«Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану»

Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану (fb2) - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану 7151K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Алексей Анатольевич Кононенко

Олексій Кононенко Біла юрта Міфологія та епос Туркменістану

Все, до чого торкалася рука народу-майстра, отримало постійну прописку у загальній цивілізації світу за геніальністю задуму, досконалістю виконання і практичним відтворенням у віках. І нині найкращий під небесами кінь – ахалтекінський, найкращий на землі килим. – туркменський, сараджинська вівця і вівчарка алабай – неперевершені у своєму роді, як і диня вахарман, і національний одяг туркменок, і ювелірні прикраси із срібла, які стали втіленням музичної і поетичної душі нашого народу. Так що головний пам'ятник йому – він сам, який зберіг за п'ять тисяч років своєї історії первісну суть народу-творця, незважаючи на неймовірні стрибки і зигзаги цієї самої історії.

Гурбангули Бердимухамедов, Президент Туркменістану

Туркменістан

Туркменістан – держава в Центральній Азії. Межує з Казахстаном на півночі, Узбекистаном – на півночі і сході, Іраном і Афганістаном – на півдні. На заході омивається Каспійським морем. З 1924 по 1991 р. Туркменістан входив до складу СРСР на правах союзної республіки (Туркменська Радянська Соціалістична Республіка). Незалежність Туркменістана була проголошена у жовтні 1991 р.

Рельєф місцевості

Більша частина території Туркменістану знаходиться в межах Туранської низовини. Пустеля Каракуми («чорні піски») обіймає центральну частину республіки. На заході переважають кам'янисті і щебеневі пустелі, на сході – піщані. Гори і узвишшя знаходяться здебільшого на півдні країни. Всього 3 % площі Туркменістану придатні для землеробства.

На далекому півдні країни розташована гірська система Копетдаг (найвища точка – гора Різе, 2942 м). Її північно-східним продовженням є невисокі останцеві гори Малий Балхан (до 777 м) і Великий Балхан (гора Арлан, 1881 м). На північ від Копетдагу простяглася підгірна рівнина, яка переходить на заході в обширну Прикаспійську низовину. Поблизу берега Каспійського моря вирізняється невелике Красноводське плато (до 308 м). На північно-західному кордоні до меж Туркменістану входить південна частина плато Устюрт з висотами до 400–460 м.

На півдні Туркменістану знаходяться узвишшя Бадхиз та Карабіль з максимальними висотами відповідно 1267 м і 984 м. Це передгір'я Паропамізу, які продовжуються на території Афганістану. На південно-східному кордоні країни піднімаються гори Кугітангтау з найвищою точкою Туркменістану горою Айрибаба (3139 м).

Клімат

Клімат країни засушливий континентальний з великими перепадами температур, малою кількістю опадів і високими випарами. Літо зазвичай жарке і сухе, із середніми температурами липня 28–32 °C. Зими м'які, малосніжні, та в окремі роки бувають сильні, але короткочасні снігопади і температура може понизитися до -20 °C. Середні січневі температури коливаються від -5 °C на північно-східних областях країни до +4 °C на півдні. Середня річна сума опадів складає близько 80 мм у середній течії Амудар'ї, 150 мм у Каракумах, 200–300 мм у передгір'ях та гірських долинах і вище ніж 400 мм у горах. Для рівнин типові гарячі сухі вітри і пильні бурі.

Водні ресурси

Майже вся територія Туркменістану, за винятком південно-східної та південно-західної області, не має постійного поверхневого стоку. Найбільша ріка Амудар'я, яка поповнюється від криги і снігів з гір Паміру, заходить на територію Туркменістану у своїй середній течії. Від цієї ріки на захід відведений Каракумський канал довжиною понад 1000 км. Окрім річкових, він поповнюється також ґрунтовими водами. На півдні країни три значні ріки – Мурґаб, Теджен і Атрек – збагачуються дощами та снігами від гір Паропамізу та Копетдагу (на території Афганістану та Ірану). З Копетдагу та інших середньо-високих гір стікає також ряд малих рік з джерельно-дощовим поповненням. Весною рівень води в ріках найвищий, а часом трапляються сильні повені. Влітку багато рік мілішають і пересихають. Навіть такі з них, як Теджен і Мурґаб, у нижній течії залишаються без води. Зазвичай ріки закінчуються т. з. «віялами зрошення» – мілкими рукавами та штучними каналами, по яких воду пропускають на поля зрошення. Головна причина мілководості рік – великий забір води на зрошення, але значна частина річкового стоку потрапляє в ґрунтові води і випаровується. Вздовж рік і каналів розташовані численні оази.

Ґрунти, рослинність і тваринний світ

Рослинний світ Туркменістану своєрідний. Для незрошуваних рівнин характерні ксерофітні напівкущі і кущі. Багато з них не мають листя або скидають його, коли настає засуха. Корені розгалужені і сягають великої глибини (наприклад, у верблюжої колючки більше ніж на 20 м). Насіння пустельних рослин часто опушені або мають своєрідні крильця, що дозволяє вітру їх легко переносити. Багато рослин піщаних пустель пристосовані до швидкого укорінення навіть у рухливих ґрунтах.

У Копетдазі налічується 2 тис. видів вищих рослин, а в пустелях і низов'ях гір – не менше 1 тис. Генетично вся флора має тісні зв'язки із Середземномор'ям, Середнім і Близьким Сходом.

У Туркменістані розповсюджені полинні, кураєві, саксаулові, ефемероїди та інші види рослин.

У низов'ях гір влітку, коли пишний травостій вигорає, місцевість набуває казкового вигляду: чорні стеблини висохлих зонтичних вирізняються на бурій, без трави поверхні.

На нижніх частинах схилів гір на темних сіроземах розповсюджені пирій, регнерія, стоколос, які інколи називають степовими. До літа вони теж вигорають. Вище 900 – 1000 м – пояс полинних пустель на світло-коричневих ґрунтах.

Понад 2000 м на більш вологих навітряних схилах з'являються зарості кущів (барбарис, глід та ін.) і ялівцеві дрібнолісся – на коричневих ґрунтах. У трав'яному ярусі зустрічається багатий набір видів, часто гарного кольору (іриси, тюльпани, мандрагора та ін.). Степові види займають найбільші площі, тому ввесь цей барвистий пояс називають степовим.

На узвишші Бадхиз та в інших гірських районах були проведені вдалі експерименти по створенню фісташкових лісів. Мабуть, ці дерева існували там і раніше, але були знищені в результаті багатовікового випасу худоби на схилах.

Особливе місце посідають т. з. тугаї – зарості тополі, маслинки, лози білої, тамариксу, велетенських злаків та інших вологолюбних рослин уздовж берегів Амудар'ї та Мурґаба.

В оазах вирощують бавовник, люцерну, баштанні та садові культури, а також виноград.

Тварини Туркменістану добре пристосовані до існування в пустелях. Багато з них ведуть нічний спосіб життя. Деякі можуть довго перебувати без води і вирізняються властивістю швидко бігати на великі відстані. У країні налічується 91 вид ссавців, 372 види птахів, 74 види рептилій і близько 60 видів риб. З великих ссавців найбільш характерні джейран, архар, шакал, лисиця-корсак; з гризунів – піщанки, ховрашки і тушканчики; з рептилій – агами, варани, кобра, ефа, гюрза, черепаха.

Під час весняних та осінніх перельотів у пустелях з'являються зграї качок, гусей, лисух, журавлів та інших птахів. Принаджені водою та кормом, вони затримуються біля водоймищ – рік, каналів. У містах фоновим видом є індійський шпак – майна. На зиму залишаються такі види птахів, як саксауль-на сойка, чубатий жайворонок, саксаульний і пустельні горобці, а також хижаки – білоголовий сип і гриф. Особливо різноманітний тваринний світ в низинах Атрека, де зимує багато видів тайгових, тундрових та степових птахів, у тому числі чайки, качки, гуси, лебеді, фламінго, чаплі, а також комахоїдні птахи (трясогузки, очеретянки тощо). У тугайних заростях водяться кабан, очеретяний кіт, шакал, а з птахів – фазан.

Серед рідкісних видів тварин пустелі вирізняються сірий варан, джейран, кулан (дикий кінь), гепард, гієна, степовий тхір і різноманітні отруйні змії.

Населення

У 2009 р. чисельність населення Туркменістану досягла 6 968 млн чоловік. У столиці країни Ашгабаді проживає близько 700 тис. чоловік, а в інших великих містах (в тис. чол.): Туркменабат (колишній Чарджев) – 252, Дашогуз – 227, Мари – 123, Балканабат (колишній Небітдаг) – 89, Туркменбаші (колишній Красноводськ) – 70. Майже 55 % населення проживає в сільській місцевості.

Мечеть туркменів

Етнічний склад і мови

За даними перепису 1995 p., туркмени складали понад 80 % населення республіки, росіяни – 4 %, узбеки – 6 %, казахи – 2 %, вірмени, азербайджанці, белуджі, татари – 0,8 %, українці – 0,3 %.

Основні мови – туркменська і російська.

Предки нинішніх туркменів – огузи, один із тюркських народів, які проникли в західну частину Центральної Азії і розпорошилися на території північного Ірану, Анатолії та Кавказу у VII–VIII ст. н. є. Туркменська мова близька до турецької та азербайджанської. Окрім туркменів, що живуть на території Туркменістану, нею розмовляють 1–2 млн туркменів у північно-західному Афганістані і північно-східному Ірані. Ще налічується 200–300 тис. туркменів в інших районах Центральної Азії, Туреччини та Іраку. Значну роль у їхньому житті відіграють племенні і родові стосунки. Із численних племен туркменів найбільшими є текінці і йомути.

По долині р. Амудар і поблизу туркмено-узбецького кордону проживає значна кількість узбеків. Казахи зосереджені в основному на півночі Туркменістану і вздовж узбережжя Каспійського моря. І ті й інші походять від інших груп тюркських народів і за мовними ознаками відрізняються від туркменів.

Росіяни проживають головним чином у містах. Вони почали переселятися до Туркменістану в кінці XIX – на початку XX століття.

Релігія

«В релігії знайдеться тепер одности у тюрків куди-більше, ніж в иншій-якій царині. Геть-геть переважна маса тюркської людности визнаєтепер і елям (замість давнього шаманства), ба ще й уважається за його підпору».

Агатангел Кримський (1930 р.)

Туркмени, як і інші тюркські народи, сповідують іслам сунітського тлумачення (до 80 % населення країни). Резиденція глави мусульман Туркменії – казі – знаходиться в місті Ашгабат. За радянського режиму атеїзм був державною політикою, та все ж у Туркменії існувало сотні підпільних мечетей. Тільки з 1986 р. почалося відродження релігії. У 1985 р. в Туркменістані було лише 4 мечеті, а на червень 1990 р. функціонувало 70 тільки офіційних мечетей.

У Туркменістані є декілька мусульманських святинь. В основному це мусульманські кладовища і усипальні епохи Середньовіччя. Серед них найбільш шановані Аг-Ішан поблизу Бахардена на північний захід від Ашгабада, дві культові споруди Гамарбаба поблизу Іолотаня та Кушки, мавзолей Серахсбаба, побудований на місці усипальні шейха Абуль-Фазла поблизу Серахса.

Історична довідка

«Держави туркменів, починаючи з епохи Огуз-хана, залишили яскравий історичний слід в долі Азії і Європи. Парфянська держава, Газневідська туркменська держава, імперія туркменів-сельджуків і царство куняургенчських туркменів помітно вплинули на історико-політичний клімат світу, підняли на небувалу висоту економіку і культуру цих епох цивілізацій».

Рухнама

Видатний археолог Віктор Саріаніді, який протягом тридцяти сезонів працював у Каракумах, відкрив центр однієї з найдавніших цивілізацій планети – країну Маргуш (Маргіану), яку за рівнем розвитку порівнюють з давніми культурами Китаю, Індії, Месопотамії та Єгипту. Все, що залишилось від колись квітучої країни Маргуш, – це кілометрові величні руїни столичного міста Гонур-депе, де точно і тонко розрахована архітектура та продуманий життєвий устрій людей. Далекі предки туркменів – ті, хто почав освоювати колись родючий масив у старій дельті ріки Мурґаб ще у III тисячолітті до н. е., – були умілими архітекторами, будівничими, ковалями, гончарями і ювелірами, знали секрети виплавки металу і бронзи, обробки золота і срібла.

«Ахал (попередня назва – Кесеракча) – вузька смуга родючої землі вздовж відрогів Копетдагу. Споконвіку багата пасовиськами і водними джерелами земля Ахала стала колискою найдавнішої в Центральній Азії культури давніх землеробів. Цій культурі як мінімум 8 тисяч років. Сліди людської діяльності у цих місцях збереглися у вигляді знарядь праці, предметів побуту і витворів мистецтва з каменю і кості, кераміки і металу, включаючи бронзу, срібло та золото. Далекі предки туркменів нагадують про себе своєю архітектурою – від глиняних будинків, святилищ і неприступних фортець до розкішних палаців і храмів. Задовго до появи великих людських поселень тут вже склалися осередки первісного господарства, вивчення яких дозволило археологам зробити висновок, що нинішній Ахал слугував північно-східним кордоном колись передньоазійського світу, який сягав звідси до берегів Середземного моря.

Джейтун – ось перша, мабуть, ланка у нескінченно довгому ланцюжку населених місць, що змінювали одне одного. Тепер це ледь примітний пагорб в оточенні пісків, у 28-ми кілометрах на північний захід від Ашгабада. А десь на межі VII–VI тисячоліть до н. є. тут стояло одне з багатьох поселень ранніх землеробів і скотарів. Вже тоді навчилися тут люди вирощувати пшеницю, розводити кіз та овець, а собаки стали їхніми вірними супутниками на полюванні, охороняли стада і житло.

Наступна ланка у цьому ланцюжку – Анау. Поруч із сучасним поселенням, яке стало нині адміністративним центром Ахалського велаяту, збереглися два пагорби, чий вік складає 7 тисяч років. Розкопки тут ще у 1904 році почала американська експедиція Рафаеля Пампеллі, яка і виявила злакові залишки знаменитої білої пшениці ак бугай – першого свідчення селекційного таланту давніх туркменів.

Період існування анауської культури випадає на V – початок III тисячоліття до н. є. В основному це був принципово більш високий рівень розвитку суспільства. З'явилося прикладне мистецтво, про що свідчать чисельні глиняні сосуди з орнаментальним розписом, прикраси у вигляді бус із різних порід каменю, у тому числі бірюзи і сердоліку. Нарешті, саме в Анау у 2000 р. вдалося знайти кам'яну печатку, насічки на якій нагадують письмові знаки!»

Гурбангули Бердимухамедов, Президент Туркменістану

Маргіанська археологічна експедиція під керівництвом доктора історичних наук, професора В. І. Саріаніді, в одному з поховань епохи бронзи в некрополі Гонур-депе знайшла кам'яну циліндричну печатку, на якій збереглося типове для Давнього Сходу зображення людини у єдиноборстві зі стоячим левом і вертикальним клинописним написом у три колонки.

«Такі кам'яні циліндри, прокатані по сирій глині, використовувалися у давнину замість особистих підписів, клейма власника чи офіційної печатки. Наша знахідка датується третім тисячоліттям до нашої ери і стала тепер найдавнішим зразком справжньої писемності серед виявлених до цих пір у Центральній Азії. Якщо на знайденій раніше в Анау ще давнішій печатці є невідомі науці знаки, які не піддаються дешифруванню, текст із Гонур-депе може бути прочитаний, тому що тут використано алфавіт, добре відомий лінгвістам, які вивчають давні системи письма».

В. І. Саріаніді

Подібні письмена зустрічалися археологам в основному тільки в Месопотамії (сучасний Ірак), але їх ще ніколи не знаходили в Туркменістані і на території інших країн регіону.

Ключ для дешифрування клинопису було знайдено понад 200 років тому назад, у 1802 p., німецьким ученим Георгом Фрідріхом Гротефендом. Це був справжній тріумф науки, бо раніше ніхто не розумів значення знаків на глиняних табличках з Вавилона, схожих на сліди птахів на мокрому піску. Звичайно, лінгвістам ще треба буде докласти чимало зусиль, щоб прояснити зміст знайденого в Гонур-депе документа, але сам факт його виявлення має велике значення для вивчення найдавніших нашарувань культури туркменського народу. Знайдено той самий раніше відсутній ланцюжок, який завершує логічний ряд ознак, які визначають і підтверджують наявність у Туркменістані високої цивілізації давньосхідного типу.

«Маргуш була цивілізованою високультурною державою. Велика кількість кераміки, так і неперевершена пізніше по якості і вишуканості форм, вражаюча уяву монументальна архітектура маргушських палаців і храмів у Тоголок-депе і Гонур-депе говорить про те, що тут уже тоді існував добре організований державний устрій. Духовним потребам маргушців слугувала одна з ранніх форм зороастризму – першої в світі релігії одкровення, тобто наданої пророкові Богом. Давній Туркменістан, і у першу чергу родюча і густонаселена в минулому долина ріки Мурґаб, поруч з Месопотамією, Єгиптом, Індією і Китаєм, є п'ятим центром світової цивілізації. Надбанням туркменського народу є колекція прекрасних виробів давніх ювелірів країни Маргуш, які майстерно користувалися золотом, сріблом, бронзою, напівдорогоцінними каменями, слоновою кісткою. Багато елементів культури Маргіани епохи бронзи, яка знаходиться від нас на відстані близько 5 тисяч років, дивом збереглися в генетичній пам'яті туркменів, у їхніх національних традиціях та обрядах, у їхньому неповторному декоративно-прикладному мистецтві. Це переконливе матеріальне свідоцтво глибоких історичних коренів нації, її органічного зв'язку з цією благодатною землею».

В. І. Саріаніді

«Дякуючи археології можна упевнено позначити тисячоліття, протягом якого общини перших землеробів і скотарів утворювали більші об'єднання, які стали пізніше основою цивілізації з усіма властивими їй ознаками. До таких відносяться сформована державність, існування міст і наявність писемності. Дотепер у деяких давніх оазах у басейнах рік Мургаб і Теджен, а також в зоні гірських джерел Прикопетдагської долини, археологи незмінно відзначали два перших фактори, та явних ознак писемності до епохи Александра Македонського не виявлено. Ось чому таке важливе значення має відкриття, зроблене нами під час розкопок в Анау.

…Першовідкривачем пам'яток Анау для наукового світу став мій співвітчизник, американський учений Рафаель Пампеллі, який приїхав сюди у 1904 р. у віці 73 роки. Коли Фонд Карнегі у Вашингтоні організував для нього можливість проводити розкопки в Анау, Пампеллі, незважаючи на те, що сам був геологом, а не археологом, з великим ентузіазмом вирішив використати цей шанс, бо ж він ще раніше звернув увагу на Туркменістан як на місце, де може бути відкрита невідома науці цивілізація. Він запросив у свою експедицію досвідченого археолога Губерта Шмідта, який свого часу працював з легендарним Генріхом Шліманом.

Розкопки північного і південного пагорбів Анау експедицією Пампеллі понад 100 років тому підтвердили його здогадки. Знайшлися численні ознаки високої культури, яка існувала тут, такої ж давньої як Вавилон і навіть ще давнішої, ніж Єгипет епохи фараонів. Тоді це викликало сенсацію. У 1908 p. y Вашингтоні були видані два об'ємних томи, де Пампеллі обгрунтував, що люди почали освоювати територію оази Анау з 5000 р. до н. є. Ці матеріали на багато років стали головним джерелом для вивчення давніх землеробських культур Південного Туркменістану, які з того часу називаються анауськими.

Північний пагорб Анау знову став предметом серйозного вивчення лише через 70 років після Пампеллі. Туркменському археологу Какамураду Курбансахатову вдалося тоді істотно скорегувати раніше прийняту хронологію анауських нашарувань і отримати більш детальну і точну картину періодів обживання цього комплексу. Всього їх виявилося двадцять і вони охоплюють ранній та середній енеоліти, тобто час на відстані від нас на пять-сім тисячоліть… Y верхніх шарах Південного пагорба була виявлена міцна платформа, яка ймовірно слугувала частиною фортечної споруди епохи заліза. Саме в залізному віці (перше тисячоліття до н. є.) цю територію захопили Ахеменіди і визнали її зручною для контролю караванної торгівлі вздовж Копетдагського хребта. Насправді, якщо звернути увагу на географічне розташування Анау, то можна побачити, що саме тут своєрідний коридор між Каракумами і Копетдагом сильно звужується.

Є підстави припустити, що трохи пізніше, у парфянську епоху, саме тут знаходилось місто Гатар, згадуване давньогрецьким мандрівником Ісідором Харакським.

На знайденій нами мініатюрній кам'яній печатці (з боків вона заледве перевищує один сантиметр) вирізані письмена, не схожі на жодну відому науці систему писемності… Утому, що тут ми бачимо букви невідомого нам алфавіту, сумніватися не доводиться…

Ясно, що це не месопотамський клинопис, який дотепер вважався найдавнішою системою письма, і це не протоеламське письмо, яке існувало колись на Іранському плато. Спеціалісти з індійської археології відзначали, що форма анауської печатки не співпадає з формами відомих печаток з Індії і лише один знак чимось нагадує букву давньоіндійської грамоти. Спеціалісти з давньокитайської цивілізації також запевнили мене, що символи тут явно не китайські, бо в Китаї писемність з'явилася через кілька століть після того, як була зроблена печатка з Анау. Мій колега з Університету Пенсільванії доктор В. Мейєр висловив думку, що яким би не було походження цієї печатки, тип символів і мале число насічок, використаних для створення кожного знака, наводить на думку, що ця система письма вже досить абстрактна, а не піктографічна…

…Результати розкопок в Анау сприятимуть фундаментальному розумінню місця Туркменістану і Центральної Азії в євразійській системі давніх цивілізацій.

…Знайдені нами поруч з палацом правителя залишки споруди з великим водоймищем у центрі – не що інше, як храм води, який поруч з розкопаними раніше храмом вогню, комплексом так званих громадських трапез і храмом жертвувань утворював єдине ціле у складному ансамблі споруд релігійного призначення, згрупованих навколо царської резиденції в Гонурдепе.

Нам пощастило відкрити царський поховальний комплекс, у якому поруч з померлими знаходилися важливі символи державності: кам'яні скіпетри, які у давньому світі слугували атрибутами влади, зображення орлів у золотому окладі, золотий і срібний посуд, сліди багатих жертвувань, настінну мозаїку і похоронні колісниці, аналогів яким досі не було у всій Центральній Азії. Окрім того, серед маси звичайних знахідок вирізняється кілька справжніх шедеврів давнього ювелірного мистецтва. Перш за все, це мініатюрна скульптура джейрана, відлита із золота, і левеня, виточене з бронзи. Розмір їхній – менше сантиметра, але за допомогою збільшувального скла можна роздивитися усі деталі цих потрясаючих витворів давніх майстрів Туркменістану, достойних Книги рекордів Гіннесса…»

Фредрік Хіберт, професор, куратор Музею археології й антропології Університету Пенсільванії (м. Філадельфія, США)

Закаспійська область. Чатма – житло туркменів. Вдалині – аул

«Знаходячись на перехресті важливих воєнних і торговельних шляхів, туркменська земля стала свідком великого етнічного руху давнини і середньовіччя, тим центром, який пересікали грандіозні військові експедиції з Азії до Європи і з Європи до Азії: походи ахеменідських царів Кіра і Дарія, Александра Македонського, Селевкідів, Омейядів, Чингізхана, Тамерлана і російської царської армії у XIX столітті.

У III тис. до н. є. нинішню територію Туркменістану населяли предки сучасних туркменів, яких «Авеста» називає турами. Це вони у VII ст. до н. є. більше ніж на 1500 років підкорили увесь Ближній і Середній Схід. «Тури на швидких конях» у різних західних і східних джерелах іменуються як кімерійці (аміргійці), саки, скіфи, массагети, дахи, дани, саїни, сармати, парни, хіоніти, ефталіти (абдали), гунни, алани, аорси, сарики, яси…

У VI ст. до н. є. пройшла хвиля завоювань ахеменідських царів. Потім були завоювання Александра Македонського, часи жорстоких битв і походів.

Армії практично усіх відомих правителів давнини відчули на собі силу зброї і воїнського духу туркменських кіннотників. На території Туркменістану нищівної поразки зазнали непереможні доти армади перських царів Кіра II і Дарія І. Їхній спадкоємець Ксеркс вирішив не випробувати долю і відвів туранців до складу своєї армії. Його приклад наслідував Александр Македонський.

Воїнська слава турів докотилася і до Європи. Так, відомо, що афіняни запросили на службу 300 кінних скіфських лучників, а римський імператор Марк Аврелій у 175 р. організував загін з 8-ми тисяч броньованих турано-сарматських кавалеристів, зосередивши їх на Британських островах.

Засновник Парфянського царства – Арсак І. Туркмен за походженням, він очолив повстання місцевих племен проти греко-македонського володарювання і, звільнивши передгірські райони Копетдагу від грецьких намісників, в області Парфієна заклав ядро майбутньої держави. Від нього усі парфянські царі нарікалися іменем Арсак. Етимологія цього імені бере витоки у давньотуркменському слові «ар», «ер» («мужчина», «мужній»).

У І cm. до н. е. в суперництві за світове володарювання зіштовхнулися могутні імперії Заходу і Сходу – Рим і Парфія (резиденція парфянських царів Ніса знаходиться недалеко від Ашгабада). У 53 р. до н. е. в землі парфян (прямих предків туркменів) вторглося військо римського тріумвіра Марка Красса. Його 43-тисячна армада мала усі підстави розраховувати на успіх, уникнувши, внаслідок умілого маневру, зустрічі з основними силами парфян. Та на шляху Красса постав загороджувальний загін полководця Сюрена всього лише з 11-ти тисяч воїнів. Сюрен заманив грізного супротивника в пустелю, знищуючи на шляху колодязі, спалюючи траву, вимотуючи ворога несподіваними нічними нападами. У результаті римляни були настільки деморалізовані, що у головній битві (під месопотамським містом Карри) були зім'яті протягом кількох хвилин. Плутарх подає детальний опис блискучої перемоги Сюрена… У битві під Каррами загинули Марк Красcі його син. Понад двадцять тисяч римських воїнів полягло на полі бою і близько десяти тисяч було захоплено у полон.

Після цієї битви (9 травня 53 р. до н. є.) Парфянську імперію було визнано однією з найсильніших держав світу.

В історії є десятки прикладів воєнної присутності тюркських загонів у різних точках давнього світу. Навіть об'єднання Китаю (у 231 р. до н. є.) відбулося не без їхньої допомоги. Відомо також, що у середині VIII в. регулярну армію Китаю очолював огузький хан Ань Лушань, що деякий час навіть правив імперією при підтримці співвітчизників.

У VI в. Середня Азія повністю була завойована тюрками, які у 551 р. заснували свою державу.

У середині І тис. до н. є. джерела вже чітко фіксують проникнення середньоазіатських етносів до Єгипту. У V ст. до н. е. у складі ахеменідського гарнізону, розташованого на нільському острові Елефантіна (Південний Єгипет), згадується хорезмійський загін. Корінним чином ситуація змінюється в середні віки. Починаючи з VII ст. … тюркські військові командири з числа огузів, кипчаків, хазар грають провідні ролі в Єгипті. А у XIII cm. військова гвардія єгипетських султанів, яка складається в основному з огузів і кипчаків, здійснила переворот. З XIII по XVI cm. ця гвардія, відома під іменем «мамлюки», безмежно правила Єгиптом, висуваючи султанів із своїх рядів. Першим мамлюкським султаном Єгипту став Айбек ат-Туркмен (помер у 1257 р.). У XVIcm. Єгипет повністю увійшов до складу Туркмено-Османської держави. Відомо також, що Махмуд ал-Баруді (1868–1932) – прем'єр уряду Єгипту у 1882 р. – також був представником тюркських народів.

Між Туркменістаном і Єгиптом, як і між усіма східними країнами, існували контакти етнічного і культурного характеру (яку давнину, так і в середні віки). Особливо інтенсивними ці зв'язки стали починаючи з античного часу, коли Великий Шовковий шлях з'єднав між собою усі країни Старого Світу».

Овез Гундогдиєв

Текінці

Багатоплемінний тюркський народ огузів, чи гузів, згадується вперше в історичних пам'ятках VI–VIII ст. по сусідству з так званим тюркським каганатом, могутнім об'єднанням тюркських кочових племен з центром у південному Алтаї і північно-західній Монголії, про яку сповіщають східні, китайські, і західні, візантійські, письменники, а також залишені самими тюрками могильні написи на р. Орхон (у верхів'ях Єнісею). За даними орхонських написів, огузи то входять до складу тюркського каганату, то знаходяться з ними у стані війни.

«У VII cm. Середня Азія завойована арабами. Араби принесли свою культуру і нову віру – іслам.

Яскравий слід залишили огузи-туркмени в історії Арабського халіфату. Арабські воїни, підкоряючи Центральну Азію, були вражені їхньою мужністю і воєнним мистецтвом. За словами видатного арабіста А. Меца, усі халіфи IX–XII cm. були синами туркменських жінок, а туркменські гвардійці складали ядро халіфської армії. В кінці IX cm. гвардія Аббасідів налічувала 25 тисяч туркменських вершників, витрати на утримання яких дорівнювали 1,6 млн золотих динарів нарік. Усі вищі воєнні пости в халіфаті, до складу якого входили Центральна Азія, частина Закавказзя, Мала Азія, Єгипет, частина Іспанії, посідали туркменські полководці».

Овез Гундогдиєв

У IX–X ст. огузи у степах Середньої Азії, в низинах Сирдар'ї і біля Аральського моря. Тут знаходяться «міста», тобто поселення, огузів, про які згадують арабські джерела: Янгікент («нове місто» – перс. Дех-і-Нау, араб. Ал-Кар'ят-ал-Хадіса), де знаходиться зимова резиденція «князя гузів» (ябгу), Сауран, Сигнак та ін.

У першій половині XI ст. значна частина огузів під керівництвом султанів з роду Сельджуків захопила Іран, південну частину Закавказзя і майже всю Малу Азію, а в пору найбільш широкої воєнної експансії – сусідні з ними Сирію, Ірак (Месопотамію) і Ємен. Результатом огузького завоювання стала тюркізація давнього землеробського населення Азербайджану і Анатолії. Нові феодальні відносини в державі «великих Сельджуків», як і в пізніших не таких тривких державних об'єднаннях огузьких племен, перепліталися з пережитками патріархально-родових стосунків і кочовим побутом.

Ще раніше, у X ст., інша численна група огузів просунулася слідом за печенігами через Ембу і Яїк (Урал) у причорноморські степи, де руські літописи згадують про них під іменем торків. Посол халіфа Ібн-Фадлан прибув до них на початку цього пересування в районі Уст-Урта (922 p.). Вони ще не були мусульманами, хоч знали про мусульманство. Один з їхніх «царів і чолових» носив ім'я Йінал Молодший (чи Маленький), що відповідає (мабуть, не випадково) іменам двох огузьких ханів, сучасників легендарного Коркута, про яких згадує Рашід-ад-дін, з яких молодший називався Ала-Атли Ас-Донлу-Кай-Інал-хан («той, що володіє рудим конем, одягнений в соболине хутро Інал з роду Кайі»). В середині XI ст. торки були знесені новою хвилею тюркських кочових племен, які прийшли із середньоазійських степів – половцями (кипчаками).

Частина огузів, що залишилися в Середній Азії, під тиском кипчаків і союзних з ними кочівників просунулась на той час на захід, за Амудар'ю і в бік Каспійського моря, розповсюдившись по території нинішньої Туркменії. Етнічний термін «туркмен» зустрічається в арабських джерелах починаючи з другої половини X ст. Спочатку він позначав, ймовірно, ту групу огузів, яка приблизно у цей час прийняла мусульманство. «Туркменами» візантійські письменники називають і огузів Малої Азії, переважно маючи на увазі огузькі кочові племена. Можна припустити, що і після першої хвилі сельджукських завоювань, у XI ст., нові групи кочових огузів-туркменів неодноразово рухалися на захід, в Закавказзя і Малу Азію, поповнюючи собою ряди войовничих кочових племен, які поступово підкорили колишні володіння Візантійської і Трапезундської імперій.

Це й забезпечило у подальшому досить швидку перемогу туркменів-сельджуків, які створили свою світову імперію. Дякуючи огузам – туркменам і кипчакам – у 1260 році під Айн-Джалутою було розбито монгольське військо.

Туркменські воїнські контингенти переважали у військах візантійських імператорів, руських князів, входили до складу монгольських загонів у Китаї, армії Тамерлана. Тамерлан у нагороду за ратну службу подарував їм п'ять тисяч чистокровних арабських кобилиць. Туркмени також були на службі у англійських королів, брали участь у походах германського імператора Фрідріха II.

Після падіння монгольського володарювання у Передній Азії з початку XIV ст. кочові племена огузів, які розташувалися серед осілого населення Закавказзя і Малої Азії, утворюють великі племінні союзи туркменів «Чорного барана» (кара койунлу) і «Білого барана» (ак койунлу). На чолі останніх стояло огузьке плем'я Байин-дир (у В. В. Бартольда: Баюндур), з якого виходила правляча династія. Головним центром цієї групи огузьких племен було у XIV ст. місто Амід у верхів'ях Тигра, нині Діарбекір. Візантійські джерела того часу називають туркменів Білого барана амітіотами. Центр іншої групи, туркменів Чорного барана, знаходився спочатку на Вірменському плоскогір'ї, на північ від озера Ван. Боротьба між цими двома групами завершилася перемогою першої на кінець XIV ст. (1389 р.) і вдруге в середині XV ст. (1467 p.).

«Племя Байиндир, – пише історик держави огузів акад. В. О. Гордлевський, – посіло у XIV–XV ст. в Малій Азії панівне становище». Вершини своєї могутності держава ак-койунлу досягла в середині XV ст. при Узун-Хасані з династії Баюндурів (1457–1478), коли вона включала в свої межі «південний Азербайджан, Карабах, Вірменію, Курдистан, Діарбекір, Ірак арабський (Месопотамію), Ірак перський (північно-західний Іран), Фарс і Кірман», а столиця падишаха перенесена була в Тебриз (з 1468 до 1501 р.). На початку XVI ст. вона була розгромлена міцнішими державними об'єднаннями османських турків і перських Севефідів («кизилбашів»).

З другого огузького племені Кайі вийшов рід Османа, який об'єднав огузькі племена в західній частині Малої Азії, на кордоні візантійських володінь. Із середини ХI ст. османи очолили турецьку воєнну експансію на Захід, проти Візантії і балканських слов'ян, захопили Константинополь (1453 р.) і Трапезунд (1461 p.), підкорили собі до кінця XV ст. залишки інших державних об'єднань огузів у Малій Азії та Азербайджані, а потім і арабські країни Переднього Сходу, створивши на цій основі Отоманську імперію, велику багатонаціональну мусульманську державу з центром у Стамбулі (Константинополі).

За усними генеалогічними сказаннями, зафіксованими у письмових пам'ятках різних часів, огузькі племена вели своє походження від легендарного родоначальника Огуз-кагана (Огузхана). У Огуз-хана, за переказом, було шість синів, які носили міфологічні імена: Сонце (Кюн), Місяць (Ай), Зірка (Юлдуз), Небо (Кок), Гора (Гаг), Море (Тангіз). Кожен із них мав по чотири сини. За іменами цих 24 онуків Огуз-хана називалися огузькі племена, що пішли від них. Поділ цей, що став без сумніву результатом пізнішої штучної класифікації реальних племінних груп, зафіксований досить рано – вже у «Словнику тюркських мов» прекрасного середньовічного мовознавця і філолога Махмуда Кашгарського (1073 p.). Кожне плем'я мало свою священну (тотемну) тварину – птицю (онгон), свою тамгу (клеймо для худоби, тобто свій «герб») і на бенкеті отримувало визначену йому частину м'яса жертовного барана (улуш).

Огузькі племена розділялися на два крила – праве і ліве, які носили (за давньою етнонімічною легендою) назви «уч ок» («три стріли») і «боз ок» («зламані стріли»). Старшим у правому крилі було плем'я Кайі, що вело себе від однойменного первістка Кюна, старшого з синів Огуз-хана; у лівому крилі старшинство належало племені Баюндур, що походило від первістка старшого у другій групі сина Кока. З роду Кайі, за переказом, із самого початку обиралися хани народу огузів.

«Засновник держави Великих Моголів в Індії Бабур (1483–1530) залучав на свій бік туркменську кінноту. В дружині його сина – принца Хумаюна був Мухаммед Байрам (помер у 1561 р.) – майбутній великий полководець цієї країни. Байрам-хан Туркмен став рятівником імперії, за що удостоївся високого титулу «хан ханан» (хан ханів). У 1555 р. Байрам-хан очолив імператорську армію і під Мачхіварою розбив 80-тисячне військо пенджабського правителя Іскандера. Хумаюн призначив Байрам-хана аталиком (опікуном) свого сина Акбара. У 1556 р. імператор Хумаюн помер, і малолітнього Акбара було проголошено правителем. З 1556 по 1560 р. Байрам-хан, будучи регентом, правив державою Великих Моголів. Після смерті туркменського політичного і воєнного діяча усі його високі титули були передані Акбаром його синові Абдур-Рахіму, за яким стояла велика сила – чисельна туркменська кавалерія.

Не стало виключенням і XIXcm. Як справедливо відзначає російський етнограф Ю. Ботяков, існування туркменського етносу із часів його появи на історичній арені і аж до початку XXcm. проходило у складній політичній обстановці. Територія його часто була об'єктом одночасних зазіхань Персії, Афганістану, Хіви, Бухари. У таких випадках туркменам доводилось відчувати на собі страшну дію подвійних ударів. Боротьба за політичну самостійність, що продовжувалася довгі десятиріччя, сприяла формуванню спільноти, яка змогла протистояти ударам зовні. Війна стала постійним фактором у житті багатьох поколінь туркменів. І агресорам доводилось враховувати цей фактор. Не випадково іранські шахи, бухарські еміри і хівинські хани утримували постійні туркменські кінні загони.

У кінці XVI – на початку XVII cm. окремі туркменські племена переселились на степові простори півдня Росії. Від самого початку перебування на новихземлях туркмени несли тут прикордонну службу. Щорічно 500 вершників із своїм провіантом, кіньми і фуражем поступали в розпорядження Астраханського козачого війська.

Ставропольські туркмени брали участь не тільки в операціях на Північному і Центральному Кавказі, а й у війнах з Наполеоном. Зокрема, відомо, що 200 джигітів на чолі зі старшиною Ураком билися в Європі у складі корпусу генерала Савельева у 1804–1807 рр. У 1812 р. туркмени утворили окремий полк.

В 50-х pp. XIX ст. масштабні воєнні – и досить успішні – дії розгорталися і безпосередньо на туркменських землях. Укінці 1854 року туркмени на чолі з Говшут-ханом нанесли хівинцям під Серахсом таку відчутну поразку, що Хіва назавжди відмовилася від посягань на туркменські території.

У 1858 р. об'єднані загони текінців, йомудів і гекленів ущент розбили регулярну перську армію під Гарригала, а у 1861 р. в Мерві знищили 35-тисячне перське військо на чолі з Хамзи Мірзи.

Навіть при поразці, як, наприклад, при взятті імператорськими військами фортеці Геоктепе у 1881 p., туркменські воїни заслуговували захоплюючих слів за доблесть і уміння битися до останку… Генерал М. І. Гродекову 1883 р. відзначав: «Не було гіршого злочину, як зрадити своїх, і тому ніхто не мав сумніву, щоб хто-небудь з них міг бути зрадником. І дійсно, під час війни з текінцями ми не мали жодного вивідача з їхнього середовища…» Багатовікова історія у цілому демонструє, що туркмени, як правило, раз і назавжди залишалися вірні воїнській клятві.

Тому не дивно, що у подальшому бойовий досвід туркменських кінних формувань було використано повною мірою. У 1885 р. було створено загін туркменської кінної міліції (з 1911 р. – Туркменський кінний дивізіон). Коли ж почалася Перша світова війна, на базі дивізіону було сформовано добровольчий полк, за що імператор Микола II власноручно написав: «Сердечна подяка туркменам».

З перших же місяців війни російська преса почала писати про героїзм туркменів. 23 листопада 1914 р. вони розметали германську піхоту під Дупліце-Дуже. Один з полонених германських офіцерів назвав туркменських джигітів «дияволами», які чинять те, «що поза можливостями людських зусиль». Лише за два з половиною місяці участі у бойових діях на германському фронті в полку, де було 627 вершників, 67 чоловік було нагороджено Георгіївськими хрестами, понад 70 чоловік – медалями «За відвагу», орденами Святого Станіслава і Святої Анни різних ступенів. Туркменський кінний полк завоював славу непереможного. 31 березня 1916 р. Микола II повелів йому «іменуватися Текінським кінним полком», оскільки в ньому були, в основному, текінці з Ахала і Мерва.

28 травня 1916 р. відбулася велика Доброноуцька битва, коли 9 армія Південно-Західного фронту вщент розбила величезні сили супротивника. Але російське командування не зуміло правильно розпорядитися кавалерією. Могутній кінний корпус армії був не використаний. І кинутий у бій Текінський полк було приречено на загибель у далекій Австро-Угорщині. Та джигіти, яких очолив командир 1-го ескадрону Ораз Сердар, не знеславили туркменської зброї. Архівні матеріали свідчать: полку 600 шабель знищив 2000 і взяв у полон понад 3000 австрійців, захопив велику кількість артилерійських гармат, кулеметів, гвинтівок, боєприпасів, коней тощо.

У роки Другої світової війни десятки тисяч туркменів відважно билися проти германських фашистів. За героїзм, проявлений на фронтах Великої Вітчизняної війни, понад 70 тисяч воїнів-туркменістанців нагороджені бойовими орденами і медалями, 78 чоловік удостоєні звання Героя Радянського Союзу».

Овез Гундогдиєв

Етимологія слова «туркмени»

«У туркменах сила антропологічних ознак ірансько-перських…»

Агатангел Кримський

«…тюркмени, які жили в Персії, на запитання персів про походження говорили «тюрк-мен», що означає – «я тюрк», від чого ця назва і залишилася за ними».

Ф. А. Михайлов. «Туземцы Закаспийской области и их жизнь»

«Є припущення, що назва туркмен виникла з двох слів турк-і-комані (тюркоман, тюркман).

Це слово складається з власного імені Тюрк і суфікса – мен, що відповідає англійському суфіксу ship, dom; воно прикладається до цілої раси і означає, що номади називають себе турками за перевагою».

А. Вамбери. «Путешествие по Средней Азии»

«Давній переказ самоназви туркмен веде від власного імені Туркмен, яке носив родоначальник туркменського народу».

Боде. «Очерки туркменской земли»

«Туркаме означає мандрівник. Турки і комани народ змішаний, що рівно може служити коренем походження, хоч дуже віддаленим».

А. Борне. «Путешествие в Бухару»

«Давня традиція пояснює закінчення – таеп (в слові turkman) як похідне від іранського кореня manand «подібний». Найменування tuerkmaen з'являється в китайських джерелах, а нарівні і в мусульманських, починаючи з того моменту, коли західні тюрки увійшли в контакт з іранцями, спочатку в Туркестані, потім в Персії. Туркмени нині могли би бути прямими нащадками давніх тюргешів».

В. Котвіч (W. Kotwicz «Contributions a l'histoire de lAsie Centrale»)

«Слово «тюркмен» можна вірогідніше всього пояснити як «тюркман», де «ман» є варіантом афікса суфікса "мат" – "плем'я", "люди"».

А. А. Росляков «К вопросу об этногенезе туркмен»

«Вперше назва туркмен зустрічається у географа Макдісі (друга половина X ст. н. е.). За Макдісі, що підтверджує і Махмуд Кашгарський, терміном «туркмени» називалися огузи і карлуки. Потім назва туркмен закріпилася за одним з наймогутніших племінних об'єднань – за огузами; під час переселення на Захід слово «туркмен» поступово замінило старий термін "огуз"».

В. В. Бартольд

Термін «туркмени», за Рашід-ад-діном і Абу-л-Газі, з'являється після приходу тюрків (огузів) у Мавераннахр.

* * *

Подорож до Середньої Азії

Арміній Вамбері (Герман Бамбергер), 1832–1913, угорський сходознавець, мандрівник, поліглот

У середині XIX ст., під час подорожі А. Вамбері, землі низин Амудар'ї, частини Приаралля та Північного Прикаспію входили до складу Хівинського ханства, населеного в основному узбеками. Нащадки колишніх кочових узбеків – кунграти, наймани, кипчаки та інші племена – розселялися вздовж великих зрошувальних каналів. Підвладні Хіві туркмени мешкали на північно-західних кордонах ханства, а також у нинішній Ташаузькій області Туркменістану. Узбеки і частина туркменів населяли чисельні міста, де жило і чимало сартів – потюрчених мовно нащадків давніх хорезмійців. Хівинськими підданими вважались і каракалпаки дельти Амудар'ї, що переселилися сюди у XVIII – на початку XIX ст. Хівинська держава переживала в середині XIX ст. нелегку пору своєї історії, яка характеризувалася безперервними народними збуреннями та міжусобицями. Узбецькі, туркменські, каракалпакські племінні вожді і знать намагалися захопити політичну владу і встановити своє панування над ханством. Зростання великих землеволодінь, нещадна експлуатація в Хіві селян і ремісників викликали чисельні протести, що переростали у великі заворушення. Впертий характер носила боротьба з ханською владою туркменів-йомутів, ватажок яких Ата Мурад у 50 – 60-х р. XIX ст. не раз звертався до Петербурга з проханням про прийняття російського підданства. Таким було становище в Хівинському ханстві при Сеїд Мухаммед-хані (1856–1864), під час правління якого там побував А. Вамбері.

У кінці березня 1863 р. А. Вамбері вирушив під іменем турка Решід-ефенді з Тегерана у степи Туркменії з караваном мусульманських пілігримів (хаджі), які поверталися з Мекки. Одягом для новоспеченого дервіша слугували ганчірки, зв'язані біля пояса мотузкою, залатана повстяна куртка (джубба), велика чалма. Ноги мандрівника були обгорнуті шматками брудної тканини, а на шиї, як у справжнього хаджі, висів мішечок з Кораном. У такому одязі Вамбері не вирізнявся в натовпі обірваних паломників, з яких (окрім купців та інших подорожніх) складався майже увесь караван. Мусульманські богомольці, страждаючи від бездоріжжя, проїхали через Мазендеран до південно-східного узбережжя Каспійського моря. Далека дорога нібито турецького паломника пролягала через Ґурген і Атрек, вздовж Великих і Малих Балхан і страшну влітку пустелю Каракуми до Хорезмської оази. Побувавши в центрі Хівинського ханства, він проплив по Амудар'ї до Кунграда, звідки знову повернувся до Хіви. Вамбері перетнув потім з великими муками і ризиком для життя розпечені піски Кизилкумів і прибув до священної Бухари. Зворотна дорога в Іран проходила через Карші, Самарканд, Керкі, Андхой, Меймене, Герат і Мешхед до Тегерана. У березні 1864 p., через рік після початку подорожі, він дістався столиці Ірану, звідки повернувся в Стамбул, а потім в Пешт (Будапешт). У 1864 р. Вамбері надрукував книгу про свої мандри – «Подорож по Середній Азії», – яка викликала величезну зацікавленість у Західній Європі, Росії та Північній Америці. Вона була перекладена майже усіма європейськими мовами. Перший російський переклад цієї книги (з деякими скороченнями) було видано в Петербурзі у 1865 р. Потім було два перевидання у тій же скороченій редакції у Москві (1867 та 1874 pp.).

Туркмени в політичному і соціальному відношенні

Кордони і поділ племен. – Ні правителів, ні підданих. – Деб. – Іслам. – Чисто зовнішні зміни, викликані ним. – Аксакали самі по собі влади не мають. – Вплив мулл. – Конструкція юрти кочівника. – Аламани і керівництво ними. – Туркменські поети. – Трубадури. – Прості весільні обряди. – Коні. – Могильні пагорби. – Траур за померлими. – Походження туркменів. – Деякі загальні витяги з історії туркменів. – їхнє політичне та географічне значення теперішнім часом.

А. Кордони і поділ

Туркмени, чи тюркмени (Це слово складається з власного імені Тюрк і суфікса – мен, що відповідає німецьким – tum або – schaft, тоді як номади називають себе переважно тюрками, вживане у них слово «туркмен» є перським спотворенням тюркського оригіналу.), [1] як вони самі себе називають, населяють у більшості пустельні області, що розкинулися по цей бік Оксуса від берега Каспійського моря до Балху і від Оксуса на південь до Герата і Астрабада. Окрім невеликих клаптиків оброблюваних земель по берегах Оксуса, Мурґаба, Теджена, Ґергена і Етрека, де туркмени трохи займаються землеробством, ця територія є величезною жахливою пустелею, де мандрівник може зачасти блукати тижнями, не знаходячи й краплини прісної води, й тіні хоч би одного дерева. Взимку там сильні холоди і глибокі сніги, а влітку – палюча спека і глибокі піски; бурі ж у різні пори року різняться тільки тим, що одні з них готують караванові і мандрівникові суху могилу, а інші – сиру.

Щоб точніше передати поділ туркменів, ми скористаємося їхніми власними позначеннями (висловами). Відповідно до наших, європейських понять, ми називаємо головні групи племенами, приймаючи за вихідну точку цілу націю. Але туркмени, які, як свідчить історія, ніколи не об'єднувалися в єдине ціле, називають свої головні групи словом «халк» (по-арабськи «народ», «люди») і вирізняють наступні: 1) човдур, 2) ерсарі, 3) алі-ілі, 4) кара, 5) салор, 6) сарик, 7) теке, 8) геклен, 9) йомути. Халк розпадається на окремі таіфе, а ті, у свою чергу, – на тіре. Приймаємо для політичного поділу позначення, вживані самими номадами, додаючи умовне значення:

Халк – власне «народ», означає «плем'я»;

«таіфе» – «народ» – «орда»;

«тіре» – «уламок» – «клан» [2].

Ми коротко зупинимося на усіх цих головних племенах, звернувши особливу увагу на три південні: теке, геклен та йомутів, оскільки нам довелося побачити їх зблизька і познайомитися з ними.

1. Плем'я човдур живе у південній частині області, розташованій між Каспійським та Аральським морями, і налічує приблизно 12 тис. юрт. Його головні тіре, розпорошені від Каспійського моря до Старого Ургенча, Бульдумфаса [3] і Кєкчеге в Хіві, наступні [4]: абдал (Abdal), ігдир (Jgdyr), есенул (Essenul), карачовдур (Karatschaudor), бозаджі (Bosadschi), бурунджук (Burundschuk), шейх (Scheich) [5].

2. Плем'я ерсарів живе на лівому березі Оксуса від Чарджоу до Балха, підрозділяється на 20 таіфе і велику кількість тіре [6]; кажуть, що кількість їхніх юрт сягає від 50 до 60 тис. Оскільки вони у більшості живуть на березі Оксуса і зобов'язані платити данину бухарському еміру, їх часто також називають «лебаб-туркмени», тобто «прибережні туркмени».

3. Алі-ілі [7], головне місце проживання яких Андхой, утворюють тільки три невеликих тіре і налічують не більше 2–3 тис. юрт.

4. Кара. Невелике, але надзвичайно дике туркменське плем'я, яке у більшості кочує поблизу колодязів у величезній піщаній пустелі між Андхоєм та Мервом і знаходиться в стані війни з усіма сусідніми народностями через свої безпощадні грабунки.

5. Салор [8]. Найдавніше з відомих в історії туркменських племен, знамените своєю хоробрістю ще у часи арабського нашестя. Ймовірно, раніше воно було значиміше, та постійні війни дуже скоротили його, тепер у племені всього 8 тис. юрт, і якщо ще 10 років тому воно володіло таким важливим пунктом, як Мерв, то нині, витіснене туркменами-теке, живе в Марчахі і його околицях. Воно складається з наступних тіре і таіфе:

6. Сарик. Через свою хоробрість користується не меншою славою, ніж плем'я салор, і тому теж значно зменшилось кількісно. Тепер сарики живуть в околицях Пенде по березі Мурґаба і жорстоко ворогують з усіма туркменами, окрім сусідніх джемшідів.

Вони поділяються на наступні тіре і таіфе:

Мені казали, що у них до 12 тис. юрт.

7. Теке [11]. Нині це найбільше і наймогутніше туркменське плем'я, яке розпадається на дві головні групи: ахальські теке (на схід від Теджена) і мервські теке; надійні джерела свідчать, що вони налічують близько 60 тис. юрт. Так як у них менше придатної для обробки землі, ніж у решти туркменів, вони, так би мовити, самою природою приречені на розбій, і дійсно, це бич божий для північно-східних областей Персії, для Герату та його околиць. З його підрозділів, які, очевидно, чисельніші від інших, я зміг записати тільки наступні:

8. Геклен [13]. По їхньому становищу і по тих обставинах, в яких я застав це плем'я, я можу назвати його мирним і цивілізованим. Геклени дуже охоче займаються землеробством, і більшість з них є підданими перського царя. Вони живуть на прекрасній землі Ґургана, що славиться своєю минувшиною (тепер руїни Шахрі-Джурджан).

Кажуть, що ці 10 груп налічують 10 тис. юрт, число, мабуть, не перебільшене.

9. Йомути, що живуть на східному узбережжі і деяких островах Каспійського моря, загалом називаються «ґергенські йомути», тобто йомути з Ґергена. Окрім того, є ще хівинські йомути, тобто йомути з Хіви, що вибрали для проживання інший бік пустелі, поблизу від Оксуса [15]. Значимі місця, де зазвичай розташовуються ґергенські йомути, якщо починати перелік від перського кордону, наступні:

1) Ходжа-Нефес [16], в нижній частині гирла Ґергена, з 40–60 юртами, що постачають багато відважних морських розбійників, від яких не знає спокою перське узбережжя; 2) Ґемюштепе – зимова квартира, влітку тут не живуть через люту лихоманку. Цей район розташований у верхній частині гирла Ґургена. Воно тут дуже глибоке і кишить рибою, яку споживають кочівники; 3) Гасанкулі, на березі затоки з тією ж назвою. Ця місцевість густо населена влітку, тут дозрівають смачні дині; 4) Етрек, на схід від Гасанкулі, на березі однойменної річки, яка в шести милях звідси впадає в море; 5) Чекішляр, чи яйлак (літовка), поблизу від пагорба Ак-Тепе, що височить на березі моря; 6) Челекен (правильніше Черекен від перського «Чаркен», тобто «Чотири рудні» – за назвою чотирьох основних продуктів цього острова [17], острів всього в кількох милях від материка, жителі його – мирні торговці.

Йомути утворюють наступні клани і орди:

Огурджали не визнають себе одноплемінниками хомутів [22], тому що не займаються розбоєм. А як вони діяльно підтримують мирні торгові відносини з Персією, то вони стали підданими шаха і щорічно платять 1000 дукатів данини. Проте у справи їхнього внутрішнього управління перси не втручаються. Самі йомути зазвичай налічують у себе 40–50 тис. юрт, але ця цифра також малодостовірна, як і всі інші, національна гордість цих номадів виражається в даних про їхню кількість. Незважаючи на це, підраховуємо окремі показники:

В середньому в одній юрті – 5 осіб, що дає в сумі 982 500 чоловік. Ця цифра має розглядатися як мінімум, тому що я зменшив туркменські показники майже на третину.

Б. Політична обстановка

Під час мого перебування серед туркменів мене понад усе вразило те, що я не знайшов нікого, хто б хотів командувати, і жодну людину, яка хотіла б підкорятися. Сам туркмен зазвичай так говорить про себе: «Віз бібаш халк боламиз» («Ми – народ без ватажка»), та «Нам нікого й не треба, ми всі рівні, у нас кожен – король». У політичних інститутах решти номадів можна знайти деякі сліди правління, в особі аксакала у тюрок, рішсефіда у персів, шейха у арабів; у туркменів немає нічого подібного. У племенах є, правда, свої аксакали, яких у якійсь мірі шанують, але їх люблять і терплять доти, поки вони не намагаються виявити свою зверхність якимись ознаками чи надмірною пихою. Читач неодмінно запитає, як же можуть ці відомі розбійники, чия жорстокість не знає меж, жити разом, не знищуючи один одного. Так, це дивно, та ще більше здивує читача те, що, не дивлячись на позірну анархію, не зважаючи на всю дикість, у них – поки вони не оголосять ворожнечу привселюдно, – менше розбою і вбивств, несправедливості і аморальності, ніж у інших азійських народів, соціальні умови яких базуються на ісламській цивілізації. Жителями пустелі править часто навіть тиран, для них давній і могутній володар, невидимий, але який чітко виявляє себе в слові «деб» (звичай, мораль, устої). («Деб» – у киргизів «тере» – слово арабськ. і походить від «едем» – «моральність».) Туркмени суворо дотримуються всього, що диктує деб, і з відразою ставляться до всього, що він забороняє. Поруч з дебом можна було б згадати і релігію, що впливає за певних обставин, проте вона далеко не має того впливу, який їй приписують, хоч і запозичена з фанатичної Бухари. Розповсюджена думка, що туркмен грабує і продає перса через те, що той належить до ненависної шиїтської секти. Проте це глибока омана, і я твердо впевнений, що туркмен не відмовився б задовольнити свою жагу розбою, який дозволяється дебом, якщо б замість персів його сусідами були суніти-турки. І наразі він часто підтверджує це, нападаючи на сунітські Афганістан, Меймене, Хіву і навіть на Бухару. Пізніше власний досвід переконав нас у тому, що більша частина рабів у Середній Азії належить до сунітів. Якось я запитав розбійника, відомого своєю набожністю, як він може продавати в рабство свого брата-суніта, бо ж пророк велів: «Куллі муслім хурр», тобто «Кожен мусульманин вільний». «Ех, – відповідав туркмен з повною байдужістю, – Коран – божа книга і, звичайно, набагато шляхетніший від людини, а його продають і купують за кілька кранів. Так чого ж ти хочеш? Йосип син Якуба був пророком, а його теж продали. Хіба він став гіршим від цього?».

Текінці Закаспійської області

Варто уваги те, що деб дуже мало постраждав у восьмисотлітній боротьбі з релігією, тому що багато заборонених ісламом звичаїв, проти яких борються мулли, продовжують жити в своїй первині, й іслам не тільки у туркменів, але й в інших номадів Середньої Азії змінив лиш зовнішню форму старої релігії. Чим спочатку були сонце, вогонь та інші явища природи, тим тепер стали Аллах і Мухаммед, але у глибині душі кочівник все той самий, що й 2000 років тому, і його характер може змінитися тільки тоді, коли він замінить свою легку юрту міцним будинком, збудованим важкою працею, тобто коли він перестане бути кочівником.

Повертаючись до впливу аксакалів, зазначимо, що, хоч вони загалом і представляють відповідне плем'я в стосунках із чужоземцями, якщо мають справу з Персією, Росією чи іншими туркменськими племенами, вони не є уповноваженими посланцями. Наскільки вони безсилі, не раз мали можливість упевнитися Росія і Персія, які намагалися з великими витратами залучити на свій бік аксакалів, щоб припинити грабунки і розбій, але досі не досягли помітного успіху. Мулли користуються більшою повагою, але не тому, що вони представляють іслам, а через повагу до всього релігійного, як наслідок, і до містичного, перед чим забобонні номади відчувають страх. А втім, мулли, що отримали освіту в Хіві і Бухарі, – хитрий народ: вони з'являються, оточивши себе ореолом святості, а потім, набивши гаманці, їдуть собі геть.

В основі соціальних зв'язків лежить міцна спаяність як окремих підрозділів, так і всього племені. Кожен туркмен, навіть чотирирічне дитя, знає, до якого таіфе і тіре воно належить, і з гордістю говорить про могутність і чисельність свого клану, тому що це, дійсно, та зброя, яка захищає його від свавілля інших. Якщо ж образа нанесена якому-небудь членові племені, усе плем'я має вимагати сатисфакції.

Що стосується стосунків йомутів із сусідніми племенами, то я визначив, що вони живуть у непримиренній давній ворожнечі з ґекленами. З теке вони намагалися закласти мир якраз у той час, коли ми були в Етреку, що було щасливою випадковістю для нас, мандрівників, проте, як я почув пізніше, про мир не домовились; і те, що ці вищого ступеня войовничі племена не мають можливості об'єднатися, – велике щастя для персів. Перси, особливо жителі Мазендарана, Хорасану і Сістана, постійно потерпають від розбійних набігів окремих племен, і об'єднання теке та йомутів призвело б до нескінченних бід. Незмінне військове щастя запаморочило туркмену голову, і він лиш посміюється в кулак, коли ця країна погрожує йому чи висилає свою армію.

Інакше складаються стосунки з Росією. Могутності росіян йомути побоюються, хоч знають про неї тільки по невеликому гарнізону Ашури. Мені говорили, що чотири роки тому росіяни всупереч усім угодам, що були закладені з Персією, напали на Ґемюштепе, причому солдатів було всього 120; туркмени, чисельність яких була набагато більшою, рятувалися втечею, надавши можливість росіянам грабувати і палити їхні кибитки. Навіть серед теке побутує легенда про пекельну зброю, яку ніби застосували росіяни, тая вважаю, що справа не в тому, а в дисципліні, якій не змогли протистояти номади.

В. Соціальні умови

Тепер вирушимо за туркменом у його домашнє оточення і поговоримо про нього самого, його одяг і юрту. Туркмен – татарського походження, але він зберіг тип своєї раси тільки там, де обставини не сприяли змішуванню з іранською кров'ю. Особливо це кидається в очі у теке, ґекленів і йомутів; татарські фізіономії зустрічаються у них тільки в тих кланах і родинах, які посилали менше аламанів у Персію і тому ввели в своє середовище менше кучерявих чорноволосих рабів. Втім, туркмена, незалежно від того, в більшій чи меншій мірі він зберіг свій оригінальний тип, завжди можна впізнати по смілому пронизливому погляду, який відрізняє його від усіх номадів і мешканців міст Середньої Азії, і по його гордій, войовничій поставі. Хоч я зустрічав багато молодих людей войовничого вигляду серед каракалпаків і узбеків, вільну і незмушену манеру триматися мені вдалося спостерігати тільки у туркменів. Одяг у них той самий, що й у Хіві, тільки і у чоловіків, і у жінок трохи модифікований доданими кількома предметами розкошу з Персії. Головну роль в одязі грає червона шовкова сорочка; хоч вона заборонена ісламом, її одначе носять представники різної статі; у туркменських жінок вона складає увесь домашній одяг, і я бачив старших матрон, зрілих дів і молодих дівчаток у довгих до щиколоток сорочках. Головний убір чоловіків – хутряна шапка, вона легша і виготовлена із більшим смаком, ніж незграбні узбецькі чи вежоподібні перські шапки. Зазвичай вони носять також чапан, запозичений з Хіви і схожий на наш халат; вирушаючи в чапаул (розбійний набіг), вони вкорочують його. У свята жінки пов'язують навколо пояса поверх довгої сорочки велику шаль, яка звисає двома кінцями; обов'язкові також червоні чи жовті чоботи на високому каблуці, та понад усе вони люблять прикраси: масивні срібні браслети, намисто, сережки і кільця, які одягаються в ніс, а також футляри для амулетів, що нагадують наші патронташі. Ці футляри, подібні нашим орденським стрічкам, часто висять у них справа і зліва і супроводжують кожен рух гучним подзенькуванням. Туркмену дуже подобається такий брязкіт, тому він чіпляє брязкальця на дружину і на коня; якщо ж у нього для цього не досить коштів, то він краде перса і навішує на нього ланцюги, щоб чути хоч який-небудь дзенькіт. Жіночий костюм довершує щось подібне до угорського доломана, який, звисаючи з плечей, має бути такої довжини, щоб виднівся кінець коси з вплетеною в неї стрічкою.

Туркменська юрта дуже гарна і повністю відповідає кочовому способу життя. Юрту такої ж форми можна зустріти по всій Середній Азії аж до далекого Китаю. Вона складається з трьох частин: по-перше, з дерев'яного каркаса, по-друге, з повстяного покриття, по-третє, з внутрішнього убранства. За виключенням дерев'яного остова усі складові частини виготовляють туркменські жінки. На них лежить обов'язок поставити і зняти житло, упакувати юрту при переїзді на інше місце і завантажити її на верблюда, тоді як самі жінки йдуть поруч пішки. Юрти бідняків і багачів різняться внутрішнім убранством. Бувають юрти тільки двох видів: кара-ой, тобто чорна, потемніла від часу, і ак-ой, тобто біла юрта, обтягнута зсередини білосніжною повстю, її ставлять для пошлюблених і найпочесніших гостей. Загалом, юрта, яку я бачив у Середній Азії, справила на мене дуже гарне враження. Влітку в ній прохолодно, взимку відчуваєш приємне тепло, а як добре опинитися під її захистом, коли в неозорих степах лютує ураган. Чужинець часто боїться, що сили стихії розірвуть на тисячі шматків стіни житла товщиною всього в палець, а туркмена це мало турбує, він укріплює мотузки і солодко спить, бо ревище бурі звучить для нього як ніжна колискова пісня.

Про вдачу, звичаї та заняття туркменів можна було б написати цілу книгу – така велика і вражаюча різниця між їхнім і нашим способом життя. Але ми змушені обмежитися тут кількома характерними рисами. Головне діло в житті туркмена – це аламан, тобто товариство по грабунку, або чапаул, тобто напад. Він миттєво готовий озброїтися і сісти на коня, як тільки його запросять вирушити в похід, що на його думку принесе вигоду. План подібного діла завжди тримається в таємниці навіть від найближчих родичів. Після того як обрано сердара (ватажка) і отримано благословення фатіха (мулли), кожен учасник походу з приходом вечора прямує своїм особливим шляхом до наперед обумовленого місця збору. На населені пункти завжди нападають опівночі, на каравани чи ворожі загони – на сході сонця.

Напад у туркменів, так же як у гунів і татар, швидше можна назвати набігом. Атакуючі розділяються на кілька груп і з різних боків двічі, рідше тричі, нападають на жертву, яка нічого не підозрює (туркменська приказка: «Ікі денг учте дон», тобто «Попробуй два рази, а на третій поверни назад»). Ті, на кого вчинено напад, повинні бути дуже рішучими або відчувати себе дуже сильними, щоб чинити опір подібному нападу зненацька; з персами це відбувається дуже рідко; і дуже часто буває так, що один туркмен успішно б'ється з п'ятьма персами, а то й більше.

Туркмени розповідали мені, що один туркмен бере у полон чотири-п'ять персів. «Часто, – говорив мені один кочівник, – перси від страху кидають зброю, просять мотузку і в'яжуть один одного. Нам треба лише зійти з коня і зв'язати останнього». Навіть не згадуючи про поразку, яку 22 тис. персів потерпіли від 5 тис. туркменів зовсім недавно, можна вважати фактом велику перевагу синів пустелі над іранцями, і я схильний думати, що навіть найсміливішого позбавляє мужності давній жах перед татарами з півночі, який увійшов в історію. І якою дорогою ціною доводиться нам розплачуватися за своє боягузтво! Можна вважати щасливим того, кого зарубали під час набігу. А безвольному, хто здається на милість переможця, зв'язують руки, і вершник або садить його в сідло, причому ноги йому зв'язують під черевом коня, або жене його перед собою; якщо ж неможливо ні те, ні інше, то вершник прив'язує його до хвоста свого коня і протягом довгого часу, а то і кількох днів він мусить іти за розбійником на його батьківщину, в пустелю.

Про участь прибулих бранців вже говорилося, я хочу описати тільки одну сцену, свідком якої був в Ґемюштепі і яку не забуду. Аламан повернувся додому з багатою здобиччю: бранцями, кіньми, ослами та іншим рухомим і нерухомим майном. Приступили до розподілу здобичі. Розділили на частки, скільки чоловік брало участь у пограбуванні; окрім того, всередині залишили купу, як я потім зрозумів, для добавки. Розбійники йшли по порядку, оглядали свою частку; перший залишився задоволений, другий теж, третій оглянув зуби персіянки, що йому дісталася, і зазначив, що його частка дуже мала. Тоді ватажок з купи, залишеної для добавки, поставив біля бідної рабині маленького осла; прикинувши загальну вартість цих двох істот, туркмен залишився задоволений. Ця сцена повторювалася неодноразово, хоч мене дуже обурювала жорстокість процедури, я не міг не розсміятися, спозираючи, як дивно складається та чи інша частка для розбійників.

Головна зброя, яка забезпечувала туркмену перевагу в розбійницьких набігах, – його кінь, і син пустелі любить його більше, ніж дружину і дітей, більше, ніж самого себе. Цікаво дивитись, з яким старанням туркмен її вирощує, як захищає його від холоду і спеки, як вибирає розкішне сідло, так що сам він у бідному рваному одязі верхи на випещеному прикрашеному коні є химерним видовищем. Але ці прекрасні тварини дійсно варті потраченої на них праці, і все, що розповідають про їхню швидкість і витривалість, зовсім не перебільшення. Туркменські коні – арабського походження, і досі прекрасні чистокровні коні називаються «бедеві», тобто «бедуїни». Коні теке дуже високі, вони гарні скакуни, але далеко не такі витривалі, як низькорослі коні йомутів.

Середня Азія. Текінці верхи

Прибуток, який приносить туркмену огидне ремесло викрадання людей, далеко не винагороджує його за пов'язану з цим ремеслом небезпеку, бо він лише зрідка зменшує убогість, в якій народжується син пустелі. Навіть якщо у туркмена залишається трохи грошей, він дуже рідко може ними скористуватися, настільки простий його спосіб життя. Я знав багато туркменів, які, не зважаючи на ввесь свій добробут, постійно споживали в'ялену рибу, а хліб дозволяли собі лише один раз на тиждень, як останній бідняк, для якого пшениця недоступна через високу ціну.

Домашній побут туркмена виглядає як абсолютне гультяйство. В його очах страшна ганьба для чоловіка – прикласти руки до яких-небудь домашніх справ. Він повинен займатися лише своїм конем. Як тільки він з цим упорається, він іде до сусіда чи приєднується до гурту чоловіків, які сидять у колі перед наметом, і бере участь у розмові, розмірковуючи або про політику і останні розбійницькі набіги, або про коней. Тим часом з рук в руки переходить обов'язковий чілім, рід перської люльки, для якої тютюн не зволожується. Вечорами, особливо у зимовий час, вони люблять слухати гарні казки та історії. Туркмени радіють присутності бахші (трубадура), який під акомпанемент свого дутара, двохструнного інструмента, співає уривки з «Кер-огли» та пісні Аман-молли чи Махтумкулі [23], національного поета, майже обожнюваного туркменами. Цей поет, якого вважають святим, був із племені ґеклен і помер приблизно 80 років тому. Овіяний легендами життєпис зображує його надзвичайною людиною, яка, навіть не побувавши в Бухарі і Хіві, вивчила усі книги та усі науки на світі виключно дякуючи божественному натхненню. Якось, сидячи на коні, він міцно заснув і уві сні побачив себе в Меккі, в оточенні пророка і перших халіфів. Він роззирнувся з благоговійним трепетом і побачив, що його підкликає до себе Омар, патрон туркменів. Він підійшов до нього, той його благословив і злегка ударив у чоло, після чого він прокинувся. З тієї миті солодкі вірші полилися з його вуст, і його книга ще довгий час буде у туркмена на першому місці після Корану. Для нас, до речі, зібрання віршів Махтумкулі цікаве тим, що воно дає нам чистий зразок туркменської мови, а за змістом своїм вірші такого роду, особливо ті, де даються поради по догляду за кіньми, і де мова йде про зброю та аламан, дуже рідко зустрічаються в літературі східних народів. У мене залишились в пам'яті сцени, коли на святкуваннях чи під час звичних вечірніх бесід бахші починав декламувати вірші Махтумкулі. В Етреку намет одного з таких трубадурів стояв поруч з нашим, і коли він приходив до нас зі своїм інструментом, навколо нього скоро збирались молоді люди, і він співав їм героїчні пісні. Його пісні були сиплими гортанними звуками, які ми вважали б швидше хрипом, ніж співом. Він супроводжував їх ударами по струнах, спочатку тихими, а потім, по мірі того як ним оволодівало натхнення, все більш шаленими. Чим запеклішою ставала битва, тим більше наростало збудження співця і запал молодих слухачів; видовище і насправді було романтичним. Юні кочівники, стогнучи, кидали шапки на землю і з непідробним божевіллям хапалися за волосся, ніби хотіли битися самі з собою.

І нехай це не здається нам дивним. Виховання молодого туркмена якраз і передбачає створення у нього подібного настрою. Читанню і письму вчиться лише один із тисячі, юнацьку фантазію займають коні, зброя, битви і розбійні набіги. Якось я чув, як Ханджан, чоловік дуже добрий, дорікаючи виказував своєму батькові, що NN викрав вже двох персів, «а з нього, – додав він, показавши на сина, – ніколи не вийде справжнього чоловіка».

У туркменів є звичаї, які не зустрічаються у інших народів Середньої Азії, і це дуже цікаво. До них відноситься перш за все шлюбна церемонія, за якою закутана з голови до ніг у велике покривало чи шовковий платок наречена повинна скакати наввипередки зі своїм майбутнім чоловіком, і часто трапляється, що сповита амазонка швидше досягає мети, ніж тренований юнак. Інколи наречена під час скачок тримає на колінах заколоте ягня чи козу; наречений і його приятелі переслідують її, вона ж повинна у швидкому русі спритними поворотами уникнути переслідування, так щоб ніхто не наблизився до неї і не вихопив козу чи ягня. Ця гра називається «кєкбєрю» («зелений вовк») і розповсюджена у всіх номадів Середньої Азії. Через два, інколи через чотири дні після весілля молоду пару розлучають, і лиш через рік починається постійне спільне життя.

Слід також розповісти, як туркмен дотримується трауру після смерті улюбленого члена родини. Існує традиція, за якою в юрті покійного протягом року кожного дня без винятку у той час, коли він помер, плакальниці заводять звичні причитания, в яких повинні брати участь усі присутні члени. При цьому вони, як правило, продовжують свої денні заняття; і дивно було бачити, як туркмен з криками відчаю чистить зброю, курить люльку чи обідає. Жінки зазвичай жалісно підспівують, кричать і плачуть навіть у той час, коли, знаходячись недалеко від юрти, вони чистять вовну, прядуть чи виконують іншу домашню роботу. Повинні прийти також друзі і знайомі покійного, щоб показати своє співчуття, навіть якщо звістка про нещастя дійшла до них тільки через кілька місяців. Прибулець сідає перед юртою, інколи вночі, і жахливим криком протягом 15 хвилин сповіщає всіх, що він виконав свій борг стосовно померлого; коли помирає шанований ватажок, який заслужив звання батира, тобто хороброго, на його могилі насипають великий пагорб, що називається «йоска»(цей звичай існував у давніх гунів і досі побутує в Угорщині), і кожен порядний туркмен повинен кинути у крайньому разі сім жмень землі, так що пагорб часто сягає 60 футів по колу і 20–30 футів у вишину. Ці пагорби особливо помітні на високих рівнинах, туркмени знають їх усі і називають по імені того, хто під ним лежить.

Дозвольте мені закінчити цей короткий нарис про туркменів ще коротшим оглядом їхньої історії, та при цьому я торкнусь тільки того, що сам чув про побутуючі серед них традиції. «Ми всі походимо, – говорив мені мій учений друг Кизил-Ахунд, – з Мангишлаку. Нашими предками були Сєюн-хан і Есен-ілі. Йомути і теке – сини першого, чоудори і геклени – другого. Мангишлак у давні часи називався Мінг-Кишлак, тобто «тисяча зимових квартир», це батьківщина як тих племен, які відокремились від нас і перейшли в Персію, так і ерсарів, салорів та інших племен. Усі наші давні святі, наприклад, ішан Ірек-ата (Ірек-ата означає «великий батько»; по-угорськи: oreg ataya, тобто «старий батько»), ішан Сариер, покояться поблизу Мангишлаку, і щасливий той, хто зможе побувати на їхніх могилах». Ханджан розповідав мені, що ще 150 років тому у туркменів не було іншого одягу, окрім того, який вони виготовляли з овечих шкур та шкур коней і диких ослів. Тепер все це зникло, і єдиним нагадуванням про старий національний костюм залишилися хутряні шапки.

Внаслідок ворожнечі, що існує між різними племенами, вони називають один одного лайливими прізвиськами «нащадки рабів». Часи, коли вони покинули спільну прабатьківщину, не можна визначити точно. Ерсарі, сарики та салори вже під час арабського нашестя жили у східній частині пустелі по той бік Оксуса, теке, ґеклени і йомути прийшли на свою нинішню батьківщину пізніше, може в часи Чингізхана і Тимура. Еміграція теке, ґекленів і йомутів відбувалася тільки групами і, можна сказати, ще й тепер не зовсім закінчилася, тому що багато йомутів і ґекленів віддають перевагу кочівлі у своїх давніх споконвічних місцях. У середні віки туркменських вершників можна було часто зустріти на службі у хівинського та бухарського ханів, та й під перськими знаменами. Вони славилися своєю хоробрістю, головним чином стрімкими атаками, і деякі їхні ватажки, наприклад Кара-Юсуф, який брав участь з племенем салорів у походах Тимура, увійшли в історію. Туркмени багато в чому сприяли тюркізації північних областей Персії, особливо в часи правління атабеків в Ірані, і більша частина тюркського населення Закавказзя, Азербайджану, Мазендерана і Шираза (досі поблизу Шираза є чотири чи п'ять тюркських племен, які ведуть кочовий спосіб життя. Їхній ільхан (ватажок), з яким я познайомився у 1862 p., розповідав мені, що він може зібрати ЗО тис. вершників і що деякі з них, наприклад, кашкайці та аллахверди, були переселені сюди Чингізханом. В Європі недооцінюють цей факт, і навіть добре поінформований Борне шукає тюрків-ширазі, про яких згадує у своїх піснях Хафіз, в однойменній місцевості поблизу Самарканда, безумовно, туркменського походження. Дивно, що, незважаючи на незатихаючу жорстоку ворожнечу між туркменами та їхніми братами-шиїтами, які живуть у Персії, туркмени завжди визнають перевагу освіти в Азербайджані. Якщо бахші просять заспівати що-небудь гарне і своєрідне, він завжди виконує азербайджанські пісні, навіть полонений іранець тюркського походження може надіятися на милосердя, бо туркмен завжди говорить: «Кардашіміз дір ол кафір» тобто «Він наш брат, цей невірний».

Останній масовий виступ туркменів відбувся при Надірі і Ага Мухаммед-хані. Перший з них на початку минулого століття за допомогою туркменів і афганців розбудив Азію віді сну, другий заснував свою династію в основному туркменським мечем! Туркмени дуже добре знають це і скаржаться на невдячність Каджарів, які з часів Фатх Алі-шаха зовсім забули про них і навіть перестали сплачувати багатьом ватажкам належні їм пенсії.

Щоб зрозуміти політичну значимість цих номадів, досить кинути погляд на карту Середньої Азії. Ми відразу ж побачимо, що дякуючи своєму розташуванню вони стали вартовими південних кордонів усього азійського узвишшя, чи Туркестану, як вони самі його називають. Після кипчаків туркмени, безумовно, найбільш войовничий і дикий народ у Середній Азії; за ними, в містах Хіви, Бухари і Коканду, – осереддя боягузтва і розпещеності, і якби туркмени вже кілька століть тому не створили залізний бар'єр, то справи в цих краях, мабуть, не були б такими, якими вони були після Кутейби і Абу Мусліма. (Кутейба завоював Туркестан при Халіфі Омарі; Абу Муслім, який спочатку був намісником у Мерві, довго боровся за незалежність разом з туркменами і хоразміицями проти свого правителя, багдадського володаря.) Вірогідно, цивілізація воліє рухатися з півдня на північ, та як може проникнути хоч зародок її в Середню Азію, поки туркмени загрожують тисячами небезпек кожному мандрівникові і кожному каравану?

Закаспійська область. Туркмени-теке з Мервської оази

Коментарі:

1. Наведене Вамбері тлумачення слова «туркмен» є лиш одним з існуючих пояснень походження цього етнічного терміну, що базуються на народних етимологіях.

2. У сучасній туркменській мові «тіре» може означати і «рід», і «плем'я», «таіфе» (по-туркменськи «тайпа») вживається для позначення племені, слово «халк» багатозначно – «народ», «натовп», «люди», «населення», «жителі» (Туркменско-русский словарь. М., 1968, с. 613, 684).

3. Бульдумфас – ймовірно, спотворена назва хівинської фортеці Булдумсаз.

4. Тут і далі назва таіфе і дрібних підрозділів туркменських племен, віднесених Вамбері до категорії тіре, передаються в основному у традиційному написанні, прийнятому в слов'янській історичній та етнографічній літературі, але в дужках приводиться написання, вживане самим Вамбері.

5. По-туркменськи (та в історико-етнографічній літературі) ця назва пишеться і вимовляється «ших». Вамбері веде мову тут про одну з груп шихів, представники яких були майже серед усіх туркменських племен. Шихи вважалися одним з так званих олядських (святих) племен поруч з племенами ата, сеїд (сейід) і ходжа, що вели своє походження від пророка Мухаммеда {Атаев К. К этнографии туркмен-шихов. Труды института истории, археологии и этнографии АН Туркменской ССР. Т. VII. Аш., 1963; Демидов С. И. Туркменские овляды. Аш., 1976).

6. Вважають, що ерсари переселилися в основному з Мангишлака на середню течію Амудар'ї в кінці XVII – першій половині XVIII ст. Найбільшими підрозділами племені ерсарів були кара (гара), бекаул, улуг-тепе і гюнеш, що ділилися на менші родові підрозділи (Винников Я. Р. К этнической истории туркменского населения Чарджоуской области. – Проблемы этногенеза туркменского народа. Аш., 1977, с. 109–111).

7. В історико-етнографічній літературі назва цього племені зазвичай передається як «аліли», що базується на туркменській вимові. На території колишнього СРСР нащадки алілів нині живуть найбільш компактно в Каахкінському районі Туркменістану (Атаев К. Хозяйство и материальная культура туркменского населения Атрека в конце XIX – начале XX в. Автореф. канд. дис, М., 1966).

8. По-туркменськи «салир». Приблизно до кінця XVII – початку XVIII ст. салири проживали переважно в степах Мангишлаку, частина їх кочувала і в північному Хорасані. Поступово вони зайняли багато оаз нинішнього Південного Туркменістану. У XIX ст. частина салирів просочилася в район середньої течії Амудар'ї й осіла там (Джикаев А. Этнографические данные по этногенезу туркмен-салыров. M., 1964; він же: Очерк этнической истории и формирования населения южного Туркменистана. Аш., 1972).

9. Яйджі (яйчі).

10. За етнографічними даними «пухора».

11. Теке на початку XVIII ст. переселялися з Прикаспійських степів і району Балханських гір в оази прикопетдагської смуги, з середини XIX ст. остаточно заселили, витіснивши інші туркменські племена, Ахал, Атек, Теджен і Мерв. Теке, за етнографічними даними, складалися з двох (за деякими свідченнями, з трьох) великих відділів тохтамиш і отамиш, які, в свою чергу, ділилися на менші родоплемінні групи (Нурмухаммедов К. Из истории формирования туркменского населения Ахала. – Известия АН Туркменской ССР. Серия общественных наук. № 1. Аш., 1962).

12. Аксефи в туркменській вимові «аксопи».

13. Геклени здавна мешкали у південно-західній частині нинішнього Туркменістану, а також на півночі Ірану в Мазендерані та Горгані (Овезов Д. М. Население Чандыра и среднего течения Сумбара. Аш., 1976; Логашова Б. Р. Туркмены Ирана. М., 1976).

14. Ймовірно, має бути «кабасакал».

15. За даними руських писемних джерел, у XIX ст. йомути поділялися на три великі підрозділи джафар-бай, ак і атабай, що розпадалися на ряд дрібних груп (Васильєва Г. П. Преобразование быта и этнические процессы в Северном Туркменистане. М, 1969; Оразов А. Хозяйство и культура населения северо-западной Туркмении в конце XIX – начале XX в. Аш., 1972; Логашова Б. Р. Туркмены Ирана.)

16. Ходжа-Нефес (Ходжа-Непес) – туркменський аул (поселення) в гирлі р. Горган, в Ірані (Бартольд В. В. Историко-географический обзор Ирана. – Сочинения. М, 1971, Т. VII. с. 126).

17. Челекен – колишній острів, нині півострів на Каспійському морі, в Туркменістані. Тут здавна добувалися нафта, сіль, озокерит, мінеральна фарба. Звідси, на думку деякихучених, і походить назва Челекен (від перс, «чахар (чар)» – «чотири» і «кан» – «рудня», «копальня»). Назву «Челекен» носить нині розташоване на півострові місто, збудоване в місцевості Аджаїб (Аджайіб). (Атаниязов Г. Толковый словарь географических названий Туркменистана. Аш., 1980, с. 303 (туркм. мовою).

18. Ймовірно, має бути «шереф-чоні». (Ср. История Туркменской ССР. Аш., 1957, T. I, кн. 2. с. 10.)

19. Ймовірно, правильно «тиведжі» («тивечі»), як у назві однойменного туркменського племені, про яке йдеться у Бартольда (Бартольд В. В. Сочинения. М., 1963, T. II, ч. 1. с. 594, 595, 600).

20. Має бути «машрик».

21. Гірей.

22. Огурджали ще з часів середньовіччя жили на східному березі Каспійського моря, на південь від нинішнього Красноводська. Судячи з повідомлень Вамбері, ще у середині XIX ст. огурджали, хоч він і розміщує їх в числі таіфе йомутів, розглядаючи в якійсь мірі як відокремлену від інших йомутів групу. Пізніші етнографічні свідчення показують, що огурджали в подальшому тісніше злились з іншими йомутами, так що віднині їх безумовно включають до складу останніх (Джикиев А. Туркмены юго-восточного побережья Каспийского моря. Аш., 1961).

23. «Кер-огли» – епічний твір, поширений у різних версіях у фольклорі тюркомовних народів (у туркменів – «ґероґли»). Махтумкулі (літературний псевдонім – Фрагі), син Азаді, – поет XVIII ст. класик туркменської літератури. Народився близько 1733 p., помер приблизно у 1782 р. (Махтумкули. Сборник статей о жизни и творчестве поэта. Аш., 1960, с. 93 – 108).

* * *

Туркменська міфологія

Міфологія будь-якого народу – невичерпне джерело вивчення багатьох граней його реального життя: історичного шляху, географічного середовища, навколишньої флори і фауни, етапів релігійних вірувань і уявлень, обрядів і звичаїв, елементів повсякденного побуту.

У міфові не можна виокремити матеріальне і духовне начало. Як правило, вони існують у поєднанні. Кожен предмет, річ або явище є живими, являють собою або священну істоту, або душу. Усе в міфові має єдине джерело походження, яке поєднує матеріальний і духовний стан, породжує рівноправ'я людей і оточуючих їх речей.

Одночасно для міфу характерна єдність загального і одноосібного: так один бог символізує усі рослини або усі хвороби. Імена богів і утворюють систему понять в міфологічній культурі, на якій базується світорозуміння і яка не знаходить собі заміни. Таке ім'я бога символічне і виконує функцію смислового структурування соціального простору. Усі значимі віхи і параметри соціальної системи наділяються сакральним статусом і орієнтовані на підтримку і відтворення існуючого порядку.

Міф об'єднує вербальну і міфологічну реальність. Іншими словами, матеріальний та ідеальний вплив мають рівну силу. Саме дякуючи цій особливості міфа виникли такі мовні форми, як заклинання, молитва, клятва, прокляття, тост. Особлива увага, яка надається мовним формам, – не тільки одна з найбільш значимих рис архаїчних культур, але й індикатор актуальності цих форм у сучасній культурі.

Цікавою особливістю міфу є поєднання сну і реалій. Воно витікає з єдності матеріального та ідеального. Сон сприймається як реальність, рівноправна з неспанням. Дія, яка відбувається у сні, адекватна тому, що стається наяву. Сон може грати роль вісника чи віщуна. Тому особливою увагою користуються і пророцтва. Так, саме пророку Горкут Ата – який замикає ланцюжок пророцтв на Мухаммаді, – туркменська ідеологія приписує спадкоємство в правлінні національною державою і розповсюдження ісламу серед туркменів. Для міфологічного часу характерна ізотропність – можливість руху у зворотному напрямі. У міфологічних сюжетах це знаходить своє відображення в описі мандрів у світ мертвих, омолодження та оживлення людей. Самі туркмени стверджують, що їхня цивілізація має 6000-літню історію, оскільки легендарний Огузхан заснував свою державу понад 5000 років тому. Центр цієї міфічної держави знаходився якраз в Туркменістані. Імперія Огуза простягалася від Балха до Волги.

Простір у міфі є циклічним. Особливо чітко це фіксується в мові: варварами називають тих, хто не володіє мовою іншого народу, існує в іншому культурному просторі. Усі міфологічні сюжети зовні діляться на дві групи, які відповідають на питання: «Звідки взялося?» і «Як облаштувалося таким чином?» До першої групи відносять космогонії (походження світу), теогонії (походження богів) і антропогонії (походження людини). Друга група сюжетів, як правило, розповідає про подвиги, які вершать різні герої. Вони убивають чудовиська, мандрують по всьому світові і часто переносять багато страждань. Виконання обрядів і проведення свят якраз і було намаганням людей підтримати існуючий світовий порядок.

Туркменська міфологія є контамінаційним сплавом елементів міфології ісламу, іранської міфології і власне туркменських уявлень; складалася у взаємозв'язках з міфологією сусідніх народів (тюркських, особливо узбеків, таджиків, киргизів; арабських народів, народів Індії, Єгипту). Багато чого в міфології туркменів від іранської міфології.

Початковий етап формування іранської міфології відноситься до епохи індоіранської спільноти (арійці – індоіранці населяли південно-руські степи в II – І половині І тис. до н. е.). В ході багатовікових міграцій давньоіранські племена скотарів і землеробів заселили у І тис. до н. є. Середню Азію (Хорезм, Бактрію, Согд), Іран (Мідію), Афганістан. З осідлістю іранців-кочівників у цих областях розвиток іранської міфології пішов уособленим шляхом. До VII–VI ст. до н. є. сформувалися самостійні її цикли: давньомідійська, давньоперсидська, скіфо-сарматська, согдійська та інші міфології.

Іранська міфологія вплинула на міфологічні уявлення давніх угро-фінів, кельтів, слов'ян, народів Кавказу, Передньої і Центральної Азії. З насадженням серед іранських народів ісламу після арабського завоювання (VII ст.) багато образів іранської міфології увійшли в класичну поезію на фарсі чи збереглися у фольклорі.

«Тваринні мотиви» туркменських дагданів, а також килимових орнаментів із зображенням жаб, ящірок, черепах, жуків знаходять аналогії з популярними у Давньому Єгипті міфологічними мотивами. Все це зайвий раз говорить на користь того, що туркменську культуру не можна розглядати ізольовано, тільки в межах Центральної Азії. Наприклад, на території Туркменістану епохи енеоліту і бронзи склався цілий пантеон жіночих і чоловічих божеств, який свідчить про складні релігійні уявлення і разом з тим дає підстави включити Туркменістан до системи загальної культури Давнього Сходу. Тут і образотворчі, і образні паралелі з мистецтвом давніх шумерів, Індією, Вавилоном тощо.

«За давніх часів існував інтенсивний культурний обмін між Центральною Азією, Китаєм, Індією на Сході і Передньою Азією та Єгиптом на Заході, дякуючи чому окремі елементи цих культур могли зберігатися у фольклорі середньоазійських народів».

Ч. Есенов

Туркменська міфологія охоплює перш за все сферу нижчої міфології (хоч багато демонологічних персонажів беруть початок від іранських чи арабських джерел). З деякою долею умовності демони розділилися на добрих (малаіка, пері) і злих (аждарха, деви, албасси, аджіна, шайтани, гул). Пережитки дуалізму збереглися в поділі днів, чисел, квітів тощо на щасливі і нещасливі. У фольклорі переважаюча роль належить епосу з героїчною особистістю в центрі (Кер-огли). Сама присутність людини сковує злих демонів, які намагаються нашкодити людині у перші сорок днів його життя. Дотик до людської голови, особливо немовляти, – джерело сили і благополуччя. З цими ж уявленнями пов'язане вшанування праці (особливо землеробської) й її продуктів (хліба, муки, молока та ін.), що знайшло відображення у чисельних обрядах. Збереглися пережитки культу тварин: собаки, кози, барана, бика, коня. З іранської традиції виходять образи чудесних птахів (Симурга). Відомі пережитки міфів про злих тварин. Простежуються пережитки анімістичного олюднення природи: вшанування сонця, місяця, води, гір, дерев (які вважалися джерелом сили, що дарує родючість), квітів (як джерела благодаті), вогню (що був одним з основних елементів усіляких обрядів, спрямованих на боротьбу з нечистою силою).

Серед туркменських міфічних персонажів, пов'язаних з тваринним світом, друге місце після пернатих, яких налічується добрий десяток, посідають представники фантастичних плазунів – змії, дракони, апи, сумсар, аждарха, ювха.

Важливу роль відігравало шанування місяця (особливо у кочівників) і Венери. Сонце в пустельній місцевості мало риси грізного і згубного божества. Ці боги не зберегли перших імен, і виявити їх у пантеоні важко. Вшановувалися також персоніфіковані природні явища – дощ, грім тощо. Існували божества родючості і рослинності, скотарства і т. і., проте вони не грали великої ролі в пантеоні, бо їхні функції дублювалися звичайно верховним божеством, яким повсюдно був бог – предок даного народу, покровитель і володар його країни, бог небес, творець світу і людей і, як правило, податель дощу.

Мало місце розрізнення світу богів і світу духів. Шанувалися дерева, джерела, колодязі, окремі камені як особливі духи чи як іпостасі місцевих богів. Існували також домашні боги, – як правило, статуетки-ідоли головного божества.

Міфологія тюркомовних народів Малої і Середньої Азії, Казахстану, Кавказу, Криму і Західного Сибіру, що прийняли іслам, у основі своїй мусульманська. Іслам (у Середній Азії з VIII ст.) поступово витіснив і зруйнував попередні міфологічні системи. Збереглися в основному образи нижчої міфології. Деякі місцеві язичницькі божества (Бобо-Дехкон, Чапан-ата, Буркут-баба, Коркут) трансформувалися в образи мусульманських святих. До сонму святих увійшли члени родини Мухаммада. Його дружина Айша і донька Фатіма виступають як покровительки жінок і жіночих робіт. Особливо широкої популярності набув «цар мужів» Алі.

З культом предків пов'язане вшанування патронів ремесел – пірів. Із утвердженням ісламу багато давніх пірів було замінено персонажами мусульманської міфології (Дауд – покровитель робіт по металу, Фатіма – покровителька жіночих домашніх робіт), мусульманськими святими, які взяли їхні функції (Дівана-і Бурх – Буркут-баба), хоч деякі і зберегли свої доісламські імена (покровитель землеробства Дайхан-баба). До культу предків, очевидно, слід віднести і вшанування чудотворців – чільтанів.

В основі космогонічних поглядів лежать похідні від «Авести» образи «двох великих батьків»: матері-землі і батька-неба (з ним пов'язаний образ діда-громовика Камбара). Власне з жіночим началом асоціювалися весна і літо (в цей період земля народжує квіти і зелень); а з чоловічим – зима і осінь (в цей час небо посилає запліднювати землю дощі і сніг). Збереглася і жіноча персоніфікація неба і грому: Гарримама.

Широко розповсюджений суфістський міф про прихованих святих (абдал), які невидимо керують світом; у Середній Азії він пов'язаний з уявленнями про чільтанів. Святими легко ставали і доісламські божества, які в деяких випадках зберегли свої колишні імена (Бобо-Дехкон, Буркут-баба, Коркут). В оповідях про мусульманських святих часто зустрічаються сюжети, запозичені з інших міфологічних систем.

Не були витіснені ісламом образи, що генетично пов'язані з іранською міфологією, вплив якої на тюркомовні народи продовжувався і після прийняття ісламу: аждарха, дев, пері, Симург, албасси (давній образ, лише частково пов'язаний з іранською культурою). Давньо-тюркські міфологічні уявлення ледве збереглися, їх залишки у туркменів, наприклад, віра у духів – господарів різних місць.

Шаманство, розповсюджене у народів Середньої Азії, зберігши окремі риси, які пов'язують його з давньотюркським, зазнало суттєвих змін. Термін «кам» було витіснено назвами «бахші» («бакси»), «порхан» («паріхон»), «фолбін» («палмін»), були прийняті нові елементи, генетично пов'язані з культурою іраномовного населення Середньої Азії, частково образи духів – помічників шамана пері і чільтанів, а також зловорожих демонів албасси і дева. Поруч з ними шамани прикликали мусульманських пророків і святих.

Демонологія ісламу представлена джинами (шайтанами); у різних народів, які сповідують іслам, збереглися і назви своїх доісламських духів разом з їхніми специфічними характеристиками (іранські пері, деви). За Кораном, джини були створені раніше від людей «з вогню спекотного» (15:27). У кількох версіях джини походять від Шайтана (Ібліса). Вони бувають чоловічої і жіночої статі, бридкі, з копитами на ногах; можуть виступати в людській подобі.

Джини схильні шкодити людям, особливо, якщо людина сама випадково убила або скалічила кого-небудь із джинів. Мусульманська міфологія визнає можливість людини вступати в інтимні стосунки з джинами.

У мусульманській традиції вважається, що у кожної людини є свій «шайтан», який живе у тілі між шкірою і плоттю. На противагу шайтанові, людині призначений і «свій» ангел, який наставляє творити добро. Жоден вчинок людини не залишається непомітним: їх записують для майбутнього Страшного суду два незримих ангели, які сидять на плечах у людини, – один відмічає добрі справи, інший – злі діяння.

До раю веде міст Сірат, тонкий, як волосина, гострий, як меч. Під мостом – пекло. Праведники вільно йдуть через міст, грішники падають у полум'я геєни.

У Туркменістані, незважаючи на тисячолітнє панування мусульманської ідеології, збереглося немало відлунь давніх доісламських вірувань.

* * *

Символіка тварин, птахів, дерев у міфології туркменів

Життя людей, що населяли у далекому минулому територію давнього Туркменістану, було тісно пов'язане з тваринами, які давали людині і їжу, і вовну, і шкури для одягу, і тяглову силу.

«Під час археологічних розкопок знайдені скульптурні зображення різних тварин. Особливо багато глиняних фігурок знайдено на розкопках пам'ятки епохи бронзи – Алтин-депе. Досить часто зустрічаються фігурки барана чи вівці. Дрібна рогата худоба в Туркменістані з'являється ще в епоху неоліту, за 6–7 тис. р. до н. є. Ще давніше, в епоху мезоліту була одомашнена коза. Давні художники передали археологам сьогодення зображення дикого безоарового[1] козла, який мешкав у горах Копетдагу і був одним із головних об'єктів полювання племен Південного Туркменістану. Безоаровий козел був родоначальником домашньої форми кози. З початком епохи бронзи в житті народів Туркменістану на перші ролі виходить домашня вівця. Давні скотарі Туркменістану розводили великих овець, які розмірами не поступалися гірським муфлонам Копетдагу».

H. M. Єрмолова (завідуюча лабораторією Інституту історії матеріальної культури РАН), «Тварини в скульптурі та в житті давнього населення Туркменістану»

«…я бачив з (числа) гузів таких, що володіли 10 000 коней і 10 000 голів овець. Найчастіше пасуться вівці на снігу, вибиваючи копитами і розшукуючи траву».

Ібн Фадлан

«Пережитком тотемізму є звичай прикрашати святі місця рогами баранів чи козлів, зачасти диких гірських тварин. Бездітні жінки прив'язували до рогів шматки матерії, нитки, стукали порогах, щоб зачати дитину. У туркменів у гірській місцевості мисливець зобов'язаний був скликати всіх жителів поселення (або ж сусідів) і пригостити їх м'ясом убитого ним гірського барана. Інколи роздавали сире м'ясо. Вважали, що такі гостинні дари передуватимуть і надалі вдалому полюванню. М'ясу гірського барана приписували цілющі властивості. Досить раз у рік покуштувати його, як усі гріхи будуть «змиті». В народі вважали, що не можна убивати більше ніж тисячу баранів, бо можна накликати нещастя: хвороби, смерть, природні катаклізми. Відомі пізніші оповідки про те, що Аллах створив людину і барана «одним подихом». У минулому баран вважався тотемною твариною мисливських племен Середньої Азії».

В. Басілов

Велика рогата худоба в Туркменії з'являється в епоху бронзи. За своїм значенням у житті людей того часу вона поступалася дрібній рогатій худобі. Ймовірно, утримання великої рогатої худоби обмежувалося відсутністю достатніх випасів і могло бути доступним тільки відносно багатій групі населення, яка використовувала її швидше за все з транспортною метою і як молочну худобу, а не м'ясну. Хоч бик для всіх був дуже бажаним видом домашньої тварини. Це засвідчує відома знахідка золотої голови бика в одному з поховань пам'ятки Алтин-депе.

У давнину у тюрків існував культ птахів; з цим пов'язані уявлення про душу в образі птаха, яку теж забирає птах. Культ птахів у тюрків знайшов відображення у весільних, погребальних, військових танцях.

Яким є гострим соколиний зір! Яким метким і хитрим яструб є! Хто мову птахів зрозуміє, — До того і орли злетяться з гір! Байрам-шахір (туркменський поет, XIX cm.)

«Умовне зображення птахів, притому парних, на весільних паласах, що мали в далекому минулому, безумовно, ритуальне значення, є закономірним, бо зображення птахів було символом щастя і служило оберегом».

В. Мошкова

Майже всі тюркські народи приписували хижим птахам особливу магічну силу. Не тільки пір'я чи кігті орла слугували оберегом, але й сам погляд цього грізного птаха наганяв острах на злого демона – албасси. Вважається, що та людина, яка носить на руці птаха, може вилікуватися від багатьох хвороб – хижий птах має сильну енергетику.

Популярність хижих птахів у світогляді предків туркменів засвідчує те, що усі 24 племені огузів мали своїми тотемами кречета, яструба, шуліку, беркута, сокола, кібчика тощо. Засновники Туркмено-Сельджукської імперії носили імена хижих птахів. За словами туркменського філолога Махмуда Кашгарли (Кашгарського) (XI ст.), ім'я Тогрул бека Туркмена походить від назви птаха, який «знищує тисячу гусей, щоб з'їсти одного». Ім'я його брата Чагри бека також походить від назви сокола («чакри», «чекір»).

У теке-туркменів відомі також власні імена Чагритегін, Мухаммед Чакір Тонва Хан, Турумтай (яструб-перепелятник), а у сучасних туркменів і нині популярне жіноче ім'я Лачин (сокіл-шахін).

У туркменських народних повістях, героїчному і романтичному епосі, творах класиків поезії часто зустрічаються порівняння героїв з ловецькими птахами, прекрасними в польоті, а також мисливськи сценки тощо.

У героїчному епосі існують такі порівняння: «лапа лева, очі яструба», «з крилами сокола, із серцем лева», «з оком сокола, з лапою лева Ґероґли».

«…у всіх відомих випадках орли показані (на амулетах-печатках) завжди в геральдичній позі, з гордо повернутою головою і ніколи – в оборонній позиції. Створюється враження, що орли, бики і змії складали благодійну для людини тріаду, непідвладну негативним силам…».

В. І. Саріаніді

У пізньому зороастризмі образ орла-борця ускладнюється: на зображеннях фантастичний хижий птах Симург бореться з величезним змієм (наприклад, орел із гадиною в дзьобі на погребальному посуді початку нашої ери з Південного Туркменістану).

Давні туранські етноси, мігруючи до Східної Європи, Передньої та Малої Азії, приносили із собою уявлення про крилатих хижаків. У Центральній Азії було розповсюджене повір'я і про іншого птаха, який уособлював сіяння – символ зороастрійської віри – фарр (авестійське хварно). Той, хто володів фарром (туркм. «gut»), той був володарем влади на землі (владикою). Його змальовували у подобі різних тварин. Найпопулярнішим символом фарра був сокіл, а сам фарр виступав у подобі птаха Хумай. Цей чарівний птах, вважалося, приносить щастя, і на багатьох зображенях на знаменах арійців був улюбленим символом.

Зображення хижих птахів несло різне смислове навантаження, вони були улюбленими образами предків туркменів. Парфянські мечі часто мали руків'я, які закінчувалися головою орла, а на парадному щиті з Ніси навколо вирізьбленого тризуба серед пальмет розправили крила десять орлів.

«За словами історика В. Абаза, в часи парфянської династії Арсакідів був прийнятий герб: одноголовий орел з розпростертими крилами, який тримає у дзьобі змію. Через 800 років після парфян орел (за одними даними одноголовий, за іншими – двоголовий) вишивався на прапорі туркменів-сельджуків. На посуді й інших побутових речах часів сельджуків були популярними зображення одноголових і двоголових орлів. Такі є і на тканині.

Орел з короною на голові майорів на прапорі європейських гунів-тюрків (IV ст. н. е.), двоголовий орел був присутній на монетах держави туркменів-артукідів, був емблемою держави туркменів-сефевідів (XVI–XVII ст.). Летючий сокіл вплітається в малюнок туркменської срібної прикраси гайнач-уджі (змія)…

Символ гордого орла, мотив боротьби хижих птахів (добрих істот) із зміями (породження зла) пройшов з предками туркменів, не зважаючи на зміну різних релігій, близько чотирьох тисяч років. Перші такі малюнки на території Туркменістану відносяться до IIтис. до н. є.

13 липня 1996р. було прийнято Закон Туркменістану про штандарт (прапор) президента Туркменістану, який визначив символ президентської влади у вигляді пятиголового орла золотавого кольору із гадюкою в кігтях, розміщеного в центрі зеленого полотнища поруч із Державним прапором Туркменістану (півмісяць і п'ять п'ятикутних зірок білого кольору у лівому куті)».

Овез Гундогдиєв. З крилами сокола, із серцем лева… Газета «Нейтральний Туркменістан». 21.02.2002

«Особливою популярністю користувалося полювання з ловчими птахами. Приручення і навчання їх потребувало великої майстерності. Професіонали-сокольники могли за 10–15 днів після відлову підготувати дикого птаха до полювання. В основному приручали три види хижих птахів: беркута, сокола і яструба. У перші дні пернатим одягали на голови спеціальні ковпачки або обережно зшивали кінським волоссям повіки очей. Коли ловчий птах починав спокійно реагувати на голос і дотик господаря, упевнено сидіти на руці, не боятися навколишніх звуків, нитки розрізали, звільняючи повіки. Добре навчений птах був незмінним помічником джигіта-мисливця і дуже високо цінився у всій Азії».

Гурбангули Бердимухамедов, Президент Туркменістану

Значне місце в міфології, як і в побуті, належить собаці. Він виводиться в казках рідко, але його тотемістичне значення, як духа-захисника виступає дуже чітко, особливо в тих казках, де він допомагає людині здолати дева – втілення злих духів.

«Під час розкопок Алтин-депе знайдено багато глиняних фігурок собак. Це були великі тварини із сильними щелепами і короткою мордою, пастуші вівчарки, приручені племенами давніх скотарів. Глиняні фігурки засвідчують, що вуха і хвіст собак у давнину підрізали.

Звичай підрізання хвостів і вух великим собакам, що охороняють стада овець від вовків, зберігся на території Туркменії і Кавказу (туркменські і кавказькі вівчарки) донині. Вовки цієї місцевості значно менші від вовків лісових і полярних районів, тому великі собаки часто перемагають їх у єдиноборстві. Вуха і хвіст дуже вразливі місця при сутичці собак з вовками: схопивши собаку за вухо чи за хвіст, вовк тримає його, не даючи змоги самому нападати».

Н. М. Єрмолова

Одна прадавня легенда передає, що після того, як Адама було вигнано Богом з раю на грішну землю, його оточили дикі звірі і намірилися роздерти. На чолі зграї був величезний пес. Адам слізно запросив допомоги у Господа. Всевишній змилостивився і порадив погладити собаку. Адам так і зробив. Тоді пес захистив першу людину від диких звірів і став їй вірним другом.

На території Туркменістану найдавніші останки великих собак були знайдені у поселенні Джейтун (VI тис. до н. е.). Пізніші свідчення про те, що на території сучасного Туркменістану ще у ті далекі часи мешкали великі собаки – предки сучасних туркменських алабаїв, – зустрічаються у поселенні Алтин-депе (II тис. до н. е.). Теракотова статуетка, знайдена у поселенні Алтин-депе (епоха бронзи) на території сучасного Туркменістану, є яскравим прикладом того, що туркменський алабай зберіг свій первісний вигляд. У ній можна побачити сучасний вид туркменського алабая з купованими вухами і хвостом, з ледь помітним переходом лоба в морду і могутнім корпусом.

Туркменський алабай – собака витривалий і невибагливий в їжі, здатний протягом довгого часу пасти стадо, охороняючи його від хижаків і при цьому протягом усього дня обходитися куснем хліба чи борошняною бовтанкою. Від інших собак його відрізняє могутній корпус, непробивна шкіра, міцна нервова система і уміння захистити людину.

Алабаї адаптуються як до дуже спекотної погоди (+45 °C в тіні), так і до високогірної температури (до -30 °C). І ще одна особлива властивість туркменського алабая – це захист свого господаря від гадюк. Алабай хапає гадюку і різким рухом ламає їй хребет. Такі дії викликані тим, що коли собака схопить гадюку біля голови, то велика гадюка може обвитися навколо шиї собаки і задушити її.

Історія Центральної Азії рясніє великими завоюваннями і походами кочівників. В основному це кочові племена скотарів, а життя скотарів немислиме без великого охоронного собаки. Кожне плем'я приводило із своїми стадами і своїх вірних друзів – собак. І життя вибирало найсильніших, здатних вижити у важких умовах. На території сучасного Туркменістану у своєму первісному вигляді вижила і збереглася порода – туркменський алабай. Подоба вірного друга людини не змінилася протягом 5 тисяч років.

Не можна схрестити алабая з тигром чи з барсом, як не можливо схрестити кішку з собакою.

В облавних полюваннях використовувався і знаменитий туркменський хорт (тази), який був навчений сидіти на крупі коня позаду господаря. Туркмени чітко дотримувалися породних ліній тази, знали особливі секрети підтримки хорта у гарній мисливській формі. Восени, напередодні полювання, їх вже одягали в попонки з повсті або кошми, які знімали перед самими ловами.

Почесне місце у чарівних казках посідає кінь. Допомагаючи людині, кінь не зупиняється ні перед якими труднощами, що зустрічаються на шляху виконання складного завдання. Кінь, як відомо, відігравав важливу роль у героїчному туркменському епосі і після в класичній літературі, повага і любов до коня у словесному мистецтві туркменів, у тому числі й у чарівній казці, відображені яскраво і пишно.

Мерв. Туркмени

В одному з варіантів «Ґероґли» є опис того, як Ґероґли вирощував собі коня. За порадою діда він ставить лоша у темну стайню і відгодовує його там сорок днів. Виростає могутній гарячий кінь, який стає бойовим товаришем Ґероґли на все життя.

«Кінь для туркмена – все. Завжди, у всі часи. Про нього складено тисячі прислів'їв і приказок, він – герой усієї усної народної творчості. Імена міфічного коня Дуль дуля, як і Пірата – героя епосу Ґероґли, які перелетіли, рятуючи своїх господарів, через гори і ріки, живуть у свідомості туркменів неперехідним священним символом могутності життя. «Годувальні», «приколи», «відбитки копит» Дуль дуля у великій кількості збереглися в найрізноманітніших куточках Туркменістану. В Багірі (поселення під Ашгабадом) жителі як зіницю ока бережуть камінь із слідами копит Дуль-дуля. Вважається, що якщо обнести навколо нього сім разів хворих лошат, то вони зціляться від недуга.

За давніх часів умілі мисливці туркмени і своїх коней привчили до полювання. Кінна облава дозволяла поповнити запаси всього племені чи армії перед виступом у військовий похід. При цьому ніколи тварин на убивали надміру».

Гурбангули Бердимухамедов, Президент Туркменістану

Є всі підстави вважати, що на межі III–II тисячоліть до н. е., тобто понад 4000 тисяч років тому давні племена Туркменістану вже були знайомі з конярством і розводили у своєму господарстві домашніх коней. Ймовірно, що у ті часи було започатковано селекцію елітарних порід, що й привело до створення ахалтекінського родоводу.

Туркменська земля приховує незліченні свідчення життя сотень тисяч поколінь предків туркменів. Археологічні дослідження в старій дельті ріки Мурґаб – там, де зараз проходить кордон між зрошуваними полями з посівами бавовнику і піщаною пустелею, на городищі Гонур-депе, виявили залишки царського палацу, великого за площею храмового комплексу і некрополь (кілька тисяч давніх могил, що відносяться до часів від останніх століть третього тисячоліття до середини другого тисячоліття дон. е.).

Серед могил давніх людей на глибині трохи більше півметра від сучасної поверхні було виявлено поховання лошати, що лежало у повному анатомічному порядку, як і поховані поруч люди, на правому боці, у загальному північному напрямі, з однією лиш суттєвою різницею – без голови.

Очевидно, що голова була спеціально відділена від тіла лошати – це засвідчує складні ритуальні обряди, пов'язані з культовими похованнями тварин, які посідали особливе місце у середовищі місцевого населення. Той факт, що в могилі було поховане саме лоша (а не дорослий кінь), не викликає ніяких сумнівів – це була вже домашня тварина, яка народилася тут, а не потрапила звідкись.

У Гонур-депе серед багатьох знайдених виробів виявилося п'ять бронзових, срібних і фаянсових сигнальних труб – духових музичних інструментів з широким отвором. Інколи в середині них робилися скульптурні зображення, ймовірно, що реальних людських облич.

Раніше археологи знаходили такі ріжки під час розкопок давньої Бактрії (Північний Афганістан), але дотепер жодного подібного предмета не зустрічалося в Марґуші. Їхня особливість у тому, що в другому тисячолітті до нашої ери ці голосні інструменти використовувалися виключно для тренінгу коней. Ця археологічна знахідка зайвий раз свідчить: кінь в Марґіані епохи бронзи був давно одомашнений, причому коней розводили не для важкої роботи. Ці благородні і в той же час ще досить екзотичні тварини належали, судячи з усього, еліті давнього суспільства. Коні слугували для парадних цілей, їх дресирували і навчали виїзду, а в особливих випадках приносили в жертву богам.

Конярство в архаїчній країні Марґуш було досить розвиненим. Це підтверджує ще одна знахідка: в одній з багатих могил гонурського некрополя виявлена мініатюрна бронзова скульптура у вигляді голови коня з довгою шиєю, сторожко піднятими вухами і великими, як у ахалтекінця, очима. Цей унікальний виріб довжиною всього 7 см був навершям дерев'яного ціпка, який зотлів за тисячі років перебування в землі. Сама скульптура умілого давнього майстра дуже потріскалася від часу, але не втратила рельєфності і виразних обрисів.

Із сюжетів, що оповідають про пригоди людей, які походять від тварин, у Туркменії найрозповсюдженішими казки є про сина ведмедя, що зберігає у своєму імені вказівку на своє походження: Айі-бек, Айі-огли, Айі-али-Кара. Ці казки теж свідчать про послаблення старих вірувань; син виростає, убиває батька-ведмедя і повертається з матір'ю до її рідні. Окрім самого шлюбного співжиття від колишнього тотемістичного вірування збереглося ще переконання, що до нащадків від такого шлюбу переходить сила і міць батька-тотема.

Майже по всій Середній Азії було розповсюджене повір'я, що у ніч з четверга на п'ятницю тигри приходять на поклон до могил святих. У всіх оповідках мова йде про те, що вони нікого не чіпали, йдучи до святих місць, і, здійснючи прийнятий ритуал поклоніння, обходили навколо шанованої могили. Відійшовши від святині, тигри вже вели себе у відповідності до своїх звичок і нападали на худобу. Відомі оповіді про те, як тигри відкривали лапою двері в мавзолей, рятувалися поранені на святих могилах від мисливців. Ці повір'я беруть початок в тотемізмі, коли люди вважали, що людина пішла від тигра. Тигр ніби розуміє людську мову: якщо називати його ласкавими іменами, він не зачепить людину, якщо лаяти – тигр не стерпить образи. Вважали, що тигр може стимулювати народження дитини. Бездітні жінки поклонялися слідам тигра, стрибали через його шкуру, з'їдали шматок м'яса тигра, носили амулети з його кігтів і шматків шерсті, ходили на те місце, де закопаний труп звіра – таким чином просили у тигра дітей.

З культу гадюки, ймовірно, утворилися і фантастичні образи драконів, які перейшли в казки багатьох народів. Широко розповсюджений мотив – той, хто з'їв шматок м'яса гадюки, отримує властивість розуміти мову тварин і рослин. У туркменських казках цю властивість інколи дає камінець чи хустка, що знаходиться під язиком гадюки. Інколи її отримують у дар від пророка Сулеймана – вищого повелителя усіх тварин, птахів, комах і гадів, у тому числі і гадюк.

Жаба символізувала родючість; цей образ закріплений у магічних амулетах та срібних прикрасах туркменських жінок і центральних гелях туркменського килима.

В основі деяких народних танців лежить копіювання рухів черепахи, журавля, чорногуза, чаплі (танці «хекуре» і «хим-мил»); сірого варана (танець «земзен»).

Перетворення в рослини у туркменських казках фігурує досить рідко. Але, приміром, чинара в туркменських казках прибирає чудесних властивостей. До неї в тяжку хвилину звертаються за допомогою герої. «Нахились, моя чинара, нахились!» – мовить одинока сестра хлопчика, який обернувся кейіком, говорить так і Маметджан, який утікає від сестри-дева. І чинара нахиляється, щоб легше було залізти на неї; чинара виявляє супротив переслідувачам героя, які намагаються перепиляти її. В інших казках чинара, перекинувшись через річку, допомагає герою втекти на інший берег від ворогів-переслідувачів. Листям чинара виліковує хворих і сліпих. У всій Середній Азії чинара вважається священним деревом. Вшанування чинари є своєрідним відбитком тотемізму (навіть сухі гілки туркмени не використовували як паливо).

Закаспійська область. Поселення Кьоші у 5 верстах від м. Ашгабада

* * *

Не розказуйте дітям казок…

Нобаткулі Реджепов Сину мій, казки, що знала, Від бабусь і дідусів, Я тобі переказала До словечка, геть усі. Та поет Нобаткулі Якось дав мені урок, Що розповідать не слід Дітям чарівних казок… Ось летять дракони злі, Ось іде до тебе дев… Відривайся від землі, Пригортайся до грудей! Акпамик, дівча мале, Не покаже диву страх. Див не заподіє зле І зав'яне на очах. Відлетить у даль дракон, Знайде долю сирота. Падишахи звільнять трон Разом по усіх світах. Правда, це лише в казках, Але віру не облиш. Наше нинішнє життя, Від казок не відрізниш. Деви є поміж людей, Змії і дракони є. Різна нечисть день у день Непомічена снує. У житті із трьох доріг Важко вибрати одну. А зіб'є потік із ніг — Понесе на глибину. Казка нині, сину мій, — Це продовження життя. Хто між люду шах чи змій Не впізнаєш до пуття. Казка лиш чарівна мить, Намальовані світи. А тобі не в казці жить, Маєш сам цього дійти. В мене, синку, тих казок Є іще на кілька літ. Але дав мені урок Друг-поет Нобаткулі… Бібі Ораздурдиєва

* * *

Аджíна

У міфології туркменів, турків, таджиків, узбеків, каракалпаків, киргизів, частково казахів аджіна – злий дух. У туркменів, турків та деяких інших тюркомовних народів функції злого духа аджіни перебирає джин (у турків ще – демон мекір).

Образ аджіни сформувався як переосмислення привнесених ісламом демонологічних уявлень про джинів під впливом місцевих доісламських міфологічних персонажів (албасси, пері і т. п.). Злий дух аджіна уявляли в образі жінки, яка несподівано збільшується і досягає велетенських розмірів, або ж у вигляді різних тварин, найчастіше козла, що одиноко блукає подалі від житла. Подорожнього, який упіймає аджіну в личині козла, він лякає, виголошуючи несподівано людською мовою непристойності.

Таджики вважали, що аджіна сидить у купі попелу від домашнього вогню.

* * *

Пустеля

Коли весняної пори окину оком рідний край, Як благодатний дар лежить у сяйві золотім пустеля. Строкатий килим пишних трав на пасовиську, наче рай, Даремно називаємо тебе, мій рідний край: пустеля. Бажає вільне серце взяти все у долі на віки: Люблю у тиші спозирать барханів сірі маківки, І чути верхи на коні відлуння пострілів лунких — І доброта і злість в тобі заплетені в моток, пустеля. Ще здавна поруч тут ідуть і щиросердя, і обман. Ловець пантрує хижака, бреде неспішно караван, Марали скачуть у пісках, тремтить у ковилі джейран, Вологе око звірини, мов квітка в сутінках, пустеля. І незбагненна повесні твоя неписана краса: Твої піски – і вир, і шал, твої оази – дивний сад, То ніжність, то безумний гнів… твої високі небеса — Тебе і впоперек і вздовж я пішки обійшов, пустеля. Злітає пісня в вишину – мисливець здобич вполював, Коли ж невдало день минув і він нічого не надбав — Незадоволений і злий на побратима накричав. Але байдуже шарудить пісками сивими пустеля. Давайте, друзі, в мирі жить, як серце і душа велить, Втече від пострілу марал – не треба злості нам таїть, Стрілець нехай огляне шир – ще буде перемоги мить, Не відпускає, кличе знов до себе пристрасна пустеля. Пустеля, слухай Сеіді, любов'ю душу раниш ти, На полюванні підвела, ще сто разів обманеш ти, Та щовесни тривожно дух мені ізнов дурманиш ти, І любить мій народ тебе, відкрито й потайки, пустеля. Сеіді [2]

* * *

Аждарха

«Цілий ряд образів іранського епосу, прослідковується в епосі огузів і їхніх нащадків. Із фрагментів, які дійшли до нас, видно, наприклад, що поруч із злими духами типу албасти – циклопа з арсеналу тюркської міфології – чимале місце посідають тут образи демонічних істот іранського пантеону – пері, див, аждарха і т. п.».

X. Корогли

«Аждарха уявляли величиною з «мінарет»; з ніздрів вилітає вогонь і йде дим. Поява аждарха інколи супроводжується страшним шумом, дощем, він сам кипить, тріщить».

М. Сакалі

У міфології тюркомовних народів Малої і Середньої Азії, Казахстану, Північного Кавказу, Поволжя і Західного Сибіру (аждер, аждер-ха – у турків, аждархо – у узбеків, ажида-ар – у киргизів, аждаhа – у казанських татар, азербайджанців, казахів (у останніх – ще ай-дагар), аздяка – у татар-мішарів, аждарха – у каракалпаків, аждаhа – у башкир, аздага – у ногайців, а також у таджиків (аждаха)) – злий демон.

Уявляли його у подобі дракона, часто багатоголового. Походить від іранського Ажі-Дахака[3] (давньоіранське аждар – дракон). У священній книзі давніх іранців Авесті згадується ажі[4] – чудовисько-дракон – перевтілення носія зла Ахрімана. Одним з таких найбільш відомих ажі, який отримав власне ім'я, є триглавий дракон Ажі-Дахака, активний учасник боротьби за владу в давньому Ірані. Поступово образ цього змія (чиє ім'я, без сумніву, теж пов'язане з утворенням назви аждарха) прибрав подобу людську, трансформувавшись в особу царя-загарбника Заххака, араба за походженням. На його плечах з волі диявола-шайтана виросли дві гадини, які щоденно вимагали в їжу мозок двох юнаків.

Мерв. Текінські коні

Образ змія Ажі-Дахака в різних інтерпретаціях перейшов пізніше у вірування багатьох тюркських (і інших) народів, які пересікалися з іранським світом, – турків, азербайджанців, узбеків, казахів та ін. Приміром, у вірменській міфології відомий вішап (дракон) – аждахак.

У туркменських переказах, в аждарха (ашдарху) перетворюється велика гадина, яка живе у важкодоступних, диких місцях і протягом довгого часу не бачила людей і навіть не чула людської мови. Вважали, що це відбувається через сорок років (варіант: сто). Гадина, поступово збільшуючись у розмірах, стає аждархом і прибирає не тільки страшної велетенської подоби, а й неабияких магічних якостей перевертня, що може показуватися у личині різних живих істот.

У найбільш розповсюдженому міфі про аждарха (відомо кілька варіантів) він загрожує місту чи країні руйнацією. Вважали, що дихаючий вогнем аждарха може ковтати і тварин, і людей.

Щоб врятувати народ, йому регулярно віддають на заклання дівчину. Герой, перемігши аждарха, рятує чергову жертву (у більшості випадків доньку царя), з якою одружується. У багатьох міфах героєм-переможцем аждарха виступає покровитель вівчарства Муса-піхамбер, який перемагає його за допомогою своєї магічної палиці. У деяких міфах аждарха пожирає пташенят птиці симург чи каракус.

Часто перебування аждарха пов'язують з місцем знаходження скарбів, які він охороняє. Цей мотив, зокрема, висвітлений у легенді про аждарха в мечеті шейха Сейіда Джемаледдіна (XV ст.) у поселенні Анау поблизу Ашгабада. Центральний портал мечеті, цієї унікальної пам'ятки мусульманської архітектури, прикрашали зображення двох досить великих кахельних драконів-аждарха. На жаль, мечеть була зруйнована під час ашгабадського землетрусу 1948 року.

За легендою, на тому місці, де пізніше з'явилася мечеть, росло дерево, на якому був підвішений дзвін. Одного разу на поклик дзвону зібралися люди місцевої правительки Джемал (за іншою версією – правителя Сейїт Джемала) і побачили, що дзвонить величезний аждарха – один із двох, які жили у горах поблизу. Дракон показував у бік гір, а потім кивав на теслярів з сокирою і пилкою. Правителька наказала їм іти слідом за аждархом. Коли теслі прийшли в гори, вони побачили, що подруга дракона вдавилася гірським козлом, якого хотіла проковтнути. Теслі увійшли у відкриту пащу аждарха, один перепиляв роги, інший розрубав тушу козла і таким чином врятували чудовисько від неминучої загибелі. Після цього аждарха відкрили теслям печеру з коштовностями і показали, що вони можуть набрати скарбу, скільки зможуть. Наступного дня аждарха принесли до дерева з дзвоном ще золото і коштовні камені, і поклали все те добро до ніг Джемал, яка наказала витратити дари на будівництво мечеті, на порталі якої вибити зображення аждарха-дарителів.

Образ аждарха, подібно апи, також використовуваний туркменськими поетами-класиками. З цим драконом порівнювали дві чорні коси юних дів – «…довге чорне волосся красунь». В основі цього порівняння, мабуть, уявний чорний колір аждарха, його звивистість, хвилястість тіла. Ну, звичайно, і одвічні чари прекрасних кіс, які можуть «проковтнути» серце чоловіка, як аждарха свої жертви.

«І волосся коханої боюсь, Дві коси, що мов дракони…» Талібі (1766–1848)

У деяких азербайджанських міфах аждарха поселяється у череві вагітної жінки і вбиває плід.

У міфах татар-мішарів аждарха – вогняний змій, який прилітає в дім до вдови у подобі її померлого чоловіка і живе з нею, від чого жінка хворіє і помирає.

У міфах азербайджанців, казанських татар і башкирів, аждарха пов'язаний з водою, живе в озері чи на морському острові, на який його переносять хмари.

Під турецьким впливом образ аждарха перейшов у міфологію слов'янських народів Балкан (у сербів подібний персонаж – аждайя, у болгарів – аждер).

Аждарха зустрічається доволі широко не тільки в народній творчості туркменів і інших споріднених їм чи сусідніх народів, але і в їхніх побутових уявленнях.

У газалах співається про плинність земного існування, про те, що чорна земля як аждарха (дракон) одного разу розкриє пащу і проковтне людину (основною характеристикою нижнього світу є чорний колір).

В основі народних вірувань і забобонів, пов'язаних з аджархом, покладені, очевидно, реальні моменти: зустрічі людей з окремими екземплярами гадюк, які вражали їхню уяву своїм незвичним виглядом чи розміром. У глухих місцях Туркменістану зустрічалися гади дуже великих розмірів. Відомий письменник, автор роману «Чингізхан» Василь Ян засвідчував, що у 1902 p. y Пріатріччі натрапив на величезну кобру, довжина якої, як з'ясувалося пізніше, була 213 сантиметрів.

У міфах туркменів (також казанських татар, башкирів, узбеків), аждарха, якому вдалося дожити до 80 років (у казанських татар до ста або й тисячі) перетворюється в демона ювху.

З драконами Анау пов'язана ледве не міфічна історія, яка сталася вже у 40-х роках XX ст. У 1948 р. шестидесятирічний художник по килимах Ашгабадської експериментальної фабрики килимів Абдула Есґеров і юна, шістнадцятирічна килимарка Бостан Ґельдиєва вирішили створити унікальний за сюжетом і технікою виконання килим. Есґер-ага, так називали художника колеги, зачарований красою Анауської мечеті, створив серію ескізів, де, поруч з квітково-рослинним орнаментом, підказаним кахлями фасаду знаменитого пам'ятника, використав фігури аждархів, розмістивши на центральному полі вісім зображень цих драконів. Ескізи були ухвалені, і почалося ткання, причому у незвичній для туркменського килимарства – різновисокій, рельєфній манері.

5 жовтня 1948 p., коли до завершення роботи над килимом залишалося всього 10–15 сантиметрів, колеги наперед із захопленням привітали його творців. А вночі сталася трагедія: землетрус величезної сили зруйнував Ашгабад і його околиці, забравши життя десятків тисяч людей, у тому числі і обох творців килима. Під руїнами зруйнованого порталу Анауської мечеті зникли зображення драконів. Але вони збереглися у всій своїй кольоровій гамі на килимі, який через деякий час закінчила своїми руками мати Бостан, Аннабібі Ґельдиєва, та інша килимарка, Майя Мурадова. У 1994 р. цей унікальний для Туркменістану килим із зображенням аждар-хів поступив до колекції Музею туркменського килима в Ашгабаді.

Сергій Демидов «Дракони в туркменській міфології»

* * *

Албасси

У туркменів злий демон, пов'язаний з водною стихією. У міфології турків (албасти, ал, алана, ал-кари, ал-кузи), казанських, кримських та західносибірських татар, казахів, башкирів, узбеків (албасти, алвасті), тувінців, алтайців (албасти, албис), киргизів (албарсти), каракалпаків, ногайців (албасли), азербайджанців (хал, халанаси), кумиків (албасли кьатин), балкарців і карачаївців (алмасти). У казахів, каракалпаків, киргизів, узбеків ще – марту (мартуу, мартув, мартук), узбеків Зеравшанської долини – сари киз («жовта діва»), західносибірських татар – сари чеч («жовтокоса діва»).

Цього демона уявляли у подобі потворної жінки з довгим розпущеним світлим волоссям і такими великими грудьми, що вона закидає їх за спину. Відоме повір'я, що албасси може перевтілюватися у тварин і неживі предмети. Атрибути албасси – магічна книга, гребінь, монета.

За уявленням більшості народів, албасси живуть поблизу рік чи інших водних джерел і показуються людям на березі, розчісуючи волосся. Вважали, що албасси може наслати хворобу, нічні жахливі видіння, але особливо шкодить породіллі і немовлятам.

Туркменські типи

Албасси людина може підкорити; для цього слід заволодіти її волосиною чи будь-яким з її предметів (магічною книгою, гребенем, монетою). Вважали, що варто лише в одяг албасси увіткнути голку, як вона стає покірною і виконує всі накази. Людина, яка підкорила албасси, або ж шаман може прогнати її від породіллі. Приборкана албасси порядкує в домі, сприяє збагаченню свого господаря, допомагаючи йому виліковувати людей, яким вона наслала хворобу.

Казанські татари вважали, що цей демон може з'являтися у подобі воза, копиці сіна, ялини. Азербайджанці інколи уявляли її з пташиними ногами, в деяких казахських міфах у неї вивернуті ступні чи копита на ногах. За тувинськими міфами, цей демон має одне око на лобі і ніс з каменя (або з червоної міді), казанські татари вважали, що у неї на спині немає плоті і видно нутрощі. За уявленнями західносибірських татар, на руках у албасси гострі довгі кігті. Киргизи і казахи розрізняли зловорожу чорну (кара) і жовту (сари) чи смердючу (сасик) албасси. У кумикських міфах у албасси є чоловік – дух темір тєш («залізні груди»), у казахських – лісовик сорель.

У турецьких, азербайджанських, киргизьких, казахських і деяких інших міфах вона краде легені (печінку, серце) породіллі і поспішає з ними до води. Як тільки албасси покладе їх у воду, жінка помре. Казанські татари вважали, що інколи албасси п'є кров своєї жертви. Розповсюджені уявлення про її любов до коней. Албасси уночі їздить на них, заплітає їм гриви. За деякими турецькими, казахськими, кумикськими, ногайськими, тувинськими повір'ями албасси може вступати у статеві зносини з людьми. Наприклад, у тувинських міфах албасси, живучи з мисливцями, посилає їм вдале полювання, поїть своїм молоком і годує м'ясом, яке відрізає від ребер.

Цей образ має коріння в глибокій давнині; аналогії є в міфології багатьох народів: албасті у таджиків, ал паб у лезгинів, алі у грузинів, ол у татів, ала жен у талишів, пал у дін, пал анаси (алк) у курдів, алг (мерак) у белуджів, али (алк) у вірменів, алмази у інгушів і чеченців, алмас у монгольських народів і деякі інші. Властиві цьому демону риси мають у міфологіях узбеків і киргизів дух азатки, який зводить зі шляху подорожніх, дух нічних жахів бастрик (у міфології кумиків) і кара-кура (у міфології турків), шурале і су анаси у казанських татар, вуташ у чувашів, вірь-ава у мордви, овда у марійців, німецька альп-фрау, російська баба-яга.

Околиці м. Ашгабада. У Багірі по річці Ашгабадці

Руїни давнього Мерва

Питання про походження албасси не прояснене. Деякі автори вважають албасси персонажем тюркського походження. За іншою версією, уявлення про албасси пов'язані з традиціями іранської міфології, а назва демона походить від сполучення «ал» (вважається іранським словом) і «басти» (трактується як тюркське «натиснув»). Ймовірно, в основі слова «ал» лежить давнє найменування божества, зрідні ілу[5] семітських народів, а фонема «басти» – індоєвропейський термін, який означає «дух», «божество» (зрідні рос. «бес», осетинськ. «уас-» і т. п.). Виходячи з такої етимології, можна допустити, що образ албасси формувався в епоху давніх контактів етнічних спільнот (індоєвропейської та семітської мовних сімей), до їхнього розселення на території сучасного перебування. Атрибути албасси (магічна книга і монета), сліди уявлень про її благочинні функції (допомога людині) дозволяють припустити, що у первині албасси (албасти) – добра богиня, покровителька родючості, домашнього вогнища, а також диких тварин і полювання. Із розповсюдженням більш розвинених міфологічних систем (очевидно, ще в дозороастрійський період) албасси була відведена роль одного із злих нижчих духів.

«Страшна відьма з великими грудьми до колін, довгими кігтями і волоссям, яка душить жінок і дітей, віра в існування якої ще недавно жила у кожній туркменській сім'ї. Відома в народній міфології, в казках зовсім не згадується. Албасси інколи є персонажем небилиць, де вона намагається задушити породіллю, але її завжди проганяє пастух».

М. Сакалі

* * *

Алі

Велика кількість легенд посвячена Алі, чоловікові улюбленої дочки Мухамета – Фатіми. У цих легендах понад усе підкреслюється благородний характер Алі, який віддає за інших власну свободу і життя.

Алі – переможець девів і драконів. Середньоазіатська легенда стверджує, що у Алі сім могил, бо люди, які його хоронили, бачили, як замість одного верблюда з тілом Алі раптом з'явилося сім і всі вони пішли в різні боки. Святині, шановані як могили Алі, знаходяться, зокрема, в Неджефі (Ірак), Мазарі-Шеріфі (Афганістан), Нулаті і Хамзаабаді, раніше Шахімардані (Узбекистан), під Сахарсом (Туркменістан). Характер етіологічного міфу мають легенди про гірські ущелини Північної Африки, нібито вони прорублені мечем Алі, про два ряди скель в Афганістані, які вважаються убитими Алі і закам'янілими драконами (аждарха). З подвигами Алі пов'язане походження деяких топонімів Середньої Азії.

* * *

Алдар-косе

Один із популярних героїв середньоазійського новелістичного епосу. Алдар-Косе – бідняк, дотепний базіка, хитрун і обманщик. Інколи він наживає багатство, та в наступній новелі ми знову бачимо його у роздумах, де б здобути хоч один тюмен чи кілька тенге. Але й у становищі бідняка Алдар-Косе не занепадає духом і за будь-яких обставин виходить сухим із води. Алдар-Косе має практичний розум, підсміюючись не злостиво над дайханами, він хитромудро і дотепно карає владних феодальних правителів і багатіїв.

Околиця м. Ашгабада. Цирульник

Досить багато у туркменському епосі (цілий цикл) новел і анекдотів про Міралі (Міралі-Шіра) і Султан-Союна. Міралі-Шір і Султан-Союн – це великий узбецький поет Алішер Навої і Султан Герата Хусейн Байкара (друга половина XV ст.). Усі оповіді побудовані на мотивах дружби і змагання у дотепності Міралі і султана, а також заздрощах до Міралі з боку інших візирів.

Туркменські анекдоти про ходжу Насреддіна (більш відомого в Туркменії під іменем Епенді) аналогічні анекдотам про нього тюркських народів Переднього і Середнього Сходу. Багато сюжетів, пов'язаних з іменем Насреддіна, переходять на туркменського поета-класика першої половини XIX ст. Кеміне.

У туркменському казковому епосі є цикли розважальних анекдотів про Джаппакляр і Есен-Полата. Джаппакляр – це чотири брати-дива-ки, які то будують млин на горі, де немає води, то грають у карти, їдучи на верблюді, то сіють смажену пшеницю тощо. Таким же диваком виступає в анекдотах і Есен-Полат.

* * *

Амбар-она

У міфології народів Хорезмської оази покровителька жінок і жіночих занять (робіт), хорезмська свята. В узбеків Амбар-она – дружина покровителя великої рогатої худоби Зенгі-баба.

Ймовірно, образ Амбар-она походить від авестійського божества родючості Ардвісури Анахіти.[6]

Збереглися міфи про довгі і безуспішні поневіряння Амбар-она у пошуках сина Хуббі-Худжі (типовий сюжет міфу про божество родючості). Хуббі-Худжі, якому приписували здатність оживляти закланних і з'їдених тварин, потонулих людей, зник у водах Амудар'ї, засоромившись, що перевершив батька святістю. Вважали, що він регулює режим Амудар'ї, покровительствує тим, хто плаває по ріці.

До Амбар-она зверталися за допомогою повитухи, знахарки, шаманки. Багато обрядів, присвячених Амбар-она, пов'язані з водною стихією, Амудар'єю. На носах суден, які плавали по Амудар'ї, зображувалась голова Амбар-она.

З іменем Амбар-она пов'язують також виникнення обряду, покликаного стимулювати проростання посівів – виготовлення весняної їжі з пророслих пшеничних зерен (сумаляк).

* * *

Рубаї

Життя! У серці раною печаль. Що вдієш? Щоденно сльози на моїх очах. Що вдієш? Тримав я скарб в своїх руках – долоні пусті. Від сліз моїх на морі буря-жах. Що вдієш? Салим Туркмен (XVII ст.). Біографічні дані відсутні

* * *

Апи

Апи – велетенська отруйна гадюка. З цим, запозиченим з арабської мови терміном, без сумніву, пов'язана і назва однієї з реальних великих гадюк Середньої Азії, у тому числі і Туркменістану – ефи. У туркменській класичній поезії, включаючи і Махтумкулі, термін апи використовувався іномовно для позначення довгого чорного волосся красунь. Образ апи має давнє походження. У давньоєгипетській міфології відомий персонаж.

* * *

Апоп

Апоп – величезний змій, втілення пітьми і зла, ворог бога сонця і світла Ра.

Змій – представлений майже у всіх міфологіях символ, який пов'язували з родючістю, землею, жіночою виробничою силою, водою, дощем, з одного боку, і домашнім вогнищем, вогнем (особливо небесним), а також чоловічим запліднюючим началом – з другого. Зображення кінця верхнього палеоліту, і відбитки культу змій у релігіях народів Африки, Азії, Америки, Австралії дозволяють скласти уявлення про ранні етапи розвитку образу змія. Спочатку міфологічний змій зовнішньо був близько схожий на звичайних гадюк, відрізняючись від них лиш значно більшими розмірами. У подальшому образ змія прибирає деяких характерних рис тварин, які протистоять йому в давніх міфологічних сюжетах. Так, відоме в мистецтві верхнього палеоліту протиставлення зміїв і птахів, отримало продовження в ранньоєвразіиському мистецтві. Символ змії-веселки – господині дощу, яка п'є небесну воду (і тим інколи причиняє багато бід), має широке розповсюдження в міфологіях народів Азії. Для Африки, Південної Азії, Середньої Азії (в т. ч. Південної Туркменії); для Австралії, Океанії, Центральної і Південної Америки таряду інших регіонів спільним є також міфологічний мотив змія – охоронця джерел і водойм.

Уявлення про зв'язок змія з дощем знайшли відбиток в обрядах пошанування змія чи жертвоприношення гадюк в період дощів (чи очікування дощів під час засухи) у багатьох народів світу. Цим обрядам відповідають міфи про перемогу змієборця (в індоєвропейській міфології часто бога-громовика) над змієм чи драконом, слідом за якими починається гроза, дощ чи потоп.

Чарджуй. Туркмени на березі ріки Амудар'я

Культове значення змія як символу родючості – одна з найбільш характерних рис ранньої міфологічної символіки найдавніших землеробських культур. За свідченнями античних авторів і за археологічними даними, в скіфо-сарматській традиції відоме уявлення про богиню із зміїними ногами і двома зміями, що ростуть з плечей. Із хтонічною природою змія пов'язане і уявлення про багатства чи скарби, які він охороняє в землі чи під землею і може принести в дім.

Якщо в архаїчних міфологіях роль змія, об'єднуючого небо і землю, частіше всього подвійна (він одночасно і благодійний, і небезпечний), то в розвинених міфологічних системах (де змій часто має риси дракона, зовнішньо відрізняється від звичайної змії) часто прослідковується, перш за все, його негативна роль як втілення нижнього (водного, підземного чи потойбічного) світу; зв'язок змія з жіночим началом тоді найчастіше всього осмислюється в дусі мотиву принесення жінки (дівчини) в жертву змію.

* * *

Ата-баба

Духи предків. В культі святих у туркменів збереглися пережитки уявлення про важливе значення родинних зв'язків між святим і його шанувальниками, які проявлялися в наступних віруваннях: святий виокремлює із середовища мусульман своїх нащадків, охороняє їхню честь і майно, чує і виконує їхні прохання швидше, ніж прохання інших людей; з цієї причини мусульманину слід у першу чергу звернутися до святого-родича (предка); нащадки (рідня) святого можуть служити посередниками між святим і мусульманами.

В образі святого проступає обожнюваний предок, який і у потойбічному світі продовжує жити інтересами свого кревного колективу, беручи живу участь у його долі.

Досі існують уявлення про зв'язок святого з великою групою родичів, яка називається «тіре» («тайпа»). «Тіре» («тайпа») – рід, кілька родів, група родичів, плем я, споріднена група людей.

У народних віруваннях визнається покровительство святого всьому «тіре». Акішан, який помер у середині чи у другій половині XIX ст., опікується своїм «тіре» бокурдак; Атналі-баба, який жив сім-дев'ять поколінь тому назад, особливо турбується про своє «тіре» совралі; Молла-Кока у першу чергу допомагає своєму «тіре» сарик; святий Ерсарі-баба – заступник племені ерсарі; святий Гезлі-ата – засновник племені ата, який за це плем'я і заступається; родоначальник чисельної групи туркменів-шихів Пакир-ших опікується ними. Засновником племені, а чи племінної групи туркменів-салирів вважається герой огузького епосу Салор-Казан.

Види Туркменістану. В текінському аулі поблизу Ашгабада

Святий, гробниця якого є зосередженням кладовища, називається «гонам-баші». «Ваш» – голова, верхівка, початок. Слово «гонам», ймовірно, колись позначало те ж, що й індоєвропейські «клан», «генc» – рід. Значення слова «гонам» у сучасній туркменській мові втрачене, але «гонамчилик» у ряді діалектів означає кладовище. Більш давнє значення – ділянка кладовища, де поховані родичі. «Гонам-баші» збереглося з тих часів, коли родове (племінне) кладовище виникало навколо могили шанованого предка. З тих же часів залишилась традиція додавати до імені святого слова «ата» (батько, дід) і «баба» (дід).

* * *

Афрасіаб

У туркменській міфології (а також у турків, азербайджанців, узбеків) Афрасіаб – персонаж іранського походження, далекий предок тюркомовних народів, цар тюрків, богатир, вожак тюркських племен, які здійснювали загарбницькі набіги на сусідів. Образ Афрасіаба увібрав у себе риси ряду аналогічних персонажів міфології тюрків (частково, родоначальника тюрків Алп-Ер-Тонга, якого вшановували до XI ст.). Від Афрасіаба вели своє походження Караханіди і Сельджукіди. У деяких середньовічних джерелах подається міф про намагання Афрасіаба уникнути смерті. Один із його варіантів розповідає, що Афрасіаб збудував фортецю з високими сталевими стінами, замурував усі входи до неї, усі щілини. На сталевих брусах причепив штучне сонце, зорі і місяць. Афрасіаб приніс жертви богині краси і могутності Ардвісурі Анахіті, маючи надію, що вона подарує йому безсмертя. Та одного разу, гуляючи у своєму штучно освітленому саду, Афрасіаб все ж побачив темношкірого ангела смерті із злим обличчям. Смерть забрала його.

В іранській міфології (фарсі) Афрасіаб – вожак туранців, які вели безперервні війни з іранцями.

Один з давніх тюркських дестанів[7] розповідає про відомого героя Альпер Тунге. Згадуваний у творі поета Фірдоусі (XI ст.) під іменем Афрасіаб, він віками жив у пам'яті тюрків, на його честь влаштовувались пирування «йогі», деякі з правлячих тюркських родин (Карахани, уйгури, Сельджуки) пов'язували себе з ним.

* * *

Караван

Караван прямує споконвіку Крізь років незаперечну суть, Крізь незгоди й бурі – їх без ліку, Крізь пожеж не стулені повіки, Крізь діряве решето часу. Випроставши гнуті довгі шиї, В даль бредуть верблюди віковії. Спека – жах, за віком вік гряде, Стрій зіб'ється, втомлений впаде. І рудим безпомічним барханом Височіє, ген, за караваном. Хто іде, а хто упав… Лежить… Караван-баші рахує вмить. Що тягар важкий, біда не в тому, Ширше плечі, і зникає втома. Все в порядку. Помахом руки Караван спрямовує в піски. Що не горб – історія жива, Що не в'юк – легенда вікова. Із пітьми часів, немов шакал Сто разів розбійник нападав. І не раз на віковій дорозі Були під обстрілом і в облозі. Змерзлі, спраглі, з кров'ю воду пили, Бились і пощади не просили. Сто разів на ланки розбивався Караван в пісках. І знов збирався. У одній обоймі, мов набої, Горб з горбом ідуть без перебою. День за днем у далину сплива… Караван – то пам'ять родова. Долею сповитий однією, Караван історії моєї. Бубонець сміється, а чи плаче? Хочу зрозуміти, що це значить. Крик німого? Сліпоти прозріння? Чи віків минулих шарудіння? Сльози? Сміх? Чи стогін каяття? Чи далекий голос майбуття? Кінський тупіт, чи биття сердець? Б'ється, б'ється, б'ється бубонець. Бубонця веселі звуки чую, А печальні – серце не хвилюють. Зрозуміє їх лише ведучий, Той, хто у дорозі їм співзвучний, Мудрий і веселий чоловік… Караван прямує з віку в вік. Через холод і вселенську спеку — Доленосний шлях його далекий. Вічне сонце звично сходить справа, Сонце ще ніхто не зупинив. Хай віків історія кривава — День новий приходить без вини. Мірка де дорогам і тривогам? Лет часу? Чи думки?… А чи ноги? На бархані промінь золотий… Чим зустріне завтра день новий? Караван, візьми мене в дорогу, Я чим-небудь пригоджусь, їй-богу. Щоб журу прогнати і ману, Заспіваю пісню голосну. Атамурад Атабаев

* * *

Ашикайдин

У міфології туркменів і узбеків хорезмської оази покровитель співаків і музик. Ашикайдин (Ашікайдин) наділяє також шаманським даром, але може і позбавити людину розуму. Можливо, образ Ашикайдина сформувався під впливом міфів про першого шамана і співця Коркута. Вважали, що той, хто хоче надбати дар музиканта, має здійснити паломництво до могили Ашикайдина і провести там ніч, граючи на дутарі і наспівуючи пісні. Ашикайдин явиться паломникові і благословить його на заняття музикою та співом. У народній поемі «Неджеб Оглан» Ашикайдин, благословляючи свого учня, музиканта і співака, дарує йому чудесний дутар. Ашикайдин – один із персонажів епосу про Кер-огли, в якому він допомагає другові Кер-огли синові коваля Керему одружитися на богатирші Харман-Дялі. Богатирка перемагала всіх женихів (у т. ч. і самих Кер-огли та Керема) у музичних і співочих змаганнях. Харман-Дялі врешті-решт переможена Ашикайдином, який, щоб бути невидимим, сховався в могилу. Ашикайдин поступається Керему своїм правом одружитися з нею. Ця оповідь аналогічна одному з міфів про Коркута, в якому той допомагає герою здобути наречену, перемігши її безумного брата, який убивав усіх сватів.

Залишки Мервської фортеці

Туркмени

«Святий Ашикайдин – покровитель музик і співаків, поетів і шаманів у північному Туркменістані (Хорезмська оаза) і на захід від Кизил-Арвату. Музики і співаки співали і грали біля його могили, що знаходиться на околиці Хорезмської оази. Розповідають, що до паломника, який заночує біля його могили, він приходить уві сні і наділяє мистецтвом бути бахші, поетом чи шаманом. Щоб сподобатися «пірові», стати його симпатиком, паломник має бути чистим душею і тілом. В основі образу цього святого лежить шаманське божество».

В. Басілов

«Історія культури туркменського народу знає 72 музичних інструменти, які у різні часи користувалися широкою популярністю. Деякі з них дійшли до наших днів, інші поступово вийшли з вжитку. За свідченнями істориків, в армії Огуз-хана Туркмена передня частина війська, що йшло в бій, називалася «передовий загін», а замикаючі його ряди – «веселий загін». Цей загін складався з музик, закличними звуками надихаючих воїнів на ратний подвиг.

Головними інструментами «веселих» рядів були туйдук (різновид сопілки) і депрек (бубон), їхні звуки були настільки пронизливі і сильні, що подавляли дух ворогів і устрашали їхню кінноту. «Психологічний» внесок «веселих» у перемогу часто бував значним. Ратний музичний спадок предків – важлива частина культури туркменського народу».

Овез Гундогдиєв

* * *

Музичні інструменти туркменів

Овезмурат Гандимов

Уд (барбад). П'ятиструнний музичний інструмент без ладів. Музика виконується за допомогою кірішкакара (плектром). У середні віки уд був широко розповсюджений на Сході, у тому числі у середньоазійських народів. Учені середньовічного Сходу, починаючи з аль Фарабі, у своїх наукових трактатах, присвячених теорії музики, згадують уд. Наукові джерела свідчать, що спочатку назва цього музичного інструмента була «барбад», а вже починаючи з VIII–IX ст. він почав називатися удом. Слова «уд» і «барбад» – арабського походження і означають у перекладі «лебедина шия». Про те, що обидва слова означають один і той же музичний інструмент, говориться в роботах аль Хорезмі, в словнику Махмута Кашгарі. Творцем музичного інструмента барбад є уславлений на всьому Сході мервський музика Барбад Мервезі, який служив керівником музичного салону при дворі царя (590–628) Хисрова Первезі. Уд – музичний інструмент, що звучав на туркменській землі з давніх часів і до XVIII ст. Є свідчення, що на ньому були закріплені шовкові струни. У наукових джерелах аль Фарабі називають людиною, яка прикріпила до уда п'яту струну для розширення його музичних можливостей. Уд регулярно згадується в туркменській класичній літературі.

Танбур. Узбецький учений Ф. Караманов, який присвятив себе вивченню середньоазійської музичної культури, справедливо відзначає, що танбур є музичним інструментом багатьох народів Сходу і Середньої Азії. На туркменській землі він використовувався до XVII–XVIII ст. Цей музичний інструмент з маленькою голівкою і довгим грифом, що чимось нагадує дутар, виготовляється з тутового, абрикосового чи горіхового дерева. Танбур має три струни, а його лади складаються з 16–19 зв'язаних шовкових струн. Гра на танбурі здійснюється при допомозі спеціального срібного чи металевого кірішкакара, який одягається на вказівний палець. Свідчення про використання танбура туркменами можна зустріти в епосі «Ґероґли» та інших творах туркменської класичної літератури.

Чен. Про те, що чен був національним музичним інструментом туркменів, є в епосі «Ґероґли», а також у творах класиків туркменської літератури, великих Сейді і Махтумкулі. Коли у 1941 році створювався Туркменський державний оркестр народних інструментів, чен входив в його інструментальний ансамбль. Та через деякий час через відсутність виконавців був виключений.

Канун. Старовинний музичний інструмент, широко розповсюджений серед східних народів. У давні часи канун більше використовували араби і турки, та поступово про нього дізналися в Ірані, Афганістані, на Кавказі, а також у Середній Азії. Починаючи з IX–X ст. і по XVIII ст. на туркменській землі канун використовувався під час свят. У наукових джерелах є свідчення про те, що Мухаммет Фарабі був віртуозом гри на кануні. Згадується про інструмент у творах поета-класика Андаліба. Нині канун знову у вжитку.

Ікіділлі. Турецький музикознавець Газил-шал у своїй книзі «Ікіділлі в азійських та анатолійських туркменів» (1958 р.) відзначає, що на цьому інструменті, як і на гіджаку, грають при допомозі смичка, що його в цих краях інколи називають «окли гопуз». У виданій в Москві у 1973 р. книзі «Музика народів Азії і Африки» говориться, що музичний інструмент анатолійських туркменів ікіділлі і інструмент ікілі у тюркських народів Алтайського краю мають велику схожість. В історії туркменського народу існував музичний інструмент ікіділлі, який нагадував ранні зразки гіджака, будучи разом із тим зразком смичкового гопуза. «Баглама, саз, тамбур, ікіділлі, бозук – ці музичні інструменти беруть свій початок від гопуза…» (турецький музикознавець Темел Гарахан, «Турецька баглама», Стамбул, 1999).

Базук. Музичний інструмент туркменів, гра на якому здійснюється за допомогою кірішкака-ра, його назва походить від туркменських слів «боз-ок». Зараз під цією назвою використовують музичний інструмент турки, греки, болгари, євреї. Важко сказати, як виглядав базук спочатку. Протягом довгих віків він розвивався і вдосконалювався різними народами. Коренями своїми історія цього інструмента проростає в туркменську землю.

Діллі туйдук. За визначенням музикознавців, діллі туйдук вважається прабатьком усіх духових музичних інструментів. Він є майже у всіх народів під різними назвами. Відомий як пастуший ріжок. Туркменам він відомий з дуже давніх часів, будучи не тільки втіхою для чабанів у пісках, але й прикрасою туркменських тоїв. Серед виконавців на ньому зустрічалися справжні віртуози. В народі діллі туйдук широко використовувався у виступах фольклорних груп. Один із зразків діллі туйдука, вік якого понад сто років, нині зберігається у Центральному музеї музичної культури ім. М. Глінки в Москві.

Гоша діллі туйдук. Серед музичних інструментів туркменського народу були відомі і спарені моделі діллі туйдука. Грати на ньому значно важче, ніж на звичайному діллі туйдуку. Ті, хто бачив і чув гоша діллі туйдук, свідчать: це була гра віртуозів, які уміли видувати звуки зразу з обох дудок, потім переходили на звуки кожної дудки окремо, після чого знову зливали звуки воєдино, видаючи неповторну двоголосу мелодію. Необмежені звукові можливості гоша діллі туйдука ставлять його в ряд особливих музичних інструментів.

Гамиш баламан. Зовні гамиш баламан схожий на діллі туйдук. У той же час це більш вдосконалена модель. Ось чому в народі їх використовували як самостійні музичні інструменти. Якщо діллі туйдук був усередині полим від початку до кінця, то у гамиш баламана наконечник з очерету у тому місці, куди музика дув, залишався закритим. Це полегшувало добування звуків з дудки. У порівнянні з діллі туйдуком у гамиш баламана більше ладових отворів, що значно розширює і збагачує виконавські можливості інструмента. Гамиш баламан був найбільш розповсюджений в околицях Каракала, ще років 50–60 тому назад на ньому грали на святах.

Агач баламан. Більш досконала модель гамиш баламана. Його виточували з тутових чи абрикосових дерев, прикрашали різьбою. У агач баламана вісім ладових отворів, причому сім з них – на лицьовому боці дудки, а одний – на зворотньому. В духовий отвір агач баламана вставлено очеретяний мундштук. Донині баламан вважається зниклим музичним інструментом. Та, на щастя, два екземпляри агач баламана збереглися в Санкт-Петербурзькому інституті музики, театру і кінематографії.

Гарги туйдук. Відомий задовго до нашої ери. Будучи широко розповсюдженим у східних народів, гарги туйдук з глибини віків дійшов до наших днів у своєму первісному вигляді. Гарги туйдук вирізається з тростини. На ньому розміщено 5–6 ладових отворів. Це духовий інструмент. Не всі екземпляри одинакові за розмірами. Одні використовуються тільки для сольної гри, інші – при акомпанементі. Їхні розміри залежать від голосових особливостей бахші.

Най. З'явився внаслідок розвитку і вдосконалення гарги туйдука. Най випилюється з абрикосового чи горіхового дерева. У ная, на відміну від гарги туйдука, один кінець закритий, але на ньому зроблені надрізи. Це нововведення значно розширило можливості інструмента. Придворний музика XVII ст. Девіш Алі у своєму «Трактаті про музику» приводить легенду, пов'язану з історією виникнення ная: «Повернувшись з неба, пророк Мухаммет про все побачене там розповідає Алі. Та він утримався від повідомлення про свою зустріч з Всевишнім, хоч йому дуже хотілося з ким-небудь поділитися своєю радістю. І тут він чує наказ згори: «Йди в пустелю, знайди там покинутий колодязь, нахились над ним і видай свою таємницю». Пророк так і вчинив. Після цього з колодязя почала рости тростина. Якийсь пастух зрізав її і зробив дудку. Коли він почав дути в неї, звідти полились божественні звуки, які заворожили усіх звірів і птиць, і навіть гадюки були зачаровані музикою». Згадка про цей музичний інструмент є в «Трактаті про музику» Мухаммета Фарабі, а також у творах класиків туркменської літератури Джелалетдіна Румі, Махтумкулі Фрагі, Кетібі та інших поетів. Коли у 1941 р. створювався Туркменський державний оркестр народних інструментів, най був уведений у нього як національний інструмент. Пізніше його виключили з оркестру. Деякі вчені вважають, що най походить від гарги туйдука і широко відомий у східних народів з часів Середньовіччя. В свою чергу, він поклав початок європейській флейті.

Сурнай. Доведений до досконалості багатьма поколіннями музик, цей прекрасний інструмент отримав широке розповсюдження у всіх народів Сходу і Кавказу. Сурнай (зурна) виточувався головним чином з твердих порід дерева, таких, як горіх, абрикос. Його особливість у наявності витонченого накінечника для видування звуків. Є думка, що саме від сурная ведуть своє походження європейські духові інструменти. «Європейські духові музичні інструменти гобойного типу беруть свій початок від східного сурная» (історик духових інструментів народів світу С. Левін). Сурнай досить часто згадується у віршах туркменських поетів Кетібі, Молланепеса, Сейді та інших. Зразок сурная, вік якого приблизно 100–150 років, було недавно знайдено при археологічних розкопках поблизу Байрамалі. Інструмент, який пролежав стільки часу під землею, практично не піддався тлінню, і після реставрації на ньому можна грати.

Шатлик. В епосі «Горкут Ата» часто зустрічається такий рядок: «Прийшов дедем Горкут, грав на шатлику». У різних куточках країни знайдено декілька зразків цього давнього інструмента, яким понад сто років. У народі інструмент відомий під назвою «шатлик», «шадиян». Шатлик майстрували з тута, абрикоса, горіха, видовбуючи дерев'яні бруски зсередини, а на поверхні інструмента наносили різьбу. На його верхньому боці розміщено п'ять ладових отворів. Один – знизу. Наконечник шатлика, в який дують, зроблений у вигляді мундштука, як у діллі туйдука. Ось чому звуки цього музичного інструмента чимось нагадують звучання діллі туйдука, тільки резонанс шатлика значно ширший. На шатлику грали, в основному, народи Прихазар'я під час скачок, щоб надати їм більших урочистостей, а також на весіллях та інших знаменних подіях.

Борі. Старовинний туркменський музичний духовий інструмент, виготовлений з бронзи у вигляді вигнутого рога. За часів Горкут Ати борі використовувався у військових цілях: його звук означав заклик до бою. Він був і вісником перемоги. Дехто з учених вважає, що слово «борі» походить від «бєрі» – вовк, тому, що цей інструмент за необхідності може видавати грізні виючі звуки, здатні налякати ворожих коней. Деякі дослідники вважають, що борі започаткував європейську валторну. На жаль, на сьогодні цей старовинний музичний інструмент не знайдено. У ході досліджень було встановлено, що у індійців зберігся музичний інструмент бері, який зовні дуже нагадує туркменський.

Джул-джули (свистики). В минулому у туркменів було багато дитячих духових музичних інструментів з кераміки у вигляді усіляких тварин та інших фігурок. І хоч у побуті вони не збереглися, їх зразки були знайдені під час археологічних розкопок. Деякі з них знаходяться в археологічному музеї Інституту історії при Кабінеті Міністрів Туркменії, у шкільних музеях, у приватних колекціях. Декотрі свистики мають ладові отвори, в інших їх немає. Всі вони володіють одинаково м'якими відкритими звуками. Досліди довели, що ці дудочки здатні видавати як найпростіші мелодії, так і імітувати складний пташиний спів. Ці музичні інструменти вважалися дитячими іграшками. Відомо, що й діти виконували на них різноманітні мелодії. Так що джул-джули мають бути визнані справжніми музичними інструментами. Відомі приклади, коли у світовій музичній культурі подібні дитячі свистики вдосконалювалися і використовувалися у великих оркестрах.

Гопуз. За давніх часів дуже популярний у туркменських жінок музичний інструмент. Традиція туркменських жінок збиратися, грати на гопузі і наспівувати «Ляле» описана у давній легенді «Узуклар». Не зважаючи на те, що гопуз давно вже виготовляється з металу, найдавніші зразки були зроблені з дерева і навіть кості. Умілі виконавиці на гопузі, використовуючи ритмічні зміни в об'ємі 5–6 голосів, зуміли створити кілька народних мелодій для цього інструмента.

Музики

Карнай. Вважається, що цей старовинний музичний інструмент, часто згадуваний в туркменському епосі «Ґероґли», а також у народних дестанах, дійшов до наших днів у первісному вигляді. Довжина карная сягає майже двох метрів. Він зроблений у вигляді труби із заліза чи бронзи і у такому вигляді й понині існує у багатьох середньоазійських та східних народів. Карнай не використовувався для самостійної гри. Він, в основному, супроводжував військові походи, попереджав про атаку, своїми звуками сповіщав про перемоги, радісні події. Цей музичний інструмент згадується у віршах поета Кятібі.

Тебіл. Старовинні зразки тебіла являли собою мідну чи бронзову чашу, на неї натягувалася вовча шкура. Тебіл використовувався на весіллях і святах в ансамблі з гопузом, сурнаєм, шатликом, удом, кануном, він надавав ритмічності танцювальним мелодіям. Цей музичний інструмент брали з собою під час військових походів, застосовували на полюванні. Тебіл прикріпляли до сідла коня і безперервно били по ньому. Могутні звуки лякали тварин, викликали у них паніку. Звуками тебіла відкликали і випущену на лови птицю. Хоч тебіл був практично втрачений, останнім часом він знову з'явився на туркменській естраді. Цей музичний інструмент почав нове життя в мистецтві туркменського народу.

* * *

Текінець з караваном

Бахаветдін

Святий Бахаветдін (Бахауддін) – дух-покровитель верблюдів. За туркменськими оповідями, валун поблизу усипальниці Шівлан-баба біля міста Кара-Кали був верблюдом святого.

Бахауддін – реальна історична особа, засновник дервішського ордену «Накшбандія» (XIV ст.). Вважався покровителем гончарного ремесла в Хорезмі.

«Скульптурні зображення голови верблюда неодноразово зустрічалися під час розкопок пам'ятки епохи бронзи Алтин-депе. Знайдена навіть мініатюрна глиняна повозка з головою верблюда (давній художник зобразив запряженого верблюда). Найбільш ранні кістяні останки цієї тварини також зустрічаються вже в епоху ранньої бронзи, 5 тис. років потому, значно раніше, ніж з'являється в Туркменістані кінь. У сучасний період на території Туркменістану розводять одногорбих верблюдів. Археологічні знахідки свідчать, що давнє населення розводило не одногорбих, а двогорбих верблюдів (глиняна фігурка, знайдена в Алтин-депе).

За зовнішнім виглядом дикі двогорбі верблюди значно відрізняються від домашніх. Вони відносно легші, мають високі ноги і маленькі горби. Двогорбі верблюди мешкають у сухих, але прохолодних регіонах, тоді як одногорбі верблюди – мешканці спекотних засушливих зон. Одногорбий верблюд економічно вигідніший, тому що швидший від двогорбого у ході і має більшу молочну продуктивність. Одногорбий верблюд з'являється на теренах Туркменістану значно пізніше двогорбого».

Н. М. Єрмолова

* * *

Син Бахаветдіна-Верблюда

Туркменська казка

Було це, чи не було, а в минулі часи жив чоловік на прізвисько Бахаветдін-Верблюд, і не було у нього дітей. Одного дня порадився він з дружиною, і вони вирішили продати всю худобу і піти до Кааби. Увечері лягли вони спати, а коли перейшло за північ, якийсь чоловік раптом промовив:

– Хук хак,[8] гей, Бахаветдіне, чому ти сумуєш?

Тоді Бахаветдін відповів:

– Немає у мене дітей, тому й сумую.

– Бог дасть тобі сина, а ти назови його Маммедджаном, – сказав той чоловік і зник.

Рівно через дев'ять місяців і десять днів народився у Бахаветдіна син, і його назвали Маммедджаном.

Бахаветдін, не маючи коштів, подався пасти верблюдів,[9] а сам усе згадував Маммедджана. Коли його синові пішов восьмий рік, почав він гратися з іншими хлопчиками, а ті й кажуть йому:

– Був би ти хороший, хіба допустив би ти, щоб твій батько пас верблюдів?

Маммедджан прийшов додому і запитав:

– Матінко, у мене ж батько є?

– Є, він пасе верблюдів, – відповідала мати.

Взяв тоді Маммедджан у руку палицю, захопив із собою перепічку і вирушив на пошуки свого батька. Ішов він три дні і нарешті підійшов до стада верблюдів. Запитав він пастуха:

– Чиї це верблюди?

– Бахаветдіна-Верблюда, – відповідав пастух.

Пішов Маммедджан далі, і знову натрапив на стадо. Дивиться він – збоку біля стада сидить якийсь старий і годує борошняною бовтанкою стару верблюдицю. Підійшов до нього Маммедджан, привітався, і старий йому відповів. От сіли вони, і старий почав запитувати хлопчика:

– Звідки ти і куди йдеш?

– Мій батько пішов пасти верблюдів, і я йду до нього, – відповідав хлопчик.

– Хто ж твій батько? – знову запитав старий.

– Мій батько Бахаветдін-Верблюд, а мати – Бібі, – відповідав хлопчик.

Тоді Бахаветдін-Верблюд обняв хлопчика за шию, поцілував його і сказав:

– Ах, синку, що тобі тут робити? Іди живи в поселенні. Поклади в одну кишеню золото, в іншу – срібло і розкидай навколо себе.

А син йому відповідав:

– Як же це так, батьку: ти будеш пасти тут верблюдів, а я – жити в поселенні?

Батько схвалив слова сина і вирішив повернутися додому. Почали вони збирати речі. Ось батько доручає синові:

– Синку, продавай верблюдів – самців і самок, усіх верблюдів продавай, але тільки не віддавай оцю стару верблюдицю.

Пішов батько у поселення, а до хлопчика приїхав якийсь вершник і запитав:

– Чи не продаси худобу?

А Маммедджан йому відповів:

– Не продам.

– Якщо не хочеш продавати всіх верблюдів, то хоч продай трьох-чотирьох, – попросив вершник.

– Добре, – відповів Маммедджан.

Вершник покрутився в стаді і зловив стару верблюдицю.

Тоді Маммедджан йому сказав:

– Батько не велів мені продавати цю верблюдицю, і я її не продам. Візьми будь-якого іншого верблюда.

Вершник знову покрутився у стаді і знову схопив ту ж верблюдицю. Тоді Маммедджан подумав: «Якщо за верблюдицю він віддасть мені коня, що під ним, і хурджин[10] золота, то я – хай буде що буде – продам цю верблюдицю».

– Гей, вершнику, – сказав Маммедджан, – якщо ти віддаси мені свого коня, я продам тобі цю верблюдицю.

Вершник погодився, зійшов з коня, віддав його, взяв стару верблюдицю і подався собі. А слідом за старою верблюдицею кинулися бігти і всі інші. Хлопчик верхи на коні намагався завернути то одного, то другого верблюда, та нічого з того не вийшло. Кінь під ним захропів, роздув боки і упав мертвим. Так верблюди й утекли, тому що та стара Маммедджан залишився пішим серед пустельного степу. Він подумав: «Як же я тепер прийду до батька і що я йому скажу?»

І пішов Маммедджан світ заочі. Несподівано перед ним виникло місто. Серед ночі у безмісячній темряві увійшов Маммедджан у ворота міста. А дочка хана цього міста призначила біля міських воріт побачення юнакові на ймення Маммед. Той Маммед десь загуляв, забув про домовленість і не прийшов. І ось у ту хвилину, коли Маммедджан підійшов до міських воріт, хтось сказав:

– Маммед-джан,[11] ось візьми.

Маммедджан підійшов, і у нього в руках опинився хурджин золота. Озирнувся він і побачив двох коней. Маммедджан миттю прив'язав хурджин на спину одного коня. Тут із воріт вийшла дочка хана, вони сіли на коней і вирушили в дорогу. По дорозі Маммедджан не говорив ні слова, і дівчина подумала: «Чому це Маммед нічого на каже мені?» А коли нарешті зійшло сонце, вона побачила, що це зовсім інший юнак. От приїхали вони в якесь місто і оселилися в ньому.

Якось Маммедджан вийшов на вулицю і знайшов намисто. Він повернувся додому, показав його дружині, а та й говорить:

– Такого намиста немає ні у хана, ні у падишаха.

– Якщо так, – сказав Маммедджан, – я піднесу його в дарунок ханові цього міста і познайомлюся з ним.

Він поклав на тацю багато різних речей, а зверху – намисто і вирушив до хана. Хан відразу ж вийшов йому назустріч.

– Мій новий нукер Маммедджан приніс мені в дарунок небачені у нас, рідкісні речі, – сказав хан, посадив Маммедджана на краще місце і подарував гарний халат.

Маммедджан з дружиною зажили тихо і мирно. У тому місті у Маммедджана був друг, якого він дуже любив. Якось, коли пішов дощ, Маммедджан сказав дружині:

– Напни серпик.

Коли дружина Маммедджана вийшла надвір, щоб напнути серпик, її випадково побачив хан. Він відразу ж втратив свідомість. Потім, коли прийшов до тями, хан сказав:

– Я бачив жінку. Неодмінно відшукайте її мені, інакше я вас усіх скараю на смерть.

Поки думали, чия то може бути дружина, друг Маммедджана сказав:

– Я знаю, це дружина Маммедджана.

– Негайно приведіть її до мене! – наказав хан.

– Хан-ага, – почали говорити люди, – не можна насильно відбирати чужу дружину. Треба придумати якийсь привід.

Тоді хан сказав:

– Мої дві дочки ніяк не помиряться через те намисто. Покличте Маммедджана.

Осавул покликав Маммедджана. Не встиг він увійти в двері, як хан каже йому:

– Маммедджане, ти підніс мені намисто, через яке мої дочки ніяк не можуть помиритися. Треба, щоб ти дістав ще таке саме.

– Буде виконано, хан-ага, – промовив Маммедджан і пішов додому.

Дружина у нього запитує:

– Маммедджане, чому такий сумний?

– Хан-ага велів мені дістати ще таке ж намисто, – сказав Маммедджан.

– Говорила я тобі: не віддавай намисто! Так не послухався, щоб тобі очі повилазили! – закричала дружина.

Осідлав Маммедджан коня і вирушив у дорогу, їхав він, їхав – і перед ним відкрилася долина. Подивився він, а каміння в тій долині точно таке ж, як у тому намисті. Зрадів Маммедджан і вже зібрався було наповнити камінням хурджин, як раптом помітив, що звідкись потекла кров і зразу ж перетворилася в намисто. Маммедджан подумав: «Я розкрию цю таємницю». Підійшов він і бачить – лежить мертва дівчина. Дуже здивувався Маммедджан і вирішив розгадати, у чім тут справа. Подивився він назад, а сонце вже сіло. Вирішив тоді Маммедджан тут заночувати. Ось лежить він, дрімає і бачить, що прийшов дев. Дістав дев склянку, стукнув по ній, і мертва дівчина ожила. Почав дев з дівчиною забавлятися, а на світанку зробив дівчину мертвою, склянку заховав і кудись зник. Маммедджан підійшов, взяв склянку звідти, куди її заховав дев, і стукнув по дівчині. Вона повернулася до життя і сказала:

– Гей, чоловіче, кулан сюди своїми ногами добирається, птах – на крилах, а ти як потрапив?

– Доля привела, – відповідав Маммедджан. – А ти тепер, коли прийде дев, скажи йому: «Кажуть, душа девів знаходиться в іншому місці. Де ж твоя душа?» Дев розсердиться, але ти плач, і він розкаже тобі.

Сказавши так, Маммедджан відніс склянку на місце, приклав каменем, і дівчина знову стала мертвою. А Маммедджан пішов і ліг спати.

Ось дев, нічого не знаючи про Маммедджана, знову прийшов до дівчини. Коли він сидів, розніжившись, дівчина запитала у нього:

– Я чула від батька, що душа девів знаходиться в іншому місці, так де ж твоя душа?

– Хто ти така, щоб запитувати про мою душу? – крикнув дев і дав дівчині ляпаса.

– Відтоді, як я розлучилася із своїми батьками, у мене тут нікого, окрім тебе, не було, – сказала дівчина девові.

– Приготуй тоді овмач,[12] – наказав дев.

Дівчина приготувала овмач. А дев пішов і підняв камінь. З-під каменя, як з отвору посудини, полилася вода. Дев висипав овмач у воду, і з'явилася риба з кільцем у носі.

– Ось це і є моя душа, – сказав дев, показуючи рибу дівчині.

Наступного дня дев подався на полювання, а Маммедджан підійшов до дівчини, оживив її, потім проказав слідом за нею: «Я пірім Вейсел гара![13]» – і підняв камінь. Кинув він у воду перепічку і упіймав рибу. У цей час несподівано з'явився дев. Та Маммедджан випередив дева і убив рибу. Дев звалився, як підрубана чинара. Піднялася пилюга, зчинилася буря, і навколо потемніло. Потім знову прояснилося, і Маммедджан забрав із собою пері, хурджин з намистом і повернувся додому.

Купив Маммедджан на базарі тканину і сказав своїй першій дружині:

– Пері не вміє шити сукню, поший ти.

– Нехай шиє сама, – відповідала перша дружина, – що у неї, рук-ніг немає?

Маммедджан відніс ханові намисто, а на зворотному шляху запропонував одній старій:

– Тітонько, приходь до нас шити сукню. Дамо тобі кілька кранів.[14]

– Добре, дитино, – відповідала стара.

Прийшла вона до Маммедджана додому, взяла тканину і ножиці, та замість тканини розкроїла собі руку. Тоді пішла стара до хана, показала йому руку і сказала:

– Хан-ага, погані твої справи – раніше у Маммедджана була одна дружина, а тепер стало дві. І ось поглянь, задивилася я на їхню красу і не помітила, як порізала руку.

– Ідіть покличте Маммедджана, – наказав хан.

Маммедджана покликали, і хан сказав йому:

– Маммедджане, ти маєш добути мені молоко левів і тигрів. Це ліки для моєї матері. Даю тобі три дні строку. Якщо не добудеш – обов'язково тебе страчу!

Маммедджан повернувся до своєї дружини з плачем.

– Чому ти плачеш? – запитала його пері.

– Хан велить мені добути молоко левів і тигрів, – відповідав Маммедджан.

Тоді пері сказала:

– Хіба через це плачуть? Іди у таке-то місце: там лежить старий лев зі скалкою в лапі. Ти візьми із собою щипці і шило, підкрадися тихенько і витягни скалку. Потім сховайся, і що б лев не говорив, не показуйся. Тільки тоді, коли прокаже ім'я Сулеймана,[15] ти можеш вийти, і він виконає все, що тобі треба.

Як було сказано, Маммедджан вирушив туди, підібрався до лева і витягнув з його лапи скалку.

– Гей, хто це? Ти помреш! – крикнув лев.

Та відповіді йому не було. Тоді нарешті лев промовив ім'я Сулеймана, і Маммедджан підійшов до нього.

– Ну, чоловіче, – заговорив лев, – ти зробив для мене таке добре діло. Проси тепер, що тобі треба, я все виконаю.

– Мені треба левине молоко, – сказав Маммедджан.

Тут лев крикнув: «Шір![16]» – і з'явилася зграя тигрів. Потім він крикнув: «Пелен!» – і з'явилася зграя левів. Лев дав Маммедджанові два бурдюки і сказав:

– Наповнюй.

Маммедджан наповнив обидва бурдюки і нав'ючив по одному на тигра і лева. Старий лев послав з Маммедджаном ще кілька хижаків і наказав їм:

– Коли проведете його, повертайтеся назад. Маммедджан швидко дістався до міста. Люди, побачивши його, розбіглися і сповістили про все хана. Той вийшов назустріч Маммедджанові і закричав:

– Ах, моя мати врятована!

– Ну, якщо врятована, – сказав Маммедджан, – то відшукай десять баранів, щоб нагодувати звірів.

Маммедджан нагодував хижаків і відпустив назад. Наступного разу захворів сам хан.

– Ідіть за Маммедджаном, – наказав він.

– Я геть недужий. Кажуть, є одна молитва,[17] варто лише подивитися на неї, як відразу ж «яблуко заплаче, гранат засміється».[18] Якщо ти не дістанеш її мені, то помреш.

– Добре, – сказав Маммедджан, прийшов додому і розповів про все дружинам.

Тут пері йому й каже:

– Ця молитва знаходиться у злої пері. До неї сто років іти, і ти навряд чи зумієш повернутися. Тому піди і скажи ханові: «Твоє доручення я не можу виконати, а якщо ти і справді хочеш мене погубити, то краще убий сам». Хан же хоче убити тебе, а нас забрати собі.

– Але я дав ханові обіцянку, – сказав Маммедджан, – тому вкажи мені шлях, яким я маю піти.

Пері написала листа, дала його Маммедджанові і сказала:

– Якщо ти доберешся туди, то знай, що тамтешній сторож – моя сестра. Коли ти увійдеш у двері, вона буде намагатися убити тебе, тоді ти віддай їй цього листа.

Пері пояснила Маммедджанові, як добратися, і він вирушив у дорогу. На шляху йому зустрілася зруйнована фортеця. Увійшов він туди і улігся спати. Посеред ночі прискакав вершник на світло-жовтому коні і сказав Маммедджанові:

– Простягни руку!

Той простягнув руку.

– Закрий очі! – наказав тоді вершник.

Маммедджан закрив очі. Потім вершник сказав:

– Відкрий очі, – і Маммедджан відкрив. – Ось житло злої пері, – показав вершник і зник.

Озирнувся Маммедджан і побачив двері. Увійшов він, і тут пері, що охороняла вхід, намірилася його вбити, але він миттю віддав їй листа. Пері прочитала листа і розсердилася на свою сестру.

– Хіба посилають на смерть такого гарного юнака?! – скрикнула вона.

Потім пері відвела Маммедджана і сховала його в одній з кімнат, наказавши:

– Не їж і не пий, а лягай спати. Якщо спробуєш вийти, щоб поїсти і попити, про тебе дізнаються і нас обох уб'ють.

Настав вечір, пері постелили постіль, приготували усілякої їжі і пішли. Прийшла зла пері та лягла спати. А Маммедджан вийшов, з'їв усю їжу і теж улігся. Вночі зла пері захотіла їсти. Дивиться вона – а їжі-то й немає. Вранці вона хотіла перебити усіх пері, але ті запросили пощади, і цього разу вона їх помилувала. Наступного дня пері знову постелили постіль, приготували їжу і пішли. Зла пері порізала собі палець, посипала його сіллю і уляглася. Вночі Маммедджан вийшов, поїв і хотів було піти, але тут зла пері сказала:

– Підійди поцілуй мене один раз, а потім іди.

Маммедджан підійшов, щоб поцілувати її, а зла пері раптом обняла його і затягнула до себе під ковдру.

Вдень і вночі вони лежали, обнімаючись, а на восьмий день вийшли з кімнати і забажали влаштувати бенкет для всіх пері. Тоді сестра дружини Маммедджана сказала йому:

– Ти прийшов сюди за молитвою, але не подавай виду, що знаєш мене. А коли зла пері сьогодні почне наряджати тебе у різний одяг, ти сиди сумний, не усміхайся. «Що з тобою?» – запитає вона, але ти не говори ні слова, поки вона не поклянеться пророком Сулейманом.

І Маммедджан сидів опустивши голову, точно так, як його навчили, і на всі слова відповідав мовчанкою. Нарешті зла пері сказала:

– Не журись у день мого свята. Клянусь пророком Сулейманом, я виконаю те, що ти бажаєш.

Тоді Маммедджан розказав: так і так, я прийшов за такою-то молитвою.

– Ось ця молитва, але тільки не ходи до хана, навіть коли він кричатиме, що розрубає тебе на шматки. А якщо потрапиш у біду, то спали ось це волосся, і я миттю з'явлюся біля тебе, – сказала зла пері і дала Маммедджанові пасмо свого волосся.

Через кілька днів Маммедджан сказав:

– Я хочу повернутися додому.

Тоді зла пері покликала до себе інших пері і запитала:

– Скільки часу вам треба, щоб дістатися та-кої-то країни і повернутися назад?

– Три години, – відповіли вони.

– Ви брешете! – сказала зла пері і вигнала їх.

Покликала вона інших пері і запитала:

– Скільки часу вам треба, щоб добратися туди й назад?

– Дві години, – відповіли вони.

– Добре, – сказала зла пері і відправила їх.

Пері ці летіли дуже швидко, і кожна з них викроїла п'ять хвилин, щоб провести час з юнаком.

Прийшов Маммедджан до хана і сказав йому:

– Хан-ага, ось молитва, можеш подивитися, але я її тобі не віддам.

– Молодець, – промовив хан. – А тепер, щоб покінчити з цим, побудуй для мене палац, і щоб у нього було четверо воріт, і нехай біля одних воріт буде літо, біля других – осінь, біля третіх – зима, а біля четвертих – весна.

– Тоді, хан-ага, нехай з цього дня ніхто не стріляє голубів і соколів, – сказав Маммедджан.

Хан розіслав у народ указ. А Маммедджан підпалив волосся злої пері, і миттю прилетіла зграя голубів. Зла пері увійшла в дім Маммедджана, сіла поруч нього, а інші пері прислужували їм.

– Ну, Маммедджане, що з тобою сталося? – запитала зла пері.

Маммедджан розповів про повеління хана. Тоді зла пері наказала:

– Сьогодні ж вночі збудуйте палац, як повелів хан.

Пері збудували палац. Назавтра хан прийшов до Маммедджана і сказав:

– Молодець, Маммедджане, тепер ходімо до палацу.

Маммедджан погодився, і вони пішли до палацу. Дивляться, а там все зроблено ще краще, ніж наказав хан. Повернувся хан додому і усівся, не знаючи, що робити. Вирішив він порадитися з тим «другом» Маммедджана.

– Вели йому принести звістку від твоїх померлих батьків, – порадив той.

Хан покликав Маммедджана і сказав йому:

– Маммедджане, все, що я наказував, ти виконав, а тепер принеси-но мені звістку від моїх померлих батьків.

– Добре, – погодився Маммедджан.

Маммедджан прийшов додому і порадився із своїми дружинами. Зла пері сказала:

– Піди до хана і попроси, щоб звалили докупи десять в'юків дров. Скажи, що ти збираєшся полетіти разом з димом.

Маммедджан прийшов і сказав:

– Хан-ага, звели скласти десять в'юків дров.

Мерв. Текінець з караваном

Хан велів скласти десять в'юків дров, Маммедджан заліз наверх, і дрова підпалили. Тут прилетіли дві пері і, підхопивши Маммедджана з обох боків, понесли додому. Зла пері написала листа ніби від імені померлих батьків, друзів і близьких хана. І нібито від батька хана зробила особливий припис: «Тут країна як країна і дім як дім. Нехай мій син прийде сюди. Я вже не справляюся з ханською владою, старий став. Тому нехай мій син неодмінно сюди прийде».

Через кілька днів Маммедджан прийшов до хана і віддав йому цього листа.

– Як ти повернувся, Маммедджане? – запитав хан.

– Хай тебе не турбує те, як я повернувся. Хіба я не приніс тобі листа від твого батька? – відповів йому на це Маммедджан.

Прочитав хан листа, і захотілося йому відправитись до свого батька. Велів він знову скласти кілька в'юків дров, забрався наверх зі своїми друзями і близькими, і наказав підпалити дрова. Навколо хана почав підніматися густий дим, і хан закричав:

– Ой, я не злітаю!

– Не турбуйся, злетиш, коли спалахне полум'я! – крикнув Маммедджан.

Так хан і друзі хана згоріли. А Маммедджан сказав людям:

– Мене врятували пері, а з цими покінчено. Вибирайте тепер ханом, кого хочете.

Спільнота посадила на ханський трон Маммедджана. Став Маммедджан ханом, і ось якось, коли зла пері лягала спати, він зітхнув.

– Чому ти зітхаєш? – запитала у нього пері.

І Маммедджан попросив її перенести до нього його батька. Тоді зла пері наказала двом іншим пері:

– Ідіть перенесіть батьків Маммедджана.

Пері полетіли, підхопили Бахаветдіна-Верблюда і його дружину у той час, коли ті спали, і тихенько перенесли їх у прекрасний дім. Бахаветдін-Верблюд відкрив очі і промовив:

– Дружино, чуєш, дружино, думається мені, що ми померли і потрапили на той світ.

– А я думаю, – сказала дружина, – що це Маммедджан переніс нас у цей дім, де пахне усілякою всячиною.

– Та ні, – заперечував Бахаветдін, – ми, мабуть померли і потрапили в рай.

Через деякий час з'явилися Маммедджан і пері. Привіталися вони з батьками, і всі почали одне одного розпитувати.

– Синку, а як здоров'я нашої рідні? – запитав Бахаветдін.

– Я сам хочу запитати тебе про наших родичів, батьку, а ти запитуєш у мене, – відповідав Маммедджан.

– Так хіба ми не померли і не потрапили на той світ? – запитав тоді Бахаветдін.

– Ні, батьку, ви не померли і знаходитесь на цьому світі, – сказав Маммедджан.

І тут батько з сином і всі навколо зраділи.

* * *

Бібі Патма

У туркменів покровителька жіночих робіт. Персонаж походить від образу мусульманської святої Фатіми. Фатіма в мусульманській традиції міфологізований образ дочки Мухаммада. Небагата подіями історія життя реальної Фатіми (померла у 633 р.) доповнюється в мусульманському переказі епізодами, які свідчать про «святість» Фатіми і підтверджують «чудеса», які вона творить. Її народження оголошують «чудесним», а шлюб з Алі – рішення Аллаха. За переказами, в день Страшного суду Фатіма посяде почесне місце, а з її нащадків будуть виходити махді.[19] Вважається, що Фатіма здатна захищати людей від злих сил. Як розповідають, ще Мухаммад зміг вберегтися від проклять ворогів, оточивши себе членами родини Фатіми. Традиційний символ-оберіг – рука з розведеними в різні боки пальцями – часто називається «рукою Фатіми».

* * *

Твори добро

Твори добро, від бід людських душі не відвертай, Чи гідний вчинок, а чи ні – ти не суди і край. Доки живеш, ти добрим будь, живи в ім'я добра. І добрих справ із рук своїх ніяк не випускай. Сам пильним оком примічай нещастя і біду, Хто потерпає від недуг, ти ліки йому дай. Для гостя двері відчини, гостинним будь завжди — Знайомий він тобі, чи ні, як друга пригощай. О Кятібі,[20] слова в народ перлинами кидай! Та похвали, а чи хули за них ти не чекай. Кятібі

* * *

Буркут-баба

«У туркменів був звичай приносити в засушливі роки у жертву козеня покровителю дощу Буркут-ата з метою вимолити у нього вологу. Козеня (овлак) убивали на якому-небудь пагорбі».

Б. А. Каррієв

Буркут-баба (Буркут-ата, Буркут-дівана) в міфології туркменів господар дощу. Персонаж доісламського походження, в його образі переплелися риси землеробських і шаманських божеств. Буркут-баба поганяє хмари нагайкою, від чого і народжується грім та блискавиця. Буркут-баба повідомляли про те, що потрібен дощ, прив'язуючи на пагорбі голодну козу (коза мекала від голоду, сповіщаючи божество про необхідність небесної вологи для проростання рослин: аналогічний обряд відомий у калмиків, аварців, лезгинів). У міфах Буркут-баба володіє віщими знаннями про майбутнє, вступає у суперечку з самим Аллахом. В одному з міфів Аллах обіцяє задовольнити будь-яке бажання того, хто простоїть 40 діб на одній нозі. Цю умову виконує Буркут-баба і просить знищити пекло. Аллах доводить Буркут-баба, що пекло треба зберегти, і Буркут-баба (в одних варіантах міфа) погоджується, або ж (в інших варіантах) руйнує одне з відділень пекла. За деякими версіями міфа, Буркут-баба зухвало сперечається з Аллахом і погрожує йому силою. У ряді міфів Буркут-баба приписують владу над життям і смертю. Він дарує потомство бездітним батькам (або примушує Аллаха зробити це); просить Аллаха оживити померлого єдиного сина старої, а коли той відмовляється, піднімається в повітря за ангелом смерті Ізраїлом і розбиває пляшку, в яку той запроторив душі семи (в інших варіантах – тисячі) людей, у т. ч. сина старої.

Уявлення про ангелів, які ганяють хмари і спричиняють грім ударом нагайки, є в міфологіях і деяких інших тюркомовних народів (наприклад, ангели Маккай і Макул у казахів), але міфи про них не збереглися. Сліди уявлень про істот жіночої статі, які спричиняють грім і блискавиці, окрім туркменів (Гарри-мама), збереглися в узбеків (Момо-Кульдурок, Момо-Гулдурак). Образ Буркут-баба відомий також у узбеків, казахів і таджиків (Дівана-і Бурх, Дівана-і Борх, Шайни-Бурхи-діуана), але у них він не має функцій «господаря» дощу.

Буркут-баба близький з образами Симурга і Гаруди (фантастичний птах індійських аріїв). На зв'язок з фантастичним птахом вказує саме ім'я «громовика» – «Беркут – батько» чи «Орел – батько», а також те, що як і Гаруда, крик якого нагадує грім, Буркут-баба нагайкою «спричиняє» грім. Міфічний птах арійців приніс людям живучу вологу. Від Буркут-баба туркмени також чекали вологи у вигляді дощу, приносячи йому жертви.

Гробниця Буркут-ата, чи «святого Буркута» (Буркут-овля), знаходилася на східній околиці Ашгабада і слугувала у давні часи місцем поклоніння. Інколи ототожнювали Буркут-ата з легендарним батьком Коркутом. Місто Коркута (Горкудинг дати) місцеві жителі показували професору Каррієву на півдні Туркменії, в районі Кара-Кала.

«До того ж кола шаманістських уявлень відноситься ізольоване туркменське свідчення про Коркута як «господаря дощу». Замовляння погоди магічними засобами, зазвичай за допомогою «дощового каменя» (яда, джай), належить до числа найдавніших і широко розповсюджених шаманських обрядів тюркомовних народів Сибіру і Середньої Азії і засвідчене в практиці огузьких «жерців» (тобто шаманів) вже на самому початку X ст.».

В. М. Жирмунський

Відомі легенди про Буркут-дівана (Буркут-баба), який протягом сорока днів стоїть на одній нозі і наче уподоблюється рослині і таким чином впливає на урожай. На святі жнив, яке відбували в давнину на честь аграрного божества, гойдалися на гойдалках – чим вище злітали, тим більше ніби впаде дощів, що принесуть гарні врожаї і «змиють» гріхи за минулий рік.

За віруваннями туркменів, Буркут-дівана – покровитель дощу. Вважається, що розпоряджатися дощем Буркуту доручив бог. Буркут гуляє по небу, жене хмари туди, де потрібен дощ і б'є їх батогом. Слід батога – блискавка; грім – звук удару чи крики і стогін дощових хмар. У міфах і збірниках житя святих Буркут-баба протиставляється Аллаху, що, можливо, є відбитком боротьби ісламу з культом місцевих доісламських божеств.

На кінець XIX ст. культ Буркута переважно став пастушим, скотарським. Ушанування покровителя дощу втратило зв'язок із зрошувальним землеробством. Лише пастухи в пісках приносили в жертву Буркуту козу, бо в пустелі дощ був бажаним, там зрошування не було.

В ім'я Буркута входить слово «дівана». У народів Середньої Азії воно означає «мандрівник», «убогий». Туркмени пояснюють: Буркут називається «дівана» тому, що завжди мандрував, не мав родини і постійної домівки, роздавав іншим те, що йому дарували люди. Туркменський класик Махтумкулі словом «дівана» називає дервіша. «Дівана» також юродивий, біснуватий, одержимий. У туркменських віруваннях і легендах Буркут наділений і цією властивістю.

Чарджуй. Місцеві мешканці

Продаж молока

* * *

Не зволікай, юначе, бачити цей світ, Хай спогад юних літ благих залишиться. Краплини радощів в сумній безодні бід Збирай, кохай, мандруй, хай добрий слід залишиться. Життя нам треба, наче дівчину, любить, Лише невдахам вік нудний в образі жить. Кочівники підуть, і пісня відзвучить, Та все ж від колеса в пустелі слід залишиться. І скаже Кеміне[21] помреш і ти, на жаль, Прах віддаси землі, і відлетить душа, Переберуть твою скарбницю до гроша, Але синам твоїм увесь цей світ залишиться. Кеміне

* * *

Багато хто заздрив винахідливості і дотепності Кеміне, завдяки яким він відбивав нападки піра.[22]

– Де ти ховаєш мішок із своїми жартами і влучними слівцями? – запитували вони у Кеміне. – Ми б хотіли його вкрасти.

– Вам доведеться вкрасти мого кожуха, – розсміявся поет. – Усе діло в ньому. У кожному шві – жарт, під кожною латкою – дотеп.

Усе життя Кеміне проходив в одному й тому самому кожусі. Він був старий – латка на латці.

Якось навколо нього зібралася молодь. Один хлопець запитав:

– Молла[23] Кеміне, коли було пошито вашого кожуха?

– Юні друзі, – відповів поет, – не задавайте мені таких важких запитань. Мій кожух створювався не один рік. Ось ця латка, наприклад, була пришита п'ять років тому, а он та – десять. Наступного разу показуйте яка саме частина кожуха вас цікавить.

* * *

Вейс-баба

Вейс-баба (Вейсель-кара) у туркменів покровитель розведення верблюдів. Він посилає героєві крилатого нара – казкового одногорбого верблюда, який швидко доставляє його до потрібного місця. Чудесний нар (арабське «джелмай») зустрічається і в епосі, наприклад, у «Книзі мого діда Коркута»: «Щоб врятувати своє життя, він вирішив змінити місце свого проживання. Для цього він сідає на крилатого нара й їде на один край світу: там – далеко, смерть не знайде його, думає Хорхут».

* * *

Верблюденя

Похитьки, без нагляду, неспішно, Кланяючись кожному ростку, Верблюденя – іще мале, потішне — Човником рудим снує в піску. Повз круті барханів каруселі Змалечку без нянечки, а втім — І куди воно піде з пустелі, Як йому пустеля – рідний дім! Аґаґельди Алланазаров

* * *

Пилюка в очі – тактика

Юрій Ботяков

Ще сто років тому туркмени були грозою Середнього Сходу.

У середині XIX ст. для жителів прикордонних районів Ірану, населення Хівинського ханства, стихійним лихом була звістка про аламан – воєнний набіг з боку Каракумів. Туркмени, які здавна освоїли простори великої пустелі, користувалися заслуженою славою прекрасних кіннотників: не випадково правителі Ірану й Афганістану, еміри Бухари і хівинські хани намагалися залучити на службу своїх неспокійних сусідів: туркменська кіннота була найбоєздатнішою частиною їхніх військ.

Війна в пісках вимагала особливого уміння і навичок. Інколи найвідповідальнішою частиною військової операції було пройти через море барханів і залишитися при цьому непомітним для супротивника. Вода – ось що вирішувало успіх війни в пустелі. Кількість глибоких колодязів з необхідним запасом чистої питної води була обмежена, до того ж вони були добре всім відомі. А тільки вони й могли швидко напоїти тварин і людей у великому загоні, тому доводилось вирушати в дорогу малими силами. Усі в пісках прямують до колодязів, тому там зазвичай і підстерігала небезпека. Засідка біля колодязів була улюбленим прийомом у тактиці туркменів. Робили і так: відомі колодязі засипалися, а замість них відкривалися нові, про які знали лише «свої». Інколи їх просто приховували. Тим більше, що це не так уже й складно зробити: каракумський колодязь не має монументального оформлення, при необхідності його вузька горловина покривалася міцним туркменським килимом. Пройде зовсім небагато часу, і тільки знаючі люди відшукають по прикметах джерело в морі піску.

Та люди і тварини все одно не змогли б існувати в пустелі без запасу води, взятого із собою. Тому військовий загін зазвичай мав караван супроводу (рухливу базу) із запасом води, фуражу і зброї. Такий караван називався «верблюжим військом». Тут знаходилися найдосвідченіші у військовій справі люди: потрапить караван до рук ворога – і на всіх чекає неминуча смерть.

Рухатися з караваном справа складна – зазвичай кінноту відділяло від каравану супроводу не менше 100 км. Щоб частини загону не загубилися, між ними курсував досвідчений зв'язківець, передаючи команди. Вершники, відриваючись від бази, брали з собою запас води й їжі, щоб протриматися пару діб до підходу свого горбатого транспорту. Особливо славилися швидкохідні верблюди породи нар. Таке «відставання» каравану було необхідне з ряду причин. Не вдалася операція, і кіннотники відкочувалися назад, не втрачаючи своїх запасів. Окрім того, жодна військова операція не могла б бути прихованою, якщо б кіннота і верблюди рухались недалеко одні від одних: біля транспорту стоїть безперервне ревище верблюдів, чутне на відстані кількох кілометрів. Ні про який несподіваний напад нічого було й думати. Та й не можна було сильно підганяти навантаженого верблюда. А якщо змусити цих тварин проходити за добу понад 50, а в екстремальних випадках 90 км, то все верблюже військо швидко полягло б у пісках від перевтоми.

Тому туркмени часто, щоб знешкодити ворога, просто старалися відбити його верблюдів і відігнати коней: сама пустеля краще від будь-якої атаки розправиться із супротивником. Та яким би незмінним не був верблюд для ведення військових дій у пісках, головною запорукою успіху в бою був кінь. Туркменські скакуни знаменитої ахалтекінської і йомудської порід несли своїх вершників з дивною швидкістю і витривалістю. Всього тиждень, а інколи і 5 днів, і вершник був за 1000 кілометрів від дому. Інколи з поклажею у 190 кілограмів такий кінь робив переходи до 50 км на день. Та все ж, коли була така можливість, вершники старалися не пересуватися вдень по розпеченій пустелі: ноги коня у піску обгоряли, ї їх доводилося обгортати тканиною. Літня ніч у пустелі прохолодна настільки, що легко одягнена людина ніяк не може дочекатися сходу сонця, така ніч – ідеальний час для переходу. Ніч приховує людей і вказує їм дорогу – яскраві, неправдоподібно великі у чистому повітрі зірки були найкращою картою для досвідченого сердара – вождя.

Хоч міцними і витривалими були верблюди і коні, та перевантажувати їх було не можна. Вершник не брав із собою нічого зайвого. У хурджумі (перекидній торбині) ячмінь для коня, трохи сухих перепічок-кульче для себе та бурдюк із міцної козиної шкури, в який поміщається 3–4 відра води. Не буде мучити голод, якщо розвести в окропі маленьку кульку курта – сушеного сиру: вага мізерна, а користь велика. Голод можна було утамувати і жменею горіхів – на пагорбах прикордоння з Афганістаном росли фісташкові гаї. Навіть щит був важким для дальнього походу, а легка і міцна фісташкова палиця може відбити навіть удар шаблі. Від дамаських клинків туркмена у XIX ст. рятували не обладунки, а короткий кожух-постун, а то й одягнені один на одного кілька халатів. Усе своє нехитре спорядження приторочував туркмен разом з кінською попоною у вигляді згортку до задньої луки сідла.

Якщо доводилося атакувати супротивника на відкритій місцевості, наприклад, на караванній стежці, то головним прийомом були правильно організована засада і раптовий напад. При цьому туркмени уміло застосовували «димову завісу»: із оглушливими криками, високо піднімаючи пилюку, вони вилітали з-за бархана, інколи повністю закриті нею наче хмарою, а піднятий стовп піску нісся на неприятеля.

Часто туркменам доводилось діяти і проти укріплених пунктів. У такому випадку вони чекали ранку, і коли на світанку відкривалися ворота для вигону худоби, нападники вривалися у поселення. А якщо ворог був насторожі, то в хід йшли штурмові драбини, запас яких був у каравані. Відомі й інші прийоми. Можна було, наприклад, розмотати салле – головну пов'язку, прив'язати до каменя і закинути на стіну. Не випадково у туркменської молоді була популярною гра під назвою «тах'я качарди» («дістань шапку»). Тюбетейку клали на високу (до 3 м) стіну. А далі треба було розбігтися, відштовхнутися ногою від стіни, щоб другою дістати головний убір. Навики, які набувалися у такій грі, не пропадали марно під час штурму фортечних стін.

Чарджуй. Караван верблюдів

Загін був невеликим, тому, коли справа доходила до сутички, успіх залежав від уміння і виучки кожного. Всі учасники набігу – аламанщики – перед походом давали клятву сердарові і один одному на вірність. Ритуал був простим: в землі виривалася ямка, куди плювали всі учасники набігу. І навіть якщо вождь був нездатним керувати, до кінця операції його накази виконувалися беззаперечно. Взаємовиручка туркменів була бездоганною. Убиті і поранені обов'язково виносилися з поля бою, покинути тіло товариша вважалося соромом. Практично неможливо було знайти серед туркменів зрадника.

У кожного загону був свій «секрет»: сердар знав дорогу, хтось прекрасно орієнтувався вночі, були спеціалісти по колодязях, хтось обов'яково умів влучно стріляти на скаку. Часто в загоні був ісчі – слідопит, який умів по напівзасипаних піском слідах сказати: пройшов мирний караван чи військовий загін, скільки коней у загоні, чи втомлені коні, з вантажем чи ні.

Худоба для кочівника туркменина була головним сенсом його життя. Заради неї робилися набіги. І навіть полонених, захоплених в аламані, продавав туркмен на ринках Хіви і Бухари, щоб купити овець і верблюдів.

Керувати малорухливим овечим стадом, коли за спиною погоня, важко і небезпечно, тому здобиччю ставали бранці, цінні речі і худоба, здатна швидко рухатися: коні і верблюди. Загін перелаштовувався. Першими відходили коні з грузом, найсміливіші і найдосвідченіші воїни йшли в ар'єргарді, прикриваючи відхід товаришів. Тепер головне – пустити погоню по обманному сліду, щоб врятуватися самим, відвести караван, не втратити здобич. Туркмени розсипалися в різні боки, змушуючи супротивника гадати, в який бік спрямувати погоню, лили в пісок олію, імітуючи слід свіжої кінської сечі. «Вони поруч», – вирішить супротивник і буде підганяти коней, витрачати сили, а вони тим часом вже далеко. Можна було ще підв'язати під хвіст коням мішечки, і тоді гній, який міг видати просування загону, не наведе ворогів на слід.

Закаспійська область. Випічка чуреків у текінців

* * *

Гарри– мама

У міфології туркменів уособлення громового неба у жіночій подобі, бабуся-громовиця. Грім стається від того, що Гарри-мама рве свій санач (бурдюк із козлиної шкури для зберігання гурта – сухого сиру), а за іншими версіями – своє хутро.

* * *

Ґероґли

Кер-оґли, Кер-оґлу, Ґер-оґли, Ґор-оґли, Ґьор-оґли, Ґуруґлі, Ґурґули. У міфологіях туркменів, турків, азербайджанців, узбеків, казахів, каракалпаків, таджиків, середньоазіатських арабів, грузинів, вірменів, курдів герой-воїн, поет, співак і музика. Ґероґли – центральний персонаж однойменного епосу, основний зміст якого – боротьба Кер-оґли і його дружини проти поневолювачів. За туркменською, узбецькою і таджикською версіями, мати Ґероґли помирає, будучи вагітною, і він народжується в могилі (одне з пояснень його імені – «син могили»). Батька (в туркменських варіантах – діда) Ґероґли осліплює хан (звідси друге пояснення його імені – «син сліпого»), і герой росте, мріючи помститися йому. Ґероґли наділений надзвичайною силою, йому покровительствує пророк Хізр, святі чільтани. Юнаком він стає володарем чудодійної зброї, причому, за деякими варіантами епосу, ерени, духи-покровителі, дарують йому меч, викуваний з небесного металу. Сліпий батько (дід) виростив для Ґероґли крилатого коня Ґир-ат (Ґир-ата, Кирата), наділеного багатьма чудесними якостями. Змужнівши, Ґероґли убиває кривдника-хана і будує в горах неприступну фортецю, притулок знедолених, Чандибіль (Чамбіль, Ченлі-бель, Шімлі-біль, Чамбулі Мастон), де живе зі своєю дружиною, не підкоряючись правителям. До розповсюджених переказів про Ґероґли відносяться також історія викрадення ворогами Ґероґли коня Ґирата і його визволення героєм, добування Ґероґли жінок для себе і своєї дружини. У туркменській версії Ґероґли одружується на мудрій пері Ага юнус, порадами якої завжди керується. В узбецьких дастанах у нього три дружини-пері: Юніс, Мяскал і Гюльнар. Не маючи дітей, Ґероґли усиновляє юнака Овеза (Аваза, Ейваза, Ховеза), який посідає одне з перших місць у дружині Ґероґли. У туркменському і узбецькому варіантах епосу присутній і другий названий син Ґероґли – Хасан.

Сказання про смерть Ґероґли мало розповсюджені. В одному з варіантів епосу, Ґероґли, вже старий, йде паломником у Мекку і на тому шляху гине в бою з ханами-ворогами; в іншому варіанті – Ґероґли взагалі не помирає, а у віці 120 років йде в гірську печеру. Відома версія, за якою Ґероґли перед смертю мандрує в підземний світ.

Специфіка деяких переказів про Ґероґли дозволяє припустити, що одним із джерел послугували шаманські міфи. Можна також припустити, що в образі епічного Ґероґли відбилися риси реальної історичної особи, яким представляють Ґероґли деякі документи XVI–XVII ст.

* * *

Руїни давнього Мерва. Ворота Байрам-Алі Хан-Каля

Ґероґли вільний, наче птах. Мов срібло, (сяють) груди твої. Наче сокіл, птах ловецький, Як схоплю я здобич, що скажеш ти? Сокіл чи яструб – утілення волі, відваги і сили. Битва соколів ворону відлякує, Вдалину від них вона свій лет спрямує, Сотня качок проти сокола не в залік, Хоч би тисяча їх буде – все одно! Махтумкулі [24]

«Махтумкулі, відмовившись від традиційної «придворної» літератури, звертається у своїй творчості до реального життя народу. Розміром вірша він обрав форму «гошук», – розповсюджений жанр давньої огузької літератури, під тиском арабської і перської літератури ледве не втрачений назавжди. За допомогою художніх засобів поетові вдалося показати життя народу, його мрії і намагання».

Джора Аллаков

«Єдиним тюркським народом, який має свого національного поета, є туркмени; Махтумкулі, що жив у XVIII ст., було визнано туркменами, що жили на території, починаючи від Ставропольської губернії і аж до берегів Амудар'ї».

В. В. Бартольд. Из истории тюрков. Петроград, 1917, с. 12–13.

«Вамбері опублікував 41 поезію популярного, суто національного туркменського поета Махтум-кулі XVIIIcm. …Махтум-кулі, так само, як інші улюблені туркменські поети, складав свої вірші не чистою туркменською мовою, ба мішаною літературщиною, з сильним впливом елементів джагатайських».

Агатангел Кримський

* * *

Ґероґли

Фрагмент туркменського епосу

…Ну добре, то про кого зараз піде мова?

Оговтався Ґероґли від ран, повернув собі милого Овеза і, як і раніше, почав чубити ворогів. Увесь рік Ґероґли воював – і все з Нішапуром. Їхав – рубав, і повертався – рубав.

Про кого зараз піде мова? У Нішапурі правив падишах Бали-бек. Покликав він якось своїх підлеглих і сказав:

– Дайте пораду, джигіти, як тут бути. Цей поганий крадій віслюків, злодій з великої дороги, руйнує країну…

Наближені відповідали:

– Покличте його до себе, тасгире,[25] дайте йому щедрі дари, подаруйте йому коня, гарний одяг. І укладіть з ним перемир'я, тасгире!

У падишаха був старий візир. Покликав його падишах і сказав:

– Премудрий візире! Ось що радять мені мої прибічники. А що скажеш мені на це ти?

– Дурну пораду дають тобі, тасгир. Розбійник прийме твої дарунки, надіне твої халати, візьме коня, а повертаючись додому, твою крану пограбує, і – шукай вітра в полі. Недарма кажуть: вовченя не приручити. Не годиться жити, тасгире, потураючи розбійнику і злодію!

– А якою буде твоя порада, візире?

– Я дам тобі таку пораду, тасгире: кажуть, що у розбійника є кінь, Ґир-ат, названий Меджнун-Делі.[26] Ще кажуть, що розбійник став відомим Ґероґли лише завдяки коневі. Якщо він не на коні, якщо немає під ним Ґир-ата, йому кажуть, не підняти і камінь в десять сірі.[27]

– Але як же ми зможемо заволодіти Ґир-атом, візире?

– Силою ним не заволодієш. І за гроші його не купиш. Але коли не поскупитися на нагороду, в нашій фортеці знайдуться метикуваті люди, які зможуть привести до тебе Ґир-ата. Хитрість допоможе тобі заволодіти конем, тасгире!

Сподобалася падишахові порада, і повелів він глашатаям зараз же оголосити по фортеці: «Хто візьметься привести до мене Ґир-ата, коня розбійника Ґероґли, тому я відразу видам п'ятсот золотих, а коли приведе коня – призначу розпорядником води арика, і він усе життя буде жити за рахунок казни!»

Жили у фортеці чоловік і жінка, було їм по сто вісімдесят років. Чоловіка звали старий Ленгер, а дружину – Шахмамаї-Зулман. Називали її також Хірс-бібі. Стара сказала чоловікові:

– Послухай-но, старий Ленгере! А може, мені вдасться привести коня?

– Ох ти, підла стара! Адже я добуваю собі на прожиття продажем бязі алачі, якути тчеш. Чи з голоду мені пропадати, якщо ти підеш?

– Та ні ж! Кажуть же, що пообіцяв падишах сто золотих. Я і залишу їх тобі. Коли помирати будеш – помреш не голодним.

– Ну, то йди, може що і вийде у тебе, – відповів старий.

Пішла стара до падишаха. Вклонилася і стала, шанобливо схрестивши руки на грудях.

– Кажи, стара, що привело тебе до мене?

– А що казати: потрібен тобі Ґир-ат – відраховуй, тасгире, п'ятсот золотих!

– Як же ти, стара та немічна жінка, роздобудеш коня?

– Що відповісти тобі, тасгире? Ніхто із смертних конем не заволодіє. Зможу лише я привести, навчена хитрощам і заклинанням.

Стару знали всі. І візирі підтвердили:

– Так, тасгире, коли і суджено смертному привести коня, то зробить це лише стара. Не знайти їй рівних у хитрощах та заклинаннях, тасгире! Вона навіть чує, як рухається змія під землею…

Погодився падишах і наказав видати їй п'ятсот золотих. Стара взяла мішок з грішми і анбал[28] відніс їх їй додому. Гроші вона віддала старому Ленгеру, собі купила віслюка за п'ять золотих і приєдналася до каравану, що йшов до Гурджістану…[29]

Шлях довгий, а слово коротке. В один із днів, коли опустилися сутінки, караванники почали турбуватися і передавати один одному: «Тягни верблюда сильніше, говори тихіше!» Зрозуміла вона, що непросто це, погнала свого віслюка до караванбаші.

– Гей, караванбаші! Щось ви поспішаєте сьогодні! Чи не сталося, бувай, чого?

– Проходимо ми, шановна, повз Чотирьохгірний Чандибіль. Править ним бек Ґероґли. Якщо не проминемо цю місцину до сходу сонця, розорить нас даниною. Ось і хочемо уникнути поборів.

Почула стара ім'я Ґероґли з Чандибіля, почала притримувати віслюка, щоб відстати від каравану.

«Допоможе Аллах, виїде Ґероґли оглядати караванний шлях; побачить мої сліди, і, можливо, вдасться мені заманити його».

Так думала вона злізаючи з віслюка, зняла одяг і почала рухатися, торкаючись задом землі.

…Наступного дня каже Ґероґли:

– Косе, закінчилися гроші у нас, скоро їсти нічого буде. Поїдьмо, оглянемо караванний шлях – хто проїздив, хто проходив!

– Отакої, Ґероґли! Сам їдь, сам дивись. А я думаю, навряд чи зараз там знайти що можна…

– Добре, – відповів Ґероґли і поїхав сам. Побачив він слід великого каравану. Поїхав

Ґероґли по сліду, погнався за караваном і тут запримітив, що в бік повернули сліди віслюка. А поряд були ще якісь дивні сліди.

Пішов він по цих слідах. То піднімався вгору, то спускався вниз. Піднявся на пригірок, бачить – стоїть віслюк, а біля його ніг стара лежить. Рот у старої – наче вогнище, зуби – як ікла, жили на шиї – як каркас юрти, вся вона зморщена – як ковальський міх.

– Гей, шановна, що робиш ти тут?

– Ой, сину мій! їхала я з караваном, та не витримала, притомилася і відстала. Покинули вони мене. По словах твоїх бачу – добрий ти мусульманин. Помру я скоро. Поховай мене, сину мій, кинь пригорщу-другу землі.

– Та ні, стара, не дамо ми тобі померти. Сідай на віслюка, і відвезу я тебе до фортеці.

– Сил немає на віслюка сісти. Коли знайдеться у тебе окраєць хліба, кинь мені.

– Не можеш сісти на віслюка – посаджу позад себе. Давай руку!

– Не піднятися мені з землі, – відповідала вона і простягла руку

Ґероґли потягнув її, і сухозада стара легко скочила на круп коня. Погнавши віслюка попереду, Ґероґли попрямував до фортеці.

Кожен раз, коли повертався Ґероґли, Агаюнус зустрічала його, ледь сходив він з коня, обіймала, щоб не думав, не згадував, що немає у нього ні сина, ні доньки. Ось і зараз Агаюнус вийшла зустрічати його, та зупинилася, – сидить за спиною Ґероґли страшна стара баба, схожа на стару мавпу.

– Гей, Ґероґли, кого ти привіз?

– О, Агаюнус, я привіз тобі бабусю-помічницю.

– Та пропади ти пропадом і ця бабуся разом з тобою. Відвези стару туди, де ти її підібрав. За дев'ять денних переходів відвези і кинь її там! Або ще далі відвези – за велику гору і кинь її за горою! Набий її одяг камінням і кинь її в море. Бридке обличчя у цієї старої, Ґероґли. Загибеллю загрожує вона тобі або твоєму Ґир-ату…

– Так, недарма, видно, кажуть, що у жінки волосся довге, а розум короткий. Ну яке зло може заподіяти ця стара!

– Чини як знаєш, але на жіночу половину я її не пущу. Веди її, Ґероґли, куди хочеш!

Розсердився Ґероґли.

– Добре, можеш не турбуватися про неї, ми самі потурбуємося, – відповів він і повів стару за собою, поселив її в комірчині у мейхані,[30] туди і посилав їй харч.

Коли Ґероґли бенкетував з джигітами, а потім, захмелівши, засинав, стара не гаяла часу – піде в степ, принесе оберемок соковитої трави, кине коневі, а сама хутчіш повертається. Минув місяць – і вона вже без остраху давала траву коневі; минув другий місяць – і кінь дав їй погладити себе; третій місяць пройшов, і вона зовсім приручила коня.

Якось стара розсідлала коня, а потім знову осідлала його. Осміліла, скочила в сідло і, наче відьма, проскакала по стайні… Прив'язала коня, повернулася в свою комірчину і подумала: «Ну ось, я вже можу сісти на коня верхи. Та якщо не придумаю яку-небудь хитрість, мені його не вивести». І почала чаклувати…

Раптом занеміг Ґероґли, а з ним і його джигіти. Хвороба не залишала їх ні на третій день, ні на четвертий.

– Гей, джигіти! Покличте стару. Здається мені, що знається вона на знахарстві – була у неї сумка хейкель,[31] – велів Ґероґли.

Покликали стару.

– Ох, бабуню, здолала нас неміч. Голова болить. Не проходить хвороба. Чи не знаєшся ти на знахарстві?

– Ой, синку! На чому я тільки не знаюся, скажи мені… А ти полишив мене у холодній комірчині.

– Вилікуй якнайшвидше нас, бабуню!

– Зараз я прочитаю вашу долю, сину мій, – відповідала стара і зняла з себе сумку хейкель. Прошепотіла, погортала сторінки книги ворожінь і питає: – Минулого місяця довелося вам проїжджати через кладовище, сину мій?

А Ґероґли постійно проїжджав через кладовище.

– Проїздив, – відповів він.

– Ось ваші голови і вразила тоді хвороба гайсар.[32] Коли на самому початку хворобу лікувати – можна зцілити, сину мій, а не почати – загинете.

– Хворобу ти розпізнала, бабусю. А чи в силах ти зцілити нас від неї?

– Хто хворобу розпізнав, сину мій, той від неї і зцілить. Є у мене одні ліки. Як вип'єте їх, так здорові і будете.

Вирушаючи в дорогу, заховала стара в одязі своєму склянку сонного зілля. Ось цього зілля в піалі вона і подала спочатку Ґероґли, потім Овезу дала і сорока його джигітам на чолі з Сапаром-Косе. Тільки ковтнувши зілля, кожен упав як підкошений. І ось вже всі вони заснули мертвим сном.

Підійшла стара до Агаюнус.

– Агаюнус, дитя моє! Вилікувала я своїм зіллям Ґероґли і сорок джигітів його. Чи не вип'єш і ти?

– Спочатку сама випий його, а потім пригощай.

– Добре, – погодилася стара, взяла піалу і, прикинувшись, наче п'є, вилила собі зілля за яшмак.[33]

Повірила Агаюнус, випила і втратила свідомість. Подала стара піалу Ґюль-Ширін – і та втратила свідомість. Залишилась стара одна. Без остраху зняла вона з Агаюнус золоту егретку і начепила собі на голову, наділа на Ґир-ата позолочену збрую, осідлала його, сіла верхи і під'їхала до мейхани.

– Ну, Ґероґли! Лишаю тобі віслюка замість коня. Так і кажуть: «Взяв одне – віддай інше, хто не дасть, тому ганьба».

Сказавши так, припустила коня до Ніша-пура.

Про кого тепер піде мова? Про Ґероґли та його друзів. Сонне зілля старої діяло три дні – три дні пролежав Ґероґли. На четвертий прийшов до тями, піднявся, чаю випив, кальян покурив.

– Гей, Мятере! Зцілилася голова, їдьмо на полювання, – гукнув Ґероґли.

Прибіг Мятер до стайні – немає Ґир-ата. Прибіг він назад.

– Ой, Ґероґли, Ґир-ата немає!..

– А збруя?

– І збруї немає.

Почув Ґероґли, що збруї немає, і згадав попередження Агаюнус. Занепокоївся.

– А стара на місці? Пошукай!

Прийшов той у комірчину старої, а її і слід загув. Валялися її ічиги, топби,[34] різний дріб'язок. Фиркав, пряв вухами віслюк, три дні голодний.

– Немає ні твоєї старої, ні твого Ґир-ата, Ґероґли. Замість коня залишила вона тобі віслюка, якщо приймеш…

Закричав Ґероґли, упав горілиць. Лиш через три години прийшов він до тями, гірко заплакав.

– Не журись, Ґероґли, – заспокоював його Косе. – Пропав Ґир-ат, так у нас ще є Ховалі-ґир. Та й Боз-Думан!

– Дурна твоя голова! Що розумієш ти, Косе! Сто тисяч коней не варті і цвяха підкови Ґир-ата, – відповів Ґероґли і пішов до Агаюнус.

– О Агаюнус! Немає Ґир-ата…

– Немає на тебе погибелі! Чи не казала я тобі, що ця підступна відьма загубить і тебе, і коня?

– Що каятися тепер? Краще, Агаюнус, дай мені пораду.

– Вже і не знаю, що порадити тобі.

– Не гнівайся на мене, не кажи «не знаю». Дізнайся хоча б, куди вона його повела.

Все, що не відбувалося у цьому підступному світі, все відкривалося Агаюнус, варто лишень їй прочитати закляття і подивитися собі на нігті. Вмилася вона, відправила намаз з двома рікатами,[35] прочитала заклинання і подивилася собі на нігті.

– Та стара, Ґероґли, була з Нішапура. В Нішапур повели Ґир-ата.

Так сказала Агаюнус, і дорікала Ґероґли:

– Так ти, Ґероґли, богатир тільки верхи на Ґир-аті? Коли немає у тебе Ґир-ата, ти собаки не кращий!

«Щось радіє вона, – подумав Ґероґли. – Вирушу я на пошуки коня, а чи повернусь назад – хто знає. І як вона сприйме погану звістку про мене – чи не забуде, що «траур по доброму джигітові – сім років»? Може відразу почне шукати собі іншого, з товстою шиєю?»

– Агаюнус, ось вирушу я за конем, прибуду в Нішапур, а там дізнаються, що я Ґероґли, і вб'ють мене. Коли помру, як будеш ти оплакувати мене? Розкажи, а я послухаю, та і вирушу в путь, – звернувся Ґероґли до Агаюнус і ліг, накрившись халатом.

Агаюнус присіла поруч з Ґероґли і заспівала:

Якщо сили покинуть – погано буде тобі, Удатний джигіт у кольчузі сталевій – Ґероґли. Багато ворогів прагне крові твоєї, Удатний джигіт у кольчузі сталевій – Ґероґли. Немає нікого, хто так би напинав лук. Твій скакун – летить, не торкаючись землі, Немає тобі рівних. Тільки ти самотній, Удатний джигіт у кольчузі сталевій – Ґероґли. Немає синів – їхати поруч з тобою, Немає дочок – ридати на могилі твоїй, Я не можу без тебе, помру без тебе, Удатний джигіт у кольчузі сталевій – Ґероґли. Сльози мої розтоплять сніги вершин, Зсунуть потоком колесо водяного млина. Так я тобі співаю – пері Агаюнус, З оком сокола, з лапою лева – Ґероґли.

Доспівала Агаюнус, і Ґероґли підвівся.

– Догодила ти мені Агаюнус, дякую. Чи доля мені загинути чи ні, але зараз я задоволений…

– Ґероґли, вирушай на пошуки Ґир-ата як каландар. Нехай чоло твоє омиється потом, ноги вкриються пухирями. Настраждаєшся через коня свого, і тоді він принесе тобі користь. Тебе нагородив Аллах Ґир-атом, легко тобі він дістався. А що дається легко, не йде на користь, Ґероґли.

Забрала вона у Ґероґли дорогий халат і шовковий кушак, гострого ножа і сокиру, папаху з хутра видри і чоботи з сагри.[36] Все забрала вона у Ґероґли і обрядила його каландаром. На голову наділа діряву шапку, на плечі накинула лахміття, в руки палицю дала, перекинула через плече «гарбуз нещастя»[37] і мовила:

– Ну, йди! Хай Аллах допоможе тобі!

Зайшов Ґероґли до мейхани. Побачив його Косе і скрикнув:

– Що з тобою, Ґероґли! Що сталося з тобою? Невже надумав ти юродствувати через якусь паршиву шкапу?

– Не юродствую я, Косе. Стара була з Ніша-пура, туди відвела вона Ґир-ата. Треба мені йти розшукувати його. Тому-то я в одязі каландара. Мій наказ: поки мене тут не буде, не здумайте кривдити мою Агаюнус, Овеза милого і Ґюль-Ширін, – відповів Ґероґли і пішов, залишивши у фортеці сорок джигітів.

Два дні він йшов, а на третій Сапар-Косе з джигітами догнав його.

– Ну, Косе, кажи – у чому річ?

– Ти велів нам залишитися, Ґероґли, але у фортеці нам нічого робити без тебе. Ми поїдемо з тобою, Ґероґли.

– Послухайте моєї поради, Косе, залишайтеся! Далеко Ґир-ат, ні сила, ні золото не допоможуть нам повернути його. Ось стану я божим мандрівником, і, може, Аллах знову дасть мені Ґир-ата. Не потрібні ви мені зараз, повертайтеся.

– Ґероґли! Ти занадто часто повторюєш «повертайтеся». Чи серйозно ти це кажеш, чи, може, хочеш перевірити нас?

– Серйозно кажу вам, Косе.

– Ну, якщо не жартуєш, повтори нам свій наказ. Погано це буде чи добре, але настанови твої ми виконаємо.

– Добре, – відповів Ґероґли і звернувся до джигітів з піснею-настановою:

Дам я тобі одну пораду: Не залишай свою країну, Боягузу і підлому рабу На допомогу не поспішай. Почесне місце – навпроти дверей Знати своє місце повинен джигіт, Коли не запрошують тебе, Ти приходити не поспішай. Спозирай добрі справи — Це наука душі твоїй. Коли страждає ближній твій, Сміятися з нього не поспішай. Якщо хтось бездітним помре, Залишить пасовиська і стада, І будуть люди грабувати добро, З ними на грабунок не поспішай. Шлях ходжі через гори проліг, Якщо господар полишив дім, Дружина його залишилась одна — її ображати не поспішай. Немає у цьому світі нічого Прекраснішого, ніж добре обличчя, Боягуз чужою б'ється рукою, Брати його гроші не поспішай. Йди, Ґероґли, битва близько, Рівного доблестю обирай, Якщо боягуз перед тобою біжить, Гнатися за ним не поспішай.

Закінчилася пісня, і Косе сказав:

– Поїхали назад, джигіти, треба повернутися!

Побрів Ґероґли, бурмочучи про себе: «Товариш одинаку – бог». Не доводилося перед тим ступати Ґероґли на сиру землю, хіба коли на коня сідав. І зараз настраждався він, ідучи пішки. Ноги вкрилися пухирями, по лобі піт струмком тече. Які запаси у пішого? Захотілося пити – де взяти чаю? Захотілося курити – де ж тютюн? Захотілося неше – та де його знайти? Йшов Ґероґли безлюдною пустелею, втрачаючи свідомість, розум у нього мало не помутився. Раптом – звідкись узявся – білобородий старець.

– Гей, сину мій! Щасливої дороги тобі!

Знаєте, мабуть, як сердита людина відповідає?

– Чи ти, старий, в дорогу мене посилав, що тепер зичиш щасливої дороги?

– Хоч я і не посилав тебе, та все ж скажи мені, куди прямуєш?

– Ти що послом засилав мене куди-небудь, що я повинен тобі розказувати?

– Не гарячкуй, сину мій, облиш цю дурну звичку. Ти йдеш все далі і далі від своєї країни, немає попереду ні людей, ні поселень!

– Якщо покидаю я свою країну, то хапай мене тут і стягуй борг, якщо я у тебе в боргу!

Сказав Ґероґли і заціпенів – щез старець, пропав – неначе і не було його зовсім, тільки й мовив: «Нехай принесе тобі достаток твоє ремесло!» Підійшов він туди, де стояв старець, а там і слідів ніяких немає… Згадав він бувальщину, що чув колись, і зрозумів, що то був Хизр,[38] мир йому.

– О, Аллах, до чого ж я невезучий! Мені б підійти до нього, отримати благословення. Що ж, хай буде що буде – спробую покликати мого покровителя, Лева божого,[39] – вирішив Ґероґли і заспівав:

Все у руках року, всемогутньої долі, Прийди на допомогу, Алі, Шахімердан![40] Я один, далеко моя країна, Прийди на допомогу, Алі, Шахімердан! Скільки днів я йду цієї дорогою, Скільки виніс страждань і незгод, Не дай померти мені – джигітові без коня, Прийди на допомогу, Алі, Шахімердан! Карає жорстоко джигіта зла доля, Немає спочинку від мук і жури, Немає кінця піскам безкраїх пустель, Прийди на допомогу, Алі, Шахімердан! Абубекр[41] праведний, сто двадцять чотири Тисячі мертвих пророків, хазрет[42] Омар![43] Не залиш у біді Ґероґли, о шейх Хайдар![44] Прийди на допомогу, Алі, Шахімердан!»

Доспівав Ґероґли, та де там – немає ні Алі, немає нікого. Пішов він далі і немало пройшов. Піднявся на пагорб і побачив стільки овець, білих, чорних, що в очах замиготіло.

«Боже, яке щастя, якщо це тільки не сон», – подумав Ґероґли і підійшов ближче. А це були його вівці, його пастухи.

– Що за мандрівник? – дивувалися пастухи, підходячи до нього. Дивляться – так це ж їхній господар Ґероґли. На голові драна шапка, на плечах лахміття, в руках палиця, під рукою «гарбуз нещастя», – ну чистий каландар.

– Що це ти надумав, ага?[45] Чи не жадоба тебе здолала? Чи не жебракувати ти вирішив? Та чи мало тобі твоїх багатств – он скільки худоби пасеться в степу!

– Ні, чабани, не жебракувати я пішов. Стара з Нішапура забрала Ґир-ата. Ось і йду я за ним, одягнувшись каландаром.

Підійшов один із пастухів.

– Чув я, що і велика людина втрачає розум. Мабуть, правду кажуть.

– Про що це ти? – не зрозумів Ґероґли.

– Всі кажуть, що ти просто розгубився, ага. Але ж не на простого коня стара сіла – на Ґир-ата, прозваного Меджнун-Делі, а старій сто вісімдесят років, і сама вона вся з кулак. Та при переході з першої ж гори кінь заграє та скине її і до вечора кінь прискаче до нас. Не ходи, ага, не турбуйся даремно, залишайся тут, заночуй.

Це дурість, звичайно, була. Але Ґероґли повірив пастухові.

– Мабуть що залишусь, – відповів він і вирішив заночувати у пастухів.

А чабанам тільки цього і треба – почали вони ловити, різати і оббілувати його ж баранів, взялися готувати яхну, тамдирлау, ішлеме, гомме…[46] А коли зайнявся наступний день, Ґероґли запитав:

– Ну, чабани, прискакав Ґир-ат?

– О ага, та звідки ж йому знати, що ти тут? Якщо він, граючи, скинув стару, то мабуть пасеться десь у горах. Піднімися на гору, поклич свого Ґир-ата, пісню йому заспівай – він почує твій голос, дивись та й прискаче.

– Що ж, мабуть заспіваю, – вирішив Ґероґли і почав лізти на гору.

А пастухи за його спиною перешіптуються:

– Спритно ми ошукали його! Не можемо до мейхани твоєї прийти, привітати тебе, так хоч тут, в горах, спів твій почуємо, з нас і цього буде досить…

А Ґероґли вибрався на гору і заспівав, викликаючи Ґир-ата:

Мати твоя з авутів, батько твій рід веде Від білих, могутніх птахів. Будь-який джигіт Забуде багатство і розум заради тебе, Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди! Високий твій круп, суха твоя голова, З четвертого року на п'ятий – життя твоє, У день жорстокого бою – товариш мій, Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди! Весна цвіла, коли йшов Ґир-ат. Очі твої в сльозах, копита в пилюці, Підла донька Пірси забрала тебе, Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди! Щастя було би сісти на тебе верхи, Зла стара баба викрала тебе, Друг твій, Ґероґли, страждає без тебе, Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди!

Та де там – не прискакав Ґир-ат!

– Щоб ти пропав, через тебе я цілісінький день втратив, – сказав Ґероґли, спустився з гори і пішов своєю дорогою. Йшов він, ішов та й дійшов до річки Араз. Глянув – стрімка течія.

– О боже, покровителю мій, як тут бути? На Ґир-аті річку перескочити нічого не варто. А зараз, видно, треба шукати брід.

Підійшов він до берега і побачив сліди Ґир-ата. Придивився і зрозумів, як діло було: сівши на коня, стара ударила його нагайкою і кінь перескочив річку, ще й на п'ятнадцять гезів далі від берега приземлився.

Закричав він і упав на землю як мертвий. Тільки через три години прийшов до тями і сів, плачучи, на березі ріки. Почав утішати себе: «Не тужи, моє серце, не плач. Сльози – справа малодушного і боягуза». Але згадав Ґир-ата, знову вмився сльозами і заспівав.

Щойно закінчив пісню Ґероґли, як підскакав до нього вершник і сказав:

– Давай руку, сину мій! – і посадив на коня позад себе. – Заплющ очі! – звелів він.

Ґероґли заплющив очі. Три години скакали вони, і знову вершник наказав:

– Розплющ очі!

Розплющив очі Ґероґли і побачив, що стоять вони на якійсь горі. Поряд струмок дзюрчить. Відпочили вони, чаю попили, кальян покурили. У стороні Кибли[47] виднілася фортеця.

– Бачиш цю фортецю, сину мій?

– Бачу.

– Це й є Нішапур. А віддалік красується гора Серви-даг. Нішапур і Серви-даг як дві фортеці стоять. У другу фортецю, сину мій, не ходи. А потрапиш до Нішапура – не поспішай. Мине рік, і всевишній поверне тобі коня.

Острів Челекен. Аул Карагел

Озирнувся Ґероґли, а вершника як і не було. Це був покровитель Ґероґли, Лев божий.

Ґероґли подумав: «Еге, адже я міг запитати його, де мій кінь. Добре, тепер вже як-небудь і сам знайду».

Швидко спустився він з гори, поспішаючи увійти до фортеці допоки сонце не сіло і не замкнули ворота.

– Чи не пригрієте божого мандрівника? – запитував він усюди, де бачив світло.

– Йди геть, проклятий! – відповідали йому.

Біля інших воріт він запитував:

– Чи не пригрієте божого мандрівника?

– Йди геть!

Йде він до сусіднього дому:

– Чи не пригрієте божого мандрівника?

– Геть! Геть! – чулося у відповідь.

Звідусіль гнали його. А причина тому була проста. Коли стара привела до падишаха коня, той звелів оголосити навкруги: «Хто в цій фортеці буде гостинним до людини, яка розмовляє по-туркменськи, той буде страчений, майно його буде пограбовано, та ще й з рідні зберуть десять золотих!»

Блукав Ґероґли вулицями чи не до опівночі і набрів на мейхану, де гамірно бенкетували сорок каландарів. Вони щовечора приходили сюди, приносили все, що змогли роздобути за день, і влаштовували гульбище, веселилися з музикою, з піснями. З добру годину дивився на них Ґероґли з вулиці. Тридцять дві мелодії відіграли каландари і все до ладу: були у них і карнай, і сурнай, баламан і гіджак, чінгіре, баб, аргулум.[48] Каландар, що сидів у кутку, бив у барабан.

Пограли каландари та й відклали інструменти. Вирішили перепочити, чаю попити, кальян покурити. Тут Ґероґли і зайшов у мейхан.

– Салам-алейкум! – привітав він каландарів.

– Гей, проклятий! – закричали каландари. – Все застілля нам зіпсував. Сюди не підходь, там сідай.

Присів Ґероґли навпочіпки біля порога, притулився спиною до стіни. П'ють чай каландари, курять кальян, негде кидають до рота, а Ґероґли сидить осторонь і дивиться. Що ж робити, коли не пригощають!

Та не всидів Ґероґли! Помітив поблизу тар[49] каландарів, взяв його до рук і ударив по струнах п'ять-шість разів. Поряд карнай побачив. Щось порожнім він здався. «Чи легко грати на ньому?» – подумав Ґероґли, взяв його до рук і дмухнув щосили разів п'ять-шість.

Захмелілі каландари зі страху кинулися геть. Стоять на вулиці і міркують: «Що за лихо нам небо послало?» А Ґероґли після карная взяв сурнай, потім баламан, гиджак, на останок взяв до рук дутар.[50] Майстерно грав Ґероґли, дутар у його руках співав як соловей. Сподобалася його гра каландарам – почали вони повертатися один за одним. Сидять мовчки, слухають. Пограв Ґероґли і приставив дутар до стіни.

Тоді почали підходити до нього каландари і вітати:

– Салам-алейкум!

– Так ти, приятелю, певно, те що нам треба. Ти граєш як майстер. Видно по всьому – ти нам підходиш. Розкажи нам, якого ти роду?

– Навіщо вам знати про мій рід? Ви що оженити мене надумали?

– Еге, хлопче, та ти колючий! А чи знайомий тобі смак чаю, кальяну?

– Знайомий, звісно!

– Так дати тобі кальян?

– Давайте.

– І чаю вип'єш?

– Давайте.

– А щодо ґьонкару?[51]

– І ґьонкар мені до душі.

– А що ти скажеш про вино, насе?

– Та вже краще бийте, але давайте. Навіщо даремно запитувати?

Йому подали все.

– Гей, приятелю, хто грає, той видно і співати вміє. Чи не заспіваєш нам під цю музику?

– Можу.

– Тоді заграй і заспівай нам!

– Джигіти! Заспівати я вам можу, та мови вашої я не знаю. Я знаю мову туркменів, – відповів Ґероґли.

– Так пишайся своєю мовою. Туркменське слово і нам хотілось би послухати. Співай по-туркменськи, ми все зрозуміємо!

– Якщо так, то заспіваю, – зголосився Ґероґли. Взяв він до рук саз і розповів у пісні про свої поневіряння:

Мандрував я потайки на дорогах любові. Заміри злої баби старої погубили мене. Людину інколи губить її язик. Язик мій – ворог мій – змусив мене страждати. Блукати б мені серед високих гір любові, Ворожі фортеці спалити, трон скрушити, Зірвати корони тюльпанів. Бджоли гудуть: Мед мій – ворог мій, змусив мене страждати. Вітер любові шумить у моїй голові, Еренів[52] гостра шабля безпутних січе, І кажуть мені ті, хто не знає дороги: Шлях мій – ворог мій, змусив мене страждати. За край одягу піра[53] тримається Ровшен,[54] Тільки тому, хто вірить, доступна мета, Вранці, пролітаючи, мені кричать журавлі: Крик мій – ворог мій, змусив мене страждати.

Закінчив пісню Ґероґли, і каландари були у захваті, засипали його похвалами.

– Ой, ой, яка пісня, як він співає про журавлів, що пролітають! Так, мабуть, немає рівних йому співців!

З пісні Ґероґли зрозуміли вони лише останнє слово «журавлі».

Каландари почали радитися:

– Так, друзі, не знайти нам ніде іншого такого джигіта-бахші,[55] такого гарного джигіта. Нехай він залишається з нами, нікуди його не відпустимо!

– Слухай, приятелю, ти нам дуже підходиш. Залишайся з нами. Ми не відпустимо тебе, – сказали вони Ґероґли.

Було їх сорок каландарів, стало сорок один.

– Ну, приятелю, тепер скажи нам своє ім'я.

– Так назвав я своє ім'я в кінці пісні! Мене звуть Ровшен.

– Та кинь ти! Хіба це ім'я? Прізвисько своє скажи, як люди звуть тебе? Мабуть знаєш, що у відважного джигіта два імені буває.

– Прізвисько моє Ша-каландар,[56] так люди мене звуть.

– О, це ім'я так ім'я, те що треба!

Назвався Ґероґли Ша-каландаром і залишився з ними.

Чим займаються каландари?

Блукають вони по караванному базару, жебракують, канючать. Тут випросять пригорщу пшона, джугари, у бакалійника щіпку тютюну, чаю на півзаварки, у м'ясника – шматочок м'яса, завбільшки з яйце, жили, шийні хребці, у дрібних торговців – зламану голку, наперсток, декілька намистин, інший дріб'язок.

«Ну прокляті, і це весь ваш заробіток? Хочете і дітей, і родину утримувати, та ще щоб на чай гроші залишалися?» – подумав Ґероґли. Не припало це йому до душі, і врешті-решт відділився він від них, задумав свою справу. Вийшов він із фортеці через південно-західні ворота, пішов широкою дорогою і дійшов до гірського проходу. Тут сховався він у печері.

Цим шляхом ближче до сутінок люди рухалися з базару. Ґероґли їм не було видно, і він без перешкод очікував на свою здобич. Довго чекав і нарешті дочекався – з'явилось два торговця.

Відомо, які бувають торговці, коли справи їхні йдуть добре. Їдуть вони на однохожих конях у дорогому одязі, тримають прикрашені поводдя, на хурджинах сидять криво, тюбетейки шиті золотом, зсунуті набік, і горлають на все горло: «Розстебни рукава, торе-ханум!»

«Під'їжджайте ближче, прокляті, я вам покажу, я розстебну вам рукава!» – подумав Ґероґли.

Ось торговці під'їхали до проходу. Вискочив Ґероґли із печери, став, руки в боки, загородив дорогу. – Салам-алейкум, приятелі! Під'їжджайте, давайте привітаємося, – і простягнув їм руку. Нікуди було звернути купцям. Робити нічого, довелося протягувати руку. А Ґероґли схопив їх, стягнув з коней, покрутив над головою і вдарив об гірську скелю – на всі боки полетіли мозки із розтрощених голів. Купці випустили дух.

Надійно заспокоївши купців, він спіймав їхніх коней. Хурджини зняв, а коней відпустив – по конях могли упізнати його.

Витрусив він товари з хурджинів на землю. Відомо, що за товари, – різні тканини. З міцної алачі зв'язав він два вузли, склав у них крам, закинув собі за спину і вирушив зі здобиччю у зворотному напрямку.

…Про кого тепер розмова? Про каландарів. Зібралися вони в кінці базарного дня в мейхані. Ша-каландара немає.

– Ти не бачив його? – запитує один.

– А ти не знаєш, де він? – запитує інший.

– Він був у рядах різників, – сказав один.

– Увечері я бачив його, як він тинявся, – сказав інший.

Аж тут заходить Ґероґли, увесь спітнілий, навантажений тюками з тканинами, і кидає свою здобич на середину кімнати.

– Гей, Ша-каландаре! Що це у тебе? Поцупив ти, чи що, увесь цей крам? Швидше розповідай, проклятий!

– Спочатку дайте мені чаю випити, покурити дайте. Переведу дух, потім розповім.

– Попити і покурити можна і потім. Розповідай, поки хазяїн не з'явився!

– Про хазяїна турбуватися не варто. Я його заспокоїв.

Тоді подали вони йому все, що він просив. З насолодою попив він чаю, покурив, витер спітніле обличчя і почав розповідати.

– Ну, друзі, ваша справа не припала мені до душі. Ось до кінця базарного дня я і відділився від вас, вирішив добувати гроші самостійно. Пішов я по базару, де торгують тканинами. Бачу – сидить скраю сивобородий торговець. Я почав співати перед його лавкою. Заспівав «ашгин», «талхин»,[57] витончені газелі Мешреба. Сподобалось йому і він подарував мені тканину «сари кірпік». Поряд з ним сидів торговець з чорною бородою. Я і йому заспівав «ашгин», «талхин». І йому вони припали до душі, і він подарував мені тканину «дараї». Наступним був молодий безбородий купець. Я і йому заспівав. Йому теж сподобалось, і він подарував мені тканину «мадан тюрме». Тим, хто дарував мені тканини, я співав і дякував їм піснею… Ну, а у деяких забрав силоміць, трішки погрожуючи.

– Ті тканини ти отримав за пісні, а інші за що?

– Жовтий торговець подарував мені цю матерію, чорний торговець – ту, один підніс – он ту, інший – цю тканину… – запинаючись пояснював Ґероґли, але каландари повірили йому.

– Агов, друзі! Торговці сказали мені: любий нам твій спів, і ми даруємо тобі цей крам, та дивись – у цій фортеці їх не продавай. Бо як дізнається наш хазяїн – буде нам непереливки… Віднеси і продай їх якомусь торговцю.

Рано-вранці один з каландарів закинув тюки з тканинами на віслюка, відвіз їх і продав торговцю. Повну сумку грошей приніс назад. Тут і зрозуміли каландари, що таке справжній заробіток.

Порадилися каландари і надумали обрати Ґероґли своїм вожаком.

– Гей, Ша-каландаре! Ти тепер головний серед нас. Ми обираємо тебе вожаком!

– Не буду я вожаком! Бачу я, нерозумні ваші наміри. Не будете ви мені підкорятися, – заперечував Ґероґли.

– Та що ти, Ша-каландаре! Ось побачиш, ми будемо тобі коритися.

– Коли будете слухняними, і будете всі сорок ходити разом, тоді я буду вашим керманичем. Таке моє слово, – сказав Ґероґли. – Зараз не буде у нас приробітку на базарі. Бакалійники стали жадібними, а із торговців тканинами ми взяли, скільки можливо. Рушимо у село, добудемо трохи зерна.

Чарджуй. Торговці взуттям

І ось Ґероґли з каландарами – сорок один каландар – вийшли із фортеці і пішли до села.

У кого була кобила, той їхав на кобилі; у кого був жеребець, той їхав на жеребці; деякі їхали на віслюках. Під'їхали вони до поселення. Собаки зчинили ґвалт.

– Ну, друзі, хто мало дасть зерна, відлупцюйте його! – наказав Ґероґли.

– Накажеш відібрати у кого-небудь тельпек,[58] ми знімемо його разом з головою! – відгукнулися каландари.

Вони пам'ятали, скільки грошей отримали за тканини, і тепер були раді підкорятися своєму вожакові у всьому. Вони так і рвалися до бою.

Підійшли вони всі гуртом до дому бая. А в селі ніхто не знав, що серед каландарів є такий собі Ша-каландар. Думали, що це каландари як каландари і подали їм у дірявій торбі пригорщу пшона. Вихопив Ґероґли торбу і наказав побити бая. Всі сорок каландарів накинулися на нього. На тверду землю кинули бая. Жорстоко били його ногами. Залишився лежати він на землі, дух з нього вийшов.

Підійшли до другого дому. І тут подали їм тільки пригорщу проса-джугари у розбитій мисці. Ша-каландар схопив миску і зробив знак каландарам. Накинулися вони на цього бая і били його, допоки він не впав.

– Ну, джигіти, від цих людей мало зиску, гайда до інших, – сказав Ґероґли.

Рушили далі. А поки йшли, повсюдно вже рознісся поголос, що серед каландарів є один біснуватий. Даєш мало зерна – голову пробиває. Вийшли назустріч каландарам поважні старці, аксакали:

– О, каландари! Зупиніться, зробіть милість! Якщо зерно вам потрібне, ми дамо вам, скільки треба. Не ходіть по хатах, не лякайте малих дітей!

І понесли люди зерно – хто п'ять батманів несе, хто шість. І ось вже в ряд стоять мішки з зерном. Так, силою брати – не просити! Повернулись каландари і цілий будинок забили просом-джугарою.

Потім пішли вони до баїв-скотарів – ті повернулися з літніх пасовищ, і у них можна взяти і козеня, і ягня. Слава каландарів і сюди долетіла. Назустріч їм вже гонять худобу: кожне друге козеня із двійні каландарам дісталося, кожен козел, що для стада негодний, – теж їм; коза із зламаним рогом – їм; хворі, шолудиві і з сверблячкою – теж каландарам! Пригнали каландари додому ціле стадо.

Розмістилися вони в мейхані і почали ділити. Кожен отримав по парі кіз, а одна пара залишилась зайвою.

– Ша-каландаре, що робити з цією парою?

– Заріжемо і з'їмо.

Так і вчинили.

Потім Ша-каландар сказав:

– Гей, джигіти! Худі в цьому році кози. Будемо по черзі пасти їх. Стануть вони жирними, тоді і поїмо м'ясця у своє задоволення.

Так і пасли каландари стадо по черзі сорок днів. На сорок перший день прийшла черга Ша-каландара.

– Ша-каландаре! Ми тебе обрали вожаком і пасти череду не дамо. У твою чергу один з нас піде із стадом, – сказали каландари.

– Не годиться так. Я у своєму селі чергу поливу нікому не довіряю. У свою чергу сам буду пасти.

– Ну, якщо так, паси сам! – згодилися каландари.

Погнав він кіз поперед себе. А вони, хвости позадиравши, розбіглись у різні боки – за ці сорок днів, що їх відгодовували, вже звикли блукати посівами.

– Стій, стій! – кричить Ша-каландар, та куди там. – Ну, Ґероґли, до чого ж ти дійшов, окаянний, у пастуха кіз перетворився, – сварив він сам себе.

Пішов Ґероґли до шелюги, відрізав товсту гілку в півтора геза завдовжки і обстругав один кінець – руків'я зробив. Взявся тією палицею зганяти кіз.

– Чи не ти, коза із зламаним рогом, відводиш усіх у посіви, ти не даєш перепочинку? – примовляв він і бив кіз палицею – Чи може це ти, руде козеня? А можливо, це ти, коза із сверблячкою? – і знову лупцював кіз палицею, тусав їх ногами, валив та вбивав. Небагато кіз живими залишилось. Та і сам Ґероґли стомився.

«Погублю і решту, – вирішив він і загнав кіз у посіви. – Щоб ви, ненажери, луснули!» А двох кіз, які належали йому, схопив за вуха і потягнув у фортецю.

Ну, якщо схопити чоловіка за бороду, жінку за коси, а козу за вуха – вони стають жалюгідними і безпомічними. Кози кричали так пронизливо, що хоч з фортеці тікай.

Каландари сиділи в мейхані і раптом почули галас, двоє з них вибігли назовні. Бачать – тягне Ша-каландар за вуха двох кіз.

– А куди він подів інших кіз? – здивувався один каландар.

– Мабуть, вдало продав якому-небудь торговцю, – сказав інший.

Не могли вони дочекатись, поки він підійде, і ще здалеку закричали:

– Гей, Ша-каландаре! А де інші кози?

– Щоб ви щезли, та й кози ваші і ваша проклята країна! Що ж ви мене не попередили, не сказали нічого, коли я погнав кіз пасти?

– Про що не попередили?

– Не сказали, що у вашій країні вовки водяться. Милувався я козами, дивився як вони траву смикали, а потім перегнав їх з берега річки в піски. А там на стадо напала зграя вовків. Тільки і встиг я врятувати своїх двох кіз. Інших вовки загризли.

– Ет, виходить, що він нас зробив злидарями, голодними залишив, – поскаржився один каландар.

– А хто нам дав кіз? – заперечив інший.

Ґероґли залишив кіз біля дверей і зайшов до мейхани. Там він переповів свою розповідь. Каландари то виходили на вулицю, то заходили – радилися між собою. Один запропонував:

– А давайте заберемо у нього цих двох кіз, а йому копняка під зад! Не буде від нього нам зиску.

Інші заперечували:

– Ні, друже, так не годиться. Заведемо краще з ним бесіду і будемо шанобливо називати його «ara-бій». Будемо так називати його і скажемо: «Правда твоя, ara-бій! Гарний у тебе чай, гарний твій тютюн. Так засип чаю до чайника, поклади тютюн до кальяну». З'їмо все, що він зможе дати, а потім він і сам піде.

І сказали вони Ґероґли:

– О Ша-каландаре! Хай будуть ці кози пожертвою заради тебе. Є у нас гра, яка зветься «Бесіда-меджліс». Ми хочемо вибрати тебе ага-бієм і почати гру.

– І у нас грають у цю гру, часто грають. Заїжджого простака називають «ara-бій, ага-бій», аж допоки не обберуть його до нитки. Та якщо хочете, щоб я був ага-бієм для вас сорока, я згоден.

Почали між собою перешіптуватись каландари:

– Так що ж це виходить, і в себе дома він такий же невдаха, проклятий.

– Ну ж бо розкажіть мені про звичаї вашої країни, – сказав Ґероґли.

– Звичай у нас такий: кого обирають ханом «ага-бій», той на початку влаштовує частування, а в кінці – інше.

– їв нашій країні такий звичай є. Що ж, хай це буде перше частування, – сказав Ґероґли.

Зарізав він кіз, тільки внутрішнє сало лишив собі, а все інше пішло каландарам на частування.

– Друзі! Ось моє перше частування. Але якщо ви мене обрали ага-бієм, то доведеться вам виконувати все те, що я вам накажу. Немає у мене оселі, і я всім чужий. Не можу я валятися в мейхані, в очікуванні поки мені дадуть миску рисової каші раз на тиждень або в базарний день. Тому, нехай один з вас годує мене при заході сонця, інший, коли смеркне, третій – опівночі, четвертий – на світанку, потім вранці, по обіді і знову увечері.

Бажання його виконали, і Ґероґли з'їв усе за три-чотири дні.

І ось прийшла його черга пригощати. Зробив Ґероґли собі міцний лук і стріли. Взяв довгу мотузку, пішов в поле, – адже він збирався влаштувати пригощання-меджліс, йому потрібно було добре підготуватися. Все, що потрапляло йому на очі, Ґероґли вражав своєю стрілою і нанизував на мотузку, – ящірок, ховрахів, жаб, ворон, одудів, жайворонків. Приніс все це додому і почепив на кухні. Розтопив сало кіз, налив до котла один гарбуз води. Сало виплило і застигло. Потім Ґероґли наповнив велику миску піском, а зверху насипав сорок агрі рису і з нею прийшов до каландарів.

– Друзі, тут не маю я знайомих бахші, музик, щоб запросити їх на нашу бесіду-меджліс. Та не біда – кращого за мене бахші і музики – немає. Я звеселю вас, доставлю вам задоволення, – сказав Ґероґли і почав співати, грати, бесідою гостей розважати.

Наближалася північ.

– Гей, ara-бій, якщо не роздумав, пригощай. У нас у шлунку купець, вже готовий товари приймати.

– Чекайте, знаю я одну цікаву історію. Зараз розповім…

І Ґероґли почав свою розповідь.

– Швидше закінчуй!

Та Ґероґли і не думав закінчувати.

– Ara-бій, як надумав пригощати, то вже пригощай. А розповідати будеш завтра.

– Ну вже якщо ви і дійсно зголодніли, то йдіть на кухню і готуйте самі. Там все є, що потрібно.

Тільки він це сказав, як два каландари прошмигнули на кухню. Там вони помітили припаси.

– А й правду він сказав. Ось і м'ясо приготовлене для плову, – сказав один.

– Давай-но глянемо, що у нього у казані, – запропонував другий.

Підняли вони кришку.

– А сала забагато! – сказав один. Запустив він руку глибше, а там одна вода.

«Зате рис гарний», – подумав інший. Засунув він руку у рис, а знизу пісок, змішаний з рисом…

Забігли вони до мейхани.

– Що ви там нишпорите? У нас давно вже животи скрутило, – закричали каландари, побачивши їх. – Якщо у нього там є що-небудь, варіть хутчіш!

– Ну так я вас зараз нагодую! – сказав один каландар.

– А в чому справа?

– Подивились би ви, що за припаси у проклятого чужинця! – кинув інший.

– Нуж бо, ara-бій, господарю! Що це ти надумав? Чи невідомо тобі, що ця фортеця – Ніша-пур! Місто з сорока чотирма ворітьми. Це володіння шаха Бали-бека. Тут жарти не проходять. Піднімайся, виставляй частування, вислозадий зангар![59]

– Замість частування, друзі, заспіваю вам я чудову пісню. Хто розумний – піде тихо, без галасу, ахто не занадто щедрий розумом, нехай сидить! – відповів Ґероґли, взяв до рук саз і заспівав, звертаючись до каландарів.

Давайте, беки, їсти і давайте пити, Життя прийшло і піде, коли прийде час, Невмолимо рікою роки течуть, Таємниця відкриється нам, коли прийде час. Ми – люди – йдемо, мов довгий караван, Перед владою єдиною Істини[60] немає щита, Прийдуть мурахи, підуть, – хоч мурашник свій Зводять і зводять, – коли прийде час. Через високі гори нас проведи, Ґир-ат мого, о Могутній,[61] поверни, Стара баба, що вкрала коня мого, До мене потрапить, коли прийде час. Руїни й уламки – такий цей світ, Страждає і кровоточить серце моє, Чорної землі невмолимий дракон Проковтне усе це – коли прийде час. Бий, Ґероґли, бий, Ґероґли, ворогів, Багато хто намагався притулок тут знайти, Розбивали юрти… і потім Відкочовували, коли приходив час».

Послухали каландари пісню, і один звернувся до всіх інших:

– Чи зрозуміли ви, що він заспівав?

– Так, зрозуміли.

– І що він каже?

– Він каже: вставайте, йдіть собі.

– Ох, друзі! Його слова «вставайте, йдіть собі» – це щастя боже! Щасливим будеш, якщо йтимеш собі благополучно. А його слова «бий, Ґероґли, бий» – означає, що задумав він нас убити. Яке вже частування.

З іншого кутка вискочив один каландар. Цей був гарячий, він крикнув:

– Ти бач, пісні його слухати, ще чого! Вставай і подавай нам частування!

– Друзі, а що ви скажете, якщо ще удосвіта кожен з вас скуштує гарячого супу з маша? – запитав Ґероґли.

Суп з маша для курця опію те ж саме, що кара господня, і каландари накинулися на Ґероґли, волаючи:

– Чекай-но! Дай і мені стусонути!

– Бий його, допоки він не скаже «Хазрет кабла», – приказував старий каландар.

– Джигіти, стусоніть мене у голову разів п'ять-шість, щоб зігрілась. А то голова геть холодна, – кричав Ґероґли.

– А що? Думаєш, якщо ми не стусонемо тебе в голову, то світ перевернеться? Отримуй! – І каландари почали бити його у голову, та ще й так, щоб він писком зарився у землю.

– Ну, тепер досить! – проказав Ґероґли і скочив на ноги.

Розглянувся він на всі боки і побачив біля дверей пернач каландарів – той був підвішений за темляк. Ґероґли схопив пернач, накинув на руку темляк і одним стрибком опинився за порогом.

– Ох, проклятий! Ти бач який! Частування не приніс, та ще й перначем лякаєш.

З криком «алла» на Ґероґли накинулися двоє. Ґероґли віддубасив кожного по спині, та так, що вони розпласталися на землі. Кидалися на нього й інші, але з острахом відступали назад. Ґероґли лупцював по головах, трощив їх, як горіхи. Каландари подумали: «Навіть якщо вирватися із його лап, придушить все одно, проклятий!» Ґероґли стояв у дверях, широко розставивши ноги, і каландари стали проскакувати у нього між ногами.

– А, ось ти де! – приказував Ґероґли і, перекинувши пернач, лупцював ним через плече. Кому по лобі дістанеться, той котиться геть.

Ґероґли грався перначем, піддражнюючи каландарів:

– Що ж ви, пригощайтеся, підходьте!

Дивляться каландари – ні зверху, ні знизу немає спасіння. А на порозі Ґероґли, збуджений виглядом крові, стоїть з палаючими очима. І тисячі золотих не пошкодував би жоден каландар хоч за мишачу схованку.

«Мабуть, що досить», – подумав Ґероґли і відійшов від дверей. Вирвалися каландари на вулицю і чкурнули з фортеці у степ.

Ґероґли прикинувся, що не може їх наздогнати, біг і прикрикував навздогін:

– Ну, що ж ви – жеріть своє частування!

– Не потрібно нам твоє частування…

– Ну, прокляті! Чи для того я з такої далечині добирався сюди, щоб годувати сорок каландарів?! – з докором сказав Ґероґли і повернув назад.

Каландари розійшлися по домівках. Декілька каландарів віддали богові душу з переляку, у інших рот і ніс набубнявіли, три місяці не могли відійти.

Повернувся Ґероґли до мейхани. Випив чаю, покурюючи, роздумував:

«Важко прожити рік, живучи п'ять днів в одній місцині, п'ять днів у іншій. Треба б було знайти легковірного простака, щоб взяв до себе названим сином. Так промайне рік, прийде час і великий Господь поверне мені коня».

Покликав він до мейхани одного торговця, та й продав йому все зерно. Що виручив, поклав до кишені і пішов на базар.

Йшов Ґероґли базаром, помітив сивобородого торговця і відразу зрозумів, що це саме той, що йому потрібен.

Наблизився, став на коліна і з пошаною привітався. А старий замість відповіді тицьнув його у груди долонею.

– Чому вдарив ти мене, батьку?

– Я вдарив тебе тому, що падишах оголосив через глашатаїв: «Якщо з ким заговорить чужоземець туркменською і той прийме його до себе в дім або якщо він буде розмовляти з чужинцем, він буде страчений, а майно його віддадуть на розорення, та ще й стягнуть десять золотих». Ось тому і вдарив я тебе.

– Батьку! Я не туркмен. Я довго жив серед туркменів, я знаю їхню мову, звик до них.

– Якщо ти не туркмен, то звідки ж ти родом?

– Я родом із Беджана.

Виявилося, що мати цього старого також була родом із Беджана. І виходить, що старий йому майже родич…

– Земляче, а що ти тут поробляєш?

– Немає куди мені йти, батьку, немає де голову прихилити. Хотів би я стати сином тому, у кого сина немає, замінити доньку тому, хто доньки не має.

– Ох, немає у мене сина. Будь мені сином!

– Батьку! Невже ти не бачиш? Звичайно, я твій син, – у запалі відповів Ґероґли. А коли скінчився базарний день, закинув на себе хурджин старого і пішов за ним, як син.

Старий розпитував Ґероґли про країну своєї матері, про різні краї, перевіряв, чи знає він те або інше. Ну, а Ґероґли – де тільки не побував! Він називав все правильно – де мечеті, де який міст, де кладовище, поросле тамариксом, де кам'яні колодязі…

Прийшовши до дому старого, він віддав старому всю виручку від продажу зерна.

– Так, сину мій, непоганий приробіток у тебе.

– Батьку, я можу і більше заробити, коли потреба буде.

Чим же тепер зайнявся Ґероґли?

Наступного дня пішов він один на нішапурський базар як каландар. Йшов він, думаючи, що йде прямою вулицею, але увесь час потрапляв чи то у двір, чи то в глухий кут.

Заблукавши, дивився він на небо, стояв у розгубленості. «Ні, це нікуди не годиться. Треба гарно знати вулиці, інакше нічого не вийде», – роздумував Ґероґли. Зустрів він чотирьох каландарів, яких раніше не знав. Пішли вони разом.

Випросивши трохи грошенят і якусь одежину, йшли вони після закінчення базарного дня. Ґероґли дороги не знав. Він голосно розмовляв, а від тупотіння його здригалася земля. Один каландар сказав:

– Слухай, друже, ступай тихіше, та й розмовляй впівголоса!

– А чому? – здивувався Ґероґли.

– От щоб ти знав, що йдемо ми повз стайні Ґир-ата, коня суніта Ґероґли з Чотирьохгірного Чандибіля. Якщо проходячи повз них, будеш здіймати галас, біда тобі буде від падишаха.

Про Ґир-ата якраз і хотілося послухати.

– А скільки людей його охороняє?

– Чотири конюхи.

– А ворота де?

– Ось там, бачиш?

Ледве вони порівнялися з воротами, Ґероґли сказав:

– Ой, друзі! Я хворий на тяжку хворобу. Ось-ось приступ почнеться. В інші дні це траплялося трохи пізніше.

– Слухай-но, друже, а що ти робиш, коли у тебе приступ буває?

– Взагалі під час приступу я вбиваю одного-двох чоловік. Якщо кров не проллється, хвороба не проходить. Як зараз буде, не знаю…

– Еге, приятелю, зв'язались ми з тобою видно на лихо собі. Поки приступ не почався, поділи нашу здобич по честі.

– Ну, що ж, давайте поділимо, – зголосився Ґероґли і, схрестивши ноги, всівся на краю супи:[62] гроші він клав собі до кишені, а одяг каландарам кидав.

– Слухай, друже, так не піде! Дай і нам грошей!

– А одягу вам не досить?

– Адже ми з ранку з тобою ходимо разом і кричимо всі однаково. Треба і гроші поділити порівну, – заперечив один каландар.

Ґероґли витріщив очі, витягнув вперед руки і стиснув кулаки.

– Дивіться, починається моя хвороба! Почалася вже…

Перелякалися каландари і заволали:

– Ми згодні, згодні!

Ґероґли розпрощався з ними.

Між тим сіло сонце, ґедзі перестали літати. Ґероґли підійшов до воріт, штовхнув їх – вони були зачинені зсередини на замок. З другого боку стайні у стіні був отвір, через який викидали гній. Ґероґли засунув руку, та і сам якось пропхався. Потрапив він до стайні і побачив Ґир-ата. Підбіг до нього, почав гладити, цілувати його в чоло.

– Ох, ти мій безцінний, ненаглядний, мій вірний товаришу в недобру днину, мій Ґир-ата, – примовляв Ґероґли. Придивившись, побачив, що конюхи не розгнуздали коня і залишили стриноженим, мабуть боячись підійти. І вода і ячмінь – все було в кам'яній стайні. Та не дотягнутись до них коню.

Ґероґли зняв вуздечку, пута, підвів Ґир-ата до води, до корму, зняв сідло і побачив, що врізалося воно йому в хребет, ребра коня перерахувати можна було, у кожному оці – з кулак багна.

Почистив коня Ґероґли, погладив, надів попону і попрямував до кімнати конюхів.

Зазирнув у двері, побачив чотирьох конюхів: сидять, неспішно ведуть бесіду, чекають коли звариться м'ясо, місяць був Рамазан.[63] І Ґероґли став чекати.

Конюхи дістали м'ясо яхна з казана і розклали на скатертині.

– Нехай яхна трохи охолоне, та й дійде, а тим часом і наступить селалік.[64] Подрімаємо годинку, а потім і за вечерю візьмемося, – вирішили конюхи. Уляглися та й поснули.

Ґероґли увійшов до кімнати, покурив, випив чаю.

На гаку висів хурджин. Ґероґли зняв його, загорнув у скатертину м'ясо яхна і поклав до хурджину Зверху поклав чайник, піали, тютюн, цукор, набат[65] – усе взяв, хурджин набив. Словом, так підчистив кімнату конюхів, що удар блискавиці так би не підчистив би.

«Коли вб'ю їх, зрозуміють, хто вбив. Не буду вже зв'язуватися», – подумав він і зачинив двері знадвору. Потім Ґероґли направився до стайні, перев'язав хурджин паском і через діру в стіні викинув його на вулицю. Схопився за пасок, вибрався і сам, видряпавшись, немов мавпа.

Ґир-ата, побачивши, що Ґероґли щез, захвилювався, зафиркав, жалібно заіржав. Ґероґли повернувся, підійшов до отвору у стіні і сказав:

– Ох, мій Ґир-ата! Заспокойся, зовсім скоро я відберу тебе у ворогів. Нехай допоможе мені у цьому мій покровитель – Лев божий.

Перед світанком Ґероґли повернувся до оселі старого і постукав у двері.

– Хто там?

– Це я, батьку.

– А, сину мій, ти повернувся?

– Так, батьку, я повернувся.

– Де ж ти гуляв до цієї пори, сину мій?

– Батьку, хоча ми з тобою стали як син і батько, ніколи не питай мене, де я блукаю.

– Ну, сину мій, видно ти не надто суворих правил.

– Батьку, не думай, що я злодій чи гультяй.

– А де ж ти тоді був ледве не всю ніч?

– То добре вже, скажу де був: цю ніч я ходив як каландар та заблукав, не міг знайти вашу оселю. І раптом опинився я біля фортечних воріт. Там світилося одне вікно. Вирішив я подивитись, що за світло, і пішов туди. Зайшов до кімнати та й побачив ханських кухарів. То вже як там я опинився, вирішив заспівати одну-другу пісню «талин». Я собі так міркував: дадуть що-небудь за пісню – моє щастя, не дадуть – бог з ними. Заспівав я їм пісню-другу із Мешреба, приклав руку до вуха. Припало це їм до душі, і дали вони мені трохи м'яса від яхна, яке готувалося для хана.

І Ґероґли дістав яхна і поклав перед старим.

А ще кухарі сказали: «Це теж буде доречно такому каландару як ти», – і дали мені чаю, тютюну, цукру і набат.

– Сину мій! У тебе гарні заробітки. Віддам я тобі в дружини свою доньку – одна вона у мене.

– Не поспішай, діду! Про заробіток я потурбуюсь, і у тебе ні в чому не буде потреби.

Дід пройшов до іншої кімнати:

– Вставай, стара, вставай! Твій син приніс їжу для селаліка.

І наїлися вони зі старою від душі, гарний влаштували селалік.

Про кого тепер піде мова? Про Ґероґли.

Хіба немає у нього в фортеці інших турбот? Прокинувшись, заклинаннями він змінив свою зовнішність і почав ходити біля стайні, щоб дізнатися новини.

Зійшло сонце. Почали мести вулицю. Ґероґли дивився, слідкував за всім, бажаючи все знати.

Вже високо піднялося сонце, коли почувся передзвін дзвіночків, неначе йшов караван.

Це їхала стара, – раз у десять днів вона сама давала воду і корм коневі, дивилась, чи все до ладу. Заради неї і підмітали-поливали вулицю. А передзвін ішов від дзвіночків, якими були прикрашені два скороходи, вони йшли по праву руку від старої, супроводжуючи її.

Ґероґли дивився пильно, прикидаючись сільським простачком, – так ось вона, та сама стара! Сидить на пречудовому ступаку, на м'якій подушці, за паском – ніж з кістяним руків'ям, такий великий, що руків'я стримить на півтора геза вище її голови.

– Агов, джигіти, а хто це їде? Може, це мати вашого хана?

– Та ти геть здурів, каландар! Хіба ханська мати стане роз'їжджати по вулицях?

– А хто ж це тоді?

– Це стара, що змогла викрасти і привести коня суніта Ґероґли із Чотирьохгірного Чандибіля.

– Ох і молодець! Хай Аллах продовжить її вік! – сказав Ґероґли.

Біля воріт старій допомогли зійти з коня, відчинили ворота. Побачивши Ґир-ата, вона мов заціпеніла. Покликала конюхів і стала допитуватись:

– Хто годував коня, хто напував, хто доглядав за ним?

– Це ми.

– Правду відповідайте!

Тричі суворо допитувала вона конюхів, але ті стояли на своєму. Адже якби вони зізналися, що поснули вночі і коня годував, поїв і чистив хтось інший, стара наскаржилась би падишахові й їх живими б закопали у землю.

– Та добре вже! Виходить, ви самі можете годувати коня, самі можете доглядати його…

Так відповіла стара, а про себе подумала: «У фортеці з'явився або сам Ґероґли, або Сапар-Косе, або Бед-Рустем, або Делі-Мятер. Треба негайно повернутися додому і нікуди не виходити із свого палацу, випросивши на це згоду у шаха».

Вийшовши за ворота, вона раптом застогнала, заохала, прикинувшись хворою. Ґероґли відразу розгадав її хитрість. Кинувся він до старшого скорохода хана, якого раніше знав.

– Бачу, постарів ти, важко тобі службу нести, а мені дуже хочеться скороходом стати. Продай мені своє скороходське спорядження.

– Що ж бери, сину мій. До сьогодні у мене не було покупця.

– Називай ціну, діду!

– Сину мій, у такого молодця, як ти, грошей мабуть досить. Дай, скільки зможеш, потіш стару людину.

Дзвіночки скорохода коштували не більше одного золотого, – Ґероґли простягнув дідові десять золотих.

– Нехай спорядження скорохода принесе тобі удачу!

– Нехай згодяться тобі гроші для святкуван-ня-частування!

Зайшов Ґероґли у покинуту оселю і заходився навішувати на себе дзвіночки. До литок – по п'ять, до колін – по три, до ліктів – по вісім дзвіночків. Найбільший причепив на шию і встиг потрапити до фортеці раніше старої.

А стара часу не гаяла, постала перед шахом.

– Ну, мила бабусю, говори!

– Про що говорити, тасгире? Старая вже геть стала, до того ж замордувала мене давня хвороба. Конюхи вже звикли до коня, вони гарно доглядають його. Дозволь мені залишитися у своєму палаці. Що на це скажеш, тасгире?

– Що ж, бабуню! Раз вже конюхи і самі вправно доглядають коня, ти вже не гордість наших очей – йди-но собі, відпочивай у своєму палаці на здоров'я, я дозволяю.

Низько вклонилася стара та й вирушила додому.

Про кого тепер піде мова? Про Ґероґли… На вузькій звивистій вуличці вискочив він назустріч старій, дзвіночками дзвонячи. Блазнюючи підстрибував то перед старою, то позад неї. А то підскочив так високо, що перескочив через круп її коня і опинився з другого боку. Здивувала стару така вправність.

– Що це за скороход? – запитала вона своїх скороходів.

– Це один з нових скороходів хана.

Стурбувалася спочатку стара: «Ну точно, один з тих окаянних потрапив до фортеці». Та згодом страхи залишили її. «Ось з'явилася я на вулицях, – роздумувала вона, – відправилася хана привітати, і до мене збігаються скороходи… А то дивишся, і придворні хана, сокольничі – всі б до мене навернулися, тоді всією країною я могла б заволодіти!»

Приїхала вона до свого палацу, сама закрила ворота, а ключі до кишені поклала.

«Якщо хтось з тих окаянних з'явився у фортеці, треба бути насторожі», – подумала стара.

– Щоб ніхто, окрім п'яти скороходів, не заходив до палацу, навіть сам Езраїл![66]

Одним із п'яти скороходів і був Ґероґли.

Видала стара своїм скороходам сорок агрі рису, дванадцять агрі масла, багато моркви, цибулі, м'яса, а потім ще фунт чаю та десять агрі тютюну. «Напевне, що новий скороход буде вправнішим», – подумала вона і видала йому шістдесят агрі рису, двадцять п'ять агрі масла, два фунти чаю, сорок агрі тютюну, потім додала ще одне жирне ягня, проказала:

– Треба скорохода сьогодні прийняти, як гостя!

– Еге, та ти щасливчик, хлопче, гостю-скоро-ходе! Твій прихід став для нас дуже доречним. Стара дала нам сьогодні багато їжі, – помітили скороходи.

– Де б я не з'явився, джигіти, мій прихід завжди виявляється доречним. Це ще нічого! Ось побачите, що буде далі!

Нова людина завжди рада прислужитися, ось скороходи і звернулися до Ґероґли:

– Гей, гостю-скороходе! Ми бігали увесь день і стомилися. Ти стомився менше. Заріжно нам ягня. Приготуй, якщо вправно вмієш готувати, бабла, шохлє, яхна, а потім розбуди нас, ми годинку подрімаємо. Ось побачиш, ми влаштуємо так, що стара дасть тобі роботу, кращу, ніж у нас.

– Джигіти! Мені буде добре тоді, коли ви вважатимете мене одним із вас. Укладайтеся і спіть спокійно, – сказав Ґероґли і подумав: «Дасть бог, і з вами я порахуюсь».

Втомлені скороходи тут і поснули.

Ґероґли зарізав ягня, розрубав м'ясо на чотири шматки і поклав до казана. Кинув туди цибулину, розрізавши її навпіл, щіпку солі, став вогонь роздмухувати. Дрова були сухі. Коли м'ясо прокипіло разів п'ять-шість, Ґероґли дістав один шматок і з'їв, приказуючи: «А чи готове м'ясо?» З'їв ще один шматок, промовляючи: «А чи досить солі?» З'їв і ще один кусок, сказавши: «Ох і смачно!» Потім насипав рису у бульйон, розмішав ополоником. Вийшла ріденька каша.

Почав Ґероґли будити скороходів, та вони хропіли, не прокидаючись.

– Коли вони прокинуться, затіють зі мною бійку, почнуть допитуватись куди поділося м'ясо ягняти. З'їм, мабуть, і кашу, а потім помолюся за спасіння їхніх душ.

З'їв кашу і вигукнув:

– Тож вони ще живі, а хто молиться за спасіння душ живих? Вже якщо я захочу обійтися з ними по-родинному, доведеться їх повбивати, а вже потім молитися.

Взяв він великий пернач та й перебив сплячих. Всіх чотирьох убив, а тіла скинув до кам'яного колодязя, що був у старої в дворі. «Ось і колодязь пригодився!» – подумав про себе.

Зайшов Ґероґли у покої старої. Скрізь висять світильники, у чайнику гарячий зелений чай, горою навалений тютюн, набат. Над вогнем на рожні смажиться шашлик.

На ліжку старої – дев'ять перин, у головах – дев'ять подушок, біля ніг п'ять подушок; вкрита тонким покривалом, лежить вона, тонучи у перинах. Біля голови сидять дві служниці і по черзі обмахують стару шовковими хустками.

Ґероґли дивився на них, як кіт на мишей, а коли опівночі вони задрімали, Ґероґли забіг до кімнати і задушив їх, як курчат. Потім відніс трупи і скинув у колодязь.

– Скороходів було четверо, так що виходить одна на двох. Та вже якось буде… – прошепотів він.

Ґероґли повернувся у покої старої, покурив, випив чаю, з'їв шашлик. Рожен він знову засунув у вогонь – може ще знадобиться.

Підійшовши до краю ліжка, обережно підняв покривало.

– Хто це насмілився відкривати моє обличчя у такий час?

– Ну, а якщо і відкрити твоє обличчя, так що ти утнеш?

Зачувши його голос, настільки страшний для неї, стара різко підхопилася в ліжку. Бачить – поруч сидить Ґероґли…

– Сину мій, салам-алейкум! Будь гостем, давай привітаємося, як здавна заведено.

Вони міцно потисли одне одному руки… Що ж, самі знаєте, як то воно бути захопленим зненацька.

– Із такої далечіні ти прийшов, сину мій, стільки поневірянь переніс. Чи варто було так себе занапащати? Я доглядала Ґир-ата, годувала його, поїла. Саме завтра збиралася я осідлати його та привести до тебе. А ще я хотіла привести двох верблюдів і дівчат-невільниць.

Стара почала торочити без упину все, що на розум їй наверталося.

– Мовчи вже! Я сам прийшов, щоб не утруднювати стару людину.

– Сину мій! Ти кажеш «щоб не утруднювати», а погляд у тебе суворий, губи трясуться, ти зблід. Заспівай мені пісню, з неї я дізнаюся, добро чи зло ти замислив.

– Ех, стара! Невже я пішки пройшов із Чандибіля, щоб пісень тобі співати!? – заперечив Ґероґли, але поміркувавши заспівав:

У мій рідний Чандибіль тебе я привів, Над позірною жебрачкою змилостивився я. У домі своїх батьків дав я тобі притулок, Багато обдарував, стара, я тебе. За все за це, у відповідь на мою доброту, Терзання і муки дала ти мені, Віроломно Ґир-ата украла мого, У потайній твоїй норі відшукав я тебе. Чи не твої це медоточиві вуста? Чи не твої це руки злодійські? Втікати тобі немає куди, стара. Зараз По справедливості я уб'ю тебе. Де, кажи, захований кінь мій Ґир-ат? Від гніву мого тобі не втекти, Уб'ю я тебе, вирву очі твої, Це, стара, Аллах карає тебе. Довго тебе шукав, нарешті знайшов, Ворогом твоїм став, натрапив на твій слід. Вуха і ніс я тепер відріжу тобі. Будуть сміятися люди, дивлячись на тебе. Ґероґли, нарешті я досяг мети. Нарешті втішилось помстою серце моє, Про повернення Ґир-ата я Істину просив, До мого дому він мене доведе.

Коли він доспівав, стара закрила вуха, сказала:

– Сину мій, твоя пісня неприємна мені…

– А ти міцніше закрий вуха, стара, – сказав Ґероґли і ножем відтяв їй вуха. – На вогнищі у тебе смажився кебаб. У цій фортеці немає у мене іншого дому, немає рідних, тому я його з'їв. Пробач мені мій гріх, стара. – Він простягнув їй вуха і продовжив: – Але щоб і ти не залишилася без кебаба – візьми, це м'який кебаб, їж!

Неначе бродяча собака шкірячи зуби, стара кидалася з одного боку в другий.

– Не крутися, бабо, або я вб'ю тебе!

І почала стара жувати вуха своїм беззубим ротом – щелепи аж до носа діставалися.

– Бачу, тобі ніс заважає. Я допоможу – приберу і його! – сказав Ґероґли і відрізав ніс разом з верхньою губою. – Дивись-но, і нижня губа у тебе відвисла, треба й її прибрати.

Він відрізав губу, і обличчя старої стало геть бридким, як вісь маслоробні. Схопив стару за плечі, потягнув до вогнища, пхнув її у груди, що аж впала вона. Бідна стара слізьми умивалась, стікаючи кров'ю, а побачивши, що він до неї наближається, з жахом подумала: «Що ще він хоче?» Ґероґли схопив розжарений рожен і встромив його старій у живіт. З шипінням рожен вийшов зі спини – душа старої вилетіла слідом.

Висмикнув Ґероґли рожен і перевів дух.

Але серце, розпалене гнівом, ніщо не могло заспокоїти…

Побачив він у стіні двері. Турнув їх – двері були зачинені. Ударив ногою – двері відчинилися. Тут побачив Ґероґли скарби старої – золото, срібло, гроші, золоту егретку Агаюнус, притис її до грудей, сльозами окропив. Взяв він егретку, зібрав усі коштовності, повернувся назад, покурив, а потім перекинув кальян, підштовхнув труп старої головою до вогню, щоб подумали, що вона померла, одурівши від паління.

Приставив до стіни драбину з сорока перекладинами, перебрався на інший бік і на світанку повернувся до оселі діда.

– Сину мій, немає на тебе погибелі! Ну і сина мені бог послав! Аніж таким скарбом володіти, краще по вуха бути у боргах.

– Чому це так, діду?

– То опівночі ти повертаєшся, то вранці. Мабуть ти злодюга, злодійством промишляєш. Коли-небудь дізнаються про це, і шах мене стратить.

– Не бійся, діду! Яке там злодійство! Тримай, ось гроші, золото, сміливо витрачай скільки потрібно.

І він віддав дідові всі скарби старої.

– Якщо ти не грабіжник, то звідки у тебе таке багатство?

– Я добув все це, промишляючи як каландар.

На другий день дід подумав: «Віддам я йому у дружини свою доньку».

– Бери дружиною доньку мою, – сказав.

– Нехай твоя донька поки ще нареченою побуде, діду!

– Ой, сину мій, страх мене бере, що ти підеш, кинеш мене. Навік я хочу породичатися з тобою.

– Та ти що, де ж це видано, щоб названий син кинув названого батька? – завірив його Ґероґли.

…Добре… Про кого тепер піде мова?

Через десять-дванадцять днів у фортеці стало відомо про смерть старої. Дійшла ця звістка і до падишаха.

– Мій падишах! Стара твоя вчаділа від кальяну, впала у вогонь і померла. Служили у неї п'ять скороходів і дві служниці. Вони виламали двері, поцупили всі скарби і втекли…

Падишах приїхав до палацу старої і на власні очі переконався, що біля трупа старої кальян валяється. Голова старої вся обвуглилася, тільки плечі вцілили.

– Так, видно дійсно вона впала у вогонь, вчадівши від кальяну, – вирішив падишах.

…Про кого тепер піде мова?

Ніхто не міг підійти до Ґир-ата. Падишах через глашатаїв оголосив: «Хто буде доглядати Ґир-ата, кормити-поїти його, я віддячу так, як і старій».

Ґероґли почув цю звістку. Прикинувшись, що нічого не знає, запитав старого:

– Діду! Про що глашатаї вашого хана кричать? Хан збирається в набіг чи на полювання?

– Сину мій! Ти так нічого і не зрозумів.

– Не зрозумів, діду…

– Тоді слухай: одна стара вкрала у суніта Ґероґли коня Ґир-ата і віддала падишахові. І ось стара чи то вчора, чи то позавчора померла – впала у вогонь, вчадівши від кальяну. Було у неї п'ять скороходів і дві служниці. Вони добро її пограбували і втекли.

Ґероґли про себе подумав: «Цікаво, а на чиє ж добро ти живеш?»

– І ось ніхто тепер не може підійти до цього коня. «Хто зможе доглядати коня, годувати-по-їти його, тому віддячу я так як і старій», – обіцяє падишах.

– Слухай, діду! Якось я сім років служив у Ґероґли конюхом. Я зможу доглядати коня, поїти-кормити його.

– Ну, якщо ти зможеш бути конюхом, я піду до падишаха і скажу йому про це.

– Іди і скажи так: «Є у мене молодший брат. Опинився він у полоні в Ґероґли і жив там сім років. Сім років служив він конюхом. Потім утік він і нещодавно повернувся». Більше нічого не говори.

Пішов дід до падишаха і передав ці слова. Падишах наказав: «Іди, приведи свого брата!»

Дід разом з Ґероґли повернувся до палацу. Зайшли вони, стали, шанобливо нахилившись, склавши руки на грудях.

– Слухай-но, каландаре! Ти і насправді зможеш доглядати Ґир-ата, коня Ґероґли?

– Я ходив за ним і раніше, тасгире. Ось тільки чи впізнає він мене, може очі у нього гірше бачать.

– Очі у нього не стали гірше бачити. Іди до мене на службу, будеш коня доглядати.

– Доглядати я зможу, тасгире. Але, скажи, як доглядати мені його так, як доглядав Ґероґли, чи так, як доглядали його у тебе?

– Якщо зможеш, доглядай його, як Ґероґли.

– Зможу. Я буду говорити, а ти слухай, тасгире!

– Що ж, кажи! – звелів падишах.

– На кожен день потрібно: корито верблюжого молока, десять мисок ячменю, попона, на яку ще промінь сонця не лягав, в кам'яній стайні завжди повинна бути свіжа вода. А ще дай чотири-п'ять слуг. А мене годувати просто – нехай дають каблу, кашу, сир, яхна, тютюн, цукор, набат, терьяк, нас. Та іноді ще можна смачні пельмені.

Знав Ґероґли, що все це буде надано йому за рахунок казни. Хіба цього всього немає у падишаха. Все приготували йому.

Прийшов Ґероґли до стайні, біля її входу спорудили високу супу. Простелив бурку, а під лікті поклав пухові подушки.

– Гей, ви! Подайте коню корм, воду, ячмінь! Прикрийте його попоною. А мені піднесіть чаю, плову та зваріть пельмені!

За рахунок казни Ґероґли жив сам і коня годував. Сорок днів відгодовував він Ґир-ата, кінь від'ївся, розжирів як сом…

Якось Ґероґли в задній стіні стайні прорубав двері на вулицю, приказуючи:

– Треба, щоб у Ґир-ата завжди було прохолодно.

А про себе подумав: «Чи не вдасться цією вулицею скористатися, щоб розжитися, роздобути п'ять-шість теньга на дорогу».

Пішов він до падишаха і, склавши руки на грудях, привітав його.

– Ну, каландаре, говори!

– Тасгире! Колишні конюхи прорубали в конюшні двері на вулицю. А по вулиці їздять на кобилах, Ґир-ата стривожений, б'є копитом. Зовсім перестав їсти і пити. Треба заборонити проїзд по вулиці, а то пропаде Ґир-ата, тасгире!

– Каландар! Хіба ти сам не можеш заборонити?

– Тасгире! Адже я не падишах, щоб забороняти.

– Послухай, каландаре, вважай, що конюшня – твоє царство, ти в змозі робити там усе, що потрібно. Я дозволяю. З пішого, що проходитиме вулицею – бери п'ять золотих, хто їхатиме на віслюкові – сім з половиною золотих, з вершника на коні – десять золотих, на кобилі – п'ятнадцять золотих.

– Про таку роботу, тасгире, я все життя мріяв. Гроші ці вважай у мене вже у кишені.

Повернувся Ґероґли, всівся на супу. А звідки кому знати, який дозвіл дав падишах? З'явиться бідолаха перехожий, хоче пройти стороною – Ґероґли схопить його, вдарить об землю, та ще й у живіт ногою разів п'ять-шість тицьне:

– Виймай п'ять золотих!

Поки він з пішими вовтузиться, бідолаха на коні проскочити хоче. Ґероґли до нього кидається, стягує з коня, кидає на пішого.

Так хапав він усіх – хто їхав на віслюкові, хто на кобилі. Приходили їхні родичі, платили викуп.

По всій фортеці прокотилася звістка: «Люди! Хан віддав цю вулицю під владу біснуватого каландара». І щоб жодна жива душа там не з'являлася, вирішили мешканці загородити вулицю з обох кінців.

А Ґероґли тільки цього і потрібно було: він хотів вигулювати Ґир-ата, щоб ніхто його не бачив. Починаючи з цього щасливого дня, Ґероґли сідлав Ґир-ата і виводив прогулювати його – ніч за ніччю, день за днем, сорок днів і ночей, з вечірньою і ранковою прохолодою.

Ґир-ата вбрався в тіло, звеселів, кожна жилка на ньому заграла. Не натішитися конем!

«Ех, мій Ґир-ата! Тепер ти став таким, яким був раніше. Зараз, мабуть, довезеш і до Чандибіля. Та краще заручитися дозволом падишаха», – подумав Ґероґли, накидаючи на Ґир-ата декілька попон, прив'язав до його шиї мотузку в п'ять кулачів, перекинув через плече палицю в півтора кулача, взяв до рук кінець мотузки і пішов до падишаха, покрикуючи на Ґир-ата, виставивши палицю вперед. Підійшов він до воріт палацу і закричав:

– О, мій падишахе! Чи не хочете поглянути на коня, виходьте сюди, тасгире!

Шах Бали-бек вийшов разом з сорока наближеними до воріт фортеці і сів, притулившись спиною до фортечних мурів.

– Гей, каландаре!

– Слухаю вас, тасгире!

– Чув я, що цей Ґир-ата навчений різним штукам. Чув я, що приходить він до ханських воріт, зупиняється і ввічливо киває. Хто може примусити його зробити це?

– Це може зробити той, хто знає пісні Ґероґли.

– А ти їх знаєш?

– Та знав трохи, але, вражений вашою величчю, все позабував. Якби знайшовся хтось інший, хто знає, хай би він спробував заспівати.

Звелів падишах оголосити через глашатаїв: «Хто знає пісні Ґероґли?»

Тут з'явився старий кизилбаш і закричав:

– Я знаю, о тасгире!

Старого звали Шакалі. Колись він був у полоні в Чандибілі, повернувся звідти і знав декілька пісень Ґероґли.

– Ну, зангаре, співай пісню!

– Буде виконано! – відповів курд і, сівши на Ґир-ата, заспівав пісню:

Хочеш, карай чи помилуй, а в день битви Сліпучо гарний арабський скакун. Коли джигіт захищає, пестить його, Чудодійна буває його краса. Золоті китиці на попоні його, Як на дівочому наряді – торочки; Наче яблука блищать очі його, Осліплює його міць і краса. Плавно і повільно він набирає хід, Пустелі і степи він може подолати, Чорні, як ніч, коліна і грива його, Цього скакуна сліпуча краса. Чубчик його досягає ніздрів, Від погоні він утече, у погоні ворога дожене, Міцну пащу широко розкриває він, Сліпуча його сила і краса. Скільки днів я насолоджувався ним, Ліків не знайти від пристрасті моєї. О Шахімердан, говорить Ґероґли, До чого ж дивна його краса.

Але після пісні Ґир-ата не став танцювати.

– Злазь, Шахалі! Не стане танцювати Ґир-ата. Ану, нехай каландар сяде і примусить його танцювати.

– Та ні, тасгире. Дивіться… – заперечив курд і вдарив коня. Ґир-ата став дибки і підкинув старого на вишину піки. Старий злетів і знову впав на спину коня, міцно вчепившись у нього.

– Гей, Шахалі! Це видовище ганебне. Сказано тобі злазь, значить злазь!

– Не поспішай, тасгире! Я знаю ще одну пісню Ґероґли.

– Ну, якщо знаєш, то співай!

– Я заспіваю, тасгире! Цю пісню суніт Ґероґли склав непогожої днини, з дощем і бурею, коли, повертаючись з набігу, переходив через гору Ходжа, – відповів курд і заспівав.

На похмурих вершинах сивих і сніжних гір Жорстока буря скаженіє з дощем, Усе вкрилося кригою після дощу, Уперті, злі вітри дмуть тоді. Зі скакуна недоуздок не знімай, Добре знай свою справу, упевненим будь, У день битви лютої на мерина не сідай, Пропаде, загине твоя справа тоді. Якщо джигіт не знає, що значить честь, Якщо Шахімердан не стане другом йому, Якщо без полководця військо піде в похід, Буде будь-яка рать переможена тоді. Кожному – своє: качки в озерах живуть, У пустелю за джейраном треба йти: Якщо джигіт блукає в чужих краях, Німіє він від туги, безпорадним буває тоді. Коли бойовим запалом спалахне Ґероґли, Коли розлюченим, нестямним буває він, Коли у бойовій сутичці він зустріне ворога, Від ворога відірватися важко буває тоді.

Та не став танцювати Ґир-ата і після цієї пісні. Адже коли курд співав – «У день битви не сідай на коня», він сам того не розуміючи, ображав коня.

Падишах почав сердитись.

– Шахалі, чому не злазиш з коня, коли тобі кажуть – злазь! Нехай сяде сам каландар і примусить коня танцювати.

– Але я, тасгире, знаю ще одну пісню Ґероґли.

Хто сідав на Ґир-ата, тому ніяк не хотілося злазити з нього. Ось Шахалі і подумав: «Якщо заспіваю я, що помер Ґероґли з Чандибіля, чи не заграє тоді Ґир-ата, милий мій?»

І курд, сидячи верхи на Ґир-аті, заспівав пісню:

Наче мисливець, у різні боки я йду, Мені б золотом, багатством володіти. Я можу знищити, зруйнувати Чандибіль, Мені б золотом, багатством володіти. Справжнього джигіта завжди визнає Ґир-ат, Якщо Аллах допоможе – щастя прийде, Помер володар Чандибіля – Ґероґли, Мені б золотом, багатством володіти. Верхи на Ґир-аті – насолода скакати в горах, Виглядом подібним суніти вражені. Буде лежати в руїнах Чандибіль, Мені б золотом, багатством володіти. Шахалі усміхається у вуса – вей-ала, Червоний і гарний халат – вей-ала, Сокіл тягнеться до озер – вей-ала, Мені б золотом, багатством володіти.

Але і після цієї пісні Ґир-ата не став танцювати. Падишах зовсім розсердився.

– Чому не злазиш, коли тобі кажуть? Чому не підкоряєшся? Каландар, мабуть, вже згадав пісні, нехай він сяде, нехай він примусить коня танцювати. Бо по-іншому Ґир-ат танцювати не буде.

Шахалі не виніс докорів великого хана і двічі вдарив коня нагайкою. Ґир-ат злетів у вишину. На цей раз він підскочив вгору на висоту трьох пік.

Ґероґли випустив мотузку, і Ґир-ат кинувся вбік.

Старий кизилбаш полетів вниз головою, неначе стріла з лука. Падав і бурмотів: «Хоч би вода, чи саман, дерево чи кущ!» Та звідки бути воді чи саману! Поряд – фортеці, арки, і повсюди лиш одне каміння. Вдарився він головою об камінь – мозок розлетівся у різні боки. Ось і заволодів він райським багатством…

Наказав падишах:

– Каландаре! Лови, лови коня!

Кинувся Ґероґли до коня, схопив мотузку і, прикрикуючи: «Стій, стій!» – урочисто підвів його до падишаха.

– Ось вам, тасгир, ваш кінь!

– Тримай його подалі, окаянний! – сказав падишах з острахом.

Крикнув Ґероґли на Ґир-ата: «Стій!» – і притримав його.

– Слухай-но, каландаре! Сідай на Ґир-ата і заспівай таку пісню, яку треба. А Шахалі туди і дорога. Здох, так здох. Давно йому вже потрібно йти до прабатьків.

– Тасгире! Ти весь час говориш «сідай, сідай». Ти що перевірити мене хочеш, чи серйозно говориш?

– Авжеж, серйозно!

– Ну, якщо так, тасгире, то я б хотів тобі дещо сказати, ти вже вибач.

– Кажи, прощаю!

– Ось що я хочу тобі сказати: чув я, що тільки падишах може зрівнятися розумом з сорока чоловіками, але розумом ти поступаєшся навіть курчаті!

– Це б то як?

– А ось як, тасгире! Ти наказуєш мені, щоб я примусив коня танцювати. А чого б це він мав танцювати? Попона з'їхала набік, неначе у коня жебрака. Ґир-ат тварина, але розуміє все, тасгире! Якщо причепурити його не так як це робив Ґероґли, Ґир-ат нізащо не буде танцювати. Він тільки те й робитиме, що вбиватиме людей. Ви на власні очі бачили, як він убив Шахалі… Сяду я, він і мене вб'є. А потім, можливо, і вас занапастить…

– Слухай, каландаре, адже я володар міста із сорока чотирма воротами, мені підвладні землі, які і за півроку не об'їдеш. Я сиджу на троні – падишахом себе вважаю. В цій фортеці ти знайдеш усе, що душа забажає. Чому ти не скажеш, що тобі потрібно?

– Коли вже на те пішло, тасгире, то Ґероґли підковував Ґир-ата золотими підковами, підсідельник гранатового кольору, сідло з золотою лукою, черпак із золотими китицями, пуховою подушкою; одягав на Ґир-ат дорогоцінну, прикрашену смарагдами збрую. До луки сідла підвішував пару підків і легкий молоток. Та й сам одягався пречудесно: чоботи з сагри, підбиті золотими гвіздками, по-царськи пишне вбрання. За поясом носив золотий кинджал, на ньому була кольчуга із золотим коміром, нарукавники, шолом, золоті накладки на лікті, на голові шапка з соболя, а зверху він одягав чекмень з франкського сукна. Та ще ось: коли вже Ґероґли збирався куди їхати, він приторочував до сідла припаси на сорок-п'ятдесят днів – два хурджини молочних перепічок, два фунти ароматного чаю, десять сірі каршинського тютюну, десять порцій терняку. Ну, і все таке інше… В руках він тримав алмазну піку.

– Хутчіш принесіть все, що потрібно! – звелів падишах своїм стражникам. Ті швидко кинулися виконувати наказ. Вони хапали всюди те, що затребував Ґероґли, не питаючи дозволу господарів. Ковалів вони примусили не кувати підкови, а відливати їх. І години не минуло, як все було готове.

Ґероґли підрізав копита коня, прибив золоті підкови, надів на Ґир-ата чудову збрую, міцно приторочив провіант, запасні підкови разом з молотком причепив до луки сідла, сам обрядився у дорогий одяг, надів обладунки, взяв зброю – і сів на коня, як воїн.

Ну, ось Ґероґли і на коні… Про кого тепер мова піде?

У свиті падишаха був той самий візир, який подав падишаху думку відібрати у Ґероґли коня.

– Тасгире, звели йому зійти з коня, звели йому негайно зійти з коня! – крикнув він.

– У чому справа?

– Так це ж сам Ґероґли й є!

– Дурниці верзеш! – перервав його падишах. – Коли сядеш на Ґир-ата та надінеш такі обладунки і ти будеш схожим на Ґероґли. Мовчи вже краще, не базікай!

Хоч і впізнав візир Ґероґли – та після таких слів падишаха вже нічого не міг сказати.

– Гей, каландаре, чи не потрібно, бувай, ще чого тобі чи коню? – запитав падишах.

– Дякую тобі, тасгире! Тепер вже все так, як потрібно. Тепер, якщо на те воля Аллаха, ми могли б добратися і до іншої країни, тасгире!

– Ти не зважай на балачки старого візира. Він старий – йому вже і розум не на користь. А зараз ти проспівай, як належить, пісню, змусь Ґир-ата танцювати, як треба!

– Тасгире! Я сів на коня, озброївся, приторочив до сідла провіант. І тепер ти бажаєш пісню, тобі потрібно, що Ґир-ат танцював? Гей, Ґир-ат, все нам дісталося задешево, все нині для нас за безцінь… Що ж, слухай, і дивись… – промовив Ґероґли і, дивлячись на Ґир-ата, заспівав:

О Ґир-ат, що подолав ріку Араз, Хай буде тобі ні по чому сила ворогів, Твоя конюшина, на яку гроші потрібні, Твоя свіжа конюшина задарма дісталася нам. Ти був лошам – я в юності пас тебе, У моці немає рівних серед скакунів, Кожен твій корм – десять мисок зерна, Студені води задарма дістались нам. Я говорив з тобою – о грішний падишах, Науку твою, поради я сприймав, Кольчуга твоя сталева, з коміром золотим, Прозорі джерела задарма дістались нам. Я сідав у сідло з шаленим криком «хай», Боягузи-вороги кричали «вай» утікаючи, Тонкою хусткою обмотали скребницю твою, Хустка золотом виткана задарма дісталась нам. Ґероґли відважний, він справжній джигіт, Він – чоловік, – турбується сам про себе, З чорними бляхами золоте сідло, Золота попона задарма дісталась нам.

Падишах скрикнув:

– Оце пісня, так пісня! Каландаре, ти чудово заспівав. Примусь тепер Ґир-ата танцювати, ми бажаємо подивитись на його танок.

– Що ж, добре, тасгире! – відповів Ґероґли і пришпорив Ґир-ата.

…Про кого тепер піде мова? Навколо падишаха зібрався цілий натовп – бакалійники, продавці води; вони почули, що шах покаже, як танцює кінь Ґероґли, і збіглися повитріщатись.

Ґир-ат вишкірив зуби, притис вуха і пішов крушити все навколо, багатьох він розчавив, покусав тих, хто був ближче, бив копитами всіх підряд.

– Не слухався ти мене, тасгире, коли я попереджав тебе. Накажи закрити пролом у фортечному мурі. Інакше цей кінь рано чи пізно втече.

Фортечна стіна була у дев'ять пагса,[67] в одному місці три-чотири пагса були у руїнах. Звелів шах:

– Йдіть і залатайте пролом!

До пролому підвезли дві гарби жердин і поставили їх сторч, закриваючи пролом. Ґероґли проїхав до іншого кінця фортеці, повернувся назад, зупинився перед падишахом, виказуючи готовність розважати його.

Бідняки, які постраждали від Ґир-ата, вирішили між собою: «Ох і на біду нам це видовище! Багатьох із нас він загубив, багатьох скалічив. Хай він тільки сюди ще раз з'явиться, ми вже його зустрінемо належно!» І вони, зрізавши верхівки жердин, якими був закладений прохід в стіні, озброїлися палицями.

– Послухай, каландаре! Не вартий Ґероґли свого коня, – промовив падишах.

– Чому ж так, тасгире?

– Здається мені, Ґероґли не цінує Ґир-ата. Йому запропонують продати Ґир-ата, він продасть – запросить тисячу золотих та кілька полонених. А коню цьому ціни немає.

– Тасгире, не кажи того, про що не відаєш! Що ти таке кажеш! Невже ніхто, крім тебе, не знає ціни цьому коню? Вже коли хочеш дізнатися, як Ґероґли цінував його, послухай, що я тобі розкажу. Якось Ґероґли пішов у похід на Османську країну. В поході тому я був стременним. Падишах Осьманський Джафар покликав до себе Ґероґли і звернувся до нього: «Гей, суніт[68] Ґероґли, назви ціну коню!»

Ґероґли назвав ціну, звернувшись до падишаха Джафара з піснею. Послухай цю пісню, тасгире, і ти дізнаєшся, чи цінував Ґероґли свого коня.

І Ґероґли, дивлячись на падишаха, заспівав пісню і в пісні назвав ціну коню.

Воістину, в світі немає такого коня, Вартий він сотні шахів – таких, як ти, Якщо скочити в сідло, поскакати на ворога, Вершника сміливого миттю домчить Ґир-ат. Скільки потрібно сил, щоб зрівнятися з тобою, Треба бути птахом, щоб тебе догнати, Пару променистих очей хочу я мати, Щоб лише милуватися тобою, Ґир-ат. Я хотів би пестити тебе і голубити, У світі не жаль нічого для такого коня, Я атласну торбу пошив би для тебе, І парчевою попоною покрив би тебе, Ґир-ат. На жайвора схожі сторожкі вуха твої, Ноги твої стрункі і міцні, мов самшит, Я б хотів, щоб соковитою зеленою травою Пасовисько твоє вічно шуміло, Ґир-ат. На спині його блищить золоте сідло, Навіть в країні Рум не знайти такого сідла, Повід міцний у руках у Ґероґли, Крикнеш «пах» – блискавицею стане Ґир-ат.

Падишах сказав:

– Так, видно, що він дорожив конем. «Вартує він сотні шахів – таких, як ти…», це значить, що немає коню ціни. Так, він знає переваги Ґир-ата. Ну, що ж, нехай Ґир-ат ще раз покаже свою вправність!

– Корюся, тасгире! – відповів Ґероґли.

Цього разу він направив Ґир-ата в інший бік, де його не чекали, і знову Ґир-ат розтоптав натовп. В натовпі закричали:

– Люди з палицями вціліли. Він, видно, не йде туди, де на нього чатують з палицями.

Всі кинулися до стіни розбирати жердини, що залишилися, щоб озброїтися. Пролом в стіні знову був відкритий.

Стурбувався старий візир:

– Тасгире! Мій падишах! Мій розум ніколи не був тобі на шкоду. Звели йому негайно зійти з коня! Хіба ти не бачиш, що це той самий розбійник, тасгире! Звели його вбити або вигнати!

– Послухай, візире! Нещодавно ти стверджував одне, а тепер говориш інше. Сказано тобі, сівши на коня Ґероґли, надівши обладунки, і ти станеш схожим на Ґероґли. Мовчи, не базікай!

– Ти маєш владу прогнати мене, але скоро ти не зможеш знайти шпарини, куди сховатися: твоя фортеця здаватиметься тобі пасткою, – сказав візир, і, ображений, пішов, струсивши поли халата.

Ґероґли під'їхав до падишаха.

– Гей, каландаре! Здається мені, що занадто далеко ти зайшов.

– А що поганого я вчинив, тасгир, щоб ти так говорив?

– Ти загубив у цьому натовпі багато нещасних, та і в іншому натовпі багато постраждалих. Негарно гратися у такі забави. Заспівай-но краще гарну пісню та покажи справжню гру. А то й тобі дістанеться!

– Тасгире, здається, ти починаєш гарячкувати. Хіба ти не розумієш, чому я ще не вчиняв справжньої забави, чому немає ще справжнього дійства?

– Ні, не розумію.

– Так знай. Я чекав, щоб день схилився до вечора; чекав, поки візир піде звідси; чекав, щоб знову відкритим був пролом у стіні. Все так і сталося… Ми з тобою зараз поговоримо відверто. Я заспіваю зараз пісню тільки для тебе. А потім насолоджуйся дійством, дивись гарненько!

І Ґероґли звернувся до падишаха з піснею.

Шалений, швидкий скакун у мене є, Коли на поле бою вривається він, Кривавими сльозами плачуть вороги. Як гадюка, гнучкий, невловимий мій кінь. Птах не встигає зникнути в небесах, У пустельному степу марал не пробіжить, Не встигає з місця зірватись марал, Коли з'являється шалений кінь. Ґероґли говорить – я сам собі емін, Багато чого бачили очі мої, Ні хана, ні султана немає наді мною, Спритний я і сильний, шалений мій кінь.

Закінчивши пісню, Ґероґли промовив:

– Я сам собі господар!

– Заспівай ще одну пісню… – сказав падишах, думаючи перелякано, куди б подітися…

Ґероґли, розгніваний, піднявся в стременах, схопив шаблю за рукоять і зі словами: «Що ти базікаєш «співай пісню, співай пісню!». Хто я тобі – найманий бахші, чи хто?» – кинувся на падишаха.

Той стрімко забіг у ворота і хутко замкнув їх. А Ґероґли вихопив шаблю з піхов і поскакав вулицею. Врятувалися лише ті, хто зміг повернути вбік, на іншу вулицю. А всіх, хто був на шляху, рубав Ґероґли. Голови летіли, як гарбузи, кров лилася рікою.

Прискакав Ґероґли до фортечної стіни, пом'янув свого покровителя, Лева божого, і двічі вдарив коня нагайкою. Звився Ґир-ат до неба, перелетів стіну фортечну. А за нею був рів завширшки у п'ятнадцять гезів. Перелетів він і рів, і опустився в п'яти гезах за ним, розметавши копитами каміння. І ось уже Ґероґли далеко – летить на Ґир-аті, помахуючи нагайкою…

…Про кого тепер піде мова? Про падишаха.

Була у падишаха драбина у сорок перекладин. Приставив він її до стіни фортеці, піднявся на дах палацу і закричав:

– Суніт Ґероґли забрав свого коня. Охоронці, нукери, доженіть їх, схопіть їх, зловіть їх.

Зібрав він усіх своїх вершників у фортеці, розіслав накази у всі кінці країни: «Нехай з'являться сюди всі воєначальники з усіма своїми гарматами і арсеналами!»

Шість курдів раніше за всіх помчали в погоню за Ґероґли, кажучи про себе: «А що, як нам поталанить – уб'ємо Ґероґли і заслужимо нагороду!»

Почали вони наздоганяти Ґероґли. Побачив він їх і притримав коня. Вони наблизилися на відстань, звідки було голос чутно і зупинилися.

– Ну, джигіти! Що ж ви зволікаєте? Коли приїхали воювати – давайте повоюємо! Та якщо ви не рухаєтесь, я сам під'їду до вас! – закричав Ґероґли і торкнув коня. Але вершники повернули коней і припустили до фортеці. А Ґероґли мовив: – Не переслідуйте того, хто біжить, – і попрямував далі.

Повернувшись до фортеці, курди кричали:

– Тасгире, падишахе! Він женеться за нами, він ось-ось з'явиться тут!

Шах поспіхом зібрав усіх вершників і кинувся наздоганяти Ґероґли.

Вранці Ґероґли помітив вдалині за своєю спиною стовп пилу і зупинив коня на верхів'ї гори.

Падишах їхав попереду, та під'їхати ближче остерігався, зупинився на такій відстані, щоб чутно було голос.

– Гей, суніте Ґероґли, – закричав він. – Ти сміливий джигіт! Пожалій свою душу! Хоч тисячу їх май, ні одна твоя душа не спасеться! Прив'яжи коня до дерева, залиш захоплені речі, а сам забирайся геть живий-здоровий. Ми тебе не чіпатимемо!

– Ти, видно, розгубив увесь свій розум, падишахе! Ще не народилася та людина, яка захотіла б прив'язати коня і віддати здобич! – відповів Ґероґли, кинув повід на луку сідла, взяв до рук саз і заспівав, звертаючись до падишаха:

Хто любить ратну справу і шабель дзвін, Той сміливо на поле бою виходить нехай. Хто готовий за віру душу свою і життя Віддати, на поле бою виходить нехай. Я прийшов несподівано, неначе сон, Слово боягуза – ганьба, слово боягуза – абищо, Той, хто люто, як дикий тур, Б'ється, на поле бою виходить нехай. Я повішу тебе на шибениці, падишах, Тіло твоє собакам віддам терзати, П'ятнадцять воїнів твоїх – не варті мене, Хто хоче, на поле бою виходить нехай. На своєму могутньому коні я вийшов на бій, Мене не обманеш, я знаю, хто друг, хто ворог, «Я помер, коли я народився», – хто так Говорить – на поле бою виходить нехай. На своєму скакуні Ґир-аті сидить Ґероґли, Я можу завжди честь свою захистити, Хто свою удатну голову готовий Втратити – на поле бою виходить нехай.

Доспівав Ґероґли пісню, поскакав за гору, і з тилу вдарив по війську – бив, рубав, колов…

Кинувся навтіки падишах. Ось вже Ґероґли дотягнувся пікою до його спини, та згадав настанову свого покровителя: «Не переслідуй того, хто втікає!»

Ґероґли зупинив коня, почав себе оглядати. Велике було військо. Не можна було подолати його, залишаючись неушкодженим. Сам Ґероґли отримав вісімнадцять легких ран, а Ґир-ат зашкандибав.

«О, Аллах, що це з ним?» – подумав Ґероґли. Спішився, оглянув коня: виявилося, що Ґир-ат у запалі так сильно вдарив копитом об камінь, що збив передню частину копита.

– Мій друже, мій помічнику, мій супутнику в найчорніші дні мої, Ґир-ат! Я зніму підкову з копита твого і заміню її новою. А потім три дні вестиму тебе за повід, поки твоє копито не заживе. Пішки йти мені не в дивину – адже пішки сюди я прийшов!

Ґероґли зняв підкову, замінив її на нову і повів Ґир-ата за повід. Так ішли вони три дні. На четвертий день він розсідлав Ґир-ата, гладив його, чистив, знову осідлав, накинув на нього чепрак, прив'язав попону до сідла, зав'язав хвіст у вузол і поїхав алюром сепджин. При цьому примовляючи:

– У пустелі у мене від перепічок кишки склеюються. Зустріти б пастухів, попоїсти яхна.

Піднявся Ґероґли на пригірок, роззирнувся і побачив овець, білих і чорних, аж в очах замиготіло. «Хоча б це був не сон…» – подумав він і під'їхав до отари. А були це вівці падишаха. Пастухи впізнали Ґир-ата.

– Гей ти, злодію проклятий! Це кінь нашого падишаха. Куди ти його крадеш? Злазь з коня! – закричали вони і оточили Ґероґли.

– Джигіти! Я сам хотів зійти. Та якщо ви будете галасувати, я не зійду!

– Ну, так отримуй же тоді! – закричали вони і двічі вдарили його палицею по спині.

– Остерігайтеся! Я маю погану звичку, як би ви не пошкодували про свій вчинок!

– І що це за звичка?

– Я іноді втрачаю розум.

– Ну, від цього ми маємо ліки… – відповіли вони, продовжуючи дубасити його кривою палицею.

«Мабуть що вони далеко зайшли…» – подумав Ґероґли і змахнув шаблею. І полетіли навкруги голови з розтріпаними бородами, у жаху тремтіли губи, кричали роти…

…Про кого тепер піде мова?

Один із пастухів ходив за саксаулом. Побачив, яка доля спіткала його друзів, сховався за віслюка і тремтів, боявся, щоб Ґероґли не помітив його.

Ґероґли під'їхав до нього.

– Гей ти, підійди сюди!

Пастух наблизився, смиренно склав руки.

– Іди, приготуй мені яхна, щоб я зміг наїстися досхочу. За це я подарую тобі життя.

– Не уб'єш мене, господарю, так я всіх овець для тебе заріжу!

Зарізав пастух жирне ягня, приготував яхна і підніс Ґероґли. Той голодний був, немов вовк, яхна з жирного ягняти – смакота, і Ґероґли кидав до рота шматки з півбатмана, а то і цілий батман…

Наївшись, Ґероґли сів на коня.

– Прощавай! Дякую за хліб-сіль. Не тримай зла, прошу!

– Господарю! Я не буду обмовляти тебе злим словом. Але мені здається, ти випадково живеш у подобі людини. Будь ти у подобі звіра, був би вовком!

Сумно стало Ґероґли від цих слів, згадалася батьківщина, дружина, і заспівав він пастуху таку пісню:

О мусульмани, друзі мої, Боягуз хоробрим став, хоробрим, Що за чудесні часи Пройшли, пройшли – у туман, у туман. Хани і беки, де вони. Де ті, що колись жили тут, Де тепер Сулеймани-царі, Пройшли, пройшли – у туман, у туман. Ріки течуть, ріки течуть, Горить серце моє, горить. На шлях до коханої – дивлюсь, дивлюсь, Очі мої – видивився в туман. О, які прекрасні її очі, Обличчя її – повен місяць, Гіркі речі пастуха Пронизали душі моєї туман. Хозарин я – сказав Ґероґли, Розкішно виступатиме мій кінь, Журно, – «вовком» назвали мене, Пронизали душі моєї туман.

Закінчив він пісню, попрощався з пастухом і продовжив свій шлях. Так їхав він декілька днів.

Була на батьківщині Ґероґли гора, світла, висока гора, називали її Уч-Юзлік. Рано-вранці він побачив цю гору і зрадів їй, неначе зустрів земляка, і заспівав пісню.

Якщо хоче Аллах, здоровими будемо ми, Вітаю вас, мої зорі – вершини гір. «Карагулак» грає в диких степах. Жорстока моя боротьба, вершини гір. З Бали-беком бився я на мечах, Червону кров проливав на білий сніг. Я роздавав срібло з мого щита, Охоронці таємниць моїх, вершини гір! На скакунах арабських я за день пролітав, Скільки простий вершник проходить за п'ять. Золоту фортецю в пустелі я спорудив, Золото моє, срібло – вершини гір! Ґероґли говорить – прийшов я у цей світ, Я в цю обитель праху, обманний світ,[69] Я помер тоді, коли мати мене народила, О мій Ґир-ат, друзі – вершини гір!

Знову вирушив Ґероґли в дорогу. Їхав, їхав і доїхав до ріки Араз. Ударив нагайкою Ґир-ата, і кінь перелетів через неї, ставши у п'ятнадцяти гезах від берега, роздробивши копитами каміння.

«О всевишній, покровителю мій, як же я тоді добрався до Нішапура? Недарма кажуть, що на долю відважного джигіта випадають такі випробування, що треба бути нером, щоб їх знести», – думав Ґероґли.

Попереду показалися його отари.

«Залишу я Ґир-ата пастися, зміню свою зовнішність заклинаннями і піду до пастухів. Так я дізнаюся, хто мені відданий, а хто ні, що кажуть у моїй країні, про все дізнаюся», – вирішив Ґероґли.

Так і вчинив – пустив Ґир-ата пастися на лузі, змінив свою подобу і пішов до пастухів.

«Що це за мандрівник?» – здивувалися пастухи і побігли йому назустріч. Ґероґли вони не впізнали.

– Слухай, старий, що робиш ти тут? Чи не злодій ти?

– Ні, пастухи, я не злодій, я торговець. Скоро тут пройде наш караван. А я випередив його. Я купив би у вас овець, якщо продасте.

– Без господаря ми овець не продамо.

– А чиї ці вівці?

– Бека Ґероґли.

– Он воно що! Якщо це і справді вівці Ґероґли, я отримав би від нього трьох-чотирьох у подарунок, – адже ми з ним великі друзі.

– Що ж, можливо ти і отримав би, але зараз його немає у фортеці.

– А де ж він?

– Одна стара з Нішапура вкрала у нього коня. Ось він і відправився за нею слідом, одягнувшись каландаром. Здається, вже рік минув, а його все ще немає.

– Ми чули про це. Виходить, це правда.

– А що чув ти, старий?

– Неначе коня його вкрала стара, а сам він в одязі каландара пішов за нею слідом; та коли дістався Нішапура, там його впізнали і вбили, а тіло кинули у рів.

– Он то як! Що ж, помер, так помер, – сказали пастухи, ані трохи не сумуючи, підкидаючи догори свої палиці.

Був серед них один пастух на ім'я Алі-Різа.[70] Ледве він почув, що загинув його господар, як став бити себе у груди і заридав ридма, причитаючи:

– Ох, горе мені, горе! Був він мені як батько, був він мені як старший брат, був він мені як дорогий молодший брат.

Інші пастухи не звертали на нього уваги.

Ґероґли підійшов до Алі-Різи і сказав:

– Синку, не побивайся так. Сльозами-причитаннями твого господаря не повернути. Продай мені кращу пару овець.

– А чи правда, старий, що ти був другом мого хазяїна?

– Ми були з ним дуже близькими друзями, водою не розлити.

– Тоді не потрібні мені твої гроші. На згадку про мого господаря я й задарма віддам тобі овець.

І Алі-Різа дав йому одне ягня.

– Синку, нагодуй уже мене, а мої попутники хай хоч потраву їдять!

Вони швидко зарізали ягня, зварили м'ясо і всілися за їжею.

Ґероґли був голодний. М'ясо яхна – від жирного баранця – Ґероґли брав руками і ковтав, ледве встигаючи піднести шматки до рота.

Почали перешіптуватись пастухи: «Дивіться, як він їсть, – точно як Ґероґли…»

Один пастух підійшов ближче і запитав:

– Слухай, шановний, а ти часом не Ґероґли?

– Йди геть! Звідки взятися Ґероґли, якщо він давно мертвий. Постеліть-но мені бурку в тіні юрти. Подрімаю я годинку. Якщо повз вас проходитиме караван, ви мене розбудіть, щоб я не відстав…

Пастухи постелили йому бурку. Втомлений Ґероґли швидко заснув. А Алі-Різа задумався: «А може і дійсно, це мій господар?»

Ґероґли міг змінювати свою подобу замовляннями, але на спині у нього був слід п'ятірні,[71] і цей слід ніколи не зникав. Алі-Різа тихенько підійшов, підняв сорочку Ґероґли і побачив слід п'ятірні. Від радощів він почав стрибати і плескати в долоні, волаючи: «Агов, це мій господар! Він мій брат!..» Ґероґли прокинувся від його криків. Пастухи почали обіймати Ґероґли: «Мій володарю! Я дав обітницю принести у жертву дванадцять овець на честь твоїх дванадцяти кісток…[72]», «я дав обітницю пожертвувати двадцятьма…», «я тридцять…», «я сорок…».

– Слухайте, пастухи! Хай ваші вівці залишаться з вами. Он за тією горою пасеться Ґир-ат. Йдіть, приведіть його!

Пастухи привели Ґир-ата і, перебиваючи один одного, кричали: «Я повезу до фортеці радісну звістку», «Ні, я», «Я, я повезу!..»

– Робіть свою справу, пасіть овець!

Повідомити про своє повернення Ґероґли доручив пастуху Алі-Різі:

– Їдь-но ти, синку!

Алі-Різа миттю сів на свого віслюка, витягнув з-за пояса ніж і, підколюючи віслюка, підганяв його. До фортеці ще було п'ять з половиною переходів. Але Алі-Різа вже звідти почав кричати: «Союнджі! Союнджі![73]».

На шляху його були піски, втомлений віслюк не міг іти далі і зупинився. Алі-Різа кинув віслюка і побіг. Ось вже видніється фортеця. А на конюшині пасеться кінь – його щойно випрягли із гарби. Алі-Різа скочив на коня і щодуху помчав через поля, засіяні пшеницею, джугарою, через бахчі з динями. На шляху не помітив глибоку яму з білою глиною і впав у неї разом з конем. Якось виліз, якось витягнув коня і знову поскакав, схожий на потішного, з гиканням і криком.

…Про кого тепер піде мова? Про тих, хто залишився у фортеці – сорок джигітів, про Овеза і Агаюнус.

Овез щодня заходив до Агаюнус – і три, і чотири рази – і розмовляв з нею. Якось повертався він до мейхани від Агаюнус. Там стояв такий гамір, неначе ділили сиром'ятну шкіру. Овез не зайшов, а залишився на вулиці і слухав.

– Ти чув? – запитав один джигіт.

– Ми всі вже давно чули… – відповів другий.

Словом, всі сорок джигітів говорили в один голос: «Ґероґли помер, більше не повернеться…» Не припало до душі почуте Овезом, повернув він назад і пішов до Агаюнус.

– Милий Овезе, чому ти так скоро повернувся?

– Агаюнус-апа! Сорок джигітів плетуть нісенітницю. Мені це не до душі, ось я і прийшов…

– Милий Овезе! Сорок джигітів можуть і говорити погано і натворити чорних справ, якщо господар твій ще довго не повернеться. Не ходи більше до них. Замкнемо ворота внутрішньої фортеці, а ти залишайся у мене.

Так і вчинив Овез, а джигіти самі підійшли до воріт, побачили, що вони зачинені і закричали:

– Гей, Овезе, відчиняй ворота! Чуєш!

Овез визирнув зверху.

– О Мехрем-ага! Мій господар сказав мені тихенько: «Мине рік, і, коли через рік я не повернуся, зачини ворота внутрішньої фортеці і залишайся у Агаюнус-апа». Я вам не відчиню!

– Кажуть тобі: відчиняй! Чуєш ти – відчиняй!

– Косе, даремно ви кричите, повторюйте хоч тисячу разів – не відчиню!

– Що ж, не відчиняй, – кажуть джигіти і всі сорок наносили цілу купу каміння і почали кидати його у ворота. З дощок повилітали цвяхи. Ворота ось-ось мали впасти.

Пері Агаюнус знала – ворота не витримають, бачила вона і обличчя джигітів… На світанку піднялася вона на дах палацу і закликала:

– О Ґероґли! Якщо не з'явишся сам, або не подаси про себе звістку до сходу сонця, погано буде. Чорні думки у джигітів. Не знаю, що утнуть вони, коли прорвуться сюди…

…Про кого тепер піде мова? Про Алі-Різу.

П'ять з половиною переходів їхав пастух і все кричав, навіть голос утратив. І ось на світанку в фортеці почули його крик:

«Повернувся мій господар! Союнджі!» Почула його Агаюнус.

Але вона подумала, що це хитрість, що це джигіти намовили пастухів кричати: «Повернувся мій господар! Союнджі!» – щоб їм повірили і відчинили ворота.

Алі-Різа хотів першим привітати Агаюнус – не заходячи до сорока джигітів, він побіг до воріт внутрішньої фортеці. Дивиться, а ворота зачинені.

– Агов, Агаюнус-апа! Союнджі! Повернувся мій господар! Союнджі! Відчини ворота, відчини!

Агаюнус виглянула і відповіла:

– Ех ти, нещасний пастух! Хочеш служити цим сорока джигітам, а не мені?

– Чому, Агаюнус-апа?

– Навіщо дуриш мене, навіщо даремно кричиш «Союнджі!»?

– Та їй-богу, мій господар повернувся!

– Не бреши, окаянний!

– Нехай покарає мене імам Різа, мій господар повернувся!

Клятва іменем імама Різи – для курда священна клятва. Агаюнус подумала: «Господи, невже дійсно він повернувся!» Та все ж вирішила вона перевірити його слова.

– Алі-Різа, коли з'явився твій господар?

– У такий-то день він приїхав у наш стан вранці, і я відразу ж вирушив сюди.

Агаюнус подумала: «О Аллах, якщо він приїхав у їхній стан вранці, поснідав, поспав годину-другу і вирушив у дорогу відразу після заходу сонця, коли пропали ґедзі, то зараз, коли сонце сходить, він підіймається, мабуть, на гору Ходжа».

Вона вибігла на дах палацу, щоб подивитися у підзорну трубу.

Ґероґли був її чоловіком, вона турбувалася про нього постійно і все про нього знала – знала, коли він відпочиває, коли в дорогу вирушає. І зараз не помилилася. Зійшло сонце. І побачила Агаюнус у підзорну трубу – Ґероґли пришпорює коня, – ось він піднявся на гору Ходжа. Ось засяяла дорогоцінна збруя, ось заблищала чудесна піка – Ґероґли спускається з гори, неначе білий джейран.

Агаюнус так зраділа, що миттю збігла вниз і відчинила ворота. Трохи заспокоївшись, звернулася вона до Алі-Різи з піснею. Послухай, що вона проспівала:

Якщо розповіси про приїзд Ґероґли — Гостем дорогоцінним увійдеш у цей дім, Сорок тисяч скарбниць є у мене, Половину скарбів я тобі віддам. Каравани верблюдів поблизу прохолодної води Безкінечною валкою йдуть, Тисячами ведуть погоничі їх, Половину тих верблюдів тобі віддам. У цій обителі праху навіщо мені життя? Чудесну звістку приніс ти Агаюнус, Почестей мало тобі – слабкість мою пробач, Скарби мої – усі я тобі віддам.

Щойно вона доспівала, Алі-Різа сказав:

– О, Агаюнус-апа! Ти кажеш – «віддам половину овець, половину верблюдів». Але мені не потрібні твої багатства, я не хочу бути падишахом у твоїй країні!

– Що ж ти тоді бажаєш?

У Алі-Різи була наречена, чесна дівчина, яка разом з ним потрапила в полон. Агаюнус тримала її при собі служницею.

– Худоба, багатство твої мені ні до чого, віддай мені мою наречену, і довіку я буду вдячний!

– Гей, Алі-Різа! Я хотіла щедро віддячити тобі, та не задалося. Все ж – не поспішай.

Повернеться твій господар, він і влаштує тобі весілля, поєднає тебе з нареченою. Йди, я дарую тобі її!

Засміявся пастух так весело, що чутно було по всій вулиці. Він був щасливий.

…Про кого тепер піде мова? Про сорок джигітів.

Почали вони радитися між собою:

– Як бути? Якщо будемо сидіти, потягуючи кальян, нічого не придумаємо…

– Що вирішили робити, джигіти? – запитав Косе.

– Питаєш, що ми вирішили робити, Косе? Розбіжімося у різні боки. Пройде час, у Ґероґли охолоне гнів, забудеться образа – і ми повернемося до нього. А якщо не вийде так, кожен стане жити, як зможе.

– Джигіти! Це не вихід. А що як Ґероґли розгнівається та й покінчить з нами по одному?

– Що ж робити, Косе?

– Прислухайтесь до моєї поради, миттю сідлайте коней! Поїдемо і першими зустрінемо легковірного зангара.

– Ти хочеш, щоб він перебив нас у полі…

– Я обіцяю – ви залишитеся живими.

– Хоч би не померти, а вже його палицю та лайку ми витримаємо! – відповіли джигіти і вирушили назустріч Ґероґли.

– Джигіти! Ви повинні їхати повільно, опустивши голови, з блідими обличчями. І нехай ніхто, окрім мене, не каже й слова! – наставляв їх Косе.

Тим часом Ґероґли наближався до фортеці. Раптом побачив він своїх джигітів. Неспокійно стало у нього на душі. «Щось невеселі їдуть зангари. Чи не сталося чого бува у фортеці, у країні?»

Він очікував, що зустрінуть його джигітовкою, стрільбою, забавами. А вийшло інакше – під'їхали вони до Ґероґли на відстань, щоб можна було розмовляти з ним, посходили з коней, склали руки на грудях і привітали його. Потім знову посідали на коней і поїхали з ним разом. Ґероґли оглянув їх – сорок джигітів тут, а Овеза серед них немає.

– Гей, Косе, а де ж Овез?

– Овез живий-здоровий, Ґероґли.

– А як Агаюнус, Ґюль-Ширін – чи живі вони?

– Поїхали, поїхали, я все розповім! – сказав Косе. Його налякала зупинка Ґероґли.

Ґероґли пришпорив коня. Косе їхав поруч.

– Ти знаєш, Ґероґли, скільки мудрих прислів'їв залишили нам люди з давнини. Знаєш, кажуть: «Не тримай у своєму домі підозрілих людей», ти тримаєш у себе Овеза як хлопчика на побігеньках, а ми дізналися, що він на жіночій половині тішиться з Агаюнус…

– Ти не брешеш часом, Косе?

– А невже я коли-небудь брехав тобі раніше, хіба обманював?

Ґероґли тричі ударив себе по стегну: «Ну, і навіщо я повернувся з Нішапура!..»

Він всю дорогу примовляв: «Мій Овез, моя Агаюнус, моя Ґюль-Ширін…» А тепер, після слів Косе, він страждав усім тілом, страждав душею і серцем. Та якщо він вже приїхав, не їхати ж йому назад? І Ґероґли продовжував шлях, прямуючи до фортеці.

А Косе їхав поруч, роздумуючи про себе: «Нелегка ця справа. Та вже якось буде…»

…Про кого тепер піде мова?

Текінці

– Живі й здорові.

– Ну, якщо вони живі і ви живі-здорові, то нехай вогонь проковтне всі скарби світу – це буде жертва подяки. Але що ж тоді трапилося у вас, Косе?

– Нічого, Ґероґли. Краще поїдемо мовчки.

– Еге, Косе, ти щось приховуєш від мене?

– Ти зрозумів, що я щось приховую?

– Ну, звичайно, зрозумів.

– А зрозумівши, навіщо розпитуєш? Ось приїдеш і сам дізнаєшся…

– Про що я дізнаюся, коли приїду? Ну ж бо, говори, зангаре!

– Ґероґли, якщо ти пробачиш нам гріхи і не проллєш нашу кров, тоді ми розкажемо тобі, а інакше нізащо не розкажемо!

– Все вам прощаю, прощаю і гріх, і вину, якщо ви в чому винуваті.

– Тоді я підкоряюся. Поїхали! Приїдемо – про все сам дізнаєшся…

– Про що я дізнаюся, коли приїдемо? – запитав Ґероґли і, натягнувши повід, зупинив коня.

Агаюнус, Овез і Ґюль-Ширін вийшли до зовнішніх воріт і дивилися на дорогу. Вони чекали, що Ґероґли поверне до них, привітається, обійме їх. Та де там! Ґероґли не тільки не повернув, не привітався, ба навіть відвернувся від них, не глянув жодного разу в їхній бік, а направився разом з джигітами до мейхани.

– Що трапилося з моїм господарем? – дивувалася Ґюль-Ширін.

– Мила Ґюль-Ширін! Я зрозуміла, що з ним відбувається. Цей ниций Косе мабуть обмовив мене і Овеза, – відповіла Агаюнус. Тільки вона промовила, як Овез залився сльозами.

– Овезе, дорогий мій! Не сумуй. Нехай він іде з ними, нехай вип'є чаю, покурить кальян. Нехай охолоне його гнів, пройде образа. Потім ми і скажемо своє слово. Ми все йому пояснимо.

Як спішився Ґероґли і зайшов до мейхани, так охопив його гнів. Ще не закипів чайник, а він наказав налити чаю. Не встиг ще згаснути вогонь у кальяні, як він наказав знову приготувати собі кальян.

…Про кого тепер піде мова? Про Агаюнус.

Вона повернулася на жіночу половину, зняла святковий одяг, одягла стару сукню, розпустила волосся, взяла за руку Овеза і Ґюль-Ширін і повела їх до мейхани. Та не зайшла вона, а з гордим виглядом стала біля порога.

Ґероґли косо глянув на них і побачив, що всі троє плачуть – сльози струмком по щоках течуть. Агаюнус, тримаючи Ґюль-Ширін і Овеза за руки, звернулася до Ґероґли з піснею.

Милий мій, хан Чандибіля, Ґероґли, Хіба твоє дитя не моє дитя? У гіркій розлуці страждаю я цілий рік, Хіба твоє дитя не моє дитя? Довгий рік минув – нещасливе моє життя, Довго я плачу – осліпли очі мої від сліз, Овез говорить мені «мати», мені він як син рідний, Хіба твоє дитя не моє дитя? Словам підлого боягуза не вір, Ґероґли! Удатному джигіту службу свою послужи. Не було б Овеза, зруйнували б твою країну. Хіба твоє дитя не моє дитя? Підлість вчинили сорок ігідів твоїх. Мовлячи «мій батько», Овез країну твою зберіг, Свій обов'язок виконав він, хліб-сіль виправдав, Хіба твоє дитя не моє дитя? Не дійшли до бога молитви мої, Стогонами і плачем змучене серце моє, Це нещасна Агаюнус говорить: Хіба твоє дитя не моє дитя?

Закаспійська область

…Проспівала вона і всі троє пішли. Ґероґли подумав, дивлячись їм услід: «Цей пройдисвіт Косе, мабуть, примусив воду вгору текти».

Підійшов до вогнища, покурив, та джигітам кальян не дав, сам вибив вогонь, оббив поли халата і вийшов із мейхани.

Коли Ґероґли пішов, джигіти заговорили:

– Ну ось, Косе! Порадієш тепер сам із себе!

– А в чому річ?

– Ти що – не розумієш, що тепер буде? Адже Ґероґли прийде до них, Агаюнус і Овез будуть сидіти і плакати, а сестра його Ґюль-Ширін розповість йому, як все було насправді. Він повернеться сюди і всіх нас порубає своєю шаблею!

– Ми тоді хотіли тікати, а ти нас відмовив…

– Не турбуйтеся, джигіти! – заспокоював їх Косе.

– Не турбуватися? Ти сподіваєшся залишитися живим?

Тут і на Косе напав страх. Він задумався.

– Джигіти, не залякуйте мене. Втечею нам не врятуватися. Агаюнус – жінка розумна. Вона не буде гніватися дарма. Вона і Ґероґли заспокоїть. Ось побачите – якщо Ґероґли повернеться сюди разом з Овезом, то нам не загрожує ні смерть, ні муки. Якщо він з'явиться один, тоді нам не врятуватися…

А Ґероґли прийшов до свого дому. Овез сидів і плакав, плакала і Агаюнус, Ґюль-Ширін розповіла все про витівки Косе і джигітів. Ґероґли страшенно розгнівався, увесь напружився, вуса стирчали як піки.

Розчистка степу під бавовникову плантацію

– Так ось як віддячили мені джигіти за мою доброту, за все, що робив я для них! Всім дам скуштувати своєї шаблі!

– Сядь, заспокойся! Ти надумав загубити своїх сорок джигітів, а потім будеш шукати нових сорок?

– Хіба важко знайти сорок нахлібників?

– Сядь. Звідки ти знаєш, що нові будуть кращі від цих?

Ґероґли опустився на землю.

– Ох, Ґероґли! Мало чого на світі буває, мало хто чого скаже. Не варто гніватись на те. Джигіти твої, до яких ти звик, кращі від інших. Іди собі до мейхани. І не шаленій під час чаювання і куріння, – сказала Агаюнус.

І відправила з ним Овеза.

Джигіти сиділи в заціпенінні і чекали вирішення своєї долі.

Ось з'явився Ґероґли, з ним був Овез. І тому джигіти трохи заспокоїлися.

Ґероґли зайшов і сів, поруч з ним сів Овез. Всі мовчали – ніхто і слова не мовив. Ґероґли зрозумів, джигіти бояться – раптом він накинеться на них. «Не буду лякати їх, нехай заспокояться!» – подумав він. З сумом згадав Ґероґли все, що трапилося, самотність свою згадав, взяв до рук саз і звернувся до джигітів з піснею.

Якщо на джигіта чекає справа важка, Брат удатний, хоробрий потрібен йому, Проти розлуки, проти жорстокої долі З другом надійним, як лев, має він бути. Ящірка – драконом себе називає, Кожна тварина себе чудовиськом уявляє, Та мовчазний і сумирний справжній дракон, Щоб бути обережним – розумним слід бути. Муха думає, – я ніколи не помру, Бо я не сію, не жну і не стомлююсь, Одинокий мовить, – я ніколи не сміюсь, Брат – удатний сміливець – має бути з ним. Пліт у довгих поневіряннях пізнає ціну води, Ціну доброму молодцю знає народ, Ціну народу знає раб. На очах Благочестивого юнака сльози повинні бути. Жвавий і сильний потрібен джигіту скакун, Радісно серцю бачить такого коня, Треба, щоб у коханої чорні кучері вилися, Брови у неї немов калам мають бути. Мене називають по-різному, – імя моє Ґероґли, Хто не знає імені свого – сучий син, Я син бека, я вроджений джигіт, П'ятеро ворогів проти мене має бути.

Коли доспівав він пісню, Косе зрозумів, що вони уникли не тільки смерті, але і страждань.

– О, Ґероґли, ти так говориш з нами, це нас ображає.

– А що, Косе, хіба мені не можна вас образити?

– А що сталося, за що ти хочеш образити нас?

– Ти хотів утнути ще щось гірше? Мало ти знущався з них, кидаючи у ворота каміння?

– О, Ґероґли, ти ж нічого не знаєш. І вони теж нічого не знають. Адже вони були у фортеці і ні про що не відали. Одна людина в полі повідомила нам про тебе сумну звістку. Ось ми і вирішили піти до твоїх рідних, порадитися з ними, обговорити все разом. Якщо ти загинув, то спробувати забрати твоє тіло; а якщо живий, то дізнатися, де ти знаходишся. Тільки за цим і підійшли ми до воріт. А вони не захотіли відчиняти, ось гнів нас і накрив – ми почали кидати каміння у ворота.

– Не годиться ламати добрі ворота, Косе!

– Ґероґли, що ти все дорікаєш нас цими воротами. Та за п'ять золотих зроблять ще кращі ворота.

– Зроблять! Звичайно, зроблять… та не в тім річ. Уся біда в тому, що ви нічого не умієте цінувати! – відповів Ґероґли і звернувся до них з піснею.

Не варто просити ворону співати, як соловей, Про цінність троянди що вона може знати! Дикий птах, що вічно блукає в степу, Про цінність озера що він може знати! Хто не сіє, не проводить на полі межу, Хто гостеві на скатертині не пропонує хліб, Хто жала бджолиного в шкірі не відчував, — Про цінність меду що він може знати. Якщо у фортеці кожен сам собі голова, Якщо міжусобиці роздирають країну, Якщо у людини віри немає в грудях, Про цінність покровителя-піра що вона може знати. Хто гіркоти не знав і солодощів не знав, Хто тільки купував і сам не торгував, Хто, помираючи від спраги, не лежав на піску, Про цінність води що він може знати. Хто не зміг справжнім джигітом стати, Кому невідомі сльози, усмішка чужа. Хто сам не розуміє цінності своєї, Про цінність інших що він може знати. У цю обитель праху прийшов Ґероґли, Лукавства і брехні немає в його словах. Хто з розмов знає мистецтво війни, Про цінність воїна що він може знати!»

Тільки він доспівав пісню, як Овез промовив:

– О мій господарю! Не докоряй їм більше. Йди до Агаюнус-апа, вона чекає на тебе.

І просвітліло обличчя Ґероґли – пробачив джигітам. Радісний і веселий пішов він до своєї пері. Обійняв її… Що далі, сам знаєш.

…Не кожному дано звершити такі подвиги і досягти своєї мети!

* * *

Гул

У мусульманській міфології джини жіночої статі, особливо ворожі до людей. Гул заманюють подорожніх, змінюючи свій зовнішній вигляд, убивають їх і пожирають. Уявлення про гул йдуть ще з домусульманських міфологічних вірувань давніх арабів; вони згадуються в поемі Тааббати Шаррана (VI ст. н. е.). Образ гул широко вживаний у фольклорі. Чоловічий аналог гул має назву «кутруб».

Від мусульманського гул походить Гюль-ябані («пустельний демон», від арабського гул, «чудовисько-демон» і перського «ябан», «пустеля») – нижчий дух. У міфології турків, азербайджанців (ще гуляйбан, біабангу-лі), киргизів (гульбіябан), таджиків (гул, гул євоні). Гюль-ябані – злий дух, що живе в степу чи на кладовищі і лякає нічних подорожніх. Має риси перевертня, вночі любить їздити на конях, заплутувати їм гриви; якщо його упіймати і увіткнути в комір його одягу голку, він, подібно албасси, буде підкорятися людині, але робитиме все навпаки.

У західних районах Азербайджану гюльябані ототожнювали із злісним духом води ардов. Киргизи Східного Паміру і таджики вважали, що він живе в пустельній місцевості (у таджиків – у гірських лісах), людиноподібний, великих розмірів, покритий сірою (чорною) вовною, має вивернуті назад ступні (варіант: кігті на ногах і руках) і від нього тхне. Показуючись людям, він розмовляє з ними людською мовою, пропонує боротися, але подолати його можуть тільки люди надприродної сили.

* * *

Дайхан-баба

У міфології туркменів (а також узбеків (Бобо-і-дехкан), киргизів (Баба-дийкан), казахів (Дікан-баба, Дікан-ата), каракалпаків (Дійхан-баба), таджиків (Бобо-дехкон)) покровитель землеробства. Образ доісламського походження, попервах – місцеве божество. Уявлявся в образі міцного дідугана (у киргизів – також птаха). Цей образ має архаїчні риси, пов'язані і з культом предків, і з міфами про культурних героїв. В одному з них Дайхан-баба винайшов першого плуга (причому одна його деталь була підказана Дайхану-баба шайтаном). Скориставшись підказкою шайтана, Дайхан-баба проклав перший зрошувальний канал. Спершу вода не йшла у викопаний ним арик. Дайхан-баба вирішив випитати у шайтана, в чому його помилка. Одягнувши святкові строї з перепічкою в руках, він, сяючи від радості, пройшов повз шайтана. Шайтан, не вбачаючи у тому ніяких хитрощів, прокоментував: «Мабуть Дайхан-баба здогадався, що арик має бути не прямим, а звивистим, як ріка». Так Дайхан-баба зумів скористатися знаннями шайтана. Південно-західні туркмени присвячували Дайхан-баба спеціальну ділянку землі.

В узбеків і таджиків землероб, який робив першу символічну оранку і сівбу, вважався живим втіленням покровителя землеробства (діда-землероба).

В кінці XIX ст. Дайхан-баба часто ототожнювався з Адамом.

«Іслам сприйняв культ цього божества після того, як воно було позбавлене колишньої ролі. Навіть ім'я, під яким воно зараз відоме («Дід-Землероб»), – пізнішого походження. Слово «дайхан» («дехкон», «дехкан»), яке входить в ім'я покровителя землеробства, тільки після арабського завоювання почало означати «селянин», «землероб». До цього дехканами називалися представники феодальної аристократії. Є підстави допустити, що пов'язані з образом Дайхана-баба обряди і погляди – не архаїчний культ, що зберігся в ісламі по причині свого другорядного значення, а залишки колись пишного культу могутнього аграрного божества».

В. М. Басілов

* * *

Мурґаб

Мурґаб прохолодний у тиші тече, Мов коси дівочі спадають з плечей, Мов думка ясна у душі мудреця, Безсонна ріка витіка з озерця, Мов коси дівочі спадають з плечей. Мурґаб прохолодний у тиші тече Під сонцем, що з неба одвіку пече, Ховаючи місяць у товщі води, У пісках омиваючи спраглі сади, Під сонцем, що з неба одвіку пече. Зриваючи цвіт на своїх берегах, Тече не всихає безсмертний Мурґаб, Закохані пари до нього несуть Своїх почуттів не розхлюпану суть, Тече не всихає безсмертний Мурґаб. Для радощів сотень і сотень очей, Мурґаб прохолодний у тиші тече, Мов думка ясна у душі мудреця, Немає ні краю йому, ні кінця. Мурґаб прохолодний у тиші тече. Атамурад Атабаев

* * *

Дауд

У туркменів, як і у деяких інших ісламських народів, покровитель ремесел (пір), пов'язаних з металом, з обробкою металу.

У мусульманській міфології пророк. Зіставлений з біблейським Давидом. Коран називає його царем, намісником Аллаха. Дауд був таким же мудрим, як і Сулейман, був справедливим суддею у суперечках. У ряді сюжетів Дауд виступає, як культурний герой. Метал у руках Дауда стає податливим, м'яким; Коран називає його винахідником кольчуги.

Післякоранічні перекази оповідають про допомогу Дауда Талутові (цареві, призначеному Аллахом над синами Ісраїла) у боротьбі з Джалутом (берберським, ханаанейським чи аравійським царем) і убивство Джалута Даудом. Талут намагається вбити Дауда, але той утік і врятувався в печері. Несправедливий поступок Дауда, у якому він розкаюється, – намагання відібрати дружину у свого воєначальника Урії. У Корані згадується про покарання Даудом невірних (переказ про те, як він перетворив у мавп жителів Айли, які по суботах ловили рибу).

Мусульмани поклоняються могилі Дауда, яка нібито знаходиться у Вифлеємі.

Нині в Узбекистані Дауд вважається покровителем водіїв.

* * *

Деви

Деви («дайва» авест., «діви» фарсі). В іранській міфології злі духи, що протистоять благим духам – ахурам. Уявлення про девів іде від епохи індоіранської та індоєвропейської спільноти; в давньоіндійській спільноті деви – божества, а асури – демони. Деви, проти яких спрямований «антидевівський напис» іранського царя V ст. до н. е. Ксеркса, шанувалися, вірогідно, в одній з областей Ірану як боги: Ксеркс знищив їхнє святилище і насадив культ Ахурамазди.

Девів незліченна кількість, але вони майже не індивідуалізовані.

Уявлення про девів збереглися у фольклорі багатьох народів. Вони відомі у таджиків, Вірменіє, грузинів (деві), дагестанських народів (у цахурів – абрак).

У міфології народів Малої і Середньої Азії, Казахстану, Кавказу, Західного Сибіру, Поволжя і гагаузів (туркменське дев, турецьке dev, узбецьке, гагаузьке дев, киргизьке дее, казахське, каракалпакське деу, карачаєвське і балкарське деу, у казанських татар дію, у західносибірських татар тів, у башкирів дейеу) – злі духи. У міфології тюркомовних народів образ дева індоєвропейського походження. Деви уявлялися велетами надприродної сили, інколи з кількома головами, чоловічої і жіночої статі. Інколи деви мають подобу циклопа (у турків, у народів Середньої Азії і Казахстану); деви жіночої статі мають, як і албасси, великі груди, які вони закидають за плечі (у турків і гагаузів). За уявленнями башкирів, казанських і західносибірських татар, деви мають своє підземне царство. У міфах народів Середньої Азії збереглися уявлення про благодійну роль девів у давні часи. Так, у міфах узбеків Хорезмської оази деви виступають як будівничі багатьох фортець і міст. У шаманських міфах узбеків, казахів і киргизів вони фігурують в числі духів – помічників шаманів. Хоч у більшості випадків вважалося, що деви насилають на людину хвороби, а шаман повинен прогнати хворобу або ж умилостивити дева.

Закаспійська область. Текінський аул

Дев – найпопулярніший образ туркменських казок. Майже жодна чарівна казка не обходиться без нього; він зустрічається і в казках інших жанрів. Дев – це велетень-страшило, наділений надзвичайною фізичною силою, а інколи і чаклунськими властивостями. Дев, за старовинними уявленнями туркменів, вкритий козлиною або собачою шерстю, на голові у нього роги; брови і вії дуже довгі; інколи буває лише одне око (у лобі), має суворий вираз обличчя, на пальцях рук і ніг довгі кігті, «верхня губа його облизує небо, нижня – землю…» Голів деви можуть мати до сорока.

Своєрідним є ставлення народу до цих надзвичайних істот, створених його фантазією. Народ уявляє собі девів могутніми і страшними. Деви можуть кожної хвилини нашкодити людині, навіть убити її чи, не так часто, дати їй багатство і владу. Але у деяких казках деви змальовуються настільки дурними, що їх легко можуть обманути не тільки люди, але й такі невинні тварини і птахи, як коза, осел, півень тощо.

Як міфологічні персонажі деви найбільш розповсюджені в узбеків, а в інших народів вони частіше виступають як казкові образи (хоч і зберігають міфічні риси). У тюркомовних народів Поволжя деви часто зближуються і поєднуються в єдиний образ з пері (духи дію періє).

* * *

Ак-Памик[74]

Туркменська казка

У давні часи жив один чоловік. У нього було семеро синів, а дочки не було. Якось дружина його знову завагітніла. Пройшло дев'ять місяців, а сини того чоловіка, збираючись у той день на полювання, сказали батькові:

– Якщо народиться у нас сестра, то почепіть над воротами ляльку, а якщо брат, то сідло коня. – І вони поїхали в степ.

Народилася у жінки дочка, і батько почепив над воротами ляльку. Але один із сусідів був недругом родини братів. Він відразу ж зняв ляльку і замість неї почепив сідло коня. Повернулися брати з полювання, подивилися й закричали:

– На жаль, над воротами висить сідло! Значить, знову у нас народився брат! Не будемо тут більше жити!

Покинули брати поселення і пішли в гори. Там вони стали жити в печері: вдень полювали, а увечері поверталися додому, їли і лягали спати. Так минав час.

Про кого тепер послухати новини? Послухай-но про сестру юнаків.

Батько і мати назвали новонароджену Ак-Памик і не зводили очей з дороги, очікуючи синів. Минув місяць, а синів все немає. Минув рік, а їх все немає і немає. Минуло три роки – синів як і не було.

Якось до старих прийшов гість із іншого поселення і сказав:

– Недавно я бачив ваших синів. Місце, де вони живуть, від вас не так уже й далеко. Вони поселилися в печері на такій-то горі і займаються полюванням.

Батько і мати, почувши таку новину, приготували плов, подали його гостеві і сказали:

– Гарну ти приніс новину! Тільки от ми самі не можемо туди піти: сил немає, ми ж старі. Та якщо ти ще хоч раз побачиш наших синів, то передай їм від нас доземний уклін.

Гість поїв плову, розпрощався зі старими і пішов до свого поселення. А старі жили, не зводячи очей з гори. Проте своїй дочці вони про те не сказали ні слова.

Минули місяці, минули роки. Ак-Памик виповнилося чотирнадцять років. Якось сусіди збирали жінок для роботи.[75] Побачивши матір Ак-Памик, вони сказали:

– Дозволь своїй дочці прийти допомогти нам.

– Що ж, дозволю, – відповіла мати, – хай іде, якщо сама захоче.

А у ті давні часи, був звичай: жінкам і дівчатам, які мали братів, відводилося під час такої роботи краще місце. Та, у якої братів не було, повинна була сидіти на гіршому місці.

Ак-Памик увійшла в юрту і сіла на найгіршому місці. Тут одна жінка й каже:

– Чому ти, кізонько, сіла там? Пересядь на краще місце.

– Ой, матінко, – відповідає Ак-Памик, – як же я можу сісти на краще місце, якщо у мене немає братів.

– Не кажи так! У тебе є семеро братів, сильних, як леви. А якщо твої батько й мати про них досі тобі нічого не говорили – на те є причина. Батьки твої старі і не можуть піти до братів самі. А тобі нічого не кажуть, щоб ти не втекла від них. Коли прийдеш додому, скажи матері: «Ой, у мене болить голова, дай мені ковурги[76]». Коли мати дасть тобі ковурги, ти не бери її ложкою, а попроси: «Дай мені своєю рукою». Після цього схопи матір за руку і тоді дізнаєшся все, що тобі треба.

Ак-Памик повернулася додому і сказала:

– Матінко, у мене голова болить.

– Що б ти з'їла, доню? – запитала мати.

– Дай мені трохи ковурги, матінко. Поїм, може, й легше стане, – відповіла Ак-Памик.

Мати сіла готувати ковургу.

– Дай мені трохи з вогню, – попросила Ак-Памик.

Мати хотіла було дати ложкою, та Ак-Памик сказала:

– Ні, матінко, ложка погано пахне, дай мені рукою!

Що робити? Нещасна дала їй рукою. Тоді Ак-Памик міцно ухопила матір за руку і сказала:

– Є у мене брати чи немає?

– Ой, ой! О господи! – закричала мати.

– Є у мене брати чи немає? Не відпущу, поки не скажеш, – мовила Ак-Памик.

– Є, – відповіла бідна мати. – Семеро братів є. Вони пішли на полювання до твого народження і досі пір не повертаються.

– Хоч відомо, чи живі вони? – запитала Ак-Памик.

– Так, вони живуть у печері на такій-то горі, – відповіла мати.

Тоді Ак-Памик відпустила руку матері і сказала:

– Я піду туди.

– Ти не знайдеш їх, – сказала мати. – Ось я зроблю тобі колобок. Коти та за ним іди. Де він зупиниться, там і будуть твої брати.

Ак-Памик взяла колобок, покотила його і пішла за ним. Прийшла вона до печери, зазирнула всередину, а в печері повно закривавленого одягу, та ще висить трохи м'яса. Ак-Памик взяла одяг, пішла до струмка і всі речі випрала. Потім вона повернулася до печери, приготувала з м'яса плов і почала чекати. Раптом бачить – йде семеро чоловіків. Ак-Памик заховалася і почала спостерігати. А брати прийшли і дивляться – скрізь усе не так, як було: одяг випраний, їжа приготовлена. Переодягнулися брати, поїли і лягли спати.

Наступного дня рано-вранці вони знову пішли на полювання. Ак-Памик знову понесла одяг братів до струмка, випрала його і приготувала їжу А потім знову заховалася. Брати повернулися з полювання і бачать: усе прибрано ще краще, ніж учора. Тоді вони порадились і вирішили: «Треба завтра посторожити». Вранці шестеро братів пішли на полювання, а найстарший з них заховався, щоб посторожити, та заснув. Ак-Памик вкрила його ковдрою, сказала: «Спи, милий брате», – і взялася до роботи. Повернулися брати, подивилися – знову обід приготовлений, одяг випраний, а старший брат спить під ковдрою.

– Ну, хто ж так робить? – сказали брати, коли розбудили його.

– Я нічого не бачив, я заснув, – відповів він.

Наступного ранку заховався інший брат, але й він заснув. Нарешті залишився сторожити наймолодший брат. Він трохи порізав собі ногу, посипав те місце сіллю і від болю не міг заснути.

І ось коли він так сидів, раптом увійшла дівчина і, виправши одяг, почала готувати їжу Тоді брат вийшов із закутка, де ховався, і запитав:

– Ти людина чи дух?

– Я не дух, я ваша сестра, – відповіла Ак-Памик.

Так вони познайомились. Повернулися інші брати і дуже зраділи, що у них є сестра.

– Залишайся жити в нашій печері! – сказали вони Ак-Памик.

Брати приносили з полювання м'ясо і турбувалися про свою сестру. Якось вони знову пішли на полювання, а Ак-Памик подалася до струмка. Коли вона повернулася, то виявилося, що вогонь у вогнищі погас. «Що робити?» – подумала Ак-Памик. Вони вийшла надвір, роззирнулася довкола і побачила вдалині димок. «Візьму там вогню», – вирішила Ак-Памик і вирушила туди. Увійшла вона в дім, привіталася, а в домі жив старий, сивий дев. Побачив він Ак-Памик і сказав:

– Якби ти зі мною не привіталася, я б тебе миттю проковтнув. Підійди, ягнятко, та пошукай у мене в голові.

От Ак-Памик пошукала трохи у нього в голові і сказала:

– Я прийшла за вогнем. Якщо у тебе є, дай мені!

– Тримай свою пелену, – відповідає дев.

Ак-Памик підставила пелену. Дев поклав туди вуглини, попіл, а зверху – вогонь і сказав:

– Іди, дочко, бувай здорова!

Забрала Ак-Памик вогонь і пішла назад. А у неї в пелені від вогню зробилася діра, і з неї потрохи сипався попіл, позначаючи слід. Ак-Памик того не знала. Вона повернулася в печеру, приготувала їжу. Потім прийшли брати.

Вранці брати знову подалися в гори. А дев вистежив Ак-Памик по попелу і прийшов до печери. Ак-Памик помітила його ще здалеку. Вона замкнула двері і почала чекати. Тоді дев сказав їй:

– Просунь крізь двері палець!

Ак-Памик просунула палець. Дев міцно ухопив його, прокусив зубами і почав смоктати кров.

– Якщо скажеш про це братам, з'їм тебе! – погрозив потім дев і пішов.

Ак-Памик дуже злякалася і нічого не сказала братам. А дев почав приходити кожного дня і смоктати у неї з пальця кров. Ак-Памик худла з кожним днем.

– Гей, кізонько, що з тобою? – запитували у неї брати.

Ак-Памик нічого не відповідала. Тоді брати змовились:

– Давайте заховаємось де-небудь і дізнаємось, у чому справа.

І ось, замість того щоб піти на полювання, вони заховалися і причаїлися. Ак-Памик поробила все, замкнула двері і почала чекати. У звичний час, як завжди, прийшов дев, що вже звик постійно смоктати кров, і закричав:

– Відкрий двері!

Тоді сім братів кинулися із семи боків на дева і порубали його на тисячу шматків. Стогони дева долітали до неба. А брати підійшли до Ак-Памик і сказали:

– Ми убили ворога. Чому ти раніше нам нічого не говорила? Треба було давно розказати! Тепер нічого не бійся.

А через місяць вночі до сімох братів прийшли деви – друзі убитого і убили всіх братів. Ак-Памик залізла в шкуру лева, і деви її не помітили. Напившись крові братів, деви повернулися у своє поселення. А Ак-Памик накрила трупи братів чим знайшла, сіла на коня і поїхала від міста до міста, від села до села розпитувати старих людей:

– Чи є спосіб оживити моїх братів?

І всі люди відповідали:

– Мабуть такого способу немає.

Нарешті зустріла Ак-Памик одного старого, і він сказав їй:

– Оживити твоїх братів можна, та тільки це дуже-дуже важко.

– Нехай важко, дідусю, ти лиш розкажи як? – попросила Ак-Памик.

І старий розказав:

– Є верблюдиця, яку звуть Ак-Мая. Якщо її молоком побризкати на братів, вони миттю оживуть.[77] Та тільки ж Ак-Мая – людоїдка. Лиш тільки побачить тебе, з'їсть неодмінно. Ось верблюденя її – те людей любить. Коли хочеш добути молоко, візьми із собою гарбуз.[78]

– Спаси тебе боже! – сказала Ак-Памик старому, попрощалася з ним і пішла шукати верблюдицю Ак-Мая.

Ось прийшла вона в одну ущелину, глянула – а там блукає верблюжа.

– Ти чиє верблюденя? – запитала Ак-Памик.

– Я верблюденя Ак-Мая, – відповіло воно.

– Ну, тоді підійди до мене, – сказала Ак-Памик верблюденяті.

Почувши це, верблюденя скоком підбігло до Ак-Памик. Вона погладила його і поцілувала, а потім сказала, чому вона прийшла.

– Добре, – відповіло верблюденя, – але якщо про це дізнається моя мати, вона з'їсть і тебе і мене. Лізь до мене під черево. Я почну смоктати і наллю молока в твій гарбуз.

Ак-Памик погодилась і залізла верблюденяті під черево.

– Чи немає біля нас людей, чомусь я чую запах людини? – запитала верблюдиця Ак-Мая.

– Та тут і птах не може пролетіти, – відповіло верблюденя, – як же сюди потрапить людина?

– Ні, дитя моє, мабуть, все-таки хтось є, я чую запах людини, – сказала Ак-Мая.

– Я прийшло здалеку і нікого не зустріло, – сказало верблюденя.

Тільки-но гарбуз Ак-Памик наповнився молоком, верблюденя відірвалося від матері і відійшло. Коли Ак-Памик була вже біля свого коня, верблюдиця Ак-Мая помітила її і голосно закричала. Ак-Памик ледве встигла сісти на коня і помчала. Верблюдиця кинулася її наздоганяти, але так і не догнала.

Тоді верблюдиця сказала:

– Стань чорним каменем, моя дитино! – і зачарувала своє верблюжа. Кажуть, що, перетворившись чорним каменем, воно, бідне, і нині ще стоїть на шляху до Мекки!

Про кого тепер послухати новини? Послухайте про Ак-Памик.

Ак-Памик повернулася до своєї печери, зібрали кістки братів, розклала як треба і полила молоком верблюдиці Ак-Мая. Брати, позіхаючи і чхаючи, піднялися.

– Ох, довго ж ми спали! – сказали вони.

– Якби не я, ви спали б до дня воскресіння з мертвих, – промовила Ак-Памик і потім розповіла по порядку все, що сталося.

– Дуже тобі дякуємо, дорога сестро, – сказали брати.

А потім Ак-Памик закип'ятила чай і покликала братів:

– Сідайте, пийте!

Так семеро братів зажили знову, проводячи свої дні у полюванні. Кожен з них взяв собі дружину і влаштував той. Брати продовжували любити сестру як і раніше, але їхні дружини незлюбили Ак-Памик.

– Нас так не люблять, як її, – говорили дружини. – Давайте-но що-небудь придумаємо.

Але дружина наймолодшого брата Ак-Памик сказала:

– Ні, я не згодна. Ак-Памик мене дуже любить, і я її теж дуже люблю.

Тоді інші дружини сказали:

– Йди геть! Не хочеш діяти з нами заодно, тоді не заважай. А будеш заважати – загинеш!

Злякалася нещасна і нікому не сказала ні слова.

А шість дружин зачаклували Ак-Памик і зробили її німою. День за днем Ак-Памик чахла.

– Мила сестро, що з тобою? – з тривогою запитували її брати.

Та Ак-Памик нічого не могла відповісти. Тоді одна з дружин сказала:

– Не запитуйте у неї, що з нею. Це я знаю.

– Якщо знаєш, то скажи нам, щоб і ми знали, – попросили брати.

– Ак-Памик потрібен чоловік, її сердечко зайняти потрібно, – відповіла вона.

– Що ж, віддамо її за того, хто їй сподобається, – сказали тоді брати.

А жінка тут і каже:

– Посадіть її на верблюда і відправте в степ. Хто їй сподобається, за того вона й вийде.

Брати посадили Ак-Памик на верблюда і пустили його в степ. Ак-Памик їхала в задумі. У той час були в дорозі син падишаха і син візира. Дивляться вони – видніється щось чорне. Тоді син падишаха сказав:

– У того чорного, що видніється, я беру собі верх.

– А я візьму низ, – сказав син візира.

Під'їхали вони і бачать – на верблюді сидить дівчина.

– Ти людина чи дух? – запитали вони у дівчини.

Але та не зронила ні звуку.

– Звідки і куди їдеш? – запитали вони.

Відповіді не було. Тоді син падишаха сказав:

– Ну, хоч ти нічого не відповідаєш, а зі мною поїдеш.

Так син падишаха разом з дівчиною приїхав до свого міста і потім з нею одружився.

Минув рік, і у них народився син. Того дня, коли у Ак-Памик народився син, вона заговорила. Коли син падишаха побачив, що Ак-Памик нарешті перестала бути німою, він дуже зрадів. Почалося у Ак-Памик безжурне життя. От тільки інколи їй хотілося побачити своїх братів. Так минуло чотирнадцять років.

Якось Ак-Памик зробила своєму синові золоті бабки, покликала його до себе і сказала:

– Коли ти будеш кидати бабки, примовляй так:

Я племінник семи дядьків, Їх сестриця – моя мати. Вийшов з бабкою золотою я, Щоб за дядьків покидати. Молодший дядько мій – Байрам, За Байрама кину сам.

Про кого тепер послухати новини? Тепер треба послухати про братів Ак-Памик.

Кожного дня, приходячи з полювання, брати Ак-Памик говорили про неї:

– Ак-Памик зробила нам добро, а ми посадили її на верблюда і сказали: «їдь собі!» Минуло вже чотирнадцять років. Жива вона чи померла? Ми цього не знаємо. Давай-но поїдемо кожен в яке-небудь місто та пошукаємо її.

І ось семеро братів вирушили в різні міста. Прийшов до одного міста і Байрам, а тут зграйка дітлахів грається в бабки. Серед них один хлопчик із золотою бабкою. Кожного разу як хлопчик її кидає, він примовляє:

Я племінник семи дядьків, Їх сестриця – моя мати. Вийшов з бабкою золотою я, Щоб за дядьків покидати. Молодший дядько мій – Байрам, За Байрама кину сам.

По цих словах дядько упізнав свого племінника.

– А ну ж бо, ходімо, хлопче, зі мною, – сказав Байрам і пішов з племінником. Так Ак-Памик знайшла свого брата, а брат знайшов Ак-Памик. Вона розповіла йому про все, що з нею трапилося. Після цього брат сказав:

– Ну, я вирушаю назад.

Тоді Ак-Памик наказала людям:

– Принесіть фаланг і скорпіонів! – А сама сіла шити сім мішків.

Принесли фаланг і скорпіонів. Ак-Памик поклала їх у шість мішків і сказала братові:

– Даси по мішку кожній невістці.

А сьомий мішок вона набила кишмишем з горохом, передала його Байрамові і сказала:

– А це віддаси своїй дружині.

Байрам повернувся додому і усім дружинам братів дав по мішку.

– Зовиця прислала нам подарунки! – закричали жінки і засунули руки в мішки. Тут скорпіони з фалангами і впилися їм у руки.

– Ой-ой-ой! – зчинився крик.

А Байрам покликав братів і сказав:

– Я знайшов Ак-Памик. Вона стала дружиною такого-то падишаха.

Слідом за братом приїхала й Ак-Памик. Вона розповіла про все, що з нею трапилося, і семеро братів, порадившись, прогнали своїх злих дружин. Залишилася тільки дружина Байрама, яку Ак-Памик любила до самої своєї смерті.

* * *

Закаспійська область. Весілля текінців

Депе-гез

Велетень-людожер, персонаж огузького епосу «Книга мого діда Коркута». Депе-геза (Депегеза), якому щоденно приводили на заклання двох огузів, осліплює й убиває в печері богатир Бісат.

У міфології гагаузів відомий Тепегез (Депегез, гагаузьке «тім'я-око») – демон в образі одноокого велетня (дева), ворожий до людей. У міфології тюркомовних народів широко розповсюджена оповідь про одноокого велетня, який заганяє героя в печеру, своє лігво, і збирається з'їсти його, але герой осліплює велетня, встромивши йому в око вістря, і, накинувши на себе овечу шкуру, вибирається з печери.

Сюжет про осліплення одноокого велетня широко відомий у всесвітньому фольклорі.

Одноокий велетень називається у туркменів «еке-гоз», «еке (бір) гозлф дов» або «тене гоз» (у казахів – «біз козді деу», «желзиз коз»; у киргизів – «жалгиз козді доо»). Героєм пригод виступає мисливець, часто богатир, відомий своєю хоробрістю (Буран-батир, Утим-батир, Джаке-батир, Батир-хан, Караман та ін.), інколи реальна особа недавнього минулого, якому місцева легенда приписує цей казковий подвиг. Так, академік Л. С. Берг розмовляв у 1900 р. з сином Утим-батира, який підтвердив йому, що переказана йому історія є дійсною подією, яка «сталася саме з його батьком».

* * *

Джин

У мусульманській міфології духи, часто злі. В Аравії відомі ще в доісламську епоху як неперсоніфіковані божества, яких мекканці вважали зрідні Аллаху і ставили поруч із ним. Джинам приносили жертву, до них зверталися за допомогою. За мусульманською традицією, джини створені Аллахом з бездимного вогню і є повітряними чи вогняними тілами; наділені розумом. Вони можуть бути будь-якої форми і виконувати будь-які накази. Джини пов'язані з Іблісом,[79] деякі з них увірували в Мухаммада.[80] Мусульманська традиція розрізняє три класи джинів: гул, іфріт,[81] сілат.[82]

Джинам присвячено багато творів мусульманських богословів. Підкорення джина волі людини – одна з проблем, якою займалися окультні науки мусульманського середньовіччя. Оповіді про джинів – постійна приналежність фольклору народів, що сповідують іслам; джини діють у народних переказах і віруваннях, виступаючи як пережиточні форми домусульманських міфологічних уявлень.

«Туркменські вірування пояснюють психічні розлади тим, що духи (джини або арвахи[83] – у туркменів одне й те саме) «ударяють» людину або оволодівають нею. Джини поділяються на дві групи – «невірних» («капир-джин») і мусульман, про що є в Корані. Джини обох категорій об'єднані у «військо» (гошун), хоч є й арвахи, які «гуляють» окремо, самі по собі. Приносять шкоду людям «невірні» джини. Якщо людина психічно хвора (делі), то вважається, що нею оволоділо «військо» капир-джинів, які постійно знаходяться поруч з одержимим. Щоб біснуватий одужав, це «військо» треба прогнати. «Невірних» джинів проганяють, б'ючись із ними, джини-мусульмани, які знаходяться у розпорядження ходжів. «Військом» арвахів може володіти той ходжа, який читає по-арабськи, добре знає віровчення, а також веде себе у відповідності з релігійними приписами. Поодинокий джин на відміну від «війська» інколи може стати «товаришем» і простої людини, не ходжі. Джини являються в образі людини або тварини. Фамільна властивість ходжів – володіти джинами».

В. Басілов

* * *

Дівана

У міфології туркменів юродивий, якого вважали святим (суфієм). Персонаж відомий у татар, таджиків, узбеків (девона), азербайджанців (дівана), башкирів (діуана), киргизів (дубана, дувана, думана), казахів (дуана), каракалпаків (дійуана). Термін дівана (від тадж. – перс. девона, «одержимий девом»), ймовірно, виник тоді, коли деви ще не вважалися злими духами. Свідчення середньовічних китайських джерел дозволяють допустити, що майже до раннього середньовіччя дівана називали шаманів. Від доісламської міфології дівана взяв у міфах та епосі функції чудесного помічника героя (в архаїчних варіантах міфів ця роль належала, очевидно, духу-покровителю). Провидець і віщун, дівана сприяє народженню дітей, зміцнює шлюби, допомагає долати труднощі, які зустрічає на своєму шляху герой. Майже завжди він безіменний, але інколи дівана називаються й відомі святі (як реальні історичні особи, наприклад, засновник ордену Накшбандійя Бахаведдін, так і міфічні, наприклад, чільтани, Буркут-баба). Важливе місце дівана в міфології відображує роль дервішів у житті та побуті.

* * *

Бехлілі Дана

Народний переказ

Жив один дівана, якого звали Бехлілі Дана.[84] Одного дня, коли він блукав по базару, якийсь торговець запитав його:

– Гей, Бехлілі Дана, що мені купити в цьому році для вигідного продажу?

– Купи часник і залізо, – відповів Бехлілі Дана.

Торговець закупив те, що йому порадили. У тому році на часник і залізо в народі був великий попит, і торговець виручив за них у десять-п'ятнадцять разів більше, ніж потратив.

Наступного року цей торговець знову зустрів Бехлілі Дана, коли той блукав по базару, і цього разу запитав насміхаючись:

– Гей, Бехлілі Дівана, що мені купити в цьому році для вигідного продажу?

– Купи халву і цибулю, – відповів Бехлілі Дана.

Торговець на всі свої гроші закупив те, що він йому радив. Але того року ніхто не купив у торговця навіть батман[85] цибулі і халви. Прийшла весна – халва розтанула, цибуля проросла, і все пропало. Таким чином торговець розорився і зубожів.

Якось торговець знову зустрівся з Бехлілі Дана.

– Скажи, чому у минулому році на моє питання ти порадив мені купити такі товари, які принесли мені вигоду, а у цьому році – такі, від яких я розорився? – запитав торговець.

І Бехлілі Дана відповів:

– Минулого року, коли ти запитував поради, ти назвав мене «Бехлілі Дана», і я відповів тобі згідно із своєю мудрістю. А у цьому році ти назвав мене «Бехлілі Дівана». От я і відповів тобі як божевільний.

* * *

Руїни древнього Мерва. Водосховище

Дюльдюль-ата

Дюльдюль-ата (Дульдуль-ата, Дул-дул) – обожнюваний кінь Алі – у міфології туркменів покровитель конярства.

«Розповсюджена серед туркменів легенда розповідає про те, що Баба-Гамбар був конюшим халіфа Алі. Його обов'язком було доглядати знаменитого коня Алі – Дюльдюля. Якось Алі помітив, що кінь худне, і запитав у Баба-Гамбара, в чому справа. Та Гамбар не знав, що йому сказати: він, як і раніше, пас Дюльдюля у місцях з чистою водою і смачною травою. Тоді Алі вирішив сам перевірити, чому худне його кінь. Вибравши зручний час, він потайки пішов туди, де пасся Дюльдюль, і побачив, що Гамбар сидить і грає на дутарі, а Дюльдюль, опустивши голову, печальний, слухає музику. З його очей котяться сльози, і кінь забув про пашу.

В одному з варіантів легенди, розповсюдженому у долині Мур/аба, Алі покликав свого слугу. Баба-Гамбар почув голос господаря і раптом зрозумів, що кінь худне через його гру. Від сорому за свою вину, він побіг. «Не втікай!» – крикнув Алі. Та Баба-Гамбар сказав: «Земле, розступись!» – і зник в отворі, що утворився в землі. Алі засунув голову в отвір і покликав: «Гамбаре!» Той відізвався з самої «Мекки-Медини». «Коли зустрінемось?» – запитав Алі. «У день Страшного суду», – відповів Гамбар. З «вушка» (кілок для натягування струн) дутара в тому місці виросло дерево, гілочки якого нагадують «вушко» дутара».

В. Басілов

«Ця країна (Туркменія) вирощує прекрасних високорослих коней, ціна яких у продажу доходить до 200 ліврів за голову».

Марко Поло (XIII ст.)

«Про те, як цінилися аргамаки в Росії, свідчить хоч би той факт, що на царській стайні вони кувалися на срібні підкови. Аргамаків купували, дарували і ними «били чолом» усі посольства і усі каравани, що прибували до Москви».

В. Вітт (1957 р.)

«Туркмени дуже неохоче розстаються з кіньми. Тому для придбання чистокровного аргамака необхідно їхати в самі кочівлі і не стільки грошима, як дружніми переконаннями намагатися вплинути на туркменів. Вони досить чутливі до увічливості, але при цьому дуже горді. Усвідомлення того, що їхній жеребець купується для майбутніх перемог Російської держави, і що туркменський кінь осоромить скакунів могутніх урусів, для них звабливіше від усіляких грошей, і переконання такого роду інколи схиляють їх погодитися на продаж. При цьому ціну вони у більшості випадків призначають помірну… рублів 300–500».

В. Фірсов (1895 р.)

Чарджуй, Закаспійська обл. Зелений базар

«Крилаті коні» туркменської землі

Овез Гундогдиєв

Археологами та істориками доведено, що як мінімум п'ять тисяч років тому на території Туркменістану було приручено коня…

У Туркменістані суворо дотримувалися чистоти походження коней з давніх часів. Найдавніше зображення домашнього коня знайдене на території нашої країни (Туркменістану) (зображення на уламку керамічної посудини з Кара-депе. IV тис. до н. е.).

До III тис. до н. є. відносяться статуетки коней, знайдені на поселеннях Алтин-депе та Улуг-депе. Кістки коней відкопані в Анау… Нові і дійсно сенсаційні відкриття були зроблені у 2000 р. археологами на городищі Гонур-депе (Маргуш). Там виявлений скелет лошати, а це вже факт, який вказує на те, що це була вже домашня тварина, яка народилася тут, а не потрапила у ці місця зовні. У 2001 р. там же були знайдені унікальна бронзова голівка коня (довжина 7 см, вага – 1 кг (!)) і невеликі музичні труби (4 шт.). Ці труби використовувалися виключно для тренування коней…

Кінь завжди був для предків туркменів священною твариною. Важко уявити туркмена без коня, бо, за образним висловом європейських авторів, кінь – рівноправний член туркменської родини.

Слід відзначити, що давні історики прекрасно були поінформовані про батьківщину незвичайних аргамаків. Ще за 200 років до виникнення Парфянської імперії грецький історик Геродот (V ст. до н. є.) писав: «Нісайськими називаються коні ось чому: є широка рівнина під назвою Нісайя. На цій рівнині і водяться величні коні». Давні римляни теж приділяли увагу парфянським коням, бо саме парфянська кавалерія громила уславлені римські легіони. Аппіан у своїй «Історії Давнього Риму» писав: «Коні Нісеї переважають усіх своєю красою. Це коні, достойні могутніх царів, прекрасні з виду, вони легко виступають під вершником, легко слухаються вудила… Високо несуть вони свою горду горбоносу голову і зі славою майорять у повітрі їхні золоті гриви».

Геродот сповіщав, що туранці (предки туркменів) обрали коня символом сонця, бо, за їхніми уявленнями, найшвидшому світилу на небі (зміна дня і ночі) мала бути відповідною найшвидша на землі тварина. Мабуть, тому в парфянському образотворчому мистецтві популярні «крилаті коні», які зустрічаються на керамічних посудинах і монетах деяких правителів. Образ «крилатого коня» присутній у туркменських дестанах і епосах. Наприклад, у дестані «Говхер гиз і Шірали бег», коли у Шірали упав його кінь, з'являється незнайомець, який допомагає герою: «Зі сторони сходу сонця з'явився кінь з поводом, закинутим за луку сідла, прудкий, наче хорт. Уся збруя на коні виблискувала на сонці так, що сліпило очі. Чоловік взяв коня за повід, підвів його до Шірали і сказав: "Синку, коли вже твій кінь загинув у дорозі, я даю тобі цього коня. Навіть якщо ти верхи на ньому об'їдеш увесь світ, то і тоді він не стомиться. Його звуть Гушганат – Птахокрилий». В епосі богатир Ґероґли говорить про свого скакуна Ґир-ата: «Хочу розповісти я тобі, батьку, через ріку Амудар'ю стрибнув Ґир-ат. Мабуть, Бог йому допоміг – як на крилах перелетів Ґир-ат». У різних версіях епосу «Ґероґли» Ґир-ат та його брат Дурат вирощені у конюшні без світла. За однією з версій, з необачності Ґероґли, промінь сонця потрапив на коней, і у них перестали рости крила.

Околиця м. Ашгабада. Ріка та аул Ашгабад

Пізніші туркменські легенди пов'язують походження ахалтекінців з «крилатими морськими» аргамаками, пійманими і прирученими пророком Сулейманом. Досі, за народними уявленнями, покровителем коней вважається Дулдулбаба (Дулдулата), який мав «крилатого коня» Дулдуля – далекого предка туркменських скакунів. Дулдул, як передають давні перекази, у тяжкі хвилини часто виручав свого господаря, перелітаючи через гори і ріки.

Предки туркменів широко розселялися в країнах Азії, Європи і Північної Африки. І всюди, куди вони приходили, місцеві народи знайомилися з прекрасним ахалтекінцем. Туркменські коні назавжди увічнені в давніх барельєфах і скульптурах Ассирії, Урарту, Єгипту, Риму, Еллади, Китаю, Монголії, Алтаю, Ірану, Індії.

Уся багатовікова історія ахалтекінців просякнута свідченнями про їхні унікальні бойові якості. До складної виучки коней входило багато що: при падінні вершника він зупинявся біля господаря і нікого до нього не підпускав, лягав біля пораненого, щоб йому було легше сісти в сідло, виносив господаря з поля бою тощо. Європейські й азійські автори вже з давнини писали про неймовірну працездатність туркменських коней. Вони і сьогодні не втратили своєї витривалості. Наприклад, у XX ст. двічі були організовані небувалі кінні перегони Аш-габад – Москва. У 1935 р. туркменські джигіти за 81 день пройшли 4300 км, а у 1988 р. за 62 дні – 3200 км… Недаремно «конем XX століття» назвали саме ахалтекінця Абсента, на якому С. Філатов у 1960 p. y Римі на Олімпійських іграх завоював звання чемпіона, у 1964 р. у Токіо – бронзову медаль, а у 1968 р. – на Олімпійських іграх в Мехіко знову став призером…

Починаючи з 1992 р., в останню неділю квітня в Туркменістані щорічно святкується День туркменського скакуна. Коні оголошені національною власністю туркменського народу.

Золотаво-буланий Янардаг, визнаний у 1999 р. на Всесвітній виставці ахалтекінських коней у Москві світовим чемпіоном породи, зображений у центрі Державного герба незалежного нейтрального Туркменістану.

* * *

Еє

Еє – буквально «господар». У міфології тюркомовних народів Поволжя, Середньої Азії, Північного Кавказу, Західного Сибіру, Алтаю та Саян еє (ее, ія, ійє, іє, ея) – назва духів, які постійно перебувають у якомусь місці. Віра в еє бере початок у міфології давніх тюрків. Уявлення про їхні функції у різних народів різні. У міфологіях казанських і західносибірських татар та башкирів еє пов язують з певними елементами природи, житлом і виводять, таким чином, особливі категорії духів: водяний (су іясе), лісовий (урман іясе), хатній (ой іясе, йорт іясе). У міфологіях інших народів еє розпалися на окремі категорії духів, за якими закріпилися певні функції, і уявляються духами-господа-рями різних місць і предметів. Приміром, хоч народи Алтаю і Саян і виокремлювали серед усіх еє господаря гір і тайги тагеезі, в їхньому уявленні еє – духи, які перебувають у будь-якому урочищі (вони виступають покровителями роду). Близькі уявлення про еє (іччі) характерні для якутів. Західносибірські татари поселяли духів-господарів у покинуті будівлі, яруги, болота. У міфології чувашів еє (ійє, ймовірно, від татарського ія, «господар») – чорт, який живе в помешканні під піччю, в лазні.

В ісламізованій міфології туркменів еє перетворилися на злих духів, джинів, які перебувають у певному визначеному місці.

* * *

Мерв. Туркменська кибитка

Зенгі-баба

У туркменській міфології покровитель великої рогатої худоби.

* * *

Старий друг

Гей, мій давній друже, Ослику гарненький, Не лякайся дуже, Стій собі тихенько. Хто і як змінився — Розберемось, звісно. Бачимось не часто Хоч у світі й тісно. А чи не забув ти, Як носили воду, Й поспіхом – до школи В дощову погоду. Як перемагали велосипедиста і раділи травам запашним і чистим. Я іду сьогодні Крізь дощі і вітри І в'юки важезні Сам несу по світу. У пригоді станеш, Друже не пихатий? Ти мене згадаєш, Ослику вухатий? Наш вантаж сьогодні Не бавовна, що ти?! Наш вантаж не легкий Клопоти-турботи… Ці в'юки, звичайно, Важчі набагато. Та в дорогу дальню Час нам вирушати. У дорозі спека І дощі, і вітер. Та й пройти чимало Нам ще стане віку. Сонцем нас обпалить, Вибілить снігами. Стрінуться нам люди Добрі і погані. Лагідні і грубі, Мудрі і не дуже. Без пригод не буде У дорозі, друже. Ослику мій милий, Дріботи помалу. Головне, щоб сили Нам в дорозі стало. Я зустріти мушу Радість і тривогу. Ніжність і надія Перейдуть дорогу. Стрінуть нас в дорозі Підлість і невдача. Ти мені підкажеш, Якщо не побачу. Друже незрадливий, Ослику чорненький. По життю зі мною Чимчикуй тихенько. Найдорожче в світі — Дружба наша чиста. В нас одна дорога, В нас одна Вітчизна. Гурбанаяз Дашгинов

* * *

Іса

«У мусульманській міфології імя Ісуса Христа. У Корані Іса іменується «Іса син Майрам», «месія», «слово Аллаха», «дух від Аллаха», «посланець Аллаха» (4:169), «речення істини» (19:35), «пророк Аллаха», «рабАллаха» (19:31) і т. ін.».

Мифологический словарь, M., «Советская энциклопедия», 1991

Коранічні уявлення про Icy деінде перегукуються з поглядами деяких християнських сект та з апокрифічними сюжетами Євангелій. За Кораном, ангели сповістили Майрам, що вона по слову Аллаха народить сина. Усамітнившись, Майрам народила Icy у присутності духа, що був у личині людині. Родина звинуватила Майрам, та хлопчик у колисці зголосився, що він раб і пророк Аллаха.

Коран відкидає божественність їси, бо «Аллах – тільки єдиний бог». Іса за мусульманською традицією уподоблюється Адамові, він створений словом божим. Коран засвідчує Icy лише як посланника, якого Аллах час від часу направляє до людей.

Іса – один із пророків, але виокремлюється серед них тим, що згадується частіше, творить чудеса і має особливі стосунки з богом.

«Він виліпив із глини і оживив птицю, вилікував сліпого і прокаженого, воскрешав із мертвих, чудесним способом нагодував апостолів, попросив Аллаха спустити з неба стіл з їжею. У пізнішому мусульманському переказі говориться про майбутнє повернення Іси на землю, де він облаштує царство справедливості. До цього він перебуває на небесах чи в раю».

Мифологический словарь, M., «Советская энциклопедия», 1991

* * *

Каіш-Баджак

Злий демон. Відомий також у міфології турків, казахів (конаяк – «ремінна нога») – Вірменіє (покотн). Вважали, що у демона людський тулуб, але довгий хвіст (ремені) замість ніг; живе він на островах, у лісах, на узбіччі доріг. Зустрічаючи людину, каіш-баджак нападає на неї, сідає верхи, обвиває хвостом (ременями) і їздить; ослаблену жертву може задушити і з'їсти. Персонаж запозичений з арабського фольклору (зустрічається, наприклад, у казці про Синдбада-мореплавця).

* * *

Ашгабад. Текінський базар

Камбар

Персонаж міфології народів Середньої Азії. Привнесений у Середню Азію ісламом. У мусульманській міфології Камбар – вірний слуга, конюший четвертого «праведного» халіфа Алі. У міфології туркменів Гамбар-баба – покровитель музики і співу, винахідник струнного інструмента дутара. Оповідь про те, як Камбар розстеляв на поверхні води килимок і сидів на ньому, граючи на дутарі, зближує цей персонаж з першим шаманом і співаком Коркутом, образ якого, ймовірно, і послугував основою туркменських міфів про Камбара. Вважали, що тому, хто хотів отримати дар музики і співака, слід здійснити паломництво до могили Камбара. У Туркменістані є два місця, які шанують як його могили, на обох ростуть дерева, які, вважають, виросли з «вушка» (кілка) дутара, покладеного на могилу Камбара.

Камбар є «володарем води» (су ієсі).

Про Камбара, в тюркській культурі пов'язаному з водою, музикою, кіньми і суфійським орденом Бектас-ата, туркменські казкарі розповідають, що він був конюхом (у деяких варіантах – брамником) халіфа Алі. Камбар створив дутар і так прекрасно грав на ньому, що улюблений скакун Алі Дуль-Дуль, почувши музику, забував пастися. Кінь худ день відо дня. Стурбований Алі вирішив дізнатися, в чому справа. Якось він несподівано прийшов у стайню і застав там Камбара, що грав на дутарі. В одному з варіантів легенди Камбар засоромився, втік, розбив дутар ущент і провалився крізь землю. В іншому варіанті Алі поставив вимогу, щоб Камбар у тисячу разів зменшив магічну дію свого дутара.

У традиційній символіці кінь має значення духа (душі), вищого розуму, вищого «Я» людини, двері – це, перш за все, шлях до іншого, ворожого людині навколишнього, інколи потойбічного, світу, тому і конюх, і брамник мають особливу символічну функцію провідника в інший світ.

У пам'ять про мотузку, якою Камбар спутував ноги Дуль-Дуля, дервіші ордена Бекташі носили на поясі мотузку, яку називали камбарі.

Камбар у казахів (Жилкиши-ата Камбар), киргизів і уйгурів (Камбар-ата) – покровитель коней і конярства. В основі образу – давнє доісламське божество.

«У музичній культурі народів Середньої Азії існує кілька легендарних фігур, які здавна були шановані в якості родоначальників музичного мистецтва, покровителів музики і музик: Коркут, Камбар-ата і Айдин-Ашик. Їхні імена (в різних формах написання) не тільки добре відомі дослідникам – етнографам, філологам, фольклористам, сходознавцям. До них зберігається стійка прив'язаність і особливий пієтет у середовищі нинішніх традиційних музик. Можна навіть говорити про нове стихійне відродження старих культів поклоніння цим персонажам: зросло паломництво до їхніх легендарних могил, поминання імен, звернення з проханнями тощо. Проте, якщо Коркут і Айдин-Ашик вшановуються переважно тюркськими народами, то Камбар «охоплює» обидва середньоазійських компоненти – тюркський та ірано-таджикський. Він відомий культурам практично усіх народів Середньої Азії – киргизам, туркменам, казахам, узбекам, таджикам, каракалпакам. З ним пов'язано багато «знаків» культури, – починаючи з топоніміки

і закінчуючи назвами епічних та музичних творів. Ця яскрава міфологічна і легендарна фігура без сумніву засвідчує спільність джерел і тісне переплетіння традиційних музичних культур середньоазійських народів. Хоч, зрозуміло, його присутність у культурі кожного з народів різна: для одних це важлива, та все ж епізодична, для інших – ключова фігура.

Зв'язок Камбара з музикою досі не зовсім з'ясований. Існує думка, що він став піром-покровителем музик «зовсім парадоксальним способом». І дійсно: у багатьох регіонах Середньої Азії (наприклад, у Бухарі) Камбара шанували як конюшого у хазрата Алі. Звідси він відомий в якості покровителя коней і конюхів. Доглядаючи за конем святого Алі Дуль-Дулем, він, за однією з легенд, час від часу награвав йому на дутарі, так як був гарним дутаристом. Дуль-Дуль, почувши звуки дутара, переставав пастися, забував про їжу і слухав музику, зажурений. Фактично в легендах народів Хорезмської оази – узбеків, туркменів – Камбар отримав статус покровителя музики і музик, а також – неперевершеного виконавця на дутарі.

Особливу популярність цей легендарний персонаж мав у середовищі туркменських музик, де він відомий під іменем Баба-Гамбар… [як] творець першого інструмента дутар. У реальному творчому житті до Камбара зверталися і продовжують звертатися молоді музики-почат-ківці за благословенням для занять музикою. І зазвичай отримують його уві сні.

Зв'язок Камбара з музикою базувався також і на інших, не музичних, началах. Справа в тому, що коні і конюхи опосередковано «беруть участь» чи дотичні до створення музики, так як «постачають» для майстрів музичних інструментів кінський волос, який іде на виготовлення смичків і струн. У першу чергу для таких інструментів, як кобизу казахів, узбеків, каракалпаків, кияк чи кил кияк у киргизів і типологічно схожі з ними. Таке пояснення допустиме на базі вже відомих аналогічних зв'язків. У традиційних уявленнях про покровителів музики відмічається їхній зв'язок з яким-небудь ремісничим виробництвом, необхідним для матеріальної бази музики. Так, наприклад, пір (покровитель) м'ясників Адам одночасно пов'язаний з музиками, оскільки вони беруть для дойри і нагори шкури тварин, зарізаних м'ясниками. Пір гончарів Ходжа Мір-Кулол входить до цеху музик, так як останні використовують глину для виготовлення остовів барабанів. Пророк Ной – пір теслярів також зв'язаний із музикою, – в конструкції своїх інструментів музики використовують дерев'яні частини і т. д.

Камбар – творець музики, музичних інструментів та покровитель музик – важлива об'єднуюча фігура в музичних культурах. Він символізує єдність музичних традицій і в цілому міської та кочової культур народів Середньої Азії».

А. Джумаєв (Ташкент) («Камбар-ата (Камбар, Баба-Гамбар) і музичні традиції народів Середньої Азії», журнал «Курак», 2004 p., Киргизстан)

Закаспійська область

«Образ Камбара привнесений у Середню Азію ісламом: він як брамник халіфа Алі згадується в хадісах. За мусульманськими переказами, Камбар, слуга Алі, відомий вірністю і любов'ю до господаря, за Хаджжаджа загинув смертю мученика. Популярність Алі сприяла і розповсюдженню культу Канбара. З ним, наприклад, пов'язано багато переказів, що пояснюють походження ритуалів деяких суфійських орденів. Дервіші ордена Бекташі носили на поясі мотузку, яку називали «камбарі» – як пам'ять про мотузку, «якою конюх Алія, Камберія, спутував улюбленого коня свого господаря». «Слід» і «могила» Камбара вшановуються у Ферганській долині.

Турки вшановують Камбара як покровителя конюхів. Киргизи й уйгури вважають Камбараата покровителем конярства. У туркменів Баба-Гамбар виступає покровителем музик і співаків (покровителем дутара, музики), що бере витоки в доісламських віруваннях туркменів.

У легендах також розповідається про те, що створити перший дутар Баба-Гамбару допоміг шайтан.

У Туркменії у сімдесяті роки минулого століття були відомі дві могили Баба-Гамбара. Одна з них біля Копетдагу, приблизно в 20 км від поселення Маниш. Вважається, що верба поруч з могилою виросла з палиці Баба-Гамбара, а інше дерево – з його дутара.

Інша могила Гамбара широко відома. Вона знаходиться в кількох кілометрах від греблі Газикли-бенд на березі ріки Мурґаб».

В. Басілов

* * *

Два поети

Жили поети різними світами, Між тим, були поети ворогами. Страшну непобориму ворожнечу, Немов горби несли вони на плечах. Та кожен з них страждав, творив, писав, Й собі чужої слави не бажав. Що значить слава, і кому вона — Лиш вічності покаже далина. Хоч мали рівну шану оба-два, За ними пильно стежила людва. Вони ж – майстри – за недолуге слово Один одного вбить були готові. В житті ніяк ні в чому не зійшлись І по могилах різних розійшлись. …А на полицях поруч їхні книги — Життя жартує попри всі інтриги. Ворогували два поети, й дуже. Та після смерті книги їхні дружать. Атамурад Атабаев

* * *

Койбас-ана

У міфопоетичному уявленні туркменів молодша сестра Коркута, покровителька музик, що грають на домбрі. Вона не тільки покрови-тельствує домристам і домбровій музиці, а ще дарує душу домбрі. Уявляли її в образі кульгавої жінки з головою вівці, інколи з баранячими рогами за спиною. Вона єдина відвідує Коркута в його усамітненні, коли він розстеливши килим чи шкуру верблюда (желмая) на воді плаває по Сирдар'ї. Через Койбас-ана смерть у личині гадюки чи каракурта убиває Коркута.

«У Центральній Азії, зокрема на території Туркменії, виявлено велику кількість зображень музичних інструментів на пам'ятках матеріальної культури, знайдених під час археологічних розкопок. Найвідоміші серед них: струнно-щипковий – дутар, струнно-смичковий – гіджак, духові – гарги-туйдук, діллі-туй-дук і гоша діллі-туйдук, самозвучний – гопуз. З давніх часів для туркменів головним музичним інструментом по праву вважається дутар.

У Старій Нісі – столиці колись могутньої Парфянської держави, серед знахідок виявлені знамениті ритони – сосуди зі слонової кості. На них зображені музиканти, які грають на багатьох інструментах, у тому числі і на лютні, яка має довгу шийку і маленький корпус з двома струнами: перед нами прообраз туркменського дутара, що підтверджують академіки Г. А. Пугаченкова і М. Є. Массон. У Давньому Мерві знайдені теракотові статуетки музикантів. І знову у них у руках лютні з двома струнами. Особливу цікавість представляє фігурка мандрівного бахші, що сидить на коні. Незмінний атрибут такого співця-оповідача – музичний інструмент для акомпанементу.

І знову схожість з туркменським дутаром: «трохи видовжена, овальна форма корпуса і дві струни – характерні риси щипкових інструментів». Так пише в своїх історичних нарисах дослідник музичного мистецтва Центральної Азії Т Визго. На межі І – IIIcm. нашої ери лютня широко розповсюджується в Центральній Азії. Звук з неї видобувають двома способами: щипком пальців чи плектором (медіатором). Вчений В. Бахман відзначає: «Перша глава історії лютні (до другого тисячоліття) подає нам тільки лютню з довгим грифом (зображення парфянського ритона з Ніси, розписи Топрак-Гала, теракотові статуетки Афросіаба та інші). Починаючи з другої половини другого тисячоліття зустрічаються лютні різних форм – аж до випуклої грушоподібної лютні з коротким грифом». Центральноазіатську лютню знайшли в пам'ятках культури Східного Туркестану, Китаю, Північної Індії, Ірану (зображення на срібних посудинах VII–IX ст.). Пізніше цей музичний інструмент підкорює середньовічну Європу. Зображення дутара, рубаба, гіджака, дойри та інших інструментів у мініатюрному живопису XIV–XVIcm. вказує не тільки на високий рівень самої музики, але і на важливість її ролі в народному житті. А співставлення з нині існуючими інструментами дає можливість уявити багатство темброво-акустичних, виконавсько-технічних можливостей. Існують різні версії походження самого слова «дутар». За однією – воно утворене із слів: «ду» – два і «тар» – струна. За іншою – давній інструмент спочатку називався «туттар». Це пов'язано з тим, що його корпус і гриф виготовляють з тутового дерева. Є й інша назва, зовсім не схожа на попередні. Так, в йомудському діалекті цей інструмент іменують «тамдира», а музику, що грає на ньому, – «тамдирчі». Дослідники туркменської музики вважають, що «тамдира» походить від «танбур» (схожий з дутаром давній музичний інструмент, розповсюджений у Центральній Азії). І в середньовічній туркменській поезії зустрічається слово, що позначає музичний інструмент: «Послухай, як про секретимого серця розкажуть ладами мелодій струни тамдира» (Хусаймігули Мурза). На мій погляд, слово «тамдира» означає буквально «виготовлений у вогні тамдира (глиняної печі)». Бо деку дутара спочатку сушать у тіні, а потім загартовують на вогні тамдира для того, щоб звучання інструмента задзвеніло.

У мене є ще одна гіпотеза, базована на співзвучності слів «тамдира» і «домбра». Останнє, можливо, йде від «звукоподражательной характеристики» інструмента, розповсюдженого у казахів і киргизів, а саме: «домбур-домбур», «домбир-домбир» чи «диммир-диммир». А у окремих туркменських племен звуки дутара могли сприйматися як «таммир-таммир»… Дутар здається досить простим. Та його виготовлення потребує високої професійної майстерності. Батьківщиною дутара вважають Гекдепе, Гизиларбат, Бахарден та інші райони Ахалської області. Саме там була створена висока школа виготовлення дутарів. Досьогодні живі у памяті народу імена Гулгельди, Мамметмурата, Хуммета та інших майстрів».

Аллаберди Ергешев

* * *

Чарджуй, Закаспійська область. Молитва сартів

Коркут

Коркут (Коркут-ата, Хорхут). Перший шаман, покровитель шаманів і співаків, винахідник струнного інструмента кобиз. До прийняття ісламу Коркут – божество (на що вказує його зв'язок з шаманством), близьке образу Буркут-баба, якого вважали безсмертним. Із затвердженням ісламу виник особливий міф про смерть Коркута. В розповсюдженому його варіанті, Коркут побачив уві сні людей, які копали йому могилу. Бажаючи врятуватись від смерті, він поїхав далеко від тих місць, але знову побачив той самий сон. Коркут продовжував мандрувати, але сон переслідував його. Нарешті, вирішивши, що смерть чекає його тільки на землі, Коркут розстелив на поверхні Сирдар'ї килим і цілодобово сидів на ньому, граючи на кобизі. Коли втома здолала Коркута і він заснув, смерть в образі отруйної гадюки вжалила його. «Могила» Коркута на обривистому березі Сирдар'ї вшановувалася ще на початку XX ст. Чудесну силу приписують міфи кобизу Коркута: він міг вирвати з коренями величезне дерево і обігнати найшвидших коней, покладений на могилу Коркута кобиз довго сам по собі подавав жалібні звуки.

Найдавніші міфологічні уявлення про Коркута – у генеалогічних переказах Огузів (записаних Рашідаддіном і Абулгазі) і в огузькому епосі XV ст. «Книга мого діда Коркута». У генеалогічних переказах Коркут виступає як патріарх племені, що прожив 300 років. Він стоїть на чолі старійшин і народу, обирає і скидає ханів, які віддають йому належну шану і беззаперечно виконують його поради. В епосі співець Коркут – радник і помічник ханів і богатирів (багатьом він дає ім'я і благословляє), віщий старець, провидець майбутнього. Вигадуваного левицею сина бека зовнішніх Огузів Арузходжі, названого ним Бісат, Коркут умовляє повернутися до людей; йде на перемовини до велетня-людожера Депегеза (який нищив огузів, а потім був убитий Бісатом); мандрує в далекі краї, сватає богатирю Бамсі-Бейреку наречену, при цьому перемагає в поєдинку її брата Карчара, який убивав усіх сватів. Образ Коркута вплинув на формування інших міфологічних персонажів – покровителів співу і музики Гамбара-Баба (Камбара) і Ашикайдина. Віддзеркалення легенд про Коркута відмічені у казахів, каракалпаків, башкир. У ритуальних пісноспівах башкир Коркут згадується як дух – покровитель чаклунів, який виганяє злих демонів. У середньовіччя легенди про Коркута були відомі в Малій Азії і на Кавказі. Міфологічний мотив, що пов'язує воду, музику й музиканта, широко присутній і в тюркській міфології: Коркут грає на кобизі, плаваючи по воді, «Су аяги ер Коркит» (приблизно можна перевести так: «Води закінчують свій шлях біля мужа-героя Коркута»).

Перекази про Коркута, мудрого патріарха і наставника народу, давнього шамана і співця, занесені огузами на Близький Схід, складені ще на їхній першій, середньоазійській батьківщині, у низинах Сирдар'ї, де до недавнього часу зберігалась могила Коркута, овіяна народними легендами, – місце давнього культу, язичницького за своїм походженням, але зі звичними нашаруваннями мусульманського двовір'я.

«Книга мого діда Коркута» («Кітаб-і дедем Коркут») є видатною пам'яткою середньовічного огузького героїчного епосу.

Із середньовічними огузами в етнічному та мовному відношенні пов'язані три сучасні тюркомовні народи – туркмени, азербайджанці та турки. Для усіх цих народів епічні сказання, укладені в «Книзі Коркута», є художнім відображенням їхнього історичного минулого. Книга ця є записом і літературною обробкою епічних переказів, які складалися і передавалися у цих народів у творчій уснопоетичній традиції протягом багатьох віків, з IX по XV століття.

«Книга Коркута» представляє виключний інтерес для історика і етнографа як правдиве, хоч і епічно героїзоване, зображення воєнного та мирного життя тюркських кочових племен, їхнього побуту і суспільних відносин, народних звичаїв і вірувань, що збереглися в епоху феодалізму, за умов панування мусульманської ідеології, багатьох рис давнього, патріархально-родового укладу і доісламської ідеології. Та ще більше значення має ця книга як чудова художня пам'ятка, що втілила у своїх героїчних сюжетах та монументальних образах високу майстерність народних оповідачів, творців і зберігачів цієї давньої епічної традиції.

«Якщо культ Коркута успадкований від огузів, то цей культ має на Сирдар'ї вже тисячолітню давність; єдиним, наскільки відомо, періодом, коли місцевість по нижній течії Сирдар'ї мала центральне значення в житті огузів, було Хет.; у той час мусульманська колонія, під назвою «нове поселення» («ал-Карне ал-Хадіса» по-арабськи, «Діх-і Hay» по-перськи, «Яникент» по-турецьки), нині руїни Джанкента, були зимовим перебуванням царя огузів».

В. В. Бартольд

«В блискучій плеяді легендарних та історичних персон туркменського народу особливе місце належить Горкуту Ата Туркмену, який став духовним наставником нації, зіграв неоціниму роль в її історії. Ціла епоха духовного розвитку туркменів названа іменем Горкут Ата.

Епос «Горкут Ата» є величною літературною пам'яткою туркменського народу. Мудрий співець і виразник народних сподівань Горкут Ата складав і сам же виконував чудові пісні на честь туркменських богатирів. Пісні ці перебирали інші бахші, передаючи їх із уст в уста протягом багатьох сторіч. З часом ці перекази були зафіксовані на папері й у пізніші часи опубліковані. Його життя було описане середньовічними істориками Рашід-ад-Діном, Абу-л-Газі та ін.

Перший список туркменського епосу (Горкут Ата) відшукав на початку XIX ст. у рукописному фонді Національної бібліотеки міста Дрездена і опублікував німецький сходознавець Діц. А через сто років шість оповідок так званого другого рукопису були виявлені в бібліотеці Ватикану італійським дослідником Е. Россі. У середині XX cm. туркменський учений Ата Рахманов зі слів бахші записує 16 розділів так званого «човдурського варіанту» епосу.

Усть-Урт. Давні могили знатних ногайців

Місто Ашгабад. Текінський базар

У 1922 р. відомий російський учений академік В. В. Бартольд перекладає «Книгу мого діда Горкута» російською мовою з дрезденського рукопису.

В епосі «Горкут Ата» детально і реалістично відображені звичаї і вірування туркменів, назви племен, структура туркменського суспільства, людські стосунки.

У багатому спадку туркменів цей безсмертний епічний твір посідає особливе місце.

Алішер Навої сказав, що писати про Горкута не варто, тому що «…серед тюркського народу він настільки відомий, що не потребує ще більшої популярності».

Сказання про Горкута можна зустріти і у казахів, і у турків, і у азербайджанців, і у ногайців та інших народів. Та у всіх варіантах епосу можна знайти вказівки на те, что Горкут Ата був родом з огузів-туркменів, які передавали свої сказання іншим народам».

Бекдурди Амансариєв «Безсмертя мудрого старця»

«Святий, вшанування якого у багатьох тюркських народів було розповсюджене дуже широко. Перекази про Коркута збереглися в огузькому епосі («Книга мого діда Коркута»), в описах легендарної історії огузів (головним чином в працях Рашід-ад-Діна і Абу-л-Газі), а також у фольклорі і віруваннях. Коркут виступає як легендарний патріарх огузів, віщий старець, якому вісті про приховане майбутнє вкладає в серце бог. Коркут – творець епосу і в той самий час герой його: він дає ім'я огузь-ким богатирям і благословляє їх на подвиги. У народних віруваннях Коркут представлений також шаманом, що підтверджує доісламські витоки цього образу.

Книга «Дід Коркут» вважається частиною давніх огузьких дестанів, дякуючи описам спільноти степових тюрків, їх організації, соціального устрою, традицій та звичаїв».

Володимир Басілов

* * *

КНИГА МОГО ДІДА КОРКУТА

В. В. Бартольд («Кітаб-і дедем Коркут»)

ВСТУП

В ім'я бога, всемилостивого, всемилосердого, за допомогою до якого ми звертаємося. Близько до часу посланця (божого), привіт йому, з племені Байат (Баят) вийшов чоловік на ім'я Коркут-Ата [ «батько Коркут»]. Поміжогузів він був першим чоловіком, він знав усе; усе, що він говорив, збувалося. Про приховане (майбутнє) він приносив різні вісті, які вкладав йому в серце всевишній бог. Коркут-Ата сказав: «В останні часи ханство повернеться до роду Кайі (Каї), нікому з їхніх рук його не відібрати, від початку останніх часів до настання Страшного суду». Ті, про кого він говорив, – нащадки Османа; відбувшись на ділі, воно так і буде продовжуватися. Ще багато подібних слів він сказав. Коркут-Ата вирішував труднощі народу огузів. З будь-якої справи, яка б не відбувалася, запитували поради Коркут-Ата, без нього не вирішували. Все, що він наказував, сприймали, його слова дотримувались, (по його слову) все виконували.

Дід Коркут говорив: якщо не помолитися богові, діло не вдасться; якщо не подасть всемогутній бог, людині не розбагатіти. Якщо не призначено на віку, раба (божого) біда не спіткає; без того щоб не прийшла смертна година, ніхто не помре. Померлому чоловікові не ожити, душі, яка вийшла (з тіла) не повернутися. Накопичивши багатств до вершини чорної гори (чорний в тюркських мовах передається словом kara(і його фонетичними варіантами), яке у цьому тексті, як омонім, означає «поганий», «нещасний»), джигіт все збирає, накопичує, шукає, (хоч) більше своєї долі йому не з'їсти. Як би не розділилися і розлилися води, море їм не наповнити.

Гордих людей бог не любить; людині, яка високо піднімає груди [занадто високої думки про себе], щастя не буде. Виховавши чужого сина, сина не матимеш; коли він виросте, він погоне (коня) і поїде [все кине і піде], не скаже, що бачив (тих, хто його виховав). Глині з пагорбом не зрівнятися. Якщо накинути вуздечку на голову чорного осла, він мулом не стане; якщо одягнути плаття на служницю, вона баринею не стане. Як би густо не випав сніг, до весни він не залишиться; квітучому зеленому лугові до осені не залишитися. Старий бавовник тканиною не стане, старий ворог другом не стане. Не збавивши коня, дорогу не здолати; без ударів чорним булатним мечем побиття не відвернути. Не збавивши свого майна, людина не прославить себе (щедрістю). Дочка без прикладу матері настанов не прийме, син без прикладу батька гостин не влаштує. Син для матері все, що їй потрібно; він для неї як одне з двох її очей; якщо син виросте на радість, він – око її домашнього вогнища. Але що робити синові, якщо після смерті батька не залишилось майна? (але й) що за користь від майна батькового, якщо немає царя в голові? Від злостивості невдах хай береже вас бог, хане мій!

Ще казав дід Коркут: на важких шляхах неумілому їздити на кавказькому коні негідному джигітові краще на коня не сідати; ударним, ріжучим мечем боягузам краще ударів не наносити; для джигіта, який уміє бити, кращою від меча і стріли є палиця. Чорним оселям, куди не приходить гість, краще обвалитися. Гірким травам, яких не їсть кінь, краще б не вирости; гірким водам, яких не п'є людина, краще б не текти; брутальному синові, від кого немає слави імені батька, краще б не вийти із спинного хребта батькового, не увійти в утробу материну, не народитися на світ. Прославляючи ім'я батька, даним на радість сином добре бути. Облудним речам краще б на цьому світі не з'являтися; правдивим людям краще б жити тричі тридцять десятиліть. Жити б вам десять разів тридцять десятиліть; хай не насилає на вас бог біди, хай буде міцним ваше щастя, хане мій!

Казав дід Коркут – подивимось, хане мій, що він казав: «Поїдаючи траву, місця пасовищ знає дичина; луки рівних місць знає онагр; сліди дальніх, дальніх шляхів знає верблюд; запах семи долин знає лисиця; чергування денного світла і ночі знає жайвір; від кого народився син, знає мати; рот і ніс людини знає кінь; тягар ваги в'юків знає мул; у якому місці він зав'язаний, знає вузол; біль голови, яка поплатилася за безпечність, знає ніс [мова йде про кровотечу з носа від сильного головного болю]; з кобзою в руці, від народу до народу, від бека до бека йде співець; хто з мужів відважний, хто негідник, знає співець. У день свята хай, б'ючи по струнах, грає (тобі) співець; блукаючу (по світу і несподівану) біду хай відверне бог, хане мій!

Ще говорив дід Коркут – погляньмо, хане мій, що він говорив: якщо, розкривши вуста, славитиму, богу над нами слава! Другові бога, главі віри, Мухаммедові слава! Абу-Бек-ру правдивому, що творить молитву праворуч від Мухаммеда, слава! Починаючому останню частину Корану слову «амма» слава! Якщо, по складах розбираючи, правильно прочитати її, сурі «ясін» слава! Царю мужів Алію, що ударами меча проклав (шлях) вірі, слава! Синам Алія, внукам пророка, в степу Карбеля загиблим від руки прибічників Єзіда, Хасанові і Хусейнові, обом братам разом слава! Написаному, розташованому у порядку, спущеному з неба пізнанню божому – Коранові слава! Османові, синові Аффана, тому, хто Коран написав та уклав у порядку, щоб повчилися вчені, тому, хто горів у вогні, тому, хто (усе) розподілив, слава! У низькому місці збудованому домові божому – Меккі слава! Здоровому, що вирушив у дорогу, що благополучно повернувся, сповненому правдивості паломникові, слава! У переліку днів п'ятниці слава! Хутбі, що читається в п'ятницю, слава! Общині, яка приклавши вухо, прислухається (до хутби), слава! Співаючому на мінареті муедзинові слава! Із зігнутими колінами сидячому законному подружжю слава! Посивілому від кругообігу (часу) батькові слава! Матері, яка досита дає смоктати (дитині) своє біле молоко, слава! Нареченій, яка наблизилася, щоб ступити на шлях (до нареченого) слава! Принесеному улюбленим братом, поставленому… шлюбному наметові, слава! Свідкові (укладання шлюбу) слава! Синові слава! Ні з чим не зрівняному, творцеві усіх світів – богові слава! Той бог у вишині, кого ми славимо, нехай буде милостивим, нехай буде в поміч, хане мій!

Говорить співець: жінки бувають чотирьох родів: одні – та порода, що марнує життя, другі – бенкет, що викликає пересичення, треті – опора дому, четверті – гірші від усього, що би ти не сказав. Опора свого дому, це та, яка, коли із степу в дім приходить гість, коли чоловік її на полюванні, вона того гостя нагодує, напоїть, уважить і відпустить. Це порода Айші і Фатіми. Хане мій! таких нехай тисячі виросте, така жінка нехай прийде до твого домашнього вогнища.

Наступна – та порода, що марнує життя. До зорі вона встає зі свого місця, миє руки і лице, видивляється дев'ять тістечок з хліба, одне відро з кисляком, набиваючи рота, їсть досита, вдаряючи себе рукою під ребра, говорить: «Хай обвалиться цей дім! З того часу як я вийшла заміж, мій шлунок не знав ситості, на моєму обличчі не було усмішки, моя нога не бачила черевика, моє обличчя – чадри. На жаль, що було, то було; може бути, вдасться ще вийти заміж, станеться краще, ніж я надіюся». Таких, хане мій, нехай тисячі не виростуть, така жінка до твого вогнища нехай не приходить.

Наступна, це – бенкет, що викликає пересичення… Вона піднімається зі свого місця, миє руки і лице, з одного кінця намету до другого на все наштовхується, хапається за масничку, зв'язує тюки, до полудня іде гуляти, після полудня приходить додому – бачить: злодій, собака, кобила, теля перевернули дім догори дном; кури повернулися в курник, корова – у хлів. Вона кричить до своїх сусідів: «Дівчата, Зулейка, Зубейда, Рувейда душа-дівиця, душа-молодець, Айна-Мелік, Кутлу-Мелік! Мені конче треба було піти; як же місця, де мені лежати, зруйновані? Що ж ви не могли хоч трохи доглянути за моїм домом? право сусіда – право бога». Так вона говорить. Таких, хане мій, нехай тисячі не виростуть, така жінка до твого вогнища нехай не приходить.

Наступна, це та, що гірша від усього, що б ти не сказав. Коли до неї в дім із степу прийде сором'язливий гість, чоловік її вдома скаже їй: «Встань, принеси хліба, поїмо, нехай і цей поїсть»; вона скаже: «У тебе спеченого хліба не залишилось». Треба їсти; жінка говорить: «Що мені робити? У цьому домі, щоб йому обвалитися, немає муки, немає решета, верблюд з млина не прийшов; що він принесе, нехай піде на мою скатертину». Так говорячи, вона вдаряє себе рукою по задній частині, повертається до чоловіка боком, потім перевертає перед ним скатертину; хоч би ти сказав тисячу (слів), вона жодного без відповіді не залишить, на слова чоловіка уваги не зверне. Це – основа сліз пророка Ноя; від такої також хай вбереже вас бог, хане мій, така жінка до вашого вогнища нехай не приходить.

І. ПІСНЯ ПРО БОГАЧ-ДЖАНА, СИНА ДЕРСЕ-ХАНА

Хане мій! Якось син Кам-Гана хан Байундур (Баюндур) підвівся зі свого місця, звелів поставити свою сирійську парасолю, звелів звести до небес барвистий намет, звелів розкласти у тисячі місць шовкові килими. Хан ханів, хан Баюндур, один раз на рік влаштовував бенкет і пригощав беків огузів. Ось він знову влаштував бенкет, звелів зарізати кращих коней-жереб-ців, верблюдів і баранів; у одному місці звелів встановити білий прапор, в іншому – чорний, ще в іншому – червоний. Він говорив: «У кого немає ні сина, ні дочки, того розмістіть біля чорного прапора, розкладіть під ними чорну повстину, поставте перед ними м'ясо чорного барана, буде їсти – нехай їсть, не буде – нехай встає і йде. У кого є син, того розмістіть біля білого прапора, у кого є дочка – біля червоного прапора; у кого немає ні сина, ні дочки, того прокляв всевишній бог, ми теж проклинаємо його, нехай так і знають». Беки огузів зійшлися, почали збиратися.

Був один бек, на ймення Дерсе-хан, у якого не було ні сина, ні дочки. У той час, коли холодні, холодні вранішні вітри повіяли, коли бородатий, сірий, голодний жайвір заспівав, коли довгоборода, метка бджола задзижчала, коли бедуїнські коні, побачивши господаря, заіржали, коли почали розрізняти біле від чорного; у той час, коли на крутих горах з прекрасними схилами зійшло сонце, коли молодці-беки і джигіти боролися один з одним, – рано-вранці Дерсе-хан піднявся і встав зі свого місця, і у супроводі своїх сорока джигітів прийшов на бенкет до Баюндур-хана. Джигіти Баюндур-хана зустріли Дерсе-хана, розмістили його біля чорного прапора, розклали під ним чорну повстину, поставили перед ним м'ясо чорного барана: «Таке повеління Баюндур-хана, хане мій», – сказали вони. Дерсе-хан сказав: «У чому угледів мою вину Баюндур-хан? чи меч мій слабий, чи бенкет мій убогий? Людей нижчих мене він розмістив біля білого прапора, біля червоного прапора; у чім моя вина, що він розмістив мене біля чорного прапора?» Вони сказали: «Хане мій, сьогодні вийшло таке повеління від Баюндур-хана: у кого немає ні сина, ні дочки, того прокляв всевишній бог, ми теж проклинаємо його». Дерсе-хан встав зі свого місця і говорить: «Джигіти мої, встаньте, підніміться з місць, це горе спіткало мене або з моєї вини, або ж з вини моєї дружини».

Дерсе-хан прийшов у свій дім, гучним голосом говорить він своїй дружині – подивимось, хане мій, що він говорить: «Прийди сюди, щастя моєї голови, опора мого намету; зростом подібна прекрасному кипарисові, ти, чиє чорне волосся обвивається навколо щиколоток, чиї з'єднані брови подібні напнутому лукові, чиї вуста тісні для пари мигдалин, чиї яскраво-червоні щоки подібні осіннім яблукам, моя диня, моя… Чи знаєш ти, що сталося? Хан Баюндур підвівся і зійшов зі свого місця, звелів поставити в одному місці білий прапор, в іншому місці червоний прапор, ще в іншому місці чорний прапор; «у кого є син, того розмістіть біля білого прапора, у кого є дочка – біля червоного прапора, у кого немає ні сина, ні дочки – біля чорного прапора; розстеліть під ним чорну повстину, поставте перед ним м'ясо чорного барана; буде їсти – нехай їсть, не буде – нехай встає і йде; у кого немає ні сина, ні дочки, того прокляв всевишній бог, ми теж проклинаємо його», – сказав він.

«Вийшли мені назустріч, розмістили біля чорного прапора, розстелили піді мною чорну повстину, поставили переді мною м'ясо чорного барана; «у кого немає ні сина, ні дочки, того прокляв всевишній бог, ми теж проклинаємо, так і знай», – сказали вони. А чи винна ти, чи ж я винен у тому, що всевишній бог не дає нам хлопчика-сина? чому (це)?» Так він сказав; (знову) він говорить: «Ханська дочко! а чи не встати мені з місця, а чи не схопити тебе за щоки і горло, а чи не кинути тебе під мою сильну п яту, а чи не взяти мені до рук свого чорного булатного меча, а чи не відрубати голову від твого тіла, а чи не пізнати мені солодощі життя, а чи не пролити на землю твою яскраво-червону кров? Ханська дочко, у чім причина, скажи мені; жорстока кара чекає на тебе від мене». Так він сказав, дружина Дерсе-хана заговорила – подивимось, що вона говорила: «О Дерсе-хане! не карай мене, не говори у гніві гірких слів! підведись зі свого місця, постав на землю свій барвистий намет, звели убити кращих коней-жеребців, верблюдів і баранів; поклич до себе на бенкет беків внутрішніх огузів, зовнішніх огузів; побачиш голодного – нагодуй його; побачиш голого – одягни його; побачиш обтяженого боргами – викупи його. Поклади гору м'яса; звели надоїти озеро кумису; влаштуй великий бенкет, помолися про предмет свого бажання; може, по молитві якого-небудь богоугодного мужа бог дасть нам дитя». Дерсе-хан прислухався до слів своєї дружини і влаштував великий бенкет, помолився про предмет свого бажання. Він звелів зарізати кращих коней-жеребців, верблюдів і баранів, покликав до себе на бенкет беків внутрішніх огузів, зовнішніх огузів; коли бачив голодного – годував його; коли бачив голого – одягав його; коли бачив обтяженого боргами – викуповував його; наклав гору м'яса, звелів надоїти озеро кумису. (Гості) підняли руки, проказали молитву; по молитві одного богоугодного мужа Всевишній бог дав (ханові) дитя; його дружина завагітніла, через деякий час народила хлопчика, віддала його годувальницям, звеліла берегти.

Нога коня кульгава, мова співця жвава; у кого є ребра, той піднімається, у кого є хрящі, той виростає; хлопчикові виповнилося п'ятнадцять років. Батько хлопчика зустрів орду Баюндур-хана. У Баюндур-хана, хане мій, був бик, був теж верблюд-самець; коли той бик ударяв рогами міцний камінь, камінь розсипався, як борошно; один раз весною, один раз восени верблюда примушували битися з биком; Баюндур-хан з іншими беками огузів споглядав те видовище і веселився. Отож, султане мій, знову повесні вивели бика з сараю; три чоловіки з правого боку, три чоловіки з лівого боку тримали бика на залізному ланцюзі; коли дійшли до середини арени, вони відпустили його. Між тим, султане мій, синок Дерсе-хана з трьома хлопчиками з орди грали на арені в кості; бика випустили, хлопчикам сказали: «Біжіть!» Три хлопчики утекли, синок Дерсе-хана не втік; він став посередині арени і роззирнувся. Бик теж попрямував на юнака, хотів вже убити його; юнак сильно ударив бика по лобі кулаком, бик почав відступати. Бик знову наставив роги на юнака; юнак знову сильно ударив бика по лобі кулаком. Цього разу юнак уперся кулаком в лоба бикові, потягнув його до краю арени. Спочатку юнак і бик потягнули один одного; (потім юнак) твердо став, подібно бикові, упираючись обома плечима; ні юнак не перемагав, ні бик не перемагав. Юнак подумав: «Дах підпирають стовпом, і він для того даху слугує опорою; навіщо мені бути опорою лобові цього (бика) і стояти?» Юнак зняв свого кулака з лоба бика, відскочив з дороги; бик не встояв на ногах, упав і звалився на голову; юнак схопився за ніж, відрізав голову бикові. Прийшли беки огузів, похвалили, сказали: «Нехай прийде мій дід Коркут, нехай дасть цьому юнакові ім'я, нехай піде з ним до його батька, нехай випросить юнакові у його батька бекство, нехай продовжить престол». Так вони сказали, покликали (Коркута); дід мій Коркут з'явився, пішов з юнаком до його батька; дід Коркут почав говорити батькові юнака – подивимось, хане мій, що він говорив: «О Дерсе-хане! дай юнакові бекство, дай престол, він хоробрий! Дай бедуїнського коня з довгою шиєю, нехай він їздить на ньому, він звитяжний! Дай із своїх стад тьму баранів, нехай вони будуть цьому юнакові в їжу, він хоробрий! З рядів дай червоних верблюдів, нехай вони служать цьому юнакові для в'юків, він звитяжний! Дай золотоверхий намет, нехай він буде цьому юнакові тінню, він хоробрий! Дай цьому юнакові вишитий (шовком) каптан, нехай він одягає його, він звитяжний! Цей юнак бився на білій арені Баюндур-хана, убив бика; нехай ім'я твого сина буде Богач; ім'я йому дав я, довге життя нехай дасть йому бог». Так він сказав; Дерсе-хан дав юнакові бекство, дав йому престол; юнак заступив на престол.

Юнак не звернув уваги на сорок джигітів свого батька; ті сорок джигітів позаздрили йому, сказали один одному: «Ходімо, обмовимо юнака перед його батьком; може, він уб'є його, і знову наша слава, наша честь у його батька буде доброю, навіть кращою». Вони вирушили; із тих сорока джигітів двадцять пішли в один бік, двадцять – в інший бік. Ті (перші) двадцять пішли, принесли Дерсе-ханові таку звістку: «Чи знаєш ти, Дерсе-хане, що трапилось? Твій негідний, безпутний син вийшов невдахою; він приєднав до себе своїх сорок джигітів, пішов у похід на інших огузів; де були красуні, він викрадав їх; він бив по обличчю білобородих старців, розливав молоко сивоголових бабусь. Через швидкі води перейде поголос, підніметься на сусідню барвисту гору, дійде поголос до хана ханів Баюндура; скажуть: он який розбрат чинить син Дерсе-хана. Аніж бачити це, тобі краще б померти. Баюндур-хан покличе тебе, жорстоко тебе покарає. Навіщо тобі такий син? Такому синові краще б зовсім не народжуватися; убий його заради себе». Так вони сказали. «Підіть, приведіть (його), я (його) уб'ю», – сказав Дерсе-хан. Як тільки він це сказав, хане мій, з тих лиходіїв з'явилося двадцять інших і також почали брехати; вони говорять: «Син твій, Дерсе-хане, підвівся і встав зі свого місця, вийшов пополювати на круту гору з прекрасними схилами, гнав твою дичину, ловив твою птицю, прийшов до своєї матері, взяв міцного вина, випив, бесідував з матір'ю, умишляв лихе проти батька. Невдалим вийшов твій син. Через сусідню різнобарвну гору перейде поголос, дійде поголос до хана ханів Баюндура; тебе велять покликати, і Баюндур-хан тебе жорстоко покарає. Навіщо такий син? убий його заради себе». Дерсе-хан говорить: «Підіть, приведіть (його), я (його) уб'ю; такого сина мені не треба». Нукери Дерсе-хана говорять: «Як нам привести твого сина? Твій син нашого слова не послухається, по нашому слову не прийде. Підведись, встань зі свого місця, поклич своїх джигітів, приєднай їх до себе, зустрінь свого сина, вийди з ним на полювання, підніми птицю, жени дичину, уразь стрілою свого сина і убий його. Якщо не уб'єш (його) так, по-іншому тобі (його) не убити, так і знай».

У той час, коли холодні, холодні вранішні вітри повіяли, коли бородатий, сірий, голодний жайвір заспівав, коли бедуїнські коні, побачивши господаря, заіржали, коли довгоборода, метка бджола задзижчала, коли почали розрізняти біле від чорного; у той час, коли дочки-наречені огузів наряджалися; у той час, коли на крутих горах з прекрасними схилами зійшло сонце, коли молодці-беки і джигіти боролися один з одним, – рано-вранці Дерсе-хан підвівся зі свого місця, взяв із собою свого сина, приєднав до себе своїх сорок джигітів і виїхав на полювання. Вони наздоганяли дичину, піднімали птицю; із тих сорока лиходіїв декілька чоловік прийшли до юнака і говорять: «Твій батько сказав: нехай він переслідує, приганяє до мене дичину, нехай уб'є (її) перед моїми очима, щоб я бачив, як мій син уміє скакати на коні, як ударяє мечем, як пускає стріли; щоб я, (бачачи це), радів, веселився і пишався»; так вони сказали. Він був юнаком, де було йому знати підступ? Він переслідував і приганяв дичину, гарцював перед своїм батьком: «Нехай мій батько дивиться, як я правлю конем, нехай веселиться! нехай дивиться, як я пускаю стріли, нехай пишається! нехай дивиться, як я ударяю мечем, нехай радіє!» Ті сорок лиходіїв говорять: «Дерсе-хане, чи бачиш ти, як юнак у рівнинному степу переслідує дичину, приганяє її до тебе? Стріляючи в дичину, він уразить стрілою тебе і уб'є; поки твій син не убив тебе, убий ти свого сина». Так вони сказали. Юнак, переслідуючи дичину, проскакав повз свого батька; Дерсе-хан взяв до рук свого міцного лука із страшною тятивою, підвівшись на стременах, сильно напнув (тятиву); (стріла), влучивши юнакові поміж лопаток, пройшла наскрізь і упала на землю; яскраво-червона кров його задзюркотіла, його груди наповнилися кров'ю. Він, обхопивши шию свого бедуїнського коня, упав на землю. Дерсе-хан хотів сліпо кинутися до свого сина; ті сорок лиходіїв не пустили його, повернули повід його коня, поскакали в його орду.

Дружина Дерсе-хана, думаючи, що йде її синок зі своєю першою здобиччю, звеліла зарізати кращих коней-жеребців, верблюдів і баранів; вона хотіла нагодувати беків хоробрих огузів. Підвівшись, вона встала зі свого місця, взяла із собою сорок дів, пішла назустріч Дерсе-ханові. Вона підняла вії, подивилася Дерсе-ханові в обличчя, поглянула праворуч і ліворуч, та не побачила свого синка; її чорні груди захвилювалися, її бідне серце забилося, її очі, обведені чорною каймою, наповнилися кривавими сльозами. Гучним голосом звернулася вона до Дерсе-хана – подивимось, хане мій, що вона говорить: «Прийди сюди, щастя моєї голови, опора мого намету, зять мого хана-батька, улюбленець моєї государині-матінки, даний мені батьком і матір'ю, ти, кого я, відкривши очі, побачила, кого я, віддавши серце, полюбила! О Дерсе-хане! ти підвівся і встав зі свого місця, сів на свого чорногривого кавказького коня, вийшов пополювати на круту гору з прекрасними схилами; удвох ви поїхали, один ти повертаєшся; де моє дитя? де син, даний мені у похмурому світі? нехай він вийде! О Дерсе-хане! мої світлі очі розбігаються, нехай вони будуть вирізані; мої груди, хоч їх не смоктала дитина, пробиває злий біль; моє біле тіло, хоч його не укусила жовта гадина, здіймається і пухне; не видно мого єдиного сина; у моїх грудях горить вогонь! Сухі, сухі струмки я наповнила водою, дервішам у чорному одязі дала обітницю; коли бачила голодного, я годувала його; коли бачила голого, одягала його; я наклала гору м'яса, звеліла надоїти озеро кумису; по молитві я з великими труднощами отримала сина; звістку про єдиного сина, о Дерсе-хане, дай мені! Якщо ти змусив єдиного сина злетіти з лежачої напроти (нас) барвистої гори, скажи мені; якщо ти змусив єдиного сина попливти водами вічної, бистрої ріки, скажи мені; якщо ти дав зжерти єдиного сина левові і тигрові, скажи мені; якщо ти дав схопити єдиного сина ґяурам нечистої віри у чорних строях, скажи мені. Я піду до мого хана-батька, візьму багату скарбницю і військо, піду на ґяура нечистої віри; поки я не упаду від ран з мого кавказького коня, поки не витру рукавом своєї яскраво-червоної крові, поки не упаду на землю, без ніг і рук, я не перестану шукати єдиного сина. Звістку про єдиного сина, о Дерсе-хане, дай мені; нехай моя чорна голова буде сьогодні жертвою заради тебе!» Говорячи так, вона ридала і плакала. Дерсе-хан нічого не відповів своїй дружині на ті слова; ті сорок лиходіїв виступили наперед і говорять: «Твій син здоровий, неушкоджений, він на полюванні; сьогодні чи завтра, де б він не був, він прийде; не бійся, не турбуйся; бек напився, він не може відповісти».

Мерв. Базар, бавовняний ряд

Дружина Дерсе-хана повернулася назад, (та) не стала чекати; вона взяла із собою сорок дів, сіла верхи на бедуїнського коня, вирушила на пошуки свого синка. Вона прийшла до гори Кавказ, де ні взимку, ні влітку не тануть сніг і крига; вона зійшла (на гору), поспіхом піднялася з низьких місць на високі, подивилася і побачила, як у глибину однієї ущелини ворони спускаються і вилітають, сідають і піднімаються. Вона пришпорила свого бедуїнського коня, попрямувала у той бік. Там, султане мій, упав юнак; ворони, побачивши кров, хотіли сісти на (тіло) юнака; у юнака були дві сокири, (ними) він відганяв ворон, не даючи їм сідати. Коли юнак лежав там, до нього з'явився Хизр на сірому коні, тричі провів рукою по його рані: «Не бійся, юначе, від цієї рани тобі смерті немає; гірська квітка разом із молоком твоєї матері буде ліками для твоєї рани», – сказав він і зник. Мати юнака спішно прискакала до нього; дивиться, бачить – лежить її синок, обливаючись яскраво-червоною кров'ю. Гучним голосом говорить вона своєму синові – подивимось, хане мій, що вона говорить: «Твоїми очима, обведеними чорною каймою, оволодів сон; відкрий (їх), о горе! Твоїми дванадцятьма жилами оволоділо запаморочення; зберись із силами, о горе! Твоє дане богом солодке життя рветься геть; якщо тепер у твоєму погляді ще є життя, сину, дай мені вісточку; нехай моя чорна голова буде жертвою, сину, заради тебе! О гора Кавказ! нехай твої бистрі води раптом перестануть текти; нехай твої пишні трави, гора Кавказ, раптом перестануть рости; нехай твої швидкі лані, гора Кавказ, раптом перестануть бігти, нехай закам'яніють! Як мені дізнатися, убитий син левом, чи убитий тигром? Як мені дізнатися, синку, звідки тебе спіткала така доля? Якщо у твоєму погляді є життя, сину, (дай) мені вісточку, нехай моя чорна голова буде жертвою, синку, заради тебе! Вустами, язиком (скажи хоч) кілька слів, (дай) мені вісточку». Коли вона так промовила, звуки торкнулися вуха юнака. Він підняв голову, відкрив очі, вони заблищали, поглянув у лице своїй матері і заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Прийди сюди, моя государине-матінко, ти, чиє біле молоко я смоктав; сивоголова, шановна, душа моя, матінко! Не проклинай бистрих (вод); на водах гори Кавказ немає гріха! Не проклинай пишних трав; на горі Кавказ немає вини! Не проклинай швидких ланей; на горі Кавказ немає гріха! Не проклинай лева і тигра; не винна гора Кавказ! Будеш проклинати – проклинай мого батька; ця вина, цей гріх на моєму батькові». Знову говорить юнак: «Матінко, не плач, від цієї рани мені смерті немає, не бійся! На сірому коні прийшов до мене Хизр, три рази провів рукою по моїй рані; «від цієї рани тобі смерті немає; гірська квітка, молоко матері тобі ліки», – сказав він». Як тільки він це сказав, сорок струнких дів розбрелися, зірвали гірську квітку. Мати юнака один раз стиснула свої груди – немає молока; вдруге стиснула – немає молока; втретє вона присилувала себе, (груди) наповнилася кров'ю; вона стиснула (груди) – і кров змішалася з молоком. Молоко з гірською квіткою приклали до рани юнакові, посадили юнака на коня, вирушили з ним у його орду, доручили юнака лікарям, приховали від Дерсе-хана. Нога коня кульгава, мова співця жвава, хане мій; за сорок днів рана юнака зажила, він зовсім одужав. Юнак почав сідати на коня, підперезуватися мечем, почав полювати дичину, піднімати птицю. Дерсе-хан нічого не знав, був певен, що його син помер.

Ті сорок лиходіїв дізналися про те, почали радитися, що їм робити. «Якщо Дерсе-хан побачить свого сина, він негайно знищить нас усіх», – сказали вони; «ходімо, схопимо Дерсе-хана, зв'яжемо йому білі руки за спиною, прив'яжемо волосяну мотузку до його білої шиї, вирушимо з ним до країни ґяурів». Так розмовляючи, вони схопили Дерсе-хана, зв'язали йому білі руки за спиною, прив'язали волосяну мотузку до його шиї, затягнули її так, що з його білого м'яса пішла кров; Дерсе-хан пішки, а вони верхи вирушили в путь, попрямували з ним до країни ґяурів; Дерсе-хан став бранцем. Беки огузів нічого не знали про полон Дерсе-хана. Між тим, султане мій, дружина Дерсе-хана дізналася про те; вона вийшла назустріч своєму синові і заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Чи знаєш ти, сину мій, що сталося? Хоч не здригнулися тверді скелі, земля розщепилася; хоч немає в країні ворога, на твого батька напав ворог. Ті сорок лиходіїв, товариші твого батька, схопили твого батька, зв'язали йому білі руки за спиною, прив'язали волосяну мотузку до його білої шиї, самі (вирушили) верхи, твого батька примусили йти пішки, попрямували з ним до країни ґяурів. Хане мій, сину! підведися, встань зі свого місця, приєднай до себе своїх сорок джигітів, визволи свого батька з рук тих сорока лиходіїв! Іди, сину; хоч твій батько погубив тебе, не губи ти свого батька». Так вона сказала; юнак дослухався до слів своєї матері; Богач-бек встав зі свого місця, підперезався своїм чорним булатним мечем, взяв до рук свій міцний осиковий лук, взяв до рук свою золоту палицю, звелів привести свого бедуїнського коня, сів на нього, приєднав до себе своїх сорок джигітів, вирушив слідом за своїм батьком. Ті лиходії розташувалися в одному місці, пили міцне вино. Прискакав Богач-хан; ті сорок лиходіїв також побачили його і сказали: «Ходімо, схопимо того джигіта, приведемо його, видамо обох зразу ґяурам». Так вони сказали; Дерсе-хан говорить: «Пощадіть, мої сорок товаришів! в єдинобожжі немає сумнівів! Розв'яжіть мені руки, дайте мені в руки мою кобзу, я примушу того джигіта повернутися назад. Або убийте мене, або залиште мені життя і відпустіть». Йому розв'язали руки, дали в руку кобзу Дерсе-хан не знав, що це – його синок. Він вийшов назустріч і говорить – подивимось, хане мій, що він говорить: «Коли йдуть бедуїнські коні з довгою шиєю, то йдуть мої; якщо серед них є і твій верховий кінь, скажи мені, джигіте; без боротьби, без битви я віддам його, повернись назад! Коли йде із стада тьма баранів, то йде моя тьма; якщо серед них є і твоя їжа, скажи мені; без боротьби, без битви я віддам її, повернись назад! Коли з рядів ідуть червоні верблюди, то йдуть мої; якщо серед них є і твої в'ючні тварини, скажи мені; без боротьби, без битви я віддам їх, повернись назад! Коли йдуть золотоверхі намети, то йдуть мої; якщо серед них є і твій намет, джигіте, скажи мені; без боротьби, без битви я віддам його, повернись назад! Коли йдуть білолиці, світлоокі діви, то йдуть мої; якщо серед них є і твоя наречена, джигіте, скажи мені; без боротьби, без битви я віддам її, повернись назад! Коли йдуть білобороді старці, то йдуть мої; якщо серед них є і твій білобородий батько, джигіте, скажи мені; без боротьби, без битви я дам йому свободу, повернись назад! Якщо ти прийшов заради мене, джигіте, то мій синок убитий, джигіте, а тобі про нього горя немає, повернись назад!» Тут юнак почав говорити своєму батькові – подивимось, хане мій, що він говорив: «Коли йдуть бедуїнські коні з довгою шиєю, то йдуть твої; серед них є і мій верховий кінь; не залишу його сорока лиходіям! З рядів ідуть твої червоні верблюди; серед них є і мої в'ючні тварини; не залишу їх сорока лиходіям! Із стад іде тьма твоїх баранів; серед них є і моя їжа; не залишу її сорока лиходіям! Коли йдуть твої білолиці, світлоокі діви, то серед них є і моя наречена; не залишу її сорока лиходіям! Коли йдуть твої золотоверхі намети, то серед них є і мій намет; не залишу його сорока лиходіям! Коли йдуть твої білобороді старці, то серед них є і мій старий батько; його розум запаморочений, його знання зникли; не залишу його сорока лиходіям!» Він кинув чалму своїм джигітам, дав знак; сорок джигітів примусили скакати своїх коней, зібралися навколо юнака; юнак приєднав до себе своїх сорок джигітів, ударив коня, розпочав битву і боротьбу; кому відрубав голову, кого взяв у полон, звільнив свого батька, повернувся назад. Тут тільки дізнався Дерсе-хан, що його синок живий. Хан ханів дав юнакові бекство, дав йому престол. Дід мій Коркут склав пісню, сказав слово; цю билину він склав, він упорядкував. Так він сказав: вони прийшли у цей світ і пройшли; так караван зупиняється і знімається; їх викрала смерть, сховала земля; за ким залишився тлінний світ? Коли прийде чорна смерть, (всякий) повинен віддати їй данину. Хай прибільшить бог у повному здоров'ї твоє щастя; хай буде другом той, кого ми прославили, всевишній бог, хай надасть допомогу! Я дам віщування, хане мій; твої рідні чорні гори хай не скрушаться; твоє тінисте, міцне дерево хай не буде зрубане; твої вічно текучі, прекрасні води хай не повсихають; твої намети хай не будуть зруйновані! Нехай твій сірий кінь, скачучи, не стомиться; нехай твій чорний булатний меч, ударяючи, не затупиться; нехай твій цяткований спис, вражаючи, не зламається. Хай буде місцем перебування твоєї сивоголової матері рай; хай буде обійстям твого білобородого батька горішня обитель! Хай горить твій запалений богом світильник, хай не примусить тебе всемогутній бог удаватися до лиходіїв, хане мій!

II. ПІСНЯ ПРО ТЕ, ЯК БУЛО ПОГРАБОВАНО ДІМ САЛОР-КАЗАНА

Якось син Улаша, дитя птахи Тулу, надія для нас, бідних, лев племені і роду, тигр чорного натовпу, володар буланого коня, батько хана Уруза, зять Баюндур-хана, щастя решти огузів, опора усіх інших джигітів, Салор-Казан підвівся зі свого місця, звелів поставити на чорну землю свої дев'яносто золотоверхих наметів, звелів розкинути у дев'яти десятках місць барвисті шовкові килими. У вісімдесяти місцях були приготовлені кухлі, були поставлені золоті чаші і пляшки; дев'ять чорнооких прекрасноликих красунь, дочок ґяурів, з волоссям, що спадало на спину, з червоними сосками на грудях, з руками, забарвленими хною від самої кисті, з розфарбованими пальцями, подавали кубки бекам решти огузів. Вони пили; після довгого бенкету міцне вино ударило в голову синові Улаша, Салор-Казану; він опустився на свої міцні коліна і сказав: «Почуйте мій голос, беки! вислухайте моє слово, беки! Від довгого лежання заболіли наші боки; від довгого стояння зсохся наш стан. Ходімо, беки, влаштуємо полювання, будемо піднімати птицю, будемо уражати ланей і диких кіз, повернемося, влаштуємося у своїх наметах, будемо їсти, пити і весело проводити час». Син Киян-Сельджука удатний Дундаз говорить: «Так, хане Казан, так буде добре». Син Кара-Гюне Кара-Будаг говорить: «Батьку мій, Казане, так буде добре». Коли вони так сказали, Аруз-Коджа, (широкими) вустами подібний коневі, опустився на свої обидва коліна і говорить: «Отче мій, Казане! біля проходу в Грузію сидять люди нечистої віри; кого ти залишиш над своєю ордою?» Казан сказав: «Нехай над моїми наметами залишиться мій син Уруз із трьома сотнями джигітів». Він велів привести свого буланого коня і сів на нього. На свого гнідка, з плямою на лобі, сів Дундаз; свого сивого бедуїнського коня велів зловити і сів на нього брат Казан-бека Кара-Гюне; свого білого бедуїнського коня велів привести і сів на нього Шер Шемс-ад-дін, переможець ворога Баюндур-хана. Зі славою залишивши Байбурд, фортецю Пара-Сара, Бейрек сів на свого сірого жеребця. Бек Ієкенк сів на свого рябого коня. Якщо буду їх усіх називати, до кінця (мені) не дійти; решта беків огузів сіли на коней; на розмаїту гору піднялося строкате військо, (вийшло) на полювання.

(Про це) дізнався розвідник ґяурів, пішов, приніс вістку найзлостивішому з ґяурів, цареві Шюклі. Сім тисяч чорноволосих ґяурів нечистої віри, ворогів (істинної) віри, в каптанах, розірваних ззаду до половини, сіли на своїх рябих коней, вчинили напад; опівночі вони прийшли і до орди Казан-бека. Його золотоверхі намети ґяури порубали, його дочку-наречену, що мов гуска, примусили кричати, на табуни його швидких коней скочили, ряди його червоних верблюдів погнали, його багату скарбницю, його гроші пограбували. Статну Бурла-хатун і з нею сорок струнких дів полонили; стару матір Казан-бека повели, привісивши до шиї чорного верблюда; сина хана Казана Уруз-бека з трьома сотнями джигітів погнали в полон із зв'язаними руками і зв'язаною шиєю; син Ілік-Коджі Сари-Калмаш загинув у бою за дім Казан-бека; Казан про ці справи не відав.

Говорять ґяури: «Беки, на табуни швидких коней Казана ми скочили, його золото і срібло ми забрали, його сина Уруза і з ним сорок джигітів ми полонили, ряди його верблюдів ми украли, дружину Казана і з нею сорок струнких дів ми захопили; (усе) це горе ми причинили Казану». Один з ґяурів говорить: «Одно горе нам залишилося (причинити) Казан-бекові». Цар Шюклі говорить: «Скажи, азнауре, яке горе залишилося (причинити)?» Ґяур говорить: «У Казана за воротами є десять тисяч баранів; якщо б ми украли і тих баранів, ми причинили б Казану велике горе». Говорить цар Шюклі: «Хай підуть шістсот ґяурів, украдуть баранів». Шістсот ґяурів сіли на коней, вирушили в похід за баранами. Вночі чорний пастух бачив чорний зловісний сон; він заворушився після сну, він встав, покликав до себе двох братів, Кабан-Кючі і Демюр-Кючі, закрив ворота огорожі; у трьох місцях насипав каміння, як пагорби, взяв до рук свою пращу з цяткованим руків'ям. Раптом перед чорним пастухом зібралося шістсот ґяурів; ґяури говорять: «З приходом темного вечора починаються твої турботи, пастуше, у сніг і дощ ти виходиш, пастуше; багато молока і сиру ти заготовляєш, пастуше! Золотоверхі намети бека, чиє ім'я Казан, ми зруйнували, на табуни його швидких коней ми скочили, ряди його червоних верблюдів ми украли, його стареньку матір ми забрали, його багату скарбницю, гроші його ми пограбували, його дочку-наречену, що мов гуска, ми полонили, сина Казана і з ним сорок джигітів ми полонили, його дружину і з нею сорок струнких дів ми полонили. Слухай, пастуше! підійди на дальшу чи на ближчу відстань, опусти голову, притисни (руку) до грудей, привітай нас, ґяурів; (тоді) ми тебе не уб'ємо; ми приведемо тебе до царя Шюклі, дамо тобі бекство». Пастух говорить: «Не говори пустих речей, собако-ґяуре; той, що п'є з однієї чашки з моїм псом мою брудну воду, злий ґяуре! Що ти похваляєшся своїм рябим конем, що під тобою? як на мене, то йому не зрівнятися з моєю рябою козою. Що ти похваляєшся своїм шоломом, який на твоїй голові, ґяуре? як на мене, йому не зрівнятися з шапкою, що на моїй голові. Що ти похваляєшся своїм списом у шістдесят тутамів, поганий ґяуре? як на мене, то йому не зрівнятися з моєю червоною палицею. Що ти похваляєшся своїм мечем, ґяуре? як на мене, то йому не зрівнятися з моєю палицею. Що ти похваляєшся дев'ятьма десятками стріл біля твого пояса, ґяуре? як на мене, то їм не зрівнятися з моєю пращею із цяткованим руків'ям. На дальшу чи на ближчу відстань підійди сюди, відчуй які удари у джигітів, потім проходь мимо».

Не гаючись ґяури ударили коней, випустили стріли. Знищуючий трави чорний пастух поклав камінь у отвір своєї пращі і запустив ним (у ворогів); кидаючи один камінь, він знищував двох чи трьох, кидаючи два каменя, знищував трьох чи чотирьох. У ґяурів від страху в очах затемнення; чорний пастух каменями з пращі повалив на землю триста ґяурів. Обидва брати його загинули, уражені стрілами. У пастуха закінчилися камені, не розбираючи, він почав класти у отвір пращі баранів і кіз, запускав ними у ґяурів, нищив їх. Очі ґяурів від страху затьмарились, земний світ перед ними вкрився мороком; вони говорять: «Цей проклятий пастух, не дай боже, знищить нас усіх». Так сказавши, вони не витримали і втекли. Пастух віддав останню шану своїм загиблим братам; з трупів ґяурів він насипав великий пагорб, ударив по кресалу, запалив вогонь; із свого шерстяного одягу він зробив пов'язку, приклав до своєї рани. На крутій дорозі він сів, почав плакати і томитися; він говорить: «Салор-Казан, бек Казан! чи помер ти, чи ти живий? Невже до тебе не дійшла звістка про ці справи?»

Між тим, хане мій, тієї ночі щастя решти огузів, зять Баюндур-хана, син Улаша, Салор-Казан, бачив чорний зловісний сон; він заворушився, встав і говорить: «Чи знаєш ти, брате мій Кара-Гюне, що я бачив уві сні? Я бачив чорний зловісний сон; я бачив, що хапають мого сокола, який гойдається на моїй руці; я бачив, що з неба блискавка вражає мій намет з білим верхом; я бачив, що дрібний дощ і туман проливаються над моєю ордою; я бачив, що скажені вовки прямують до мого намету; я бачив, що чорний верблюд зупиняє мого бика; я бачив, що моє чорне, як ворон, волосся розпускається; я бачив, що воно, розпустившись, покриває мої очі; я бачив, що мої десять пальців від самої п'ясті в крові. З того часу, як я бачив цей сон, я не можу зібратися з думками, прийти до тями; хане мій, брате, розтлумач мені цей мій сон». Кара-Гюне говорить: «Ти говориш про чорну хмару – це твоє щастя; ти говориш про сніг і дощ – це твоє військо; волосся – турботи, кров – чорна (біда); решту розтлумачити не можу, нехай Аллах тлумачить». Коли він це сказав, Казан говорить: «Не псуй моє полювання, не розпорошуй моє військо! Я сьогодні розгніваюсь на буланого коня, пройду триденний шлях за один день, до полудня дійду до свого стійбища; якщо знайду його цілим, неушкодженим, я до вечора знову прийду до тебе; якщо моя орда не буде цілою і неушкодженою, то потурбуйтеся про себе самі і (знайте, що) я пішов».

Він пришпорив свого буланого коня; Казан-бек, пришпоривши коня, вирушив у дорогу; нарешті він доїхав до свого стійбища, побачив, що ворон на льоту швидко кружляє, зависає над ордою. Тут Казан-бек почав розпитувати своє стійбище – подивимось, хане мій, як він розпитував; Казан говорить: «Хоч тебе не засипав пісок, ти покинуте, моє стійбище; ти близьке онаграм, ланям і диким козам, моє стійбище; звідки до тебе з'явився ворог, моє прекрасне стійбище? Де стояв мій намет з білим верхом, залишився його двір; де сиділа моя стара мати, залишилось її місце; де пускав стріли мій син Уруз, залишилася мішень; де гнали коней беки огузів, залишилася арена; де стояла чорна кухня, залишився попіл». Коли він побачив (все) це, очі Казана, обведені чорною каймою, наповнились кривавими сльозами; кров у його жилах закипіла; його чорне серце затремтіло, він ударив буланого коня, вирушив по дорозі, де пройшли ґяури, пішов по ній.

Перед ним з'явилася вода; Казан говорить: «Вода бачила обличчя бога; я розпитаю цю воду». Подивимось, хане мій, як він розпитував воду; Казан говорить: «О вода, яка з шумом тече зі скель! о вода, яка грає дерев'яними суднами! о вода, печаль Хасана і Хусейна! о вода, прикраса саду і квітника! о вода, турбота Айші і Фатіми! Тебе п'ють швидкі коні, вода! через тебе переходять червоні верблюди, вода! навколо тебе влягаються білі барани, вода! Чи знаєш ти вісті про мою орду? скажи мені; хай буде моя чорна голова жертвою, вода моя, заради тебе!» Так він сказав; як могла вода дати вістку? Він переправився через воду; цього разу йому зустрівся вовк. «Лик вовка благословенний, я розпитаю вовка», – сказав він. Подивимось, хане мій, як він розпитував; Казан говорить: «З настанням темного вечора для тебе сходить сонце; у сніг і дощ ти стоїш, як герой; чорних благородних коней ти примушуєш іржати; побачивши червоних верблюдів, ти примушуєш їх ревіти; побачивши білих баранів, ти б'єш їх, ударяючи хвостом; ударивши їх по спині, ти розбиваєш стіну міцної огорожі; витягнувши жирних баранів, ти, ударяючи закривавленим хвостом, пожираєш їх з голосним плямканням. Твій голос наводить жах на сильних собак; пастухів, які виходять уночі, ти примушуєш утікати. Чи знаєш ти вістку про мою орду? Скажи мені; хай буде моя чорна голова жертвою, вовче мій, заради тебе». Як міг вовк дати вістку? Казан проїхав і повз вовка; йому зустрівся чорний собака чорного пастуха; Казан почав розпитувати чорного собаку – подивимось, хане мій, як він розпитував; він говорить: «З приходом темного вечора ти голосно гавкаєш; коли проливається гіркий айран, ти п'єш, гучно плямкаючи; коли приходять злодії, ти наводиш на них страх; викликаючи у них страх, ти примушуєш їх лякатися власного шуму. Чи знаєш ти вістку про мою орду? Скажи мені; заради здоров'я моєї чорної голови я надам тобі благодіяння, собако». Як міг собака дати вістку? Собака з гавкотом кинувся під ноги коня Казана, почав стрибати; Казан ударив собаку нагайкою; собака побіг назад по тій дорозі, по якій прийшов; переслідуючи собаку, Казан зустрів чорного пастуха. Побачивши пастуха, він почав його розпитувати – подивимось, хане мій, як він його розпитував; Казан говорить: «З настанням темного вечора починаються твої турботи, пастуше; у сніг і в дощ ти виходиш, пастуше; почуй мій голос, вислухай моє слово! Чи бачив ти, як пройшов тут мій намет з білим верхом? скажи мені; хай буде моя чорна голова жертвою, пастуше, заради тебе». Пастух говорить: «Чи помер ти, чи загинув ти, Казане? де ти проходив? що ти робив? На жаль, Казане, не учора, третього дня тут пройшло твоє стійбище; твоя старенька матір пройшла, підвішена до шиї чорного верблюда; твоя дружина, статна Бурла-хатун і з нею сорок струнких дів пройшли тут з плачем; твій син Уруз і з ним сорок джигітів з непокритими головами, з босими ногами забрані у полон ґяурами. На табуни твоїх швидких коней скочили ґяури; ряди твоїх червоних верблюдів забрали ґяури; твоє золото і срібло, твою багату скарбницю захопили ґяури». Почувши такі слова, Казан тяжко зітхнув; розум у його голові помутився, увесь світ перед його очима покрився мороком; він говорить: «Хай засохнуть твої вуста, пастуше, хай згниють (вони), пастуше! хай покладе всемогутній на твоє чоло печать загибелі, пастуше!» Почувши такі слова Казан-бека, пастух говорить: «Що ти гніваєшся, бек, батьку мій, Казане? Чи у твоїх грудях немає віри? І на мене пішли шістсот ґяурів; двоє братів моїх загинули, триста ґяурів я убив, бився за віру; не дав ґяурам з твоїх воріт ні жирних баранів, ні худих ягнят; у три місця мене було поранено, моя чорна голова опустилася, я залишився один; чи у цьому моя вина?» (Знову) говорить пастух: «Дай мені свого буланого коня, дай мені свого списа у шістдесят тутамів, дай мені свого цяткованого щита, дай мені свого чорного булатного меча, дай мені свого сагайдака з вісімдесятьма стрілами; дай мені свого міцного осикового лука; я піду на ґяурів, відроджуся до нового життя, уб'ю (ворогів), витру рукавом кров зі свого чола; якщо помру, то помру за твоє щастя; якщо Всевишній бог збереже мене, я врятую твоє стійбище». Почувши такі слова пастуха, Казан розгнівався; він швидко вирушив у дорогу; пастух теж пішов слідом за Казаном. Казан озирнувся, подивився: «Сину мій, пастуше, куди ти йдеш?» – сказав він. Пастух говорить: «Батьку мій, Казане, ти йдеш виручати свій дім, я теж іду помститися за кров моїх братів». Почувши такі слова, Казан говорить: «Сину мій, пастуше, мій шлунок пустий, чи немає у тебе чого-небудь попоїсти?» Пастух говорить: «Є, батьку мій, Казане; минулої ночі я зварив ягня; ходи, зійдемо з коней біля підніжжя цього дерева». Вони зійшли з коней; пастух дістав мішок, вони поїли; Казан подумав: «Якщо я піду з пастухом, решта беків огузів будуть потішатися наді мною, будуть говорити: "якби з Казаном не було пастуха, він не подолав би ґяурів". На Казана напала ревність, він міцно прив'язав пастуха до одного дерева, повернувся і вирушив у дорогу; він говорить пастухові: «Слухай, пастуше! поки твій шлунок не зголоднів, поки твої очі не покрилися чорним мороком, вирви це дерево, інакше тебе з'їдять тут вовки і птахи». Чорний пастух зробив зусилля, вирвав міцне дерево з землею і коренем, звалив його собі на спину, догнав Казана; Казан подивився і побачив – йде пастух з деревом на спині. Казан говорить: «Скажи, пастуше, що це за дерево?» Пастух говорить: «Батьку мій, Казане! ось яке це дерево: ти подолаєш ґяурів, твій шлунок проголодається, я для тебе цим деревом буду (розводити вогонь і) варити їжу». Казану ці слова сподобались; він зійшов з коня, розв'язав пастухові руки, поцілував його в чоло; він говорить: «Якщо Аллах дасть визволення моєму домові, я зроблю тебе головним конюшим». Обидва разом вирушили в дорогу. Між тим цар Шюклі весело сидів з ґяурами за їжею і напоями. Він говорить: «Чи знаєте ви, беки, яке горе треба причинити Казану? Треба привести статну Бурла-хатун, примусити її подавати чаші». Статна Бурла почула це; її серце і душу запалив вогонь; вона увійшла в коло сорока струнких дів, дала настанову; вона говорить: «До кого б з вас не доторкнулися, кажучи, хто з вас дружина Казана? – подайте голос із сорока місць». Прийшов чоловік від царя Шюклі, запитав: «Хто з вас дружина Казан-бека?» Із сорока місць подали голос; вони не дізналися, хто дружина, принесли вістку ґяурові. «До однієї з них ми доторкнулися, із сорока місць прозвучав голос, ми не дізналися, хто дружина», – сказали вони. Ґяур говорить: «Ідіть, приведіть сина Казана Уруза; повісьте його на гак, відріжте шматок за шматком від його білого м'яса, приготуйте чорну печеню, піднесіть сорока дочкам беків; хто з них буде їсти, це – не та; хто не буде їсти, це – та сама; її приведіть, хай вона подає чаші». Статна Бурла-хатун підійшла до свого сина; гучним голосом говорить вона своєму синові – подивимось, хане мій, що вона говорить: «Сину мій, сину! чи знаєш ти, що сталося? поговоримо; я розвідала, одну за одною, справи ґяурів. Сину, жайворонку мого золотоверхого намету! сину, квітко моєї доні-нареченої, подібної гусці! Сину мій, сину, кого я дев'ять місяців носила у своїй тісній утробі, кого я через десять (лунних) місяців народила на світ; сину, кого я знала з пелюшок, з колиски! Ґяури замислили зле діло: «виведіть сина Казана Уруза з в'язниці, повісьте його арканом за шию, пробийте гаком його обидва плеча, відділіть шматок за шматком від його білого м'яса, приготуйте чорну печеню, піднесіть сорока дочкам беків; хто буде їсти, це – не та; хто не буде їсти, це – дружина Казана; (її) приведіть, щоб ми примусили її розділити з нами ложе, подавати чаші», – сказали вони. Чи поїсти мені твого м'яса, сину, чи розділити ложе з ґяуром нечистої віри, розбити честь твого батька Казана? Що мені робити, сину?» Уруз говорить: «Хай засохнуть твої вуста, матінко, хай згниє твій язик, матінко! Право матері – право бога; у іншому випадку я піднявся б і встав із свого місця, схопив би тебе за горлянку, кинув би тебе під мою сильну п'яту, притиснув би твій білий лик до чорної землі, вичавив би кров з твоїх вуст і носа, щоб задзюркотіла, показав би тобі солодкість життя! Що це за слово? Бережись, государине-матінко, не підходь до мене, не плач наді мною! Дай їм, государине-матінко, повісити мене на гак, дай відділити шматки від мого м'яса, дай приготувати чорну печеню, дай піднести її сорока дочкам беків; поки вони будуть з'їдати один шматок, ти з'їдай два; нехай ґяури тебе не впізнають, щоб тобі не розділити ложе з ґяурами нечистої віри, не подавати їм чаші, не порушувати честі мого батька Казана; бережіться!» Від таких слів у неї полилися з очей гіркі сльози; статна, струнка Бурла-хатун схопилася за шию і вуха, упала (на землю), почала смикати і роздирати свої яскраво-червоні, як осіннє яблуко, щоки, почала рвати своє чорне, як ворон, волосся; примовляючи: «Сину, сину!»; вона заридала і заплакала. Уруз говорить: «Государине-матінко, що ти кричиш, стогнеш і плачеш переді мною, що ти терзаєш мою печінку і моє серце, що ти нагадуєш мені минулі дні мої? Слухай, матінко! хіба там, де арабські коні, не народиться лоша? хіба там, де червоні верблюди, не народиться верблюденя? хіба там, де білі барани, не народиться ягня? Будь ти здорова, государине-матінко, нехай буде здоровий мій батько; хіба у вас не народиться подібний мені син?» Коли він так сказав, мати його не витримала, пішла від нього, увійшла в коло сорока струнких дів.

Ґяури схопили Уруза, привели його до підніжжя місця забою; Уруз говорить: «Пощадіть, ґяури, в єдинобожжі немає сумнівів! Дайте мені поговорити з цим деревом». Гучним голосом він почав говорити дереву – подивимось, хане мій, що він говорив: «Коли я назву тебе деревом, не соромся, дерево! Від тебе ворота Мекки і Медіни, дерево! від тебе патериця Мойсея, що бесідував з богом, дерево! від тебе мости на великих ріках, дерево! від тебе судна на чорних морях, дерево! від тебе сідло Дуль-дуля, (коня) царя мужів Алія, дерево! від тебе піхви і рукоять (меча) Зуль-фікар, дерево! від тебе колиска царів Хасана і Хусейна, дерево! і чоловіки і жінки бояться тебе, дерево! Коли подивлюся вгору, не видно твоєї верхівки, дерево! коли подивлюся вниз, не видно твого кореня, дерево! Мене вішають на тебе, не витерпи (цього), дерево! коли витерпиш, ти поплатишся за моє молодецтво, дерево! Ти було потрібним у нашому народі, дерево! дав би я наказ своїм чорним індійським рабам, розрубали би вони тебе на шматки, дерево!» Потім він сказав: «Жаль табунів моїх з'юрблених коней; жаль моїх товаришів, що оплакують брата; жаль мого сокола, що гойдається на моїй руці; жаль моїх швидких (ніг) і міцних (рук); жаль мені самого, що не насолодився бекством; жаль моєї душі, що не пізнала молодецтва!» Так сказавши, він гірко заплакав, терзаючи своє гаряче серце.

Тут, султане мій, прискакали Салор-Казан і чорний пастух; у пастуха була праща, з ямкою із шкури трирічного теляти, з боками із вовни трьох кіз, з ременем із вовни однієї кози; при кожному ударі він кидав камінь (вагою) в дванадцять батманів; кинутий ним камінь не (скоро) падав на землю; коли він падав на землю, він (знову) піднімався пилом, крутився, як вогнище; у тому місці, де камінь торкався землі і падав, трава не виростала; коли там залишалися на літо жирні барани і худі ягнята, вовк, приходячи (туди), не їв їх. Чорний пастух цвьохнув пращею; через страх перед пращею, султане мій, хоч був полудень, світ перед очима ґяурів покрився мороком. Казан говорить: «Чорний пастуше, я випрошу у ґяура свою матір, щоб вона не загинула під копитами коней». Нога коня кульгава, мова співця жвава; Казан гучним голосом почав говорити ґяурові – подивимось, хане мій, що він говорив: «Царю Шюклі, ти забрав мої золотоверхі намети; хай дають вони тобі тінь! Ти забрав мою багату скарбницю, мої великі гроші; хай будуть вони тобі на витрати! Ти забрав Бурла-хатун і з нею сорок струнких дів; хай будуть вони тобі бранками! Ти забрав мого сина Уруза і з ним сорок джигітів; хай будуть вони твоїми рабами! Ти забрав табуни моїх швидких коней; хай служать вони тобі для їзди! Ти забрав ряди моїх червоних верблюдів; хай служать вони тобі для в'юків! Ти забрав мою стару матір; слухай, ґяуре! матір мою віддай мені, без боротьби, без битви я повернусь назад, піду, так і знай!» Ґяур говорить: «Слухай, Казане, твої золотоверхі намети ми забрали; вони наші. Статну Бурла-хатун і з нею сорок струнких дів ми забрали; вони наші. Твого сина Уруза і з ним сорок джигітів ми забрали; вони наші. Табуни твоїх швидких коней, ряди твоїх верблюдів ми забрали; вони наші. Твою стару матір ми забрали; вона наша; не віддамо (її) тобі. Ми видамо її за сина попа Яйхана; від сина попа Яйхана у неї народиться син; його ми зробимо твоїм боржником». Від таких слів чорним пастухом оволодів гнів, він стиснув свої уста; пастух говорить: «Слухай, ґяуре без віри, без розуму; ґяуре без почуттів, без розсудливості! Сніжні чорні гори, що лежать навпроти (нас), постаріли, не виросте на них трава. Зчервонілі від крові ріки постаріли, не наповниться (від них) сосуд водою; швидкі коні постаріли, не дадуть вони лоша; червоні верблюди постаріли, не дадуть вони верблюденя; слухай, ґяуре! мати Казана постаріла, не дасть вона сина. Якщо у тебе є…, царю Шюклі, якщо у тебе є чорноока дочка, приведи її, віддай Казану. Слухай, ґяуре! від твоєї дочки нехай у нього народиться син, його ви зробите боржником Казан-бека».

Тут прийшли решта беків огузів; хане мій, подивимось, хто прийшов. Прискакав брат Казан-бека Кара-Гюне, що уражає мужів, чия колиска біля входу в чорну ущелину була покрита шкурою чорного бика, хто у гніві перетворював чорний камінь в глину, хто прив'язав собі вуса на потилиці в семи місцях; «удар своїм мечем, брате Казан, я прийшов», – сказав він. Слідом за ним, подивимось, хто прийшов. Прискакав удатний Дундаз, син Киян-Сельд-жука, той, що розбив і захопив залізні ворота в Дербентській ущелині, на вістрі свого цяткованого списа у шістдесят тутамів змушував кричати воїна; «удар своїм мечем, батьку мій, Казане, я прийшов», – сказав він. Слідом за ним, подивимось, хане мій, хто прийшов. Прискакав син Кара-Гюне Кара Будаг, що зруйнував фортеці Хамід і Мардін, змусив ригати кров'ю озброєного залізним луком царя Кіпчака, мужньо взяв дочку Казана; білобороді старці, побачивши цього джигіта, славили його; на ньому були шаровари з червоними шпорами, на його коні були прикраси з морської (мушлі); «удар своїм мечем, батьку мій, Казане, я прийшов», – сказав він. Слідом за ним, подивимось, хане мій, хто прийшов. Прискакав Шер Шемс-ад-дін, син Гафлет-Ходжі, той, що без дозволу переміг ворога Баюндур-хана, що примусив ригати кров'ю шістдесят тисяч ґяурів, той, що не давав розтанути снігові на гриві свого сірого коня. «Удар своїм мечем, батьку мій, Казане, я прийшов», – сказав він. Слідом за ним, подивимось, хане мій, хто прийшов. Прискакав на сірому жеребці Бейрек, той, що зі славою покинув Байбурд, фортецю Пара-Сара, що знайшов (готовим) свій барвистий весільний намет, надія семи дів, покликач решти огузів, помічник Казан-бека. «Удар своїм мечем, батьку мій, Казане, я прийшов», – сказав він. Слідом за ним, хане мій, подивимось, хто прийшов. Прискакав бек Ієкенк, син Казилик-Коджі, мужністю подібний орлові, що ударяє коршака, з… поясом, із золотою сережкою у вусі; у боротьбі з ним один за одним падали з коней інші беки огузів. «Удар своїм мечем, батьку мій, Казане, я прийшов», – сказав він. Слідом за ним, подивимось, хане мій, хто прийшов. Прискакав вихователь Казан-бека Аруз-Коджа, (з широкими) вустами подібний коневі, з рукою і тулубом довгим як…, з тонкими литками; хутро із шкури шістдесяти козлів не покрило б його усього, шапка зі шкури шести козлів не покрила б його вуха. «Удар своїм мечем, бек мій, Казане, я прийшов», – сказав він. Слідом за ним, подивимось, хто прийшов. Прискакав Емен з роду Бегдюр із закривавленими вусами; покинувши батьківщину, він бачив лик пророка; повернувшись, став його сподвижником серед огузів; коли ним оволодівав гнів, з його вусів сочилася кров. «Удар своїм мечем, батьку мій, Казане, я прийшов», – сказав він. Слідом за ним, подивимось, хто прийшов. Прискакав Алп-Ерен, син Ілік-Коджі, той, що з презирством пустив ґяурів слідом за псом, що покинув батьківщину, на коні переплив через ріку Айгир-Гезлю, заволодів ключами п'ятдесяти семи фортець, одружений з Чешме, дочкою білого царя, той, що примусив ригати кров'ю царя Суну-Сандала, зодягнений у сорок каптанів, той, що захопив дочок-красунь беків тридцяти семи фортець, одну за одною обіймав їх за шию, цілував в лице і в уста. «Удар своїм мечем, батьку мій, Казане, я прийшов», – сказав він. Будеш перераховувати беків огузів, до кінця не дійдеш; усі прийшли.

Чистою водою зробили вони омовіння, приклалися до землі своїм білим чолом, відбули намаз із двох поклонів, віддали хвалу Мухаммедові, чиє ім'я славне, не зволікаючи погнали коней на ґяурів, ударили мечами; рознісся звук барабанів, затрубили мідні труби із золотим гвинтом. Того дня герої-джигіти показали свою звитягу; того дня боягузи видивлялися хованки; той день був днем страшної битви, поле вкрилося головами; голови були відрубані; як м'яч, скакали швидкі коні, їхні копита відлітали. Цяткованими списами кололи, чорними булатними мечами ударяли; їхнє вістря відлітало. Березові стріли з трьома перами випускалися; їхній залізний наконечник відлітав. Той день був подібний дневі Страшного суду; бек був відділений від свого нукера, нукер – від свого бека. Із внутрішніми огузами ударив справа удатний Дундаз. З молодцями-джигітами ударив зліва син Кара-Гюне, удатний Будаг. З беками внутрішніх огузів ударив у центрі Казан; він зійшовся з царем Шюклі, примусив кричати його, повалив на землю з коня; не дав йому отямитися, відрубав його чорну голову; розрубав (його), пролив на землю його яскраво-червону кров. На правому крилі син Киян-Сельджука, удатний Дундаз, зійшовся з царем Кара-Тюкеном, відрубав йому мечем правий бік, скинув (його) на землю. На лівому крилі син Кара-Гюне, удатний Будаг, зійшовся з царем Богачіком, сильно ударив його по голові палицею-шестопером; світ перед його очима покрився мороком; він обняв шию коня, упав на землю. Брат Казан-бека розрубав мечем прапор ґяурів з древком, скинув його на землю. В ущелині і на пагорбах ґяури потерпіли поразку, до їхніх трупів злетілися ворони; дванадцять тисяч ґяурів загинули від меча; із огузів п'ятсот джигітів загинули мучениками за віру. Тих, що утікали, Казан-бек не переслідував, тих, що просили пощади не убивав. Беки решти огузів розділили здобич; Казан-бек взявши (тільки) свою орду, свого сина, своє дитя, свою скарбницю, повернувся назад. (Сівши) на золотому престолі, він знову поставив свій намет, чорного пастуха зробив головним конюшим. Сім днів, сім ночей вони їли і пили; сорок рабів і рабинь він відпустив на волю заради довголіття свого сина Уруза, роздав багато дарів молодцям-богатирям-джигітам, дав (їм) шаровари, хутро, сукно.

Прийшов мій дід Коркут, склав пісню, сказав слово; цю билину він склав і упорядкував: так він сказав: де оспівані мною беки-герої, які говорили: увесь світ – мій? їх викрала смерть, сховала земля; за ким залишився тлінний світ? Земне життя, ти приходиш і відходиш; тобі приходить неминучий кінець. Я дам віщування, хане мій; твої сніжні чорні гори хай не скрушаться; твоє тінисте, міцне дерево хай не буде зрубане; твоя вічноплинна, прекрасна ріка хай не вичерпається; хай не примусить тебе всемогутній бог удаватися до лиходіїв! Нехай твій світло-сивий кінь, скачучи, не утомиться; нехай твій чорний булатний меч, ударяючи, не затупиться; нехай твій строкатий спис, вражаючи, не зламається! Хай буде обійстям твого білобородого батька рай; хай буде пристанищем твоєї сивоголової матері горішня обитель! Хай не розлучить їх (бог) до кінця з чистою вірою, хай побачать лик (божий) ті, що кажуть амінь! Заради твого білого чола ми вершимо молитву з п'яти слів; хай буде вона прийнята! Хай не буде обманута твоя дана богом надія, хай поєднається в одне, хай стоїть твердо! Хай простить (бог) твої гріхи заради лика Мухаммеда, чиє ім'я славне, хане мій!

III. ПІСНЯ ПРО БАМСІ-БЕЙРЕКА, СИНА КАН-БУРИ

Хане мій! Син Кам-Гана хан Баюндур знявся зі свого місця, велів поставити на чорну землю свій намет з білим верхом. Велів підняти до небес барвисте шатро, велів розстелити у тисячі місць шовкові килими. Беки внутрішніх і зовнішніх огузів зібралися на бенкет до Баюндур-хана. Прийшов на бенкет Баюндур-хана і Бай-Бура-бек. Навпроти Баюндур-хана стояв, опираючись на лук, Кара Будаг, син Кара-Гюне; праворуч стояв син Казана Уруз; ліворуч стояв син Казилик-Коджі бек Ієкенк. Побачивши їх, Бай-Бура-бек глибоко зітхнув, розум у його голові затьмарився, він узяв до рук хустку, голосно, голосно заридав. Почувши це, опора решти огузів, зять Баюндур-хана, Салор-Казан опустився на своє міцне (коліно); доторкнувшись до твердої (землі), він подивився в обличчя Бай-Бура-беку і запитав: «Бай-Бура-бек! Чому ти плачеш і ридаєш?» Бай-Бура-бек говорить: «Хане Казан, як мені не плакати, як не ридати? У мене немає сина – немає свого вінця; немає брата, немає міці! Всевишній бог меня прокляв. Беки! З приводу свого вінця, свого престола я плачу. Прийде день, я упаду мертвим, моє місце, моє шатро нікому не дістанеться». Казан говорить: «У чому твоє бажання?» Бай-Бура-бек говорить: «У тому воно, щоб у мене був син, щоб він стояв перед ханом Баюндуром, служив (йому), а я бачив те, радів, веселився, пишався». Коли він так сказав, решта беків огузів спрямували погляд до сонця, підняли руки, помолилися: «Нехай Всевишній бог дасть тобі сина», – сказали вони. У ті часи благословіння беків було (істинним) благословінням, їхнє прокляття – прокляттям, їхні молитви бували почуті. Бай-Біджан-бек також підвівся і говорить: «Беки, і заради мене помоліться; нехай всевишній бог дасть і мені дочку». Решта беків огузів підняли руки, помолилися: «Нехай Всевишній бог дасть і тобі дочку», – сказали вони. Бай-Біджан-бек говорить: «Беки, якщо Всевишній бог дасть мені дочку, будьте ви свідками! Нехай моя дочка ще в колисці буде заручена із сином Бай-Бура-бека».

Минув деякий час; всевишній бог дав Бай-Бура-беку сина, Бай-Біджан-беку – дочку; про це почули решта беків огузів, зраділи і звеселилися. Бай-Бура-бек покликав до себе своїх купців і віддав їм наказ: «Слухайте, купці! Всевишній бог дав мені сина; йдіть у країну греків, привезіть для мого сина гарні подарунки, поки мій син виросте». Так він сказав; купці вирушили в дорогу, (йшли) вдень і вночі, прибули до Стамбула, купили гарні подарунки з рідкісних і цінних товарів; для сина Бай-Бури вони взяли сірого морського жеребця, взяли міцний осиковий лук, взяли палицю-шестопер; вони зібралися в дорогу. Між тим сину Бай-Бури виповнилося п'ять років, після п'яти років виповнилося десять років, після десяти років виповнилося п'ятнадцять років; він став гарним, добрим джигітом, мужністю походячи на орла, що ударяє шуліку. У ті часи юнакові не давали імені, поки він не відрубає голову, не проллє кров. Син Бай-Бура-бека сів на коня, виїхав на полювання; переслідуючи дичину, він прибув до табунів свого батька; головний конюший вийшов йому назустріч, допоміг зійти з коня і пригостив; вони сиділи за їжею і напоями. На той час з іншого боку прибули купці, розташувалися біля входу в чорну ущелину. Злі ґяури з фортеці Онік їх вислідили; купці ще спали, коли на них зненацька напали п'ятсот ґяурів і пограбували їх; старших купців узяли в полон, молодші утекли, прибули до огузів. Вони роззирнулися і побачили, що на краю (землі) огузів поставлене барвисте шатро, сидить гарний царевич-джигіт, праворуч і ліворуч нього сорок джигітів. «Це – хоробрий джигіт огузів; підемо до нього, попросимо допомоги», – сказали вони. Купці говорять: «Джигіте, джигіте, бек-джигіте! Почуй мій голос, вислухай моє слово! Минуло шістнадцять років, як ми виїхали з країни огузів; ми везли бекам огузів рідкісні і цінні товари ґяурів; біля входу в чорну ущелину Пасенг ми розташувалися; на нас напали п'ятсот ґяурів з фортеці Онік; мого брата забрали в полон; наші товари, наші припаси вони пограбували, повернулись назад. Я приніс свою чорну голову, прийшов до тебе; джигіте, порятунок моєї чорної голови, допоможи мені!» Так вони сказали; тут юнак посеред бенкету перестав пити вино, упустив з рук на землю золотой кубок; він говорить: «Що ти сказав? Ведіть (мене), принесіть мій одяг, приведіть мого швидкого коня; нехай люблячі мене джигіти сядуть на коней!» Так він сказав; купці поїхали вперед, служили провідниками. Ґяури в одному місці зупинилися, були зайняті, ділили гроші; тут прибув юний воїн, лев арени мужів, тигр богатирів; не кажучи двох слів, він ударив мечем ґяурів; хто з ґяурів підняв голову, того він убив, звершив подвиг за віру, виручив товари купців.

Текінці

Купці говорять: «Бек-джигіте, ти мужньо допоміг нам; прийди, візьми тепер з товарів, що тобі сподобається». Погляд джигіта упав на сірого морського жеребця, на палицю-шестопер, на осиковий лук; ці три речі йому сподобались; він говорить: «Слухайте, купці! Цього жеребця, цей лук і цю палицю віддайте мені». Від таких слів його купці зажурилися; джигіт говорить: «Скажіть, купці, хіба я багато забажав?» Купці сказали: «Не у тім річ! Але є один син нашого бека; ці три речі ми повинні принести йому в дар». Юнак говорить: «Скажіть, хто син вашого бека?» Вони сказали: «Це – син Бай-Бури». Так вони сказали; вони не могли знати, що син Бай-Бури перед ними. Джигіт прикусив собі палець і подумав: «Ніж узяти тут як за послугу, я краще візьму там, у мого батька, без послуги». Він ударив нагайкою свого коня, вирушив у дорогу; купці подивилися йому вслід: «Клянусь богом!

Добрий джигіт, благородний джигіт», – сказали вони.

Юний воїн прибув у дім свого батька, приніс вістку, що прибули купці; його батько зрадів, звелів поставити шатро і барвистий намет, розстелив шовкові килими, пройшов по них і сів, велів своєму синові сісти з правого боку. Юнак не сказав ні слова про випадок з купцями, не згадав про поразку ґяурів. Прийшли купці, схилили голову, привіталися, побачили, що той джигіт, який відрубав голови, пролив кров, сидить праворуч від Бай-Бура-бека. Купці підійшли, поцілували руку джигітові; коли вони так зробили, Бай-Бура-бек розгнівався; він говорить купцям: «Негідні, народжені від негідних! Хіба цілують руку синові, коли перед вами батько?» Вони сказали: «Хане мій! Хіба цей джигіт – твій син?» – «Так, це мій син», – сказав він. Вони сказали: «Якщо так, то не гнівайся, хане мій, на те, що ми перш поцілували його руку; якби не твій син, то наші товари пропали б у Грузії і всі ми стали би бранцями». Бай-Бура-бек говорить: «Скажіть, хіба мій син відрубав голови, пролив кров?» – «Так, він відрубав голови, пролив кров, повергнув на землю людей», – сказали вони. «Отже, чи не прийшла пора дати цьому юнакові ім'я?» – «Так, султане мій, більше ніж пора». Бай-Бура скликав решту беків огузів, пригостив їх; прийшов мій дід Коркут, дав юнакові ім'я; він говорить: «Вислухай моє слово, Бай-Бура-бек! Всевишній бог дав тобі сина; хай береже він його! Хай буде він опорою мусульман, несучи тяжкого прапора! Чи буде він підніматися на ті, що лежать перед (нами) чорні сніжні гори, хай полегшить всевишній бог твоєму синові сходждення! Чи буде він переправлятися через закривавлені ріки, хай полегшить йому бог переправу! Чи буде він вриватися у густий натовп ґяурів, нехай всевишній бог дарує твоєму синові удачу! Ти називаєш свого сина Басамом; (тепер) нехай його ім'я буде Бамсі-Бейрек, володар сірого жеребця. Ім'я йому дав я; довге життя нехай дасть йому бог!» Решта беків огузів підняли руки, помолилися: «Хай принесе це ім'я щастя цьому джигітові», – сказали вони.

Беки усі поїхали на полювання; Бейрек велів привести свого сірого жеребця і сів на нього. Раптом перед огузами пробігло стадо кіз; Бамсі-Бейрек погнався за однією з них. Довго він гнався, нарешті прибув у одне місце; що він там побачив, султане мій? Він побачив, що на зеленому лузі поставлений червоний намет; «Чий би це міг бути намет?» – здивувався він. Він не знав, що той намет був шатром світлоокої діви. Підійти до того шатра він соромився, нарешті зважився: «Хай буде, що буде, але я візьму свою здобич». Він підійшов до шатра, перерізав жили козі і роззирнувся навколо. Це шатро було шатром Бану-Чечек, вже у колисці зарученої з Бейреком. Бану-Чечек дивилася з шатра: «Дивіться, дівчата! Чи не хоче якийсь негідний, народжений від негідного, показати нам свою мужність? Підіть, вимагайте у нього долю (здобичі); подивіться, що він скаже». Так вона сказала; одна жінка, на ймення Касирча-Ніке, вийшла наперед, почала вимагати долю здобичі: «Бек-джигіте, дай і нам частину цієї кози», – сказала вона. Бейрек говорить: «Слухай, дівчино, я не ловецький, я бек, син бека; беріть собі все. Але хай не буде питання образою; чиє це шатро?» Так він сказав; Касирча-Ніке говорить: «Бек-джигіте, це шатро Бану-Чечек, дочки Бай-Біджан-бека». Від такої звістки, хане мій, кров Бейрека закипіла, (але) він увічливо повернувся назад. Дівчата понесли козу, поклали її перед царицею красунь Бану-Чечек; вона подивилася і побачила, що це царський, гладкий козел-самець. Бану-Чечек говорить: «Скажіть, дівчата, що це за джигіт?» Дівчата говорять: «Клянемся богом, царице! У цього джигіта лице закрите покривалом, але це добрий джигіт, бек, син бека». Так вони сказали; Бану-Чечек говорить: «Слухайте, дівчата, мені говорили, що віддали мене Бейрекові, чиє лице закрите накидкою; чи не він це? Покличте його, я його розпитаю». Бейрека покликали; він прийшов; Бану-Чечек закрилася чадрою, почала його розпитувати; вона говорить: «Звідки ти прийшов, джигіте?» Бейрек говорить: «Із (країни) внутрішніх огузів». – «Серед внутрішніх огузів хто ти і хто твій батько?» – запитала вона. «Мене звуть Бамсі-Бейреком, сином Бай-Бура-бека», – відповів він. Дівчина говорить: «У якій справі ти прийшов, джигіте?» Бейрек говорить: «У Бай-Біджан-бека є дочка; на неї я прийшов подивитися». Дівчина говорить: «Не така вона, щоб показатися тобі; але я – служниця Бану-Чечек; давай, виїдемо разом на полювання; якщо твій кінь обгонить мого коня, ти обгониш і її коня; випустимо також разом стріли; якщо ти мене перевершиш, ти перевершиш і її; потім поборемося з тобою; якщо ти мене подолаєш, то подолаєш і її». Так вона сказала; Бейрек говорить: «Добре, сідай на коня». Обидва сіли на коней, виїхали на арену, пустили коней – кінь Бейрека обігнав коня дівиці; випустили стріли – Бейрек розсік стрілу дівиці. Дівиця говорить: «Слухай, джигіте, мого коня ще ніхто не обганяв, моєї стріли ще ніхто не розсікав; тепер давай поборемося з тобою». Миттю Бейрек зійшов з коня; вони схопилися, обхопили одне одного, подібно двом богатирям; то Бейрек піднімає дівицю, хоче кинути на землю, то дівиця піднімає Бейрека, хоче кинути на землю. Бейрек знесилився; він говорить: «Якщо ця дівиця здолає мене, то серед решти огузів на мою долю випадуть насмішки і образи». Так сказавши, він розгнівався, схопив (дівицю), взяв її за пов'язку, ухопився за її груди, обняв дівицю; цього разу Бейрек заволодів струнким станом дівиці, скував її рухи, кинув її спиною на землю. Дівиця говорить: «Джигіте, Бану-Чечек, дочка Бай-Біджана, це я». Так вона сказала; Бейрек (її) тричі поцілував, один раз укусив. «Хай принесе нам весілля щастя, ханська дочко!» – сказав він, зняв зі свого пальця золотий перстень, надів його на палець дівиці: «Хай буде це знаком між нами, ханська дочко!» – сказав він. Дівиця говорить: «Коли так сталося, то треба йти вперед, сину бека!» – «Хто знає, що нам суджено, господине», – відповів Бейрек.

Бейрек розстався з дівицею і повернувся додому; його білобородий батько вийшов йому назустріч; він говорить: «Сину, що ти бачив сьогодні цікавого серед огузів?» Бейрек говорит: «Що мені бачити? У кого є син, той його одружує, у кого є дочка, той видає її заміж». Батько його говорить: «Чи не час тебе одружити, сину?» – «Так, білобородий, шановний батьку, час одружити», – сказав Бейрек. Батько його говорить: «Чию дочку серед огузів мені взяти для тебе?». Бейрек говорить: «Батьку, візьми для мене таку дівицю, щоб, поки я ще не встав з місця, вона вже встала; щоб, поки я ще не сів на свого чорного богатирського коня, вона вже сіла, щоб, поки я ще не вийшов на битву, вона вже принесла мені голову (ворога); таку дівицю візьми мені, батьку». Так він сказав; його батько, Бей-Бура-хан, говорить: «Сину, ти хочеш собі не дівицю, ти хочеш собі товариша; чи та дівиця, яку ти забажав, Бану-Чечек, дочка Бай-Біджан-бека?» Бейрек говорить: «Так, так воно, білобородий, шановний батьку; її я забажав». Батько говорить: «Сину, у Бану-Чечек є безумець брат; його звуть божевільним Карчаром; хто сватає дівицю, того він убиває». Бейрек говорить: «Що ж нам тоді робити?» Бай-Бура-бек говорить: «Сину, покличемо у своє шатро решту беків огузів; як вони вирішать, так ми й зробимо». Вони покликали усіх інших беків огузів, привели їх до свого шатра, щедро пригостили їх; беки решти огузів сказали: «Хто б міг піти сватати цю дівицю?» (Нарешті), вони вирішили: «Хай піде дід Коркут». Дід Коркут говорить: «Друзі, якщо ви мене посилаєте, то ви знаєте, що божевільний Карчар убиває всіх, хто сватає його сестру; у такому випадку приведіть мені двох швидких, як соколи, коней з табуна Баюндур-хана: одного жеребця з головою кози і одного гнідого з головою вівці, щоб я, коли буде втеча і переслідування, на одного скочив, другого повів на поводі». Слова діда Коркута схвалили; пішли, привели тих двох коней з табуна Баюндур-хана; дід Коркут на одного сів, другого повів на поводі: «Друзі, доручаю вас богові», – сказав він і відбув.

Між тим, султане мій, божевільний Карчар велів поставити на чорну землю свій намет з білим верхом, своє біле шатро; він сидів зі своїми товаришами, поставив мішень (для стріл). Перед ним з'явився мій дід Коркут, схилив голову, приклав руки до грудей, виголосив поштиве привітання; рот божевільного Карчара вкрився піною, він подивився на обличчя діда Коркута і говорить: «І тобі привіт, ти, чиї справи розладнані, чиї вчинки перекручені, кому всемогутній бог написав на білому чолі свій вирок! У кого є ноги, той сюди не приходив; у кого є вуста, той з цієї моєї ріки не пив; що сталося з тобою? чи твої справи розладнані? чи твої вчинки втратили сенс? чи прийшла твою смертна година? що тобі тут робити?» Дід Коркут говорить: «Я прийшов піднятися на твою чорну гору, яка лежить навпроти (нас); я прийшов переправитися через твою швидку, багатоводну, гарну річку; я прийшов бути притиснутим твоїм широким чоботом і твоєю тісною пазухою; за велінням бога, за словом пророка я прийшов засватати для Бамсі-Бейрека твою сестру Бану-Чечек, ту, яка чистіша від місяця, світліша від сонця». Коли дід Коркут промовив такі слова, божевільний Карчар говорить: «Що ти сказав? Приженіть мого чорного жеребця, принесіть зброю». Привели чорного жеребця, принесли зброю, посадили божевільного Карчара на коня; дід Коркут розірвав пута коня, кинувся утікати; божевільний Карчар помчав за ним. Гнідий жеребець з головою вівці вибився із сил; дід Коркут скочив на жеребця з головою кози; переслідуючи діда, божевільний Карчар проскакав простір у десять років шляху. Божевільний Карчар догнав діда Коркута; дід обезсилів від страху, доручив себе богові, вимовив священне ім'я; безумний Карчар схопив у руки меч; на відстані ліктя він, закипаючи від гніву, здійснив напад; безумний бек хотів ударити і уразити діда; дід Коркут сказав: «Якщо удариш, хай засохне твоя рука!» За повелінням Всевишнього бога піднята рука безумного Карчара зависла, тому що дід Коркут володів святістю, його молитва була почута. Безумний Карчар говорить: «На допомогу! Пощади! В єдинобожжі немає сумніву! Зціли мою руку; за велінням бога, за словом пророка я віддам свою сестру за Бейрека». Так він сказав, тричі підтвердив свою обіцянку, покаявся у своїх гріхах; дід Коркут помолився; з божого повеління рука безумця стала здоровою, як раніше. Він говорить: «Діду, чи даси ти мені те, чого я забажаю, щоб відпустити свою сестру?» Дід говорить: «Дамо; подивимось, чого ти вимагаєш». Божевільний Карчар говорить: «Приведіть тисячу верблюдів, які ніколи не бачили самку; приведіть тисячу жеребців, які ніколи не піднімалися на кобилу; приведіть тисячу баранів, які ніколи не бачили вівцю; приведіть тисячу псів без хвоста і без вух; ще приведіть мені тисячу бліх. Приведіть мені все, що я сказав, добре, віддам (вам дівицю); не приведете, то я тепер тебе не убив, а тоді уб'ю». Дід повернувся додому, прийшов у дім Бай-Бури; Бай-Бура-бек говорить: «Діду, чоловік ти, чи жінка?» – «Я чоловік», – сказав дід. «Як же ти тоді врятувався з рук божевільного Карчара?» Дід говорить: «Поміч божа, турбота мужів була зі мною; мені дали дівицю». Так він сказав; радісна звістка прийшла до Бейрека, його матері і його сестер; вони звеселилися, зраділи. Бай-Бура-бек говорить: «Якої плати вимагає безумець?» Дід говорить: «Проклятий безумець Карчар вимагає такої плати, якої нікому не внести». Бай-Бура-бек говорить: «Скажи, чого він вимагає?» Дід говорить: «Він вимагає тисячу верблюдів, які ніколи не бачили самку; вимагає тисячу жеребців, які ніколи не піднімалися на кобилу; вимагає тисячу баранів, які ніколи не бачили вівцю; вимагає тисячу псів без хвоста і без вух; вимагає тисячу чорних, темних бліх. «Приведеш все це – віддам свою сестру; не приведеш – не показуйся мені на очі, бо уб'ю тебе», – сказав він». Бей-Бура-бек говорить: «Діду, якщо я дістану три речі, чи дістанеш ти дві інші?» – «Так, хане мій, дістану», – сказав дід Коркут. Бай-Бура-бек сказав: «Тоді, діду, дістань псів і бліх». Сам він пішов до табунів своїх коней, вибрав тисячу жеребців; пішов до своїх верблюдів, вибрав тисячу самців; пішов до своїх овець, вибрав тисячу баранів. Дід Коркут найшов тисячу псів без хвоста і вух, найшов також тисячу бліх; з ними (з першими) він вирушив до божевільного Карчара. Той почув, вийшов назустріч: «Подивлюся, чи привели те, що я сказав», – подумав він. Оглянувши жеребців, він (їх) схвалив; оглянувши верблюдів, схвалив; баранів схвалив; оглянувши псів, він голосно розреготався. Він говорить: «Діду, а де мої блохи?» – «Сину мій, Карчаре, – сказав дід Коркут, – для людини ця комаха болюча, як ґедзь; це – страшний звір; я зібрав їх усіх в одному місці; ходімо (туди); жирних візьми, худих залиш». Він привів божевільного Карчара в місце, де було багато бліх; там він роздів божевільного Карчара, впустив його у отвір; блохи накинулися на божевільного Карчара; він побачив, що йому з ними не впоратись; він говорить: «На допомогу, діду, зжалься! Ради бога відкрий двері, дай мені вийти!» – «Сину мій, Карчаре, – сказав дід Коркут, – чому ти галасуєш? Це – те, що ти доручив доставити; що сталося з тобою, чому ти такий засмучений? Жирних візьми, худих залиш». Божевільний Карчар говорить: «Ой, діду, взяв би цар-господь і жирних і худих, тільки дай мені вийти за двері, допоможи мені!» Дід відкрив двері, божевільний Карчар вийшов; дід побачив, що безумець ледве живий, що тільки його голова видніється, а тіла не видно через бліх, що ні лиця, ні очей його не можна розрізнити. Він упав до ніг діда: «Ради бога, врятуй мене», – сказав він. «Піди, сину мій, кинься у воду», – сказав дід Коркут. Божевільний Карчар кинувся утікати, стрибнув у воду; блохи потонули у воді. Він повернувся, одягнувся, зробив приготування до пишного весілля.

У часи огузів джигіт, коли одружувався, випускав стрілу; де падала стріла, там ставили весільне шатро. Бейрек-хан теж випустив свою стрілу; де вона упала, він поставив своє весільне шатро. Від нареченої, на знак її дівочості, надійшов червоний каптан; Бейрек одягнув (його); його товаришам це не сподобалось, вони засмутилися. Бейрек говорить: «Чим ви засмучені?» Вони сказали: «Як нам не засмучуватися! Ти носиш червоний каптан, ми носимо білі каптани». Бейрек говорить: «Навіщо вам засмучуватися через такі дрібниці, сьогодні я одягнув (каптан), завтра (його) одягне мій заступник; до сорока днів одягайте його один за одним; потім подаруємо його якомусь біднякові». Із сорока джигітами вони сиділи за їжею і напоями. Проклятий шпигун ґяурів вислідив їх, пішов, приніс вістку бекові фортеці Байбурд; він говорить: «Чого ти зволікаєш, султане мій? Бай-Біджан-бек видав обіцяну тобі дівицю за Бейрека; цієї ночі він входить у весільне шатро». Той проклятий із семистами ґяурів учинив напад; Бейрек, не відаючи нічого, сидів у своєму барвистому весільному шатрі, їв і спав. Посеред нічного сну ґяури оточили шатро; заступник Бейрека вийняв меч, взяв його в руки. «Нехай моя голова упаде жертвою за голову Бейрека», – сказав він. Заступника зарубали, загинув за віру. У глибокій воді потонеш, густий натовп (ворогів) наводить страх; кінь трудиться, воїн гордиться, а пішому воїнові немає надії; Бейрека з тридцятьма дев'ятьма джигітами забрали у полон. Зайшла зоря, зійшло сонце; батько і мати Бейрека поглянули і побачили, що весільне шатро щезло; вони тяжко зітхнули, розум у них у голові помутився. Вони побачили, що летить ворона, сідає, швидко кружляє, зависає над наметом; весільне шатро розрубане, заступник (Бейрека) убитий. Батько Бейрека підняв свою товсту чалму, кинув нею об землю, схопився за комір, розірвав його, почав кричати і ридати, примовляючи: «Сину (мій), сину!» Сивоголова мати Бейрека гірко, гірко заплакала, пролила сльози з очей, увігнала гострі нігті в своє біле обличчя, почала бити себе, почала роздирати свої яскраво-червоні щоки, почала виривати своє чорне, як ворон, волосся; з плачем і стогоном вона повернулася додому, увійшла в золотоверхе шатро Бай-Бура-бека. Не дзвенів голосний сміх її дочок-наречених; не фарбували вони червоною хною свої білі руки; сім сестер Бейрека зняли білий, одягли чорний одяг, почали плакати і кричати, примовляючи: «Ой, бек мій, брате; ой, (мій) єдиний брате, не досягнув ти мети своїх намагань!» Дійшла вістка до нареченої Бейрека; Бану-Чечек одягла чорний одяг, зняла білий каптан, почала роздирати свої яскраво-червоні щоки, подібні осінньому яблуку: «Ой, володарю моїх яскраво-червоних вуст! Ой, надіє мого чола, моєї голови! Ой, мій царю-джигіте! Ой, мій соколе-джигіте! Не надивилась я досхочу на твоє обличчя, хане мій, джигіте! Куди ти пішов, залишивши мене одинокою, душа моя, джигіте, ти, кого я, відкривши очі, побачила, кого я серцем полюбила, з ким клала голову на одну подушку, хто загинув на своєму шляху, став жертвою? Ой, помічник Казан-бека! Ой, покликач решти огузів, Бейрек!» Так говорячи, вона ридала і плакала. Почувши це, удатний Дундаз, син Киян-Сельджука, зняв білий одяг, одягнув чорний; вірні товариші Бейрека зняли білий одяг, одяглися в чорний; усі інші беки огузів дуже журилися за Бейреком, втративши надію.

Так минуло шістнадцять років; не знали, чи помер Бейрек, чи живий він. Якось брат дівиці, божевільний Карчар, прийшов у діван Баяндур-хана, поклонився і говорить: «Хай буде довгим життя славного хана! Якби Бейрек був живий, він за шістнадцять років повернувся б. Якщо знайдеться джигіт, принесе мені вістку, що Бейрек живий, я обдарую його золотим шиттям, золотом і сріблом; а хто принесе мені вістку про смерть Бейрека, за того я віддам свою сестру». Почувши такі слова, проклятий Яртачук, син Яланчі, говорить: «Султане мій, я піду, принесу вістку про нього, помер він, чи живий». Цьому Яртачуку Бейрек колись подарував сорочку; він її не одягав, беріг у себе; (тепер) він пішов, умочив сорочку в кров, приніс її і кинув перед Баюндур-ханом. Баюндур-хан говорить: «Скажи, що це за сорочка?» – «Бейрека убили у чорній ущелині; ось доказ, султане мій», – сказав (той). Побачивши сорочку, беки голосно заплакали і заридали; Баюндур-хан говорить: «Чого ви плачете? Ми цієї (сорочки) не знаємо. Понесіть її до його нареченої; нехай вона подивиться: вона її добре знає; бо вона сама її зшила, тому вона знає». Пішли, принесли сорочку до Бану-Чечек; вона подивилася і упізнала: «Так, це та сама», – сказала вона. Вона розірвала свій комір, увігнала гострі нігті в своє біле лице, почала бити себе, почала роздирати свої яскраво-червоні щоки, подібні осінньому яблуку: «Ой, ти, кого я, відкривши очі, побачила, кого я, віддавши серце, полюбила! Ой, володарю моїх яскраво-червоних вуст! Ой, надіє мого чола, моєї голови, хане Бейрек!» Так говорячи, вона заплакала. Дійшла вістка до батька і матері Бейрека; у їхнє барвисте шатро прийшло горе; (усі) зняли білий одяг, одягли чорний; решта беків огузів втратили надію побачити живим Бейрека. Яртачук, син Яланчі, відзначивши мале весілля, призначив день для великого весілля.

Батько Бейрека Бай-Бура-бек знову скликав купців, привів їх до себе; він говорить: «Слухайте, купці! підіть, обшукайте країну, не дай боже, щоб ви принесли вістку про те, що Бейрек помер». Купці оглянули своє спорядження; не розрізняючи дня і ночі, вони вирушили; нарешті вони прибули в Байбурд, фортецю Пара-Сара. Той день був великим святом у ґяурів; кожен насолоджувався їжею і напоями; вони покликали і Бейрека, примусили його грати на кобзі. Бейрек подивився з високого навісу, побачив купців; побачивши їх, він почав їх розпитувати – подивимось, хане мій, про що він розпитував; він говорить: «Із-за долин і висот ви приходите, купці; – моєму бекові-батькові, моїй государині-матінці ви приносите подарунки, купці; на довгоногих, швидких конях ви їздите, купці! Почуйте мій голос, вислухайте моє слово, купці! Запитаю із усіх огузів про сина Улаша Салор-Казана, чи здоровий він, купці? Запитаю про удатного Дундаза, сина Киян-Сельджука, чи здоровий він, купці? Запитаю про свого білобородого батька, про свою сивоголову матінку, чи здорові вони, купці? Запитаю про Бану-Чечек, дочку Бай-Біджана, ту, кого я, відкривши очі, побачив, кого я серцем полюбив, чи у наметі вона, купці, чи в могилі вона, купці? Скажіть мені, купці; хай буде моя чорна голова жертвою заради вас, купці». Купці говорять: «Чи здоровий ти, чи неушкоджений ти, душа моя, Бамсі? Запитаєш про удатного Дундаза, сина Киян-Сельджука, він здоровий, Бамсі! Запитаєш про Будага, сина Кара-Гюне, він здоровий, Бамсі! Ті беки зняли білий, одягли чорний (одяг) через тебе, Бамсі! Запитаєш про свого білобородого батька, про свою сивоголову матір, вони здорові, Бамсі! Вони зняли білий, одягли чорний (одяг) через тебе, Бамсі! Я бачив, як твої сім сестер, там, де розділяються сім доріг, плачуть, Бамсі! Я бачив, як вони роздирають свої яскраво-червоні щоки, подібні осінньому яблуку, Бамсі! Я бачив, як вони ридають, примовляючи: «Брате мій, ти пішов і не повернешся, Бамсі!» Та, кого ти, відкривши очі, побачив, кого ти, віддавши серце, полюбив, Бану-Чечек, дочка Бай-Біджана, справила мале весілля, призначила день великого весілля; я бачив, що вона виходить за Яртачука, сина Яланчі, Бамсі! Хане Бейрек, злети з Байбурда, фортеці Пара-Сара, з'явись до свого барвистого весільного шатра, не з'явишся, (тоді) ти втратиш Бану-Чечек, дочку Бай-Біджана, так і знай». Бейрек встав, з плачем прийшов до своїх тридцяти дев'яти джигітів, зняв свою товсту чалму, ударив нею об землю; він говорить: «Чи знаєте ви, мої тридцять дев'ять товаришів, що сталося? Яртачук, син Яланчі, приніс вістку про мою смерть; у золотоверхий намет мого батька прийшло горе; його дочки-наречені, що подібні гускам, зняли білий, одягли чорний (одяг); та, кого я, відкривши очі, побачив, кого я, віддавши серце, полюбив, Бану-Чечек, виходить за Яртачука, сина Яланчі». Почувши такі слова, його тридцять дев'ять джигітів зняли свої товсті чалми, ударили ними об землю, голосно, голосно заплакали і заридали.

У бека ґяурів була юна дочка; кожного дня вона приходила побачити Бейрека; того дня вона знову прийшла побачити його; вона подивилася і побачила, що Бейрек зажурений; дівчина говорить: «Чому ти зажурений, хане мій, джигіте? Кожного разу, коли я приходила, я бачила тебе веселим; ти сміявся і грався; що сталося з тобою нині?» Бейрек говорить: «Як мені не журитися? Пройшло вже шістнадцять років, як я в полоні у твого батька; мій батько, моя мати, мої раби, (мої) сестри журяться про мене. Ще була у мене чорноока наречена; був чоловік на ймення Яртачук, син Яланчі; він пішов, набрехав, оголосив, що я помер; за нього вона виходить». Почувши такі слова, дівиця полюбила Бейрека; вона говорить: «Якщо я спущу тебе на аркані з фортеці, якщо ти повернешся живим-здоровим до свого батька, до своєї матері, чи прийдеш ти сюди, чи візьмеш мене своєю дружиною?» Бейрек дав клятву: «Хай розрубає мене мій (власний) меч, хай проб'є мене моя (власна) стріла, хай буду я розритий, подібно землі, хай розсиплюся, подібно прахові, якщо я, коли піду живим-здоровим і прийду до огузів, не візьму тебе дружиною». Так він сказав; дівиця принесла аркан, спустила Бейрека з фортеці; Бейрек подивився вниз, побачив себе на землі, подякував богові і вирушив у дорогу. По дорозі він прийшов до табуна ґяурів: «Якщо знайду коня, я заволодію ним, сяду на нього», – подумав він. Він подивився і побачив – стоїть там його власний сірий морський жеребець і їсть траву. Сірий жеребець теж побачив Бейрека, упізнав його, піднявся на обидві (задні) ноги і заіржав; Бейрек почав його славити – подивимось, хане мій, як він його славив; він говорить: «Відкритій арені подібне твоє чоло; двом нічним світильникам подібні твої очі; шовку подібна твоя грива; двом птахам, двом братам подібні твої вуха; несе воїна до мети його намагань твоя спина. Не буду називати тебе конем, буду називати братом; ти для мене кращий від брата. Мене чекає справа; буду називати тебе товаришем; ти для мене кращий від товариша». Кінь високо тримав голову, підняв одне вухо, прибіг назустріч Бейрекові; Бейрек обняв шию коня, поцілував його в обидва ока, скочив на нього і сів. Він виїхав до воріт фортеці, доручив (ґяурам) своїх товаришів – подивимось, хане мій, які він дав доручення; Бейрек говорить: «Слухай, ґяуре нечистої віри! Ти бив мене по обличчю – не міг я стерпіти; ти годував мене м'ясом чорної свині – не міг я стерпіти; бог відкрив мені шлях; я вирушив у дорогу. Слухай, ґяуре! Я залишаю у заставу своїх тридцять дев'ять джигітів; знайду на одного менше – уб'ю за нього десятьох; знайду на десять менше – уб'ю за них сотню; слухайте, ґяури, залишаю у заставу своїх тридцять дев'ять джигітів, ґяури!» Так він сказав і вирушив у дорогу; сорок чоловік ґяурів сіли на коней, погналися за ним, не наздогнали і повернулись.

Бейрек прибув до (країни) огузів; він подивився і побачив – іде якийсь співець. Бейрек говорить: «Скажи, співець, куди ти йдеш?» Співець говорить: «Бек-джигіте, іду на весілля». Бейрек говорить: «Чиє весілля?» – «Яртачука, сина Яланчі», – сказав (той). «Скажи, чию дочку він бере?» Співець говорить: «Він бере наречену хана Бейрека». Бейрек говорить: «Слухай, співець, віддай мені свою кобзу, візьми собі мого коня, бережи його; я прийду, заплачу за нього гроші і візьму його». Співець говорить: «Голосу я не позбувся, горло моє не захрипло, а мені дістався кінь; я поведу його, буду берегти». Співець дав Бейрекові кобзу; Бейрек узяв кобзу, підійшов до орди свого батька. Він подивився і побачив – сидить кілька чоловік пастухів на крутому місці дороги, плачуть і, не зупиняючись, насипають купи каміння. Бейрек говорить: «Слухайте, пастухи, коли хто знаходить камінь на дорозі, він кидає його в степ; навіщо ви насипаєте купи каміння на цій дорозі?» Пастухи говорять: «Ти свої справи знаєш, а про наші справи до тебе не дійшла вістка» – «Які ж ваші справи, пастухи?» Пастухи говорять: «У нашого бека був син; минуло шістнадцять років, як ніхто не знає, чи помер він, чи живий він; (той), кого зовуть Яртачуком, сином Яланчі, приніс вістку про його смерть; за нього видають наречену Бейрека. Вона (вже) у дорозі, проїде тут, ми закидаємо її камінням; хай вона не виходить за нього, хай за того, хто кращий від нього, попереду нього». Так вони сказали; Бейрек говорить: «Хай буде білим ваш лик, хай буде благословенним для вас хліб вашого господаря!» Звідти Бейрек прибув у орду свого батька. Було перед шатрами велике дерево; біля підніжжя дерева було світле джерело. Бейрек подивився і побачив – іде за джерельною водою його молодша сестра, плаче і стогне, примовляючи: «Брате (мій), Бейрек! Затьмарився твій бенкет, твоє весілля!» На Бейрека напала жорстока туга; він не витримав – гіркі сльози потекли з його очей. Гучним голосом він тут заговорив – подивимось, хане мій, що він говорить: «Скажи, дівице, чому ти плачеш, чому стогнеш, примовляючи: старший брате мій! Згоріло моє серце, горить вогонь у моєму тілі; чи твій старший брат загинув? Спека земна піднімається до небес; пролилися дощі; твоє чорне серце тремтить; чому ти плачеш, чому стогнеш, примовляючи: старший брате мій! Згоріло моє серце, горить вогонь у моєму тілі! Запитаю про чорну гору, яка лежить навпроти (нас), чиї там літні пасовиська? Запитаю про холодні води, хто п'є з них? Запитаю про табуни швидких коней, хто їздить на них? Запитаю про ряди верблюдів, хто кладе на них в'юки? Запитаю про стада білих баранів, кому вони йдуть у їжу? Запитаю про чорні і сині шатра, кому дають вони прохолоду? Вустами, язиком, дівице, дай мені вістку; нехай моя чорна голова буде жертвою сьогодні заради тебе». Дівиця говорить: «Не грай, співець, не говори співець; що треба мені, нещасній дівиці, співець! Запитаєш про гору, яка лежить навпроти (нас), там були літні пасовиська мого старшого брата Бейрека; з того часу як мій старший брат Бейрек пішов, я на літні пасовиська не ходила. Запитаєш про холодні води, з них пив мій старший брат Бейрек; з того часу як мій старший брат пішов, я з них не пила. Запитаєш про табуни швидких коней, на них їздив мій старший брат Бейрек; з того часу як пішов мій старший брат Бейрек, я на них не їздила. Запитаєш про ряди верблюдів, на них клав в'юки мій старший брат Бейрек; з того часу як пішов мій старший брат Бейрек, я в'юків не клала. Запитаєш про стада білих баранів, з них брав їжу мій старший брат Бейрек; з того часу як пішов мій старший брат Бейрек, я ними не харчувалася. Запитаєш про чорні і сині шатра, ними володів мій старший брат Бейрек; як пішов мій старший брат Бейрек, я не переходила на кочів'я». Знову говорить дівиця: «Скажи, співець, коли ти піднявся на чорну гору, яка лежить навпроти (нас) і пройшов (далі), чи не зустрів ти джигіта, чиє ім'я – Бейрек? Коли ти переправився через широко розлиті ріки і пройшов (далі), чи не зустрів ти джигіта, чиє ім'я – Бейрек? Коли ти проходив через багаті, славні міста, чи не зустрів ти джигіта, чиє ім'я – Бейрек? Якщо ти бачив (його), скажи мені, співець; нехай моя чорна голова буде жертвою заради тебе, співець». Знову говорить дівиця: «Моя чорна гора, яка лежить навпроти (нас) завалилася, співець, а до тебе вістка не дійшла! Моє тінисте, міцне дерево зрубане, співець, а до тебе вістка не дійшла. Втратила я у світі єдиного брата, співець, а до тебе вістка не дійшла. Не грай, співець, не говори, співець; що треба мені, нещасній дівиці? Підеш далі, зустрінеш весілля; іди на весілля, проходь мимо».

Бейрек поминув її, прийшов до своїх старших сестер; він подивився і побачив – сидять його сестри у чорному і синьому (одязі). Гучним голосом Бейрек говорить – подивимось, хане мій, що він говорить: «Рано-вранці ви встаєте зі свого місця, дівиці; біле шатро ви покинули, в чорне шатро увійшли, дівиці; білий (одяг) ви зняли, чорний одягли, дівиці. Що залишилось від кисляка у вашій чашці, подібній печінці. Що залишилось від меду під вашою кринкою? Що залишилось від хліба на вашій таці? Я пройшов триденний шлях; нагодуйте мене, щоб мені на три дні вистачило, нехай бог вам дасть радість». Так він сказав; дівиці пішли, принесли поїсти, нагодували Бейрека. Бейрек говорить: «Чи немає у вас старого каптана, як милостині, заради голови і очей вашего старшого брата? Я б його одягнув, пішов би на весілля; на весіллі мені дістанеться каптан, і я повернув би вам ваш каптан». Так він сказав; дівиці пішли; був каптан Бейрека, його дали йому, він надів; зріст прийшовся по його зросту, стан по його стану, рука по його руці. Старшій сестрі він нагадав Бейрека; її очі, обведені чорною каймою, наповнилися кривавими сльозами; вона заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Не потемніли б твої очі, обведені чорною каймою, я назвала б тебе своїм старшим братом Бейреком, співець! Не покрило б твого обличчя чорне волосся, я назвала б тебе своїм старшим братом Бейреком, співець! Не поблідли б твої сильні руки, я назвала б тебе своїм старшим братом Бейреком, співець! Коли ти, перевалюючись, виступаєш, коли ти стоїш, як лев, коли ти повертаєшся, нахиляєш стан, ти нагадуєш мені мого старшого брата Бейрека, співець! Порадуй мене, не засмучуй мене, співець». Знову заговорила дівиця: «Не говори поки, співець; з того часу як пішов мій старший брат Бейрек, сюди жоден співець не приходив, з наших плечей нашого каптана не брав, з нашої голови нашого нічного одягу не брав, наших криворогих баранів не брав». Так вона сказала; Бейрек подумав: «Ось як! Дівиці упізнали мене в цьому каптані, інші беки огузів теж упізнають, а мені треба подивитися, хто серед огузів мені друг, хто ворог». Він зняв каптан, підняв його, кинув його перед дівицями: «Пропадіть ви зі своїм Бейреком, – сказав він, – ви дали мені старий каптан, зганьбили мене». Він пішов, знайшов старий мішок з верблюжого в'юка, зробив у ньому діру, надів його собі на шию, прикинувся божевільним і прийшов на весілля.

Він побачив, що на весіллі наречений пускає стріли; Будаг, син Кара-Гюне, Уруз, син Казан-бека, очільник беків Ієкенк, син Гафлет-Коджі Шер Шемс-ад-дін, брат нареченої божевільний Карчар – усі пускають стріли. Як випустить стрілу Будаг, Бейрек говорив: «Хай буде (сильною) твоя рука!» Як випустить стрілу Уруз, Бейрек говорив: «Хай буде (сильною) твоя рука!» Як випустить стрілу Ієкенк, Бейрек говорив: «Хай буде (сильною) твоя рука!» Як випустить стрілу Шер Шемс-ад-дін, Бейрек говорив: «Хай буде (сильною) твоя рука!». Як випустить стрілу наречений, він говорив: «Хай засохне твоя рука, хай згниють твої пальці, свиня, народжена від свині! Будь жертвою за (інших) наречених». Яртачуком, сином Яланчі, оволодів гнів; він говорить: «Негідний божевільний, народжений від негідного! Чи тобі говорити мені такі слова? Прийди, негідний, напни мого лука; інакше я вмить відрубаю твою голову». Почувши такі слова, Бейрек взяв лука, напнув його; у його руці лук зламався на дві частини; він підняв ті шматки, кинув їх перед нареченим: «Щоб на голому місці стріляти у горобців, він годиться», – сказав він. Син Яланчі Яртачук дуже розгнівався, що зламали лук; він говорить: «Є лук Бейрека, принесіть його». Пішли, принесли; Бейрек, побачивши лук, згадав про своїх товаришів, заплакав; він говорить: «Ти, чию волосяну тятиву я тримав у руці при зустрічі з ворогом, ти вартий жеребця, жеребця я віддав за тебе, мій міцний осиковий лук! Бика я віддав за тебе, мій лук з тугою тятивою! У небезпечному місці я залишив своїх тридцять дев'ять товаришів, свої два каравани, прийшов (сюди)». Потім Бейрек говорить: «Беки, з любові до вас я напну лук, пущу стрілу». Мішенню був перстень нареченого; Бейрек попав стрілою в перстень, розколов його; беки огузів, побачивши це, заплескали в долоні, зареготали. Казан-бек дивився, насолоджуючись видовищем; він послав людину, покликав Бейрека. Божевільний співець прийшов, схилив голову, приклав руку до грудей, привітався; Бейрек говорить: «Ти, чиє шатро з білим верхом рано-вранці встановлюється на крутому місці; ти, чий синій намет обшитий атласом; ти, чиї швидкі коні виводяться табунами; ти, чиї урядники біля дороги гучним голосом вершать правосуддя; ти, чия багата скарбниця, коли накопичена, проливається (як) масло; опора решти джигітів, надія для нас бідних, зять Баюндур-хана, дитя птиці Тулу, стовп Туркестану, лев племені і роду, тигр чорного натовпу, володар буланого коня, батько хана Уруза, хане мій Казан! Почуй мій голос, вислухай мене! Рано-вранці ти встав, увійшов у білий ліс, проклав собі дорогу крізь гілки білої тополі, зігнув свій улюблений лук, приготував свою стрілу, поставив блискуче весільне шатро; праворуч сидять беки правого крила; ліворуч сидять беки лівого крила; при вході сидять твої помічники, біля підніжжя сидять твої наближені беки; хай буде щасливою твоя держава!» Почувши такі слова, Казан-бек говорить: «Слухай, божевільний співцю! проси у мене чого хочеш. Чи не хочешь (взяти) мою парасолю і шатро? Чи не хочеш моїх рабів і рабинь? Чи не хочеш мого золота і срібла? Я дам». Бейрек говорить: «Султане мій! Чи не дозволиш мені піти туди, де їдять; я голодний; чи не нагодуєш ти мене?» Казан говорить: «Божевільний співець відмовився від свого щастя; беки, на сьогодні поступаюся йому своїм бекством; дайте йому піти куди хоче і робити що хоче».

Бейрек підійшов туди, де їли; наївшись досхочу, він турнув казани, розлив (їжу), перекинув їх, почав кидати шматки м'яса направо і наліво; ті, що летіли направо, підхоплювали справа, ті, що летіли наліво, підхоплювали зліва; тим, хто заслужив, нехай дістанеться те, що вони заслужили; хто не заслужив, нехай вони будуть зганьблені! Дійшла вістка до Казан-бека: «Султане мій! Божевільний співець розлив усю їжу; тепер він хоче йти до дівиць». Казан говорить: «Облиште, нехай він піде до дівиць». Бейрек підвівся, пішов до дівиць; тих, що грали на зурні він прогнав, барабанщиків прогнав, кого прибив, кому розбив голову, прийшов до шатра, де сиділи дівиці, зайняв місце біля входу і сів. Побачивши те, дружина Казан-бека, статна Бурла, розгнівалась; вона говорить: «Скажи, негідний безумцю, народжений від негідного, чи тобі без дозволу входити до мене?» Бейрек говорить: «Господине, вийшов наказ мені від Казан-бека, щоб мені ніхто не заважав». Бурла-хатун говорить: «Якщо вийшов такий наказ від Казан-бека, облиште його, хай сидить». Знову вона повернулася до Бейрека, говорить: «Скажи, божевільний співцю, у чому твоє бажання?» Він говорить: «Господине, у тому моє бажання, щоб дівиця, яка виходить заміж, встала і танцювала, а я грав на кобзі». Була жінка на ймення Касирча-Ніке: їй сказали: «Іди, Касирча-Ніке, стань, танцюй, що знає божевільний співець?» Касирча-Ніке встала і говорить: «Божевільний співцю, дівиця, що виходить заміж, це я». Вона почала танцювати; Бейрек заграв на кобзі і говорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Я дав клятву, що на безплідній кобилі не їздив, у караван не ходив; за биками (ідуть) погоничі, дивляться на тебе; з очей твоїх течуть гіркі сльози; іди до них, вони виконають твоє бажання, так і знай. До тебе у мене діла немає; нехай дівиця, що виходить заміж, встане, нехай плеще у долоні і танцює, а я буду грати на кобзі». Так він сказав; Касирча-Ніке сказала: «Горе, яка біда! Безумець тільки-но прийшов, а говорить так, наче (все) бачив». Вона пішла, сіла на своє місце. Була жінка на ймення Ягиз-Бугазча-Фатіма; (їй) сказали: «Встань, танцюй». Вона наділа каптан дівиці: «Грай, божевільний співцю; дівиця, що виходить заміж, це я, я буду танцювати», – сказала вона. Божевільний співець говорить: «Цього разу даю клятву, що на вагітній кобилі не їздив, у караван не ходив. Хіба ім'я твого дому не Дереджек? Хіба ім'я твого коня не Борак? Хіба твоє ім'я не Бугазча-Фатіма, у якої сорок коханців? Я розкрию твою ганьбу, так і знай. Я не буду з тобою гратися; піди, сядь на своє місце; та, що виходить заміж, нехай встане з місця; я буду грати на кобзі, а вона нехай плеще в долоні і танцює». Почувши такі слова, Бугазча-Фатіма говорить: «Горе, безумець прикликав на нас таку ганьбу, що ледве не задушив нас! Встань, дівице; будеш ти танцювати чи ні, танцюй (хоч) у пеклі; ти знала, що після Бейрека тебе спіткає така доля». Бурла-хатун говорить: «Встань, дівице, танцюй; що тобі робити?» Бану-Чечек наділа червоний каптан, закрила руки рукавами, щоб їх не було видно, почала танцювати; вона сказала: «Грай, божевільний співцю». Він заграв і говорить: «З того часу як я пішов звідси, ти стала божевільною. Випав густий білий сніг, дійшов до колін; у домі ханської дочки раби і челядь почали роздягатися, почали брати сосуди для питва, пішли по воду; їхні десять пальців від самої п'ястки прихоплені морозом; несіть золото і срібло; обріжте нігті ханській дочці; для знеславленої ханської дочки виходити заміж – ганьба». Почувши те, Бану-Чечек розгнівалась: «Скажи, божевільний співцю: хіба я знеславлена, що ти ганьбиш мене?» – сказала вона. Вона відкрила свою білу, як срібло, п'ясть руки; показався перстень, надітий Бейреком; Бейрек упізнав перстень; тут він заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «З того часу як пішов Бейрек, чи піднімалася ти на вершини високих пагорбів, дівице? Постарівши, чи дивилася ти на усі чотири сторони, дівице? Чи рвала ти своє чорне, як ворон, волосся, дівице? Чи проливала ти з чорних очей гіркі сльози, дівице? Чи роздирала ти свої яскраво-червоні щоки, подібні осінньому яблуку, дівице? Ти виходиш заміж; золотий перстень – мій; віддай його мені, дівице!» Дівиця говорить: «З того часу як пішов Бейрек, піднімалась я на вершини високих пагорбів багато разів; рвала своє чорне, як ворон, волосся багато разів; роздирала свої яскраво-червоні щоки, подібні осінньому яблуку, багато разів; розпитувала тих, хто приходив і йшов багато разів; плакала, примовляючи: ти пішов і не повернешся, мій бек-джигіт, мій хан-джигіт, Бейрек! – багато разів. Той, кого я полюбила, Бамсі-Бейрек, – не ти; золотий перстень – не твій; у золотого перстеня багато прикмет; хочеш отримати перстень, назови його прикмети». Бейрек говорить: «Рано-вранці, ханська дочко, чи не встав я з місця? Чи не скочив на сірого жеребця? Чи не уразив дикого козла біля твого шатра? Чи не покликала ти мене до себе? Чи не погнали ми з тобою коней на арену? Чи не обігнав мій кінь твого коня? Коли ми пускали стріли, чи не розсік я твою стрілу? Чи не здолав я тебе у боротьбі? Тричі поцілував, один раз укусив, чи не надів я на твій палець золотий перстень? Чи не я Бамсі-Бейрек, кого ти полюбила?» Почувши такі слова, дівиця упізнала Бейрека, зрозуміла, що це він; як була одягнена, вона упала до ніг Бейрека. Дівчата наділи на Бейрека каптан і одяг; зразу ж дівиця скочила на коня, поскакала з радісною вісткою до батька і матері Бейрека; дівиця говорить: «Твоя чорна гора хиталася, хиталася і завалилася; (знову) піднялася вона нарешті! Твої закривавлені води висохли; (знову) задзюрчали вони нарешті! Твоє міцне дерево засохло; (знову) зазеленіло воно нарешті! Твої швидкі коні постаріли; (знову) дали вони лоша нарешті! Твої червоні верблюди постаріли; (знову) дали вони верблюденя нарешті! Твої білі барани постаріли; (знову) дали вони ягня нарешті! Твій син Бейрек, за яким ти журився шістнадцять років, повернувся нарешті! Свекре-батечку, свекрухо-матінко, що дасте мені за радісну звістку?» Так вона сказала; батько і мати Бейрека говорять: «Хай помру я заради твого язика, невісточко! Хай упаду жертвою на твоєму шляху, невісточко! Якщо твої слова брехливі, нехай стануть правдою, невісточко! Якщо він повернувся живим-здоровим, нехай чорні гори з літніми пасовиськами, які лежать навпроти (нас), будуть твоїми! Нехай будуть твоїми їхні холодні води для пиття! Нехай будуть тобі мої раби, моя челядь невільниками! Нехай будуть твоїми мої швидкі їздові коні! Нехай будуть твоїми ряди моїх в'ючних верблюдів! Нехай будуть тобі для їжі стада моїх білих баранів! Нехай будуть тобі моє золото і срібло на витрати! Нехай моє золотоверхе шатро дає тобі прохолоду! Хай буде моя чорна голова жертвою за тебе, невісточко!» Так вони сказали; тут беки привели Бейрека; Казан-бек говорить: «Радісна звістка, Бай-Бура-бек! Твій син повернувся!» Бай-Бура-бек говорить: «Як я дізнаюся, мій це син чи ні: нехай він поріже до крові свій мізинець, нехай умочить у кров хустинку, нехай прикладе її до моїх очей; якщо вони відкриються, то це мій син Бейрек». (Так він сказав) тому, що від сліз його очі осліпли.

Базар у м. Ашгабаді. Продаж дров

Коли приклали хустинку до його очей, то з волі всемогутнього бога його очі відкрились. Батько і мати Бейрека усміхнулися, кинулися до ніг Бейрека; вони говорять: «Сину, опора мого золотоверхого шатра! Сину, квітко моєї дочки-нареченої, подібної гусці! Сину, світло моїх очей! Сину, міць мого стану! Віснику решти огізів, душа моя, сину!» Так говорячи, вони довго плакали, дякували богові.

Син Яланчі Яртачук почув про те; злякавшись Бейрека, він утік, заховався в очеретах (ріки) Тана; Бейрек кинувся за ним; переслідуючи його, він загнав його в очерет; Бейрек говорить: «Принесіть вогню!» Принесли, запалили очерет; Яртачук побачив, що згорить; він вийшов з очерету, упав до ніг Бейрека, пройшов під його мечем; тоді Бейрек пробачив йому його вину. Казан-бек говорить: «Прийди, досягни мети своїх намагань». Бейрек говорить: «Поки не поверну свободу своїм товаришам, не візьму фортецю, я не досягну мети своїх намагань». Так він сказав; Казан-бек сказав своїм огузам: «Хто мене любить, нехай сяде на коня». Решта беків огузів сіли на коней, прискакали до фортеці Байбурд; ґяури теж зустріли їх. Беки огузів чистою водою зробили омовіння, доторкнулися білим чолом до землі, зробили намаз у два поклони, згадали Мухаммеда, чиє ім'я славне. Гучно забили в барабани; почалася страшна січа, поле покрилося головами. Казан-бек (своїм ударом) змусив кричати царя Шюклі, скинув його з коня; удатний Дундаз розрубав мечем Кара-Тагавора, скинув його з коня; Кара-Будаг скинув з коня царя Кара-Арслана; у долинах ґяури потерпіли поразку; сім беків ґяурів загинули від меча. Бейрек, Ієкенк, Казан-бек, Кара-Будаг, удатний Дундаз, син Казана Уруз-бек пішли приступом на фортецю; Бейрек прийшов до своїх тридцяти дев'яти товаришів, побачив їх живими-здоровими, подякував богові. Церкву ґяурів вони зруйнували, на її місці збудували мечеть; їхніх попів перебили, гучним голосом покликали до молитви, прочитали хутбу во ім'я всемогутнього бога. Із строкатих рядів стану, із чистої китайки, із блакитнооких дів, із дев'яти панцерів, із золотого шитва і сукна, (із усього) вони виділили п'яту долю для хана ханів Баюндура. Син Бай-Бура-бека Бейрек взяв дочку царя Бай-Біджана, повернувся до свого білого шатра з білим верхом, почав святкувати весілля. З тих сорока джигітів одним дав дівиць хан Казан, іншим – Баюндур-хан; Бейрек також видав своїх семеро сестер за сімох джигітів. У сорока місцях поставили шатри; тридцять дев'ять дівиць випустили стріли на своє щастя, тридцять дев'ять джигітів пішли за стрілами; сорок днів, сорок ночей бенкетували і святкували весілля. Бейрек і його джигіти досягли мети своїх намагань, дали іншим те, чого вони прагнули.

Прийшов мій дід Коркут, заграв радісну пісню, склав пісню, сказав слово, розповів, що сталося з борцями за віру. Ця билина нехай буде посвячена Бейрекові, сказав він. Я дам віщування, хане мій: твої чорні гори хай не скрушаться; твоє тінисте міцне дерево хай не буде зрубане; хай буде місцем твого білобородого батька рай, хай буде місцем твоєї сивоголової матері горішня обитель; хай не розлучить (тебе бог) із синами і братами; коли наступить кінець, хай не розлучить (тебе бог) з чистою вірою; хай узрять лик (божий) ті, що кажуть амінь! Хай воз'єднається (наша молитва), хай стоїть твердо; хай будуть прощені твої гріхи заради лику Мухаммеда обраного, чиє ім'я славне, хане мій!

IV. ПІСНЯ ПРО ТЕ, ЯК СИНА КАЗАН-БЕКА УРУЗ-БЕКА БУЛО ВЗЯТО У ПОЛОН

Якось син Улаша Казан-бек встав зі свого місця, велів поставити на чорну землю свої шатра; у тисячі місць були розстелені шовкові килими; барвистий намет був піднятий до небес; дев'яносто загонів молодих огузів були скликані до нього для бесіди. У середину були кинуті міхи вина з великим отвором; у дев'яти місцях стояли глеки, були поставлені золоті чарки і пляшки; дев'ять чорнооких дочок ґяурів з розпущеним волоссям, з руками, фарбованими хною від самої п'ястки, з розфарбованими пальцями, з горлом, (у яке поміщалося) по одній пташці, розносили усім бекам огузів червоне вино в золотих чарках. З кожної (чарки) син Улаша Салор-Казан пропонував пити, роздавав у подарунок вишиті золотом намети і шатра, роздавав ряди верблюдів. Його син Уруз стояв навпроти нього, спираючись на лук, праворуч сидів брат Казана Кара-Гюне, ліворуч сидів Аруз, що виховав Казана. Казан подивився праворуч – голосно засміявся, подивився ліворуч – перейнявся великою радістю, подивився перед собою, побачив свого синка Уруза – ударив рукою об руку, заплакав. Синові його Урузу це не сподобалось; він виступив наперед, поклонився; гучним голосом говорить він своєму батькові – подивимось, хане мій, що він говорить: «Почуй мій голос, вислухай мене, батьку мій, Казане! Ти подивився праворуч – голосно засміявся, подивився ліворуч – перейнявся великою радістю, подивився перед собою, побачив мене, – заплакав. Що за причина? скажи мені; хай буде моя чорна голова жертвою, батьку мій, заради тебе! Не скажеш – (тоді) я піднімусь і встану зі свого місця, візьму з собою своїх чорнооких джигітів, піду до кровожерного народу абхазів, прикладу руки до золотого хреста, поцілую руку одягненого в ризу чоловіка, візьму (дружиною) чорнооку дочку ґяура, на твої очі більше не покажуся. У чім причина твого плачу? скажи мені; хай буде моя чорна голова жертвою, батьку мій, заради тебе!» Казан-бек зітхнув, подивився юнакові в обличчя, гучним голосом він говорить – подивимось, хане мій, що він говорить: «Прийди сюди, моя дитино, сину! Як подивився я праворуч, побачив брата, Кара-Гюне, він відрубав голови, пролив кров, одержав нагороду, досяг слави. Як подивився ліворуч, побачив Аруза, що виховав мене; він відрубав голови, пролив кров, одержав нагороду, досяг слави. Як подивився перед собою, побачив тебе; шістнадцять років ти прожив; надійде день, я помру, залишишся ти; лук ти не напинав, стрілу не випускав, кров не проливав, нагороди серед хоробрих огузів не одержував. Завтра обернеться час, я помру, залишишся ти; на жаль, мого вінця, мого престола тобі не дадуть; так думаючи, я згадав про свою кончину, заплакав». Тут Уруз заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Бек-батько! зростом ти як верблюд, а розуму у тебе не стане й на верблюденя; зростом ти як гора, а мізків у тебе не стане й на крупинку проса! Чи синам бачити доблесть батьків і научатися чи батькам учитися у синів? Коли ти брав мене (з собою), вивозив до кордонів ґяурів, ударяв мечем, рубав голови? Що я бачив від тебе, чому мені було повчитися?» Так він сказав; Казан-бек ударив рука об руку, голосно зареготав, він говорить: «Беки, Уруз добре сказав! Вас вісім (чи) сім беків; своєї трапези, свого пиття, своєї бесіди не порушуйте; я візьму (з собою) цього юнака, піду на полювання, вийду з припасами на сім днів, покажу місце, де я випускав стріли, де ударяв мечем, рубав голови; візьму (його з собою), вийду до кордонів ґяурів на синю гору, так треба юнакові, беки!» Він велів привести свого буланого коня, сів на нього, вибрав триста джигітів у прикрашеному коштовним камінням одязі, взяв їх із собою; сорок світлооких джигітів взяв із собою Уруз. Казан разом із сином пішов полювати на чорні гори; вони гнали дичину, піднімали птицю, уражали диких козлів; у зеленій гірській долині, на світлому лузі поставили шатро, декілька днів разом з беками їли і пили.

Тим часом з фортеці Дадіана з непокритою головою, з фортеці Ахалцих вийшов розвідник ґяурів, побачив їх, прийшов до тагавора і сказав: «Чого ти сидиш? (Ще) не примусивши вити твого собаку, не примусивши нявкати твою кішку, глава витязів Казан із синком лежать, напившись». Шістнадцять тисяч ґяурів, одягнених у чорний одяг, сіли на коней; напали на Казана. Вони подивились, побачили: піднялося шість стовпів пилюки. Хто говорить – це пилюка від козлів, хто говорить – це пилюка від ворога; Казан говорить: «Якби то були козли, був би один стовп чи два; це ясно, що стовпи, які наближаються до нас, від ворога». Пилюка розсіялась; показалося світле, як сонце, лискуче, як море, чорніюче, як ліс; показалися шістнадцять тисяч ґяурів у сіряках із собачої шкіри, у шапках із повсті, (ґяурів) нечистої віри, з воронячою мовою. Казан велів привести свого буланого коня, сів на нього; його син Уруз натягнув повід, почав збуджувати свого бедуїнського коня, вийшов назустріч; він говорить: «Прийди сюди, батьку мій, Казане! Що приходить, чорне, як (бурхливе) море? що приходить, світле, як вогонь, блискуче, як зірка? Вустами, язиком дай мені (вістку), (скажи хоч) п'ять слів; хай буде моя чорна голова жертвою, батьку мій, за тебе!» Казан говорить: «Прийди сюди, леве мій, сину! Те, що приходить, лискуче, як чорне море, це – військо ґяурів; те, що приходить, світле, як сонце, це – шоломи на головах ґяурів; те, що приходить, блискуче, як зірка, це – списи ґяурів. Це – вороги, ґяури нечистої віри, сину!» Юнак говорить: «Чому їх називають ворогами?» Казан говорить: «Сину, тому їх називають ворогами, що, коли ми наздоганяємо їх, ми (їх) убиваємо; коли вони наздоганяють нас, вони (нас) убивають». Уруз говорить: «Батьку, якщо з їхнього середовища уб'ють беків, джигітів, чи вимагатимуть відплати за кров?» Казан говорить: «Сину, хоч би ти убив тисячу ґяурів, ніхто з тебе відплати за кров не вимагатиме; це – ґяури нечистої віри. Доречно, вони опинилися тут, але недоречно ти опинився зі мною, сину!» Тут Уруз заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Прийди сюди, батьку мій, Казане! Піднявшись зі свого місця, я беріг свого бедуїнського коня заради цього дня; день його прийшов; на білій арені я примушу його скакати заради тебе! Свій цяткований уражаючий спис я беріг заради цього дня; день його прийшов; його міцне древко я примушу грати на грудях собаки (ґяура) заради тебе! Свій чорний булатний меч я беріг для цього дня; я примушу його рубати голови ґяурів нечистої віри заради тебе! Моє залізне спорядження з міцними наплечниками я беріг для цього дня; день його прийшов; міцні коміри я примушу зшити (для нього) заради тебе! Міцний шолом на моїй голові я беріг для цього дня; день його прийшов; під міцною палицею я не дам йому зламатися заради тебе! Своїх сорок джигітів я беріг для цього дня; день їхній прийшов; я примушу їх рубати голови ґяурів заради тебе! Своє ім'я «лев» я беріг заради тебе; ухопившись за комір, я зійдусь з ґяуром заради тебе! Вустами, язиком (дай) мене вістку, (скажи хоч) кілька слів; хай буде моя чорна голова жертвою, батьку мій, за тебе!» Тут Казан заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Сину мій, сину! почуй мій голос, вислухай моє слово! У тих ґяурів стрілець, випустивши три стріли, жодної не розщепить; кат, (навіть) не скрикнувши, рубає голови; кухар перетворює на печеню людське м'ясо; не тобі справитися з ґяурами! Піднявшись зі свого місця, встану я, на буланого коня скочу я; ґяур, що приходить, мій! Я піду, ударю своїм чорним булатним мечем; це – ґяури нечистої віри; я буду рубати їм голови; відходячи, буду битися; відходячи, буду боротися; ти дивись, як я ударяю мечем, рубаю голови, научайся; і те, що упало тобі в чорну голову, теж славно». Тут Уруз заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «О бек, батьку! я чую; але я не ягня-самець для жертви на Арафаті; батькові дістається син для слави, син підпоясується мечем на гордість батькові; хай буде і моя голова жертвою для тебе!» Тут Казан заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Сину мій, сину! У ряди ворогів ти не врізався, голів не рубав, людей не убивав, кров не проливав! Візьми з собою своїх сорок світлооких джигітів, піднімись на вершину крутих гір з прекрасними схилами, дивись, як я буду битися, як буду боротися, як буду рубати мечем, научайся; будь для нас у засідці, сину!» Уруз до слів свого батька дослухався, повернувся назад, взяв із собою своїх товаришів, піднявся на вершину високих гір. У ті часи син слово свого батька не порушував; якщо хто порушував, такого сина не сприймали. Уруз на широкому краю (гори) увіткнув свого списа і став. Казан-бек побачив, що ґяури підійшли дуже близько; він зійшов зі свого коня, чистою (водою) зробив омовіння, приклав своє біле чоло до землі, зробив намаз у два поклони, згадав Мухаммеда, чиє ім'я славне. Він змусив очі ґяурів чорної віри вкритися мороком, закричав, пустив коня, понісся назустріч (ґяурам), ударив мечем. Гучно забили барабани, ударили мідні труби із золотим гвинтом. Того дня молодці-беки і герої, відходячи, билися; того дня чорні булатні мечі ударялися один об один; того дня міцні стріли з древком із тростини випускалися; того дня цяткованими уражаючими списами, (як рогами), билися; того дня негідні боягузи видивлялися хованки. Того дня син Казана Уруз дивився і був охоплений любов'ю; він говорить: «Прийдіть сюди, мої сорок товаришів, хай буде жертвою за вас моя чорна голова! Чи бачите ви, як мій батько Казан рубав голови, пролив кров? Юнак-дитина, не всяка їжа рівня іншій, сказав він. Схоже, що мій батько жаліє цих ґяурів. Джигіти мої, хто мене любить! чому ви стоїте? ударимо на один край ґяурів!» Він почав збуджувати свого богатирського коня; Уруз пустив коня на праве крило ґяурів. І з правого, і з лівого боку він звитяжно розсіяв ґяурів; можна було подумати, що на тісній дорозі випав град чи у зграю чорних лебедів влетів сокіл. Він розбив, розсіяв один край ґяурів; ґяури нечистої віри засмутилися, їх охопив жах; хтось із них уразив стрілою бедуїнського коня юнака; кінь упав, ґяури скупчилися над Урузом; сорок джигітів Уруза зійшли з коней, коротко прив'язали (до руки) ремені цяткованих щитів, дістали мечі, довго билися над Урузом.

Густий натовп наводить страх; у глибокій (воді) потонеш; пішому немає надії; (вороги) оточили Уруза справа і зліва, перебили його сорок джигітів, накинулися на юнака, схопили його, зв'язали йому білі руки від (самих) ліктів, прив'язали волосяний аркан до його білої шиї, кинули його лицем вниз і потягнули; стягнули так, що з його білого м'яса пішла кров; змусили його плакати, молячись до батька, змусили ридати, молячись до матері. Із зв'язаними руками, із зв'язаною шиєю, кинувши лицем униз, вони взяли його (з собою) і вирушили в дорогу; Уруз потрапив у полон. До Казана вість не дійшла; він так думав, що розбив ворога, повернув повід коня, повернувся назад, прийшов на те місце, де залишив сина, не міг його там знайти; «Скажіть, беки, куди б він міг піти?» – запитав він. Беки говорять: «У юнака серце як у птахи; він утік, пішов до своєї матері». Казан, засмутившись, повернувся назад; він говорить: «Беки, нам дано нездатного сина; я піду, візьму його від його матері, розрубаю його мечем, розріжу на шість шматків; розділивши на шість шматків, викину (їх); нехай ніхто більше на рівному місці не біжить, покинувши товаришів». Так сказавши, він пришпорив свого буланого коня, вирушив у дорогу, прийшов до свого шатра.

Ханська дочка, статна Бурла-хатун, почула, що Казан прийшов, веліла зарізати кращих коней-жеребців, верблюдів, баранів; «це перша здобич мого синка; я дам бенкет бекам хоробрих огузів», – подумала вона. Ханська дочка побачила, що Казан приходить, піднявшись, встала вона зі свого місця, наділа соболине хутро на свої плечі, пішла зустрічати Казана, підняла вії, подивилася Казану прямо в обличчя, повела очима справа наліво, не побачила свого синка Уруза; її чорна печінка захвилювалася, її бідне серце затріпотіло, її очі, обведені чорною каймою, наповнилися кривавими сльозами. Вона почала говорити Казану – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Прийди сюди, бек салорів, краса салорів, щастя моєї голови, опора мого шатра, зять мого хана-батька, улюбленець моєї государині-матінки, ти, кого мені дали батько й мати, кого я, відкривши очі, побачила, кого я, віддавши серце, полюбила, мій бек-джигіте, Казане! Піднявшись, ти встав зі свого місця; зі своїм сином ти сів на свого чорногривого кавказького коня, догнав і повалив бедуїнську дичину з довгою шиєю, навантажив (на верблюдів) жирне м'ясо, повернувся; удвох ви пішли, один ти приходиш, де моє дитя? де син мій, даний мені в похмурому світі? де мій єдиний бек; його не видно; моя печінка горить! Чи примусив ти сина, Казане, злетіти з навислих скель? Чи дав ти з'їсти (сина) левові в очеретяних заростях? Чи дав ти зв'язати йому білі руки від (самих) ліктів? Чи змусив ти (його) йти перед ґяурами? Чи змусив ти дивитись на усі чотири сторони, з висолопленим язиком і висушеними мізками? Чи змусив ти проливати гіркі сльози? Чи змусив ти стогнати, молячись до государині-матінки, до бека-батька?» Знову вона заговорила: «Сину мій, сину! сину, мій вінець! сину, вершино лежачої навпроти (нас) моєї чорної гори! Сину, світло моїх темних очей! Злі вітри не повіяли, Казане, а мої вуха болять; трави-часнику я не поїла, Казане, а мої нутрощі горять; жовта гадюка не укусила мене, а моє біле тіло здіймається, пухне; у моїх висохлих грудях грає молоко; єдиного сина не видно; моя печінка горить! Вістку про єдиного сина дай мені, Казане! не даси – тоді, як вогонь, уразить тебе моє прокляття, Казане!» Ще одне слово сказала мати юнака; вона говорить: «Хто потрясав списами з тростини, ті пішли і прийшли; що сталося, о господи, з тим, хто потрясав золотим списом? Хто їздив на (місцевих) богатирських конях, ті пішли і прийшли; що сталося, о господи, з єдиним сином, який їздив на бедуїнському коні? Нукери прийшли, заступники прийшли; що сталося, о господи, з єдиним сином? Вістку про єдиного сина дай мені, Казане; не даси – тоді моє прокляття, як вогонь, уразить тебе, Казане!» Ще одне сказала вона: «У сухі струмки пустила я воду; одягненим у чорні каптани дервішам дала обітницю; коли я бачила біля себе народ, я добре турбувалася про своїх гостей; у кого була надія, у кого не було надії – (усім) я давала поїсти; коли бачила голодного – годувала (його), коли бачила голого – одягала (його); дякуючи молитві мені з великими труднощами дістався єдиний син; вістку про єдиного сина дай мені, Казане! не даси – тоді, як вогонь, уразить тебе моє прокляття, Казане!» Ще одне вона сказала: «Якщо ти змусив єдиного сина злетіти з лежачої навпроти (нас) чорної гори, скажи мені; я велю звалити (її) заступами. Якщо ти змусив єдиного сина попливти по вічноплинній, бистрій ріці, скажи мені; я велю засипати її джерела. Якщо ти дав схопити єдиного сина ґяурам нечистої віри, скажи мені; я піду до мого хана-батька, візьму велике військо, багату скарбницю; поки я не зійду, зранена, з мого кавказького коня, поки не витру рукавом своєї яскраво-червоної крові, поки мої руки і ноги не упадуть безсило на землю, поки не отримаю вістку про єдиного сина, я не зійду зі шляху до ґяурів. Чи скинути мені, Казане, черевик із своєї ноги? увігнати мені чорні нігті в моє біле лице? чи роздирати мої яскраво-червоні, як осіннє яблуко, щоки? чи пролити свою яскраво-червону кров на свою чадру? чи накликати тяжке горе на твою орду? чи стогнати мені, примовляючи: сину, сину? В рядах пройшли звідси червоні верблюди; пройшли і їхні верблюденята з ревом; мого верблюденяти я не бачу; чи ревіти мені? Пройшли звідси кавказькі коні; пройшли і їхні лошата з іржанням; моє лоша я втратила; чи іржати мені? У стадах пройшли звідси білі барани; пройшли і їхні ягнята з меканням; моє ягня я втратила; чи мекати мені? Чи стогнати мені, примовляючи: сину?» Ще одне вона сказала: «Я говорила, що, піднявшись, встану з місця; я говорила, що сяду на свого чорногривого кавказького коня; я говорила, що піду до решти огузів; я говорила, що візьму світлооку дівчину-наречену; я говорила, що поставлю на чорній землі своє біле шатро; я говорила, що піду і заведу сина у велике весільне шатро; я говорила, що дам йому досягнути предмету своїх бажань. Чи дав ти йому досягнути предмету своїх бажань? Хай постане моя чорна голова перед тобою, Казане! Моєї дитини не видно; моя печінка горить; що ти зробив? скажи мені, не скажеш – тоді, як вогонь, уразить тебе моє прокляття, Казане!»

Як сказала це мати юнака, розум покинув голову Казана; його чорна печінка затремтіла, його бідне серце затіпалось, його темні очі наповнились кривавими сльозами; він говорить: «Красуне моя, якби син прийшов, чи у тебе б я запитав? Не бійся, не турбуйся; він на полюванні; про сина, що залишився на полюванні, не турбуйся! Дай Казану часу сім діб; якщо син у землі, я дістану його (звідти); якщо він на небі, я змушу його спуститися звідти; якщо знайду, то знайду; не зможу знайти – тоді бог дав, бог взяв; що мені робити? разом з тобою я віддамся чорному горю». Ханська дочка говорить: «Як я дізнаюсь, Казане, що юнак залишився на полюванні, якщо ти зі своїм втомленим конем, зі своїм затупленим списом не вирушив слідом за ним». Казан повернувся назад, попрямував по тій же дорозі, по якій прийшов. Упала ніч; мати юнака, не розвідавши, таємно віддала наказ: «Нехай прийдуть за ним дев'яносто загонів молодих огузів, нехай знають беки, що юнак у полоні», – сказала вона. Вона прийшла туди, де були розбиті вороги; побачила, що сорок джигітів її сина убиті, що бедуїнський кінь юнака лежить, уражений стрілою; серед трупів вона не знайшла труп свого хлопчика, знайшла його нагайку із золотим руків'ям, вірно упевнилася, що її син потрапив у полон до ґяурів. Вона заплакала: «Сину, вершино моєї чорної гори! сину, розлив моєї закривавленої ріки! у дні старості відібраний у мене, єдиний сину!» Так говорячи, вона застогнала, вирушила по сліду ґяурів.

Ґяури розташувалися у звивистій чорній ущелині, наділи на юнака чорний шерстяний одяг, кинули його впоперек біля порога воріт; хто заходив – наступав, хто виходив – наступав: «нам дістався в руки старий ворог, син татарина; заслужено ми уб'ємо (його)», – (говорили вони), кинувши його впоперек біля порога воріт. Тут прийшов хан Казан, почав збуджувати свого буланого коня; ґяури побачили, що прийшов Казан, сахнулися; хто почав сідати на коня, хто почав одягати кольчугу. Юнак підняв голову і говорить: «Скажіть, ґяури, що сталося?» Ґяури говорять: «Твій батько прийшов; ми хочемо схопити його». Юнак говорить: «Пощадіть, ґяури, пощадіть, в єдинобожжі немає сумніву!» Ґяури юнака пощадили, розв'язали йому руки, відкрили йому очі; юнак вийшов назустріч своєму батькові і говорить – подивимось, хане мій, що він говорив; Уруз говорить: «Прийди сюди, мій бек-батьку! Звідки ти дізнався, що я потрапив у полон, що мої білі руки зв'язані на спині, що до моєї білої шиї прив'язаний волосяний аркан, що мої чорноокі джигіти убиті? Поки ти не прийшов, батьку, ґяури радились: «схопіть Казана, вершника на буланому коні; зв'яжіть йому білі руки від (самих) ліктів, не дайте йому спам'ятатися, відрубайте його прекрасну голову, пролийте на землю його яскраво-червону кров, убийте в одному місці їх обох разом із сином, погасіть його вогнище». Так вони розмовляли. Хане мій, батьку! я боюсь, що ти, коли примусиш скакати свого буланого коня, даси йому посковзнутися, що ти, коли будеш битися, даси схопити себе, даси відрубати, не спам'ятавшись, свою прекрасну голову, змусиш плакати мою сивоголову матір, примовляючи: «сину!», примовляючи: «щастя моєї голови, Казане!» Повернись назад, батьку, вирушай до свого золотоверхого намету, будь надією моїй старій матері! Не змушуй плакати мою чорнооку сестру, не змушуй стогнати мою стару матір; померти батькові заради сина соромно. Заради творця, батьку, повернись, іди додому! Якщо вийде назустріч моя стара мати, запитає тебе про мене, батьку, дай їй правдиву вістку; скажи: я бачив твого сина в полоні; скажи: його білі руки зв'язані від (самих) ліктів; скажи: до його шиї прив'язаний чорний волосяний аркан; скажи: він лежить у свинячому хліві; скажи: волосінь і шерсть труть його шию; скажи: важкий ланцюг б'є його по щиколотках; скажи: їжа його – запліснявілий ячмінний хліб і гірка цибуля. Про мене нехай моя мати не турбується; нехай чекає один місяць; не прийду через один місяць – нехай чекає два місяці; не прийду через два місяці – нехай чекає три місяці; не прийду через три місяці, тоді нехай знає, що я помер, нехай заколе мого коня-жеребця і влаштує по мені поминки, нехай відпустить мою дружину, дочку чужинця; у весільне шатро, що чекало мене, нехай увійде інший. Нехай моя мати заради мене одягне синій (одяг), одягнеться в чорне; нехай у народі огузькому оплакують мене; хай буде моя голова жертвою на твоєму шляху, повернись назад, батьку!» Ще одне говорив юнак – подивимось, хане мій, що він говорив: «Були б цілі чорні гори, що лежать навпроти (нас) – у народу будуть літні пасовиська; були б цілі закривавлені води – їхня кров спаде; були б цілі богатирські коні – народиться лоша; були б цілі в рядах червоні верблюди – вони дадуть верблюденя; були б цілі у стадах білі барани – вони дадуть ягня; були б здорові беки-герої – у них народиться син. Будь ти здоровий, нехай моя мати буде здорова, нехай всемогутній дасть вам сина кращого від мене. Нехай моя мати зробить своє біле молоко для мене дозволеним; не вступай у бій, повернись назад, батьку!»

Чарджуй, Закаспійська область. Торгівля динями

Тут хан Казан заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Сину мій, сину! сину, вершино моєї чорної гори, що лежить навпроти (нас)! міць мого могутнього стану, душа моя, сину! сину, світло моїх темних очей! Рано-вранці я встав зі свого місця заради тебе; свого буланого коня я натомив заради тебе: до мого білого тутового дереву я додав аршин заради тебе; хай буде моя голова жертвою, душа моя, сину, заради тебе! З того часу як ти зник, мій плач побував на небесах і спустився на землю; перестали гучно бити в барабани; не скликався мій знатний великий диван; сини беків, що знали тебе, зняли білий одяг, одягли чорний; моя дочка-наречена, що подібна гусці, зняла білий одяг, одягла чорний; твоя стара мати пролила криваві сльози; твій білобородий батько пройнятий горем. Коли я повернуся звідси, сину, піду додому, коли твоя білолиця мати вийде назустріч, запитає про сина, мені сказати: його білі руки зв'язані на спині? сказати: до його білої шиї прив'язаний волосяний аркан? сказати: він у ґяурів, ходить пішки? Що станеться з моєю честю, сину? Сказати: волосінь і шерсть труть його шию? сказати: важкий ланцюг б'є по щиколотках? сказати: їжа у нього – ячмінний хліб та гірка цибуля?» Знову говорить Казан: «Якщо чорні гори, що лежать навпроти (нас), постаріли, трава (на них) не виросте, народ на літні пасовиська не піде. Якщо багатоводні красиві ріки постаріли, берегів вони не заллють; якщо верблюди постаріли, верблюденя вони не дадуть; якщо чорні богатирські коні постаріли, лоша вони не дадуть; якщо мужі-джигіти постаріли, син у них не народиться. Твій батько – старий, твоя мати – стара; сина кращого від тебе всемогутній нам не дасть, твого місця йому не заступити! Ставши небесною чорною хмарою, я загримлю над ґяуром; ставши білою блискавицею, я знищу ґяура; ставши вогнем, спалю його, як очерет! Дев'ятьох (переб'ю), не давши їм порахувати один одного; (славою про те), як я бився, як боровся, наповню світ; з допомогою творця, з божою поміччю». (Так) він сказав, зійшов на землю з буланого коня, проточною чистою водою зробив омовіння, приклав до землі своє біле чоло, зробив намаз, заплакав, звернувся з молитвою до всемогутнього бога, приклав своє лице до землі, віддав хвалу Мухаммедові, заревів, як верблюд, заричав, як лев. З гучним криком старий один пустив коня на ґяурів, ударив мечем; відходячи, він деякий час звитяжно бився, думав, подолає ґяурів – не міг подолати. Він тричі погнав коня на ґяурів; раптом його повік торкнувся меч; його чорна кров задзюрчала, потекла йому на очі; він кинувся у приховані місця. Тепер подивимось, що зробить творець.

Тим часом, хане мій, статна Бурла-хатун, згадавши про свого хлопчика, не могла заспокоїтися; взявши із собою своїх сорок струнких дів, вона веліла привести свого чорного жеребця, сіла на нього, підпоясалася своїм мечем: «Вінець моєї голови, Казане, не прийшов», – сказала вона і пішла по його сліду; йдучи все далі, вона підійшла близько до Казана. Казан своєї дружини не впізнав; Казан зустрівся з ханською дочкою і говорить: «Скеруй повід свого чорного жеребця до мене, джигіте; подивись мені в обличчя, визнавши його (для себе) Меккою, джигіте; чорного жеребця під тобою дай мені, джигіте; міцного списа, що в твоїй руці, синій булат, що на твоєму боці, дай мені, джигіте; будь мені сьогодні надією; фортеці і землі я дам тобі». Дружина говорить: «Що ти стоїш переді мною, що називаєш мене джигітом, що нагадуєш мені мої минулі дні? Піднявшись, ти встав з місця, Казане, на свого чорноокого коня ти сів, Казане; повернувшись, мою чорну гору ти скрушив, Казане; моє тінисте міцне дерево ти зрубав, Казане; взявши ніж, ти розрізав решітки мого шатра, Казане; мого єдиного сина Уруза ти згубив. Казане; без зволікання ти їздив на коні, Казане; твій стан ослаб, твоє коліно, не доходячи до стремена, ослабло; твої очі, що не упізнають твоєї дружини, ханської дочки, ослабли; ти втратив сили, що сталося з тобою? Удар своїм мечем, я прийшла, Казане». Тут один за одним прийшли герої огузів – подивимось, хане мій, хто прийшов. Прискакав брат Казана Кара-Гюне, чия колиска біля входу в чорну ущелину була вкрита шкурою чорного бика, даного всемогутнім, хто у гніві робив чорний камінь глиною, хто прив'язував свої вуса на потилиці у семи місцях; «удар своїм мечем, брате Казан, я прийшов», – сказав він. Слідом за ним, подивимось, хане мій, хто прийшов. Прискакав син Киян-Сельджука, удатний Дундаз, який взяв в облогу і захопив залізні ворота у чорній Дербентській ущелині, примусив кричати мужів на вістрі свого цяткованого списа у шістдесят тутамів, в одних змаганнях тричі звалив з коня такого богатиря, як Казан; «удар своїм мечем, батьку мій, Казане, я прийшов», – сказав він. Слідом за ним, подивимось, хто прийшов. Прискакав Шер Шемс-ад-дін, син Гафлет-Ходжі, який без дозволу здолав ворога Баюндур-хана, примусив ригати кров'ю шістдесят тисяч ґяурів; «удар своїм мечем, батьку мій, Казане, я прийшов», – сказав він. Слідом за ним, подивимось, хто прийшов. Прискакав на сірому жеребці Бейрек, який зі славою залишив Байбурд, фортецю Пара-Сара, і знайшов (готовим) своє барвисте весільне шатро, покликач решти огузів, помічник Казан-бека; «удар своїм мечем, хане мій, Казане, я прийшов», – сказав він. Слідом за ним, подивимось, хто прийшов. Прискакав бек Ієкенк, син Казилик-Коджі, мужністю подібний орлові, ударяючому коршака, з поясом, що наводить жах, із золотою сережкою у вусі, який одного за одним скидав з коней решту беків огузів; «удар своїм мечем, батьку мій, Казане, я прийшов», – сказав він. Слідом за ним, подивимось, хто прийшов. Прийшов удатний Дундаз, який ласкавим ставленням панував над своїми двадцятьма чотирма родами; слідом за ним прийшов Дюкер, глава тисячі народів; слідом за ним прийшов Емен, глава тисячі (людей роду) Бегдюр; слідом за ним прийшов Аруз, глава роду Токуз-Коджа. Якщо перелічувати беків огузів, до кінця не дійдеш; беки Казана усі прийшли, зібралися навколо нього. Чистою водою вони зробили омовіння, зробили намаз у два поклони, віддали хвалу Мухаммедові, чиє ім'я славне, не зволікаючи погнали коней на ґяурів, ударили мечами. Того дня герої-джигіти показали свою звитягу; того дня боягузи видивлялися хованки; була страшна битва, поле вкрилося головами, був день, подібний до дня Страшного суду; бек був відділений від нукера, нукер – від бека. З беками (зовнішніх) огузів Дундаз ударив на правому крилі; з молодцями-джигітами Кара-Будак ударив на лівому крилі; сам Казан ударив у центрі. Він зустрівся з тагавором і з царем Шюклі, змусив їх кричати, скинув з коней на землю, пролив на землю їхню яскраво-червону кров. На правому крилі Дундаз зустрів царя Кара-Тюкена, розрубав його мечем, скинув на землю; на лівому крилі Кара-Будак зустрів царя Богачика, пробив його (списом), скинув на землю, не дав йому поворухнутися, відрубав йому голову. Статна Бурла-хатун розрубала мечем чорний прапор ґяурів, скинула (його) на землю. Тагавора було взято у полон, ґяури утекли; в долинах (і на пагорбах) ґяури потерпіли поразку; п'ятнадцать тисяч ґяурів частково були перебиті, частково взяті у полон. Казан прийшов до свого сина, зійшов з коня, розв'язав йому руки; батько й син обнялися, побачилися. Триста джигітів з огузів загинули мучениками за віру; Казан, виручивши свого хлопчика, повернувся назад; подвиг за віру виявився благословенним. Беки огузів розділили здобич; Казан прийшов в Акча-Кала і Сюрмелю, велів поставити сорок шатер; сім днів, сім ночей їли і пили; сорок домашніх рабів, сорок рабинь він відпустив заради довголіття свого сина, дав їм свободу; молодцям-героям він роздав дари, дав їм хутра і сукно.

Прийшов мій дід, Коркут, заграв радісну пісню, цю билину він склав, він придумав; так він сказав: нині де оспівані мною беки-герої, що говорили, увесь світ – мій? їх викрала смерть, сховала земля; кому залишився тлінний світ? Земне життя, ти приходиш і відходиш; тобі суджено неминучий кінець.

Я дам віщування, хане мій; твоя рідна чорна гора хай не завалиться; твоє тінисте чорне дерево хай не буде зрубане; твоя вічноплинна, прекрасна ріка хай не висохне; кінці решітки твого шатра хай не будуть розрізані, хай не змусить тебе всемогутній звертатися до лиходіїв! Нехай твій сірий кінь, скачучи, не втомиться, нехай твій чорний булатний меч, ударяючи, не затупиться! Хай не буде обманута дана тобі богом надія, хай не розлучить (тебе бог) до кінця з чистою вірою! Заради твого білого лику ми склали молитву з п'яти слів; хай вони воз'єднаються, хай стоять твердо; хай простить (бог) твої гріхи заради Мухаммеда, чиє ім'я славне, хане мій!

V. ПІСНЯ ПРО УДАТНОГО ДОМРУЛА, СИНА ДУКА-КОДЖІ

Хане мій! Серед огузів жив чоловік на ймення удатний Домрул, син Дука-Коджі. Він збудував міст через пересохлий струмок; хто переходив – з того брав тридцять три монети; хто не переходив – того бив і брав з нього сорок монет. Чому він так робив? Він говорив: «Чи є чоловік удатніший від мене, сильніший від мене, хто вийшов би на бій зі мною? Слава про мою мужність, моє богатирство, моє молодецтво, моє джигітство доходить до Рума й Шама [Малої Азії /ВізантіїІ і Сирії]». Якось біля того мосту зупинилась кочуюча родина; у тій родині захворів добрий, гарний джигіт; з волі божої той джигіт помер. Жорстока, чорна туга була по тому джигітові; хто оплакував сина, хто брата. Несподівано прискакав удатний Домрул; він говорить: «Негідні, чому ви плачете? що за сум'яття біля мого мосту? чому ви тужите?» Вони сказали: «Хане мій, у нас помер добрий джигіт; його ми оплакуємо». Удатний Домрул говорить: «Скажіть, хто убив вашого джигіта?» Вони сказали: «На жаль, бек-джигіт, сталося це за повелінням Всевишнього бога; червонокрилий Азраїл узяв душу того джигіта». Удатний Домрул говорить: «Що за людина ваш Азраїл, що бере душі людей? Боже всемогутній, заради твоїй єдності, заради твого існування дай показатися Азраїлу перед моїм взором, щоб мені з ним вийти на боротьбу і битися, щоб мені виручити душу доброго джигіта, щоб йому більше не брати душ добрих джигітів». Так сказав удатний Домрул, повернувся назад, прийшов у своє житло. Богу Всевишньому слово Домрула не сподобалось; «ти подивись, – сказав він, – негідний безумець не визнає мене, єдиного бога, не віддає мені шану; нехай він прийде у мій чертог і вимолює прощення». Він дав повеління Азраїлу: «Піди, Азраїле, покажись на очі того негідного безумця; примусь збліднути його лице, примусь хрипіти його душу і візьми її».

Коли удатний Домрул із сорока джигітами сидів за їжею-напоями, раптом з'явився Азраїл. Азраїла не бачили ні сторож, ні воротар; світлий погляд удатного Домрула затьмарився, його сильні руки опустилися, а світло перед очима удатного Домрула стало мороком [«зрячі очі удатного Домрула стали незрячими, його руки, здатні тримати, перестали тримати, віщий розум затьмарився»]. Удатний Домрул гучним голосом заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Горе, що ти за страшний дідуган! Воротарі тебе не бачили, сторожа тебе не помітила; мій світлий погляд затьмарився, мої сильні руки опустилися, затремтіли, моя душа захвилювалася, золота чарка з моєї руки упала на землю. Порожнина мого рота стала мов крига, кістки мої стали як пилюка [як сіль]. О дідугане з білою бородою! о дідугане з темними зіницями [з підсліпуватими очима]! що ти за страшний дідуган! Скажи мені; нехай, пане мій, сьогодні зачепить [спіткає] тебе моє нещастя». Коли він так сказав, Азраїл розгнівався; він говорить: «Негідний безумцю! чому тобі не подобається, що мої очі темні [підсліпуваті]? часто брав я душі дівчат-наречених із синіми очима. Чому тобі не подобається, що моя борода побіліла? часто брав я душі і білобородих і чорнобородих джигітів; ось причина, чому моя борода побіліла. Негідний безумцю! ти хвалився, говорив: «якби мені потрапив до рук червонокрилий Азраїл, я убив би його, визволив би з його рук душу доброго джигіта»; тепер, безумцю, я прийшов узяти твою душу; віддаси ти її чи вийдеш на бій зі мною?» Удатний Домрул говорить: «Це ти червонокрилий Азраїле?» – «Так, я». – «Ти береш душі тих добрих джигітів?» – «Так, я беру (їх)». Удатний Домрул говорить: «Воротарі, зачиніть ворота! Азраїле, я хотів зійтися з тобою у широкому місці; невже ти щасливо потрапив до моїх рук у тісному місці? Я уб'ю тебе, визволю душу доброго джигіта». Так сказавши, він вийняв свій чорний меч, узяв його в руку, щоб ударити Азраїла, напав на нього; Азраїл перекинувся голубом, вилетів з вікна, щез. Уражаючий мужів удатний Домрул плеснув у долоні, голосно зареготавши; він говорить: «Джигіти мої, я так злякав очі Азраїла, що він, полишивши широкі ворота, утік через вузьке вікно; (вислизнув) з моїх рук, він став пташкою, подібною голубу, і полетів; але я не полишу його, поки не змушу сокола схопити його». Так сказавши, він встав, сів на коня, узяв на руку свого сокола, погнався за Азраїлом; одного, двох голубів він убив, повернувся. Коли він прямував до свого дому, перед очима його коня показався Азраїл; кінь шарпнувся, поніс удатного Домрула, скинув (його) на землю; його чорна голова зігнулася, залишилася скарлюченою; на його білі груди, стиснувши їх, сів Азраїл. [Спочатку] він ледь чутно мимрив, потім почав хрипіти; він говорить: «Пощади, Азраїле, в єдинобожжі немає сумніву! Я таким тебе не знав, не випробував, що ти, як тать, викрадаєш душу. У нас є гори з високими вершинами; на тих горах – наші виноградники; у тих виноградниках – чорні грона, ті грона вичавлюють – виходить червоне вино; хто п'є те вино – п'яніє. Я сп'янів від вина, не розумів, що говорю, не знав, не відчував, я не випробував твого джигітства. Не бери мою душу, Азраїле, змилуйся!» Азраїл говорить: «Негідний безумцю! що ти мене благаєш? благай Всевишнього бога; що у моїй владі? я теж слуга». Удатний Домрул говорить: «Так це дає душу, бере душу Всевишній бог?» – «Так, він». (Домрул) повернувся до Азраїла: «Тоді який же ти пан? [Що ти за напасть?] – сказав він. – Йди звідси; я буду говорити з богом всевишнім». Тут удатний Домрул заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Ти найвищий; ніхто не знає, який ти, світлий боже! Чому [багато] нерозумних шукає тебе в небесах, хоче знайти на землі, ти – у серцях самих віруючих. Боже, вічно сущий володарю! Боже, вічний хранителю таїни! Хочеш узяти мою душу, візьми її ти, не давай взяти Азраїлу». Тут богу Всевишньому слово удатного Домрула сподобалось. Він закричав Азраїлові: «Так як негідний безумець пізнав мене, єдиного бога, віддав мені шану, нехай, Азраїле, удатний Домрул знайде душу замість своєї душі, а його душі бути вільною». Азраїл говорить: «Слухай, удалий Домруле, таке повеління бога Всевишнього: нехай удатний Домрул знайде душу замість своєї душі, а його душі бути вільною». Удатний Домрул говорить: «Як мені знайти душу? Хіба так: у мене є старий батько, стара-мати; ходімо, може, хто-небудь з них дасть свою душу; (її) візьми, а мою душу залиш». Удатний Домрул пішов, прийшов до свого батька, поцілував руку свого батька і заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Білобородий, дорогий, шановний, душа моя, батьку! Чи знаєш ти, що сталося? Я виказав слово невіри, богу Всевишньому воно не сподобалось; із небес він дав повеління червонокрилому Азраїлу; той прилетів, стис мої білі груди, сів (на них), змусив мене хрипіти, хотів узяти мою солодку душу. Батьку, я прошу у тебе душу; чи віддаси ти її чи будеш плакати, примовляючи: «сину мій, удатний Домруле?» Батько йому говорить: «Сину мій, сину! частина моєї душі, сину! сину мій, леве, при чиєму народженні я убив дев'ять самців-верблюдів! сину, опора мого золотоверхого шатра! сину, квітка моєї дочки-нареченої, що подібна гусці! Якщо потрібна моя чорна гора, яка лежить навпроти (нас) скажи; бери її, нехай вона буде Азраїлові для літніх пасовиськ; якщо потрібні мої холодні, холодні колодязі [джерела], нехай вони будуть йому для пиття; якщо потрібні табуни моїх швидких коней, нехай вони будуть йому для їзди; якщо потрібні ряди моїх верблюдів, нехай вони будуть йому для в'юків; якщо потрібні стада моїх білих баранів, нехай вони в чорній кухні будуть йому їжею; якщо треба моє золото і срібло, мої гроші, нехай вони будуть йому на витрати. Солодке життя, дорога душа; душу не можу дати, так і знай. Є твоя мати, що (мені) дорожча від тебе, миліша від тебе; сину, іди до своєї матері [вона (тобі) дорожча від мене, миліша від мене]». Удатний Домрул пішов від свого батька, не знайшов у нього підтримки, прийшов до своєї матері; він говорить: «Матінко, чи знаєш ти, що сталося? З небес прилетів червонокрилий Азраїл, стис мої білі груди, сів (на них), змусив мене хрипіти, хотів узяти мою душу. Я просив душу у мого батька, він не дав; у тебе прошу душу, матінко! Чи даси ти мені свою душу чи будеш плакати, примовляючи: «сину мій, удатний Домруле!»; загониш гіркі нігті у біле лице твоє, будеш рвати своє чорне, як ворон, волосся, матінко?» Тут мати його заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Сину мій, сину! сину, кого я дев'ять місяців носила у своїй тісній утробі! сину, кого я знала з пелюшок, з колиски [пеленала в колисці з льняної матерії]] сину, кого я через десять (лунних) місяців народила! сину, кого я щедро годувала своїм білим молоком! Якби тебе заточили у фортецю з білими вежами, сину! якби був ти бранцем у руках ґяурів нечистої віри, сину! Я, з труднощами зібравши золото і срібло, визволила б тебе, сину! Ти йдеш у гибле місце; не можу йти (за тобою); солодке життя, дорога душа; душу не можу віддати, так і знай». Мати теж не віддала свою душу.

Почувши такі слова, Азраїл прийшов узяти душу удатного Домрула: удатний Домрул говорить: «Пощади, Азраїле, в єдинобожжі немає сумніву!» Азраїл говорить: «Якої тобі ще пощади, негідний безумцю? Ти пішов до свого білобородого батька, він не дав душу, ти пішов до своєї сивоголової матері, вона не дала душу; хто ж тепер дав би?» Удатний Домрул говорить: «У мене є предмет моїх турбот; я побачусь з ним». Азраїл говорить: «Скажи, безумцю, хто предмет твоїх турбот?» Він говорить: «У мене є дружина, дочка чужеземця; від неї у мене двоє хлопчиків; у мене є заповіт; їм я вручу його, потім ти візьмеш мою душу». Він пішов, прийшов до своєї дружини і говорить: «Чи знаєш ти, що сталося? З неба прилетів червонокрилий Азраїл, стис мої білі груди, сів на них, хотів узяти мою солодку душу. Я сказав моєму батькові: дай душу, він не дав; я пішов до своєї матері, вона не дала душу; солодке життя, солодка душа, сказали вони. Тепер нехай мої високі, високі [чорні] гори будуть тобі літніми пасовиськами; нехай мої холодні, холодні води будуть тобі питтям; нехай табуни моїх швидких коней будуть тобі для їзди; нехай моє золотоверхе шатро дає тобі прохолоду; нехай ряди моїх верблюдів будуть тобі для в'юків; нехай стада моїх білих баранів будуть тобі в їжу. Якщо твоє око на комусь зупиниться, твоє серце когось полюбить, виходь за нього; не залишай двох хлопчиків сиротами». Тут жінка заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Що ти говориш, що вимовляєш, ти, кого я, відкривши очі, побачила, кого я, віддавши серце, полюбила, мій богатир-джигіт, цар-джигіт, з ким ми цілувалися у солодкі вуста, з ким клали голови на одну подушку! З твоїми чорними горами, що лежать навпроти (нас), після тебе що мені робити? якщо я піду туди на літні пасовиська, хай будуть вони мені могилою! Якщо буду пити твої холодні, холодні води, хай будуть вони моєю кров'ю! Якщо буду витрачати твоє золото і срібло, хай будуть вони мені саваном! Якщо буду їздити на твоїх табунних швидких конях, хай будуть вони мені домовиною! Якщо після тебе полюблю джигіта, вийду за нього, ляжу з ним, хай укусить він мене, ставши строкатою гадиною! Що в душі у твоїх негідних матері і батька, якщо вони не могли дати її [душу] тобі? Хай буде свідком покров божий! хай буде свідком престол його! хай буде свідком земля! хай буде свідком небо! хай буде свідком всемогутній бог! хай буде моя душа жертвою за твою душу!» Так вона сказала, виявила готовність; Азраїл прийшов узяти душу жінки; вражаючий мужів не міг віддати свою подругу; тут він почав молитися Всевишньому богові – подивимось, як молився; він говорить: «Ти вищий від усього високого; ніхто не знає, який ти, світлий боже! Багато нерозумних шукає тебе в небесах, хочуть знайти на землі; ти – в серцях самих віруючих. Боже, вічно сущий володарю! Я зведу на великих дорогах будинки для прочан заради тебе; коли побачу голодного – нагодую його заради тебе; коли побачу голого – одягну його заради тебе. Хочеш узяти, візьми душі у нас обох разом; хочеш залишити, залиш душі нам обом разом, всемилостивий, всемогутній боже!» Богові Всевишньому слово удатного Домрула сподобалось; він дав повеління Азраїлу: «Візьми душі батька і матері удатного Домрула; тому подружжю я дав сто сорок років життя». Азраїл відібрав дихання і душі у батька і матері Домрула; удатний Домрул ще сто сорок років прожив зі своєю подругою.

Прийшов мій дід Коркут, склав пісню, сказав слово; нехай ця пісня буде про удатного Домрула, сказав він; після мене нехай переберуть і оповідають її співці; нехай чують її відважні мужі з відкритим чолом! Я дам віщування, хане мій; твої рідні чорні гори хай не заваляться; твоє тінисте міцне дерево хай не буде зрубане; твоя вічноплинна світла ріка хай не висохне; хай не змусить тебе всемогутній бог звертатися до лиходіїв! Заради твого білого лику ми склали молитву з п'яти слів; хай буде вона прийнята, хай воз'єднається в одне, хай стоїть твердо; хай простить (бог) твої гріхи заради Мухаммеда, чиє ім'я славне, хане мій!

VI. ПІСНЯ ПРО КАН-ТУРАЛІ, СИНА КАНЛИ-КОДЖІ

У часи огузів жив один розумний муж, на ймення Канли-Коджа; у нього був дорослий молодець-син, на ймення Кан-Туралі. Канли-Коджа говорить: «Друзі, мій батько помер, залишився я; його місцем, його житлом я заволодів; завтра помру я, залишиться мій син; немає кращого діла, як – підійди, сину, – одружити тебе, поки ще бачать мої очі. Якою має бути дівиця, що тобі підходить?» Кан-Туралі говорить:

«Батьку, щоб поки я ще не встав зі свого місця, нехай вона встане; поки я ще не сів на свого богатирського коня, нехай вона сідає; поки я ще не вирушив до народу кровожерних ґяурів, нехай вона вирушає, нехай приносить мені голову». Канли-Коджа говорить: «Сину, не дівицю ти хочеш, ти хочеш молодця-богатиря, щоб за його спиною їсти, пити і весело проводити час». Він говорить: «Так, душа моя, батьку, таке моє бажання; бо інакше ти підеш, візьмеш (мені) нікчемну туркменську дівицю: а раптом, коли я зляжуся з нею, упаду на неї, її черево розірветься». Канли-Коджа говорить: «Сину, видивитися дівицю – твоє діло, дати гроші і споживок – моє діло».

Як він це сказав, уражаючий мужів Кан-Туралі встав зі свого місця, взяв із собою своїх сорок джигітів, оглянув (землю) внутрішніх огузів, та не міг знайти дівицю, повернувся назад, прийшов додому; його батько говорить: «Сину, чи знайшов ти дівицю?» Кан-Туралі говорить: «Хай скрушаться племена огузів! Дівиці, яка б мені підійшла, я не міг знайти, батьку». Його батько говорить: «Сину, хто йде шукати дівицю, не так іде». Туралі говорить: «Як же він іде, батьку?» Канли-Коджа говорить: «Сину, йдучи вранці, не повертаються опівдні; йдучи опівдні, не повертаються увечері. Сину, ти потурбуйся про гроші, збирай (їх); я піду шукати тобі дівицю». Канли-Коджа з радістю, з веселощами піднявся і встав, узяв із собою білобородих старійшин, пішов у (землю) внутрішніх огузів, не міг знайти дівицю; повернувся (в інший бік), пішов у (землю) зовнішніх огузів, не міг знайти (дівицю); повернувся ще (в інший бік), прийшов до Трапезунда. У трапезундського тагавора була славна красуня-дочка; вона напинала подвійний лук, (направляючи стрілу) праворуч і ліворуч; пущена нею стріла на землю не падала. Платою за ту дівицю, за її каптан були три звіра; (тагавор) дав обіцянку: «Хто тих трьох звірів подолає, переможе, уб'є, тому я віддам свою дочку; хто не зможе подолати, тому відрубаю голову». Таким чином, голови тридцяти двох синів беків з ґяурів були відрубані і почеплені на зубці веж. Ті три звіра були: лютий лев, чорний бик, чорний верблюд; з них кожен був (ніби) драконом. Ті тридцять два (юнаки), чиї голови висіли на вежах, ні лютого лева, ні чорного верблюда і в очі не бачили, вони загинули вже на рогах бика. Канли-Коджа побачив ті голови і тих звірів; воші, що були у нього на голові, попадали йому до ніг; він говорить: «Я піду, розкажу моєму синові усю правду; якщо у нього є звитяга, нехай прийде і візьме (дівицю); якщо ні, нехай буде задоволений дівицею, (яку знайде) у себе вдома».

Нога коня кульгава, мова співця жвава; Канли-Коджа пішов і прийшов, вийшов до огузів; до Кан-Туралі дійшла звістка, сказали: «Твій батько прийшов». Із сорока джигітами він пішов назустріч батькові, поцілував його руку і говорить: «Душа моя, батьку, чи знайшов ти дівицю, яка б мені підійшла?» (Батько) говорить: «Знайшов, сину, якщо у тебе є звитяга». Кан-Туралі говорить: «Чи хоче вона золота і срібла, чи хоче мулів і одногорбих верблюдів?» Батько йому говорить: «Сину, звитяга потрібна, звитяга». Кан-Туралі говорить: «Батьку, я осідлаю свого чорногривого кавказького коня, нападу на народ заплямованих кров'ю ґяурів, відрубаю голови, проллю кров, змушу ґяурів ригати кров'ю, приведу рабів і рабинь, покажу звитягу». Канли-Коджа говорить: «Ні, душа моя, сину, не про таку звитягу я говорю; заради тієї дівиці тримають трьох звірів; хто їх подолає, тому віддадуть ту дівицю; хто не здолає і не уб'є (їх), тому відрубають голову, почеплять (її) на вежу». Кан-Туралі говорить: «Батьку, цих речей тобі не слід було мені говорити; та коли вже ти сказав, я неодмінно піду, щоб на мою голову не упало знущання, на моє лице – образа. Государине-матінко, бек-батьку, бувайте здорові». Канли-Коджа подумав: «Ось яку біду я собі вчинив! Я розкажу хлопчикові такі речі, що налякають його; може, він не піде, повернеться назад». Канли-Коджа тут заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Сину, там, куда ти підеш, дороги як чорториї; глина така, що вершник загрузне і не вибереться; ліс такий, що строкатій гадині не проповзти; фортеці підносяться до небес; там красуні уражають зір, викрадають серця; там кат беззвучно відрубує голову; там у батька (красуні) на плечах скаче щит. До злих місць ти вирушаєш; повернись назад, не змушуй ридати твого білобородого батька, твою стару матір». Кан-Туралі розгнівався; він говорить: «Що ти говориш, що мовиш, душа моя, батьку? Хіба той, хто боїться усіх цих речей, – джигіт? На хороброго мужа наводити страх – ганьба. Дороги, подібні чорториям, я, бог дасть, пройду вночі; болото, де тонуть вершники, я покрию (повстю?), по якій можна буде пройти; ліс, де не проповзти строкатій гадині, я, вдаривши кресалом, спалю; фортеці, що підносяться до небес, я, бог дасть, візьму і скрушу; красуню, що вражає зір, викрадає серце, я поцілую в шию; батькові її, у кого на плечах скаче щит, я, бог дасть, відрубаю голову. Чи піду я чи не піду, повернусь чи не повернусь, чи ляжу під грудьми чорного верблюда, чи повисну на рогах чорного бика, чи буду розтерзаний кігтями лютого лева, чи піду я чи не піду, повернусь чи не повернусь, до скорого побачення, бек-батьку, і тобі, государине-матінко, на все добре». Вони зрозуміли, що честь не дозволить йому чекати; сказали: «Сину, хай буде щасливою твоя доля; щоб пішов і повернувся ти живим-здоровим».

Кан-Туралі поцілував руку батька-матері, приєднав до себе своїх сорок джигітів; сім днів, сім ночей вони йшли, прибули до кордонів ґяурів, поставили шатро. Кан-Туралі змусив бігати свого швидкого коня, кидав до неба свою палицю, не даючи їй упасти на землю, гнався за нею, хапав її. «Слухайте, мої сорок товаришів, мої сорок супутників, – говорив він, – із швидким я позмагався би, із сильним поборовся би, з божою поміччю трьох звірів я убив би, очільницю красунь, Сельджан-хатун у жовтому одязі, взяв би, у дім мого батька, моєї матері повернувся б! Слухайте, мої сорок супутників, хай буде жертвою заради вас моя голова!» Коли вони так розмовляли, хане мій, дійшла вістка до тагавора: «З огузів джигіт, на ймення Кан-Туралі, прийшов сватати твою дочку», – сказали (йому). Ґяури прийшли назустріч на сім агачів; «Скажи, джигіте, за чим ви прийшли?» – запитали вони. Вони відповіли: «Ми прийшли обмінятися дарами». Їм виказали пошану, розстелили барвисті килими, зарізали білих баранів, дали пити семилітнього червоного вина, привели їх до тагавора. Тагавор сидів на престолі; сто ґяурів були зодягнені у броню; у сім рядів стояли (люди) навколо арени; (Кан-Туралі) прийшов; раніше дівиця веліла поставити на арені терем; усі дівиці, що були при ній, були одягнені в червоне, сама вона була одягнена в жовте; згори вона споглядала видовище. Кан-Туралі прийшов, привітав тагавора, одягненого у чорну шапку; тагавор відповів на привітання. Розстелили барвисті килими, сіли; тагавор говорить: «Джигіте, звідки ти приходиш?» Кан-Туралі встав з місця, наблизився, пройшов, перевалюючись, оголив своє біле чоло, підкотив свої білі рукава, сказав: «Я прийшов піднятися на твою чорну гору, що лежить навпроти (нас); я прийшов переправитися через твою бистру, повноводу річку; я прийшов бути притиснутим твоїм тісним чоботом, твоєю широкою пазухою; за велінням бога, за словом пророка я прийшов узяти твою дочку». Тагавор говорить: «Мова цього джигіта швидка, (тільки) чи є в руці його звитяга?» Тагавор говорить: «Роздягніть цього джигіта, щоб він постав у чім мати народила». Роздягли; Кан-Туралі обмотав навколо свого стану тонку золотисту полотняну тканину; узяли Кан-Туралі, привели його на арену. Кан-Туралі був джигітом гарним і досконалим; серед огузів чотири джигіти ходили з покривалом: один – Кан-Туралі, інші ж – Кара-Чюкюр, його син Кирк-Конук і вершник сірого коня Бейрек. Кан-Туралі згорнув покривало, дівиця дивилася з терема; її вузький стан принишк, її кішка занявчала; як у лінивого теляти, з рота у неї потекла слина; вона говорить своїм дівицям: «Хоч би бог Всевишній зробив милосердним серце мого батька, щоб він призначив плату і віддав мене цьому джигітові! Жаль було б, якби такий джигіт загинув у пазурах звірів».

Тут привели на залізному ланцюгу бика; бик зігнув коліна, розщепив рогами шматок мармуру, розірвав його, як сир; ґяури говорять: «Тепер він вразить джигіта, скрушить, потягне, розірве. Хай будуть скрушені племена огузів! Навіщо сорока джигітам з одним сином бека помирати заради однієї дівиці?» Почувши те, сорок джигітів заплакали; Кан-Туралі подивився праворуч, побачив, що його сорок джигітів плачуть; подивився ліворуч, побачив те ж саме; він говорить: «Слухайте, мої сорок товаришів, мої сорок супутників! чому ви плачете? Принесіть мою ручну кобзу, славте мене». Тут сорок джигітів почали славити Кан-Туралі – подивимось, хане мій, як вони славили; вони говорять: «Султане мій, Кан-Туралі! Хіба ти не піднімався і не вставав зі свого місця? хіба ти не сідав на свого чорногривого кавказького коня? хіба ти, коли на барвистій горі з крутими схилами гнав дичину, піднімав птицю, не бачив біля воріт дому твого батька з білим верхом, як служниці доять корів? хіба той, кого вони звали: бичок, бичок! – не теля чорної корови? хіба хоробрі мужі турбуються про загибель? Сельджан-хатун у жовтому одязі дивиться з терема; на кого вона дивиться, того спалює вогнем кохання; хай кохання до дівиці у жовтому одязі підбадьорить тебе, Кан-Туралі!» «Випустіть же вашого бика, нехай він прийде», – сказав він. Взяли бика за ланцюг, відпустили; бик направив свої роги, як сталевого списа, на Кан-Туралі; Кан-Туралі віддав хвалу Мухаммедові, чиє ім'я славне, ударив бика по лобі так, що змусив його опуститися на задню частину, вперся кулаком йому в лоба, потягнув його до краю арени. Довго вони билися, ні бик не перемагав, ні Кан-Туралі не перемагав. Потрохи бик почав слабнути, його морда вкрилася піною; Кан-Туралі говорить: «Владу над цим світом дав мужам розум; я відскочу перед ним; що є у мені звитяга, покажу за його спиною». Він віддав хвалу Мухаммедові, чиє ім'я славне, відсторонився від бика з переднього боку, бик ударився (об землю) рогами; (Кан-Туралі) тричі підняв його за хвіст, кинув на землю; кості бика розлетілися на шматки; (Кан-Туралі) наступив (на бика), заколов його; вийняв ніж, здер з нього шкуру; залишивши м'ясо на арені, він приніс тагавору шкуру, говорить: «Завтра вранці ти віддаси мені свою дочку». Тагавор говорить: «Віддайте дівицю, проженіть (його) з міста, хай він вийде, піде!» У тагавора був племінник, він говорить: «Цар зверів – лев, нехай він покаже, як пограється і з левом; тоді ми віддамо йому дівицю».

Пішли, вивели лева, привели на арену; лев заревів; усі коні, що були на арені, помочилися кров'ю. Джигіти говорять: «Бика він убив, лева як йому убити?» Вони заплакали; Кан-Туралі побачив, що його джигіти плачуть, він говорить: «Слухайте, візьміть у руки мою ручну кобзу, славте мене! Якщо я полюбив дівицю в жовтому одязі, невже я ухилюся від бою з левом?» Тут його супутники заговорили – подивимось, хане мій, що вони говорили: «Султане мій, Кан-Туралі! Між білих очеретів, побачивши жовту шкіру, лютий лев, цар звірів, долає молодих коней; роздираючи жили здобичі, він смокче її кров; не відступає він перед чорним булатним мечем, не ухиляється від міцного осикового лука, не відступає перед гострою стрілою з білими перами; хіба дасть він кусати себе твоєму рябому псові? Хіба хоробрі джигіти у день битви турбуються про загибель? Сельджан-хатун у жовтому одязі дивиться з терема; на кого подивиться, того спалює вогнем кохання; хай кохання до дівиці у жовтому одязі підбадьорить тебе». «Слухай, ґяуре, – сказав Кан-Туралі, – випусти свого лева; нехай він прийде; не такий мій чорний булатний меч, щоб… На тебе я покладаюся, боже, найвеликодушніший серед великодушних, володар багатств, прийди (на допомогу)!» Випустили лева; він пішов (на Кан-Туралі), підійшов; Кан-Туралі обгорнув шматком вовни свою маківку, простягнув (той же шматок) у лапу левові, віддав хвалу Мухаммедові, чиє ім'я славне, видивився місце на лобі лева, наніс йому кулаком такий удар, що кулак торкнувся його перенісся і зламав його. Він схопив лева за шерсть, розірвав його стан, потім, підняв його, ударив об землю; (кістки) лева розбилися. Він підійшов до тагавора і сказав: «Завтра віддай мені свою дочку». Тагавор говорить: «Приведіть дівицю, віддайте; цього джигіта мої очі побачили, моє серце полюбило, хоче – нехай залишається, не хоче – хай іде». Знову говорить його племінник: «Цар звірів – верблюд; нехай він і з ним пограється, тоді ми віддамо дівицю».

З милості божої, по молитві беків і пашів тагавор велів перев'язати верблюдові морду в семи місцях; заздрісники-ґяури не перев'язали, випустили (верблюда), відкривши перед ним шлях, (думаючи): «Кан-Туралі буде скрушений; він потрапить в обійми верблюда, буде скрушений і (тільки тоді) вийде з обійм!» Сп'янілий від (боротьби), джигіт вже витримав бій з двома звірями, обіперся (об землю), упав; ззаду до нього підійшли шість катів, тримали в руках оголені мечі; тут його супутники заговорили – подивимось, хане мій, що вони говорили: «Кан-Туралі, ти піднявся зі свого місця, сів на свого чорногривого кавказького коня, приєднав до себе своїх світлооких джигітів; озираючись назад, піднявся на барвисту гору з крутими схилами; озираючись назад, переправився через бистру, багатоводну річку; озираючись назад, вступив до країни обагрених кров'ю ґяурів. Коли підійшов чорний бик, ти розбив його на шматки; коли підійшов лютий лев, ти зігнув його стан; коли підійшов чорний верблюд, чому ти зволікаєш? Чорними, чорними горами підніметься поговір; через обагрені кров'ю ріки перейде поговір; у народ решти огузів проникне поговір; скажуть: ось що зробив син Канли-Коджі, Кан-Туралі. Коли підійшов чорний бик, він зарубав його мечем; коли підійшов лютий лев, він зігнув його стан; коли підійшов чорний верблюд, чому він почав зволікати? Не залишиться ні великого, ні малого, усі заговорять; не залишиться ні бабусь, ні дідів, усі почнуть лихословити. Твій білобородий батько буде уражений горем; твоя стара мати буде лити криваві сльози. Хане мій, якщо ти не піднімешся і не встанеш з місця, позаду тебе шість катів тримають оголені мечі; не давши тобі спам'ятатися, вони відрубають твою прекрасну голову. Чи не поглянеш ти знизу вгору? До тебе підлетів рябий гусак; чи не випустиш ти свого сокола? Сельджан-хатун у жовтому одязі подає знаки; хіба ти не бачиш? Про тебе говорять, що ти будеш скрушений носом верблюда; хіба ти не знаєш? Сельджан-хатун у жовтому одязі дивиться з терема; на кого вона дивиться, того спалює вогнем кохання; нехай кохання до дівиці у жовтому одязі тебе підбадьорить». Кан-Туралі встав і говорить: «Слухайте, коли я приліплюся до носа того верблюда, скажуть: він приліпився по слову тієї дівиці; завтра поговір проникне в народ огузів, скажуть: від його руки загинув верблюд, він визволив дівицю. Ударте в мою ручну кобзу, славте меня; я покладаюся на створившого мене всемогутнього бога; невже я відступлю перед одним верблюдом? Бог дасть, я і йому відрубаю голову». Джигіти Кан-Туралі стали славити його і заговорили – подивимось, хане мій, що вони говорили: «На вершині міцних скель в'є гнізда орел, султан усіх птахів; летить він близько до всемогутнього великого бога; (як) уражений важким каменем стінобитної гармати, він стрімко опускається; на чистому озері він уражає і хапає качку; у жорстокому гніві він на льоту тримає і розриває (її); коли його шлунок проголодається, він піднімається і летить; хіба дасть він ударити себе крилом сороці? Хіба хоробрі джигіти у день зустрічі (з ворогом) турбуються про загибель? Сельджан-хатун у жовтому одязі дивиться з терема; на кого вона подивиться, того спалює вогнем кохання; нехай кохання до дівиці у жовтому одязі тебе підбадьорить!» Кан-Туралі віддав хвалу Мухаммедові, чиє ім'я славне, ударив верблюда раз ногою – верблюд заревів; ударив ще раз – верблюд не міг встояти на ногах, упав; наступивши на нього, він у двох місцях заколов його, вирізав з його спини два ременя, кинув (їх) перед тагавором і говорить: «Пригодяться, щоб зашити, коли у дівиць розірветься пов'язка колчана (чи) стремена». Тагавор говорить: «Клянуся богом, цього джигіта мої очі побачили, моє серце полюбило».

(Тагавор) у сорока місцях велів поставити шатра, у сорока місцях велів поставити червоні (і) барвисті весільні намети. Привели Кан-Туралі і дівицю, розмістили їх у весільному наметі. Прийшов співець, заграв збуджуючу пісню; у джигіта огузів (Кан-Туралі) наповнилися легені, він оголив свій меч, ударив (ним об) землю, розсік (її) і сказав: «Хай буду я розсічений, як земля, хай розсиплюся, мов прах; хай розрубає мене мій власний меч, хай проб'є моя власна стріла, хай не народиться у мене син, якщо народиться, хай не проживе й десяти днів, якщо я увійду в це весільне шатро, не побачивши лику мого бека-батька, моєї государині-матінки». Він розібрав своє шатро, змусив ревіти своїх верблюдів, змусив іржати своїх коней; ніч потемніла, він вирушив у дорогу, йшов сім днів, сім ночей, вийшов до кордонів огузів, поставив шатро. Кан-Туралі говорить: «Слухайте, мої сорок товаришів, мої сорок супутників, хай буде жертвою за вас моя голова! Бог Всевишній відкрив (переді мною) шлях; я пішов, тих трьох звірів я убив, Сельджан-хатун у жовтому одязі взяв, прийшов; прийміть звістку, нехай мій батько вийде мені назустріч». Кан-Туралі подивився, побачив – у тому місці, де вони розташувалися, злітають птиці-лебеді, журавлі, рябчики, куріпки; холодні, холодні води, луки, гаї. Сельджан-хатун це місце сподобалося, вона його схвалила; вони лягли, віддалися веселощам, їли, пили.

Мерв. Вироби гончарів туркменів

У ті часи, якщо джигіти-огузи зазнавали біди, вона приходила під час сну. Кан-Туралі заснув; поки він спав, дівиця говорить: «Люблячих мене багато; як би вони несподівано не напали, не схопили мого джигіта, не убили його, не схопили б мене, білолицю діву, не повели б у дім мого батька і матері». Вона взяла броню коня Кан-Туралі, одягла його в броню, сама теж взяла броню, одягла, взяла в руки свого списа, піднялася на узвисся, роззирнулася. Між тим, хане мій, тагавор розкаявся: «За те, що він убив трьох зверів, він забрав мою єдину дочку», – сказав він, вибрав шістсот ґяурів, одягнених у броню, в чорний одяг, у синє залізо. Ніч і день вони йшли і прибули; дівиця була насторожі, подивилася, побачила – суне військо. Вона почала збуджувати свого коня, прискакала до Кан-Туралі, заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Не будь безпечним, свою чорну голову підніми, джигіте! свої прекрасні очі, обведені строкатою каймою, відкрий, джигіте, поки не зв'язали тобі білі руки від (самих) ліктів, поки не ударили твоє біле чоло об чорну землю, поки не відрубали, не давши тобі спам'ятатися, твою прекрасну голову, поки не пролили на землю твою яскраво-червону кров! Прибув ворог, прийшов недруг; чому ти лежиш? Піднімись! Тверді скелі не захиталися, а земля розщепилася; старі беки не померли, а народ охопило сум'яття; зустрівшись, вони змішалися, спустилися з гори; вишикувався, прийшов на тебе ворог. Хіба ти знайшов (придатне) місце, де лежати? Хіба ти знайшов житло? Що сталося з тобою?» Так вона голосно сказала; Кан-Туралі ворухнувся, прокинувся, встав; він говорить: «Що ти говориш, моя красуне?» Вона говорить: «Джигіте мій, на тебе прийшов ворог; розбудити – моє діло, вийти на битву і показати звитягу – твоє діло». Кан-Туралі відкрив очі, підняв повіки, побачив, що дівиця на коні поскакала зі списом у руці. Він, поцілувавши землю, говорить: «Ми перейнялися вірою, визнали правдивим (слово пророка); виповнилося в чертогах бога Всевишнього наше бажання». Чистою водою він зробив омовіння, приклав до землі своє біле чоло, зробив намаз у два поклони, сів на коня, віддав хвалу Мухаммедові, чиє ім'я славне, пустив коня на ґяурів у чорному одязі, пішов (їм) назустріч. Сельджан-хатун, збудивши свого коня, проскакала повз Кан-Туралі; Кан-Туралі говорить: «Красуне моя, куди ти йдеш?» Вона говорить: «Бек-джигіте, була б цілою голова, а шапка знайдеться. Цих ґяурів, що приходять, багато; будемо битися, будемо боротися; хто з нас помре, – значить, помре; хто з нас залишиться живим – нехай прийде в шатро». Тут Сельджан-хатун пустила коня, нанесла поразку (ворогам); тих, що утікали, вона не переслідувала, тих, що просили пощади, не убивала. Вона подумала, що ворога розбито; із закривавленим лезом меча вона прийшла в шатро, не могла знайти Кан-Туралі.

Між тим прийшли батько і мати Кан-Туралі; вони побачили, що у цієї дівиці лезо меча в крові, а їхнього сина не видно; вони запитали – подивимось, про що вони запитали; мати Кан-Туралі говорить: «Матінко моя, дочко моя! рано-вранці ти встала з місця; чи звеліла ти схопити сина? чи звеліла відрубати його прекрасну голову, не давши йому спам'ятатися? чи змусила ти його стогнати, примовляючи: «государиня-матінка, бек-батько»? Ти приходиш, мого бека не видно; моя печінка горить; вустами, язиком, дай мені відповідь, (скажи хоч) кілька слів; хай буде моя чорна голова жертвою, дівице, за тебе». Дівиця зрозуміла, що це її свекруха і свекор; вона зробила знак нагайкою: «Ходіть до шатра, – сказала вона, – там, де опускається і згущається пилюка, де кружляють ворони, там пошукаємо (його)». Вона ударила шпорами свого коня, піднялася на узвишшя, роздивилася, побачила, що всередині однієї ущелини пилюка то згущається, то розсіюється. Вона прийшла туди, побачила, що коня Кан-Туралі уразили стрілою, що його поранили стрілою в обличчя, його лице залите кров'ю, а він не зупиняється, витирає кров; ґяури скопичуються, він оголює меча, жене перед собою ґяурів, переслідує (їх). Як побачила те Сельджан-хатун, всередині у неї запалився вогонь; як сокіл влітає в зграю гусей, вона пустила коня на ґяурів; з одного боку скрушивши ґяурів, вона вийшла на другий бік. Кан-Туралі подивився, побачив, що хтось жене ворога перед собою, переслідує (його); він не знав, що то – Сельджан. Він розсердився; тут він заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Ти піднявся і встав зі свого місця, джигіте; хто ти, джигіте? Ти сів на свого чорногривого кавказького коня, джигіте; хто ти, джигіте? Ти рубаєш (людям) голови, не даючи їм спам'ятатися, ти вторгаєшся без дозволу в середовище моїх ворогів, джигіте; хто ти, джигіте? Без дозволу вторгатися в середовище ворогів у нашому народі – ганьба; іди; чи злетіти мені, ставши птицею-соколом, чи схопити тебе за бороду і горлянку, чи відрубати тобі голову, не давши тобі спам'ятатися, чи пролити на землю твою яскраво-червону кров, чи причепити твою чорну голову до ременя сідла? Джигіте, чия смертна година настала! хто ти, джигіте? Повернись назад!» Тут Сельджан-хатун заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Джигіте мій, мій бек-джигіте! хіба верблюди залишають своїх верблюденят? хіба кавказькі коні хвицають своїх лошат? хіба у стадах білі барани б'ють рогами своїх ягнят? хіба витязі-джигіти убивають своїх красунь? Джигіте мій, мій бек-джигіте! з одного кінця ці ґяури мої, з другого кінця – твої». Кан-Туралі зрозумів, що долає і розсіює ворогів Сельджан-хатун; він врізався в один кінець ворогів; тримаючи меча, він кинувся на ґяурів, почав рубати їм голови. Ворога було переможено, недруга було розбито; Сельджан-хатун взяла Кан-Туралі на круп свого коня, виїхала (з бою). У дорозі Кан-Туралі прийшла така думка: «Сельджан-хатун, коли ти піднімешся і встанеш з місця, коли сядеш на свого чорногривого кавказького коня, коли облаштуєшся біля воріт (житла) мого батька з білим верхом, коли світлоокі дочки-наречені огузів будуть на літніх пасовиськах, коли кожен скаже своє слово, ти тоді встанеш, будеш хвалитися, скажеш: «Кан-Туралі ослаб, я взяла його на круп коня, вийшла (з бою)». Мої очі відвернулися, моє серце завмерло, я уб'ю тебе». (Так) він сказав; Сельджан-хатун зрозуміла, що сталося; вона заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Бек-джигіте! Коли будуть хвалитися, нехай хвалиться мужчина, він – лев; для жінки похвала – брехня; похвалою жінка мужчиною не стане! Під барвистою ковдрою я з тобою не перекидалася, у солодкі вуста я з тобою не цілувалася, яскраво-червоними губами з тобою не перемовлялася; швидко ти полюбив, швидко розлюбив, негідний, син негідного! Знає всемогутній бог, як я тобі віддана; не погуби мене, друже мій!» Кан-Туралі говорить: «Ні, неодмінно мені треба убити тебе». Дівиця розсердилася, вона говорить: «Негідний, син негідного! Я хапаюся за нижню ручку, ти хапаєшся за верхню ручку. Давай, сину негідного, будемо змагатися, чи стрілою, чи мечем». Вона ударила ногою коня, піднялася на узвишшя; із свого колчана вона висипала на землю дев'яносто стріл, з двох стріл зняла залізні навершя, одну заховала, другу взяла в руку; пустити стрілу із залізним навершям вона не змогла. Вона говорить: «Джигіте, випусти свою стрілу». Кан-Туралі говорить: «Таке право дівиць; спочатку ти вистріли». Дівиця однією стрілою уразила Кан-Туралі так, що воша, яка була на його голові, упала до його ніг. Він підійшов, обійняв Сельджан-хатун; вони зійшлися, поцілувалися; Кан-Туралі заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Моя (красуне), ти, чий тонкий одяг блищить, чиї яскраво-червоні щоки подібні краплинам крові, що падають на сніг, не торкнувшись землі, чий рот тісний для пари мигдалин, чиї чорні брови (ніби) проведені рукою писців, чиє чорне волосся, коли розпущене, тягнеться на сорок тутамів; з левиного роду, дочка султана! Не міг я тебе убить, (швидше) я уб'ю себе; я не хотів убити тебе, я тебе випробовував». Тут Сельджан-хатун заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Я піднімалась і вставала зі свого місця; я сідала на свого чорногривого кавказького коня; я виходила з дому мого батька з білим верхом; я полювала на барвистій горі з крутими схилами; я гналася за рябою дичиною, за диким козлом; я знала, що я роблю однією стрілою; стрілою без залізного навершя, джигіте, я випробовувала тебе; убити тебе, джигіте, я не могла». Вони віддалялися і зближувалися; ухопивши один одного за комір, вони розходились і сходились, цілувалися у солодкі вуста, сіли на сірого коня, вирушили, прийшли до його бека-батька. Його батько, побачивши свого хлопчика, подякував богові; зі своїм сином, з нареченою Канли-Коджа прийшов до огузів, поставив шатро на зеленому барвистому лузі, велів убити кращих коней-жеребців, верблюдів і баранів, справив весілля, пригостив решту беків огузів; поставивши свою золоту парасолю, Кан-Туралі увійшов до свого весільного шатра, досяг мети своїх намагань.

Прийшов мій дід Коркут, заграв радісну пісню, сказав слово, сказав, що сталося з мужами, борцями за віру. Де тепер ті беки-витязі, про кого я говорив, ті, що казали: увесь світ – мій? їх викрала смерть, сховала земля, кому залишився тлінний світ? Земне життя, ти приходиш і відходиш; твій останній кінець – смерть. Коли настає смертна година, хай не розлучить (бог тебе) з чистою вірою; хай не змусить тебе всемогутній звертатися до лиходіїв; хай не буде обманута твоя дана богом надія. Заради твого білого лику ми склали молитву з п'яти слів; хай буде вона прийнята, хай узрять лик (божий) ті, що говорять «амінь», хай воз'єднається молитва в одне, хай стоїть твердо; хай простить (бог) твої гріхи заради Мухаммеда обраного, чиє ім'я славне, хане мій!

VII. ПІСНЯ ПРО ІЄКЕНКА, СИНА КАЗИЛИК-КОДЖІ

Хане мій! Син Кам-Гана хан Баюндур встав зі свого місця, поставив на чорну землю своє шатро з білим верхом. Було піднято до небес барвистого намету, були розкладені у тисячі місць шовкові килими; беки внутрішніх огузів зібралися для розмови, їли, пили; був чоловік на ймення Казилик-Коджа; він був візиром Баюндур-хана; міцне вино ударило йому в голову; він опустився на свої міцні коліна, попросив у Баюндур-хана (дозволу вчинити) напад; Баюндур-хан дав дозвіл: «Іди, куди хочеш», – сказав він. Казилик-Коджа був чоловік, який бачив багато чого і здатний був вершити справи; він зібрав навколо себе удатних старійшин, вирушив у дорогу зі зброєю, (відібраною у) чужоземців і ворогів. Багато гір, ущелин, пагорбів вони пройшли; якось вони підійшли до фортеці Дізмерд; вона була на березі Чорного моря; біля неї вони зупинились. У тій фортеці був тагавор, якого називали тагавором Діреком, сином Аршуна; зростом той тагавор був у шістдесят аршинів, потрясав палицею вагою у шістдесят батманів [пудів], напинав дуже міцного лука. Казилик-Коджа, коли дійшов до фортеці, почав битву; потім той тагавор вийшов із фортеці, прийшов на арену, викликав мужа на бій; Казилик-Коджа, побачивши його, понісся на нього як вітер, приліпився наче клей, наніс ґяуру удар мечем у потилицю, та не міг причинити йому і малої рани. Дійшла черга до ґяура, тією палицею, вагою у шістдесят батманів, він наніс сильний удар Казилик-Коджі; облудний світ став тісним для його голови; як дудка, задзюрчала кров. Казилик-Коджу захопили, полонили, замкнули у фортеці; його джигіти не встояли, утекли. Казилик-Коджа всього шістнадцять років пробув у полоні у фортеці; один чоловік, на ймення Емен, шість разів намагався, та не міг взяти фортецю.

Між іншим, хане мій, на той час, коли Казилик-Коджу було захоплено в полон, у нього був один син. Йому виповнився один рік; (потім) йому виповнилося п'ятнадцять років; він став джигітом. Він думав, що його батько помер; заборонили згадувати, приховували від хлопця, що його батько в полоні; ім'я того хлопчика було Ієкенк. Якось, коли Ієкенк сидів і розмовляв з беками, сталася суперечка між ним і Будагом, сином Кара-Гюне; вони перекидалися словами; Будаг говорить: «Чим тобі тут хвалитися? Якщо ти хочеш (викликати на бій) мужа, то порятуй свого батька; хіба не пройшло шістнадцять років з тих пір, як він у полоні?» Як почув ту звістку Ієкенк, його серце затріпотіло, його чорна печінка затіпалася; він пішов перед очі Баюндур-хана, приклав лице до землі і говорить: «Рано-вранці у місці, що в стороні від дороги, ставлять твоє шатро з білим верхом; атласом вишитий твій синій намет; табунами виводять твоїх швидких коней; гучним голосом при дорозі творять правосуддя твої урядники; (як) масло, ллється твоє пишне багатство, опора решти джигітів, надія для нас бідних, стовп Туркестану, дитя птахи Тулу, лев племені і роду, тигр чорного натовпу, щасливий хане! (Надай мені) допомогу, пошли мене на ту фортецю, де заточено у полон мого батька!» Баюндур-хан віддав повеління: «Нехай прийдуть двадцять чотири знаменитих беки! Першим нехай піде з тобою бек Залізних воріт удатний Дундаз, син Киян-Сельджука, що змушує кричати мужа на вістрі свого списа із тростини, що у бою не запитує (ворога), хто він. Нехай піде з (тобою) Дюлек-Вуран, син Ілік-Коджі, що змушує плавати жеребців-онагрів, (переслідуючи їх на полюванні), що взяв ключі п'ятидесяти семи фортець. Нехай піде з тобою Улальмиш, син Ягринчі, що з'їжджає вниз з подвійної вежі і (при цьому) не запізнюється випустити стрілу. Нехай піде з (тобою) Рустем, син Тогсуна, що проливає криваві сльози, коли тричі не побаче ворога. Нехай піде з (тобою) удатний Буран, що виймає людей з пащі драконів. Нехай піде з (тобою) Суган-Сари, який стверджує, що пройшов землю з кінця в кінець». Будеш перелічувати мужів огузів, до кінця не дійдеш; Баюндур-хан дав Ієкенку у товариші двадцять чотири знаменитих беки; беки зібралися, роззирнулися, оглянули свою зброю.

Між іншим тієї ночі Ієкенк бачив сон; свій сон він розповів своїм супутникам – подивимось, хане мій, як він розповів; він говорить: «Беки, коли моя чорна голова, мої очі безтурботно були занурені в сон, у мене було сновидіння. Відкривши свої світлі очі, я побачив світ; побачив витязів, які змушували скакати світло-сивих коней; я приєднав до себе витязів з білими шоломами, прийняв настанови від білобородого діда Коркута, піднявся на чорні гори, підійшов до Чорного моря, що розкинулося перед (нами), змайстрував човен, зняв із себе сорочку, приладнав парус, вирушив по морю, що розкинулося перед (нами), переплив (його); на другому березі на одному схилі чорної гори я побачив мужа з блискучим чолом і головою; підвівшись, я встав з місця, направив свого списа із тростини, пішов назустріч тому мужу; (ставши) перед ним, я уразив списом того мужа; на деякий час я заспокоївся, подивився на того мужа краєм ока – то був Емен, що виховав мене; я його упізнав, озирнувся назад, привітав того мужа, сказав: «Серед племен огузів хто ти?» Піднявши свої вії, він подивився мені в обличчя: «Сину (мій), Ієкенку, – сказав він, – куди ти йдеш?» Я сказав: «Я йду до фортеці Дізмерд: мій батько там у полоні». Тут мій вихователь сказав мені: «Куди мене приносили мої сім скакунів, вітер (їх) не міг наздогнати; на вовків Яни-Баїра були схожими мої джигіти; сім чоловік напинають мій лук; з березової шелюги зроблена моя стріла, печатка з масивного золота до неї прикладена, як мій знак; подув вітер, пролився дощ, піднялися чари; сім разів я вирушав, не міг взяти тієї фортеці, повернувся назад; більше мужів, ніж мені, тобі не покласти, джигіте мій, повернись назад». Ієкенк уві сні сказав вихователю своєму: «Коли ти підвівся, встав зі свого місця, ти не приєднав до себе світлооких беків-джигітів, тебе не супроводжували беки із славним іменем; ти взяв собі в товариші найманців, що служили за п'ять срібних монет; тому ти не міг узяти тієї фортеці». Ще говорить Ієкенк: «Щоб потрохи різати й їсти – вартісне м'ясо; у дні втоми вартісне (для вгамування спраги) бистре джерело; вартісне щастя, коли воно усталене і міцне; вартісний розум, коли він не забуває, чому навчився; вартісна мужність, коли вона не відступає перед загибеллю, не рятується втечею». Цей сон Ієкенк розповів своїм супутникам; між тим, Емен, що виховав його у цей час був близько; з усіма беками він став товаришем, вони вирушили, дійшли до фортеці Дізмерд, (там) розташувалися.

Коли ґяури побачили їх, вони принесли звістку тагавору Діреку, синові Аршуна; той проклятий вийшов із фортеці, став навпроти них, викликав на бій мужів. Син Киян-Сельджука, удатний Дундаз, встав зі свого місця, стис під пахвою свого міцного списа (довжиною) у шістдесят тутамів, хотів очі в очі уразити того ґяура – не уразив; гяур-тагавор схопив (списа), зробив зусилля, вирвав у нього списа з рук; тією палицею, (вагою) у шістдесят батманів, він наніс Дундазу славний удар; просторий світ для його голови став тісним; він повернувши (повід) свого кавказького коня, повернувся назад. Дюлек-Вуран, що не умів відступати, ударив коня, прискакав зі своєю палицею-шестопером, наніс ґяуру сильний удар зверху вниз, не міг подолати його; тагавор схопив палицю, вирвав її з рук його; його він теж ударив палицею; той теж, повернувши (повід) свого кавказького коня, повернувся назад. Хане мій, двадцять чотири знаменитих беки були переможені у бою з ґяуром; потім син Казилик-Коджі, молодой джигіт Ієкенк, поклавшись на бога-творця, віддавши хвалу божеству, якому немає кінця; він говорить: «Ти вищий від усього високого, ніхто не знає, який ти, славний боже! Від матері-батька ти не народжений, ні від кого спадок не отримував, нікому не служив; скрізь ти – єдиний, ти бог, пристанок для усіх. На Адама ти поклав вінець, сатану уразив прокляттям, за одну вину ти прогнав його із (свого) чертога. Німврод пустив стрілу в небо; ти протиставив йому рибу із блискучим черевом. Твоїй величі немає межі, твоєму стану немає зросту, твоєму тілу не треба зусиль. Враженого (тобою) ти не возвеличуєш, великий боже; придушеному (тобою) ти не даєш навчитися мудрості, мудрий боже; піднесеного тобою ти підносиш до небес, славний боже; на кого упав твій гнів, того ти скрушаєш, скрушителю, боже; на тебе, єдиний Боже, я покладаюся, господе мій, всемогутній боже, помочі від тебе прошу! Я пущу коня на ґяура у чорному одязі; дай ти успіх моїй справі». Тієї миті він пустив коня, налетів як вітер, приліпився мов клей, ударив ґяура мечем по плечу, розрізав його одяг, його броню, наніс йому рану глибиною у шість пальців; його чорна кров задзюрчала, його черевик зі (шкури) чорної корови наповнився кров'ю, його чорна голова зігнулася, залишилася скарлюченою; зразу ж він повернув назад, утік до фортеці; Ієкенк погнався за ним, коли він заїжджав у ворота фортеці, наніс йому чорним булатним мечем такий удар у потилицю, що його голова упала на землю, як куля; тут Ієкенк, повернувши (повід) свого коня, прийшов до війська.

Полоненого Казилик-Коджу відпустили; він вийшов і прийшов; «Скажіть, беки-джигіти, хто убив ґяура?» – запитав він. Він заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Я покинув верблюдицю тяжкою; знати б мені, самець чи самка народилися? У своєму чорному загоні я покинув вівцю тяжкою; знати б мені, баран чи овечка народилися! Я покинув свою світлооку красуню-дружину вагітною; знати б мені, хлопчик чи дівчинка народилися? З любові до творця (дайте) мені вістку, беки-джигіти!» Тут Ієкенк заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Ти покинув свою верблюдицю тяжкою, – народився самець. У чорному загоні ти покинув свою вівцю тяжкою, – народився баран. Ти покинув свою світлооку красуню-дружину вагітною, – народився лев». Ієкенк побачився зі своїм батьком; потім побачилися (з ним) інші беки; потім беки дружним натиском пішли на фортецю, пограбували (її). Ієкенк зі своїм батьком зійшлися, взявши один одного за комір, знайшли один одного, (як) двоє закоханих після розлуки, подавали голос один одному, як вовки у безлунному місці, віддали дяку богові. Вони зруйнували церкву фортеці, на її місці збудували мечеть, прочитали хутбу з іменем славного бога. З барвистих рядів стану, з чистої китайки, з красунь-дівиць, з дев'яти панцирів, із золотого шитва і сукна – з усього вони виділили п'яту долю для Баюндур-хана, решту роздали борцям за віру, повернулися назад, прийшли до себе додому.

Прийшов мій дід Коркут, склав пісню, сказав слово; ця билина хай буде присвячена Ієкенку, сказав він. Я дам віщування, хане мій; твої рідні чорні гори хай не скрушаться; твоє тінисте міцне дерево хай не буде зрубане; хай буде місцем твого білобородого батька рай, хай буде місцем твоєї сивоголової матері горішня обитель! Хай не розлучить (тебе бог) до кінця з чистою вірою! Заради твого білого чола ми склали молитву з п'яти слів; хай буде вона прийнята! Хай простить (бог) твої гріхи заради блиску лиця Мухаммеда обраного, чиє ім'я славне!

VIII. ПІСНЯ ПРО ТЕ, ЯК БІСАТ УБИВ ДЕПЕ-ГЕЗА

Одного разу, хане мій, коли огузи сиділи (разом), на них напав ворог; серед ночі вони сполошилися, знялися з місця; під час втечі упав синок Аруз-Коджі; його знайшов лев, вигодував.

Через деякий час огузи повернулися, розташувалися на своїй землі; прийшов табунник хана огузів, приніс вістку; він говорить: «Хане мій, з очеретів виходить якийсь лев, вражає коней; він ходить перевальцем, як людина; здолавши коня, він смокче кров».

Аруз говорить: «Хане мій, мабуть то мій синок, що упав, коли ми сполошилися». Беки сіли на коней, прийшли до лігва лева, підняли лева, взяли хлопчика; Аруз, забравши хлопчика, привів його до себе додому; (усі) раділи, посідали їсти й пити, та скільки юнака не приводили, він не залишався, знову йшов до лігва лева. Знову його взяли і привели; прийшов дід мій Коркут й говорить: «Юначе, ти – людина; із звіриною не водись. Прийди, сідай на добрих коней, з добрими джигітами вирушай у походи! Ім'я твого старшого брата Киян-Сельджук; твоє ім'я нехай буде Бісат; ім'я тобі дав я, (довге) життя хай дасть тобі бог».

Якось огузи відбули на літні пасовиська; у Аруза був пастух, якого прозвали Конур-Коджа-Сари-чобан [букв, «смаглявий дід, жовтий пастух»]; попереду огузів раніше від нього ніхто не перекочовував. Було джерело, відоме під назвою «довге джерело»; біля того джерела мешкали пері. Раптом серед баранів сталося сум'яття; пастух розсердився на переднього барана, вийшов наперед, побачив, що діви-пері сплелися крилами і літають; пастух кинув на них свій плащ, упіймав одну з дів-пері; відчувши пристрасне бажання, він зараз же злігся з нею. Серед баранів почалося сум'яття; пастух примусив скакати (коня) попереду баранів; діва-пері, вдаривши крилами, полетіла; вона говорить: «Пастуше, коли закінчиться рік, прийди, візьми у мене свою заставу, але на огузів ти накликав погибель». У серці пастуха виріс страх, а з журби за дівою його лице пожовкло. Коли прийшов час, огузи знову вирушили на літні кочів'я; пастух знову прийшов до того джерела, знову сталося сум'яття серед баранів; пастух виступив наперед, побачив – лежить купа, випускає із себе зірку за зіркою [яскравим блиском блищить]. Прийшла діва-пері, говорить: «Пастуше, прийди візьми свою заставу, але на огузів ти накликав погибель». Пастух, побачивши ту купу, злякався, повернувся назад, поклав її на пращу замість каменя; ним він її вдарив, вона збільшилась [насторожився, відійшов назад, пустив камінь з пращі. З кожним ударом (купа) росла]. Пастух облишив купу, утік слідом за баранами.

Тим часом вийшли на прогулянку Баюндур-хан з беками, прийшли до того джерела, побачили – лежить щось потворне, ні голови, ні задньої частини не розібрати. Вони скупчилися навколо, зійшли з коней; один джигіт ударив купу; як він ударив, вона збільшилась. Ще кілька джигітів зійшли з коней, ударили; від кожного удару вона збільшувалась. Аруз-Коджа теж зійшов із коня, доторкнувся до голови купи шпорами; купа репнула, із неї вийшов хлопчик, з тулубом як у людини, з одним оком у голові. Аруз взяв того хлопчика, загорнув його у свою полу, говорить: «Хане мій, віддай мені його; я виховаю його разом із моїм сином Бісатом». «Хай буде він твоїм», – сказав Баюндур-хан. Аруз взяв Депе-Геза [Депе – «голова»; гез, газ – «око»], приніс до себе додому; за його наказом прийшла годувальниця, дала дитині свої груди; він один раз потягнув груди, взяв усе молоко, скільки було; вдруге потягнув, узяв її кров; втретє потягнув, узяв її душу. Кілька годувальниць привели, (усіх) він погубив; побачили, що так не вийде, вирішили вигодувати його молоком; казана з молоком йому на день не вистачало. Його вигодували, він виріс, почав гратися з хлопчиками, у кого з хлопчиків гриз носа, у кого вухо. Врешті-решт, усі в орді через нього збурилися, не витримали, з плачем поскаржились Арузові; Аруз побив Депе-Геза, висік, виказав заборони; він не послухався; нарешті Аруз прогнав його з дому. Прийшла пері, мати Депе-Геза, наділа синові на палець перстень: «Сину, хай не увіткнеться в тебе стріла, хай не буде різати твоє тіло меч», – сказала вона.

Депе-Гез вийшов з (області) огузів, пішов на одну високу гору, відрізав шляхи, хапав людей, став великим розбійником. Послали на нього декілька чоловік; вони випускали стрілу – стріла не втикалася, ударяли мечем – меч не різав, кололи списом – спис не діяв. Не залишилося ні пастухів, ні підпасичів; усіх він поїв, почав їсти людей і з самих огузів. Огузи зібралися, пішли на нього; побачивши їх, він розсердився, вирвав із землі дерево, кинув його, знищив п’ятдесят, шістдесят чоловік. Очільникові витязів Казану він наніс удар – світ для нього став тісним; брат Казана Кара-Гюне у бою з Депе-Гезом виявився безсилим; син Дузана, витязь Рустем, загинув мучеником; такий богатир, як син Ушун-Коджі, загинув у бою з ним; два брати його, (розлучившись) з чистою душею, загинули мучениками від руки Депе-Геза [сини Ушун-Коджі – Екрек і Секрек]; одягнений у залізну броню Мамак загинув у бою з ним; Емен (з роду) Бегдюр, із закривавленими вусами, виявився безсилим проти нього. Білобородого Аруз-Коджу він змусив виригати кров; у його сина Киян-Сельджука лопнула жовч. Огузи не справилися з Депе-Гезом, сполошилися, втекли; Депе-Гез перегородив їм усі шляхи скрізь, не випустив їх. Одним словом, сім разів огузи хотіли втекти, сім разів він перегороджував їм шлях, повертав їх на місце. Від руки Депе-Геза огузи геть знесилилися, пішли, покликали діда Коркута, порадилися з ним. «Прийди, ми заплатимо данину», – сказали вони, послали мого діда Коркута до Депе-Геза. Той прийшов, привітався і говорить: «Сину мій, Депе-Гезе! Огузи від твоєї руки знесилились, розтрощені, послали мене (припасти) до праху твоїх ніг, говорять, що заплатять тобі данину». Депе-Гез говорить: «Давайте в їжу по шістдесят чоловік на день». Дід Коркут говорить: «Так ти винищиш рід людський; ми дамо на день по два чоловіки і по п'ятсот баранів». Почувши такі слова діда Коркута, Депе-Гез говорить: «Добре, нехай буде так; (ще) дайте мені двох чоловік готувати мені їжу, а я буду їсти». Дід Коркут повернувся, прийшов до огузів і говорить: «Дайте Депе-Гезові Юклю-Коджу і Янаглу-Коджу [ «коджа» – «старий», «дід», «старець»] готувати їжу; також він вимагає в день по два чоловіки і по п'ятсот баранів». Огузи теж погодились. У кого було чотири сини, дав одного, троє лишилося; у кого було три сини, дав одного, двоє лишилося; у кого було два сини, дав одного, один лишився.

Мерв. Торговці

Був чоловік, на ймення Каник-Кан; у нього було два сини; одного сина він віддав, один залишився. Знову черга повернулася, дійшла до нього; мати (юнака) закричала, заплакала, заридала. Між тим, хане мій, син Аруза Бісат, що раніше подався в похід, на той час він повернувся; старенька говорить: «Тепер Бісат повернувся з походу; я піду; може, він дасть мені одного бранця, і я порятую свого хлопчика». Бісат, сидячи під своєю золотою парасолею, побачив, що йде стара; вона прийшла, увійшла (до намету), привіталася, заплакала і говорить: «Ти, чия стріла з древком не поміщається на твоїй долоні, чий міцний лук з рогів козла, чиє ім'я славне серед внутрішніх огузів, серед зовнішніх огузів, сину Аруза, сину мій, Бісате, допоможи мені!» Бісат говорить: «Чого ти хочеш?» Стара говорить: «У брехливому світі з'явився один чоловік; він не давав народові огузів розташуватися на літніх пасовиськах. Тим, хто рубав чорними булатними мечами, він не дав відрізати у себе жодної волосини; тим, хто потрясали списами із тростини, він не дав себе поранити; тим, хто випускав березові стріли, не дав справу зробити. Очільникові витязів Казану він наніс удар; його брат Кара-Гюне від його руки знесилився; Емен (з роду) Бегдюр, із закривавленими вусами, від його руки знесилився; твого білобородого батька Аруза він змусив ригати кров'ю; посеред змагань у твого брата Киян-Сельджука лопнула жовч, з нього вийшов дух; з інших беків огузів він кого здолав, кого убив. Сім разів він проганяв огузів з їхніх місць, вирішив обкласти їх даниною, і обклав; він поставив вимогу на день по два чоловіки, по п'ятсот баранів; Юклю-Коджу і Янаглу-Коджу йому відрядили прислужувати. У кого було чотири сини, той дав одного; у кого було три сини, дав одного; у кого було два сини, дав одного. У мене було два хлопчики, я дала одного, лишився один; черга повернулася, знову дійшла до мене; його теж хочуть взяти, хане мій, допоможи мені!» Темні очі Бісата наповнилися сльозами через його брата; він заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Мабуть, той гнобитель велів зруйнувати твої намети, що були поставлені на темній землі, брате! Мабуть, той гнобитель велів вибрати з їхніх табунів твоїх швидких коней, брате! Мабуть, той гнобитель вивів з їхніх рядів твоїх одногорбих верблюдів, брате! Мабуть, той гнобитель убив твоїх баранів, яких ти забивав собі до столу, брате! Мабуть, той гнобитель розлучив із тобою твою наречену, яку ти з гордістю привів, брате! Мабуть, ти змусив плакати мого білобородого батька, примовляючи: сину мій, брате! Мабуть, ти змусив страждати мою білолицю матір, брате! Брате, вершина моєї чорної гори, що лежить навпроти (нас)! брате, розлив моєї повноводої прекрасної ріки! Брате, могутність мого сильного стану! Брате, світло моїх темних очей! З моїм братом я розлучений!» (Так) говорячи, він багато плакав і ридав; дав тій жінці бранця. «Піди, порятуй свого сина», – сказав він. Жінка взяла (бранця), прийшла, віддала за свого сина, разом з тим принесла Арузові радісну звістку, сказала: «Твій син повернувся». Аруз зрадів, з іншими беками огузів прийшов зустріти Бісата; Бісат поцілував руку своєму батькові; вони разом плакали, стогнали. Він прийшов у дім своєї матері; його мати вийшла назустріч, обняла свого хлопчика; Бісат поцілував руку своїй матері; вони побачилися, разом застогнали.

Зібралися беки огузів, почали їсти і пити; Бісат говорить: «Беки, заради долі брата я зійдуся з Депе-Гезом; що накажете?» Тут Казан-солодощами бек заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Чорним криком [драконом] піднявся Депе-Гез; перед лицем престолу божого я оточив його, не міг взяти, Бісате! Чорним тигром піднявся Депе-Гез; на чорних горах я оточив його, не міг взяти, Бісате! Лютим левом піднявся Депе-Гез; в густих очеретах я оточив його, не міг взяти, Бісате! Будь ти мужем, будь беком, зі мною, Казаном, тобі не зрівнятися, Бісате! Не змушуй плакати свого білобородого батька, не змушуй стогнати свою сивоголову матір!» Бісат говорить: «Неодмінно піду». Казан говорить: «Як знаєш». Його батько заплакав, говорить: «Сину, не залишай мого вогнища без господаря, змилостися, не йди!» Бісат говорить: «Ні, білобородий, шановний батьку, піду». Він не послухався, взяв зі свого сагайдака жменю стріл, заткнув їх за пояс, підперезався мечем, перекинув через лікоть свій лук, взувся в чоботи, поцілував руку батька і матері, попрощався, сказав: «Бувайте здорові!»

Він прийшов до скелі [яку називають Салахана (Бойня)], де жив Депе-Гез, де готувалася печеня для Депе-Геза, побачив, що Депе-Гез один (лежить), підставивши спину сонцю. Він напнув (лук), вийняв з-за пояса одну стрілу, випустив стрілу в печінку Депе-Гезові; стріла не пройшла, розкололася. Він вийняв ще стрілу, вона теж розкололася; Депе-Гез сказав старцям: «Мухи цього місця нам надокучили». Бісат випустив ще стрілу, вона теж розкололася; один шматок її упав перед Депе-Гезом; Депе-Гез підскочив, подивився, побачив Бісата, плеснув у долоні, голосно зареготав, говорить старцям: «Від огузів до нас знову з якогось боку прийшла їжа [прийшло щойно народжене ягня]». Він погнав Бісата перед собою, схопив його, примусив лягти його шиєю (вниз) [повісив за горлянку], приніс у своє лігво, поклав за халяву свого чобота, говорить: «Слухайте, старці, до другого сніданку ви мені цього приготуєте, я поїм». Він знову заснув. У Бісата був кинджал; він розрізав чобіт, вийшов із нього і говорить: «Скажіть, старці, у чім його смерть?» Вони сказали: «Не знаємо; але окрім ока у нього ніде м'яса немає». Бісат підійшов до голови Депе-Геза, підняв вію, подивився, побачив, що око у нього з м'яса; він говорить: «Слухайте, старці, покладіть ніж [шампур] на вогонь, щоб він розжарився». Кинули ніж на вогонь, він розжарився; Бісат взяв його в руки і, віддавши хвалу Мухаммедові, чиє ім'я славне, увіткнув ніж в око Депе-Гезові так, що око пропало; він так закричав, так заричав, що відгукнулися гори і камені. Бісат відскочив, відійшов у печеру до баранів; Депе-Гез зрозумів, що Бісат у печері, він став на виході з печери, поставив одну ногу по один бік виходу, другу по другий бік і говорить: «Слухайте, барани з козлом на чолі! Приходьте один за одним, проходьте!» Барани приходили один за одним, проходили; кожному він піднімав голову, гладив. «Ягнята і примножуючий моє багатство баран, проходьте», – говорив він. Один баран піднявся з місця, розіпнувся і розтягнувся; тільки що Бісат повалив барана, зарізав, зняв з нього шкуру, хвіст і голову від шкури не відділив, одягнувся в шкуру. Бісат підійшов до Депе-Геза; Депе-Гез теж зрозумів, що в шкурі Бісат; він говорить: «Баран, що примножує моє багатство, ти зрозумів, від чого мені буде погибель; я так ударю тебе об стіну печери, що твій хвіст змастить печеру жиром». Бісат простягнув Депе-Гезові до рук голову барана; Депе-Гез міцно ухопився за роги, підняв; у нього в руках залишились роги і шкура; Бісат проскочивши [між ногами] Депе-Геза, вийшов. Депе-Гез, підняв роги, ударив ними об землю і говорить: «Юначе, чи врятувався ти?» Бісат говорить: «Бог мене врятував». Депе-Гез говорить: «Слухай, юначе, візьми той перстень, що на моєму пальцеві, надінь його на свій палець; проти тебе будуть безсилі і стріла і меч». Бісат узяв перстень, надів його на свій палець; Депе-Гез говорить: «Юначе, чи взяв ти перстень, чи надів?» Бісат говорить: «Надів». Депе-Гез погнався за Бісатом, наносив удари кинджалом, різав; (Бісат) відскочив, зупинився на широкому місці, побачив, що перстень знову лежить під ногами Депе-Геза. Депе-Гез говорить: «Чи врятувався ти?» Бісат говорить: «Бог мене врятував». Депе-Гез говорить: «Юначе, чи бачив ти он ту будівлю з куполом?» [ «гумбез» – «будівля з куполом (вежею, банею)»]. Бісат говорить: «Бачив». Депе-Гез говорить: «Це – моя скарбниця; піди, печатку вдар, щоб її не взяли ті старці». Бісат увійшов у середину будівлі, побачив, що (там) накопичено золота й срібла, дивлячись (на те), він розгубився. Депе-Гез став на виході з вежі, говорить: «Чи увійшов ти до вежі?» Бісат говорить: «Увійшов». Депе-Гез говорить: «Я завдам такого удару, що ти разом із вежею розсиплешся». Бісату прийшлися на язик слова: «Немає бога, окрім Аллаха, Мухаммед – посланець Аллаха»; миттю вежа розкололася, в семи місцях відкрилися ворота, через одні з них він вийшов. Депе-Гез засунув свою руку у вежу, наніс такого удару, що вежа перевернулася догори дном; Депе-Гез говорить: «Юначе, чи врятувався ти?» Бісат говорить: «Бог мене врятував». Депе-Гез говорить: «На тебе немає смерті; чи бачив ти ту печеру?» Бісат говорить: «Бачив». Депе-Гез говорить: «Там два мечі, один з кров'ю, другий без крові [один з піхвами, другий без піхов]; той меч, який без крові [без піхов], відрубає мені голову; піди, принеси, відрубай мені голову». Бісат пішов до отвору печери, побачив, що безкровний меч [без піхов], не зупиняючись, опускається і піднімається; Бісат говорить: «Не підійду я до нього, без упередження». Він вийняв свій власний меч, доторкнувся ним (до того меча; його меч) розлетівся на дві частини. Він пішов, приніс дерево, доторкнувся ним до меча; меч розрубав і дерево на дві частини. Тоді він взяв до рук свій лук, випустив стрілу в основу меча, у той ланцюг, (на якому він висів); меч упав на землю, загруз (в ній); він вклав свого власного меча в піхви, міцно ухопився за рукоятку того меча, прийшов і говорить: «Як твої справи, Депе-Гезе?» Депе-Гез говорить: «Юначе, ти знову не помер?» Бісат говорить: «Бог мене врятував». Депе-Гез говорить: «На тебе немає смерті». Гучним голосом заговорив Депе-Гез – подивимось, що він говорив: «Око моє, око, єдине моє око! Тобою, єдине око, я знищував огузів; із світлим оком, джигіт, ти розлучив мене; із солодкою душею хай розлучить всемогутній тебе! Як я терплю біль в оці сьогодні, так нехай ніякому джигітові не дасть ока всемогутній бог сьогодні!» [ «Я переживаю такий біль в оці, (що) не дай всемогутній боже жодному джигітові (пережити такий) біль в оці!»]. Знову говорить Депе-Гез: «Те місце, джигіте, де ти залишаєшся, звідки піднімаєшся, яке те місце? Коли ти заблукаєш темної ночі, на кого твоя надія? Хто ваш хан, який піднімає міцне знамено? У день битви попереду інших (хто ваш витязь, який наносить удар? Як ім'я твоєї матері?). Як ім'я твого білобородого батька? Для хоробрих мужів приховувати від мужа своє ім'я соромно; як твоє ім'я, джигіте, скажи мені!» Бісат почав говорити Депе-Гезові – подивимось, хане мій, що він говорив: «Місце, де я залишаюся, звідки піднімаюся, – Гюн-Ортач [там, де сонце в зеніті; ймовірно, назва місця, приблизно, Gu-nortac – місцевість у Карабасі]; коли я заблукаю темної ночі, моя надія – Аллах; той, хто піднімає міцне знамено наш хан – Баюндур-хан; у день битви попереду інших наносить удар витязь наш – син Салора Казан [Салур-Казан, син Улаша]. Запитаєш ім'я моєї матері – міцне дерево; запитаєш ім'я мого батька – лютий лев [ім'я батька – Qaba Agac, ім'я матері – Qagan Asian; ім'я матері – цар (звірів) – лев; ймовірно, ці слова відносяться до розповіді про падіння Бісата в лісі і виховання його левом]; запитаєш моє ім'я – син Аруза Бісат». Депе-Гез говорить: «Тоді (ми) брати, не губи мене». Бісат говорить: «Негіднику, ти змусив плакати мого білобородого батька; ти змусив стогнати мою сивоголову матір; ти убив мого брата Кияна; ти зробив вдовою мою білолицю невістку; ти зробив сиротами її світлооких немовлят; чи пощадити мені тебе? Доки я не дістану свого чорного булатного меча, не відрубаю твоєї голови в шапці з Кафи [відоме генуезьке місто в Криму, де нині Феодосія; «kinaliborklu» – «в папасі, крашеній хною»], не проллю на землю твоєї червоної крові, не помщуся за кров мого брата Кияна, я тебе не залишу». Тут Депе-Гез знову заговорив: «Я говорив, що піднімуся і встану зі свого місця; я говорив, що порушу угоду з іншими беками огузів; я говорив, що знищу тих із них, хто з'явився на світ; я говорив, що (хоч) раз наїмся досита людського м'яса; я говорив, що інші беки огузів, зібравшись, підуть на мене; я говорив, що утечу, увійду в печеру [(яку називають) Салахана (Бойня)], де готують мені смаженину; я говорив, що буду кидати камені важкою машиною; я говорив, що камінь опуститься, попаде мені в голову і я помру. Зі світлим оком, джигіте, ти розлучив мене, із солодкою душею хай розлучить всемогутній тебе!». Депе-Гез знову заговорив: «Білобородих дідів я багато примушував плакати; мабуть, їхні білі бороди, їхні прокльони накликали біду на тебе, моє око! Сивоголових бабусь я багато примушував плакати; мабуть, сльози з їхніх очей накликали біду на тебе, моє око! Я зжер багато джигітів, вуса яких вже почорніли; мабуть, їхнє джигіт – ство накликало біду на тебе, моє око! Я зжер багато дівчат з руками, фарбованими хною; мабуть, ті, хто обіймав їх [і їхні прокляття] накликали біду на тебе, моє око! Як я терплю біль в оці сьогодні, так всемогутній бог нехай не дасть жодному джигітові очі сьогодні! Око моє, око моє єдине, око!» Бісат розгнівався, підвівся зі свого місця, примусив Депе-Геза стати на коліна, як верблюда, відрубав йому голову його власним мечем, зробив отвір, вставив тятиву лука, поволі потягнув її до виходу з печери, послав Юклю-Коджу і Янаглу-Коджу з радісною звісткою до огузів; вони сіли на світло-сивих коней і відбули. До племен решти огузів дійшла звістка; вони прискакали до оселі Аруз-Коджі, (широкими) вустами подібно коневі, принесли радісну звістку батькові Бісата: «Радісна звістка, твій син відрубав голову Депе-Гезові», – сказали вони. Зібралася решта беків огузів, прийшли до печери, де готували смаженину, поклали на середину голову Депе-Геза.

Прийшов мій дід Коркут, заграв радісну пісню, розказав, що сталося з мужами-борцями, дав благословення Бісатові: коли ти будеш підніматися на чорну гору, хай (бог) дасть тобі піднятися, нехай дасть переправитися через закривавлені ріки, сказав він. Мужньо ти помстився за кров свого брата, врятував від ярма решту огузів, хай зробить всемогутній бог білим твій лик, сказав він.

Коли прийде час смерті, хай не розлучить тебе (бог) з чистою вірою, хай простить твої гріхи заради Мухаммеда обраного, чиє ім'я славне, хане мій!

IX. ПІСНЯ ПРО АМРАНА, СИНА БЕКІЛЯ

Син Кам-Гана хан Баюндур встав зі свого місця, велів поставити на чорну землю своє шатро з білим верхом, підняв до небес барвистий намет, велів розкласти у тисячі місць шовкові килими. Зібралися беки внутрішніх огузів, зовнішніх огузів; прийшла данина від дев'яти туменів Грузії: доставили одного коня, один меч, одну палицю. Баюндур-хан сильно засмутився. Прийшов мій дід Коркут, заграв радісну пісню: «Хане мій, чому ти засмутився?» – запитав він. (Хан) говорить: «Як мені не засмучуватися? Кожного року привозили золото й срібло; я роздавав (його) бекам і джигітам, їхні серця були задоволені; тепер кому мені віддати це, щоб його серце задовольнилося?» Дід Коркут говорить: «Хане мій, віддамо усі три речі одному джигітові, щоб він відправляв вартову службу для народу огузів». – «Кому ж віддамо?» – запитав його Баюндур, подивився направо, наліво – ніхто бажання не виявив. Був джигіт на ймення Бекіль; (хан) подивився на нього і говорить: «Що ти скажеш?» Бекіль виявив бажання, піднявся, поцілував землю, прив'язав до пояса меч, благословенний моїм дідом Коркутом, перекинув через плече палицю, надів на лікоть лук, велів привести свого швидкого жеребця, сів на нього, зробив вибір серед своїх близьких, свого народу, розібрав свою юрту, відкочував із (землі) огузів, вирушив у Барду і Гянджу, там поселився, відбув до проходу у дев'ять туменів Грузії, там розташувався, відправляв вартову службу. Коли приходив чужинець-ґяур, він посилав його голову в подарунок огузам; один раз на рік він ішов у диван Баюндур-хана.

Знову від Баюндур-хана прийшов посильний сказати (Бекілю): «Швидше приходь». Бекіль тоді прийшов, підніс подарунки, поцілував руку Баюндур-ханові; хан теж пригостив Бекіля, дав (йому) доброго коня, добрий каптан, багато грошей на витрати. Повних три дні він пригощав його. «Ще три дні, беки, будемо пригощати Бекіля з його конем полюванням», – сказав він; вони веліли приготувати полювання. Коли почали споряджатися на полювання, хто славив свого коня, хто – свій меч, хто славив своє мистецтво у напинанні лука і метанні стріл. Салор-Казан ні свого коня не славив, ні самого себе не славив, говорив (тільки) про звитягу беків. Коли триста шістдесят шість витязів виїхали на полювання, коли йшли шукати закривавлену дичину, Бекіль ні лук не напинав, ні стріли не пускав; він тільки знімав лук зі свого пояса, накидав його на шию козла-самця, ставив його (перед собою); коли він був худий, він робив отвір у його вусі, кажучи: «Нехай на полюванні його упізнають»; коли він був жирний, він його різав. Якщо беки ловили дичину з отвором у вусі, вони посилали її Бекілю, кажучи: «Це – вісник Бекіля». Казан-бек говорить: «Ця звитяга від коня, чи від воїна?» Відповіли: «Від воїна, хане мій». Хан говорить: «Ні, якби кінь не трудився, воїн би не гордився; звитяга від коня». Бекілю ті розмови не сподобались; Бекіль говорить: «Серед витязів ми одного своїм плювком занурили в багно». Він розсипав добрі (дари) Баюндур-хана, розгнівався на хана, вийшов з дивану. Привели його коня, він взяв із собою своїх світлооких джигітів, прийшов додому; його хлопчики вийшли йому назустріч; він (їх) не приголубив, зі своєю білолицьою дружиною не заговорив. Дружина тут заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Господарю мого золотого престолу, беку мій, джигіте, ти, кого я, відкривши очі, побачила, кого я, віддавши серце, полюбила! Ти піднявся і встав зі свого місця, приєднав до себе своїх світлооких джигітів; озираючись назад, ти зійшов на барвисту гору з крутими схилами; озираючись назад, ти переправився через багатоводну прекрасну річку; озираючись назад, ти пішов у диван Баюндур-хана з білим чолом; ти їв, пив з беками; чи той, у кого був народ, порадився зі своїм народом, а у тебе, чужого, запаморочилася голова від шуму? Де, хане мій, добрий кінь, що був під тобою? немає (його); на твоєму чолі немає покрову золотого шолома; своїх світлооких діточок ти не голубиш; із своєю білолицьою красунею ти не заговорив; що сталося з тобою?» Бекіль заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Я піднявся і встав зі свого місця; я сів на свого чорногривого кавказького коня; озираючись назад, я зійшов на барвисту гору з крутими схилами; озираючись назад, я розсік багатоводну прекрасну річку, переправився (через неї); я поскакав у диван Баюндура з білим чолом; я їв і пив із світлоокими беками; я побачив, що той, у кого є народ, добрий зі своїм народом; я побачив, що погляд нашого хана від нас відвернувся. Ми відкочуємо зі своїм племенем і народом, підемо у дев'ять туменів Грузії; проти огузів я підняв бунт, так і знайте». Дружина говорить: «Джигіте мій, мій бек-джигіте! царі – тінь бога; хто підніме бунт проти свого царя, тому успіху не буде. Якщо у твоє чисте серце вкралася печаль, її розгонить вино. З того часу як ти пішов, хане мій, на твоїх барвистих горах, що лежать по (наш) бік, полювання не було; поїдь на полювання, твоє серце втішиться».

Бекіль побачив, що розум і поради його дружини вартісні; він звелів привести свого кавказького коня, сів на нього, поїхав на полювання. Коли він полював, перед ним проскочила поранена дичина; Бекіль направив на неї коня, догнав самця, кинув йому на шию тятиву лука; самець скочив, кинувся вниз з узвисся; Бекіль не втримав повід коня, теж полетів, ударився правим стегном об скелю, зламав його. Бекіль відчув біль, заплакав; він говорить: «Немає у мене дорослого сина, немає дорослого брата!» Тієї миті він вийняв з-за пояса стрілу без оперіння, підтягнув ремені коня, міцно сповив свою ногу під каптаном; з нелюдською силою він припав до гриви свого коня, відокремився від мисливців, спустив пов'язку чалми собі на шию, прийшов до краю своєї орди. Його хлопчик Амран-бахадур вийшов назустріч своєму батькові, побачив, що його обличчя пожовкло, пов'язка його чалми опустилася на його шию. Запитуючи про його товаришів, тут юнак заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Ти піднявся і встав зі свого місця; ти сів на свого чорногривого кавказького коня; ти поїхав полювати до підніжжя барвистих гір, що лежать з (нашого) боку; чи ти зустрів ґяурів у чорному одязі? чи ти дав загинути своїм світлооким джигітам? Вустами, язиком (скажи мені хоч) кілька слів, дай мені вістку; хай буде моя чорна голова жертвою, батьку мій, заради тебе!» Бекіль почав говорити синові – подивимось, хане мій, що він говорить: «Сину (мій), сину! я піднявся і встав зі свого місця; я пішов полювати перед чорними горами; ґяурів у чорному одязі я не зустрів, своїм світлоооким джигітам не дав загинути; мої джигіти здорові, неушкоджені, не турбуйся, сину! Вже три дні, як я не потрапляв у місце полювання за птахами, сину; зніми мене з коня, підніми на мою постіль». Дитя лева – теж лев; він зняв свого батька з коня, схопив (його), підняв на його постіль, загорнув його в його хутро, зачинив ворота. У той самий час джигіти Бекіля побачили, що полювання розладналося; кожен, у кого був дім, повернувся до себе додому.

Минуло п'ять днів; він не входив у диван, нікому не говорив, що його нога зламана. Якось уночі він на своєму ліжкові сильно-сильно застогнав, глибоко зітхнув; його дружина сказала: «Беку мій, джигіте! Коли приходив густий натовп ворогів, ти не відступав; коли твого тіла торкалася цяткована стріла, ти не стогнав; невже чоловікові не сказати своєї таємниці дружині, яка припала до його грудей? Що сталося з тобою?» Бекіль говорить: «Красуне моя, я упав з коня, моя нога зламалася». Жінка сплеснула руками, сказала служниці; служниця вийшла, сказала воротареві; що вийшло з-за тридцяти двох зубів – розійшлося по всей орді; почали говорити: «Бекіль упав з коня, його нога зламалася». Тут же був вивідувач ґяурів, почувши цю звістку, пішов, приніс звістку тагавору; тагавор говорить: «Підніміться, встаньте зі свого місця, схопіть бека Бекіля там, де він лежить, зв'яжіть йому білі руки від (самих) ліктів, не давши йому спам'ятатися, відрубайте його прекрасну голову, пролийте на землю його яскраво-червону кров, розіб'єте його плем'я, його народ, заберіть у полон його дочку-наречену». І у Бекіля там був вивідувач; він послав звістку Бекілю, говорить: «Готуйте зброю на свій захист, на вас іде ворог». Бекіль подивився вгору: «Далекі небеса, тверда земля», – сказав він. Він покликав до себе свого хлопчика і заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Сину мій, сину! сину, світло моїх темних очей! сину, міць мого могутнього стану! подивись, нарешті, що сталося, що спіткало мою голову! Я піднявся, сину, і встав зі свого місця, сів на червоного жеребця – хай зламається у нього шия! Коли я їхав, гнався за дичиною, піднімав птахів, він зігнувся, послизнувся, скинув мене на землю, моє праве стегно зламалося; що спіткало мою чорну голову! На чорні, чорні гори піднялася звістка; через закривавлені ріки перейшла звістка; через Залізні ворота, через Дербент пройшла звістка; вершник червоного коня, цар Шюклі, дуже розгнівався; від його гніву упав туман на чорні гори. Він сказав: «схопіть бека Бекіля там, де він лежить»; він сказав: «зв'яжіть йому білі руки від (самих) ліктів»; він сказав: «пролийте кров, розбийте його барвисту орду»; він сказав: «заберіть у полон його білолицю дочку-наречену». Піднімись, сину, встань зі свого місця, сядь на свого чорногривого кавказького коня; озираючись назад, піднімись на барвисту гору, що лежить з (нашого) боку, озираючись назад, піди в диван Баюндур-хана з білим чолом; вустами, язиком вимов привітання Баюндуру, поцілуй руку Казана, бека беків; скажи: «мій білобородий батько уражений бідою»; скажи: «він сказав, нехай неодмінно, неодмінно прийде до мене Казан-бек; якщо ти (Казане), не прийдеш, пропаде царство, буде спустошене, моя дочка-наречена буде забрана в полон, так і знай». Тут юнак почав говорити своєму батькові – подивимось, хане мій, що він говорив: «Батьку, що ти говориш, що вимовляєш, що ти спалюєш мою печінку і моє серце? Я піднімався і вставав зі свого місця часто; на свого чорногривого коня я сідав часто; на барвисту гору з крутими схилами я для полювання не піднімався, у диван Баюндура з білим чолом не ходив. Що за чоловік Казан? я його руки не цілував. Дай мені червоного жеребця, що під тобою; до кривавого поту я змушу його скакати заради тебе! Дай мені свою залізну броню з міцними наплечниками; вели зшити новий комір заради тебе! Дай мені свій чорний булатний меч; не даючи (людям) спам'ятатися, я буду рубати голови заради тебе. Дай мені свого списа з тростинової шелюги; я буду уражати воїнів у груди заради тебе. Дай мені свою гостру стрілу з білими перами; я пущу її крізь одного воїна в другого заради тебе. Дай мені своїх триста світлооких джигітів у товариші; я буду подвизатися на шляху віри Мухаммеда заради тебе». Бекіль говорить: «Померти мені заради твоїх вуст, сину! може, ти не змусиш згадувати мені дні минулі. Принесіть мій одяг; нехай (його) одягне мій син; приведіть мого червоного жеребця; нехай (на нього) сяде мій син; поки не сполошився народ, нехай мій син піде на арену, увійде туди». Юнака одягли, він прийшов, зі своїм батьком і матінкою попрощався, поцілував їм руки, приєднав до себе триста джигітів, вирушив на арену. Червоний жеребець, коли почув запах ворога, ударив ногами об землю, підняв пилюку до небес. Ґяури говорять: «Це – кінь Бекіля; ми будемо втікати». Тагавор говорить: «Гарненько подивіться; якщо той, що приходить, – Бекіль, я раніше від вас утечу». Вивідувач видивився, побачив, що кінь Бекіля, але на ньому не Бекіль, а юнак, ростом як птиця; він прийшов, приніс звістку тагавору, говорить: «Кінь, спорядження і шолом Бекіля, але в них не Бекіль». Тагавор говорить: «Зберіть загін у сто чоловік, учиніть шум, налякайте юнака; у юнака серце стане як у птиці, він покине арену, почне утікати». Сто ґяурів виокремились, під'їхали до юнака, почали говорити юнакові – подивимось, хане мій, що вони говорили: «Юначе, юначе, проклятого поріддя юначе! Червоний жеребець під тобою схуд, юначе; твій чорний булатний меч затупився, юначе; спис, що у твоїй руці, зламався, юначе; твій осиковий лук тонкий, юначе; дев'яносто стріл за твоїм поясом рідкі, юначе; супутники у тебе голі, юначе; твої темні очі засмучені, юначе! Цар Шюклі на тебе дуже розгнівався; він сказав: схопіть того юнака, що на арені, зв'яжіть йому білі руки від (самих) ліктів; не давши йому спам'ятатися, відрубайте його прекрасну голову, пролийте на землю його яскраво-червону кров. Якщо у тебе є білобородий батько, не змушуй його плакати; якщо у тебе є сивоголова мати, не змушуй її стогнати! Один (у полі) джигіт витязем не стане; дно порожньої (посудини) міцним не стане; твоя смертна година прийшла, негідний, син негідного, повернись назад звідси!» Тут юнак заговорив – подивимось, що він говорив: «Не говори пустих речей, собако-ґяуре! Чому тобі не подобається червоний жеребець піді мною? побачивши тебе, він грає. Залізний одяг стискає плечі мені; мій чорний булатний меч розбиває свої піхви. Чому тобі не подобається мій спис з тростинової шелюги? пробиваючи груди (ворога), він піднімає свій полиск до небес. Мій осиковий міцний лук жалібно, жалібно стогне; мої стріли у футлярі розбивають свій колчан; мої джигіти, що біля мене, рвуться в бій. На хороброго мужа наводити страх соромно; прийди сюди, ґяуре, поборемося». Ґяури говорять: «Він схожий на безсоромного огуза, божевільного туркмена; жаба квакає». Тагавор говорить: «Підіть, запитайте, ким доводиться юнак Бекілю». Ґяури прийшли, почали говорити юнакові – подивимось, як вони говорили: «Червоного жеребця під тобою ми знаємо; він – Бекіля; де Бекіль? Твій чорний булатний меч – Бекіля; де Бекіль? Залізна броня, що на твоїх плечах, – Бекіля; де Бекіль? Джигіти, що навколо тебе, – Бекіля; де Бекіль? Якби Бекіль був тут, ми до ночі билися б, разом напинали б міцні осикові луки, разом випускали б гострі стріли з білими перами; ким доводишся ти Бекілю, юначе, скажи нам». Син Бекіля тут заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Хіба ти мене не впізнаєш, ґяуре? Прискакав Кара-Гюне, брат Салор-Казана, бека беків Баюндур-хана з білим чолом; відступати неуміючий Дюлек-Уран, син Дурана витязь Рустем, вершник сірого коня Бейрек, пили у домі бека Бекіля; від тебе прийшов вивідувач; Бекіль велів мені сісти на червоного жеребця, що був під ним, дав (мені) у запоруку міці свого чорного булатного меча, дав у запоруку благословіння свого списа з тростинової шелюги, дав мені у товариші триста своїх джигітів; я – син Бекіля; прийди сюди, ґяуре, поборемося!» Ґяур-тагавор говорить: «Почекай, сину негідного, я йду на тебе». Він узяв до рук свою палицю-шестопер, направив на юнака; юнак підставив під палицю свій щит; ґяур зверху вниз наніс теж міцний удар, зламав його щит, розколов його спис, відірвав йому вії, (та) не міг подолати юнака. На палицях вони бились; (тепер) дістали один проти одного чорні булатні мечі, зійшлися на мечах на тяжкій арені; їхні скроні розщепилися, їхні мечі зламалися, не могли вони здолати один одного. Вони почали битися списами з тростинової шелюги, почали бити один одного на арені, як бики; їхні груди були сколоті, їхні списи зламалися, (та) не могли вони здолати один одного. З коней вони зійшлися один з одним, схопилися; у ґяура сили було більше; юнак ослаб, він почав молитися богові Всевишньому і говорить – подивимось, як він говорив: «Ти вищий від усього високого, високий боже; ніхто не знає, який ти, світлий боже! Ти поклав вінець на Адама, ти прокляв сатану, за одну вину прогнав його з чертогу. Ти дав схопити Авраама, загорнув його у хутро горностая, дав понести і кинути його у вогонь, зробив вогонь садом. Я покладаюся на тебе, єдиного бога, славний боже, господе мій, допоможи мені!» Ґяур говорить: «Юначе, коли тебе перемагають, чи молишся ти своєму богові? Якщо у тебе – один бог, то у мене сімдесят два капища ідолів». Юнак говорить: «Проклятий неслух (бога), якщо ти молишся своїм ідолам, я покладаюся на бога, який відроджував світи із убогості до життя». Всевишній бог дав повеління Гавриїлу: «Піди, Гавриїле, тому рабу своєму я дав сили, як у сорока мужів». Юнак підняв ґяура, ударив його об землю; з його носа задзюрчала кров, як дудка; (юнак) скочив, як сокіл, схопив ґяура руками за горлянку; ґяур говорить: «Пощади, юначе, що говорять, коли приймають твою віру? Я прийняв твою віру». Він підняв палець, проказав символ віри, став мусульманином; решта ґяурів дізналися (про це), покинули арену, утекли; учасники нападу розгромили плем'я і народ ґяурів, забрали у полон їхніх дівчат-наречених. Юнак послав вісника радості до свого батька: «Я переміг у січі», – сказав він. Його білобородий батько вийшов назустріч, обняв шию сина; вони повернулися додому. (Бекіль) дав юнакові літні пасовиська на чорній горі, що лежала навпроти (них), дав табуни швидких коней, дав своєму білолицьому синові в їжу білих баранів, взяв для свого світлоокого сина наречену з яскраво-червоними губами. Він виділив п'яту частину (здобичі) для Баюндур-хана з білим чолом, пішов зі своїм сином у диван Баюндур-хана, поцілував його руку; цар указав йому місце праворуч від Уруза, сина Казана, надів на нього хутро, сукно, золоте шитво.

Прийшов мій дід Коркут, заграв радісну пісню, придумав, склав, цю билину; хай буде вона присвячена Амрану, сину Бекіля, сказав він, розповів, що сталося з борцями за віру. Я дам віщування, хане мій! Твої рідні чорні гори хай не будуть скрушені; твоє тінисте міцне дерево хай не буде зрубане; твоя дана богом надія хай не буде обманута; хай простить (бог) твої гріхи заради Мухаммеда, чиє ім'я славне!

X. ПІСНЯ ПРО СЕКРЕКА, СИНА УШУН-КОДЖІ

У вік огузів був один чоловік на ймення Ушун-Коджа; у нього за (все) життя було два сини. Ім'я його старшого сина було Екрек; він був богатирем, удатним, добрим джигітом; у диван Баюндур-хана він ходив коли хотів; ходити в диван Казана, бека беків, йому ніякої заборони не було; наступаючи на беків, він сідав попереду Казана, ні на кого уваги не звертав. Ось, хане мій, якось він знову, наступаючи на беків; сів; був серед огузів джигіт на ймення Терс-Узамиш; він говорить: «Слухай, сину Ушун-Коджі! з сидячих тут беків кожен добув те місце, де сидить, ударами меча, роздачею хліба; а чи ти рубав голови, проливав кров, годував голодного, одягав голого?» Екрек говорить: «Скажи, Терс-Узамиш, хіба рубати голови, проливати кров – звитяга?» Той говорить: «Так, звитяга». Мова Терс-Узамиша подіяла на Екрека; він встав, просив Казан-бека дати йому воїнів для набігу. Казан дав воїнів для набігу, велів їм виїхати; учасники набігу зібралися навколо Екрека, зібралися джигіти в числі трьохсот, озброєні списами. П'ять днів вони їли, пили в питному домі, потім ударили на народ від Шерюгюза до Гекче-деніза, зібрали багато здобичі. По дорозі їм зустрілася фортеця Алинджа; там чорний тагавор влаштував загороду, наповнив її птицею: гусями, курми; із звірів козами, зайцями, зробив її пасткою для джигітів-огузів. Воїни сина Ушун-Коджі наткнулися на ту загороду, розбили ворота, перебили козлів, гусей, курей, їли, пили, зняли сідла зі своїх коней, зняли з себе броню. Між тим (туди) пішов вивідувач чорного тагавора, побачив їх, прийшов і говорить: «Слухайте, від огузів прийшов загін вершників; вони розбили ворота загороди, зняли сідла зі своїх коней, зняли з себя броню; чого ви чекаєте?» Були відправлені на огузів шістсот ґяурів у чорному одязі; вони перебили джигітів, захопили у полон Екрека, кинули його у в'язницю фортеці Алинджа. На чорні, чорні гори піднялася звістка, через закривавлені ріки перейшла звістка; до племен решти огузів пішла звістка; біля житла Ушун-Коджі з білим верхом піднявся плач; його дочка-наречена, подібна гусці, зняла білий (одяг), одягла чорний; Ушун-Коджа з білолицею матір'ю (Екрека) разом плакали, разом стогнали, примовляючи: «сину, сину!».

У кого є ребра, той піднімається, у кого є хрящі, той виростає; так, хане мій, молодший син Ушун-Коджі, Секрек, виріс добрим богатирем, хоробрим, удатним джигітом. Якось йому по дорозі зустрілося зібрання; вони (там) розташувалися, їли, пили; Секрек сп'янів, вийшов на пішохідну доріжку, побачив, що хлопчики-сироти разом тягнуть казан. «Що сталося з вами», – сказав він, дав ляпаса одному з них, ляпаса другому. Воші старого одягу [злі], язик хлопчика-сироти гіркий; один з них говорить: «Хіба ще не досить нашого сирітства, що ти б'єш нас? Якщо у тебе є звитяга, іди, виручи свого брата, що в полоні у фортеці Алинджа». Секрек сказав: «Скажіть, як ім'я мого брата?» Вони сказали: «Екрек». Він сказав: «Тепер Екреку годиться (в товариші) Секрек; а я і не турбуюся, чи здоровий мій брат. Не залишуся серед огузів без брата; брате, світло моїх темних очей!» Так говорячи, він заплакав, увійшов до зібрання всередині (дому), попрощався, сказав бекам: «Зоставайтеся здорові». Привели його коня, він сів на нього, прискакав до дому своєї матері, зійшов з коня, почав випробовувати свою матір; Секрек тут заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Я піднявся, матінко, і встав зі свого місця, сів на свого чорногривого кавказького коня, послав до підніжжя барвистої гори, що лежить з (нашого) боку; серед племен хоробрих огузів було зібрання, туди я пішов; серед їжі і пиття прискакав вершник на світло-сивому коні, (сказав): багато часу пройшло, як був у полоні один джигіт, на ймення Екрек; всемогутній бог відкрив перед ним шлях; він вийшов, прийшов. Не залишилося ні старого, ні малого – (усі) пішли назустріч тому джигітові. Мамо, піти мені чи ні? що ти скажеш?» Тут мати його заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Померти мені заради твоїх вуст, сину! померти мені заради твого язика, сину! Твоя чорна гора, що лежала навпроти (нас) і обвалилася; (знову) піднялася вона нарешті! Твоя багатоводна прекрасна ріка висохла; (знову) задзюрчала вона нарешті! Твоє міцне дерево, галуззя твоєї шелюги, що висохло; знову розквітло й зазеленіло воно нарешті! Коли ти підеш по слідах решти беків-огузів, піди, сину; коли прийдеш до того джигіта, зійди зі свого світло-сивого коня на землю; коли з'єднаються (ваші) руки, ти привітай того джигіта, поцілуй його руку, обніми його за шию, скажи: брате, вершино моєї чорної гори! Чого ти стоїш, сину? іди!» Юнак почав говорити своїй матері – подивимось, що він говорив: «Хай засохнуть твої вуста, мамо! хай згниє твій язик, мамо! Я і не турбувався про те, чи є у мене брат; не проживу я серед огузів без брата! Право матері – право бога; я б схопив свій чорний булатний меч, відрубав би, не давши тобі спам'ятатися, твою прекрасну голову, пролив би на землю твою яскраво-червону кров, мати, жорстока мати!» Його батько говорить: «Це – брехлива звістка, сину; твій старший брат не такий, щоб йому утекти і піти; він – муж. На змушуй плакати мене, твого сивобородого батька; не змушуй стогнати свою стару матір». Тут юнак почав говорить: «Коли триста шістдесят шість витязів поїдуть на полювання, почнуть шумно переслідувати поранену дичину, джигіти, у кого є брати, піднімуться, встануть; бідний джигіте, у кого немає брата, якщо до його потилиці доторкнеться кулак, буде з плачем дивитися на (всі) чотири сторони, буде проливати гіркі сльози зі світлих очей. До побачення зі своїм світлооким сином залишайся щасливо, бек-батько, государине-матінко!» – «Це – брехлива звістка, не йди, сину!» – сказали батько і мати. Юнак говорить: «Не збивайте мене з мого шляху; поки не піду до фортеці, де у полоні мій старший брат, поки не дізнаюся, чи помер, чи живий мій старший брат, поки я, якщо він помер, не помщуся за його кров, я не повернуся до народу решти огузів». Батько, мати разом заплакали, послали людину до Казана: «Юнак згадав свого брата, хоче йти, яку ти нам даси настанову?» – запитали вони. Казан говорить: «Надіньте йому на ноги кінські пута». У юнака була наречена; влаштували пишне весілля, (скликали) зібрання, убили кращих коней-жеребців, верблюдів, баранів, помістили юнака у весільне шатро; разом з дівицею вони обидва піднялися на одне ложе; юнак оголив меч, кинув його між собою і дівицею. Дівиця говорить: «Прибери свій меч, джигіт; він не дасть задовольнити бажання; загорнемося (у ковдру), муже (мій)!» Юнак говорить: «Слухай, дочко негідного! Хай порубає мене мій меч, хай проб'є мене моя стріла, хай не народиться у мене син, якщо народиться, хай не проживе і десяти років, якщо я, поки не побачу лице свого старшого брата, а якщо він помер, поки не помщуся за його кров, увійду в це весільне шатро». Він встав, вивів з табуна швидкого коня, осідлав (його), надів броню, прив'язав собі лати до своїх колін і ліктів, говорить: «Діво, чекай мене один рік; якщо не прийду через рік – чекай два роки; якщо не прийду через два роки – чекай три роки; якщо не прийду, тоді будеш знати, що я помер; заколи мого коня-жеребця, влаштуй по мені поминки; якщо твоє око на кому зупиниться, твоє серце кого полюбить, виходь за нього». Тут дівиця заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Джигіте мій, я буду чекати тебе рік; не прийдеш через рік – буду чекати два роки, не прийдеш через два роки – буду чекати три, чотири роки; не прийдеш через чотири роки – буду чекати п'ять років, шість років; поставлю шатро там, де розділяються шляхи, буду запитувати вісті у того, хто приходить, хто йде; хто принесе добру звістку – тому дам коня, одяг, одягну на нього каптан; хто принесе злу звістку – тому відрубаю голову; не дам сісти на себе і комару-самцю. Муже, що не задовольнив бажання, тепер іди, джигіте мій!» Юнак говорить: «Слухай, дочко негідного, я поклявся головою свого старшого брата, що повернення мені немає». Дівиця говорить: «Нехай називають мене нареченою з нещасливою долею, та безсоромною хай не називають; скажу моєму свекору, моїй свекрусі». Дівиця говорить: «Свекоре-отче, що мені кращий від батька! свекрухо-матінко, що мені краща від матері! Верблюд-самець твоїх рядів злякався, йде: погоничі верблюдів, перехопили йому шлях, не можуть його повернути! Твій богатирський жеребець злякався, йде; табунники перехопили йому шлях, не можуть його повернути! Барани твоїх стад злякалися, йдуть; пастухи перехопили їм шлях, не можуть повернути! Твій світлоокий син згадав свого брата, йде; твоя білолиця невістка не може його повернути, щоб ви це знали!» Батько, мати зітхнули, встали зі своїх місць: «Сине, не йди», – сказали вони. Вони побачили, що засоби вичерпані: «Ніяк не можу не піти до тієї фортеці, де у полоні мій старший брат», – сказав він. «Іди, сину, хай буде щасливим твій жереб, – сказали йому батько і мати, – живим-здоровим, як ти відбуваєш, дай боже повернутися».

Він поцілував руку свого батька і своєї матері, скочив на свого богатирського коня. Настала ніч, він вирушив; три доби він ішов уночі і вдень, пройшов через край долини Шам, прийшов до тієї загороди, де був у полоні його брат, побачив, що табунники-ґяури пасуть коней. Він оголив меч, убив шість ґяурів, ударив у барабан, налякав коней, забрав їх (з собою), загнав у ту загороду. Настала ніч: темними очима джигіта, який три доби йшов удень і вночі, заволодів сон; він прив'язав повід свого коня до свого пояса, ліг, заснув. Між тим (там) був вивідувач ґяурів; він прийшов, говорить тагавору: «Від огузів прийшов удатний джигіт, перебив табунників, налякав коней, забрав їх (з собою), загнав у загороду». Тагавор говорить: «Виберіть шістдесят озброєних людей, нехай вони схоплять і приведуть (його)». Вибрали шістдесят озброєних людей; несподівано шістдесят ґяурів у залізних латах прийшли на юнака. Броня (пізнається) під ударами меча, кінь – по тому, як він виносить (з бою вершника); джигіт, хане мій, їздив на жеребці; вухо коня чутливе, він напнув повід, розбудив юнака. Юнак побачив, що наближається натовп вершників; він підскочив, віддав хвалу Мухаммедові, чиє ім'я славне, сів на свого коня, ударив мечем ґяурів у чорному одязі, переміг (їх), прогнав у фортецю. Знову він не міг подолати сон, пішов на своє місце, ліг, заснув, знову прив'язав до свого пояса повід свого коня. З ґяурів ті, хто вцілів, утекли, прибігли до тагавора; тагавор говорить: «Хай покриються ваші обличчя прахом! Вас шістдесят чоловік не могли схопити одного юнака!» Цього разу на юнака прийшло сто ґяурів; жеребець знову розбудив юнака; юнак побачив, що наближаються ґяури, зібравшись натовпом; юнак встав, віддав хвалу Мухаммедові, чиє ім'я славне, ударив мечем на ґяурів, переміг (їх), прогнав у фортецю, повернув свого коня назад, знову прийшов до того місця, де зупинився, не міг подолати сон, знову ліг, заснув, знову прив'язав повід свого коня до свого пояса. Цього разу кінь відірвався від пояса юнака, утік. Ґяури знову прийшли до тагавора; тагавор говорить: «Цього разу нехай вас піде триста (чоловік)». Ґяури говорять: «Не підемо; він підріже наш корінь, знищить нас усіх». Тагавор говорить: «Що ж тоді робити? Підіть, виведіть того полоненого джигіта, приведіть (його); задню частину того, хто брикається, розірве той, хто бере на роги; дайте (йому) коня, дайте одяг». Вони прийшли, сказали Екреку: «Джигіте, тагавор виказав тобі милість; якийсь божевільний джигіт тут відбирає хліб у подорожніх, купців, пастухів і калік; схопи того безумця, убий (його); ми тебе відпустимо – іди, зроби». – «Добре», – сказав він; Екрека вивели з в'язниці, постригли йому волосся і бороду, дали йому коня і меч, дали йому в супутники триста ґяурів. Вони пішли на юнака; триста ґяурів зупинилися на широкому місці. Екрек говорить: «Де той божевільний джигіт?» Йому показали (його) здалеку; Екрек говорить: «Ходімо, схопимо (його)». Ґяури говорять: «Від тагавора вийшов наказ тобі, ти (і) піди». Екрек говорить: «Он він спить, ходімо». Ґяури говорять: «Що за сон! Він дивиться з-за пазухи, підніметься, зробить так, що нам видасться тісним широкий степ». (Екрек) говорить: «Тоді я піду, зв'яжу йому руки й ноги, потім ви прийдете». Він поскакав, відділився від ґяурів, направив коня до того джигіта, прийшов, зійшов з коня, прив'язав повід до однієї верби, подивився, побачив, що спить гарний світлоокий молодий джигіт, схожий на місяць чотирнадцятого дня, втомлений, не помічаючий, хто приходить, хто йде. Він повернувся, підійшов до узголів'я, побачив, що у нього на поясі кобза; він зняв її, взяв до рук і заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Ти піднявся зі свого місця, джигіте; тому, хто на свого чорногривого кавказького коня сів, хто на барвисту гору з крутими схилами, озираючись назад, зійшов, хто через багатоводну прекрасну річку, розрізаючи (хвилі), переправився, хто на чужину прийшов, чи слід лежати? Що мені робити? Чи лежати йому у свинячому хліві, з білими руками, зв'язаними від (самих) ліктів? чи змусити йому плакати і стогнати свого білобородого батька, свою сивоголову матір? чому ти лежиш, джигіте? не будь безпечним! Підніми свою прекрасну голову, джигіте; відкрий свої світлі очі, джигіте; твоєю солодкою душею, даною всемогутнім, оволодів сон, джигіте; не дай зв'язати собі руки від (самих) ліктів, не змушуй плакати свого білобородого батька, свою стару матір; що ти за джигіт? Ти прийшов з народу огузів, джигіте; заради творця встань; з чотирьох боків тебе оточили ґяури, так і знай». Юнак заворушився, встав, ухопився за рукоять меча, щоб його ударити, побачив, що в його руці кобза; він говорить: «Слухай, ґяуре, з поваги до кобзи мого діда Коркута я тебе не ударив; якби не було у твоїй руці кобзи, я заради голови мого старшого брата розрубав би тебе на дві частини». Він вирвав у нього з рук кобзу: юнак тут заговорив – подивимось, що він говорив: «Рано-вранці я встав зі свого місця заради брата; світло-сивих коней я змусив іржати заради брата; чи у вашій фортеці він у полоні, ґяуре, скажи мені; хай буде моя чорна голова жертвою, ґяуре, заради тебе». Тут його старший брат Екрек заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Померти мені заради твоїх вуст, брате! померти мені заради твого язика, брате! Якщо запитаю, у якому місці ти зупиняєшся, звідки знімаєшся, що це за місце? коли ти заблукаєш у похмурому світі, на кого твоя надія? хто ваш хан, що піднімає міцно прапор? хто ваш витязь, що у день сум'яття наносить удари попереду всіх? Хто твій батько, джигіте? Хороброму мужу приховувати від мужа своє ім'я – ганьба; як твоє ім'я, джигіте?» Ще одне сказав він: «Чи ти погонич моїх верблюдів, коли пасуться мої богатирські коні? чи ти пастух мій, коли пасуться мої стада? чи ти заступник мій, що шепоче мені на вухо? чи ти братчик мій, кого я, коли пішов, лишив у колисці? Скажи мені, джигіте, хай буде моя чорна голова жертвою сьогодні заради тебе». Секрек тут сказав своєму старшому братові: «Коли я заблукаю у похмурому світі, моя надія – Аллах; той, хто піднімає міцно прапора хан наш – Баюндур-хан; той, хто у день січі наносить удари попереду інших витязь наш – Салор-Казан. Якщо запитаєш ім'я мого батька – Ушун-Коджа; якщо запитаєш моє ім'я – Секрек; був у мене брат, ім'я його – Екрек». Ще одне він сказав: «Хто погонич, коли пасуться в рядах (твої верблюди)? хто табунник, коли пасуться твої богатирські коні? хто брат, кого ти, коли пішов, залишив у колисці?» Тут його старший брат Екрек заговорив – подивимось, хане мій, як він заговорив: «Померти мені заради твоїх вуст, брате! померти мені заради твого язика, брате! Чи ти став мужем, чи ти став джигітом, брате? чи ти прийшов на чужину у пошуках свого брата, брате?» Обидва брати піднялись, кілька разів обняли один одного, побачились; Екрек поцілував молодшого брата в шию, Секрек поцілував старшого брата в руку.

З протилежного краю ґяури разом дивилися, говорячи: «Вони поборолись; той переможе, чи наш?» Вони побачили, що вони обнялися, побачились, сіли разом на своїх кавказьких коней, пустили коней на ґяурів у чорному одязі, пустили в хід мечі, здолали ґяурів, скрушили, погнали у фортецю. Повернувшись, вони знову увійшли в ту загороду, вивели коней, ударили в барабан, погнали коней перед собою. Вони переправились через ріку долини Шам, прорізавши (хвилі); настала ніч: вони прийшли до кордонів огузів. (Секрек) послав вісника радості до свого білобородого батька, що вирвав свого братця з рук обагрених кров'ю ґяурів. «Нехай мій батько прийде мені назустріч», – сказав він. Прискакали до Ушун-Коджі: «Радісна звістка! світло твоїх очей, обидва твої сини разом прийшли здорові, неушкоджені», – сказали вони. Коджа зрадів; голосно забили в барабани, затрубили в золоті труби; того дня були поставлені барвисті шатра, були убиті кращі ко-ні-жеребці, верблюди і барани. Старий вийшов назустріч своїм бекам-синам, зійшов з коня, кілька разів обнявся, побачився (з ними): «Чи здорові ви, неушкоджені, сини?» – запитав він. Вони прийшли в шатро із золотою парасолею, почали радіти, їсти і пити. (Старий) для свого старшого сина теж привів красуню-наречену; обидва брати стали дружками один для одного, поспішно увійшли до своїх весільних шатер, досягли межі своїх бажань.

Прийшов мій дід Коркут, склав пісню, сказав слово. Чи спочатку, чи в кінці – вінець довгого життя – смерть. Коли прийде смертна година, хай не розлучить тебе (бог) з чистою вірою, хай простить твої гріхи заради блиску лику Мухаммеда обраного, хай побачать лик (божий) ті, хто говорить амінь, хане мій!

Мерв. Закаспійська область. Текінський базар. Продаж килимів

XI. ПІСНЯ ПРО ТЕ, ЯК САЛОР-КАЗАНА БУЛО ВЗЯТО У ПОЛОН І ЯК ЙОГО СИН УРУЗ ЗВІЛЬНИВ ЙОГО

Хане мій! Трапезундський тагавор послав сокола ханові Казану, бекові беків. Якось уночі, коли він сидів за їжею, він сказав головному сокольничому: «Завтра вранці візьми соколів, ми потай (від інших) поїдемо на полювання». Вранці вони сіли на коней, вирушили до місця полювання, побачили – сидить зграя лебедів; Казан випустив сокола, та не міг узяти (його назад), сокол злетів; вистежили, що сокіл спустився у фортецю Туманан. Казан сильно засмутився, вирушив слідом за соколом, піднявся долинами і пагорбами, прийшов до племені ґяурів. На шляху темними очима Казана заволодів сон; беки сказали: «Хане мій, повертаймося!». Казан говорить: «Ще трохи підемо вперед» Він подивився, побачив фортецю, говорить: «Беки, прийдіть скрушіть (її)». Казаном заволоділа скороминуча смерть, – хане мій, беки огузів засинали на сім днів; ось чому називали (їхній сон) скороминучою смертю. Між тим того дня тагавор фортеці Туманан виїхав на полювання; прийшов вивідувач, говорить: «Прийшов загін вершників; серед них бек розлігся, заснув». Тагавор послав людей дізнатися, хто вони такі; прийшли, дізналися, що вони з воїнів огузів; прийшли, принесли звістку тагавору; тагавор відразу ж зібрав своє військо, прийшов на них. Беки Казана подивилися, побачили – наближається ворог; вони сказали: «Якщо ми залишимо Казана і підемо, нас удома будуть ганьбити; краще нам тут бути убитими». Вони зустріли ґяурів, билися (з ними); за Казана загинули мучениками двадцять п'ять беків; (ґяури) кинулися на Казана, схопили його у тому місці, де він заснув, поклали на гарбу, міцно прив'язали до гарби арканом, потягнули гарбу, вирушили в дорогу. На шляху від скрипу гарби Казан прокинувся, (трохи) зачекав, розірвав усі ті аркани, що були у нього на руках, сів на гарбі, плеснув у долоні, голосно зареготав. Ґяури говорять: «Чому ти смієшся?» Казан говорить: «Слухайте, ґяури, мені здалося, що ця гарба – моя колиска, а ви – мої ледь живі служниці-годувальниці». Казана привезли, кинули в один колодязь у фортеці Туманан, поклали на отвір колодязя камінь з млина, давали йому їжу і воду через отвір у тому камені.

Якось дружина тагавора говорить: «Піду подивлюся, що він за людина; скільком людям він наносив удари!» Жінка прийшла, веліла тюремнику відкрити ворота, голосно говорить: «Казан-бек, як ти почуваєшся; чи не краще тобі жити під землею, аніж на землі? Що ти тепер їси, що п'єш, на чому їздиш?» Казан говорить: «Коли ви даєте їжу вашим покійникам, я беру (її) з їхніх рук, на проворних з ваших покійників сідаю верхи, лінивих веду на поводі». Дружина таговора говорить: «Заради твоєї віри, Казан-бек! у мене померла семирічна дочка; будь милостивим, не їздь на ній». Казан говорить: «Серед ваших покійників проворніших від неї немає; я завжди на ній їжджу». Жінка говорить: «На жаль, від твоєї руки не врятовані ні живі з нас на землі, ні наші покійники під землею». Вона прийшла до тагавора, говорить: «Будь милостивим, випусти з колодязя того татарина, заради попереку твоєї дочки; він під землею їздить верхи на моїй дочці, збирає решту наших покійників, вириває з рук наших покійників їжу, що ми даємо їм, їсть (її); від його рук не врятовані ні наші покійники, ні живі з нас; заради любові до твоєї віри випусти з колодязя того мужа». Тагавор зібрав беків, говорить: «Підіть, виведіть Казана з колодязя; нехай він нас прославить, огузів скрушить, потім нехай закладе угоду, що на наше плем'я ворогом не прийде». Пішли, вивели Казана з колодязя, привели, сказали; «Дай клятву, що на наше плем'я ворогом не прийдеш; ще прослав нас, огузів скруши; ми тебе відпускаємо – іди геть, іди». Казан говорить: «Клянуся богом, коли побачу прямий шлях, по кривому шляху не прийду». Вони сказали: «Клянемося богом, Казан дав гарну клятву; тепер, Казан-бек, говори, слав нас». Казан говорить: «Я на (голій) землі людей славити не буду; приведіть чоловіка, я сяду (на нього) верхи, буду вас славити». Пішли, привели одного ґяура; «сідло і вуздечку», – сказав (Казан). Принесли, він поклав сідло на спину ґяура, засунув вуздечку йому в рота, потягнув ремінь, скочив, сів верхи на його спину, ударив своїми каблуками об його каблуки, приставив свої ребра до його живота, потягнув його за вуздечку, розірвав йому рот, убив ґяура, опустився на коліна, сів на нього, говорить: «Слухайте, ґяури, принесіть мою кобзу, буду вас славити». Пішли, принесли кобзу; він узяв її в руки; тут він заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Коли я бачив (загін) ворогів з тисячі чоловік, я говорив; це для мене гра; коли бачив двадцять тисяч ворогів, я не шукав порятунку; коли бачив тридцять тисяч ворогів, я вважав їх травою; коли бачив сорок тисяч ворогів, я твердо дивився на них; коли бачив п'ятдесят тисяч мужів, я їм не підкорявся; коли бачив шістдесят тисяч мужів, я не вів перемовин; коли бачив вісімдесят тисяч мужів, я не здригався; коли бачив дев'яносто тисяч ворогів, у мене не перехоплювало дихання; коли бачив сто тисяч мужів, я не відвертав обличчя; я брав у руки свій меч, не знаючий страху, з любові до віри Мухаммеда ударяв мечем, на білій арені рубав круглі голови, як кулі. І тут я не говорив: я – муж, я – бек, не хвалився; воїнів, що хвалять себе, не схвалював. Якщо я потрапив тобі до рук, ґяуре, удар своїм чорним мечем по моїй шиї, відрубай мені голову; від твого меча у мене щита немає; свій рід, своє коріння я не зраджу». Ще одне слово сказав він: «Коли з високої, високої чорної гори скочується камінь, його зупиняв своєю міцною п'ятою, своїм стегном я, муж Казан; коли із землі піднімалися, зігнувшись, гарячі нарости, їх удавлював у землю своєю міцною п'ятою я, муж Казан; коли грубі сини беків учиняли сум'яття, їх заспокоював ударами нагайки я, муж Казан; коли на горах стояв туман, піднимались густий туман і град, коли мені не було видно вуха мого богатирського коня, коли воїни, що залишилися без поводиря, збивалися з дороги, для тих подорожніх, хто залишився без поводиря, радісною звісткою був я, муж Казан! Я пішов на семиголового дракона; від жаху перед ним моє ліве око почало проливати сльози; око моє, негідне око, боягузливе око, сказав я, що сталося з тобою, що ти злякалося однієї гадини? І тут я не говорив: я – муж, я – бек, не хвалився; воїнів, що хвалять себе, не схвалював. Якщо я потрапив тобі до рук, ґяуре, убий мене, погуби мене, удар своїм мечем, відрубай мені голову; від твого меча у мене щита немає; свій рід, своє коріння я не зраджу; поки залишаються воїни огузів, я тебе славити не буду». Тут ще одне сказав Казан: «На крутому узвишші, омиваючись в Оманському морі, у недоступних місцях збудоване місто ґяурів; направо, наліво він розсилає війська, уражає; його плавці ходять скрізь на дні води; випробовані з них, думаючи, що сам бог під їхньою владою, на дні води кричать один одному; їхні нечестивці, відмовившись від правильного, читають неправильне; їхні дівчата-наречені грають у золоті бабки; їхніх беків (так багато), як бур'янів. Шість разів огузи намагалися – не могли взяти тієї фортеці; з шістьма людьми я, Казан, вирушив, не дав їй і шести днів протриматися, взяв її, зруйнував її церкви, на їхньому місці збудував мечеті, змусив проголошувати заклик до молитви, їхніх дівчат-наречених змусив гратися під моїми грудьми, їхніх беків зробив рабами. І тут я не говорив: я – муж, я – бек, не хвалився; воїнів, що хвалять себе, не схвалював. Якщо я потрапив тобі до рук, ґяуре, убий мене, погуби мене; від твого меча у мене щита немає; свій рід, своє коріння я не зраджу». Казан знову заговорив: «Той, кого я на крутому узвишші змусив повернути назад, це, ґяуре, твій батько; та, кому я своєю пристрастю причинив муку, це твоя дочка-наречена; біля білої фортеці я збуджував свого коня; на коні я поскакав до народу Каруна, скрушив вежу їхньої білої фортеці. Принесли біле срібло; я сказав: це – мідні гроші; принесли червоне золото, я сказав: це – мідь, привели своїх світлооких дочок-наречених, я не дав себе звабити, зруйнував їхні церкви, збудував мечеті, віддав на пограбування їхнє золото, їхнє срібло. І тут я не говорив: я – муж, я – бек, не хвалився; тих, що хвалять себе, не схвалював. Якщо я потрапив тобі до рук, ґяуре, убий мене, погуби мене; свій рід, своє коріння я не зраджу, тебе славити не стану». Ще одне тут сказав Казан-бек: «Від самця-тигра білої скелі один мій корінь; на узвишші, що лежить посередині, він не дає зупинятися твоїм козам! Від лева білих очеретів один мій корінь; твоїм рябим коням він не дає зупинятися! Від дитяти-самця вовка один мій корінь; тьмі твоїх білих баранів він не дає бродити! Від білого кречета-самця один мій корінь; твоїм рябим качкам, твоїм чорним гусям він не дає літати! У народі решти огузів у мене є син, його зовуть Урузом, є брат, його зовуть Кара-Гюне; тим, хто у вас знову народиться, вони не дадуть жити! Якщо я потрапив до твоїх рук, ґяуре, убий мене, погуби мене; від твого меча у мене щита немає; свій рід я не зраджу». Ще одне він сказав: «Ґяур, що гавкає як собака, чия властивість – брудна жадібність, чия їжа – м'ясо напівмертвої свині, чиє ложе – мішок соломи, чия подушка – півшматка цегли, чий бог – шматок дерева! Поки я бачу огузів, я тебе славити не буду. Тепер, ґяуре, якщо уб'єш мене, убий; коли ж не уб'єш, якщо всемогутній дасть мені (можливість), я уб'ю тебе, ґяуре!» Ґяури говорять: «Він не став славити нас; ходімо, уб'ємо його». Беки ґяурів зібралися, прийшли, цього разу сказали: «У нього є син, є брат; убивати його не можна». Вони повели його, кинули його у свинячий хлів, зачинили.

Нога коня кульгава, язик співця швидкий; ніхто не знав, чи помер, чи живий Казан. Між іншим, хане мій, у Казана був хлопчик; він виріс, став юним джигітом. Якось він сів на коня, прибув у диван; хтось говорить: «Хіба ти не син хана Казана?» Уруз розсердився, говорить: «Скажи, негідний, хіба мій батько – не Баюндур-хан!» Той сказав: «Ні, він – батько твоїй матері, а тобі дід». – «Скажи, чи помер мій батько, чи живий?» – запитав Уруз. Той сказав: «Він живий, він у полоні у фортеці Туманан». Від таких слів юнак заплакав, зажурився, повернув свого коня, повернувся назад, прийшов до своєї матері; тут він почав говорити своїй матері – подивимось, хане мій, що він говорив: «Мамо, я – не син Баюндур-хана, я – син хана Казана. Скажи, народжена від негідного, чому ти мені (цього) не говорила! Право матері – право бога; інакше я дістав би свого чорного булатного меча, не дав би тобі спам'ятатися, відрубав би твою прекрасну голову, пролив би на землю твою яскраво-червону кров». Його мати заплакала і говорить: «Сину, твій батько неушкоджений, та я не говорила; я боялася, що ти підеш до ґяурів, даси себе убити, загинеш; ось чому я не говорила, душа моя, сину! Але пошли людину до свого дядька; нехай він прийде, подивимось, що він скаже». Він послав людину, покликав свого дядька, той прийшов; Уруз говорить: «Я піду до фортеці, де став бранцем мій батько». Вони дружньо порадились, до всіх беків прийшла звістка: «Уруз іде до свого батька, візьміть зброю і прийдіть». (Так) сказали; зібралося військо, прийшло; Уруз велів відкрити свої шатра, навантажив (на верблюдів) свої запаси зброї; Кара-Гюне став на чолі війська. Об'єднавши загони, вони вирушили в дорогу.

На шляху їм трапилася Ая-Суфіа ґяурів; попи співали; це був досить міцний монастир. Вони зійшли з коней, наділи одяг купців, під виглядом торговців повели мулів і верблюдів. Ґяури побачили, що приходять люди, на купців не схожі, вони втекли, увійшли у фортецю, замкнули ворота, піднялися на вежу, запитали: «Хто ви?» Вони сказали: «Ми торговці». – «Ви говорите неправду», – сказали ґяури, ухопилися за каміння. Уруз зійшов з коня, говорить: «Хто пив із золотого кубка мого батька, хто любить мене, нехай зійде з коня, нехай (усі) ударять по одному разу палицею по воротах цієї (фортеці)!» Шістнадцять джигітів зіскочили з коней, затулилися щитами, поклали собі палиці на плечі, підійшли до воріт, ударили по одному разу палицею, розбили ворота, увійшли всередину, перебили (усіх) ґяурів, яких знайшли, не дали їм послати вісника, пограбували майно, повернулися в табір, (там) розташувалися.

Між тим там був коров'ячий пастух; він побачив, що фортецю взято, утік, пішов до тагавора, приніс звістку, що Ая-Суфіа взято: «Чому ви сидите? – сказав він, – на вас прийшов ворог; приготуйте свою зброю для захисту». Тагавор скликав беків, запитав: «Як нам справитися з ними?» Беки сказали: «Щоб справитися з ними, краще всього нам звільнити Казана, виставити його проти них». Це слово повважали розумним; пішли, звільнили Казана, привели до тагавора; тагавор говорить: «Казан-бек, на нас прийшов ворог; якщо ти цього ворога від нас вигониш, ми тебе відпустимо, погодимося і данину платити; а ти дай клятву, що на наш народ ворогом не прийдеш». Казан говорить: «Клянуся богом! коли ми будемо бачити прямий шлях, кривим шляхом не прийдемо». – «Казан дав добру клятву», – сказали ґяури, зраділи. Тагавор зібрав військо, прийшов на арену, велів поставити шатра; військо ґяурів зібралося навколо Казана. Казану принесли броню, (дали йому) меча, списа, палицю і все, що треба для війни, одягли (і озброїли) його.

Текінці

Тут прийшли воїни огузів, загін за загоном. Гучно забили в барабани; Казан побачив, що попереду війська, попереду одягнених у залізну броню огузів, прискакав бек на світло-сивому коні, з білим прапором, велів поставити своє шатро, розгорнув загін, зайняв місце; слідом за ним прийшов Кара-Гюне, розгорнув загін, зайняв місце. Відразу ж Казан спрямував коня на арену, викликав борців; вершник сірого коня, Бейрек, ударив коня, виїхав на арену. Казан тут заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Ти піднявся і встав зі свого місця, джигіте; що ти за джигіт? Ти одягнув залізну броню з міцними наплечниками, джигіте; що ти за джигіт? Як твоє ім'я, джигіте? скажи мені». Тут Бейрек заговорив: «Хіба ти мене не знаєш, ґяуре? Мене зовуть Бамсі-Бейреком, сином Бай-Бура-хана, тим, хто зі славою злетів з Байбурда, фортеці Пара-Сара, коли чужинці хотіли взяти його наречену, зупинив (їх), узяв (її). Прийди, ґяуре, поборемось». Ще одне сказав тут Казан: «Скажи, джигіте, попереду цього війська вийшов загін з білим прапором, поставив свої шатра попереду народу; той джигіт, що їздить на світло-сивому коні, що то за джигіт? чий він, джигіт? заради твоєї голови скажи мені». Бейрек говорить: «Чиїм йому бути, ґяуре? Це – син нашого бека Казана». Казан у душі говорить: «Слава богу, мій хлопчик став великим мужем». «Навіщо ти, ґяуре, запитуєш мене про те, про се», – сказав Бейрек, пустив свого коня на Казана, взяв у руку палицю-шестопер, ударив Казана; Казан не дав упізнати себе, вчепився за пояс Бейрека, схопив його, потягнув, взяв у нього з рук палицю, наніс Бейреку удар палицею в потилицю; Бейрек обхопив шию коня, повернув назад; Казан говорить: «Іди, Бейрек, скажи своєму бекові, нехай він прийде». Це побачив син Ілік-Коджі, який не умів відступати. Дюлек-Вуран виїхав на арену; Казан тут заговорив: «Рано-вранці ти встаєш, джигіте; що ти за джигіт? Свого бедуїнського коня ти збуджуєш, джигіте; що ти за джигіт? Мужу від мужа приховувати своє ім'я – ганьба; як твоє ім'я, джигіте? скажи мені». Дюлек-Вуран говорить: «Хіба ти, ґяуре, не знаєш мого імені? Мене зовуть Дюлек-Вураном, сином Ілік-Коджі, тим, хто вважає млявість ганьбою, хто вийшов із свого народу, взяв ключі від п'ятидесяти семи фортець, хто не уміє відступати». Він взяв у руки свого списа, погнав коня, хотів пронизати Казана, не пронизав, промахнувся; Казан ударив коня, вирвав списа з його рук, ударив його (списом) у потилицю, (спис) розбився на друзки, зламався; він говорить: «Слухай, народжений від негідного, скажи своєму бекові, нехай він прийде». Той також повернувся назад. Казан знову викликав борців; витязь Рустам, син Дузана, ударив коня, виїхав на арену; тут Казан знову заговорив: «Ти піднявся і встав зі свого місця; ти сів на свого кавказького коня; що ти за джигіт? як твоє ім'я? скажи мені». Витязь Рустам говорить: «Мене зовуть витязем Рустамом, сином Дузана, тим, хто піднявся і встав зі свого місця, убив двох своїх братів-немовлят, тягну ганебне життя». Він також пустив коня на Казана, думаючи, що подолає його, – не міг подолати; Казан-бек і йому наніс удар, говорить: «Іди, негідний, скажи своєму бекові, нехай він прийде».

Той також повернувся. Казан знову викликав борців. Повід коня Уруза тримав його дядько Кара-Гюне; раптом Уруз висмикнув повід із його рук, оголив меч, погнав коня на свого батька, не дав себе втримати; він опустив меч на плече Казана, розрубав його броню, наніс йому в плече рану, глибиною у чотири пальці; його яскраво-червона кров задзюрчала, пролилася на його пазуху; Уруз знову повернувся до нього, щоб ударити ще раз. Тут Казан гучним голосом говорить своєму синові – подивимось, хане мій, що він говорив: «Сину, вершино моєї чорної гори! сину, світло моїх темних очей! витязю мій, Урузе! леве мій, Урузе! Не губи свого білобородого батька!» В Уруза закипіла кров у жилах від жалю, його очі, обведені чорною каймою, наповнилися кривавими сльозами; він зійшов з коня на землю, поцілував руку свого батька; Казан теж спустився, зійшов на землю, поцілував свого сина в шию. Беки погнали коней у бік Казана і його сина, оточили їх, усі зійшли з коней, поцілували руку Казана. Вони вирушили, погнали коней на ґяурів, ударили мечами. У долинах, на пагорбах ґяури потерпіли поразку; вони взяли фортецю, зруйнували у ній церкви, збудували мечеті. Уруз вирвав свого батька з рук обагрених кров'ю ґяурів, повернувся до народу решти огузів, послав вісника радості до своєї білолицьої матері. Дочки-наречені Казана, подібні гускам, вийшли назустріч Казану, поцілували його руку, упали до його ніг. Казан на прекрасному лузі велів поставити шатро, на сім днів, сім ночей влаштував бенкет і святкування, їли, пили.

Прийшов мій дід Коркут, заграв на кобзі, розповів, що сталося з воїнами, борцями за віру Де ті воїни-беки, кого я прославив, хто говорив: (Увесь) світ – мій? їх викрала смерть, сховала земля; кому залишився тлінний світ? Земне життя, ти приходиш і відходиш; останній твій кінець – смерть, земне життя! Коли надійде смертна година, хай не розлучить (тебе бог) з чистою вірою, хай не змусить тебе всемогутній прикликати лиходіїв! Ми склали молитву з п'яти слів; хай буде вона прийнята! Хто скаже «амінь, амінь!», хай узрить лик (божий); хай простить (бог) твої гріхи заради пошанування Мухаммеда обраного, чиє ім'я славне, хане мій!

XII. ПІСНЯ ПРО ТЕ, ЯК ЗОВНІШНІ ОГУЗИ ПОВСТАЛИ ПРОТИ ВНУТРІШНІХ ОГУЗІВ І ЯК ПОМЕР БЕЙРЕК

Коли збиралися племена Уч-Ок і Боз-Ок, Казан віддавав на пограбування своє житло; знову Казан віддав на пограбування своє житло; але (цього разу) зовнішніх огузів при цьому не було; пограбували одні внутрішні огузи. Коли Казан віддавав на пограбування своє житло, він виводив за руку свою дружину, потім вони учиняли пограбування. Про це почули з беків зовнішніх огузів Аруз, Емен і решта беків; вони сказали: «Дивись-но, досі ми брали участь у пограбуванні житла Казана: чому нам тепер при цьому не бути?» Усі беки зовнішніх огузів змовились, до Казана не прийшли, виказали ворожість. Був чоловік на ймення Кулбаш; Казан говорить: «Скажи, Кулбаше, ці беки зовнішніх огузів завжди приходили разом (з іншими), чому вони тепер не прийшли?» Кулбаш говорить: «Хіба ти не знаєш, чому вони не прийшли? Ти віддав на пограбування своє житло, а зовнішніх огузів при цьому не було; ось причина». Казан говорить: «Невже вони замислили ворожнечу?» Кулбаш говорить: «Хане мій, я піду, дізнаюсь, друзі вони, чи вороги». Казан говорить: «Як знаєш, іди». Кулбаш з кількома людьми сів на коня, прийшов у дім Аруза, що виховав Казана. Аруз, поставивши свою золоту парасолю, сидів із своїми юнаками; Кулбаш прийшов, привітав Аруза і говорить: «У Казана біда; «нехай неодмінно прийде до мене, Аруз, що виховав мене», – сказав він; «моя чорна голова опустилася; на мене напали вороги, змусили ревіти моїх верблюдів, змусили іржати моїх богатирських кавказьких коней; з моєю дочкою-нареченою, що подібна гусці, трапилася біда; дивись, що трапилось з моєю чорною головою; нехай прийде Аруз, що виховав мене». Аруз говорить: «Слухай, Кулбаше, у той час, коли збиралися племена Уч-Ок і Боз-Ок, тоді Казан віддавав на пограбування своє житло; у чім була наша вина, що (тепер) нас при пограбуванні не було? Нехай завжди на голову Казана падає біда, нехай завжди нагадує йому про Аруза, що його виховав; ми Казану вороги, так нехай і знає». Тут Кулбаш заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив:

«Слухай, негідний! Казан-хан піднявся і встав зі свого місця, на барвистій горі поставив своє шатро; навколо нього зібралося триста шістдесят шість хоробрих мужів; серед їжі і напоїв беки згадали про тебе; ніякий ворог на нас не нападав; я прийшов випробувати тебе, друг ти, чи ворог, дізнався, що ти – ворог Казану». Він піднявся, сказав: «Бувайте здорові!» і пішов. Аруз був сильно засмучений; він послав людину до беків зовнішніх огузів; «Нехай прийде Емен, нехай прийде витязь Рустам, – сказав він, – нехай прийде Дюлек-Буран, що відступати не уміє, нехай прийдуть і усі інші беки». Беки зовнішніх огузів усі зібралися; він поставив на рівнині барвисті шатра, велів заколоти кращих коней-жеребців, верблюдів, баранів, пригостив беків зовнішніх огузів, влаштував бенкет; він говорить: «Беки, чи знаєте ви, для чого я вас покликав?» Вони сказали: «Не знаємо». Аруз говорить: «Казан підіслав до нас Кулбаша, сказав: "на мій народ, на моє плем'я був напад, моя чорна голова опустилася, нехай прийде Аруз, що виховав мене". Я сказав Кулбашу: коли Казан віддавав на пограбування своє житло, беки зовнішніх огузів брали участь у пограбуванні, беки приходили, вітали Казана і йшли». Емен говорить: «Скажи, яку відповідь ти дав?» Аруз говорить: «Я сказав: слухай, негідний, ми Казану вороги!» Емен говорить: «Добре ви сказали». Аруз говорить: «Беки, а ви що скажете?» Беки говорять: «Що нам сказати? Якщо ти став ворогом Казану, ми теж вороги (йому)». Аруз приніс на зібрання Коран, усі беки приклали руку, дали клятву: «Твоєму другові ми друзі, твоєму ворогові ми вороги», – сказали вони. Аруз усіх беків обдарував халатами, знову він говорив: «Беки, Бейрек узяв у нас дочку, він – наш зять, але він – помічник Казана; скажемо: нехай він прийде, примирить нас із Казаном, заманимо його; послухається він нас – добре, не послухається – тоді я схоплю його за бороду, а ви піднімете мечі, розрубаєте (його). Бейрека із свого середовища ми приберемо, тоді наша справа з Казаном вийде вдалою».

Руїни давнього Мерва

Відправили послання Бейреку; Бейрек у своєму шатрі їв, пив із джигітами; прийшла людина від Аруза, привіталася; Бейрек відповів на привітання; той сказав: «Хане мій, Аруз шле вітання вам, він говорить: "Нехай Бейрек викаже милість, прийде, примирить нас із Казаном"». «Добре», – сказал Бейрек. Привели його коня; він сів на нього, із сорока джигітами прибув у дім Аруза. (Там) сиділи беки зовнішніх огузів; Бейрек увійшов, привітав їх; Аруз говорить: «Чи знаєш ти, навіщо ми тебе покликали?» Бейрек говорить: «Навіщо?» Аруз говорить: «Усі ми, беки, що сидимо тут, відреклися від Казана, дали клятву». Принесли Коран; «ти теж дай клятву», – сказали вони. «Від Казана я не відречусь», – сказав Бейрек, дав клятву; він сказав: «Я мав багато милостей від Казана; якщо я не визнаю цього, нехай вони постануть перед моїми очима. Я багато їздив на богатирських кавказьких конях Казана; якщо я не визнаю цього, нехай вони будут мені домовиною. Я часто одягав його пишні каптани; якщо я не визнаю цього, нехай вони будуть мені саваном. Я часто заходив у його барвисте шатро; якщо я не визнаю цього, нехай він буде мені в'язницею. Від Казана я не відречусь, так і знайте». Аруз схопив Бейрека за бороду; беки не хотіли убивати Бейрека; Бейрек зрозумів, що Аруз розсердився; він заговорив: «Аруз, якби я знав, що ти так вчиниш зі мною, я сів би на свого богатирського кавказького коня, одягнув би свої залізні броні із міцними наплечниками, підпоясався б своїм чорним булатним мечем, одягнув би на чоло і голову свій міцний шолом, узяв би в руки свого тростинового списа у шістдесят тутамів, приєднав би до себе світлооких беків. Якби я знав таке діло, негідний, хіба так я прийшов би до тебе? Обманом захопити мужа – діло жінки; чи не від своєї дружини ти навчився такому ділу, негідний?» Аруз говорить: «Не говори пустих речей, не думай, що твоя кров вода, негайно дай клятву». Бейрек говорить: «Клянусь богом, я заради щастя Казана закладу свою голову, від Казана не відречусь; якщо на те пішло, розрубай (мене) на сто шматків». Аруз знову розсердився, міцно ухопив Бейрека за бороду, подивився на беків, побачив, що ніхто не підходить; Аруз дістав свій чорний булатний меч, ударив Бейрека по правому стегну; воно облилося чорною кров'ю; голова Бейрека опустилася; беки усі розсіялись; кожен, у кого був кінь, сів на свого коня; Бейрека теж посадили на коня, позад нього посадили чоловіка, примусили обхопити його, поскакали; привезли Бейрека до його шатра, накрили його хутром. Тут Бейрек сказав: «Джигіти мої, встаньте зі свого місця, відріжте хвіст моєму світло-сивому коневі; озираючись назад, підніміться на барвисту гору із крутими схилами; прорізаючи (хвилі), переправтеся через багатоводну прекрасну ріку, поскачіть у диван Казана; знявши білий одяг, одягніться в чорний; скажіть: будь ти здоровий, Бейрек помер; скажіть: від негідного Аруза, що виховав тебе, прийшов чоловік, покликав Бейрека; той пішов; ми не знали, що беки зовнішніх огузів усі зібралися; за їжею-напоями принесли Коран; вони сказали: ми відреклися від Казана, дали клятву; ти теж дай клятву. Він клятву не дав, сказав: від Казана не відречусь. Негідний, той, що виховав тебе, розсердився, ударив Бейрека мечем; його облила чорна кров, він потрапив у біду; він сказав: завтра, у день Страшного суду, хай буде моя рука на комірі Казан-хана, якщо він пробачить Арузові мою кров». Ще одне він сказав: «Джигіти мої! поки не прийшов син Уруза Бісат, поки моє плем'я, мій народ не були пограбовані, поки він у рядах не змусив ревіти моїх верблюдів, не змусив іржати моїх богатирських кавказьких коней, не змусив бекати моїх білих баранів, не змусив терпіти біль мою дочку-наречену; поки син Уруза Бісат не захопив мою білолику красуню (-дружину), не пограбував моє плем'я, мій народ, нехай Казан прийде до мене, нехай не прощає Арузові моєї крові, нехай віддасть мою білолику красуню (-дружину) своєму синові, нехай виконає свій обов'язок перед потойбічним життям; Бейрек воз'єднався з богом – царем царів, так нехай і знають».

Прийшла звістка до батька й матері Бейрека; біля воріт їхнього білого шатра піднявся плач; його дочка-наречена, що подібна гусці, зняла білий одяг, одягла чорний; його світло-сивому коневі обрізали хвіст; сорок, п'ятдесят джигітів одягли чорний одяг, обмотали (свої голови) синіми (чалмами), прийшли до Казан-бека, ударили своїми чалмами об землю, багато плакали, примовляючи: «Бейрек!» Вони поцілували руку Казана, сказали: «Будь ти здоровий, Бейрек помер. Негідний, що виховав тебе, дав знак рукою; нас покликали, захопили; ми пішли, ми не знали, що беки зовнішніх огузів відреклись від вас; принесли Коран, сказали: ми відреклись від Казана, ти теж послухайся нас. Вони дали клятву; Бейрек твій хліб не розтоптав, їх не послухався, негідний Аруз, що виховав тебе, розсердився на Бейрека, ударив його мечем, відрубав йому одне стегно; будь ти здоровий, хане мій, Бейрек воз'єднався з богом, він сказав: «хай не простять Арузові моєї крові». Казан почув ту звістку, взяв у руки свою хустку, голосно заплакав, піднявся плач у дивані; беки, що були там, усі разом заплакали. Казан пішов, увійшов до свого шатра, сім днів не виходив у диван, (усе) сидів і плакав. Зібралися беки, прийшли в диван, брат Казана Кара-Гюне говорить: «Іди, Кулбаш, скажи, нехай прийде мій старший брат Казан, нехай увійде, скажи: з нашого середовища вибув один джигіт заради тебе, дав обітницю, сказав: хай не простять моєї крові, хай відплатять за неї; ходімо віддамо належне ворогові». Кулбаш говорить: «Ти – брат його; ти йди». Нарешті, обидва разом пішли, увійшли в шатро Казана, привіталися, сказали: «Будь ти здоровий, хане мій; один джигіт вибув із нашого середовища, склав голову на твоєму шляху, зберімося, помстимося за його кров; він же дав вам обітницю, сказав: нехай помстяться за мою кров; від плачу хіба що вийде? встань, піднімись». Казан говорить: «Це – добра порада; швидше навантажте (на верблюдів) мої запаси зброї, нехай беки усі сядуть на коней». Усі беки сіли на коней; привели буланого коня Казана, він сів на нього. Заграли в труби, ударили в барабани; не розрізняючи дня і ночі, вирушили в похід.

Весілля текінців. Закаспійська область

Родина текінців. Закаспійська область

До Аруза і до усіх беків зовнішніх огузів дійшла звістка, сказали: «ось прийшов Казан». Вони теж веліли зібратися війську, вийшли назустріч походом, зійшлися з Казаном. Зійшлись племена Уч-Ок і Боз-Ок; Аруз говорить: «Серед внутрішніх огузів моєю жертвою нехай буде Казан». Емен говорить: «Моєю жертвою хай буде Терс-Узамиш». Витязь Рустем говорить: «Моєю жертвою хай буде Окчі, син Ексек-Коджі». З них кожен намітив собі жертву. Розгорнулися загони, були наготовлені свинцеві (кулі); заграли труби, забили барабани; Аруз-Коджа погнав коня на арену, гучним голосом сказав Казану: «Прийди сюди, негідний, ти – моя жертва». Казан прикрився щитом, узяв до рук свого списа, направив його в голову Арузові, говорить: «Негідний, я покажу тобі, що значить підлим підступом убивати мужа». Аруз погнав коня на Казана, ударив Казана мечем, не зміг його навіть поранити, промахнувся; дійшла черга до Казана, він міцно стис свого цяткованого списа у шістдесят тутамів, наніс Арузові удар списом; зблиснувши, спис пройшов крізь його груди, скинув його з коня на землю; Казан дав знак своєму братові Кара-Гюне, сказав: «Відрубай йому голову». Кара-Гюне зійшов з коня, відрубав голову Арузові; побачивши те, беки зовнішніх огузів усі зійшли з коней, упали до ніг Казана, просили пробачити їм їхню вину, поцілували його руку; Казан пробачив їм їхню вину, помстився своєму вихователю за кров Бейрека, зруйнував житло Аруза, пограбував його плем'я, його народ; (його) джигіти стали легкою здобиччю. У зеленій долині, на лугу Казан велів поставити намети, облаштував своє шатро.

Прийшов мій дід Коркут, заграв радісну пісню, розповів, що сталося з воїнами, борцями за віру. Де ті воїни-беки, про кого я розповідав, хто говорив: увесь світ – мій? їх викрала смерть, сховала земля; кому залишився тлінний світ? Земне життя, ти приходиш і відходиш; останній твій кінець – смерть, земне життя! останній кінець (навіть) довгого життя – смерть, розлука. Я дам віщування, хане мій; коли прийде смертний час, хай не розлучить (тебе бог) з чистою вірою; хай буде місцем твого білобородого батька – рай, хай буде місцем твоєї сивоголової матері – горішня обитель! Хай не змусить тебе всемогутній звертатися до лиходіїв! Заради твого білого чола ми склали молитву з п'яти слів; хай буде вона прийнята! Хай узрять лик (божий) ті, хто скаже «амінь, амінь!». Хай воз'єднається в одне (молитва), хай стоїть твердо; хай простить (бог) твої гріхи заради Мухаммеда обраного, хане мій!

* * *

Лукман

У мусульманській і давньоаравійській міфології праведний мудрець. У доісламській Аравії був відомий як довговічний і мудрий герой. Давньоаравійський цикл переказів про Лукмана (Лохмана) реконструюється на основі пам'яток доісламської поезії і пізніших переказів. Лукман належав до народу ад.[86] Коли цей народ за нечестивість був покараний засухою, Лукман у числі ще кількох адітів направився до Мекки, щоб молитися про дощ. За одним із переказів, Лукман просив Аллаха за себе і отримав довге життя, рівне життю семи орлів. Разом з останнім орлом, Лубадом, помер і Лукман.

Коран, згадуючи Лукмана (в однойменній сурі) як усім відомого мудреця і вкладаючи в його вуста проповідь єдинобожжя, приводить його благочестиві настанови синові: «О синку мій! Не придавай Аллахові товаришів… Вистоюй молитву, збуджуй до благого, утримуй від забороненого і терпи те, що тебе спіткало, – бо це за для утвердження у справах. Не криви свою щоку перед людьми й не ходи по землі гордовито. Воістину, Аллах не любить усіляких гордовитих, хвальковитих! І не вимірюй свою ходу і притишуй свій голос: бо ж неприємніший з голосів – звичайно голос осла» (31:12–18).

Перекази пов'язували з Лукманом будівництво Марібської плотини у Південній Аравії, звичаї побивати каміннями за перелюб, відсікати руку за крадіжку і т. ін. Ще в доісламський період Лукману приписували різні мудрі вислови, частково розповсюджені на Ближньому Сході речі вавилонського судді-мудреця Ахікара. Мусульманські перекази приписують Лукману багато афоризмів і примовок, а також байки (з езопівського циклу та ін.). У багатьох народів, що сповідують іслам, з іменем Лукмана пов'язувалися твори місцевого фольклору. У народів Середньої Азії Лукман – великий лікар, покровитель (пір) лікарів і цілителів. Мусульманські перекази і деякі європейські дослідники ототожнювали Лукмана з різними історичними і міфічними персонажами – Баламом,[87] Валаамом, Ахікаром, Езопом та ін.

* * *

Залишки фортеці давнього Мерва

Малаіка

В мусульманській міфології ангели. За Кораном, Аллах зробив малаіка посланцями, «…які мають крила двійні, трійні і четверні» (35:1). Малаіка у всьому підкоряються Аллахові, служать для зв'язку Аллаха з пророками, людьми. Коли був створений Адам, усі малаіка за наказом Аллаха упали перед ним ниць, окрім Ібліса, який внаслідок тієї зради перетворений Аллахом у диявола і вигнаний з небес. Наближені малаіка (алмукаррабун) день і ніч славлять Аллаха. Малаіка захищають небо від джинів і шайтанів, слідкують за усіма вчинками людей і записують їх, допитують людей у могилах і карають невірних (Мункар і Накір). У Корані виведена особлива категорія малаіка – ангелів смерті. Дев'ятнадцять «сильних і грубих» малаіка на чолі з Маліком охороняють джаханнам (пекло). Один ангел охороняє сади джанна (раю). Два інших ангели – Харут і Марут – согрішили на землі і навчили людей магії. Особливе і важливе місце в кора нічній темі малаіка посідає Джабраїл, який явився Мухаммаду, Ici, Майрам та ін., передаючи їм слова і накази Аллаха. В якості малаіка того ж рангу називається і Мікал. Мусульманська традиція веде від Мухаммада (але не від Корану) уявлення перебране з іудаїзму і християнства про те, що малаіка створені із світла. Перекази дають перелік чисельних розрядів малаіка, наділяючи іменами і тих, які лиш мимохідь згадуються в Корані. Наприклад, ангел смерті отримує ім'я Ізраїл, ангел, що охороняє рай, – ім'я Рідван і т. д. З'являється ангел – вісник Страшного суду – Ісрафіл. Коментатори сперечалися про непогрішимість малаіка, про різність природи малаіка і джинів, про порівняльну досконалість малаіка і пророків.

У народів Ірану і Середньої Азії малаіка зазвичай називають фарішта (парішта).

* * *

Текінці. Розчистка берега річки

Муса-піхамбер

У деяких легендах фігурує покровитель вівчарства (баранів) Муса-піхамбер – персонаж, який досить шанований туркменами-скотаря-ми. Він сміливо виходить на поєдинок з аждархою і незмінно стає переможцем. При цьому головну роль відіграє його магічний ціпок-хаса, зроблений із священного дерева зейтун (оливи). Муса то кидає його в розкриту пащу аждархи, і та давиться ним, після чого з її черева живими виходять люди, дякуючи свого рятівника. То посох, як своєрідний магічний пилосос, затягує в себе аждарху. При цьому він називається ак аждарха (біла аждарха) на відміну від самої аждархи, яка називається кара аждарха (чорна аждарха).

Муса в мусульманській міфології пророк, співставний з біблейським Мойсеєм. Коранічна оповідь про Мусу нагадує біблейську. Основні епізоди: чудесне спасіння Муси-дитини, його виховання при дворі фараона, одруження, боротьба з фараоном, який оголосив себе богом і почав будувати вежу, щоб досягнути неба. Багато уваги приділяється чудесам (чудо з ціпком, з прокаженою рукою та ін.), розповідається про перехід через море і загибель переслідувачів, про поклоніння тільцю, про дарування тим, що блукають у пустелі, «манни і перепелів». Коран вбачає в Мусі, як і в інших пророках, попередника Мухаммада. Як і Мухаммада, Мусу називають чаклуном і безумцем, йому відмовляються вірити, тому що він звичайна людина. У післякоранічних переказах розробляються казкові і чарівні мотиви про палицю (щапшар) Муси і т. ін.

* * *

Знаю я, що, напевно, не зможу Підкорити вершини цих гір. Мене тішить у годину погожу Сніговий їхній вічний убір. Насолоджуюсь диво-красою, Заворожує тиша дзвінка. Текінці. Розчистка берега річки П'ю, вмиваюсь живою водою В пружних жилах стрімкого струмка. Квіти рву що й ночами не меркнуть, Що, мов зорі, вбирають мій зір. Почуваюся гордим, як беркут, В тихім затінку величі гір. Оразгули Аннаєв

* * *

Мухаммад

У легендах про ісламських святих перше місце посідають Мухаммад (Мухамет) і Алі. Тут Мухаммад постає всевідаючим і могутнім. Наприклад, чоловіка, який засумнівався в його могутності, Мухаммад перетворив у жінку і примусив у жіночій подобі прожити багато років; потім Мухаммад повернув йому чоловічу подобу і тоді виявилося, що в дійсності пройшло лише кілька хвилин. Або ще розповідають, як Мухаммад прийшов у гості до бідняка, дружина бідняка подала йому в піалі їжу – все, що у них було їстівного; Мухаммад почав їсти, їжа в піалі не закінчувалася й її вистачило на всю сім'ю. Мухаммад розпоряджається ангелами, знає майбутнє, воскрешає убитих, тобто володіє чудодійною силою, яка підносить його над усіма пророками, рівняє його з богом.

* * *

Мерв. Туркмени на базарі.

Наладж-баба

Наладж-баба (Наілодж-бобо) у туркменській міфології покровитель чигирних робіт.

Хорезмський святий, якого в народі наділили роллю покровителя водопідйомного колеса, чигиря. У легендах про нього збереглася архаїчна риса – згадка про його співпрацю з шайтаном (шайтан ніби підказав йому, що чигирні горщики треба прив'язувати до колеса гілками шелюги). В. Басілов вважає, що легенди про Наладж-баба копіюють давні зразки. «Покровитель чигиря» не міг бути в народних віруваннях доти, поки не був винайдений чигир. У Хорезмі ж залишки керамічних чигирних горщиків зустрічаються тільки з раннього середньовіччя, про що свідчить С. П. Толстов («Древній Хорезм»).

«Ймовірно, фігура «піра чигиря» є порівняно пізнім відтворенням старих традицій, що вимагали, щоб у кожного заняття був свій святий-покровитель. Ці традиції збереглися до наших днів».

В. М. Басілов

* * *

Нух

У туркменів Нух виступає покровителем теслярів. Післякоранічна література подає детальні оповіді про Нуха, в яких сюжети в основному запозичені з іудейської традиції.

У мусульманській міфології Нух – пророк; відповідає біблейському Ною. У Корані називається також «напутником ясним» своїх грішних одноплемінників, «вдячним рабом», «вірним посланцем Аллаха». За Кораном Нуха було послано Аллахом до людей, які не хотіли слухати його проповіді. За наказом Аллаха Нух змайстрував ковчег (звідси туркменський покровитель теслярства) і врятувався на ньому від потопу, причалив до гори ал-Джуді.

* * *

Овляд

Овляд – переклад з арабської в однині – нащадок, спадкоємець. Овляд – святі племена – нащадки перших арабських халіфів (Абу Бекара, Омара, Османа, Алі), яких возвели у ранг святих. Окремі групи овляд пов'язували своє походження з кимось із них. На цій підставі вони виокремлювали себе із основної маси туркменів, називаючи усіх інших «гаричи» – простолюдини. Термін «святі племена» – овляд – вживаний у народів Середньої Азії, Казахстану, Азербайджану та ще в деяких регіонах ісламу. Склад туркменських овляд чисельніший, ніж в інших народів. Якщо, наприклад, у інших мусульманських народів кількість святих груп зазвичай налічує від однієї до трьох, то у туркменських овляд налічується шість основних груп: сеїди (сейіди), ходжі, шіхи, ата, магтим, мюджевюр. Положення названих груп у туркменському суспільстві не було однаковим: до одних груп овляд з боку неовляд виявлялося більше поваги, ніж до інших. Тобто, одні овляд за своєю «святістю» стоять вище від інших.

«…По відношенню до туркменських овляд у літературі зустрічаються три варіанти характеристики цих груп. В. Басілов називає ці групи «почесними». О. Росляков визначає їх як «станове угруповання». Н. Брюллова-Шасколь-ська вважала, що «ці – племена, з усіма їхніми характерними ознаками, з розподілом на роди і коліна і з суворою ендогамією. Але одночасно вони є і релігійним станом». С. М. Демидов вважає, що по відношенню до овляд краще вживати термін «група».

Аналіз наявних матеріалів показує, що витоки уявлень про цю «святість» слід шукати в тій ролі і авторитеті, які мали серед оточуючого населення напівлегендарні родоначальники основних овлядських груп – визначні представники духовенства, як правило, суфійського спрямування. Суфізм у Середній Азії тісно пов'язаний з популярними в народі доісламськими віруваннями і уявленнями, частково, із залишками шаманізму.

Як відзначає багато дослідників, у побуті туркменів досить сильні і зараз традиції культу предків, з якими по суті зливався культ померлих. Збереження цих традицій сприяло консервації релігійного пошанування предка-родоначальника у ставленні до його нащадків. До своїх напівлегендарних предків провідне овлядське духівництво додало і чотирьох правовірних халіфів. Ця версія, яка отримала превуальоване значення, сформувалася порівняно пізно – у середині XIXстоліття.

Зустрічаються невеликі групи овляд, що приєдналися за різних обставин і у різні часи до інших, більших, які не мали чи не пам'ятали своїх «святих» предків. Такі групи з овлядської точки зору могли вважатися самозваними (або умовно – напівовлядами), але сказати їм це в очі зазвичай ніхто не наважувався.

У чому виражалося особливе становище овляд?

В основному це були знаки пошани з боку неовлядського населення. Форми, в яких це проявлялося, наступні: особливе ставлення до овлядів, спеціальний овлядський приз, шлюбне питання (сувора ендогамія), наречения власних імен, пов'язаних з овлядською термінологією, запрошення овляд на проживання (пошана для поселення), виділення спеціальної долі води – «дарчої води» – для них, намагання мати гонамбаші («главу кладовища») з числа визначних овляд, недоторканність самих овляд, їхнього майна і худоби. Ця недоторканність особливо наочно проступала в періоди різних міжусобиць і родоплемінних сутичок, коли овляди могли спокійно проходити і знаходитися на території ворогуючих племен. Більше того, навіть худоба їхня, яка пасласяу віддалених місцях без нагляду, була у безпеці від того, щоб її хто-небудь захопив, звичайно, якщо на ній стояла тамга (знак) овлядської групи. Багато хто з найвідоміших у релігійному плані овляд займався лікуванням хворих.

Участь овляд у поховальному обряді і читання молитви вважалося бажаним для покійного, особливо на самому початку нового, потойбічного, етапу його життя. За старою традицією, кожне туркменське кладовище мало свого главу – гонамбаші. Так називали зазвичай першу поховану у даному місці людину й її могилу, навколо якої поступово утворювалось кладовище. В умовах панівного становища релігійних уявлень на мертвих переносилася та ж система, яка побутувала серед живих. Якщо кожен віруючий за життя намагався заручитися підтримкою і прихильністю живого «святого», своєрідного посередника між ним і потойбічними силами, то і після смерті він хотів би користуватися такою ж могутньою протекцією. Надати йому її міг гонамбаші – не тільки територіальний, а й духовний глава поселення мертвих.

У наші дні, не зважаючи на те, що умови змінилися корінним чином, деякі з традицій, пов'язаних з туркменськими овлядами, не втратили свого значення. Представники цих груп з гордістю уособлюють себе від решти населення. І нині міцно зберігаються традиції шлюбної ендогамії. Почесне ставлення до овлядів зберігається і в антропонімії туркменів, тобто нареченні новонароджених іменами, пов'язаними з овлядською термінологією. У більшості сімей цих «святих племен» зберігаються і ведуться традиційні рукописні седжере (родоводи)».

Т. М. Новокрещенова. Правовий статус «святих племен» у туркменів

* * *

Туркменські юрти. Закаспійська область

Огуз-хан

Огуз-хан (Огуз-каган) у міфології огузів герой-праотець. Образ Огуз-хана має риси культурного героя. Найдавніші уявлення про Огуз-хана зафіксовані в уйгурському рукописі XV ст. «Огуз-наме» (карлуксько-уйгурська, XIII–XIV ст., версія міфа). У ній мова йде про те, що Огуз-хан був зачатий матір'ю від променів світла (відомий міфологічний мотив чудесного народження) і народився вже богатирем («З грудей своєї матері ця дитина відпила молока і більше не пила. М'яса сирого, їжі, вина хотів… і заговорив. Через сорок днів він виріс, ходив і грався»). В юності Огуз-хан переміг страшне чудовисько – єдинорога, що пожирав табуни. Зовнішність Огуз-хана відображає тотемістичні уявлення давніх тюрків: «…ноги його… подібні ногам бика, поперек – поперек вовка, плечі – подібні плечам соболя, а груди – грудям ведмедя». Чудесний помічник Огуз-хана, який вказує дорогу його війську і приносить йому перемогу, – сивий вовк, який розмовляє людською мовою. Показавши себе як богатир, Огуз-хан одружується з небесною дівою, що зійшла до нього в променях світла. Від неї у нього народжуються три старші сини – Кун (солнце), Ай (місяць) і Юлдуз (зірка). Від другої дружини – морської красуні – три молодші сини – Ко/є/к (небо), Таг (гора), Теніа (море). Оголосивши себе каганом, Огуз-хан робить завойовницькі походи проти сусідів. Після завоювань, він влаштовує великий той (бенкет) і розподіляє свої володіння між старшими і молодшими синами. Цей розподіл пов'язується з чудесними дарами богів: золотим луком і трьома срібними стрілами, посланими Огуз-ханові небом. Огуз-хан віддає лук, розламавши його на три частини, трьом старшим синам, а стріли – трьом молодшим. Племена, які походитимуть від старших синів, він велить назвати «бозук» (що значить «ламати на частки»), а від трьох молодших – «учук» («три стріли»). Так пояснюється поділ огузів на два крила.

З прийняттям ісламу виникають нові варіанти міфу про Огуз-хана (відображені в творах Рашід-ад-Діна, Абулгазі, Язиджиоглу Алі). Огуз-хан представлений у них нащадком Яфеса (біблейського Яфета у Язиджиоглу і Абулгазі) і правовірним мусульманином. У Абулгазі Огуз-хан взяв груди матері тільки після того, як мати увірувала в Аллаха. Навчившись говорити, він увесь час повторює: «Аллах! Аллах!». Від своїх наречених Огуз-хан як умову шлюбу вимагає прийняти іслам, воює зі своїми дядьками і двоюрідними братами, які відмовилися перейти в іслам і т. д.

Образ Огуз-хана як героя-праотця увійшов до міфології багатьох сучасних тюркомовних народів: туркменів, турків, азербайджанців, узбеків, каракалпаків та ін. (з кінця XIX ст. виступає в основному як літературний персонаж).

* * *

РОДОВІД ТУРКМЕНІВ

Абу-л-Газі

[ВВЕДЕННЯ]

В ім'я Аллаха милостивого, милосердного!

Вдячність і хвала тому володарю, якому немає ні початку, ні кінця і царству якого немає занепаду; [тому], у якого немає ні батька, ні матері, [тому], у якого немає ні дружини, ні сина, ні дочки, ні радника; немає [іншого] такого, що дає їжу і воду, який усім – від жебрака до падишаха, від мурахи до слона, від сома до фенікса – дає згідно їхнього становища, жодного дня не зменшуючи долі кожного з них.

Якби всі дерева, які ростуть на землі, перетворилися в калами,[88] моря – в чорнила, а всі чада адамові – в писців і взялися б протягом ста тисяч і ста тисяч років описувати якості [Аллаха], то написане було б менше краплі у порівнянні з морем, менше піщинки у порівнянні з горою. А чим же буде сказане мною?!

Благословіння і вдячність без ліку тому пророкові, який кращий від усіх пророків, другу божому і посланцеві його до усіх чад адамових. І нехай буде милосердя боже, превелике, над його сподвижниками і спадкоємцями!

Тепер, після цього, мову поведе Абу-л-Газі-хан, нащадок Чингіза,[89] родом з Ургенча, син Араб-Мухаммед-хана.

Притерпівши багато незгод і доживши до тридцяти дев'яти літ, у тисяча п'ятдесят першому році, в рік змії, у Хорезмській країні ми сіли на престолі нашого батька[90] і зайнялися справами юрта.[91]

На той час туркмени жили на Мангишлаці,[92] на Балхані[93] і на берегах Теджену. Ті з них, які проживали у Хорезмі, почувши про наше прибуття, утекли і попрямували в ті названі три юрта. Потім усі вони прийшли у Хорезм, – одні з них кочів'ями, інші [караванними] шляхами, – а в [тих] трьох юртах не залишилось жодної сім'ї (бір ojli).[94] Хороші з них стали нукерами,[95] погані[96] – райятами.

Багато років по тому туркменські мулли, шейхи і беки почули, що я добре знаю історію; і ось якось усі вони прийшли [до мене] і сказали: «У нас [в народі] є багато [різних списків] сказання про Огуза (Огузнама), але немає [жодного] хорошого: усі вони [переповнені] помилками і один з одним не сходяться; кожен з них сам по собі». І коли вони висказали прохання: «Було би добре, якби була одна правильна, достойна довіри історія», я уважив їхнє прохання. І ось чому.

За сімнадцять років до того, як була створена ця книга, усі туркмени ворогували з нами. З цієї причини ми багато разів здійснювали на них набіги. Одного разу в Хорасані на березі ріки під назвою Беурма,[97] яка знаходиться в Дуруні,[98] вони вишикували військо і стялися з нами.[99] Бог нам подарував [перемогу]. Від початку і до кінця [ворожих дій] з нашої вини загинуло близько двадцяти тисяч чоловік, хороших і поганих. Серед них і винні були і невинні були.

Пророк сказав: «Сказав пророк, хай буде мир над ним, радість у сердці правовірного краще, ніж служіння сакалайнів».[100] Зміст [цього] такий: якщо хто-небудь порадує серце мусульманина, то нагорода йому буде вищою від тієї нагороди, яка належить за служіння богові всім чадам адамовим і джинам. Отож, серця скількох тисяч людей возрадуються, коли у тому, що я скажу, пізнають те, чого вони не знали! Уповаю на бога Всевишнього, що, – якщо те побоїще і буде зараховане [мені] за гріх, – то нагорода за це [благе діло – написання книги] переважить його. І ще, якщо хто-небудь коли-небудь, прочитавши цю книгу, пізнає те, чого він [раніше] не знав, нехай прочитає по нашій душі фатіху.[101] А тепер повернемося до написання книги.

Цій книзі ми дали назву «Родовід туркменів». Хай буде відомо всім, що ті, хто складали до нас історію тюрків, щоб показати народові свій талант і мистецтво, домішували арабські слова, а також додавали перські слова, а тюркську мову перетворювали в римовану прозу. Ми не робили нічого подібного, бо той, хто буде читати чи слухати [читання] цієї книги, звичайно, буде тюрок, а з тюрком треба говорити по-тюркськи, щоб кожному було зрозуміло. А якщо нашу мову не розуміють, то яка [від неї] користь?! Якщо ж серед них [тобто тюрків] і виявиться один чи двоє грамотних [і] розуміючих і якщо вони осягнуть [смисл сказаного], то кому з багатьох не розуміючих вони зуміють розтлумачити?! Отже, треба говорити так, щоб усі, добрі і погані, розуміли, щоб до їхніх сердець доходило.

Тепер ми поведемо мову в [усіх] деталях, [починаючи] з Адама і до цього часу, тобто до тисяча сімдесят першого року, про те, що ми знаємо про туркменів і про ілі,[102] які приєдналися до туркменів і які опісля носили ім'я туркменів. Тому, чого ми не знаємо, – як допомогти?!

ПРО АДАМА, ХАЙ БУДЕ МИР НАД НИМ!

Всевишній бог сказав ангелам: «Сотворивши людину з праху і давши [їй] душу, я поставлю [її] своїм намісником на землі». Коли він [так] сказав, ангели заперечили: «Верхню природу неможливо утримати разом з нижньою, а тому вони [люди] збуряться проти тебе, і твої створіння помруть». Всевишній бог сказав: «Ви не знаєте того, що я знаю. Ідіть і сотворіть з праху образ людини». За велінням бога, Азраїл, мир йому, наказав [ангелам] зібрати з усієї земної поверхні різного роду землю, перетворити землю в глину, сотворити образ людини і покласти [її] між Меккою Великою і Таїфом.

Кілька років по тому Всевишній бог дав їй душу, і вона тисячу років жила на цьому світі. Слово «адам» – арабське, араби шкіру називають адам.[103] Поверхню кожного предмета вони позначають тим самим словом. Ангели сотворили образ людини, беручи прах не із надр землі, а з її поверхні, а тому [її] і назвали Адам. Сказання про те, як вона відрядилася до раю, як вийшла звідти і як ходила по землі, [добре] відомі в народі, а тому ми [про це нічого] не сказали.

Коли Адам зібрався помирати, він сказав своєму синові на ймення Шейс: «Після мене ти сідай на моє місце і будь главою моїх нащадків. Давши [йому] багато добрих порад, він відрядився з цього світу на той світ.

Після цього Джебраїл, мир йому, доправив Шейсові від Всевишнього бога книгу, і Шейс став пророком і государем. Вчиняючи справедливість ілю і проживши на цьому світі дев'ятсот дванадцять років, він відправився в райський чертог. Значення [слова] «Шейс» – страх божий. У свій смертний час Шейс, посадивши на своє місце сина свого Ануша, відправився [до бога].

Ануш також жив за законом (шарі'ат) свого батька і діда, і, як і його батько, проживши на цьому стійбищі дев'ятсот дванадцять років, відправився на те стійбище. Значення [слова] «Ануш» – вірний.

Ануш, помираючи, посадив на своє місце сина свого Кінана і дав йому багато добрих порад і настанов. Вісімсот сорок років він ішов дорогою свого батька; [потім], посадовивши на своє місце сина свого Міхлаїла, відбув до бога.

У часи Міхлаїла чада Адамові розмножилися і не поміщалися в [тій] країні, де жили. З цієї причини Міхлаїл пішов до країни Бабіль (Вавилон), заснував [там] місто і назвав його Сус. Він збудував будинки і влаштував поселення. До нього не було ні міст, ні поселень, ні будівель. [Люди] жили [серед] гірських кущів і в лісах. Він наказав народові: «Розходьтеся по обличчю землі!» Усі чада Адамові, за велінням Міхлаїла, пішли, і там, де знаходили достойне місце, влаштовували поселення.

Міхлаїл, проживши у названому місті дев'ятсот двадцять років і посадовивши на своє місце сина свого Берда, відійшов до країни, де немає зітхань.

Берд, проживши в цьому юрті дев'ятсот шістдесят років і поставивши [на царство] у своєму юрті сина свого Єхноха (Єноха), відправився в юрт, у якому не кочують, не зупиняються на стійбища.

Ім'я його сина було Єхнох, а прізвисько – Ідріс. Всевишній бог зробив його пророком. Вісімдесят два роки він віщував і закликав народ на правильний шлях. Потім, з волі божої, прийшов Азраїл і, возложивши на крила Ідріса, мир йому, відніс його в рай. З того дня і до цього часу він перебуває в раю.

Після відходу Ідріса в рай його син Матушалех сів на місце свого батька і чинив справедливість та правосуддя. Лік [рокам] його життя невідомий. І він відбув туди ж, куди відрядився його батько.

Потім Леймек, син Матушалеха, сів на місце свого батька і багато років чинив справедливість та правосуддя. І він пішов по шляху, по якому відбув його батько. [Тривалість] його життя також невідома.

Потім син його, пророк Нух (Ной), сів на місце свого батька. Коли він досяг двохсот п'ятидесяти років, всевишній бог наділив [його] пророцьким даром. Сімсот років він закликав народ на правильний шлях. Вісімдесят чоловіків і жінок увірували.

[Нух] розгнівався на те, що протягом семи-ста років до [правої] віри звернулося тільки вісімдесят чоловік, і прокляв народ. Прийшов Джебраїл і сказав: «Всевишній бог почув твою молитву і має намір тоді-то й тоді потопити народ; ти [ж] будуй корабель». І показав [Нуху], як збудувати корабель.

Із землі виступила вода, з неба полився дощ. Все живе, що було на землі, потонуло. Пророк Нух, зі своїми трьома синами і ще вісімдесят чоловік, звернені ним у [праведну] віру, сіли на корабель. Через кілька місяців земля, за велінням Всевишнього бога, увібрала в себя воду. Поблизу міста, яке називається Мосул, корабель причалив до гори на ймення Джуді.[104]

Усі люди, які зійшли з корабля, захворіли. Пророк Нух, його три сини і його три невістки одужали, усі ж інші люди померли. Після цього пророк Нух кожного із своїх трьох синів послав у різні землі. Сина свого на ймення Хам він послав у землю Хіндустанську, сина свого на ймення Сам послав в країну Іранську, сина свого на ймення Яфес (Яфет) послав у напрямку північного полюса. І сказав він їм усім трьом: «З чад Адамових, окрім вас трьох, нікого не залишилось. Тепер ви троє селіться в [цих] трьох юртах, а коли у вас стане багато синів, дітей, – зробіть ці землі [своїм] юртом і живіть [там]».

Про Яфеса деякі кажуть, що він був пророком, а деякі кажуть, що він не був пророком. Яфес, з волі свого батька, покинув гору Джуді і пішов до берегів Ітіля[105] і Яїка.[106] Він прожив там двісті п'ятдесят років, потім помер.

У нього було вісім синів; потомство від них було досить чисельне. Імена [його] синів наступні: Тюрк,[107] Хазар, Саклаб, Рус, Мінг, Чін, Кемері, Тарих. Яфес, помираючи, посадив на своє місце свого старшого сина Тюрка, а іншим синам своїм сказав: «Тюрка вважайте своїм государем, коріться йому!»

Тюрку дали прізвисько Дітище Яфеса. Це була людина вельми доброзичлива і мудра. Після [смерті] свого батька він ходив по різних місцевостях і видивлявся [зручні для поселення місця], а потім, уподобавши одне місце, поселився там. Нині ця місцевість називається Іссик-Куль. [Тюрк] увів [у побут] кибитку (xaprahoj). Деякі звичаї, які побутують в середовищі тюрків, пішли від нього. У Тюрка було четверо синів: перший – Тутек, другий – Джекель, третій – Берседжар, четвертий – Емлак. Коли Тюрк зібрався помирати, він замість себе зробив государем Тутека, а [сам] вирушив у далекий похід.

Тутек був мудрим, могутнім [і] добрим государем. Він встановив багато звичаїв, [які побутують] у середовищі тюрків. Він був сучасником першого іранського ('аджам) падишаха Кеюмерса.[108] Якось він поїхав на полювання і убив дику козу. Приготувавши кебаб, він узявся їсти. Шматок м'яса упав з його рук на землю. І коли, піднявши його, він почав їсти, воно йому дуже припало до смаку: [це] тому, що земля там була вкрита сіллю. Він увів [звичай] класти сіль в їжу; цей звичай солити [їжу] пішов від нього. Проживши двісті сорок років і посадивши на своє місце сина свого Амулджа-хана, він відправився в країну під назвою «підеш – не повернешся». І Амулджа-хан царював багато років; з'ївши свою їжу і проживши свої роки, він відбув слідом за своїм батьком. Помираючи, він посадив на своє місце сина свого Бакуй-Діб-хана.

Значення [слова] Діб – місце трону, значення [слова] «Бакуй» – старійшина іля (il улугу). Він теж царював багато років, радіючи, коли бачив веселощі друзів і плач ворогів. Потім, помираючи, він посадив на свій престол сина свого Кок-хана і помер. Він [Кок-хан] теж царював багато років і не сходив зі шляху свого батька. Ставши немічним, він посадив на своє місце сина свого Алинджа-хана і вирушив у далекий похід.

Він [Алинджа-хан] теж царював багато років. Країни (ві1а]атлар) і народи (il улуслар), [які йому дісталися] від предків, примножилися в ліку. У нього були сини-близнюки: ім'я одного з них – Татар, ім'я другого – Могол.[109] Коли їхній батько постарів, він розділив свій юрт навпіл і, віддавши [його] двом своїм синам, помер. Після смерті Алинджа-хана Татар і Могол царювали, кожен на своєму місці.

У Могол-хана було четверо синів: ім'я старшого – Кара-хан, другий – Гур-хан, третій – Кир-хан, четвертий – Ур-хан. Могол-хан, передавши свій юрт своєму старшому синові Кара-хану, вирушив до країни, куди підуть усі. Кара-хан літував у горах Ур-таг і Кор-таг; їх тепер називають Улуг-таг і Кічік-таг. Коли наступала зима, він зимував у гирлі ріки Сир, у Каракумах і в Бурсуці.

ПРО З'ЯВУ НА СВІТ ОГУЗ-ХАНА[110]

У Кара-хана від старшої дружини народився син, кращий від місяця і сонця. Три ночі і три дні він не смоктав [груди] своєї матері. Кожної ночі цей хлопчик снився своїй матері і казав: «О матінко, стань мусульманкою! А якщо не станеш, якщо [навіть] я помру, [нехай] помру, але не буду смоктати твої груди».

Рідна мати не могла погубити своє дитя і увірувала в єдиного бога. І після цього той хлопчик почав смоктати її груди. Його мати приховала, нікому не сказала про сон, який бачила, і про те, що стала мусульманкою. Це тому, що тюркський народ від Яфеса аж до часів Алинджа-хана був правовірним.[111] А після того як Алинджа-хан став государем, у народу з'явилося багато добра і худоби; він сп'янів від багатства і забув бога; усі стали невірними. В часи Кара-хана невіра стала настільки сильною, що син, почувши про те, що його батько став мусульманином, убивав [його]. І батько, почувши, що син його став мусульманином, убивав [його].

У ті часи у моголів був такий звичай: поки дитині не виповниться рік, їй імені не давали.

Коли хлопчикові минув рік, Кара-хан скликав іль і влаштував великий той. У день тою Кара-хан звелів принести дитя до бенкетуючих і, звернувшись до своїх беків, сказав: «Цьому синові нашому виповнився рік, яке ж ім'я ви дасте йому?» Але перш ніж беки дали відповідь, дитя сказало: «Моє ім'я – Огуз».

Це однорічне дитя там відразу отримало дар мови і сказало: «Знайте, ясно! Моє ім'я Огуз – знаменитий цар! Вірно [це], знайте всі [ви], мужі доблесті!»

Старий і молодий, що прийшли на бенкет, усі були вражені словами дитини і сказали: «Ця дитина сама назвала своє ім'я; чи знайдеться ім'я краще від цього?!» Йому дали ім'я Огуз; і ще сказали: «Ніколи і ніхто не чув і не бачив, щоб однорічна дитина такі речі мовила». Взялися гадати, і вийшло йому: життя довге, велике благополуччя, обширні кордони краю [його юрту], що розкинувся [далеко]. Коли Огуз навчився говорити, він без упину стверджував: «Аллах, Аллах!» Всяк, хто це чув, говорив: «Він – дитя; не володіючи мовою, не розуміє, що каже». Це тому, що «Аллах» – слово арабське, а жоден батько з моголів не чув арабської мови. Всевишній бог ще у череві матері зробив Огуза своїм улюбленцем (ваіі), а тому і вклав у його серце і вуста своє ім'я.

Коли Огуз став джигітом, Кара-хан дав [йому в дружини] дочку свого молодшого брата Гур-хана. Коли нікого не було, Огуз сказав дівчині: «Є той, хто створив світ, тебе і мене. Ім'я його – Аллах. Знай, що він є, знай, що він – єдиний і не чини інакше, як за його велінням». Дівчина не погодилася з цим. Він одразу ж [її] залишив і почав спати окремо від дівчини. Вночі він спав окремо, а вдень не розмовляв [з нею]. Через деякий час Кара-хану сказали: «Ваш син не любить свою дружину через неприязнь до неї з того самого дня, коли взяв [її дружиною], не спить разом [з нею]». Кара-хан, вислухавши ті речі, дав [Огузові в дружини] дочку свого [другого] молодшого брата Кир-хана. І їй [Огуз] сказав: «Прийми [праведну] віру». І ця дівчина не погодилась, і з нею [Огуз] разом не спав.

Через кілька років після цього випадку Огуз-хан вирушив на полювання.[112] Повертаючись, він побачив, що кілька жінок на березі річки перуть білизну. Серед них була дочка Ур-хана, [третього] молодшого брата його батька. Остерігаючись, щоб його таємниця не була розкрита, він послав до дівчини людину, щоб та поговорила з нею. Потім [Огуз] відвів дівчину вбік і, коли вона дала клятву [зберегти таємницю], сказав: «Мій батько дав [мені в дружини] двох дівчат; причина, що я не люблю їх, у тому, що я мусульманин, а вони – невірні. І скільки разів я не говорив їм: «Станьте мусульманками», вони не погоджувались. Якби ти стала мусульманкою, я взяв би тебе [дружиною]». Коли він так сказав, дівчина відповіла: «Якою дорогою ти йдеш, тією і я буду йти». Потім Огуз-хан сказав [про це] своєму батькові. Батько його влаштував великий той і віддав дочку Ур-хана [в дружини] Огузові. Ця дівчина стала мусульманкою, і Огуз дуже любив її.

Після цього пройшло багато років. Якось Огуз вирушив на полювання у віддалене місце. Кара-хан скликав усіх своїх жінок і невісток, влаштував гостини. І коли вони сиділи і вели бесіду, [Кара-хан] запитав у своєї дружини: «З якої причини Огуз любить останню взяту ним дружину і зовсім не ходить до двох тих, яких він раніше взяв дружинами?» Дружина його сказала: «Я не знаю. Невістки краще знають». Коли хан запитав у невісток, старша невістка сказала: «Ваш син – мусульманин і говорив нам обом: «Станьте мусульманками», а ми не погодились. Ваша молодша невістка стала мусульманкою, ось чому ваш син її [так] сильно любить». Вислухавши ці слова, Кара-хан скликав своїх беків; почали радитися. І вирішили так: «Захопити Огуза на полюванні і убити». Кара-хан послав людину в іль і [наказав] передати: «Хай швидше прийдуть, я вирушаю на полювання».

Молодша дружина Огуз-хана, почувши ці речі, відіслала до Огуз-хана людину, оповівши все про раду, яка відбулася у Кара-хана.

Огуз-хан, почувши ті слова, теж послав людей в іль сказати: «Батько мій, зібравши військо, йде, щоб убити мене. Ті, хто за мене, йдіть до мене, ті, хто за мого батька, – йдіть до мого батька». Більша частина іля пішла до Кара-хана, менша частина пішла до Огуз-хана. У молодших братів Кара-хана було багато дітей; нікому і в голову не приходило, що вони відійдуть від Кара-хана. Усі вони прийшли до Огуз-хана. Огуз-хан дав їм ім'я уйгури.[113] «Уйгур» – тюркське слово, значення його всім відоме; воно означає: ті, що приліпилися; приліплені (janninryp). [Так] кажуть: «Молоко згорнулося» (сут уіуди); коли воно було [свіжим] молоком, [частинки] були відокремлені одна від одної, але після того як молоко скисло, [частинки] з'єдналися (janrana турур).

А ще кажуть [так]: «Я наслідував приклад імама» (імамга уіудім), [а це означає]: сидіти, коли імам сидить, стояти, коли [імам] стоїть. А хіба [це не означає] приліплений (^апишкан)? Коли вони [діти молодших братів Кара-хана] прийшли і міцно, обома руками ухопились (приліпились) за поли [одягу] Огуз-хана, хан назвав їх уйгурами, що значить: приліплені; ті, що приліпилися. Обидва, Кара-хан і Огуз-хан, вишикували війська і зітнулися. Всевишній бог зробив переможцем Огуз-хана. Кара-хан утік. Під час битви в голову Кара-хану попала стріла, хто її випустив – невідомо. Кара-хан помер від тієї рани. Огуз-хан сів на престол свого батька.[114]

ПРО ЦАРЮВАННЯ ОГУЗ-ХАНА

Огуз-хан закликав увесь іль стати мусульманами. Тих, хто стали мусульманами, він обсипав милостями, тих, хто не став, – переслідував; їх самих убивав, [а] дітей їхніх робив рабами.

У ті часи, окрім ілів, пов'язаних з Кара-ханом, було [ще] багато інших ілів. Кожен великий іль мав свого особливого володаря; малі ілі приєднувалися до них. Ілі Кара-хана, які прийняли іслам, приєднувалися до Огуз-хана. Огуз-хан кожного року воював з ілями, розташованими в могольському юрті, і [завжди] виходив переможцем. Врешті-решт він підкорив собі їх усі. Ті, що врятувалися втечею, вирушили до татарського хана і сховалися [у нього]. Татарський народ у ті часи мешкав поблизу Джурджута.[115] Джурджут – велика країна (jypт); в ній багато міст і поселень; знаходиться вона на північ від Хатая. Індійці і таджики її називають Чін-Мачін.

Огуз-хан пішов і напав на татар. Татарський хан з чисельним військом виступив [проти нього]; вони зійшлися у битві. Огуз-хан несподівано напав і розбив його [татарського хана] військо. До рук Огуз-ханового війська потрапила багата здобич; для [її] транспортування не вистачило в'ючної худоби. Був [там] один добрий вправний чоловік; пометикувавши, він змайстрував гарбу.[116] Дивлячись на нього, всі майстрували гарби і, завантаживши [на них] здобич, повернулися [додому]. Гарбу назвали канк.[117] До цього не було ні її самої [тобто гарби], ні її назви; її назвали канк тому, що під час руху вона дає звук «канк». Чоловіка, який змайстрував її, прозвали Канкли. Увесь іль Канкли – нащадки того чоловіка.

Огуз-хан впродовж семидесяти двох років воював з моголами і татарами, [хоч] вони однієї з ним кості. На сімдесят третьому році він підкорив їх усіх собі і навернув до ісламу. А потім пішов і взяв Хатай, і Джурджут взяв, і ще Тангут взяв. Таджики Тангут називають Тибетом. Потім пішов і взяв Кара-Хатай. Це теж велика країна, лики у її жителів, як у індійців, – чорні. Вона знаходиться на березі моря-океану, між Хіндустаном і Хатаєм. Взимку вона знаходиться на схід від Тангута, а влітку на південь [від нього].

По той бік Хатая, на березі моря в неприступних горах було багато ілів. Володаря їхнього звали Іт-Барак-хан.[118] [Огуз-хан] пішов на нього війною. Вони зійшлись у битві; Іт-Барак-хан вийшов переможцем. Огуз-хан утік. По цей бік від місця, де відбулася битва, протікали дві великі ріки. [Огуз-хан], побувши кілька днів між тими двома ріками, зібрав залишки свого розпорошеного війска.

У великих владців [тих часів] був звичай: виступаючи у далекий похід, брати з собою жінок; дехто з нукерів теж брав [жінок].[119] Один з беків Огуз-хана, виступаючи [у похід], взяв [із собою] жінку. Сам він загинув у битві; жінка його врятувалася і наздогнала хана між [тими] двома ріками. Вона була вагітна; у неї почалися пологи; день був холодний, а житла, у якому можно було би сховатися, не виявилося; вона народила дитину у гнилому [дуплистому] дереві.

Коли дали знати про це ханові, хан сказав: «Його батько загинув на моїх очах; у нього немає заступника», – і усиновив його; він дав йому ім'я Кипчак. Давньотюркською мовою дуплисте дерево називали кипчак; так як те дитя народилося в дуплі, йому дали імя Кипчак. У наш час дуплисте дерево називають чипчак. Простий народ, з причин неправильної вимови, «каф» вимовляє, [як] «чім»; так «кипчак» вимовляють «чипчак».

Хан виростив цього хлопчика на своїх руках. Після того як він став джигітом, Уруси, Олакі, Маджари і Башкурди збурилися [проти Огуз-хана]. Давши Кипчакові багато ілів і нукерів, [хан] послав [його] у ті краї, на береги Тіну[120] і Ітіля. Триста років царював Кипчак у тих місцях. Усі кипчаки – його нащадки. З часів Огуз-хана і аж до часів Чингізхана на Тіні, Ітілі й Яїку, на берегах цих трьох рік, інших ілів, окрім кипчакського, не було. Вони жили у тих місцях протягом чотирьох тисяч років. Тому ті місця і називають Дешт-і кипчак – Кипчакські степи.[121]

Коли Чингізхан пішов [війною] на Іран і Туран,[122] государем тих країн був Султан Мухаммед-хорезмшах.[123] Столицею його був Ургенч. Не будучи в змозі битися з Чингізханом, він утік і попрямував в Мазанде-ран. Чингізхан, захопив Бухару, Самарканд і Ташкент, послав на Ірак, Гілян, Мазандеран, Азербайджан і Гюрджістан (Грузія) тридцять тисяч чоловік на чолі з двома своїми беками на ймення Джебенойон і Субеетай-баха-дур.[124] Свого молодшого сина Тулі-хана він послав на Хорасан з п'ятидесятьма тисячами чоловік. Свого старшого сина Джучі-хана, свого другого сина Чагатай-хана, свого третього сина Угедей-хана, усіх трьох з вісімдесятьма тисячами чоловік він послав на Ургенч, тому що той був столицею Султана Мухаммеда-хорезмшаха і місцем, де жили нукери і [зберігалась] скарбниця. [На той час] в Ургенчі хорезмшаха не було. Султани[125] (сини хорезмшаха), сховавшись у місті, захищаючи мирські блага і заради своєї віри, вісім місяців билися [з моголами]. На дев'ятий місяць сини Чингізхана взяли місто і жителів поголовно знищили.

Чагатай і Угедей повернулися до свого батька в Термез, а Джучі з приданими йому нукерами з Ургенча пішов у Дешт-і кипчак. Кипчакський народ зібрався, і відбулася битва. Джучі-хан переміг і перебив [усіх] кипчаків, які потрапили [йому] до рук; ті з них, які врятувалися, пішли до іштяків.[126] Більша частина іштяків нині є нащадками тих кипчаків. Кипчаки, що мешкали між Ітілем і Тіном, розселилися на [всі] чотири сторони. Більшість із них пішли в юрт Черкесів і Туманів.

Джучі-хан, полонивши [всю] кипчакську молодь, поселився в кипчакському юрті. З могольської [країни] він переселив сюди свою родину (oj) і всі ілі, які дав [йому] батько. З кожного уругу[127] узбеків були переселенці в кипчакський юрт.

Потім Джучі-хан помер; [його] юрт дістався його синові Саін-хану.[128] Двадцять чотири чоловіки з нащадків Джучі-хана царювали в тому юрті. За його [Саін-хана] часів той юрт називали Саін-хановим юртом.

Потім цей юрт дістався Мангитам.[129] Першим з них був Ідукібій, з роду Ак-Мангит, син Кутли-Кайали. Після цього [юрт цей] називали Мангитовим юртом.

У 1040 році (1630–1631 р. н. є.) з північного боку, з іля калмиків,[130] прибуло десять тисяч кибиток (ojliк) – ім'я їхнього царя Орлок – і поселилися в юрті мангитів. Нині, в 1071 році (1660–1661 р. н. е.), в рік миші, цей юрт називається Калмикським юртом.[131]

Воістину, цей світ схожий на караван-сарай, [а] чада Адамові схожі на караван: одні кочують, інші зупиняються на постій.[132]

Огуз-хан, сімнадцять років по тому як він був переможений Іт-Барак-ханом, знову організував похід і вийшов на битву з Іт-Барак-ханом; перемігши, він убив Іт-Барак-хана і захопив його юрт. Він не зачепив тих, хто став мусульманином; тих, хто не увірував у бога, він убивав, а дітей їхніх робив рабами. [Потім Огуз-хан] повернувся до своєї домівки.

ПРО ПОХІД ОГУЗ-ХАНА НА ТУРАН[133] ТА ХІНДУСТАН

Огуз-хан, зібравши воїнів усіх могольських і татарських ілів, пішов на Талаш і Сайрам. Правителі Ташкента, Самарканда і Бухари, не будучи в змозі битися, вишикувавши військо [у відкритому полі], зачинилися у великих містах і в міцних фортецях. Огуз-хан сам взявся за облогу Сайрама і Ташкента, своїх синів послав на Туркестан і Андіжан. За шість місяців вони взяли Туркестан і Андіжан і повернулися до батька. Огуз-хан, призначивши у всі названі вілаєти правителів – даруга,[134] пішов на Самарканд. Взявши Самарканд і призначивши даругу, він пішов на Бухару. Взявши Бухару і призначивши даругу, пішов на Балх. Взявши Балх і призначивши даругу, рушив на вілаєт Гур.[135] Була зима, дні стояли дуже холодні, у горах Гура випало багато снігу, і воїнам важко було пересуватися. Хан наказав: «Хай ніхто не відстає від мене», пішов і взяв Гур.

Подув [теплий] вітер, прийшла весна. [Огуз-хан] зробив перевірку війська і не дорахувався кількох чоловік; [хан] запитав про них, але ніхто [нічого] не знав. Через кілька днів ці люди прийшли до хана. Коли хан запитав у них про те, що сталося, вони розповіли: «Ми, кілька чоловік, ішли позаду війська. Якось уночі в горах випав глибокий сніг, а тому ми не могли йти і зупинились там. Усі наші коні і верблюди загинули. Коли ж настала весна, ми прийшли [сюди] пішки». Хан наказав: «Нехай цих людей називають карликами». Увесь карликський іль – нащадки тих людей.

Після цього він завоював Кабул і Газнін;[136] потім пішов на Кашмір. У ту пору государем Кашміру був Йагма [Ягма]. У Кашмірі багато неприступних скель і великих рік; покладаючись на це, Йагма не [побажав] підкоритися Огуз-ханові. Билися цілий рік; з обох сторін загинуло багато людей. Врешті-решт Огуз-хан взяв Кашмір, Йагму убив, а військо його поголовно знищив. Пробувши там деякий час, він вирушив [у зворотному напрямі]; через Бадахшан він прийшов у Самарканд, [а] звідти попрямував у Моголістан і прибув до себе додому.

ПРО ПОХІД ОГУЗ-ХАНА НА ІРАН, СИРІЮ ТА ЄГИПЕТ

[Огуз-хан] пробув у своєму юрті один рік. Наступного року наказав він [своєму] ілю: «Я йду [війною] на Іран, нехай [мій іль] готується [в похід] на кілька років». Наступного року він виступив у похід і прийшов до міста Талаш. Щоб підбирати втомлених, голодних, заблукалих і задніх з війська хана були [поставлені] люди. Ці люди привели до хана одного сімейного чоловіка, який відстав від війська. Хан запитав того чоловіка: «Чому ти відстав?» Він відповів: «Через нестачу їжі я йшов позаду війська, дружина моя була вагітна і народила. Через голод у матері не вистачало молока для дитини; [та] я все йшов. На березі ріки я побачив, що шакал упіймав фазана. Коли я ударив шакала палицею, він покинув фазана і втік. Я підняв його, засмажив і годував [ним] дружину. Ваші люди, які були поставлені позаду [війська], зустріли мене і привели [сюди]». Хан, давши біднякові коня, припаси їжі і худобу, сказав: «За цим військом ти не ходи!» И назвав [його]: кал ач.[137] Увесь іль Калач – нащадки того чоловіка. Тепер [їх] називають халадж. Їх багато в Мавераннахрі,[138] [тут] вони з'єдналися з ілем Аймак. У Хорасані та Іраці[139] їх теж багато, [там] вони приєдналися до Чагатайського іля.

Серед калачів, які мешкали в країні під назвою Гур, що належала Балху, був силач і молодець на ймення Мухаммед, на прізвисько Бахтіяр. [У ту пору] у Хіндустані, в місті Де(х)лі був падишах-мусульманин на ймення Кутб-ад-дін.[140] Мухаммед пішов [до нього] і став у нього нукером. Через кілька років він зробився великим беком. Хіндустан складається з багатьох окремих країн (jypт). [Там] була одна країна під назвою Бехар; знаходилася вона поблизу Кашміру. Кутб-ад-дін, поставивши на чолі загону (іlгар) Мухаммеда Бахтіяра, послав [його] туди. Мухаммед Бахтіяр завоював країну Бехар.

На схід від Бехара була ще одна країна; назва її головного міста – Лекмір. Був у ній дев'яносторічний падишах, він був падишахом країни, [яка дісталася йому] від предків. [Мухаммед Бахтіяр] пішов і завоював ту країну. Скарбниця, яку [падишах] збирав багато років, потрапила йому до рук.

На північ від Лекміра було велике місто під назвою Лектуні.

[Мухаммед Бахтіяр] пішов і завоював його. Він сів [на престол], наказав читати хутбу від свого імені і чеканити монети зі своїм іменем, а місто Лектуні зробив [своєю] столицею. Десять тисяч чоловік з іля калачів приєдналися до нього. Він сидів там багато років.

Відстань між Лектуні і Тибетом вершник проїздить з однієї ночівлею (бір jaтиб); але там є високі гори [і такі] дороги, якими може проїхати один вершник, два вершники поруч проїхати не можуть. Мухаммед Бахтіяр з десятьма тисячами вершників і з тридцятьма тисячами піших воїнів пройшов тією дорогою і напав на Тибет, та через кілька днів помер. Увесь калачський народ зібрався і зробив государем чоловіка на ймення Шіран.

Після його смерті государем зробили Мердана. Мердан був меткий джигіт і влучний стрілець, та розуму у нього не було зовсім; [він був дурний] до такої міри, що якось під час прийому (корунушта олтурганда), поглянувши на своїх беків, сказав: «Тобі я віддаю Ісфаган і ще дещо, а тобі віддаю Казвін». І перебравши так, одну за одною, назви [всіх] відомих міст Хорасану, Іраку і Руму, він розділив [їх] між своїми нукерами, [при цьому] він не сказав: «Я віддам [їх] вам, якщо бог [мені] дасть». Скажи він так, не було б ґанджу. А він, мовлячи: «[Ці] вілаєти – мої, я віддаю [їх] вам», [хотів] звеличитися.

Одного разу прийшов чоловік, який шукав заступництва, упав ниць і сказав: «Я купець; сьогодні вночі у мене вкрали стільки-то тисяч тенге[141]» [Мердан] запитав у нього: «Ти син якої країни?». «Я – ісфаганець», – відповів купець. [Мердан] сказав йому: «За твої гроші я даю тобі посаду даруга Ісфагана». І сказав писцям (дивану): «Пишіть наказ». Писці записали посаду даруга Ісфагана на ім'я купця, приклали печатку і дали [ярлик] йому в руки. Купець від страху не міг вимовити й слова; він узяв ярлик[142] і поклав [його] собі на голову. Люди, які були присутні на прийомі, теж нічого не могли сказати від страху. Був [у Мердана] один мудрий бек; він сказав: «Правителю мій, ви дали цьому [чоловікові] посаду даруга Ісфагана. Якщо цей чоловік вирушить звідси в Ісфаган один, то постраждає ваше ім'я. Дайте цьому чоловікові всього у достатній мірі так, щоб були у нього і дружина, і нукери, тоді нехай їде». Тому злощасному [Мерданові] такі слова вельми припали до душі. Він подарував [бекові] сто тисяч тенге. А ще від нього зло було в тому, що він почав убивати без вини хороших людей калачського народу. [Тоді] хороші люди ілю зібралися, раду радили і убили Мердана. На престол Лектуні посадили чоловіка на ймення Евез. Він помер через дванадцять років.

Потім цей юрт вислизнув із рук калачів і дістався іншим; після цього калачі стали нукерами. Панування калачів – від початку і до кінця – продовжувалось п'ятдесят чотири роки. Тепер закінчимо розповідь нашу про калачів; досить того, що ми вже розповіли.

Огуз-хан, пройшовши через Талаш, прибув до Самарканда і Бухари, [а потім], перейшовши ріку Аму, попрямував до Хорасану. На той час в Ірані не було справжнього царя; Кею-мерс помер, а Хушенка[143] ще не проголосили падишахом. Подібні часи араби називають мулук-ат-ава'іф,[144] а смисл цього [вислову] такий: у кожному ілі свій правитель (тора). Тюрки подібні часи називають «чоловий у домі – чорний хан» (oj башіга кара хан), а це значить: у кожному домі проста людина ханом стає, у кожному домі свій хан. Тієї пори Іран і був таким.

[Огуз-хан] взяв Хорасан, а потім завоював Ірак Персидський, Ірак Арабський, Азербайджан, Вірменію, Сирію та [інші країни] аж до Єгипту. Деякі з названих країн він завоював, деякі з них підкорив і приєднав [їх] до себе.

Огуз-хан під час перебування в Сирії таємно вручив одному із своїх нукерів золотий лук і три стріли і сказав: «Лук зарий у землю в степу [там], де сходить сонце, в [тому] місці, де не ступала нога людини, [але] один кінець його витягни [із землі], а стріли віднеси в [той] бік, де заходить сонце, і заховай їх так, як заховав лук». Цей чоловік виконав наказ і повернувся.

Через рік після цієї події [Огуз-хан], покликав трьох своїх старших синів [по імені] Кун, Ай, Иулдуз /Юлдуз/ і сказав: «Я прийшов у чужу країну, справ у мене багато, і руки у мене не доходять займатися полюванням. А чув я, що в якомусь степу, в краю, де сходить сонце, багате полювання. Рушайте туди з вашими нукерами пополюйте і повертайтеся [додому!]». Потім покликав трьох своїх молодших синів [по імені] Кок, Таг, Тенгіз і сказав їм те саме, що сказав їхнім старшим братам, але відрядив [їх] у край, де заходить сонце. Через кілька днів троє старших синів привезли ханові золотий лук і щедру мисливську здобич, а троє молодших синів привезли три золотих стріли і щедру мисливську [здобич]. До м'яса, здобутого на полюванні, [Огуз-хан] додав ще багато м'яса та іншої їжі і скликав народ [на той]. Вважаючи [добрим] знаком те, що лук і стріли були знайдені, він повернув [їх] їм [своїм синам].

Три старших сини, зламавши лук, розділили [його] між собою, а три молодших сини взяли кожен по стрілі.

Пробувши багато років у завойованих вілаєтах, знищивши ворогів, обдарувавши друзів, [Огуз-хан] призначивши правителів-хакімів[145] у всі завойовані країни, від Сайрама до Єгипту, [а сам] вирушив [назад] і прийшов у свій юрт.

ПРО ПОВЕРНЕННЯ ОГУЗ-ХАНА У СВІЙ ЮРТ І ПРО ТОЙ

Із золота намет поставив той володар, Що кращий від небесного склепіння…

[Огуз-хан] звелів зарізати десять тисяч баранів і дев'ятсот коней. Він наказав зробити з юхти дев'яносто дев'ять хаузів, дев'ять з них звелів наповнити аракою /60/, а дев'яносто – кумисом. Скликав усіх своїх нукерів. Своїм шести синам дав багато добрих порад, а бекам, зробивши напучення, подарував країни (jурт), міста (шапар), ілі і подарунки. Для його похвали були складені такі вірші:

На тім тої Огуз [усіх] задовольнив: Нагородив (тих) своїх шістьох синів,[146] Вони виявили [велику] мужність І разом з батьком велику мудрість. Батькові вони були соратниками: У дні битв усі вони були [з ним].

Потім він обдарував усіх своїх нукерів за їхні заслуги у битвах, набігах і справах – містами, прикордонною службою (сарадлар), поселеннями (канд) і дарами. А своїм синам сказав: «Ви, троє старші, [які] знайшли і принесли золотий лук, зламали і розділили його між собою, будете називатися Бузук. Нащадки ваші нехай до самого Судного дня також називаються бузук. Троє молодших синів, які принесли три стріли, і нащадки їхні, від цього дня і до кінця світу хай називаються Учук.[147] Лук і стріли, які ви знайшли і принесли, були не від людей, а були від бога. Люди, які жили до нас, лук вважали царем, а стріли – послом.[148] Це тому, що в який бік лук спрямує стрілу, стріла туди і полетить.

«Тепер, після моєї смерті, на мій трон нехай сяде Кун-хан. А після нього народ нехай зробить правителем того, хто виявиться [найбільш] здатним із нащадків бузуків; нехай до кінця світу царями будуть кращі з бузуків. Інші з них хай сідають праворуч, а учуки – ліворуч. Хай вони сідають з лівого боку намету і хай до кінця світу задовольняються станом нукерів».

[Огуз-хан] царював сто шістнадцять років, [а потім] відбув [туди, де] милосердя боже.

ПРО ЦАРЮВАННЯ КУН-ХАНА, СТАРШОГО СИНА ОГУЗ-ХАНА

У старійшини і аксакала племені (джама'ат), якому Огуз-хан дав ім’я уйгури, був син по імені Еркіль-ходжа.[149] Поки Огуз-хан сидів на троні свого батька, у нього візиром до самої смерті був цей [Еркіль-ходжа]. Це був чоловік розумний, досвідчений і багато знаючий. І Кун-хан зробив його [своїм] візиром і до самої своєї смерті прислухався до його слів. Еркіль-ходжа отримав довге життя.

В один з днів, коли хан був один, [Еркіль-ходжа] сказав йому: «Твій батько протягом ста шістнадцяти років у літню спеку не сидів у холодку, а в зимовий холод не сідав у кибитку. Він мечем завоював багато країн і, залишивши їх вам, шістьом, відійшов. Якщо ви шестеро і ті, які підуть від вас, всі будете однодумцями, то довго років і багато днів ці країни не підуть з ваших рук. Якщо ж ви не будете однодумцями, то і завойовані вами країни (олджа jypï) підуть [від вас], і ваші родові юрти (баjири jypт) підуть, і добро і життя ваші підуть». Кун-хан сказав: «Ви давали поради моєму батькові, тепер ви мені замість батька, ви – мій батько, і я буду робити те, що ви схвалите». Еркіль-ходжа сказав: «Від Огуз-хана залишилося багато країн, міст, ілів, добра живого і неживого. У кожного з вас, шістьох синів, по чотири сина, всього двадцять чотири царевича (падішапзада), окрім вас шістьох; я [ось] чого боюсь: ви через мирські блага втратите одностайність».

Кун-хан прислухався до слів Еркіль-ходжі і влаштував великий курултай. Коли увесь народ, добрі і погані, [всі] зібралися, він роздав те, що залишилося після Огуз-хана: вілаєти, ілі, все добро неживе і живе тим названим тридцяти царевичам, [даючи] старшим більшу долю, молодшим – меншу. Ці двадцять чотири сини були від законних дружин; окрім них, було багато ще синів від наложниць (кома). І їм, згідно їхнього становища, дали дещо.

Потім він велів поставити золоту кибитку, яку наказав зробити [ще] Огуз-хан. Праворуч наказав поставити шість білих наметів (урга) і ліворуч шість білих наметів. І ще, праворуч велів встановити жердину в сорок кулачів,[150] на верхівці якої наказав закріпити золоту курку.[151] І ще, ліворуч велів встановити жердину в сорок кулачів, на верхівці якої наказав закріпити срібну курку. За наказом хана, під час кінних перегонів, бузуки зі своїми нукерами стріляли в золоту курку, [а] учуки зі своїми нукерами стріляли в срібну курку. Тих, хто влучив у курку, він щедро обдаровував. Кун-хан, поступаючи так, як робив його батько, велів зарізати дев'ятсот коней і дев'ять тисяч баранів; дев'ять хаузів з юхти наказав наповнити аракою, а в дев'яносто хаузів з юхти велів налити кумису. Вони бенкетували сорок днів і [сорок] ночей.

ПРО ІМЕНА СИНІВ І ВНУКІВ ОГУЗ-ХАНА

Нехай вони п'ють і їдять тепер, а ми поведемо мову про імена нащадків, з роду (атак) Огуз-хана. Про них ми вже говорили, хоч це і так, ми [все ж] вважаємо за потрібне сказати в одному місці про його дітей, про його внуків, про них усіх разом.

Ім'я старшого сина Огуз-хана – Кун-хан; ім'я того, хто молодший [від Кун-хана], – Ай-хан; ім'я того, хто молодший [від Ай-хана], – Юлдуз-хан; ім'я того, хто молодший [від Юлдуз-хана], – Кок-хан; ім'я того, хто молодший [від Кок-хана], – Таг-хан; ім'я того, хто молодший [від Таг-хана], – Тенгіз-хан. У кожного з цих шести було по чотири сини від законних дружин.

Ім'я старшого сина Кун-хана – Кайі, другий [син] – Байат (Баят),[152] третій – Алка-ойлі, четвертий – Кара-ойлі.[153]

Ім'я старшого сина Ай-хана – Язир (Йазир),[154] другий [син] – Ясир,[155] третій – Дудурга, четвертий – Дукер.

Ім'я старшого сина Юлдуз-хана – Авшар, другий [син] – Кизик, третій – Бекделі, четвертий – Каркин.

Ім'я старшого сина Кок-хана – Байиндир,[156] другий [син] – Бечене,[157] третій – Чавул-дур,[158] четвертий – Чепні.

Ім'я старшого сина Таг-хана – Салор,[159] другий [син] – Імір,[160] третій – Ала-йонтли, четвертий – Урегір.[161]

Ім'я старшого сина Тенгіз-хана – Ігдір, другий [син] – Букдуз, третій – Ава, четвертий – Киник.

[Тепер] назвемо імена синів, які народилися у цих шести синів Огуз-хана від наложниць.[162]

Проте, який з них від [якого] з синів [Огуз-хана] – не відомо. [Ось їхні імена]: Кене, Куне, Турбатли, Гірейлі, Султанли, Окли, Коклі, Сучли, Хорасанли, Юртчи /Йуртчи/, Джамчі, Турумчі, Куми, Сорки, – його [нащадків] тепер називають сорхи, – Курджик, Сураджик, Караджик, Казикурт, Киргиз, Тікін, Лала, Мурдашуй, Сайир.

Тепер назовемо кілька ілів, яким Огуз-хан дав ім'я, але які не походять з його роду (насі); та вони були на тому тої і з цієї причини їхні імена записані в книзі. Імена їхні наступні: Канкли, Кипчак, Карлик, Калач.

ПРО РОЗПОДІЛ КУН-ХАНОМ МІСЦЬ МІЖ СВОЇМИ МОЛОДШИМИ БРАТАМИ І СИНАМИ

Тепер розкажемо про тих, хто сидів в дванадцяти наметах (урга), хто яку частину (уіуш) [барана] отримав, хто різав ту частину на шматки і хто залишався біля наметів тримати коней.

У золотому наметі почесне місце зайняв (тор) Кун-хан. Кращі люди іля за згодою загалу взяли баранячу голову, спину, задню філейну частину і бік, поклали їх на спинні кістки і ребра барана, піднесли Кун-ханові і сказали: «Хай ці частини [барана] будуть тому, хто стане ханом». Біля внутрішніх дверей намету сидів Еркіль-ходжа. Перед ним поклали передню частину і сказали: «Хай ця частина буде тому, хто стане візиром».

Праворуч у першому наметі посадили Кайі, старшого сина Кун-хана; [йому] дали праву гомілку задньої ноги, Баят /Байат/ різав її; Сорки тримав коней; нині його [нащадків] називають сорхи.

У другому наметі посадили Алка-ойлі; [йому] дали гомілку правої передньої ноги; Кара-ойлі різав її; Лала тримав коней.

У третьому наметі посадили Язира /Йазира/, старшого сина Ай-хана; [йому] дали правий бік; Язир різав його; Куми тримав коней.

У четвертому наметі посадили Дудургу; [йому] дали правий окіст; Дукер різав його; Мурдашуй тримав коней.

У п'ятому наметі посадили Авшара, старшого сина Юлдуз-хана /Йулдуз-хана/; [йому] дали праве стегно; Кизик різав його; Турумчі тримав коней.

У шостому наметі посадили Бекделі; [йому] дали праву лопатку; Каркин різав її; Караджик тримав коней.

Ліворуч у першому наметі посадили Байин-дира, старшого сина Кок-хана; [йому] дали ліве стегно; Бечене різав його; Казикурт тримав коней.

У другому наметі посадили Чавулдура; [йому] дали лівий бік; Чепні різав його; Канкли тримав коней.

У третьому наметі посадили Салора, старшого сина Таг-хана; [йому] дали гомілку задньої лівої ноги; Імір різав її; Калач тримав коней.

У четвертому наметі посадили Ала-йонтли; [йому] дали лівий окіст; Урегір різав його; Тікін тримав коней.

У п'ятому наметі посадили Ігдіра, старшого сина Тенгіз-хана; [йому] дали гомілку передньої лівої ноги; Букдуз різав її; Карлик тримав коней.

У шостому наметі посадили Ава; [йому] дали ліву лопатку; Киник різав її; Кипчак тримав коней.

ПРО ЗНАЧЕННЯ ДВАНАДЦЯТИ ЮЗЛІКІВ / ЙУЗЛІКІВ/ І ДВАДЦЯТИ ЧОТИРЬОХ АЙМАКІВ

О, зосереджені старійшини і розуміючі юнаки, зверніть серця ваші до цих слів, дослухайтеся до них, осягніть ці слова!

Минулих днів бахші[163] і знатні люди з туркменів, що проводили життя в битвах, розповідають наступне.

В Огуз-хана було двадцять чотири онука, які народилися у його шести синів від законних дружин. Кун-хан посадовив їх по двоє в окремі намети; вони склали дванадцять болуків.[164] Нащадків, які народилися від цих дванадцяти [болуків], назвали юзлік (йузлік).[165] Це тому, що лицьова (jyз) частина усілякої речі краща від її зворотнього боку, і, значить, юзліки це ті, хто повертається (звертається) до обличчя (jyз) іля і народу (халк).[166]

І тих, кому Огуз-хан нарік імена, так як і внуків, народжених від наложниць, теж було двадцять чотири. Їхні імена, одне за одним, ми вже назвали вище. Усі вони зайняли місця біля наметів (oj); дванадцять з них тримали коней і дванадцять сиділи біля дверей.

Тих, хто народився від цих двадцяти чотирьох, назвали аймак,[167] коренем [цього слова] є омак.[168] Зазвичай усі простолюдини (кара улус) не можуть вимовити слово повністю, а вимовляють [тільки] половину його. Навіть нині, коли один одного запитує, це звучить так: «Ти з омака якого іля?» Омак – слово могольське. Нині калмики теж говорять омак. Значення [слова] «омак» – уруг. Ось що означає у туркменів дванадцять юзліків і двадцять чотири аймаки.

ПРО ЗНАЧЕННЯ ІМЕН ОНУКІВ ОГУЗ-ХАНА, ПРО ЇХНІ ТАМГИ І ОНГОНИ (КУШ)

Усі мудрі старійшини з туркменів, які знають історію, так розповідають про значення імен двадцяти чотирьох онуків Огуз-хана, які сиділи в дванадцяти палатках (урга), і про те, які у них тамги,[169] і про назву птахів, які стали у них онгонами.

Значення [імені] Кайи – міцний, знак його тамги -

онгон його – кречет. Значення Байат – багатий, знак його тамги -

онгон його – сова. Значення Алка-ойлі – відповідне, знак його тамги -

онгон його – мишолов. Значення Кара-ойлі – де б не зупинився, [всюди] в наметі живе, знак його тамги схожий на нагайку -

онгон його – шуліка. Значення Йазир – старший в ілі, знак його тамги -

онгон його – кібчик. Значення Йасир – все, що не постане перед ним, він відкидає, знак його тамги -

онгон його – перепелятник. Значення Дудурга – той, хто уміє завойовувати країни і тримати їх під собою, знак його тамги -

онгон його – червоний яструб. Значення Дукер – коло, знак його тамги -

онгон його – шуліка. Значення Авшар – меткий в роботі, знак його тамги -

онгон його – білий сокіл [самець]. Значення Кизик – герой, знак його тамги -

онгон його – мишоїд. Значення Бекделі – його мова шанована, знак його тамги -

онгон його – ворон. Значення Каркин – хлібосольний, знак його тамги —

онгон його – беркут. Значення Байиндир – той, що володіє мирськими благами, знак його тамги -

онгон його – білий сокіл. Значення Бечене – той, що робить діло, знак його тамги -

онгон його – рябий сокіл. Чавулдур – чесний, знак його тамги —

онгон його – хумай.[170] Значення Чепні – богатир, знак його тамги -

онгон його – хумай. Значення Салор – озброєний шаблею, знак його тамги —

онгон його – беркут. Значення Імір – багатющий, знак його тамги -

онгон його – [?]. Значення Ала-йонтли – той, що має рябого коня, знак його тамги нагадує колиску -

онгон його – кібчик. Значення Урегір – доброчинний, знак його тамги -

онгон його – яструб. Значення Ігдір – великий, знак його тамги —

онгон його – яструб. Значення Букдуз – послужливий, знак його тамги -

онгон його – балобан. Значення Ава – високоповажний, знак його тамги —

онгон його – білий сокіл. Значення Киник – шановний [поважний], знак його тамги —

онгон його – яструб [самець].

ПРО ЗАПОВІТИ ОГУЗЬКОГО ІЛЯ

Увесь народ з ханом на чолі сказав: «Якщо ви заріжете одного барана, чи десять, чи сто, чи скільки б то не було, м'ясо його діліть так, як сказано вище. І нехай кожен бере й їсть [його] із своїми синами і нукерами». І ще сказали: «Якщо хто-небудь виявиться винним [у злочині], – чи знаходиться та людина близько чи далеко від місця перебування царя, чи буде людина, яка вчинила злочин, з царського уруга чи з якого іншого уруга, якщо від хана прийде людина, щоб покарати її, нехай ніхто – ні брат хана, ні син хана, ні беки його – не захищають її. А якщо хто-небудь буде захищати її і надасть покровительство під тим приводом, що, мовляв, він умовив мене, – хто б не був покровителем, – належить: людину, яка заступалася, привести до царського порога і ударом меча по спині розсікти її навпіл, щоб ті, що можуть бачити – бачили, а ті, що можуть чути – чули».

І ще ось що: «Царем нехай ставлять людину з нащадків Огузових, із синів бузуків. Двох [на ханство] нехай не піднімають,[171] бо якщо хан один – іль розкошує, а якщо [їх] двоє – іль гине. Мудреці, що жили до [нас], казали: «В одні піхви два мечі не входять, два мужа не можуть брати одну жону, в одному юрті двом правителям (тора) немає місця».[172]

[Цей] заповіт ('аhднама) написали на великому аркуші паперу. І всі, на чолі з Кун-ханом, його молодші брати, сини, беки, найкращі із старійшин і найкращі з джигітів на [тому] аркуші написали свої імена і поклялися: «Поки ми живі, ми не відступимо від цих слів. Якщо нащадки наші будуть благородними, нехай вони дослухаються до цього заповіту і чинять [згідно нього] до кінця світу. А якщо вони [нащадки наші] виявляться людьми неблагородними і скажуть: «Давайте зруйнуємо юрт», то не чиніть [так]!» Підписавши свої імена, приклавши печатку, поклали грамоту ('аhднама) в скарбницю Кун-хана.

Коли помер Огуз-хан, Кун-хану було сімдесят років і ще сімдесят років він царював, сидячи на місці свого батька і творячи справедливість і правосуддя; а потім він відійшов [туди, де] милосердя боже.

ПРО ЦАРЮВАННЯ КАЙІ-ХАНА, СТАРШОГО СИНА КУН-ХАНА

Після смерті Кун-хана усі внуки Огуз-хана і кращі люди іля зібралися і підняли ханом Кайі. Він, як і його батько, виказував милосердя ілю; процарювавши двадцять три роки, він відійшов [туди, де] милосердя боже.

ПРО ЦАРЮВАННЯ ДІБ-БАКУЙ-ХАНА

У Кайі-хана було багато синів. Одному з його синів їхній дід [Кун-хан] дав ім'я Діб-Бакуй. І усі, великі і малі, одностайно підняли Діб-Бакуя ханом. В один з днів Діб-Бакуй-хан запитав народ: «Чи ще є нині хто-небудь з людей, що бачили Огуз-хана?» Йому відповіли: «Є один [такий] чоловік; він із салорського іля, зовуть його Олаш». Хан послав [за ним], а коли Олаша привели, докладно розпитав [його] про те, якими справами займався Огуз-хан, коли сидів у [своєму] юрті, яким благочинним був до друзів, яким милостивим до ворогів.

Олаш розповів [усе], що знав. Після цього [хан] щедро обдарував Олаша і відпустив [його] додому.

У Діб-Бакуй-хана старшими беками (улуг баклар) були: Алан і Арлан з іля Язир /Йазир/, Чекес, Баши-бек і Бійгу-бек з іля Дукер, Кабіль-ходжа з іля Байиндир.

Якось під час полювання хан упав з коня і зламав ногу в стегні; від того він і помер.

У нього був син по імені Кузи-Яви (Кузи-Йави);[173] його і підняли государем. Процарювавши тридцять років, він вирушив на той світ. Коли Кузи-Яви був ханом, у нього беками-радниками (канаш бакларі) були: Керунджек з іля Імір, Табак (Батак) з іля Салор. А ще із салорів візирами в трьох поколіннях були: син Енкеша Откан і його син Кул-Сари. Він [Діб-Бакуй] царював сто двадцять років, а потім помер.

ПРО ЮРТИ ОГУЗОВОГО ІЛЯ І ПРО ТЕ, СКІЛЬКИ РОКІВ І ЯК ВІН ТАМ ЖИВ І ЧОМУ ЙОМУ ДАЛИ ІМ'Я ТУРКМЕНИ

Від Огуз-хана до Кузи-Яви-хана [все] так і є, як ми оповіли. Тепер, якщо буде угодно богові, ми повідаємо про Інал-хана.[174] З часів Інал-хана і до часів, коли ми створюємо цю книгу, [все, що] ми розповіли – все достовірно і немає ніяких погрішностей. Але скільки років пройшло між Кузи-Яви-ханом і Інал-ханом, – ми не можемо визначити. А якщо це так, то слід говорити [про це] мало, якщо ж скажемо багато, може статися, буде брехня; [може бути] пройшло чотири тисячі років. Окрім того, ми знаємо, що Огуз-хан жив у часи Кеюмерса, а у Інал-Яви-хана візиром був Коркут-ата, з народу Кайі.[175] Нащадки Аббаса, молодшого брата матері нашого пророка, царювали в місті Багдаді п'ятсот років. Коркут жив у їхні часи. Між Кеюмерсом і нащадками Аббаса пройшло п'ять тисяч років. Кузи-Яви-хан – п'ятий нащадок Огуз-хана. Тепер рахуйте самі: скільки років пройшло між Кузи-Яви-ханом і Іналом, ханом Коркут-ати.

Нині ми не знаємо в деталях і поіменно, хто був, а хто не був за ті згадані чотири тисячі років.

Якщо ми [цього] так [тобто детально] не знаємо, то загальна картина нам відома. Про це і розкажемо.

На схід юрти огузького іля простягалися до Іссик-Куля і Алмалика,[176] на південь – до Сайрама[177] і гір Казикурт-таг[178] і Караджик-таг, на північ – до гір Улуг-таг і Кічік-таг, в яких мідь добувають,[179] на захід – до міста Янгікент,[180] що при гирлі ріки Сир, і до Каракумів. У цих названих місцях вони жили чотири-п'ять тисяч років і з того уруга, який розростався, піднімали правителів.

Так, коли піднімали государем кого-небудь з кайі, уруг Кайі і уруг Баят і ще п'ять-шість малочисельних уругів приєднувалися до нього. А також, коли піднімали государем кого-небудь із салорів, уруг Салор і уруг Імір і ще кілька малочисельних уругів приєднувалися до нього. Так, коли піднімали государем кого-небудь з язирів, уруг Язир і ще кілька малочисельних уругів приєднувалися до нього. Звідси робіть висновок: государя піднимали з багаточисельного уруга, малочисельні уруги приєднувалися до нього; інколи [їх] збиралося шість-сім, а інколи [їх] збиралося три-чотири. А бувало, що [всі] вони ворогували між собою, нападаючи одни на одного, захоплювали [одне одного] в полон. Надлишок полонених продавали купцям з Мавераннахра.

У ті часи в Іраку, Хорасані і Мавераннахрі царі, сіпахі і райяти – усі були тати;[181] окрім татів, нікого не було.

Себуктегін,[182] батько султана Махмуда Газневі, був з народу Кайі; туркмени взяли його в полон і продали купцям.

Уруг Бечене, піднявши із самих себе правителя (тора), почав ворогувати із салорським ілем; вони постійно робили набіги один на одного. Протягом п'яти-шести поколінь між цими двома ілями була ворожнеча. Іль Бечене здолав салорський іль, а тому салорський іль прозвав народ Бечене – Іт-Бечене. У іля Бечене був государ на ймення Тоймадук. Він прийшов із військом, напав на салорський іль, захопив у полон Джаджакли, матір Салор-Казан-алпи і пішов.[183] Три роки по тому він (Салор-Казан-алп), послав свого кетхуду[184] Енкеша з багатим викупом, і той зумів повернути Джаджакли [додому]. З цих слів витікає, що коли загарбники влаштувалися в їхньому [туркменському] юрті, то ті з ілів, які зазнавали нападів і яким [удавалося] врятуватися від ворогів, утікали в Мавераннахр. Так, поступово більшість туркменів опинилися в [цьому] вілаєті, [і лиш] небагато хто з них залишився [на попередньому місці].

У ті часи було багато ілів, які мешкали по той бік від туркменів. Про деякі з них я розповім.

Ближче від усіх [інших] ілів до туркменів жили хатаї, канкли і наймани. Ці ілі почали нападати на туркменів, які залишилися. [Туркмени] покинули всі ці юрти – Іссик-Куль, Алмалик, Сайрам, гори Улуг-таг і Кічік-таг – і прийшли до гирла ріки Сир. Государя свого вони посадили в Янгікенті (Йангікенті),[185] а самі літували і зимували по обидва боки Сира. Жили вони [там], поки не пройшло десять поколінь.

Туркменів, які потрапили в Мавераннахр, таджики спочатку називали тюрками. Через п'ять-шість поколінь під впливом клімату (japra сувга тартди) підборіддя у них поступово стали короткими, очі – великими, обличчя – маленькими, носи – грубими. З ілів, які прийшли в туркменський юрт і поселилися [там], в Мавераннахрі почали з'являтися полонені (асір) і купці. Таджики побачили [їх] і назвали тюрками, а тим, попереднім тюркам дали ім'я турк-маненд, що означає: схожий на тюрка. Прості люди (кара халк) не могли вимовити тюркма-ненд і говорили туркмен.[186]

ПРО ЦАРЮВАННЯ ШАЛ-ЯВИ/ЙАВИ/-ХАНА

Зібрався увесь огузький іль на чолі з Коркут-атою – сином Кара-ходжі [з іля] Кайі, з Енкеш-ходжою [з іля] Салор і Авашбан-ходжою і підняли государем Інала-Яву,[187] з народу Кайі. Візиром у нього був Коркут-ата. І що б не сказав Коркут-ата, Інал-Ява не відступав від його слів. Багато надзвичайних справ звершив Коркут-ата. Він прожив двісті дев'яносто п'ять років і був візиром при трьох государях.

Інал-Ява царював сім років. У нього було два сини: старшого звали Ал, молодшого – Дуйли-Кайі. Інал-Ява-хан, зібравшись помирати, посадив на своє місце Дуйли-Кайи, [а сам] вирушив до [бога].

Дуйли-Кайі теж прислухався до порад Коркут-ати. Окрім Коркута, у нього було два інак-беки;[188] один – з іля Байиндир на ім'я Бек-дез, другий – з [іля] Ігдір на ім'я Дунке. Дуйли-Кайі царював багато років. Дітей у нього не було. Він з'їв свою їжу, провів свої роки і, проживши довге життя, сконав.

ПРО ЦАРЮВАННЯ ЕРКІ, МОЛОДШОГО БРАТА ДУЙЛИ-КАЙІ, І ПРО ПОЯВУ НА СВІТ ЙОГО СИНА ТУМАНА

У Дуйли-Кайі був близький родич по імені Еркі. Він влаштував поминки [по Дуйли-Кайі]. Увесь огузький іль зібрався на поминки; усі беки на чолі з Коркут-атою запитали: «Чи немає вагітних серед дружин ханових?» Одна мамка (flaja хатун) вийшла [наперед] і сказала: «Одна із дружин хана вагітна, і у нас є надія, що вона скоро розродиться». Через кілька днів, коли роздавали їжу за упокій [душі] хана, з'явилися люди і сказали: «У хана народився син», і почали вимагати суюнчі/суйунчі/ – подарунок за радісну звістку. Усі беки на чолі з Еркі дали суюнчі. Еркі скликав народ на бенкет, кожен приніс подарунок, відповідний його великодушності, зарізали чотириста коней і чотири тисячі баранів. [Еркі] наказав виставити три хауза з юхти: один з них велів наповнити аракою, другий – кумисом, третій – катиком.[189] Цілий місяць, день і ніч, на [тому] тої всі, добрі і погані, веселилися. Старі забули про свій вік, бідняки забули про свою бідність, багаті забули про смерть.

Огузький іль сказав Коркутові: «Дай цьому хлопчикові гарне ім'я». Коркут-ата сказав: «Нехай його ім'я буде Туман-хан».[190] Народ сказав: «Дай ім'я краще». Коркут-ата відповів: «Немає імені кращого. У той день, коли помер Дуйли-Кайі-хан, наш юрт охопив туман і настав морок. Цей хлопчик народився під [час] туману, і тому я дав йому ім'я Туман. І, по-друге, від [усього] серця я бажаю йому щасливої долі, і тому даю [йому] ім'я Туман, бо туман довго не тримається, він скоро проходить. Туманний день стане сонячним, після туману не може не бути ясного дня. Туман, який не довго тримається, я порівняв з юністю цього хлопчика, [а] сонце, [яке з'явилося] пізніше, я порівняв із щасливим і довгим життям цього хлопчика, коли він стане дорослим і сяде на троні свого батька». Почувши ті [слова], увесь народ криками «Хвала, хвала [тобі]» [висловив] Коркутові [своє схвалення], возрадувався і сотворив довгу молитву за Тумана.

І ще увесь народ, на чолі з Коркутом, сказав Еркі: «Ти влаштував той на цілий місяць, а їжа у тебе не закінчилася. Кумису і айрану у тебе в хаузах було більше, ніж води в озері. Тепер, з цього дня, тебе будемо називати Коль-Еркі-хан.[191] Туман – твій син. Сідай на місце твого старшого брата Дуйли-Кайі і керуй ханством, а коли Туман стане джигітом, ти сам прекрасно знаєш, що ти маєш йому дати», і зробили Коль-Еркі ханом. Він жив з народом у ладі. Туман став джигітом. Люди, які служили ще Дуйли-Кайі-ханові, звернулися до Тумана з [такими] словами: «Царство тобі дісталося у спадок від твого батька. За згодою усього народу воно тимчасово було доручене Коль-Еркі з тією умовою, що, коли ти станеш повнолітнім, воно має бути передане тобі».

Туман наказав через одного чоловіка передати ті слова Коль-Еркі. Коль-Еркі, почувши ті слова, передав [їх] Коркутові наодинці і, за його порадою, скликав кращих людей іля і влаштував великий той. Коль-Еркі-хан посадив Коркута на почесне місце (тор) в кибитці, поклонився і підніс [йому] чашу з кумисом. Після того, як Коркут випив кумис і усі поїли, Коль-Еркі сказав: «О, ілю і народе, ви всі знаєте, що царство по праву належить Туманові. До цього часу Туман був молодим, а тому я вів справи. Тепер Туман став мужнім джигітом, і я передаю йому престол його батька».

Увесь народ сказав Коркутові: «Доля хана і всього огузького іля в твоїх руках, чини так, як вважаєш за потрібне». Коркут, почувши ті слова, послав чоловіка привести Тумана, посадив його на середину кибитки і сказав: «Батько твій помер, ти залишився малолітнім. Коль-Еркі був тобі батьком і старшим братом. Від [твоєї] появи на світ і до цього часу він, приклавши багато зусиль, виростив тебе хорошою [людиною]. І вінець, і престол, і іль, і увесь юрт – твої. Ми просимо тебе: «Потерпи кілька днів, [вічна] розлука з твоїм старшим братом – близька». Коли він сказав [так], Туман відповів: «Ти – найкращий з усього огузького іля, візир мого батька і мій дід, я згоден з твоїми словами».

У Коль-Еркі була дочка, дуже гарна і слухняна у всьому свого батька і своєї матері. Коркут, змовившись з Коль-Еркі і Туманом, влаштував той, [який продовжувався] сім днів і ночей; віддали дівчину [дружиною] Туманові, дали за неї домашнє начиння і пожитки, що відповідали [її] царській гідності.

У ті часи у іля Авшар був хан по імені Айне; він сватав ту дівчину за свого сина. Коль-Еркі погодився і мав був віддати [її]. Айне-хан, почувши, що дівчину віддали Туманові, зібрав військо і пішов [війною] на Коль-Еркі. Коль-Еркі з великим військом виступив назустріч; відбулася битва. [Коль-Еркі] здолав Айне, убив сина Айне і розбив авшарське військо. Прогнавши Айне, він пішов на його юрт, захопив юрт і залишався там шість місяців. Айне утік і прибув до іншого іля. Коль-Еркі, давши клятву, послав сказати Айне: «Це зло заподіяв не ти, а твій син; він отримав свою відплату. Тепер ми з тобою брати. Прийди і будь господарем у своєму юрті, а я повертаюсь [додому]». Посланець пішов і передав усі ті слова. Айне, повірив, прийшов і побачився з Коль-Еркі. Коль-Еркі передав [йому] його юрт, вирушив [назад] і прийшов до свого власного юрта.

ПРО НАРОДЖЕННЯ У ТУМАНА СИНА, ПРО НАРЕЧЕНИЯ ЙОГО ІМЕНЕМ ЯВЛИ /ЙАВЛИ/ І ПРО НАЙМЕНУВАННЯ ЙОГО ПІСЛЯ ДОСЯГНЕННЯ ПОВНОЛІТТЯ КАНЛИ-ЯВЛИ

У Тумана від дочки Коль-Еркі народився син. Йому дали ім'я Явли. Це був [чоловік] благородний і мужній. Він став дорослим. Якось, забавляючись з джигітами на березі ріки, він побився з одним джигітом. Із словами «Я уб'ю його» кинувся шукати що-небудь [придатне]; поблизу нічого, окрім кизгана,[192] не знайшов; схопив його за кінець і, вирвавши [з коренем], ударив ним того джигіта по шиї, зламав йому шию; той помер.

Коль-Еркі-хан, Туман, Коркут і всі беки зібралися. Коли їм розповіли про те, що зробив Явли, старі і молоді, добрі і погані, ті, що бачили і чули, [усі] були здивовані і вражені. Туман сказав: «Донині цього молодця ми називали Явли, а тепер його слід називати Канли-(кривавий) – Явли». І після цього усі його називали Канли-Явли.

Якось Коль-Еркі-хан сидів у наметі, там же був і Туман. Увійшов Канли-Явли, сів посередині і, дивлячись на Коль-Еркі, сказав: «О, дідусю! Престол, на якому ти сидиш, належить моєму дідові Дуйли-Кайі. До цього часу ти не віддавав [його] під тим приводом, що мій батько Туман молодий, а чому тепер не віддаєш?» Коль-Еркі-хан довго сидів, схиливши голову. Трохи згодом він підняв голову і сказав: «Я чекав від тебе, що [ти] скажеш ці слова раніше, того дня, коли ти [кизганом] з колючками зламав шию [тому] чоловікові. Ти правильно говориш. Добре! Згоден! Тепер [царство] належить передати твоєму батькові».

ПРО ЦАРЮВАННЯ ТУМАНА

Коль-Еркі, почувши від свого внука ці слова, послав привести увесь огузький іль на чолі з Коркутом і, влаштувавши великий той, підняв Тумана ханом і посадив його на престол. Коль-Еркі стоячи сказав Туман-ханові: «Коли помер твій батько, я сів на цей престол, щоб правити ілем. [З того часу] пройшло тридцять п'ять років. Я надіюся, що ти, [як] і я, будеш запитувати [про справи] добрих і поганих [людей] іля і що, володарюючи, ти підеш тим же шляхом, яким ішов і я». Туман відповів: «Ви гарно сказали. Якщо моя доля така, я буду дослухатися до ваших порад».

По закінченню розмови [про справи] юрта, Коль-Еркі-хан, подивившись в обличчя Канли-Явли, сказав: «О, сину моєї дочки! Я чув, кажуть: "Не чекай дружби від тих, хто народжений дочками"». Ти не зробив брехнею слова тих [людей], хто жив раніше.

Коли Туман-хан процарював чотири місяці, увесь народ на чолі з Коркутом сказав Туманові: «Подякуй богові! У тебе є такий гарний син, як Канли-Явли. Пристойно передати йому царську владу, а самому бенкетувати і веселитися». Туман погодився і, передавши своєму синові царську владу, з покірним серцем віддався служінню богові.

ПРО ЦАРЮВАННЯ КАНЛИ-ЯВЛИ

Це був видатний богатир, молодець і герой. З усіма країнами (jypï), що з усіх чотирьох сторін, він затіяв ворожнечу, захопив і підкорив [їх] собі. За його часів вовк не міг заподіяти зла ягняті, барс – козлові, беркут – зайцеві, яструб – куріпці. Він облаштовував [свій] іль, трощив ворогів; він перевершив [усіх] правителів свого часу. Він сконав, процарювавши дев'яносто років.

ПРО ЦАРЮВАННЯ МУР-ЯВИ /ЙАВИ/

У Канли-Явли було два сина; старшого звали Мур-Ява, молодшого – Кара-Алп-Арслан. Помираючи, [Канли-Явли] розділив свій юрт на дві частини. Туркестан і Янгікент віддав Мур-Яві, Талаш і Сайрам віддав Кара-Алп-Арслану. Через кілька років Кара-Алп почав ворогувати із своїм старшим братом Мур-Явою. Кращі люди іля втрутилися і довго умовляли їх помиритися, [та] Кара-Алп-Арслан не погодився. І, нарешті, кожен з них виставив військо, і вони зійшлися під Сайрамом. Переміг Мур-Ява. Кара-Алп-Арслан загинув у битві; [Мур-Ява] розгромив усі його ілі і пробувши там один рік, вирушив [назад] і прийшов до себе додому.

У Кара-Алп-Арслана був малолітній син; його і дружину [Кара-Алпа] Мур-Ява взяв із собою. З того часу минуло кілька років. Якось Мур-Ява сидів [один, до нього] прийшов син Кара-Алп-Арслана. [Мур-Ява], подивившись йому в обличчя, сказав: «Якби твій батько по [своїй] неосвіченості не почав ворогувати зі мною, ти не ріс би ось так, сиротою. Жаль, [але] що поробиш!» Він довго плакав, [потім] сказав: «Хай твоє ім'я буде Алп-Тугач».[193] Покликав кращих людей, які залишилися після його батька, доручив їм Алп-Тугача і, віддавши йому юрт його батька, відіслав [його], а народові дав наказ: «Людей, яких привели в полон з іля Кара-Алп-Арслана, нехай відішлють назад». Алп-Тугач пішов і сів [на престол] в юрті свого батька; усі ті, хто свого часу розійшлися на [всі] чотири сторони, зібралися до нього. Мур-Ява-хан, процарювавши сімдесят п'ять років, відбув на той світ.

ПРО ЦАРЮВАННЯ КАРА-ХАНА, СИНА МУР-ЯВИ

У Мур-Яви не було дітей від законних дружин. Під час нападу на іль такого собі Урджа-хана він захопив у полон жінку; протримавши її кілька днів [у себе], він відіслав її. Жінка та, повернувшись до свого юрту, сказала: «Я вагітна від Мур-Яви-хана». Через кілька місяців вона народила сина. Йому дали ім'я Кара. Він виріс у своїх дядьків (по матері). Ставши джигітом, він утік і з'явився до Мур-Яви-хана. Мур-Ява усиновив його. Коли помер Мур-Ява, увесь народ зібрався і підняв його ханом. Він ладив з ілем; пробувши ханом сорок років, він помер.

ПРО ЦАРЮВАННЯ БОГРА-ХАНА

У Кара-хана був син на ймення Богра.[194] Після смерті Кара-хана увесь народ підняв Богра государем. Богра-хан перевершив усіх своїх предків. Прийшов із чисельним військом і завоював Бухару та Самарканд. [Але], з тієї причини, що його брати збунтувалися в його юрті, він не міг залишатися [в чужих краях] і повернувся. Післе того він пішов і завоював країну Хорезм і багато років царював там. Якось, ведучи військо на північ, хан сказав: «Нам захотілося їжі з пшеничного борошна». [Але], щоб приготувати локшину (угра) та інші страви, не виявилося [ні] кухара, [ні] кухонного начиння. Хан велів принести борошна і приготувати тісто; нарізавши його власними руками, він поклав [його] в казан. Нукери, які були присутні [при цьому], наслідували приклад хана. Коли [хан] зварив і з'їв [страву], він сказав: «Нехай ця страва називається богра-ханівською». Цю страву готують і сьогодні, і в народі [її] називають богра.

У хана було три сини: старшого звали Іль-Тегін, другого – Кузи-Тегін, третього – Бік-Тегін. Тегін давньотюркською мовою означає – прекрасноликий.

Коли хан постарів, він передав царство Кузи-Тегіну, а сам пішов на спочинок. У нього була законна дружина на ім'я Бабер, дуже розумна, благочестива, богобоязна, добродійна та зразкова [жінка]. Вона була матір'ю трьох синів. Коли вона померла, Богра-хан був у великому траурі: протягом року він ні з ким не розмовляв і не виходив з дому. Якось Кузи-Тегін сказав своєму батькові: «До яких пір ви будете у траурі і скорботі. Поїдьте на полювання, може ваше серце заспокоїться». І кожного дня він брав свого батька куди-небудь на полювання чи на прогулянку. Через кілька днів пристрасть і бажання виникли у серці хана; тоді [Кузи-Тегін] сказав: «Беки говорять, що ханові належить стати мужем». Хан відповів: «Де взяти таку дружину, яка б замінила твою матір?» Кузи-Тегін сказав: «Якщо не буде такої, як моя мати, то буде ще краща». І скільки хан не говорив: «Я не стану мужем», та Кузи-Тегін не дав йому наполягти на своєму. В авшарському ілі у чоловіка по імені Егрендже була красуня дочка, яка мала [у своєму] юрті ім'я Коркелі-Яхши. Її віддали за хана. Ось що запало в серце цієї злощасної дівчини: «Кузи-Тегін любить мене, а тому він зумисно віддав мене за свого батька, щоб самому таємно зі мною насолоджуватися. А якщо [це] не так, то навіщо ж він таку дівицю-красуню, як я, віддав за старого?!» Якось Кузи-Тегін прийшов побачитися із своїм батьком. Хан спав, жінка сиділа [одна].

Вона підійшла до Кузи-Тегіна і, пестячи йому лице і очі і голублячи [його], повела себе [з ним] так, як ведуть жінки, коли вони розважаються із [своїми] чоловіками. Кузи-Тегін у серці своєму сказав: «Вона замінила мені матір і [тому так] лагідно поводиться зі мною». І ще через кілька днів, зустрівшись наодинці, вона сказала Кузи-Тегінові: «Хіба ти нічого не знаєш, що зі мною відбувається? Я люблю тебе! Вночі не приходить до мене сон, вдень немає мені спокою. Якщо тобі немає діла до мене, то навіщо ти віддав мене за старого?!» Кузи-Тегін сказав: «Ти мені мати. Якщо від цього дня ти не облишиш ці свої вчинки, я розірву тебе на шматки і по шматках зарию в землю».

Жінка розповіла про те, що сталося своїм родичам; порадившись, вони сказали: «Перш ніж Кузи-Тегін встигне розповісти про все ханові і народу, треба сказати [тобі самій], а інакше тобі смерть». Усі вони [одностайно] послали одну жінку; та жінка пішла, украла з кибитки Кузи-Тегіна його чоботи і прийшла [в них] у кибитку Богра-хана, а потім повернулася і поклала чоботи на місце.

Тієї ночі хана не було вдома: він поїхав на полювання. Після опівночі випало трохи снігу. На зорі ханша почала кричати. Коли надійшов світанок, народ почув, що з намету долинає голосний плач жінки. Коли всі, чоловіки і жінки, зібралися і підійшли до дверей намету, вони побачили ханшу з пошкрябаним обличчям, усю в крові. Вона говорила: «Цієї ночі, на зорі, коли я спала, хтось зайшов і обійняв мене. Я поглянула: Кузи-Тегін-хан. Він сказав: «Не кричи! – Це я. Я люблю тебе. Я віддав тебе за свого батька затим, щоб вдень ти належала моєму батькові, а вночі – мені. А інакше що робив би мій батько з [такою] жінкою!» Я продовжувала кричати: «Де це бачено, щоб так поводились зі своєю матір'ю!» Почувши від мене ці слова, він утік».

Жінки, які спали поруч, підтвердили ті слова, а ханша сказала: «Кращого доказу і бути не може! На землі – сніг, подивіться на його сліди». Оглянули сліди: вони ведуть з намету Кузи-Тегіна до [ханського] намету, потім повертаються і знову ведуть до намету Кузи-Тегіна. Кузи-Тегін підійшов до сліду, поставив [в нього] ногу: вони [нога і слід] співпали.

Богра-хан повернувся з полювання; розповіли і йому. Усі беки на чолі з ханом прикликали Кузи-Тегіна і сказали: «Що це? Що ти вночі натворив?!» Кузи-Тегін розказав, що він бачив і чув від тієї жінки, і ще додав: «Від сорому я не міг розповісти [про вчинок мачухи]; по-друге, цю жінку я здобув і віддав за свого батька. Я сказав, щоб вона не осоромилась серед народу. Вона перша почала чіплятися до мене».

Народ розділився на дві частини: половина повірила словам ханші, половина повірила словам Кузи-Тегіна. Нарешті, всі вирішили привести до хана жінок, які спали поруч з ханшею, і розпитати у них. Вони [нічого] не сказали. Коли ж їх піддали тортурам, вони детально, від початку до кінця, розповіли про те, як вони радились, про речі, які говорила жінка з [іля] авшарів, і про крадіжку чобіт.

Богра-хан сказав Кузи-Тегінові: «Я не хотів брати цю жінку [за дружину], вважаючи, що буде розпуста! Ти не дав мені поступити за моїм бажанням, а тепер ти сам прекрасно знаєш, як належить тобі вчинити з нею». Коли він [так] сказав, Кузи-Тегін наказав привести п'ять диких кобилиць і привязати до їхніх хвостів [жінку] за шию, обидві ноги і обидві руки, за кожну окремо. [Потім] кінцем списа почали колоти задні ноги кобилиць: вони довго кружляли і розірвали жінку на п'ять шматків, і кожна [з кобилиць] потягнула [свою] частину до свого загону.

Богра-хан царював багато років і, проживши дев'яносто літ, помер.

ПРО ЦАРЮВАННЯ КУЗИ-ТЕГІНА, СИНА БОГРА-ХАНА

Кузи-Тегін, сівши на престол свого батька, примушував сумувати своїх ворогів і радував своїх друзів; іль утримував у справедливості. Бідним і незаможним робив добро і роздавав милостиню. Він пробув ханом сорок років; досяг семидесяти п'яти років і, посадивши на своє місце свого сина Арслана, помер.

ПРО ЦАРЮВАННЯ АРСЛАН-ХАНА, СИНА КУЗИ-ТЕГІНА

Арслан, сівши на престол свого батька, став великим ханом. Багато років по тому [з ним] почав ворогувати іль Сораджик. Арслан виступив [з військом], розбив сораджикський іль, а тих, хто залишився [в живих], підкорив собі. Там він захопив у полон і привіз з собою однорічного хлопчика; він дав йому ім'я Сувар, і сам виховав його. Це була розумна і благородна людина, меткий стрілець, мудрий і талановитий чоловік, знаючий, куди і якою дорогою слід іти. Він став інаком у хана. Усі наближені хана (ашік халки) через заздрощі погано ставилися до нього. Вони не знали, як оббрехати Сувара перед ханом. Якось при народі хан щось говорив на вухо Суварові, і його борода торкнулася ханового обличчя. Після того як Сувар пішов, хан, поглянувши на своїх беків, сказав: «Сувара-вихованця поцілувати можна!» Беки сказали: «Про те, що він зробив, ми скажемо наодинці». Залишившись наодинці, вони сказали: «Тоді й тоді такому й такому вашому майну він наніс збитки, таку й таку вашу таємницю розголосив народові. Ви взяли його із [середовища] ворогів, [ось] він і тягнеться до свого кореня. Ми повинні розповісти про деякі вчинені ним злочини. Найгіршим із вчиненого ним є те, що він має [злочинний] зв'язок з вашею дружиною».

Арслан-хан сказав: «Я послав Сувара в Янгікент у справах. Після повернення я передаю [його] вам; ви самі прекрасно знаєте, як вам убити [його]». І ще сказав: «У такому-то місці дуже багато, кажуть, диких козлів; я і сам думав поїхати, та з учорашнього дня все тіло у мене болить. Ви ж вирушайте з народом і влаштуйте полювання: бідні і незаможні здобудуть [собі] припаси на зиму». Беки зібрали народ і вирушили на полювання.

Хан, змовившись с ханшею, прикинувся хворим. Через кілька днів, коли йому стало [ніби] зовсім погано, беки, які залишилися вдома, послали за тими беками, що пішли на полювання і за Суваром: нехай поспішать побачитися – «Ханові – погано». Того дня, коли беки повинні були прибути з полювання, хан помер. Коли вони прибули, то побачили, що хан помер.

Беки скликали раду; зібрали усе неживе і живе майно, яке належало ханові. На той час повернувся і Сувар. Вони сказали Суварові: «Ти з ханшею знаєш, коли виносити останки хана, в якому місці предати [їх землі], ти [знаєш] усі обряди поминання, так ти і роби.

І так як за його життя ви обидва займалися усіма справами, то і [тепер], коли він помер, ви ж і займіться [усим цим]». Так сказали, до покійного не пішли, полишили [його] і пішли. Сувар, [стоячи] біля ніг хана, обрізав собі бороду, взяв камінь і почав бити себе по голові і грудях, і всього себе поранив. Він промовляв, стогнучи: «Не було мене коли ти помирав, я не міг подати [тобі] кварту води, я і не доглядав за [тобою]. Тепер я тут, щоб покласти тебе в землю. Після всього без тебе не жити мені на цьому світі. Я сам себе уб'ю і ляжу біля ніг твоїх». Він [так] говорив і плакав. Раптом хан підвівся зі свого місця, обійняв Сувара, поцілував його в обличчя і сказав: «Я прикинувся мертвим, щоб дізнатися правду про тебе і про беків, які погано відзиваються про тебе!»[195]

Почувши, що хан живий, прийшов увесь народ. Беків, які захопили добро хана і які покинули [все] і пішли, [навіть] не поглянувши на покійника, схопили, осліпили і відрубали їм руки. Арслан-хан, процарювавши сімдесят років, помер.

ПРО СТАРШОГО СИНА БОГРА-ХАНА, ІЛЬ-ТЕГШЕ, І ПРО ЦАРЮВАННЯ СИНА ЙОГО ОСМАНА

Син Арслан-хана був малий. У його старшого дядька з боку батька був син на ймення Осман. Його зробили ханом. Процарювавши п'ятнадцять років, він помер.

ПРО ЦАРЮВАННЯ ЕСЛІ-ХАНА, СИНА ІЛЬ-ТЕГІНА

У Османа був молодший брат на ймення Еслі. Його зробили ханом. Пробувши ханом три роки, він відбув слідом за своїм батьком.

ПРО ЦАРЮВАННЯ ШЕЙБАН-ХАНА, СИНА ЕСЛІ

У Еслі був син на ймення Шейбан. Його зробили ханом. І він, йдучи шляхом своїх батьків, з добрими був добрим, з поганими – поганим. Пробувши на престолі свого батька двадцять років, він відкочував у місця кочів'я своїх предків.

ПРО ЦАРЮВАННЯ БУРАН-ХАНА, СИНА ШЕЙБАНА

У Шейбана був син на ймення Буран. Його зробили ханом. Буран теж добре правив ілем, не зневажаючи на звичаї і устрій огузького іля. Після вісімнадцяти років царювання він помер.

ПРО ЦАРЮВАННЯ АЛІ-ХАНА

У той час огузький іль мешкав по обидва боки ріки Сир, поблизу її гирла. Прийшли моголи; вони часто робили набіги [на іль]. Більша частина [іля] відкочувала, не будучи в змозі протистояти їм, і пішла в Ургенч. Ті, що залишились, підняли ханом якогось Алі. У Алі був малолітній син на ймення Килич-Арслан, йому дали прізвисько Шахмелік?[196] Був [там] столітній чоловік, [родом] з іля Букдез, якого називали Кузиджи-бек. У ті часи юрт огузького іля [був розташований] біля гирла ріки Сир, між Ургенчем і рікою Сир, по обидва боки Амудар'ї, а в пісках – між Ургенчем і Мервом аж до гирла ріки Мурґаб.[197] Сам Алі-хан сидів в Янгікенті, а Шахмеліка доручив Кузиджи-беку; він сказав своєму синові: «Від слів Кузиджи не відступай!» Кузиджи ж [хан] сказав: «Візьми Шахмеліка і йди до огузького іля, нехай він там росте, нехай звикає до цього народу, а народ до нього. В одній частині іля я буду сидіти, а в другій частині будь ти з моїм сином». На цьому слові він відправив [їх].

Шахмелік прибув до іля. Народ підняв його государем. Через кілька років Шахмелік став джигітом. Але він виявився злого норову і задивлявся, якщо у кого-небудь була гарна дочка чи дружина, [яка приваблювала] подивитися [на неї]. Кузиджи багато разів напучував його; він не слухався. Іль прозвав Шахмеліка Бедадгар – несправедливий. З часом він почав творити насильство над дочками і дружинами кращих людей іля. Тоді огузький іль зібрався і вирішив убити [його]. Дізнавшись про те, він утік до свого батька. Кузиджи-бек вирушив слідом за ним, але прибув до Алі-хана раніше Шахмеліка і докладно розповів про те, що сталося. Потім прибув Шахмелік. Алі-хан [наказав] схопити Шахмеліка, висікти [його] нагайкою, зв'язати йому руки і кинути [у в'язницю]. Почувши про те, Кузиджи пішов і запитав хана: «Ти наказав зв'язати його, що ти хочеш зробити [з ним]?» Хан сказав: «Я хочу відіслати його в огузький іль, щоб серця їхні були задоволені мною!» Кузиджи сказав: «Якщо ти пошлеш Шахмеліка, вони уб'ють [його] і, загордившись, будуть ворогувати з тобою; ти втратиш і сина свого, і іль свій». Алі-хан сказав: «Ти приїхав [сюди] вже знаючи, що відбувається в ілі, ти [все] прекрасно знаєш, скажи те, що їм стане до душі». Кузиджи сказав: «Вирішимо так, що я вирушу вперед і від твого імені принесу (скажу) вибачення ілю. [І ще] скажу: «Алі-хан побив свого сина», [скажу], що ти зв'язав йому руки-ноги і відправив його до народу, сказавши, що народ сам прекрасно знає, що з ним робити. «Я прибув раніше, – скажу я, – щоб розповісти про це, а він скоро, слідом за мною прибуде». Все своє військо ти віддай синові твоєму і пошли його слідом за мною. Поки я буду їх відволікати словами, Шахмелік прибуде; нехай він схопить і уб'є найкращих з них, щоб гірші самі підкорилися». Алі-хан, схвалив це, вирішив зробити [так].

ПРО ТЕ, ЯК ОГУЗЬКИЙ ІЛЬ ПОЧАВ ВОРОГУВАТИ З АЛІ-ХАНОМ, ПРО ТЕ, ЯК УБИЛИ ШАХМЕЛІКА, ПРО ТЕ, ЯК ПІШЛА СМУТА, І ПРО ТЕ, ЯК ОГУЗЬКИЙ ІЛЬ РОЗСІЯВСЯ НА ВСІ ЧОТИРИ СТОРОНИ

Тепер треба розказати, що робив [огузький] іль після того, як Шахмелік утік. У ті часи великим беком іля, що мешкав в Ургенчі, на Мурґабі і Теджені, був дехто на прізвисько Киркут з іля Кайі. В ілі був юродивий, [його] звали Міран-Кахен. Киркут-бек велів покликати [його] і сказав: «Шахмелік і Кузиджи-бек розгнівалися на нас і утекли до Алі-хана. Як підуть справи у хана з ілем?» Міран-Кахен цілу годину сидів мовчки, а потім сказав: «Скоро в огузькому ілі буде війна. Червона кров потече чорною рікою. Алі-хан скоро помре. На його місці государем стане інша людина».

Про це мову завершимо; тепер поведемо мову про інше. Був один чоловік на ймення Тогурмиш. Батька його звали Керандже-ходжа, [родом] з іля Кайі; він був бідним, як людина, яка [тільки ще] облаштовує дім.

За багато років до цих подій якось уночі Тогурмиш спав і бачив сон, що з його грудей ростуть три дерева, [ось вони] стали високими, гілки простягнулися [на всі боки] і вкрилися листям. Вранці, прокинувшись, він пішов і розповів цей сон Міран-Кахену. Той сказав: «Нікому не розповідай про сон, який ти бачив, це – хороший сон».

У Тогурмиша було три сини; за кожного з синів у жертву богові він зарізав по барану, зварив [м'ясо] і роздав народові. Його старшого сина звали Токат, середнього – Тогрул, а молодшого – Арслан. Вони були кревні родичі з Киркут-беком. Усі троє були влучні стрільці і молодці. Киркут-бек зробив Тогрула онбегі,[198] а [тому] його і звали Тогрул-онбегі.

Тепер розкажемо про Шахмеліка. Кузиджи-бек сказав Алі-ханові: «Посилай Шахмеліка слідом за мною» і, вирушивши з Янгікента, прибув до іля, що мешкав в Ургенчі. На той час народ [цього іля] підкорявся Тогрулу.[199] Тогрул сказав Кузиджи: «Говори правду, а не то на старості років ти помреш у муках, позбавлений розуму». Зі страху він сказав правду. Кузиджи зв'язали. Послали людину скакати в іль; зібралося шістнадцять тисяч чоловік. Вони вирушили до шляху, яким мав прийти Шахмелік. Киркут-бек з вісьмома тисячами стояв по один бік дороги, Тогрул-бек з вісьмома тисячами стояв по другий бік дороги; далеко [вперед] висунулася варта – сторожовий загін. Одного [прекрасного] дня варта прибула і донесла: «Ідуть». [Воїни] сіли на коней, зайняли обидві сторони дороги. Війська у Шахмеліка було двадцять тисяч. Давши пройти половині його [війська], вони з обох боків пустили коней, і відбулася велика битва. Тогрул переміг. Шахмеліка полонили і убили; і беків його перебили. Алі-хан помер скоро, після того як почув цю звістку.

В огузькому ілі [всі] почали один з одним кревно ворогувати.[200] Сталося те, що називається «в [кожному] домі – чорний хан». [Усі] нападали один на одного, убивали один одного. І ось багато ілів на чолі з Килк-беком, Казан-беком, Караман-беком пішло в Мангишлак. Серед них були [люди] з усіх ілів, але більше всіх було з [ілів] Імір, Дукер, Ігдір, Чавулдур, Каркин, Салор і Агар. [Частина] на чолі з синами Алиджак-бека пішла в гори Хісар. Кілька ілів, [а іменно]: Окли, Коклі, Агар і Султанли пішли в Балханські гори. Язирський /Йазирський/ іль пішов в Хорасан і багато років жив в околицях Дуруна; з тієї причини Дурун називають Язировим юртом. Деяка частина язирського іля поселилася в горах поблизу Дуруна, де зайнялася землеробством. Нині їх називають карадашли.[201] І ще десять тисяч кибиток з салорського іля на чолі з Дінглі-беком пішло в Хорасан. Вони жили там багато років. Відкочувавши звідти, вони відправились в Ірак і Фарс; там вони поселилися і залишилися [жити]. Султан Мелікшах, батько султана Санджар-Мазі,[202] з уруга Киник, пішов і завоював Ірак і Фарс. Коли він зробив Ісфаган своєю столицею, перебував [у ній], кілька чоловік з нащадків (насі) самого Дінглі-бека, [який] походив з салорського іля, і з нащадків тих племен (джама'ат), які раніше прийшли [сюди], з'явилися до султана і стали [у нього] нукерами. Вони сказали: «Ми – з салорського народу огузового іля. Наші діди прийшли з Туркестану», і [тим самим] дали знати про кревність [з султаном]. Деяка частина з тих салорів повернулася з Іраку в Мангишлак. Про те, як вони повернулися, якщо буде на те воля божа, я ще розкажу. Люди, які жили раніше, казали: «Чи знайдуться шляхи [дороги], якими огузи не кочували і не ходили б, чи знайдуться юрти, в яких вони не ставили б своїх кибиток і не проживали!»

ПРО ЦАРЮВАННЯ ТОГРУЛ-ХАНА, СИНА ТОГУРМИША

Ті з огузового іля, які після розгрому Шахмеліка не пішли, облаштувалися при гирлі ріки Сир і на ріці Аму і підняли ханом Тогрула, сина Тогурмиша. Процарювавши двадцять років, він сконав.

[ПРО ЦАРЮВАННЯ АРСЛАНА, МОЛОДШОГО СИНА ТОГУРМИША]

Після нього [Тогрула] ханом зробили Арслана,[203] молодшого сина Тогурмиша. Він царював десять років. Коли він відбув слідом за тими, хто відійшов, ханом зробили його сина Асил-заде.

[ПРО ЦАРЮВАННЯ АСИЛ-ЗАДЕ]

Він двадцять років жив, [розпиваючи] мирське вино. А коли перестав пити і розкрив очі, то побачив, що лежить поруч зі своїми предками. У нього був син; він дав цьому хлопчикові ім'я діда, назвавши його Арсланом. Арслана зробили ханом. І він, просидівши на місці свого батька десять років, сконав. Після нього залишилось двоє малолітніх синів: старшого звали Кукем-Бакуй, молодшого – Серенк.

КУКЕМ-БАКУЯ ЗРОБИЛИ ГОСУДАРЕМ

Він був дуже молодий і не розрізняв добра і зла. На той час у огузького іля був ворог на ймення Карашит. Почувши, що Арслан-хан помер, що після нього залишились малолітні сини і що через їхнє невміння правити в огузькому ілі йде розбрат, він пішов [на них] війною. Він прийшов і напав на стан (орду)[204] Арслан-хана і на кибитки беків. Посадивши Кукем-Бакуя на коня, вони втекли.

У той час Серенк був у колисці; ворог захопив його в полон і забрав з собою. З того часу минуло багато років. Серенк, став джигітом, послав сказати своєму старшому братові Кукем-Бакую: «Я не можу втекти, нехай прийде мій старший брат і попробує виручити мене!» Почувши те, Кукем-Бакуй зібрав військо усього огузького іля, пішов і напав на Карашита. Забравши свого молодшого брата Серенка, здоровий та неушкоджений він повернувся до себе додому. Кукем-Бакуй, процарювавши двадцять років, сконав.

ПРО ЦАРЮВАННЯ СЕРЕНК-ХАНА, СИНА АРСЛАНА

Після смерті Кукем-Бакуя государем зробили його молодшого брата Серенка. Процарювавши десять років, він вирушив слідом за своїм батьком.

[ПРО СЕЛЬДЖУК-БАЯ]

Після цього багато ілів на чолі з Сельджук-баєм,[205] [який походив] з царюючого уруга Киник огузького іля, кочуючи, прийшли до міста Ходжента, що на березі Сира; там вони мешкали багато років, [а потім] вирушили у вілаєт Hyp;[206] пробувши там сто років, відкочували і попрямували до Ургенча. Не маючи можливості сісти в Ургенчі, вони відкочували і попрямували в Хорасан і розселилися від Мерва до Балхан. Тоді Хорасан був у руках онуків султана Махмуда Газневі. [Це] було у ті часи, про які казали: «Наповнилася чаша їхньої держави і перелилася через край».

Сельджуки взяли місто Мерв-і Шахіджан[207] і зробили государем Тогрул-бека. Алп-Арслан, султан Мелікшах і Санджар-Мазі, [усі] вони з того племені (джама'ат).

Немає потреби нам передавати оповіді про цих государів, [бо] наші попередники, щоб повідати про походження цих государів, створили стільки книг, що їм лік знає точно [один] Всевишній бог. Сельджуки, заявляючи: «Ми туркмени, ми [ваші] брати», не принесли користі ні ілю, ні народу. До того як стали государями, вони говорили: «Ми – з туркменського уруга Киник». А після того як стали государями, говорили: «Син Афрасіаба утік від Кейхосрова[208] і прибув до туркменського уруга Киник, там він виріс і [назавжди] залишився. Ми його нащадки, ми з роду (насі) Афрасіаба». Рахуючи своїх предків, вони у тридцять п'ятому поколінні доводять [їх] до Афрасіаба.[209] Після Кукем-Бакуя і Серенка огузький іль вже не міг самостійно піднімати і садити [на престол] государів. Ті з огузького іля, які облаштувалися на Мангишлаку і Балхані, підкорялися тому, хто був государем в Ургенчі. Ті, хто мешкав в Хорасані, підкорялися тому, хто був государем у Хорасані. Ті, хто жив у Мавераннахрі та інших юртах, були в такому самому становищі.

ПРО ПРЕДКІВ, МОЛОДШИХ БРАТІВ І НАЩАДКІВ САЛОР-ОГУРДЖІК-АЛПА

Коли [стався] розгром Шахмеліка, іль салорів на чолі з Діннглі-беком вирушив до Іраку; після того, як вони прожили там багато років, у їхньому середовищі з'явився благородний джигіт на ймення Огурджік.

Люди з туркменів, обізнані з історією, доводять Огурджік-алпу в шістнадцятому поколінні до Огуз-хана. А рахують вони так: батько Огурджік-алпи – Кара-Газі-бек, його батько Карадж, його батько Бенам-Газі, його батько Буриджи-Газі, його батько Килал-Газі, його батько Інал-Газі, його батько Сулейман-Газі, його батько Хайдар-Газі, його батько Откузлі Урус, його батько Казан-алп, його батько Енкеш, його батько Ендер, його батько Ата, його батько Тимур, його батько Салор, його батько Таг-хан, його батько Огуз-хан. Ці слова є абсолютною помилкою, тому що з часів Огуз-хана до цих часів пройшло п'ять тисяч років. З часів Огурджіка до цих часів пройшло п'ятсот – шістсот років. Між Огузом і Огурджіком – чотири тисячі чотириста років. Шістнадцять поколінь проходять за чотириста, найбільше, за чотириста п'ятдесят років. Так де ж імена предків Огурджіка, які жили протягом чотирьох тисяч років? Те, що записані вище шістнадцять чоловік є нащадками Огуза, – вірно; те, що вони є предками Огурджіка, – теж вірно. Проте записували [тільки] ту людину, яка в ілі ставала відомою, невідомих людей не записували. [Один] бог знає імена [тих] п'ятнадцяти-двадцяти людей, які лишилися незаписаними між кожним з тих людей, які записані. Ось тому-то я і кажу, що між Огузом і Огурджіком пройшло чотири тисячі чотириста років.

Якщо в кожне тисячоліття, ймовірно, проходить сорок поколінь, [значить] повинно було пройти двісті поколінь. А як бути з тими, хто помиляється?! [Один бог] може не дати забути кругообіг і [стан] справ цієї небесної сфери; при ньому [з його допомогою] це – легко. Помилковість цих слів полягає ще й в тому, що Салор-Казана через шість поколінь на сьомому вони доводять до Огуз-хана. А тепер, ті, що читають і розуміють ці слова, добре подумайте: Огуз-хан жив за чотири тисячі років до нашого пророка, а Казан-алп триста років по тому після нашого пророка. На старості літ він вирушив до Мекки, став хаджі і повернувся. Отож, яким же чином у шостому поколінні Салор-Казан може дійти до Огуз-хана?! І ще, Салор-Казан жив одночасно з Коркут-атою [з іля] Кайі.

Осьтартим,[210] в якому Коркут-ата звеличує Салор-Казан-алпу:

Вони перекочували камені, [які лежали] в ущелині через гори Казикурт; Йдучи назустріч, Салор-Казан схопив [їх]. Його побачили Іт-бечене і збожеволіли від [страху]. Поклав він в один казан м'ясо сорок одного коня, Взяв він той казан у ліву руку; Правою рукою подавав він [м'ясо] ілю. Чи бачив хто [таких] богатирів, беків, як Казан?! Із синього неба спустився живий змій, Взявся пожирати кожного, [кого] побачить. Салор-Казан безпощадно відрубав йому голову, Чи бачив хто [таких] богатирів, беків, як Казан?! З тридцятьма-сорока тисячами воїнів Казан вирушив [у похід]; Розбив він ілі Іт-бечене і повернувся [додому]. [Лише] деякі з них врятувалися, вимоливши пощаду. Чи бачив хто [таких] богатирів, беків, як Казан?! Райятам із тюрків і туркменів, арабів [і] персів, [Усім] мусульманам Казан покровительствував; У багатьох випадках побивав він невірних. Чи бачив хто [таких] богатирів, беків, як Казан?! У нього перебрали [військову] майстерність усі великі, Декому [з них] він дав місце по праву і по ліву руку; Нам він виділив [най] достойніше місце з усього іля. Чи бачив хто [таких] богатирів, беків, як Казан?! Прочанине Коркуте, знай, тепер ти скоро помреш; Сотвори молитву за щастя Казана! Караван пішов, ти дуже запізнився, вирушай у путь! Чи бачив хто [таких] богатирів, беків, як Казан?!

Тепер поведемо мову про Огурджіка. На той час в Іраку був кочовий народ – байиндирський іль. Огурджік-алп не послухався повеління байиндирського бека. Байиндирський бек розізлився на Огурджіка. В Огурджіка не було сили битися з байиндирами. Зі своїм ілем у тисячу кибиток він утік з Іраку і прийшов у Шемаху; дев'ятсот кибиток було салорських, сто кибиток – каркинських.

Він хотів поселитися там, [але], боячись байиндирів, пішов до Криму. Відкочувавши звідти, він перейшов ріку Ітіль і прийшов до ріки Яїк. У ті часи в місцях, які називалися Ала-Кенк і Кара-Каш, мешкав народ Канкли. Хана [цього народу] звали Кок-Тонли. Прибувши до нього, [Огурджік] прожив [там] кілька років. Врешті-решт, посварившись і з ним, він утік [від нього]. Кок-Тонли наздогнав його і захопив у нього сімсот кибиток. [Огурджік] з трьомастами кибитками утік і пішов у Мангишлак; три роки він пробув у місці, що називається Карахан. Кок-Тонли не знав, куди пішов Огурджік. Через три роки, почувши [про Огурджіка], він вирушив у похід. Огурджік, дізнавшись, що він вирушив у похід, разом із своїм ілем врятувався втечею і пішов до Балханських гір.

Ось тартим, який заспівав тоді Огурджік:

Врятувавшись втечею від хана канклів, я вирушив на південь, Пройшовши поля і степи, обійшов я зі сходу [те] місце, Я наказав виступити в дорогу тим, хто знає поля і землі; Я зробив зручною дорогою дві обвіяні вітрами і вкриті снігом вершини (?) Хутром, хутром устелив я… поля. Спиною повернувшись до супротивника, я підтягнув мої сили; На своєму рябому коні проїхав я по гірській дорозі. Я заснував юрт від Кабакли до Алета (Алта), Коли, зчинивши шум, слідом за мною підійшли вороги; З головою, [наповненою] турботами, я наказав тугому лукові взятися за справу. За кров і гнів – перемога! На стріли я пролив кров, На гострий булат, [який], якщо ударить, – разить, я наказав прив'язати стяг. Діставши свій меч, я нахилявся, – і викопував колодязь. Перезимувавши в долині, пролітувавши у степу, я перейшов гірський ланцюг. Коли він напнув свій лук, я прибув до чорної гори (?). Який би гурт людей не влаштовував той, я був присутній там. Так як вони принесли золотоокого зайця (?). Я [замість] усіляких різних тамг дам ніжку гусака (?).

У Кара-Газі-бека було чотири сини: перший – Огурджік-алп, другий – Суварджік, третій – Дудик, четвертий – Кабаджик. Про нащадків цих чотирьох, про кожного окремо, якщо на те буде воля божа, ми [ще] розкажемо.

У Огурджіка було шість синів; кожні двоє з них були близнюками: вони тричі, один за одним народжувались двійнями. Імена їхні такі: Берді і Бука – одна двійня, Авсар і Кусар – друга двійня, Яджи/Иаджи/ і Дінглі – третя двійня.

У Берді було двоє синів: одного звали Кулми, другого – Кулхаджі. Нащадки Кулми – ілі Йомут і Калтак.

І у Йомута[211] було двоє синів: одного звали Озлі-Тимур, другого – Кутлу-Тимур. А у Озлі-Тимура було три сини; імена їхні наступні: Іса, Муса і Бахрамшах. І у Кутлу-Тимура було три сини; імена їхні наступні: Джуни, Шіран і Куджик.

У Арсарі-бая,[212] сина Кул-хаджі, було три сини: Інал-Газі, Зейнал-Газі і Мустафа-Газі. У Інал-Газі було двоє синів: одного з них звали Тура, другого – Сокман. Лайна і Джаршанки – нащадки цих двох [синів Інал-Газі]. Нащадки Зейнал-Газі – Кара і Бакаул. Нащадки Мустафа-Газі – Улуг-тупа[213] і Гунеш. Нащадки Бука – Ічкі-салори – внутрішні салори.[214]

А ще в одному творі (нама) так сказано. У салорському ілі був чоловік на ймення Енкеш. Дружину його звали Джаджакли. Ім'я їхнього сина було Казан-Салор, якого називали також Казан-алпом.

На той час у іля Бечене був государ на ймення Тоймадук. Він прийшов, напав на житло Енкеша, взяв у полон Джаджакли і забрав [із собою]. Через три роки Енкеш, віддавши за [неї багато] добра, зумів повернути її. Через шість місяців після повернення Джаджакли додому вона народила дитину – хлопчика. «Звідки ти взяла цього хлопчика?» – запитав Казан-алп у своєї матері, ударив [її] палицею і поранив їй голову. Джаджакли сказала: «Прийшов ворог; коли стемніло, ти втік, блідий [від страху]; сів на верблюда, я хотіла було їхати слідом за тобою. Доклавши усіх зусиль, ітбечене по моїх слідах наздогнав [мене], схопив за голову мого верблюда. Всередині у нього [ітбечене] закипіло, сам він почервонів, сів на мене, позбиткувався, відібрав мою волю; від нього я понесла цього хлопчика». Так як цей хлопчик походить з іля Ітбечене, йому дали ім'я Ірек. У тюрків існує такий звичай: собак називають Ірек [чи] Серек.

В Ірека був син на ймення Арикли. Кажуть, що ічкі-салори нащадки Арикли. Нас у ті часи не було; правду і неправду [тільки] один бог знає. Якщо [це] неправда, гріх за це [нехай впаде] на шию тих, хто розповів [про це] до нас.

Нащадки Авсара – Таракіма-салори. Нащадки Дінглі – народ Джаби. Нащадки Яджи /Йаджи/ нині живуть на березі ріки Аму, поблизу Кара-Куля; ще й тепер їх називають йаджи. Ми розказали про нащадків п'яти синів Огурджіка. Про нащадків, які пішли від його сина на ймення Кусар, невідомо.

Тепер розкажемо про нащадків молодших братів Огурджіка. У Суварджіка був син на ймення Хуршід. Іль Олам-ургенчлі – нащадки Хуршіда. Уруг Азлар[215] – нащадки Дудика. Іль Сакар – нащадки Кабаджика. [Ось] ми і сказали про нащадків молодших братів Огурджіка і про нащадків синів їхніх.

Тепер скажемо про інші ілі. Ілі Агар і Аймакли [походять від] уйгура Еркіль-ходжі, який був візиром у Кун-хана, сина Огуз-хана; вони його нащадки.

Походження народу іля Ємір /Йемір/ таке. На Мангишлаку один ічкі-салор убив другого ічкі-салора, утік і з'явився в салорському ілі, що мешкав у Дуруні. І навіть взяв у них дівчину [дружину] і облаштувався [там], як на батьківщині. Народ усього іля Ємір – нащадки того чоловіка.

Буркас. У салорському ілі був [чоловік], якого називали Тимур-Тогли-хан; і був ще один чоловік на ймення Ісік (бідняк)-Ісмаїл, [родом] із салорів. Він їхав звідкись; бачить, кибитка (oj) Тимур-Тогли-хана перекочовує. Він не поспішаючи спішився. Коли кочів'я пройшло, він, думаючи, що [на місці кибитки], можливо, що-небудь залишилося, пішов [до місця, де стояла] кибитка (jypï) і побачив, що [на тому місці, де було] домашнє вогнище, лежить немовля – хлопчик. У цього чоловіка нащадків чоловічої статі не було, він усиновив [хлопчика] і залишив у себе. Він дав йому ім'я Буркас. Увесь буркаський іль – його нащадки.

Теке і Сарик. У салорському ілі був чоловік [на ймення] Той-Тутмаз. Ілі Теке і Сарик – його нащадки. Кінець.

ПРО ІЛІ, ЯКІ СТАЛИ ТУРКМЕНАМИ І ПРИЄДНАЛСЯ ДО ТУРКМЕНІВ

Ескі. У ті часи Ургенч, Балхан і Мангишлак належали справедливому Джанибек-ханові,[216] синові Узбек-хана. Джанибек-хан послав до туркменів уйгура, на ймення Санкли-Сін, з тим, щоб він стягнув з тих, хто провинився і вчинив злочин. Він прибув в іль і прожив [там] цілий рік. І всюди, де були виявлені злочинці і винуватці, – карав. У нього було багато нукерів і рабів. Був у нього раб на ймення Аяз (Айаз);[217] за роками служби він був у п'ять [разів] старший від усіх [інших] рабів. Туркмени, які провинилися і говорили: «[Все одно] я позбудуся і голови своєї, і добра свого», усі зібралися і, подарувавши Аязові багато дарів, сказали: «Якщо ти уб'єш свого бека, то худобу, яка стягується з кожного іля, і ту кількість воїнів, яку належить виставити від [кожного] дому, – все віддамо тобі. А коли Джанибек-хан пошле кого-небудь і почне вимагати тебе, – ми [усім] народом будемо за тебе битися і воювати; ми підтримаємо тебе, не видамо».

Аяз, спокусившись великою кількістю добра і [піддавшись] на їхні солодкі речі, якось уночі убив безпечного Санкли-Сіна. Аязові з добра його господаря не дісталося навіть і козеняти. Той, хто був ближче до добра, той його і забрав. Нукери Санкли-Сіна повернулися до Джанибек-хана. Аяз від страху [за життя] не міг піти і залишився серед туркменів, що мешкали в горах Балхану. У тому самому році Джанибек-хан у місті Сарай, що на березі ріки Ітіль, відійшов [туди, де] милосердя боже. Увесь народ Ескі – нащадки того Аяза.

Хиз(д)ир-ілі (Хиз/др іlі). На Балхані був [чоловік] з салорського іля на ймення Арсарі-бай. Це був чоловік-довгожитель, багатій і ревнитель мусульманства. Підтвердженням цих наших слів є наступне. У ті часи в Ургенчі був один чоловік праведного життя ('азіз) на ймення Шереф. Він сидів на престолі шейхства і був також муллою. Арсарі-бай після відправи подарував названому шейхові сорок верблюдів, приніс покаяння і звернувся [до нього] з проханням: «Ми тюрки, [і нам] дуже важко читати арабські книги, осягати їхній зміст і чинити [за їхньою суттю]. Якби ви зволили перекласти тюркською мовою арабські [віроповчальні] питання, ви стали б учасником нагороди за [цю] добру справу». І шейх Шереф-ходжа переклав усі релігійні питання і упорядкував книгу під назвою «Му'ін ал-мурід» – «Посібник мюрідам» – і вручив її Арсарі-баю. З того часу і донині усі туркмени керуються правилами цієї книги.

У ті часи падишах Ірану віддав Хорасан якомусь чоловікові на ймення Кома-бек. Прибувши до Хорасану, він почув, що на Балхані, у Арсарі-бая є красуня донька на ймення Мама. Він послав людину і наказав посватати [її]: «Я дам багато добра [за твою доньку]». Бай не віддав [доньку]. Кома-бек, дізнавшись, що він не віддає [доньку], виступив з великим військом у похід і на Балхані, біля колодязя Дукер, убив Арсарі-бая, іль його розгромив, а Мама-біке захопив [у полон]. Повернувшись [додому], він одружився з нею і багато років утримував її [при собі]. Від Мама-біке дітей не було. З тієї причини він послав людину до синів Арсарі-бая сказати, щоб вони взяли свою сестру. Вони послали Култак-Караджа-Мергена. Кома-бек щедро обдарував Мама-біке і передав її Караджа-Мергену. Він дав [їй] також одруженого раба. У того раба було чотири сини і дві дочки. Його старшого сина звали Хиз(д)ир, другого – Алі, третього – Ігбек, четвертого – Кашга. Мама-біке, постарівши, віддала все своє майно на богоугодні справи. Віддані їй Кома-беком раб і його дружина померли, а чотирьох їхніх синів і двох дочок вона відпустила на волю. Усі четверо стали господарями домів і заволоділи численним добром; кожен з них обрав собі місце проживання. Хиз(д)ирчора[218] жив у місцевості, яка називалася Куртиш,[219] що на березі ріки Аму, зайнявся землеробством, а також скотарством і стал великим багатієм.

У ті часи узбеків називали моголами. Чотири моголи прийшли, поступили в батраки (jатім) до Хиз(д)ир-чора і доглядали його худобу. Потім прийшли шість салорів і поступили в батраки. Усі вони розбагатіли. З усіх сторін і околиць приходили голодні, виснажені, зубожілі і пограбовані, – приєднувалися до них і селилися [тут]; [так] утворився багаточисельний іль.

Верхньою межею їхнього юрту був Тон-Кири, а основою – Кари-Кечіт. І кожному, хто їх запитував: «Що ви за народ?», вони відповідали: «Ми люди Хиз(д)ир-бая». З часом народ їхній почали називати хиз(д)ир-ілі. У хиз(д)ир-ілі був один уруг; його називають Кутлар; вони нащадки Хиз(д)ир-чора.[220]

Тепер скажемо про Алі, молодшого брата Хиз(д)ира. Алі-чора, як і його старший брат, облаштувався на березі ріки Аму, зажив [там] і розбагатів. Бідні і зубожілі з узбеків і туркменів селилися побіля нього. Усіх їх назвали Алі-ілі ('Ali ili). В Алі-ілі є один уруг під назвою Моголчиклар; вони нащадки Алі-чора. Їхній юрт розташований по обидва боки ріки Аму; верхньою його межею є Кари-Кечіт, а основою – Актам.[221]

Третій його [Хиз(д)ира] молодший брат Ігбек після того як їх відпустили на волю, не розійшовся із синами Арсарі-бая і не пішов в інше місце. Його нащадків називають Куллар. Вони теж розділилися на два бол-ка – відділки; одних назвали Куллар, а других – Чагатай-Куллар. А суть назви Чагатай ось яка: коли Хорасан був у руках нащадків Тімура, народ Улуг-тупа мешкав на Балхані і на березі ріки Аму. З південного берегу ріки Аму на сірому коневі приїхала людина; і закричала: «Переправте мене [на той берег]». Улуг-тупінці послали барку (кіма),[222] переправили [його], запитали: «Ти хто будеш і звідки їдеш?»

Той джигіт сказав: «Я з Чагатайського [іля], з уруга під назвою Арлат. Якось у Хорасані, у вілаєті під назвою Дурун, разом із кількома джигітами ми сиділи і пили вино. Серед нас був один знатний чоловік. Він побився зі мною. Я його вдарив ножем. Він зразу ж помер. Була ніч; перш ніж його родичі дізналися про те, що він помер, я втік і дістався до вашого народу». І багато років він кочував серед Улуг-тупа. Ніхто не давав йому дочку [в дружини]. Нарешті, один із синів Ігбек-чора віддав за нього дочку. [Дітей], які народилися у них, і називають Чагатай-Куллар.

Четвертий [з них] Кашгачора; він теж облаштувався на березі ріки Аму, поблизу Аджи-тенгіза[223] і зажив [там]. Його нащадків називають Кара-ойлі. Як і його старші брати, він розбагатів, [але] до нього ніхто не прийшов, не приєднався, тому що земля, на якій він сидів, була погана; місця, придатного для посівів, не було, і трави, на якій можна було би пасти худобу, теж було мало.

Іль Теведжі. Першим з нащадків Саін-хана, який став мусульманином, був Узбек-хан, хай буде милосердя [боже] над ним! Він помер у місті Сарай, що на березі ріки Ітіль. Його син Джанибек-хан сів на троні свого батька. Туркмени, що мешкали в Ургенчі і від Каргали-Ілік до самого Астрабада, були підвладні Джани-бек-ханові. Ханові сказали, що Балханські гори – дуже гарне місце для розведення верблюдів. З цієї причини хан велів тридцяти родинам погоничів верблюдів (сабан) відкочувати в Балханські гори. Серед них були [люди] з усіх уругів. Усім відомо, що на службі у царів бувають [люди] із усіх племен (таіфа); так було і у них. Один із людей Джанибек-хана, прибувши до балханських туркменів, узяв [ту кількість] худоби, яку брали [з них] кожного року, передав багато верблюдів тим названим тридцяти погоничам верблюдів (таваджі) і пішов. Вони мешкали на Балхані аж до самої смерті Джанибек-хана. Їх прозвали Теведжі. Джанибек-хан теж відбув [туди, де] милосердя боже, а син його Бердибек став ханом.

І при ньому теведжі наглядали за ханськими верблюдами. Після смерті Бердібек-хана[224] серед узбеків пішли чвари. Балханські туркмени, почувши про те, напали на теведжі і захопили ханських верблюдів. Післе цього теведжі вирішили з голоду зайнятися риболовлею, пішли і поселилися поблизу кара-ойлі, нащадків Кашгачора. Кілька років по тому теведжі стали чисельним народом. Верхньою межею їхнього юрту був Актам, а основою – Огурча.[225] Кара-ойлі протягом багатьох поколінь жили серед теведжі. В їхньому середовищі з'явився благородний джигіт на ймення Халіль. У той час кара-ойлі збідніли. З цієї причини усі вони, на чолі з Халілем, вирушили до онбегі і до знатних людей народу Арсарі[226] і сказали: «Ми були вашими слугами. Ми дуже зголодніли і схудли. Наше прохання до вас наступне: якщо ви віддасте нам птицю і придатні для [зрошення] посівів джерела Великих Балханів і Малих Балханів, то все, що ви будете вимагати, ми будемо щорічно давати вам».

Кращі люди з арсарі зібралися, посиділи і сказали: «На Великих Балханах, які шляхом купівлі (саткун алган) придбав наш прадід (улуг ата) Арсарі-бай, є шість джерел проточної води (акар чашма), десять гнізд соколів (лачин) і вісімнадцять гнізд балобанів (іт алгу),[227] а на Малих Балханах – чотири гнізда соколів і шість гнізд балобанів. Скільки б не було отримано зерна (ашлик) з [допомогою цих] джерел (чашма), половину його віддавайте нам. А ще давайте дві тисячі [в'юків] очерету для побудови загонів для худоби (аран). Кожного року давайте десять великих соколів, чотири соколи-самці, вісімнадцять великих балобанів і шість мишоїдів (мишоїда)[228]».

Кара-ойлі Халіль погодився і ще сказав: «У нас немає того, чим можна ловити і бити птицю, і запасів їжі у нас немає». Онбегі і кращі люди, зібравши зілля [усе необхідне] і наказавши плести мотузки, дали сто кулачів мотузки [для силець], козу з шістьма козенятами, два бурдюки кислого молока і одного осла.

Протягом багатьох років вони постачали те, про що говорилося вище. Нині їх називають Таг-сакари; це тому, що вони нащадки Кашгачора. Кашга і Сакари – одного й того самого змісту.

ПРО ДІВЧАТ, ЯКІ БУЛИ БЕКАМИ В ОГУЗЬКОМУ ІЛІ

Знатні люди і бахші з туркменів, обізнані з історією, розповідають: сім дівчат, підкоривши собі увесь огузький іль, багато років були беками.[229] Перша з них – Алтун-Гозекі, дочка Сундун-бая і дружина Салор-Казаналпи; вона була високого зросту. Друга – Барчин-Салор,[230] дочка Кармиш-бая і дружина Мамиш-бека. Могила її знаходиться на березі ріки Сир і досить відома в народі. Узбеки її називають Блакитне житло – Кок-кесене (кашане) – Барчин; [це] – розкішний гумбез, викладений кахлями.[231] Третя – Шабати, дочка Кайі-бая і дружина Чавулдура Бала-алпи. Четверта – Кунін-Корклі, дочка Конди-бая і дружина Біякан-алпи. П'ята – теж Кунін-Корклі, дочка Юмак/Йумак/-бая і дружина Каркина Конак-алпи. Шоста – Керче-Булади, дочка Алп-Арслана і дружина Кестан-Кара-алпи. Сьома – Кугадли, дочка Киник-бая і дружина Кимача, сина Дудал-бая.

У тисяча сімдесят першому році в Хорезмській країні написано.

Кінець. Книга написана

Абу-л-Газі

Про[232] автора

Життя та діяльність Абу-л-Газі, хана хівинського, воїна та історика, відомі з його автобіографії, яка входить складовою частиною до його другого твору «Родовід тюрків». Абу-л-Газі не встиг закінчити свій другий твір і доручив завершити цю працю своєму синові Ануша-Мухаммед-ханові (царював з 1663 по 1687 р). Із списку твору Абу-л-Газі «Книга родословного древа тюрків і монголів», що належить Інституту сходознавства АН Узбекистану, відомо, що Ануша-Мухаммед-хан перепоручив закінчити працю свого батька якомусь Махмуду бен-Мулла Мухаммед Заман Ургенчі.

Абу-л-Газі, нащадок Чингізхана, син Араб-Мухаммед-хана, походить з роду государя (падишаха) Шейбана, з покоління узбеків (Шибан – Шайбан – Шейбан; Абу-л-Газі вів свій рід від Шейбана, сина Джучі, онука Чингізхана; мати Абу-л-Газі теж була з роду Чингізидів). Майбутній хівинський хан та історик народився у стольному місті свого батька – в Ургенчі, у п'ятницю, 12 серпня 1603 р. Титул «газі» – «воїн за віру» – в імені новородженого пояснюється двома причинами: він народився через сорок днів після перемоги, яку одержав його батько над загоном уральських козаків, що пограбували Ургенч, а також тому, що його мати Міхрібану-ханим (яку він втратив у шестирічному віці) походила з сім'ї, яка носила цей титул.

В Араб-Мухаммеда, проголошеного ханом у 1602 p., було сім синів: Ісфендіар, Хабаш, Ільбарс, Абу-л-Газі, Шеріф-Мухаммед, Хорезмшах та Авган.

До шістнадцяти років Абу-л-Газі жив в Ургенчі, в оселі своего батька, який, одруживши Абу-л-Газі, передав йому в «удільне володіння» половину Ургенча; друга половина була віддана його братові Хабашу. Сам Араб-Мухаммед-хан переселився в Хіву, тому що на той час Амудар'я змінила течію, відійшла від Ургенча, і він утратив своє значення.

На початку XVII ст. Хівинське ханство було охоплене жорстокою феодальною боротьбою, яка не поминула ні узбеків, ні туркменів. Ця міжусобиця продовжувалась аж до воцаріння в Хіві Абу-л-Газі (1645 p.). Старші брати Абу-л-Газі і він сам брали безпосередню участь у цій боротьбі.

Чотири сини Араб-Мухаммед-хана, розділившись попарно за ознакою приналежності до одніє матері, – Ісфендіар і Абу-л-Газі були від однієї матері, чингізидки, Хабаш та Ільбарс були народжені другою дружиною Араб-Мухаммед-хана, найманкою, – вступили у відкриту боротьбу. Однією з причин ворожих стосунків між Араб-Мухаммед-ханом, Ісфендіар-султаном та Абу-л-Газі-султаном, з одного боку, та Хабаш-султаном і Ільбарс-султаном, з другого боку, були грабіжницькі набіги, які робив останній на Іран та Бухару проти волі батька, що намагався підтримувати мирні стосунки з цими державами.

Хабаш та Ільбарс, яких підтримували ватажки найманів і уйгурів, двох сильних узбецьких родів, вступили у відкриту війну з батьком і братами.

Перші часи вони перемагали, але згодом старший із братів, Ісфендіар, маючи підтримку шаха Аббаса І, здобув перемогу, Хабаш та Ільбарс загинули. Ісфендіара проголосили ханом Хорезму у 1033 Р. X. (1623 р. н. е.). Ісфендіар сидів у Хіві, а також в Хазараспі і К'яті; Абу-л-Газі він віддав Ургенч, а Шеріф-Мухаммеду – Вазір.

Ісфендіар у всіх своїх діях опирався на туркменів, які підтримували його і в часи боротьби з братами.

Надалі відбувалося протистояння Ісфендіара і Шеріф-Мухаммеда з Абу-л-Газі.

Ісфендіар-ханові вдалося відправити Абу-л-Газі заручником до шаха Ірану. Абу-л-Газі поседели в Ісфагані, в фортеці Табарек, де він прожив майже десять років.

Дата прибуття Абу-л-Газі до свого юрту – середина 1641 р.

Після цього Абу-л-Газі вступає у відкриту боротьбу з туркменською знаттю та Ісфендіаром.

Через рік після смерті Ісфендіар-хана, у 1643 р. аральські узбеки проголосили Абу-л-Газі ханом, а хівинським ханом у зв'язку з протидією туркменської знаті він зміг стати лише у 1645 р. За два роки до цього помер Шеріф-Мухаммед-султан.

Абу-л-Газі довів «Родовід тюрків» до цієї події, захворів і скоро помер.

Абу-л-Газі писав про себе, що він обдарований трьома родами знань: знанням законів і устроїв воєнного мистецтва; знанням мов арабської, перської і тюркської та умінням писати різні поетичні твори: месневі, касиди, газелі, мукат-таа і рубаї; знанням у всіх деталях імен, життя та царювання падишахів Арабістану, Ірану, Турану і Монголістану за часи від Адама до його днів.

Абу-л-Газі відомий як автор двох важливих історичних творів: «Шаджара-і таракіма» («Родовід туркменів») та «Шаджара-і турк» («Родовід тюрків»).

«Родовід туркменів», закінчений у 1660–1661 pp., писався у той час, коли Абу-л-Газі мав дозвілля, коли основні його походи були вже закінчені.

Написаний «Родовід туркменів», за словами Абу-л-Газі, «на прохання туркменських мулл, шейхів і беків», які вважали, що поширені в народі Огуз-наме «мають багато помилок і протиріч». Потрібно було дати офіційну редакцію переказу про походження туркменів, їхній розвиток і розміщення. Кожне плем'я знало, а у деяких випадках зберігає до наших днів, свій родовід, але зведеного родоводу різних туркменських племен не було. Вже тоді, у часи Абу-л-Газі (середина XVII ст.), у політичних цілях самого Абу-л-Газі необхідно було кодифікувати розрізнений, повний протиріч родов окремих племен.

В. В. Бартольд (1869–1930), який використав «Родовід туркменів» у праці «Очерк истории туркменского народа», відзначив, що це – «…спеціальний історичний твір про туркменів, якого про жоден інший турецький (тюркський) народ немає». Але той же В. В. Бартольд відзначив, що цією працею слід користуватися обережно, бо вона написана, головним чином, на основі усних переказів.

Абу-л-Газі прекрасно знав народні перекази, родовід племен, широко розповсюджений серед туркменів, а також епічні перекази, у яких у першу чергу слід відзначити очевидний вплив епічних переказів, пов'язаних з іменем легендарного патріарха огузів «діда Коркута».

Туркмени, як і інші кочові народи (наприклад, монголи), зберегли свої родоводи до наших днів.

Туркменські епічні перекази про походження туркменів від легендарного Огуза виникли в основі своїй дуже давно, ще задовго до прийняття туркменами ісламу. Ці перекази, в яких народна пам'ять, поруч з фантастичними уявленнями, зберегла і багато того, що колись реально існувало, ще чекають на детальний і всебічний аналіз, бо вони є практично єдиним джерелом з історії туркменських племен.

«Родовід туркменів» є не тільки важливим історичним джерелом, але й значною літературною пам'яткою, у якій майстерно викладені народні перекази, легенди, народні етимології етнонімів, прислів'я та приказки.

«Родовід туркменів» введений у науковий обіг Олександром Григоровичем Туманським (1861–1920): «Абуль-Газі-Бохадур-Хан. Родовід туркменів. Переклад О. Туманського, Асхабад, 1897».

* * *

Пері

Пері (парі) в іранській міфології один з духів. Термін «пері», можливо, походить від реконструйованого індоєвропейського пер, «народжувати», чи пеле, «наповнювати».

У міфологіях тюркомовних народів Малої і Середньої Азії, Казахстану, Північного Кавказу і Поволжя один з духів. Найчастіше уявляли їх у людській подобі (як чоловіків, так і жінок), але вважали, що вони можуть також прибирати подобу голуба, інших тварин, вогню тощо. У деяких міфах пері, виступаючи в людському образі, мають і деякі зооморфні ознаки (приміром, діви з пташиними ногами). Образ пері виходить з давніх пластів іранської міфології, згадується вже в тюркських літературних пам'ятках XI ст. («Кудатку-біліг»). У більшості міфів пері приязні до людей, у людській подобі вступають у статеві зносини з ними, викрадають молодих жінок і дівчат. У деяких варіантах епосу пері вважалися дружинами героя Кер-огли (Ага-юнус у туркменських і таджикських варіантах епосу, Юніс-пері, Міскал-пері і Гюльнар-пері – в узбецьких варіантах). За уявленнями турків, пері розповідають людям, з якими мають статеві зносини, про долю пропалої людини, тварини, речі тощо; у західносибірських татар – допомагають у домашніх роботах. Інколи вони представлені і як ворожа сила (наприклад, духи джин-пері в міфологіях киргизів, казахів, татар Поволжя, тобольських татар і частково узбеків). У міфологіях більшості народів Середньої Азії пері – головні духи – помічники шаманів, які складають їхнє «військо» [Абдуррахман-ав-пері (начальник «війська»), Джунус (Юнус) – пері, Юлдуз-пері, Кундуз-пері, Міскал-пері; Рахман-пері, Мулла-пері та ін.]. Туркменсько-узбекська назва шамана «порхан» і таджиксько-уй-гурська «паріхон» означають «відчитуючий пері». В уйгурів шаманський сеанс називається «пері уйнатмак», буквально «примусити пері грати». Шаманський дар у узбеків і таджиків часто пояснювався статевим зв'язком людини з пері. Із затвердженням ісламу пері – духи – помічники шаманів розділилися на мусульман і «невірних» (кафір), серед останніх (чи поруч з ними) інколи вирізнялися індуїсти й іудаїсти.

У деяких міфах пері мають зв'язок з водною стихією, існує навіть їхня особлива різновидність – водяні пері (у міфології туркменів – сув-перісі, узбеків – су пярісі, азербайджанців – су пярісі і т. д.), які мають характер «господинь води». У Поволжі пері зазвичай зближаються з девами і об'єднуються з ними в єдиний образ (духи дію періє), інколи виступають і як самостійні персонажі (башкирські духи – господарі вітрів пярі).

«Пері – це красуні з довгим волоссям, інколи і з крилами; вони одягнені в численні шовкові сукні (інколи до 40); пері вкриваються шовковими ватяними ковдрами (теж 40), і кожна ковдра зачиняється на замок. Інколи пері зображуються просто як гарні дівчата, які знаходяться в полоні у девів і не володіють ніякими чародійними властивостями, окрім своєї краси. У деяких казках пері, хоч і бранки могутніх девів, але самі є повелительками девів слабших, і ті їм підкоряються. Нарешті, в третіх казках пері живуть у власному царстві, могутньою царицею якого є одна з них. Вхід до цього царства суворо охороняється чи самими пері чи девами.

Цікава та обставина, що пері-цариця інколи оголошує, що вийде заміж тільки за того, хто здолає її у поєдинку. Цей мотив зустрічається в казках інших народів Сходу й у європейському епосі раннього середньовіччя. На Сході цей мотив знаходить обгрунтування як у дійсних історичних фактах, так і в літературних творах. Марко Поло пише в своїх «Мандрах» про монгольську царівну Аншарм, яка мала велику фізичну силу і воїнську доблесть. Вона з дозволу батька оголосила, що вийде заміж лиш за того витязя, який переможе її у поєдинку. Багато знатних юнаків з'їжджалися до двору її батька, та марно. Про цю дівчину, тільки називаючи її іншим іменем, писав і іранський історик Рашід-ад-Дін. Приблизно схожа оповідь, але вже літературна, є в «Шахнаме»: «Зораб б'ється з Гордаферід, дочкою Годжахема, про яку мовиться, як про удатну наїзницю, підступну і горду, знамениту своїми воїнськими подвигами». Та як би не зображувалися пері – чи простими дівчатами чи могутніми царицями – все одно герой з однією з них одружується сам, інших роздає в дружини своїм братам чи помічникам, і пері завжди потрапляють у залежність від чоловіка-героя».

М. Сакалі

* * *

Текінка

Піри

«Пророки, згадувані в Корані, а також традиційні образи історичних персон, популярних в арабському фольклорі і пов'язаних з розповсюдженням ісламу, служили основою для появи культу святих, назв місцевості і переказів про «пірів»-покровителів».

Шарустам Шамусаров

Піри (перс, в однині пір, «старець»). У міфологіях тюркомовних народів Малої і Середньої Азії покровителі різних занять (робіт). Уявлення про покровителів професій беруть витоки в доісламських традиціях, найбільший розвиток отримали в міфології турків. Із затвердженням ісламу роль пірів перебрали персонажі мусульманської міфології: Нух у Середній Азії шанувався як покровитель теслярів; Дауд – як покровитель ремесел, пов'язаних з обробкою металу; Фатіма (Бібі Патма у туркменів, Бібі Фатіма у узбеків і таджиків, Батма Зуура у киргизів) – як покровителька жіночих занять; Дюльдюль (Дюль-дюль-ата) – обожнюваний кінь Алі – як покровитель конярства у туркменів і т. п. Деякі піри за походженням – місцеві доісламські божества: Амбар-она, Бобо-Дехкон, Коркут, Аймуш (покровитель вівчарства у карачаївців), Зенгі-баба (покровитель великої рогатої худоби у народів Середньої Азії), Жилкиші-ата (покровитель конярства у казахів) і т. д. Деякі давні божества-покровителі були замінені мусульманськими персонажами, що взяли їхні функції. Приміром, функції шанованого в Середній Азії божества – покровителя вівчарства (Чопан-ата у узбеків, Шопан-ата у казахів, Чолпон-ата у киргизів) у туркменській міфології перейшли до Муси. Один і той самий персонаж мусульманської міфології у різних народів може виступати піром різних професій: так, Увейс Карані в Середній Азії шанувався як покровитель розведення верблюдів (Вейс-баба, Вейсель-кара у туркменів, Ваіс-бобо, Султан-бобо у узбеків, Ойсул-ата у киргизів, Ойсил-ата чи Ойсил-кара у казахів), а в Туреччині – як покровитель шорників і майстрів, які виготовляють бідони. Популярними пірами є також Буркут-баба, Ашікайдин, Кам-бар, Мір-Хайдар – (Хайдар-баба) – господар вітру у туркменів, деяких груп казахів і узбеків, Жалангаш-ата – господар вітру у деяких груп казахів. Наілодж-бобо (Наладж-баба) – покровитель чигирних робіт у узбеків і туркменів Хорезмської оази, Чекчек-ата – покровитель розведення кіз у киргизів.

У суфізмі пір – старець-наставник.

У міфології татар-мішарів пір – злий дух.

Порхан

У туркменів – шаман. У якутів «оюн» для чоловіків і «ураган» для жінок, у ненців – «тадебя», у юкагирів – «алма», у саамі – «нойда», у казахів – «бакси», у хантів – «йолта-ку».

Уже у глибоку давнину уява людини заселяла оточуючий світ духами. Ці могутні і зазвичай невидимі істоти нібито перебували повсюди: у лісах, степах, горах і водах. У кожному окремому урочищі міг жити особливий дух-господар. Навіть на небі і під землею мешкали духи. Одні з них посилали людям блага, інші прагнули принести шкоду.

Звички і особливості духів «знали» шамани. Вони «уміли» належною жертвою прихилити їх до покровительства чи просто утримати від зла.

Тюркомовні народи вірили, що у шаманів є особливий камінь, за допомогою якого можна викликати дощ, сніг і непогоду.

Словом «кам» називали своїх шаманів тюркомовні кочівники, наприклад, половці, які жили в південноросійських степах. Обрядові дії шамана у стані екстазу – камлання.

Таджики і узбеки вірили, що духи-парі закохуються в людину і вимагають від неї кохання у відповідь. Якщо обранець парі не відповідає на кохання і не погоджується прийняти на себе служіння духові, парі карає його хворобою. За кохання парі дарували людині удачу, наприклад, на полюванні, або властивість передбачати долю і виліковувати хвороби, виганяючи злих духів. Зазвичай людина, обрана духом-парі, стає шаманом.

Стабільно зберігається шаманство в побуті народів Середньої Азії і Казахстану. Тут шаманство вже давно сприймалося як частина ісламу. Віра в духів, у святих, іноді й просто у надприродні сили притягує до шаманів людей.

* * *

Закаспійська область. Руїни Старого Мерва. Могили Асхабів

Сімруг

Туркменський сімруг або (симрух) походить від іранського сімурга (симурга). В іранській міфології симург (сімург /фарсі/) віщий птах.

Назва походить від авестійської назви орлоподібного птаха. Інколи симург виступав знаком долі (поема «Шахнаме»). Деякі джерела показують його з двома натурами – доброю і поганою, інші («Шахнаме») свідчать, що було два симурги – благий і демонічний. Благий (добрий) симург знайшов у пустелі немовля Заля, батька Рустама, і вигодував його у своєму гнізді (універсальний мотив світового фольклору). Він же вилікував противника зороастризму Рустама і допоміг йому убити заговореною стрілою непереможного борця за зороастрійську віру Ісфандіяра. Демонічного симурга убив Ісфандіяр, який у ранніх версіях епосу, ймовірно, взагалі виступає як супротивник симурга. Здатність симурга зцілювати – відлуння давнього євразійського міфу про орла, який приніс на землю пагін Дерева Життя з неба чи зі священної гори. Негативна іпостась симурга теж, мабуть, євразійського походження. Пера симурга в міфах використовувалися при гаданні і магічних діях. Симург – один з найпопулярніших образів в образотворчому мистецтві. На повстяному килимі з курганів Пазирика (V–III ст. до н. є.) зображений поєдинок симурга зі сфінксом.[233] Класичним вважається зображення симурга на золотій посудині (жбані) з Копенського чаатаса (VIII ст. н. е.). Збереглося багато зображень симурга на поліхромних кахлях в мініатюрах XIII–XIV ст. На шабельних клинках тієї ж епохи часто зображувався поєдинок симурга з драконом (малося на увазі чудесне покровительство симурга господарю зброї). На мініатюрі з рукопису 1493 р. із списком поеми Аттара «Бесіда птахів» зображений симург (терміном «симург» софійські містики з оточення Аттара позначали своє божество), який кольором свого оперення примушує засоромитися павича і фазана (чим метафорично стверджує перевагу вищого духовного начала над іншими проявами буття). Після приходу на царювання династії Сефеїдів зображення симурга стало емблемою Ірану поруч з його державним гербом. Від авестійського симурга походить також Семурв – фантастична істота з головою і лапами пса, з крилами і в риб'ячій лусці (що символізує його панівне становище на землі, у повітрі і воді).

Близький до образу симурга Гаруда (дослівно «пожирач») індійських аріїв. Гаруда зображувався фантастичною істотою з людським тулубом, орлиною головою, крилами і кігтями. У туркменському фольклорі є багато казок про птицю симург, яка переносила на собі героїв на міфічну гору, вбрану дорогоцінними каминями і золотом.

Туркмен-йомуд

У туркменських казках відома чарівна птиця Замир, яка походить від птиці Зумруд, персонажу арабських і перських казок.

У туркменів було розповсюджене і вірування про двох великих птахів Гарагуш-какди і Гарагуш-тутди. Їхні образи не завжди негативні і зближаються із переказами про Гаруда і Симурга.

«Авеста» говорить про трьох птахів: Саєна (орел чи гриф), Аразіф'я (орел) і Варегна (беркут). Про птаха Варегну, втілення дикої сили, в «Авесті» (Бахрам-Яшт) говориться:

Той, що хапає знизу здобич кігтями, Той, що клює її згори, З усіх птахів найшвидший…

Саєна – це величезний птах, що закриває гори подібно хмарі. «Авеста» змальовує Саєну, який втілює у собі три образи. Якраз Саєна фігурує пізніше під іменем міфічного птаха Сімург (туркм. Симруг), бо ця назва походить від авестійського «сайна-мріга» (тобто «сайна-птах»). У туркменських казках Симруг живе в горах, охороняє золото і коштовності. У казці «Касим-оглан» навіть дитинча Симруга досить великих розмірів – «кожна нога була величиною зі ступку, в якій жінки товчуть зерно, голова – як верблюже сідло, тулуб – більший від туркменської юрти».

Овез Гундогдиєв

«Велику участь у долі героя бере і птиця-симрух. Це – міфічна птиця. Її назва походить від двох іранських слів: Сі – тридцять і мург – птах. Перекази про неї схожі із переказами про птицю-гриф і птицю-моголь руських казок, птицю-гаруда індуських, птицю-ангкарух і птицю-пин китайських. Епізоди руських і туркменських казок за участю такої птиці тотожні.

…Гарагуш-какди і Гарагуш-тутди – величезні міфічні птиці. Гарагуш-какди ударяє людину по голові своєю лапою, а Гарагуш-тутди тим часом тримає людину у своїх кігтях – таким чином викликають у людини нервові розлади, які переходять у божевілля».

М. Сакалі

Сирота

Туркменська казка

В однієї вдови був єдиний син, і ніхто не міг зрівнятися з ним у хоробрості. Через ту його хоробрість і мужність з ним увесь час дружили син бая і син купця.

Якось, гуляючи, набрели вони на колодязь, а біля нього побачили сліди якоїсь величезної істоти. Зазирнули вони в колодязь, а звідти повіяло жаром, як з тандира. Друзі зраділи і вирішили: «Ми знайшли житло дева. Треба його убити і заволодіти усіма його скарбами, усім його добром».

Того дня вони повернулися додому, а наступного – прихопили із собою довгу мотузку і знову прийшли до колодязя. Син бая сказав:

– Я полізу першим і уб'ю дева.

Він обв'язався навколо пояса мотузкою, і його почали спускати в колодязь. Минуло трохи часу, і син бая почав смикати мотузку і кричати:

– Ой, тягніть мене швидше, я зовсім спікся!

Його відразу ж витягнули нагору. Тоді син купця сказав:

– Ну, від тебе нема ніякої користі. Хіба можна так ганьбитися? Спускайте мене в колодязь!

Ось син купця обв'язався мотузкою, взяв у руки шаблю, і його почали спускати в колодязь. Та не встиг він трохи спуститися, як теж почав кричати:

– Ой, я спікся, ой, я згорів, тягніть мене нагору!

Його відразу витягнули. Тоді юнак-сирота сказав:

– Тьху, з вас людей не буде, хіба можна так боятися! А ну, спускайте мене і не витягайте, якщо я навіть проситиму про це.

Обв'язався він мотузкою, взяв до рук оголену шаблю і поліз у колодязь. Почали спускати юнака в колодязь і спускали доти, поки він не досяг самого дна.

Опинившись на дні колодязя, юнак побачив, що всередині колодязь розширюється. Поглянув юнак – а перед ним сидить сяюча пері. А біля неї спить величезний дев.

– Послухай, чоловіче, – сказала пері юнакові, – поки дев спить, убий його якнайшвидше і виведи мене на білий світ.

– Добре, – відповів юнак, – я виведу тебе на білий світ, але не стану убивати дева, поки він спить. Це буде не по-чоловічому. Я розбуджу його, і ми поміряємося силами.

Юнак почав штовхати дева і тягнути його за ногу, але той ніяк не прокидався.

Тоді юнак увіткнув у п'ятку девові вістря своєї шаблі. Дев миттю підскочив і побачив, що йому загрожує людина. Тієї ж миті дев схопив свою булаву і ударив нею, та тільки пробив у колодязі яму. Не встиг дев змахнути булавою вдруге, як юнак ударив його по голові шаблею. І ось голова дева, ніби величезний казан, репнула і покотилася, а кров дева полилася потоком.

Юнак подав знак своїм товаришам, і вони витягнули усе золото і срібло дева. Залишилися в колодязі тільки юнак і пері. Тоді пері і говорить юнакові:

– Спочатку нехай витягнуть з колодязя тебе. Якщо я вийду першою, то може статися, що твої товариші захочуть тебе покинути.

– Ні, це не діло, – заперечив юнак, – якщо я вийду першим, а тебе витягну потім, це буде не по-чоловічому. Спочатку виходь ти, а потім вже слідом за тобою вийду я.

Він обв'язав мотузку навколо пояса пері, і його товариші витягнули пері з колодязя. Побачивши прекрасну пері, вони дуже здивувалися, а потім порадилися між собою і вирішили: «Не будемо витягувати з колодязя юнака. Тоді один з нас візьме собі скарби, а інший – пері». І вони не стали знову опускати в колодязь мотузку, а зібрали її і викинули вбік.

Потім син бая і син купця почали тягнути жереб: кому дістанеться пері, а кому – скарби. Син бая забрав собі пері, а скарби дісталися синові купця. Вони повернулися додому і зажили спокійно.

Вдова довго чекала свого сина і нарешті пішла до сина купця. Ніякої відповіді від нього вона не добилася і пішла до сина бая, який теж нічого їй не сказав. Та коли вона побачила пері, в серце жінки закралася тривога. Гірко ридаючи, повернулася вдова додому.

Тепер послухайте про сина вдови, який залишився в колодязі.

Поглянув юнак туди-сюди, а як вибратися на білий світ, так і не побачив. У колодязі – ні їжі, ні пиття. Від голоду й спраги юнак зовсім знесилився. Наступного дня він заснув і побачив сон. Хтось уві сні говорить йому: «Сьогодні в обідню пору для дева згори зваляться два барани. Один – білий, другий – чорний. Якщо ти скочиш на білого барана, то він винесе тебе на білий світ, а якщо ухопишся за чорного – він перенесе тебе в інший світ».

Прокинувся юнак і почав чекати на баранів. Раптом зверху скинули для дева двох баранів. Юнак стрибнув, стараючись попасти на спину білого барана, та потрапив на чорного. І баран той миттю поніс юнака з рідного краю.

Пішов юнак світ заочі. Ішов він, ішов – і побачив дайханина, який орав землю. Привітався з ним юнак, а дайханин запитав:

– Ну, братчику, звідки ти і куди йдеш?

– Я, братчику, і сам не знаю, звідки і куди йду, – відповідав юнак. – Розказувати про це довго, а давай-но краще я зорю твою землю, а ти, може, принесеш мені поїсти і попити.

– Про це й мови не може бути, але як будеш орати, не галасуй, не підвищуй голос, – сказав дайханин.

– Добре, братчику, я не буду шуміти, і звуку не зроню, – сказав юнак.

Дайханин пішов у поселення. Коли він зовсім зник з очей, юнак раптом подумав: «Чому це дайханин сказав, щоб я орав, не піднімаючи шуму? А що буде, якщо я почну шуміти?» – і крикнув на биків: «А ну, пішли!»

Почав він орати, і тут раптом із заростів вискочило п'ять чи шість тигрів, які з люттю кинулися на нього. «Ого, ось, виявляється чому дайханин не велів шуміти», – подумав юнак, враз схопив двох найближчих тигрів за загривки і почав бити їх один об одного. Ці тигри так злякалися юнака, що просто затрусилися, а решта від страху розбіглися. А юнак випряг биків, замість них запряг тигрів, знову крикнув: «А ну, пішли!» – і, підганяючи їх, скоро зорав усю землю дайханина. Коли дайханин прийшов і побачив, що юнак оре тиграми, він перелякався і став збоку.

– Гей, братчику, не бійся, підходь ближче! – крикнув юнак.

Дайханин, здивований тим, що побачив, боязко наблизився.

– Ну, братчику, чи приніс ти мені що-небудь попоїсти? – запитав юнак.

– Так, приніс дещо, – відповідав дайханин.

– Ну що, відпустити мені цих тигрів чи орати ними далі? – запитав юнак.

– Звичайно, братчику, ти вже відпусти їх, нехай згинуть геть! – скрикнув дайханин.

Тоді юнак сказав тиграм:

– Більше не смійте з'являтися тут, і скільки б не шумів цей дайханин, щоб жоден з вас не смів чіпати його! Я сам завжди буду тут, і не потрапляйте мені більше до рук, бо розірву вас на шматки!

Так юнак відпустив тигрів, і вони, не сміючи озирнутися і важко дихаючи, помчали геть. Дайханин поставив перед юнаком їжу, той поїв і сказав:

– Дякую, братчику, тепер я ситий і з твого дозволу піду своєю дорогою.

– Як знаєш, – відповідав дайханин, – бо може залишився б. Будеш у нас почесним гостем, є у нас для тебе будиночок, відпочив би…

– Ні, тепер піду. Прощавай! – сказав юнак. – Дякую тобі за те, що ти для мене зробив. – І юнак вирушив у дорогу.

Коротко, чи довго він ішов, нарешті ліг відпочити під чинарою. Раптом на верхівці дерева жалісно запищали пташенята. «Чому це вони пищать?» – подумав юнак і побачив, що по стовбуру повзе величезний дракон. Випустив юнак у дракона дві стріли, обидві вони влучили в ціль, і дракон звалився неподалік від чинари. Ударивши хвостом так, що здригнулася земля, дракон здох. А юнак знову схилив голову на землю і заснув. Пташенята вилетіли з гнізда і взялися літати над юнаком. У цей час прилетіла їхня мати – птиця Симург. Побачивши юнака, вона подумала: «Так ось хто кожного року знищував моїх пташенят. А скину я на нього шматок скелі і уб'ю його». Полетіла птиця Симург, принесла уламок скелі і хотіла було скинути його на юнака, але тут побачила, що її пташенята над ним щебечуть. Тоді опустилася птиця Симург з тим каменем на землю, а пташенята й запитують у неї:

– Матінко, що за камінь ти принесла?

– Кожного року, – відповідала мати, – у мене пропадали пташенята. Виявляється їх знищував цей чоловік. Я принесла шматок скелі, щоб убити його, та ви увесь час літаєте над ним і заважаєте мені.

– Ой-ой, що ти говориш! – закричали пташенята. – Цей юнак зробив для нас таке добре діло! Хіба ти не бачиш дракона, що там лежить? Коли він приповз, щоб нас з'їсти, цей юнак убив його і врятував нам життя.

Почула птиця Симург речі своїх пташенят і розкаялася у своїх намірах. Віднесла камінь назад, повернулася і, розпростерши крила, прикрила юнака від сонця.

Ось прокинувся юнак, а над ним літають, наче метелики, і щебечуть пташенята, а їхня мати, птиця Симург, розпростерла крила і прикриває його своєю тінню. Дуже здивувався юнак. А птиця Симург йому й каже:

– Не дивуйся, чоловіче, і не бентежся. Справа в тому, що цей дракон, якого ти убив, кожного року пожирав моїх пташенят, а я не знала, що це робить він. Через дракона у мене досі не було діток. Тепер ти убив мого ворога, і яке б добре діло я для тебе не зробила, все одно воно не зможе зрівнятися з тим, що зробив для мене ти.

Тоді юнак сказав:

– Ну, добре, поспав я біля твоїх пташенят і гарно відпочив, а тепер з вашого дозволу по-тихенько піду далі.

– Якщо ти йдеш, – мовить птиця Симург, – проси у мене будь-якої допомоги.

– Нічого мені не треба, щоб ти була здорова! – відповідав юнак.

Птиця Симург вирвала у себе кілька пір'їн і сказала:

– Ось візьми ці пір'їни і гарненько бережи їх. Коли з тобою що-небудь трапиться, спали одну пір'їну, і тієї ж миті я з'явлюся поруч.

Розпрощався юнак з птицею Симург і знову вирушив у дорогу. Коротко йшов, чи довго, прийшов до одного міста і зупинився в оселі у бідняка, який жив на околиці. Помітив юнак, що жителі цього міста з голови до п'ят одягнені в чорне, і запитав свого господаря:

– Чому це жителі вашого міста одягнені у все чорне?

І господар розповів йому, у чому справа:

– Бачиш, братчику, через наше місто протікала ріка, а тепер в її руслі поселився дракон. Кожного дня жителі нашого міста віддають драконові дівчину, і, коли він підводиться, щоб її з'їсти, по руслу тече трохи води. Дракон вже з'їв усіх дівчат у нашому місті, і завтра до нього мають повести дочку падишаха. Тому все місто носить траур.

– А де той дракон? – запитав юнак.

– Якщо підеш вздовж річки, він якраз і буде на самій околиці міста, – пояснив господар.

Незадовго перед заходом сонця юнак узяв свою зброю і вирушив до того місця, на яке йому вказав господар. Через деякий час прийшов він до русла тієї самої ріки, подивився – а там лежить і жадібно облизується величезний дракон. Юнак підійшов до дракона ззаду і випустив одну за одною чотири стріли. Він пробив стрілами голову дракона, а потім підбіг, ударив дракона по шиї своєю діамантовою шаблею і убив його. Русло ріки наповнилося водою, змішаною з кров'ю, яка потекла в бік міста. А юнак вирізав із спини дракона ремінь величиною з підпругу і повернувся назад. Прийшов він до того чоловіка, у якого гостював, і наче і не було нічого, сів і почав розмовляти з господарем оселі.

Коли жителі міста побачили, що тече вода з кров'ю, вони дуже здивувалися. «Мабуть, хтось убив дракона», – вирішили вони і поспішили порадувати падишаха. І ось усе місто почало святкувати, обличчя людей осяяло світло радості. А назавтра падишах велів оголосити:

– Нехай до мене з'явиться той, хто убив дракона і я віддам за нього свою дочку.

Багато хто приходив до падишаха і говорив:

– О падишах, це я убив дракона і чекаю на твою нагороду.

А падишах запитував їх:

– Якщо ти убив дракона, то чим ти це доведеш?

І вони нічим не могли це довести і з ганьбою поверталися назад.

Закаспійська область. Туркмени біля юрти. Закаспійська область.

Того дня так і не знайшовся чоловік, який убив дракона. Тоді господар оселі, де гостював юнак, нічого йому не кажучи, пішов до падишаха і розповів:

– О падишах, так і так: прийшов до нас в оселю гість, запитав у мене прикмети того місця, де оселився дракон, і після того кудись пішов. Мабуть, це він убив дракона.

– Що ж, мабуть, так і є, як ти говориш! – сказав падишах. – Бо якби це була людина з нашого міста, то що вона думала раніше, коли дозволила драконові знищити усіх дівчат нашого міста! – Іди і негайно приведи цього юнака! – наказав падишах осавулові.

Осавул відразу ж пішов за юнаком.

– Гостю, тебе кличе падишах, – сказав він і повів юнака з собою.

– Ну, синку, це ти убив дракона? – запитав падишах.

– Так, падишах, і тепер ви його позбулися. Ніякої іншої допомоги людям я надати не міг, ну а дракона убив, – відповідав юнак.

– Це дуже велика допомога, – сказав падишах, – але якщо ти і справді убив дракона, чи не можеш ти якось це підтвердити?

Тоді юнак витягнув з-за пазухи вирізаний із спини дракона ремінь і кинув його перед падишахом.

– Ну, цього досить, хвала тобі за хоробрість! – сказав падишах. – Ти, синку, зробив для нас дуже добру справу, і тому я віддаю тобі свою дочку.

– О падишах, – сказав юнак, – я не зробив нічого такого, за що варто віддавати за мене дівчину, я тільки надав допомогу, яку зумів. До того ж у твоєї дочки, мабуть, є юнак, якого вона вподобала.

– Немає у неї юнака, що був би їй до вподоби. А якщо навіть є, то все одно: за справу, яку ти звершив, я віддам дівчину тобі! – відповідав падишах.

– О падишах, послухай, – відповідав йому на те юнак. – Якщо у твоєї дочки хто-небудь є, то непогано було б влаштувати у цей радісний день весільний бенкет. І у мене теж вже є дівчина, з якою ми пов'язані обіцянками. – Тут юнак детально розповів падишахові про те, як він розлучився з пері і як хоче добитися виконання своїх бажань.

– Тоді, синку, будемо з тобою до кінця своїх днів батьком і сином, – сказав падишах. – Окрім дочки у мене дітей немає, а тепер будуть дочка й син.

– Добре, падишах, я назавжди стану твоїм сином. У мене теж немає нікого, окрім старої матері, – відповідав юнак.

Падишах поселив юнака у себе вдома. Юнак став шахзаде, і нехай собі він їздить на полювання.[234] А ви тепер послухайте про синів бая і купця.

Син купця живе, тратячи багатства дева, а син бая з першого дня все хотів примусити пері вийти за нього заміж. Але пері увесь час йому відповідала:

– Ні, не можу, я дала обіцянку тому юнакові. У нас, у пері, існує звичай: якщо дала обіцянку, чекати треба не менше, ніж півтора року. І я буду чекати того юнака півтора року. От якщо він у цей термін не повернеться, тоді можеш зі мною одружитися.

І син бая змушений був чекати, коли пройде півтора року, тому що з часу тієї домовленості поки минуло лише шість місяців.

Тим часом якось, коли шахзаде спав, приснилася йому птиця Симург. Наступного дня встав він раненько, розповів про все падишахові-батькові, а потім спалив перо птиці Симург. Тієї ж миті птиця Симург постала перед ним. Ось юнак і каже їй:

– Зі мною сталося те й те і я потрапив сюди. Допоможи мені тепер відшукати оселю моєї старенької матері.

Птиця Симург відповідала:

– Для нас важких справ не існує. Тільки ти спочатку убий сім биків і наповни їхні шкури водою, так щоб і м'яса було доволі, і води вистачило. У дорозі, коли я попрошу м'яса, ти дай мені води, а коли попрошу води, дай м'яса.

Юнак відразу ж почав готуватися в дорогу, як наказала птиця Симург. А потім пішов він до свого названого батька і сказав йому:

– Батьку, я хотів би вирушити з птицею Симург до себе на батьківщину і перевезти сюди свою матір і пері, а синам бая і купця помститися. Як ти на це дивишся? Відпустиш мене на кілька днів?

І падишах відпустив юнака. Той сів на спину птиці Симург, і вона злетіла в небо.

– Ну як, видно землю? – запитала птиця Симург у юнака.

– Так, вона схожа на кришку казана, – відповідав юнак.[235]

Ось птиця Симург летить, і, коли вона просить м'яса, юнак дає їй воду, а коли вона просить води, він дає їй м'ясо. Летять вони, летять – і ось попросила птиця води, і юнак вже зібрався дати їй м'яса. Подивився він, а все м'ясо закінчилося. Нічого не сказавши, юнак миттю відрізав у себе шматок стегна і поклав птиці у дзьоб. «Яке смачне м'ясо, щось тут не так!» – подумала птиця Симург, м'ясо не з'їла, а приховала у себе під язиком. Пролетіла птиця Симург ще деякий час, а потім опустилася на вершину гори.

– Бачиш будиночок на околиці того поселення? Так ось, це твій дім, іди туди, – сказала вона юнакові і знову дала йому чотири свої пір'їни.

– Якщо ти торкнешся цим пером свого підборіддя, то перетворишся в сивобородого старця, якщо проведеш по підборіддю ось цим пером, то знову станеш молодим, як раніше. Твоя мати осліпла, і, якщо ти проведеш по її очах ось цим пером, вона прозріє, а коли спалиш ось це, останнє перо, я знову з'явлюся біля тебе, – пояснила птиця Симург юнакові.

Попрощався юнак з птицею і хотів було піти, та нога у нього не рухалась. Тоді птиця Симург підкликала юнака до себе, дістала з-під язика шматок його ноги, приклала до рани, полизала язиком, і нога стала такою, як раніше. Юнак попрямував до будиночка.

Провів юнак пером птиці Симург по обличчю, став старим, зайшов він до оселі і привітав свою матір. І вона відповіла йому, не підозрюючи, що це її син. Тут юнак провів по очах матері пером птиці Симург, і вона прозріла. Розповіла стара юнакові про все, що з нею сталося, а він запитав у неї:

– Матінко, а якби ти побачила свого сина, ти б його упізнала?

– Звичайно, – відповіла мати, – якщо я побачу своє ягнятко, я відразу ж його упізнаю.

Тоді юнак вийшов з дому, провів по своєму обличчю пером птиці Симург, став молодим і повернувся в дім.

– Ой, синочку мій, це ти! – скрикнула мати і обняла його.

А потім вона розповіла йому все про синів купця і бая. Тоді юнак сказав:

– Матінко, я скоро повернусь.

Узяв він свою гостру шаблю і помстився синам купця та бая. Забрав він собі багатство дева і свою пері. А потім спалив перо птиці Симург, і тієї ж миті вона з'явилася перед ним. Юнак навантажив на птицю Симург скарби дева і разом з матір'ю і пері вирушили до країни свого названого батька. Птиця Симург швидко перенесла їх туди, куди їм було треба. Юнак від усього серця подякував птицю і відпустив її. А потім він влаштував весільний бенкет на сорок днів і ночей і одружився з пері.

На тому бенкеті і я був. І дісталася мені на тому бенкеті велика кістка. Приніс би я її вам, та пес Алабай вихопив її у мене з рук і втік.

* * *

Закаспійська область. Святкові розваги у текінців

Суит Газан

Одним з найдавніших обрядів у туркменів вважається Суйт Газан. У світогляді давніх тюрків Суйт Газан уявлявся «господарем, покровителем худоби». Він, якщо його вшановувати і добре попросити, здатний викликати дощ за допомогою дощового каменя. З бігом часу зміст текстів, спрямованих на викликання дощу, втратив суть, і з того часу жанр побутує як дитяча ігрова пісня.

Це підтверджує, що у туркменів, як і у багатьох інших народів, фольклорна пісня була безпосередньо вплетена в матеріальну, практичну діяльність людини, в працю, ритуал, обряд і була, свого роду, формою буття.

* * *

Сулейман

Багато легенд у Туркменії про Мойсея (Мусу) та його сина Соломона. Соломон чи Сулейман – один з найулюбленіших героїв старої мусульманської літератури. Ім'я його, окрім легенд, згадується й у деяких казках. Сулейман вважався могутнім царем. Він знав 1000 імен бога. За переказами Сулейман мав перстень, на якому було вирізьблено найвеличніше і найпотаємніше ім'я бога. Цей перстень давав Сулейманові владу над джинами, усіма тваринами, рибами і птахами, над вітрами, хмарами, громом і блискавицями. Ймовірно, тому в казках і легендах ім'я Сулеймана майже завжди пов'язане з оповідями про тварин і птахів. Інколи, незважаючи на те, що Сулейман, який називається пророком і великим падишахом, є могутнім володарем, яка-небудь тварина чи пташина виявляється розумнішою від нього.

Сулейман вважається покровителем килимарства.

* * *

Килими Туркменії

«Як би не цінувалися килими на Сході, лише туркмени зробили їх не тільки важливою часткою матеріальної і духовної культури, але і яскравим етнічним символом. По оригінальних узорах туркменських килимів можна прочитати історію нації, її багатовіковий літопис. У Туркменістані вважають, що «заповіти», які залишив Огуз-хан своїм синам, закладені в гелях місцевих килимів. Кожен гель строго співвідносився із «своїм» племенем. Це не просто племінний знак, але і складний образ, у якому втілилися міфи та легенди про створення Всесвіту і Людини і про її взаємостосунки з оточуючим світом.

Місцева традиція килимарства налічує багато тисячоліть. Найдавніший у світі ворсовий килим має вік понад два тисячоліття. Його було знайдено під час розкопок кургану поблизу Телецького озера на Гірському Алтаї. Прошарок вічної мерзлоти дозволив зберегти колір і орнамент полотна. Виявилося, в деталях вони співпадають з туркменськими килимами сучасності. Вважається, що цей килим потрапив на Алтай з торговими караванами.

Напівкочове життя туркменів у минулому сприяло зародженню цього ремесла. Килим був неодмінним супутником кочівника у свята і в будні, у воєнних походах і в мирні дні. Зручні і практичні при перевозках, килими задовольняли різноманітні господарські потреби. Одні слугували для утеплення житла, інші заміняли меблі і постіль. Килими можна було використовувати в якості колиски – саланчак, килимами можна було прикрасити верблюда під час весільних церемоній, а проводжаючи людину в останню дорогу, спорудити з них погребальні ноші. У побуті туркменів було близько 30 видів килимових виробів: килими, які простеляли, – «хали», дверні завіси «енсі», поріжок «гермеч», різноманітні мішки для зберігання речей – «чувал», «торба», «мафрач», полоси для обв'язування юрти, атрибути убранства верхових та в'ючних тварин – попони, підсідельники, молитовні килими «намазлик» і погребальні килими «аятлик».

Як сказано у туркменському прислів'ї, легше пісок голкою скопати, ніж виткати килим. Уміння ткати килимирозглядалосяяк однез найважливіших достоїнств туркменки. Мистецтво ткацтва передавалося з покоління в покоління, від матері до дочки. Навчання починалося з 5–6 років, з прядіння. Поступово дівчина оволодівала усіма навичками і могла відтворити практично будь-який з побачених орнаментів. Праця килимарки потребувала великої фізичної сили, терпіння і напрацьованих до автоматизму навичок. Тому кваліфікованою майстринею жінка ставала лише років у 25.

Основою туркменського килима була овеча вовна. У кращих старовинних виробах використовувалися також верблюжа і козяча вовна, бавовна і шовк. Мигаючий шовк, зазвичай фарбований у рожевий чи малиновий колір, і матова бавовна відтінку слонової кості надавали килимам особливої ошатності. У кольоровій гамі туркменських килимів більше всього темно-червоного кольору. У минулому в килимарстві вживалися тільки натуральні барвники. Марена давала різноманітні відтінки червоного кольору, жовту фарбу отримували з плодів крушини, трави сари-чоп, беж і коричневу – з гранатових шкірок, зелену – з мідних стружок, оброблених кислим молоком чи виноградним оцтом. Індиго і кошеніль завозилися здалеку, коштували дорого, тому синій і малиновий кольори вживалися рідко і в малій кількості.

Окрім неповторних орнаментів, достоїнством килима є його щільність. На деяких унікальних зразках вона складає понад мільйон вузлів на один квадратний метр.

Орнаменти туркменського килима стали державною символікою».

Петро Михайлов. «Националь», 2004, № 3

«…килимове ремесло у туркменів таке ж старе, якщо не старіше, ніжу персів… розвивалося воно, мабуть, геть самостійно».

С Дудін

«…Знамените туркменське килимарство зародилося саме на території нинішнього Туркменістану; його корені виходять із сивої давнини, бо вже у середині ІІ тис. до н. є. існували ножі для обрізання ворсової нитки килима обробленої і закінченої форми. Появу таких інструментів можна віднести до першої половини II чи навіть на кінець III тис. до н. е…уміння виготовляти ворсові килими вважається однією з етнічних особливостей туркменського народу…»

І. Н. Хлопін

На своїй батьківщині давньотуркменістанські племена заснували у III ст. до н. є. Парфянську імперію, яка стала однією з найбільших держав Давнього Сходу. Парфянські килими широко експортувалися у давню Європу і цінувалися римськими імператорами.

Туркменський філолог А. Бекмурадов вважав, що пазирикський килим (знайдений поблизу Телецького озера на Гірському Алтаї) за своєю композицією (розташуванням центральних орнаментів і за гармонією кольорів) схожий на йомудські килими, а 24 центральних орнаменти символізують поділ гунів, а потім і туркменів-огузів на 24 племені.

«…проживаючи довгі роки поруч з персами, які виробляли килими, туркмени тим не менш у своє килимове мистецтво не внесли ніяких запозичень від персів і продовжували виробляти їх способом і малюнком, що заповідався з глибокої давнини».

А. Семенов «Ковры русского Туркестана»

Поруч із строго геометризованим орнаментом, на туркменських килимах можна зустріти чисельні стилізовані зображення баранів, верблюдів, коней, птахів тощо. Так, наприклад, на рідкісному зразку килима IX–XII ст., витканого для царів династії туркменів – Газневидів, окрім узорів, виткані череди верблюдів і двоє слонів. Ймовірно, сюжет пов'язаний з індійськими походами цієї туркменської династії.

Вже до XIII ст. відносяться письмові свідчення безпосередньо про туркменські килими. Відомий італійський мандрівник Марко Поло (XIII ст.), який побував у Малій Азії, захоплено писав про килими туркменів, як про «найтонші і найгарніші в світі».

Мистецтво килимарства було занесене туркменами і на Близький Схід, звідки, за словами Ібн Саіда, туркмени відсилали до різних країн прекрасні килими. Варто уваги те, що зображення туркменських килимів представлені на картинах майстрів італійського Відродження Ліппо Меммі «Мадонна» (1350 p.); Ніколо ді Буанакорсо «Заручини Марії» (1380 р.); Лоренца ді Креді – фреска Пістойського собору (1475 p.).

Кожна туркменська оаза мала свій неповторний узор. Наприклад, теке-гель, сирк-гель, кепсе-гель і динак-гель (йомуди), гюллі-гель (ерсари), ертмен (човдури) і т. д. Але усі вони, незважаючи на розбіжності, мають спільний фон, спільне смислове навантаження.

Що ж значать гелі? Справа у тому, що у всьому світі, починаючи з примітивних первісних культів і закінчуючи нині діючими світовими релігіями, простежується образ світової гори, дерева життя і центральної земної осі. Гель – це стилізоване зображення Землі у Всесвіті.

Подібно єгипетським пірамідам, які приховують у собі багато незвичайного і несподіваного, орнаменти туркменських килимів бережуть якусь інформацію, можливо таку, що відкриває доступ до унікальної цивілізації туркменів. І якщо піраміди непорушно стоять з часів фараонів, то килими не могли зберігатися тисячоліттями. Через десятки сотень років туркмени пронесли своє прекрасне мистецтво майже в незмінному вигляді, через формації та епохи.

«У літні дні робота килимарку так виснажує, що вона валиться з ніг, особливо тоді, коли мова йде про змагання між жінками різних родин… Майстриня протягом години виробляє до 3000 вузлів і величезну кількість ударів дараком. Легко уявити, що виконуючи таку роботу протягом 8-ми годин тепер і 10–12 годин раніше, щоденно протягом довгого туркменського літа, майстриня виснажується до нестями… Лише необхідність помахати десятки тисяч разів на день залізним гребенем вагою у 1 кілограм, і не просто махати, а із силою ударяти ним, у весь час отримуючи зворотні удари в руку, здатна «відвалити» руки у будь-кого з наших атлетів… У кожен килим, який ми бачимо, любуємося ним, купуємо чи просто ходимо по ньому ногами, вкладено в середньому енергії у 300 кінських сил, яка може дати світло невеликому місту… протягом 8 годин».

О. Пономарьов

Понад шість тисячоліть живе килимове мистецтво, втілюючи в собі генетичну пам'ять туркменського народу.

* * *

Мерв. Базар килимів

Сумсар

Міфічний дракон; відомий в основному як персонаж фольклору. В його походженні, ймовірно, основну роль зіграли реліктові представники фауни – величезні ящірки-варани.

Образ сумсара (як і апи), привнесений на туркменський ґрунт зовні, тому має обмежений фольклорно-літературний вжиток.

Дракон – крилатий (летючий) змій, міфічна істота, яку уявляли у вигляді сполучення елементів різних тварин, зазвичай голови (часто кількох голів) і тулуба плазуна (гадюки, ящера, крокодила) і крил птаха; інколи до складу такого комбінованого образу входили і частини тіла інших тварин (риби, пантери, лева, козла, собаки, вовка тощо).

Дракон може вважатися подальшим розвитком образу змія: основні ознаки і міфологічні мотиви, які пов'язують з драконом, в головних рисах співпадають з тими, що характеризували міфологічного змія. Як і змія, дракона пов'язували в більшості випадків з родючістю і водною стихією, в якості господаря якої він виступав. Дракон вважався ще покровителем скарбів, взяти які можна було тільки після вбивства дракона.

Образ дракона характерний для відносно пізньої стадії розвитку міфології: він представлений головним чином у міфології ранніх держав (Шумеру, Єгипту, Угріту, Індії, Греції, Китаю, Японії, Мексики), в більшості яких господарство було засноване на штучному зрошенні (т. з. гідравлічні спільноти), у зв'язку з чим особливо значимим був успадкований від минулих часів культ водоймищ, пов'язаний з драконом. В образі дракона поєднуються образи тварин, які з первини є втіленням двох протилежних і відмінних від земного світів – верхній (птахи) і нижній (змії чи інші плазуни). Тому спочатку міфологічний образ дракона був одним із способів представлення тієї ж пари протилежних міфологічних символів, які відомі в міфі про поєдинок (чи битву) міфічних гадів і птахів. Дракон – образ водної стихії – уявлявся часто вогнедишним (поєднання протилежних символів води і вогню). У гіпотезі деяких учених (А. Леруа-Гуран, В. Я. Пропп), формування гібридного міфологічного образу дракона відноситься приблизно до того самого періоду, коли більш ранні міфологічні символи тварин поступаються місцем богам, що поєднували в собі риси людини і тварини. Поєднання різних тварин в одному міфологічному символі приводить до відчуження порівняння міфологічного символу з реальною твариною.

Спільним для всіх міфологій, в яких дракон виступає в якості окремого персонажа, є міф про убивство дракона героєм (чи божеством), який таким чином звільняє захоплену драконом воду, скарб чи викрадених людей (дівчину). Поширений мотив викрадення драконом дівчини походить від обряду, під час якого дівчину приносили в жертву духові вод. Міф, який відповідає цьому обряду, зазвичай побутує у формі розповіді про дракона, який вимагає собі дівчат як щорічну данину. Міфологічний мотив поєдинку героя з драконом надалі поширився у фольклорі, а потім розповсюдився в літературі у вигляді легенди про святого Георгія, який переміг дракона і звільнив полонянку.

Зв'язок дракона з водою, урожаєм і родючістю інколи осмислювався таким чином, що дракон виступав як втілення позитивного начала, як помічник, що дає людям воду і багатства, приносить скарби і т. п. Дракон чи сам риє канали для водопостачання чи робить це після того, як герой переміг його і запряг у плуг.

У туркменській міфології відомі дракони: аж-дарха, апи, сумсар, ювха.

Подальше використання фантастичного образу дракона в багатьох міфологіях було пов'язане в основному з власне естетичною роллю цього символа в мистецтві.

Іслам негативно ставився і до гадів, і до їхньої фантастичної іпостасі – драконів, вважаючи їх «нечистими тваринами». Тим не менше, в художньому спадку мусульманських народів, перш за все в жанрі мініатюри, можна відшукати чимало їхніх зображень. Наприклад, лише у фондах стамбульського музею Топкапи італійський дослідник Джовані Куратола у 1978 р. відшукав 78 репродукцій мініатюр, килимів, фарфору, скульптур і архітектурних деталей, де зустрічається зображення фантастичних гадів чи змієвидних істот. Вони лягли в основу розділу «Дракон в мистецтві ісламу» в його монографії «Дракони».

Руїни давнього Мерва. Мечеть Санджара

Турецький історик Ахмед Яшар Оджак, відзначає в одній із своїх праць, що культ аждархи посідає значне місце у віруваннях тюрків доісламського і постісламського часу, пише, що в державі Великих Сельджукідів, тобто на території сучасного Туркменістану, на знаменах використовували зображення аждархи.

* * *

Умай

У міфології давніх тюрків богиня, втілення жіночого начала і родючості. Покровителька воїнів і дружина кагана, яка ликом подібна Умай. Ймовірно, вважалася дружиною Тенгрі[236] (неба). Згадується в рунічних текстах VII–VIII ст. Деякі дослідники допускають, що образ Умай генетично пов'язаний з іранською міфічною птахою Хумай, яка, закриваючи своєю тінню людину, робить її щасливою. Пережитки віри в Умай збереглися в міфологіях тюркомовних народів. У огузів Умай вважалася духом – покровителем немовляти у череві матері, побутувала приказка: «Хто буде служити Умай, той матиме сина». У шорців Умай (Май) – дух – охоронець немовлят; він також приймає душі померлих. У телеутів Умай (Май-енесі, Май-енезі) і казахів (Умай-ене) – також дух – охоронець дітей. Киргизи вважали, що Умай дарує багатий урожай і примножує худобу, виступає покровителькою домашнього вогнища і берегинею дітей. До неї під час пологів зверталися повитухи, при лікуванні дітей – знахарки. В урожайні роки говорили: «З грудей Умай ене (матері Умай) молоко тече». Пізніше, із затвердженням ісламу, Умай у туркменів і киргизів ототожнюється з Фатімою (Бібі Патма, Батма Зуура). У турецькій міфології Умай трансформувалася в Омаджі, духа, яким лякали дітей.

Руїни давнього Мерва. Залишки стіни

Учух

Принесення особливої жертви. Ходжі брали спеціальну книгу, «пов'язану із зірками», щоб визначити наскільки складна хвороба у людини (по цій самій книзі ходжі «дізнавалися» майбутнє людини). Погортавши книгу, ходжа прорікав: «Ця людина бачить учух – таку-то тварину такого-то кольору». Коли тварину (найчастіше барана) доставляли, її колов хтось із сусідів ходжі чи родичів хворого. Ходжа мовив: «Для такого-то учух роблю». Потім м'ясо тварини клали в казан і довго варили. Учух з'їдали ходжа, його домашні, сусіди і супутники хворого. Під час їжі було заборонено розбивати кістки і торкатися їх зубами, бо учух призначався джинам. Вважали, що на об'їдених кістках – там, де до них не торкалися зуби людини – невидимо для людей наростало м'ясо. Воно й було їжею джинів. Тобто, учух – свято для духів: їх пригощає ходжа. Коли м'ясо з'їдали, ходжа збирав кістки, загортав їх у шкуру жертовної тварини, читав молитву і закопував учух на пустці за поселенням, де збираються арвахи. Такі місця обходили десятою дорогою, щоб джинам не завдати збитків.

Одні вважали, що жертвою-учух ходжа підгодовував своїх духів. Інші – що разом з учух відходять і арвахи хворого. Ще побутувала думка, що ходжа разом з кістками і шкурою закопував і духів – винуватців хвороби.

* * *

Хайдар-Баба

У туркменській міфології господар вітру.

* * *

Беркут

З краю в край сягає небо синє, Пнеться в небо велетенський бескид. У промінні сонця гордо лине Понад світом швидкокрилий беркут. У просторах чистої блакиті Він, мов цар, пантрує володіння. Та йому не поминути миті Схилу літ, безсилого старіння. Втому і знемогу не здолати, Чималий тягар років на спині. З піднебесся видививсь крилатий Труп якоїсь звірини в долині. Вниз летіти – що не є – пожива, Підкріпитись – сил в крилі прибуде… Жерти падло? Та з якого дива?! Як ти беркут – вік того не буде! З диким криком у небесній сині Вище гір останній лет направить. Розіб'ється сивий об каміння, Та орлину гордість не знеславить. Оразгули Аннаєв

* * *

Околиця м. Ашгабада. Перське свято Шажей-Важей (піст). Вихід процесії з мечеті

Хатам-тай

Герой чарівних казок, напівлегендарний араб і поет домусульманської епохи, «втілення безмежної щедрості» (помер на початку VI ст. н. е.). В очах нащадків Хатам був утіленням давніх арабських ідеалів. Перекази приписують йому усілякі доброчинності і особливо підкреслюють щедрість і гостинність Хатама, які він не переставав виявляти і після своєї смерті. Казки про Хатама, що побутують у Туркменії, ймовірно, арабського чи іранського походження.

Хатам старовинних арабських переказів у більшості випадків – бідняк, який не завжди навіть має чим пригостити гостя. Хатам туркменських казок – володар незліченних багатств. Збагачення сталося внаслідок неточного виконання Хатамом наказів ахуна, що творив таємничі маніпуляції на могилі щойно померлої дитини з метою перетворити її в золото. Кінець кінцем, в золото перетворився сам ахун. Хатам заховав золото вдома: він щедро роздавав його всім злидарям і золота у нього не ставало менше. Таким чином образ Хатама, звичайно, втрачає у порівнянні з арабськими переказами, за якими Хатам, надаючи допомогу, часто віддавав останнє, що у нього було.

Цікавим є подальший розвиток цього образу – від щедрості матеріальної до щедрості духовної. Хатам не може бачити навколо себе страждання без того, щоб не намагатися полегшити його, незважаючи, людина то чи тварина.

Людям, які потерпають від нещастя, Хатам надає активну допомогу безпосереднім втручанням в їхню долю, роздає золото усім біднякам, допомагає не тільки окремим особам, але і цілим містам, щоб врятувати населення міста йде битися із страшним чудовиськом чи шукає розгадки якої-небудь смертоносної таємниці.

Околиці м. Ашгабада. Вид на ущелину за Фірюзою

«Цей образ – єдиний, який немає собі рівних по височині великодушності і духовної щедрості не тільки у східному епосі, але, можливо, і у всьому світовому фольклорі. Казкові сюжети за участю Хатам-Тая, за невеликим виключенням, є унікальними, такими, що не мають паралелей в інших народів».

М. Сакалі

* * *

Хизр (Хазраті хизр)

«Коли юнак (Богач-джан) лежав там, до нього з'явився Хизр на сірому коні, тричі провів рукою по його рані: «Не бійся, юначе, від цієї рани тобі смерті немає; гірська квітка разом з молоком твоєї матері буде ліками для твоєї рани», – сказав він і зник».

В. В. Бартольд. Книга мого діда Коркута. Пісня про Богач-джана, сина Дерсе-хана.

Міфологічний персонаж народів Середньої Азії. Уявлявся в образі благочестивого старця, що обдаровує достатком і щастям тих, хто наживо побачить його. Хазра вшановували, як захисника від пожеж, повеней і крадіжок, від укусів гадів і скорпіонів.

Образ походить від мусульманського Хадір. Хадір (ал-Хадір, ал-Хідр) у мусульманській міфології персонаж, що увібрав у себе риси різних міфологічних персонажів доісламського Ближнього Сходу. У Корані не згадується, але коментатори майже одностайно ототожнюють його з «рабом Аллаха» – дійовою особою коранічної оповіді про мандри Муси. Коранічна легенда бере початок у давніх епічних циклах про пошуки «живої води» і про випробування віри.

Образ Хадіра досить поширений як у мусульманських книжкових переказах, так і в народних віруваннях. У мусульманській традиції, головна якість Хадіра – безсмертя. Хадір вважається наставником і порадником багатьох пророків. Ім'я Хадір (буквально «зелений») вказує на його зв'язок і з рослинним світом, і з морською стихією. Хадіра вважають покровителем морських мандрівників.

«Переказ про Коркуда схожий з привнесеним ісламом із заходу переказом про «пророка» Хизра, чи, за турецькою вимовою, Хидира, що, звичайно, не заважало показувати і шанувати могилу Коркуда, яку декількох місцях на заході (у Верхньому Єгипті і на острові в гирлі Шатт-ал-Араба) показували могилу Хизра. Прислів'я: «Нехай дарує тобі (бог) зцілюючий дотик пророка Хизра, нехай дарує знання батька Коркуда».

В. В. Бартольд

«Святий Хідир, який живе в пісках, – покровитель пустелі. Побачити його – значить стати щасливим, отримати виконання своїх бажань, примноження майна вдвічі. У казках св. Хідир допомагає героям порадами, пояснює складнощі, інколи дарує що-небудь, наприклад, яблуко, що викликає зачаття».

М. Сакалі

Мерв. Руїни медресе

«Популярний загальному сулъмансъкий святий пророк, який замінивши Буркута став у народній уяві покровителем землеробства. Невидимий Хизр (Хидир) мандрує по землі, дає багатство і щастя кожному, перед ким постане видимим. Для святого Хизра на купу обмолоченого зерна клали шматок глини, щоб він поглянув на зібране зерно чи торкнувся його рукою і таким чином збільшив урожай».

В. Басілов

* * *

Тиша

За мить до зливи, в центрі світу, У серці дикої природи, Я слухав тишу серед літа, Спів неземної благодаті… Тоді я закохався в тишу. Та іншим разом, в час наруги, Коли землею засипали На цвинтарі могилу друга, Стояла тиша непорушна… Тоді я зненавидів тишу. Турбанаяз Дашгинов

* * *

Ходжі

Пережитки шаманізму відбилися у народних поглядах, пов'язаних з почесним суспільним станом ходжів. Уявлення про надзвичайні властивості ходжів та їхні лікувально-чаклунські функції в народному побуті туркменів збереглися до наших днів. Пов'язані з ходжами шаманські вірування найбільше збереглися у туркменів-нохурлі (нохурців).

Як і у всій Туркменії, в Нохурі ходжі вважаються нащадками пророка Мухаммеда по жіночій лінії, від шлюбу його дочки Фатіми з халіфом Алі. При цьому ходжі Нохура у відповідності до свого родоводу діляться на три групи. Одна група (іранські ходжі) називають себе нащадками святого Сеїд (Сейід) – Неджепі, могила якого знаходиться в поселенні Ходжа-Кала на Сумбарі.

Руїни старого Мерва. Палац колишнього правителя. Закаспійська область

Хівинські ходжі ведуть свою генеалогію від похованого на городищі старого Ургенча святого Шіх-Шерепа, який згадується в «Родоводі туркменів» Абу-л-Газі як сучасник Арсарі-бая. У Нохурі також є шанована могила Шіх-Шерепа. Третя група – «екме»-ходжі – вважається нащадками святого Сейід-Бюзрюка, похованого в Ірані.

Більшість оповідей про чудеса, які ніби вершать ходжі, розповідають про зцілення людей, психічно або нервово хворих.

* * *

Хуббі– худжі

Син Амбар-она, якому приписували здатність оживляти захланних і з'їдених тварин, потонулих людей, зник у водах Амудар'ї, засоромившись того, що перевершив батька святістю. Вважали, що він регулює режим Амудар'ї, виступає покровителем тих, хто плаває по ріці.

* * *

Куня-Ургенч

Знайде зірку

У кожної людини є своя зірка, хто шукає її, той знайде.

(Народна мудрість) На землі простеливши ойлоук — Свою чорну бурку пастушу, — З неба вечір спустився, Зазирнув у печеру, На рівнині улігся, На пісках, На такирі,[237] На листочках — Долонях дерев. І одна за одною Зорі, наче вуглинки, З неба в тиху воду упали. Ось хлопчина сидить, Очі в озеро втупив І не може відвести Від падучих мигаючих зір. Йому ім'я – Ільяс. Не рибалка той хлопець, Хоч кожного вечора Він приходить сюди. Тільки зорі мигнуть — їм хлопчина мигає в одвіт. – Зорі, – ледве шепоче, – чекаю на вас, — Пливіте, прекрасні, до мене! — Ось, вам, яблуко стигле червоне, беріть! Усміхаються зорі далекі, Та не хочуть до нього пливти. Крихти хліба кидає Ільяс Як приманку, — Може, зорі Підпливуть-таки ближче. Бо смугастий бичок Теж не зразу До нього прийшов, Коли пригощав Запашною травою. Та до нього зірки не пливуть, Якісь дивні ті зорі! Застигли на місці, Мерехтять лиш звабливо. Попробував хлопець Перехитрити зірки І вудочку на ніч залишив. Та вранці лиш рибку знайшов на гачку, А зорю не впіймав. Знову вечір прийшов, І хлопчина подумав: Їх, мабуть-таки, ловлять руками, — В лоно озера він увійшов, Прохолоду не чуючи тілом. Та зірки пустотливі Повтікали від нього. – Зорі, зорі, куди ви? — Кричав їм Ільяс. Повернувся на берег: Полюючи зорі, В глибині натомився. – Почуйте мене, — Шепотів у розкрилене небо, — Знайте, зорі, надію не втрачу, Вас добуду! І знов, Коли зорі ковзнули у воду, Він на берег прийшов І в озеро стрибнув. В прохолоді води Знов зірки повтікали, В різні боки наполохані порозбігались. – Зачекайте, – кричав їм Ільяс, – Пограйтесь зі мною! І ганявся за ними, І радісно плавав, як риба, І про все забував… Неба край запалав І з'явилося сонце багряне. Зорі в озері зникли, чи то потонули, А чи риби ті зорі ковтнули. І знову хлопчина без зірки. Та я вірю у впертість юначу. Він її відшукає, зуміє, Він дістане зорю цей хлопчина!.. Знову в озері народжувались зорі. Знов хлопчина намагався їх впіймати. Аґаґельди Алланазаров

* * *

Чільтан

Чільтан (кирк чільтан, кирк бір чільтан, кирик шілтен) у міфологіях народів Середньої Азії категорія духів. Образ таджиксько-перського походження (чільтан – перс, тадж., «сорок людей»). У найбільш розповсюджених міфах, чільтан – сорок могутніх святих, які правлять світом. Чільтан можуть бути невидимими для людей, а можуть у людській подобі жити серед них (іноді під виглядом бідняка, ницого жебрака, яким усі гидують). Якщо хто з чільтан помирає, інші обирають з людей достойного зайняти його місце. Прийнятий епітет чільтан – гайіб ерен («невидимі святі»; у киргизів духи кайип ерен – покровителі диких жуйних тварин, інколи отожнювані з чільтан) або ерен, арангляр («святі»). У казахсько-узбецькому міфі чільтан живуть на острові посеред моря, куди людям доступ закритий, в інших міфах вони збираються для обговорення своїх справ у безлюдних місцях (на кладовищах, далеко поза житлом), де їх може побачити випадковий перехожий.

Деінде таджики вважали, що чільтан уночі крадуть немовлят і худобу, забирають їх у своє гірське пристанище. У туркменів і узбеків чільтан – також покровителі юнаків, у Хорезмській оазі – покровителі води і (як і у гірських таджиків) покровителі кондитерів, у уйгурів – перші шамани і покровителі шаманів. За уявленнями деяких груп узбеків і таджиків, чільтан – шаманські духи-помічники, близькі до кирк киз (у узбеків інколи ототожнюються з ними, в таджицьких міфах чільтан і сорок дів разом гуляють і танцюють у період цвітіння рослин).

* * *

Шайтан

У мусульманській міфології одне з імен диявола, а також одна з категорій джинів. Слово «шайтан» зрідні біблійному терміну «сатана». Зауявленнями мусульман, кожну людину супроводжують ангел і шайтан, які спонукають її відповідно на добрі і нечестиві діяння. Шайтани можуть з'являтися у людській подобі, інколи мають імена. Розповсюджене повір'я, що поети і пророки повторюють слова, якими їх напучує шайтан. Можливо, що в уявленнях про шайтана іслам зберіг пам'ять про деякі давні божества Аравії.

Мерв. Міст на ріці Мурґаб

«Розповідають, що Коркут-ата мріяв зробити собі такий музичний інструмент, на якому можна було б виконати будь-яку мелодію. Довго мучився він, вибираючи потрібне для цього дерево, та нічого не виходило. Якось, блукаючи лісом у пошуках такого дерева, він побачив шайтанів. Ті попросили його показати їм музичний інструмент, який він майстрував. Вдавши, що він іде з лісу, Коркут-ата обійшов їх стороною, підкрався тихцем і почав слухати, про що вони говорять. А вони говорили якраз про нього: «Коркут-ата не зможе зробити кобиз, тому що він не знає, що його неможна виготовити із звичайного дерева. Треба взяти стовбур сухого дерева лохжіде (мілкий кущ, що росте в тугаях), зламаного диким кабаном, зробити з нього жолобок, обшити шкурою крикливого верблюда, виготовити струни з хвоста жеребця, що голосно ірже, закріпити їх на підставці з сухого відламку гарбуза і натерти струни клеєм рослини сасик-курай (шерешник), – це був би справжній кобиз!» Коркут-ата підслухав усе те і зробив, як говорили шайтани. У нього вийшов дуже гарний кобиз. Ось чому Коркут-ата вважається «піром» (покровителем) тих, хто грає на кобизі».

В. М. Жирмунський

* * *

Мерв. Туркменський аул

Ювха

«У туркменів є міфічна істота «ювдархо» (ювха + аждарха), зображується як величезна гадюка, яка ковтає все, що їй попадеться».

Шарустам Шамусаров

У міфології туркменів і узбеків, башкир і казанських татар (юха) демонічний персонаж, пов'язаний з водною стихією. Ювха – прекрасна дівчина, в яку перевтілюється аждарха, яка не бачила людину 80 років (у татар – 100, а то й 1000 років). 40, 80 – у туркменів магічні числа. Ювха може показуватися в личині будь-яких тварин і предметів, але найчастіше у фольклорі і міфах вона постає в образі гарної юнки, красуні, пері. У туркменських міфах (також у міфах узбеків Хорезму) ювха своєю звабливістю привертає увагу багатьох чоловіків, за одного з них виходить заміж. Перед цим ювха виголошує чоловікові умови співжиття: він не повинен дивитися, як вона розчісує волосся, не гладити по спині, обов'язково виконувати омовіння після близькості. Порушивши умови, чоловік виявляє зміїну луску на її спині, бачить, як, розчісуючи волосся, вона знімає голову. Якщо не погубити ювху протягом 40 днів, вона з'їсть свого чоловіка (але убити її можна тільки у безводному місці).

У міфах «поїдання» відбувається або поступово шляхом задоволення її нестримних сексуальних потреб, або ж у прямому смислі. Тюркська назва цього персонажу похідна від дієслова «ювутмак» – «ковтати, затягувати в себе». Відома малорозповсюджена назва – ювдарха, яка прямо вказує на її «поїдальні» функції. У народі «ювха» називають легковажних жінок.

Ювха – найвища категорія магічних перевтілень змій.

У часі відбулося змішування двох різних категорій: ювхи і пері, чи деяке отуречування давньоіранського персонажа пері. Даючи згоду на шлюб, окрім трьох основних вимог, які ювха-пері висуває, боячись викриття її нелюдської природи (не дивитись, як вона розчісує волосся, так як для зручності вона знімає голову; не гладити її по спині навіть у хвилини інтиму, тому, що там приховані залишки зміїної луски; не дивитись їй вслід, бо ходить вона на вивернутих ступнях), вона вимагає ще, обов'язково, мати під рукою воду для омовіння після інтимної близькості.

Місто Красноводськ. Після шторму 14 листопада 1910 р.

В умовах життя мусульманської спільноти з його і так обов'язковими у побуті шаріатськими приписами омовінь подібного роду вимога звучить дивно. Але це дає ключ до розуміння цього персонажа, як тісно пов'язаного з водною стихією. У зв'язку з цим слід згадати, що покровителями, господинями джерел, струмків і малих річок у туркменів виступають сув-перісі, тобто «водні пері», поруч з тюркським еквівалентом сув-еєсі «господарі води». Переплетіння елементів іранської і тюркської демонології з додатком вже арабо-мусульманських традицій (після омовіння ювха-пері возносить молитву Аллаху) і відобразилося в цьому образі. Але не від Аллаха, а, перш за все, як мовиться в легендах, від наявності води залежить повернення сил ювхи-пері, потрачених нею під час близькості, яку можна пояснити як символічний акт, пов'язаний з родючістю. А в умовах спекотного клімату Середньої Азії родючість неможлива без достатньої кількості води. Тому вважалося, що позбутися ювхи-пері, знищити її можна тільки під час близькості або ж відразу після, знаходячись далеко від води.

* * *

Яда

У давньотюркській міфології магічний камінь, за допомогою якого можна викликати чи спинити непогоду: дощ, сніг тощо. У деяких джерелах власники яда – шамани; за іншими джерелами, яда не пов'язаний з шаманством. За однією з легенд, камінь яда отримав від Яфета Огуз-хан. За іншою середньовічною версією, предки Огузів відібрали дощові камені у тварин (ті тримали їх у роті, і прямо над ними з'являлися дощові хмари). Зв'язок яда з тваринами відображений у міфології киргизів, які вірили, що його можна знайти в шлунках овець чи корів. Якути вважали, що чарівний камінь сата може подарувати шаманові орел. Пов'язаний з використанням яда сюжет відображений в поемі «Шахнаме» Фірдуосі.

Місто Ашгабад. Ріка Фірюзинка і столітня чинара

Місто Красноводськ. Гори

Ашгабад. Вид Фірюзи з гори

Прислів'я та приказки

З попелу кургану не буде.

Зять сином не стане.

Не сівши на швидкого коня до світанку, шлях не здолаєш.

Син для батька – найсокровенніше.

Блукаючи повсюдно, олень знає пасовища різних місць.

Про перехід каравану вночі знає жайвір.

Де гострий біль, знає той, хто його відчуває.

Не підпалюй – обпечешся, не копай – сам упадеш.

Вогонь спочатку на собі випробовуй; не обпалить, тоді вже – на іншому.

Із сильним не борись, із швидким не біжи наввипередки.

Дві баранячі голови в одному казані не варяться.

Зачепиш вогонь – погасне, зачепиш сусіда – відкочує.

Не бери того, що не клав.

Поки розумний думає, дурний два рази сина одружить.

Рана від меча заживе, а від язика – ні.

Від молитви яблуко заплаче, гранат засміється.

Хто знайшов – той радіє, хто пізнав – той забирає собі.

Боягуз той, хто не поспішає врятуватися.

Не радій біді сусіда, вона до тебе прийде.

Кинь яблуко в небо, а поки воно впаде – що буде, то й буде.

Не вибирай коня очима пішого, не вибирай дружину очима вдівця.

По-справжньому плаче тільки мати, всі інші прикидаються.

Плями звіра видно зовні, людина свої плями ховає всередині.

Тисяча печалей жодної справи не звершать.

Ашгабад. Дорога до Фірюзи

Література

Бартольд В. В. Книга моего деда Коркута. / «Китаб-и дедем Коркут»/. М. – Л.: АН СССР, 1962.

Басилов В. Н. Избранники духов. М.: Политиздат, 1984.

Басилов В. Н. Культ святых в исламе. М., 1970.

Бердимухамедов Гурбангули, Президент Туркменистана. Ахалтекинец – наша гордость и слава. Ашхабад, 2008.

Бичурин Н. Я. Собрание сведений о народах, обитавших в Средней Азии в древние времена. М. – Л., 1950. Т. 1.

Велиханов Ч. Ч. Собр. соч. А. – А., 1961. Т. 1.

Все шедевры мировой литературы в кратком изложении. Сюжеты и характеры. Зарубежная литература древних эпох, средневековья и Возрождения. / Ред. и сост. В. И. Новиков. М.: Олимп: ACT, 1997.

Гордлевский В. А. Избр. соч. М., 1962. Т. 3.

Де Пейссонелъ Шарль. Записка о Малой Татарии. Днепропетровск: «Герда», 2009. Домусульманские верования и обряды в Средней Азии. М., 1975.

Жирмунский В. М. Тюркский героический эпос. Л., 1974.

Каррыев Б. А. Эпические сказания о Керр-оглы у тюркоязычных народов. М., 1968.

Кононов А. Н. Родословная туркмен. Сочинение Абу-л-гази, хана Хивинского. М. – Л.: 1958.

КороглыХ. Огузский героический эпос. М., 1976.

Кримський А. Ю. Тюрки, їх мови та літератури. І. Тюркські мови. Вип. II. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2007.

Леся Українка. Стародавня історія східних народів. Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2008.

Мифы народов мира. Энциклопедия. В 2-х т. М., 1991.

Мурадов Мелик. Узбекские народные легенды. 1993.

Проданный сон (туркменские народные сказки). / Пер. с туркм., составление, вступит, статья и примеч. И. Стебловой. М.: «Наука», 1969.

Пугаченкова Г. А. Драконы мечети Анау. – «Советская этнография», 1956, № 2.

Рапопорт Ю. Средняя Азия в древности и средневековье. М., 1977.

Сакали М. А. Туркменский сказочный эпос. Ашхабад: Издательство Академии наук Туркменской ССР, 1956.

Снесарев Г. П. Реликты домусульманских верований и обрядов у узбеков Хорезма. М., 1969.

Сорок девушек. М., 1951.

Тревер К. В. Сэнмурв-Паскудж. Собака-птица. Л., 1937.

Туркменские пословицы и поговорки. Ашхабад, 1961.

Туркменский юмор. / Составители А. Кекилов и М. Косаев. Ашхабад, 1961.

Шамусаров Шарустам. Типология и взаимосвязь фольклора тюркских и арабских народов. М.: Академкнига, 2006.

Ашгабад. Текінський базар

Примечания

1

Безоаровий камінь, або камінь безуй – речовина органогенного походження. Його знаходять у нутрощах безоарових козлів, які живуть на гірських територіях Середньоазіатського регіону. У горах ростуть чіпкі колючі рослини, на яких залишається шерсть тварин. Безоарові козли ковтають ту шерсть разом із рослинами, у нутрощах на клубках волосся накопичується гідрофосфат кальцію (мінеральні солі) і утворюється сіро-синій камінь. У середні віки безоаровий камінь був досить дорогим, він поглинав сполуки миш'яку і вважався сильним протиотруйним засобом. У середньовічній Європі безуй добували для високих світських і релігійних сановників, для лікарів, алхіміків, учених.

У руських хроніках описані випадки, коли за допомогою безоарового каменя врятувалися від смерті патріарх Никон (1652 р.)та обраниця руського царя Олексія Михайловича Наталія Кирилівна із роду Наришкіних, яким подавали отруєне вино. У Никона в рукоять патріаршого посоха був вправлений безуй-камінь, який він умочував у чашу, а фаворитка царя за порадою лікаря пила особливу горілку, настояну на безоаровому камені.

«Клянусь життям, це найблагородніший з усіх дорогоцінних каменів, які зберігаються в скарбницях, бо для життя корисний він, а не вони!» (Аль-Біруні).

(обратно)

2

Сеіді (Сеїді, Сейіді) Сеійтназар Хабіп-ходжа-огли (1775–1836). Народився в родині служителя культу. Навчався в медресе Бухари і Хіви. Був значним беком, кермував військом. Відома поетична переписка Сеіді з поетом-полководцем Зелілі, в якій відображені воєнні змагання туркменів із сусідами, учасниками якої були обидва поети. Сеіді прославляв захисників батьківщини, закликав туркменів до єдності.

(обратно)

3

Ажі-Дахака – в іранській міфології дракон; в легендарній історії іноземний цар-узурпатор, який захопив владу над Іраном.

(обратно)

4

Ажі (ажай) – в іранській міфології чудовисько, дракон, персоніфікація чорних хмар, що затуляють сонячне світло.

(обратно)

5

Ілу (первинне «сильний», «могутній») – давньосемітське верховне божество; в західносемітській міфології верховний бог. деміург і далекий предок.

(обратно)

6

Ардвісура Анахіта – в іранській міфології богиня води і родючості. На думку деяких учених, культ Ардвісури Анахіти як богині води склався у кочових іранців, які жили на берегах Сирдар'ї.

(обратно)

7

Дестан (дастан) – літературний жанр, що поєднував у собі особливості і фольклорної прози, і поезії, як пісенної, так і книжної.

(обратно)

8

«Хук хак!» (араб. букв, «він бог», «він істина») – вигук дервішів.

(обратно)

9

Пастухи Туркменії, які займалися відгінним скотарством, більшу частину часу були відірвані від своїх родин. Робота пастуха вважалася важкою (вони жили в землянках і куренях, подовгу буваючи під відкритим небом і страждаючи від спеки, дощів та морозу) і небезпечною (постійно доводилося захищатися від хижих звірів та грабіжників).

(обратно)

10

Хурджин – перекидна сумка із шкіри чи килимної тканини, верблюдиця була матір'ю усіх верблюдів у стаді.

(обратно)

11

Маммед-джан – букв, «дорогий Маммед», тут лагідне звертання. З іменем юнака Маммедджан утворює гру слів.

(обратно)

12

Овмач – їжа із розм'ятих у маслі шматочків гарячої перепічки.

(обратно)

13

«Я пірім Вейсел гара!» – ймовірно, спотворена суфійська формула; у казці використовується як закляття.

(обратно)

14

Кран – перська срібна монета, одна десята частина тумана (туман – перська золота монета).

(обратно)

15

Сулейман – бібл. цар Соломон, який за численними легендами, розповсюдженими у народів мусульманського Сходу, був наділений владою над усіма чарівними силами. Окрім того, він розумів мову птахів і звірів, був надзвичайно мудрим і багатим. Ім'я Сулеймана, який за релігійною традицією вважався правовірним і був пророком Аллаха, увійшло в Коран, чим і пояснюється його популярність на мусульманському Сході.

(обратно)

16

«Шір!» – перс, «лев»; «пелен» чи «пеленг» – перс, «барс, леопард», туркмен, «тигр».

(обратно)

17

«…є одна молитва» – мається на увазі молитва, записана на папері; за повір'ями, така молитва допомагала при хворобах, пристріту, відваджувала злих духів.

(обратно)

18

«Яблуко заплаче, гранат засміється» – приказка, що підкреслює чудодійну силу молитви.

(обратно)

19

Махді – у мусульманській міфології «ведена» (Аллахом) людина, обновитель віри напередодні Страшного суду свого роду месія.

(обратно)

20

Кятібі (1803–1881) – туркменський поет. Народився в аулі Караган поблизу нинішнього Бахардена, де й пройшло його життя. Навчався в медресе Бухари і Хіви, після працював учителем на батьківщині.

(обратно)

21

Кеміне (Мамедвелі; 1770–1840) – туркменський поет-класик. Народився в родині дехкан (дехканин, дайханин – селянин, землероб), усе життя бідував. Навчався в медресе Бухари при підтримці родичів. Поневірявся на чужині, батрачив у Хіві. Прославився правдолюбством та гострим язиком, що й заважало йому у досягненні життєвих благ. Велика кількість анекдотів про Кеміне присвячена його легендарному рваному кожухові.

(обратно)

22

Пір – духовний наставник, священик, керівник общини віруючих мусульман.

(обратно)

23

Молла (мулла) – мусульманська духовна особа; інколи так називали учителя або просто грамотну людину.

(обратно)

24

Махтумкулі (псевдонім – Фрагі, який дослівно означає: «розлучений, відсторонений»; близько 1733–1880) – класик туркменської літератури. Освіту отримав у сільській школі, де вчителював його батько, і в медресе Шіргазі-хана в Хіві. Працював майстром по сріблу, багато мандрував, був у полоні в іранців. Із літературної спадщини дійшло десять тисяч рядків. Махтумкулі один із перших відмовився від арабо-перської метрики, замінив її народною силабічною системою.

(обратно)

25

Тасгир – шанобливе звертання.

(обратно)

26

Меджнун-Делі – обидві частини клички коня означають «біснуватий», «божевільний».

(обратно)

27

Сірі (сири) – міра ваги, кілька десятків грамів.

(обратно)

28

Анбал – професійний носій.

(обратно)

29

Гурджістан – Грузія.

(обратно)

30

Мейхана (майхану) – приміщення для бенкетів, частувань.

(обратно)

31

Хейкель – шкіряна сумка з молитовником.

(обратно)

32

Гайсар – придумана назва хвороби.

(обратно)

33

Яшмак – кінець головної хустки, яким жінки-туркменки закривали нижню частину обличчя.

(обратно)

34

Топби – національний жіночий плетений головний убір.

(обратно)

35

Рікат – частина мусульманського молитовного обряду.

(обратно)

36

Сагра – шкура з крупа коня, що йшла на виготовлення чобіт.

(обратно)

37

Гарбуз нещастя – посудина з видовбаного гарбуза, у яку жебрак збирав милостиню.

(обратно)

38

Хизр – ім'я пророка, який нібито знайшов джерело живої води і став безсмертним.

(обратно)

39

Лев божий – епітет халіфа Алі.

(обратно)

40

Шахімердан – «цар хоробрих»; епітет халіфа Алі.

(обратно)

41

Абубекр – ім'я першого халіфа.

(обратно)

42

Хазрет – титул, що його додають до імен пророків і святих.

(обратно)

43

Омар – ім'я другого халіфа.

(обратно)

44

Хайдар – Лев; прізвисько халіфа Алі.

(обратно)

45

Ага – пан, господар.

(обратно)

46

Яхна, тамдирлама, ішлеме, гомме – назва страв національної кухні.

(обратно)

47

Кибла – напрямок у бік священного для мусульман міста Мекки (для Туркменії це приблизно південно-західний напрямок); під час молитви віруючі звертаються у бік Кибли.

(обратно)

48

Карнай, сурнай, балабан, гіджак (гиджак), чінгіре, баб, аргулум – назви національних музичних інструментів.

(обратно)

49

Тар – струнний щипковий музичний інструмент.

(обратно)

50

Дутар – музичний інструмент.

(обратно)

51

Гьонкар (гектар) – наркотичний засіб, що його виготовляють із сухих коробочок опійного маку.

(обратно)

52

Ерени – мудрі покровителі епічних героїв.

(обратно)

53

Пір – святий-покровитель.

(обратно)

54

Ровшен – ім'я героя епосу (Ґероґли – його прізвище).

(обратно)

55

Бахші – співець, казкар, оповідач.

(обратно)

56

Ша-каландар – Цар-каландар.

(обратно)

57

Ашгин, талхин – назва мелодій.

(обратно)

58

Тельпек – туркменський національний головний убір, висока бараняча шапка.

(обратно)

59

Зангар – лайливе слово.

(обратно)

60

Істина – один з епітетів Аллаха.

(обратно)

61

Могутній – один з епітетів Аллаха.

(обратно)

62

Cyna – глиняне узвишшя, що його зазвичай облаштовували в саду чи у дворі для сидіння і лежання.

(обратно)

63

Рамазан – мусульманський піст, під час якого дозволяється їсти тільки від заходу до сходу сонця.

(обратно)

64

Селалік – частування перед світанком під час Рамазану.

(обратно)

65

Набат – кристалічний цукор, один із видів східних солодощів.

(обратно)

66

Езраїл – ангел смерті.

(обратно)

67

Пагса – прошарок глини в глинобитних спорудах.

(обратно)

68

Суніти (шиїти) – різні трактування мусульманської релігії (суніти разом з Кораном визнають ще й Суну). У вустах перса-шиїта слово «суніт» звучить як лайка.

(обратно)

69

Обманний світ – звичний для поезії і фольклору народів Сходу образ світу, де все обман, лиш видимість одна, де людина – гість.

(обратно)

70

Різа – ім'я восьмого імама секти шиїтів.

(обратно)

71

Слід п 'ятірні – слід від долоні Хизра. Коли Ґероґли немовлям знайшли у могилі, Хизр благословив його, тричі ляснувши долонею по спині.

(обратно)

72

Дванадцять кісток – у мусульман вважається, що кістяк людини складається із дванадцяти основних кісток.

(обратно)

73

Союнджі – радісна звістка і подарунок за неї.

(обратно)

74

Ак-Памик (Акпамик) – у давні часи в Туркменії існував звичай: якщо у родині довго не було дітей, і, нарешті, народжувалась дівчинка (за звичних умов істота не бажана в туркменській сім'ї), то батьки, радіючи появі дитини, розвішували в середині кибитки по стінах її різноманітні фігури, зроблені з білої вати. (Звідси, очевидно, йде й ім'я героїні казки: Акпамик – біла вата.) Деякі фігури робилися з кольорових ганчірок. (їхні обриси використовувалися у килимовому орнаменті.) Поміж таких фігур інколи розвішувалися і ляльки. У більш давні часи лялька, можливо, вивішувалася і над дверима. Можна припустити, що даний звичай генетично пов'язаний з материнським родом і лялька вважалася духом – покровителем жінок. Такі духи – Емагендер – у вигляді примітивних ляльок вшановуються ще й нині у текемутів, шорців та ін. алтайських тюркських народностей. У Китаї також існував звичай вивішувати при народженні дівчинки ляльку.

(обратно)

75

За давнім звичаєм, дівчата і жінки поселення нерідко збиралися разом, щоб спільно і швидко що-небудь зшити, спрясти тощо. Найчастіше все це робилося перед весіллям.

(обратно)

76

Ковурга – смажена пшениця, національна їжа туркменів.

(обратно)

77

Ак-Мая – біла верблюдиця. «Ак Маянин сюйді» (буквально «молоко білої верблюдиці») – одна з туркменських назв Молочного Шляху (Чумацького Шляху).

(обратно)

78

Гарбуз видовбаний і висушений у вигляді посудини.

(обратно)

79

Ібліс – у мусульманській міфології диявол.

(обратно)

80

Мухаммад (Мухаммед, Мохаммед, Магомет, Магомед) – у мусульманській традиції міфологізований образ засновника ісламу і мусульманської держави (близько 570–632). Актуальне ядро мусульманських уявлень про Мухаммада складає його діяльність як релігійного проповідника, який відмовився від язичницьких вірувань і протиставив їм учення про єдиного і всемогутнього бога. Мусульманська традиція вважає Коран – головну священну книгу ісламу, як збірку проповідей, вкладених у вуста Мухаммада Аллахом; текст Корану, що ніби зберігається на небесах під престолом Аллаха, відкриває Мухаммаду під час його нічних пильнувань на горі Хіра (поблизу Мекки) ангел Джібріл. В Корані Мухаммад – «посланник» Аллаха і його пророк, один із пророків, яких Аллах і раніше посилав до людей. Як і попередні пророки, Мухаммад – звичайна людина; він не вчений, і від нього не варто вимагати чудес; він тільки «застережник» і «вісник» («благовісник»), «світильник освітлюючий», обраний Аллахом для того, щоб донести до людей істину. Одночасно Мухаммад вирізняється серед інших пророків; він заключає їхній ряд і, будучи останнім, підтверджує учення попередників (Коран називає його «печаткою пророка»). Міфологічні риси образу Мухаммада широко розповсюджені в уявленнях народів Ближнього і Середнього Сходу (оповідки про чудесні зцілення Мухаммада, відкриття ним джерел води, оживлення безплідних земель тощо). Мусульманські містики створили образ Мухаммада – «досконалої людини», яка має особливі властивості і ближче всіх стоїть до Аллаха. Культ Мухаммада відображений і в популярному у мусульман багатьох країн святі «різдві пророка».

(обратно)

81

Іфріт – у мусульманській міфології вид джинів, які мали особливу силу. У фольклорі арабських народів іфріти інколи вважаються душами померлих.

(обратно)

82

Сілат – джин стихії води.

(обратно)

83

Ареах (Ал) – злі духи. Про витівки злого духа розповідається в туркменських небилицях. Він підстерігає людину у якому-не-будь безлюдному місці поблизу аулу чи пробирається в кибитку. Чоловік позбавляється духа за допомогою священного ножа чи прикликавши на допомогу порхана.

(обратно)

84

Бехлілі Дана – «Мудрий Бехлілі». Мова йде про дівана Бух-луле, сучасника арабського халіфа Харун ар-Рашіда (786–809) і популярного героя багатьох анекдотів і притч; інколи його партнером виступає халіф Харун ар-Рашід.

(обратно)

85

Батман – міра ваги, не однакова у різних країнах Сходу; у туркменів складала приблизно 20–21 кг.

(обратно)

86

Ад (адіти) – у мусульманській міфології один з корінних народів Аравії. Коран називає місцем проживання адітів ал-Алкаф, який коментатори розміщують у пустелі Східного Хадрамаута. За Кораном, адіти розкошували, але загордились і відмовились наслідувати напучення посланого Аллахом пророка – «брата їхнього» Худа. За це адіти були покарані засухою і ураганом («вітром шумним»), який бушував сім ночей і вісім днів і стер їх з лиця землі. Історична наука даних про народ ад не має. У середні віки в Аравії слово «адітський» часто вживалося в значенні «давній»; і по сьогодні руїни називаються там «адітське житло».

(обратно)

87

Балам син Баури – у мусульманській міфології персонаж, який відповідає біблейському Валааму. У Корані не згадується, але часто асоціюється з персонажем Корану, який зрадив своїй праведності («І зробив його своїм послідовником шайтан, і був він із тих, що заблукали»).

(обратно)

88

Калам – перо з тростини (очерету).

(обратно)

89

Абу-л-Газі вів свій рід від Шейбана, сина Джучі, внука Чингізхана.

(обратно)

90

У 1051 Р. X. (1641 р.) Абу-л-Газі ще не «сів на престолі свого батька», а, будучи запрошений аральськими узбеками, прибув до Аралу, де він був проголошений ханом тільки в 1053 Р. X. (1643 р. н. е.), а ханом хівинським він став тільки в 1055 Р. X (1645 р. н. е.).

(обратно)

91

Термін «юрт» у значенні «місце для кочів'я» в Середній Азії та Ірані широко використовується починаючи з XIII ст. У даному випадку він вжитий у значенні «країна». Слово «юрт» О'урт), ймовірно, походить від дієслова «ходити», «йти»; таким чином, могло спочатку означати «ходження», «кочування», «місце для кочів'я».

(обратно)

92

Мангишлак – гористий півострів на східному березі Каспійського моря. А. Вамбері пояснює Мангишлак: «мінг+кишлак» – «тисяча зимових стійбищ». (А. Вамбері. Путешествие по Средней Азии) Г. Мусабаев вважає, що словосполучення «ман+кишлак» – «бараняча зимівля» (Г. Мусабаєв. Семантика слова «Мангыстау»).

(обратно)

93

Балхан (у Абу-л-Газі) – гори і район на східному узбережжі Каспійського моря, на південний схід від Красноводської затоки: Великий Балхан і Малий Балхан (Я. С. Берг. История исследования Туркмении).

(обратно)

94

На думку деяких дослідників, слово «кибитка» («юрта», «дім») запозичене туркменами і узбеками від арабів і означає воно «господар», «батько роду», «родинний», «одружений»; «одна родина», що складає дім, кибитку, тягло. Інші вважають, що це слово було запозичене у китайців, де воно означає «місто».

(обратно)

95

Нукер (монг. nokor/nokur – «друг») – у монголів цим терміном позначався «вільний воїн, який взяв зобов'язання служити своєму вождю»; у тюркських народів цим терміном позначався «дружинник», «віськовий слуга».

(обратно)

96

«Хороший», «добрий» (jaxшi) і «поганий» (jаман) зазвичай вживаються як «знатний» і «незнатний».

(обратно)

97

Битва відбулася в районі Бамі-Беурме, в місцевості на південний схід від сучасного Кизил-Арвата.

(обратно)

98

Городище Дурун знаходиться приблизно на середині дороги між Ашгабадом і Кизил-Арватом, в 5–6 км на схід від залізничної станції Бахарден.

(обратно)

99

За словами Муніса-Агехі, ця битва відбулася в 1059 Р.Х. (1649 р. н. е.).

(обратно)

100

Сакалайн – подвійне число від арабського слова сакаль, що означає в тому числі людей і джинів (духів) у сукупності.

(обратно)

101

Перша сура Корану.

(обратно)

102

Термін «іль», який відомий у узбеків у формі «ель», Абу-л-Газі вживає найчастіше в значенні «плем'я», «племінний союз», і не так часто у значенні «народ».

(обратно)

103

Арабське «шкіра» або «кора», «поверхня, верхній шар землі»; «ґрунт» – таким чином стає зрозумілою народна етимологія слова «Адам».

(обратно)

104

Джуді – гора в північній Аравії. «Вже пізніше мусульмани перенесли назву «Джуді» на гору в басейні Тигра, з якою християнський, може ще вавилонський, переказ пов'язує легенду про потоп, значно пізніше, не раніше X ст., перенесену на гору Масіс у Вірменії, яка отримала від європейців біблійну назву Арарат». (В. В. Бартольд. О пророке Мухаммеде).

(обратно)

105

Ітіль – Аділь – Еділь – Етіль – Атил – Волга.

(обратно)

106

Ріка Яїк (тюрк. jajик – «та, що розлилася»; Даікс – давніх греків) при Катерині II була перейменована в р. Урал «із спеціальною метою стерти у пам'яті народній повстання яїцьких козаків на чолі з Пугачовим (як було прямо сказано в тодішньому указі)…» (Семенов-Тянь-Шаньский В. П. О транскрипции и синонимике географических названий. – Известия Всесоюзного Географического общества, 1940, № 6).

(обратно)

107

Турк (тюрк) – слово «туркут» (монгольське torgiid – «родичі по матері чи родичі дружини)». Слово «туркун» складається з двох елементів – тур + аффікс «збірної множини» – кун, який, з певною долею вірогідності, походить від давньотюркського слова кун «народ».

(обратно)

108

Кеюмерс – легендарний цар Ірану.

(обратно)

109

Назва «монгол» чи «могол» (так у Середній Азії завжди вимовлялося слово «монгол» і так досі називають себе афганські монголи) найдовше утрималась в Середній Азії, де першість у державі, після деяких коливань, залишилась за нащадками другого сина Чингізхана, Чагатая. Після розпаду чагатайської держави на дві частини, західну і східну, назва «Чагатай» залишилась за західною частиною, де переважав турецький елемент. За кочовим населенням східної частини залишилась назва могол, за країною – назва Моголістан. Назви «могол» чи «Моголістан» продовжували вживатися і тоді, коли в цій країні вже не було слідів монгольської мови і зникли тільки після падіння монгольської династії в конці XVII ст. (Бартольд В. В. История тур. – монг. народов, с. 17–18).

(обратно)

110

Легенда про Огуз-хана відома в двох версіях: версія мусульманська і версія уйгурська. Легенда про Огуз-хана була широко розповсюджена серед тюрків; усні перекази про родоначальника огузів потрапили у писемні джерела: Діван Махмуда Кашгарського, Збірку літописів Рашід-ад-діна, Родоводи Абу-л-Газі. Абу-л-Газі у викладі переказу про Огуза та його синів і нащадків наслідує Рашід-ад-діна. Слово «огуз» спочатку могло означати просто «племена», «об'єднання племен», яке з часом перетворилося в етнічне ім'я із збиральним значенням, яке отримало у відомих випадках визначення як необхідний детермінатив: «токуз огуз» – «дев'ять [різних] племен», «уч огуз» «три [різних] племені». Легенда про Огуз-кагана, відома з рукопису (близько 1300 р.) Національної бібліотеки в Парижі, виникла, ймовірно, в ті часи, коли вже забулося справжнє значення цього слова-тер-міну («огуз» – «племена»). Племінний термін-ет-нонім перетворюється у власне ім'я легендарного предка, родоначальника племені; цьому імені підшукується належне за звучанням і приписаному значенню слово, яке вказує на незвичність походження носієв цього терміну – аристократії племені, тобто відбулася персоніфікація етноніму.

(обратно)

111

За Ібн ал-Асіром, іслам було прийнято «чисельним турецьким (тобто тюркським) народом (до 200 000 наметів) у 950 р.» (Бартольд В. В. История культурной жизни Туркестана, с. 73).

(обратно)

112

Полювання у монгольських і тюркських народів мало першочергове військово-господарське значення. Військове тому, що було своєрідними маневрами, військовим навчанням – тренуванням; господарське тому, що слугувало одним з основних джерел продовольства. Правила полювання були чітко встановлені в Ясі Чингізхана; у Сельджукідів теж був мисливський кодекс «Книга полювання» – Шікар-намає.

(обратно)

113

Етимологія слова «уйгур», як і пояснення са-моназв усіх інших народів і племен, про які тут піде мова, були широко розповсюджені в народі у вигляді переказів-легенд, звідки вони потрапили у письмові джерела. Ці народні етимології виникли вже у ті часи, коли істинне значення кожного такого імені забулося, а так як тюркські народи, як і інші, які зберігали родоплемінну організацію, тримали в колективній пам'яті роду-племені свій, як правило фантастичний, родовід, то природно, що пояснення самоназви було головною складовою частиною такого родоводу.

(обратно)

114

Переказ про те, що Огуз у ранній молодості прийняв іслам і що це послугувало приводом до ворожнечі, а потім і до війни між ним і його батьком, Кара-ханом, довго побутувало в середовищі тюркських племен.

(обратно)

115

Цей термін пов'язаний з назвою народу (джурджані), який захопив у ХII ст. увесь північний Китай і заснував північно-китайську імперію Цзінь.

(обратно)

116

Як свідчать Плано Карпіні і Рубрук, монголи доволі рано знали повозки двох родів (Владимирцов Б. Я. Общ. строй монголов, с. 41–42).

(обратно)

117

В Анатолії досі зберігається гарба (двохколісна) на високих суцільних дерев'яних колесах, яка називається канли.

(обратно)

118

Іт-Барак, за Рашід-ад-діном, – назва одного з ворожих Огуз-ханові племен. Арабське написання імені українською мовою транскрибується по-різному: Борак; Бурак – узбецький царевич, внук Урус-хана, з яким воював Тимур (Бартольд В. В. Улугбек и его время, с. 75). Ті обставини, що Іт-Барак у Абу-л-Газі не плем'я, а цар, можна пояснити так: поруч з легендою про царя Барака йому були відомі також і історичні персони з таким іменем. Він знав про Чагатаіда Барака, що вторгся у 1269–1270 pp. на територію Південного Туркменістану.

(обратно)

119

Дружини і родини у походах монголів і тюрків – звичне явище. «Чагатаї в державі Тимура брали у похід із собою і дружин, і дітей, і стада» (Бартольд В. В. Улугбек и его время, с. 24).

(обратно)

120

Ріка Тін – ріка Дон.

(обратно)

121

Так називалася значна степова територія, від верхів'я Сирдар'ї і майже до гирла Дунаю. У різні часи різні частини цієї великої території позначалися цим терміном. Термін Дешт-і кипчак зустрічається вже на початку XI ст.

(обратно)

122

У XIV ст. цей термін був рівнозначний Туркестану і Мавераннахру; це видно з того, що Тимур у 1391 p. y відомому Карсакпайському написі називає себе «султаном Турану».

(обратно)

123

З часів глибокої давнини і до монгольських часів титул хорезмшах вживався до правителів Хорезму. Навіть тюрок Алтунташ, якого Махмуд призначив правителем Хорезму, носив цей титул (Баршольд В. В. Туркестан, т. II, с. 294, 295). Ібн-ал-Асір, Абу-л-Феда та інші арабські історики називають хорезмшахами усіх правителів цієї країни.

(обратно)

124

Джебенойон і Субеетай (Субедей) – бахадур – двоє з чотирьох наивірніших і наивідданіших соратників Чингізхана; були направлені Чингізханом для переслідування хорезмшаха Мухаммеда.

(обратно)

125

Слово «султан» з часів узбеків (XV ст.) у Середній Азії почало означати «царевич, нащадок Чингізхана» (Баршольд В. В. Церемониал при дворе узбекских ханов в XVII в., с. 304).

(обратно)

126

Іштяки, тобто остяки, так іменували башкирів деякі тюркські народи.

(обратно)

127

Уруг – у монгольських народів (urux – urug) – має значення «нащадок», «пагін даного роду»; у тюркських народів – «рід».

(обратно)

128

Саін-хан («славний хан») – прізвисько знаменитого Бату (Батия).

(обратно)

129

Терміну «мангит» східних хронік у руських літописах відповідає термін «нагай» – ногай. «І пріідоша нагаї, преже реченния Мангити…» («История о Казанском царстве», с. 8). Мангити – монгольського походження. Відомо, що у XVI ст. мангити-ногаї кочували по нижній течії Яїка, пізніше вони мешкали у степовій частині Криму, на північному Кавказі і в Середній Азії. Узбеки і казахи ногаями називають волзьких татар. Мангитами нині називається одне з узбекських племен (Баршольд В. В. История тур. – монг. народов, с. 18).

(обратно)

130

Калмик або калмак – так тюрки називали західних монголів, які складалися з киреїв (караїтів) і найманів (Аристов H. A. Заметки, с. 33).

(обратно)

131

У кінці XVI ст. туркмени під натиском ногайців були змушені піти з Мангишлаку; у 30-х роках XVII ст. туркмени, повернулися в Мангишлак, і разом з тими, що залишалися там, були витіснені калмиками, які у 1632 р. під проводом Хо-Орлоєка, відтіснивши ногайців, розмістилися в низинах Волги (Пальмов Н. Н. Этюды по истории приволжских калмыков, ч. І, XVII, 6, с. 5–8).

(обратно)

132

Порівняння «світ – караван-сарай» широко розповсюджене у мусульманській моралістичній літературі (Бертельс Е. Э. Хибитал хакаик Ахмада Югнаки, с 43).

(обратно)

133

Туран вживається як синонім слова Туркестан.

(обратно)

134

Даруга – слово монгольське, похідне від дієслова «даруху» – «давити»; цей термін співставний з терміном «баскак» («давити»). У монголів це слово вживалося частіше у формі «дардхачі». Термін «даруга» (як і інші історичні терміни) у різні часи і у різних народів мав далеко не однакове значення; найчастіше цим терміном називалися правителі – намісники міста чи області (Вельяминов-Зернов В. В. Исследование о касимовских царях и царевичах, ч. І, с 29).

(обратно)

135

Тур – середньовічна назва гірської області у верхів'ях pp. Геріруда і Гільменда, розташованих між Гератом і Баміаном, що пізніше увійшла до складу Афганістану (Баршольд В. В. Туркестан, т. II, с. 326).

(обратно)

136

Газнін (Газна) – місто в Афганістані.

(обратно)

137

Всі етимології терміну «калач» виходять з дво-елементного складу цього слова: кал + ач, але по-різному тлумачаться; за Махмудом Кашгарським: «Почекайте, залиштеся і продовжіть своє перебування», за уйгурським рукописом: «Залишся, відкрий», за Рашід-ад-діном: «Залишся голодним» (Баршольд В. В. Очерк, с. 8).

(обратно)

138

Мавераннахр (по-арабськи: «Те, що за рікою», тобто за Амудар'єю (Транс-оксанія) – культурна область у басейні Амудар'ї і Сирдар'ї (Баршольд В. В. Туркестан, т. II, с. 65 – 181).

(обратно)

139

В області халіфату розрізнялися три гілки огузів або туркменів: сельджукські, балханські та іракські (Баршольд В. В. Очерк, с. 24). За Ібн-ал-Асіром, термін «іракські огузи» (туркмени) виник на початку XI ст. (Там же, с 25).

(обратно)

140

Мова, ймовірно, йде про Кутб-ад-діна, засновника мусульманської династії в Індії, який правив з 602 по 607 Р.Х. (1205–1206 – 1210–1211 р. н. е.). Кутб-ад-діна, найближчого помічника і сподвижника гуріда Му'из-ад-діна, що завоював Індію у кінці XII ст. н. е., було призначено намісником Делі. Після смерті Му'из-ад-діна (1206) Кутб-ад-дін стає повновладним правителем Делі; з цього часу тюркські елементи посідають панівне становище в країні; починається енергійна ісламізація країни (Умняков И. И. «История» Фахреддина Мубаракшаха, с 108–115).

(обратно)

141

В. В. Радлов (О языке куманов, с 6) виводить «тенге» від слова «тенгерек» – «коло», а Г. С. Саблуков (Монеты Золотой Орды, с. 519–520) зазначає: «Іменем «денг» (татарським письмом «данг») позначалася взагалі монета… У мові татарсько-тюркській «дат», в перській «тенге», є слово звуконаслідувальне, що означає дзвін металу «тен» чи «тіннь»…». Слово «танга» складається з двох елементів: таєн + гає, де – гає – словоутворюючий аффікс (Zajqczkowski A. Sufiksy imienne і czasownikowe w jçzyku zachodniokaraimskim, с. 68–70), а перший елемент, тобто таєн, співставляється із словом тін – тідн – тапин – тЩн, яке в деяких тюркських мовах (татарська, казахська, киргизька, узбецька та ін.) відображає процес функціонування хутра в якості грошей, має два значення: «білка» і «копійка».

(обратно)

142

Ярлик – патент на посідання певної посади чи на одержання визначеного чину, звання (А. А. Семенов. Бухарский трактат о чинах и званиях и об обязанностях носителей их в средневековой Бухаре, с. 142).

(обратно)

143

Легендарний цар Ірану.

(обратно)

144

Цим арабським терміном позначалися власники дрібних князівств, що з'явилися в Іспанії на самому початку XI ст. у зв'яку з розпадом Кордовського халіфату. Цей термін досить широко увійшов до східної («мусульманської») історичної літератури, в якій він вживається у названому вище значенні: дрібний князь.

(обратно)

145

Хакім – правитель міста чи області, об'єднуючий адміністративні і судові функції (В. А. Гордлевский. Государство Сельджукидов, с. 144).

(обратно)

146

Арак («ар» – піт, випари), «арака» – горілка; це слово, відоме в тюркських мовах також у формах араки, раки, ара(и)ґи (якутськ.), увійшло до ряду мов Сходу і Заходу.

(обратно)

147

До нинішнього часу немає загальноприйнятого написання термінів «бузук», «учук», що у першу чергу пояснюється відсутністю хоч якої-небудь задовільної етимології цих термінів. Ці терміни зустрічаються в написаннях: бузук, бузук, бозок, боз-ок, бузок, бузок; учук, уч-ук, учок, уч-ок. У складі терміну «учук» (учок) елемент «уч» може означати: «три» [учук (учок) – «три племені»; уч огуз – три [різних] племені].

(обратно)

148

Як відомо із «Сокровенного переказу», серед заснованих Чингізханом «придворних» посад були також чотири «дальні і ближні стріли»; на думку Бартольда В. В. (Туркестан, т. II, с. 411), це були люди, які виконували обов'язки ханських послів.

(обратно)

149

Ім'я візира Огуз-хана і Кун-хана.

(обратно)

150

Кулач – міра двох рук, випростаних у довжину.

(обратно)

151

Ціллю для влучного пострілу, окрім курей (і, ймовірно, мисливської птиці), слугували також гарбузи, закріплені на високих стовпах; називалися вони алтин кабак («золота куля», букв, «золотий кабак»); того, хто збив кулю, щедро обдаровували (Вамбери А. Очерки Средней Азии, с. 93–94).

(обратно)

152

Слово «байат», яке інколи вважають формою множини, від слова «байан» – багатий, за Махмудом Кашгарським (МК, т. III, с. 126), мовою племені аргу означало «бог» і, ймовірно, як тотем служило назвою племені (Самойлович А. Н. Богатый и бедный в тюркских языках, с. 31–32).

(обратно)

153

У М. Кашгарського – Алка-болюк і Кара-болюк, у Рашід-ад-діна – Алкир-аулі і Кара-уйлі.

(обратно)

154

Язири (Йазири) – єдине з туркменських племен, яке вже у XII–XIII ст. було досить чисельним і прив'язувалося до певної території (Бартольд В. В. Очерк, с. 36).

(обратно)

155

Рашід-ад-Дін – Яірли; Рашід-ад-дін (т. І, кн. 1, с 76) – Баярли; за хронікою Язиджи-оглу Алі – Япурлу. Серед сучасних туркменів відоме плем'я йасир (йасір, ясір).

(обратно)

156

Існує думка, що етнонім байиндир, як и байат (баят), пов'язаний зі словами «бай», «байан» (Самойлович А. Н. Богатый и бедный в тюркских языках, с. 32).

(обратно)

157

С. П. Толстов назву «печеніги» веде від етнічного імені «апасіаки» (пасіани).

(обратно)

158

Прочитання «чавулдур» – замість широко розповсюдженого у науковій літературі «джавулдур», «джаулдор» – базується на живій сучасній вимові «чаудор» («чавдор»). (Карпов Г. И. Туркмены-огузы, с. 7).

(обратно)

159

Ця назва в літературі частіше зустрічається у формі «салор» («салир»), рідше – «салур» («салар»); нині представники цього племені називають себе «салир».

(обратно)

160

Це слово, що пишеться інколи у формі «імр», увійшло до складу назви сучасного племені «імрелі» («емрелі») (імр-емр = імір + ел-і), раніше відомого під назвою еймюр (Бартольд В. В. Очерк, с. 50).

(обратно)

161

Урегір – ім'я четвертого сина Таг-хана – транскрибується також у формі Уракір, Уркір, Уркіз, Уркез, Юрегір.

(обратно)

162

Діти, народжені від туркменів, поділялися на три категорії: 1) народжені від законного шлюбу туркмена і туркменки, яких називали «іг» – «стрижень», «основа»; 2) народжені від нетуркменки або наложниці, яких називали «кул» («гул») – «раб»; 3) незаконнонароджені. Цей поділ, як і приналежність до однієї з цих трьох категорій, у житті туркмена грав досить важливу роль (Ломакин А. Обычное туркмен (адат), с 33; Йомудский Н. Н. Караш-хан право оглы. Из народного предания туркмен. О родословной туркмен-йомудов, с 318–321).

(обратно)

163

Слово «бахші» запозичене, як вважає більшість дослідників, з санскритської мови (bhikshu), чи, як вважає меншість, з китайської мови (paksi), з'явилося у закаспійських туркменів не раніше XIII ст. (Самойлович А. Н. Очерки, с. 145). Це слово спочатку прикладалося до уйгурських писців і до буддійських відлюдників, у монголів отримало значення «писець», «чиновник» (Бартольд В. В. Туркестан, т. II, с. 52, 417). У туркменів термін «бахші» зустрічається у двох значеннях: «професійний співець-музикант», «жива книга» (Самойлович А. Н. Очерки, с. 131, 145) і «начальник», «старшина», «очільник племені».

(обратно)

164

Болук – частина племені (Будагов Л. Ср. словарь, т. І, с. 292) і одиниця адміністративного поділу.

(обратно)

165

Слово «jyз» («іузлік») у ряду тюркських народів (наприклад, казахів, узбеків) означає «орда», «союз племен» (Вельяминов-Зерно В. В. Исследование о касимовских царях и царевичах, ч. II, с 382–383). Цей термін має прямий зв'язок не із значенням «обличчя», як вважає Абу-л-Газі, а із значенням «сто»; у башкирів «плем'я» називалося словом «мінг» («тисяча»), слово «Тюмень» («туман») означало «10 000 воїнів» і «адміністративний поділ» (перс, «хезаре» – «тисяча»).

(обратно)

166

Під терміном «халк» деякі історичні джерела найчастіше розуміють «плем'я», підрозділами якого є «та'іфе» («коліно») і «тіре» («рід»). (Вамбери А. Путешествие по Средней Азии, с. 150; Мошкова В. Г. Племенные «голи» в туркменских коврах, с. 158). Абу-л-Газі вживає цей термін переважно у значенні «народ», «населення».

(обратно)

167

Слово «аймак», монг. «айімаг» – зібрання, об'єднання близьких видів чого-небудь, зустрічається у двох значеннях: 1) а) у середньовічних монголів цим терміном позначався союз, об'єднання споріднених родин, підплем'я, вірніше, фратрія (Владимирцов Б. Я. Общ. строй монголов, с. 136, 137); б) у тюркських народів це слово частіше в формі «уймак» («оймак») зустрічається в трохи іншому значенні: «За турецьким словником Вефік-паші,…улус ділиться на ілі, іль – на уймаки, уймак – на бої, бой – на уруки (роди)». (Бартольд В. В. Церемониал при дворе узбекских ханов в XVII веке, с. 302). 2) Терміном «аймак» позначаються також кочові племена змішаного походження (МИТТ, т. II, с 43, прим. 2; с 125, прим. 1).

(обратно)

168

У тюркських мовах це слово зустрічається в формах: омаг, омак, умак, оба, оба; в монгольській мові: умук (И. Н. Березин. Шейбаниада, с 59), обог, обох («род»), «своєрідний союз кревних родичів» (Владимирцов Б. Я. Общ. строй монголов, с. 46). Абу-л-Газі неправомірно ставить знак рівності між аймак і омак; аймак значно більший етнічний підрозділ, ніж омак.

(обратно)

169

Слово «тамга» в сучасній туркменській мові вживається в формах тамга і тагма (Байлиев X. и Каррыев Е. Туркмено-русский словарь, 1940, с. 294). В основі слова «тамга», на думку А. Дж. Емре, лежить дієслово «там» – «розжарювати», «палити», «запалювати» (Entre А. С. Tuerk Dilbilgisi, p. 174).

(обратно)

170

Хумай – міфічний птах (Будагов Л. Ср. словарь, т. II, с. 315).

(обратно)

171

Вислів «підняти ханом» (хан кутаєрмаєк) мав реальне значення («підняти»). У тюркських народів (у деяких з них до XX ст.), як і у монголів, проголошення ханом вчиняли за стародавнім звичаєм: того, кого обирали, садили на білу кошму, тричі піднімали її за кінці, проголошуючи: «хан! хан! хан!» (Бартольд В. В. История культурной жизни Туркестана, с. 106–107). У тюрків VI–VIII ст. «при возведенні государя на престол, найближчі поважні сановники садять його на поветь і по сонцю обносять десять разів. При кожному разі чиновники кланяються йому. По закінченню підсажують його на верхового коня, туго стягують йому горло шовковою тканиною, потім, послабивши тканину, зразу ж запитують: скільки років він може бути ханом?» (Бичурин Н. Я. Собрание сведений о народах, обитавших в Ср. Азии в древние времена, т. I, с. 229); Толстов С. П. (Древний Хорезм, с. 319) пояснює обряд стягування горла нового кагана шовковою тканиною як пережиток ритуального вбивства кагана.

(обратно)

172

У монголів і китайців широко було розповсюджене прислів'я: «На небі немає двох сонць; у народу немає двох володарів» (Владимирцов Б. Я. Общ. строй монголов, с. 143, прим. 7).

(обратно)

173

Яви – ймовірно, прізвисько чи звання, можливо, зближене з титулом «ябгу» (ябгу – явгу – яви). Можливо, що яви (яби) (ябагу) – назва одного з огузьких родів, яка пов'язана із згаданим вище титулом (Жданко Т. А. Очерки исторической этнографии каракалпаков, с. 104–107).

(обратно)

174

Киргизи своїх правителів іменували словом «інал», яке, на думку І. Н. Березіна, походить від дієслова інан-мак «вірити» (Рашід-ад-Дін, с. 270). Цей термін у формі йінал (їнал) входить до складу імені Ібрахім-їнала, зведеного брата Тогрул-бека. Одна з груп туркменів називалася йіналіан (їналіан) (МИТТ, т. І, с 246, прим. 1).

(обратно)

175

Нині в Туркменії кайі відомі під назвою гокланів, і мешкають вони тепер у головній своїй масі на ріках Чандирі і Сумбарі (притоки Атрека) і частково по середній течії р. Ґюрґен (Карпов Г. И. Туркмены, с. 37).

(обратно)

176

Алмалик – місто в Семиріччі у долині р. Ілі. Вперше згадується як столиця району Кульджі, після було головним містом Чагатаєвих володінь. У XVI ст. знаходилося вже у руїнах. В. В. Бартольд ототожнює його з урочищем Алімту, в районі Кульджі, де знаходиться гробниця Кутлуг-Тимура.

(обратно)

177

Сайрам (ниніСар'ям) – у мусульманському середньовіччі велике місто, тепер велике поселення в 12 км від міста Чимкента, на ріці з такою ж назвою; лежав на історичному шляху до Китаю і до ставок тюркських ханів Алтаю (Рашід-ад-Дін, т. І, кн, 1,с. 73, прим. 1).

(обратно)

178

«Відоме в Середній Азії пасмо Казикурт, яке бере початок у верхів'ях Бадама, йде на захід, пересікає дорогу з Ташкента в Чимкент, поблизу колишньої ст. Бекляр-бек… і губиться у вигляді пагорбів далеко в степу» (Масальский В. И. Россия. Полное географ, описание нашего отечества. Т. XIX, Туркестанский край, с. 52).

(обратно)

179

У цих горах знаходяться відомі Карсакпайські мідні рудні.

(обратно)

180

Вже у X ст. у нижній течії Сирдар'ї виникають міста – торгові колонії, засновані мусульманами, вихідцями з Мавераннахра. Головним з них було місто, що мало арабську назву ал-Кар'ят ал-Хадіса, перську Діх-і нау, і, пізніше, тюркською Янгікент, що усіма мовами означало «Нове поселення». Янгікент знаходився на лівому березі Сирдар'ї на відстані 6–7 км від берега і двох днів шляху від Аральського моря. Нині місто позначається руїнами Джанкент, що лежать в 23 км від м. Казалінська (Бартольд В. В. Туркестан, т. II, с. 179; Толстое СП. Города гузов, с. 57–71).

(обратно)

181

Туркмени термін «тат» вживали як етнографічну назву для позначення нетюрків, у першу чергу іранців; татами вони називали також осіле населення взагалі і хівинців, хорезмійських узбеків. У державі Караханідів мусульман-іранців і язичників-уйгурів іменували татами (Бартольд В. В. История культурной жизни Туркестана, с. 24).

(обратно)

182

Себуктегін (пом. у 997 р. н. е.) – спочатку гулям (раб-воїн), пізніше засновник могутньої династії Газневидів (Бартольд В. В. Туркестан, т. 9, с. 273–274). Ім'я Себуктегін складається з двох елементів: перший – себук [саевук – саєбук – «улюблений» (Радпов В. В. Опыт словаря, т. IV, столб. 506)]; слово сабук, саєбок у таджицькій і перській мовах має значення «легкий», «швидкий». Слово тегін (тігін) було ще у VII ст. титулом, який носили тільки родичі тюркських ханів (Аристов H. A. Заметки, с. 159). За Махмудом Кашгарським (МК, т. І, с. 346–347, переклад Б. Ата-лая, т. І, с 413–414), тегін, тігін – основне значення «раб». Пізніше це слово стало іменем дітей царської родини… Це слово нащадки Афрасіаба вживали для самоприниження («раб ваш») у розмові зі старшими, потім воно закріпилося за ними самими». Абу-л-Газі: «Тегін давньотюркською мовою означає – прекрасноликий».

(обратно)

183

Сказання про пограбування дому Салор-Казана «відображає історичні згадки про затяжні і криваві війни між огузами і печенігами (беджне) у другій половині IX ст., про які свідчить на Заході Костянтин Багрянородний, а на Сході Ал-Мас'уді, Істахрі, Марвазі та інші джерела». (Жирмунский В. М. Следы огузов в низовьях Сырдарьи, с. 94).

(обратно)

184

Кетхуда (іранськ. «каєд» – «дім» + «худа» – «господар») – термін, уживаний деякими ірано-мовними народами, у туркменів – у значенні «родовий старшина» (Бартольд В. В. История культурной жизни Туркестана, с. 171).

(обратно)

185

Місто Янгікент у Х-ХІ ст. було «зимовою резиденцією царя гузів» (Толстое С. П. Города гузов, с. 56).

(обратно)

186

Рання версія етимології слова «туркмен» подається в «Словнику» Махмуда Кашгарського (т. III, с. 304 і ел.), де наречения імені туркмен приписується Александру Македонському. Інша давня етимологія (історик Нешрі, пом. в 1520 р.) пояснює термін «турк-маєн» через перське «турк іман» – «віруючий тюрок» (Pritsak О. Der Untergang des Reiches des Oguzischen Yabgu, p. 397). За словами Біруні і Марвазі, туркменами називали огузів (гузів), які прийняли іслам; (Якубовский А. Ю. Вопросы этногенеза туркмен в VIII–X вв., с 51–52).

(обратно)

187

Ім'я Інал-Ява, ймовірно, є сполученням двох титулів.

(обратно)

188

У монголів терміном «інак» називали наближених нукерів (Владимирцов Б. Я. Общ. строй монголов, с. 93). Слово «інак» у монголів означає «близький друг», «довірений», «улюбленець», {Березин И. Н. Рашид-Эддин, с. 224, прим. 20). «Буквальний смисл слова «інак» – «молодший брат». У Хіві цей термін, відповідний бухарському «аталик» (Бартольд В. В. История культурной жизни Туркестана, с. 102), протягом століть змінював свій зміст: глава племені – таємний радник хана – «спадкоємець престолу» – головний начальник провінції чи міста. У Хіві, у всякому випадку в XVIII ст., звання «інак» було спадковим (Муравьев H. Путешествие в Туркмению и Хиву, ч. II, с. 36–37). Інколи інаки узурпували владу; так, наприклад, у 1755 p. y Хіві відбувся переворот, у результаті якого «вся влада в ханстві перейшла до рук інаків» (Веселовский Н. И. Очерк, с. 234). Мухаммед Емін-інак (пом. в 1791 p.) протягом 20 років правив Хівою (Иванов П. П. Очерк истории каракалпаков, с. 73).

(обратно)

189

Катик – «густе кисле молоко», «кисляк» (Л. Будагов. Ср. словарь, т. II, с. 5).

(обратно)

190

Оповідь про наречения імені Туману у тих висловах приводиться в «Книзі Коркута». Туман /Думай/ – досить розповсюджене чоловіче ім'я.

(обратно)

191

Коль-Еркі (Еркін) – прізвисько і титул; стало власним іменем; зустрічається у різних формах: Голь-Еркі(н) – Іркі(н) – Коль-Еркі тощо. «Токуз-уйгури теж обрали зі свого племені царем одного чоловіка і назвали його Кель-Еркін… Післе цього інші уйгури були у них царями. Он-уйгури називали кожного з них Ель-Ельтір, Токуз-уйгури – Кель-Еркін» (Радлов В. В. К вопросу об уйгурах, с 54–55).

(обратно)

192

Кизган (Lycium turcomanicum) – колючий кущ; росте в долині Амудар'ї і Мурґаба; у вишину сягає 2 м, діаметр до 3 см (Проф. M. П. Петров).

(обратно)

193

Тугач (тугачі) – прапороносець.

(обратно)

194

Богра, як і переважна більшість інших імен, мало реальне значення «двогорбий верблюд (жеребець)». Сполучення Богра-хан вживалося як титул, наприклад, у Караханідів (Бартольд В. В. Очерк истории Семиречья, с. 25). Богра-хан – титул государів у тюрків ягма (Бартольд В. В. Туркестан, т. I, с. 20). Перший караханідський хан називався Богра-хан (Якубовский А. Ю. История народов Узбекистана, т. I, с. 274). Радлов В. В. (Опыт словаря, т. IV) приводить це слово у формі «бугра» з приміткою – чагатайське: «локшина», «макарони».

(обратно)

195

Відомі історичні паралелі: «Клавіхо запевняє, ніби Тимур за життя двічі розпускав чутки про свою смерть, щоб дізнатися, хто повстане проти його спадкоємців» (Бартольд В. В. Улугбек и его время, с. 33).

(обратно)

196

Це ім'я носило багато історичних персон. За деякими даними, Шахмеліка, сина Алі, можна співвіднести з володарем Дженда Шахмеліком ібн-Алі (Каррыев А, Моткова В. Г, Насонов А. Н, Якубовский А. Ю. Очерки, с. 93, с. 100).

(обратно)

197

Мурґаб – Марґаб – «Мерґська (Мервська) ріка» (В. А. Жуковский. Развалины старого Мерва, с 68, прим. 1; В. В. Бартольд. К истории орошения Туркестана, с. 47)

(обратно)

198

Онбегі (он – «десять» + бек) – «…власне означає десятник і вживається в значенні «начальник» тільки у туркменів» (Бартольд В. В. Очерк, с. 49, прим. 4).

(обратно)

199

Мова йде про внука Сельджука Тогрул-бека, главу Сельджуцької держави (1038–1063), який на початку XI ст. ворогу з Шахмеліком, правителем Дженда. (Якубовский А. Ю. История народов Узбекистана, т. I, с. 283).

(обратно)

200

Як і багато інших народів, тюрки знали звичай родової кревної помсти, свідченням чого у «Родоводі» є вислів: «…вони стали очіі-канли», тобто у них була помста і кров.

(обратно)

201

Абу-л-Газі, оповідаючи про карадашли, під цією новою назвою має на увазі лиш ту частину язирів, яка почала займатися землеробством. Карадашли були лиш одним з підрозділів племені язир.

(обратно)

202

Після загибелі Мелікшаха, що правив з 1072 по 1102 p., серед сельджуків почались заворушення, які припинилися тільки при царюванні Санджар-Мазі, сельджуцького султана, що царював з 1118 по 1157 р. (Бартольд В. В. Очерк, с. 34 и ел.).

(обратно)

203

Мова, ймовірно, йде про Алп-Арслана (1063–1072). (Якубовский А. Ю. История народов Узбекистана, т. I, с. 292–294).

(обратно)

204

Орда – «ставка хана» (Владимирцов Б. Я. Общ. строй монголов, с. 45).

(обратно)

205

Сельджук-бай – засновник сельджуцької династії. Салджик (сельджук) – «човник». (Сенков-ский О. И. (Собрание сочинений, т. VII, с. 60). Сельджук у молодості ніби був перевізником на ріці Амудар'я (Веселовский Н. И. Очерк, с. 50).

(обратно)

206

Місто Hyp, розташоване на правому березі Зеравшану, в окрузі Бухари, так званий Hyp Бухарський чи Нур-ата, Нуром називається також один із західних «селюків» Мазандерану. Сельджуки, через сварку з Шахмеліком – правителем Дженда, змушені були відкочувати до Нура, де Саманіди надали їм кочів'я. (Якубовский А. Ю. История народов Узбекистана, т. I, с. 284). Сучасні «нуратінські туркмени», ймовірно, нащадки тих Сельджуків. (Моткова В. Г. Некоторые общие элементы в родо-племенном составе узбеков, каракалпаков и туркмен, с. 143).

(обратно)

207

Арабські географи Мерв називали Мерв аш-Шахіджан на відміну від Мерв ар-Руда (Мерверуд, Мерруд, Маруд, Мерв Верхній), невеличкого міста у верхів'ях Мурґаба (Якубовский А. Ю. Merw al-Shahidjan, с. 159–161).

(обратно)

208

Кейхосров – легендарний цар Ірану, який ворогував з легендарним царем Турану – Афрасі-абом.

(обратно)

209

Афрасіаб – за іранськими переказами, задовго до Сасанідів був царем Турану, в силу чого його ім'я пов'язувалося з тюрками. Тюрки, які змінили в Мавераннахрі у кінці X ст. династію Саманідів, для арабів і іранців були нащадками Афрасіаба. Григор'єв В. В. (Караханиды в Мавераннахре, с 20) вважає, що вся ця історія з претензіями тюркських правителів Мавераннахра на походження від роду Афрасіаба (Афрасяба) придумана пізніше. «Дім Афрасйаба», за мусульманськими джерелами, чи «Караханіди», як ця тюркська династія називається у світовій науці після виходу в світ праці В. В. Григор'єва «Караханиды в Мавераннахре», панував у Мавераннахрі (Бартольд В. В. К истории Мерва, с. 21). За народним переказом, Афрасіаб вважається засновником Бухари (Вамбери А. Путешествие по Средней Азии, с. 186). Афрасіаб серед тюрків був відомий під іменем Тонга ал аєр, що означає: «муж – сильний як барс».

(обратно)

210

Тартим – слово, яке відсутнє у відомих тюркських словниках, двічі зустрічається у тексті. За контекстом і на базі його етимології (тартим – дієслівне ім'я від тарт-мак «тягнути», «зважувати»), це, вірогідно, є якимось поетичним чи музичним терміном: пісня-похвала, ода, музична мелодія.

(обратно)

211

Етнонім «йомут», по Вамбері (Vambery H. Das Tuerkenvolk, p. 391–402; H. Vambery. Die geographische Nomenklatur Zentralasien, p. 268), означає «народ» і походить від слова «йом» («йум») «Menge» + монгольський аффікс множини «-ут». Прийнята слов'янська вимова і написання «йомуд» у східних авторів не зустрічається (Бартольд В. В. Очерк, с. 43, прим. 4)

(обратно)

212

Ймовірно, родоначальник племені ерсарі (арсарі). Деякі дослідники ототожнюють ерсарі із сариками. (Карпов Г. И. Туркмены. /Туркменоведение, 1927, № 4, с. 37/).

(обратно)

213

Тупа – у часи пізнього середньовіччя й у нові часи в узбеків мало значення: 1) родоплемінна група, більша, ніж рід, але менша, ніж плем'я; 2) територія, зайнята підрозділом племені.

(обратно)

214

Сучасні текінці, сарики, ерсарі та йомуди у XVI–XVII ст. входили до складу великого племінного об'єднання «зовнішніх салорів», на чолі якого стояло плем'я салорів; «внутрішні» салори мешкали на берегах Каспійського моря, до них зараховувалися також «хорасанські туркмени»; «зовнішні» салори мешкали на схід від моря до річки Амудар'ї (Бартольд В. В. Очерк, с. 43). Боротьба між «зовнішніми» і «внутрішніми» салорами відображена в «Книзі мого діда Коркута» (гл. XII, «Пісня про те, як зовнішні огузи повстали проти внутрішніх огузів і як помер Бейрек»).

(обратно)

215

Азлар – Даразлар – Дараз.

(обратно)

216

Золотоординський хан Джанибек правив з 1342 по 1357 р. (Бартольд В. В. Очерк, с. 44).

(обратно)

217

Аяз (Айаз) – так звали улюбленого раба Махмуда Ґазневі. За Махмудом Кашгарським, ayas: 1. «чисте (безхмарне) небо»; 2. «ім'я, яке дають рабам [гулямам], тому що обличчя у них прекрасні». Аяз став персонажем легенд: «Образ хороброго і мудрого раба – богатиря Аяза – один з найдавніших образів середньоазійського тюркського фольклору. З його іменем легенда пов'язує «живописну пам'ятку Давнього Хорезму, фортецю перших століть нашої ери – Аяз-кала» (Толетов С. П. По следам древне-хорезмийской цивилизации, с. 22).

(обратно)

218

Чора – «наближені», «фаворити» (Будагов Л. Ср. словарь, т. І, с. 494); «рабочий» (Радлов В. Опыт словаря, т. II, столб. 2019).

(обратно)

219

Куртиш – Кертиш – Гердиш. (Бартолъд В. В. Очерк, с. 45).

(обратно)

220

С. П. Толстов вважає, що хизирський іль – нащадки племен, що переселилися у X ст. в Хіву з Волги (СЭ, 1946, № 2, с 93).

(обратно)

221

Протока Актам впадає в Балканську затоку Каспійського моря

(обратно)

222

Кіма – велика плоскодонна барка-каюк на Аму-Дар'ї.

(обратно)

223

Вірогідно, Аральське море (Примітки А. Г. Туманського в кн. «Родословная туркмен», с 71). Туркмени, киргизи і каракалпаки Аральське море називали «денгиз (тенгиз) море» (Берг Л. Аральское море, с 111); аджи – гіркий.

(обратно)

224

Бердібек-хана було убито в 1359 р. (1361 р.?); (Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая Орда и ее падение, с. 271).

(обратно)

225

Огурча – Огричі – Агрича – урочище, яке згадується в джерелах XV і XVI ст. Знаходиться там, де «впадає південний рукав Аму-Дар'ї – Аджай-ба – в Каспій» (Марущенко А. Существенные поправки, с 13–14). Вперше ця назва зустрічається у Захір-ад-діна (1392 р.). (Бартолъд В. В. Сведения об Аральском море, с 72–93).

(обратно)

226

Арсар'ї – ерсарі.

(обратно)

227

Балобан, балабан – «Птах родини соколиних, хижак; довжина тіла до 60 см, розмах крил до 1 ЗО см. Балобанів дресирують для полювання на середніх і великих птахів, на зайців і навіть на джейранів. Використовуються мисливцями в Туркменії, Киргизії, Казахстані та ще в деяких країнах Азії, а також в Африці». (БСЭ, 2-е изд., т. 2, с. 452). Цей птах згадується в онгонах.

(обратно)

228

Мишоїди – птахи родини яструбиних. Середньої величини хижаки, близькі до орлів. (БСЭ, 1-е изд., т. 38, с. 127).

(обратно)

229

Жінки у тюркських народів у доісламські часи, а в окремих випадках і пізніше, посідали досить високе становище у спільноті: стояли на чолі племен і держав, брали участь у битвах, бенкетах тощо. Ібн-Батута (Тизенгаузен В. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды, с. 288) свідчить: «У цьому краї (на Волзі. – А. К.) я побачив чудеса щодо великої пошани, в якій у них жінки. Вони користуються більшою повагою, ніж чоловіки», «…у Приараллі, на північ від Хорезму, візантійські посли у XI ст. засвідчили тюркські племена, керовані жінкою». (Толстов С. П. Основные итоги и очередные задачи изучения истории и археологии Кара-Калпакии и каракалпаков, с. 13). Міфічна матір міфічного Огуза носила ім'я-титул Ай-каган. У монголів вдови каганів і правителів нерідко ставали регентшами і правительками (Владимирцов Б. Я. Общ. строй монголов, с. 55).

(обратно)

230

Барчин-Салор – дружина Алпамиша. Мамині – варіант імені Алпамиш (Жирмунский В. М., Зарифов X. Т. Узбекский народный героический эпос, с. 61, 70, 74–75, 98).

(обратно)

231

З легендарною могилою Барчин-Салор ототожнюють архітектурну пам'ятку Кок-кесене, що знаходилася на околиці Сигнака (в 5 км від залізничної ст. Тюмень-арик), досліджений В. А. Каллауром і А. Ю. Якубовським, і який є, на думку А. Ю. Якубовського, некрополем білоординських ханів з роду Шейбана (Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая Орда и ее падение, с. 309–310).

(обратно)

232

Прийменник «про» – «зікр» – «згадка». Зустрічається в оглаві майже всіх розділів «Родоводу».

(обратно)

233

Грецька назва напівлюдини-напівлева. Сфінкс – істота з грецької легенди, демон смерті – жіночої подоби з жіночими грудьми, з левиним тулубом, з крилами – породження стоголового дракона Тіфона і Єхидни. Ім'я пов'язане з дієсловом «сфінго» – «стискати, душити». Демониця на роздоріжжі біля міста Фів підстерігала перехожих, загадувала загадки і душила тих, хто не міг їх відгадати. Це тривало до того часу, доки цар Едіп не виказав сфінксу вищі знання. На запитання Сфінкса: «Що вранці на чотирьох ногах, вдень на двох, а увечері на трьох?», Едіп коротко відповів: «Людина». Правильної відповіді мудрого Едіпа було досить, щоб демониця кинулася вниз зі скелі і розбилася. А Едіп волею народу став царем Фів.

Кам'яні статуї сфінксів, але, на відміну від грецьких, без крил, були відомі й у Давньому Єгипті. За висловом римлянина Тіта Флавія, єгипетські сфінкси – символ сили й розуму.

Найвідоміше зображення сфінкса вишиною 57 м у Гізі. Статуя зображує фараона Хефрена (близько 2600 р. до н. є.) з левиним тулубом, щоб символізувати його непереможність. Інші єгипетські володарі також зображувалися у такій подобі.

У Біблії: «А подоба їхнього обличчя – обличчя людини та обличчя лева мали вони четверо з лівиці, і обличчя орла мали вони четверо». Григорій Сковорода трактує образ цієї міфічної істоти як символ Біблії, джерела пізнання: «Бібліа єсть то же, что Сфинкс. Она портит и мучит не познавшего себе и слепца в собственном доме своем. Имя его значит связь, или узол. Гаданіе сего урода утаевало ту же силу: "Узнай себе"».

Сфінкс став символом запитання перед людством, на яке треба дати відповідь, коли та відповідь має життєво важливе значення.

(обратно)

234

Полювання вважалося привілеєм правителів і знаті.

(обратно)

235

За коранічними уявленнями, земля пласка, тримається на бикові, який у свою чергу стоїть на рибі, що плаває в океані.

(обратно)

236

Тенгрі – як персоніфіковане чоловіче божественне начало, яке розпоряджається долями людини, народу і держави, виступає ще в давньотюркській міфології. З'явилося, можливо, ще в дотюркську епоху і, майже в незмінному вигляді, фігурує у середньовічних монголів (Монхе-тенгрі, «вічне небо»). Пізніше образ єдиного благодійного, всезнаючого, правосудного божественного неба найбільшою мірою зберігся у хакасів і у монголів.

(обратно)

237

Такир – безплідна пустельна місцевість.

(обратно)

Оглавление

Туркменістан

  Історична довідка

  Етимологія слова «туркмени»

  Туркмени в політичному і соціальному відношенні

Туркменська міфологія

  Символіка тварин, птахів, дерев у міфології туркменів

  Аджíна

  Аждарха

  Албасси

  Алі

  Алдар-косе

  Амбар-она

  Апи

  Апоп

  Ата-баба

  Афрасіаб

  Ашикайдин

  Бахаветдін

  Бібі Патма

  Буркут-баба

  Вейс-баба

  Гарри– мама

  Ґероґли

  Гул

  Дауд

  Деви

  Депе-гез

  Джин

  Дівана

  Дюльдюль-ата

  Еє

  Зенгі-баба

  Іса

  Каіш-Баджак

  Камбар

  Койбас-ана

  Коркут

  Лукман

  Малаіка

  Муса-піхамбер

  Мухаммад

  Наладж-баба

  Нух

  Овляд

  Огуз-хан

  Пері

  Піри

  Порхан

  Сімруг

  Суит Газан

  Сулейман

  Сумсар

  Умай

  Хайдар-Баба

  Хатам-тай

  Хизр (Хазраті хизр)

  Ходжі

  Хуббі– худжі

  Чільтан

  Шайтан

  Ювха

  Яда

  Прислів'я та приказки

Література Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg