«Як «народні месники» мстили народові: Про деякі особливості совєтського партизанського руху на території України в роки Другої світової війни.»

Олександр Гогун Як «народні месники» мстили народові Про деякі особливості совєтського партизанського руху на території України в роки Другої світової війни

У радянській історіографії й міфології картина нацистської окупації СССР представлена кількома доволі простими схемами. Зокрема стосовно комуністичного партизанського руху було висунуто низку постулатів, за рамки яких донедавна просто заборонялося виходити:

— совєтські партизани мали всебічну підтримку мирного населення;

— головна мета партизанського руху — боротьба з німцями, другим завданням був захист населення від терору та репресій ворогів;

— матеріально й матеріально-технічно "народні месники" забезпечували себе за рахунок трофеїв, забраних у противника, при чому частину з них повертали місцевому населенню.

У совєтські часи ці тези, завдяки багаторазовому повторенню, досить міцно закріпилися у свідомості населення, і в останнє десятиліття практично не зазнавали переоцінки. Працюючи над темою національного українського повстанського руху, автор натрапив на низку документів, які прямо чи опосередковано вказують на провокаційну й репресивну роль совєтських партизанів на окупованій нацистами території. Оскільки червоні партизани були інструментом тоталітарної держави, що перебувала в стані війни, мирні мешканці окупованих територій стали заручниками двох тираній — гітлерівської та сталінської.

Спираючись на доступний дослідникові комплекс документів, ми розглянемо репресивно-каральну функцію партизанів на прикладі ситуації в Україні. Зазначимо також, що оприлюднені в Латвії у ході справи Василя Кононова матеріали й низка введених в обіг документів про окупаційний режим у Білорусі1 свідчать: таку ж функцію партизани виконували й на інших окупованих територіях СССР.

"Всенародна підтримка совєтських партизанів"

Тут необхідно зробити короткий екскурс в історію партизанського руху України в роки совєтсько-німецької війни.

Керуючись доктриною "малою кров'ю на чужій території", РККА й НКВД-НКГБ не підготувалися до ведення партизанської війни на власне совєтській території. Проте відступаючи, війська все ж встигли залишити підпільні комуністичні структури, більшість з яких викрили німці (а часто вони й самі здавалися) у перші місяці окупації. Партизанський рух 1941 року в Україні переважно був представлений погано організованими угрупованнями оточених і розбитих з'єднань Червоної армії. Частково їх знищили окупанти й колабораціоністи, інші ж просто вимерзли дуже холодною зимою 1941–1942 рр. У результаті напровесні 1942 р. в Україні лишилися тільки маленькі групки партизанів, які не завдавали особливого клопоту окупантам.

Уже з 1941 року НКВД масово кидає за лінію фронту підпільників, розвідників і диверсантів. У 1942-му 4-те управління НКВД УССР направило в тил ворога 2027 розвідників-одинаків і 595 розвідгруп. Назад повернулося 400 розвідників (20 %) і 34 групи (6 %)2. Усі інші загинули або зникли безвісти.

Отже, організатором розгортання підпільного й партизанського руху в тилу ворога була не Червона армія, а НКВД. При чому зі щойно наведених фактів можна бачити, як керівники підпілля й розвідки "цінували" життя своїх підлеглих. Тільки важкими умовами втрати 80 %-94 % особового складу пояснити не можна.

Частково стихійний партизанський рух Москва намагалася взяти під контроль. 30 травня 1942 року створюється Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), а 20 червня — підпорядкований йому Український штаб партизанського руху (УШПР). Обидві структури організовувалися за участю НКВД СССР і НКВД УССР, тому більшість керівних посад у них мали працівники репресивно-каральних органів. Партійна номенклатура також відігравала провідну ролю в керівництві червоними партизанами.

Приміром, очолював ЦШПР Перший секретар ЦК КП(б) Білорусі Пантелеймон Пономаренко, а Перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов був куратором діяльності УШПР. Керівництво відіграло не останню ролю в перетворенні "народних месників" на пострах для українських сіл.

На середину-кінець 1942 року в лісах північно-східної України й прикордонної Брянщини поступово активізуються загони Ковпака й Сабурова, які налічували по 1000–1600 осіб, на Волині — загони Федорова й полковника Бринського, в житомирських лісах — Якова Мельника.

У плані дій партизанських загонів на зимовий період 1942–1943 рр., підписаному керівником УШПР майором ГБ Тимофієм Строкачем 22 листопада 1942 року, зазначалося:

"Станом на 15 листопада 1942 рік на обліку перебуває 55 партизанськихзагонів, які діють на території України, загальною чисельністю 6350 осіб, з них постійний радіозв'язок з Українським штабом партизанського руху мають 38 партизанських загонів загальною кількістю 5027 осіб"3.

У цій оцінці слід брати до уваги дві похибки. По-перше, в документі не враховуються учасники загонів, які не мали жодного зв'язку з Центром. Тому такі загони ми не розглядатимемо в статті, позаяк подібних партизанів важко назвати "червоними". Також не зовсім зрозуміло, чи можна їх узагалі називати партизанами. Друга похибка полягає у тому, що під час переписки з Центром командири партизанських загонів свідомо завищували кількість своїх підлеглих. При цьому вони керувалися міркуваннями банального окозамилювання: "…за третій квартал цього року наш загін зріс на 16,4 %, отже, завдання партії та уряду перевиконано на 12 %…". Крім того, перебільшення власної чисельності пояснюється намаганням отримати від Центру якомога більше боєприпасів (Москва рекомендувала добувати їх у ворога).

Перед Другою світовою війною населення України становило майже 30 мільйонів осіб. Червоні партизани на кінець 1942 року налічували 6350 осіб, що дорівнює приблизно 0,02 % від населення України. Згодом чисельність партизанів України за допомогою Центру зросла до 30 тис. осіб (0,1 % від довоєнної кількості населення республіки). Як бачимо, цифри аж ніяк не свідчать про "всенародну боротьбу з окупантами" й масову підтримку населенням совєтських партизанів.

Цифри, наведені на основі партизанських звітів генерал-полковником Г. Кривошеєвим, свідчать про те, що партизанський рух у СССР мав значні регіональні відмінності:

"Ось, приміром, повідомлення з Орловської області. На 1 липня 1942 року на території Орловщини проти окупантів боролися 9 693 особи. На 15 квітня 1943 року ця кількість зросла до 14 142 осіб"4.

Тобто на всій території України до кінця 1942 року партизанів було в півтора рази менше, ніж влітку 1942 року в одній Орловській області РСФСР. До 1943 року це співвідношення не дуже змінилося:

"На 1 квітня 1943 року ЦК КП(б)У і УШПР підтримує постійний радіозв'язок з 74-ма загонами, які налічували понад 15 000 бійців"5.

Більшість червоних партизанів, підпорядкованих УШПР, дислокувалася на той час на північному сході України, а також у РСФСР й Білорусі, в лісах Житомирської області.

У західних областях України, які до 1939–1940 рр. належали Польщі й Румунії, населення відверто ненавиділо червоних партизанів.

"Диверсант за покликанням" Ілля Старинов у шифротелеграмі, надісланій заступникові начальника УШПР Тимофієві Строкачу 17.03.1944, повідомляв:

"У звільнених районах Терніпольської області населення ховало частину худоби, свиней, створивши таємні склади для банд націоналістів, які поки що пішли в підпілля, ліси, на територію, яку займають німці […]

У четвертій війні воюю, проте ніколи не натрапляв на таке вороже середовище, як у звільнених районах Тернопільської області"6.

Ворожість частково можна пояснити поведінкою самих партизанів на території України. Вивчення документів спростовує другий совєтський міф — про те, що партизани забезпечували себе харчами за рахунок відібраної в німців провізії, яку останні реквізували в селян.

"Тітко, відкривай шафу, ми на операцію приїхали…"

Лаврентій Берія 23 січня 1943 року надіслав главі ЦШПР Пантелеймонові Пономаренку такий документ:

"НКВД СССР повідомляє отримане від свого працівника, який перебуває в тилу противника в районі м. Рівне, таке донесення:

„Особовий склад 12-го батальйону Сабурова гуляє, пиячить, тероризує та грабує про-совєтськи налаштоване населення, в тому числі навіть родичів своїх бійців. На мої претенсії комбат Шитов і комісар обіцяють припинити цю антисовєтську роботу, проте діють нерішуче, намагаються прикривати осіб, які займаються бандитизмом (супер! — О. Г.). Роблю нові спроби домогтися перелому, прошу діяти через Сабурова. Буде краще, якщо батальйон перебазується до лісу між Ковелем і Рівним".

Народний комісар внутрішніх справ СССР Л. Берія.

Розіслано:

т. Сталіну

т. Молотову

т. Пономаренку"7.

Аналогічний документ датовано 25 січня:

"НКВД СССР повідомляє отримане від свого працівника, який перебуває в тилу противника в районі Рівного, УССР, таке донесення: „У район нашої діяльності прибув 7-й батальйон загонів Сабурова, партизани якого здійснюють нечувані пограбування, займаються бандитизмом, пиячать, роз'їжджають селами у формі німецьких солдатів.

Мешканців, які тікають (від партизанів) до лісу, розстрілюють, пограбували інженера, лісничого.

Населення, яке ненавидить німців і яке ми підготували до повстання, у паніці""8.

Комісар загону Ковпака Семен Руднєв 15 червня 1943 року у своєму щоденнику записав:

"За розповідями наших розвідників, сьогодні вночі в Сновидовичах здійснював операцію Мельник (полковник Яків Мельник, не плутати з керівником ОУН(м) Андрієм Мельником — О. Г.), точніше не операцію, а грабунок, у населення позабирали не тільки худобу, але й носильні речі. Населення й наші бійці обурені"9.

Загін Мельника дислокувався не в Рівненській, а в Житомирській області, проте стиль поведінки його партизанів не відрізнявся від грабунків "чернігівських і волинських князів" — Сабурова й Бринського. Повідомлення від 20 червня 1943 року начальника Штабу партизанського руху Рівненської області генерал-майора Бегми частково пояснює причини такої поведінки партизанів:

"ЦК ВКП(б) тов. Маленкову

ЦК КП(б)У тов. Хрущову

На території Західної області (правобережної України — О. Ґ.), в її лісовій частині, зокрема в Рівненській області, на початку Вітчизняної війни розвідувальне управління залишило невеликі спеціальні групи з суто розвідувальних міркувань.

З розвитком партизанського руху в Україні ці групи почали швидко зростати за рахунок місцевого населення, утікачів з полону тощо. Ці групи перетворилися на великі загони. Так, приміром, загін полковника Бринського — „Дяді Пєті" — виріс до 300 осіб, капітана Каплуна — до 400, майора Медведева — до 600. Отже, своєю роботою вони переросли завдання спецгруп, стали відомими в області й перетворилися на звичайні великі партизанські загони, з тією лише різницею, що люди цих спецгруп охороняли штаби, заготовляли харчі, проте більш як за рік не провели жодної бойової операції. У цих загонах відсутня інституція комісарів, немає ні комсомольських, ні партійних організацій. Унаслідок такої бездіяльності, відсутності контролю та виховної роботи серед особового складу люди розбещуються, є багато випадків самовільних розстрілів ні в чому не винного населення, (спостерігаються) масові пиятики, хуліганство тощо. Ці три загони — Бринського, Каплуна, Медведєва — знаходяться в Рівненській області УССР, тоді, як штаб їхній, або, як вони іменують з'єднання Героя Совєтського Союзу "Батя", командир цього з'єднання капітан Чорний" перебуває в Білорусі, за 200 кілометрів від цих загонів і тільки один раз на 1,5 або 2 місяці надсилає своїх зв'язкових для отримання інформації та вказівок, що їм робити, коли ці загони складаються з місцевих мешканців і (стоять) буквально за 10–15 кілометрів від наших штабів"10.

Іншими словами, перелічені в уривку партизанські загони з німцями не воюють, а тільки й роблять, що грабують місцеве населення.

Проте, мабуть, найбільш вражаючу оцінку "господарювання" совєтських партизанів в Україні дав командир 1-ї Української партизанської дивізії ім. С. А. Ковпака Петро Вершигора в січні 1944 року у звіті до УШПР:

"Усе Полісся, за винятком Сарни — Ковель, Ковель — Брест і Сарни — Лунінець, було повністю вільне від німців, величезна територія від Сарни до Бугу була поділена між УПА і з'єднаннями совєтських партизанів, витіснених з Горині.

Західний берег р. Горині, райони Стидень, Степань, Домбровиця, район Колки-Рафалівка перебували в руках УПА, за ними до Стоходу Совєтські партизани від ріки Стоход на Захід — повністю націоналістичні райони УПА, партизанами навіть не розвідані — якась біла пляма на карті Полісся… Єкономічний стан районів, контрольованих УПА, сприятливіший, ніж у Совєтських, населення живе заможніше й менш пограбоване…"11.

УПА (Українська Повстанська Армія) була лютим ворогом червоних партизан, тому оцінка Вершигори не може бути в даному разі зумовлена кон'юнктурою.

Через місяць, 27 лютого 1944 року, той же Вершигора писав у радіограмі до УШПР на ім'я Тимофія Строкача:

"…Протягом майже всього 1943 року на Волині діяв антинімецький рух, народ повставав проти німців. Націоналісти очолили і спрямували його в русло повстання антипольського…

Чи винні вони (українські селяни — О. Ґ.) у тому, що керували повстанням не большевики, а націоналісти? Гадаю, що винен у цьому не народ, а ми з Вами, особливо Волинські й Рівненські партизанські князі-нероби, які сиділи під носом у народа в очікуванні повстання, проте й пальцем не поворухнули, аби очолити його.

Середняк схилився в бік кулака-націоналіста й не без допомоги совєтських партизанів […]

Особливо мене непокоять партизанські з'єднання, які відважно прямуютьв обозі Червоної армії. Річ у тому, що ми — армія без інтендантства, і припинити мародерство й бандитизм можемо лише в єдиний спосіб — воювати, а коли люди не воюють, значить, народ стоїть (стогне? — О. Ґ.) і виє від грабіжників. Це неминуче.

З'єднання на кшталт Шитова на Волині, та ще в тилу Червоної армії менедуже непокоять: „Ми той загін, що бере все підряд", «тітко, відкривай шафу. Ми на операцію приїхали», — це воєнна доктрина Шитова і воєнна його армії"12.

Партизани Сидора Ковпака також грабували населення українських сіл. Варто віддати належне їх командирові: в ході знаменитого Карпатського рейду (травень-серпень 1943) ковпаківці намагались здобувати їжу в райцентрах і містечках, які перебували під контролем німців або колабораціоністської поліції. Звіти Ковпака до Центру та інші, більш надійні джерела — щоденник комісара з'єднання Руднева — свідчать, що забрані в окупантів харчі частково реквізувалися партизанами, а частково — поверталися населенню. Щоправда, звіти бандерівців у свою чергу свідчать, що після відходу партизанів німці заново відбирали їжу в населення і часто-густо це населення репресували. Проте навіть на шляху до Карпат не обійшлося без допомоги населення. Руднєв записав, що в чеському селі на Волині селяни добровільно (чи добровільно?) віддали їхньому загону декілька тонн сиру13.

Під час повернення з рейду (серпень 1943) ковпаківці просувалися малими групами не мали змоги громити райцентри й битися з німцями. Тому населення українських сіл запам'ятало їх не з кращого боку. Сам Ковпак неодноразово віддавав накази припинити грабіж, розстрілював за подібні речі, проте повторюваність наказів свідчить про те, що це явище неможливо було зупинити14. У кінці 1943 року Ковпака на його посаді заступив Петро Вершигора і… знову віддав наказ припинити пограбування.

Центр намагався "навести лад" у партизанських загонах — припинити грабування, замінивши їх просто реквізиціями. Останні відрізнялися від перших тільки організованістю: відібрані у селян харчі та речі йшли в загальний фонд загону, а не безпосередньо в партизанські торби. Проте навіть це було непосильним завданням. На допиті в німецькому полоні восени 1943 року представник Ставки Головного командування капітан РККА Олександр Русанов свідчив:

"Полковник ГУДЗЕНКО — колишній начальник штабу танкової бриґади. Його загін складається з військовослужбовців, які потрапили в оточення й переховувалися у Брянських лісах. Пізніше він поповнився всілякими кримінальними елементами […] ГУДЗЕНКО заявив:

„Якщо я забороню робити партизанам те, що вони хочуть, то вони всі порозбігаються і я залишуся один". ГУДЗЕНКО — кошмар для мирного населення […]

Бригада ім. Ворошилова № 2 під командуванням ГУДЗЕНКА — тільки яскравий приклад. Проте, за дуже поодинокими винятками, грабують всі […]15.

Я неодноразово доповідав про це в письмовій та усній формах. Останнього разу СТРОКАЧ (керівник УШПР — О. Ґ.) сказав мені: „Облиште це, все одно припинити грабіж ми не зможемо. Та й важко сказати, чи піде це на користь партизанському рухові""

"Діяльність цих фашистських недолюдків здійснюється безкарно з нашого боку"

Тут ми безпосередньо підходимо до ще однієї важливої функції партизанів на окупованій території — репресивно-каральної. Про стримане ставлення селян до партизанів свідчать не тільки скромна чисельність просовєтського партизанського руху в Україні в роки Другої світової війни, але й слова начальника Першого відділу Головного відділу Міністерства східних територій (Східне міністерство Альфреда Розенберга) Отто Бройтигама: "Місцеве населення на початку війни не бажало навіть знати про партизанів, виказувало їх німцям і в такий спосіб полегшувало війну з ними. Більшість населення була на боці німців, які обіцяли звільнити його від большевиків. Крім того, партизани ускладнювали життя місцевому населенню, примушуючи чоловіків вступати до їхніх лав, „реквізуючи" провізію й інші необхідні речі. Партизани діяли здебільшого біля великих лісових масивів, де вони ховалися від переслідування"16.

Попри очевидну суб'єктивність свідчення певні тенденції Бройтигам визначив досить точно: значна частина населення, особливо в Західній Україні й Прибалтиці, сприйняла німецьку владу як менше зло порівняно з вигнаними комуністами.

Крім того, нацисти здебільшого просто зобов'язували населений пункт "виставити" старосту, бургомістра, певну кількість поліцейських (зазвичай з розрахунку 1 поліцай на 100 мешканців). Члени сімей поліцейських були заручниками нацистів — їх репресували, якщо поліцай переходив до партизанів. Навіть більше, нацисти робили заручниками й самих працівників допоміжної поліції: у разі, якщо їхні товариші по службі "зраджували начальство", інших поліцейських відправляли в табори або й розстрілювали. За збір і здачу німцям урожаю відповідав (часто життям) передусім староста, а потім усе село. Певною мірою заручниками стало все населення окупованої території Рейхскомісаріяту України.

У будь-якому разі воєнно-поліційний і адміністративно-господарський колабораціонізм набрав на окупованих совєтський землях великих масштабів уже з літа 1941 року.

Це стурбувало керівників совєтського партизанського руху. Наведемо характерний

"Наказ НКВД УССР № 3320/СВ про заходи з ліквідації фашистської адміністрації на тимчасово окупованій противником території Української ССР.

30 листопада 1941 р.

Установлено, що німецькі загарбники, тимчасово окупувавши території областей УССР, організовують у селах, містечках і містах власну фашистську адміністрацію (у сільських місцевостях призначають старост, старшин і поліцейських, у містах і селах міського типу — голів міських управ, бургомістрів, комендантів, начальників поліції та інших чинів) […]

Весь цей контрреволюційний, фашистський і бандитський непотріб веде активну боротьбу з партійним, комсомольським, совєтським і колгоспним активом і всіма совєтськими патріотами, які залишилися на захопленій противником території, видає їх ґестапо, організовує пошуки партизанів, грабує і тероризує місцеве населення тощо. Діяльність цих фашистських виродків здійснюється зовсім безкарно з нашого боку. Наші органи, організовуючи й керуючи партизанською, диверсійною та розвідувальною роботою в тилу у ворога, не надають достатньої уваги викоріненню місцевої фашистської адміністрації у тимчасово захоплених німцями районах, навіть у прифронтовій смузі.

Наказую:

1. Негайно організувати систематичне, повсюдне, і передусім у найближчому тилу противника, винищення фашистської адміністрації та її майна, особливо старост, бургомістрів, керівників поліцейських органів і агентури Гестапо.

2. Використовувати для цієї мети всі наявні та винайти нові додаткові агентурні можливості. Широко використовувати для цієї мети партизанів, диверсійні групи та розвідаґентуру з виконанням ними інших завдань.

3. 3 наявної агентури всіх відділів і управлінь, а також за рахунок нових вербувань створити спеціяльні тергрупи кількістю три-п'ять осіб для виконання завдянь з винищення фашистської адміністрації.

4. Скласти план роботи, в якому передбачити конкретні об'єкти й виконавців. Ретельно пропрацювати вказівку зі всім оперскладом, покликаним виконувати цю роботу, після чого вказівку разом із планом повернути мені.

Втілення плану в життя розпочати негайно, не чекаючи спеціяльних вказівок, регулярно доповідаючи про результати виконаної роботи в кінці кожної п'ятиденки.

5. Начальникові Першого управління НКВД УССР капітану держбезпеки тов. Леонову й начальнику 4-го відділу НКВД УССР підполковникові тов. Любітову забезпечити щоденний контроль, керівництво й допомогу оперативному складу при виконанні цих завдань.

Заступник народного комісара внутрішніх справ УССР полковник Савченко"17.

Документ датовано 30 листопада — тої миті Вермахт знаходився біля стін Москви й Ленінграду, а Україна вже стогнала під нацистським чоботом. Здавалось би, першочергові завдання партизанів, підпільників, диверсантів, "тергруп кількістю три-п'ять осіб" полягали в ударі по комунікаціях і складах противника, а також у добуванні розвідінформації про ворога. Це був, справді, критичний момент не тільки совєтсько-германської, але всієї Другої світової війни — необхідно було хоч якось послабити тиск Збройних сил Третього Рейху на совєтськом фронті.

Проте, як бачимо, репресивні органи навіть 30 листопада 1941 року, коли доля самої Батьківщини висіла на волосині, були стурбовані винищенням "зрадників і запроданців Батьківщини".

Анітрохи не змінилася ситуація, коли стратегічна ініціатива перейшла до Червоної армії. Крім терору до колабораціоністів, партизани й підпільники влаштовували провокації, прагнучи "посварити" населення з окупантами.

Уже згадуваний капітан Русанов восени 1943 року на допиті в німецькому полоні свідчив:

"При відступі Червоної армії місцеві партійні організації залишили найбільш витривалих комуністів для підпільної роботи. Вони повинні були проводити всіляку агітацію, сіяти невдоволення серед населення. Для цього вони здійснювали різні акції проти німців, розраховуючи на те, щоб вони викликали репресії у відповідь з боку німецького командування. Всі ці спровоковані репресії всіляко використовували для підбурювання.

…Підпільні диверсанти добре законспіровані, і їх не так легко знайти. Власне, вони здійснюють диверсійні акти так, щоб винним виявилось населення. Мирне населення часто й не знає, чому на нього сиплються репресії. Тому воно починає вважати, що це свавілля німців, і озлоблюється. Щодо цього існує такий погляд: якщо населення при відступі Червоної-армії не пішло разом з нею, значить, воно було налаштоване не по-совєтському. У будь-якому разі це хисткий елемент. На нього припиняють зважати вже тоді, коли при відході за відомим наказом СТАЛІНА треба все знищувати: заводи, посіви, худобу тощо. Населення, яке залишилося, позбавляють основ існування. Подальше завдання — не дати створити йому ці основи заново. Тому на допомогу підпільним групам створюються підібрані і навчені диверсійні загони, перекинуті на цей бік. Головне завдання цих загонів — завадити налагодженню життя […] тому вони повинні виводити з ладу виробництва, щоб залишити людей без роботи й продукції, знищувати хлібні склади, худобу, ешелони, адміністрацію, яка намагається щось організувати тощо. Одного разу СТРОКАЧ так і висловився: «Слід зробити так, щоб населення відчуло на власній шкурі, щоб його охопив відчай». А тоді його вже легко агітувати й кликати до лісу.

Крім вказаних (завдань — О. Г.), збирання відмостей про противника й каральні міри щодо тих, хто співпрацює з німцями… Доводиться добувати харчі. Зазвичай селяни не дають їх. Тоді забирають силою. Завдання їх (партизанів — О. Ґ.) зводиться до того, щоб здійснювати диверсії, спричинювати репресії, не давати населенню працювати, тримати всіх у постійному страху. Я гадаю, що більшість населення боїться партизанів… Боїться, знаючи, що кожне слово, кожен вчинок, про які дізнаються партизани, тим самим стають відомими НКВД. Цим і можна пояснити страх населення… Що таке НКВД — усім відомо"18.

Свідчення полоненого Русанова частково підтверджують совєтські документи.

Наприклад, на засіданні УШПР 3 квітня 1943 року в Москві Микита Хрущов заявляв: "Рейди (партизанів) дають позитивні результати і в тому сенсі, що сіють страх серед нестійких елементів — українців і росіян, які мешкають на окупованій території і хотіли б піти на змову, проте бояться розправи з боку наших загонів"19.

Розправи загрожували не тільки колабораціоністам, але й учасники українського націоналістичного Спротиву — членам Організації українських націоналістів (ОУН) і бійцям Української повстанської армії (УПА).

Приміром, вже згадуваний Руднєв 24 травня описав у щоденнику показовий випадок: партизани захопили 4-х націоналістів у полон. Ковпак хотів усіх розстріляти. Руднєв не погодився, і пізніше ці полонені були обміняні на полонених партизанів.

25 червня ковпаківці підійшли до ріки Горинь і хотіли її форсувати. "Проте націоналісти, близько 500 осіб, захопили Здвиждж і заявили, що переправу будувати не дадуть. Тоді Ковпак вирішив розпочати бій і знищити це село, проти чого я рішуче був проти". Переговори не дали результатів, тому "Ковпак знову розлютився, наказав негайно задіяти артилерію і змести це село з лиця землі. Я заявив, що на це не піду…"20. Нарешті Руднєву з великими труднощами вдалося переконати Ковпака не знищувати село, а Ковпаку, в свою чергу, вдалося переконати націоналістів залишити село без бою.

З серпня 1943 року Руднєва вбили (ймовірно, за наказом Ковпака або навіть самим Ковпаком) у бою під Делятином. Від цього часу для Сидора Артемовича не існувало "бар'єрів" при знищенні націоналістів.

У звіті за період з 12.06 по 01.10.1943 року Ковпак писав:

"Уся Станиславівська й Тернопільська область, частина Кам'янець-Подільської та Львівської областей сходжені партизанами, які залишали по собі сліди в селах, агітуючи проти здачі хліба, знищуючи і роздаючи запаси, розстрілюючи ненависних народові німецьких служак"21.

Те, що служаки часто вимушено йшли до поліції чи адміністрації, партизанів не цікавило. Списки дезертирів, колабораціоністів, оунівців і повстанців поставляли "народним месникам" "доброзичливці" серед місцевого населення22. Ясна річ, що у партизанів не було змоги перевірити точність інформації, тому їх репресії використовувались і для зведення рахунків між сусідами, які посварилися.

Візьмемо до уваги, що Ковпак у цьому разі — не гірший приклад партизанського терору.

Як свідчив на допиті Русанов,

"Підполковник ЕМЛЮТІН — колишній начальник райвідділу НКВД у Курській області. Населення Курської та Орловської областей добре знає партизанів Емлютіна. Це банда насильників, грабіжників, мародерів, яка тероризує місцевих мешканців. Сам Емлютін — садист, який живе тільки вбивствами…

ЧЕРНОВ — командир «особливої партизанської бригади». Ця бригада була сформована в Москві із засуджених за різні злочини до ув'язнення на термін від З до 10 років. Цим злочинцям запропонували «викупити свою провину» службою в партизанських загонах. Сам Чернов раніше двічі засуджувався за бандитизм і щоразу отримував 10 років ув'язнення. Це… типовий кримінальник.

ГРАБМАК — командир другої «особливої партизанської бригади». Тип схожий на Чернова. У минулому — грабіжник… Його «бригада» в 120 осіб також була сформована із засуджених і злочинців…"23.

Результати здійснених партизанами репресій щодо населення та колабораціоністів вражають. Згідно з довідкою УШПР на ім'я Сталіна, за неповними даними, партизанські загони України, які мали зв'язок із Центром, у період з липня 1942 року до 1 квітня 1943 року винищили 63815 солдатів і офіцерів противника, "в тому числі старост, поліцаїв та інших зрадників вітчизни" — 6 67224.

64 тисячі вбитих солдатів противника — звичайні партизанські приписки (туфта). А ось цифра шість з половиною вбитих колабораціоністів "та інших" — цілком можлива. З ними було набагато легше боротися, ніж з німцями, а загальна чисельність партизанів, підлеглих УШПР, на 1 квітня 1943 року становила 15 тис. осіб.

Проте найбільш масштабні репресії партизанів проти українського населення розгорнулися з літа 1943 року, коли почалися їх зіткнення із УПА, яка розпочинала свою діяльність.

"Піймали селянина, посадили на могилу й підірвали її"

Влітку 1943 року переважну частину території Волині контролювала УПА, і совєтські партизани робили спроби захопити "повстанські республіки" з території совєтської України, Білорусі та РСФСР. Іноді це вдавалося, іноді — ні, проте завжди їх жертвами ставало мирне населення… Донесення керівників тилу Військових округів УПА складалися не з метою пропаганди, а для того, щоб керівництво ОУН-УПА володіло об'єктивною інформацією для успішних бойових дій. Тому описані в оглядах випадки можна вважати достовірними. Зважаючи на обсяг статті, ми можемо зацитувати лише кілька схожих повідомлень.

Серпень 1943 p.:

"Костопільщина… Червоні партизани знаходяться в Цуманських та Оржевських лісах і звідти час від часу нападають на західні села Дераженського району, винятково з метою пограбування… Від червоних населення тікає так само, як і від німців…

Частина ляхів втекла за Случ Людвипільського району й там створила свій партизанський загін, як повідомляють, чисельністю 1000 осіб. Ці партизани співпрацюють з червоними, час від часу нападають і грабують мирне населення, спалюють окремі хати і без розбору вбивають пійманих людей […]

Березовський район і тепер повністю підкорений більшовикам… Весь район спалений німцями. Люди починають будуватися в лісових хащах, багнистих і недоступних… Цей район бідний хлібом, умови життя людей жахливі. Большевики забороняють населенню цього району контактувати з сусідніми районами… Час від часу над ним пролітають німецькі літаки, які бомбардують території і стріляють з кулемета.

1. Давидгородецький район…

Більшовицьким партизанам населення активно протидіє. Однак через відсутність загрози від німців большевики чинять сваволю, а оскільки населення їм противиться, грабують і терором примушують підкорятися…

Села, розташовані на захід від Горині, повністю знаходяться під терором більшовиків (червоних партизанів) […]

4. Висоцький район…

Другий штаб ім. Котовського знаходиться в селі Велюги… Ця група грабує населення, через що люди дуже ненавидять її, як грабіжників і п'яниць.25.

У деяких селах Столинського й Висоцького районів після того, як звідти пішли наші загони, большевики тероризували населення. Наприклад, у селі Бутові прив'язали людей до сідел коней і тягали по полю, приказуючи: „Це за те, що годували сікачів""

Грудень 1943 р.:

"Дераженський район… Червоні часто нападають на село Руда-Красна, Жобринь, колонії Михайлівну та Перелисянку. Вони також грабують населення… Постійна група червоних у Цуманських селах за останній час загонами в 30 чоловік здійснює напади на населення […]

Людвипільський район…

Большевицькі банди часто нападають на села Хотинь, (не плутати з Катинню, де розстрілювали польських офіцерів, або Хатинню, яку зробили символом трагедії Білорусі — О. Ґ.), Бистричі, Великі Селища, Маренин, Більчаки, Устя, Поташня, Антолін і Білашівка. Вони спалюють господарства, грабують і спалюють людей (sic! — О. Ґ.).

Більшовицько-польські банди постійно дислокуються у селах Стара Гута, Новинив, Мачулянка, Граня, Глушків, Нова Гута та по всіх інших селах за рікою Случ, з яких нападають на наші села […]

На 1 грудня в районі налічується 18 спалених сіл, серед яких: 7 сіл спалено німцями, 9 — поляками, а два — червоними […]

Район Рокитно. На території діє потужна сила комуністів, які часто нападають на села, спалюють окремі господарства та вбивають людей… На села Карпилівку, Кисоричі, Дерть і Борове часто нападають комуністи з району Олевська, після чого грабують […]

19 листопада червоні партизани захопили села Тювковичі й Білу, селян вигнали з їхніх хат і зайняли помешкання […]

Район Дубовиця… У Карасині червоні знищили нашу (ОУН — О. Ґ.) мережу. Комуністичні банди часто нападають на села Берестя, Солець, Залужжя, Мар'янівка, Корпилівка, Рудна, Карасин, грабують населення […]

Червона банда знову пограбувала село Мар'янівку, в селі Залужне спалили хати наших людей, 2-х осіб вбили та забрали худобу […]

Район Володимирець…Большевицькі банди знаходяться поблизу села Хиночі. Крім місцевої банди, на села нападають кочові. Населення сильно пограбовано. З'являються заразні хвороби"26.

Жовтень-листопад 1943 p.:

"Район „Дунай"… На село Карпилівку напали вночі червоні банди, пограбували, спалили та вбили при цьому 183 наших селян… Село Дерть оточили, пограбували (забрали до 300 шт. худоби). Тут піймали одного селянина, посадили на могилу й підірвали її. З листопада знову напали на с. Борове, спалили господарства, які німці не встигли, та вбили 20 селян"27.

…У другому томі емігрантського видання "Літопис УПА", заснованого на документах українського націоналістичного підпілля, наводиться інформація про 29 українських сіл, частково чи повністю знищених червоними партизанами тільки на Поліссі та Волині за осінь 1943 року. (Це три з існуючих на той час 23-х областей УССР: Волинська, Рівненська, Житомирська). Села розташовані переважно на територіях, які межують з Білоруссю28. За той же період у тому ж регіоні, згідно з мапою у цьому томі, німці спалили 77 сіл.

Для ілюстрації партизанських свавіль наведемо розповідь мешканки Луцька Р. Сидорчук (1924 року народження), яка під час окупації проживала на Волині, у великому селі Стара Рафалівка Рівненської області. 13 жовтня 1943 року — саме в розпал війни між бандерівцями й комуністами — село було повністю знищене червоними партизанами. Проте репресії партизанів проти населення почалися ще до розгортання УПА, коли партизани почали тероризувати людей, насильно загнаних у колабораціоністську поліцію:

"Здебільшого ж німці наше містечко оминали. Вони в Новій Рафалівці (15 кілометрів від нас) стояли.

А в лісах навколо Старої Рафалівки невдовзі активізувалися червоні партизани. Вони базувалися десь поблизу сіл Галузії і Серхів Маневицького району. Часто навідувалися до нашого містечка. Називали себе партизанами Дяді Пєті (полков-ника Бринського — О. Ґ.), а ще — петрівцями. І спочатку ми дивилися на них, як на справжніх героїв. Адже проти якої сили-силенної стали на боротьбу…

…Бандерівців… ми… не бачили до 1943 року… Тому червоні партизани були єдиним об'єктом нашої уваги і нашого захвату. Ми зустрічались з ними, разом співали пісні, допомагали їм харчами…

Добрі наші стосунки з петрівцями завершились, як тільки вони ввійшли в силу. Почалося все з того, що партизани Дяді Пєті почали „чинити суд" над сім'ями, хлопці з яких і опинилися в шуцманах. Тоді з тієї ж причини вчинили дику розправу над сім'єю Пасевичів. У ній, крім старших, було двоє дівчат, хлопці — Миколай, Дмитро й Леонід, який служив у шуцманах. Миколу врятувало те, що він пішов у той вечір з дому. Йому дали після війни за брата 10 років. А старшого Пасевича вбили відразу. Пізніше на очах у матері зґвалтували старшу доньку Лізу. І всіх постріляли. У стару Пасевичиху Палажку, тобто в матір, яка на все це повинна була дивитися, стріляли тричі.

Проте доля розпорядилася так, що Пасевичиха якось вижила і прожила ще років зо 20. Розповідала, хто все це зробив. Так само розправилися вони з сім'єю Яновицької Марії, у якої тільки молод-ший син залишився, і з сім'єю Паламарчуків… Загалом дітей у сім'ї було семеро. Сини Іван (він пішов у шуцмани), Андрій, Георгій і доньки Надя, Клава, Юля, Віра.

Усіх Паламарчуків, крім Івана й Георгія, яких партизани не застали вдома, поставили на коліна й розстріляли. З Надією розправилися особливо жорстоко, її зґвалтували, викручували руки, катували. Клаву теж, перш ніж вбити, зґвалтували…

Водночас скоювалися й звичайні грабежі. Не даси чогось партизанам — життя віддаси. У старого Лазаря (жив такий у містечку), сім'я була велика, — штани забирали. А він: „Не дам, це мені на смерть!" Вистрілив один зі злодіїв: „Ось тобі, діду, смерть". Я для себе перешила пальто покійної матері. Прийшли. „Віддай!" — кажуть. Прошу: „Воно ж одне в мене, остання одежина!" Проте марно було вмовляти. Коли таке почалося, ми змушені були ховатися від петрівців більше, ніж від фашистів. Спершу в погребі пересиджували їхні напади, а потім на пасіці, у кутку, де були зарості і кропива непролазна, батько викопав для мене схованку. Надто за мене боявся, та схованка і його врятувала.

1943-му прийшли в Стару Рафалівку бандерівці. Багато. Якийсь підрозділ УПА. Псевдо провідника було „Вірний". Ми стривожилися, бо ніхто не знав, чого від них чекати. Проте нікого, бачимо, не чіпають. Навіть у дім не заходять […]

Потім залишили зі своїх шістнадцятьох осіб Гарнізон та й пішли кудись […]

Якось рано-вранці розпалюю пічку, чую, ніби вистріл десь. Потім крик батьків: „Утікайте, ховайтесь на пасіці!"

А стріляють уже звідусіль. І горить уже. Ми сховалися, а Галя (сусідська донька — О.Г.) — ні. І дядька мого немає, він ще раніше пішов до хліва пасти худобу. Батько каже мені: „Визирни, може, десь тут". Я вилізла. Бачу, Галя біжить. Кошик поперед себе з кошенятами несе. Я їй: „Сюди!" А вона махає руками: „Зачекай, зараз!" Очманіла від страху. Понесла кошенят до хліву. А через деякий час звідти донісся такий жахливий крик, що не передати.

Коли все вже заспокоїлось, дізнались: це петрівці оточили Стару Рафалівку і почали „бій з бандерівцями". Бандерівців убили кілька чоловік, а містечко наше, вважай, повністю винищили. І ні в чому не винних людей вбили, не скажу навіть скільки. Галю живцем у вогонь кинули. Обгорілий труп дядька ми знайшли поблизу хліва. А на дворі й біля дому, — теж згорілих, — ще шість трупів тих, хто шукав собі, де міг, порятунку. У нашому господарстві вцілів тільки погреб. В ньому знайшли Олега (сусідську дитину — О.Ґ.). Був у новеньких, бабусею пошитих черевичках і з розпореним багнетом животиком. Мати його ховалася в іншому місці. Врятувалась. Сказали їй про сина. Прибігла, забрала. Як зараз бачу, несе в обіймах Олега, а кишки в нього з живота випали, волочаться по дорозі, плутаються у матері під ногами. Вона ж і не помічає нічого, розум від горя втратила.

Такого Стара Рафалівка за все своє існування, мабуть, не знала. А червоні зігнали всіх, хто вцілів і на очі потрапив, розгрібати насипану бандерівцями могилу (пам'ятник загиблим за незалежність — О. Ґ.}. Не дозволили навіть лопати взяти. Повинні були голіруч, хай кров з-під нігтів, розгрібати, хоч зубами гризти і жменями розносити, аж доки рівним те місце не стало. Потім усіх, хто розгрібав, розстріляли… Ось така правда про Стару Рафалівку.

Залишилось від містечка село в декілька хат […]29.

Петрівці знали, в якій хаті чим можна поживитися, як і те, що основні сили УПА під командуванням «Вірного» тоді її залишили, тому можна було показати свій „героїзм". Такими вони мені запам'ятались, ті петрівці: на конях, п'яні, завжди готові нещадно вбивати «ворогів і зрадників народу» і грабувати «в ім'я перемоги над фашизмом»"

Можна було б подумати, що журналіст Боярчук якось перебрехав розповідь пані Сидорчук або вона сама розповіла небувальщину. Проте факт знищення села Стара Рафалівка підтверджується іншим незалежним джерелом — донесенням політичного референта Військового округу УПА "Заграва" за жовтень 1943 року:

"Большевики… Напали на Стару Рафалівку, яку спалили. Вбили 60 осіб, з них 8-х з районного активу. Вбито політичного референта Тетерю (Бугая). Погрожували смертною карою за підтримку УПА"30.

Оцінимо "точність" партизанського терору — спалено село, вбито 60 осіб. Серед вбитих тільки 8 (13,3 %) — члени ОУН (а притулок і господарство втрати-ли сотні людей!). Напевно, і в інших випадках знищені "поліцаї" та "націоналісти", зазначені в партизанських звітах, часто жодного стосунку до колабораціонізму чи національного Супротиву не мали. У кінці 1943-го — першій половині 1944 року Совєти знову захопили територію Західної України. Неорганізований партизанський терор змінився відносно впорядкованими репресіями РККА-СА, НКВД-МВД і НКҐБ-МҐБ.

Після повернення з рейду на Сан і Віслу 5 вересня 1944 року 1-ша Українська партизанська дивізія імени Двічі Героя Совєтського Союзу С. А. Ковпака була направлена на боротьбу проти повстанців, ставши, фактично, суто каральним з'єднанням.

У 1944–1950 pp., зокрема з ковпаківців-українців набиралися так звані "спец-групи" НКВД-МГБ31. Ці загони діяли під видом партизанів УПА, провокували місцеве населення (розкриваючи мережу ОУН-УПА) і/або вбивали та всіляко знущалися над простими селянами з метою компрометування бандерівців.

В інтерв'ю з автором цих рядків останній головнокомандувач УПА Василь Кук свідчив, що "провокації були найефективнішою методою боротьби проти повстанського руху"32.

Партизанів залучили до такої діяльності, відповідно, наджорстокий терор проти місцевого населення не був для них якоюсь новою "роботою".

На жаль, підрахунки знищених партизанами колабораціоністів, учасників ОУН-УПА і мирних мешканців просто неможливі. Немає комплексу документів, які б відображали хоча б відносно повну картину партизанського комуністичного терору в 1941–1944 pp. Імовірно, безпосередніми жертвами "народних месників" (часто й невинними) стали десятки тисяч совєтських громадян на окупованій території (якщо лише за один рік тільки загони, підпорядковані тільки УШПР, вбили мінімум 6 672 особи з місцевого населення!). Ще більше совєтських громадян стали непрямими жертвами діяльності совєтських партизанів — "антипартизанського" нацистського терору. Наведені факти відкривають маловідому й до сьогодні не переосмислену суспільством сторінку в історії совєтської репресивно-каральної системи. Навіть коли населення СССР опинилось у жахливих умовах окупації ворожим тоталітарним режимом, совєтське керівництво, замість того щоб якось полегшити долю десятків мільйонів людей, вкотре продемонструвало своїм "підлеглим", наскільки "довгі руки" в НКВД.

Посилання

1. Див., наприклад: Александров К. Против Сталина. Восточные добровольцы во Второй мировой войне. Сборник статей и материалов. — СПб.: "Ювента", 2003. — С. 99.

2. Безсмертя: Книга пам'яті України, 1941–1945. — К.: "Книга пам'яті України", 2000. — С. 224.

3. ЦЦАГОУ, ф. 57, оп. 4, спр. 190, арк. 193.

4. Россия и СССР в войнах XX века. Потери вооруженных сил. Статистическое исследование / Под общей редакцией кандидата военных наук, профессора АВН генерал-полковника Г. Ф. Кривошеева. — М.: "Олма-Пресс", 2001 //

5. ЦДАГОУ, ф. 57, он. 4, спр. 190, арк. 77.

6. Сергійчук В. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944–1953 рр. Нові документи і матеріали. — К., 1998. — С. 32.

7. РЦХИДНИ, ф. 69, оп. 1, д. 25, л. 37. Цит. за: Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У двох книгах… Книга друга. Документи і матеріали. — К., "Либідь"-"Військо України", 1994. — С. 362–363.

8. Там само. — С. 363–364.

9. ЦДАГО, ф. 63, оп. 1, спр. 85, арк. 22.

10. Білас І. Цит. праця. — С. 365–366.

11. ЦДАГОУ, ф. 63, оп. 1, спр. 4, арк. 140.

12. ЦДАГОУ, ф. 62, оп. 1, спр. 1521, арк. 173–175. Цит. за: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії НКВС-МВС, МДБ-КДБ. 1943–1959. Книга перша: 1943–1945. Літопис УПА. Нова серія. Т. 4 — Київ — Торонто: "Літопис УПА", 2002. — С. 186–187.

13. ЦДАГОУ, ф. 63, оп. 1, спр. 85.

14. ЦДАГОУ, ф 62 оп. 1І, спр. 21.

15. Білас І. Цит. праця. — С. 413–415.

16. Вгаeutigam О. So hat es sich zugetragen. Ein Leben als Soldat und Diplomat. - Wuerzburg, 1968. - S. 595–596.

17. Органы Государственной безопасности в Великой Отечественной войне / Сб. док-тов. Том II Книга 2 Начало. 31 августа-31 декабря 1941 года. — М: "Русь", 2000. — С 371-372

18. Білас І. Цит. праця. — С. 415–417.

19. ЦДАГОУ, ф. 57, оп. 4, спр. 189, арк. 13.

20. ЦДАГОУ, ф. 63, оп. 1, спр. 85, арк. 28–29.

21. ЦЦАГОУ, ф. 63, оп. 1, спр. 4, арк. 95.

22. ЦДАГОУ, ф. 63, оп. 1, спр. 99.

23. Білас І. Цит. праця. — С. 413–414.

24. ЦДАГОУ, ф. 57, оп. 4. спр. 189, арк. 80.

25. Волинь і Полісся: УПА та запілля 1943–1944. Документи і матеріали. / Упор. О. Вовк, І. Павленко. Літопис УПА. Нова серія. Том 2. — Київ — Торонто, 1999. — С. 244–248.

26. Там само. — С. 251–258.

27. Там само. — С. 302.

28. Літопис УПА. Том 2. — Торонто: "Літопис УПА", 1985. — С. 218–219.

29. Боярчук П. Трагедія Старої Рафалівки: 50-річчя УПА: невідомі сторінки війни // Волинь (Луцьк). 04.08.1992.

30. Волинь і Полісся: УПА та запілля 1943–1944… - С. 272.

31. Білас І. Цит. праця. — С. 460–464.

32. Інтерв'ю з Василем Куком // Особистий архів Олександра Ґоґуна.

Оглавление