініціаторами створення Центрального виборчого комітету галицьких євреїв. Товариству вдалося провести своїх членів до міської ради та ради єврейської громади Львова. Користуючись своїм авторитетом у галицькій столиці, представники «Shomer Israel» у 1876 році організували тут з’їзд представників усіх єврейських громад краю. На конференції обговорювалися питання створення у місті регіонального єврейського представництва та оформлення єдиного для всіх общин самоврядного статуту. Товариство пропонувало взяти за зразок статут львівської громади, який надавав доступ до влади особам з належним матеріальним забезпеченням та світською освітою.

Ліберальні ініціативи «Shomer Israel» викликали спротив у середовищі єврейських ортодоксів. Остерігаючись втратити вплив серед євреїв Галичини, вони у 1878 році створили власне товариство «Makhzikey ha-Das» (іврит: «Захисники Закону»). Духовним провідником організації став хасидський цадик міста Белз, Йєгошуа Роках. Функції президента погодився виконувати рабин Кракова, Шимон Сойфер. Друкованим органом товариства стала однойменна газета «Makhazike ha-Dat», що виходила івритом.

Боротьба ортодоксів з «Shomer Israel» вилилася в організацію спільного з’їзду рабинів і цадиків краю, що у 1882 році відбувся у Львові. Впродовж зібрання ортодокси прийняли рішення про офіційне відлучення від громади усіх прихильників реформованого юдаїзму. Також було запропоновано альтернативний варіант єдиного статуту для єврейських кагалів. На противагу ліберальному проекту «Shomer Israel» традиціоналісти закликали в управлінні громадами керуватися засадами «Shulhan arukh» (іврит, буквально: «Накритий стіл») — кодексу повсякденного життя ортодоксальних євреїв з кінця XVI століття. Статут, запропонований «Makhzikey ha-Das», не отримав схвалення у Відні. Австрійська влада також відхилила вимогу з’їзду поділити громади за релігійною ознакою: на реформістів та ортодоксів.

Протидія з Відня схилила «Makhzikey ha-Das» на польський бік. У наступні роки товариство зайнялося передвиборчою агітацією. По усій Галичині рабини та цадики почали закликати своїх вірних підтримувати кандидатів, запропонованих польською владою. У разі відмови чи вагань застосовувалося найстрашніше для юдеїв покарання — відлучення від общини.

Для старшого покоління ортодоксальних євреїв лояльність до польської влади була пов’язана з тривалою традицією співіснування обох народів та бажанням вберегти свою релігію від реформістських впливів ззовні. Президент «Makhzikey ha-Das» Шимон Сойфер говорив, що євреї мають бути довічно вдячними полякам за те, що останні дали їм прихисток. При цьому до кінця свого життя краківський рабин не знав ані слова польською. Для молодих євреїв, що народилися вже в добу Галицької автономії, польський вибір був пов’язаний з можливістю отримати освіту для побудови кар’єри.

На зламі XIX–XX століть зі збільшенням кількості навчальних закладів у Галичині все більше євреїв почало надавати перевагу загальній освіті. У 1830 році у провінції лише 408 єврейських дітей відвідувало громадські школи. У 1900 році ця цифра становила вже 110 269 чоловік. У 1867 році до галицьких гімназій ходило 56 євреїв. У 1910–1911 році старші навчальні заклади краю відвідувало 6600 євреїв, що становило 20,5 відсотка від загальної кількості учнів. За цей самий період число єврейських дітей у реальних школах зросло від 125 до 735 осіб (21 відсоток усіх учнів). У 1882 році у Львівському та Краківському університетах навчалася 151 особа юдейського віросповідання, що становило 10 відсотків від загальної кількості студентів. У 1900 році це число збільшилося до 549 осіб (22 відсотки).

1882 року старші гімназисти та студенти Львівського університету заснували полонофільське товариство «Agudas Akhim» (іврит: «Спілка братів»). Його помітними членами були Альфред Носіг, Вільгельм Фельдман, Герман Діаманд. Загалом до товариства належало близько 750 осіб. Більшість з них були представниками інтелігенції. П’ята частина учасників «Agudas Akhim» володіла докторським ступенем.

Засобом для поширення ідей товариства стала двомісячна газета «Ojczyzna» (польська: «Батьківщина»). Її емблемою було обрано давній польський герб — білого орла, у котрого на грудях поміщалася єврейська зірка Давида. До 1886 року газета друкувалася двома мовами: польською та івритом. У івритській секції видання переважали тексти з історії Речі Посполитої з прикладами польсько-єврейської співпраці та польські патріотичні вірші. Польською мовою друкувалися звіти про діяльність товариства, статті з єврейської та загальної галицької проблематики. Спілка відкрила у Львові свою бібліотеку з читальнею. Члени товариства організовували вечірні освітні курси для молоді та літні табори для дітей.

Засновники «Agudas Akhim» називали себе «поляками Мойсеєвого віровизнання». Вони пропонували своїм прихильникам обмежити відмінності від домінуючої у Галичині групи до питань релігії і таким чином повністю асимілюватися. Перешкодою прагненням молодих інтелектуалів став зростаючий у Галичині антисемітизм. Причини ворожого ставлення християнського населення до євреїв корінилися перш за все у місці, яке останні займали у соціальній структурі галицького населення.

На 1900 рік у Галичині нараховувалося близько 811 тисяч євреїв, що становило 66 відсотків юдейського населення австрійської частини монархії. З них майже 516 тисяч проживало у Східній Галичині. Наприкінці XIX століття близько 70 відсотків євреїв мешкало у містах. Вони кількісно переважали у Бродах (72,1 відсотка), Бучачі (57,3 відсотка), Раві-Руській (57,1 відсотка), Станиславові (51,3 відсотка), Коломиї (50,8 відсотка). При цьому половина галицьких євреїв у 1910 році мешкало у місцевостях з населенням менше, аніж 10 тисяч людей. Саме мешканці цих поселень — штетлів (їдиш: «shtetl» — «містечко») завдяки популяризації у їдиш літературі сьогодні асоціюються зі збірним образом східноєвропейського єврейства.

Близько двох третин галицьких євреїв були задіяні у торгівлі та ремеслі. Багатші верстви займалися банківською справою; торгували великою рогатою худобою, кіньми і домашньою птицею; володіли млинами, броварнями, рафінеріями (нафтоочисними фабриками), заводами з виробництва цегли, целулоїду, содової води. Серед яскравих представників єврейської економічної еліти були Юліус Колішер — засновник Іпотечного банку у Львові, Натан Калір — банкір і довголітній президент Торгово-промислової палати у Бродах, львівські купці Герш Мізес та Лазар Дубс, брати Лазар та Мойсей Гартенберги, що збудували у Дрогобичі нафтопереробний завод, та інші.

Поза прошарком багатих підприємців, євреї жили з дрібної торгівлі та кустарних промислів. Через низьку купівельну спроможність населення містечок та сіл, вони часто ледве зводили кінці з кінцями. Відсутність сталих джерел заробітку призводила до того, що серед євреїв Галичини виникла окрема верства люфтменшів (їдиш: «Luftmenschen» — «люди, що живуть з повітря») — чоловіків без сталого місця проживання, що ходили від поселення до поселення у пошуках роботи. З появою у Галичині початків індустрії багато з них поповнило лави робітників. У 1890 році шість з дев’яти тисяч працівників Бориславського нафтового басейну становили особи юдейського віросповідання.

У кінці XIX століття економічна ситуація євреїв загострилася у зв’язку з появою конкурентів серед християнського населення. Наприкінці 1880-х років у Галичині зародилися польський та український кооперативні рухи, що мали на меті надання кредитів селянам для покращення їхньої матеріальної ситуації. Щоб послабити вплив євреїв у торгівлі, політики спонукали своїх прихильників купувати товари лише у спеціально організованих крамницях «для своїх».

Кооперативних активістів підтримували священики, що ініціювали на селі антиалкогольні кампанії, спрямовані проти єврейських корчмарів та власників броварень. У 1893 році католицький конгрес у Кракові оголосив бойкот єврейським товарам, що протривав до Першої світової війни. У 1910 році євреям було офіційно заборонено продавати алкогольні напої. У результаті цих заходів близько 15 тисяч єврейських сімей були позбавлені засобів до існування.

Суперництво з боку своїх сусідів відчували також єврейські робітники. Криза надвиробництва нафти у Бориславському басейні призвела до того, що наприкінці XIX століття задіяні у видобутку євреї почали витіснятися більш дешевою польською та українською робочою силою.

Частина юдеїв бачила порятунок від економічної конкуренції у еміграції з Галичини. У період з 1880 по 1914 рік провінцію за різними даними покинуло від 236 до 350 тисяч євреїв. Головним пунктом єврейської міграції стали Сполучені Штати Америки, в особливості — Нью-Йорк. На подорож за океан потрібні були відповідні кошти. Переселення до Нового Світу могли дозволити собі лише матеріально забезпечені єврейські сім’ї. Більшість серед мігрантів складали представники середнього класу — ремісники, зокрема кравці. Менш забезпечені, натомість, залишалися у краї. Тому попри велику хвилю еміграції до Першої світової війни, бідність єврейського населення лише зростала.

Криза традиційного способу життя поряд зі зростаючою ворожістю з боку сусідів змусила інтелектуалів пропонувати нові шляхи для вирішення єврейського питання у Галичині. Під впливом звісток про погроми у Російській імперії єврейська інтелігенція остаточно відмовилася від ідеї асиміляції. Їй на зміну прийшли сіонізм та соціалізм. Перша ідеологія наголошувала на національній окремішності євреїв. Друга ставила на перше місце вирішення соціальних проблем.

Поява та розвиток сіонізму пов’язані з релігійною вірою євреїв у повернення на Землю Ізраїлю, у Палестину. Його початки у Галичині пов’язані з іменами засновників германофільського товариства «Shomer Israel» Рубена Бірера та Йозефа Кобака. У 1879 році Бірер відійшов від «Shomer Yisra’el» та поїхав до Віденського університету вивчати медицину. Там він виступив ініціатором заснування перших студентських сіоністських груп у Габсбурзькій імперії: «Ahavat Zion» (іврит: «Любов до Сіону») та «Kadimah» (іврит: водночас «Вперед» і «На схід»). 1883 року Бірер закінчив студії та повернувся до Львова, де разом з Кобаком, неофіційним рабином реформістської синагоги Темпль, заснував товариство «Mikra Kodesh» (іврит: «Святе зібрання»).

На початку своєї діяльності члени «Mikra Kodesh» не ставили перед собою політичних цілей. Причиною виникнення організації була відсутність зацікавлення єврейською культурою та історією серед тогочасних гімназистів. Товариство розпочало проводити у Львові курси з івриту та єврейської історії. Кожної суботи, коли релігійним юдеям заборонено працювати, читалися тематичні лекції.

Активісти «Mikra Kodesh» ввели традицію щорічно влаштовувати фестиваль на честь повстання Макавеїв у 167–160 роках до нашої ери. Такі заходи мали релігійне значення, оскільки проводилися під час традиційного святкування Хануки. Водночас, обираючи річницю повстання юдеїв проти панування греків у Палестині, як привід для публічних святкувань, члени «Mikra Kodesh» проводили паралелі з тогочасним становищем євреїв у Галичині. Таким чином вони спонукали своїх прихильників до національного самовизначення.

У 1888 році молодші учасники «Mikra Kodesh» Мордехай Еренпрайс, Осія Тон, Маркус Брауде, Адольф Коркіс та Адольф Штанд змістили рабина Кобака з посади голови. Вони відкрито оголосили, що метою товариства є захист національних інтересів євреїв Галичини, а ідеалом — майбутнє переселення до Палестини. Організація отримала нову назву — «Zion» на честь символічної для єврейської історії гори у Єрусалимі.

Завдяки активності молодих студентів подібні національні товариства впродовж 1887 року були створені у повітових містах Галичини: «Schochrei Toschia» (з 1890 року — «Haleum», іврит: «Нація») у Стрию, «Ha-ivri» (іврит: «Єврейський») у Дрогобичі, Станіславові, Коломиї, Тарнові. У 1893 році розрізнені провінційні осередки об’єдналися навколо львівської організації — утворилася Єврейська національна партія Галичини. Молоді сіоністи почали видавати у Львові газету «Przyszłość» (польська: «Майбутнє»), до котрої у 1900-м додався «Wschód» (польська: «Схід»).

Наприкінці XIX століття у Галичині не існувало окремої єврейської соціалістичної партії. Єврейські прихильники робітничої ідеології вступали до створеної 1892 року Галицької соціал-демократичної партії, у котрій домінували поляки. Одним з провідних лідерів польських соціалістів став колишній член «Agudas Akhim» Герман Діаманд. Він до кінця життя виступав проти єврейської політичної окремішності, при цьому беручи активну участь у вирішенні проблем єврейських робітників. Зокрема, Діаманд редагував львівські газети «Di yidishe folksblat» (їдиш: «Єврейський народний листок»), 1896–1897; «Di yidishe folkstsaytung» (їдиш: «Єврейська народна газета»), 1903–1904; «Di yidishe folksshtime» (їдиш: «Єврейський народний голос»), 1907.

У 1904 році на конгресі Польської соціал-демократичної партії Галичини було прийнято рішення створити у містах краю окремі єврейські комітети. Перші з них виникли у Львові та Кракові. Їхні лідери заснували тижневик «Yiddishe Arbeterzeitung» (їдиш: «Єврейська робітнича газета») і створили власну інституцію — Галицьку єврейську раду.

У 1905 році єврейські соціалісти незалежно від своїх польських колег провели першотравневу демонстрацію. Того ж року було засновано Єврейську соціал-демократичну партію Галичини, секретарем якої став Генрик Гроссман. Її члени почали видавати у Львові власну газету «Der Yiddishe Sotsialdemokrat» (їдиш: «Єврейський соціал-демократ»). У 1906 році партійна конференція відкинула ідею заснування робітничих поселень у Палестині і проголосила культурну автономію єдиним способом вирішення єврейського питання у Галичині.

Кульмінаційним для єврейської громадської організації став 1907 рік, коли імперська влада скасувала куріальну систему при виборах до Державної ради та ввела загальне голосування. Впродовж передвиборчої кампанії сіоністи на чолі з Адольфом Штандом та Натаном Бірнбаумом висунули кандатів від своєї партії по двадцяти виборчим округам. У семи сільських округах Східної Галичини єврейські активісти досягли союзу з українськими виборцями, котрі погодилися підтримувати сіоністів проти польських кандидатів. У результаті місця у Державній раді отримали: Адольф Штанд, Бено Штраухер, Артур Малер та Генріх Габель. У парламенті сіоністи разом з соціалістами Германом Діамандом, Германом Ліберманом та асимілятором Натаном Левенштайном утворили окрему єврейську фракцію.

Успіхи в боротьбі за політичні права всередині монархії посилювали впевненість євреїв у зовнішній політиці Габсбургів. Напередодні Першої світової війни вони вірили у силу Австро-Угорщини і зневажали її потенційного супротивника — Росію. У популярній уяві австрійських євреїв війна мала стати помстою росіянам за єврейські погроми кінця XIX століття. Тому не розглядалося жодного іншого варіанта окрім перемоги.

Край впевненості та спокою прийшов на початку серпня 1914 року, коли у Галичину надійшла інформація про наступ російської армії. Єврейське населення почало масово тікати з краю. Число єврейських біженців за перший рік війни за різними підрахунками коливалося від 200 до 400 тисяч. Вони поселялися у спеціально влаштованих австрійською владою таборах у Моравії та Богемії. Головним притулком для втікачів став Відень. Під час війни кількість євреїв у австрійській столиці збільшилася майже у два рази.

На початку вересня у Галичину вступили російські війська. Близько половини з них становили кінні козачі підрозділи з Дону, Кубані та Тереку. Козаки рідко контактували з євреями за місцем свого проживання. Тому для них юдеї з їх відмінною релігією та способом життя були узагальненим символом загрози традиційній російській культурі і християнській вірі. Під впливом пропаганди солдати вважали одним зі своїх завдань звільнення слов’янського населення Галичини від «єврейського ярма». Антисемітські настрої у рядах російської армії підсилювалися чутками про шпигунство та підривну діяльність євреїв у тилу. Повідомлення про такого роду випадки рідко містили конкретні імена, однак сприяли формуванню колективного образу єврея як «ненадійного елемента».

Ворожість російських військових щодо євреїв вилилася у прояви насилля. У перші дні вересня солдати, козаки та прихильні до них місцеві мешканці палили і грабували єврейські будинки та крамниці у Станіславові, Тернополі, Коломиї, низці менших містечок та сіл. Наймасштабніший інцидент мав місце у Львові. 26 вересня у місті почали поширюватися чутки про те, що у єврейському кварталі стріляли у російських солдатів. Козаки у відповідь почали стріляти по вікнам будинків Краківської площі — давнього району проживання єврейських ремісників та купців. Уночі місто патрулювали кінні роз’їзди, котрі громили єврейські будинки, грабували крамниці та винні магазини. 300 осіб було заарештовано. Декілька дорослих та дітей було вбито на місці.

Російська військова адміністрація Галичини на чолі з генерал-губернатором, графом Георгієм Бобринським прагнула зробити австрійську провінцію частиною Російської імперії. Тому російські чиновники хотіли зрівняти суспільне положення галицьких євреїв зі становищем, яке на той час займали їхні російські одновірці. Місцевим юдеям заборонялося вільно пересуватися у межах краю та виїжджати за його межі. Встановлювалася також заборона на їхнє поселення у сільській місцевості. Євреї були позбавлені колишніх громадянських прав. Особи юдейського віросповідання були звільнені зі своїх посад у галицькій адміністрації. Школи та синагоги були зачинені. Публічні зібрання — заборонені. На початку 1915 року євреїв, що мешкали у зоні бойових дій, почали висилати до віддалених губерній Російської імперії.

В результаті наступу австро-німецьких армій, у червні 1915 року у Галичині було відновлено австрійську владу. Єврейські біженці змогли повернутися додому. Однак лише мала частина скористалася цією можливістю, оскільки майже вся їхня власність була конфіскована. Тому ті, що повернулися змушені були існувати на межі бідності. З червня 1916 року контроль над частиною Галичини на короткий час знову перейшов до російських військових. Депортованим до Російської імперії євреям будо дозволено повернутися до краю. Вони однак не мали права селитися у попередніх місцях проживання. 35 тисяч переселенців змушені були жити у дерев’яних бараках, потерпаючи від антисанітарії та хвороб.

У липні 1917 року після провалу «наступу Керенського» російські війська остаточно відійшли з Галичини, провінцію окупувала німецька армія. Раніше німецькі війська вже захопили підросійську частину Польщі. Тут у листопаді 1916 року була утворена маріонеткова держава — Королівство Польське. Перспектива переходу території Галичини під польський контроль у новому контексті поставила традиційне питання єврейської лояльності до влади. Впродовж 1918 року більшість єврейських партій та організацій — від ортодоксів до сіоністів підкреслювали бажання юдеїв залишитися під владою Австрії. Єврейські лідери писали, що лише держава Габсбургів, у якій жодна з національностей не домінувала над іншою, могла гарантувати усім народам рівні громадянські права.

Із закінченням Першої світової війни і розпадом Габсбурзької монархії можливість лавірування поміж лояльністю до імперської влади та прихильністю до тої чи іншої етнічної групи у провінції остаточно відійшла у минуле. Галицькі євреї розуміли, що у майбутньому їх чекатимуть конфлікти на національній основі. Правдоподібність таких очікувань підтвердилася вже з проголошенням незалежної Польської держави у листопаді 1918 року. Коли 21 листопада 1918 року українські війська відійшли зі Львова, неконтрольовані польські солдати разом з місцевими бандами влаштували у місті дводенний погром. Єврейські жертви стали платою за нейтральну позицію, яку галицькі юдеї зайняли у польсько-українському конфлікті.

Євген Поляков

© Є. Поляков, 2016

Між Шашкевичем і Франком: лектура австрійської Галичини кінця ХІХ — початку ХХ ст

Злам ХІХ — поч. ХХ ст. для Галичини — час виразно сформованих етнокультурних та політичних доктрин: української, від якої вже відмежувалася москвофільська; польської та єврейської. Разом з тим, це — період потужних західноєвропейських впливів (сецесії, арт нуво). Перший з цих факторів сприяв чіткій диференціації у виборі лектури серед різних національних спільнот; другий, певною мірою, зближував їх. Це відобразилося навіть на масовому читанні, починаючи з елементарного — шкільного — рівня. На кінець ХІХ ст. кожна з національних спільнот Галичини мала канонічний ряд відомих письменників та знакових літературних текстів, у першу чергу рекомендованих для читання. Так, починаючи з систематичної «Історії літератури руської» О. Огоновського та його хрестоматій, читанки для нижчих та вищих шкіл прагнули подати кращі зразки «старовинної»(середньовічної та ранньоновітньої) та нової (ХІХ — поч. ХХ ст.) української літератури. Так, за задумом О. Барвінського, майбутні вчителі народних шкіл — слухачі вчительських семінарій перших десятиліть ХХ ст. — мали прочитати вибране з Києво-Печерського патерика, «житій руських святих», проповідей Іларіона, «Повісті временних літ»(«Несторового літопису»), Київського й Галицько-Волинського літописів, давньоруських апокрифів, «Слова о полку Ігоревім», «Повчання» Володимира Мономаха, Руської правди, «Варлаама й Йоасафа та притчі про Єдинорога», «русько-литовських» («Похвала Вітовту») та козацьких (Cамовидця, Граб’янки, Величка) літописів, текстів Івана Вишенського, Йоаникія Галятовського, Іпатія Потія, шкільної поезії, інтермедій та вертепної драми, творів Г. Сковороди, Івана Некрашевича, гетьмана Мазепи тощо. До літературних текстів «старого часу» Барвінський залічував також усну народну творчість: уривки колядок, щедрівок, дум, казок, легенди, загадки. Ці тексти, за тодішньою термінологією, репрезентували першу й другу добу українського письменства. Їх піддавали перекладу чи адаптації та класифікували за тематикою і жанрами на релігійні, літописні, законодавчі, поетичні, драматичні тощо. Натомість у третій — сучасній для Барвінського — добі домінували особистості творців, тексти яких необхідно було просто селекціонувати. Тут хрестоматія вміщувала епізоди з «Енеїди» та «Наталки Полтавки» І. Котляревського, «Марусі» Квітки-Основ’яненка, вибрані вірші М. Шашкевича, поезії Т. Шевченка (від «Перебенді» й «Наймички» до «Кавказу» й «Псалмів Давидових»), вірші та уривок з «Чорної ради» П. Куліша, «Козачку» Марії Вілінської (Марка Вовчка), поезії Ю. Федьковича, О. Кониського, С. Руданського, Лесі Українки, прозу і літературні розвідки І. Нечуя-Левицького, поезію, прозу і літературну критику І. Франка, Панаса Мирного, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, драми І. Тобілевича, а поруч з ними — уривки з промов та літературних творів О. Огоновського та В. Барвінського. Читанка такого спрямування мала чітку мету: формувати з галичанина «свідомого українця», зорієнтованого на київську культурну спадщину та наддніпрянську літературу нового часу. Не випадково галицька українська література ХІХ ст. подана тут як локальний різновид загальноукраїнського письменства. Цей погляд, сформований у читацьких колах руських інтелігентів, розповсюджували й на «читання для народу». Так, літературні частини календарів «Просвіти» зламу ХІХ — ХХ ст. пропонували етнографічні матеріали (записи народних пісень), а також тексти письменників з Центральної України з виразним акцентом на козацькій тематиці. Водночас «народне читання», на думку інтелігентів, мало мати не лише естетичний чи пізнавальний, але й практичний вимір. Навіть художня література повинна була «служити за найлекший спосіб образованя для читаючої публики, котра має право авторові вірити і сподіватися від него правди». Саме тому ті ж таки календарі містили великі за обсягом інформаційні частини: господарські та медичні порадники, адресні книги тощо. Прикладом змішаного підходу до масового читання слугували збірники на кшталт «Народної школи», що виходили з друкарні Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Тут, поруч з молитвами, читач знаходив розповіді про імператорську родину, етнографічні групи в Галичині, знакові історичні події, про ведення ділової документації, але, в основному, про сільське господарство — отже, саме про те, що «має знати рільник». У повнішому вигляді цю функцію виконували спеціальні довідники: від юридичного «Правотаря» до «Взірцевих рільників» та «Господарських указателів», а також чисельних популярних брошур. Водночас частина авторів наголошувала, що люди з народу — звичайні селяни і міщани — сприймають книгу інакше, аніж інтелігентні читачі: «Я є той гадки, що для людини, менче культурної, приступнійша белетристика, чим научні розправи», — зазначав письменник і адвокат А. Чайковський й пропонував у цьому руслі популярний «правотар для мужиків».

Так чи інакше, більшість хрестоматій для читання були продуктами селекції, відбору рекомендованих для читання текстів: ключем до їх формування ставали читацькі смаки укладачів. За цим принципом формували й збірники текстів, розрахованих на досвідченішого, естетично вибагливішого читача — наприклад, відомі «Акорди» І. Франка (1905). Ця укладена за хронологічним принципом хрестоматія обіймала популярну в другій половині ХІХ — початку ХХ ст. ліричну поезію авторів старшого (П. Куліша, О. Ю. Федьковича, К. Устиняновича), середнього та молодшого на той час покоління письменників (І. Франка, Б. Лепкого, О. Маковея, Лесі Українки). Хоч в доборі текстів визначальною стала естетична рецепція Франка, «Акорди» відображали також і смаки ширшої читацької публіки, її погляд на поезію й літературу загалом. Зокрема, у цей час доволі популярною була естетика декадансу і арт нуво, що й спричинило захоплення поезією «Молодої музи» та прозою В. Стефаника у перші десятиліття ХХ ст. Але так само популярними в Галичині були й тексти традиціоналістів, до яких себе зараховував І. Франко. Його твори збуджували значний резонанс не лише серед української спільноти. Довкола них згуртувалося широке коло читачів, починаючи від дітей, для яких призначалися «Абу-Касимові капці» чи «Грицева шкільна наука»: «Нині випорпав мій Колько з шафи бібліотечної „В поті чола“, бо хотілося йому опять читати ба-ба галамага», — звертався до письменника Андрій Чайковський у 1895 році. Дещо невизначеним на цьому тлі був статус Франкового «Лиса Микити». Як сатира на суспільство, він адресувався дорослим, проте згодом його читали дітям як казку. Разом з тим, публічне авторське читання поеми «Мойсей» у Львові та інших галицьких містах однозначно сприймали як форму консолідації галицьких українців, пробудження їхнього національного духа тощо.

Ґенеза саме такого сприймання української літератури в Галичині лежала не тільки у сфері художньо-естетичних критеріїв, але й в ідеології народовців. У другій половині ХІХ ст. вихідним пунктом на шляху формування «свідомого українця» вважали читання творів Т. Шевченка, що стало одним з елементів культу Великого Кобзаря. Ознайомлення з Шевченковими текстами нерідко описували як «потрясіння душі», емоційне переживання національної історії: «Не потрібую хіба сказати, що я переживав, читаючи „Кобзаря“, бо думаю, що всіх нас, зокрема у хлоп’ячі роки, він зворушував до глибини душі (…). Часто-густо не розумів я того, що читав, але вже сам вірш, сама незрівнянна музика слова поривала мене й запалювала хлоп’ячу душу. Очі світилися, лиця паленіли, ревіли пороги, дзвеніли козацькі шаблюки, щось велике, могутнє, непереможне являлось у невідомій площині», — згадував згодом поет Б. Лепкий. Проте коло «народовецького» читання, яке формувало його свідомість у провінційних Бережанах, цим не обмежувалося. Сюди ввійшли також творів М. Шашкевича та східноукраїнських письменників (зокрема, Г. Квітки-Основ’яненка), з яких гімназисти 80-х років ХІХ ст. формували свої «тайні бібліотеки». Їх доповнювало читання альманахів та газет: «Основно пізнав усі „Русалки“, „Мети“, „Вечерниці“ та „Правди“(…). Кожне число „Діла“ вичитувалося від початку до кінця, а рубрики „Наука, штука і література“ та „Рух в руських товариствах“ викликував не будь-яке зацікавлення». Подібний читацький досвід отримав у самбірській гімназії А. Чайковський. Письменник описував свою читацьку еволюцію як перехід від москвофільства до українофільства, зокрема як засвоєння «козацького міфу». Перший етап читацької еволюції А. Чайковського був ґрунтований на галицькій літературній традиції: «восени 1869 року української літератури не знав я ніякої — крім читанки В. Ковальського та молитовника я нічого не бачив… На селі попав мені „Вінок для чемних дітей“ Я. Головацького і ним я дуже захоплювався… В гімназії застав я читанку Ковальського й граматику Осадці ІІ видання. Ні одного, ні другого я не розумів ані трошки». Лише другий період у читацькій еволюції майбутного правника та письменника став, умовно кажучи, шевченківським: «Щойно в V кл. я познайомився з „Кобзарем“. До того часу я не мав ясного поняття, хто я (…). З дому я вийшов з польською ідеологією. Вчено мене на кацапогалицьких книжках і учебниках. Як я познайомився з Кобзарем, то зараз і „Правду“ собі записав (розуміється під чужою адресою), (…) захоплювався козаччиною, бо перед тим прочитав Михайла Чайковського „Садік-паша“(…) Читаючи Кобзаря, Мету (давнішу), Правду, Вовчка, перейнявся козацькою ідеологією». Як наслідок у середовищі гімназистів виник складний конгломерат українофільського читання — настільки ж консервативного, наскільки й радикального (критичні студії Огоновського, «Правда», твори Федьковича, «Тарас Бульба» М. Гоголя, а поруч з ними — писання М. Драгоманова). Водночас згадка про «кацапогалицькі книжки й учебники» у А. Чайковського не випадкова. У ті ж 70–80 рр. ХІХ ст. література русофільського спрямування мала досить вагомий вплив на свідомість галицьких українців. «У ІІІ класі попав мені в руки від сина мого катихита „Галичанинъ“(…).» додаток до львівського русофільського «Слова». Там була Історія Руси Іловайського, писана галицьким язичієм (…). Такого ми вчилися в гімназії, і я все розумів(…), — зізнавався той сам А. Чайковський у листі до І. Огієнка. Невипадково один з його персонажів, читаючи тексти, написані фонетикою, переживає справжнє потрясіння: «Дмитро поглянув в книжку і очам своїм не повірив, Не знаходив тут трьох найголовніших букв: ы, котре, після професорського викладу, там пишеться, де в польськім у, не видів тут h і ъ. Господи, що се за чудасія може бути!.. Чим більше читали, тим більше любувалися в живій мові.. цілу ніч в голові їм снувались безйорні слова, що виглядали в їх уяві як стадо безхвостних волів». Однак певний час галицьке руське читання дійсно визначалося етимологічним правописом — з одного боку та русофільськими ідеями — з іншого. Про це свідчила популярність текстів І. Наумовича, опублікованих народною мовою у його «Науці». Потім її вплив зменшився, однак і на зламі ХІХ — ХХ ст. галицьке москвофільське середовище мало своє власне коло читання. Його формували книги того ж І. Наумовича, Я. Головацького, Д. Зубрицького, А. Петрушевича, Б. Дідицького, Ф. Яворського, О. Мончаловського, згодом — Ф. Свистуна та В. Ваврика. Якщо для народовців знаковими були книги східноукраїнських письменників, то для москвофілів визначальною була російська література — спочатку тексти М. Карамзіна, М. Хом’якова, потім — О. Пушкіна, М. Лермонтова, І. Тургєнєва, М. Некрасова. Натомість рецепція текстів Т. Шевченка серед представників галицького москвофільства була двоякою. Частина з них, у тому числі І. Наумович, розглядали твори «Шевченька» як талановитий вираз «малоруської духовності», але водночас і як розплідник «україноманії». Інша частина дотримувалася компромісного погляду, вважаючи Шевченкову творчість частиною «общеруської» літератури, яку слід толерувати. Водночас і ті й інші постійно наголошували на ідейній та етнічній близькості «галицько-руського» та великоруського письменства, заснованого на спільній конфесійній книжності.

Проте й згадки про польські читацькі впливи у А. Чайковського також закономірні. Вже підставова освіта вимагала від галицьких українців читання польських класиків. Так, характерний не лише список текстів, на прикладі яких гімназійний учитель навчав Б. Лепкого української та польської мов, а й те, як учень їх сприймав: «Передиктував протягом декількох місяців „Бандуриста“, „Псалми Давидові“, „Думи мої“ і деякі частини Квітчиної „Марусі“, а з польської літератури „Яна Бєлєцкого“ та „Марію“ Мальчевського. Я писав під диктат дуже радо, бо ті твори мені дуже подобалися». Кінцем спільного українсько-польського літературного простору для Лепкого стала поява «Вогнем і мечем» Г. Сєнкевича. Не дивно, що А. Чайковський також описував власне сприйняття цього роману як суміш високої оцінки з повним емоційним неприйняттям: «Читав я трилогію Сєнкевича. Поки прочитав „Ogniem i mieczem“, то кільканадцять разів шпурляв книжкою й зубами скреготів на безличного до нас автора, але я таки визнавав його талановитість». Натомість для представників москвофільського табору польська література була ворожою. Хоча і тут не було однозначності. Той сам І. Наумович зазначав, що колись жив у повністю полонізованому середовищі, а його батьки читали навіть руські молитви у польській транскрипції. Однак це не заважало «просвітителю Русі» згодом протестувати проти читання польських класиків як ідеологічно шкідливих. В одному з його текстів протиставлені образи двох братів: «доброго», який читає привезену зі Львова «рідну за духом» книжку Б. Дідицького, та «злого», котрий захоплюється духовно чужими «Дзядами» А. Міцкевича та паризькими виданнями прихильників Косцюшка. Батько братів, не довго думаючи, спалює польські книжки як нічого не варті та шовіністичні, і І. Наумович виразно схвалює таку поведінку.

У середовищі галицьких поляків ситуація була, звичайно, протилежною. Це відобразилося й на їхніх поглядах на лектуру та освіченість місцевих українців загалом. Так, критичний супроти української справи Ян Лям описує типового руського священика та інтелектуала 70—80-х рр. ХХ ст. як читачів русофільського «Слова». Водночас він наголошує, що руські інтелігенти часто германізовані та полонізовані, і тому не дуже розуміють кириличні тексти. В одному з творів письменника українські мешканці міфічних Цапович та Цапівки потребують допомоги польського священика, щоб прочитати нібито «cвою» газету. Проте, саркастично зауважує автор, це їм дається важко, бо не тільки руський за походженням землевласник, але й місцевий клірик погано знає власну літературну мову: «ксьондз вікарій римо-католицького обряду мусів йому та отцю Луцкевичеві… читати й перекладати важчі місця в „Слові“, і раз, коли достойний цей орган залічив його ім’я до „борителей і покровителей народності“, пан Йоганн фон Сарафанович незмірно образився тими прізвиськами. Лише після довшої аргументації ксьондзу вікарію вдалося переконати його, що боритель — не той, хто „burzy“(руйнує), а той, хто „бореться“; а покровитель — не той, хто „заливає кров’ю“, а той, хто „покриває, захищає“». Прикметно, що далі польський священик у тексті Ляма прагне довести своїм співбесідникам «сфабрикованість» писемної мови, якою ніхто не розмовляє, і принагідно зауважує, що справді рідною для них є польська.

Ідея національної ідентифікації була однією з наскрізних у формуванні канону літературних текстів, які рекомендували для читання у галицьких польських середовищах кінця ХІХ — поч. ХХ ст. Тогочасні хрестоматії пропонували учням та ученицям шкіл до читання уривки з текстів польських письменників, учених та суспільних діячів різного рівня: Яна Кохановського, А. Міцкевича, Ю. Словацького, А. Асника, А. Фредри, Б. Пруса, Б. Залеського, Мауриція Зуха (С. Жеромського), В. Поля, М. Конопніцької, Ю. І. Крашевського, Ф. Прохніцького, І. Красіцького, Ю. Пельчара, К. Шайнохи, Ф. Карпінського, А. Шиманського, В. Сирокомлі, З. Ґлоґера, Т. Ленартовича, В. Лозінського. Ці тексти прямо чи опосередковано впливали на форму й зміст національної свідомості тогочасних поляків. Аналіз творів та біографії їхніх авторів розповсюджувалися і у вигляді повноцінних науково коментованих львівських видань, і як адаптовані шкільні посібники провінційних галицьких видавництв, т. зв. «брики» чи «цукеркандлі» — брошурки кишенькового формату. Саме на цьому тлі у Львові та інших галицьких містах сформувався культ А. Міцкевича (як творця «Пана Тадеуша») та Ю. Словацького (як автора «Короля-Духа»), А. Фредри та С. Гощинського, Згодом до цього приєдналося захоплення прозою Г. Сєнкевича («Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володийовський», меншою мірою — «Quo wadis?»), Б. Пруса («Лялька»), В. Реймонта («Селяни»), поезією Я. Каспровича, Л. Стаффа тощо. Більшість цих творів уже на той час стали зразками класичних текстів польської літератури поруч з текстами її середньовічних та ранньоновітніх представників (Я. Длуґоша, Я. Кохановського, М. Рея, П. Скарги, Л. Гурніцького, Ф. Бірковського, В. Потоцького, Я. Паска) та письменників зламу ХVIII — поч. ХIХ ст. (С. Конарського, А. Нарушевича, Я. Н. Камінського). При цьому, як і в українському середовищі, існували окремі читацькі ніші для любителів прози та поезії. Польські поетичні альманахи пропонували реципієнтам тексти того ж Я. Кохановського, А. Морштина, С. Трембецького, А. Міцкевича, Ю. Словацького, С. Гощинського, К. Уєйського, Ф. Моравського, Ф. Венжика, А. Чайковського, З. Красінського, А. Асника. Окрему читацьку нішу на зламі ХІХ — ХХ ст. зайняла література «Молодої Польщі», яку сприймали неоднозначно. Не дивно, що, наприклад, тексти С. Пшибишевського викликали гарячі дискусії між прихильниками і противниками богемної літератури. Це було знаком диференціації естетичних та інтелектуальних смаків читацької публіки. Крім того, одним читачам цілком вистачало читання самих текстів, інші ж потребували також ґрунтовних коментарів до них. Звідси — популярність різноманітних історій літератури і в українській, і в польській читацькій спільноті.

Натомість спільним пунктом для польських і руських (українських) інтелігентів кінця ХІХ — поч. ХХ ст. було читання уже визнаних на той час текстів світової літератури. Серцевину цього сегменту становили твори античних авторів, що, починаючи з гімназій, були обов’язковим елементом гуманітарної освіти: «Іліада» та «Одісея» Гомера, тексти Фукідіда, Ксенофонта, Плутарха, Ціцерона, Сенеки, Салюстія Кріспа, Тіта Лівія, Светонія тощо. Уривки з них пропонували чисельні видання: від університетських хрестоматій до «бриків» того ж таки Цукеркандля. Їх змушували завчати напам’ять, і в такому вигляді вони згодом ставали підставою для нових текстів, які творили галицькі учні. Крім античної, до кола читання галичан входила літературна класика інших епох, доступна частково рідною мовою, а частково — у польських, німецьких та французьких переказах: Біблія та популярна на той час (Зенд) Авеста, давньоєгипетські, вавилонські та ассірійські тексти, індійський епос, зрештою — європейська література: від середньовічних романів до Ади Негрі, Ш. Бодлера, П. Верлена. У їхній рецепції також були розходження: так, натуралізм і соціальний реалізм Е. Золя знайшов у Галичині кінця ХІХ ст. і адептів (наприклад, І. Франка), і опонентів, які звикли до «спокійнішої» лектури. Те ж стосувалося сприйняття творів, наприклад, К. Гамсуна. «Час солодких романів вже проминув, але час свинських романів для нас ще не надійшов. Ще слово про Толстого „Воскресеніє“. Хиба ж се може йти в порівнянє з „Голодом“?… Її (книгу Толстого) можна читати усім доспілим людям. А при тім, що за характери, що за артистичні описи!! А в „Голоді“? Одна особа, варіят = делірент голодовий, котрий, як не має грошей, то тріски гложе і дурні (…) монологи править, а коли їх роздобуде, то викідає їх кому попаде. (…) Чи се природне? (…) цілий роман єсть таки дурний», — зауважував А. Чайковський у 1899 р. Натомість західноєвропейські поетичні й белетристичні тексти епохи fin-de-siècle були модними серед широкої публіки — насамперед, завдяки «мелодекламаторам»/ «декламаторам» та різноманітним альманахам. Водночас частина українських та польських письменників Галичини надавала перевагу власному національному письменству перед світовою літературою: «Я не пишу на експорт для всесвітньої літератури, лиш виключно для свого народа, а особливо для української молоді, щоб її зберегти перед проказою сего времени: індеферентизмом до Бога, церкви, народної історії і традицій», зізнавався у 20-х роках той самий А. Чайковський митрополиту А. Шептицькому.

Ще одним елементом самоосвіти для галичан було читання енциклопедій: від німецьких видань Брокгауза та Мейера і французьких Ляруссів до створених за їхнім зразком польських словників: багатотомної енциклопедії Ольгербрандта, двотомної львівської енциклопедії Мацєжи Польськєй тощо. Якщо декламатори, читанки та хрестоматії давали читачам квінтесенцію художньої літератури, то енциклопедії пропонували мінімум знань з усіх галузей науки та культури. На перехресті цих тенденцій лежало «масове читання» — популярна література, яка мала найширшу аудиторію. Про структуру читання на цьому рівні та його гендерні різновиди можуть свідчити, наприклад, рукописні поетичні альбоми галичанок. Сюди вписували вірші різного походження, які особливо сподобалися, інколи з нотами та малюнками. В одному з таких альбомів під стилізованою назвою «Цвіти і тернє» Антоніни Бартош (його укладено впродовж 1904–1910 рр. у Львові) вміщено, наприклад, українські поезії Т. Шевченка, О. Кобилянської, П. Карманського, С. Чарнецького, С. Ярошевського, В. Щурата, М. Лозинського, І. Іванцева, О. Козловського, а поруч з ними — польські вірші А. Асника, І. Красінського, К. Тетмайєра, Й. Жулавського, Л. Щепанського, переклади і перекази прозових творів М. Вебера, українські лібрето до опери Я. Ярославенка та ряд анонімних текстів. Основним принципом для об’єднання цих текстів в одну збірку слугували, переважно, мотиви кохання, смутку, минущості життя, отже, — теми, властиві літературі декадансу, а поруч з ними — національно забарвлені сюжети. Загалом же коло популярного читання було, з одного боку, досить широким, а з іншого — тематично вузьким та естетично невибагливим. На це нарікали тогочасні письменники, для яких «брукова» література була серйозною конкуренткою: «Наша публіка в переважній части волить читати дурні романи французькі, що грають нервами людськими, як кіт мишею, а руський літерат для них то трохи, трохи не варіят. Оно (…) може і рація, бо чейже на рускій літературі, кромі книжочок місійних та житія святих, ніхто не доробився і крейцара. На літерата руського з фаху дивляться як на чоловіка пропащого», — скаржився А. Чайковський І. Франкові у 1896 р. Проте факт залишався фактом: в центрі уваги галицьких українських читачів ХІХ — ХХ ст. справді залишалася релігійна література: молитовники та житія святих тощо. Проте і тут були свої нюанси. Наприклад, видання Святого Письма, навіть народною мовою, у тогочасній Галичині були адресовані, передовсім, духовенству, меншою мірою — інтелігенції, і ще меншою — ширшій публіці. Невипадково А. Чайковський вже на початку ХХ ст. вважав такі неписані правила невиправданим обмеженням, і намагався переконати у цьому вищу церковну ієрархію: «Се перша книжка зарівно для інтелігента, як простолюдина, з котрої слідує черпати науку. Наймогутніший той народ, у котрого на столі першою прикрасою є Святе Письмо. (…) І не диво, що наш народ за тим так пильно слідить, а не маючи чогось іншого, читає Біблію шкільну. Се ж цілком природне: дитина, заки зачне кормитися м’ясом, кормиться молоком…». Проте і у 20—30-х рр. ХХ ст. письменник далі ставив за приклад протестантське читання української Біблії: «переклад Св. Письма Куліша, Левицького та Пулюя довгі часи лежав нерозкуплений. Тепер вийшло воно в кількох виданнях (у мене є чотири), бо кожний євангелик зобов’язаний держати у себе на столі побіч хліба і біблію. Я пам’ятаю, що моя перша лектура в дяківській школі, то була біблія (шкільне видання). Евангеліки наші рвуться до читання, навіть старші люде вчаться читати від молодших, щоб прочитати обов’язково щодня оден уступ з біблії. (укр. Біблію розхоплюють штундисти і баптисти)». Натомість галицькі католики й надалі знайомилися з цим текстом, переважно, через катехизми та «історії біблійні Старого і Нового Завіту». Однією з причин цього було прагнення духовенства уникнути довільних інтерпретацій сакрального тексту: прерогативу тлумачити Біблію залишали за церквою. Частково це мало своє виправдання, і не тільки через поширення протестантських видань. Вагому частину популярної літератури, яка потрапляла до рук селян і міщан, становили апокрифічні тексти: «листи з неба», пророцтва Михальди про світову війну, життя святої Геновефи тощо. Крім цього в українському і польському середовищі впродовж ХІХ — поч. ХХ ст. функціонували сонники, гороскопи, посібники з ворожіння тощо. Ці тексти, так чи інакше, сприяли розповсюдженню неканонічних поглядів. Іншим конкурентом релігійної і квазірелігійної літератури стали «жовті» брукові видання: детективи на кшталт «Шерлоків Холмсів» і «Натів Пінкертонів», фантастичні й любовні романи тощо. Усе це лише поглиблювало відстань між елітарною літературою й масовим читачем. Зрештою, навіть коло читання освічених галицьких урядовців часто було досить обмеженим, хоча й тут існували відмінності. Так, один з львівських службовців середини ХІХ ст. Б. Григорович у своїх споминах говорить про читання путівників, газет, але його увага сконцентрована на читанні офіційних документів, урядових розпоряджень. Натомість урядник пізнішого часу кінця ХІХ — поч. ХХ ст. К. Хлендовський, навпаки, нарікає, що мусить читати різні акти, і з охотою заглиблюється в художню літературу.

Водночас патріотична література, яку розповсюджувала галицька інтелігенція впродовж ХІХ — перших десятиліть ХХ ст., справді мала значний вплив на суспільство, зокрема на шкільну молодь. Недаремно тогочасні українські й польські письменники розглядали свої тексти власне у перспективі «національної справи»: «В той спосіб хочу збудити у нашого напівграмотного загалу замилування до своєї питомої давнини. Я бачу, які це має наслідки у поляків і який у них патріотизм», — зазначав, наприклад, згаданий А. Чайковський. Такий підхід дав свій ефект. Це показали події Першої світової війни та українсько-польське протистояння 1918–1919 р. Українці, які перед Великою війною читали повісті про козацькі та княжі часи та поезію Т. Шевченка й І. Франка, боролися за відродження на галицьких землях «старої України». Натомість поляки, виховані на романах Г. Сєнкевича, Ю. І. Крашевського, поезії А. Міцкевича і Ю. Словацького, прагнули відродити у Галичині давню Річ Посполиту. (Не випадково одним з елементів легенди про Юрека Бітчана — польського підлітка, який загинув від української кулі в боях за Львів, стала власне книга. Йдучи на смерть, — підкреслювали польські міжвоєнні видання, — школяр залишає на столі «Śpiewy historyczne» Нємцевича, розгорнуті власне на тій сторінці, де йдеться про героїчну загибель молодого лицаря в обороні Вітчизни.) У протистоянні 1918–1919 рр. перемогла польська сторона, а в 1923 р. Східна Галичина згідно з рішенням Ради послів відійшла до Польщі. Тепер читацькі проекти, а разом з ними і книжні стереотипи польських інтелектуалів кінця ХІХ — ХХ ст. стали частиною державної ідеології Другої Речі Посполитої. Натомість українській патріотичній лектурі було відведено нішу альтернативного чи опозиційного читання, обмеженого рамками Галичини та, частково, Волині. Однак це вже інший етап історії читання.

Отже, на кінець ХІХ — перших десятиліть ХХ ст. у середовищі галицьких українців та поляків були визначені канонічні ряди текстів та пантеон авторів — класиків національних літератур. Їхні твори у першу чергу ставали об’єктами шкільного читання — інструментами формування національної та культурної ідентичності. Поруч з тим, тогочасна шкільна освіта ґрунтувалася на знанні хрестоматійних зразків античної та світової літератури, які мали формувати ідеальний культурний рівень освіченої людини, а також релігійної літератури, що мала виховувати її моральні якості. Крім того, міська інтелігенція намагалася вплинути на формування належного кола читання серед простих галицьких міщан і селян, поєднавши естетичний (художня література) та практичний (науково-популярна та довідкова література) принципи. Цій меті були підпорядковані і шкільні читанки та хрестоматії, і видання для дорослого читача. Однак, попри намагання запровадити менш-більш контрольовану систему «народного читання», це вдавалося лише частково. З одного боку, перешкоджали ідеологічні розбіжності: так, українофіли через читальні «Просвіти» рекомендували для читання одну літературу, москвофіли — через читальні М. Качковського — зовсім іншу. До того ж, читання в Галичині стало ареною боротьби двох патріотизмів: українського і польського. Кожна зі сторін пропонувала своїм адептам власну концепцію літератури «для cкріплення сердець» — власну візію історії та національної ідентичності. На цьому тлі існував ще й розрив між елітарною та масовою лектурою, читанням «брукової» та «легкої» художньої літератури — проблема, однаково актуальна для обох спільнот. Серед такої суміші й боротьби ідей та текстів галичани зустріли Першу світову війну, яка різко змінила долю краю. Тепер образи з книжок та газет, які вони читали колись, та міфи, котрі вони вибудовували з цієї лектури, отримали несподіваний шанс стати реальністю: світлою та комфортною — для одних, і неприємною, навіть жахливою, — для інших. Але це — інша сторінка у складній книзі галицької історії.

Роман Голик

© Р. Голик, 2016

Український Мойсей Австрійської Галичини (Іван Франко: історія успіху)

Коли юний, 19-річний провінціал, абзольвент Дрогобицької гімназії, а відтак абітурієнт університету, ступив свій перший крок на львівський брук, він іще не знав, що за рік видасть свою першу поетичну збірку та опублікує перший роман, редагуватиме популярний журнал та стане місцевою знаменитістю. Не знав, що за два роки з добропорядного австрійського громадянина, здібного молодика з великими перспективами, раптом стане в’язнем австрійської тюрми, а вийшовши з неї — через довгих, нестерпно довгих дев’ять місяців, — відчує себе вигнанцем, ізгоєм, «проскрибованим», а відтак навіки втратить перше — і найсильніше! — кохання й істотно ускладнить собі подальшу академічну та політичну кар’єру. Він не знав, що за кілька десятиліть його йменуватимуть «великим Каменярем», «галицьким Шевченком» та «українським Мойсеєм». А через століття Львів (чи то пак австрійський Lemberg) називатимуть його містом — містом Івана Франка.

Він знав тільки, що не має, на кого розраховувати, окрім себе самого. І що прагне стати собою. Випростатись на повний зріст, розправити крила — і летіти вперед і д’горі, настрічу незнаному, але такому звабливому майбутньому. «Настрічу сонцю золотому…»

Утім, сонце має здатність обпікати крила тих, хто надто високо літає.

Та чи від того їхній високий лет утрачає сенс?

Франкова відповідь на це питання непроста, оплачена надто високою ціною, коштом власного здоров’я та родинного щастя, понадлюдською напругою всежиттєвої «панщини» й бездонною чашею екзистенційних страждань. Проте ця відповідь повна сили і віри, а тому вселяє надію.

Бо це відповідь людини, яка з сільського хлопчика-сироти (хай із заможного, колись навіть шляхетського роду!) спромоглася, всупереч обставинам, стати національним лідером і пророком.

Українським Мойсеєм австрійської Галичини.

Gente Ruthenus, civis Austro-Hungaricus (час, місце, походження: координати самоідентифікації)

За суто формальними (а тому хибними!) критеріями, Іван Франко — це австрійський літератор та журналіст епохи правління імператора Франца Йосифа І. Родом із «австрійської» Галичини, точніше, Королівства Галіції та Лодомерії, коронного краю імперії Габсбурґів, він і народився, й помер «за цісаря», який перебував на престолі 68 років (1848–1916!!!). 60 із них (1856–1916) — це Франкові роки життя.

В автобіографічному нарисі «Дещо про себе самого» (1897) письменник так окреслював своє етнічну приналежність та генеалогію: «…Я русин і походжу, правдоподібно, від зукраїнщених німецьких колоністів» [т. 31, с. 29]. Утім, версію про «німецьке» походження Франкового роду і прізвища, доволі популярну в мемуарній літературі, сучасні дослідники, одначе, відкидають за браком документальних доказів, хоча й цілком виключати її не можна — з огляду на ту-таки відсутність надійних джерел (наразі генеалогію письменника з’ясовано лише з кінця ХVІІІ століття; принаймні відтоді його предки були галицькими русинами, греко-католиками за віросповіданням).

Упродовж усього життя Франко був австрійським підданим, хоч, одразу треба зазначити, й не надто лояльним до влади. Принаймні його чотири арешти (сумарно майже два роки під слідством та за ґратами!) промовисто свідчать, що чинна влада аж ніяк не вважала його взірцем «ідеального громадянина» — законослухняного, покірного й керованого. Він належав до досить вузького кола «неблагонадійних елементів», які не вміють «сидіти спокійно» і завше ворохоблять ситуацію своїми «небезпечними», «радикальними», «революційними» ідеями — незалежно від того, як прізвище володаря та як він воліє кваліфікувати державний устрій. «Вічний революціонер» недарма став символічним образом не тільки бунтівного людського «духу, що тіло рве до бою», а й самого Франка, який — іще й Вічний опозиціонер (і навряд чи можна уявити собі реальну земну владу, у якій його все б цілком влаштовувало!).

Не слід плекати надто рожевих ілюзій: «бабця Австрія» часто-густо була мачухою українцям Галичини. Звісно, не аж такою знавіснілою п’яною садисткою, як «Расєя-матушка» — для наддніпрянців, та все ж і переоцінювати її численні «добродійства» не варто.

Сам Франко добре усвідомлював «плюси» та «мінуси» життя українців у Дунайській монархії.

З одного боку, він визнавав, що «перехід від польської анархії під австрійське бюрократичне панування відбився подекуди корисно на розвою тієї частини південноруської нації, яка заселяла східну Галичину. Влекшення панщизняних тягарів, урядовий помір землі і забезпечення земельної власності, засновування сільських і вищих шкіл з руською викладовою мовою, заведення правильнішого судівництва і громадських шпихлірів — се були важні культурні здобутки, наділені галицько-руській людності австрійськими монархами» [т. 41, с. 258]. Франко особливо підкреслював той факт, що після урядових обмежень, чи de facto заборон української мови й письменства в Російській імперії в другій половині ХІХ ст. (передусім ідеться про сумновідомі Валуєвський циркуляр 1863 та Емський указ 1876 рр.), «українська література знайшла собі другу батьківщину — в Австрії, в східній Галичині, куди дія царських указів не сягала» [т. 41, с. 187].

З іншого ж боку, Франко добре розумів, що при цьому «Австрія дивилась на Галичину передусім як на предмет експлуатації» [т. 41, с. 124], а її хвалені «добродійства» насправді часто-густо виявлялися мильними бульбашками, фікціями. Зокрема, в розлогій рецензії на працю Юліана Бачинського «Ukraina irredenta» (1895) публіцист достатньо категорично стверджував, що «Австрія… ні в чім не поліпшила політичного стану нашого народу… […] Те саме треба сказати й про соціяльне значіння захоплення Галичини Австрією. […] Австрія свідомо спиняла розвій економічної самодіяльності в Галичині. […]…За 50 літ життя під „європейською“ Австрією руський народ, беручи загально, не зробив ані кроку наперед в цивілізації, не піднявся до зрозуміння того, хто він і які його інтереси» [т. 53, с. 542–543].

Утім, і недооцінювати цивілізаційну відмінність становища «підавстрійських» та «підросійських» українців також у жодному разі не можна.

Про це свого часу проникливо писав у «Книзі спостережень» Євген Маланюк, зіставляючи долі найбільших геніїв «(під)австрійської» та «(під)російської» України — Франка й Шевченка:

«Франко народився, жив і діяв на терені Галичини, отже, тієї частини Батьківщини, де панував режим Австро-Угорської монархії, де зв’язок з західньоевропейськими культурними осередками був ближчий, де національно-суспільне життя мало більш організований характер, де, врешті, культурно-історичний процес протікав без помітних перерв, криз чи й катастроф, що було так притаманне для того процесу на Наддніпрянщині.

В Галичині було національне шкільництво. Був мінімум політичних прав. Була, хоч і досить звужена, свобода національної й особистої індивідуальності. Була суспільна опінія й правно забезпечені границі урядової інґеренції. Словом, то не була Росія, в якій життя й діяльність національного діяча, понадто не-росіянина, були роковані на повсякчасну непевність, на прикру залежність від політики уряду, примхи ближчого губернатора ба й найближчого поліциста.

„Свободний художник“ Петербурзької Академії Мистецтв — Тарас Шевченко — міг бути якстій політично забитий і засланий на довгі роки в Азію „з найсуворішою забороною писати й малювати“, і деталі його біографії та творчості ми ще все збираємо і, як мозаїку, старанно складаємо по сей день. „Доктор“ Віденського університету — Іван Франко, хоч і ознайомлений з австрійською провінційною в’язницею, був, все ж таки, повноправним громадянином старої європейської держави, членом міської львівської громади, знаним суспільним діячем, якого життя — у цілій того життя трагічності — проходило на очах своїх людей, з дня на день, аж до самої смерти в травневий день 1916 року».

Ця довга цитата влучно концентрує увагу на визначальних обставинах біографії Франка саме як «австрійського українця».

Стисло кажучи, попри те, що жодна з імперій (ані Російська, ані Австро-Угорська) не була надто ласкава до його земляків-«одноплемінників», Франкові все ж пощастило народитися в багатокультурній австрійській Галичині, що належала до західної цивілізації, а не в російському «темному царстві», що стало тюрмою для всіх поневолених ним народів.

Утім, ця достатньо тривіальна констатація аж ніяк не звільняє від необхідності дати чіткі відповіді на головні питання: хто ж він, український Мойсей австрійської Галичини, і як він став ним в умовах провінційної «країни неможливостей» (за його власним визначенням — «Land der Unmöglichkeiten») на маргінесі «клаптикової» імперії Габсбурґів, — не тільки провідним літератором, ученим, політиком, а й авторитетним та яскравим репрезентантом, неофіційним «послом» у Європі свого бездержавного на той час народу, територіально розірваного між двома монархіями? Зрозуміло, відповіді ці будуть вимушено конспективними.

Curriculum vitae (траєкторія життєвого шляху)

Іван Франко (псевдоніми та криптоніми: Джеджалик, Мирон, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин, Руслан, Іван Живий, Невідомий, Не-Давид, Не-Теофраст, Non severus, Vivus, Марко В-а, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, І. Ф., Ів. Фр., I. F., Iw. Fr., Ккк й ін. — усього близько сотні) народився 27 серпня 1856 р. в прикарпатському селі Нагуєвичах Самбірського округу (тепер Дрогобицького р-ну Львівської обл.) на Галичині, у присілку Війтова гора (Слобода). Батько, Яків Франко (1802–1865), був заможним сільським ковалем; мати, Марія з роду Кульчицьких (1835–1872), походила із т. зв. «ходачкової» (збіднілої) шляхти.

9-літньою дитиною утративши батька, а 16-літнім юнаком — і матір, Франко, проте, спромігся здобути ґрунтовну освіту. «Школу Франко перейшов довгу і хорошу» (М. Зеров). Розпочавши її 1862 р. у т. зв. тривіальній (початковій) школі сусіднього села Ясениці Сільної, у 1864–1867 рр. він продовжив навчання в т. зв. нормальній Головній міській школі отців Василіян у Дрогобичі, а 1867-го вступив до Дрогобицької реальної гімназії ім. Франца Йосифа. Ще в нижчій гімназії Франко почав збирати фольклор, комплектувати власну бібліотеку та писати віршем і прозою. Перший вірш «Великдень» (1871), присвячений батькові, на жаль, не дійшов до нашого часу. 1873 р. датуються перші збережені поезії («Пісні народнії», «Моя пісня», «Котляревський» та ін.) й драматичні спроби літератора-початківця («Юґурта», «Ромул і Рем»).

1875 р., закінчивши Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом зрілости, Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Брав участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства москвофільської орієнтації «Академический кружок», був його бібліотекарем та друкував свої перші твори у виданні «кружка» — журналі «Друг» (з 1874), до складу редакційного комітету якого увійшов 1876 р.

Під впливом трьох листів М. Драгоманова до редакції «Друга» перейшов на радикально зорієнтовані світоглядні позиції. За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду, Франко 4 рази був ув’язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892). Унаслідок першого арешту змушений був перервати навчання у Львівському університеті, проте відновив його у 1878–1879 рр., прослухавши загалом 7 семестрів. Повну вищу освіту завершив пізніше, у 1890–1891 рр., прослухавши в Чернівецькому університеті 8-й семестр, необхідний для докторату.

У 1870—1880-х рр. Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність. Разом із М. Павликом видавав журнал «Громадський друг» та альманахи «Дзвін» і «Молот» (1878), спільно з І. Белеєм — журнал «Світ» (1881–1882), із гуртком львівського студентства — молодіжний журнал «Товариш» (1888). Співпрацював також у виданнях українських народовців: газеті «Діло» (1883–1886), журналах «Зоря» (у 1883–1886) та «Правда» (1888); багатьох польських та австрійських часописах.

1890 року став одним із засновників та першим головою (до 1898) Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії, редактором її друкованих органів — газет «Народ» (1890–1895), «Хлібороб» (1891–1895), «Громадський голос» (з 1895). Тричі балотувався від цієї партії на виборах до Галицького сейму та австрійського парламенту (1895, 1897, 1898), щоразу безуспішно (через виборчі махінації влади).

1893 року, після більш ніж піврічного перебування в столиці Австро-Угорської імперії (осінь 1892 — весна 1893), Франко блискуче захистив у Віденському університеті дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» під керівництвом відомого славіста В. Яґича і, як наслідок, здобув учений ступінь доктора філософії. Однак до викладання на кафедрі української словесності Львівського університету, що звільнилася по смерті О. Огоновського, допущений не був (хоча габілітація успішно відбулася 1895).

Разом із дружиною, О. Франко, видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово» (1894–1897). Упродовж 1887–1897 рр. був співробітником редакції польської газети «Kurjer Lwowski» (десятиріччя «в наймах у сусідів»). Також активно співпрацював із численними австрійськими та німецькими періодичними виданнями суспільно-політичного та наукового спрямування, зокрема часописами «Die Zeit», «Österreichische Rundschau», «Zeitschrift für österreichische Volkskunde», «Die Wage», «Die Arbeiter-Zeitung», «Neue Revue», «Aus fremden Zungen», «Allgemeine Zeitung» та ін. Загалом Франко опублікував німецькою мовою десять оригінальних новел та оповідань, понад тридцять наукових та публіцистичних праць (серед них кілька — за темою докторської дисертації), низку перекладів з українського письменства (передусім народних пісень та поезій Т. Шевченка). Це дало підстави деяким науковцям розглядати його як літератора-поліглота, глибоко інтегрованого в німецькомовну (зокрема й австрійську) та, ширше, загальноєвропейську літературну систему.

За публікацію у віденській газеті «Die Zeit» полемічної статті «Поет зради» (1897), що містила гострі оцінки творчості А. Міцкевича, Франка під тиском обурених польських шовіністів було звільнено з роботи в редакції «Kurjera». Того ж року через контроверсійну статтю «Дещо про себе самого» (передмову до польськомовної збірки малої прози «Obrazki galicyjskie») письменник зазнав гострої й несправедливої критики з боку галицьких народовців, найперше Ю. Романчука.

1899 р. Франко вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. Тоді-таки завдяки підтримці М. Грушевського став дійсним (1899; 1904 — почесним) членом Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), відтак відійшов од активної політичної діяльності і присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898–1901; 1903–1912) та етнографічну комісію (1898–1900; 1908–1913) НТШ; був співредактором журналу «Літературно-науковий вістник» (1898–1907; спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком). 1906 отримав звання почесного доктора Харківського університету. Знаком визнання визначної ролі Франка в національно-культурному відродженні стало урочисте відзначення 25-літнього (1898) та 40-літнього (1913) ювілеїв його творчої діяльності.

За власним зізнанням Франка, значний вплив на його життя і творчість мали взаємини з жінками. Він пережив принаймні три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич (в заміжжі Озаркевич), Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської (в заміжжі Зиґмунтовської), кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Одначе дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв 1886 р. в Павлівській церкві при Колегії П. Ґалаґана в Києві. У подружжя було четверо дітей: Андрій (1887–1913), Тарас (1889–1971), Петро (1890–1941) і Анна (1892–1988). Від 1901-го, а з 1909-го — щорічно Франко виїздив із родиною на відпочинок у с. Криворівню на Гуцульщину, де щоліта збиралися видатні діячі української культури (М. Грушевський, В. Гнатюк, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, Г. Хоткевич та ін.). 1902 р. Франки спорудили власний будинок на околиці Львова (вул. Понінського, 4).

Проте останнє десятиріччя Франкового життя минало переважно в самоті та фізичних і психологічних стражданнях. Уже від 1900 р. з періодичними загостреннями протікало психічне захворювання дружини письменника, яка час від часу проходила курси лікування в клініці для душевнохворих. Починаючи з 1908 р., і сам Франко страждав на тяжку психофізіологічну недугу (за сучасними медичними даними, — інфекційний ревматоїдний поліартрит), унаслідок якої мав деформовані й паралізовані руки. Це значно утруднило йому продуктивну літературну й наукову працю, якої він, одначе, не припиняв до самої смерти 28 травня 1916-го, о 4-й год. пополудні. Похований 31 травня на Личаківському цвинтарі у Львові.

Упродовж своєї більш ніж 40-літньої творчої активності Франко надзвичайно плідно працював як оригінальний письменник і перекладач, літературний критик і публіцист, багатогранний учений і мислитель. Його творчий доробок, писаний українською (закономірно — переважна більшість текстів), німецькою, польською, російською, болгарською мовами, за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів.

Багатогранний письменник, учений і громадсько-політичний діяч, Франко щасливо поєднав у своєму психотипі допитливий інтелект мислителя з проникливою інтуїцією митця, фантазію поета зі спостережливістю журналіста, селянську працьовитість із глибокими рефлексіями інтелігента.

Важко віддати перевагу Франкові-письменникові чи Франкові-вченому: адже це нероздільні іпостасі цілісної творчої особистості. Саме тому Франко завжди залишався поетом у науці (вносячи свій гарячий темперамент та багату фантазію у власні наукові дослідження) та вченим у поезії (ретельно студіюючи джерела свого поетичного натхнення, ґрунтовно вивчаючи секрети «творчого ремесла»), а між різними ділянками його творчості існує тісний, нерозривний взаємозв’язок. Очевидно, ці головні грані Франкової спадщини — художню та наукову — варто схарактеризувати дещо докладніше.

Poeta doctus (грані літературного хисту)

Будуючи свій літературно-художній універсум на міцному фундаменті окцидентальних (західноєвропейських) та, почасти, й орієнтальних (східних) традицій, Франко-письменник творив на зламі культурно-історичних парадигм (романтизму й позитивізму, позитивізму й модернізму), і до кожної з них причетний не лише як реципієнт, а й як оригінальний співтворець. Він був одним із перших професійних українських письменників, який заробляв на життя літературною працею, та однаково плідно реалізувався в різних родах і жанрах — як поет, прозаїк і драматург.

Франко-поет — автор 10 прижиттєвих книг віршів, до складу яких увійшло понад півтисячі окремих творів: «Баляди і роскази» (1876), «З вершин і низин» (2 видання: 1887 та 1893), «Зів’яле листя. Лірична драма» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Давнє й нове» (1911), «Вірші на громадські теми» (1913), «Із літ моєї молодості» (1914), а також збірки «Поеми» (1899). Поемарій Франка включає близько півсотні творів, серед яких чільне місце посідають етологічна епопея «Панські жарти» (1887), поеми-казки «Лис Микита» (1890), «Абу-Касимові капці» (1895), «Коваль Бассім» (1900), а також історичні («На Святоюрській горі», 1900) та філософські поеми («Смерть Каїна», 1888; «Похорон», 1897; «Іван Вишенський», 1898; «Мойсей», 1905). Окрім того, Франко — автор своєрідних антологій поетичних переспівів-варіацій: «Найдавніша історія України до р. 1008 в поетичних образах» (інша назва — «Студії над найдавнішим Київським літописом»; 1907–1916) й «Ad urbe condita» (поетичні твори за мотивами історії Стародавнього Риму; 1915–1916) та упорядник «антології української лірики від смерти Шевченка» «Акорди» (1903).

Прозова творчість Франка — це насамперед «новелістичний Декамерон» (І. Денисюк), себто понад 100 оповідань, новел і казок, які склали 18 збірок малої прози (серед них — «Борислав», 1877; «Галицькі образки», 1885; «В поті чола», 1890, «Obrazki galicyjskie», 1897; «Коли ще звірі говорили», 1899, 2-е вид. 1903; «Сім казок», 1900; «Староруські оповідання», 1900; «З бурливих літ», 1903; «Маніпулянтка і інші оповідання», 1904; «На лоні природи і інші оповідання», 1905; «Місія. Чума. Казки і сатири», 1906; «Батьківщина і інші оповідання», 1911; «Рутенці», 1913, та ін.). Крім того, Франко — автор 10 творів великих прозових жанрів — повістей та романів «Петрії і Довбущуки» (1875–1876, 2-а ред. — 1909–1912), «Boa constrictor» (1878, 2-а ред. 1884, 3-я — 1905–1907), «Борислав сміється» (1880–1881, незакінчений), «Захар Беркут» (1883), «Не спитавши броду» (1885–1886, незакінчений), «Лель і Полель» (1887), «Для домашнього огнища» (1892), «Основи суспільності» (1894–1895), «Перехресні стежки» (1900), «Великий шум» (1907).

Драматургія Франка, започаткована ще в дрогобицький період, збагатила українську літературу зразками історичної («Три князі на один престол», 1874; «Славой і Хрудош», 1875) і психологічної драми («Украдене щастя», 1891–1893), соціальної комедії («Рябина», 1886, 2-а ред. — 1893–1894; «Учитель», 1893–1894), неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки («Сон князя Святослава», 1895), «сократичного» філософського діалогу («На склоні віку», 1900), одноактної п’єси різноманітної тематики («Послідній крейцар», 1879; «Будка ч. 27», 1893–1897; «Майстер Чирняк», 1894; «Кам’яна душа», 1895; «Суд Святого Николая», 1895; «Чи вдуріла?», 1904).

Перекладацький доробок Франка охоплює величезний діапазон світового письменства та усної народної творчості від найдавніших часів до поч. ХХ ст. Письменник переклав українською твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур (частину з них, щоправда, — за посередництвом німецької мови), у т. ч. зразки вавилонської, єгипетської, староіндійської, староарабської словесності, античного письменства (насамперед поеми Гомера та Гесіода, діалоги Платона, а також великий «Вибір із старогрецьких поетів»), ліричної та епічної поезії народів світу («Слово про похід Ігоря», «Рукопись Короледворська», «Пісня про Нібелунґів», численні народні пісні, балади та романси), класичні твори Данте, В. Шекспіра, Дж. Мільтона, Р. Бернса, Дж.-Ґ. Байрона, П. Б. Шеллі, Т. Гуда, Ґ.-Е. Лессінґа, Й.-В. Ґете, Ф. Шіллера, Г. Гайне, К.-Ф. Маєра, В. Гюґо, Е. Золя, А. Доде, П. Верлена, Ж. Мореаса, Г. Ібсена, О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, К. Гавлічка-Боровського, А. Міцкевича, Я. Врхліцького, Й. С. Махара та багатьох ін. (див., зокрема, збірку поетичних перекладів «Думи і пісні найзнатніших європейських поетів», 1879). Франкові, як уже згадувалось, також належать переклади українських народних пісень та поезії Т. Шевченка німецькою мовою. До того ж, письменник часто виступав як вимогливий і кваліфікований редактор перекладів, виконаних іншими особами (напр., низки драм В. Шекспіра в перекладах П. Куліша).

Загалом, Франкова поетична, прозова та драматична творчість (оригінальна та перекладна), за влучним висловом Івана Денисюка, стала «ін’єкцією європеїзму» в українську літературу, прищепивши на національному ґрунті модерні форми й засоби художньої виразності, новочасні естетичні та філософські ідеї, «вічні» теми й проблеми метаісторичного та вселюдського значення. У власній творчості письменник випробував чи не всі відомі на той час літературні жанри (від мініатюрного афоризму-гноми до поеми-епопеї, від закличних гімнів і гнівних інвектив до розважливих рефлексій і парабол, від реалістичного образка до містичної візії, від «новели акції» до «новели настрою», від історичної чи соціально-психологічної повісти до інтелектуального роману, від сократичного діалогу до драми-казки, від соціальної комедії до народної трагедії…).

Франко — поза всяким сумнівом, найвидатніший український письменник пошевченківської доби, найяскравіший «культурний герой» другої половини ХІХ століття, який вершинними своїми здобутками сягає мистецьких обріїв століття ХХ-го. Наслідком його творчої праці стали європеїзація, інтелектуалізація та естетизація національної художньої свідомості, її виламування зі схоластичних умовностей псевдокласицизму, поступове долання інерції неокотляревщини й псевдошевченківських стилізацій, поглиблення мислительно-рефлексійного первня при одночасному дисциплінуванні мистецького переживання, відточування творчої майстерності на найвищих взірцях світового письменства, модернізація змістоформи українського художнього слова.

Doctor universalis (обрії наукових зацікавлень)

Про естетичні вартощі та ідейну наснаженість літературної спадщини Франка-письменника — багатотомної, новаторської, поліжанрової й різностильової — написано багато. Тим часом і досі маловідомим залишається Франко-вчений — автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, методології та компаративістики, бібліографії, книгознавства, бібліотекознавства, мовознавства, перекладознавства, журналістикознавства, фольклористики, етнології, етнографії, культурології, мистецтвознавства (зокрема музикознавства й театрознавства), релігієзнавства, історії, економіки, соціології, статистики, правознавства, політології, педагогіки, психології, філософії, ба навіть описового природознавства. Сам тільки перелік тих наукових сфер, де вільно ширяла його думка, вражає!

Без перебільшення, Іван Франко — це справді український Doctor universalis (лат. універсальний доктор; як відомо, цей почесний титул у середньовічній схоластиці отримав Альберт Великий, але його не з меншими, а то й із більшими підставами можна прикласти й до нашого генія). Недаремно ще за життя його називали «академією наук» та «університетом» в одній особі.

Видатний філолог, насамперед літературознавець і фольклорист, Франко здобув визнання в міжнародної наукової спільноти свого часу насамперед як упорядник і науковий редактор фундаментальних корпусів «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (у 5 т., 1896–1910) та «Галицько-руські народні приповідки» (у 3 т., 6 кн., 1901–1910), автор циклу фольклористичних моноінтерпретацій «Студії над українськими народними піснями» (1907–1912, окреме вид. 1913), численних ґрунтовних досліджень з історії української літератури («З остатніх десятиліть ХІХ віку», 1901; «Южнорусская литература», 1904; «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.», 1910, та багато ін.), у т. ч. літературної медієвістики («Іван Вишенський і його твори», 1895; «Карпаторуське письменство ХVІІ—ХVІІІ вв.», 1900; «Святий Климент у Корсуні», 1902–1905, окреме вид. 1906; «До історії українського вертепу ХVІІІ в.», 1906, тощо) та шевченкознавства («Темне царство», 1881–1882, окреме вид. 1914; «„Тополя“ Т. Шевченка», 1890; «„Наймичка“ Т. Шевченка», 1895; «Шевченкова „Марія“», 1913, та багато ін.), низки мовознавчих праць («Етимологія і фонетика в южноруській літературі», 1894; «Двоязичність і дволичність», 1905; «Причинки до української ономастики», 1906; «Літературна мова і діалекти», 1907, й ін.). Класикою українського перекладознавства стала праця «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1912, окреме вид. 1913).

Франко — автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру («Руський театр у Галичині», 1885; «Руський театр», 1893; «Русько-український театр (Історичні обриси)», 1894, та ін.), рецензій і відгуків на театральні вистави, низки статей на музикознавчі теми. Важливе культурологічне значення мають його релігієзнавчі дослідження («Потопа світа», 1883, «Поема про сотворення світу», 1904, окреме вид. 1905, «Сучасні досліди над Святим Письмом», 1908, тощо). Ученому належать і кількадесят економічних, соціологічних, політологічних, правознавчих та історичних праць, зокрема, перший зразок жанру історичної біографії в українській історіографії — «Життя Івана Федоровича та його часи» (1883).

Загалом, за сумарними даними бібліографічних покажчиків, із-під Франкового невтомного пера вийшло близько 3 тисяч (sic!) наукових студій, серед яких — власне науково-дослідницькі, науково-популярні, науково-філософські, науково-публіцистичні та літературно-критичні праці. Персональна бібліографія вченого впродовж його 40-річного труду щороку збагачувалася в середньому 75 новими позиціями (поміж тим — не лише статті, рецензії та повідомлення, а й фундаментальні монографії!), а в «найурожайніші» роки ця цифра сягала 200–300 праць (і це без сталого місця наукової праці, кваліфікованих помічників-лаборантів та сучасних технічних можливостей!). Мало хто й сьогодні може похвалитися такою науковою продуктивністю!

Про винятковий творчий успіх Франка-вченого свідчить не тільки колосальний обсяг його доробку, а й широке визнання в науковому світі (ступінь доктора філософії, здобутий у Віденському університеті, звання доктора honoris causa Харківського університету, членство в багатьох слов’янських наукових товариствах, численні публікації у найпрестижніших європейських наукових часописах…). Та насамперед — велика кількість та висока продуктивність його наукових ідей, інновацій та відкриттів.

Як оригінальний мислитель із проникливою історіософською інтуїцією, Франко одним із перших в українській інтелектуальній історії діагностував антигуманну сутність марксизму та передбачив згубні політичні наслідки соціал-демократизму (див. гострокритичні статті «Соціалізм і соціал-демократизм», 1897; «А. Фаресов. Народники и марксисты. С.-Петербург, 1899», 1899; «До історії соціалістичного руху», 1904; передмову до збірки «Мій Ізмарагд», 1898, та ін.) та, що важливіше, чітко сформулював ідеал національної самостійності (зокрема, в працях «Поза межами можливого», 1900; «Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі», 1905).

Крім того, філософ розробив власний варіант позитивістської концепції соціального прогресу та класифікації наук, був піонером у популяризації новочасних природничо-наукових знань, відкриттів у галузі астрономії, фізики, хімії, біології, зокрема еволюційної теорії (див. філософські праці «Наука і її взаємини з працюючими класами», 1878; «Мислі о еволюції в історії людськості», 1881; «Що таке поступ?», 1903). Плідними й досі видаються Франкові філософські ідеї про єдність матеріального й духовного світу, людини і природи, мікро- і макрокосму. Настанови на «відкриття душі», «Америк духу» задають людиномірний, філософсько-антропологічний та психологічний вектор світо- і самопізнання, який цілком відповідає зміні парадигм сучасного наукового знання — від техноцентризму до антропоцентризму.

У новаторському на свій час і досі актуальному естетико-психологічному трактаті «Із секретів поетичної творчості» (1898) Франко переконливо обґрунтував вагому роль підсвідомості («нижньої свідомості») у людському житті та художній творчості (паралельно і майже синхронно з творцем психоаналізу Зиґмундом Фройдом). Науково продуктивними й досі залишаються його проникливі спостереження над етапами та психологічними механізмами творчого процесу, зокрема, аналогія між сонною та художньою фантазією, евристичні міркування про специфіку поетичної, наукової та критичної сугестії, принципи асоціації ідей та образів, еруптивну силу «нижньої свідомості» тощо.

Франкові належить чимало інноваційних ідей у сфері методології гуманітарних наук (літературознавства, лінгвістики, фольклористики, історії, етнології). Йдеться не лише про трансплантацію на національний ґрунт новітніх (на той час) принципів і підходів європейських наукових шкіл — культурно-історичної, порівняльно-історичної, психологічної. У науковій спадщині вченого дослідники сьогодні віднаходять ідейні ембріони рецептивної естетики та психопоетики, етно-, соціо- та психолінгвістики, когнітивістики — галузей, які вповні сформувалися лише в ХХ столітті.

Фахівці визнають концептуальне новаторство Франка як співтворця сучасного перекладознавства, театрознавства та термінознавства. І досі неперевершеними не лише в українській, а й у світовій науці залишаються згадані вище фундаментальні праці Франка з літературної медієвістики, апокрифології, пареміології та пареміографії.

Франко обґрунтував цілісну й переконливу історико-культурологічну концепцію органічної цілісності та історичної тяглості української культури в хронологічних та етнографічних межах її поширення — від княжих часів до сьогодення, від Сяну до Дону. Водночас мислитель заклав наукові засади теорії й практики міжкультурної комунікації, ненастанного й багатовимірного діалогу між українцями й представниками інших народів та цивілізаційних типів.

Неоціненним є внесок Франка-вченого у формування та кодифікацію багатьох галузей національної термінології і, ширше, — в процеси інтелектуалізації та функціонально-стильової розбудови української літературної мови. Без перебільшення, саме Франка маємо право називати одним із головних творців української наукової мови.

Є у Франковому доробку й, на перший погляд, цілком несподівані наукові міркування, ідеї та винаходи — ось як «мікробіологічний» екскурс про життя бактерій та вірусів у казці для дітей «Як звірі правувалися з людьми» чи проекти закону про рибальство в Галичині (вочевидь, далася взнаки давня пристрасть письменника до полювання на безмовних мешканців підгірських і карпатських річок та озерець!) та «стрілецької шнайдизи» — спеціального пристрою для розсікання колючих дротів (за цей винахід письменник отримав подяку від проводу Легіону УСС, у складі якого на фронтах Першої світової війни змагався за волю України і його син Петро).

Таким чином, Франко обійняв своїми науковими зацікавленнями надширокий спектр фактів і явищ природи та культури, реального та ідеального світу, сформулював та осмислив безліч актуальних проблем різних галузей людського знання і багато в чому випередив свій час.

Genius mundi, natione Ucrainus (анатомія величі)

«Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, сказати б, здіймає шапку […], — занотував із нагоди столітніх роковин письменника Євген Маланюк у вже цитованій вище статті „Франко незнаний“. — Тут діє якийсь „інстинкт величі“, який у так званих масах є значно більш живий, аніж припускають демагоги».

Що Франко — геній, відчували вже його сучасники, ще далекого 1885 року повеличавши його — тоді ще навіть не 30-річного рудовусого парубка! — українським Мойсеєм, покликаним вивести своїх земляків із «духоти», «як Мойсей Ізраїля із дому роботи». І це за 20 років до написання славетної філософської поеми «Мойсей» — другого «Заповіту» українського народу, за влучним визначенням Юрія Шереха (Шевельова)! І хоча, через свою скромність, Франко не раз відрікався од цього високого, але обтяжливого титулу (пригадаймо знамените звернення до не надто ґречного молодшого колеги: «Я не геній, синку милий…»), його геніальність не підлягає жодному сумніву.

Іван Франко — не просто талановитий літератор, розважливий критик та гострий публіцист. Це рідкісний у світовому контексті й унікальний — в українській історії приклад універсального генія — всебічно обдарованої й гармонійно розвинутої творчої особистості, що реалізувала власний потенціал не в одній, а одразу в багатьох галузях культури.

Універсалізм — найвища міра обдарованості, яка відрізняє генія від таланту. «Адже талант є специфічною, а геній — усезагальною здібністю», — слушно стверджував Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель. З огляду на це, Франко — геній у найбуквальнішому і найточнішому сенсі цього слова. Усебічна обдарованість, широчінь зацікавлень, енциклопедичність знань, космічна масштабність світобачення, багатогранність діяльності, тісний діалектичний взаємозв’язок різних її видів і форм, глибина проникнення в сутність речей, ненастанний пошук відповідей на «вічні питання» само- і світопізнання, філософське узагальнення духу своєї епохи, здатність до інтелектуального та естетичного синтезу, унікальний «пророчий дар» — уміння передбачати майбутнє — усі ці прикмети універсального генія притаманні Франкові.

Це була людина-«перехрестя», навстіж відкрита до світу, яка з чутливістю інтелектуального сейсмографа жадібно ловила найтонші коливання духовної атмосфери часу, і водночас людина-«поступ», котра силою своєї індивідуальності немовби репродукувала «в онтогенезі» культурно-історичний «філогенез» своєї епохи. Урешті — людина-«універсум», неповторний мікрокосмос, рівновеликий макрокосмосу у своїй загадковості й нескінченності. І саме завдяки своїй межовій відкритості, еволюційній змінності, дивовижному універсалізму, а відтак — складності, навіть амбівалентності феномен Франка — власне як унікальний людський феномен — посідає небуденне місце не тільки в історії нашої культури, але й у досвіді становлення новоєвропейської («фаустівської», за Освальдом Шпенґлером) людини загалом.

Універсалізмом свого генія Франко насамперед завдячував не якимось зовнішнім чинникам, а внутрішньоособистісному гарячому бажанню «обняти цілий круг людських інтересів», аби «не лишитися чужим у жаднім такім питанні, що складається на зміст людського життя», а отже, «бути чоловіком» — «не поетом, не вченим, не публіцистом, а поперед усього чоловіком» [т. 31, с. 309]. Як «цілий чоловік», він був одержимий невситимою «фаустівською» жагою світоосягання, продиктованою внутрішньою спонукою творчого духу розпросторитися якнайширше, «Все проникну[ти], все прогляну[ти], / Все скушту[вати]» [т. 3, с. 182].

Жоден із діячів нашої культури (і мало хто — світової) не може зрівнятися з ним за всебічністю інтересів, енциклопедичністю знань та продуктивністю праці. У нашій культурній та інтелектуальній історії Франко став не просто «другим після Шевченка» (чи то пак «галицьким Шевченком»), а українським Арістотелем та Леонардо да Вінчі, Вольтером і Ґете, ставши в один ряд із найбільшими геніями людства й тим самим закарбувавши своє ім’я не тільки до літопису національного поступу, а й до золотої книги надбань людської цивілізації загалом.

Відтак у жодному разі не можна локалізувати чи регіоналізувати значення постаті й чину Івана Франка, зводити його до вузьких масштабів Львова, Галичини чи навіть Західної України в цілому.

Він був не просто «великим бойком» чи «великим галичанином», «найбільшим сином галицької землі» (на такі формулювання і досі часто-густо можна натрапити і в мемуарній, і в публіцистичній, і в науковій літературі), а великим Українцем, будівничим української державності, національним пророком і проводирем, думки і справи якого не замикалися в тісних рамцях галицької «ботокудії», а сягали далеко поза її межі, за Дністер, за Збруч, за Дніпро і навіть за Дон.

Іван Франко — це не тільки український Мойсей австрійської Галичини. Це Мойсей своєї на той час недержавної й розірваної між агресивнішими сусідами нації. Нації, яку ще тільки належало створити з етнічних мас українського народу. І він був одним із тих небагатьох, хто чи не найбільше доклався до українського націотворення.

Тому значення Франка — загальнонаціональне, а не вузьколокальне чи регіональне. І замикати його в межах лише «австрійської Галичини» — неприпустимо. Це все одно, що на клітці з левом написати «котик».

За слушним й афористично блискучим формулюванням Марка Черемшини, Франко справив на нього враження «великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко дальше».

Саме в такому — планетарному — масштабі і варто сприймати велич Франкового генія.

Та водночас не маємо права забувати і про національний вимір його величі. Адже Іван Франко — це передусім українець, який зробив себе генієм, і геній, який зробив себе українцем.

І його геніальність, і його українство — самочевидний і науково доведений факт. А проте ні геніальність, ні українство не були даністю (ані даром Божим, ані присудом Долі, ані сліпим жеребом…).

Усупереч поширеним стереотипам, він не народився генієм. Його безсумнівна геніальність — наслідок не тільки й не стільки природної обдарованості, скільки колосальної, ненастанної праці. Передусім над собою.

Він — хоч як би дико це не звучало! — не народився й українцем. На час його появи на світ у списку можливих ідентичностей такої опції не було. Народився ковальським сином, бойком, русином, греко-католиком, галичанином, громадянином Австро-Угорщини. Але якби його батькам сказали, що їх новонароджений син — українець, вони б здивувалися: «А хто це?!» Українцем він став, бо усвідомив себе українцем і запрагнув ним бути. Навіть попри те, що тоді не було України…

Йому це вдалося.

Він став генієм — і став українцем.

Українським генієм — і геніальним українцем.

І в цьому — його найбільший успіх.

Self-Made Man (секрети успіху)

За своїми феноменальними кількісними масштабами, надшироким галузевим, проблемним і тематичним діапазоном, жанровою й стильовою поліфонією, ідейно-світоглядною актуальністю й глибиною, формальною (зокрема версифікаційною) майстерністю, достоту революційним інноваційним потенціалом, ренесансного мірила універсалізмом Франків творчий чин і досі залишається неперевершеним взірцем «духово-інтелектуального подвигу» (Є. Маланюк) колосальної націо- й культуротворчої значущості.

Завдяки (чи всупереч) чому? У чому ж таємниця Франкової унікальної особистості й достоту титанічної творчості? Іншими словами, чому Франко став генієм? Яка його «формула успіху»?

Не претендуючи на вичерпність та ясно усвідомлюючи злиденність раціональної логіки перед ірраціональною таїною генія, все ж запропоную власну стислу відповідь на ці сакраментальні питання: десять своєрідних ключів до «коду Франка» (до слова, не менш загадкового, ніж спрофанований постмодерним маскультом містичний «код да Вінчі») — десять секретів творчого успіху «універсального доктора».

Природна допитливість та відкритість до всього нового (пристрасне бажання «все проникнуть, все проглянуть…»).

Феноменальна пам’ять та евристичність мислення (зокрема шанобливе, але й вибірково-критичне ставлення до авторитетів, полемічний хист та самостійність висновків).

Фундаментальна академічна освіта та систематична самоосвіта (майже 30-літній шлях від учня початкової школи до доктора філософії і нескінченна мандрівка «морськими глибинами» книг).

Фанатична працьовитість та наполегливість у досягненні поставлених мет (усежиттєва вірність імперативу «працювать, працювать, працювати, в праці сконать», наслідком чого стала колосальна, понадстотомова спадщина — усього близько 6 тисяч творів!).

Розвинута інтуїція та дар синтезу і прогнозу (пророчі передбачення власної долі, історичних перспектив свого народу та майбутнього всього людства).

Інтердисциплінарність (розуміння єдності науки як «нероздільного і нерозривного ланцюга», де кожна ланка пов’язана з іншою, а найважливіші проблеми виникають на перехресті дисциплін та вимагають синтезу різних підходів).

Мультилінгвізм і поліглосія (вільне володіння чотирнадцятьма чужими мовами, яке не пригнічувало, а навпаки, зміцнювало прагнення розвивати та збагачувати свою, рідну).

Органічна інтегрованість у європейський та, ширше, світовий культурний контекст, відкритість до інтеркультурного діалогу (намагання збудувати «золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями», зокрема, засобами перекладу; загалом Франко переклав українською твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур).

Національна свідомість та обов’язок перед власним народом («Нам пора для України жить!» як життєве, творче і політичне кредо).

Свобода думки і сміливість мріяти (як найяскравіший приклад — несхитна віра в «силу духа» та «день воскресний» українського народу, його національну самостійність та політичну незалежність).

На мою думку, саме завдяки цим чинникам ковальський син із підгірського села Нагуєвич став універсальним доктором та українським Мойсеєм, діяльним центром європеїзації та інтелектуалізації України, продукування та поширення наукових знань, міжкультурного діалогу та національного самоусвідомлення.

Отже, Франко — справжній український self-made man, людина, яка зробила себе сама. Тому Франкова історія — не стільки історія життєвої трагедії, скільки героїчна історія творчого успіху, перемоги інтелекту над обставинами, духу над матерією. «В цім героїчнім напруженні, в цій перемозі над скорбним і маловірним духом, над життєвими обставинами і добою — і полягає та величність Франка, в якій тепер не сумнівається, здається, ніхто і яка не дозволить, хоч би як змінились умови нашого життя, забути його як поета», — стверджував ще 1925 р. Микола Зеров. Додамо: не лише як поета, а й як прозаїка, драматурга, публіциста, вченого-енциклопедиста, мислителя, політика та громадського діяча, публічного інтелектуала-опінієтворця.

Summa summarum (Франко в цифрах)

Зрештою, у чому ж таки полягає Франкова велич — в остаточному підсумку, чи, так би мовити, «в сухому залишку»?

Замість удаватися до високолетних суперлятивів та патетичних дифірамбів, спробуймо поглянути на феномен Франка без пафосу — не захопленим зором апологета, а, на позір, холодним оком математика — крізь призму об’єктивних і, здавалося б, сухих кількісних характеристик.

Іноді вони здатні засвідчити більше, ніж велемовні панегірики.

Отже, Франко в цифрах — це…

4. ~ 60 неповних років життя (27 серпня 1856 — 28 травня 1916).

5. > 40 років активної творчої праці.

6. У 9 років утратив батька (1865).

7. У 16 — матір (1872).

8. > 20 років студій: «тривіальна» (початкова) школа с. Ясениці Сільної (1862–1864) → «нормальна» Головна міська школа отців Василіян у Дрогобичі (1864–1867) → Дрогобицька реальна гімназія ім. Франца-Йосифа (1867–1875) → Львівський університет (1875–1877, 1878–1879, з перервами) → Чернівецький університет (1890–1891) → Віденський університет (1892–1893, докторат).

9. Найраніший відомий нині вірш написано у 15 років («Великдень», 1871).

10. Перші публікації в пресі — у 18 років (журнал «Друг», 1874).

11. Перша поетична збірка — у 20 років («Баляди і розкази», 1876).

12. Одружився у 30 років.

13. Докторську дисертацію захистив у 37 років.

14. 4 арешти через політичні переконання (1877, 1880, 1889 і 1892 рр.).

15. 3 невдалі спроби стати депутатом Галицького сейму та австрійського парламенту (1895, 1897, 1898 рр.).

16. 3 великих кохання (до Ольги Рошкевич, Юзефи Дзвонковської, Целіни Журовської).

17. 1 дружина (Ольга з Хорунжинських, родом зі Слобідської України).

18. 4-ро дітей (Андрій, Тарас, Петро, Анна).

19. 27 років не мав у Львові власного помешкання, винаймаючи різні квартири, аж доки у 46 років (1902 р.) разом із родиною вселився до власного будинку, спорудженого на тодішній околиці міста — Софіївці (вул. Понінського, 4).

20. 25-літній (1898) та 40-літній (1913) ювілеї творчої діяльності письменника урочисто відзначила громада.

21. 14-ма чужими мовами володів.

22. 5-ма мовами писав власні твори (більшість — українською, цілу низку — німецькою, польською, російською, болгарською).

23. ~ 100 псевдонімів (Джеджалик, Мирон, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин, Руслан, Іван Живий, Невідомий, Не-Давид, Не-Теофраст, Non severus, Vivus, Марко В-а, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова та багато ін.).

24. > 6000 творів.

25. 10 поетичних збірок (книг віршів) та 1 збірка поем.

26. ~ 50 поем.

27. 10 творів великої прози.

28. ~ 100 творів малої прози.

29. ~ 3000 наукових та публіцистичних праць з різних галузей знань та суспільного життя.

30. Переклав українською твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур.

31. > 220 окремих видань (книжок і брошур), у т. ч. > 60 збірок оригінальних і перекладних творів різних жанрів.

32. > 5000 одиниць зберігання в особистому архіві письменника (ХVІ—ХХ ст.).

33. ~ 12 000 книг особистої бібліотеки.

34. 50 томів найповнішого на сьогодні зібрання творів.

35. ~ 100 томів — передбачуваний обсяг майбутнього повного зібрання.

36. Портрет на банкноті номіналом 20 гривень.

37. Багатотисячні молодіжні фестивалі «Франко Фест» та «Франко. Місія».

38. Мільйони шанувальників в усьому світі.

39. Багатомільйонні наклади численних видань творів різними мовами, у різних країнах.

40. 1 (один) народ, якому Франко присвятив свій життєтворчий подвиг, — український.

41. 1 (одна) держава, яка може повеличатися перед світом своїм Генієм і відповідальна за долю його спадщини, — Україна.

Пролог, не епілог

Пізнавати Франка для нас, українців, означає пізнавати себе, своє минуле і своє майбутнє. Адже Франко — за його власною поетичною формулою — «пролог, не епілог». Це не лише славна минувшина України, а її жива сучасність та шлях у гідну будучність. Його колосальна спадщина — не архів і не музей, а відкритий простір інтелектуального пошуку та національного самоствердження «у народів вольних колі».

Іван Франко — це прообраз нової, духовно, інтелектуально й політично незалежної України.

України, яка має ґрунтовну європейську освіту, а проте не забуває свого коріння.

України, яка вільно розмовляє багатьма чужими мовами, а проте найбільше любить і шанує свою, рідну.

Україну, яка не декларує себе «найпрацьовитішою нацією у світі» та не висуває претензії на власну винятковість, а наполегливою, розумною й доцільною працею утверджує свою самобутність та самостійність, щоденно зміцнює свій добробут та захищає свою гідність і свободу.

Будьмо відверті: таку Україну нам ще тільки належить створити.

Україну європейську. Україну українську.

Якщо ми її створимо, — це буде найкращим пам’ятником Франкові — великому українцеві і європейцеві, який успішно поєднав вишиванку із костюмом західного взірця.

Богдан Тихолоз

© Б. Тихолоз, 2016

Галичина на літературній мапі Центрально-Східної Європи

Галичина і габсбурзький міт

1963 р. у турінському видавництві Einaudi з’являється дослідження нікому не відомого на той час двадцятичотирирічного дисертанта Клаудіо Маґриса Il mito absburgico nella letteratura austriaca. Написана майже белетристичним стилем, книжка впродовж однієї ночі розтривожила науковий світ:

Австро-Угорська імперія розпалася 1918 р. Проте для інтелектуалів і поетів, які разом із нею втратили суспільство й, отже, фундамент свого життя та культури, для австрійських письменників, які опинилися в новому політичному кліматі, до якого не могли пристосуватися в силу свого походження, стара габсбурзька Австрія уявлялася — подекуди уявляється ще й сьогодні — щасливою й гармонійною добою, впорядкованою і казковою Центральною Європою, в якій час, здавалося, минав не так швидко і не було потреби поквапливо забувати речі й відчуття учорашнього дня.

Маґрис — уважний читач Роберта Музіля, автора «Людини без властивостей», в якій упродовж півтори тисячі сторінок змагаються іронія й туга:

Там, у Каканії, в тій незбагненній, тим часом уже зниклій державі, яку з багатьох поглядів, хоч цього й не визнають, можна назвати зразковою, також був свій темп, але темп не надто високий. Досить було на чужині згадати про цю країну, як перед очима поставали білі, широкі, добротні шляхи доби піших походів і спеціальної пошти, шляхи, що бігли увсебіч, мов ріки порядку, мов смужки світлого солдатського тику, охоплюючи землі паперово-білою рукою управління. І які землі! Були там ґлетчери й море, карст і чеські ниви, ночі на Адріатиці, напоєні невгомонним стрекотанням цикад, і словацькі села, де дим виходив із коминів, мов із задертих ніздрів, а саме село тулилося поміж двома невеликими пагорбами, так ніби земля трохи розтулила губи, щоб зігріти між ними своє дитя. Звісно, котилися цими шляхами й автомобілі; але ж не надто багато автомобілів!

Це — ностальгія. А ось відверта іронія, щоб не сказати сарказм того, хто помер в убогості й невизнанні посеред Другої світової війни у швейцарському екзилі, створивши дзиґу для змішування кольорів, кілька математичних трактатів і низку художніх творів: «До того ж у Каканії лише генія мали за йолопа, а ось йолопа за генія, як це траплялося десь інде, — ніколи». Іронія — віжки, якими Музіль час до часу стримує комоня туги, ладного безконтрольно розігнатися. Геніальна і сповнена неабияких художніх чеснот оповідна конструкція спрямована в минуле й придатна лише для того, щоб зупинити час на певній і тільки на цій позначці — напередодні краху Австро-Угорської імперії.

Галичина Роберта Музіля — субтеренна, в наративі «Людини без властивостей» вона представлена постаттю служниці-єврейки Рахель. Край, в якому Музіль ніколи не був, змальований у вкрай подібних барвах, як у вихідця із Галичини, уродженця Бродів Йозефа Рота. Східні терени Австро-Угорської імперії постають у вигляді «клятої галицької глухомані». Оселя Рахель — «гидка хижа», що прочитується як метонімія Галичини загалом, її заняття по тому, як вона опинилася у Відні, — служниця, вона — спід великобюрґерського товариства, якому прислуговує. Рахель — покритка, змушена покинути рідну Галичину і шукати щастя далеко від отчої домівки. Музіль кількома майстерними штрихами зіштовхує убого-безпросвітну периферію (Галичина) і центр життя та прийняття рішень (Відень). Усі шляхи австрійської літератури так чи інакше ведуть у Галичину, Рахель стає її метафоричним уособленням, через її образ Галичина постає проклятим краєм:

Рахель мала одинадцять років і вірила в дива. Народилася вона в Галичині, в якійсь гидкій хижі, де на одвірку висіла стяжка паперу з текстом із Тори, а крізь шпарини в підлозі вибивалася земля. Її прокляли і вигнали з дому. Мати зробила тоді безпорадну міну, а сестри й брати боязко шкірились. Благаючи, Рахель повзала навколішки, й від сорому в неї розривалося серце, проте дівчині нічого не помогло. Її спокусив один безсовісний парубок, вона вже й забула як; їй довелося народжувати в чужих людей, а потім покинути рідні місця. І Рахель виїхала; у брудному дерев’яному ящику під вагоном, де вона влаштувалася, з нею котився відчай; виплакавши всі сльози, вона побачила перед собою столицю, куди, гнана якимсь інстинктом, утекла, лише як величезний вогненний мур; на нього їй хотілося кинутись, щоб померти. Але той мур — о диво дивне! — розімкнувся й прийняв її; відтоді на душі в Рахель завжди було так, немовби вона живе всередині якогось золотого полум’я.

Якщо Маґрисові належить пальма першовідкривача габсбурзького міту, а Музіль створив поему-подзвін по ній, вивівши її в образі Каканії (від німецького скорочення k. und k. Monarchie — цісарсько-королівська монархія), то її правдивим творцем був драматург і чиновник Франц Ґрільпарцер (1791–1872), який, протестуючи проти реставраційної системи князя Меттерниха, звернувся на сторінках своєї трагедії «Щастя і смерть короля Оттокара» до того роздоріжжя (XIII ст.), коли обирався шлях на наступні півтисячі років австрійської і — ширше — центральноєвропейської історії. Габсбурзький міт від самого початку і до сьогодні замовчуватиме деталі, що виставляють його в невигідному світлі чи поготів підважують. Та й сам Ґрільпарцер у щоденнику своєї подорожі до Константинополя та Греції скаржився: «Я не побачу Парнасу». Цю ситуативну нотатку можна вважати епіграфом до літературної історії габсбурзької Центральної Європи — до розбитих бюрократією, посередностями і неприязню екзистенцій її найкращих представників.

Коли наприкінці лютого 1924 р. у Frankfurter Zeitung з’являються репортажі «Люди і місцевість», «Львів, місто» та «Каліки», їх автор повідомляє про край, якого більше не існує і який усе одно має «в Західній Європі кепську славу». Саме це речення, «Край має в Західній Європі кепську славу», Рот відкриває триптих. Тоді як уродженець Бродів Йозеф Рот, постать і творчість якого відіграла ключову роль у концепції Маґриса, наполегливо пише «Галичина» й виокремлює її курсивом («Хай там як, Галичина, велике поле бою великої війни, ще далеко не реабілітована»), місцевість належить під назвою Małopolska Wschodnia (Східна Малопольща) до Польської республіки. Якщо міжвоєнна Польща назагал увійшла в творчість Рота у вигляді доконаного факту, то місцевість, якій присвячено особливу увагу у фейлетонно-репортажному доробку й белетристичних творах, називається не інакше, як Галичиною, інколи, як у новелі «Погруддя цісаря», з додатком «колишньою».

Рот не шкодує гротескно-саркастичних барв у змалюванні галицької убогости і безпросвіття. Тоді як у його художніх творах Галичина — топос безнадії, в своєму журналістському доробку письменник виступає адвокатом краю. Фікціональні фігури у творах Йозефа Рота, що живуть у Галичині, прагнуть покинути її, а ті, кого туди ведуть службові оказії, врешті гинуть. То в чому родзинка цього письменника? Ґрільпарцер заклав підвалини габсбурзького міту, Рот створив міт Галичини, що мав продовження в літературі другої половини XX ст. Галичина Рота — альтер еґо міту про «щасливу Австрію» (Felix Austria), «убогий інакший» розкішної казки, другий в ідентичнісній дихотомії, alius, якщо послуговуватися уявленням про альтеритичність. Саме Йозеф Рот — той автор, без якого в Маґриса нічого не вийшло би. Прикметно, що габсбурзький міт у постгабсбурзьцій австрійській літературі йде із Галичини або, як стисло і влучно сказано в романі письменника «Гробівець капуцинів»: «Суть Австрії — не центр, а периферія».

Полеміка Інґеборґ Бахманн (1926–1973), австрійської інтелектуалки й письменниці, центральної постаті літературних 50-х — 70-х років минулого століття, із габсбурзьким спадком зводиться назагал до одного-єдиного твору, який до того ж залишився незавершеним, — тим концентрованіше і багатопластовіше вона в ньому виражається: «Випадок Франци» / «Книжка Франци».

Поетичний дериват, на який перетворюється історична Галичина, сповнюється в цієї авторки новими номінативними та семантичними навантаженнями, найголовніше: Галичина, яка в Рота ще напівісторична, напівмітічна, остаточно перетворюється на поетонім. Достеменніше не описана Galicien лежить десь на австрійському півдні, де зустрічаються німецькомовний і південно-слов’янський простори, — десь там, звідки родом сама письменниця: Gailtal, словенською — Ziljska dolina, що у східній частині Каринтії, одного з дев’яти федеральних країв сучасної Австрії. Galicien Інґеборґ Бахманн відсилає 1) до історичної Галичини, 2) в долину річки Gail у Каринтії, 3) до автономної спільноти Ґалісія в Іспанії. Ця остання референція — не лише звукописна і не присмак екзотики в ній вирішальний. Galicien і Галичина — регіони-межі: Галичина — найсхідніший край Австрійської, згодом Австро-Угорської монархії (і, відповідно, в тодішніх уявленнях Європи) на кордоні з імперією Романових, Ґалісія — найзахідніший край Європи — на природній межі з Атлантичним океаном.

Бахманн змінює одну літеру, мовби усуваючи останню прив’язку до історичної Галичини, — на користь тієї іншої, поетичної, коли вже не треба з’ясовувати, що було дійсністю, а що лише вимріяність. Виправданість, ба чесність такого підходу незаперечна, адже Бахманн не має до Галичини такого стосунку, який був у Йозефа Рота. Galicien — варіація Інґеборґ Бахманн на тему Ротової Galizien: топоси туги, спрямовані в минуле, перетворені на утопії, просякнені ідеалізацією і позачассям. Galicien — її, Європи, підсвідоме, німецько-австрійська провина. Перегукування між Бахманн і Ротом настільки разючі, що окремі місця «Книжки Франци» прочитуються, наче палімпсест, з-під якого проступає образний світ попередника.

Galicien — місце дитинства і дещо віддаленішого минулого країни, з обопільним предикатом glücklich — щасливий (felix — Felix Austria — Щаслива Австрія, як її оспівували в габсбурзькі часи). Та й навіть ім’я героїні — Franza (Франца) і прізвище по чоловікові — Jordan (Йордан) перегукуються з ім’ям останнього цісаря, вбудованого у біблійний, «йорданський» вимір.

У приватних координатах Galicien — номен туги за раєм дитинства (Рембо, Тракль), в історико-політичних — за Габсбурзькою імперією:

Весь міт дитинства і загадки, якщо така взагалі була, і віднайдення, коли все розчинилося в жуванні хліба з ковбасою за вином і під тягарем фактів, які йому іноді уявлялися жахливішими, але все-таки не так і не в цій занепалій колибі, останньому залишку імпозантного обійстя, яке таким уже імпозантним і не було, десь між Добровою і Чіновіцем, де належали до великих чи до малих, тут у Ґаліції все було великим, царство і назва, й ось не було їх уже більше.

Як бачимо, «непомірна хвала габсбурзькій минулині», про яку повідомляє Клаудіо Маґрис, Ротом не вичерпалася. Не вичерпалася вона і такими постатями, як Ґреґор фон Реццорі і Гайміто фон Додерер, якими розвідка Маґриса завершується. Габсбурзький міт впливає й на подальше австрійське письменство, пропонуючи доволі промовисті прочитання. У п’єсі «Бурґтеатр» Ельфріде Єлінек, де на передньому плані безкомпромісним чином розгортається тема «митець і колаборація», підспідно відбувається звернення і до віддаленішого минулого — габсбурзької традиції. Радикально і субверсивно діє Томас Бернгард, так що з його безжальних інвектив проти крихітної республіки, цього «позосталого тулуба», також промовляє туга за імперією — мітом, що його туга сама й підживлює.

Габсбурзький міт досі не зазнав повноцінної деконструкції — сильніший, ніж найновіші наукові дослідження, з туги за минулим він прагне стати проекцією в майбутнє. Тим часом він від самого початку був маргінальним — настільки маргінальним, як Галичина, в якій бере початок його модерний вияв.

Галичина Йозефа Рота

Наш земляк, уродженець Бродів, що були в ті часи східним форпостом цісарсько-королівської держави, увійшов в історію літератури XX ст. автором романів, оповідань і репортажів. «Святий пияк», так називатимуть цього центральноєвропейського Агасфера, мандрівника з готельною пропискою, який від героїв своїх оповідань відрізнявся хіба тим, що створив їх. Його найпевнішою формою громадянства стала австрійська література, над ідентичністю якої, не без іронії долі, виростає великий знак питання.

«Габсбурзька трилогія» не лише посідає в оповідній спадщині Йозефа Рота центральне місце, а й складає властиву цінність цього автора, передусім у дискурсі, побудованому на художньо-поетичному мітологізуванні довкола історії. До «габсбурзької трилогії» варто віднести романи «Марш Радецького», «Гробівець капуцинів» і новелу «Погруддя цісаря». Решта дотичних до галицької проблематики в контексті габсбурзького міту творів мають виразно супровідний (роман «Йов»), похідний (завуальоване під репортаж коротеньке оповідання «Петро Федорак») або, як новела «Левіатан», субститутивний характер, усі вони разом — і художні, і публіцистичні тексти — утворюють в доробку Рота «східний цикл». Тексти «габсбурзької трилогії» постали в 30-х роках XX ст., на останньому відтинку творчости та життя письменника. «Марш Радецького», який друкувався в пресі (Frankfurter Zeitung), окремою книжкою вперше випущено 1932 р. в берлінському видавництві Kiepenheuer.

«Марш Радецького» змальовує у вигляді родинної історії вигаданої династії Тротт занепад і крах Австро-Угорської монархії. Фундатор сімейства походить з убогих селян зі «словенського» містечка Сипольє (на відміну від фікціонального, справжнє містечко з такою назвою розташоване в Косово, неподалік від Приштини). Найстарший Тротта тягнув лямку вахмістра жандармерії, позбувшись у сутичці з боснійськими контрабандистами ока. Ставши інвалідом, він і далі охороняє кордон імперії — тепер уже не державний, а символічний, працюючи охоронцем у парку при замку Ляксенбурґ, так би мовити, огорожу того самого «Меттернихового саду», що надає новому і, здавалося б, несуттєвому заняттю неабиякого символічного, замалим не сакрального значення. Його син Йосиф, лейтенант піхоти, рятує австрійському цісареві Францові Йосифу I в битві під Сольферино життя, за що отримує аристократичний титул і звання капітана. Натрапивши в підручнику свого нащадка на прикрашене зображення подій, в яких брав безпосередню участь, Йосиф Тротта фон Сипольє даремно скаржиться, зокрема, самому цісареві: габсбурзька система — нездоланний мур, що його не може пробити, шукаючи правди, навіть герой Сольферино. Приголомшений, він покидає армію й оселяється в Чехії, де веде усамітнене життя. Його син, барон Франц фон Сипольє, якому розчарований батько забороняє військову кар’єру, стає чиновником, відданим цісареві так само, як дідо і батько. Історія роду закінчується бароном Карлом Йосифом Троттою фон Сипольє, який на бажання батька-бюрократа і проти своєї волі вступає на військову службу. Доля закидає останнього Тротту в Галичину, на російський кордон, де він віддається алкоголю й азартним іграм, а коли вибухає Перша світова війна, гине, добуваючи для підлеглих солдатів воду. В день похорону імператора Франца Йосифа I вмирає і батько наймолодшого Тротти. «Картина імперії цісаря, подана Ротом, типово слов’янсько-федералістського, периферійного штибу, — пише Маґрис. — Його імперія — імперія коронних країв, відлеглих провінцій на російському кордоні і слов’янсько-єврейського світу Галичини та Буковини».

Тоді як «Марш Радецького» написаний напередодні приходу до влади в Німеччині нацистів, роман «Гробівець капуцинів» завершується вранці 12 березня 1938 р. — того дня, в який Адольф Гітлер перетнув кордон Австрії, де його доволі палко вітали. Герой «Гробівця» — з тих самих славетних Тротт, що їх письменник вивів у «Марші Радецького»: дідо протагоніста — рідний брат героя Сольферино. В «Гробівці капуцинів» Франц Фердинанд Тротта (Рот бавиться знаковими історичними іменами) розповідає історію свого життя: «Мій батько мріяв про слов’янське королівство під пануванням Габсбургів. Вн мріяв про монархію австрійців, угорців і слов’ян».

У квітні 1913 р. до молодого й заможного віденця Франца Фердинанда фон Тротти навідується його кузен, селянин і висмажувач каштанів Йосиф Бранко, приятель якого, уродженець Злотогрод на Галичині єврей Манес Райзіґер, клопоче для свого сина місце у віденській консерваторії. Тротта звертається до графа Хойницького, також галичинина, який усе якнайкраще полагоджує. Влітку 1914 р., прийнявши запрошення вдячного Райзіґера, Тротта вирушає в Галичину. Вибухає війна. Тротта квапиться назад до Відня, щоб домогтися призначення в Східну Галичину, де вже служать його приятелі Бранко і Райзіґер. У першому ж бою троє товаришів потрапляють до російського полону й опиняються в Сибіру, де їхня дружба врешті розпадається. Кожний власними силами пробивається додому на Захід. 1918 р. Тротта повертається до Відня: улюблений цісар у гробівці, дружина «трішки не теє». Спроби налагодити сімейне життя зазнають невдачі, дружина покидає чоловіка і спільного сина. Окремими штрихами запортретовано історію міжвоєнної Австрії, кінець монархії, коротку громадянську війну, станову австро-фашистську державу. На своїх колишніх приятелів Тротта покладає провину за розпад імперії: «Легковажними кав’ярняними жартами вони зруйнували державу». Тротту мучить сумління, його тягне в гробівець Капуцинів, де спочивають його цісарі, проте гробівець замкнений: монархіст Тротта зазнає останньої, найнищівнішої поразки. У «Гробівці капуцинів» політичний імператив остаточно ховає поетику тексті: «Надмірне вихваляння габсбурзького минулого в останньому романі, „Гробівці капуцинів“, як і в інших творах цього періоду, відбувається коштом життєвости і правдивости, чого, звичайно, немає в „Марші Радецького“». В обох романах Галичині відведено ключову роль.

На новелі «Погрудді цісаря» варто зупинитися докладніше. Історія, викладена в ній, діється в «колишній Східній Галичині, теперішній Польщі», у що втаємничує вже перший рядок, допомагаючи зорієнтуватися в часі і просторі. Перший абзац містить усе, що належить довідатися, аби підготуватися до дальшого перебігу подій. Рот вправно навіює враження документальности: «У колишній Східній Галичині, теперішній Польщі, дуже далеко від єдиної залізничної колії, що з’єднує Перемишль і Броди, лежить сільце Лопатини, про яке я й збираюся розповісти химерну історію».

«Колишній» і «теперішній» ясують часові відношення, на зміну Східній Галичині прийшла реальність «теперішньої Польщі». Місце, назва якого потребує докладнішого пояснення, лежить «дуже далеко від єдиної залізничної колії, котра з’єднує Перемишль і Броди», тобто дуже далеко від і без того єдиного згаданого символу цивілізації — залізниці. Залізниця стає своєрідною демаркаційною лінією, яка відділяє модерн від немодерну. Прикметно, як охоче Рот оселяє дію своїх творів у топосах немодерну.

Лопатини — не місто і навіть не село; місце, в якому відбувається дія, всього-на-всього сільце, і в наданні переваги суфіксальній, а не атрибутивній зменшувальності, вчувається близькість письменника до слов’янського елементу, то тут, то там проглядає слов’янське мовно-світоглядне коріння, вигадливість у будуванні і додаванні зменшувальних елементів з іноді виразним іронічним відтінком й аж до неґації. В контексті німецької мови і Ротової стилістики такі демінутиви набувають іронічного, подекуди саркастичного звучання.

Хоча цим, здавалося б, і перенаголошується незначущість статусу місця, читаючи «Погруддя цісаря», не покидає враження, що Лопатини — не що інше, як Броди. З цим, звичайно, нелегко погодитися без додаткової арґументації, адже в тексті прокладена виразна межа між Бродами і Лопатинами. Комплексний процес переосмислення, з яким маємо справу, складається з таких моментів: 1) спроби ідеалізації рідного міста Броди; 2) в’єднання ідеалізованих Бродів у тканину літературного тексту; 3) усунення рис, які не вписуються в образ ідеалізованого міста; 4) делегування цих репресованих рис автономному фікціоналізованому літературному топосові.

Йозеф Рот спонукає свого оповідача згадати Броди як місце, яке перебуває в модерні (через залізничне сполучення, технічно в’єднане в модерн), на противагу до відлеглих, загумінкових Лопатинів, дарма що в часи Ротової юности Броди вже перестали бути тим, чим вони були в середині XIX ст.: «Щонайпізніше від 1879 року Броди втрачають своє господарське значення, і, як наслідок, зменшується кількість населення». Рот приховує випадання рідного міста з поступу і його маргіналізацію (як не парадоксально, внаслідок поступу), виводячи Броди кращими, ніж місто заслуговувало насправді. Адже «завершення прокладання залізничних сполучень „Варшава — Москва“ та „Львів — Одеса“, які вже не заторкали Бродів», стало поворотним моментом до маргіналізації міста.

Дивна позиція щодо рідних Бродів виходить за текстові межі новели «Погруддя цісаря» і поширюється — значно сконцентрованішою мірою — на життя письменника. Про Рота побутували численні анекдоти, почасти вкинуті в обіг ним самим, а в автобіографічних відомостях, наданих часописові Das Wort у паризькій еміґрації 1937 р., Рот зазначає, мовляв, народився у Швабендорфі, тоді як у листі до Стефана Цвайґа називає себе «Йосселем Ротом із Радзивилова (Радивилова)». Створені Ротом Лопатини номінативно відсилають до села Лопатин неподалік від Бродів, а те, що Рот вживає їх у множині, лише підтверджує, що Лопатини — замінник (субститут) Бродів.

Рот винаходить світ, почасти перекроюючи мапу, почасти збагачуючи її населеними пунктами, начаклованими уявою. Він одночасно й ідеалізує, і зводить порахунки. Задля ідеалізації він витягає на світ Божий з пороху забуття сільце Лопатини, наділяючи його всіма рисами провінційности, які могли б зашкодити Бродам покращити свій статус. Реабілітувавши спровінціалізовані внаслідок науково-технічного поступу Броди, письменник зводить порахунки з сільцем Лопатини, з його провінційністю і його позамодерністю.

Оповідач у «Погрудді цісаря» звертається до молодого покоління, щоб у формі необхідних пояснень показати йому його інакшість, а ще більше привернути увагу до зміненої ситуації й особливо до факту змін і того, що вони відбулися:

Адже молодші з-поміж його читачів, мабуть, потребуватимуть пояснення, що частина краю на Сході, який зараз належить Польській республіці, до кінця Великої війни, яку називають світовою, був одним із багатьох коронних країв старої Австро-угорської монархії.

Довкола протистави старої і нової ситуації діється історія, причому ця протистава в перебігу оповіді набуває такої радикальности, що виникає враження двох різних універсумів. Потребу пояснення оповідач виправдовує покликанням на наймолодше покоління. На цьому прикладі добре видно, як невибагливо і легко Йозеф Рот будує свої історії, тримаючи в полоні невимушеним плином мовлення, що вирізняє цього письменника на тлі важкостравних німецьких наративів. «Епіку Рота вирізняє самобутність, якої в Німеччині варто пошукати: вона розважає. Вона мила й зухвала», — зазначав німецький критик Марсель Райх-Раніцкі.

Слова, проказані для молоді, мають, з погляду структури змісту, вирішальну вагу. З одного боку, оповідачеве пояснення вводить читача у стан справ, з іншого — створюються рамкові умови дальшої оповіді; йдеться про пояснення, яке випереджає історію героя, якому належить діяти в силовому полі цієї єдиної і незглибної протистави.

Після такого цілком умотивованого вступу, зробленого, як бачимо, не тільки з огляду на юного читача, відбувається презентація власне протагоніста твору. Його ім’я — Франц Ксавер Морштин, він спадкоємець давнього польського «роду, який (між іншим) походив з Італії і в шістнадцятому сторіччі опинився в Польщі». Більшість фігур Рота — узагальнення, які персоніфікують політичну історію, як рід фон Тротта з «Маршу Радецького» і «Гробівця капуцинів» чи пан Лакатош, якого Рот демонізує, наділяючи найнегативнішими рисами: «Чоловік ніким іншим, крім Лакатоша, бути не міг. Це означає: Лакатош із Будапешта — типаж, не особистість. Це не конче мав бути Лакатош з тридцять другого номера», — пише Рот у новелі «Тріумф краси».

Графа Франца Ксавера Морштина стилізовано до образу аристократа й ідеального втілення австро-угорського космополіта: «…Як і чимало людей його стану в колишніх коронних краях Австро-угорської монархії, він був уособленням щонайшляхетнішого і щонайчистішого австрійця поготів, інакше кажучи: людиною понаднаціональною, тобто справжнім аристократом». Оповідь рясніє пасажами, з яких можна зіткати політично-екзистенційні максими якщо не самого Рота, то принаймні оповідача, в якого Рот залюбки перевтілюється, не приховуючи симпатій.

Вустами оповідача новели «Погруддя цісаря», як і вустами багатьох своїх оповідачів, Рот-белетрист негативно сприймає припізніле національне державотворення в Центральній та Південній Європі, більше симпатії демонструючи, однак, у своєму репортерському доробку ранішого періоду, ніж означені художні твори. Оповідач відкидає поняття «нація» і створює полотно під назвою «Щаслива Австрія», протиставляючи його малим національним державам:

Якби його [графа Франца Ксавера Морштина], наприклад, запитали — але кому спало б на гадку таке недолуге питання? — до якої «нації» чи якого народу він себе зараховує: граф просто не зрозумів би, він би так і стояв ошелешено перед питачем, можливо навіть знуджено і дещо обурено. За якими такими ознаками мав би він визначати свою належність до тієї чи іншої нації? — Він майже однаково добре володів усіма європейськими мовами, він був удома майже в усіх європейських країнах, його друзі і родичі жили по цілому світу. Чудовим відображенням цілого світу була, власне, цісарсько-королівська монархія, і тому вона була єдиною батьківщиною графа. Його шваґро був окружним начальником у Сараєвому, інший — радником посадника у Празі, його брат служив старшим лейтенантом артилерії в Боснії, його двоюрідний брат був радником посла в Парижі, ще один — землевласником в угорському Банаті, третій — на дипломатичній службі Італії, четвертий з чистої цікавости до Далекого Сходу давно вже осів у Пекіні.

Далі оповідач ще жорсткіше квитається з новим світом, відводячи протагоністові роль борця проти національних держав: граф Морштин «не мав жодної іншої очевидної пристрасти, крім як поборювати „національне питання“». А що оповідач і протагоніст у справі «національного питання» цілком солідарні, доводять розмисли, потрібні для пояснення очевидної пристрасти графа Морштина:

Власне, тоді у монархії почало гострішати «національне питання». Всі люди зголошувалися — хотіли вони того чи тільки вдавали, що хочуть — до котроїсь з численних націй, які існували на території старої монархії. Відомо, що в дев’ятнадцятому сторіччі зробили відкриття, мовляв, кожний індивід має належати до певної нації або раси, якщо він хотів, щоб його вважали індивідом. «Від гуманізму через націоналізм до бестіалізму», — казав австрійський письменник Ґрільпарцер. Тоді-ото й почали «національністю», сходинкою до бестіальности, яку ми сьогодні переживаємо.

Важко встановити, де закінчуються погляди оповідача, а де починаються підхоплені оповідачем погляди графа Морштина. Ми знаємо напевне, що на час виникнення цієї новели Рот уже був пристрасним захисником Габсбурзької імперії. Тугу за ідеалізованим минулим посилювало відчуття екзистенційної безпритульности і реального безбатьківщинства, до якого додався страх перед націонал-соціалізмом.

У «Погрудді цісаря» оповідач протиставляє цілість її частинам:

Й усі ті люди, котрі ніколи не були ніким іншим, як австрійцями, в Тернополі, в Сараєвому, у Відні, в Брні, в Празі, у Чернівцях, в Ратиборі, в Опаві, ніколи ніким іншим, як австрійцями: раптом заповзялися, влягаючи «вимозі часу», виявляти належність до польської, чеської, української, німецької, румунської, словенської, хорватської «нації» — і так далі.

Оповідач відкидає виразні демократичні інституції, як-от загальне виборче право, на яке покладає найбільшу провину в загибелі монархії: «Десь у цей час в монархії було запроваджено також „загальне, таємне і пряме виборче право“. Граф Морштин його ненавидів так само, як і модерне уявлення про „націю“». Дуже скоро негація обертається глузом і сарказмом:

Цей осоружний Дарвін, який ото стверджує, мовляв, люди походять від мавп, здається, таки має рацію. Людям уже замало поділу на народи, замало! — вони хочуть належати до певних націй. Національний — ти чуєш, Соломоне?! [граф Морштин звертається до лопатинського шинкаря Соломона Піньовського, апелюючи через семантичну призму його імени «Соломон» до мудрости й здорового глузду] — до такого навіть мавпи би не додумалися. Мені здається, теорії Дарвіна чогось бракує. Можливо, це мавпи походять від національностей, адже мавпи означають поступ.

Свою думку протагоніст підмуровує неспростовним, бо опертим на віру, джерелом — Біблією: «Адже ти знаєш Біблію, Соломоне, а там написано, що шостого дня Бог створив людину, не національну людину». Реакційні погляди графа раптом набувають інакшого, прогресивного та гуманного звучання. Поза цим реалії, що їх описує Рот і захищають оповідачі в його творах пізнього періоду, сміховинні. Вихваляти систему, в якій шанси людини залежали від того, добуде для неї який-небудь граф Морштин стипендію, не витримують критики і стравні хіба тією мірою, якою їх повито серпанком іронії. Рот із тих митців, про яких згадує Клаудіо Маґрис, коли пише про «австрійських письменників, які опинилися в новому політичному кліматі, до якого не могли пристосуватися».

Еволюція Рота від соціал-демократа до монархіста й імперіаліста зумовлена значно більшою мірою іншим чинником — націонал-соціалізмом. У листі до Стефана Цвайґа від 18 жовтня 1935 р. з Парижу Рот повідомляє про те, як його сприймають: «В Австрії я опинився між двох стільців, реакціонери вважають мене ліваком-євреєм, а ліві — „ренегатом“». Тоді як Морштинова візія Габсбурзької імперії поборює національні держави, які звинувачувати в усіх гріхах приблизно так само, як покладати на релігію відповідальність за дії фундаменталістів, а на інтернет — за злочини, які там анонсуються, Ротове бачення габсбурзько-католицького райху формується у протиставі до тисячолітнього райху Адольфа Гітлера: імперія гуманізму проти імперії расизму. В листі до Цвайґа від 8 вересня 1937 р. з Остенде Рот критикує «публічних людей, які дозволяють Гітлерові, Муссоліні і Сталіну чинити злочини».

Утопія Йозефа Рота була криком душі і реакцією на політичні обставини 30-х років у Німеччині й Австрії. Логіку письменника, його ілюзію, розпач, наївність, зневіру в людстві і сподівання на Бога яскраво розкриває його лист до Стефана Цвайґа, надісланий 24 липня 1935 р. з Парижа:

Я вірю в католицький райх німецького і римського штибу і я близький до того, щоб стати ортодоксальним, можливо навіть, мілітантним католиком. Я не вірю в «людство» — я ніколи не вірив у нього, я вірив у Бога і в те, що людство, до якого Він не знає милосердя, — шматок лайна. І все одно я сподіваюся на Його милосердя. — «Палестина», «людство» давно вже мені зосоружніли. Єдино важливий для мене Бог — і, тимчасово, на Землі, як місце, де я працюю і виконую земні обов’язки, німецький католицький райх. Я буду творити його в міру моїх слабких сил за допомогою Габсбургів. Я Вам не накидатиму мої переконання, бо дуже шаную Ваші міркування. Проте я не хочу, аби Ви приписували мені агресивність і ненависть, як вічно вчорашнім та «емігрантам». Мій гнів праведний і не має нічого спільного з ненавистю. Рація буде на моєму боці, бо Гітлер не протримається довше, ніж півтора року, а тоді настане новий німецький райх. Повільно, зате невблаганно.

Бачите, любий друже, Ви вірили в «людство», а якби Ви ще були до такої міри пришелепкуватим, як «Ваш майстер» Роллан [Ромен Роллан, в іншому листі Рот називає його прихвоснем Сталіна], то Ви б були сьогодні большевиком. Але Ви мудріші, тому й не могли стати комуністом. Але Ваша віра в Бога не повна і не міцна. Тому Ви в розпачі. Лише Бог зможе допомогти Вам. І звільнити Вас від помилок, що їх Ви припускаєтеся на кожному кроці і самі це бачите.

І трохи далі:

Габсбурги прийдуть. Не заперечуйте, будь ласка, цілком очевидне! Адже Ви побачили, що досі я мав рацію. Австрія стане монархією. Я мав рацію. Я передбачив також ексцесивне навіженство Пруссії, а все тому, що вірю в Бога. А Ви цього не помічали, бо вірили в «людство»: поняття до того незрозуміле, що порівняно з ним швидше можна зустріти самого Бога в тернині.

Подібний характер мають міркування графа Хойницького, фігури з роману «Гробівець капуцинів», який, критикуючи націоналізми і національні держави, мультикультуральну ситуацію Габсбурзької імперії протиставляє німецькому націонал-соціалізмові, пророкуючи Німеччині загибель від цієї ідеології:

Я хочу водночас сказати цим, що лише цій нестямній Європі національних держав і націоналізмів очевидне видається дивним. Звісно, саме словенці, галицькі поляки та українці, євреї в кафтанах із Борислава, торгівці кіньми з Бачки, мусульмани з Сараєвого, запікачі каштанів з Мостара співають «Боже храни». Зате німецькі студенти з Брна й Еґера, стоматологи, аптекарі, перукарчуки, фотографи з Лінца, Ґраца, Кніттельфельда, каменярі з альпійських долин, всі вони затягують «Варту на Райні». Австрія вріже дуба від цієї вірности нібелунгам, мої панове!

Перед тим як повернутися до властивої сюжетної лінії, оповідач повідомляє ще дещо про характер протагоніста, що торкається не аристократичного походження та світобачення, а його позиціонування в соціальній мережі села: «У своєму селі Лопатини граф був більше, ніж хай там яка офіційна інстанція…» Граф Морштин володів повноваженнями, надиктованими менше правом і більше звичаєвим правом:

Адже граф Морштин в силу свого безсумнівного авторитету міг зменшувати податки, звільняти хворобливих синів деяких євреїв від військової служби, сприяти поданням про помилування, пом’якшувати покарання для засуджених або надто строгі вироки, лобіювати пільги на користування залізницею для вбогих; жандармів, поліціянтів і службовців, які перевищили свої повноваження, віддавати в руки правосуддя, кандидатів на посаду вчителя, які чекали на вільне місце, забезпечувати бодай якимись годинами, унтер-офіцерів у відставці робити трафікантами, листоношами, телеграфістами, а студентів з бідних селянських та єврейських родин — «стипендіатами».

Граф, який міг усе, не міг одного: зупинити час, відвернувши події, що змінювали одна одну в дедалі божевільнішому танку. Історія завдала графові Францові Ксаверу Морштину клопоту. Ще все як завше: цісарські маневри в Лопатинах та околицях, перебування імператора в замку графа Морштина: «Щоранку бачили, як імператор виїжджав верхи інспектувати навчання, і селяни та крамарі-євреї з околиць сходилися, аби зувидіти його, старця, який ними урядував».

Невдовзі по від’їзді цісаря до графа прийшов селянський парубок, який, маючи намір стати скульптором, уласноруч витесав з пісковика погруддя цісаря. Розчулений граф робить відданому монархії неофітові протекцію на навчання в Академію мистецтв у Відні, а погруддя цісаря велить поставити перед входом до свого невеличкого замку. Роками стояло воно там, воно простояло би, напевно, вічність, якби не вибрики історичної шкапи. Вже більше не було монархії: «Отож, граф Франц Ксавер Морштин вернувся домів. Але хіба можна було назвати це поверненням?» Відтак іде довший пасаж: загадкові та незвичні розмисли графа про батьківщину:

Що таке взагалі батьківщина? Хіба певна уніформа жандарма і митника, якого ми не раз бачили у дитинстві, не така сама батьківщина, як сосна і ялина, трясовина і галявина, хмара й струмок? Змінюються жандарми й фіскали і незмінною залишається сосна і ялина й струмок і трясовина: чи це ще батьківщина?… В їхніх очах я безбатьківщинник. Я завжди ним був. Ох! Була колись батьківщина, справжня, власне для «безбатьківщинників», єдино можлива батьківщина. Нею була стара монархія.

Граф Франц Ксавер Морштин покидає сільце Лопатини з невеличким замком, де в підвалі заховано загорнене в солому погруддя цісаря, яке він заховав ще перед тим, як вирушив добровольцем на війну, покидає нову польську республіку, стару монархію, якої вже не було, і їде в Швайцарію, «в країну, де він гадав знайти старий мир з тієї простої причини, що вона не брала участи в війні». Рот звинувачує війну не аргументами пацифіста, а лише як руйнівницю старого ладу і призвідцю нової ситуації, в якій «потрібно було паспорта і кількох так званих віз, щоб потрапити в країни, обрані метою подорожі».

Відчуження графа Франца Ксавера Морштина від нового світу від пережиття до пережиття глибшає і травматичнішає, доки не обертається втратою картини дійсности і заміною її картиною-фантазією. Куди б граф не тікав від нового часу, той, здається, всюди наздоганяє його: у Швайцарії, на яку він покладав надії, граф спізнає, як фаворити нового часу піддають нарузі святе (епізод з короною Габсбурґів), в Лопатинах, де директор-розпорядник нового часу зобов’язує усунути знову виставлене погруддя цісаря.

Швайцарія, його остання надія, ошелешує його найбільшим розчаруванням, адже де він сподівається зустріти бодай бліду подобу Старого Світу, його зустрічає гримаса новітнього часу. Не переоцінку, а знецінення всіх вартостей переживає Франц Ксавер Морштин в готельному барі Цюриха в товаристві лисих товстунів, і знецінення найбільшої вартости: піднесеної до рівня релігійного почуття віри в цісаря і її матеріальний сакрамент:

«А ось, пані і панове, корона Габсбурґів!»

Франц Ксавер підвівся. Посередині продовгуватого бару він побачив чималеньке та хмільненьке товариство… таких собі добірних людців, які тимчасово розпоряджалися спадщиною загиблого світу, аби через кілька років не без вигоди збути її ще сучаснішим і самодурнішим спадкоємцям.

Граф Франц Ксавер Морштин стає в Цюриху свідком карнавалізації історії з типовими карнавалізаційними акціями, як-от зневаження меж, зокрема святого і непорушного, зниження високого і вихваляння низького, зневладнення фігури правителя шляхом коронування короля дурнів:

З-за столу підвівся трохи старший пан, спочатку повимахував короною в руці, тоді насадив її собі на лису голову, обійшов стіл, вийшов на середину бару, пританцьовуючи і похитуючи головою з короною на ній і наспівуючи при цьому мелодію популярної тоді пісеньки:

«Священна корона носиться так!»

Франц Ксавер спочатку зовсім не розумів сенсу цього гидкого спектаклю… То було товариство, яке в усіх столицях назагал переможеного європейського світу, твердо налаштоване харчуватися мертвецькими стравами, поносячи минуле ситими і все одно ненаситними пельками, визискувало сучасність і провіщало та вихваляло майбутнє. Це були після світової війни володарі світу… Готуючи перемогу таким-от людцям, сотні тисяч загинули в муках — а сотні напрочуд чеснотливих моралізаторів лаштували загибель старої монархії, прагли її розпаду і звільнення націй.

…

Йому здавалося, що немає жодного такого звірячого насильства, яке б змогло гідно покарати й поквитати ницість того чоловіка, який витанцьовував з короною на лисій маклерській довбешці, щовечора з іншою… Сталося неймовірне: він уперше у житті повівся смішно й дитинно. Озброївшись недопитою пляшкою шампанського і синім сифоном, підступив упритул до незнайомців; порскаючи лівою на застільне товариство з сифона, так ніби намагаючись погасити страшну пожежу, правою він уперіщив пляшкою танцівника по голові. Банкір упав навзнак. Корона злетіла з голови.

Цитати, в яких мовитиметься про те, як новий час, який знущався над старим і в який граф насильно проник, його виштовхує, видадуться не такими цікавими. Дальший перебіг новели повертає графа в сільце Лопатини. Відбувається редукція значення поняття «батьківщина» з австро-угорської монархії до погруддя цісаря Франца Йосифа, бо й Галичина вже «колишня» і Лопатинів, хоч і виглядають, як передше, адміністративно належать новому світові. В цьому контексті назва новели набуває символічного звучання: погруддя цісаря як образ-субститут зниклої батьківщини-імперії.

Сповнений песимізму Франц Ксавер Морштин вдається в межах свого невеличкого замку до реставраційних дій: він велить знову виставити погруддя цісаря, а сам одягається в однострій австрійського ріттермайстера драгунів. Якийсь час він живе в цьому віртуальному світі, де все, як завжди, а якщо немає цісаря, то є бодай його замінник. Оповідач називає монархію «стара» — в Рота такі означення не лише темпоральні, а й оцінкові.

Пояснення паралельній дійсності, витвореній графом Морштином, знаходимо в словах іншого графа — Хойницького з роману «Гробівець капуцинів», того самого галичанина з «Маршу Радецького», якого зустрічаємо вже у Відні: «Австрія — не держава, не батьківщина, не нація. Вона — релігія». З цього погляду не буде перебільшенням вважати графа м’яким релігійним фундаменталістом. Водночас, він подібний також до Дон Кіхота, вітряки його уяви не менш бурхливі й нестримні, ніж в іспанського ідальґо на світанку європейського модерну, а його Дульсінея, звісно, це Австрія, проте не республіка, якою її проголошено 1918 р., а імперія, якою вона того самого року перестала бути. Дії графа Морштина ведуть до останнього конфлікту з представниками нового світу. Воєвода Львова, вернувшись з інспекційної поїздки, під час якої відвідав Лопатини, дає доручення усунути погруддя з-перед будинку графа Морштина. Завершується новела похороном пам’ятника:

Дзвони гриміли, жайвори заливалися, цикади невпинно сюрчали.

Могила була готова. Труну опустили вниз, зверху накрили прапором — і Франц Ксавер Морштин востаннє відсалютував шаблею цісареві.

Тоді у натовпі здійнялося схлипування, так ніби щойно зараз ховали цісаря Франца Йосифа, стару монархію і стару батьківщину. Три духівники відправляли заупокійну.

Отож, поховали цісаря вдруге в селі Лопатини, в колишній Галичині.

Граф Морштин покинув свій край і подався геть — туди, звідки колись прибули в Галичину його предки. Завершують новелу «цитати» зі спогадів протагоніста:

Вони марно шукають так званих національних чеснот, які ще неоднозначніші, ніж індивідуальні. Тому я ненавиджу нації і національні держави. Моя стара батьківщина, монархія, тільки вона була великим домом з багатьма дверима і численними кімнатами, для різного штибу людей. Будинок процвиндрено, розколено, розвалено. Мене там нічого більше не тримає. Я звик жити в будинку, не по кабінках.

Галичина в репортажах австрійця Йозефа Рота і німця Альфреда Дебліна

Тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року двоє німецькомовних письменників єврейського походження відвідують, незалежно один від одного і з проміжком у декілька місяців, Львів, який на той час, згідно з укладеною 10 вересня 1919 р. Сен-Жерменською угодою, що регулювала розподіл австрійської частини колишньої Дунайської монархії, належав Польській республіці.

Перший — уже відомий автор блискучих експресіоністичних оповідань «Лицар Синя Борода» та «Вбивство кульбабки», історичної епопеї «Валленштайн» та ще кількох широкоформатних творів; роман «Берлін Александерплятц» (1929) забезпечить йому згодом славу автора єдиного в німецькій літературі великоміського роману, в якому вдало використано запозичену з кінематографа техніку монтажу. Другий здобув певне ім’я в якості кореспондента: його репортажі вирізнялися гостротою й дотепністю, часто-густо балансували на межі між фактом і фікцією.

Цей другий — уже відомий нам Йозеф Рот. Він вирушає, виконуючи редакційне замовлення одного з найавторитетніших тодішніх щоденників, тоді як перший поїхав із внутрішнього поруху, побувавши в 12 містах, зокрема, Вільно (Вільнюсі), Кракові, Лодзі, Варшаві. З Любліна письменник прямує через Ярослав та Пшемисль до Львова. Майже неминуче обидвоє подорожують потягом, який із засобу пересування перетворюється на символ технічного модерну. Якщо перші століття модерну проминули під знаком судноплавства, то сто років між серединами XIX ст. і XX ст. безумовно належать залізниці. Вагонне купе стає чимось на зразок капсули, в якій астронавти-мандрівники мчать у світ східного хаосу. Разючим постає контраст між технікою і природою, потягом як символом модерну і підводою як його антиподом. Ця протистава «потяг — підвода» тягнеться червоною ниткою, але вже через десять років тут буятимуть «автомобільні фантазії» Богдана-Ігоря Антонича.

1925 р. Деблін опублікує книжку «Подорож Польщею», а Йозеф Рот — уже згаданий триптих «Мандрівка Галичиною». Незважаючи на те, що Рот свідомо, з усім властивим йому сарказмом і до ґротеску, особливо в новелістиці та романах на прикладі Галичини та Волині, розпрацьовує тему «модерн — немодерн/домодерн», її продуктивність якоїсь миті вичерпується, так само, як зринає межа для дискурсу «імперія — національна держава», до того ж зовсім не тому, що національна держава — продукт модерну. Відкидання хибує не меншими обмеженнями, ніж держава, в якій Деблін вбачає інструмент насильства, а Рот — зубожіння, порівняно з універсалізмом імперій на зразок Австро-Угорської монархії. Якщо Деблін цю рестриктивність відчуває, Рот не тільки усвідомлює її, а й шукає альтернативи — мало того, знаходить її, субтильно випрацьовує, щоправда, не дає їй ім’я, якщо не враховувати різнояких спроб описати її.

Тож яким Деблін і Рот побачили Львів у добу, що її Герман Гессе назвав «фейлетонною»? Поряд із відбитком, накладеним вимогами жанру, в Дебліна шкіцовість і колажність зумовлені джерелами, звідки черпав, тоді як Рот знає життя в Галичині не лише з позиції стороннього спостерігача. Йому немає потреби вдаватися до путівників й іншого туристичного реквізиту, що його перед поїздкою студіює Деблін, наводячи невеличкий перелік наприкінці своєї книжки. Поряд з довідниковою літературою і власною спостережливістю Альфред Деблін значною мірою опирається на те, що йому розповідають. Письменникові вистачає інтелігентности, аби не «привласнити» такі оповіді, а навпаки, скориставшись колажністю, зіткнути їх між собою — там, де кожна з них втрачає свою безапеляційність, народжується щось на кшталт істини. Польсько-український конфлікт, руйнівні наслідки світової війни, становище єврейської громади міста, український національний музей зі старослов’янською Біблією, гуцульськими килимами й виставкою сучасного малярства, кав’ярні, вулиці й пам’ятники — все це нотує Деблін, пересипаючи побачене і почуте історичними екскурсами (у Львові, на відміну від Варшави та інших польських міст, німецька тоді ще виконувала за потреби роль регіональної мови, уможливлюючи Деблінові пряме спілкування).

Жвавим західно-модерним середньовеликим містом здається Львів, діловитість і мир панують на його вулицях. Раптом я натрапляю на дивні речі. Місто перебуває в руках двох запеклих суперників. На задньому плані і в підспідді нуртують ворожість і насильство… Війна неприхована і таємна — гірша, ніж та, яку вела Ірландія проти Англії.

Український народ живе розшматований між росіянами та поляками, і немає спокою. Розмовляю з чоловіками в місті. Маю враження потаємної, але жахливо інтенсивної боротьби між народами.

В місті є українська преса… Я беру до рук газету, ціла шпальта порожня. Замість редакційної статті — біла пляма; цензура, як на війні. Порожня шпальта, зате яка красномовна. Вони симпатизують німецькості та Німеччині. Проте страшна, сліпа, тупа, звіряча ненависть проти поляків бризкає з багатьох. Мені здається, прості люди радше відчувають спокійну чужинність щодо поляків. Освічені мають відчуття пригніченої нації; намагаються прокинути національне почуття культурними заходами. Я не можу перевірити нічого з того, що мені оповідають.

Пригадую почуте у Варшаві від дуже тверезого, велемудрого польського політика. Поклавши руки на стіл, він похитав головою: «Існують буденні клопоти і промови в парламенті. Гульк — і вони вже прагнуть автономії й великих речей. Але на місці все по-іншому. Необхідно прокласти дороги, висушити болота». Й ось я «на місці». І чую те саме, що виголошують у парламенті. Хіба росіяни, сидячи у Варшаві і тримаючи поляків у кулаці, говорили інакше: «Необхідно прокласти залізницю, слід не дати полякам зруйнувати себе»? Окупація — ось воно: пригніченість, чужість у власній країні — ходячи вулицями, я гостро це відчуваю — найгірше, що може бути. Свобода — ось «найбуденніший клопіт»! Свобода — не політична фраза, вона реальна і необхідна, як повітря, без якого немає життя, вона потрібніша, ніж дороги і осушені болота. Уярмлені люди і ті, які так почуваються, є людьми, які вмирають, задихаються; їм не зарадять гарні дороги.

Під час львівського погрому замордували 70 євреїв, сплюндрували та спопелили чимало єврейських осель. Євреї не брали участі у з’ясовуванні стосунків, не втручалися в польсько-українські дебати. Вони припускають, що їм так чи інакше було б кепсько. Мені кажуть, вони утрималися. Якраз через це про них з обох боків, польського й українського, поширюють страшливі, сповнені ненависті і загроз небилиці. Перемігши, поляки тільки роздмухали цю ненависть. Війна ще в пам’яті, і що десятки разів робили війська з цивільним населенням, яке наважувалося мати симпатії, те вчинили поляки.

Так вони живуть, три народи у Львові, поруч: поляки — пануючи над містом, уважні, життєрадісні, господарі; євреї — багатоликі, самозаглиблені, обачно-недовірливі, чинячи опір, жваві, прокинувшись до життя; українці, невидимі, мовчазні тут і там, обережні, гнівливі, небезпечні, сумні, сповнені духу бунтарства і заколотництва.

Відгукуючись на «Подорож Польщею» Дебліна, Рот публікує 31 січня 1926 р. у Frankfurter Zeitung рецензію «Деблін на Сході», сповнену похвали і критики. «Шаблони заступили світ розумному споглядачеві», — пише Рот і наводить опис польських жінок — на відміну від зацитованих, один із тих невдалих, «антропологічних» пасажів, у яких виявляється суперечливість та й певна недалекоглядність Дебліна:

Читач, і без того по самі вінця повний упереджень, читаючи книжку про Польщу, може подумати, буцім Деблін підтверджує те, що він, читач, давно вже знав. А я не бажаю, аби Дебліна плутали з іншим автором. Хочу, аби там, де Деблін змальовує кепсько облаштований готель або доволі-таки дотепно висловлюється про курорт Закопане, в читача не склалося враження, наче Деблін підспівує якому-небудь панові Майєру: вошивий Схід.

На відміну від Дебліна, Рот пише з думкою про читача, а медіум «газета» скорочує й увиразнює цю кореспонденцію:

Край має у Західній Європі лиху славу. Легковажно-ледачий жарт нафталінової цивілізаторської пихи пов’язує його з нечесаністю, нечистотами, нечесністю. Нехай яким влучним було колись спостереження, мовляв, на Сході Європи не так чисто, як на Заході, настільки банально воно звучить сьогодні; хто ним сьогодні послуговується, характеризує не так змальовувану місцевість, як оригінальність, якої йому бракує.

Увесь «галицький триптих» спрямований проти такого бачення. «Цивілізаторську пиху» Рот демаскує щонайменше трьома шляхами: 1) прямим запереченням, як у наведеній цитаті, 2) заманюванням у пастку; 3) апологією розмаїття.

«Тротуар кривий, проїжджа частина — наче віддзеркалення гірського хребта. Каналізація недоладна. У бічних вуличках сушиться білизна, в червоні смужки і синю клітинку», — повідомляє Рот. «Тут мало би тхнути цибулею, запорошеною домашністю та поцвилим мотлохом?» — врешті запитує Рот. Й ось тоді йде властиве послання:

Ні! На головній вулиці міста розвинулося неодмінне корсо. Вбрання чоловіків природно, по-діловому вишукане. Дівчата випурхують, наче ластівки, з швидкою, цілеспрямованою грацією. Веселий жебрак зі шляхетним жалем прохав у мене милостиню — йому було страх незручно, що змушений мені набридати.

Трохи далі Рот доводить розкритиковане ним бачення до абсурду: ба й справді — як у місті, в якому нібито немає ні музею, ні театру, ні газети, народжуються європейські вчені, письменники, філософи?

Нарешті, третій шлях, наче лейтмотив, пронизує цей триптих та низку інших репортажів. Пишучи про мовне багатоголосся, релігійне і культурне розмаїття, називаючи Львів — «барвистою плямою на Сході Європи», там, де «Європа далеко ще не завершується», Рот прагне покинути замкнену вулицю «цивілізаторської пихи», вийти за обмеженість панівного дискурсу. Саме в цьому контексті він говорить (у передмові до «Білих міст», циклу, що підсумовував мандри Південною Францією) про подорож не в чуже, а в нове.

Львів як модель мультикультуральности

Метафора будинку, до якої в романі «Готель „Савой“» вдається Йозеф Рот, упродовж XX ст. набуде поширення в різних літературах. «Будинкова візія» письменника виростає з традиції Haus Österreich і неодноразово розпрацьовуватиметься в австрійській літературі («Людина без властивостей» Роберта Музіля, «Книжка Франци» Інґеборґ Бахманн, «Знищення» Томаса Бернгарда). Вертаючись додому, протагоніст роману зупиняється в готелі, щоб перепочити і завдяки родинним зв’язкам поповнити порожній гаманець, адже подорож передбачає проміжні зупинки й фінансові ресурси.

Готель «Савой» лежить між Сходом і Заходом, на брамах Європи. Нібито європейськішим за інші готелі Сходу його робить протічна вода, мило, туалет, обслуга, електричне освітлення. Це незвичайний готель, про що свідчить спотворена перспектива і наративна топографія.

Готель налічує 864 номери. Якщо навіть іти вслід за структуруванням європейського готелю, це мав би бути дев’ятиповерховий готель з принаймні 64 номерами на кожному поверсі. Ще й сьогодні, майже через сторіччя після роману Рота і стрімкого розвитку готельного бізнесу в другій половині XX ст., подібних готелів знайдеться в Галичині не так уже й багато. Цей велетенський готель розташований у невеличкому, провінційному місті, якому — не насамкінець через готель — надано статус транзитного топосу.

Зрозуміло, що місто, в якому Рот розташовує готель «Савой», не мусить бути Львовом, а край — Галичиною. Біограф письменника Гельмут Нюрнберґер ототожнює місто, в якому відбувається дія роману, з містом Лодзь лише на тій підставі, що письменник бував там. Такий погляд не підкріплений текстовими чинниками і не враховує статус Рота-репортера. Якщо керуватися готелем і його назвою, це міг би бути й готель «Савой» у Празі, що існував від 1911 р. і був улюбленим місцем зустрічей, тим більше, що політтям 1923 р. Рот здійснив першу поїздку до Праги — напередодні написання роману.

Хай там як, у цьому романі більш ніж очевидний «львівський слід» біографії самого письменника. Давид Бронзен, перший життєписець Рота, впізнав Зиґмунда Ґрюбеля, Ротового дядька, «фарисея і скнару», який, до речі, був опікуном письменника і фінансово підтримував його і його матір, в образі американського мільйонера Генрі Блумфілда — емігранта, який для сіромах-земляків, що чекають на його прибуття, утілював «американську мрію». Рот обігруватиме «багату Америку» і «бідну Галичину», «країну можливостей» і «край, в якому немає перспектив» (хіба, якщо пощастить, який-небудь граф зробить протекцію), задіюючи широкий спектр тональностей — від саркастично-мстивої у «репортажі» «Петро Федорак» до мелодраматичної в романі «Йов», в якому після поневірянь і родинних драм настає омріяна вмиротвореність.

Інший біограф, Гельмут Нюрнберґер, бачить Зиґмунда Ґрюбеля в постаті дядечка Фебуса Бельауґа з того самого роману: «Говорить багато, голосно, весело, однак варто запитати про ґешефти, як зараз же вирячує очі… Які ґешефти, у ці часи…» Найвірогідніше, свого львівського дядька Рот вивів в обох фігурах — в одній приземленіше й колоритніше, в другій абстрактніше й однобокіше. Чи не в кожному творі колоритність і однобокість влаштовують запеклі баталії, тоді як сам Рот не втомлюється переконувати, що розмаїття краще, ніж його відсутність. Львівська родина письменника загине в нацистських концтаборах, за винятком самого дядька, який помер раніше.

Образ міста й оповідні техніки, використані письменником, уподібнюють його до містечка Лопатини з новели «Погруддя цісаря». Не суттєво, який саме географічний топос став прототипом міста в романі «Готель „Савой“» — як то зазвичай буває в художніх творах, Ротів «готель» увібрав, можливо, риси кількох міст і, безперечно, таким, яким постає, сформувався в уяві письменника. Це місто настільки абстрактне, а фарби, якими воно зашкіцоване, такі невиразні, що складається враження, начебто, крім готелю й двох-трьох важкоуявних вулиць, у ньому нічого немає. В художній і особливо в репортерській творчості Рота досить непрямих підтверджень тези про східногалицьке підґрунтя міста в романі «Готель „Савой“». У «галицьких» репортажах письменник розташовує Львів на брамах Європи, називаючи його «містом розмитих кордонів».

Наративна топографія, інший аспект, має три взаємопов’язані складники. Поряд зі згаданою разючою фізичною диспропорцією в рамках фікційного географічного простору, маємо таку саму невідповідність на рівні оповіді: порівняно з містом, в якому розташований, про готель сказано так багато, що складається враження, наче вся інша урбанна субстанція — не більше, ніж прибудова до нього. Відбувається наративне зміщення: спочатку розповідається про готель і щойно потім про місто, так наче подорожній прибуває спочатку не в місто чи бодай на вокзал, а навпростець у готель. Ймовірно, що саме такий образ готелю «Савой» навіяли Ротові вокзальні почекальні, які письменник знав з власного досвіду і які в його часи були місцем скупчення біженців та інших підневільних мандрівників — насамперед, поверненців з війни і з полону.

На вокзалі у Відні відбувається дія оповідання Рота «Петро Федорак». У цьому творі вокзал, що спричинено війною і її наслідками («новим ладом»), не виконує транзитну функцію, стаючи для протагоніста, який перебуває на шляху додому з Канади в Галичину, кінцевою станцією в буквальному і переносному значенні. Маємо явище паратекстуальної дискримінації міста, адже готель, а не місто, дало назву творові. Таким чином, готель у художньому творі домінує над рештою простору.

Метафора будинку з’являється згодом у новелі «Погруддя цісаря». Якщо готель «Савой» репрезентує три споріднені метафоричні функції — ситуацію в (насамперед європейському) світі після Першої світової війни; модель світу загалом; монархію Габсбурґів («Дім Австрія»), то будинок у «Погрудді цісаря» виконує лише цю третю функцію. На противагу до амбівалентної, «підвішеної» ідентичности готелю, дім, яким він постає в «Погрудді цісаря», конотується позитивно. Готель — це те мінімальне, що залишилося від дому: воно вже не дім, однак нагадує його, репрезентує ідею єднання під одним дахом. Цьому єднанню властива тимчасовість, тоді як будинок у «Погрудді цісаря» вирізняється стабільністю, тяглістю.

І образ готелю, і образ брами несуть у собі ідею транзитности: в готелі зупиняються на якийсь час, через браму заходять і виходять. Готель і брама мають також переваги, що стають особливо очевидними в контексті творчости Рота: їхня транзитність означає також містковість. Вони є осередками комунікації і розмаїття — в готелі зупиняються і перетинаються різні люди, представники різноманітних культур, народів, країв. Брама одночасно репрезентує межу і долає, «проламує» її, є «дірою», через яку відбувається рух в обох напрямках, флуктуація і перетікання різних традицій. Тож крім ідеї транзитности, готель і брама несуть ідею розмаїття. Ідея транзитности й розмаїття просторово прив’язана в творах Йозефа Рота до Східної Галичини.

Читаючи репортажі Йозефа Рота, ми побачимо, що мовне, культурне і релігійне розмаїття — не винахід австрійських цісарів, а природний стан Європи. Так, у репортажі «Авіньйон», який належить до «південно-французького циклу», дзеркального відображення «галицьких репортажів», Рот подибує цю саму модель: «Середньовічне це місто чи римське? Східне воно чи європейське? Не те і не те і все зразу». Авіньйон — «органічна суміш усіх традицій і стилів». І тут теж Рот обстоює розмаїття не задля замилування, не як ідеальний стан, а як модус життя. Наприкінці репортажу Рот пише: «Чи стане й світ колись таким, як нині Авіньйон? Який смішний страх народів, і навіть народів по-європейському настроєних, що та чи та „своєрідність“ може зникнути розмаїте, барвисте людство перетвориться на сіре місиво! Проте люди — не барви, а світ — не палітра! Що більша мішанина, то більша своєрідність!» Отже, позитив мультикультуральности письменник вбачає не в існуванні поруч різних культур (в межах одного топосу — міста, «будинку» тощо), а в можливостях взаємопроникнення, переплетення, метаморфози.

Мультикультуральність можлива лише як перманентне долання меж, продуктивна транзитність. Ключовим поняттям, яке можна застосувати до Ротової концепції мультикультуральности, представленої на прикладі Галичини (Львова) і Південної Франції (Авіньйон), є Entgrenzung, «знекордонення». На підтвердження своїх поглядів Рот наводить провансальський анекдот: «На питання вченого, які раси живуть у цій стороні про великого провансальського поета Містраля, який на запитання про раси відповів: „Раси? Але ж сонце для всіх спільне!“» Ймовірно, цей «провансальський анекдот» Рот сам і вигадав. Мусимо також пам’ятати, що обстоювання мультикультуральности відбувалося під дамокловим мечем національних гомогенізацій — від таких «м’яких» форм, як пацифікація, до етнічно-«расових» чисток, до яких вдався нацистський режим на теренах Європи:

Репортажі Йозефа Рота міжвоєнної доби виглядають на цьому теоретичному тлі культурно-поетичними конструкціями топографічної моделі Європи, яка суперечить також панівному тоді геополітичному дискурсу простороподілу Європи на засадах території, нації й раси, критикуючи й свідомо опонуючи їй.

У час загрожености мультикультуральної європейської ідентичности Рот вважає своїм обов’язком наголошувати на її існуванні й потребі.

Вже з назви надрукованого в Neue Berliner Zeitung 17 грудня 1923 р. репортажу «Львів у Дюссельдорфі» стає зрозуміло, що Львів виконує функцію певної моделі. Львів перестає бути географічним місцем і набуває статусу культурного топосу. «Львів» — таку назву дає Рот своїй моделі мультикультуральности. Таке географічне кочування вже не географічного Львова кореспондує з ідеєю готельности.

Відштовхуючись від реальної картини присутности в західнонімецькому місті Дюссельдорф міґрантів зі східних теренів (з Галичини), Рот повідомляє:

Коли я в Дюссельдорфі вийшов з вокзалу, мені здалося, що я опинився на етапі Східного фронту. Торгівці всіх рас і конфесій спричинили стовпотворіння, чужі люди пропонували мені долари за 4,20, французькі франки за 1,80 і навіть за 1,50. Поруч з литовськими гендлярами стояли мароканці. Поруч з купцями з Франції шотські горяни, галицькі євреї торгували з білявими націонал-соціалістами…

Звісно, не обходиться без ідеалізації й орієнталізму. Сьогодні, шукаючи моделей для окремих регіонів, Європи і світу, ми звертаємося до ідей Йозефа Рота, в яких «Львовом» називалася конфігурація багатоголосся — мовного, релігійного, культурного, змережаного містками-переходами, тим більше, що модель мультикультуральности — не якась суто європейська знахідка, а природна даність переважної більшости географічних ландшафтів, спосіб існування і розвитку.

Поетична «Ґаліція» Інґеборґ Бахманн

Роман «Книжка Франци» австрійської письменниці Інґеборґ Бахманн, що входить до ґрандіозного проекту «Види смерти» (Todesarten), який мав на меті перевершити «Людську комедію» Оноре де Бальзака і «В пошуках утраченого часу» Марселя Пруста, почав утілюватися в середині 60-х років XX ст., документальні свідчення про «Книжку Франци» припадають на 1966 рік. У січні того року письменниця репрезентувала «Уривки» (Bruchstücke), у березні — частини неопублікованого роману, що його називала вже «Види смерти» (обидва літературні читання записані на радіо). 3 червня 1966 р. І. Бахманн писала до видавця Кляуса Піпера: «Щодо другої назви, то я повернулася до попередньої. „Книжка Франци“. (Іншими були „Франца“ (Franza) і „Справа Франци“ (Der Fall Franza.))» Наприкінці 1966 р. письменниця відклала працю над романом, до якої так більше і не повернулася. Твір, що мав відкривати цикл «Види смерти», сам залишився фрагментом.

Очевидно, назва «Уривки» була робочою, призначалася для першого публічного читання і віддзеркалювала стан пошуків. Дві з трьох назв-пропозицій, наведених у листі до видавця, містять понаджанрову («книжка») і позажанрову («справа») індикації. Позажанрова індикація актуалізує в німецькій мові відразу три можливості: «справа» (досьє, історія хвороби), «випадок» (те, що сталося, подія) і «падіння» (гріхопадіння). Перші два значення відносять до змісту твору, третє — через зміст до традицій віденської мовно-філософської школи, в якій панував мовний скепсис і критицизм. «Fall» відсилає до першого речення «Логіко-філософського трактату» Людвіґа Віттґенштайна, який зі свого боку відсилає до біблійних «логосу» і «гріхопадіння», з якими реферує Віттґенштайнове поняття Fall: «Die Welt ist alles, was der Fall ist. / Die Welt ist die Gesamtheit der Tatsachen, nicht der Dinge. / Die Welt ist durch die Tatsachen bestimmt und dadurch, dass es alle Tatsachen sind. Denn, die Gesamtheit der Tatsachen bestimmt, was der Fall ist und auch, was alles nicht der Fall ist».

Зв’язок з біблійним «Спочатку було Слово. І слово в Бога було» більш ніж очевидний, особливо якщо враховувати, що біблійне «логос» має на увазі задум, ідею, план. Трактат містить як цю референцію, так і синтез різних прочитань, сума яких творить поняття Fall. «Книжка Франци» художніми засобами мовби тлумачить вступне речення логіко-філософського трактату Людвіґа Віттґенштайна.

«Книжка Франци» — історія страждань і смерти головної героїні, а місця виконують символічну і значеннєво насичену роль. Так, вигаданий край Galicien асоціюється з безтурботно-захищеним дитинством та добою «щасливої Австрії», тоді як єгипетська пустеля — з чистилищем. Пекло через умовчання відсилає до жахів Другої світової війни та Голокосту. Пекло — душевний стан героїні. Непомірний тягар провини, покладений на неї, веде її в неминучу загибель.

Географічний простір стає в романі одночасно простором метафоричним і мітичним: Ґаліція, рідний топос Франциски і її брата Мартина, і Єгипет, в який вирушають у подорож Франциска і Мартин. Ці простори вступають у стосунки між собою, що утворюють складне плетиво, поділи і взаємодію. Невидима межа пролягає між Ґаліцією та Єгиптом — майже в дві тисячі років окцидентальної традиції.

В далекому Лондоні Франциска зустрічає англійського офіцера свого австрійського дитинства. Ця несподівана зустріч повертає Франциску в «ґаліційський час». Відень і Лондон, дві метрополії, повертають у Ґаліцію дитинства такою самою мірою, якою вона апелює до них. Ґаліція як географічна величина ближче не окреслена, достеменно не вказано, де вона лежить, проте сказано достатньо, щоб можна було зробити недвозначні висновки. На перший погляд, Galicien складає враження містечка десь у південній частині австрійської Каринтії, де німецькомовна Австрія зустрічається зі світом південних слов’ян: це те саме пограниччя, звідки Йозеф Рот виводить рід фон Тротт, тож не варто дивуватися, що вона так разюче нагадує місця-утопії з творів Йозефа Рота — східногалицькі Лопатини з новели «Погруддя цісаря» чи волинські Прогроди з новели «Левіатан».

Образ Ґаліції в «Книжці Франци» твориться з тих самих взаємовиключних чинників, що й образи містечок у творах Рота «східного циклу»: майже документальної конкретизації з одного боку й максимального узагальнення з іншого. Бахманн пише: «Весь міт дитинства і загадки, якщо така взагалі була, і віднайдення, коли все розчинилося в жуванні хліба з ковбасою за вином і під тягарем фактів, які йому іноді уявлялися жахливішими, але все-таки не так і не в цій занепалій колибі, останньому залишку імпозантного обійстя, яке таким уже імпозантним і не було, десь між Добровою і Чіновіцем, де належали до великих чи до малих, тут у Ґаліції все було великим, царство і назва, й ось не було їх уже більше, зате були електричне освітлення і вода». «Імпозантне обійстя» — Австрійська (Австро-Угорська) імперія, Ґаліція — географічно переміщена Галичина, displaced territory. Вона переміщена лише географічно, всі її ідентичнісні просторові ознаки, що перетворюють її на міт і віртуальний край, збережено: культурну поліфонію, екзотичний флер, пограничний характер. Проте авторка на цьому не зупиняється: як ми бачимо на прикладі останньої частини («тут у Ґаліції все було великим, царство і назва, й ось не було їх уже більше, зате були електричне освітлення і вода»), Ґаліція виводиться з репресивного лексикону, якому Рот хоробро і не зовсім управно, мов Дон Кіхот, протистоїть на шпальтах своїх журналістських репортажів. У Бахманн частина, Galicien, репрезентує цілість, felix Austria — «вчорашній світ» (Стефан Цвайґ), увічнений у паралельній акції Роберта Музіля й анекдотах тітоньки Йолеш Фридриха Торберґа.

«Міт дитинства» і «загадка, якщо така взагалі була» на початку цитати готують ґрунт для мітизації, окресленої фраземами «останнього залишку імпозантного обійстя», «тут у Ґаліції все було великим, царство і назва». Вживаючи Galicien замість Galizien, Бахманн не так релятивує чи завуальовує зв’язок між Галичиною і Дунайською монархією, як поетизує сам топос. Осмислюючи безпосереднє минуле, «австрійську провину» періоду Другої світової війни, «Книжка Франци» осмислює ситуацію Австрії загалом, а в розпаді Австро-Угорської монархії, який описується метаморфозою (від імпозантного обійстя залишилася занепала колиба; все було великим, але потім його вже більше не було), Бахманн бачить джерело всіх наступних лих, що і Йозеф Рот.

Ситуація Франци співвідноситься з ситуацією Австрії — Беттіна Баумґертель говорить про «топографічне письмо» І. Бахманн, яке «допомагає конденсувати „ідентичнісні“ маркери», коли кожне місце вбирає певний ідентичнісний вияв фігури. Персоналістсько-індивідуальне й репрезентативно-метафоричне утворюють міцний зв’язок. Набуває смислу ім’я «Франца», відсилаючи до імен представників Дому Габсбурґів й виступаючи алегорією Австрії, Дім Габсбурґів названо «імпозантним обійстям», Австрійську республіку, що залишилася на руїнах імперії, «занепалою колибою».

«Повернення в Ґаліцію» прочитується як спроба реставрації минулого часу — неможливе починання, особливо в обставинах, коли доводиться блукати єгипетською пустелею провини, на тлі якої образ Galicien прочитується як метафора втечі. На відміну від Марселя Пруста, «я» в амбітному проекті Інґеборґ Бахманн не віднаходить утраченого часу. Віднайдення минулого часу для Франци (як фігури і як метафори) означало би повернення в рай: для Франци-як-фігури — в рай дитинства, для Франци-як-метафори — в застиглість монархічного часу, уособлену фігурою цісаря Франца Йосифа I, який понад шістдесят років провів на троні.

Повернення в дитинство — це принаймні автобіографічне повернення, максимум воно — поетичне. Поза художнім простором тексту воно позиціонує письменницю як спадкоємицю традиції таких літераторів, як Рот і Музіль. І художньо, й ідеологічно це вкрай важливе самопозиціонування: Бахманн не могла і не бажала бачити себе ученицею нацистських авторів, її Galicien виникає в той час, коли в обіг, одначе ще не в канон, повернувся Йозеф Рот і його найкращі твори.

Повернення в дитинство передбачає два шляхи: поетичний і фізичний. З огляду на неможливість фізичного повернення залишається хіба повернення поетичне. Досвід злочину, який для Франци існує на рівні знання про те, в чому вона не брала безпосередньої участи, проте була частиною «злочинного континууму», унеможливлює й таке, поетичне, повернення. Що в Біблії висловлено в категоріях релігійної, те в «Книжці Франци» сказано засобами секулярної етики. Франца-фігура і Франца-метафора розбивається об неможливість такого повернення. Можливо, в цьому слід шукати причину краху всього проекту «Види смерти». Адже попри поетичний і критичний потенціал, який несла тематика, «Види смерти» неминуче вели до поетизації смерти, що відсувало на другий план проблематику шукання себе і спокутування провини. Судячи з роману «Маліна» й роману-фрагменту «Книжка Франци», авторка впорувалася естетично, проте заплутувалася етично, даючи непряму відповідь на проблему художнього писання після Аушвіца (Освенцима).

Австрія-Франца опиняється в ролі жертви і — що змальовано в частині «Єгипетська темрява» — не витримує випробування собою (подолання неподоланого минулого в двох планах: плані габсбурзької спадщини й плані ролі австрійців у Другій світовій війні, адже не таємниця, що з геополітичних міркувань Сталін та радянські історики доклалися до міту про Австрію як першу жертву нацистської окупації, тоді як історичні факти дають дещо відмінну картину, так що опрацювання свого минулого в Австрії почалося кількома десятиріччями пізніше, ніж у Німеччині). Щойно через проблематизацію композиції «Книжки Франци», її жанрової належности можна вийти на цю другу площину прочитання, яка змінює не тільки уявлення про твір, а й формує сприйняття центральної фігури — Франци.

Якщо подорож у Ґаліцію прочитується як пролог до подорожі в Єгипет (в одному вимірі) і як конфронтацію з австро-угорською минулиною (в іншому вимірі), то перебування в «єгипетському часі» означає з одного боку спробу зцілення Франци й подолання / опрацювання минулого — з іншого. «Єгипетська темрява» перегукується з єгипетським полоном Йосифа і з блуканням Єгиптом Мойсея та його народу. Перша рекурсія дозволяє нарешті скласти пазл: «Франца» (Франц) і «Йосиф» (Йосиф) у Франц Йосиф (Перший), фігура якого символізує габсбурзький міт. Друга рекурсія символізує шукання істини, шукання себе, подолання минулого. Загибель Франци під тягарем минулого символізує два процеси: розпад Австро-Угорської монархії і фіаско дискурсу спокутування провини.

«Книжка Франци» — твір про кінець монархії, про наслідки її розпаду, про трагедію, якою стала для Центральної Європи Друга світова війна. Не подолане ні монархічне минуле, роздмухане до розмірів габсбурзького міту, в якому Galicien відведено роль наріжного каменя, ні націонал-соціалістичне минуле. Задіювання біблійних мотивів і християнсько-мітологічного часопростору опосередкованим чином натякає радше на роль жертви, в якій виведення з Єгипту асоціювалося б з катарсисом, визволенням, порятунком, проте якраз там, у «Єгипті», переховуються від відповідальности примари минулого (д-р Кернер).

Таким чином, подорож у географічному просторі щільно взаємодіє з подорожами в часу, в яких важать дві точки сполучення: момент мовлення (теперішній час) і минулий час. Якщо поїздка в Лондон нагадує про найближчі події (кінець Другої світової війни, час визволення), то подорож у Галіцію символізує і ці події, і габсбурзький час. Подорож у Ґаліцію відповідає подорожі в дитинство, поїздка в Лондон показує неможливість зустрічі з дитинством, подорож у Єгипет актуалізує час, який назагал збігається з часом дитинства. Дитинство в Ґаліції кінця війни, яке зринає на межі авторської оповіді і потоку пригадування, подібного до марень, репрезентує потрійну надію: юність, весну, любов.

Подорожжю, яка узгоджується з уявленням про подорож, що на ньому базується подорожня література, відповідає не «Повернення додому в Ґаліцію», а «Єгипетська темрява». «Єгипетська темрява» стоїть третьою частиною реконструйованого роману-фрагменту і другою частиною його першопублікації, яка, хоча також була продуктом редакторської праці, проте не містила спроб відновлення композиційної цілости, а опиралася на підготований чернетковий варіант (протопублікаційна версія). Частина змальовує перебування в Єгипті.

Бахманнознавство звертає увагу на дихотомію як провідний принцип структурування топографічного мікроуніверсуму в «Книжці Франци»: місто Каїр протиставлене пустелі, урбанний центр Відень протиставлений рустикально-патріархальній периферії Galicien. У трьох частинах «Книжки Франци» вбачають також видозмінену аналогію з «Божественною комедією» Данте Аліґ’єрі: Galicien символізує «каринтійський рай», Відень — «пекло», пустеля — «чистилище».

Увертюрою до подорожі в Єгипет стає поїздка по сестру, яку Мартин знаходить не у Відні, а в занепалому родинному гнізді, що називається Galicien. Ще під час цієї увертюри звучить критика модерних подорожей, а через неї проблематизація ремесла письменника й ідентичности письменника-мандрівника (метафоричної і буквальної). Згадуючи товариство дому Йордана, Мартин, думками й словами якого снується авторська оповідь, ставить на одну щаблину письменника і мандрівника, називаючи їх співзапрошеними клоунами: «[…] де хтось сидів, два світила віденської психіатрії першої величини і трійко другої, народ і співзапрошені клоуни — письменник, якого він не знав, і мандрівник, який свої мандри переробляв на доповіді з діафільмами […]».

Через призму ранньої юности назва розділу «Повернення додому в Ґаліцію» означає не тільки повернення Франциски Йордан 1) з Відня в родинний будиночок в Ґаліції і 2) в час ранньої юности одразу по Другій світовій війні, а й 3) у Haus üsterreich, імперію Габсбурґів. Ми бачимо, яку важливу роль у цьому поверненні відвідено Галичині.

Буквальне повернення утворює зовнішню рамку, в яку поміщені образні повернення. Якщо Францу розглядати як фігуру-метафору, стягування й антропоморфізацію образу Австро-Угорської монархії, то «Повернення додому в Ґаліцію» означає лише повернення в австро-угорський час. Таким чином Франца уособлює Дунайську монархію, ветхий будиночок в Ґаліції — «Дім Австрія» (Haus Österreich), в якому злилися ідея обійстя і його володарів («Дім Габсбурґів»).

Через покоління, розділене прірвою Другої світової війни, Інґеборґ Бахманн нав’язує діалог з Йозефом Ротом, «Книжка Франци» перебуває в розмові з «Готелем „Савой“», з Ротовим баченням габсбурзького міту, співтворцем якого його небезпідставно вважають, навіть якщо це, звісно, не єдина тема й заслуга його доробку і звести Рота до співця Габсбурзької монархії, як це робилося, коли Рота-письменника відкривали у 50-х і 60-х роках XX ст., годі.

На очевидний інтертекстуалізм «Книжки Франци», спрямований на творчість Рота, вказує, приміром, така цитата, яка містить спробу окреслення, що таке Ґаліція: «[…] від Ґаліції не залишилося нічого, крім факту, що лежала вона далеко обіч від залізниці й від дороги і від будь-якого сполучення і що до Відня потрібно було ще вісім годин, аби завезти когось до нормального шпиталю» («[…] und von Galizien war auch nichts mehr übrig geblieben außer der Tatsache, dass es abseits von der Bahn und der Straße und von jeder Verbindung fernab lag und dass man nun noch einmal acht Stunden bis Wien brauchte, um jemand in ein anständiges Spital zu bringen»).

Порівняймо з початком новели «Погруддя цісаря», цією, як ми вже мали нагоду переконатися, ідеальною експлікацією «туги за Габсбурґами» в творчості Рота і в широкому контексті габсбурзького міту: «У колишній Східній Галичині, теперішній Польщі, дуже далеко від єдиної залізничної колії, що з’єднує Перемишль і Броди, лежить сільце Лопатини, про яке я й збираюся розповісти химерну історію» («Im früheren Ostgalizien, im heutigen Polen, sehr ferne der einzigen Eisenbahnlinie, die Przemysl und Brody verbindet, liegt das Dörfchen Lopatyny, von dem ich im Folgenden eine merkwürdige Geschichte zu erzählen gedenke»).

Так як Волинь у новелі «Левіатан» репрезентує Галичину, а в новелі «Погруддя цісаря» Галичина — Дім Габсбурґів, так само Galicien у «Книжці Франци» виконує роль звукописного субституту Галичини, до того ж не так історичної, як тієї, що її виведено на сторінках художніх творів Йозефа Рота. Речення з «Книжки Франци», де йдеться про залізницю, дослівно повторює місце з речення в новелі «Погруддя цісаря»: «далеко обіч від залізниці» в Бахманн і «дуже далеко від єдиної залізничної колії» в Рота. Суголосся простягається на ціле речення, розростаючись від формально-лексичної до синтактико-змістової тотожністі. Підсилювачі «дуже» і «єдиної» відтворено в реченні з «Книжки Франци» за допомоги «обіч», яке в німецькій мові означає «дуже далеко», fernab, далеко «і від дороги, і від будь-якого сполучення», так «що до Відня потрібно було ще вісім годин, аби завезти когось до нормального шпиталю» (для порівняння: зі Львова до Відня через Краків потрібно було десять-одинадцять годин).

Обидва речення, в Бахманн і в Рота, відтворюють ввідну схему-кліше казки, де вона виражає неможливість верифікації подій чи події, що змальовуються далі. Юрґен Вертгаймер вбачає відсилання до габсбурзької Галичини через каринтійську німецько-словенську меншину шляхом метафоричної реномінації — долина Ґайльталь (Gailtal) у Каринтії і Галіція (Galicien). Інґеборґ Бахманн — перша австрійська і, можливо, повоєнна авторка загалом, яка відсилає у своєму художньому творі до Йозефа Рота, якого тоді щойно почали відкривати. Відсилає вона й до творчости Роберта Музіля — до його розлогого опису «Каканії» однаковою мірою, як і до мотиву андрогинности і гермафродитизму (Ізіс й Осіріс). Водночас Бахманн відмовляється від Музілевої іронії і Ротового сарказму, від субверсії, властивої обом попередникам, від будь-яких натяків на двозначність, наповнюючи тугу, яка залишається, винятково позитивними конотаціями.

Взаємне перетікання обох ідентичностей головної фігури незавершеного роману «Книжка Франци» (Франци-особи і Франци-метафори) перетворює Францу на образ-архетип. Зазнавши численних інтерпретацій, Австро-Угорська імперія стала postum культурною парадигмою, перетворившись із політичної моделі на поетичний міт. Такій ідеалізації, поряд зі схильністю до ідеалізації минулого як універсальної риси людини, посприяв, безперечно, досвід Центральної Європи 30-х — 40-х років XX ст., коли вона стала лабораторією, відтак полем зіткнення двох наймоторошніших у новітній історії людства тоталітаризмів.

На перетині ідентичнісних проекцій Франца постає шукачкою щастя, щасливої доби. Час єгипетської темряви радикально загострює кризу ідентичности Франци — геть навпаки до терапевтичної мети подорожі; єгипетська темрява описує «я» в пустелі, зокрема й у пустелі стосунковостей: «Після того, як випленталася з автобуса, її засудомило, в ній пішли один на одного два вороги, не кажучи нічого, крім: я чи я. Я і пустеля. Або я й інший. Нарешті, невдоволені половинчастістю, вони вирушили одне на одне». Бритта Геррманн вбачає в пустелі метафору внутрішнього спустошення Франци. Здається, однак, що Бахманн зуміла щось набагато фундаментальніше, а саме показала вичерпаність підвалин окцидентальної ідентичності й потребу принципово нового, інклюзивного дефініювання себе. В таких координатах Galicien з туги за минулим перетворюється на таку саму продуктивну модель, як і місто Львів у «дюссельдорфському» репортажі Йозефа Рота, хай навіть їм обом притаманний утопійний характер. Галичина втрачає субтеренний і вторинний характер, яким наділена на сторінках епопеї Роберта Музіля, Бахманн виводить її з ролі внутрішнього європейського орієнту: відкинений камінь стає наріжним.

Тимофій Гаврилів

© Т. Гаврилів, 2016

Від Шашкевича до Шептицького: церковно-релігійне життя у Габсбурзькій Галичині

Після приєднання Галичини до складу Австрійської монархії одним з пріоритетних напрямів діяльності правлячої династії щодо краю стало врегулювання церковно-релігійного життя. Його гармонізації сприяли реформи Марії-Терези (1740–1780) та Йосифа ІІ (1780–1790). Вони були складовою широкого спектру просвітницьких реформ цих монархів, покликаних перетворити імперію Габсбургів на одну з провідних країн Європи. Розпорядженнями згаданих правителів Церкву було поставлено у тісну залежність від держави суттєво обмежено рівень її підзвітності Апостольському Престолові. Світська влада мала вирішальний голос у призначенні католицьких митрополитів і єпископів, коли право призначати ієрарха належало цісареві, а папа тільки підтверджував цей вибір. Розпорядженнями Йосифа ІІ було закрито значну кількість римо- і греко-католицьких монастирів і культових споруд, які не провадили просвітницької чи харитативної діяльності. Майно скасованих монастирів склало основу т. зв. релігійного фонду, спрямованого серед іншого на утримання духовенства. Католицькі священики західного і східного обрядів були прирівняні до чиновників нижчого рангу. Вони отримували державну дотацію й були зобов’язані надавати певні чиновницькі послуги (вести метричні книги, надавати інформацію про осіб, зобов’язаних до щеплень чи військової служби, повідомляти й роз’яснювати розпорядження влади тощо). Світські кола мали значний вплив у процедурі призначення пресвітерів на парафії. Суттєво обмежувався вплив Церкви на освіту.

Фактором, що вніс відчутні зміни в церковно-релігійне життя краю, було скасування привілейованих позицій Римо-католицької церкви: Греко-католицька й Вірменська католицька церкви прирівнювалися до неї в правах. Хоча Католицька церква залишалася провідною, водночас громадянські права отримали представники православної, лютеранської та кальвіністської Церков. Також було чітко прописано статус єврейської громади в державі, який усував дискримінацію щодо цього народу. Некатолицькі релігійні громади отримали право будувати храми, публічно відвідувати богослужіння, засновувати школи. Відповідно до запровадженого у 1781 р. принципу віротерпимості відхід від провідної релігії перестав уважатися карним злочином. З плином часу позиція держави щодо впливу Церкви на життя суспільства набувала лагідних форм, однак тенденція домінантної позиції світської влади над духовною зберігалася, що спонукало духовенство висувати вимоги про звільнення Церкви з-під державного впливу і надання їй вагомішого голосу у формуванні життя суспільства.

У житті населення австрійської Галичини релігія, обряд, храм посідали важливе місце, супроводжували як важливі події публічного життя краян, так і їх повсякдення. Статистика свідчить, що переважна більшість галичан були віруючими. Так, за даними перепису 1900 року у Львові — столиці краю — атеїстами себе визнали тільки 13 з 149 541 городян. У Галичині проживали представники різних напрямів християнства: старообрядці, англікани, меноніти, старокатолики, протестанти, православні, вірмени католики. Проте більшість населення були вірянами Римо-католицької й Греко-католицької церков. Третю велику віросповідну громаду краю творили юдеї. Прикметно, що релігійна приналежність в той час назагал свідчила про національність особи, коли римо-католик автоматично уважався поляком, греко-католик — українцем (русином), а юдей — євреєм. У цьому контексті стає зрозумілою особлива увага, з якою українці ставилися до проблеми переходу співвітчизників на римо-католицизм і до випадків прозелітизму. Навзаєм велику увагу на утриманні своїх вірних при рідному обряді звертала й Римо-католицька церква, зокрема дбаючи про будівництво густішої мережі костелів по селах. Досвід вказував, що зміна обрядової ідентичності з великою ймовірністю ставала поштовхом до зміни ідентичності національної. В рамках формування українського і польського національних проектів в Галичині та загострення українсько-польського національного протистояння це ставало відчутною проблемою.

З кінця ХVIII ст. Римо-католицька церква в Галичині об’єднувала чотири єпархії: Львівську архієпархію, Перемишльську, Холмську і Луцьку єпархії. На середину ХІХ ст. поляки складали 21 % населення краю. Більшість ця етнічна група традиційно творила в містах і містечках. Центром церковно-релігійного життя латинської громади краю був Львів, столиця Римо-католицької церкви в Галичині. У 1900 р. римо-католики складали 52,5 % населення міста. Парафії тут поділялися на міські, монастирські, капеланії та громади при лікарнях і карних закладах міста. Релігійне життя католиків Львова концентрувалося, насамперед, навколо костелів, головним серед яких була катедра Матері Божої Марії (з 1910 р. набула статусу митрополичої базиліки). У ній відбувалися урочисті богослужіння, в яких брали участь львівський архієпископ та інші духовні ієрархи, сановні особи міста, почесні гості (зокрема цісар Франц Йосиф). На початку ХХ ст. у Львові діяло понад 20 костелів, зокрема Св. Анни, Св. Антонія, Марії Сніжної, низка костелів при монастирях, серед яких отців домініканців, францисканців, кармелітів та ін. Виховувати нові покоління римо-католицького духовенства для праці в краї були покликані духовні семінарії у Львові, Перемишлі й Самборі, а також приватний Теологічний інститут для ченців.

Римо-католицька церква в Галичині була репрезентована численними монашими орденами. Осередками католицького чернечого життя ставали насамперед єпархіальні столиці. Так, у столиці краю функціонували ордени домініканців, францисканців, кармелітів, бернардинів, єзуїтів. Всього на 1914 р. у Львові діяли 17 жіночих чернечих згромаджень, з 24-х існуючих в архієпархії, та 9 (з 14) — чоловічих. Окрім душпастирських функцій монахи займалися місійною та культурно-просвітницькою діяльністю.

Тон життю єпархій задавали їх духовні очільники — єпископи. Аналіз життя й діяльності латинських єпископів, які протягом другої половини ХІХ — початку ХХ ст. очолювали львівську архієпархію, дає змогу скласти уявлення про осіб, яких призначали на римо-католицькі єпархіальні катедри та про пріоритетні напрями діяльності латинського єпископату. Протягом 1859–1884 рр. архієпархію очолював Францішек-Ксаверій Вєжхлєйський — визначний теолог, знавець церковного права й богословської літератури. Владика брав активну участь в житті держави і краю, був членом віденського парламенту і депутатом Галицького сейму. Значну увагу приділяв опіці над добродійним закладом для вбогих у Львові. За правління Вєжхлєйського відбулося затвердження папою Пієм ІХ засад міжконфесійного порозуміння між Римо- і Греко-католицькими церквами в Галичині (на підставі укладеного 1863 р. конкордату), де визнавалася рівність обох конфесій, заборонялася зміна конфесійної приналежності вірних, регулювалися інші церковно-релігійні норми та взаємини з мирянами.

У 1885 головою Львівської римо-католицької архієпархії став Северин Моравський (управляв до 1900 р.). Владика пропагував серед духовенства створення товариств Святої Родини і робітничих товариств «Єдність» та «Приязнь», дбав про поширення культу польських святих, опікувався створенням нових парафій (за правління Северина Моравського таких було створено 108) і станом парафіяльних архівів. Попри активну політичну позицію кліру в умовах політизації суспільного життя, владика залишався осторонь від політики. Це спричинило доволі прохолодне ставлення до нього поляків. Польська преса найбільшою заслугою архієпископа Моравського вважала розбудову ним мережі нових костелів у Східній Галичині. Це, на її думку, допомогло полякам охоронятися від «навали русчизни».

Збільшенням кількості духовенства та парафій Римо-католицької церкви в Галичині опікувався наступний предстоятель Львівської архідієцезії — архієпископ Юзеф Більчевський (1900–1923). При ньому в архідієцезії різко зросла кількість душпастирів, жіночих і чоловічих чернечих згромаджень, було утворено понад 100 парафій та збудовано 328 костелів. До 1914 р. архієрей об’їздив з візитаціями усю архідієцезію. Юзеф Більчевський був членом Крайової шкільної ради та кількох наукових інституцій, опікувався справами школи та освіти, давав пожертви на створення захоронок (заклади на зразок сучасних дитячих садочків), читалень і бібліотек. Одним з найвагоміших виявів політичної діяльності владики Більчевського став спільний з іншими католицькими єпископами виступ у 1913 р. проти пропагованої галицьким намісником М. Бобжинським виборчої реформи до Галицького сейму. Католицькі ієрархи вважали її такою, що може спровокувати посилення міжнаціональних конфліктів у Галичині.

Римо-католицька церква була потужним виразником патріотичних почуттів та державницьких сподівань галицьких поляків. Особливу увагу поляки звертали на проведення богослужінь за душі полеглих борців за державність. Заходи такого плану давали можливість об’єднувати велику кількість населення з різних суспільних верств, досягати високого рівня емоційного піднесення, формувати патріотичні стандарти громадян. Особливу увагу проведенню урочистих національних відзначень приділяли польські кола Львова. Бути в авангарді національного життя народу їх значною мірою спонукало усвідомлення ролі міста не лише як столиці одного з коронних країв Галичини, а насамперед як духовної столиці розділеної кордонами Польщі. У цьому контексті урочисті патріотичні відзначення трактувалися як спосіб духовного єднання з побратимами в Російській імперії і Прусській монархії, як демонстрація світові і самим собі життєвої потуги польського національного духу. Звідси випливало скрупульозне ставлення поляків Львова до організації патріотичних відзначень, підставою для яких ставали чисельні історичні дати, а також важливі події національного значення, що траплялися не лише в місті чи краї, а й поза його межами. Відправи закінчувалися виконанням патріотичних гімнів. Особливо урочисто відзначали ювілейні дати польської історії. Такі святкування у своїх храмах підтримували також вірменська католицька, юдейська, іноді лютеранська громади Львова.

У тісній співпраці з Церквою діяли католицькі християнські станові товариства, які почали виникати з другої половини ХІХ ст. і стали відповіддю на виникнення соціального питання: ремісниче товариство «Гвязда», робітничі «Приязнь», «Єдність», «Скала», товариство челяді «Праця», майстрів «Ютренка». Завданням цих товариств було провадити освітньо-культурну та економічну діяльність в рамках відповідної верстви. Нерідко вони ставали ініціаторами й постійними учасниками літургійного відзначення патріотичних дат польського народу. Створення 1906 р. Польського союзу християнських робітників з центром у Кракові надало християнському рухові в Галичині цілісного характеру з продуманою стратегією розвитку й діяльності. З метою здійснення доброчинної діяльності серед потребуючих верств населення було створено товариство Св. Вінцента (Św. Wincentego а5 Paulo). Одним із провідних опікунів християнського суспільного руху Римо-католицької церкви в Галичині був Перемишльський єпископ Себастьян Пельчар (1900–1924). Серед форм душпастирського служіння римо-католицького кліру, що водночас було різновидом суспільної роботи Церкви, стало проведення духовних місій і реколекцій для представників різних суспільних верств краю.

Римо-католицька церква надавала вірним широкі можливості для участі у відправах і паралітургійних практиках. Насамперед це стосувалося міст. Так, у костелі отців Бернардинів у Львові щодня зранку відправлялося сім мес (починаючи з 6.00), а також вечірнє богослужіння. На високий рівень було поставлено й культуру церковного служіння з урахуванням численних нюансів, які творили урочисту й піднесену атмосферу в храмі, формували його привабливість для вірних. «Я пригадую собі, — писав греко-католицький священик Ф. Тарнавський, — що мені це все дуже сподобалося. Гарний спів у супроводі органів у костелі, порядок, чистота, гарно прибрані престоли живими квітами, відповідні науки для молоді, відзнаки, медалики, часта сповідь і спільне Св. Причастя з участю всіх […]. Щось подібного в нашій парафіяльній церкві в Золочеві я ніколи не бачив. Коли костел щодня вже в год. 5-тій рано відкривали, то наша церква часто ще в год. 8-й була закрита. Костел був відкритий цілий день, а наша церква була закрита […]». Серед свят церковного року з особливою урочистістю римо-католики відзначали свята Великодня і Божого Тіла. У містах в ці дні окрім богослужінь відбувалися величні процесії. Так, у Львові процесія на честь свята Божого Тіла збирала кількатисячний натовп. Вірні заповнювали площу Ринок і бічні вулиці. На Pинку були встановлені чотири вівтарі, біля яких розташувалося п’ять батальйонів з оркестром і штандартами. Один з піхотних полків ніс почесну варту при Найсвятіших Дарах. Відправу очолював архієпископ у співслужінні каноніків, що ступали під балдахіном. У процесії брали участь братства з хоругвами, світське духовенство, члени чернечих чинів Домініканців, кармелітів і францисканців, академічний сенат на чолі з ректором, педелі з академічним жезлом, крайовий маршалок і члени крайового виділу в народних строях, намісник в уніформі, члени міської ради в народних строях на чолі з президентом міста, численні представники місцевої влади. Гуртом виступав генеральський штаб. За подібним сценарієм такі святкування відбувалися й у інших римо-католицьких єпархіальних столицях краю.

Велику громаду в Галичині творили греко-католики. В середині ХІХ ст. українці складали 71 % населення краю, однак у більшості це були селяни, які замешкували провінцію. Включення австрійського чинника в польсько-українські відносини створило передумови для якісно нового етапу в історії Греко-католицької церкви. Ще на зламі XVIII — ХІХ ст. у ході реформ освіченого абсолютизму Греко-католицька церква була зрівняна у правах із Римо-католицькою, а її майбутні священики отримали можливість здобути освіту у спеціально створених навчальних закладах — Цісарській греко-католицькій генеральній семінарії у Відні при церкві Св. Варвари (т. зв. Барбареум), Генеральній греко-католицькій духовній семінарії у Львові, теологічному факультеті Львівського університету. У 1907 р. почала діяти духовна семінарія в Станиславові. Семінарія також діяла в Перемишлі, однак там існував тільки курс богослов’я четвертого року навчання. Греко-католицька ієрархія і парафіяльне духовенство надовго зайняли позиції «вищої верстви», представника національно-політичних інтересів галицьких русинів. У громадській думці вкорінилося сприймання священика як «природного проводиря народу», для якого громадсько-політична робота є обов’язковою.

1808 р. було відновлено Галицьку митрополію та адміністративну структуру уніатської церкви. Галицька митрополія складалася з Львівської, Перемишльської та Холмської єпархій. Ліквідація останньої російською царською владою у 1875 р., а також розлогість Львівської архієпархії, що ускладнювала ефективне управління нею, дали поштовх до заснування у 1885 р. Станиславівської єпархії. Перемишльську і Станиславівську єпархії очолювали єпископи, а Львівську архієпархію — митрополит.

В історії українського національного руху в Галичині зверхники Греко-католицької церкви відіграли особливу роль. Відсутність національної світської еліти поклала на єпископат обов’язок обійняти політичний провід свого народу. Владики виступали єдиним авторитетним національним речником у Римі й Відні. Греко-католицьку єпархію очолювали єпископи Лев Шептицький (1748–1778, з 1778 — митрополит Київський і Галицький), Петро Білянський (1774–1798), Микола Скородинський (1799–1805). Першим митрополитом відновленої Галицької митрополії став Антін Ангелович (1808–1814), а після нього митрополичу катедру у Львові обійняв Михайло Левицький (1816–1858, у 1856 р. був зведений у сан кардинала).

Періодом великої довіри й найвищого авторитету греко-католицьких ієрархів стали часи Перемишльського єпископа Івана Снігурського (1819–1847) та митрополита Григорія Яхимовича (1860–1863): «тоді весь нарід ішов за голосом своїх душпастирів, а Св. Юр уважали не лише столицею князя Церкви, але й князя народу». Вплив єпископату як політичних представників русинів закріпило надання їм запевненого саном місця депутатів Галицького сейму. Цінність такого гарантованого представництва подвоювалася з огляду на величезні труднощі, з якими доводилося українцям виборювати депутатські мандати, що призводило до традиційно невеликого українського представництва в сеймі. В рамках австрійського парламенту греко-католицький митрополит мав право голосу як член Палати панів.

Активна національна позиція не усувала з поля зору ієрархів виконання їх безпосередніх обов’язків — дбати про свою Церкву і обряд, вічне спасіння ввіреної пастви. Так, митрополит Григорій Яхимович заборонив духовенству здійснювати самовільні зміни в обрядах, що було поширеною практикою. Ще як Перемишльський єпископ, він видав розпорядження, щоб духовенство виголошувало проповіді не церковнослов’янською, а народною мовою для ефективного донесення слова Божого до людей. Наступник митрополита Яхимовича Спиридон Литвинович (1864–1869) домігся затвердження папою Пієм ІХ Львівської й Перемишльської капітул (інституції, покликаної допомагати єпископові в управлінні єпархією). Внаслідок тривалих зусиль митрополита було потверджено угоду про мирне співжиття між Римо- та Греко-католицькою церквою (т. зв. Конкордію). Також за правління Литвиновича відбулася канонізація першого греко-католицького мученика за віру єпископа Йосафата Кунцевича. Йосиф Сембратович (1870–1882) особливу увагу приділяв проведенню канонічних візитацій підвладних територій, проповідництву й катехизації, вихованню майбутніх священиків у духовних семінаріях, проводив активну антиалкогольну кампанію. Після процесу Ольги Грабар (1882 р.) Йосиф Сембратович був несправедливо звинувачений, зрікся митрополичого престолу та перебрався на сталий побут до Риму.

У 1885–1898 рр. греко-католицький митрополичий престол у Львові обіймав архієпископ Сильвестр Сембратович. У 1891 р. він провів у Львові провінційний синод — найвище колегіальне церковне зібрання, що заклало стійкі основи життя Греко-католицької церкви й визначило стратегічні напрями її розвитку. Під час синоду митрополит проявив себе прихильником запровадження у Греко-католицькій церкві целібату, що йшло всупереч позиції більшості греко-католицького духовенства. У 1895 р. владика був удостоєний кардинальської гідності, ставши третім кардиналом в історії Греко-католицької церкви. Сильвестр Сембратович займав активну політичну та громадську позицію, за що здобув репутацію владики-політика. Він симпатизував народовцям, натомість різко виступав проти русофілів. Архієпископ Сембратович був одним з тих, хто стояв біля витоків політики австро-польсько-українського порозуміння «нова ера» та зберігав їй вірність навіть після її провалу. Підтримував створену в 1896 р. українську консервативну партію Католицький русько-народний союз. Наприкінці життя владика відійшов від політики, зосередившись винятково на церковній діяльності.

Після смерті Сильвестра Сембратовича митрополичий престол у Львові коротко обіймав колишній Станиславівський єпископ Юліан Куїловський (1898–1900). На відміну від свого попередника він неприхильно ставився до участі духовенства в політичній діяльності, вважаючи її шкідливою для верстви. У своїх пастирських посланнях архієрей зосереджувався винятково на проблемах релігійно-духовного життя, плекав усталені церковні традиції.

1901 р. греко-католицьким митрополитом став монах-василіянин Андрей Шептицький (очолював митрополію до 1944 р.) — непересічна особистість в житті Греко-католицької церкви й українського народу загалом. На митрополичий престол владика прийшов з катедри греко-католицького єпископа в Станиславові. Прикметно, що його призначення українська громадськість сприйняла насторожено-негативно. Що молодий граф, нащадок давнього українського сполонізованого роду Роман (в чернецтві Андрей) Шептицький незадовго обійме одну з найвищих щаблин в ієрархії Греко-католицької церкви, українці прогнозували вже з моменту його вступу до Чину Св. Василія Великого й приходу до монастиря в Добромилі. Тільки так українське суспільство могло правдоподібно для себе пояснити цей крок молодого аристократа, хлопця з блискучою освітою, становищем у вищих суспільних колах, стабільним фінансовим станом і можливостями, які ці всі складові відкривали для нього. Українцям видавалося очевидним, що за посередництвом Андрея Шептицького польські кола здійснюють добре продуманий план, в межах якого зміна обряду графом-римо-католиком і його вступ до єдиного греко-католицького чернечого чину було необхідною складовою для осягнення кінцевої мети — приведення його на позицію глави Греко-католицької церкви для остаточного знищення її обрядової ідентичності. Тим часом служити Богові в стані греко-католицького священика-василіянина було прагненням, яке Роман Шептицький відчував ще з гімназійних літ і задля реалізації якого мусив перетерпіти чимало душевних страждань, проявити глибоку покору, а водночас і витривалість перед бурхливим спротивом свого батька графа Івана Шептицького. Першою нагодою ламати упередження щодо себе в думці українського суспільства (як світських кіл, так і духовенства) для Андрея Шептицького стала його участь протягом 1890-х років як проповідника в духовних місіях і реколекціях у містах і селах краю. Згодом потужним інструментом подолання владикою упереджень українського суспільства стали його численні пастирські послання до вірних і духовенства, а також багатогранна, жертовна, невтомна праця. У всьому відчитувалася глибока віра архієрея, його щира любов і турбота про ввірену паству.

Від початку митрополичої діяльності Андрей Шептицький приступив до реформування засад виховання майбутніх священиків, коли підґрунтям стало не формальне дотримання семінаристами правил, а глибоке усвідомлення величі й відповідальності духовного покликання, суспільних завдань духовенства. Недоліки церковного адміністративного поділу архієпархії спонукали владику ініціювати зміни із збільшенням кількості деканатів та зменшенням числа парафій у них, що сприяло налагодженню більш ефективного функціонування церковного організму на цьому рівні. Одним з пріоритетних завдань душпастиря Андрей Шептицький вважав викладання дітям основ релігії, приділяючи цьому спеціальну увагу під час візитацій парафій.

Митрополит Андрей займав активну громадянську позицію. Як найвищий ієрарх Греко-католицької церкви, член австрійського парламенту та віце-маршалок Галицького сейму він обстоював релігійні та національні права українського населення. Був членом багатьох українських товариств, меценатом українських національних інституцій. Заходами митрополита Шептицького у Львові був заснований Національний музей з архівом і бібліотекою, Народна лічниця. В українському політичному русі владика був прихильником Української національно-демократичної партії, хоча не став у різку опозицію до інших національних політичних сил. Та у всіх своїх вчинках й оцінках митрополит Шептицький керувався, насамперед, Божими заповідями і почуттям обов’язку католицького єпископа. Він обстоював право духовенства займати активну політичну позицію. Однак архієрей наголошував, що найпершим і головним завданням священика є бути для вірних свідченням віри, джерелом надії та підтримки, поштовхувати до святості, вимагав невтомного й жертовного виконання своїх душпастирських обов’язків, опіки різними ділянками життя пастви й провадження їх в християнському дусі, наполегливо закликав пастирів долати ідеологічні протиріччя і єднатися навколо вічних цінностей.

Центром і законодавцем стандартів церковно-релігійного життя Греко-католицької церкви в Галичині закономірно була столиця митрополії Львів. Символічно, що саме тут, всупереч усталеній практиці проповідати польською, семінаристи Маркіян Шашкевич, Микола Устиянович і Юліан Величковський виголосили проповіді розмовною українською мовою. У 1900 р. греко-католики складали 16,5 % населення міста, посідаючи третє місце після римо-католиків та іудеїв. До 1908 р. у місті діяло сім греко-католицьких парафій. Центрами чотирьох із них були церкви: Великомученика Георгія (поширена назва — собор Св. Юра), Успення Пресвятої Богородиці (Волоська або Перша міська церква), Св. Параскеви П’ятниці й Св. Петра і Павла. Решта парафій діяли при карному й медичних закладах міста. Крім цього у Львові існували дві греко-католицькі капеланії (душпастирства). Протягом першого десятиліття ХХ ст. у Львові з’явилися ще дві парафії при церквах — при церкві Преображення Господнього (у південно-західній частині середмістя) і при церкві Вознесіння Господнього (для Нового і Старого Знесіння та Кривчиць). Крім згаданих парафіяльних храмів у Львові діяли ще чотири греко-католицькі церкви: при духовній семінарії, при монастирях сестер і отців Василіянського чину і церква Св. Миколая (дочірня парафія при церкві Св. Параскеви).

Головним греко-католицьким храмом у Львові був катедральний собор Св. Юра. Цей храм став епіцентром церковних торжеств, що відбувалися у Львові. Урочисті богослужіння тут відправляв сам митрополит в оточенні крилошан, а участь у них брали шановані городяни. В урочисті дні собор Св. Юра зазвичай був зарезервований винятково для високопосадовців та інтелігенції. Часом владика влаштовував гостини для високих гостей у митрополичій палаті, що знаходилася поряд з храмом. Заходи, що відбувалися у греко-католицькій катедрі, ставали виявом офіційної позиції Церкви.

Важливе місце в житті львів’ян-греко-католиків займала церква Успення Пресвятої Богородиці. Саме тут зазвичай замовляли богослужіння, якими українські товариства міста розпочинали свої загальні збори. Тут відбувалися служби з нагоди початку та завершення навчального року, поминальні богослужіння з парастасами за померлих видатних діячів Львова.

У Львові діяли чоловічий Василіанський монастир Св. Онуфрія та жіночий монастир сестер Василіянок. У місті знаходився протоігуменат провінції Найсвятішого Спасителя, яка об’єднувала 14 монастирів. Отці Василіяни проводили душпастирську роботу, займалися літературною, видавничою, викладацькою діяльністю, влаштовували реколекції й духовні місії, які користувалися неабиякою популярністю серед українських священиків і мирян. Головним напрямком діяльності сестер Василіянок була опікунсько-викладацька робота, зокрема опікувалися жіночим навчально-виховним закладом при Народному домі у Львові. У місті з кінця ХІХ ст. діяли два чернечі згромадження сестер Служебниць (згодом одне, проте найчисленніше). Завданням згромадження було засновувати й провадити дитячі захорони (заклади на зразок сучасних садочків), на прохання родичів чи з власної ініціативи доглядати за недужими, поєднуючи медичну допомогу з духовною розрадою, шити нові й лагодити старі фелони, вирощувати квіти для окраси церков. Обговорювалася можливість передати Служебницям управління кухнею Львівської, Станиславівської й Перемишльської духовних семінарій.

Способом виразити не лише релігійну, а й національну ідентичність для українських львів’ян ставали богослужіння з нагоди великих церковних свят. Навколо окремих із них склалися особливо урочисті традиції. Вони відбувалися надзвичайно урочисто й збирали велику кількість вірних, причому не тільки греко-католиків і мешканців Львова. До таких свят належало йорданське. Урочисте відзначення Богоявлення (19 січня) з велелюдними процесіями у Львові було тривалою традицією, якою українці дуже пишалися. Епіцентром святкувань цього дня ставали церква Успення Пресвятої Богородиці і площа Ринок. Процесії з усіх львівських церков сходилися на урочисте ранкове богослужіння до Успенської церкви, де відправляв митрополит з митратами й за участю багатьох священиків, співав хор семінаристів. На літургії були присутні найвищі посадові особи Львова. Прилеглі вулиці заповнювали вірні. Після закінчення літургії урочиста процесія зі співом і під музику військового оркестру вирушала на Ринок, де відбувалося посвячення води. Біля криниці встановлювали престол, прикрашений зеленню. При ньому ставали архієрей, крилошани, духовенство й помічники з духовної семінарії, довкола розташовувалися процесії з хоругвами і свічками, міські чиновники «въ ґалевыхъ уніформахъ» і військові, що стежили за порядком. Площу вщент заповнювали люди, серед яких було багато представників інших конфесій. Відправа на Ринку супроводжувалася співом хору духовної семінарії та салютом військових, а завершувалася благословенням владикою вірних і цісарським гімном у виконанні військового оркестру. Під спів семінаристів і музику оркестру архієрей обходив довкола ратуші, кроплячи вірних свяченою водою.

Іншою релігійною традицією і предметом гордості греко-католиків Львова було виконання хоровими колективами у Страсну п’ятницю страсних псалмів у церквах міста. Особливо популярними серед львів’ян були псалми у виконанні хору семінаристів. Траплялося, що церква Греко-католицької семінарії не могла вмістити всіх бажаючих. Серед вишуканої публіки, яка приходила послухати спів семінаристів, були представники вищих духовних і світських кіл Галичини, навіть члени цісарської родини. Учень семінарії Ісидор Глинський у листі до матері так описував свої враження від співу питомців: «було що послухати. Спів, якого ще не чув ані в театрі, ані нігде. Стиск був страшенний, був митрополіта, намісник і т. д. Якби Мамунця мали на другий рік приїздити, то тілько в Велику п’ятницю, бо варто послухати». Концерти хорових колективів із програмою страсних псалмів відбувалися також в інших львівських церквах. В Успенській церкві зазвичай співав мішаний хор вихованців бурси Ставропігійського інституту, в церкві отців Василіян і церкві Св. Миколая — хор ремісничого товариства «Зоря», у соборі Св. Юра — мішаний хор «Боян».

Діяльність і розвиток Греко-католицької церкви значною мірою зумовлювалися специфікою польсько-українських взаємин. Серед проблем, які мало вирішувати духовенство, була втрата вірних через перехід на римо-католицький обряд. Одним зі способів запобігти цьому стало запозичення латинських релігійних свят та духовних практик (з їх відповідним пристосуванням до східного обряду), які набували популярності серед її вірних: маївки, набожества до Найсвятішого Серця Ісуса, урочисте відзначення першого Причастя. Заохочувалося об’єднання вірних у релігійних товариствах, плекання в яких українських традицій розвивало почуття національної свідомості.

Невелику конфесійну громаду в Галичині творили вірмени католики. Львівська вірменська католицька архієпархія складалася всього з трьох деканатів. Від кінця XVIII ст. кількість вірних вірмен католиків, що мешкали у Львові, не перевищувала 300 осіб (на 1900 р. тут було 230 вірян). Архідієцезіяна той час була найважливішою вірменською релігійною інституцією в краї. Духовне життя віросповідної громади зосереджувалося навколо Львівського катедрального собору Успення Пресвятої Богородиці, до якого прилягав монастир і школа сестер Бернардинок — найстаріша жіноча школа Львова, заснована ще у XVIII ст. При катедрі діяла капітула. Богослужіння відбувалися старовірменською мовою (грабар), яку віруючі вже не завжди розуміли. Багато елементів богослужіння походило з латинського обряду.

Від кінця XVIII ст. вірменська громада постійно підпадала під відчутну полонізацію, тож на початку ХХ ст. більшість вірмен були сполонізовані. Через це Церква не відігравала в них такої національної ролі, як у греко- та римо-католиків. Під опікою вірменської католицької архідієцезії знаходився заснований у 1865 р. заклад для хлопців ім. Й. Торосевича (директором закладу завжди був священик) і банк «Mons Pius» (головою наглядової ради якого був вірменський митрополит). Майбутні священики здобували освіту з римо-католиками на теологічному факультеті Університету Франца Йосифа (Львів) або у Вірменському колегіумі в Римі.

З-поміж ієрархів, які очолювали архієпархію, найвідомішими були Якуб Августинович (1751–1783) і Самуель Стефанович (1832–1858), Григорій Симонович (1859–1875), Григорій Ромашкан (1881–1901) та Ісаак Ісакович (1882–1901). Останній вживав заходи для посилення латинського обряду через створення нових парафій, формування духовних лідерів та опіку над харитативними інституціями. У пастирських листах Ісаак Ісакович часто закликав вірних до суспільної злагоди між вірменським та польським населенням краю. Владика брав активну участь у літургійному відзначенні важливих для польського народу дат, через що польське населення Львова йому дуже симпатизувало і вшановувало. У свою чергу українська громадськість несхвально реагувала на пропольську позицію вірменського архієрея.

Зі смертю римо-католицького архієпископа Северина Моравського у польських впливових колах почали серйозно обговорювати питання скасування Львівської вірменської католицької архієпархії та приєднання її галицьких і буковинських громад до Римо-католицької церкви зі збереженням особливостей вірменського католицького обряду. Причиною цього називали постійне зменшення кількості вірмен католиків, що спричиняло скорочення фондів, необхідних для утримання кліру та архієпископа. Однак ці проекти залишилися нереалізованими. Після смерті Ісаака Ісаковича було призначено нового вірменського архієрея Юзефа Теодоровича (1901–1938), що мав у Львові славу надзвичайно талановитого проповідника, члена львівської вірменської капітули. Свого часу ще митрополит Ісакович характеризував його як пресвітера, для «священицьких чеснот, науки, освіти, душпастирського завзяття й сумління якого не маємо достатньо слів похвали…». У політиці управління Церквою він, як і його попередник, займав виразну пропольську позицію.

Часом практикувалися спільні релігійні відзначення вірних усіх трьох католицьких обрядів. Такими подіями були, наприклад, похорони чи інтронізація ієрархів. Зрідка проводилися триденні богослужіння, які по черзі відправляли римо-, греко- і вірменські католицькі священики. Такі відправи були популярними і об’єднували усіх львів’ян католиків.

Незначну групу населення Львова складали православні. У 1900 р. православна спільнота налічувала 481 особу, серед них — греки, румуни й українці. Православна спільнота Львова знаходилася у підпорядкуванні Буковинської єпархії Румунської православної церкви, звідки для неї призначався парох і дяк, надсилалася богослужебна література. До 1893 р. православні у Львові мали маленьку церковцю, відтак отримали дозвіл на будівництво великої мурованої церкви. Наріжний камінь під цей храм Св. Георгія був закладений у 1897 р., а з 1901 р. церква почала діяти.

З 1886 р. православним парохом у Львові був буковинець Емануїл-Євгеній Воробкевич. Православні львівського військового гарнізону мали окремого священика. Життя православної громади Львова регулювала церковна рада, що складалася з чотирьох осіб на чолі з парохом й переобиралася кожних три роки. Православні богослужіння відправлялися грецькою, румунською та церковнослов’янською мовами. При тім до грецької вдавалися тільки по великих церковних святах, а до німецької — у випадках численної присутності у храмі представників інших релігійних громад. При церкві Св. Георгія діяв хор, яким опікувався парох, існувала бібліотека, що налічувала понад 600 томів. Щороку навесні у православному храмі відбувалися поминальні богослужіння пам’яті Тараса Шевченка. На них сходилися українці—греко-католики (насамперед молодь), які через канонічні приписи не могли літургійно вшановувати пам’ять видатного поета у храмах свого обряду.

Доволі значну частину населення столиці Галичини складали протестанти. У 1900 р. їх громада об’єднувала 2833 особи. Лютерани Львова мали свою кірху Св. Урсули на вул. Зеленій. У 1890-х роках там служив пастор Ґраффель, а згодом — пастор Ґрафт. У місті діяла німецька лютеранська школа, в якій у 1900 р. навчалося 500 хлопчиків і дівчаток. У Галичині також поширювався баптизм, осередками якого стали Городоцький повіт, Коломия, Львів, Жовква, Перемишль, Добромиль та інші міста краю. Край замешкували також прихильники низки інших протестантських течій.

На середину ХІХ ст. 7, 9 % населення Східної Галичини складали євреї. Ця етнічна група була представлена у селах краю, однак особливо вона замешкувала міста і містечка. В зазначений період в окремих містах євреї складали більшість населення. Так, у 1842 р. в Тернополі вони становили 54 %, в Станиславові — 53,5 %, а в Белзі — 60 % населення. Після того, як в останньому оселився рабин Соломон Роках, місто перетворилося на один з центрів хасидизму й осідок рабинів-цадиків. У Белзі діяв великий релігійно-освітній центр з синагогою. Великі єврейські громади знаходилися також у Болехові та Бродах. Ці міста ставали осередками релігійного життя євреїв, центрами культурного розвитку громади в краї.

Вагому роль у розвитку церковно-релігійного життя євреїв відігравав Львів. На середину ХІХ ст. вони складали 40,5 %, а в 1900 р. — 29 % населення міста, формуючи другу після римо-католиків найчисленнішу віросповідну групу столиці краю. Релігійно-суспільне життя євреїв Львова концентрувалося навколо Єврейської релігійної спільноти. Вона опікувалася релігійним життям в місті, доброчинністю, питаннями культури. Наприкінці ХІХ ст. спільнота володіла 5 з 8 міських синагог, які утримувалися коштом вірних (серед них синагога прогресистів Темпль, синагога Нахмановичів, більш відома як «Золота Роза»), низки шкіл, доброчинних організацій та фондів. У 1902 р. при Єврейській релігійній спільноті почав діяти навчальний заклад, що готував вчителів іудаїзму. У Львові створювалися нові релігійні організації, які опікувалися релігійно-культурним життям львівських євреїв. Також працювали десятки релігійних початкових шкіл-хедерів. На початку ХХ ст. у Львові було зведено ще три синагоги.

Зі Львовом було пов’язане життя й діяльність відомих рабинів і талмудистів. Серед них — історик Ієзекіль Каро — керівник, а з 1909 р. рабин спільноти «прогресивного іудаїзму»; Еміль Бик, який протягом 1903–1906 рр. очолював Єврейську релігійну спільноту Львова.

На зламі ХІХ — ХХ століть світове єврейство переживало відродження національної свідомості, усвідомлення себе як окремої нації. У програмі національного відродження, проголошеній Національною єврейською партією у Львові 1892 р., важливе місце відводилося релігійному питанню. Так, ставилося завдання виховання єврейської молоді в дусі іудаїзму, пропонувалося створювати навчальні заклади для підготовки рабинів.

Реальністю життя населення Галичини були постійні непоодинокі факти зміни вірними обряду чи й віросповідання, що могло ставати реакцією на низку причин: з ідейних переконань, міркувань кар’єрного плану, наслідком матримоніальних обставин тощо. Показовою в цьому плані є статистика Львова. Протягом 1890-х років щороку фіксували від 60 до 90 випадків зміни віросповідної приналежності серед львів’ян. Від початку ХХ ст. цей показник постійно зростав, і у 1911 р. було зафіксовано 391 випадок переходу з Церкви в Церкву. Змінюючи обрядову чи релігійну приналежність, львів’яни віддавали перевагу Римо-католицькій церкві, що випливало з привілейованих позицій цього обряду і польського народу в краї.

Наталія Колб

© Н. Колб, 2016

Нафтова та озокеритова лихоманка

Про наявність нафти, так званої «ропи», було відомо у Галичині ще у XIII ст., а з XVI ст. є спогади про використання мінерального масла в лікувальних цілях і як «смаровидла» — для змащування возів.

1810 роком датується перший урядовий документ, у якому йдеться про нафту, а саме, Постанова Двірської палати Гірничого суду в Дрогобичі, що визнавала нафту як національний резерв. Як стверджувалося, в 1816 р. Юзеф Геккер розпочав переробку сирої нафти в Трускавці біля Дрогобича, а початком нафтової промисловості слід вважати, тим не менше, 1853–1857 рр. Хоча ще до того, у 1840 р. у Східній Галичині було 75 ділянок, на яких вручну на поверхні ґрунту збирали нафту, яку використовували для змащування возів. Організатором галицької нафтової промисловості вважався Ігнатій Лукасевич, який у 1858 р. розпочав видобування та переробку сировини.

Ще в серединi XIX ст. геологи помiтили, що первiсне iснування, або, точнiше, виявлення солi та нафти, стало одночасним явищем. Рiзниця лише в тому, що сiль, як продукт до споживання, використовували відразу пiсля виявлення, а нафту, як додатковий необроблений матерiал, використовували для потреб господарства. I лише в другій половині XIX ст., внаслiдок удосконалення видобутку i переробки, нафта стала важливою галуззю промислового розвитку

У середині XIX ст. у Галичині у нафтовій та озокеритовій промисловості діяли невеликі підприємства у Биткові, Бориславі (нафта і озокерит), Дрогобичі, Космачі, Пасічній, Слободі Рунгурській та Старуні (нафта і озокерит). Вперше цими покладами зацiкавилися пiдприємцi у XVIII — першій половині XIX ст. У Слободі Рунгурській перша нафтова свердловина з’явилася в 1771 р. Її виникнення цiкаве з тієї точки зору, що нафтові припливи отримані цілком випадково, внаслідок поглиблення соляної свердловини на 12 сажнiв, коли замiсть солi виявлено нафтову ропу. З цiєї свердловини, яку прокопали вглиб на 20,8 сажнiв, почали черпати нафту — по 100 кг на добу.

У 1853 р. Ігнатій Лукасевич, провізор аптеки у Львові, разом зі своїм колегою Зегом отримав з нафти гас, який у примітивній гасовій лампі, виготовленій бляхарем Братковським, вперше запалено в лікарні загального профілю в м. Львові. У 1856 р. Тит Трецеський, поміщик, шахтар за фахом, який володів копальнями залізної руди і заводом гутного скла в Уйсті, заснував з Лукасевичем і Віктором Клобассою першу компанію на видобування нафти у Бібрці, нерухомості Клобасси. У той же час в Улашовичах поблизу Ясла побудовано першу дуже примітивну дистилярню, другу — в Полянці, маєтку Тита Трецеського. Нафтовий гас давав краще освітлення, тому потреба у його виготовленні у Галичині сприяла нафтопромислу. Поряд з вище зазначеними дистилярнями, виникли такі ж підприємства у Хорківці біля Кросно та ін. у тій же околиці.

Нафтова компанія «Трецеський, Лукасевич, Клобасса» видобувала нафту у Бібрці з квадратних копанок (криниць, шибів) глибиною до 300 стіп (стопа — 0,288 м) чи 80 м. Ці криниці представляли собою квадрат у перетині, складений з колод, а нижче йшли просвердлені круглі отвори глибиною 400 стіп (115 м) і глибше. З часом там діяло 35 свердловин, 4 насоси для викачування нафти і 5 великих резервуарів для нафти-сирцю. У Роп’янці був шиб, який давав 10 т нафти на добу, що рівнялося продуктивності нафтових свердловин у Америці.

У 1859 р. Північна залізниця Австрії цілковито перейшла на використання для освітлення поїздів гасу, виготовленого з галицької нафти у Галичині, що повністю витіснило з Віденського ринку так званий «гідрокарбід», що отримувався з переробки бітумінозних сланців, імпортованих — як баласт корабля — з Шотландії до Гамбурга.

Копальня у Ключанах була однією з найстаріших у Галичині. Уже в 1858 р. її заклав і почав експлуатувати поміщик Фердінанд Бруніцький, під керівництвом якого нафту використовували в якості добавки до мазей. Ця копальня не давала достатніх припливів нафти, однак заклала початок нафтовидобування в околицях Нового Сонча. Власник Ключан Євген Зелінський розпочав у тому ж році пошуки і на глибині 10 м було виявлено нафтові поклади, що давали близько 20 ц/добу. За декілька місяців було видобуто значну кількість нафти, яка могла використовуватися для освітлення. З цією метою Зелінський відправився у Відень, де професор Клєтцінський провів хімічні аналізи ключанської нафти і констатував, що вона, як засіб освітлення, має велике майбутнє, в чому полягає її «національне надбання». Після проведення своїх досліджень проф. Клєтцінський у липні 1859 р. встановив чотири реторти на заснованій у Ключанах рафінерії (нафтоперегонний завод) фірми «Брати Аполлінарій та Ігнатій Лукасевич» під керівництвом останнього.

Зібравши значні запаси гасу, з метою його кращої реалізації, компанія закупила у Відні та Берліні велику кількість ламп, які використовувалися для освітлення приміщень і продавали їх разом з гасом в якості «довантаження». Тільки у жовтні 1859 р. було укладено договір з державною дирекцією залізниць на поставку 100 ц гасу на місяць, зробивши рішучий прорив на ринку нафтопродуктів. Однак це збільшення замовлення ні до чого доброго не привели: запаси нафти вичерпувалися і вже восени 1860 р. навіть із розширенням рафінерії та підняттям ціни до 28 гульденів за центнер, компанія більше не могла приймати замовлень.

На виставці Товариства сільського господарства у Кракові у червні 1860 р. Ключанська рафінерія була нагороджена медаллю. Отже, Ігнатій Лукасевич вперше ввів у світову промисловість і практику світлі нафтопродукти, а Ключанська рафінерія була першою в країні, яка запропонувала світлі нафтопродукти на Австрійській торговій біржі. Коли ж запаси нафти вичерпалися, компанія була розпущена в 1861 р., а I. Лукасевич переїхав у Бібрку і спільно з Євгеном Зелінським через два роки запустив нову рафінерію.

Продукція нафти-сирцю коливалася з 1858 по 1863 р. на рівні 4 тис. ц. Тим часом Фердинанд Бруніцький зіткнувся в шахтах з труднощами і в 1863 р., взявши кредит у 20 тис. гульденів на 10 років, створив з ними Гамбурзьку спілку і під керівництвом відомого хіміка й інженера Альберта Фаука, котрого привіз із Америки, розпочав експлуатацію свердловини т. зв. американським способом за допомогою парових двигунів та свердлильних інструментів. Але ненадійність банкірів призвела до великих фінансових втрат і закриття копальні.

Той сумний досвід, однак, мав хороший ефект, оскільки у Галичині вже твердо впроваджувалося буріння з паровим приводом і можливості кращого видалення нафти. Інженер Фаук залишився в країні й за сприяння І. Лукасевича з часом поліпшив спосіб буріння в умовах Галичини, використовуючи для цього залізні прути і самостійне долото. Після розпаду Гамбурзької спілки на місцевих шахтах запанувала десятирічна стагнація. І аж у 1878 р. Фердинанд Бруніцький разом з Альбертом Фауком, до яких долучився і Євген Зелінський, розпочав нові пошукові роботи на іншій території з використанням парового буріння. Роботи пройшли з успіхом — видобута нафта виявилася найкращою в краї, тому що при температурі 51 °C давала 75 % гасу для освітлення і 10 % парафіну.

У 1879 р. на базі цієї свердловини створено другу спілку: Євген Зелінський, Альберт Фаук, Богуслав Бзовський і Костянтин Липовський, оскільки бурові роботи, сягаючі глибин 150–300 м, коштували дуже дорого.

Продукція копальні з 1 липня до кінця грудня 1881 р. склала 1500 ц і в повному обсязі була перероблена на власній рафінерії. Копальні мали важливе значення для місцевого населення, оскільки були джерелом отримання певного доходу, але це не сильно вплинуло на підняття їх добробуту, однак на цьому розбагатіли тільки перекупники і постачальники.

В останній третині століття видобуток нафти та озокериту активізувався, відбулося технічне переобладнання окремих свердловин та копалень, головну роль у чому відіграв іноземний капітал, який з кінця 1850-х рр. завдяки будівництву транспортних артерій почав проникати у закутини Галичини.

Як вже зазначалося, початково видобування нафти було досить примітивним і заключалося у викопуванні криниці, що обкладалася дерев’яним зрубом (цямринням. — Авт.). Нафту ж черпали відрами, а пізніше ручними помпами. Але в отой спосіб можна було видобувати на глибині до 100 м, оскільки глибше виникали проблеми з надзвичайними ситуаціями, пов’язаними з загазованістю та вибухонебезпекою. Близько 1862 р. розпочато ручне буріння, а відтак — за допомогою парової машини, досягаючи глибини у 250 м.

Винахід способів перегонки нафти і використання гасу викликав великий попит на нафту. До середини 1860-х рр. нафту видобували лише у Бориславі та Слободі Рунгурській.

Нафтопереробна промисловість на початку 1860-х рр. зробила вагомий крок вперед: рафінерія у Полянці виготовляла світлий соляр («Solar Oil»); на заводі в Відні Густав Ваґеманн з галицької нафти вперше отримав мазут, що використовувався у якості паровозного палива на Австрійській Північній залізниці. В той час американці стали виробляти мазут із сирої нафти після 1871 р., а Росія — лише після 1880-х рр.

У Бориславському басейні нафту від середини 1860-х рр. видобували переважно відрами з неглибоких 20—40-метрових криниць не більше 5–7 т щорічно. З 1862 р. почали бурити свердловини, і випуск продукції досягав у 1870 р. 20 тис. т.

У 1863 р. губернатор Галичини розпорядився вивчити питання видобування і переробки нафти і підготувати відповідні законодавчі акти, однак перший закон про нафту був прийнятий Галицьким сеймом лише у 1884 р. До 1884 р. нафтові свердловини бурилися вручну, далі вкладалися труби, що унеможливлювали потрапляння у них води.

У Слободі Рунгурській близько 1865 р. закладено декiлька, викопаних вручну, свердловин, звідки нафту також витягали вручну. Спочатку це пiдприємство не могло розвиватися через брак коштів i фахівців. У 1873 р. заснована свердловина «Ядвіга», а бурiння вперше здiйснювалося за допомогою ручного свердла. Експлуатувалося сім шахт глибиною 25–70 м, з яких видобуто 150 т нафти. Як i в iнших місцевостях Галичини, нафтоносні землі стали ареною спекуляцій, у яких брали участь підприємці Щепановськi та Розенкранци. Пiдвищення експлуатацiї нафти на пiдступно захоплених селянських дiлянках розпочалося з 1880 р., коли до спiлки «Вольфартено» вступив С. Щепановський i зайняв місце керівника копальнi. За допомогою парової машини i свердлильних iнструментiв 2 лютого 1889 р. у свердловинi «Ванда» було видобуто таку кiлькiсть ропи, що не вистачало тари. Цей підприємець, за допомогою власних i інвестиційних коштiв (переважно iноземних), почав закладати новi свердловини, впроваджуючи новітні методи бурiння. Саме там, у Слободi Рунгурськiй, вперше в 1881 р. застосовано глибоке буріння, що сприяло бурхливому пiднесенню нафтової промисловості: в 1881 р. пробурено 50, а в 1885 р. — біля 300 свердловин.

Вкладення австрійського, німецького, потім і іншого західноєвропейського та заокеанського капіталу в нафтову промисловість Галичини, а з ними й видобуток нафти поступово збільшувалися. Особливо бурхливо став зростати нафтовидобуток з кінця 1870-х рр. У 1881 р. він досяг 40 тис. т, а в 1890–1900 рр. — 310–330 тис. т.

З метою дистиляцiї нафти С. Щепановський заклав у Печенiжинi рафiнерiю, сприяючи, таким чином, широкому збуту очищеної нафти за кордон. Нафта частково продавалася і в навколишнiх селах. Слобідська копальня посiдала одне з перших мiсць в Європi, а Печенiжинська рафiнерiя залишалася третьою в європейських країнах.

З видобутком нафти почалося і будівництво підсобних приміщень. У 1880-х рр. площа копальнi займала понад 86 га, не враховуючи прилеглих камеральних лiсiв, що нараховували кілька тисяч гектарів i були вiддані в оренду С. Щепановському та спілкам. Тут розташовувалося понад 150 свердловин на різних стадіях розвитку, глибина яких сягала 380 м. Це були дерев’янi вежi дев’ятиметрової висоти. Отвiр у землi поступово звужувався з 18–24 до 0,5 цалi. Для запобігання обвалу в кожнiй свердловинi встановлювалися залізні труби. Слід зауважити, що одна з перших потужних свердловин називалася «Гуцул», а її початковий дебіт сягав 25 т/добу.

На родовищі у Слободі Рунгурській працювало 70 парових машин, які обслуговували понад 70 робiтникiв (свердлильники чи бурильники, ковалi, машиністи тощо). Родовище розробляли різні спілки, в тому числі Спілка Вінценза, яка володіла трьома свердловинами. Роботи велися до 1930-х рр. За весь час експлуатації родовища там видобуто 332 тис. т нафти. У 1874 р. видобуток нафти в Слободi Рунгурській становив 180 т. Дещо пiзнiше, в 1881–1885 рр., продукцiя нафти виносила щорічно 1,2–5 тис. т. У копальнi, крiм будинку управлiння, були ще кузня i верстати, бiля 70 житлових будинкiв, поштовий уряд, вiддiлок жандармерiї, ощадна каса для робiтникiв, лiкарня на декiлька лiжок, рiзник i кiлька крамниць.

На початках галицького нафтівництва, наприкінці 1870-х рр. наступив застій, оскільки вважалося, що ще добовий дебіт від 0,5 т був перспективним, а такого у Галичині було вкрай мало і загальний видобуток продукції практично не зростав з року в рік.

У Бориславі та навколишніх селах (Тустановичі, Волянка, Мражниця, Східниця, Нагуйовичі та Орів) у 1870 р. була велика кількість копалень озокериту і 4338 копанок і свердловин нафти, кількість яких з кожним роком зростала. Видобута нафта перероблялася у 10 примітивних дистилярнях, хоча слава дрогобицької нафти швидко зростала і поширювалася у Європі. Татомир описує околиці Борислава: шахти знаходяться на площі 150 акрів, в широкій долині, закритій з півдня лісистими передгір’ями, а з півночі — рівнинами, посеред яких де-не-де розташовані пагорби. Вся ця долина перерита вздовж і впоперек, сповнена тисячами дірок і ям, біля яких стоять гори сланців і глин, серед яких виступають невеликі дерев’яні будки, що накривають свердловини і численні дистилярні, які побудовані вздовж дороги, що веде в сусідній Дрогобич. Вся та територія була пронизана запахом газу.

В 1873 р. в околицях Борислава було понад 12 тисяч шахт; видобуванням нафти і озокериту займалися 75 великих і 779 незначних підприємств, на яких працювали понад 10,5 тис. робітників. Криниці (студні, копанки) мали від 1 до 2 м у діаметрі і були обкладені деревиною (цямринням). На їх дні збиралася нафта, яку вичерпували відрами за допомогою коловороту (лебідки). Для захисту від погодних умов навкруги свердловин будувалися будинки та дерев’яні бараки, які дозволяли робітникам працювати в них навіть у зимовий період. Після більш-менш тривалого періоду часу, іноді через кілька днів, нафта вичерпувалася і криниця потребувала поглиблення до тих пір, доки це дозволяли природні умови. Часто, коли у копанці не витримувало цямриння чи підступали підземні води, власники змушені були шукати інше місце для створення нових свердловин.

Таким чином, поруч з діючими нафтовими свердловинами, залишалися сотні залишених ям і канав, заповнених водою. Точно так само добували і озокерит, хоча для нього слід було копати глибшу шахту, ніж для видобування нафти. Виїмка ґрунту, поглиблення свердловини були небезпечними. Нафтонасичені верстви містили убивчі гази. У зв’язку з цим, з метою унеможливлення трагічних випадків, використовували примітивні вентилятори, що очищали повітря. Для більшої безпеки працівника, що працював у шахті, його завжди прив’язували за ногу міцною мотузкою, а другий кінець прикріплявся до стовпа поруч колодязя. На поверхні постійно стежили за нею, і коли нафтовик починав втрачати свідомість, його відразу ж витягували.

У багатших шахтах, що працювали під керівництвом професіоналів, поглиблення свердловин здійснювали за допомогою парової машини, а нафту витягали не відрами на шнурах, а паровими помпами і доставляли її жолобами у великі резервуари. Такі заходи покращували не лише ефективність праці, але й застерігали робітників від нещасних випадків, яких в околицях Борислава було ой-як багато. Малі підприємства часто були збитковими. Рідко кому з них щастило і вони попадали на, як тоді казали, «студні золота».

Все ж у Галичині продовжували працювати тисячі невеликих і декілька сотень більших копалень.

Перша свердлильна установка у Галичині появилася лише у середині 1880-х рр. У 1884 р. до Галичини приїхав канадський підприємець Мак-Гарвей і представив канадську машину для буріння. Перше буріння цією системою було зроблено в Криґу (повіт Горліце) на фірмі «Горайський, Клобасса і спілка», що показало надзвичайну швидкість буріння, як на той час. Слід сказати, що ця система була пізніше удосконалена галицькими інженерами Здановичем, Вольським, Фабіанським, Мікуцьким та ін., внаслідок чого їх раціоналізаторство загалом успішно використовувалося аж до Другої світової війни.

Початок гірського видобування нафти у Галичині започаткував Станіслав Щепановський, який у 1885 р. заклав у Слободі Рунгурській поблизу Коломиї шиби, що давали добовий приплив нафти 1,5–2,5 т. На прикладі С. Щепановського нафтові шиби почали відкривати й у інших гірських частинах Галичини, насамперед у повіті Кросно: Вєтржно та Рівне (1888 р.), Потік (1891 р.).

Аж у 1884 р. вперше у Галичині американським підприємцем Вільямом Генрі Мак-Ґарвеєм застосовано канадську систему буріння, що мала свої переваги не лише щодо глибини буріння, але й щодо особливостей карпатського флішу.

Галичина мала освічених і досвідчених керівників і бурильників, у яких був досвід роботи на копальнях Росії, Голландської Індії і насамперед — Румунії.

Бурова установка канадської системи пробурювала щодобово 4—20 м у залежності від твердості і положення пластів гірських порід. Проходження свердловини тривало 1–2 роки, залежно від глибини і умов праці, а вартість — 150–250 тис. корон, тобто 1 метр свердловини коштував 110–130 корон.

Застосування свердлильного верстату розширило перспективи нафтового промислу у Галичині: у безпосередній близькості від Горліце діяло ряд шахт: Криґ, Кобилянка, Липинки, Лібуша, Бобрек, Вєтржно, Вуглівка, Івоніч.

Не менш важливим фактором, що сприяв розвою цієї галузі господарства, була активна позиція і діяльність творця нафтовидобування Станіслава Щепановського. Місцеве населення вважало його патріотом рідного краю, що відкрив Галичину світові, прирівнювало його з цісарем Вітчизни, який намагався створити з Галичини польський П’ємонт і завдяки розвитку нафтовидобування економічно відокремити Галичину від монархії. Це була душа народу, який виховав своїм прикладом з галичан ділових людей, інтелігентів з істинно галицьким характером!

Наступний період у розвитку нафтової промисловості пов’язаний з Бориславом, де було виявлено багаті нафтові джерела, що почали домінувати над виробництвом всіх інших шахт; всі компанії перенесли до Борислава свою основну діяльність, і там почав концентруватися трафік буріння.

Перевезення ропи до Печенiжинської рафінерії та вивiз продукції до Коломиї здiйснювалися возами, а з 1886 р. — новозбудованою залізницею: 1 листопада 1886 р. відкрито гілку Коломия — Печенiжин (14 км) та Надвірнянське передмістя — Шепарівці—Княждвір (7 км), а 1 грудня — Печеніжин — Слобода Рунгурська, довжиною 10,9 км.

1886 р. у Слободі Рунгурській функціонувало 13 нафтових свердловин, за що було сплачено понад 2 тис. зол. податку, та декілька свердловин у Космачі. У 1885 р. у Слободі Рунгурській видобуто 17,1 т нафти на суму 668 тис. зол. ринських (3,9 за 1 ц). Внаслідок бурхливого розвитку Слобiдського родовища, в 1880 рр. у багатьох мiсцевостях побудовано підприємства з дистиляції нафти. Нафту, що видобувалася на Гуцульщині, переробляли підприємства у Коломиї («Gartenberg i Sp.», «Fiebich i Sp.»), Королівці («Brettschneider Leizor»), Печеніжині («Szczepanowski i Sp.»), Рунгурах («Auerbach Schmelke»), Сопові («Winzenz i Sp.»), Вербіжі («Weiser i Sp.», «Bloch i Sp.») — на всіх нафта з Слобідського родовища, Микитинцях («Fischer W.») — з Космацького та Пасічній («Griffel i Sp.») — з Пасічнянського родовища. За використання природних ресурсів ці підприємства сплатили до казни понад 750 тис. зол. податків.

Печенiжинський завод став одним iз найбiльших в Австро-Угорщинi (закритий у 1928 р.), на ньому працювало близько тисячі робiтникiв i службовцiв. Щодобовий об’єм переробки нафти складав 60—100 т. Це було найбiльше промислове пiдприємство Гуцульщини, яке приносило власникам значнi доходи; робiтники ж працювали у важких умовах і за низьку плату. Біля нього започатковано виробництво парафiнових свiчок.

Родовища нафтової ропи, крiм Слободи Рунгурської, були виявленi також і в iнших мiсцях, насамперед у Пасiчнiй, Биткові й Делятині. Найпотужніше Битків-Пасічнянське родовище займало площу 200 км2. Буріння там розпочалося в 1886–1888 рр. — діяло чотири свердловини, на яких видобуто 63,2 т нафти на суму 4310 зол. (6,82 за 1 ц). У 1885 р. у Галичині 359 великих і середніх копалень озокериту і нафти, яка перероблялася на 60 рафінеріях.

Нафтопродукти транспортували не лише місцевими транспортними артеріями, але й міжнародними лініями. У 1885 р., зокрема, ці продукти перевозилися залізницями: Північною Цісаря Фердинанда; Галицькою Кароля Людвіка; Львівсько-Чернівецькою; Угорсько-Галицькою; Архікнязя Альбрехта, Дністрянською, Тарнівсько-Лелухівською, Галицькою Трансверсальною. Загалом через Галичину перевезено 94 375 т бензину, 65 327 т асфальту, смоли і мастил.

Отже, починаючи з 1884 р., почалося цілеспрямоване та систематичне буріння у Бориславі. У зв’язку з досить примітивною технікою на початках продуктивність була низькою. Однак, завдяки поліпшенню якості дослідження нових нафтоносних площ і якості буріння, швидко виріс об’єм видобування нафти, досягнувши апогею в 1908, 1909, 1910 рр. Навіть у 1897 р. Борислав ще не відігравав ніякої провідної ролі у плані видобування вуглеводів у Європі. Лише з 1898 р. Борислав розпочав ходу, щоб отримати найближчим часом провідну роль в країні і в Європі.

Наприкінці XIX ст. Галичину було поділено на шість гірничих регіонів, які об’єднувалися у чотири гірничих округи: Краків; Ясло; Дрогобич; Станиславів.

Наприкінці XIX ст. у 64 місцевостях Галичини видобуто 452,2 тис. т нафти. Відповідно розвивалася нафтопереробна галузь. Спочатку будувалося багато (у 1890 р. понад 200) дрібних кустарних підприємств, проте вони дуже скоро виявилися нерентабельними і до кінця 1890-х рр. більшість їх закрилася. Залишилося лише близько 50 найбільших підприємств, в яких було зайнято понад 700 чоловік. Із цих підприємств тільки три мали по 51—100, а шість — по 21–50 робітників. Нафтопереробне виробництво і далі залишалося дрібним, слабомеханізованим — іноземному капіталу вигідніше було вивозити нафту поза межі краю в сирому вигляді.

1886 р. держава розпочала експлуатацію нафтових родовищ у Пасічній, 1889 р. — у Майдані, 1897 р. — у Биткові. Початкові дебіти — 30 т/добу. У Пасічній, Майдані та Биткові нафту видобували з відносно невеликої глибини у легкодоступних шарах земної поверхні. У Биткові перша свердловина не дала позитивного результату, а через два роки інша дала промисловий приплив нафти, після чого темпи буріння зросли. До 1913 р. там експлуатувалося 26 свердловин, з яких щорічно видобували 36,7 тис. т нафти.

У 1897 р. вийшла «Карта Галичини», на якій показані нафтові поля поблизу Добротова, Чорного Потоку, Слободи Рунгурської, Космача, Ворохти, Яблуниці, між Битковом та Любіжнею. С. Витвицький згадував про місцезнаходження нафти у Прокуравi та поблизу Жаб’я. Однак вони не привернули уваги пiдприємцiв, i лише мiсцевi жителі використовували нафтову ропу для змащування возiв i освiтлення. В Акришорах, на виявленому джерелі нафти, її експлуатацiя була короткочасною i швидко занепала. В 1868 р. згадувалося, що «фабрика в Акришорах пiдупала, стоїть як стояла, а з тiєї криницi бiля фабрики черпають селяни щоденно потрохи нафти». 1893 р. у Слободі Рунгурській отримано 9870 т нафти. Пересічна глибина свердловин становила 200–300 м.

Перше глибоке буріння в Бориславі від імені «Карпатського нафтового товариства» в 1893 р. розпочав Владислав Длугош (1910 р. у Львові як акціонерне товариство було створено Галицький народний банк для сільського господарства і торгівлі, ініціаторами появи якого були Віденський Австрійський земельний банк та група нафтових магнатів на чолі з тодішнім австрійським міністром зі справ Галичини Владиславом Длугошем, який з часом став сенатором Другої Речі Посполитої). До того часу Борислав був відомий тільки з існуючих шахт, де видобували земний віск (озокерит). Дуже скоро стало очевидно, що під шарами озокериту є багаті родовища нафти. Вже в 1897 р. з перших бориславських свердловин отримано значний приплив нафти і з тих пір виробництво у Бориславі почало швидко зростати; з’являлися нові потужні свердловини, серед яких «Фейлер», що давала 500 т нафти на добу. Підприємець Владислав Шуйський на початку XX ст. пробурив у Тустановичах свердловину «Литва», яка також дала значний приплив нафти, що було відрадним фактом у перспективах розвитку нафтового бізнесу у Бориславсько-Тустановицькому родовищі. Саме там упродовж короткого часу з’явилося безліч бурових веж, із запаморочливою швидкістю створена нова мережа нафтових компаній, в основному за сприяння національного капіталу. Однак вже 1903 р. там з’являється й потужний іноземний інвестор.

У Бориславі і Тустановичах почалася нафтова лихоманка, кожна компанія хотіла швидше сусіда досягнути нафтових пластів, швидше дістатися до глибших горизонтів і отримати десятки або сотні тонн сирої нафти на добу; видобуток нафти зростав з вражаючою швидкістю, незабаром з’ясувалося, що виникла проблема у резервуванні нафти-сирцю. І це не випадково, адже нововведені свердловини давали значні дебіти.

Наочним прикладом була свердловина «Oil City» в Тустановичах, з якої щодобово фонтанувало до 1000 т нафти, яка текла в потоки і втрачала свої якості та, відповідно, ціну. Ціни на таку нафту впали до вкрай низького рівня (1–1,5 корон за 100 кг) і промисловість почала відчувати серйозну внутрішню кризу. Австрійський уряд під тиском Кола Польського у Відні побудував у Дрогобичі велику рафінерію для виробництва «ропалу», або рідкого палива для локомотивів; нафтопереробний завод працював на всю потужність, і галицькі нафтопродукти отримали зарубіжні ринки і нафтова промисловість Галичини стала світовою індустрією, з якою почали рахуватися зарубіжні країни та їх капітал.

Великим поштовхом до збільшення видобування нафти стало відкриття Східницького нафтового родовища у 1895 р., де відкрито великі шиби «Jakób» та «Cecylia», що дали 80 тис. т нафти вже у 1896 р. Після Східниця прийшла черга до Борислава (першу свердловину у 1895 р. пробурив Мак-Ґарвей), який за короткий проміжок часу відсунув інші регіони Галичини на задній план. До кінця XIX ст. щоденна норма видобування нафти у 10 т з однієї свердловини стала реальністю. Дещо пізніше з I нафтового горизонту (на глибині 750 м) щоденно свердловина давала до 40 т нафти.

У 1899 р. Борислав продукував 5 % галицької нафти, в 1900 р. — 11 %, а в 1902 р. — вже 41 %. Найпотужнішою була свердловина «Feiler» фірми «Mikucki i Perutz», яка щодобово видавала 350–400 т нафти з II нафтового горизонту на глибині 810 м. У 1903 р. Шуйський досяг ще кращих результатів у Тустановичах, що поблизу Борислава, на свердловині «Litwa». Це сприяло тому, що підприємці почали поглиблювати свої раніше закладені свердловини (перша — свердловина «Klaudyusz»). У 1904 р. Борислав і Тустановичі продукували 66 %, в 1906 р. — 74, а в 1907 р. — 86 % галицької нафти. Свердловина «Wilno» давала з III горизонту (глибина 1000 м) понад 800 т нафти щодобово. Після поглиблення у 1908 р. головної свердловини фірми «Oil City» до 1018 м вона видавала вже 130–150 т нафти на добу. Такі показники великих свердловин призвели до того, що закрилися сотні свердловин і криниць, що давали щодобово до 0,5 т нафти через їх нерентабельність.

Бориславсько-Тустановицький краєвид представляв собою сотні, а то й тисячі нафтових веж, резервуарів, трубопроводів, тисяч робітників, зосереджених на площі у декілька квадратних кілометрів. У 1901 р. там діяло 249 свердловин (у т. ч. 78 — у Бориславі) та 1740 шахт, у т. ч. 84 — у Бориславі.

Рафінерія у Надвірній (заснована в першій половині 1902 р.) призначалася для перегонки нафти місцевих родовищ. До заводу із Биткова і Пасічної провели труби, через які, за допомогою помп, перекачували нафту.

До 1903 р. у Борислава не було серйозних конкурентів, але просування буріння у бік Тустановичів зумовило вже в 1903 р. видобування там понад 900 цистерн (цистерна — 10 т). Прорив у відносинах між виробництвом у Тустановичах і Бориславі наступив у 1906 р., коли у Тустановичах вже було видобуто більше нафти (28 756 цистерн), ніж у Бориславі (27 464 цистерни).

Між 1875 та 1890 рр. видобування нафти зросло вчетверо, тобто відбувався незначний ріст; ріст діяльності між 1890 та 1900 рр. відбувався швидше, а в 1901–1908 рр. — стрімко зріс більше, ніж учетверо. Вартість галицької нафти у цей же період щорічно становила 2,5 млн корон. За період з 1875 до 1908 р. частка Галичини у світовому видобуванні нафти зросла з 1,36 до 4,8 %, тобто у 3,5 разів. Більше Галичини нафти у світі видобували лише США (60 %), Росія (25 %) та Голландська Індія (Індонезія) — 4 %.

Не випадково, що завдяки такому росту видобування нафти, Галичина на початку XX ст. попала під пильне око нафтопромисловців світу. Ще б пак, у 1907–1908 рр. Галичина стала третім регіоном у світі за видобуванням нафти!!!

Пересічна глибина свердловини на початку XX ст. становила 1150 м; у 1905 р. найглибша свердловина була у Тустановичах — 1245 м, у 1908 р. — свердловина «Columbus III» фірми «Fanto & Co.» — 1500 м.

Часто буріння не приносило ніяких результатів. Причин було декілька — відсутність нафти, ламання бура, затискання чи брак труб та ін., що призводило до значних збитків видобувним компаніям. Так, у 1905–1906 рр. Карпатське акціонерне товариство затратило на буріння 2 млн корон, не отримавши жодного позитивного результату, а причиною була некваліфікованість керівництва свердловиною. Надалі фірми приділяли значну увагу кваліфікації керівних кадрів на бурових свердловинах, хоча ще в 1908 р. у Галичині працювало лише 160 фахівців (один на 10 свердловин), що було явно незадовільним фактом.

Зростання нафтовидобування потребувало будівництва нафтових і газових сховищ. Така проблема виникла вже в середині 1880-х рр. Перше будівництво нафтосховища розпочалося в 1885 р. і вже у 1886 р. воно могло прийняти 720 т нафти. У 1890 р. об’єм нафтосховищ збільшився до 2670 т, а в 1897 р. у Галичині було 1296 сховищ на 8520 т нафти.

Після різкого збільшення видобування нафти на початку XX ст., у 1908 лише у Бориславсько-Тустановицькому басейні нафтосховища могли розмістити 1,13 млн т нафти, у процесі будівництва були ще сховища об’ємом 484 тис. т, що загалом мало скласти 1,61 млн т і рівнялося практично річному видобутку нафти. У зв’язку з пожежонебезпекою таких споруд урядом було вжито певних заходів: об’єм сховища не повинен був перевищувати 4 тис. т, а система сховищ — 120 тис. т.

Нафтосховища належали 22 власникам; найбільшими з них було сховища фірми «Petrolea» на 430 тис. т (90 % — металевих), Крайового товариства виробників нафти — 260 тис. т (земельні), фірми «Lewakowski i Ska» — 110 тис. т, Карпатського товариства — 93 тис. т, Крайового управління — 92 тис. т тощо.

Ближче до 1910 р. сховища будувалися у землі (10–15 тис. т), що значно здешевлювало їх будівництво, адже металеві коштували 36 тис. корон кожен. Земельні сховища будувалися таким чином: на три метри в глибину копався котлован, а понад землею на три метри здіймали земляний вал. Це все вкривалося дерев’яним перекриттям, відтак смолою і все це — ґрунтом.

Видобування нафти у Галичині у 1886–1907 рр. здійснювалося тисячами свердловин, одні з яких відкривалися, інші, навпаки, — закривалися через ряд об’єктивних і суб’єктивних причин. Впродовж 1885–1908 рр. кількість нафтових фірм зросла з 180 до 344; кількість свердловин — з 873 до 1675; чисельність працівників — з 2917 до 5930; загальна вартість продукції — з 3,3 до 25 тис. корон.

Роздроблення бізнесу збільшилося, коли Борислав вийшов на перший план у нафтовидобуванні (1898 р.). Оскільки землі, де була знайдена нафта, належали дрібним землевласникам, то вони відразу стали об’єктом торгівлі євреями, які здавна проживали в Дрогобичі та Бориславі, займаючись спекуляцією озокериту. Після виявлення великих покладів нафти, коли різко збільшилася ціна на нафтоносні землі чи їх оренду з правом видобування, постало питання неможливості зосередження в одних руках значних площ через нестачу фінансів. Це могли собі дозволити лише великі компанії, як от Карпатське товариство, якому вдалося інтегрувати великі простори, однак, як виявилося пізніше, — позбавлені нафти.

В основі незалежного та спілкового бізнесу виріс мінімальний простір ділянок, передбачений законом (30 м в довжину і 20 м в ширину). В принципі, формування таких компаній в краї, який страждав від нестачі капіталу, було б корисним, якщо шлях їх створення був би справедливим. Було ж по-іншому. Як правило, група спекулянтів скуповувала землі для шибу за 1–3 тис. корон і деякий відсоток від майбутньої валової продукції. Далі відбувався пошук партнерів-акціонерів для створення спілки зі 100 %-ним пакетом акцій компанії. Відтак під керівництвом засновників компанії починала функціонувати спілка (заздалегідь закуповувалося бурове устаткування), активно проводилася рекламна кампанія, спродувалася рештка акцій і в такий спосіб вони могли заробити без великих зусиль 15–20 тис. корон, залишивши собі 8—15 % валової продукції, не враховуючи вартості обладнання.

Власники землі та промоутери компанії були зацікавлені у відсотках розподілу валового продукту, оскільки в умовах контракту було обмежено термін для проведення бурових робіт. У цьому й полягала одна з основних причин кризи, в якій знаходилася нафтова промисловість Галичини, оскільки навіть у разі вагомих причин компанії не могли відмовитися від буріння під загрозою втрати значних грошових коштів чи забору нафти через сусідні шиби.

Принцип ошуканства полягав у тому, щоб розділити компанію на 100 часток по 2–2,5 тис. кор., оскільки вартість буріння доходила зазвичай до 250 тис. корон. Через кілька років, коли нафта була отримана з глибини 700 м, частка вартості (1 %) становила вже 1500 корон. Але дуже часто окремі акції (у відсотках) ділилися на 4—10 і більше частин. У дрогобицьких кафе, де була зосереджена торгівля нафтою, 1 % таких акцій продавався за 10–50 кор. Часто у руки обманщиків потрапляли незаможні і неосвічені галичани, які нічого не розуміли в цьому бізнесі.

Такий спосіб створення нафтових компаній і спілок призвів до того, що у Дрогобицькому гірничому окрузі в 1900 р. діяло 98 експлуатаційних свердловин, в 1905 р. їх було вже 192, з яких 75 % — дрібні фірми, що мали лише по одній свердловині. Решта свердловин у Бориславсько-Тустановицькому родовищі були у руках середнього та великого бізнесу: Карпатське товариство — 24 свердловини; Галичина, «Fanto & Co» «Laupenmühlen» — по 10; Урицьке товариство, Акціонерне товариство для нафтового промислу — по 7.

У 1906 р. було 120 нафтовидобувних компаній. Із загального обсягу нафти Галичини 1/4 належала фірмам, що мали рафінерії і не торгували сирцем, а 3/4 йшло на рафінерії через торгівлю з рук виробників.

З іноземного капіталу неавстрійського походження найдавніше у Галичині був присутній: англійський і бельгійський капітал, який через непоправні збитки повністю зник; французи ніколи не вкладали значних коштів; німецький капітал лише наприкінці XIX — початку XX ст. почав займатися галицькою нафтою. У 1905–1906 рр. німецьким капіталом було закладено близько 50 акціонерних товариств (по 1000 акцій) і кілька десятків «ґварецтв» (по 100 акцій) для експлуатації нафтових родовищ Галичини.

Найбільшими німецькими компаніями були: Ганноверське ґварецтво галицької нафти в Кросно (статутний капітал — 5 млн корон), гварецтво «Harklowa» (1,8 млн корон), Акціонерний «Bank für Naphta-Industrie» (2,16 млн корон), «Pasieczna» (раніше — «А. Compes»), «Opaka», «Laupenmühlen». За розрахунками П. Шварца, секретаря Товариства інтересантів в галицькому нафтовому промислі, на початку 1908 р. у Галичину було залучено 36 млн корон німецьких коштів, з яких 22 млн корон — на буріння і експлуатацію свердловин, 6 млн — на торгові операції та 2,4 млн корон — в товариства з обмеженою відповідальністю.

Однак найбільшими нафтовидобувними та нафтопереробними підприємства Галичини були:

1) Галицьке Карпатське нафтове товариство (раніше — «Bergheim і Mac Garvey»), засноване в 1895 р., статутний капітал 16 млн корон. Продукція нафти у 1902 р. становила 130 тис. т.

2) «Східниця» («Schodnica»), Акціонерне нафтове товариство, засноване в 1896 р. (Англо-Австрійський банк), статутний капітал 10 млн корон.

3) «Галичина», Акціонерне нафтове товариство, засноване в 1904 р. (після Anglicia-Petroleum Company), статутний капітал — 6 млн корон.

4) Перше Галицьке нафтове акціонерне товариство (раніше «St. Szczepanowski і Sp.»), засноване в 1889 р., статутний капітал — 2 млн корон.

5) Акціонерне товариство для нафтової промисловості, засноване в 1897 р., статутний капітал — 5,3 млн корон.

6) Галицьке акціонерне гірниче нафтове товариство, статутний капітал — 2 млн корон.

Важливим елементом історії нафтової промисловості Галичини є питання боротьби за ціни на нафту. Нафтова промисловість час від часу піддається кризам, що супроводжується стійким поступовим зниженням цін у поєднанні з коливаннями в загальносвітовому масштабі. У 1872 р. квінталь (центнер) нафти на ринку коштував 36 корон (далі — К), у 1878–1879 рр. Слобода Рунгурська продавала її по 15 К, Східниця — по 6–7 К, Борислав — по 3 К. У 1908 р. ціна нафти впродовж року знизилася до історичного мінімуму від часу видобування нафти у Галичині — з 1,5 до 1,0 К за центнер, дещо підвищившись до кінця року до 1,3 К. У той же час ціни у Румунії та Росії становили 3–4 К за центнер і то була істинна вартість нафти. Загальна вартість видобутої у Галичині нафти впала з 19 млн К у 1900 р. до 14,7 млн К — у 1902 р.

Причин для того існувало багато, насамперед, роздробленість виробництва, спекуляція, податковий тиск, політична складова (дешева сировина — для монархії та її верхівки, задіяної у нафтовому бізнесі) та багато інших.

Нафта-сирець безпосередньо після видобування була непридатною до використання через велику вогненебезпечність і недостатнє спалювання, однак піддавалася переробці, внаслідок чого можна було отримати ряд нафтопродуктів, життєво необхідних для суспільства.

На початку XX ст. нафта, видобута у Бориславсько-Тустановицькому родовищі, давала 5—19 % бензину, 38–45 % керосину і газоліну, 5—13 % парафіну, 15–25 % мастильних масел, 3–6 % асфальту чи мазуту, решта (близько 15 %) втрачалося. А от нафта, що видобувалася з верхніх шарів у другій половині XIX ст., за даними Енглера та Ґінтла, — до 65 % керосину і 5—10 % бензину.

Дистиляція всіх нафтопродуктів у невеликих рафінеріях здійснювалася в одних і тих же котлах, що вміщували до 5 т нафти. У великих рафінеріях використовували цілий ряд поєднаних один з одним циліндричних котлів, об’ємом від 15 до 100 т, таким чином, що нафта, безперервно послідовно протікаючи з вище розташованого і менш нагрітого котла в нижній, сильніше нагрітий, і т. д., утворювала в кожному з них різні фракції.

Малі рафінерії, що мали на меті отримання побільше керосину, використовували «розтріскування», тобто здійснювали дистиляцію важких масел і накипу. Великі — не використовувати цього методу, оскільки це зменшувало кількість парафіну і запобігало продукуванню мастильних матеріалів.

У торгівлю поступало три сорти керосину: 1) імперський безбарвний, питомою вагою 0,810 г/см3 і температурою випаровування 23–26 °C; 2) гас-салон (стандарт) з вагою 0,815—0,820 г/см3 і температурою випаровування 21 °C; 3) паливний, жовтий, з нижчою температурою випаровування (використовувався лише у Галичині та Угорщині і то в дуже малих кількостях).

Парафін отримували з парафінового масла при природному (взимку) або штучному (холодильні аміакові машини) охолоджені у звичайних бочках або спеціальних кристалізаторах до температури -1 —4 °C, при якому він утворює так звані парафінові луски. Їх пресують у прес-фільтрах, потім — у гідравлічних пресах, щоб позбавити парафін останків масел, і, нарешті, хімічно очищають чистою сірчаною кислотою та каустичною содою.

Розвиток нафтопереробної промисловості переконливо доводив економічну слабкість Галичини. Хоча переробка нафти у Галичині та Америці була винайдена практично в один і той же час, перший нафтопереробний завод у Галичині виник лише у 1884 р., коли Станіслав Щепановський заснував у Печеніжині першу галицьку рафінерію. Потім виникли великі заводи в Глінніку Маріямпільському і Тшебінії (1898 р.). А після різкого росту видобування нафти після 1890 р. в швидкому темпі почали з’являтися великі заводи у Сілезії та Чехії (в Богумині, Дзедзіце, Моравській Остраві, Моравському Свинові, Пардубіце, Коліні, Кралупі).

Разом зі старішими великими рафінеріями, опертими спочатку на іноземні нафти, в Трієсті, Ржеці, Флорісдорфі під Віднем і в Пешті, вони зайняли провідні місця в нафтопереробній промисловості, яким до 1899 р. вдалося охопити весь попит на керосин і бензин в монархії (219 тис. т).

У 1884 р. в Галичині вироблялося близько 20,4 тис. т керосину, в 1891 р. — удвічі більше, в 1897 р. — 63,5, в 1900 р. — 69,4 тис. т (69 рафінерій у Галичині та Буковині), в 1905 р. — 91,4 (61 галицько-буковинські рафінерії).

У 1884 р. в Галичині було 57 рафінерій, а в 1905 р. — 54 (у всій Австрії — 72). Таким чином, Галичина мала 3/4 загальної кількості рафінерій Австрії, проте більшість з них представляли собою невеликі підприємства. Про це свідчить той факт, що всі галицькі рафінерії заплатили дещо менше половини (10,15 млн К) загальної суми акцизу — 20,78 млн К. Більшу частину акцизу заплатив завод у Трієсті (1,6 млн К), Богумині, Флорісдорфі і Дзедзіцах (1,42 млн К), Пардубіцах (1,3 млн К). З галицьких заводів: Гліннік Маріямпільський — 1,47 млн К, Дрогобич («Галичина») — 1,1 млн К. Таким чином, можна допустити, що ці галицькі заводи займали, відповідно, третє та п’яте місця в Австро-Угорщині. Крім них, у Галичині діяли також великі заводи у Ніґловицях (0,95 млн К), Тшебінії (0,92 млн К), Печеніжині (0,66 млн К) тощо.

На великих рафінеріях працювало 80—350 робітників, на малих — до 20. Та й умови праці, обладнання, заробітна плата у них сильно відрізнялася. Великі рафінерії представляли собою потужні промислові комплекси з новітніми технологіями та устаткуванням.

У 1906 р. з галицької нафти для внутрідержавного використання виробили: 59 галицьких рафінерій — 83 100 т нафтопродуктів, решта (13) австрійських рафінерій — 74 200, 24 угорських рафінерій — 89 000 т. На експорт всіма рафінеріями було виготовлено 170 800 т нафтопродуктів.

Рафінеріями загалом було перероблено у 1905–1907 рр. майже 2,5 млн т галицької нафти. З ростом поставок нафти швидко зростала переробка нафти за рахунок будівництва нових і розширення діючих рафінерій і в цьому сенсі утвердилися три основні регіони нафтопереробки зі своїми особливостями: Галичина з орієнтацією на джерела сировини; Угорщина з модерновим підходом до виробництва; Австрія, що орієнтувалася на ринки збуту.

На всіх рафінеріях Австро-Угорщини, за даними Станіслава Бартосевича, у 1905 р. вироблено продукції на суму 120 млн К (у т. ч.: керосин — 76 млн К; парафін — 14,4; мастильні масла — 12; експортний бензин — 12; бензин — 5; асфальт — 0,9 млн К), 66 млн К з яких використано: 1) сплата податків — 29,9 млн К; 2) транспортування нафти — 11,5 млн К; 3) виробничі витрати —24,5 млн К. З решти 54 млн К 20 млн К використано на купівлю нафти (у середньому 2,85 К за 1 центнер), а 34 млн К — прибуток рафінерій. З цієї суми виплачувалася заробітна плата (15 млн К), здійснювалися виплати «брутто» власникам земель (4,5–5 млн К), на складування сировини і продукції (3,5 млн К), решта — близько 10 млн К — чистий прибуток рафінерій. Цей дохід рафінерій був би значно більшим, якби діяло нормальне нафтове законодавство. Так, для прикладу, у Німеччині нафта-сирець була удвічі дешевшою, ніж у Австрії, а от акциз — утричі більший. Таким чином, і галицька нафта втрачала на одному центнері на початку XX ст. приблизно 5 корон або загалом близько 100 млн корон.

Незважаючи на ріст видобування і переробки нафти, її ще мало вироблялося на душу населення у Австро-Угорщині: 1890 р. — 3,8 кг, 1900 р. — 4,7 кг, 1907 р. — кг, тоді як у Німеччині ця цифра складала 15,5 кг, а в США, Швейцарії, Бельгії та Норвегії — 20 кг.

Більшість нафтопродуктів вивозилися поза межі Австро-Угорщини (1897–1908 рр. — щорічно 13 080—24 000 т), насамперед до Німеччини (70 % керосину, 60 % бензину, 90 % легких масел, 75 % мазуту і 50 % парафіну), Франції, Швейцарії, Туреччини і Бельгії (до всіх — керосин і бензин), Італії, Бельгії і Швейцарії (масла). Як видно, у більшості з цих країн видобувалася і перероблялася нафта, але місцеві ціни була значно вищими (про що йшлося вище), ніж у Австро-Угорщині, чи, тим паче, — у Галичині.

Поряд з цим, Австро-Угорщина також експортувала сировину й нафтопродукти: 11 400 т керосину (3/4 з США), 15 600 т мазуту (2/3 з США), 18 300 т нафти з Румунії.

У 1906 р. у Галичині функціонували 168 копалень нафти. Видобуток нафти поступово зростав з 300–330 тис. т у 1896–1900 рр. до 1,2 млн т у 1907 р. та 2,1 млн т — у 1909 р., пізніше він зменшився, проте, ще в 1913 р. досягав 1,1 млн т.

На видобуванні нафти у різні періоди її історії працювала різна кількість працівників, що, звичайно, було пов’язано з кількістю копанок чи свердловин і їх дебітом. Якщо у 1873 р. в околицях Борислава на нафтопромислах працювало близько 12 тис. робітників, в 1884 р. — 10 тис. (485 підприємств), в 1886 р. — 2917 (180 підприємств), то, починаючи з 1890 р. чисельність працівників поступово збільшувалася, незважаючи на окремі винятки: 1890 р. — 3729; 1895 р. — 4323; 1900 р. — 5906; 1905 р. — 6650; 1911 р. — 6335.

Керівництво підприємств та й самі робітники часто не дотримувалися правил техніки безпеки й охорони праці, у зв’язку з чим виникали травми на виробництві, що супроводжувалося в окремих випадках і летальними наслідками. Між 1886 та 1900 рр. фірми задіювали лише декілька робітників, підприємства ж, що мали понад 50 осіб, були винятком. У середньому на підприємствах працювало 15–20 робітників.

У 1906–1910 рр. у Галичині видобувалася значна кількість нафти-сирцю: 1906 р. — 760 тис. т, 1909 р. — 2,07 млн т.

У 1909 р. у Галичині завершено буріння 216 свердловин (56 232 м), з яких 77 % у Тустановичах — 48 143 м. Тоді ж копалося 336 шахт, у т. ч. 249 у Бориславі та Тустановичах, та діяло 1652 шахти (у Бориславі та Тустановичах — 717). Найглибшою була шахта у Тустановичах (1278 м).

До залізничних станцій у Сколичині, Єдлічу, Кросні, Івонічі, Риманові, Ольшаніці, Дрогобичі і Бориславі та до нафтопереробних заводів у Глінніку Маріямпільському та Дрогобичі проведено 28 нафтопроводів загальною довжиною біля 250 км. Нафта зі свердловин та шахт збиралася у 682 залізних (об’ємом 1086,4 тис. т), 660 земляних (1712,9 тис. т) та 1478 дерев’яних (120,7 тис. т) збірниках, що загалом складало 2920 тис. т.

Крайовою ухвалою від 22 березня 1908 р. нафту було визнано власністю землевласника, однак нагляд за експлуатацією нафтових полів вели Гірниче воєводське управління у Кракові і державні гірничі окружні уряди в Кракові, Яслі, Дрогобичі і Станиславові. Нафтові свердловини, окрім Борислава і Тустановичів, відносилися до першого з двох класів небезпеки. Слід також зазначити, що нафта вже в ті часи визначена як те паливо, що набагато перевершувало свої паливні якості перед іншими паливними речовинами.

На початку XX ст. нафтова промисловість досягла найбільшого розвитку, власниками в якій стали декілька великих акціонерних компаній. Спочатку панівне становище займав австрійський капітал, а перед Першою світовою війною сюди влився німецький, американський та англійський. У 1911 р. англійському капіталу у Бориславі належала 71 свердловина, що давало чверть нафтовидобутку Бориславського басейну. У 1912 р. німецькі та англійські фірми об’єдналися в концерн, що зосередив у своїх руках третину видобутку нафти, володів усіма нафтопроводами, чотирма з семи великих нафтопереробних заводів. З 1913 р. у нафтову промисловість активніше почав проникати французький капітал.

Перед початком Першої світової війни у нафтову промисловість Галичини було вкладено понад 310 млн корон, з яких на австрійський капітал припадала майже третина, 20 % — на англійський, по 12–15 % — на німецький, французький і місцевий, по 2 % — на американський і бельгійський.

Слід зазначити, що на початку XX ст. нафтовидобувна промисловість зазнала технічної реконструкції. Були закриті дрібні копальні та почали бурити свердловини глибиною понад 1000 м. Потужність застосовуваних двигунів у Дрогобицькому та Станиславівському гірничих округах у 1910 р. становила 20 тис. к. с., а у 1913 р. досягла 50 тис. к. с.

У Галичині було 19 підприємств, що здійснювали пошукове та експлуатаційне буріння. Поряд із видобуванням нафти, більшість підприємств видобували також озокерит і леп (суміш озокериту і непродуктивних гірських порід).

Станом на 1911 р. нафтові родовища виявлено у Делятині, Яблуниці, Воронєнці, Лоєвій, Чорних Ославах, Пнів’ї, Ворохті, Стримбі, Зеленій та Рафайловій. Експлуатаційні запаси були у Добротові, Пасічній, Чорному Потоці та Заріччі.

Напередодні Першої світової війни ситуація з власністю на нафтові свердловини і право їх використання дещо змінилася, що було викликане перерозподілом сфер впливу зарубіжного капіталу у нафтогазовидобування Галичини.

Оптовим продажем нафти у 1912 р. у Галичині займалися торгові фірми: «Княгиня Марія Любомирська & герцог Францішек Замойський» (Борислав), «Станіслав Богуш & Ска» (Борислав), «Феліціян Дембовський» (Борислав), «Кароль Дембський» (Борислав), «Спілка нафтова Оскара Лозинського & Тадея Тараєвича» (Львів), «Тадеуша Срочинського» (Ясло).

Станом на 1912 р. у Галичині знаходилося багато підприємств, що займалися переробкою нафти та виготовляли широкий асортимент продукції. Нафтопереробні заводи були, як правило, невеликими, однак окремі відносилися до найбільших підприємств Центрально-Східної Європи і там працювали сотні робітників. Загалом у Галичині діяло 51 нафтопереробне підприємство з 2231 працівником.

Супутні продукти нафтопереробки виготовляли фабрики: свічок — Кросно, Рогатин, Тарнів; мила — Краків, Львів, Снятин, Станиславів; мила і свічок — Львів, Підгуже.

Очистку попутного газу та виготовлення скрапленого газу здійснювали достатньо великі фабрики у Львові (235 працівників) та Кракові (222 прац.); значно меншими були підприємства у Бережанах, Бялій, Грибові, Дрогобичі, Жешуві, Коломиї, Львові, Станиславові, Стрию, Тарнові, Хранові та Ярославі.

Напередодні Першої світової війни Галичина займала провідне місце у світі з видобування нафти. Впродовж 1907–1913 рр. отримано 10,5 млн т нафти, що становило 3,49 % світового видобутку.

Більшість нафтопродуктів вивозилася з Галичини як поза межі краю, так і за кордон. Впродовж 1900–1917 рр. з Галичини експортовано близько 280 тис. т нафтопродуктів і 283 тис. т нафти-сирцю. До 1912 р. спостерігався ріст експорту, однак воєнні події зумовили як зменшення об’ємів видобування нафти, так і її переробки. Небачено низький рівень експорту у 1915 р. був зумовлений тим, що більшість галицьких копалень перейшли до рук російського царату, який тимчасово окупував частину Галичини. А от ріст у 1916–1917 рр. викликаний потребами Німеччини і Австро-Угорщини майже у всій галицькій продукції для ведення подальших воєнних дій з Антантою.

Окрім нафти у Галичині великої популярності набуло видобування озокериту (озокерит (гірський віск; мінерал гудроновий) — мінерал з групи нафтидів (бітумів), за іншими даними — з групи нафтових бітумів, що іноді умовно відносять до мінералів; є сумішшю високомолекулярних твердих насичених вуглеводнів, за зовнішнім виглядом нагадує бджолиний віск, має запах керосину).

Вже у XVIII ст. у Галичині діяли примітивні копальні земного воску, якому приписувалися цілющі властивості.

Відомий природознавець, доктор права Станіслав Сташиць (S. Staszic) на публічному засіданні Варшавського товариства приятелів науки (13 грудня 1805 р.) виголосив звіт своєї подорожі 1804 р., що було видано під назвою «O ziemiorо5dztwie gо5r dawney Sarmacyi a późniey Polski» (1805 р.). Наступного року ним було видано геологічну карту за назвою «Carta geologica totius Poloniae etc.», на якій відображено родовища нафти. У пояснюючій записці до карти («O ziemiorództwie Karpatów i innych gór i równin Polski», Варшава, 1815 р.) Сташиць повідомляв про численні виходи на денну поверхню солі, сірководневих джерел та нафти й її похідних (скельної олії) уздовж північно-східного схилу Карпат від Вєлічки через Добромиль, Стару Сіль, Дрогобич аж до Кут і далі у Румунію. Зокрема, автор відзначав, що скельну олію у Нагуєвичах видобували з трьох нафтових ям, а також і на Покутті, розрізняючи декілька їх: чиста жовто-сіра олія, що використовувалася для ламп і свічок (нафта); чорно-коричнева олія, яка горить тьмяніше і залишає густий неприємний дим (озокерит); затверділий коричнево-чорний бітум (асфальт, смола), який при горінні виділяє густий дим.

З початку XIX ст. відомі окремі законодавчі акти, що стосувалися розвідки, видобування та продажу озокериту. 2 серпня 1810 р. у Відні видано Декрет Державної Канцелярії, скерований до Гірничого суду в м. Дрогобичі, в якому зазначалося, що усі мінерали, що вміщають у собі земну олію (нафта і озокерит), належать до державної власності і не можуть відноситися до земельної власності. Дозвіл на їх видобування надавався державою (гірничий дозвіл). Ця дія уряду боляче вдарила по інтересах населення, яке бачило у видобуванні нафти й озокериту хоч якусь статтю доходів своїх сімей. Внаслідок протестів місцевого населення Галицьке намісництво внесло пропозицію щодо відміни цього декрету. І вже 8 листопада 1810 р. у Відні було видано новий декрет, згідно з яким нафта вилучалася із переліку мінералів державної власності і залишалася у віданні власників земельних ділянок. Однак це не стосувалося озокериту й асфальту, які й далі залишалися у державній власності.

Першим власником гірничого дозволу на видобування земного воску у Бориславі, наданого Дрогобицьким Гірничим судом у 1810 р., був підприємець Ян Маттіс. Відтоді розпочалася реєстрація підприємств з видобування і переробки нафти й озокериту.

Однак розробка нафти й озокериту у більших масштабах велася нелегально селянами та єврейськими підприємцями та перекупниками за дозволом власників землі. Цей процес видобування заключався у відборі корисних копалин з неглибоких ям (копанок) примітивними способами та засобами.

У 1810 р. Йожеф Геккер, що у 1808–1819 рр. проживав у м. Дрогобичі, заснував «Трускавецьке гірниче товариство „Доброї Надії“» для розвідки корисних копалин і видобування сріблоносного галеніту. 1814 р. ним у Трускавці було започатковано шахту Святої Анни, стратиграфічну будову якої дав Кароль Шіндлер. Зокрема, автор у праці «Geognostische Bemerkungen über die Karpathischen Gebirge in dem Königreiche Galizien» (Відень, 1814 р.) зазначав, що в околицях Трускавця зустрічаються поклади асфальту та мінеральних вод.

Німець Кароль Філіп Функе у монографії «Naturgeschichte und Technologie» (Відень, 1817 р.) описав родовища нафти та згадав про видобуток земного воску поблизу Дрогобича та його використання для виготовлення місцевим населенням свічок. Професор геології Єжи Боґуміл Пуш, який у 1817–1830 рр. здійснив геологічні дослідження Польщі, у вересні 1828 р. на з’їзді німецьких природознавців і лікарів у Берліні доповідав, що північно-східні схили Польських Карпат багаті різними мінералами, зокрема й скельною олією й бітумами. У монографії «Geognostische Beschreibung von Polen sowie der übrigen Nordkarpathen-Länder» (Штутгарт, 1836 р.) ним згадано родовища озокериту у Бориславі, Попелях та Трускавці; вказано, що він зустрічається у вигляді тонких шарів між сланцями та пісковиками і є продуктом окислення рідкої скельної олії. У 1827 р. офіційний дозвіл на побудову в Трускавці стаціонарного будинку для приймання ванн і чотирьох будинків для проживання відпочиваючих одержав адміністратор державних маєтків Юзеф Міцевскі.

Всі ці події сприяли науковому трактуванню походження, розробки й експлуатації земного воску, якому слід було надати й офіційну назву. Власне, сучасна назва «озокерит» була вперше запроваджена у науковий обіг австрійським мінералогом Ернестом Фрідеріком Ґлоккером у 1833 р. для молдавського земного воску, яка згодом поширилась у світі.

17 жовтня 1838 р. та 30 листопада 1840 р. було прийнято постанови Державного управління у Відні, згідно з якими нафтову ропу, природний бітум, асфальт і природну смолу знову було віднесено до державної монополії і на гірничий видобуток якої знову слід було одержати офіційний дозвіл. Такий дозвіл нового зразка вперше (1838 р.) було отримано не будь-ким, а фундатором курорту Трускавець Й. Міцевським.

Вперше хімічний аналіз озокериту з Трускавця було здійснено у 1840 р. професором органічної хімії та керівником хімічної лабораторії у Парижі Філіпом Неріушем Вальтером. Внаслідок здійсненого аналізу, вчений прийшов до висновку, що озокерит повністю складається з вуглецю (85,85 %) та водню (14,28 %), слабо розчиняється у спирті й ефірі, сірчана кислота на нього не діє, температура плавлення 59 °C. Він же підтвердив висновки попередніх дослідників, що озокерит і нафта мають споріднений генезис.

До 1850 р. у Бориславі діяло близько 2 тис. озокеритових шахт. У кінці XVIII — на початку ХІХ ст. озокерит використовувався місцевим населенням Прикарпаття для освітлення приміщень. Попит на нього зростав, збільшувався і видобуток. Центром видобутку став район міста Борислава і сіл Дзвиняч та Старуня.

Озокерит у Галичині зустрічався у невеликих кількостях у тріщинах (об’ємом від кількох до кількох десятків см3) міоценових аргілітів і пісковиків, що лежали над соляними покладами. У Бориславі основна озокеритоносна тріщина, що складалася з 14 менших, знаходилася на глибині 260 м.

В. Шайноха у 1894 р. згадував, що до 1855 р. озокерит використовувався лише для господарських потреб, а коли у Трускавці відпочивав архікнязь Фердинанд д’Есте, то звернув увагу на необхідність застосування видобування цього мінералу і розширення сфери його використання і продажу.

Тому від 1855 р. наступили радикальні зміни у видобуванні озокериту. Того року львівський підприємець Роберт Домс, який ще 1851 р. розпочав дослідження Галичини, відкрив значні поклади озокериту на незначній глибині в околицях Борислава і розпочав їх експлуатацію. Від того часу й веде свій літопис бориславський озокерит. Однак від 1855-го до 1860 р. не озокерит відігравав основну гірничу роль у Бориславі, оскільки велися тривалі дискусії щодо віднесення його до категорії державної монополії чи ні, що передбачала частина 3 Загального гірничого уставу від 1854 р. Тлумачення не на користь підприємців дало розпорядження Міністерства фінансів від 7 грудня 1855 р., що вважало озокерит державною монополією.

Однак близько 1860 р. з’явилась необхідність використання озокериту у хімічній промисловості, що одразу ж підвищило його ринкову вартість. Саме це й спонукало державні органи переглянути своє відношення до перспектив експлуатації родовищ озокериту.

Розпочалися дебати у державних органах влади. 16 листопада 1860 р. розпорядженням Міністерства фінансів озокерит знову було віднесено до державної монополії, а Галицький сейм 25 квітня 1861 р. прийняв свою ухвалу, згідно з якою нафта і подібні мінерали не повинні підпадати під Гірничий устав, однак мають видобуватися з «позитивом» для місцевого населення та природи. Саме цей різнобій думок зумовив підписання цісарської постанови від 22 січня 1862 р., яка постановляла, що відтоді земний віск і земна олія не повинні підпадати під Гірничий устав, однак повинні використовуватися лише для засобів освітлення. Таким чином, було фактично призупинено промисловий розвиток цієї галузі господарювання на невизначений термін. 30 травня 1865 р. Міністерство торгівлі видало розпорядження, що відміняло попередні регуляторні акти і вивело озокерит з-під заборони експлуатації Гірничого уставу.

Це призвело до «озокеритової лихоманки» в околицях Борислава. За спогадами гірничих інженерів Шуберта та Ясінського, наведених проф. Фр. Котті, на площі 15–20 морґів в околицях Борислава діяло від 5 до 6 тисяч криниць (копанок) і не менша їх кількість у ближніх урочищах. Для видобування озокериту задіяно 4–5 тис. робітників на 150 криницях, що видобували щотижнево 168–224 т озокериту. Отже, щорічно у Бориславі могло видобуватися понад 5040 т земної олії та понад 2520 т озокериту.

Ціни на видобуту продукцію станом на 20 червня 1865 р. були наступними (за 1 віденський цетнар): Bergöl (звичайна скельна олія) — 7,25 зол. рин.; Bergwachs (звичайний озокерит) — 7 зол. рин.; Kenderbal (м’який неочищений віск) — 4,2 зол. рин.; Roppa (густа олія, забруднена піском) — 2,0 зол. рин. Інженер Ясінський також зазначав, що при таких темпах розробки окупність родовища складала 1,5 роки.

Не дивно, що в околицях Борислава впродовж короткого часу з’явилося багато підприємців. Це призвело до хижацького знищення природного середовища. І запорукою цьому стала вище згадана постанова від 1865 р. Багато місцевої інтелігенції й селян із зітханням згадали постанову Галицького сейму, що забороняв хижацьке використання природних ресурсів краю.

Біля 1870-х рр. в околицях Борислава видобувалося 5600 т озокериту та 11 200 т скельної олії вартістю 2,4 млн зол. ринських.

До 1878 р. озокерит видобували вручну з гірських порід, а в 1887 р. його стали виплавляти. На шахтах і в штольнях озокерит відділявся від породи вручну. В окремих випадках, коли зразу відділити чистий озокерит від породи було неможливо, суміш воску і гірських порід варили у великих котлах, доки озокерит не спливав на поверхню. Далі озокерит варили ще раз, щоб повністю очистити його від домішок, після чого його формували в циліндричні зливки з дещо загостреними кінцями і в такому вигляді озокерит поступав на ринок. Необроблений озокерит очищали також за допомогою сірчаної кислоти, а пізніше за допомогою деревного вугілля. Очищений озокерит називався церезином. Переробка озокериту здійснювалася, як правило, на спеціалізованих підприємствах Чехії та Нижньої Австрії.

Перші спроби переробки галицького озокериту були здійснені у 1867 р. на фабриці «Hochstetter i Comp.» у м. Флорісдорф під Віднем. Спочатку з озокериту виокремили лише парафін, а з 1872 р., завдяки діяльності Г. Уйгели з м. Стокерау, д-ра Пільга з м. Карлсбад та Ф. Отто з м. Франкфурт-на-Майні, отримано церезин, що мав важливе значення в різних галузях економіки. Е. Зауерландт та Р. Залозецький зазначали, що з кращих проб галицького озокериту можна виплавляти 80–85 % жовтого або 70–75 % білого церезину. Вартість річного видобування озокериту у Галичині Е. Зауерландт визначав у 18 млн марок, В. Шайноха ж вважав, що й ця цифра є занадто заниженою.

До 1897 р. вирізнялося вісім сортів озокериту, що залежали від температури плавлення, кольору і т. ін. Пізніше Державний банк Австро-Угорщини встановив чотири ґатунки: «hochprima spezial» — світлого кольору, температура плавлення 68 °C; «hochprima» — темного кольору, температура плавлення 68 °C; «normal» — темно-коричневого кольору, температура плавлення 60 °C; «secunda» — чорного кольору, температура плавлення 52–56 °C.

Загалом із видобутої породи виплавляли 1–2 % озокериту, з чого лише 10 % мали товарну якість. Продажем озокериту займався Державний банк. Основна маса озокериту (75 % усього видобутого у Галичині озокериту) використовувалася на фабриках церезину у Німеччині, Австрії, Англії та Росії.

Озокеритова «лихоманка» другої половини XIX ст. призвела до відкриття в околицях Борислава на площі 100 га (станом на 1865 р.) 2,6 тисяч шахт і копанок, де працювало понад 5 тис. робітників. У 1872 р. там діяло 4500 шахт і близько 1260 підприємств; у 1874 р., відповідно, 4000 та 854, де працювало 10,5 тис. робітників. Однак у 1891 р. діяло лише 772, а в 1900 р. — 75 шахт. За даними «Підручника географії Галичини» у 1873 р. у Бориславі працювало 12 тис. шахт (мабуть, у більшій мірі — копанок. — Авт.), експлуатацію нафти і озокериту здійснювали 75 великих та 779 менших підприємств, на яких працювало загалом 10 500 робітників.

Хаотичне видобування і торгівля озокеритом у Сяноцькому, Кросненському, Ясельському, Грабовському і Судетському повітах призвело до того, що Міністерство земельних ресурсів відправило для вивчення ситуації на місці гірничого комісара Едварда Віндакевича. Слід зазначити, що ним була проведена кропітка робота, внаслідок чого держава вперше отримала реальну картину стану гірничої справи у Галичині. Виходячи з ситуації, що склалася, 19 грудня 1873 р. уряд вніс на розгляд Галицького сейму проект Державного уставу щодо застосування Загального гірничого уставу до смоляних мінералів, що дало б можливість віднести земну олію та озокерит до державної монополії. Однак цей законопроект не знайшов підтримки у сеймі, і незадовільна ситуація залишалася ще довгі роки. І лише 11 травня 1884 р. сейм знову повернувся до розгляду цього питання.

Отже, 11 травня 1884 р. державний сейм і 17 грудня 1884 р. Галицький сейм виписав засади приналежності земного воску і земної олії до земельної власності, тобто тепер вже місцеві органи влади могли урегульовувати питання видобування цієї категорії корисних копалин. Зі звіту Е. Віндакевича випливало, що продукція озокериту у Галичині становила 19 653,7 т вартістю 3,5 млн зол. ринських.

Слід зазначити, що видобування земної олії та озокериту здійснювалося у двох регіонах: Борислав (Борислав, Тустановичі чи Волянка і Трускавець); Надвірна (входили Дзвиняч, Старуня і Молотків), але й у них вирізнялися своїм багатством окремі родовища.

Продукування озокериту у Бориславі розпочалося, як вже зазначалося, у 1862 р., однак статистичні дані до 1876 р. були практично відсутні. З того часу є періодичні дані про видобуток озокериту. Так, у 1876 р. його видобуто близько 12 тис. т, 1880 р. — 13,6 тис. т, 1885 р. — 15,7 тис. т. У подальшому по всій Галичині видобувалося удвічі-учетверо менше: 1889–1894 рр. — 8,2 тис. т, 1898 р. — 9,9 тис. т, 1900 р. — 2,6 тис. т, 1905 р. — 3,8 тис. т, 1906 р. — 3,5 тис. т, 1907 р. — 3,2 тис. т.

Окрім Борислава озокерит видобували у Дзвинячі і Старуні (біля Надвірної), у Трускавці, однак продукція там становила лише 20 % від усього видобування озокериту у Галичині, зокрема у Дзвинячі: 1896 р. — 350 т, 1901 р. — 258,4 т, 1903 р. — 507,8 т, у Старуні, відповідно, 287; 236,55; 84,65 т.

Незважаючи (чи завдяки) спаду видобування озокериту ціна на нього з середини XIX до початку XX ст. постійно зростала (корон за 1 корець): 1865 р. — 28; 1876 — 50; 1885 р. — 60; 1890 р. — 57; 1898 р. — 64; 1900 р. — 78; 1902 р. — 110; 1904 — 153,3 (максимум); 1906–1907 рр. — 124,3. Таким чином, ціна на озокерит за півстоліття зросла у 5,5 разів. Вартість усієї продукції на початку XX ст. коливалася від 3,2 до 4,8 млн корон. Щорічно зростала глибина шахт і копанок: з 2–4 м — у 1860-х рр. до 10 м — у 1886 р., до 60 м — у 1890 р. та до 100 м — напередодні Першої світової війни.

Водночас зменшувалася кількість видобувних підприємств. Якщо у 1886 р. лише у самому Бориславі нараховувалося 87 підприємств на 40 га, то у 1897 р. їх було лише 47 у Галичині, в т. ч. 23 — у Бориславі; у 1899 р. — 29 підприємств, у 1900 р. — 19, з яких 11 — у Бориславі та 8 — у Старуні та Дзвинячі. У 1907 р. кількість підприємств з видобування озокериту скоротилася до 11, у т. ч.: 2 — у Бориславі, 1 — у Трускавці та 8 — у Старуні та Дзвинячі.

Пропорційно змінювалася й чисельність робітників: 1889–1897 рр. — 5–6,4 тис. осіб; 1900 р. — 2229; 1906 р. — 3000; 1906–1907 рр. — 2200–2300 осіб. З загального числа працівників копалень третину становили євреї, 20 % — поляки, решта — українці.

У озокеритовидобувній галузі господарювання Галичини впродовж тривалого часу діяли примітивні шахти та знаряддя праці, побутували антисанітарія та трагічні випадки. Однак вже у останній чверті XIX ст. на шахтах застосовувались окремі механізми, що обслуговалися тисячами робітників.

За час видобування озокериту їх поклади, що залягали близько від поверхні землі, швидко зубожіли, тому необхідним було застосування нових технологій і нових механізмів для пошуків і розробки глибших мінералоносних шарів. Як правило, розроблялися пласти на глибині 100–150 м і лише шахта в урочищі «Потік» мала глибину 208 м і була найглибшою в околицях Борислава у 1889 р. Виробництво ставало дедалі збитковішим, оскільки значними були затрати на влаштування шахт. У своєму звіті Е. Віндакевич зазначав, що затрати на видобування озокериту (викопування шахт) становили 6 млн зол. ринських (на одну шахту — 500 зол. ринських), а чисті доходи наприкінці 1880-х рр. складали удесятеро менше.

Така ситуація призвела до скорочення кількості шахт у декілька десятків разів і у 1891 р. в околицях Борислава функціонували лише 468 шахт, хоча ще десятьма роками раніше їх було 93 587. Там на повну силу працювали лише два підприємства, що фінансувалися Галицьким кредитним банком (копальні на площі 3,5 га) в урочищі «Новий світ» і Французькою комерційною компанією, які разом продукували 2/3 озокериту. Однак озокерит з часом перестав цікавити французьких підприємців і в 1895 р. компанія продала всі бориславські озокеритні шахти австрійському Земельному (Державному) банку.

Подібна ситуація склалася й у Трускавці. В 1890 р. там видобували щомісячно 200–250 ц озокериту загальною вартістю до 500 тис. зол. ринських. З усієї Галичини лише в околицях Дзвиняча, де ще в 1868–1870 рр. розпочалася модернізація виробництва, видобування озокериту зросло.

В останньому десятилітті XIX ст. у Галичині видобували до 8 тис. т, а в 1900 р. — лише 3,7 тис. т озокериту. Це було пов’язано з рядом причин: виснаженням верхніх озокеритових покладів у результаті застосування хижацьких методів їх експлуатації, зменшенням попиту після прокладання з Європи до Америки телеграфного кабелю, де він використовувався як ізоляційний матеріал, удосконаленням технології одержання з нафти парафіну, який в багатьох випадках став повноцінним замінником озокериту. Техніка видобування останнього залишалася відсталою. Ще на початку 1880-х рр. його видобували, як правило, вручну з численних неглибоких ям (копанок). У зв’язку з цим в озокеритовій промисловості було зайнято 9—11 тис. робітників, тоді як у нафтовидобувній — близько 4 тис. осіб.

Озокеритодобувна промисловість на початку XX ст. продовжувала занепадати. Видобуток знизився в 1900–1913 рр. з 3,7 до 1,6 тис. т через виснаження його покладів і зменшення попиту на міжнародному ринку.

Консолідація видобувних підприємств на початку XX ст. призвела до того, що у 1902 р. у Бориславі діяло дві копальні озокериту: Галицького кредитного банку (70—100 шахт) і акціонерного товариства «Борислав» (до 100 шахт). Копальня у Трускавці, що належала Ізраїлю Б. Ватману і двом спільникам, мала у розпорядженні 250 робітників. У Дзвинячі найбільша копальня «Добра надія» належала М. Вольфурту (125 робітників), друга за величиною — фірмі «Луцци і спілка». У Старуні на першому місці була фірма «К. Богданович і спілка», на якій 250 робітників видобували озокерит і пірит.

У 1906 р. у Галичині було зареєстровано 23 копальні озокериту. Також діяло понад 20 фабрик, що виплавляли озокерит з озокеритомісних порід.

У 1907 р. у Старуні (присілок «Ропище») виникла нова копальня, закладена гамбурзьким підприємцем Й. Кампом «Camp i S-ka», роботи на якій розпочалися у вересні 1907 р. на чотирьох шахтах, у одній з яких (в урочищі «Дмитрукове поле») було знайдено безцінні палеонтологічні знахідки мамонта та носорога на глибині 12,5 м.

У Бориславі в 1911 р. видобувалося 3 тис. т. Продукція озокеритових копалень Галичини у незначних об’ємах перероблялася у Галичині, решта вивозилася у різні частини Австро-Угорщини та за кордон. За даними П. Добла (1885), з Борислава залізницею щорічно вивозилося (тис. т): 1877 р. — 8,0; 1878 р. — 9,25; 1879 р. — 9,64; 1880 р. — 9,457; 1881 р. — 8,165; 1882 р. — 8,28; 1883 р. — 8,3; 1884 р. — 11,0.

Перша світова війна призупинила розвиток Дрогобицько-Бориславського басейну. Певний поштовх до його реанімації після Другої світової війни здійснили центральні органи влади СРСР.

Володимир Клапчук

© В. Клапчук, 2016

Мінеральна смакота для здоров’я

Карпатський край славився не лише своїми лісами та нафтовидобутком, але й цілющими мінеральними водами. Мінеральні джерела Галичини поділялися на: а) розсоли; б) кислі, вуглекислі; в) залізисті; г) карбонатні; ґ) сірчані та сірководневі.

Не всі розсоли, що видобувалися у великих кількостях у Галичині, можна було використовувати для оздоровчих цілей. До лікувальних розсолів належали сировиці у Рабці (повіт Мисьленіци; джерела «Казимир», «Кракус», «Марія», «Рафаела»), Бєсьніку (повіт Бжеско), Івонічу (джерела «Амалія», «Кароль»), Риманові (джерела «Целестина», «Клавдія», «Титус»), Юровцях біля Саноку, Трускавці (джерела «Броніслава», «Марія», «Софія») та у Моршині (джерело «Магдалена») біля Стрия.

Вуглекислі води у Галичині зустрічалися винятково у Карпатах. До них відносилися мінеральні джерела: Кросьценка (джерела «Анна», «Михайлина») і Щавниці (джерела «Анієла», «Гелена», «Йозефіна», «Магдалена», «Щепан», «Шимон», «Валерія», «Влада») — у Новотарзькім повіті; Яструбік, Криниця зі Слотвінами (11 джерел), Ломниця, Мушина, Північна з Глибоким, Поврожнік, Туліч (два джерела), Жегістів — у повіті Новий Сонч; Висова (джерела «Броніслав», «Йозеф», «Рудольф», «Ванда») i Ганьчова — у повіті Горліцa; Бобрка — у повіті Кросно; Щавне — у повіті Санок; Гриніва-Буркут — у повіті Косів.

Залізисті та карбонатні води виявлено у багатьох місцевостях Галичини, де вони приурочені до виходів на поверхню менілітових аргілітів і глинистих й торфових мокровин.

Сірководневі джерела зустрічалися в околицях Кракова, на заході львівсько-равського Розточчя, Поділлі, західних височинах Поділля та Покуття: Підгір’я і Свошовіци (повіт Підгір’я), Мєсіна (повіт Горліца), Трускавець (джерело «Едуард») біля Дрогобича, Підлюте (повіт Долина), Немирів (повіт Рава-Руська), Шкло (повіт Яворів), Любіть Великий (повіт Ґродек), Пустомити (повіт Львів), Новосільці (повіт Бібрка), Микулинці (повіт Тернопіль), Розділ (повіт Жидачів).

На базі родовищ мінеральних вод діяло понад 35 оздоровниць, де лікували наступні захворювання:

— серцево-судинні — Делятин, Жегістів, Івоніч, Криниця, Рабка, Риманів, Трускавець;

— дихальних шляхів — Ворохта, Делятин, Заліщики, Івоніч, Любінь Великий, Рабка, Риманів, Трускавець, Щавниця;

— шлунково-кишкового тракту — Жегістів, Косів, Криниця, Риманів, Щавниця;

— внутрішніх органів — Криниця, Моршин, Риманів, Трускавець, Щавниця;

— нирок і сечовивідних шляхів — Жегістів, Заліщики, Криниця, Риманів, Трускавець, Щавниця;

— гінекологічні — Делятин, Жегістів, Івоніч, Криниця, Рабка, Риманів, Трускавець, Устронь;

— крові — Криниця, Жегістів, Закопане, Щавниця;

— цукровий діабет — Криниця, Риманів, Трускавець, Щавниця;

— подагра — Жегістів, Косів, Криниця, Риманів, Щавниця;

— ожиріння — Косів, Моршин, Трускавець;

— опорно-рухового апарату — Делятин, Івоніч, Любінь Великий, Немирів, Підгір’я-Краків, Рабка, Устронь;

— шкіри — Любінь Великий, Немирів, Підгір’я-Краків;

— нервів — Жегістів, Закопане, Косів, Криниця;

— вади жовчного міхура — Закопане, Заліщики, Івоніч, Рабка, Риманів;

— ожиріння — Івоніч, Любінь Великий, Немирів, Рабка;

— туберкульоз легенів — Ворохта, Закопане, Зелем’янка. Яремче;

— туберкульоз шкіри, костей, ліктьових суглобів — Ворохта, Закопане, Івоніч, Рабка, Риманів;

— отруєння важкими металами — Любінь Великий, Немирів, Підгір’я-Краків;

— запальні процеси — Ворохта, Закопане, Заліщики, Криниця, Риманів, Щавниця, Яремче.

Буркут. У 1910–1914 рр. проводилося вивчення хімічних властивостей буркутської води під керівництвом проф. Краківського університету М. Сеньковського, внаслідок чого було встановлено, що вода мала більший вміст заліза та магнію, ніж вода у Криниці, а тому була ціннішою. Мінеральна вода — вуглекисла зі значним вмістом заліза (5,5 мг/дм3) вживалася для ванн і питного лікування. Ціна купелі варіювала в межах 3—12 кор. в залежності від якості надання послуг. Для пиття вживалася бутильована вода (0,58 кор. за 0,75 л) і вода безпосередньо з джерела, вартість якої входила в оплату проживання. На курорті лікували анемію, кишково-шлунковий тракт, нервові хвороби тощо.

Делятин. Соляні джерела Делятина мали цілющі властивості. Мінеральна вода була чистою соляною ропою, яка могла застосовуватися лише для лікувальних ванн та інгаляцій. Делятинська соляна ропа сприяла лікуванню захворювань шкіри, ревматизму, рахіту, екземи, гінекологічних хвороб, хвороб нирок і кишково-шлункового тракту. Крім цього, соляні купелі сприяли лікуванню золотухи (скрофульозу), сифілісу, хвороб серця і кровоносних судин (при додачі до купелі вуглекислоти).

Жегістів. Мінеральна вода мала температуру +9,6 °С з добовим дебітом 64 500 л. Мінеральними водами цього типу можна було лікувати захворювання крові, шлунка, нервові, урологічні та гінекологічні хвороби тощо.

Івоніч. Для послуг відпочиваючих діяли мінеральні ванни, води для пиття, інгаляційні системи, ортопедичний заклад. Мінеральну воду, окрім пиття на місці, бутилювали (до 30 тис. пляшок на рік). Крім цього заклад випускав лікувальні солі (10 т) та луг. Лікування: хвороби опорно-рухового апарату, шкіри, ЛОР-органів.

Криниця (Криниця-Здрой). Джерела: вуглекислі карбонатно-залізисті, вуглекислі натрієво-магнієво-залізисті. На курорті лікували анемію, нервові й серцево-судинні хвороби, хвороби шлунка, ревматизм, безпліддя. Купелі: мінеральні, газовані, грязьові.

Любінь Великий. Про лікувальні мінеральні сірководневі джерела Великого Любіня вже було відомо в XVI ст. Наприкінці XVIII ст. для лікування вже застосовували не тільки воду мінеральних джерел, а й місцеві торфові грязі.

Основу санаторного лікування складали 5 джерел мінеральної води, які вживалися для пиття і ванн. Любінські мінеральні води мали найбільший вміст сірки зі всіх джерел Галичини; значними були і поклади залізистих грязей. Дебіт води становив 430 т на добу; температура — +10,8 °C. До складу води входили: сульфати калію, натрію, амонію, кальцію, магнію, кремнію; хлорид натрію, карбонат заліза, азот, сірководень, фосфат кальцію тощо. Вміст сірки у Любіні Великому (1,1173 %) був найбільшим у мінеральних водах курортів Європи.

Любінські води вживалися переважно для купелей; лише окремі хворі вживали їх внутрішньо. 1 кг лікувальних грязей містив 50 г мікроелементів. Мінеральні й лікувальні води курорту дозволяли лікувати ревматизм, хвороби опорно-рухового апарату, нервові, ЛОР-органів та шкірні захворювання тощо.

Моршин. Курорт розвивався на базі сірчаних і хлоридно-натрієвих мінеральних вод та лікувальних грязей. Там лікували серцево-судинні, нервові, гінекологічні, ревматичні та ін. захворювання.

Моршинські мінеральні води мали специфічні фізико-хімічні особливості: значним був вміст сульфатів натрію, калію, магнію і кальцію, хлоридів натрію, калію і магнію, бромат магнію, силікат натрію, органіка. Моршинська сіль мала всі типові складові карлсбадської лікувальної солі.

Немирів. Перші аналізи мінеральної води немирівських джерел були проведені в 1834 p., але курорт став відомим лише в 1912 р. Лікувальна дія мінеральних вод сприяла лікуванню ревматизму, артриту, шкірних, нервових і гінекологічних захворювань. Лікувалися ваннами та питтям води; використовувалися й лікувальні грязі.

Рабка. Лікувальні ресурси курорту: 7 джерел йодобромних мінеральних вод, що були придатними для пиття та купелей. Ними лікували шкірні захворювання, ревматизм та туберкульоз костей, хронічні запалення вух і носа, рахіт, післяопераційні рани, хвороби серця та очей.

Риманів. На курорті були розвідані лужні мінеральні води з вмістом йоду та брому, що використовувалися для пиття та купань. Поблизу Риманова знаходилися мінеральні джерела «Титус», «Селестина» та «Клавдія».

Трускавець. Лікування базувалося на мінеральних водах 8 експлуатаційних джерел, з яких половина — для ванн («Сировиця», «На Помярках», «Едвард», «На Липках»), інша половина — для пиття («Марія», «Софія», «Броніслава», «Нафтуся» — унікальна за своїми властивостями та хімічним складом). Біля Трускавця розвідані й значні запаси сульфідно-залізистих лікувальних грязей. Лікуванню підлягали: анемія, кишково-шлунковий тракт, ревматизм, легеневі хвороби, астма, хвороби серцево-судинної системи, нирок, геморой, невралгія, ішіас, гінекологічні хвороби.

Черче. Цілющі мінеральні води і грязі курорту відомі з XIX ст. Спочатку їх використовували монахи для «чудесних» зцілень. Пізніше сюди почали прибувати хворі з усієї Австро-Угорщини. Організованого лікування в Черче, звичайно, у ті часи не було. Воду застосовували емпірично.

Щавниця. Лікування та оздоровлення здійснювалося мінеральними водами 7 вуглекислих джерел у вигляді пиття та інгаляцій. Широко відомими були джерела «Йозефіна», «Магдалена», «Стефана» та «Шимона». Окрім них, експлуатувалися й джерела «Валерія», «Ванда», «Ян». Щавницькі води мали вміст радіоактивних елементів.

Окрім корисних мікроелементів у водах були й шкідливі домішки, насамперед вуглекислий бор, солі рубідію, марганцю, цезію та ін. Води джерел «Стефан» і «Шимон» містили сліди сірководню. Найцілющою була вода з джерела «Магдалена», яка містила близько 5 г/л хлориду натрію та 7,2 г/л карбонату натрію. За показниками хлоридів, джерело «Ванда» переважало такі всесвітньовідомі курорти, як «Кіссінжен-Ракочі», «Кроненквеллє», «Вільгельмсквеллє» та ін.

На курорті лікували захворювання носа, горла, трахей, шлунка, підшлункової залози, жовчнокам’яну хворобу, хвороби нирок і сечовивідних шляхів, анемію, неврастенію, окремі хвороби серця та нервової системи.

Менше бальнеологічне значення мали наступні курорти:

Болехів. Родовища мінеральних вод використовувалися з лікувальною метою з 1826 р. Насамперед — це були купелі у соляному розчині місцевої сировиці.

Буськ. Джерело мінеральної води знаходилося на віддалі 1/4 милі від міста. Відомості про її використання з метою солеваріння відомі ще з 1776 р.

Солець. Джерело солянки знаходилося у сусідньому з Буськом населеному пункті і з подібним хімічним складом.

Дорна. Населений пункт на Буковині мав декілька мінеральних джерел, які відносилися до кислих зі значним вмістом заліза.

Дрогобич. Там були відомими декілька солених джерел, що могли використовуватися для соляних ванн та інгаляцій.

Ярослав. Мінеральна вода була низько мінералізованою.

Юрівці. Село у Саноцькому повіті мало сірководневе джерело, що могло використовуватися для лікування хронічних захворювань внутрішніх хвороб.

Конопківка (поблизу Микулинців на Тернопіллі). Мінеральне джерело містило мінеральні речовини, які мали кращі лікувальні властивості, ніж на курорті Баден.

Коршів. Там розвідано та досліджено два джерела залізистих мінеральних вод.

Краків. На площі Ринок досліджено джерело соленої мінеральної води.

Кросценко. Джерела знаходилися на віддалі 1 милі від курорту Щавниця, тому й хімічний склад вод був побідним.

Кшешовіце. Виявлено два джерела солених мінеральних вод.

Лукавиця Верхня (Вижна). Мінеральна вода містила мінеральні сполуки, максимум з яких складав хлорид натрію.

Новосільці (Бережанський повіт). Сірководнева мінеральна вода.

Подгуже (передмістя Кракова). Мінеральна вода містила сіль, сульфати натрію і магнію, крем’янисту кислоту.

Радовце (Радауц, поблизу Ізвору і Кірлібаби на Буковині). Мінеральна вода містила хлорид і сульфат натрію, карбонати кальцію, магнію, заліза та марганцю.

Росульна (Росільна, Богородчанський повіт). Це була типова соляна ропа, що містила 268,362 г/л мінеральних речовин.

Сокільники (околиці Львова). Слабомінералізована мінеральна вода.

Стара Сіль (Самбірський повіт). Середньомінералізована вода.

Свошовіце. Мінеральна сірчана вода.

Шкло. Мінеральні води двох джерел, що містили сірководень, вуглекислоту, азот, сіль, сульфати магнію і кальцію, карбонати кальцію, магнію, заліза і марганцю, крем’янисту кислоту.

Вєлічка. У славнозвісній «соляній» столиці Галичини відомі з давен і джерела мінеральних вод — соляної ропи, питома вага якої 1,2099 г/см3.

Перша світова війна призупинила потік туристів та відпочиваючих у Карпатах. Туристично-оздоровча галузь реанімувалася у міжвоєнну добу, завдяки розбудові доріг, впровадженню нових автобусних та залізничних маршрутів.

Володимир Клапчук

© В. Клапчук, 2016

Від П’єтро Нобіле до Отто Ваґнера: стильові моделі ХІХ — початку ХХ ст. в архітектурі столичного міста Галичини

1823 року князь Клеменц Венцель Лотар фон Меттерніх, подорожуючи Галичиною, в одному з листів описав місто Лемберґ як «наполовину гарне, наполовину бридке». За словами віденського можновладця, тут можна було побачити «багато будинків, побудованих краще, ніж у Відні, оскільки вони мають архітектуру», проте за ними лежали або пустирі, або ж ділянки, забудовані кошарами. «Схід [Orient] починає себе проявляти», — критично констатував мандрівник.

Отже, якщо вірити Меттерніху, будівлі Львова «мають архітектуру».

Якого ж ґатунку була львівська архітектура за часів князя Меттерніха і впродовж наступних десятиліть перебування Галичини під владою Австрії? Яким був її стиль? Спробуємо далі розібратися в цьому питанні, простеживши впливи різноманітних архітектурно-стильових моделей ХІХ — початку ХХ ст. на забудову королівського столичного міста і приділивши (в контексті теми «австрійська Галичина») особливу увагу віденським впливам. Початок та завершення періоду, який нас цікавить, хронологічно співпадають з роками професійної активності П’єтро Нобіле (1774–1854), знаного архітектора пізнього віденського класицизму, та Отто Ваґнера (1841–1918), раннього модерніста, легендарного реформатора архітектури новітнього часу — двох провідних австрійських архітекторів «довгого ХІХ століття», творчість яких для архітектури Львова стала джерелом багатьох запозичень.

Після першого поділу Польщі і включення Руського воєводства та інших південно-східних територій колишньої Речі Посполитої до складу імперії Габсбурґів нова влада здійснила у Львові — столиці новоствореного коронного краю — ряд радикальних заходів, які залишили глибокий слід у місцевій архітектурі. Відбулася касація численних монастирських будівель, перетворених на школи, шпиталі, бібліотеки, в’язниці, канцелярії тощо. Проведено демонтаж міських укріплень. Щойно сформована Генеральна дирекція будівництва запровадила централізований контроль у сфері будівельного промислу. Тим не менше можливості містобудівного регулювання залишалися обмеженими: до кінця 1910-х рр. однією з особливостей процесу забудови Львова була відсутність генерального плану розвитку міста. За словами сучасного дослідника Володимира Вуйцика, «міська влада не втручалася в інтереси власників парцель, тому нові вулиці виникали стихійно залежно від того, як вимагали приватні інтереси».

Модерний Львів формувався переважно шляхом «органічного» росту, методом поступового нарощення нових кварталів у секторах між радіальними вуличними артеріями, траси яких повторювали рисунок межевих ліній колишніх приміських ланів. Американський історик архітектури Спіро Костоф говорить про нерегулярну «органічну» модель «геоморфного» міста («спонтанного міста» — «ville spontanе5e») як антитезу містам, розпланованим за принципом «геометричної діаграми». З кінця ХVІІІ до початку ХХ ст. містобудівне планування у Львові мало ознаки саме такого «органічного» стилю.

За габсбурзької адміністрації умови розвитку міських територій стали стабільнішими, оскільки з’явився шанс на безпечні інвестиції в нерухомість поза давнім «містом в мурах». Це було передумовою широкої розбудови мережі садів і парків. Процес бере початок з облаштування променад, обсаджених деревами, на місці колишніх фортифікацій і з заснування, з ініціативи імператора Йосифа ІІ, першого міського парку — Єзуїтського саду (сучасний Парк ім. І. Франка). Композиційні структури основних міських плантацій свідчать про переважання у Львові стилю пейзажного парку, модель якого наклалася на давні традиції садівництва львівських передмість. З кінця ХVІІІ ст. поширилася мода на англійський парк, пізніше, у першій половині ХІХ ст., відчувся вплив паркових комплексів Гамфрі Рептона та інших майстрів тогочасної ландшафтної архітектури. З’являються «сади приємності» — «Lustgärten» — доби позитивізму, найбільший з яких, Стрийський парк, проектував видатний львівський садівник, інспектор міських плантацій Арнольд Рьорінґ. Романтичні й неоромантичні моделі компонування озеленених територій переважають до перших років ХХ ст.

У перші десятиліття габсбурзького періоду історії Львова нових будинків для адміністративних потреб споруджували небагато, оскільки влада використовувала будівлі скасованих монастирів і костелів. За цих обставин у тогочасній львівській архітектурі привертає увагу домінування житлових об’єктів. Зокрема, Тадеуш Маньковський вказував на переважання міщанських домів («Bürgerhäuser»), які належали новоприбулим німецьким власникам. Їх фасади можуть віддзеркалювати ті чи інші стильові впливи, при тому «базовий план будівлі лишається майже незміненим». Значна частини будинків, «тип яких в Німеччині окреслено назвою Nutzbau», були позбавлені будь-яких оздоб.

На цьому фоні своїм монументальнішим масштабом, якістю будівництва та ошатністю скульптурного декору виділялася велика кам’яниця фірми «Гаузнер і Віоланд» (просп. Свободи, 1–3), споруджена впродовж двох будівельних періодів: 1810–1811 і 1821–1822 рр., які свідчать про утвердження у Львові стильових норм пізньокласицистичної архітектури, хронологічно фіксуючи стадію «романтичного класицизму» (якщо вжити термін, який побутує у працях зарубіжних авторів).

За доби наполеонівських воєн політична нестабільність загалом не сприяла будівельним інвестиціям, отже, будівництво пожвавилося вже після Віденського конгресу.

Міщанські кам’яниці перших десятиліть ХІХ ст. згодом піддавалися численним реконструкціям та адаптаціям — за часів галицької автономії лише поодинокі з об’єктів згаданого періоду (якщо тільки їх не розбирали повністю) уникли надбудов, розширень і «модернізацій» декоративного опорядження з застосуванням форм неоренесансу чи необароко. До 1870-х рр. «місто займало невелику територію, замкнену теперішніми вулицями Городоцькою (до початку вул. Шевченка), Гоголя, Словацького, Стефаника, Глібова, Грушевського, Зеленою (до вул. Поліграфічної), Перкарською (до Чернігівської), Личаківською (до костелу Св. Антонія), Лисенка, Кривоноса, Під дубом, Куліша, Шпитальною». У межах цього центрального ядра часто зустрічаються будинки зі строго симетричним фасадом, з широким балконом, розташованим по центру, а під ним — аркою в’їзду до внутрішнього подвір’я, з видовженими офіцинами — які є перебудованими кам’яницями 1820—1840-х рр. (деякі з них можуть відноситись і до більш раннього часу). На жаль, зараз важко з’ясувати дати цих перебудов, оскільки архівна документація, датована часом до кінця 1840-х рр., згоріла під час революційних подій 1848 р. — через бомбардування Львова австрійською артилерією генерала В. Гамерштайна.

Проектанти і виконавці будівель першої половини позаминулого століття — представники кількох поколінь будівничих Лемберґа/Львова. Серед майстрів старшої генерації виділявся Франц Трешер, народжений в Пешті, який працював у Львові з перших років ХІХ ст. Пізніше, у 1830-ті рр., у львівський будівельний промисел приходять Вільгельм Шмідт і Флоріан Ондерка, у 1840-ті — Йозеф Енґель, у 1860-ті — Адальберт (Войцех) Гаар, Емануель Ґалль та інші будівничі, які продовжували активно працювати і на початку «конституційного» періоду.

Упродовж десятиліття, яке передувало «Весні народів», чільну позицію у львівській архітектурі здобув Йоган Зальцманн — австрійський архітектор, який, мешкаючи у 1840-х рр. у Львові, виконував обов’язки інспектора міського будівництва і викладав у місцевому університеті.

Стильовим «камертоном» для тодішньої львівської архітектури став проект реконструкції старого костелу кармеліток черевичкових і перетворення його на будинок польського наукового інституту, заснованого графом Ю. М. Оссолінським — «Оссолінеума». Початковий проект виконував П’єтро Нобіле — швейцарець, який навчався в Римі і за правління Франца І здобув у Відні посаду цісарського архітектора. У 1828 р. проект його авторства, виконаний на замовлення Оссолінського, ґрунтовно переробив військовий інженер Юзеф Бем, пізніший революційний генерал. Будівництво завершилося 1851 року під наглядом Й. Зальцманна. Окрім Оссолінеуму, вплив Нобіле проявився і в інших об’єктах львівської архітектури, які будувалися до другої половини ХІХ ст.

Т. Маньковський стверджує, що твір італійця Джакомо Бароцці да Віньоли «Закон п’яти ордерів архітектури», написаний ще за часів пізнього ренесансу, був найпопулярнішою теоретичною публікацією, на яку орієнтувалися архітектори класицистичного Львова, засвоюючи греко-римські форми саме з його ілюстрацій. Здається, що, окрім Віньоли, належало би згадати найвпливовіший архітектурно-теоретичний трактат першої половини ХІХ ст. «Нарис лекцій з архітектури, виголошених в політехнічній школі» («Prе5cis des leçons d’architecture donnе5es à l’е5cole polytechnique»), автором якого був Жан-Ніколя-Луї Дюран, професор Політехнічної школи в Парижі.

Ж.-Н.-Л. Дюран — адепт раціоналістичного підходу до архітектури, типологічної уніфікації і модульних схем компонування — свій «Нарис лекцій» розробляв як підручник з основ архітектури, розрахований на інженерів, які отримували освіту у політехніках. Притому, найхарактерніші зразки впливу його теорії на архітектуру першої половини та середини ХІХ ст. можна було побачити не у Франції, а в німецьких країнах, включно з Австрією.

Принципам Дюрана композиційно відповідали два великі об’єкти, побудовані у другій чверті ХІХ ст.: нова львівська ратуша, споруджена у центрі пл. Ринок (після обвалу у 1827 р. давньої будівлі) і театр графа Скарбека (вул. Лесі Українки, 1, — сучасний будинок Театру ім. М. Заньковецької). В обох випадках бачимо компактний призматичний корпус, симетричні фасади з рівномірно розташованими комірками класицистичного декору, правильний прямокутний абрис плану, поділеного на стандартні секції. Ратушу — типову пам’ятку габсбурзької бюрократичної архітектури — побудували у 1827–1835 рр. за проектом групи відомих архітекторів, до складу якої входили Єжи Ґлоґовський, Алоїз Вондрашка, Йозеф Маркль; додаткова реконструкція (після бомбардування і пожежі 1848 р.) здійснювалася у 1849–1851 рр. за проектом Йогана Зальцманна, роботами на будівельному майданчику тоді керував Вільгельм Шмідт.

Проект «скарбеківського» театру замовили знаному віденському архітектору Алоїзу Людвіґу (Луїджі) Піхлю, в деталях його розробляв Й. Зальцманн (вже на місці, у Львові).

Іншою рисою тогочасної львівської архітектури було поширення впродовж 1830—1840-х рр. «аркового» (чи «аркадного») стилю — т. зв. «рундбоґенштілю» (Rundbogenstil), який вважається гілкою пізнього класицизму, характерною для Німеччини. Його розвиток пов’язувався з діяльністю баденського архітектора першої половини ХІХ ст. Гайнріха Гюбша. На противагу традиційним ордерним побудовам, рундбоґенштіль тяжів до застосування мотиву аркади і віконних прорізів з півкруглим завершенням, які викликають асоціації з романським стилем, візантійською архітектурою та з ренесансом доби кватроченто; в ньому часто використовуються півкруглі склепіння та гладкі стіни без профілювань, акцентується раціональність й економність.

У Львові стильові елементи рундбогенштілю з’являються в ряді адміністративних, військових і житлових об’єктів, а також у залізничній архітектурі середини ХІХ ст. Йоган Зальцманн застосував їх в палаці римо-католицьких архієпископів (вул. Винниченка, 32, 1842–1844); Вільгельм Шмідт, працюючи у співавторстві з Сильвестром Гавришкевичем — у вирішенні фасадів Народного дому (Театральна, 22, 1851–1864).

Мотиви рундбоґенштілю фігурували і в архітектурі 1860-х рр., про що свідчить проект Будинку інвалідів (Клепарівська, 35, 1855–1863), виконаний видатним віденським архітектором, данцем з походження Теофілом Ганзеном.

Своїми нетинькованими фасадами Будинок інвалідів нагадує будівлі арсенального комплексу у Відні (частиною якого був Kriegmuseum — Військовий музей, проектований тим же Ганзеном). Спорудження згаданих об’єктів відноситься до ранньої фази забудови Рінґштрассе — кільцевої траси навколо центральної частини Відня, прокладеної на місці знесених фортифікацій. З цього приводу Карл Шорске зауважив: «Насправді впродовж перших трьох років (1857–1860) розміщення будівель [у зоні Рінґштрассе — І. Ж.] та… надання переваги монументальному будівництву все ще відображали цінності династичного неоабсолютизму». Отже, львівський Будинок інвалідів, повторюючи форми Арсеналу, також презентував архітектурний стиль доби політики неоабсолютизму.

За свідченням відомого будівничого й архітектурного критика Міхала Ковальчука, «після бомбардування Львова [2 листопада] 1848 р. довший період часу, майже до 1870 р., панує застій у львівському будівництві…» Новий розділ в архітектурних анналах міста відкривається вже після утворення дуалістичної Австро-Угорської держави, з проведенням ліберальних реформ і наданням Галичині автономного статусу. З 1870 р. королівське столичне місто Львів здобуває самоврядування з досить широкими повноваженнями міської влади. Суспільно-політичні зміни вплинули і на стиль львівської архітектури.

Розширення адміністративно-політичних функцій Львова, його роль як важливого транспортного осередку, центру фінансового обміну і торгівлі, культури й освіти — все це обумовлювало появу багатьох нових споруд: адміністративних будинків, залізничних об’єктів, банків, торгових закладів, театрів, шкіл. Стрімкий ріст числа мешканців спричинив справжній бум у житловому будівництві.

Лібералізація господарчого життя сприяла формуванню заможного прошарку інвесторів, які охоче вкладали капітал у нерухомість. Ще раніше цісарська адміністрація затвердила «торговельні укази», що мало наслідком ліквідацію цехів і забезпечення умов вільної конкуренції. Таким чином, склалися передумови розвитку будівельної промисловості.

Одночасно реорганізується Технічна академія і кардинально покращується якість вищих архітектурних студій. Високий стандарт професійного середовища, який обумовив успіхи на ниві практичної архітектури, дає підстави говорити про формування у Львові кінця ХІХ ст. власної архітектурної школи. На початковому етапі її розвитку, упродовж перших трьох десятиліть «автономного» періоду, відбувається тріумфальне поширення архітектури «історичних стилів».

Історизм в архітектурі ХІХ ст. став знаменням своєї доби, декларуючи відхід від класицистичних канонів й оголошуючи «свободу вибору» стильових форм. Опосередковано він відображав видатні успіхи тогочасної історичної науки: архітектори почали оперувати конкретними формами об’єктів історико-культурної спадщини, відтворюваних з археологічною точністю (тут бачимо свого роду «парад» ерудованості в царині історії архітектури). Найчастіше вибір робився на користь ренесансу, загальне захоплення яким досягло найвищого рівня після публікації культової книги базельського професора Якоба Буркгардта «Культура Ренесансу в Італії» (1860) — хоча численні «ренесансизми» в архітектурі Львова можна було помітити вже в попередні десятиліття.

У Львові розвиток неоренесансу нерозривно пов’язується з творчістю професора Юліана Октавіана Захарєвича — харизматичного лідера львівської архітектурної школи, проекти якого у 1870-ті рр. однозначно орієнтуються на стиль Рінґштрассе, відображаючи стильові впливи творців віденського Рінґу — Теофіла Ганзена і Гайнріха Ферстеля. Головний корпус Політехніки (вул. Бандери, 12, 1873–1877) — найвідоміший твір Ю. Захарєвича — опорядженням фасаду нагадує будівлю Музичного товариства (Musikverein) у Відні, проектованого незадовго перед цим Т. Ганзеном. Будинок факультету хімії (пл. Св. Юра, 9), побудований поруч й одночасно з головним корпусом, також за проектом Ю. Захарєвича, можна порівнювати зі старою будівлею хімічного інституту Віденського університету на Верінгерштрассе (проект Г. Ферстеля) як з прототипом.

Неоренесанс зразка Рінґштрассе став стильовою моделлю і для комплексу Галицького сейму (тепер — будівля ЛНУ ім. І. Франка, вул. Університетська, 1, 1877–1881), спорудженню якого передував архітектурний конкурс. Варто зауважити: серед конкурсних робіт був представлений проект молодого Отто Ваґнера — який, незважаючи на високу якість опрацювання, не затвердили до реалізації. Конкурсна комісія замовила остаточну проектну розробку керівнику будівельного відділу технічного департаменту в магістраті Львова Юліушу Гохберґеру. Отже, за нових умов львівські архітектори витісняють своїх віденських колег з місцевого архітектурно-будівельного «ринку». (Згадаємо, що в першій половині — середині ХІХ ст. для проектування найбільш престижних будівель до галицької столиці традиційно запрошували віденців — Нобіле, Піхля, Ганзена.)

Протягом 1880-х рр. архітектура Львова продовжувала перебувати під сильним впливом моди на неоренесансний фасад «італійського» типу, яка досягла кульмінації в період архітектурного конкурсу на проект Міського промислового музею (просп. Свободи, 20). Цей конкурс, за підсумками якого кращою було визнано проектну пропозицію скульптора Леонарда Марконі, організовано у 1889–1890 рр. (будівництво ж музею довели до кінця лише у 1904 р.).

Австрійський дослідник Фрідріх Ахляйтнер зауважив, що в другій половині ХІХ ст. в Австрії в проектах будівель державних установ застосовувалась «універсальна архітектурна мова», пов’язана більшою чи меншою мірою з мотивами італійського ренесансу. При цьому дослідник вказує на «семантичну» паралель — домінування в цих установах німецької мови як офіційної: «Якщо мова урядовців і військовиків була німецькою, подібним чином стилі бюрократії (будівлі судів, в’язниці, регіональні адміністративні установи, музеї, школи, тощо) та війська (казарми, офіцерські казино тощо) у своїх сухих, формалізованих і дуже педантично витворених варіантах ренесансу прирівнювалися до свого роду універсальної архітектурної мови всіх коронних земель». За Ф. Ахляйтнером, Австрія «не витворила жодного національного стилю, а радше — універсальний стиль, пристосований до громадських та офіційних будівель, фундованих державою. Навіть сьогодні можна розпізнати колишню територію Австро-Угорської монархії за її регіональними адміністративними осередками, будівлями судів, музеями, шпиталями і школами».

У Львові підтвердженням наведеної вище характеристики (з застереженням, що в адміністрації крайового рівня домінувала польська мова) стали проекти, виконані архітекторами-інженерами, які працювали в технічних бюро намісництва або крайового виділу, маючи статус держслужбовців — Феліксом Ксєнжарським (проектант офісної будівлі Галицького намісництва; вул. Винниченка, 18, 1874–1876), Францішком Сковроном (Крайовий суд; вул. Князя Романа, 1–3, 1891–1895), Йозефом Браунзейсом (комплекс медичного відділу Львівського університету; Пекарська, 52, 1891–1895). У цьому ж контексті можна перерахувати неоренесансні фасади львівських міських шкіл, проектованих в технічному департаменті магістрату Юліушем Гохберґером та його співробітниками. Але основу тодішньої нової забудови формувала архітектура житла — численні львівські чиншові доми.

Дуже характерні зразки львівської житлової архітектури 1880—1890-х рр. демонстрував район південно-східної межі Єзуїтського саду, з забудовою вулиці Крашевського — теперішньої Крушельницької — й сусідніх менших вуличок, у формах якої адаптуються елементи ренесансу, маньєризму, бароко, часом — рококо. Їх стильовий характер визначають будинки, проектовані Альфредом Камєнобродзьким, чи не найактивнішим з будівничих Львова кінця ХІХ ст.: лише на вул. Крушельницької він поставив п’ять кам’яниць (№ 1, 1883–1884; 3, 1895–1896; 13, 1881–1882; 19 і 19а, 1892–1893). Сусідні парцелі демонструють доробок інших «ветеранів» львівського історизму: Зиґмунта Кендзєрського (будинок на Крушельницької, 17, 1882–1883), Міхала Ковальчука (Крушельницької, 9, 1892–1893), Юзефа Каетана Яновського (Каменярів, 5 і 7, обидва — 1877–1878), Вінценти Равського (Матейка, 8, 1893–1895). Дехто з будівничих того часу — таких, як Якуб Соломон Крох, Анджей Ґоломб чи Міхал Фехтер — спеціалізувалися майже виключно на масовому будівництві чиншових домів. Спекулятивна архітектура львівської «чиншівки» мала свій особливий характер, який залежав від району міста.

Слід зазначити, що львівська архітектура останньої третини ХІХ ст. наслідувала не тільки стильові моделі віденської школи. Тут, зокрема, відобразилися й дуже різнорідні німецькі впливи: увагу архітекторів Львова привертала архітектура Берліна, Дрездена та інших метрополій періоду ґрюндерства.

Не підлягає сумніву, що на тогочасну львівську архітектуру впливали ідеї та стиль проектів Ґотфріда Земпера, найвидатнішого з німецьких архітекторів доби історизму. Значення земперівських впливів в архітектурній історії Львова ще чекає на докладне з’ясування, однак можна попередньо зауважити, що неоренесансний будинок Галицької ощадної каси (просп. Свободи, 15, 1889–1891), проектований Ю. Захарєвичем, демонструє активніше використання кольору і текстури декоративних матеріалів — що відповідає теоретичним постулатам Земпера, який постійно наголошував на вартості поліхромії в архітектурі. Так само, «маскування» металоконструкцій, які формують структурний кістяк цього будинку, за оболонкою декоративних тиньків і різнобарвного полірованого каменю цілком узгоджується з земперівською тезою про художню «шату» (Bekleidung), в яку мусить «вбиратися» будівля, щоб здійснилася метаморфоза — її перетворення на твір мистецтва.

У львівському архітектурному краєвиді кінця ХІХ ст. з’явилися форми т. зв. «німецького» ренесансу, зокрема, за посередництвом свого часу дуже знаного львівського архітектора Яна (Йогана) Шульца. Працюючи наприкінці 1870-х і на початку 1880-х рр. в Румунії, Шульц уславився проектом резиденції румунського короля, замку Пелеш, де застосував мотиви німецького ренесансу. Пізніше він їх використав у Львові для своєї власної вілли (вул. Хмельницького, 56, 1895–1896).

Поряд з потужними австрійськими і німецькими впливами, слід звернути увагу на значення стильових моделей французької архітектури часів Другої імперії і Третьої республіки. Зокрема, треба визнати досить вагому роль, яку відіграв стиль «боз-ар» (beaux-arts — термін вживають як назву академічного стилю, культивованого паризькою Школою красних мистецтв, École des Beaux-Arts). Свідченням його поширення стали високі — на кшталт нового крила Лувру — «французькі» покрівлі і «павільйонна» структура корпусів деяких львівських будівель. Прикладом може бути палац Потоцьких, побудований за проектом Юліуша Цибульського (вул. Коперника, 15, 1888–1890), з його мансардним дахом і парадним подвір’ям-курдонером, облаштованим перед чільним фасадом.

Упродовж останніх років ХІХ століття за проектом Зиґмунта Ґорґолевського споруджується найбільша з львівських пам’яток архітектури історизму — Міський театр (теперішній Театр опери і балету ім. С. Крушельницької; просп. Свободи, 28, 1897–1900). Будівля, яка демонструє еклектичну суміш академічно інтерпретованих мотивів неоренесансу і необароко, відноситься до особливого ґатунку театральних споруд другої половини ХІХ ст., «архетипом» якого став один з найпоказовіших зразків стилю боз-ар — колосальний будинок Паризької опери.

Здається, традицію боз-ар наслідує і проектований Владиславом Садловським фасад станційного будинку Головного львівського двірця (1901–1904), з його купольним завершенням над центральним ризалітом (нагадує силует палацу Во-ле-Віконт) і двома боковими крилами-павільйонами.

Поряд з неоренесансом в архітектурній панорамі міста з’являються інтерпретації форм бароко — стилю, який за доби класицизму був засуджений як химерне відхилення від класичного канону, але поступово «реабілітований» у ХІХ ст. Під кінець століття віденський варіант необароко — «стиль Марії-Терезії» — почав навіть претендувати на статус австрійського національного стилю. У Львові свідченням впливу необароко став будинок Національного казино (вул. Листопадового чину, 6, 1897–1898), зведений за проектом Германа Гельмера і Фердинанда Фельнера з Відня. Національне казино — Kasyno Narodowe — було клубом магнатської еліти. Тут постає питання: чи можна сприймати застосування необароко, з його специфічними історичними конотаціями, для стильового оформлення будинку, де збирався шляхетський «істеблішмент» Королівства Галичини, як політичний жест — «маркер» лояльності до центральної австрійської влади?

З кінця 1890-х рр. мотиви маньєризму і бароко у Львові активно поширював успішний архітектор-будівничий, чех за походженням Кароль (Карел) Боублік (забудова кварталу між площами Галицькою і Соборною — пл. Соборна, 1, 2, 2 а, 1901–1902).

На фоні активного використання архітектурних мотивів ранньомодерної доби, у спадщині львівського історизму дещо скромніше представлені інтерпретації стилів середньовіччя. Зокрема, неоготика виступала здебільшого як стиль костелів та монастирів, культивований Римо-католицькою церквою. Її найпоказовішим зразком у Львові став костел Св. Єлизавети (1904–1911) — пам’ятка дуже пізнього історизму, зведений за проектом Теодора Тальовського.

Готичні елементи віддавна використовувались і в опорядженні окремих житлових будівель. Наприклад, у формах чиншового дому Сапєґ (проект Адольфа Куна; вул. Стефаника, 11, 1874–1876), наслідується стиль мюнхенської Максиміліанштрассе.

Стильове розмаїття течій пізнього історизму ефектно доповнює неомавританський стиль, який оперував мотивами історичної архітектури Близького Сходу, дослідженими на територіях Османської імперії, та пам’яток колишньої мусульманської Андалузії. Цей колоритний стиль, застосований для будинку єврейського шпиталю у Львові (вул. Раппапорта, 8, 1899–1903, проект архітектора Казимира Мокловського і будівничого Івана Левинського), став «маркером» національно-конфесійної ідентичності замовників.

Окреме місце в хроніках львівської архітектури кінця ХІХ ст. посідають неоромантичні проекти освоєння окраїнних районів і їх забудови групами малих житлових будинків з ділянками саду. Найбільш відомим з периферійних теренів, забудованих віллами, була Кастелівка — розлеглий тракт будівельних «ґрунтів» на південно-західній околиці Львова, розташованих уздовж вул. Набєляка (теперішня Котляревського). З ініціативи власників Кастелівки, професора Політехніки Юліана Захарєвича та енергійного архітектора-будівничого Івана Левинського, у 1890-х роках на її території було засновано зразкову колонію однородинних осель.

Кастелівка наслідувала приклад Бедфорд-Парку — лондонського передмістя, архітектурний комплекс якого включає видатні зразки реформованого житла, проектованого за участю кращих архітекторів Вікторіанської доби (Річарда Нормана Шоу та ін.).

У проектах однородинних будинків 1890-х рр. гнучкість плану поєднувалася з ширшим використанням натуральних властивостей матеріалів (поява полив’яної майоліки, кольорової цегли та декоративної дахівки, експресивних деталей з металу, дерева і каменю). Тут виразно відчувається вплив ідеології руху «мистецтв і ремесел», пов’язаного з діяльністю Вільяма Морріса та його послідовників. Оглядаючи т. зв. «Юлієтку» — родинну віллу Юліана Захарєвича, яку господар побудував за власним проектом (вул. Метрологічна, 14, 1891–1893), ми пригадуємо легендарну Моррісову оселю «Червоний дім» (Red House), проектовану архітектором Філіпом Веббом у співавторстві з Моррісом. «Юлієтка» демонструє львівську версію стилю Arts & Crafts.

У 1900 р. — останній рік ХІХ ст. — львівське будівництво вразила криза, через яку в місті зупинилася робота на більшості будівельних майданчиків. За два — три роки кон’юнктура повністю відновилася, і надійшла нова хвиля потужного будівельного «буму». Разом з нею в архітектуру прийшов новий стиль — сецесія.

Численні будівлі сецесійного Львова привертають увагу динамічними силуетами аттиків, пластикою еркерів і консолей, яскравою орнаментальністю та виразними текстурними співставленнями. В їх проектах повторюється набір типових стильових мотивів: в композиції дуже часто фігурують соковиті форми рослинного орнаменту та інші символи вітальних сил органічного світу, музична і солярна символіка, жіночі маскарони і химерні образи неоромантичної фантазії. Джерела, з яких виводяться ці декоративні елементи, є дуже різноманітними: можна простежити численні запозичення з проектів Отто Ваґнера та його учнів, а також адаптації бельгійських, французьких і німецьких прототипів, які могли відтворюватися за репродукціями (наприклад, з європейських мистецьких журналів кінця ХІХ — початку ХХ ст., доступних в бібліотеці Міського промислового музею чи в інших львівських книгозбірнях).

В архітектурі Львова раннім прикладом застосування орнаментів сецесії були деталі декоративного опорядження головного львівського двірця, введені в декор станційного будинку з ініціативи (або принаймні за згодою) Людвіка Вєжбіцького, шефа львівської дирекції державних залізниць і головного менеджера будівництва нового вокзального комплексу. Своє прихильне ставлення до сецесії директор Вєжбіцький пояснював суто практичними причинами: «За умову собі поставлено загальну і громадську потребу, і їй підпорядковано стиль будинку. Якщо випадає освітити зали глибиною 30 м вікнами по одній стороні будинку, то архітектурні міркування мусили бути усунуті, бо не отримали б відповідної кількості світла і повітря. З цього виріс стиль, названий „сецесією“». Здається, ми чуємо тут відлуння тези Отто Ваґнера, озвученої в його книжці «Сучасна архітектура» (1895): «…Єдино можливою відправною точкою мистецького творіння є сучасне життя». Очевидно, «архітектурні міркування» які закликав усунути Вєжбіцький — це мислення в традиційних категоріях «історичних стилів».

Будівництво двірця завершилося в 1904 р. На той час для Галичини настав новий період жвавого «будівельного руху», найбільші досягнення якого пов’язувалися з діяльністю Івана Левинського — професора Політехніки, видатного архітектора, а також найвідомішого будівельного підприємця Галичини, фірма якого стала «флагманом» львівської будівельної індустрії кінця ХІХ — початку ХХ ст. Зокрема, показний список нових будівель Левинського датується будівельним сезоном 1905/1906 рр., коли споруджено основну частину комплексу кам’яниць «Затишок» («Zacisze») на вул. Асника (сучасна Богомольця; № 3, 4, 5, 6, 7 побудовані у 1905–1906 рр., № 8 — 1906–1907; № 9, 11 — 1904–1905), а також групи подібних будинків на вул. Павлова та в інших місцях. Усі вони відносяться до найпомітніших пам’яток архітектури сецесійного Львова.

Найкращі львівські архітектори того часу пройшли практику в проектному бюро фірми І. Левинського і працювали як його асистенти. У цій елітній групі окремо слід відзначити двох надзвичайно обдарованих майстрів: Альфреда Захарєвича-молодшого (сина проф. Юліана Захарєвича) і Тадеуша Обмінського. З проектами А. Захарєвича, виконаними у співавторстві з Левинським, слід пов’язати перший досвід повномасштабного впровадження сецесії в архітектуру Львова (пасаж Міколяша, 1899–1901). Т. Обмінський розробив тип сецесійного фасаду, адаптованого до «форматів» львівського багатоквартирного будинку.

Саме Обмінському з великою мірою вірогідності можна приписати опрацювання (знову ж, у співавторстві з Левинським) проектів фасадів значної частини кам’яниць, які споруджено на вул. Богомольця та на інших ділянках. Крім того, упродовж приблизно двох років Обмінський працював для енергійної будівельної фірми Міхала Уляма, беручи участь у проектуванні сецесійних будинків на вул. Чайковського, 6 (кам’яниця Сеґалів, 1904–1905) і Костюшка, 1—1а («Народна гостиниця», 1905–1906). Згадані будівлі є найбільш характерними зразками сецесії у львівській архітектурі — найпомітнішими пам’ятками сецесійного Львова.

Серед об’єктів, виконаних іншими львівськими архітекторами початку ХХ ст., до найбільш вартісних зразків сецесійної архітектури відносяться будинки Галицького музичного товариства (вул. Чайковського, 7, 1906–1908) і Промислової школи (Снопківська, 47, 1906–1909), проектовані Владиславом Садловським; житловий комплекс в районі вулиць Гушалевича і Ярослава Мудрого (Гушалевича, 1, 3 та сусідні кам’яниці, 1904–1906) — проект Броніслава Бауера; тракт забудови верхнього відтинку вул. Франка (№ 124–130, 1906–1907) — проект Людвіґа Рамульта. Мотиви сецесії охоче використовували — до часу, поки цей стиль не вийшов з моди — будівничі Авґуст Боґохвальський, Артур Шлеєн, Соломон Рімер, Маврици Зільберштейн та десятки інших забудовників (декого з них можна відверто називати будівельними спекулянтами).

Сецесійна архітектура могла нести в собі й національно-політичні меседжі. Особливу її групу становить «народностильові» будівлі, інвесторами яких виступали українські інституції Галичини: будинок страхового товариства «Дністер» (вул. Руська, 20 б 1905–1906) та бурса Руського педагогічного товариства (Генерала Чупринки, 103, 1906–1908), проектовані спільно Іваном Левинським і Тадеушем Обмінським; в проекті бурси співавтором був також Лев Левинський-молодший (племінник проф. І. Левинського). Тут архітектори пішли шляхом стилізації мотивів народного мистецтва Гуцульщини і Бойківщини на основі формотворчих принципів сецесії.

Протягом чвертьстолітнього відрізку часу, що передував Першій світовій війні, умови для розвитку будівництва були дуже сприятливими. Відомий дослідник економічної історії Львова Станіслав Гошовський наводить статистичні показники, згідно з якими з 1890-х рр. і до 1913 р. процес інтенсивної забудови міста — «будівельний рух» — мав лише дві недовгі зупинки, викликані господарчо-фінансовими кризами 1900 та 1907 рр. Цикли спадів — підйомів будівельного промислу і періоди стильового розвитку архітектури пов’язуються між собою: щоразу після чергової економічної стагнації і з наступною фазою підвищеної будівельної активності — в архітектурі мінявся стиль.

Після кризи 1900 р. гурт львівських забудовників поширював моду на сецесію (сезони будівельних робіт 1904/1905, 1905/1906, 1906/1907 рр.). Під кінець того ж десятиліття — коли минула стагнація 1907 р. — в архітектурних формах відбулася нова метаморфоза: за передвоєнної доби переважає стильовий тип постсецесійної архітектури, базовим елементом якої є «модернізований» неокласицизм початку ХХ ст.

Розвиток сецесії в архітектурі Львова підійшов до завершення наприкінці 1900-х рр. — гарним зразком пізньої версії стилю є чиншовий будинок Балабана на вул. Галицькій, 21 (1908–1910), споруджений за проектом Альфреда Захарєвича і Юзефа Сосновського. Фазу переходу від пізньої сецесії до неокласицизму фіксує будівництво комплексу Львівської торгово-промислової палати (просп. Шевченка, 17–19, 1907–1910) і Технологічного інституту (Нижанківського, 5, 1907–1909), проектованих блискучим архітекторським «тандемом» А. Захарєвича і Т. Обмінського.

Постсецесійна архітектура Львова представлена будівлями монументального масштабу — банками, торговими об’єктами, великими кам’яницями — з масивними фасадами, потужними еркерами, високими покрівлями та збільшеним числом поверхів. Будинки того періоду стоять на армованих фундаментах, їх корпус зміцнюють внутрішні каркасні конструкції, часто застосовується залізобетон. Характерним функціональним типом стає імпозантний чиншовий дім з високими вхідними сіньми, великими помешканнями і використанням коштовних матеріалів для декорування інтер’єрів.

Помітні зміни відбулися в деталях декору: його елементи геометризуються, усувається соковита рослинна орнаментика, типова для сецесії середини 1900-х. Тепер загальним атрибутом стали гранчасті та призматичні форми. Тут проглядається перспектива подальшого розвитку як у бік неокласицизму початку ХХ ст. (мотиви якого на зламі 1900—1910-х рр. здаються всюдисущими), так і ранньої версії модернізму.

Відповідні імпульси надходили з Відня: там у 1908 р. у павільйоні, проектованому видатним архітектором і дизайнером Йозефом Гофманном, пройшла виставка елітного ужиткового мистецтва, відома як «Kunstschau». За словами К. Шорске, «усій виставці — кераміці, садовому дизайну, оформленню книжок, моделюванню одягу, меблям — були притаманні риси неокласицизму… потрактованого по-сучасному, що окреслило відхід від органічного натуралізму art nouveau [сецесії. — І. Ж.] до статичного раціоналізму і традиції».

Неокласицизм початку ХХ ст. проголошував повернення в лоно великої класичної традиції, підвалини якої лишалися міцними і за новітньої доби. Разом з тим, це був «модернізований» класицизм, іманентно споріднений з авангардною архітектурою нового століття. Реанімація античних мотивів супроводжувалася відходом від історичної конкретики форм, мотиви ордеру трансформувалися, перетворювалися на тектонічно структуровану геометрію абстрактних об’ємів. Неокласицизм початку ХХ століття пристосовувався до нових функціональних типів архітектури і нових матеріалів. Це новий класицизм, адаптований до залізобетонного будівництва. Він мав глибинний типологічний зв’язок з «модерним рухом» — Modern Movement — архітектури першої половини ХХ століття. Водночас він виявляв немало «залишкових» рис, успадкованих від сецесії (його можна означити як «постсецесійний» неокласицизм).

У період постсецесійного неокласицизму — впродовж кількох років, які передували катастрофі 1914 року — хроніка «будівельного руху» зафіксувала десятки нових імен архітекторів та будівничих, які енергійно приступили до роботи у передвоєнному Львові. Обмежений обсяг статті не дає змоги представити повніший їх список, через що ми зосереджуємо увагу лише на кількох вибраних, найбільш важливих постатях.

Провідними творцями постсецесійно-неокласицистичної архітектури Львова були учні проф. Івана Левинського, які, будучи співробітниками його фірми, працювали у співавторстві з учителем: Вітольд Мінкевич і Владислав Дердацький (розробники проекту кам’яниці на вул. Котляревського, 67, 1911–1912) та Евґеніуш Червінський (будинок Музичного товариства ім. М. Лисенка — пл. Шашкевича, 5, 1913–1916).

Помітними акцентами в архітектурному ландшафті столичного міста Галичини стали неокласицистичні будівлі, виконані молодим архітектором Яном Баґенським в партнерстві з будівничим Войцехом Дембінським (наприклад, чиншовий дім на вул. Новаківського, 8, 1911–1912); Фердинандом Касслером (житловий блок на вул. Левицького, 11—11а—15, 1911–1912, й інші будинки); Міхалом Лужецьким (банк на вул. Листопадового чину, 8, 1911–1914). На окрему увагу заслуговує творчість архітектора, постать якого досі лишається маловивченою — Юзефа Піонтковського (кам’яниця з пасажем на пл. Григоренка, 5, 1913–1914, та низка інших об’єктів).

Незадовго до Великої війни до групи лідерів тодішньої львівської архітектури долучається Роман Фелінський, керівник проектного бюро будівельної фірми Міхала Уляма. Проектований ним універмаг («товарний дім») Скібнєвського і Френкля (вул. Шпитальна, 1, 1912–1913) справедливо вважається одним з кращих у Східній Європі зразків ранньомодерністичної архітектури — львівським аналогом офісної будівлі «Кодака» в Лондоні та багатоповерхового універмагу на Маріяхільферштрассе, 68, у Відні.

Як провідний майстер архітектури Львова кінця 1900-х — початку 1910-х рр. — «законодавець» її стилю — виступає Альфред Захарєвич. Творчість цього обдарованого архітектора, більш ранні проекти якого ми вже згадували, має яскраво виражений інноваційний характер. На початку 1910-х він прославився як проектант банківських будівель, поміж яких виділяється будинок Земельного кредитного товариства (Towarzystwo Kredytowe Ziemskie; вул. Коперника, 4, 1912–1913). Його операційний зал викликає асоціацію з інтер’єром Поштово-ощадного банку на пл. Ґеорґа Коха, 2, у Відні, авторства О. Ваґнера. Можна стверджувати, що з усіх архітекторів Львова, які працювали на початку 1910-х, Альфред Захарєвич у своїй творчості підійшов найближче до стилю Отто Ваґнера.

Ваґнер у своїх проектах виступав як прихильник естетики прямих ліній, окреслених стрімкими контурами вулиць і шляхопроводів, підземних транспортних ліній і естакад. Він був великим майстром транспортної архітектури.

Транспортні об’єкти довоєнної Галичини посідають особливе (можливо, й центральне) місце в професійному доробку Альфреда Захарєвича. Насамперед згадаємо про залізобетонні фундаменти і склепіння вокзалу у Львові, виконані фірмою «Ю. Сосновський і А. Захарєвич, перше крайове підприємство залізобетонних робіт». Основною ж спеціалізацією цієї цієї уславленої львівської фірми було мостобудування. Мости системи Франсуа Геннебіка, проекти яких фірма опрацьовувала сотнями, відносились до найбільших в Австро-Угорщині. Одним з найпоказовіших прикладів можна вважати красень-міст, побудований на крайовій дорозі Косів — Верхній Ясенів. Тут про себе красномовно заявляє (вкотре цитуємо К. Шорске) утилітарний «стиль Адама» — «оголений та сильний».

Чудові мости, споруджені підприємством Захарєвича і Сосновського, у первісній формі майже не збереглися. Значну їх частину було підірвано вже за Першої світової війни (яка для Галичини минулого століття, на жаль, не була останньою).

Під час Великої війни Альфреду Захарєвичу, «законодавцеві стилю» архітектури Львова кінця 1900-х — початку 1910-х рр., довелося перейти через тяжкі випробування, однак запас внутрішньої енергії дозволив видатному майстрові продуктивно працювати і в повоєнний час. Визначні представники львівської архітектурної школи, чиї професійні кар’єри починалися до 1914 р. — Тадеуш Обмінський, Євґеніуш Червінський, Вітольд Мінкєвич, Тадеуш Врубель, Фердинанд Касслер й інші — також продовжували творити, як у Львові, так і поза його межами. Проте нові історичні контексти цієї творчості вже не пов’язуються з темою «австрійська Галичина».

Розмаїті стильові моделі ХІХ — початку ХХ ст. в архітектурі Львова — столичного міста габсбурзької Галичини — формують мозаїковий панорамний образ, який зачаровує мерехтінням різнорідних граней і їх несподіваними поєднаннями. Ця панорама потребує уважно спланованого, систематичного дослідження, розрахованого на десятиліття. На істориків та реставраторів архітектури краю чекає велика робота.

Ігор Жук

© І. Жук, 2016

1914 рік. Московська інвазія проти галицьких мазепинців

Російську (царську) інвазію (окупацію) галицькі українці вважали насамперед спробою царату придушити галицьке мазепинство, підтримати місцеве москвофільство, а вже згодом захопити Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн.

Підавстрійська Галичина тривалий час була в геополітичному полі царської Росії, яка прагнула скористатися багатими ресурсами цього карпатського краю й здійснити воєнний похід на Балкани, встановити контроль над чорноморськими протоками Босфор і Дарданелли. Зрозуміло, що тяготи війни, «Галицької руїни» лягли не лише на військових, але й на цивільне населення краю, Російський політикум активно пропагував тезу про «збирання землі Руської», історичну єдність народу Галичини з Великою Руссю, а також про «виправлення кордонів», необхідність визволення галицьких русинів із австрійського ярма, відновлення великої Росії, боротьби з «мазепинством» та німецькою інтригою в «австрійській Македонії». Зрештою, ще 1908 року (після проведення у Празі неославістського з’їзду, який актуалізував конфлікт інтересів монархій Романових і Габсбургів, анексії Боснії і Герцоговини, в урядових колах Росії почали домінувати прихильники радикального вирішення «мазепинської загрози», до яких належали військовий міністр В. Сухомлинов і міністр закордонних справ Росії С. Сазонов. Каталізатором експансійних дій влади праві депутати Державної думи, серед них граф В. Бобринський, який 10 квітня 1912 р. в англійській газеті «Times» гостро розкритикував етноконфесійну політику Габсбургів у Галичині.

Як відомо, територія Галичини була захоплена російськими арміями Південно-Західного фронту, в основному, під час Галицької битви (18 серпня — 21 вересня 1914 р.), в ході якої було розгромлено австрійські частини під Львовом і Городком, а згодом взято Перемиську фортецю. У ті дні львів’яни із зацікавленням та острахом спостерігали за російськими солдатами, в колонах яких були не лише змордовані коні, але й воли і корови, брязкали великі самовари. Викликало здивування те, що багато із цих вояків розмітали з місцевих книгарень твори Шевченка, зокрема «Кобзар» (репринтне видання 1914 р.), який був заборонений в Росії. Захоплену територію нова російська адміністрація та російськомовна періодика називали «Галицька Русь», «Червона Русь», «Юго-Запад великой Руси», «Восточно-європейский Эльзас и Лотарингия». Українська мова новою російською владою не застосовувалася, її нерідко називали «поднаречием русского языка», «жаргоном», «мовою мазепинців». Більшість російських чиновників і політиків, визнаючи історико-культурну особливість українців, вважала їх територіальною групою «русских» (так само як шваби чи баварці серед німців, венеційці чи неаполітанці серед італійців, провансальці чи гасконці серед французів).

5—6 вересня 1914 р., відразу після вступу царського війська до Львова, І. Франко, використовуючи у поезії «Царські слова» прийом самовикриття негативного персонажу, майстерно викриває прикриті лицемірними гаслами, фальшивою риторикою загарбницькі плани Росії:

І понесуть мої війська оту любов Мільйонами штиків і сотнями гармат До поневолених «братушек і братов».    Покажуть їм вони, хто кат їх, а хто брат,    Що таке «русский царь» і що теж «русский бог»,    Пізнають руську власть із-за тюремних ґрат, Пізнають, що таке ісправник, що острог, Що православіє й його святая сила І що таке значить «согнуть в бараній рог».    Щоб Прикарпатськая Русь ярма вже не носила.    Я не пожалую солдатів міліонів,    Ні міліярд рублів. Хоч би кров прикрасила Й сотні миль ваших вулиць, ланів, загонів По сьому мусить буть. Росія мусить стать  Одна велика, рай чиновних і шпіонів…

Вступ царського війська до Львова та підльвівських околиць І. Франко також зобразив у поезії «Львів і Винники в днях 1–3 вересня 1914 р.»:

Боялися Москалі, що Львів-город на скалі, Самі там німецькі люде, І велика битва буде.    Цар-батюшка рад не рад, — Сотню другу шле гармат, Двісті тисяч люда в зброї Не страшні під Львовом бої.

Воєнним генерал-губернатором Галичини на початку вересня призначено полковника С. Шереметьєва, який дозволив тимчасове функціонування Ради міста. Щоправда, у середині вересня створено уряд воєнного генерал-губернатора, який очолив 51-річний генерал-лейтенант Г. Бобринський, родина якого спеціалізувалася на цукроварінні на Великій Україні (1919 р. емігрував до Франції, де 1928 р. помер). Новий керівник розпустив Раду міста, а її президія на чолі з віце-президентом Т. Рутовським продовжувала діяти на правах громадської доброчинної інституції. Генерал-губернаторство ділилося на чотири губернії — Львівську, Галицьку (згодом Тернопільська), Перемиську і Чернівецьку. Безпосередньо Львовом керував градоначальник — спершу генерал-майор Ейхе, а з 5 жовтня — ласий на хабарі полковник Олексій Скаллон, що до війни був поліцмейстером у Києві та Мінську. Довоєнний президент міста Й. Нейман виїхав із родиною до Відня.

Вже в перші місяці нова влада ухвалила низку розпоряджень: про вивішування російських прапорів на всіх урядових будинках, здачу особистої зброї до ратуші, переведення на російський час (на годину вперед) годинників, про монополію на продаж алкоголю. Влада визначала розміри реквізицій і контрибуцій з населення для потреб армії, дбати про охорону культових і музейних споруд. Судочинство допускалося російською мовою і місцевими «піднаріччями», тобто українською і польською мовами. Вулицям галицьких міст розпочато надання нових назв — Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, Тургенєва та ін. Новостворена жандармерія намагалася виявити вогнище ворожого опору, пильнувала за діяльністю українських та польських партій, більшість керівників яких перебралися до Відня. Там же діяла міжпартійна Головна Українська Рада і позапартійний Союз визволення України, до якого ввійшли не лише галицькі політики, але й наддніпрянські політемігранти.

Влада прагнула націоналізувати великі підприємства. Особливу увагу приділено нафтовидобутку у Дрогобичі та околицях (60 рафінерій, з них 16 великих), який був підконтрольний іноземному капіталу — німецькому, французькому, англійському. Планувалося ввозити до Росії десятки мільйонів пудів галицької нафти, яка була значно якіснішою і знаходилася ближче, ніж бакинська. Насамперед влада приступила до ремонту найбільшого Дрогобицького нафтопереробного заводу, який так і не було реанімовано. При відступі навесні 1915 р. російська влада спалила практично всі нафтосховища, резервуари та вишки у Бориславі, Тустановичах і Дрогобичі. Пожежі поширилися на житлові будівлі, навколишні ліси; вилита зі сховищ нафта завдала екологічних проблем родючим ґрунтам.

Оскільки довкола Львова були понівечені земельні угіддя, знищені селянські і фільваркові господарства, це спричинило голод у галицьких містах. Задля припинення можливих голодових заворушень і соціальних вибухів 15 вересня 1914 р. за участю російської влади створено «Головний крайовий благочинний комітет», який координував розподіл продуктів серед голодуючих. У місті відкрито 83 їдальні для бідноти. Населенню видавалися талони на продукти білого, жовтого, зеленого, цегляного і червоного кольору відповідно до кількості осіб у родині. На білий талон щомісяця можна було отримати 8 кг борошна, 2 кг каші, 2 кг цукру, 1 кг солі, 8 склянок кави, а на червоний — 16 кг борошна, 6 кг каші, 4 кг цукру, 3 кг солі, 12 склянок кави. Восени у Львові відкрито тринадцять безкоштовних їдалень, а в січні 1915 р. — 67, де щоденно харчувалося 44 тис. осіб. Допомога голодуючим надходила не лише від влади, але й громадських допомогових комітетів з Києва, Харкова, Одеси. Зважаючи на малозабезпеченість селян землею, влада розробляла плани переселення галицької бідноти до Сибіру. Голод і холод спричинили інфекційні хвороби (черевний тир, віспа); високим був рівень венеричних захворювань серед війська. У зв’язку з цим влада передала під шпиталі та казарми декілька монастирів.

Реорганізовувалася за російським зразком система освіти. Відкриття закритих середніх і вищих навчальних закладів дозволялося лише за особистим наказом генерал-губернатора. Російською мовою мала викладатися історія та географія; польська мова викладалася за російськими підручниками. Планувалося відкрити в Галичині 25 міських і 25 земських гімназій, 70 вищих народних шкіл, 10 вчительських семінарій і 2 педінститути. Початкова освіта мала стати обов’язковою. Для галицьких учителів відкрито вчительські курси не лише у Петрограді та Києві, але у Львові, Тернополі, Жовкві, Бродах, Станиславові, які субсидіювали Міністерство народної освіти Росії і Петербурзька міська дума. Гострі дискусії і негоції міщан викликала ідея російської влади перенести Львівський університет до Варшави.

Влада намагалася взяти під свій контроль фінансово-господарські структури. Започатковано відкриття філій російських банків, зокрема «Русско-Азиатского банка», які мали монополізувати торгово-грошові операції в Галичині. Однак російській владі так і не вдалося стримати інфляцію. У регіоні процвітала спекуляція. Австрійські гроші скуповувалися по дешевих цінах і вивозилися до Австрії, а російські рублі нелегально потрапляли до Галичини. Населення не сприймало примусовий курс рубля, згідно з яким одна австрійська крона обмінювалася на тридцять копійок. Особливо не вистачало дрібної валюти, у зв’язку з цим випущено однокоронні бони. Все це різко підняло роздрібні ціни на базарах.

Жорсткому контролю піддавалися виробники сільськогосподарської продукції. Її вивозу перешкоджала несумісність австрійських і російських залізниць, мілководність Дністра, який довоєнна австрійська влада планувала з’єднати каналом із Сяном, що впадав у Балтійське море. Тому нерідко галицькі товари відправлялися до Києва і далі в Росію возами. Особливо привабливими для російської влади були вироблені у краї спирт, горілчані вироби, пресовані дріжджі, пиво, тютюнові вироби, сірники, нафта, на які накладалося мито як на закордонні товари. Крім нафти, російська адміністрація намагалася організувати біля Рави-Руської видобуток бурого вугілля, яким мали опалювати помешкання.

Прихід російської військової адміністрації активізував місцеві старі та нові москвофільські структури — Товариство ім. Качковського, «Русский народный совет», «Русский торговый дом», «Русский приют», «Общество русских дам», «Русское издательское общество», «Львовская самопомощь». Галицьким москвофільським організаціям надавав допомогу «Карпато-русский освободительный комитет» (створений 11 серпня 1914 р. у Києві) і «Галицко-русское общество». Як відомо, Товариство ім. Качковського та інші москвофільські структури Галичини ще перед світовою війною отримували від Міністерства внутрішніх справ Росії щороку близько 30 тис. рублів і Міністерства фінансів Росії близько 20 тис. рублів; окремо від приватних товариств ще 10–12 тис. рублів. Чи не тому навесні 1915 р. галицькі москвофіли на чолі з адвокатом В. Дудикевичем із великим ентузіазмом зустрічали царя Миколу ІІ у Львові, Самборі, Перемишлі, Бродах.

Пропагандистським рупором нової військової адміністрації стали російськомовні газети «Львовский вестник», «Голос народа», «Львовское военное дело», «Прикарпатская Русь», «Армейский вестник», «Военное слово». Всупереч українцям російськомовна періодика нерідко друкувалася в українських друкарнях — Наукового товариства імені Шевченка та «Діла». Водночас призупинено видання українських часописів, розпочато обшуки в українських громадських товариствах, музеях, кооперативах. Це спричинило потік більше ста тисяч біженців до Росії — зокрема Ростовської, Подільської, Волинської губерній, Києва. З’явилися сотні добровільних і недобровільних закладників із числа українців, поляків та євреїв — банкірів, міських голів, промисловців, торговельників, лікарів, педагогів, рестораторів, архівістів, музейників, яких відправляли на схід. Щоправда, за 2 тис. рублів можна було неофіційно викупитися від цієї акції.

З інформаційно-пропагандистською метою російська влада міста планувала влаштувати у Москві мистецьку виставку про Галичину; готувався кінофільм «Русское дело в Галичине». У Народному домі влаштовано привезену із Петербурга «Русскую школьную выставку». День святого Миколая проведено як царський день. З ініціативи російської влади випущено низку науково-популярних видань про Львів авторства Н. Лагова, О. Погодіна, Н. Ястребова, Г. Лукомського, В. Верещагіна та ін.

Політика російської влади ще більше активізувала українську громадськість до мобілізації юнаків та дівчат до легіону Українських січових стрільців, який у складі австро-угорської армії наприкінці 1914 — першій половині 1915 р. боронив Карпатські перевали. Серед двох з половиною тисяч старшин і стрільців легіону було чимало галицької інтелігенції — викладачів гімназій, студентів, талановитих літераторів, художників і скульпторів, вихованців парамілітарних товариств «Сокіл», «Січ» і «Пласт», спортивного товариства «Україна». Легіон був не лише військовою формацією, а національно-політичною силою. В ньому діяла Пресова кватира, театральний гурток. За участю січовиків видано чимало співаників, поетичних альманахів, поштівок. З легіоном Українських січових стрільців співпрацював письменник Іван Франко, який передсмертні місяці провів у Стрілецькому захистку. Українська громадськість Львова неодноразово збирала для січовиків різдвяні та великодні подарунки. Польська громадськість Львова підтримувала звитяги вояків польських легіонів, які сформовано у Львові та Кракові.

Знаючи суспільно-політичну активність греко-католицьких священиків, нова влада розпочала насильне навернення греко-католиків до православ’я. Як відомо, до війни у Львові діяла лише Святогеоргієвська православна церква, яку на початку століття збудувала австрійська влада для православних вояків австро-угорської армії. Заарештовано і 19 вересня 1914 р. вивезено до Росії (Київ, Нижній Новгород, Курськ, Суздаль, Ярославль) митрополита ГКЦ А. Шептицького, за сприяння якого у червні 1917 р. у Петербурзі створено екзархат Російської греко-католицької церкви на чолі з Л. Фьодоровим. Навесні 1915 р. така ж доля спіткала ректора Львівської греко-католицької семінарії о. Й. Боцяна. За підозрою в українофільстві вивезено на схід (Омськ, Томськ, Симбірськ, Перм, Оренбург, Вятка та ін.) десятки греко-католицьких священиків Львова та навколишніх міст і сіл, зокрема: С. Алексевича (с. Батятичі Жовківського повіту), М. Ганкевича (с. Порохів Богордчанського повіту), І. Гордієвського (Станиславів), В. Громницького (Тернопіль), О. Дольницького (с. Баворів Тернопільського повіту), В. Лисинецького (с. Гвіздець Надвірнянського повіту), Й. Любінецького (с. Дубовець Калуського повіту), В. Носковського (с. Сороки Бучацького повіту), Л. Савицького (с. Щуровичі Бродівського повіту), С. Сапруна (Сокаль), Г. Хамчука (Зборів), М. Цегельського (Камінка Струмилова), С. Юрика (Золочів) та ін. На їх місце надіслано 47 православних священиків. Однак на православ’я перейшло лише близько сотні з 1874 греко-католицьких парафій. Нова влада виплачувала священикам заробітню плату у сумі близько 100 рублів в місяць. Так звану релігійну опіку над Галичиною Російський Найсвятіший Синод доручив архієпископу Волинському і Житомирському Євлогію (Василю Георгієвському), який у 1905–1914 рр. очолював Холмсько-Люблінську єпархію. Його канцелярія знаходилася по вул. Набеляка, 27 а, де у міжвоєнний період розмістилося Генеральне консульство СРСР у Львові. 7 грудня 1914 р. архієпископ вперше відслужив літургію у Преображенській церкві Львова, зазначивши, що Руська православна церква відкрила «перед уніатами свої обійми». Втім, немало греко-католицьких священиків тоді заявило, що «возз’єднання з Православною церквою є гріхом».

Російська адміністрація переслідувала не лише українських діячів (так званих «мазепинців»), але й представників єврейського національно-культурного і господарського життя. Уже восени 1914 р. галицькими містами прокотилися єврейські погроми; до грабунків та підпалів будинків були причетні солдати російської армії, інколи місцеві жителі. 27 вересня і 17 жовтня у Львові було пограбовано єврейський квартал, вбито 18, поранено близько 70 осіб, багато євреїв заарештовано новою владою. У ході воєнних дій пограбовано помешкання і магазини євреїв у Бродах, Гусятині, Белзі, Сокалі, Стрию, Яворові, Янові, Великих Мостах, Кристинополі, Раві-Руській. Єврейське населення краю було фактично позбавлене громадянських прав, якими користувалося в Австро-Угорській монархії. За наказом влади, євреїв звільнено з державних установ, призупинено діяльність єврейських громадських товариств, багатих євреїв та громадських діячів оголошено заручниками або злочинцями. Грабунки єврейських господарств спричинили голод серед мирного єврейського населення. Російським військовикам було дано право страчувати підозрюваних євреїв (так званих шпигунів) без суду та слідства. Євреїв залучали до примусових робіт з очищення доріг і вулиць. На єврейське населення часто накладалася контрибуція та штрафи. Зазнали знущань навіть рабини, яких солдати тягали по місту за пейси, відрізали їм бороди, примушували чистити вигрібні ями. Піддавалися нарузі синагоги у Львові, Бродах, Белзі, Магерові та інших містах і містечках. У 1917 р. відбулися нові єврейські погроми у Тернополі та Калуші, що спонукало галицьких євреїв тікати у внутрішні райони Австро-Угорщини або Росії (щоправда, їм заборонено осідати в Петрограді, Москві, а також на території Кубані). Російська військова цензура забороняла друк будь-яких повідомлень про становище євреїв на окупованих територіях та Росії. На жаль, європейська періодика теж практично не згадувала про злодіяння російської вояччини щодо галицьких євреїв.

Організацією гуманітарної допомоги місцевим євреям займався львівський рабин і мовознавець Бернард Гауснер і адвокат-сіоніст Якуб Діамант (згодом посол Сейму Другої Речі Посполитої), а також Єврейський комітет допомоги жертвам війни (ств. 1914 р.), зокрема його осередки у Петрограді, Києві, Одесі.

Зазнавали знущань з боку влади і галицькі німці, колонії і фільварки яких нерідко розташовувалися довкола міст та містечок. Особливо жорстоко пограбовано їхні магазини під час відступу захмелілих російських солдатів. Немало німецьких колоністів, представників євангелістських громад за підозрою у шпигунстві було вивезено на схід. Харитативну допомогу німецьким біженцям надавав євангелістський пастор Т. Цеклер, а також «Комітет суспільної опіки для німецьких утікачів з Галичини та Буковини» (створений в австрійському місті Галлнойкірхен біля Лінца).

Натомість російська влада не заборонила діяльність польських книгарень, бібліотек, громадських товариств. Зовні толерантним було ставлення до римо-католицького єпископа Ю. Більчевського і вірменського католицького єпископа Й. Теодоровича. Польські австрофіли, прагнучи уникнути російських репресій, намагалися покинути місто.

Вивозилися на схід не тільки люди, але й фабричні машини, ліки, шкіра, хірургічні інструменти, мануфактура, зерно, предмети культури та історії. Зокрема пограбовано скарбницю Святоюрського собору у Львові, Національний музей, Наукове товариство імені Шевченка, друкарні у Львові, Жовкві та інших містах.

У період російської окупації на Личаківській дільниці Львова закладено два нові військові цвинтарі — Холм слави (для вояків російської армії) і Австрійський військовий (для вояків австрійської, німецької і турецької армій). Холмом слави, у спільних та індивідуальних могилах якого поховано 2545 солдатів та офіцерів російської армії, — росіян, українців-наддніпрянців, солдатів-мусульман з південних районів Росії, офіційно опікувалася родина генерал-губернатора Галичини Г. Бобринського, насамперед його дружина-графиня. На цьому цвинтарі парафіяни церкви Святого Георгія спільно з російською адміністрацією, військовими і представниками москвофільських організацій неодноразово проводили численні молебні та маніфестації. Після війни церковні поховання почали занепадати, місцеве населення там влаштувало пасовище худоби. 1923 р. міська влада вирішила не відновлювати цвинтар, а 1937 р. перенесла поховання на східну дільницю Австрійського військового цвинтаря. 1952 р. на цьому місці відкрито меморіал Радянської армії — без хрестів, але з червоними зірками і вічним вогнем.

Австрійський військовий меморіал фактично заклала російська адміністрація, яка восени 1914 р. на Личаківській дільниці міста почала ховати померлих полонених солдатів австрійської та німецької армій. Після відходу російських військ 19 вересня 1915 р. там урочисто відкрито пам’ятник, збудовано муровану огорожу. До кінця 30-х років було перезахоронено до десяти тисяч військовиків австрійської, турецької, німецької та російської армій. На цьому цвинтарі поховано не менше 600 поляків із австрійської і німецької армій. У 1946–1947 рр. цвинтар знищила нова радянська влада, відтоді на Марсовому полі почали ховати радянських визволителів міста 1944 р., а фактично представників силових структур СРСР, які загинули вже у повоєнний період. Донині збереглася лише мурована брама, яка побудована в 1917 р. на місці старої дерев’яної з 1916 року.

Отже, політика тогочасної російської влади мала на меті відірвати якомога більше людей від етнокультурних коренів та усталеного соціально-економічного середовища, в якому вони перебували тривалий час, і тим самим асимілювати новоприєднані українські території до імперії Романових. Саме тому проводилися депортації українців, поляків, євреїв, німців. Водночас воєнні злодіяння окупаційної влади посилювали прагнення поневолених народів — українців, поляків, євреїв до визволення від національного та соціального гніту і відродження або створення власних держав. Однак реалізації цих державно-політичних планів завадила нова Версальсько-Вашингтонська система міжнародних договорів: якщо Польщу країни Антанти допомогли відродити, то українські землі були інкорпоровані чотирма державами. На жаль, про геополітичні уроки та етнокультурні катаклізми тієї війни українці знову почали згадувати, коли на українські землі Криму і Донбасу ввійшла регулярна російська армія, втілюючи імперський проект «Новоросія», що спричинило нову хвилю біженців і тисячі жертв невинних мирних мешканців, захисників незалежної України.

Микола Литвин

© М. Литвин, 2016

Прощай, Австріє! Ще не вмерла Україна…

Український патріот із династії Габсбургів — Вільгельм Габсбург-Лотрінген (Василь Вишиваний), який у квітні 1918 р. після поїздки до Одеси й Миколаєва у Копані під Херсоном очолив австрійську військову групу і фактично полк Українських січових стрільців, пильно слідкував за перебігом Української революції, переписувався із митрополитом Андреєм Шептицьким, критикував «русифікаторську» політику гетьмана П. Скоропадського, його зв’язки з великими землевласниками і російськими кадетами. Чи не тому про ерцгерцога-українофіла нерідко ходили чутки як про потенційного претендента на український трон. Утім, і у Києві, і у Львові на гребінь революційної стихії вийшли інші політики. Зростання авторитету В. Вишиваного викликало сум’яття і у польських політиків, які прагнули приєднати так звані «східні креси» і «Східну Малопольщу» до відродженої Другої Речі Посполитої.

У цей час Українська парламентська репрезентація у Відні домагалася від уряду відмови від будь-якого утиску «правнодержавного становища Східної Галичини», зменшення у краї контингенту австрійських військ, заміни військової адміністрації цивільною, виділення коштів для закупівлі на Великій Україні хліба, якнайшвидше повернення до рідних домівок біженців і переселенців, припинення польського терору на Холмщині і Підляшші. Для пожвавлення національного господарського життя у квітні засновано Український банк. Після довготривалої вимушеної перерви у травні проведено з’їзди «Рідної школи», «Союзу українок», які висловилися за активізацію громадської праці українського вчительства і жіноцтва. Почали відроджуватися структури товариства «Сільський господар» і «Пласт». У містах і селах масово приймались протестаційні листи і декларації українців до цісаря Карла I.

У вересні українська вічева хвиля заполонила Львів, Стрий, Дрогобич, Перемишляни, Рудки, Броди, Сокаль, Белз, Жидачів, Золочів, Яворів, Мостиську, Щирець, Жовкву, Миколаїв, Тернопіль, Теребовлю, Заліщики, Ярослав, Копичинці, Збараж, Товмач, Долину, Болехів, Снятин, Печеніжин, Коломию та інші населені пункти. Учасники віч та мітингів вимагали об’єднання всіх українських земель в український коронний край з окремим сеймом, намісником і українською адміністрацією, а також якнайшвидшої ратифікації Австро-Угорщиною Брестського мирного договору. Ці вимоги підтримали також українські і громадські структури Відня. Радикальну резолюцію ухвалило двотисячне повітове віче 7 жовтня у гірському Сколе на Львівщині, висловивши «привіт Українській державі з бажанням злуки всіх українських земель».

Галичани пильно слідкували за революційними подіями у Києві, куди з ознайомлювальними місіями туди неодноразово виїжджали галицькі парламентарі. Регулярними були їхні зустрічі із наддніпрянськими дипломатами в Австро-Угорщині. Перший український посол Андрій Яковлів прибув до Відня ще 26 квітня 1917 р. Уродженець Чигирина після закінчення університету займався адвокатською практикою і журналістикою, був завзятим дослідником козаччини, діячем партії соціалістів-федералістів, членом Української Центральної Ради. Готель «Бристоль», де він замешкав у столиці, і став місцем зустрічей із галичанами. До речі, там йому нерідко асистував талановитий поет Григорій Косинка.

Через кілька місяців А. Яковліва змінив В’ячеслав Липинський — відомий історик і політик, який народився у селі Затурцях Володимирського повіту на Волині у сім’ї польського шляхтича. Його рід походив із Мазовії і переселився на Україну у XVIII ст. Навчався у гімназіях Житомира, Луцька, Києва. Після військової служби та університетських студій у Кракові та в Женеві він осів в успадкованому маєтку на Уманщині. 1917 року став одним із організаторів Української демократично-хліборобської партії, основними ідеями якої були відстоювання державної суверенності України та збереження приватної власності на землю. Як ідеолог українського монархізму виступав фактично за українське королівство з конституційно-демократичною формою правління. Останній період життя Липинського пройшов у кількох австрійських санаторіях та в гірській місцевості Баден біля Грацу, де він купив будинок, і де після серцевого нападу 1931 р. помер. Похований у рідному селі, де створено меморіальний музей.

Відчуваючи крах монархії та активізацію польських політиків, Семен Вітик 4 жовтня вніс до Палати послів Державної ради у Відні заяву: «Український народ, який в Австрії числить більш 4 мільйонів, а на Україні більш 40 мільйонів населення, є положеним між слов’янськими державами і межує також з румунськими, турецькими і угорськими племенами. Український народ мусив через сотні літ досвідчувати на собі гніт і поневолення з боку слов’янських правительств і бути ограбленим з своєї самостійності на цілі століття так само з боку польського, як і російського правительства. Тому домагаємося права самоозначення також для українського народу. На основі права самоозначення жадаємо далі, щоби австрійсько-угорська і німецька скрита окупації українських областей, як наслідок Берестейського мирного договору була знесена… Український нарід жадає як одинокої умови свойого національного життя між свобідними державами Європи, сполучення всіх українських областей Австро-Угорщини, Холмщини, Підляшшя і Волині з областями України в Одну самостійну республіканську державу, яка є і остане независимою від всіх слов’янських і других сусідніх держав…».

У час розпаду імперії Габсбурги через архікнязя Вільгельма (Василя Вишиваного) 17 жовтня звернулися до К. Левицького із закликом, щоби «українська конституанта заявилася за притуплення до Австрії». Наступного дня К. Левицький одержав від нього нову телеграму, в якій просив «президента сьогоднішніх нарад Укради у Львові проголосити самостійне королівство у вірності династії і скипетрові цісаря Карла». Звернення завершувалося пафосно: «Хай живе князівство Галич». Як бачимо, Габсбурги прагнули переформатувати імперію у «союз вільних народів». На порядку денному постало питання про формування тимчасового сейму, який би мирним і законним шляхом перебрав владу. Ядром Української Національної Ради стали українці Віденського парламенту, які залучили до організаційної роботи всіх сеймових послів із Галичини та Буковини, чотирьох представників галицьких партій — національно-демократичної, радикальної, християнсько-суспільної та соціал-демократичної, буковинських партій — національно-демократичної, соціал-демократичної і радикальної, а також посланців академічної молоді. У керма організаційного Проводу Ради став голова Парламентської репрезентації Євген Петрушевич. В умовах державної кризи 18–19 жовтня 1918 р. у Львові відбулася конституанта — представницьке зібрання (близько 500 осіб.) українських послів до парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини, єпископату, делегатів українських партій, яке й обрало Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Водночас у своєму Маніфесті 19 жовтня Українська Національна Рада проголосила:

«1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини — творить одноцільну українську територію.

2. Ся українська національна територія уконститовується отсим як Українська держава…

3. Взивається всі національні меншосте… негайно вислали своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідуючій їх числу населення.

42. Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної сим способом держави на основах: загального, рівного, таємного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії…». Того ж дня сформовано три делегації УНРади: віденську під головуванням Є. Петрушевича (уконституювалася 25 жовтня); львівську під головуванням К. Левицького (уконституювалася 27 жовтня); буковинську під головуванням О. Поповича у Чернівцях.

Новосформований тимчасовий парламент узяв курс на легальне й мирне перейняття державної влади. Більшість українських політиків навіть не допускала, що владу треба буде здобувати: все ще вірилося — австрійський уряд звелить своїй адміністрації передати урядування в руки нового намісника і старост-українців і все задумане здійсниться.

20 жовтня на площі Св. Юра відбувся величавий мітинг львів’ян. Біля соборної брами була встановлена трибуна, на яку піднялась група послів Віденського парламенту та депутатів Галицького сейму. Першим виступив Кость Левицький, повідомивши «рішення Української Національної Ради про утворення Української Держави в межах Австро-Угорщини». 21 жовтня знову загомонів великий зал Народного дому, куди з’їхалося дві тисячі українських громадських діячів з усього краю. До президії запрошено митрополита Андрея Шептицького, послів Костя Левицького, Миколу Василька. Відкрив зібрання Євген Петрушевич: «Ми проголосили свою державу. Є се по придніпрянській Україні, Кубані і Кримі четверта з черг самостійна держава на українській території». Потім голова парламентської репрезентації розкрив зміст Статуту новоствореної Української Народної Ради, який присутні одноголосно схвалили.

23 жовтня про вільнолюбство галичан офіційно довідався австрійський прем’єр, прийнявши представників Української Національної Ради Є. Петрушевича і М. Василька. Однак зупинити революційну стихію у регіонах він уже не міг. 26 жовтня галицька столиця продовжила мітингові акції. З ініціативи єврейських партій у місті відбулися чотири багатотисячні єврейські віча, на яких побували і виступили українські посли. У резолюціях віч лунав заклик до «утворення Палестинської держави», а також «повитано молоду свободу українського і польського народів і висказано бажань, щоб і поляки за приміром українців признали жидівському народові повні народні права». Подібні резолюції, без сумніву, додавали наснаги західним українцям.

На жаль, головним осідком Ради, всупереч думці громадськості, став затишний Відень, де все ще діяв парламент, а в його складі український парламентський клуб на чолі з Є. Петрушевичем. Тому вже через кілька днів у Львові було сформовано філію Національної Ради, яка обрала своїм головою К. Левицького, заступником І. Макуха, секретарями В. Бачинського, О. Назарука, скарбником І. Курівця, контролером О. Барвінського. І саме ця структура стала серцем назріваючої народної революції, бо віденська делегація виявилася дещо загальмованою. Із львівською делегацією тісно співпрацював Центральний Військовий Комітет (згодом Українська генеральна команда), що виник під керівництвом поручника Івана Рудницького у вересні того ж року на основі Віденського революційного гуртка (створений 31 травня 1917 р.). До нього входили досвідчені старшини-фронтовики Сень Горук, Дмитро Вітовський, Богдан Гнатович, Дмитро Паліїв, Ілько Цьокан, Володимир Старосольський, Петро Бубела, які активно вели пропагандистську роботу у частинах Львова, Чернівців, Перемишля, Самбора. Стрия, Станиславова, Коломиї, Тернополя, Золочева, Рави-Руської. На підготовку повстання львівська делегація УНРади таємно передала комітету, який осів у «Народній гостиниці», 9 тис. австрійських корон.

Головним противником відродження української державності в Галичині стала не агонізуюча імперська адміністрація, а польські праворадикальні сили і представники парамілітарних товариств, які прагнули відродження власної держави. Завдяки таким польським «аргументам» як «державотворча нездатність» галичан та необхідність об’єднання прикарпатських земель у «стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків», її діячі, в першу чергу, Польський Національний Комітет у Парижі, заручилися підтримкою США і країн Антанти. Утворена 28 жовтня у Кракові Польська Ліквідаційна Комісія проголосила: вся Галичина повинна відійти до Польщі і попередила Відень та австрійського намісника генерала Кароля фон Гуйна, що переймає владу у краї. Збройний виступ поляків у Львові був запланований у ніч з 2 на 3 листопада. Приїзд Комісії до міста для реалізації цих планів очікувався 1 листопада.

Конфлікт між українцями і поляками ставав неминучим… Похмурого дощового надвечір’я 31 жовтня члени Національної Ради і Військового Комітету обговорювали у Народному домі результати останніх переговорів К. Левицького з австрійським намісником у Львові. Посилаючись на відсутність вказівок з Відня, генерал Гуйн відмовився передати владу українцям. Незважаючи на реальну загрозу з боку поляків, тим більше у зв’язку з приїздом наступного дня Польської Ліквідаційної Комісії, Л. Цегельський і ще дехто пропонували чекати обіцяного Віднем маніфесту.

Проти цього зволікання виступив 30-річний Дмитро Вітовський — сотник легіону Українських січових стрільців, підвищений до отамана і призначений командувачем військовими силами.

Рішучість і впевненість сотника переконала навіть обережних членів Національної Ради. Рішення про збройне повстання в ніч на 1 листопада було прийняте. Відтепер долю Галичини вирішували війська.

Ще у вересні українські старшини львівського гарнізону та армійських частин в Галичині і Буковині утворили таємний Центральний Військовий Комітет, який консолідував і здійснював підготовку українських збройних сил у складі австрійського війська. До нього входили сотники Д. Вітовський, В. Черський, Н. Гірняк, поручники І. Рудницький, В. Старосольський, О. Баб’як, Т. Мартинець, четарі Л. Огоновський, О. Караван, Д. Паліїв, М. Коновалець (брат полковника Є. Коновальця). Їх зусиллями була здійснена підготовка до повстання військових сил у Львові, Станіславові, Чернівцях, Коломиї, Золочеві, Перемишлі. Спроби встановити зв’язок з фронтовими галицькими частинами не вдалися: австрійський уряд навмисне розкидав їх подалі — на італійський і сербський фронти та Україну. З ініціативи Центрального Комітету утворилися окружні військові комітети для роботи серед частин і населення краю.

На жаль, Українській Національній Раді через заборону австрійського командування не вдалося перекинути до Львова загартований у битвах світової війни 2,5-тисячний полк УСС з Чернівців. Військовий Комітет змушений був використати наявні сили. Головну збройну силу повстання склали українські стрільці і старшини львівського гарнізону, які переважали в 15-му тернопільському, 19-му львівському, 41-му чернівецькому полках, 29-му, 50-му, 90-му окремих куренях. 25 жовтня їх загальна чисельність досягла 2400 чол. Проте більшість частин не були бойовими, в них проходили службу багато непридатних до строю стрільців-виздоровців. Не вистачало старшин. І все ж, Національна Рада мала реальну військову силу. Тим часом поляки розраховували без ускладнень приєднати західноукраїнські землі, про що свідчив наказ 52-річного начальника штабу генерала Тадеуша Розвадовського, надісланий до Львова генералу Лямезану де Салену вранці 1 листопада: «Князь Вітольд Чарторийський призначений генеральним комісаром для цілої Галичини і зараз обіймає управу з рук генерала-полковиика графа Гуйна. Начальну Команду війська в Галичині обіймає наразі генерал дивізії Пухальський».

Але події в Галичині розгорнулися за українським сценарієм.

Коли на ратушевій вежі пробила четверта, українські військові сили почали діяти. Першим порадував поручник Ілько Цьокан, який повідомив: австрійські, німецькі і угорські підрозділи будуть додержуватись нейтралітету. Невдовзі загін поручника В. Мартинця захопив ратушу, а хорунжий Сендецький з 75 стрільцями оволодів намісництвом і заарештував генерала Гуйна. Ветеран легіону УСС четар Гриць Трух зайняв комендатуру і полонив генерала Пфефера, а четар Л. Огоновський роззброїв у казармі на Казимирівській двісті поліцаїв. О п’ятій ранку відключено міський телефон і телеграфну лінію із Заходом. За кілька годин зайнято вокзали — Головний, Підзамче, Персенківку, Личаків. З кожним звітом зростала впевненість й Української Генеральної Команди (так тепер іменувався ЦВК), яка розміщувалась у Народному домі.

Удосвіта Львів повністю контролювали українські війська, на його вулицях з’явилися озброєні патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках, а над міською ратушею замайорів синьо-жовтий прапор, виготовлений панею Марією Лазорко (дружина директора «Народної Торгівлі») і встановлений 17-літнім вістуном Степаном Панківським (героїчно загинув у бою під Вовчухами у березні 1919 р.). О 7.00 командувач українськими військовими силами Д. Вітовський з великим піднесенням віддав рапорт К. Левицькому про те, що, не втративши ні одного стрільця, його війська оволоділи Львовом. «Хто з очевидців забуде той історичний день 1 листопада 1918 р., коли прастарий город князя Льва став знову столицею Української держави? — писав очевидець цих подій історик Олекса Кузьма. — В чиїсь тямці затерлись могутні вражіння надзвичайної картини, коли з високої ратушевої вежі, намісництва, сейму та всіх державних будинків, військових і цивільних, замаяли синьо-жовті прапори на знак, що тут влада не австрійська, але українського народу?»

Пополудні відбулося формальне перебрання влади від цісарського намісника Галичини. Зокрема, після підписання протоколу намісник Кароль фон Гуйн передав усю владу своєму заступникові-українцеві, досвідченому В. Децикевичу, а він уже на основі цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 р. передав її Українській Національній Раді. Майже без перешкод здійснено переворот у містах і селах Східної Галичини.

У програмному маніфесті Української Національної Ради від 5 листопада 1918 р. українська влада декларувала загальне виборче право, рівність усіх громадян незалежно від віри, мови, стану чи статі перед законом, 8-годинний робочий день, соціальний захист людей похилого віку та інвалідів, охорону праці та громадський спокій, проведення аграрної реформи. За ухвалою львівської делегації УНРади представники українських партій 9 листопада 1918 р. сформували коаліційний уряд — Раду державних секретарів (Державний секретаріат), який засідав у колишньому Галицькому намісництві. Його головою і міністром фінансів став адвокат Кость Левицький. Президентом Української Національної Ради, яка засідала в будинку Ставропігії, переобрано Євгена Петрушевича.

13 листопада 1918 р. УНРада затвердила Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, уконституювала ЗУНР, затвердила її герб. Закони УНРади «Про тимчасову адміністрацію областей ЗУНР» від 16 листопада і «Про тимчасову організацію судів і власти судейської» від 21 листопада залишили правочинність нормативних актів Австро-Угорщини (цивільного кодексу 1811 р., цивільно-процесуального кодексу 1895 р., кримінального кодексу 1852 р., кримінально-процесуального кодексу 1873 р.) у тому обсязі, які відповідали державності ЗУНР; нова система судових органів складалася з повітових (130) і окружних судів (13), вищого суду (Найвищий державний суд планували створити окремим законом). Суддів призначав Державний секретаріат за призначенням Державного секретаріату судівництва (складався з особово-управлінського і законодавчого відділів). Повітовому комісару підпорядковувалися повітові військові команди, громадські комісари у містах і селах. Щоправда, поза їх компетенції залишилися суди, телеграф, пошта, залізниці, земельні володіння. Створено й нову жандармерію — цивільну, військову і транспортну.

Законодавчо упорядковано й державну службу. Державні урядовці поділялися на керівних (концертових) урядників і на виконавців (канцеляристів). Першими могли стати лише дипломовані правники до 40 років, які бездоганно володіли українською мовою і склали три державні іспити. Від канцелярійних урядників вимагалося знання української, польської та німецької мов, досконалого володіння діловодством. Існували й контрактні урядники — адвокати, судді й нотаріуси, які складали не політичний, а фаховий іспит. На службу не приймали боржників, злочинців чи ув’язнених. Хабарництво каралося великим грошовим штрафом, або ж арештом до шести місяців. Українська влада толерувала діяльність місцевих Єврейських Національних Рад, місцевої єврейської і польської міліції [14, с. 108–109].

Окупація краю навесні 1919 р. спричинила від’їзд уряду ЗУНР до Кам’янця-Подільського, а згодом до Відня, де сформовано новий екзильний уряд — Колегію уповноважених диктатора ЗУНР, яка поєднувала виконавчі й частково законодавчі функції керівництва республіки. Туди ж повернувся й Василь Вишиваний, який створив Вільно-козацьке товариство та його друкований орган — тижневик «Соборна Україна». Навколо цього органу об’єдналася група українських політиків: В. Андрієвський, Т. Галіп, О. Турянський, І. Полтавець-Остряниця та ін. На жаль, В. Вишиваному не вдалося домогтися політичної консолідації основних політичних угруповань української еміграції, яку намагалися роз’єднати радянські спецслужби. 26 серпня 1946 р. його арештувало у Відні Управління контррозвідки МДБ Центральної групи військ як агента французької розвідки та учасника оунівського підпілля. Радянські каральні органи засудили В. Вишиваного до 25 років позбавлення волі. 18 серпня 1948 р. він помер у тюремній лікарні № 1 м. Києва. Місце поховання українського патріота-антифашиста залишається невідомим. Після проголошення незалежності представники великої родини Габсбургів неодноразово приїжджали на Україну, знайомилися з культурним надбанням Львова, бували на фестивалях Закарпаття. Про ту добу у Львові нагадують назви кафе (Віденська кав’ярня, Цісар та ін.), а у Чернівцях — пам’ятник цісарю. Активно реставруються архітектурні пам’ятки доби Австро-Угорщини.

Микола Литвин

© М. Литвин, 2016

Примітки

1

 Апарат управління Галичиною у складі Австро-Угорщини / [В. С. Кульчицький, І. Й. Бойко, О. І. Мікула, І. Ю. Настасяк] / Львівський національний університет імені Івана Франка. — Львів: Тріада плюс, 2002.— 88 с.; Кульчицький В., Присташ Л. Галицьке намісництво: структура і діяльність / Володимир Кульчицький, Лідія Присташ // Вісник Львівського університету. Серія юридична / Львівський національний університет імені Івана Франка. — Львів, 2003. — Вип. 38. — С. 90–95.; Моряк-Протопопова Х. Утворення, структура і діяльність Галицького намісництва (1849–1918 рр.) / Христина Моряк-Протопопова // Вісник Львівського університету. Серія юридична / Львівський національний університет імені Івана Франка. — Львів, 2006. — Вип. 43. — С. 67–72.

(обратно)

2

 Аркуша О. Галицький сейм: виборчі кампанії 1889 і 1895 рр. / Олена Аркуша / НАН України, Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича. — Львів: [б. в.], 1996. — 174 с.; Аркуша О. Українські землі у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії (1772–1918). В кн.: Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності / [О. Г. Аркуша, С. О. Біла, В. Ф. Верстюк та ін.] — К.: Ніка-Центр, 2008. — 988 с.; Чорновол І. Українська фракція Галицького крайового сейму: 1861–1901 рр. (Нарис з історії українського парламентаризму) / Ігор Чорновол / НАН України, Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича. — Львів: [б. в.], 2002. — 288 с.

(обратно)

3

 Мудрий М. Галицькі намісники в системі українсько-польських взаємин (1849–1914) / Мар’ян Мудрий // Вісник Львівського університету. Серія історична / Львівський державний університет імені Івана Франка. — Львів, 1998. — Вип. 33. — С. 91—101.

(обратно)

4

 Кошелєва Н. Діяльність галицької крайової шкільної ради стосовно української народної освіти в 1873–1914 роках / Наталія Кошелєва // Вісник Львівського університету. Серія історична / Львівський державний університет імені Івана Франка. — Львів, 1999. — Вип. 34. — С. 269–276.

(обратно)

5

 Йдеться про частину Ломбардії.

(обратно)

6

 Політичні органи влади, або крайові політичні органи влади (нім. — Рolitische Behörde oder politische Landesbehörde) — спільна назва для означення представницьких органів (Vertretungsorgane) та органів управління (Verwaltungsorgane), яка застосовувалася у зв’язку з відсутністю розмежування законодавчої та виконавчої гілок влади в Австрійській імперії (Австро-Угорщині).

(обратно)

7

 До вірилістів за посадою зараховувалися архиєпископи римо-католицького, греко-католицького та вірменсько-католицького обрядів зі Львова, єпископи римо-католицького та греко-католицького обрядів з Перемишля, єпископи римо-католицького обряду з Тарнува та греко-католицького обряду з Станіславова, ректори університетів у Кракові та Львові. До цього переліку у законодавчому порядку в 1866 р. був включений римо-католицький єпископ Кракова, або у випадку вакансії — адміністратор єпархії.

(обратно)

8

 Die Verfassung der österreichischen Monarchie, nebst zwei Beilagen vom 28. Februar 1861. Beilage II, o): Landes-Ordnung und Landtags-Wahlordnung für das Königreich Galizien und Lodomerien sammt dem Herzogthume Krakau // Reichsgesetzblatt für das Kaisertum Österreich (R. G. Bl.). — Jahrgang 1861. — Stück IX. — Nr. 20. — S. 280–285.

(обратно)

9

 У 1853 р. у Галичині було утворено Індемнізаційний фонд (Grundentlastungsfond) для здійснення компенсаційного відшкодування (індемнізації) поміщикам за скасування феодальних повинностей за державний рахунок із залученням коштів крайового бюджету. У 1853 р. для забезпечення індемнізації уряд запровадив додаток до прямого податку у розмірі 8,75 %, який у 1854 р. сягав 11,5 %, у 1855 р. — 11,75 %, у 1856 р. — 14 %, у 1857 р. — 33 %. З метою покриття індемнізаційного боргу у 1851 р. державою було видано облігації під заставу ґрунтів підданих та краю, а перші виплати по них було здійснено у 1858 р. Згодом держава ввела практику позик крайовому бюджету для покриття потреб індемнізації, які Галичина повинна була до 1908 р. повернути у державний бюджет.

(обратно)

10

 Підзаконних нормативно-правових актів.

(обратно)

11

 Die Verfassung der österreichischen Monarchie, nebst zwei Beilagen vom 28. Februar 1861. Beilage II, o): Landes-Ordnung und Landtags-Wahlordnung für das Königreich Galizien und Lodomerien sammt dem Herzogthume Krakau // R. G. Bl. — Jahrgang 1861. — Stück IX. — Nr. 20. — S. 282.

(обратно)

12

 Наймасовіші виборчі зловживання у Галичині були пов’язані з «усним» голосуванням на виборах до Галицького сейму, до повітових та громадських рад. Члени виборчої комісії могли вписували у виборчі протоколи прізвища та імена кандидатів несвідомо з описками чи свідомо з помилками, що створювало підстави для того, щоб внаслідок процедури верифікації за рішенням відповідного представницького органу «небажаного» посла можна було позбавити його мандату.

(обратно)

13

 Die Verfassung der österreichischen Monarchie, nebst zwei Beilagen vom 28. Februar 1861. Beilage II, o): Landes-Ordnung und Landtags-Wahlordnung für das Königreich Galizien und Lodomerien sammt dem Herzogthume Krakau // R. G. Bl. — Jahrgang 1861. — Stück IX. — Nr. 20. — S. 286–294.

(обратно)

14

 На Західну Галичину припадало 4 дистрикти, які охоплювали 48 політичних повітів, а на Східну — 13, які охоплювали 128 повітів.

(обратно)

15

 Verordnung der Minister des Innern, der Justiz und der Finanzen vom 19. Jänner 1853, womit die Allerhöchsten Entschließungen über die Einrichtung und Amtswirksamkeit der Bezirksämter, Kreisbehörden und Statthaltereien, über die Einrichtung der Gerichtsstellen und das Schema der systemisirten Gehalte und Diäten-Classen, sowie über die Ausführung der Organisirung für die Kronländer Oesterreich ob und unter der Enns, Böhmen, Mähren, Schlesien, Galizien und Lodomerien mit Krakau, Bukowina, Salzburg, Tirol mit Vorarlberg, Steiermark, Kärnthen, Krain, Görz, Gradiska und Istrien mit Triest, Dalmatien, Kroatien und Slawonien, Siebenbürgen, die serbische Wojwodschaft mit dem Banate kundgemacht werden // R. G. Bl. — Jahrgang 1853. — IV Stück. — Nr. 10. — (Allerhöchste Bestimmungen über die Einrichtung und Amtswirksamkeit der Statthaltereien). — S. 91—100.

(обратно)

16

 Упродовж трьох каденцій Галицького сейму (1861–1873) крайовим маршалком був граф Лєон Людвік Сапєга, який жодного разу не відповів на звернення українських послів їхньою мовою.

(обратно)

17

 Dodatek dо prow. regulaminu z dnia 27. listopada 1865 // Prowizoryczny regulamin dla Sejmu krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem: przyjęty prowizorycznie dnia 27. listopada 1865. — Lwów: z drukarni W. Łozińskiego, 1877. — S. 27.

(обратно)

18

 У 1863–1864 рр. з метою протидії розгортанню чеського протестного руху були розпущені ландтаґи у Богемії та Моравії, а в Транслейтанії — Угорський, Хорвато-Славонський, Семигородський ландтаґи із запровадженням стану облоги, а також — через антидержавні виступи італійців ландтаґи в Тіролі, Трієсті, Далмації. У 1864 р. у Галичині була припинена діяльність Сейму та оголошено стан облоги через підтримку поляками Січневого повстання 1863 р. у Конгресовій Польщі.

(обратно)

19

 Kaiserisches Patent vom 20. September 1865, womit die Wirksamkeit des durch das Kaiserliche Patent vom 26. Februar 1861 kundgemachten Grundsatzes über die Reichsvertretung sistiert wird // R. G. Bl. — Jahrgang 1865. — Stück XXV. — Nr. 89. — S. 303–304.

(обратно)

20

 Gesetz vom 10. Juni 1866 über die Kundmachung der Landesgesetze, der Landtagsbeschlüsse und den Verordnungen des Landesausschußes // Landesgesetz und Verordnungsblatt für das Königreich Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogsthume Krakau (L. G. Bl.). — Jahrgang 1866. — Stück VIII. — Nr. 13. — S. 52.

(обратно)

21

 Gesetz vom 12. August 1866 über die Einrichtung der Gemeinde und über die Gemeindeordnung // Landesgesetz und Verordnungsblatt für das Königreich Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogsthume Krakau. — Jahrgang 1866. Stück XI. — Nr. 19. — S. 59—102.; Gesetz vom 12. August 1866 über die Bezirksvertretung und über die Bezirkswahlordnung // L. G. Bl. — Jahrgang 1866. — Stück XI. — Nr. 21. — S. 108–130.

(обратно)

22

 Gesetz vom 12. August 1866 über die Einrichtung der Gutsgebiete bei der Gemeindeordnung // L. G. Bl. — Jahrgang 1866. — Stück XI. — Nr. 20. — S. 103–107.

(обратно)

23

 Verordnung des Staatsministeriums vom 23. Jänner 1867 über die Reform der politischen Verwaltung in den Königreichen Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogthume Krakau und den Herzogthümern Auschwitz und Zator // R. G. Bl. — Jahrgang 1867. — IХ Stück. — Nr. 17. — S. 35–36.

(обратно)

24

 Право своїни (нім. — Heimatsrecht) визначало правовий статус певної особи з огляду на її приналежність до певної громади за фактом народження або проживання, тобто правове відношення до її «малої» батьківщини. Правове відношення особи до «великої» батьківщини — Австрійської імперії — регулювалось правом громадянства (нім. — Bürgersrecht).

(обратно)

25

 В Австрійській імперії (Австро-Угорщині) термін «ізраіліти» офіційно використовувався для означення єврейського населення.

(обратно)

26

 Provisorisches Gemeinde-Statut für königliche Stadt Krakau // L. G. Bl. — Jahrgang 1866. — Stück III. — Nr. 7. — S. 10–42.

(обратно)

27

 Gesetz vom 14. März 1867, womit für die Stadt Brody die §§. 13 und 28 der Gemeinde-Wahlordnung vom 12. August 1866 abgeändert werden // L. G. Bl. — Jahrgang 1867. — Stück IІ. — Nr. 8. — S. 12.

(обратно)

28

 Kaiserisches Patent vom 2. Jänner 1867, giltig für Böhmen, Dalmatien, Galizien und Lodomerien mit Krakau, Österreich unter und ob der Enns, Salzburg, Steiermark, Kärnten, Krain, Bukowina, Mähren, Schleisien, Tirol, Voralberg, Istrien, Görz und Gradiska und Triest mit seinem Gebiete // R. G. Bl. — Jahrgang 1867. — Stück I. — Nr. 1. — S. 1–3.

(обратно)

29

 Gesetz vom 16. Jänner 1867, womit die §§. 11 und 13 der Landtagswahlordnung abgeändert werden // L. G. Bl. — Jahrgang 1867. — Stück II. — Nr. 4. — S. 7–8.

(обратно)

30

 Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі — ЦДІА України у м. Львові). — Ф. 146 (Галицьке намісництво, м. Львів). — Оп. 4. — Спр. 2037. — Арк. 27–28.

(обратно)

31

 Водночас у 4-х вищих класах вищої Академічної гімназії у Львові запроваджувалась польська мова викладання.

(обратно)

32

 Gesetz vom 22. Juni 1867, betreffend die Unterrichtssprache in den Volks- und Mittelschulen im Königreiche Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogsthume Krakau // L. G. Bl. — Jahrgang 1867. — Stück V. — Nr. 13. — S. 21–23.

(обратно)

33

 Verordnung des galizischen Landesschulrates vom 22. Juni 1867 Zl. 1224, womit das Gesetz über die Unterrichtssprache in den israelitischen Schulen durchgeführt wird // L. G. Bl. — Jahrgang 1867. — Stück V. — Nr. 12. — S. 17–18.

(обратно)

34

 Kundmachung der k. k. Statthalterei vom 6. Juli 1867 Z. 5306 Pr., betreffend die Einsetzung eines Landesschulrates für das Königreich Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogsthume Krakau; Organisations-Regulativ, betreffend die Einsetzung eines Landesschulrates im Königreiche Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogsthume Krakau // L. G. Bl. — Jahrgang 1867. — Stück IV. — Nr. 12. — S. 18–19.

(обратно)

35

 Kundmachung des galizischen Schulrates vom 5. November 1868 Z. 8883 L. S. R., Betreff des Gebrauchs der polnischen Sprache in Angelegenheiten des Schulwesens // L. G. Bl. — Jahrgang 1868. — Stück XI. — Nr. 24. — S. 39.

(обратно)

36

 Gesetz vom 2. Mai 1873 über die Errichtung und Erhaltung der öffentlichen Volksschulen und über die Verpflichtung zum Schulbesuche // L. G. Bl. — Jahrgang 1973. — Stück XXVIII. — Nr. 250. — S. 181–192.

(обратно)

37

 Gesetz vom 21 Dezember 1867, wodurch der § 13 des Grundgesetzes über die Reichsvertretung vom 26. Februar 1861 abgeändert wird // Reichsgesetzblatt für das Kaisertum Österreich. — Jahrgang 1867. — Stück LXI. — Nr. 141. S. 389–394.

(обратно)

38

 Staatsgrundgesetz über die allgemeinen Rechte der Staatsbürger für die im Reichsrathe vertretenen Königreiche und Länder // Reichsgesetzblatt für das Kaisertum Österreich. — Jahrgang 1867. — Stück LXI. — Nr. 142. S. 394–396.

(обратно)

39

 Назва органу політичної влади у повіті «повітове управління» (Bezirksamt) була замінена на «повітове староство» (Bezirkshauptmannschaft, яке вже очолював не повітовий голова (Bezirksvorsteher), як це було раніше, а — староста повіту (Bezirkshauptmann).

(обратно)

40

 Викуп селянами права користування сервітутами у Галичині відбувалася відокремлено від індемнізації. У 1848–1890 рр. існували викупні квоти для користування селянами лісом та пасовищами.

(обратно)

41

 Gesetz vom 19. Mai 1868 über die Einrichtung der politischen Verwaltungsbehörden in Böhmen, Dalmatien, Galizien und Lodomerien mit Auschwitz, Zator und Krakau, Oesterreich unter und ob der Enns, Salzburg, Steiermark, Kärnthen, Krain, Bukowina, Mähren, Ober- und Nieder-Schlesien, Tirol und Vorarlberg, Istrien, Görz und Gradiska und der Stadt Triest mit ihrem Gebiete // R. G. Bl. — Jahrgang 1868. — Stück XVII. — Nr. 44. — S. 76–79.

(обратно)

42

 Verordnung des Ministers des Innern vom 10. Juli 1868, die Durchführung des Gesetzes vom 19. Mai 1868 (Reichs-Gesetz-Blatt Nr. 44) über die Einrichtung der politischen Verwaltungsbehörden in Galizien, Salzburg und Krain betreffend // Reichgesetzblatt für das Kaiserthum Österreich. — Jahrgang 1868. — Stück XLI. — Nr. 102. — S. 306.

(обратно)

43

 Verordnung des Ministers des Innern vom 30. August 1868, betreffend die Behandlung der Recurse in Angelegenheiten der politischen Verwaltung // R. G. Bl. — Jahrgang 1868. — Stück LI. — Nr. 124. — S. 376.

(обратно)

44

 Призупинення автономізації Галичини було пов’язане з переходом галицьких поляків в опозицію до держави. Під час розгляду в Державній раді Грудневих конституційних законів у 1867 р. Галицька делегація (окрім о. Івана Гушалевича, який проголосував «за») самоусунулася від голосування, що викликало упередженість до її членів та осуд загальноавстрійської громадськості. Проурядове угруповання конституціоналістів у Державній раді сприйняло такий непатріотичний вчинок галицьких поляків як політичну зраду та саботаж. Крім цього 24 вересня 1868 р. Сейм ухвалив Галицьку резолюцію з вимогою реалізувати у Галичині субдуалізм за зразком хорвато-славонської автономії у Транслейтанії. Внаслідок цього Франц Йосиф І негайно скасував свій візит до Галичини, відправив кабінет К. фон Ауершперґа та намісника А. Ґолуховского у відставку.

(обратно)

45

 Verordnung des Ministers des Innern vom 19. Oktober 1868, die Besorgung von Statthaltereigeschäften im Namen des Statthalters durch mehrere Bezirkshauptmänner in Galizien betreffend // R. G. Bl. — Jahrgang 1868. — Stück LХ. — Nr. 144. — S. 423–424.

(обратно)

46

 Verordnung der Minister des Innern, für Cultus und Unterricht, der Justiz, der Finanzen, des Handels und Ackerbau, dann für Landesverteidigung und öffentliche Sicherheit vom 5. Juni 1869 Z. 2354, betreffend die Amtsprache der k. k. Behörden, Ämter und Gerichte im Königreiche Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogsthume Krakau, im inneren Dienste, im Verkehre mit anderen Behörden // L. G. Bl. — Jahrgang 1869. — Stück IX. — Nr. 24. — S. 69–71.

(обратно)

47

На основі вивчення територіальної приналежності судових повітів Краківського та Львівського судових округів можна встановити територіальне відношення утворених у 1866 р. повітових староств (політичних повітів) до Західної чи Східної Галичини, що відображено у табл. 2.

(обратно)

48

 Statut für königliche Hauptstadt Lemberg; Wahlordnung für die Gemeinde der königlichen Hauptstadt Lemberg // L. G. Bl. — Jahrgang 1870. — Stück XXII. — Nr. 79. — S. 113–159.

(обратно)

49

 З метою виходу з кризи імператор уперше призначив австрійським міністром-президентом представника польської шляхти, що символізувало відновлення політичного консенсусу між державою та польською елітою.

(обратно)

50

 Міністр для Галичини був без міністерства. В уряді він мав представляти інтереси всього краю, проте, зазвичай, вони ототожнювалися ним з інтересами польської шляхти.

(обратно)

51

 Внаслідок перемоги Пруссії у франко-прусській війні (1870–1871) та створення Німецької імперії під її егідою, Австро-Угорщина втратила свій політичний вплив у німецьких землях, переважно у тих, де панівною релігією був католицизм. Водночас на європейській арені значно похитнулися зовнішньополітичні позиції імперії Габсбурґів, як союзника Франції. Усі ці обставини сприяли розвитку балканського напряму її зовнішньої політики.

(обратно)

52

 Verordnung des Ministers des Innern vom 9. September 1871, womit die, einigen Bezirkshauptmännern in Galizien übertragene Besorgung von Statthaltereigeschäften im Namen des Statthalters wieder eingestellt wird // R. G. Bl. — Jahrgang 1871. — Stück ХL. — Nr. 109. — S. 292.

(обратно)

53

 Уперше голосування бюлетенями у краї запроваджувалось на виборах до громадських рад м. Кракова та м. Львова.

(обратно)

54

 Gesetz vom 2. April 1873, betreffend die Wahl der Mitglieder des Abgeordnetenhauses des Reichsrathes // R. G. Bl. — Jahrgang 1873. — Stück ХV. — Nr. 41. — S. 165–192.

(обратно)

55

 Freund F. Das österreichische Abgeordnetenhaus. Ein biographisch-statistisches Handbuch. 1907 / F. Freund. — Wien — Leipzig, 1907. — S. 321.; Freund F. Das österreichische Abgeordnetenhaus. Ein biographisch-statistisches Handbuch. 1911 / F. Freund. — Wien, 1911. — S. 349; Staruch B. Der Kampf der galizischen Ukrainer um ihr Selbstbestimmungsrecht im alten Österreich [Manuscript] / Bohdan Staruch. — Innsbruck: Diss., 1948. — S. 65–66, 79.; Binder H. Parteiwesen und Parteibegriff bei den Ruthenen der Habsburgermonarchie / Harald Binder // Österreichische Osthefte: Ukraine. — Wien, 2001. — S. 240.

(обратно)

56

 Галицька делегація у Державній раді нараховувала лише 37 послів.

(обратно)

57

 Gesetz vom 4. Oktober 1882, womit einige Bestimmungen der Reichsrathswahlordnung (Gesetz vom 2. April 1873, R. G. Bl. Nr. 41) abgeändert werden // R. G. Bl. — Jahrgang 1882. — Stück LIV. — Nr. 142. — S. 549–553.

(обратно)

58

 Gesetz vom 14. Juni 1896, wodurch die Reichsrathswahlordnung abgeändert, beziehungsweise ergänzt wird // R. G. Bl. — Jahrgang 1896. — Stück LXIV. — Nr. 169. — S. 530–536.

(обратно)

59

 Gesetzvom 5. Dezember 1896, betreffend die Abänderung des §. 9 der Reichsrathswahlordnung vom 2. April 1873, beziehungsweise vom 4. October 1882 // R. G. Bl. — Jahrgang 1896. — Stück LXХХVІІ. — Nr. 226. — S. 747.

(обратно)

60

 Gesetz vom 10. Mai 1873, für das Königreich Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogsthume Krakau, womit der Absatz lit. b des § 35 des Landesstatutes abgeändert wird // L. G. Bl. — Jahrgang 1873. — Stück XXVII. — Nr. 248. — S. 178–179.

(обратно)

61

 Wenedikter R. Die Karpatenländer. In: Nationalitätenrecht des alten Österreichs / (Hg.) K. Hugelmann. — Wien — Leipzig, 1984. — S. 713; Staruch B. Der Kampf der galizischen Ukrainer… — S. 91.; Binder H. Parteiwesen und Parteibegriff… — S. 239.

(обратно)

62

 Кількість українських мандатів подано з врахуванням 3-х вірилістів від вищого греко-католицького духовенства.

(обратно)

63

 Gesetz vom 30. Jänner 1900, betreffend eine Zusatzbestimmung zu der Landtags-Wahlordnung vom 26. Februar 1861 R. G. Bl. Nr. 20, für das Königreich Galizien und Lodomerien sammt dem Großherzogthume Krakau // L. G. Bl. — Jahrgang 1890. — Stück IV. — Nr. 22. — S. 96–98.

(обратно)

64

 Gesetz vom 23. Mai 1896 für das Königreich Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogsthume Krakau, womit § 3 des Landesordnung vom 26. Februar 1861 abgeändert wird // L. G. Bl. — Jahrgang 1896. — Stück I. — Nr. 32. — S. 152–153.

(обратно)

65

 Gesetz vom 23. Mai 1896 für das Königreich Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogsthume Krakau, womit § 3 der Landtagswahlordnung vom 26. Februar 1861 abgeändert wird // L. G. Bl. — Jahrgang 1896. — Stück I. — Nr. 33. — S. 153–154.

(обратно)

66

 Нові вірильні мандати посіли ще президент Академії мистецтв у Кракові та ректор Львівської політехнічної школи.

(обратно)

67

 Gesetz vom 23. April 1900, wirksam für das Königreich Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogsthume Krakau, mit welchem der § 3 des Landesordnung vom 26. Februar 1861 abgeändert wird // L. G. Bl. — Jahrgang 1900. — Stück I. — Nr. 41. — S. 241–242.; Gesetz vom 18. März 1900, wirksam für das Königreich Galizien und Lodomerien sammt Großherzogthume Krakau, mit welchem die §§. 2, 3, 45, 47 und 49 der Landes-Wahlordnung vom 26. Februar 1861 abgeändert werden // L. G. Bl. — Jahrgang 1900. — Stück I. — Nr. 42. — S. 243–245.

(обратно)

68

 Gesetz vom 30. August 1899, wirksam für das Königreich Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogsthume Krakau, mit welchem der § 6 des Landesordnung vom 26. Februar 1861 abgeändert wird // L. G. Bl. — Jahrgang 1899. — Stück I. — Nr. 109. — S. 286–287.

(обратно)

69

 Gesetz vom 15. Juni 1898, betreffend die Abänderung einiger Bestimmungen der Landtagswahlordnung vom 26. Februar 1861 R. G. Bl., Nr. 20, Beilage II. a., beziehungsweise des Gesetzes vom 17. December 1884 L. G. Bl. Nr. 1 ex 1885 // L. G. Bl. — Jahrgang 1898. — Stück I. — Nr. 53. — S. 212–213.

(обратно)

70

 Gesetz vom 31. Mai 1874, womit der 2. Absatz des Artikels V. des Gesetzes vom 22. Juni 1867 (Nr. 13, L. G. Bl.), betreffend die Unterrichtssprache an Volks- und Mittelschulen, in dem Königreiche Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogsthume Krakau, abgeändert wird // L. G. Bl. — Jahrgang 1874. — Stück XXIX. — Nr. 45. — S. 171–172.

(обратно)

71

 Gesetz vom 8. September 1880, womit der Absatz d des Artikels V. des Gesetzes vom 22. Juni 1867 (Nr. 13, L. G. Bl.), betreffend die Unterrichtssprache an Volks- und Mittelschulen, in dem Königreiche Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogsthume Krakau, abgeändert wird // L. G. Bl. — Jahrgang 1880. — Stück XIV. — Nr. 34. — S. 156.

(обратно)

72

 Йдеться про світські факультети Львівського університету — філософський, юридичний та медичний (хірургічний відділ).

(обратно)

73

 Kundmachung des k. k. Statthalterei-Präsidiums vom 14. Mai 1879 Z. 3884, betreffend Einführung der polnischen Sprache als Amtsprache in den akademischen Behörden der Lemberger Universität // L. G. Bl. — Jahrgang 1879. — Stück XII. — Nr. 74. — S. 155.

(обратно)

74

 Див.: Уська У. «Галицьке зрівняння» 1914 р. як польсько-український політичний компроміс / Уляна Уська // Україна — Польща: історична спадщина і суспільна свідомість / Національна академія наук України, Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича. — Львів, 2015. — Вип. 8. — C. 57–68.; Уська У. Реалізація засад національно-культурної автономії у «законах про національне зрівняння» у Моравії 1905 р. / Уляна Уська // Наукові зошити історичного факультету. Збірник праць / Львівський національний університет імені Івана Франка. — Львів, 2015. — Вип. 16. — С. 51–66.

(обратно)

75

 Gesetz vom 15. Februar 1905, betreffend den Landesschulrat // L. G. Bl. — Jahrgang 1905. — Stück I. — Nr. 39. — S. 112–116.

(обратно)

76

 Gesetz vom 15. Februar 1905, womit einige Bestimmungen des Gesetzes vom 22. Juni 1867, L. G. Bl. Nr. 13, über die Unterrichtssprache an Volks- und Mittelschulen des Königreiches Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogsthume Krakau, abgeändert wird // L. G. Bl. — Jahrgang 1905. — Stück XX. — Nr. 108. — S. 131–132.

(обратно)

77

 Gesetz vom 15. Februar 1907, womit der Art. V al. d) des Gesetzes vom 22. Juni 1867, L. G. Bl. Nr. 13, in der Fassung des Gesetzes vom 8. September 1880, L. G. Bl. Nr. 34, abgeändert wird // L. G. Bl. — Jahrgang 1907. — Stück I. — Nr. 65. — S. 136–137.

(обратно)

78

 Österreichisches statistisches Handbuch für die im Reichsrate vertretenen Königreiche und Länder / Hg. von der k. k. Statistischen Zentralkommission. — Wien, 1912.— Jahrgang 30. — S. 362.

(обратно)

79

 Gesetz vom 9. Mai 1907, betreffend den Landesschulrat // L. G. Bl. — Jahrgang 1907. — Stück VIII. — Nr. 48. — S. 87–89.

(обратно)

80

 Йдеться про органи крайового та місцевого самоврядування.

(обратно)

81

 Gesetz vom 9. April 1907 über die Amtsprachen der autonomen Behörden // L. G. Bl. — Jahrgang 1907. — Stück IV. — Nr. 21. — S. 39–42.

(обратно)

82

 Gesetz vom 23. April 1909, mit welchem die Bestimmungen des § 18, der mit dem kaiserischen Patente vom 26. Februar 1861 R. G. Bl. Nr. 20, verlautbarten Landesordnung für das Königreich Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogsthume Krakau ergänzt werden // L. G. Bl. — Jahrgang 1909. — Stück I. — Nr. 42. — S. 96.

(обратно)

83

 ЦДІА України у м. Львові. — Ф. 146. — Оп. 7. — Спр. 4795. — Арк. 433–434.

(обратно)

84

 Виборчого права були позбавлені офіцери, які перебували на військовій службі, військове духовенство, жандарми, у тому числі й пенсіоновані.

(обратно)

85

 Лозинський М., Охримович В. З виборчої статистики Галичини / Михайло Лозинський, Володимир Охримович // Студії з поля суспільних наук і статистики / Статистична комісія НТШ. — Львів, 1910. — Т. 2. — С. 94.

(обратно)

86

 Досі у сільських громадах правибори відбувалися у шинку, канцелярії війта чи у панському дворі, а вибори — у приміщенні повітового староства, що певним чином делегітимізувало весь виборчий процес та сприяло масовому явищу «хрунівства» (продажу голосів виборців за горілку та ковбасу). Нововведення демонстрували громадськості часткове виведення виборів поза вплив адміністративних чинників.

(обратно)

87

 Gesetz vom 26. Jänner 1907, betreffend die Wahl der Mitglieder des Abgeordnetenhauses des Reichsrates // R. G. Bl. — Jahrgang 1907. — Stück IX. — Nr. 17. — S. 59—107.

(обратно)

88

 Олесницький Є. Новий виборчий закон (популярний виклад основних постанов) / Євген Олесницький // Діло. —Ч. 13. — 17 (30).01.1907.

(обратно)

89

 Binder H. Polen, Ruthenen, Juden. Politik und Politiker in Galizien 1897–1918. [Manuscript] / Harald Binder. — Wien: Diss., 1997. — S. 53.

(обратно)

90

 Die Ergebnisse der Reichsratswahlen im Jahre 1907 // Österreichische Statistik. — Wien: K. u. k. Hof- und Staatsdruckerei, 1908. — Band 84, Heft 2. — S. І. 82—103.

(обратно)

91

 Див.: Уська У. Парламентська виборча реформа 1907 р. у Цислейтанії: проблема національного представництва / Уляна Уська // Краєзнавчий збірник / Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка. — Дрогобич, 2003. — Вип. VII. — С. 361–370.

(обратно)

92

 На парламентських виборах 1907 р. було втрачено український мандат у виборчому окрузі № 54 (Білгород — Лютовиська — Старий Самбір — Турка — Бориня — Підбужжя — Дрогобич — Ланка), а у 1911 р. — в округах № 54, № 57 (Печеніжин — Коломия — Гвіздець — Отинія — Заблотів — Косів — Калуш — Жаб’є).

(обратно)

93

 Die Ergebnisse der Reichsratswahlen im Jahre 1907 // Österreichische Statistik. — Wien: K. u. k. Hof- und Staatsdruckerei, 1908. — Band 84, Heft 2. — S. ХІІ.; Die Ergebnisse der Reichsratswahlen in den im Reichsrate vertretenen Königreichen und Ländern im Jahre 1911 // Österreichische Statistik. — Wien: K. u. k. Hof- und Staatsdruckerei, 1912. — Band 7, Heft 1. — S. 133, 135.

(обратно)

94

 Kundmachung des Ministers des Innern vom 19. Februar 1907, betreffend die Vornahme allgemeiner Wahlen für das Abgeordnetenhaus des Reichsrates // R. G. Bl. — Jahrgang 1907. — Stück XVIII. — Nr. 32. — S. 271–272.

(обратно)

95

 Gesetz vom 26. Jänner 1907, betreffend strafrechtliche Bestimmungen zum Schutze der Wahl- und Versammlungsfreiheit // R. G. Bl. — Jahrgang 1907. — Stück X. — Nr. 18. — S. 109–112.

(обратно)

96

 Ustawa z dnia 8. lipca 1914, zmieniająca §§ 3, 4, 6, 10, 11, 12, 13, 17, 31, 35, 38 i 48, uzupełniająca postanowienia §§ 18 і 26 statutu krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkim Księstwem Krakowskiem i wprowadzająca nową ordynacyą wyborczą // Dziennik ustaw i rozporządzeń krajowych dla Królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkim Księstwem Krakowskiem. — Rok 1914. — Część X. — Nr. 65. — S. 177–219.

(обратно)

97

 Один мандат був зарезервований для ректора українського університету, відкриття якого передбачалося угодою, досягнутою у 1914 р. між політичними фракціями Галицького сейму.

(обратно)

98

 Без врахування рівня сплати податків автоматично голосували за особистою кваліфікацією: духовенство, державні службовці усіх рівнів (у тому числі військові), офіцери, що на даний час перебували поза виконанням службових обов’язків, особи з науковим ступенем, адвокати, нотаріуси, дипломовані фахівці у хірургії, фармації, ветеринарії, техніки, нотаріальні кандидати, викладачі та учителі, особи, що мали звання почесного громадянина.

(обратно)

99

 Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. — S. 169–177.

(обратно)

100

 Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. — S. 169–177.

(обратно)

101

 Зміни до крайового статуту регламентували новий паритетний принцип співіснування об’єднаних з сільськими громадами поміщицьких землеволодінь. Зокрема, дідич не мав права користуватися громадськими угіддями; був зобов’язаний долучатися до адміністративних видатків громади; міг, за бажанням, виконувати поліцейські функції на території свого помістя; мав вірильний мандат у раді громади, якщо сплачував неменше, ніж 100 крон прямих податків.

(обратно)

102

 Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. — S. 169–177.

(обратно)

103

 Див.: Regulamin dla Sejmu Krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkim Księstwem Krakowskiem, przyjęty dnia 10 października 1907. — Lwów: Nakł. Wydziału Krajowego, 1908. — S. 9.

(обратно)

104

 Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. — S. 169–177.

(обратно)

105

 Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. — S. 169–177.

(обратно)

106

 Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. — S. 177–207.

(обратно)

107

 Die Bevölkerung nach der Gebürtigkeit, Religion und Umgangssprache in Verbindung mit dem Geschlechte, nach dem Bildungsgrade und Familienstande; die körperlichen Gebrechen; die soziale Gliederung der Haushaltungen // Die Ergebnisse der Volkszählung vom 31. Dezember 1910 in den im Reichsrate vertretenen Königreichen und Ländern. — Wien: K. u. k. Hof- und Staatsdruckerei, 1914. — Band 1, Heft 2. — S. 54–55.

(обратно)

Оглавление

Переднє слово упорядника

Австрійська Галичина

  Галичина: від австрійського до радянського міфів

  Королівство Галичини і Володимирії: статус і система управління

  1848 рік. «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу»

  Галицька автономія (1861–1914): інституційно-організаційний розвиток та формування сфери повноважень

  «Козацького роду»: Поява культу Тараса Шевченка та українського козакофільства в Галичині

  Русофільська течія в Східній Галичині: інституалізація, пошук компромісів та протистояння з українофілами

  Через просвіту до модерної нації: Товариство «Просвіта» та польські просвітні організації Галичини

  «Руський з руським повітався…»: Взаємини українських діячів Галичини і підросійської України в ХІХ — на початку ХХ ст

  Поміж асиміляцією та нацією: євреї Габсбурзької Галичини (1772–1918)

  Між Шашкевичем і Франком: лектура австрійської Галичини кінця ХІХ — початку ХХ ст

  Український Мойсей Австрійської Галичини (Іван Франко: історія успіху)

    Gente Ruthenus, civis Austro-Hungaricus (час, місце, походження: координати самоідентифікації)

    Curriculum vitae (траєкторія життєвого шляху)

    Poeta doctus (грані літературного хисту)

    Doctor universalis (обрії наукових зацікавлень)

    Genius mundi, natione Ucrainus (анатомія величі)

    Self-Made Man (секрети успіху)

    Summa summarum (Франко в цифрах)

    Пролог, не епілог

  Галичина на літературній мапі Центрально-Східної Європи

    Галичина і габсбурзький міт

    Галичина Йозефа Рота

    Галичина в репортажах австрійця Йозефа Рота і німця Альфреда Дебліна

    Львів як модель мультикультуральности

    Поетична «Ґаліція» Інґеборґ Бахманн

  Від Шашкевича до Шептицького: церковно-релігійне життя у Габсбурзькій Галичині

  Нафтова та озокеритова лихоманка

  Мінеральна смакота для здоров’я

  Від П’єтро Нобіле до Отто Ваґнера: стильові моделі ХІХ — початку ХХ ст. в архітектурі столичного міста Галичини

  1914 рік. Московська інвазія проти галицьких мазепинців

  Прощай, Австріє! Ще не вмерла Україна… Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg