«За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії»

Іван Драч. Про “святих і страшних”

У тих нескладних та неповних оповіданнях була жива картина,

бо її малювало кілька малярів кров'ю серця і соком напружених нервів...

Макар КАПЛИСТИЙ,

сотник Армії УНР

Розірваний за десятиліття і століття зв’язок історичних часів українства не зв’язати за кілька років. Не лише школярам і студентам, а й багатьом інтелектуалам, навіть деяким історикам і досі легше пригадати, який черговий цар чи цариця в Москві чи Петербурзі посіли трон і скільки вбили або задушили своїх династичних конкурентів, скільки вирізали, виморили голодом і Сибірами інородців, ніж запам’ятати бодай головну хронологію Українських національних змагань 1917 – 1920-х років.

А для того щоб уроки Центральної Ради, гетьманату, Директорії, Винниченка, Петлюри, Скоропадського, Махна, Скрипника стали не просто текстами підручників і наукових праць, а й складовою поведінки новітніх українських державців, воєначальників і політиків, а також політичних партій, інтелігенції, закріпилися в генетиці нації живим досвідом, нам доведеться докласти чимало розуму і волі.

Тому значення тієї вже величезної праці, яку здійснюють науковці, публіцисти, письменники, вчителі нової, незалежної України до освоєння спадщини доби УНР, виходить далеко за межі архівних, академічних здобутків. Це – регенерація української душі, воскресіння української духовності в її історичній цілісності й творчій силі.

Два десятки книжок про “святих і страшних” отаманів часів УНР написав та упорядкував Роман Коваль – лікар за професією й історик за покликанням. Вже без них годі собі уявити той період нашого буття, який і досі впливає на перебіг нашої долі.

Роман Коваль переважно критично наставлений до керівників Української Народної Республіки. Поразка Центральної Ради дає йому можливість відточувати вістря публіцистичного пера на повну силу. Проте найпереконливіший він там, де видобуває масу невідомого для широкого читача матеріалу із архівів, забутих і напівзабутих збірників і часописів, коли осяває їх вогнем серця патріота.

В оцінці тих недавніх часів, коли українську історію творили наші батьки, діди і прадіди, я всіляко намагаюся, щонайперше для себе, уникати слів “помилки”, “прорахунки”, “неправильні рішення” і тому подібних, хоча, здавалося б, об’єктивних підстав для таких присудів можна знайти багато. Наші попередники щодня мусили давати відповіді на нові виклики, розв’язувати нові завдання без готових рецептів. І той, хто сьогодні хотів би кинути камінь у невдатні наслідки діячів минулого, хай доведе, що кожен із нас сьогодні розумніший, чинить правильно, вміє не тільки знайти найоптимальніше рішення суспільних проблем, а й здатний його втілити в життя. Тому мені видається більш плідним пильніше аналізувати обставини тодішньої боротьби за українську державність хоча б тому, що нинішня історична ситуація містить цілу низку старих глибинних українських проблем, зокрема закорінених і в той час, нерозв’язаних і досі.

Світоглядною базою як Визвольних змагань 1917 – 1920-х років, так і значною мірою сьогодення були і є нечіткі орієнтири, ідеї та гасла, більше модні, ніж життєдайні для України.

Тоді це був соціалізм, а провідною силою української революції були соціалісти – як червоні, так і жовто-блакитні. Але вся справа в тому, що тодішня соціалістична доктрина ефективно прислужилася деяким іншим націям, але не українській. Під соціалістичними прапорами росіяни зуміли обновити своє колонізаторське панування, свою гегемонію і реанімували Російську імперію ще в згубнішому для інших націй вигляді. “Я їхав у червоному поїзді до зупинки “Вітчизна”, – всім відомі афористичні тези колишнього соціаліста з Польщі Пілсудського. Вміло порядкували своєю долею чехи і словаки. Соціалістичні постулати допомогли певним націям Європи не лише зміцнити свої держави, а й досягнути соціального партнерства між класами. І зрозуміло чому. В ідеології, що зваблювала більшість населення, революційні патріоти інших народів знаходили конкретний історичний зміст, що служив передовсім їхнім національним інтересам. Бачимо це й по сьогодні в політиці французьких, німецьких, італійських, іспанських, англійських, ізраїльських та інших соціалістів. Порівняймо з ними український соціалізм, а точніше – соціалізм в Україні, бо якраз українського національного варіанта, українського змісту в ньому забракло. Для нас, тодішніх, соціалізм означав спочатку федерацію з колонізаторською метрополією, бо, бачте, й там володарюють соціалісти – класові брати.

Соціалізм – отже, знищуй національних підприємців як класових ворогів, а основну масу українства – селянство можна ігнорувати, бо це дрібнобуржуазний, непролетарський клас, його треба пролетаризувати. І так майже в усьому: догма вища за націю, за власні інтереси. Прохопилася десь аж через десяток років українськість українських ленінців, та це було запізніле прозріння, за що й наклали життям (Скрипник, Хвильовий)...

Щось подібне в багатьох виявах українського світогляду бачимо й зараз. Тепер багато голів зводить із розуму демократія – нова догма. Її зміст в усьому культурному світі простий – забезпечити суверенітет своєї нації, злагоду в ній і спільний добробут, конкурентоздатність серед інших націй. А дехто з нас, сучасних освічених українців, ладен заплющити очі на безсилість і безвільність влади, не помічати перетворення України в прохідний двір для авантюристів і пройдисвітів – і власних, і з усього світу. Ми ладні миритися з придушенням української культури, українських засобів масової інформації – тільки б торжествувала демократія. Яка демократія, для кого, адже для українців вона обертається чомусь, як раніше соціалізм, тільки втратами і трагедією. Але “святість” чергової догми, чергового троянського коня і сьогодні затьмарює національну свідомість і заважає знайти в черговій “загальнолюдській цінності” кореневий, спасенний український зміст. Хай живе новий чужий ідол, хоч би й згинула Україна!

Те й саме можна сказати і про ринкові відносини – священну корову сучасності. Для кожної країни ринок внутрішній і світовий – це найефективніший спосіб нарощувати національну економічну й фінансову могутність, дорожче продавати іншим і дешевше купувати в них, щоб нагромаджувати капітал для процвітання своїх народів. Саме про це дбають ринкові держави та їх уряди...

Проблеми українсько-єврейського антагонізму Роман Коваль торкається в багатьох своїх книжках “про святих і страшних”. Достовірності його документального викладу не можна не вірити. Проте наш час уже виробив деякі постулати й узагальнення, не спиратись на які означає прирікати себе на поверховість і однобічність. Ще на першопочатках Руху ми провели 7 – 9 червня 1991 року в Києві міжнародну наукову конференцію на тему: “Проблеми українсько-єврейських відносин”. Ось витяги з деяких узагальнень, які варто пам’ятати:

Леонід Плющ: “У боротьбі за існування євреї змушені були вставати на бік панівної нації. Українці мстилися за пригнічення насамперед не на гнобителях, а на інших пригнічених, бо їм легше мстити. Ці ж умови створили й психологічний ґрунт для взаємної ворожнечі. Принижене становище породжує в обох націях “неавтентичних людей” (Ж.-П. Сартр)...”

Іван Дзюба: “Проблема “українці і євреї” – ширша, ніж просто українці й євреї. Українське тут – не тільки українці. Єврейське – не тільки євреї. І не тільки у відносинах одних з одними. Це проблема людини. Це проблема знаходження порозуміння між жертвами історичного процесу, жертвами творців великодержав, жертвами режимів, ворожих свободі. Єврей – вічний дисидент, вічний інакомислячий. Українець – вічний укомплексований, вічний об’єкт чиїхось претензій. Вони – “бездомні”. Вони – “не свої”! (Марина Цвєтаєва: “В сем христианнейшем из миров поеты – жиды”). Євреї – не свої скрізь. Українці – не свої на рідній землі. Не про окремих людей, звісно, йдеться, а про поняття...”

Найближчим до аналізованого Романом Ковалем періоду української історії був Євген Сверстюк. Ось кілька думок із його виступу “В єгипетському полоні байдужості”: “...Відомо також, що Петлюра брав курс на залучення семітського населення до української революції і виступав не проти семітів, а проти антисемітизму. Відомо також, що стихії він не контролював і погроми були. Відомо, що свідоме українство було тільки острівком серед міщанського зросійщеного моря – то так і залишилось у революції. Чого ж тоді діяльність усієї чорносотенної стихії пов’язувати з українством? Нема сумніву, що злим вірусом погромів був стереотип: всі жиди – комуністи.

Більшовики мусили звести цю картину хаосу і тотального насильства до класової ясності: комуністи – революціонери, чесні й порядні, а контрреволюціонери – погромники. Але, щоб Україна вже ніколи не піднялася, треба було знищити живу силу народу – для цього планувалося розгосподарення господаря і задушення селян голодом. І треба було зробити цей злочин безкарним в очах світу: мовляв, нація – злочинна, погромницька, але ми її перевиховаємо. Треба було знищити гуманне лице нації...”

А найближчим до характеристики причин тодішнього антисемітизму (і в цьому він певною мірою суголосний із Романом Ковалем) є такий несподіваний свідок, як Володимир Вернадський.

Саме перший президент Академії наук України в своєму щоденнику тих літ (1917 – 1921) розвиток антисемітизму пов’язує з активною участю молодого єврейства в більшовицьких чекістських організаціях і помстою української сторони за розстріли й катування.

“...Вчера вечером разговор в связи с чрезвычайкой. У всей молодежи, исстрадавшейся, посещавщей места убийств и пыток, – молодых девушек, – страстное чувство мести. Разговоры о мести, недовольство простым расстрелом убийц очень сильно. Хотят и прямо говорят о том, что необходима для них мучительная смерть. И в поезде слышишь о том же. Ехали бабы, бывшие в местах убийств, в чрезвычайках Киева. В Харькове, говорят, все это было в гораздо меньшей степени.

Антисемитизм чрезвычаен. “Жид” – слово, принятое в обществе, где я еду. Ясно сознают о невозможности ограничения прав евреев по закону – но желают и говорят о необходимости ограничения их фактического – общество не будет их пускать” (В. И. Вернадский. Дневники. 1917 – 1921. – Киев: Наукова думка, 1994. – С. 139).

Вже в тридцяті роки ХХ століття це протистояння зафіксувалось і в літературі. Едуард Багрицький у “Думі про Опанаса” вчив українських письменників, як жити далі:

Украина! Мать родная! Молодое жито! Шли мы раньше в запорожцы, А теперь – в бандиты!

Пам’ятаю, як у часи свого першого знайомства з Леонідом Новиченком (до нього привів мене Іван Дзюба) я йому захоплено розхвалював Леоніда Первомайського – й вірші, й прозу – особливо мені подобалося оповідання “Катерина та її новий дім”. І тоді Леонід Новиченко нагадав мені, з “якого” поета виріс тогочасний майстер, що колись він писав “про нас з вами”. Виявляється, це була цитата з вірша “Лист з Києва”:

Коли я приїхав у Київ, мене зустрічала весна Ще й автокефального спаса репалась морда пісна. Сміялися до мене чекісти. Я бачив: у їхніх очах Відбився гомін країни, і розтин її, і розчах... ......................................................................... І чого ви на мене дивитесь з ваших петлюрівських нір? Ми пройдем нашу дорогу всім підступам наперекір. Я знаю вашу породу: у млосній хуторській ночі Вас вистругали столипінці з куркульками на печі. А потім ви виростали й вертали в свій темний кут, Закінчивши комерчеське та агроветінститут. А потім ви під Трипіллям вбивали моїх братів... Та ми таки надавали вам повну пельку чортів!..

Сама дата цього вірша (березень 1933-го) говорить за себе...

За двадцяті роки Україна розплачувалась тридцятими.

Згодом за тридцяті роки будуть розплачуватися сороковими...

Наші недруги хотіли б, щоб це тривало вічно. В дев’яності ми зробили серйозну спробу перепинити цю скажену естафету взаємопобивання і взаємознищення.

Отож, коли безсилі політики, приходять “святі і страшні”. Що потім стається з ними, переконливо показав Роман Коваль.

Багато роздумів породжує ця талановита книжка, яка роздирає сувору завісу минулого.

Іван ДРАЧ,

лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка

Усміхнися всім серцем Передмова автора

Однією з найцікавіших і водночас недосліджених тем історичного пошуку є переродження людини звичайної, людини, що цікавилася лише власними потребами і потребами своєї родини, в громадянина, який раптом починає дбати про суспільний інтерес, про долю своєї Батьківщини, її свободу і щастя.

Цей зліт, це одухотворення настає не через удосконалення мозку, набуття суми знань із хімії, фізики, математики чи інших точних наук... Часом для народження української душі досить увібрати в себе думу кобзаря, прочитати або почути вірші Тараса Шевченка чи оповідання Адріана Кащенка... Тобто мова йде про відкриття людиною історії своєї Батьківщини, історії драматичної, трагічної і неймовірно кривавої.

А коли вчорашній малорос ще й відчує зневагу чужинця-окупанта до своєї мови, традицій чи звичаїв, образу батьків, на своїй шкурі дізнається, що таке брутальне насильство...

Особиста образа і знання козацької історії свого народу творять із малоросів козаків, запеклих бойовиків, закривавлених лицарів із дитячою посмішкою... І з людини, байдужої до громадських справ, на яку ніхто особливої уваги не звертав, на допомогу якої ніколи не розраховував, виростає людина-легенда, пострах для ворогів-окупантів і надія-опора для рідних, земляків, для народу.

Прикро, але таїна народження воїна-громадянина мало цікавить українських істориків і державних мужів, які б мали плекати покоління захисників Вітчизни. Видно, не про силу держави вони дбають...

Кубанський козак Михайло Теліга став свідомим українцем, коли в грудні 1915 року послухав “Думу про Морозенка” у виконанні кобзаря Дмитра Суховія. Друзі Теліги, учні фельдшерської школи, перевтілилися на українців після того, як прочитали “Кобзар” Тараса Шевченка, якого їм приніс у школу той же невгамовний Михайло. Яків Хоменко з-під Києва пішов у партизанський загін Орлика воювати проти москалів, коли ті пограбували і спалили його обійстя... Більшовицькі нагаї народили з дорогинського юнака Івана Грисюка отамана Гайового. А хлопчик Кирило Бондарук, довідавшись завдяки сільському вчителеві Лаврентієві Петренку, “чому в щоденному житті вони спілкуються однією мовою, а в школі вчать іншу”, коли почалася революція, виміняв у колишнього ананьївського жандарма за чотири золоті десятки з карбованим Миколою II на аверсі шаблю й пістоль і пішов до місцевого священика, щоби той благословив “на боротьбу за свободу матері-України”...

Але чи не найбільшу роль у народженні десятків тисяч запеклих українських патріотів відіграла мерзенна твар російського шовінізму. Той, хто мав людську гідність і хоч раз стикнувся з великодержавним мурлом московського окупанта, ставав, як правило, затятим борцем за відновлення потоптаних національних прав свого народу...

Не менш повчально звернути увагу на причини та мотиви переродження свідомих українців на зрадників, анархістів, перебіжчиків в інші стани, часто ворожі, антиукраїнські.

Яка причина того, що дисциплінований український старшина Омелян Волох став на шлях анархії та зради?

Як сталося, що виходець із старовинного козацького роду генерал-майор Василь Кирій, начальник штабу Гайдамацького коша Слобідської України, учасник придушення більшовицького повстання в Києві та оборони української столиці від Муравйова, на початку 1919 року перекинувся до денікінців? Чому перейшли в Добровольчу армію командир Запорозького загону генерал-майор Костянтин Прісовський та отаман Запорозького корпусу генерал-майор Зураб Натіїв? Те саме стосується багатьох інших...

А організатор українського війська (і наддніпрянського, і галицького) генерал-хорунжий Микола Какурін чому опинився в Красній армії?..

А чому Нестор Махно не хотів підпорядкуватися урядові УНР?

Як сталося, що Матвій Григор’єв перекинувся до більшовиків, а організатор українського війська Юхим Божко, безмежно хоробра людина, залюблена у козацьке минуле, оголосив, що стає отаманчиком “першої категорії” – як і Петлюра?..

Чому отамани Волох і Козир-Зірка стали чекістами? Що, вони були зрадниками від самого початку і кров свою проливали під “Арсеналом” і на інших ділянках українсько-російського фронту не щиро? А Микола Міхновський чому відійшов від справи військового будівництва?

Бачите, я ставлю питання не про тих, хто не витримав катувань...

Безперечно, у кожного з цих людей були свої мотивації відходу з “петлюрівського табору”. Але ж була і якась закономірність. Якась же була логіка. І тенденція. Все ж таки не одинаки, а тисячі українських патріотів добровільно опинились у Красній чи денікінській арміях або створили свої ватаги, які нікого, крім батька-отамана, не визнавали і діяли на власну руку...

Чи не розчарування Україною спонукало козацтво до такого кроку? Розчарування насамперед її репрезентантами, політичним і військовим проводом УНР, який у час революції не був революційним, весь час хитався, гальмував ріст збройної української сили, робив дурниці за дурницями, злочин за злочином, орієнтувався на тих, хто не бачив України на геополітичній карті світу.

Якби українську державність очолював український Бісмарк чи український Наполеон, власне новий Богдан, втеча з українського табору не набрала би такого розмаху. “...Коли б була тоді рука, що змогла, як колись гетьман Богдан Хмельницький, взяти його за чуба, – писав Яків Гальчевський про Нестора Махна, – хто знає, чи не вийшов би був із нього новітній Кривоніс на пожиток Батьківщині. А так ворогам на користь...”

На жаль, Україну очолювали люди іншого масштабу, іншої ваги, іншої якості... Не мілітаристи, не вояки, а політики, які вважали, що для перемоги досить їхнього красномовного слова і благих намірів.

Усіх, хто не погоджувався з лінією керівництва Центральної Ради, а пізніше й УНР на роззброєння України, на збереження “загальноросійського революційного фронту”, на братерські стосунки з червоною Москвою, гальмування росту Вільного козацтва, демобілізацію частин, які прагли захищати Україну, на “союзницькі стосунки” з окупантами (Антантою, денікінцями, Красною армією, поляками), всіх нарекли українські історики запроданцями чи анархістами. І з легкістю шулера звинуватили в поразці Визвольної війни.

Ніби безвладна УНР була точкою відліку, системою координат, істиною в останній інстанції...

Чи багато істориків задумується над питанням, чому видатні воїни і організатори українського війська – такі як Григор’єв, Волох і Божко – зійшли з уенерівського шляху в пошуках власного шляху, часом помилкового, навіть злочинного... А Махно на уенерівські манівці так і не став, вважаючи керівників УНР “наймитами буржуазії”, “наймитами французького імперіалізму”. Англійського і польського також...

Уенерівські політики, а за ними й уенерівські історики проблему “вирішували” занадто спрощено: всі, хто мав власну точку зору й інший погляд, зокрема на створення армії та українсько-єврейські стосунки, всі попадали у списки підозрюваних, переслідувались, а часом і репресувалися. Їх публічно оголошували перекинчиками, отаманчиками, зрадниками, чекістами, злодіями, погромниками... А тоді створювалася опінія, що з подібними людьми багато говорити не варто. Стріляти таких треба...

І стріляли!

Доля багатьох українських військових діячів є показовою і повчальною, особливо полковника Петра Болбочана. Але хто хоче робити адекватні висновки?..

Досі в українській історіографії панує погляд: якщо ти критично налаштований до руїнницької політики урядових партій (есерів і соціал-демократів), та ще й до Головного отамана, та ще й у час війни, коли треба було об’єднати всі сили під одним керівництвом, то хто ж ти єси як не ворог?

Ніби логічно, правдоподібно... Але не слід забувати, що правдоподібність – далеко не правда, швидше її антипод...

Тенденційність викладу української історії властива багатьом, у тому числі й безпосереднім учасникам подій.

Показовими у плані тенденційності є спогади прем’єра Бориса Мартоса “Оскілко і Болбочан” та мемуари полковника Миколи Чеботаріва, першого начальника контррозвідки Армії УНР, начальника особистої охорони Симона Петлюри.

Щоб не бути голослівним, наведу для прикладу оцінку Миколою Чеботарівим отамана Козир-Зірки. “Козір-Зірка, – писав Микола Чеботарів, – повстанець проти гетьмана, але ще в 1919-му році перекинувся до большевиків і як їхній агент працював на їхню користь. Большевики уміло використовували його українство для провокаційної роботи середь українського населеня, зовнішній вигляд українця-запорожця найкраще спріяли виконанню ганебних планів большевиків. До сього часу Козір-Зірка у большевиків на урядовій посаді. С. В. (Симон Васильович Петлюра. – Ред.) завжди до нього негативно ставився. І під час евакуації Камянця в 1919 році (Козир-Зірка) був заарештований і засуджений до розстрілу. Виконання присуду відбувалося в ночі, завдяки чому ранений в руку втік” (ЦДАВО України, ф. 4453, оп. 1, спр. 19, арк. 68 – 69 зв.).

Це була точка зору творця “петлюрівської чрезвичайки”, організатора і виконавця усних смертних присудів, які постановляв сором’язливий Симон Петлюра.

Факти ж були іншими. Ось коротка, енциклопедичного стилю, довідка.

“КОЗИР-ЗІРКА Олесь (? – після 1923). Військовий діяч, повстанський отаман; командир кінної партизанської сотні (листопад – грудень 1918), командир кінного полку Армії УНР, кінних частин Запорозької Січі (1919).

Родом із Катеринославщини. Учасник оборони Києва від військ Муравйова (січень 1918). Учасник протигетьманського повстання, зокрема бою під Мотовилівкою (листопад 1918). Учасник оборони підступів до Києва в січні 1919 року (Овруч і Ніжин). Заарештований чинниками УНР за звинуваченням у єврейському погромі в Овручі та засуджений до розстрілу. Під час розстрілу вдалося втекти. Перейшов на службу до більшовиків” .

Я ніколи не відчував симпатії до Козир-Зірки, як до перекинчика, але ж це не причина деформувати його справжній портрет, зокрема навмисно переставляючи віхи його діяльності, як це робить тенденційний Микола Чеботарів. Спочатку він безапеляційно стверджує, що Козир-Зірка – агент більшовиків, а вже потім пише про його арешт і розстріл (у такому “викладі” кара виглядає цілком логічною і справедливою). А сталося ж навпаки: позасудовий розстріл свідомого українця Козир-Зірки (про його українство пише і сам Чеботарів) не залишив йому шансів продовжувати боротьбу в складі Армії УНР. Лише після цього він перейшов на бік більшовиків, які боролися проти денікінців і тих, хто прирік його на смерть...

“По-чеботарівськи” тенденційно висвітлювались постаті й інших українських діячів, які були в опозиції до – часом злочинної – політики українських урядів і Головного отамана...

Але ця книга переважно про інше... Хоча і в ній будуть болючі оповіді про те, як ми самі себе побивали... Все ж серед півсотні історій і біографій переважають світлі постаті та оптимістичні моменти буття нашого народу. Це дуже важливо, адже домінування негативного історичного досвіду може деморалізувати нові покоління. Але сильного досвід випробувань і поразок лише збагатить...

І все ж позитивний приклад переконливіший...

Впевнений, що подвиги українського козацтва і жіноцтва, про які йдеться в цій книзі, запалять нових романтиків на лицарські вчинки і звершення. Тому я і повертаю в наше дружнє коло тих шляхетних, хто відійшов, – і для відновлення справедливості до них, і для зміцнення моралі нині сущих.

Наш тихий, не зі сцени, уклін героям за кров, пролиту в обороні нашої землі, і справедливість відновить, і ошляхетнить нас самих.

А народу нашому простелить світлу перспективу.

Так що, шановний читачу, розкрий обійми богданівцю Сім’янціву, сірожупанникові Пархомюку, сотникам Шилу та Ляховичу, шляхетному македонцю докторові Гелєву і вічному повстанцю Степанові Щербаку. А юну Марусю Соколовську пригорни до серця. І шістнадцятилітнього Петра Ляшка, що загинув під селом Біленьким на Запоріжжі в атаці проти більшовиків. А гайдамаці Ігорю Троцькому усміхнись у відповідь.

Усміхнись всім серцем, – адже це велике щастя і розкіш мати таких попередників.

Невигадані історії

Воювати – так воювати!

Андрій Сакало був “лютим ворогом війни” і водночас “її вірним і щирим прихильником”, бо вважав, що коли “північний сусід... розв’язує сварки й непорозуміння... лише залізом і кров’ю”, коли нападає на його Вітчизну, то гасло “геть із війною!” недоречне й звучить “диким дисонансом”.

– Ні! – казав “лютий ворог війни” Андрій Сакало. – Тілько залізом об залізо й кров за кров!..

Сік січень року 1918-го. Андрій щойно повернувся з тихого “богоспасаємого” Миргорода, своєї малої батьківщини. Спочивши трохи під материнською опікою, він, свідомий український старшина, почав збиратися до Києва, щоб запропонувати свої сили Центральній Раді.

Мати виправляла його з плачем:

– І чого ти встряв в оту Україну? Вже ж війна скінчилася. От Степан сидить собі дома... Ще, боронь Боже, уб’ють або покалічать... А ти ж у мене один...

Материні сльози Андрій кваліфікував як “хуторянські сентименти” і не дуже зважав на них. Його магнітом тягнув до себе золотоверхий Київ, де кувалася українська доля.

А праці було непочатий край... Андрій влаштувався службовцем у Військовому секретаріаті Центральної Ради. Брав участь в українізації військових шкіл і підготовці до виборів в Українські установчі збори, які мали відбутися 27 грудня 1917 року. Читав лекції військовим, вів просвітницькі бесіди з козаками.

Працювалось йому весело і бадьоро. “То була вкраїнська весна. В молодих юнацьких головах Український Ідеал вже втілювався у виразні, привабливі форми”.

Але на Жидівському базарі, на Подолі, на Софійській площі панував інший настрій. “Російський червоний імперіалізм нахабно росташувався вже в самому серці України, – зазначав Андрій у своїх спогадах. – Юрби найрізноманітніших суб’єктів, починаючи від самого червоного новородженного “большака” й кінчаючи найчорнішим чорносотенцем, гомонять, ще стримано комусь погрожують, хвилюються...”

– І какоє там может бить атдєлєніє? Віть кровушку всє вмєстє пралівалі, із катєлка аднаво єлі, вош єдіная заєдала...

Почувши такі слова, Андрій спинився біля натовпу, який мітингував. Хотілось докладніше ознайомитися з уже добре відомою ідеологією “єдіново катєлка і єдіной вши”.

Промовляв “фронтовік” у розхристаній шинелі та з підбитим оком:

– Так вот што, таваріщі: наш народ всєх слабод желаїть – і страшно волнуєтца... Я кров свою пралівал – прішол дамой, хатєл тут слабоду увідєть, а здєсь разниє Центральниє Ради та буржуазниє сєкрєтаріати засєдают... А народ трудавой как бил в з’обіженіі, так і остался...

– Правільно! Вєрно!.. Харашо ґаваріт... – чулися вигуки схвалення.

Рев страшної юрби охолодив романтичні мрії Андрія. Закрався сумнів.

Замислений, почимчикував він далі. Святковий настрій було зіпсовано.

Андрій згадав виступ Михайла Грушевського в Центральній Раді. “Дідусь” так чудово “малював перспективу вкраїнського майбутнього... Згадував, правда, що збіраються хмари на Півночі”, але Андрій “виніс враження, що їх легко розвіяти, що вкраїнська стихія тепер у стані змести найстрашніші для неї ворожі сили...”

Отак розмірковуючи, сів у трамвай, який ішов на Лук’янівку. Хотілось будь-що повернути світлий настрій. Але спроби заспокоїтися порушили рушничні постріли та крики.

– Лови, держи, бий!

Трамвай зупинився. Пасажири повибігали з вагона. Зосталася одна дама, з якою трапилася істерика. Та, залишившись без свідків своїх бурхливих почуттів, вона змушена була заспокоїтись.

На вулиці – метушня, лайка, крики. Торгівці одразу почали зачиняти крамниці. Перелякані обивателі тікали у перші ж ворота.

Побачивши на роздоріжжі трамвайної колії козацький гурт, Андрій побіг до нього. Із сусідніх вулиць збігалися й інші козаки – озброєні й неозброєні. Деякі стріляли у повітря, а дехто й у вікна...

Трохи осторонь застигла фіра. Коло неї стояли двоє вартових і знайомий Андрію військовий лікар. Сакало підійшов до нього і запитав, що сталося.

– Вибачте, голубе, докладно вам розповісти не можу. Поспитайте у начальника цієї команди, а я зараз їду до шпиталю з раненим козаком. Шкода бідолахи... Він, знаєте, в полуботковцях... Славний козак!..

Обличчя пораненого було бліде, очі закриті. На губах червоніла кров.

– Куди ранений? – запитав Андрій лікаря.

– У груди.

– Виживе?

– А Бог святий знає...

Раненого повезли, а Сакало звернувся до начальника команди. Тут підійшов знайомий ще з часів служби у російській армії вояк. Тепер він – чотовий українського війська, “певний і свідомий козак”. Андрій не раз бачив його на варті у Військовому секретаріаті.

– От біда, пане старшино, – такого гарного козака вибили з строю, – сказав чотовий.

– Та в чому річ?! Розкажи мені.

– Та ото йшли ми в наряд до Центральної Ради. Доходимо до цього місця, а тут зібрався “мітюжок”. Хлопці й кажуть: а ходімо послухаємо “орателів”. Я сперечався – дисципліна, мов, не дозволяє, але й самому, признаться, закортіло. Як тілько ми наблизились, мітінговщики, ніби злякались, а дехто й ла-та-та дав. От вилазить один большак – і давай розписувати Центральну Раду, Грушевського та Петлюру, що вони, мовляв, буржуї, сякі й такі, що їх треба арештувати та оголосить совєтську владу. Ну Петренко й не витерпів, оскаженів і поліз із шаблюкою на большака... Того як змело – утік, гемонський син!.. А в цей мент хтось із мітінговщиків бабахнув із пістоля – й куля пронизала Петренкові груди... Ну, звичайно, козаки – за рушниці й давай стрілять – із п’ять чоловік положили – їх вже забрали... А дехто з хлопців помітив, куди тікав той большак, й оце погналися за ним. Та гадаю, що, мабуть, дідька лисого піймають: у них тут на кожному кроці організація... Ох, пане старшино, щось воно буде... Недарма оце босота в кожному куточку шушукається.

– Ведуть! Ведуть! Розірвать його на шматки! Поколоть багнетами! – заревло, заклекотіло навкруги козацтво.

– Мабуть, ведуть того большака, – спокійно мовив чотовий.

І справді, вели “того, хто в ганебний спосіб одважився зневажити найвищий Вкраїнський уряд і провідників народу”.

Більшовик йшов блідий, але спокійний...

Передбачити жорстокий самосуд було неважко. Тож Андрій Сакало звернувся до чотового із закликом не допустити вбивства, адже цього негідника треба допитати і спробувати розкрити всю більшовицьку організацію.

Аргументацію чотовий поділяв. А відтак рішучо подав команду:

– Ставай!

Та на команду ніхто не відреагував.

“Одна хвиля гострого, боляче-довгого напруження... – згадував Андрій Сакало, – й десяток багнетів впивається в тіло агітатора. Прибігає міліція, протоколює. Їй, бідолашній, тепер, власне, залишається тілько функція – докласти куди слід про “мертве тіло”. Нерви мої оніміли. Розум холодний, розважливий. Ну, що ж!.. Все як слід... Зустрілися у реальному життю дві ворожі ідеї, – і кров їх реалізувала. Взагалі, перемогу тієї чи іншої ідеї реалізує кров людська... І Петренко, й цей большевик-агітатор – кожний чесно прислужився своїй ідеї. Агітаторові потрібна “совєтская власть”, а нам із Петренком – Самостійна Вкраїна... І цей епізод є лише початком тої кривавиці, якої треба сподіватися в дуже близькому часі. А ми – мрійники, сентименталісти. Цілі доби витрачаємо на дурниці, а того, що під носом діється, не помічаємо...”

Драматичний епізод вичерпався. Андрій побіг до трамвая.

Відчуваючи небезпеку, що нависла над столицею Української Народної Республіки, він хотів якомога швидше побачитись із товаришами, поділитися з ними думками, порадитись... “Бо щось буде...”

Та Андрій вже збагнув і без порад друзів, що “етика замовкла”, про неї вже не йдеться. Насувалася війна, війна за Україну.

– Ну, що ж, воювать – так воювать, – вирішив він. – Побачимо, ще хто кого...

Старшина Андрій Сакало був готовий помірятися силами з ворогом. І підставити Батьківщині свої плечі.

Напередодні Крут

На Україну насувалася грізна небезпека. З Московщини дули холодні вітри і гнали “тяжкі чорні хмари”. Чутки про те, що до столиці підходить “страшна сила большевицької червоної армії”, хвилювали киян. Прізвище Муравйов не сходило з їхніх уст. Досі ніхто такого імені не чув, але тепер криваві легенди огортали цього червоного командира і викликали у людей переляк та очікування чогось страхітливого.

“...А ми не мали чим боронити своєї землі, – писав поручник Богданівського полку Микола Ґалаґан. – Ще так недавно українські вояки декларували й маніфестували свою готовність “душу й тіло положити за свою свободу”, але коли прийшов час доказати це на ділі, то виявилось, що є дуже мало нащадків “козацького роду”... Чи спричинилась до того загальна втома вояків наслідком світової війни, чи винна в тому їх мала свідомість, чи, може, завинила й сама Центральна Рада своєю невдалою політикою”.

“Загальна втома” поширювалась і на москалів, але вони енергійно йшли до нового бою. В них була сильна мотивація – голод і можливість задовольнити його українським хлібом. А український народ на початку 1918 р. вже в більшості своїй відвернувся від Центральної Ради, яка своєю дивовижною політикою зуміла внести такий розгардіяш у голови мільйонів, що вони раптом побачили московських головорізів в сонячному сяйві й стали з нетерпінням чекати їх як визволителів від “буржуазної” Центральної Ради. Центральної Ради, яка створила Генеральний секретаріат “із царських генералів”. Саме такі чутки поширювали вороги української державності. Й люди вірили нісенітницям.

Це ж треба так керувати, щоб сотні тисяч українських військових, які, виявивши високу здатність до самоорганізації, з ентузіазмом вітали українську владу і готові були під її проводом здобувати свою землю, раптом почали проголошувати нейтралітет. Та ще й у найнебезпечніший для Батьківщини момент – час наступу російських більшовиків. Зрозуміло, що цей “нейтралітет” був більше прихильний до червоних москалів.

Але ще можна було привести до тями цих українців, принаймні їх можна було роззброїти – щоб вони, диви, не повернули ще зброї проти Батьківщини. Але ні військовий міністр Микола Порш, ні отаман Гайдамацького коша Слобідської України Симон Петлюра такого наказу не віддавали. І тим самим сприяли поширенню анархії серед військових, які могли стати опорою української влади.

Замість того щоб творити мілітарну силу, Центральна Рада все засідала і засідала, енергійно дискутуючи над кожним параграфом численних законопроектів. Здається, вона творила їх для себе – щоб чимось зайнятися і не думати про небезпеку. “Центральна Рада засідає, щось ухвалює, власне, для себе, бо ж ті ухвали ховалися по шафах і далі ніхто про них не знав... – згадував полковник Микола Чеботарів. – Українська Центральна Рада не мала постійного широкого доброго контакту з периферією, з цілою Україною”.

Знаменно, що “українські закони” Центральна Рада творила в приміщенні Педагогічного музею, на фронтоні якого продовжував тріпати крильцями імперський орел Росії. Та це, як видно, не бентежило “будівничих української державності”.

Як голова комісії із законодавчих внесень мусив готувати законопроекти й Микола Ґалаґан. Довелося йому опрацьовувати і внесений проект “про створення української армії на основі міліційної системи”. Насправді мова йшла про скасування армії, відмову від мобілізації та створення “народної міліції” на засадах добровільної служби. Зреферований і ухвалений цей закон був 3 січня (за ст. ст.) 1918 року.

“Сподіваних результатів той закон про заведення міліційної військової системи не дав, – зізнавався Микола Ґалаґан. – Серед фахових (та не зовсім фахових) військовиків він викликав значне невдоволення, бо вони вважали, що цей закон перетворює їх із “оборонців Батьківщини” на платних “наймитів”. Добровольців приголошувалося також небагато, і, навпаки, деякі козаки досі вірних Центральній Раді військових частин (наприклад, Богданівського полку)... “на законній підставі” жадали звільнення від військової служби, бо добровільно міліціонерами вони лишатись не хотіли. Лише безмежно віддана українській боротьбі студентська й гімназійна молодь навіть без заклику зголошувала свою готовність боронити Україну зі зброєю в руках”.

У цей час, коли юні романтики готувались до захисту своєї Батьківщини зі зброєю в ще невмілих руках, “прем’єр-міністр” Володимир Винниченко творив химерні плани її “врятування”. Замість плекати в народі державницький інстинкт і закликати військових стати на захист своєї Батьківщини, цей чоловік (за власним визнанням) вирішив, що “єдиний рятунок був не йти всупереч із настроями мас, згодитись на їхнє бажання зміни влади й її соціальної політики”.

Коли народ весь 1917 рік висловлювався – і досить радикально – за творення Української держави (називаючи її часом під впливом соціалістів автономією), Винниченко активно йшов всупереч настроям народу. Коли ж дезорієнтовані політикою Центральної Ради прихильники самостійності розгубилися і на авансцену вилетіло більшовицьке шумовиння та почало силою й нахабством формувати громадську думку, фактично збільшовичувати український народ, Володимир Винниченко вирішив “не йти всупереч із настроями мас, згодитись на їхнє бажання зміни влади”. Більше того, висунув провокаційний план т. зв. “збереження влади в національно-українських руках”.

Винниченко вважав, що ті члени Генерального секретаріату, які маніфестували себе “лівими”, використовуючи революційну фразеологію, як, наприклад, Микола Порш, “повинні були виступити проти другої частини Генерального секретаріату, арештувати голову Секретаріату (тобто самого Винниченка. – Ред.) і ще деяких членів, узяти владу в свої руки й оголосити владу рад, перевибори Центральної Ради й негайно вступити в мирові переговори з Радою Народних Комісарів”.

Винниченко вважав, що “таким чином... влада лишилась би в національних руках, за неї зразу встали б усі індиферентні в боротьбі з большевиками національно-українські частини й припинилась би війна з Росією”.

І так по-дурному мислить людина, якій довірено керувати Генеральним секретаріатом! Ніби більшовики йшли в Україну організовувати радянську владу, а не по хліб і сало!

Цей “державний діяч” дуже шкодував, що не вдався зрадницький план лівих українських есерів, які увійшли у таємний зговір із Совєтами народних комісарів із метою “за допомогою місцевих лівих елементів – як українців, так і не українців – зробити виступ проти Центральної Ради й захопити владу в свої руки”. Так дослівно і пише Винниченко: “На жаль, цей план не удався”.

Не вдався, бо отаман Вільного козацтва Києва Михайло Ковенко 3 січня прямо під час засідання Малої Ради, попри гучні протести центральнорадівської демократії з приводу порушення “парламентської недоторканності”, заарештував ворохобників – Михайла Полоза (Полозова), Гната Михайличенка, Олександра Шумського та Панаса Северова-Одоєвського. Симпатизуючи заколотникам, “прем’єр” Винниченко все зробив, щоб їх таки було звільнено. І їх, протримавши трохи, таки випустили! Все ж путч провалився.

У зв’язку з тим, що винниченківський провокаційний план нового заколоту частини Центральної Ради (“майже большовиків”, за висловом Винниченка) проти іншої, самостійницької, було відхилено, він “рішив скласти з себе відповідальність за дальший хід подій і вийти з уряду”. Виступити самому за здійснення цього антиукраїнського плану Винниченко “не мав можливості”, бо ж “стояв увесь час на чолі того Уряду, який боровся з большевиками”, й через те його ім’я (як він висловився) “не могло викликати довір’я в революційно настроєних масах”. Це хід думок самого Винниченка.

Оце трагедія: стоїть химерний чоловік на чолі уряду, який бореться з більшовиками, а боротися не хоче, більше того, прагне разом із ними скинути “буржуазну” Центральну Раду.

Зусилля драматурга не минули даремно. За місяць Центральна Рада, зачувши гармати Муравйова, пішла врозтіч.

Від Крутів до Аскольдової могили

29 січня 1918 року юнаки-романтики з Києва та інших українських міст перетворили слова 4-го Універсалу про захист Батьківщини на чин. Цього дня три сотні юнаків і дівчат під станцією Крути стали на шляху озвірілих московських банд, що сунули по ясир в Україну.

Чому ж проти розбійного воїнства виступило не українське військо, а триста ненавчених юнаків і дівчат? Де ж ділися ті майже два мільйони вояків-українців, які прислали своїх делегатів на всеукраїнські військові з’їзди у Київ 1917 року? Де ж поділися ті українізовані полки, які взяли собі за назву імена славних козацьких полководців минулого?

Вони, бачте, оголосили нейтралітет, нейтралітет, коли Батьківщина найбільше потребувала їхньої допомоги. А дехто з цих так званих козаків із нетерпінням чекав на більшовиків, “щоб пристати до них для одвертого грабунку “буржуїв”.

Причин нашої слабості було багато, та, на мій погляд, найбільше завинило керівництво Центральної Ради, яке послідовно, від самого створення, проводило божевільну політику роззброєння нашої Батьківщини.

Діячів, які намагалися творити українське військо, було небагато. Їм гостро заперечували члени урядових партій: “Навіщо нам (своя) армія? Від кого нам захищатися? Царського режиму, що поневолював український народ, вже немає, а працюючий московський народ є щирим приятелем працюючого українського люду...” Віра в миролюбність і доброзичливість “працюючого московського народу” закінчилася трагічно...

Коли Рада народних комісарів більшовицької Росії виповіла в грудні 1917 року війну Українській Народній Республіці і з Петербурга та Москви посунули в Україну ешелони з так званою “червоною гвардією” та загонами моряків, велемудрим керівникам Центральної Ради нічого не лишалося як захистити себе дітьми...

У січні 1918-го на швидку руку було створено Студентський курінь Січових стрільців. Окрім студентів, до нього зголосилися школярі старших класів, слухачі школи лікарських помічників і члени Бойового куреня, створеного при партії соціалістів-революціонерів. Студентів і школярів почали вчити стріляти за 9 – 10 днів перед відправленням на фронт.

Це була високоідейна українська молодь, палка і щира, з екзальтованими очима. Вона з радістю йшла в бій захищати свою Батьківщину, любов до якої прокинулась щойно, у 1917 році. Це були національні романтики. Вони до сліз зворушувалися, коли до них зверталися старші товариші із закликом йти захищати Вітчизну. Це були прекрасні квіти української нації...

26 січня юнаки та дівчата з піснями виїхали з Києва. Доїхали лише до станції Крути, бо вузлову залізничну станцію Бахмач вже захопили москвини.

Невдовзі розвідка відділу Вільного козацтва, що охороняв станцію, повідомила про наближення бронепотягів ворога. Юнаки отримали наказ рити окопи в напівзамерзлих багнах – ліворуч і праворуч залізничного тору...

Крутянці боронилися завзято і відважно. Та що могли зробити триста, хай і відчайдушних, юнаків проти кількатисячного загону московських бандитів?! Тим більше коли кінчились набої, а потяг з амуніцією без попередження відійшов у запілля...

Попри героїчний спротив української молоді, долю бою було вирішено досить швидко. Вже 29 – 30 січня Студентський курінь зазнав поразки. Відступаючи, 27 юнаків зайшли на станцію Крути, вже захоплену більшовиками. Всіх їх по-звірячому замордували... Особливо лютували петроградські й московські “рабочіє”. Вони відрізали носи, вуха, виймали очі, проколювали багнетами животи, розбивали кольбами рушниць голови...

Ці жахи ще на початку ХХ століття передбачав Микола Міхновський. Задовго до падіння російського самодержавства він остерігав, що панування “московського пролетаріату” над українським народом буде ще важчим і безмірно жорстокішим, аніж панування “московської буржуазії”...

Невдовзі північна орда вступила до Києва. Кривавий жах навис над Золотоверхим. Тисячами розстрілювали старшин і козаків, які з тих чи інших причин залишилися в Києві. Вдень і вночі арештовували та вели кудись людей, звідки вони вже не поверталися. Шукали вільних козаків, гайдамаків, членів Центральної Ради, міністрів... Розстріляли навіть трьох лівих українських соціалістів-революціонерів, які були щирими прихильниками радянської влади. Нещадно розправлялися муравйовці також із російськими офіцерами, яких чимало зібралося в Києві. Всього за два тижні було страчено і закатовано близько п’яти тисяч осіб.

Звірства москалів протверезили російське і зросійщене громадянство Києва, тому 1 березня 1918 року київські обивателі радісно вітали українське військо, яке разом із союзними німецькими частинами вступило до столиці...

19 березня було влаштовано врочистий похорон крутянців. Із-під Крут привезли близько 40 тіл юних героїв...

На похороні, коло Центральної Ради, з якої тільки в той день було збито двоголового імперського орла, виступив Михайло Грушевський. Він заявив, що “солодко і гарно вмерти за вітчизну”.

“Солодко і гарно! – повторив голова Центральної Ради. – Се затямили вони – і не опустили тої рідкої нагоди, яку давала їм нинішня велична хвиля відбудування нашої держави...”

Цинічно пролунали ці слова... Тим більше що Грушевський знав, у який спосіб позбавили життя нашу молодь...

За Батьківщину справді померти солодко і почесно. Але чи Грушевському про це говорити? Адже саме він разом зі своїм “побратимом” Володимиром Винниченком демобілізував українські легіони, а отже, саме він (і Винниченко теж) ніс відповідальність за смерть цих “жертв урядової легковажності”, жертв політики роззброєння українського народу...

Володимир Винниченко назвав загиблих за Україну “дорогими жертвами за чужу справу”. І продовжував: “...Не можна без великого болю й сорому згадати, як ми, цвіт нашої нації, найкращий елемент її посилали на смерть в ім’я боротьби за чужу нам державність...” Коментарі тут зайві...

Героїв Крут провели в останню дорогу гідно. В похороні взяло участь духовенство, співав студентський хор під орудою Олександра Кошиця, грав військовий оркестр, струнко стояли військові відділи, а головне – здавалося, весь Київ вийшов провести в останню путь українських героїв-крутянців.

Про цей величний похорон написав вірш Павло Тичина:

На Аскольдовій могилі Поховали їх – Тридцять мучнів-українців Славних молодих... На Аскольдовій могилі Українській цвіт! – По кривавій по дорозі Нам іти у світ. На кого посмілась знятись Зрадника рука? – Квітне сонце, грає вітер І Дніпро-ріка... На кого завзявся Каїн? Боже, покарай! – Понад все вони любили Свій коханий край. Вмерли в Новім Заповіті З славою святих – На Аскольдовій могилі Поховали їх.

На другий день після похорону в газеті “Нова Рада” було опубліковано заклик лікаря Сергія Коломійцева побудувати пам’ятник загиблим під Крутами. Одним із перших він вніс щедрий даток на цей пам’ятник. Сергій Коломійцев писав у газеті: “Цвіт української інтелігенції, діти, що не вміли стріляти, були послані дезорганізованою українською владою назустріч озброєним до зубів большевикам-росіянам і на ст. Крути... наклали своїм молодим життям за щиро люблену ними Батьківщину. Честь і слава молодим героям і вічна ганьба тим, хто повинен був не себе, а їх спасати, але не зробив цього”.

За кілька днів “Нова Рада” вмістила статтю письменниці Людмили Старицької-Черняхівської. В ній вона переповіла розмову з матір’ю одного із загиблих юнаків. “Я мала одного сина... – казала жінка, – і він пішов проти більшовиків. Коли б (я) йому сказала єдине слово, коли б я прохала його лишитись, він пожалував би мене і зостався зі мною, але я не сказала і слова. Коли Україні потрібні наші діти, хай ідуть. Тільки скажіть мені, покляніться... що Україна не загинула, і тоді я не буду плакати, не буду вбиватися за єдиними моїм сином”.

“Заради цих матерів, – писала Людмила Старицька-Черняхівська, – заради юнаків-героїв ми повинні всі, що лишилися живими, поклястися... віддати Україні все наше життя. Тільки всесильною працею на життя Україні можемо поквітувати їх жертви...”

А росіянам, які пишаються силою російської зброї, варто відзначати “Дєнь Красной арміі і флота” не 23 лютого, а 29 січня, адже саме в цей день червоне військо здобуло свою першу знамениту військову перемогу – під Крутами над українськими дітьми.

З Києва треба було тікати

Але спочатку необхідно було переінакшити зовнішність, щоб не впізнав якийсь посіпака...

У голярні, здавалося, всі хотіли відмолодитися. Перукар знімав кучері, вуса, бороди, ніби не розуміючи, чому люди забажали раптом змінити свій лик на ангельський. Усе більше ставав схожим на новонародженого і Олександр Євтухів: його вуса, борідка та шевелюра вже валялися на підлозі. Залишилося зголити ще одну щоку.

Раптом у голярню ввійшло двоє озброєних червоних. Багато хто з клієнтів змінився в обличчі. Напевно, не один із них радий був провалитися крізь землю.

Але муравйовці виявилися людьми чемними. Зайнявши чергу, вони сіли прямо за спиною Олександра. Ці хвилини для нього були не з найприємніших. Краєм ока в люстро він тривожно спостерігав за представниками нової влади. А ті ніби тривогу люду не розуміли...

Богу дякувати, скінчилося все добре...

У той день Олександр вже не виходив із дому, хіба заскочив на хвилину до родини доктора Бабського, що жив у будинку №11 на тій же вулиці Назаріївській. Родина лікаря страшенно здивувалася, побачивши старшину Вільного козацтва у Києві, окупованому бандами Муравйова. Всі були впевнені, що Олександр цофнувся зі своїми, тобто втік подалі від гріха.

27 січня чортяка знову виштовхнув Євтухіва у місто. Разом із гімназистами, переодягнений і на себе зовсім не схожий, вийшов він на київські вулиці. Перше, що вразило, – це “товпи босячні з рушницями. Чогось їздять на самохідах, кричать...”

Звертало увагу й те, що всі перехожі були вбрані в старі пальта, часом якесь лахміття, напевно, щоб не вирізнятися від муравйовців. На вулицях столиці неможливо було побачити жодного перехожого, пристойно одягнутого.

Зі знайомими Олександр вітався тільки очима.

Біля пам’ятника графу Бобринському лежав труп обірванця. Якийсь цинік засунув йому в руку кілька марок. На порохон, чи що... Бобринський теж отримав, хоч і несмертельні, поранення – багато на ньому було слідів від кульок.

На Тимофіївській, біля Контрольної палати, де нещодавно стояла українська батарея і гатила по вокзалу і залізничних майстернях, в яких засіли більшовики, валялося кілька скриньок із гарматними набоями. І два тіла – старця та нашого козака. Далі, біля анатомки, – людський натовп. То родичі розшукували “своїх замордованих близьких”.

Он привезли нові жертви, і люди посунулися назустріч...

У під’їзді “Франсуа” лежало тіло українського старшини з блакитно-жовтою стрічкою під кокардою, а до театру вели нові й нові партії арештованих.

Раптом Євтухів здибав козака свого полку, який повідомив, що у Вільному козацтві було кілька робітників-провокаторів, “котрі тепер опізнають і видають”.

Олександр Євтухів, начальник штабу 1-го полку Вільного козацтва міста Києва, поспішив додому. Завернув біля музею. На розі Бібіковського бульвару побачив калюжу крові, а в ній “щось сіро-біло-червоне лежить грудками”. Придивився, а то людський мозок...

Від університету до Назаріївської вулиці Олександр нарахував 17 небіжчиків. Декотрі лежали ще з перших днів оборони Києва. Олександр бачив їх щоденно, як ходив на позиції.

Було “гидко і страшно”.

Багато будинків стояли підбиті, поранені, вражені шаленим бомбардуванням, яке вчинив Муравйов напередодні вступу в українську столицю. Особливо постраждала Фундукліївська. Майже у кожний її будинок влучив снаряд.

У цей день Олександр вирішив, що далі зволікати не можна – треба тікати. З ним вирішив вислизнути з Києва Стась – син домогосподарки пані Бонецької, у якої знімав кімнату старшина Вільного козацтва Євтухів.

Вирушили 28 січня вранці.

До Маріїнської дійшли спокійно. Далі Олександр хотів йти через Жидівський базар, а там вишмигнути на Брест-Литовський шлях. Та Стась збив його з наміченої дороги, переконавши йти на вокзал. Йти туди страшенно не хотілось, але знову смикнув чортик і проти волі Євтухів подався в бік вокзалу.

Підійшли до Безаківського мосту через Либідь.

Перша застава з двох червоноармійців пропустила безперешкодно – документи їх цілком задовольнили. Минули й другий пост. Коли раптом у спину штовхнуло коротке як постріл слово:

– Стой!

Серце завмерло, але Євтухів повернувся із розпогодженим обличчям.

Біля червоноармійця, який вже підніс карабінку, стояв “якийсь жид і вказував на нас”, згадував Євтухів.

Вартовий, “звичайний кацап”, запитав суворо:

– Ти вілєнскій казак?

– Што ти, товаріщ?! Нєт, я нікада ім нє бил, – щиро відповів Олександр.

– Пакажи дакумєнти...

– Смотрі...

Папери не викликали підозри, але “жидюга”, який стояв біля русака, вперто наполягав, що “етот тіп” – старшина Вільного козацтва...

– Ідьом на станцию, к камєнданту, – вирішив все ж проявити “бдітєльность” червоний москаль.

– Ідьом так ідьом, – погодився старшина, намагаючись не видати хвилювання.

“Маленький був путь, – згадував Олександр, – але страшенно неприємний... А жидюга з нами разом іде”.

Комендатура містилася біля каси дачних потягів. Її вікна виходили на перони 1 і 2 класу. Комендантом виявився звичайний залізничник, а отже – “цілковита шляпа” у комендантській справі. Головну роль знову відіграв пильний єврей. Він висловив і коменданту своє бачення проблеми.

Залізничник передивився документи, за якими Євтухів числився солдатом російської армії.

– Ти – афіцер? – запитав суворо.

– Нєт... Какой там офіцер?! Вот єду дамой і застрял в Кієвє із-за бойов...

Комендант подивився на руки Євтухіва і промовив грізно:

– Врьош, сукін син... Рукі у тєбя, што, пралєтарскіє? Афіцер...

Забравши документи, наказав занести затриманих у черговий реєстрик засуджених до розстрілу та відпровадити до арештантського вагона.

Документи ж кинув на стіл.

Слово “расстрєлять” кинуло Олександра в піт – спочатку холодний, потім – гарячий. Якась дивна слабість опанувала його тіло. Але розум продовжував аналізувати: очевидно, комендант набирає для розстрілу партії, щоб менше возиться. Значить, час ще є...

Тим часом арештантів вивели з комендатури і повели через колії. На них Євтухів побачив “кільканадцять розстріляних та роздягнених”. Ніби туман заслав очі козакові, а у мозку билася одна лише думка: “Утікти, утікти, утікти...”

Ось тут, на коліях київського вокзалу, Олександр Євтухів і пізнав справжню цінність життя.

Вартовий арештантського вагона не знайшов. Мусили йти назад до коменданта. Зайшли у приміщення. Вартовий начальству не доповів і десь подався.

Охорона в комендатурі явно не відповідала своєму призначенню. Відтак ще більша рішучість опанувала старшиною Вільного козацтва. Чекав тільки слушної миті.

Олександр і Стас сіли на диванчик. Тільки тепер Євтухів помітив його. Стас був страшенно блідий...

Євтухів почав заговорювати зуби писарю комендатури. Той непривітно виматюкався. І раптом з уст арештанта почув справжній фронтовий мат. Можливо, це й викликало до нього довіру...

Олександр взявся опановувати ситуацію. Сівши на край столу, він витягнув люльку і махорку... “Для більш демократичного вигляду” почав плювати на підлогу... Та ще й сякався двома пальцями. Все це він проробив невимушено, природно...

Тим часом приводили нових заарештованих. “Одного жидика зараз же звільнили, бо він оказався членом Петроградської бойової організації”.

Минула година. Стась вже зовсім повісив носа на бантину. А Євтухів опанував себе.

Бог прийшов у вигляді дурної жінки, на яку наїхав візник. Вона підняла такий страшний лемент, що навіть комендант мусив, накинувши шинелину, йти надвір розбиратися.

Євтухів зорієнтувався миттєво: хапнув зі столу свої документи, які перед тим вже пригледів, і – за комендантом до виходу. Йшов не поспішаючи, з незалежним виглядом. “Дуже стиснулося серце, коли проходив поруч із часовими, але нелегка вивезла, – згадував він. – Моя махорка та засунуті по кишенях руки і нахабна фізіономія... запевнили їх в моїй благонадійності”.

Вийшовши через службову кімнату, Євтухів майнув на дальні колії. Повернувши голову, побачив, що за ним поспішає Стась.

На дальніх коліях київського вокзалу Олександр Євтухів відчув себе “новонародженою дитиною – так легко було на душі”. Дика радість наповнила кожну клітину його тіла... Все ж небезпека ще вешталася поруч, попльовуючи, – територія станції просто “кишіла озброєними більшовиками”. Кожну хвилину можна було напоротися на них...

Кривими стежками вибрались до Караваєвських дач, а там звернули в бік ланів. Напрямок взяли на Святошине. Лише коли Київ був далеко за спинами, заспокоїлися.

Залягли у рівчак на ще не сталий сніг.

Лютий 1918 року був теплий, і ще недавно засніжені поля перетворились у страшне болото. Саме через ці прикиївські поля і йшли Стась та Олександр, люди, яких мало що єднало, хіба оця смертельна пригода.

Йти було важко – до ніг приставали великі грудки грязі. Але ж смерть була позаду!

У Святошині здибали полоненого австрійського німця. Євтухів звернувся до нього німецькою, і той вказав шлях далі.

Йшли через Борщагівку, Плисецьке, Забір’я, Мотовилівку... “Ночували по селах, у селянських хатах, де селяни приймали нас дуже приємно, – згадував Євтухів. – Декотрим, щирим людям, ми не таїлися і все розказували...”

Співчуваючи, селяни на дорогу ще й клуночок з їжею давали...

Вийшовши з Плисецького, стали свідками, як червоні задля розваги випустили з бронепотяга по селу три снаряди... За два дні дісталися Фастова. “І, помітьте, – зауважував Олександр, – не по колії (67 в.), а сільським розмокшим шляхом... всього більш за 100 верст”. Отак хотіли жити!

Що з того, що ноги були повністю стерті...

Фастів приймав поїзди зі Жмеринки, але в зворотному напрямку їх не відпускав. І все ж “паровик” до Жмеринки трапився. “Він був обліплений сірими шинелями, як мухами. Там було багато таких втікачів, як ми, – писав Олександр Євтухів. – У Козятині Стась узяв напрямок на Миколаїв. Я поїхав далі і 1 лютого прибув до м. Винниці”.

Ось так закінчив розповідь Олександр Євтухів, отаман залоги м. Вінниці, помічник Подільського губернського комісара, а до того ще й військовий комендант Подільської губернії навесні 1918 року.

“Гайда, браття!”

Цей спомин Євген Лоханько написав за рік до смерті...

Затриманих везли з Фастівської в’язниці до Києва, в губернську ЧК. Потяг посувався помалу, пухкав хмарами диму і через силу тягнув червоні “теплушки”.

У лісі гуляв вітер, заганяючи до вагона через щілини краплини дощу. Ліхтар, як повішений, мотався на дроті під стелею, сумно блимав і чадів. Було вогко і незатишно – краплини дощу долітали то з одного, то з другого боку.

А головне, мучила думка – що буде завтра?..

Арештованих було чотирнадцять осіб. Три жінки, шестеро старшин Галицької армії, літній чоловік (урядовець ще з царських часів), троє робітників і поручник Армії УНР Онущенко.

Галичани, вкрившись однаковими ковдрами, полягали один біля одного. Жінки-“спекулянтки” тулились у куті, хмикали та щохвилини втирали носи фартухами. Старенький урядовець сидів на великому клунку і сумно дивився поперед себе. Робітники дрімали під стінками.

Посередині “теплушки” розмістилися червоноармійці: двоє з них вартувало коло дверей, неголосно перемовляючись, а троє спало, поклавши біля себе рушниці.

Поручник української армії Онущенко розумів, що його везуть на розстріл... Чекати смерті, не спробувавши врятуватись? Ні!

Але як втекти?! У вагоні п’ятеро червоноармійців, а він один, та ще й беззбройний. Щоправда, в кишені лежала зігнута виделка, яку знайшов, коли їх вели з в’язниці до станції.

Поручник вже говорив із галичанами, намовляв їх тікати разом, але ті не погодилися, бо “чомусь були певні, що їх, як громадян чужої держави, мусять випустити на волю...”

Страшно одному...

Ось і Мотовилівка. За нею знову великий ліс. Ну як не тепер, то ніколи... В кишені скрюченими пальцями Онущенко міцно стиснув виделку...

– Товаришу, – гукнув він робітнику на другий кінець вагона, – чи не маєте закурити?

– А йди сюди, то й закуримо, щоб дома не журились, – відізвався глухий голос.

Цього було й потрібно. Тепер він має причину, не викликаючи підозри, дійти до дверей.

Непомітно глянувши на вартових і обережно переступаючи сплячих, він поволі наблизився до конвоїрів... “Ні! Хай краще вб’ють мене в борні, аніж пасивного розстріляють під стінкою”, – блискавкою промайнуло в голові.

Підійшов до дверей... Вартові вже поруч. На нього уваги не звертають. “Ну, амба!” – шепнув хтось всередині Онущенка, і він, як звір, кинувся на ворогів.

Тьмяно блиснуло в повітрі залізо, й один із вартових, залитий кров’ю, впав на підлогу. З горла у нього стирчала виделка.

“Не встиг другий схаменутись, як дві сильних руки вхопилися за його рушницю... Божевільний погляд чиїхось очей, потім тяжкий удар, і він покотився з розбитим черепом... Дзіркнула куля – вдарилася в гайку над головою Онущенка... Більше стрілу не було. Страшний дикий звір, що його породжує кров і вбивство, прокинувся в арештантах... Досі німі та пасивні, вони раптово з нелюдським ревом зірвалися з місць...” Жінки заголосили і попадали на підлогу, а чоловіки навалились на трьох вартових, що лежали посеред вагона. Все злилося в жахливу купу... Люди “топтали та вбивали собі подібних”.

Онущенко сильним рухом відсунув двері...

– Гайда, браття! Хто не хоче загинути, гайда за мною! – крикнув він і, тримаючи в руках рушницю, плигнув із вагона.

За ним стрибнуло ще кілька постатей і також зникло у темряві...

“А потяг так само помалу посувався наперед, пухтів, розсилав червоні искри та тягнув до Київа брудні “теплушки”, – закінчив свою розповідь Євген Лоханько, урядовець Української Народної Республіки...

Про Євгена відомо небагато. Народився він у Києві 21 січня 1898 року. 1916-го в рідному місті закінчив Другу комерційну школу. Від травня 1918 р. працював у Міністерстві віросповідань Української Держави. Паралельно навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту.

Та довго вчитися не довелося. Вже наприкінці січня 1919-го мусив під тиском Муравйова евакуюватися з Києва разом з урядовими інституціями. “При Уряді УНР” був до кінця 1921 року.

Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ УНР засвідчив, що “громадянин У.Н.Р. Евген Лоханько з боку політичного і морального є людиною певною”.

Коли Євгена скоротили за штат, він покинув Тарнів і перейшов нелегально польсько-німецький кордон. Поступив до Берлінської політехніки, а пізніше, 1922 року, став студентом економічно-кооперативного факультету Української господарської академії в Подєбрадах у Чехословаччині. Але вищої освіти так і не здобув. У Подєбрадах у нього загострився туберкульоз, і він несподівано, 1923 року, помер.

Було йому тоді 25 років.

Посмішка гайдамаки Ігоря Троцького

Український старшина Ігор Троцький пройшов нелегкий шлях у лавах української армії. Ще на початку 1918 р. він став співтворцем партизанського загону імені Яна Кармелюка, у складі якого відновлював владу УНР у м. Кам’янці-Подільському.

Троцький був хоробрим, винахідливим і веселим старшиною. Про один із фрагментів життя Ігоря Троцького розповів його бойовий товариш кармелюківець Олексій Козловський.

Було це в лютому 1918 року. Першій кінній сотні партизанського куреня імені Яна Кармелюка бракувало коней. Тож гайдамаки мусили самі думати, як здобути собі вірного товариша. Звичайно, кінний склад поповнювали за рахунок нальотів на стайні збільшовичених частин...

Одного разу розвідка доповіла, що гарматний дивізіон, який перебував поблизу м. Хотина, на бессарабському боці, має у стайнях непоганих коней. Група кармелюківців під командою Ігоря Троцького, ще недавно капітана російської армії, відправилася на лови.

За вказівками розвідників відшукали стайні.

Вартовий при вході солодко спав.

Тихо увійшли. Знайшовши сідла, козаки поспішно хапали першого ліпшого коня і тихо, як злодії, виводили, заговорюючи зуби, щоб ті не заіржали. Вже на віддалі сідали верхи і шпарко тікали у бік Дністра.

Із вибором не поспішав лише сотник Троцький. Він уважно обійшов усі стайні, шукаючи друга відповідної вдачі. Врешті вибрав найкращого коня. Тоді підступив до сонного вартового. Розбудивши, чемно запитав:

– Таваріщ, чєй ето конь?

– Камандіра дівізіона, развє нє знаєш? – відповів той.

– А ґдє сєдло?

– А вон там, направо в уґлу.

Відшукавши сідло, старшина без поспіху осідлав коня. Коли вже сидів верхи, ще раз потурбував вартового:

– Кланяйся командирові і скажи йому, що гайдамака Троцький випозичив собі його коня!

І стьобнув нагаєм... Поки вартовий опам’ятався, за сотником вже здійнялася курява.

Пізніше Троцький кепкував над кармелюківцем Кузьом. Той у поспіху взяв собі невисокого коня (а козак він був високий), і тепер його ноги майже торкалися землі...

Коли командира партизанського куреня імені Яна Кармелюка поручника Миколаєнка в одному з боїв було забито, курінь прийняв сотник Троцький. Полювання на коней за нового курінного, як видно, не припинялося, бо невдовзі курінь вже називався 1-м Гайдамацьким кінним куренем імені Яна Кармелюка.

У добу гетьманату він увійшов до складу Запорозького корпусу. У часи Директорії розгорнувся у бригаду, а полковник Троцький став командиром 2-ї імені Кармелюка бригади Запорозької дивізії. До кінця драматичного листопада 1920 року він захищав нашу Батьківщину. І як тяжко не доводилося, та весела усмішка все ж ясніла на лиці українського старшини.

Німці в Києві

Кияни знали, що німці йдуть на столицю. І раділи, що ось-ось у розгромленому місті настане лад і спокій. “Віра в силу німців була величезна...” – стверджував журналіст “Киевской мысли” С. Сумський.

– Пасматрітє, вот єдут повозкі нємцов... – казав інший киянин, що “дивним способом об’єднував у собі слав’янфільство з високою пошаною до німців”. – Слишитє? Ґудіт как! Нє дрєбєжжит, а ґудіт! Вот што значіт нємєцкая работа! І замєтьтє, ета послє трьох лєт вайни!

“Якесь подвійне почуття панувало всередині, – згадував член Центральної Ради Микола Ґалаґан. – З одного боку, відчувалась певність того, що не може тепер бути прояву (більшовицької) сваволі, дикості, жорстокості, не буде тепер звірячого нищення людей, не буде трусів, грабунків. Але, з другого боку, була якась непевніст... що несуть із собою ті невідомі люди у сталевих шоломах, що ходять по вулицях збитими лавами під звуки дудочки. Що українці не ставились до німців вороже, це цілком зрозуміло, бо ж вони прийшли до нас як “союзники”. Але й не тільки українці, а взагалі рядові обивателі також прихильно зустрічали німців у Києві, бо ці принесли з собою визволення від большевицького пекла”.

Кияни, щоправда, з докором похитували головами, мовляв, ну, як так сталося, що Центральна Рада “закликала німців”?! У той же час навіть слов’янофіли визнавали, що німці – “це мур, якого розбити не можна; що ніколи в них не може бути ніякого большевизму, бо вони люди висококультурні й люди порядку; що навіть республіки у них бути не може, бо “кайзеризм” – це суть німецького духу”. У них, мовляв, “усе твердо, міцно, непохитно і незломно”...

Все ж до Києва спочатку увійшли українські частини. Кайзерівці стали на бруківку української столиці лише наступного дня – 2 березня 1918 року. Київський юрист А. Гольденвейзер вважав, що німці дозволили українцям увійти першими через свою галантність.

В’їхавши до Києва, німці насамперед змусили киян і “гостей столиці” вимити неймовірно загиджений вокзал, перони та залізничні шляхи. Після цього ретельно вичистили та попрали свій одяг, привели до ладу чоботи, помились, а тоді вже запросили на бал жінок, яких змусили допомагати в прибиранні вокзалу.

Це справило на киян величезне враження.

Журналіст С. Сумський, загалом неприхильний до німців (та й до українців), побачив перших кайзерівців близько четвертої години дня. “Рота за ротою, грузько, солідно, по-німецьки, вступали в місто німецькі частини, підчищені, помиті, впевненні, й спокійно йшли до казарм, які вже вибрали квартир’єри”.

На маленьких конях поверх сідел були закріплені кулемети, а під ними – маленькі килимки. І на це звернули увагу кияни.

– Оце – справжні, – казали вони, з повагою розглядаючи німців.

До більшовиків же кияни ставилися як до “несправжніх”, недовговічних.

Мешканці столиці з прихильною цікавістю розглядали союзників, які дефілювали по місту з музикою. Обличчя вояків були “зосереджені, дисципліна зразкова, спокійна приязнь і усвідомлення власного достоїнства”. Хоч квітів їм не кидали, та все одно натовп тріумфував. Все ж деякі дами сором’язливо дарували німецьким офіцерам букетики...

Заможні верстви зустріли німців радісно, “але без експансивності”, радість визволення була щирою, “але без ентузіазму”... Один єврей, власник фабрики, а відтак і противник більшовиків, сказав:

– Відітє, нужно радоватся: душа, правда, баліт, но тєло радуєтся.

Не минуло й кількох годин, як вітрини магазинів “засяяли товарами... на базарах з’явилося безліч продуктів”. Київ, “пустельний та мертвий за більшовиків, одразу ожив і викинув на вулиці тисячні натовпи і світлі дамські убрання”.

Вразило киян і як німці чи не з перших годин перебування в чужій столиці налагодили телефонний зв’язок, швидко обплутавши Київ дротами та проволокою.

Німці принесли заспокоєння в місто з першого ж дня...

Вже на початку березня 1918 року в Києві почалась облава на жебраків – за усіма правилами німецької точності та методичності. За два дні союзники вичистили Київ від небажаного елементу. Куди їх відправили і зараз ніхто не знає, напевно, на перегній.

І на кримінальників знайшли управу. Виловивши за тиждень кілька десятків кишенькових і квартирних злодіїв, німці розклеїли оголошення, в яких закликали охочих подивитися на екзекуцію.

“Перевиховання” намітили на ранок понеділка. Саме в цей день і відбувся публічний розстріл злодіїв на схилах Царського саду.

Це так вплинуло на київських бандитів, що в місті припинилися грабунки та насилля. Тепер навіть пізно вночі можна було безпечно гуляти вулицями міста. Відкрилися театри, синема, ресторани. Життя заграло швидким темпом веселу музику. Порядок у столиці налагодився зразковий.

Містом ширилися слова німецького головнокомандувача Ейхгорна: “Ми зробимо з Києва другий Париж”. Мало хто сумнівався, що так воно і буде.

Кияни вірили, що німці прийшли в Україну “друзями, а не ворогами”.

Лише понурі мешканці робітничих околиць із-під лоба поглядали на тих, хто ніс лад і спокій.

“Хоч не він, то його зброя...”

Третя сотня кінного Гайдамацького полку імені Костя Гордієнка ще вночі увірвалася до Хорола. Перше, що зробили, – знищили місцеву ЧК.

З першими променями до міста увійшли й інші сотні полку. Хорол ніби вимер: усюди тихо і безлюдно. Навіть собаки не подавали голосу.

Причина моторошної тиші невдовзі стала зрозумілою: під в’язницею лежали оголені трупи, а до стіни недавно збудованого собору якийсь вандал припер два роздягнені тіла (чоловіка та жінки). Вони були вкриті великою кількістю чорних порізів під ребрами. Здійснили над ними й жахливу статеву наругу.

На паперті сидів ще один мрець – у солдатській шинелі з жовто-блакитними стрічками на рукавах і закривавленими полами. Поруч нього валялися внутрішні органи, а з розпоротого живота стирчало сіно.

У правій щоці мерця хтось пришпилив значок з архістратигом Михаїлом. На значку був заклик: “Українці мусять єднатися як українці для захисту прав українського народу. Михайло Грушевський у першім році свободи України”.

Нещасний виявився місцевим учителем, просвітянином, полковником запасу, культурним і розумним чоловіком. У Хоролі його шанували. Тож і вмовили стати комендантом міста від Центральної Ради. За це червоні москалі й зняли з нього шкуру. А потім зарізали.

А закатовані чоловік і жінка, тіла яких залишили коло собору, виявилися організаторами якоїсь української маніфестації...

Чи дивуватися, що місцеві люди, залякані жахливими вбивствами, поховалися?..

Але цивільну владу у Хоролі організовувати треба було – місто мусило жити. Та всі, до кого звертався командир Гордієнківського полку Всеволод Петрів, навідріз відмовлялися: боялися повернення більшовиків.

Отож гайдамаки на очах у горожан привели до думи розігнану більшовиками владу під багнетами, а полковник Петрів ультимативно, при свідках, наказав їм урядувати. Таким чином керівники міста отримали алібі – мовляв, їх силою зброї примушено співпрацювати з українською владою...

Всеволод Петрів зустрівся ще з однією проблемою... Представники Лубенського казначейства запропонували йому забрати всю готівку українських карбованців. Дотепер службовці банку, побоюючись репресій за “контрреволюційні” гроші, переховували їх. Тепер же прагнули якнайшвидше спекатися, віддавши тому, хто візьме кошти “у законний спосіб”, тобто на військову вимогу і за поквітуванням. Працівники казначейства цю “вимогу” вже й написали, залишалося поставити печатку, розписатися і забрати гроші.

Так каса Гордієнківського полку поповнилася на 90 тисяч карбованців Центральної Ради...

А вдова коменданта Хорола, закатованого більшовиками, зворушена участю Гордієнківського полку в похороні свого чоловіка, принесла до штабу старшинську (російського зразка) шаблю з аннівським дармовисом (темляком) і револьвер системи “Наган” із дарчим написом.

Звернулася російською мовою. Сказала, що її чоловік дорожив цією зброєю і для неї вона – найдорожчий спогад. Але, побачивши, яку шану віддали гордієнківці її чоловікові, принесла зброю.

– Хай послужить вона тим, що йдуть боротись та вмирати за ту Вкраїну, яку чоловік так кохав, за яку його замучили, хай хоч не він, то його зброя побачить здійснення його мрій і надій, а я, стара, молитимусь на його могилі за тих, що йдуть боротись за отую Україну...

Коли жінка пішла, козаки кинули жереб, і шабля дісталася гайдамаці 2-ї сотні Шилу. Вже за місяць у бою під Алуштою вона врятувала йому життя: в шаблю влучило дві кулі, а він лишився неушкодженим.

Та все одно Шила смерть дочекалася...

Це було в одному з боїв за свободу України...

Розплата в Констянтинограді

Гайдамаки під командою Володимира Сікевича вирушили до Констянтинограда відразу після того, як його зайняли гордієнківці Всеволода Петріва.

Попереду пішла кінна сторожа сотника Ляховича, за ним – чорношличники сотника Савельєва. Погода була гарна, от тільки з боку Карлівки вітер ніс порох і газ від вибухів снарядів. Це більшовики під час відступу зірвали величезний склад вибухових речовин – тротилу, піроксиліну, світляних ракет, мелінітових бомб...

Під музику веселого маршу гайдамаки в’їхали до Констянтинограда, де на них вже чекали гордієнківці. “Крім полку, на майдані не було видко нікого, все поховалось... – розповідав Володимир Сікевич. – Стали полки один проти другого, віддали пошану...”

– Струнко! – звучить команда.

І вмить “виростають два нерухомі мури озброєного та пішого люду”...

Полковник Сікевич чітким, “рівномірним і повільним кроком” підійшов до командира Гордієнківського полку і доповів про прибуття.

Всеволод Петрів звернув увагу на правильні й гарні риси обличчя Сікевича, на якому видно “вираз міцної волі”. Побачив він і ясні очі з вогниками, що “знайомі тим, хто бував у боях, і які являються познакою хоробрости”.

Стискаючи один одному руки, полковники незчулися, як обнялися й поцілувалися.

– Здорові були, брати гайдамаки! – привітався Всеволод Петрів.

– Здоров, пане отамане! – відрубно відповіли гайдамаки і якось неспішно та ніби неголосно заспівали:

Ми – гайдамаки, Всі ми однакі, Всі ми ненавидим пута і ярмо, Йшли діди на муки, підуть і правнуки, Ми за народ своє життя дамо!

...Вночі командира 3-го Гайдамацького полку Володимира Сікевича розбудив сотник Ляхович. “У лазареті мітинг, – сказав він, – на вулицях плакати і летючки порозкидані, щоб (козаки) арештували всіх старшин і перебрати владу в полках на вибраних комендантів. На варті стрілянина, і вбито двох гайдамаків (Петрика і Соколевського)”.

Потім до Сікевича зі звітом прийшов доктор Бахмач. Він доповів, що о 22 годині в лазареті об’явився місцевий лікар Левінсон-Уріцкій і розвів ворожу агітацію серед санітарів. Левінсон ганьбив українських лікарів, бо ті, мовляв, працюють у “буржуазному” полку. “Наші лікарі і санітари, – розповідав Бахмач, – постановили урядити свій професійний суд над цим лікарем і всипали йому п’ятдесят різок...”

Вранці гордієнківці вирушили на Лозову, а дорошенківці – на станцію Краснопавлівську... В Констянтинограді лишилися самі гайдамаки Сікевича. Вони й мусили провести слідство та покарати винних в убивстві Петрика і Соколевського.

Взявся за цю справу Ляхович. Визначивши разом із сотником Виноградовим напрямок куль, обидва дійшли переконання, що стріляли з будинку № 3. Пішли туди і справді знайшли луски від набоїв російських рушниць. А от господаря не виявилося, – очевидно, десь сховався.

Ляхович наказав козакам оточити район і привести господарів всіх будинків. Затримані постріли чули, але “нічого не бачили”. Лише господар будинку №68 сказав, що стріляли з обох боків...

Далі сотники Ляхович і Виноградів із козаками пішли по хатах. Але люди були так налякані, що, крім стукоту зубів, нічого промовити не могли. Зачепитися за слід було важко.

Старшини вже вирішили закінчити слідство. Раптом біля будинку №96 зауважили плями крові. Подзвонили у двері. Вискочив осадкуватий чоловік і почав гримати, мовляв, не дають поспати людині.

Твар у нього була вилицювата, ніс приплюснутий, а очі вузькі, як у ящірки. “Одягнений так, що відразу видко – не в своє... – зауважив сотник Ляхович. – Дивлюсь на цю пику, така погана, що хіба йому лише в пеклі було б місце...”

І Виноградів збагнув, із ким доведеться мати діло.

Ляхович, щоб передчасно не сполошити ворога, чемно вибачився за клопіт і запропонував трохи пройтися, щоб поставити кілька запитань.

А здоровань як заволає:

– Каво? Мєня хатітє взять?.. Да я ва...

І запнувся... І несподівано зірвався з місця...

Козаки бігли за ним крок у крок, а попереду всіх старшина Виноградів.

Москаль заскочив в одну кімнату, потім у другу. Гайдамаки не відставали. Зловили його аж на горі, в купі лахміття, де той сховався.Коли зловмисника вели сходами, хтось зверху кинув гранату. Вона розірвалася, та шкоди завдала хіба приміщенню.

Тоді сотник Ляхович наказав затримати всіх мешканців будинку. Двох, що опиралися, застрелили, інших вивели на подвір’я.

І почали шукати-нишпорити. І знайшли хід під будинок.

У підвальному приміщенні сидів китаєць, а коло нього – “машинка, що печатала ті прокламації”, які їх розвісили вночі в місті.

Старших людей і дітей козаки відпустили, решту ж повели до острогу. Туди запросили і поручника Дроздова, якого знайшли покаліченим, коли гайдамаки входили до міста.

Йому запропонували придивитися до арештованих, – чи не пізнає кого зі своїх катів?

Першого ввели вилицюватого, не в своє одягнутого нахабу.

Він тільки глянув на поручника Дроздова, зблід і затрясся, як у пропасниці...

– Кто ета?! – заричав пикатий. – Я єво нє знаю!

– Зате я тебе знаю, – запевнив Дроздов. – Ти голова бойової летучої організації. Ти амністований Керенським злодій-кримінальник.

Поручник повернувся до Ляховича.

– Його звати Давид Стукало, принаймні він так називав себе.

– Брєшет, – люто сичав скажений пес.

Козаки виштовхали арештованого у двері, а завели іншого.

“Це був жидок, років 33, худий, волосся довге, рідке, довгий ніс, борода і вуса руді, уші великі, очі червоні, руки й ноги довгі, – згадував Ляхович. – У довгім лапсердаку, пантофлях, бувший жидівський учитель... Він дезертував під час війни з війська і під різними прізвищами працював у різних містах. Тут працював у чрезвичайці як Михайло Божко...”

Завели й “худого як кістяк” китайця. Це виявився головний кат у Констянтинограді. “Голови рубав, як патики, а сік різками, якби витрушував порох”. Називали його Хунхуз.

Привели і Янкеля Квятка – сторожа ЧК.

Та найбільше враження справив москаль із чортівською усмішкою – Андрєй Прітьолков. Виглядав він “дуже пристійно”, удавав щирість і добросердність. Сили був величезної, плечі мав широченні.

Як побачив пораненого поручника, радісно, як до приятеля, вигукнув:

– Я очєнь счастлів, ґаспадін паручік, что віжу вас в добром здравіі! Как ви сєбя чувствуєтє?

Дроздов на лицемірне привітання не відповів, а, повернувшись до українських старшин, мовив:

– Це другий катюга, чоловік безсердечний, але дуже зичливий. Служив у Росії в жандармах, у політичному розшуку. З арештованими запобігливий. Коли треба кого катувати, то звертається до нього по-приятельськи. Ніколи не кричить, лише просить: “Прашу раздєвайтєсь, нє стєсняйтєсь, здєсь всє своі...” І одразу починає катувати різками чи шомполами... Він багатьох відправив на той світ... До мене підійшов тоді усміхнений... Пив вино і жартував... Питав, чи не знаю яких нових анекдотів... А потім: “А как хатітє, чтоб я вас расстрєлял: сзаді ілі спєрєді? А єслі хатітє, то можетє лєчь...” Питає мило, як лікар. З його рук ні одна жертва не вернулася жива... І все ж арештанти з більшою охотою йшли “на суд” до нього, бо китаєць чи жид, перед тим як вб’ють, ще й душу вивернуть...

Сотник Ляхович подякував поручнику за допомогу і пішов оглянути жіночу гімназію, де більшовицькі катюги влаштували чрезвичайку.

Перше, на що звернув увагу Ляхович, це могили по всій території гімназії. “Дух був тяжкий, дуже смерділо гниллю”.

Коли козак відчинив двері до підвалу гімназії, Ляхович “мало не впав, такий був задух. Як у різні. Всі стіни окроплені темними плямами...”

Посередині приміщення стояли стіл і три широкі лави. На них – знаряддя катів: шомполи, мотузки, поламані різки. Валялося багато пляшок із-під горілки, пива, вина...

На другому поверсі лікарі полку оглядали замучених, яких не встигли поховати. “Там лежала начальниця гімназії з вирізаними грудьми і пробитою головою, – згадував Володимир Сікевич. – У другому місці лежав труп генерала з вирізаними лампасами на ногах...”

Суд призначили негайно. Головою визначили сотника Омеляна Волоха, членами – Байлова і Виноградіва.

Під час засідання у А. Прітьолкова запитали, як у червоних відбувався суд.

Він визнав, що суду фактично не було ніякого. Все було вирішено наперед. Він так називався лише для проформи.

У кожній партії було чоловік 15 – 20. Їх ставили навколо столу, покритого червоним сукном. На ньому лежали справжній серп і молот. Судді приходили завжди напідпитку, а то й п’яні. Спочатку наказували роздягтися. Потім ділили одяг, а тоді вже вбивали в різний спосіб. І знову пили горілку.

Траплялося й інакше. “Коли судді були в доброму і веселому настрої... то арештантів виводили в поле, ставили в рядок і казали їм втікати. Хто втече – його щастя. А за арештованими в десяти кроках стояли судді і гості з рушницями і втікачів стріляли. Не було случая, щоб хто-небудь втік”.

На кінець Прітьолков запропонував свої послуги гайдамакам, запевняв, що служитиме їм “якнайкраще”...

Опівночі сотник Волох доповів своєму командиру, що смертний присуд виконано...

Ніч минула спокійно, “як вже давно не було в Констянтинограді”.

На ранок люди повиходили з будинків. Відкривалися крамниці. Головною новиною був, звичайно, нічний розстріл більшовицьких катів. Усі тільки про це і говорили...

А гайдамаки вже лаштувалися до виїзду з Констянтинограда.

На зміну їм за кілька годин мали прийти німці.

Недобрий фінал Центральної Ради

У другій половині квітня 1918 року Київ облетіла чутка про таємниче зникнення київського банкіра Юрія (Георгія) Доброго, члена фінансової комісії на українсько-німецьких переговорах про торговельний договір. Казали, що до нього додому вночі увірвалися невідомі й, показавши мандат, вивезли в невідомому напрямку. Висувалася версія, що банкір став жертвою грабіжників.

Центральна Рада цих чуток не спростовувала.

Пізніше поповзли шепти, що Доброго не викрали, а заарештували “як визначного контрреволюціонера” “за наказом двох міністрів – Ткаченка та Жуковського – з відома прем’єра-президента Голубовича”.

Але чим цей арешт відрізнявся від нальоту? Якщо затримує влада, навіщо маски і наставлені револьвери? Пізніше казали, що одним із нападників був військовий міністр Олександр Жуківський.

Доброго мали запхати в якесь провінційне містечко, але все вирішив хабар: банкір запропонував гроші за те, щоб його відвезли до Харкова, а там зумів повідомити німецьку владу про своє викрадення.

Німці серйозно поставилися до цієї події. Тим більше що Київ заполонили чутки, що якась невідома досі організація – Комітет порятунку України – має намір в одну ніч вирізати всіх кайзерівських офіцерів у Києві.

Союзники звернулися до прем’єра Голубовича, але той нічого не зміг чи не захотів сказати. Тоді фельдмаршал Ейхгорн опублікував наказ про введення в Україні німецьких польових суддів. Сталося це 25 квітня.

Німці почали власне розслідування у справі викрадення Доброго.

На думку київського юриста А. Гольденвейзера, саме ця подія і вирішила долю прем’єра Всеволода Голубовича, а разом із ним і долю всієї Центральної Ради...

28 квітня до зали засідань у Педагогічному музеї увійшло декілька десятків німецьких солдатів. Їхній командир розміреним кроком підійшов до Михайла Грушевського і ламаною російською виголосив:

– Згідно з розпорядженням німецького командування оголошую всіх присутніх арештованими. Руки догори!

Вояки взяли присутніх під приціл.

Члени “революційного парламенту” слухняно виконали наказ. Єдиний, хто не встав і не підніс рук, був смертельно блідий Михайло Грушевський.

Фельдфебель вигукнув кілька прізвищ, серед них і міністрів Жуківського, Ткаченка, Ковалевського, управляючого Міністерством закордонних справ Любинського і директора департаменту Міністерства внутрішніх справ Гаєвського. З названих відгукнулись лише два останні. Їх одразу ж заарештували (пізніше німці затримали міністра військових справ Олександра Жуківського, начальника київської міської міліції П. Богацького та дружину Михайла Ткаченка, якому вдалося втекти; пана Любинського і пані Н. Романович-Ткаченко невдовзі звільнили)...

У Педагогічному музеї тим часом прем’єра Голубовича поставили обличчям у куток і наказали не рухатися. Врешті його кудись повезли в кареті – вниз по Фундукліївській.

За годину затримані почули грубий голос:

– Raus! Nach Hause gehen! (Геть! Розійдись по домівках!)

І члени Центральної Ради слухняно рушили до виходу.

Наступного дня, 29 квітня, принижені члени “революційного парламенту” все ж зібрались і на швидку руку ухвалили конституцію УНР. Члени Центральної Ради хотіли ще затвердити проекти “законів про жидівські й російські установчі збори на Україні”, та, хвалити Бога, не встигли. Після чого розійшлися “без особливої впевненості, що їм дозволять ночувати вдома”.

Цього дня в центрі Києва, в цирку Крутікова, відбувся з’їзд хліборобів, на якому було обрано Гетьмана Української Держави. Ним став генерал-лейтенант Павло Скоропадський. Переворот, про який весь квітень говорили кияни, стався.

Соціалістичні експерименти Центральної Ради стали надбанням історії...

Суд відбувався вже в Українській Державі. Він був відкритий, тож у зал набилося багато публіки.

Судили військового міністра Центральної Ради Олександра Жуківського, двох директорів департаменту і начальника кримінального розшуку. Журналіст “Киевской мысли” С. Сумський, який був на цьому процесі, стверджував, що підсудні поводили себе негідно: виправдовувалися, плутали, просили суд бути поблажливим. Доктор Трейде, німецький обвинувач, третирував їх “як хлопчаків”:

– Коли з вами говорить прокурор, – повчав суворо доктор Трейде, – ви повинні стояти рівно і не тримати руки в кишенях.

І його слухали.

Всеволод Голубович спочатку виступав як свідок. Про його участь у викраденні даних не було, але завдяки майстерності прокурора Голубович зізнався. І впав в істерику.

Для втихомирення “державного діяча” довелося оголосити перерву.

Після перерви колишній вже прем’єр визнав свою вину. З кімнати для свідків йому довелося пересісти на лаву підсудних.

Доктор Трейде, німецький обвинувач, “не пожалів барв, щоби зобразити образ Голубовича і його діянь”, – стверджував інший свідок, Н. Могилянський.

До слова сказати, міністр гетьманського уряду, а потім історик Дмитро Дорошенко назвав прем’єра Голубовича “кретиноподібним суб’єктом”, “тупим”, не здатним навіть доладно виголосити й короткої промови.

Під час судового засідання Голубович не раз вибачався перед доктором Трейде і обіцяв “більше ніколи такого не робити”. В останньому слові він прохав не судити по ньому про всю його партію.

“Більшої ганьби для українського уряду, ніж цей процес, не вигадаєш, – писав С. Сумський. – Хоча звичайно всі симпатії бувають на боці підсудних, симпатії величезного залу, як це не дико, були цілком на боці суду: німці чудово розіграли цей процес. Коли я йшов із залу, якийсь старий, що сидів серед публіки, звернувся до мене:

– Слава Богу, що німці звільнили нас від цих хлопчаків і бандитів.

Німцям вдалося довести моральну ницість “демократичного” уряду.

Так безславно закінчилася історія Центральної Ради.

“В очах їх той же блиск”

Після Кримського походу полк імені Костя Гордієнка відпочивав у селі Антонівка біля Мелітополя. Село було переважно гагаузьке. Жили тут і кілька турецьких родин.

Десь на початку травня (1918 року) на одній із вуличок Антонівки зібрався чималий гурт людей різних національностей. Їх згуртував старий турок, який грав на невідомому козакам круглому інструменті зі смичком.

Командир гордієнківців Всеволод Петрів і собі підійшов до гурту.

Струни плакали жалібно-жалібно... Але про що співав чоловік? Турецької мови полковник Петрів не знав. Розрізняв лише деякі слова: Плевна, Осман Дігма-паша, урус, Аллах, Магомет.

Під кінець пісні заплакало єдине старече око. Витирали сльози і суворі гайдамаки. Плакали й гагаузи.

– Ох, як жалісно співа, батьку, – сказав, повернувшись до отамана, один із козаків, – цікаво, про що він співа?

Полковник Петрів, сам зацікавлений, підійшов до гагауза, у якого розмістився штаб полку, і запитав, про що співав старий. Господар пояснив, що пісня ця про поразку турків під Плевною 1877 року. Складена вона полоненими турками.

– Він, – сказав господар, вказуючи на музику, – і нам неохоче цю думу співає, бо каже, що ми біди його народу не розуміємо... А прилюдно це чи не вперше співає.

– А цікаво чому? – запитав Петрів.

Господар підійшов до діда і звернувся турецькою, показуючи рукою на полковника.

Співак встав із каміння, на якому сидів, і, вправно закинувши інструмент за плече, підійшов до командира гайдамаків. Поклавши руку йому на плече, щось заговорив.

Господар перекладав:

– Він співав тому, що певен, що ці люди з голеними головами його зрозуміють; вони не уруси – не пастухи та мужики, а такі, які біду Османа Дігми та його вірного вояцтва відчувають і розуміють, бо в очах їх той же блиск, як в очах тих, що боролись, один на сімох, з урусами під міцною рукою Османа Дігми-паші, слава його хай сіяє повіки!

Старий музика міцно заприятелював із гайдамацтвом. До приязних стосунків заохотив всіх турків і гагаузів Антонівки, які перед тим товариської щирості не виявляли.

Жертвоприношення під Мерефою

Богданівський полк вже бився більше як півдоби. Але з кожною годиною ставало очевиднішим, що втриматися на позиції не вийде.

Першою відступати мала піхота.

Побачивши, що козачня полізла у вагони, червоні почали обстрілювати ешелон, а заодно і будку-сторожку, де розмістився штаб Богданівського полку.

Але кулеметники брали дуже високо – чи були аматорами, чи, може, симпатизували богданівцям. Лише гілочки сипалися на кінноту, що сховалася за будкою залізничника в садочку.

А гармаші й кулеметники Богданівського полку зайняли позицію попереду сторожки – поза зоною пристрілу. На цій лінії вирішено затримати ворога, щоб дати в порядку відійти богданівській піхоті.

Команду над ар’єргардом полку обійняв полковник К. Він наказав гармашам приготувати шрапнелі, а на кіннотників тільки подивився довше звичайного... Ті його зрозуміли... А як не зрозуміти, коли він не так давно був їхнім сотенним...

Раптом стало тривожно тихо. На горі з’явилися хмари більшовицької сарани.

Китайці. Було їх, згадував Валентин Сім’янців, “видимо-невидимо”.

З гори посунули вони двома лавинами.

Сіро-жовтий китайський потік заповнив по береги сільську вуличку й котився на українську позицію “з якимсь гудінням, наче вода з прорваної греблі”.

Хвилини очікування були безмежно довгими. Нестерпно хотілося стріляти вже – щоб потім не було пізно.

Очі всіх були звернені на командира. Саме він мав відкрити шлюзи українському вогню. Та полковник мовчав.

“...Схиливши голову додолу і ніби в такт чомусь, (він) гладив перев’язь своєї раненої руки, переводив очі з кулеметників на гармашів, поглядав на ворога й тільки іноді оглядався на нас (кіннотників), легко піднімаючи брови, ніби говорячи: кріпіться, мої хлопці”, – писав Валентин Сім’янців.

Кіннотники любили свого командира, вірили йому. Напевно, спокійна впевненість полковника передалась і гармашам, і кулеметникам.

А гудіння орди переростало в грізне ревіння.

З китайського потоку вже виглядали окремі обличчя. Ще хвиля – і лава накриє скромні українські позиції, перекотиться і понесеться до Мерефи.

Обличчя козаків і старшин скам’яніли. “Тільки коні нетерпеливо переступали дрібненько ногами, все просячи попустити натягнені поводи. Їздці лагідно гладили їхні шиї”.

Командир полку тихо підніс руку. Це побачили всі. І, ніби прокинувшись, “грізним громом” гримнули чотири гармати, “заводили своїми довгими шиями кулемети”.

“Все злилося в пульсуюче “р-а-а-а... р-а-а-а”.

Розібрати щось було важко. “Здавалося, ніби піднімалась якась маса, колихалася і падала перед гарматами; знову піднімалася, колишучись, перекручувалась – і знову падала... – описував побачене Валентин Сім’янців. – Чи то був ворог, чи то був гарматній дим? Як довго стріляли наші? Як довго це тривало? Здається, потім була хвилина тиші.

“Коноводи, коней!” – ця команда привернула дійсність.

Вулиця перед гарматами тільки копошилася”.

Повиймавши замки з гармат, гармаші навіки попрощались зі своїми вірними подругами і, не озираючись, рушили разом з іншими в бік станції Мерефи.

Було вже 24 грудня 1918 року. Люди готувалися до Святвечора...

Минуло щось зо три місяці. Сніг розтанув. Повіяло теплом... З весною повернулися і нові хвилі тифу. Потрапив під тифозний прес і Валентин Сім’янців.

Помирав він і знову воскресав у Тираспольському військовому шпиталі...

А на Великдень місто окупували більшовики. І Сім’янців “із вояка Української армії став... полоненим”.

Нова влада дійшла висновку, що з реконвалесцентів можна виклепати червоноармійців, принаймні для гарматного м’яса. Відповідав за цей процес “творення” Аґєєв, “настоящій бальшевік”, командир Тираспольського охоронного батальйону. Під його команду і потрапив Валентин Сім’янців.

Вважаючи більшовизм певним зразком, під який треба підганяти людей, Аґєєв виголосив своє кредо:

– Хто каротчє – падтянєтся (но, єслі прі етой апєрациї трєснєт, дєло єво); а кто долґій... таво укаротят, с ґалави начіная.

Тяжко було слухати це.

Аґєєв мав “вигляд не так командирський, як кацапський, – зазначав Валентин у “Спогадах богданівця”, – (і) часто розсвічував огонь ненависти в (моїх) очах, і ніж... сам розкривався в кишені”...

Одного разу Валентину треба було відпроситися у місто. Мусив звертатися до командира. Той дозволив, а коли Валентин збирався відійти, несподівано поцікавився, в якій частині української армії служив “красноармєєц Сімянцев”.

– У Першім козацькім імені гетьмана Богдана Хмельницького пішому полку, в кінній сотні, в другій чоті, – виструнчившись, відрапортував козак.

Москаль пильно подивився на нього, а тоді поставив руба ще питання:

– А єщьо баґдановци єсть в батальйонє?!

– Нема.

– Баґданавєц... – протягнув Аґєєв і далі з притиском, рубаючи кожне слово, запитав: – А пад Мєрєфой пад Раждєство прошлаво ґода бил?!

– Так, був, – відповів Сім’янців, і перед його очима постала жахлива м’ясорубка останнього бою під Мерефою.

Аґєєв нахилився до Валентина і впер у нього свої сталеві очі.

– А я бил начальніком етой кітайской дівізіі... – прошкварчав він. – По-о-онял?!

Валентин очманів і вирячив очі.

А більшовик раптом схопився за боки. “Божевільний регіт засмикав підлогою, стіни витягнулись у довжелезний вузький коридор, стеля затрусилася вітряком”, – так описував побачене і почуте Валентин.

Йому стало моторошно... Добре ще, що він мусив стояти струнко і згідно з військовим статутом не повинен був ніяк реагувати.

А командир чи не із захопленням вигукнув:

– Ну й наложилі же ви там кітайоз...

І знову захлинувся біснуватим сміхом.

“Цей регіт був страшніший” за оту сільську вуличку з сотнями трупів...

Так закінчив свій спогад богданівець Валентин Сім’янців із Великого Бурлука, що на Слобожанщині.

Повстання на Запоріжжі

“Недовго були “петлюрівці” у Запоріжжу після того як скинуто гетьмана... Року 1919-го, день після Різдва1, покинули місто останні відділи Української армії й незабаром з’явилися большевики”, – так почав свій спогад Олександр Кошель, повстанець відділу отамана Олександра Чайківського...

Українська влада не зробила жодної спроби спротиву більшовикам, хоч охочих воювати проти них вистачало. Але ж треба ще вміти організувати людей, одягти їх, нагодувати, озброїти.

Ще в листопаді – грудні 1918 року на заклик Директорії в Олександрівськ злетілися хмари людей. “Їх було так багато, що влада не могла дати з ними ради”, – згадував товариш Кошеля козак Гаврило Гордієнко.

Українська влада не знала, що робити зі своїми прихильниками. Навіть розмістити їх у більших приміщеннях не спромоглася. Що вже говорити про харчування. І хлібом не забезпечила своїх захисників!

Тож, поживши кілька днів на приватних помешканнях, козаки розійшлися. І коли до міста підійшли більшовики, захищати рідне місто було нікому. Все поховалося! А українській владі, як виявилося, легше було тікати, ніж організувати спротив. Справді, менше клопотів!

Соромно і згадувати: червоні москалі окупували Олександрівськ без жодного пострілу. І пішли далі на південь битися проти Денікіна. Посунули й на Правобережжя – добивати Армію УНР.

У повітовому центрі червоних військ практично не залишилося. Керувала всім “якась збиранина”, що згуртувалася біля військового комісара Гопе. Її головним заняттям було вишукувати місцевих “контрреволюціонерів”, а відтак і розстрілювати їх. Вбивали людей серед білого дня, мало не прилюдно. І ніхто вголос не обурювався.

Українське життя в місті відразу завмерло – бо найбільшими контрреволюціонерами, на думку більшовиків, були якраз українці... Майже щодня пополудні з будинку ЧК виводили групу арештантів під вартою. На очах у жителів, які прогулювалися Соборною, вели засуджених на кладовище, де вже було вирито могили. Стріляли не ховаючись. Навіть цікавих не відганяли. А ті, кого мали знищити, виявляли дивовижну покірність – не пручалися і не тікали...

Все ж щось мало статися – бо занадто багато вже було невдоволених владою “рабочіх і крєстьян”. Та й із-за Дніпра неслися чутки, що там бореться українське військо, намагаючись зупинити ворожу навалу. Говорили люди й про широкий повстанський рух на Правобережжі.

“Імена Соколовського, Чучупаки, Зеленого, Ангела й иншіх були овіяні легендами, – стверджував Олександр Кошель. – Ці чутки незвичайно підбадьорували всіх, особливо молодь. На таємних нарадах, що відбувались то на цвинтарі, то в лісі, казали, що й на Запоріжжу вже час підняти повстання. Вся молодь захопилася цією думкою, всі були переконані, що своїм виступом викличуть загальне повстання на Запоріжжу”.

Вже у березні 1919 року практично скрізь по селах люди були готові до збройного виступу. Бракувало “тільки гасла”. Хтось мав визначити день, коли все село підніметься проти більшовиків.

“Тільки дайте гасло, – такий був настрій у селах, – коли саме?.. в який день?..” Такі вістки приніс в Олександрівськ Петро Дерій, організатор підпілля в Олександрівському повіті, товариш Олександра і Гаврила.

Та українського проводу на Лівобережжі не існувало. “Хто ж мав би дати тоді нам гасло, – запитував Гаврило Гордієнко, – коли кандидати на провідників були вже за кордоном у дипломатичних місіях?! Україна лишилася обезголовлена, й доля її лягала на молоді, дуже молоді плечі безвусих юнаків, які мали щирі серця й замало зморщок на поверхні головного мозку!”

Самому Гаврилу 24 березня виповнилося лише 17 років! Але якраз йому і його ровесникам доводилося шукати виходу.

А совєтська влада виявилася не такою вже й тривкою! Для її панічної втечі з Олександрівська досить було чутки, що на місто наступає отаман Нога! А той отаман і сотні не мав коло себе, хіба зо два десятки ненавчених військовій штуці селян.

“Батько Нога” одразу став легендарною постаттю, хоч перед тим ніхто про нього і не чув. Отакі були надії людей! Вони палко бажали, щоб хтось покликав їх до бою.

Совєтської влади не було в місті день чи два. Але швидко вона повернулася. І не сама! А разом із Залізною дивізією, яку прислали з Харкова. Кожної ночі її відділи оточували той чи інший район Олександрівська, робили трус, забираючи при цьому, як вони казали, “прєдмєти спєкуляциі”, тобто харчі та цінніші речі. Командував дивізією Шабашвілі, а комісарствували в ній “жид і латиш”, згадував Гаврило Гордієнко.

Оскільки в Олександрівську підпільної української організації не було, семеро українців, зійшовшись на раду, вирішили створити її, але не тут, де нишпорили нишпорки, а за містом, подалі від більшовицького ока. Місцем збору вибрали Лису гору, що була вниз по Дніпру якихось сім-вісім верст, а може, й трохи більше. Саме тут вирішено було заснувати новітню Запорозьку Січ.

Важливо, що ці українці не бажали переховуватися у Великому Лузі, а вирішили отаборитися на відкритому місці, – щоб про них почули й інші. Та приєдналися!

На тій таємній раді був і Гаврило Гордієнко. У своїх спогадах він занотував, що з семи змовників п’ятеро виявилися старшинами, один з яких доводився юнакові двоюрідним братом. Мова про поручника Івана Явдокимовича Марківа. Мати Івана і батько Гаврила були рідними сестрою і братом. Пізніше Марків став повстанським отаманом Хмарою.

А на тих сходинах отаманом обрали Олександра Івановича Чайківського, колишнього студента Томського університету. “Був він середнього зросту, трохи мовби згорблений, мав пташиний ніс, добре закарлючений, але короткий. Обличчя мав вічно синювате від недоброго голення. В кожному разі не робив він враження ані старшини, ані вояка, хоч мав на собі френч, перешитий із солдатського сукна... Був він, мабуть, політичним чинником у нашій організації...” – так оцінив отамана юнак із палким серцем Гаврило Гордієнко.

Але отаман мав за помічника військового фахівця – поручника Івана Марківа, учасника Світової війни, а також кількох молодших старшин російської армії, які “побували в українізованих полках та окремих куренях у 1917 році”.

Товариш Гаврила Олександр Кошель стверджував, що отаман Чайківський був популярний серед місцевого населення, а про Марківа-Хмару говорив як про “безстрашного молодого старшину... відомого всім”...

Почалася жвава організаційна праця, в якій брало участь і старше українське громадянство міста. У середині травня 1919 року (Гордієнко стверджував, що у квітні) 25 повстанців, озброєних рушницями й гранатами, відпливли вниз по Дніпру до Лисої гори. Тут мали чекати на інші відділи.

Хоч сили повстанців були до сумного малі, вже ж перший їхній постріл із Лисої гори по більшовицькому пароплаву виявився вдалим. Під загрозою інтенсивнішого обстрілу його привернули до берега.

Червоні одразу зупинили рух своїх кораблів по Дніпру. Таким чином від Олександрівська було відтято шлях, яким надходило продовольство з багатого півдня.

Підкорилися козацькій залозі й господарі байдаків, які слухняно підпливали під крутий берег Лисої гори на огляд і перевірку документів. Якщо в кого була зброя, козаки її вилучали.

Так почав свою повстанську працю Лисогірський партизанський курінь отамана Чайківського.

“Лиса гора височіла над самим Дніпром недалеко с. Біленького. З одного боку (гора) дуже круто спадає до ріки, а від степу відгороджена ланцюгом нижчих горбів. Вершок гори складається з сипучого піску й не має жадного деревця, через що й зветься Лисою. Довкола неї росло де-кілько дерев і чагарників, а далі розлягалося безкрає море високого жита”. Такою її запам’ятав двадцятилітній повстанець Олександр Кошель.

Із гори було добре видно багнисті плавні Лівобережжя, які віддавна називали Великим Лугом. Майже на обрії через нього вилася залізниця Харків – Севастополь. Тож часом можна було побачити і димок паротяга.

На вершечку гори викопали шанці. Звідси планувалася оборона, якщо ворог підійде із заходу, від села Мар’ївки. Нижче по схилу вирили окопи для оборони південного напрямку, з боку села Біленького. Були шанці й проти півночі, в напрямку села Розумівки. З боку Дніпра (східний напрямок) захищав крутий берег. Окопи козаки називали шанцями (“щоб не так, як у росіян”)...

Повстанці на постачання не жалілися, бо селяни хуторів і сіл ставилися до них “винятково прихильно”, вбачаючи в юнаках початок відродження колишньої Запорозької Січі, “традиції якої ніколи не зникали на тих територіях”, – стверджував Гаврило Гордієнко. Тож їжі вистачало. А ось з українськими піснями було сутужно. Навесні 1918 року в самокатній сотні при Запорозькому корпусі Гаврило Гордієнко вивчив першу українську пісню – про Дорошенка і Сагайдачного. А на Лисій горі висвистували ще одну – на слова Бориса Грінченка (“Праця єдина з неволі нас вирве”).

Мелодії козаки достеменно не знали. Тож це був не стільки спів, скільки емоційні вигуки. З найбільшим притиском козаки вигукували слова: “Дяка і шана робітникам щирим, сором недбалим усім!” Оту кінцівку (“сором недбалим усім!”) юнаки адресували своїм одноліткам, які не пішли на Лису гору. Собі ж адресували першу частину рядка...

Табір на Лисій горі помалу розростався. Добровольці були переважно школярами з Олександрівська. Вистачало й робітників заводів і залізничних майстерень. Не бракувало також хліборобів, особливо із села Вознесенки. Більшість юнаків не мали досвіду військової служби, але траплялися серед повстанців і колишні фронтовики. Був навіть один капітан. І не звичайний, а Генерального штабу. Звали його Крижанівський. “...Перед тим (він) працював у військового начальника в Олександрівську”.

Але його досвід отаман Чайківський не спішив використати. Тож починав Крижанівський, як казали, “від піки”, тобто рядовим козаком. “Він був дуже приємною скромною людиною, дуже гарний... чорнявий... – згадував Гаврило Гордієнко. – Був дуже корисний... відкрив нам секрети плянування війни. Цим він нам відкрив нові світи, про які ми перед тим навіть не догадувалися, що вони існують!”

Про військовий вишкіл на Лисій горі ні Кошель, ні Гордієнко у своїх спогадах не згадували, як видно, його не було. Зате на більшовицькі залоги повстанці наскакували. Цього вистачило, щоб серед населення полетіла радісна чутка: на Лисій горі “зібралася сила козаків боронити рідний край”...

Використовували повстанці й агітацію. В селах Мар’ївка, Біленьке і Тарасівка старшини Лисогірського куреня скликали мітинги, на яких “закликали молодь братися до зброї, бо тільки збройною силою ми зможемо вигнати нашого ворога з України”.

“Мітинги мали великі успіхи, – писав Гаврило Гордієнко, – але в кожному селі була та сама відповідь: як буде справа актуальна, ми дамо стільки й стільки збройної (озброєної) молоді. Звичайно обіцяли по 50 – 90 осіб. А села наші тоді були так озброєні, що виставити пару десятків молодих хлопців, цілком озброєних, не робило жодних труднощів!”

“Тим часом ширилися неймовірні чутки, – згадував Олександр Кошель. – Казали, що Чайківський має вже тисячі вояків і незабаром вижене москалів із Запоріжжа”. У харківських “Вістях” повідомили, що на Лисій горі зібралося 5000 повстанців. А було їх не більше сорока осіб.

Зрозуміло, що червоні планували покарати “бунтівників”. Збиралися з силами довго – майже два тижні.

Повстанці мали своїх людей у ворожому таборі, які й інформували про наміри більшовиків. До карального загону, зокрема, поступив підпільник Петро Дерій (“Рудий”) – “другим номером” до кулемета. Інформацію надавав і секретар виконкому Чигиринський. Він і повідомив, що наступ на Лису гору заплановано перед Зеленими святами – піхотою і кіннотою з боку Мар’ївки та пароплавом – щоб стріляти повстанцям у потилицю.

Вістку “прийняли спокійно, адже це мало бути наше бойове хрещення”, – писав Гаврило Гордієнко. Повстанці були певні себе, тож навіть не закликали на допомогу обіцяні резерви із сіл.

Про вихід каральної експедиції з Олександрівська козаків сповістили своєчасно. І все ж самовпевненість далася взнаки! Адже повстанці планували дати чосу більшовикам ще під час їхньої переправи через Дніпро. Але ж не встигли! Забарилися!..

З давніх-давен козаки любили дрочитися з ворогом. І тепер Іван Марків, замість чекати ворога, в шанцях пішов із трьома козаками назустріч “північним братам”. А ті вже були в якихось 500 метрах від Лисої гори.

Пострілявши трохи з-за кущів, козаки раптом підскочили до більшовицького кулемета, якого “несподівано заціпило” (це була робота “другого номера” Петра Дерія), і полонили всю обслугу: латиша-кулеметника (“першого номера”), кацапчука (“третього номера”) та ще й Петра, не видавши таким чином його таємну місію в рядах червоних. Притягли на гору і кулемет.

Гаврило ж керував обороною північного напрямку.

У своєму житті він стріляв лише декілька разів – влітку 1917 року. Тоді у нього вийшло добре: всі кулі потрапили у мішень. Поталанило і тепер: першим же пострілом він звалив червоного вершника, який необережно виїхав із-за куща.

Вже під час бою до Гаврила підповз учень комерційного училища “Комар” і попрохав пояснити, як стріляти. Гаврило витріщив на нього очі: мовляв, а чого ж ти раніше не питав?!

Але тут винити треба було не учня, а старшин, які були у відділі!

Невдовзі з таким же запитанням звернувся і п’ятнадцятилітній Петро Ляшко. І знову роззявив рота Гаврило... Все ж Петро виявився добрим учнем. Він швидко збагнув, як стріляти, і в бою “заховувався цілком гідно”...

Більшовики виявились не дуже завзятими. Коли вони почули крики “Слава!”, їхні лави зупинились. А оскільки високе жито заважало розгледіти кількість нападників, то москалі вирішили “бить ат ґрєха подальше”. “Коли ж повстанці були вже зовсім близько, – згадував Олександр Кошель, – москалі, боячись вскочити в якусь біду, завернули назад і почали тікати, кидаючи по дорозі зброю”.

Вже як червоноармійці зникли з обрію, підійшов пароплав. Спочатку бадьоро, а потім розпачливо гудів він сиреною, сповіщаючи про своє прибуття. Але “таваріщі”, яким було адресовано сигнал, вже поспішали до Олександрівська.

На радощах переможці побігли “привітати” сальвами і пароплав. Та стріляти з крутого берега було вкрай незручно... Але в одного комісара таки поцілили. Вже в селі Біленькому, куди, не дочекавшись зв’язку зі своїми, приплив корабель, виявилося, що комісар той перед боєм вирішив посидіти в “кабінєтє задумчівості”.

Отут і дістала його сліпа куля.

І прямо у сраку!

Отаке вчудять часом зовсім не сліпі кулі!

Під час “лисогірської битви” Гаврило вистріляв три з половиною десятки набоїв. Лишилося близько п’яти штук. Добре, що бій вже закінчився.

Втрати у повстанців виявилися невеликі – один поранений. Це був козак, який на початку бою ходив з Іваном Марківим дражнити більшовиків. Куля потрапила йому в долоню...

Настрій у новітніх запорожців був світлий: малими силами перемогли карателів! Особливо раділи школярі, які гідно пройшли перше бойове випробування.

І завершилося воно повним успіхом.

А старшини вже нараджувалися. Допустили вони в своє коло і “командира північного напрямку оборони” сімнадцятилітнього козака Гаврила Гордієнка, який у цей день відновив перервану славу свого козацького, але, за власним визнанням, вже давно “демілітаризованого” роду.

Чайківський вирішив не чекати повторного нападу більшовиків і перевести загін на лівий берег Дніпра, у нетрі Великого Лугу. Напевно, мав рацію отаман, бо партизансько-повстанська боротьба передбачає мобільність загону, а не вичікування подій на одному місці. Все ж шкода, що з відходом Лисогірського куреня новітня Січ на Лисій горі перестала існувати. Недовго ж вона пробула!..

На другий день у неділю до лисогірців прийшов зв’язковий із села Біленького. Чоловік повідомив, що Чайківського кликали до телефону повстанці з Нікополя.

Отаман разом з Іваном Марківим та відділом охорони відплив човном вниз по Дніпру до Біленького. Невдовзі всі повернулися. Виявилося, що, зачувши про переможну діяльність Лисогірського куреня, мешканці Нікополя та селяни довколишніх сіл постановили вигнати червоних зі свого міста. “На перший день Зелених свят рано вдарили на сполох і юрби людей повалили до міста. До вечера в Никиполі не було ні одного москаля”, – так писав Олександр Кошель.

Нікопольське повстання було поголовним. Почалося воно під гаслом “За вольниє совєти”. Червоне військо не боронилося. Все окупаційне керівництво було заарештоване, а червоноармійців засадили на чотири баржі.

Тож нікопольські повстанці запрошували отамана Чайківського приєднатися і разом бити більшовиків. Отаман погодився, і на другий день за ними прибув пароплав “Анжелло” з делегацією від повстанців Нікополя. Йшов він під жовто-блакитним прапором.

Цей хвилюючий образ Гаврило Гордієнко згадував до кінця своїх днів. “Десь довкола нас бушує червоне море большевицької влади, – писав він, – із Дону і з Криму суне денікінська навала під трикольоровим прапором єдиної, неділімої Росії, а тут, у серці давньої Запорозької Землі, пливе пароплав під національним прапором нашої Української Суверенної Землі!..”

Нікопольці були здивовані, що повстанців отамана Чайківського лише жменька. Слава про Лисогірський курінь виявилася гучнішою від його реальної сили.

Та вже у Біленькому настрій нікопольців піднявся. Тут відбулася “величезна сходка селян”, після якої до лисогірців приєдналася повна сотня озброєних хліборобів. А трохи нижче по Дніпру, в Тарасівці, до куреня долучилося ще півсотні вояків. Тарасівці й мешканці Біленького дотримали слова – казали ж, що обов’язково долучаться, “як почнеться”.

До Нікополя курінь прибув, маючи у своєму складі майже двісті козаків зі старшинами. Населення радісно вітало повстанців – і на березі, й у місті. Козакам кидали під ноги квіти. Це було для них радісно і незвично.

Раптом хтось із лисогірців уздрів червоний прапор на вежі. Повстанці запротестували. Червону шмату відразу зняли, а на її місце повісили український жовто-блакитний стяг.

Виявилося, що проти червоних катів повстали всі національності та політичні партії Нікополя. І росіяни, і навіть євреї!..

Якби нікопольці не захопили залізницю, більшовики швидше за все б не звернули особливої уваги на “Нікопольську республіку”, бо тікали під ударами денікінців. Та повстанці перетяли гілку Олександрівськ – Кічкас – Нікополь. Тож “сєвєрниє братья” мусили прориватися.

До Нікополя вже підходила “одна з найкращих дивізій червоних” – щоби за всяку ціну повернути втрачене місто. Так стверджував Олександр Кошель.

Перший бій стався біля станції Мирова, на яку напирала червона орда. Туди, під Мирову, і скерували Лисогірський курінь на чолі з Іваном Марківим. А отаман Чайківський лишився з Гаврилом Гордієнком у місті – для вирішення організаційних питань.

Долю арештованих комісарів мали з’ясувати старші вже, досвідчені люди. Незважаючи на спеку, вони були вбрані в тепленькі чумарки та шапки. Але головне не це, а те, як повільно дядьки розглядали справи комісарів (три-чотири на день), а комісарів повстанці набили “повнісіньку пивницю”.

Чайківський розумів, що міста не втримати, що доведеться зійти з дороги і дати можливість червоним тікати на північ, а з таким темпом судівництва багато ворогів залишиться непокараними. Але хлібороби на це не зважали, їм головне було не стільки покарати, як постановити справедливу ухвалу, не помилитися, щоб невинні не постраждали.

Тяга до справедливості – одна з головних рис українського народу. І не було ради з цими дядьками у чумарках.

Тим часом під станцією Мировою більшовики прорвали наші ряди.

Відступаючи, повстанці намагалися забирати поранених і вбитих друзів, але не всіх вдалося винести з поля бою. Залишився на тому полі смерті і шкільний товариш Гаврила Гордієнка Василь Якубинський.

Побачивши, що проти сили не попреш, селяни-повстанці почали розходитися по рідних оселях – особливо багато їх завернуло до Тарасівки та Біленького.

Гаврило ж, навпаки, кинувся на допомогу знесиленим товаришам. Він взяв участь у бою на річці Кам’янці. Не один раз ходив в атаку.

Не відставав від нього і Сашко Кошель. Не відставали й нікопольські дядьки з лопатами. Ворожа лава, що теж бігла назустріч, не витримала напруги і раптом подалася назад – цофнулася, як тоді казали. А один червоноармієць сів на землю і, склавши навхрест ноги, продовжував стріляти. Тікати він не збирався, а в повстанців не дуже і цілився. Стріляв собі, та й все. “Коли ми підбігли до нього, – згадував Гордієнко, – то виявилося, що це був китаєць... Дядьки його тут же лопатами замордували, і то з якоюсь особливою злістю, якої вони ніколи не проявляли до ворога-слов’янина!.. Якісь дядьки тут же вигребли лопатами неглибоку яму й загорнули в неї китайця, щоб “не смердів на українській землі”, як вони при цьому говорили...”

Тяжко було повстанцям устояти проти червоної сили. “Багато полягло їх, ще більше лежало в шпиталях...” – свідчив Олександр Кошель.

Гаврило у спогадах згадав добрим словом місцевих жінок, які масово “самомобілізувалися” на допомогу пораненим. “Треба тільки подивляти їхню самопосвяту! Честь і слава їм... невідомим героїням!”

І козак Гордієнко взявся рятувати поранених товаришів. Він скрізь вишукував лисогорців і відвозив на пароплави. Гаврило мав із собою лише одного вояка, “та ще неабиякого, а “Комара” з Лисої гори”. Отого, що пішов до бою, не вміючи стріляти...

Гаврило ще довго дивувався, як матроси не викинули їх за борт, адже сили були такі нерівні – двоє дітей проти трьох корабельних екіпажів. Гордієнко з вдячністю згадував тих простих людей, які не втратили людяності і не повикидали їх із “Комаром” у Дніпро.

Тим часом дядьки в чумарках і далі, не поспішаючи, розбирали справи комісарів. А немилосердний ворог вже був під брамами Нікополя!

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що ані волосне начальство, ані керівники повстанців “не почували себе психологічно владою”. Навіть грошей не взяли у банку (а там було 28 мільйонів карбованців, які мали тоді чималу купівельну спроможність). “Ті гроші були державні, ми – “державна влада”, й ми мусіли розпоряджатися тими грошима! Це так теоретично, а в дійсності торкнутися до тих грошей ніхто не мав відваги! – писав Гаврило Гордієнко. – Так ті гроші й збереглися большевикам...”

Відсутність відчуття державної влади та висока мораль не дозволили повстанцям і як слід одягтися з державних складів – “щоб, не дай Боже, нам не закинули”, що ми щось чи когось пограбували! Так ми “не владою” прибули до Нікополя, такою ж “не владою” і від’їхали з нього”, – з гіркотою підсумував Гордієнко.

Все ж дехто з повстанців мав у собі “іскорку почуття влади”. Вже перед самим відходом на пароплав юний повстанець Володька Чижиків у товаристві кількох друзів “зайшов у пивницю, в якій перебували під охороною нікопольців большевицькі комісари, і там з власної ініціативи... з довгої російської піхотинської рушниці постріляв декількох комісарів. Стріляв так завзято, що аж сам зомлів!”

Ось прізвища цих “нєвінно убієнних”: В. Антіпов, М. Куксін, Г. Головко, М. Калашніков, Т. Кріпак, І. Дідик, С. Остроухов, Ф. Антонов, С. Євдокімов, М. Радіонов, Мазуркевич, Загребельний і Круга.

Деякі хлопці хотіли затопити чотири баржі, в трюмах яких перебували червоноармійці, але, згадував Гаврило Гордієнко, “порядність у нас настільки панувала, що ми з місця відкинули такий плян” – бо в баржах могли перебувати невинні люди.

З Нікополя відпливли, коли вже сутінки лягли на дніпрові хвилі. “В кожного козака було тяжко на душі. Змучені, обірвані й голодні, вони не знали, куди йти, що робити”, – казав Олександр Кошель.

Кам’янку, в якій панували більшовицькі настрої, вирішили оминути. Рішення було слушне: постріли з боку містечка у бік кораблів підтвердили передбачення...

На ранок причалили до маєтку великого князя Михайла Олександровича в с. Ушківці. Управитель маєтку, який із нетерпінням очікував Добровольчу армію, прийняв повстанців чемно, але офіційно. Попрохав, щоб його при свідках “примусили” нагодувати гостей і видати підводи та расових коней для подальшої подорожі.

Поївши білого таврійського хліба та запивши його молоком, посідали в просторі гарби і виїхали на село Великий Рогачик, де вже смерть дожидала отамана Чайківського.

Дістались у Великий Рогачик опівдні в неділю. Люди якраз виходили з церкви. “На просторому майдані серед села, – оповідав Гаврило Гордієнко, – народу було тисячі! Особливо кидалося в вічі множество мужчин ще у військовій одежі з світової війни. Полк не полк, а курінь напевно можна було б із них укомплектувати! А нас, борців за волю України, – мала купка!”

Затрималися, щоб поміняти коней та одержати інші підводи, бо обіцяли управителеві маєтку, що беруть їх на одні перегони. Їхали б собі далі, ні, треба стримати слово і віддати коней, щоб потім ними скористалися денікінці. А може, ще більшовики встигнуть відібрати їх...

Не відчували себе господарями на рідній землі повстанці, – хоч і зброя була у них у руках...

А от “сільська совєтська влада мала в собі більше почуття влади, ніж ми мали, – продовжував Гаврило Гордієнко, – бо відразу присікалися до нас, хто ви, чого хочете, куди йдете й яка ваша програма і т. д.?! Ми були всі дуже перевтомлені, а особливо наші командири. Наш отаман Чайковський просто собі спав на ходу, ми також... До нас підходили люди... й нарікали на їхню владу, що отой, що вже пару разів показався із якоюсь допотопною рушницею, дуже вредна людина, й просили у нас захисту від нього, натякали, щоб ми його ліквідували”.

Через перевтому повстанці спочатку не оцінили реальної небезпеки. Якби оцінили, то могли б тими кіньми їхати до наступного села або й взагалі затримати тих панських коней у себе. Ні, чесність із собою вимагала віддати коней назад, бо ж слово дали...

Найбільшою помилкою було те, що отамана Чайківського пустили на переговори у волость самого. Та курінний і сам не мусив лізти дідькові в пельку. У волості його заарештували і кинули в холодну. Тут на власному ремені отаман і повісився. Принаймні так стверджує Гаврило Гордієнко. Хоч бачив тіло свого командира тільки здаля. Але швидкість, з якою несподівано загинув отаман, вказує, що не він заподіяв собі смерть, а радше його спровадили з цього світу...

Частина повстанців вчасно зорієнтувалася і втекла. А 29 осіб дали себе обеззброїти, серед них і друзі – Гаврило Гордієнко та Олександр Кошель. Сільські міліціонери, хоч і ставилися ввічливо, все ж відвезли повстанців аж у мелітопольську в’язницю.

Під час дальньої подорожі повстанці не раз могли здобути собі волю. Але їхні конвоїри були звичайними сільськими дядьками – добрими і чемними. І такими ж довірливими, як і повстанці. Вони навіть давали арештантам у руки свою зброю – щоб ті могли як слід її розглянути, мовляв, такої вони ніколи не бачили. На кожному возі, крім візника, було чотири повстанці та лише один, до того ж безтурботний, вартовий. Роззброїти їх та полонити можна було кожної хвилини. “Але ми, – казав Гордієнко, – не хотіли робити простим людям неприємностей...” Тож і їхали далі, не намагаючись відстояти своє молоде життя. І доїхали до тюрми, куди їх ці добрі люди і здали...

Он як описував ці невеселі дні Олександр Кошель.

“У в’язниці мелітопольської Ч-ка повстанці ждуть вирішення своєї долі. Сумні, безконечно довгі для них дні. Попритуляють обличчя до ґрат і так просиджують цілі дні.

Минув уже тиждень. Ніхто з в’язнів не знав, що діється за тюремними мурами. Одного разу привели двох нових. Це були селяни літ по тридцять, козаки повстанчеського відділу отамана Павловського. Весною потягло їх до рідної оселі, й вони, кинувши рушниці, взялися за плуга. Але червоні довідалися про це, й обидва повстанці опинились у в’язниці.

Одної ночі загреміли замки, росчинились двері, в кімнату ввійшов комісар тюрми з червоноармійцями. Ніхто не спав. “Це за нами”, – як блискавка пролетіло в кожного.

Кров холонула в жилах... Комісар підніс до гори лихтарь і, показавши в куток, промовив: “Етіх!”

Молодий повстанець-лисогорець швидко схопився й майже крикнув:

– Що, вже вдягатися?

Настала страшна тиша; кожен чув, як билося власне серце. Комісар прочитав два прізвища. Підвелося двоє нових (з відділу Павловського). Тричі перехрестилися вони й вийшли за комісаром. Всі в’язні тяжко зітхнули. В кутку хтось істерично ридав.

Минуло ще де-кілька день. Раз вранці в’язні почули, що десь недалеко греміли гармати. На подвір’ї в’язниці було порожньо.

Аж перед обідом сивий сторож одімкнув камери, де сиділи повстанці, й оголосив, що на місто хтось наступає, що червоні десь відступили й що він одпускає всіх в’язнів на всі чотири шляхи...”

Першими вийшли на світ Божий Гаврило Гордієнко та Олександр Кошель.

Згодом повиходили й інші, серед них і двадцятишестилітній повстанець. Називали його Оверко Конович. Справжнє його ім’я не збереглося. Він учасник Світової війни, мав жінку і двох дітей. Землі у нього було мало, казав, що і жінка впорається, а він мусить воювати за Україну. Вернеться ж господарювати лише тоді, “коли вже Україна буде справді вільною”.

Жаль, що справжнє ім’я цього повстанця, як і багатьох інших, залишилося за історичними лаштунками. Але пам’ять, що такий гідний чоловік був в історії нашого народу, підтримує на дусі й тепер.

Взагалі подвиг школярів і робітників Олександрівська, молодих хліборобів Олександрівського повіту та мешканців Нікополя, кинутих “національним проводом” напризволяще, не можна забувати. Адже ці українські ідеалісти не тільки ходили шляхами запорожців, але й самі топтали свої звитяжні стежки. І ми не повинні дати зарости їм травою забуття...

Повстання весни – літа 1919 року на Запоріжжі, попри поразку, сприяло поширенню національної свідомості серед українського населення. Незважаючи на великі жертви, повстанці не змирилися і знову сміливо кинули виклик російському окупанту. Лисогорці, стверджував Олександр Кошель, “і потім були найкращими козаками” – і в Катеринославському повстанському коші, й у “славному на все Запоріжжя” куреневі отамана Чорної Хмари.

Але це вже інша історія...

А нам лишається тільки вклонитися світлій пам’яті героїчних дітей Нескореної України! Згадаємо хоч ті імена повстанців-лисогірців, які збереглися: Петро Дерій (“Рудий”), учень комерційної школи з Олександрівська “Комар”, капітан Крижанівський, п’ятнадцятирічний повстанець Петро Ляшко, що поліг у бою з червоними під с. Біленьким у вересні 1920 року, Іван та Микола Марківи, сестра милосердя Лисогірського куреня Маруся з Олександрівська, Олекса і Олександр Ренгевичі з с. Августинівки, прапорщик Іван Сорін, Іван Старко з Верхньої Хортиці та його дружина Марія Старко, сестра милосердя Лисогірського куреня; Олександр Іванович Чайківський, Володимир Чижиків, бунчужний Гаврило Гордієнко, Олександр Кошель, Василь Якубинський, що загинув біля станції Мирова, а також козаки Петро Приходько, Микола Білоус, Петро Хомаза, Хведір Карпенко, Володимир Гречишкін, Семен Галич, осавул Петро Горбунь, чотовий Яків Говоруха, півсотенні Степан Різун і Василь Заєць...

Вічна Їм пам’ять!

Смерть у золотих погонах

Кінець “слави” Добровольчої армії припав на грудень 1919 року. Із півночі їх били червоні, а у запіллі – повстанці. Із заходу, з району Мирополя і Любара, виступила на денікінців Армія УНР Михайла Омеляновича-Павленка.

“В той час, коли Українська Регулярна армія вела уперту боротьбу з білими по той бік фронта, селяне-повстанці знищують билих по сей бік. Віра, надія в перемогу над ворогом, віра в Регулярну армію та її керівника отамана Петлюру зміцнює ряди повстанців й збільшує їх сили”, – писала газета “Повстанець”, орган штабу коша Українських повстанських вільнокозачих військ на Катеринославщині.

Успіхи протиденікінського руху вражали. “Повстання проходили надзвичайно легко, – зазначав отаман Андрій Гулий-Гуленко. – Цей момент вважається розквітом Повстанства. В моєму районі я був у буквальному розумінні господарем становища”.

Андрій Гулий виставив ультиматум Добровольчій армії, в якому попереджав, що коли до 30 листопада 1919 р. денікінці не залишать української території, то після вказаного терміну будуть знищені не тільки вони, а й їхні сім’ї.

Відступаючи, озлоблені поразкою, денікінці нещадно били і нищили українське населення. “Палять села, мордують інтелігенцію, що ставилася вороже до їхньої злочинної акції, залишають на шляху свойого відступу море крови, гори трупів, зруйновані й пограбовані міста та села, зґвалтованих жінок, річки сліз, – писав старшина Запорозької дивізії Армії УНР Кость Подоляк. – Жахливі образи встають перед очима: довкола – смерть, кров, трупи, повні льохи людей, яких замордувала (денікінська) контррозвідка. Гидко дивитися на золоті погони, від яких тхне трупом”.

Чергова людська трагедія сталася біля станції Долинської у с. Миколаївка.

Москалі сюди ще не заходили. Місцеві хлібороби тільки чули про жорстокість добровольців. Але біда прийшла і до них – у Миколаївку заскочила кінна ватага москалів. “Заїхали свавільно в один двір...” Набрали вівса зі стодоли і дали коням. Дозволу, звісно, не питалися. Господарі боязко виглядали у вікна...

Та їсти хотіли не тільки коні. Тож денікінці посунули до хати. Загрожуючи зброєю, почали вимагати горілки і смачної вечері.

Молодий господар поспішив напоїти і нагодувати непроханих гостей. Сподівався, що цим обійдеться. Але москалі зачали вимагати сала і хліба для полку – і то немало, а кілька пудів. Сказали, що і корову заберуть, бо начальник наказав забезпечити полк вечерею.

Селянин почав скаржитися на “злидні в своєму господарстві”. Але москалі слухати не бажали. І – нумо нишпорити в коморі, клуні, на горищі...

Під час обшуку знайшли рушницю – іржаву, “зовсім нездалу”. Почали допитуватися, яким чином у хаті опинилася зброя і навіщо вона йому.

– Ґдє ти ещьо спрятал аружиє? – накинулися п’яні ординці.

Чоловік клявся, що рушницю привіз ще з Великої війни, ніколи з тих пір не використовував її... Звичайно, окупанти вірити не хотіли. Тим більше що з’явилася зручна причина пограбувати “на законних підставах”.

Щоб вдовольнити криваву московську спрагу, денікінці взялися катувати хлібороба, вимагаючи, щоб той зізнався, що є “повстанцем-петлюрівцем”.

Селянин благав, ставав на коліна, присягався, “але ніщо не могло ублагати звірів”. На наказ старшого вони полізли до скрині. Побачивши таке, господиня заголосила. Москалі раптом почули, що їх називають злодіями.

Це страшенно їх обурило. Мовляв, як можна безпідставно плямувати “славне ім’я добровольців”?

– Ну, что ж... Раз так, ми вас забіраєм с сабой...

Денікінці примусили господаря запрягти коні й поклали на віз все, що награбували. Силоміць посадовили його та жінку на підводу і поспішили радісно на станцію Долинську, де стояв штаб їхнього 77-го полку.

Коли увійшов старший інтендантської ватаги для доповіді, командир полку сидів на стільці біля столу і щось писав. Почувши, що його доблесні вояки “піймали одного бандіта – повстанця, у якого знайшли зброю”, і його жінку, мовив:

– Харашо, падайтє іх сюда.

До помешкання ввели обох, побитих, у синцях. Жінка плакала, не відіймаючи рук від очей – “її зґвалтували безсоромно на очах чоловіка”.

– Так ти бандіт? Прізнавайся! – накинувся одразу полковник З.

“Я!.. – тільки і міг промовити сердечний, бо сльози стиснули йому горло”.

– Расстрєлять... такую сволочь!

“Їх вивели за двері, а цей катюга, як і до цього, спокійнісенько продовжував палить цигарки. Для нього життя цих двох людей було що той дим із цигарки, – продовжував оповідати Кость Подоляк. – Зв’язали обом руки один до одного і, як тих великих злочинців, повели рострілювать. З боків йшли двоє з рушницями, один поляк – поручник С., а другий козак Т., це були фаховці розстрілювати”. Вони отримували насолоду від вбивства.

Підвели до мосту залізничного шляху, відійшли п’ять кроків і навели рушниці. Так тримали жертв півгодини, збиткуючись, розтягуючи задоволення від своєї диявольської сили. Казали, що стрілятимуть тільки тоді, коли засуджені розкриють очі. “Звичайно, не могли нещасні дивитися на свою страшну смерть, а їх, сміючись, примушували”, – писав Кость Подоляк.

– Стріляйте ж, кати! – не витримав чоловік і розкрив очі. – Годі мучить!

І два гучних стріли пролунало. Хлібороби, молоді ще люди, повалилися на землю. На сніг бризнула їхня кров і розійшлася рожевими плямами...

Денікінці підійшли подивитися – чи чисто виконана їхня брудна робота. Чи не доведеться добивати?

Селяни лежали горілиць. Здавалося, що “тільки тепер вони відкрили очі і дивляться не на цих катів, а кудись високо, високо, в синє небо, на яким сяяла вечірня зірка”.

Переконавшись, що і на цей раз вийшло “добре”, кати, попихкуючи цигарками, пішли.

Спогад про те, як денікінці пограбували господарів с. Миколаївки, а потім розстріляли, хорунжий Кость Подоляк написав 29 грудня 1922 року в чехословацькому місті Подєбрадах, де продовжив навчання, перерване війною.

“Смєло ми в бой пайдьом за Русь святую!..”

1920 рік. Під ударами більшовиків армія минулорічного “освободітєля” Києва денікінського генерала Бредова вперто пробивалася на захід. План був такий: з’єднатися з поляками, а потім за допомогою їхніх зверхників французів переправитися до Криму і влитися до війська генерала Врангеля.

У квітні недобитки денікінців таки проскочили через польсько-більшовицький фронт.

Розташувались у селах біля м. Гусятина над Збручем.

Дожидали своєї долі. Хто чекав, а хто заходився поспіхом спродувати майно. Денікінці розуміли, що з ним доведеться ось-ось розпрощатися – адже якими гостинними не були б господарі, а майно мусять відібрати у непроханих гостей.

Такий закон війни! Переможець завжди конкістадор!

Але хто ж захоче віддати своє, навіть і вчора награбоване?

Тож бредовці намагалися встигнути спекатися свого майна і коней – хай би і за невелику, символічну ціну. Все одно це більше, ніж ніщо.

Чи не кожний денікінець намагався збути тут, у Галичині, те, що награбував або здобув у бою. Траплялися й такі, хто вертався назад в Україну. І їх було немало, адже відсоток українців у денікінській армії був чималий. Тож і тікали вони на “свою” Україну. Пощо їм той Врангель? Він же так само за Росію, як і більшовики...

Дехто з вояків, бажаючи продовжити боротьбу проти більшовиків, перебирався в українські частини, які були союзниками поляків...

А хтось по-дурному гинув від рук бандитів, в яких перетворювалися колись блискучі денікінські офіцери...

Жахливі трагедії починаються, як правило, буденно...

Неподалік м. Гусятина польовою дорогою простував втікач із Великої України. Село, з якого він щойно вибрів, здається, називалося Кузьминчиком.

Був це Грицько Груша. Він якраз виміняв в одного хлібороба трохи тютюну. Відійшовши від села, сів на “камінь біленький”, що лежав при дорозі, й взявся крутити цигарку. Раптом полем розлігся крик.

Підняв голову й побачив одягненого у військову шинелю з погонами червоного кольору хлопчину років сімнадцяти. Той тримав за повід коня, який, ставши цапки, намагався передніми ногами вдарити свого юного господаря. Хлопець не розгубився і нагаєм спробував отямити розбишаку.

Боротьба довго не тривала. Жеребець вирвався з рук і побіг у бік каменя, на якому сидів Григорій Груша. Заки той підвівся, щоб перейняти тварину, та вже проскочила його.

Але далеко коняка не втекла, бо заплуталася у дроті, яким було огороджено поле.

Тут, на своє нещастя, появився дядько. Зловивши тварину, скочив у сідло й потихеньку поїхав до хлопця. Той, радіючи, біг назустріч.

Коли селянин порівнявся з ним, хлопець схопив коня за повід, подякував і попрохав злазити. Але чоловік, видно, вже вподобав собі верхівця. Відпихнувши юнкера, він устромив п’яти коневі під боки. Але хлопець не дався, повода не відпустив та ще й почав кричати на злодія і “грозити йому штабом”.

“Дядько тягне за один кінець повода, кінь крутиться на місці... – оповідав Григорій, – хлопчина тримає другий кінець однією рукою, а другою б’є дядька нагаєм по ногах. Нараз дядько вдарив коня в боки, кінь шарпнув і хлопчина покотився на бік дороги, а дядько поїхав собі далі”.

Хлопчина одразу підхопився і побіг услід коникові, який так по-дурному зрадив його. І з ким? З отим селюком-злодієм!

А навстріч дядькові вже їхала смерть. Наближалася неквапом, у возі, серед військових. Всього ж на підводі вмостилося шестеро денікінців.

Селянин порівнявся з ними. Його завернули, наставивши зброю.

А назустріч вже біг радісний юнкер.

Раптом почувся сухий стріл із пістоля. Дядько похитнувся в сідлі, потихеньку зсунувся й звалився на дорогу.

Хлопець смерті кривдника не злякався, швидше навіть зрадів.

І побіг до свого дорогого розбишаки. Того вже прив’язали до люшні та сунули не поспішаючи далі. Юнкер вже добігав. Напевно, радість переповнювала його серце. Як-не-як свої їхали на підводі та й коника рідненького підводили...

Юнак махнув руками, мовляв, зупиняйтеся, “спасіба вам, я уже здєсь”...

І знову короткий стріл сполохав польових птахів...

Хлопчина впав...

Григорій Груша не на жарт злякався, адже підвода котилась далі, а він сидів на її шляху, на камені, що лежав при дорозі.

Військові порівнялися з ним... Григорій заплющив очі.

Він чекав третього – сухого і такого ж короткого – пострілу...

І це було б логічно – адже свідки нікому не потрібні.

Але денікінці вже вгамували спрагу вбивства – як-не-як без зусиль двох людей спровадили з цього світу, та й коня придбали. Через нього, власне, і порішили незнайомців. Коня доведеться, щоправда, продати. За безцінь, звісно...

А Груша, пополотнівши, із жахом в серці, не розплющуючи очей, чекав свого кінця. Та замість пострілу полем розляглася “удалая пєсня”:

– Смєло ми в бой пайдьом за Русь святую!..

Григорій Груша, якого оминула смерть, як п’яний поплівся у протилежний бік. Курити вже не хотілося...

Апокаліпсис

1920 року жито на Таращанщині заквітувало наприкінці травня. Ранній овес та ячмінь вже викинули колоски. Дехто з господарів почав на пар орати. Хоч і війна, а жити треба. Тільки хто збиратиме цей врожай? “Може, Бог дасть, то самі й зберемо”, – думали селяни.

Та чорні хмари війни не давали спокою хліборобському серцю. Вже другий місяць як таращанці “не на життя, а на смерть” вели жорстоку війну боротьбу з більшовиками.

“Почин дав Тетіїв, – розповідав Олександр Личак. – Обізвались П’ятигори. Подав руку Животів, за ним Ставища, Жашків, а там майже весь повіт. Не один москаль наклав головою. Порозбігались більшовицькі комісари, зникли ріжні “ісполкоми” та “продкоми”. Замісць червоних, повівають жовто-блакитні прапори. Прокинувся давній дух козацький. Повстала нова січ. Вибрали кошового, волосних отаманів та сільських ватажків; кошового, волосних та сільських суддів. Все селянство записалось у козаки, від вісімнадцяти до тридцяти років – реєстровими, від тридцяти до сорока літ – резервовими.

Реєстрове козацтво охороняє повіт від червоних наїзників, стоїть залогами в містечках, при волостях. Резервове козацтво несе варту по селах, а як насуває де ворог, йде на допомогу реєстровим.

Не пізнати колишніх хліборобів. Чи старе, чи мале – при зброї. Чи сіяти їде на поле, чи до млина, рушницю бере з собою. У неділю, в свято чи так у вільну від праці годину скрізь по селах на майданах молоде козацтво муштрується. Де б хто не був, що б не робив, а як чує, що дзвін б’є на тривогу, кидає працю, миттю біжить на збір. Січ, та й годі...

Таращанці не раз насипали жару червоним за комір. Тричі побили їх під Тетієвом. Останній раз, у велику суботу, так їх привітали, що ні один не діждав паски з’їсти. А раз під Довгалівкою так наполохали червоних, що вони мусіли тікати аж до Козятина.

Заворушились селяне і в сусідніх повітах. Присилають до Таращанського кошового посланців. Просять дати пораду, як і собі вигнати червоних гостей із хати.

Лютують вороги. Загрожують таращанцям пекельними муками. Обіцяють ввесь повіт із димом пустити, а населення вирізати до ноги, та ба... Нічого не вдіють. Камінним муром стало козацтво. Не сміють більшовики й носа на Таращанщину показувати”.

А тут ще радісні чутки, що українське військо разом із поляками жене більшовиків з-під Вінниці та Бердичева. “Тікають москалі, минають Таращанщину, бо знають, небораки, що там добре вітають. Чули про це від своїх товаришів”.

У травні дійшли вістки, що й Київ уже в українських руках. Москалі повтікали десь за Дніпро. Всі раділи. “Буде своя влада, свій порядок, – думали селяни. – Не діжде вже ворог знущатись, останній кусень хліба грабувати”.

“Та не так склалось, як бажалось”. Як не виглядали українське військо, а так і не діждалися його. На Таращанщину, щоправда, прийшли польські улани. Але хіба поляки можуть замінити рідне військо? “Чом воно не йде, чом молодих козаків до себе не кличе? Адже-ж вони кожну хвилину чекають поклику Головного Отамана, щоб стати як один у ряди Українського вояцтва”.

Заклику Петлюри більшість так і не дочекалася. Звернення, щоправда, було, але хто про нього знав? Хто приніс його у таращанські села?.. А все через недбальство “керовників”... І 1920 року українська пропаганда була поставлена вкрай кепсько.

Польські улани радості принесли мало: гарцюють по селах “та те й знають, що у дядьків овес, “яйка” та “млеко” забирають”.

– Де ж наші, чи скоро прийдуть вони? – питали дядьки уланів.

– Там, – показують на захід сонця. – А ми пуйдєм напшуд, будеме большевікув біць, Москву заберемо.

“Скоса поглядають козаки на чванькуватих ляшків, та що ж робити? – союзники. Ось незабаром прийдуть свої, буде краще”.

Та не дочекались таращанці свого війська і рідної влади. А прийшли ті, кого й не сподівалися, – до кордонів Таращанського повіту підступила Перша кінна армія Семена Будьонного.

Завдяки розвідниці Раїсі Кравченко, яка повернулася з далекої подорожі, штаб коша вже знав, що будьонівці рухаються двома великими потоками. Перша група, під командою Григорія Котовського, наступала на Ставище – П’ятигори – Високе, тримаючи напрямок на Тетіїв, а друга група кінноти, під командою Будьонного, сунула на Таращу і Білу Церкву.

Тетіїв – столицю таращанських повстанців – мали боронити Перша й Друга дивізії Таращанського коша Запорозької Січі. До складу Першої дивізії, якою командував отаман В. Зраєцький, входили Тетіївський, Кашперівський, Животівський і Оратівський відділи. Дивізія мала обороняти південно-західну лінію фронту по лінії Стадниця – Високе – Голодьки – Росішки – Тетіїв. Праве крило оборони сягало Оратова. Його забезпечував Оратівський полк під командою Шарнопільського.

Друга дивізія Таращанського коша Запорозької Січі обороняла південно-східний відтинок фронту на лінії Ставище – Жашків – П’ятигори – Олександрівка. Дивізію формували п’ять полків: П’ятигірський, Ставищанський, Жашківський, Організаційний і кінний імені Івана Ґонти та Максима Залізняка.

Через ліве крило Другої дивізії вився стратегічний шлях із Жашкова через П’ятигори на Тетіїв. Це був найбільш небезпечний напрям на всьому фронті Другої дивізії. Тому й кошовий отаман згрупував тут найбільшу силу. Всі мости було заміновано. На шосе і дорогах споруджено низку перешкод проти кінноти і панцерних авто. Авангард оборони висунуто на південний берег річки Молочної й ставків, що суттєво скріплювали позиції.

Загальна лінія фронту становила близько 60 кілометрів. Витримати бій на такій великій території, коли наступають багатотисячні хмари кінноти, було важко. Тому штаб намагався використати всі можливі природні перешкоди – річки, ставки, багна.

На південь від Тетієва, на Снігурівці та Плоханівці, козаки побудували низку барикад із сотень борін і дроту, вирили шанці та рови, облаштували кулеметні гнізда, замінували мости. Якби ж командування української армії дотримало слова і забезпечило козацтво зброєю та набоями, то, звісно, було б веселіше.

Знову таращанці самі оборонятимуть свою землю, без допомоги українського уряду. Ну що ж, не вперше. Два місяці як сам на сам із ворогом, може, й тепер пощастить...

А червоний смерч наближався. Вже вчора будьонівці були в Жашкові. Влетіли туди надвечір, зарубали старшину Коропа і кількох козаків. Жашківські повстанці відступили під П’ятигори...

Котовський, який командував лівою групою армії Будьонного, не чекав, що натрапить “на вогнище найсильнішої оборони”. Під час першої атаки на позиції повстанського коша котовці зазнали значних втрат. “Після того рух москвинів був трохи обережніший і повільніший, але не менш завзятий, – писав старшина Василь Задояний. – Спроба заатакувати наші позиції в селі Олександрівці не дала жодного висліду. Олександрівські селяни ставили запеклий спротив...”

У Зелену суботу відділ повстанця Олександра Личака стояв під Стрижавкою, чекаючи на ворога. Польські улани, відчувши небезпеку, зникли. Ні одного не залишилося.

Була одинадцята година ранку. Припікало сонечко. “В селі тихо. Всі люди на полі. Козацтво потягнулось довгою лавою під лісом... Тільки багнети поблискують. Жартують хлопці, той байку оповідає, той рушницю лагодить, там кулемети примощують, щоб зручніше було стріляти. З близчих сіл деяким козакам жінки обідати поприносили. Аж ось чуєм, під П’ятигорами, як ті баби сварливі, затарахкотіли кулемети. Забухали гармати”.

А на ділянці, де перебував Олександр Личак, тихо. Козаки почали хвилюватися: що таке, чому досі штаб не дав ніякого розпорядження?

Тим часом на південь від їхніх позицій піднімалися чорні стовпи диму. Невдовзі вони закрили вже половину неба. То “дикі будьонівці” палили села.

Під П’ятигорами бій не вгавав. А високо в небі гудів аероплан, спостерігаючи за картиною бою. Увагу повстанців привернув вершник, що мчав дорогою. Це був вістовий. Він привіз наказ негайно відступати за Рось, де вирішено зробити нову лінію оборони.

– А там, може, підійдуть поляки або наші, дадуть допомогу. Тут своїми силами не втримаємося, – казав він. – Ворога велика сила під Олександрівкою прорвала наш фронт. Ворожа кіннота обхоплює нас кільцем. Де увірветься в села, рубає старих і малих, майно грабує, нищить, будинки палить.

Запалало і село Високе.

“Височанці ще з вечора застелили шлях під селом боронами, – розповідав Олександр Личак. – Сьогодня зранку почався бій під Високим. Височанці довго боронились від ворожої кінноти самі, потім прислали до штабу післанця, щоб дав допомогу. Штаб мусів здійняти з П’ятигірського фронту триста чоловік і післати під Високе. Що з ними сталось, невідомо, бо потім післали розвідку туди, але вона не застала там нікого, – ні наших, ні більшовиків. Тільки хати палають, на вулицях валяються трупи жінок та дітей, а на плотах, воротях розліплені червоні об’яви, в них говориться, що так залізна рука влади робітників та бідніших селян карає ворогів працюючого люду”.

Пролунала команда вирушати. І вчасно. Ледь встигли останні ряди повстанців сховатися у лісі, як подали голоси червоні кулемети, а будьонівська кіннота вискочила на узлісся. Серед дерев і кущів, звісно, безпечніше, кіннота тут вже не страшна, хай сама тепер бережеться.

У лісі колону наздогнало кілька козаків, що боронили П’ятигори. Розповіли, що будьонівці порубали силу людей. “Наші кулеметники бились до останнього, мабуть, не остався ніхто живий...”

Авангардні відділи Таращанського коша планово відступили на лінію головного опору. З обсерваційних пунктів на церковних дзвіницях у біноклі старшини розглядали рух колон “нашого смертельного ворога”.

“На хребтах горбів, відлеглих від наших позицій ледве на 4 – 5 кілометрів, польовими дорогами, які простягалися рівнолегло до нашого фронту, посувалася довга хвиляста колона московської кінноти і валка підвід, на яких сиділа піхота. А з лівого боку, по трактовому шляху, який простягався рівнобіжно до фронту, сунувся довжелезний вуж московської піхоти, артилерії і обозів. Велетенське тіло того вужа видно було на всіх пригорбках, а кінець його зникав у блакитній далечині за с. Високим. Москвини не сподівалися зустріти тут жодних перешкод, а що найважливіше – не знали, що перебувають так близько від наших позицій... – описував Василь Задояний. – На якийсь час запанувала мертва тиша. На всіх обсерваційних пунктах командири відтинків фронту скерували свій зір на те надзвичайне й подиву гідне явище”.

Москалі сунули пристріляною місцевістю. Всі відстані тут були виміряні. Залишалось тільки дати вогню волю.

Начальник штабу коша сотник Скворців кинувся до телефону, щоб дати розпорядження, але командири полків і сотень вже взяли ініціативу на себе. Наші гармати і кулемети вибухнули вогнем смерті. “...Гранати із зловорожим гуком і свистом полетіли на голови москвинам”. Дим закрив поле бою, через біноклі було видно тільки вибухи.

Серед москалів виникло замішання. Тачанки тікали, намагаючись сховатися за горбки. “Лави московської кінноти й артилерії безвладно розсипалися по довколишніх полях”. Вогонь затих лише тоді, коли ворог розпорошився. “На передпіллі диміли рештки розбитих возів і тачанок. Москвини зазнали в тій хвилині дошкульної втрати й дістали пересторогу...”

На кілька годин встановилася тиша. Розбійному військові потрібен був час, щоб впорядкуватися. Близько 16-ї години москалі знову виглянули з-за горбків.

Їхня атака розвивалася фронтально з обох боків тракту на терени, які захищав П’ятигірський полк. Московську піхоту підтримала артилерія.

Вогонь ворожих гармат набирав сили. П’ятигірці відчували себе як на розпеченому вулкані, з якого “щохвилини вибухали стовпи вогню, землі й диму”.

Будьонівці стріляли влучно. Здавалося, що шанці зрівняно із землею, а живих оборонців не залишилося. “Проте, коли показалися розгорнуті довгими хвилями маси московської кінноти, – одізвалися з усіх боків наші кулемети й гармати, а вогонь їхній ставав із кожною хвилиною сильніший і щоразу цільніший, – зазначав Василь Задояний. – Козаки, чорні від диму і пороху, оглушені гуком вибухів гранат, – висувалися на борти вирв, витягали кулемети, які до цього часу були сховані в надбережних заростях, і плювали кулями на ворога, що атакував наші позиції. П’яна матросня, без сідел, сидячи охляп на конях, одчайдушно гнала вперед.

Треба тут відзначити надзвичайну стійкість і безстрашну відвагу чотового кулеметної сотні Михайла Шостопала, який, не зважаючи на чорну хмару ворога, що атакував, не втратив рівноваги духу і, підпустивши на дуже близьку віддаль до своїх позицій, концентрованим кулеметним вогнем змусив його відступити назад, залишаючи на полі бою багато вбитих червоноармійців і багато воєнних матеріялів. (Та) московській нахабності не було міри. Незважаючи на наш запеклий спротив, москвини щораз нагальніше атакували наші позиції своєю кіннотою”.

Вогненний танок диких будьонівців набирав шалу. Але брудні московські хвилі розбивалися на добре розбудованій оборонній лінії коша. Особливо дошкуляли окупантам борони, пов’язані в козли вверх зубками й переплетені колючим дротом. Москалі ніяк не могли пробитися через цю перешкоду. Тож почали окопуватися. В цей момент повстанська артилерія й кулемети залили їх вогнем. І ворог знову відступив на попередні позиції.

На полі бою лишилося десять кулеметних тачанок із мертвою обслугою та гірська гарматка, збита кулеметною чергою чотового Михайла Шостопала.

Але боротьба на цьому не зупинилася. Лінія оборони повстанців “була весь час в огні”. На правому крилі з’явилася московська кіннота.

“З мостового причілка безперервним шнурком прибували поранені. Мости на річках попалено, залишилися тільки кладки, які можна було швидко й легко знищити, – описував побачене Василь Задояний. – Вогонь московської артилерії бив по всій лінії нашої оборони, шукаючи становищ нашої артилерії, обсерваційних пунктів і замаскованих кулеметних гнізд, але цей вогонь не був для нас шкідливим, бо москвини на цьому відтинку фронту не мали доброї наземної обсервації”.

Отаман Галайківського куреня Народного фронту (народного ополчення) сотник Галамейда, що керував одним із відтинків фронту, був вкрай здивований, коли несподівано побачив перед собою на віддалі не більше як 300 метрів купи московської піхоти, яка перла до хутірця. Дійшовши до криниці, москалі зупинилися й почали пожадливо пити воду. Інші розбрелися по хатах у пошуках поживи. “Картина була гідна подиву...”

Москалі ходили собі й наспівували: “Ох, люблю же тєбя да за ета, что ти тьотка Лісавєта...”

Не доспівали москалі. Видно, не бажали слухати гидотних “частушек” повстанці сотника Галамейди. Чотири “Максими” та рушниці вдарили по москалях перехресним вогнем. “Важко собі уявити страх і заколот, який постав серед москвинів, – писав Василь Задояний. – Заки вспіли зорієнтуватися в ситуації або втекти назад до лісу, кільканадцять трупів усіяло маленький хутірець. Особливо багате жниво мали наші “Максими” біля криниці на хутірці. Москвини з лютого безсилля запалили кілька невинних хат і почали втікати до лісу, але кількадесятиметровий скок до лісу треба було виконати під довгими серіями наших “Максимів”, які не мовкли ані на одну хвилину”.

Побачивши, що тут атакувати марна справа, будьонівці перегрупувалися і вдарили на ліве криво повстанців – на Тайницю і Галайки. Про це доповів у штаб дивізії командир Жашківського полку сотник Дзюньківський. Підтвердили це й спостерігачі з усіх висунених вперед обсерваційних пунктів. На жаль, брак резервів не дав можливості протиставити щось новому натиску москвинів.

“Під загрозою оточення П’ятигірський полк Другої дивізії відступив і зайняв ключову позицію на лівому крилі, – зазначав Василь Задояний. – Небагато, однак, мав на це часу, бо сильні московські відділи передових ліній, зміцнені кіннотою й кулеметами, вже пенетрували терен...”

Тягар боротьби пересунувся на ліве крило оборони. Ставищанський і Організаційний полки швидко змінили становища, щоб підтримати оборону нашої ключової позиції, а кінний полк під командою Чайківського пересунувся групками з правого на ліве крило фронту...

Тим часом Черепинський відділ відійшов вже під Галайки. Біля самого села Олександр Личак побачив підводу, а коло неї – трупи... “За Галайками шлях і поле вкрили люди, майже саме жіноцтво та діти, (всі) тікають від червоних”.

Козаки рушили через Галайки. “Село неначе вимерло. Хати пусті, не затикані клеченням, двері в хатах і ворота настіж поодчиняні. По вулицях тиняється худоба без догляду... хазяїв нема”. Біля колодязя – гурт козаків. Хотіли напитися, але криниця обезводніла. Запитали у дідуся, де поділась вода.

– Таж цілий день люди тікають... – відповів старий. – Ще відколи живу, не бачив, щоб стільки люду йшло через Галайки, як сьогодня... Їдуть підводами й пішки, йдуть аж із-під Уманя, тікають. То й випили всю воду з керниці.

– А ви ж, дідуню, чому не тікаєте, он же більшовики йдуть?

– А куди мені, старому, тікати? На все Божа воля, від смерти не втечеш. Он невістка з дітьми вже на Володарку поїхала, а я, старий, зостався, хати доглядатиму. Бог його святий знає, що воно буде... Десь мій син також пішов на хронт під П’ятигори... Аякже, ще звечора виправив всіх наш ватажок. Не знаю, чи живий син. Хто його знає, що воно з тими більшовиками буде. Кажуть, силу людей наших вирізали.

З Галайок попростували на Черепинку. За нею шляхом, скільки оком не кинь, чорнів довгий ряд підвід. “То все втікачі”. По цей бік Черепинки підвод уже не було, хіба окремі групки людей, що відстали.

Повстанці наздогнали двох старих жінок із клунками і дівчину в новому кожусі – “бідна, вдягнула, щоб не достався більшовикам”. А козаки ще й зуби скалять – питають, чи не змерзла вона. Бідна дівчина тілько сумно головою похитала та заплакала.

З Чечельницьких полів Олександр подивився на П’ятигори, де ще недавно була лінія оборони. Від села на Тетіїв шлях вказувала величезна курява – “то ворожа кіннота простує на Тетіїв”. Треба поспішати, щоб будьонівці не відрізали від Росі.

Ось і Черепинка, рідне село Олександра. До нього підійшла сусідка, питає, чи не бачив її чоловіка.

“Що їй казати? Її чоловік був під П’ятигорами, а звідтіль (майже) ніхто не вернувся. Серце стискається в грудях... Все навкруги таке дороге, миле, таке рідне... Це все приходиться кидати, і невідомо, на який час. Що станеться з ріднею, яку дати пораду?”

Повстанець забіг на хвилю до рідної хати, але там нікого не знайшов. Вибіг у садок – де ж мама і брати?!

“Що робити?! – це питання не давало спокою. – Чи лишитися дома, чи йти далі?.. Ні, лишатись не можна, таким пощади не буде”.

Але з рідними треба попрощатись. Де ж вони?!

“А садок зелений, тихий, – писав Олександр, – неначе просить: “Останься, куди йдеш, де найдеш краще, як тут?”

Ось і дружина. Веде за руку сина. Плаче.

Чи побачаться ще?

Синок простягнув рученята:

– Татку, дай мені калабінку.

– Не можна, Валюню, он більшовики йдуть, треба стріляти. Дай краще я тебе поцілую.

Хлопчик образився, що йому татко не дав погратися, і одвернувся.

– Валюню, попрощайся з татком, він далеко йде, – каже схвильовано мама.

А хлопчик і слухати не хоче...

Горіла Тетіївщина. Димом вкрилась уся Таращанщина. Від запаху пожарищ будьонівці шаленіли і прискорювали свій кривавий танок.

Куди не глянеш, скрізь горіли села – Стадниця, Високе, Олександрівка, Тайниця, Василиха, Черепин, Черепинка, горіли осади й хутори, горіло збіжжя в полі.

“Сонце, заходячи, з трудом продиралося через чорну пелену диму й світило несамовитим, понурим, кривавим блиском просто в очі оборонцям української ключової позиції, – описував ті апокаліптичні дні Василь Задояний. – З того блиску почали виринати вершники московської кінноти, як біблійні їздці Апокаліпсиса. За ними йшла піхота”.

Це вже була восьма атака москалів за цей день.

І знову українці зустріли шквальним вогнем ворожі лави. Гриміли гармати, тряслися в гарячці кулемети, бухкали рушниці, вистрілюючи останні набої.

“Кривавий блиск сонця, що заходило, осліпив наших наводчиків, – писав Василь Задояний. – Достиглі лани збіжжя на узбіччях... загорілися від сильного безперервного смугового вогню й створили... несподіване задимлення. Було то якраз на руку ворогові... Перевага ворожої сили була величезна... Замовкали один по одному наші кулемети, розбиті сильним вогнем ворожої зброї. Наша безстрашна піхота, відгризаючись від настирливого ворога і чіпляючись за кожний об’єкт і кожний горбок, поволі відступала...

Сонце вже давно сховалося за долішній рубчик небосхилу. Темрява, насичена димом, почала огортати землю. Але це, однак, не перешкоджало ворогові провадити дальший наступ, загрожувати нашій позиції й нашому тилові.

Тим часом Тетіївський полк, як наша залізна резерва, причаївся в терені й чекав на ворога. Його курені й сотні “Народнього фронту” вліпилися в кожну долинку і в кожний рівчак і так лежали нерухомо, щоб не виявити себе московським стежам... Тетіївський полк не мав більших утрат у людях від вогню ворожої артилерії, тому зі свіжими силами приготовився для зустрічі ворога”.

Отаман Першої дивізії Зраєцький, він же й командир Тетіївського полку, сам повів полк у протинаступ. Стрілянина, що почала вже була стихати, раптом посилилася. Чотири тетіївські курені і групки П’ятигірського полку бравурно рушили вперед на ворога. Тетіївці не мали сили, щоб відкинути ворога, але їхня завзятість справила на москалів враження. Вони здивовано зупинилися “за хребтами низьких лагідних пригорбків”. Московська кіннота спішилась і зустріла козацтво сильним кулеметним вогнем.

Тетіївський полк просунувся ще пару сотень метрів, заліг і почав кропити москалів. Дивно було спостерігати, як один полк хліборобів затримав величезну хмару розбійного московського війська. “Любов до Батьківщини, завзятість і самопосвята були сильніші від переважної маси ворога, – підсумовував Василь Задояний. – Коли згасли останні відблиски дня, москвини, які боялися нічної боротьби, – відступили, а Тетіївський полк Першої дивізії посунувся за ними й зайняв перед тим утрачені ключові позиції... Для українських партизанів московська кіннота в умовах нічної боротьби не була грізною, скорше являла собою ласу мету – здобути коней. Але заки, однак, вспіли зібрати відповідні сили й змонтувати акцію діяння, ворожа кіннота тихо вимкнулася з нашого району і відійшла глибше в терен, зайнятий московською піхотою”.

Попри успішний протинаступ, все ж надійшов наказ відступати на Дзвеняче, Довгалівку і Дзюньків, бо була небезпека оточення.

Штаб Таращанського коша, обози і Друга дивізія в складі П’ятигірського, Ставищанського, Жашківського, Організаційного полків і відділів “Народнього фронту” відходили на розбудовані 13-ю польською дивізією оборонні лінії фронту: Долотецьке – Довгалівка – Дзюньків – Липник. Їхній організований відступ прикривав кінний полк імені Івана Ґонти і Максима Залізняка.

Штаб коша наказав і Першій дивізії відійти на вищезгадану лінію фронту, але наказ прийшов запізно. Внаслідок прориву ворожої кінноти Перша дивізія, що боронила праве крило, потрапила в оточення під Тетієвом і зазнана втрат...

Отака правда: хлібороби б’ються не на життя, а на смерть, а українська армія, замість прийти на поміч, поспішно тікає разом із поляками на захід. Якими “стратегічними міркуваннями” можна пояснити таку “мудрість” військового керівництва?! А потім ще й ремствуватимуть на “анархізм” українських повстанців...

Слід окремо сказати про участь у кривавих боях хліборобів із так званого Народного фронту, тобто народного ополчення, які виявили страшенну завзятість у боротьбі. “Ці безстрашні народні лицарі зі звичайними вилами рвалися до атаки на стократ сильнішого ворога, озброєного від ніг до голови, – так оцінював їх Василь Задояний. – Вони також дбали про те, щоб жоден вояк не вимкнувся з рядів і, боронь Боже, не наробив паніки в нашім запіллі. Це були вояки, які твердо постановили в цій боротьбі здобути перемогу або вмерти за Україну... В козацьких серцях пробудилася глуха завзята ненависть до віковічного ворога-москаля й охота дорватися до його горла. Затискаючи зуби, вони перескакували з розбитих окопів до вирв, які не вспіли ще охолонути після вибуху гранат, і негайно розпочинали наново боротьбу. Місця забитих командирів негайно заступали молодші старшини, а то й козаки, які виявляли велику відвагу й сприт під час боротьби”.

Криваві бої над річкою Роською і під Тетієвом загартували козаків Таращанського коша Запорозької Січі. Вони вийшли з цієї тяжкої битви з піднятою головою. Таращанські козаки продемонстрували ворогові свій запеклий характер і скріпилися морально. “В наступних тяжких боях (козак-повстанець Таращанського коша) піднісся на висоту слави, і не шкодував крови в обороні своєї Батьківщини!” – так закінчував свій спогад підполковник Армії УНР Василь Задояний.

А останніми словами спогаду козака-повстанця Таращанського коша Олександра Личака були слова про сина, який в останню мить спілкування з батьком надумав образитися за те, що йому не дали погратися “калабінкою”. “Нема коли прощатись. Буденівці вже під селом”, – так закінчив свій спогад Олександр Личак, студент Української господарської академії в Подєбрадах.

Було це 11 грудня 1922 року.

Вже більше двох років як Олександр залишив рідний край і дорогих людей.

Як вони?! Як Валюня? Досі сердиться? Чи вже забув?!

Чи побачить він колись свого сина, чи обніме дружину, чи вклониться низько в ноги батькам?

Ні, цього вже не буде ніколи...

Про це, звісно, Олександр ще не знав.

Він вірив, що Бог справедливий і не забере у нього радість спілкування з рідними... Що казати, туга за Батьківщиною завжди малює солодкі мрії.

Геройська смерть полковника Пархомюка

Спогад сестри-жалібниці

7 листопада 1965 року, через 45 років після тієї трагедії в Сорокодубах, Ольга Ярмак, колишня сестра жалібниця Армії УНР, занотувала спогад, який не давав їй спокою все життя...

Вже два тижні як 6-та запасна бригада підполковника Гната Порохівського залишила Бердичів. Разом зі з’єднаннями 6-ї польської армії вона відступала на захід. Із штабом Армії УНР та українськими частинами зв’язку не було жодного. Все ж від поляків, які поодинці та малими групами прибивалися до українців, знали, що будьонівці крутяться неподалік.

Запасна бригада підходила до Проскурова, сподіваючись зустріти там українські війська чи хоч би поляків. Не знав Гнат Порохівський, що залога Проскурова вже розбита котовцями, не знав він і те, що бандити Котовського прямували на північний захід – прямо йому назустріч.

Перед світанком 6 липня 1920 року кінна і гарматна частини бригади Гната Порохівського, штаб та амбулаторія в’їхали в село Сорокодуби. Кінна сотня одразу виступила “на вивіди” до села Нові Зозулинці1. А в Сорокодуби вже входили піші частини 6-ї бригади, серед них і рештки Спільної юнацької школи під командою полковника Пархомюка.

Раптом над сільським майданом розірвалося кілька стрілен. Подали голоси й кулемети. Спочатку було важко зрозуміти, чиї це голоси – наших чи ворогів. Та ось на майдан вискочив наляканий польський гарматчик на коні з обірваними посторонками.

– Тікайте, тікайте! – схвильовано кричав він польською. – Большевики наших порубали!

– Хлопці, вперед, готуйсь до бою! – пролунала команда полковника Пархомюка.

Юнаки, хоч і виснажені нічним переходом, кинулися назустріч ворогові. За селом побачили, як на відкритому полі, втративши лад, та все ж відстрілюючись, відступала польська лава. На тому ж полі “гинула наша кінна сотня під командою сотника Ахтанева”.

Полковник Пархомюк із рушницею навпереваги йшов попереду юнацької сотні. Побачивши під стодолою перев’язочний пункт 6-ї бригади, крикнув Ользі Ярмак:

– Сіра, за нами!

Ухопивши торбу з бандажами, сестра побігла за юнаками.

Раптом у Сорокодубах, звідки щойно вийшла сотня, розляглася стрілянина – це в село влетіли із запілля червоні вершники. Жахливі крики, якими вибухнуло село, свідчили, що там почалася нещадна рубка.

Так у сотні Пархомюка за спиною з’явився другий фронт.

Юнаки не розгубилися. Стріляли вони влучно, не допускаючи до себе більшовицьку кінноту.

Побачивши осередок організованого спротиву, рештки сотні Ахтанева кинулися до юнацької лави. Намір всіх був битися до останнього, свідчила сестра-жалібниця Ольга Сіра-Ярмак.

Спочатку будьонівці атакували із запілля, а тоді вже і з фронту. Але юнаків таки добре вчили в школі: влучними пострілами вони валили одного ворожого вершника за другим.

Втративши кілька десятків коней і людей, червоні відступили.

Під час короткого перепочинку юнаки порахували набої.

І сумом наповнилися їхні серця...

Брак патронів і вирішив долю бою...

Переконавшись, що рушниці “пєтлюровцев” вже небезпеки не таять, будьонівці не поспішаючи затягували аркан. Спочатку обережно, потім сміливіше. Врешті оточили зусібіч.

Юнаки були приречені – куди не сягали їхні погляди, всюди наштовхувалися на табуни більшовицької кінноти.

Вихід знайшов хоробрий полковник Пархомюк.

– Хлопці, ми є в колі, – вигукнув він, – нам залишився тільки один вихід – вмерти в чеснім бою за нашу справу...

Коли будьонівці вже підійшли зовсім близько, Пархомюк кинув останню свою команду:

– На багнети!

І юнаки кинулися на ворога, але “дика хвиля червоної кінноти” залила їх, не давши опам’ятатися...

Більшовицький командир рубати заборонив. Дітей, “обідраних, босих, покривавлених, підганяючи списами та нагаями”, під дулами рушниць погнали до штабу 24-ї бригади Червоного козацтва, який розташувався у будинку священика.

“На подвір’ї було повно польських жовнірів, українських вояків та кілька жінок, – згадувала Ольга Ярмак. – Видно було, як червоні кати відводили за клуню раз по раз кількох полонених, – звідки потім доносилися страшні крики жаху, що внедовзі завмирали під глухими ударами шабель. Кінчивши зі своїми жертвами, катюги спокійно виходили з-за стодоли, обтирали закривавлені шаблі соломою і, сплюнувши, спокійно закурювали, чекаючи на чергові жертви. Присуди видавав комісар, жид, котрий сидів у холодку на ґанку хати, в розстібнутій шкіряній куртці”.

Тут із хати вийшов червоноармієць і щось зашепотів на вухо чекісту. Той підхопився і з пафосом промовив:

– Сєйчас пґієдєт камандіґ – таваґіщ Катовскій. Он хочєт паґлядєть на вас, пєтлюґовская сволочь!..

Довго чекати не довелося. На вулиці здійнялася хмара пилу, з якої вимайнуло з десяток донців – а з ними і Котовський.

Ольга Ярмак запам’ятала його таким: “Кремезний, лице пооране слідами віспи, майже на одно око сліпий, в чоботях, при боці козацька шабля, з-під картуза виглядала хвилька. В чорному френчі і такого ж кольору штанях “галіфе”, сидів визиваюче на тяжкому коні”.

З коня Котовський не зліз, “але хижацьким, злим поглядом перебіг по постатях полонених, що стояли, очікуючи свого кінця”. Гострий погляд одразу вихопив командира.

– А ти кто?! Ахвіцер?!

– Ні! – з викликом відповів Пархомюк. – Старшина...

– Валостной, что лі? – глузливо кинув Котовський. – Ну, так па старшинству єво – пєрваво...

Оточивши полонених, донці на команду начальника вивели їх на вулицю і погнали за село... Виштовхали на горбочок, що між селами Нові Зозулинці та Сорокодуби... А самі гарцювали внизу, біля кулеметників, які залягли півколом.

Було їх, скривавлених українських юнаків, близько ста чоловік.

Червоні чогось чекали, не стріляли... Як виявилося, дожидали начальника. Невдовзі він (в оточенні кількох вершників) під’їхав із Сорокодубів. Це був отой чекіст у розстібнутій чорній шкірянці, який ще годину тому невтомно засуджував на смерть полонених.

“Гаряче липневе сонце немилосердно пражило землю”. Хоч почалася жнивна пора, але в полі не видно було жодної живої душі.

– Таваґіщі, – прокартавив катюга, – прєдлаґаю вам вступіть в Кґасную армію.

Полковника Пархомюка ніби вдарило електричним струмом. Випроставшись, він пружно ступив вперед кілька кроків і плюнув у комісарську пику. А тоді твердим голосом вигукнув:

– Я плюю на тебе і на всіх вас, катів! Я – полковник Пархомюк, колишній командир 2-го Сірого полку. Слава Україні!

“Сухий тріск стрілу розбудив денну тишу і рознісся гомоном по полі, – згадувала Ольга Ярмак. – Командир юнацької сотні тихо осунувся на траву”.

– Стґєляй всєх пєтлюґовскіх сабак! – заверещав комісар, витираючи свою гидку, обпльовану твар.

Кулеметники не барилися і вмить скосили сотню українських колосків...

Була жнивна пора 1920 року...

Оглянувши посічених козаків, – чи не залишився хто живий, – червоні донці вирушили у село за новими жертвами.

“Але враз вдарило щось і задзвонило в повітрі, – стовп полум’я і чорного диму піднісся до неба і вдалині над селом розірвалося стрільно, а потім ще та ще, і запалали хати в селі, – писала сестра-жалібниця. – Червоні вершники заметушилися... Виявилося, що відступаюча 13-та дивізія піхоти Галера наскочила на червоних у селі Сорокодуби і періщила зі всіх боків... Решту недобитків 24-ї червоної козацької бригади загнали в долину за селом Сорокодуби та картечним вогнем майже всю знищили...

Червоне сонце з жахом ховалося за обрій”.

Так закінчила свій спогад Ольга Ярмак.

Її “стомлені очі” дивилися на схід ще й 1965 року.

Вона скрізь бачила клуби диму і вогню – то горіли українські села.

Чи відчувала вона радість, що смерть тоді обійшла її стороною?

Навряд.

Хіба може радіти серце, коли її друзі-вояки, яких вона мала рятувати, яких вона любила, загинули?

Бій під Котюжанами

11 листопада 1920 року сотник Михайло Шило на чолі авангарду під’їхав до крайніх хат села Котюжани1 із північно-західної сторони. Звідси він зауважив ворожий батальйон силою до 300 багнетів, про який вже мав інформацію, що той прийшов з Обухова2 і стоїть у резерві, чекаючи наказу виступати. У бінокль було добре видно, як червоний командир “гарцював на поганенькому конику” перед червоноармійцями і видавав розпорядження.

У цю хвилину під’їхав підполковник Август Кучера, який тимчасово виконував обов’язки командира 1-го Лубенського полку імені Максима Залізняка.

– Що робити з цим хвертиком? – Шило показав на червоного командира.

Що міг відповісти галичанин Кучера?

– Мало сил, щоб атакувати...

“Здоровий глузд” справді підказував, що правда на боці старшини австрійської служби, адже командир 3-ї сотні Лубенського полку імені Максима Залізняка сотник Шило, що їхав у авангарді своєї частини, мав біля себе лише десять козаків і двох старшин. Та у його групі були самі шибайголови: хорунжі Володимир Панаретов і Йосип Зелінський, підхорунжі Ларіон Данилюк та Іван Недашківській, чотовий Михайло Рудневський, ройовий Микола Андрієвський, козаки Андрій Головченко, Степан Марчук, Андрій Волощук, Петро Крушельницький, Лавро Медер і Василь Мельник.

Тринадцять шабель проти трьох сотень... Розклад сил занадто красномовний. Але аргументи здорового глузду героїв не переконують. До того ж сотник Шило розумів, що “гаяти часу невільно”, що більшовиків не можна допустити в село, де відпочивали частини 1-ї бригади Окремої кінної дивізії. Пам’ятав Шило і про те, що “найкращий привілей, який дає війна, є несподіванка: вона дощенту нищить ворога”. Знав сотник і те, що моральна вартість його козаків і старшин на шаблю вища, ніж у москалів-окупантів.

І сотник наважився на атаку. А підполковник Кучера, пообіцявши допомогу, поспішив назустріч 3-й (чоловій) сотні полку імені Максима Залізняка, яка підходила до Котюжан.

Залишивши під командою хорунжого Панаретова частину авангарду за хатами на північ від дороги, що вела з с. Обухова до Котюжан, сотник Шило з іншою жменькою перескочив кілька загород й опинився на південь від цвинтаря. Умова була атакувати одночасно – одразу як пролунають два стріли з групи Михайла Шила.

Раптові постріли і дикий крик “Слава-а-а-а-а-а!!!” налякали ворога. Червоних несподівано охопила паніка: одні почали безладно стріляти по хмарах, інші тікали на кладовище. Багато хто кидав зброю і, не приймаючи бою, підносив догори руки. А розлючені вершники вже врізались у саму гущу тіл і безжалісно рубали москалів.

– Таваріщі! – верещав очманіло комбат, махаючи наганом. – К аружию! Їх мало!..

Заклики ці не допомогли. Червоноармійці ніби й не чули їх – вони бачили лише, що на них із двох боків несеться смерть, блискаючи шаблями.

Відділи під командою Панаретова і Шила розрізали деморалізовану отару і шаблями торували шлях назустріч один одному.

І окупанти пішли врозтіч. Побачивши, що командувати вже ніким, комбат кинувся рятувати своє життя. Тікав він дорогою, що вела до станції Котюжани. За ним одразу кинувся Шило. Він мав доброго коня і хотів захопити ворога живим. Та його випередив чотовий Рудневський. Випірнувши ніби з-під землі, він списом, на якому тріпотів сотенний прапорець, проколов комбата...

У цьому бою козаки захопили в полон 272 червоноармійці, здобули триста рушниць, багато набоїв і “пару фір бойового обозу”...

Цю переможну операцію здійснило 13 козаків і старшин.

Що думав після бою прихильник “здорового глузду” А. Кучера? Які висновки зробив?..

Начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР підполковник Адріан Марущенко-Богданівський, підсумовуючи бій під Котюжанами, написав, що сотник Шило предосконало підтвердив військовий афоризм про несподіванку (“Найкращий привілей, який дає війна, є несподіванка: вона дощенту нищить ворога”). А досягнув такого успіху Шило завдяки “бистрій орієнтації в складних обставинах бою, знанню кавалерійської служби, умінню вгадати ворожі наміри і непохитній рішучості”, писав Марущенко-Богданівський.

Командир Окремої кінної дивізії Іван Омелянович-Павленко подякував 1-му Лубенському полку імені Максима Залізняка, “а надто командирові 3-ї сотні за блискуче виконання наказу” і перевів їх у резерв відпочити. А навздогін ворогові послав 2-гу кінну бригаду під командою сотника Любимця...

Один із героїв бою під Котюжанами ройовий Микола Андрієвський загинув вже через 10 днів під с. Яхнівцями біля Збруча в останньому бою Лубенського полку. Сталося це 21 листопада 1920 року, коли Армія УНР під натиском ворога змушена була перейти на правий берег Збруча. Його тіло залишилося на полі бою.

Андрій Головченко помер 1924 року в Каліші. Володимира Панаретова здолали сухоти – трагедія сталася 24 вересня 1926 р. в епідемічному шпиталі Святої Трійці в Каліші. Поховали його на Українському військовому цвинтарі в Щипйорно.

Доля інших героїв невідома. Напевно, опинились вони за польськими колючками-дротами. І довгими-предовгими вечорами згадували свої бої. І отой, під Котюжанами. Згадували жах у розширених до нестями очах окупантів і думали: чому ж ми програли? Як так сталося?!

І все ж ота мить предивної перемоги гріла в холодні вечори та ночі, здавалось би, нескінченної польської зими. Всі чекали весни, весни української, щоб, перескочивши через Збруч, знову відчути радість переможної атаки і побачити переляк в очах віковічного ворога. І вкарбувати шаблею свої автографи на головах московських окупантів.

Кривава драма в Турбівській цукроварні

Іван Дядюк приніс вістку, що у клубі Турбівської цукроварні відбудеться вистава аматорського гуртка, на яку з’їдеться червоне начальство, навіть із Бердичева й Вінниці. Іван казав, що очікується прибуття близько сотні воєнкомів, командирів і чекістів.

На цій виставі вирішив побувати й отаман Орел.

Добу він збирав відомості про сили ворога. Виявилося, що заводець стереже червона півсотня. Ще менший відділ охороняв вузькоторову станцію Турбів.

Порадившись із командувачем 2-ї (Північної) групи підполковником Сергієм Карим-Яворським, Орел-Гальчевський наважився на вкрай ризиковану операцію. З собою взяв лише чотирьох козаків і хорунжого Данила Шевчука – щоб перевірити його у справі...

Вже як сутінки вмостилися на дахах Турбівської цукроварні, до її брами під’їхала “провєрочная чрєзвичайка” – з шести осіб.

Біля робітничої касарні спішились.

Непрошені гості поводилися впевнено. Це було видно й по тому, як недбало вони закинули поводи за штахети.

Командир групи несподівано вбіг на бетонне підвищення, де вартував червоноармієць. На вимогу солдат покірно віддав рушницю.

Почувши таке рідне “Пашьол вон!”, слухняно виконав команду.

Двоє з групи стали коло дверей у клуб, а двох командир послав до зали.

Один із прибульців як тінь ходив за своїм начальником.

У коридорі, що вів до зали, стовбичив високий і худющий більшовик у білому мундирі. Він і звернувся суворо до незнайомців:

– Ваши дакумєнти?

– А ваши? – зухвало відповів один із тих, кого було послано до зали.

Це був голос хорунжого Шевчука. Щоб миттєво виграти епізод, Гальчевський кинувся на допомогу старшині. Підбігши, вдарив “біломундирника” в голову револьвером і обірвав на ньому “Штаєр”.

– Арєстован! Пад караул! – закричав отаман і виволік розгубленого більшовика до дверей, де двоє козаків у “совіцьких уніформах” вже навели на нього зіниці своїх пістолів.

У цей момент до входу підкотили дві фіри з людьми. З першої бадьоро зіскочив комісарчук. На лівій руці він тримав плащ.

– Ви кто? – запитав Гальчевський.

– Воєнком Прілукской волості, – весело відповів той.

– Ви арєстовани!

Не даючи ворогові отямитися, Гальчевський вихопив у нього револьвер і підштовхнув до козаків, які вдавали з себе чекістів. Потім Яків підійшов до озброєних більшовиків на фірах. Деякі вже позлізали з возів.

– Ви міліция? Пошлі вон атсюда!

І дезорієнтовані міліціонери кинулися врозтіч, “аж іскри посипались із-під їх кованих чобіт”.

У той час Дядюк і Шевчук вже орудували в залі, з суворим виглядом перевіряючи документи. Червоноармійці їх не цікавили. Вони шукали чекістів, ревкомівців і “партійних комуністів”. Роззброївши, виводили – поодинці чи по двоє.

Навівши порядок на подвір’ї, до зали ввійшов отаман Орел. Він владно попередив, “щоб ніхто не пробував оборонятись або ворушитись, бо будинок оточено і всі будуть закидані ручними гранатами”. Рішучість, великий маузер в одній руці і добра німецька “кукурудза” в другій справили враження.

Отаман звернув увагу, як червоноармійці, що сиділи на передніх лавках, почали “прєдусмотрітєльно” класти на підлогу кріси і ніжками відсовували їх.

Контроль документів “провєрочная чрєзвичайка” здійснювала переважно у командирів.

Гальчевський знав, що “під гіпнозом своєї сили” довго натовп не утримаєш. Тому наказав закінчити перевірку. У залі залишив лише одного козака.

У прибудові тирлувалося близько тридцяти арештованих. Кожний повстанець тримав у руках по два револьвери.

Одного більшовика вже застрелили, бо він не бажав обернутися спиною. Тож інші не хотіли повторювати його долю. Але тут кожний варіант був несприятливий.

Наказ розстрілювати комуністичну наволоч був короткий.

“Я стріляю у голови, – згадував Гальчевський, – першого – команданта цукроварні (дуже злючий був комуніст, перед ним все тремтіло), другого – воєнкома. Падає дощ куль із револьверів моїх чотирьох козаків: одна куля з доброго револьвера дірявить кількох. Трупи падають на цементову долівку. За хвилину всі лежать. Ще деякі стогнуть, кричать: їм стріляють у голови.

Страшна картина, але необхідна. До нас твердий час не мав сентиментів, як і люди з протилежного боку. Не могли й ми мати жалю до представників совітських катівень!”

Ліквідувавши “фронт” у прибудові”, Гальчевський повернувся до зали. Вже хотів попрощатися, як побачив, що “хтось чмихнув за куліси до артистів і за ним розвіваються клапті білого, порваного паперу”. Кивнув козакам йти за лаштунки.

За хвилю вони привели “переляканого жидка”. Гальчевський запитав присутніх, чи хто знає цього чоловіка. Один селянин дав зрозуміти, що це комуніст.

Коли “жидка” виводили надвір, хтось по дорозі прошепотів, що це чекіст із Бердичева. “Хто б подумав, що таке мізерне, худе жиденя буде чекістом?” – здивувався отаман, виймаючи шаблю.

Чекіст на команду слухняно став на коліна і схилив голову. Мабуть, не встиг і попрощатися з білим світом – за мить його голова зіскочила з худої шиї.

І знову Гальчевський повернувся до зали. Вже українською вибачився за турботи. А тоді скомандував:

– Зараз всім встати! Оркестра заграє український національний гімн “Ще не вмерла Україна”, а ви всі будете співати. Де капельник? Зачинай!

Диригента другий раз просити не треба було. Він махнув паличкою, і перелякані аматори сцени емоційно почали:

– Ще не вмерла Україна...

Всі, хто був у залі, шанобливо повставали.

Здавалося, вже час йти. Чого баритися? Скільки ж можна випробовувати долю?!

Але грюкати підборами, коли червоноармійці виконують український національний гімн...

Лише як стих славень, Гальчевський із козаками рушив до виходу, на прощання наказавши дві години не покидати зали. Поки червоні приходили до тями, за групою із шести вершників вже закурився слід...

Коли передмістя Турбова залишилися позаду, Орел порівнявся з хорунжим Данилом Шевчуком, до якого спершу поставився підозріло, і міцно потиснув правицю. Їх поріднила кров, щедро пролита окупантами. А смерть, яка вже була охоче вийшла назустріч, слухняно взялася опікуватися іншими...

Та отаман не стільки радів успіху, скільки тривожився за свою Марусю, яка під чужим іменем жила в родині економа Турбівської цукроварні. Кожний розумів, що тепер чекісти ретельно вивчать всіх, хто жив на території заводу й міг сповіщати повстанців про плани червоних.

Марусю треба було негайно забирати з цукроварні.

Невдала поїздка товариша Вернера

У Вороновиці червоного війська не було, а міліції повстанці не боялися, тож містечка вирішили не об’їжджати. Так серед білого дня, неквапливо роздивляючись, рушили через центр.

На виїзді з Вороновиці стояла кузня. Мусили трохи затрималися, щоб перекувати коней. Коваль виявився прихильником більшовиків (а може, вдавав?). Він на всі заставки ганив повстанців і вихваляв комуністів. Козаки, що мали на голові будьонівки, на знак згоди кивали головами.

Хоч ще кілька коней потребували, щоб їх перекували, але вирішили не затримуватися – як-не-як перебували на шосе Вінниця – Брацлав, лише за 25 верст від губернського центру.

Рушили далі. По дорозі затримували червоних. Комуністів розстрілювали, а безпартійних щедро нагороджували нагаями. Затримавши кілька возів із сіллю, наказали візникам їхати за ними.

Наздогнали і два вози з тютюном у папушках і підводу, наповнену ковбасами, що призначалися для комуністичної їдальні у Вінниці. Кожний козак дістав кільце ковбаси та по 2 – 3 кг тютюну до своєї сакви при сідлі. Дехто з гумористів повісив собі ковбасу на шию.

Через міст у Музякові вирішили не переправлятися, адже в містечку дислокувалася школа червоних командирів, а козаків не так вже і багато. Інший міст далеченько – аж у Янові. Отже, треба робити велике коло та їхати під Калинівку.

Отаман Гальчевський запропонував командиру Північної групи Сергієві Карому-Яворському їхати навпростець через Вінницю. Рубаючи і стріляючи червоних, миттєво перелетіти від станції до мосту над Богом1, а тоді Миколаївською вулицею вискочити на шосе Вінниця – Літин.

План цікавий, розголос пішов би великий, але Карий не затвердив його, оскільки вісім коней було некованих, а чвалувати через Вінницю треба близько п’яти верст. До того ж козаки залишили вже чимало кривавих слідів по дорозі до Вінниці, а значить – відділ швидше за все виявлено. Не варто було й забувати про два бронепотяги, що в готовності цілі дні стояли на станції. Зустріч з їхнім вогнем нікому не усміхалася.

Тож звернули праворуч, на Вінницькі хутори. Оголосили, що будуть міняти сіль на хліб та овес. Селяни сполошилися – з усіх боків поспішали баби з хлібом і дядьки з вівсом...

“Котрийсь козак, маючи кріс на плечі, взявся за ролю крамаря, – згадував Яків Гальчевський. – Купець хоч куди! За короткий час має повний віз вівса та піввоза хліба!”

Вечоріло... Орла-Гальчевського турбувало, що ніхто з козаків і старшин добре не знав цієї околиці. Колись він служив тут командиром роти, але тепер не пізнавав місцевості.

Відділ відпочивав, лише обережний Гальчевський і стежа пильнували. Раптом під’їхав семінарист Хмара. Він сповістив, що вартові затримали трьох більшовиків, які їхали у фаетоні. Четвертий, що правив трійкою коней, – озброєний червоноармієць.

Орел взяв із собою кількох козаків і поїхав назустріч. Фаетон, який ескортували вартові, зблискував під променями червоного сонця, що заходило.

– Ви камандір?! – різко запитав сивий більшовик із борідкою під Фелікса Дзержинського.

– Так, я.

– Как ви пасмєлі нас задєржать?! Как ваша фамілія?! Арєстую вас!

– Обережно, товаришу, з арештом! – розсміявся Гальчевський. – Я – отаман повстанців Орел!

Панок зойкнув і впав на м’яке сидіння до своїх товаришів.

– Роззброїти! Забрати всі документи! – пролунав наказ.

Козаки миттєво виконали розпорядження.

Арсенал повстанців поповнився трьома маленькими японськими крісами, трьома револьверами “Штаєр” в австрійських футлярах і рушницею їздового.

Гальчевський швидко переглянув документи.

От так “риба” попалася!

Панок, який погрожував арештом, виявився головою ревтрибуналу 1-го кінного Червоного козацтва корпусу “товаріщєм” Вернером. Два інші – члени ревтрибуналу. Всі мали червоні партійні квитки.

Настав, як кажуть, час розплати. Більше наказів про розстріл ця трійка не видаватиме.

Чекістів безцеремонно витягли з фаетона й почали лаштувати до розстрілу.

Раптом візник затягнув коней батогом і зірвався з місця. Та козаки Гальчевського стріляли добре. Першим же пострілом один із них поклав утікача.

Інші кинулися, щоб спинити коней.

За хвилину ревтрибунал у повному складі пішов доганяти свого погонича. Навздогін їм послали шестеро козаків, які з охотою виконали наказ отамана.

Спогади чекіста Пташинського

Петро Никифорович Пташинський народився 28 червня 1902 року в Одесі у сім’ї столяра. Всього в родині було п’ятеро синів і дві дочки. Рід Пташинських виводився від старости церкви в подільському селі Ободівка Івана Птаха, який внаслідок унії перетворився у Пташинського. По материнській лінії П. Пташинський також українець (“Прабабка, бабка и мать были чистокровными хохлушками, бершадскими, ободовскими, гниванскими”).

Прадід (і дід Йосип Пташинський) брали участь у польському повстанні 1831 року, а дядько В’ячеслав – у польському повстанні 1863 року. В’ячеслава розстріляв, як писав Пташинський, “русский карательный отряд”.

Попри те, що в родині культивувалася “повага до пам’яті предків”, Петро вважав себе росіянином (“Исповедуя православие, мы, младшие Пташинские, всегда считали себя по национальности русскими”).

Батько П. Пташинського був запійним п’яницею. У своїй книзі спогадів Петро писав, що в дитинстві “я озлобился, стал верховодом и организатором проказ”.

Маючи лише 14 років, Петро втік на фронт захищати “родіну, царя і отєчєство”. За власним визнанням, мав “романтичну уяву про війну”. Півроку служив у роті розвідників 148-го Каспійського полку. Був нагороджений Георгіївським хрестом 4 ступеня. Після поранення повернувся в Одесу, на свою Малоросійську вулицю. В його будинку №71 жив більшовик Степан Черніков, який і став його наставником. Від нього Пташинський дізнався “правду о большевиках и Ленине”.

У грудні 1917 року разом із друзями Борисом Гольдманом і Олександром Лозовим Петро пішов у Красну гвардію – для боротьби “проти гайдамаків і юнкерів”. Після зустрічі з Сенею (Соломоном) Урицьким став соцмольцем, тобто членом Союзу соціалістичної молоді.

У січні 1918 р. П. Пташинський взяв участь у повстанні проти Центральної Ради в Одесі. Під час збройної сутички з українськими частинами проштрикнув багнетом гайдамаку, а той, падаючи, кинув перевертню під ноги гранату, поранивши його.

28 червня 1918 р. на заводі Артура Анатра Петро здійснив диверсію, внаслідок якої згоріли кілька аеропланів “Декан” і “Ньюпор”, морський човен з авіадвигуном і пропелером, дослідний зразок двофюзеляжного (двомоторного) літака та єдиний екземпляр швидкісного легкого аероплана “Монокок”. Австрійські окупаційні війська зазнали збитків на 7 мільйонів крон.

Переховуючись від Державної варти, Пташинський змушений був виїхати в Москву. За протекцією Юрія Свєтлова, редактора газети “Известия”, Пташинський зустрівся з Берзіним, тоді військовим комісаром Москви. Берзін скерував юнака до Фелікса Дзержинського, а той розпорядився зачислити його в латиський загін ВЧК “Свеаборг”.

У вересні 1918-го у складі цього загону Петро охороняв Володимира Леніна в Горках. Від грудня того ж року став він під команду “товаріща Сємьона” (Шварца), голови ВУЧК, та виїхав для підривної діяльності в Україну.

Брав участь у боротьбі проти УНР, пізніше денікінців, а тоді вже й проти повстанців-боротьбистів і партизанських відділів уенерівської орієнтації – на Лівобережній і Правобережній Україні...

Про своє бурхливе життя Петро Пташинський написав спогади. Називаються вони “Пути-дороги”. Дванадцятий розділ цих спогадів називається “Последний бой”. Присвячений він боротьбі проти партизанів Холодного Яру влітку 1921 року.

“До початку 1921 року громадянська війна в основному закінчилася розгромом збройних сил контрреволюції... – так починає цей розділ своїх спогадів Петро Пташинський. – Але в Україні, особливо правобережній її частині, все ще давалася взнаки отаманщина. Холодноярський бандитизм був серйозною занозою в тілі молодої республіки, його ліквідація стала невідкладною задачею... Партія спрямовувала кращі свої сили в райони, де відновлювалася влада Рад... Скасовувалися старі та створювалися нові адміністративно-територіальні райони, особливо у Придніпров’ї. З частини території Київщини і Полтавщини було створено Кременчуцьку губернію, де бандитизм набрав особливо великого розмаху у Знаменських лісах1 із Холодним Яром на Правобережжі та у районах сіл Вереміївка, Жовнине, Келеберда на Лівобережжі. У місто Чигирин можна було потрапити тільки в супроводі армійського підрозділу; самотні й невеличкі групи, що намагалися дістатися Чигирина, гинули від бандитських куль і шабель. Тому центр Чигиринського повіту тимчасово розмістили у великому містечку Кам’янка. Багато сіл перебували під владою бандитів, сільські та волосні ради і ревкоми там не існували...”2

В один з останніх днів травня 1921 року на станції Кременчук висадилася група комунарів. В її складі був і одесит Петро Пташинський. Але приїхав він не з Одеси, а з Харкова, де тоді розміщалися совєтський уряд та його каральні органи.

Ще перед від’їздом із Харкова Петро довідався, що його брат Іван працює в Кременчуцькій губернській ЧК. Тож заздалегідь радів майбутній зустрічі... Однак сталося не так, як гадалося. У бюро перепусток повідомили, що Івана призначено секретарем повітової ЧК в Олександрію...

Вранці харківських посланців підняв із підлоги завідувач організаційно-інструкторським відділом “товаріщ” Бєлєнькій.

– Падйом! Хватіт паліровать пали, за работу, таваріщі!..

Ось так Пташинський познайомився із заворгом Бєлєнькім, правою рукою секретаря губернського комітету комуністичної партії “товаріща” Свистуна, старого більшовика, що керував підпільною комуністичною організацією ще до революції...

Для проживання Петрові відвели невеличку кімнату (“комнатушку”) в приміщенні міської бібліотеки, а за сприяння старого друга “Івана”, колишнього одеського кравця чекіста Соломона Гудзя, Пташинський одержав місячний “продпайок”...

Ніч, проведена в кременчуцькій бібліотеці, запам’яталася йому на все життя.

Просидівши половину ночі над першим томом “Капіталу” Карла Маркса, Петро вмостився на підлозі кімнатки, умебльованої невеликим столиком і віденським стільцем на трьох ніжках.

Ледь заплющив очі, як у кімнаті з’явився покійний брат дядька Матвія. Він мовчки уп’явся в племінника кривавими очима... Заціпенівши від жаху, чекіст уздрів ще й одноокого чоловіка. Підійшовши впритул до Петра, той завдав йому страшного удару по голові. Впавши, Пташинський відчув його ногу на своїх грудях. Одноокий так сильно тиснув на груди, що Петро не витримав і... прокинувся. На грудях у нього принюхувався пацюк. Петро відмахнувся рукою. Пацюк миттю зіскочив і побіг у кут...

Пташинський знову взявся за “Капітал”...

Та все ж сон виявився сильнішим за Марксову науку. Підклавши велемудрий “Капітал” під свою не таку вже й світлу голову, чекіст знову дав хропака.

На цей раз йому приснився величезний гайдамака – отой, що колись в Одесі, в січні 1918-го, поранив його. Недовго думаючи, гайдамака жбурнув у чекіста “лимонку”. Від удару Петро прокинувся... А це знову був пацюк.

Чекіст підхопився. Запаливши лампочки, почав пошуки. Лише тепер побачив, що плінтуси погризені, а скрізь – щурячі нори...

Та все ж обійми Морфея перемогли острах і огиду. Не вимикаючи світла, Пташинський знову почав сповзати у сон. Та ще повністю не встиг відключитися, як відчув наближення пацюка. Не відкриваючи очей, грюкнув кулаком по підлозі, намагаючись злякати голодну тварину...

За хвилю Пташинський відчув, як щось ворушиться у його ногах. Почувся й писк. Брикнувши ногами, Петро знову підскочив. І майже одразу заснув.

Та мир в душі чекіста не запанував. Ба більше, вже не один, а кілька пацюків, досліджуючи кімнату в пошуках їжі, перебігали через нього, змушуючи щораз підхоплюватися... Тут він і згадав про зброю. Діставши з кобури наган, націлився на одну з дір...

До світанку його трофеями були чотири великі пацюки...

Вранці, збуджений нічними пригодами, ледь не бігцем подався до свого земляка Гудзя. Треба ж із кимсь поділитися...

– Нє надо стрєлять, пабєрєґі патрони, – порадив Соломон Мойсейович...

У кабінеті секретаря Кременчуцького губернського комітету компартії “товаріща” Свистуна починалася нарада. Тут зійшлися командир 25-ї стрілецької дивізії Зомберг, комісар 74-ї кавалерійської бригади цієї дивізії Михайлов, голова Кременчуцької губернської ЧК Курятников, губернський воєнком Чекаленко1, заворг Бєлєнькій, працівник Одеської губчека Кошелєв, Петро Пташинський і низка відповідальних працівників “губпарткома”.

– Ми сабралі вас, – почав “товаріщ” Свистун, – так как настало врємя навєсті порядок в ґубєрніі, создать условія для нармальной работи совєтскова, партійнова апарата і общєствєнних організаций в ґородах і сьолах. Во мноґіх сьолах Золотоношсково і Чіґірінсково уєздов сєльсовєти, волісполкоми, рєвкоми, комбєди отсутствуют ілі засорєни кулацкімі елємєнтамі. В рядє мєст партійниє ячєйкі сущєствуют полулєґально. Важнєйшиє рєшенія партіі і правітєльства в етіх сьолах і волостях нє виполняются, особєнно нєудовлєтворітєльно поступаєт хлєб на ссипниє пункти. Заготовка хлєба в рядє волостєй вообщє нє вєдьотся. Прічіной етово являєтся бандітізм. Дошло до того, что в уєздний центр Чіґірін можно попасть только в сопровождєніі воінской часті. Знамєнскіє лєса с Холодним Яром осєдлалі атамани Заболотний2, Чучупака, Полтавєц-Остряніца, в Золотоношском уєздє тєрорізіруют сьола Вєрємєєвку і Жовніно, сєло Кєлєбєрду – атаман Калібєрда... Настало врємя рєшитєльно, всємі доступнимі срєдствамі унічтожить осіниє ґньозда атаманщіни, і в пєрвую очєрєдь на Правобєрєжьє...

Свистун зачитав директиву “центра” про необхідність у найкоротший термін покінчити з “бандітізмом” у Кременчуцькій губернії, нормалізувати роботу партійного і совєтського апаратів, “ліквідувати бандитське вогнище в Холодному Яру”.

– Ми пріґласілі сюда всєх, кто будєт праводіть халадноярскую апєрацию і абєспєчівать виполнєніє дірєктіви в кратчайшиє срокі. Ви далжни асущєствіть ето рєшеніє партіі і правітєльства, прівлєкая бєдноту, саздавать всє условія для нармалізациі палаженія в районах Знамєнка – Чіґірін – Чєркаси, васстановіть там органи савєтской власті, аказать самоє енерґічноє садєйствіє камуністам етого района, арґанізовать партійниє ячєйкі, рєвкоми там, ґдє унічтожени бандітамі і длітєльноє врємя нє дєйствуют волостниє і сєльскіє савєти, васстановіть работу комнєзамов. Актів, каторий ви арґанізуєтє, направьтє на виполнєніє продналоґа.

“Центром бандитизму”, як довідався Пташинський, був Холодний Яр, а його “штабом” – Мотронинський жіночий монастир. “У разі потреби” секретар Кременчуцького губернського комітету компартії дозволяв “знищити це осине гніздо”, тобто сам монастир...

Далі “товаріщ” Свистун порадив “широко і вміло” використовувати у роботі постанову Надзвичайного з’їзду совєтів України про амністію тим, хто складає зброю, припиняє боротьбу проти совєтської влади і здається.

– Вам прєдоставляєтся право аб’являть амністію от імєні с’єзда совєтов... Атпєчатанний тєкст пастановлєнія об амністіі вам видадут.

Для керівництва операцією було створено губернську надзвичайну трійку. Їй безпосередньо і підпорядкували трійку надзвичайних уповноважених для боротьби проти “бандитизму” в районі Холодного Яру (Чекаленка і двох одеситів – Кошелєва і Пташинського). Вони автоматично стали заступниками військових комісарів бригад 25-ї стрілецької дивізії. До кожного з них було прикріплено кавалерійський ескадрон.

– У каждово із вас в падчінєніі будєт дастаточно байцов і аружия; в том чіслє станкових і ручних пулємьотов... – казав Свистун.

Кожному надзвичайному уповноваженому надавалося право розпускати сільради, волосні виконкоми і ревкоми, а також створювати їх, арештовувати всіх, хто підозрювався у зв’язках із “бандитами” й “бандитизмі”, розпускати партійні осередки і створювати нові, погоджуючи, щоправда, свої дії з Чигиринським повітовим комітетом більшовицької партії.

– Лічності уполномочєнних об’являются нєпрікосновєннимі, – завершив промову Свистун. – Вас моґут арєстовать только с санкциі ґубєрнской тройкі.

Завдання Пташинський зрозумів: він разом із Чекаленком і Кошелєвим за допомогою підрозділів 25-ї стрілецької дивізії мав ліквідувати “бандитизм” у Холодному Яру...

Наприкінці наради заворг Бєлєнькій вручив чекістам мандати, в яких засвідчувалося право пред’явника оголошувати амністію...

Далі уповноважених запросив до свого кабінету комдив Зомберг. З його допомогою чекісти докладно вивчили карту району операції і ділянок, призначених кожному уповноваженому. Вислухали назви і характеристики сіл, що входять у зону дій кожного.

– Паддєрживайтє мєжду сабой пастаянную связь, саґласовивайтє друґ с друґом сваі дєйствія, – порадив командир дивізії.

Наприкінці наради військовий комісар 74-ї кавалерійської бригади вручив уповноваженим мандати такого змісту:

“Военный комиссар 74-й бригады 25 стр. дивизии

июня 20 дня 1921 г. № 200.

Мандат

Дан сей тов. Пташинскому П. Н. в том, что он назначается на время Холодноярской операции заместителем Военкома 74 бригады в 5 кав. эскадрон 25 с. д. Всем советским властям и учреждениям, а также военной власти оказывать всемерное содействие по предоставлению перевозочных средств и т. д. во время исполнения своих обязанностей. Ему же разрешается ношение холодного и огнестрельного оружия, что подписью и приложением печатью удостоверяется.

Комбриг 74 бригады

Военный комиссар 74 бригады (підписи)”.

Повноваження скріпила кругла гербова печатка.

Зустріч з ескадроном відбулася на залізничній станції Бобринська.

Представившись, командир ескадрону Штеренберг1 познайомив Пташинського з особовим складом. “Це були славні хлопці, неодноразово обстріляні в жорстоких сутичках з ворогами революції, – згадував Пташинський. – Деякі з них боролися під керівництвом легендарного комдива Василя Івановича Чапаєва, вступили в партію за комісара Фурманова. В ескадроні був міцний партійний осередок. Із такими хлопцями, думалося мені, не страшні будь-які Чучупаки і Заболотні”.

Не затримуючись на станції Бобринській, у кінному ладі рушили до Кам’янки.

Секретар Чигиринського повітового партійного комітету, голова Чигиринського повітового виконкому і повітовий військком, що вимушено перебували в Кам’янці, вже знали про приїзд ескадрону, тож підготували харчування і нічліг. Секретар парткому докладно розповів Пташинському про ситуацію в районі Холодного Яру і виділив “досвідченого бойового провідника”, що добре знав місцевість...

“Нашу появу в районі Холодного Яру (бандити) зустріли калатанням монастирських дзвонів, – згадував Пташинський. – Пізніше я довідався, що завжди, коли неподалік монастиря з’являється військова частина, лунає дзвін. Це був сигнал тривоги й оповіщення бандитів. За звуками дзвону вони дізнавалися, з якої сторони насувається небезпека, хто наближається – чи піхота, чи кавалерія, з артилерією чи без неї, приблизна чисельність...

Сумна картина постала перед нами, коли прибули на місце. Був розпал селянських жнив, але людей на полях видно не було. На вулицях зрідка з’являлися перехожі, не було на вулицях веселої, гучної дітвори. З настанням сутінок наставала якась дивна, тривожна тиша... Навколо розгромлених чи забитих дошками сільрад, волосних виконкомів, комітетів бідноти (комнезамів) вітер ганяв їхні канцелярські папери і документи. У селах Полуднівці й Медведівці серед цих паперів ми знайшли списки тих, хто здав продовольчий податок.

Члени сільрад, волосних виконкомів і комнезамів ховалися від бандитів, не з’явилися вони і після нашого приїзду. Причину цього пояснив секретар партійного осередку с. Мельники. Це пояснюється просто, сказав він. Ви поїдете, а вони залишаться і загинуть від рук бандитів...”

Почати боротьбу Пташинський вирішив на ідеологічному фронті. І підготував звернення, текст якого червоні вершники одразу розклеїли у всіх селах його ділянки.

“Граждане холодноярской округи Чигиринского уезда! Заканчивается гражданская война! Все враги, иностранные и местные, три года терзавшие советскую землю, разгромлены и вышвырнуты за ее кордоны. Разгромлены банды Петлюры и Махно, а сами главари сбежали от народной кары в панскую Польшу. Остатки бандитов все еще мешают мирной жизни – грабят, насилуют и убивают, не дают нормально жить, восстанавливать разрушенное войной народное хозяйство. Страна перешла к новой экономической политике, отменена продразверстка, и вместо нее взимается продовольственный налог, и теперь крестьянин сам будет распоряжаться своими излишками, сколько бы их у него ни было!

Чрезвычайный съезд Советов Украины объявил амнистию всем, кто прекратит борьбу против власти рабочих и крестьян и сдаст свое оружие.

В селах Чигиринского уезда в районе Холодного Яра шайки атаманов Заболотного, Чучупака, Гребенюка и других чего-то выжидают, на что-то надеются, нарушают мирный труд. Впереди их ждет только гибель!

На окончательную ликвидацию бандитизма в ваши села, в Холодный Яр направлены войска, они твердой рукой восстановят порядок.

Советской власти гражданская война навязана врагами рабочих и крестьян. Руководители этой власти, коммунисты-большевики, – противники насилия, они несут трудовому народу мир и свободу. Заблудшим и обманутым людям дается возможность возвратиться к мирному труду, спокойной жизни!

Доводится до сведения населения всех сел в районе Холодного Яра, что в с. Мельники создан постоянный военный гарнизон, начальником которого назначен товарищ Штеренберг.

С 26 июня сроком до 2 июля включительно объявляется амнистия всем атаманам и членам их банд, кто добровольно сдаст свое оружие и заявит о прекращении борьбы против Советской власти. Каждому амнистированному будет выдан об этом документ с гербовой печатью. Задерживаться и арестовываться амнистированные не будут.

Все посторонние лица, не принадлежащие к Мотрониевскому монастырю, должны покинуть его территорию не позднее 2 июля сего года.

Не выполнившие этого требования будут считаться активными врагами рабочих и крестьян и в случае вооруженного сопротивления будут уничтожены.

Председателям, секретарям и другим членам сельских советов и волостных исполкомов, а также комнезамов следует немедленно возобновить нормальную работу, и в том числе работу по выполнению продналога. В сельсоветах и волисполкомах восстановить круглосуточное дежурство десятихатников и подвод.

Прием бандитов, сдавших оружие, производится в помещении гарнизона в с. Мельники в течение всего светлого дня суток.

Заместитель военкома 74-й бригады 25-й дивизии, уполномоченный Кременчугской Губчрезвычтройки Пташинский, начальник военного гарнизона с. Мельники Штеренберг”.

Газетно-пафосний текст звернення свідчив про повне незнання Пташинським ситуації в Холодному Яру. Він так і не зрозумів, що начальство послало його у “фортецю петлюрівщини”, послало практично на неминучу смерть. “Населення Холодноярщини абсолютно відірване від Радянської влади... а будь-який представник влади негайно робився жертвою бандитів, як тільки з’являвся тут...” – так зазначено в доповіді таємно-інформаційного відділу при Раді народних комісарів УРСР №154 від 23 серпня 1921 року.

Більшовицькі фахівці терору називали Холодний Яр і “чем-то вроде петлюровской “Запорожской Сечи”. Ось на цю Холодноярську Січ і послали гарячого юнака.

Особливо трагікомічно у зверненні Пташинського звучала теза, що “коммунисты-большевики – противники насилия... несут трудовому народу мир и свободу”. Плювалися, мабуть, селяни, читаючи такі нісенітниці. Як видно, Пташинський і творів Леніна як слід не читав, бо саме Ленін висунув гасло перетворення війни імперіалістичної на громадянську. Все ж, може, і недаремно Пташинський стверджував, що “совєтській владі громадянська війна була нав’язана ворогами робітників і селян”. Справді, вороги робітників і селян – російські більшовики – оголосили їм війну...

У Головківці й Буді звернення уповноваженого швидко зірвали. З’ясовуючи, хто це зробив, Пташинський довідався, що в Головківці живе дружина повстанця Івана Гребенюка. Батьки ж отамана Чучупака жили в Мельниках.

Родини гайдамаків чекіст вирішив поки не зачіпати. Звісно, не з гуманних мотивацій. Просто він розумів: краще встановити пильний нагляд за обійстями повстанців у надії, що хтось із них прийде провідати рідних, помитися чи ще за якою потребою.

За порадою членів партійного осередку с. Мельники, котрий відновив роботу, Пташинський з ескадроном зробив рейд до Холодного Яру. Червоноармійці розклеїли на узліссі чимало екземплярів звернення. Але, побоюючись гайдамаків, у ліс вирішили далеко не заходити...

Зрозуміло, що письмових звернень виявилося недостатньо. Тоді Пташинський взявся організовувати у селах мітинги – “для безпосередньої розмови з населенням”. Разом зі Штеренбергом і комуністами Мельників розробив план проведення мітингів у кожному селі, намітив доповідачів. Подбав Пташинський і про безпеку під час зібрань...

Збори відбулися в Мельниках, Головківці, Медведівці та Полуднівці. Теми доповідей були такі: “Нова продовольча політика і бандитизм”, “Надзвичайний з’їзд совєтів України і його рішення про амністію”, “Міжнародне і внутрішнє становище совєтської влади”, “Комунізм і релігія: що таке відділення церкви від держави?” та інші.

До 28 червня було “обрано” сільради в Полуднівці, Медведівці, Головківці та Мельниках. У Головківці поновив роботу волосний виконком. Довідавшись, що в холодноярських селах “відновлюється совєтська влада”, окупанти надіслали з Кам’янки двох уповноважених “по продналоґу” відбирати в населення хліб...

Наслідки мітингів було неважко передбачити – адже селяни добре знали, що таке “совєтская власть”. Тож хліба ніхто не поспішав давати: ні “рабочім Пєтроґрада”, ні “ґолодающім дєтям Поволж’я”. Лише скарги посипалися на голову Пташинського у відповідь на заклики здавати хліб державі. Скаржилися на неправильне обкладання “розверсткою”, завищене нарахування продовольчого податку... Та й взагалі на багато що жалілися селяни.

Після сходу в Мельниках Пташинський зі Штеренбергом заїхав роздивитися господарство батька отамана Чучупака.

– Син-то что ваш думаєт? – почав урезонювати розбійник старого. – Пачєму прадалжаєт бєсчінствовать? Нєужелі нє панімаєт, что дашол до края ґібєлі і ґібєлі абманутих хлопцев сваєй банди?

Відповіддю було мовчання і тяжке зітхання.

– Дєржава мілостіва, но бандітствовать дальше нікаму нє пазволіт, – закінчив чекіст розмову зі старим...

27 червня Пташинського чекав перший успіх: з’явилося шість невідомих, що назвалися дезертирами, четверо з них були колишніми міліціонерами. Здавши обрізи, заявили, що нікого не вбивали. Уповноважений видав їм посвідчення про “амністування”.

У цей день перший після тривалої паузи “червоний обоз” із хлібом прийшов на зсипний пункт. Пташинський радів, йому здавалося, що “крига скресла”, що справа піде. Засмучувало хіба те, що не вдалося схопити “відомого організатора банди Е. Гребенюка”1, який зумів перехитрити червоних і зник.

Чекіст з’ясував, що дружина і батько повстанця активно допомагають йому. Це викликало обурення – мовляв, ми їх не чіпаємо, а вони “бандітам” допомагають. Тож вирішив уповноважений заарештували “пособніков бандітов”. Дружині Гребенюка вдалося сховатися, а батька (як заручника) посадили в холодну.

28 червня Петру Пташинському виповнилося 19 років. Та йому було не до святкувань. Вечір провів, складаючи доповідь Кременчуцькій губернській трійці та секретарю губернського комітету компартії Свистуну про хід виконання поставленого завдання. А чим міг похвалитися? Хіба що своєю активністю. Все ніби йшло добре, але ж хлібозаготівля з місця практично не зрушилася...

Наступного дня Пташинський виїхав у Суботів на зустріч із Чекаленком і Кошелєвим. Виявилося, що обстановка скрізь подібна: створено актив, розбираються скарги, відновлюється робота совєтів і комнезамів, вивчається становище в Холодному Яру і Мотриному монастирі – скільки там переховується партизанів, розташування їхніх стеж і можливих засідок, наявність озброєння та боєприпасів і, що не менш важливо, вивчається настрій отаманів і партизанів...

Коли Пташинський повернувся в Мельники, йому принесли кілька надрукованих на друкарській машинці листівок, знайдених у Будах, Полуднівці й Головківці. Листівки закликали “не вірити більшовицьким агітаторам, гнати їх із нашої землі, убивати”...

Ніч видалася неспокійною. В різних кінцях Мельників спалахнуло відразу дві пожежі. Горіли хати секретаря сільради і голови комнезаму.

Гасили пожежу довго. Коли вогонь вже опанували, Штеренберг сказав, що далі впорається сам, а Пташинському порадив іти відпочивати перед гарячим днем.

Та не закінчилася ще гаряча ніч.

Під’їжджаючи до будинку священика, де жив, Пташинський зауважив якусь постать, що промайнула і зникла.

– Стой! – закричав уповноважений.

Відповіддю був постріл.

Куля просвистіла над головою.

Відповів зі свого парабелума і Пташинський.

Примчався патруль, почалися безрезультатні пошуки...

Уповноважений збагнув, що холодноярські партизани прийняли його виклик.

Чекіст наказав посилити пости і застави, а по селу пустити кінні патрулі. На пораду Штеренберга вирішив цієї ж ночі перейти жити у штаб ескадрону.

Зібравши особисті речі, Пташинський вже направився до виходу, коли звернув увагу, що зрушено зі свого місця стіл. І килимок не на місці. Поправляючи килим, Пташинський раптом побачив під ним люк.

Відсунувши стіл, відкрили ляду. Внизу була невелика кімната, а в ній сиділа людина. “Так випадково була знайдена “друкарня” підпільної бандитської групи, – зазначав Пташинський, – її заміняла друкарська машинка колишнього церковного старости, на ній друкувала контрреволюційні листівки виявлена в підвалі дочка “гостинного” попа”.

Про долю підпільниці та її батька чекіст у спогадах не повідомив...

Ранок приніс ще одну несподіванку. Якесь хлоп’я принесло в штаб адресовану Пташинському записку. Її текст був лаконічний: “Якщо все, що ти кажеш, правда, то приходь до нас у манастир – поговоримо. Життя тобі гарантуємо. Приходь, якщо не боягуз”.

Пташинський викликав Кременчук. Біля апарата виявився нарком Всеволод Балицький, що якраз туди приїхав. “Ми були особисто знайомі, – згадував Пташинський, – зустрічалися в Харкові, разом голосували за Ленінські тези під час дискусії, нав’язаної партії робочою опозицією, Зінов’євим та іншими уклоністами”.

Пташинський доповів наркому про вимогу отаманів і запитав, які будуть вказівки.

Балицький відповів не одразу. Врешті сказав:

– Указаній нє будєт. Дєйствуйтє так, как ґаваріт вам ваша рєволюционная совєсть і сазнаніє.

– Іду в Яр на пєрєґовори, товаріщ нарком.

– Пташинскій, прімітє строґіє мєри, вазьмітє заложніков. Далажитє рєзультат без прамєдлєнія в случає успєха...

Перед тим як вирушити до лісу, ескадрон сконцентрувався в Мельниках, а у селі оголосили воєнний стан. Всіх родичів отамана Чучупака і Гребенюка було арештовано як заручників. Оголосили, що у випадку вбивства уповноваженого заручників розстріляють, а їхні господарства спалять.

Перед відходом до лісу Пташинський зайшов до арештантів. Старому Чучупаці та батькові Гребенюка сказав:

– Ми нє можем вєріть на слово вашим синав’ям, ані нє заслужилі у нас давєрія... Са мной ва врємя пєрєґоворов всьо может случится. Чтоби абєзопасіть сєбя от каварства і звєрства, рєшено взять вас в заложнікі. Ваша і всєх ваших блізкіх жизнь завісіт ат павєдєнія бандітов. Мая смєрть будєт і вашей смєртью...

Передавши вранці 1 липня Штеренбергу всі особисті документи, крім мандата, що давав право оголошувати амністію, Пташинський скочив на коня. З собою взяв ще плакат із текстом рішення з’їзду совєтів.

До околиці його провів начальник гарнізону...

Як тільки Пташинський під’їхав до узлісся, почув команду:

– Стій!

З-за дерев вийшло троє. Осадили коня. Коли Пташинський зістрибнув на землю, йому зав’язали хусткою очі й кудись повели.

Підтримуючи попід руки, довго водили лісом. Врешті чекісту це набридло і він вигукнув:

– На кой чьорт ви водітє мєня па круґу?

– Ти б трохи потихше, не в гарнізоні ж, – почув у відповідь.

– От і прийшли, – кинув другий.

Пташинський зірвав з очей пов’язку і побачив, що стоїть на краю входу в землянку. Спустившись по сходинках, відчинив дверцята.

У схроні було страшенно накурено. Густий тютюновий дим висів суцільною хмарою. Важко було навіть щось роздивитися.

Несподівано хтось взяв чекіста за руку і повів до столу.

Пташинського посадили на покутті – під іконами.

Його очі почали помалу звикати до ядучого туману.

Кімната виявилася просторою, стіни її вибілені вапном. Три довгих столи були заставлені різноманітною їжею. У землянці сиділо чимало людей, від розмов яких аж гуділо.

– Полтавець-Остряниця, – промовив чоловік, що сидів праворуч, і потиснув руку.

– Чучупака1, – представився сусід ліворуч.

– Вип’ємо за знайомство, – запропонували отамани.

– Вип’ємо, – відповів Пташинський, вважаючи, що відмова може образити і насторожити господарів (він ніколи до цього не вживав “зеленого змія”).

У цю мить залунала стародавня українська пісня “Закувала та сива зозуля”.

“Эта песня про запевшую кукушку и хлопцев запорожцев, туживших и плакавших в турецкой неволе, – писав у своїх спогадах Пташинський, – была одной из любимых в семье родителей, и я взгрустнул, заслушавшись красивым ее исполнением”.

– То що? Так і не познайомимося? – запитав Іван Полтавець, протягаючи гостеві склянку самогонки.

– Пєсня-то какая добрая, – відповів Пташинський і перехилив склянку.

Гидка смердюча рідина обпалила йому слизову горлянки. Одразу потягнуло на блювоту. Чекіст стримувався з усіх сил, щоб не оскандалитися...

Пташинському відразу не сподобався “цей маленький полковник”, який намагався споїти його. Тож звернувся до отамана Чучупака:

– Піть мнє нєльзя, язва желудка данімаєт.

– Так це ж перші ліки проти неї, – з усміхом мовив Полтавець-Остряниця, – їх тільки не терплять наші вороги.

І Полтавець заспівав, як здалося чекісту, “неприємним високим голосом”:

Згинуть наші воріженьки,

Як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття,

У своїй сторонці.

– Та годі тобі... Допанувались, – перебив його Чучупак.

На мить у землянці все стихло...

Тим часом Пташинський вже порахував, що за столами сиділо близько тридцяти лісовиків.

– Что ж, панове атамани, мєня пріґласілі банкєтовать ілі на сєрйозний разґовор?

– Всьому свій час, – відповів Чучупак. – Нехай хлопці побенкетують, добру пісню заспівають...

– Може, не доведеться їм більше співати і веселитися в житті, – знову вступив у розмову Полтавець.

Він явно намагався загострити обстановку за столом.

– Нє надо так мрачно, ґаспадін палковнік. Я віжу, здєсь в бальшинствє сідят маладиє хлопци. Бросят бандітствовать, і свєтлая жизнь пєрєд німі аткроєтся...

– Вистачить політики, – втрутився Чучупак. І заспівав красивим баритоном:

Ревуть, стогнуть гори-хвилі,

Синесеньке море,

Плачуть, тужать запорожці

В турецькій неволі.

Пісню підхопили. Її сумний настрій передався всім...

“Я сидів між двома отаманами в куті під образами, – згадував Пташинський. – Це місце в народі вважалося почесним. Що зв’язало цих двох таких різних людей? – думав я. – Чучупака з потомственних бідняків... і Полтавець – лютий ворог бідноти, потомственний куркуль. Що об’єднало їх на боротьбу з революцією і посадило поруч на почесне місце?”

Важко було збагнути денаціоналізованому українцеві Петру Пташинському, що цих та інших людей злучила національна ідея і ненависть до окупантів за насильства над рідним народом...

Спершу чекісту здалося, що його прихід залишився непоміченим, що, крім отаманів, на нього ніхто не звернув уваги. Але, освоївшись, він збагнув, що помиляється. Більшість співтрапезників були не такі вже й веселі, як дехто вдавав, а їхні пісні виказували глибокий сум безвиході. Пташинський зауважив, що його розглядає багато очей і найменший його рух не залишається непоміченим.

А під образами розгорялася суперечка отаманів. Чучупак намагався стримати запал Полтавця, який все ж хотів споїти чекіста, підливаючи у склянки каламутне зілля.

Під час співу, якому козаки віддавалися повністю, Пташинський непомітно виливав самогонку за халяву чобіт, за комір гімнастерки...

Пізно ввечері настала тиша. Її порушувало лише сонне бурмотіння і зітхання людей, які поснули.

Ліг на підлозі й Пташинський. Але сон не йшов до нього. Та і як спати між двома отаманами гайдамаків? Додавала неприємних відчуттів і білизна, просякнута самогоном. Та й у чоботях хлюпотіла горілка.

На світанку Пташинський вирішив освіжитися. Обережно почав пробиратися через людей, що покотом спали на підлозі. Раптом почув за собою чиїсь, такі ж обережні, кроки. Це йшов Чучупак. “Стежать, не спускають очей”, – подумав чекіст.

– Щось і мене потягнуло на свіже повітря, – мовив, здоровкаючись, отаман.

– Вот что, ґражданін Чучупака, – сказав Пташинський, відповівши на вітання. – Ето же курям на смєх – пріґласілі на сєрьйозноє дєло, а устроілі какой-то п’яний шабаш. Мнє нужно нє пазднєє чєм чєрєз два часа бить в Мєльніках. Єслі етово нє случітся, всє ваші блізкіє і отєц Ґрєбєнюка будут растрєляни, а хати сожґут. Ви, канєчно, знаєтє, что ваши атци і всє радниє взяти в заложнікі. Нє мєдлітє, атправляйтє мєня в ґарнізон, єслі нє хотітє дапустіть нєсчастьє.

Спокійно вислухавши, Чучупак промовив:

– Не поспішайте, громадянин уповноважений, розмова в нас із вами буде серйозна, для цього ми і запросили вас... Відкладіть своє повернення на добу, напишіть про це записку Штеренбергу... Дайте нам можливість розібратися...

Пташинський послухав і записку написав.

Повернулися до землянки...

Другий день нічим не відрізнявся від першого. Чекіст знову сидів між отаманами на покутті, але замість Полтавця був Заболотний (або той, хто представився Заболотним). Після категоричної відмови пити самогон Пташинського більше не силували.

Минув день, але серйозної розмови так і не почали...

Ніч чекіст знову провів незатишно – між двома отаманами. На ранок – чергова прогулянка в компанії Чучупака і Заболотного, яка так само закінчилася пропозицією написати Штеренбергу записку про затримку ще на добу.

Наприкінці листа Пташинський дописав, що більше затримки не буде. Мовляв, у випадку, якщо до того часу він не повернеться, – “виконуйте все намічене”.

Повернувшись до землянки, Пташинський застав її прибраною. Столи стояли чисті, самогону на них не було. Народу в землянці додалося, ніхто не курив і не розмовляв...

Говорив Пташинський впродовж шести годин... Не соромлячись у виразах, намалював перспективи подальшого життя партизанів. Мовляв, загибель їхня неминуча, мети подальшого продовження боротьби вже не існує, залишається звичайний розбій, грабежі, вбивства безневинних людей.

Юний чекіст був в ударі...

Дивно, що отамани дозволили ворогові вести пропаганду в своєму таборі. Та ще й, як виглядає зі слів самого Пташинського, йому не опонували, не заперечували. А Пташинського несло – він відчув, що віддаляється від краю прірви, де перебував дві доби.

– В бальшинствє свайом ви бєднякі і сєрєднякі, абманутиє лживимі лозунґамі... Нєзавісімой Україна может бить только в саюзє с рускімі рабочімі і крєстьянамі – ето ваши союзнікі і братья. Амністія дайот вам виход к спакойному мірному труду. Вся жизнь у вас впєрєді!

Балачкам про “московське братерство”, звісно, вже ніхто не вірив, – не 1917 рік на дворі. Всі вже встигли відчути на власній шкурі, що таке “московське братерство”. Але виснаженість, безперспективність боротьби змушували шукати виходу із ситуації – не сидіти ж вічно у цьому просмерділому схроні!

Хоч і не вірили повстанці московським побрехенькам, та вірити хотілося.

Пташинського засипали питаннями. Всіх цікавило, чи дійсно їх не переслідуватимуть, якщо вони погодяться на “амністію”. Чи буде обчислюватися продовольчий податок їм так само, як і тим, хто не партизанив? Чи приймуть у ряди Красної армії тих, хто був “амністований”, але боровся проти неї? Чи не позбавлятимуть права голосу “амністованих”?..

Відповідати на питання Пташинський припинив, коли аудиторія остаточно виснажилася... Час був пізній. Треба було поспішати в Мельники...

Дорогою через Мотрин монастир чекіст із радістю почув, що отамани та більшість козаків і старшин вирішили прийняти амністію... Не погоджувався лише Іван Полтавець-Остряниця – як і раніше, він був налаштований агресивно і хотів знищити Пташинського.

“Явку з повинною і здачу всієї зброї призначили на 4 липня...” Вживши заходів на випадок можливих ускладнень і несподіванок, Пташинський разом із Чекаленком виїхав у Головківку.

Піднялись на головківську гору. З пагорба відкрився чудовий краєвид на Холодний Яр. Пташинський побачив, як підтягуються вози під зброю, що її мали здати повстанці.

Час тягнувся повільно... Стрілки годинника вже підійшли до цифри чотири, а партизанів ще не було. Пташинський вже зібрався дати відбій, як раптом із лісу, піднімаючи густий пил, вискочили вершники. За ними з’явилася піхота.

Не доїхавши метрів двісті до пагорба, де очікували червоні, вершники спішилися. На ходу знімаючи шаблі та портупеї, вони направилися до уповноважених. На першу підводу полетіла зброя Чучупака, Гребенюка і Заболотного.

“О боги! – згадував Пташинський. – Яких тільки дурниць не зробить молодість на втіху і бурчання моралістів усіх часів?! Я повернув їм їхні шаблі та пістолети і поставив поруч зі мною. Це було для них повною несподіванкою, що підтверджувала щирість совєтської влади...”

У цей день зброю склало три отамани і “141 бандит”.

За вказівкою Кременчуцької губернської трійки “амністовані” розпускалися по домах. Ті, що виявили бажання служити в Красній армії, направлялися в повітовий військовий комісаріат. Отаманів вислали під конвоєм у розпорядження Кременчуцької губернської надзвичайної трійки...

“Пізніше я довідався, – писав Пташинський, – що Чучупака працював заступником начальника повітової робітничо-селянської міліції... Десь на Канівщині, незабаром після відходу з Холодного Яру, знайшов свій кінець отаман Полтавець. При спробі переходу через Дніпро він і його поріділа банда була цілком знищена.

Після закінчення операції в Мельниках я побував у Мотронинському монастирі, де знову зустрівся і попрощався з товаришами по холодноярській операції Кошелєвим і Чекаленком... Порадившись, ми вирішили поставити крапку над бандитською “святинею”, знищивши “систему оповіщення” про наближення до Холодного Яру частин і підрозділів Красної армії. Всі дзвони було знято і відправлено до Кременчука...”

Це визнання показує, що Пташинський не був впевнений, що його праця матиме тривалі наслідки. Йому не вірилося, що боротьба в Холодному Яру завершилася.

І справді, вже остання ніч у Мельниках, яку він вирішив провести як переможець у будинку священика, закінчилася для нього трагічно – на світанку в його кімнаті вибухнула підкладена кимсь граната... Сильна контузія позбавила Пташинського слуху і перетворила його на заїку.

Холодний Яр він залишав інвалідом. Лише за місяць він зміг із трудом доповісти губернській трійці й наркому Всеволодові Балицькому про свою роботу, про свій останній бій із “ворогами революції”.

Так і не відійшов Пташинський від прощального удару Холодного Яру. І наприкінці грудня 1921 року змушений був демобілізуватися з рядів Красної армії...

Варто зазначити, що інформація Пташинського про смерть Полтавця-Остряниці не підтвердилася. Отаман продовжував боротьбу на чолі невеликого загону. Згодом він повернувся до Німеччини, куди виїхав разом із Павлом Скоропадським у грудні 1918 року після перемоги антигетьманського повстання. 1921 року Полтавець-Остряниця відновив роботу з формування Українського національного козачого товариства, яку започаткував ще рік тому.

Щодо співпраці отамана Чучупака з совєтською владою, то це не підтверджено жодними іншими спогадами чи якимись документами. Стосовно отамана Заболотного, то навряд чи це був відомий на всю Україну Семен Заболотний, бо безліч документів стверджує, що в червні – липні він вів активні бойові дії проти червоних на своїй рідній Балтщині.

Невідомий землякам та історикам і холодноярський отаман Гребенюк. Може, це був один із холодноярських старшин?..

Значно пізніше Пташинський довідався, що за рік до подій, в яких він брав участь, вже була спроба знищити холодноярських гайдамаків. “Якийсь час там розташовувалися військові частини, були відновлені сільради, а в Головківці навіть волвиконком, – писав він. – Після відходу військових частин усі ці установи припинили своє існування, приміщення були розгромлені й забиті дошками...”

Ситуація повторилася і після від’їзду надзвичайних уповноважених. Багато “амністованих”, отримавши довідки і провідавши рідних, знову подалися до лісу. І продовжили боротьбу...

Про розмах повстанського руху на Чигиринщині свідчать більшовицькі документи. Ось уривок із протоколу №31 засідання Кременчуцької губернської військової наради від 18 липня 1921 року: “...Бандитизм у губернії посідає значне місце, як це видно з цифр, які вказують на десятки бандитських організацій, що оперували в губернії, нараховуючи у собі до 18700 чоловік та обхоплюючи Чигиринський і Черкаський повіти...”

А у бюлетені таємно-інформаційного відділу при Раді народних комісарів УСРР №121 від 13 липня зазначено, що в село Мельники (звідки щойно виїхав Пташинський) “прибула банда нез’ясованої назви, чисельністю ніби до 800 шабель, при 8 кулеметах і кількох автоматах... Невідома банда чекає на підхід із-за Дніпра нібито 18 загонів”.

З іншого документу (оперативно-інформаційного зведення РНК “про стан боротьби з бандитизмом” в Україні від 14 липня 1921 р.) довідуємося, що в Холодному Яру діє відділ отамана Івана Савченка-Нагірного. В околицях Холодного Яру оперували загони Ломай-Ярма, Голика-Залізняка, Загороднього, Чорного Ворона та інших отаманів. Всього за даними чекістів станом на 15 липня тут “безкарно... оперувало 15 організованих банд”.

Так що хоч і зазнав Холодний Яр відчутних ударів влітку 1921 року, все ж боротьби не припинив, а восени ще більше активізував її. “Жовтень (1921 р.) на Кременчужчині, особливо її Правобережній частині, – читаємо в бюлетені таємно-інформаційного відділу РНК УРСР №215 від 25 листопада 1921 року, – пройшов під знаком швидкого зростання бандитизму, придавленого в серпні та вересні низкою успішних операцій військових частин і агентури”.

26 жовтня 1921 року на засіданні Військової наради Кременчуцької губернії “член ЦК тов. Хоречко”, що здійснив інспекційну поїздку губернією, заявив, що “в каждом уголке, каждом селении чувствуется присутствие бандитов”.

Оскільки окупаційний режим не мав серйозного успіху в Холодноярській окрузі, Совнарком 23 серпня 1921 р. обговорив пропозицію переселити на місце знищених українських селян Холодного Яру “крєстьян с голодающіх областєй Росії”. Зрозуміло, що це б “нарешті вирішило проблему”, як вони казали, “бандітского района”...

Тут і згадалася одна з тез виступу Петра Пташинського у партизанському схроні в Холодному Яру: “Независимой она (Україна) может быть только в союзе с русскими рабочими и крестьянами – это ваши союзники и братья”. Ось такі союзники. Ось такі брати...

Наприкінці 1920-х років Петро Пташинський взяв участь у колективізації (читай: пограбуванні селян) у Лубнах та на Сумщині, а 1937 року його арештувала “рідна ЧК”. Вісім місяців перебував він під слідством. Все ж врятувався, бо його справа потрапила до слідчого, разом з яким він “служив в армії Якіра в Громадянську”.

1941 року Пташинський пішов добровольцем на фронт. Дослужився до звання капітана. Але геройство у захисті “родіни і Сталіна” йому не зарахували – у повоєнні роки Пташинського знову посадили. Відбувши 10 років ув’язнення, працював у гірничорудній промисловості на Алтаї. Вийшовши на пенсію, оселився в Білгороді-Дністровському, де і помер у липні 1987 року. Спогади його (“Пути-дороги”) досі не видано.

Слід ще сказати, що наприкінці свого життя Петро Пташинський розчарувався у совєтській владі. Якось сказав своєму товаришу Борисові Устименку: “Если бы знали, чем это кончится, то мы бы царя Николку на руках носили”. А на людях продовжував хвалитися, що охороняв Леніна, та й, взагалі, оспівував “революційну романтику”.

Такого життєвого фінішу дійшов палкий борець за совєтську владу Петро Пташинський.

Змова в Красній армії

У книзі московського пропагандиста Віктора Голіченка “Вартові революції” серед інших є розділ “Крах ще однієї авантюри”. Починався він так: “Влітку і восени 1921 р. на оперативних картах чекістських органів чорні стрілки, що позначали рух бандитських зграй, одна за одною круто завертали з центральних повітів до західних кордонів Радянської України. Це насторожувало чекістів. Незабаром були одержані тривожні повідомлення і з-за кордону. Радянські розвідники Савинов, Ян Павловський, Станіслав Кухарський та інші інформували про те, що в районі Сторожева, Сарн, Ровно і поблизу кордону спішно формуються петлюрівські загони. Отже, ворог готується до чергової провокації. Адже ще під час ліквідації “всеукраїнського повстанкому” чекісти виявили наказ Петлюри, який вимагав до 1 серпня 1921 р. закінчити підготовку до збройного повстання.

Готуючи операцію по знешкодженню ворожого угруповання в прикордонних районах Волині і Подолії, ВУЧК і Особливий відділ Київського військового округу встановили, що штаб підтримує постійний зв’язок з якимсь отаманом Круком. До того часу це ім’я було невідоме чекістам. Після старанних і тривалих пошуків вони встановили, що отаман Крук є не хто інший, як командир радянської бригади Кручковський... Крім передачі цінної військової інформації, він також мав намір використати своє становище, щоб, коли петлюрівці перейдуть кордон, підняти в тилу радянських військ збройне повстання”.

До повстання проти совєтської влади готувалися й інші червоні воєначальники. Зокрема, командир 26-го совєтського полку Байда, ад’ютант комбрига-70 Еммерт, колишній командир кавалерійського полку бригади Григорія Котовського І. Киршул, колишній начдив-45 Савицький... Всі вони належали до підпільної мережі отамана Семена Заболотного, керівника 5-го району 1-ї (Південної) групи генерал-хорунжого Армії УНР Андрія Гулого-Гуленка. Киршул, зокрема, очолював Наддністрянську бригаду 4-ї повстанської дивізії отамана Заболотного (комдива-4), а Савицький під прізвищем Гаркуша очолював кінну розвідку 26-го кавалерійського полку.

З повстанцями подільського отамана Якова Орла-Гальчевського співпрацював командир 1-го полку 1-ї дивізії Червоного козацтва (колишній осавул Війська Донського) та командир відділу розвідників 2-ї дивізії Червоного козацтва. Таємно допомагав українському командуванню і командир 41-ї совєтської дивізії Володимир Стойкін, колишній начальник постачання Військового міністерства УНР. Напевно, були й інші посвячені у плани повстання старшини Красної армії.

Саме комбриг Леонід Крючковський у визначений момент мав оголосити себе отаманом Повстанських військ України і оголосити війну совєтській владі... Бойові дії планувалося почати в післяжнивний час, коли більшовики мали відновити реквізиції хліба, тепер вже нового врожаю...

Оцінюючи ситуацію, одеські чекісти відзначили “досі небачене ще явище”: “Маса колишніх комуністів, особливо з боротьбистів і червоних партизанів, працює для Заболотного. Переповнення органів Соввласті на місцях самостійниками говорить про непродуктивність (чекістської) роботи, що там проводиться”.

Особливе значення у підготовці повстання набули відділи Народної освіти, в яких працювало багато українських самостійників. Ця установа іменем совєтської влади давала можливість своїм працівникам вільно пересуватися в повітах, що й використовувалося для підпільної роботи. А у села відділи народної освіти призначали вчителів “суцільно петлюрівського напрямку”...

Більшовики були шоковані масштабами праці українських підпільників. Виявилося, що Одеська організація мала “величезні розміри”, а відтак була одним із важливих осередків всеукраїнської підпільної мережі.

Чекісти терміново посилили роботу та підіслали в оточення людей, яких підозрювали в антисовєтській діяльності, одночасно кілька секретних співробітників. Сексотам вдалося увійти в довіру до членів підпільної організації. Невдовзі агентів навіть допустили до участі у важливих засіданнях, доручили їм зв’язок з агітаторами і вербувальниками в загони. Відтак чекісти, за власним визнанням, “мали повну можливість вивчити структуру не тільки Одеського осередку, але і те, що стосується організації у всеукраїнському масштабі”.

З’ясувалося, що центр організації знаходиться за кордоном, а саму Одеську організацію розбито на райони, що складалися з ділянок. Начальником Одеського району був полковник Сарновський, але його випадково арештували “як дезертира” і відправили у розпорядження командування військ Київської військової округи. Після цього очолив район Грінченко.

Усією політичною та організаційною роботою в Одесі керувала Центральна п’ятірка (“Політичний центр”). До її складу входили: Осмоловський, Дубовицький, Грінченко, Савицький і Гнилошкура.

За явочну квартиру, де відбувалися засідання центру, правило помешкання Дубовицького по вулиці Малоросійській, будинок 84, квартира 3. Інша явочна квартира (для зустрічей із начальником району) знаходилась у Павловському будинку в квартирі Гнилушка-Гнилошкури, якого підпільники намітили призначити комендантом станції Одеса.

Політичний центр виділяв людину для зв’язку з підпорядкованими п’ятірками, що “проводили велику і найістотнішу роботу на місцях”. У такий спосіб було створено залізничну п’ятірку, що мала розгалуження підпільних осередків по всій лінії залізниці Одеса – Київ. На боротьбу проти совєтської влади залучалися не тільки працівники залізниці, а й жителі станцій і сіл, розташованих неподалік торів. Збиралася інформація про рух поїздів, поширювалися листівки, відозви, вербувалися люди для активного виступу.

Діяли й п’ятірки на великих одеських заводах, а також п’ятірка водників.

Для зв’язку з начальниками районів, ділянок і повстанських комітетів інших губерній підпільники створили ефективну систему зв’язку. Так, Августинов налагодив зв’язок із Пшенником (Пшонником), Кирилюк – із Заболотним, а Волченцев – із начальником Мардарівської ділянки Вірським, який організував загін у 50 кавалеристів під командою Балицького. Начальник Тираспольського району Дубенко співпрацював із німцями-колоністами, традиційно вороже налаштованими до совєтської влади.

Довідавшись про існування в Одесі врангелівської організації, українські підпільники вирішили налагодити з нею зв’язок, бо бажання скинути совєтську владу було спільне. Для переговорів відрядили Вірського і Гінкула, однак до угоди не дійшло, бо чекісти несподівано розкрили врангелівське підпілля.

А проти ночі на 6 липня 1921 року червоні вже провели бойову акцію з ліквідації української організації. Результатом операції став арешт сімдесяти підпільників, яких почали пресувати на слідстві.

Завдяки жорстким заходам ворог здобув дані, які призвели до арешту низки ватажків повстанських комітетів поза межами Одеської губернії. Так арештували члена повстанського комітету Козятина, як запевняли чекісти, “особистого друга Петлюри, повстанця з трьохлітнім стажем Балагуту-Бойка”. Взяли під варту залізничників Колесникова, Мельникова, Саранчу, Василевського, Багатого… А Київській губернській ЧК поспішили повідомити явки ЦУПКОМА, а також список осіб, які були керівниками (“главарями”) повстанських комітетів Київського району.

Після проведення операції чекісти з’ясували, що в районі Бірзули, Балти і Первомайська залишилися неліквідовані осередки підпільної організації Семена Заболотного. Не вдалося арештувати й організатора Вірського та його найближчих сподвижників – Ксендзюка, Миргорода і Лідле.

Уповноважений ЧК, що приїхав у Балтський повіт для “разработкі” українського підпілля, “законспіровував агента Кузенка фіктивним арештом”. Потім Кузенку організували втечу. “Переховувався” у селі Малій Кондратівці, де через Миргорода і Ксендзюка знову налагодив контакт із Вірським.

“Подальша агентура показала, – зазначали чекісти, – що Верський (так у документі. – Ред.) після втечі намагався влитися в банду Заболотного, але з деяких причин до банди не дістався...” Відтак взявся організовувати свою мережу. “Він знову розбив Бірзульський район на групи по волостях, поставивши на чолі кожної свого агента”. З бойових ресурсів у Вірського на той час було лише декілька гвинтівок. Щоправда, в районі села Грекове чекав свого часу справний броньований автомобіль.

Основною метою праці Вірського було підняття селянського повстання і підтримка людьми загонів Заболотного, що працював у тісному контакті з Петлюрою і Тютюнником.

Семен Заболотний розкинув “могутню політичну агентурну мережу на території Одеської і Подільської губерній”. Залучав до підпільної праці українську інтелігенцію, “у більшості сільських вчителів”.

Он як зобразив отамана подвійний агент Дмитро Бузько (в документах ЧК – Боско): “Отаман на добро не зазіхав. Мав дві пари білизни, френч, потерті штани й потоптані чоботи. Кожух із кенгуру, сукном покритий, зняли йому хлопці із забитого командира-сібіряка...

– Ось де моє добро, – клав руку на карабін і наган. – Є ще шаблюка.

Надзвичайно добрий мав інстинкт небезпеки. Якусь дикунську гостру спостережливість до того, що могло стати загрозою його життю. Властиво, цей живий інстинкт, дужий первісною силою природи, був причиною того, що банда під його проводом завжди виходила сухою з води... “

Чекісти називали Заболотного “головним бойовим ресурсом (Петлюри) на території України”... І не дивно, адже отаман мав надзвичайні організаційні здібності та невичерпну енергію. Його Балтщина стала, за визнанням чекістів, “главным гнездом и базой всех наиболее крупных политических банд Одесской губернии”.

У Балтському повіті серед інших ворохобив і секретний агент Марчук. Він і встановив, що кавалер ордена Червоного прапора Крючковський “безсумнівно, працює в контакті із Заболотним, передаючи йому оперативні накази по бригаді, паралізуючи в такий спосіб усі плани Червоного Командування по боротьбі з бандитизмом у районі Подільської губернії, де розташована бригада”.

Крючковського, за даними українського історика Костянтина Завальнюка, свого часу завербувала українська підпільниця Іполита Боронецька, вчителька з Балти. Ад’ютант комбрига-70 Василь Любченко, повідомляє історик, змушений був навіть ліквідувати комісара бригади Абалевича, очевидно через те, що той був занадто пильний і відданий совєтській владі.

З’ясували чекісти, що із Заболотним співпрацює і начальник кінної розвідки 26-го кавалерійського полку Гаркуша. Цей Гаркуша, писали чекісти, “в дійсності є колишній Начдив 45 Савицький”. У мережі Заболотного працював і командир 26-го совєтського полку Байда, “бувший ад’ютант військового Міністра Петлюри генерала Грекова” (на наказах Заболотного підписувався як М. Верещака). Еммерт, ад’ютант комбрига-70, – “також заболотівець”, зазначали чекісти.

19 липня “внутрішня агентура, влита в банду (загін Заболотного. – Ред.), донесла, що 25-го Липня в селі Любашівка Ольгопольського повіту під головуванням Заболотного має відбутися з’їзд усіх ватажків повстанського руху України”. На з’їзд мали прибути комбриг-70 Крючковський, колишній командир 45-ї совєтської дивізії Гаркуша-Савицький, командир 26-го кавалерійського полку Байда-Верещака, Кирзул, Пустовійт, Малий, Гризло, Лещенко та інші отамани.

Оперативники арештували Гаркушу, Савицького та червоноармійця Палла в момент, коли ті відправлялися до отамана Заболотного. “Показання Савицького агентурний матеріал підтвердили”, – зазначали чекісти.

Чекісти хотіли арештувати всіх учасників наради, але... Під час облави в містечку Ольгополі, яку здійснював кавалерійський полк, без узгодження з ЧК було заарештовано Полю Боронецьку. Арешт насторожив підпільників, і вони в останню мить відмінили з’їзд.

Відчувши небезпеку, Заболотний розділив свій загін на кілька менших частин і наказав розсіятися. На чолі однієї з них виїхав на Уманщину. Інші відділи, зазначав ворог, “розсмокталися по селах дрібними зграями”. Один загін очолював Малий, інший – Добровольський.

“При потребі ці дрібні зграї приведуть себе в повну готовність, у будь-який момент завербувавши на той час ще багатьох із рядів селянства, що співчуває”, –скрушно повідомляв начальник Одеської губернської ЧК Дейч до ВУЧК у Харків.

У ніч проти 26 липня в Балті окупантам вдалося розгромити один із підпільних осередків отамана Заболотного, “що складався суцільно з місцевої інтелігенції і колишнього чиновництва. У цій справі було арештовано до 60 чоловік”.

На думку оперативників, головними серед них були: “галицький полковник Івасевич, учитель-священик Сковорідка, доктор Баберко, колишні офіцери брати Радзієвські, полковник Станкевич із 3-мя дочками і сином, учитель Мельников, дружина розстріляного ОБЧК пристава Олександровича та інші...”

Метою підпільників було допомагати повстанцям медикаментами, зброєю, папером, агітацією “і провокаційними діями в тих установах, де працювали окремі члени організації”.

Завдяки налагодженій агентурі тієї ж ночі було арештовано шістнадцять підпільників із с. Гольми Ананьївського повіту, з яких ворог особливо відзначив родину Демченків, Івана Нещадима і “колишнього чекіста Боско, який давав банді зведення про чекістів, про що є речові докази”.

У Кривому Озері окупанти арештували до 50 учасників українського підпілля, а в усьому Первомайському повіті полонили понад 100 осіб. На цьому операція не скінчилася... “Всього в районі Балти арештовано 130 чоловік, а разом із Першотравневим (районом) досягнуто 300”, – зазначав 1 серпня 1921 р. Дейч у звіті до Всеукраїнської ЧК у Харків.

Зрозуміло, що під гарячу руку потрапляли і люди, до підпілля непричетні. Адже для арешту достатньо було, щоб він розмовляв українською мовою та не виявляв захоплення совєтською владою. Особливо не довіряли галичанам, студентам, священикам, вчителям, колишнім кооператорам і службовцям. Їх нищили в першу чергу. Адже якщо не сьогодні, то завтра він міг стали українським підпільником чи повстанцем...

Голова Одеської губернської ЧК Дейч доповідав своєму харківському начальству, що “політичну інформаційну мережу Заболотного в районі Балтського і Першотравневого повітів можна вважати ліквідованою... (Але) військові ресурси Заболотного не вичерпані й у розсіяному вигляді представляють не менш грізну небезпеку, для чого необхідно на противагу кидати у всі райони агентуру. Списки всіх арештованих з докладною характеристикою кожного і перерахуванням усіх пунктів обвинувачення проти кожного будуть додатково вислані, як і триденні шифровані зведення про хід справи”...

Хоч повстання в Красній армії влітку 1921 року не вдалося, все ж було очевидним, що опір кривавій диктатурі чужинців не згасав. Попри успіхи одеських чекістів, боротьба на півдні України не припинилася: продовжували активно діяти отамани Семен Заболотний, Клим Солтис, Кирило Лихо-Бондарук, Яків Орел-Гальчевський і багато інших борців за свободу нашої Вітчизни.

Вічна Їм слава!

Кривава бойня в Радулі

Андрій Ліндфорс переховувався від більшовиків у знайомої лікарки в поліському містечку Радулі, що над Дніпром між Любичем і Лоєвом1.

Радуль – поселення “цілком кацапське”, тут віддавна мешкали “кацапи-старовіри”. Отож Андрій і лікарка жили в Радулі, як на засланні. Та кілька єврейських родин, що оселилися тут, і навколишні українські села переконували, що це таки Україна. Селяни радульців ненавиділи, ті ненавиділи селян так само палко. Радульці називали українців “хохлами”, а ті їх – “кацапами”.

У той час на Чернігівщині господарював місцевий повстанець Іван Галака. Хлопців мав небагато, з півсотні. Серед них вирізнявся старшина “із Петлюрівського війська”, дуже талановитий військовик. “Галака був повстанець національний, – стверджував Андрій Ліндфорс, – але в більшості був проти всіх комуністів та жидів. Всі його повстанці були козаки в повному розумінню цього слова”.

Одного літнього дня 1921 року Андрій Ліндфорс із кількома знайомими купався неподалік пристані Радуля. Чекали на корабель із Києва. Пароплави по Дніпру курсували, незважаючи на війну. Щоправда на них могли потрапити далеко не всі. Доступ мали, стверджував Ліндфорс, “люде партійні і просто жиди”. Звичайно кожний пароплав мав озброєну охорону – з чекістів та червоноармійців.

Ось над річкою вдалині з’явився чорний дим. А над містечком у цей час несподівано піднялась курява: через Радуль мчали вершники. Було їх небагато – чоловік із п’ятнадцять. “По строю та списам, – згадував Андрій Ліндфорс, – ми зараз же пізнали, що це Галаківці”.

За хвилину-другу коні вже лежали за хижкою вартового пристані. Заховалися й хлопці.

Якраз у цей момент із-за повороту виглянув пароплав. Над Дніпром розляглося його тривожне ревіння.

Плив він повільно, наче передчуваючи небезпеку. З палуби на берег сторожко поглядали кулемети та рушниці.

Коли корабель почав приставати, на кормі з’явились озброєні люди. Пролунала команда: “Сто-о-ой!” Капітан свиснув, і колеса вповільнили хід.

Нарешті містки з’єднали пароплав і пристань.

Нараз почулося “Слава!”. Більшовики незчулися, як повстанці вже були на містках – “вони скочили на ворогів, як дикі коти”. Хвилину тарахкотіла стрілянина, потім все стихло...

Серед мертвої тиші різко пролунав голос:

– Православні – направо, жиди – наліво.

“Повстанці стояли на містках і пропускали наших. Потім Галака почав вичитувати комуністів та жидів, річ його була жахлива, страшна, всі оніміли од його слів”. Закінчив він так:

– Тепер всі марш у каюти! Семене! По три чоловіки на палубу! Хлопці, за мною!

“Це був жах і жах!” – описував побачене Андрій Ліндфорс.

Галаківці виводили на палубу по три пасажири. Руки в них були зв’язані.

Людей ставили за перегородку. Лунав залп... Над Дніпром летіли нелюдські крики. Та плескіт води гасив передсмертні зойки.

За кожним разом дніпрова вода ставала червонішою і червонішою.

А в містечку – “наче всі вимерли”.

Розстріл тривав безмежно довго... Згодом казали, що в той день загинуло 217 осіб.

Наприкінці галаківці й сам Галака “хиталися як п’яні, очі в них були як у звірів, що наїлися сирого м’яса”. Раптом почулося:

– Всі...

Тоді Галака наказав витягувати з пароплава на берег продовольство та речі, що могли знадобитися...

Після того партизани сіли на коней і поїхали через містечко з піснями, розкидаючи по вулицях сигарети і цукерки...

Як виявилося, галаківці знищили не всіх. Одна жидівка переодяглася на селянку і, взявши у “баби” дитину, минула пильну сторожу на містку, а друга, “стара жидівка”, сховалася в колесі пароплава. Її знайшли там божевільною...

Наступного дня в Радулі з’явилися червоні каральні загони і почали свої криваві жнива.

Доповідь сексота Каріна

У російській мові є вислів “исчадие ада”. Цей вираз спав мені на думку, коли я досліджував життєвий шлях провідного “українського” чекіста 1920 – 1940 років...

Він був одним із п’ятнадцяти дітей учасника російсько-турецької війни Тараса Даниленка з села Високі Байраки, що на Єлисаветградщині.

А “історичне” ім’я йому витаврували чекісти: “Карін”.

Що вони мали на увазі, даючи такий псевдонім українському хлопцеві, не знаю, але відомо, що корінь “кар” лежить в основі багатьох “репресивних” слів: каратель, каральний, карний, карати, каратися, покарання...

І справді, Сергій Карін став співубивником сотень українських вояків. Важко збагнути мотивацію людини, яка пішла служити в ЧК – найжахливішу репресивну організацію за всю історію людства, фактично витвір сатани. І для чого? Щоб нищити своїх земляків, які обороняли рідну землю від поневолювачів. І ті ж Високі Байраки...

А досягти результату Сергієві допомогло диявольське вміння перевтілюватися...

Народився Сергій Даниленко 1898 року. Реальне училище в Єлисаветграді (тепер Кіровоград) закінчив 1919 року. Тоді ж пішов добровольцем у Красну армію. На бронепоїзді “Смерть білим” воював не тільки проти денікінців, а й проти повстанців, у тому числі й махновців.

Цікавий момент: Сергій мав артистичні здібності, любив театр. Тож, видужавши після тифу, в панському маєтку Великих Байраків заснував разом з Алісою Вербицькою аматорський театр. Репертуар сільського театру міг бути тільки український. Може, це й послужило підставою для арешту – за доносом місцевого сексота.

На слідстві Сергій чекістів не розчарував, навіть сподобався... Напевно, не одного односельчанина видав, щоб заслужити довіру катів...

Непомітно зі статусу обвинувачуваного Даниленко перейшов у статус співробітника ЧК. Отут і отримав свою “каральну” кличку. Сталося це в січні 1920 року...

Поштовхом до розробки секретної операції з проникнення в повстансько-партизанський штаб Юрка Тютюнника стали протоколи допиту арештованого “петлюрівського агента Мамонтова”. Його покази підтвердили, що Єлисаветградський повіт став ареною діяльності одного з “Петлюрівських Повстанкомів”. Чекісти на цю інформацію звернули пильну увагу.

Почали “разработку” через секретного співпрацівника Петренка, що познайомився з братом отамана Новицького – Федором, службовцем Єлисаветградського управління народної освіти (“Унаробраза”), який жив під фіктивним іменем Петра Кравченка. Від нього і довідався сексот, що організатор повстанського комітету Володимир Новицький нещодавно прибув “від Петлюри”. Вже при першій зустрічі з Петренком Володимир похвалився, що за час свого перебування в Єлисаветграді він чимало встиг зробити. А потім взяв і ні сіло ні впало запропонував Петренку стати членом повстанського комітету. Той, зрозуміло, погодився, про що одразу доповів своєму начальству.

Вже за кілька днів Петренко отримав відповідальне завдання підшукати людину, яка б добре володіла українською мовою. Цю людину, сказав Новицький, він планує послати “до Петлюри” з доповіддю та за інструкціями. Петренко порекомендував “випробуваного Петлюрівця” Сергія Даниленка, який чудово знав українську мову...

Під час знайомства з Володимиром Новицьким Сергій Даниленко справив гарне враження й отримав пропозицію з’їздити до Польщі в повстансько-партизанський штаб. Чекіст скромно погодився...

6 вересня він одержав фіктивні документи на ім’я Михайла Івановича Черненка, в тому числі свідоцтво про звільнення через хворобу на два місяці (№1318) та “прохідне посвідчення”. А 8 вересня у супроводі “т. Одинокого” потягом вирушив за маршрутом, вказаним головою Єлисаветградського повстанкому.

У с. Мокляки зайшов до священика – так радив Новицький. Священик мав проконсультувати, де краще перейти кордон. Панотець пояснив, що шлях, яким раніше ходив Новицький, став небезпечний, бо його уподобали спекулянти, а відтак червоні прикордонники на цей маршрут звернули увагу. Священик сказав, що безпечніше можна перейти кордон у районі Звягеля (Новограда-Волинського) неподалік Житомирського шосе.

У зазначеному районі проти ночі 17 вересня 1921 р. Карін і перестрибнув совєтський кордон. Підійшовши до польського патруля, сказав, що є “вивядовець Штабу Генерального у Львові”. Прикордонники одразу виявили йому військову пошану, а вранці з ескортом відвезли в Корець до польського старшини на цукровий завод. А той скерував “вивядовця” до жандармерії, комісар якої відправив Каріна з провідником у Рівне на контрольну станицю, а звідти вже до контррозвідки (експозитури), що на Шосейній вулиці, буд. 158.

Весь цей шлях Каріну довелося пройти і проїхати у компанії польського розвідника “з території Совукраины”, що перейшов кордон тієї ж ночі й у тому ж місці, що і Карін. На “пляцувці” у Рівному Карін зустрівся також із Віктором Янишевським, жителем с. Дубичі, що біля Житомира, дядько якого Сидір Свідерський (мешканець того ж села) організував у своєму районі мережу інформаторів. Двічі на місяць Сидір Свідерський посилав за кордон у Генеральний штаб кур’єра. Про все це Віктор Янишевський довірливо розповів – людині, яку бачив вперше в житті.

“Наша балакучість, сердечність, сентименталізм безмежні, – писав у своїх спогадах один з найкращих конспіраторів повстанський отаман Яків Гальчевський. – Мало знаній людині ми все про себе розкажемо... У нашім бездержавнім життю ми стали надзвичай неповажні й навіть небезпечні, бо не вміємо держати таємниць і бути конспіративними. Це явище загальне. Чужій розвідці в нашій майбутній державі було б найлегше працювати. Нас таємниця службова аж палить, поки ми нею не поділимося з приятелем, із жінкою, особливо коханою дівчиною. Це невміння дотримувати таємниць було причиною під совітською окупацією, що жадна поважніша повстанчо-революційна організація не могла довго діяти й була знана чекістам в Україні...”

У Рівному, в експозитурі, Черненко-Карін-Даниленко заповнив анкету. Питання в ній були конкретні: “1. Ім’я, по батькові, прізвище. 2. Родом відкіля. 3. Де живе в даний час. 4. Ранг (козак чи старшина). 5. Якої частини. 6. Відкіля і від кого присланий. 7. Під яким номером. 8. Де перейшов границю. 9. По яких документах їхав. 10. Чи не було яких сутичок у дорозі. 11. З якою метою прибув. 12. Скільки грошей одержав на дорогу”.

Потім начальник експозитури український старшина Девицький вислухав доповідь посланця Єлисаветградського повстанкому... Карін у звіті описав його: “Росту високого, красень, ставний, обличчя кругле, голене, бліде, ніс прямий, тупий, шатен, волосся нагору, очі карі, погляд спокійний (в окулярах)”. Інший старшина експозитури, Хроневич, мав близько 30 років, “був середнього зросту, широкоплечий, обличчя (мав) довгасте, ніс прямий, гострий, погляд запитальний, очі карі, обличчя широке, червоне, губи тонкі, стиснуті, волосся шатена, тверде, без зачіски...” Курив із товстого вишневого мундштука.

До розмови прислухалася й поручник панна Кудельська – жінка “років 26-ти, низенька, блондинка, обличчя довгасте, бліде, очі великі, блакитні, погляд пронизливий, перенісся тонке, ніс товстий, зачіска з проділом на ліву сторону, волосся м’яке, стрижене”.

Всі старшини були одягнені в костюми англійського зеленого сукна з погонами. Прізвища інших співробітників чекіст не запам’ятав.

У Рівному, в контррозвідці, Карін довідався, що генерал-хорунжий Нельговський на чолі загону в півсотні старшин, добре озброєних, має переправитися у Україну в район Коростеня. У випадку повстання проти більшовиків загін мав об’єднати “все повстанство в цьому районі”.

Переходити кордон Нельговський збирався через Сторожів, де у вчителя Петра Адамовича зберігалися запаси вибухових речовин і зброї. Зі Сторожева Нельговський планував йти на село Цвілі. Всю цю інформацію Каріну вибалакали ті, хто мав бути найбільш обачним.

У Рівному Василь Нельговський очікував провідника від Звягельського повстанського комітету, керівні осередки якого знаходилися в Ємільчині та Мокляках. Ним виявився житель с. Мокляки Стах, помічник начальника 9-го району сотника Ярощука. І зі Стахом зустрівся Карін. Той був високого зросту, “блондин, ніс гострий, довгий, із горбочком, вуса білі, великі, губи надуті, погляд безглуздий”...

Нарешті єлисаветградський чекіст отримав документи на проїзд до Львова. Виїхав о 23 годині разом з Віктором Янишевським і польським розвідником. У дорозі за ними встановили стеження. Жандарми навіть затримали повію, з якою випадково розбалакався Карін.

У Львові Сергій Даниленко одразу пішов до Польського генерального штабу, що розміщався на Підзамчі в колишньому санаторії “Кисельки”. Тут у кількох кімнатах багатіли мріями старшини повстансько-партизанського штабу. Та спочатку Каріна відіслали в експозитуру на вулицю Полянського, буд. 1 (проти парку Келінського) до капітана Галайди. Карін так змалював Галайду: “Середнього росту, худий, голений блондин, кирпатий, рябий, сині штани, сіра галицька куртка, пальто сіре”. Капітан зареєстрував відвідувача і запропонував заповнити анкету – таку ж саму, як й у Рівному в контррозвідці.

Далі Каріна передали сотнику Голоті (“Високий брюнет, галичанин, років 24, червонощокий, губи тонкі, рум’яні, очі карі, ніс довгий, гострий”). Той вислухав доповідь “єлисаветградського підпільника”, але не поцікавився, відколи посланець став членом організації, яка його послала. Та ще й обмовився, що начальником Уманського повстанського району є (Петро) Дерещук.

Після цього Сергія Каріна прийняв керівник агентурної секції ППШ сотник Михайло Михайлик (“середнього росту, худий, брюнет, голений, симпатичне обличчя, років 29”). Вислухавши доповідь, Михайлик запитав про чисельність людей, зброї, з ким налагоджено зв’язок. Розпитував також про політику комуністів, економічний стан країни і Красної армії, її обмундирування, де розташовані військові частини, який настрій у червоноармійців. Допитувався про роботу в совєтських установах: які ставки, який пайок, яке ставлення до начальства. Запитав: “Чи зможемо цього разу перемогти комуністів?”

Після цієї розмови Сергія відправили в Генеральний штаб на Кисельки до Юрка Тютюнника. Генерал-хорунжий прийняв посланця “у присутності цілої президії”... Тютюнника Карін запам’ятав таким: “Повний, очі чорні, середнього зросту, смаглявий, при електричному світлі погляд гострий, кілька тижнів не голився, ніс прямий, років близько 40 (насправді тридцять. – Ред.)”.

Начальника дефензиви полковника Митрофана Очеретька чекіст змалював так: “Середнього росту, брюнет, років 30, із бородою та вусами, погляд приємний, добрий, одягнений у синій костюм, у жовті канти, у чоботях”.

Сотник Заярний (до слова сказати, також сексот ЧК, про що напевно Карін не знав) справив на посланця отамана Новицького негативне враження (“зросту низького, обличчя надуте, незадоволені сірі очі, повний, кульгав на одну ногу, праву, голений, років 25”).

Значно симпатичнішим виявився генерал-хорунжий Василь Нельговський: “Середнього зросту, ставний, у чорному костюмі, френч відкритий, біла сорочка з краваткою, шатен, голений, вуса англійські, очі темно-сірі, ніс прямий, вираз обличчя симпатичний, років близько 45”.

Було тут і чимало інших осіб, серед яких Карін знав тільки Михайла Михайлика, бо напередодні вже бачився з ним. Цьому товариству посланець Єлисаветградського повстанкому і зробив детальну доповідь. Потім почалося обговорення. Каріна здивувало, що в його присутності “відкрито говорили про отамана Новицького як про боягуза” та людину, на яку не варто покладатися.

Далі чекіст почув критичні зауваги на адресу уряду УНР...

“Довідавшись, що я студент, – згадував він, – мені було поставлено кілька питань про погляди на роботу ЧК, про настрій селян, про настрій і психологію підпільних працівників, як на них впливає розкриття підпільних організацій у Києві, чи не убиває це енергію і, взагалі, чи є надія на переворот власними силами...”

“(Тільки) переворот зсередини власними силами – от наша гарантія в майбутньому”, – такі думки висловлювали старшини повстансько-партизанського штабу. Розуміли вони і те, що з ними рахуватимуться лише тоді, коли відчують їхню реальну силу. А старшини ППШ, як видно, такої сили за собою не відчували...

На прощання Юрко Тютюнник сказав: “Єдине, в чому можна схилитися перед комуністами, так це Чека... Жодна влада не могла поставити так ідеально розвідку і шпигунство, як вони, й ніколи ніхто не зуміє так поставити...” Знаменні це були слова, особливо коли врахувати, що сказані вони були чекісту...

Після розмови Каріна зарахували на постачання. Взагалі, кожен підпільник, який приїжджав з України, одержував, як і працівники ППШ, 250 польських марок добових (при прожитковому мінімумі в 700 марок). Гроші видавав польський поручник, тим самим підкреслюючи, що платить не Петлюра, а Польський генеральний штаб... Полякам і на цей раз не вистачило делікатності.

Оселився Сергій у гуртожитку експозитури, проти парку Келінського. За два дні в гуртожитку він познайомився з кількома підпільниками, що в ці дні перебували у Львові. Сотника Нестеренка Карін охарактеризував таким чином: “Родом із Катеринослава, низький, шатен, сутулий, голений, обличчя вузьке, ніс прямий, довгий, погляд швидкий, років 28”. Сотник Хоменко був “середнього зросту, широкоплечий, шатен, обличчя широке, ніс гострий, очі блакитні, плечі широкі, вуса англійські... років 29-ти”. Виявився земляком Нестеренка.

Добровольський (“він же Ангел”) був “середнього росту, сутулий, обличчя кругле, рябе, очі зелені, вуса довгі, червонощокий, ніс приплюснутий, років 32-х”.

Зустрівся Карін також зі студентом Соколовським, що прибув від начальника Київського району, штаб якого знаходився в районі станції Мотовилівки.

І портрет Соколовського зберегла чіпка пам’ять Каріна: “Високий, довга шия, блідий, обличчя вузьке, бліде, покрите неголеним мохом, очі блакитні, волосся шатена, довге, нагору, років 23-х родом, із Києва”. Лісовий, помічник отамана Вінницького району, мав такі прикмети: “середнього зросту, блондин, з ластовинням, вуса і борода руді, очі блакитні, років 24, вчитель і мешканець Брацлавщини”. Матеріали про них Карін згодом передав через “Пограособотделение № 7” на ст. Жмеринку...

Чекіст страшенно хотів потрапити в табори для інтернованих вояків Армії УНР. Досягнув свого за допомогою одного старшини штабу ППШ.

Вражень у Каліші та Олександрові-Куявському Карін набрався досить... “Табори уявляють собою якісь загони (для) брудних (і) обірваних людей, що мріють тільки про погром...” – писав він.

Стан козаків Карін оцінив як такий, що “не може бути гіршим”. Це було “одноманітне животіння” тисяч людей. Інтернованих Карін назвав “дикунами голодними”.

Чекіст зауважив спроби введення в таборах дисципліни і стройових занять, “але це погано вдається”. На його думку, козацька маса трималася в таборах “тільки страхом”, що викликали розповіді старшин про вбивства тих, хто повертається до України.

“Яка б розмова не починалася, – писав Карін, – всі... (живуть) перспективою погрому, як тільки захоплять Україну. Особлива увага звернена на розвиток серед цієї маси антисемітизму, починаючи тим, що Інтернаціонал утворився ще в царстві Вавілонському євреями... Загалом настрій інтернованих лютий, варварський. Майже щотижня звідси відправляють створені з самих надійних головорізів загони до прикордонної смуги Польщі. Тут їх озброюють і відправляють в Україну на роботу. Вся маса інтернованих безумовно вірить офіцерству, що вони не пізніше Різдва займуть Україну. Але самі старшини вірять у це (лише) в хвилини веселощів, а в хвилини, коли серце тужить, вони проклинають все і вся...”

Навів Карін слова одного українського старшини: “Як тяжко на душі, що день, то гірше мука, надія на краще з’являється тільки уві сні та мріях. От це весь смисл життя: хвилини надії та мука без кінця”.

Зі здивуванням для себе чекіст з’ясував, що в Єлисаветградському повіті діє ще одна підпільна організація. В цьому йому допомогла розібратися вчителька із м. Хмелеве Марія Гуржос, яка прибула до ППШ від підпільної мережі Березняка, Королька і Коваленка. Марія була середнього росту, брюнетка років 35, трохи косоока. Говорила хрипко.

Від неї Карін довідався, що організація Березняка налагодила “всі зв’язки” в повіті та з Холодним Яром. Марія особисто їздила для зв’язку в Чорний ліс. Тепер її прислали в Польщу за грошима.

Чекіст звернув увагу на те, що авторитет Березняка в повстансько-партизанському штабі “вище набагато”, ніж у Новицького. На думку Каріна, саме через це Володимиру Новицькому грошей не передали, лише наказ.

А наказ був такий: “Ліквідувати всі дрібні повстанські спалахи, якомога ширше налагоджувати зв’язок з іншими організаціями, ніяких особистих порахунків між начальниками окремих загонів бути не може, в іншому випадку винуваті будуть покарані... Літературу розкидати по Україні і, якщо можливо, розмножити. Ніяких активних виступів...”

Чекіста повідомили, що Гулого-Гуленка призначено командувачем Південною групою, а відтак всі його розпорядження єлисаветградські підпільники мусять виконувати. Все ж про виступ Гулого “з активною силою в штабі не говорилося”.

Далі сповіщалося, що наказ про повстання передасть генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко. До того часу “наш пароль “Гармата”, їхній пароль – “Чота”. Зв’язок тримати через явку в селі Ерделевці, де жив “кореспондент Харченко”, чи через Сергія Даниленка в Єлисаветграді, тобто через чекіста Каріна.

Тютюнник обіцяв вислати “надійних старшин-агітаторів” на вказані адреси. “...З наказами здебільшого посилаються хлопчики, на що потрібно звернути особливу увагу”, – інформував своє начальство Карін.

Мав Карін ще й розмову з керівником організаційного відділу полковником Леонідом Ступницьким. Від нього почув, що матеріальні ресурси “будуть отримані з Америки, куди послані вже три представники”...

Чекіст зустрівся і з начальником 4-го району (“тобто Херсонщини”) сотником Пустовітом (його прикмети: “Середнього росту, брюнет, ніс гострий, губи товсті, очі чорні, волосся тверде, без зачіски, говорить грубо, карбуючи кожне слово, чоло високе, років 29-ти”). Від нього Карін “одержав завдання організувати інформаційні осередки і територіальні групи” та довідався пароль (“Полум’я”), який використовуватиме зв’язковий Пустовіта.

“...У штабі, – свідчив Карін-Даниленко, – (в розмовах старшин) червоною ниткою проходить бажання вибуху (в Україні) зсередини, навколо цього зосереджуються всі розмови”. Незважаючи на це, Тютюнник забороняв підпільним організаціям в Україні піднімати повстання, а велів чекати наказу.

Ця провідна думка звучить і у зверненні “Селяни!”.

“Селяне!.. – закликав Юрко Тютюнник. – Не піднімайте самі дрібних повстань. Організовуйтеся і чекайте наказу. Наказ буде даний скоро Головним Отаманом Петлюрою…”

Чи пролунав отой загальноукраїнський клич, якого дисципліновано чекали повстанці різних українських земель?..

Так, врешті клич пролунав. Але не у відповідний час. Коли чекісти добивали останні організації.

Заклик не піднімати “дрібних повстань” фактично став закликом не піднімати повстань взагалі...

Накази повстансько-партизанського штабу не піднімати “дрібних повстань”, з яких і могло розвинутися всенародне повстання, привели до несприятливого розвитку подій...

За час перебування у ППШ Карін-Даниленко зрозумів, що Україну поділено на повстанські райони. Керують ними повстанкоми з трьох осіб (голова і два члени). До 4-го повстанського району (називався він Херсонщиною) увійшли Єлисаветградський, частина Звенигородського й Олександрійського повітів. Начальником району числився Михайло Вербицький. Чому числився? Тому що його було заарештовано. Та сотник Михайлик заявив, що, незважаючи на арешт, Вербицький і далі має очолювати організацію. Якщо ж його не вдасться звільнити, то керівництво має перейти до Володимира Новицького. Але після появи в штабі Марії Гуржос, яка справила на штабістів добре враження, настрої змінилися. Полковник Ступницький повідомив, що начальником району буде, очевидно, Березняк...

У Львові Карін став свідком арешту якогось єврея. Коли його привели в контррозвідку, “один із Петлюрівців, відомих на Україні (як) “Ангел”, указав, що він бачив затриманого у Віниці як співробітника Чека. Почалося слідство, не знаю, чи велося воно, чи ні, – писав Карін-Даниленко, – але факт той, що затриманого били залізом у груди, встромляли під нігті голки... Це робили старшини-інтелігенти...”

Свої враження про перебування в ППШ Карін сформулював так: “Петлюра і Тютюнник є співробітниками Польського Генерального Штабу, їхня робота явно проводиться під прапором Польського Генерального Штабу... Всі гроші видає тільки Польський поручик; фабрикація і постачання фіктивними документами цілком у руках Польського поручика... Самої назви Петлюрівського чи... іншого штабу, відмінного від Польського, не існує – штаб тільки Польський. Говорять, що це потрібно для мирного договору (між поляками і Росією). Тютюнник у прокламаціях (відозвах) пише “Начальник Штабу”, але фактично такого немає. Тютюнник у Петлюрівській роботі представляється трохи диктатором. Сам же Петлюра живе в Тарнові на квартирі, яку охороняють польські жандарми...”

Про українських старшин, які працювали у штабі, Карін писав: “Живуть у жахливих умовах, брудні, обірвані, напівголодні, одержують по 250 марок добових, у той час як прожитковий мінімум 700 – 1000 марок. Один із них, Катеринославець, – продовжував Карін, – у розмові про уряд Петлюри і його роботу сказав між іншим: “То чи знаєте Ви, чим займається наш уряд? У нас ще немає території, а вони роблять призначення, де хто буде яким комісаром. Ці призначенці тепер б’ються один з одним, відвойовуючи кращі містечка, влаштовуючи один проти іншого всілякі інтриги. Міністерство залізничних доріг займається тим, що, сидячи, думає, як би перебудувати в Україні залізниці... (на) вузькоколійки для сполучення безпосередньо Київ – Варшава...”

Під час розмов у Львові “з петлюрівськими старшинами” чекіст не раз чув “нотки роздратування проти... всього”. Вони говорили: “Якби комуністи не розстріляли би нас, то ми б усі повернулися на Україну”.

Одержавши від Тютюнника наказ отаману Новицькому, Карін вирушив в Україну... Під час бесіди в Корці з начальником пункту експозитури сотником Клембовським (у присутності помічника начальника Новоград-Волинського району Стаха) Каріну вдалося встановити, що явочні квартири начальника цього району сотника Ярощука знаходяться у селах Мокляки і Ємільчине...

Вже в Мокляках, розмовляючи з панотцем, Карін довідався, що той безпосередньо зв’язаний із повстанським комітетом району “і добре інформований... представниками від різних Повстанкомів”, що відпочивають у нього перед переходом кордону чи після.

Священик казав, “що якби Повстанські організації скрізь були в такій боєздатності, як у їхньому районі, то за вдало налагодженого зв’язку можна було б впродовж трьох днів підняти повстання по всій Україні, комуністів можна було б впродовж тижня стерти в порошок. За його словами, кожне село може дати до 100 озброєних кавалеристів, тільки без сідел. Нехай тільки, мовляв, прогримить клич”.

Та клич “прогримів”, коли вже було пізно. Коли Карін і каріни зробили вже свою каїнову справу...

Конкретні результати своєї поїздки до Львова Сергій Карін-Даниленко окреслив так:

– до Волинської губернської ЧК передав інформацію про Сидора Свідерського з с. Дубичі, який організував мережу інформаторів;

– повідомив в Особливий відділ №7 прикордонних військ, що у Новограді-Волинському, про повстанський комітет у цьому районі на чолі з сотником Ярощуком, про розвідника Вацлава-Лукаша та перехід через кордон загону генерала-хорунжого Василя Нельговського, внаслідок чого до його відділу влито сексота;

– вислав телеграми в Жмеринку (через особливий відділ №7), щоб затримали помічника начальника Вінницького повстанського району Лісового, в яких зазначено прикмети (“Коли ми виїжджали зі Львова, – доповідав Карін, – він віз кожух, чоботи і костюм, загорнені в папір. На цьому згортку я зробив непомітно хрест олівцем”);

– надав (для розсилання всім прикордонним філіям Особливого відділу №7) зразки документів, виданих Польським генеральним штабом для проїзду в Україні;

– довідався про існування організації, начальником якої є Березняк, а членами – Королько, Коваленко, Гуржос та інші, зв’язатися з якою можна через Володимира Новицького.

– одержав у Генеральному штабі наказ для Новицького, явки, паролі тощо.

Слід сказати, що завдяки Каріну та іншим сексотам (сотнику Георгієві Заярному /агент “121”/, помічнику начальника ППШ полковнику Добротворському, агенту Нестеренку, підполковнику Снігіріву, сотнику Петрові Жидківському, полковнику Ємельянову, дружині особистого секретаря Симона Петлюри та іншим) було потоплено в крові частини Української повстанської армії Другого зимового походу...

Інформації від більшовицьких шпигунів про похід повстанської армії в Україну було так багато, що ВУЧК засумнівалась у достовірності агентурних даних, мовляв, це може бути дезінформація з боку ППШ...

“Що ж стосується мого висновку і погляду на подальшу розробку, – завершував свій звіт Сергій Карін, – то в наших інтересах ліквідувати якнайбільше організацій цілком, поки ж давати свободу дій у роботі організацій, цим ми за допомогою зв’язків можемо бути в курсі всього повстанського руху в Україні. В такий спосіб можна буде вибирати найзручніші шляхи боротьби з ворогом Революції і мирного будівництва Пролетарських Держав...”

Карін з’ясував керівництву ЧК важливі подробиці діяльності Єлисаветградського повстанкому Володимира Новицького. Виявилося, що до його складу входило аж 14 чоловік (серед них два сексоти – Карін і Петренко). Крім Єлисаветградщини, повстанський комітет охоплював частину Звенигородського і Первомайського повітів. У його розпорядженні було до 150 озброєних осіб, ручний кулемет, 10 коней, 5 сідел.

Звіт Каріна-Даниленка ліг в основу справи Єлисаветградського повстанського комітету (відділ “Нарпомста”).

Внаслідок інформацій Каріна в Єлисаветградський повіт для боротьби з українським підпіллям виїхали “усі кращі працівники” ЧК. Так принаймні стверджував начальник 3-го відділення Особливого відділу ВУЧК. Він висловив сподівання, що зусилля чекістів не пропадуть марно і Єлисаветградська підпільна організація буде розгромлена...

Надії чекіста не обманули. Ба більше, фіаско Єлисаветградського повстанкому призвело до розбиття Холодноярської організації, безпосередньо пов’язаної з єлисаветградськими підпільниками... Були розгромлені й інші повстанкоми, на яких дав інформацію Карін.

Каріна ж за зраду українського народу нагородили золотим годинником, напевно “трофейним”, знятим із руки якоїсь жертви. Та перевели в центральний апарат ЧК, щоб він міг повніше виявити своє сатанинське вміння спроваджувати людей зі світу, якщо вони ставали на імперському шляху російського народу...

1923 року в кабінеті голови ҐПУ Всеволода Балицького відбулася знаменна зустріч провокатора Сергія Каріна-Даниленка та колишнього керівника повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, якого ҐПУ виманило в Україну й арештувало.

І знову Тютюнник прорік уже знайому фразу: “Перед ким можна схилити голову, так це перед ЧК. Добре працює...”

Шкода, що стенограма цієї зустрічі не велася. Повчальна розмова залишилася б для історії. Хоч навряд чи вона була щирою...

Слід сказати, що, визнаючи неперевершені можливості ЧК, Тютюнник мимоволі замовчує власну вину і вину своїх старшин. Адже коли б вони були не такими балакучими і безпечними, то і “всесильна” ЧК нічого б не вдіяла...

Які висновки з цієї історії? Порушення елементарних правил конспірації посадовими особами ППШ та їхніми співпрацівниками (посланцями підпільних організацій) призвели до провалу українських задумів, а відтак до великих жертв...

І знову згадую отамана Орла (Якова Гальчевського)... Недаремно він не довіряв повстансько-партизанському штабу Юрка Тютюнника, тому й наказував своїм посланцям оминати його десятою дорогою, а йти прямо до Петлюри...

Кілька слів про подальшу долю Сергія Каріна-Даниленка. Вже наприкінці 1921 року його інфільтрували в українську підпільну організацію, яка існувала в Київській школі червоних старшин. Працював він і на підрив Української військової організації.

А у 1931 – 1934 роках шпигун знову проник у центри політичної еміграції та виконав низку важливих завдань... Але настав і його час: 27 серпня 1937 року Каріна арештували за обвинуваченням “у змові Всеволода Балицького” та у створенні антисовєтської націоналістичної організації.

Така була воля драматурга!

Каріна привезли до Москви, “де йому судилося пройти всі кола слідчого пекла”. 26 місяців у Лефортові й Бутирці катували чекісти свого вірного побратима. Напевно, втішилися б його жертви, якби дожили до цього дня розплати...

І все ж ветерана провокацій 22 жовтня 1939 року звільнили з ув’язнення. Він знову зумів довести свою відданість “дєлу Лєніна”, а тепер вже і Сталіна.

Під час Другої світової Каріна ввели до складу групи підготовки партизансько-диверсійних загонів. Отож він ще встиг попрацювати проти “бандоуновского подполья” – ОУН і Української повстанської армії. Але це вже інша історія...

Помер Сергій Даниленко в Києві 1985 року. Поховано його, очевидно, на військовому кладовищі на Лук’янівці.

То що, мир праху його?

На все приходить час розплати

Лознянську цукроварню охороняла сотня червоних башкирів. У вільний від чергувань час вони заскакували на Вовковинецькі хутори та в сусідні села і ґвалтували жінок. Не жаліли навіть дванадцятилітніх.

Увечері 11 серпня 1922 року небо закрилося хмарами, почали бити громи, “блискавиці прорізували осліплюючими батогами небо”, – згадував Яків Орел-Гальчевський. Все віщувало бурю. Повстанці стояли на конях під лісом, недалеко Сахнів. До Лознянської цукроварні палицею кинути – трохи більше версти.

Отаман Орел скликав у коло старшин і козаків.

– Сприятливішої нагоди може не бути, – сказав він. – Мусимо покарати їх сьогодні.

Розділивши козаків на групи і визначивши провідників, мовчки рушили до цукроварні. Мур перелізли, підпираючи один одного.

Дощ лив несамовито. Вартового, що, захищаючись від потоків води, високо підняв комір шинелі, вже вхопили за горло. На питання, де помешкання коменданта, він чемно показав.

Півсотні повстанців уже порядкували в касарні – парами в’язали сонних ординців. Група козаків від брами будинку управи привела зв’язаних вартових. Притягли і татарина – коменданта цукроварні.

Виставивши на всіх опорних пунктах сторожу, отаман розпочав допит.

Питання було одне: хто насилував жінок і дівчат?

Ординці пригнічено мовчали.

– Хто насилував жінок і дівчат на Вовковинецьких хуторах?! – вимагав правди Орел-Гальчевський.

Знову мовчанка.

Отаман попередив, що, коли і втретє не почує відповіді, всі полонені будуть кастровані.

– Якщо видадуть винуватців, то тільки їх скарають.

Але й це не допомогло – азіати мовчали як паралізовані. Тоді Орел наказав здійснити операцію над комендантом цукроварні, який заохочував своїх підопічних чинити дике насилля...

Наочно побачивши, що їх очікує за мить, башкири і татари по-вовчому завили в нічне небо.

Ридаючи, вони почали видавати один одного. В такий спосіб виштовхали поперед себе тридцять п’ять душ.

Всім їм було відтято статеві органи.

Решті поталанило: отаман дотримав слова і залишив неушкодженою їхню чоловічу гордість. Забравши 15 кращих коней із сідлами і конфісковану зброю, повстанці виїхали з цукроварні.

Після жорстокої помсти червоним на Лознянській цукроварні легенди заполонили Поділля. “Серед большевиків ходили чутки, – згадував Яків Гальчевський, – що комкорові Примакову я нібито прислав повну скриньку на доказ... Пізніше військова влада видала наказ не озлоблювати населення. І дійсно, потім я не чув уже про насилування червоноармійцями наших дівчат”.

Вояцькі біографії

Петро Дяченко, отаман Чорних запорожців

Бій за Вознесенськ

Був ранній ранок 14 квітня 1920 року.

Петро Дяченко, хворий на тиф, лежав у критому фургоні. Українську армію, що підійшла під Вознесенськ, рясно обстрілювали з гармат і кулеметів два більшовицькі бронепотяги, що курсували залізничним шляхом. А на позиції Чорних запорожців під прикриттям кулеметного вогню впевнено насувалася лава школи червоних командирів.

Два дні перед тим запорожці віддали свої набої піхоті, залишивши собі по 3 – 5 штук (як казали, “для себе”), але й ті були вистріляні напередодні... Шкодують козаки за набоями, спостерігаючи, як невпинно наближаються червоні курсанти.

Бойовий одчайдух Петро Первухин ходить між кіннотниками, благає у кожного хоч пару патронів до кулемета. Він учора вистріляв усі. “Залігши у скирті соломи, підпустив ворожу лаву на приціл і розстріляв її...”

Чути його слізне благання:

– Хлопці, дайте! Дайте хоч по одному... Я їх, сучих синів, – у могилу!.. А то мій кулемет, клятий, як нема набоїв – не стріляє!

Заступник Петра Дяченка поручник Броже (латиш за національністю) наважився атакувати двома сотнями, але під сильним вогнем бронепотягів мусив повернутися.

Під час атаки було тяжко поранено козака третьої сотні на прізвище (здається) Бандура. Куля засіла в черепі над лобом. А він, “співак, сміхун”, був улюбленцем полку. Із жалю за ним у козацьких душах буревієм заклекотала “нестямна жага відплати”.

Про втрату повідомили Петра Дяченка... З допомогою двох козаків командир злазить із воза – і каже подати коня... Козаки підсаджують його в сідло... “Не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс руку і чвалом подався вперед... Козацтво, мов вихор, – за ним”, – розповідав дев’ятнадцятилітній учасник бою Лавро Кемпе.

У цей час наш гармаш останніми двома набоями підбиває ворожий бронепотяг, а другий поспішив за закрут залізниці... Запорожці скористались цим миттєво. Червоні курсанти не стямились як шуліки з чорними прапорцями на списах влетіли, проскочивши лаву зсередини і з боків.

Почалося криваве весілля...

Червоні вмирали із вояцьким завзяттям. Напевно, добрі були з них командири. Та воєнна наука для них скінчилася. Останню лекцію їм прочитали Чорні запорожці. Свідком кривавої січі став степ, укритий, “наче снопами, відділом школи червоних командирів”. Ніхто з двох із половиною сотень курсантів не лишився живим.

Після бою юний, схожий на дівчину, Нестор, наймолодший із братів Галайденків, оббризканий кров’ю, витирав шматою шаблю.

– Скільки голів поклав? – запитав хтось із побратимів.

– А хто його знає?.. – скромно усміхнувшись, відповів юнак. – Рахував до 18 – а далі надокучило!..

Цією одчайдушною атакою Чорні відкрили дорогу до Вознесенська та його скарбів. Після бою козаки поклали хворого командира на віз спочивати й видужувати. “Відтоді він... поєднується у моїй уяві з кошовим (Іваном) Сірком”, – писав запорожець Лавро Кемпе.

Хіба дивуватися, що такого командира всі не просто любили, а готові були покласти голови за нього...

Слово генерала і козака

Чорні запорожці були елітною частиною української армії. Більше звитяг, ніж цей полк, не мав, напевно, жодний кінний підрозділ Армії УНР. Про це й писав командарм Першого зимового походу Михайло Омелянович-Павленко: “Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні, – зазначав він, – десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців; про обози й згадувати не приходиться. Ніде не було більше забитих та поранених у боях, як серед Чорних. Полковник Дяченко сам не раз був поранений.

Усі пам’ятають святочний в’їзд раненого полковника Дяченка з трьома одночасно з ним раненими козаками до Станіславова; все місто милувалося тоді цим почесним походом: гарно виглядали ранені, що з люльками в зубах лежали на ношах, ще гарніш – ескорт козаків у типово національному вбранню з могутніми чубами, із загальним колоритом борців, що тільки покинули бойовище.

Пам’ятаю я оповідання лікарів і сестер-жалібниць у Станіславові, що дивувались нечуваній терплячості Чорних. “Таких залізних людей ми ще не бачили”, – говорила мені старша сестра-жалібниця.

Перше моє персональне знайомство з полком було в бою під Старокостянтиновом (в листопаді 1919 р. в боях проти московських добровольців), коли я на власні очі бачив, як полковник Дяченко з невеликою сотнею летів визволяти свою гармату (сотника Чорниці), що вела бій із панцерником... Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами, викликали серед ворога переполох”.

А ось спогад козака-чорношличника Лавра Кемпе з Володарки, що під Києвом. “Емблемою-відзнакою Першого кінного Чорних запорожців полку був чорний прапор, на ньому – череп із двома кістками... – писав він. – На списах кіннотників – чорні прапорці. Ця відзнака символу смерти була і на шапках-мазепинках із чорними шликами. Девізом полку було: “Перемога або смерть!” Носієм цього кредо був у першу чергу наш командир полковник Петро Дяченко. Козацтво без застережень у цьому йому наслідувало.

Поява чорношличників перед ворогом сіяла переполох і (викликала) втечу... Не було пардону ворогам, як не чекав пардону чорношличник... Поява чорних списів, сіючи жах у лавах ворожих, удесятеро скріплювала сили наших знеможених частин – і перемога у великій більшості (боїв) була за нами.

Не знаю, як і відколи воно сталось, що ми, чорношличники, кликали свого полковника, Петра Дяченка, “батьком”... він мав тоді ледве чи 27 – 28 років (під час Зимового походу йому виповнилося 25 років. – Ред.)... Мабуть, його саможертовність і посвята вояка з’єднали до його особи пошану...”

“Тобі, мій краю дорогий, Складаю я свою присягу”

Народився Петро Дяченко 30 січня 1895 р. у с. Березова Лука Миргородського повіту Полтавської губернії в сім’ї Гаврила Дяченка та Марії Бажанської. Закінчив 6 класів Миргородської реальної школи і Оренбурзьку кінну школу прапорщиків (1 січня 1916 року).

Під час Першої світової війни як командир роти 333-го Глазівського пішого полку 84-ї дивізії брав участь у боях у Польщі, Литві та Галичині. Російську армію залишив у чині штабс-капітана.

17 грудня 1917 року – найважливіший день у житті Петра Дяченка. Він стає на службу в українській армії. Невдовзі бере участь у боях за Київ. А 23 лютого 1918 р. козаком вступає до кінної сотні 2-го Запорозького пішого полку, яким командував Петро Болбочан. Цей полк вважався найкращим у 1-й Запорозькій дивізії, а згодом і в Запорозькому корпусі. Складався він із чотирьох тисяч козаків, з яких майже 80% становили старшини та інтелігенція. На прапорі полку довкола тризуба було вишито: “З вірою твердою в конечну перемогу вперед за Україну”. Полкова присяга звучала як пісня:

Тобі, мій краю дорогий, Складаю я свою присягу – Тебе любить, Тобі служить, За Тебе вмерти біля стягу. І прапор наш жовто-блакитний Клянусь довіку боронить. І за народ забутий, рідний, Останню кров свою пролить.

Цю присягу виголосив і Петро Дяченко, а потім все своє вояцьке життя, нехай і в інших частинах та арміях, був вірний їй.

“Кров’ю і смертю відзначили свій шлях новітні Запорожці, – писав Борис Монкевич, сотник 1-ї Запорозької дивізії. – Народжені в найбільш трагічний мент нашого національного життя, вони весь час заховували в собі той гарт духу і ту віру в конечну перемогу над ворогом, які робили їх непоборними... Вогонь самопожертви був їхнім батьком, Україна – матір’ю, а безустанні розпачливі змагання – їхньою колискою”. Ці слова є й характеристикою невтомного вояка Петра Дяченка.

У березні 1918 р. він взяв участь у звільненні рідної Полтавщини та не чужої Харківщини від більшовиків. У квітні під проводом полковника Петра Болбочана вирушив у визвольний похід на Севастополь, який завершився вигнанням більшовиків із Таврії і Криму.

Після державного перевороту 29 квітня, коли до влади прийшов Павло Скоропадський, Петро Дяченко війська не покинув, а продовжив службу в кінній сотні 2-го Запорозького полку Армії Української Держави. Під час антигетьманського повстання сотня розгорнулася в Окремий партизанський курінь імені отамана Петра Болбочана. 23 листопада 1918 р. полтавця призначено сотенним, а 17 січня 1919 р. – курінним...

22 січня в Кременчуці почався новий акт української трагедії: за наказом Симона Петлюри Омелян Волох арештував полковника Петра Болбочана – найавторитетнішого серед українського війська діяча.

Кінний дивізіон сотника Петра Дяченка одразу подався до Кременчука з метою звільнити свого командира. Дорогою, в с. Крюкове, козаки роззброїли підрозділ волохівського 3-го Гайдамацького полку, який супроводжував арештованих. Лише особисте прохання Болбочана утримало Дяченка від подальшого застосування зброї...

Запорожці й надалі опікувалися долею свого улюбленого командира. Але їхніми проханнями було знехтувано. Без відповіді залишилося і звернення командирів полків Запорозької групи та 2-ї (7-ї) дивізії повернути їм полковника Болбочана, яке підписав і Петро Дяченко.

Він та інші старшини-запорожці мали намір зв’язатися з Січовими стрільцями і спільно захопити потяги з урядом та утримувати їх доти, доки не буде звільнено полковника Болбочана. Але Болбочан категорично заборонив їм проведення цієї акції, бо не хотів, щоб через нього розвалився фронт, пролилася братня кров “і прийшов кінець Україні”. Та, коли чорношличники довідалися, що полковника Болбочана катують, Петро Дяченко підготував ударну групу, яка “мала зробити напад на станцію Балин”, де утримувався колишній командир Запорозького корпусу. До цієї групи, крім полку Чорних запорожців, належали сотні Наливайківського та Мазепинського полків. Проте без згоди самого Болбочана Дяченко не наважився на цей ризикований крок.

Коли ж Петлюра приїхав на фронт і козаки знову порушили перед ним питання про повернення командира, Головний отаман запевнив, “що волос із голови полковника Болбочана не впаде і його арешт є тимчасовим”. Петлюра підтвердив обіцянку словом честі. Петро Дяченко зізнався, що, коли чорношличники взнали про розстріл Болбочана, Петлюра до “кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку”.

27 червня 1919 р. Головний отаман наказав перейменувати курінь імені Петра Болбочана на полк, але вже без імені опального полковника. Так Петро Дяченко став командиром Окремого кінного запорозького республіканського полку, пізніше перейменованого на кінний полк Чорних запорожців.

“Як командир полку він виховує своїх підлеглих на традиціях Запорозької Січі й ніколи від тих традицій не відступає, – писав генерал-хорунжий Армії УНР Петро Самутин. – Особиста його відвага – подиву гідна. Він завжди сміливо дивився у вічі смерти, зажди сам шукав ворога та б’є його – де тільки зустрічав на своєму шляху. У відношенні до своїх підлеглих був аж занадто вимогливим, але сам завжди служив їм прикладом. Той, хто старався ухилитися від вимог свого командира, довго в лавах “Чорних” не затримувався. Не було, здається, бою, у якому б “Чорношличники” не брали участи та не виходили переможцями. І він, як отой капітан, що в разі катастрофи останній сходить зі свого командного містка, – завжди останнім відходив із поля бою... Хто не бачив атаки “Чорних”, той не може собі уявити і відчути тої стихійності тиску їхніх списів і шабель. Тому не дивно, що жоден ворог не витримував атаки “Чорних”.

Петро Самутин писав, що до підлеглих Петро Дяченко “був аж занадто вимогливим”... Хто зна, занадто чи ні... Як би там не було, але коли командири сотень не могли дати собі раду з якимось шибайголовою, то саме Петро Дяченко брав того собі в ординарці. В нього всі галабурдники одразу ставали шовкові, пізнавали на собі отаманову нагайку, а хто й батьківську кулю. В бою такі урвиголови “були не заступлені, а в спокійний час треба було твердої руки”, казав Дяченко...

1919 рік завершився листопадовою катастрофою. Петлюра, кинувши напризволяще вмираюче військо, “виїхав на переговори” до Польщі.

Капітан корабля, що тоне, так ніколи не вчинить. Не вчинили би так і Петро Дяченко, і Петро Болбочан, бо разом із козаками були єдиним цілим. Петлюра ж вирішив, що йому можна. І цю втечу прем’єр Мазепа дипломатично назвав переговорами...

Дяченко ж думав не про переговори, які більше нагадували інтернування Головного отамана, а прагнув бою. Чорношличники та інші козацькі частини, які не мали наміру тікати чи демобілізовуватися, пішли у Зимовий похід відстоювати честь української зброї. Хоч і Головний отаман звільнив їх від присяги і віддав наказ нищити цю зброю.

Зимовий похід

Недобитки війська очолив Михайло Омелянович-Павленко. Саме він покликав у похід тих, хто не змирився, – назустріч козацько-селянським загонам, які розпалювали багаття повстань у запіллі Добровольчої армії.

6 грудня 1919 року, повернувшись із наради, яка ухвалила рішення продовжувати боротьбу, Петро Дяченко наказав збірку полку.

Чорношличники вишикувались на великому майдані у Новій Чорториї. “Непорушно стояли кінні сотні, наїжачивши списи. Темніли пластуни в струнких рядах, а за ними – тяжкі кулемети, гармати і табір, – згадував Петро Дяченко. – Повільною ходою об’їхав я сотні. Все молоді, безвусі обличчя, все ясні, мов дитячі, очі. Але яку втому видно в них... Здавалося, що у кожного на лиці записана вся трагедія його батьківщини. Але не видно було в них апатії. Все це молоді ветерани, що вже третій рік б’ються”.

Об’їхавши сотні, командир став перед фронтом полку. Мертву тишу порушував лише брязкіт вудил коней.

– Козаки, хвилево переміг нас ворог, – мовив сотник Дяченко. – Для нас лишилася одна дорога – йти в запілля ворога. Хто не бажає йти на партизанщину, хай залишиться тут, хай вийде вперед!

Лави стояли мов із каменю. Жоден козак не поворухнувся. Несподівано “громоподібне “Слава!” затрясло повітрям! Втомлені і почорнілі обличчя козаків засвітились радістю, в очах запалав вогонь завзяття. Козаки мов відродились”.

Почали збиратися в дорогу. Полк на той час нараховував 212 шабель, 11 важких кулеметів “Максим”, 9 легких кулеметів “Люїс”, одну гармату. Разом 417 козаків і старшин.

6 грудня 1919 року з району Любар – Чортория – Миропіль рештки української армії вирушили в запілля денікінців. Йшли по страшенному болоту назустріч сильному вітру зі снігом. У галичан, яких зустріли неподалік залізничного шляху Козятин – Калинівка, “випозичили” коней і фураж. Пообіцявши повернути, як ті покинуть денікінців.

11 грудня підійшли під станцію Голендри. Її захопила 4-та сотня майже без жодного пострілу. Тих денікінців, які піддалися, полонили, інших, що намагалися тікати, порубали. Зруйнувавши залізницю, телеграф і телефон, рушили на Самгородок...

17 грудня відпочивали в Юрківцях. Від селян отримали відомості, що через Ставище вже другий день тягнуться військові відділи і табори денікінців. Петро Дяченко вирішив наполохати москалів. Наказавши виділити з сотень по 15 козаків на кращих конях, повів їх на Ставище. Інших лишив відпочивати.

У містечку якраз був ярмарок. Ворог нападу не сподівався, тож тільки в останню мить почав бити з кулемета. Але було вже пізно. Півсотня вдерлася до містечка в кінному шику.

На нещастя в атаці було забито одного з найкращих козаків – бунчужного Івана Дубину з Лохвицького повіту. “Розлючені козаки перерубали кулеметників, дісталось і добровольцям, які підскочили під шаблю”.

Серед трофеїв – три тяжкі кулемети, 30 возів із майном, 40 офіцерів, їхні жінки та два десятки рядових.

Раптом на майдан, де господарювали козаки, в’їхало авто. Зорієнтувавшись, чия влада у містечку, водій натиснув на газ.

Петро Дяченко з півдесятком козаків кинувся в погоню. Могутня англо-дончачка командира на ста метрах переганяла зайця. Отож відстань між ним і автомобілем швидко зменшувалася. Сотник вже намірився вистріляти у машину весь магазин свого браунінга. Та у кобили раптом відірвалася підкова. Впавши на повному скаку, Петро Дяченко “розвалив собі голову”. Кров змішалася з болотом. “На скору руку перев’язали якоюсь шматою, (бо) бандажів в Українській Армії не було”.

А в машині, що сховалася в тумані, вгамовував серцебиття “недавній завойовник Києва” Микола Бредов...

Тим часом Чорні запорожці полонили всю “стражу” Київського повіту. Для денікінців, які перебували в глибокому запіллі, арешт виявився настільки несподіваним, що вони довго не могли второпати, хто ж їх арештував – комуністи, махновці чи місцеві повстанці. Вони не знали навіть, як звертатися до нових господарів становища. Коли ж їм пояснили що до чого, полонені тільки розвели руками:

– Так Украінской же арміі нєт… Нам ґаварілі, что ана разґромлєна, а Пєтлюра убіт...

У селі Капітанівка, що за 20 верст від Голованівська, сотня Чорних наскочила на ворожий роз’їзд, атакувала його, змусивши до втечі.

Вивчаючи документи зарубаного офіцера, козаки довідалися, що він – Дяченко. Козаки знали, що старший брат їхнього отамана і його батько відходили разом із денікінцями, і були певні, що сталося нещастя.

– Мабуть, вашого брата зарубали, – сказав винувато козак і передав командирові папери забитого.

Не відразу розгорнув папери Петро. Нарешті, вже в дорозі, наважився.

Ні, цей Дяченко виявився з Умані... З полегшенням зітхнув отаман...

Шлях на Богопіль являв страшну картину. “Безліч возів із поламаними колесами, з розтрощеними передками засіяли, мов велетенський цвинтар, увесь шлях. Круглі кухні з димарями стояли осторонь, покинуті своїми кашоварами. Чорні пащі гармат без замків тупо дивилися в далечінь. Майже на кожному кроці лежали задубілі трупи коней. Цілий шлях був засіяний поламаними рушницями, набоями, порізаними сідлами, мішками... Чорні зграї вороння надавали цій картині ще більшого виразу руїни”.

Таким побачив шлях відступу “доблєсной Добровольчєской арміі” Петро Дяченко...

Починаючи від 10 січня українська армія фактично припинила боротьбу з денікінцями, які вже не являли собою жодної сили, а котились у поспіху до Чорного моря, розраховуючи, що кораблі Антанти вивезуть їх з “українського пекла”.

Увечері 1 лютого полк чорношличників увійшов у с. Вільшану. “З цікавістю розглядали козаки це історичне місце. Образи Яреми й красуні Титарівни вставали в пам’яті”, – оповідав Петро Дяченко.

2 лютого він оголосив днем спочинку. Козаки, вільні від служби, кинулися на весілля. Скрізь лунали спів і музика. “Вбрання на селянах – виключно староукраїнське”, – зауважив сотник Дяченко.

З жалем залишали наступного дня козаки це гостинне село.

Далі були Деренківці та Дробівка. “Селяни цих сіл озброєні, – свідчив Петро Дяченко. – Мали досить рушниць, кулеметів, а на площі Дробівки стояли дві гармати. Між собою пов’язані телефоном. Усе це велось під прапором “Самостійної України”. Полк щиро вітали і запрошували до хат. Радісно було чути й бачити працю національно свідомих людей...”

8 лютого полк “увігнався в Смілу”. Червоні майже не боронилися, вважаючи цей наскок “прикрим непорозумінням”. Кацапчуки під шаблями Чорних розгублено голосили:

– Што ви дєлаєтє?! Ми вєдь сваї, камуністи...

– Якраз вас і потребуємо, – відповідали дотепні козаки.

Останнє, що чули в своєму житті кацапчуки, це свист шабель...

Потім чорношличники допомогли мазепинцям здобути станцію Бобринську, на якій захопили 11 ешелонів із майном. Це виявилась інтендатура фронту. “Здобич була настільки велика, що не вистачало рук брати...”

13 лютого, в сильний мороз, полк Чорних запорожців довгою колоною рушив через с. Худяки до Дніпра. Настрій був чудовий. Чулися жарти, лунав сміх.

Ось і засніжена рівнина, в яку перетворився закутий у кригу Дніпро.

За ним синіло Лівобережжя.

– Дніпро! Дніпро!!! – вирвалось раптом із сотень грудей.

“Жадібні очі міряли його величну широчінь. З якоюсь святістю рушили по льоду сотні. Відчуваючи величність хвилі, козаки відрухово заспівали...” – згадував командир полку Петро Дяченко.

Слова українського гімну пружно летіли над Дніпром на Лівобережжя...

Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Можна уявити радість козаків-полтавців – вони поверталися на рідну Полтавщину, та ще й зі зброєю в руках!

З новими силами кинувся вперед полк Чорних запорожців. Завдання було захопити Золотоношу. О 7-й ранку 14 лютого запорожці вже вирушили в напрямку на це повітове місто. Лютувала дика хуртовина. Сніг, мов гострі голки, забивав всім очі та вуха... О 7-й годині ранку 15 лютого козаки побачили сірі будівлі Золотоноші. Станцію зайняла 2-га сотня. Охорону станції і коменданта захопили в полон. Полонені сповістили, що в місті стоять два відділи особливого призначення до 500 чоловік із кулеметами. Це були інтернаціональні частини.

3-тя і 4-та сотні під командуванням поручника Броже рушили до міста. Без жодного стрілу долетіли до середини міста. Та червоні поставили жорсткий опір.

Довелося спішно відійти, залишивши навіть забитих козаків. Це було для чорношличників ганьбою. Щоб відбити загиблих, полковник Петро Дяченко кинув на допомогу 2-гу сотню, решту 1-ї та сотню імені П. Сагайдачного. Іншим наказав наступати в пішій лаві. Ворога відкинули за річку Золотоношку, але там він укріпився.

Через брак набоїв піші козаки далі наступати не могли, а кінні не наважувалися перейти річку – бо лід був надзвичайно слизький, а бути живою мішенню для ворога ніхто не бажав... Протримавши половину міста до вечора, запорожці, оповиті сутінками, відійшли на Деньги. По дорозі порубали комуністичний відділ.

Наслідком рейду на Золотоношу було те, що близько сотні душ ворогів України відлетіли у пекло. Чорношличники теж мали втрати – чотирьох забитих і трьох поранених.

Після наскоку полку Чорних запорожців на Золотоношу та захоплення іншими частинами української армії Черкас більшовики почали панічно втікати з Хорола, Гребінки і Лубен, руйнуючи комунікації та мости, палячи свої склади. Штаб 14-ї совєтської армії, що стояв у Кременчуці, евакуювався до Полтави. А Чорні тим часом отримали наказ повертатися на правий берег Дніпра.

Наказ засмутив козацтво. Це було великим ударом, особливо для тих, хто народився на Лівобережжі. Всі вони знали про обіцянку, яку дав ще на Уманщині командарм Михайло Омелянович-Павленко: армія обов’язково рейдуватиме Полтавщиною і Харківщиною. Тепер полковникові Дяченку треба було докласти чималих зусиль, щоб “нахилити їх до повороту на Правобережжя”.

Вранці 17 лютого в селі Загородник, що поруч з Ірклієвом, Петро Дяченко вишикував полк. Виїхав перед фронтом “та, як завжди жартами, з’ясував необхідність повороту. З похиленими головами рушили козаки на захід. Не чути стало ні пісень, ні жартів... Селянство також поділяло смуток козаків... в усіх селах, де проходили, чути було: “Покидаєте нас?..”

Навіки залишали свою малу батьківщину і запорожці.

Дніпро перебрели 18 лютого. Армія верталася тими ж дорогами, по яких вже йшла, – щоб забрати всіх хворих та поранених старшин і козаків, котрих покинули в селах під опікою добрих людей...

19 лютого рушили на Холодний Яр. “Яке козацьке серце не завмирало, переходячи через р. Тясмин і ступаючи на доріжки Холодного Яру? – писав Петро Дяченко. – Дух преславної, хоч (і) сумної минувшини України витав над цим густим, непрохідним лісом. Козаки з цікавістю розглядались навкруги. Балачки велися тільки про минуле. Імена Залізняка, Ґонти лунали в повітрі...”

20 лютого рано-вранці при вимарші з холодноярського села Грушківки зламалась вісь єдиної гармати Чорних. Направити не було жодної можливості. Як не тяжко було, та довелося кидати її. “Більшість гарматників зі слізьми на очах прощалися з нею, мов з улюбленою дівчиною. Дійсно, вона біля року з самих Святеньких хуторів вірно служила полкові. Не один раз кров козача її обливала. Колеса та щит були побиті кулями. Всю дорогу козаки поминали свою гармату і навіть не глузували з гарматників, бо цілком поділяли їхню втрату...”

У перший день весни шаблі чорношличників співали вже у Голованівську. Півсотні червоних навіки вгамувались у цей березневий вечір. 60 осіб, переважно кацапчуків, вчорашніх денікінців, було взято у неволю. Оскільки про їхню долю Петро Дяченко у своїх спогадах не сповіщав, то неважко передбачити, що вони поспішили наздоганяти своїх товаришів на шляху до пекла. Адже взимку полонених нема.

4 березня полк пішов на Хощевату. Тут розігралася трагедія. Місцеві комуністи та збаламучені ними місцеві парубчаки зустріли чорношличників пострілами. “Поплатились страшенно, – згадував Петро Дяченко. – Коло 40 трупів лежало в місті, а решта потоплена в р. Богові...”

5 березня козацтво вже було в Гайвороні.

Довідавшись від галичанина-перебіжчика, що м. Бершадь зайняте 3-м Галицьким корпусом, який разом із червоними москалями нараховував до 12 тисяч осіб, вирішили й тут утнути несподіванку. Козакам і старшинам було відомо, “яка велика сила в Бершаді, але жадному з них не прийшло до голови сумніватися в успіхові”.

Справу Петро Дяченко довірив своєму заступникові – поручнику Броже. Завдання той виконав філігранно – не проливши української крові, без жодного пострілу обеззброїв курінь галичан, батарею та кулеметника.

У Бершаді чорношличники захопили чотири гармати та набої до них, два тяжких кулемети і понад 120 коней.

Сотник Дяченко вишикував полонених галичан і запропонував перейти до полку. Лише 50 стрільців погодилися стати козаками. Це були переважно гарматники, “як видно, не хотіли кидати своїх гармат”. Решта лишилася в червоному таборі.

Наказавши полку повертатися до Гайворона, Петро Дяченко зі своїм почтом на якийсь час лишився у Бершаді – аби дослухати балачку, яка велася по телефону. Штаб корпусу наказував бригадам наступати на с. Устє, а командири бригад під тим чи іншим приводом відмовлялись. У того, мовляв, “мужва” боса, інший боявся за свої “флянки”, третій казав, що немає достатньо набоїв. Нарешті Дяченко не витримав і заявив у трубку, що бригади вже можуть наступати, бо чорношличники вже відійшли, в селі лишився тільки роз’їзд, який теж не баритиметься. Подякувавши за гармати, попрощався і поїхав наздоганяти свій полк...

17 березня заночували у Богополі. Петро Дяченко зазначав, що місцеві селяни були “незадоволені жидівським населенням, яке приймає широку участь у комуністичному рухові. Ненависть селян передавалась і козакам, і тільки залізна дисципліна утримувала (їх) від погрому”…

Настав квітень 1920 року. Армія Омеляновича-Павленка, що вже п’ятий місяць воювала у відриві від українського уряду, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі... Не маючи набоїв і снарядів, вона 14 квітня підступила до міста Вознесенська, в якому червоні зосередили великі запаси зброї і спорядження. Бій за Вознесенськ мав вирішити долю української армії. І це місто треба було взяти багнетами та шаблями. Не останню роль у визволенні Вознесенська відіграли шаблі Чорних запорожців...

А 6 травня в районі Ямполя роз’їзд чорношличників зустрівся з роз’їздом 3-ї Залізної дивізії, яка наступала із заходу. Таким чином з’єдналися “трагічно роз’єднані і одірвані одна від одної братні Українські армії” (вислів комдива Олександра Удовиченка).

Радості не було меж. “Дух армії піднявся, настрій неописуємий. Не дивлячись на страшну втому, армія знову готова йти на ворога...” – згадував політичний референт УНР Василь Совенко.

Похід завершився на високій ноті. Всі учасники Зимового походу були нагороджені орденом Залізного хреста, який у системі відзначень українського війська посідав “безапеляційно перше місце”. Нагородили і Петра Дяченка. А 23 червня 1920 року його, командира найкращого полку української армії (оцінка командарма Михайла Омеляновича-Павленка), підвищили до звання полковника Армії УНР.

“Ворог стріляє, та Бог кулі носить”

І знову чорношличники поринули у бої за звільнення Батьківщини. Про один із них (під Бурштином влітку 1920 року) розповів запорожець Лавро Кемпе...

Атака була через торфовище і сіножаті, порізані ровами для спливу води. За сіножатями відступав ворог. У ровах при дорозі засів ар’єргард червоних і кулеметним вогнем прикривав відступ своєї частини. Бухали й ворожі гармати.

Петро Дяченко вирішив фланговою атакою перейняти ворожий обоз, повний зброї та іншого військового приладдя, якого так дошкульно бракувало запорожцям. Із піднятою шаблею, не оглядаючись, командир мчав на своєму бистроногому коні. Кінь легко перестрибував рови. Але не всі верхівці завиграшки брали перешкоди. За полковником встигало небагато козаків.

А москалі вже зовсім поруч. Тікаючи, вони не забували відстрілюватися. Отаман чорношличників – уже недалеко закуреної стрічки шляху. І раптом він падає з коня... Декілька козаків (серед них і Лавро Кемпе) доскочили до полковника... “Один із козаків, здається Варвянський, – згадував Лавро, – чи Микита Кириєвський, соловейко полку з профілем Гоголя, погнався за конем і на віддалі сотні метрів від червоних ловить коня... Нас, козаків, може, з вісім; спішимо, беремо командира на руки і виносимо з поля бою, – я веду за поводи вільних коней спішених козаків...”

Хотіли сховати пораненого полковника від куль за пагорбком. Але несподівано з гуком – на який метр-два від самої середини групи – впало вороже стрільно... Лавро, ведучи коней за поводи, йшов трохи позаду...

Курява і дим закрили групу з командиром. “Моїх коней і мене обсипало грудками землі, – згадував Лавро. – Серце тьохнуло... думаю: оце по всьому... Пилюка розсівається: бачу – всі лежать... Підхожу – раптом всі встають, беруть на руки командира...”

Незважаючи на тяжке поранення (розтрощення кістки стегна), Петро Дяченко посміхається й каже ворогові:

– А дулю!..

“Таким був цей новітній запорожець-командир полковник Петро Дяченко”.

На цьому криваві пригоди не скінчилися.

Пораненого командира принесли до крайньої хати і поклали під грушею. За кілька хвилин козак, що лишився при командирові, покликав товаришів допомогти перенести Дяченка в тінь від дерева, бо йому сонце б’є в очі. По колу стовбура, на якісь півметра, пораненого пересунули в тінь і відійшли до хати. Раптом повітря пронизало завивання ворожої гранати. “І ось: вюу-чах!.. Граната вривається під корінь груші... Мить жаського чекання... Груша затріпотіла... Але хвилина-друга минає... (а) вибуху немає. Граната не вибухнула...” Вона зарилась у ґрунт в яких півметра від голови Петра Дяченка, обсипавши його землею і трісками. Граната впала практично в тому місці, де попередньо лежала голова полковника... Всі кинулись до нього.

– Бачите, хлопці, – сказав з усміхом він, – ворог стріляє, та Бог кулі носить... Видно, Богові потрібний ще живий козак на його рідній землі...

У Польщі

Не пройшовши повного курсу лікування, Петро Дяченко невдовзі повернувся до свого полку, бо без своїх козаків “дослівно не міг жити” (вислів П. Самутина)…

1920 рік, як і попередній, закінчився листопадовою катастрофою. Петро Дяченко зі своїми чорношличниками потрапив у табори для інтернованих. Часу даремно не гаяв – влаштовував своїх кіннотників до польської армії, намагався поліпшити їхні умови життя. Сам же працював як звичайний робітник...

Згадав нарешті Дяченко й про особисте життя. В Польщі у нього народилися два сини. Юрій прийшов у світ 11 липня 1923 року, Олесь – 27 грудня 1928 року. В цей рік, 20 липня, Петро Дяченко, щоб не втратити військових кваліфікацій і заробити на утримання родини, пішов до Війська польського.

Ось його посади у цій армії: т. в. о. командира кулеметного ескадрону (кінець 1928 р.), командир лінійного ескадрону (друга половина 1931 р.) 1-го Шволезького полку імені Юзефа Пілсудського, помічник 1-го заступника командира 3-го полку мазовецьких шволежерів кавалерійської бригади “Сувалки” (1.11.1934 – 30.9.1939). За час служби Петро Дяченко закінчив Вищу військову школу (21.10.1932 – 1.11.1934).

1936 року командир кавалерійської бригади “Сувалки” полковник Рудольф Крешер дав таку оцінку контрактовому майору Війська польського Петрові Дяченку: “Рухливий, дуже енергійний та спритний, дуже добре орієнтується в ситуації під час практичного командування частиною. Амбітний і дуже охочий до праці, має великий кавалерійський темперамент. Дуже сильний, фізично витривалий, дуже точний і сумлінний виконавець. Командує полком із великим досвідом і знанням справи, що поєднується з великою кмітливістю та винахідливістю. Щоправда, губиться в питаннях вищого тактичного рівня, не виявляє ні методи мислення, ані особливих здібностей – скоріше практик, ніж теоретик. Позитивно впливає на підвладних, радше завдяки особистому прикладу наполегливої та сумлінної праці, аніж своїм педагогічним здібностям”.

Друга світова війна застала Петра Дяченка на польсько-литовському прикордонні в м. Сувалки. Як контрактовий офіцер Війська польського Петро Дяченко обороняв Польщу від совєтських військ у вересні 1939 року. В боях проти червоних над річкою Німан отримав поранення. Його кавалерійський відділ із боями пробився до Литви, де був інтернований.

Згодом Дяченко опинився у таборі для польських старшин під Кеніґсберґом. Невдовзі німці звільнили його, – як і багатьох інших українських старшин. І Дяченко одразу зголошується до військового міністра уряду УНР Володимира Сальського...

Знову в бій за Україну

25 червня 1941 року у Кракові було створено Українську генеральну раду комбатантів, до якої увійшли переважно вищі старшини Армії УНР. Очолив Раду Михайло Омелянович-Павленко, його заступниками стали Всеволод Петрів та Альфред Кравс. Петро Дяченко став членом її воєнно-наукової та воєнно-історичної ради, а 5 липня (серпня?) 1941 року очолив штаб Української повстанської армії “Поліська Січ” отамана Тараса Бульби-Боровця.

Та невдовзі несподівано залишив посаду. Керівник господарського відділу крайового військового штабу групи УПА-Північ Роман Петренко стверджував, що полковник Дяченко пояснив йому причини своєї відставки.

– Це ніяке не військо, – сказав Дяченко про “Поліську Січ”, – і він (Бульба-Боровець) не має права називати себе отаманом-командиром. Бульба думав, що я буду йому вишколювати це “військо”, а багато з них бачило рушницю перший раз. Щоб навчити їх військового діла, вести до бою – на це треба багато часу і не одної людини, а він думав, що це можна зробити за місяць. Притому не було достатньої зброї, амуніції, не було навіть що їсти. Отже, я йому сказав, що мені тут немає що робити, і попросив його відправити мене до м. Рівного.

У подальшому Петро Дяченко співпрацював з ОУН – як із мельниківцями, так і з бандерівцями, а також із німцями, зокрема з їхньою Службою безпеки. Використовуючи службове становище, постачав українських повстанців вогнепальною зброєю, німецькими військовими документами, розміщував поранених повстанців у німецьких шпиталях.

Роман Петренко (псевдо “Омелько”) писав: “Крім документів, полковник Дяченко передав для УПА, через відомі тільки йому джерела, певну кількість зброї (зокрема, короткої і гранати)... Винятково прислужився підпіллю полковник Дяченко, коли уможливив вишколити... (підпільно) радистів. Це був великий ризик, бо він твердо знав, що ці люди ніколи німцям служити не будуть. Одначе дав згоду й усю відповідальність взяв на себе. Одинадцять осіб успішно закінчили цей вишкіл і одного дня вернулись в підпілля продовжувати протинімецьку боротьбу”.

Від березня 1944 року Петро Дяченко (“Квітка”) бере участь в організації Українського легіону самооборони на Холмщині (в німецьких документах він називався 31-й батальйон СД). У червні того ж року Дяченко стає заступником Українського легіону самооборони, шефом його штабу, а в серпні очолює легіон. Частина нараховувала до 570 вояків, із них 16 старшин і 20 підстаршин... Є свідчення, що на чолі двох сотень УЛС Петро Дяченко брав участь у придушенні польського повстання у Варшаві та боях проти польських партизанів – АК і Батальйонів хлопських...

30 січня 1945 р. полковнику Петрові Дяченку виповнилося 50 років. Але хоробре серце жадало нових боїв за Україну... У лютому він стає командиром 3-го пішого полку Українського визвольного війська, звісно, у складі Вермахту.

Наприкінці лютого 1945 р. з дозволу та за сприяння німців він взявся формувати Окрему українську протитанкову бригаду “Вільна Україна”. Її основу склали старшини Армії УНР, колишні бійці Красної армії та українці з допоміжних протиповітряних і протипожежних частин Берліна. Петро Дяченко особисто укомплектував командний склад.

28 березня 1945 р. вояки бригади присягли на вірність Україні. В присязі були такі слова: “Буду завжди і скрізь боротися зі зброєю в руках під українським національним прапором за мій народ і мою рідну землю – Україну”.

У квітні 1945 р. німецьке командування включило бригаду “Вільна Україна” до складу танкового корпусу “Герман Герінг” групи армій “Центр”. Довелося Петрові Дяченку на чолі бригади брати участь у боях під Бауценом (район Дрездена) – проти частин 1-го Білоруського фронту та 1-ї армії Війська польського. Невдовзі бригаду Дяченка кинули на здобуття Ґерліц-Лобау. Загальне командування здійснював штандартенфюрер СС Отто Скорцені.

Наприкінці квітня у запеклих боях бригада “Вільна Україна” полонила 300 бійців Красної армії, серед трофеїв було чотири гармати, 5 полкових мінометів, понад 400 коней, 20 кулеметів, багато військового майна. Розбили дяченківці й 19-й піший полк 7-ї дивізії Війська польського, взявши до неволі командира дивізії генерала Лілевського. Серед полонених виявилися й українці, 50 із них того ж дня вступили до бригади. Слід зазначити, що в найкритичніший момент бою, коли поляки перейшли у рішучий наступ, у контратаку українців повів сам Петро Дяченко. Це й вирішило результат бою на користь української бригади.

Того ж дня генерал-лейтенант Вермахту Вільгельм Шмальц, командир парашутно-танкового корпусу “Герман Герінг”, особисто нагородив Петра Дяченка Залізним хрестом (таким чином, Дяченко став лицарем двох Залізних хрестів – Армії УНР за Зимовий похід і Вермахту за бій під Бауценом). Про успіх української бригади було сказано у спеціальному повідомленні.

Наприкінці війни Петра Дяченка призначили командиром 2-ї Української дивізії УНА (загальна кількість її вояків сягнула семи тисяч). 7 травня в районі міста Тетчен, коло мосту на Ельбі командувач УНА Павло Шандрук підвищив Петра Дяченка до звання генерал-хорунжого. А вже наступного дня бригада Дяченка потрапила в оточення. Її воякам довелося пройти понад 200 км територіями, на яких вже безчинствувала Красна армія. Менше третини вояків бригади “Вільна Україна” потрапило в американську зону, інші загинули або їх полонили москалі.

А кілька десятків сховались у лісах Судетського Підгір’я. Пізніше вони досягли Олесницького повіту, встановили контакт із сіткою ОУН(б), що діяла в Нижній Сілезії (очолював її Роман Коза-“Богун”), ведучи боротьбу проти червоних окупантів до початку 1950 років.

А бойовий шлях Петра Дяченка закінчився у травні 1945 року. Щоб не потрапити до рук тих, проти кого боровся, захищаючи Українську Народну Республіку, він змушений був здатися американцям...

25 років служив Петро Дяченко у різних арміях, із них тринадцять – на фронтах різних воєн. Служив у царській, російській армії Тимчасового уряду, Збройних Силах Української Держави Павла Скоропадського, в Армії УНР, у Війську польському, в УПА “Поліська Січ” отамана Бульби-Боровця, Вермахті та Українській національній армії. Вісім армій! Дві світові війни. Дві національно-визвольні епопеї…

За подвиги Петра Дяченка було нагороджено відзнаками чотирьох армій: російської, української, польської та німецької...

І ось його війна закінчилася. Попри сотні боїв, в яких він брав безпосередню участь, доля Петра Дяченка вберегла. А от двох синів на фронтах Другої світової він втратив: Юрія та Олеся...

Після Другої світової

Після війни якийсь час Петро Дяченко жив у Мюнхені. З ним консультувалися представники американської військової розвідки, які вивчали реальні сили Визвольного руху в Україні.

Згодом разом із новою своєю дружиною Оленою та сином від неї Петром генерал Дяченко переселився до США. Осів у Філадельфії.

1959 року в часописі “Америка” вийшли друком його спомини “Чорні запорожці” – про тяжкий і славний шлях полку чорношличників у 1919 – 1920 роках. “Тільки віра в перемогу та любов до рідного краю давали нам силу поборювати всі труднощі”, – писав командир Чорних запорожців...

1 лютого 1961 року еміграційний уряд УНР нарешті визнав заслуги Петра Дяченка перед Батьківщиною, зазначивши в наказі вважати його генерал-хорунжим від 15 жовтня 1928 року.

Останнє звання Петра Дяченка – генерал-поручник Армії УНР.

“Хай земля Вашингтона буде Тобі легкою”

Помер Петро Дяченко 23 квітня 1965 р. у Філадельфії, що в Сполучених Штатах Америки. Поховали його на українському цвинтарі Бавнд-Брук (штат Нью-Джерсі).

“Славної пам’яті генерал П. Дяченко належав до тих “Новітніх Запорожців”, що завжди шукали часу і місця, де могли вони бити ворогів України, – писав у некролозі генерал-хорунжий Армії УНР Петро Самутин. – У пам’яті своїх зверхників і підлеглих залишиться він як один із найкращих командирів і вояків відродженої української кінноти... Хай земля Вашингтона буде Тобі легкою, а пам’ять про Тебе хай залишиться в наших серцях вічною!..”

В останню дорогу лицаря Залізного хреста провели митрополит Іоан та архієпископ Мстислав. Від вояцтва Армії УНР та Української національної армії прощав друга генерал-полковник Павло Шандрук. Навесні 1919 року разом із Петром Дяченком у складі Кримської групи Петра Болбочана вони визволяли від більшовиків Крим.

Від лицарів ордена Залізного хреста промовляв старшина полку Чорних запорожців, у той час вже генерал-хорунжий Володимир Герасименко. Промовляли і генерал-хорунжий Армії УНР Аркадій Валійський та інші вояки. Серед них і Валентин Сім’янців, відомий український скульптор, козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Згодом він зробив прекрасне погруддя свого командира, зобразивши його в козацькій шапці зі шликом...

12 жовтня 1968 року на православному цвинтарі Бавнд-Брук відбулося урочисте посвячення цього пам’ятника. Багато зійшлося козаків у цей день на могилі визначного сина України. Чин посвячення здійснив архієпископ Мстислав. Виступив хор під орудою професора І. Паливоди.

Показуючи на пам’ятник, владика Мстислав сказав, що громада може багато зробити, “коли в ній знайдуться люди, що громадським справам присвятять час і працю”. “Владика нагадав, що на сумлінні колишніх вояків лежить ще невиконаний обов’язок перед славною пам’яттю вояків, що поховані на цьому цвинтарі, на могилах яких сьогодні стоять ще тільки тимчасові дерев’яні хрести. Зворушив Владика сумління присутніх...” – писав Валентин Сім’янців.

Після відправи вдома пані Олена Дяченко та син Петро, сержант американського летунства, учасник війни у В’єтнамі, запросили присутніх на тризну. І за столом архієпископ Мстислав, до слова сказати, племінник Головного отамана Армії УНР, розвинув думку про “обов’язок вояцтва і громади заопікуватися могилами колишніх вояків та закликав присутніх скласти пожертви на цю шляхетну ціль”...

Праця Олени Дяченко

Дружина Петра Дяченка Олена дбайливо впорядкувала мемуарну спадщину свого чоловіка. У журналі “Вісті комбатанта” (ч. 3 за 1967 р.) вона опублікувала список праць, що зберігалися в родині. З цієї публікації можна довідатися, що Петро Дяченко написав такі праці:

“Організація протипанцерної бригади” (зі схемами);

“Кінний полк Чорних Запорожців” (рукопис – 74 с. машинопису; рукопис – 97 с. машинопису);

“Протипанцерна бригада “Вільна Україна” (4 аркуші – 8 сторінок, писаних рукою);

“Нотатки до Історії Полку Чорних Запорожців” (4 аркуші – 8 сторінок, писаних рукою);

“Кінна сотня” (шкільний малий зошит, написаний рукою);

“Кінна сотня, Кінний дивізіон імени полковника Петра Болбочана” (зошит із числом 2);

“Кінний полк” (зошит із числом 3);

“Формування та перший бій Української Протипанцерної бригади” (три аркуші, написані чорнилом, і три аркуші, написані олівцем);

“Дяченко Петро, полковник Української Армії” (10 аркушів і дві сторінки, написані рукою);

“Зимовий похід” (реферат, виголошений на роковини Зимового походу Армії УНР) та інші статті, які тут не наводжу.

Крім рукописів, були також: течка з персональними документами, течка з фотографіями, вирізки польських комуністичних газет про Петра Дяченка та листування (листи від генералів Павла Шандрука, Петра Самутина, Михайла Садовського, Дмитра Жупінаса, полковників Миколи Рибачука, І. Липовецького, Н. Шкільного, П. Калиновського, Макара Каплистого, брата (Віктора Дяченка), сотників Зенона Стефанова і Ґонти (очевидно, Івана Лютого-Лютенка), підстаршин та козаків полку Чорних запорожців Петра Первухина, Сергія Гниди, Валентина Сім’янціва та інші.

Пані Олена Дяченко зверталася до всіх, хто має листи від Петра Дяченка, скласти їх до загального архіву, який після остаточного впорядкування буде переданий до відповідної установи. Що казати! Гідне поваги і наслідування ставлення до спадщини українського старшини!

“Такими вони були!”

І ще... Автор загалом змістовного дослідження про Петра Дяченка А. Руккас чомусь не зміг однозначно позитивно оцінити діяльність цього вірного сина України. Пана Руккаса схвилювала співпраця легендарного українського командира з німцями, зокрема його участь у бойових діях проти поляків, або, як зворушливо зазначає дослідник, проти “своїх колишніх друзів та колег”. Добродій Руккас оцінив це як “безпринципність” Петра Дяченка, а відтак його постать в українській історії вважає “неоднозначною”.

Дивне, як на мене, мислення демонструє київський історик, ще раз підтверджуючи тезу, що сума знань не завжди поєднується зі здатністю робити адекватні висновки.

Невже А. Руккас не розуміє, що “колеги” Петра Дяченка в 1930-х роках у час Другої світової війни були союзниками червоного тирана Й. Сталіна і ворогами України? Невже забув, що саме поляки 1920 року зрадили Українську Народну Республіку та розділили її з червоними росіянами по Збручу, а в 1920 – 1930-х роках відзначилися нелюдською жорстокістю до українського населення Галичини, Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя? А в часи Другої світової війни хіба не поляки боролись проти Української повстанської армії, на прапорах якої світилося гасло української державності, та місцевого населення, яке підтримувало народних месників? Невже і роль УПА в українській історії добродій Руккас оцінює “неоднозначно” (бо ж ця формація також воювала проти поляків, як і бригада Петра Дяченка)?

То на чиєму ж тоді боці виступають такі дослідники? Якими очима дивляться вони на героїчно-трагічну історію нашого народу? Невже очима її сусідів?

Як би не було, вже нікому не вдасться забруднити імена славних воїнів нашої Батьківщини. Вони повернулися в нашу свідомість на баских конях і з чорними прапорцями на списах. Такими вони були! І черепи та кістки на їхніх чорних знаменах означали тільки одне: “Воля України або смерть!”

І згадується картина, гідна пензля і пера великих митців. Степ під Вознесенськом. Гудуть гармати більшовицького панцерника. Хворий на тиф командир за допомогою козаків із великим зусиллям сідає на коня, і, не маючи сили витягти шаблю, мовчки підносить руку, і, ледь тримаючись у сідлі, починає смертельну атаку на школу червоних командирів...

А Нестор Галайденко?! Оббризканий ворожою кров’ю козак із дівочим обличчям, сором’язливо усміхаючись, на питання, скільки голів поклав у бою, каже: “А хто його знає?.. Рахував до 18 – а далі надокучило!..”

Я й зараз бачу цю прекрасну посмішку!

Таке не забувається...

Але ж ми забули...

Вічна слава козакам і старшинам полку Чорних запорожців та їхньому легендарному командирові Петрові Дяченку!

Оглавление

Іван Драч. . Про “святих і страшних”

Усміхнися всім серцем . Передмова автора

Невигадані історії

  Воювати – так воювати!

  Напередодні Крут

  Від Крутів до Аскольдової могили

  З Києва треба було тікати

  “Гайда, браття!”

  Посмішка гайдамаки Ігоря Троцького

  Німці в Києві

  “Хоч не він, то його зброя...”

  Розплата в Констянтинограді

  Недобрий фінал Центральної Ради

  “В очах їх той же блиск”

  Жертвоприношення під Мерефою

  Повстання на Запоріжжі

  Смерть у золотих погонах

  “Смєло ми в бой пайдьом за Русь святую!..”

  Апокаліпсис

  Геройська смерть полковника Пархомюка

  Бій під Котюжанами

  Кривава драма в Турбівській цукроварні

  Невдала поїздка товариша Вернера

  Спогади чекіста Пташинського

  Змова в Красній армії

  Кривава бойня в Радулі

  Доповідь сексота Каріна

  На все приходить час розплати

Вояцькі біографії

  Петро Дяченко, отаман Чорних запорожців

Реклама на сайте