«Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька»

Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька (fb2) - Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька (Проект «Україна») 4309K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Даниил Борисович Яневский

Данило Яневський Проект «Україна» 30 червня 1941р., акція Ярослава Стецька

Братам

«Диявол починається з піни на губах ангела, який вступив у бій за святу праведну справу. Все перетворюється на прах – і люди, і системи. Але вічним є дух ненависті в боротьбі за праведну справу. І завдяки йому зло на Землі не має кінця. З того часу, як я це зрозумів, вважаю, що стиль полеміки важливіший предмета полеміки».

Григорій Померанц, мислитель (1918–2013)

Розділ І Вступ

Перші зауваження

30 червня 1941 року.

Події того понеділка у Львові і сьогодні, більш ніж через 70 років, є святковим днем для одних українців, черговою авантюрою для других, залишають байдужими третіх. А таких, за моїми спостереженнями, – абсолютна більшість.

І це дивно. Адже за 70 років, що минули відтоді, про той день написано, здається, все можливе і всіма охочими. Але загальної картини десятки грубезних томів не прояснюють.

Це так тому, що їх автори – свідомо чи підсвідомо – уникають описувати явища такими, якими вони були. Натомість описують своє ставлення до цих явищ, що, погодьтеся, пасувало би доброму есеїсту, але ж ніяк не пасує доброму історикові. Або акцентують увагу – свою і читача – на найменших деталях тієї чи іншої події, «забуваючи» вписати їх у контекст тої, а не цієї епохи, в конкретні обставини того місця і того часу.

Окупація Речі Посполитої – найбільша геополітична катастрофа Нового часу

Беру на себе сміливість та відповідальність ствердити: події 30 червня 1941 р. нерозривно пов'язані з усією попередньою історією як українського народу взагалі, так і тієї його частини, яку сьогодні називають «галичанами» або «західняками».

Річ Посполита. Адміністративний поділ. 1619р.

Ключова точка в цій історії – найбільша геополітична катастрофа Нового часу – розділ Речі Посполитої Прусським королівством, Дунайською та Російською імперіями. Для тих, хто призабув, нагадаю: Rzeczpospolita – це буквальний переклад з латинської (основної європейської мови доби Середньовіччя) терміна res-publica. «Res-publica» українською означає не що інше, як «справа громади»/«спільна справа»/ «спільна річ». Rzeczpospolita – це федеративна держава у складі Королівства Польського (яку сучасники ще називали «Короною») та Великого князівства Литовського («Литви» або «Великого князівства»). Народилася вона 1569 р. і називалася «двоєдиною державою трьох народів» – польського, руського та литовського.

Окупації Речі Посполитої в долі руського (українського) народу

Поділи ті (всього їх було три – в 1772-му, 1793-му та в 1795 р.) підвели риску під майже 500-річним періодом розвитку нашого народу в системі європейських духовних, інтелектуальних, правових, економічних, соціальних та побутових практик.

Беру на себе сміливість та відповідальність ствердити: XIX століття стало для більшості окупованих століттям утрачених можливостей. Майже півторасторічна окупація більшості території сучасної України Російською імперією – це перманентні та в цілому безуспішні спроби ліквідації тогочасного «руського» народу, який сьогодні ми називаємо «українцями», перетворення його на безсловесну тварину, позбавлену власної ідентичності, яка формувалася і сформувалася впродовж попередніх століть.

Завершилася ця окупація тільки тим, чим могла завершитися. В умовах Першої світової війни українське населення сучасної Центральної та Східної України зі зброєю в руках виступило як проти імперського режиму, так і проти всіх інших, хто намагався утвердити свою владу над цією територією.

Відтоді протягом всього XX ст., протягом майже ста років сільські та міські люмпени та їхні нащадки намагаються побудувати на цих теренах державу химерної «соціальної справедливості». Задля цього впень винищили елітні групи, ліквідували інститути приватної власності, незалежного суду, поняття про право та закон, замінивши їх на антилюдську за своєю природою «соціалістичну законність».

За це століття квітучі колись землі перетворили на територію, малопридатну для життя. Зруйнували дороги, отруїли ріки, занедбали села, закинули побудовані неймовірними зусиллями заводи, вирубали ліси, засмітили тисячі гектарів родючих колись земель, перетворивши їх на звалища смертельних радіоактивних, хімічних, побутових відходів.

Заразом загубили десятки мільйонів людей у безглуздих війнах та злочинних голодоморах. Вичавили за межі країни мільйони трудових і не тільки емігрантів, які вже ніколи не повернуться до власних домівок.

Знищили церкви, безцінні пам'ятники архітектури, архіви та бібліотеки…

Відкинули елементарні поняття про мораль, про честь і гідність людини.

Саму назву держави перетворили на глум для тих, хто хоч якоюсь мірою цікавиться Україною та її невиліковними хворобами.

Ось лише деякі, узагальнені дані, оприлюднені протягом останніх років різноманітними міжнародними організаціями:

– Україна посідає перше місце в Європі за темпами вимирання населення, рівнем дитячого алкоголізму, розповсюдженню ВІЛ серед вагітних, за кількістю звернень до Європейського суду (в розрахунку на 10 тис. населення);

– 2 місце за кількістю курців у віці до 12 років та старших;

– З місце за кількістю автомобілів класу «люкс»;

– 4 місце серед країн з найгіршою економікою;

– 5 місце за кількістю емігрантів, кількістю спожитого алкоголю на душу населення;

– 10 місце за кількістю ув'язнених на 100 тис. населення;

– 11 місце за грамотністю населення;

– 44 місце (зі 138) в рейтингу тендерної нерівності;

– 57 місце (з 59) за рівнем конкурентоздатності;

– 71 місце (зі 144) за рейтингом процвітання;

– 73 місце (зі 144) за індексом глобальної конкурентоздатності;

– 74 місце за кількістю щасливих людей;

– 11 місце за рівнем добробуту громадян;

– 78 місце (з 80) в рейтингу кращих країн для народження дітей;

– 79 місце (зі 123) за індексом свободи;

– 126 місце (зі 179) у світовому рейтингу свободи преси;

– 131 місце в рейтингу свободи слова;

– 137 місце (зі 185) за умовами ведення бізнесу;

– 144 місце (зі 179) за індексом сприйняття корупції;

– 166 місце (зі 171) за індексом економічної свободи.[1]

І так далі, і тому подібне.

Усі ці та інші історичного штибу досягнення – прямий результат майже столітнього панування людоїдів-комуністів та їх фізичних та духовних нащадків, які прийшли до влади у листопаді 1917 р. під співи «Інтернаціоналу» і утримали її після 24 серпня 1991 р. – тепер уже під патріотичні співи «Червоної калини» та інших шедеврів національної пісенної спадщини.

Зміст попередніх серій «Проекту „Україна"»

У попередніх розвідках серії «Проект „Україна": Втрачена історія загубленої держави», «Проект „Україна": Таємниця Михайла Грушевського», «Проект „Україна": Спроба Павла Скоропадського», «Проект «„Україна": Крах Симона Петлюри» їх автор, спираючись на результати досліджень сучасних українських фахівців та їхніх колег-українознавців із-за кордону, показав, що головним наслідком авантюрної, популістської політики частини політиків умовних «підавстрійської» та «підросійської» України стала передача до складу Польщі територій сучасних західних областей України та окупація українських земель, розташованих на схід від Збруча, більшовицькою Росією.

На території більшої частини сучасної України був установлений терористичний, людоїдський режим у формі Української Радянської Соціалістичної Республіки. Прямий, безпосередній результат його панування – багатомільйонні безповоротні втрати місцевого населення – як внаслідок прямих репресій, так і штучно організованих голодоморів, найбільшим із яких був голодомор 1932–1933 pp. Тут, на території т. зв. «Великої України», протягом усіх десятиліть окупації сікли людей на капусту.

Мотив перший – замирення нелояльного населення в перспективі великої європейської війни. Війни, яка за планами її організатора та проектантів, мала утвердити комуністичне панування над всією Європою, а далі – над усім світом.

Мотив другий – використати для підготовки цієї війни всі наявні на території УРСР людські та матеріальні ресурси.

Натомість на території Східної Галичини, яка після 1920 р. стала частиною Польщі, Другої Речі Посполитої, було запроваджено формальний режим парламентської демократії. Українське населення Польщі в 1920–1939 pp., як вважають прихильники такої точки зору, піддавалося різного роду утискам, які мали наслідком масове несприйняття існуючого політичного режиму і навіть ворожість до нього. При цьому найбільш радикально налаштована частина української молоді, організаційно об'єднана у львівськії! клітині Організації українських націоналістів (офіційно вона називалася Крайова екзекутива ОУН), вдавалася до радикальних форм протесту – включно з організацією терористичних актів проти польських урядовців та тих українських діячів, які, на їхню думку, пішли на співробітництво з польською владою.

Історія ОУН – найбільш спотворена частина національної історії українців

Скажу відверто: історія України в її сучасному вигляді взагалі, історія ОУН зокрема – це суцільний фальсифікат. Порівняно з ним історії Гаррі Поттера – це реальна історія Британського королівства новітнього часу. Один з найбільш авторитетних у професійному середовищі дослідників історії українського націоналістичного руху 20 – 50-х pp. XX ст. Іван Патриляк констатує: «…діяльність Організації українських націоналістів (бандерівців) упродовж Другої світової війни належить до найбільш штучно спотворених, сфальсифікованих і заплутаних тем у нашій новітній історії».[2] Дозволю собі лише одне доповнення: неабиякий внесок у цю справу протягом десятиліть робили і провідні діячі так званої ОУН(б), і сам їхній лідер – Степан Андрійович Бандера.

Але повернімося до обставин часу та місця.

Комуністична окупація України – найбільша антропологічна катастрофа тисячоліття

Загалом упродовж 1918 – 1948 рр., тобто життя лише одного покоління, на території сучасної України загинуло, як мінімум, 20 млн автохтонної людності. Це, відповідно, 70 % до кількості населення в 1917 р. і майже 50 % до рівня 1941 р. Це – найбільша антропологічна катастрофа в історії Європейського континенту за 1000 років.

Ці втрати, подобається це комусь, чи ні, є результатом як самовинищення українців у громадянських війнах, так і безпосередньою заслугою окупантів, насамперед більшовицьких. 20 млн загублених життів, незчисленна кількість життів покалічених – прямий результат панування комуністів, які мають понести за це юридичну, політичну та історичну відповідальність. У повному обсязі. Раз і назавжди.

Не забуваймо і про інше. Характеризуючи настрої, розповсюджені напередодні Другої світової війни в українських середовищах по обидва боки Збруча, один з активних учасників політичних процесів 1920 – 1940-х років відверто вказав на головний мотив значної частини українців: «Ледве чи хто коли в світі так прагнув війни, як українці в 1941 році. Здається – нема більшого лиха в світі, як війна, бо ж несе вона терпіння і смерть, руїну і спустошення. Ми ж бачили наслідки війни в Україні в роках 1914–1920. А проте, війни хотіли всі. Для українців під більшовицьким режимом це була єдина надія зажити вільним життям, для тих же, що поза кордонами СРСР, – єдиний шанс в історії бачити Україну вільною, суверенною державою. І коли ж та вижидана і сподівана війна прийшла, принесла не тільки знищення Україні і смерть мільйонам її дітей. Вона не тільки розвіяла лелеяні мрії про визволення з-під московського більшовизму, як один з прямих її наслідків прийшло розчарування в ті сили й методи, що мали зломити хребет більшовизмові та московському володінні в Україні. Ще і тепер ми може невповні здаємо собі справу з того, який перелом стався в душах українців після Другої світової війни і як він визначив шляхи дальших наших політично-визвольних змагань. Але тоді, тієї пам'ятної весни 1941 року ніхто того не сподівався і ніхто про те не думав».[3]

Про кого і про що ця книга

Отже, ця розвідка, як і всі попередні книги цієї серії, насамперед про людей. А саме про те, що думали, що робили напередодні весни та в перший місяць літа 1941 р. ті, які стали першими жертвами своїх власних «політично-визвольних змагань».

Ця розвідка і про наслідки цих «змагань». «Змагань», яких об'єктивно не можна було уникнути. «Змагань», в яких не було правил, назалежних суддів та глядачів. «Змагань», в яких були тільки учасники. Абсолютна більшість їх загинула. Ті, кому пощастило, поховані на чужій землі. Тільки на них – землях Австралії, Аргентини, Бразилії, Великої Британії, Італії, Канади, Німеччини, Франції, США вони, нарешті, змогли стати вільними, дістали можливості плекати, розвивати свою національну, конфесійну, культурну, мовну ідентичність. На рідній землі вони виявилися непотрібними, ба більше – ворожими елементами.

Такими залишаються і сьогодні.

Вичерпний діагноз причин того, що переживає сьогодні 47-мільйонний народ, якому не пощастило емігрувати до вільних країн, сформулював один з героїв пронизливого фільму Ігоря Кобріна «1941» фронтовик, професор Микола Нікулін: «Ті, хто переміг, або полягли на полі бою, або спилися, пригнічені післявоєнними тяготами. Залишилися при владі та збереглися сили інші – ті, хто заганяв людей до таборів, ті, хто гнав у безглузді криваві атаки. На війні особливо чітко виявилася підлість більшовицького ладу. Яку мирний час страчували найчесніших, найінтелігентніших і найрозумніших людей, так і на фронті відбувалося те саме, тільки в більш відкритій і мерзенній формі. Гинули найчесніші, ті, які відчували свою відповідальність перед суспільством. Треба думати, ця селекція народу – бомба уповільненої дії. Вона вибухне через декілька поколінь – в ХХІ чи в ХХІІ столітті. Тоді відібрана і викохана більшовиками маса покидьків народить нове покоління собі подібних».

Нема де правди діти: сучасна Україна, її суспільство, політикум, медіа, навіть деякі церковні інституції просякнуті брехнею, невіглаством, неповагою до людської особистості, жадобою до грошей та прагненням до «покращення» життя за рахунок обкраданння всіх і вся – людей, відносин, природи, майбутнього і самої ідеї Бога. І заслуга в цьому – тієї самої генерації викоханих людоїдами покидьків та їх нащадків.

Саме вони перемогли в історичній битві всіх своїх союзників, попутників та ворогів. Найзапеклішими, найрадикальнішими, найзатятішими серед останніх були і члени Організації українських націоналістів. Згідно з усталеним, розповсюдженим міфом, який набув характеру аксіоми, 30 червня 1941 р. її лідери, якщо зовсім точно – невеликого її уламку, який називають чи то ОУН «революційною», чи то просто «бандерівцями», проголосили у Львові «Акт відновлення Української Держави».

Мета моя дуже скромна: ввести до короткого, популярного тексту існуючі станом на початок 2013 року версії, концепції та теорії і сформулювати відповіді на прості, як божий день, запитання:

– Хто, що саме, за яких обставин проголосив у той день у Львові?

– Яким був справжній зміст папірця, який нібито з балкона другого поверху будинку «Просвіти», що на площі Ринок, зачитав нібито заступник голови нібито ОУН Ярослав Стецько?

– Хто був автором цього документа?

– Яким був рівень його леґітимності?

– Чому документ сакрального буквально значення зачитував Ярослав Стецько, а не сам Степан Бандера – нібито провідник ОУН?

– Який вплив той Акт мав на українську громаду Східної Галичини?

– Які мав реальні політичні наслідки?

– Чи можливо було за існуючих на той день геополітичних і просто політичних обставин реалізувати положення того документа?

– Як вплинув на стан тогочасного національного політикуму взагалі, націоналістичного руху зокрема?

– Яким був – якщо був – реальний рівень співробітництва українських націоналістів з нацистами? В яких організаційних формах це співробітництво, за умови, якщо воно мало місце, відбувалося?

– Що таке ОУН станом на 30 червня 1941 p.? Скільки ОУН було станом на початок радянсько-німецької війни?

– У яких формах існував український націоналістичний рух станом на червень 1941 p.?

– Скільки людей об'єднував?

– Які наслідки – близькі та віддалені для всіх її ініціаторів, учасників, свідків та сучасників мала та акція?

– Чи коштує велична ідея проголошення Самостійної Соборної Незалежної Держави життя як мінімум одного покоління галицьких українців?

– Чи були українські націоналісти союзниками нацистського Рейху?

Тим, хто знає відповідь на ці питання, вже дякую за увагу. Читати далі цей текст сенсу немає. Тим більше, що кожний охочий дізнатися «правду» може відкрити відповідну сторінку будь-якої сучасної і не дуже української енциклопедії і відразу, підкреслюю – відразу цю саму «правду» дізнатися.

Автор, свідомий рівня своєї професійної підготовки, аж ніяк не ставить перед собою за мету віднайти «правду» і донести її людству взагалі, українському людові зокрема. Думається, що і перед людством у цілому, і перед різними групами українського етносу стоять незрівнянно важливіші та гостріші виклики і проблеми, ніж наміри групи молодих людей у першій половині XX ст. Наміри, яким ніколи не судилося втілитися в життя.

Поза тим розібратися в них, здається, все ж таки потрібно. Наприклад, для того, щоби зрозуміти.

Отже: «7. Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам. 8. Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчиняють» (Мат., 7).

Стукаю з проханням: «Подай, Господи, розуму зрозуміти, а не судити».

І вас запрошую не судити.

Бо не судимі будемо…

Перші констатації

Читачу, напевно ви будете здивовані не менше, ніж здивувався я, коли з'ясував: національна історична наука за 72 роки не спромоглася встановити факти, які реально відбулися 30 червня 1941 p. y Львові та в наступні дні.

Дві фундаментальні українські енциклопедії, підготовлені та представлені широкій громадськості на третьому десяткові років існування незалежної України, подають два варіанти тої події. Ці варіанти не тільки не узгоджуються між собою, але один одному суперечать.

У першому томі «Енциклопедії Сучасної України», виданому 2001 p., зазначено:

– цей політичний (а не правовий! – Д. Я.) документ прийнятий «на зібранні близько сотні українських діячів», які:

– «проголосили відновлення Укр. держави, що сформувалася після Акта Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р.»,

– «Збори не визнали екзильний уряд УНР на чолі з А. Лівицьким, вважаючи, що Варшавським пактом 20 квітня 1920 р. він зрікся зх. – укр. Земель»,

– «було повідомлено, що С. Бандера призначив Я. Стецька першим головою уряду – Укр. держ. правління. На поч. липня чл. уряду отримали номінац. грамоти. Однак розпочати роботу не вдалося, бо нім. окупац. влада ліквідувала проголошену Укр. державу й заборонила діяльність Укр. держ. правління»,

– «чл. уряду потрапили до концтаборів»,

– «на будинку «Просвіти» на честь 50-ї річниці прийняття Акта встановлено мемор. дошку».[4]

В аналогічній статті, що міститься в першому томі «Енциклопедії історії України», підготовленому також Національною академією наук України, але виданій трьома роками пізніше, є така інформація:

«АКТ 30 ЧЕРВНЯ 1941 р. – декларація про відновлення Укр. Д-ви, проголошена Організацією Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери у Львові всупереч волі німців, котрі в ході бойових дій на той час окупували майже всю Зх. Україну, але ще не встигли організувати на ній свою владу. Пункт 1-й А. проголошував відновлення Укр. Д-ви і закликав укр. народ боротися за її суверенну владу на всіх нац. Землях. У пункті 2-му йшлося про створення на зх. – укр. Землях укр. влади, підпорядкованої майбутньому нац. урядові у Києві. Пункт 3-й містив запевнення, що самостійна Укр. Д-ва буде тісно співпрацювати з Німеччиною. Далі було оголошено список чл. держ. правління (уряду) на чолі з Я. Стецьком (див. Українське державне правління). У наступні дні по всій Зх. Україні активісти ОУН організували масові мітинги на підтримку А.30. ч., створювали органи укр. місц. влади. А.30. ч. застав окупантів зненацька. Через кілька днів, після консультацій з Берліном, нацистська служба безпеки (СД) заарештувала Я. Стецька та його колег. Бандеру гітлерівці тримали під домашнім арештом в м. Кракові (Польща), вимагаючи відкликання акта. Бандера відхилив вимогу, і разом із Стецьком його відправили до Берліна. Обидва опинилися в концтаборі Заксенхаузен (за 30 км від Берліна). ОУН(б) пішла в підпілля і почала підготовку збройного повстання проти окупантів». [5]

Кому вірити?

Доведеться починати з початку.

Розділ II Ідеологія українського націоналістичного руху

Український націоналістичний рух – тренд свого часу

Росія

Український націоналістичний рух – у тренді, тобто в руслі основної тенденції часового ряду. Початок цього часового ряду на наших з вами теренах – друга половина XIX століття.

Чи не найвідоміші засновники тренду – Григорій Гершуні та Михайло Гоц, «батьки»-фундатори Бойової організації партії російських соціалістів-революціонерів. Для тих, хто не знав/призабув, нагадую. Заснована була у 1902 p., проіснувала до 1911 р. Чисельність за всі роки існування – приблизно 80 осіб. Останні керівники – чи не найвідоміший поліцейський провокатор тих часів і народів Євно Азеф та легенда російського антидержавницького, терористичного руху Борис Савинков. Згідно із сучасними уявленнями, це – найрезультативніша терористична організація свого часу. В сухому підсумку: 263 теракти (тобто в середньому 26 терактів на рік або 2 щомісячно. Загиблих – 2 міністри, 33 генерал-губернатори і віце-губернатори, 16 градоначальників, 7 адміралів та генералів, 26 викритих поліційних агентів.

Діяльність есерівських терористів взяли за приклад більшовики. Відмінність була лише одна, але яка! Індивідуальний терор комуністи-ленінці возвели в ранг державної політики. Людей рубали мільйонами і десятками мільйонів. Установити чисельність жертв, мабуть, не вдасться вже ніколи. З 23 серпня 1939 р. СРСР – офіційний союзник Великогерманського Рейху.

Методи індивідуального терору широко використовували не тільки піддані Романових – росіяни, українці, євреї, представники інших національностей. Ними не гребували, більше того – їх активно пропагували і поляки.

Польща

На цю обставину звернув увагу мою, зокрема, тернопільський публіцист Святослав Липовецький. Список терактів у XX ст. було відкрито 19 травня 1905 р. Того дня у Варшаві бойовики Польської партії соціалістичної (ППС) здійснили невдалий замах на життя генерал-губернатора Костянтина Максимовича. Наступна «бойова» акція – 8 листопада 1906 p., станція Рогув під Лодзем – напад бойовиків ППС на поштовий поїзд Російської імперії з метою пограбування. І так далі і тому подібне. Загалом, – підкреслює С. Липовецький, – «лише насильницьке здобуття Пілсудським влади у Польській державі (проти офіційного польського уряду) у травні 1926 року коштувало понад 400 осіб убитих та близько 1000 поранених».[6] Кожний охочий може скласти свій список героїчних діянь «бойувки» ППС.

Марш членів ППС. 1920–1930 pp. XX cm.

Джерело: /

Підкреслюю: бойове крило цієї партії очолював не хто інший, як майбутній засновник Польської держави Юзеф Пілсудський. Від 1887 р. він був державним злочинцем у системі правових координат Російської імперії. І – героєм визвольної війни для свого народу, окупованого в три прийоми в 1772–1795 pp. Активними діячами цієї терористичної (з точки зору російської імперської влади) були також дружина Пілсудського – Олександра, майбутні парламентарі Валерій Славек та Раймонд Яворовський та багато інших, чиї імена вписані червоним рядочком в історію Другої Речі Посполитої.

Німеччина

Пригляньмося до Німецької республіки. Один із перших записів у тренді припадає на 26 серпня 1921 р. Від куль членів організації «Консул» гине міністр фінансів Матіас Ерцбергер. Убили його за те, що в листопаді 1918 р. він підписав перемир'я з Францією та Великою Британією, яке поклало край Першій світовій війні. 20 – 30-ті pp. XX ст. у Німеччині – епоха масового комуністичного та націонал-соціалістичного терору проти політичних супротивників. Перемогли в цій кривавій громадянській війні найбільш послідовні. В січні 1933 р. їх вождь обійняв посаду канцлера, в березні його партія брунатних терористів набирає майже 44 % голосів на парламентських виборах. Виборці масово підтримують основні ідеї руху за визволення від пут ганебного Версальського миру, за об'єднання всіх німців в одній державі, яка би забезпечила нації все необхідне для благополучного, мирного розвитку. Для цього треба було розтрощити головного ворога – Францію, ліквідувати демократичний устрій, заступити який мала «єдина держава» з «одним народом» та «одним вождем». Така програма забезпечила Гітлеру, за різними даними, від 20 до 50 атентатів (замахів).

Австрія

Від 1903 р. тут існує Німецька робітнича партія. Головне внутрішньополітичне питання, яке розділило народ та політикум, – ставлення до проблеми об'єднання з Німеччиною. В 1933 р. канцлером стає противник аншлюсу Енгельберт Дольфус, який забороняє діяльність нацистів, відмовляється скликати парламент, призупиняє дію конституції, фактично запроваджує авторитарний політичний режим. 12 лютого 1934 р. австрійські анархісти та соціалісти розпочинають збройне повстання, придушене урядовими військами. Кількість убитих перевищує 100 осіб. Дольфус оголошує створення єдиної для всієї країни партії – «Вітчизняного фронту». 25 липня 1934 р. під час путчу, організованого тепер уже нацистами, Дольфус був убитий у своїй резиденції.

Італія

23 березня 1919 р. Беніто Муссоліні засновує «Італійський союз боротьби», а в 1921 р. – Національну фашистську партію. Один з його найближчих соратників, Діно Гранді, створює озброєні загони «сквадристів» («чорносорочечників»), які «залізом та кров'ю» почали наводити «порядки» на вулицях італійських міст. Одне з перших гучних вбивств – соціаліста Джакомо Маттеотті. Супротивники не залишилися в боргу, вчинивши принаймні чотири замахи на життя Муссоліні. В 1923–1924 pp. його партія дістає більше 60 % міст у національному парламенті. Це дало змогу «легітимізувати» авторитарний однопартійний політичний режим, який існував упродовж наступних 20 років.

Румунія

У липні 1927 р. такий собі Корнеліу Зеля Кодряну засновує «Легіон Архангела Михаїла» (згодом перебрав назву «Залізна гвардія»). 30 грудня 1933 р. його бойовики вбивають прем'єра Іона Дуку. Діяльність організації набула такого розмаху, що правлячий режим був змушений розстріляти самого Кодряну та з десяток його поплічників – без суду і слідства. Організацію очолив Хорія Сіма, який пішов на тісне співробітництво з генералом Іоном Антонеску, який невдовзі став фактичним диктатором, а Сіма – віце-прем'єром в його уряді та лідером правлячої партії. Далі – терор проти політичних супротивників, створення концтаборів, антиєврейські акції, союз з Гітлером та Муссоліні та участь у війні проти СРСР.

Королівство Югославія

1929 р. в Італії хорват Анте Павелич засновує Хорватський революційний рух. Мета – створення самостійної національної держави – Великої Хорватії. Засоби – в загальноєвропейському тренді: підпільна мережа, вибухи, замахи тощо. Найвідоміший теракт, організований «усташами» (в перекладі українською – «повстанці») – вбивство 9 жовтня 1934 p. y Марселі короля Александра І, під час якого загинув і міністр закордонних справ Франції Анрі Варту.

Угорщина

У 1935 р. такий собі Ференц Салаші (згодом його назвали «останнім союзником Гітлера») створює Партію національної волі, діяльність якої диктатор Міклош Хорті, союзник Гітлера, забороняє. Офіційне формулювання – «за радикалізм». У відповідь Салаші засновує Угорську націонал-соціалістичну партію, яку також забороняють, а самого майбутнього «національного лідера» запроторюють до буцегарні. Прихильники, натомість, створюють сумнозвісні «Схрещені стріли», які відразу отримали на виборах 30 місць у парламенті. Цікаво, що зараз, на початку III тисячоліття, в Угорщині діє політична партія «За кращу Угорщину», яка мала парамілітарне крило «Угорська гвардія», що прямо позиціонувала себе як спадкоємницю «Схрещених стріл» і навіть використовувала ту саму символіку (наразі заборонена). Сьогодні партія «За кращу Угорщину» є однією з провідних політичних сил країни, представлена в Європарламенті і є разом з французьким Національним фронтом та Національною партією Великої Британії одним ініціатором створення альянсу європейських ультранаціональних праворадикальних рухів.

Чехія

1 жовтня 1933 р. Конрад Генлейн засновує Судетську німецьку партію. Мета – приєднання Судетської області до Німеччини. Парламентські вибори 1935 р. приносять їй 1 млн 250 тис. голосів (понад 15 % виборців), що робить її найпотужнішою політичною партією країни. В листопаді 1937 р. Гітлер відкрито проголошує намір приєднати німецькомовні райони Богемії і Моравії до Рейху, СНП відкрито координує свою діяльність із Берліном, фінансується ним. 1 жовтня 1938 р. Генлейн призначається Рейхскомісаром інкорпорованої території, яку називають «Рейхсгау Судети». 1939 р. він вступає в СС і дістає призначення на посаду гауляйтера, яку офіційно зберігає до кінця війни.

Словаччина

Від 1906 р. і до кінця Другої світової війни тут функціонувала Глинкова словацька національна партія. Правду сказати, ГСНП чи не єдина права європейська партія, яка щільно співпрацювала з НСДАП, але при цьому не була помічена в організації терактів. На парламентських виборах 1923 р. впевнено посіла перше місце з результатом 34,4 % голосів. Офіційне гасло від 1936 р. – «Один народ, одна партія, один вождь». 6 жовтня 1938 p., після окупації Судетської області, оголосила про автономію Словаки. Офіційна Прага це визнала і призначила католицького священика Йозефа Тісо прем'єр-міністром.

Інші європейські країни

Данія. 1930 р. створюється Націонал-соціалістична робоча партія – із брунатними одностроями, програмою, скопійованою з програми НСДАП, штурмовими загонами та гімном «Хорст Вессель».

Норвегія. 1933 р. народжується «Національна згода», або «Національна єдність». Вождь – Відкун Квіслінг. Електоральна підтримка – у межах від 0,5 до 2 %. Після окупації Німеччиною у квітні 1940 р. – єдина легальна політична партія країни, яка тісно співробітничала з окупантами.

Нідерланди. У 1930-ті роки в Королівстві легально функціонує свій націонал-соціалістичний рух. На виборах 1935 р. партія отримує 8 % голосів, у 1937-му – 4 %. До терористичної діяльності не вдавалася.

Іспанія. 1933 р. Хосе Прімо де Рівера засновує Іспанську фалангу. Мета – створення позапартійної, корпоративної держави з вождем на чолі. В 1936 р. підтримала виступ військових, очолюваних Франціско Франко, взяла активну участь у громадянській війні. Після її завершення – єдина політична партія в країні.

Версальські мирові угоди та їх впливи на європейську історію

Завершення бойових дій на Західному фронті Першої світової війни, підписання переможцями низки мирових угод – Версальської (з Німеччиною), Сен-Жерменської (з Австрією), Нейїської (з Болгарією), Тріанонської (з Угорщиною), Севрської (з Турцією) – мали наслідком радикальні, революційні зміни на політичній мапі Європи.

Вищеназвані угоди ліквідували три імперії – Німецьку Австро-Угорську та Османську. За цими угодами Бельгія, Данія, Литва, Польща, Франція, Чехословаччина відторгай від Німеччини її етнічні території, створили вільне місто Данциг, переклали на неї всю повноту відповідальності за розв'язування «Великої війни», наклали на Німеччину колосальну контрибуцію, яку та виплатила лише на початку III тисячоліття, фактично ліквідували її збройні сили.

Імперію Габсбургів просто четвертували: відтяли від неї Королівство Галіцїї та Лодомерїї (передана Польщі), Банат, Герцогство Буковину та Трансільванію (передано Румунії). Закарпатську Україну включили до Чехословаччини. З Боснії, Герцоговини, Далмації, Крайни, Македонії, Сербії, Словенії, Чорногорії, Нижньої Штирії створили Королівство Сербів, Хорватів та Словінців. Істрію та Південний Тіроль віддали Італії.

Четверта імперія – Російська – впала внаслідок державного перевороту, профінансованого Німеччиною, та громадянської війни, організованої ленінською партією інтернаціональних людоїдів. Окуповані нею в різні часи Естонія, Латвія, Литва, Польща та Фінляндія проголосили державну незалежність.

Ще один необоротний наслідок Першої світової війни – Лютнева та Жовтнева революції, комуністичні «революції» в Німеччині та Угорщині, які супроводжувалися масовими вбивствами людей, скасуванням правових норм, руйнацією основ біологічного існування людини.

Пандемія, «чорний четвер» і народження ОУН

І це ще не все. Удар колосальної сили завдала європейській цивілізації епідемія грипу – мабуть, найбільша пандемія в історії людства. Науковці до сьогодні сперечаються про кількість її прямих жертв. У літературі можна зустріти цифри і в 50 мільйонів, і в 100 мільйонів людей. Понад 500 млн уражених змогли вижити. У будь-якому разі, кількість жертв Першої світової війни і близько не можна порівняти із кількістю жертв тої пошесті.

Ще одна пошесть – цього разу рукотворна – це пожежа європейська, яка охопила світ у 1929 р. Почалася вона в «чорний четвер», 24 жовтня 1929 р. з краху Нью-Йоркської фондової біржі. Прямі наслідки для європейських країн, які так чи інакше потерпали від Великої депресії та її наслідків, – крах економіки, яка скотилася до рівня 30-річної давнини, десятки мільйонів безробітних (наприклад, у Німеччині рівень безробіття у 1932 р. сягнув захмарних 30 %), масовий голод та недоїдання, пов'язані з цим епізотїї і т. ін.

У такій атмосфері 3 лютого 1929 р. ветерани австро-угорської армії українського походження, які за 10 років перед тим, після поразки так званих «національно-визвольних змагань» та ліквідації Західноукраїнської Народної Республіки (про це докладно ми розповідали в попередніх книжках серії «Проект "Україна"» – «Спроба Павла Скоропадського» та «Крах Симона Петлюри»), утворили Українську військову організацію (УВО), ухвалили її політичне крило, яке ввійшло в історію під назвою Організація українських націоналістів (ОУН).

Історія тут така.

Європейські політичні тренди та український націоналістичний рух

Читаючи, перечитуючи й аналізуючи циклопічні гори літератури, присвяченої діяльності ОУН у міжвоєнний, воєнний та повоєнний періоди, її програмні документи, а це, як не крути, – майже 30 років, не можеш позбутися відчуття того, що всі її діячі діяли в якомусь вакуумі.

Вакуумі історичному. Вакуумі політичному. Вакуумі геополітичному Вакуумі ментальному. Вакуумі ідеологічному. Діяли так, наче нікого і нічого не було – ані до їхньої появи на історичній арені двох країн центральної Європи взагалі, Другої Речі Посполітої зокрема.

Аби не заглиблюватись у деталі, констатуємо: український націоналістичний рух виник і розвивався на центральноєвропейських теренах так само і тоді, коли на тих самих землях виникли і почали розвиватися інші праворадикальні, ліворадикальні і просто радикальні націоналістичні політичні рухи та течії. їх бурхливий розвиток припав на час, коли Старий світ намагався оговтатися після катастрофи Першої світової війни, після всеєвропейської пошесті «іспанки», яка забрала сотні тисяч та мільйони жіттів тих, хто вижив у війні. Намагався оговтатися після жахливих, звірячих по своїй суті спроб розповсюдити божевільні ідеї російської комуністичної революції на територію Польщі, Німеччини, Угорщини, взагалі – на терени всієї Європи.

Знекровлена Європа намагалася випорсатися з лабет глобальної економічної кризи, яка наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років, мов цунамі, накрила Старий світ – від Атлантики до «залізної завіси», яка постала на західному кордоні СРСР. Населення знекровленого, розореного континенту, політичні еліти різних країн намацували відповіді на два простих, «вічних», добре відомих кожному сучасному українцеві запитання: «хто винен?» і «як жити далі?».

«Хто винен?» і «як жити далі?»

Відповіді, здавалося, лежали на поверхні. Були очевидні якщо не для всіх і кожного, хто пережив «Велику Війну» і мало не потонув протягом наступного десятиліття, то принаймні для абсолютної більшості населення.

Відповіді такі.

Перша: в усьому (або майже в усьому) винні євреї та комуністи.

Відповідь друга: «навести порядок», тобто подолати наслідки війни, спроб насадити комуністичний, інтернаціоналістичний лад режими парламентської демократії нездатні, потрібна «тверда рука».

Відповідь третя: ми, населення, погоджуємося на тимчасове обмеження політичних, громадянських прав та свобод за умов: відновлення правопорядку, забезпечення прав приватних власників, подолання повоєнної розрухи, недопущення нового воєнного конфлікту в Європі.

У цьому сенсі український націоналістичний рух на теренах Східної Галичини нічим особливим від інших не відрізнявся – ані від німецького, ані від угорського, ані від італійського, хорватського, румунського, польського та всіх інших – ім'я їм «легіон». Єдина відмінність – радикально антипольська спрямованість незначної, але дуже гучної його частини.

Причини такої відчуженості, прихованої та відкритої ворожнечі самозрозумілі. Це – безпосередня, різка, радикальна реакція на порушення прав українського населення. Тих прав, які Польща урочисто обіцяла забезпечити, отримуючи згоду Франції та Великої Британії на включення Східної Галичини до складу Другої Республіки.

Немає секрету в тому, що політика польського політикуму, політика Костьолу, ставлення частини польського населення до частини населення українського не належить до найбільш світлих сторінок польської національної історії. Сьогодні з'ясовувати, хто винен у наростанні відчуженості між двома національними та релігійними спільнотами, немає сенсу. З'ясувати стосунки неможливо, їх можна тільки прийняти до відома. Прийнявши – жити далі.

Констатуймо й інше: відчуження між галичанами-українцями і поляками ніколи не набувало таких гострих форм протистояння, як «холодна», а часом і «гаряча» громадянська війна поміж поляками різних політичних уподобань, поміж поляками та німцями, поміж поляками та євреями.

Констатуймо і таке: єдина розв'язка всіх проблем українського народу по обидва боки Збруча, як вважали націоналісти, лежить на шляху створення Української Самостійної Соборної Держави.

Українська Самостійна Соборна Держава: візія ОУН

Провід українських націоналістів (ПУН), як і всі інші закордонні українські політичні угруповання тих часів, виходив з аксіоматичних суджень, кожне з яких суперечило одне іншому.

Судження перше: створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) неможливе без повалення влади більшовиків, що можливо тільки внаслідок дій зовнішніх чинників. Судження друге: у світі не існує жодного зовнішнього чинника, зацікавленого у створенні незалежної України. Навесні 1941 р. ПУН «після довгих дискусій, після розважання всіх «за» і «проти» дійшов до переконання, що Німеччині вистаче настільки сил, щоб розбити мілітарно Радянський Союз. Це мусимо взяти за вихідну точку до дальших міркувань», – підкреслив «свідок і учасник тих подій».[7]

Отже, стратегія і тактика ОУН базувалася на припущенні про невідворотний у найближчому майбутньому військовий конфлікт поміж Німеччиною та СРСР: «Час поміж розбиттям СРСР і якимось невідомим поки що закінченням війни на користь німців українська політика під проводом ОУН мусить використовувати на створення і закріплення такого фактичного стану на землях України, щоб його перекреслення було вже неможливе». З цього випливала і тактика: «якнайшвидше і якнайсильніше зорганізувати випадкову базу в Генерал-губернаторстві і в тих європейських країнах, де більшими масами поселилася українська еміграція».[8]

Усе це треба було зробити для того, аби втілити в життя основну мету Організації – створити Українську Самостійну Соборну Державу. Бачення цієї УССД викладено у 26 ґрунтовних проектах документів – від «Нарису проектів Основних законів (Конституції) Української Держави», підготовленого Миколою Сціборським, до «проекту закону про кооперативні товариства». Довідково повідомлю, що створені ці документи були спеціальною Комісією, яка формально діяла при Українському національному об'єднанні в Німеччині (голова – полковник Т. Омельченко[9]).

По факту УНО – це «парасолька» ОУН. Комісія під проводом П. Герасименка та Л. Білецького (між іншим, тестя О. Ольжича) складалася, у свою чергу, з 15 комісій, до яких увіходили «фахівці, головно з професури колишніх вищих українських шкіл, що перед війною діяли на території Чехо-Словаччини…».[10] До слова, аналогічну комісію створила і «революційна» ОУН – це сталося після квітня 1941 p., але практичних результатів її діяльності мені тимчасом виявити не пощастило. Доведеться чекати до кращих часів. Іншим разом і за слушної нагоди звернімо увагу на високий фаховий, інтелектуальний рівень тих документів.

Для даного контексту нам важливо також розуміти:

– станом «на 1939р. пануючою (в українському галицькому націоналістичному політичному середовищі. – Д. Я.) була доктрина «націократичної» держави з авторитарним політичним режимом: винятковою роллю ОУН в суспільстві, запереченням загальних виборів та суспільної рівності людей»;

– при цьому в програмі Другого Збору «бандерівської» фракції ОУН у лютому 1941 р. «ми бачимо риси авторитарного політичного режиму і водночас ознаки республіканської президентської форми правління з поділом влади на три гілки і місцевим самоврядуванням»;

– «офіційні документи ОУН(б) 1940–1941 pp. підтверджують початкове прагнення Організації до монопольних позицій у державі та ідеї тотального націоналізму в усіх сферах життя. Документи передбачали напівреспубліканську президентську форму правління з елементами одноосібної диктатури»;

– програма ОУН з 1939 р. «з певними застереженнями наближалася до конституційної монархії»;

– в ідеологи обох ОУН (тобто тієї частини націоналістів, які пристали на позицію Степана Бандери та власне ОУН. – Д. Я.) «основна увага приділялася проблемі політичного режиму, а питання конкретної форми правління не було принциповим»;

– мало місце постійне хитання «від президентської форми до парламентської і навпаки»;

– «спостерігається також синтез ідей народного суверенітету, тобто встановлення громадянами форм і компетенцій державної влади та авторитарних принципів її реалізації». [11]

Радянська окупація 1939 p., встановлення жорсткого репресивного режиму в Галичині покликали до життя зміну стратеги і тактики ОУН. ПУН вважав організацію збройного виступу на території УРСР «марною тратою людських сил і життів», «схилявся до думки про необхідність вивести з України (тобто з окупованої СРСР частини Польщі. – Д. Я.) якнайбільше членів ОУН до Генерального губернаторства (тобто до частини Польщі, окупованої Німеччиною. – Д. Я.), а іншим наказати (в умовах глибокої конспірації) проводити агітаційно-пропагандистську роботу й готуватися до диверсій і локальних збройних виступів тільки на випадок початку війни між СРСР і сусідніми державами».

Після 17 вересня 1939 р. члени ОУН почали «вкорінюватися» в окупаційний радянський апарат. І. Патриляк нарахував 156 націоналістів, які інфільтрувалися до радянських установ (це тільки ті, яких згодом викрило НКВС).

Паралельно чи то ОУН Мельника, чи то прихильники Бандери (з цитованої далі розвідки І. Патриляка це незрозуміло) нібито організували низку збройних виступів проти радянського окупаційного режиму – в Збаражі та Чорткові, а також Бережанському, Вишневецькому Жидачівському Стрийському Чортківському повітах. При цьому – констатує І. Патриляк, – ці «повстання виникали майже стихійно в різний час і в різних місцевостях», але «сприймалися Краківським проводом (тобто РП ОУН. – Д.Я.) як сигнал, що сповіщав про назрівання революційної ситуації в регіоні».[12]

Українська Самостійна Соборна Держава: візія групи С. Бандери

Я був здивований, коли дізнався, що до другої половини 90-х років XX ст. українознавство, яке вивчало діяльність націоналістичного руху в міжвоєнний період, особливо – напередодні Другої світової війни, і до сьогодні не має відповіді ще на одне просте питання: яку УССД люди, які називали себе Революційним проводом ОУН, мріяли розбудувати під час нацистсько-радянського військового конфлікту?

Охочі з'ясовувати це можуть дізнатися хіба про те, наприклад, що визвольна боротьба «велася під іменем С. Бандери відповідно до розроблених ним особисто і його найближчими співробітниками планів». А також про те, що «після Другого Великого Збору ОУН у квітні 1941 року були опрацьовані інструкції про підготовку до війни і переслані до Крайового проводу в Україні І. Климові-Легенді, який ще до вибуху німецько-радянської війни довів ці напрямні провідним членам ОУН в Україні. Служба безпеки ОУН(б) знала, що ті інструкції невідомі гітлерівському гестапо і радянському НКВД».[13]

Запитаємо: а де тут, власне, державницький проект? Ким, коли, де він розроблявся? Ким, коли, як мав імплементуватися в поточну реальність? Як «доводився» до крайових екзекутив? У відповідь – гробове мовчання. Або відверта брехня.

Цитовані та їм подібні судження – а наводити їх можна десятками – яскравий приклад підміни понять, словесних маніпуляцій та недомовок. Класичний уже приклад: Другий ВЗ ОУН відбувся в серпні 1939 p. y Римі, а друге за порядком зібрання Бандери та його прихильників – у квітні 1941 p. y Кракові, причому Бандера і Стецько були на той час з ОУН виключені і засуджені до смертної кари партійним трибуналом. Ще один приклад престидижитації (тобто спритної маніпуляції, яка досягається за допомогою рук): яким чином СБ ОУН(б) «знала», що гестапо та НКВС «не знали» про плани бандерівців? Хіба СБ ОУН(б) (навіть якщо уявити, що вона реально існувала) мала там розгалужену агентуру, яка, у свою чергу, мала доступ до відповідних інформацій? Але це припущення виходить за межі здорового глузду: незаперечним фактом є те, що якраз німецькі та радянські спецслужби ще від 1920-х pp. мали своїх агентів серед вищого керівного складу ОУН – не говорячи вже про крайові екзекутиви та місцеві клітини ОУН на територіях, окупованих Німеччиною та СРСР.

Але за будь-якої відповіді на ці або інші запитання не треба забувати – програмні документи напередодні війни бандерівці мали.

Мені відомі сім. Перший, Програму ОУН(б), датовано березнем 1941 р.[14] За своїм змістом – це абсолютно соціалістичний за духом документ, майже всі його положення відтворені в Конституції сучасної України, хіба за винятком тез «боротьба за силу і добро української нації є основою нашого світогляду», «ОУН бореться проти комуністичного світогляду», «за розвал московської тюрми народів», а також імен (подаю в хронологічному порядку. – Д. Я.) Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Миколи Махновського та Симона Петлюри.

Другий програмний документ – «Боротьба і діяльність ОУН під час війни. Напрямні ОУН» включає чотири розділи – «Загальні напрямні», «Політичні вказівки», Військові інструкції» та «Вказівки на перші дні організації державного життя».[15]

14 квітня 1941 р. революціонери-націоналісти передали до німецького уряду «Меморандум про мету українського націоналістичного руху від Проводу українських націоналістів» у справі створення майбутньої Української держави. З нього дізнаємося про головну мету руху – створити УССД не більше не менше як на всьому просторі від Карпат до Каспійського моря. Принагідно зауважимо, що візія «бандерівців», які називали себе «Революційним проводом ОУН», але аж ніяк не ОУН(б), станом на 1941 p., порівняно з роком попереднім, зазнала радикальних змін.

Ще один «Меморандум», «виготовлений групою членів Революційного Проводу на чолі з Степаном Бандерою 15 червня 1941 р. і переданий до Рейхсканцелярії 23 червня», містить такі головні, на нашу думку, ідеї:

– «самостійна Українська держава завершить процес облаштування Європи і допоможе зміцнити європейський континент і надати йому світового значення. Тільки міцна Українська держава зможе забезпечити здоровий розвиток у східноєвропейському просторі»;

– «не можна панувати довго в Східній Європі за допомогою технічних державних і управлінських засобів, які спираються на сильну окупаційну армію»;

– «східноєвропейським простором можна буде оволодіти в майбутньому лише за допомогою ідей і взаємною згодою проживаючих там народів»;

Остаточний висновок, сформульований авторами цього документа, звучить так: «Військова окупація не може триматися довгий час у Східній Європі. Тільки новий державний лад, збудований за національним принципом, може забезпечити там здоровий розвиток. Тільки самостійна Українська держава могла б зберігати такий новий лад…» ОУН «готова вести боротьбу до здійснення свого національного ідеалу».[16]

Хотілося би заперечити, та немає як. Останні 70 років нашої історії політика країн Євросоюзу, США та Росії, врешті-решт наш повсякденний життєвий досвід підтвердили і щодня підтверджують справедливість цих оцінок.

Але очевидним сьогодні і зовсім неочевидним тоді є розуміння того, що така мета радикально суперечила геополітичним планам німецького диктатора, який розглядав цей простір як життєво необхідний для свого, а не українського народу.[17] Про його численних союзників, які мали свої плани щодо територій, заселених українцями, згадувати не буду.

Документи п'ятий, шостий та сьомий мають відповідно назви «Боротьба і діяльність ОУН під час війни. Інструкція Служби Безпеки (травень 1941 року),[18] «Боротьба і діяльність ОУН під час війни. Політичні вказівки (травень 1941 р.) та «Напрямні ОУН "Боротьба і діяльність ОУН під час війни"». Змістовно це – докладні, ретельно виписані вказівки – від порядку проголошення Української держави та організації її збройних сил до процедури запровадження національної символіки й текстів пісень, які можна та необхідно співати.[19] Аналіз їх потребує окремої розповіді, яка далеко виходить за межі цієї розвідки. Тут лише констатуймо: для розробки документів такого об'єму необхідно багато часу, багато зусиль і багато людей.

Оцінюючи їх, треба взяти до уваги, що, по-перше, оригінал першого документа відсутній, публікація здійснена за неатрибутованою машинописною копією. По-друге, в назві цієї збірки документів йдеться про СБ бандерівської течії, а в самому документі – про ОУН у цілому.

Тепер почитаємо, про що йдеться в першому документі, що починається словами: «Є певний порядок у революційному будуванні, від якого невільно відступити…» Головний його посил, як на мою думку, такий: «Ми стоїмо на становищі, що при нинішних швидкостях, з якими проходять воєнні дії, ми, як революційна сила, зможемо відіграти незначну роль. Тому організація власної збройної сили у відношенні до можливості й конечності вжиття її на фронті зовнішньої боротьби буде спізнена. Тим актуальнішою стає зате організація внутрішнього фронту шляхом закріплення ладу й порядку на звільненій території власними силами і самостійно хоч рівнобіжно з задержанням ладу і порядку, який переводитиме своїм апаратом на наших землях союзник. Союзник мусить побачити і признати наш організаційний хист і зрозуміти наглядні користі, які він з нашої діяльності може мати»[20] (виділення наше. – Д. Я.). А тепер поставимо собі таке питання: хто в даному контексті є союзником Німеччини – Бандера чи Мельник?

Далі інструкція описує процес організації «органу безпеки на рідних землях» – «Народної Міліції», «організованої на основі самоохорони». Ця міліція мусить посісти місце «зліквідованого революційним порядком і без решти» «цілого апарату безпеки Червоної Москви», але це не значило тотального винищення всіх чекістів. Чому так? А тому, що далі документ формулює наївну як на безкомпромісних борців з московською окупацією, надію: «буде напевно так, що частина з тих, хто є нині в НКВС, прилучаться до революції і стануть її добрими борцями».[21]

У принципі це всі доступні сьогодні програмні напрацювання націоналістів-бандерівців напередодні німецько-радянської війни. Всі, але не всі. В нашому розпорядженні є ще одне документальне свідчення, яке за своїм політичним значенням, як мені видається, перевершує всі вище згадані теоретичні плани революціонерів-націоналістів.

Судіть самі.

Фракція Бендери – Адольфу Гітлеру: пропозиція, від якої неможливо не відмовитися

Фактичний на той час керівник бандерівської фракції, Ріко Ярий (про нього докладно розповім нижче), якій на той період підписувався «полковник ДУН і провідник групи «Південь», перебуваючи в таборі Зауберсдорф, Нідердонау (Нідердонау – це Нижній Дунай у перекладі українською. Сьогодні це комуна в окрузі Баден, що в Нижній Австрії) 22 червня 1941 р. підписав листа фюреру Німеччини. Видається, що згадка в листі про місце його підписання є заздалегідь продуманим психологічним прийомом.

Колишній австрійський підданий, учасник Першої світової війни «нижньодунаєць» за походженням Ярий тим самим нібито «урівнював» позицію – адже він звертався до колишнього австрійського підданого, учасника Першої світової війни, «верхньодунайця» Гітлера.

Текст такий: «Українські націоналісти, яких більшовицька окупація вигнала з їхньої батьківщини, об'єднані у збройних загонах ОУН-ДУН (Дружини Українських Націоналістів), готові спільно зі своїми національно свідомими співвітчизниками… і пліч-о-пліч зі славним німецьким вермахтом боротися за свободу своєї батьківщини і відновлення політичного стану за умовами Брест-Литовського мирного договору».[22]

Згадка про Україну в кордонах 1918 р. – це не самодіяльність Ярого. Це – офіційна позиція ОУН(б), яку його представник Володимир Стахів передав 26 червня 1941 р. до рейхсканцелярїї. В меморандумі йшлося про «відновлення незалежної Української держави в дусі Берест-Литовського мирного договору»[23](виділення наші. – Д. Я.)

А що ж було підписано в Бересті-Литовському за 23 роки перед цим?

Як, ким, де і коли було підписано Брест-Литовську мирову угоду?

Усі таємниці, «темні» та інші «сірі» обставини підписання того документа докладно висвітлено та проаналізовано в одній з наших попередніх розвідок – «Проект „Україна"»: «Таємниця Михайла Грушевського». В межах цього дискурсу нагадаємо хіба основні висновки.

Мирний договір між Українською Народною Республікою та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною було підписано в російському Брест-Литовську в ніч на 27 січня 1918 р.

Українські «представники» підписали німецькомовний варіант договору. Український текст було виготовлено пізніше, він містить різночитання порівняно з варіантом німецьким.

УНР як державу було проголошено після підписання від її імені цієї мирової угоди.

Крім цього договору «дипломатичні» представники ще неіснуючої держави та міністр закордонних справ Австро-Угорщини «окремо підписали таємний протокол про створення українського коронного краю у межах Австро-Угорщини». Протокол мав виразно антипольську спрямованість.

По дорозі до Бреста київська делегація заїхала до Львова, «де таємно отримала від провідних галицьких діячів проект статуту українського коронного краю в Австро-Угорщині».

Кордони між Австро-Угорською монархією та УНР встановлювались по кордону між колишньою Російською імперією та Австро-Угорщиною станом на початок Першої світової війни. Це означало, що Галичина, Закарпаття та Північна Буковина мали залишитися у складі Дунайської монархії. Холмщина та Підляшшя, у свою чергу, мали увійти до складу УНР. У таємному додатку до мирної угоди між УНР і Австро-Угорщиною було зафіксовано поділ Галичини на українську й польську частини та об'єднання Східної Галичини з Буковиною в єдиний «коронний край» Австрійської імперії.

Висновки автора

Офіційна позиція бандерівського угруповання передбачала не створення Української Самостійної Соборної Держави, а передачу Східної Галичини, Закарпаття та Буковини до складу Великогерманського Рейху.

А тепер поставимо собі наступні питання: Чи могла Німеччина в особі Адольфа Гітлера пристати на таку пропозицію? Які плани щодо УРСР могли мати або мали німецькі чинники: державні, партійні, військові? Чи можна в цьому контексті говорити про існування у них несуперечливої візії щодо долі підрадянських українських земель та їх населення та несуперечливої ж практичної політичної лінії?

Перед тим як спробувати разом розібрати ці питання, запам'ятаймо: до нападу Німеччини на свого союзника – СРСР – Бандера та його спільники по Революційному проводу готувалися заздалегідь. Крайня нижня дата початку підготовки – не раніше кінця липня/початку серпня 1940 р. Саме відтоді Верховне командування сухопутних сил (ОКХ) почало розробку плану «Барбаросса», затвердженого директивою Гітлера 18 грудня.

Для повноти картини бракує лише одного, але принципово важливого штриха. Без нього говорити, писати, дискутувати тему ОУН та Акта 30 червня 1941 р. не випадає. І накласти саме цей штрих на епічну картину не можуть уже десятиліть сім-вісім ані тогочасні, ані сучасні прихильники та опоненти українських націоналістів.

Утім, цю «картину маслом» намалював у ті часи, тобто 70 років тому, такий собі Володимир Целевич. І саме цю картину не бажають бачити ті самі прихильники та опоненти. Спробуємо це зробити ми.

Хто такий Володимир Целевич?

Целевич Володимир (21 квітня 1905 р. – 1943 або 1944 p.), громадсько-політичний діяч, «генеральний секретар» Українського національно-демократичного об'єднання, депутат сейму трьох скликань, за фахом – адвокат.

Рустикальний характер українського націоналістичного руху

На допиті в НКВС 7 травня 1940 р. Целевич констатував ясні, як божий день, речі, які для сучасних дослідників історії Галичини є аксіоматичними: «українська інтелігенція Галіції – молодого походження. До половини XIX сторіччя не було в Галіції своєї української інтелігенції. Стара українська світська інтелігенція – вище духовенство, поміщики, купці полонізувалися. Українцями були тільки селяни та неосвічені сільські священики. Тому українська інтелігенція, в тому числі й духовенство, переважно селянського походження…Селянське походження уніатського духовенства дає йому переважний вплив на робітничо-селянські маси…Взагалі уніатські церкви в Галичині убогі… Після імперіалістичної війни сільські священики були бідні, навіть не мали можливості виховувати в міських школах своїх дітей».[24]

Говорив Целевич і про антипольські настрої в середовищі як священиків, так і мирян. Розповідав про системні утиски польської влади та спільноти проти українців. Так,

«за останні два роки польська влада здійснила низку репресій щодо уніатського духовенства. Біля 300 уніатських священиків польською владою були засуджені за різні «політичні» злочини як ото: антипольські проповіді в церквах, ведення метричних записів українською мовою, збір коштів на користь політичних в'язнів та ін., за відправу служб Божих про членів «ОУН» священики були засуджені до тюремного ув'язнення переважно від 3-х міс. до 1 року.

Адміністративна польська влада, – розповідав він, – у масовому порядку відбирала у священиків права на викладання релігії в школах, якщо вони протидіяли полонізації в школах українських дітей…Під час польської реакції 1930 року і під час військово-каральних експедицій 1936 р., – вів він далі, – репресії піддавалися не тільки робітники і селяни, але і священики…в липні 1939р. при масових арештах було заарештовано також біля 50-ти священиків, а перед самою польсько-німецькою війною інтерновано багато священиків, яких відправили до табору інтернованих у м. Кобрин на Волині».[25]

І так далі і таке інше на багатьох сторінках.

Зауваження автора

Я не можу ані ствердити, ані спростувати свідчення Володимира Целевича. Маю інший, дякувати Богу, позитивний досвід співіснування і з поляками, і з римо-католиками. Можу ствердити інше: і сьогодні, на початку другого десятиліття третього тисячоліття, українців – виходців із передвоєнних галицьких міст, містечок і сіл буквально трусить, коли починають пригадувати своє недовге життя за Польщі. І сьогодні, чи то в США, чи то в Канаді, чи то в Австралії, чи то в будь-якій європейській країні, українці та поляки – вихідці з тих країв не мають добрих слів на адресу один одного.

Організація українських націоналістів – Українська греко-католицька церква

Говорити про український націоналістичний рух – отже зрозуміти і його, і весь український національний політикум періоду передвоєнної Польщі – неможливо без розуміння системного, принципово важливого феномену.

Митрополит Андрей Шептицький

Цей феномен має своє ім'я – митрополит Андрей Шептицький (у миру – Роман Марія Александр Шептицький).

У межах цієї розповіді скажу лише, що станом у 20 – 30-х роках XX ст. митрополит Андрей не просто предстоятель УГКЦ. Це – етнарх руського/українського народу Галичини. Без жодного перебільшення. Тема його взаємовідносин із легальним українським та польським політикумами, державним проводом передвоєнної Польщі, Костелом, Ватиканом, УВО та ОУН, їх провідниками – Коновальцем та Мельником, а також з бандерівським активом ще чекають на свого неупе-редженого дослідника. Тут і зараз треба підкреслити: митрополит мав надзвичайний, навіть вирішальний вплив на українське населення Польщі, був абсолютним моральним та інтелектуальним авторитетом для своїх (і не тільки своїх) вірних. Сьогодні будь-який український студент повинен знати, але не знає: «Центральною фігурою Галичини з початку XX cm. став митрополит Галицький Андрей граф Шептицький (1900–1944). За 44-літнє його керівництво греко-ка-толицькою церквою вона остаточно стала українською національною церквою. Значення Андрея Шептицького більше, ніж тільки митрополита: він був душею всього національного та культурного життя Галичини».[26] Дивно, але факт: саме це добре знали сталінські чекісти. І того не приховували. Навпаки. 18 липня 1940 p. HKBC констатувало: «…не буде перебільшенням сказати, що останніми роками українське уніатське (а іноді і не уніатське) населення Галіції бачило Шептицького не так як голову церкви, а як політичного вождя, політичний центр».[27]

Скажу більше: жодна українська політична або неполітична група не могла розраховувати на успіх без благословення митрополита. Не могла розраховувати на такий успіх і маргінальна політична група, якою, на відміну від Українського національно-демократичного об'єднання, завжди була Організація українських націоналістів. Ані Коновалець, ані Мельник, ані будь-який інший український політик, в т. ч. навіть Бандера, не могли не рахуватися із точкою зору Андрея Шептицького на будь-який аспект їх діяльності.

Це ясно – на відміну від наших сучасників – розуміли сучасники Шептицького. Перший-ліпший приклад: у грудні 1940 р. Львівське управління НКВС, з посиланням на анонімного «оунівця», складає біографічну довідку на главу УГКЦ. Цей добродій навів «низку фактів, які вказують на прямий зв'язок резиденції Шептицького зі Львівською крайовою екзекутивною «ОУН»… закордонними керівними колами цієї організації».[28]

Шептицький та ОУН: погляд НКВС

Що це був за зв'язок? А ось: за п'ять років перед тим, а саме 20 серпня 1935 р. Іноземний відділ Головного управління державної безпеки НКВС СРСР (тобто зовнішня розвідка) інформував: «Шептицький шукав контактів із активними діячами націоналістів групи Коновальця. Невідомо, з відома поляків, чи всупереч їм, Шептицький, за заслуговуючими довіри оперативними даними, надавав Коновальцеві матеріальну допомогу. Вельми можливо, що Щептицький робив це з відома поляків, щоби в майбутньому здійснити на Коновальця вигідний для них вплив».[29]

Іншими словами, митрополит Андрей докладав всіх зусиль для припинення терору, для полагодження стосунків між національними та релігійними громадами Польщі. За це готовий був платити.

Звідки гроші?

Андрей Шептицький і гроші

Усе просто. Митрополит був дуже заможною людиною. Всі гроші, до останнього злотого, витрачав, як би сказали сьогодні, на українську справу. Зокрема, йому належали 20 тис. га карпатських лісів. Він здавав їх в оренду німецькій фірмі Глезінгер, яка експортувала деревину до Великої Британії та Німеччини. Річний дохід – понад 500 тис. злотих. З цих сум «відпускав великі суми українцям на різні заходи, як ото: українські музеї, сирітські будинки, госпіталі, а також надавав матеріальну підтримку артистам, митцям, малозабезпеченій молоді». Крім того, зауважує його сучасник, він мав доходи з маєтків митрополії.[30] Тепер увага: управителем майна митрополита і, отже, розпорядником набутків був не хто інший, як Андрій Мельник – довірена особа Шептицького.

Паралельно із діяльністю господарською, Андрій Мельник займався й іншими справами. Наприклад, в організованій ним у червні 1933 р. акції «Українська молодь – Христові» взяло участь понад 50 тис. осіб![31] Оцінюючи цю цифру, не слід забувати, що все українське населення Галичини (за переписом 1931 р.) – це 4,35 млн осіб[32] усіх статей і вікових груп. ОУН і мріяти не могла про такі впливи, про таку кількість активних членів і симпатиків…

Андрій Шептицький та радянська окупація

Сьогодні в нашому розпорядженні є майже чотири десятки документів НКВС про етнарха українців Галичини та його церкву. Найбільше сьогодні нас цікавлять ті з них, які безпосередньо торкаються теми цієї розвідки. Вони охоплюють період від 14 листопада 1939 р. по 13 березня 1941 p., а наступні стосуються часів після 3 березня 1942 р.

Порівняймо.

У вересні 1939 р. радянських окупантів українство Східної Галичини зустріло із захватом. Церква, як це випливає із пастирського листа митрополита Андрея деканам Львівської єпархії (жовтень 1939 p.), поставилася до нових господарів краю цілком лояльно: «Обернулася мапа історії, – писав настоятель УГКЦ, – настала нова епоха. Зустрічаємо її покірною молитвою і сильною надією на безконечну доброту та милосердя Іісуса Христа…Програма нашої роботи, – наставляв панотців митрополит, – така: будемо підкорятися владі, слухати закони, оскільки вони не противні Божому закону, не будемо втручатися в політичні і радянські справи, не будемо припиняти працювати задля Христової справи в нашому народові» (зворотній переклад з рос. наш. – Д. Я.).[33]

Спрямовуючи цього листа, митрополит не мав поняття про директиву наркома внутрішніх справ СРСР Берії до НКВС УРСР та БРСР, яка містила такий нелюдський наказ: «заарештувати та оголосити заручниками найбільших представників з поміщиків, князів, шляхти, капіталістів», «заарештувати представників урядових адміністрацій, керівників місцевих поліцій, жандармерії, прикордонної охорони та філій 2-[го] Відділу Генштабу, керівників контрреволюційних] партій… Арешти духовних осіб поки (виділено нами. – Д. Я.) не проводити… (зворотній переклад з рос. наш. – Д. Я.)».

Тривала така «поблажливість» комуністичних звірів недовго. Вже 22 грудня нарком НКВС УРСР Сєров наказав «негайно…виявити та швидко ліквідувати церковників, сектантів та католиків, які організують вогнища контрреволюційної діяльності» та здійснити інші заходи репресивного, терористичного характеру.[34] Під впливом цих та інших чекістських звірств Шептицький шукає, але не знаходить виходу із становища, в якому опинилися його вірні, його народ. З оперативного повідомлення НКВС (березень 1940 р.) дізнаємося:

– Шептицький почуває себе дуже самотнім, деякі його ближчі співробітники виїхали до Німеччини – всупереч його бажанню, з ним залишились «один хлопчик» та «в приймальні один священик»;

– зовнішньої підтримки прагненням українців немає і не буде – ані з боку Франції та Великої Британії, ані з боку Рима, «який ніколи не дбав про українців, віддавши їх на з'їдання полякам»;

– Митрополит не вірить у те, що Польща коли-небудь повернеться на землі Західної України;

– Німеччина, на його погляд, «країна, чужа слов'янам, і вона дивиться на них виключно як на сліпе знаряддя в її імперіалістичних планах»;

– «вірними» його церкві в умовах радянської окупації «залишилися бідні, малограмотні люди, щиро віруючі» (які згодом і стали основним мобілізаційним ресурсом українського збройного спротиву другій радянській окупації. – Д Я);

– «народ не вірить священикам у питаннях соціального та політичного характеру».[35]

Сьогодні очевидно: в тих умовах думати годилося хіба про те, в який спосіб рятувати людей. Усі інші питання на тлі політики масового винищення українського та польського населення окупованої Галичини явно мали третьорозрядне значення. Але тоді, в ті часи, не всі думали так. Частина українського політикуму, об'єднана в ОУН, що функціонувала переважно за межами сучасних українських земель, вважала актуальним питання створення Української Самостійної Соборної Держави – УССД. Саме в ній, вважали вони, є розв'язка всіх питань збереження сучасного та розвитку майбутнього всього, а не тільки галицького, українського народу.

Повстанський центр ОУН

Оцінюючи інформацію про збройні виступи українського населення на окупованій Радянським Союзом території Галичини в умовах «революційної ситуації», візьмемо до уваги наступне.

Один із заарештованих націоналістів дав такі свідчення в НКВС: група Бандери створила відповідний повстанський комітет у серпні 1940 р.[36] З цього свідчення випливає, зокрема, те, що станом на кінець літа 1940 р. Бандера та/або хтось із його оточення мав/мали інформацію про скорий початок німецько-радянської війни.

Пригадаймо: Гітлер дав наказ на планування Барбаросси 22 липня 1940 p., а підписав Директиву № 1 18 грудня. Висновок: свідчення заарештованого націоналіста можуть бути дотичним свідченням того, що націоналісти-бандерівці таки щось заздалегідь знали про початок тої війни. Якщо це не так, то тоді виникає наступне питання: навіщо створювати повстанський комітет на окупованій території Польщі, яку нацисти назвали Генеральною губернією, саме в той час, коли союзницькі відносини Берліна та Москви досягли свого апогею?

Підтвердження такій версії знаходимо ще в одному документі НКВС. 11 вересня 1940 р. відділ цього відомства, який займався перлюстрацією (всього його фахівцями було перлюстровано, як мінімум, 53 000 приватних листів), інформує наркома І. Сєрова: українські націоналісти з території Німеччини з відома німецької влади, яка їх фінансує та фаворитизує, активно готують повстання на території СРСР з метою проголошення «самостійноївільної України».[37]

Скажемо прямо: ніяким секретом близька війна між затятими союзниками – Гітлером та Сталіним – принаймні за півроку до її початку для деяких галичан-українців, а також для СРСР не була. Це для сучасників було ясно, як божий день. Наведу лише один, але неспростовний доказ: інформатор НКВС 10 січня 1941 р. звітує про розмову з владикою Миколою Чарнецьким, який прямо сказав: «в народі відкрито говорять про ближчий конфлікт між Союзом та Німеччиною». При цьому, – говорив Кир Микола, – радянські солдати кажуть: «тут не допоможе і техніка, про яку так часто згадує Сталін, позаяк солдати кажуть, що в них є своя техніка, якої Сталін не знає, це руки догори і здаватися».[38]

ОУН у реаліях радянської окупації

Перше знайомство українських націоналістів з реаліями УРСР переконливо засвідчило: ніяких передумов для розгортання тут націоналістичної діяльності, а тим більше організації антирадянського збройного повстання не існувало. Вже у квітні 1940 р. НКВС вкотре розгромило «бандерівську» Крайову екзекутиву. З восьми її членів, обраних у березні того року, за ґрати потрапило шість, а також «члени обласних і районних проводів, керівник Львівського міського проводу – всього 658 націоналістів».[39]

Спроби реорганізації КЕ великого ефекту не мали: НКВС вирубало під корінь 96 організаційних клітин ОУН (знову таки незрозуміло – йдеться про всю ОУН чи тільки про «революційну» її частину. – Д. Я.), заарештувало 107 провідників різного рівня, 1108 підпільників, захопило 2070 гвинтівок, 43 кулемети, 600 револьверів, 80 тис. набоїв, інше майно військового призначення.

Третя спроба відновлення діяльності Організації мала ті самі наслідки. Лише за два дні – 21 та 22 грудня 1940 р. на території сучасних західних областей України до лабет НКВС потрапило 996 націоналістів. 19 січня наступного року на так званому «Процесі 59-ти», який відбувся у Львові, сталінські кати засудили до смертної кари 42-х підсудних, в т. ч. усіх жінок, 17 – дістали по 10 гулагівських років та по 5 років заслання кожний, що було тією самою смертною карою, лише відстроченою в часі. 7 травня в Дрогобичі радянський «суд» засудив на смерть ЗО націоналістів, 24 – дістали по 10 років, решта – від 7 до 8,5 років за ґратами. 13 травня в тому самому Дрогобичі, але вже в іншому «судовому» засіданні на смерть відправили 22 особи, 8 – отримали по 10 років, 4 – по 5, ще 5 – довічне заслання до Казахстану.[40]

Висновок автора

Ні про яке проголошення, а тим більше відновлення Української держави ПУН не мріяв, практичних заходів не планував, а планував розвивати свої осередки в європейських країнах та США, залишаючись при цьому у фарватері німецької політики.

Мріяли про це ті націоналісти (та й то не всі), які завдяки німецькій окупації Польщі несподівано для самих себе опинилися на волі. А саме – на території окупованої Польщі – так званого Генерал-губернаторства. Адміністративним центром цього утворення став Краків. Саме в ньому і сконцентрувалися прихильники ідеї створення УССД.

Опинившись у конкретних обставинах часу і місця, вони, звичайно, не могли не брати до уваги позицію основного геополітичного гравця – Німеччини. Скажемо прямо: візія майбутньої долі земель, більшість на яких становили українці, аж ніяк не була пріоритетом практичної внутрішньої та зовнішньої політики А. Гітлера аж до початку німецько-радянської війни. Наразі відомі (або мені не пощастило виявити більше) два системоутворюючі документи, в яких відкритим текстом йшлося про майбутню долю земель, заселених українцями.

Українська Самостійна Соборна Держава: візія політичного керівництва Великогерманського рейху

Перший документ було оприлюднено 20 років тому у «Военно-историческом журнале» (1993, № 5, с. 39). Публікація має назву «Таємний документ військового командування. Берлін, 31 травня 1941 р. Наклад 5 прим. Прим. 1». Підготував цей «документ імперської важливості. Тільки для керівного складу» з порядковим номером № 29/41 «начальник закордонного управління абвера (контррозвідка)». На документі, датованому 30 травня 1940 p., – факсиміле власноручного підпису адмірала Канаріса. Текст такий. Альфред Розенберг, на той час рейхсляйтер, обергрупенфюpep CA, керівник зовнішньополітичного управління НСДАП, уповноважений А. Гітлера за контролем щодо загального духовного та світоглядного виховання партії, керівник Центрального дослідницького інституту з питань націонал-соціалістичної ідеології та виховання, з 17 липня 1941 р. – рейхсміністр окупованих східних територій висловлюється в такий спосіб: «під час можливого військового конфлікту з Радянським Союзом…належить використати історичний момент для того, аби шляхом розчленування руського простору на чотири держави назавжди позбавити Німеччину від кошмару можливої загрози зі Сходу». Конкретно це: «розширена у східному напрямку Фінляндія», «розширена за рахунок білоруських земель Прибалтика (в якості німецького протекторати з перспективою наступної германізації», «самостійна Україна», «Кавказ як федеративна держава під німецьким управлінням».[41]

Висновок автора

Станом на липень 1940 р. вище державно-партійне керівництво Третього рейху розглядало або принаймні не виключало створення незалежної Української держави. Але, наскільки мені пощастило зрозуміти, тільки за рахунок територій, відвойованих у СРСР. Питання включення до цього евентуально можливого державного утворення окупованої Східної Галичини не ставилося на порядок денний – вона була включена до складу Генеральної губернії.

Українська Самостійна Соборна Держава: візія політичного керівництва Великогерманського рейху (продовження)

За рік ситуація з цим теоретично можливим проголошенням змінилася. 16 липня 1941 р. в атмосфері ейфорії, викликаної оглушливим розгромом Червоної армії, відбулася чергова нарада вищого керівництва Німеччини. Учасники: фюрер і рейхсканцлер Адольф Гітлер особисто, Герман Герінг (на цей момент – наступник фюрера, президент рейхстагу, міністр-президент та рейхсштатгальтер Пруссії, імперський міністр авіації, командувач ВПС, рейхсмаршал Великогерманського рейху), Розенберг, Ганс-Генріх Ляммерс (рейхсміністр без портфеля, шеф Імперської канцелярії, заступник голови Ради з оборони Рейху, обергрупенфюрер СС), Вільгельм Бодевін Кейтель (начальник штабу Верховного головнокомандування Збройних сил Німеччини, генерал-фельдмаршал) та, можливо, Мартін Борман (секретар фюрера, керівник партійної канцелярії, імперський міністр без портфеля, член Ради оборони Рейху), який, напевно, вів протокол цієї наради.

Одне з обговорюваних на тій нараді питань – доля територій, населених українцями. Вирок перший: «староавстрійська Галичина стане територією Рейху».

Розенберг: «В Україні ми повинні ввести в дію культурницьке піклування, слід було б розбудити історичну свідомість українців, створити в Києві університет і т. ін.», зокрема «сприяти певним прагненням до самостійності».

Гітлер: «…ще раз наголошує, що протягом наступних трьох років найважливішою територією, без сумніву, буде Україна. Тому найкраще призначити туди Коха…».[42]

Хто такий Е. Кох?

Еріх Кох (Koch, Erich) (19.06.1896 – 12.11.1986)

Народився в сім'ї робітника, за віросповіданням – лютеранин. Учився в торговельному училищі. Учасник Першої світової війни, на якій став переконаним соціалістом. У 1919 р. – учасник «Добровільного корпусу» Россбаха. Член НСДАП з 1920 р. У 1928–1945 pp. – гауляйтер Східної Пруссії. В травні 1941 р. – листопаді 1944 р. – рейхскомісар дистрикту «Україна» з осідком у Рівному. В 1945–1949 pp. переховувався в британській зоні окупації Німеччини. Після викриття був переданий СРСР. За нез'ясованих обставин, за особистою вказівкою Сталіна, був переданий до Польщі, де був засуджений «за злочини, здійснені на території Східної Пруссії», яка на той час була приєднана до СРСР. На суді оголосив про симпатії до СРСР, про свої дії, спрямовані на недопущення створення незалежної України. 1959 р. засуджений до страти. Вирок не виконувався з огляду нібито через слабке здоров'я. Утримувався у в'язниці м. Барчево (Ольштинський повіт Вармінсько-Мазурського воєводства) у гуманних умовах, користувався телевізором, отримував газети і журнали тощо. Уряд СРСР ніколи не домагався його видачі для суду за злочини на території УРСР. На думку деяких дослідників, співпрацював з НКВС, запровадженням терористичних заходів проти місцевого населення провокував його на збройний опір німецьким окупантам.[43]

Тюрма, в якій утримувався Е. Кох. Сучасний вигляд

У цій історії є ще один важливий нюанс.

Українська Самостійна Соборна Держава: візія вермахту

Історія ця вкрай заплутана, реальних документів – катма. Якщо такі й існують, то зберігаються у федеральному архіві в м. Кобленці і українським дослідникам у повному обсязі невідомі. Відомо натомість, що вермахт ніяких політичних цілей як таких не мав, мати не міг і всіляко від будь-яких спроб втягнути його в політичні розборки відмежовувався. Тим більше це стосується і «східної» політики державного керівництва взагалі, і «українського» її напрямку зокрема. Свій інтерес у цьому мав тільки абвер – військова розвідка. Але, як розуміємо, інтерес цей був вузькопрофільний і мав цілком утилітарний характер.[44]

Спробуємо кинути світло за допомогою інших джерел. Відкриємо, для прикладу, мемуари одного з лідерів ОУН З. Книша. Відкривши, натрапимо на такі судження: «Німецькі військові чинники радніше говорили з бандерівцями, як з нашою Організацією (тобто з ОУН. – Д. Я.). Причина та, що наш Провід висунув політичні передумови, від яких здійснення або бодай декларативного проголошення узалежнював яку-небудь співпрацю на Сході…Голова ПУН не відступав від тієї передумови і стояв при ній так само твердо…як і перед німецько-польською війною».

Мало хто дає собі звіт у тому, що для проведення військової операції проти СРСР (так само, як і проти інших країн) вермахт потребував крім польових частин, аеродромів, залізниць, колісного та гужового транспорту ще й для проведення спецоперацій у радянському запіллі тисяч перекладачів – від ОКВ – «аж до бойових одиниць на фронті». До слова, одним з таких був видатний український поет Юрій Клен, насправді – Освальд Бурґгардт, який служив при штабі 17-ї польової армії.

По допомогу звернулися до ПУН. Результат звернення такий: «не було мови, щоб ПУН міг згодитися на таку пропозицію. Що вона давала українській справі? Яка з того користь для ОУН? – риторично запитував очільник ОУН Книш.

У цій ситуації, природно, німці не мали іншого вибору, як звернутися до конкурентів. За словами їх критика, «бандерівці на те годилися. Найбільше тиснув на них Ярий, що не тільки мав у тому свій персональний інтерес, але вимагали того від нього його хлібодавці… Сьогодні з цілою певністю можна вже ствердити, що в бандерівців була домова з частиною вермахту, репрезентованою розвідною службою адмірала Канарка, до якої мав доступ Ярий».[45]

Взявши до уваги це судження, поставимо собі ще одне запитання. Щоправда, цілком риторичного характеру: звідки про ці вимоги міг знати Книш, який не мав інформаторів серед активу РП ОУН та в абвері? Можливо, дізнався вже по війні, в часи написання цих споминів, але це – не більш ніж припущення.

Українська Самостійна Соборна Держава: візія НКВС

Якщо описати її чотирма словами, то вона така: тотальне знищення українського населення.

Цитую документи в хронологічному порядку.

15 вересня 1939 p.: директива народного комісара (міністра) внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берїї керівникам каральних органів УРСР та Білоруської PCP наказувала, зокрема:

– «негайно зайняти всі державні архіви, в першу чергу архів жандармерії і філіалів 2 Відділу Генштабу (експозитури, пляцувок – органів розвідки)»;

– арештувати «найбільш реакційних представників урядових адміністрацій… керівників контрреволюційних партій» – польських, білоруських та українських. До останніх було віднесено УДО, ОУН, Українську соціалістично-радикальну партію та Фронт національної єдності;

– «зайняти тюрми, перевірити весь склад ув'язнених. Усіх арештованих за революційну та іншу антиурядову роботу звільнити, використавши ці заходи для вербування агентури і проведення політроботи серед населення»;

– «одночасно…розгорнути слідство ув'язнених з метою викриття підпільних кір (контрреволюційних. – Д. Я.) організацій, груп та осіб, які мають за мету проведення диверсій, терору, повстанського та кір саботажу. Осіб, викритих слідством в організації політичних ексцесів та відкритих кір виступів, заарештовувати негайно».

За циркулярами настали дії. Галичину накрила хвиля арештів ні в чому не повинних людей. Станом на 28 вересня за ґратами опинилося 821 особа![46] Наголошую: йдеться про 11 (!) день окупації! І це – дані тільки по одному документу!

З квітня 1940 p.: наказ наркома держбезпеки Меркулова: «особливу увагу… звернути на необхідність організації роботи з негайного встановлення та вилучення активних учасників антирадянського підпілля, які перебувають на нелегальному становищі».

Оцінюючи значення цього наказу для всіх подальших подій, акцентуємо увагу на тому, що такого роду захід – це принципово новий досвід для націоналістів. На відміну від попередніх часів, коли польська влада арештовувала націоналістів за приналежність до заборонених організацій або за конкретні кримінальні дії, то чекісти заходилися арештовувати людей, які ще нічого не зробили, але, на думку чекістів, МОГЛИ ЩОСЬ ДЕСЬ КОЛИСЬ зробити такого, що не подобалося новим окупантам!

10 квітня: нарком держбезпеки Мешик: «пропоную посилити по виявленню членів ОУН, що знаходяться на нелегальному становищі… Для цього використовувати оперативні бригади НКВС», про результати «доповідати щоденно спеціальними записками».

Друга половина квітня: Мешик порушує клопотання перед керівництвом УРСР про запровадження інституту заручництва та здійснення масових депортацій місцевого населення:

– «розповсюдити закон про зрадників Батьківщини на учасників антирадянських організацій, які знаходяться на нелегальному становищі в західних областях УРСР, Чернівецькій та Ізмаїльській областях УРСР»;

– «сім'ї нелегалів згідно із зазначеним законом репресувати, майно конфіскувати»;

– «…здійснити виселення кулаків (які в цьому документі трактуються як «основна база ОУН». – Д. Я.) у віддалені райони СРСР, а майно їх передати колгоспам».

Директиви про посилення боротьби з націоналістичним підпіллям йдуть безперервним потоком. Наприклад, 28, 29 квітня. 17 травня всі такі директиви вимагають: «посилити діяльність», «негайно заарештовувати», «практикувати зйомку оунівців-бідняків», «скласти плани агентурно-оперативних заходів», виселяти у віддалені райони без сокір, пил та «інших побутових цінностей», вивозити духовенство, родичів націоналістів, засуджувати їх у судовому та позасудовому порядку.

Державотворча діяльність катів українського народу набула такого розмаху та розголосу, що в справу мусило втрутитися вище керівництво СРСР безпосередньо. Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про боротьбу з ОУН у західних областях УРСР від 14 травня констатувала «посилення активності контрреволюційної «Організації українських націоналістів», зажадала від НКВС та НКДБ «посилити агентурно-оперативну роботу», «спрямувати на допомогу своїм місцевим у західних областях оперативних працівників» НКВС та НКДБ УРСР, «розквартирувати війська НКВС окремими підрозділами в найбільш уражених бандитизмом районах західних областей УРСР та використовувати їх у боротьбі з бандгрупами», «укріпити партійно-радянські кадри» в цих районах, «з усією строгістю» вживати заходи проти тих, хто не має дозволу на вогнепальну зброю тощо.[47]

Наявні в нашому розпорядженні німецькі джерела малюють картину цілком апокаліптичну. Лише за даними радника німецького МЗС, представника міністерства Ріббентропа при командуванні 17-ї армії Пфляйдерера, під час більшовицької окупації «з Галичини…було вивезено 60 000, за іншими оцінками – 100 000, в т. ч. з самого Львова 20 000 осіб. Потерпіли національні українські активісти, політично зацікавлена інтелігенція, провідні господарські кола. Окремих з них та духовенство ще досить пощадили…Більшовицький терор вторгся в майже кожну сім'ю, викликав сильну політичну радикалізацію, створення національних угруповань, менше зумовлених ідеологічно, ніж особисто (напр., групи Бандери та Мельника)».[48]

16 липня 1941 р. шеф поліції безпеки та СД обергрупенфюрер СС та генерал поліції Рейнгард Гайдріх повідомляв: у 1939 р. «розстріляно велику кількість українців, 1500 українців і 500 поляків вивезено на Схід. При мордуванні росіяни й євреї діяли надзвичайно жахливо…Жінкам відрізали груди, чоловікам – статеві органи. Крім того, євреї прибивали цвяхами дітей до стін і мордували. Розстріли проводили пострілами в потилицю. Часто застосовували також при мордуванні ручні гранати. В Добромилі жінок та чоловіків помордували ударами по тілу молотами для оглушування худоби під ніж. У дуже багатьох випадках в'язнів торту вали шляхом розтрощування кісток і т. ін. на ковадлі. У Самборі в'язням при торту ванні та мордуванні для уникнення крику зав'язували рот. Євреї, відповідно до своїх посад, поряд з господарським плануванням займали також службові посади та складали більшовицьку міліцію, брали постійну участь у цих жахіттях».

Карта таборів знищення Головного управління виправно-трудових таборів, трудових поселень та місць ув'язнення НКВС СРСР.

У 1929–1953 рр. через них «пройшло» майже 29 млн осіб, 800 тис. з них було розстріляно (1934–1953 рр.)

За 1941 рік результати осягнуто такі:

– «зі Львова – за надійними повідомленнями – зникли близько 20 000 українців, 80 % яких належали до інтелігенції»;

– у соляній шахті в околицях Добромиля на глибині 80 м – «повно трупів, округлюючи до кількох сотень», у Самборі 26 та 27 червня більшовиками розстріляно більше 500 осіб (все населення тоді – 26 000, у т. ч. 12 000 поляків, 10 000 євреїв, 4000 українців.[49]

Тих, кого не замордували відразу, прирікали на смерть поступову – в закладах ГУЛАГу.

Але це – зовсім інша історія.

Розділ III Практика українського націоналістичного руху

ОУН: люди

З-поміж інших запитань, які виникають під час вивчення історії українського націоналістичного руху, є, зокрема, такі: а хто мав утілювати в життя плани зі створення Української Самостійної Соборної Держави? Гадаю, не помилюся, якщо висловлю припущення – втілювати в життя плани ОУН мали би в першу чергу самі оунівці.

Якщо це так, то спробуймо зрозуміти, скільки їх було або могло бути станом на 1939-й, 1940-й та першу половину 1941 року?

Версії прихильників Бандери

Скажу відразу: самі керівники Організації якщо і цікавилися чисельністю своїх членів та симпатиків, то не надто активно. У спадок нам залишили відомості вельми приблизні. Наприклад, Василь Кук, на той час активний прихильник Бандери, керівник організаційної референтури Революційного проводу ОУН (тобто тієї її служби, яка кадрами займалася безпосередньо), залишив таку інформацію: час після окупації Німеччиною Польщі, «на українських землях, що увійшли до складу Губернаторства, незабаром була створена доволі чисельна ОУН, яка стала базою для діяльності ОУН в Україні».[50]

Тепер подумаймо вголос: створення клітин «бандерівської» ОУН на території окупованої Польщі могло розпочатися найраніше в останні місяці 1939 р. – після завершення бойових дій та її окупації німцями. Про розбудову підпільної партійної мережі на території Польщі, окупованої СРСР, і мови бути не могло. Цей край відразу був «накритий» органами НКВС, там було встановлено жорсткий терористичний режим. Репресіям, катуванням, розстрілам, ув'язненням, депортаціям були піддані всі без винятку прошарки населення, насамперед інтелігенція, священики, працівники правоохоронних органів, фінансисти, адвокати, активісти та симпатики антикомуністичних партій, серед яких першими були також і українські націоналісти.

Більше того, так воно й було насправді.

Розгорнуту відповідь на поставлене запитання дістаємо з документа «Звіт Крайового проводу ОУН до Степана Бандери» (без дати). З нього дізнаємося: всього на «Західних Українських Землях» (за термінологією ОУН) було 200 адміністративних районів, у них членів ОУН – 2000 в Луцькій області, 3000 – у Рівненській, 5000 – у Львівській, 6000 – у Тернопільській, до 1000 – в Станіславській, до 500 – у Чернівецькій, до 1000 – в Дрогобицькій, Львів-місто – до 1200. Отже, маємо в підсумку 20 000 партійців у 3300 станицях ОУН.[51] Автор документа – крайовий провідник ЗУЗ Іван Климів (Леґенда). Підкреслюю: йдеться саме про Західні Українські Землі, територію сучасної Західної України, щільно обсажену НКВС, СД та гестапо, територію, на якій не вщухали масові репресії проти місцевого населення, насамперед проти активістів політичних партій, громадських організацій і т. д.

Версії сучасних дослідників

Цифра в 20 000 оунівців на довгі роки усталилася в науковій та популярній літературі. Наприклад, саме на цю цифру натрапляємо, зокрема, у популярній розповіді Галини Ґордасевич. Без посилання на першоджерело і без тіні сумніву вона стверджувала: «за деякими, даними, чисельність ОУН до початку Другої світової війни… досягала 20 тис. осіб».[52] Авторитетний Іван Патриляк, у свою чергу пише: «на 1 вересня 1940 р. крайовій екзекутиві у Львові підпорядковувалося 5500 бойовиків, які готувалися до повстання».[53]

Версії НКВС

Готувалися ці п'ять з половиною тисяч бойовиків, очевидно, просто перед носом у місцевих осередків НКВС, НКДБ, партійних, радянських, комсомольських активістів та всієї мережі їх добровільних помічників та інформаторів. Натомість Наркомат держбезпеки, який безпосередньо опікувався викорененням ворожого до СРСР «елемента», зокрема українського націоналістичного підпілля, оперував якісно іншими даними. В «Доповідній записці НКДБ УРСР першому секретареві ЦК КП(б)У Хрущову про заходи по ліквідації бази ОУН у західних областях УРСР» (документ датовано «не раніше 15 квітня 1941 р».) чорним по білому написано: «Основну силу ОУН складає ядро нелегалів, який у теперішній час у західних областях УРСР нараховано 1000 осіб».[54] Підписав документ міністр держбезпеки УРСР, один з найактивніших катів українського народу, українець Павло Мешик.

У той самий час, у тому самому місці, ті самі українські націоналісти (правда, лише ті, хто визнавали за легітимного керівника ОУН Андрія Мельника) мали цілком інші проблеми. Наведу висновок сучасного дослідника, який, у свою чергу, посилається на свідчення провідного діяча «мельниківської» частини Організації Петра Мірчука. Останній і собі, посилаючись «на невказані джерела», заявляв, «що ПУН видав навіть наказ про саморозпуск ОУН на Західній Україні». Можливо, висловлює у зв'язку з цим припущення Т. Гривул, таке твердження базовано на свідченні видання «За українську державність!», яке, своєю чергою, навело вказівку секретаря ПУН Ярослава Барановського Володимирові Тимчію, тогочасному провіднику Крайового проводу ОУН ЗУЗ: «розпустити організацію, бо ситуація "безвиглядна"». Дата – літо 1941 р. (виділення наше. – Д.Я.).[55]

«Літо» – період досить тривалий. Особливо літо 1941-го. На кінець серпня ситуація від початку червня відрізнялася радикально. Але, як мені здається, не настільки, аби «розпускати» цілу організацію в ключовому для ОУН терені!

Версії прихильників Бендери (продовження)

Щось подібне переживали і бандерівці. Правда, півтора роками раніше. Микола Климишин, який щойно звільнився з польської в'язниці (в грудні 1941 р. став членом РП ОУН), стан львівської організації наприкінці 1939 р. оцінив у таких словах: «Але в Організації панувала в той час незвичайна безплановість і дезорієнтація, бо ніхто не міг знайти напрямної, що і як починати. Єдиним порятунком було те, до чого Організація привикла за весь час свого існування».[56] До чого вона «привикла» – не пояснив.

Не пояснив Микола Климишин й іншого. А саме: звідки він запозичив інформацію, яку цитує Т. Гривул? Адже до вересня 1939 p. сам Климишин відбував довічне ув'язнення, а у вересні 1941 р. був заарештований німцями і перебував у невільному стані до кінця 1944 р. Отож, у кого Климишин запозичив ті відомості, я особисто здогадатися не можу, а прямих посилань він, наскільки це відомо, не залишив.

Цитую далі. Т. Гривул вказує: «точних даних про кількість членів ОУН, які визнавали провідником А. Мельника, немає, відомо, що їх на території Німеччини перебувало близько 500». «Наявні дані (які? хто їх наводить? на що при цьому посилається? – Д. Я.), – продовжує він захоплюючу розповідь, – свідчать про те, що ОУН А. Мельника у чисельності програвала РП ОУН та відчувала гостру нестачу кадрів». Далі, з посиланням на того таки І. Климова, дослідник наводить дані про «щонайменше 20 000 підпорядкованих членів ОУН» плюс про 7000 націоналістів, які перебували на окупованій Німеччиною частині Польщі.[57]

Версії сучасних дослідників (продовження)

Лише вісім років тому канонічну цифру «20 000», нарешті, відкинув І. Патриляк. Він висловив «переконання», що станом на кінець 1939 р. чисельність ОУН «не перевищувала 8 – 9 тис. осіб. Разом з найбільш активними симпатиками Організації їх могло бути близько 12 тис. і навряд чи більше».[58]

Наскільки я зрозумів, тут йдеться про чисельність ВСІЄЇ, ще не розділеної ОУН – включно з тими її діячами, які сиділи по польських тюрмах та концтаборах, мешкали на території Німеччини (з інкорпорованою до її складу Австрією), Італії, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії тощо.

Для порівняння подам чисельність принципово ворожого українським націоналістам українського комуністичного загону: станом на 1 січня 1924 р. КП(б)У нараховувало близько 57,4 тис. членів і кандидатів, на початок 1928 р. – 196,7 тис, на початок 1933 р. – уже 550 тис.[59]

Скільки ж націоналістів жило і функціонувало на території Галичини?

Версія автора

Цього ми не дізнаємося, мабуть, уже ніколи. Але, у будь-якому разі, це – максимум декілька десятків осіб. Можливо, але дуже маловирогідно, сотня-дві.

Аргумент на користь останньої цифри, взятої мною з голови, простий: підпільна організація, проти якої системно працюють паралельно та одночасно правоохоронні органи декількох європейських країн та СРСР, організація, все керівництво якої після Варшавського та Львівського процесів сидить по тюрмах, за визначенням не може бути масовою. В таких умовах ті, хто тимчасово перебували на волі, просто зобов'язані були «лягти на дно», припинити або радикально обмежити контакти з іншими підпільниками, очікуючи на «найкращі часи». Крім того, реальний мобілізаційний ресурс ОУН на власне «українських землях» упродовж всіх 1930-х – це українські студенти Львівського університету політехніки та національних гімназій малих містечок – Бережан, Золочева, Стрия тощо.

Спробуймо поглянути на міжвоєнний український націоналістичний рух з іншого боку. Так би мовити, «ззовні», з-поза меж Східної Галичини та передвоєнної Польщі.

ОУН: дії

Усі вони відомі давно, описані в усіх деталях у десятках (якщо не сотнях) публікацій. У межах цієї розповіді годиться хіба що нагадати – саму ОУН проголошено на еміграції, у Відні 1929 р. Перша гучна її акція припадає на серпень 1931 р. Це – убивство в Трускавці Тадеуша Голувка, керівника Інституту дослідження справ національностей, згодом – східного відділу Міністерства закордонних справ, творця концепції визволення поневолених народів СРСР.

Тадеуш Голувко

Наступні акції такі:

– 1932 р., 30 листопада: напад на пошту в м. Городок (невдалий). Засуджені: Василь Білас (1911 р. н.), Дмитро Данилишин (1907 р. н.) (обидва – убивці Голувка), Маріян Жураківський (1907 р. н.) (всім – смертна кара). Маріяну смертну кару замінили 15 роками ув’язнення. Зауважимо: «автором задуму перетворити фактичний провал акції на високу національну трагедію був саме Степан Бандера»;

– 1933 р., 21 жовтня: вбивство консула СРСР у Львові Олексія Майлова;

– 1934 р., 15 червня: вбивство у Варшаві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького.

Броніслав Перацький

У цьому місці годиться перевести дух і сказати декілька слів про цей терористичний акт. ОУН заявила: вбили міністра Перацького «як україножера і на помсту за криваву пацифікацію 1930 р., хоч Перацький тоді ще не був міністром, але він був до того причетний».[60] На жаль, Г. Гордасевич пішла з життя, так і не з'ясувавши, яким чином Перацький був до того причетний. «Причетний» – і все.

Пояснюю: за версією убивць, міністра убили у відповідь на так звану політику «пацифікації». У перекладі на українську це слово означає не що інше, як «замирення». Проводилося воно польською владою у відповідь на т. зв. «саботажну акцію», яку влаштувало екстремістське крило українського націоналістичного руху. Суть її така: «попри те, що між легальними українськими партіями і польськими організаціями робились певні кроки до порозуміння, найбільш радикально налаштована молодь, здебільшого представники новоствореної ОУН, вдалися до масових акцій саботажу проти польських державних установ та приватних маєтків. Акції саботажу проявлялися у перерізуванні телефонних ліній та створенні перешкод на залізниці, підпалах будинків та майна польської меншини краю. Так, за даними польської преси, тільки на кінець літа 1930 року було спалено 62 житлових будинки, 87 стодол, 78 господарських споруд та 112 скирт збіжжя і сіна. Підпали були найбільш розповсюдженою формою саботажу – в серпні – вересні вони склали 83 % від всіх актів «саботажної акції».

Сам Перацький, уже будучи міністром внутрішніх справ, місію свою означив так: «Для того, щоб не було непорозумінь, мушу заявити, що з мого боку не буде підтримки будь-якому проявові расової чи національної боротьби. Наша сила великої держави в минулому була в нашій здатності до співжиття і залучення у коло ідей державності представників інших рас і національностей». Далі сучасний український дослідник вказує: «І не виключено, що саме тому і вбили його українські націоналісти, бо ж вони, коли говорити відверто, ніяк не прагнули покращення стосунків між українцями і поляками. їх метою було довести до того, що Ленін називав «революційною ситуацією», і до постання незалежної України.

…З категоричним засудженням убивства як методу політичної боротьби у пастирському листі, передрукованому всіма українськими часописами, виступив глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький. Помірковані українські політичні діячі усвідомлювали, що головою мура не проб'єш, що реальної можливості відновити Українську державу, бодай у межах ЗУНР, у найближчому майбутньому немає, тому треба пристосовуватися до існуючих обставин (мовою революціонерів-радикалів це називається опортунізмом), треба зберегти в українців національну свідомість, не наражаючи їх на криваві жертви. Саме ці політики – вони належали до так званого УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання. – Д. Я.) – коли ще велося слідство над учасниками вбивства Перацького, розпочали заходи по налагодженню стосунків між поляками й українцями. Перед широким загалом вони пояснювали це необхідністю «рятувати хлопців від шибениці». Польські урядові кола пішли назустріч…».[61]

Але повернімося до хроніки терору.

1934 p., 25 липня: вбивство директора Бережанської гімназії та філії Академічної гімназії у Львові Івана Бабія та студента Якова Бачинського.

Іван Бабій

За свідченням уже згадуваного нами В. Целевича, ОУН «підготовляла» терористичний акт проти єпископа Хомишина за його полонофільську політику»[62] (Григорій Хомишин, 1867–1947. Загинув у в'язниці НКВС у Києві. 2001 р., оголошений Блаженним католицької церкви. – Д. Я.). Готувалися бойовики ОУН і до вбивства «підкомісара львівської тюрми Владислава Кособудзького».

Підсумок: загалом, у міжвоєнний період «націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, один росіянин і один єврей; більшість – 35 – були українцями (з них один комуніст!)».[63] Саме в такий ситуації до керівного керма крайовой екзекутиви прийшов Степан Бандера. Що конкретно робив? З плином часу це стає все менш ясним. Профільні дослідження рясніють загальними фразами: при ньому, мовляв, до націоналістичного руху долучалося все більше людей, паралельно з терактами розповсюджувалася націоналістична література абощо. Фінал цієї діяльності такий: «Внаслідок масових арештів керівників Крайової Екзекутиви у 1934 році, не було кому організовувати масових виступів і «теорія перманентної революції» (якою послуговувалася ОУН до 1935 р.) виявила свою нежиттєздатність».[64]

Тепер звернімо увагу на таку обставину. Львівську КЕ ОУН у січні 1933 р. «офіційно» очолив не хто інший, як С. Бандера. Після цього, – дізнаємося зі сучасного видання, – «бойова діяльність Організації зазнала деяких змін». А саме: від бандитських нападів на поштові відділення перейшли до тактики індивідуального терору – «безглуздої та нещадної».

Сьогодні вбивства невинних людей пояснюють так: «Організація мала застосувати революційний терор (виділення наше. – Д. Я.). Між іншим, з цього визначення випливає, зокрема, що терор може бути також «контрреволюційним», «національним», «антинаціональним» тощо засобом «самооборони»). Він, – тобто терор, – був найстрашнішою зброєю в руках підпільної організації, її останнім і найвагомішим аргументом, коли всі інші були вже випробувані, і був відповіддю на насильство. Безперечно, це був не надто ефективний спосіб боротьби проти польської влади, але достатньо дієвий, коли йшлося про самозахист».[65]

Самі ж націоналісти виправдовували, «легітимізували» теракти так: «Ми мусимо перейти від оборони до рішучого наступу проти польського панування, тобто проти Польської держави й польського духа на всіх ділянках нашого життя, в першу чергу в школах… Не дайте, щоби з вас зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули вас у своїх слухняних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України. Перед вами велика свята боротьба». Це – з листівки «Українські батьки і матері».[66]

Дії ОУН: наслідки

Бандеру, керівника теренової КЕ ОУН, заарештували за день до вбивства Перацького – 14 червня 1934 р. Після вбивства міністра, протягом червня – листопада, за ґрати потрапило ще понад 800 членів ОУН.[67] 18 листопада наступного, 1935 р. організаторів, виконавців та інших учасників цього злочину вивели на судовий процес.

В історію він увійшов під назвою «Варшавського».[68]

Варшавський процес

13 січня 1936 р. суд оголосив присуд: Степан Бандера (якому виповнилося 26 років), Ярослав Карпинець (30 років), Микола Лебідь (25 років) – смертна кара. Микола Климишин (26 років) і Богдан Підгайний (31 рік) отримали довічне тюремне ув'язнення. Дарія Гнатківська (23 роки) – 15 років тюрми, Євген Качмарський (25 років), Іван Малюца (25 років), Роман Мигаль (24 роки) – по 12 років тюрми, Катерина Зарицька (21 рік) – 8 років тюрми, Ярослав Рак (27 років) і Яків Чорній (28 років) – по 7 років буцегарні.

Якраз під час процесу польська влада ухвалила постанову про амністію, яку застосовали до підсудних. Саме завдяки їй Бандера, Лебідь та Карпинець уникли кари на горло, яку було замінено на довічне ув'язнення. 15-річний термін зменшили на одну третину, кару до 15 років – зменшили наполовину.[69]

Львівський процес

Розгром ОУН на т. зв. «матірних землях» довершив процес Львівський 1936 р. Тривав він від 23 травня до 27 червня 1936 р.2 Судили 23 особи, в т. ч. 9 членів КЕ – Степана Бандеру, Ярослава Макарушка, Івана Малюцу, Олександра Пашкевича, Богдана Підгайного, Ярослава Спольського, Ярослава Стецька, Романа Шухевича, Володимира Яніва.

Вирок: С. Бандера та Р. Мигаль отримали довічне тюремне ув'язнення, Підгайний, Малюца – по 15 років тюрми, Спольський – 7, Макарушка – 6, Янів, Стецько, Пашкевич – по 5, Шухевич – 4. Двох підсудних – Віру Свєнцицьку і Дарію Федак – звільнили від покарання за недоведеністю їх вини. «На підставі урядової амністії всім засудженим до 5 років було зменшено термін покарання на половину, а засудженим від 5 років до 15 – на одну третину».

Висновок, який з цього роблять деякі сучасні національні дослідники, вражає глибиною думки. Наведу лише один, перший-ліпший приклад: «Яго час Варшавського та Львівського процесів авторитет і популярність Степана Бандери зросли настільки, що народ почав складати пісні й легенди про нього. Своїм ставленням до себе і ворогів, – читаємо в профільній збірці, – Степан Бандера заслужив собі непохитну шану українського суспільства, а серед членів ОУН і УПА здобув позиції безконкуренційного провідника на майбутнє».[70]

Це – дослідження Г. Дем'яна «Вибрані зразки оповідного фольклору про Степана Бандеру, оприлюднені 1999 p. y виданні «Воля і Батьківщина», Ч. 1. Оскільки розвідка, яку читач зараз тримає в руках, не етнографічна, а історична, то запитаємо себе: про яке «українське суспільство» тут йдеться? Якщо про «українське суспільство» в цілому, то такого станом на 1936 p. y природі не існувало. Якщо мова про «українське радянське суспільство», то після масових страт 1930-х років та голодомору українське суспільство УРСР не так-то вже й переймалося долею учасників процесу взагалі та Степана Андрійовича зокрема, щоби складати про нього пісні. Мали заняття інше – примусово складати та співати пісні про Сталіна і партію людоїдів.

Що стосується «українського суспільства» Польщі, то наголосимо ще раз: переважна його частина (ясна річ, якщо довіряти незалежним польським та українським дослідженням) у цілому залишалася лояльними громадянами. Якщо говорити про «позицію безконкурентного провідника» серед членів ОУН і УПА, то слід зауважити, що:

– Трибунал ОУН 1940 р. засудив Бандеру до смертної кари,

– УПА виникла в часи, коли «безконкурентний провідник» утримувався в блоці «Z», розташованому біля концтабору Заксенхаузен, і ніякого, отже, стосунку до створення УПА не мав і мати не міг,

– у 1934 р. «українське суспільство» (ба більше – навіть та його частина, яка співчувала методам, які практикувала Крайова екзекутивна ОУН) і гадки не мало про спроби Бандери і товаришів розколоти Організацію в 1940 р. – тобто через 6 років після цього процесу, як і не могла передбачити радянсько-німецьку окупацію Польщі в 1939 році!

Висновок автора

Станом на червень 1936 p. KE ОУН припинила своє існування de facto, значна кількість членів організації (якщо не переважна більшість) опинилася за ґратами. Можна висловити припущення, що діяльність ОУН після цієї дати в цілому припинилася. Принаймні сьогодні про таку діяльність невідомо нічого. Хіба майбутні дослідження кинуть на це хоч якесь світло.

В очікуванні цього світлого моменту наразі з'ясуємо, що відомо про Львівську КЕ станом на 2013 рік.

Що таке Львівська крайова екзекутива?

Питання це риторичне, відповіді на нього ми не маємо. І це – дивно само по собі. Адже Львівська КЕ – це, по суті, єдина організаційна клітина ОУН на території сучасних Львова та області, тобто на т. зв. «матірних землях», у міжвоєнний період! Усі інші КЕ ОУН діяли (якщо існували) поза межами т. зв. «українських етнографічних земель».

І що ми знаємо про єдину «українську» КЕ? Та майже нічого. Все, що мені пощастило знайти, – світлина поганої якості.

Це – унікальна фотографія засідання т. зв. Ради референтів КЕ ОУН за 1929 р. Підпис на звороті пояснює: на світлині бачимо «Романа Шухевича, Миколу Лебедя, Ганну Дидик, Василя Старуха, Дмитра Миронова, Степана Бандеру. Місце сходин – с. Шабалина Бережанського р-ну. Хата Ганни Дидик 1929 рік, створення ОУН, засідає Рада Референтів Крайової Екзекутиви. На добру згадку Ярославі Стецько від Олега Каденчука, хай допоможе нам Бог з'єднатися в єдиній організації собі на славу в ім'я Ісуса Христа.

Амінь. Одеса». [71]

Зворотня сторона. Автограф.

Степан Бандера та його тюрми

Тепер коротко огляньмо лише деякі моменти з життя лише одного учасника того засідання – майбутнього провідника РП ОУН Степана Бандери. Впродовж попереднього, 1928 р. та наступних п'яти років він затримувався правоохоронними органами за антидержавну діяльність принаймні 10 разів.

– 20–24. XII. 1928 p.: «перебував у Станіславській тюрмі»;

– 14.ХІ.1930 р.;

– 1931 p.: «деякий час був ув'язнений у Краківський тюрмі»;

– 16.VI.1931 p.;

– влітку 1931 p.: «затриманий на декілька днів»;

– 10.ІІІ.1932 p.: «затриманий у м. Теилин»;

– 22.ІІІ.1932 p.: «просидів у карно-слідчому ізоляторі у Львові до середини червня»,

– 1–2.ХП.1932р.: у Львові;

– 19–20. III. 1933 p.: за вбивство директора гімназії Івана Бабія;

– 2.VI.1933 p.: y м. Тячеві, під час поїздки зі Львова до Данцига;

– влітку 1933 p.: – разом з братом Богданом.[72] Зауважимо: цей арешт припадає саме на той час, коли 24-річний Степан очолює Львівську екзекутиву ОУН.

Одинадцятий арешт 14 червня 1934 p. y цій частині його життя став останнім. Після другого, за порядком, Львівського процесу керівник Бандера опиняється в камері для «довічників». Перша місце утримання – тюрма «Святий Хрест» біля м. Кельці. Друге – тюрма «Вронки» біля Познані. Третє – тюрма в м. Брест. Тут йому судилося відсидіти «до половини вересня 1939 р.».

Роками пізніше він пригадував: «п'ять і чверть року я просидів у найтяжчих в'язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодовки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в'язнями, а дві – індивідуально, у Львові й Бересті».[73]

А тепер поставимо кілька риторичних питань: як можна керувати підпільною організацією, за умови двох, у середньому, арештів за рік? Як можна керувати підпільною групою, перебуваючи під невсипним контролем спецслужби, яка відслідковує всі рухи і всі контакти керівника підпільної антидержавницької організації? Як можна впливати на націоналістичний рух взагалі, на діяльність його львівського осередку зокрема, перебуваючи в умовах «суворої ізоляції»?

Від риторичних запитань повернімося до фактів. Дещо випереджаючи нашу розповідь, спробуймо з'ясувати обставини звільнення вже 30-літнього Степана Андрійовича з ув'язнення.

Степан Бандера: загадки звільнення

Скажу відразу: всі відомі мені друковані джерела відповіді на це питання не надають. Гробове мовчання зустрічає і відвідувача офіційного сайту Історико-меморіального музею С. Бандери -bandera.if.ua/

Розповідаючи про обставини звільнення провідника ще неіснуючого Революційного проводу ОУН, зауважимо, для галицьких українців перша радянська окупація означала початок їх масового винищення, то для двічі довічно ув'язненого Степана вересень 1939 р. став справді «золотим» часом. Німецько-польська війна принесла йому свободу, розраховувати на яку за свого земного життя за інших обставин він не міг.

Станом на вересень 1939 р. місце його ув'язнення – Брестська тюрма. Власне, тоді їх було дві.

Тюрма на території фортеці.

Карикатура з польської газети 30-х рр. ХХ ст.

«Найпопулярніший польський курорт “Брест-над-Бугом”».

Перша – розташована на території всесвітньо відомої сьогодні Брестської фортеці.

У цій тюрмі утримували, головним чином, опозиційних до влади польських політиків. Розташовувалася вона на території фортеці.

У другій половині 1938 р. – після того як поліція розкрила спробу організувати втечі Бандери, його з тюрми «Вронки» перевели до буцегарні, яка офіційно називалася «Брестська слідча тюрма кримінального департаменту Міністерства юстиції Польщі, м. Брест, Брестської округи» (з 1921 р. – Поліське воєводство РП. – Д. Я.). Будова ця збереглася до сьогодні. Розташована вона за адресою м. Брест, вул. К. Маркса, 86. Тепер це – слідчий ізолятор № 7.

Брестська тюрма, в якій утримувався С. Бандера (тепер СІЗО № 7, м. Брест)

Один із «старих» корпусів Брестської тюрми (СІЗО № 7, сучасний вигляд)

Тут Бандеру і застала німецько-польська війна. 14 вересня (це був четвер) передові частини 19-го моторизованого корпусу генерала Гейнца Гудеріана атакували місто.

17 вересня його солдати захопили фортецю, а 22-го, згідно з умовами злочинної угоди Сталіна та Гітлера, передали місто своєму союзникові – Червоній армії в особі командира 29-ї танкової бригади ЧА Семена Кривошеїна.

Гейнц Гудеріан, командувач 19-го моторизованого корпусу

Семен Кривошеїн, командувач 29-ї ТБ ЧА

Парад переможців. На трибуні – представники союзних держав – СРСР та Німеччини Г. Гудеріан та С. Кривошеїн.

Брестська тюрма. «Золотий вересень» 1939 року

Що відбувалося в Брестській тюрмі в перші дні вересня?

Достеменно ми це вже ніколи не дізнаємося.

Наразі маємо чотири, як мінімум, версії того, що сталося.

Версія М. Посівнича

Кандидат історичних наук, науковий працівник відділу визвольних змагань Львівського історичного музею та Музею Р. Шухевича, президент фонду «Літопис УПА» Микола Посівнич[74] пише: «13 вересня 1939 р. у воєнному хаосі в’язні-націоналісти визволили Степана Бандеру з камери-одиночки і разом подалися в південно-західному напрямку». Тобто – в напрямку на фортецю, навколо якої саме в цей час точився смертельний двобій між трьома дивізіями Гудеріана (3-я танкова, 2-га та 20-та моторизовані, приблизно 40–45 тис. вояків) та чотирма батальйонами захисників (2000 вояків) під командуванням генерала Костянтина Плісовського.

Бригадний генерал К. Плісовський – комендант Брестської фортеці (знищений злочинним радянським режимом у Катині в 1940 р.)

У цьому разі далі шлях групи українських націоналістів міг пролягати тільки в напрямку або на Люблін, або на Хелм, які лежать також на південь від Бреста.

Йдучи в цьому напрямку – а пересуватися в ті дні можна було хіба пішки або залізницями – дороги були забиті наступаючими військами, група могла потрапити під таранний удар того самого 19-го танкового корпусу та 20-ї піхотної дивізії вермахту. Наприкінці першої декади вересня вони почали обхід Варшави із північного заходу – якраз між столицею та Любліном. З жовтня радянські і німецькі союзницькі війська зустрілися в Любліні. Хелм було окуповано німцями 8 жовтня.

Маршрут групи Бандери в Бересті 13 вересня 1939 р. (за М. Посівничем): А – тюрма; В – фортеця; відстань: 2,5 км

Варіант 1. Можливий маршрут групи націоналістів з району Брестської фортеці: А – Брест; В – Хелм; відстань: 125 км

Варіант 2. Можливий маршрут групи націоналістів з району Брестської фортеці: А – Люблін; В – Брест; відстань: 162 км

Можливий маршрут групи націоналістів після звільнення з Брестської в'язниці: А – Сокаль; В – Брест; відстань: 242 км

Можливий маршрут групи націоналістів після звільнення з Брестської в'язниці (за С. Бандерою): А – Сокаль; В – Львів; відстань: 85 км

Можливий маршрут С. та В. Бандер та їх групи зі Львова до Кракова: А – Львів; В – Краків; відстань: 327 км

Потрапивши невідомо як і коли до Сокаля, Бандера «у супроводі Д. Маївського» (куди поділися інші члени цієї групи з тексту Посівнича зрозуміти неможливо) 27 вересня прибуває до Львова, де, згідно з Посівничем, «мешкає в будинках собору Св. Юра». Протягом наступних двох тижнів «він налагоджує підпільну діяльність ОУН, зустрічається з українськими громадсько-політичними діячами, зокрема з митрополитом Андреєм Шептицьким».

Далі в розповіді львівського науковця – часовий розрив у декілька днів. За ним, лише «у другій половині жовтня Бандера назавжди покинув Львів і разом з братом Василем та з чотирма членами ОУН нелегально перетнув радянсько-німецьку демаркаційну лінію».

Як, що, де, кому – знову лише питання, ніякої конкретики, ніяких деталей. «Перетнув» – і все. А «перетнувши», невдовзі опинився в окупованому Кракові, – прямо під носом у місцевих осередків німецьких спецслужб – абвера та СД.

Версія С. Бандери

Викладена вона в його автобіографи для загального ознайомлення на спеціалізованому ресурсі ОУН-УПА. Власноручно Бандера написав таке: «Німецько-польська війна у вересні 1939 року застала мене у Бересті над Бугом. З першого дня війни місто було бомблене німецьким летунством. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичне через окрилюючі операції противника, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і я, разом з іншими в'язнями, в тому числі й українськими націоналістами, дістався на волю. (Мене визволили в'язні націоналісти, які якось довідалися, що я там сиджу в суворій ізоляції.) З гуртом кільканадцятьох звільнених з в'язниці українських націоналістів, – пише далі Бандера, – я подався з Берестя на південний захід у напрямі на Львів».

Можливий маршрут групи націоналістів після звільнення з Брестської в'язниці (за С. Бандерою): А – Брест; В – Львів; відстань – 322 км

Далі, за С. Бандерою, їхня група «пробиралася бічними дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі, як і з польськими, так і з німецькими військами. Ми користали з допомоги українського населення. На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини, ми зв'язалися з діючою організаційною мережею ОУН, яка почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення, заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби», – свідчив Степан Бандера.

Таким чином, згідно із С. Бандерою, вони спочатку опинилися на південний схід від Бреста – на території, окупованій на той момент СРСР…

Залишимо осторонь питання про правдивість і цього свідчення. Наприклад, тому, що місце утримання Бандери секретом не було. Принаймні для однієї людини: 9 травня 1939 р. Бандера «отримав 10 злотих від о. Леонтія Куницького зі Львова (вул. Руська 3, пом. 2)». Якщо о. Куницький знав, де сидить син його співбрата по служінню о. Андрія Бандери, то можна уявити, що про це могли знати й інші. Ну, а про такі дрібниці, як ото, що Львів розташований точно на південь від Бреста, – я взагалі не згадуватиму.

Крім того, особисто мені важко уявити, як можна «охороняти» українське населення, яке, не відаючи своєї скорої трагічної долі, квітами та піснями зустрічало червоних убивць, грабіжників та ґвалтівників. Запитую себе про інше: як група у складі десяти, можливо 15 осіб могла на очах радянських окупантів збирати «зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби»? Запитання йдуть одне за одним…

Версія М. Климишина

Микола Климишин, який за присудом Варшавського суду відбував довічне ув'язнення в тій самій тюрмі, свідчить щось цілком протилежне! Знову довга цитата: «В десятому дні німецько-польської війни (тобто 11 вересня. – Д. Я.) злодії в Берестейській тюрмі (а не невідомі націоналісти, «які якось довідались», що він там сидить «у суворій ізоляції». – Д. Я.) відкрили Бандері двері до його камери. Він захопив з собою якесь цивільне вбрання і негайно вийшов поза мури в'язниці, не завважений ніким. За кілька днів він добирався до Львова, до якого вже наближалися московсько-більшовицькі війська. Поладнавши пильні справи Організації, подався через Раву-Руську на захід. Про це повідомила мені пані Ірина Хом'як-Кравців, яка в той час також вийшла з тюрми і йшла до Львова, а по дорозі зустрілася з С. Бандерою. Оповідав про це і сам Бандера».

Можливий маршрут групи націоналістів після звільнення з Брестської в'язниці (за С. Бандерою): А – Рава-Руська; В – Львів; відстань: 63 км

Можливий маршрут С. Бандери: А – Рава-Руська, Брест; В – Краків; відстань: 317 км

Далі, свідчить Климишин, Бандера опинився в Кракові «у другій половині жовтня чи в першій половині листопада 1939 р.».

Саме тут, «у крамниці поміж університетом і ринком… ми купили два вбрання: для мене – чорне, а для Бандери – сіре…Може й псевдонім Сірий, якого він уживав, узяв він собі від кольору того вбрання».[75]

Така от версія. І що цікаво: викладена вона в збірці документів та матеріалів, упорядником якої є… сам Микола Посівнич.

Нарешті, ще одна версія самостійної цінності не має, адже ґрунтована на невідомих нам свідченнях невідомих членів ОУН. Викладена вона у книзі вже відомого читачеві Мудрика-Мечника, який говорить: від членів ОУН, звільнених з польських тюрем, стало відомо: «Степан Бандера вийшов з тюрми у Сєдльцях і прямує до Львова через Сокаль, де провів нараду з провідними діячами Округи».[76]

Висновки автора

Перший. Період другої половини вересня – другої половини жовтня 1939 р. – це єдиний період у житті Степана Бандери та його товаришів, коли вони на власні очі могли побачити, бодай побіжно, реали УРСР, реали сталінського раю, на який невдовзі перетворилася вся окупована Радянським Союзом сучасна Західна Україна.

Другий. Абсолютно незрозуміло, як вимордовані багатолітнім ув'язненням люди без документів, без цивільного одягу, без грошей, без знання німецької та російської мов спромоглися впродовж приблизно 45 календарних днів подолати сотні кілометрів (більше 650 км – за М. Посівничем, майже 330 км – за С. Бандерою, 380 км – за М. Климишиним) у запіллі німецьких та радянських військових частин?

Перетинаючи лінію фронту?

Перетинаючи неодноразово демаркаційну лінію між двома агресорами?

Пересуваючись місцевостями, переповненими вояками німецько-польського (це 1,6 млн німецьких та 1 млн польських вояків) та радянсько-польського фронтів (трохи менше 250 тис. червоних головорізів), переповнених підрозділами польової жандармерії (з німецького боку), підрозділами НКВС (у т. ч. прикордонними) – з радянського?

Жоден з них того не пояснив.

Я також не можу. Вибачайте.

ОУН та внутрішньо-українські контексти

Історія не знає винятків із установлених нею правил. Як не прикро це визнавати, це стосується і нас, українців. Якщо це так, то автор має беззаперечне право на такі – цілком суб'єктивні висновки.

Висновки автора

Станом на середину 30-х років XX ст. Організація українських націоналістів – попри існуючі в сучасній суспільній свідомості міфи, – це політична структура, яка існувала, головним чином, поза межами території сучасної України. Крім того, слід взяти до уваги таке:

– функціонувати на території сучасної України, окупованої на той час СРСР, вона не могла за визначенням;

– на території сучасних західних областей України нам сьогодні відомо про діяльність Крайової екзекутиви, яка розповсюджувалась хіба на територію Східної Галичини, а в одному випадку, випадку убивства Б. Перацького, мала місце у Варшаві;

– у другій половині 1934 р. ця КЕ, яку очолював С. Бандера, своє фізичне існування припинила;

– українське населення Польської Республіки в політичному сенсі мало всі можливості (і користувалося ними), аби в політичному сенсі сублімуватися в легально діючих політичних структурах, у т. ч. національних українських, наприклад в Українському національно-демократичному об'єднанні;

– у структурі українського населення Східної Галичини в означений період часу абсолютну перевагу мав сільський елемент;

– мешканці сіл в усіх країнах та в усі часи є мізерним мобілізаційним ресурсом для політичних партій та організацій;

– українське політичне середовище часів Другої Речі Посполитої – це поодинокі представники міських мешканців, переважно більшості – адвокати та журналісти, а також українського студентства Львівського університету та Львівської політехніки;

– завжди, всюди і повсякчас діяльність кожної підпільної/революційної організації перебуває під пильним наглядом спеціальних служб країни перебування;

– Організація українських націоналістів ніколи не була і не могла бути винятком із цього правила;

– ОУН перебувала під постійним наглядом спеціальних служб тих країн, в яких існували її Крайові екзекутиви та функціонував її Провід, а саме: Австрії, Італії, Німеччини, Польщі, Словаччини, Чехії.

Останнє – аж ніяк не умоглядний висновок автора. Це – буденна реальність українського націоналістичного руху. Загляньмо за її лаштунки – настільки, наскільки це взагалі можливо.

«Архів Сеника»

«Восени 1933 р. та в 1934 р. » чеські компетентні органи, які проводили «перевірку» провідних членів ОУН у Празі, захопили історію Організації, отже і в нашу з вами історію вони ввійшли під назвою «Архів Сеника».

Хто такий Омелян Сеник?

Сеник, Омелян (1891–1941). Народився в м. Яворів (сучасна Львівська обл.). Ветеран Першої світової війни, в 1918–1920 рр. – старшина Української Галицької армії. Член УВО з 1921 р., у 1928–1929 рр. – її крайовий комендант. У 1929 р. – один із співзасновників ОУН один із її вищих керівників (разом із Євгеном Коновальцем, Ріхардом Ярим). У 1934 р. запідозрений у зраді ОУН, але виправданий Революційним трибуналом. Після вбивства Коновальця був фактичним керівником ОУН, головував на Другому Великому зборі ОУН. 1939 р. У червні 1941 р. призначений керівником Похідної групи ОУН, яка мала проголосити Українську державу в Києві. Убитий членами ОУН Бандери (?) в Житомирі.

Що таке «Архів Сеника»?

Це – «418 оригіналів і 2055 фотокопій різних машинописів і рукописів-списків, звітів, протоколів, рахунків, телеграм тощо організаційно першорядної вартості», які конфіскувала чеська поліція у самого Сеника та в деяких інших діячів ОУН і передала головуючому на Варшавському процесі. Це – листи, звіти, рахунки, протоколи, різноманітні організаційні документи,[77] які стали підставою для проведення масовіх арештів членів ОУН».[78] Головним підозрюваним у «здачі» документів був Я. Барановський – на суді сторона звинувачення згадувала анонімного «закордонного інформатора».

Омелян Сеник

Одна з чеських газет у січні 1934 р. повідомляла: «В грудні 1933 р…Коновальця покликали до Берліна, де генерал фон Рейхенау і тодішній інспектор гестапо Дільс висловили побажання, щоб ОУН почала націоналістичну пропаганду на радянської Україні, передовсім серед військових, а також у колгоспах. Одночасно ОУН мала утриматися від подальших протипольських акцій і натомість почати працювати серед українців у Чехословаччині і Румунії. Тими напрямними Коновалець був дуже пригнічений, бо знав, що Крайова екзекутива не захоче з ним погодитись…»[79]

Хто такий генерал Рейхенау?

Генерал В. фон Рейхенау

Вальтер фон Рейхенау (Walter von Reichenau) (8.10.1884 – 17.01.1942). Народився в м. Карлсруе в родині генерала. Професійний військовий, учасник Першої світової війни. В 1915 р. – заступник начальника штабу дивізії. За бойові заслуги удостоєний шести орденів, у т. ч. Залізного хреста обох ступенів. У 1920–1933 рр. служив у рейхсвері, з 1933 р. – у вермахті. З жовтня 1935 р. – командувач 7-м військовим округом (Мюнхен), генерал-лейтенант. З лютого 1938 р. – командувач групи військ, які окупували Судетську область Чехословаччини, згодом – Чехію та Моравію. Автор присяги збройних сил Німеччини особисто А. Гітлеру. У вересні 1939 р. – командувач 10-ї армії, кавалер Лицарського хреста, генерал-полковник. У 1940 р. захопив Бельгію. З липня 1940 р. – генерал-фельдмаршал. У 1941 р. – командувач 6-ї армії у складі групи армій «Південь», з 1 грудня командувач цієї групи армій. Загинув в авіакатастрофі у Львові.

Хто такий Р. Дільс?

Рудольф Дільс (Rudolf Diels) (16.12.1900 – 18.11.1957). Народився в заможній селянській родині. Учасник Першої світової війни. Закінчив правничий факультет Магдебурзького університету. З 1930 р. – співробітник Міністерства внутрішніх справ Пруссії, радник, спеціалізувався на боротьбі із радикальними політичними партіями – комуністами та нацистами та ін. На початку 1933 р. – керівник прусської політичної поліції, перший керівник державної таємної поліції Німеччини (гестапо). З 1933 р. – член СС. З 1 квітня 1934 р. – у відставці. Обіймав керівні посади в Берліні та Кельні. З 1937 р. – член НСДАП. Оберфюрер СС (з 1939 р.). Заарештований 1945 р. англо-американськими союзниками. Звільнений 1948 р. У 1948–1953 рр. працював в уряді та МВС землі Нижня Саксонія (ФРН). Загинув під час полювання (за іншими даними – вкоротив собі віку).

«Архів Сеника» (продовження)

Захопивши архів ОУН, який в сучасній літературі ще називають «Архівом Сеника – Барановського», чеські правоохоронні органи негайно поділилися інформацією з польськими та, можливо, іншими колегами. Саме ці документи польська прокуратура і оприлюднила під час Варшавського процесу 1935–1936 рр. Захоплені матеріали сприяли компетентним органам Польщі фактично розгромити ОУН.

Дільс у 1933 р.

Неабияку роль у цьому відіграв один з найактивніших провідників Організації Роман Барановський – встановлений агент польської спецслужби. «Існує переказ, – зауважує у зв’язку з цим Г. Гордасевич (не вказуючи при цьому джерело цього «переказу»), – згідно з яким «під час побачення в тюрмі із братом Степан Бандера встиг йому сказати, що польська поліція знає про такі справи, які були відомі лише двом особам: самому Бандері та Ярославу Барановському».[80] Тут Г. Гордасевич припустилася очевидної помилки – в цьому контексті мова може йти тільки або про Романа Барановського, «поліційного донощика і провокатора, зрадника своєї організації, торгівця життям своїх товаришів»,[81] або про Ріка Ярого, одним з псевдонімів якого був «Ярослав Барановський». Останнє, однак, невирогідно – Р. Ярий обіймав провідні позиції в ОУН до моменту арешту німцями 16 вересня 1941 р. Але про нього – трохи згодом.

Активна діяльність компетентних польських органів у націоналістичному середовищі таємницею для самих оунівців ніколи не була. От, наприклад, одне, взяте навмання, свідчення: на Волині існувала широка мережа «поліційних конфідентів і національно несвідомих вислужників», тому членам ОУН необхідно було «дотримуватися найсуворішої конспірації».[82]

ОУН-польські спецслужби: візія НКВС

Зв'язки деяких українських націоналістів із польськими спецслужбами не були таємницею, наприклад, і для радянської спецслужби: «не треба залишати поза увагою… певного зв'язку ОУН з польською розвідкою», – йдеться в оперативному повідомленні третина його відділу (відділу контррозвідки. – Д. Я.) Управління Державної Безпеки УНКВС по Сумській області від 28 серпня 1940 р. – «Вперті були адже чутки, що ОУН була переповнена польськими провокаторами, які надавали її діям той чи інший напрямок, які провокували не бажані для польської розвідки терористичні акти. Польська поліція, за сприяння петлюрівців, старанно намагалася переключити діяльність ОУН, УВО на діяльність проти СРСР», – йдеться в документі.[83]

Про те, що НКВС/НКДБ було поінформовано про найменші деталі діяльності ОУН від дня загибелі Коновальця свідчить, зокрема, і доповідна записка «закордонного агента» НКДБ УРСР[84] цього відомства «про діяльність ОУН на теренах Генерал-губернаторства» від 17–24 квітня 1941 р. Не цитую цей розширений документ за браком місця, а також тому, що вже на той час радянська спецслужба за рівнем інформованості та рівнем розуміння стану справ набагато перевищувала відповідні статті української Вікіпедії. Про російський її варіант годі й говорити.

Принагідно наведу хіба таке свідчення: «Після окупації німцями території Польщі в проводі ОУН для гестапо була надана певна кількість людей для боротьби з польськими підпільними організаціями…Багато ОУНівців, бажаючи «віддячити» полякам за всі знущання за польської влади, з радістю погоджувалися з пропозицією ОУН працювати в гестапо…Всіх осіб, працюючих у гестапо без відома проводу ОУН, – бойкотували та викидали з організації. Тих осіб, які йшли працювати в гестапо з відома проводу ОУН, попереджали, що вони повинні працювати в гестапо тільки проти поляків та євреїв, нічого не говорячи про те, що відбувається в ОУН. У свою чергу гестапо вимагало від кожного ОУНівця, який працював на німецьку розвідку (тобто на абвер. – Д.Я.), припинення роботи в ОУН та розриву зв'язку з ОУН. Багато ОУНівців, які почали працювати в гестапо, по деякому нетривалому терміні починали кидати роботу в гестапо, позаяк їм не подобався режим та вимоги гестапо», – доповідав керівництву начальник першого відділення відділу 2-Н (мабуть, це «секретно-політичний» відділ. – Д. Я.) Свердлов.[85]

Однофамілець співзасновника комуністичної держави, так само як і інші його колеги, відповідальні за роботу в українському націоналістичному середовищі, знав, про що писав: згідно з висновком екс-директора Галузевого архіву СБУ, початки інфільтрації ВЧК-ГПУ до УВО припадають на 1921 рік![86]

ОУН, абвер та гестапо

Саме від того часу ленінсько-сталінські кати «із холодною головою, чистими руками та гарячим серцем» почали «виявляти» зв'язки ОУН з німецькою військовою розвідкою – абвером, а після 1933 р. і з німецькою таємною поліцією – гестапо. Станом на кінець Другої світової війни чекісти намалювали таку собі картину. До її творення, до слова, залучали всіх, хто під руку трапиться.

Фрагмент картини, намальований 19 вересня 1946 р. Зигфридом Михайловичем (так у документі. – Д. Я.), 1915 р. н., членом НСДАП з 1935 p., лейтенантом з «абвер-команди – 202», такий: 1940 p., коли він працював у референтурі у справах іноземців IV Головного управління РСХА, Андрій Мельник відвідував «начальника відділу 4-Д Шройдера в його службовому приміщенні гестапо, де й отримував необхідні указівки по роботі».

Це твердження, як і будь-яке інше, дане в катівнях НКВС та споріднених структурах, потребує ретельної перевірки. Наприклад: даних про існування такої референтури нам наразі виявити не вдалося. Як відомо, в структурі гестапо, яке організаційно входило до складу Міністерства внутрішніх справ і, отже, могло діяти тільки на території Великонімецького рейху, нараховувалося багато департаментів. Кожен із них мав свої, чітко визначені функції та напрямки діяльності. Діячами штибу Мельника могли займатися:

– відділ IV D (окуповані території, начальник – оберштурмбанфюрер СС доктор Ервін Вайнман); IV D 1 (питання Протекторату Богемія та Моравія, керівники – доктор Густав Йонак, штурмбанфюрер доктор Бруно Леттов (від вересня 1942 p.), оберштурмбанфюрер Курт Лишка (з листопада 1943 p.);

– IV D 2 (питання Генерал-губернаторства, керівники – регірунгсрат Карл Тіманн, оберштурмбанфюрер та оберрегірунгсрат доктор Йоахим Деумлинг (з липня 1941 p.), штурмбанфюрер та регірунгсрат Харро Томсен (з липня 1943 p.);

– IV D 3 (іноземці з ворожих держав, керівники – гауптштурмфюрер та кримінальрат Еріх Шрьодер, штурмбанфюрер Курт Гайслер (з літа 1941 p.);

– IV D 4 (окуповані території: Бельгія, Данія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Франція, Ельзас та Лотарингія, керівники – штурмбанфюрер та регірунгсрат Бернхард Баатц, оберштурмбанфюрер Ервін Ваймер (з березня 1941 p.).[87]

Ніякого Шройдера, як бачимо сьогодні, тут і близько не було. Проте лейтенант Зигфрид Михайлович свідчив таке: «я сам часто бачив у стінах гестапо, а зі слів Шройдера мені було відомо, що він запропонував Мельникові створити в Берліні «Управління по українських справах», діяльність якого спрямовувалася би німецькою розвідкою».

Це також показові слова. Як давно і добре відомо, в Рейху існували дві розвідки – військова (абвер) та Амт-6 (Ausland-SD). Гестапо питаннями розвідки в принципі не займалося – мало свої клопоти та й взагалі не для того було створене. Крім того, від січня 1935 р. повноваження обох спецслужб було розмежовано – за гестапо залишились всі цивільні повноваження, за абвером – військові.

При цьому проведення розвідувальних заходів на території країн-союзників – Австрії, Болгарії, Естонії, Італії, Угорщини, Японії було заборонено.

Цитую далі: таке управління було створено «за участі тільки прихильників Мельника», однак з кінця 1940 р. Зигфрид Михайлович перейшов працювати до абвера (тобто з контррозвідки до розвідки, що само по собі є цікавою і не дуже розповсюдженою практикою. – Д. Я.), «у зв'язку з чим мені не були відомі склад та практична робота «Управління по українських справах».

Це ще не вся «правда» у виконанні допитуваного. «В листопаді 1940 р., – розповідав він слідчим, – я перейшов працювати до «абвера», де дізнався, що Мельник, окрім зв'язку з гестапо, працює в німецькій військовій розвідці. Він був резидентом "Абверштелле-Берлін "».

Сам Зигфрид Михайлович (він же Мюллер) працював у Першому розвідувальному відділі на посаді «референта проти СРСР». За його словами, разом з ним, «в одному кабінеті працював капітан Пулюй, у якого Мельник був на зв'язку і надавав йому розвідувальні дані про СРСР. Всі шпигунські відомості про СРСР Мельник отримував від своїх прихильників – українських націоналістів на території Західної України та від резидентури в м. Новий Золь (Чехословаччина)…У справах Пулюя я бачив особисте зобов'язання Мельника про співробітництво з «Абвершталле-Берлін» з прикладеною його фотографією. Пулюй працював з Мельником під псевдонімом Доктор Нухерт, псевдоніма Мельника по «Абвершталле» я не знаю».[88] У цьому місці переведемо дух. Час витратимо на вивчення структури німецької військової розвідки.

Що таке «Абвершталле-Берлін»?

Абвершталле існували при кожному з військових округів. Вони мали свої підрозділи (абвернебенштеллен – ANS) – аж до комуни включно. Отже, якщо сприйняти свідчення лейтенанта Мюллера за чисту монету, то треба зробити такий висновок: якщо вождь ОУН і співпрацював з військовими розвідниками, то на окружному, а не на центральному рівні.

Андрій Мельник – агент абвера?

Що далі, то більше. За останні 70 років ніяких документів про його «співпрацю» не оприлюднено. Тобто з виро-гідністю 99,6 % можна передбачити, що він не був штатним працівником, всі «звинувачення» на його адресу ґрунтуються виключно на показах свідків, які вони дали, перебуваючи в ув'язненні в НКВС.

Ще один «доказ» співробітництва Мельника з абвером – покази полковника Ервіна Штольце, «начальника відділу «абвер-Берлін» Військового округу», дані ним 29 травня 1945 р. Оригінальний документ невідомий, оприлюднено лише «копію з копії». На момент допиту Штольцеві 56 років. Полковник свідчив: абвером був завербований Ріко Ярий. Завербували його за рекомендацією Коновальця. Використовувався Ярий «як агент-зв'язковий між Коновальцем та абвером, а Коновалець, у свою чергу, як зв'язковий з націоналістичним підпіллям».

Тепер увага: націоналістичним підпіллям керує Коновалець, який рекомендує абверу завербувати Ярого для того, аби використовувати його, Ярого, як проміжну ланку для контактів Коновальця з націоналістичним підпіллям, яким керує Коновалець! Саме так особисто я зрозумів свідчення досвідченого в таких справах полковника.

Читаємо далі: Канаріс ще за життя Коновальця доручив своєму заступникові Лахузену через Ярого зв'язатися з Мельником, який тимчасово з Польщі перебрався до Німеччини. Це сталося, за словами полковника, або наприкінці 1939 p., або на початку року 1940-го. Саме в той час Мельника нібито завербували і надали йому псевдо Консул. І далі: «Оскільки Мельник повинен був перебувати на зв'язку як агент особисто у мене, то під час його вербовки я також був присутній». «Повинен вказати, – вів далі Штольце, – що вербовка пройшла дуже гладко, позаяк про діяльність Мельника ми досить знали і він, по суті, був агентом Коновальця в роботі, яка провадилася проти поляків під час проживання в Польщі». І взагалі: «по суті, діяльністю Коновальця, Мельника та інших керував абвер».[89]

Євген Коновалець – агент абвера?

15 жовтня полковник Штольце засвідчив ще й таке: Коновалець та «група українських націоналістів» почали працювати на абвер у 1935 р. Псевдо Коновальця – Консул-І. Спочатку він надавав інформацію про «військово-політичний стан Польщі» (хоча сам на території Польщі від 1922 р. і до смерті не був. – Д. Я.), а «після 1939р. його група приступила до виконання шпигунсько-диверсійної роботи в Радянському Союзі. Зв'язником від Коновальця до абвера був агент німецької розвідки Ярий (псевдо Консул-ІІ)[90]».

Це, мабуть, унікальний випадок в історії світового шпіонажу! Коновальця було вбито 23 травня 1939 p., і відтоді він надавав послуги німецькій військовій розвідці з того світу. Друга інновація в інтерпретації полковника Штольце полягала в тому, що контакт із завербованим агентом здійснював не офіцер розвідки безпосередньо, а через іншого агента, причому не ним завербованого.

З якою метою абвер «завербував» Мельника?

Ще одна деталь, яка свідчить про те, що чудовий полковник не знав, про що плів. Або підписував те, що від нього вимагали. Довести можна дуже просто – досить ознайомитися із життєписом голови проводу українських націоналістів. Доповідаю: в 1920–1921 pp. Мельник обіймав посаду військового аташе при Посольстві УНР у Чехословаччині. В Празі здобув освіту інженера лісового господарства. Повернувся до Галичини в 1922 p., обійняв посаду крайового коменданта УВО. У квітні 1924 р. був заарештований і засуджений до 4-річного (за іншими даними – до 5-річного, але суть справи це не змінює) ув'язнення. Після звільнення займався виключно громадсько-політичною діяльністю. У 1932–1938 pp. – увіходив до правління видавничої спілки «Діло», у 1933–1938 pp. – голова Головної ради католицької Асоціації української молоді «Орли», член Товариства українських комбатантів «Молода громада». Чи не головне заняття Андрія Мельника від 1928 р. – управитель лісничого господарства Львівської митрополії (тобто митрополита Андрея Шептицького). Одночасно очолював Товариство українських інженерів.[91]

От і виникає питання: яку таку розвідувальну інформацію з карпатських лісів до штаб-квартири абвера міг передавати Консул-І? Про стан букових лісів? Чи про поголів'я кабанів? Якщо «так», то єдиною людиною в Рейху, якого могла цікавити така інформація, був хіба Герман Герінг – рейхсфорстмайстер/головний лісничий Німеччини.

Але повернімося до свідчень полковника Штольце. Саме він чи не вперше в повоєнній практиці НКВС/НКДБ згадав персону Ріка Ярого. Придивімося до нього ближче.

Хто такий Ріко Ярий?

Повне його ім'я при народженні – Ріхард Франціск Маріан Ярий (чім. Richard Jary).[92]

Єдине відоме фото Р. Ярого

Народився 14 квітня 1898 р. унині польському Ряшеві, в родині офіцера австрійської армії. 1916 р. у ранзі підпоручника випустився з елітної Габсбурзької військової академії у Вінер-Нойштадті. Служив у Коломиї, в 9-му драгунському полку (нім.: K.u.k. Galizisch-Bukowina'sches Dragoner-Regiment «Erzherzog Albrecht» Nr. 9). Національний склад полку, згідно із Common Army Cavalry Regiments в липні 1914 р. – 50 % румунів, 29 % українців і 21 % представників інших національностей, командні мови – румунська та українська.[93] В 1918 р. вступає до Української Галицької армії. 1920 р. у складі 5-го Херсонського полку був інтернований на території Чехословаччини. Після 1920 р. – активний член УВО та ОУН з моменту її утворення. За свідченням польського дослідника Рішарда Торжецькі (Ryszard Torzecki, 1925–2003 рр.) – від середини 1920-х рр. працює на абвер. Оперативний псевдонім – Консул.[94] Основна функція – нібито посередництво між абвером та ОУН, конкретно – між Коновальцем та Канарісом. У 1941 р. – один з організаторів підрозділу «Роланд» у Дружині українських націоналістів (ДУН). Разом із батальйоном 30 червня 1941 р. увійшов до Львова. Після проголошення Ярославом Стецьком Акта відновлення Української держави отримав від нього чин полковника.

Мало хто знає, що це – випадок в історії українського націоналістичного руху унікальний. 5 липня 1941 р., за декілька днів до ізоляції Ярослав Стецько надіслав Ярому спеціальну телеграму. Текст такий: «У признання заслуг, які Ви положили при організації Українських Військових сил, іменую Вас іменем Українського Державного правління – полковником Українських Збройних сил. Ярослав Стецько, Голова УДП».[95] Одним словом, нагорода знайшла героя.

Крім того, Стецько іменував товариша по партії та по спільній боротьбі на посаду представника УДП в Японії. Скористатися тим Ярий не зміг. Деякі джерела вважають, що на нього та на дружину донесли до «Айнзацгрупи В» – мовляв, обидва єврейського походження. У зв'язку з цим 1942 р. Ярий був змушений залишити Генеральну Губернію і перебратися до окупованої Румунією Буковини. Тут 16 вересня 1943 р. він був заарештований гестапо та спроваджений до Заксенхаузену. Після звільнення (обставини з'ясувати мені не пощастило) він повернувся до власного обійстя, яке потрапило до радянського окупаційного сектору. Згодом перебрався до британського. За одними даними, назавжди відійшов від політичної діяльності. За іншими – залишався активним діячем в ОУН Бандери.[96] Помер 20 травня 1969 p. y власному маєтку під Віднем. І що характерно: чекісти його до відповідальності ніколи не притягували (наприклад, на відміну від Василя Вишиваного/Вільгельма Габсбурга-Льотрінгена, який у принципі ніяких гріхів перед СРСР не мав, але у Володимирському централі загинув). Того мало: Ярий придбані на партійні гроші «належні йому будинок, орні землі, ліс, сади, луки, верболози загальною площею 550 акрів» (це більше 220 гектарів) заповів своїй дружині – Ользі (Рейзель) Шпільфогель.

Ріко Ярий і спецслужби

Оцінюючи роль та місце Ріка Ярого в українському націоналістичному русі, вже згадуваний нами П. Балей цитував припущення одного з польських дослідників: «Отож, є підозріння, що Ріко Ярий був її (Москви. – Д.Я.) агентом… Ще один з поважних знавців українського підпілля, який не пов'язаний з жодною фракцією ОУН і вважає, що Ярий був безперечно агентом СРСР. Проте бандерівці одностайно і вперто це заперечують».[97]

Підстава для такого припущення – абсолютно вільне становище Ярого у Відні після його окупації Червоною армією. «Вільне становище» – це мало сказати. В той час, коли підпорядкована особисто Сталіну військова контррозвідка СМЕРШ без розбору хапала українських діячів (наприклад ерцгерцога Вільгельма Габсбурга-Льотрінгена/ Василя Вишиваного), Ярий вільно входив і виходив у приміщення спецслужби. Ба більше, витягав з чекістських лабет своїх приятелів. І звідки, виникає питання, така влада над сталінськими контррозвідниками?

Звертаючись до проблеми співробітництва Ярого та абвера, Балей, цитуючи Владислава Желенського (Wladyslaw Zelenski, 1903–2001 pp.),[98] який був обвинувачем на Варшавському процесі, вважав доведеним фактом, що Ярий у словацькому курорті Піщани «за допомогою рейхсверу» (тобто абвера. – Д. Я.) взяв «під свою опіку Бандеру і визначніших бойовиків», щойно звільнених з польських тюрем.[99] Жєлєнський знав, про що говорив: у його розпорядженні були всі матеріали з архіву Сеника.

Прямо називаючи Канаріса «шефом» Ярого, Балей цитує англомовне видання Енциклопедії Українознавства. Там, зокрема, написано таке: «Ярри нав'язав контакт між Cm. Бандерою і абвером у листопаді 1940 року і став членом ОУН бандерівської фракції. Раз виручений з гестапівського арешту шефом німецької розвідки адміралом А. Канарком (так у тексті, правильно В. Канарком. – Д. Я.), був врешті заарештований 1942 року і триманий під домашнім арештом від лютого 1943 року… біля Відня…«Підозріння», що він та його дружина Ольга «були більшовицькими агентами», залишаються недоказані».[100]

Констатуючи це, автор відповідної статті в ЕУ не мав доступу до документів НКВС/НКДБ. А якби мав, міг би довідатися про те, що Р. Ярий:

– «по суті відав всіма матеріальними, технічними та фінансовими коштами УВО та ОУН»,

– «одночасно був посредником між УВО – ОУН та абвером»;

– «був пов'язаний з німецькими контррозвідувальними органами до 1923 р.»;

– його зв'язкові в абвері – до 1941 р. – Ервін фон Лахузен (1897–1955 pp., австрійський воєначальник, полковник, один з керівників австрійської розвідки, після аншлюсу служив в абвері. – Д. Я.) та такий собі Штольц, а до 1943 p., тобто до «дня його арешту та ув'язненя в концтаборі» – майор Форс;

– «одночасно Коновалець сам мав безпосередній зв'язок з абвером» «приблизно 3–4 рази на місяць»;

– «після вбивства Коновальця» Ярий «залишався на своїй посаді і продовжував тримати в своїх руках нитку, яка йшла від абвера до нового керівника ОУН Степана Бандери»;

– «Ярий вважав себе наступником Коновальця»;

– зв'язки Мельника з «англо-американськими колами» йшли через члена ОУН Давидовича, але «важко сказати, як далеко вони зайшли»;

– зв'язки ОУН з «абвером та гестапо» йшли через Василя Кучабського, Дмитра Волощака («по суті резидент абвера в Кракові», випускник «короткотермінової школи розвідників у Берліні») та Йосипа Думіна;

– 1934 р. гестапо заарештувало Ярого і весь його архів опинився в руках абвера;

– «приблизно в 1921–1923 pp. відбулася оборудка, змова…між керівництвом УВО і абвером. Абвер взяв на себе забезпечення УВО зброєю, грошима, надання прихистку особам української національності – втікачам з польського війська». Зі свого боку, «УВО зобов'язувалася вести проти поляків розвідку, розкладницьку роботу в польській армії і, нарешті, хоча і не було прямої вказівки, але дотично безсумнівно – це терористична діяльність»;

– «на території Польщі було створено широку розвідувальну сітку», резидентури були у Варшаві, Люблині та Кракові, розвідувальна, розкладницька робота йшла «гаряче і в широкому масштабі» до 1934 p., після чого вона була переорієнтована на схід;

– «після всіх терористичних актів», зокрема після вбивства Б. Перацького, арешту «низки розвідників», «викриття УВО як шпигунсько-диверсійної організації, що, безумовно, не було вигідно німцям, і вони запропонували Коновальцеві створити єдину націоналістичну організацію, більш сильну. Коновалець провів цю роботу, створив ОУН і отримав завдання вести контррозвідувальну роботу серед поляків та українців на території Німеччини».

Усі ці відомості містяться в чекістському документі з дивною, як на мене, назвою «Витяг з протоколу заарештованого оунівця». Дата – 16 серпня 1946 року.[101]

Ріко Ярий – загадка ОУН?

Давши належну оцінку цим відомостям, звернімося до дослідження Олександра Кучерука «Ріко Ярий – загадка ОУН» (Літературна аґенція «Піраміда», Львів, 2005. – 210 а). Звівши докупи всі наявні на той момент дані та прискіпливо їх проаналізувавши, О. Кучерук дійшов таких висновків.

Де і коли народився наш герой – невідомо. Невідомим є і його справжнє прізвище: «однозначно говорити і твердити про походження Р. Ярого, хто він був, звідки і чи справді Ріхард Ярий, про якого йдеться, народжений саме Ріхардом Ярим, твердити немає підстав. Коли вже німецькі служби не змогли дізнатися правди про походження Р Ярого, то навряд чи це вдасться зробити нам чи комусь іншому», – констатує дослідник.

У розділі «Абвер», який присвячено делікатній і непрозорій темі співробітництва одного з ключових керівників ОУН, кожен охочий може дізнатися про те, що українські націоналісти, члени ОУН, «які в німецьких документах часто іменувалися «групою Коновальця-Ярри», найбільше надавалися до використання абвером. Розгалужена структура на підпольській частині України (коректно – на території Польщі. – Д. Я.), активні групи в країнах Європи та Америки, антипольська і антираЬянська-антиросійська настав-леність, все це робило їх особливо привабливими для абвера…Р. Ярий ще з початку 20-х років мав контакти з абвером, точніше абвер мав контакти з ним. Досить пригадати його участь у вишколах, які забезпечувалися через абвер…Саме Р Ярий став зв'язковим між українським націоналістичним середовищем і абвером. Через нього проходили і ті грошові суми, які платилися за розвідматеріали».

Немає сумніву, що Ярий представляв великий оперативний інтерес для німецької військової розвідки. Причин для такого інтересу як мінімум, декілька: австрійське походження, учасник Першої світової війни, фактичний керівник та касир ОУН, керівник Крайової екзекутиви в Німеччині… 1940 р. він підтримав Бандеру тому, що був усунутий Мельником «за грошові зловживання і…шкідливу грошеву господарку» (про що абвер був поінформований), виключений з Організації та відданий під суд ОУН. Абвер зв'язки з Ярим на деякий час перервав, але згодом знову відновив. Якщо зовсім точно: працював з українськими націоналістами Другий відділ військової розвідки (мабуть, йдеться про Abteilung Abwehr II Sonderdienst, який опікувався організацією терактів, диверсіями та виконанням «особливих завдань»; натомість Abteilung Abwehr І Nachrichtenbeschaffung) – це Служба збору і доставки розвідувальної інформації, агентурна розвідка на території іноземних держав, здобування розвідувальної інформації (у свою чергу, сфера відповідальності Abteilung Abwehr III Abwehr – контррозвідувальне забезпечення вермахту та військової промисловості. – Д. Я.).

Читаємо далі спеціальне дослідження, присвячене чи не найяскравішій постаті українського націоналістичного руху: «Ярий поступово монополізував контакти ОУН з німцями… Його контакти з військовим Міністерством, Міністерством інформації і пропаганди, Міністерством закордонних справ, абвером давали йому значні переваги… За десятиліття перебування в Берліні позиція Р Ярого вУВО, а відтак і в ОУН стала дуже помітною. Він налагодив дружні зв'язки в Міністерстві закордонних справ Німеччини і прагнув, щоб його визнавали за неофіційного політичного представника українців». 1939 p., – пише О. Кучерук, – він «виконував функції зв'язкового між ОУН та вермахтом», не хотів звітуватися перед Мельником «за отримані і витрачені кошти». Не хотів він звітуватися і перед Коновальцем, який ще 1926 р. призначив перевірку фінансової діяльності Ярого: «виявилося, що справа зі звітністю далека від досконалості», контрольна комісія «виявила значні порушення і зловживання з боку Р. Ярого як відповідального за ведення каси» – Коновальцеві стали відомі численні факти купівлі Ярим на партійні гроші маєтку вілли, коштовностей для дружини, організації розкішних світських раутів і т. д. Саме тому Ярий мав безпосередній інтерес у розколі Організації.

Підкреслюю: йдеться не про сучасного українського політика, а про особу, яка з весни 1926 р. стала «фактично другою особою після Є. Коновальця. Неспроста в німецьких документах того часу УВО, а потім ОУН називали «група Коновальця-Ярого», або „Ярого-Коновальця"».

І це ще не все: «Р. Ярого з різних боків підозрювали у розвідувальній діяльності на користь іноземних розвідок – англійської, польської, німецької. Згідно з німецькою оцінкою, він працював на Англію проти нас, а потім там його потурили…Він тепер злиться на Англію і прагне помститися, зайнявши місце в офіційних німецьких органах».[102]

Така от картина.

Убивство Коновальця: cui prodest?

Історія убивства колишнього австрійського офіцера, полковника в армії, Гетьмана Павла Скоропадського, на той час – політичного вигнанця та литовського громадянина, написана і давно, і ґрунтовно. Намальовані якщо не всі, то майже всі деталі. Всі подробиці систематизовані та проаналізовані. Всім охочим ознайомитися з картиною в цілому та дізнатися щонайменші деталі з чистим серцем можу рекомендувати розвідку Анатолія Кентія[103] – чи не найґрунтовніший, на мою думку, аналіз українського політичного емігрантського середовища 20 – 30-х pp. XX ст.

Після ганебної поразки у так званих «національно-визвольних змаганнях 1918–1920 pp.» (про всі подробиці яких можна дізнатися з розвідок «Проект „Україна"»: «Спроба Павла Скоропадського» та «Проект „Україна"»: «Крах Симона Петлюри») Коновалець та група австрійських старшин галицько-українського походження об'єдналися в Українську військову організацію.

Коновалець і УВО

Вона функціонувала нібито від вересня 1920 p. y Львові у формі тимчасової Начальної Колегії УВО. З липня наступного року, по приїзді до Польщі Коновальця, стала називатися Начальною Командою УВО. Структурно впродовж усіх 1920-х pp. – це нечисленні осередки в Галичині (з центром у Львові), а також «Крайова команда» в Чехословаччині, «Закордонна делегація» в Німеччині, «Гурток українців при Литовсько-українському товаристві» в Литві, осередок у вільному місті Данциг.

У спеціальній літературі можна натрапити і на глухі згадки про наявність якихось осередків УВО в СІЛА та Канаді, але ніяких подробиць про їхню діяльність автор цієї розвідки розшукати, в т. ч. в архівних збірках у СІЛА, на жаль, не спромігся. Спробувала була УВО розповсюдити свою діяльність і на територію УРСР, але всі ті спроби закінчилися дуже швидко. Радянські спецслужби діяли швидко, рішуче і безпощадно.[104]

В грудні 1922 p. Коновалець змушений емігрувати. Набуває литовського громадянства і впродовж наступних 17 років живе то в Чехословаччині, то в Німеччині, то в Литві, то у Швейцарії, то в Нідерландах. Безпосередні зв'язки його з Галичиною перериваються, польська спец-служба ретельно відстежує діяльність осередків УВО і особливо розгорнутися їм не дає. Пильно стежать за Коновальцем та членами УВО і їхні колеги з інших країн, особливо з СРСР.

Коновалець і НКВС

Діяльність сталінських катів у середовищі УВО докладно описав сучасник, відомий у діаспорі громадський діяч, політолог та публіцист Петро Балей. Цьому він присвятив спеціальний розділ «До Ріко Ярри епоха була ласкава?». Про Ріка Ярого ми говорили вище, наразі – про УВО і чекістів. Суть того, що подає П. Балей, така.

Уперше майбутній убивця Коновальця, один з найвідоміших радянських терористів, українець Павло Судоплатов, якого націоналісти знали під іменами Вельмуд, Норберт та Валюх, зустрівся з «берлінською ініціативною групою» за три роки до замаху – в 1936-у До цієї групи увіходили активісти тоді ще єдиної ОУН – Іван Габрусевич, Богдан Кордюк, Володимир Стахів та Орест Чемеринський.

Павло Судоплатов, він же Вельмуд, Норберт, Валюх

«Патронував у групі Ріко Ярий, – стверджує П. Балей, – якому, як тереновому провіднику ОУН у Рейху, підлягав кожен член організації». Напевно, за їх сприяння, за їх рекомендацією Судоплатов увійшов до оточення вождя. Полковник Роман Сушко, найближчий соратник Коновальця, співорганізатор УВО та ОУН, не міг вийти з дива: «найперше мене вражало те, що Норберт став надто за «панібрата» з полковником Є. К. і надто змудрів, став дозволяти собі критичні зауваження відносно руху, дістав вже від когось… ідею проблеми «старі і молоді» в ОУН, ув суперлятивах говорив про Ярого…».

Хто такий Роман Сушко?

Роман Сушко

Роман Сушко (псевдо: Сич, Кіндрат, 9.03.1894 – 14.01.1944). Народився в с. Ременів (сучасний Кам’янка-Бузький р-н Львівської обл.). Випускник Академічної гімназії у Львові, вступив на юридичний факультет Львівського ун-ту. Учасник Першої світової війни, поручик. У 1916–1917 рр. перебував у російському полоні. 1918 р. – співорганізатор Січових стрільців, командир дивізії, полковник. Активний учасник путчу проти гетьмана П. Скоропадського. 1919 р. інтернований поляками. 1920 р. – командир бригади. Співорганізатор УВО, 1927–1930 рр. – крайовий комендант, співорганізатор ОУН, неодноразово заарештовувався за націоналістичну діяльність. У 1930-х рр. живе у Відні, 1933–1938 рр. – у США. В 1939 р. – командир т. зв. «Легіону Сушка» у складі вермахту, учасник німецько-польської війни. В 1939 р. – крайовий провідник ОУН в Генеральній губернії. Убитий у Львові 1944 року.

Коновалець і НКВС (продовження)

«Вельмуд (тобто Павло Судоплатов. – Д. Я.) розказував вождеві, – згадував Сушко, – про настрої і відносини серед берлінців до організації і до вождя… Йшло про те, що берлінська група…старалася приєднати його (Вельмуда) до путчу проти вождя. Далі казали йому, щоб переказав на СУЗ (тобто на Східно-Українські Землі за класифікацією ОУН. – Д. Я.), що фактично провідником є не вождь, а Ярий і вони лише Ярого визнають провідником». Вплив Судоплатова, на той момент кадрового співробітника Іноземного відділу (нелегальна розвідка) НКВС СРСР, на вождя ОУН важко переоцінити.

Ось що сам лідер націоналістів написав 17 лютого 1936 р. до свого майбутнього убивці: «Павлусь!..Все ж таки саме на прощання мушу Вам сказати, що через зустрічі з Вами я відзискав, або може, точніше кажучи, назад закріпив… віру. Сама судьба судила вам уже навіть сьогодні зіграти надзвичайно важливу ролю. Через Вас не тільки я, але й через мене й через усіх, що Вас бачили і говорили з Вами, весь наш актив закріпив себе у вірі. Через зустріч з Вами в кожному з нас почуття соборності не тільки скріпилося, але ця зустріч дає імпульс до нових успіхів».

Одним словом, провокатор НКВС, який надихає на політичну діяльність ветерана австро-угорської армії, командира Січових стрільців, вождя УВО та ОУН, – це, безперечно, щось особливе!

Як Судоплатов «закріпив у вірі» українських націоналістів?

«Підводили» Судоплатова до Коновальця поступово, крок за кроком. Ланцюжок тут, вірогідно, був такий.

Перший крок зробив один із соратників Коновальця та Сушка по корпусу Січових стрільців, такий собі «Хом'як» – «старий УСС» і «старшина корпусу СС», який «добре знав» Коновальця і Сушка, був інтернований у Любарі, а в 1921 р. був у «галицькому полку» (тобто в Червоній українській галицькій армії, до якої 12 лютого 1920 р. зголосилися вояки власне Галицької армії, що перейшли на бік Совєтів. – Д.Я.). Після того «Хом'як» учився у Харкові на «спеціальних фінансових курсах» і «від того часу аж до останніх днів працював у Харкові в будівельному тресті як фінансист-економіст». Де, мабуть, і був завербований чекістами.

Сам Судоплатов у своїх мемуарах називав цього чоловіка Лебедем. 1920 р., – стверджував чекіст, – Коновалець направив Лебедя «на Україну для організації підпільної сітки ОУН. Але там його заарештували. Вибір перед ним був простий: або працювати на нас, або вмерти. В Берліні, – стверджував Судоплатов, – Лебідь зустрічався з полковником Александером, попередником адмірала Вільгельма Канаріса на посаді керівника німецької розвід-служби на початку 30-х років, і дізнався від нього, що Коновалець двічі зустрічався з Гітлером, який запропонував, аби декілька прихильників Коновальця пройшли курс навчання в нацистській партійній школі в Лепцигу».

Збрехав тут Судоплатов: Александер ніколи не був попередником Канаріса на посаді керівника військової розвідки. До адмірала цю посаду з липня 1932 р. по січень 1935 р. обіймав такий собі фрегатен-капітан/капітан цур зее (тобто капітан ІІ рангу/капітан І рангу. – Д. Я.) Конрад Патциг,[105] якому і наслідував Канаріс. Отже, якщо Коновалець і зустрічався з канцлером Німеччини, то могло це бути тільки в період між тим, як той обійняв посаду керівника уряду (30 січня 1933 р.) і до відставки Патцига, тобто до 2 січня 1935 р. При цьому ніяких документальних підтверджень про ДВІ зустрічі Коновальця і Гітлера наразі невідомі. Як і немає достовірних даних про осередок ОУН у Ленінграді, члени якого переховували, за Судоплатовим, «свої архіви» не де-небудь, а в бібліотеці Салтикова-Щедріна! Чекісти, – переконує читачів Судоплатов, – знали про це, але змогли знайти архів лише 1949 року!

Конрад Патциг – попередник В. Канарка на посаді керівника абвера

Читаємо спомини Судоплатова далі: «Я їхав за кордон, – стверджував він, – як «племінник» Лебедя, нібито для допомоги в його роботі. Лебідь, – веде далі чекіст-терорист, – не знав про те, що на нас працює ще один агент, Полуведько,[106] головний представник Коновальця у Фінляндії. Він жив по фальшивому паспорту в Гельсінкі, де організовував контакти між українськими націоналістами у вигнанні та їх організацією у Ленінграді».

Інші джерела називають Лебедя Пригодою та Найденком, але суть справи це не міняє. Саме він, Хом'як-Найденко-Пригода-Лебідь, після того як Микола Сціборський «написав листа до Коновальця, інформуючи про приїзд Хом'яка-Найденка і про розмови з ним», став тією особою, яка відрекомендувала убивцю його жертві.

Хто, коли і навіщо «замовив» убивство Коновальця?

Розповідаючи про підготовку замаху на вождя ОУН, Судоплатов називає його прямих замовників. Це – Йосип Сталін, перший секретар ЦК КВП(б)У Станіслав Косіор та голова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Георгій Петровський. Згідно із Судоплатовим, двоє останніх «замовили» лідера ОУН у листопаді або в грудні 1937 p., хоча «більш за все вони переймалися проголошенням незалежної Карпатської Української республіки, що тоді передбачалося», а не убивством Коновальця.

Це – ще одне дивне місце в цитованих споминах. Проголошення незалежності Карпатської України сталося, як відомо, 13 березня 1939 р. Стало це можливо тільки після підписання ЗО вересня 1938 p. y Мюнхені угоди між Великою Британією, Італією, Німеччиною та Францією про передачу Судетської області Чехословаччини до німецького Рейху, а окупація решти країни сталася 14 березня 1939 року.

Отже, маємо ще одне нестикування у судоплатовській хронологи подій: не могли в листопаді/грудні 1937 р. керівники УРСР передбачити Мюнхенську угоду, яка сталася через 9 місяців після зустрічі, що описує убивця Коновальця! «Через тиждень» після зустрічі в Києві з Косіором та Петровським, – пригадує Судоплатов, – у Москві «Єжов (на той момент – голова НКВС. – Д. Я.) в одинадцять вечора знову привів мене до кабінету Сталіна. Цього разу там знаходився Петровський, що мене не здивувало», – підкреслив мемуарист. «Всього за п'ять хвилин виклав я план оперативних заходів проти ОУН, підкресливши, що головна ціль – проникнення до абвера через українські канали, оскільки абвер є нашим головним супротивником у майбутній війні. Сталін, – стверджує він далі, – попросив Петровського висловитися. Той урочисто оголосив, що на Україні Коновалець заочно засуджений до смертної кари за найтяжчі злочини проти українського пролетаріату: він віддав наказ і особисто керував стратою революційних робітників киеївського «Арсеналу» в січні 1918 року».

Цитую далі: «Сталін перервав його, сказав: це не акт помсти, хоча Коновалець і є агентом німецького фашизму. Наша мета – обезголовити рух українського фашизму напередодні війни і примусити цих бандитів знищувати одне одного в боротьбі за владу». Кінець цитати.

Чи можна довіряти цьому свідченню? Хіба частково. Судоплатов навмисно або ненароком плутає місця, дати, діючих осіб. Ось приклад. Згідно із «Журналом відвідин Й. В. Сталіна», Петровський був присутній у його кабінеті впродовж 20 років – від 1928 до 1948 р. – аж 12 раз, ут. ч. 1 раз у 1936 р. (2 грудня) та 3 рази в 1938 р. (відповідно 24 січня, 23 травня та 1 червня). Наступний, останній у його земному житті візит до першого кабінету СРСР припадає в 20 березня 1948 р. Відвідин кабінету «кращого друга фізкультурників» самим Судоплатовим у «Журналі відвідин Й. В. Сталіна» не зафіксовано. Микола Єжов, у свою чергу, перебував у кремлівському кабінеті Сталіна впродовж 1937–1938 pp. декілька десятків разів, а саме: в 1937 році – 2.01, 9 – 10.01, 13.01, 19–20.01, 22.01, 26.01, 28–29.01, 31.01, 5.02, 7–8.02, 13–14.02, 16.02, 18.02, 18–19.02, 14.03, 19.03, 21.03, 28–29.03, 1–5.04, 13–15.04, 19.04, 23.04, 25–29.04, 3–5.05, 7–8.05, 10–11.05, 13–14.05, 16–17.05, 19–23.05, 25.05, 27–30.05, 1.06, 5.06, 7–9.06, 11.06, 13–14.06, 14.06, 16–17.06, 20–23.06, 4–5.07, 7.07, 9 – 11.07, 13–14.07, 16–17.07, 20–22.07, 25–26.07, 28–29.07, 31.07, 5.08, 7 – 10.08, 13–14.08,17.08,19–23.08,25–29.08,31.08,4–5.09,7 – 11.09, 14–15.09,17.09,19–23.09,25–29.09,2.10,2–5.10,7 – 11.10, 13–17.10,21–23.10,26–28.10,31.10 – 2.11,4–5.11,9 – 10.11, 12.11, 14–17.11, 19.11, 21–23.11, 26–28.11, 1.12, 7–8.12, 10.12,13–17.12,19.12, 21.12,23.12.

У наступному, 1938 році він відкривав головні кремлівські двері 7 – 11.01, 13.01, 16.01, 24.01, 31.01 – 4.02, 8.02, 10–11.02, 19–22.02,26.02, 28.02, 2–5.03, 7.03, 7.03, 13.03, 15–16.03, 19–20.03, 23.03, 25–28.03, 31.03, 2.04, 4–5.04, 13–15.04, 18–19.04, 21–23.04, 29.04, 2–4.05, 21.05, 26.05, 31.05 – 1.06, 4.06, 10.06, 16.06, 20.06, 23.06, 28.06, 4.07, 26.07, 31.07 – 1.08, 5.08, 7.08, 10.08, 14.08, 20.08, 5.09, 13.09, 13.09, 18.09, 20–22.09, 25.09, 28.09, 2.10, 5.10, 7–8.10, 19.10, 21.10, 23.10, 25–26.10, 28.10, 31.10 – 2.11, 4–5.11, 9 – 10.11, 13.11, 15.11,19.11,23.11.[107]

Отже, як бачите, і голова ВУЦВК, і нарком НКВС могли разом зійтися в сталінському кабінеті лише двічі. Це могло бути тільки 1938 р. і тільки 24 січня або 1 червня. Оскільки Коновальця убили 23 травня, єдиним днем видачі замовлення на його вбивство могло бути тільки 24 січня 1938 p., а не в листопаді чи грудні попереднього року. Додатковий аргумент на користь цього висновку – саме в цей день у сталінському «офісі» перебував і його український сатрап Косіор.[108]

А тепер поставимо просте запитання: якщо Коновалець, за оцінкою Сталіна, є «бандитом», то ким у цьому разі є він сам та його поплічники – Єжов і Петровський? На підставі якого права який суд може засудити до смертної кари громадянина іншої держави, який нібито скоїв свої «злочини» на території держави третьої і вже неіснуючої – в даному випадку Української Народної Республіки, а не УРСР? Ще одне запитання: якщо це не державний тероризм, то що це?

Факт залишається фактом: 23 травня 1939 р. «Павлусь» передав Коновальцеві вибуховий пристрій, замаскований умільцями НКВС під коробку цукерок. Після чого спокійно залишив місце злочину. Йому нема чого боятися: німецька контррозвідка, на переконання П. Балея, була «безпосередньо причетна до того замаху».[109]

Здавалося би, до чого тут абвер? Можливо інтерес абве-ра полягав у тому, щоби захистити свою креатуру у вищому керівництві ОУН – Ріка Ярого? Наразі це не більш, ніж припущення.

Чому Сталін був зацікавлений у вбивстві Коновальця?

Жоден із відомих мені дослідників або мемуаристів відповіді на це очевидне питання не дає, питання про політичну доцільність убивства Коновальця не ставить.

І це дивно. Адже політична візія полковника мала наслідком неодмінну війну з Польщею. Польща, у свою чергу, мала двох смертельних ворогів – СРСР та Німеччину. Отже, Сталін і Коновалець евентуально могли бути зацікавлені один в одному – мали одного і того самого ворога.

Напруження по лінії Німеччина – Польща – Франція, підкреслимо це вкотре, було запрограмоване системою Версальських мирових угод, які поставили Німеччину на коліна, переклали на неї всю відповідальність за Першу світову війну. Версаль створив дві потенційні військові загрози, яким Німеччина протистояти не могла ні за яких обставин. На західному кордоні – Франція, на східному – Польща. Тим самим політичний (як мінімум) антипольський союз частини галицьких націоналістів з націоналістами німецькими був визначений на два з половиною десятиліття – аж до військового краху Третього Рейху.

Радянська агітка 1940 р.: «Сталін і Гітлер – друзі навік!»

І тут нема чому дивуватися, і немає чого приховувати, і немає в чому останніх звинувачувати. Військово/політичний/економічний союз з Німеччиною Адольфа Гітлера укладали в різні роки Велика Британія, Франція та СРСР – майбутні «закляті» союзники антинімецької коаліції.

«Закляті» настільки, що вже наприкінці весни – на початку червня 1945 р. пан Черчиль планував війну Великої Британії та німецьких дивізій проти СРСР! Ну, а дипломатичні стосунки, якщо я не помиляюся, підтримували з Рейхом десятки країн – то з якої біди звинувачувати сьогодні в спробах встановити хоч якісь зв'язки з Німеччиною галицький/український націоналістичний рух?

Попри ці та інші міркування, загадка залишається нерозв'язуваною. Єдина доступна моєму розумінню причина убивства вождя ОУН – можливе бажання когось у німецьких спецслужбах посунути на його місце Ріка Ярого, але таке міркування, підкреслюю, є цілком умоглядним.

Провідники крайових екзекутив УВО та ОУН у 1922–1940 рр

Крайова екзекутива (КЕ) Української військової організації (УВО) діяла на території сучасної Західної України, головним чином сучасної Львівської області, від 1922-го і до кінця січня 1929 р. Сама УВО, за одними даними, була створена у Львові у вересні 1920 р. За іншими – дату її народження встановити неможливо. Основний сенс діяльності – «боротьба проти польських окупаційних структур краю» та «створення незалежної України, а не лише її західної частини».[110]

Крайові провідники УВО:

1922–1923: Юрій Полянський (1892 р. н., помер 1975 p.);

1923: Петро Бакович (1893 р. н., помер 1978 p.);

1923–1924 (квітень): Андрій Мельник (1890 р. н., помер 1964 р.);

1924 (після квітня) (?): Ярослав Індишевський (1895 р. н., покінчив життя самогубством 1937 p.);

1927–1928: Роман Сушко (1894 р. н., вбитий 1944 p.);

1928 (листопад – грудень): Володимир Горбовий (1899–1984);

1928 (грудень) – 1929 (лютий): Богдан Гнатевич (1894 р. н., помер 1968 р.);

1929 (лютий – грудень (?)): Омелян Сеник (1891 р. н., убитий 1941 р.);

1929 р. (грудень(?)) – 1930 (червень): Роман Сушко;

1930 (до скасування посади): Богдан Гнатевич.

1929 р. (28 січня – 3 лютого): Перший Великий збір українських націоналістів, проголосив створення ОУН.

Провідники Львівської КЕ ОУН

1929 (лютий) – 1930 (червень): Богдан Кравців (1904 р. н., помер у США в 1975 р.);

1930 (червень – вересень): Юліян Головінський (1894 р. н., убитий 1930 р.);

1930 (жовтень) – 1931 (квітень): Степан Охримович (1905 р. н., помер 1931 р.);

1931 (червень) – 1932 (квітень): Степан Ґабрусевич (1902 р. н., загинув 1944 р.);

1932 (травень) – 1933 (січень): Богдан Кордюк (1908 р. н., помер 1988 р.);

1933 (літо або грудень) – 1934 (заарештований 14 червня): Степан Бандера (1910 р. н., убитий 1959 р.);

1934 (серпень – грудень): Осип Мащак (1908 р. н., помер 1976 р.);

1935 (лютий) – 1938 (грудень): Лев Ребет (1912 р. н., убитий 1957 р.);

1938 (грудень) – 1939 (червень): Тураш Мирослав (1910 р. н., пропав без вісти 1939 р.);

1939 (серпень) – 1940 (лютий): Володимир Тимчий (або Тимчій) (1911 р. н., загинув 1940 р.).[111]

Розділ IV Розкол українського націоналістичного руху

Як, де і коли виникла ОУН Степана Бандери?

Основна, «стандартна», якщо можна так сказати, версія народження організації під назвою ОУН(б) викладена в численних енциклопедичних, наукових, псевдонаукових, пропагандистських, апокрифічних, викривальних та інших публікаціях, виданих після завершення Другої світової війни по обидва боки океану. Назвемо її «канонічною».

«Канонічна» версія

Вона зводиться до того, що вже через чотири місяці після завершення радянсько-німецької війни проти Польщі та окупації її території Бандера та група його прихильників провели у Кракові, адміністративній столиці Генеральної губернії, так званий «Другий Великий збір ОУН», який нібито заснував нову Організацію з додатком до її повної назви лише однієї літери, взятої в дужки. Відтоді, від лютого 1940 p., на умовній мапі політичних партій та організацій, які діяли в європейських країнах, з'явилася ще одна Організація українських націоналістів – ОУН(б).

Усе в тій події є загадкою.

Загадки виникнення ОУН(б)

Загадка перша. Ті збори – перші й єдині відомі мені політичні сходини НЕ націонал-соціалістичної робітничої німецької партії, які відбулися на території, контрольованій німцями від 1933 p., року приходу до влади їх лідера – Адольфа Гітлера.

Загадка друга: як можна було вільно провести «збір» та ще й «Великий» під носом у СД – однієї з найефективніших європейської спецслужби свого часу?

Боюся помилитись, але без санкції окупаційної влади це було просто неможливо. А санкціонувати проведення таких зборів окупанти могли, наприклад, тому, що розкол націоналістичного руху відкривав для німецької сторони додаткові політичні можливості.

Розкол у підпільній націоналістичній організації відповідав їх поточним політичним інтересам. Адже «материнська» ОУН робила ставку на співпрацю з цивільною німецькою адміністрацією. її головна ціль – створення легальними, а не «революційними» методами незалежної Української держави зі столицею в Києві, створення партійної мережі на території УРСР, створення там місцевих органів влади, культурно-просвітницьких, адміністративних установ і т. ін.

Війна з поляками в ці плани не вписувалася ані на рівні лідера – Андрія Мельника, людини надзвичайно поміркованих, порівняно з молодими «революціонерами», поглядів, ані в плани керівництва ОУН, ані в плани її виконавчих органів-екзекутив в європейських країнах. Для цього там не було ані передумов, ані можливостей, ані ресурсів.

Третя загадка: кількість і персональний склад учасників.

Четверта: їхні уповноваження.

П'ята: як можна провести в Кракові Другий Великий збір (ВЗ) ОУН у 1940 р., якщо Другий збір було проведено в серпні 1939 p. y Римі, столиці муссолінівської Італії?

Шоста: одні джерела переконують – цей ВЗ відбувся в лютому. Інші не мають сумніву – це сталося місяцем пізніше. Задля коректності наведу повний звіт про час, місце та рішення з'їзду лише одного її учасника, згодом – лідера політичної організації, яка посідає своє, яскраво освітлене місце в нашій національній історії. Ось цей текст: Краківський збір «відбувся в березні 1941 р.».[112] Інші учасники цього ВЗ, наскільки мені відомо, і таких відомостей по собі не залишили.

Знайти відповіді на ці запитання в сучасній науковій літературі мені особисто відразу не пощастило – мабуть, тому, що це мало цікавить як симпатиків ОУН, так і їхніх політичних опонентів.

«Батьки» ОУН (б)

Можливо, ви будете знову здивовані, але жодне, підкреслюю – жодне відоме мені джерело не дає відповіді на це просте запитання: хто ці люди – фундатори нової політичної сили? Сили, яка подобається комусь чи ні, але займає, м'яко кажучи, дуже помітне місце в історії нашого народу у XX столітті.

Годі шукати цих відповідей і в архіві «бандерівської» ОУН – кожний охочий може переконатися в цьому, відвідавши його збірку у «Світовому павутинні», яка розташована за адресою

Утім, такий список існує. Міститься він у основоположному документі бандерівського руху «Акт з 10 лютого 1940 p.». Навожу його в алфавітному порядку: Бандера Степан, Габрусевич Іван, Гасин Олекса, Горбовий Ярослав, Грицай Дмитро, Климишин Микола, Лебідь Микола, Ленкавський Степан, Равлик Іван, Старух Ярослав, Стахів Володимир, Стецько Ярослав, Турковський Василь, Шухевич Роман. Загалом – 14 осіб.

Підписалися вони, нібито, під такими вимогами:

«6. Свідомі свого обов'язку й історичної відповідальності за чистоту націоналістичної ідеї» й перемогу Української національної революції – ми, провідники та члени крайових екзекутив Організації українських націоналістів на Західних Українських Землях і на Українських Землях під Німеччиною, та провідний актив ОУН – згідно з волею тих націоналістичних кадрів, якими проводимо, – віддаємо керму Організації українських націоналістів у руки Степана Бандери і тих, яких він покличе…»

«8. Ждемо рішення полковника Андрія Мельника, що він і надалі очолює нашу боротьбу».

«Тоді ствердити, що всі вони брали участь у зібранні в Кракові 10 лютого 1940 р. чи дехто з них підписав цей «Акт» пізніше», – писав безпосередній свідок зустрічі Андрія Мельника та Степана Бандери. Про цю зустріч – трохи згодом. Наразі зауважимо: саме на цій зустрічі Бандера пред'явив вождеві ОУН папірець, тобто цей Акт, яким Мельник усувався від керівництва Організацією.

Підкреслюю: наразі жодного свідчення, яке підтверджувало би участь перерахованих осіб у зборах 10 лютого, я не знайшов. Як і не виявив бодай одного свідчення з «підписантів», що він той документ бачив і його підписував.

Тепер придивимось до цього списку уважніше, «підкрутимо», якщо можна так сказати, «різкість». Насамперед, впадає в око таке. Вісім із чотирнадцяти нібито «підписантів» були звільнені з місць позбавлення волі німцями після окупації «своєї» частини Польщі. Це – Бандера, Гербовий, Грицай, Климишин, Лебідь, Равлик, Старух, Стецько. П'ятеро – Габрусевич, Гасин, Ленкавський, Стахів, Шухевич проживали на території Рейху (Німеччина, Австрія) та Генеральної губернії. П'ятеро – Габрусевич, Грицай, Ленкавський, Старух і Турковський водночас навчались у Львівському університеті, Бандера, Гасин та Шухевич – у Львівській політехніці. Найстаршому – Ленкавському було на той момент 36, наймолодшому – Стецькові – 28 (дати народження Горбового, Равлика, Турковського наразі встановити не вдалося). Для порівняння: Андрієві Мельнику на момент проведення Краківського збору – майже 60.

Іншими словами, очевидною (але не вичерпною) обставиною конфлікту є приналежність «бандерівців» до іншої Генерації – зі своїми ідеалами, принципами, моделями поведінки, ставленням до зовнішнього світу, рівнем освіти тощо.

Основні ухвали Краківського збору та військово-політичні реалії тогодення

Оголосивши А. Мельника «тимчасовим явищем», виключивши – увага! – його та всю ОУН зі складу ОУН, молоді революціонери визначили своєю основною метою «боротьбу за суверенну соборну Українську державу, за владу українського народу на українській землі», а також «проти комуністичного світогляду», «за розвал московської тюрми народів». І так далі і таке інше на 15 сторінках.[113]

Прекрасні у своїй величі постанови Краківського збору не містили відповіді на одне-єдине запитання: де взяти сили та засоби для війни проти СРСР? Якраз саме на той час і без узгодження з Бандерою Сталін, на момент проведення історичного партійного заходу українських націоналістів, розгорнув на західному кордоні СРСР 165 стрілецьких (це майже 2,5 млн солдатів і офіцерів), 45 танкових і 22 моторизованих дивізій (19540 танків та танкеток). З повітря їх мали прикривати 679 авіаційних ескадрилій (8300 бойових літаків усіх типів).[114] Це – більше ніж у всіх арміях світу разом узятих!

Такі дрібниці були поза увагою як Бандери особисто, так і його прихильників. Не брали вони до уваги і факт відсутності прихильників їхніх ідей серед населення Радянської України, замордованого колективізацією, Великим голодом і терором НКВС. Крім того, краківські партійці не звернули увагу ще на одну «дрібницю».

Йдеться про сам термін «Соборна Україна». Подобається це сьогодні комусь чи ні – саме її розпечене залізо «виковував» і «скріпляв» його товариш Сталін. І не тому, що любив українців. А тому, що розглядав її як плацдарм і ресурс у майбутній всеєвропейській війні, яка мала утворити єдину радянську комуністичну державу на теренах Старого світу. Саме він був фундатором і фактичним керівником комуністичної «Собороної України». І віддавати її, наскільки це відомо сьогодні, в руки українських націоналістів чи навряд чи збирався. Принаймні в 1940 році…

Розкол ОУН: версії учасників

Краківські збори Бандери та 13 інших націоналістів-революціонерів запустили процес розколу українського націоналістичного руху. Розколу всеосяжного, глибокого, фатального. Навіть сьогодні, на початку другого десятиліття III тисячоліття дві ОУН, офіційно зареєстровані в незалежній Україні, поборюють одна одну.

Як же так сталося?

Ознайомимося з основними версіями. Версіями як у конфліктуючих сторін, так і «зовнішніх» спостерігачів. Спостерігачів, як побачимо нижче, зацікавлених і дуже уважних.

Версія ОУН

Викладена ще наприкінці 1940 p. y партійному видавництві, вона мала назву «Біла книга ОУН» і давно стала бібліографічною рідкістю. Один з примірників зберігається у зібранні Українського музею-архіву в Клівленді (директор – Андрій Фединський). Відкриваємо, читаємо.

5 квітня 1940 р. о 19 год. відбувається зустріч голови Проводу українських націоналістів Андрія Мельника та голови Революційного проводу ОУН Степана Бандери. На зустрічі присутній Євген Онацький (псевдо Домет), «провідник ОУН на італійський терен і члена ПУН», який вів протокол тої зустрічі.

Бандера, який позиціонував себе як «керівник діяльності Організації українських націоналістів», особисто передав Акт від 10 лютого Мельникові з ультиматумом – дати відповідь протягом 72 годин, тобто не пізніше як 8 квітня.

Згідно із звітом Домета, Мельник указав Бандері на неправомочність непідписаного документа. При цьому Бандера навіть не зрозумів, про що йдеться. На пряму вимогу Мельника назвати імена підписантів відповів різкою відмовою. Мельник також указав, що Статут ОУН «такого» як «керівник діяльності» «не знає», а знає «Голову проводу ОУН».

У цьому він, сказати правду, був абсолютно правий. Пояснюю: згідно із «Устроєм ОУН», ухваленим Другим ВЗУН 30 серпня 1939 р. (ч. 1, розділ В, пар. 3), «членів ПУН призначує і звільняє ПУН, повідомляючи про те своєчасно ВЗУН». Крім того, протокол з'їзду «досі ніде не проголошено і через те годі понад усякий сумнів ствердити, які особи брали в ньому участь і яке становище вони в даний час займали в ОУН». Висновок: з точки зору дійсних документів ОУН, це – «нелогічне безглуздя»; «юридична плутанина» і «суперечності» «аж кишать у тому акті».[115]

Саме тому Мельник розмову з Бандерою вів виключно як з членом ОУН, а не «керівником» її «діяльності». На тому розмова і скінчилась – предмета домовленості в принципі не існувало.

6 та 7 квітня вождь ОУН у письмовій формі звільнив Стецька від обов'язків ідеологічного референта Проводу ОУН і віддав його під суд «Головного Організаційного (Революційного) трибуналу ОУН». 7 квітня у листі до Бандери Мельник написав: «Ви… допустилися вчинків, спрямованих на виразну шкоду Організації українських націоналістів» і тому «я, як Голова проводу українських націоналістів і керівник українського націоналістичного руху, ставлю вас перед Головним Революційним Трибуналом Організації українських націоналістів. Голова головного Революційного Трибуналу повідомить вас про місце і час сесії Трибуналу». Рішення Трибуналу не забарилося – Бандера та Отецько отримали присуд смертної кари.

7 квітня прихильники Бандери видають комунікат, який починається словами: «з днем 7 квітня 1940 року полковник Андрій Мельник перестав бути остаточно Головою проводу українських націоналістів». «Легітимація» Банедри описана там у таких висловах: «Керму Організації Українських Націоналістів перейняв з волі Організації Українських Націоналістів у рідних землях та революційного провідного активу ОУН поза рідними землями на основі Акта 10 лютого 1940 року Степан Бандера та покликаний ним Революційний Провід ОУН».[116]

У відповідь від імені «Революційного проводу» ОУН 8 квітня було видано «Комунікат», який повідомляв про те, що Мельник «перестав займати пост голови Проводу українських націоналістів» «з днем 10 лютого 1940 року», а «з днем 7 квітня» перестав існувати і весь Провід ОУН. Мельник відповів – передав справу на розсуд «Компетентного Збору ОУН».[117]

Версія С. Бандери

За декілька місяців після зустрічі, а саме 10 серпня 1940 p. C. Бандера пише довжелезного листа А. Мельникові, в якому викладає причини, які спонукали його вдатися до спроби внутрішньопартійного перевороту. Лист, до слова, переповнений інвективами особистого штибу, що якнайкраще характеризує його автора. Поза тим, суттєві смислові положення цього листа такі.

Спасо-Преображенський собор, м. Житомир (сучасний вигляд)

Причина перша – «зрада» Барановського та Сеника.

Про Омеляна Сеника (псевдо: Грибівський, Канцлер) ми вже писали. Тут хіба додамо наступне: командант УВО в 1928–1929 рр., делегат Першого конгресу ОУН, член ПУН, у цей час увіходив до складу чотириособового ПУН. Відповідальний за організаційну роботу та внутрішню політику хранитель т. зв. «архівів ОУН», був запідозрений у зраді, але виправданий Революційним трибуналом ОУН. Головував на Другому ВЗ ОУН (26 серпня 1939 p.), 1941 p. – керівник Основної похідної групи ОУН, яка мала проголосити державність України в Києві. Вбитий у Житомирі разом із М. Сціборським, похований на подвір'ї Спасо-Преображенського собору Житомира.

Хто такий Я. Барановський?

Ярослав Барановський (10.07.1906 – 11.05. 1943). Народився у с. Темирівка (сучасний Галицький р-н Івано-Франківської обл.) у селянській родині. Випускник Станіславської гімназії, студент правничого факультету Львівського ун-ту. З 1924 р. – член «Летючої бригади» УВО. За участь у терористичних актах 1926 р. засуджений до трьох років ув’язнення. Після звільнення емігрує до Чехословаччини. Випускник Празького ун-ту, доктор права. Учасник Першого Конгресу ОУН. У 1933–1939 рр. – голова Центрального союзу українського студентства (ЦЕСУС). Секретар ПУН, один із найближчих довірених соратників Є. Коновальця, член чотириособового керівництва ОУН, відповідальний за зв’язки з Краєм. Особисто опікувався долею убивці Перацького Григорія Мацейка. Саме за пропозицією Барановського керівником ОУН було обрано А. Мельника, на якого він мав визначальний вплив. У вересні 1940 р. під тиском безпідставних звинувачень бандерівців та інспірованих НКВС інсинуацій виходить зі складу ПУН. Убитий невідомим у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.

Ярослав Барановський

Друга причина, яка, за словами самого Бандери, спонукала його вдатися до внутрішньопартійного перевороту, – організаційний безлад, який панував в Організації після «звільнення» самого Бандери «друзям і політв’язнями з розбитої тюрми в Бересті» та прагненням «йти зорганізовано поміж фронтами (радянським та німецьким. – Д. Я.) на Волинь з думкою організувати партизанку».

Причина третя – прагнення поінформувати про проблему націоналістичного руху особисто Мельника, для чого вони разом зі Стецьком і вирушили до Рима.

Четверта – відсутність у ПУН планів діяльності в нових умовах та, відповідно, інструкцій низовим ланкам.

П’ята – «незрозуміла співпраця з політичними противниками» та ін.

Шоста – співжиття Сціборського з «підозрілою московською жидівкою», покинути яку нібито на домагання вождя (Є. Коновальця. – Д. Я.) він «відмовився».

Саме це, за словами самого Бандери, примусило його «виступити з ініціятивою упорядкування справ Проводу». Більше того: Степан Андрійович навіть «був до цього зобов'язаний з огляду на те, що цього очікували провідні члени ОУН», а він до того ж «серед загалу націоналістів…здобув собі довір'я», а з його «ім'ям в'язали сподівання». При цьому, спеціально наголошує Бандера, «ніякі побічні елементи не мали жодного впливу», «не було в мене жодних калькуляцій, «не йшло мені про особистий пост».

Нарешті, обґрунтовує він, «над усім брала у мене думка верх, що найперше треба усунути зло, яке закралося в сам верх Організації». Останнє, у свою чергу, «прочистить дорогу для доцільного розв'язування різних проблем». Одне з таких зол за Бандерою – це переговори Мельника «в зимі 1939/1940 р. з нашими політичними противниками, польнофілською групою УНР з Парижа». Переговори, які «цілком не свідчать найкраще ані про Ваш політичний сенс, ані розуміння обов'язків і гідності голови Проводу українських націоналістів».

Більше того, Краківський збір 10 лютого 1940 p., в якому, за його словами, взяли участь аж 27 осіб (список їх невідомий до сьогодні, ми знаємо хіба про 14 осіб. – Д. Я.), «не був вернений проти» Мельника, а був проведений виключно тому, що «треба було робити те, чого ніхто не робив, а з чим не можна було довше чекати», а саме – «щоби, відповідно до нової ситуації, прокермувати Організацією, прийняти практичний план цілої діяльності… встановити практично політичну програму». 10 лютого, підсумовує Бандера, «ми покинули слова, а взялися за діло. Висунений Революційний провід ОУН на ініціятивній нараді відвернувся від кліки в ПУНі та її починів і сам зачав кермувати найістотнішими частинами й галузями діяльності ОУН».

Відповідаючи на рішення Мельника віддати його, Бандеру, під партійний суд, Степан Андрійович написав: «такий суд тільки формально був би наді мною. В дійсності судив би усю погань, що жирує на організмі ОУН». Одним словом, «світ форми тепер валиться. Настає час змісту, час діла. Ходімо разом з ним! Сильні і одні», – такими словами завершує С. Бандера свого листа.[118]

13 серпня голова ПУН оприлюднив свою відповідь. Суть: «я рішив поставити кінець цій внутрішній диверсії. Мойому уповноваженому на терен Генерал-губернаторства доручив я привести згідно з виданими йому інструкціями порядок – засобами, що він їх буде уважати доцільними для привернення суцільності організації, її спаяності й карності».

Відповідь Бандери не забарилася. 17 серпня він підписав лист такого змісту: «Заявляю, що з хвилиною поладнання мериторичних справ внутрішнього конфлікту в ОУН я й підлеглі мені круги ОУН підпорядковуємося полк. Андрієві Мельникові як голові Проводу українських націоналістів, та стоятимемо карно до його диспозиції, признаючи постанови Другого ВЗУНза зобов'язуючі до часу вирішення найближчим Збором українських націоналістів».

Під цим листом натрапляємо на таку примітку: «Полк. Мельник не уважав за можливе на тій площині поладнати конфлікт». 19 серпня полковник Сушко, «Уповноважений» Мельника «на Західні Окраїни», видав «Комунікат», згідно з яким Ґабрусевич, Климишин, Старух, Грицай, Гасин, Турковський, Равлик та Голюк /?/ (так у тексті. – Д. Я.) «за бунт проти вождя, за участь у т. зв. Революційному проводі Організації українських націоналістів, за злочинну, шкідливу, спрямовану на розвал організації діяльність» виключалися з ОУН. Всі члени Організації мали «здержатися від усяких взаємин з ними» та звільнялися від будь-яких «приречень, присяг, зобов'язувань та організаційних зв'язків»[119] з цими особами.

30 серпня «краківська група» у відповідь оприлюднює свій «Комунікат» з 8 пунктів, в якому всі рішення Другого ВЗУН 1939 р. були оголошені «неправомочними», накази та розпорядження ПУН та особисто Мельника – «неважними» та «неправомочними», а «обов'язки тимчасового виконавчого органу ОУН сповняє і підготовку Збору українських націоналістів проведе Провід Організації Українських Націоналістів, що являється еманацією націоналістичного активу під кермою Степана Бандери».

Нарешті, 10 жовтня летючка Краківської екзекутиви ОУН повідомила, що Головний Ревтрибунал виключив Бандеру з ОУН «без права реабілітації», але сам Мельник змінив присуд Трибуналу, залишивши за Бандерою право на цю саму «реабілітацію».[120]

Версія Зиновія Книша Хто такий З. Книш?

Зиновій Книш (псевдо Богдан Михайлюк, 16.06.1906 – 14.11.1999)

Народився в м. Коломиї в родині вчителів. Випускник Коломийської гімназії та Львівського університету. Доктор права та політичних наук (1930 p.). Член УВО (з 1924 р.) та її Бойової референтури (псевдо: Ренс, Голіят, Ю. Мохнацький). З 1930 р. – бойовий референт Крайової команди УВО. Учасник установчої конференції ОУН, на якій було створено КЕ ОУН на «матірних» землях (24–25.02.1930 р.) та в «розмежувальній» конференції УВО та КЕ ОУН у Празі (червень 1930 p.). У листопаді 1931 р. заарештований вдруге, засуджений до 8 років тюрми за націоналістичну діяльність. Звільнений по амністії у червні 1936 р. Працював секретарем дирекції «Центросоюзу» у Львові. В липні 1939 року заарештований втретє. Вийшов на свободу після окупації Польщі у вересні того самого року. З 1940 p. – член Проводу і секретаріату ПУН (м. Краків). Весною 1940 р. обраний секретарем ПУН, був ключовою фігурою, посередником у зв'язках Мельника та двома іншими членами секретаріату – Олегом Ольжичем, першим секретарем ПУН, відповідальним за організацію «українського проводу» в Києві, та Володимиром Марганцем – керівником ОУН на «Західних Землях України». Брав безпосередню участь в організації похідних груп ОУН. У 1940–1941 pp. – керівник канцелярії Українського центрального комітету (УЦК). У 1941–1942 pp. – секретар дирекції «Народної торгівлі» у Львові, керівник Калуського (1942 р.) та Золочівського (1943 р.) повітів. З травня 1944 р. – на еміграції: провідник ОУН у Західній Європі, секретар світського відділу місії УГКЦ для українців Західної Європи і створеної при ній Суспільної служби. З 1949 р. – перший заступник голови ПУН і генерального судді ОУН.

Версія З. Книша (продовження)

Багаторічний очільник ОУН залишив нам у спадок декілька унікальних за об'ємом та змістом оповідей про події тих часів. Наприклад, у ґрунтовному викладі «Розбрат. Спогади й матеріяли до розколу ОУН у 1940–1941 роках»[121] виписана така картина розколу українського націоналістичного руху та обставин, які цьому розколу передували. Джерелами натхнення автор називав «власну мою пам'ять, підперту розповідями й інформаціями інших сучасників», а також т. зв. «Білу книгу» (повна назва цієї ґрунтовної документальної збірки: «Біла книга ОУН. Про диверсію-бунт Ярри-Бандери». – Д. Я.) та інші публікації того часу, в т. ч. статті самого Степана Бандери.

Починається розповідь з такої констатації: «Для ПУН і його прихильників створення РП ОУН – це була диверсія і бунт Бандери. РП ОУН і його визнавці, – писав З. Книш, – знаходили самовиправдання і моральне узаконення себе в потребі «чистки в ОУН» від нереволюційних і опортуністичних елементів, цебто в проголошенні себе єдиноправильними, правовірними визнавцями націоналістичної релігії (виділення наше. – Д. Я.) і поставлення всіх інших поза законом, перевівши «чистку в ОУН», то значить виключивши з неї цілий ПУН і всіх його однодумців та наклавши на них товариський і організаційний бойкот, як невірних і слуг сатани».

Далі З. Книш в усіх деталях описує політичну ситуацію, в якій опинився «Край» (тобто Східна Галичина. – Д. Я.) після радянсько-німецької окупації Польщі. Тоді, – вказує він, – всі легальні політичні сили фактично припинили свою діяльність, у т. ч. і у зв'язку із терором, розв'язаним проти їх активістів НКВС та гестапо. Самі передумови розколу він малює так: «„Бандерівська" опозиція, а після «бандерівська» диверсія і ще пізніше бандерівська організація народилася не в 1939 чи в 1940 році,…її початки сягають перших років існування ОУН, коли про Бандеру ніхто не знав і не чув… її коріння глибоко ростуть з психології підпільника, що його виднокруг вузький, бо не може він глянути на речі з льоту птиці, бачить і знає тільки найближчих собі товаришів на революційному фронті», – описує він зародки майбутнього трагічного конфлікту, який на століття розділив український націоналістичний рух.

Описавши атмосферу, яка панувала в ОУН, неподоланну прірву поміж керівниками організації, які, за його висловом, «запивали» в кнайпах Берліна або Парижа «успіхі» молодих націоналістів, що десятками гинули по тюрмах за свої ідеалістичні переконання, – він із сумом констатує: «старе це, як світ».

Далі очільник ОУН переходить до конкретики: «Сеник-Грибівський перший піддав думку відсвіження Проводу». В даному випадку «відсвіження» означало необхідність усунення від керівництва ОУН Андрія Мельника. Виходить, за З. Книшем, перший крок до розламу Організації зробив Омелян Сеник.

УВО та ОУН створило й очолило покоління, яке брало активну участь у Першій світовій війні у складі австро-угорської армії, згодом – у складі УГА. «Минали роки, – зауважує Зиновій Книш, – хоча недовгі, але вистачальні на те, щоб до голосу почало приходити покоління нове, що в визвольній збройній боротьбі участі ще не брало, що виросло вже в післявоєнній дійсності і включилося в визвольну боротьбу вже в час, коли минув її військовий і почався революційний етап і коли ідеологічна підбудова визвольної боротьби взяла ясні форми українського націоналізму».[122] Саме ця обставина, – пояснює він далі, – згодом стала принциповою відмінністю між поколінням «стариків» (які на той час досягли 40 – 50-річного віку) та молодим поколінням, яким виповнилося хіба 20 років.

Інша принципова відмінність, – говорячи словами З. Книша, – низові осередки легальної політичної партії та її вище керівництво живуть і працюють в одній країні, в одній політичній, економічній, соціальній, культурній реальності. У випадку ОУН – керівництво, яке належало до одного покоління, жило мирним життям у столицях Франції, Італії, Німеччини. Низові осередки вели свою війну на території східної частини Польщі, щоденно ризикували свободою, а то й життям. Погодьтеся, читачу: займатися українською націоналістичною діяльністю в передвоєнних СІЛА або демократичних європейських країнах – то було одне, та сама діяльність в передвоєнній Польщі, а тим більше на окупованій Радянським Союзом території – то зовсім інше.

Таким чином, згідно із З. Книшем, «опозиція» до ПУН почала викристалізовуватися 1930 р. її ядро сформували Ярослав Барановський, Іван Ґабрусевич, Юліян Головінський, Дмитро Грицай-Перебийніс, сам Зиновій Книш, Михайло Колодзінський, Ріхард Ярий.

«Їх становище доволі дивне, – писав Книш, – членами ПУН вони не були, вважалися тільки «інтерпретаторами» думки «Краю». Але тим самим підкреслено, що між ПУН за кордоном і «Краєм» існує різниця думок і концепцій і що для виглаження тієї різниці було необхідне вислати окремих «делегатів від «Краю» і то делегатів постійних… Опозиція виявилася в глухих формах незадоволення. Якихсь виразних ідейних концепцій, якихсь програмових пропозицій вона не висунула. Відмовляла вона ПУН здібності бути проводом, але з другого боку не давала конкретної рецепти. Невдоволення йшло не в сторону конкретних осіб, тільки цілого ПУН як організаційної інституції, не виключаючи й самого голови ПУН полк. Євгена Коновальця. Коли на початку тридцятих років Микола Лебідь… коли його запитано, яке враження зробив на нього полковник Коновалець, він, закопиливши губи, відповів, що це людина на рівні сільського вчителя і куди йому на вождя революції».[123]

Зауваження автора

Саме ці та інші принципово важливі, не дуже принципові, але важливі обставини і зовсім вже другорядні подробиці сьогодні, через 80 років після тих подій, перебувають поза увагою як академічного середовища, так і численних пропагандистів Організації українських націоналістів. Напевно, причина в наставленнях цілком суб'єктивного ґатунку. Погодьтеся, не так уже й легко визнати, що ми, українці, підпорядковуємося тим самим природним законам, що і всі інші люди. ОУН не була винятком із загальносвітової практики, діяла згідно з тими законами політичної боротьби, за якими функціонували і функціонують до сьогодні всі політичні партії та рухи. В першу чергу – українські, а особливо – сучасні українські.

Скажімо правду: занадто ідеальним було прагнення націоналістів висловлюватися від імені «всього українського народу». Якщо і могли вони говорити від імені українців, то хіба від імені галицьких українців. Які їх до того, між іншим, ніколи не уповноважували. Говорити вони могли хіба що від імені деяких, окремих громадян Польщі українського походження. Більшість їх – наскільки знаємо сьогодні – після років воєнних лихоліть намагалися, як могли, пристосуватися до умов життя в новій державній формації – Другій Польській республіці. Ну, а на території УРСР, боюся, станом на 1930 р. мало залишилися тих, хто був позитивної опінії як про Коновальця, «січовиків», УГА, УВО, ОУН, доктрин українського націоналізму, його поточних політичних практик, внутрішніх інтриг тощо. Не до того було.

Версія З. Книша (продовження)

У ті місяці і роки «опозиція» до Коновальця, безперечного авторитета, вождя і батька УВО/ОУН, залишалися активною хіба в межах кухонь носіїв цих опозиційних настроїв.

Перша «поворотна точка» в розколі ОУН, вважає З. Книш, була пройдена в другій половині 1934 р. – відразу після вбивства Броніслава Перацького. Заарештований негайно після цього теракту організаційний референт КЕ ОУН та заступник голови КЕ (а її тоді, як пам'ятаємо, очолював Степан Бандера) Іван Малюта «зломився психічно і всипав майже весь провідний актив ОУН у Галичині, разом з ним попала за ґрати більшість членів опозиції».[124] Констатуємо: ув'язено було якщо не весь, то майже весь актив КЕ ОУН на «матірних землях».

Далі ситуація розвивалася, як і годиться в таких випадках. Після слідства та відповідної психологічної обробки верхівку КЕ, організаторів теракту вивели на відкритий процес. І тут, як згодом з'ясувалося, влада припустилася помилки, організувавши суд у Варшаві та ще й на очах акредитованих кореспондентів європейських газет і дипкорпусу Підсудні, віддамо їм належне, скористалися цим якнайвдаліше.

Варшавський процес зробив убивць Перацького відомими на весь світ. Ось лише один приклад, гідний Голлівудсього блокбастера: «романтичний момент одруження Лебедя, арештованого в Німеччині і спровадженого до Польщі літаком, і Дарки Гнатківської, обох засуджених на довічну тюрму, теж немало вплив на людську уяву». Завдяки також і активній роботі пропагандистського апарату ОУН, засуджені у Варшавському процесі «огорнулися плащем мучеництва за ідею», на довгі роки стали чільними постатями в ОУН. Унаслідок того, що Бандера був центральною постаттю на процесі та Крайовим Керівником, саме він «надавався на те, щоб висунути його кандидатом до Проводу», очевидно, якщо би склалися всі необхідні передумови.[125]

Німецько-польська війна як передумова розколу ОУН

Ці передумови і склалися – після початку німецько-польської війни у вересні 1939 р. «Війна…влила нові надії в серця опозиції. Віджили старі пляни і це тим скоріше, що головні пружини диверсії». Ріко Ярий (підкреслюю: провідник ОУН у Німеччині. – Д.Я.) та Іван Ґабрусевич, який «був він неначе ад'ютантом-помічником Ярого», які з безпечної відстані спостерігали за подіями, стали, на думку З. Книша, головними пружинами внутрішньопартійного заколоту. «Перший, – за його оцінкою, – був мізком і головним інс-ти/атором, а другий виконавцем, бо, як українець, мав легший доступ до членів ОУН».[126]

Хто такий І. Ґабрусевич?

І. Ґабрусевич

Іван Ґабрусевич (псевдо: Гребелька, Джон, Зубр, Іртен, Северко; 1902 – 16.05.1944). Народився в с. Вільховець (сучасний Бережанський р-н Львівської обл.) у родині священика. Випускник філологічного факультету Львівського ун-ту (1931 р.). Член ОУН з 1929 р. З липня 1931 р. – крайовий провідник ОУН. З 1934 р. проживав на території Австрії та Німеччини. Член ПУН. У вересні 1941 р. заарештований німцями за участь в акції 30 червня. Мабуть, єдиний український націоналіст, який утримувався в блоці «Z» і там помер.

Німецько-польська війна як передумова розколу ОУН (продовження)

Ще одна проблема виникла після виходу з польських тюрем ув’язнених націоналістів: ПУН утворив спеціальну комісію для опіки над «політв’язнями». За словами одного із них, ці «заграничники ставилися трохи згорда і звисока до всіх нас… Така постава багато лиха накоїла в дальшому розвиткові подій і чимало людей кинула в обійми опозиції Бандери. Вони вважали себе «штабом», і так їх зрештою всі називали, а ми були сіра маса „втікачів”».[127]

Провідний член цієї комісії – той таки Р. Ярий, згідно із цитованим джерелом, переконав німців розмістити націоналістів у словацькому місті Піщани. Саме там «поступово сконсолідувалася група близько 200 членів ОУН, які склала основу групи С. Бандери». Сам він вийшов з Брестської тюрми у вересні 1939 р. і «якийсь час перебував на зайнятій радянськими військами території і в другій половині жовтня разом з братом Василем таємно перейшов німецько-радянський кордон та прибув спочатку до Кракова, а звідти на довший час виїздив до Піщан. Зрозуміло, що з огляду на існуючий вже образ провідника-революціонера, борця, він «шукав» своє місце в існуючій структурі ОУН. Невдоволення «крайовиків», яке підігрівав Р. Ярий, висунуло на перед С. Бандеру, котрий і очолив опозицію…Заговор оформився в Піщанах».

У цій ситуації Андрій Мельник, вважає З. Книш, розуміючи, що опозиція набирає обертів, вдруге викликав до себе Бандеру. Той, у свою чергу, нічого доброго від того візиту для себе не очікуючи, «разом з іншими крайовиками наводилися на кардинальні кроки: «критична маса» призвела до вибуху, який пролунав 9 – 10 лютого у Кракові».

Утім, Мельник, викликаючи Бандеру мав на гадці щось цілком інше, зовсім не те, чого очікував Бандера. Якщо вірити Книшеві, вождь запросив Бандеру, маючи на меті запропонувати тому посаду члена ПУН. Натомість Бандера, «амбіції якого сягали тепер куди вище…пропонованого йому посту не прийняв і поставив голові ПУН в імені неозначеного ближче «провідного активу» ОУН усунути зо складу ПУН Ярослава Барановського та Омеляна Сеника». Очевидно, веде далі З. Книш, Мельник ні за яких обставин прийняти таке домагання, «що межує з шантажем в імені невідомої групи осіб», прийняти не міг.

За оцінкою З. Книша, на цьому етапі прихильники Бандери дотримувалися «тактики подвійної гри». З одного боку, це – «ігнорування наказів і розпорядків ПУН на місцях» непризнання Крайового Провідника в Генерал-губернаторстві, «створення власної Крайової екзекутиви на тих переважливих теренах, що мали служити випадковою базою в пізнішому поході на схід, в'язання окремих осередків спеціальними, тільки собі відомими кличками, обсаджування граничних пунктів, висилання власних зв'язкових паралельно з представниками ПУН на всі терени… організовування власної і тільки від себе залежної розвідувальної системи, опанування таких зборищ людей, як табори для втікачів, веркшуци, українська поліція, «Українська Служба Батьківщині» і бавндінсті. Треба признати, що змовники взялися за діло з подиву гідною енергією і до своєї цілі йшли просто і рішуче. А з другого боку, зберігалися познаки сповидноїлояльності до ПУН і до голови ПУН полк. Мельника. У зв'язках з низовиками старанно уникали самої назви «ПУН», ні одним словом не згадували про полковника Мельника, тут ішла тактика промовчування».

«…За плечима замовників, – читаємо далі, – …діяли тайні сили, що перемінили їх з опозиціонерів у замовників і безупинно штовхали їх на шлях боротьби за владу, замість змагати до реформи ПУН. Найбільше пер до того Ріко Ярий…Просто несмачно було глядіти, як старша будь-що-будь людина, колишній старшина, а тепер член ПУН і провідник Великонімецького терену скаче довкола того молодика» (тобто Бандери. – Д. Я.), – підсумовує З. Книш. Попри це, «до останньої хвилини… Толова ПУН не тратив надії, що дійде до порозуміння з опозицією». Але після «кількох місяців гарячкової підготовки і прийшов нарешті час, коли замовники вирішили скинути маску».[128]

Від оціночних суджень перейдемо до фактів. 19 серпня 1940 р. Мельник звільняє Ярого з посади крайового провідника Німеччини «через згадувані вже фінансові проблеми Р. Ярого». Той, у свою чергу, відмовився передати касу, яка була в його розпорядженні, призначеному на його місце Я. Сушкові. «Розуміючи, що на боці А. Мельника йому місця немає», він «відкрито переходить на бік С. Бандери і передає частину грошей на потребу Революційного проводу». 25 серпня Мельник віддає справу Ярого до організаційного Суду ОУН. Судове слідство встановило: Ярий «вів упродовж двох літ безконтрольну господарку, внаслідок якої до каси ОУН за цей час не надходила сума в $100 000», одержані ним для ОУН. 27 вересня партійний Суд ухвалив: визнати «Ріхарда-Ярига-Карпата винним у злочинах: а) невиконанні доручень голови ПУН, б) зловживанні організаційними фондами, в) шкідливої господарки в ОУН» і засудив його «на виключення з ОУН без права реабілітації».

Результат усіх цих рухів такий: «подальші події розвивалися так, що прірва між двома частинами організації більшала, глибшала і розкол між ними завершився власне оформленням ОУН під проводом С. Бандери у квітні 1941 р. на зборі у Кракові»1.

Де, як і коли народився «Революційний Провід» С. Бандери?

Краківські збори обрали перший склад РП ОУН у такому складі: Бандера, Гасин, Горбовий, Грицай, Ґабрусевич, Качмар, Климишин, Лебідь, Ленкавський, Равлик, Старух, Стахів, Стецько, Турковський, Шухевич. Всі, – підкреслює наш мемуарист, – «самі галичани», серед яких «сім колишніх учасників Варшавського процесу Степана Бандери і його Львівського продовження», «чотири з гвардії преторіянів Ярого за границею». Саме ці обставини, на думку З. Книша, «кидають світло, з якого середовища вийшла диверсія і які кола дали їй на початок підтримку», «останнє, хоч дуже характерне, – всі вони перебували по цей бік большевицької границі».[129]

І це – ще не всі особливості краківських сходин. Цитую далі: «лютневий з'їзд тримався в конспірації перед широкими членськими кадрами ОУН» (на території, окупованій СРСР, він взагалі відомий не був як мінімум до 30 червня 1941 р. – Д. Я.), «не опубліковано "Акта з дня 10 лютого 1940 року"», «затримано в тайні покликання та існування «"Революційного Проводу"».

Від резолюцій «революціонери»-оунівці перейшли до справ. 11 лютого – здійснюють спробу усунути законного голову КЕ ОУН в Генерал-губернаторстві Романа Сушка. 5 квітня Бандера прибуває до Рима на зустріч з головою ПУН. (До слова, як Бандера без сприяння німецької адміністрації міг вільно переїхати з окупованого Кракова до Рима, потребувало би спеціального дослідження. – Д. Я.)

Читаючи оповідь З. Книша, я був переконаний – він подає якщо не всю, то значну частину правди про розкол ОУН. Був переконаний, допоки не взяв до рук спомини Ярослава Гайваса.

Хто такий Я. Гайвас?

Ярослав Гайвас

Гайвас Ярослав (псевдо: Камінь, Рудий, Бистрий, Андрух, 1912 —?). У 1937 р. член КЕ ОУН на ЗУЗ, з вересня 1940 р. – провідник КЕ ОУН у Генеральній губернії, з 1941 р. – у «Центральних» і «Східних» «Українських Землях», 1945–1949 рр. – член ПУН. За деякими даними, з 1946 р. очолював референтуру ПУН зв’язків з Краєм, згодом – розвідку ОУН. З 1950 р. – на еміґрації в США, виконавчий секретар Українського конгресового комітету Америки. В 1994 р. брав участь у Першому Конгресі українців у Росії.

Розкол: версія Я. Гайваса

У часи, які передували розколу, та в часи самого розколу ОУН Гайвас, тоді в. о. Провідника ОУН в Україні, перебував у Кракові разом із Книшем. Оцінюючи позицію свого побратима по ПУН, Гайвас характеризував її так: «стаття, як це звичайно буває у Книша, наповнена вигадками, наклепами й інсинуаціями… Нічого дивного в тому немає»… оскільки «головним архітектором і співтворцем» «жахливого розколу» в ОУН був, на думку Гайваса, власне… З. Книш. За свідченням Гайваса, «не раз не два у вужчому гурті він хвалився: коли б не я, то вони (тобто Мельник та його прибічники. – Д. Я.) були б не протиставилися Бандері». Саме Книш, вів далі Гайвас, «зорганізував з групи своїх однодумців ядро змови у Кракові, яке ненадійно захопило центральне організаційне приміщення, а в ньому значне добро, чималу техніку й різні організаційні засоби. Всю ставку тепер поставив Книш на знищення групи С. Бандери. З розходжень в ОУН стався розлам», – такими словами оцінював ситуацію Ярослав Гайвас.

Між іншим, саме цю точку зору, спираючись саме на це свідчення Я. Гайваса, поділяють деякі сучасні дослідники.[130] Але про цю та інші опінії сучасних науковців – трохи згодом.

Висновки автора

Підсумовуючи все вищенаведене, можна зробити такі висновки.

Перший. 9 – 10 лютого 1940 p. y Кракові, адміністративному центрі так званої Генеральної губернії, під самим носом у окупаційної влади та її репресивного апарату прихильники Бандери провели «з'їзд», на якому, створили не нову організацію, а лише свій, паралельний, Провід тої самої ОУН, який називали «Революційним проводом Організації українських націоналістів».

Другий. На сьогодні відомі імена 14 учасників цих сходин. Дані про участь 27 осіб підтвердити тимчасом не видається можливим.

Третій. Головний документ, ухвалений ними, – «Акт з дня 10 лютого 1940 року», який починався словами: «Фактична керма Організації Українських Націоналістів за кордоном опинилася в руках людей, що зле виконують завдання Проводу Української Національної Революції… Цей документ «усував» від керівництва ОУН її вождя – Андрія Мельника та «передавав» керівне кермо до рук Степана Бандери та осіб, яких він мав одноособово призначити в якомусь майбутньому.

Четвертий. Ці дії та ухвала суперечили статутним документам ОУН і ніколи нею не визнавалися.

П'ятий. Ініціатори розкольницького заходу, на думку ПУН це були Бандера і Стецько, партійним судом були засуджені до смертної кари. У біографії Бандери це був уже третій смертний вирок.

Спробуймо перевірити ці та інші висновки та особисті опінії автора. Спершу надамо слово сучасникам.

Розкол: версії сучасників. П. Балей Хто такий П. Балей?

Балей Петро (псевдо: Паладій Осинка, 29.1.1912 —?), народився в с. Ощів (сучасний Грубешівський повіт Люблінського воєводства Польщі). Випускник Сокальської гімназії, Люблінського католицького університету, магістр. Економіст, журналіст, письменник, діяч кооперативного руху. В'язень концтаборів у Березі Картузькій та Аушвіці (1941–1944). На еміграції в Німеччині – директор видавництва і співредактор гезети «Українська трибуна» в Мюнхені (1946–1948). 1949 р. емігрував до США, працював будівельником. Редактор двомісячника «На слідах», автор «Альбома політв'язня», літературних та науково-публіцистичних праць. Почесний доктор Національного університету «Києво-Могилянська академія».[131]

Версія П. Балея

Точка зору колишнього редактора бандерівської газети, автора розвідки з історії українського націоналістичного руху зводиться до того, що розкол ОУН таки був, а винен у ньому не хто інший, як уже відомий читачеві Ріко Ярий. Цитую: «Враховуючи залежність зовнішньої політики ОУН від Німеччини, можна краще зрозуміти і діяльність Ріко Ярого, роль якого в «самостійній» політиці ОУН і в її розколі була в кризових пунктах вагоміша, ніж роль самого Коновальця та його наступників – Мельника і Бандери».[132]

Треба спеціально підкреслити, що таку оцінку П. Балей аж ніяк не висмоктав із власного пальця. В її основі – безцінні факти, докладно викладені в споминах головного обвинувача на Варшавському процесі Владислава Желенського «Забуйство міністра Перацького», а також і документи з «архіву Сеника», якими під час процесу оперував прокурор Желенський. Саме ці документи, до слова, вперто не бажають помічати всі без винятку сучасні українські дослідники проблеми.

Натомість П. Балей матеріалами Владислава Желенського послуговується. Наприклад, ці матеріали підтверджують оцінки З. Книша про становище в ОУН після загибелі Коновальця. Головний тогочасний конфлікт усередині Організації – за П. Балеєм – між представниками Краю і «закордонниками», між «молодими» та «старими». Ці конфлікти, як ми вже знаємо, різко активізувалися після окупації Польщі Німеччиною та СРСР.

Посилаючись на спомини учасників групи Бандери, він також вказує: такі вимоги «бандерівців» до ПУН стали наріжним каменем розколу:

– «унезалежнення української визвольної політики від виключно німецької орієнтації»;

– «перенесення місця осідку Головного Проводу до Швейцарії, щоби мати більшу свободу дій»;

– «закордонну політику вести з двох рівнобіжних баз: Німеччина і Північна Америка».

Однак, однак, однак…

Ці вимоги не підтверджуються, власне, відомими нам матеріалами Краківського зібрання. Це – по-перше. По-друге, ці тези були сформульовані анонімними учасниками того збору вже на еміграції. І, по-третє, практична політика Бандери цим пунктам суперечила.

Поза тим, «головні осяги політичної роботи Степана Бандери», за Петром Балеєм, такі:

– «найтрагічнішим у свої наслідках став розкол ОУНа «мельниківців» і «бандерівців»;

– «розкол на Мітельвальдській конференції 1948 року на т. зв. «угаверівців» і «бандерівців», яким Бандера вихолостив свою організацію від органічно нарослого інтелекту, здатного еволюціонувати її структурну схему»;

– черговий, третій за порядком розкол ОУН став наслідком виходу Бандери з тричленної комісії (Бандера, Ребет, Матла), призначеної Крайовим проводом для полагодження «програмових розходжень».

«Бандера, – підсумовує П. Балей, – не прийняв рішень Третього Великого збору і повернув свою фракцію на позицію ідеологічного монізму і безконтрольного, безвідповідального вождизму».

Прямо вказує П. Балей і на основну «зовнішню» силу, прямо зацікавлену в розколі ОУН задля ескалації українсько-польського конфлікту на території Генеральної губернії. Зокрема, цитує він виступ генерал-губернатора окупованої Польщі, рейхсляйтера Ганса Франка на з'їзді НСДАП 15 серпня 1942 p.: «В інтересах німецької політики треба підтримувати польсько-німецькі стосунки в напруженому стані. Кількість у 4,5 чи 5 мільйонів українців, що їх маємо в краю, є надзвичайно важливою противагою проти поляків»,[133] – заявив гітлерівський сатрап.

Версії сучасників (продовження). О. Бойдуник Хто такий О. Бойдуник?

Осип Бойдуник

Осип Бойдуник (8.12.1895 – 7.04.1966). Народився у м. Долина (сучасна Івано-Франківська обл.). Учасник Першої світової війни, старшина УГА та Дієвої армії УНР. З 1920 р. – член УВО. Випускник Празької вищої торговельної школи (1929 р.). Учасник установчого з’їзду ОУН, член КЕ на «західно-українських землях». У 1930–1931 рр. – співредактор тижневиків «Голос нації» та «Голос». 1931 р. заарештований за націоналістичну діяльність, засуджений до 4-х років ув’язнення (звільнився 1936 р.). Член ПУН (до 1941 р.), головний контрольний ОУН (до 1940 р.). Після 1944 р. – на еміграції, з 1954 р. – голова Української націоналістичної ради. Автор праць «Національний солідаризм», «Українська внутрішня політика», «Сучасний стан визвольної політики». 2010 р. перепохований на Личаківському цвинтарі Львова.

Версія О. Бойдуника

Пряма зацікавленість нацистського режиму у роздмухуванні українсько-польських непорозумінь та конфліктів, аж до переведення їх у фазу «гарячої» війни очевидна. Очевидним є і намагання знайти це по обидва боки українсько-польського кордону, який, за влучним висловом одного львівського архітектора, часто-густо пролягав посередині подружнього ліжка. А ліжок таких нараховувалося 200 тисяч.[134] Це – дані дослідження «Ідея Галичини. Історія і фантазія в габсбурзькій політичній культурі» (Te Idea of Galicia: History and Fantasy in Habsburg Political Culture) професора історії, директора Центру східноєвропейських і середземноморських студій Нью-Йоркського університету Ларрі Вулфа (Larry Wolff).

Саме цей інтерес, цю мотивацію головних діючих сторін проаналізував Осип Бойдуник. На його думку, «німецькі урядові чинники» …не могли простити Мельнику та єдиній тоді ОУН «відмови» організувати «повстання в тилах польської армії» в 1939 р. На думку Бойдуника, також і «у зв'язку з тим створилась версія про причини розламу ОУН у 1940 році, яка хотіла бачити виключне джерело розламу в німецьких інтересах… Ціла крайова верхівка ОУН і частина кадрів, включно з тими, які були німцями звільнені з тюрми чи з Берези Картузької, – веде він далі, – опинилися в 1939 р. у TT, переважно в Кракові. Заправлені в нічим і ніким не обмеженій «владі» в ОУН у Краю, ця «крайова» верхівка посягнула на таку ж «владу», але вже в цілій ОУН та на еміграції. Це посягання на «владу» виявилося на конференції в Кракові, оскільки не помиляюсь – в грудні 1939 р.». Саме тоді Ярослав Старух заявив: «ми не маємо проводу, а тому ми мусимо творити новий провід». Обурені представники голови Проводу ОУН Мельника тоді залишили засідання, а далі на ньому «виявились емоція і стихія, яка затьмарила здоровий глузд… Це є пляма на українському націоналізмі і ОУН та тодішній націоналістичній молоді, – писав О. Бойдуник, – яка брала участь у тих братовбивствах, яку не так скоро і не так легко вдасться змити». Ну і, нарешті, – уточнив він, – «більшість, зокрема студентської молоді в Краю, була під безапеляційним і безконкуренційним впливом Дмитра Донцова».[135] Далі дрібниці бракує – під час візиту Мельника до Кракова «посланець Бандери» (насправді – сам Бандера. – Д. Я.) вручив тому листа «з повідомленням, що полк. Мельник позбавлений членства» в ОУН.[136]

Версії сучасників (продовження). В. Косик Хто такий В. Косик?

Володимир Косик

Володимир Косик (псевдо: Борис Марченко, 26.11.1924 р.) народився в с. Вацевичі (сучасний Дрогобицький р-н Львівської обл.) Випускник Дрогобицької гімназії. Член ОУН. Під час Другої світової війни вивезений на примусові роботи до Німеччини. З 1948 р. живе у Франції. Навчався в Українському вільному університеті (Мюнхен), Сорбонському університеті, в Інституті історії сучасних міжнародних відносин. Голова «Об’єднання українців у Франції» (1961 р.). Автор наукових праць з історії УНР, Другої світової війни, українсько-французьких взаємин. Почесний голова громадської організації «Центр досліджень визвольного руху» (Україна).

Версія В. Косика

Хронологія розколу українського націоналістичного руху, розколу, який мав для нього в кінцевому рахунку трагічний характер, у викладі В. Косика виглядає так.

Ще в січні 1940 р. Ярий, Стецько та Лебідь делегували Бандеру і Лопатинського до Мельника з вимогою ввести до складу Проводу ОУН вісім їхніх прихильників. Мотивація – необхідність відреагувати на зміни в міжнародній ситуації.

Насамперед йшлося, і це відзначив сам Бандера, про ставлення до пакту Молотова – Ріббентропа, становища в Закарпатті тощо й такого собі «непорозуміння» в середовищі партійного керівництва, яке мало місце між власне ПУН та Крайовим Проводом ОУН. Цитую С. Бандеру: «всі ці розмови закінчилися негативним вислідом». Особливо це стосувалося вимог Бандери, «щоб плянування революційно-визвольної боротьби не зв'язувати з Німеччиною, не унезалежнювати її від німецьких воєнних плянів». Вимагали делегати також переведення Мельника до Швейцарії «або іншої нейтральної країни, яка має тверду лінію зберегти нейтральність у війні між Німеччиною і західними державами».

Чи можна в цьому випадку вірити словам Бандери? На мою скромну думку, безумовно ні. Аргумент – ці твердження були сформульовані ним роками пізніше – в статті «Перспективи української революції», за підписом «С. А. Сірий», що була надрукована у журналі «Визвольна політика» (Лондон, рік вид. І, чч. 4–5, червень – липень 1946 p.).

Не досягнувши порозуміння з вождем, 10 лютого 1940 р. «у Кракові зійшлися на нараду колишні провідники і члени Крайових Екзекутив та провідники і члени тодішньої Крайової екзекутиви». Спеціальним «Актом», – переконує В. Косик, – вони заявили, що «свідомі свойого обов'язку й історичної відповідальності за чистоту національної ідеї і перемогу Української національної революції», вони, «згідно з волею тих націоналістичних кадрів, якими проводимо, віддаємо керму Організації українських націоналістів у руки Степана Бандери і тих, кого він покличе». Цей «Революційний провід» вони «наділили правом і поклали на нього обов'язок кермувати Українською Національною Революцією». Далі, констатує В. Косик, про цей Акт «знало лише незначне число провідників, а поза тим цей Акт держав PU у тайні, щоб улегшити полк. Мельникові розв'язку справи та не виносити внутрішніх обставин назовні…».

Далі В. Косик підтверджує вже відомі нам речі про лист Бандери до Мельника від 5 квітня стосовно того, що він, Степан Бандера, «перейняв керму діяльності ОУН і покликав Революційний Провід», і висунення Мельникові ультиматуму про відставку до 8 квітня. Підтверджує і дані про передачу 7 квітня Степана Андрійовича Бандеру та Ярослава Йосиповича Стецька до «Головного Революційного трибуналу» за «узурпацію» влади та здійснення «вчинків, спрямованих на виразну шкоду Організації». Наводить і лист-заклик Мельника до членів ОУН від 8 квітня про те, що він «рішений з невгнутою твердістю та найбільшою рішучістю у корні ліквідувати всі спроби розломити Організацію українських націоналістів».

Констатує В. Косик і те, що того самого дня Революційний провід, власне – підсудні Бандера та Стецько, довели «до відома членів ОУН», що від 7 квітня Мельник «перестав бути остаточно головою Проводу українських націоналістів», а влада в ОУН перейшла до рук Степана Бандери та «покликаного ним Революційного проводу ОУН». Цитує лист голови ПУН до членів Великого збору ОУН та Проводу ОУН від 9 квітня про акцію групи Бандери – Стецька як «здавна упляновану» «диверсію… позбавлену всякого ідейного підніжжя і спричиненого анархічним егоцентризмом декількох одиниць», повідомив, що він «змушений викорінити до основ це ядро розкладу в нашому рухові» і передати Бандеру й Стецька до партійного суду.

Паралельно Мельник, – і це новація в розвідці В. Косика, – не знаючи про позалаштункову інтригу Ріка Ярого, одного з ініціаторів розколу, доручив саме йому «місію ліквідації диверсії внутрішньо-організаційним шляхом». Діяльність парткомісії у складі Ярого, Ґабрусевича. Ленкавського, Сеника та Шухевича позитивного результату, ясна річ, не мала. Отож у другій половині червня Мельник ультимативно зажадав від Бандери та його подільників «визнати обов'язуючими постанови Другого ВЗУН» (тобто «легітимного Другого Великого збору 1939 р. – Д. Я.) та «беззастережно підпорядкуватися голові ПУН», а також відкликати всі документи, вже розповсюджені розкольниками та скасувати всі кадрові призначення. Виконання цих вимог він вважав способом розв’язки конфлікту «мирним шляхом».[137]

Версії сучасників (продовження). С. Мудрик-Мечник Хто такий С. Мудрик-Мечник?

Степан Мудрик-Мечник

Степан Мудрик (псевдо: Мечник, 5.10.1919 – 20.04.2004) народився в с. Криве (сучасний Радехівський р-н Львівської обл.) у селянській родині. Активний діяч «бандерівської» ОУН. За наявними даними, у січні 1942 р. – член обласного проводу Київської області. В липні 1942 р. Мудрик був заарештований німцями на Білоцерківщині, але втік з-під арешту. Був заступником командира воєнної округи (ВО) УПА «Буг».

Удруге заарештований у листопаді 1943 р., був засуджений до смертної кари. В’язень нацистських концтаборів Ґросрозен, Дора, Заксенхаузен, Ревенсбурґ. Після звільнення – активний діяч закордонних частин ОУН: керівник розвідки (з 1951 р.), член Проводу ЗЧ ОУН, тереновий провідник ОУН у ФРН, заступник президента Всесвітнього конгресу вільних українців (ВКВУ) в Європі, голова Головної ради ОУН (з 1991 р.). Помер у м. Новий Ульм.

Версія С. Мудрика-Мечника

У принципі, його формула, формула принципового прихильника бандерівської течії в ОУН, звучить так: «…розкол стався не в Україні, а на еміграції. Підпільна ОУН в Україні одностайно перейшла на бік С. Бандери». Це можна розуміти так, що ніякого розколу в середовищі ОУН і не було. Мимоволі виникає питання: а на якій підставі він зробив такий оригінальний висновок? А ось на якій: у грудні 1940 p. C. Мудрик-Мечник нелегально перейшов радянсько-німецький кордон і, після недовгого перебування в Кракові, опинився в Кристинополі. «Тут, – пригадував він, – працював Василь Карпишин, родом з Яструбич, теолог, який не хотів висвячуватися на священика», якому мемуарист і повідомив цей факт. «Там (тобто на території УРСР. – Д. Я.), – казав він, – сувора дійсність, немає часу на такого роду суперечки».[138] Таке от обґрунтування.

Версії сучасників (продовження). Г. Полікарпенко

Наразі нам не вдалося виявити відомостей про нього. Одне безсумнівно: він був якщо не безпосереднім учасником подій, то принаймні активним їх спостерігачем. Через 10 років після тих подій Г. Полікарпенко, перебуваючи на

еміграції, охарактеризував те, що сталося, в таких висловах: «Розкол почали, за спонуками Ріхарда Ярого, Бандера, Стецько, Лебідь, Ґабрусевич, Стахів, Ленкавський і кілька інших їхніх товаришів. Ця група членів ОУН була заарештована 1934 року в зв'язку з атентатом на міністра Перацького… Диверсанти довели, що їм ішло не про концепційні розбіжності, а про перебрання в свої руки влади… Диверсія не мала за собою жодного концепційного оправдання».[139]

Розкол: версії сучасників. НКВС

Сталінські чекісти знали всі подробиці і про розкол, і про взаємини Революційного проводу і просто Проводу ОУН, і про взаємні поборювання всередині кожного з них. Це, між іншим, є зайвим доказом того, що вони мали свою мережу інформаторів усередині і ОУН, і її крайових екзекутив, і, мабуть, в самому ПУН. За доказами далеко ходити не треба.

Досить взяти до рук спецповідомлення наркома внутрішніх справ УРСР І. Сєрова секретареві ЦК КП(б)У Микиті Хрущову від 3 грудня 1940 р. Суть така: НКВС спромігся упровадити до націоналістичного середовища агента Українця. Йому організували «втечу» до ГГ, де він зустрівся із добре вже відомим нам З. Книшем. Той докладно розповів Українцеві про стан справ у націоналістичному середовищі, про взаємини «бандерівців» та «мельниківців», про всі скандали в обох таборах.

«З метою найбільш успішної боротьби з ОУНівським підпіллям у західних областях СРСР, – йдеться в доповіді Хрущову, – стан розколу ОУНівської організації в Кракові є найбільш зручним для широкого упровадження нашої агентури та підпорядкування нашому впливові бандерівського напрямку як найбільш реакційного».[140]

Аналізуючи причини розколу 1940 p., НКВС вказувало на таку його основну причину: «напруження» в ОУН виникло ще в 1937–1938 pp. Перша причина – неавторитетність фігури Мельника як керівника ПУН. Головний чекіст УРСР, Іван Сєров, який підписав цитований документ, відзначав: Мельник – «особистість маловідома… з причини багаторічної непричетності до діяльності підпілля та тісного співробітництва з католицькими кругами». Причина друга – передача Сеником та Барановським «частини закордонного архіву Проводу, яка стосувалася організації в Краю… до рук польської поліції». Причина третя – скликання в Римі Другої ВЗ ОУН: Край представляли лише два делегати, в той час як абсолютна більшість учасників конгресу представляли ОУН еміграції. Останні, часто-густо у відриві від життя Краю, підходили до вирішення конкретних програмних або інших питань.

Однак крайня напруга виявилася лише тоді, – констатували чекісти, – коли з'ясувалося, що в Проводі немає ясного уявлення, яку саме політику повинна проводити організація в Краю, до чого їй необхідно готуватися, що існує лише одна неясна надія на позитивне ставлення до української справи з боку Німеччини. Це призвело до того, – підсумовує автор документа, – що фактично організація в Західній Україні виявилася непідготовленою до приходу більшовиків і остаточно дезорганізованою, у зв'язку з чим більшість членів, услід за іншими партіями, попрямувала на еміграцію до Німеччини, до Польщі, до Чехословакії і т. д. У той самий час, – підсумовують чекісти, – «з санкції польської влади з тюрем були випущені основні кадри крайовиків-націоналістів, які внаслідок обставин, що склалися, в більшості своїй потрапили до Генерал-губернаторства або ж до Західної Польщі прямо до німців (до т. зв. Рейху). Серед останніх називалися Бандера, Лебідь, Климишин» та ін.

Далі І. Сєров указував: не досягнувши порозуміння з Мельником щодо необхідності реорганізації ОУН, Бандера, Климишин, Лебідь, Лопатинський, Равлик та Стецько на початку січня 1940 р. вирішили «для себе» провести наради членів ОУН. Такі наради відбулися наприкінці місяця в Берліні, Відні, Кракові та Празі. Участь у них взяло «більше 200–250 осіб», у т. ч. високопоставлені члени ПУН, які «також дуже критикували політику Мельника й особливо Сеника та Барановського». «Згадані наради, – читаємо далі, – …обрали Бандеру керівником т. зв. «тимчасового Проводу». Цей Провід Бандера повинен був сформувати пізніше і про це довести до відома Мельника разом з переданими йому побажаннями нарад».

Далі в документі викладено відому фабулу подій і їх підсумок: Другим збором ОУН, який відбувся в Кракові в лютому 1941 p., «остаточно завершився конфлікт усередині однієї Організації і далі вже продовжував існувати як боротьба двох окремих організацій за вплив і позиції в українському суспільстві». Підпис під документом такий: капітан Рубан.[141]

Опінії капітана Рубана – останнє в ряду відомих мені сьогодні суджень сучасників про історичний розлам в українському націоналістичному русі. Погляньмо тепер, якої точки зору дотримуються сучасні нам дослідники та описувачі процесу.

Розкол ОУН: версії сучасних дослідників Версія В. В'ятровича

Екс-голова Галузевого архіву СБУ, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху, автор кандидатського дослідження «Закордонні рейди УПА в контексті реалізації антитоталітарної національно-демократичної революції народів Центрально-Східної Європи», переконує: в Кракові була створена нова, друга ОУН. Так і пише: «новостворена ОУН на чолі зі Степаном Бандерою». І це при тому, що ані сам Степан Андрійович, ані будь-хто з його прибічників у націоналістичному русі ніде, ніколи і ні за яких обставин не вважали, що вони «створили» ОУН. Хіба «Революційний провід» Організації.

Ще одна цитата шановного колеги: «інструкції, підготовлені керівництвом націоналістичного руху навесні 1941 p., свідчать: оунівці не очікували передачі влади союзниками, а готувалися захопити її самостійно. Реалізація цих інструкцій ставила німецьку владу перед доконаним фактом створення незалежної України і розгортання її апарату».[142]

Подібне твердження не дає відповіді на прості запитання. Наприклад, про так званих «союзників» Бандери. Група націоналістів під проводом Бандери і Великогерманський Рейх не могли бути союзниками в принципі, оскільки мали різну правосуб'єктність: політична група не може бути союзником держави. Союзником Гітлера були в різні часи Франція, Велика Британія, СРСР, Японія, Угорщина, Словакія, Фінляндія, Іспанія, Румунія, але не політичні рухи/ партії цих країн – навіть ті, які перебували коло державного керма.

Відкритим залишається і питання про так звані «інструкції»: де і коли вони були видані? (Нижче ми покажемо, що така «інструкція», якщо вона і була, то з'явилася хіба що пізно увечері 30 червня 1941 р. – Д. Я.) Нарешті, незрозумілим залишається, як можна було фізично «розгорнути» націоналістичний апарат на території УРСР, яку німці окупували й створили на її території «рейхскомісаріат „Україна"»? А скільки людей потрібно було для «розгортання» такого апарату на окупованих територіях Генерал-губернаторства та рейхскомісаріату? Ці та інші питання автори подібних суджень взагалі обходять.

Версія Т. Гривула

Тарас Гривул – кандидат історичних наук (дисертація «Військово-політична діяльність Організації українських націоналістів на території західних областей України (вересень 1939 – червень 1941 pp.)»), старший викладач Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С. Гжицького в цікавій розвідці, спеціально присвяченій розколу ОУН, поклав вину за це на двох осіб – Мельника та провідника КЕ Володимира Тимчія.

Хто такий В. Тимчій?

Володимир Тимчій

Володимир Тимчій (псевдо: Лопатинський, Євгеній, Володимир Зборівський, Сніг, Окулярний; 28.11.1911 – лютий 1940). Народився в с. Грабовець (сучасний Стрийський р-н Львівської обл.). Випускник Стрийської гімназії, студент правничого факультету Львівського університету. Член ОУН з 1932 р. Неодноразово притягався до відповідальності за націоналістичну діяльність, утримувався в таборі Береза Картузька. В червні 1939-го – лютому 1940 р. – крайовий провідник ОУН. Один з ініціаторів створення РП ОУН. Загинув під час переходу радянського кордону.

Версія Т. Гривула (продовження)

У цитованому ґрунтовному дослідженні можна, зокрема, довідатись і про такі подробиці цієї історичної події. Тимчій, «який вдруге перейшов кордон», та С. Бандера в першій половині січня 1940 р. зустрілися в Кракові з Мельником. Їх пропозиції вождеві «можна умовно поділити: 1) стратегічні питання, зокрема вибору союзників у боротьбі (а таких у принципі не було і бути не могло. Ані в Європі. Ані поза її межами. – Д. Я.); 2) питання боротьби на території СРСР; 3) персональні справи ОУН».

Ці відомості Т. Гривул придумав не сам – запозичив зі статті Бандери «У десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН». «Невизначеність Мельника» у цих питаннях, на думку дослідника, «стала формальною підставою для утворення… проводу під керівництвом Бандери… Виходили вони (ініціатори створення РП. – Д. Я.) з того факту, що, незважаючи на важливість ситуації ПУН за 4 місяці не зробив жодної спроби визначити напрями роботи ОУН, не проявив своєї діяльності, що було рівносильно заяві про недієздатність».

Ще «один з аргументів виділення відмінностей» між ПУН та РП ОУН, – відзначає дослідник, – такий: «мельниківці» однозначно критикували будь-які дії, які призводили до непотрібних, на їхню думку, жертв…Натомість «бандерівці» людські втрати розглядали як неминучі при боротьбі».

Ще один фрагмент загальної картини такий: «Багато націоналістів, які перейшли із Західної України, – пише він, – з недовір'ям ставилися до особи Голови ПУН Андрія Мельника». Причина – «за часів Польщі він очолював молодіжну організацію Католицька асоціація української молоді «Орли», яку частина націоналістів вважала ворожою щодо ідеології ОУН».

Отже, згідно з цією концепцією, першооснова розколу – призначення на посаду голови ОУН Мельника. «Провина» за це лягає на рамена не кого іншого, як О. Сеника. Підстава для такого висновку – точка зору одного з прибічників Мельника В. Лісового. Згідно з цією точкою зору, саме Сеник «зробив фатальний крок», запросивши до керівництва ОУН Мельника. А той, на думку В. Лісового, якого цитує Т. Гривул, «був опікуном протинаціоналістичної організації «Орли», організував 1933 р. свято «Українська молодь – Христові», що політично було звернено проти ОУН, та й взагалі був чужий і ворожий націоналізмові. Його прихід був капітуляцією націоналістичного руху перед опортуністичним світом, що його речником був не хто інший, як сам Мельник».

Вказує Т. Гривул і ще на один фактор розколу: «ситуація з підпорядкуванням саме РП ОУН була наслідком не тільки ідеологічних, стратегічних чи яких інших чинників, але й персонального знайомства із членами саме Революційного проводу». А «визначальну роль» у легітимації РП ОУН серед націоналістів, які залишилися на території УРСР, «відіграв крайовий провідник В. Тимчій. Він своєю присутністю легітимізував створення РП ОУН і надав йому своєрідний «мандат на керівництво… Про створення РП ОУН, – переконаний Т. Гривул, – спочатку знали тільки учасники зібрання (в Кракові. – Д. Я.), лише згодом на еміграції почалася «війна» друкованих матеріалів. Ще менше інформації отримували члени ОУН на території СРСР…Тому до вересня – жовтня 1940 р. низові організації не були поінформовані про розбіжності і про зміну Проводу». «Волинський обласний провідник Іван Скоп'юк – Сатана після отримання інформації про події в Кракові заявив, – повідомляє автор статті, – що «після того, що сталося в Центральному проводі ОУН, для мене ні Мельник, ні Бандера не можуть бути авторитетами»…Станіславський обласний провідник Олександр Луцький та його заступник Василь Чижевський, у свою чергу, вважали конфлікт «під ту пору некорисним, але погоджувалися, що він був неминучий»,[143] – підсумовує Т. Гривул.

Версія Г. Гордасевич

Галина Гордасевич – донецька поетеса, член Спілки письменників України, співзасновниця Донецького товариства української мови та Донецького крайового Руху, вивчивши стоси написаного на цю тему до неї, констатувала: 10 лютого 1940 p.: «як би не доводили послідовники ОУНр (тобто революційної. – Д. Я.)… що це не був розкол, а лише очищення ОУН від опортуністичних елементів, але це таки був розкол».[144]

Версія І. Патриляка

Один з найавторитетніших дослідників, доцент кафедри новітньої історії України Національного університету ім. Тараса Шевченка, кандидат історичних наук, автор монографій «Військова діяльність ОУН(б) у 1940–1942 pp.», «Україна в роки Другої світової війни: спроба концептуального підходу» та численних публікацій у наукових та інших періодичних виданнях, посилаючись на статтю В. Кука «Степан Бандера», вважає: «27 зібраних у Кракові керівників Крайової екзекутиви… одностайно підтримали ідею створення Революційного проводу і визнали своїм лідером С. Бандеру».[145]

З цього твердження аж ніяк не можна зрозуміти, як підпільна організація, та ще й на підконтрольній СРСР території, могла мати аж 27 керівників? Натомість, ясно випливає: 10 лютого 1940 p. y Кракові (який, до слова, сам Василь Кук вважав після німецької окупації Польщі, «у ту пору… своєрідним центром культурного й політичного життя»[146]) відбулося зібрання тільки львівських націоналістів. Представники інших екзекутив участі в цьому не брали, рішення про призначення Бандери лідером ОУН не ухвалювали. Отже, наголосимо на цьому знову, йдеться, в кращому випадку, не про створення ОУН(б), а про відхід від ОУН частини її галицьких членів, які надалі користувалися тою самою абревіатурою, додавши до назви керівного її органу лише одне слово – «Революційний».

Версія Ю. Шухевича

Син героя, легендарного провідника ОУН та УПА, Герой України Юрій Шухевич з таким висновком категорично не погоджується. В передмові до розвідки Гордасевич він вказує: «…вся боротьба між ними («бандерівцями» та «мельниківцями. – Д. Я.) – це боротьба за тактику дій! І не було ніяких принципових ідеологічних розбіжностей!! Як з боку Мельника, так і з боку Бандери робилося все, щоб розлам не наступив. Лише втручання зовнішніх ворожих сил привело до того, що пізніше сталося в ОУН».[147] Питання про це, які саме «зовнішні сили» спричинилися до того, залишилося без відповіді.

Розкол: перші наслідки

«Великих труднощів зазнали ми від бандерівців, що не поминали ніякої нагоди, щоб не пустити нам шпильки в бік, а в своїй винахідливості і зручності були просто подиву гідні…Перш, що зробили бандерівці, – старалися залишити своїх інформаторів у наших рядах… слідкувати за всім, що в нас діється, і доносити своєму таємному розвідувальному контакту» (це можна розуміти, що йдеться про абвер. – Д. Я.). «…Десь на переломі 1940–1941 років бандерівці проголосили бойкот до всіх членів нашої організації, перестали з нами вітатися на вулиці і вдержувати які-небудь зв'язки». Так вважали принаймні деякі прихильники легітимного вождя Організації українських націоналістів. «Біжуча організаційна праця, – розповідав З. Книш про стан справ у 1940 р., – …нажаль, принаймні перших шість місяців, спрямована була… головним чином з бандерівщиною, цебто велася на внутрішньо-організаційному фронті…Сильна і горда колись ОУН зійшла на людське позорище і стала посміховищем у тих, що ще недавно мали закриті уста страхом перед її силою і мимовільним подивом до її живучості».[148]

Мав розкол і безпосередні наслідки організаційного, якщо доречно так сказати, ґатунку. Наприкінці серпня 1940 р. «мельниківці», вирогідно за підтримки німців, захопили приміщення, в якому концентрувалися прихильники РП ОУН, – з усім обладнанням та усією документацією. «РП ОУН побоювався, що ТІУН скористається із отриманих матеріалів і зможе втрутитися в діяльність крайової мережі». У відповідь «бандерівці» звинуватили опонентів «у роботі на користь чужих, у т. ч. ворожих, розвідок. Тому будь-яких представників, які приходять із Кракова (на територію УРСР. – Д. Я.) доручалось знищувати».[149]

Відкритих форм набула війна за вплив на місцеві клітини ОУН. Картина тут до сьогодні не є ясною і навряд чи буде колись намальована. Наприклад, «мельниківці» вважали брехнею відомості про масовий перехід низових осередків до стану «бандерівців». Так, Книш на десятках сторінках подає конкретні факти створення та розвитку партійних осередків на теренах Генерального губернаторства «впродовж зимових місяців 1940 і 1941 років».[150] Натомість, сучасний дослідник свято переконаний у тому, що «єдиним краєм, в якому існували осередки ОУН А. Мельника була Буковина».[151]

Не менш заплутаними залишаються питання – а хто увіходив до Революційного Проводу? Кого саме «покликав» Степан Бандера до керівного керма? З ким розділяв тягар відповідальності за стан справ в Організації, яку чи то очолив, чи то нібито очолив?

Жодне з відомих мені десятків видань, присвячених темі передвоєнної діяльності ОУН, відповіді на них не містить. Пощастило натрапити хіба на одну згадку. Вона така: «Революційний провід» – це фактично квартет, який дехто називав «великою четвіркою». «Функції» в ньому нібито розподілялися так: Бандера – «очолення», цебто загальне ведення і репрезентація»; Ярий – «зовнішні справи, що в конкретному випадку і в даному часі зводилися до німецьких зв'язків»; Шухевич – «інженер, організатор кадрів диверсії»; Стецько – «ідеологічне підмурування всієї акції. Його доля і становище в диверсії, а зокрема непримеренна постава до будь-яких спроб порозуміння усередині націоналістичного руху, скоро винесли на самий верх диверсійної течії».[152]

Розділ V Львів, 30 червня 1941 p.: версії

Версії сучасників Версія С. Бандери

По-партійному виважена версія була сформульована провідником РП аж у липні 1948 р. Відтоді вона стала догматом у тій частині націоналістичного українського середовища, яке існувало в країнах Західної Європи, Північної Америки та Австралії. Після проголошення державної незалежності України в 1991 р. ця версія стала дороговказом якщо не для всіх, то для переважної більшості національних істориків.

Версія така: «Акт відновлення Української Держави і розпочате ним державне будівництво – це були дії, виконані революційним порядком, і заздалегідь було відомо, що Гітлер відповість на них безоглядними репресіями». Проголосили цей Акт «Народні збори».[153]

Версія Я. Стецька

Автор основоположного для бандерівців документа, організатор, основна дійова особа процесу «відновлення» Української Держави, внаслідок якого було розстріляно та ув'язнено сотні українських націоналістів, залишив розширений, докладний звіт про події того дня. Його було оприлюднено за 25 років після вікопомного дня – 1967 р. Ознайомимося з ним.

Акт відновлення Української державності (варіант 1)

Стецько подав його в такій редакції:

«Акт проголошення

відновлення Української Держави

1. Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада.

Суверенна українська влада запевнить українському народові лад і порядок, усесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння його потреб.

2. На західних землях України твориться українська влада, яка підпорядковується українському національному урядові, що створиться в столиці України – Києві.

Українська національно-революційна Армія, що твориться на українській землі, боротиметься далі проти московської окупації за суверенну соборну Українську Державу і новий, справедливий лад у цілому світі.

Хай живе суверенна соборна Українська Держава!

Хай живе Організація Українських Націоналістів!

Хай живе провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера!

Ярослав Стецько, голова Національних зборів». [154] Львів-город, 30 Червня, 1941 p., год. 20.

Акт відновлення Української державності (варіант 2)

У цій версії відсутні два принципові положення, які подають інші публікатори вікопомного документа. Перше звучить так: «3. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з націонал-соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації». В останньому абзаці, який починається словами «Українська національно-революційна армія» відсутні лише чотири слова. Але яких(!): «спільно з союзною німецькою армією».

Сам Стецько пояснив ці та інші розбіжності в редакціях «Акта» так: «оригінальні тексти були оформлені мною, писані рукою, не було машинових копій. Передані через радіостанцію тексти напевно не були стенографовані у різних містах України. Був відтворюваний їх зміст з пам'яті чи нотаток, не раз переплетений інформаціями з промов чи привітань на Зборах, із репортажів; тому не завжди можливо відрізнити текст документів від репортажів».

Зауваження автора

Перше питання, яке виникає після прочитання цього документа – де, коли, в який спосіб український народ висловив свою «волю» на створення держави, яка мала діяти з націонал-соціалістичною Німеччиною? До 30 червня 1941 р. галицькі українці були в змозі (і вільно користалися цією змогою) голосувати на виборах у Польській Республіці. Українці в межах УРСР всі як один голосували на виборах до Верховної Ради УРСР та Верховної Ради СРСР А також на виборах до рад міських, сільських та обласних. Голосування те давало результат 99,9 % «за» – але такими були умови радянського терористичного режиму.

Від питань риторичних повернімося до споминів Стецька.

22 – 30 червня: версія Я. Стецька

Ця частина його розповіді починається з моменту озброєння фальшивими документами, які «наша група» «дістала від наших перекладачів з вермахту». З цими паперами, пише Стецько, вона, «наша група», перетнула колишній польсько-радянський кордон «біля Ярослава» (тепер це адміністративний центр сучасного Ярославського повіту Підкарпатського воєводства Польщі). «Наша група» – це Ярослав Старух (член Проводу та крайовий провідник бандерівської групи, Іван Равлик, Василь Кук, Лев Ребет, Дмитро Яців, Іван Вітошинський та, «мабуть», Лімницький, «організаційний референт Крайового проводу на ЗОУ» (справжнє ім'я – Ярослав Хомів. – Д. Я.). Отже, 7 або 8 осіб. їх, учасників «нашої групи», об'єднувало не тільки те, що всі вони з молодих років були українськими націоналістами.

Об'єднувало не тільки те, що практично всі вони, польські громадяни, пройшли через тюрми, з яких були звільнені німцями. П'ятеро з них – Ребет, Стецько, Старух, Хомів та Яців, практично водночас навчалися на юридичному факультеті Львівського університету. Равлик, найвірогідніше, представляв у цій групі бандерівську «службу безпеки», Кук – її «військове» крило.

Тут, біля Ярослава, вони знайшли «залишене більшовиками невелике вантажне авто»[155] разом із водієм, дезертиром Червоної армії. «Переїжджаючи» цим автом «через міста і села… проголошували на зібраннях відновлення державносте встановляли місцеву владу, організовували міліцію, порядкували господарське життя і – спішили дальше серед риску, небезпек і справді отчайдуших зусиль». Усіх населених пунктів по дорозі Ярослав – Львів більше двох десятків, відстань між ними – понад 100 км. Як не крути – «відновлювати державність» доводилося мінімум у трьох селах щодня. При цьому група пересувалась із такою швидкістю, що «інколи проривались через бойові німецькі лінії і знову завертали…». Нарешті, – пише Стецько, – «ми добилися до Львова якраз після вмарилу німецьких військ» (виділено нами. – Д. Я.). Перші німецькі частини вступили до міста, згідно із спомином Стецька, приблизно о пів на п'яту 30-го числа[156] червня місяця.

30 червня, ранок: версія Я. Стецька

Зупинившись на площі перед собором Св. Юра, учасники «нашої групи» вирішили: німці, які дуже швидко просуваються територією СРСР, «можуть внеможливити нам здійснення нашого пляну – доконаних фактів у Києві». Тут восьмеро осіб, обговоривши поточний політичний момент, ухвалюють:

– скликати «сьогодні вечором Національні збори революційним порядком»;

– «творимо негайно Міське Управління Львова, скликаючи на год. 16 чи 17 найвидатніших громадян Львова, компетентних по цій лінії; я (тобто Стецько. – Д. Я.) прибуду на той час, щоб заприсяжити членів новоствореної Управи… на вірність Українській Державі»;

– захопити радіостанцію, якій надати ім'я Євгена Ко новальця.

30 червня, зустріч з митрополитом Шептицьким: версія Я. Стецька

Це – один з надпринциповіших моментів в усій цій історії. Стецькові було абсолютно ясно зрозуміло, що будь-які політичні рішення в українській громаді Галичини взагалі, у Львові зокрема мають значення тільки в тому випадку, якщо на них дав благословення настоятель УГКЦ.

Отож відразу по нараді восьми Стецько «пішов до митрополита графа Андрея Шептицького, щоби скласти привіт найвищому українському авторитетові». За його словами, розповів митрополитові про стратегію ОУН(б) – «творити доконані факти… без огляду на те, яка є постава зовнішньої сили, чи буде вона союзником, партнером чи окупантом». Вислухавши все це, Шептицький, за твердженням мемуариста, сказав: «честь України вимагає робити те, що ви задумали сьогодні. Робіть в ім'я Боже, я благословляю». Цей пасаж міститься на с. 186. А на с. 218 Стецько пише про те, як уранці наступного дня він прийшов до глави церкви з метою «поінформувати митрополита про події попереднього вечора, незалежно від звідомлення архієпископа Йосифа».

Пояснюю: сам Шептицький від участі в акції ухилився – більшовики, мовляв, конфіскували його авто. Вислав замість себе як спостерігача свого майбутнього наступника о. Йосипа Сліпого. Той, як пояснив особисто авторові цієї розвідки багатолітній секретар майбутнього Патріарха Йосипа о. д-р Іван Дацько, «з послуху пішов»… Але без яких-небудь повноважень.

30 червня, зустріч із Р. Шухевичем: версія Я. Стецька

Далі Стецько переконує: він Шептицького не обдурював. Усі свої ідеї та дії на наступні декілька годин попередньо узгодив особисто із Шухевичем (на той момент офіцером вермахту), але той на проголошення державності не прийшов, «бо повинен бути на похороні брата», поневічене тіло якого знайшли в приміщенні тюрми на вул. Лонцького.

Зауваження автора

Навряд чи командування полку «Бранденбург», у якому служив Шухевич, та очільники держави, якій він присягнув, схвально би поставилися до участі офіцера німецької армії у проголошенні державної української незалежності на землях, щойно Німеччиною окупованих. Сам Шухевич, наскільки це відомо, ніяких відомостей щодо цього не залишив.

30 червня, день, Ратуша: версія Я. Стецька

Далі, за Я. Стецьком, події розвивалися таким чином. У будинку львівської Ратуші, в якій «все було понищене», він «присів на якихось дошках», на яких «накреслив план проголошення відновлення державности, хід думок» своєї промови. «Усе це діялося в поспіху, нотатки роблено олівцем на кусниках паперу». Це – сторінка 190. На с. 206 автор споминів, натомість, зазначає: «Акт проголошення відновлення я зачитував особисто як рішення Організації(тобто бандерівської групи, ухвалене її Революційним Проводом невідомо де і коли. – Д. Я.), запропоноване на затвердження чи вдобрення Національних Зборів», які вони щойно вирішили скликати «революційним порядком»! І далі, відповідаючи своїм анонімним критикам: «тут не є істотною юридична еквілібристика…».

30 червня, день. Збори у будинку «Просвіти»: перша версія Я. Стецька

Написавши величний державотворчий план на клаптиках паперу, Стецько вийшов із будинку Ратуші, перейшов через вулицю – до будинку «Просвіти». Тут якраз у цей момент «відбувалося творення міської управи Львова». Перервавши свій виступ на виборах міської управи, один із промовців, згаданий член РП Старух, передав слово Стецькові.

Виклавши свою позицію, той, за його словами (які, як і всі інші повідомлення Стецька не підтверджуються іншими свідками або прямо ними спростовуються), «прийняв присягу на вірність Українській Державі від новопокликаного посадника Львова і інших, які входили до управи міста, побажав успіху і обіцяв повну підтримку від ОУН». Тільки після того до помешкання «почали сходитися скликані на Національні збори громадяни». До слова, анонімні, в невідомій кількості, невідомо ким, коли і в який спосіб скликані.

30 червня, день. Збори у будинку «Просвіти»: друга версія Я. Стецька

Ця версія відрізняється від попередньої.

Слово – Стецькові: «відкриваю Національні Збори…». Відкривши в такий спосіб історичної ваги збори, він промовляє: «ОУН звертається до Національних Зборів схвалити її рішення про проголошення відновлення державності. У часі вичитування мною документа про проголошення державності усі встали, відспівавши після цього національний гімн». Далі учасники зборів заходилися обговорювати державницьку ініціативу. Слово, за Я. Стецьком, мали 4 чи 5 осіб, після чого «Акт» і був присутніми схвалений – датований він двадцятою годиною.

Після завершення співу «Не пора, не пора» Василь Кук прочитав пропозицію Бандери про призначення Стецька «головою Правлінння на вдобрення Національних Зборів» та «запропонував від ОУН уповноважити» Стецька «покликати Правління звільняти – призначати членів його. Національні Збори одобрили становище ОУН і прийняли цю пропозицію…»

А де був Степан Бандера?

Тут, мимоволі, виникає питання: в який спосіб Кук, який за декілька хвилин перед тим намовляв Стецька утриматися від проголошення «Акта», встиг подолати більше 320 км від Львова до Кракова? Як довідуємося від П. Балея, Бандера мусив увійти до Львова разом із групою Стецька і «Нахтігалем», але його «в останню хвилину затримали німці в Кракові».[157] Причина «затримки» наразі невідома.

Констатація автора

«Отримати» письмове уповноваження від Бандери і повернутися до Львова, не виходячи при цьому із зали «Просвіти», можна тільки в один спосіб – якщо вдатися до послуг диявола з роману Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита».

Обрання Державного правління: версія Я. Стецька

Від незрілих авторських зауважень знову повернімося до розповіді Стецька.

Того вечора він, уперше з моменту переходу кордону, «заснув під дахом». Що відбувалося наступними днями, зрозуміти з його споминів неможливо. За словами Стецька, станом на 5 липня «члени Українського державного правління були в дійсності устайнені й отримали свої номінаційні грамоти». Склад ДП, за його версією (а кому, як не йому, знати членів свого уряду!) такий: Я. Стецько (голова і керівник «ресорту соціальних реформ»), професор М. Панчишин (перший заступник голови, міністр здоров'я), Л. Ребет (другий заступник голови), В. Петрів (міністр оборони і керівник УЦК у Кракові), Р. Шухевич і О. Гасин (заступники міністра оборони), В. Лисий (міністр внутрішніх справ), М. Лебідь (міністр державної безпеки), В. Стахів (міністр закордонних справ).[158] І це – весь список.

Арешт: версія Я. Стецька

Наступна зафіксована в пам'яті Стецька дата – якийсь день після 10 липня. Саме тоді він був «заарештований», причому прийшов за ним одягнений у мундир СД «провідний член ОУНм Чучкевич». Удвох прийшли до СД. Тут йому оголосили про арешт. На вечерю принесли «какао з хлібом». Потім перевезли до Кракова, де передали армійським колегам. «Офіцери вермахту відносилися до нас тактовно», – засвідчив арештант. Далі поїздом, за одну ніч, перевезли до Берліна, де Стецька та інших його колег допитували представники Oberkommando der Wehrmacht (OKW) – Верховного командування вермахту та СД. У Берліні всі вони «перебували на вільній «стопі», але під постійним наглядом гестапо». Рівень нагляду не перешкоджав зустрічам, зокрема з послом Японії та прем'єр-міністром Литви.[159]

Попередні підсумки

Одного дня після 22 червня група провідних діячів ОУН(б) переходить з території Генеральної губернії на територію УРСР. Убрані в цивільний одяг із синьо-жовтими китицями, вони, з фальшивими документами, на вантажівці з реєстраційними номерами Червоної армії та з водієм у формі червоноармійця гасають у запіллі вермахту в темпі, який перевищує темп наступаючих військ. Сплять просто неба, невідомо де і чим харчуються, де миються. В ці дні, тобто між 22-м та 29 червня включно, проголошують «відновлення української державності» в населених пунктах по 100-кілометровій трасі Ярослав – Львів, а 30 червня роблять те саме вже і в самому Львові…

Висновок: писав Стецько свої мемуари за принципом – папір усе терпить!

Спробуймо перевірити таке судження. Погортаємо інших учасників та свідків.

Версія В. Кука

Легенда українського націоналістичного руху та збройного спротиву другій радянській окупації, на момент історичної події – організаційний референт РП ОУН (тобто фактичний «начштабу» бандерівського крила Організації) залишив по собі докладний опис того, що відбувалося з ним 22–30 червня. Наперед скажу: в деяких вельми суттєвих деталях його інформації прямо суперечать інформаціям, поданим Стецьком та іншими учасниками події.

Починається розповідь з опису подій перших днів війни між СРСР та Німеччиною. «Львівська група провідних членів ОУН (близько 20 осіб) (у Стецька їх вісім. – Д.Я.) мала свої окремі завдання і свій маршрут походу на Львів. Уже на другий день війни (тобто 23 червня. – Д. Я.) Ярослав Стецько, Микола Лебідь, Іван Равлик і я – Василь Кук на легковій машині, зареєстрованій у військовому відомстві (тобто на легковому авто вермахту. Стецько, зі свого боку, впевнено говорить про вантажівку, яка належала Червоній армії. – Д. Я.), переїхали без перешкод на правий беріг Сяну… їхати по головній дорозі було важко (бо по ній йшло багато військових машин) і небезпечно – з огляду на можливу перевірку документів військовою жандармерією. Наші документи не давали нам права на перебування у зоні військових дій (виділення наше. – Д.Я.).

Що ж за документи такі мали українські націоналісти? – запитаємо ми. В. Кук дає розгорнуту відповідь на це провокаційне питання. Вона така: «З Кракова виїхали ми таємно від німців, використовуючи наявні у нас німецькі документи… Дехто в групі мав добуті різними способами військові документи, видані німецьким вищим військовим командуванням (ОКВ)…Вони (тобто німецька польова жандармерія. – Д. Я.) їх не перевіряли – не до того їм було…По дорозі на Львів наша група зустріла чимало всяких перешкод, що могли призвести до її ліквідації. Передусім нас могла арештувати німецька польова жандармерія…»

Зауваження автора

Переведемо на хвилину дух. Група українських націоналістів, за документами, виданими вищою німецькою військовою інстаніцєю – Верховним головнокомандуванням вермахту, але «без відома німців», але на німецькій автівці пересувається в запіллі наступаючих на схід частин, боячись при цьому потрапити до польової жандармерії, яка за самим фактом свого існування зобов'язана перевіряти документи у всіх і кожного, тим більше у цивільних українських націоналістів, але не робить цього, бо «не до того їм було»!

Версія В. Кука (продовження)

В. Кук подає філігранне пояснення тому, що відбувалося. «Тому, – пояснює Василь Степанович, – ми з'їхали на бічну доріжку, але вже за селом Ветлин попали під обстріл радянської артилерії… по тому Лебідь повернувся автом до Кракова, а ми вже пішки пробирались у напрямі Львова».

Далі він описує маршрут групи: Ярослав – на південний схід до с. Сухорів і далі – Ветлин – Висоцько – Лази – Заліська Воля – Бучина – Млин – Краковець (сюди дісталися 25 червня). «Про становище на звільнених теренах ми постійно інформували провідника ОУН С. Бандеру й друзів, які перебували на німецькому боці».

Зауваження автора

І тут – нова загадка. В який спосіб здійснювався процес «постійного інформування» Бандери, якому на той момент німці категорично заборонили залишати Краків? Відповідь, яка напрошується мимоволі – використовували при цьому, мабуть, або супутниковий зв'язок, або Твіттер, або поштових голубів, – час все-таки військовий, у смертельному двобої зійшлися мільйони озброєних чоловіків.

Версія В. Кука (продовження)

Але повернімося до розповіді Кука. За його словами, в Краківці до групи приєднались «інші члени групи», з яких він називає поіменно Стецька, Старуха, Ребета, Врецьону, Равлика, Яціва, Вітошинського (зі Стецьком, Равликом, Куком та Лебедем – це 13 осіб. – Д. Я.) – «всього близько 15 осіб… Лебідь і Ленкавський, – уточнює Кук, – включились у роботу групи вже у Львові 3 липня».

У Краківці, – пригадує він далі, – пощастило знайти справну вантажну машину («полуторку», яку, за Стецьком, знайшли відразу по східному боці радянсько-німецького кордону. – Д. Я.) із водієм, який хотів повернутися на свою Полтавщину. Маршрут далі намальовано такий: 27 червня дісталися Яворова. 28-го – через м. Янів в'їхали до львівського передмістя – Левандівки. Далі – дісталися площі біля церкви Св. Юра. За В. Куком «було вже після полудня»[160] (за Я. Стецьком це був ранній ранок. – Д. Я.).

Тут група розділилася. Стецько і Равлик зупинилися в «домі родини останнього» (сам Стецько, пам'ятаймо, твердив, що негайно пішов віддати візит митрополитові Шептицькому. – Д.Я.). Натомість Кук і Старух «примостилися у добрих знайомих» за адресою вул. Краківська 17, кв. 9, а «усі інші знайшли приміщення хто в рідні, хто в знайомих».

Тимчасово оунівці-бандерівці зайняли під свої потреби будинок колишнього українського банку «Дністер» – тут, у кімнатах «на другому поверсі розташувався штаб ОУН».

Український банк «Дністер»

Краківська, 17

Зауваження автора

Звернімо увагу і на наступне твердження нашого мемуариста. Він твердить: 29 червня (а це була неділя) і 30 (в понеділок) «велась інтенсивна робота до скликання Народних зборів». Як так могло статися, що група націоналістів, яка увійшла до Львова рано-вранці 30 червня, могла провадити «роботу» та ще й «інтенсивну» за день перед тим, особисто я пояснити ніяк не можу.

Не можу пояснити й іншої розбіжності. «Ярослав Стецько, – за твердженням Кука, – зайнятий був переважно розмовами зрізними видатними діячами Львова, маючи на меті запросити їх до участі в Народних зборах, а згодом – і до українського уряду чи міської управи. Тоді ж він мав розмову з митрополитом Шептицьким», якому, зокрема, розповів і про становище в ОУН, і про причини її розколу, і про плани скликання Народних зборів.[161]

І знову питання: як міг Стецько протягом тих двох днів бути «зайнятим розмовами з поважними діячами», якщо він їх, за власним визнанням, вперше побачив хіба що лише пізно ввечері 30-го в будинку «Просвіти»? Питати в цьому контексті про те, з якими конкретно «поважними діячами» Стецько вів перемовини, мабуть, уже зовсім недоречне.

Версія В. Кука (продовження)

Тепер перейдімо до опису самих зборів, які Кук називає «Народними зборами». Відбулись вони нібито о шостій годині пополудні на другому поверсі (за Стецьком – о двадцятій та пізніше. – Д. Я.).

Інші подробиці такі: «зал був переповнений делегатами» (від кого? – Д. Я.). Виступили: о. д-р Й. Сліпий, анонімний «представник національно-визвольного підпілля», о. Іван Гриньох, сам В. Кук, який «оголосив наказ Провідника Проводу ОУН Степана Бандери про призначення Толовою Українського Державного Правління Ярослава Стецька, Першого заступника Провідника ОУН». Таку пропозицію, рівно ж як «надання» тому права «покликати членів Державного правління», призначати їх на відповідні посади та звільняти з них, «присутні зустріли оплесками».

Саме в цей момент, зненацька, «під кінець зборів з'явилися в залі представники німецької армії д-р Тане Кох та майор фон Айкерн», які «прибули з власної ініціативи, довідавшись про них (тобто про збори. – Д. Я.) від сторонніх осіб».

Хто ці «сторонні особи», як вони дізналися про збори, чому на них прийшли саме Кох та Айкерн – ці таємниці, напевно, навіки такими і залишаться. Адже людський мозок просто непридатний вирішувати завдання такої складності.

Хто такий Ганс Кох?

Кох Ганс (Koch Hans) (1894–1959)

Народився і виростав у Львові. Учасник Першої світової війни. Після зречення імператора Карла та припинення існування монархії Габсбургів перейшов на службу до Української Галицької армії (листопад 1918 – листопад 1920 p.). За деякими даними, був зв'язковим офіцером між Дієвою армією УНР та «Збройними силами Півдня Росії» (командувач – генерал А. Денікін). Закінчив богословські та філологічні студії у Відні (1924 p.), доктор філології та теології (1929 р.). Працював приват-доцентом (з 1927 р.), професором (з 1934 p.) y Кенігсберзькому ун-ті, з 1937 р. – у Вроцлавському (Бреславському); одночасно – директор Ін-ту східноєвропейських студій. З 1930 р. – член «Австрійського націонал-соціалістичного руху». З 1939 р. – офіцер абвера, курирував зв'язки з ОУН, жив у Кракові та Львові. В 1941 р. – зв'язковий між А. Розенбергом та групою армій «Південь». Після завершення війни працював учителем релігії в селі. З 1952 р. – директор Інституту Східої Європи Мюнхенського ун-ту Супроводжував федерального канцлера ФРН К. Аденауера під час візиту до СРСР (1955 р.).

Хто такий фон Айкерн?

Про нього наразі мало що відомо. Існують відомості, що в липні 1941 р. підполковник Ернст фон (цу) Айкерн був начальником підгрупи III (контррозвідка) відділу абвера у Мінську.[162] Згідно з іншим свідченням, майор фон Айкерн був начальником відділу контррозвідки «штабу військового командувача Краків-1». Свідок описує його як «особливо приємного чоловіка, який випадково поранив свою праву руку невеликою таємничою трубочкою, з англійським написом, яку знайдено на одному польському військовому пості».[163]

Версія В. Кука (продовження)

Проте повертаймося на другий поверх «Просвіти», куди, за всього бажання, більше 100 людей набитися не можуть – будинок зберігся, це на власні очі може побачити будь-який з його відвідувачів.

У своєму виступі, прийшовши «зненацька», майор Кох зазначив: «зараз іде війна і необхідно все мобілізувати для потреб фронту, питання ж української державності поки що неактуальне, воно не в компетенції Верховного командування і в майбутньому буде вирішено фюрером Адольфом Гітлером». Після нього, на завершення, виступили ще Вітошинський та Стецько. Про що говорили – Кук не пригадує, але ясно пам'ятає: після цих промов всі заспівали «Не пора, не пора, не пора москалеві і ляху служить».

Головний, системний висновок Василя Кука такий: «Церемонія проголошення відновлення Української Держави… тривала недовго, декілька годин, але йшли ми до цього світлого дня багато років».[164]

Версія М. Лебедя

Микола Лебідь, у найближчому майбутньому – наступник Бандери, «урядуючий провідник» його ОУН – запам’ятав: «у вечірніх годинах 30.6 зібрались у Львові Українські Національні збори, проголосили відновлення Української Самостійної Держави та схвалили ініціативу ОУН, покликавши Українське правління з Ярославом Стецьком як його головою-прем'єром. У кілька днів опісля створено Українську національну раду з д-ром К. Левицьким… у проводі. Ці два акти були виявом самостійної волі українського народу».[165]

Де, коли і в який спосіб «український народ» виявив свою «самостійну волю» – таємниця за сімома печатями, її М. Лебідь нам не відкрив.

Версія Р. Шухевича

Нагадаю: на момент події Роман Шухевич – офіцер вермахту. Увійшовши разом зі своїм підрозділом до Львова вранці 30 червня, він через декілька годин дізнався про те, що на території однієї з львівських тюрем було знайдено понівечене нелюдями-чекістами тіло його брата. Це було, звичайно, причиною відсутності майбутнього провідника ОУН (самостійників-державників) у будинку «Просвіти».

Отже, не будучи безпосереднім учасником події, Шухевич подав лише загальну політичну оцінку того, що сталося: «провідніукраїнські політичні кола, – вказував він, – вирішили використати для здійснення самостійницьких ідеалів українського народу вибух німецько-більшовицької війни 1941 р. З ініціативи українських націоналістичних кіл 30 червня… утворився незалежний український уряд – Українське державне правління…».[166]

Зауваження автора

Оцінюючи цю заяву, звернімо увагу на те, що Шухевич вважає ініціаторами Акта не оунівське крило Бандери або «нашу групу», про яку писав Стецько, а всі українські націоналістичні сили. Чому так? А про це ми дізнаємося далі. Наразі продовжимо знайомитися з оцінками інших учасників події.

Версія Б. Федорака

Богдан Федорак – наступник Стецька на паперовій і позбавленій будь-якого політичного сенсу посаді голови УДП, по війні був директором Українського культурного центру в м. Воррен, а після проголошення державної незалежності України – почесним консулом України в Детройті (штат Мічиган, США).[167]

Свою точку зору він виклав у передмові до «збірника науково-популярного і пізнавального характеру, призначеного для широкого розповсюдження»:

– «Народні збори, скликаніз ініціятиви революційної ОУН у Львові, проголосили відновлення Української державності»;

– радіоповідомлення про Акт передали члени Українського національного комітету (створеного, як він пояснює, у Кракові «за почином революційної ОУН», а «ввійшли» до нього «представники всіх середовищ, центрів і угруповань, за винятком одного чи двох»).

Зауваження автора

Впадає в око відсутність будь-якої конкретики, наприклад: які такі «центри» та середовища» він має на увазі? Кого вони представляли? Хто конкретно увійшов до цього

комітету? Коли його було утворено? За що члени його «були гестапом ув’язнені».[168]

Що таке Український національний комітет?

Відповідь на це запитання існує. її сформулював сучасний дослідник, доктор історичних наук Володимир Кучер: «22 червня 1941 p. у Кракові відбулася нарада, в якій взяли участь представники Державного центру УНР, монархістів-гетьманців, Українського національного демократичного об'єднання (УНДО), Фронту національної єдності, ряду інших партій і організацій. У роботі наради обрали Український національний комітет (УНК). Його головою було затверджено відомого українського генерала В. Петріва. Першим заступником став член проводу бандерівської ОУН В. Горбовий, який фактично виконував обов'язки голови УНК. Український національний комітет не відігравав якоїсь помітної ролі у розв'язанні українського питання, однак його створення засвідчило прагнення українських політичних сил до єдності».[169]

Версія В. Лисого

Перш ніж розповісти про неї, спробуймо з'ясувати, хто такий Володимир Лисий, чому нам цікаві його спомини і чому ми повинні йому довіряти.

В. Д. Лисий

Хто такий В. Лисий?

Звернімося до фундаментального академічного видання Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. HAH України. Інститут історії України. – К.: Вид-во «Наукова думка», 2009. – 790 с: іл. Зі статті П. Гуцала[170] дізнаємося, зокрема, наступне:

«ЛИСИЙ Володимир Данилович (05.11.1893 – 26.12.1966) – правник, громад, і політ, діяч. Д-р права (1916). Н. в м. Копичинці. Навч. у Львів, і Віденському унтах. Від літа 1917 служив у австрійс. армії. У лютому – квітні 1918 – офіцер з доручень австрійс. командування при Українській Центральній Раді в Києві. Від січня 1919 працював у Станіславі (нині м. Івано-Франківськ) референтом держ. секретаря внутр. справ ЗУНР І. Макуха, потім очолював пропагандистський підвідділ розвідувального відділу Начальної команди Української Галицької армії. Восени 1919 – офіцер штабу Гол. отамана Армії УНР С. Петлюри. Від 1923 проживав у м. Тернопіль, працював адвокатом. Брав участь у роботі «Просвіти», Подільського союзу кооперативів, очолював Подільський нар. банк. Як діяч Української радикальної партії займався її відновленням і орг. розбудовою (1926 партія була перейменована в Українську соціалістичну радикальну партію, Л. був обраний заступником її голови). З початком Другої світової війни й уведенням на територію Західної України військ Червоної армії у вересні 1939 переїхав у м. Львів, де за сприяння К. Студинського влаштувався співробітником регіонального від-ня АН УРСР (нині Зх. наук, центр Національної академії наук України). Після окупації Зх. України вермахтом 5 липня 1941 призначений міністром внутр. справ в Українському державному правлінні – уряді проголошеної Укр. д-ви на чолі з Я. Стецьком. Надалі перебував у Львові, працював правничим консультантом укр. орг-цій. Навесні 1944 емігрував на Захід. Від 1949 жив у СІЛА. Після нетривалих студій розпочав адвокатську діяльність у м. Детройт (илт. Мічиган). Був одним із засн. Укр. вільної громади в Америці (1949), секретарем окружної ради Робітн. союзу, головою Федерації амер. українців у шт. Мічиган, членом редакції, а потім – гол. ред. ж. «Вільна громада»…Опублікував низку власних наук, праць, серед них: «Державний статус УРСР в 1917–1923 роках» (1963), «Міжнародно-правничий статус України» (1967), а також статті у періодиці і збірниках. П. у м. Детройт».

Версія В. Лисого (продовження)

В основі «жмуту споминів ірефлексій… активного учасника подій» 1941–1944 рр. – його власні «записки тих часів», а не спомини, сформульовані під впливом політичної кон'юнктури через 15 або 20 років після згаданих подій – як це маємо у випадку Стецька, Бандери або Кука.

Починаються ці мемуарні записки (опубліковані 1956 p. y збірці, присвяченій Іванові Франку!)[171] з понеділка, 30 червня 1941 p., коли частини вермахту, а з ними «рівночасно» «маленька частина німецької армії зі складом українського вояцтва, яка мала назву „Нахтігаль"» увійшли до Львова.

«Раннім ранком» того дня В. Лисий вийшов з хати і попрямував у напрямку кафедрального собору Св. Юра, «де стрінув українських вояків», «але нічого цікавого від них не довідався». За декілька годин, власне, «перед полуднем» на площі Ринок мемуарист «випадково» зустрів авторитетного знаного політика, члена ЦК Української народно-демократичної партії, головного редактора провідного галицького українського часопису «Діло» Івана Німчука (1891–1956). Від нього В. Лисий довідався про те, що «вечором 30 червня 1941 р. о год. восьмій буде зібрання в домівці «Просвіти», Ринок 10, і на цьому зібранні будуть промовляти наші політичні емігранти – члени ОУН, – які приїхали з Генерального губернаторства».

Далі В. Лисий описує обставини, які радикально суперечать усім відомим до сьогодні описам. Цитую: «Ввечері зібрання дійсно відбулося в одній невеличкій кімнаті «Просвіти» при участи близько 50 осіб, але не в восьмій годині, а з великим опізненням. На зібрання прибув Ярослав Стецько в товаристві своїх партійних товаришів і д-ра Ганса Коха. Тому що не було електричного світла, – пише В. Лисий, – то свою деклярацію Я. Стецько відчитав при свічках, а капітан д-р Кох коротко поздоровив зібраних громадян окликом – з витягненою рукою – «Слава Україні!», «Слава Гітлєрові» і зібрання закінчилося».

Важлива деталь: за словами В. Лисого, 2 липня саме від Ярослава Старуха він довідався – Акт 30 червня був «спробою заскочити німців, бо вона й так не знайде піддержки націонал-соціялістичної партії». Я. Старух, – пише він далі, – «казав, що ОУН не має ніякого зв'язку з реальними політичними німецькими колами, а тільки з військовими і тому треба рахуватися з тим, що ОУН повинна піти в підпілля».

Хто такий Ярослав Старух?

Старух Ярослав (псевдо: Стяг, Ярлан, Стояр), (1910–1947). Народився в с. Золота Слобода (сучасна Тернопільська обл.), закінчив гімназію в Бережанах, «вивчав право» у Львівському ун-ті. Член ОУН з 1931 p., неодноразово заарештовувався за націоналістичну діяльність. У 1939 р. засуджений до 13 років ув'язнення, звільнений німцями. В жовтні 1939-го – червні 1941 р. – секретар Українського центрального комітету, сформованого у Кракові ОУН під проводом А. Мельника. Учасник «збору» ОУН у Кракові (лютий 1940 р.). У 1942–1943 рр. ув'язнений німцями, звільнений «засобами СБ ОУН». У 1943–1945 pp. – працівник референтури пропаганди ОУН(б), член Проводу ОУН. Загинув у бою біля м. Любачів (Польща).

Версія В. Лисого (продовження)

Пригадавши, що копію Акта про відновлення Української Держави, яку Ярослав Стецько зачитав був на збоpax 30 червня, сам мемуарист дістав лише за 2 дні, Володимир Лисий повідомляє: «На день 4 липня за ініціативою ОУН скликано громадські збори старших львівських громадян до домівки «Дністер» по вул. Руській, ч. 4. Дивні то були збори, – підкреслює він. – Промовці ОУН ані словечком не поінформували старших громадян, хоч би і довірочно, про політичну ситуацію. Я, що був також на цих зборах, зрозумів, а радше догадувався вже на підставі розмов з Ярославом Старухом, що верхівка ОУН сама не знала, на чому вона стоїть. Зате на цих зборах всі довідалися про розкол ОУН на групу Степана Бандери і на групу Андрія Мельника. Присутнім на зборах старшим громадянам, що пережили страхіття більшовицької влади, вістка про розбиття була незрозумілою. Вони й не довідалися, чому наступив розкол».

За словами В. Лисого, учасники цих зборів ухвалили рішення про нові збори наступного дня. 5 липня «повторилося те саме, що й на передніх (так в тексті. Очевидно, слід читати «попередніх». – Д. Я.). Промовці ОУН знову розказували про спір між групою Мельника і ними, але так не виразно, що це нагадувало якусь казку…Представників групи Мельника в тому часі ще у Львові не було, і я довідався про розкол тільки від однієї сторони». Єдиний практичний результат зборів 6 липня – обрання «сеньйорату зі 16 осіб з правом кооптації та з метою для репрезентації українського громадянства перед німецькою владою, незалежно від того, що робить ОУН». Головою цієї інституції обрали визначного галицького політика, в минулому лідера української парламентської делегації в габсбурзькому Соймі Костя Левицького, секретарем – професора Ярослава Біленького.

Тим часом повним ходом йшло «формування» Державного (В. Лисий називає його «Крайовим») правління Ярослава Стецька. У випадку нашого мемуариста, призначеного «міністром» внутрішніх справ, це мало такий вигляд: «У перших днях липня (це сталося після 6 липня, як наголошує «міністр». – Д. Я.) приніс мені посланець номінацію… за підписом Ярослава Стецька та скріплену округлою печаткою з тризубом «Українська Держава». Я був дуже здивований змістом листа, бо ж ніхто мене не питав про те, чи даю я згоду на такого роду «іменування», чи ні. Як я пізніше довідався (виділення наше. – Д. Я.) мав іменувати прем'єром «провідник» Степан Бандера, а Ярослав Стецько на цій самій основі і на основі пастирського листа митр. А. Шептицького заіменував решту «Крайового Правління».

За 15 років після цих подій, власне 1955 p., Володимир Лисий прочитав в «Українському самостійникові» статтю такого собі Романа Ільницького про події 30 червня.

Що таке «Український самостійник»?

«Український самостійник» – тижневик Закордонних частин ОУН (34 ОУН), якими керував С. Бандера. Після розколу 34 ОУН (лютий 1954 р.) керівництво редакцією перебрала опозиційна до Бандери група Л. Ребета (так звані «двійкарі»). З вересня 1957 р. – щомісячник. У 1976 р. об'єднався із журналом «Сучасність».

Версія В. Лисого (продовження)

Отже, прочитавши цю статтю, В. Лисий «з подивом для себе» дізнався про те, що «заступниками Ярослава Стецька були д-р Маркіян Панчишин і м/р. Лев Ребет», та про те, що «першим державним секретарем у ресорті внутрішніх справ був Микола Лебідь. З той статті, – пише В. Лисий, – я довідався і про інших членів «Крайового правління», про яких я, будучи у Львові і на еміграції, ніколи не чув… Все це згадую я мимоходом, – завершує він свою розповідь, – щоб показати, як відбувалася організація цього «Крайового Правління» тоді в реальній дійсності, а як її представляють тепер».

Отримавши це «призначення», В. Лисий, за його словами, негайно пішов до Я. Стецька, якого «знав особисто з Тернополя як доброго учня в гімназії та як начитаного хлопця…У розмові з ним я спитав, якими засадами кермується їх організація при будові української державності. Замість відповіді я одержав від нього цикльостилеву брошуру, яка, як я вдома прочитав, нічого не була варта». Вислухавши негативне ставлення гостя до «призначення», Стецько негайно запропонував Лисому посаду голови обласної управи, «як він висловився, «воєводи в Тернополі». Після «короткої» та «куртуазійної» розмови сторони розійшлися на різні боки «як старі знайомі».

Далі В. Лисий описує єдине «засідання» Державного/ Крайового правління, яке відбулося після інтернування Стецька та деяких інших діячів з «бандерівського» уламку ОУН, тобто в дні після 9 липня. На це «формальне» засідання, – вказує мемуарист, – «з’явився представник служби безпеки (тобто СД. – Д. Я.) Кальф та зажадав печаток правління, і Л. Ребет йому дві малі печатки передав», після чого закрив засідання.

Хто такий Лев Ребет?

Ребет Лев – Роман (1912–1957). Народився в м. Стрий (сучасна Івано-Франківська обл.) у сім’ї поштового службовця. Член ОУН з 1929 р. Випускник юридичного факультету Львівського університету. Неодноразово заарештовувався за націоналістичну діяльність. У 1934–1938 рр. – провідник крайової екзекутиви ОУН на території сучасної Західної України. Заарештований німцями 12 липня 1941 р. До грудня 1944 р. – в’язень концтабору Аушвіц. Після звільнення виїхав до Мюнхена, очолював ОУН (с-д). 1948 р. – співініціатор та співорганізатор створення ОУН («революційної», т. зв. «двійкарі»). З 1950 р. – голова Закордонного представництва УГВР. Доктор права (УВУ, 1949 р.), професор (УВУ, 1954 р.). Убитий терористом-агентом КДБ. 2010 р. перепохований на Личаківському цвинтарі (Львів).

Версія В. Лисого (продовження)

Не залишивши каменя на камені на повоєнних споминах Ребета, В. Лисий подає склад «Державного/Крайового правління», посилаючись при цьому на спомини Романа Ільницького (див. список Лисого/Ільницького).

Версія Л. Шанковського

Висновок активного учасника національного руху співзасновника Української головної визвольної ради (про нього ми розповідали в розвідці «Проект „Україна”»: «Жертва УПА, місія Романа Шухевича») такий: «коли дивитись на Акт 30 червня з історичної перспективи, то, перш за все, треба ствердити відповідь усім критикам, що політична ситуація українського народу під час Другої світової війни і після не була б кращою, якщо б Акта 30 червня не було проголошено. Навпаки, вона була б гіршою, бо вона була кинула б українців в обійми коляборації з німецькими окупантами, як злом позірно меншим від більшовицької окупації. Крім цього, українська визвольна політика не мала б цього історичного часу доказів волі українського народу мати свою державу. Акт 30 червня дав докази існування такої волі…».[172]

Німецька версія

Скласти загальне уявлення про ставлення німецької сторони до вікопомного Акта 30 червня дають змогу два документи. Перший – офіційна «нотатка», датована 21 липня. Таємний радник МЗС такий собі Баум відповідає на лист Бюро Рейхсміністра закордонних справ Ріббентропа від 16 липня: «У подіях 30.6 у Львові йшлося про несподіваний поворот, здійснений людьми Бандери, які, мабуть, хотіли таким чином забезпечити собі першість серед інших українських груп. З цією метою, – вказує гер Баум, – було використано захід, проголошений спершу лише як свято визволення національних українців Львова, щодо участі в якому…представники німецьких збройних сил не мали ніяких застережень. Не поставивши перед тим до відома жодної німецької установи, заступник Бандери Ярослав Стецько – щойно після того, як відбулися… загальні привітання, несподівано прочитав прокламацію Бандери про встановлення української державної влади в Західній Україні, про ведення війни цим новим державним утворенням «пліч-о-пліч» з Рейхом проти Радянського Союзу і про призначення Стецька керівником крайового уряду Західної України…професор Кох, який був присутнім як представник абвера на львівських зборах і привітав їх як свято визволення ще перед відчитанням прокламації, у різких висловах заявив панові Стецькові про нелояльність його поведінки і разом з іншими представниками німецьких збройних сил залишив зал…

Реакцією з німецького боку стали розпорядження про заходи безпеки, вжиті до Бандери та деяких його найближчих співробітників, які, хоч і були відносно м'якими, проте були повинні усвідомити їм справжній стан справ. Бандеру змусили виїхати з Генерального губернаторства, де він доти перебував, до Берліна: тут його деякий час утримували під домашнім арештом: тепер він все ще перебуває під почесним арештом, проте має свободу пересування в межах Великого Берліна. Так само вчинили і з Стецьком»,[173] – завершує свою «нотатку» таємний радник німецького зовнішньополітичного відомства.

21 липня на львівську подію відгукнувся референт МЗС Німеччини Гросскопф: «Мова йде про самовільний вчинок відомої честолюбивої та активної групи Бандери. Інсценізований ними у Львові акт, з нашого погляду, не має жодного міжнародно-правового значення. Ця позиція була недвозначно виражена військовими та внутрішніми органами (так в тексті. – Д. Я.) керівним особам групи Бандери…Також на сьогоднішній стадії треба, мабуть, відмовитися від представлення [справи] панові рейхсміністрові закордонних справ».[174]

Версія МДБ УРСР

Як це не дивно, чекістських документів про «відновлення» Української державності мені пощастило прочитати також два.

У звіті анонімного агента НКДБ УРСР про 30 червня від 1941 р. зазначено:

– Бандера «з початком військових дій Німеччини проти СРСР вів роботу в тісному контакті з німецьким командуванням»;

– Стецько проголосив Акт 30 червня «без узгодження з німецькою окупаційною владою, спираючись на підтримку оунівських стрільців»;

– Андрей Шептицький «оголосив пастирського листа та поблагословив створений уряд» на пропозицію Бандери.[175]

Документ другий датований 6 вересня 1949 р. На яких оперативних матеріалах ґрунтуються викладені в ньому версії – невідомо. Але вони такі:

– «велике зібрання укранців західних земель України» відбулося о двадцятій годині;

– воно проходило в атмосфері «небувалого натхнення»;

– «присутні бурею овацій та сльозами радості вітали стоячи цю історичну хвилину, а потім заспівали національний гімн»;

– о. Іван Гриньох «виступив у сірому військовому мундирі» як «польовий священик Українського національного легіону»;

– о. Й. Сліпий заявив: митрополит (Андрей Шептицький. – Д. Я.) «вітає всім серцем і всією душею цей великий історичний почин відродження Української державності і закликає весь народ, всіх віруючих негайно почати працювати задля цієї великої справи»;

– «делегат провідника ОУН та учасники зібрання особливо вітали дуже гаряче та душевно присутніх на зборах вищих офіцерів німецької армії» (тобто капітана Коха та його колегу. – Д.Я.);

– «представник німецької армії, колишній полковник УГА професор Кох також вітав присутніх і закликав до якнайтіснішого співробітництва з німецькою армією під керівництвом великого вождя німецького народу Адольфа Гітлера»;

– «зібрання закінчилося співом національного гімну».[176]

Версія аноніма

Передостаннє відоме мені свідчення безпосереднього учасника акції в будинку «Просвіти» виявив сучасний дослідник Володимир Дзьобак. Посилаючись на спогади «одного з учасників тих подій», він переказує такі подробиці: «у темних кімнатах «Просвіти» зі свічками в руках (у Львові ще не відновили струм) стояло багато людей, в одній із зал Ярослав Стецько в присутності німецьких офіцерів (які за іншими свідченнями потрапили туди «випадково» та «зненацька». – Д. Я.) виголошував промову. Люди пошепки намагалися передавати ті слова з кімнати в кімнату. Саме в таких умовах відбулося проголошення Української Держави (зауважимо: свідок вживає термін «проголошення», а не «відновлення». – Д. Я.), що потім було повторено в двох радіоефірах».[177]

Інші іноземні оцінки

Таких маємо небагато. Але мала кількість компенсується якістю. Такі свідчення віднайшов та опублікував Лев Шанковський.

Свідчення перше, Арвіда Фредборга, кореспондента шведської «Свенска Даґбладет» у Берліні в 1941–1943 pp. Повернувшись на батьківщину 1943 p., журналіст видав книжку «Поза сталевим муром». У ній, за словами Шанковського, шведський журналіст «приписує Актові 30 червня велике, міжнародне значення. Він уважає, що львівське проголошення української державності було головною причиною фіяско гітлерівської політики в Україні. Це фіяско мало значення для ходу війни на Сході…Вину за фіяско, – переповідає Л. Шанковський, – приписує Фредборг нацистській партії, «яка не мала поняття, як використати український націоналізм,…прославила себе «разюче незграбною політикою в Україні». Фредборг протиставляє НСДАП та «армію, яка знала, що робити»… Керовані фельдмаршалом Бравхічем німецькі військовики, – підкреслює він, – плянували створити українську суверенну державу з власною армією і в союзі з Німеччиною…Нацистські пляни перекреслили українські націоналісти, які проголосили у Львові українську державу…На велику радість Москви, Кох почав криваву розправу з українськими націоналістами, яких часто зраджували московські агенти, що пролізли були в органи німецької цивільної адміністрації». На завершення цієї розповіді Л. Шанковський цитує німецького автора Петера Кляйста: «На місце заклику народів до визвольної боротьби прийшла теза про «унтер-меншів» (недолюдків), на місце Самостійної Української Держави – Рейхскомісаріят, на місце політичного глузду – Еріх Кох».

Свідчення друге. Американський публіцист Вілліям Генрі Чемберлін: «Проголошення було цілковитою несподіванкою для німців і поставило їх в дуже невигідне становище. Признати їм цей доконаний факт означало б відмовитись перемінити Україну в колонію німецького «лебенсрауму». Спротивитись йому означало б відкрити свої справжні пляни на самому початку їхнього походу в Східній Європі і змобілізувати проти себе її народи… В обличчі цієї дилеми німці початково неначебто недобачали української державної адміністрації. Перший прорив у цьому псевдоперемир'ї між німцями й українськими націоналістами був декрет Гітлера від 1 серпня 1941 p., що зробив Західну Україну частиною польської Генеральної губернії».

Оцінюючи значення Акта 30 червня, пан Шанковський порівнює його з іншим подібним документом, зокрема підкреслює тотожне ставлення до проголошення відновлення незалежності Литви 23 червня 1941 p., який проголосив ЛАФ – Фронт литовських активістів. Головою відновленої Литви став останній литовський посол у Німеччині полковник Казис Шкірпа. 5 серпня його запроторили до того самого блоку, до якого посадили і Бандеру із Стецьком, його заступників вивезено було до Дахау, а Литву включили до рейхскомісаріату Литви, який став складовою частиною рейхскомісаріату «Остланд». На чолі Литви поставили ката, рівного Коху, – Теодора Адріана фон Рентельна. Правда, на відміну від його колеги, Теодора по війні таки повісили.

Наводить Л. Шанковський і точку зору британського дослідника Д. Ґ. Стюарта-Сміта. Коментуючи Акт 30 червня, той констатував самозрозумілу для нього річ: «божевілля нацистської доктрини (через яку розігнано український уряд у Львові й арештовано Ярослава Стецька) коштувало німцям підтримки 40 мільйонів українців».[178]

Версії дослідників. Версія Української держави

16 років тому, 8 травня 1997 р. за дорученням тодішнього Президента України Леоніда Кучми Постановою Кабінету Міністрів від 12 вересня 1997 р. за № 1004 була створена Урядова комісія з вивчення діяльності ОУН і УПА.

Очолив комісію тодішній віце-прем'єр з гуманітарних питань, до її складу включили 6 міністрів (юстиції, закордонних справ, внутрішніх справ, фінансів, інформації, освіти), голову Служби безпеки, Генерального прокурора, президента Національної академії наук, директора Інституту історії України HAH України, директора Інституту стратегічних досліджень. Фактично роботу проводили провідні науковці країни на чолі з професором В. Кульчицьким – всього 21 особа. За результатами майже 10-річної діяльності комісії було оприлюднено 53-сторінковий звіт «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА».

Висновки фахівців урядової групи істориків з вивчення діяльності ОУН і УПА нетотожні між собою. Хоча їх, висновків, усього два й оприлюднені вони протягом одного року. Перший. «Акт 30 червня мав далеке відлуння, але оцінюється по-різному…Неясно, як С. Бандера планував зберегти незалежність, але не в тому суть».[179]

Можу помилятись, але суть саме в цьому. В який спосіб ініціатори цього дійства думали реалізувати свою політичну ініціативу, зберегти проголошену державу? Ані СРСР, ані Німеччина, ані будь-який з їхніх союзників такої ініціативи ніколи не підтримував і не підтримав. Отже, за будь-якого результату війни ця ініціатива була приречена.

Другий висновок звучить так: «В умовах війни організувати «більш легітимне» з юридичної точки зору проголошення незалежності було абсолютно нереально. Альтернативою проголошення львівської декларації було лише пасивне спостереження за політикою окупаційного режиму на українських землях, повна дискредитація та мар-гіналізація національно-визвольного руху, зрештою на перетворення його на «п'яте колесо» в нацистському окупаційному возі».

Як на мій недосконалий смак, це також дивне судження. По-перше, сам по собі вислів про «п'яте колесо» належить найлютішому ворогові України Володимиру Леніну. Вжив він його стосовно органів міського самоврядування, запроваджених реформами Олександра II. Земства, які мав на увазі Ілліч усіх часів і народів, відіграли в цілому позитивну роль в історії царської Росії, стали реальним, хоч і недосконалим, інструментом формування громадянського суспільства. Крім того, з «політикою окупаційного режиму» можна було: а) співробітничати в якийсь спосіб. Саме такий курс обрала «мельниківська» ОУН – воювати зі зброєю в руках. За прикладом французів, югославів, поляків, греків та інших окупованих народів.

Продовження другого висновку таке: «Ведучи мову про легітимність Акта 30 червня 1941 p., не слід також забувати, що він був підтриманий численними зборами громадян, проведеними у різних куточках Західної і Правобережної України».[180]

Про кількість і чисельність цих зборів ми ще поговоримо. Наразі ознайомимося з іншими точками зору.

Версія В. В'ятровича

З широко відомого у вузьких колах дослідження[181] довідуємося таке:

– «метою українських націоналістів було відновлення держави, незалежно від ставлення нового союзника»;

– націоналісти «повинні були творити військові відділи та адміністративні органи, щоб таким чином поставити «союзників» перед доконаним фактом існування української держави»;

– це «не узгоджувалося з баченням німецької влади»;

– тому «ініціатори – провідні члени ОУН» були заарештовані.[182]

Ці судження – класика маніпуляції.

По-перше, тому, що український націоналістичний рух як цілість на цей момент не існував.

По-друге, тому, що ОУН і група Бандери (це ми вже з'ясували) мали радикально протилежні погляди на стратегію і тактику своєї діяльності в умовах німецько-радянської війни. ОУН створила Український центральний комітет, керівництво якого сформували члени ОУН. Діяв він, як відомо, протягом 1939–1945 pp.,у 1940–1944 pp. очолював його професор В. Кубійович, а сам УЦК «представляв» інтереси української громади перед німецькими окупантами.

По-третє, тому, що ОУН та/або група Бандери в принципі не могли бути союзником Німеччини. Політичні партії та держави мають різну правосуб'єктність, не підписують і не можуть підписувати між собою ніяких угод, тим більше – союзницьких. Угоди, тим паче міжнародні, підписують рівнозначні величини: держави – з державами, партії – з партіями.

Галичина в 1941 р. – це польська територія, окупована СРСР. Отже, природно запитати: а хто мав узгодити такий план? Чи існував він взагалі? Як взагалі автор цього судження уявляє собі процес такого «узгодження» в робочому кабінеті Адольфа Гітлера – хіба за кухлем пива із Бандерою? Питання про те, як Бандера Степан Андрійович або Стецько Ярослав Семенович могли «скористатися» Адольфом Гітлером, залишу поза межами нашого дискурсу.

Версія Я. Дашкевича

Видатний український історик, археограф, доктор історичних наук (1926–2010) дотримувався «канонічної», якщо можна так сказати, версії: «керівництво ОУН-революційного крила тверезо оцінювало становище і тому, цілком слушно з політичного погляду, обрало тактику доконаних фактів, проголошуючи без будь-якого порозуміння з німецькою стороною… Акт відновлення Української держави».[183]

Версія Р. Забілого

Директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові написав картину подій 30 червня в усіх деталях.

У розширеній публікації «Акт відновлення державності 30 червня. Як це було» подав також 3 фото з місця події:[184] якогось підрозділу вермахту на вулицях Львова (2) та одне з підписом «30 червня 1941 року. Львів'яни в очікуванні проголошення Акта відновлення державності». На цій світлині впадають в око вивіски «Риба. Овочі. Фрукти» та «Хемпром». її зроблено вдень, а проголошення, як наразі, відбулося пізно вночі.

Поза тим, картина, описана Р. Забілим, така:

«Я. Стецько зайшов до приміщення «Просвіти» на площі Ринок (напевно, це сталося вдень, бо далі Р Забілий вживає термін «під вечір». – Д. Я.), де мало відбутися проголошення відновлення державності. Його партійний побратим Ярослав Старух уже проводив збори, метою яких було негайно створити міську управу та якнайшвидше взяти Львів під контроль. Громадськість підтримала ініціативу проголошення відновлення незалежності, – і тут – увага! – Стецько, як майбутній голова Державного правління (!!!), прийняв присягу від кандидата на голову міської управи професора Юрія Полянського, рекомендованого на посаду зборами громадськості».

Далі події нібити розвивалися так. «Під вечір у приміщенні «Просвіти» зібралося понад сто видатних громадян Львова на відкриття Національних зборів. Не витримуючи напруження, деякі члени ОУН почали висловлювати думку, щоб відстрочити захід на два дні та провести його серед більшої кількості залучених в оперному театрі. Але і Ярослав Стецько, і Іван Равлик, і отець Йосип Сліпий та Василь Кук твердо стояли на позиції негайного проголошення Акта. Національні збори відкрив Стецько. Виступили отець Йосип Сліпий, представник „Нахтіґалю”, капелан отець Іван Гриньох (якого «представляти» німецьку військову частину та ще й на зборах української громадськості з невідомим статусом ніхто не уповноважував і уповноважити не міг у принципі. – Д. Я.), професор Поляновський та представник крайового проводу ОУН на Західноукраїнських землях. Василь Кук зачитав листа Бандери із пропозицією призначити головою Державного правління Ярослава Стецька, яку підтримали збори».

Львів, 30 червня (?) 1941 р. «Хвилювання та надію», можливо, можна було би розгледіти на світлині з іншим розрішенням, але таких технологій тогочасні фотоапарати не мали

Під час засідання трапився інцидент. Про події у «Просвіті» випадково (!!! – Д. Я.) дізнався майор абвера Ганс Кох, уповноважений вермахту в українських справах. До приміщення «Просвіти» він прийшов, коли вже йшли збори, і зупинити їх він не зміг. Стецько запросив Коха до президії як гостя, особливо акцентуючи перед зборами на слові «гість» і даючи зрозуміти останньому, що він тут не господар (питання про те, як про це «дати зрозуміти», міг дізнатися шановний науковець, який народився через 34 роки після того зібрання, – ще одна нерозв’язувана загадка в цій історії. – Д. Я.).

«Німець (він, уродженець Львова, був, власне, австрійцем, але це вже деталі. – Д. Я.) відповів відмовою, але взяв слово, в якому негативно висловився щодо зборів, вимагав їх розпустити. Заявив, що Рейх не потерпить будь-якої держави на землях, завойованих кров’ю німецьких вояків, а українці, якщо хочуть німецькій владі допомогти, то мають це робити працею. Проігнорувавши виступ німця (в минулому, між іншим, старшини УГА. – Д. Я.), Стецько продовжив засідання, яке завершилося проголошенням акта із балкона «Просвіти» перед львів’янами, що зібралися на Ринку. Лунав гімн «Не пора, не пора…», і на обличчях людей було видно хвилювання та надію…»

Читаємо далі: «Ганс Кох ще раз намагався вплинути – він різко заявив головуючому, що той грається з вогнем. Стецько не менш різко відповів, що грається з вогнем не менше, як Німеччина, яка вже має досвід Першої світової війни, та відрубав, що якщо Кох має що сказати, то хай наступного дня приходить до приміщення уряду. Цього німець стерпіти вже не міг і негайно пішов повідомляти командування».

«Але, – пише Р. Забілий, – всі дізналися про акт відновлення незалежності швидше – з передач 30 червня та 1 липня 1941 року, які вела львівська радіостанція, захоплена „Нахтіґалем”».

Перед цим оголошенням тут було чи то обрано, чи то призначено (але в будь якому разі невідомо ким і за якою процедурою. – Д. Я.) Державне правління. До нього «ввійшли не тільки представники ОУН (11 осіб – Я. Стецько, Р Шухевич, Я. Старух, О. Гасин, М. Лебідь та ін.), але й представники інших партій (15 осіб). Від УСРП – чотири особи (генерал В. Петрів, М. Росляк, В. Лисий та К. Паньківський), від ФНЄ (Фронту національної єдності. – Д. Я.) А. Пясецький, УНДО – О. Марітчак та Є. Хропливий, решта – безпартійні.

Цікаво, – продовжує дослідник, – що першим заступником голови Українського державного правління став Мар'ян Панчишин, колишній депутат Верховної Ради СРСР Це засвідчило демократичний підхід ОУН, яка прагнула до порозуміння та співпраці із представниками різних політичних середовищ, які поділяли ідею створення незалежної України. Через три роки – в 1944-му – ця позиція втілилася в понадпартійній Українській Головній Визвольній Раді, (про це «втілення» докладно див. у нашій розвідці «Проект „Україна"»: «Жертва УПА, місія Р. Шухевича». – Д. Я.). 2 липня держсекретар Генерального губернаторства Кундт викликав на розмову у Кракові Степана Бандеру, Василя Мудрого та інших. Розмова переросла у допит: Кундт твердив, що тільки Гітлер може приймати рішення щодо створення якоїсь держави на Сході. А Бандера вперто стояв на тому, що для такого рішення йому не потрібна згода німців, оскільки єдине, чим він керується, – це мандат від українського народу (коли цей мандат був виданий Степанові Бандері – впродовж всіх 70 років залишається таємницею за сімдесятьма сімома замками. – Д. Я.).

Розв'язка зі справою «відновлення» настала 5 липня – інформація дійшла до Гітлера.[185] Практичним результатом до кінця 1941-го стало ув'язнення до в'язниць і концтаборів 1500 націоналістів.[186]

Версія В. Кучера

Відомий сучасний історик Другої світової війни, спираючись, вірогідно, на спомини Стецька, не мав сумнівів у тому, що члени його групи, діставшись Львова, «налагодили зв'язок з керівниками Крайової екзекутиви ОУН, що діяли в підпіллі. Увечорі того ж дня були проведені Національні збори за участю представників громадськості міста, всього близько 100 чоловік». Дослідник підкреслює: на цих зборах було обрано не ДЕРЖАВНЕ, а КРАЙОВЕ правління: «За кілька днів Крайове правління було реорганізоване в Українське державне правління (УДП)», до якого увійшли Стецько, Панчишин, Ребет, Петрів, Лисий, Лебідь, Стахів, І. Федорович (міністр юстиції), Павликовський, Ольховський, Пясецький, Радзикевич, Гай-Головко, Климів, Н. Мороз (міністр зв'язку).

Далі, – вважає В. Кучер, – «за дорученням уряду (хоча не вказує, коли відбулося це засідання, хто був на ньому присутній і які ще питання на ньому розглядалися або могли розглядатися. За В. Кучером, засідання відбувалися 5, 6 та 7 липня. – Д. Я.) міністр закордонних справ В. Стахів виїхав до Берліна, маючи на меті добитися визнання Української держави. Він розсилав у посольства різних держав, акредитованих у Берліні, меморандуми та інформацію про утворення незалежної Української держави».

Останнє твердження шановного дослідника, на мою скромну думку, не оперте на факти. Адже Стахів ні за яких умов не міг потрапити до Берліна раніше, ніж відбулося «засідання» ДП. Це могло статися тільки між 1-м і 9 липня, днем затримання Стецька. У липні 1941 p. y Берліні залишалися посольства союзних та нейтральних до Німеччини держав. їхньому персоналу, очевидно, в дні, коли на їх очах Радянський Союз зазнавав нечуваних і небачених воєнних поразок, нічого було більше робити, як читати меморандуми пана «міністра».

Далі, за В. Кучером, події розвивалися так. 8 липня «нарада Проводу ОУН» (за невідомого складу учасників. – Д. Я.) ухвалила перехід у підпілля. Вирогідно саме тут, «незважаючи на заборону (німців. – Д. Я.), Провід сформував спеціальну групу у складі 30 чоловік із завданням дістатись до Києва і створити там український уряд (а саме такою була концепція ОУН, відкинута бандерівцями. – Д.Я.). Про цей задум стало відомо німецьким спецслужбам, які заарештували членів групи поблизу столиці України»[187] (правильно – столиці УРСР. Ніякої «України» на той момент не існувало. – Д. Я.).

По ознайомленні з цією версією особисто у мене виникло таке запитання. Звідки німецькі спецслужби могли дізнатися про рішення Проводу? Варіантів може бути три: з ранкових випусків газет; зі стрічки новин у Фейсбуці (Твіттері тощо) або від свого агента (агентів) з числа членів Проводу. І, очевидно, такий інформатор (такі інформатори) з числа членів Проводу Бандери міг (могли) співпрацювати з німецькими спецслужбами і до липня 1941 – го, і після липня того самого року.

Версія І. Патриляка

Один з провідних фахівців у царині історії українського націоналізму та збройного опору в 40-х роках XX ст. дослідив: «намір виголосити у Львові незалежницьку декларацію, очевидно, (виділення наше. – Д. Я.) народився під час проведення Краківського Великого збору ОУН(б) у квітні 1941 р. Існування в інструкціях «Боротьба і діяльність ОУН під час війни (складених у травні 1941 р. чорнового варіанту тексту Акта проголошення Української держави) є свідченням того, що акція у Львові готувалася не тільки без згоди нацистів, але й у глибокій конспірації. Гітлерівські спецслужби не зуміли дізнатися про таємні плани ОУН(Б), а тому події 30 червня 1941 р. стали для них, як «громом серед ясного неба».[188] Разом з тим, причому на тій самій сторінці, І. Патриляк подає іншу версію, яка прямо суперечить вищесказаному. Він пише про Український національний комітет у Кракові, який «своєю декларацією… фактично «благословив» людей з групи Я. Стецька на проголошення Акта».

Зауваження автора

Висновок, який із цього випливає, – УНК у Кракові був створений ДО 14 червня. Це – по-перше. По-друге, УНК або перебував під вливом РП Бандери, або поділяв його погляди на необхідність такого кроку, або був парасольковою структурою для націоналістів-«революціонерів».

Принагідно зазначу також, що наведені дослідником відомості прямо суперечать тому, що писав сам автор Акта – Ярослав Стецько. Як пам'ятаємо, ця ідея буквально «стрельнула» йому в голову рано-вранці того історичного дня. Цього німецькі служби (при всьому їх професіоналізмі) передбачити, ясна річ, не могли. Це, у свою чергу, означає, що Стецька можна виключити зі списку членів бандерівського Проводу, які були інформаторами тих самих (але не тільки їх) спецслужб (про які, зокрема, згадував В. Кучер).

Версія І. Патриляка (продовження)

Торкнувся І. Патриляк і ще одної ключової проблеми – проблеми легітимності Акта 30 червня. «Ведучи мову про легітимність Акта 30 червня 1941 p., – зазначив він, – не слід також забувати, що він був підтриманий численними зборами громадян у різних куточках Західної та Правобережної України». У відповідь на природне запитання: а де саме відбувалися ці збори, та ще й в умовах стрімкого розвалу німецько-радянського фронту, хаосу, цим викликаного, хто брав у них участь, ким вони організовувалися і провадилися? – гробове мовчання. Подумаймо разом: які такі «збори» могли провадитися в умовах розвалу Південно-Західного фронту Червоної армії, який проходив територією сучасної України? 5 липня вермахт вийшов на рубіж Дніпра. 10 липня почалася битва за Смоленськ, 11-го частини генерала Гудеріана форсували Дніпро, Гота – захопили Вітебськ. 19 липня німці вийшли на рубіж російської Єльні, 27-го – оточили Смоленськ.

Версія В. Сергійчука

Візія доктора історичних наук, директора Центру українознавства Київського університету ім. Т. Шевченка викладена у вже цитованій нами збірці.[189] Самостійної або будь-якої іншої наукової вартості це видання, як на наш недосконалий смак, не має, оскільки є компіляцією розвідки вже добре відомої читачеві нашого дослідження Володимира Косика.

Концепція групи Бандери, – вважає В. Сергійчук, – розроблена навесні 1941 р. (це, зокрема, означає, що бандерівці знали те, чого не знав Й. Сталін, а саме – про близький початок війни між СРСР та Німеччиною. – Д. Я.), передбачала «революційну повстанську акцію у ворожому запіллі» та «участь у воєнних змаганнях проти Москви українського війська, що буде складатися із повстанських та партизанських частин, з українських частин з Червоної армії, які виступлять проти Москви, та з військових частин, сформованих на еміграції (!!! – Д. Я.) і на звільнених від ворога українських землях».

Готуючись до війни, націоналісти-бандерівці «в перших днях травня… визначили на кожну область Українські національні революційні проводи – аж до рівня району…На червень 1941 p., – на чистому оці пише пан директор Центру українознавства, – осередки ОУН (не вказуючи при цьому, якої, власне, ОУН. – Д.Я.) були вже настільки потужними, що після відступу більшовиків вони стали практично повними господарями мало не всіх населених пунктів цього краю».

«Вже 22 червня члени Українського Національного комітету, що засідав у Кракові, одержали від РП ОУН повідомлення про те, що, як тільки бандерівці дізналися про початок німецько-більшовицької війни (правильно – війни Німеччини та СРСР. – Д. Я.), спеціальна оунівська група вирушила на схід з метою відновлення Української державності».

Зауваження автора

Це судження – черговий приклад відкритої маніпуляції, по-простому – відвертої брехні. Адже після 22 червня «на схід» вирушали «похідні групи» ОУН Мельника – з метою проголошення, а не «відновлення» Української держави у Києві та одна, як мінімум, група бандерівців під проводом Я. Стецька, яка мала за мету «відновити» Українську державність у Львові ДО ТОГО, як її оунівці-мельниківці проголосять у столиці УРСР.

Версія В. Сергійчука (продовження)

Цитуючи далі мемуари Я. Стецька, Сергійчук принагідно зауважує: збори в «Просвіті» відкрив Стецько (а не Старух, як на тому наполягали інші дослідники. – Д. Я.), на пропозицію якого «присутні погодилися оформити себе як УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛЬНІ ЗБОРИ».

Назвавши о. Йосипа Сліпого митрополитом (митрополитом тоді був А. Шептицький), доктор історичних наук констатує присутність ДВОХ (а не одного, як у Р. Забілого) німців – «капітана, професора Коха» та «майора контррозвідки цу Айкерн», які дізналися про збори від Шептицького о 19 год. 20 хв., а не «випадково», як вважає Р. Забілий.

Коли вони прийшли до будинку «Просвіти», «вхід був перекритий великим людським натовпом». Тому німецькі офіцери зайшли до зали через сцену, «де перебували голова зібрання з іншими визначними українцями міста і Стецько» (який на попередній сторінці у В. Сергійчука збори відкрив, тобто був уже на них головуючим).

Далі, згідно із цитованим описом, Василь Кук «прочитав пропозицію ОУН про призначення на посаду голови Українського державного правління Ярослава Стецька». Цей документ, – пише В. Сергійчук, – «був виготовлений тоді, коли вислані місцеві члени ОУН до професора Мар'яна Панчишина повідомили, що він не може прийняти головування, хоч годиться бути заступником».

Нарешті, пише В. Сергійчук,[190] о 10 год. вечора та 1 липня в «першій половині дня без відома відповідних органів роти пропаганди» (а не «Нахтігалю»! – Д. Я.), яка зайняла радіостанцію», Акт зачитали в прямому ефірі.

Дізнаємося і про інші дива, які сталися 30 червня та 1 липня. Наприклад, наводячи пастирського листа А. Шептицького від 1 липня, яким, зокрема, Стецько визнавався головою «Державного правління», автор датує його 12 липня!

Наступне диво – об'явлення якоїсь «ширшої наради» якогось «Оперативного керівництва» невідомо якої ОУН. Це взагалі унікальне свідчення, яке заслуговує, як мінімум, на Державну премію України! Ніхто із безпосередніх учасників, свідків тих подій, дослідників всіх часів і народів ніде, ніколи про проведення такої наради, про існування «Керівництва» та ще й «Оперативного» ні сном, ні духом не відав!

Диво три – прихильне ставлення науковця до твердження Я. Гайваса: «проголошення відновлення державності Ярославом Стецьком і створення ним Державного правління аж ніяк не входить у колізію з нашою концепцією скликання конституанти в Києві. Навпаки, ті обидва факти себе доповнюють, і проголошення у Львові та покликання Правління тільки зміцнює грунт і приспішує процес до скликання такої конституанти».

Диво чотири: інформація про те, що Стецько прийняв «поміркованих мельниківців», лідером яких був Старух, і «одразу запропонував мельниківцям два пости в своєму уряді». Як співзасновник РП ОУН, переконаний «бандерівець» міг бути лідером «поміркованих мельниківців» (останнє, між іншим, означає, що в середовищі прихильників Мельника були і невідомі і самому вождеві, і сучасній науці «радикальні мельниківці». – Д. Я.).

Диво п'яте. Із посиланням на спомини Стецька В. Сергійчук пише про те, що той повідомив ходокам – «поміркованим мельниківцям» про непевне становище свого «уряду», свій скорий арешт, після чого «старухівці» чемно попрощалися і більше не приходили.

У цитованій збірці знаходимо також наведений В. Косиком текст декларації Стецька від 3 липня, в якій говорилося: «продовжуючи тисячолітні традиції та виходячи із міждержавного акта, підписаного в Бресті в 1918 році, український народ відбудовує на руїнах московської в'язниці свою справжню, незалежну державу». З посиланням на фонд 3833 Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (це фонд Крайового проводу (керівництва) Організації українських націоналістів на Західно-українських землях) В. Сергійчук подає список представників Українського держправління за кордоном: Володимир Горбовий (Велика Британія, «мав діяти в рамках Українського національного комітету»), Гриць Барабаш («мав відповідати за контакти з Румунією»), Леонід Мо-сендз (Словаччина), Ріко Ярий (Японія), Івахнюк (Хорватія), Володимир Стахів (Німеччина).

Серед інших цінних, але давно відомих фактів знаходимо також відомості про «вивезення» Бандери з Кракова до Берліна 3 липня, 9 липня – Стецька. При цьому, не переводячи духу, провідний українознавець зазначає, що 5 серпня «Стецько затвердив склад окружних управ Рівненщини, Володимирщини, Горохівщини, Дубенщини та Житомирщини, посадників Луцька, Рівного, Володимира-Волинського, Ковеля, Горохова, Дубного» (не пояснюючи, як це можна було зробити в умовах фактичної ізоляції від зовнішнього світу, за сотні кілометрів від Житомирщини), про вбивство Сцібрського і Сеника 30 серпня, перевод Бандери нібито до Заксенхаузена 16 вересня тощо.

Наведені зі збірки оригінальні документи неспростовно засвідчують:

– похідні групи, сформовані бандерівцями, діяли в координації з частинами вермахту – керівники перших мали паролі до командирів тактичного рівня других;

– командири останніх надавали (або принаймні пропонували) націоналістам форму військовослужбовців Червоної армії (а це, згідно з ратифікованими Німеччиною Гаазькими конвенціями про закони та правила ведення війни на суходолі, було військовим злочином), в яких ті мали перетинати лінію фронту.

З-поміж інших унікальних першоджерел – три звернення громадян до Степана Бандери «з підтримкою розбудови Української державності» (всі – без дати, підписи: «Українці Жидачивщини», «Організація українських націоналістів і все громадянство села Делієва Галицької округи», Сколе, Повітовий провід ОУН»), директиви провідників ОУН з питань ідеологічних, використання національної символіки, резолюція студентських зборів у Львові на підтримку Акта від 6 липня (з невідомою кількістю учасників та навчальних закладів, які вони представляли), звіти активістів ОУН про стан справ на різних територіях (4), поіменні списки членів похідних груп (9), їх звіти та звіти територіальних осередків ОУН (31), «протокол переведення акта проголошення Української Самостійної Держави в с. Городилів» з датою 20 липня, звернення керівників Житомирських обласного та міського управлінь до Я. Стецька про підтримку («підписи нечіткі», дата – 22 липня). Цікаво, що 5 серпня Стецько направив їм подячного листа з Берліна, підписавши його «вр. голова Українського державного правління», підсумки «плебісциту» жителів окремих сіл Тернопільщини про підтримку Акта та проти приєднання Галичини до Генерал-губернаторства і спогади однієї з учасниць похідних груп.

Усе це, на думку шановного професора (наскільки мені пощастило це зрозуміти), мабуть, повинно засвідчити основний висновок науковця. Вершиною його розповіді про події 30 червня є таке епічне твердження: «Нині важко описати той ентузіазм і підйом, які запанували на звільнених від більшовиків наших землях у зв'язку з відновленням Української Держави. Факт цей заелектризував цілу суспільність, поставив на ноги всіх, навіть маловірів і малодухів, що вже почали забувати своє українство».[191]

На завершення цієї частини розвідки скажу прямо: для цитування судження подібного штибу підходять якнайкраще, бо займають багато місця. Осмисленню – навряд чи.

Отож від версій доведеться перейти до встановлених, ніким не заперечуваних фактів.

Вони такі.

Розділ VI Львів, 30 червня 1941 p.: події

Що сталося того дня?

Архівні документи – як німецькі, так і радянські, покази очевидців одностайні та безапеляційні: Червона армія залишила місто увечері 29 червня, у Львові ще деякий час – приблизно до другої ночі 30 червня залишались деякі частини НКВС. які прикривали відступ армійських частин. «Нахтіґаль» та інші частини вермахту увійшли до спорожнілого міста приблизно о 4 годині ЗО хвилин 30 червня. Контроль над львівською радіостанцією перебрали вояки «Нахтіґалю». Це факт перший.

Факт другий. Перепис, проведений у Галичині перед Другою світовою війною, засвідчив: усе її населення за національною ознакою розподілялося так: 73 % українців, 16 % поляків, майже 10 % євреїв, близько 1 % німців. 95 зі 100 українців – сільські мешканці. Вся національна українська інтелігенція включно зі священиками – це хіба що 12–15 тис. осіб. Національний склад населення Львова радикально відрізнявся від загальногалицького: поляків – більше 50 %, євреїв – майже 32 %, українців – майже 16 %. Оцінюючи ці дані, не слід забувати: після німецької окупації західної частини Польщі та радянської – східної її частини співвідношення чисельності поляків та українців залишилося приблизно таке саме, натомість євреїв – виросло за рахунок біженців із «німецької» частини Польщі та масового напливу з території СРСР.

«Таким чином, – робить висновок сучасний український дослідник Сергій Рябенко, – фактично єврейська громада Львова у червні 1941 року лише незначною мірою поступалася за чисельністю польській, і кожна з них більш ніж удвічі перевищувала українську громаду».[192]

Висновок автора

Збори української громадськості Львова, заявлені Стецьком як «Національні» – навіть якщо вони і відбулися за кількості 100 невідомих нам людей, – могли представляти, в кращому разі, лише одну третину тогочасного населення міста. І аж ніяк – українську громаду всієї Галичини. «Делегати» від мешканців численних українських галицьких сіл та містечок фізично не могли потрапити до Львова на вечір 30 червня – навіть за палкого, нестримного бажання.[193]

Що сталося того дня? (продовження)

Факт третій. Стецько прийшов до Шептицького не один. Він забув сказати про те, що разом з ним був капелан «Нахтіґалю» о. Іван Гриньох. їх зустріч із митрополитом відбулася о четвертій годині ранку 30 червня. Відвідувачі розповіли «про консолідацію і координаційний комітет у Кракові, заявили, що вони діють на підставі погодження з усіма групами і партіями, – далі, що створено крайовий український уряд на чолі із Стецьком. Делегація просила благословення митрополита українському народові й акт проголошення самостійності України. Митрополит запитався, де полк. Мельник? Гриньох і Стецько запевнили, що полк. Мельник має незабаром приїхати і що при творенні загальнонаціонального уряду в Києві буде полк. Мельник. Митрополит у добрій вірі у правдивість делегації і не припускаючи, що так далеко сягла справа, як творення держави, не могла бути наперед підготовлена, дав своє благословення і другого дня підписав пастирський лист, закликаючи піддержати уряд Стецька…Кілька день пізніше, коли митрополит довідався про дійсний стан політичного розколу…він відкликав своє наставлення до бандерівців, про що писав до полк. Мельника, в якому переповів про свої розмови з представниками бандерівців».

Факт четвертий. Абсолютно темним місцем у цій частині нашої історії є роль Ганса Коха та другого німецького офіцера, якого цитований тут дослідник називає «зондерфюрером Кайтом». За його словами, вони відіграли неясну (бо можна припускати, провокаційну) роль… Сотн. Кох, який відвідав митрополита 30.6, не заперечив можливості згоди німецького уряду на факт проголошення самостійности. Хоч справді і не міг подати офіційного становища, але заявив, що місцева команда німецької армії не буде протидіяти проти наміреного акта проголошення самостійності».[194]

Версію про прямий обман Стецьком Шептицького, наскільки мені пощастило зрозуміти, підтримує і вже добре відомий читачеві Петро Балей. Він справедливо вказує на те, що вермахт вів свою гру з бандерівцями: «присутність високих представників вермахту надала події (30 червня. – Д. Я.) вірогідності: всі ж бо знали, що вермахт не міг би пристати до політичної акції без згоди вищої влади. Отже, «бандерівці домовилися із самим фюрером». Саме це і спровокувало митрополита Андрея і Полікарпа (Сікорського) – єпископа Луцького, вікарія Волинської єпархії православної автокефальної церкви (з грудня 1941 р. – адміністратора ПАЦ «на звільнених землях України». – Д. Я.) поблагословити той «уряд» Стецька і залучити до т. зв. Національної ради групу авторитетних діячів передвоєнного політикуму Галичини. На наслідках обману первоіерархів українських церков спекулюють досі в політичній умці світу, що формується під впливом єврейської преси».[195]

Дурили, сказати правду, не тільки церковних достойників. Дурили всіх, хто під руку потрапляв: коли бандерівці з'явилися у Львові, «громадянство в Галичині було цілковито дезорієнтоване про політичний стан української еміграції і про становище Німеччини в українській справі. Появу озброєної української групи поясняли саме як намір Німеччини піддержати незалежність України».[196]

І от постає питання: як тут було утриматися від спокуси?

Який Акт було ухвалено 30 червня?

Наразі в розпорядженні науковців та всіх зацікавлених є два тексти одного і того самого документа. Перший наведено в цитованих уже споминах його автора. Другий опубліковано у вигляді статті: Акт 30 червня 1941 р. як символ українського самостійництва // Відновлення Української Держави в 1941 р. Нові документи і матеріали. – Київ, 2001. – 197 с. – С. 39. У цьому виданні є примітка укладачів: «виготовлено в трьох оригінальних примірниках, печатка «Українська Держава» з посиланням на фонд 3833. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. З Центрального державного архіву вищих органів влади України. Навожу їх обидва. Цим шрифтом виділені слова, що відсутні у варіанті Стецька, але які збігаються з оприлюдненим у виданні Проголошення Акта відновлення Української Держави»[197] на с. 75–76, за винятком примітки про кількість примірників.

Читаємо:

«Акт проголошення

відновлення Української Держави

«Акт про відновлення Української Держави. Український Уряд. 30 червня 1941 року. Львів, дня 30 черв. 1941, год. 21. Ч.: 1/41. Рішення ч. 1 Національних зборів українців»[198]

1. Волею Українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її т(Т)ворця і в(Д)ождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває (весь) увесь український народ (нарід) не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада (Держава).

Суверенна Українська Влада запевнить Українському Народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння (всіх) його потреб.

2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується (підпорядкується) (^українському (^національному (У)урядові, що створиться в столиці України – Києві (з волі українського народу).[199]

3. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська національно-революційна (Національна Революційна) Армія, що твориться (творитисьме) на українській землі, боротиметься (боротисьме) далі (дальше спільно з Союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад в цілому світі) проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий, справедливий лад у цілому світі.

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава!

Хай живе Організація Українських Націоналістів!

Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера!

Слава Україні! Героям Слава!

Львів-город, 30 Червня, 1941 p., год. 20. Ярослав Стецько, Голова Національних Зборів.[200] Ярослав Стецько, Провідник Національних Зборів.

Який Акт і коли було проголошено по львівському радіо?

Відповіді на це запитання ми, мабуть, ніколи не дізнаємося. Єдине відоме мені свідчення про те, що текст Акта, який зачитали (щоправда, невідомо хто) належить Зиновію Книшеві:

– зачитали його «вчора вночі», слухачі повідомлення «випадково зловили»;

– «таки справді люди чули такірадіокомунікати», хоча «дуже слабенькі й невиразні, але в усіх зміст той самий».[201]

Це свідчення, однак, особливого значення не має. І це тому, що було проголошено некомуністичну Українську Державу за 10 днів перед цим і зовсім в іншому місті.

Коли, де і ким було проголошено відновлення Української Держави?

Єдино правильна відповідь на це запитання є такою: це сталося в Кракові 22 червня 1941 року.

Відомості про цю історичну подію, яку, до слова, вперто ігнорують сучасні українознавці, залишив нам не хто інший, як безпосередній очільник цієї події – Володимир Горбовий.

Хто такий В. Горбовий?

Володимир Горбовий

Володимир Горбовий (30.01.1899 – 21.05.1984). Народився в м. Долина (сучасна Івано-Франківська обл.). Випускник Стрийської гімназії. Учасник Першої світової війни, з 1918 р. – в УГА. Член УВО з 1920 р., керівник штабу Начальної команди УВО (1922 р.), зв’язковий між Начальною та крайовими командами. Закінчив юридичний факультет Карловського університету, доктор права (1928 р.). Неодноразово заарештовувався за націоналістичну діяльність, 1934 р. ув’язнений у концтаборі Береза Картузька. Член ОУН з 1929 р. У 1935–1936 рр. – адвокат С. Бандери. З 1939 р. – керівник т. зв. «комісії державного планування» при РП ОУН, у 1941 р. – голова т. зв. Другого ВЗ ОУН, обраний Генеральним суддею Організації. В червні 1941 р. – голова Українського національного комітету (1941 р.). Заарештований німцями, звільнений за станом здоров’я. 1947 р. заарештований у Празі, переданий до СРСР. 1949 р. засуджений до 25 років ув’язнення, звільнений 1972 р. Похований у м. Долина.[202]

Версія В. Горбового

Суть історії, описаної переконаним бандерівцем (вона десятками років зберігалася в одному з приватних архівів і була опублікована в Україні 2001 р. літературною агенцією «Піраміда»), більше того – впливовим та авторитетним діячем «революційного» крила ОУН така.

Ще «весною 1941 p.» y Кракові Бандера, Стецько та особисто Горбовий «договорилися…легальним шляхом проголосити і завести свій державний лад на своїй землі, а як це не вдасться виконати, тоді вчинемо це революційним порядком». Згідно із цією домовленістю, Горбовий створив ініціативну групу (склад її він не наводить), яка, у свою чергу, утворила «Український національний комітет». До його складу, за словами Горбового, увійшли Президент УНР в екзилі Андрій Левицький, його син, Степан Вітвицький «і їх однодумці з УНДО», видатний фінансист, директор Державної скарбниці УНР та УД Харитон Лебідь-Юрчик, полковник УНР, в'язень Берези Картузької Варфоломій Євтимович «і другі бережники гетьманської булави», член УВО та лідер Союзу української націоналістичної молоді Михайло-Володимир Янів, співзасновник РП ОУН Ярослав Старух «і їх друзі правого напряму», якісь Крохмалюки «і інші ополченці ФНЄ» (легальна українська політична організація – опонент Українського національно-демократичного об'єднання та РП ОУН, існувала в 1933–1941 pp. Після розпуску члени працювали в Українському центральному комітеті в Кракові. – Д.Я.).

«Десь у половині червня (здається мені, 14.VI.1941 p.), – пригадує собі В. Горбовий, – УНК видав декларацію прав українського народу», в якій «було виразно зазначене його невід'ємне право на самовизначення». За словами Горбового, німці про цю ініціативу довідалися і піддали його та Бандеру адміністративному утиску – заборонили виїжджати за межі Кракова. Проте, справа на місті не стояла. «Після обнародування тієї декларації УНК вирішив скликати Український національний конгрес. Засідання конгресу мали відбутися 22 червня 1941 p. y приміщеннях товариства «Просвіта» в Кракові…Я проводив конгресом. Він розпочався в заповідженій годині зранку. Тривав до вечора. Президія комітету продовжувала роботу в моїй хаті» (виділення наше – Д.Я.).

Висновок автора

Тобто, дізнавшись про початок війни з СРСР, «делегати», невідомо ким, коли і де обрані, розійшлися, а декілька осіб передислокувалися до приватного помешкання мемуариста, де і було «обрано уряд наші держави. Я його очолював. Набір керівників поодиноких ресортів проходив доволі складно…», – констатує він. Після того «з великим одушевленням був урочисто, в один голос прийнятий маніфест проголошення самостійної Української держави».

Версія В. Горбового (продовження)

На цьому місці у споминах В. Горбового, як видається, відбувається якийсь хронологічний стрибок. Раптово учасники події знову опиняються в будинку «Просвіти», який нещодавно залишили. Саме туди «зайшов начальник німецької служби безпеки Тайн та його співробітник др. Глязер (Dr. Closer) (так у тексті. – Д. Я.). Я говорив з ними в коридорі будови, але на салю нарад я їх не запросив. Згадав лише про маніфест конгресу…»

«Після проголошення нашої самостійності 22. VI.1941 р. всі наші партії, групи і табори визнали новий наш уряд і виявили намір співпраиювати з ним…Табір Мельника то він теж позитивно віднісся до проголошення нашої державності(виділення наше – Д.Я.).

Один Микола Сціборський пропонував підождати з конкретною поставою до уряду, поки німці не скажуть свого слова в тій справі… Відразу після конгресу був виготовлений переклад маніфесту на німецьку мову. Зміст і дух того маніфесту виложив я в дипломатичній ноті, яку я переслав Гітперові, Художню окраску обкладинки тієї ноти надав Святослав Гординський». [203]

«За кілька днів, – згідно із мемуаристом, – стало ясно (кому? чому? – знову ніяких подробиць. – Д. Я.), що легальним шляхом наш народ не зможе визначити свою долю. Степан Бандера десигнував (призначив. – Примітка укл.) Ярослава Стецька на пост голови уряду держави і велів повторити краківську історію… у Львові. З політичної осторожності, – вказує Горбовий, – я зберігав за собою мандат голови УНР і зостався в Кракові».[204]

22 червня 1941р.: Декларація Українського національного комітету

Про що ж ішлося в Декларації УНК від 22 червня за 37-а підписами, в т. ч. професора, колишнього посла УНР в Австро-Угорщині, Бельгії та Голландії Андрія Яковліва? Горбовий цитує цей документ, який прямо говорить: «бо знаємо і визнаємо, що єдино у висліді нашої боротьби стане Україна єдина, самостійна і соборна, проголошена історичними універсалами 22 січня… І так відновиться українська державна традиція, що знайшла своє втілення в 1917–1920 рр., коли Україна існувала і була визнана світом».[205]

Висновок автора

Проголошення «відновлення української державної традиції, що знайшла своє втілення в 1917–1920 рр., коли Україна існувала і була визнана світом» мало би означати визнання учасниками цього, а також Львівського зібрання правонаступництва відразу від чотирьох державних утворень, які існували тими роками на території сучасної України (крім, очевидно, комуністичних маріонеткових режимів). А саме:

– від Української Народної Республіки, яка існувала de facto у двох формах – автономної частини у складі Росії та як самостійна держава;

– від Української Держави – Гетьманату (квітень – грудень 1918 p.);

– від Української Народної Республіки (січень 1919 р. – серпень 1992 p.), яка правонаступництва від УНР «першої» не визнавала;

– Західноукраїнської Народної Республіки (листопад 1918 р. – березень 1923 p.).

Пікантність ситуації полягає в тому що протягом усіх років свого існування – чи то на території сучасної України, чи то за її межами – провідники всіх чотирьох державницьких формацій люто поборювали одне одного. Причина – фундаментально відмінні ціннісні орієнтації: від радикально-комуністичних до поміркованих буржуазно-ліберальних. А сумістити різновекторні ціннісні орієнтації в межах однієї політичної моделі ніде, нікому і ніколи у світі не вдавалося.

Як показали всі наступні події – не вдалося це й українцям. Крім того, як це завжди буває в українській політиці, можливо, маємо справу з черговим прикладом відвертої маніпуляції. Ось оціночне судження, яке перекреслює пафос заяв В. Горбового: «В гарячковій атмосфері останніх тижнів перед початком німецько-советськой війни бандерівцям вдалося змонтувати т. зв. «Український національний комітет» на т. зв. «З'їзді Української політичної еміграції», під декляраціею якого підписалось деяке число громадян із інших політичних угруповань… дехто, до яких звернулись за підписами, відразу відмовились, як, напр., генерал В. Петрів».[206]

Розділ VII Хто такі члени державного/крайового правління?

Пояснення Володимира Лисого

Аналізуючи цей список, уже відомий читачеві мемуарист свідчить:

– він «на власні очі» бачив документ про призначення Юліяна Федусевича на «ресорт судівництва», хоча в наведеному вище списку його прізвище відсутнє;

– всі «призначенці» утворюють дві групи – безпартійних професіоналів та партійних призначенців, причому частина перших «навіть нічого не могли знати про свою «номінацію», бо вони тоді у Львові не мешкали»;

– отже, «у формальному першому засіданні Краєвого правительства… не могло бути навіть 1/3 членів»;

– «міністри» цього «уряду» навіть з формального погляду такими не були, оскільки не приймали ніякої присяги, хоча «службову присягу зложили тоді навіть міські службовці»;

– нарешті, ставить питання В. Лисий, «як то сталося, що Л. Ребет став головноуповноваженим «правління» за підписом Я. Стецька тоді, коли Я. Стецько був вже інтернований»?

Далі В. Лисий ставить й інше принципове питання – про політичну орієнтацію «уряду» Стецька/Ребета. І дає на нього таку відповідь: «Могла бути тільки двояка концепція цього уряду: або уряд виступав зовсім явно, як союзник Німців і німецької політичної програми, або уряд був згори наставлений проти німецької окупації, відкидаючи німецьку політичну програму на сході Європи, отже мусів би бути підпільно, від початку засекречений». Уряд Стецька/Ребета, – веде він далі, – «хотів захопити адміністрацію краю в часі, коли пересувалися фронти воюючих армій. Робив це очевидно за згодою і відомом німецьких військових кругів, які у блискавичному поході на Схід не мали часу і людей з місця встановляти цивільну адміністрацію. В такий спосіб для звичайних людей поставала ілюзія влади націоналістів. Цей короткий період «влади» ОУН(б) позначився в краю самосудами і вбивствами в імені «націоналістичного маєстату». Говорити про нього щось позитивно, – робить висновок В. Лисий, – вже ніяк не можна».

Насамкінець своєї розповіді В. Лисий вказує і на такі суттєві для нашої розвідки обставини. Перша. Лише після інтернування Бандери, Стецька та членів їх групи у Львові з'явилися члени ОУН. Тої самої, якою продовжував керувати А. Мельник. Вони і розповіли про розкольницьку діяльність групи Бандери, яка «затаїла багато моментів політичного характеру та моментів з подій розбиття перед власним громадянством та перед митрополитом Кир Андреєм. Замовчуванням фактичного стану та неправдивим інформуванням добилися вони того, що митрополит видав свого пастирського листа» від 1 липня 1941 р. Попри всі зусилля, «Комісіїгромадян сеньйорів», спеціально створеної з метою об'єднання українського націоналістичного руху та примирення групи Бандери з митрополитом Шептицьким (якого бандерівці, як ми вже з'ясували, просто ввели в оману), позитивних результатів досягнути не вдалося. «Б тому місті, – читаємо далі, – …на основі розмов з Митрополитом Андреєм Шептицьким та єпископом Йосипом Сліпим ствердити, що вони оба не вірили в побіду Німців мимо їх успіхів. Всі заяви їх обох в сторону німців мали чисто тактичний характер. Німці це скоро збагнули і їх ставлення до… митрополита Шептицького і його політики було зовсім холодне, навіть вороже».

Одним словом, підсумовує Володимир Лисий, «факт присяги С. Бандері не давав жодної сили влади тим, що цю присягу зложили. Нічого дивного, що по інтернуванні Я. Стецька і Р. Ільницького ілюзія української влади… закінчилася».

Наостанок ще одна розширена цитата: «Усі події ОУН, які попередили 30 червня 1941 р. і які відбувалися під час проголошення «акта 30 червня» і після нього, це біг наосліп одної партії, яка думала, що саме прийшла пора здійснення її партійної програми. Під кутом впливу партії на все життя і під кутом контролювання всього життя ішли всі намагання ОУН. Українське громадянство бачило це все і як не стояло осторонь, то ставилося з резервою. Воно не бачило в тому всьому своєї волі і не вважало себе співтворцем тої політики і тих актів, що робила ОУН…Українське громадянство рішилося йти власним шляхом так довго, доки буде це можливо», – завершує свої спомини Володимир Лисий.

Хто такі члени «Державного/Крайового правління»? Варіант 1

Гай-Головко Олесь Нестерович (справжнє ім’я – Олекса Несторович Головко) (1910–2006). Народився в с. Писарівка, Подільської губернії в родині священика. В 1931 р. закінчив літературний ф-т Ленінградського ун-ту. Член Ленінградської асоціації пролетарських письменників та Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), з 1935 р. – член Спілки письменників УРСР.

Олесь Гай-Головко

У 1932–1934 рр. – редактор Харківського радіокомітету, в. о. відповідального секретаря журналу «Червоний шлях», у 1936–1940 рр. – редактор Київської кіностудії. В 1940 р. – переведений до Львова на посаду редактора Львівського радіокомітету. З 1943 р. (?) – на еміграції. В 1949 р. переїхав до Канади. В 1950–1952 рр. – співредактор «Українського голосу». Помер у Канаді. Автор відомих автобіографічної новели «Поєдинок з дияволом» (1950) та спогадів «Смертельною дорогою» (1979).

Гасин Олекса (псевдо: Лицар, Дор, Чорнота) (1907–1949). Народився в с. Конюхів (сучасна Львівська обл.). Учився в Стрийській гімназії та у Львівській політехніці. Неодноразово заарештовувався за націоналістичну діяльність. Підхорунжий польської армії. У вересні 1938 р. емігрує до Австрії, потім до Німеччини. Учасник Краківського збору ОУН. У березні-травні 1941 р. – викладач вищих старшинських (офіцерських) курсів ОУН(б) у Кракові. 1942 р. заарештований німцями. За нез’ясованих обставин звільнений з тюрми. 31 травня 1949 р. застрелився у Львові при спробі затримання його НКВС.

Олекса Гасин

Ільницький Роман (псевдо: Кривчевський) (1915–2000). Народився в с. Кривче (сучасний Борщівський р-н Тернопільської обл.). Член ОУН. Затриманий (за офіційними німецькими джерелами – «почесно ув’язнений») разом із Бандерою, Стецьком. Утримувався в блоці «Z». Після Другої світової війни – генеральний секретар міжнародного комітету переміщених осіб і політемігрантів у Німеччині (1947–1952 рр.), видавець і редактор тижневика «Час» (1945–1949 рр.), редактор часопису «Український самостійник» (1955–1956 рр.). З 1957 р. – голова ОУН(з). 1962 р. під псевдонімом Р. Кривчевський опублікував розвідку «ОУН в Україні, ОУН (з) і ЗЧ ОУН: причинок до історії українського націоналістичного руху» (Нью-Йорк – Торонто). Помер у м. Нью-Йорк (США).

Лебідь Микола (псевдо: Максим Рубан, Чорт, Марко, Олег, Ігор) (1909 або 1910–1998). Народився в с. Стрілища (сучасна Львівська обл.). Закінчив Львівську гімназію. Член УВО з 1925 р., член ОУН з 1929 р. У 1936 р. засуджений до смертної кари (замінено на довічне ув’язнення) за участь у вбивстві міністра Б. Перацького. В 1939 р. звільнений німцями (за іншими даними – втік за нез’ясованих обставин). Учасник Краківського збору, на якому був обраний заступником Бандери. Єдиний з провідників ОУН(б), який уникнув арешту влітку 1941 р. Після арешту Бандери та Стецька – урядуючий провідник ОУН(б). У липні 1944 р. виїхав на Захід, член ЗЧ ОУН. З 1949 р. – на еміграції в США.

Микола Лебідь

Климів Іван (псевдо: Арідник, Куліба, Мармаш, Легенда) (1909–1942). Народився в с. Сілець (сучасний Сокальський р-н Львівської обл.). Навчався в Сокальській гімназії. Член ОУН (після 1932 р.). Неодноразово заарештовувався за націоналістичну діяльність, був в’язнем Берези Картузької, в 1937 р. був засуджений до 10 років. Після звільнення – Крайовий провідник Північно-західних українських земель (ПЗУЗ), з грудня 1940 р. – керівник КЕ РП ОУН у Львові. Заарештований німцями в грудні 1942 р., забитий під час допитів.

Іван Климів

Лисий Володимир (1893–1966). Народився в с. Копичинці (нині – Гусятинський р-н Львівської обл.). Навчався у Віденському та Львівському університетах. Учасник Першої світової війни. У лютому-квітні 1918 р. – офіцер з доручень австрійського командування при Українській Центральній Раді. З січня 1919 р. – референт державного секретаря внутрішніх справ Західноукраїнської Народної Республіки, згодом – керівник пропагандистського підвідділу розвідувального відділу Начальної команди Української Галицької армії. Восени 1919 р. – офіцер штабу Дієвої армії УНР. З 1923 р. працював адвокатом, очолював Подільський народний банк. Один з фундаторів Української радикальної партії (з 1926 р. – Українська соціалістична радикальна партія), обіймав посаду заступника голови. З вересня 1939 р. – співробітник регіонального відділення АН УРСР (нині Західний науковий центр Національної академії наук України). Після розпуску УДП працював юристом у Львові. З 1944 р. – на еміграції, з 1949 р. жив у США. Один із засновників Української вільної громади в США, секретар окружної ради Робітничого союзу, голова Федерації американських українців у шт. Мічиган, у 1954–1972 рр. – головний редактор журналу «Вільна Україна» (Vil’na Ukraïna (Free Ukraine).

Володимир Лисий

Ольховський Ілярій – інженер, директор Центрального українського банку (заступник – Лев Ребет).

Павликовський Юліян (1888–1949). Народився в с. Синьків (сучасний Радехівський р-н Львівської обл.) у родині священика. Випускник юридичного ф-ту Львівського ун-ту (1910), навчався у Віденській вищій школі хліборобської культури. В 1930 р. обраний до Сейму. Голова Товариства українських кооператорів, активний діяч Української народно-демократичної партії, співзасновник Українського народно-демократичного об’єднання. Після радянської окупації Львова перебрався до Кракова, окупованого Німеччиною. З 1944 р. – на еміграції, активний учасник відродження українського кооперативного руху Помер у Мюнхені, похований на цвинтарі Вальдфрідгоф.

Панківський Кость (1897–1973). Народився у Львові в родині відомого громадського діяча К. Ф. Паньківського. Випускник (?) юридичного ф-ту Карлового ун-ту в Празі.

У 1924–1939 рр. – адвокат у Львові, захищав у судових процесах українських націоналістів, зокрема під час Львівського процесу. Заступник голови Українського центрального комітету в Кракові (голова – В. Кубі-йович). З 1945 р. – на еміграції, член Українського національно-державного союзу. В 1950 р. – співзасновник Союзу українських національних демократів (США), в 1950–1966 – голова цього Союзу.

Кость Паньківський

Панчишин Маріян (1882–1943). Народився у Львові в родині візника. Випускник медичного факту Львівського ун-ту (1909 р.). З 1912 р. – секретар Львівського лікарського товариства. Учасник Першої світової війни. В 1920-х pp. – член Українського лікарського тов-ва, член НТШ. В 1924–1925 рр. – ректор Українського таємного ун-ту. Після закриття ун-ту зосередився на медичній практиці, особистий лікар Митрополита Шептицького. 1929 р. заснував Українське гігієнічне тов-во. В часи радянської окупації – делегат Народних зборів Західної України, проголосував за включення окупованої Галичини до УРСР. Депутат Верховної Ради СРСР, особисто відвідував у Кремлі Й. Сталіна. В часи німецької окупації – керівник клініки Львівського медичного ін. – ту. 1943 р. переховувався в резиденції митрополита Шептицького. Помер унаслідок сердечного захворювання.

Маріян Панчишин

Петрів Всеволод (1883–1948). Народився в Києві у родині генерала Миколи Вернера-Петрова. Випускник Київського кадетського корпусу (1900 р.), Павлівського воєнного училища (1902 р.), Миколаївської академії Генерального штабу (1910 р.). Учасник Першої світової війни, начальник штабу дивізії (1916 р.), полковник (1917 р.), нагороджений золотою Георгієвською зброєю. Організатор українізованих військових частин на Західному фронті. Командир Першого Запорізького полку (1918 р.), начальник штабу дивізії, командувач Волинської групи Дієвої армії УНР, товариш воєнного міністра. Генерал-хорунжий (1920 р.), начальник Генерального штабу УНР (1921 р.). З 1922 р. – у запасі. Проживав у м. Хуст, працював професором Української державної гімназії та Української реальної гімназії. В 1945 р. – радник командира Української національної армії генерала П. Шандрука. З 1945 р. – на еміграції, помер у таборі для переміщених осіб у м. Регенсбург.

Всеволод Петрів

П’ясецький Андрій (1909–1942). Народився в с. Реклинець (сучасний Сокальський р-н Львівської обл.) у родині священика. Випускник Львівської державної гімназії (1927 р.) та рільничо-лісового ф-ту Львівської політехніки (1933 p.) – Працював у царині лісового господарства, був інспектором церковних лісів Львівської архієпархії. 1940 р. ув'язнений у тюрмі «Бригідки». Заарештований німцями в січні 1942 р. Розстріляний як заручник у листопаді 1942 р.

Юрій Полянський – сотник УГА, професор геології (викладач Українського таємного університету), працівник природничого музею НТШ. Вважав, що П'ясецький погодився обійняти пост міністра лісів в уряді Я. Стецька, оскільки не вагався щодо чистоти помислів ініціаторів його створення.

Юрій Полянський

Радзикевич Володимир (псевдо: Вуйко Владко) (1886–1966). Народився в с. Вишенки (сучасний Городоцький р-н Львівської обл.). У 1908–1939 рр. – учитель Академічної гімназії у Львові. Член НТШ (з 1932 р.), у 1929–1930 рр. – голова «Учительської громади». В 1941–1944 рр. – директор Другої Львівської гімназії, в 1945–1950 рр. – директор українських гімназій в таборах переміщених осіб. З 1950 р. – на еміграції. Помер у м. Клівленд (штат Огайо, США).

Ребет Лев-Роман (1912–1957). Народився в м. Стрий (сучасна Івано-Франківська обл.) у сім’ї поштового службовця. З 1927 р. – член УВО, з 1929 р. – член ОУН. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. Неодноразово заарештовувався за націоналістичну діяльність. У 1934–1938 рр. – провідник Крайової екзекутиви ОУН на території сучасної Західної України. Заарештований німцями 12 липня 1941 р. До грудня 1944 р. – в’язень концтабору Аушвіц. Після звільнення виїхав до Мюнхена, очолював ОУН (с-д). 1948 р. – співініціатор та співорганізатор створення ОУН («революційної») т. зв. «двійкарі».

Лев-Роман Ребет

З 1950 р. – голова Закордонного представництва УГВР. Доктор права (УВУ, 1949 р.), професор (УВУ, 1954 р.). Убитий терористом-агентом КДБ. 2010 р. перепохований на Личаківському цвинтарі (Львів).

Старух Ярослав (псевдо: Стяг, Ярлан, Стояр) (1910–1947). Народився в с. Золота Слобода (сучасна Тернопільська обл.), закінчив гімназію в Бережанах, студент правничого ф-ту Львівського ун-ту. Член ОУН з 1931 р., неодноразово заарештовувався за націоналістичну діяльність. У 1939 р. засуджений до 13 років ув’язнення, звільнений німцями. В жовтні 1939-го – червні 1941 р. – секретар Українського центрального комітету, сформованого у Кракові ОУН під проводом А. Мельника. Учасник «збору» ОУН у Кракові. В 1942–1943 рр. ув’язнений німцями, звільнений «засобами СБ ОУН». У 1943–1945 pp. – працівник референтури пропаганди ОУН(б). У бою біля м. Любачів (Польща) потрапив в оточення і, не бажаючи здаватись у полон, застрелився.

Ярослав Старух

Стахів Володимир (1910–1971). Народився в Перемишлі (сучасна Польща). Вчився в Берліні. Учасник Краківського збору. Заарештований німцями 29 вересня 1941 р. Інтернований у блоці «Z». Після 1945 р. жив у Мюнхені, член 34 ОУН та ЗП УГВР.

Володимир Стахів

Ярослав Стецько

Стецько Ярослав (псевдо: Карбович) (1912–1986). Народився в Тернополі. В 1929–1934 рр. вивчав юриспруденцію та право у Краківському та Львівському університетах. Член УВО та ОУН. У 1934 р. засуджений за націоналістичну діяльність до 5 років ув’язнення, звільнений німцями (за іншими даними – за амністією). Співініціатор Краківського збору ОУН, на якому обраний заступником Бандери. Заарештований німцями в липні 1941 р., інтернований у блоці «Z». Після звільнення жив у Мюнхені. З 1946 р. – президент Антибільшовицького блоку народів. З 1968 р. – голова ОУН(б).

Храпливий Євген (1898–1949). Народився в м. Заліщики (сучасна Івано-Франківська обл.). Директор станової хліборобської організації «Сільський господар» (з 1928 р. заступив на цій посаді Павліковського), член НТШ (з 1935 р.).

Шухевич Роман (псевдо: Тарас Чупринка, Роман Лозовський, Тур та ін.) (1907–1953). Народився у Львові. З 1925 р. – член УВО. У 1934 р. закінчив Львівську політехніку, за фахом – архітектор. У 1926 р. виконав теракт у Львові проти польського чиновника (інші учасники були засуджені до страти). В 1928–1929 рр. служив у польській армії, закінчив унтер-офіцерську школу. З 1930 р. – член ОУН, організатор терактів та експропріацій на території Польщі в 1931–1934 рр. З червня 1934 р. – в ув’язненні, в 1936 р. був засуджений до 4-х років, але в січні 1937 р. звільнений по амністії. До грудня 1939 р. жив у Львові, бізнесмен. У грудні 1938 р. брав активну участь у бойових діях проти угорської армії в Закарпатті. В березні 1939 р. емігрував до Відня, восени цього року жив у Кракові. Учасник Краківського збору. Весною 1941 р. – командир першого іноземного батальону вермахту «Нахтіґаль» («Battalion Ukrainische Gruppe Nachtigall») – полку спеціального призначення «Бранденбург-800»). Наприкінці 1942 р. відмовився продовжити контракт і був звільнений з вермахту. В той самий час, був заарештований німцями, в січні 1943 р. за нез’ясованих обставин звільнений. З січня 1943 р. – на нелегальному становищі, з липня цього року – голова Бюро проводу ОУН(б), у другій половині 1943 р. явочним порядком перебирає повноваження та функції головного командира УПА (дата створення УПА невідома).

Роман Шухевич

З липня 1944 p. – голова Генерального секретаріату ГУВР, генеральний секретар військових справ. Загинув у бою 5 березня 1950 року.

Яців Дмитро (1907–1942). Народився в с. Верчани (сучасний Стрийський р-н Львівської обл.). Випускник Стрийської гімназії (1927 р.) та правничого ф-ту Львівського унту. Член ОУН, у 1930–1932 рр. – повітовий провідник Стрийщини. Учасник Другого Краківського збору. У вересні 1941 р. заарештований німцями. 1942 р. у складі групи бандерівців перевезений до Аушвіцу. Забитий на смерть наглядачами.

Розділ VIII Наступні дні

Ярослав Стецько

У дні від проголошення Акта і до арешту новообраний голова УДП розвинув гарячкову активність.

Найперше написав та оприлюднив Декларацію так званого УДП (у ньому крім Стецька тимчасом не значилася жодна особа), яку сучасні дослідники датують «не раніше 1 липня». Маловірогідно, що такий документ міг бути підготовлений та розповсюджений після арешту пана голови, тобто пізніше 9 липня.

Документ сповіщав, пояснював, закликав: «Акт відновлення Української державності, проголошений дня 30 червня 1941 р. на зборах українського громадянства, походить з волі цілого українського народу. Безпосереднім виразником цього Акта й усіх наших змагань була й є Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери… Боротьбу цю провадить український народ під проводом ОУН і її провідника Степана Бандери. У тій боротьбі складала і складає ОУН безконечні гекатомби (жертви)… Нова Українська Держава, базуючись на повній суверенності своєї влади, стає добровільною в рямці нового ладу Європи, який творить вождь німецької армії й німецького народу – Адольф Гітлер…Отже, будемо з ними (тобто також і з «іншими народами і державами, які прийшли нам у цей спосіб з найбільшою поміччю» та проти «марксистсько-московської» потвори. – Д.Я.) дальше йти й дальше боротися».[207]

5 липня голова українського уряду надіслав берлінському «колезі» («фюреру і рейхсканцлеру») повідомлення про подію 30 червня і запевнення у своїй лояльності та підтримці[208] – очевидно надзвичайно актуальній для Гітлера саме в цей момент. Без цієї «підтримки і лояльності» Стецька та його уряду, а це можна трактувати саме так, фюрер Німеччини свого життя не уявляв.

Другий напрямок діяльності Стецька – формування Українського державного правління, згідно з «правом», наданим йому Бандерою.

Історія цієї інституції оповита густим туманом, адже немає ні документів, ні автентичних свідчень хоч якоїсь діяльності цього «уряду».

Чи не єдине, мені відоме, – спомини Володимира Лисого та Романа Ільницького. Співставивши їх між собою, ми можемо скласти інший список «уряду» новопосталої «української держави» Ярослава Стецька.

Хто такі члени «Державного/Крайового Правління»? Варіант 2

Список цей такий:

Ярослав Стецько – голова,

професор Маріян Панчишин – перший заступник голови,

Лев Ребет – другий заступник,

Володимир Стахів – «ресорт заграничних справ»,

Володимир Лисий – «ресорт внутрішніх справ» («державні секретарі» при цьому «ресорті» – Микола Лебідь та д-р Кость Паньківський),

Всеволод Петрів – «ресорт військових справ» («держ-секретарі» – Роман Шухевич та Олекса Гасин),

д-р Юліян Павликовський – «ресорт торгівлі і промислу» («держсекретарі» – Дмитро Яців та Роман Ільницький),

професор Євген Храпливий – «ресорт сільського господарства»,

професор Володимир Радзикевич – культури і освіти,

Ілярій Ольховський – фінансів,

Андрій П’ясецький – лісництва,

Олесь Гай-Головко – пропаганди,

Ярослав Старух – державний секретар,

Іван Клим (так у тексті; правильно – Іван Климів. – Д. Я.) (Легенда) – міністр «політичної координації».

Таким чином, згідно з цим списком, маємо 20 осіб, в т. ч. шість «держсекретарів». Цей список, у свою чергу, радикально суперечить іншому, опублікованому Володимиром Сергійчуком з посиланням на оригінальний машинописний документ, який зберігається у фонді 3833 ЦДАВОВУ. – Оп. 1. – Спр. 10. – Арк. 13[209] та укладачами збірки «Проголошення Акта відновлення Української Держави…»,[210] які наводять той самий документ з посиланням на той самий фонд, але на інші сторінки – з 1 по 4.

Хто такі члени «Державного/Крайового Правління»? Варіант 3

Машинописний документ, згідно з виданням 2001 р., не має дати, а згідно з публікацією 2006 р., датований 4–5 липня і є «машинопис, з рукописними додатками, копія» і має примітку «видано в українській і німецькій мовах, у 2-х примірниках». В обох випадках документ має примітку «Відпис з Декрету іменувань за порядковими числами».

Тепер читаємо:

1. Євген Храпливий – «ресорт Рільництва»,

2. Кость Паньківський – «заступник члена УДП у справах адміністрації»,

3. Л. Ребет – перший заступник Голови Правління,

4. Володимир Лисий – «Адміністрація»,

5. Олександр Барвінський – «заступник по справах Нар. Здоровля»,

6. Микола Лебідь – «Безпека»,

7. «Прізвище і посада нерозбірливі» (примітка укладача),

8. Іван Крипякевич «(Народна Освіта (не приняв)»,

9. Микола Мостович – «Заступник по справах Нар. Освіти і виховання»,

10. Всеволод Петрів – «військові справи»,

11. «Com.» Олекса Гасин – «1-й Заступник по військових справах»,

12. «Com.» Роман Шухевич – «2-й Заступник по військових справах»,

13. Володимир Стахів – «ресорт Заграничних справ»,

14. «Ю. Федусевич – ресорт Судівництва»,

15. Олесь Гай-Головко – «ресорт Пропаганди»,

16. «Костишин – ресорт Пошти»,

17. «І. Ольховий – ресорт Фінансів»,

18. Ярослав Старух – «Заступник по справах Пропаганди»,

19. «Позиченюк – Заступник по справах Пропаганди»,

20. «Пекарський – Заступник по справах Народи. Освіти і Віросповідань»,

21. «Ю. Павліковський – Торгівля і промисл»,

22. «Д. Яців – Заступник по справах Народного Господарства»,

23. «Р. Ільницький – Заступник по справах Народного Господарства»,

24. «Лебідь-Юрчик – Заступник по справах Фінансів»,

25. «Д-р Осінчук – Заступник по справах Народи. Здоровля»,

26. «Іваницький Борис – Заступник по справах Рільництва»,

27. «Мороз Теодор – ресорт Комунікації»,

28. «Д-р Росяк Михайло – начальник канцелярії УДП»,

29. «А. П'ясецький – Заступник по справах Рільництва та керманич відділу лісництва»,

30. «Солонинка Василь – Заст. Нач. Канцелярії УДП і Начальник Канцелярії зв’язку з ОУН»,

31. «Грабар Іван – Директор Ревізійного Союзу Кооператив»,

«Його заступники:

1. Мґр. Яців Дмитро,

2. Дир. Капуста Микола,

3. Филипович Іван,

4. Кульчицький Дмитро»,

32. «Раковський Роман – (інженер) – Директор Центрального Союзу Укр. Промислових Кооператив,

Його заступники:

1. Ільницький Роман,

2. Петрів Зенон,

3. Витвицький Роман,

4. Пиндус Іван»,

33. «Мартюк Іван – Директор Центрального Союзу Українських Сільсько-Господарських Кооператив»,

«Його заступники:

1. Губернат Василь,

2. Черних Олекса,

3. Кульчицький Михайло,

4. Кіцера Омелян».

34. «Інж. Ольховий Ілярій – Директор Центрального Українського Банку,

Його заступники:

1. Л. Ребет,

2. Волошиновський Степан,

3. Шарко Петро,

4. Фостяк Роман»,

35. «Інж. Сербин Онуфрій – дир. Споживчої Кооперативи»,

«Його заступники:

1. Лазорко Михайло,

2. Синенький Василь,

3. Салевич Василь»,

36. Іван Климів – «Член Українського Державного Правління (як Крайовий провідник ОУН)»,

37. «Д-р Горбовий Володимир – Тимчасовий Голова Укр. Держ. Правління на виїмковий час»,

38. «Д-р Панчишин Маріян – Другий Заступник Голови Укр. Держ. Правління»,

39. «Дзерович Богдан – Заступник по справах юстиції»,

40. «Біленький – Заступник по справах Народи. Освіти»,

41. «Б. Радзикевич – Ресорт Народної Освіти і Віросповідань».

Кожна дія кожної людини має свої наслідки. Можна сказати й інакше: немає дій без наслідків, як не буває наслідків без дій. У цій частині нашої розвідки побіжно оглянемо лише деякі наслідки дій «революціонерів»-бандерівців з групи Стецька.

Можливо і тут мені вдасться вас здивувати: десятки авторів, які вивчали колізію 30 червня, не дали собі ради викласти та проаналізувати наступні події, які відбувалися у Львові, на теренах Галичини та України, а також у Кракові та Берліні. Без цього, на нашу думку, скласти адекватне уявлення про наслідки акції Стецька та «революціонерів»-оунівців для українського націоналістичного руху та збройного опору в принципі неможливо.

Спробуймо надолужити цей недолік.

Зауваження автора

Проголосивши крайовий уряд, ініціатори акції, нарешті, опам'яталися. Річ у тім, що у Варшаві від 1920 р. існував уряд Української Народної Республіки, визнаний де-факто Польською державою – союзницею Великої Британії та Франції. УНР після вбивства Петлюри очолив його найближчий соратник, президент УНР в екзилі Андрій Левицький.

Якщо подивитись на декларацію 30 червня з формальної точки зору, то стає цілком очевидним: проголосивши відновлення Української держави в руслі Брестської мирної угоди 1918 p., «бандерівці» тим самим нібито визнали уряд УНР урядом всієї України, а уряд Стецька – лише крайовим органом західних її областей. Іншими словами, в українському емігрантському політичному середовищі (та й не тільки в ньому) могло скластися враження, що «уряд» Стецька є лише «крайовим представництвом» «уряду» Левицького. Сам Стецько то ясно розумів: «Українська держава була визнана Німеччиною вже у мирному договорі в Бересті-Литовсько-му 8 лютого 1918 р., тому у Львівському акті з погляду міжнародного права йшлося лише про відновлення раніше існуючого стану», – визнавав він.

Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р. = відновленню УНР доби М. Грушевського та Української Держави доби гетьмана Павла Скоропадського

Іншими словами, Стецько визнав: Акт 30 червня означав не що інше, як відновлення або УНР (президент в екзилі Андрій Левицький), або Української Держави, голова якої гетьман Павло Скоропадський був живий-здоровий і жив у Берліні!

Я. Стецько діє

Колізію треба було якось розв’язати. Рішення знайшли таке: 3 липня «бандерівці» віртуально скликають віртуальне засідання віртуального Крайового Правління Стецька, на якому ухвалюють перший його документ «Постанова. Ч.1» такого змісту: «…я (тобто Стецько персонально, а не «уряд» як колегіальний орган управління. – Д. Я.) вирішив, як голова Краєвого правління Західних Областей України, перетворити з сьогоднішнім днем Краєве правління Західних Областей України в Українське державне правління, себто в тимчасовий Уряд Української держави – і піддати своє рішення під апробату українського народу на Всенародних зборах міст і сіл, як теж під опінію тих місцевих управлінь і громадських установ, які творились би не з безпосереднього почину Українського державного правління, а методом знизу».[211]

Одного дня після цього Стецько підписує листа Андрієві Левицькому,[212] в якому інформує про створення вже не крайового, а «Українського Уряду у Львові» та «висловлює надію», що Левицький «видасть відручне письмо, яким визнає Український Уряд у Львові і тим способом нитка української традиції знайде своє природне продовження в новому фактичному політичному стані на Україні». На завершення листа Стецько прямо пропонує адресатові політичного хабаря за таке визнання: «Ми притягнули вже й готові притягнути до співпраці й надовиле всіх українців – без огляду на їх політичні переконання. Будуймо спільну Суверенну Соборну від нікого не залежну Українську Державу», – такими словами завершує Стецько свого листа. І підписує його так: «ЗА УКРАЇНСЬКЕ ДЕРЖАВНЕ ПРАВЛІННЯ Ярослав Стецько, голова».[213]

Що далі, то більше.

7 липня, все ще перебуваючи у Львові, Стецько підписує заяву, в якій повідомляє «міністерство закордонних справ у місті Берліні», що він, Стецько, як «заступник вождя ОУН – Степана Бандери і як голова Українського уряду», буде й надалі «діяти не інакше, як у повній гармонії із моїм національним обов'язком і не може відмовитися від започаткованої діяльності». З іншого боку, – підкреслює він, – «я не хочу ані затьмарювати потрібні українському народові дружні зв'язки, ані послаблювати допомогу Великонімеччині проти Москви і тому пропоную з висловленою повагою мої послуги».[214] 15 липня, під час допиту в Берліні, Стецько підтверджує: ніхто його головою уряду не обирав, натомість «провідник ОУН призначив мене керівником уряду».[215] В контексті цього твердження Стецька відразу зауважимо: він знову підмінює поняття. Адже голова ПУН Андрій Мельник ніколи такого не робив, а Бандера керівником ОУН ніколи не був. Претендував хіба на звання голови «Революційного проводу» ОУН.

Між цими двома свідченнями Стецька сталася ще одна примітна подія. 9 липня на 21 годину, коли «голова уряду» автом їхав до сестри, яка мешкала на вул. Войтіха, 9, на його життя було здійснено замах. Невідомий зробив чотири постріли, в жертву не влучив, але поранив шофера. Заходи української та німецької поліції щодо розшуків невідомого стрільця позитивних результатів не дали.[216]

Ідемо далі. В червні 1986 p. y часописі «Гомін України» Стецько сформулював діаметрально протилежну точку зору, в якій керівній ролі Бандери місця вже не знайшлося: «Я гордий за те, – писав він, – що мав честь ініціювати з волі ОУН, із волі Національних зборів, з волі народу, з благословенням ваших церков цей світлий період нашої державницької історії».[217]

Розповідаючи про процедуру оголошення Акта 30 червня, Стецько, зокрема, засвідчив під час берлінського допиту: «я наказав ввести в дію Львівську радіостанцію і дозволив програму передач. Наказ про захоплення радіостанції ще перед вибухом війни з Радянським Союзом віддав крайовий провідник ОУН (це – Старух, який був не крайовим провідником ОУН, а крайовим провідником РП. – Д. Я.) у рамках загального плану революційної діяльності ОУН у випадку війни… Радіостанцію ще перед зайняттям Львова німецькими військами захопили бойовики ОУН». Нарешті, показав він, «про доцільність проголошення державності я не вів переговорів з жодною інституцією Рейху».[218]

Тут звернімо увагу ще на одну важливу деталь: Стецько ані тоді, в Берліні, ані по війні не пояснив простої речі: якщо він «з жодною інституцією Рейху» нічого не узгоджував, то як на тих історичних зборах з’явилися аж двоє німецьких офіцерів – Кох та Айкерн?

Остання в часі подія, яка стосується голови невідомо якої інституції, невідомо якої держави, невідомо на якій підставі проголошеної, датована 14 серпня 1941 р. У листі Розенбергу Бандера, посилаючись на пропозицію «уповноваженого представника Вашої Ексцеленції, Рейхсміністра для окупованих Східних територій» гауптмана, професора д-ра Коха дав ухильну відповідь на вимогу розпустити УДП: «не можна цю умову зводити до відповіді «так» або «ні», бо при цьому неможливо не зважати на ті обставини, які нерозривно з тим пов’язані».[219]

Якщо ви змогли зрозуміти, що означає ця відповідь, – поясніть мені. Я не здатен. Визнаю.

Реакція на Акт 30 червня Німці Слова

Уявлення про ставлення до ініціативи Бандери – Стецька з боку Рейху дає декілька документів, давно і добре відомих спеціалістам та всім зацікавленим.

Документ перший свого часу був опублікований В. Косиком у другому томі його дослідження «Україна в Другій світовій війні в документах». Це – неатрибутований машинописний варіант без підпису, без вхідних/ вихідних реквізитів та з датою, написаною олівцем. Цей папірець – проект доповідної записки невідомо якої «німецької адміністрації» до Гітлера, повторно опублікований укладачами збірки «ОУН в документах». Текст такий: «всупереч німецьким намірам у Львові було створено Західноукраїнський крайовий уряд (виділення наше. Саме регіональне крайове, а не Українське державне правління. – Д. Я.). Українців, які взяли участь в цьому заході, треба було відтягнути і заарештувати в Берліні».[220]

Документ другий також опублікований В. Косиком, а повторно – Г. Гордасевич. Це – уривок з донесення Начальника поліції безпеки та СД Р. Гейдріха від 3 липня 1941 р. «2 липня 1941 р. були вжиті такі заходи: 1. Різних керівників української еміграції, зокрема в Генеральному губернаторстві, було посаджено під домашній арешт, так само і Степана Бандеру».

Документ третій – звіт про зустріч 3 липня 1941 р. у Кракові «помічника державного секретаря Кундта, гр. Фюле (?), Юге фон Бюлова і, крім того, полковника Бізанце» з німецького боку, професора Андрієвського, Бандери, Горбового, Мудрого та Шухевича – «як приватних осіб» – з українського.

Слово – держсекретареві Кундтові:

– «Ні німецька влада, ані служби Берліна, не поінформовані про існування українського уряду у Львові. Такий уряд не був створений на місці з їхньої згоди…

– Фюрер – єдиний, хто керує боротьбою, і ніяких українських союзників не існує. Можливо, що українці особисто відчувають велике піднесення і почувають себе нашими союзниками, але за смислом державної термінології, ми не є союзниками, ми є завойовниками російсько-радянських регіонів…»

Далі німці поставили до Бандери таких три питання: «вас питали наперед, чи ви погоджуєтесь бути головою Української Держави?», «чи читалося звернення по радіо з вашої згоди?», «чи були ви ініціатором декрету № 1?».

Відповіді лідера РП ОУН:

– «Ми вступили в бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну…»;

– «Я дав розпорядження негайно організувати в окупованих німецькими військами районах адміністрацію та уряд країни. Я віддав цей наказ до початку війни»;

– «Я говорю тут від імені ОУН, як голова українського народу»;

– «ОУН – єдина організація, що веде боротьбу, слідок, вона має право в силу теперішньої боротьби, створювати уряд»;

– «Я би ще раз хотів сформулювати і наголосити, що… віддаючи свої накази, я не спирався на жодні німецькі органи влади й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який я мав від українців».

Четверте відоме на сьогодні джерело – свідчення про зустріч, яка відбулася 5 липня «після арешту Стецька, голови Державного правління». Організував її Ріко Ярий «у палаті А. Шептицького». Учасники: Климів, Лебідь та Шухевич, з одного боку, Г. Кох, «проф. Маркет, що прилетів з Берліна», та полковник Айкен – з другого. Німці вимагали прилюдного відречення від Акта, українці, за словами джерела, що ми цитуємо, відмовилися. «У дальшій розмові німці пропонували М. Лебедю поїхати на розмову з генералом Кейтелем до Головної квартири німецької армії, дислокованої поблизу Варшави». Лебідь від цієї пропозиції відмовився, – інформує він далі, – на зустріч «вирушили» Ярий, Гасин та Равлик, але «нічого корисного ця зустріч не принесла».[221]

Документ п'ятий датовано 15 липня. Р. Гайдріх повідомляє вище керівництво Рейху: «11 і 12 липня 1941 р. всі українські угруповання Львова, включаючи групу Мельника і за винятком групи Бандери, запевнили офіцера по зв'язку з ОКВ (капітан проф. д-р Кох) у своїй лояльності щодо німецьких органів влади і заявили про бажання взяти участь у прогресивній перебудові країни».[222]

Свідчення шосте. 12 вересня 1941 p. y будинку польського посольства в Берліні Ганс Кох «поставив перед Бандерою, Стецьком і Стаховим категоричну відмову відкликати публічно акт 30 червня… Всі троє відмовляються, і три дні пізніше їх арештовують і засилають до концтабору Саксенхаузен, де вони зустрічаються з Мельником».[223]

Джерело сьоме – оціночне судження радника МЗС, представника при командуванні 17-ї армії Пфляйдерера, який вважав, що «через важкі жертви кров'ю і свободою, яких зазнала ця країна, особливо група Бандери, вважає, що вона має політичний вексель, оплатити який повинна Німеччина. Німецькі інтереси в даний момент переважно спрямовані на забезпечення території у тилах армії, на порядок, працю й досягнення потреб війни. Тому німецькі інстанції відмовились визнати створений 30 червня Стецьком-Карбовичем з групи ОУН Бандери Західноукранський крайовий уряд».[224]

Усі ці документи верифікуються особистими свідченнями самого Стецька. Ось вони. 4 серпня в Берліні він підписав «Комунікат», у якому повідомив: «4. Українського уряду Німеччина не визнала та німецькі власті унеможливили йому працю. Дня 9 липня 1941 р. арештували голову Українського державного правління Ярослава Стецька та перевезли до Берліна, де 12 липня ц. р. заряджено слідство за проголошення ним Української держави й українського уряду та конфірмовано його зі забороною повороту на рідні землі без дозволу німецької поліції». 5. Степана Бандеру у свою чергу «конфірмували» (? – Д. Я.) 29 червня, «наложили на нього _._. ц. р. почесний арешт та перевезли до Берліна. Дня 14._ ц.р. провідника організації звільнено із забороною покидати Берлін та обов’язком голоситись до поліції». 11. «Українське державне правління не має практичної змоги виконувати в сучасний момент своїх функцій в організації державного життя та в репрезентуванні інтересів українського народу перед Німецькою державою, а натомість стає МОРАЛЬНИМ, ПРАВНИМ І ПОЛІТИЧНИМ НОСІЄМ ТА ВИРАЗНИКОМ ПРАГНЕНЬ І ЗМАГАНЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ДО ВІДБУДОВИ САМОСТІЙНОЇ СОБОРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА НАЯВНИМ РЕПРЕЗЕНТАНТОМ ВІДНОВЛЕНОЇ 30 червня 1941 р. В ДНІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ».[225]

Висновки автора

Отже, німці не мали сумніву: 30 червня Стецько проголосив не українське державне, а крайове правління.

Абсолютно незрозумілим залишаються питання: хто, де і коли призначив/обрав Степана Андрійовича головою ОУН і представником всього українського народу? – а саме на цьому він наполягав, обґрунтовуючи свої політичні ініціативи. Можливо це роз’яснять наступні генерації істориків.

Маємо ще одне підтвердження того, що С. Бандера, на відміну від Сталіна, знав про скорий початок війни проти СРСР.

Нарешті, генерал-фельдмаршал Вільгельм Бодевін Йохан Густав Кейтель, начальник штабу Верховного головнокомандування збройними силами Німеччини, про історичну зустріч з групою української націоналістичної молоді – навіть якщо уявити, що вона справді мала місце, – жодним словом не згадує.

«Почесне ув'язнення» С. Бендери

З липня начальник поліції безпеки і СД IVAI повідомляє: «різних політичних керівників українських емігрантів береться під домашній арешт, особливо в Генеральному губернаторстві, в тому також Степана Бандеру».[226]

5 та 7 липня 1941 р. Рейнгард Гейдріх, керівник поліції безпеки та СД («Der Chef der Sicherheitspolizei und des SD»): «українські національні лідери (дослівно: «ukrainischen Nationalistenfurer») «почесно» ув'язнені». Бандера «переведений до Берліна», де його «переслуховують».[227] В іншому документі він зазначає: «В Генерал-губернаторстві авторитетні українські націоналістичні керівники, як уже повідомлялося (виділення наше. – Д.Я.) взяті під домашній арешт. Бандеру переведено до Берліна. Його допит у процесі».[228]

Бандера і Заксенхаузен

Це – одна з найцікавіших і найпотаємніших сторінок з життя революціонера-націоналіста. Адже до сьогодні не виявлено жодного документа, жодного свідчення в'язня цього кацету, які підтверджували би факт перебування в Заксенхаузені Степана Бандери. Мовчить і офіційний сайт музею – меморіалу.

План концентраційного табору Заксенхаузен

В усіх мені відомих відкритих джерелах міститься написане під копірку твердження: від липня 1941 р. і до 27 вересня 1944 р.[229] 32-річний Степан був ув'язнений у цьому кацеті. При цьому ніхто не звертає уваги, наприклад, на таке свідчення Дмитра Андрієвського, одного з провідних членів «мельниківської» ОУН, який перебував в тому самому таборі і писав про «високий мур, який відділяв барак від решти табору».[230] Це свідчення підтверджується планом концтабору. На ньому ясно видно блок «Z», в якому утримувалися, зокрема, українські націоналісти і який знаходився поза межами власне табору.

В'язень Заксенхаузена бандерівець Степан Мудрик-Мечник, засуджений німцями до смертної кари із заміною на 15-річне ув'язнення в кацеті, розповідаючи про своє перебування в цьому закладі, ані півсловом не обмовився про перебування там Бандери або Стецька.[231] Що виглядає досить дивно – адже спомини він писав на еміграції мінімум через 10 років після закінчення війни. Скажу більше: жоден з трьох сотень українських націоналістів, які були ізольовані в блоці «Z», жодним словом ніколи не говорили, не писали, не свідчили в будь-який інший спосіб про ув'язнення своє та Бандери в тому таборі.

Свідчень іншого роду, свідчень, які прямо суперечать фактам, документам, розповідям очевидців, – по вінця. Наприклад, М. Посівнич вказує (посилаючись на розвідку авторитетного діяча «революційної» ОУН П. Дужого «Степан Бандера – символ нації»), що 5 лютого 1945 р. на «нараді Проводу ОУН біля м. Бережан, Тернопільської обл. Бандеру було обрано разом із Р. Шухевичем і Я. Стецьком до Бюра Проводу ОУН».[232] Але це не підтверджують інші відомі нам джерела. Що і не дивно. Напевно тому, що наради такої не було. А якщо і була – то звідки її учасники могли знати – живі Бандера і Стецько чи ні? Хіба що вони підтримували телефонний зв'язок між Бережанами та Заксенхаузеном…

Але то вже інша історія. Ми ж спробуємо перевірити інформації про арешт та утримання Бандери за допомогою інших джерел.

Арешт Бендери. Версія НКВС

9 квітня 1945 р. нарком держбезпеки УРСР С. Савченко надсилає до ЦК КП(б)У документ наступного змісту. В листі до сестри Владимири, – повідомляє нарком, – яке вона отримала в першій половині липня 1941 p., брат Степан писав їй: він «разом з іншими 12-ма членами його «Проводу» знаходиться в Берліні під домашнім арештом, займають окремий 3-поверховий будинок, просить надавати йому матеріальну допомогу і надсилати гроші».

Далі в документі керівного українського ката йдеться про те, що Владимира Бандера виїзжала до брата на побачення, а по поверненні розповідала близьким: Степан «знаходиться в Берліні під домашнім арештом», «німці створили йому дуже гарні умови, надавши в його розпорядження окрему віллу, сад, добре харчування, читання різноманітних книг та часописів». Інше джерело говорить: голова РП вів у цей час доволі активне життя. Наприклад, листувався із соратниками. 15 липня надіслав подячного листа провідникові своєї фракції «на матірних українських землях» Іванові Климові.[233]

З доповіді чекістського керівника далі дізнаємося також, що у бюлетні «Щоденні вісті Української інформаційної служби» від 14 листопада 1944 р. № 146, який «знайшли при проведенні операції у Галицькому районі Станіславської області», було вміщено повідомлення: «на початку жовтня б. р. Стапан Бандера із німецької тюрми вийшов на волю. Одночасно з ним звільнено біля 300 учасників організації українських націоналістів».[234]

Висновок автора

Як мінімум, від 4 липня 1941 р. Степан Андрійович опинився в умовах, які унеможливлювали будь-які його контакти із товаришами по партії та спільній боротьбі. Говорити про будь-яке керівництво з його боку чи то парторганізаціями на місцях, чи то підрозділами Української повстанської армії – і поза межами історичної науки, і поза межами всіх відомих на сьогодні законів природи.

Але в кожному разі попри ці та інші судження, не можна забувати про трагічну долю родини Бандер:

батько, о. Андрій – замордований НКВС;

брати Олександр та Василь – загинули в Аушвіці;

брат Богдан – розстріляний десь у Херсонській області УРСР;

брат дружини і теща – загинули за приналежність до родини Бандер;

сестри Володимира та Олександра – запроторені до ГУЛАГу.[235]

Вічна їм пам'ять!

Реакція ОУН

Наступними днями (мабуть, це сталося 1 липня) відбулося «надзвичайне засідання ПУН у полк. Мельника». Завдяки детальному описові З. Книша дізнаємося про таке.

Найперше, вказує Книш, Львівська подія захопила націоналістичне середовище зненацька: ніхто нічого не знав, інформацію отримували один від одного. Висновок: отже, «стоїмо перед загадкою». В цьому контексті З. Книш підкреслює, зокрема, такий абсурдний аспект всієй справи: українців закликають «до послуху Степанові Бандері, – навіть не Толові зімпровізованого «уряду», «тільки провідникові партії».

Після напруженого обговорення Мельник ухвалює таке рішення: «аналіза ситуації не дала підстави для наглих рішень Проводу українських націоналістів. Заждемо кілька днів до її вияснення…Але, якщо вістка правдива,…тільки один шлях може стояти перед нами як Організацією українських націоналістів: стати на службу української держави».[236]

Далі, – пише З. Книш, – голова ПУН звернувся із таким зверненням: «…закликаю всіх тих, що виступили проти Проводу українських націоналістів, вернути назад під прапори Організації… Членству ОУН наказую доложити всіх зусиль до здійснювання нашої позитивної програми, спрямувати енергію на творення нових, дійсних ціннощів та припинити в цей великий час полеміки та суперечки».[237]

Реакція української громадськості

6 липня у Львові відбулися сходини «наради чільних представників українського громадянства в справі консолідації всіх сил довкола ідеї відбудови української державності». 72 їх учасники ухвалили рішення, одна частина якого явно дисонувала з іншою:

– привітати «переможні німецькі війська під проводом великого вождя Адольфа Гітлера, що несуть українському народові визволення від більшовицького ярма та дають йому змогу відбудувати самостійну Українську державу» та

– «радіти акту консолідації українського громадянства на еміграції, довершеним у Кракові в дні 22.VI.1941 р., та закликати гаряче всіх українців-патріотів об’єднати у велику історичну хвилину всі творчі сили для розбудови Української самостійної держави, підкорюючись державному Проводові, проголошеному у Львові в дні 30 червня 1941 р.».

Відкривають список підписантів прізвища колишнього диктатора ЗОУНР, члени Директорії УНР Євгена Петрушевича та наступника митрополита Шептицького о. Йосипа Сліпого.[238]

Реакція УГКЦ

Підпис Й. Сліпого повинен був засвідчити українській громаді Галичини: митрополит Андрей позитивно ставиться до акції Стецька.

А чому, запитаємо себе, він мав ставитися до того негативно? Півторарічна радянська окупація, масове винищення чекістами-комуністами тисяч ні в чому не винних людей, масові грабунки місцевого населення, зґвалтування жінок (у т. ч. монахинь), безсудні арешти й розстріли та інші «цінності» радянського ладу, запроваджувані новими окупантами,[239] нічого, крім огиди, ненависті та бажання помсти у будь-якої звичайної людини викликати не могла. Митрополит Андрей, а це було самозрозуміле для всіх його сучасників, «звичайною» людиною не був. Навіть перебуваючи під враженням цих подій, під впливом інформацій про знищення комуністами членів його родини та їх співробітників, Шептицький видає 1 липня пастирського листа до духовенства і вірних. Прошу зауважити: в ньому немає щонайменшого натяку на помсту, жодного слова ненависті. Натомість є такі слова:

– «Народні Збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили і проголосили ту Історичну Подію»;

– «Побідоносну Німецьку Армію вітаємо як освободительку від ворога. Установленій владі віддаємо належний послух. Узнаємо Головою Краєвого Правління Західних Областей України Пана Ярослава Стецька».

Принагідно зауважимо: в листі йдеться все ж таки не про «Голову Державного Правління України», а «Голову Крайового Правління Західних Областей України»]

6 липня на подію відгукнувся єпископ Станіславський УГКЦ Григорій (Хомишин): «Благословляю Українську Самостійну Державу».

Реакція Української православної церкви

10 липня Полікарп, єпископ Луцький православної церкви в Польщі (після Другої світової війни – митрополит Української автокефальної церкви в діаспорі) написав своїй пастві: «Сповнилась наша відвічна мрія… Не треба нам партій, не треба нам боротьби між собою. Всі мусимо об'єднатися при нашій Святій Православній Церкві, при нашому урядові, при нашому Національному Проводові».[240]

Упродовж наступних десятиріч ці листи стали для комуністів ще одним приводом для того, аби вирубувати під корінь обидві українські церкви. Теза: «підтримка Гітлера, співробітництво з німецько-фашистськими окупантами» – ніяких інших доказів не потребувала.

Зауваження автора

Історична справедливість вимагає, зокрема, не тільки встановлення всіх (наскільки це взагалі можливо) фактів та аналізу обставин, в яких вони мали місце, але й порівняння їх з іншими подібними часами, місцями, обставинами, подіями.

Реакція Російської православної церкви та Всебілоруського православного собору

У цьому сенсі надзвичайно показовим є ставлення до самого факту початку німецько-радянської війни такої організації, як Російська православна церква. Перший, побіжний погляд у цьому напрямку показує: своїм «другим» народженням РПЦ у буквальному розумінні цього слова зобов'язана німецько-радянській війні. Після двадцятилітніх радянських лихоліть – знищення церков, єпископів, священиків, монахів та монахинь, тотального руйнування культових споруд, звичайного для комуністів грабунку церковних цінностей, скасування ними елементарних людських моральних та етичних норм, початковий розгром Червоної армії, втеча партійних та радянських керівників з окупованих ними територій сприймалася духовенством, віруючими якщо не з ентузіазмом, то вельми позитивно.

Православне духовенство вітає визволителів

Для такого ставлення підстав було більше, ніж досить. Нагадаю, станом на 1941 р. на всій території СРСР залишилося лише 100 з декількох тисяч храмів, лише чотири з декількох десятків єпископів. Німецька окупаційна влада не перешкоджала відновленню релігійного життя на окупованих нею радянських територіях – за найкоротший час тут відкрилося не менше 1000 храмів РПЦ.[241] Церковні ієрархи писали до Адольфа Гітлера: «караючий меч Божественного правосуддя впав на радянську владу, на її прибічників та однодумців. Христолюбивий Вождь німецького народу закликав своє переможне військо до нової боротьби, до тої боротьби, на яку ми так давно чекали – до освяченої боротьби проти богоборців, катів та насильників, які засіли у Московському Кремлі…». Це – цитата із звернення архієпископа Серафима (Ляде) (1883–1950), архієпископа Берлінського та Німецького Російської закордонної православної церкви. Час – червень 1941 р.

«Кров, яка стала проливатися на російських полях 22 червня 1941 р., є кров, яка ллється замість крові багатьох тисяч російських людей, які невдовзі будуть випущені з усіх тюрем, застінків і концтаборів Радянської Росії… В це чисто російське (і тільки російське) свято, з'єднане з днем воскресіння, почалося зникнення демонських криків «Інтернаціоналу» з землі російської… Літо прийшло. Близько російська Пасха». Це – митрополит Серафим (Лук'янов) (1879–1959), першоієрарх Західно-Європейської єпархії РЗПЦ.

«Нехай буде благословенним час та день, коли почалася велика та славна війна з III Інтернаціоналом. Нехай благословить Всевишній великого вождя німецького народу, який підняв меч на ворогів самого Бога… » Це – телеграма Всебілоруського церковного собору А. Гітлерові. Час – 1942 р.

Перший в історії Всебілоруський Православний Собор в Мінську – А. Гітлеру: «від імені православних білорусів шлемо вам, пане рейхсканцлер, сердечну подяку за звільнення Білорусі від московсько-більшовицького безбожного ярма, за надану можливість вільно організувати наше релігійне життя у формі Святої Білоруської Православної Автокефальної Церкви і бажаємо найскорішої перемоги вашій непереможній зброї». Підписи – архієпископ Філофей (Нарко), єпископи Афанасій (Мартос) та Стефан (Севбо).[242]

І так далі. І таке інше.

Реакція української громадськості (продовження)

22 липня у Львові відбулися збори такої собі «Української ради сеньорів». Учасники прийняли присягу на вірність новопроголошеній/відновленій Українській Державі. Скажу відразу – ані списку «сеньорів», ані будь-яких відомостей про її попередню/наступну діяльність цієї Ради особисто я не знайшов. Можливо, не там шукав…

Поза тим у машинописному оригіналі «Присяги» читаємо:

«УКРАЇНСЬКА РАДА СЕНЬОРІВ У ЛЬВОВІ

ДО ВИСОКОПОВАЖНОГО ПАНА

Степана БАНДЕРИ (в місці постою)

В прилозі пересилаємо постанову Української Ради Сеньорів у Львові до відома і переведення.

З належною пошаною

За Українську Раду Сеньорів

Голова Секретар

Перед маєстатом могил ГЕРОЇВ, що впали в бою за ВОЛЮ УКРАЇНИ, присягаємо бути вірними аж до смерти великій Ідеї і їх заповітам. Не дозволити ні на хвилю, щоб у нашу душу вкралася зневіра. У хвилях жалости, як і в хвилях важких змагань, прирікаємо бути однаково твердими, незігнутими. Тільки в безустанному змаганні за кращу долю цілої України шукати власного щастя. Для цього діла жити і вмирати під Проводом ОУН.

ПРИСЯГАЄМО

Хай живе Соборна Самостійна Україна.

Хай живе ОУН і її Провідник СТЕПАН БАНДЕРА[243]».

30 червня: початок «гарячої» війни в середовищі українських націоналістів

У відповідь на заклик Мельника його опоненти зробили свої кроки.

Найперше, знаючи про плани ПУН проголосити Українську державу в Києві, зробили спробу «випередити» конкурентів. 12 липня начальник поліції безпеки і СД Ґайдріх з посиланням на свого підлеглого в Кракові констатує: «група Бандери (вкотре зауважимо: спецслужба не вважає бандерівців окремою від ОУН організацією, а лише «групою» ОУН. – Д. Я.) направила до Києва біля ЗО своїх членів із завданням створити там якнайшвидше український уряд такого зразка, як у Львові, і оголосити його там по місцевому радіо. Айнзацгрупа Ц попереджена».[244]

Що таке Айнзацгрупа Ц (Einsatzgruppe C)?

Сформирована в червні 1941 р. Розформована в березні 1944 р. Зона дій – смуга групи армій «Південь» (північна та центральна частини сучасної України).

Чисельність – 700 осіб.

Кількість жертв: 118 342, в т. ч.: зондеркоманда 4а – 59 018, зондеркоманда 4b – 6329 +, айнзацкоманда 5 – 5577 +, айнзацкоманда 6 – 46 102 +.

Місця дислокації: Вінниця, Горлівка, Дніпропетровськ, Золочів, Житомир, Київ, Іванків, Краматорськ, Кременчук, Кривий Ріг, Львів, Лубни, Луцьк, Новоукраїнка, Переяслав, Полтава, Проскурів, Радомишль, Ровно, Сквира, Слов'янськ, Сталіно, Старобільськ, Тернопіль, Харків, Яготин.

Командири: д-р Зміль Отто Раш, д-р Макс Томас, Хорст Бьоме.[245]

Хто такий О. Раш?

Це – особа, яку в контексті катувань українського народу можна і потрібно поставити в один ряд із радянськими звірами…

Отто Єміль Раш (Emil Otto Rasch) (1891–1948)

Народився в західній частині Королівства Пруссія, в м. Фрідріхсрау. Учасник Першої світової війни. Закінчив університет із ступенем доктора права та політичних наук. Володів англійською, французькою та італійською мовами. Член НСДАП з жовтня 1931 р. У 1938 р. керував відділом гестапо у Франкфурті-на-Майні. Один з організаторів провокації в польському м. Глевіц, яка стала безпосереднім приводом для німецько-польської війни. В червні – жовтні 1941 р. – командир Айнзацгрупи Ц. З жовтня 1941 р. – офіцер зв'язку рейхсфюрера СС Г. Гіммлера при рейхскомісарі Е. Кохові. Був підсудним в одному з нюрнбергських військових процесів. Помер у тюрмі.[246]

30 червня: початок «гарячої» війни в середовищі українських націоналістів (продовження)

18 – 19 липня прихильники «революційних» методів боротьби провели збори (часом її називають «львівською конференцією ОУН(б)»), на яких, вірогідно, вироблялися стратегія й тактика взаємовідносин з опонентами-націоналістами. За два дні, 21 липня, бандерівці видають політичну заяву щодо невизнання Німеччиною акта 30 червня. 7 серпня львів’яни-бандерівці видають «Деклярацію», в якій таврують «мельниківців» у таких висловах: «Організація українських націоналістів п’ятнує в найрішучіший спосіб акцію групи інж. Мельника, що всупереч всього українського народу одинока виступила проти акта самостійности, ізнутра вдарила в основи Української державності. Український нарід ніколи не простить одиницям тим зради, половненої у цю історичну хвилину».[247]

Декларації йшли паралельно з діями. Бандерівці почали полювання за мельниківцями. Наведу лише два свідчення. Перше: «щойно кілька днів по впадку Львова… прийшли вістки про смерть Крайового Провідника ЗУЗ Івана Мицика, що загинув від рук бандерівців, коли по приході німців повертався з Коломиї до Львова. Невдовзі приходить така сама вістка про його заступника Олександра Куца на Волині. Опісля стають відомими перші вбивства при переході кордону. Стало відомим, що диверсанти знищили групу, що йшла на Волинь під керівництвом Ігоря Шубського й Шульги».[248] Друге: «після арешту Стецька ОУН(б) (це вже літо 1941 р. – Д. Я.) іде в підпілля, її очолює Микола Лебідь», який «ініціює братовбивчу війну проти мельниківців і вирішує порахунки збройно».[249]

До справи винищення націоналістів долучилися й німці. Напевно, кати О. Раша. Один з результатів такий: після 30 червня «в різних місцинах Галичини, – за лаконічною нотаткою сучасника тих подій, – було розстріляно близько 100 людей. Зокрема, серед 28 розстріляних під Львовом був Андрій П’ясецький – міністр лісництва в уряді Стецька. Найбільша група (52 особи), була розстріляна під Чортковим на Тернопільщині».[250]

Розділ IX Прикінцеві запитання

Чи існувала в природі ОУН(б)?

Здавалося би в цьому жодних сумнівів не було і немає.

Але факт фізичного існування такої організації в «матеріалі» (якщо можна так висловитись), тобто в організованих структурах, відомому та видимому керівництві, в практичній діяльності, є, м'яко кажучи, сумнівним. Можна сказати й інакше: безсумнівним є факт існування Організації українських націоналістів, її організаційних клітин та їх діяльності на території західної частини сучасної України (тоді УРСР) у 1939 р. та подальших роках. Сумнівним, більше того – абсолютно антинауковим є намагання пов'язати цю діяльність із іменем Степана Бандери та його Революційним Проводом. Судження типу: ОУН «у 40-х – 50-х роках очолював Степан Бандера»,[251] навіть і брехнею назвати не можна.

Переконатись у цьому зовсім просто. Досить пригадати, наприклад, що від перших днів липня 1941 р. всі (або майже всі) прихильники Бандери разом із ним опинилися в умовах «почесної» ізоляції, яку їх прихильники 70 років поспіль так само вперто, як і безпідставно, називають «ув'язненням» у концтаборі Заксенхаузен. Від того часу і аж до кінця свого земного життя всі вони (за невеликим винятком) на території України не були, фізичного зв'язку з «матірними землями» не мали. А якщо й мали, то під пильним контролем НКВС. Ті ж із них, які на територію УРСР десантувалися, відразу (або майже відразу) органами НКВС відловлювалися і безпощадно розстрілювалися.

Перевіримо ці міркування відомостями, інформаціями, документами самої нібито існуючої нібито організації, нібито Бандерою очолюваної.

Зробити це зовсім просто. Досить вбити в рядок будь-якої пошукової системи адресу /. Це – адреса Архіву ОУН – Української інформаційної служби в Лондоні. В розділі «Розширений пошук в архіві ОУН» натрапляємо на перелік 162 книг (у розділі «Бібліотека»), ЗО бофонів, листівок, мап у розділі «Колекції», 14 документів у розділі «Фонди». Є і розділ «Листи до Степана Бандери» за 1946–1960 pp. (хоча він загинув роком раніше). Суть листування розкриває анотація до цього розділу: «Листи до Степана Бандери – Голови Проводу ОУН відображають широкий обсяг його спілкування з членами Організації, представниками інших українських об'єднань, редакціями видань, громадянством, давніми друзями (напр. М. Климишиним). Ящик з особистими документами С. Бандери, в тому числі й листами, був частиною «мюнхенської» архівної колекції. Перша частина листів до С. Бандери (арк. 1 – 59), стосується періоду 1946–1956 рр. Листи адресовані Голові Проводу ОУН особисто, крім першого, яким Осип Базюк (український робітник з Франції) звертається до «пана Пушки» [очевидно, Тюшки – Ред.]. Особливий інтерес для вияснення обставин формування архівної колекції та планів створення повноцінного архіву має лист до С. Бандери І. Яцкевича від 01.10.1951 р. Зі змісту цього листа слідує, – переконані укладачі архіву – що ініціатором створення Архіву ОУН був саме Бандера (арк. 12). Значна частина листування – це привітання з нагоди різних свят».

Якими були формальні підстави називати Бандеру «Головою Проводу ОУН» – абсолютно незрозуміло. Адже всі репрезентовані українській і світовій громадськості матеріали стосуються, підкреслюю, виключно «Головного Проводу ОУН» (який невідомо ким, де і коли був обраний/ призначений), а не Проводу Революційного. Крім того, як добре і давно відомо, Провід ОУН (самостійників-державників) очолював до моменту смерті в 1950 р. Роман Шухевич. Провідником «основної» ОУН залишався до моменту смерті в 1964 р. Андрій Мельник. Бандера, натомість, міг висувати претензії хіба на керівництво Закордонними частинами (34) якоїсь ОУН, та й то не всієї, а лише 34 своєї фракції.

І народитися ця фракція, точніше – «відновитися» (а довідатись про це можна в будь-якому пристойному, бажано академічному довідковому виданні) могла тільки після звільнення її майбутніх учасників з німецьких концтаборів. Тобто – аж ніяк не раніше листопада 1944 р.

Саме тоді ці націоналісти, а це були головним чином прихильники Бандери, заарештовані 1941 p., опинилися, головним чином, у Баварії, яка згодом стала частиною американської зони окупації Німеччини. Там вони і створили 34 ОУН під кермом С. Бандери. Невдовзі ця «структура» розкололася – опоненти Бандери не сприймали ані його поглядів, ані методів керівництва.

В основі розколу – діаметрально протилежні погляди на філософію існування майбутньої самостійної Української некомуністичної держави, ставлення до Романа Шухевича та його керівної ролі в збройному спротиві комуністичній окупації. Перманентні свари остаточно завершилися 1954 p., коли прихильники демократичного, а не авторитарно-мононаціонального варіанту побудови евентуальної незалежної України виокремилися в структуру ОУНР (тобто революційну), яку називали також «двійкарями», оскільки заснували цю організацію дві особи – Лев Ребет та Зиновій Матла. Ну, а риску під теоретичними сперечаннями підвів радянський терорист, що забив головних дискутантів – Бандеру та Ребета.

Оглянемо іншу документальну збірку «бандерівської ОУН». Це – електронний архів українського визвольного руху, нещодавно відкритий для дослідників і всіх зацікавлених осіб Центром досліджень визвольного руху.[252] Станом на 20 квітня там викладено 10 129 документів періоду 1917–1991 pp., у т. ч. міжвоєнного періоду (1921–1939) – 9 матеріалів, документів та друкованих.

Це видання: Донцов Д. Патріотизм. Львів: Квартальник вісника ч. 1/9, лютий 1936 р. 26 с, датований укладачами чомусь 1931 p., хоча на титульній сторінці ясно вказано на 1936 р. Ще маємо два примірники брошури «Постанови III Надзвичайного Великого Збору Організацій українських націоналістів, що відбувся в днях 21–25 серпня 1943р.», недатований лист З. Книша до Ярослава Барановського, до якого механічно приліплено листи Мельника до Гайваса, датовані листопадом 1940 р. (все – поганої якості), постанови Першого Конгресу українських націоналістів (у двох варіантах – на 2-х та на 5-ти сторінках), неповний текст постанов Другої конференції невідомо чого (з архіву Миколи Лебедя, квітень 1942 р.), передрук розвідки Степана Рудницького «До основ українського націоналізму» від 1923 р. (станом на цей рік ОУН ще не існувало), неатрибутований уривок зі статті про розкол в ОУН, опис процедури прийому до Організації та текст присяги, постанова про устрій ОУН, ухвалена нібито надзвичайним Великим збором українських націоналістів 1943 р. (хоча ніякого збору ОУН не було і бути не могло), а були збори прихильників Романа Шухевича (та й то не всіх), а також Устрій ОУН, ухвалений Великим її Збором у серпні 1939 p., тобто саме тим, який обрав А. Мельника вождем організації. І це – все.

Чому С. Бандера особисто не оголосив Акт відновлення Української держави?

Насправді це сталося тому, що його не було у Львові. І це насправді дивно. Адже людина, якій випадає така честь, на віки вічні записує своє ім'я в літопис свого народу. Відповіді на це запитання, вірогідно, ми ніколи не дізнаємося – сам він того ніколи і нікому, наскільки це відомо сьогодні, не пояснював. Наразі в нашому розпорядженні є два судження. Перше. Бандера таки мусив увійти до Львова разом із групою Стецька і «Нахтіґалем» – а це, як ми знаємо, планувалося ДО 22 червня. Група Стецька, як пам'ятаємо, опинилася на радянському боці вже ранком 22 червня. Значить, виїхала з Кракова ДО цієї дати. Але, згідно з цією версією, його «в останню хвилину затримали німці в Кракові».[253] В яку останню хвилину? Хто мав таку можливість, окрім, ясна річ, німецької окупаційної адміністрації? – відповіді і на ці питання я не знайшов. Судження друге: німці Бандері заборонили залишати Краків 29 червня – за тиждень після того, як Стахів подав його меморандум «на другий день війни».[254]

Чи знає історія польського та українського народів про війну між ними?

Відповідь на це запитання є надзвичайно важливою. Не тільки з огляду історичного, але й з огляду політичного. Адже некоректна відповідь на нього може і буде неодмінно мати вкрай негативні наслідки для взаємовідносин обох братніх народів.

У цьому контексті доводиться констатувати очевидні речі. Український національний рух у Польщі в міжвоєнний період ніколи і ні за яких обставин не був чимось однорідним. Націоналістичний же рух взагалі перебував на маргінесі тогочасного українського політичного життя, в якому виразно домінували УГКЦ та Українське національно-демократичне об'єднання. Як знаємо, 1 вересня 1939 p. «керівник найбільшої української політичної партії УНДО Василь Мудрий виступив із заявою про лояльність українців до Польської держави і необхідність виконати свій громадянський обов'язок у війську». Інший бік тої правди полягав у тому, що дійсно, «значна частина українців не співчувала полякам, а падіння Польської держави розглядала як шанс для покращення власного життя».[255]

До слова, одне це речення спростовує усталені в частині української громадськості поняття про так звану «другу» українсько-польську війну. Саме це передбачає існування «першої» такої війни. Вона справді була, але в тій війні 1920 р. Україна у політичній формі УНР під проводом Симона Петлюри та Польща під керівництвом Юзефа Пілсудського були союзниками, а не ворогами. А ніяких інших українсько-польських воєн історія обох країн та народів попросту не знає.

Крім того, навіть з формально-логічного боку, частина цілого не може дорівнювати цьому цілому. Це означає, що можна говорити хіба про війну частини «українського народу» проти поляків. При цьому, треба це розуміти ясно, йдеться не про частину всього українського народу, а лише про частину тої його частини, яка проживала на Волині. Більша частина українського народу, яка проживала на території УРСР, ні в якій війні проти поляків участі не брала і брати не могла, оскільки воювала пліч-о-пліч з поляками (чи то орієнтації комуністичної, чи то тих, хто підпорядковував законному польському урядові на еміграції). Зовсім просто: СРСР/УРСР – уряд Польської держави та його комуністичні антагоністи були союзниками по антигітлерівській коаліції? Про яку «українсько-польську» та ще й «другу» війну може йти мова?

Твердження про її існування в просторі та часі вимушений кваліфікувати не інакше, як звичайну агітку в стилі «Короткого курсу історії ВКП(б)».

Коли і чому український націоналістичний рух став масовим?

Єдина правильна відповідь на це питання така: це сталося виключно завдяки звірячій, антилюдській терористичній владі радянських комуністів.

Відповідь за всіх українців – і тих, що загинули героїчною смертю під час збройного опору «другій» радянській окупації, – дав Петро Лисик, тоді – парубок, зв'язковий УПА. «Уся сім'я загинула від більшовицьких рук» – так назвав він свій спомин про ті жахи, які і повоєнними десятиліттями коїлися на сучасних західноукраїнських землях. Ще б пак! Наприклад, його брата «засудили до смертної кари. Вішали його привселюдно у Бориславі на Різдвяні свята 1945 року».[256]

Ще одне, взяте навмання свідчення із першої-ліпшої документальної збірки, яка потрапила до моїх рук (дяка студентам історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка, які записали ці та інші свідчення в 2002–2003 pp.). Марія Загорянська, зв'язкова УПА: «радянських «визволителів»… ми дуже боялися, бо пам'ятали 1939–1941 pp. Тоді вони стільки людей закатували у тюрмах. Жах!»[257]

Подібні враження та спомини можна цитувати годинами. Кожен охочий може власними руками погортати сторінки таких видань, як ото «Червень-липень 1941 р. Матеріали до 9-х Липневих академічних читань 2001 р.» – Всеукраїнське товариство політичних в'язнів і репресованих; Київське товариство політв'язнів і жертв репресій; ЛОТ «Пошук». – Київ, Український Центр духовної культури. – 2001.

Але вважаю своїм обов'язком заздалегідь поінформувати: особисто моя психіка описаних там звірств не витримала. Як хочете, так і розумійте.

Чому вчить історія українського націоналістичного руху?

Як на мою скромну думку – мало кого і мало чому. Позиції сторін сформовані десятиліттями промивання мозку, мають залізобетонний, якщо можна так сказати, характер, пильно охороняються своїми прибічниками.

Особисто мені ця історія дала засвоїти попередній урок. У розвідці «Проект „Україна"»: «Жертва УПА, місія Романа Шухевича» дійшов висновку, що багаторічна війна Української повстанської армії була у своїй основі масовим народним збройним спротивом відновленню антилюдського комуністичного режиму на території сучасної Західної України. На жаль, під час цієї війни, головним чином у 1943 р. на території сучасної Волинської області, від рук тамтешніх українських націоналістів загинуло декілька десятків тисяч цивільного польського населення. Від рук поляків – тисячі українців.

Ця невиправдана трагедія була «закріплена» примусовим виселенням у другій половині 40-х років XX ст. з рідних домівок десятків тисяч інших громадян польської національності. Попри зусилля Президентів Польщі та України Олександра Квасьневського та Леоніда Кучми, примаса Польщі кардинала Юзефа Ґлемпа та глави Української греко-католицької церкви Блаженнійшого Любомира, кардинала Гузара, єпископатів обох країн збройний конфлікт між тогочасними громадянами Польської Республіки українського та польського походження до сьогодні є кривавою раною та тілі сучасних польського та частини українського народів.

Більше того: цей конфлікт перманентно роздмухується зацікавленими політичними та окремими представниками псевдонаукових кіл як у сучасній Польщі, так і в сучасній Україні, екстраполюється, «розтягується» з локального до загальнонаціональних рівнів, трактується не більш і не менш, як «українсько-польська війна».

Така трактовка є антинауковою та по-людськи безвідповідальною. Якщо сказати прямо – вона є брехнею, яка, крім всього іншого, об'єктивно перешкоджає поверненню України до європейського політичного, інтелектуального, духовного простору. За голослівними звинуваченнями якось забуваються очевидні речі. УРСР як квазідержавне утворення та Польська держава ніколи між собою не воювали. Українці та поляки пліч-о-пліч билися в арміях власне Польщі та СРСР, а також США, Канади, Франції, інших країн антигітлерівської коаліції. Крім того, вихідці з території тогочасної Польщі – українці та поляки – воювали у лавах збройних сил Німеччини, в парамілітарних партизанських загонах різних політичних орієнтацій (наприклад в Італії) тощо.

Поза тим, «темною стороною Місяця» і сьогодні, через 70–90 років після подій, які описані в цій розвідці, залишаються деякі окремі елементи практичної політики Другої Польської республіки та римо-католицької церкви, які сприймалися частиною українського населення Польщі як такі, що мають за кінцеву мету уніфікувати існуючі національні та конфесійні відмінності поміж обома народами, між римо-католиками та греко-католиками.

Зрештою, непорозуміння, які активно роздмухували нацистський та радянський окупаційні режими і їх колабораціоністи з числа місцевого населення, переросли у фазу взаємного фізичного винищення. Це мало катастрофічні наслідки для обох сторін, які потрапили в рабство до російських та своїх, рідних, комуністів.

Якнайкращу, з мого погляду, оцінку того, що сталося, сформулював колишній Президент Польщі Олександр Квасьневський: «Я, наприклад, – сказав він в інтерв'ю радіо «Свобода», – вважаю, що скільки б ми не старалися, та сприйняття Бандери в Польщі і в Україні буде різне. Для нас це терорист, злочинець і український націоналіст, а для українців, особливо в Західній Україні, – це борець за незалежність України, який використовує тогочасну політичну кон'юнктуру, а водночас він застосовує методи терору, яких не цуралися й польські герої, до яких ми ставимося як до світлих постатей нашої історії».[258]

Ці б слова – та Богові до вух.

Буду молитися.

Dixi.

Примечания

1

Див. зокрема: -prezidenstva-yanukovicha-ukraina-v-mirovyh-rejtingahin-fografika

(обратно)

2

Патриляк І. Військова діяльність ОУН (б) у 1940–1942 pp. – Київ, 2004. – С. 391.

(обратно)

3

Книш З. Б'є дванадцята (Спогади й матеріяли до діяння ОУН напередодні німецько-московської війни 1941 p.). – Торонто, «Срібна сурма», 1961. – С. 3.

(обратно)

4

Акт відновлення Української Держави // Енциклопедія Сучасної України. – Т. 1. – К.: Національна академія наук України, Наукове товариство їм. Т. Шевченка, Координаційне бюро Енциклопедії Сучасної України HAH України,2001. – С. 313.

(обратно)

5

Енциклопедія історії України. – Т. 1. А – В. – Київ. – Вид-во «Наукова думка», 2003. – С. 58.

(обратно)

6

Докл. див.: Липовецький С. «Борщ за незалежність» проти «борців за незалежність» // /

(обратно)

7

Книш З. Б’є дванадцята. – С. 8, 23.

(обратно)

8

Там само, с. 25, 49.

(обратно)

9

Єдина відома мені згадка про нього – див.: / luckij6.html

(обратно)

10

Документи і матеріали з історії Організації українських націоналістів. Т. 7. Документи державного планування УН (КДП ОУН). – Київ, вид-во Олени Теліги, 2002. – С. 5. Див. також Полікарпенко Г. Організація українських націоналістів під час Другої світової війни. – На чужині: 1951. – С. 52 – 61

(обратно)

11

Рибак А. І. Концепція Української Держави в ідеології ОУН (1939-й – 950-ті роки): Автореф. дис… канд. політ, наук. – Київ, 2007. – С. 9, 15 та ін.

(обратно)

12

Див.: Патриляк І. Тактика і стратегія українських націоналістів на початковому етапі Другої світової війни // Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні нариси. – Київ, Наукова думка, 2005. – С. 16.

(обратно)

13

Мудрик-Мечник С. ОУН в Україні і за кордоном під проводом С. Бандери (причинки до історії, спогад). – Львів, Галицька видавнича спілка, 1997. – С. 3, 9.

(обратно)

14

Степан Бандера у документах радянських органів безпеки. Т. 1. – С.83–87.

(обратно)

15

Докл. див.: Мудрик-Мечник С. ОУН в Україні і за кордоном під проводом. – С. 10–54.

(обратно)

16

Докл. див.: ОУН в 1941 році: Документи. Ч. 1 / Упоряд.: О. Веселова, О. Лисенко, І. Патриляк, В. Сергійчук. – К.: Ін-т історії України HAH України, 2006. – С. 178–189; Косик В. Україна у Другій світовій війні у німецьких документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. Т. 1. – Львів, 1997. – С.70–72.

(обратно)

17

Див.: Літопис Української повстанської армії. Т. 6. УПА в світлі німецьких документів. Книга перша: 1942 – червень 1944. Зібрав і впорядкував Тарас Гунчак. Вид-во «Літопис УПА». – Торонто, 1983. – С. 29–33, 187.

(обратно)

18

Матеріали та документи Служби безпеки ОУН(б) у 1940-х pp. Зібрали і впорядкували О. Є. Лисенко та І. К. Патриляк. – К., 2003. – 251 с.

(обратно)

19

ОУН в 1941 році: – С. 58 – 176,192–198.

(обратно)

20

Матеріали та документи Служби Безпеки ОУН(б) у 1940-х pp. – С.47–48.

(обратно)

21

Матеріали та документи Служби Безпеки ОУН(б) у 1940-х pp. – С.51.

(обратно)

22

ОУН у 94 році. Документи. Частина – С. 22 – 222.

(обратно)

23

Там само, с. 236–237.

(обратно)

24

Докл. див.: Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів безпеки (1939–1944 pp.). – Київ, 2005. – С. 79–81 та ін.

(обратно)

25

Докл. див.: Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів безпеки (1939–1944 pp.). – Київ, 2005. – С. 84.

(обратно)

26

Див. напр.: /l/4/

(обратно)

27

Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів безпеки (1939–1944 pp.). – С. 156.

(обратно)

28

Там само, с. 223.

(обратно)

29

Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів безпеки (1939–1944 pp.). – С. 54, 80.

(обратно)

30

Там само, с. 172.

(обратно)

31

Там само, с. 103.

(обратно)

32

Докл. див.: Гудзеляк 1.1., Роїк В. В. Динаміка етнічного складу населення Галичини в XX ст. // / Nwnu/geograf/2008_l/2/Gydzeljak_Roik.pdf

(обратно)

33

Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів безпеки (1939–1944 рр.). – С.21.

(обратно)

34

Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів безпеки (1939–1944 pp.). – С. 20, 31–33.

(обратно)

35

Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів безпеки (1939–1944 pp.). – С. 84.

(обратно)

36

Степан Бандера у документах радянських органів безпеки (1939–1959). В 2-х тт. – Київ, 2009. – Том 1. – С. 41.

(обратно)

37

Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів безпеки (1939–1944 pp.). – С. 41–57.

(обратно)

38

Там само, с. 228.

(обратно)

39

Патриляк І. Тактика і стратегія українських націоналістів. – С. 21.

(обратно)

40

Докл. див.: Там само, с. 22–26 та ін.

(обратно)

41

ОУН у 1941 році. Документи. Частина 1. – С. 56–57.

(обратно)

42

Докл. див.: ОУН у 1941 році. Документи. Частина 1. – С. 323–324.

(обратно)

43

Див. зокрема:

(обратно)

44

Подробиці про співдіяльність абвера та прихильників Бандери в Кракові див. у власноручних показах фельдфебеля Альфонса Паулюса // Степан Бандера у документах радянських органів безпеки. Т. 1. – С. 79–80, 82–83, 349–372.

(обратно)

45

Книш З. Б'є дванадцята – С. 184–187.

(обратно)

46

Степан Бандера у документах радянських органів безпеки. Т. 1. – С. 23–26, 28–36 та ін.

(обратно)

47

Докл. див.: ОУН у 1941 році. Документи. Частина 1. – С. 22–31 та ін.

(обратно)

48

Докл. див.: ОУН у 1941 році. Документи. Частина 1. – С. 308.

(обратно)

49

Докл. див.: ОУН у 1941 році. Документи. Частина 1. – С. 327.

(обратно)

50

Кук В. Степан Бандера – Провідник // Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали (1920–1930 pp.). – Львів, 2006. – С. 99.

(обратно)

51

Відповідь на запитання знаходимо: Акт 30 червня 1941 р. як символ українського самостійництва // Відновлення Української Держави в 1941 р. Нові документи і матеріали. – Київ, 2001. – С. 182.

(обратно)

52

Ґордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф. – Вид. четверте, ювілейне: до 100-річчя від часу народження, 50-річчя загибелі Степана Бандери. – Львів, «Апріорі», 2008. – С. 71.

(обратно)

53

Проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. Збірник матеріалів і документів. 65-та річниця. 1941–2006. – Київ, 2006. – С. 35.

(обратно)

54

ОУН у 1941 році. Документи. Частина 1. – С. 26.

(обратно)

55

Гривул Т. Конфлікт в ОУН та його відображення в підпільній мережі західних областей України в 1940–1941 pp. // Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали. – С. 67.

(обратно)

56

Климишин М. Спомини про Провідника ОУН Степана Бандеру (з книги «В поході до волі». – Торонто, 1975. – Т.1.) //Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали. – С. 155.

(обратно)

57

Гривул Т. Вказана праця. – С. 75.

(обратно)

58

Патриляк І. Тактика і стратегія українських націоналістів на початковому етапі Другої світової війни. – С. 15.

(обратно)

59

Калініченко В. В., Рибалка І. К. Історія України. Частина III. 1917–2003 pp.: Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів. – Харків: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2004. – 628 с. – http:// www-history.univer.kharkov.ua/old/e-library/kalinichenko_textbook/ Kalinichenko_4.1.htm

(обратно)

60

Гордасевич Г. Конфлікт в ОУН та його відображення в підпільній мережі західних областей України в 1940–1941 pp. // Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали. – С. 61, 74.

(обратно)

61

Юрик Ю. Протистояння ОУН і Польської держави (1929–1935 pp.) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Київ: Інститут історії України HAH України. Випуск 13,2005. – С. 391–397.

(обратно)

62

Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів безпеки (1939–1944 pp.). – С. 70.

(обратно)

63

Докл. див.: Грицак Я. Нариси історії України: формування модерної української нації XIX–XX ст. – Вид. 2-ге. – Київ, Генеза, 2000.

(обратно)

64

Юрик Ю. Вказ. праця. – С. 400.

(обратно)

65

Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали. – С. 24.

(обратно)

66

Там само, с. 25.

(обратно)

67

Там само, с. 24.

(обратно)

68

Докл. див.:

(обратно)

69

Цит. за: Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф. – С. 75–76. Докл. див.:

(обратно)

70

Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали. – С.37–42.

(обратно)

71

-foto-zasidannya-rady-referentiv-krajovoyi-ekzekutyvy-oun-1929-r.html

(обратно)

72

Усі подробиці див.: /9/ 29017/view_print/

(обратно)

73

Усі подробиці див.: /9/ 29017/view_print/

(обратно)

74

Посівнич М. Степан Бандера в польських тюрмах // http:// /

(обратно)

75

Климишин М. Спомини про Провідника ОУН Степана Бандеру – С. 154, 156–157.

(обратно)

76

Мудрик-Мечник С. Шляхами підпілля революційної ОУН. Причинки до історії). – Львів, Універсум, 1997. – С. 16.

(обратно)

77

Див. зокрема: 11/S725-732.pdf

(обратно)

78

Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали. – С. 28.

(обратно)

79

Балей П. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року. Причини і наслідки. – Київ, 1996. – С. 29, 30, 35, 102 та ін.

(обратно)

80

Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф. – С. 72.

(обратно)

81

Докл. про партійний суд над Я. Барановським див.: . uaweb.org/zrada/r 13.html

(обратно)

82

Мудрик-Мечник С. Шляхами підпілля революційної ОУН. – С.14.

(обратно)

83

Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів безпеки (1939–1944 p.). – С. 182.

(обратно)

84

Утворений 12 березня 1941 р. Структура та завдання НКДБ УРСР визначалися відповідно до структури та завдань НКДБ СРСР. Це – розвідувальна робота за кордоном, боротьба з «підривною, шпигунською, диверсійною та терористичною» діяльністю іноземних розвідок на теренах УРСР, оперативна розробка та ліквідація залишків «антирадянських партій і контрреволюційних формувань» серед населення. Див.: -dictionary/details/?newsid=101;

(обратно)

85

Степан Бандера у документах радянських органів безпеки. Т. 1. – С. 87 – 126.

(обратно)

86

Докл. див.: В'ятрович В. Історія з грифом «секретно». Архіви КГБ розповідають. – Львів, «Часопис», 2012. – С 236.

(обратно)

87

(обратно)

88

Степан Бандера у документах радянських органів безпеки. Т. 1. – С.522–524 та ін.

(обратно)

89

Степан Бандера у документах радянських органів безпеки. Т. 1. – С. 316, 323 та ін.

(обратно)

90

Там само. – С. 549 та ін.

(обратно)

91

Див. зокрема: Поткарпенко Г. Організація українських націоналістів під час Другої світової війни. – На чужині: 1951. – С. 14, 15 та ін. Див. також: / melnyk.htm; Енциклопедія історії України. Т. 6. – Київ, Наукова думка, 2009. – 772 С. – С. 597

(обратно)

92

Його профайл вміщено тут: ; %20Yary; http:// live.dbpedia.org/page/Richard_Yary; / Richard_Yary#In_the_OUN

(обратно)

93

Докл. див.: -hungarian-army.co.uk/nationality2.htm

(обратно)

94

Докл. див.: Torzecki R. Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej, Warszawa _993.

(обратно)

95

Докл. див.: ОУН у _94_ році. Документи. Частина _. – С. 267–271. Тут оприлюднено копію телеграми, яка зберігається у фонді 3833 ЦДАВО України.

(обратно)

96

#_note-7

(обратно)

97

Балей П. Фронда Степана Бандері в ОУН _940 року. – С. 36.

(обратно)

98

/Władysław_Żeleński_(prawnik)

(обратно)

99

Балей П. Фронда Степана Бандері в ОУН _940 року. – С. 96.

(обратно)

100

Там само, с. 9.

(обратно)

101

Степан Бандера у документах радянських органів безпеки. Т. 1. – С. 79–80, 82–83. Див. також: Там само, с. 517–522. Див. також: Кентій А. Нариси історії Організації українських націоналістів (1929–1941 pp.). – Київ, 1998. – С. 141–142 та ін.

(обратно)

102

Кучерук О. Ріко Ярий – загадки ОУН. – С. 11, 48, 52–53 та ін. Див. також: Книш З. Розбрат. – С. 55, 78–79, 89, 94, 135 та ін.

(обратно)

103

Кентій А. Нариси історії Організації українських націоналістів (1929–1941 pp.). – Київ, 1998. – 200 с.

(обратно)

104

Докл. див.: -upa.org.ua/narys_oun/

(обратно)

105

Про нього див.:

(обратно)

106

Про Кіндрата Полуведька див.: . php?f=8&t=12861; Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф. – С. 97.

(обратно)

107

. info/node/2806;

(обратно)

108

(обратно)

109

Балей П. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року. – С. 90, 91, 94–95,112–113,120,131.

(обратно)

110

В'ятрович В. Історія з грифом «секретно». – С. 7 – 18.

(обратно)

111

Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф. – С. 40, 56–57, 68.

(обратно)

112

Лебідь М. УПА. Українська повстанська армія. її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. Частина І. Німецька окупація України. – Видання пресового Бюро УГВР, 1946. – С. 14.

(обратно)

113

ОУН у 1941 році. Документи. Частина 1. – С. 35–50., або за адресою:

(обратно)

114

Усі подробиці доступні за адресою: kratkiy-kurs-ot-marka-solonina

(обратно)

115

Книш З. Розбрат. – С. 85–86.

(обратно)

116

Книш З. Розбрат. – С. 94, 96. Документи про віддання Бандери і Стецька під Головний Революційний Трибунал, див. с. 99 – 109.

(обратно)

117

«Непогасний огонь віри. Збірник на пошану полковника Андрія Мельника, голови Проводу українських націоналістів», Париж, Націоналістичне видавництво в Європі, 1974. – С. 666–672.

(обратно)

118

Книш З. Розбрат. – С. 55 – 100.

(обратно)

119

Там само, с. 103–104.

(обратно)

120

Книш З. Розбрат. – С. 105–106.

(обратно)

121

Вид-во «Срібна сурма», Торонто, б/р. – 431 с.

(обратно)

122

Книш З. Розбрат. – С. 30.

(обратно)

123

Киш З. Розбрат. – С. 31–34.

(обратно)

124

Книш З. Розбрат. – С. 39.

(обратно)

125

Книш З. Розбрат. – С. 40–41.

(обратно)

126

Там само, с. 69–70.

(обратно)

127

Цит. за: Кучерук О. Ріко Ярий – загадка ОУН. – С. 136.

(обратно)

128

Книги З. Розбрат. – С. 71–75, 81.

(обратно)

129

Книш З. Розбрат. – С. 137, 139, 152–153, 159, 165–166. 2 Там само, с. 85–86, 90, 92–93.

(обратно)

130

Тривул Т. Конфлікт в ОУН та його відображення в підпільній мережі західних областей України в 1940–1941 pp. // Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали. – С. 63.

(обратно)

131

(обратно)

132

Балей П. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року. – С. 102.

(обратно)

133

Балей П. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року. – С. 45–46.

(обратно)

134

Див.: /

(обратно)

135

У цьому, між іншим, не мала сумніву і Дарія Ребет. «Ми – всі вихованці авторитарного націоналізму донцовського типу», – констатувала вона. – Ребет Д. На перехрестях визвольних змагань. – Вид-во «Гадяч», 2003. – 569 с. – С. 165. Опубліковано: «Сучасність», ч. 7–8 (303–304), липень-серпень 1986 р.

(обратно)

136

Бойдуник О. На переломі (уривок спогадів). – Париж, «Націоналістичне вид-во в Європі», 1967. – С. 83, 87–89.

(обратно)

137

Косик В. Україна у Другій світовій війні у німецьких документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. Т. 1. – С. 16–18, 24–26, 28, 30–48 та ін.

(обратно)

138

Мудрик-Мечник С. ОУН в Україні і за кордоном під проводом С. Бандери (причиники до історії, спогад). – Львів, Галицька видавнича спілка, 1997. – С. 5, 64.

(обратно)

139

Полікарпенко Г. Організація українських націоналістів під час Другої світової війни. – На чужині: 1951. – С. 43–45, 62 та ін.

(обратно)

140

Степан Бандера у документах радянських органів безпеки. Т. 1. – С. 58–64,75; всі подробиці про справу Я. Барановського, с. 76–79.

(обратно)

141

В'ятрович В. Історія з грифом «секретно». – С. 73.

(обратно)

142

Степан Бандера у документах радянських органів безпеки. Т. 1. – С. 76, 79–80,82 – 83,179–180.

(обратно)

143

Гривул Т. Конфлікт в ОУН та його відображення в підпільній мережі західних областей України в 1940–1941 pp. – С. 68–69, 71, 73–74, 76.

(обратно)

144

Гордасевич Г Степан Бандера: людина і міф. – С. 93.

(обратно)

145

Патриляк І. Тактика і стратегія українських націоналістів на початковому етапі Другої світової війни – С. 18.

(обратно)

146

Кук В. Степан Бандера – Провідник // Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали. – С. 99.

(обратно)

147

Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф. – С. 3–4.

(обратно)

148

Книш З. Б’є дванадцята. – С. 7, 59–60, 73.

(обратно)

149

Тривул Т. Конфлікт в ОУН. – С. 72.

(обратно)

150

Докл. див.: Книш З. Б'є дванадцята. – С. 50–90, 205–243 та ін.

(обратно)

151

Тривул Т. Вказана праця. – С. 73.

(обратно)

152

Книги 3. Б'є дванадцята. – СІП – 112.

(обратно)

153

Докл. див.: Проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. Збірник матеріалів і документів. 65-та річниця. 1941–2006. – Київ, 2006. – 133 с.

(обратно)

154

Стецько Я. 30 червня 1941 р. Проголошення відновлення державносте України. – Торонто – Нью-Йорк – Лондон, 1967. – С. 330.

(обратно)

155

Напевно, то був ГАЗ АА з фанерно-дерев'яною кабіною – спрощена копія Ford АА, вантажопідйомність – півтори тонни, потужність 40 л. с, максимальна швидкість – 70 км/год.

(обратно)

156

Натомість І. Патриляк впевнено називає інший час – 28 червня «пополудні». – Див.: Патриляк І. Крок на випередження / http:// tyzhden.ua/History/25541. Деякі джерела подають і дату 29 червня.

(обратно)

157

Балей П. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року. – С. 40.

(обратно)

158

Повний список членів Державного правління див. на с. 226–236 (Стецько Я. 30 червня 1941 p.).

(обратно)

159

Стецько Я. 30 червня 1941 р. – С. 263, 267, 272.

(обратно)

160

Кук В. Державотворча діяльність ОУН. Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. – Київ – Львів, 2004. – С. 13.

(обратно)

161

Кук В. Державотворча діяльність ОУН. Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. – С. 14.

(обратно)

162

-elfa-neprosto-kniga-2-read-36794-20.html

(обратно)

163

-zapad.com.ua/forum/index.php?showtopic=14125

(обратно)

164

Кук В. Державотворча діяльність ОУН. – С. 5, 19.

(обратно)

165

Лебідь М. УПА. Українська повстанська армія. її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. Частина І. Німецька окупація України. – Видання пресового Бюро УГВР, 1946. – С. 15.

(обратно)

166

Проголошення Акта відновлення Української Держави. – С. 22.

(обратно)

167

Про нього докл. див.: / 2607.pdf

(обратно)

168

Проголошення Акта відновлення Української Держави. – С. 6, 15–20.

(обратно)

169

Кучер В. Спроба ОУН відродити незалежну Українську державу // Там само. – С. 41.

(обратно)

170

)

(обратно)

171

Лисий В. До історії 30 червня 1941 р. Жмут споминів і рефлексій. – Вільна Україна, Збірник, ч. 11. Присвячений століттю народин Івана Франка. 1956. – С.41–49.

(обратно)

172

Шанковський Л. Акт 30 червня 1941 р. в оцінці іноземців // Проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. Збірник матеріалів і документів. 65-а річниця. 1941–2006. – Київ, 2006. – С. 65.

(обратно)

173

ОУН у 1941 році. Документи. Частина 2. – Київ, Національна академія наук України, Інститут історії України, 2006. – С. 355–356.

(обратно)

174

ОУН у 1941 році. Документи. Частина 2. – С. 357.

(обратно)

175

Степан Бандера у документах радянських органів безпеки (1939 – 959). Т. 1. – С. 150–151.

(обратно)

176

Степан Бандера у документах радянських органів безпеки (1939–1959). Т. 1. – С. 136–138.

(обратно)

177

Дзьобак В. Конфлікти в ОУН(б) і їх вплив на український Рух Опору (1941–1944 рр.). – Київ, Видавничий дім «Інфоцентр», 2005. – С.27.

(обратно)

178

Шанковський Л. Акт 30 червня 1941 р. в оцінці іноземців. – С.60–67.

(обратно)

179

Акт 30 червня 1941 р.//Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА / HAH України; Інститут історії України. – К.: Наук, думка, 2005. – С. 11–12.

(обратно)

180

Акт 30 червня 1941 року// Розділ 1. Тактика і стратегія українських націоналістів на початковому етапі Другої світової війни. – Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси / HAH України; Інститут історії України / C.B. Кульчицький (відп. ред.). – К.: Наук, думка, 2005. – С. 84.

(обратно)

181

В'ятрович В. Історія з грифом «секретно». Архіви КГБ розповідають. – Вид-во «Часопис», Львів, 2012. – 236 с.

(обратно)

182

В'ятрович В. Історія з грифом «секретно». Архіви КГБ розповідають. – С. 77–78.

(обратно)

183

Проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941р. – С. 32.

(обратно)

184

Усі фото: архів ЦДВР.

(обратно)

185

Докл. див.: /

(обратно)

186

Дані І. Бігуна // 214/

(обратно)

187

Проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941р. – С. 43.

(обратно)

188

Проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 941р. – С. 56.

(обратно)

189

Акт 30 червня 1941 р. як символ українського самостійництва // Відновлення Української Держави в 1941 р. Нові документи і матеріали. – Київ, 2001. – 197 с.

(обратно)

190

З посиланням на розвідку В. Косика «Україна в Другій світовій війні». – Т. 1. – С. 141–142.

(обратно)

191

Акт 30 червня 1941 р. як символ українського самостійництва. – С. 4–5, 8–9, 11–13, 15, 23, 32–33, 44 – 178, 183–186.

(обратно)

192

Усі подробиці, посилання на архівні та мемуарні джерела наведені в публікації С. Рябенка «Слідами „Львівського погрому"» Джона-Пола Химки// /

(обратно)

193

Наприклад, в одному з досліджень можна натрапити на відомості про те, що на зборах «принагідних громадян» 30 червня «було кількадесят українців, між ними кілька поважніших громадян». Див.: Полікарпенко Г. Вказ. праця. – С. 65.

(обратно)

194

Полікарпенко Г. Вказ. праця. – С. 64–65.

(обратно)

195

Балей П. Вказ. праця. – С. 96.

(обратно)

196

Полікарпенко Г. Вказ. праця. – С. 64.

(обратно)

197

Проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 941р. – 133 с.

(обратно)

198

Тут відразу виникає питання: про яких «українців» йдеться? УРСР? Польщі? Львова? Східної Галичини? Сполучених Штатів Америки? – Д.Я.

(обратно)

199

Це – пряме запозичення з концепції ОУН А. Мельника. – Д.Я.

(обратно)

200

Стецько Я. Вказ. праця. – С. 330.

(обратно)

201

Книш З. Б'є дванадцята. – С. 216, 273.

(обратно)

202

Докл. див.: Енциклопедія історії України. – Київ, Наукова думка, 2004. – С. 160–161.

(обратно)

203

Ще б пак! Адже художні здібності фюрера і рейхсканцера оминути в справі інформування його про несанкціоноване ним же проголошення української незалежності було ніяк неможливо! – Д. Я.

(обратно)

204

Докл. див.: ОУН у 1941 році. Документи. Частина 1. – С. 267–271.

(обратно)

205

Там само, с. 190.

(обратно)

206

Полікарпенко Г. Вказ. праця. – С. 63 та ін.

(обратно)

207

ОУН в 1941 році. Документи. Частина 1. – С. 262–263.

(обратно)

208

Докл. див.: ОУН в 1941 році. Документи. Частина 1. – С. 282–283.

(обратно)

209

Акт 30 червня 1941 р. як символ українського самостійництва. – С. 40–41.

(обратно)

210

Проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. – С. 86.

(обратно)

211

Проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941 р… – С. 85. Публікатори документа посилаються на ЦДАВОВУ. – Ф. 3833 (Крайовий провід (керівництво) Організації українських націоналістів на Західноукраїнських землях) . org, ua/4/ stocks/62563901/

(обратно)

212

Ксерокопію документа – без посилання на архівний фонд вміщено: там само, с. 88.

(обратно)

213

Проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941р. – С. 89.

(обратно)

214

Проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. – С. 98. (Переклад з російської, який, у свою чергу, є перекладом з німецької, – наш. – Д. Я.).

(обратно)

215

Там само, с. 99

(обратно)

216

Докл. див.: ОУН в 1941 році. Документи. Частина 1. – С. 305.

(обратно)

217

Проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941р. – С. 124.

(обратно)

218

Проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. – С. 99.

(обратно)

219

Там само. – С. 104.

(обратно)

220

Докл. див.: ОУН в 1941 році. Документи. Частина 1. – С. 285.

(обратно)

221

Мудрик-Мечник С. ОУН в Україні і за кордоном під проводом С. Бандери. – С. 58.

(обратно)

222

Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф. – С. 162–165.

(обратно)

223

Балей П. Степана Бандері в ОУН 1940 року. – С. 41.

(обратно)

224

Докл. див.: ОУН в 1941 році. Документи. Частина 1. – С. 308.

(обратно)

225

ОУН в 1941 році. Документи. Частина 2. – С. 419–422.

(обратно)

226

Докл. див.: ОУН в 1941 році. Документи. Частина 1. – С. 274, 288.

(обратно)

227

Літопис Української повстанської армії. Т. 21. УПА в світлі німецьких документів. Книга третя: червень 1941 – травень 1943. Вид-во «Літопис УПА». – Торонто, 1991. – С. 52, 175.

(обратно)

228

Проголошення Акта відновлення Української Держави. – С. 93.

(обратно)

229

Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали. – С. 47. Це свідчення наводиться без посилання на першоджерело. – Д.Я.

(обратно)

230

Там само, с. 46–47.

(обратно)

231

Див.: Мудрик-Мечник С. ОУН в Україні і за кордоном. – С. 89.

(обратно)

232

Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали. – С.47.

(обратно)

233

Докл. див.: ОУН в 1941 році. Документи. Частина 1. – С. 318.

(обратно)

234

Степан Бандера у документах радянських органів безпеки. Т. 1. – С. 276–279.

(обратно)

235

Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали. – С. 47.

(обратно)

236

Книш З. Б’є дванадцята. – С.273–278.

(обратно)

237

Докл. див.: ОУН в 1941 році. Документи. Частина 1. – С. 292.

(обратно)

238

Докл. див.: Там само, с. 288–289.

(обратно)

239

Описи безпосереднього учасника див.: Бражнев Александр. Школа опричников. Исповедь знкаведиста. Повесть. Киев, «Диокор». – 2004. Електронна версія розташовна за адресою: / minerva/oprychnyk.htm

(обратно)

240

Проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. – С. 60–67, 81, 83.

(обратно)

241

(обратно)

242

-sarmatia.narod.ru/anastas.htm

(обратно)

243

Степан Бандера у документах радянських органів безпеки. Том 1. – С. 149–150.

(обратно)

244

Проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941р. – С. 92.

(обратно)

245

Див.: %5В2 %5D.htm

(обратно)

246

Докл. див.

(обратно)

247

ОУН в 1941 році. Документи. Частина 2. – С. 425.

(обратно)

248

Полікарпенко Г. Вказана праця. – С. 59 та ін.

(обратно)

249

Балей П. Вказана праця. – С. 36–39, 41.

(обратно)

250

Мельничук М. Підпільний осередок ОУН у Сідому // Шлях горіння. Спогади ветеранів ОУН і УПА про національно-визвольну боротьбу в 1930 – 1950-х pp. – Дрогобич, ПП «Посвіт», 2008. – С. 309.

(обратно)

251

Гордасевич Г. Вказана праця. – С. 7.

(обратно)

252

http://avr. org. ua/

(обратно)

253

Балей П. Вказана праця. – С. 40.

(обратно)

254

Кентій А. Вказана праця. – С. 135.

(обратно)

255

В'ятрович В. Друга польсько-українська війна. – С. 64.

(обратно)

256

Шлях горіння. Спогади ветеранів ОУН і УПА про національно-визвольну боротьбу в 1930 – 1950-х pp. – Дрогобич, ПП «Посвіт», 2008. – С. 243.

(обратно)

257

Там само, с. 245.

(обратно)

258

(обратно)

Оглавление

Розділ І Вступ

  Перші зауваження

  Окупація Речі Посполитої – найбільша геополітична катастрофа Нового часу

  Окупації Речі Посполитої в долі руського (українського) народу

  Зміст попередніх серій «Проекту „Україна"»

  Історія ОУН – найбільш спотворена частина національної історії українців

  Комуністична окупація України – найбільша антропологічна катастрофа тисячоліття

  Про кого і про що ця книга

  Перші констатації

Розділ II Ідеологія українського націоналістичного руху

  Український націоналістичний рух – тренд свого часу

  Версальські мирові угоди та їх впливи на європейську історію

  Пандемія, «чорний четвер» і народження ОУН

  Європейські політичні тренди та український націоналістичний рух

  «Хто винен?» і «як жити далі?»

  Українська Самостійна Соборна Держава: візія ОУН

  Українська Самостійна Соборна Держава: візія групи С. Бандери

  Фракція Бендери – Адольфу Гітлеру: пропозиція, від якої неможливо не відмовитися

  Як, ким, де і коли було підписано Брест-Литовську мирову угоду?

  Висновки автора

  Хто такий Володимир Целевич?

  Рустикальний характер українського націоналістичного руху

  Зауваження автора

  Організація українських націоналістів – Українська греко-католицька церква

  Митрополит Андрей Шептицький

  Шептицький та ОУН: погляд НКВС

  Андрей Шептицький і гроші

  Андрій Шептицький та радянська окупація

  Повстанський центр ОУН

  ОУН у реаліях радянської окупації

  Висновок автора

  Українська Самостійна Соборна Держава: візія політичного керівництва Великогерманського рейху

  Висновок автора

  Українська Самостійна Соборна Держава: візія політичного керівництва Великогерманського рейху (продовження)

  Хто такий Е. Кох?

  Українська Самостійна Соборна Держава: візія вермахту

  Українська Самостійна Соборна Держава: візія НКВС

Розділ III Практика українського націоналістичного руху

  ОУН: люди

  Версії прихильників Бандери

  Версії сучасних дослідників

  Версії НКВС

  Версії прихильників Бендери (продовження)

  Версії сучасних дослідників (продовження)

  Версія автора

  ОУН: дії

  Дії ОУН: наслідки

  Варшавський процес

  Львівський процес

  Висновок автора

  Що таке Львівська крайова екзекутива?

  Степан Бандера та його тюрми

  Степан Бандера: загадки звільнення

  Брестська тюрма. «Золотий вересень» 1939 року

  Версія М. Посівнича

  Версія С. Бандери

  Версія М. Климишина

  Висновки автора

  ОУН та внутрішньо-українські контексти

  Висновки автора

  «Архів Сеника»

  Хто такий Омелян Сеник?

  Що таке «Архів Сеника»?

  Хто такий генерал Рейхенау?

  Хто такий Р. Дільс?

  «Архів Сеника» (продовження)

  ОУН-польські спецслужби: візія НКВС

  ОУН, абвер та гестапо

  Що таке «Абвершталле-Берлін»?

  Євген Коновалець – агент абвера?

  Хто такий Ріко Ярий?

  Ріко Ярий і спецслужби

  Ріко Ярий – загадка ОУН?

  Убивство Коновальця: cui prodest?

  Коновалець і УВО

  Коновалець і НКВС

  Хто такий Роман Сушко?

  Коновалець і НКВС (продовження)

  Як Судоплатов «закріпив у вірі» українських націоналістів?

  Хто, коли і навіщо «замовив» убивство Коновальця?

  Чому Сталін був зацікавлений у вбивстві Коновальця?

  Провідники крайових екзекутив УВО та ОУН у 1922–1940 рр

Розділ IV Розкол українського націоналістичного руху

  Як, де і коли виникла ОУН Степана Бандери?

  «Канонічна» версія

  Загадки виникнення ОУН(б)

  «Батьки» ОУН (б)

  Основні ухвали Краківського збору та військово-політичні реалії тогодення

  Розкол ОУН: версії учасників

  Версія ОУН

  Версія С. Бандери

  Хто такий Я. Барановський?

  Версія Зиновія Книша Хто такий З. Книш?

  Версія З. Книша (продовження)

  Зауваження автора

  Версія З. Книша (продовження)

  Німецько-польська війна як передумова розколу ОУН

  Хто такий І. Ґабрусевич?

  Німецько-польська війна як передумова розколу ОУН (продовження)

  Де, як і коли народився «Революційний Провід» С. Бандери?

  Хто такий Я. Гайвас?

  Розкол: версія Я. Гайваса

  Висновки автора

  Розкол: версії сучасників. П. Балей Хто такий П. Балей?

  Версія П. Балея

  Версії сучасників (продовження). О. Бойдуник Хто такий О. Бойдуник?

  Версія О. Бойдуника

  Версії сучасників (продовження). В. Косик Хто такий В. Косик?

  Версія В. Косика

  Версії сучасників (продовження). С. Мудрик-Мечник Хто такий С. Мудрик-Мечник?

  Версія С. Мудрика-Мечника

  Версії сучасників (продовження). Г. Полікарпенко

  Розкол: версії сучасників. НКВС

  Розкол ОУН: версії сучасних дослідників Версія В. В'ятровича

  Версія Т. Гривула

  Хто такий В. Тимчій?

  Версія Т. Гривула (продовження)

  Версія Г. Гордасевич

  Версія І. Патриляка

  Версія Ю. Шухевича

  Розкол: перші наслідки

Розділ V Львів, 30 червня 1941 p.: версії

  Версії сучасників Версія С. Бандери

  Версія Я. Стецька

  Акт відновлення Української державності (варіант 1)

  Акт відновлення Української державності (варіант 2)

  Зауваження автора

  22 – 30 червня: версія Я. Стецька

  30 червня, ранок: версія Я. Стецька

  30 червня, зустріч з митрополитом Шептицьким: версія Я. Стецька

  30 червня, зустріч із Р. Шухевичем: версія Я. Стецька

  Зауваження автора

  30 червня, день, Ратуша: версія Я. Стецька

  30 червня, день. Збори у будинку «Просвіти»: перша версія Я. Стецька

  30 червня, день. Збори у будинку «Просвіти»: друга версія Я. Стецька

  А де був Степан Бандера?

  Констатація автора

  Обрання Державного правління: версія Я. Стецька

  Арешт: версія Я. Стецька

  Попередні підсумки

  Версія В. Кука

  Зауваження автора

  Версія В. Кука (продовження)

  Зауваження автора

  Версія В. Кука (продовження)

  Зауваження автора

  Версія В. Кука (продовження)

  Хто такий Ганс Кох?

  Хто такий фон Айкерн?

  Версія В. Кука (продовження)

  Версія М. Лебедя

  Версія Р. Шухевича

  Зауваження автора

  Версія Б. Федорака

  Зауваження автора

  Що таке Український національний комітет?

  Версія В. Лисого

  Хто такий В. Лисий?

  Версія В. Лисого (продовження)

  Хто такий Ярослав Старух?

  Версія В. Лисого (продовження)

  Що таке «Український самостійник»?

  Версія В. Лисого (продовження)

  Хто такий Лев Ребет?

  Версія В. Лисого (продовження)

  Версія Л. Шанковського

  Німецька версія

  Версія МДБ УРСР

  Версія аноніма

  Інші іноземні оцінки

  Версії дослідників. Версія Української держави

  Версія В. В'ятровича

  Версія Я. Дашкевича

  Версія Р. Забілого

  Версія В. Кучера

  Версія І. Патриляка

  Зауваження автора

  Версія І. Патриляка (продовження)

  Версія В. Сергійчука

  Зауваження автора

  Версія В. Сергійчука (продовження)

Розділ VI Львів, 30 червня 1941 p.: події

  Що сталося того дня?

  Висновок автора

  Що сталося того дня? (продовження)

  Який Акт було ухвалено 30 червня?

  Який Акт і коли було проголошено по львівському радіо?

  Коли, де і ким було проголошено відновлення Української Держави?

  Хто такий В. Горбовий?

  Версія В. Горбового

  Висновок автора

  Версія В. Горбового (продовження)

  22 червня 1941р.: Декларація Українського національного комітету

  Висновок автора

Розділ VII Хто такі члени державного/крайового правління?

  Пояснення Володимира Лисого

  Хто такі члени «Державного/Крайового правління»? Варіант 1

Розділ VIII Наступні дні

  Ярослав Стецько

  Хто такі члени «Державного/Крайового Правління»? Варіант 2

  Хто такі члени «Державного/Крайового Правління»? Варіант 3

  Зауваження автора

  Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р. = відновленню УНР доби М. Грушевського та Української Держави доби гетьмана Павла Скоропадського

  Я. Стецько діє

  Реакція на Акт 30 червня Німці Слова

  Висновки автора

  «Почесне ув'язнення» С. Бендери

  Бандера і Заксенхаузен

  Арешт Бендери. Версія НКВС

  Висновок автора

  Реакція ОУН

  Реакція української громадськості

  Реакція УГКЦ

  Реакція Української православної церкви

  Зауваження автора

  Реакція Російської православної церкви та Всебілоруського православного собору

  Реакція української громадськості (продовження)

  30 червня: початок «гарячої» війни в середовищі українських націоналістів

  Що таке Айнзацгрупа Ц (Einsatzgruppe C)?

  Хто такий О. Раш?

  30 червня: початок «гарячої» війни в середовищі українських націоналістів (продовження)

Розділ IX Прикінцеві запитання

  Чи існувала в природі ОУН(б)?

  Чому С. Бандера особисто не оголосив Акт відновлення Української держави?

  Чи знає історія польського та українського народів про війну між ними?

  Коли і чому український націоналістичний рух став масовим?

  Чому вчить історія українського націоналістичного руху? Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg