«Українська історія в «Божому ігрищі: історії Польщі» Нормана Дейвіса»

Борисова О.В УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ В «БОЖОМУ ІГРИЩІ: ІСТОРІЯ ПОЛЬЩІ» НОРМАНА ДЕЙВІСА

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

У 2008 році в Києві у видавництві Соломії Павличко «Основи» вийшла в світ праця англійського історика Нормана Дейвіса «Боже ігрище: історія Польщі» в перекладі українською мовою [1]. У назві цього твору автор використав (думаємо, що вдало) фразу з поезії Кшиштофа Оссолінського (середина ХVІІ ст.) про те, що «поляк між людьми — Господня іграшка насправді». Нам здалася цікавою точка зору Дейвіса на історію України в контексті історії Польщі, адже, самозрозуміло, що історичні долі цих двох країн якнайтіснішим чином між собою пов’язані. Отож, приступимо.

Методологія праці

Норман Дейвіс у передмові до першого видання своєї праці (1970 р) заявив, що не претендує на те, щоб його праця вважалась об’єктивною, адже не вважає об’єктивність узагалі можливою. «Історик, — пише він, — як і фотоапарат, завжди бреше» [1, с. 8]. За його словами, в цій його праці висунута претензія на те, що позначається ним терміном «безсторонність». Дейвіс критикує підходи сучасних польських учених до історії Польщі на тій підставі, що «вони мало відійшли у визначенні польської історії від того, як її трактували довоєнні націоналістичні вчені» [1, с. 10] і репрезентує себе як автора, «який прагне зайняти нейтральну позицію в національному питанні» [1, с. 11].

Тим не менш, найсильнішою частиною його передмови нам видалася все ж таки її заключна частина, де Дейвіс наводить слова папи Іоанна Павла ІІ, сказані ним полякам у 1978 р. про історію Польщі як «спадщину предків, без якої поляки не можуть жити, бо вона є їхньою душею». Дейвіс назвав ці слова Іоанна Павла ІІ могутніми, і зазначив, що «дехто вбирав їх у себе, дехто боявся, але всі поважали» [1, с. 16]. Але ж саме ці слова поляка Кароля Войтили, що став Римським папою, як і їхній коментар Н.Дейвіса, на наш погляд, перекреслюють усе те, що до цього Дейвіс написав про якусь «безсторонню» історію. Адже тільки душею писана історія може стати дійсно Великою.

Сам Дейвіс, уважаємо, відчував похибки власного методологічного підходу, адже сказав, що навряд чи його книжка сподобається і полякам, і їхній владі, хоча, за його словами, він «намагався висвітлювати відносини Польщі з кожним з її сусідів неупереджено» [1, с. 11]. Одним з таких сусідів Польщі є Україна. Тож задамося питанням: а наскільки був неупередженим сам Дейвіс щодо її історії?

Аналіз почнемо, зрозуміло, з Першого тому праці Н. Дейвіса «Від початків до 1795 р.», який має дві частини (перша — до 1572 р., і друга — від 1572 до 1795 р.). Періодизацію Дейвіс, природно, вживає польську. Ми ж, виокремлюючи з його «Історії Польщі» історію України, будемо йти за українською періодизацією.

І том

Середньовіччя

Насамперед звернемо увагу на наведену Дейвісом дуже прикметну фразу Фердинанда Лота, а саме: «Трагедія світу, який не хоче помирати, становить не менш цікаве видовище, ніж усе те, що хотіли б побачити історик і соціолог». Але Дейвіс відносить її до історії Польщі [1, с. 12], що є дивним. Не коментуємо зараз слова самого Лота, які демонструють відвертий його цинізм, адже так міг висловитися лише потомок тих, кого вельми розважали видовища гладіаторських боїв у античному Римі. Нам важливий Дейвіс.

Дійсно, Польщі як держави не було 120 років на мапі Європи, але ж «польський світ» ніхто все ж таки не доводив до «померлого» стану ніколи! Зате поруч з цим світом існував інший світ, справжнє вбивство якого відтворив Іван Франко у двох вражаючих літературних образах: гордого русича із «Захара Беркута» і згорбленого невільника з «Наймита». А це ж був один і то й же світ — світ українства. Це він дуже не хотів помирати. І однією з тих рук, що все ж таки добили його, була рука польська. І дивлячись на ті два образи з творчості І.Франка, запитуєш себе тільки про одне: чому і за що?.. Утім, хіба здатен це навіть помітити, не те, що описати, той самий «безсторонній»?

Польська історіографія тому і не може бути іншою, ніж націоналістична, бо вона за будь-що буде намагатися виправдати «польський світ». Дейвіс цього так і не зрозумів, бо витоково «безстороннє» поставився до трагедії «українського світу», на якій безпосередньо був зав’язаний і «світ польський». Дейвіс цієї трагедії просто не помітив…

А з чого почалося це вбивство «українського світу»? А з того ж, з чого (і це є дуже промовистим) починає свій Перший том «Божого ігрища» Норман Дейвіс. Так, у Списку ілюстрацій до своєї книги [1, с. 21] першою він проставляє «Regina Poloniae» («Королеву Польщі» — чорну Мати Божу Ченстоховську), а в примітці [1, с. 23] пише, що це — найшанованіший символ польського католицизму, ікона, — як він пише, — «мабуть, візантійського походження», яка з’явилася в Польщі наприкінці ХІV ст.

Отож, за Дейвісом, вона була «мабуть, візантійського походження»… Насправді ж це — чудотворна ікона Божої Матері, яку вкрав і вивіз з України в ХІV ст., коли саме й розгорталась польська експансія в українські землі, князь Владислав Опольський! Порівнюючи це вивезення з фактом аналогічного викрадення Андрієм Суздальським чудотворної ікони Богоматері Вишгородської і вивезенням її у Володимиро-Суздальщину (де її тут же перетворили у «Владимирську», ще й «Державницю» — дуже схоже з тим, як робили поляки, чи не так?), українські вчені пишуть, що то була далекосяжна акція — «щоб серце українця тяглося туди, де його чудотворна Богородиця» [2, с. 441].

Так починається вбивство національного світу — зі вбивства душі. І його безсторонньо-бездушно (як це намагається робити Дейвіс) неможливо ні осягнути, ні зрозуміти його причини і наслідки.

Як виразну особливість польського католицизму Дейвіс позначає саме культ Богородиці, який унаслідок католицької реформації досяг вершин поклоніння. Це він розглядає як «нове утвердження місцевої «старопольської» традиції» [1, с. 174]. І серед головних осередків марійського культу він, крім Ченстохови (а ми сказали, звідки саме походила її славетна ікона), називає «Бердичів в Україні», «Борун у Литві» й «Хелм» (тобто — центр української Холмщини. — О.Б.). Однак зазначимо, що всі дослідники феномену Київського християнства і давнього українського православ’я в якості однієї із найяскравіших їх рис відмічають саме культ Богородиці й наявність у Київській Руси величезної кількості богородичних ікон. Тож, звідки саме прийшла та «старопольська традиція», яка в ХVІІ ст. так яскраво засяє в католицькій Польщі, вже можна й запитати.

Але Дейвіс цим не переймається, хоча сам же пише, що православні в Польщі жили «на північних схилах Карпат, сягаючи навіть далеко на захід, навіть до Сянока й Кросна. У Червоній Руси, анексованій у 1340 р., та у Великому князівстві Литовському (див. вище «Борух у Литві». — О.Б.) вони складали панівний елемент. В об’єднаній Речі Посполитій православні становили приблизно 40 % населення. Православні належали до давніх православних єпархій Києва й Новогрудка» [1, с. 175]. Значить, більшість цих православних були українці, православ’я яких було буквально просякнуте поклонінням і пошаною до Богородиці. Таку ж традицію в поляків Дейвіс зве «старопольською», тож, напевне, ученим, які ретельно досліджують будь-які прояви західних впливів на українські релігійно-культурні традиції в часи Середньовіччя, варто було б пошукати і впливів зворотних.

Цікавою є й паралель з російською історією у питанні, коли і як Вишгородська ікона Богоматері стала для росіян «Державніцею», а Чорна Мати Божа — для поляків «королевою Польщі»? Перша захистила московське військо в 1480 р. під час «стояння» татар на р. Угрі (татари злякалися ікони і не наважилися напасти). А з другою теж була подібна історія. Дейвіс пише, що в 1655 р., коли монастир у Ченстохові дивом зберігся від шведських ядер, «культ Діви Марії піднісся до рівня національної релігії. Ведоні, вперше прочитавши речитативом у соборі у Львові (sic! А чому у Львові?.. — О.Б.) молитву «Regina Poloniae ora pro nobis» («Королево Польщі, молися за нас»), започаткував католицьку традицію, згідно з якою Небесну Царицю й далі вважають за королеву Польщі» [1, с. 342]. Тож, напевне, поляки, об’являючи Чорну Матір Божу «королевою Польщі» саме в соборі м. Львова, знали таки, звідки саме походить та їхня «старопольська» традиція культу Богоматері…

Далі — державний символ (теж річ засаднича). А тут уже просто обсміятися можна! У примітці до Аркушу ІІІ ілюстрацій [1, с. 23] Дейвіс пише, що знаменитий Keter Torah («Вінець Закону») зображений над «трьома польськими орлами». Будь-хто з поляків зараз зможе пояснити, чому їх було три. Але звідки перший орел з’явився, щоби потім об’єднати ще двох? Ходити за відповіддю далеко не треба, досить подивитися зображення ґенези польського державного символу на обкладинці польського ж шкільного історичного атласу «Nasza Ojczyzna» (Варшава-Вроцлав, 1986) [3]. Видно, що поляки його тягнуть від зображення птаха з бронзової прикраси часів ще далеко до н.е. Але ж то ніякий не орел! Будь-хто, глянувши, тут же впізнає на бронзовій бляшці… звичайного півня. І як міг орел еволюціонувати з півня, навряд чи хто зможе розумно пояснити. Тому й можна цілком визнати правильним те, що Дейвіс у розділі «Millenium» написав, що неможливо, шукаючи слов’янських коренів поляків, навіть до VІІІ ст., виділити якогось більш-менш стійкого етнічного ядра, щоб його можна було ідентифікувати як польське. Воістину, «важко шукати чорну кішку в темній кімнаті, особливо, якщо її там немає». Немає сенсу шукати поляків серед слов’ян, бо вони — не слов’яни. а ослов’янені кельти, які й мали за свій родовий тотем рудого півня (це, між іншим, підтверджує і сам Дейвіс як у розміщеній на с. 77 мапі «Польська праісторія», на якій чітко видний прохід кельтів у Європу через територію Польщі, так і в матеріалі про кельтів зі с. 80). Утім, поляки й самі це наявно демонструють, що можна побачити дивлячись на ту обкладинку з їхнього ж шкільного атласу. Схоже, що орла поляки теж звідкілясь «запозичили». Напевне, приблизно так, як і чудотворну ікону Божої Матері — привезли в Ченстохову, назвали «Королевою» і зробили руську православну ікону «символом католицизму». Дуже достойно, нічого сказати. Але Дейвіс про це — ні словечка. Ну, він же — «безсторонній». Тільки якось надто вигнутий у «польський бік»…

На с. 44 першого тому своєї праці Н.Дейвіс розміщує мапу «Польські землі» (без позначення часу). На ній до польських віднесені: Україна, Поділля, Червона Русь, Підляшшя, як також і Жемайтія, Литва (Аукштайтія), Білорусь, Молдавія і ще багато чого. До речі, Смоленщина, Сіверщина, Запорожжя, «Дике поле» — ні. Неясно, що саме зображено на цій мапі — етнічні польські землі чи державні? І як бути тоді з Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтським, терени якого згідно з цією мапою й виявляються Польщею привласненими? Хоча Дейвіс каже, що неможливо говорити про «польські землі» [1, с. 65], але це виглядає як крутійство, бо своєю мапою з с. 44 він уже все сказав.

Термін «Україна» Дейвіс, незважаючи на декларовану ним «безсторонність», розглядає цілком у традиції польської націоналістичної історіографії — як такий, що означає землі «на краю», поділяючи цим точку зору тих польських авторів, які намагаються подати Україну як глуху провінцію не тільки християнського світу, а й самої Польщі. Термін «Україна», отже, в Дейвіса є, але він не удостоює його етнічності (пише: «руські селяни», «руські території», хоча щодо литовських теренів пише: «етнічні литовські землі») [1, c. 70]. Білоруси, до речі, теж «не удостоюються» — пише про них, що то було «слов’янське населення, яке мало дуже слабке чуття національної належності».

Проте, як же в такому разі могло так статися, що згідно з його ж малюнком «Слов’янські мови» [1, с. 93] «давньобілоруська мова» була, за його визначенням, «офіційною мовою колишнього Великого Литовського князівства»? Нічого собі «слабке» мали білоруси чуття національної належності, якщо змогли нав’язати Литві свою мову в якості державної (офіційної), так же? Хоча, насправді, офіційною мовою ВКЛ узагалі-то була мова руська. Від неї напряму у Схемі самого ж Дейвіса йде все ж таки не білоруська, а саме українська мова [1, с.83]. Правда, Дейвіс ігнорує навіть дані власної Схеми, адже на с. 132, говорячи про офіційну мову ВКЛ, він подає, що руська мова — це «форма, тепер відома як давньобілоруська мова». А як же українська мова з його ж Схеми? Схоже, що Дейвіс не проаналізував навіть те, що сам же й подав.

Як нам уявляється, Дейвіс усе руське записує цілком у спадок росіян. Тому вираз «предки росіян» у нього є, а ось про українців — ні слова, у нього фігурують предки якихось «русинів» [1, с. 78–79]. Та й дійсно, які в тих українців можуть бути предки, якщо на малюнку «Прабатьківщина слов’ян» [1, с. 79] ще й на VІІ — VІІІ ст. у нього всю Наддніпрянщину s частково Наддністрянщину покриває якась «Іранська». Прабатьківщина, вочевидь, тільки ЧИЯ?

Отож, навіть ранньосередньовічної історії українці, за Дейвісом, не мають, то що вже казати про більш давні часи? Правда, на с. 82 він проставляє термін «середньовічна Русь і Україна». Саме так, як наче то — дві різні речі. Але ж так і буде, якщо всю Русь записувати в спадок росіян, як це робить Дейвіс. Однак термін «Україна» все ж таки, нехай і на 82-й сторінці, з’являється. І виходить, що термін є, а історії немає. Ну, хоч згадав, що «щось таке», нехай і незрозуміле, все ж таки було, і на тому спасибі.

На с. 119 першого тому своєї праці Н.Дейвіс розміщує мапу (7) «Польські землі за Казимира Великого (1333–1370 рр.)», де терен Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського позначено просто «Литва», а українські землі, що їх захопив Казимир у 1340–1349 рр., позначені просто «Русь». Але ж у самих поляків, у тому ж історичному атласі «Nasza Ojczyzna» на подібній мапі проставлено: «Русь Галицька». За Дейвісом же виходить, що ото і є вся Русь як така. Втім, якщо він приділяє стосункам Польщі з Київською Руссю у фрагменті про зовнішні відносини поляків із сусідами [1, с. 107–116] усього пів сторінки на с. 111, то й нічого дивного. Правда, на наступній мапі (8) [1, с. 128] щодо цього терену з’являється вже «Червона Русь». Але цікаво, що, пишучи про короля Людовика Угорського, Дейвіс зазначає, що той уважав «провінцію Червону Русь за окреме князівство», і не дає цьому жодного коментарю. Тож виходить, що так вважав тільки Людовик Угорський. І знов — нічого дивного, адже Дейвіс про Галицько-Волинське князівство (королівство) ніде навіть і не згадав.

Слід торкнутися і погляду Дейвіса на битву 1410 року під Грюнвальдом. У війську, що протистояло тевтонам, він називає «поляків, чехів, литовців, жемайтів, русинів, татар і валахів» [1, с. 137]. Честь перемоги, як він пише, «польські історичні джерела приписують польській королівській гвардії… Російські джерела наголошують на ролі смоленських полків… Більшість сучасних історичних праць трактують цю битву як національну, якщо не расову, битву між німцями й слов’янами, хоча вона, звісно, не мала такого характеру». Не можемо не відзначити, що все ж таки, вочевидь, не випадково Грюнвальдська битва ввійшла в історію як «битва народів», і це визначення входить у протиріччя з вищенаведеною думкою Дейвіса щодо її характеру. Але в аспекті, що нас цікавить, відмітимо, по-перше, що й на початок ХV ст. у нього українців усе так же немає (фігурують «русини»). А по-друге, підкреслимо, що ні поляки, ні росіяни, ні сам Дейвіс «не бачать» того, що в цій битві серед сил ВКЛ були не тільки смоленські полки (до яких, між іншим, тодішня Московія не мала жодного відношення), а й українські корогви. Львівська корогва — під блакитним з жовтим левом прапором, перемишльська — під блакитним з жовтим двоголовим орлом (дуже цікаво. А чи не звідси, а не від кельтського півня, походить той польський державний орел, про якого ми казали вище? — О.Б.), холмська — під зеленим з білим ведмедем між трьома соснами, три подільські — під білим з сонячними ликами, галицька — під білим з чорною галкою посередині знаменами. Були серед збірного війська й інші українські корогви. Але цього в книзі Дейвіса ніц немає.

Щодо ж результатів цієї битви Дейвіс зазначає, що «в німецькій міфології то була катастрофа, за яку помстилися тільки перемогою коло села Таненберг у серпні 1914 р. У радянській міфології то була попередниця Сталінградської битви» [1, с. 137]. Але Дейвіс вважає, що самі наслідки так широко розрекламованої поляками й росіянами перемоги, які можна виявити з умов Торнського договору 1411 р., були надто скромними для такої славетної перемоги. І ця його думка, між іншим, заслуговує на увагу.

Розглядаючи економічний розвиток Польщі в ХVІ ст., зокрема, реформу фінансової системи, внаслідок якої з 1526 р. у Польщі було запроваджено злотий, Дейвіс пише: «Хоч у багатьох місцях і далі використовували стару гривню як одиницю обрахунку, нові гроші з 1569 р. поширилися на Литву» [1, с. 142]. Але ж та «стара гривня» — це ж була грошова одиниця Київської Руси! Але ні її в такому разі унікальна стабільність, незважаючи на те, що Київської держави, яка її, власне, і ввела в обіг, вже на той час не існувало 300 років, ні той очевидний факт, що вона відігравала свою неабияку роль у становленні грошової системи ВКЛ аж до часу самої його унії з Польщею 1569 р. не привертають жодної уваги Дейвіса.

Козацька доба

Термін «козак» з’являється в Дейвіса на с. 153, коли він описує події початку ХV ст., але в дуже прикметному вияві. «Ще 1412 р., — пише він, — великий князь Вітовт почав будувати на правому березі Дніпра низку фортець, лишаючи в них залоги з татарських найманців, відомих як kazaky, або «вільні авантюристи». Як бачимо, козаки у нього — це «татарські найманці». Значить, та незаперечна істина, що українське козацтво виникало й піднімалось саме в боротьбі проти турецько-татарської агресії на українські землі, Дейвісом просто ігнорується.

Далі він викладає традиційну як для польської, так і для московської (царської й радянської) історіографії версію походження козацтва, а саме: «Ці прикордонні осередки приваблювали дедалі більшу кількість слов’ян (sic! Немає українців у Дейвіса. — О.Б.) — селян, що тікали від своїх панів, і злочинців, які ховалися від закону, і стали основою пізніших козацьких поселень». Далі — більше: «Але козаки дуже скоро перейняли грабіжницький спосіб життя татар і наприкінці ХV ст. самі були здатні робити далекі походи в Польщу. 1469 р. вони дійшли до Ярослава на захід від Львова (як бачимо, в Дейвіса то була все-одно Польща. — О.Б.), а 1502 р. — до вигину Вісли коло Сандомира».

Отже, немає в Дейвіса розуміння тієї простої істини, що Степ у всі часи була (і залишається) найважчим для життя простором планети, а вже у ХV ст. так тим більше вона була такою. У ній виживав тільки той, хто вів той єдиний спосіб життя, який тут був можливий, і який не мінявся протягом тисячоліть. Українські козаки, розпочавши процес колонізації й освоєння Степу, що, до речі, високо оцінив у своїх роботах А. Дж. Тойнбі (праці цього видатного англійського вченого чомусь англійський дослідник Дейвіс не використовує, навіть не згадує його імені, що видно з Покажчика імен та прізвищ [1, с. 1075]), не могли мати іншого способу життя, крім степового. І далеко не тільки з прикордонних городян і селян складалися козацькі поселення, а й з тогочасної української аристократії. На чолі перших козацьких загонів стояли такі вельможі, як Ілля та Костянтин Острозькі, Сангушки, Потоцькі, Замойські, Збаражські, Заславські, Корецькі тощо. І тягла їх у Степ зовсім не жадоба наживи, а туга лицарського серця за небезпеками військових пригод, за славою. Не якісь грабунки чи навіть охорона прикордонного населення породили козаччину. Уже в її первоначалах чітко видні ідеальні підвалини, які пізніше й винесли козацтво на чоло української історії. Гасло «За віру й народ!», з яким ішли на смерть ці славетні лицарі, залишилося у спадок усім майбутнім поколінням українців як вияв кришталевого ідеалізму. Для Дейвіса ж усі козаки — розбишаки й бидло. Зокрема, про Северина Наливайка він пише так: «Наливайка, страченого у Варшаві як політичного зрадника, в Україні пам’ятають як мученика за віру» [1, с.176]. Отож, — «політичний зрадник»…

Так «безсторонній» Дейвіс ллє воду на млин найреакційнішої польської націоналістичної історіографії. Не простежується, щоб він розумів, що ті «розбишаки»-козаки мали вагомі причини до того, щоб боротися з польськими поневолювачами, які витікали вже з самої ідеології antemurale («бастіону християнського світу») — як подавали себе в Європі поляки і в часи Середньовіччя й пізніше, аж до кінця ХХ ст., і Європа це сприйняла. У Парижі в 1573 р. на тріумфальній арці, спорудженій на честь сходження Генріха Валуа на польський трон, був зроблений напис такого змісту: «Польщі, найміцнішій фортеці всієї Європи від варварських народів» [1, с. 166]. Тож усі некатолицькі народи, що жили на схід від Польщі, автоматично потрапляли в розряд останніх. Само собою, що першими з них були українці (див. географію).

Більш того, сам же Дейвіс звертає увагу на таку специфічну рису польської шляхти, як її унікальна пихатість і зарозумілість, при цьому пишучи так: «Віра шляхтича у винятковість свого стану породжувала практики, що їх тепер можна було б охарактеризувати тільки як вияв расизму… Шляхта претендувала на свою біологічну унікальність» [1, с. 220]. Невже не ясно, що ті «практики» расистські налаштованої шляхти були спрямовані насамперед проти українців, яких вона трактувала як «варварів», що Європою в поляках тільки підігрівалось? В усі ж часи боротьба за свободу, честь, гідність у світі визнавалась священною. Але виявляється, що на таку боротьбу мали право всі, окрім українців. Воюючи не будь з чим, а зі справжнім расизмом поляків, вони для Дейвіса все одно залишаються «розбишаками» [див.: 1, с. 357].

Утім, українців у Дейвіса і в ХVІ ст. все ще немає — етнонім з’явиться в його книзі вперше тільки на с. 376 і буде стосуватися подій уже кінця ХVІ ст., та й то він уживається якось невпевнено. Адже, наприклад, засновник Запорозької Січі славетний Дмитро Вишневецький фігурує у нього як «наполовину русин, наполовину румун», а князь Ярема Вишневецький (1612–1651 рр.) — як «руський воєвода» [1, с. 394].

Причини повстання Б. Хмельницького Дейвісу неясні. Він пише [1, с. 390], що йому «незрозуміло, що сталося 1647 р.», адже король Владислав ІV домовився з делегацією козацької старшини, серед якої був і Хмельницький, про спільний похід проти турків і татар. Хмельницький розцінив, що його зрадили, коли в самостійний похід пішов «руський воєвода» Ярема Вишневецький, і напав на Ярему, покликавши на допомогу татар, замість того, щоб воювати з ними. Проект української аристократії щодо домагання від польського короля згоди на проголошення «українського короля», одним з претендентів на якого й був Я.Вишневецький, Дейвісу явно не знайомий, тому він і не розуміє, чому Хмельницький заявив, що його зрадили.

Дейвіс також не виводить ні з посилення феодально-кріпосницького гніту, ні зі свавілля євреїв-орендарів (про що, до речі, сам же пише, аналізуючи правління Жигимунта ІІІ Вази [1, с. 371–374]), ні з расистського релігійно-політичного польського гніту причин великої Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. — у нього навіть такого терміну в книзі немає. «Повстання Хмельницького» він розглядає в загальному контексті того періоду в польській історії, який самими ж поляками зветься «потопом» [1, с. 390–391]. Ні термін «народне повстання», ні термін «соціальна революція» щодо цієї історичної події він не визнає [1, с. 391], натискає на деструктивні наслідки «повстання Хмельницького», не погоджується з його характеристикою в українській і радянській історичній науці. «Він, — пише Дейвіс, — був дезертир з армії Речі Посполитої, де мав ранг писаря…Він чаїв глибокий, особистий і зрозумілий гнів проти місцевих магнатів, зокрема, Яреми Вишневецького… й тому прихилився до Січі як до природної гавані всіх утікачів і невдоволених…Він не мав іншого вибору, як воювати до кінця. Адже інакше його б повісили як зрадника. Іскри його опору розпалили пожежу, розміри якої він навряд чи міг передбачити. А невдовзі на Україні його ж козаки битимуться за своє життя проти його-таки московських покровителів» [1, с. 392]. Отож, маємо ще одного «зрадника» — такого ж, як і Северин Наливайко. Ще й дезертира… Класно, правда?

Для Дейвіса Богдан Хмельницький так і залишився великим бунтівником. Великого українського гетьмана, який сказав у 1649 р. польським послам: «Визволю народ весь руський від лядської неволі по Віслу», він поставив на один щабель з польським авантюристом тих же часів — Єжи Любомирським [1, с. 393], хоча про Хмельницького знала в часи його життя та діяльності вся Європа, як знає і досі, а про Любомирського — хіба що ті з поляків, кого він скривдив та їхні потомки. Утім, слід зазначити, що Дейвіс вельми послідовний у своїй різкій критиці московської політики щодо Польщі протягом історії, а відповідно, Б. Хмельницький, який повернув вісь геополітичної орієнтації України на Москву, об’єктивно й не міг дістати в нього позитивної оцінки. Але де ж тут «безсторонність», га?

Не дістала у Дейвіса позитивної оцінки і родина Вишневецьких, з якої вийшов найзапекліший ворог Б.Хмельницького — Ярема Вишневецький. Те, що ця родина висунула після смерті в 1672 р. короля Яна-Казимира зі свого середовища претендента на польський трон, не видається Дейвісу дивним, пояснюючи це тим, що Вишневецькі були однією з найбагатших сімей у Польщі (ну, й що? Радзивілли були багатшими. — О.Б.). А далі Дейвіс висловлює таку цікаву думку: «Проте ніхто не сподівався, що вони дадуть такого нікчему, як Михайла-Корибута Вишневецького (1640–1673), сина князя Яреми…, бездоганного пішака честолюбних покровителів. Гора тієї магнатської родини породила королівську мишу… Вкрай важко дізнатися, чим він, власне, займав свій мозок. Він помер 10 листопада 1673 р., переївши солоних огірочків» [1, с. 394]. Дійсно, рік його королювання був украй ганебним для Речі Посполитої і навряд чи щодо цієї особи нам варто втішатися тим фактом, що українець таки зійшов на польський трон.

Утім, син ще одного, як пише Дейвіс, «руського воєводи» — Яна Собеського, який народився в Олеську на Львівщині, став усе ж таки видатним польським королем Яном ІІІ Собеським (1629–1696 рр.). Не випадково в його листах Дейвіс фіксує багато «галліцизмів», а в його характері відмічає притаманну братству магнатів «південно-східних провінцій Речі Посполитої виразну орієнтальну традицію» [1, с. 399]. Нічого з цього Дейвісом не розглядається як хоча б опосередкований «український слід» в польській історії, адже для нього і на початку ХVІІ ст. Львівщина не є українською землею, а все тією ж «Червоною Руссю» [1, с. 408]. Вага України в Східноєвропейському ареалі залишається для Дейвіса непомітною, хоча сам він неодноразово звертає увагу на те, що свої претензії на «великоросійськість» Московія змогла реалізувати тільки тоді, коли остаточно у 1667 р. забрала в Речі Україну. Саме після цього свого збільшення Росія і відновлена Австрія, — пише Дейвіс, — «постали як великі держави. У Речі Посполитій і в Османській імперії вже легко було впізнати двох європейських інвалідів» [1, с. 406]. Пише, але не аналізує, чому сталося саме так? Щоправда, він гарно показує на прикладі Речі Посполитої «давні й таємні правила російської гри», згідно з якими «суперників знезброювали обіцянками захисту, а жертву не ковтали пожадливо, а потихеньку пережовували» [1, с. 428]. Ці «давні й таємні правила російської гри» були ще раніше від поляків випробувані на українцях, але в Дейвіса відсутні навіть спроби провести такі потенційно дуже плідні паралелі. На жаль.

Коліївщину — велике українське повстання, спрямоване проти Барської конфедерації, Дейвіс називає «так звана Коліївщина» і каже, що то була «різанина легендарних масштабів, близько 20 тис. католиків і євреїв, зігнаних відповідно у церкви й синагоги, були холоднокровно вбиті. Повстанці створили гасло: «Лях, жид і собака — віра однака», і за три дні розгнузданого насильства вбили майже двісті тисяч людей» [1, с. 431]. З тією обставиною, що жорстокість поляків протягом історії відносно українців жодних меж не мала і сама викликала відповідні дії української сторони, Дейвіс зіставлення не робить. А те, що євреї, хлинувши ще на поч. ХVІІ ст. саме в «південно-східні польські провінції», тобто в українські землі й швидко опанувавши там орендну систему, стали нещадними експлуататорами місцевого населення, він сам же гарно показує в передуючих частинах роботи [див.: 1, с. 173–174], але в контексті причин повстань українців ніяк це не аналізує.

Далі, кажучи про придушення Коліївщини, Дейвіс вірно зазначає, що «повстання було придушене з не меншою жорстокістю». Залізняка росіяни заслали до Сибіру, а «його головного помічника — Івана Гонту — передали полякам, і вони живцем здерли з нього шкіру й четвертували» [1, с.433]. Хоча б характер покарань порівняв — щоб побачити міру жорстокості…

Тому Дейвіс і не зрозумів усієї глибини того факту, що Європа проявила повну байдужість до поділів Польщі (тільки король Іспанії висловився проти). Пише: «Світ був байдужий до долі Речі Посполитої. Усі казали про «провини поляків» [1, с. 433]. А що ж то були за «провини»? Дейвіс мовчить. А, можливо, Європа мала певну рацію в тому? І навряд чи варто було не замислюватися над цим, як це зробив Дейвіс.

Те, що Європа була цинічна до всього, що не стосувалося її самої безпосередньо, зрозуміло, але й про жорстокість, расизм і пихатість поляків знала не по чутках. Поляки від неї отримали те, чого заслуговували — коли їм самим стало погано, вони наштовхнулися на її холодну байдужість. Дейвіс подає тут такі слова Едмунда Берка: «Європа веде себе так, неначе Польща міститься на місяці» [1, с. 435]. Європа оцінила й подальшу ситуацію з поляками, що втратили свою державність і надривалися у намаганнях її відновити, з притаманним їй прагматизмом, який Дейвіс бачить. Пише так: «Поліпшити долю 20 млн. поляків можна було тільки коштом дискомфорту 200 млн. інших європейців». Європа хотіла жити спокійно, а оборона Польщі означала війну. Таку ціну європейці платити не бажали» [1, с. 463]. Не дивно. Адже та «політична гастрономія» тіла Речі Посполитої, «обідувачі» яким, за Дейвісом, «мали великий досвід у теорії «високої кухні» [1, с. 435], була створена руками самих же поляків, бо вони самі протягом століть полюбляли «обідати» Україною не менш вишукано. Їхнє їм же й повернулося.

На цьому Перший том праці Нормана Дейвіса, в якій і днем з ліхтарем неможливо знайти української історії, закінчується.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ІІ том

Другий том твору Н. Девіса «Боже ігрище» історія Польщі» має дві частини, з яких перша «Польща знищена й відбудована (1795–1945 рр.)» є багато більшою за обсягом від другої. У ній (у її першому підрозділі «Narod») автор приділяє велику увагу формуванню ідеологічних та політичних основ польського націоналізму [1, с. 455–510]. І, розглядаючи польські расові теорії, він особливо зупиняється на поглядах Францішека Духінського (1817–1893 рр.), зокрема, на його «російській схемі історії», в якій Духінській твердив, що зв’язок росіян з Київською Руссю був політичною фабрикацією; поляки не мають жодного зв’язку з росіянами [1, с. 470]. Але до чого поляки в темі Київської Руси Дейвіс не пояснив, а саме тут і містилася чи не найважливіша польська націоналістична претензія, до того ж, не будь-яка, а зв’язана з расовими теоріями! Дейвіс цього не бачить, зате зазначає, що «ідеї Духінського були джерелом натхнення для численних наступників і не останньою чергою для українського історика Грушевського» [1, с. 471]. Расистом Грушевський, на нашу думку, був аж ніяким (можливо, й на жаль), але думка Дейвіса про запозичення ним його ідеї «звичайної схеми руської історії» в Духінського цікава.

Нам видається цікавою також і думка Дейвіса про те, що польський націоналізм живився не процвітанням нації, а розчаруванням. Його, як і інші націоналізми Східної Європи, Дейвіс вважає за можливе» вважати негативним результатом панівних тираній, і як такий він часто набував войовничих, ба навіть агресивних форм» [1, с. 473]. На жаль, Дейвіс не розвиває далі думку про ті «інші націоналізми Східної Європи», хоча саме тут він і міг все ж таки побачити підвалини українського спротиву тій же польській тиранії, про яку з таким відвертим негативним почуттям писав у Першому томі своєї роботи. Польських же повстанців ХІХ ст. він намагається зрозуміти. Тому хоча й пише про них, що вони були блискучою, але непрактичною і нечисленною меншиною, а кожна з їхніх «невдалих авантюр провокувала хвилю репресій, що значно збільшували несправедливість, яку вони прагнули усунути» [1, с. 478], але відзначає i те, що в «одному розумінні — а дехто сказав би, що в найважливішому, — повстанці мали величезний успіх. Їхні жертви породили чуття моральної вищості, з яким держави, що поділили Польщу, не мали змоги боротися. Хоча повстанці й зазнавали фізичних страждань, вони піднесли Слово на вершину найвищої поваги в польському суспільстві. Вони стали джерелом натхнення для міфів і поезій, якими могли живитися майбутні покоління. Вони породили несамовиті почуття і захвату, й неприязні, які увічнили пам’ять про їхні вчинки навіть серед тих, хто волів би забути про них. Вони довели, що «Польща», хоч яка вона є, ще жива» [1, с. 479]. Як можна відчути, щодо польських повстанців у серці Дейвіса все ж таки домінувало почуття захвату. Відносно ж українських повстанців — козаків і селян, про яких слово в слово можна все сказане Дейвісом повторити, в його серці знайшлося місце тільки неприязні. А саме вони й доводили y ХVІІ — ХVІІІ ст., що Україна, хоч би якою не була, ще жива.

ХІХ століття буде зовсім іншим для України, воно не дасть таких спалахів української боротьби за визволення, як попередні століття, але й слів Тараса Шевченка «Польща впала та й нас задавила», сказані ним відносно поділів Речі Посполитої, Дейвіс не знає, а відповідно i не враховує. Не бачить він інтегральності України i на початку ХХ ст. — на його мал. Б. «Конфліктні територіальні вимоги різних національностей (бл. 1900)» [1, с. 501] позначено: «Україна» і «Галичина». Тож остання і на початку ХХ ст. для Дейвіса не є Україною, і він так і продовжує звати її мешканців «русинами».

Аналізуючи ж те, з ким вступили в конфлікт поляки у прагненні відродити Польщу, аж після опису конфліктів з єврейством, литовцями й білорусами Дейвіс приступає до аналізу конфлікту з українцями (для нього литовці й білоруси, схоже, більш вагомі претенденти на терени Київської Руси, ніж українці). Він пише: «На південному сході, тобто на південно-західних землях Російської імперії (тобто, все-одно не в Україні. — О.Б.) та в австрійській Галичині поляки вступили в конфлікт з українським національним відродженням. Процес, завдяки якому ця численна галузка східних слов’ян (sic! Визначення! — О.Б.) перетворилася зі строкатої сукупності русинів у згуртовану українську націю, був не менш тривалим і складним, ніж розвиток самої польської нації. Він почався на козацьких землях, відокремлених від Польщі 1667 р., там до 1787 р. існувала напівавтономна гетьманська держава під зверхністю Росії, потім гетьманат ліквідували. Згодом цей процес поширився на території, які після поділів відійшли до Росії та Австрії. Наприкінці ХІХ ст. цей процес ще аж ніяк не закінчився, і в широкому світі суттєва відмінність між русинами й росіянами — аналогічна наявній у Західній Європі відмінності між Dutch (голландцями) і Deutsch (німцями) — загалом була невідома» [1, с. 505]. Як бачимо, українське національне відродження Дейвіс помічає, але чомусь не задається питанням: якщо було відродження (ще й національне), то, значить, було ж що відроджувати, так же? Ось тут чітко видно, як Дейвіс не помітив трагедії українського світу в лабетах польської історії.

Найціннішим же у наведеному положенні з праці Дейвіса ми вважаємо саме розуміння автором суттєвої різниці між росіянами й українцями (хоча він і вперто зве останніх «русинами»). «В царській Росії, — пише далі Дейвіс, — … ранні проводирі русинів запровадили вперше назву українці, щоб уникнути принизливої назви малоросіян, яку дали їм царські урядовці» (тож зв’язку нового етноніму з давнім літописним терміном «Україна» Дейвіс не бачить. Це зрозуміло: він добре знає польські історичні джерела й зовсім не знає стародавніх українських). Дейвіс бачить роль Кирило-Мефодіївського товариства в культурному відродженні ХІХ ст., відзначає також і «могутню романтичну поезію Тараса Шевченка». «Книги походження українського народу» Миколи Костомарова й поезії Тараса Шевченка, на його думку, «виконали для українців те саме завдання, що й твори Міцкевича, Словацького і Красінського для поляків, і певною мірою наслідували їх». А ось твори спровадженого в еміграцію М. Драгоманова, як уважає Дейвіс, спряли розвитку «позитивістської, угодовської течії націоналізму» [1, с. 505]. Що ж до, за його визначенням, «русинів Галичини», то Дейвіс відмічає їхню іншу релігійну приналежність — уніатську, і твердить, що їхню політичну активність живила «серед іншого перспектива примусового навернення до православ’я в разі завоювання цих земель царською армією». Проте поляки вступили в суперництво з українцями, «і на початку ХХ ст. стало зрозуміло, що інтереси українського національного руху значно розбігаються з інтересами польського руху» [1, с. 506].

І тут Дейвіс доходить до важливого висновку: «Два братні слов’янські народи, чисельністю на той час тридцять і двадцять мільйонів, могли б, діючи у згоді, справляти могутній вплив на європейські справи. Натомість, утягнувшись у братовбивчу війну, вони ефективно навзаєм скасували свої зусилля». І з цим його висновком (відкидаючи бажання додати нашу думку про те, хто ж у цьому був більше винуватий) не можна не погодитись.

Розглядаючи стан тієї частини Польщі, що опинилася в складі Російської імперії (у підрозділі «Rossija»), Дейвіс уживає щодо неї термін «російська Польща», підкреслюючи, що цієї назви немає ні в російських, ні в польських підручниках з історії. Але він зважає за можливе її вживати, бо, на його думку, вона «аналогічна «британській Ірландії», «австрійським Нідерландам», «Іспанській Італії», або, в попередньому періоді (що важливо! — Авт.), «польській Україні» [1, с. 511]. Однак якраз для того самого «попереднього періоду» щодо України Дейвіс і не вживає такого підходу, що ми відмічали в першій нашій статті. Ніхто не вимагає від Дейвіса того, щоб він писав історію України в книзі, яку він присвятив Польщі, але свої ж власні підходи, напевне, варто було б уживати не тільки до поляків. Це дало б йому змогу позбутися неінтегральності в підході до України й побачити ще з ХІV ст. Галицько-Волинське князівство, окуповане поляками, що стало так би мовити «першою польською Україною» (а не «Червону Русь»), «литовську Україну» (а не просто Литву), згодом — «другу польську Україну» (а не просто Галичину, Поділля, Волинь тощо). Річ Посполиту й «другу Річ Посполиту» він бачить, а ось щодо України, землі якої й складали головний інтерес для обох, нічого подібного не помічає навіть у контексті польської історії. Неінтегральність у підході до України i не дала йому можливості зрозуміти, що поділ України між Росією й Польщею 1667 р. був актом ганебним, за який поляки несуть таку ж відповідальність, як і росіяни.

У цій частині свої роботи Дейвіс докладно аналізує знамениту тріаду графа Уварові «православіє, самодержавіє, народность». І тут ми можемо виявити (попри те, що Дейвіс не робить ніяких узагальнень щодо української історії) дуже цікаве його спостереження. Так він зазначає, що «на практиці принцип православ’я найтяжче бив по тих людях, чиї погляди були найближчі до догм офіційної релігії, насправді не збігаючись з ними (ось тут «під прес» російської системи потрапило українське православ’я, але Дейвіс його не знає, тому i не аналізує. — О.Б.). Він здебільшого не чіпав мусульман і досить легко досяг modus vivendi з протестантами. З набагато більшими підозрами ставились до євреїв і католиків, що й самі мали власні ортодоксії. А ось до греко-католиків, або ж уніатів, ставилися з безмежною ненавистю. Тож якщо протестанти колишньої Речі Посполитої досить легко могли влаштуватись на царську службу, а євреї та католики зазнавали спорадичних дискримінацій, уніатів систематично переслідували… до уніатів ставилися без жодних двозначностей. Як нащадків громад, колись прихильних до православної віри, їх вважали не просто за єретиків, а за відступників. Катерина ІІ усунула всіх уніатських єпископів, крім одного, й підпорядкувала церковну ієрархію Консисторії, цілковито залежній від держави. В 1770-х, 1890-х, а потім у 1830-х і 1869-х рр. для здійснення масових навернень використовували військову силу. Книжки палили, церкви руйнували, священиків убивали, в церквах правили відповідно до православного обряду в затінку багнетів. 1839 року всі контакти між уніатською церквою в Росії й Римом були розірвані. 1875 р. офіційно скасовано Берестейську унію» [1, с. 518].

І як же Дейвіс оцінює це все, адже видно навіть неозброєним оком, що такі брутальні дії самодержавства були спрямовані саме проти українців? А просто. Пише, що «принцип православ’я» як державна ідеологія «гостро суперечив польській традиції плюралізму, індивідуального сумління й толерантності». Ось і все. Хоча дозволимо собі, дивлячись на ту «польську традицію» з українського боку дуже засумніватися у польському «плюралізмі й толерантності». Чому ж ми вважаємо цей фрагмент з праці Дейвіса важливим? Тому що описане російське ставлення до уніатів, продовжене в СРСР після 1946 р. аналогічним ставленням влади до них, може нам пояснити сучасне неприйняття галичан з боку східних українців. Це ставлення до них як до відступників, загострене в часи Другої світової війни антикомуністичним характером повстанського руху західних українців, збереглося аж донині. Дейвіс же дає можливість неупереджено показати його підвалини й чітко зв’язати ментальність сучасних мешканців Сходу України з тією тріадою графа Уварова. Правда, знов звертаючись до проблеми ставлення російської влади до уніатів та їхньої церкви, щоб відзначити той факт, що від нещадного російського терору уніати тікали й знаходили собі притулок у Галичині, Дейвіс таки робить певний зв’язок з новітніми часами, зазначаючи, що «спричинений несамовитим фанатизмом терор, якого вони (уніати. — О.Б.) зазнавали, був справжнім духовним попередником ідеологічних чисток радянської доби» [1, с. 605]. Але ця думка ним узята з праці польського священика Едварда Ліковські (бо стоїть відповідне посилання), тож навряд чи сам Дейвіс її як слід усвідомив.

Характеристика ж Дейвісом політичного стану «російської Польщі» виказує паралелі між становищем поляків і українців у імперії. «Не можна сказати, — пише він, — що вона просто була під російською окупацією. Ті землі були не просто окуповані, а анексовані та інкоропоровані в головний політичний організм Росії. Хоча вони зберегли притаманні їм особливості, як і всі провінції імперії, вони були такою ж самою частиною Росії, як і Україна, Крим і Закавказзя» [1, с. 520]. І тут він робить важливе зауваження, а саме: поляки воювали проти поляків же, беручи участь в усіх битвах російської армії на міжнародній арені (а поляки-емігранти виступали на боці протилежних таборів), а також брали участь у придушенні всіх польських повстань [1, с. 521]. Дуже схоже на те, що було з українцями. І тут не може не виникнути питання: чому ж наслідки такого явища в поляків виявилися іншими, ніж в українців? У поляків немає ненависті комуністів проти «аківців», в’язнів проти надзирателів тощо, як це є в українців-східняків проти галичан як «бандерівців» і донині. Але це питання треба адресувати не Дейвісу, а нам самим.

Дейвіс наводить слова Ю.Пілсудського, що Росія — це «азіатська звірина, прихована європейською маскою». Проте він доводить, що до всіх народів імперії царат ставився однаково брутально, а до свого народу (росіян) так найгірше. «Жоден поляк, єврей чи українець, — пише він, — не міг стверджувати, що до нього ставляться нещадніше, ніж до революціонерів, сектантів та конспіраторів з-поміж самого російського населення». Звісно, поляки мали свої сподівання на незалежність, але їм «діставалися ті ж самі процвітання та муки, що існували на той час у країні. Відрізнялися їхні сподівання, а не їхнє об’єктивне становище. На жаль, царат не потурав сподіванням» [1, с. 530]. Об’єктивно, так, але романтично щодо росіян. Дейвіс (як і наївні українські ідеологи перших років незалежності України) не зміг побачити в самих росіянах того, що вони готові на будь-які власні жертви, аби тільки мати імперію, незалежно від її ідеології. Вони самі є носіями цієї «азіатської звірини», це вони ніколи не потурали, не потурають і потурати не будуть ніяким сподіванням ніяких неросійських народів, що в той чи інший спосіб потрапляли в будь-яку залежність від їхніх держав. Режими останніх тільки віддзеркалювали цю чи найважливішу особливість їхнього етнічного характеру.

У підрозділі «Galicia» Дейвіс характеризує стан австрійської частини Польщі. При цьому він каже, що відмінність Західної Галичини від Східної «добре відома» [1, с. 552], але не уточнює, що саме йому відомо. «Згідно з офіційною історичною фікцією, — пише далі він, — нове королівство (Галичини й Лодомерії. — Авт.) мало бути відновленням давно забутого середньовічного королівства, колись підпорядкованого угорській короні (виходить, незалежності у нього ніколи не було? — Авт.); назва якого походила від назви давніх руських князівств — Галицького й Володимирського. Насправді ж воно не мало з ними ніякого природного зв’язку» [1, с. 552].

Ми писали у першому розділі, що Дейвіс жодного разу не вжив терміну «Галицько-Волинська держава», і ось тут стає ясно, що й не міг — він абсолютно не знає про те, що така держава взагалі була й мала тривалий період незалежного існування. Тут його бачення лежить цілком у традиції польської націоналістичної історіографії, адже тоді завоювання королем Казимиром Галицько-Волинського королівства у середині ХІV ст. постає не як окупація, а чимось на кшталт «звільнення руських земель від угорського панування». Так загарбник постає просто ангелом-благодійником.

«Галичина, — пише Дейвіс, — народившись унаслідок грішної угоди Марії-Терезії з Росією й Прусією, від самого початку була небажаною дитиною й ніколи не дійшла справжньої зрілості. Вона відійшла в минуле в жовтні 1918 р., і дуже мало людей оплакували її смерть» [1, с. 553]. Показує він і соціальну поляризацію галицького суспільства, і його національну строкатість та нескінченні національні конфлікти. Для нього українців тут не існує (як не існувало й раніше): пишучи про національний склад Галичини, продовжує вживати термін «русини». Характеризуючи економічний стан краю, зазначає, що це був найвідсталіший регіон імперії. Зубожіння людей було явищем постійним. «Школярі жартували, що живуть у королівстві «Голичини й Глодомерії» — голі й голодні» [1, с. 555]. Економічні, соціальні, культурні й політичні чинники, поєднавшись, посилювали злидні, в яких жила більшість народу, вираз «галицькі злидні» ввійшов у прислів’я. «Один добре поінформований аналітик, — каже автор, — пишучи 1887 р., спромігся довести, що сільське перенаселення в Галичині значно перевершило таке перенаселення в інших частинах Європи й наближалося до рівнів, характерних для Індії й Китаю… приблизно 50 000 людей помирало щороку внаслідок недоїдання, що наближалося до голоду; одна чверть усього населення могла б спокійно емігрувати, щоб решта могла бодай трохи поліпшити свою долю. Серед трьох частин поділеної Польщі Галичина мала найвищий рівень народжуваності й найвищий рівень смертності, а також найнижчі темпи приросту населення й найнижчу середню тривалість життя. Галичина була ще в гіршому становищі, ніж Ірландія на початку картопляного бунту. В порівнянні з рівнем життя в тогочасній Англії пересічний галичанин виробляв тільки одну четверту основних харчових продуктів, їв менше ніж половину звичайної англійської дієти, мав тільки одну дев’яту майнового багатства англійця і отримував від своєї землі насилу одну одинадцяту прибутку англійського селянина, натомість платив відносно свого прибутку вдвічі вищі податки… Галичина могла справедливо претендувати на те, що є найбіднішою провінцією Європи» [1, с. 556–557].

Українців у австрійській частині Польщі у Дейвіса все так же немає — бачимо щодо галичан той же, що й вище, термін «русини». Викладаючи подальші події в краї, в тому числі й боротьбу місцевого населення за покращення тяжкого соціально-економічного стану, а навіть політичну боротьбу періоду «Весни народів» 1848 р., Дейвіс викладає тільки польські справи. Втім, це цілком історично: галицькі українці, незважаючи на свій страшенно злиденний стан у складі Австрійської імперії, під час «Весни народів» підтримували не поляків, а австрійський уряд, через що вся Європа вважала їх реакціонерами й обзивала «східними тірольцями». А в подальшому вони сформували таке своє політичне кредо: «Нехай буде, як буде, аби не було Польщі». Якби Дейвіс звернув на це увагу, то він би побачив, що не тільки ніхто з європейців, а й ніхто з українців не заплакав, коли Польщу було поділено. І, можливо, тоді б замислився, що на таке ставлення в українців були вагомі причини.

Щодо ж відсталого економічного стану Галичини показовим нам видався анекдот про одного польського соціаліста з Варшави (тобто з російської частини Польщі), що його наводить Дейвіс. Соціаліст був затриманий австрійським поліцейським на кордоні Галичини й офіцер запитав у нього, що він розуміє під соціалізмом. Той відповів, що це «боротьба робітників проти капіталу». На ці слова, як пише Дейвіс, «затриманий почув незрівнянну відповідь: «У такому разі вам можна заїхати в Галичину, бо тут немає ні робітників, ні капіталу» [1, с. 563]. Ясно, що це цікаве спостереження пояснює слабкість соціалістичного руху в Галичині не тільки серед поляків, а й серед українців, як також і підвалини теорії Грушевського про «безбуржуазність української нації». Xоча саме тому цю теорію ми вважаємо неправильною, адже в ній Грушевський не врахував становище українців в інших частинах поділеної Польщі. Однак, то вже — наші міркування. Але на них нас наштовхнули спостереження Дейвіса, що не можна не визнати.

Після аналізу стану польського національного руху в Галичині в другій половині ХІХ — початку ХХ ст. [1, с. 562–565], Дейвіс приступає до розгляду українського національного руху в краї, зазначаючи відразу, що він у багатьох аспектах був набагато розвиненішим тут, ніж за кордоном у Росії [1, с. 565]. І тут же підкреслює важливу обставину, яка певною мірою пояснює його ж власну впертість у небажанні бачити українців протягом історії аж до другої половини ХІХ ст. Він пише, що український національний рух у Галичині «довго відмовлявся прибрати собі назву «український» [1, с. 565], і цим констатує незаперечний факт того, що дійсно мало місце. Це — важка й неоднозначна проблема зміни етноніму українцями, процес чого розпочався з середини ХІХ ст. у Східній Україні (підросійській), звідси перекинувся на Галичину й закінчився тут успіхом тільки в 1918 р. з появою Західноукраїнської Народної республіки. Але, вочевидь, не варто закидати англійцю Дейвісу незнання цієї вкрай важливої проблеми, адже навіть в українській історіографії вона представлена ще дуже слабо (крім праці Є. Наконечного «Украдене ім’я», на сьогодні нічого більш суттєвого ми вказати не можемо).

Розглядаючи ж український національний рух у Галичині, Дейвіс обмежується, в основному, переліченням назв політичних організацій, рухів та їх лідерів. При цьому вірно відмічає, що саме народовці почали першими називати себе українцями, що потім поширилося не тільки на інтелектуальних активістів у містах, а й на «селян гуцулів і лемків у Карпатах, що доти мали нерозвинене чуття своєї спільної ідентичності» [1, с. 565]. Але навряд чи те чуття спільної ідентичності було таким yже й нерозвиненим, якщо український національний рух дуже швидко сформував концепцію «Великої України від Сяну до Дону», яку Дейвіс відмічає, i вона надзвичайно швидко охопила все українське населення від того ж таки Сяну до Дону, що виллється дуже скоро в Українську національну революцію 1917–1920 рр., і до придушення якої поляки будуть мати безпосереднє відношення. А по-іншому й бути не могло, якщо сам же Дейвіс пише, що «ситуація до Першої світової війни, коли українці закликали до інкорпорації Галичини як «Західної України» до складу проектованої національної держави, а поляки — інкорпорації як «Східної Малопольщі» до складу незалежної Польщі, чудово ілюструє, що в тодішній Галичині панували грубі упередження й непримиренні прагнення». І тут же додає: «Багатьом галичанам старшого віку така націоналістична політика, напевне, видавалася чимсь вочевидь «негалицьким». Тут у Дейвіса ми бачимо натяк на конфлікт «батьків і дітей». Він — вічний, і старше покоління завжди більш помірковане, ніж молоде, так що тут сперечатися немає чого. Але є нюанси:

1) серед українців старше покоління було проавстрійським, регіонально-галицьким і не сприймало українського націоналізму тому, що боялося, що він призведе тільки до одного — відродження Польщі, бо поляки сильніші (втім, так і сталося);

2) серед поляків старше покоління могло бурчати тільки проти крайніх методів націоналістів, але ні ідеї відродження Польщі, ні ставлення до Галичини як до «Малопольщі» вони ніколи не відкидали.

Далі Дейвіс пише, що «згодом польські коментатори намагалися ретроспективно дивитися на Галичину з поблажливістю й навіть приязно. На їхню думку, Галичина була територією, де польська культура та ідеали були ще живі, натомість інші частини поділеної Польщі стогнали під тягарем онімечення та русифікації. То був «П’ємонт» відроджуваної нації… галицький досвід відіграв важливу роль у підготовці поляків до незалежного статусу, який дістався їм наприкінці війни» [1, с. 566–567].

Відмітимо термін «П’ємонт» і зазначимо, що його вжив першим взагалі-то М.Грушевський (у статті 1905 р. «Галичина — український П’ємонт»), але Дейвіс по це, вочевидь, не знає. Тим не менш, він каже: «Але Галичину слід вважати й за «П’ємонт» українського націоналізму» [1, с. 567]. Тож він цей термін обмежує тільки націоналізмом і не поширює його на всю українську націю, як це він робить з ним щодо нації польської. І в цьому його ставленні є все ж таки велика правда, яку треба визнати. Не пройшло повз його уваги й те, що сам австрійський уряд почасти спеціально «роздмухував польсько-український антагонізм, що переріс у відкриту війну, тільки-но зазнав краху режим Габсбургів» [1, с. 567]. Однак щодо австрійського періоду в історії Польщі Дейвіс фіксує певну ностальгію серед поляків. Таке явище можна помітити й серед старшого покоління західних українців. Тому все те, що далі каже Дейвіс відносно польської дійсності, значною мірою можна екстраполювати на дійсність українську:

«Розумним людям у Галичині не треба було розповідати, що вони жили в бідній та відсталій провінції або що вони — громадяни найслабшої з держав, які поділили Польщу. Водночас вони були вільні від соціально-політичного тиску, що тяжів над польським життям в інших частинах поділеної Польщі. Вони були вільні від культурного імперіалізму Росії та Німеччини, вільні від атмосфери заборон і цькувань, створеної царатом, і вільні від швидких соціальних змін і манії самовдосконалення, що гнітили поляків у Прусії. За це вони були щиро вдячні Габсбургам… Гостре усвідомлення своєї обмеженості й належна оцінка своїх благословен давали їм чуття пропорцій та гумору, яких бракувало в інших місцях… Мабуть, було неминучим, що Австро-Угорщина відійшла в небуття. Але все, що відбувалося далі, не конче було зміною на краще» [1, с. 567–568]. Польська ж дійсність у Галичині відрізнялась від української тим, що українці Галичини страждали від засилля тих же поляків. Це було, напевне, єдиною відмінністю у стані цих двох національних світів «під Австрією», але дуже суттєвою.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Новітня історія

У праці Н. Дейвіса «сліди» новітньої української історії слід було, за логікою, шукати в тих матеріалах першої частини її Другого тому, де викладається матеріал, пов’язаний з відродженням Польщі після Першої світової війни.

Тому ми найперше звернули увагу на главу «Feniks. Відродження польської держави (1914–1918 рр.», але в ньому ми нічого українського не знайшли, хоча уже 1 листопада 1918 р. виникла ЗУНР і розпочалася польсько-українська війна. Але в цій частині своєї праці Дейвіс не приділяє цьому особливої уваги й та ж ЗУНР виринає в наступній главі «Niepidległość» як наче з нізвідки. Однак він знов повернеться до цього періоду в історії Польщі й України, зокрема, в главі «Granice» i, вочевидь, такий його підхід має свою логіку. У главі ж «Feniks» ми звернули особливу увагу на таку фразу Дейвіса: «Крах усього усталеного ладу в Центральній та Східній Європі прирік молоду республіку (Польську. — О.Б..) на низку дитячих сварок у 1918–1921 рр. Одночасно точилося шість війн» [1, с. 740]. Як бачимо, факт ведення поляками одночасно шести війн визначено Дейвісом всього-на-всього «дитячими сварками». Але то вже — справи поляків критикувати це чи визнавати.

Однією з цих «дитячих сварок» поляків Дейвіс називає «українську війну», що «почавшись у Львові в листопаді 1918 р. і закінчилася ліквідацією Західноукраїнської Народної Республіки в липні 1919 р., утвердила польський контроль над Східною Галичиною аж до річки Збруч» [1, с. 740]. Хоча він зазначає нижче, що поляки восени 1919 р. не підтримали «наступ Денікіна на Москву. Переговори про мир зазнали невдачі внаслідок взаємних підозр із приводу майбутнього України» [1, с. 742]. Але, оскільки Дейвіс у попередніх частинах своєї роботи не приділив особливої уваги «українському питанню» ні в історії Польщі, ні в історії Росії, навіть коли Росія й Польща разом рвали Україну навпіл, то й цей факт зіткнення інтересів двох сил — поляків і росіян-монархістів саме в питанні України не стурбував його. Втім, якщо для нього польсько-українська війна 1918–1919 рр. була тільки однією з «дитячих сварок» поляків, то й нічого дивного.

Отже, західні українці опинились у складі міжвоєнної Польщі, яку Дейвіс слідом за польською націоналістичною історіографією зве «другою Річчю Посполитою» [див., зокрема: 1, с. 606, 614, 868]. При цьому Дейвіс відмічає, що політичні погляди керівних сил міжвоєнної Польщі «були безсоромно націоналістичні. «Польськість» стала критерієм респектабельності». Самозрозуміло, що цей безсоромний націоналізм поляків був спрямований насамперед проти українців. Але це проходить повз уваги Дейвіса. Він розглядає становище українців у Польщі тільки як однієї з меншин і в кількох абзацах. УВО й ОУН заслужили в нього визначення тільки «терористичних організацій», ОУН же своїми замахами «спровокувала санаційний режим до лютих репресій». Згадує при цьому спеціально створений концтабір для українців у Березі Картузькій і зазначає, що «все більше українці поглядати на Німеччину, шукаючи розради й підтримки» [1, с. 750]. Хоча при тому подає, що в Березі загинуло всього 17 чол. [1, с. 764]. Ясно, що кривди, яких зазнавали західні українці від поляків і близько не йдуть у порівняння з тим, що переживали в 30-х рр. українці під радянським режимом.

Далі українська тематика з’являється в Дейвіса в частинах, де він аналізує стан «польських земель» після «сьомого в польських очах поділу Польщі» — «нацистсько-совєтського» [1, с. 769]. Так, у главі «Golgota. Польща в Другій світовій війні (1939–1945 рр.)» розглядаючи встановлення врядування на поділених польських територіях, він пише про радянську частину Польщі так: «На радянському боці лінії адміністративні заходи намагалися прибрати в шати демократичної процедури…територію південну разом зі Львовом приєднали як «Західну Україну» до Української РСР. На кожній з цих територій НКВС влаштовувало плебісцити для вислову народної згоди. Були підготовлені закриті списки ретельно дібраних кандидатів. Усіх громадян зобов’язали голосувати. Всі випадки утримання, псування бюлетенів і протестів трактували як голоси «за». Нікого не здивувало, коли, згідно з повідомленням, офіційний список здобув підтримку 92 % виборців… Навіть за радянськими нормами цей процес становив разючу театральну виставу» [1, с. 776]. Дейвіс зазначає, що НКВС і гестапо «тісно співпрацювали між собою», але в багатьох аспектах «діяльність НКВС у східній Польщі виявилась на тому етапі набагато згубнішою за діяльність гестапо… Як і в німецькій зоні, населення було просіяне, класифіковане й сеґреговане. Але в даному випадку всі небажані елементи, тільки-но їх виявили, фізично усунули зі сцени подій… Таких самих заходів уживали в Білорусі й Україні» [1, с. 777–779].

Однак, незважаючи на це, в польських землях у ході Другої світової війни почав розгортатися рух опору, якому далі Дейвіс присвячує свою увагу. Природно, що він насамперед і більш за все аналізує польські форми руху опору, потім — єврейські, а після цього приступає до українського. І ось що він пише: «У південних провінціях тієї зони (радянської. — О.Б.), надто на Волині та в колишній Східній Галичині, період, що передував поверненню Радянської армії, був ще більше ускладнений убивчою кампанією, яку згодом назвали б «етнічною чисткою». Історично в тому регіоні жили українці, поляки та євреї. Та після того, як нацисти ліквідували євреїв, одна радикальна українська організація — УПА — скористалася в 1943–1944 р. нагодою ліквідувати поляків. Їхня мета полягала у створенні «суто української України». Озброєні загони налітали на містечка й села, здебільшого вночі, спалювали польські садиби, вбивали поляків, чоловіків, жінок і дітей без ніякого жалю, вбивали ксьондзів і змушували рештки польського населення тікати, тероризували українців, які не підтримували їхніх дій. Жертв, які загинули, слід лічити, мабуть, сотнями тисяч. Утікачів, які внаслідок цих переслідувань бігли на захід позаду Радянської армії і яких досить дивно охарактеризували як репатріантів, налічувалося два-три мільйони. Цей епізод, що не мав собі місця в традиційних розповідях про голокост, протягом п’ятдесяти років був здебільшого відсутній у підручниках історії» [1, с. 795].

Ось так постає УПА y праці Дейвіса. Нічого про акт відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 р., за втілення якого в життя й боролася УПА, в Дейвіса немає, крім С.Бандери він більше нікого з українських націоналістів не називає в своїй книзі, а найперше не називає головнокомандувача УПА Р.Шухевича. Тут видно, що Дейвіс щодо УПА базується на дуже суб’єктивних польських джерелах. Тому УПА в нього вийшла винною і в етнічних чистках, і в появі всіх репатріантів на Заході, а навіть у голокості.

Отже, коли Дейвіс уже в главі «Granice. Сучасні польські кордони (1919–1945 рр.)», пишучи про те, що в українців і поляків ще й до початку війни вже не було можливостей налагодити якісь спільні дії проти спільних ворогів, а тому національний рух українців залишився тільки з одним потенційним союзником — нацистами, а коли Гітлер показав свій норов, то цей рух став зовсім ізольованим, скаже так: «Ті, хто приєднався до Української повстанської армії Степана Бандери, були змушені до кінця Другої світової війни боротися в підпіллі за виживання проти трьох ворогів: Червоної армії, німецького вермахту і Армії Крайової» [1, с. 835], виявляться незрозумілими причини такого становища.

Спроба ж Дейвіса пояснити це так: «Попри всю їхню мужність, їхнє безнадійне скрутне становище було визначене нереальними політичними позиціями і надмірною недовірою до всіх своїх сусідів», знов виставляє «винуватими» тільки самих націоналістів. «Зрештою, — підсумовує Дейвіс, — 1947 р. їх оточили й розбили в Бещадах спільними діями радянської, чехословацької та польської армій» [1, с. 835]. Однак до честі автора слід сказати, що він все ж таки не зупиняється на цьому. Ще раз звертається Дейвіс до теми УПА у главі «Polsca Ludova, Польська «Народна Республіка» (після 1944 р.)». Він пише, що в цей період польські підпільні структури опору антикомуністичного спрямування швидко припинили своє існування, а ось УПА «була змушена боротися далі. Сформована 1943 р. з метою заснування незалежної української держави, вільної від усіх форм гноблення й патронажу, ця армія воювала з не меншою люттю і проти Гітлера, і проти Сталіна, і певною мірою проти поляків» [1, с. 865]. Як бачимо, тут уже Дейвіс відзначає той факт, що УПА боролася на три фронти, але в тексті його праці, на жаль, немає необхідного аналізу такого становища.

Далі Дейвіс пише, що «на Волині, де УПА контролювала великі території, вона почала ворогувати і з польськими, і з радянськими партизанами. Злісні напади тієї пори на польських селян, які не підтримували її, позбавили її згодом симпатій у Польщі. 1945 р. залишки УПА були політично ізольовані й фізично оточені. Затиснуті з трьох боків арміями СРСР, Польщі й Чехословаччини, вони знайшли собі притулок у гірських твердинях Бещад. Після кількох дрібних сутичок із польськими військами вона здобула сенсаційний успіх, зловивши і вбивши 4 квітня 1947 р. заступника міністра оборони генерала Кароля Сверчевського (1867–1947). Після цього її дні були пораховані… Влітку 1947 р. українські села в районі Бещад почали систематично зрівнювати з землею. Все населення верховин — бойків і лемків — розпорошили: тих, хто мав польських родичів, загнали на «повернені території», решту депортували до СРСР. Позбавлені всякої підтримки, рештки бійців голодували, їх силою змушували до покори. Їхні бункери бомбили, криївки і склади висаджували динамітом. Нечисленний загін бійців пробився крізь Карпатський хребет у Чехословаччину, а звідти, подолавши вісімсот кілометрів ворожої території, дійшов до Західної Німеччини, де й знайшов собі притулок. Отак скінчилося те, що офіційні джерела полюбляли називати «боротьбою з реакційним підпіллям». В окремих районах невеличкі загони відчайдухів чинили опір протягом 1950-х років» [1, с. 865].

Отже, можна твердити, що факти щодо УПА в період після Другої світової війни в Дейвіса все ж таки зафіксовані, хоча й без належного аналізу, але вимагати цього від історика-англійця у роботі, що писалася ще в часи існування СРСР i не була присвячена спеціально історії України, було б, напевне, занадто.

Повернувшись же до глави «Granice», зазначимо, що y ній виринає багато важливих історичних моментів, на які Дейвіс не звертав належної уваги весь час у своїй книзі, а тут йому доводиться з ними стикатися. Так, говорячи, що східний кордон Польщі після Другої світової війни породжував найбільше суперечок, він каже, що «його доля була пов’язана з насиченою усобицями історією польсько-радянських кордонів на землях, де жило відносно мало поляків і не було росіян, проте Росія й Польща сперечалися за них протягом сторіч» (с. 820). Але ж це не пояснює, чому цей кордон породжував більше суперечок, причому — у віках, ніж не менш важливий польсько-німецький кордон, і знову ж таки піднімає питання щодо того, що треба було тут Росії, якщо на східному кордоні Польщі росіян ніколи не було? А якщо й поляків тут «було мало», то чия ж то була земля? Дейвіс дає відповідь: «Східна Галичина, відома полякам як Східна Малопольща, а українцям як Західна Україна, безперечно, була територією, де переважали русини» [1, с. 825]. Ось — знов «русини»! З усіма витікаючими з цього наслідками, головним з яких є те, що ніякої української землі, за яку українці мали б право воювати, за Дейвісом, не було, немає i бути не може — точно, як і української мови за графом Валуєвим. Так «українське питання» просто випирає з тематики, що її досліджує Дейвіс, але він необхідного розуміння його, на жаль, не демонструє.

Слід визнати цікавими такі загальні розмірковування Дейвіса, як-то: «Люди, що живуть на островах або на власних субконтинентах, на превелику силу можуть зрозуміти територіальну одержимість народів, замкнених на суходолі. Ніколи не постававши перед перспективою віддати Кент Німеччині або Каліфорнію СРСР, вони схильні з глузливою безтурботністю, якщо не зневагою, дивитися на тих, хто ладен накласти головою за п’ядь землі або за пунктирну лінію на карті. В цьому аспекті пристрасті, пов’язані з історією сучасних польських кордонів, справді дуже далекі від головної сфери зацікавлень англосаксонського світу» [1, с. 813]. Так, але цей підхід він зовсім не застосовує щодо українців та їхньої землі, за яку вони століттями клали голови у боротьбі з тими ж поляками. Тому коли він далі каже, що «полякам не дозволили самим визначати свої кордони» [1, с. 813], то напрошується коментар, що можна собі тільки уявляти, що б поляки навизначали, якби їм таке право було надане. Не можна говорити, що Дейвіс не розглядає претензії українців. Розглядає, але ось, так би мовити, «польську справедливість» щодо кордонів він бачить, а «українську» ні.

Це видно вже по самих його визначеннях. Так, звертаючись ще до подій 1918 р, він каже, що на прикордонних між Польщею й Росією територіях існували «сепаратистські рухи, бажання яких не збігалися з бажаннями ані поляків, ані росіян» [1, с. 823]. Це він тут має на увазі українців і литовців. Як бачимо, в поляків і росіян — «бажання», а y цих двох народів — «сепаратистські рухи»…

Тут Дейвіс торкається й деяких проблем з історії УНР, але дуже побіжно — головно в тому аспекті, який стосується домовленостей між С.Петлюрою й Ю.Пілсудським [1, с. 825]. Конфлікти ж були розв’язані остаточно, як він каже, одним способом — «радянським примусом», хоча далі сам же пише, що в Галичині український національний рух придушили самі поляки [1, с. 825]. То вже в цьому вдумливий вчений побачив би головну причину майбутнього конфлікту між поляками й українськими націоналістами, але Дейвіс цього не бачить.

Більш того, далі він пише, що «від самого початку взявши право до своїх рук, українські лідери зруйнували всі шанси на співпрацю чи компроміс. Своїм одностороннім проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки у Львові 1 листопада 1918 р. вони спровокували поляків на масову відплату, що не вщухала аж поки не була завойована вся провінція» [1, с. 825]. Значить, полякам можна одностороннє створювати незалежну Польщу, а навіть мати право, нехай і не реалізоване, самим визначати кордони, а навіть робити масові відплати, українцям же — ні. Останні виявляються винними в усьому, бо все провокують самі. А це вже нагадує не стільки польські підходи, скільки сучасні російські, за якими, зокрема, винними в українському голодомор 1932–1933 рр. виявляються… самі українці. Тож відносно України й українців у Дейвіса ніякий не «безсторонній» підхід, як він хоче всіх переконати, а звичайний підхід людини з мисленням імперіаліста, що для британця є цілком органічним.

Щодо ж вирішення питання відносно польських кордонів у 1945 р., то Дейвіс відмічає невдоволеність поляків тим, що СРСР висунув претензію перед союзниками на приєднання Східної Галичини до СРСР. І тут він подає цікавий факт: «Черчіл, — пише Дейвіс, — напередодні Ялтинської конференції примусив представника польського уряду Станіслава Миколайчика визнати радянські пропозиції щодо кордонів Польщі так: «Ви на межі знищення. Якщо ви не визнаєте цього кордону, вас викреслять назавжди. Росіяни промчать крізь вашу країну, й ваш народ буде ліквідований» [1, с. 825]. На жаль, Дейвіс не враховує цю фразу Черчилля у своїх підходах до історії України, тому він так і не зрозумів логіки боротьби українців за свою незалежність, яку вони вели вже будучи давно «викресленими» тими ж росіянами. Поляки теж відчули на собі важкість тієї «руки Москви» після 1772 р., але й до середини ХХ ст. це їх ще нічому не навчило.

Що ж стосується того, якими методами встановлювалися кордони Польщі, то Дейвіс фіксує й масові переселення, як він пише, «поляків і неполяків», зазначаючи «нечувану річ — кордони мали пріоритет над людьми», а також фіксує i те, що «принцип національної самовизначеності був відкинутий з цинічною послідовністю» [1, с. 826].

І тут цікавим є таке його спостереження, що Й.Сталін, по суті, базувався на проекті кордонів Східної Європи царського міністра Сазонова, опублікованому в 1914 р. «В короткій перспективі, пише він, — його плани зазнали невдачі, але в тривалій, в руках Сталіна, вони були реалізовані з нелюдською увагою до деталей» [1, с. 826]. Проблемі «переселення», а на ділі вигнання представників національних меншин, найперше — німців і українців, Дейвіс приділяє увагу, але — більше темі вигнання німецького населення, оскільки воно зачепило 16,5 млн. населення [1, с. 868].

Аналізу чи просто навіть якогось опису операції «Вісла» ми в книзі Дейвіса не знайшли. Утім, прикметно, що, за поданням Дейвіса, писали німецькі джерела про цей «варварський вихід». Вигнанці вважали це «за простий акт помсти, натхненний тими самими расистськими і шовіністичними мотивами, які спонукали до таких дій нацистів. Вони стверджували, що стали жертвами актів жорстокості та геноциду й налічують мільйони своїх мучеників» [1, с. 869]. Дейвіс не довіряє цим визначенням, опираючись на те, що цифри жертв не співпадають iз цифрами вигнанців, які надавали польські офіційні джерела. Він вважає неправими обидві сторони, твердячи, що «німецьке населення з тих земель прогнала не «польська помста», а спільна постанова переможних союзників» [1, с. 870]. Виганяли не менш брутально й українців. Все робилося руками поляків, але говорити про «польську помсту» українці теж, виходить, не можуть, а можуть тільки кивати на «переможних союзників». Але ж історія свідчить, що найбрутальніші злочини чиняться саме тоді, коли є на кого скинути власну провину..

Нам видався прикметним той фрагмент, де Дейвіс розглядає цікаву тему щодо різної вимови назв деяких польських міст. Так, зокрема, він подає, що Сталін під час розмови з Миколайчиком на його слова, що Вроцлав тобто Бреслау, був «суто німецьким містом», відповів, що це місто з давніх часів було слов’янським і йому «ніхто не заважає повернутися до своїх давніх історичних традицій». І тут найприкметнішим нам видалося зауваження Дейвіса, що Сталін у тій розмові насправді вживав назву «Борислав» [1, с. 828].

Дуже цікаво, тим більш, що німецька вимова «Бреслау» є схожою з цим. То чиє ж насправді місто Бреслау (Вроцлав)? Дейвіс явно затурбувався з цього приводу, адже нижче заявив, що треба «для давніх часів говорити «Вратислав» [1, с. 830]. Та ж ясно! Нехай хоч західнослов’янська вимова, аби не східнослов’янська, а точніше — українська. А саме тут же й міститься фокус проблеми — у питанні, хто на які кордони мав би претендувати і на якій підставі, i де та історична справедливість, яка була, як каже Дейвіс, у питанні щодо польських кордонів не врахована. Вона не враховувалася уже з дуже давніх часів, до того ж самими поляками — ще тоді, коли Польща виникала як держава. Але Дейвіс цього не бачить, а тому поводиться з українською історією доволі довільно.

Так, щодо того ж Вроцлава він пише, що оскільки його покинули німці, а замість них його заселили поляки зі Львова й привезли сюди університет, бібліотеку тощо, то його скоріш треба вважати «за часткову реінкарнацію Львова, ніж за продовження Бреслау». Але сучасні українці, — пише далі він, — не зважаючи на те, що у Львові живе мало родин, що жили тут до радянської влади, говорять так, ніби Львів завжди був «їхнім містом». «Насправді, — заявляє Дейвіс, — радянський Львів витворили таким самим штучним способом і з тих самих причин, що й польський Вроцлав» [1, с. 829]. Але якщо навіть не враховувати той сталінський «Борислав» (хоча, а чому ні?), все ж таки, напевне, долю цих міст зіставляти було не зовсім коректно — давньоукраїнський Львів після довгих історичних перипетій став знов українським. Що ж тут штучного? Те ж і з Вроцлавом, тільки польським. Штучність же в темі Вроцлава може бути тільки в одному варіанті — якщо Сталін був правий і він колись був, дійсно, Бориславом. Дейвіс правильно відмічає, що «єдиною країною, якій ніколи не належало місто до 1939 р., була Росія» [1, с. 830]. А цього ніхто ніколи i не стверджував.

«Ніде не пояснено, пише далі він — чому в офіційній радянській літературі це місто найчастіше згадують з російськомовним варіантом назви, як Львов». А ось і неправда, бо в СРСР українською мовою Львів завжди звався «Львів».

«Ніде немає навіть натяку на поляків та євреїв, що колись жили в місті», — пише Дейвіс. Теж не правдиво, адже в радянському Путівнику по місту Львів 1962 р., текст з якого сам же Дейвіс і цитує, чітко зазначено, що в середині ХІV ст. «західні руські землі разом зі Львовом загарбали польські феодали» [Цит.: 1, с. 830].

А далі в Дейвіса виринає щось зовсім незрозуміле, адже він твердить, що «назву міста насправді треба вимовляти як В-Р-О-Ц-Л-А-В» [1, с. 830]. І з якої це радості, запитаємо ми, князь Данило Галицький з династії Рюриковичів-русів, засновуючи місто для свого сина Лева i називаючи його в його честь, розмовляв би польською і перед «-лев» уживав би якийсь «вроц-»?.. Дивно. Тому всі подальші розмірковування Дейвіса на цю й дотичні теми ми не вважаємо серйозними.

Тим не менш, якщо не можна погодитися з Дейвісом у тому, що після 1945 р. «українці отримали Українську РСР, що втілила в життя гасло «Великої України від Сяну до Дону» [1, с. 832], адже УРСР аж ніяк це гасло не втілювала ні в яких його аспектах, то з його думкою, що «такі радянські національності, як литовці, білоруси й українці, з іншого погляду, мали небагато причин для радості», можна погодитись.

Про те ж, що про «польську помсту» можна все ж таки певною мірою говорити — принаймні щодо українців, свідчить матеріал Дейвіса, де він описує стан релігійного життя в комуністичній Польщі (як він її називає «третя Річ Посполита» /с. 957/). Так, після опису доволі непоганого життя Римо-католицької церкви Дейвіс зазначає, що в країні легітимно існувало й ще десятка зо два інших віросповідань. І у всіх він фіксує більш-менш нормальний стан розвитку. Але це в греко-католиків. Пише так: «У цьому світлі єдиною деномінацією, яка обґрунтовано могла стверджувати, що страждає від дискримінації, якщо не від активних переслідувань, була уніатська церква, громади якої були розпорошені по західних територіях унаслідок переселення українців в 1945–1947 рр.» [1, с. 918]. Отже, він розуміє, що то була церква саме українців, і її становище промовисто свідчило саме про утиски з боку поляків на національному, а не на релігійному ґрунті. Тож видно, що «польська помста» таки існувала й українців вона діставала, навіть уже вигнаних з рідних земель, всі роки існування тієї комуністичної Польщі.

А щодо расизму поляків сам же Дейвіс це бачить, але подає тонко, в такий спосіб: «Де ще, як не в Польщі, можна було почути, як партійний функціонер характеризує росіян як Untermenschen!» [1, с. 913]. Хоча Дейвіс, посилаючись на якогось «одного дотепника» (напевне, ним був він сам), пише, що «росіян годилося б характеризувати як Ǜbermenschen». Об’єктивна ситуація була близька до другого визначення, але поляки, навіть партфункціонери, так не думали. І таке ставлення було до росіян — панівної нації СРСР! Що ж казати про українців?

В останній главі своєї праці, присвяченій аналізу становища Польщі в період 10 років — від 1980 до осені 1990 р. («декаді Солідарності»), тем української історії Дейвіс не торкається. Тож прослідкувати ґенезу поглядів поляків на проблеми, пов’язані з «українським питанням» у їхній власній історії (якщо така ґенеза відбулася), виявилося неможливим. Одним з найсуттєвіших висновків праці Н.Дейвіса, на нашу думку, є такий: «Якщо поляки хочуть вилізти з тієї духовної гамівної сорочки, в яку їх одягли політичні господарі, їм треба почати, як і їхнім предкам, з нового вивчення своєї історії». І тут він наводить фразу Лелевеля: «Polsca tak, аle jaka?» [1, с. 967]. Нам видається доречним додати, що «нове вивчення поляками своєї історії», щоб бути дійсно новим, повинно включати в себе передовсім перегляд старих стереотипів польської історіографії щодо історії української. Тільки тоді поляки зможуть самі побачити справжню Польщу, а не стояти перед питанням: яка ж вона є чи має бути? Але й українці можуть мати свій зиск з наведеного нами висновку Дейвіса, нехай і зверненого до поляків, — щоб відбутися в цьому світі гідно, треба починати з нового вивчення своєї історії. Перефразовані слова Лелевеля стосуються й їх безпосередньо: «Україна так, але яка?». Правдива польська історія без української неможлива, як і навпаки — правдива українська без польської.

На жаль, Дейвіс так і не зміг цього зрозуміти.

Література:

1. Дейвіс Н. Боже ігрище: історія Польщі / Норман Дейвіс: [пер. з англ… П. Таращук]. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи, 2008. — 1080 с.; іл..

2. Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом / Григорій Лужницький. — Філядельфія, 1954. — 723 с.

3. Nasza Ojczyzna: szkolny atlas historyczny. — Warszawa-Wrocław, 1986. — 24 s.

Оглавление