«Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654»

Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654 (fb2) - Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654 1919K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Юрий Владимирович Сорока

Юрій Сорока Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654

Переднє слово

Застогнала земля під копитами тисяч коней. Здригнулася під колесами сотень важких возів, під ногами десятків тисяч бійців. А хмара куряви ще за кілька верст попередила перехожих і переїжджих на шляху, що назустріч їм йде велика сила. І ось нарешті авангард козацького війська з'явився перед захопленими очима тих самих перехожих у всій своїй красі й могутності, займаючи своїми підрозділами увесь видимий простір випаленого спекотним сонцем степу. Попереду, на гарячих конях, виїздила верхівка війська — сам гетьман і генеральна старшина: під хоругвами, бунчуками, значками й штандартами, під спів сопілок і бандур, що долітав від загону музик, надаючи руху гетьманського уряду урочистості, у супроводі одягнених у яскраві шати й блискучі обладунки гетьманських гвардійців. Десь там, серед пишної кавалькади козацької старшини, їхав верхи на арабських кровей коні той, хто усього рік тому змушений був покинути все нажите майно і утікати з України на Запоріжжя, рятуючи власне життя. Тепер він не почувався вигнанцем. Тепер він став для своїх ворогів справжнім страхіттям, невмолимою караючою рукою, котра рано чи пізно впаде на голови усіх, хто посмів зневажати расу воїнів, що споконвіку боронили східні креси християнської Європи від навали мусульманського сходу й кочового півдня. По землі приниженої польською шляхтою України вів своє військо гетьман Богдан Зиновій Хмельницький.

За гетьманським почетом потяглися нескінченним потоком козаки. Пішими або комонними йшли вони, поділені на полки, сотні й курені. Утримували рівняння, доводячи, що є справжньою військовою силою, а не «натовпом гультяйства», як їх намагалися представити деякі з недалекоглядних політиків у польській столиці. Чітко виконували команди своєї старшини, дивилися на зустрічний люд весело, по — молодецьки. Палало літо 1649 року.

Тепер це вже були не ті кілька тисяч обірваних і озброєних абияк лугарів, степовиків і гайдамак, що прибігали півтора роки тому до Хмельницького з лісів та ущелин на берегах Дніпра, Бугу, Самарі та Конки. Роками жили ті люди в землянках, одягнуті в звірячі шкіри, вдовольняючись скудною їжею, але вільні мов вітер, згідно словам їх пісень, як писав про них Костомаров. Але зараз, одягнувшись в червону китайку й блакитне сукно та озброївшись сталевими обладунками й вогнепальною зброєю, вони немов переродилися. Позаду були перемоги під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями. Позаду залишилася зима 1648/1649 року, яку гетьман використав на впорядкування тисяч людей, котрі звідусіль бігли до нього, на те щоб озброїти їх, вивчити і перетворити на військову силу, під ударами якої захитається скоро сам устрій Речі Посполитої, чи не найвпливовішого гравця на європейському театрі початку XVII сторіччя.

Зараз маршем на захід крокували полки, котрі нічим не поступалися арміям малих і великих європейських володарів, а може й переважували декотрі з них у озброєнні, військовому досвіді й стійкості перед лицем ворога. Ліс увінчаних різнобарвними прапорцями списів здіймала над собою кіннота. І хоча це була не пресловута важка гусарія, що нею так бундючилася Річ Посполита, кожен козак мав доброго бойового коня, залізні обладунки, був озброєний, окрім списа, гострою шаблею, кількома пістолетами і рушницею, поєднуючи гарне озброєння з можливістю швидко маневрувати у бою, чим завжди вирізнялася козацька кіннота. Не відставала від комонних підрозділів й піхота — краса і гордість козацького війська. Гордо виступали мушкетери, одягнені в червоні каптани й червоноверхі козацькі шапки, поклавши на плече натерті до блиску мушкети й аркебузи. Весело поглядали з — під довгих чубів закуті в залізо кірас, шоломів та наплічників пікінери з довгими ратищами пік у руках. У багатьох арміях епохи пізнього Ренесансу за традицією, що пішла від часів панування лицарської кінноти середньовіччя, піхоті не надавалося великого значення. Не так велося у козацькому війську. Тут піхотинці не раз доводили помилковість упередженого до себе ставлення. Смерчем мушкетного вогню з — поза виставлених у вагенбург[1] возів, або лісом пік зупиняли вони й змушували відступати найкращі підрозділи ворожого війська, щоб незабаром дати змогу власній кінноті кинутися у швидку контратаку, довершуючи цілковитий розгром ворога. Особливою гордістю Богдана була козацька армата,[2] що йшла в ар'єргарді війська. Власне, артилерія у козацькому війську, як і у всіх арміях того періоду, відігравала чи не найвизначнішу роль і раніше, але саме Хмельницький першим серед козацьких вождів реорганізував її і змусив працювати з найбільшою ефективністю, на яку його порівняно дрібнокаліберна артилерія була спроможна. Як же це вдалося гетьману? До геніальності просто — він відокремив армату від решти війська, перетворивши її на окремий підрозділ. Що давав такий крок? Найперше, це можливість командувати усією артилерією війська централізовано, чого не можливо було здійснити у випадку, коли гармати було нерівномірно поділено поміж гармашами різних полків. Крім того, гармати, що споконвіку перевозилися у козацькому війську на возах або важких кантарах (в залежності від їхніх розмірів), були значно модернізовані: вони отримали лафети й колеса, за допомогою яких подвоїли, а то й потроїли свою маневреність у порівнянні з тим, коли запорізькі гармаші повинні були встановлювати незграбні лафети з міцних дубових дошок на заздалегідь приготованих майданчиках і напружувати м'язи, розташовуючи на них своїх «мідних панянок», котрі часто — густо важили десятки пудів. Натомість тепер за одним лише помахом гетьманської булави виносили швидкі коні козацьку артилерію у ті місця бойовища, де вона була найбільш потрібною, а гармаші, викотивши гармати на позиції, за лічені хвилини могли зробити залп, змітаючи лавиною картечі настирливих ландскнехтів або засіваючи градом ядер і розривних бомб поле, по якому мчала атакуюча ворожа кіннота.

За арматою, розтягнувшись на довгі версти, сунули вози військових обозів, забезпечуючи козацьке військо усім необхідним у поході. Везли хліб та інші припаси для харчування козаків, фураж для коней, порох, селітру й свинець для військових нужд, а також тисячі інших необхідних в поході речей. Переможна армія України, повсталої проти панування Речі Посполитої, прямувала на захід, щоб примусити заговорити про себе у королівських палацах Європи, ханських палатах у Бахчисараї й серед розкоші покоїв Високої Порти у Стамбулі. З чого ж усе починалося? Як зародилося у колисці козацтва Запоріжжі, а пізніше виплеснулося на простори України хвилею народного гніву те, що перекроїло мапи багатьох держав? Те, що змусило світ заговорити про козацький народ, котрий не схотів більше терпіти гноблення на рідній землі, а голосно заявив про свої права на Україну. Як починалося те, що пізніше отримало назву Хмельниччина? Що ж власне відбувалося в Україні з весни 1648–го по 1657 рік, рік, коли великого гетьмана не стало? Давайте спробуємо у деталях роздивитися ті події, встановити напрямки руху козаків, місця їхніх перемог і поразок, довгі шляхи Національно — визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Богдана Зиновія Хмельницького, українського шляхтича гербу «Абданк».

Дещо про військову тактику епохи пороху

Але перед тим як ми перейдемо до опису битв і походів, котрі випали на долю Богдана Хмельницького, хотілося б зробити спробу більш детально пояснити читачеві, як воювали у ті часи, яке озброєння застосовували, яку тактику.

Чомусь в образотворчому мистецтві та у літературі склався стереотип козака — воїна, котрий, на мою думку, дещо відрізняється від реальності. Я маю на увазі зовнішній вигляд козака. Чи пам'ятає читач ті картини бойовищ, де зображуються битви козацького війська з поляками? Так, не буду сперечатися, зображення козака з молодецьки заломленою на потилицю червоноверхою баранячою шапкою, одягненого в оксамитовий каптан з відкинутими назад рукавами, що в'ються у скаженому чвалі, немов крила казкового птаха, виглядає романтично. Не менш романтично виглядає й вишивана сорочка на козакові, котрий заносить блискавку своєї шаблі над головою закованого в залізо польського жовніра. Скоріше за все, так і виглядали славетні запорожці — тільки не на полі бою! Якщо мислити логічно, чи міг незахищений обладунками вояк протистояти захищеному, отримуючи одну за одною перемоги? Звичайно ні. Чи могли полки козацтва перемагати важко озброєну кавалерію Речі Посполитої, кидаючи назустріч гусарським списам вояків, чиї груди були прикриті сукном та оксамитом, а голови лише хутром? Теж ні. Адже організація гусарських хоругов Речі Посполитої і їхнє озброєння мало змінилися від часів XIII–XIV сторіч, тобто від часів домінування на полі бою закутої у залізо з ніг до голови лицарської кінноти. До чого я веду? До того, щоб читач, уявляючи козацькі шеренги, вишикувані на полі бою перед лицем коронного війська, бачив перед очима не тих одягнених у свитини й вишивані сорочки чубатих парубків, яких з дитинства бачив на картинах, а вояків, озброєних згідно вимог свого часу: у металевих шоломах та місюрках, в кірасах або кольчугах, з залізними наплічниками і наруччями. Інакше бути не могло — напевне усі пам'ятають, чим закінчився досвід кавалерійських атак червоної армії на гітлерівські танки. Якщо провести паралель, такий приклад буде найбільш доречним. На полі бою, де вирішуються долі володарів і держав, повинен царювати паритет у озброєнні, інакше кінець битви буде передбачений.

Що ж являли собою військові сили середини XVII століття, коли на арену європейської політики вийшов Богдан Хмельницький? На той час Річ Посполита, котра майже не зазнала збитків під час Тридцятирічної війни, була надзвичайно сильною у військовому відношенні державою. Традиційно, ще від часів раннього середньовіччя, основну військову силу Речі Посполитої складала кіннота, залишаючи піхоті на полі бою роль допоміжної сили. Красою і гордістю польської кінноти були «крилаті» гусари. На відміну від решти європейських країн, в Польщі гусари не були легкою кіннотою. Навпаки, це була важко озброєна кавалерія, такий собі прообраз сучасного танкового корпусу. Кожний гусар мав на собі важку кірасу прикрашену залізними крилами, котрі здіймалися над головою вояка, закритий шолом, був озброєний пікою, мечем, шаблею або палашем та вогнепальною зброєю. Комплектувалася гусарська хоругва на зразок більш ранніх підрозділів лицарської кінноти — кожен гусарський «товариш» приводив з собою до війська від двох до десяти «пахолків», тобто людей, що служили особисто йому. Товариші, котрі були виключно шляхтичами, утворювали першу шеренгу наступаючих порядків гусарської хоругви, за ними шикувалися пахолки. Головною тактикою бою гусарської хоругви був удар піками на великій швидкості. За допомогою такого нехитрого, але напрочуд дієвого способу гусарські підрозділи, як свідчать сучасники, проходили крізь ворожі шикування «як ніж крізь масло». Необхідно зауважити, що таку тактику польські гусари перейняли від європейської лицарської кінноти середньовіччя. Як відомо, удар тієї кінноти стримати було майже неможливо. Закуті у броню, верхи на велетенських конях породи дістріе, лицарі протягом сотень років домінували на полях битв.

Іншим різновидом важкої кінноти у Речі Посполитій були рейтари. Назву свою ці вояки отримали від німецького слова «рейтер», тобто вершник. Тактика бою рейтарських рот дещо відрізнялася від тактики гусарії. Рейтари діяли переважно вогнепальною зброєю. Озброєні значною кількістю великих пістолетів, або бандолетів, як їх тоді називали, рейтари діяли ними під час бойового контакту з ворогом не менш ефективно, аніж гусари своїми пиками. Також на озброєнні рейтари мали різноманітну холодну зброю. Спочатку рейтарські роти на службі польської корони складалися виключно з німецьких найманців, але з часом у них почали служити й поляки. За традиційний чорний колір обладунків, а також за жорстокість на полі бою рейтари отримали назву «чорні дияволи», підтверджуючи її безліч разів горами ворожих трупів за собою.

Третім різновидом польської кінноти були драгуни. На відміну від попередніх двох, це була легкоозброєна кіннота. І хоча жупани й кільчасті панцирі драгун виглядали далеко не так пишно, як червоне сукно й срібло кірас на гусарах або лакована чорна броня рейтар, не варто недооцінювати ролі драгун як виду збройних сил Речі Посполитої. Перелік задач під час бою, що їх вирішували драгунські підрозділи, був досить численним. Ці вояки, а їх значною мірою комплектували саме з козацьких верств населення України, були досить універсальною військовою силою, спроможною протистояти важкій кавалерії або ворожій піхоті, здатною також на швидкі розвідки в глибокому тилу ворога, несподівані удари з тилу або флангів ворожого війська. Крім кавалерійських атак драгуни могли, спішившись, діяти і як піхотні підрозділи (наприклад, обороняючи табір). Це теж вагомо збільшувало їх цінність на полі бою.

Піхота, як вже було зазначено вище, була у війську Речі Посполитої другорядною силою. Така традиція встановилася від часів раннього середньовіччя. В більшості європейських армій давно переглянули таке відношення до піхотних полків, але Річ Посполита, відрізняючись консервативністю, не поспішала реформувати свої збройні сили. Як правило, піхотні полки складалися з так званої обозної челяді, тобто хлопів, приведених до війська своїми панами, що несли службу в кавалерійських хоругвах і ротах. Звичайно, ці люди не могли похвалитися великим військовим вмінням або міцним бойовим духом на полі бою. Проте така піхота, завдячуючи своїй кількості, що часто — густо перевищувала чисельність решти війська, могла все ж виконувати певні задачі й домагатися перемог. Потрібно сказати, гонорова шляхта ніколи не вважала обозну челядь здатною на протистояння з ворогом і навіть не прилічувала десятки тисяч піхотинців до кількості свого війська. Завдяки саме такій манері вести літопис війн і битв Речі Посполитої, маємо іноді цікаві свідчення перемог польської зброї, коли, згідно з записів польських мемуаристів, коронне військо кількістю в 5–7 тисяч бійців отримувало перемоги над противником, котрий мав 20–30 тисяч війська лише тому, що ніхто не рахував десятки тисяч обозної челяді, яка приймала на себе ворожі атаки поряд зі своїми панами, б'ючись нехай не з великим героїзмом, але з завзятістю змушених захищати власні життя людей. Окрім обозної челяді у складі коронного війська були й більш професійні піхотні підрозділи, що складалися основним чином з німецьких і угорських найманців. Ландскнехти, як називали таких найманців, були більш вагомою силою, аніж обозна челядь. Багато разів вони ставали у пригоді коронному війську не менше, аніж кіннота, обороняючи польовий табір або фортецю, зупиняючи ворожу кінноту на полі бою або переслідуючи розбитого ворога. Ландскнехти поділялись на озброєних вогнепальною зброєю мушкетерів і пікінерів, озброєних довгими піками. Як перші, так і другі були дуже ефективними під час відбиття ворожих атак: пікінери для протистояння атакам ворожої кавалерії, мушкетери… ну, здається, немає сенсу пояснювати, для чого потрібними були злагоджені залпи сотень мушкетів в обличчя атакуючому ворогу. Дуже ефективним був прийом караколювання, що його застосовували мушкетери для того, щоб компенсувати низьку швидкострільність вогнепальної зброї XVI–XVII сторіч. Полягав він у тому, що перша шеренга вишикуваних у каре мушкетерів, здійснивши залп, швидко караколювала, тобто відступала, крізь проміжки строю і шикувалася позаду останньої шеренги, заряджаючи зброю. Залп робила друга шеренга, після чого караколювала й вона — і так далі. Завдяки такій тактиці потужність вогню мушкетів, що потребували для заряджання близько хвилини (це у руках вправного стрільця!) і не відрізнялися здатністю поцілити на відстані ста кроків у щось менше за батальйон солдат, ставала досить пристойною.

Тепер перейдемо до іншого роду військ, який у середині XVII сторіччя, стрімко модернізуючись і набираючи ваги, голосно заявляв про себе, як про найголовнішу силу на полі бою, за що згодом був прозваний ні багато, ні мало, а богом війни. Так, мова йтиме про артилерію. З'явившись ще кілька століть тому, вона на той час значною мірою позбавилась тих вад, що мала раніше — ненадійності, низької здатності до транспортування, величезної вартості й малої потужності. До кінця епохи Ренесансу артилерія набула такого рівня, що у корені змінила фортифікаційну науку й тактику бою. В польському війську більша частина пушкарів були найманцями з Європи. Вони вважалися окремою кастою у війську і оберігали секрети артилерійської справи від непосвячених. Гармати мали різні калібри, в середньому від 3–5 (фалькони та фальконети) до 20–25 сантиметрів (важкі осадні гармати та пищалі). Були також мортири, прообрази сучасних мінометів, інколи досить серйозних калібрів — 30–40 сантиметрів.

Кількість гармат у польському війську в різні часи була неоднаковою. В середньому це було 20–30 гармат, іноді, коли під знаменами коронних гетьманів збиралися великі реґіменти[3] (кількістю в 50–70 тисяч жовнірів), число гармат у війську могло доходити до сотні, а то й більше. Не дивно, що така потужна армата, вибухнувши залпом гарячої картечі, могла зупинити назавжди сотні й сотні комонників, котрі летіли на польські укріплення.

Що стосується організації коронного війська Речі Посполитої, то вона була такою: на чолі його стояли призначені сеймом гетьмани — великий коронний, тобто головнокомандувач усіма військовими силами держави, і його заступник — коронний польний гетьман, котрий здійснював командування військом безпосередньо на полі бою. Гетьманам підпорядковувалось наймане військо кількістю близько 10–12 тисяч жовнірів. Військо це, згідно закону, утримувалося за рахунок королівських маєтків, використовуючи чверть (лат. кварту) цих доходів, тому носило назву кварцяного війська. Окрім кварцяного війська гетьманам підпорядковувалось українське реєстрове козацтво. З точки зору роду військ, реєстровиків можна було віднести до легкої кавалерії, щось на кшталт драгун, з тією лише різницею, що козаки були природженими вояками, жили війною і відточували свою військову майстерність як у боях за інтереси корони, так і у походах на Крим і за Чорне море задля захоплення здобичі й визволення з бусурманського полону християнських бранців. Кількість реєстрових у різні періоди змінювалася і налічувала від трьох до десяти тисяч козаків. Відношення польських магнатів до реєстровиків було дивним, принаймні з огляду на ту користь, яку від нього мала корона в десятках битв проти зовнішніх ворогів, таких як Османська імперія, Кримське ханство й Московське царство. Реєстрові полки намагалися зменшити за будь — якої нагоди, а при можливості й взагалі розформувати. Зрештою таке відношення призвело до того, що на заклик Богдана Хмельницького реєстрове козацьке військо відгукнулося досить жваво, полишивши польських рейментарів і майже у повному складі перейшовши на бік бунтівного гетьмана.

Та все ж основною силою у війську Речі Посполитої було «шляхетне посполите рушення», тобто шляхта королівства і війська феодалів, котрі прибували під знамена короля, якщо очікувалась по — справжньому велика битва або державі загрожувала небезпека. Кількість посполитого рушення зазвичай значно перевищувала кількість кварцяного війська, адже деякі магнати мали під своєю орудою справжні армії. Так, наприклад, воєвода руський князь Ієремія Корибут — Вишневецький мав у 1648 році 4 тисячі власного війська. Не набагато відставали від нього такі феодали, як Мартин Калиновський, Микола Потоцький, Стефан Чернецький, князі Острозькі, Заславські, Корецькі та багато інших. І хоча шляхта посполитого рушення часто — густо не визнавала над собою влади й важко піддавалась керівництву, вона була вагомою силою, з якою неможливо було не рахуватися.

Саме з таким військом, котре не знало поразок протягом багатьох років, мав битися Богдан Хмельницький, згуртовуючи навколо себе невдоволених владою козаків та селянство. Кого ж зміг зібрати гетьман під своїм бунчуком і як зумів пройти на чолі своїх полків переможним маршем від Жовтих Вод до Львова, завдаючи поразки за поразкою полякам?

Як можемо здогадатися, Хмельницькому, котрий вигнанцем прибув на Січ і отримав гетьманську булаву від запорізького товариства, не довелося винаходити велосипед. Козацьке військо, що з славою й тріумфами протистояло навалі чвертьмільйонної армії турецького султана Османа II ще під проводом Петра Сагайдачного, а потім неодноразово воювало як на суші, так і на морі з ворогами православної віри й української нації, мало чітку організацію й уявлення про тактику й стратегію ведення війни. На чолі війська, яке територіально було поділене на полки та сотні, стояв вибраний козацькою радою гетьман. Йому підпорядковувалась генеральна старшина: генеральні осавул, хорунжий, бунчужний, обозний, суддя, писар, пушкар і кантаржей. Приклад гетьманської канцелярії, що займалася командуванням війська в цілому, наслідувала полкова старшина. Полковнику підпорядковувались полкові осавул, хорунжий, бунчужний і так далі. В свою чергу кожен полк ділився на сотні кількістю по 200–600 козаків, старшина котрих мала таку саму структуру, як старшина генеральна й полкова.

Так само, як і у польському війську, козацькі підрозділи було поділено на кавалерію, піхоту і артилерію, з тією лише відмінністю, що козацька кіннота не мала у своєму складі важко озброєних хоругов. Натомість козацьких комонників можна було порівняти з польськими драгунами. Ще однією істотною відмінністю Війська Запорізького від польської армії можна вважати питому вагу піхоти і відношення до її ролі у війні. Існує багато свідчень сучасників козаччини про те, що козацька піхота була однією з найсильніших у Європі. Козаки, озброєні вогнепальною зброєю, знаходячись під прикриттям укріплень, що їх швидко будували у разі необхідності з возів обозу, могли успішно протистояти десятикратно переважаючому їх ворогу. Запорожці, поєднуючи відчайдушну сміливість і презирство до смерті з військовою дисципліною та вмінням битися в складі полку або сотні, не раз доводили, що піхота є важливою складовою сучасної війни. Бундючне польське панство неодноразово платило ріками крові за таку науку. Немов штормова хвиля об скелі, розбивалися іноді атаки гусар та рейтар об вишикуваних у фалангу козацьких пікінерів. Не програвала полякам в прицільності й козацька армата. Хоча, справедливості заради, потрібно сказати, що в чисельності артилерії козаки майже завжди поступалися полякам, іноді компенсуючи відставання за рахунок захоплених у них же гармат.

В озброєнні й екіпіруванні, як говорилося вище, армія Богдана Хмельницького була подібною до армії Речі Посполитої. Не схожою, як показав перебіг війни, козацька армія виявилася в іншому: в здатності йти до перемоги попри біль поразок, в рівні бойового духу й спроможності самопожертви задля звільнення України від колонізаторів.

На службі польських королів і європейських володарів

Того, хто хоч трохи цікавився історією козаччини, напевне, завжди дивував брак інформації про її героїв. Надзвичайно мало дійшло до нас відомостей про людей, котрі творили історію України на зламі XVI–XVII сторіч. Про деяких з них маємо уривчасті дані, про інших записи хоч і збереглися, але несуть у собі масу протиріч. А стосовно деяких козацьких звитяжців, можна сказати, що пам'ять про них доніс лише народний фольклор. Не уник такої долі й гетьман Хмельницький. Хоча, задля справедливості, ми повинні погодитись з тим, що з — понад решти людей, котрі у ті часи воювали за волю України, тримали у руках полковницькі, отаманські перначі й гетьманські булави, образ Богдана Хмельницького, безумовно, найяскравіше висвітлений у працях сучасників і дослідників історичних подій більш пізніх епох. Його боротьбі присвячено велику кількість наукових робіт, трактатів, художніх творів і ліричної поезії. Але навіть після стількох досліджень і описів період у житті гетьмана до 1648 року залишає надзвичайно багато недомовок, протиріч і білих плям. Досі науковці сперечаються навіть про дату народження майбутнього гетьмана, про його походження, походження його батьків. Однак залишимо такі суперечки, адже нас насамперед цікавлять бойові походи Богдана Хмельницького.

Найвірогідніше, і у цьому погоджуються майже всі історіографи гетьмана, його бойове життя почалося у 1615–1620 роках. Принаймні перша з відомих згадок про участь Богдана Хмельницького у битвах пов'язана з датою 17 (у декотрих джерелах 20) вересня 1620 року. Саме тоді розпочалася трагічна для Речі Посполитої Цецорська битва. Вона відбулася, як можна зрозуміти з назви, поблизу невеличкого селища Цецора, розташованого біля міста Ясси, тодішньої столиці господарів Молдови. Польське військо, в складі якого знаходився і невеликий реґімент козацького реєстрового воїнства, вирушило на допомогу молдавському господарю Гаспару Граціані у війні проти турків. Молдова, котра перебувала під протекцією Високої Порти, боролася зі своїм турецьким сюзереном й покладалася у цій боротьбі на Річ Посполиту. На початку вересня великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський на чолі кварцяного війська і шляхетного посполитого рушення вирушив до Молдови, переправився через Дністер і в районі міста Ясси з'єднався з Граціані, полк якого налічував досить незначну силу — близько 600 гвардійців. У складі ж свого війська Станіслав Жолкевський мав близько 10 тисяч жовнірів, 7 тисяч з яких складали кавалерійські хоругви. Скоро до Цецори прибув і командувач турецького війська — Іскандер — паша, разом з ним йшла татарська орда під орудою мурзи Кантемира.

Від самого початку все складалося не на користь поляків, адже кількість турецько — татарського війська відчутно перевищувала сили Жолкевського. Також відіграла свою роль і поспішність спорядження армії та недалекоглядність польського командування, котре аж ніяк не розраховувало на незрозумілу поведінку Граціані, полк якого скоріше можна було вважати його досить багатолюдним почтом, аніж відчутною допомогою у майбутній битві. Не перестали невдачі переслідувати Жолкевського й після початку битви. Яничари паші Іскандера виявилися досить вправними вояками, а Граціані взагалі зрадив і утік зі своїми гвардійцями з поля бою, залишаючи поляків і реєстрове козацтво наодинці з переважаючим ворогом. Тож не дивно, що перший бій закінчився для Станіслава Жолкевського поразкою і його військо попало в оточення. Це був, так би мовити, початок кінця. Далі поляки і козаки завдяки безмірній мужності й самопожертві зробили спробу вирватися з оточення. Більше тижня продовжувався похід польського війська до Дністра, метою якого для Станіслава Жолкевського було збереження хоча б залишків шляхетного гонору й власного життя, якщо не слави непереможеного воїна й талановитого полководця. Польські хоругви й реєстрові козацькі полки просувалися з боями, втрачаючи у сутичках з ворогом все більше бійців. Але зберегти військо Жолкевському не вдалося. 7 жовтня 1620 року на Поділлі (в районі міста Могильова) польське військо перестало існувати. Об'єднаними ударами турецьких бюлюків і татарських орд периметр табору Станіслава Жолкевського було прорвано, і всередині польського обозу почалася різанина. Самому великому коронному гетьману за наказом паші Іскандера яничари відтяли голову. Загинула майже вся верхівка польсько — козацького війська. Так, наприклад, під час переправи через Прут потонув найвпливовіший землевласник східного Поділля, староста вінницький і брацлавський Валентій — Олександр Калиновський, а Станіслав Конецпольський, староста барський і майбутній коронний гетьман Речі Посполитої, був захоплений у турецький полон і три роки був змушений дивитися на світ крізь ґрати Босфорської тюрми у Стамбулі.

Серед сотень бранців, на котрих перетворилися жовніри його величності, був ще один полоненик, можливо, на той час не такий прославлений і титулований як пан Станіслав Конецпольський, але здатний привернути нашу увагу — козак реєстрового козацького війська Богдан Зиновій Хмельницький. Згідно скупим і неперевіреним відомостям, що дійшли до нас крізь століття, молодий Богдан, стримуючи турецькі атаки пліч — о–пліч з рештою козаків і своїм батьком Михайлом Хмельницьким, мимоволі став свідком смерті батька під час різанини, вчиненої турками на шляху відступу польської армії. Ця подія так вплинула на свідомість Богдана, що він, не в змозі стримати себе від люті й душевного хвилювання, кинувся у саму гущу ворогів, на вірну смерть від ворожих списів та ятаганів. Слід сказати, що такі випадки іноді траплялися під час бою. Захоплені азартом або втративши здатність тверезо мислити від болю чи хвилювання, бійці покидали свої шеренги, де їх прикривала не лише власна зброя, а й зброя товаришів по фаланзі, і кидалися на ворога поодинці. Майже завжди такі дії закінчувалися смертю відчайдухів. Але доля помилувала Богдана Хмельницького. Він залишився жити, хоча на два довгих роки попав у турецький полон. Так закінчився перший з відомих походів, що у них брав участь Богдан Зиновій Хмельницький.

Про час, проведений Богданом Хмельницьким в полоні у турків, теж не маємо підтверджених на академічному рівні відомостей. Натомість ті крихти інформації, що збереглися, повідомляють, що майбутній козацький гетьман потрапив у якості невільника — перекладача на службу до командуючого турецьким флотом, капудан — паші. Живучи в Стамбулі, в районі Касим — Паша, Хмельницький добре опанував турецьку мову, познайомився з організацією турецьких збройних сил, а також завів деякі особисті знайомства, які пізніше дуже стали йому в нагоді, коли Богдан вже як гетьман самостійної козацької держави вів перемовини з Османською імперією. Одним з таких турецьких високопосадовців, що з ними Богдан Хмельницький пізніше підтримував близькі стосунки, був командир яничарського корпусу Бектеш — ага.

За два роки з полону Хмельницького викупили (за однією версією козаки, за іншою — його мати Агафія). З цього можемо зробити наступний висновок: Богдан Хмельницький навіть у молоді роки не був пересічною людиною. Адже далеко не кожному полоненику з тисяч і тисяч, що їх завозили турецькі й татарські війська з Європи, випадала висока честь бути перекладачем при особі такого значного урядовця, як головнокомандувач флоту Оттоманської Порти. Натомість їх чекала важка праця на галерах або смерть. Отже розумові здібності, які врешті—решт привели Хмельницького до вищої посади у козацькому війську, були помітними ще в роки його молодості, а уміння обернути найнесприятливіші обставини на власну користь призвели до того, що бусурманський полон, який багато хто з сучасників Хмельницького прирівнював до лютої смерті, був для молодого Богдана гарною життєвою школою й став в нагоді в майбутньому.

Після турецького полону діяльність Богдана Хмельницького на досить великий проміжок часу випала з поля зору істориків. Судячи з усього, Хмельницький продовжив службу в Чигиринському полку реестрового війська, замінивши на посту сотника свого батька, що загинув під Цецорою. (Про цей період життя Богдана не збереглося певних відомостей.) З'являється майбутній гетьман на історичній арені уже напередодні хвилі козацько — селянських повстань, що накрила Україну в 1635–1638 роках. Тепер Богдан Хмельницький займає у реєстровому козацькому війську уряд генерального писаря, посаду на свій час досить впливову, щось на зразок начальника штабу сучасної армії. Проте повстання Павлюка, Скидана, Гуні та Остряниці вкрай негативно вплинули як на долю українського козацтва, так і на кар'єру самого Богдана Хмельницького. Надто потужною силою на той час було військо польське, надто роздрібненими козаки. Україну було залито ріками крові, а квіт її козацтва знищено на полях битв або на плахах польської столиці. І хоч Богдан Хмельницький особисто, скоріш за все, не приймав участі у заворушеннях, на його кар'єрі теж позначилися каральні санкції, що їх застосувала польська корона до непокірних козаків: уряд генерального писаря було скасовано разом із скасуванням посади гетьмана й козацького самоврядування у війську. Місце на чолі реєстрових полків зайняв призначений сеймом командуючий, а Богдан Хмельницький з генерального писаря був понижений до сотника у Чигиринському полку.

Наступного разу ім'я Хмельницького з'являється перед нами уже зовсім в іншому світлі, а саме — в якості одного з командирів козацького корпусу, що у 1646 році прийняв участь в Тридцятирічній війні під приводом видатного французького полководця принца Конде й допоміг останньому домогтися однієї з славетних перемог — захопити Дюнкерк, потужну фортецю неподалік від Па — де — Кале.

У 1646 році виснажлива й кровопролитна Тридцятирічна війна католицької династії Габсбургів і протестантських князівств Священної Римської імперії, Швеції, Данії і Франції добігала свого кінця. Почавшись ще у далекому 1618 році, вона стала найкривавішим військовим конфліктом у Європі того часу і за своїм трагізмом, згідно з оцінкою деяких дослідників, може бути поставлена в один ряд із страшними світовими війнами XX століття. З мапи Європи зникали цілі держави, винищувалося населення великих міст і малих селищ, люди гинули десятками тисяч від зброї, голоду і хвороб. Лише втрати серед мирного населення Німеччини у той час оцінюються у 6 млн людей, втрати ж таких країн, як Франція і Чехія — у один і два мільйони людей відповідно. Колосальна цифра, якщо взяти до уваги те, що у XVII столітті населення Європи було у десять з лишком разів меншим за ту чисельність, яку маємо сьогодні.

До 1646 року Габсбурги вже майже втратили надію на перемогу, значно ослабла й Іспанія. Проте здаватися вони не збиралися. Одним з найміцніших форпостів католицького угруповання на голландському побережжі Північного моря залишався Дюнкерк. Тут і розгорнулися події, наслідком яких стало залучення на службу до принца Конде двотисячного козацького корпусу на чолі з Богданом Хмельницьким.

Роком раніше герцог Орлеанський, під чиїм проводом змушений був воювати геній військового мистецтва того часу Людовік II де Бурбон — Конде принц де Конде, відомий нам під ім'ям Великого Конде, після кровопролитної й дорогої кампанії зміг взяти за допомогою осади фортецю Мардік, що знаходилася неподалік від Дюнкерка і являла собою стратегічний ключ до оволодіння ним. На цьому герцог і зупинився, вважаючи за доцільне вдовольнитися скромними лаврами й швидше повернутися до Парижа, залишаючи командування знесиленою і стікаючою кров'ю десятитисячною армією принцу Конде. Від'їзд принца Орлеанського, як і його лаври переможця, не скасував навіть той факт, що за кілька днів після захоплення фортеці іспанці, старанно контратакуючи, повернули собі Мардік. Принц Конде залишився сам на сам з сильним супротивником. Тут і настав час згадати минулорічні переговори у Фонтенбло під Парижем, де Конде дійшов згоди з козацькою старшиною Речі Посполитої у питаннях найму на службу кількох тисяч козаків, вояків відомих своєю майстерністю й невибагливістю під час багатьох минулих кампаній на європейському театрі. Полетіли листи у Чигирин, і скоро дві тисячі реєстровиків, з тих що залишилися у козацькому війську після чисток, учинених польською владою, завантажилися у Ґданську на кораблі, щоб взяти курс на Па — де — Кале і далі у табір принца Конде. На чолі корпусу були Богдан Хмельницький, а також полковники Сірко і Солтенко. Спочатку козаків було розташовано в Кале, з таким розрахунком, щоб вони могли приєднатися до основних сил принца протягом двадцяти чотирьох годин. Проте за кілька днів почалася осада Дюнкерка, і Богдан Хмельницький повів своїх людей у дюни й болотисті низини, які, власне, і були околицями Дюнкерка. Після кількох днів напружених боїв, що їх козаки вели на рівні з кращою гвардією принца Конде, Дюнкерк капітулював. Хмельницький показав себе під час осади як здібний полководець. Його ім'я стало відомим і авторитетним серед запорізької сіроми, як людини, котрої не оминає військове щастя, що, безумовно, прислужилося майбутньому гетьману, коли на початку визвольної війни він був змушеним звернутися до запорожців за допомогою. Так завершився другий з відомих походів Богдана Хмельницького. Тридцятирічна війна догорала у Європі останніми вогнищами пожеж, добігала свого кінця й польська «золота доба». Україна й Польща, такі близькі й одночасно далекі в своєму нерозумінні одна одної, застигли на порозі подій, після яких вони вже ніколи не будуть такими, як раніше. А на початку тих знакових для нас подій стояв саме він, чигиринський сотник Богдан Зиновій Хмельницький.

Напередодні пожежі

Велика кількість науковців вивчали мотиви, що призвели до війни, розпочатої Богданом Хмельницьким у 1648 році проти польської корони. З прискіпливістю вишукували вони документи тієї епохи, свідчення сучасників, соратників і ворогів великого гетьмана. Кропітка праця істориків, що ще більш ускладнилася від того, що повинна була проводитись на території і з дозволу урядів багатьох країн (Польщі, Швеції, Росії, Туреччини та багато інших), врешті дала свої результати. Завдяки цьому ми знаємо про той період в житті самого Хмельницького і українського народу значно більше, аніж про роки до Національно — визвольної війни. Тож спробуємо проаналізувати, як так сталося, що поміркований представник реєстрового козацтва, шляхтич за походженням, котрий користувався особистою прихильністю короля Владислава IV, став чи не найлютішим ворогом Речі Посполитої і вождем, на якого очікувала Україна від часів Брестської унії 1596 року й повстання Северина Наливайка.

Власне, те що він не є ворогом короля, Богдан Хмельницький стверджував не лише до того, як утік на Низ і почав збирати військову силу для походу на Річ Посполиту. Навіть після того як поїхав до Криму і заручився підтримкою кримського хана Іслам—Ґерая у боротьбі проти поляків, Хмельницький підкреслював: лише на згубу особистим ворогам, не королю, накопичує він сили. Те, що він є слугою його королівської величності, Хмельницький стверджував навіть після битв при Жовтих Водах і Корсуні, внаслідок яких військо коронного гетьмана Речі Посполитої перестало існувати, а сам Микола Потоцький змушений був поїхати до Криму у якості ясиру. Чому ж наприкінці 1647 року Хмельницький був визнаний злочинцем і під страхом смертної кари змушений був утікати під захист січового братства? Рік 1647 видався для Хмельницького нещасливим. Спочатку протистояння з молодим Олександром Конецпольським з приводу ґрунтів, які були маєтністю Хмельницького, переросло у відкриту війну, що її староста вів руками свого васала, підстарости Чаплинського. Та війна обернулася зовсім не на користь Хмельницькому — надто впливові люди протистояли йому. Хоча батько Олександра, великий гетьман Станіслав Конецпольський помер ще минулого року, молодий гетьманич показав, що має хватку не гіршу, аніж у покійного родителя. Шляхом підкупу й обману він заволодів королівським універсалом на право володіння феодом під назвою Мліївський ключ. До Мліївського ключа належав і Суботів, маєтність Хмельницького, дарована предкам Богдана Хмельницького за вірну службу короні. Проте Олександра Конецпольського зовсім не турбував цей факт. Він вирішив будь — що заволодіти землями, що належали Хмельницькому й приносили надто вже гарний прибуток. Врешті, як ми усі знаємо, усе обернулося наїздом Чаплинського на хутір Суботів, під час якого хутір було знищено, а майно Хмельницького пограбовано. Загинули близькі Хмельницькому люди. Але на цих трагічних подіях все не закінчилось. Вочевидь магнати вирішили звести зі світу свого ворога, яким вважали Хмельницького, раз і назавжди. В хід пішли найбрудніші методи: від підсилання найманих вбивць до наклепів у суді. До перших можемо віднести той факт, що сам Хмельницький, вже будучи гетьманом, згадував випадок, коли підіслані ворогами вбивці несподівано накинулися на нього і один з них вдарив його шаблею. Тоді, за свідченням Хмельницького, «лише місюрка залізна врятувала, а кільчаста бармиця на шиї була перерубана й лише на чотирьох кільцях трималася». І якщо наймані вбивці не змогли впоратися з козаком, досвідченим у військовій справі, судові крючкотвори таки доконали його — Богдан Хмельницький опинився у в'язниці. Невідомо, як би склалася доля України, коли б його не випустив на волю полковник Кричевський, кум гетьмана. Вочевидь тут зробили свою справу родинні зв'язки, бо Кричевський добре знав, яку відповідальність бере на себе, відпускаючи на поруки кількох дрібних старшин Чигиринського полку і особистого ворога Олександра Конецпольського. Крім цих обставин можемо припустити, що Кричевському було відомо про королівські листи, що їх мав при собі Хмельницький і які могли підняти справжню бурю у міжнародній політиці, коли б попали не за призначенням. Про ці листи слід розповісти докладніше.

Справа у тому, що в середині 40–х років XVII століття не все так гладко було у самому державному устрої Речі Посполитої, як могла про те свідчити назва — «золота доба». Король Владислав IV, передостанній монарх династії Ваза, унаслідував королівський титул від свого батька Сигізмунда III, померлого у 1643 році. Проте йому був зовсім не до вподоби власний статус виборного монарха, якого будь — якої миті, згідно законів Речі Посполитої, міг переобрати сейм. Адже що є сейм? Сейм — це магнатство. Сукупність кількох десятків найбагатших і найвпливовіших у державі родів, таких як Потоцькі, Калиновські, Конецпольські, Жолкевські, Вишневецькі, Корецькі, Заславські, Острозькі та інші. Ці люди, власне, й були справжніми повелителями Речі Посполитої, з чим Владислав IV миритися не збирався. Але, не дивлячись на формальний статус короля, що міг протиставити магнатам Владислав? Його сили були надто слабкими у порівнянні з шляхетним посполитим рушенням, котре, у разі загострення, неодмінно кинув би проти королівського війська сейм. Тож Владислав, замисливши реформувати владу Речі Посполитої у бік збільшення повноважень короля і відповідно зменшення ваги сейму, неодмінно повинен був шукати допомоги на стороні. А хто ж ще міг стати у пригоді в такій делікатній справі, як не козацтво? Ті самі мужні, умілі й невибагливі воїни, котрі не раз уже приходили йому на допомогу, як — от у 1618 році під час Московського походу Владислава IV, тоді ще королевича. Або у 1621–му, ставши з ним пліч — о–пліч під Хотином і врятувавши Річ Посполиту від османської навали. І хоча козацтво натерпілося під час ординації 1638 року від польської влади, король не мав сумніву, що його заклик буде почуто. Тож надав генеральному осавулу Івану Барабашу скріплені малою державною печаткою листи, у яких закликав козацтво до співпраці й пропонував для початку оплатити державним коштом кампанію козаків проти кримського хана, васала Туреччини, справедливо вважаючи, що після неї він отримає прихильність козацької старшини й зможе опертися на реєстрове військо у своїй боротьбі з магнатами. Саме ці листи опинилися у руках Богдана Хмельницького і з ними він вирушив на Січ. Над Польщею нависла загроза помсти від Туреччини, коли б у Стамбулі дізналися про наміри короля, а перед її королем виникла б загроза помсти магнатів за спробу відібрати у них владу у державі, а також за провокацію супроти такого впливового гравця, як Туреччина. Серед таких інтриг полковник Кричевський легко міг позбутися голови за сприяння зникненню Хмельницького. Проте його це не зупинило. Ніхто не знає, які думки роїлися в світлій голові пана полковника, коли він отримав універсал з наказом ув'язнити того, з ким поєднав його Святий Хрест, але історія донесла його безпрецедентне рішення — всупереч наказові охороняти заколотника як зіницю ока до суду над ним, Кричевський, коли до нього прийшли з проханням відпустити Богдана вірні Хмельницькому сотники Чигиринського полку Бурляй, Вешняк і Токайчук, випустив того. Випустив на поруки таким самим розбійникам, як і Богдан Зиновій. Саме такою є розповсюджена думка багатьох польських істориків. Звичайно, хіба борець за долю свого народу не є розбійником в очах того, хто волить тримати цей самий народ за бидло? Бидло, яке до того ж приносить колосальний дохід, доки його не підбурюють люди, подібні до Хмельницького.

У той самий день Богдан Хмельницький, а з ним найближчі соратники, всього кілька сотень чоловік, вирушили на Січ — назустріч війні та славі. Саме ці люди зовсім скоро мали скласти ядро козацько — селянської армії, що виведе Україну з — під влади феодальної Речі Посполитої й примусить населення України від Львова до Дикого Поля з гордістю відчути свою належність до козацького вільного племені, а не обездоленого кріпацтва.

Прибувши до Запоріжжя, Богдан Хмельницький зрозумів, що не зможе зупинитися у Січі. Свавілля польської влади і цілковите домінування над козацьким військом докотилося навіть сюди, до Запоріжжя, котре споконвіку було відоме, як дика степова вольниця. Тепер у Січі стояв польський гарнізон, який, без сумніву, приклав би максимум зусиль для того, аби захопити Хмельницького й передати у руки магнатів. Тож Богданом було прийняте рішення зупинитися табором на острові Буцький, що його розташовано неподалік від Микитиного Рогу (нині місто Нікополь), де стояла у 1647 році Запорізька Січ.

Звідси й полетів в Україну заклик приєднуватися до бунтівного чигиринського сотника усім, кому була небайдужа доля поневоленого козацького народу. І заклик цей знайшов підтримку як серед козаків, так і серед селян, становище яких у маєтках польських панів було вкрай важким. Не сидів склавши рук і Хмельницький. Вже на початку січня 1648 року він прийняв рішення атакувати в Січі польську залогу, що складалася з лояльної до влади частини Черкаського полку реєстрового козацтва й полку королівських драгун під командуванням полковника Рурського. Крихітний реґімент Хмельницького залишив зроблені нашвидкуруч укріплення і сміливо виступив назустріч воякам Рурського. У сутичці, що відбулася, майже усі реєстровці Черкаського полку перейшли на бік бунтівного сотника, а сам Гурський, втративши близько тридцяти драгунів убитими, змушений був утікати до Крилова. Богдан Хмельницький у супроводі свого війська, що значно виросло за рахунок козаків Черкаського полку, під першими здобутими у поляків штандартами й хоругвами, вступив до Запорізької Січі. Цей перший, нехай і невеличкий тріумф окрилив його. Перед собою він бачив обличчя запорожців і читав на них підтримку своїм діям й приговор Речі Посполитій. Повстання, котре згодом обернеться на Національно — визвольну війну, почалося.

Жовті Води і Корсунь — тріумф гетьмана

У козаків з'явився новий гетьман, обраний козацьким товариством, при арматі, вільними голосами всупереч постановам, що їх давали з Варшави, забороняючи козацьке самоврядування. Разом з такими втішними вістями донесли посланці з Січі й універсал новообраного гетьмана, у якому він закликав український народ до повстання проти польської шляхти. З розумінням відгукнулися на цей універсал ті, хто вважав себе козаками. Удень і вночі, комонними і пішими пішли вони до Запоріжжя, незважаючи на прийняті поляками перестороги у вигляді гарнізонів Кодака і Трехтемирова, на розкидані коронним гетьманом у степу чати, щоб перекрити дорогу на Січ.

Одночасно з накопиченням сил на Микитиному Розі Хмельницький почав пошук союзників для майбутньої війни. Без них він ще не міг протистояти коронному війську. Задля цього Хмельницький виїхав у Крим. І якщо з першого погляду такий крок гетьмана виглядає дивним, адже Кримське ханство завжди було ворогом козаків, то, якщо більш прискіпливо придивитися до дій Хмельницького, стає зрозумілим, що він вчинив як геніальний дипломат. І справа тут знову ж таки у королівських листах, що потрапили до рук Хмельницького. Виходячи з них, у хана було два шляхи: підтримати козацтво у боротьбі проти Польщі або відмовити Хмельницькому і стати перед небезпекою нападу з боку і Польщі, і козацтва. Бо ж пам'ятаєте, саме до такого нападу в листах, скріплених королівською печаткою, закликав козаків Владислав IV. Як відомо, Іслам—Ґерай вибрав перше і, виставивши Хмельницькому вимогу залишити у якості заручника в Бахчисараї його старшого сина Тимофія, відрядив до Січі одного зі своїх найвпливовіших сановників, мурзу Тугай — бея. Дуже скоро Тугай — бей виступив на Запоріжжя. Кількість його нукерів не була надто великою, але навіть не їх кількість була важливою. Союз між козацьким гетьманом і ханом ставав реальністю — це найбільше гріло душу Хмельницькому.

Що ж вчинив для припинення козацького бунту Микола Потоцький, коронний гетьман Речі Посполитої, котрому було більш аніж кому іншому у Польщі відомо про небезпеку, що насувалася на нього з Запорізьких степів? Існує думка, що Потоцький занадто легковажно поставився до можливості майбутньої війни з козаками, хоча навряд чи така точка зору є цілком справедливою. Коронному гетьману, котрий приймав участь у придушенні козацьких виступів Пав люка і Остряниці, а в битві при Кумейках у 1637 році мало не загинув (кулю з козацького мушкета затримали піхви його шаблі), була як нікому іншому зрозуміла небезпека для Польщі від виступу козаків. Про тверезу оцінку подій Потоцьким говорять і наступні дії коронного гетьмана. Він до останнього намагався відмовити Хмельницького від повстання, надіславши до нього на Січ в середині квітня ротмістра Хмелецького, чиї добрі відносини з козацьким ватажком були відомі полякам. Проте дружба з Хмельницьким не допомогла ротмістру. На пропозицію козакам залишити Січ і розійтися Хмельницький відповів без дипломатичних реверансів — він запропонував самому Потоцькому і решті панів забиратися з України геть. Миколі Потоцькому не залишилося нічого іншого, як підійти до кордону України й закрити усі шляхи, що вели з Запоріжжя «на волость». З огляду на те, що під орудою польського гетьмана, ядро сил котрого зупинилося у Черкасах, було добре вишколене й добре озброєне п'ятнадцятитисячне військо, його дії були цілком виваженими. Та ні поінформованість, ні перевага у військовій силі, ані заходи по недопущенню козаків в Україну не врятували Миколу Потоцького від краху.

В двадцятих числах квітня 1648 року гетьман Хмельницький на чолі двотисячного війська, маючи при собі усього дві даровані січовим товариством гармати, полишив Січ і виступив назустріч власній славі. Окремим загоном вів півтисячі шабель татарської кінноти Тугай — бей. Можемо здогадуватися, що Хмельницькому були добре відомі місця розташування ворога і його плани. А саме — рішення Миколи Потоцького виступити назустріч козакам двома відділками — сушею і морем, після чого з'єднатися у районі Кодака, маючи підтримку у вигляді гарнізону Кодацької фортеці та її мурів. Дізнавшись про плани ворога, Хмельницький випередив його наміри. Уже за кілька днів після виступу з Микитиного Рогу козаки без зусиль взяли Кодак і, залишивши там власний гарнізон, продовжили рух назустріч ворогу. Тим часом польські загони, один з яких очолював син коронного гетьмана Стефан Потоцький, інший — лояльні до польської влади старшини реєстрового війська Іван Барабаш і Ілляш Караїмович, просувалися назустріч Хмельницькому, ще не знаючи про падіння Кодака.

Відносно тієї частини війська, що її вели Барабаш і Караїмович, у Хмельницького були власні плани. Справа в тому, що цей реґімент складався з реєстрових козаків Чигиринського, Канівського, Черкаського і Корсунського полків. І гетьман не йняв віри, що реєстровці зможуть здійняти руку на своїх побратимів — козаків. Так і склалося. В урочищі Кам'яний Затон реєстрові полки збунтувалися проти своєї старшини. Вірними Барабашу й Караїмовичу залишилися лише кілька десятків німецьких ландскнехтів, приданих осавулам гетьманом Потоцьким у якості особистої охорони. Проте, хоча німці й віддали свої життя, виконуючи військовий обов'язок, осавулам це мало допомогло. Козаки швидко перебили ландскнехтів, стратили Барабаша і Караїмовича, здійнявши їх на списи, після чого у повному складі перейшли на бік Хмельницького. Армія гетьмана збільшилася на 6 тисяч добре озброєних бійців. Тепер він міг виступити назустріч Стефану Потоцькому і стати з ним до бою, маючи цілком реальні шанси на перемогу. Козацьке військо вирушило до річки Жовті Води назустріч першій у цій війні великій битві.

Та зустріч між козацьким військом і військом Стефана Потоцького відбулася на початку травня 1648 року на річці Жовті Води, неподалік від урочища Княжі Байраки. Польське військо прибуло туди зранку, і молодий Потоцький, не впевнившись у безпеці маневру, почав переправляти через річку реєстрові полки, що знаходилися при ньому. Не зупинило гетьманича навіть те, що досвідчені командири, котрі були при ньому (Шемберг, Чарнецький, Сапєга, Душинський тощо) одноголосно виступили проти переправи війська на протилежний бік річки. Посилати військо на переправу без розвідки на землях, підконтрольних запорожцям, нерозумно, доводили вони двадцяти — шестирічному полководцю, до того ж на протилежному березі немає бодай кількасот сажнів рівної та сухої місцини для будови укріпленого табору, одне лиш баговиння і очерети. Проте першу з череди помилок Стефаном Потоцьким було зроблено, і військо почало переправлятися. За годину після початку переправи, коли на протилежний берег річки встигли перейти лише Переяславський і Білоцерківський полки реєстрового козацтва, на них несподівано вдарили татари Тугай — бея. Офіцерам Стефана Потоцького довелося спішно повертати авангард назад, відбиваючись від ординців і несучи перші втрати. Зрештою поляки відійшли на попередні позиції і взялися будувати табір. Основним силам Хмельницького, що підійшли до Жовтих Вод за кілька годин, відкрилася така картина: на вищому березі Жовтих Вод жовніри спішно укріплювали вали й шанці, встановлювали гармати й готувалися до оборони.

Рис. 1. Битва_під_Жовтими_Водами

Мутна від недавньої повені річка (Жовті Води) являла собою притоку Малого Інгулу, або Інгульця, утворюючи у своєму верхів'ї два русла — безпосередньо річку Жовту і те, яке протікало східніше та носило назву Очеретяна Балка. Круті схили її берегів були вкриті густими заростями шипшини і ялівцю. А нижче, майже на три чверті перетинаючи русло, перешіптувався високий, не менше сажня заввишки, очерет. Завдяки саме тому очерету балка й отримала своє ім'я. Проміж Жовтою Водою і Очеретяною Балкою тридцятисаженною горою здіймався півострів.

Табір Стефана Потоцького був побудований у формі кола. Він мав у діаметрі близько 400 метрів і з тих боків, де його не прикривала річка, був обнесений кількома рядами шанців, що являли собою дуги, спрямовані до ворога відкритою стороною. Для виходу війська на битву у поле в укріпленнях було зроблено троє воріт. Хмельницький зупинився табором на відстані двох верст від супротивника, маючи його у межах прямої видимості, укріпив власні позиції і згодом розпочав битву, котра йшла протягом кількох днів і показала абсолютну перевагу козаків над жовнірами Потоцького. Цьому, безперечно, сприяли події, що відбулися напередодні у Кам'яному Затоні. У той час як молодий гетьманич, немов мани небесної, очікував прибуття до свого обозу реґіменту Барабаша та Караїмовича, чотири полки, на які він так розраховував, звернули з Микитинського шляху і пройшли, тримаючи рівняння у лавах, зовсім поряд з передовими укріпленнями польського табору. Дружно вдарили реєстровики з мушкетів в повітря, після чого повільно втяглися в середні ворота козацького обозу. І ще довго за валами лунали радісні вітання, гуркіт салютів і музика. Стан польських рейментарів після такої події вірніше за все було б назвати шоковим. Серед могильної тиші спостерігали вони, як вороже військо, яке дотепер не переважало польську армію за кількістю, поповнювалося за рахунок піхоти, котру Потоцький так очікував для укріплення власних позицій. Наступної ночі слідом за полками, що їх привів з Кам'яного Затону Филон Джеджалій, до Хмельницького перебігла й більша частина Переяславського і Білоцерківського полків, а також кілька сотень жовнірів з драгунських хоругов коронного війська. Останні теж були українцями за походженням і вважали гідним для себе стояти поряд із своїми побратимами супроти поляків. Тож навряд чи варто дивуватися подальшому домінуванню козацького війська над реґіментами Стефана Потоцького, офіцери котрого лише кілька днів тому похвалялися розігнати бунтівників за допомогою канчуків.

Зрештою, після багатьох годин напружених бойових дій, коли жовнірам і шляхті доводилося з останніх сил відбиватися від козаків, які, не дивлячись на презирливе до них відношення вельможного панства, виявилися до біса гарними воїнами, Стефан Потоцький і його командири зрозуміли, що битва програна. Тактичний розрахунок Хмельницького на те, що за наявних умов поляки не зможуть ефективно використати кінноту, цілком виправдався, і козаки мали цілковиту перевагу, диктуючи свої правила на полі бою. Підлила масла в огонь і уміло розпущена шпигунами Хмельницького у польському таборі чутка, що на допомогу Тугай — бею і Хмельницькому ось — ось підійде сам Іслам—Ґерай з сорокатисячною ордою. У Потоцького залишалася ще примарна надія на допомогу батька, який — Стефан сподівався на це — не повинен був стояти в Черкасах після отриманої звістки про зраду реєстрових полків у Кам'яному Затоні, а мав невідкладно вирушити на допомогу авангарду свого війська. Але надіям гетьманича не було суджено перетворитися на реальність. Старший Потоцький дійсно не дочекався надвірних військ кількох феодалів, котрі йшли до нього на з'єднання, й вирушив з п'ятитисячним військом до Жовтих Вод. Та, дійшовши до Тясмину, раптово зупинився і дав команду повертатися за мури Черкас. Коло замкнулося. Стефан Потоцький був змушений розпочати переговори з Хмельницьким про здачу на більш — менш прийнятних для себе умовах.

Слід сказати, що Богдан Хмельницький, принаймні на словах, не був надто жорстоким до переможених. І хоча гетьман не міг не розуміти, що з'єднання нехай і побитого, але досить сильного війська з реґіментом Миколи Потоцького створить для нього багато складностей у майбутньому, після недовгих переговорів він погодився відпустити поляків з оточення, правда, без гармат і військових клейнодів, до складу яких входила й королівська хоругва, зате неушкоджених і зі зброєю у руках.

Того що відбулося далі, не міг передбачити молодий Стефан Потоцький, котрий отримав від Хмельницького лицарське слово дотримуватись умов, досягнутих у переговорах. Ослаблене і позбавлене артилерії польське військо, що, знаходячись у таборі, могло б ще деякий час витримувати козацькі атаки, потрапило в засідку в урочищі Княжі Байраки, де було атаковане силами татарської кінноти і перестало існувати. Смертельно поранений Потоцький був захоплений у полон, де незабаром віддав Богові душу Загинула майже вся верхівка командування, а в Черкаси перед очі коронного гетьмана явився один ледь живий жовнір, перевдягнутий у брудний селянський одяг. Він і розповів ясновельможним панам про загибель їхнього авангарду. До нашого часу дослідники життя славетного козацького гетьмана не мають відповіді на запитання: чи з відома й наказу Хмельницького була вчинена різня у Княжих Байраках, чи він просто не зміг втримати татар від того, чого сам не бажав, зв'язаний обіцянкою. Війна — жорстока річ, чи може хто дорікати Хмельницькому, що з доброї волі або з власного недогляду не дозволив ворогу об'єднатися собі на згубу і не дав придушити бунт поневоленого козацтва на самому його початку? Навряд.

Після розгрому поляків військо Хмельницького відпочивало у таборі під Жовтими Водами лише три дні. Попереду були сили коронного війська, значно більші, аніж ті, що протистояли запорожцям досі, тож, не гаючи часу, Хмельницький виступив їм назустріч, щоб не дати оговтатися після першої приголомшливої поразки. Швидким маршем він пройшов сто двадцять верст до Корсуня, де тепер зайняв позицію Микола Потоцький, і вже ранком 14 травня вислані наперед війська козацькі чати впритул наблизилися до передових укріплень поляків і вступили у бойовий контакт з легкою кавалерією Потоцького, примусивши її відступити.

Велика битва відбулася днем пізніше. Військо коронного гетьмана, котре на цей момент нараховувало вже близько семи тисяч вояків, не враховуючи обозної челяді, не змогло протистояти, як перед цим військо його сина, натиску козацьких полків. Віддавши наказ пограбувати й спалити Корсунь у помсту за сина, Потоцький відступив у напрямку урочища Горохова Діброва, маючи на меті вести військо через Богуслав і Білу Церкву на Паволоч. І страшна доля, яка кількома днями раніше наздогнала його сина у Княжих Байраках, очікувала тепер на військо самого Миколи Потоцького у Гороховій Діброві — відіслані в тил полякам козаки Максима Кривоноса готували там засідку, крізь яку Потоцький пройти не зміг би ні за яких обставин. Що ж примусило коронного гетьмана полишити Корсунь і вести цілком спроможне протистояти ворогу військо на захід, не прийнявши битву?

Напевне немає серед читачів людини, яка б не чула легенду про Івана Сусаніна — костромського селянина, котрий вчинив справжній подвиг, заманивши в ліси Московщини у 1613 році польське військо. Поляки намагалися відшукати село Домнино, що у ньому на той час переховувався Михайло Федорович, перший московський цар династії Романових. Заведені в болотисті хащі, поляки і литовці (читай поляки і козаки) стратили Сусаніна за відмову вказати шлях. Одразу слід зауважити: легенда про Івана Сусаніна — це лише легенда, вона жодним чином не доведена академічною наукою. А проте досить багато істориків як в Україні, так і в Росії схиляються до думки, що прообразом Івана Сусаніна став козак Богдана Хмельницького Самійло Зарудний (за іншою версією Микита Галаган). Про цю людину нам відомо значно менше, аніж про міфічного Івана Сусаніна. Але саме він вчинив героїчний вчинок, котрий пізніше імперська наука припише селянину з Костромської губернії, змінивши не тільки ім'я героя, а й місце й час події. В 1648 році під Корсунем Самійло Зарудний свідомо пішов на тортури, а потім і страту, примусивши Потоцького повірити, що прохід крізь Горохову Діброву безпечний. Поляки, у верхівці війська яких не було єдності, а дії коронного гетьмана піддавалися критиці з боку Мартина Калиновського і решти командирів, після короткої наради вирішили не приймати бій під Корсунем і вирушили за Самійлом Зарудним до своєї загибелі.

Можна стверджувати, що поразка коронного війська сталася опівдні 16 травня, усього за кілька годин після того, як воно покинуло табір під Корсунем. Пастка зачинилася, і військо, котре могло б витримувати облогу Хмельницького, знаходячись в укріпленому таборі, було майже до ноги вибито козаками і їх союзниками, як і минулого разу. Міф про непереможність залізних колон коронного війська Речі Посполитої захитався під ударами козацьких шабель.

Наслідки перших двох битв у цій війні були для поляків катастрофічними. Коронне військо фактично перестало існувати. Як вказується у літописі Самійла Величка, козаки захопили у полон обох гетьманів — коронного Миколу Потоцького і польного Мартина Калиновського. В полоні також опинилися 80 знатних шляхтичів, 127 командирів найманого війська і 8500 рядових жовнірів. Трофеї Хмельницького також вражали. Окрім захоплених раніше, йому дісталася 41 гармата зі спорядженням, 94 корогви, велика кількість возів зі спорядженням, військовими припасами та зброєю, сотні коней. Долі полонених поляків не можна позаздрити — усі вони мусили йти в татарську неволю в якості плати козацького гетьмана за допомогу хана. Натомість Хмельницький тепер мав велику, добре озброєну і загартовану в боях армію, з допомогою якої мав намір покласти кінець польському пануванню в Україні. На обрії поставала заграва Пилявецької битви.

Битва під Пилявцями Її підготовка, перебіг, наслідки

Лівобережжя палало сотнями смолоскипів, що на них перетворились палаци й фільварки польської шляхти після того, як Україною розійшлися чутки про блискучі перемоги Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем. Вельможне панство покидало все нажите й утікало світ за очі, рятуючись від рук тих, кого зазвичай вважали нижчими від людини і називали бидлом. Фактично повстання на Лівобережжі набрало масштабів некерованого стихійного лиха. Сотні, а може й тисячі тих, хто мав хоч якесь відношення до польського панства або іудейського племені, поплатилися життям за роки знущань над українським народом. Страшним був для шляхти і іудеїв Лівобережної України травень 1648 року, воістину страшним. І навіть не Богдан Хмельницький чинив над ними розправу, а люди, котрі жили під їхньою владою і тепер почули у собі силу, а разом з нею і пекучу жагу помсти за роки утисків і знущань. В Ніжині і Чернігові, Батурині і Стародубці полилася кров панів, виросли палі й шибениці з тілами скатованої шляхти. Іноді повстанці навіть занадто розходилися — будь — хто з більш — менш значних людей міг потрапити в халепу, якщо не те що виступав проти Хмельницького, а лише недостатньо голосно захоплювався ним. Сотнями вихрещувалися в православну віру іудеї, аби вислизнути з кривавих пазурів немилосердних катів, що на них перетворилися ті, хто ще учора схиляв перед ними голову, прохаючи у борг або намагаючись відкласти виплату боргу старого. Яскравим прикладом страшної бійні, вчиненої повсталим людом Лівобережжя над іудеями, може слугувати документ, що його історія донесла до нас. Належить він перу рабина Ганновера, очевидця подій. Саме він назвав масову втечу іудеїв з Лівобережжя «другим виходом племені обраного». Що ж до долі тих з племені іудеїв, котрі не змогли уникнути рук козацьких, рабин Ганновер наводить сумні приклади їхньої страшної долі: «…багато общин, з тих котрі лежали за Дніпром, близько від місць, що їх охопила війна, як то Переяслав, Баришівка, Пирятин, Лубни, Лохвиця, не вспіли утекти і були знищені в ім'я Боже, і загинули серед мук страшних і гірких вельми. З одних зідрана шкіра, а тіла їх викинуто на їжу псам, другим відрубані руки і ноги, а тіла їх кинуто на дорогу, і їх переїздили вози і топтали коні… Не інакше вчиняли з поляками, особливо з їх ксьондзами… Повбивали на Задніпрянщині тисячі жидівських душ…»

Не легша доля очікувала й уніатів та священиків їхніх, котрі продалися Риму і підводили всю Русь православну під той союз з католицькою церквою.

Селяни масово йшли з насиджених місць, наводнюючи міста та шляхи сходу України гарячими на розправу гайдамацькими ватагами. Про рівень загрози для поляків свідчить хоча б той факт, що навіть князь Ієремія Вишневецький, під командуванням котрого було 4 тисячі надвірного війська, вирішив за зручніше для себе швидше полишити маєтності на Лубенщині й бігти на Правобережжя.

А Богдан Хмельницький, надавши війську можливість кілька тижнів відпочити під Корсунем, вирішив йти у Білу Церкву, де його з радістю зустріло міщанство, православна шляхта і духовенство. Настав час зупинити переможний наступ на Річ Посполиту, щоб впорядкувати військо і здійснити великий обсяг роботи на дипломатичному поприщі — Хмельницький погодився на пропозицію коронного канцлера Єжи Оссолінського прислати на сейм, котрий мав відбутися у Варшаві вже в липні, козацьких послів. На деякий час Польща перестала бути лютим ворогом гетьмана, навіть зробила вигляд, що з доброї волі хоче бачити козацьку державу самостійною. Але тільки на деякий час. На сеймі, що мав обсудити козацьке питання і знайти можливість примирення з бунтівниками, справа повернулася зовсім іншим боком, аніж було обіцяно Хмельницькому. Обурені селянськими повстаннями в Україні, магнати спробували відібрати владу у Єжи Оссолінського, котрий від дня смерті короля Владислава IV (20 травня 1648 року) мав стояти на чолі держави аж до обрання нового короля. І хоч хитрий пан Оссолінський втримався біля керма, магнати змогли добитися прийняття сеймом рішення про подальше продовження війни з козаками і оголошення посполитого рушення. Військо, згідно ухвали сейму, мали очолити князь Домінік Заславський, коронний хорунжий Олександр Конецпольський і коронний підчаший Микола Осторог.

Вже в серпні польські полки почали групуватися у призначених для збору війська місцях — в районі Глинян (Львівщина) і в районі селища Човганський Камінь (сучасне місто Теофіполь Хмельницької області). Цього разу Річ Посполита змогла виставити армію значно потужнішу, аніж та, що втратили безталанні коронні гетьмани. Вона нараховувала 32 тисячі вояків шляхетного посполитого рушення, 8 тисяч німецьких найманців і близько 50 тисяч шляхетських слуг і обозної челяді. Артилерія складалася з 92 гармат різних калібрів. Одночасно з цими приготуваннями сейм лицемірно призначив комісію для переговорів з козаками. За задумом, переговори мали закінчитися перед призначеним на 6 жовтня елекційним (тобто зібраним для обрання короля) сеймом. Однак Богдан Хмельницький не дав ввести себе в оману лукавими обіцянками миру. Швидко давши знати у полки, він вирушив до Маслового Ставу (нині с Маслівка Миронівського району Київської області), де було призначено збір. А за тиждень гетьман вже виступав назустріч польським рейментарям з тридцятитисячним військом і шістьма сотнями татар, котрі залишилися у його розпорядженні після того, як Тугай — бей відбув до Криму.

Біля Пилявців (нині с. Пилява Старосинявського района Хмельницької області) військо Богдана Хмельницького зупинилося на початку вересня. Там до нього приєдналися полки, очолювані Максимом Кривоносом, що від літа проводили на Поділлі досить успішну кампанію проти князя Вишневецького, а тепер поєднали свої сили для того, щоб одним потужним ударом раз і назавжди вигнати польських панів з рідної землі. Ранком 21 вересня війська почали шикуватися для битви. Поляки зайняли лівий берег річки Іква, козаки Богдана Хмельницького — правий. Крім того, козаки утримували греблю, що перегороджувала річку в районі невеличкого Пилявецького замку, побудувавши на лівому березі шанці й укріплення, які й займав тепер невеличкий козацький відділок.

Від початку битви відчувалося, що у польському командуванні немає єдиного погляду на проведення битви, як, власне, й дисципліни. Якщо ми звернемося до записів відомого польського історика Голінського, то дізнаємося, що шляхта вважала не гідним для себе слухатися команд своїх рейментарів: «…кожен панок бажав бути гетьманом і ставав туди, куди хотів, а не туди, куди йому було наказано…» Не кращою була атмосфера й серед командирів, котрих Богдан Хмельницький влучно і саркастично охрестив: «Латина, Перина і Дитина!», натякаючи на належність більше до наукових кіл, аніж до полководницьких Миколи Осторога, похилий вік Домініка Заславського і молодість Олександра Конецпольського. Тож не дивно, що не встигло військо приготуватися до бою, як київський воєвода Тишкевич, не очікуючи на дозвіл командування, розпочав бої за переправу через Ікву. Йому вдалося швидко вибити з шанців невелику козацьку залогу на греблі, але відчути радість перемоги воєвода не встиг — вже за півгодини козаки вибили звідти жовнірів і знову закріпилися у шанцях. Князь Заславський мусив у екстреному порядку ужити заходів, щоб зменшити психологічний тиск від поразки, котру Тишкевич потерпів перед очима всього війська ще до початку ломової битви. Для цього до греблі були відряджені кілька сотень драгун і піхотний полк королівської гвардії, котрі вдруге вибили з неї козаків. Яким же було здивування Заславського, коли козаки, перегрупувавшись, змусили поляків відступити й цього разу. Коронний гетьман почав втрачати терпець. Третього разу на окопи за греблею вирушив цілий полк піхоти і важка кіннота поляків, що отримала наказ переправитись через Ікву за десять верст від греблі і вдарити в тил козакам. Нарешті гребля і плацдарм на правому березі опинилися в руках поляків. Ніч, що насувалася, не дозволила коронним хоругвам продовжити наступ, тож до ранку всі залишилися на своїх позиціях. Заславський тільки наказав розширити окоп біля греблі й посадив туди 1200 піхотинців, залишивши їм для прикриття кавалерійські хоругви.

Наступного дня бойові дії призупинилися. Поляки почали облаштовувати табір, який, з огляду на несприятливий рельєф місцевості, укріпити й підготувати до захисту так і не вдалося, і він фактично являв собою шість розрізнених осередків оборони на пагорбах над болотом, пов'язаних між собою досить умовно. Успіх, отриманий напередодні, ніхто розвивати не збирався. І якщо у штабі Хмельницького раніше думали, що бої за греблю є частиною стратегічного плану польського командування, то тепер стало зрозумілим, що такий план у поляків взагалі відсутній. Власне, навіть у своїх реляціях до сейму, котрі князь Домінік Заславський пізніше повинен був писати, виправдовуючись за розгром війська, він не зміг пояснити, з якою метою було проведено захоплення греблі і перехід частини війська на правий берег Ікви. У листах Адама Киселя епізод з греблею роз'яснюється не менш туманно — брацлавський воєвода пише, що атаки на греблю були потрібні для підняття бойового духу війська і забезпечення коней водою. З подій, що відбулися на полі битви 22 вересня, особливо потрібно відзначити смерть під час герцю уманського полковника Івана Ганжі, одного з найближчих соратників гетьмана. Відчайдушний полковник не звик відсиджуватися за спинами своїх козаків, тому одним з перших прийняв участь у сутичках, котрі за законами війни того часу передували основним подіям на полі бою. Ганжа успішно провів кілька поєдинків, викликаючи загальне захоплення у козацькому таборі, однак під час чергового двобою удача зрадила сміливцю. Його вбив поручик однієї з найманих хоругов надвірного війська князя Вишневецького.

Увечері 22 вересня прибула нарешті очікувана Хмельницьким татарська кіннота, що її привів Айтимір — мурза. З приводу кількості татарської кінноти і сьогодні точаться суперечки — її нараховують від чотирьох до тридцяти тисяч. Але не підлягає сумніву той факт, що Богдан Хмельницький очікував на союзників і одразу ж по їх прибутті зібрав військову раду, де й призначив початок великої битви на ранок 23 вересня. Згідно з розробленою гетьманом диспозицією на світанку Айтимір — мурза з частиною татар повинен був форсувати Ікву нижче греблі і при підтримці козацьких піхотних полків вдарити на лівий фланг ворожого війська. Одночасно з ним Максим Кривоніс з іншою частиною татарської кінноти, якою командував Адлаєт — мурза, мали забезпечити атаку на правому фланзі поляків, а у разі відступу ворога під тиском основних сил, якими командував Хмельницький, оточити його.

Рокотання литавр, спів бойових сурм, тривожне іржання коней і лязкіт обладунків розірвали ранкову тишу 23 вересня 1648 року. Рейментарі польського війська вперше від початку битви побачили перед собою полки Богдана Хмельницького, вишикувані й готові до бою. І це були не юрми неорганізованого хлопства, зустріти які вони розраховували. Перед ними стояло сильне дисципліноване військо. Натомість дисципліною, як то було вже сказано вище, коронне військо похвастати було неспроможне. Передові польські підрозділи, незважаючи на накази Домініка Заславського, котрий прийняв рішення не атакувати козаків (зважаючи на балки і порізану рівчаками місцевість), а зустріти їх на рівному місці, кинулися в атаку, стихійно втягуючи в колотнечу все нові й нові підрозділи. Битва почала розвиватися таким чином, що впливати на її хід проводирі польського війська вже не могли. Бій польської кавалерії з козаками й татарською кіннотою був схожим на криваве безумство, поглинаючи усе нові й нові сили поляків, котрі одразу оточували татари. На додаток піхотні полки Заславського, що охороняли здобуту напередодні з такими зусиллями греблю, раптово вишикувалися у похідні колони й почали відходити на лівий берег Ікви — в гарячці бою хтось дав команду Сандомирському і Київському полкам коронного війська замінити у шанцях на греблі жовнірів, що несли там варту. На вузькій греблі піхота, що відходила на лівий берег, зустрілась з гусарськими хоругвами, котрі поспішали на допомогу. Вчинилася неймовірна тіснява, яка посилила наростаючу у польському війську паніку. У того ж таки Голінського читаємо: «…коли великий загін гусарії підійшов до греблі, то через неймовірну тісняву гусари й піки свої підняти не змогли. І доводилося їм піками скородити землю, а знаменами замітати грязюку, якої було тут вдосталь…» Результатом таких непродуманих дій стала загибель великої кількості польського лицарства у водах Ікви. Довершуючи безладдя, по греблі вдарила козацька армата. Коли ж польський табір на лівому березі був атакований полками Максима Кривоноса, безладдя перетворилося на катастрофу. Військо Заславського, Осторога і Конецпольського перестало існувати, перетворившись на юрби переляканих людей, що рятувалися втечею. Частина війська неймовірними зусиллями Заславського і решти рейментарів все ж була затримана до ночі, проте до ранку втримати їх там був неспроможний сам Господь Бог. Деякі з шляхетних втікачів бігли так завзято, що за три дні опинилися аж у Львові, тобто за 300 кілометрів від Пилявців. Як пише відомий український історик В. О. Голобуцький, «щоб врятувати військо від повного розгрому, польський провід вирішив розпочати відступ до Старокостянтинова. Але цей відступ рештків польського війська перетворився на безладну втечу. Сам Конецпольський втік, переодягнувшись у селянський одяг, а пихатий Вишневецький — на селянському возі. Заславський загубив дорогою навіть свою булаву — знак гетьманської влади…». Шляхта тікала так, ніби за нею по п'ятам гониться сам сатана. Не примусило їх схаменутися навіть те, що Хмельницький, розбуджений незрозумілим рухом у ворожому таборі, хоча й вишикував свої полки, добрих дві години не рухався з місця, побоюючись хитрощів з боку поляків (він думав, що коронні війська покидають табір, щоб заманити його і розбити, коли козаки почнуть грабунок полишеного майна). Ранок 24 вересня висвітлив своїм непевним світлом покинутий польський табір з неймовірною кількістю здобичі і трофеїв.

Наслідки Пилявецької битви стали дуже важливими як для Речі Посполитої, так і для козацького війська. Перша зрозуміла, що має діло не з бунтівним гетьманом і кількома тисячами козацтва, з яким можна домовитися й залишити все в Україні так, як було до війни. Тепер на сході Речі Посполитої виростала справжня самостійна держава — Козацька республіка з власним військом, гетьманом і самоврядуванням. І з цією державою потрібно було рахуватися. Козаки ж, та й не тільки козаки, а й десятки тисяч тих, хто ще зовсім недавно гнув спину на іноземного пана, усі вони зрозуміли, що спроможні вплинути на свою долю і долю своєї батьківщини. Побачили, як біжить коронне військо, що успішно потопило в крові повстання Косинського і Наливайка, Павлюка і Остряниці, побачили й повірили у власні сили і свого гетьмана. І хоч такий настрій людей не був матеріальним надбанням, він коштував навіть більше, аніж захоплені під Пилявцями трофеї. Хоча й трофеї ті були колосальними. Серед них близько сотні гармат, десятки тисяч гаківниць, мушкетів, аркебуз, пістолетів та іншої вогнепальної зброї, що її до цієї пори так бракувало козацькому війську. Кількість спорядження була не меншою, аніж кількість гармат і рушниць — тисячі діжок мушкетного і артилерійського пороху, гори ядер, куль і свинцю, сотні пудів обладунків та іншого спорядження. Вражала й кількість знамен, хоругов і штандартів, що їх покидала, утікаючи, польська шляхта. Золото, срібло й коштовності рахували возами (велика кількість коштовностей обумовлювалась тим фактом, що шляхта Лівобережжя, яка раніше втекла від повстання Хмельницького, прибувала у табір коронних рейментарів мало не з усім своїм майном). Після побиття під Пилявцями Річ Посполита нагадувала пораненого звіра, котрому необхідно було відповзти у лігво й зализати рани. Але Хмельницький і не думав зменшувати натиск. Пройшовши тріумфальним маршем Поділля, пригрозивши Кам'янцю, козаки обложили Львів, обложили настільки серйозно, що у батьків міста й львівського міщанства не залишилося ілюзій з приводу власної долі у разі непокори козацькому війську. Після недовгої облоги вони урочисто запропонували Хмельницькому ключі від міста і велику контрибуцію. Задовольнившись цим, гетьман ослабив хватку на горлянці центру Руського воєводства й обложив Замостя.

Україна, звільнена від лядського панування, залишилася позаду. Попереду лежала Польща, і вона тріпотіла перед тим, кого рік тому примусила рятувати життя серед плавнів Великого Лугу. Польські матері лякали козацьким гетьманом дітей, а обивателі блідли від чуток, які нагороджували Хмельницького даром чаклуна — характерника і нахилами людожера, у котрого навіть кубок, з якого він п'є, зроблено з людських костей.

Не повів Хмельницький на Польщу свої полки осінню 1648 року. Надто багато справ залишилося в Україні у десятків тисяч людей, змушених пристати до війська, руки, що стискали зброю, не менш вправно могли тримати плуг хлібороба або реманент ремісника. Дочекавшись жовтневого елекційного сейму і обрання короля, яким став Ян II Казимир Ваза, Хмельницький відвів військо в Україну й посів з генеральним урядом в Києві. Кампанію 1648 року було закінчено.

Осада Збаража Зборівська угода

Наступного 1649 року війна тривала, не дивлячись на попередні домовленості й угоди, що стало логічним продовженням битв 1648 року. Річ Посполита була ще надто сильною, щоб потерпіти незалежність України. На початку року відбулася дипломатична спроба ослабити Хмельницького. Для цього до Києва виїхало посольство на чолі з Адамом Киселем. Хмельницькому було запропоновано реєстр у 20 тисяч козаків і цілу низку інших поступок. Навзаєм посли вимагали лише одного — відректися від поспільства, котре минулого року пліч — о–пліч з козаками визволяло Україну з — під лядської кормиги. Однак Хмельницький не дав себе ошукати, тож довелося Киселю повертатися ні з чим. В пам'яті його лунали слова гетьмана, сказані з неприкритою погрозою: «Не дам скривдити чернь, бо то права рука моя!» Пізніше магнати відновили свої спроби вже в дещо іншому форматі: до ставки козацького гетьмана виїхав уповноважений від короля — шляхтич Смяровський, якому було доручено ще більш делікатну справу, аніж Киселю. Королівському посланцю було наказано, ні багато ні мало, організувати змову проти Хмельницького серед козацької старшини, використовуючи протиріччя між полковниками, обіцяючи їм щедрі дарунки від корони, навіть манну небесну, аби лише усунути від гетьманства Хмельницького. Та не встиг Смяровський зробити на своєму поприщі надто багато — дуже скоро його інтриги було розкрито, і голова безталанного інспіратора покотилася з плахи за присудом генерального судді Війська Запорізького. У Варшаві немов цього тільки і чекали. Страту Смяровського було оголошено злочином Хмельницького проти корони і раніше досягнутих домовленостей. Річ Посполита почала збір посполитого рушення проти козаків.

Та Хмельницький і не думав очікувати на відвідини польського війська, сидячи у Києві. Як тільки йому доповіли про перші сутички на подільсько — волинському кордоні, гетьман почав діяти. Полкам, що минулого року так переможно закінчили свій похід за волю і незалежність України, був відданий наказ до збору, і вже 31 травня армія гетьмана, до якої згодом приєднався й Іслам—Ґерай, рушила на захід, дорогою приймаючи до своїх лав тисячі й тисячі охочих приєднатися до боротьби — розійшовся Україною універсал Хмельницького, у якому той закликав народ до війни проти Польщі. Україна в черговий раз запалала вогнем справедливого гніву, кинувши відблиск цього вогню й на сусідів — піднялася хвиля народних повстань і у князівстві Литовському, забурлила бунтом Білорусь.

Між тим події розгорталися все швидше. Вже в середині червня Брацлавський полк, яким командував Данило Нечай, зустрівся у боевому вітанні з хоругвами Адама Фірлея і Станіслава Лянцкоронського в районі Меджибожа. Битва, котра відбулася тут між брацлавцями і польською кіннотою, довела перевагу козаків, тож Фірлею і Лянцкоронському не залишилося нічого іншого, як, рятуючи рештки війська та власного гонору, відступати на захід до Збаража, де вони мали поєднати свої сили з князем Вишневецьким, а також із князями Заславським і Корецьким.

Пастка під назвою Збараж прийняла коронне військо в середині червня 1649 року, а 29 червня Богдан Хмельницький, який прибув туди з основними силами, розпочав облогу фортеці. І хоч поляки встигли досить добре укріпити Збараж, відступати Хмельницький не мав наміру. Теплої літньої днини 10 липня загальний штурм Збаража нарешті розпочався. Полки почали насуватися на польську лінію оборони з усіх чотирьох напрямків. Покинувши коней у коші, до них приєдналися й татари, котрих цього разу очолював сам Іслам—Ґерай. Він вирішив власною персоною бути присутнім під час битв, які обіцяли за своєю жорстокістю набагато перевершити Жовті Води і Корсунь. Тепер кількість військ була на порядок вищою, а неприязнь козаків і поляків давно переросла у відверту ненависть. Пам'ять людей по обидва боки фронту зберігала минулі бої, поразки і перемоги, вбивство тими, хто перебував тепер у ворожому таборі, своїх друзів та рідних.

Протягом липня козаки тричі йшли на генеральний штурм фортеці, щоправда вони не змогли досягти переламу в облозі. Збараж був першокласною фортецею, а князь Вишневецький, у руках котрого, фактично, знаходилося командування її обороною, був досить талановитим полководцем. Втрати козацького війська під Збаражем були вкрай важкими. Сотні українців віддавали свої життя, але фортеця трималася. Звичайно, успіхи у Хмельницького були, так периметр оборонних споруд фортеці за період від 1 липня до 8 серпня зменшився не менш ніж у десять разів, як і гарнізон цитаделі, що його викошували козацькі кулі, голод і хвороби. Але навіть такі успіхи не влаштовували Хмельницького, армія якого була скована під Збаражем силами поляків, котрі у рази поступалися його власним. Нарешті після сумнозвісного останнього штурму 6 серпня, під час якого загинув полковник Морозенко і, згідно інформації деяких джерел, було важко поранено майбутнього полковника й наказного гетьмана Івана Богуна, Хмельницький вирішив змінити тактику і припинити втрати серед свого війська. Він віддав наказ насипати високі вали й зробити вищими раніше захоплені у ворога бастіони. На них зайняли своє місце гармати, котрі й почали вдень і вночі обстрілювати поляків, сіючи смерть у знекровленому попередньою осадою місті. Тепер польському гарнізону стало зовсім скрутно. Обстріл був настільки щільним, що, як пише один з учасників захисту Збаража, «неможливо було палець висунути, аби у нього не влучила ворожа куля». Фортеця, котра протягом довгого часу витримувала штурми потужного козацького війська, захиталася.

Проте Богдан Хмельницький так і не отримав можливості увійти у Збараж на чолі своїх полків. Такому розвитку подій сприяла ціла низка обставин. Насамперед це було посполите рушення, що його, зібравши нарешті, повів на Хмельницького сам король Ян II Казимир. Причиною походу короля на допомогу осадженим у Збаражі стала поява у резиденції Яна Казимира шляхтича на ім'я Скшетуський. Цей пан, переодягнувшись у селянський одяг, зміг щасливо для себе оминути козацькі чати під Збаражем і доніс до короля звістку про становище, у якому перебувала знесилена облогою фортеця. Назустріч Хмельницькому, руки у якого були зв'язані облогою непокірного Збаража, вирушило п'ятдесятитисячне військо. Крім того, поляки продовжили спроби погіршити позицію гетьмана зсередини, так нічого й не навчившись на гіркому прикладі пана Смяровського. З подачі сейму було оголошено, що Хмельницького усунуто з посади гетьмана, а на його місце призначено якогось Забужського, зрадника, котрий перебіг від Хмельницького до поляків ще минулого року під Пилявцями. За голову Хмельницького було оголошено нагороду в 10 тисяч злотих, а універсали, що їх король щедрою рукою розсилав Україною, закликали селян зректися свого гетьмана, гарантуючи їм прощення минулих гріхів і спокійне й заможне життя під милосердною королівською рукою. Тривожні чутки надходили до Хмельницького і з Литви. Там вірний гетьману полковник Кричевський вів нерівну боротьбу з князем литовським Янушем Радзивіллом, полки якого рвалися в Україну, позбавлену можливості захищатися у зв'язку з відсутністю там війська. І останніми у переліку, проте не останніми за значущістю, стали непорозуміння між Хмельницьким й Іслам—Ґераєм, котрий все голосніше висловлював своє невдоволення діями Хмельницького. Хан був занепокоєний перемогами свого союзника і тим, що у разі, коли Річ Посполита впаде до ніг Хмельницького, Крим отримає могутнього супротивника — козацьку Україну, з якою кримчаки, буджаки і білгородці воювали з давніх — давен. Значно доцільніше, з погляду Іслам—Ґерая, було надавати по черзі допомогу одній або іншій стороні конфлікту й слідкувати за тим, щоб вони продовжували боротьбу між собою, послаблюючи одна одну.

Саме за такого стану речей Хмельницькому довелося приймати нелегке для себе рішення: знімати осаду Збаража чи продовжувати її, ризикуючи опинитися між молотом і ковадлом у випадку, коли на допомогу Вишневецькому підійде Ян Казимир. Після недовгих роздумів гетьман вирішив виступати назустріч Яну Казимиру, залишивши під Збаражем незначні сили — знекровлена залога міста не потребувала значної опіки. Зустріч з військом короля відбулася за кілька днів під містечком Зборів, яке знаходиться на 120 кілометрів західніше Збаража. Козацькі полки з маршу вступили в бойовий контакт з поляками, що якраз були зайняті переправою через річку Стрипу, і почали тіснити королівські хоругви. Не в змозі оговтатися після такого раптового нападу, поляки вже не могли диктувати своїх умов на полі бою. Втративши близько 4 тисяч жовнірів, Ян Казимир відступив за Стрипу й наказав будувати табір. Наступні кілька днів стали для короля, напевне, найважчими у житті. Татари Іслам—Ґерая почали атакувати королівський обоз так завзято, що скоро були в таборі, й життя самого короля повисло на волосинці — від розгарячених битвою нукерів Іслам—Ґерая його врятували лише шалені контратаки німецьких ландскнехтів, котрі охороняли королівську ставку. Ян Казимир був змушений вступити у принизливі для себе переговори, у яких він досить швидко досягнув домовленості з ханом, чого і можна було очікувати з огляду на вищенаведені причини. Хмельницькому не залишилося іншого виходу, ніж підписати з поляками угоду, що отримала назву Зборівської.

Згідно з нею козакам дозволялося мати реєстр у 40 тисяч, усі учасники повстання підлягали високому королівському прощенню за участь у війні проти Речі Посполитої; православний київський митрополит отримував місце в сенаті на рівні з католицькими єпископами. Крім того, усі державні посади у Брацлавському, Чернігівському й Київському воєводствах відтепер мали бути зайняті лише православною шляхтою. Сама територія цих воєводств була піддана козацькому самоврядуванню, де не розповсюджувались повноваження польських урядників, і звільнена від розташування коронного війська. Отже реальна влада тут цілковита переходила до Богдана Хмельницького і його генеральної старшини. Проте, не дивлячись на великі досягнення на шляху до незалежності, Зборівський договір лише формально визнавав козацьке управління південно — східними територіями Речі Посполитої. Крім того, він не задовольняв потреб українських селян, що воювали разом із козаками. Як виявилося пізніше, місцева польська шляхта і римо — католицьке духовенство, які в результаті договору втрачали свій вплив та власність в Україні, не збиралися виконувати його умов. Пани, що втекли після козацьких перемог, отримували право повернутися і відновити свої майнові права на землях, политих кров'ю вояків — українців, що вони й робили, не втрачаючи зручної нагоди. Польські магнати почали відновлювати старі звичаї в межах своїх маєтків. Полетіли непокірні голови покозачених селян, знову з'явились шибениці на панських фільварках.

Такі події, звичайно, не могли не потягти за собою наслідків — поспільство України було тепер далеко не таким спокійним, як до весни 1648 року. Хвиля народних повстань прокотилася Україною, примножуючи довгі списки люду, що його забрала війна. Посипалися шишки у тому числі і на голову Хмельницького — дехто пошепки, а дехто й у повний голос почав говорити про зраду гетьмана. Так продовжувалось від невдалого для козацького війська серпня 1649 року, коли було підписано Зборівський трактат, протягом осені і частини зими. А на початку лютого 1650 року під Хмельницьким ґрунт захитався досить серйозно — на Запоріжжі почався відкритий виступ проти гетьманської влади. Січ, котра виплекала Хмельницького і дала йому в руки булаву, заговорила про неспроможність подальшого перебування на гетьманстві людини, котра допустила до того, що ляхи повертаються на Україну і карають на смерть тих, хто під орудою Хмельницького ще зовсім недавно очищував ту саму Україну від лядської пошесті. І хоча окремі невдоволені гетьманом існували й раніше, як це буває при будь — якому режимі, Богдан Зиновій з усією серйозністю віднісся саме до цього виступу. Адже він спалахнув не де — небудь, він відбувався на Січі, у тому місці, де не звикли підкорятися панові і старшині, а за найменшого приводу галасували опальному гетьману: «не способен!» І ніхто не міг позаздрити такому гетьману. Згадати хоча б трагічну історію гетьмана Неродича — Бородавки, страченого власними козаками у 1621 році під Хотином за прорахунки у командуванні військом.

Якби там було, а Хмельницький зміг дати раду бунтівникам. Після швидкого рейду кількох козацьких полків на Запоріжжя непокірні були заспокоєні, а голова нерозумного отамана Худолія, котрий мав необачність оголосити себе гетьманом Війська Запорізького, скотилася з закривавленої плахи серед січового майдану. Тим часом Україна летіла до наступних бойовищ за визволення від польського панування.

Трагедія у Красному Оборона Вінниці

Як того і варто було очікувати, у наступному році війна польської корони з непокірною Козацькою республікою продовжилась. Зборівська угода не змогла задовольнити жодну із сторін конфлікту. Шляхта, яка, згідно з положеннями договору, поверталася у свої колишні маєтки на Поділлі, Брацлавщині і Черкащині, зустрічала шалений опір покозаченого селянства, яке нещодавно перемагало шляхетних панів, знаходячись під стягами Хмельницького, а тепер фактично було вимушене повертатися під владу панських урядників. Не збирався дотримуватись положень Зборівського трактату й Хмельницький. Так, не звертаючи увагу на те, що йому було дозволений реєстр у 40 тисяч козаків, гетьман встановив його кількість у 50 тисяч козаків під своєю булавою. Крім того, додав ще 20 тисяч козаків під формальним командуванням свого старшого сина Тимоша. Не зупинившись на цьому, Богдан дав змогу не повертатися під владу шляхти ще 120–150 тисячам покозачених селян, дозволивши їм поступити на службу до реєстрових козаків у якості підпомічників. Слід зауважити, що така кількість козацького реєстру не могла не позначитися на настроях шляхетного панства, у котрого нахабно відбиралися дармові робочі руки — в середині XVII століття кількість населення східної частини України оцінювалася приблизно в один мільйон осіб.

Побудована Богданом Хмельницьким Гетьманщина швидкими темпами почала набирати вагу у світі як сильна й незалежна держава. Військово — адміністративний устрій Гетьманщини був досить прогресивним і демократичним як на свій час. Військо було територіально поділено на 16 полків і 272 сотні. Статус гетьманської столиці отримав Чигирин. Там створювались органи державної влади, запрацював навіть монетний двір.

Такий стан речей не міг задовольнити Польщу. Варшава була зовсім не зацікавлена мати поруч з собою сильного сусіда, котрий, до того ж, зовсім недавно був її власністю, і досить багатою власністю. Тож коли помер канцлер Оссолінський і магнатське угруповання змогло сконцентрувати владу в Речі Посполитій у своїх руках, початок чергової кампанії проти козацької України став питанням часу. Досить скоро у Варшаві зібрався сейм, на якому й було вирішено виділити кошти для набору 54–тисячної армії, а також підписано указ про оголошення чергового посполитого рушення. Початок війни було призначено на зиму 1650–1651 року. До цього часу верхівка командування польського війська вже встигла зализати рани, отримані під час нищівних поразок 1648–1649 років. З татарського полону повернулися Микола Потоцький, Мартин Калиновський, а також інші командири, котрих було ув'язнено після Жовтих Вод і Корсуня. І поверталися вони зовсім не в гарному настрої. Так, Микола Потоцький, не встигнувши оговтатись після полону, вже кричав з високої сеймової трибуни, що «з козаками необхідно воювати, доки вся земля не стане червоною від їх крові».

Збори війська зайняли увесь січень і початок лютого 1651 року, а вже 9–10 лютого потужний кавалерійський корпус, очолюваний Мартином Калиновським і Станіславом Лянцкоронським, порушив кордон України і вдерся на Брацлавщину Швидким маршем польські полки підійшли до села Ворошилівка, розташованого неподалік від міста Красного, де на той час було розквартировано Брацлавський полк, і, використовуючи елемент несподіваності, напали на козаків. Перший удар поляків був нищівним. Брацлавський полк загинув майже у повному складі. Поліг поряд зі своїми козаками й полковник Данило Нечай. За кілька днів після різанини у Красному корпус Лянцкоронського і Калиновського вдалим маневром розташувався на лінії Шар — город — Мурафа — Стіна — Ямпіль, а наприкінці лютого підходив до Вінниці. Під стінами цього подільського міста й закінчився переможний марш коронних гетьманів українською землею. Кальницький полковник Іван Богун, якому була доручена оборона Вінниці, не пустив далі поляків, як не намагалися жовніри здолати укріплення Вінниці.

Негаразди у Калиновського і Лянцкоронського почались практично одразу після наближення до вінницьких мурів. Іван Богун підготував тут полякам пастку, про яку ті й не здогадувались. Назустріч коронному війську, котре переважало козацьку залогу Вінниці майже у вісім разів, і ошелешеному такою нахабністю Лянцкоронському Богун вивів кілька кавалерійських сотень. У відповідь рейментарі польського війська почали готуватися до легкого, як їм здавалося, бою. Якби ж вони могли лише знати, чим закінчиться для їхнього авангарду поєдинок з мізерною купкою «знахабнілих хлопів»!

Поляки, помітивши козацьку кінноту, яка виходила їм назустріч, дещо уповільнили рух і почали складні циркуляції, змінюючи, за допомогою гасел прапорами і сурмами, позиції окремих відділків війська — більш швидкі драгуни переходили на фланги і шикувалися трьома лавами, утворюючи ріжки півмісяця, що на нього стало скидатися військо Лянцкоронського. У центрі стала важко озброєна гусарія — заковані у броню, як дві краплини води схожі один на одного вітязі з крилами за спиною, перетягнуті поверх обладунків леопардовими шкірами і з довгими ратищами над головою. Усього через кілька хвилин Лянцкоронський закінчив перегрупування війська і його кіннота, прискорюючи темп, почала наступ. З мурів фортеці цей наступ, напевно, скидався на травлю одинокого звіра широким ланцюгом добре підготованих і озброєних мисливців — три сотні Кальницького полку були мізерною купкою у порівнянні з трьома тисячами відбірної кавалерії Лянцкоронського. Хоча, звичайно, перше враження не завжди вірне, і видовище повної переваги Лянцкоронського виникало ще й тому, що ланцюг його хоругов, розтягнутий у формі півмісяця ріжками вперед майже на версту, мав вглиб всього два — три сажні. Богун же, навпаки, максимально звузив фронт, згрупувавши сотні навколо себе щільним колом. Проте він зовсім не мав наміру дати себе оточити. Поляки не встигли наблизитися до козаків, як Бабинська, Кунянська і Погребищенська сотні, задіяні полковником у вилазці, почали спочатку поволі, а потім все збільшуючи швидкість, відступати до берега Південного Бугу. Одночасно з цим по міським укріпленням пролетів наказ готувати до бою армату. Над мурами задиміли десятки ґнотів, що їх підпалили на своїх рогулях гармаші. Коли ворожа кіннота наблизилася на півтори сотні сажнів до відступаючих козаків, ті припинили повільний відступ і щодуху погнали коней на річкову кригу, немов піддаючись паніці від близького споглядання потужного кулака польської гусари і широко розкинутих крил драгунії, готових обійняти козаків з обох флангів і розпочати їх знищення.

Коли козаки побігли у напрямку монастиря, що знаходився на другому березі Південного Бугу й був укріплений Богуном не гірше самої фортеці, Лянцкоронський був збитий з пантелику остаточно. Він, знаючи відчайдушну козацьку вдачу, напевне, сподівався хоч на малий, але опір. Тож скоро за його командою польський «півмісяць» розпався і драгунія, переводячи коней на галоп, щодуху погналася за козаками, намагаючись нав'язати їм бій до того, як ті досягнуть монастирської брами. Але несподівано щось змінилося в картині переможного переслідування переляканого ворога. Почулися розпачливі крики і плюскіт води. Це була з диявольською хитрістю споруджена пастка, у яку проводир польського авангарду залетів, легковажно піддавшись азарту здобуття легкої перемоги. Присипаний товстим шаром снігу лід під вершниками Лянцкоронського зникав десь у глибині, а темна вода десятками ковтала його переляканих до смерті жовнірів. Вони, хапаючись за гриви коней і одяг товаришів по нещастю, несамовито борсалися у марних спробах порятунку і зникали у глибині, неспроможні витримати вагу обладунків, котрі тягли їх назустріч смерті. На додаток козаки Богуна повернули і, пройшовши між ополонками за встановленими раніше віхами, вчинили різанину серед потопаючих хоругов. Для поляків це було настільки несподівано, що дрібний загін козаків не лише зміг отримати перемогу й погнати переважаючі сили противника, а й вчинив паніку серед командування польського війська. До пізньої ночі продовжувалась різанина, на котру перетворилося переслідування дезорганізованих частин авангарду Станіслава Лянцкоронського, і лише темрява допомогла його жалюгідним залишкам приєднатись до основних сил польської армії, очолюваної Мартином Конецпольським. Самого Лянцкоронського, побитого і промоклого наскрізь, знайшли послані гетьманом Калиновським герольди неподалік однієї з ополонок, де він, закопавшись в купу мертвих тіл, конав від холоду. З такої несприятливої для поляків ноти наступного дня розпочалася облога Вінниці.

Довгі два тижні козаки на чолі з Богуном відбивали люті атаки коронного війська, після чого, поєднавши сили з Прилуцьким, Миргородським, Лубенським, Полтавським і Чигиринським полками, висланими Хмельницьким на допомогу обложеному місту, погнали поляків через Бар і Кам'янець все далі на захід, заспокоївшись лише тоді, коли Калиновський і Лянцкоронський влилися до обозу королівського війська у Любліні. Під час цього наступу Кам'янець — Подільський витримав ще одну облогу козацького війська, але встояв і цього разу, виправдавши свою славу непереможної фортеці, котру до цих пір намагалися взяти війська багатьох володарів, але добилися свого лише єдиний раз — у 1393 році це зробив, використовуючи протиріччя серед залоги фортеці, литовський князь Вітовт.

Кордони молодої козацької держави було відновлено. Але на обрії вже поставала заграва Берестецької битви — найдраматичнішого епізоду війни Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої.

Берестецька битва

Hевеличке галицьке місто Сокаль у травні 1651 року преобразилося. Досі тихий і небагатолюдний Сокаль став центром збору багатотисячного польського війська, яке готувалося дати рішучий бій козацтву й повернути втрачені позиції в Україні. Саме сюди, приєднуючись до королівських полків після відпочинку у Любліні, привели своє військо Калиновський і Лянцкоронський. До початку червня формування нового війська було практично завершено, і Ян II Казимир дав команду виступати на Волинь до Берестечка. Цього разу Річ Посполита поставила на кін усе. Кількість війська перевершила всі очікування Хмельницького — король вів 150 тисяч жовнірів і шляхти. І хоча у козацького гетьмана разом з татарами налічувалося близько 200 тисяч бійців, поляки значно перевершували козаків у озброєнні й артилерії.

Похід польської армії від Сокаля до Берестечка відбувся протягом першої й другої декад червня й показав, що шляхта, хоч і зібрана королем у великій кількості, далека від того, щоб називатися організованим і дисциплінованим військом — Ян Казимир і його офіцери прикладали надлюдських зусиль, аби примусити свої підрозділи просуватися так, як личить війську а не розрізненим натовпам озброєного люду. Так за перший день переходу полки, роти й хоругви змогли здолати лише одну милю шляху. А наступного дня взагалі склалася анекдотична ситуація, коли ар'єргард війська тільки починав марш, а авангард вже розташовувався на ночівлю в селі, що лежало в межах прямої видимості від попереднього місця зупинки. Траплялися й інші прикрі для Яна Казимира речі. Надвечір другого дня походу, коли натовпи поляків готувалися до ночівлі, табором пролетіла чутка, що кілька полків кінноти Хмельницького знаходяться зовсім поруч і з хвилини на хвилину вдарять на не готове до бою військо. Сум'яття, яке миттєво утворилося у таборі, перевершило все, що відбувалося досі. Почалася паніка, і кілька великих загонів покинули табір у різних напрямках, причому неможливо було зрозуміти, йдуть вони ворогу назустріч чи просто тікають, рятуючи власні життя. Під час біганини загинуло кілька фірманів з коронного артилерійського обозу і було потрощено десяток мажар з гарматами. І якщо до цього часу Ян Казимир, пам'ятаючи своє високе аристократичне походження, стримувався у репліках, то після цього випадку, як згадували потім очевидці, з його вуст полилася така відбірна лайка, яку ошелешені підлеглі навіть не сподівалися почути у виконанні пана круля. Сум'яття припинилося лише за північ, коли з'ясувалося, що ніяких козаків поруч немає. Табір, котрий гудів немов бджолиний вулик, поступово затих і заснув, про всяк випадок виставивши подвійну варту.

Все ж негаразди переходу було подолано, і польська армія стала табором навпроти військ гетьмана Хмельницького в середині липня. 18 липня почалися перші сутички, котрі незабаром переросли у запеклу битву. Козаки достойно витримували удари поляків, не забуваючи контратакувати, чим завдавали ворогу значних втрат. Одна за одною провалилися кілька спроб поляків взяти штурмом правий фланг, а потім центр козацького табору. Не в змозі побороти ворога у відкритому бою, поляки розпочали шалений обстріл козацьких і татарських позицій, використовуючи свою перевагу в артилерії. І хоча обстріл сильно дошкуляв татарам, те, що відбулося далі, важко пояснити. Спробуємо й ми, проаналізувавши події, зрозуміти, що ж призвело козаків до поразки.

Рис. 2. Битва під Берестечком. Перший етап

За кілька днів після початку битви несподівано для Хмельницького Іслам—Ґерай знявся з табору і повів своїх татар на схід, залишаючи козаків наодинці з польською армією. Очевидно, тут мали місце таємні переговори ханської ставки з командуванням коронного війська. Як і в позаминулому році під Зборовом, хан був не зацікавлений у перемозі Хмельницького і, вірогідно, погодився на зраду, прийнявши в нагороду від поляків щедрі дарунки, а також дозвіл на пограбування українських земель під час повернення до Криму. Козаки отримали першого нищівного удару в спину, адже відхід татар зменшив їхні сили на 40 тисяч легкої кінноти й оголив пагорби, що панували над козацьким табором — на колишніх позиціях Іслам—Ґерая поляки швидко почали встановлювати гармати великих калібрів, з яких незабаром і стали вести обстріл незахищеного від їхнього вогню козацького табору. Другим ударом, від якого українське військо так і не змогло оправитися, стало зникнення з табору самого Хмельницького. До наших днів неясними залишаються обставини, за яких гетьман покинув своє військо у годину, коли був, можливо, найбільш потрібним своїм козакам. Згідно з однією з версій, він поїхав наздоганяти Іслам—Ґерая, щоб умовити його повернутися й виконати свої зобов'язання перед союзниками, але був заарештований ханом і пробув у його полоні кілька днів. Згідно другої версії, Хмельницький полишив табір під Берестечком у зв'язку з родинними негараздами, а саме отримавши звістку, що його дружина Мотрона (за деякими джерелами Олена) зраджує його з лютим ворогом гетьмана — Чаплинським, від якого вона нібито отримувала листи з наказом отруїти Хмельницького, а також з таємним коханцем, управителем гетьманської скарбниці. Вірогідність останньої версії науково не доведена, але й вона має право на існування, позаяк одіозна постать Мотрони поряд з козацьким гетьманом викликала суперечливі почуття як у сучасників Хмельницького, так і в дослідників біографії козацького вождя. Як би там було, командири козацького війська залишилися без гетьмана й підтримки союзників в той час, як поляки несподівано активізувалися й почали вдаватися до досить жвавих дій, спрямованих на негайне захоплення козацького табору. У полках, котрі трималися з останніх сил і за обставин, які склалися, не могли й думати про наступальні дії, почалося тихе бродіння, що згодом переросло у невдоволення старшиною і Хмельницьким. Протягом вечора і ночі, прикладаючи надлюдських зусиль, козаки скоротили периметр табору, побудувавши поміж болотистою Пляшовою і її невеликим рукавом, котрий носив назву річки Пліснявої, потужний насип з високими валами, шанцями і ровами. Укріплений табір був надто міцним горішком для важкоозброєної польської кінноти. Піхотні ж підрозділи, кількість яких у королівському війську була не надто великою, ризикували понести надто важких втрат, здобуваючи цю фортецю, що виросла за одну лише ніч. Після довгих нарад і суперечок польські командири вирішили відмовитися від штурму. Більш вдалим королеві й сенаторам здався план взяти козацький табір в облогу і поступово заморити голодом відрізаних від постачання українських вояків.

Рис. 3. Другий етап Берестецької битви. Удар королівських військ і втеча татар

Спливав день за днем. Запаси хліба у козаків танули. Табір гудів голосами невдоволених, а старшина завмерла у марному очікуванні появи гетьмана. Взагалі ситуація виглядала так: переважна кількість генеральної старшини війська не бажала брати на себе відповідальність за будь — які кроки, що могли у майбутньому накликати гнів Хмельницького на їхні голови. А дехто навпаки йшов на такі заходи, котрі викликали загальне обурення козацької черні. Так полтавський полковник Пушкар зробив спробу вивести з табору свою кінноту і податися з нею у невідомому напрямку. Втім, його спробу було припинено доволі безцеремонно — обурені козаки роззброїли полтавських комонників і заарештували їх у повному складі, залишивши очікувати розпорядження гетьмана щодо їх подальшої долі. З'явилися і такі, як то нерідко буває, що потяглися до польського табору, маючи на меті виміняти свої мерзенні життя на можливі послуги, котрі знадобилися б полякам. Був серед тих старшин і полковник Криса, котрий радо відкрив королеві всі плани керівництва козацького війська на найближчий час і, не вдовольнившись такою зрадою, запропонував загатити течію Пляшової нижче козацького табору, щоб викликати повінь і примусити козаків до капітуляції. Були й інші, які навперейми намагалися довести полякам свою лояльність. Але таких було все ж таки небагато. Основна маса козацької старшини залишалася вірною ідеям, які обстоювала ще з часів Жовтих Вод. На скликаній загальній раді був обраний на час відсутності Хмельницького наказний гетьман, котрим став популярний серед сіроми Філон Джеджалій. Але скоро симпатії черні перемінилися, і булава наказного гетьмана перейшла до полковника Гладкого. Це був вибір не надто вдалий, позаяк Гладкий з перших годин гетьманства продемонстрував незрозумілу пасивність, викликану, мабуть, небажанням проводити у відсутність Хмельницького жодних активних дій. Тож досить скоро відбулося чергове переобрання наказного гетьмана. Цього разу погляди сіроми звернулися до вінницького полковника Івана Богуна. Богун вже неодноразово демонстрував непересічний талант полководця, був популярним серед простих козаків й не звик ховатися за спини підлеглих під час бою, що особливо цінувалося у козацькому середовищі. Отже не дивно, що без довгих суперечок і нарад булава перейшла саме до вінницького полковника. І він почав діяти. На певний час Богуну вдалося зупинити бродіння у таборі і зорганізувати козаків на боротьбу. Але незабаром поляки підвезли з Бродів важкі гармати і почали готуватися до бомбардування погано захищеного від вогню мортир табору, а кілька тисяч обозної челяді під керівництвом панів Гетканта, Пшиємського і Убальда стали зводити високі редути для встановлення гармат і мостити загату на річці. Козакам не залишалося нічого іншого, аніж спробувати домовитись з королем, і якщо не зброєю, то за допомогою дипломатії домогтися найменших для себе наслідків невдалої військової кампанії. Тож на восьмий день облоги до королівського табору вирушили полковник Криса (який там і залишився), колишній наказний гетьман Гладкий і писар Переяславець. Чи варто й казати, що запропоновані Яном II Казимиром умови здачі примусили схилити голови сивочубих Гладкого і Переяславця? Король вимагав, ні багато ні мало, видати усіх полковників козацького війська, половину з яких буде страчено у покарання за бунт, решту залишено у заложниках за Хмельницького і Виговського. Крім того, козаки мали віддати усіх полонених поляків, котрих утримували у таборі, негайно розірвати союз з татарами, скласти зброю й військові клейноди, прислати до королівського обозу всю армату. Лише після цього Ян II Казимир погоджувався вислухати урочисту клятву про повернення до умов Куруківської угоди й розпустити військо по маєткам шляхетного панства. У такому випадку милосердний король обіцяв зібрати сейм і вирішити подальшу долю бунтівників. Інакше він втопить у баговинні Пляшової усіх їх до єдиного, не зглянувшись навіть на жінку чи дитину.

У відповідь на такий ультиматум польського монарха козаками було зібрано раду, яка й прийняла рішення продовжувати боротьбу. Потяглися останні дні облоги. Королівська артилерія завдавала великих руйнувань у козацькому таборі, кількість жертв обстрілів зростала. За таких обставин єдино вірним рішенням для Івана Богуна була спроба вивести військо з оточення і відвести його подалі від небезпеки. Так, програвши битву, можна було зберегти армію і, перегрупувавши сили, продовжити боротьбу в майбутньому.

Розв'язка берестецької трагедії відбулася близько десятої години ранку сонячного дня 29 червня 1651 року. Щойно настав ранок, Богун на чолі двотисячного загону вирушив, долаючи переправу, створену напередодні через болото Пляшової, щоб розвідати можливий напрямок відступу війська у бік найслабших, з його точки зору, позицій Станіслава Лянцкоронського — той за наказом Яна II Казимира зайняв з двома полками німецьких піхотинців і хоругвою драгун протилежний від козацького табору берег річки і саме проводив інженерні роботи, укріплюючи відтинок, на якому коронне військо найменше очікувало прориву козаків. Саме цієї миті табором, що після зникнення Хмельницького, зради татар і дій полковників Криси та Пушкаря був на межі бунту проти старшини, розповсюдилася чутка, що командування війська на чолі з Богуном збирається в тилу, поблизу переправи через Пляшову, маючи намір тікати й покинути військо напризволяще. Далі події розверталися стрімко. За лічені хвилини паніка деморалізувала стоп'ятдесятитисячне військо і натовпи переляканого люду, що вже не могли протистояти атакам поляків, кинулися до переправи. Помітивши це, польські рейментарі дали наказ посилити натиск і вдарили одразу з фронту й обох флангів, не припиняючи артилерійського вогню. Незабаром жовніри вже були у таборі, а на переправі через Пляшову запанувало пекло. Люди бігли назустріч жменьці старшини на чолі з Богуном, не боячись навіть блискучих лез шабель, котрими наказний гетьман дав команду зупиняти панікерів — в спину їм уже била встановлена на вали колишнього козацького табору польська армата. Багно, у яке перетворилася переправа через річку, стало могилою для кількох тисяч козаків, а також селян і міщан, що напередодні битви приєдналися до війська.

Рис. 4. Битва під БерестечкомЗаключний етап

Все ж, якою б не була гіркота поразки, потрібно визнати, що наслідки Берестецької битви могли б бути значно страшнішими для України, аніж вони були насправді. Хоча армія, покинута своїм гетьманом, і понесла значних втрат, Івану Богуну і його полковникам вдалося вивести тих, кому пощастило залишитися у живих. Якоюсь мірою це вдалося завдяки тому, що польські жовніри, вдершись у табір, враз послабили натиск, кинувшись грабувати покинуте у паніці майно. Але основну роль у цьому відіграв полководницький талант Богуна і заслон з трьохсот запорожців, залишений ним для забезпечення відступу. Низові лицарі залишилися на шляху десятків тисяч поляків, намагаючись прикрити відхід решти вражених безладом полків. Відчайдухи загинули всі до одного, залишаючи по собі пам'ять у віках, але не пропустили ворога, доки наказний гетьман не відвів людей на безпечну відстань. Про їхній подвиг написав Тарас Григорович Шевченко, сповнюючи серця українців гордістю за своїх предків, що не поступилися у мужності легендарним трьомастам спартанців царя Леоніда. Ось ці рядки:

…Наносили землі Та й додому пішли, І ніхто не згадає. Нас тут триста як скло! Товариства лягло! І земля не приймає…

Цифри втрат українського війська у битві під Берестечком дуже різняться у різних джерелах. Згідно польських, маємо кількість втрат серед козаків близько ЗО тисяч. Радянська історіографія дотримувалася думки, що жертвами берестецького розгрому стали близько 10 тисяч козаків. Але останні дослідження українських археологів не підтвердили навіть цю цифру. На місці трагедії було знайдено останки усього кількох сотень загиблих. Історія відкриває перед нами завісу своїх тайн дуже неохоче, тож можемо лише здогадуватись про справжні масштаби поразки Хмельницького у цій битві. Що ж до політичних наслідків, вони теж не були такими катастрофічними, якими могли б бути у разі повного знищення козацької армії. Поляки не наважилися продовжити війну, і через два місяці, 28 вересня 1651 року, у Білій Церкві був підписаний мир між Гетьманщиною і Річчю Посполитою. Як того можна було очікувати, умови миру стали значно менш привабливими, аніж були у Зборові — реєстр козацького війська зменшувався до 20 тисяч, а самоврядування було обмежено кордонами Київського воєводства. Не дивлячись на такі жорсткі умови, Білоцерківський договір був потрібен Україні. Богдан Хмельницький і його військо отримували можливість відпочити після поразки і накопичити сили для нових баталій. Білоцерківський мир не протримався і року, і вже 2 червня 1652 року козаки взяли реванш за поразку під Берестечком у Батозькій битві.

Продовження війни у 1652 році Битва під Батогом

Як то багато разів відбувалося раніше, умови Білоцерківського договору не могли задовольнити обидві сторони. Хмельницький, якому той трактат було нав'язано після поразки, спав і бачив, як взяти реванш за Берестечко. Він не звик програвати у тій війні, він звик перемагати. Поляки ж все ще мали за прозорим східним кордоном могутнє військо, що загрожувало їм і заважало проводити по відношенню до України колоніальну політику. Тож «холодна війна» у вигляді козацько — селянських повстань на Полтавщині, Чернігівщині і Подніпров'ї, до яких Хмельницький нібито не мав відношення, перейшла в стадію «гарячої» вже на початку травня 1652 року. Саме тоді з легкої руки наказного гетьмана Степана Пободайла і не без згоди Хмельницького запалали Київщина і Брацлавщина. Адам Кисіль, призначений сеймом на посаду київського воєводи, змушений був на чолі свого уряду тікати світ за очі з Києва. Був потрібен лише привід для відновлення бойових дій між Гетьманщиною та Річчю Посполитою. І такий привід дуже скоро було знайдено. Ним стало знамените сватання Тимоша, старшого сина Богдана Хмельницького, до Розанди, доньки молдавського господаря Василя Лупула.

Молдавське питання завжди займало значне місце у відносинах козацтва з Польщею. Не останнє місце воно посідало й у середині XVII сторіччя. У боротьбі із Польщею, як відомо, Богдан Хмельницький шукав союзників усюди. Гетьман чудово розумів геополітичне значення Молдови й важливість контролю над нею. На той час у молдавському князівстві панувала пропольська партія, а Василь Лупул провадив вигідну політику династичних шлюбів. Його старша донька була одружена із Янушем Радзивіллом, князем литовським і одним з найвпливовіших магнатів Речі Посполитої. Саме в цих умовах Богдан Хмельницький, прагнучи домогтися контролю над Молдовою, порушує питання про вигнання молдавського господаря й про передачу князівства в управління українському гетьману. За це Хмельницький навіть пообіцяв Молдові союз з Туреччиною. Оскільки ця інтрига не вдалася, гетьман вирішив діяти в інший спосіб. Розрахунок був очевидний: підпорядкувавши або принаймні нейтралізувавши Молдову як союзника Польщі, Богдан Хмельницький міг убезпечити свій фланг. У 1650 році гетьман організує спільний із кримським ханом набіг на землі Молдови. Формальним приводом для походу було те, що волохи відбили литовський ясир у кримських татар — союзників українців. В результаті набігу було захоплено столицю Молдови — Ясси. Василь Лупул був змушений заплатити данину й укласти з Богданом Хмельницьким мир, згідно якого «бути із ним у вічній дружбі та любові, й проти всілякого ворога стояти із ним, гетьманом, заодно й один одному допомагати, а із ляхами йому, волоському господарю, надалі не складатися і нічого поганого на Військо Запорізьке не мислити. І на тому й на усьому при послах гетьмана Богдана Хмельницького волоський господар присягав…» Підкріпленням союзу мало стати одруження сина Хмельницького Тимоша із донькою Василя Лупула Розандою. Подібний союз створював вкрай несприятливу ситуацію для Польщі, про що недвозначно писав польський магнат Потоцький: «Хмельницький має тепер турків, татар та молдаван і може завдати Речі Посполитій такого удару, що та не встане на ноги». Втім, молдавський господар був явно не в захваті від такого союзу. Після поразки українських військ під Берестечком він спробував його розірвати й почав переговори із Польщею. Тут Богдан Хмельницький як головний аргумент і застосував силу, пославши козацьке військо на чолі з Тимошем до Молдови. Сватання, зауважимо, дуже оригінальне, але воно цілком відповідало духу того часу. Дорогу українському війську спробував перекрити гетьман Калиновський, який також претендував на руку молдавської князівни.

Хмельницький все розрахував вірно — він очікував на такий крок Калиновського і був готовий до нього. Використовуючи добре розгалужену мережу своїх людей у польському стані, гетьман розпустив чутки, що загін Тимоша, з яким той відбуває до Молдови, є не надто великим і не може протистояти сильному війську, якби таке стало на шляху гетьманича. Як пише М. Грушевський у своїй «Історії України — Руси», існував навіть лист Богдана Хмельницького до Мартина Калиновського, у котрому козацький гетьман прохав гетьмана коронного пропустити військо його сина і не чинити перешкод, фактично даючи зрозуміти Калиновському, що виступ Тимоша до Ясс ніяк не пов'язаний з самим Богданом Зиновієм, а отже з владою Гетьманщини. Одночасно з тим Хмельницький і його полководці готувалися дати Калиновському рішучий бій. Війська суперників невпинно наближалися до поля майбутньої битви.

Позиція, вибрана польським рейментарем на рівнині під горою Батіг, була не надто вдалою — кількість війська, що її мав коронний гетьман, була недостатньою для оборони настільки великої місцини. Проте Калиновський чомусь не зважив на такі обставини. Коли його передові дозори доповіли про наближення комонного татарського авангарду, він віддав наказ негайно атакувати противника. Зав'язалася запекла битва, котра тривала на протязі усього дня. За рахунок рішучості і переваги в озброєнні кавалерійських частин поляки спочатку навіть потіснили татар і завдали їм значних втрат. Проте дуже скоро до орд татарського авангарду прийшла підмога, і вони почали домінувати на полі бою — Калиновський був змушений відкликати кавалерію у табір. В укріпленні табору і відбиванні наскоків настирливих татар пройшла решта дня, а на ранок полякам відкрилася картина, від якої жовнірство почало втрачати рештки бойового духу. Користуючись темрявою, до них впритул підійшли і щільно оточили табір основні сили Хмельницького. Перевага козацько — татарського війська у живій силі була очевидною. Проте, не дивлячись на прохання досвідчених офіцерів, які радили Калиновському відступити комонними полками у Кам'янець, залишивши піхоту в укріпленому таборі, він відмовився. Тож коли козацькі комонні сотні спільно з татарськими чамбулами атакували табір, польська кавалерія вийшла в поле й прийняла бій. Це була фатальна помилка Калиновського. Тим часом як частину його війська було скуто у нерівному бою, козаки великими силами кинулися на табір, намагаючись прорвати його периметр. Німецькі ландскнехти Калиновського, котрим було доручено обороняти табір, билися мужньо, але вони не змогли встояти. За кілька годин безперервних штурмів козаки вибили німців з передових шанців, взяли приступом вал і розірвали побудований з возів вагенбург. У польському стані почалась паніка. За згадками очевидців, були серед рейментарів Калиновського навіть такі, хто, обвинувачуючи у поразці коронного гетьмана (мовляв, табір без міри розтягнув і радників слухати не хотів, коли відступити пропонували), підбурював підлеглих схопити Калиновського, зв'язати і у путах передати у руки татарам, купуючи собі таким чином шлях до свободи. Військо коронного гетьмана перестало існувати — залишилися лише натовпи озброєного люду, котрі намагалися врятувати своє життя від ширяючої поряд смерті. Першими покинули поле битви комонні підрозділи шляхти, залишаючи напризволяще свого гетьмана і тих, кому швидкі ноги коней не могли допомогти уникнути козацьких шабель. Вслід рятуючим власні шкури Мартин Калиновський наказав відкрити вогонь. Так і тікали вони, падаючи з коней, один за одним, вражені козацькими списами й кулями тих, з ким пліч — о–пліч мали зустріти перемогу або смерть. Не більше ніж півтори тисячі недобитків змогло врятуватися. На решту жовнірів, оточену в таборі разом з гетьманом, очікувала нерадісна доля. їх було або безжально вбито, або взято у полон. Загинув і Мартин Калиновський. Згідно з непідтвердженими чутками, голову коронного гетьмана було відтято й доставлено до Хмельницького на ратищі козацького списа. Позбулися життя й син Калиновського Самуїл, а також ветеран Тридцятирічної війни ротмістр Зігмунд Пшиємський, староста красноставський Марек Собеський, староста теребовлянський Юрій Балабан, староста вінницький Одживольський та багато інших представників найвпливовішої польської шляхти. Ті, хто потрапив у полон, не надовго пережили своїх загиблих товаришів. Богдан Хмельницький, лютий на поляків за різанину, вчинену минулого року у Берестечку, не пожалкував 50 тисяч талерів, викупив майже усіх полонених у татар і стратив їх, відкинувши саму думку про милосердя. Не зглянувся ні над жовніром, ні над обозним хлопом. Так було замордовано, не дивлячись на протести татар і частини козацької старшини, близько 5 тисяч полонених поляків.

Битва під горою Батіг

Перемогу Богдана Хмельницького під Батогом деякі сучасники порівнювали, і цілком справедливо, з перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римськими легіонами у 216 році до н. є. Вже вкотре після початку війни Хмельницький залишав Річ Посполиту без війська й гетьмана, значно послаблюючи її позиції не лише на теренах України, але й у Європі. Підтвердженням такого стану речей було поліпшення відносин гетьманського уряду з Австрією і Трансільванією одразу ж після перемоги під Батогом. Все більше європейських володарів починали ставитися до Хмельницького і гетьманської України як до факту, який відбувся.

Козацьке військо тим часом в черговий раз обложило Кам'янець, прискорюючи події, що мали статися неминуче — польські гарнізони швидко тікали з пунктів, де вони стояли згідно Білоцерківської угоди, за Случ, котрий знову став кордоном України й Польщі, як було зазначено у Зборівському трактаті. Весілля Тимоша Хмельницького і Розанди Лупул відбулося в кінці серпня 1652 року в Яссах. Союз між Україною та Молдовою, котрий ось — ось мав бути розірваним, оновився. На деякий час південь Гетьманщини було прикрито від польської агресії.

Оборона Сучави Жванецька битва

На думку автора, вірним є порівняння, що його використовують деякі історики, порівнюючи Річ Посполиту епохи війни з Гетьманщиною з Римською республікою періоду Пунічних війн. І аналогія цих двох, на перший погляд зовсім не схожих одна на одну держав, полягає не в економіці чи військовому мистецтві, не в релігії або ментальності. Вона міститься у феноменальній можливості як античного Риму, так і Речі Посполитої епохи пізнього Ренесансу відшукувати воістину невичерпні людські ресурси для продовження війни. І як після Канн і Транзименського озера перед очима здивованого Ганнібала поставали нові легіони римських солдат, так і сейм Речі Посполитої, не втомлюючись, відряджав з року в рік нові полки, хоругви й роти на схід — на знемагаючу від шестирічної важкої війни Україну.

Не став виключенням і 1653 рік. Ще не встигли польські пані і панянки зняти жалобу за своїми батьками, чоловіками й синами, як король і сейм оголосили нове посполите рушення для війни з козаками. Такому рішенню передували не так події в Україні, як у самій Польщі. Справа у тому, що на той час магнатське угрупування, з котрим королю доводилося вести запеклу політичну боротьбу від самого сходження на трон, значною мірою послабило свій вплив на внутрішню політику Речі Посполитої. Не було вже серед живих Ієремії Вишневецького, Миколи Потоцького, Мартина Калиновського і багатьох інших опозиційних королю представників магнатства. Такий стан речей позбавив Хмельницького можливості користуватися протиріччями у польському стані й вести дипломатичну гру, що час від часу дозволяла Гетьманщині й козацькому війську перевести подих і зібратися з силами перед черговою хвилею польської експансії. Навпаки, у Яна II Казимира тепер були розв'язані руки, і він вирішив покінчити з Хмельницьким раз і назавжди. Тож на сеймі, який відбувся у Варшаві в березні 1653 року, було вирішено готуватися до чергової військової кампанії. Податки на військо, від яких й так без міри страждало населення Речі Посполитої, знову було підвищено. Ландскнехти, готові найнятися за відносно невелику платню до будь — кого після того як закінчилася Тридцятилітня війна й необхідність у їхніх послугах на теренах Західної Європи відпала, тисячами пішли під знамена рейментарів коронного війська. Вже в липні 1653 року Ян Казимир, маючи 60 тисяч війська, вирушив на Львів, а потім і Кам'янець — Подільський, маючи на меті розпочати нову фазу війни. Наприкінці липня він став табором під Жванцем, не кваплячись розвивати наступ. Чого ж очікував король? Відповідь проста — Ян Казимир чекав на розв'язку Сучавської кампанії.

Щоб зрозуміти значення битви, в яку була втягнута частина козацького війська, потрібно повернутися дещо назад. В середині XVII століття Сучава, досить велике як на той час місто, вже втратило свій статус столиці молдавських господарів, передавши його Яссам, але все ще залишалося резиденцією Василя Лупула. Сучава не була потужною фортецею, як про те свідчать тогочасні польські джерела, але все ще могла витримувати осади досить великого війська. Саме тому, коли володарі Семиграддя та Волощини вирішили відібрати трон у свата й союзника Хмельницького, Лупул, програвши бої під Фараоні та Сиркою, відступив до Сучави, прикрившись від ворогів її мурами. Гарнізон фортеці, хоч і озброєний кількома десятками гармат, був досить слабким — близько тисячі чоловік. З огляду на те, що новий господар Георгій Штефан мав 7 тисяч війська, близько 10 тисяч семиградців мали привести Іштван Петка і Янош Камені й близько 5 тисяч драгунів поспішали їм на допомогу під командуванням польських рейментарів Яна Кондрадзького, Генріка Денгофа і Себастіана Маховського, сили у осаджених на довгу облогу не могло вистачити. Тож досить скоро у Чигирині з'явився посланець від Василя Лупула, слідом за яким приїхав і сам позбавлений трону господар. Він благав про допомогу, нагадуючи Хмельницькому, що саме союз з козаками й весілля Розанди з Тимошем призвело до вельми нерадісного становища, у якому він опинився. Хмельницький довго не зволікав. Вже за кілька днів ним було віддано наказ шеститисячному козацькому корпусу на чолі з Тимошем вирушати до Сучави. Полки Тимофія Хмельниченка одразу виступили на допомогу обложеним у Сучаві й скоро були у місті, пройшовши без зайвих труднощів повз загони, залишені Григорієм Штефаном для блокування фортеці. Труднощі почалися незабаром — 11 серпня війська Штефана і його союзників почали штурм Сучави.

Фортеця трималася мужньо. Козацький гарнізон, котрий значно поступався нападникам у силі, тримався, не дивлячись на намагання поляків, волохів і семиградців якнайскоріше вгамувати опір. Колони атакуючих вояків знову й знову кидалися до мурів фортеці, встеляли її передові укріплення своїми понівеченими тілами, але не могли приборкати непокірну залогу. Атака за атакою розбивалися об стіни Сучави. Злагоджено відповідали козаки Хмельниченка мушкетними залпами, швидко очищували стіни й галереї від тих ворогів, котрим вдалося пройти рів і вдертися на мури. Влучно била артилерія фортеці, завдаючи шкоди атакуючим або відступаючим ворогам. Проте, хоч і бачив син Хмельницького успіхи оборонців Сучави, але не міг не розуміти, що без значних підкріплень утримати фортецю буде не в змозі. Тому й писав кілька разів батькові у Чигирин листи, у яких прохав допомоги. Що відчував Богдан, читаючи ці листи улюбленого старшого сина? Чому не прийшов на допомогу?

На жаль, для самого Богдана Хмельницького, популярність якого серед козацької старшини значно зменшилась у порівнянні з 1648 роком, ситуація була далеко не простою. Старшина відкрито відмовлялася коритися, заявляючи, що Сучавська кампанія згубна для війська й не потрібна Україні. Багато хто з полковників і навіть генеральної старшини дозволяв собі сперечатися з гетьманом на нарадах, присвячених молдавському питанню й облозі Сучави. Широкого розголосу, наприклад, набув випадок, коли під час походу на Жванець до Хмельницького у шатро увірвалися полковники, обурені рішенням гетьмана йти до сина на виручку. «Доки за сином будеш ходити, України позбудешся!» — сказав тоді гетьману новопризначений черкаський полковник Яцько Пархоменко. У відповідь на це Хмельницький вихопив шаблю й одним ударом відсік Пархоменку руку вище ліктя. Звичайно, цей факт демонструє нам, що гетьман утверджував свій авторитет серед війська, не гребуючи нічим. Проте Хмельницький все ж розумів доцільність сказаного — велике військо до Сучави посилати не можна, а дрібний відділок у 2–3 тисячі козаків не вирішить проблеми. Саме тому Тиміш залишився без підтримки батька перед лицем 30–тисячного ворожого війська.

Тим часом події стрімко розвивалися. 10 вересня почалися найтяжчі бої від початку облоги. Спочатку Хмельниченко, не лякаючись чисельної переваги противника, вирішив атакувати його п'ятитисячним відділком козацтва і навіть досяг певного успіху — козаки захопили ворожі позиції на кількох ділянках оборони семиградців, порубали жовнірів і відкрили вогонь з їхніх же гармат по ворогу, який кинувся на підмогу воякам Петки й Камені. Але розвинути успіх не вдалося. Після потужної контратаки козакам довелося відступати до своїх укріплень, при цьому вони понесли відчутних втрат. Союзники вирішили використати замішання, котре вчинилося в козацькому стані після невдалої вилазки. Ранком 11 вересня вони поновили штурм, кинувши на козацькі вали усі наявні сили піхоти і драгунів. Однак перемога, на яку так розраховував Штефан, не далася в руки одразу. Після запеклих атак на козацькі позиції втрати союзників просто вражали: 1500 молдаван, волохів і семиградців, 800 поляків. Очевидці писали про те, що польські трупи повністю заповнили рів перед козацькими шанцями. У польських драгунів залишився живим лише один капітан, а всі інші офіцери загинули. Незабаром почалися сварки між поляками та їхніми союзниками щодо того, хто ж винен у невдачі штурму. Не додала союзникам бойового духу і наступна ніч. Козаки, користуючись темрявою, здійснили чергову вилазку й атакували артилерійський блокгауз перед польськими шанцями, добре прорідивши жовнірів його королівської мосці. І хоч захопити блокгауз не вдалося, вилазка була цілком успішною. Окрім того, що завдали значної шкоди полякам, козаки захопили трофеї, серед яких був порох. А саме його нестача була на той час досить відчутною у Сучаві — останній штурм поляків, волохів і семиградців козаки Хмельниченка відбивали майже виключно холодною зброєю.

Але військове щастя відвернулося від козаків наступного дня — 12 вересня 1653 року. Під час обходу артилерійських позицій Тимофія Хмельницького було поранено. Вороже гарматне ядро влучило у лафет гармати, біля якої у той момент стояв Хмельницький, і велика дерев'яна тріска з лафета підбитої гармати поцілила в стегно гетьманича. А за кілька днів польським табором поширилась чутка, що Хмельниченко «при смерті, а може вже й помер». З цієї миті почався відлік останніх днів сучавської оборони. Хмельниченко й насправді сильно потерпав від рани. Судячи з усього, уламок лафета, що вразив його, викликав гангрену, яка звела зі світу гетьманича вже за 5–6 днів. Залишившись без ватажка, козаки й рештки молдавського гарнізону не змогли довго протистояти нападникам, хоча й усіма силами демонстрували готовність продовжувати оборону. Все ж 9 жовтня 1653 року гарнізон Сучави змушений був погодитися на умови почесного миру, що його пропонував Георгій Штефан. Наступного дня козаки зі зброєю та хоругвами, присягнувши на вірність королю, вийшли з фортеці. З собою вони мали майже всю армату і тіло покійного Тимоша Хмельницького. Гравці, котрі з напруженням очікували на закінчення оборони Сучави, тепер могли розпочати Жванецьку битву, чим і зайнялися, не зволікаючи.

Богдан Хмельницький знаходився під Жванцем від початку вересня, і до моменту падіння Сучави зумів за допомогою власних полків і татарських орд Іслам—Ґерая надійно блокувати польське військо. Цьому сприяв і той факт, що козаки покійного Тимоша протягом облоги завдали військам семиградського князя Дьєрдя II Ракоці й молдавського господаря Григорія Штефана настільки тяжкі удари, що ті не змогли виконати обіцянку, дану Яну Казимиру, — прислати йому на допомогу значні відділки війська, — обмежившись трьома тисячами найманої угорської піхоти й легкої кінноти.

Від початку бойових дій Хмельницький, добре пам'ятаючи, що кримський хан завжди був союзником непевним, тримався таким чином, щоб убезпечити себе від можливої зради Іслам—Ґерая. Гетьман вирішив діяти супротив хана його ж зброєю, тобто з наміром ослабити взаємно татарське й польське військо, отримуючи від цього власну користь. Під різними приводами Хмельницький намагався примусити татар почати дії проти поляків першими. Частково план гетьмана вдався. Татари щільно оточили королівський табір і почали його облогу. Поляки при цьому опинилися в досить скрутному становищі — майже одразу у їхньому таборі почала відчуватися нестача продовольства й фуражу, люди стали хворіти. У сутичках, котрі відбувалися між татарами й поляками, гинули сотні бійців з обох сторін. Тим часом Хмельницький отримав важливе для себе повідомлення: 1 жовтня Земський собор у Москві нарешті прийняв рішення розпочати переговори про протекторат над Україною і військову допомогу козакам проти поляків. Це рішення московських бояр вплинуло безпосередньо й на перебіг Жванецької битви — як позитивно, так і негативно. Позитивно тому, що князь литовський Януш Радзивілл, котрий готувався вирушити з Литви в Україну на допомогу королю, вимушений був відмовитися від задуму під загрозою інтервенції московського війська проти самої Литви. З негативних же результатів зближення з Московським царством можемо відмітити перший і найголовніший — повний розрив союзного договору між Хмельницьким та Іслам—Ґераєм. Отримавши звістку про переговори Хмельницького з московітами, хан одразу ж припинив бойові дії проти поляків і почав переговори з Яном II Казимиром. Ми можемо припустити, що московська загроза стала лише останньою краплею, адже Іслам—Ґерай досить давно і явно демонстрував своє невдоволення союзом з козаками. Тож можливий протекторат Москви над Україною він розцінив як елементарний привід для розриву з Хмельницьким. Домовленості між ханом і королівською ставкою було досягнуто дуже скоро, чому без сумніву сприяло як небажання татар допомагати Хмельницькому, так і скрутне становище польського війська. 15 грудня 1653 року, отримавши від короля контрибуцію у розмірі 100 тисяч польських злотих, а також таємний дозвіл монарха Речі Посполитої грабувати й брати ясир з Волині протягом сорока днів, Іслам—Ґерай знявся зі Жванця і повів свої орди до Криму, щедро поливаючи кров'ю вбитих і сльозами поневолених свій шлях українською землею.

Окремо варто зупинитися на подіях, що відбулися після розриву між татарами й козаками. Не секрет, що необхідність мати бусурман за союзників гнітила не тільки Хмельницького і генеральну старшину, а й основну масу козацької сіроми. Крім того факту, що козаки як оборонці й поборники православної віри мали за свій обов'язок споконвічну боротьбу з мусульманами, а українське поспільство сотнями літ потерпало від хижацьких набігів людоловів з Криму, Буджаку та Білгородської орди, татари протягом усієї війни показували себе ненадійними союзниками. Тож Хмельницький не міг не розуміти — союз цей непевний і скоро має розсипатися. Але навіть розуміючи це, гетьман не очікував на таку підлу зраду Іслам—Ґерая, яка відбулася після ухвалення ним угоди з королем Польщі. На очах гетьмана Ян Казимир розрахувався з колишніми союзниками козаків життями й майном десятків тисяч гетьманських підданих, а татари, раді такому рішенню, не забарилися скористатися ним.

Тактика татар під час захоплення ясиру, що пізніше за дзвінку монету реалізовувався на невільницьких ринках Криму й Буджаку, була простою, доволі ефективною і вкрай жорстокою. Орда пересувалась, розтягнувшись на кілька десятків верст завдовжки, і при цьому ділилася на дві частини. Перша частина залишалася охороняти обоз і простувала далі попереднім курсом, а друга частина утворювала два крила, праворуч і ліворуч обозу. Ці крила й ставали страшним лихом для будь — якого поселення, котрому довелося трапитися на шляху ординців. Людолови були безжальними. Все, що могло бути придатним, грабувалося, включаючи навіть непоказний селянський одяг, посуд та пожитки. Все населення, котре могло самостійно пересуватися, захоплювалося в полон. Старі, немічні й малі, які були не в змозі здолати дорогу до неволі, нещадно вбивалися. За татарами лишалися лише попіл та трупи. Вбивали навіть свиней, гребуючи згідно з мусульманськими традиціями брати тварин у здобич. Пройшовши таким чином відстань у кілька десятків верст, ординці поверталися до обозу, замінюючи тих, що охороняли обоз. І все повторювалося знову.

Саме на таку долю прирік Україну Ян II Казимир. Богдан Хмельницький розлютився. Ще не встигла зарубцюватися душевна рана гетьмана, котру заподіяла несподівана загибель сина, а тут прямо перед його очима почався безсоромний грабунок українських земель тими людьми, котрих Хмельницький сам запросив сюди в якості спільників для боротьбі проти поляків. Нещадним був Хмельницький, коли особисто повів полки на татар, подекуди до ноги вирубував чамбули людоловів. Не відставали у помсті татарам і полковники гетьмана. Вінницький полковник Іван Богун, отримавши наказ гетьмана оборонити від нападу татар населення Поділля й Брацлавщини, виконав його з таким натхненням, що піддані хана надовго запам'ятали вітання козаків Вінницького полку. Смертельним вітром повіяло в обличчя ласих до грабунку кочовиків, коли вивів вінницький полковник 8 тисяч гетьманського війська їм на згубу. З якою пекельною люттю спрямовував він швидкі комонні сотні й кидався сам зі списом напереваги і шаблею наголо, воліючи вилити на татар все те, що накопичилося у душі колишнього запорожця ще від часів Зборова! Страшною для татар була зустріч з Богуном — подекуди з чотиритисячних загонів залишилося по чотири — п'ять сотень аскерів, котрі, побиті й налякані до смерті, прибувши до ханського коша, ладні були цілувати своїх коней, що винесли їх живими з зубів самого шайтана.

Віддячивши татарам за підступність, Хмельницький повернувся до Чигирина. На нього очікувала скорботна справа — похорон сина, труну з тілом якого доставили у Суботів незадовго перед Різдвом. А за кілька тижнів по тому відбулася Переяславська рада, подія повна протиріч, але, безумовно, дуже важлива для долі України і її гетьмана.

Переяславська рада і її наслідки Продовження війни

Як оповідає історична наука, Богдан Хмельницький почав шукати шляхів до зближення з московським самодержавством задовго до Переяславської ради. Розглядаючи сусідні держави як потенційних союзників у боротьбі з польською короною, гетьман просто не міг не розцінювати Московське царство як одного з таких союзників. Це легко зрозуміти, адже Московщина була православною країною, і цей факт для козацтва мав надзвичайно велику вагу. Крім того, після закінчення «смути», котра вразила Московську державу після смерті Івана IV Грозного, вона почала швидко набирати вагу у якості потужного гравця на теренах Східної Європи. Але чи потрібен був союз із Гетьманщиною Москві у 1648 році, коли Хмельницький спрямовував туди свої листи з проханням про допомогу? Як ми можемо бачити з наслідків переговорів, спроби провести які робилися Хмельницьким від початку війни з Польщею, в Третьому Римі досить прохолодно відносилися до можливого союзу з козаками. Тож не дивлячись на заяви сучасних лояльних до Росії політиків, не все так ясно й просто виглядає у відносинах двох «споріднених» народів — російського і українського, а саме — вперте небажання православного царя простягнути руку допомоги Україні, котра захлиналася в крові, намагаючись скинути ярмо польського католицького панства. Це небажання є фактом, котрий викликає багато запитань. На думку автора, пояснення тут просте: московське деспотичне самодержавство не бачило в народі Гетьманщини того «молодшого брата», котрим пізніше його нарекло. Не бачило союзника і в особі бунтівного чигиринського сотника. Адже чим було те саме самодержавство в Московській державі XVI–XVII сторіч? Втім як і пізніше… московський цар для простого народу був не просто царем. Він був «помазаником Божим», тобто істотою вищою за поняття простої людини, особою, котрій самим Богом призначено панувати над рештою населення. Натомість увесь народ Московської держави був лише рабами царя. І не лише прості селяни! Навіть бояри, тобто феодали Московського царства, вважалися рабами його величності. І цар міг за власним розсудом чинити з їхніми життями все, що йому заманеться. Тож не дивно, що у такій країні будь — який виступ проти влади вважався найважчим злочином. Йому надавалося забарвлення діяння гріховного, зверненого проти намісника Бога на землі, а отже й проти самого Бога. Зайве й казати, що це каралося жорстоко, і навіть після придушення подавалося підвладною державі церквою як факт чогось вищою мірою неправедного та єретичного — з анафемою, прокляттям й супровідними наслідками цього.

Давайте розглянемо тепер, чим з цієї точки зору займався Богдан Хмельницький, кинувши виклик Речі Посполитій і піднявши на війну проти влади десятки тисяч українських селян та міщанства? Людей, котрим, згідно з уявленнями московського самодержавства, самим Богом призначено служити своїм панам і мовчки терпіти наругу. Відповідь очевидна: вірогідно, у Москві скоріше були схильні підтримати Річ Посполиту у війні проти бунтівника Хмельницького, аніж православне козацьке військо у боротьбі з католицькою Польщею. І якщо Московське царство й не надало тієї допомоги полякам, то з міркувань далеких від дбання братерського народу про «молодшого брата», котрому загрожувала небезпека. Для Москви просто було вигідним ослаблення Речі Посполитої, котра загрожувала їй з заходу і була значно сильнішою за Московське царство у серединіХVII сторіччя.

Однак на початку 1654 року багато що змінилося у розподілі сил на європейській арені. За шість років війни, яку вів Хмельницький, він переріс рамки бунтівного ватажка, перетворившись на можновладця, котрого Олівер Кромвель називав «князем та самодержцем України». А козацтво продемонструвало свою спроможність збройною рукою домогтися права на власну державність. Позиції ж Речі Посполитої, навпаки, значно ослабли. Для Москви настав психологічний момент переосмислити своє відношення до Богдана Хмельницького і України, обернувши допомогу йому на власну користь. Україна була надто ласим шматком, аби у Кремлі не зрозуміли необхідності втрутитися у її справи. Отже, як ми бачили вище, 1 жовтня 1653 року Земський собор у Москві прийняв рішення про протекторат над Україною і надання військової допомоги Хмельницькому.

Козацька рада у Переяславі відбулася у січні 1654 року. Вона й закріпила остаточно рішення гетьмана й більшості козацької старшини йти під руку Москви. Всупереч прийнятому в Російській імперії, а пізніше в Радянському Союзі стереотипу про одноголосне бажання козацтва пов'язати свою долю з Москвою, присяга на вірність царю проходила зовсім не так гладко, як то намагалися представити потім радянські вчені. То в одному місці, то в іншому виникали осередки опору намаганням привести український люд до присяги московському цареві. Відомим фактом є відмова київського митрополита Сильвестра (Косова) приймати присягу, а з тією присягою і факт домінування Московської церкви над Українською. Разом з митрополитом відмовилась від визнання протекції уся верхівка Київської православної церкви і лише після досить жорсткого тиску лояльної до Москви козацької старшини митрополит і вище духовенство все ж таки прийняли присягу, як пише Самовидець, «за слізьми світа не бачачи». Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю ряд представників козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко. Не хотіли чути про протекцію Москви Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський (царських представників там навіть побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль. Не присягала Запорізька Січ. Проте ці виступи не змогли вплинути на рішення Хмельницького. Україна вперто простувала назустріч поневоленню і московському пануванню на її землях. Вже в березні 1654 року з'явилися так звані Березневі статті, у яких чітко проглядало відношення до рішень Переяславської ради з боку царських посіпак — договір між Хмельницьким і Московщиною розглядався не як договір про військовий союз, а як васальна залежність Козацької держави від московського царизму. З 11 пунктів тих статей більшість було складено саме в такому дусі. Стаття перша проголошувала, що хоч урядовці в українських містах мали бути з місцевого населення, прибутки, котрі вони отримували, мали надходити царським представникам. У другій статті проголошувалися ліміти, які повинні бути сплачені козацькій старшині з прибутків, отриманих з їхніх же земель. Стаття п'ята проголошувала, що козацький гетьман не має права зноситися з іноземними державами без дозволу царя, а у статті восьмій дозволялося московському війську перетнути кордон України і стати там. Стаття дев'ята проголошувала реєстр гетьманського війська у 60 тисяч козаків, надаючи таким чином царському уряду повноваження регулювати кількість гетьманського війська.

Війна з Польщею не припинилася і після укладення союзу України з Московщиною. Вже у серпні 1654 року почалися бойові дії на Смоленщині й у Білорусі, куди, за наказом Хмельницького, на допомогу московському війську вирушив ніжинський полковник Іван Золотаренко. Сам гетьман очолив полки, що виступали на Волинь, намагаючись потужним ударом звільнити північний захід України від поляків. За кілька тижнів після виходу, минувши Бердичів, полки Богдана Хмельницького вщент розбили поляків, котрі стояли табором між Острогом і Межиріччям. Далі війна перемістилася північніше й точилася головним чином на території Білорусі. Об'єднані війська Золотаренка і Олексія Михайловича Романова захопили міста Полоцьк, Могилів, Друю і Вітебськ. Смоленськ, панування поляків у якому було особливо болючим для Москви, протримався дещо довше. Лише після важкої тримісячної облоги українсько — московське військо примусило капітулювати його гарнізон. Польська армія при цьому зазнала значних втрат як вбитими й пораненими, так і полоненими.

Відповідь Речі Посполитої на похід Олексія Михайловича не забарилася. Вже восени війна продовжилася з новою силою, цього разу перемістившись в Україну. Польський король у черговий раз вчинив спробу відновити своє панування над Поділлям і Брацлавщиною, сповнений рішучості якщо й не повернути всі українські землі, то, принаймні, відкинути козаків за Дніпро і, надійно закріпившись на Правобережжі, готуватися до нової експансії і відновлення свого панування аж до кордонів Московського царства й Кримського ханства. Так це було чи ні, достеменно нам невідомо, але те, що над Брацлавщиною нависла цілком реальна загроза бути відірваною від Гетьманщини, швидко зрозуміли у Чигирині, Путивлі і навіть у Москві. Північний сусід отримував перші плоди своєї влади над Україною — йому пропонувалося пристати до боротьби, яку вже протягом семи років вело стікаюче кров'ю найкращих своїх синів козацтво. Що ж цар, миттєво заходився виконувати закріплену Переяславською радою і Березневими статтями угоду? Жодним чином! Україна знову залишалася сам на сам з ворогом, з тією лише різницею, що Кримське ханство, розгніване договором між Україною та Московським царством, розірвало свій союз з гетьманом і розпочало пошуки нових союзників у Варшаві. Вже у червні туди прибув посол Іслам—Ґерая Суліман — ага, який і передав Яну Казимиру лист хана. У листі обговорювався розподіл військових трофеїв, що їх Польща і Крим могли мати у разі перемоги. Іслам—Ґерай погоджувався віддати короні усі міста й землі, які зараз належали гетьману й царю, взамін прохав собі підкорені Іваном IV Казанське й Астраханське ханства. Такий розподіл, природно, не викликав жодних протиріч з боку короля, тим більше, що був підкріплений обіцянками хана відрядити сто тисяч війська на допомогу у майбутній війні. Тож на сеймовому засіданні, на котре прибув Суліман — ага, шляхта почала, забувши свої звичні суперечки, розробляти проект «вічного договору» з Кримом. Результати договору не примусили довго очікувати на себе — вже наприкінці липня до ставки гетьмана у Чигирин почали прибувати, один за одним, гінці від полковників прикордонних полків. Вони приносили тривожні звістки. Польське військо збиралося для чергового походу в Україну, нарощуючи «м'язи» під Зборовом.

За кілька тижнів до Фастова, де на той час стояв табором Хмельницький, прийшли невтішні звістки. Поляки зайняли Могилів на Поділлі, підтягай впритул до кордону великі реґіменти війська і почали все настирливіше шарпати наскоками Богуна, а також підвладні полковникам брацлавському, Михайлу Зеленському, і паволоцькому, Михайлу Богаченку, землі. У відповідь на це цар Олексій Михайлович дав гетьману зовсім незрозумілий наказ виступати до Луцька і там з'єднатися з військом Трубецького. Складним був для Хмельницького, зв'язаного присягою цареві, той наказ, адже його невиконання могло б призвести до погіршення відносин з Москвою, а виконання ставило під загрозу Брацлавщину, на території якої мали розгорнутися основні події. Не пішов тоді гетьман проти царського наказу, вирушив до Луцька, де й об'єднався, як було домовлено, з московськими полками. Дещо остудили пристрасті посли молдавського господаря Георгія Штефана, що теж прибули до табору під Луцьком і заявили про готовність Молдови прийняти протекцію Москви. А також листи трансільванського князя, у яких той писав про своє бажання дотримуватись миру з Україною і прохав прислати козацьке посольство до свого двору. Але ці невеличкі успіхи гетьманської політики не зменшували шкоди, що її вже відчутно зазнавали села й міста Брацлавського, Уманського, Корсунського і навіть Чигиринського полків від нападів татар і восьмитисячного реґіменту польського полковника Маховського. На зорі вже поставала облога Умані й жорстока Охматівська битва, під час якої козацьке військо і навіть сам гетьман опинилися під загрозою винищення. Загроза була навіть більшою, аніж та, що виникла колись у Берестечку.

Першим до ніг польського війська впав Брацлав. Щоправда, зовсім не такою легкою, як здавалося спочатку полякам, видалася битва за місто. Швидше схожим на парад, аніж на важливу військову експедицію, був підхід війська, очолюваного коронним обозним Стефаном Чарнецьким, до стін Брацлава. Хіба сподівався Чарнецький на серйозний опір? Чарнецький, котрий щойно захопив добре укріплене містечко Тиманівку, залога якого здалася майже без бою після того, як все командування гарнізону зникло невідомо куди, ледве отримавши звістку про наближення польського війська. Але марно сподівався коронний обозний на ключі від міста. Брацлав зустрів нападників рівними лавами кінноти, вишикуваної у полі перед міськими укріпленнями, десятками гармат, націлених на поляків, піхотними сотнями на валах, готовими кинутися у бій за першим наказом наказного гетьмана Томиленка. Кілька атак, проведених Чарнецьким силами легкої кінноти не дали бажаного результату, а вогонь козацьких гармат змусив його відступати значно поспішніше, аби це було схоже на звичайне небажання піддавати ризику авангард. Навіть коли Чарнецький повернувся сюди на початку грудня, перемога не стала для нього занадто легкою — кількаденна запекла битва забрала не лише життя багатьох козаків, самого наказного гетьмана і навіть зятя Хмельницького, сотника Влиська. Погуляла смерть і рядами польського війська — кілька тисяч жовнірів і шляхти не дорахувався коронний обозний у своєму війську після того, як Богун, зачувши про прихід до поляків багатотисячної татарської орди, спалив Брацлав і відступив разом з козаками й міщанами до Умані.

Надто міцним горішком для поляків виявилась і укріплена вінницьким полковником Умань. Так само, як і кілька років тому, під час Вінницького протистояння, міцно засів Богун за міськими мурами. Так само, як і тоді був сповнений рішучості втримати місто і не віддати його ворогу навіть коли б приступом на нього йшла вся без винятку польська армія. Тільки цього разу Іван Федорович мав під своєю рукою не лише Вінницький полк. Тепер до нього приєдналися пошарпані останніми боями, але все ще цілком боєздатні Уманський і Брацлавський полки. Три лінії оборони пролягли спаленим Богуном передмістям. У згарища перетворилися й найближчі хутори, з яких ворог міг би чинити несподівані наскоки. Чистим гірським кришталем заблищали политі водою і перетворені лютим морозом на кригу вали Верхнього міста, де вирішив Богун витримати найважчий удар. Міць і надійність крижаної фортеці не піддавалися сумніву — на слизькі крижані вали неможливо було вдертися навіть за умови, що зверху тобі не намагаються вкоротити віку її захисники.

Шістнадцятого січня, у вівторок, пішли на приступ непокірної Умані польські хоругви. Лівий фланг зайняли німецькі й угорські піхотинці під проводом Лянцкоронського. Здійняли свої хижі хоботи гармати у центрі польського війська, націлились на прихованих за окопом козаків. Сам коронний гетьман командував артилерією і хоругвами центру. Різнобарвною комашнею вкрили скуту холодом землю драгуни подільського ловчого Кароля Потоцького. Дружно вдарили вони на козаків і… відступили, не в змозі щось зробити з чітко організованою обороною міста. Десятки й десятки бездиханних тіл, котрі ще годину тому були повними надій на майбутнє людьми, залишили вони під крижаними мурами, трупи коней і потрощену зброю. Але й тоді не припинилися невдачі польського війська. Ще не встигло сонце сісти за засніжений виднокрай, як швидка вилазка козаків на чолі з Богуном і Зеленським позбавила життя мало не тисячу жовнірів, потрощила і зіпсувала кілька десятків гармат, наробила паніки й сповнила тваринним жахом серця тих, кому пощастило вийти неушкодженим з — під козацьких клинків. Тепер було не зрозуміло, хто ж звір, а хто здобич? Кому, згідно з правилами ведення війни, потрібно оборонятися, а кому чинити потужний натиск, добиваючись перемоги? Відповідь була далеко неоднозначною. А козаки й не думали припиняти атак на вороже військо і наступного дня продовжили свої сміливі контратаки, і ще через день.

А ще через кілька днів відбулися події, котрі замалим не стали найбільшою трагедією для козацького війська, а Хмельницькому мало не коштували життя — гетьман, котрий з кількома полками поспішав на допомогу Богуну, несподівано потрапив у засідку коронного війська поблизу Охматова. Лише непересічний талант полководця допоміг Хмельницькому вийти переможцем у тій битві, а її наслідки перетворити якщо не на перемогу, то, принаймні, на бойову нічию. Польське військо нічого не змогло вдіяти з гетьманом і, поєднавши свої зусилля з п'ятдесятитисячною ордою Менглі—Ґерая, взялося перетворювати Брацлавщину на пустелю. П'ятдесят великих та малих міст ще зовсім недавно квітучого краю лягли руїнами до ніг поляків, десятки тисяч українського люду потяглися кривавим шляхом до Перекопу і невільницьких ринків, захоплені татарами у ясир. І хоча поляки схаменулися, зрозумівши, що втрачають контроль над озвірілими від можливості здобути легку здобич татарами, вплинути на хід подій вони вже не змогли. Весна, котра прийшла на Брацлавщину, застала край розореним так, як не могли розорити його за всю попередню історію тисячі нападників з різних країн.

Заключний період війни Смерть гетьмана

Війна тривала. Наприкінці 1655 року значно змінилося міжнародне становище Речі Посполитої, і змінилося не у кращий бік. У війну проти польської корони вступила Швеція, яка була доволі потужним суперником для поляків. Вкупі з діями Хмельницького і Московського царства це ставило під загрозу сам факт існування польсько — литовської держави. Сторицею відплатила доля Польщі за страждання Брацлавщини. Страшним виявився для Речі Посполитої той рік, настільки страшним, що розмежував усю історію тієї великої й гордої європейської країни на «до» і «після» триклятої війни зі Шведським королівством, до якої призвели необдумані посягання Яна II Казимира на трон у Стокгольмі. Навіть загибель польського війська під Адріанополем під час битви з турками у сиву давнину, навіть поразка під Цецорою та програні Богдану Хмельницькому битви не могли порівнятися з трагічними для Польщі подіями 1655 року. З кількох напрямків почали шматувати тіло Речі Посполитої одразу кілька сильних противників. Князівство Литовське палало під смолоскипами стрільців князя Волконського і козаків відрядженого українським гетьманом ніжинського полковника Івана Золотаренка. З півночі шведський король Карл X переможним маршем пройшов польські воєводства й увійшов до Варшави, внаслідок чого останній з королів династії Ваза, повний горя Ян Казимир мусів рятувати своє життя, утікаючи до Сілезії. З заходу й півдня Речі Посполитій загрожували Семиграддя, Бранденбург, Молдова і Волощина. Зі сходу Хмельницький повторив свій похід 1649 року, вкотре обложивши Кам'янець, пройшовся Галичиною і зупинився під стінами Львова. Тепер він вимагав не лише визнання Козацької республіки в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. «До Вісли! Всю Русь, і Червону й Білу! Всі землі, де здавна живе народ руський — український!» — почули поляки страшні для себе слова. Затріщала Польща як стара латана свитина. І лише татари, ті самі погані бусурмани, союзом з ким звикли докоряти у Польщі Хмельницькому, лише вони виступили на захист королівства, змусивши Хмельницького врешті—решт відступити від стін церкви Святого Юра у Львові й погодитися на запропоновану командуючим міської залоги Кшиштофом Гродзецьким контрибуцію.

Дещо зміцнилася позиції Яна Казимира в 1657 році, напередодні смерті Богдана Хмельницького. Нещасливим для козаків видався похід сорокатисячного козацького війська під командою наказного гетьмана Антона Ждановича і наказного генерального обозного Івана Богуна у Польщу на допомогу полкам семиградського князя Дьєрдя II Ракоці. Вже від початку настрої у війську склалися таким чином, що Жданович, Богун і решта старшини були змушені стримувати обурення козаків. Постачання війська на чужій землі було організовано вкрай погано, і Богун, прикладаючи неймовірні зусилля, буквально вибивав з союзників потрібне війську продовольство, фураж і спорядження. Але навіть його зусилля були недостатніми — угорці звисока дивилися на козаків і обурено заявляли, що не зобов'язані вести постачання української армії. Сутички, які часто — густо виникали між угорськими найманцями Ракоці і козаками, подекуди переростали у справжні криваві драми, у яких гинуло не менше людей, аніж у битвах з дезорганізованими загонами польської шляхти, яка все ще намагалася протистояти нападникам. Все ж із надлюдськими зусиллями Жданович і Богун втримували до пори контроль над ситуацією. Скоро до їхніх ніг впав Брест, а за ним Варшава і Краків. Шляхта і православна, і католицька, благала Хмельницького, звертаючись до нього через Ждановича, про взяття її під протекторат України. Здавалося, все йшло на лад, хоч і з великими зусиллями. І саме тоді, наче грім серед ясного неба, надійшла звістка про бунт у козацьких полках. Невдоволена перебігом війни сірома зібрала чорну раду й відкрито почала вимагати від Юрія Хмельницького, присланого гетьманом на допомогу Ждановичу й Богуну, покинути трансільванців і повертатися додому. Наслідки такого рішення для України могли бути загрозливими — щоб вберегти своє військо від поразки, Дьєрдь II Ракоці був готовий піти на переговори з Польщею й тим самим порушити договір із Хмельницьким. Не було великою таємницею й реакція на переговори Трансільванії і Польщі з боку Волощини, Молдови і Бранденбурга — антипольська коаліція, заради створення якої Хмельницький втратив стільки часу і надлюдських зусиль, мала неминуче розпастися. Такого фіналу досить успішної в цілому кампанії Хмельницький вибачити своїм полководцям не зміг. Одразу ж після того, як у гетьманській резиденції дізналися про бунт і чорну раду у війську Ждановича, його самого, а також наказного генерального обозного Івана Богуна й ще кількох значних старшин було наказано привезти до Чигирина під охороною і стратити. Не зглянувся гетьман ні на колишні заслуги своїх полковників, ані на те, що до бунту козаків довела саме ненадійність трансільванців як союзників. Хмельницький, будучи людиною жорсткою, не хотів і чути виправдань від Ждановича. Що ж стосується Івана Богуна, тут ситуація складалась взагалі цікаво. Не секрет, що від часів, коли Богуна з командирів нижньої ланки висунули на полковницьку посаду, між ним і гетьманом регулярно відбувалися сутички й непорозуміння. Про причини такого протистояння можемо лише здогадуватися. Скоріш за все воно було продиктоване різким неприйняттям один одного як лідерів. Можливо, причиною було й несхвалення Богуном політики гетьмана після невдалих політичних рішень, таких як Білоцерківська угода тощо. Відомо, що Хмельницький своїм старшинам таких речей не прощав, але чомусь Богуну вдавалося не лише уникати гніву гетьмана, а й просуватися все вище, займаючи у козацькому війську все більш впливові посади. Пік конфлікту між Богуном і Хмельницьким прийшовся ще на час облоги Вінниці у 1651 році й пізнішого переслідування козацькими полками польського війська під проводом Мартина Калиновського і Станіслава Лянцкоронського. Тоді, як відомо з непідтверджених джерел, Богун навіть на деякий час зник з війська у невідомому напрямку, а його дружину швидкий на розправу Хмельницький наказав закувати у кайдани. Проте вже через кілька місяців Богун був призначений командувати 20–тисячним козацьким загоном, який вирушав на Волинь для участі у битві під Берестечком.

Але після бунту війська Ждановича ситуація докорінно змінилася не на користь Богуна. Тепер він не міг розраховувати на помилування від гетьмана. Хмельницький жадав крові винних у невдачах. Врятувала приречених на страту смерть Богдана Хмельницького.

27 липня 1657 року Богдан Хмельницький помер. Довга й важка хвороба вкупі з переживаннями після бунту у полках Ждановича й відступу їх в Україну підточили сили гетьмана. Серце його зупинилося. Причиною смерті, на думку дослідників, став крововилив у мозок. Про горе, що несподівано впало на Гетьманщину, сповістили дзвони церков і залпи гармат Чигиринської фортеці. На раді генеральної старшини, котру було спішно зібрано одразу ж після смерті Хмельницького, прийняли рішення поховати гетьмана лише за чотири тижні, маючи на меті дати можливість попрощатися з ним якомога більшій кількості українського люду. Набальзамоване й одягнуте в багатий одяг тіло було виставлено у гетьманській резиденції. Похорон відбувся 23 серпня 1657 року. Обернену в криваво — червону китайку домовину козаки несли на руках 7 верст від Чигирина до маєтку Хмельницького у Суботові, де й поховали поряд із старшим сином Тимошем у нещодавно збудованій Іллінській церкві. Того дня закінчилась для України сповнена перемог і слави доба під назвою Хмельниччина. На порозі була сумнозвісна Руїна. Щоб повною мірою осягнути, яку важку втрату понесла Україна в особі Богдана Хмельницького, варто спробувати проаналізувати явища, що відбулися в наступні кілька десятиліть.

Безвладдя й колотнеча між генеральною старшиною, коли кожен з більш — менш значних урядовців Хмельницького почав перетягувати ковдру на себе, призвела до розколу України на Лівобережну і Правобережну, а потім і до повного домінування Московського царства над українськими землями, яке закінчилося у XVIII столітті скасуванням автономії Гетьманщини і руйнуванням Запорізької Січі. Зрештою Гетьманщина перестала існувати, а Україна — Русь, котра вела свою славну історію від часів київських князів, влилась у склад Російської імперії під принизливою назвою Малоросія.

Епілог

Історія України знала багатьох славних, героїчних і геніальних людей. Знала поетів, письменників, борців за свободу й кращу долю, політичних діячів, нарешті мучеників. Були серед найкращих синів України і славні воїни, які збройною рукою захищали батьківщину від ворогів, стояли на смерть і віддавали своє життя без жалю. Лише мало в нашій історії було переможців, Переможців з великої букви, тобто таких, що перемагали не в одній окремо взятій битві, а в цілій війні. А крім того, отримавши перемогу, могли стати до керма створеної за допомогою їх військового таланту держави й заявити на весь світ: Українська державність існує! Таким був Богдан Зиновій Хмельницький.

Зараз існує багато різних поглядів на діяльність Хмельницького — гетьмана: від щиро захоплених до обережних і навіть таких, що засуджують. Мусимо погодитись, постать гетьмана була повною протиріч. Син православного шляхтича і козак, чиєю справою була війна, Хмельницький жив у складний, навіть жорстокий час. Серед виру битв і походів не було місця м'яким й ліберальним характерам. Жорстокий світ створював жорстоких людей. Тож хіба варто дивуватися, що Хмельницький правив міцною рукою, придушуючи будь — яку спробу невдоволених його владою усунути його від гетьманства або стати на перешкоді здійсненню його планів? Навряд. Буйна й погано контрольована козацька маса ніколи б не підкорилася слабкому лідеру, тож без жорстких заходів у власному війську про війну з Річчю Посполитою годі було й думати. Натомість під владою Хмельницького козаки здійснили таке, про що не могли навіть мріяти десятки козацьких ватажків, котрі наприкінці XVI і на початку XVII століття здіймали знамено повстання проти панування Речі Посполитої на теренах України.

Так само не варто, на думку автора, дорікати Хмельницькому за союз з Москвою, котрий він ухвалив для України і який з часом призвів до втрати суверенітету Козацькою державою, скасування Гетьманщини й поглинання України Російською імперією. Бо хіба міг Хмельницький, який бачив, як страждає Україна, знекровлена семирічною війною проти Речі Посполитої, не розуміти, що протекція сильної країни необхідна, немов повітря, аби не допустити розтягування того, що зібрав він у кривавій боротьбі з різномастими ворогами. Не міг. І прийняв ту протекцію як менше зло, хоча під кінець життя й пожалкував про своє рішення. Відомий, наприклад, такий факт. У 1656 році після перемовин, проведених у Вільно між Польщею і Московщиною, коли поповзли чутки, що московський цар домовляється з поляками віддати Україну назад під польське панування, Хмельницький був не на жарт розлючений. На вимогу московського окольничого Ф. Бутурліна розірвати союз із шведським королем, Хмельницький відповів наступне: «Від шведського короля ніколи не відійду, тому що у нас давня дружба, понад шість років. Шведи люди правдиві; всілякої дружби і приязні додержуються і слово своє тримають…» Чи не на зраду українських інтересів московським царем натякав гетьман? Чи не на можливість зі свого боку порушити умови Березневих статей, у яких гетьману України заборонялося зноситися з іноземними володарями без царського на те дозволу? Звичайно, можна зауважити, що слова і справи — це різні речі, а справи Хмельницького демонстрували його спрямованість на союз із Московщиною. Та як би там було, саме Хмельницький робив те, що не вдалося зробити його наступникам, — втримував молоду Українську державу над прірвою громадянської війни, у котру вона скотилася одразу по смерті гетьмана. Але то вже була історія, писана іншими людьми: героями і мучениками, зрадниками і запроданцями. Ім'я ж славетного гетьмана Богдана Хмельницького і пам'ять про його походи, здійснені задля звільнення України від панування Речі Посполитої, навіки залишаться приводом гордості для його потомків.

1

Вагенбург — німецька назва рухомого табору з возів, яким, згідно з середньовічною тактикою бою, іноді оточували загони бійців.

(обратно)

2

Армата (застар.) — артилерія.

(обратно)

3

Реґімент — частина війська, його відділок.

(обратно)

Оглавление

Переднє слово

Дещо про військову тактику епохи пороху

На службі польських королів і європейських володарів

Напередодні пожежі

Жовті Води і Корсунь — тріумф гетьмана

Битва під Пилявцями Її підготовка, перебіг, наслідки

Осада Збаража Зборівська угода

Трагедія у Красному Оборона Вінниці

Берестецька битва

Продовження війни у 1652 році Битва під Батогом

Битва під горою Батіг

Оборона Сучави Жванецька битва

Переяславська рада і її наслідки Продовження війни

Заключний період війни Смерть гетьмана

Епілог Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg