«Нестор Махно: легенда і реальність»

Валерій Волковинський Нестор Махно: легенда і реальність

БУНТАР

26 жовтня 1888 року у родині Івана Родіоновича Махна та його дружини Явдохи Матвіївни в селі Гуляйполе народився п'ятий син. Наступного дня, як водилося, немовля охрестили у місцевій Христово-Воздвиженській церкві й нарекли Нестором. Саме тоді і з'явилася перша легенда про майбутнього селянського ватажка: під час обряду хрещення у батюшки раптом спалахнула риза, і він нібито вигукнув, що з малюка виросте розбійник, якого не бачив світ… Народ тоді свято вірив попам і майже не ставив під сумнів їхні передвіщання. Зараз би, певно, батьки звернулися до одного з численних гороскопів, який щонайдетальніше розповів би про майбутнє їхнього сина. Наприклад, про те, що людям, які народилися того ж дня, властиві протиріччя, вередливість, егоїстичність, агресивність; що вони також і гостинні, сміливі у своїх задумах. Щоправда, ніколи не відомо, що вчинять у тому чи іншому випадку і як з ними поводитися… Загалом же людям, які народилися у жовтні-листопаді, притаманні рішучість, спостережливість, організаторські здібності.

Життя Нестора Махна підтвердило багато з вищесказаного…

Слід зазначити, що досьогодні дата народження Махна часто вказувалася невірно: у більшості довідників зазначено, що він народився у 1889-му або в 1884 році. Очевидно, і сам він не знав дату свого народження, бо в різних анкетах писав: 27 жовтня 1889 року. І лише звернення до метричної книги реєстрації громадського стану Христово-Воздвиженської церкви, яка зберігається нині в Державному архіві Запорізької області, дозволило встановити точну дату.

Взагалі, про дитячі роки й дореволюційний період життя Нестора Махна написано багато нісенітниць як у закордонній, так і в радянській літературі. Так, білогвардійський публіцист Вєтлугін на початку 20-х років писав:

"Величезне промислове село - велике, жваве, багатотисячне - запам'ятало батька Махна ще п'ятнадцять років тому невисоким, кремезним блондином на посаді вчителя початкової школи. З сукуватим костуром, у вишитій українській сорочці вчитель сидів у своїй віддаленій хаті, вирощував вишні, невідомо чого навчав метких хохлят і несподівано для всіх одного літнього дня зарубав сокирою прибулого до школи предводителя повітового дворянства. Якісь сумбурні порахунки, якісь нез'ясовані образи… З того часу починається легенда про Махна. Спочатку його б'ють - нещадно, довго, вперто у волосному присутстві, потім вершать суд спеціальним присутствієм судової палати, потім у кайданах, із в'язниці у в'язницю, етапом у телячому вагоні кидають у Сибір. Махно не раз намагається втекти, але його ловлять, б'ють батогами, збільшують строки, а тим часом зріє-визріває хохляцька невгамована лють. У числі інших "керенок" він виривається з Сибіру навесні 1917 року".

За спогадами іншого білогвардійця, Герасименка (Махно назвав їх цілковитою вигадкою), юний Нестор за допомогою відомого анархіста Воліна опановує курс педагогічного училища і 1903 року дістає місце вчителя в одному із сіл Маріупольського повіту.

Існують версії, нібито Махно з дитинства разом з батьком різав свиней в Гуляйполі, що він убив свого брата, пограбував його… Сам же Махно так описав своє дитинство:

"Батька я не пам'ятаю, бо він помер, коли мені було лише 11 місяців. П'ятеро нас, братів-сиріт, один одного менше, залишилося на руках нещасної матері, яка не мала ні кола ні двора. Невиразно пригадую раннє дитинство, позбавлене звичайних для дитини ігор та веселощів, затьмарене сильними нестатками й прикростями, яких зазнавала наша сім'я, поки не піднялися на ноги хлопчики і не стали заробляти самі на себе. На 8-му році мати віддала мене в 2-у Гуляй-Польську початкову школу. Шкільні премудрості давалися мені легко. Навчався я добре… Взимку я навчався, а літом наймався до багатих хуторян пасти вівці або телята. Під час молотьби ганяв у поміщиків в арбах волів, одержуючи за це по 25 коп. в день".

…Так, час і місце народження людини завжди позначаються на її вдачі, певною мірою пояснюють, чому вона обрала той чи інший шлях у життєвому вирі…

У багатому селі Гуляйполе, де за часів дитинства та юнацтва Нестора дістали розвиток не лише сільське господарство, а й промисловість, торгівля, значна частина селян багатішала, а ті, хто сяк-так перебивався, подавалися на шахти Донбасу, заводи та фабрики Катеринослава. Це було перше покоління українського пролетаріату, яке ще не розірвало міцних зв'язків із селом. Мала Гуляйпільщина й ще одну особливість: тут частенько згадували про козацьку вольницю - героїчну Запорозьку Січ. Тож закономірно, що саме тут дістали підтримку анархістські ідеї. Але не ті, що їх пропагували Бакунін, Кропоткін та інші "батьки анархізму", а деформовані, наближені до рівня затурканої селянської маси. Вбити поміщика, поліцейського, відтак хоча б на день-два дістати волю - було заповітною мрією.

Багатодітна родина Махна була типовою для південноукраїнського села. Працювали тяжко, вставали рано-вранці, ледь зоря займалась, і кожний займався допізна своєю роботою. Чотири брати - Карпо, Омелько, Савка та Григорій - поблажливо ставилися до молодшого, Нестора, жили дружно. Як і сотням тисяч інших ровесників-селян, довелось їм служити в царській армії. Савка брав участь у російсько-японській війні, Омелько та Григорій - у імперіалістичній. У роки громадянської, коли часто брат йшов на брата, а син на батька, усі вони, крім Карпа, брали активну участь у махновщині. Усі зрештою й загинули, причому від руки тих, з ким "батько" воював: Омелька розстріляли гетьмансько-кайзерівські карателі, Карпа замордували білокозаки, Григорія вбили денікінці, а Савку - червоні.

Махно трудився змалечку - працював на полях поміщиків та колоністів, у малярній майстерні, купецькій лавці, і всюди конфліктував з хазяями, протестував проти спроб принизити його і, щоб помститися, шкодив, як тільки міг. "Це був справжній хорьок: мовчазний, замкнутий, - згадував про Нестора власник гуляйпільської крамниці Тупіков, - він похмуро дивився на всіх недобрим поглядом незвичайно блискучих очей. Він з однаковою недоброзичливістю ставився як до господаря, працівників, так і до покупців. За три місяці я зламав на його голові близько сорока дерев'яних аршинів: наша наука йому не йшла".

Однак бійки лише озлобили юнака, зробили його ще запеклішим. Всього натерпівшись, Нестор, щоб розвіяти нудьгу, рано почав пити, битися навкулачки з ровесниками. Дуже скоро він набув кепської слави - такий, як захоче щось, обов'язково украде або відбере силою. Ставши верховодою серед одноліток, полюбляв перебувати у центрі найгучніших сільських подій, хлібом його не годуй, аби бути на вустах у земляків. Побачивши якось аматорський спектакль. Нестор був настільки вражений, що й сам захотів стати актором. Дізнавшись, що на чавуноливарному заводі Кернера діє драмгурток, негайно побіг туди. "Одного разу, - розповідав керівник заводського гуртка Н. Зуйченко, - приходить до мене Нестор і просить прийняти в актори. Ну чого ж роздумувати… Смішити, так смішити публіку. А він, як хлопчик-мізинчик, ось так… до пояса мені. Взяли…"

Махно став різноробочим. Тепер він міг удосталь покуштувати робітничого життя. Між іншим, гуляйпільський напівпролетаріат, який був міцно зв'язаний з селянським життям, дещо спотворив уяву Махна про робітничий клас, його місце і роль у суспільстві.

Коли грянув 1905 рік, Махно, уже сформований стихійний бунтар, не міг лишатися осторонь цих подій. Він жадібно ловив різні чутки і новини, мало усвідомлюючи, що відбувається, прагнув щось і сам робити. Коли 22 лютого на місцевих підприємствах Кернера та Крігера спалахнув страйк, Нестор був серед робітників, які вимагали поліпшення умов життя та праці. А оскільки нечисленні робітники Гуляйполя добивалися лише підвищення зарплатні, скорочення тривалості робочого дня, зменшення штрафів, то вже тоді у свідомості молодого бунтаря цвяхом засіла думка, що для тих, хто працює на заводах та фабриках, найголовніші інтереси - економічні.

У Гуляйполі діяла слабка й малочисельна меншовицька група, до неї і прибився Махно. З величезною відповідальністю старався виконувати нехитрі доручення: переносив під полою поношеного, отриманого у спадок від старших братів пальтечка книжки та газети, наклеював на паркани прокламації, які, втім, так і не спромігся прочитати… Дуже скоро така "революційна діяльність" наскучила хлопцеві, про якого сусіди говорили - "палкий, як порох". Тісно стало Махнові в заводському цеху, сумно серед широкого степу, який починався відразу ж за материною хатою. Хотілось чогось незвичайного, від чого б завмирало серце, клякла в жилах кров. 1 ось 6 вересня 1906 року Гуляйполе блискавкою облетіла дивовижна новина: група розбійників пограбувала ввечері заможного єврея Б. Плещицера. Нестор кілька днів ходив сам не свій, розмірковуючи, хто б це міг зробити, хто ті відчайдухи, які не вимолюють у багатіїв милостиню, а беруть самі і скільки потрібно.

Цими "лицарями вдачі" були члени так званої "Спілки бідних хліборобів", яку очолювали брати Олександр та Прокоп Семенюти і Вольдемар Антоні. Як свідчать жандармські документи, ця організація діяла впродовж двох років, грабуючи переважно місцевих багатіїв, а також здійснюючи напади на банки та каси. "Бідні хлібороби" називали себе "анархістами-комувістами" і були виразниками прагнення селянських мас до безвладдя. Це був своєрідний конгломерат традицій вольниці Запорозької Січі, які переплелися з бажанням шляхом вбивств поміщиків та державних чинів хоча б на деякий час відчути незалежність і повну свободу. Недарма ж керівники організації райдужними фарбами малювали перед гуляйпільською молоддю кінцеву мету їх боротьби - коли настане "час степовим орлятам погуляти на мирському полі за вільне життя, за волю та щастя". О. Семенюта в напутньому слові до членів "Спілки бідних хліборобів" не раз говорив: "Велика честь і слава вам - синам народу, славним правнукам запорожців". Ці ідеї глибоко запали в душу молодого Махна, стали тим грунтом, на якому в майбутньому зросли його ідеї селянської анархії, "вільного радянського ладу" та ін.

"Спілка бідних хліборобів" трималася на ентузіазмі, спільності цілей - експропріації, а точніше, відвертому грабунку багатих, круговій поруці. "Експропріатори", як згадував один з їх ватажків В. Антоні, були дуже далекими від ідей класичного анархізму і читали першу-ліпшу літературу, де зустрічалися слова "революція", "соціалізм"… Якоїсь реальної мети як в найближчому, так і в більш віддаленому майбутньому вони не бачили. Група мала свою "селянську" специфіку і діяла від імені селянських мас. Її "безмотивний" терор був спрямований в основному проти провінційної буржуазії, поліції, поміщиків, чиновників, чия влада поширювалася лише на село. На відміну від Кармалюка, Довбуша та інших селянських ватажків, награбовані кошти "експропріатори" залишали у себе, а не роздавали бідним. Тому, очевидно, й не мали бажаної підтримки серед мешканців Гуляйполя. Махно зробив з цього належний висновок і пізніше, ставши легендарним "батьком", щиро ділився трофеями з односельцями.

16-річний Нестор одразу ж зажадав вступити до новоствореної організації. Однак її керівники відмовили юному хвалькові, котрий відрізнявся ще й скандальною вдачею. Але той, настирний і хитрий, продовжував пильно стежити за "експропріаторами", і невдовзі доля йому посміхнулася.

Трапилося це теплого осіннього вечора 14 жовтня 1906 року. До початку чергової операції (цього разу жертвою "експропріаторів" мав стати Ісаак Брук) залишалося тридцять хвилин, коли раптом біля будинку, де зібралися спільники, Антоні побачив Махна. Зрозумів - цей не відступить.

- Чорт з тобою, - прошипів він, - заходь.

У невеликій кімнаті при світлі гасової лампи Махно розгледів кількох чоловік у чорних піджаках і такого ж кольору штанях, заправлених у ботфорти. Обличчя були закриті темними паперовими масками. Один кинув Махнові одяг і таку ж, як у всіх, маску. За хвилину Нестор не відрізнявся від інших грабіжників нічим, крім зросту. Останнім уніформу вдягнув Антоні, і "експропріатори" городами рушили в бік будинку Брука. Навкруги було тихо. Раптом пролунав пронизливий свист. Антоні, взявши за лікоть Нестора, підштовхнув слідом за двома бандитами, які вже рушили до дверей оселі. Відкривши масивні двері й залишивши одного з членів групи в передпокої, "експропріатори" попрямували вузьким коридором до вітальні. Біля дверей зупинилися. Антоні прислухався і вийняв револьвер. Той, що йшов позаду, боляче штрикнув чимось гострим у спину Махна і, коли Нестор повернувся, сунув йому револьвера. Махно не встиг навіть зреагувати на такий дарунок долі, про який не раз марив, як Антоні розкрив двері і усі троє вдерлися до кімнати. Коли очі звикли до світла, Нестор побачив господаря і його дружину, які сиділи за сервірованим столом. Антоні крикнув: "Руки вгору!" Підійшовши до Брука, він ледь чутно промовив: "П'ятсот карбованців на голодаючих - п'ять хвилин". Брук дістав з кишені гаманця, витяг звідти гроші і передав Антоні. Перерахувавши їх, той розчаровано констатував: "П'ятдесят один карбованець…" Махно, який колись працював у Брука, не довіряючи масці й боячись, що той його впізнає, увесь час прагнув стати за спину господині, куди падала тінь від абажура. Жінка благала нікого не вбивати, божилася, що у них нічого немає. Махно стояв нерухомо, не знаючи, що робити далі… Щоб остаточно переконати грабіжників, жінка відкрила скриню, почала перебирати якісь квитанції, документи, листи… Раптом серед цього вороху паперів Махно помітив сторубльову асигнацію і спритно вихопив її. Зрозумівши, що більше їм не вдасться роздобути, а залишатися далі небезпечно, "експропріатори" пішли, попередивши Брука, щоб не думав звертатися до поліції.

Махно чекав, що Антоні похвалить його за кмітливість, але той лише мовчки забрав гроші і попередив новачка, щоб завтра обов'язково йшов на роботу.

Нестор кожного дня чекав нового завдання, але керівники організації не давали про себе знати. Якось Антоні і Семенюта, зустрівши Махна на вулиці, доручили йому перейти до ливарного цеху: невдовзі, мовляв, плануються серйозні справи і потрібні будуть бомби, які йому організація довіряє відливати…

Нарешті очікуваний день настав. 13 листопада разом з Альтгаузеном, Орловим, Чернявським, Шевченком та Зуйченком Махно повинен був напасти на будинок купця Марка Кернера і "реквізувати" для потреб організації якомога більше грошей. Операція була складна й небезпечна, до того ж грабіжники, залишившись цього разу без свого ватажка Антоні, припустилися багатьох прорахунків та помилок. Напад було здійснено, як і завжди, о пів на восьму вечора. Виставивши знадвору одного з товаришів," решта увійшла в приміщення через чорний хід. У будинку, крім господарів, були теща Кернера, прислуга та ще й електрик, який прийшов встановити електричний дзвінок - модну на той час новинку у Гуляйполі. Нападники не розгубилися і замкнули прислугу та електрика в одній із кімнат, а самі увірвалися до столової. Махно підбіг до на смерть переляканого господаря і вигукнув: "П'ять тисяч!" Саме таку фантастичну суму мав викласти "експропріаторам" багатий купець. Але досить скоро страх у Кернера пройшов, і він, уважно придивившись до вимазаних сажею облич грабіжників, зрозумів, що ті бояться і нервують не менше його. Тому запропонував їм пройти до кабінету, де знаходилася каса. Махно й Альтгаузен пішли за господарем, а Орлов з Шевченком залишилися стерегти дружину й тещу. Кернер понишпорив у кишенях і заявив грабіжникам, що ключі в спальні. Зайшовши туди, він непомітно витяг з кишені 900 карбованців і закинув під ліжко. Бандити нервували і нічого не помітили. Вони хотіли лише одного - якомога швидше залишити цей будинок. У касі виявилося 300 карбованців асигнаціями, 125 - сріблом, деякі цінності та квитанції. Забравши усе це, "експропріатори" помітили ще одну касу. На вимогу Зуйченка відкрити її Кернер лише махнув рукою, сказавши, що вона давно пуста…

Махно (у першому рядi зліва) серед членів "Спілки бідних хліборобів". 1906р.

Бандити зникли так же швидко, як і з'явились, навіть не попередивши Кернера, щоб не здумав скаржитися поліції.

Антоні схвалив дії групи, а Махна навіть подякував за суттєве поповнення казни "Спілки бідних хліборобів". Вони зайшли до пивної, і Нестор почав розпитувати шефа, на що йдуть реквізовані у багатіїв гроші. Антоні недбало кинув - на діяльність анархістів-комуністів. Добре підвипивши, Махно взяв келих і, стукаючи ним по столі, почав голосно викрикувати: "Я анархіст, я анархіст, я анархіст…" Коли присутні почали звертати на нього увагу, Антоні насилу вивів Нестора з пивної…

Невдовзі Махно через власну необережність потрапив під нагляд поліції. Наприкінці 1906 року він вирішив допомогти своєму приятелеві, службовцеві місцевої земської лікарні, позбутися суперника. П'яний Махно відкрив стрілянину, але промахнувся. Найманим вбивцею йому стати не судилося, однак після цієї історії він потрапив в околодок за незаконне носіння зброї, щоправда, невдовзі був випущений.

Майже рік Махно не брав участі в "експропріаціях". І лише 26 вересня йому, Зуйченку та Бондаренку було доручено пограбувати багатія з села Гайчур Г. Гуревича. Як завжди, ввечері, одягнені в однакові темні костюми, в чорних окулярах, вони вдерлися до будинку наміченої жертви. За столом біля самовара сиділо четверо. Один, як виявилося, племінник господаря, жбурнув під ноги Нестору стільця й кинувся навтьоки. Грабіжники кинулися за ним, а Гуревич вискочив у вікно і здійняв гвалт. Зрозумівши, що операція провалилась, Махно дав команду тікати. Викинувши з воза кучера, який саме в'їжджав на подвір'я Гуревича, розбійники помчали у бік Гуляйполя…

Відсидівшись вдень на горищі, ввечері Махно з товаришами - Михєєм Маховським та Андріаном Ткаченком пішли на гулянку. Додому поверталися далеко опівночі, нервово збуджені після невдалої операції. Раптом із темряви виросли дві постаті стражників. Не розмірковуючи довго, Махно витяг з кишені зброю і двічі вистрілив у поліцейських, потім побіг навздогін Маховському й Ткаченку. Біля земської лікарні втікачів окликнув селянин Назаренко, який чув постріли. Не зупиняючись, Махно вистрілив і у нього, поранивши у праву руку.

Поліція недовго шукала зловмисників. "5 жовтня 1907 p., - докладав судовий слідчий прокурору Катеринославського окружного суду,- пристав 4-го стану Олександрівського повіту доставив мені затриманих ним Махна та Антоні разом з дізнанням, яким встановлено, що стражник Захаров упізнав в одному з тих, хто стріляв, робітника Вольдемара Антоні, інший стражник Биков упізнав другого, що стріляв, - Нестора Махна. На допиті Захаров, як свідок, у пред'явленому йому Антоні не впізнав того, хто стріляв у нього в ніч на 27 серпня 1907 p., а тому не притягнутий мною до слідства і звільнений з-під варти. Інший допитаний мною стражник - Биков засвідчив, що в показаному йому Несторі Махно він впізнає людину, яка у нього стріляла. Тому Махно притягнутий мною по цій справі як звинувачений".

Опинившись на волі, Антоні зробив усе, щоб врятувати свого товариша. Через кілька днів поранений Махном Назаренко і стражник Биков заявили, що ніколи не бачили цього хлопця і він лише схожий на того, хто стріляв…

Та досвідчені слідчі не квапилися випускати Махна з в'язниці. Очікували подальшого розгортання подій. 19 жовтня 1907 року було вчинено збройний напад на гуляйпільську пошту і вбито двох працівників. Заарештовані серед організаторів та виконавців цієї справи у числі перших назвали Махна. Очевидно, більшість членів "Спілки бідних хліборобів" вважала Нестора дрібною сошкою, тому й, не вагаючись, підставила його під удар. Як не дивно, але саме слідчий виступив на захист Махна. Прокурору Катеринославського окружного суду була надіслана телеграма: "Махно брати участь у нападі на пошту не міг, так як у цей час перебував в Олександрівській в'язниці згідно з моєю постановою від 5 жовтня 1907 p.".

…Крізь товсті тюремні мури до Махна доходили чутки про дії побратимів. Особливо зацікавила його історія з пограбуванням на заводі Кернера. 9 лютого 1908 року зловмисники, підібравші ключі до заводської контори, викрали з сейфа 200 розрахункових книжок, куди касир дбайливо вклав заробіток кожного робітника. Було украдено 2265 карбованців, але злодії дуже швидко потрапили до рук поліції. Махно був роздратований. Добре знаючи, як дістаються робітникові гроші, він вважав подібні дії "експропріаторів" відвертим злочином. Певно, Нестор ще більше обурився, якби знав, що учасники цієї операції, зокрема співучасник тієї нічної пригоди А. Ткаченко, щоб полегшити своє становище, дасть найлютішому ворогові гуляйпільських анархістів, приставу Караченцеву, свідчення, які викривали Махна. 15 лютого під час очної ставки Ткаченко підтвердив, що у стражників стріляв Нестор. 4 квітня 1908 року Катеринославський губернатор порушив кримінальну справу. Як не дивно, Махно зумів справити позитивне враження на жандармів, з якими тривалий час спілкувався. Адже він був єдиним членом анархістської організації, який працював на заводі. 4 липня його навіть випустили на волю під заставу у дві тисячі карбованців, які дав заводчик Й. Виглинський. Нестор одразу ж поїхав до Катеринослава, де знову поринув у діяльність анархістської організації, немовби прагнучи надолужити втрачене…

Гніву пристава Караченцева не було меж. 11 липня він надіслав листа Катеринославському губернаторові: "Притягнутий до слідства як звинувачений у справі про розбійницький напад на стражників Захарова та Бикова у с. Гуляйполе в серпні місяці 1907 р. селянин цього села Нестор Махно нині слідчими властями звільнений з-під варти під поручительство у розмірі 2000 крб. Беручи до уваги, що злочин, скоєний в період перебування губернії на становищі посиленої охорони, а також через наявність проти Нестора Махна незаперечних доказів і очікування ним тяжкої кари, аж до смертної кари включно, я вважаю, що перебування його, Махна, на волі може потягти за собою нові, більш тяжкі злочини, не виключаючи й вбивство членів поліції. Тому уклінно прохаю дозволу Вашого превосходительства про скасування застосованих проти Махна запобіжних заходів - заміни поручительства на особисте утримання під вартою або ж на арешт його до суду згідно з Положенням про державну охорону".

Тим часом поліція, вистеживши керівників "Спілки бідних хліборобів", вирішила покінчити з ними одним махом.

У ніч на 28 липня 1908 року у хаті І. Левадного зібралися брати Семенюти, І. Шевченко, Н. Зуйченко та інші члени організації. Говорили про те, як ліквідувати Караченцева, - останнім часом енергійний пристав не давав їм ні хвилини спокою і ось-ось мав викрити організацію. О 3-й годині ночі хату оточили поліцаї на чолі з урядником Лепетченком. На стук у вікно ніхто не відповів, але поліцейські почули шепіт та притишені кроки. Раптом з хати вискочили кілька чоловік і відкрили вогонь. Поліцаї відповіли безладною стріляниною. Троє з них кинулися за підмогою, а коли повернулися з підкріпленням, то застали урядника убитим, а стражника Захарова пораненим. Переслідуючи втікачів, поліція знайшла на околиці села труп одного з ватажків "експропріаторів" Прокопа Семенюти. Коли погоня почала настигати втікачів, поранений попросив залишити його одного і, побачивши поліцейських, що вбігли на подвір'я, вистрілив собі в скроню.

Ця подія була останньою краплею, що переповнила чашу терпіння властей. Про обставини вбивства урядника було повідомлено самого міністра внутрішніх справ П. А. Столипіна. 6 серпня до Гуляйполя приїхав віце-губернатор і на селянському сході закликав гуляйпільців допомогти ліквідувати банду анархістів. Через двадцять днів у Нижнєдніпровську та інших містах губернії заарештували учасників кривавих подій тієї ночі - Левадного, Зуйченка, Шевченка, Альтгаузена. В останнього було вилучено револьвер убитого урядника Лепетченка.

Це фактично вирішило й долю Махна, який перебував тоді на волі. 26 серпня на станції Гуляйполе поліція влаштувала на нього засідку на чолі з Захаровим. Несподівано для поліцаїв на пероні з'явився В. Антоні. Перед Захаровим постав вибір: кого брати - керівника організації або її рядового, але надто небезпечного бойовика? Не відомо, якими міркуваннями керувався поліцейський чин, але Антоні стражники не заарештували - продовжували чекати Махна. Рівно опівночі на станцію водночас прибули поїзди з Олександрівська і з Катеринослава. Антоні, сховавшись за ріг приміщення станції, бачив, як поліція оточила один з вагонів катеринославського поїзда і, коли з нього вийшов Махно з невеликою валізою, тут же схопила його. Нестор спробував чинити опір, але до вагона підбігло ще кілька агентів, які скрутили арештованого і силоміць увіпхнули в екіпаж. Антоні ж встиг вскочити у вагон олександрівського поїзда, який за хвилину рушив на Катеринослав… Так Махно врятував від арешту і смертної кари керівника гуляйпільських анархістів. Вольдемар Антоні втік за кордон і повернувся на батьківщину лише після Великої Вітчизняної війни…

Поліція не мала конкретних звинувачень проти Махна, але Караченцев їх знайшов. Адже серед анархістів діяли численні агенти та провокатори. Одного з них - кучера Гуру - "експропріатори" викрали і вбили. Караченцев безпідставно звинуватив у цьому злочині Махна.

Доля цього гуляйпільського Шерлока Холмса трагічна: за розгром анархістської організації його було нагороджено орденом, проте анархісти, що залишилися на свободі, помстилися приставу, застреливши його. У багатьох дослідженнях помилково вказується, що у цьому терористичному акті брав участь Махно і це нібито стало головною причиною засудження його до страти. Однак це не так. Караченцева було вбито 22 листопада 1909 року, коли Махно сидів у в'язниці, перебуваючи під слідством. І хоча розслідування вели цього разу не цивільні слідчі, а офіцерські чини Одеського окружного військового суду, справа просувалася досить повільно.

У в'язниці Махно, на відміну від багатьох своїх поплічників, тримався стійко і з гідністю, відкидаючи всі пред'явлені йому звинувачення.

1 вересня урядник Рижко перехопив записку, яку Нестор намагався передати Левадному. У ній було написано: "Беріть на себе справу". Махно, якого одразу викликали на допит, спокійно пояснив, що хотів всього-навсього порадити Левадному давати правдиві свідчення…

Він не падав духом і мріяв про втечу з в'язниці. Невдовзі до рук тюремників потрапила ще одна записка, на цей раз зашифрована. Для досвідчених поліцейських не становило великих труднощів прочитати її. "Товариші, - писав Махно, - пишіть, на чому зупинилися, чи будемо що-небудь організовувати. Сила вся у вас, у нас тільки чотири чоловіки, так чи ні - і призначимо день. До побачення, привіт усім". Тюремне начальство розцінило це як спробу організації втечі й посилило охорону в'язнів. Тож коли новорічної ночі 1908 року Нестор з товаришами все-таки зробили спробу втекти, їх легко схопили.

Махно протягом всього свого життя вважав, що їх організацію видав Наум Альтгаузен. Про це він писав у 1923 році в журналі "Анархический вестник", який виходив у Берліні. Насправді ж виказали його на слідстві найближчі товариші - Зуйченко та Левадний. Та й Махно, будучи твердим і непохитним у кабінетах слідчих, сам того не бажаючи, дав їм багато інформації. Восени 1909 року до камери Олександрівської тюрми, де він сидів, підсадили якогось Арона Сидуру. Нестор так і не зрозумів, за що його ув'язнено, - за політику чи за якісь карні злочини. Але новий сусід сподобався, бо міг годинами, не перебиваючи, вислуховувати розповіді Махна. Коли у тюрмі стало відомо про вбивство пристава Караченцева, то Махно, дуже задоволений цією обставиною, розповів Сидурі, як лютував жандарм, як катував анархістів, як його самого засадив за грати… Не втримавшись, пошепки сказав, що це справа рук його товаришів, а далі з присутньою селянам точністю, в усіх подробицях розповів про них. Зокрема, повідомив, що один з учасників помсти - Сергій Кравченко мешкає у приватному будинку за квартал від тюремної площі. Невдовзі Сидуру забрали з камери, і більше Махно його не бачив. Так і не дізнався він про те, що його сусід по нарах, потрапивши до псковської в'язниці, на одному з допитів в обмін на обіцяне пом'якшення кари докладно виклав усе, що йому розповів Махно. Терміновою поштою цю інформацію переслали до Катеринослава, і Кравченка було негайно заарештовано.

Слідство у справі гуляйпільських анархістів, яке тривало більше року, завершувалося. Воно склало 8 об'ємистих томів. 14 грудня 1909 року Одеський військовий прокурор генерал-майор Заливський підписав звинувачувальний акт. Згідно з ним 15 чоловік - селяни Назар Зуйченко, Нестор Махно, Єгор Бондаренко, Клим Кириченко, Юхим Орлов, Пилип Чернявський, Іван Шевченко, Пилип Онищенко, Антон Бондаренко, Сергій Заблодський, Петро Онищенко, Марія Мартинова, міщани Наум Альтгаузен, Лейба Горєлін та Казимир Лисовський були віддані під суд. А оскільки злочини були скоєні в період, коли в губернії діяв надзвичайний стан, введений у роки першої російської революції, то й судити злочинців мав військово-окружний суд. Місцем його проведення визначили Катеринослав.

Хоча справу було завершено, військовий прокурор натякнув підлеглим, що добре б посадити поряд з іншими й Олександра Семенюту, котрий досі гуляв на волі. 31 грудня жандармський ротмістр викликав Наума Альтгаузена і заявив, що якщо він допоможе виманити з підпілля Семенюту, то може сподіватися на пом'якшений вирок. Арештант виявився кмітливим. Заявивши, що Махно вважає його провокатором і навіть не раз відверто погрожував, запропонував скласти листа Семенюті від імені анархістів з проханням усунути провокатора. Альтгаузен вважав, що у даному випадку нічим практично не ризикує, адже в'язниця слугувала надійною гарантією безпеки.

Коли ж ув'язнений пішов, офіцер з досадою подумав, що ідея-то хороша, аде куди ж того листа посилати? За якою адресою?… Посміхнувшись над власною наївністю, він поклав справу Наума Альтгаузена до сейфа і поспішив зустрічати Новий рік.

…Вночі 5 січня наглядачі розбудили Махна і його товаришів і наказали виходити у двір тюрми. Один з тюремщиків шепнув, що їх переводять до катеринославської в'язниці. Арештанти були збуджені, нервували - як-не-як доля дарувала шанс для втечі. Однак, коли їх вишикували в колону і повели містом до станції, Махно зрозумів, що про втечу не може бути й мови. Крім поліцаїв, в'язнів конвоювали солдати 133-го Сімферопольського полку. Аж раптом у передранкових сутінках увагу Нестора привернув перехожий, котрий, як здалося, вже кілька разів обганяв їхню сумну процесію. Коли ж незнайомець втретє з'явився на шляху колони, щоправда, тепер уже на протилежному боці вулиці, Махно впізнав у ньому Олександра Семенюту. Знов зажевріла хоча й маленька, але надія на втечу… Якщо не зараз, то вже ніколи - твердо вирішив Махно. Він розумів, що всім врятуватися не вдасться, та й що здатен зробити один навіть такий відчайдух, як Семенюта… Найліпше у цій ситуації, подумав Махно, відкрити стрілянину, і ось тут, коли розпочнеться метушня, слід не ловити гав, а, вибравши влучний момент, тікати самому…

Колону арештантів привели на станцію Олександрівськ-Південний і розмістили у залі чекання третього класу. Жандармський офіцер наказав через 15 хвилин розпочати посадку у спеціальний вагон, який буде причеплено до рейсового поїзда. О шостій ранку людей на вокзалі було дуже мало. У Махна перехопило дух, коли він знову побачив високого чоловіка у чорній смушковій шапці і білому короткому кожушку з накинутим на плечі башликом. Ось-ось мали пролунати постріли. Нестор почав повільно, попід стіною просуватися до виходу. Крізь відчинені двері було видно темно-зелений вагон, під який він і думав сиганути, вискочивши з приміщення вокзалу…

Замість пострілу пролунав істеричний крик Альтгаузена:

- Старший конвоїр! Мене хочуть убити!…

Унтер-офіцер Горяній вихопив револьвер, солдати без команди наставили на арештантів гвинтівки. Семенюта кинувся до виходу, збивши якогось напівсонного пасажира…

Унтер штовхнув Махна, який знаходився ближче від усіх до дверей, у центр залу і, скомандувавши: "Борибін, за мною!" - вибіг на привокзальну площу. Через кілька секунд пролунали постріли. Махно нарахував їх вісім. Вартові стояли, немов вкопані. Невдовзі унтер-офіцер і конвоїр повернулися, і чи то з жалем, чи з задоволенням Горяній констатував, шо злочинець утік. Махно з ненавистю подивився на Альтгаузена, який намагався стати якнайближче до жандармського офіцера. Остання надія на звільнення зникла.

Інцидент зайняв не більше 10 хвилин. Конвоїри, підштовхуючи збуджених в'язнів прикладами, погнали їх до вагона в кінці поїзда…

Того ж дня арештанти опинилися у катеринославській в'язниці. Вона нічим не відрізнялася від попередньої - ті ж вологі, пофарбовані в темно-зелений колір камери, те ж чорне сплетіння іржавих грат на маленькому вікні…

Надвечір Махна викликав помічник губернського тюремного інспектора і скрупульозно записав дані новоприбулого: зросту 2 аршини і 4 вершка, очі карі, волосся темно-русяве, на лівій щоці біля ока шрам… Далі жандармський чин зазначив, що арештант Махно малописьменний, розмовляє як малоросійською, так і російською мовами, холостий, православного віросповідання, на час прибуття до в'язниці грошей та цінних речей не мас. У графі про поведінку з'явився розмашистий напис: "задовільна".

Коли, нарешті, закінчилася ця бюрократична екзекуція, втомлений Нестор з полегшенням зітхнув і поплентався до своєї камери. Він не знав, що тут йому доведеться пробути більше як півроку і пережити жахливі дні у своєму житті, вперше відчути моторошний холодок смерті.

20 березня 1910 року Одеський військово-окружний суд розпочав слухання справи про гуляйпільських анархістів. Опинившись після вологої і темної камери у світлій просторій залі, серед виблискуючих позолотою мундирів можновладних осіб - офіцерів, генералів, вищих чиновників, - Махно почувався ніяково. Він старанно протирав відвиклі від сонця очі, не знаючи, на кому зосередити увагу. На запитання суддів відповідав коротко, кожного разу рвучко схоплюючись з місця. Те ж саме робили його товариші. Махно так і не встиг охопити і збагнути усього, що відбувалося в залі, про що говорили прокурор, оборонці, судді… Та він особливо й не прагнув цього.

22 березня до зали востаннє ввели Нестора Махна, Єгора Бондаренка, Клима Кириченка, Юхима Орлова, Сергія Заблодського, Марину Мартинову, Наума Альтгаузена та Казимира Лисовського. Нестор сидів крайнім зліва на лаві підсудних і з-під лоба дивився на суддів, котрі повільно вмощувалися за довгим столом, вкритим темно-зеленим сукном. Поруч з ним встав вартовий з шашкою на боку, трохи далі знаходилися солдати з гвинтівками напоготові.

Потрясаючи над головою мідним дзвінком, головуючий генерал-майор Батог, нарешті, вгамував присутніх. Після цього секретар суду Дембський передав йому теку, і генерал, начепивши окуляри, почав монотонно читати текст вироку. Хвилин десять він перераховував злочини підсудних, а потім, зробивши паузу, продовжив: "Суд ухвалив! Перше: підсудних Нестора Махна, Єгора Бондаренка, Клима Кириченка, Юхима Орлова та Наума Альтгаузена присудити до страти через повішання з позбавленням усіх прав…" Нестору перехопило подих - доля була вирішена. Вже потім, мов уві сні, до нього долинула фраза про те, що рішення суду набере чинності лише після затвердження його командуючим військами Одеського військового округу…

З'явилася, хоча й ефемерна, але надія на врятування.

Після суду Махнові дозволили зустрітися з матір'ю. Обливаючись сльозами, вона клялася, що писатиме цариці, розповість, що її син нікого не вбив і не покалічив, врятує його…

Явдоха Махно виконала обіцянку. Щедро заплативши писареві, вона диктувала йому, як їй здавалося, найпроникливіші слова, зверталася до цариці, як до матері, говорила, що найбільшим горем для батьків є втратити дитину, особливо, коли та по-справжньому ще й не пожила, нічого практично не бачила і не знає. Не відомо, чи одержала це послання Олександра Федорівна, але Махно до самої смерті вважав, що саме турбування матері врятувало його від шибениці. А серед гуляйпільців відтоді поширилася легенда, що лист Явдохи потрапив до рук цариці якраз у день її народження, і та, перебуваючи в чудовому настрої, милосердно розпорядилася помилувати приреченого юнака.

Мати дійсно врятувала Махна, але… через помилку в метриці, зробивши по документах його на рік молодшим. Таким чином, на момент винесення вироку йому ще не виповнилося 21 рік - за тогочасними законами вік повноліття, і він підпадав під амністію. Насправді ж про долю Махна потурбувалися і врятували від петлі високопоставлені сановники. Було це так.

5 квітня 1910 року командуючий Одеським військовим округом фон дер Фліт надіслав на ім'я міністра внутрішніх справ Росії А. П. Столипіна шифровану телеграму такого змісту: "Нестор Махно, визнаний винним в участі в зграї, утвореній для розбою, двократному розбої у складі цієї зграї і замаху на розбій як член тієї ж зграї, припиненому з незалежних від Махна обставин. Злочини ці кровопролиттям не супроводжувалися. Щодо обставин справи вважаю замінити йому страту безстроковою каторгою". В іншій телеграмі йшлося про заміну смертної кари на різні строки ув'язнення. Наступного дня телеграми були розшифровані у міністерстві внутрішніх справ. Невідомий чиновник підкреслив слова, де йшлося про те, що Махно непричетний до кровопролиття, і написав на телеграмі: "Терміново". Лише доба знадобилася, щоб підготувати документ, який дарував життя Махнові та його товаришам. 7 квітня його підписав П. А. Столипін, який увійшов до історії під ім'ям "обер-вішатель"…

Проте тоді Махно нічого про це не знав. 52 дні він силів у камері для смертників, з жахом прислухаючись до кроків, щодня чекаючи, що ось-ось увійдуть наглядач з попом і караулом і його поведуть на шибеницю… 1 коли одного спекотливого дня до камери зайшли жандармські чини і, замість того щоб вести його на місце страти, оголосили декрет про помилування, майбутній селянський "батько" запам'ятав ті щасливі хвилини на все життя…

Пізніше, у роки громадянської війни, він часто дарував це відчуття своїм жертвам, в останню хвилину милуючи приречених на смерть ворогів. Мабуть, відчував насолоду, дивлячись на людину, яку фактично повертав до життя з того світу, і знову й знов переживав той вікопомний момент з далекого 1910 року.

БУТИРСЬКИЙ КАТОРЖНИК

2 серпня 1911 року засудженого на каторгу "без строку" Махна везли разом з іншими 11 арештантами у "столипіні" до Москви. Закутаний в кайдани і наручники, він мовчки сидів біля вікна і з гіркотою спостерігав, як панорама широких степів з невеличкими хуторами поступово змінюється на суцільні ліси, де, здавалося, й люди не живуть. У ньому боролися два почуття: з одного боку, радість, що залишився живим, а з другого - жахлива перспектива скінчити відведений богом вік серед кам'яних стін. Уранці 4 серпня крізь грати арештантського вагона Махно вперше побачив первопрестольну, а через годину за ним зачинилися масивні ворота московської центральної пересильної в'язниці - сумно відомої Бутирки.

Наглядач відвів Махна до камери № 5. Акуратно склавши свій небагатий скарб, він почав мовчки розглядати камеру і її мешканців. У порівнянні з іншими в'язницями, які довелося змінити Нестору, Бутирка видалась особливо гнітючою.

Сусіди ж відзначили, що новенький чоловік не товариський, і дали йому кличку "Скромний". І хоча перше враження не завжди вірне, прізвисько приклеїлося до нього назавжди.

Через кілька тижнів, коли Махно, дивлячись на вологу стіну камери, згадував материну чепурно вибілену хату, пронизливо зарипіли металеві двері, й наглядач наказав йому виходити з речами. Провівши арестанта з десяток метрів тюремним коридором, він відкрив камеру з ледь помітною цифрою "1" і, штовхнувши туди Махна, з гуркотом зачинив масивні двері.

У камері Нестор виявився не один. Сусіда, який представився першим, виявився земляком, досить відомим анархістом Петром Андрійовичем Аршиновим.

Аршинов народився в родині катеринославського фабричного робітника. З малих років розпочав трудову діяльність. Сімнадцятирічним юнаком прилучився до революційної боротьби. У буремному 1905 році працював слюсарем залізничних майстерень у Кизил-Арваті, в Середній Азії, де вступив до більшовицької організації і став редактором нелегального революційного органу робітників "Молот". Але невдовзі змушений був, уникаючи переслідування поліції, повернутися до Катеринослава. Аршинов був максималістом у житті, прагнув негайних і конкретних результатів, а тому відійшов від більшовизму і, перейшовши до анархістів, зайнявся терористичною діяльністю. 23 грудня 1906 року він висаджує у повітря поліцейський участок у селі Амур біля Катеринослава. 7 березня наступного року вчиняє замах на начальника головних залізничних майстерень міста Олександрівська Василенка, котрий піддав військовому суду більше тисячі робітників - учасників грудневого повстання 1905 року. Аршинова було схоплено і за законами надзвичайного становища засуджено до страти на шибениці. Однак вирок було відкладено, а товариші Аршинова, здійснивши напад на в'язницю, визволили його. Майже два роки перебував він в Австро-Угорщині, займаючись транспортуванням революційної літератури та зброї до Росії. 1910 року потрапив до рук австрійської поліції і був переданий царським властям, котрі засудили його на 20 років каторжних робіт. Так він опинився у Бутирці.

Захоплено слухаючи сповнені романтичного героїзму розповіді Аршинова, Махно пишався, що й сам, хоча й в значно скромніших масштабах, брав участь у подібних акціях, був земляком такої легендарної особи. Спілкуючись з бутирськими в'язнями, він чув, як шанобливо говорили каторжники про його надзвичайну витриманість, рішучість, завзяття та відчайдушну сміливість, а героїзм Аршинова був взірцем для багатьох терористів.

В Аршинові Махно побачив живого героя, про якого чув, будучи ще членом організації "Спілки бідних хліборобів", і якому прагнув наслідувати. Тому він з перших днів цілком потрапив під його вплив. До того ж Аршинов став ще й духовним наставником Махна, допоміг певною мірою упорядкувати безладні бунтарські думки і міркування юнака, почав у доступній формі роз'яснювати основні положення анархізму.

Саме в Бутирці Махно вперше почув і про знаменитого селянського ватажка О. Пугачова, який у 1775 році очікував смерті в одній із башт цієї в'язниці.

Слід сказати, що Пугачов більше приваблював Махна, ніж його земляки-запорожці, про яких багато чув у дитинстві. На їхньому тлі Пугачов виглядав загадковою фігурою, яка різко контрастувала з безликою селянською масою. Запорожців було сотні тисяч, а хто їх пам'ятає поіменно? Згадують лише деяких гетьманів, та й то через те, що обіймали високу посаду. А тут якийсь простий мужик, оголосивши себе царем і організувавши багатотисячну селянську армію, нагнав страху на всю імперію і ледь не зруйнував віковічне царство рабства й визискування…

Захоплювався Нестор і Разіним, але менше, ніж Пугачовим, цікавився особою Єрмака. У цей час, як помітили ті, хто оточував Махна, він дедалі частіше став заявляти, що сенс його життя - у боротьбі за інтереси селянства і, що, мовляв, коли вийде на волю, стане неодмінно великою людиною, про яку знатимуть всі. "В умовах каторги, - писав П. Аршинов про Махна, - він нічим особливим не відрізнявся від інших, жив, як і всі, - носив кайдани, сидів по карцерах, вставав на перевірку. Єдине, що привертало в ньому увагу, - це його невгамовність. Він постійно перебував у сварках, в репресіях і бомбардував тюрму своїми записками. Писати на політичні і революційні теми було його пристрастю. Крім цього, сидячи в тюрмі, він любив складати вірші і в цій галузі досяг більшого успіху, ніж у прозі".

Вірші Махно писав російською мовою, вкраплюючи подекуди українські слова. І коли читав свої описи сусідам по камері, саме це й справляло на них особливе враження, бо надавало віршам якогось особливого колориту. Ось один з них сповнений неприхованого суму і задумливого розпачу каторжника по рідних місцях і близьких людях.

Гей, батька мой, степь широкая!

А поговорю я еще с тобою…

Ведь молодые ж мои бедные года

Да ушли за водою…

Ой, вы звезды, звезды ясные,

Уже и красота мне ваша совсем немила…

Ведь на темные мои кудри да пороша

Белая легла.

Ой, ночи черные да безглазые!

И не видно мне, куда иду…

Еще с малых лет я одинокий.

Да таким и пропаду.

Где ж вы, братья мои милые?

Никто слез горьких мне не вытер…

И вот стою я, словно тот дуб,

А вокруг только тучи да ветер…

Земляк Махна - письменник Григорій Лютий, аналізуючи поетичну творчість молодого бунтаря, видав бажане за дійсне - зробив припущення, що той писав українською мовою. Переклавши й дещо поліпшивши стиль махновських віршів, він видрукував їх українською мовою, стверджуючи, що в оригіналі вони були саме такими. Щоправда, цього можна було й не робити, оскільки у 30-і роки те ж саме здійснив В. Підмогильний…

Ті, хто знав Махна, відзначили його природну кмітливість і феноменальну пам'ять, завдяки якій він, не дивлячись на жорстокість звичаїв і духовну убогість каторги, багато почерпнув з прочитаного і в майбутньому міг легко жонглювати книжковою термінологією й справляти цим самим сильне враження на неосвічене селянство, котре потягнулося до революційної боротьби.

Разом з тим перебування у тюрмі негативно позначилося на здоров'ї і психіці Махна. За рекомендацією Аршинова Нестор звернувся 14 жовтня 1911 року до тюремного лікаря, і той виявив у нього туберкульоз. "Це продукт тюремного ув'язнення, який виріс на сприятливому для цього грунті, - сказав лікар. - Але дістали ви його, юначе, не у нас, а там - у себе". Хвороба прогресувала, і невдовзі довелося робити операцію. Існує переказ, що в роки громадянської війни в одному з захоплених махновцями міст "батько" зустрів того самого тюремного лікаря, який, рятуючись від голоду, тікав з Москви, і наказав виділити йому і сім'ї цілу підводу продовольства.

Внаслідок операції Махно залишився без однієї легені. Однак він не втрачав надії вирватися на свободу. З нетерпінням чекав відзначення 300-річчя династії Романових, сподіваючись на амністію. І дійсно - у лютому 1913 року з цього приводу відбулися пишні торжества з оголошенням маніфесту про помилування ув'язнених. Та Махна ця милість не торкнулася. Коли він дізнався про це, то у відчаї ледь не скінчив життя самогубством.

Першу світову війну, на відміну від багатьох інших арештантів, Махно зустрів без ентузіазму, розуміючи, що воювати доведеться мільйонам селян, у тому числі його братам, яких він любив. Ще під час російсько-японської війни брат Савка потрапив у Маньчжурії у полон. На все життя вкарбувались в пам'ять Нестора ті нескінченні місяці, коли вся родина з нетерпінням чекала повернення додому старшого брата…

Тюремні власті дозволяли державним злочинцям раз у місяць надсилати листи близьким. Махно ніколи цієї можливості не пропускав і регулярно писав у Гуляйполе, переважно матері та коханій дівчині. Лише один раз - 10 серпня 1914 року він звернувся до тюремного начальства з проханням написати листа поза чергою, щоб попрощатися із старшим братом Омельком, мобілізованим на війну.

З Гуляйполя листи приходили рідко, здебільшого на великі релігійні свята. Починалися вони довгим переліком привітань від численних рідних, близьких та сусідів, а закінчувалися побажаннями "звернутися до Ісуса Христа, який врятує і захистить від усяких бід". З сімейного листування Махно дізнавався про маленькі радощі рідних упереміж з тривогами. Дуже ображався, коли вістей з рідного села не було довго. "Так чекаю я від Вас і Насті, - писав він матері, - тієї вісточки, яка мені скаже, що Ви обидві живі-здорові, що у Вас, мамо, є сподівання на здорове життя і на щастя побачити мене біля себе, а у Насті - надія на її щасливе юне життя, спізнання свого покликання і також бачитися зі мною. Я лише тільки від одних спогадів приходжу в несказане захоплення…"

Але таке "захоплення" наступало рідко, частіше Махно перебував у пригніченому стані, інколи навіть у душевному розладі, коли його відвідували думки про самогубство. Щоб відігнати їх, Нестор починав грюкати у двері. Нерідко після цього він опинявся у карцері. У арештантській картці проти графи "поведінка" незмінне красувався один і той же запис - "погана".

Хто знає, чим би скінчилося перебування за товстими мурами Бутирки одного з тисяч бунтарів, зісланих царськими властями на каторгу, якби не Лютнева революція. Повалення самодержавства, не дивлячись на інформацію, що проникала у тюремні каземати, усе ж таки стало для Махна несподіванкою і буквально приголомшило. Зі сльозами на очах він радів давно очікуваній волі, твердячи, що якби доля свого часу відвернулася від нього, то на його безіменній могилі давно б виросла трава заввишки з нього самого.

У ніч з першого на друге березня якісь офіцери і робітники з пов'язками на рукавах і маленькими червоними прапорцями на багнетах порушили гнітючу тишу Бутирки. Під їх наглядом тюремники відчиняли камери, робили перекличку, видавали якісь папірці з печаткою і відпускали каторжників на всі чотири сторони. Махно став у чергу до довгов'язого робітника, котрий перепилював заіржавілі кайдани і кидав їх убік. Хто бажав залишити собі на пам'ять, могли це вільно зробити.

Група в'язнів Бутирської тюрми, визволених після Лютневої революції 2 березня 1917 р. У першому ряду зліва - Н. І. Махно.

Десь о 3 ночі Нестор був готовий, але вирішив востаннє переночувати в Бутирці і вже вранці визначити, що робити далі. У кишені лежала адреса лефортовської анархістської організації, куди він мав намір вирушити. Від збудження і відчуття так давно очікуваної волі довго не міг заснути. Марилися Гуляйполе, рідні, нове вільне життя…

Вийшовши наступного ранку за тюремні ворота, Махно загубився в людському вирі. Ось коли він зрозумів правоту цезаревих слів: краще бути першим у провінції, ніж другим у столиці. Кілька тижнів працював ніби у футуристському театрі - у лефортовській анархістській організації. На численних мітингах намагався перекричати інших ораторів, доводив, що щастя в безвладді, говорив з запалом і люттю, але кожного разу його хтось роздратовано уривав, і він йшов з трибуни, понуривши голову, під свист і глузування натовпу. Махно виїхав на батьківщину.

Революція відкинула геть усі закони й правосуддя, поставивши на перше місце грубу силу. У кожному місті, повіті, селі ті, хто вважав себе революціонерами, на власний розсуд чинили розправу над колишніми експлуататорами та їх прибічниками з застосуванням нечуваної у звичайний час жорстокості, їдучи з Москви до Гуляйполя, Махно надивився на криваві розправи й дикі витівки натовпу, який застосовував проти представників поваленого режиму відверте насилля. Було зрозуміло, коли це робили колишні солдати або офіцери, що мали за плечима досвід війни, але коли насолоду від крові одержували прості, ще вчора покірні селяни, які сповідували заповідь "Не убий"… Цього Нестор збагнути не міг.

Махнові, який мріяв очолити революційний рух у Гуляйполі і до цього нікого не вбивав, потрібно було переступити через цей "Рубікон", стати жорстокішим, лютішим і нещаднішим за тих, кого він мав повести за собою. Морально він мав на це якесь право, оскільки мусив розправлятися з тими, хто був винуватцем усіх його особистих бід і митарств, хто віками пригнічував його рідних, мільйони таких, як він, селян. Зі своєю роллю народного месника-революціонера він впорався більш ніж вдало і став врівень з тими, хто століттями наганяв жах на панівні класи.

"Молодість Махна, - розмірковував письменник-емігрант М. Алданов, - була надзвичайно тяжкою. Цілком припускаю, що він міг з неї винести люту ненависть до "привілейованих верств населення". Можливо, від природи він був чоловік злий та жорстокий; Махно, безперечно, мав розум, велику силу волі, дар впливу на людей. Сукупність цих якостей може створити Степана Разіна. Потенційних Разіних та Пугачових у світі скільки завгодно. Але в останні століття історія дуже рідко створювала обстановку, в якій такі люди мали можливість показати себе по-справжньому. Революція створила ці обставини для Нестора Махна".

ГУЛЯЙПІЛЬСЬКИЙ ДИКТАТОР

Отже, Махно повернувся до Гуляйполя справжнім героєм. Жадоба діяльності й влади переповнювала його. Він щиро вважав, що своєю боротьбою з експлуататорами сприяв поваленню самодержавства і заслужив значно більшого, ніж інші. Тому, об'єднавши колишніх "експропріаторів" і молодь, яка прагнула покінчити з багатіями, повів боротьбу з тими, хто після Лютневої революції захопив владу в Гуляйполі. Це були, в основному, офіцери кулеметної команди дислокованого тут 8-го Сербського полку. Вони створили "Громадський комітет", який намагався втілювати в життя політику Тимчасового уряду.

Махно відразу ж виступив під прапором захисту законних інтересів селян, чим викликав їх любов, повагу та підтримку. Він зажадав створення "Селянського союзу", який мав би право контролювати дії "Комітету".

Нестор користувався великою підтримкою не лише селянства, яке вбачало в ньому "страждальника" за їхні інтереси, але й місцевих робітників. Не останню роль відіграв і той факт, що, повернувшись до Гуляйполя, Махно одразу став працювати маляром на заводі "Богатир". Людина він був демократична й дисциплінована. В "малярці" не курив, а йшов до заводської "курилки", де щедро роздавав робітникам цигарки, а потім розпочинав розмову про життя-буття, про революцію й про те, що й кому вона дала.

З запалом говорив про великі промислові центри, де відробив зміну - і сам собі господар. Оце, мовляв, справжній пролетар - нічого не має і втрачати йому нічого. А гуляйпільський слюсар чи маляр після роботи мусять ще й на своєму городі копирсатися або їхати до батьків, на село, і там працювати як селянин.

У квітні "Селянський союз" на чолі з Махном було створено. Крім того, він увійшов до складу "Громадського комітету". Добре вивчивши своїх політичних суперників (втім жоден з них не наважився стати на один щабель у справі революційних завоювань з Махном), він невдовзі розправився з ними.

Використовуючи всі доступні й недоступні методи, аж до вбивства тих, хто займав вищі за нього посади, Махно став справжнім диктатором Гуляйполя та округи. У серпні 1917 року він очолив Раду робітничих і селянських депутатів, 4 жовтня був обраний головою профспілки деревообробників та металістів, керував рядом інших організацій Гуляйполя, що виникали тоді.

Анархісти, серед яких було багато таких, хто готовий був згорнути діяльність і лише користуватися плодами революційних завоювань на свій розсуд, почали звинувачувати свого лідера, котрий замість руйнування засад державності активно добивався в різні органи влади, в зраді ідеї. На це Махно спокійно відповідав, що захоплює владу в інтересах революції. "В силу можливостей, - повчав він, - потрібно викидати буржуазію і займати посади своїми людьми".

З числа колишніх анархістів була створена "чорна гвардія", яка тероризувала весь повіт. До неї увійшли П. Гавриленко, О. Калашников, С. Каретников, П. Петренко, С. Лютий, О. Марченко, О. Чубенко, Ф. Щусь та інші. Майже всі вони були земляками і ровесниками Махна, брали участь у першій світовій війні, дослужилися до нижчих офіцерських чинів або були нагороджені георгієвськими хрестами, а в майбутньому стали активними учасниками махновщини. Кожен гуляйполець, писав В. О. Антонов-Овсієнко, вважав своїм обов'язком відзначитися на фронтах світової війни. Цей дух бойового суперництва був притаманний махновщині протягом усієї громадянської війни. З фронтів Імперіалістичної вони привезли не лише нагороди, вміння воювати, зневагу до свого або чужого життя, але й величезну ненависть до представників панівних класів - поміщиків, офіцерів, буржуазії, чиновників, поліції, духівництва. І хоча Махнові було складно суперничати з ними і в хоробрості, і в жорстокості, згодом він цього домігся. Запалали поміщицькі помістя, садиби колоністів, заголосили вдови забитих…

Рятуючись від розправи Махна, багато землевласників залишали маєтки й тікали в інші місцевості, поближче до повітового та губернського центрів, а то й взагалі за кордон. У серпні 1917 року, коли генерал Корнілов виношував задум контрреволюційного заколоту, Махно наказав конфіскувати в Гуляйполі і найближчих селах всю зброю і передати її бійцям "чорної гвардії", що значно збільшилась за рахунок місцевого селянства. Тоді ж він провів облік усієї поміщицької і колоністської землі, розподіливши її між селянами за кількістю їдоків. Відтоді гуляйпільське селянство тривалий час вважало, що землю одержало завдяки діяльності Махна. Авторитет його зростав дуже швидко.

Заперечуючи будь-яку владу, Махно домігся ухвалення такої резолюції: "Гуляйпільський районний з'їзд Рад трудящих (відбувся у вересні 1917 року. - В. В.) рішуче засуджує претензії урядів - Тимчасового уряду в Петрограді і Української Центральної ради у Києві - на управління життям трудящих і закликає Ради на місцях, усе трудове населення, яке згуртувалося навколо них, ігнорувати будь-які розпорядження цих урядів. Це його споконвічна мрія, і настав час втілити її в життя. Віднині вся земля, фабрики і заводи повинні належати трудящим. Трудове селянство - господар землі, робітники - господарі заводів і фабрик".

У створеній Махном організації діяли свої закони. Дещо вони нагадували "кодекс честі" запорозьких козаків, а інколи прямо дублювали правила карних банд. Махно здогадувався, що серйозних зрадників та провокаторів слід шукати не по чутках та плітках, а в архівах поліції. Цієї думки він дійшов ще під час ув'язнення, де всі його свідчення ретельно фіксувалися, куди надходили анонімки та підписані листи жандармських помічників. Тож, захопивши поліцейські архіви і дізнавшись, хто видав 1910 року членів "Спілки бідних хліборобів", Махно жорстоко розправився з ними, продемонструвавши тим самим свою рішучість щодо зрадників. "Я вважав це настільки важливим, - зазначав він, - що готовий був відійти на деякий час від усякої іншої роботи".

Суворі закони махновської організації поширювалися не лише на рядових її членів, а й на ватажків. Ще до ув'язнення Махно покохав місцеву дівчину Настю Васецьку. Сидячи в Бутирці, надсилав їй ніжні листи, через свою матір передавав привіти, мріяв про зустріч. А коли повернувся в Гуляйполе і став першою людиною на селі, вирішив, як водиться, восени одружитися. Невдовзі у молодят народився син. Сім'я відволікала Махна від "боротьби з буржуазією". Це бентежило старих і нових його сподвижників. Тому вони потайки заарештували молоду дружину Махна і, незважаючи на його рішучі протести, під страхом смерті змусили її назавжди залишити Гуляйполе. Так безслідно зникла перша дружина і син грізного в майбутньому "батька". Начштабу В. Білаш висловив припущення, що вони були таємно вбиті членами "чорної сотні". Серед односельців існувала й інша версія: що дожила Васецька до глибокої старості у селі Пологи, а малолітній син дійсно загинув. Однак стверджувати це важко, оскільки дуже багато у тих місцях проживало й проживає Васецьких…

Перемогу Жовтневої революції і проголошення радянської влади на Україні Махно зустрів схвально. Пролетарську революцію підтримували й селянські маси, інтереси яких він взявся захищати. Автори численних праць про Махна, виданих на Заході, стверджують, що в цей період він "відчував на собі величезний вплив з боку більшовицької пропаганди, яка швидко поширювалася". Це було дійсно так, бо, як писав пізніше голова Раднаркому України X. Г. Раковський, українське селянство було охоплене "більшовицькою стихією". Махно ж, прагнучи стати справжнім ватажком селянських мас, поділяв їхні симпатії. "Я стверджую з життєвого досвіду районів, за якими я серйозно слідкував, - згадував він, - що у перші два місяці, а саме у листопаді та грудні, торжество Жовтневого перевороту в Росії українськими трудівниками на місцях тільки віталося". Зрозуміло, що не все українське селянство підтримало владу Рад, багато хто взагалі індиферентно спостерігав, яка Рада - Київська (тобто Центральна) чи Харківська (ЦВК України) - візьме гору.

Наприкінці 1917 - на початку 1918 року Махно розпочав боротьбу проти прибічників Центральної Ради, в яких вбачав серйозних суперників. 18 листопада вони організували в селі урочистості з приводу проголошення Української Народної Республіки. 280 гуляйпільців записалося до "вільного козацтва", для потреб фронту було зібрано три вагони хліба. Махна дратував сам факт діяльності представників Центральної Ради в повіті. Якось він прямо заявив про це "чорній сотні" і зажадав вибити супротивників з Олександрівська.

Пильно спостерігав Нестор за подіями на Дону. Загалом же донці нічим, на думку Махна, окрім вбрання та царських привілеїв, не відрізнялися від його земляків, яких "лампасники" зневажливо називали "мужиками" або "іногородніми". Волю ж вони мали в його уяві безмежну, військо міцне. Махно знав про те, що козаки проголосили незалежність і обрали влітку 1917 року Військовий уряд на чолі з командиром Донського війська генералом Каледіним. Імпонувало й те, що командні посади у донців були виборні. Коли ж Дон охопило контрреволюційне полум'я, Махно частіше плекав думку про те, щоб замінити донських козаків, отих "яничарів царської династії", своїми - гуляйпільцями, створивши своєрідну військову общину, яка, маючи певні вольності й пільги, захищала б околиці новоствореної революційної держави. Але ця ідея не одразу утвердилася в його голові. Він вбирав у себе лише те, що лежало на поверхні. Центральна Рада підтримувала антирадянський заколот отамана Каледіна, пропускала на Дон козацькі частини й ударні батальйони з Південно-Західного та Румунського фронтів, а також офіцерів та юнкерів, які поповнювали білогвардійські частини.

Уряд, очолюваний В. І. Леніним, закликав трудящі маси до рішучої боротьби проти військ Каледіна і Центральної Ради. Для розгрому контрреволюції було створено Південний фронт на чолі з В. О. Антоновим-Овсієнком, де воювали червоногвардійські загони з Петрограда, Москви та деяких районів Центральної Росії, а також революційно настроєні солдати. Велику допомогу їм подавали місцеві загони Червоної гвардії.

У цей період Махно, по суті, вперше виступив на боці радянської влади. Разом з червоногвардійськими загонами Олександрівська брав участь у роззброєнні козаків, котрі їхали з фронту на Дон до отамана Каледіна. Проте діяв Махно не дуже активно. Командування загоном він доручив братові Саві, а сам зайнявся переважно пропагандистською діяльністю, яка зводилася до того, щоб роздобути вибухівку і висадити в повітря Олександрівську в'язницю. Пізно восени, коли з дерев уже пообсипалося листя і було видно кожного перехожого, патрулі, які грілися біля розведеного прямо на бруківці багаття, часто бачили невисоку постать з пакунком.

- Це Нестор, - говорили червоногвардійці, вибухівку розшукує по місту і зносить до в'язниці, щоб виконати своє слово - каменя на камені не залишити від цієї жандармської катівні.

- Раз він слово дав, - відказував один з земляків Махна, - то неодмінно дотримає.

Та події розвивалися так швидко, що настирний гуляйполець не встиг сам один втілити задумане.

У цей час доля звела Махна з анархістською Жанною д'Арк - Марусею Никифоровою. Ця худорлява жінка з тонкими рисами обличчя, незламним духом та відчайдушною рішучістю в очах упродовж усього 1917 року практично затьмарювала Махна. Подвиги Никифорової набули розголосу по всій Україні, їхні біографії були дещо схожі. Маруся входила до партії анархістів з 1903 року. У 1908 році за вбивство урядника була засуджена на 20 років каторги, однак зуміла втекти й емігрувала до Парижа, де пробула аж до повалення самодержавства в Росії. Повернувшись на батьківщину майже водночас із Махном, розпочала в Олександрівську активну діяльність, створила революційний загін. Никифорова стала фактично повновладною господаркою у Єлисаветградському та Олександрівському повітах. Тому, хто не виконував її наказів, загрожувала смертна кара; місцеві органи, які ігнорували її вказівки, негайно розганялися. Так був страчений голова Єлисаветградської Ради. Офіцерів, буржуїв та поміщиків вона розстрілювала власноручно. За розпорядженням Никифорової на поміщиків накладалася велика контрибуція, а її загін регулярно проводив реквізиції продовольства і грошей як у державних установ та організацій, так і у населення. Никифорова постійно повторювала одну й ту ж фразу: "Робітники та селяни повинні якнайшвидше взяти в свої руки все, що ними було створено впродовж багатьох століть, і розпоряджатися ним у своїх інтересах". У 1917 році власті спробували вгамувати Марусю Никифорову, і затятий ворог Махна - уповноважений Тимчасового уряду в Олександрівському повіті Махно навіть заарештував настирну анархістку. Проте революційні загони, в тому числі й "чорна гвардія" Махна, прийшли їй на допомогу, і вона була звільнена.

Отож, можна стверджувати, що перші практичні уроки втілення революційного вчення в життя дала Махну саме М. Никифорова. В майбутньому "батькові" вдалося обійти її, ставши найпершою і найпопулярнішою фігурою серед селянства півдня і анархістів.

…Наприкінці січня 1918 року Центральна Рада, збройні сили якої були розгромлені радянськими військами, підписала з Німеччиною та її союзниками угоду, щоб хоч так відстояти свою владу на Україні. Скориставшись з неузгодженостей між членами більшовицького уряду щодо підписання Брестського миру, кайзерівська армія розпочала наступ на величезній території від Балтики до Чорного моря. У тих складних умовах Троцький викинув гасло "Соціалістична вітчизна в небезпеці!", сподіваючись на ентузіазм революційних сил країни. Одначе, цим сподіванням не судилося збутися - молода Республіка Рад не здатна була протистояти силам iнтервентів і зрештою мусила підписати грабіжницький договір. Після його укладення Радянська Росія вже не могла відкрито втручатися у боротьбу з інтервентами на Україні. Збройний опір чинили лише червоногвардійські загони, що брали участь у розгромі каледінщини. Головнокомандуючий радянськими військами на півдні Росії В. О. Антонов-Овсієнко увійшов до складу уряду республіки - Народного Секретаріату і очолив війська на Україні. Розрізнені червоногвардійські загони були об'єднані в п'ять армій. З 1 березня по 15 квітня 1918 року на Україну було надіслано з РРФСР 112 тисяч гвинтівок, 378 кулеметів, 150 мінометів, багато боєприпасів. Була і в махновців зброя, прихована з часів війни та відібрана під час роззброєння військових ешелонів, що рухалися на південь через станції Олександрівськ, Гуляйполе, Пологи. Однак переважаючі сили окупантів і Центральної Ради, долаючи опір радянських військ, продовжували просуватися в глиб України.

Махно різко виступив проти політики Центральної Ради, звинувативши її у зраді інтересів революції, й водночас підтримав Брестський мир, вважаючи його одним з найбільш розумних і тактичних маневрів у тій ситуації.

Селянство ж, яке отримало землю і більше думало про весняну сівбу, ніж про збройний опір, не дуже поспішало поповнювати махновські загони. До того ж прибічники Центральної Ради розпустили чутки, нібито німці везуть ешелони мануфактури, інші необхідні товари, які будуть дешево розпродувати. Деякі агенти Центральної Ради, навпаки, залякували селян тим, що австро-німецькі війська спалюють села, мешканці яких чинять опір окупантам…

Махно розумів, що, лише маючи численні, добре озброєні загони, він становитиме реальну силу, тому, крім своїх анархістів, вербував і солдатів, що поверталися з фронту. Однак озброїти їх могли тільки радянські війська, які вели бойові дії проти Центральної Ради та іноземних інтервентів.

У березні 1918 року, дізнавшись, що в Пологах перебуває начальник південних радянських військ О. М. Беленкевич, Махно запросив його до Гуляйполя, розповів про свою нелегку долю царського в'язня, про досягнення у боротьбі проти поміщиків і колоністів й навіть влаштував парад війська. Беленкевич, вражений побаченим, у запалі вигукнув: "Гуляйполе - це маленький червоний Петроград!" Він виділив Махнові 3000 гвинтівок, 2 вагони патронів, 6 гармат і 9 вагонів снарядів.

Навесні 1918 року Махно ще не наважувався особисто командувати військом, оскільки жодного дня до цього не був на військовій службі. Тому довірив цю справу офіцерам. Ті ж, коли до Гуляйполя наблизилися німці, вирішили видати Махна окупантам. Йому вдалося втекти лише завдяки В. Шаровському, котрий встиг попередити про наміри зрадників. Згодом Махно призначив свого рятівника командиром артилерії. Відтоді він ніколи не довіряв офіцерам і завжди жорстоко з ними розправлявся.

Приставши до одного з червоногвардійських загонів, що відступали на схід, Махно рушив у напрямку Таганрога. Так, принаймі описали втечу Махна з Гуляйполя його поплічники О. Чубенко і Н. Зуйченко. Сам же він стверджував, що у той час, коли готувалася оборона села, його викликав командуючий 1-ю революційною армією, яка вела бої з німецькими військами в районі Нікополь-Олександрівськ, П. В. Єгоров. Але призначена у селі Федорівці Мелітопольського повіту зустріч не відбулася, оскільки командарм переїхав до Волновахи. Тут Махно і дізнався, що гуляйпільці без бою здали село німцям і гайдамакам. Після цього йому начебто нічого не залишалося, як приєднатися до відступаючих. Серед них було багато його старих друзів-анархістів, яких очолювала Маруся Никифорова. Та не міг Махно залишатися на других ролях. А тому покинув загін і подався до Москви. Таким чином, з приходом кайзерівських окупантів Махно втратив у Гуляйполі та окрузі свій вплив.

Зазнали краху й усі здійснені ним перетворення. У маєтки повернулися поміщики та колоністи, які за допомогою окупантів відібрали у селян землю, майно і реманент, вчинили криваву розправу над ними. Характеризуючи діяльність свого учня з березня 1917 до квітня 1918 року, П. Аршинов писав: "Серед місцевих селян він у той час завоював величезну популярність, однак на тлі російської дійсності, коли революція висунула ряд енергійних натур, він нічим особливим не вирізнявся".

Наприкінці квітня й у травні Махно подорожував містами Південної Росії й Поволжя. Побував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Саратові, Астрахані, потім знову опинився в Саратові, звідки вирушив до Москви. І скрізь він намагався встановити зв'язок з місцевими анархістами, видаючи себе за політкаторжанина, активного борця проти тих, хто хотів задушити революцію й реставрувати монархію. В Саратові Махно, хоча й з великим запізненням, дізнався про те, що 29 квітня німці розігнали Центральну Раду і поставили на чолі української держави гетьмана П. П. Скоропадського. З одного боку, його порадувала ця звістка, оскільки начебто підтверджувала справедливість боротьби проти Центральної Ради, а з іншого - він розумів, що відродження гетьманщини є кроком до відновлення монархічних порядків.

Поїзд, яким їхав Махно, через відсутність палива на кілька днів зупинився у Тамбові. Махно уважно прислухався до розмов про життя у столиці. Дізнавшись, що її населення голодує, накупив повну валізу білого хліба і з таким багажем та револьвером за пазухою з'явився у перших числах червня в Москві.

Первопрестольна за рік різко змінила своє обличчя. З середини березня 1918 року Москва стала столицею Радянської Росії. Зустрівшись з П. Аршиновим, Махно дізнався про розгром у квітні органами ЧК московської та петроградської організацій анархістів. Як відомо, протягом певного часу після перемоги Жовтня радянська влада не переслідувала так званих "ідейних анархістів", котрі у дні революції виступали проти Тимчасового уряду, заявляючи, що борються за інтереси трудящих. Однак у міру того, як одноосібно зміцнювались більшовики, усіма засобами відтісняючи інші партії, анархісти розгорнули активну кампанію проти них, повели шалену пропаганду за руйнування основ створеного державного устрою, заперечення будь-якої влади, особливо в руках однієї партії; певна частина їх стала на шлях розбою й насильства. До своїх лав вони почали залучати не лише карних злочинців, але й запеклих ворогів революції. Іноземна та внутрішня контрреволюція поспішила використати ситуацію для дискредитації радянської влади, стверджуючи, що анархія - породження Жовтневої революції і немає сили, здатної її приборкати. Скориставшись цим, ЧК на чолі з Ф. Е. Дзержинським здійснила ряд операцій по знешкодженню анархістів.

Махно обурювався діями радянської влади, хоча в глибині душі вважав міських анархістів зрадниками великої ідеї. Він був твердо переконаний у тому, що справжній анархіст має не відсиджуватися в столиці, а йти на село і піднімати селянські маси на революційну боротьбу.

Аршинов організував зустріч Махна з Кропоткіним, яка стала знаменною у долі гуляйпільського анархіста: можливо, вперше він відчув себе особою, здатною вершити історичної ваги справи. Побував він і в залі засідань Всеросійського з'їзду профспілок текстильників, який проходив під головуванням Максима Горького, слухав виступи лідерів лівих есерів М. Спиридонової і Б. Камкова.

Махно не був позбавлений певної політичної прозірливості. Коли 6 липня у Москві під час роботи V Всеросійського з'їзду Рад спалахнув лівоесерівський заколот, він заявив, що "більшовики розіб'ють їх одним авторитетом Леніна і Троцького". І справді, виступ лівих есерів був досить швидко придушений як у Москві, так і на Східному фронті, де підняв повстання командарм Муравйов. Вірогідно що саме у ці дні Махно зустрівся з одним із керівників лівоесерівського заколоту Д. І. Поповим, колишнім балтійським моряком-анархістом. Після придушення збройного виступу Попов був проголошений ворогом радянської влади і заочно засуджений революційним трибуналом до страти. У 1919 році він уособлюватиме найбільш контрреволюційні сили махновщини.

У пресі, за якою уважно слідкував Махно, дедалі частіше з'являлися повідомлення про кривавий терор, який чинили кайзерiвські окупанти та гетьманці на Україні, про селянські повстання, що спалахнули на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, Катеринославщині та в інших губерніях України.

У ті ж дні довелося Махнові бачити секретаря Московського більшовицького комітету В. М. Загорського, М. І. Бухаріна, котрий, до речі, провів його у приймальню голови ВЦВК Я. М. Свердлова. Махно навіть перекинувся кількома словами з Миколою Івановичем про становище на Україні та про те, як добирався до Москви. Потрапивши без особливих труднощів у Кремль, а потім до керівника. Радянської Росії, Махно переконався, що плітки, які розпустили про більшовиків, багато в чому безпідставні (якраз напередодні його візиту до ВЦВК московські анархісти попереджали, що до більшовицьких лідерів практично не пробитися, бо вони перебувають під посиленою охороною). Тим більше здивував Махна теплий прийом, виявлений Свердловим. У свою чергу анархіст з Гуляйполя, який говорив про те, що мріє повернутися в рідні краї, щоб продовжувати боротися з ворогом, також справив на голову ВЦВК приємне враження.

- Ви ж зовсім не схожі на анархістів, які тут осіли було на Малій Дмитровці, - сказав він Махнові.

Свердлов вирішив влаштувати Махнові зустріч з Леніним, щоб проінформувати його про становище селянства на півдні України.

"Наступного дня, рівно о першій годині, я був знову в Кремлі у товариша Свердлова, - згадував пізніше "батько". - Він провів мене до Леніна. Той, ледь торкаючись мого плеча, посадив у крісло. Потім попросив сісти Свердлова, а сам пройшовся до свого, певне, секретаря чи переписувача і сказав йому:

- Ви, мабуть, закінчите це до другої години?… - й тільки тоді сів навпроти мене й заходився розпитувати.

- Із яких країв? Як селяни сприйняли гасло "Вся влада Радам!" на місцях? Як вони організували відсіч супротивникам цього гасла? І чи бунтували селяни проти контрреволюційних і німецьких військ? Якщо так, то чого їм бракувало, щоб злитися з червоногвардійцями (боротьба ж за наші спільні досягнення)?

Відповідав коротко.

Ленін же, з притаманним організаторові й керівникові вмінням, намагався так продумувати свої запитання, щоб я найдокладніше зупинявся на них.

Ленін перепитував тричі, як поставилися селяни до гасла, й щоразу дивувався, що я казав йому: влада Рад на місцях - це по-селянському означає, що вся влада й у всьому має ототожнюватися безпосередньо із свідомістю й волею трудящих; це всього-на-всього одиниці революційного згуртування та господарського самоврядування на шляху життя й боротьби з буржуазією та її поплічниками - правими соціалістами та їхньою коаліційною владою.

- Чи думаєте ви, що це розуміння селянами нашого гасла цілком правильне? - спитав Ленін.

- Так.

- В такому разі, селянство в вашій місцевості заражене анархізмом… - додав Ленін.

- А хіба це погано?

- Я цього не хочу сказати. Навпаки, мене тішить, бо воно прискорило б перемогу комунізму над капіталізмом та його.владою.

- Для мене це приємно, - сказав я Леніну, напів-усміхаючись.

- Ні, ні, я серйозно стверджую, що таке явище в житті селянства прискорило б… - повторив Ленін і додав: - Але я лише думаю, що це явище для селянства неприродне: воно занесене анархістами-пропагандистами. Я ладен допустити, що цей настрій зовсім не організований і, потрапивши під удари контрреволюції, уже віджив своє.

Я зауважив Леніну, що вождеві не можна бути песимістом і скептиком.

Свердлов перебив мене:

- Отже, на вашу думку, треба розвивати це анархічне явище в житті селян?

- О, ваша партія його не буде розвивати! - відповів я.

А Ленін підхопив:

- Та в ім'я ж чого? Щоб розпорошити революційні сили пролетаріату, щоб відкрити шлях для контрреволюції, піти самим і повести за собою весь пролетаріат на ешафот?

Я не стримався і гарячково закинув Ленінові, що анархізм й анархісти не прагнуть контрреволюції і не ведуть до неї пролетаріат.

- А хіба я це сказав? - спитав у мене Ленін (і став пояснювати свою думку, що анархісти не мають своєї організації широкого масштабу).

Далі розмова звернула на інші теми, зокрема про червоногвардійські загони.

Пам'ятаю, як Ленін з особливою душевною тривогою, яка може бути лише в людини, що живе пристрастю боротьби з ненависним йому ладом та жагою перемоги над ним, турбувався, коли я сказав:

- Я учасник руйнування десятків козачих ешелонів, які залишили протинімецький фронт наприкінці грудня 17-го та на початку 18-го року, й добре знайомий із "революційною мужністю" червоногвардійських груп та загонів, особливо їхніх командирів. І мені здається, що ви, товаришу Ленін, маючи відомості із третьорядних рук, це перебільшуєте.

- Як так? Ви цього не визнаєте?

- Була й революційність, і мужність, але не такі значні. Всі вони формувалися поспіхом, не пo-партизанському й не пo-фронтовому. Вони діяли поблизу залізничних колій, десь за десять-п'ятнадцять верст од залізниць, а між ними залишався вільний простір: або для контрреволюції, або для революції. Тільки з наближенням до вузлових станцій чи в містах і селах червоногвардійці кидались в атаки. Але загони часто навіть не встигали випустити своє звернення до населення всього району, бо тут же контрнаступ - і вони тікають уздовж залізниці.

- Що ж роблять революційні пропагандисти?

- Не треба захоплюватися ними. Вони безпорадні. Там більше ворожої агітації…

Свердлов, позираючи то на мене, то на Леніна, з неприхованим захватом усміхався. Ленін же, переплівши пальці своїх рук і схиливши голову, щось думав. Потім випростався і сказав мені:

- За всім, що ви зараз переді мною висвітлили, доводиться пожалкувати… - А далі, повернувши голову до Свердлова: - Реорганізувавши червоногвардійські загони в Червону Армію, ми підемо правильним шляхом, до остаточної перемоги пролетаріату над буржуазією.

- Так, так, - швидко проказав Свердлов.

Потім Ленін спитав:

- Що ви думаєте робити в Москві?

Я відповів, що затримався ненадовго; за ухвалою нашої повстанської конференції в Таганрозі, я маю в перших числах липня бути на Україні.

- Нелегально?

- Авжеж.

Ленін, звертаючись до Свердлова:

- Анархісти завжди самовіддані, вони готові на будь-які пожертви, але це - короткозорі фанатики й прогавлюють сучасне задля далекого майбутнього, - й тут же просить не брати це на свій рахунок. - Вас, товаришу, я вважаю за людину реальності й кипучої злоби дня. Коли б таких анархістів-комуністів була б хоча третина в Росії, то ми, комуністи, згодні йти з ними на певних умовах і спільно працювати на користь вільної організації виробників.

Я особисто починаю благоговіти перед ним і глибоко в душі соромитися себе. Тим часом випалив:

- Всі анархісти-комуністи дорожать революцією та її здобутками, а це свідчення того, що вони з цього боку такі ж, як і ви.

- Ну, ви цього нам не кажіть! - сказав, сміючись Ленін. - Ми знаємо анархістів не згірш од вас. Більшість із них, коли ані стільки, то в кожному разі дуже мало думають про сучасне, а воно таке серйозне, що не думати про нього й не визначити свого позитивного ставлення стосовно сучасного - це більш, аніж ганьба… більшість анархістів думає й пише про майбутнє, не збагнувши сучасного; це й розмежовує нас, комуністів, і їх.

З останньою фразою Ленін підвівся з крісла і, пройшовшись сюди-туди в кабінеті, додав:

- Так, так, анархісти дужі думками про майбутнє, а в сучасному ж вони без грунту, жалюгідні саме через те, що вони, завдяки своїй беззмістовній фанатичності, реально не мають із майбутнім зв'язку…

Свердлов усміхнувся і сказав мені:

- Ви заперечити не можете. Зауваження Володимира Ілліча правильні.

- А хіба анархісти коли усвідомлювали свою безпідставність у житті "сучасного"? Вони ніколи й не думали про це, - підхопив Ленін.

На все це я відповів Леніну й Свердлову, що я - напівписьменний селянин і з приводу такого заплутаного твердження про анархістів сперечатися не можу. Але скажу Вам, товаришу Ленін, думка про те, що, мовляв, анархісти не розуміють "сучасного", реально не мають із ним зв'язку і т. п., докорінно помилкова. Анархісти-комуністи на Україні - півдні Росії дали надзвичайно багато доказів щодо того, що вони цілком пов'язані з сучасністю. Адже командири загонів Мокроусов, Марія Никифорова, Чередник, Гарін, Черняк, Луньов та багато інших - це ж анархісти-комуністи. Ми всією плоттю занурилися в "сучасне", працюємо в ньому і саме в ньому шукаємо наближення нас до майбутнього, про яке так ми думаємо і думаємо серйозно.

В цю мить я глянув на Свердлова. Він зашарівся, але усміхнувся до мене.

Ленін же розкинув руками:

- Але можливо, що я помиляюсь. Помилятися властиво кожній людині, особливо за таких обставин, у яких ми опинилися зараз, - стверджував Ленін, розводячи руки. І тут же, побачивши, що я трохи занервував, намагався по-батьківськи заспокоїти мене, переводячи розмову на іншу тему.

Але моя кепська вдача не дала мені змоги далі вести розмову з Леніним. Я відчув себе ніби скривдженим. У мене щось усередині мовби обірвалось, і стало тяжко на душі.

Ленін помітив ці зміни. Він раптом, несподівано для мене, вдруге спитав:

- Отже, ви хочете перебратися на свою Україну?

- Так.

- Бажаєте скористатися моєю підтримкою?

- Навіть дуже.

А тоді - до Свердлова:

- Хто в нас безпосередньо працює тепер у бюро у справі переправлення людей на південь?

- Товариш Карпенко, а може, Затонський. Найкраще запитати…

- Зателефонуйте, будь ласка, й довідайтеся, - попросив Ленін Свердлова, а сам обернувся до мене.

Той телефонував. Ленін же переконував мене, що з його ставлення до мене я мав зробити висновок: взаємини між партією комуністів та анархістами не такі вже і ворожі.

- Та коли нам, - сказав Ленін, - випало взяти й без будь-яких сентиментальних вагань відібрати в анархістів із Малої Дмитрівки особняк, де вони переховували всіх відомих московських і приїжджих бандитів, то відповідальні за це не ми, а самі анархісти. Між іншим, ми вже їх не турбуємо. Ви, напевне, знаєте, що їм дозволили взяти інший будинок, там же, неподалік Малої Дмитрівки, і вони вільно працюють.

- Чи маєте які відомості? - спитав я.

Ленін:

- Так, їх зібрала й перевірила Надзвичайна комісія.

У цей час знову підсів Свердлов:

- Відає направленням людей на південь безпосередньо Карпенко, але й товариш Затонський також утаємничений у справи.

Ленін вмить і собі втрутився:

- Отож, товаришу, зайдіть завтра, післязавтра або коли визнаєте за потрібне до товариша Карпенка. Він вам порадить надійний маршрут через кордон.

- Який кордон? - спитав я.

- Хіба ви не знаєте? Тепер установлено кордон між Росією й Україною. Його охороняють німецькі війська, - знервовано зауважив Ленін…

- Товаришеві Карпенку ви скажете, що я послав вас до нього. Коли сумніватиметься, хай довідається по моєму телефону. Адреса Карпенка - така-то…

І ми втрьох підвелись, потисли руки, щиро, здавалося, подякували один одному, і я вийшов од Леніна, навіть забувши нагадати Свердлову про необхідну позначку на документі стосовно отримання від Московської Ради ордера на заселення безплатного помешкання. Я вмить опинився на подвір'ї Кремля і попрямував у номери до Бурцева".

ПРОВОДИР ПОВСТАЛОГО СЕЛЯНСТВА

29 червня 1918 року Махно залишив "безтолковогомінливу" Москву. Проводи на Курському вокзалі були, зрозуміло, не велелюдними. Лише Аршинов супроводжував "батька", побажавши йому благополучно дістатися Гуляйполя й успішно розпочати задуману справу. Коли ж поїзд рушив, учитель майже пошепки попросив не забувати при нагоді подавати матеріальну допомогу московським анархістам. Він знав, що під час перебування в столиці Махно, відвідавши нечисленні анархістські організації і ознайомившись з їх "діяльністю", розчарувався в анархізмі і, по суті, відійшов від нього.

У кишені Нестора лежали документи на ім'я колишнього вчителя, офіцера Івана Яковича Шепеля, одержані від члена Всеукраїнського бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів В. П. Затонського. Він мав тривалу розмову з "батьком" і навіть радив їхати не в провінцію, а до Харкова, де діяло добре організоване підпілля. Бюро виникло в зв'язку з реорганізацією першого радянського» уряду республіки - Народного Секретаріату і ЦВК Рад. Ось чому Махно вважав, що проїзні документи йому видані від імені уряду України. Це вселяло впевненість у важливості його місії саме в рідних місцях.

Від'їзду з Москви передувала зустріч ще з одним відомим політичним діячем, народним комісаром у військових та морських справах Л. Троцьким. "Я, - згадував наприкінці свого життя Махно, - поспішив на мітинг Л. Троцького, яким, як оратором, захоплювався не лише я за час свого перебування в Москві, але й багато друзів і супротивників його. I, слід сказати правду, він цього заслуговував. Його промови не можна було порівнювати ні з виступами писаки Зінов'єва, ні з промовами Бухаріна. Він умів говорити, і ним можна було захоплюватися. Правда, цьому багато в чому сприяв особливо гострий, в розумінні бойовитості партії більшовиків, час".

Таким чином, через багато років Махно певною мірою пробачив Троцькому кривду, заподіяну "батькові".

Однак він так і не міг виправдати свого побратима Олексія Чубенка, який у 1920 році порвав з махновцями, бо в тих же спогадах жодним словом не згадав, що саме з ним здійснював небезпечний вояж у Гуляйполе.

Свого старого товариша і земляка, колишнього члена "Спілки бідних хліборобів" Чубенка Махно зустрів у Курську. Пробиратися через нейтральну зону, що розділяла кордони Радянської Росії й окупованої австро-німецькими військами України, удвох було безпечніше. Хвалькувато заявивши Чубенкові, що їде на Україну "піднімати повстання проти влади гетьмана Скоропадського", Махно швидко переконав його їхати разом. Поблизу Бєлгорода він витяг з валізи дві пари офіцерських погонів. На свій кітель начепив погони штабс-капітана, Чубенкові ж "дісталося" звання трохи нижче - прапорщика. Придбавши без перепон в офіцерській касі бєлгородського вокзалу квитки до станції Лозової, вони благополучно дісталися кінцевого пункту своєї мандрівки. Мабуть, щоб надати цій поїздці більшої романтичності і показати Махна справжнім анархістом, історик махновського руху П. Аршинов описав епізод арешту "батька" німцями, які буцімто знайшли в його багажі анархістську літературу. Насправді ж Махно, як згадував його попутник, не віз ніякої літератури і, поводячись надзвичайно обережно, в дорозі жодного разу не потрапив на очі німецьким патрулям. Лише на привокзальній площі станції Лозова, почувши звуки духового оркестру, Махно і Чубенко рішили подивитися парад гетьманської варти, але їх помітив якийсь генерал. Можна лише здогадуватись, яким був вигляд цих "вояк", якщо викликав страшенне обурення першого-ліпшого генерала. Швидко сховавшись, вони невдовзі рушили далі. Цей епізод змусив їх обережніше поводитися на території, що аж кишіла кайзерівцями та гайдамаками.

Не доїжджаючи станції Гайчур, Махно і Чубенко зіскочили з ешелону й пішки дісталися села Рождественка. Кілька тижнів Махно переховувався, переїжджаючи з одного села в інше. Він настільки захопився конспірацією, а його дядько - Сидір Передерій, у якого Махно переховувався у селі Терновка, розповідав про свого квартиранта такі нісенітниці, що селяни порахували його за шпигуна й вирішили розправитися з ним. Для цього влаштували у одного з сусідів гулянку і запросили Махна "на келих пива". Зайшовши до вітальні, він помітив, що присутні за столом молодики дивляться на гостя якось похмуро, спідлоба. Трохи далі розташувалися літні селяни, які грали в карти. Махно відмовився від запропонованої чарки, не схотів приєднатися й до картярів. Після кількох хвилин напруженої мовчанки він раптом заговорив палко і з піднесенням. Проникливі очі засвітилися вогнем. Гість докоряв терновцям за те, що у такий скрутний час, коли вороги вбивають їхніх батьків і братів, нещадно грабують, перетворюють на згарища українські села, вони сидять, марнуючи час за горілкою та картами. Чим довше говорив Махно, тим більш світлішали обличчя селян. Почулися схвальні вигуки.

Потім вони відвели Махна додому і, розповівши про свою помилку, призналися, що хотіли вбити його, а труп закопати за селом у балці. Йому показали примітивний тайник із зброєю і запевнили, що будь-якої хвилини готові йти за Махном на боротьбу з гетьмансько-німецькими карателями. З одного боку, це окрилило Нестора, сповнило впевненості в успіху селянського повстання в Гуляйполі. З іншого - він був надзвичайно збуджений і ще не позбувся переляку від щойно пережитої ситуації, адже міг поплатитися життям не від рук ворогів, а тих, від імені кого й на чий захист вирішив виступити… Усю ніч не зімкнув очей, думаючи про те, як надалі уникнути подібних випадковостей.

Махно розумів, що підтримати селянство необхідно зараз же - після жнив. Поміщики та германські власті вимагали здати врожай, зібраний на захоплених у колишніх власників землях. Але селяни, як могли, чинили опір, тому невдовзі у селах з'явилися каральні загони. Вже тоді Махно збагнув й назавжди запам'ятав, що селянинові нестерпно важко віддавати сьогодні те, що вчора ще було не його, а чужим. I що захищатиме хлібороб придбану землю, реманент, майно ще більш уперто й відчайдушно, ніж робив би це до повалення поміщицько-буржуазного ладу.

Махно перебрався до Гуляйполя і зупинився в будинку свого знайомого Микити Лютого. Кілька днів збирав інформацію про те, що відбувається в окрузі та навколишніх селах, встановлював зв'язки з місцевими анархістами, котрі перебували на нелегальному становищі. 25 липня Махно і Чубенко зустрілися з старими друзями - членами "чорної гвардії", які раніше брали активну учать у махновських "експропріаціях", - Олексієм Марченком, Олексієм та Семеном Каретниковими, Пантелеймоном та Захарієм Гусарами. Вони розповіли про те, що сталося в Гуляйполі після приходу австро-німецьких військ. Представники місцевих органів Центральної Ради - Волков, Волох, Дмитренко та інші - не лише вітали окупантів, але й організували розправу над членами Ради, ревкому, усіх тих, хто брав участь у революційних подіях. Як писав Махно у третьому томі своїх спогадів "Українська революція", що вийшли вже після його смерті, 1937 року, в Парижі, особливо лютувала єврейська рота, і він нібито доклав потім багато зусиль, щоб не допустити в Гуляйполі єврейських погромів…

Але, звичайно, найбільш вразила Махна розповідь про розправу над його братом Омельком. На війні бідолага втратив око і був сильно контужений, тому ніякої участі в революційних подіях не брав. Втім карателі заарештували його за одне лише прізвище, дружину з п'ятьма дітьми вигнали надвір, а хату спалили. Після цього австрійці вирішили розстріляти Омелька неподалік згарища. Шестеро солдатів навмисно провели його повз сім'ю, а коли діти кинулися до батька, австріяки відігнали їх багнетами. Через кілька хвилин пролунали постріли…

Омелько Махно

Першим бажанням Махна було негайно бігти й закидати австрійську комендатуру гранатами. Але згодом, трохи вгамувавшись, він поклявся жорстоко мстити окупантам, гетьманцям, поміщикам та колоністам. Саме тоді Махно зарахував до списку своїх лютих ворогів і Центральну Раду, Петлюру, Винниченка, усіх, хто боровся за самостійність України, вважаючи їх головними винуватцями німецької окупації і тих кривавих розправ, які кайзерівці чинили. До числа майбутніх жертв Махно зопалу зараховував не тільки прибічників Скоропадського - офіцерів, чиновників, поміщиків, підприємців, а й самого гетьмана.

Та, зрозуміло, це були лише нездійсненні мрії, оскільки Скоропадський і його свита перебували за сотні кілометрів від Гуляй-поля, у Києві, і їхати туди Махно, звичайно, не збирався.

Кайзерівські загарбники і гетьманська влада реставрували на Україні старі порядки: повернули землю поміщикам, підприємства - колишнім власникам. У містах і селах було встановлено кривавий окупаційний режим. До Німеччини вивозилися хліб, цукор, худоба, які силоміць відбирали у селян каральні експедиції, спалюючи при цьому хати непокірних, а інколи й цілі села.

На той час, коли Махно повернувся у рідні краї, українська земля горіла під ногами окупантів, а тисячі селян, які переховувалися по лісах та балках, були готові будь-якої хвилини піднятися на боротьбу проти ненависного ворога. Ніякі репресивні заходи не здатні були загасити полум'янародного повстання. Згідно з умовами Брестського мирного договору Радянська Росія не могла подавати необхідну, насамперед військову, допомогу українському народові. Проте на Україну все-таки надходили нелегально кошти, зброя, прибували для роботи у підпіллі досвідчені революціонери. І все ж справжніх селянських ватажків, які могли б очолити боротьбу народних мас, особливо в Катеринославській, Таврійській та Херсонській губерніях, майже не було. Це й спричинилося до швидкого зростання популярності Махна серед селянства.

Перша операція, здійснена очолюваним ним загоном, виглядала як звичайнісінький розбійний напад. Зібравши сподвижників, Махно запропонував розгромити під покровом ночі економію поміщика Резникова, четверо синів якого перебували у війську гетьмана. В результаті сім'ю Резникова було знищено, маєток спалено, а у махновців з'явилося 7 гвинтівок, 7 коней і револьвер…

Звістка про повернення Махна наполохала місцевих поміщиків та колоністів. Та водночас вона ж і врятувала від розстрілу його брата Савку та племінника Михайла, заарештованих гайдамаками.

Знаючи мстивість колишнього "гуляйпільського диктатора", гетьманські власті не наважились чинити розправу над його рідними.

З перших днів своєї діяльності Махно всіляко прагнув завоювати популярність і довір'я місцевого населення. Дізнавшись, що гуляйпільські селяни мають чимало зброї, Махно не насмілився реквізувати її, хоча міг це зробити. Натомість у ніч на 27 липня бійці його загону вчинили зухвалий напад на банк у селі Жеребець, де захопили 38 тисяч карбованців. З п'ятьма тисячами до Гуляйполя відправилась знайома Махна із завданням придбати кулемет. Невдовзі селяни доставили махновцям кулемет системи "кольт" і тисячу карбованців здачі. Цю незначну подію Махно розцінив як своєрідну підтримку земляками його дій.

Н. Махно (в центрі) серед повстанців у період боротьби з німецько-австрійськими окупантами. 1918 р.

Щоб підірвати авторитет Махна, представники гетьманських властей настирливо поширювали чутки, нібито він, прихопивши валізу з награбованими у місцевих багатіїв коштовностями, втік до Москви, придбав чудовий багатоповерховий будинок і розкошує, проводячи дні й ночі у найдорожчих ресторанах. Командування кайзерівських військ навіть видрукувало відповідну прокламацію й поширювало її серед селян. Але дезінформація дала зворотний ефект: дізнавшись, що це чистої води обман, мешканці Гуляйполя та навколишніх сіл ще більшою повагою пройнялися до Махна, котрий приїхав заради них, щоб захистити від гетьмансько-німецького свавілля.

Під час нападу на економію німця Нейфельда було захоплено бричку, на яку встановили знайдений там же кулемет. Відтоді тачанка стала символом махновщини. Тоді ж Махно разом з сімома вершниками здійснив перший 70-кілометровий рейд до Дніпра у пошуках прибічників. Він знайшов їх неподалік Гуляйполя, де діяв загін Єрмократьєва, розсіяний австрійськими військами. Махно приєднав деморалізованих повстанців до свого загону. Через день, коли він здобув перемогу над австрійцями, новачки одностайно визнали його за ватажка, а Єрмократьєв залишився в загоні рядовим бійцем. Потім він часто розповідав Махнові, що походив із збіднілого дворянського роду. Нестор не вірив цьому доти, поки Єрмократьєв у 1919 році не перекинувся на бік Денікіна, за що й був розстріляний махновцями.

У селі Дібрівці Махна повідомили про те, що в лісі діє загін матроса Ф. Щуся - у минулому активного члена "чорної гвардії". Махно негайно послав до нього своїх розвідників. Коли ж загін Щуся, обмундирований в австрійську гусарську форму, врешті-решт вишикувався на галявині, Махно подумав було, що потрапив у засідку, і віддав команду приготуватися до бою. Але назустріч повстанцям вийшов високий, кремезний чолов'яга з довгим чорним волоссям, у шапочці з гусячим пером, бархатній курточці, перепоясаній кількома ременями, зі шпорами на високих чоботях і голосно вигукнув:

- Товаришу Махно, це я - Щусь!

Поки він неквапом наближався до Махна, Каретников встиг коротко поінформувати "батька": колишній матрос Чорноморського флоту, знає французьку боротьбу, розуміється і в японському джіу-джітсу; дуже жорстокий, прямо садист, котрому нічого не варто власноручно задушити людину…

Дивлячись на Щуся, Махно подумав, що дійти спільної мови їм буде, мабуть, важкувато…

Між Щусем і Махном відбулася тривала розмова про форми й методи боротьби проти окупантів та їхніх прибічників. Перший був за те, щоб переховуватися в лісі, час від часу здійснюючи наскоки на ворога, другий настійно пропонував рушати в села й піднімати невдоволене селянство на священну війну.

Зрештою Щусь погодився і приєднався до Махна, хоча деякий час його загін діяв як самостійна бойова одиниця. Остаточно взаємовідносини двох ватажків оформилися під час бою за село Дібрівку. Сталося так, що повстанці були вибиті австро-німецькими військами, і у цій критичній ситуації Щусь, відмовившись виконувати наказ Махна наступати на село, натомість відвів свій загін з обозом у ліс. Слід сказати, що Махно проявив себе як справжній і повновладний командир повстанського війська. Він написав соратникові записку такого змісту: "Товариш Щусь, не будьте малодушним хлопчаком. Людині, яка прилучилась до ідеї революційного повстання і посіла серйозне і відповідальне місце в його передових лавах, це не личить. Це може викликати у багатьох, не тільки серед нас, але і в лавах Вашого загону недовіру до Вас як до відважного борця і керівника. Тому я, Вам не лестячи, говорю прямо і вимогливо: зараз же прибути з усіма

Вашими бійцями, які залишилися, до воріт (мається на увазі околиця села. - В. В.). Тут буде видно, що слід вжити для виходу з ситуації, що склалася. Ваш Нестор". Щусь підкорився. Махно наказав йому взяти участь у бою і доручив здійснити обхідний маневр.

Загін махновців під командуванням Ф. Щуся (в центрі) у період боротьби

з австрійсько-німецькими окупантами та гетьманцями.

Коли загін помітно збільшився, Махно заявив, що на даному етапі боротьби слід змінити тактику - перейти від індивідуального терору до рішучих масових дій проти австро-німецьких окупантів та їхніх пособників - гетьманців. Ненависть гуляйпільців до чужинців була такою великою, що, здавалося, ніяка кількість жертв не зможе задовольнити жагу їхньої помсти.

"Кров полилася, - згадував Махно, - і полилася вона під нашим прапором і під впливом нашого гасла: жити вільно і будувати нове суспільне життя на підвалинах свободи, рівності і вільної праці або вмерти у боротьбі проти тих, хто перешкоджає нам у досягненні цієї великої мети". З кожним днем Махно переконувався, що позиції його на селі міцнішають, авторитет зростає. Намагаючись підвести під цей факт якусь ідейну основу, він неодноразово стверджував, що міські революціонери ніколи не підуть на село,оскільки вони, по-перше, не знають досконало життя сільських трударів, їхніх прагнень і стремлінь, а, по-друге, набагато простіше сидіти в місті та імітувати революційну боротьбу, аніж підіймати мільйонні маси селян на повстання проти їхніх внутрішніх та зовнішніх ворогів. Водночас Махно тішив самолюбство селян, стверджуючи, що саме вони є носіями справжнього революційного духу, оскільки у робітника на першому плані не боротьба за високі ідеали, а турбота про власні економічні потреби. Щоб дістати шматок хліба, він згоден працювати і на контрреволюціонерів, тоді як селяни не схиляють голови перед катами і тисячами гинуть у в'язницях та від куль карателів.

З тих же позицій Махно виправдовував криваві розправи повстанців над поміщиками, колоністами, членами державної варти та окупантами. Людина так влаштована, міркував "батько", що йде на все, аби захистити свою оселю, поле, покос, урожай, і жорстоко розправляється з тими, хто зазіхає на це. Селянинові є що захищати, є за що жорстоко мстити ворогам, а в робітника немає нічого, йому байдуже, до чого прикласти руки, тому всі руйнування, експропріації тощо він сприймає спокійніше.

Влітку 1918 року Махно вперше почав відкрито критикувати більшовиків, стверджуючи, що вони були за утвердження влади Скоропадського на Україні, якого підтримували австро-німецькі власті. Формальним приводом для цього стали переговори радянської дипломатичної місії, очолюваної X. Г. Раковським, з представниками гетьманської адміністрації. Треба сказати, що Махно тут просто не розібрався в ситуації і проявив політичну близорукість. Це й не дивно, адже в дипломатії він практично нічого не розумів. Радянська Росія вела ці переговори згідно з умовами Брестського миру. 12 червня 1918 року X. Г. Раковський і представник Української держави С. П. Шелухін уклали попередній мирний договір. Далі переговори велися майже безрезультатно. Уряд РРФСР, не бажаючи втратити Україну й водночас не маючи змоги відкрито допомагати тим, хто боровся проти австро-німецьких військ, підтримував українських повстанців, особливо північних районів республіки. Та й червоний стяг, що з травня по жовтень майорів над готелем "Марсель" на Бібіковському бульварі, якоюсь мірою революціонізував киян. Крім цього, Раковський і Мануїльський контактували з силами, опозиційними гетьманському режимові, в тому числі й з В. Винниченком. Зволікати ці безкінечні й безрезультатні переговори далі було неможливо, тому Раковський перервав їх у жовтні 1918 року й повернувся до Москви. Таким чином радянська дипломатична місія вела політику не на підтримку Скоропадського, а скоріше на повалення його влади. Але Махно цього не розумів.

Протягом тривалого часу бійці загону Махна маскувалися під гетьманців, що давало їм змогу здійснювати несподівані напади на поміщиків і державну варту. Так до рук Махна потрапив начальник олександрівської повітової варти штабс-капітан Мазухін, котрий прийняв "батька" за свого офіцера. В Мазухіна було вилучено листа із запрошенням на іменини поміщика Миргородського. Те, що відбулося далі, докладно описав у своїх спогадах В. Білаш.

"Махно нарядився в одяг Мазухіна, Щусь - в одяг секретаря. Погони так і сяяли…

В маєтку Миргородського ми застали бал в повному розпалі. З вікна долинали напівп'яні співи.

Махно, Щусь і Лепетченко переступили поріг і оголосили господареві, що вони прибули з Мазухіним, який на хвилю затримався у дорозі. Махно відрекомендувався помічником Мазухіна, Щусь - начальником карального загону. Господар був у захваті… Коли махновці увійшли до залу, напівп'яні гості заволали: "Ура російським офіцерам!"

За довгим дубовим столом, поруч з відставним генералом, усілися наші хлопці. За цим же столом сиділи: господар, три австрійських офіцери, якийсь підполковник, двоє найближчих помічників, дами і панночки.

За прикладом господаря гості підняли келихи.

- За здоров'я господарів, офіцерів, за відродження великої Росії і вас, панове поміщики! - почав тост відставний генерал. - Хай допоможе вам бог звільнити християнську церкву від анархістів-більшовиків!

- Хай дарується вам, руські люди, успіх у спійманні бандита Махна! - проголосив один з гостей… Махно поліз до кишені за бомбою.

- Покарай його свята…

Розлючений Махно підвівся…

Генерал оторопів, гості з переляку впустили келихи…

- Я сам Махно,… буржуазні! - гучно крикнув Нестор і підняв бомбу. З шипінням вона впала в кришталеву вазу… Наші кинулися до дверей. Світло згасло. Оглушливий вибух, за ним другий, третій.

Ми стояли біля вікон, чекали, коли хто-небудь з них буде тікати. Але нікого не дочекалися… Коли освітили зал, перед очима постала така картина: полковник, захлинаючись у крові, важко дихав, господар без руки корчився у судомах, решта ж або взагалі не подавали ознак життя, чи кликали на допомогу. Наші хлопці обшукували їх, з жінок познімали коштовності, а тоді багнетами докололи тих, що залишилися живими…

Вмить хлопці відшукали випивку і закуску. Підкріпилися трохи і, захопивши найцінніше, підпалили маєток. Красиво він горів…"

Переодягнені в форму державної варти махновці перевіряли селян на вірність досить примітивним способом - звинувачуючи у підтримці бандитів і погрожуючи розправою. Бідолашні, приймаючи повстанців за гетьманців, як могли, переконували їх, що борються з бандами Махна і Щуся. Після цього махновці нещадно розправлялися із "зрадниками". Про одну з таких операцій розповів сам Махно:

"Село Гаврилівка було вже на ногах. В'їжджаючи в нього, ми говорили селянам, що ми - губернська державна варта, і тут же питання:

- Чи не проходили тут банди Махна і Щуся?

На що діставали відповідь: "Ми таких банд не знаємо і не чули". І, у свою чергу, питали нас: "А що це у напрямі Дібрівки горить і що за стрілянина лунає звідти?"

І коли ми їм пояснювали, що це ми підпалили Дібрівку за те, що вони, дібрівчани, бунтують проти нашого гетьмана і наших союзників - німців і австрійців, рятівників нашої України, то дехто з селян вигукував: "Ага, так їм і треба! Там десь і наші сини поїхали їм помститися, а то вони - ці дібрівці - організувалися, і їм нічого не зробиш". Інші ж, похнюпивши голови і тяжко зітхаючи, питали: "Та невже ж спалили усю Дібрівку?"

Після довгих пояснень ми дізналися, що селяни, які зловтішне вигукували: "Ага, так їм і треба!", були великими власниками, сини яких перебували у каральних загонах і зараз були в Дібрівці.

Тому було віддано розпорядження всі будинки цих власників спалити".

Особливо страждали від терору колоністи, заможні селяни. Щоправда, іноді на цей гачок потрапляли й палкі прихильники гетьмана. Тієї ж ночі після описаної вище розправи до Махна привезли трьох німців-колоністів. Роздратований тим, що його розбудили, "батько", не піднімаючи очей на полонених, запитав: "Ви, бандити, де були?" Найстаріший виступив наперед і, клацнувши підборами, досить голосно, неначе рапортуючи, відповів: "Ми - не бандити, ми бандитів їздимо бити". Махно одразу ж пожвавішав. Накинувши на плечі кітель офіцера державної варти, він сів за стіл і запросив сісти німців. Почалася досить дружня, на перший погляд, розмова. Перебиваючи одне одного, колоністи розровідали про те, як брали участь в облаві на бандитів Махна і Щуся, і що якби не боягузливі австрійці, то з повстанцями давно вже було б покінчено. Потім, явно перебільшуючи особистий внесок у каральну операцію, полонені, які, здавалося, перетворилися вже на гостей невідомого гетьманського офіцера, розповідали, як палили хати бунтівників.

"Все це я, згнітивши серце, вислухав,- згадував Махно, - а тоді сказав, що це добре, так тільки й можна провчити непокірних селян і примусити шанувати пана гетьмана й його закон.

Так-так! - підхопили німці-колоністи. Але коли я їм: "Дякую за ваші новини, вони для мене дуже приємні; вони, ваші новини, кажуть, як я, Махно, повинен зараз з вами вчинити" і коли я підкликав до себе Щуся і показав їм його, вони остовпіли. І потім вже, коли я сказав, що народні вбивці не повинні боятися покари - хоч би вона виявилась смертю, - німці-колоністи, певно, отямилися і заявили мені:

- Ми підемо з вами і будемо вірно служити вам.

Я особисто далі не міг питати їх. Я схопився руками за голову й, тікаючи від них, нестямно плакав.

Мене не цікавили ні їхня смерть, ні життя. Я бачив у них підлих людей і намагався більше не бачити…"

Так само підступно діяв Махно, коли селяни-багатії, які вбачали в ньому офіцера державної варти і сподівалися на захист, розповідали, де переховується загін бандита Щуся. Коли обидва отамани об'єдналися і влаштували з цього приводу на очах у переляканих на смерть куркулів гулянку, Махно, щоб у Щуся не лишилося жодного сумніву в його дружніх почуттях, наказав стратити усіх, хто скаржився на матроса-анархіста.

Успіхи окрилювали Махна. Несподіваність удару, паніка і розгубленість у стані противника приносили перемоги. Побутує думка, нібито у цей період отаман був рівним серед рівних, завжди підкорявся рішенню більшості, на загальних підставах брав участь в обговоренні бойових операцій. Звичайно, восени 1918 року він ще не був тим єдиновладним командиром, яким став пізніше, але практично з першого дня повстанського руху в Гуляйполі й волості, використовуючи колишню владу і завойований раніше авторитет, Махно був ініціатором і головним виконавцем усіх бойових операцій. Всі загони, що приєднувалися до махновців, практично потрапляли під його керівництво. Саме у цей період Махно зрозумів, що найкраще поповнювати військо за рахунок загонів, які напередодні зазнали нищівних ударів (так було з повстанцями Єрмократьєва). Деморалізовані й залякані бійці, втративши віру в попереднього ватажка, охоче підкорялися новому командиру, в якому бачили єдиного захисника. А коли ситуація стабілізувалася, щиро вірили, що саме він є їх рятівником від усіх невдач і прорахунків.

Протягом серпня 1918 року, демонструючи перед земляками свою хоробрість і войовничість, Махно кілька разів визволяв Гуляйполе від австрійців та гайдамаків. Причому щоразу удари його були настільки несподіваними і вдалими, що ворогові нічого не лишалося, як здаватися в полон або стрімголов тікати. В одному з таких боїв махновці захопили в полон 83 чоловіка, а також 27 коней, 2 кулемети та 2 вози набоїв. За розпорядженням Махна всі рядові бійці були відпущені на волю, причому кожний з них одержав 50 карбованців та пляшку горілки. З офіцерами ж, як потім розповідали гуляйпільці, Махно сів грати в карти, а коли програв, то наказав їх розстріляти, щоб не підривали його престиж серед простого люду… Адже на той час його бойові заслуги було вшановано почесним званням "батька" з усіма відповідними наслідками - беззастережним підкоренням, величезним авторитетом і загальною любов'ю.

Трапилося це під час одного з боїв з австрійцями. Окупанти вибили повстанців з Дібрівки і, щоб помститися, спалили майже 900 селянських хат. Махно, Щусь та інші партизани й селяни, які втекли, сховалися в Дібрівському лісі, що багато років служив їм надійним пристановищем. До карателів прибула допомога, і вони, оточивши з усіх боків ліс, вирішили раз і назавжди покінчити з повстанцями. Чотири дні сиділи ті у пастці, не знаходячи виходу з ситуації, що склалася. Закінчувалися мізерні запаси їжі, а разом з ними згасали й останні надії на порятунок. І от у цей надкритичний момент Махно застосував вдалий тактичний маневр, за допомогою якого загону вдалося не лише вирватися з оточення, а й розгромити батальйон австрійців. Звістка про цю операцію блискавично рознеслася по всьому півдню України.

Махновці захопили таку кількість зброї, що її вистачило практично для всіх бажаючих стати до лав месників. Після цього загін Махна значно зріс. Селяни наочно переконалися, що "германця" можна бити, причому успішно.

Махно дещо інакше виклав історію присвоєння йому титулу "батька". За його словами, наприкінці вересня 1918 року австрійці і загони державної варти оточили загін в Дібрівському лісі, однак, не наважуючись заглиблюватись у лісові хащі, відкрили ураганний артилерійський вогонь. Махно з допомогою колишнього прапорщика Петренка вивів людей з-під обстрілу і несподіваним ударом визволив село. Наступ підтримали місцеві жителі, озброєні вилами, сокирами, кілками тощо. Дібрівчани зустрічали свого визволителя як героя. Сам Махно писав про це так:

"Настав вечір 1 жовтня. З незвичайним піднесенням я провів селянський мітинг, після якого наші ряди поповнилися удвоє.

З тих пір з села Дібрівки слова "батько Махно" передавались від уст до уст самими селянами. Звідси селяни, селянки, їх діти слово "батько" передавали з неочікуваною для мене самого повагою і любов'ю в усі села і селища країни. Воно ж підхоплювалося й всіма загонами. З тих пip довелось підписуватись на всіх відозвах і офіційних паперах замість Махно - батько Махно.

- Чи добре це? - задавав я іноді собі це питання. Але відповіді на нього не знаходив.

Мої друзі умовили мене, що так звикли називати мене в народі. Це заспокоїло мене".

Щоб помститись німцям-колоністам за спалену Дібрівку, Махно наказав знищити колонію Червоний кут. Але її мешканці, маючи зброю і спеціально обладнані бункери, дали належну відсіч партизанам. Тому, щоб не ризикувати бійцями, "батько" велів запалити усі будинки. Невдовзі колонія палала разом з її захисниками, які засіли у погрібниках, на горищах. Час від часу лунали вибухи прихованих в оселях набоїв і навіть снарядів.

Воюючи з колоністами та поміщиками, які під охороною австро-німецьких військ повернулися у свої колишні маєтки, Махно зіткнувся з проблемою, яку не знав, як і вирішити. Повертаючи селянам поміщицькі маєтки, млини, маслоробки, реманент тощо, він помітив, що ті бояться брати їх у своє розпорядження і вимагають знищувати, щоб не дісталося взагалі нікому. На запитання "батька", чи не шкода нищити добро, селяни дружньо відповідали: "Спочатку треба прогнати ворога, добути волю, а все зруйноване заново відбудуємо".

Махно вирішив винищити в Гуляйпільському районі усіх поміщиків разом з їх охороною, щоб назавжди ліквідувати саму можливість повернення колишніх хазяїв у свої помістя. "Чистка" околиць Гуляйполя супроводжувалась масовим знищенням представників панівних класів та їх посіпак. "Смерть! Смерть! - постійно вимагав від своїх повстанців і селян Махно. - Смерть за смерть кожного революціонера, смерть за кожну згвалтовану селянку повинна вражати кожного німецького і австрійського солдата та офіцера, гетьманського вартового чи куркульського сина, який сам зі зброєю в руках або наймав інших боротися проти революції".

Під гарячу руку повстанців нерідко попадали й попи, які намагалися вгамувати селян, припинити криваву вакханалію. Вони оголошувалися прибічниками і захисниками контрреволюціонерів і знищувалися. Махно навіть заохочував розправу над священнослужителями: по-перше, ліквідовувалися люди, які впродовж років впливали на уми й серця сільського населення, а отже, складали конкуренцію "батькові" у боротьбі за селянство; по-друге, мужик, котрий убивав попа, ставав вільним від своєрідного морального гальма, позбавлявся споконвічного страху перед Божим судом і після цього міг виконати вже будь-який кривавий наказ "в ім'я революції".

Махно викликав панічний страх не стільки в окупантів, скільки в прибічників гетьманської влади. Чутки про його жорстокість ходили найнеймовірніші. Управляючий канцелярією катеринославського губернського старости Уласс і його помічник Тименов щоденно приймали поміщиків, німців-колоністів, священників, старост, простих обивателів, які з жахом в очах і тремтінням у голосі розповідали про пережите, побачене, а ще більше - про почуте. Управляючий намагався записувати прикмети "отамана розбійників". Виходив досить неприємний портрет: маленький чоловічок на кривих ногах, у чорних окулярах (в нього були настільки божевільні очі, що селяни ще на початку революції попросили одягти чорні окуляри, бо його погляд викликав жах). Багато томів з докладними описами злочинів махновців склали представники гетьманської адміністрації.

…На станції Гуляйполе юрмилися біженці - поміщики з сім'ями, купці, фабрикати, колоністи, збиті з пантелику інтелігенти. Усі ці люди жадали одного - якнайшвидше залишити махновський район. Раптом серед строкатої товпи пасажирів з'явився робітник у чорних окулярах, який вільно прогулювався пероном серед австрійських офіцерів та чинів державної варти. Багато хто впізнав "батька", але видати не наважився. Наступного дня Махно з'явився на станції у вбранні сільської баби і, лузкаючи насіння, вештався по залах очікування. Зрозуміло, це не було виявом його нереалізованих акторських здібностей. Тут містився австрійський штаб, і Махно сам вирішив розвідати ситуацію і плани окупантів.

Загалом же розвідників та інформаторів у нього було вдосталь у кожному населеному пункті. Перебуваючи в будь-якому селі регіону, він міг не турбуватися, що ворог захопить його зненацька. Селянські застави у разі небезпеки відразу ж повідомляли про неї штаб повстанців. З розвідниками свого загону Махно був небагатослівний. Посилаючи когось на завдання, дружньо поплескував по плечу і чи то жартома, чи всерйоз говорив:

- Якщо не дізнаєшся - уб'ю.

Розвідник практично завжди діставав необхідні відомості.

У Олександрівську зібралися втікачі з усіх районів, охоплених махновським рухом. Вони вимагали від властей рішучих дій, але ті лише безсило розводили руками. 14 листопада 1918 року міський голова Дмитренко разом з повітовим старостою Клюшниковим, головою спілки домовласників Чайкою, заступником голови земської управи Матвєєвим та іншими представниками олександрівських властей вирішили просити захисту в Києві. Хтось у відчаї запропонував надіслати телеграму на три адреси - головнокомандуючому німецькими військами на Україні, голові Ради Міністрів та Всеукраїнському з'їздові хліборобів. Усі присутні підтримали цю ідею, і через годину в столицю полетіло таке послання: "Увесь повіт захоплений зграями розбійника Махна. Ріжуть, по-звірячому мордують. Населення повіту панічно тікає, переповнюючи місто, якому загрожує така ж доля. Допомоги нізвідки немає. Всі зусилля місцевої адміністрації, громадських організацій не приводять до бажаних результатів через відсутність на місцях військової сили. Агітація (Махна. - В. В.) має успіх, зважаючи на географічне розташування міста і повіту. Вкрай необхідна негайна присилка крупних військових сил усіх родів зброї". Під телеграмою поставили підписи усі "батьки міста", їх було стільки, що перелік посад і прізвищ зайняв майже стільки місця, скільки й сам текст.

У ті дні повідомлення такого роду та прохання вгамувати селян надходили до уряду Української держави нескінченним потоком. Проте голова Ради Міністрів усе ж знайшов час прочитати телеграму з Олександрівська і, підкресливши слова "зграями розбійника Махна", наклав резолюцію: "Копію надіслати МВС, просити надати допомогу".

На Україні в період гетьманщини і австро-німецької окупації діяло багато повстанських загонів. Державною вартою і кайзерівським командуванням вони іменувалися не інакше, як банди, і, як правило, властям було невідомо, хто їх очолював. Багато повстанських командирів приховували своє ім'я, просто боячись помсти з боку ворога, розправи з рідними та близькими, а то й односельчанами. Махно ж, будучи людиною безмірно честолюбною, надзвичайно хвалькуватою і такою, що скуштувала смак селянського проводиря у 1917 році, робив усе, щоб його ім'я не сходило з вуст як селян, так і ворогів. Нерідко він посилав різного роду ультиматуми властям, підписуючи їх своїм справжнім ім'ям. Були випадки, коли, зв'язуючись з вищими чинами державної варти, він представлявся: "Я батько Махно". Гетьманці боялися мстивого ватажка повстанців і, захоплюючи не раз Гуляйполе, не чіпали його рідних. Коли до їх рук потрапив брат Махна Савка, то разом з іншими повстанцями їх відправили до Олександрівська і посадили до в'язниці.

"Батько" був, насамперед, найавторитетнішим серед партизанських командирів. "Хоча стиль боротьби Махна нагадував методи інших селянських ватажків, - констатував американський історик П. Кенез, - він був більш сміливим, більш винахідливим за них. Використовуючи елемент раптовості, його загін з'являвся там, де його найменше чекали, а потім так блискавично зникав, що противник не встигав отямитись. Махно завоював любов і повагу з боку селян. Про нього складали легенди. Селяни вірили в те, що він уce чисто знає, і в те, що він непереможний".

Впевнений у своїх силах, Махно по телефону зв'язався з комендантом Олександрівська і в ультимативній формі зажадав звільнити арештованих, погрожуючи, що інакше повстанці розпочнуть наступ на повітовий центр і самі визволять товаришів. Комендант відповів, що в'язниця не в його підпорядкуванні і він нічого зробити не може. Махно цим задовольнився, оскільки думав, що комендант взагалі розмовляти з ним не захоче, а той навіть ніби вибачався перед "батьком" за те, що йому не під силу виконати його вимогу…

У вересні 1918 року загін Махна нараховував півтори тисячі повстанців, з яких лише четверта частина мала зброю. Вони й склали основну бойову одиницю, решта ж селян перебувала у резерві, щоб за першим закликом прийти на допомогу "батькові".

Тоді ж для керівництва революційним селянством було створено Штаб повстанських військ у складі Н. Махна, С. Каретникова та О. Марченка. Ф. Щусь і С. Лютий стали особистими ад'ютантами "батька", що прирівнювалося до високої командної посади.

Якщо влітку 1918 року в Гуляйпільському повіті існував один лише загін Махна, то на півдні - в Бердянському, Маріупольському, Мелітопольському та Юзівському повітах - діяли загони під проводом Білаша, Удовиченка, Хоменка, Гончаренка та інших селянських ватажків. Невдовзі під керівництвом В. Ф. Білаша вони були об'єднані в новоспасівський загін, який з боями пробився через щільні австрійські гарнізони до Царекостянтинівки. Тут він злився з військом Махна, значно примноживши його боєздатність. В особі Білаша, талановитої людини, до того ж дуже здібної до військової справи, "батько" дістав надійного сподвижника, в майбутньому начальника штабу, вмілого виконавця багатьох бойових планів.

Махно дещо змінив тактику боротьби. Головною його метою стало не знищення ворогів, як раніше, а досягнення перемоги над ними. Він видав наказ, згідно з яким жоден німець-колоніст, поміщик, офіцер варти не міг бути розстріляний ні повстанцями, ні селянами без "батьківського" на те "благословення". На кожен захоплений маєток, колонію, хутір накладалася контрибуція, у селян вилучалися коні, причому в тих, хто мав більше п'яти, безкоштовно. Крім того, сільське населення зобов'язане було надавати повстанцям тачанки, зброю, продовольство тощо. Селянство стійко переносило всі ці труднощі, сподіваючись на скоріше визволення від експлуатації з боку своїх смертельних ворогів - поміщиків, що повернулися разом з німцями і гетьманською владою.

Махно розумів: рано чи пізно австро-німецькі війська будуть вигнані з України, та й режим Скоропадського невдовзі зазнає краху, а на зміну їм прийдуть нові вороги селянства. Тому, коли в районі Приазов'я з'явилися війська Краснова і загони Добровольчої армії, "батько" закликав повстанців готуватись до боротьби з ними.

Нестор Махно - командир повстанського загону в період боротьби з гетьманом і німецько-австрійською окупацією. 1918 р.

Успіхи окриляли Махна і його соратників. З глухих сіл вони перенесли бойові дії ближче до великих залізничних станцій, де концентрувалися значні сили австро-німецьких військ, ешелони із зброєю, боєприпасами, різним майном. Однак окупанти давали належну відсіч повстанцям. Дошкульних втрат зазнали махновці у листопаді 1918 року на станції Синельникове. При спробі захопити поїзд на станції Новогупалівці німці і гетьманці розбили кінну розвідку. Під Махном був убитий кінь, і серед населення повіту швидко поширилась чутка про смерть "батька". Кілька офіцерів були представлені до нагород за ліквідацію "невловимого розбійника". Місцеві власті зробили спробу розпочати переговори, але невдовзі, на превеликий для них жаль, дізналися, що Махно живий і ще з більшим запалом і енергією продовжує свою справу. З кожним днем він наганяв дедалі більший жах на обивателів. 16 листопада розпочалася страшенна паніка у Катеринославі. Хтось пустив чутку, що махновська банда - за 12 верст від міста. Гетьманські війська підняли на ноги державну варту й гайдамаків, вжили всіх заходів для захисту губернського центру. Два дні Катеринослав трясло, мов у лихоманці. "Махновські вершники на Казанській вулиці!" - волав який інтелігент, несучись на фаетоні. І за хвилину центр міста пустішав… Згодом, трохи заспокоївшись, мешканці Катеринослава залишали свої домівки і знову з'являлися на вулицях міста. Але на них чекала чергова приголомшуюча новина: Махно зі своїми бандитами захопив вокзал. Публіка знову розбігалася, торговці зачиняли лавки, двірники - залізні ворота, мешканці будинків, які стояли вздовж вулиць, - віконниці… З великими труднощами міським властям вдалося заспокоїти городян, але державна варта і війська залишалися напоготові.

Разом з окупантами на Україну прийшли січові стрільці - легіон у складі австрійських військ, сформований з українців, що мешкали в Галичині. Вони дислокувалися в Олександрівському повіті. Бійці та командири УСС прагнули підтримувати добрі стосунки з місцевим населенням, навіть намагалися проводити певну культурно-освітню роботу.

Усуси навіть відмовилися проводити каральну акцію в селі Добровеличківці, чим викликали величезне невдоволення австрійського командування.

Січові стрільці цікавилися Махном. Один з їхніх командирів, Роман Купчицький, згадував: "Між назвищами ватажків повстанських груп дедалі частіше й частіше виринало дивовижне: Батько Махно. Одні казали, що він звичайний собі головоріз, каторжник, що зібрав довкруг себе таку ж саму чесну компанію і нападає на всіх, у кого можна чим-небудь поживитися. Другі говорили, що він народний учитель, засланий за політику в Сибір, тепер вернувся і б'ється з ідеї. Сам він за переконанням анархіст і не визнає ніякої влади на Україні, байдуже, яка і чия вона. Треті впевняли, що він за фахом лікар і більшовик".

Що з стосується "батька", то він не шукав ніяких контактів з галичанами, не вважав їх своїми співвітчизниками і ставився до них, може, трохи краще, ніж до австріяків. Якось у полон до нього потрапило кілька січовиків, які заговорили вишуканою українською мовою. Махно наказав відпустити їх. Але попередив: якщо будуть боротися проти селян і робітників, то революційні повстанці вважатимуть їх своїми ворогами й нещадно каратимуть.

Восени 1918 року австро-німецьке командування кинуло проти повстанців значні сили. Загін Махна, неспроможний чинити серйозний опір регулярним частинам, кілька разів був оточений, дивом уникнувши повного розгрому.

Заради справедливості слід сказати, що Махно у той період не завжди був упевнений у собі як воєначальник. Часто охоплювали його сумніви. Адже, повторимо, він не служив в армії і не знав елементарних основ військової справи. Хоча командування свого часу гуляйпільською "чорною гвардією" й давало йому певні підстави сподіватися, що з подібного роду "військом" він справиться…

Правою рукою Махна в усіх сутичках з австро-німецькими окупантами був Щусь. Поруч з ним "батько" почувався впевнено, бо знав, що може покластися на колишнього матроса в будь-якій ситуації, вірив, що той не підведе. Без Щуся Махно починав панікувати. Так, 15 листопада 1918 року під час бою поблизу села Тимировка повстанці зазнали поразки, їх несподівано атакував загін мадяр. Це була дисциплінована, добре навчена частина, яка влучним вогнем змусила махновців стрімголов тікати за село.

- Учіться, учіться, синки, у цих відважних стрільців, як треба брати села у ворога!… - кричав на ходу своїм бійцям "батько"…

Мадяри вбили багатьох повстанців, поранили Щуся, Каретникова й самого "батька". Паніка була настільки великою, а ситуація безвихідною, що деякі повстанці, щоб не потрапити в полон, почали стрілятися. Поруч з Махном застрелився партизан Лазаренко. "Батько" підхопив його револьвер і, побачивши, що зник його найближчий помічник Щусь, а решта бійців розбігається хто куди, буквально заціпенів на місці. Він з жахом спостерігав, як наближаються з багнетами наперевіс вороги. Це був кінець. І в цю останню хвилину, коли до скроні вже було приставлено револьвер і залишилося тільки натиснути курок, з-за повороту раптом вилетіла тачанка, і перебинтований Щусь, стріляючи на ходу по мадярах, встиг підібрати Махна і відвезти в безпечне місце…

У тому кровопролитному бою з 350 бійців загинуло 170, а решта на чолі з Махном та його тодішньою дружиною, дібрівською телефоністкою Тіною, втекла у степ. Повстанці звинувачували "батька" у загибелі загону, але він не падав духом. Адже хвиля селянських виступів зростала з кожним днем, і у будь-якому селі можна було одразу вдвічі, а то й утричі збільшити чисельність війська.

Поки Махно воював у рідному повіті, розширюючи сфери впливу, далеко за його межами відбувалися події, які згодом певною мірою вплинули на дальшу долю "батька" й навіть докорінно змінили її.

У листопаді 1918 року в Німеччині перемогла революція. 13 листопада ВЦВК і Раднарком РСФРР аналювали Брестський мирний договір, що дало змогу Радянській Росії відкрито подати українському народові суттєву допомогу у боротьбі проти австро-німецьких окупантів. З цією метою 17 листопада Реввійськрада Республіки у відповідальності з вказівками В. І. Леніна створила спеціальну групу військ курського напряму на чолі з В. О. Антоновим-Овсієнком. Основу її становили дві українські повстанські дивізії, сформовані в нейтральній зоні ще у вересні.

Отже, частина повстанських сил, які діяли, в основному, на півночі республіки, набагато раніше від махновців почала перетворюватися на регулярне військо.

20 листопада Тимчасовий робітничо-селянський уряд України звернувся до українського народу з маніфестом про повалення гетьмана і відновлення влади робітників та селян.

У цей же час, скориставшись крахом кайзерівських окупантів, активізували діяльність українські націоналістичні партії та рухи, які також брали участь у боротьбі проти іноземних загарбників і гетьманського режиму. 14 листопада вони створили Директорію на чолі з В. К. Винниченком і С. В. Петлюрою.

Махно поставився до Директорії однозначно негативно, як до контрреволюційної організації. Він вважав її спадкоємницею Центральної Ради, котра запросила на Україну австро-німецькі війська, а отже, й збиралася поневолити трудящих, ліквідувати революційні завоювання, реставрувати старі порядки.

Крім того, "батько" боявся, що прихід до влади Директорії заспокоїть селянство і воно почне залишати повстанське військо.

Тож, коли в листопаді 1918 року у селі Алєєво на сході місцеві вчителі з запалом розповідали про створення Директорії на чолі з Винниченком, Махно лише мовчки сидів, кусаючи губи, і з деяким подивом дивився на збуджений натовп. Раптом один з ораторів звернувся до нього:

- Яку позицію ви, батько Махно, із своїми революційно-повстанськими силами займете по відношенню до Української Директорії, на чолі якої, як вам тепер відомо, стала людина, що заслуговує не тільки на повагу, але й на довіру трудового народу?

Махно від несподіванки розгубився. На нього дивилися сотні селян і повстанців, для яких його думка мала вирішальне значення у визначенні відношення до нового уряду. Ковтаючи слова і запинаючись, він невпевнено почав говорити:

- Українським трудівникам мало коли щастило в історії їх боротьби. За їхніми спинами майже завжди діяли васали - якщо не польської шляхти, то російських царів, які зраджували їх. Я, певна річ, не знаю Винниченка особисто, але я знаю, що він соціаліст, причому соціаліст, який брав і бере участь у житті та боротьбі трудящих. Він мав і має соціалістичну віру, пафос відчуття і дії. Принаймні, я так зрозумів Винниченка. Однак, що стосується політичного довір'я до нього, то до цього ще далеко. Особливо зараз, коли трудовий народ, звільнившись від політичного рабства, прагне до корінної перебудови соціального життя, а багато хто з винниченків вели його зовсім до інших берегів… Я точно не обізнаний про те, яку роль грав Винниченко в справі укладення Українською Центральною Радою союзу з німецькими й австрійськими царями, союзу, що привів на Україну проти революції шістсоттисячну армію свідомих і несвідомих убивць, які шматують і топчуть ось уже близько шести-восьми місяців тіло української революції, які знищили вже десятки тисяч селян та робітників і продовжують вбивати по цей день…

Чим довше Махно говорив, тим більш розпалювався. Ніяковість як рукою зняло, і він під схвальні вигуки присутніх в голосом продовжував:

- Але я знаю, що Петлюра, військовий міністр колишньої Української Центральної Ради, під час нашестя цих орд на Україну йшов у авангарді з гайдамацькими бандами дико розправляючись з кожним революційно мислячим селянином і робітником. І я знаю, що тепер Винниченко рука об руку з цим самим Петлюрою створює на Україні новий уряд. Де ж - я вас, товариші, запитаю, - в революційних українських селах і містах знайдуться серед трударів такі дурні, які б повірили в "соціалізм" цього петлюрівсько-винниченківського українського уряду або "Української Директорії", як вона себе величає?…

Аудиторія схвально загула, і Махно уже відверто заявив:

- Ось чому я не думаю, що революційно-повстанський рух під моїм керівництвом не зможе знайти спільну мову з цією Українською Директорією…

А далі "батько", по суті, закликав селянство до боротьби з новою владою на Україні.

- Української Директорії ми визнавати не будемо, і - стискаючи кулаки, кричав він. - І якщо перед лицем більш небезпечних контрреволюційних сил на Україні ми і не будемо зараз вести збройну боротьбу проти Директорії, то ми будемо дні і ночі недосипати, будемо самим серйозним чином готуватися до цієї боротьби проти Директорії.

27 листопада повстанське військо вступило в Гуляйполе: Нестор був в ореолі переможця. Ще й, до того ж, на нього чекала приємна звістка: брата Савку та ще кількох соратників випущено з Олександрівської в'язниці.

Через два дні Махно видав наказ, яким оголосив початок загального походу проти буржуазії. Цікаво, що у цьому документі "він" називав себе лівим есером. Тоді ж було створено військово-революційний штаб у складі Махна (командуючого військом), Білаша (начштабу), лівого комуніста Херсонського, лівого есера Миргородського та анархіста Горєва. Склад штабу переконливо свідчив про те, що у той час Махно не орієнтувався на жодну з існуючих партій, а, навпаки, прагнув використати їх боротьбу для зміцнення своїх позицій і досягнення своїх цілей.

У листопаді 1918 року преса відводила Махнові цілі полоси. Так, катеринославська газета "Приднепровский край" опублікувала величезну статтю "Походження Махна". Розповідаючи про минуле грізного селянського ватажка, вона повідомляла, що про Махна вперше заговорили ще у 1905 році, коли він на чолі банди анархістів робив грабіжницькі наскоки на економії Олександрівського повіту, за що й був засуджений на 20 років каторги. Повернувшись до Гуляйполя під час правління Корейського, колишній бандитський отаман народним комісаром освіти, а пізніше наркомом військових справ. З 13 жовтня 1918 року, повідомляла газета, Махно розпочав боротьбу проти австрійців. Кореспондент детально описав криваві злочини бандитів, особливо в період 10 по 15 листопада. Махновці забили кілька десятків колоністів, волосних писарів, заможних селян, євреїв. Багатьох з них власноручно розстріляв Махно. За цей час "батько" зі своїми повстанцями пограбували кілька поїздів і повернулися до Гуляйполя, везучи за собою 200 підвод різного майна.

25 листопада Махно підписав відозву Гуляипільського військово-революційного штабу до населення, у якій наказав під страхом розстрілу припинити пияцтво і гульки. Судячи з повідомлень преси, "батька" з цього дня ніби підмінили. Того ж дня повстанці захопили залізничні станції Пологи і Новокарлівку, відібравши у касира виручку. Але гроші собі не взяли, а, оформивши відповідний документ про конфіскацію 55 580 карбованців 96 копійок, почали чекати "батька". Тоді ж було "до особливого розпорядження" затримано пасажирські поїзди, що їхали з Бердянська. Але Махно, який прибув наступного дня, здивував усіх: він дав вказівку всі гроші повернути касиру і поновити рух пасажирських поїздів, до того ж заявив, що більше не втручатиметься у роботу залізниці.

Листопад-грудень 1918 року були відзначені найбільшими воєнними успіхами махновців. На той час окупанти припинили вже активну боротьбу проти повстанців і лише відбивали їхні напади.

Дізнавшись від розвідників, що на одній із колій стоїть німецький ешелон з награбованим добром, "батько" розпорядився сформувати з кількох товарних вагонів поїзд. Розмістивши в них повстанців, він вскочив у кабіну машиніста, наказав під'їхати до ешелону і зупинитися поруч з ним. Німецькі вартові не звернули на новоприбулий поїзд ніякої уваги. Скориставшись з цього, махновці обеззброїли їх і зненацька захопили ешелон. Частину здобутих трофеїв роздали місцевому населенню, а основну масу доставили в Гуляйполе. Німецьких солдат Махно наказав відпустити, видавши на вагон по три гвинтівки.

- Їдьте додому робити революцію, - побажав "батько" кайзерівцям.

У першій декаді грудня махновці без бою зайняли Пологи, Чапліне, Волноваху, згодом - Царекостянтинівку.

У цей період Директорія шукала союзу з Антантою, і, щоби виправдати перед громадськістю свої дії, преса не шкодувала чорної фарби, описуючи кривавий розгул махновщини на півдні України, запевняючи обивателя, що ліквідувати "вбивцю, якого не бачив світ", спроможні лише війська Антанти. Так, 27 листопада катеринославська газета "Слово" відверто писала: "Щоденно до нас у редакцію приходять люди з божевільними очима, з тремтінням у голосі - біженці з тих місць та з інших повітів губернії. Вони розповідають про те, що бачили і пережили, і питають: "Чому ніхто на застосовує ніяких заходів для викоренення цієї кривавої пугачовщини? Де у вас тут влада? Хто влада?" І ось ми те ж саме питаємо: де у нас влада? хто у нас влада?

Ця пугачовщина почалася тоді, коли губернська гетьманська влада була самостійною, коли до її послуг були ще не революціонізовані німецькі сили. Нічого ця влада не зробила не тому, що не могла, а тому, що не хотіла, від недбальства й лінощів.

Пугачовщина розростається й набирає неймовірних розмірів не лише в повітах, а й у містах, уже при новій демократичній владі. Чому ж демократична влада нічого не вживає проти махновщини? Чому не хотять використати німецьку силу, що продовжує залишатися тут? Її слід застосувати для встановлення порядку.

Але якщо цього не можуть ні гетьманська, ні демократична влада, то хто ж це зробить? Очевидно, це можуть здійснити лише союзники. То ж не дорікайте тим, хто з неприхованою радістю чекає союзників, бо їм немає на кого більше сподіватись".

Судячи з спогадів В. Винниченка, керівники Директорії не мали чіткого уявлення про Махна і кінцеву мету його боротьби. "Неможливо з певністю сказати нічого, - писав голова Директорії, - навіть про таку відому постать у повстанському рухові, як Махно. З оповідань одних - він ідейний анархіст, свідомий українець, з романтичним устроєм свого війська, на зразок запорозького; з оповідань других - це просто бандит, безпринципний, антиукраїнець".

Враховуючи досить високу боєздатність армії "батька", "головний отаман" військ Директорії Петлюра розпочав з ним переговори про спільні дії. 15 грудня було підписано угоду, згідно з якою Петлюра мав забезпечувати його зброєю, боєприпасами, продовольством, а Махно дозволив проводити мобілізацію селян Гуляйпільського повіту до армії Директорії. Однак цей альянс існував лише кілька днів, надалі Махно вів активну боротьбу з петлюрівцями, її хід у 20-х числах грудня 1918 року детально описав у автобіографічному романі "Третя рота" учасник тих подій відомий український поет Володимир Сосюра.

У грудні робітники та селяни Катеринославщини активізували боротьбу проти петлюрівців, які намагалися поширити владу Директорії на всю губернію. Значна ж частина губернії перебувала під контролем повстанців, діями переважної більшості яких керував губвійськревком, створений більшовицьким комітетом.

У той час Катеринослав неначе уособлював собою політичну карту України. Район Чечелівки був у руках більшовиків, територію від вокзалу до пошти контролювали петлюрівці, а в центральній частині дислокувалися війська 8-го білогвардійського корпусу. Крім того, у місті знаходились німецькі частини, які оголосили нейтралітет. Невдовзі петлюрівці активізували свої дії і захопили Катеринослав, вигнавши звідти війська політичних противників.

Катеринославська організація КП(б)У поставила за мету визволити місто від військ Директорії, але сил у більшовиків бракувало, тому вони звернулися по допомогу до Махна, який перебував поблизу губернського центру. "Батько" погодився, оскільки плекав надію дістати у катеринославських арсеналах зброю, боєприпаси, а також продовольство. До того ж йому було запропоновано, очевидно, з тактичних міркувань, посаду головнокомандуючого. Це можна пояснити тим, що за тих умов більшовики не мали можливості забезпечити нормальне життя такого великого промислового центру, як Катеринослав, що неминуче підірвало б їх авторитет у масах. Тож розв'язання цих життєво необхідних завдань було покладено на Махна. Та й серед членів обкому КП(б)У не було особи, яка б користувалася такою популярністю, як "батько".

Але перед тим як обійняти посаду головнокомандуючого, Махно зажадав від більшовиків публічного вибачення за те, що їх преса називала його особисто і повстанців бандитами. Катеринославська газета "Звезда" надрукувала відповідь, у якій говорилося: "Ми називали Вас "бандитом", оскільки Ви не приєднали Вашу діяльність до загальнореволюційного руху. Далі в газеті сказано лише про "бандитську популярність", але не безпосередньо про Вас, як про бандита. Вважаємо, що вибачатися нам ні в чому". Махно задовольнився таким поясненням.

А тим часом по Катеринославу гуляли чутки, одна жахливіша за іншу. Обивателі говорили про наближення махновців до міста, що "батько" вимагає від петлюрівців впустити його військо лише на три дні в Катеринослав, щоб установити анархо-комуністичний лад і відібрати усе в багатих і віддати бідним…

Увечері 26 грудня до Нижньодніпровська, де були зосереджені повстанські війська, прибув сам "батько" зі своїм загоном - 100 кавалеристів на чолі зі Щусем і 400 піхотинців під командуванням Калашникова з 6 кулеметами. О 22-й годині розпочалася нарада командного складу частин, що мали брати участь у наступі на Катеринослав. Всю ніч тривало обговорення майбутніх бойових дій. Найбільшу турботу повстанців викликала значна кількість сил противника - близько 40 тисяч піхоти, понад 250 кулеметів, 3 легких батареї, 3 бронепоїзди, 2 автоброньовики і т. п. Стало також відомо, що командир однієї з петлюрівських батарей, Мартиненко, заявив про перехід на бік повстанців. Зваживши всі ці обставини, командири повстанських загонів вирішили наступати на місто. Велику надію вони покладали і на селянство навколишніх місцевостей, яке вважали своїм надійним резервом.

О 4.30 ранку 27 грудня нараду було оголошено закритою. Махно пішов відпочивати, доручивши здійснення плану захоплення вокзалу загонові під командуванням Тесленка.

Наступ вирішили розпочати о шостій ранку. Найнебезпечнішою ділянкою вважався міст через Дніпро, який охороняли кулеметники. Тому повстанці застосували тут військову хитрість: попереду пустили товарний поїзд без машиніста, який складався з порожніх вагонів, а за ним повільно рухався бронепоїзд, де причаїлася група бійців, озброєних гранатами й кулеметами. Петлюрівська охорона безперешкодно пропустила товарняк, здивовано вдивляючись в розкриті двері порожніх вагонів. У цей час десант з бронепоїзда, що йшов слідом, закидав вартових гранатами і відкрив ураганний вогонь по артилерійських позиціях петлюрівців. На пероні почалася жахлива паніка. Миттєво поширилася чутка, що на місто наступає Махно на чолі 5-тисячного війська. Як тільки повстанці з'явилися на вокзалі, батарея Мартиненка підняла білий прапор і перейшла на їхній бік.

Після захоплення мосту і вокзалу до міста прибув ешелон махновської піхоти під командуванням Калашникова. Однак, замість того щоб продовжувати наступ і закріплювати досягнутий успіх, вони кинулися до залишеної петлюрівцями зброї і почали вантажити гвинтівки, кулемети й боєприпаси у вагони. Здійсненню розробленого плану загрожував провал. Між тим повстанські загони, залишивши станцію на махновців, рушили в глиб міста. Почалися запеклі вуличні бої. Але головнокомандуючий не поспішив до місця бою, на кілька годин кинувши війська напризволяще. Лише о 9-й ранку Махно прибув на вокзал. Йому одразу ж доповіли, що повстанці, які звикли вести бойові дії лише на відкритій місцевості, раз у раз потрапляють у влаштовані ворогом пастки. Причаївшись у будинках, на горищах і в підвалах, петлюрівці пропускали їх уперед, а тоді розстрілювали у спину. Проти повстанців виступили офіцери, юнкери, гімназисти. Бій точився буквально за кожний будинок, за кожний квартал. Серед наступаючих з'явилося багато поранених.

У цій ситуації Махно не знайшов нічого кращого, ніж відкрити ураганний вогонь по місту із захоплених гармат. Він сам, по-дитячому захопившись, стріляв з гармати. Неясно, куди саме цілив "батько", але чимало будинків дістали пробоїни. У будинок духовної семінарії, наприклад, потрапило 18 снарядів. Гармата була не закріплена і після кожного пострілу під збуджені вигуки головнокомандуючого відкочувалася далеко назад. Втім Махно, який не мав елементарного уявлення про прийоми артилерійської стрільби, вважав це нормальним явищем…

Трохи оговтавшись, петлюрівці перейши у контрнаступ і потіснили повстанські війська. 28 грудня Махно приступив до реалізації своєї головної мети. Він наказав вантажити гармати і спорядження, а практично - все, що потрапляло під руки, - в ешелони і відправляти до Гуляйполя. Трофейну зброю одержали й гуляйпільські селяни.

29 грудня військово-революційний комітет Катеринославської губернії призначив 11 комісарів, на яких покладалося завдання відновлення нормального життя у місті. Комітет затвердив Махна головнокомандуючим радянської революційної робітничо-селянської армії Катеринославського району.

В понеділок 30 грудня місто вже повністю контролювалося повстанцями. Протягом усієї "громадянської війни в місті", як назвали цей період катеринославські обивателі, махновці займалися розбоєм. Під приводом пошуків петлюрівців та їх спільників, що стріляли з вікон будинків, вони вдиралися до квартир і безжалісно їх грабували. Махновці відмовилися від пропозиції ревкому забезпечувати їх усім необхідним, висунувши гасло "Від кожного - за здібностями, кожному - за потребою".

Здібності ж махновців, як влучно підмітив анархіст Рощин, виявлялися у великих потребах, їхні безчинства викликали численні нарікання катеринославців.

Махно, який ще кілька днів назад у відповідь на скарги своїх "хлопців" про те, що вони легко вдягнені, заявляв: "Переодягнетесь в місті", 31 грудня змушений був випустити відозву, в якій говорилося:

"При зайнятті міста Катеринослава славними партизанськими революційними військами у багатьох частинах міста посилилися грабунки, розбій і насильства. Твориться ця вакханалія в силу певних соціальних причин (або це чорне діло коїться контрреволюційними елементами з метою провокації). В усякому разі, це робиться ім'ям славних партизанів-махновців, що борються за незалежність, щасливе життя всього пролетаріату і трудового селянства.

Щоб запобігти цьому розгулові паскудства, що чинять безчесні люди, які ганьблять всіх чесних революціонерів, незадоволені світлими завоюваннями революційного народу, я ім'ям партизанів усіх полків оголошую, що всілякі грабунки, розбої чи насильства ні в якому разі допускатись не будуть у даний момент моєї відповідальності перед революцією і будуть мною припинятися у корені. Кожен злочинець, який вчинив злочин взагалі і, особливо, під ім'ям махновців або інших революційних загонів, що творять революцію під розумінням відновлення радянського ладу, буде нещадно розстрілюватися, про що оголошую всім громадянам, закликаючи їх також боротися з цим злом, підриваючим в корені не тільки завоювання революції, але і взагалі життя чесного трудівника.

Головнокомандуючий батько Махно".

Але цей документ практично не вплинув на мародерів, які розцінили його так: "Грабуй, але на очі батькові не потрапляй". Цим принципом махновці керувалися аж до свого остаточного розгрому в 1921 році. Щоправда, у ряді випадків "батько" привселюдно особисто розстрілював мародерів, грабіжників і гвалтівників, які потрапляли йому під гарячу руку, чим примножував свій моральний капітал і зміцнював популярність захисника селянських мас.

Члени ревкому робили спроби перешкодити вивезенню до Гуляйполя зброї і награбованого майна, але вжити суворих заходів не наважилися. Вже тоді Махно зрозумів, що в умовах громадянської війни, в якій брало участь багато сторін, мало хто ризикне вести боротьбу з його військом. Поступово у "батька" міцніла впевненість у вседозволеності й безкарності.

Між тим впертий опір петлюрівців у Катеринославі означав, що вони сподівались на якусь допомогу. Однак головнокомандуючий не звернув на це ніякої уваги. Замість переслідування ворога і його остаточного розгрому Махно почав вимагати однакового представництва у ревкомі більшовиків, махновців та есерів, з якими уклав союз. Робив це виключно для задоволення власних амбіцій, бо знав, що не сьогодні-завтра повернеться зі своїм військом до Гуляйполя.

В цілому ж звиклий вже до легких перемог Нестор вирішив, що справу зроблено. Коли йому доповіли, що петлюрівці концентрують свої сили неподалік міста і до них йде підмога з Верхньодніпровська, Махно заявив, "що вони духу нашого бояться, ніхто не прийде", і не вжив для оборони Катеринослава ніяких заходів.

Розгул махновщини змусив ревком утримувати свої повстанські загони поза містом, щоб не піддавати їх згубному впливу. Це значно ослабило сили захисників Катеринослава. І коли 31 грудня петлюрівські війська під командуванням Самокиша перейшли у наступ, вони легко розгромили махновців і революційні загони. Кинувши своє військо, головнокомандуючий разом із Щусем утікли за Дніпро.

Мешканців Катеринослава такий перебіг подій не здивував. Вони швидко знайшли просте пояснення. У місті поширилася плітка про те, що начебто у молоді роки Махно вбив свого брата, за що був засуджений на довічну каторгу. Вийшовши після революції з ув'язнення і ставши ватажком банди головорізів, він вирішив помститися своїм суддям. Для цього на кілька днів захопив Катеринослав і розстріляв прокурора окружного суду Авер'янова, який виступав обвинувачем на суді про братовбивство. Після цих розповідей, яким багато хто вірив, фігура Махна виглядала в очах обивателей ще більш кривавою і зловісною.

Бої за Катеринослав переконливо довели, що Махно здатний застосовувати лише тактику партизанських дій і не вміє керувати великими об'єднаними силами, успішно вирішувати воєнно-стратегічні та оперативні питання. До того ж він так і не зумів впровадити сувору дисципліну, хоч інколи й пробував це робити.

Розгром під Катеринославом гнітюче вплинув на Махна. Всю вину за це він вирішив звалити на більшовиків. На станції Синельникове Махно захопив штабний поїзд і всю дорогу, як свідчив пізніше провідник, "лаяв більшовиків і говорив, що треба до біса порозганяти всі більшовицькі штаби, тоді повстанці будуть з нами". Можливо, тоді "батько" вперше (хоча й досить сумбурно) висловив ідею, яку часто намагався згодом втілити в життя в ході громадянської війни будь-яким чином (насамперед за допомогою демагогічних розпатякувань про революційну боротьбу махновців, а також різноманітних обіцянок) залучати на свій бік червоноармійські загони.

Водночас Махно зробив певні висновки з того, що трапилося. Зокрема, зрозумів, що в умовах протиборства двох великих сил найкраще залишатися самостійною "третьою силою". Наприклад, ставши на бік більшовиків, що відповідало тоді інтересам переважної більшості селянства, можна було диктувати свої умови й проводити незалежну політитку, оскільки в обстановці жорстокої боротьби з контрреволюцією у останніх не вистачить сил, щоб його приборкати.

5 січня 1919 року Махно повернувся до Гуляйполя із загоном, що налічував 200 чоловік. На запитання Чубенка, де решта бійців, "батько" крізь зуби процідив: "У Дніпрі"

Репутація Махна серед повстанців дещо похитнулася, йому потрібна була нова перемога, щоб підняти бойовий дух свого війська. Якраз на той час надійшло повідомлення, що жителі німецької колонії Блюменталь виступили проти махновців. "Батько" вирішив негайно розправитися з бунтівниками і 9 січня розпочав наступ на колоністів. Але ті вчасно підготувалися до оборони і відбили напад. Зазнавши чергової поразки, Махно розлютився і влаштував на станції Ореховській криваву розправу над кількома місцевими жителями, оголошеними "розвідниками з колонії Блюменталь".

З перших днів існування махновщини їй була властива невиправдана жорстокість, а іноді навіть вандалізм. Надмірна хитрість Махна часто-густо приводила до невиправданих розправ над ні в чому не винними жителями. Махно посилено укорінював у своєму оточенні культ страху. Страх, вважав він, робить людину піддатливішою і покірливішою, обережнішою, зрештою, допомагає їй вижити в екстремальних умовах.

Однак низькі моральні якості, одверто садистські нахили багатьох підручних Махна часом викликали шалений гнів "батька". Намагаючись припинити криваву вакханалію, він хапався за зброю, щоб розправитися з підлеглими, але був змушений охолоджувати свій запал, коли якийсь командир нагадував йому про криваві розправи, учасником яких був сам Махно. Так, одного разу "батько" наказав Щусю зібрати контрибуцію з колоністів, котрі мешкали на околицях Гуляйполя, в розмірі 50 тисяч карбованців. Одержавши необхідну суму, Щусь без будь-яких підстав розстріляв 8 чоловік. Через деякий час криваву акцію було повторено. В результаті Щусь приніс Махнові сто тисяч і чотирнадцять пар чобіт, знятих з убитих. "Батько" розлютився, але Щусь спокійно нагадав йому конкретний випадок - спалення живцем у паровозній топці священика.

У повсякденному житті Махно поводився зі своїми командирами, як з прислугою. Будучи напідпитку чи розгніваним, міг будь-кого з них вдарити, образити, хлюпнути в обличчя самогоном чи стьобнути нагайкою. Люди, котрі фізично були значно сильнішими за нього і могли легко урезонити "батька", коли той напивався до нестями, терпіли його знущання й образи тільки тому, що щиро вважали талановитим воєначальником. Махно, зазначав В. Білаш, "мав як особистість великий вплив у нашому колі. Особливо цінили його як адміністратора, його повстанці боялися і корилися, а це в армії дуже важливо і корисно".

Найулюбленішою для Махна формою спілкування з народом були селянські весілля. "Махно, - згадував П. Аршинов, - завжди знаходив з півгодини-годину часу, щоб побувати на селянському весіллі, куди молоді запрошували його за 2-3 тижні. З селянами він підтримував колишні мужицькі стосунки, був уважним до них і жив загалом тим же простим життям, що й вони". Справді, Махно ділив з односельцями і радість, і горе. Коли окупанти спалили його будинок, а потім, висадивши в повітря стіни, зрівняли оселю із землею, "батько" жив, як і решта погорільців. "У даний момент, - писала газета "Известия", - сім'я Махна знайшла притулок у тісній хаті старшого брата. Махно міг би реквізувати найкращий будинок у багатому Гуляйполі для своєї сім'ї. Але він цього не робить, не бажаючи, щоб хто-небудь мав право сказати, що він використав владу для власного зиску".

Та, звичайно, всього цього було замало, щоб протягом тривалого часу виглядати в очах селянських мас героєм, невтомним борцем за народне щастя. Добре розуміючи це, Махно нерідко відібране у багатіїв майно роздавав бідним, а згодом привчив селян до того, що вони регулярно одержували залишки від воєнних трофеїв махновців, беручи участь у пограбуванні захоплених міст, поміщицьких маєтків, пасажирських поїздів, військових ешелонів тощо.

Партизанські армії на Україні, зазначив М. О. Скрипник, об'єднувала не стільки військова дисципліна, скільки особиста симпатія до своїх командирів, до того чи іншого "батька". Тому велика популярність серед селянства дала можливість Махнові створити найбільш численну й найсильнішу повстанську армію.

Наприкінці 1918 - на початку 1919 року махновщина не вкладалася у звичні для того часу рамки класової боротьби. Тому різні партії прагнули бачити в ній відображення якогось історичного явища, характерного для минулих століть. Наприклад, О. М. Коллонтай проводила паралель між махновщиною і запорозькими козаками; українські боротьбисти схильні були порівнювати махновський рух з пугачовщиною.

Справді, махновщина була генетично пов'язана з українським козацтвом, однак Махно узяв на озброєння від своїх славних предків лише ідеї високої любові до особистої свободи, мужність, молодецтво, заразливу веселість й неповторний гумор, готовність бути оборонцями порівняно невеликого Гуляйпільського району. Про незалежність же й суверенітет всієї Уквін не думав, і взагалі національні питання його не цікавили. Це пояснюється, насамперед, багатонаціональним складом населення півдня України, де махновці користувалися великою підтримкою селянства. Перебуваючи у зеніті слави й успіхів, "батько" мріяв створити на півдні власну державу "Махновію", можливо, беручи за зразок Січ. Намагаючись знайти аналоги своєму рухові, Махно спочатку вбачав його коріння у запорожців, але, почавши боротьбу з гетьманом, а потім з отаманом Петлюрою, які також шукали свої витоки в українському козацтві, дедалі частіше став говорити про селянські війни, мріяв про те, щоб стати в один ряд з такими ватажками селянських мас, як Разін і Пугачов.

На початку січня 1919 року, коли військо Махна зазнало кількох відчутних невдач на полі бою, "батько" був змушений серйозно замислитися над тим, як захистити Гуляйпільський район не лише від петлюрівців, а й від білогвардійців, які розпочали наступ на півдні України. Тоді він не знав і навіть не підозрював про існування барона Нолькена. А той цікавився і збирав відомості про селянського "батька". Почав він цю скрупульозну роботу ще тоді, коли Махно воював з австро-німецько-угорськими загарбниками та гайдамаками, але особливо пильно став придивлятися до Махна наприкінці 1918 року, коли між повстанцями і білогвардійцями почали виникати збройні сутички. Барон, який був представником Добровольчої армії при союзному командуванні в Криму, розумів, що коли почнеться наступ Денікіна на Україну, то першим з ким доведеться схрестити зброю, буде Махно. 22 грудня 1918 року Нолькену доповіли, що з Керчі в Бердянськ направлено артилерію для посилення частин, які ведуть сутички з махновцями, а наступного дня барон з задоволенням дізнався, що Махно зазнав поразки від німецьких колоністів. З січня 1919 року він зробив запис: "Документально встановлено зв'язок Махна з більшовиками", маючи, очевидно, на увазі участь "батька" в штурмі Катеринослава.

У цей період на Україні відбувалися важливі події. 1 січня повстали робітники Харкова, які наступного дня при підтримці військ, що підійшли з півночі, відновили в місті радянську владу. До Харкова переїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

4 січня 1919 року на базі Групи військ курського напряму було створено Український фронт під командуванням В. О. Антонова-Овсієнка. Перед ним постало завдання: розгромити війська Директорії на Україні і, якщо буде така потреба, спробувати відбити наступ збройних сил Антанти, які розпочали інтервенцію на півдні України.

Після визволення Харкова новостворена Група військ харківського напряму діяла на південному сході, а Група військ, якою командував П. Ю. Дибенко, наступала на Катеринослав - Лозову.

Події на півдні викликали велике занепокоєння селянства, яке розуміло, що з приходом білогвардійців будуть відновлені дореволюційні порядки, зокрема земля знову перейде до поміщиків. Тому районний з'їзд, який відбувся 23 січня 1919 року v селі Велика Михайлівка, відбиваючи волю переважної більшості селян, закликав підтримувати Махна, оголосив петлюрівщину та білогвардійщину головною небезпекою і прийняв рішення повернути з армій Петлюри і Май-Маєвського своїх земляків, які були силоміць мобілізовані на фронт. Було вирішено також створити місцеву Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. Всім військам, які брали участь у бойових діях на Україні, пропонувалося об'єднатися під гаслом "Усі на шлях революції за владу трудового народу". До Гуляйпільського району рвалися білогвардійці. Вони наступали з трьох сторін: з боку Волновахи, Великого Токмака та Орехова. "Батько" воював на два фронти: і з петлюрівцями, і з білогвардійцями. Йому доповіли, що Куриленко вступив у переговори з отаманом 1-го Хортицького українського куреня Чайковським і настійно просить артилерію і кулемети, щоб обеззброїти петлюрівців. Але стурбований наступом Добровольчої армії Махно не захотів вплутуватися у цю аферу. Він дав вказівку Петренкові взяти Гришино, що той і зробив, а Каретникову - оволодіти станцією Синельниково. Тут махновці захопили великі трофеї - 280 тисяч патронів. Однак загін Каретникова змушений був залишити станцію і йти на допомогу Гуляйполю, на яке наступали білогвардійці.

У цей скрутний час Махно зібрав командирів на нараду. Вони одразу ж помітили, що обличчя їх проводиря потемніло й змарніло, повіки почервоніли від безсоння, він дуже збуджений і щохвилини готовий зірватися на крик. Та все ж таки "батько" зумів угамувати нерви і виклав свій план: чинити належний опір "контрі", щоб затримати білогвардійців якомога далі від Гуляйполя до приходу червоних військ, а якщо вдасться, то змусити ворога звернути вліво та вправо - подалі від їх району. Було ухвалено провести мобілізацію селян.

Коли командири роз'їхалися, Махно і Чубенко вийшли на шлях, яким рухалися на Пологи махновські загони. Картина була невтішною. Відлига переварила землю на суцільну непролазну кашу, коні вибивалися із сил, піхота пленталась, ледь пересуваючи ноги. На Чубенка це справило гнітюче враження. Махно, навпаки, якось пожвавішав.

- Отак і кадети пересуваються, по версті за день. Тільки їм ще тяжче, адже офіцери звикли до панського комфорту, а чеченці та інші бусурмани взагалі холоду і снігу бояться, - весело підморгнув він. - Поки дійдуть сюди, то й воювати не буде ні сил, ні охоти.

- З такою швидкістю, - погодився Чубенко, - вони не скоро тут з'являться.

Розмову перервав телефоніст, який, вискочивши з хати, невідомо кому прокричав: "Пологи викликають!"

Чубенко побіг до телефону, а Махно повільно поплентався за ним, підгилюючи поперед себе грудку криги…

Коли "батько" увійшов до приміщення, Чубенко був блідий як стіна і мовчав, міцно притискуючи телефонну трубку до вуха.

- Що там? - стиха запитав Махно.

Чубенко відповів чомусь пошепки:

- У Пологах білі. Поручик Малиновський вимагає негайно здати Гуляйполе.

- Що?! - диким голосом прокричав Махно, вириваючи трубку з тремтячих рук свого ад'ютанта.

"Батько" відповів білогвардійському офіцерові набагато колоритніше, ніж запорозькі козаки турецькому султанові. Він настільки розпалився і розійшовся, що з хати повискакували усі штабні працівники - потрапивши під гарячу руку "батьківського" гніву, можна було і з життям розпрощатися…

Махно негайно послав Чубенка на станцію Гуляйполе для організації оборони і наказав розібрати залізницю, засипавши її шістьма вагонами піску, що стояли в тупику. Невдовзі від Чубенка прискакав посланець і повідомив, що на станцію розпочали наступ 500 козаків при підтримці 300 піхотинців, і Чубенкові нічого не залишалося, як майже без бою здати станцію і відійти на 18 верст північніше до станції Гайчур.

До ранку лютував "батько", пробігавши добрий десяток верст по просторій селянській світлиці і клянучи усіх, кого тільки можна, але найбільш - білогвардійських генералів та офіцерів. Вгамувався він так же раптово, як і впав у гнів.

Десь опівночі йому доповіли, що війська Дибенка зайняли Синельникове. Підбігши до пошарпаної карти, що лежала на краю стола, Махно ткнув пальцем в "Гуляйполе" та "Пологи", а потім в "Синельникове" та "Гришине". Проте і без карти він знав, що білі все ж таки ближче до Гуляйполя, ніж червоні, але надія на врятування зажевріла…

- Триматися до останнього патрона, - віддав він наказ, - і ні на крок вперед не пускати білогвардійців.

У цей час Чубенко на чолі 500 повстанців повів наступ на станцію Гуляйполе. Невдовзі туди ж рушив із своїм загоном Махно. Після нетривалого, але жаркого бою махновці одержали перемогу. Поки повстанці переслідували відступаючого ворога, "батько" встиг послати гінця до Гришина з наказом Петренку йти на захист Гуляйполя. А Чубенкові прямо-таки по-спартанськи наказав:

- Гайда до Синельникова!

Той з півслова зрозумів завдання. Наступного дня він вже сидів у вагоні Дибенка і розповідав про Махна, про його військо, яке нараховує до 4 тисяч бійців, про боротьбу махновців з петлюрівцями, білогвардійцями та їхніми прихильниками серед колоністів, про скрутне становище з боєприпасами і зброєю… Дибенко без особливих вагань виділив для махновського війська 500 тисяч патронів, бронепоїзд і пообіцяв невдовзі направити на допомогу гуляйпільцям 3-й Павлоградський полк.

Коли Чубенко повернувся до Гуляйполя з цими втішними новинами, Махно відразу ж наказав наступати на Пологи. "Батько" виявив у цьому бою неабияку особисту мужність і відвагу. По коліно в снігу він йшов у перших лавах наступаючих, підбадьорюючи їх жартами і міцними словечками, особливо тоді, коли шквальний кулеметний вогонь змушував повстанців падати в липку, перемішану з почорнілим снігом грязюку. Пологи були здобуті гуляйпільцями. Махно прямо-таки сяяв. Особливо його радувало те, що білогвардійці не встигли захопити з собою бронепоїзд, який став здобиччю махновців. "Батько" довго ходив навколо металевого велетня, час від часу повторюючи:

- Ось тепер можна і Дибенка запросити. Буде що йому показати…

У січні 1919 року Махно пережив особисту трагедію. Одного разу, коли його не було в Гуляйполі, в село увірвались білокозаки. Вони пронеслись головною вулицею, шукаючи хату Махна. Троє під'їхало до оселі старшого брата - 52-річного Карпа.

- Де Махно?

- Я - Карпо Іванович Махно, - спокійно відповів, виходячи з хати, літній чоловік.

Карпо Махно

У присутності жінки і дев'ятьох дітей білокозаки почали бити його нагайками. Потім, зв'язавши, босоніж погнали по снігу до балки, де продовжили екзекуцію, вимагаючи сказати, де повстанці і які їхні плани. Так нічого і не дізнавшись, вони наказали своїй жертві йти вперед. Махно пройшов з десяток кроків, коли раптом пролунав залп. Кулі пролетіли над головою, але він втратив свідомість. Білокозаки спалили хату Карпа, залишивши на вулиці багатодітну сім'ю. Того ж дня від побоїв він помер. Нестор тяжко переніс втрату старшого брата, адже, як і Омелько, той загинув по суті, через нього. Вклонившись могилі Карпа, він поклявся відомстити ворогам за люту смерть невинної людини.

У тій важкій ситуації, що склалася в результаті наступу контрреволюційних сил на півдні, Махно прийняв єдино правильне рішення - стати союзником радянської влади. Та й для нечисленних на півдні радянських військ залучення армії Махна до боротьби проти об'єднаних сил внутрішньої та зовнішньої контрреволюції також було великим успіхом, адже селянська армія зростала дуже швидко. Якщо в листопаді 1918 року вона налічувала 8 тисяч чоловік, в грудні - 10 тисяч, то до лютого 1919 року збільшилася вже до 50 тисяч чоловік.

КОМБРИГ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ

Повстанська армія увійшла до складу радянських військ на таких умовах: внутрішній розпорядок лишається незмінним; до її складу включаються комісари, призначені командуванням Червоної Армії; махновські частини підпорядковуються вищому командуванню лише в оперативному відношенні і не передислоковуються з свого району; одержують військове спорядження і утримання нарівні з червоноармійськими частинами; за ними залишається попередня назва "революційна повстанська армія" і зберігаються чорні прапори.

До речі, елементи партизанщини були притаманні не лише армії Махна, а практично всім повстанським загонам, що діяли на Україні. Тому В. І. Ленін, направляючи в середині січня 1919 року на Україну X. Г. Раковського, який мав очолити Раднарком УСРР, одним з головних завдань ставив ліквідацію у військах пережитків партизанщини і створення міцної, дисциплінованої Червоної Армії.

На момент вступу армії Махна до складу радянських військ Український уряд здійснив ряд заходів, спрямованих на створення регулярних збройних сил республіки. Так, на засіданні його 27 грудня 1918 року було прийнято постанову про створення Червоної Армії України, а 28 лютого - відповідний декрет, згідно з яким Червона Армія створювалась як армія диктатури пролетаріату і формувалася за принципом загальної військової повинності. Для керівництва військовим будівництвом у республіці на базі військового відділу Тимчасового робітничо-селянського уряду України було створено Народний комісаріат у військових справах на чолі з М. І. Подвойським і В. І. Межлауком.

На початку лютого армія Махна пліч-о-пліч з радянськими частинами вела успішні бойові дії проти контрреволюційних сил. 6 лютого Бюро друку України повідомило, що червоні війська під командуванням П. Ю. Дибенка ведуть жорстокі бої з козаками-чеченцями, в результаті яких захоплено багато зброї і полонених. Особливо наголошувалося на тому, що "відзначився в боях колишній вождь повстанських загонів, тепер командир бригади Махно". Після вдало проведеної операції проти денікінців у районі села Царекостянтинівка повстанці захопили багато зерна і відправили його в Москву та Петроград. "Гуляйпільське революційне селянство, а також селянство всіх прилеглих областей, командний склад і повстанські селянські загони… Гуляйпільський Раддеп, революційний польовий штаб Махна, - зазначалося в ухваленому з цього приводу документі, - 90 вагонів борошна, що ми маємо як здобич у бою з добровольчими бандитами, як військову здобич, піднесли в дар московським, петроградським революційним селянам і робітникам. Повстанські селяни названого району і всі їх ватажки протягують свою товариську руку і вітають своїх революційних товаришів".

Йдучи на союз з радянською владою, Махно знав, що вона заарештувала й віддала під суд його колишнього соратника й суперницю Марусю Никифорову. Після того як влітку 1918 року він залишив її загін й сам вирушив до Москви, Никифорову заарештували в Саратові чекісти, її перевезли до Москви й посадили до Бутирської в'язниці, спогади про яку були ще свіжі у "батька". У глибини душі він із задоволенням сприйняв цю звістку, оскільки недолюблював високомірну й істеричну жінку, з якою мусив ділити владу в Олександрівському повіті. Махно вважав справедливим, щоб анархістка, яка майже 10 років жила за кордоном, у той час як він потерпав у тюремних казематах, хоч трохи побула в його становищі…

Никифорову спершу хотіли виправдати, але коли за справу взявся Г. Пятаков, котрий добре знав стан справ на Україні, її визнали винною у тому, що, виступаючи "під маскою заступника пролетаріату", не рахувалася з місцевою радянською владою і перешкоджала її нормальному функціонуванню. Щоправда, У Никифорової знайшовся й заступник в особі В.О.Антонова-Овсієнка. 21 та 23 січня 1919 року, розглянувши справу, Московський революційний трибунал визнав Никифорову винною в дискредитації радянської влади, невиконанні наказів місцевих органів і проведенні масових незаконних реквізицій та відвертих грабунків. У той же час трибунал, враховуючи революційні заслуги, виправдав її, заборонивши протягом 6 місяців займати відповідальні посади. Махно здогадався, що Никифорова повернеться на південь, але тепер вона не складала йому ніякої конкуренції.

Водночас цей та інші процеси, зокрема над П. Дибенком посіяли у душі "батька" деякі сумніви щодо стабільності відношення радянської влади до тих, хто її підтримує і бореться на її боці. Ці побоювання Махно висловить пізніше Дибенкові, і вони таки справдяться.

Існує думка, і це підтверджують деякі джерела, насамперед матеріали тогочасної преси, що радянська влада спочатку дуже лояльно ставилася до Махна і його війська, однак згодом, по мірі того як він підпадав під вплив анархістів, а бригада перетворювалася фактично на банду, нібито різко змінила ставлення на негативне. Насправді ж це не так. ЦК КП(б)У і уряд республіки, виконуючи вказівку Леніна про рішучу боротьбу з махновщиною, відразу ж повели наступ на неї. 1 лютого, заслухавши питання про становище в Катеринославі, Президія ЦК КП(б)У запропонувала ліквідувати рештки махновщини як ударну силу партизанщини. Правда, це було зафіксовано в секретних документах, і про справжнє відношення партії і уряду до Махна і його повстанців знало дуже вузьке коло керівних діячів. Тому центральна преса позитивно оцінювала дії Махна. Перша публікація на цю тему з'явилася 9 лютого в "Известиях". Через п'ять днів "Правда" надрукувала статтю Ю. Гавена "О батьке Махно и махновщине". У ці ж дні в Гуляйполе виїхав кореспондент Бюро друку України. Повернувшись 15 лютого до Харкова, він склав звіт про відрядження, в якому, зокрема, говорилося: "Штаб Махна розташований у містечку X (Катеринослав.губ.) в 6-7 верстах від залізниці. Дістався я до штабу досить пізно - годині о 9 вечора. Було вже темно, але в штабі кипіла гарячкова військова робота: уміло і швидко поновлювався телефонний і телеграфний зв'язок з місцями, які за добу до того були залишені "добровольцями", весь час приїжджали з фронту вершники з різними донесеннями.

Скрізь зброя різноманітного виду і різних систем: шаблі, гвинтівки, револьвери, бомби. Вигляд у всіх надзвичайно войовничий. Мене цікавив сам Махно, якому я привіз газети, що і стали безпосереднім приводом для побачення з ним, тому що махновці мають велику потребу в них.

Через півгодини я побачив невисокого брюнета з довгим волоссям, красиво відкинутим назад, з поголеним, дуже енергійним обличчям, досить рухливим, і, очевидно, повним енергії і сили.

З розмови з Махном я дізнався, що загони його реорганізовані і об'єднані в одну бригаду, яка розділяється на полки і роти. Бойові припаси і спорядження частково становлять військову здобич, яку відняли у білогвардійців, а частково доставляються Радянським урядом.

На другий день я з газетами побував на передових позиціях, де побачив різношерстну селянську масу, передові ланки якої займають залізничну лінію, лежачи прямо на снігу, незважаючи на пекельну завірюху і погане взуття. Спостерігається хороша дисципліна і глибоко вороже ставлення до бандитизму, який майже викорінено. Організовані махновці добре озброєні. Коні, реквізовані у місцевих поміщиків, ситі і витривалі.

Про хоробрість махновців, про їх стійке небажання відступати перед "добровольцями" та іншими білогвардійськими наймитами і особливо про надзвичайне вміння махновських навідників, які неодноразово розбивали влучним вогнем броньовики "добровольців", розповідають самі "добровольці", як передають жителі залишених "добровольцями" місцевостей.

Ставлення населення до махновців дружнє, як до захисників і визволителів від білогвардійських наймитів, які, як розповідають жителі, тероризують населення зайнятих ними місцевостей, проводять жахливе насильство…

У селах і містечках після виходу білогвардійців на базарах зразу ж з'являється багато їстивних продуктів, які віддають махновцям за безцінь або ж даром.

За це махновці платять жителям тією ж монетою: відняті у "добровольців" гроші, награбовані у жителів, роздають селянській бідності і цією первісною широкою і дикою "добродійністю" воскрешають у пам'яті діяння волзької вольниці Степана Разіна.

Пригнічені добровольчими бандами селяни, звичайно, підтримують махновців як своїх захисників від білогвардійського та іноземного ярма, і ця підтримка дає махновському руху відому життєвість".

Зовсім іншої думки про Махна і його військо були члени вищої військової інспекції, яку Наркомвійськ України направив до "батька" одразу після входження його до складу 1-ї чевроноармійської дивізії. На їхню думку, суворої дисципліни в загонах не дотримувалися, належного зв'язку між ними не було, не вистачало комуністів для розгортання партійної роботи, до якої Махно ставився з іронією…

У січні 1919 року більшість членів уряду України виступила проти перебування на посаді його голови Пятакова. Єдиної думки щодо нової кандидатури не було. Питання про керівництво урядом мала вирішувати Москва й особисто Ленін. Зрештою направили на Україну болгарина X. Г. Раковського. Водночас виникла "криза головнокомандуючого": коли деякі члени ЦК КП(б)У і уряду зажадали замінити командуючого Українським фронтом Антонова-Овсієнка М. Л. Рухимовичем. І хоча після вступу Раковського на посаду голови уряду ситуація нормалізувалася, Махно та його оточення різко виступили проти "призначенців", проти келейного вирішення таких важливих питань без участі найширших мас трудящих. Це особливо красномовно показали районні з'їзди селян і повстанців і насамперед II з'їзд, що проходив у Гуляйполі. Відкрився він 12 лютого співом "Марсельєзи". Від імені повстанців 245 делегатів від 35 волостей вітав сам Махно. На цьому "форумі повстанства" були вперше проголошені антирадянські гасла, пролунав заклик до боротьби проти комуністів. З'їзд розпочався доповіддю представника махновської делегації Лаврова, який їздив на початку року до Харкова на зустріч із членами Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Комісари, заявив доповідач, відмовилися зустрічатися з ними й направили до члена апарату, який познайомив махновців із складом призначеного "згори" уряду, де немає селян і робітників, зате є колишні генерали й чиновники, що "записалися в більшовики". Доповідач закликав делегатів не визнавати ніяких урядів, крім обраного селянами загальним голосуванням з числа своїх представників.

Пристрасті розпалилися ще більше, коли Махно закликав повстанців боротися проти монополізації Рад комуністами, проти "партійного ярма більшовиків над трудовим народом", переслідувань радянською владою анархістів. Закінчив він свій виступ такими словами: "Якщо товариші більшовики йдуть з Великоросії на Україну допомогти нам у тяжкій боротьбі з контрреволюцією, ми повинні сказати їм: "Ласкаво просимо, дорогі друзі!" Але якщо вони йдуть сюди з метою монополізації України, ми скажемо їм: "Геть руки!" Ми самі вміємо підняти на висоту звільнення трудового селянства, самі зуміємо влаштувати собі нове життя - де не буде панів, рабів, гнобителів і гноблених".

Виступи Махна завжди привертали увагу селян, бо, як зазначав сучасник, "їх можна назвати навіть захоплюючими завдяки вкладеному в них темпераменту і порівняно гарній формі викладу". Інший констатував, що Махно говорить різко, нескладно, то знижуючи, то підвищуючи голос, повторяючи за кожною фразою, складеною з 5-10 слів, сповнене гніву: "І тільки!"

15 лютого переважною більшістю голосів з'їзд ухвалив рішення про проведення обов'язкової військової мобілізації серед селянства району. Тоді ж було сформовано вищий орган влади в Гуляйпільському районі - революційно-військову раду, почесним головою якої обрали Махна.

Рятуючи за вольницю і безвладдя, Махно водночас розумів, що боєзданість армії значною мірою залежить від її організаційної структури. При цьому найефективнішою і найбільш прогресивною він вважав структуру Червоної Армії. Революційно-повстанська армія багато в чому наслідувала РСЧА: дивізії складалися з 3 бригад, бригади - з 3 полків, полки - з 3 батальйонів і т. д.

21 лютого 1919 року з частин Групи харківського напряму, що перебували під командуванням Дибенка, Григор'єва і Махна, була створена Перша Задніпровська Українська дивізія, її начальником призначили Дибенка, командиром 3-ї бригади - Махна.

Бригада складалася з двох полків - 7-го (командир - Калашников, політком - Карпенко) та 8-го (відповідно Куриленко та Конєв). Начальником штабу став Озеров, а комісаром - Петров. Командири були добре знайомі Махнові, начштабу - менше. Озеров був професійним військовим, виходцем з кубанських козаків. Кілька разів поранений, з вщент розтрощеною кистю, він ухитрявся носити в руці нагайку і стьобав нею наліво й направо махновців, марно прагнучи навести у війську "батька" належну дисципліну. Озеров називав себе лівим есером, але в політиці розбирався дуже слабо.

Через кілька днів до Пологів прибув Дибенко. На площі перед будинком, де розмістився штаб повстанців, зупинився відкритий автомобіль, з якого вийшли троє у військовому. Відійшовши подалі від вікна, щоб часом не помітили, "батько" спостерігав за Дибенком. Він "вирахував" його безпомилково: високий, широкоплечий, засмаглий, з чорною бородою і великими вусами - типовий моряк. Дибенко зупинився перед штабом, дивлячись, як здалося Махнові, прямо на те вікно, з-за якого спостерігав за ним "батько"… Натягнувши папаху і на ходу застібаючи ґудзики своєї шкіряної куртки, Махно вискочив на ганок, а потім швидко збіг до гостя. Дибенко був на голову вищий, його чорні очі дивилися на селянського проводиря зверху вниз. Потиснувши міцно руку Махнові, він заговорив гучним басом, з пафосом і піднесенням:

- Товаришу Махно, ви призначені командиром третьої бригади революційної радянської Першої Задніпровської дивізії, яку я маю честь очолювати і яка здобула ряд блискучих перемог над ненависними ворогами трудового народу…

У штабі Дибенко на карті показав місцезнаходження військ дивізії, висвітлив загальну ситуацію на фронті. Під час обіду розповідав про штурм Зимового палацу, про те як воював з німцями під Нарвою, де революційні війська зазнали поразки. Підхопивши цю тему, Махно сказав, що спочатку гуляйпільці теж були розбиті окупантами, але потім відплатили австріякам, німцям та гетьманцям сповна, під їх ногами земля буквально горіла. Різними кумедними епізодами доповняли цю розмову Куриленко, Щусь, Чубенко та інші махновські командири.

"Батько" дуже радів новому призначенню і пишався званням комбрига. Якось у вузькому колі заявив: "Хіба думав я, що командуватиму бригадою, не пробувши й дня на військовій службі, а теперь ось командир бригади…"

П. Ю. Дибенко і Н. І. Махно. 1919 р.

Наявність махновських частин у складі Червоної Армії була, звичайно, аномальним явищем. На одному фронті, пліч-о-пліч билися з ворогом два військових з'єднання, які, по суті, завжди по-різному сприймали своє головне призначення; якщо командування першого вимагало від особового складу дотримання суворої дисципліни, закликало мужньо, не шкодуючи життя, боротися в ім'я великих ідей революції, то у махновській бригаді й мови не було про такий військовий порядок, навпаки, серед бійців культивувалися вседозволеність, прищеплювалися зневага до законної влади, непідлеглість особистих інтересів колективним. За цих умов нестійкі й несвідомі елементи, природно, тягнулися туди, де панував примітивний принцип: все, що здобудеш, твоє.

Махно висунув гасло "Геть призначенців", тобто присланих командуванням Українського фронту командирів. Натомість у підпорядкованих йому частинах молодших командирів обирали самі бійці, а старших призначав особисто "батько". При цьому керувалися не рівнем військової підготовки кандидатів, а принципом земляцтва. В результаті командирами ставали, як правило, заможні хазяї, котрим раніше належали ключові позиції в житті села. Махно навідріз відмовився від військових спеціалістів, лаяв радянську владу за те, що вона приймає на військову службу царських генералів і офіцерів, внаслідок чого нібито послабляються революційні збройні сили. Анархічні дії "батька" найбільше дратували Троцького, котрий називав комсклад бригади "нетямущими і безпутними анархістськими командирами" і звинувачував їх у всіх невдачах.

Відмова від використання досвідчених військових спеціалістів зумовлювалася не лише примхами Махна (у його війську були гуляйпільці, які дослужилися до нижчих офіцерських чинів), а й тим, що на відміну від регулярних частин Червоної Армії махновці використовували переважно партизанські форми ведення воєнних дій, коли й знання військспеців начебто ні до чого. Практично командував усім військом "батько", а військрада і культпросвіти на морально-бойову підготовку бійців істотно не впливали.

І все ж таки Аршинов і Махно розуміли переваги запроваджуваного більшовками суворого централізму, обов'язкового виконання кожним дорученої справи, дотримання дисципліни тощо і почали, хоча й не завжди успішно, запроваджувати ці принципи у своєму війську, викликавши хвилю невдоволення і нападок з боку "охранців анархістської думки й практики".

Аршинов знав, що без Махна і його війська анархісти не становлять ніякої реальної сили і всі їхні ідеї нічого не варті й приречені на провал. Тому він, як міг, прагнув перетворити махновську вольницю на дисципліноване боєздатне військо. "Батько" ж, зі свого боку, намагався використати роль централізації і дисципліни, насамперед, для утвердження "єдиноначальності" у війську.

Махно, між іншим, мав неабиякі військові здібності. На початку 1919 року, як констатували представники радянського командування, які ретельно знайомилися з махновською бригадою, він чудово володів усіма видами зброї - добре знав кулемет і гвинтівку, вправно бився шашкою, влучно стріляв з "маузера" і "нагана". Міг вести вогонь і з гармати, що викликало особливе захоплення повстанців. "Батько" був вправним вершником, вміло управляв тачанкою. Існує твердження, що в основному він займався військовою справою, а ідеологічну роботу за нього вели члени анархістської організації "Набат" - Аршинов, Волін, Барон, Тепер та інші. Однак це не так. У 1918 році, коли теоретиків-анархістів і близько не було серед повстанців, агітаційно-пропагандистську роботу вів сам "батько". Ставши комбригом, пильно стежив за політичним життям на Україні. Люди, яких він посилав на з'їзди Рад, залишалися, по суті, безіменними і оголошувались лише як представники махновців. На Катеринославському губернському з'їзді Рад, що розпочався 10 лютого 1919 року, з 226 делегатів 204 представляли комуністів та співчуваючих їм, і лише 1 зареєструвався як анархіст. Це був представник повстанців-махновців. Коли секретар губкому КП(б)У Аверін надав йому слово, він наголосив на тій виключній ролі, яку відіграють загони у справі розгрому ударних сил контрреволюції на Україні, яскраво змалював труднощі і нестачі, яких зазнають повстанці заради досягнення "заповітної мрії - світлого царства трудящих".

Своє привітання з'їзду махновський оратор завершив так: "У нашу братню сім'ю відкритий доступ кожному, хто дійсно палає бажанням звільнити трудовий народ від ярма капіталізму. У наших лавах немає місця лише бандитам та контрреволюціонерам. З ворогами революції ми безпощадні". Останні слова потонули в бурхливих оплесках. Подібні виступи звучали не раз і знаходили відгук в серцях простих людей. Багато хто мріяв потрапити до лав, як спочатку здавалося, безстрашних і незламних борців за ідеали революції.

На початку березня 1919 року, коли в Харкові проходив III Всеукраїнський з'їзд Рад, Махно не проминув направити свою делегацію, щоб знову нагадати усій Україні про те, що існує така сила, як військо Махна, і що вона не буде пасивно спостерігати за діями властей.

У період між II та III з'їздом повстанців, тобто у березні - на початку квітня, Махно, як згадував Тепер, "глибоко й щиро зненавидів анархістів". Ненавидів за те, що вони тримаються незалежно, ненавидів за їх вчинки, за повсякденні вимоги грошей "на рух", ненавидів, нарешті, за те, що сам перебував в їхніх тенетах, не маючи сили перескочити через голови баронів, воліних, черняків та інших. Тепер він вважав, що радянська влада упустила момент, коли можна було безболісно заарештувати секретаріат "Набату" й усіх анархістів-командирів.

Останнім часом багато говориться про те, що у Махна не було гідного комісара, який міг би подібно до Фурманова настановити "батька" на шлях істинний, зробити з нього "українського Чапаєва". Одначе такий "Фурманов" у Махна був. У перших числах квітня 1919 року до Гуляйполя приїхав Петро Аршинов - "комісар від анархії". За його вказівкою сюди ж переїхав секретаріат "Набату". Розпочалася планомірна агітаційна кампанія серед селянства, яка зводилася до закликів боротися з владою "звідки б вона не виходила", пропаганда теорії "вільного радянського ладу". Аршинов був ініціатором створення махновської преси і єдиним її редактором, засновником військово-політичних шкіл. Він активно впливав на перестановки комскладу, був причетний до проведення мобілізації селян та ін.

У середині березня 1919 року махновська бригада наступала на Бердянськ, який після евакуації німців займали білогвардійці. Коли неподалік міста з'явилися роз'їзди махновців, це спочатку не викликало особливого хвилювання серед білих офіцерів, які мали досить непевне уявлення про "батька". Зате не на жарт перелякалися гуляйпільські поміщики, фабриканти й інтелігенція. Вони з жахом розповідали про пережите під владою махновців. Учорашні ж юнкери і гімназисти хвалькувато відповідали:

- Ми - регулярні війська, а махновці - набрід, котрий нічого не розуміє у війні.

При перших же ударах махновців білогвардійці посідали на пароходи і втекли до Єйська та Новоросійська. З цивільного населення квитки змогли придбати лише ті, хто заплатив неймовірну ціну, встановлену військовим комендантом. 15 березня махновці увірвалися до Бердянська. "Білогвардійська біднота", що потрапила до рук махновців, зазнала страшних тортур і знущань. Усі гуляйпільці, які свого часу втекли від "батька", та офіцери були розстріляні.

З перших днів Махно прагнув самостійності. Накази начдива Дибенка, які вважав серйозними і важливими для організації розгрому контрреволюції, виконував справно, а інші, на його думку, формальні, ігнорував. Вимоги командування прибути особисто в штаб дивізії для одержання вказівок або складання звітів пропускав повз вуха. Тоді начдив вирішив сам приїхати до Бердянська. Разом з цією звісткою до Махна з'явилися працівники контррозвідки Глагзон та Цинципер і повідомили, що начдив має намір власноручно розстріляти "батька" за невиконання наказу. Вони розповіли, що Дибенко вже не раз застосовував зброю, розстрілюючи командирів полків за невиконання його наказів.

Махно був не з полохливих, та й не він їхав до Дибенка, а той до нього. Тим паче, що його оточення ніколи б не дозволило будь-кому підняти руку на "батька". Коли прибув Дибенко, комбриг доповів, як годиться, про бойові операції й, зокрема, про взяття не лише Бердянська, а й станції Волноваха двома днями пізніше. Він прямо натякнув Дибенкові на непевність свого командирського становища, на те, що радянська влада швидка на розправу з командирами будь-якого рангу, і нагадав, як Павла Юхимовича самого судили в 1918 році за поразку радянських військ під Нарвою.

Щоб остаточно заспокоїти Махна, Дибенко пообіцяв першим повідомити його про будь-які непорозуміння і загрозу з боку вищого командування Червоної Армії.

Наприкінці березня головком І. І. Вацетіс, задоволений усіхами махновців, дав директиву командуванню Українським фронтом розпочати наступ 3-ї бригади й інших частин Задніпровської дивізії на Маріуполь і далі на Таганрог. 26 березня махновці оточили Маріуполь і після запеклого бою наступного ж Дня захопили його. Після цього вони просунулися на кілька десятків кілометрів у бік Таганрога, де були змушені зупинитись. Щоб подолати опір біло- гвардійців, головком 16 квітня віддав наказ командуючому Українським фронтом надати бригаді Махна енергійну підтримку. Але цей наказ не було виконано. П. Дибенко зосередив основні сили для визволення Криму, залишивши на такій важливій ділянці, як Таганрог - Ростов, лише махновську бригаду. З 15 квітня вона діяла у складі 2-ї Української радянської армії, будучи практично її ударною силою. 4 травня 2-у армію включили до складу Південного фронту. Це було на руку Махнові, оскільки давало можливість, практично нікому не підпорядковуючись, проводити незалежну політику.

Через Махна виник розлад між командуванням Українського і Південного фронтів. "Батько" був задоволений - він знову став третьою, незалежною силою, акції його зростали, і від його рішення багато що залежало.

1-а Задніпровська дивізія практично не існувала. З весни 1919 року Дибенко перебував у Криму, Григор'єв - в районі Одеси, а Махно сам воював у районі Приззоз'я. Радянське командування дуже погано постачало його бригаду і зброєю, і боєприпасами, і обмундируванням, і продовольством. Антонов-Овсієнко скористався тим, що з 26 березня Махно підпорядковується Південному фронту, і 5 квітня телеграфував Дибенкові: "Бригада Махна забезпечується патронами Південфронту. Набої слід економити, фронт їх не має. Центром відпущено на весь фронт 3 млн. патронів".

Близькість Махна з анархістом Аршиновим і засвоєння їм деяких анархістських ідей привернули до "батька" увагу створеної у листопаді 1918 року в Курську групи українських анархістів "Набат". Особливо зріс її інтерес до махновщини весною 1919 року. У цей період Махно і його військо являли досить грізну силу. До того ж між махновщиною і радянською владою намітилися перші серйозні суперечності, що й засвідчив II з'їзд повстанців.

З 2 по 7 квітня 1919 року вібувся Єлисаветградський з'їзд "Набату", який констатував, що населення розчарувалося в існуючій соціалістичній владі і готове вступити з нею у вирішальну боротьбу. Крім того, набатовці ухвалили рішення про перенесення своєї діяльності на село. Вони готові були співробітничати з будь-якою повстанською силою і в будь-якому регіоні, але махновщина, на їх думку, була найбільш підходящою силою. У квітні до Махна була послана група набатовців, до яких той поставився не лише з недовір'ям, а й цілком негативно.

На початку 1919 року Махно відійшов від анархізму, політика якого на даному етапі не відповідала інтересам селян, що боролися за землю і владу. Під час зустрічі з представником секретаріату "Набату" Я. Алим (Суховольським), який висловив незадоволення діям Махна як анархіста, Нестор заявив: "Я в першу чергу революціонер, а потім анархіст". Іноді він навіть твердив, що "зовсім перестав бути анархістом і всі зусилля спрямує на зміцнення радянської влади та ліквідацію контрреволюції".

Наприкінці 1918 - на початку 1919 року, коли Махно вагався, не знаючи, яким шляхом йти далі, на чий бік стати, поряд з ним не виявилося людей, здатних рішуче вплинути на нього, привернути на бік радянської влади.

Зате Махно активно боровся проти Скоропадського і його хазяїв - кайзеровських окупантів, петлюрівців і білогвардійців. І цього було достатньо, щоб керівні радянські та військові діячі беззастережно вирішили, що "батько" нарешті обрав свій шлях і тепер, за логікою, має завжди виступати проти будь-яких контрреволюційних проявів.

Посилаючись на революційне минуле і вдаючись до демагогічних роздумів про боротьбу за щастя і визволення народу від ярма експлуатації, Махно міг завоювати довір'я будь-якого співбесідника. У першій половині 1919 року "батько" зустрівся з В. О. Антоновим-Овсієнком, К. Є. Ворошиловим, П. Ю. Дибенком, Л. Б. Каменевим, О. М. Коллонтай, В. І. Межлауком і зумів справити на них приємне враження. Багато хто з них у той час вбачав в його театралізованій анархії славні традиції запорозьких козаків. О. М. Коллонтай навіть назвала Гуляйполе "справжньою Січчю", а Л. Б. Каменев - "картинкою українського XVII століття".

Між тим партизанщина на Україні 1918 - початку 1919 року була породжена, як зазначав В. П. Затонський, могутньою стихією революції. В загонах, що виникали стихійно, була відсутня військова дисципліна, яку заміняли революційний ентузіазм і безшабашне завзяття. Командири обиралися з рядових бійців. Такі формування самі забезпечували себе зброєю і продовольством, в них не було чіткої структури, постійно змінювалась чисельність особового складу, оскільки бійці самовільно приєднувалися до загонів і виходили з них.

Махновська бригада, звичайно, нічим не відрізнялася від решти партизансько-повстанських військ. Представники радянської влади, які спілкувалися з Махном, намагалися згладжувати всі гострі кути, щоб, боронь Боже, не розсердити селянського "батька" і тим самим не штовхнути його в бік ворогів. Так, наприклад, на мітингу в Бердянську Махно в присутності Дибенка і Коллонтай відверто паплюжив робітничий клас і його диктатуру, але гідної відсічі не дістав.

У той час, як командування дивізії і комісари із зворушливою бережністю ставилися до махновщини, анархісти намагалися привернути Махна на свою сторону. Оголосовши війну радянській владі, вони покладали великі надії на селянство, помилково вважаючи, що головною причиною краху австро-німецької окупації на Україні були масові селянські повстання. Якщо селяни, розраховували анархісти, били такого сильного ворога, то зможуть повалити і радянську владу. Махновщину ж набатовці вважали ударною силою українського селянства. Знаючи вразливі риси характеру Махна, зокрема його любов до лестощів, вони проголосили "батька" "народним вождем", "великим анархістом", "другим Бакуніним", поширювали чутку, нібито Кропоткін назвав Махна своїм послідовником і заявив: "Передайте товаришеві Махно, щоб він беріг себе, тому що таких, як він, мало в Росії".

На перший погляд здавалося, що Махно обласканий без міри і більшовиками, і анархістами. Насправді ж представники радянської влади не обіцяли йому ніяких вигод, вбачаючи в Махнові лише рядового бійця революції. Биті ж анархісти розгледіли в "батькові" свого захисника, ховалися за спиною, згодні були служити під його прапором і, зробивши лідером народних мас, управляти ним, як маріонеткою. Ці останні більше імпонували Махну, і зрештою їхні слова про винятковість, талант селянського ватажка, його визначні військові та організаторські здібності, постійні порівняння з видатними історичними постатями минулого зробили свою справу. Махно знехтував посадою рядового бійця і суворою дисципліною на користь вільних анархістів, безладного життя й вседозволеності. Анархісти обгрунтували політичну платформу махновщини, спрямувавши її вістря проти радянської влади, до якої з весни 1919 року почало негативно ставитися й селянство.

Захопивши поміщицьку землю і ставши на ній повновласним господарем, заможне селянство південних регіонів України прагнуло створити самостійну сільськогосподарську базу. Однак цьому перешкодило австро-німецьке вторгнення, спроби уряду Скоропадського реставрувати поміщицьке землеволодіння. Піднявшись на боротьбу з іноземною окупацією і домігшись перемоги, селянство знову відчуло себе єдиним господарем на селі. Однак цього разу на заваді стала політика радянської влади, спрямована на ліквідацію сільськогосподарського ринку, заборону купівлі та продажу землі, організацію колективних господарств. Ця політика сприймалася селянами як відвертий замах на свободу й здобутки у боротьбі з численними ворогами.

У війську Махна торжествували анархія, пияцтво й розпуста. Така "свобода" тільки розкладала повстанське військо, сприяла моральному падінню командирів і самого Махна. Слід зазначити, що на початку 1919 року "батько" навіть змінив зовнішність. Якщо раніше він ще намагався виглядати як військова людина, носив навіть форму і відповідну зачіску, то з розгулом анархії в Гуляйполі відпустив довге волосся, почав одягатися строкато й визивно. Очевидець так описав його зовнішність в той час: "Невеликий на зріст, худорлявий, з довгим, до плечей, прямим темним волоссям, обличчя все чисто поголене, риси обличчя грубі, селянські. Привертає увагу тільки неприємно холодний вираз очей. Одягнений він переважно в шкіряну темно-коричневу куртку, зашнуровані до колін високі черевики, шпори з довгими шенкелями, на голові чорна смушкова шапка".

Махно не любив, коли анархісти намагалися втручатися у його справи, ведучи агітаційну роботу серед селянства. Так, у лютому 1919 року стара знайома "батька" Маруся Никифорова, повернувшись з Москви, почала розповідати гуляйпольцям про переслідування більшовиками анархістів. "Звичайно, - згадував Чубенко, - це селянам було не зрозуміло, і багато з них протестували, кажучи, що вони чекали чого-небудь розумного, а вона їм розповідає казки про білого бичка. Махно в таких випадках любив підтримати селян і зігнав з трибуни М. Никифорову".

Знаючи неврівноважений характер Махна, анархісти робили все можливе, щоб нацькувати його на комуністів, втягнути в активну боротьбу прбти радянської влади. Розрив "батька" з більшовиками вселяв у них надію на те, що поступово махновський рух стане слухняною зброєю в руках анархістів.

Уже в березні 1919 року помічник уповноваженого Наркомзаксправ на Україні А. А. Машицький повідомляв Г. В. Чичеріна про небезпечну позицію Махна. Це повідомлення, щоправда, із значним запізненням - 18 травня - потрапило до В. І. Леніна.

Згодом потік листів і телеграм про антирадянські дії батька" і підготовлювану ним зраду помітно збільшився. 19 квітня член реввійськради Південного фронту Г. Я. Сокольников направив Раковському й Леніну телеграму в якій говорилося: "Бригада Махна не тільки сама небоєздатна, але й розкладає також сусідні частини 9-ї дивізії. Вам, напевно, відомо, що Махно веде рішучу відкриту боротьбу проти комуністів серед селян і червоноармійців, починаючи від скликання селянських з'їздів, закінчуючи зриванням червоноармійських значків. Юзівські робітники обурюються і стогнуть від грабунку махновських банд. У зв'язку із здачею Маріуполя, поразкою, втечею бригади Махна, чи не вважаєте ви за доцільне прибрати Махна, чий престиж похитнувся, і тим почати оздоровлення ділянки нашого Південного фронту… З одного боку, становище Донецького басейну не може вважатись міцним, з другого боку, просування до Ростова істотно гальмується".

Дибенко вважав, що ажіотаж навколо Махна нагнітає керівник Катеринославської парторганізації Аверін, який зводить рахунки з представниками військового командування. 12 квітня начдив надіслав Раковському телеграму, в якій повідомив, що Махно справно виконує всі його накази. Дибенко попросив уряд створити комісію, щоб перевірити, "чи дійсно згідно агітації Аверіна штаб тов. Скачка є головним гніздом махновців і штаб моєї дивізії - кублом змови проти радянської влади".

Однак скарги на Махна та його штаб надходили й від деяких командирів. 28 квітня командир 1-го Ударного полку Задніпровської дивізії Чайка з обуренням написав Наркомвоєн УСРР про те, що, прибувши в Царекостянтинівку, одержав від Махна наказ зайняти відповідну ділянку фронту. Але коли полк прибув у пункт пркзна-:зння, то виявилося, що начальник бойової дільниці Білаш абсолютно необізнаний із станом справ на фронті. Він поінформував Чайку, що його сусіди - 9-й і 13-й полки, однак, як з'ясувалося, фланги були відкриті верст на сорок. "Усе це, мені здається, - зробив висновок комполка, - відбувається через незнання військової стратегії".

"Батько" Махно й справді мав досить приблизну уяву про свою бригаду, місцеперебування частин, кількість бійців тощо. 4 травня він, приміром, надіслав Білашу та Куриленку телеграму такого змісту: "Повідомте, які частини входять до бригади, найменування їх, прізвища командирів, хоча б приблизну чисельність, місце знаходження полкових, батальйонних штабів".

На початку квітня 1919 року Махно ще раз продемонстрував свою самостійність і незалежність, призначивши на 10 число проведення III Гуляйпільського районного з'їзду. Спроби П. Ю. Дибенка заборонити це зібрання були розцінені як намір більшовиків ущемити права повстанців.

З'їзд все-таки відбувся, і його делегати констатували, що в Росії та на Україні партія комуністів силоміць захопила державну владу і з допомогою збройних сил проводить злочинну щодо трудящих мас політику. Махновці бойкотували III Всеукраїнський з'їзд Рад і його рішення, а також вимагали переглянути продовольчу політику і встановити інші форми товарообміну між містом і селом. Крім цього, військово-революційний комітет Гуляйпільського району, виконуючи рішення з'їзду, ухвалив з 27 квітня провести чергову мобілізацію.

Безкарність Махна значною мірою можна пояснити слабкістю радянських військ на півдні РСФРР. Основні їхні сили в цей час були зосереджені на Східному фронті, де велася боротьба з Колчаком. Цим скористався Денікін, який розпочав наступ на Донецький басейн і Україну.

Негативно впливало на стан боєздатності і дисципліни радянських військ, зокрема на півдні, безсистемне постачання їм техніки і особливо продовольства. 30 січня 1919 року на засіданні Тимчасового робітничо-селянського уряду України представники Червоної Армії заявили, що їм регулярно "доводиться вдаватись до конфіскаційних заходів і вільно чи невільно порушувати закон".

Це явище було особливо характерним для Задніпровської дивізії, насамперед для бригади Махна. Розмах "конфіскацій" був настільки великим, що нагадував масовий грабунок. Дибенко, Махно і Григор'єв самочинно зупиняли ешелони, що прямували у Донбас, залишаючи робітників без хліба. На протести наркомпрода О. Г. Шліхтера і наркомвійськмора М. І. Подвойського ніхто не зважав. Все, що виявляли в районі бойових дій, махновці вважали своїми трофеями. "Батько" видав наказ, яким забороняв вивіз продовольства із захоплених його військами районів, що знову-таки могло спричинитися до голоду серед пролетарів. Він навіть не пропустив ешелон із закупленою продорганами Амур-Нижньодніпровська картоплею для населення міста.

Раковський з обуренням писав Антонову-Овсієнку, що Махно і Дибенко захопили 90 вагонів хліба, а потім "розігрують комедію", посилаючи по кілька вагонів у вигляді "революційних подарунків" робітникам Росії. Здобувши 1 квітня 1919 року Маріуполь, Махно привласнив два мільйони пудів вугілля, призначеного для Балтійського флоту і Петрограда, заявивши, що видаватиме його в обмін на необхідне військове спорядження. Розуміючи, що в даний момент на півдні немає сил, здатних дати гідну відсіч зазіхачам на народне добро, а вугілля вкрай необхідне РСФРР, Ленін запропонував Раднаркому України одержати паливо шляхом його обміну на тканини та інші товари. Однак деякі українські діячі, не знаючи про цю вказівку, рішуче виступили проти будь-якихзв"язків з Махном. Так, А. С. Бубнов на одному із засідань ради робітничо-селянської оборони УСРР звинуватив Ворошилова та Каменєва в потуранні "батькові", тому що вони дозволяли обмінювати У Махна різні товари на вугілля. Конфлікт уладнав Раковський, заявивши, що на такі дії є дозвіл Леніна. Безжалісно грабував Махно і представників Антанти. У тому ж Маріуполі він захопив 15 мільйонів вугілля, яке французи вантажили на свої кораблі. Після переговорів інтервенти заплатили йому за своє ж вугілля.

Взагалі, у цьому місті Махно поводився, як у власній вотчині. Він наказав демонтувати обладнання багатьох заводів і перевезти його до Гуляйполя, щоб перетворити його в "індустріальний центр". Коли туди приїхали Коллонтай та Дибенко, місцеві робітники питали їх: "Наш Махно чи не зрадник? То чому не покарають його з усією суворістю революційного часу?"

Розподіляв усі "наявні в махновській бригаді кошти сам командир. Одержуючи від радянського командування гроші для виплати бійцям, Махно залишав їх у Гуляйполі і обсипав золотим дощем своїх прибічників. Рядові махновці, не одержуючи навіть мізерного червоноармійського пайка, мусили самі добувати собі харчі. Таким чином створювався сприятливий грунт для масових грабунків мирного населення. З другого боку, бійці махновської бригади, не знаючи справжнього стану справ, нарікали на командування Червоної Армії, висловлювали незадоволення радянською владою.

У армії Махна відкрито діяли організації анархістів, лівих есерів і більшовиків. Цим самим "батько" демонстрував "свободу ідей", терпимість до різних політичних спрямувань. Така строкатість була вигідна йому, оскільки зміцнювала становище і авторитет "батька", адже останнє слово завжди залишалося за ним. Щоб розділити сфери діяльності і впливу, Махно дозволяв комуністам проводити лише культурно-освітню роботу в бригаді, а лівим есерам і анархістам доручив вести політичну діяльність. Комуністів, що входили до складу бригади, Махно тримав як заложників на випадок вжиття радянською владою якихось небажаних для нього заходів. Водночас "батько" розумів, що комуністи - найбільш дисциплінована й боєздатна, особливо в критичній ситуації, частина його армії, тому й змушений був миритися з їх присутністю.

Загалом же Махно досить тверезо оцінював реальний вплив політичних партій на селянство. Адже головною і єдиною метою селян, на його думку, було поліпшення свого матеріального становища: здобуття земельних ділянок та реманенту, одержання свободи дій на цій землі. З цього шляху селянство не могли зрушити ніяка сила і ніяка партія.

І все ж, незважаючи на прагнення Махна до абсолютної самостійності, йому це не вдалося. Наприкінці квітня він таки потрапив під вплив анархістів. 29 квітня Махно приїхав до Волновахи з 36 анархістами. Під час пиятики вони навперебій почали розповідати про репресії ЧК, антимахновські випади радянської преси. Добряче підпилий "батько" зажадав, щоб негайно заарештували комісарів. Того ж дня Білаш видав наказ №18 частинам махновських військ на ділянці Юзівка-Маріуполь, який оголошував: "Наказую всім командирам 1-го Донського, 10-го Задніпровського, 1-го Ударного, 3-го Резервного та 9-го Задніпровського полків негайно заарештувати та роззброїти усіх політичних комісарів згідно телеграми командира дивізії та командира бригади. Всі документи, папери та зброю приставити мені в штаб у Волноваху. Документи й папери попередньо опечатати, а самих політичних комісарів тримати при собі до особливого розпорядження". Цей наказ викликав невдоволення багатьох махновських командирів, які зрозуміли, що відтепер значно знизиться боєздатність військ, оскільки комісари були єдиною силою, яка підтримувала в них певний порядок.

29 квітня до Гуляйполя приїхав командуючий Українським фронтом В. О. Антонов-Овсієнко, щоб з'ясувати обстановку на місці. Людина неабиякого темпераменту, він був чимось схожий на Махна і зовні - маленька фігура з загостреним обличчям, довге волосся, окуляри. Взагалі його вигляд не відповідав уявленню про командуючого фронтом. Махно гостинно зустрів високого гостя. Багато розповідав йому про культурно-освітню роботу, яка проводилася в Гуляйполі, - в селі діяли три школи, комуни й дитячі садки, в колишніх панських маєтках розміщено 10 госпіталів, але немає жодного лікаря. Коли ж залишились сам на сам, Антонов-Овсієнко спробував викликати "батька" на відвертість.

"Розмова йде про наші плани допомоги Радянській Угорщині, - згадував пізніше командуючий, - про "прорив до Європи" і про небезпеку наступу Денікіна. Говоримо про необхідність створення, перед лицем загрози контрреволюції, єдиного залізного фронту соціальної революції, про те, що треба оберігати наші військові частини від політиканствуючих пройдисвітів, не загострювати через дрібні непорозуміння і недоліки стосунків з місцевою владою, розпустити революційно-військову раду, прийняти загальну систему радянської влади і насторожитись проти білогвардійської (петлюрівсько-денікінської) внутрішньої агентури. Кажу прямо про підозрілі таємні стосунки з Григор'євим.

Махно піддакує, палко запевняє, що цілком згоден з цими вказівками, різко заперечує чутки про антирадянські задуми свого штабу, про контрреволюційну змову з Григор'євим. Він справді направив довірену особу до Григор'єва, але з метою вивідати в останнього його плани і зірвати контрреволюційний виступ, якщо такий затівається".

На закінчення розмови Махно міцно потиснув руку командуючому і, дивлячись йому прямо у вічі, неголосно, але твердо сказав:

- Доки я, Махно, керую повстанцями, антирадянських дій не буде, буде нещадна боротьба з буржуазними генералами.

Увечері відбувся мітинг, на якому виступили Махно і Маруся Никифорова. Вони знову-таки закликали повстанців боротися проти спільного ворога - "буржуазних генералів"…

Антонов-Овсієнко поїхав від Махна задоволений і направив уряду та командуванню телеграму такого змісту: "Пробув у Махна весь день. Махно, його бригада і весь район - велика бойова сила. Ніякої змови немає. Махно сам не допустив би. Район цілком можна організувати, чудовий матеріал, але треба залишити за нами, а не за Південфронтом. При відповідній роботі стане непохитною фортецею. Каральні заходи - безумство. Потрібно негайно припинити газетне цькування махновців, яке почалося".

Махно також лишився задоволеним цією зустріччю. 1 травня він телеграфував Білашу: "До мене прибув командуючий Українським фронтом Антонов-Овсієнко з приводу арешту комісарів. Він, мов маленька дитина, мало не плаче і говорить, що якщо ви не звільните заарештованих, то можете арештувати й мене, інакше я від вас не поїду". Щоправда, комісарів Махнові довелося відпустити, точніше - дати відповідне розпорядження, оскільки багато командирів в умовах загрози денікінського наступу ще раніше самі зробили це, не бажаючи ризикувати боєздатність своїх частин через примхи і самодурство "батька".

Після згадуваної поїздки Антонов-Овсієнко заспокоївся настільки, що 2 травня 1919 року писав голові Раднаркому УСРР X. Г. Раковському: "батько" має досить боєздатні сили - 4 полки, близько 6 тисяч багнетів, 20 кулеметів, 10 гармат і бронепоїзд і разом зі своїми командирами й бійцями готовий воювати проти білогвардійців. На закінчення головнокомандуючий зазначав: "1) Махно проти нас не виступить; 2) політична робота наша і можлива, і необхідна в усьому районі; цькування Махна треба припинити; 3) район може дати величезні сили проти козацтва, але тільки, якщо ми ним оволодіємо; 4) треба пустити кращих працівників для військово-організаційної роботи у цей район".

Пізно ввечері того ж дня Махна викликав до телеграфу політвідділ дивізії з приводу наказу про арешт комісарів. Махно відповів: "Арешт політкомісарів було здійснено за моїм наказом. Нині вони працюють на своїх місцях. Це питання з'ясовано і уладнано з комфронтом Антоновим-Овсієнком, але я заявляю, якщо підлі наклепи у більшовицьких газетах, на зразок харківських "Известий", які випустили статтю під назвою "Геть махновщину", будуть продовжуватися, то я не буду їх арештовувати, а розжену до біса як непотрібні і шкідливі елементи для загальної справи і буду продовжувати народну справу так, як цього вимагає обов'язок революціонера та робітничих і селянських мас, які оточують нас".

19 квітня з Москви до Харкова прибула комісія на чолі з Л. Б. Каменевим, основним завданням якої було здійснення практичних заходів щодо забезпечення центральних і північних районів Росії продовольством. За якихось півмісяця комісія об'їздила майже всю Лівобережну Україну, Крим, побувала в таких великих центрах, як Київ, Катеринослав, Полтава. Каменев і Ворошилов, якому було доручено супроводжувати уповноваженого Ради Праці та Оборони, провели десятки нарад з працівниками продовольчих та військових органів різних рівнів. Картина складалася дуже невтішна. Війська Дибенка, Григор'єва та Махна, які самі забезпечували себе продовольством, займалися реквізиціями, зупиняли ешелони з хлібом і оголошували їх своєю власністю. Багато нарікань було й до працівників Наркомпроду, щодо неузгодженості дій центральних і місцевих органів радянської влади. Каменев звернувся до Москви з проханням надіслати на Україну мануфактуру, щоб обмінювати у селян на зданий хліб. На республіку було накладено розверстку в 100 мільйонів пудів зерна, для чого необхідно було близько 270 мільйонів аршин тканини. На адресу ж наркомпроду УСРР надійшло лише 17 мільйонів. Та й розподіляли її місцеві власті, як хотіли. У Мелітопольському повіті, приміром, ревком вважав, що багаті мають більше зерна, а бідні - менше, тому, якщо розподіляти промислові товари відповідно до зданого зерна, то куркулі стануть ще заможнішими, а злидарі й надалі животітимуть у бідноті. Зрозуміло, що за таких обставин селянство не дуже поспішало віддавати хліб державі. Коли під час наради членів Мелітопольського ревкому та комісії Наркомпроду УСРР про це довідався Каменев, він від обурення кілька хвилин мовчав, а потім, вдаривши кулаком по столі, закричав:

- Ви хочете відразу двох зайців убити: і хліб одержати, і якусь свою соціальну політику проводити. На півночі вся надія на вас, на те, що ви нам дасте, і дасте багато в найближчий час, а ви доручаєте розподіл винагороди за зсипку комітетам бідноти, котрі, зрозуміло, будуть розподіляти її серед бідняків, а не серед тих, хто більше хліба привезе. Чорт з ним, з багатим, нехай одержує товар. Нам потрібен хліб, чого б він не коштував…

Вгамувати Каменева було неможливо. Він надіслав телеграму Троцькому з вимогою видати наказ по військах Південного фронту з категоричною забороною самочинних реквізицій. Відверто жорсткі розмови Каменев мав з Дибенком у Джанкої та з Антоновим-Овсієнком у Харкові. Дісталося, правда, поза очі й Махнові. Каменев був переконаний, що на Махна можна вплинути лише адміністративнокомандними методами. Дізнавшись від представників радянських органів Олександрівська про те, що "батько" тримається незалежно і нікого не слухає, він роздратовано заявив: "Тоді ця сама радянська влада чорт знає куди годиться, якщо їй Махно не підкоряється. Сьогодні ми не можемо справитися з Махном, завтра - з Григор'євим, це все дурниці, вони підкоряться".

Л. Б. Каменев вирішив виїхати у найбільш недисципліновані армійські частини, щоб особисто вплинути на їх комполітсклад. До того ж, крім продовольчих, йому довелося вирішувати й питання, пов'язані з обороною Донбасу. Після взяття денікінцями Луганська Ленін телеграфував Каменеву: "Абсолютно необхідно, щоб Ви особисто, взявши, коли треба, на підмогу Йоффе, не тільки перевірили і прискорили, але й самі довели підкріплення до Луганська і взагалі в Донбас, бо інакше безумовно, що катастрофа буде величезна і навряд чи поправна. Візьміть собі, коли треба, мандат від Київської ради оборони. Ми, безперечно, загинемо, якщо не очистимо повністю Донбас за короткий час. З військами Махна тимчасово, поки не взято Ростов, треба бути дипломатичним, пославши туди Антонова особисто, поклавши на Антонова особисту відповідальність за війська Махна…"

Каменев знав про те, що Антонов-Овсієнко був у Махна і високо відізвався про "батька". Тому він вирішив зустрітися з комбригом. Самому вести переговори з Махном Каменев вважав незручним, а тому попросив зробити це начальника постачання 1-ї Задніпровської дивізії Новикова. Той зателефонував Махнові в Маріуполь і запросив приїхати на зустріч до Гуляйполя. Махно, як і слід було чекати, не проминув продемонструвати незалежність і, в свою чергу, наказав Горєву запросити Каменева для переговорів до польового штабу бригади в Маріуполі. Однак зустріч відбулася усе ж таки в Гуляйполі.

Незважаючи на все, Махно у глибині душі залишався селянином з рабською натурою - завжди боявся будь-якого начальства, нервував напередодні його приїзду, намагався наперед визначити мету прибуття…

Напередодні зустрічі "батько" всю ніч промучився у здогадках.

- Не знаю, - розмірковував він у бесіді з Білашем, - чого він приїхав? Днями в Бердянську і Пологах я розіграв ЧК, привласнив п'ять поїздів зерна, що йшли на Москву відповідно до угоди з представниками Проддонбасу. Як вважаєш, чи не тому Каменев приїхав? Дурним тхне. Ну, та що буде, поїду…

Вранці 7 травня на станцію Гуляйполе прибув поїзд Каменева. Його зустрічали Маруся Никифорова, Веретельников та інші махновські командири. Вони повідомили уповноваженого Ради Праці та Оборони, що "батько" затримається, і повели гостей до приміщення станції.

- Ваші повстанці, - з пафосом заявив Лев Борисович, - герої. Вони допомогли вигнати німців, вони прогнали поміщика Скоропадського, вони б'ються з Шкуро і допомогли взяти Маріуполь.

- І взяли його, - уточнив хтось з махновських командирів.

- Виходить, що ви революціонери, - ніби переконуючи самого себе, вигукнув Каменев.

Маруся Никифорова поблажливо посміхнулась й відповіла:

- Навіть образливо, ну справді.

Каменев посуворішав і вже більш рішуче заявив:

- Однак є фактом і те, що досить часто ваші частини реквізують хліб, призначений для голодуючих робітників.

- Хліб цей, - забігаючи вперед, вигукнув якийсь повстанець, обвішаний з голови до ніг зброєю,- реквізують надзвичайники у селян, які голодають і котрих вони розстрілюють наліво і направо.

Каменев на хвилинку розгубився, але йому на виручку прийшов Муранов - колишній депутат Державної думи, який навчився на її засіданнях виходити з будь-яких скрутних ситуацій:

- Направо і наліво - це негоже, але я думаю, ви ж не толстовці.

Присутні не зрозуміли натяку. Тишу порушив Веретельников:

- Ми за народ. За робітників і селян. I не менше за селян, ніж за робітників.

Каменев не стримав себе і, повернувшись до Веретельникова, заговорив як вчитель з учнем:

- Дозвольте мені сказати, що ми теж за робітників і селян. Водночас і за революційний порядок, не за самочинні дії окремих частин. Ми, приміром, проти погромів, проти вбивства мирних жителів…

Махновці невдоволено загули і, перекрикуючи один одного, почали закидати Каменева запитаннями: "Де і коли це було?", "На повстанців зводять наклепи!", "Усе це брехня!" Невідомо, чим би це скінчилося, якби не втрутився Ворошилов. Він жартома нагадав Никифоровій, як вона серед білого дня пограбувала магазин жіночої білизни у Катеринославі і як її бійці, вдягнувши "реквізоване" вбрання, блукали вулицями, викликаючи складні почуття у переляканих обивателів. "Анархістська Жанна д'Арк" густо почервоніла, а махновці дружно розсміялися. Напруга спала.

Чекаючи Махна, гості та господарі пили чай, прогулювалися по перону і вже цілком мирно вели бесіду про подвиги повстанців. Никифорова, яка не могла говорити без пихи, почала хвалитися, як першою увійшла із своїм загоном у Катеринослав, як роззброїла 48 білогвардійців… Хтось із махновців, на хвилину перебивши її, нагадав, що у Маріуполі вони захопили 400 полонених, мобілізованих відпустили, а "добровольців" розстріляли… Потім пішла розмова про те, яка небезпечна в бою кіннота отамана Шкуро. Його вершники у вовчих шапках вихором несуться на противника під чорним прапором, на якому зображена голова вовка, і, здається, не існує сили, котра б зупинила цю вовчу зграю… Каменев ще раз спробував порушити питання про дисципліну і анархію в бригаді, а у відповідь пролунало, що ворог махновців не стільки Шкуро, скільки Аверін, який поширює про них найгірші плітки…

Раптом черговий тричі вдарив у станційний дзвін і прокричав:

- "Батько" їдуть!

Цю новину з радістю повторили ще кілька рядових махновців, які про всяк випадок крутилися біля поїзда Каменева. За хвилину, пускаючи клуби білого диму, до станції підкотив паровоз з одним вагоном, на східцях якого стояв Махно і дивився на високого гостя. Каменев, у свою чергу, уважно розглядав цю легендарну особу. Він побачив приземкуватого брюнета з синіми, ясними і гострими очима, вдягненого в папаху, чорну бурку, з шашкою і "маузером" на широкому шкіряному поясі. Перед "батьком" же стояв чоловік років під 40, середнього зросту, сухорлявий, але міцно збитий, з різкими рисами старанно поголеного обличчя, з холодними розумними сірими очима. Потиснувши Махнові руку й перекинувшись кількома загального змісту фразами, Каменев відзначив, що "батько" слухає, дивлячись вниз, трохи нахиливши голову вбік, і з таким виразом, що, здається, ось-ось кине все і піде собі геть. Махно у той же час подумав, що гість його - людина холодна, стримана, знає собі ціну, у розмові зважує кожне слово, намагається нічого зайвого не сказати…

До станції під'їхало кілька автомобілів, і Махно широким жестом запросив Каменева у перший. Сам сів поруч з водієм і махнув рукою у бік Гуляйполя. Напівобернувшись до гостей, Махно почав розповідати про успіхи повстанців у боях з білогвардійськими частинами.

- А як у вас з антисемітизмом? - раптом запитав Каменев.

"Батько" швидко знайшовся:

- Вибухи бувають, але ми з цим жорстоко боремося. По дорозі сюди на одній із станцій бачу якісь гасла на стіні. Читаю - погрозливого змісту. Викликаю коменданта і вимагаю пояснень. Він лише посміхається, хвалиться, що цілком згоден з тим, що написано у відозвах. Я застрелив його.

Коли автомашини прибули на центральну вулицю Гуляйполя, почесний караул повстанців зустрів їх гучним різноголосим "ура!" Обходячи стрій, представники урядової делегації побачили досить колоритні фігури. Один - босий, у дірявих штанях, офіцерській гімнастерці і австрійському кашкеті, інший - у чудових чоботях, розкішних шароварах, подертій сорочці і козацькій папасі… Довкола війська юрмилися селяни, трохи далі ніяково переминалася купка євреїв… Першим виступив Махно з подякою на адресу Червоної Армії, що прийшла на допомогу повстанцям. Він підкреслив нерозривність долі українських повстанців і російських братів. Потім виступив Каменев. Від імені радянського уряду він привітав "доблесних повстанців", які зуміли визволити робітників і селян від іноземного ярма, гніту поміщиків і білих генералів, і висловив упевненість у тому, що славні повстанці товариша Махна разом з Червоною Армією підуть проти ворога трудящих й битимуться в її лавах до повного торжества своєї справи.

Тим часом Ворошилов роздавав селянам цигарки з срібного портсигара. "Усе можна пробачити радянській владі, - заявляли йому махновці, - крім ЧК і реквізицій". Ворошилов здебільшого мовчав і кивав головою. Коли його покликали обідати до хати Махна, він з полегшенням покинув натовп гуляйпільців…

Поки дружина Махна Галина Кузьменко разом з його матір'ю накривали на стіл, Каменев, Ворошилов, Никифорова та сам "батько" прогулювалися подвір'ям. У сусідньому будинку на терасі сиділа і театрально пила чай єврейська сім'я. Махно з задоволенням звернув увагу присутніх на цю ідилію:

- Ну ось, тепер ви бачите, як я усіх євреїв вирізаю…

О четвертій годині дня відбулася зустріч членів делегації з махновськими командирами і штабістами. Коли всілися за довгий дощатий стіл, Махно, окинувши своїх "синків" холодним поглядом, голосно скомандував: "Хто там у шапці, геть шапку!"

У своїй промові Каменев спочатку обережно, а потім більш рішуче звинуватив махновців у анархії, грабунках, реквізиціях, слабкій дисципліні тощо. Докоряв за відсутність у Гуляйпільському повіті комбідів, за переслідування комуністів, які не менше махновців борються за інтереси трудового народу і біднішого селянства. Останні слова викликали невдоволення присутніх. З усіх боків почулися вигуки: "Хочете селян розорити, а потім любити!", "Селянин без коня не селянин, навіщо коней реквізуєте?", "Ми всі - бідніше селянство". Махно ледь вгамував підлеглих. Далі Каменев розповів про завдання політики радянської влади щодо селянства, намалював такі райдужні перспективи, що махновці слухали, затамувавши подих… Співдоповідачем виступив Махно, який ні в чому не суперечив Каменеву, а говорив лише про необхідність вести рішучу боротьбу за кращу долю трудового селянства.

Пізно ввечері відбулася зустріч "батька" з Каменевим та іншими членами делегації. Господар запевнив гостей, що був, є і буде революціонером, якого не цікавлять ні посади, ні кар'єра і який хоче бути просто "комбригом-3" і боронити трудове селянство від навали золотопогонників…

Каменев був у чудовому настрої, оскільки своє завдання щодо приборкання Махна вважав виконаним до кінця. Перед від'їздом з Гуляйполя уповноважений Ради Праці та Оборони надіслав до ВЦВК телеграму про скасування наполовину вироку Марусі Никифоровій - щодо заборони займати високі відповідальні посади.

Опівночі бронепоїзд вирушив до Катеринослава. Збуджений Каменев не міг заснути. Все здавалося, що він не встиг сказати головного Махнові та його війську… Зрештою не витримав і під розмірений стукіт коліс узявся писати "Відкритий лист командиру 3-ї бригади Махнові".

"Після особистого відвідання Гуляйполя і розмови з тов. Махном та його співробітниками я вважаю своїм обов'язком, щоб усі почули, заявити, що всі чутки про сепаратистські або антирадянські плани повстанців тов. Махна безпідставні. В особі тов. Махна я бачив чесного і відважного борця, який у складних умовах нестач найнеобхіднішого згуртовує сили й мужньо бореться з білогвардійцями та іноземними загарбниками. За їх відвагу, за їх боротьбу на фронті вітаю їх. Також відверто маю вказати я і на те зле і шкідливе, що мною побачено під час поїздки. По-перше, сильні антисемітські настрої. Це велике зло. З ним потрібно боротися до кінця. Той не борець за щастя трудового народу, хто не позбавиться цієї болячки старого ладу. Той злочинець, хто потурає антисемітським настроям. Друге - всі повстанці, вся бригада, все населення району повинно усвідомити, що їх справа - лише частина загальної справи трудового народу всієї Радянської Росії і України. Ваша ділянка фронту - лише частка усього фронту, на якому робітники та селяни Росії і України відбивають спільного ворога. Щоб утримувати увесь фронт, від Петрограда до Одеси і від Архангельска до Каспія, все у нас має бути спільним. Усе спорядження, хліб, вугілля, метал, нафта повинні йти у загальний котел, а звідтіля розподілятися справедливо й планомірно по всіх фронтах".

Провівши успішні, як йому здавалося, переговори з Махном, Каменев вважав за можливе одразу вирішити питання і з Григор'євим. 8 травня о першій годині дня він спробував викликати отамана по прямому проводу, щоб домовитися про місце і час зустрічі, але безуспішно. Цілий день з'ясовувалося місцезнаходження Григор'єва, але нічого конкретного дізнатися так і не вдалося.

Каменев не знав, що напередодні Григор'єв розпочав антирадянський заколот. Відмовився виконувати наказ про допомогу революційній Угорщині, заарештував комуністів, а також видав універсал, в якому проголосив себе отаманом України і закликав український народ до боротьби проти радянської влади. Звістка про це буквально приголомшила Каменева. Тепер і зустріч з Махном сприймалася в іншому світлі. Каменев пригадав поширювані раніше чутки про спроби Григор'єва встановити союз з "батьком"… Уповноважений Ради Праці і Оборони вирішив повідомити про те, що сталося Леніна. "Григор'єв, який вчора відклав побачення зі мною у Знам'янці, сьогодні відмовляється розмовляти, намагається зв'язатися з Махном. Після особистого побачення з Махном і відвідання Гуляйполя гадаю, що Махно не ризикне підтримати зараз Григор'єва, але грунт для виступу там уже підготовлений. Махно не випускає ні вугілля, ні хліба і, напевно, не випускатиме, хоч особисто мені обіцяв все і клявся у вірності".

Щоб з'ясувати справжні наміри Махна і його ставлення до григор'євського заколоту, Каменев у ніч на 9 травня надіслав у Гуляйполе телеграму: "Зрадник Григор'єв зрадив фронт, не виконавши бойового наказу йти на фронт. Він повернув зброю. Настав вирішальний момент - або ви підете з робітниками і селянами всієї Росії, або днями відкриєте фронт ворогові. Ваганням немає місця. Негайно повідомте розташування ваших військ і випустіть відозву проти Григор'єва, повідомивши мені копію. Неодержання відповіді вважатиму оголошенням війни. Вірю в честь революціонерів вашу, Аршинова, Веретельникова та інших. Каменев".

По суті, саме з тексту цієї телеграми Махно дізнався про антирадянський виступ Григор'єва.

…Імена цих історичних осіб, винесених буремними подіями громадянської війни на гребінь революційної боротьби, були надзвичайно популярними у 1919 році. Спочатку їх розхвалювали як героїв, відданих справі революції, стійких її бійців, а потім, коли вони повернули зброю проти радянської влади, звинуватили в причетності до табору найзапекліших контрреволюціонерів, лютих ворогів диктатури пролетаріату.

Між Григор'євим і Махном, котрі служили в одній дивізії, не було дружніх стосунків. Отаман, який відзначився на фронтах японської та імперіалістичної, мав Георгіївські хрести і звання штабс-капітана, зверхньо ставився до колишнього каторжника - профана у військових справах. "Батько" ж, який вважав себе істинним революціонером, в свою чергу, з підозрою і недовір'ям ставився до кар'єриста Григор'єва, що служив і у Скоропадського, і Петлюри. Особливо дратувала Махна хвалькуватість отамана, який, приміром, заявляв, що в період кайзерівської навали командував 117 партизанськими загонами. Ревниво "батько" ставився й до популярності, яку здобув Григор'єв на півдні України у першій половині 1919 року, до факту нагородження Григор'єва орденом Червоного Прапора за взяття Одеси.

Єдине, що об'єднувало Григор'єва і Махна, так це невдоволення політикою радянської влади, готовність очолити війська, що діяли на Україні. Проте, якщо Махно хотів верховодити лише у своєму повіті, то Григор'єв мріяв стати отаманом усієї України. На правах старшого і більш авторитетного, він сподівався, що його підтримають усі ватажки, які діяли на Україні, у тому числі й Махно. Але останній, плекаючи не менш амбіційні плани, ніколи б не погодився на роль іграшки в руках отамана. До того ж перехід Махна на бік заколотників давав би можливість Денікіну легко захопити Гуляйпільський район, що означало для "батька" втрату підтримки селянства. Це також розумів далекоглядний Раковський. Виступаючи на засіданні ВУЦВК, він заявив: "Надія Григор'єва на підтримку Махна виявилася марною. Армія Махна складається головним чином з селян, котрі боролися з донськими козаками. Вони дуже добре розуміють, що допомагати Григор'єву значило б відкрити фронт, дати можливість козакам на них помститися".

Тому значні сили радянських військ було кинуто на придушення заколоту Григор'єва. Насправді Махно і не думав про перехід на бік Григор'єва і відкриття фронту. 12 травня він видав наказ, який зачитали в усіх частинах. "Вжити найенергійніших заходів для збереження фронту, - говорилося у цьому документі. - Ні в якому разі не допустимо послаблення зовнішнього фронту революції. Честь і гідність революціонера змушує нас залишатися вірними революції та народу, суперечки Григор'єва з більшовиками з-за влади не можуть змусити нас послабити фронт, де білогвардійці прагнуть прорватися і поневолити народ. До тих пір, поки ми не переможемо спільного ворога в особі білого Дону, поки безперечно і твердо не відчуємо завойовану своїми руками і багнетами свободу, ми залишаємося на своєму фронті, борючись за свободу, але ні в якому разі не за владу, не за підлість політичних шарлатанів".

Однак через об'єктивні обставини "батько" не міг виступити і проти Григор'єва. Якраз у цей час місцеві радянські органи почали створювати комуни, передавати землю, на яку розраховувало селянство, радгоспам. В умовах громадянської війни проводилася політика "воєнного комунізму", що викликала обурення як заможного селянства, так і значної частини бідноти. Набиваючи у цей надзвичайно скрутний час собі ціну, Махно вів широку антирадянську пропаганду. Приборкати ж "батька" за допомогою військової сили було практично неможливо. За таких умов червоне командування вирішило переформувати бригаду Махна в дивізію, щоб поповнити її відданими радянській владі командирами і бійцями, збільшити кількість комісарів. Цей план підтримували Антонов-Овсієнко, Подвойський, Скачко та ін. Причому вони висловлювалися за призначення комдивом не Махна, а Є. Чикваня. "Батько" нібито погодився на таку заміну, хоча насправді вирішив діяти по-своєму.

12 травня він зібрав у Маріуполі нараду командного складу бригади, на порядок денний якої було винесено три питання: поточний момент і григор'євщина, переукладення угоди з радянським урядом і реорганізація 3-ї Задніпровської бригади. У своєму виступі Махно засудив політику радянської влади і дії Григор'єва, заявивши, що його заколотом може скористатися Денікін. Наступного дня "батько" надіслав Каменеву телеграму, в якій запевняв про свою лояльність. Водночас до Григор'єва виїхала делегація на чолі з Чубенком для з'ясування ситуації і планів отамана. 15 травня Махно і його оточення ухвалили рішення про створення 1-ї Української повстанської дивізії імені батька Махна. Ще одним проявом незалежності махновців став випуск з 17 травня своєї газети "Путь к свободе".

Чутки про кепський стан справ у військах Григор'єва та Махна змусили політбюро ЦК КП(б)У направити до них свого уповноваженого Гамарника. Напередодні заколоту Григор'єва Гамарник телеграфував до ЦК, що у отамана все гаразд, а от у "батька", мовляв,можна знайти невеликий "кримінал". Помилився у Григор'єві не лише Гамарник, а й голова Раднаркому УСРР Раковський. Після взяття Одеси він особливо прихильно ставився до отамана, сприяв призначенню його комдивом і покладав великі надії на визвольний похід Григор'єва в Румунію й на допомогу революційній Угорщині.

Заколот збентежив і командуючого Українським фронтом. Він, очевидно, подумав, що за цим послідує ціла низка антирадянських виступів, і насамперед Махна. Тому 9 травня о 2 годині дня прямо з Одеси телеграфував Раковському: "Не можу нести відповідальність за Махна, котрого вилучено з мого підпорядкування". А у цей час Ворошилов надіслав урядові України розгорнуту записку, в якій розповів про дружні зв'язки Антонова-Овсієнка з Григор'євим та Махном, про відвідини комфронтом їх штабів та про його безперервні пиятики з отаманом та "батьком".

Але оскільки розбирати або перевіряти ці факти було ніколи - надто напружена була ситуація, - то документи ці осіли в архівах.

Заколот Григор'єва оголив південно-західну частину фронту. Махно утримував його південно-східну ділянку. Якщо б він водночас з Григор'євим відкрив білогвардійський фронт, то вже на початку травня виникла б катастрофічна ситуація, і Денікін, певно, ще раніше захопив би Україну. Проте махновці, незважаючи на розгул анархії, падіння дисципліни та низьку боєздатність, все ж трималися. Втім це не завадило пресі друкувати повідомлення про альянс Махна і Григор'єва. Найбільш об'єктивно оцінював стан справ П. Ю. Дибенко, котрий перебував близько від фронту. Він боявся, що нападки преси, порівняння Махна з Григор'євим можуть підштовхнути "батька" до відкритої боротьби за владу на Україні. Щоб заспокоїти його, 14 травня 1919 року Дибенко дав інтерв'ю кореспондентові харківського "Коммуниста": "Ніхто не може стверджувати про причетність Махна до григор'євщини. Навпаки, чесний революціонер, яким він є, незважаючи на свій анархізм, Махно вірний робітничому рухові, свято виконує свій обов'язок у війні проти білогвардійських банд. Усілякі звинувачення Махна - мерзотна провокація проти борця за право пригнобленого народу". На захист Махна виступив і Л. Б. Каменев, давши 14 травня інтерв'ю іншій харківській більшовистській газеті "Комунар".

Понад усе боявся Махна у ті дні Катеринославський губком КП(б)У. Страх їхній був зовсім не абстрактним, а базувався на багатьох фактах. Махно любив лякати тих, хто боїться. Не упустив він і зараз нагоди використати ім'я отамана Григор'єва у своїх цілях. До Аверіна прибув анархіст Горєв, котрий пообіцяв, якщо йому збережуть життя і волю, повідомити цінні відомості про задум "батька" й отамана щодо захоплення Катеринослава. Зокрема, він вказав адреси членів таємної махновської делегації, що їхала до Григор'єва для вироблення спільного плану наступу на місто. У Катеринославі посланців Махна - Венгерова, Коваля й Горєва - було заарештовано. Останнього відпустили під поручительство Аверіна. Представники радянської влади у Катеринославі так налякались, що тут же звернулися до Дибенка за підтримкою у разі наступу Махна на місто. В Олександрівську відбулася таємна нарада за участю комдива Дибенка, начподива Коллонтай, представників Катеринославської організації більшовиків Аверіна й Яковлева, голови Олександрівської ЧК Леппе й голови місцевого виконкому Михайловича. Дибенко пообіцяв, що зробить усе для того, щоб загородити Махнові шлях на Катеринослав.

"Батько" одразу ж дізнався не тільки про цю таємну нараду, а й про те, хто й що говорив на ній. Багато років потому, розповідаючи про це, Аверін так і не назвав імені того, хто міг передати секретну інформацію Махнові. Щоправда, він кинув тінь підозри на начштабу Кримської дивізії Петровського, який був анархо-синдикалістом. Обставини справи дають підстави вважати, що все це було добре розіграно самим "батьком", щоб тримати органи радянської влади у напрузі, змусити їх бути більш лояльними до Махна, йти на певні поступки в умовах григор'євської авантюри. Знаючи про стару домовленість Махна з Дибенком - повідомляти "батька" про будь-яку загрозу йому, - можна припустити, що про олександрівську нараду комбригові міг розповісти і його колишній командир дивізії.

Махно ж на той час нічого не знав про плани Григор'єва. 15 травня делегація махновців на чолі з А. Чубенком була направлена до Григор'єва, щоб з'ясувати обстановку і дізнатися про справжні цілі й наміри бунтівного отамана. Дибенко підтримав цю ідею Махна і не тільки дозволив перейти лінію фронту, а й надав свій автомобіль. Махновський дипломат Чубенко хотів також зустрітися з одним із соратників Григор'єва - колишнім анархістом Максютою. Але комдив О. Я. Пархоменко, який перебував у Нижньодніпровську, виконуючи розпорядження Катеринославського губкому КП(б)У, не дозволив ад'ютантові Махна зустрічатися з григор'євським командиром. Каменев, бажаючи розставити усі крапки над "і" у стосунках між Махном та Григор'євим, через свого секретаря наказав Пархоменку пропустити махновців і навіть дозволив провести мітинги серед григор'євців. Та ще до того часу "місія Чубенка" виїхала з Нижньодніпровська. Коли ж червоні вступили до Катеринослава, то Пархоменко, зустрівши на одній з вулиць автомобіль Максюти, впритул розстріляв його з дочкою та інших пасажирів. Дізнавшись про це, Махно розлютився й поклявся помститися Пархоменкові. Тим часом 17 травня делегація повернулася до Гуляйполя і доповіла "батькові", що вони доїхали лише до П'ятихаток, де побачили наслідки григор'євської боротьби - 151 розстріляного місцевого жителя, переважно євреїв. Особливе обурення григор'євський антисемітизм викликав у набатовців, значна частина яких були євреї.

Завдяки заходам, вжити урядом республіки і командуванням Українського фронту до кінця травня 1919 року основні сили Григор'єва було розгромлено. Пасивний вклад у цю справу вніс Махно, який, по суті, увів в оману отамана. Останній, чекаючи з дня на день виступу "батька", розосередив свої основні сили і зав'яз у боях на досить великій території. Однак заколот Григор'єва завдавав всілякої шкоди, зірвавши плани передислокування частин Червоної Армії для подання допомоги революційній Угорщині, і полегшив білогвардійцям наступ у районі Донбасу.

З іншого боку, невдалий виступ отамана відбив бажання у багатьох "батьків", у тому числі Махна, до повторення найближчим часом подібної авантюри.

У роки громадянської війни радянській владі вперше довелося вирішувати багато військових, соціально-економічних і політичних питань. У такій ситуації Махно вдало використовував промахи і помилки більшовиків, особливо в галузі земельної політики.

Втілюючи в життя рішення III Всеукраїнського з'їзду Рад про перехід від індивідуального до колективного ведення господарства, місцеві органи штучно форсували процес створення радгоспів, часто порушуючи при цьому принцип добровільності. Все це викликало невдоволення селянства, негативно вплинуло на зміцнення його союзу з робітничим класом. Особливо відкрито виступало проти радянської влади заможне селянство Півдня України, де діяв Махно.

Махновщина дедалі більше перетворювалася на грізну антирадянську силу. Становище ускладнювалося й у зв'язку з тим, що на Південному фронті розгорнулися активні бойові дії. Бригада Махна взаємодіяла з 8-ю та 13-ю арміями, які 14 травня розпочали наступ у Донбасі. Наступного дня частини 8-ї армії зайняли Луганськ, а війська 13-ї та 2-ї Української радянської армій до 16 травня просунулися в глиб території Донбасу. Махновці навіть визволили станцію Кутейниково, що знаходилася в тилу білих. Над денікінськими військами у південній частині Донбасу нависла загроза розгрому. Оперативно перекинувши до району дій 13-ї армії корпус Шкуро, вони 19 травня розпочали контрнаступ. Масований удар був націлений у стик між бригадою Махна та 9-ю дивізією 13-ї армії. У перший же день кіннота Шкуро прорвала фронт і заглибилася у тил на 45 кілометрів.

Спроба використати Махна у боротьбі з білогвардійцями і водночас побоювання, що рано чи пізно він перейде на бік контрреволюції, змушували представників радянського командування виділяти махновцям обмежену кількість зброї та боєприпасів. У той час як в Задніпровькій дивізії не вистачало зброї та існувало, за доповіддю В. О. Антонова-Овсієнка, "чотири черги за однією гвинтівкою", в інших частинах Українського фронту "було не належне за штатом озброєння або належне та у кількості, в декілька разів більшій від штатної норми". Внаслідок цього на час вирішальних боїв зі Шкуро махновці мали лише гвинтівки, які використовували як холодну зброю. Скрутне становище "батька" і його війська відзначав також командир 2-ї Української армії А. Скачко: "3-я бригада Махна знаходиться безперервно понад три місяці в боях, дістаючи лише жалюгідні крихти обмундирування і маючи на додачу таких ненадійних сусідів, як 9-а дивізія, цілком виснажилася, і можна вважати 3-ю бригаду такою, що тимчасово вибула з ладу". Негативно позначилася на боєздатності фронту й та обставина, що для придушення григор'євського заколоту з цієї ділянки було знято 3-й Радянський полк.

Методи партизанської війни, які застосовував Махно у боротьбі з регулярною Добровольчою армією, не могли принести успіх, а спеціальних військових знань "батько", як відомо, не мав. Тому наспіх сформовані з ненавчених селян так звані полки були легко знищені денікінськими військами.

Командування білих частин зробило спробу схилити Махна на свій бік. їдучи 23 травня на автомашині на фронт, Махно побачив на узбіччі солдата в англійській формі. Це був полонений білими боєць розбитого напередодні махновського 9-го грецького полку. Він повідомив, що має доручення передати Махнові листа від отамана Шкуро. "Батько" недбало розкрив конверта. Командири, які юрмилися навколо автомобіля, з цікавістю дивились на нього, оскільки знали, що Махно має звичку читати листи вголос.

"Будучи, як і ви, простим росіянином, який швидко висунувся з невідомості, - почав "батько", - генерал Шкуро завжди із захопленням стежив за вашим швидким сходженням, що свідчить про Вас, як про неабиякого російського самородка. Проте, на жаль, Ви пішли помилковим шляхом, будучи залученим до компанії з радянським рухом, що губить Росію в ім'я якогось неймовірного інтернаціоналізму. Це завжди засмучувало генерала Шкуро. Але ось цими днями він з радістю дізнався, що ви одумалися і разом з доблесним отаманом Григор'євим оголосили: бий жидів, комуністів, комісарів, надзвичайників! Інакше й не могло бути: як талановитий росіянин, Ви повинні були рано чи пізно зрозуміти свою помилку.

Генерал Шкуро вважає, що з прийняттям Вами цих гасел нам нема за що воювати. Якщо Ви визнаєте також, що наші політичні платформи близько стикаються, то Ви повинні визнати, що нам воювати, дійсно, нема за що. Генерал Шкуро пропонує Вам увійти у переговори, гарантуючи Вас та ваших уповноважених від усіляких репресій. Ім'я генерала Шкуро досить добре відоме, і Ви можете йому довіряти".

Прочитавши листа, Махно зіскочив з машини, дико розсміявся і, розмахуючи аркушем паперу над головою, сказав своїм супутникам - Білашу, Лютому та Василевському: "Буржуазія ні перед чим не спиняється і мене, колишнього в'язня, хоче зробити генералом. Ні, цього ніколи не буде…"

Але його патетичні слова потонули в розривах артилерійських снарядів. Підтримуючи шаблю, Махно кинувся до автомобіля, за ним - члени штабу. "До Гуляйполя!" - голосно крикнув "батько", злякано озираючись на танк, що насувався з-за високого пагорба. Всіх охопив жах, коли автомобіль почало кидати з сторони в сторону і водій, не втримавши його на дорозі, потрапив у кювет… Виявилася пробитою камера заднього колеса. Між тим на обрії з'явилася шкуровська кіннота, що галопом наближалася до втікачів. Зіскочивши з машини, Махно наказав відкрити вогонь з кулеметів, а сам з пістолетом у руці підганяв водія та бійців особистої охрани, які допомагали ставити нову камеру. Витративши кілька кулеметних стрічок, махновці зуміли-таки відбити напад білих і втікти до Гуляйполя.

Тим часом шкуровська кіннота під Святодуховим знищила весь гуляйпільський полк на чолі з командиром Веретельниковим. Тепер у Махна не було сил навіть для того, щоб бодай на годину затримати наступ Шкуро на Гуляйполе.

До 23 травня фронт прориву на махновській ділянці досяг 30 кілометрів. Бригада Махна відступила на 100 кілометрів, оголивши правий фланг 13-ї армії і створивши таким чином катастрофічне становище для радянських військ. Головком Вацетіс видав наказ: протягом 24 годин надати з резерву Українського фронту боєздатну бригаду піхоти з дивізіоном артилерії і закрити прорив, що утворився внаслідок відходу військ Махна. Однак Антонов-Овсієнко не виділяв необхідних військ для ліквідації прориву Шкуро. До району бойових дій прибули два практично небоєздатних полки. М. І. Подвойському не вдалося провести мобілізацію робітників для поповнення частин Південного фронту.

ПОЗА ЗАКОНОМ

Якраз у ці тривожні дні уряд України вирішив завдати махновщині нищівного удару. Можливо, Махно й заслужив на те, однак робити це, очевидно, треба було набагато раніше, а не у критичний момент денікінського наступу. 25 травня 1919 року на засіданні Ради робітничо-селянської оборони України, яке відбувалося на квартирі Раковського, зібралося набагато більше людей, ніж звичайно. Крім господаря за столом сиділи Антонов, Багдатьян, Бубнов, Жарко, Іоффе, Подвойський і вперше - Дибенко. Об одинадцятій вечора розпо- чалося обговорення центрального питання - "Махновщина та її ліквідація". Навіть доповідь Дибенка про боротьбу з григор'євськими бандами було перенесено. Прийняли рішення: "Ліквідувати Махна у крайній строк, запропонувати ЦК усіх радянських партій (комуністів та українських есерів-комуністів) терміново вжити політичних заходів до ліквідації махновщини, запропонувати командуванню УСРР протягом доби розробити військовий план ліквідації Махна, запропонувати ЦК прифронтової смуги організувати зі своїх загонів полк, який повинен бути негайно кинутий до району дій Махна: звернутися до реввійськради Південного фронту через реввійськраду Республіки для координації дій по ліквідації Махна. Цю постанову довести до відома реввійськради Республіки по телефону". Одначе рішення це, зрозуміло, не можна було реалізувати на практиці в умовах загрози з боку денікінщини.

28 травня Ленін писав голові Раднаркому УСРР: "Махно відкочується на захід й оголює фланг і тил 13-ї армії, відкриваючи вільний шлях денікінцям". У цьому листі було викладено ряд настанов, спрямованих на подання допомоги Південному фронту.

Намагаючись виправдати невдачі на фронті, Аршинов вирішив розпочати атаку на Троцького, спрямувавши на нього гнів і незадоволення повстанців. У махновській армії поширилися чутки, ніби Троцький, бачачи, що махновщина міцно укорінялася на півдні України і загрожує поширитися на всю республіку, вирішив віддати Україну Денікіну, сподіваючись, що той знищить повстанську армію.

Того самого дня відбулося екстрене засідання пленуму ЦК КП(б)У, на якому обшворювалося становище в Донецькому басейні. 29 травня рада робітничо-селянської Оборони ухвалила рішення про активне залучення комуністів та відповідальних працівників до справи прискорення мобілізації робітників та ліквідації махновщини.

Комдив Є. Чикваная спробував відстояти Гуляйполе, до якого наближалися білі. До Махна був направлений комбриг Є. Брашнєв. У резиденції "батька" він побачив сотні дві бійців, які безцільно вешталися селом. Щоправда, помітивши червоноармійців, вони зі зброєю в руках зажадали, щоб ті зняли червоні зірки. На галас вийшов Махно, навів порядок і запросив Брашнєва до штабу. Втім він не міг запропонувати жодних заходів для врятування становища.

"Мені хотілося, щоб Махно відчув нашу загальну справу, - згадував Є. Брашнєв - розбудити у ньому струну товариської солідарності. Спільний ворог, спільне завдання, єдина доля. Я розгорнув карту і став показувати комбригові нашу дислокацію, становище й передбачення, Махно недбало, з напівоборота, клюнув у мою карту носом. Пряме, як у псаломщика, волосся впало на чоло. Худорлява семінаристська фігура висловлювала презирливе ставлення до наших ускладнень".

Налякане григор'євським заколотом радянське командування на Україні з дня на день очікувало подібного виступу Махна. "Невжиття своєчасних заходів, - телеграфував В. І. Межлаук, - обіцяє повторення григор'євської авантюри, яка буде небезпечною через величезну популярність Махна серед селянства та червоноармійців".

Командування Червоної Армії, уряд УСРР були значною мірою дезінформовані відносно намірів Махна і дій його війська. Щоправда у бригаду "батька" засилалися розвідники, агенти ЧК, але тільки небагатьом вдавалося проникнути безпосередньо в Гуляйполе, більшість же доїжджала лише до Олександрівська, а дехто й взагалі обмежувався перебуванням у Катеринославі. Донесення грунтувалися на чутках або писалися так, щоб співпасти з офіційною думкою. Наприклад, один з членів так званої Колегії комуністів особливого призначення М. Нікольський, поїхавши у "махновський район", доповів, що армія "батька" нараховує близько 40 тисяч бійців, якими командують карні злочинці та офіцери царської армії; селяни ставляться до Махна виключно негативно і розуміють його контрреволюційну суть, вони, нібито, просили захисту у Ворошилова, але той не схотів відволікатися на такі дрібниці, оскільки займається серйозними справами; переляканий же Махно разом з Никифоровою ховаються по селах…

Така інформація, зрозуміло, заважала зробити вірні висновки про особу Махна, його політику, оцінити реальний стан справ і прийняти необхідні рішення.

Члени Ради робітничо-селянської оборони України не лише вирішували питання про те, де взяти зійська для ліквідації неіснуючого заколоту, а й бурхливо обговорювали кандидатуру командуючого ними. Реввійськрада Республіки пропонувала на посаду П. Ю. Дибенка, однак командування щойно створеної на базі 2-ї Української радянської армії 14-ї армії заперечувало. Голова Ради робітничо-селянської оборони УСРР Раковський, поступаючись тиску Ворошилова та Межлаука, 30 травня повідомив: "Кандидатуру Дибенка по ліквідації махновщини ми знімаємо й пропонуємо кандидатуру Ворошилова. Ми Дибенка не призначали, а тільки запропонували його кандидатуру Реввійськраді Республіки".

Намагаючись врятувати становище на фронті, Махно вирішив поповнити свої війська шляхом примусової мобілізації, але П. Аршинов зумів переконати його в тому, що такі заходи підірвуть віру селянства у так званий вільний лад, проголошуваний анархістами, і негативно вплинуть на авторитет "батька".

30 травня 1919 року виконком революційно-військової ради Гуляйпільського району, обговоривши ситуацію, що склалася у зв'язку з наступом денікінців, і беручи до уваги політично-економічне становище радянської влади в даний момент, ухвалив, що вихід із скрути можуть знайти тільки самі трудящі, а не окремі партії або вожді. Для цього вирішено було скликати 15 червня екстрений з'їзд Гуляйпільського району. До порядку денного планувалося включити одинадцять питань, зокрема військове, продовольче, земельне, фінансове. Було визначено норму представництва на з'їзді: по одному делегату від 3 тисяч селян і робітників, від кожної окремої військової частини, від повітових виконкомів та від партійних організацій, що стоять на радянській платформі. Вибори селянських та робітничих делегатів мали проходити на загальних повітових, сільських та фабрично-заводських зборах, а не лише на засіданнях членів Рад та фабзавкомів. У зв'язку з тим що реввійськрада не мала відповідних коштів, делегати повинні були забезпечуватися усім необхідним за рахунок тих, хто посилав їх на з'їзд. Крім цього, їм необхідно було мати чітку програму, яка б відбивала волю трудящих мас.

Наступного дня близько 7 годин вечора це рішення було розіслане усім виконкомам Олександрівського, Маріупольського, Бердянського, Мелітопольського, Павлоградського та Бахмутського повітів, повстанським з'єднанням та частинам Червоної Армії, що дислокувались у цьому районі. Штаб 1-ї Повстанської дивізії імені батька Махна запропонував усім органам на місцях якомога ширше інформувати населення про проведення з'їзду в Гуляйполі. Особи, які протидіяли цьому, оголошувалися контрреволюціонерами, що виступають проти волі трудящих мас.

Білогвардійська ж пропаганда, як могла, намагалася відокремити селянського "батька" з його примітивним анархізмом від одного з основоположників цього вчення графа Кропоткіна. Вона вважала, що Махно такий же учень Кропоткіна, як і Пугачев - великий государ Петро Федорович. Однак зв'язки, хоча й досить нестабільні і практично випадкові, між Кропоткіним і Махном усе ж таки існували.

Ось і зараз у цій скрутній ситуації "батько" згадав про Kpопоткінa і надіслав йому продуктову посилку, додавши до неї такого листа:

"Дорогий Петро Олексійович! Знаючи становище Росії в розумінні продовольства і відчуваючи, як позначається це становище на Ваших старечих фізичних силах, я обміркував з товаришами, і ми вирішили надіслати Вам декілька пудів харчів, які вважаємо необхідними для Вас. Одночасно з цим посилаю Вам кілька номерів нашої повстанської газети "Путь к свободе" та листівок, які ми випускаємо. І прошу Вас, як близької і дорогої для нас, південних товаришів (людини), написати нам свого листа про повстанство нашої області, яке вірно відбивається в нашій газеті.

Крім цього дуже важливо було б для селян, якби Ви написали в нашу газету статтю про соціальне будівництво на селі, яке ще не заповнилося сміттям насилля.

Поки бувайте здорові. Міцно тисну Вашу руку.

Поважаючий вас "батько" Н. Махно".

Кропоткін не відповів на цей лист, оскільки події на півдні змінювалися з калейдоскопічною швидкістю.

Намір скликання нового з'їзду був використаний Троцьким як привід для наступу радянської влади проти махновщини. Адже "батько", як пишуть його зарубіжні біографи, був організатором і захисником з'їздів повстанців, де вони мали можливість відверто критикувати більшовистську політику.

З огляду на це Троцький вирішив діяти більш наполегливо, оголосивши, що з'їзд неодмінно має стати сигналом до нової григор'євщини. Та це була помилкова думка, оскільки Махно, як відомо, не підтримав отамана, а коли авантюра Григор'єва зазнала краху, взагалі відкинув наміри про будь-які бойові дії проти радянської влади.

До речі, незважаючи на те що натхненником і організатором боротьби проти махновщини був Троцький, перші кроки в цьому напрямі під його впливом зробили інші. 25 травня 1919 року Рада робітничо-селянської оборони України ухвалила антимахновську постанову. З червня видав відповідний наказ командуючий Південним фронтом В. М. Гіттіс. Командуючий новоствореною 14-ю армією К. Є. Ворошилов одразу після свого призначення підписав наказ № 1 про ліквідацію війська Махна.

Троцький же був впевнений, що ці заходи принесуть бажані результати. Тому 3 червня надіслав Раковському таємну телеграму, в якій дав розпорядження розгорнути широку й активну антимахновську пропаганду. Крім цього, Троцький порадив застосувати зброю проти махновців "без усяких зволікань".

4 червня голова реввійськради Республіки видав наказ про заборону проведення махновського з'їзду. "Цей з'їзд, - зазначалося, - цілком спрямований проти Радянської влади на Україні та проти організації Південного фронту, до складу якого входить бригада Махна. Результатом з'їзду може бути тільки новий, жахливий заколот у дусі григор'євського та відкриття фронту білогвардійцям, перед якими бригада Махна незмінно відступає через нездатність, злочинність та зрадництво своїх командирів".

Того ж дня питання про махновщину розглянуло політбюро ЦК КП(б)У. X. Г. Раковський, який був ініціатором походу проти "батька", цього разу поводився трохи дивно. Як головуючий, він зачитав телеграму Троцького і запропонував надіслати Катеринославському губпарткому і командуючому 14-ї армії К. Є. Ворошилову вказівку про те, що з'їзд повстанців слід заборонити лише після перевірки фактів, викладених у посланні голови РВР. Раковський розумів, що наступ на Махна і його військо лише послабить фронт проти Денікіна.

Наступного дня питання про скликання гуляйпільського з'їзду розглянув ВУЦВК. Заслухавши повідомлення Г. Л. Пятакова, вищий орган державної влади на Украші ухвалив рішення заборонити його скликання.

На початку червня 1919 року в ставку Махна для координації бойових дій проти денікінців прибули новопризначений командарм-14 Ворошилов та колишній заступник наркомвоєн України, член РВР 14-ї армії Межлаук. Прибули вони під охороною автобронедивізіона під командуванням О. І. Селявкіна.

Махно, який не стільки думав про справи на фронті, скільки чекав, що ось-ось його заарештують, щоб збити з пантелику високе командування, вирішив розіграти спектакль. Поки Ворошилов, розгорнувши на столі розмальовану синім та червоним олівцями карту, почав з'ясовувати обстановку, Махно уважно розглядав новопризначеного командира. Низького росту, кремезний, гостроносий, той поводився енергійно й рішуче, говорив, відчеканюючи кожне слово. Раптом до штабу вскочив махновець і щосили заволав:

- Батьку, біляки!!

Махно кулею вискочив з хати, залишивши розгублених гостей. Крикнувши: "Хлопці, на коней!", він скочив на рисака, якого підвів ад'ютант, і поскакав на чолі кавалерійського загону за село. Через деякий час навздогін "батькові" помчали тачанки, які зникли в хмарах пилюки. Цілу ніч, як згадував командир бронедивізіону Селявкін, чекали Махна. Він з'явився лише на ранок. "Синки" їхали, співаючи веселих пісень, у передній тачанці, спершись на кулемет, сидів "батько". На підводі, що їхала слідом, понуро зіщулились кілька зв'язаних денікінських офіцерів. Наказавши зачинити полонених до амбара, Махно зайшов до штабу і як ні в чому не бувало продовжив розмову з Ворошиловим і Межлауком. Він вимагав зброї, набоїв, продовольства, яких так і не одержав.

По-іншому мету приїзду Ворошилова пояснила Г. А. Кузьменко, яка розповіла у 1976 році таку історію:

"4 червня 1919 року в Гуляйполі було справжнє свято. У штабі Махна відчувалась піднесеність, хлопці посміхалися і вітали один одного. Нестор сидів за столом. Поруч з ним були тілохранителі Петро Лютий і Сидір Лютий. Потім прийшли Віктор Білаш, Семен Каретников, Олексій Марченко та інші товариші. Нестор сказав мені:

- Ти, Галю, керуй, щоб стіл був накритий усім, що потрібно.

Нестор Махно послав свого брата Григорія на станцію зустрічати Ворошилова. Він приїхав туди на броньовику. Григорій зустрів Ворошилова і запросив його до штабу Махна. Баска трійка повезла Ворошилова до штабу. Ми вийшли на ганок. Під звуки оркестра, що грав "Інтернаціонал", Ворошилов під'їхав до струнких шеренг українських повстанців. Махно вийшов уперед і доповів:

- На фронті тримаємося успішно. Від імені революційних повстанців вітаю Вас, товаришу Ворошилов. Доповідає комбриг "батько Махно".

Міцний потиск рук. Махно відрекомендував Ворошилову членів Гуляйпільського виконкому і свого штабу. Ворошилов оглянув бійців запасного полку, які в той час знаходилися в Гуляйполі, і кавалеристів.

Потім відбувся мітинг, на якому Нестор запевнив Радянський уряд у дружбі, обіцяв допомогти у військових діях проти білих.

Після цього усі були запрошені до столу. Ворошилов сів навпроти Махна і його помічників. Потім підвівся і сказав:

- За дорученням реввійськради дозвольте вам, Несторе Івановичу, вручити орден Червоного Прапора за оборону Південного фронту і взяття Катеринослава.

Нестор узяв орден і відповів:

- Я воюю не за ордена, за перемогу революції. Я селянин, і наша мета - зберегти революцію від білих. Вип'ємо за світле майбутнє.

Потім усі кричали "ура", грав духовий оркестр. Після нетривалих веселощів Нестор з Ворошиловим і бойовими соратниками пішли до штабу. Наступного дня Ворошилов поїхав, а Махнові з штабу Червоної Армії надіслав машину і літак".

Документів про представлення Махна до нагороди і вручення її поки що не виявлено в архівах. Багато розмов точилося навколо нагородження "батька" орденом Червоного Прапора. Розповідь Г. А. Кузьменко на сьогодні - єдине свідчення цього. Дивно, чому про таку важливу подію в житті Махна не згадав П. Аршинов у своїй книзі, та й інші автори, насамперед Білаш, Тепер та інші. Дивує й той факт, що Ворошилов вручав Махнові нагороду того ж самого дня, коли власноручно склав наказ про оголошення "батька" ворогом революції. Викликає сумнів й те, що орден Махно одержав за взяття Катеринослава та захист Південного фронту. Адже під ударами Денікіна фронт було прорвано ще в середині травня, а Катеринослав Махно тримав лише два дні, та й то згодом зазнав відчутної поразки від петлюрівців.

Інша справа, коли б нагородили його за взяття Маріуполя, як Григор'єва - за взяття Одеси. 9 квітня 1919 року голова Раднаркому УСРР Раковський пропонував командуючому Українським фронтом Антонову-Овсієнку "подати до почесної нагороди червоноармійські частини і їх командирів, що відзначилися під Маріуполем". У вирі громадянської війни могло статися усяке: Антонов-Овсієнко міг і проігнорувати рекомендації голови уряду, як він це не раз робив, а міг і виконати, тим більше, що до Махна ставився дуже добре. Цей епізод у біографії Махна поки що залишається "білою плямою", яку можна ліквідувати лише шляхом ретельного вивчення архівних джерел.

Отже, Махно був оголошений поза законом. Якоюсь мірою це розв'язало "батькові" руки, і він розпочав відкриту антирадянську агітацію, зваливши всю вину за розгром своїх військ денікінцями на Червону Армію та її командування. А після опублікування статті Троцького "Геть махновщину" "батько" видав розпорядження заарештувати всіх політкомісарів та конфіскувати документи політвідділів.

Чимало представників військового командування, у тому числі командуючий Українським фронтом В. О. Антонов-Овсієнко, розцінили антимахновську кампанію Троцького як несвоєчасну. У цій критичній ситуації, на їх думку, саме "незрілий план Троцького" призвів до відкритого переслідування комісарів, а згодом - до заколоту махновіцв. Та голова реввійськради уперто стояв на своєму. Незважаючи на ситуацію на Південному фронті та співвідношення сил, він у найнесприятливіший для цього момент вирішив лівацьким методом повести рішучу боротьбу за викоренення у лавах Червоної Армії партизанщини. Повстанство, на думку Троцького, відіграло свою позитивну роль у боротьбі за встановлення радянської влади й особливо у розгромі німецьких і австро-угорських окупантів, але згодом стало реакційним. Виступаючи на початку червня 1919 року на пленумі Харківської міськради, голова заявив: "Махновщина… якщо вона служить інтересам соціалізму, вона терпима і навіть необхідна. Коли пролетаріатові потрібна перемога, немає засобів, неприпустимих для досягнення цієї мети. Нам потрібна сьогодні армія для перемоги. Махновці не сприяють цій перемозі - вони повинні бути викинутими на смітник історії".

Махно сподівався, що все ще минеться. Бійці й командири його любили і одностайно підтримували і навряд чи зголосилися б служити під началом іншого командира. Та й обстановка була складна настільки, що міняти командування в такий момент було відвертим безглуздям. Тому 8 червня "батько" надіслав особисто Троцькому телеграму, в якій з притаманним йому пафосом писав: "Поки я відчуваю себе революціонером, вважаю своїм обов'язком, не рахуючись ні з якою несправедливістю, яка звинувачує мене в нечесності нашій спільній справі - революції, запропонувати негайно ж прислати до мене хорошого воєнного керівника, котрий, ознайомившись при мені на місці зі справами, міг би прийняти від мене командування дивізією. Вважаю, що повинен зробити це. Революціонер відповідальний за усякий нечесний крок по відношенню до революції і народу, коли його звинувачують в скликаннях з'їздів і підготовці якогось виступу супроти Радянської Республіки".

Троцький нічого не відповів Махнові, лише передав Межлауку записку: "Після заборони з'їзду анархо-махновці з Гуляйполя надіслали заяву про підпорядкування і готовність здати командування дивізією. Вжити рішучі заходи щодо зосередження військ і безпощадної чистки махновських банд".

Багато червоних командирів, замість того щоб спрямовувати свої зусилля на боротьбу з денікінцями, кинулися виконувати наказ Троцького - ліквідовувати махновщину, не розуміючи, що цим самим грають на руку білогвардійцям. З Харкова в район дислокації бригади Махна вирушив автобронедивізіон та кавалерійська бригада, якими командували відповідно Рябцев та Медведев, їхнім завданням було вибити махновців з залізничних станцій. У Пологах влаштували засаду, щоб знищити ешелон з махновцями, які їхали на фронт. Але несподівано для червоних перед поїздом опинився бронепоїзд. Рябцев, котрий знаходився на броньовику "Ланчестер", відкрив вогонь бронебійними снарядами. Бронепоїзд відповів прицільним вогнем і зніс башню броньовика, контузивши командира автобронедивізіону. Вирішивши, що справу зроблено, махновці рушили далі. Але коли до станції підійшов ешелон з повстанцями, броньовики відкрили по них шалений вогонь, а кіннота довершила разгром. Близько тисячі махновців було взято в полон і відправлено під конвоєм в Черкаси. Війська під командуванням Рябцева і Медведева розгромили махновські загони й на інших станціях, доповівши командуванню, що з півночі на південь і з півдня на північ залізничний рух на цій ділянці вільний.

Махно, вважаючи такі дії зрадницькими, спрямованими проти революції, поклявся помститися їх організаторам і безпосереднім виконавцям. 1 слова дотримав. Коли у період наступу Денікіна на Україну кавбригада Медведева опинилася у скрутному становищі в районі П'ятихаток, Махно запросив Медведева до себе у штаб для вироблення плану спільних дій. Зустрів комбрига привітно, як дорогого гостя. Та на зворотному шляху на Медведева і осіб, що його супроводжували, напав махновський роз'їзд і порубав майже усіх червоноармійців разом з їх командиром…

Лівацька політика Троцького змусила Махна форсувати перехід до антирадянського табору. 6 червня 1919 року на станції Царекостянтинівка відбулася нарада повстанських командирів, на якій обговорювалося питання про оголошення "батька" поза законом. Ліві есери вимагали негайно виступити проти більшовиків, решта ж присутніх не підтримала їх, розуміючи, що станеться в разі приходу денікінських військ. Намагаючись заспокоїти командирів, ліві есери почали доводити, що Денікін не піде у Придніпров'я, а рушить на Самару для з'єднання з Колчаком і спрямує об'єднані сили для взяття Москви. Проте Махно не підтримав лівих есерів.

Першими пішли від нього анархісти. Аршинов та секретаріат "Набату" заявили, що займатимуться агітаційно-пропагандистською діяльністю у різних регіонах країни, для того щоб розповісти світові про Махна й махновщину.

Група в складі 18 чоловік на чолі з Казимиром Ковалевичем, Глакзоном та Соболевим вирушила на північ, де організувала так званий "Всеросійський повстанський комітет революційних партизан". Саме ця організація була причетна до терористичного акту 25 вересня 1919 року, коли в приміщенні Московського комітету РКП (б) у Леонтієвському провулку вибухнула бомба.

Цей теракт члени повстанкому розцінили як помсту за розстріл махновців трибуналом Пятакова. "17 липня цього року, - говорилося в їхній заяві, - надзвичайний військово-революційний трибунал розстріляв у Харкові семеро повстанців: Михальова, Павленка, Бурбичу, Олійника, Коробку, Костіна, Полупіна, Добролюбова і потім Озерова. 25 вересня цього року революційні повстанці помстилися за їх смерть на Московському комітеті більшовиків. Смерть за смерть. Перший акт зроблено, за ним підуть сотні інших актів, якщо кати революції своєчасно самі не розбіжаться".

Отрута махновщини, як вважало керівництво РСЧА, почала глибоко проникати не лише у селянські маси, а й у червоноармійське середовище. Наказом Президії РВР Республіки від 6 червня 1919 року проти махновців та усіх, хто їх підтримував, оголошувалася нещадна боротьба.

Щоб засудити махновщину від імені трудящих мас, вирішено було використати Всеукраїнський з'їзд представників волосних виконкомів. 7 червня, заслухавши повідомлення Е. Й. Квірінга про спробу махновців скликати свій IV повітовий з'їзд у Гуляйполі, посланці місцевих органів радянської влади одностайно прийняли резолюцію, в якій затаврували Махна як авантюриста і контрреволюціонера.

Військовій владі було наказано "залізною рукою" наводити революційний порядок та дисципліну, рішуче боротися проти ворогів народу, застосовуючи проти них один вид покарання - розстріл. X. Г. Раковський також закликав до червоного терору проти куркульської контрреволюції. Того ж дня за наказом Троцького почав діяти надзвичайний військово-революційний трибунал, очолюваний членом Раднаркому України Г. Л. Пятаковим. 8 червня було видано наказ голови реввійськради Республіки та Наркомвійськмору "Кінець махновщині", в якому махновці називалися винуватцями останніх невдач військ Південного фронту в Донбасі, їх, зокрема, звинувачували в тому, що вони по-зрадницькому оголили правий фланг Донецького фронту, внаслідок чого радянські війська зазнали великих втрат.

12 червня члени трибуналу прибули на станцію Синельниково, де заарештували кілька десятків махновців, переважно штабних працівників.

19 червня Махнові принесли газету "Коммунар" за минуле число, де на останній сторінці під рубрикою "Суд революції" було вміщено повідомлення "Розстріл штабу Махна". В газеті повідомлялося, що надзвичайний трибунал Донецького басейну розстріляв 7 махновських командирів та інструкторів по скликанню Гуляйпільського з'їзду. Вони звинувачувались у розкладі повстанських військ, у прориві денікінцями фронту на ділянці бригади Махна, а відтак - у фактичній допомозі білим. Прочитавши це, Махно розгорнув газету і на другій сторінці побачив крупно набраний заклик: "Хто підступно біжить з червоного фронту, на того чекає червоний терор у тилу". Постоявши деякий час у роздумі, "батько" віддав наказ: форсувати Дніпро і йти у район, де орудували залишки розбитого війська отамана Григор'єва…

Набагато тяжче переживав те, що сталося, Аршинов. Його плани втілити за допомогою махновщини свої анархічні ідеї в практику зазнали нищівного краху. Аршинов так і не оправився від морального удару. З Махно він залишався ще у другій половині 1919 року і на початку 1920-го, але головну скрипку тоді грали вже інші набатовці - Волін та Барон.

Сам же Махно, якщо й повертався до анархізму, то до того селянського, деформованого, примітивного, за який боровся в молоді роки. Щоправда, він трохи збагатив його теорією, запозиченою у Бутирці в Аршинова. Під час громадянської війни, спілкуючись з Воліним, Бароном, іншими набатовцями, він дещо перейняв і у них, особливо те, що стосувалося звільнення селянства. Загалом ж "теоретиків" анархізму "батько" не любив, під їхній вплив не підпадав і практично зробив все, щоб ідеї анархістів не матеріалізувалися.

На початку червня 1919 року розрив Махна з радянською владою став реальністю. Однак на виступ, подібний до григор'євського, він не наважився. 11 червня "Правда" опублікувала невелику замітку під назвою "Махно злякався". У ній зазначалося, що Махно злякався запланованого виступу проти радянської влади й вирішив залишити командування дивізією. Тут же повідомлялося, що махновські загони розкладаються, а натомість створюються інші, очолювані батьками" й "дядьками". Махно особливим наказом оголосив їх "поза законом".

Махно як ніхто інший розумів, наскільки важко підкорити собі людей, довести, що тільки він, старий революціонер, котрий пройшов царські в'язниці й каторгу, може й повинен командувати повсталим селянством, знає якнайкраще, що треба народові і як добитися цього. Тому розпад армії на дрібні загони Махно вважав крахом своєї боротьби. Це потім, у наступні роки він зрозуміє, що подрібнення війська на невеликі загони є необхідним прийомом в умовах "дрібної війни" і навіть єдиним засобом для врятування руху. Але влітку 1919 року він рішуче виступав проти цього, а тих, хто йшов від нього, оголошував "поза законом".

Радянському командуванню потрібні були точні відомості про обстановку в махновському таборі, але від людини, котру махновці не знали і якій не могли б "замилити очі". Така людина знайшлася: на початку червня до Гуляйпільського району вирушив Андрій Львович Куц, який повинен був з'ясувати місцезнаходження махновського штабу, визначити найбільш боєздатну частину у "батька", дізнатися, де знаходиться Маруся Никифорова і яку роль вона відіграє на сучасному етапі. Побувавши в Гуляйполі та Великому Токмаку, Куц 18 червня повернувся до Києва і повідомив Раду робітничо-селянської оборони УСРР:

"У бесіді з членами місцевих Рад, партій та селянами мені вдалося з'ясувати ось що. Штаб Махна та партію анархістів розбито у Гуляйполі білими; сам батько Махно з Марусею Никифоровою, після взяття козаками Гуляйполя, втік до району Бердянська, де вони ведуть мандрівний спосіб життя й зайняті вербуванням селян на свій бік, але останнє їм не вдається. Це видно зі слів селян села Великий Токмак. Ось, що вони казали мені: "Перед обідом у нас у селі Великий Токмак був батько Махно і з ним жінка, кажуть, якась Маруся Никифорова, і повідомили нам, що козаки вже взяли Гуляйполе, невдовзі прийдуть до нас, почнуть витоптувати й косити хліб, а нас різати й розстрілювати. Потім почали закликати нас до себе у загін, але ми вже дізналися, що Махно зі своїми солдатами грабують, відмовилися йти і навіть хотіли його кілками побити, але жалко, що він швидко встиг поїхати, мабуть, здогадався.

Тепер щодо бойової частини Махна, то такої не існує, а є просто невеликі загони-банди у п'ятдесят або сто чоловік, які діють незалежно один від одного, під керівництвом таких осіб: Правди, Коробки, Щуся та ін. Деякі з таких загонів мають, крім гвинтівок, по 2 або 3 кулемети, крім того, слід відзначити, що Маруся Никифорова має добре озброєний загін у 500 чол. Солдат-бандитів - меншість, більша ж частина свідомих влилася до радянських військ.

Усі зазначені загони займаються грабунками й розбоєм у повітах: Бердянському, Мелітопольському й Олександрівському.

Потім з'їзд, який призначений був на 15 цього червня, як видно, не відбувся: по-перше, тому, що Коробка, Щусь, Правда та ін. оголошені самим Махном поза законом, у той час як вони повинні бути представниками від військових частин на з'їзді, по-друге, у зв'язку з розгромом партії анархістів і вбивством деяких її членів, які теж повинні бути на з'їзді".

На засіданні Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету 14 червня зазначалося, що махновщина, будучи тимчасовим супутником радянської влади, насправді завжди залишалася її потенційним ворогом; григор'євщина відрізняється від махновщини тим, що є активною, остання ж - уповільненої дії і більш тривалого розкладу.

Махновські війська продовжували чинити опір денікінцям. Антонов-Овсієнко доповідав, що "Махно ще тримався, коли побігла сусідня 9-а дивізія, а потім і вся 13-а армія". Але радянське командування дбало лише про ліквідацію махновщини. Наказ Троцького про розгром Махна намагалося виконати командування 14-ї армії, але його випередив 3-й Кубанський кінний корпус під командуванням Шкуро. Стрімкий удар білогвардійців та захоплення ними Гуляйполя зірвали проведення з'їзду. 12 червня Ворошилов повідомив Троцькому: "Махновщину розбито Шкуро вщент. Окремі махновці голосять про захист і покору Радянській владі. Момент ліквідації цього гнойовика найзручніший. Наша біда - відсутність регулярних частин, якими треба зайняти махновський фронт та ліквідувати залишки банди. Повна відсутність спорядження, зброї і навіть продовольства у 14-й армії не залишає можливості сколочувати на місці з робітників надійні батальони. Стан фронту потребує екстрених заходів. Треба хоча б одну регулярну дивізію для швидкого очищення всього Донбасу. У протилежному випадку треба гонити до армії якомога більше спорядження, зброї, комсклад та політпрацівників. Натискайте на всі педалі. Тут потрібні швидкість і натиск".

Іскру надії у Махна вселив голова Олександрівського виконкому Н. Гоппе, який запропонував йому очолити оборону міста від білих. Наступного дня "батько" приїхав до міста, зле послуги його недзнадобилися. Він зупинився в Кічкасі.

У цей час Махно довідався, що до нього іде П. Ю. Дибенко. Як завжди у таких випадках, він терміново викликав до себе Щуся, Чубенка, Пузанова та інших наближених. "Батько" тоді вперше детально розробив підступний план усунення своїх противників під час переговорів, який потім часто використовував. Однак розправитися зі своїм колишнім командиром він так і не наважився, про що згодом шкодував.

За розгром махновської бригади значною мірою несло відповідальність і командування Українським фронтом, яке, як згадував Антонов-Овсієнко, боячись контрреволюційного виступу Махна, забезпечило бригаду італійськими гвинтівками, до яких не підходили вітчизняні патрони. Каменев, щоправда, надіслав трохи патронів з Москви, але то була лише крапля. Загалом з 55 тисяч бійців бригади та селян, які допомагали "батькові" в його боротьбі з денікінцями, 32 тисячі не мали вогнепальної зброї. У критичний момент не було виконано наказ Леніна про виправлення за допомогою резервів становища на цій ділянці фронту. Тож традиційне твердження про те, що Махно відкрив фронт Денікіну, очевидно, не зовсім відповідає дійсності, оскільки суперечить основній ідеї махновщини - захисту Гуляйпільського району від білогвардійщини. Протягом майже двох тижнів після прориву денікінців махновці ще вели бої. 2 червня, як згадував В. Білаш, Троцький викликав по прямому проводу Махна і наказав закрити оголену ділянку на деиікінському фронті від Слов'янська до Гришиного довжиною 100 верст. Махно, посилаючись на відсутність зброї та боєприпасів, відмовився. Троцький наполягав, на що "батько" відповів брутальною лайкою. Про те, що Махно не відкрив фронту, свідчать і донесення командування сусідніх з ним радянських частин. Начштабу 9-ї дивізії 13-ї армії констатував, що війська "батьки" відходять під натиском білогвардійців, і робив спроби разом з махновцями відкинути ворога.

Між повстанським "батьком" і головою РВР Республіки було багато протиріч. Махно, мов магнітом, притягував бійців різних армій. Він був своєрідним антиподом Троцькому, для якого репресії були головним елементом військового будівництва, формою виховання особового складу. Інколи "батько" власноручно, при народі, розстрілював бійців за мародерство, насилля тощо, але у його армії панували певна свобода, вседозволеність, можливість одержати за ризик життям відповідну винагороду у вигляді трофеїв.

Найбільш об'єктивну оцінку причин розгрому махновських військ на Південному фронті дав член Ради робітничо-селянської оборони УСРР А. С. Бубнов. На засіданні ВУЦВК 21 червня 1919 року він заявив: "Генерал Денікін прекрасно організував свою армію, а ще краще поставив розвідку. Йому був добре відомий стан бригади "батька" Махна, що фактично і призвело до катастрофи. Тому, створивши в районі дій цієї бригади ударний кулак, він завдав удару саме по цій бригаді, деморалізувавши її, і змусив бігти, зайшов у тил нашим частинам на цій ділянці фронту".

Навіть у надзвичайно скрутний для себе час Махно не збирався остаточно сходити з арени політичної боротьби. Він ще сподівався у вирі громадянської війни піднятися на вершину слави й популярності, повести за собою селянські маси, які, як і раніше, вважатимуть його своїм батьком. У зв'язку з цим Махно склав два документи, в яких прагнув виправдати свої дії, підкреслюючи, що головною метою його життя є революційна боротьба.

10 червня він направив телеграму на шість адрес - до штабу 14-ї армії К. Є. Ворошилову, голові реввійськради Л. Д. Троцькому, голові Раднаркому УСРР X. Г. Раковському, В. І. Леніну, Л. Б. Каменеву, Г. О. Зінов'єву, - у якій пояснював, чому саме він пішов з Червоної Армії.

"У зв'язку з наказом Революційної Військової Ради Республіки за № 1824 мною було надіслано до штабу 2-ої армії та голові реввійськради Троцькому телеграму, у якій я просив звільнити мене від цієї посади. Зараз я по-друге заявляю про це, причому я вважаю себе зобов'язаним дати такі пояснення своїй заяві.

Незважаючи на те що я з повстанцями вів боротьбу виключно проти білогвардійських банд Денікіна, сповідуючи народові лише любов до волі, до самодіяльності; незважаючи на глибоко товариську зустріч і прощання зі мною товариша Антонова, а потім товариша Каменева, - уся офіційна радянська преса, а також партійна преса комуністів-більшовиків розповсюджували про мене помилкові відомості, не гідні революціонера, тяжкі й образливі для мене. Мене змальовували й бандитом, і пособником Григор'єва, і змовником проти Радянської Республіки у плані відновлення капіталістичних порядків.

Так, у № 51 газети "В путь" Троцький у статті під назвою "Махновщина" ставить питання: "проти кого ж повстають махновські повстанці?" - і протягом своєї статті доводить, що махновщина є, по суті фронтом проти радянської влади, і жодного слова не каже про важкий білогвардійський фронт, що розтягнувся більш як на 100 верст, на якому протягом шести з лишнім місяців повстанство несло й несе незліченні втрати.

У згаданому наказі реввійськради за № 1824 мене оголошено змовником проти Радянської Республіки, організатором заколоту, подібного до григор'євського, організатором антирадянського з'їзду у Гуляйпільському районі. Я вважаю невід'ємним, революцією завойованим правом робітників і селян самим влаштовувати свої з'їзди для розв'язання як поточних, так і загальних справ своїх. Тому заборона таких з'їздів центральною владою, проголошення їх протизаконними є прямим порушенням прав трудящих. Тим більше є фактичною неправдою твердження Троцького про те, що я є організатором згаданого з'їзду.

Я повністю усвідомлюю ставлення до мене центральної державної влади. Я абсолютно впевнений у тому, що центральна державна влада вважає усе повстанство несумісним у цілому з державним будівництвом у тому його розумінні, у якому це будівництво здійснюється сучасною державною владою. Водночас з цим центральна влада вважає повстанство зв'язаним зі мною, t вся ця недружність, а нерідко й ворожість центральної влади до повстанства переноситься на мене. Прикладом цього може бути згадана стаття Троцького, у якій він, поряд із завідомою неправдою, висловлює багато особистого, ворожого мені.

Відзначене мною вороже, а останнім часом і наступальне ставлення центральної влади до повстанства, за моїм глибоким переконанням, веде з роковою неминучістю до створення особливого внутрішнього фронту, по обидва боки якого будуть тільки трудящі й революціонери. Я вважаю це найтяжчим, ніколи не виправдовуваним злочином перед трудовим народом і вважаю зобов'язаним себе зробити все можливе для запобігання цьому злу. Як анархіст-революціонер, я протягом 13-ти років боровся за ідеали соціальної революції, і за ці ідеали я незмінно борюся й тепер.

Найбільш вірним засобом для відвернення злочину проти народу, що насувається з боку державної влади, я вважаю мій уход з обійманої мною посади. Гадаю, що після цього центральна державна влада облишить підозрювати мене, а також усе революційне повстанство у антирадянському заколоті і серйозно, no-революційному віднесеться до повстанства на Україні як до живого, активного дітиська масової соціальної революції, а не як до ворожого стану, з яким до сих пір вступали у двозначні, підозрілі стосунки, торгуючись через кожний патрон, а то й просто саботуючи його відсутністю необхідного спорядження і зброї, завдяки чому повстанство часто несло нечуваних втрат і у людях і в революційній території, які, проте, було б легко усунути при інакшому ставленні до нього центральної влади.

Знову прошу звільнити мене від командування дивізією і прислати спеціальну особу, яка може прийняти від мене справи й звіти.

Батько Махно".

Цей написаний на станції Гайчур лист призначався не тільки вказаним адресатам, а й своїм бійцям, селянству. Через 20 днів звернення Махна було опубліковано анархістською газетою "Набат", яка помітно відкорегувала його у порівнянні з оригіналом. Ленін прочитав звернення 10 червня.

Друга заява Махна була усною, і зробив він її 15 червня на бенкеті, влаштованому перед від'їздом у тил Червоної Армії. "Ні, ми були правими, - казав Махно, озираючи присутніх. - Повстанству ми відкрили нову блискучу сторінку в історії, не піддалися на провокацію. Всупереч бажанню Троцького - штовхнути нас в обійми Денікіну - ми витримали іспит блискуче. Оточені трибуналами, які нас розстрілюють, не маючи патронів і снарядів, ми не відступали, а, навпаки, просуваємось уперед. Проте так тривати далі не повинно. На цьому засіданні ми повинні вирішити подальшу долю повстанства, бо не резон вмирати на фронті, коли в тилу розстрілюють. Ми вийшли з підпілля, і спробуй тільки трибунал арештувати когось із нас - ми закатимо таку істерику, що здригнеться й Київ. Досить сентиментальності: треба діяти так, щоб червоний фронт розіграти на користь повстанству. Наша дивізія повинна багнети повернути проти свого тилу: Мелітополя, Федорівки, Олександрівни, де засіли червоні полки чотирнадцятої армії і, як мисливці, розстрілюють наших командирів, роззброюють обози, лазарети. Ми повинні сказати: або йдіть до нас на допомогу проти білогвардійщини, або дайте дорогу на Херсонщину й самі захищайте наші райони. Треба вийти з-під перехресного вогню, відпочити, поповнитися й помститися за стару кривду".

Але колишньої впевненості у Махна вже не було. Він просувався крадькома від села до села, переважно по глухій місцевості, малоїждженими шляхами й стежинами. Розвідка діяла чітко і знала про все за десятки верст навкруги.

На Махна покладали надію багаті селяни, які вважали карту отамана Григор'єва битою. Найнявши бідняків для роботи у своїх господарствах і згодом взявши їх на утримання, забезпечивши хлібом, вони посилали наймитів у банди, зокрема до Махна, і таким чином перетворювали їх у фізичну силу для боротьби проти радянської влади.

Але Махно не покладався цілком на них, а сам вів пропаганду, голосно заявляючи, що захищає сільську бідноту від будь-яких зазіхань як з боку радянської влади, так і Денікіна. "Тепер, при більшовицькому уряді комісарів, чи змінилося твоє тяжке становище?" - риторично питав Махно й тут же відповідав: "Ні, ніщо не змінилося. Селянин, як і раніше, оре і засіває землю, веде своє господарство, а більшовицькі чиновники, наприклад, дармоїди-комісари, приходять і силою багнета у нього відбирають продукти його праці, як раніше відбирали царські пристави та капітан-справник. І якщо при цьому трудівник-селянин буде протестувати, то розплатиться усім своїм майном та своєю головою".

Крім ідейної підтримки, махновщина давала великі матеріальні вигоди селянам, передаючи у їхні руки значну частину награбованого - сільськогосподарське знаряддя, домашнє майно, одяг тощо.

Махно розпочав відкриту боротьбу проти радянської влади, нападаючи на червоноармійські частини, що відходили під натиском денікінців. Тим самим він допомагав білогвардійцям успішно розвивати наступ. Виступив Махно відкрито й проти свого колишнього командира та покровителя П. Ю. Дибенка, направивши йому телеграму з вимогою залишити Нікополь. Після деяких вагань Махно видав наказ наступати на Єлисаветград. Серед бійців миттєво поширилася чутка, нібито "батько" робить це для визволення з тюрьми махновців, насправді ж він розраховував після захоплення міста пограбувати мешканців. Спочатку все відбувалося згідно з планом "батька", але згодом, скориставшись тим, що махновці припинили бойові дії, зайнявшись мародерством, червоноармійські загони завдали їм нищівного удару. Махно намагався пояснити поразку тим, що його загін прийняли за григор'євців. "Розпитавши у селян про всі підходи до міста, - писав згодом він,- ми на світанку повели на нього наступ. Швидко й легко зайняли першу половину міста без поранень і втрат з нашого боку. Коли ж почали вступати у другу половину міста, то одразу ж відчули рішучий протест і мужність тих, хто виступав проти нас. З одного боку по нас била відступаюча піхота, з другого - з горищ, вікон і підвалів будинків по нас стріляли жителі міста й кричали один одному: "Не здавайтесь - наступають банди Григор'єва, вони нас усіх переб'ють". Як тільки мені доповіли про це, я одразу ж наказав відтягнути частини".

Кочуючи по багатьох селах, Махно зупинився у Компаніївці, де від місцевих селян дізнався, що у Сасівці перебуває Григор'єв. "Батько" одразу ж послав до нього делегацію на чолі з Фомою Кожиним. Через дві години біля хати, де розмістився "батько", зупинився автомобіль, з якого вийшли Григор'єв, його начштабу Бондар та ще два штабісти. Махно першим підійшов до отамана і простяг йому руку. "Це був міцний, присадкуватий чоловік, який говорив у ніс, брутальний, самовпевнений, з негарним тупим обличчям, який вічно лаяв "жида" Троцького", - згадував Махно. Майже добу вони радилися наодинці. Григор'єв заявляв, що битиме комуністів та петлюрівців, а денікінців, проти яких збирається воювати Махно, поки що не знає.

Зібравши командирів, Махно поставив на обговорення питання про об'єднання з Григор'євим. Цю думку підтримали четверо. За те, щоб Григор'єва негайно розстріляти і не об'єднуватися, проголосували сім командирів. Тоді слово взяв Махно, який заявив, що розстріляти отамана можна будь-якої миті, головне ж - приєднати загін, а для цього необхідно добре придивитися до григор'євців. Після роз'яснення "батька" за його пропозицію проголосували 9 командирів і лише 2 утрималися.

Командуючим об'єднаними силами було призначено Григор'єва, головою реввійськради - Махна, начальником штабу - його брата Григорія. Фактично ж керівниками махновсько-григор'євських військ стали брати Махно, оскільки командуючий підпорядковувався реввійськраді.

Майже місяць Махно та його найближчі сподвижники придивлялися до Григор'єва. "Проте ми, - писав "батько", - зовсім не довіряли один одному, як і з мого, так і з його боку працювала контррозвідка". Рядові бійці постійно скаржилися Махнові на те, що отаман захищає інтереси поміщиків й ображає бідних. Поповзли чутки, нібито Григор'єв ніколи не вступає у бій зі шкуровцями, посилаючись на слабкість свого загону.

Опівдні 30 червня до Махна прибула група бійців з найближчої застави й привела двох затриманих у селянському одязі. Незнайомці попросили дозволу поговорити з "батьком" наодинці. Обережний і завжди підозрілий Махно наказав обшукатии їх. Упевнившись, що зброї немає, Махно велів охороні вийти. Товплячись у передпокої, махновці, затамувавши подих, прислухалися й підглядали у замкову щілину, тримаючи напоготові зброю.

Махно сів у куток під іконами, і один з незнайомців, той, що був вищий на зріст, тихо сказав: "Пан отаман Григор'єв! Ми - офіцери ставки Добровольчої армії, надіслані до вас для зв'язку. Ось лист. Тиждень тому вам надіслали гроші у сумі півтора мільйона карбованців, які ви можете отримати у Єлисаветградському кооперативі".

Махно, який деякий час мовчки сидів і лише нервово покусував губи, раптом різко скочив на ноги і, вихопивши револьвер, почав стріляти в офіцерів. Коли махновці увірвалися до кімнати, розвідники конали у передсмертній агонії. Махно істерично кричав, щоб знайшли листа. Коли із піджака одного з офіцерів було вилучено папірець, "батько" наказав негайно, потайки від григор'євців скликати командирів і членів реввійськради. Лист був написаний генералом Романовським, начштабу Добровольчої армії. З нього випливало, що Григор'єв був давно пов'язаний зі ставкою Денікіна й отримував звідти військові розпорядження, до нього вже не раз прибували зв'язкові. Йшлося про те, що Григор'єву належить більш активно боротися проти червоних і зрештою з'єднатися з частинами генерала Шкуро, в подальшому ж діяти на залізницях, перекриваючи Червоній Армії шляхи відступу від Одеси й Миколаєва.

Махновська верхівка засідала недовго і вирішила - негайно викрити підступного отамана й усунути його. Лише один Махно вагався. Він доводив, що ще не настав час, що треба почекати, поки чисельність армії зросте, що, взагалі, краще придивитися, бо цей жарт могли втнути й більшовицькі агенти, щоб скомпрометувати Григор'єва в очах махновців…

У цей напружений період Махно несподівано для багатьох прийняв досить дивне рішення: залишивши військо на Григор'єва, з невеликим загоном направився до села Піщаний Брід. Справжню мету поїздки "батька" у село, що розкинулося в живописному місці на березі тихої річки Чорний Ташлик, знали тільки найближчі до нього люди. Це була батьківщина дружини Махна, гуляйпільської вчительки Галини Кузьменко, куди вона поїхала під час денікінського наступу.

Галина Андріївна Кузьменко відіграла важливу роль у житті Махна і багато в чому вплинула на розвиток махновського руху. Народилася вона 1895 року в сім'ї Андрія Івановича Кузьменка. Замолоду він мав гарну зовнішність та могутній голос, краще за всіх співав у церковному хорі, тож завдяки природним даним військову службу проходив у лейб-гвардії Ізмайловського полку, чим дуже пишався, а потім служив жандармським унтер-офіцером у Могилеві-Подільському. Усіма силами прагнув дати своїй доньці освіту. У 1910 році Галина закінчила шість класів жіночої гімназії, а наступного року її батька, який пристрастився до "зеленого змія", вигнали зі служби, і родина мусила повернутися до Піщаного Броду. Сільське життя вже не влаштовувало колишню гімназистку, і вона вирішила піти чорницею до Червоногірського жіночого монастиря на Полтавщині. Щоб якось урізноманітнити монастирське життя, новоспечена сестра Анфіса завела таємний роман з молодим діловодом золотоноської поліції Євстигнєєвим, а потім поїхала з бароном Ю. Корфом до його маєтку в село Синиці Уманського повіту. Коли ж батьки невдалого нареченого заборонили йому одружуватися на селянській дівчині, вона була змушена знову повернутися до монастиря. Євстигнєєв же, дізнавшись про зраду, застрелився. Цей скандал змусив ігуменю відправити незадачливу чорницю до батьків.

Восени 1911 року Галина Кузьменко вступила до Добровеличківської жіночої семінарії, яку закінчила із золотою медаллю. 1916 року за розподілом Херсонської земської управи її направили працювати вчителькою у Гуляйпільську двокласну школу. Тут через два роки і зустрів її Махно. Владний характер, неабияка сила волі, незалежність у думках та приваблива зовнішність одразу ж привернули увагу Нестора, їй же імпонували його легендарне минуле, невтомна жадоба змінити існуюче життя. Словом, новий знайомий здавався дівчині непересічною особистістю.

Зустріч їхня відбулась у приміщенні Гуляйпільської гімназії. Зайшовши туди у супроводі С. Лютого, Нестор, щоб продемонструвати свою ерудицію, почав вимагати в учительки якусь унікальну книгу, прочитану ним у Бутирці. Та відповіла, що видання настільки унікальне, що за межі бібліотеки не видається. "Батько", який не звик до заперечень, побагровів і почав ще настирливіше вимагати видання. Тоді Галина, яка теж утратила самовладання, так шпурнула книгу, що та полетіла на підлогу. Лютий нахилився було, щоб підняти її, але Махно зупинив його і наказав зробити це вчительці. Горда жінка відмовилася і зі зверхністю подивилася на повстанського ватажка. Коли ж той за звичкою схопився за кобуру, не злякалась, а з посмішкою сказала:

- Культурна людина, яка себе поважає, не погрожувала б беззбройній жінці револьвером. А взагалі, я вас зовсім не боюся.

Розлючений Махно підштовхнув Лютого до дверей і вийшов з бібліотеки.

Через тиждень Махно відзначав свій день народження. У розпал гулянки несподівано з'явилась Галина з величезним тортом власного приготування і, привітавши "батька", вручила йому подарунок. Махно піднявся з-за столу і щиро подякував гуляйпільській вчительці. Він вмів бути люб'язним і щиросердним господарем, що й підкупало багатьох. "Батько" наказав одному з підлеглих розрізати торт, щоб дісталося по шматочку кожному гостю, а потім його власний оркестр, що складався з 20 музикантів-євреїв, заграв любиме "Яблучко". Танцював Нестор, як згадують очевидці, легко і вправно, не поступалася йому й темпераментна партнерша. Після цього "батько" наказав підлеглим продовжувати святкування, а сам з вчителькою залишив компанію. Наступного ранку під схвальні вигуки махновців він заявив, що відтепер Галина Андріївна Кузьменко - його дружина. Майже одразу повстанці почали називати її "матір'ю".

Згодом знайомство Махна з Галиною Кузьменко, яка стала йому не лише дружиною, а бойовим соратником, обросло легендами. Слід відзначити, що Махно був вірним чоловіком, поважав дружину і навіть прислуховувася до її порад. Білогвардійська ж преса зображала "батька" не лише кривавим вампіром, а й небаченим розпутником. Анонімний очевидець писав у газеті "Киевлянин", що Махно мав 11 дружин, кожного разу вінчаючись оригінальним способом.

Так, захопившись в одному провінціальному містечку місцевою єврейкою, він посадив її в свою тачанку і, тричі об'їхавши навколо церкви, назвав жінкою. Потім, влаштувавшись з нею в шатрі на центральній площі, наказав єврейському населенню нести подарунки у розмірі від 5 до 90 тисяч карбованців. Той, хто йому подобався, отримував чарку самогону, решта ж - канчуків…

Проте на цьому численні борзописці не зупинялися. Махно для них був втіленням не лише "Пугачова, а й Стеньки Разіна з його персидською княжною". Нею, як писав М. О. Адцанов, стала рокова єврейка Соня - колишня курсистка з дуже багатої родини. Нестор нібито хотів спочатку спалити її живцем, але, згідно з вигаданим літераторами сценарієм, палко закохався. Соню охрестили, і, коли вона дістала православне ім'я Ніна Григорівна, "батько" одружився на ній. Молоді їхали до Гуляйполя на тачанці по дорозі, вкритій коштовними килимами. Як тільки не називали дружину Махна: і Сонею, і Ніною, і Марусею, і Федорою… Але всі автори були одностайні у тому, що це була струнка красуня з чудовим матово-рожевим обличчям, ласкавими темно-сірими очима з довгими віями. Ця міфічна жінка нібито лишалася єдиною силою, яка могла врятувати білих офицерів від лютої розправи Махна. У момент страти полонених Соня виходила з тачанки, підходила до свого чоловіка і лагідно брала його за руку. Ледь помітна посмішка на дитячо-милому обличчі робила свою справу - Махно ховав у кобуру револьвера і кричав конвоїрам:

- Прогнати їх… Відпустити і тільки!

Можливо, білогвардійська преса розповсюджувала подібні байки для того, щоб підняти моральний дух офіцерства, зародити надію на те, що, потрапивши до рук махновців, якось можна врятуватися…

Приїхавши 1 липня до Піщаного Броду, Махно одразу ж попрямував до хати Андрія Кузьменка і оголосив батькові Галини, що вони вже рік як одружені. Але старий жандарм, який став ревним християнином, запротестував, заявивши, що не визнає ніяких громадянських шлюбів - тільки церковний. Махно, який не терпів жодних заперечень, пригрозив тестю розстрілом як колишньому жандарму, а отже, й ворогові революції. Та норовистий старий не злякався, навпаки - став гнати "батька" з хати, називаючи бандитом і кажучи, що тільки через його труп донька стане дружиною головоріза… Не відомо, чим би все скінчилося, якби жінка Андрія Кузьменка не підказала Нестору, що старий полюбляє випити і за чаркою стає добрішим. Махно швидко послав Чубенка за пляшкою. Добре пригостившись, старий згодився-таки на цей шлюб, обумовивши відступ від своїх принципів труднощами воєнного часу…

Антагонізм, що існував між Махном і Григор'євим, кожного дня зростав. Повернувшись 24 липня у розташування своїх військ, "батько" вирішив раз і назавжди покінчити з отаманом. На мітингу, що відбувся 27 липня у селі Сентові на Херсонщині, рішення викрити й ліквідувати отамана було одностайно підтримане махновцями. Дивно, що сам Григор'єв, незважаючи на притаманне йому гостре відчуття небезпеки, зважився приїхати до махновців і навіть затіяв з ними сварку.

Свідчення про вбивство Григор'єва, які дав після свого арешту Чубенко, неодноразово наводилися у багатьох працях. Однак про цей епізод згадувала ще одна людина - ад'ютант Махна Г. Троян. І хоча його позповідь ніколи не публікувалася, ми гадаємо, що саме вона заслуговує на увагу, оскільки показує, як повівся у тій екстремальній ситуації "батько".

"Невдовзі Махно у супроводі Чубенка, Каретникова, Лепетченка, Колісника та мене прибув на збори. Ми вже знали, що Григор'єв звинувачує наших хлопців, і по дорозі домовилися негайно викрити його перед селянами. Ця місія випала Чубенкові, який постав перед селянами: збори були на вулиці, у дворі сільради.

Чубенко сказав, що отаман Григор'єв надто багато собі дозволяє, що не махновці винні в пограбуванні кооперативу, а григор'євці, що Григор'єв взагалі негідник і денікінський наймит.

Григор'єв, який сидів поруч з Махном, обурився і звернувся до нього із словами:

- Батько, Чубенко за свої слова відповідає сам або за нього відповідає реввійськрада?

Як ви знаєте, Махно у таких випадках викручується. Знизавши плечима, він сказав:

- Нехай закінчує, а потім у нього спитаємо.

Григор'єв підбіг до Чубенка, хапаючись за "маузер". Але, коли помітив, що його охороняють Лепетченко і я, сунув маузер за халяву чобота (він носив за халявами два маузери). Чубенко перервав промову і попросив Григор'єва увійти в будинок для пояснень.

Селяни здригнулися і почали юрмитися купками, коли Григор'єв у супроводі свого охоронника разом з Чубенком, Каретниковим, Лепетченком і мною входив до канцелярії сільради. За ними йшли Махно, Чалий і Колісник. Григор'єв з охоронцем став з одного боку столу, лаючись та грюкаючи, а Чубенко з Лютим - з іншого.

- Отаман Григор'єв, ти негідник і білогвардієць, ти зв'язаний зі ставкою Денікіна, - загрозливо сказав Чубенко.

Раптом Григор'єв вхопився за "маузер", нахилив голову до столу, але не встиг його вихопити, як Чубенко з "біблея" поцілив йому в ліву скроню. Григор'єв закричав і кинувся до виходу під градом куль. Махно, який стояв осторонь, крикнув навздогін: "Бий отамана!" На охоронця навалився Колісник і хотів його роззброїти. Чубенко, Каретников, Лепетченко, я та Чалий бігли через двір на вулицю за Григор'євим, стріляючи навздогін. Григор'єв спіткнувся і впав, вихопивши свої "маузери", а махновець Качан підбіг, стріляючи йому в скроню, поки він не звалився. Переляканий натовп кинувся на всі боки. У канцелярії коїлось неймовірне: охоронець - дужий грузин - встиг підім'яти Колісника, вихопивши у нього револьвер, та охопити пальцями шию. Махно бігав по кацелярії та здаля розстрілював охоронця, кликаючи нас на допомогу. На щастя, встиг Каретников і одним пострілом у голову звалив охоронця. Скривавлений Колісник тяжко зітхнув, коли ноша звалилася вбік, і крізь зуби процідив Махнові: "Дурень…"

- Ах, сволочь, якби не я, він би тебе придушив, - відповів Махно.

Стріляючи в охоронця, Махно влучив у Колісника, внаслідок чого у нещасного лилася кров з семи ран: сім куль влучило в нього і тільки одна в охоронця".

Махно наказав забрати розкішну тачанку отамана і заборонив ховати вбитих. Лише через кілька днів приїхала з Олександрівська дружина Григор'єва й забрала труп свого чоловіка.

Після самосуду над отаманом його загін остаточно розпався. Частина перейшла під командування Махна, інші розбіглися по дрібних бандах.

Вбивство Григор'єва викликало величезний резонанс як серед червоних, так і серед білих. За наказом Махна з найближчої залізничної станції телеграфом передали таке повідомлення: "Всім… Всім… Всім… Копія - Москва, Кремль. Нами вбито відомого отамана Григор'єва. Підпис: Махно. Начальник оперативної частини Чучко".

Одним з перших одержав цю звістку К. Є. Ворошилов, який 29 травня 1919 року оголосив, що той, хто доставить живим чи мертвим Григор'єва, одержить 100 тисяч карбованців. Зрозуміло, що він не збирався платити "батькові" таку сума, та й Махно не претендував на винагороду.

X. Г. Раковський вирішив перевірити ці дані й таємно направив у Сентове одного з працівників Ради робітничо-селянської оборони України. Невдовзі у Київ надійшла телеграма: "Григор'єв й Терещенко з усім майже штабом порубані махновцями, що встановлено офіційно".

Звістка про розправу Махна з отаманом-заколотником дещо змінила на краще ставлення до нього Троцького. 4 серпня голова реввійськради опублікував у газеті "В путь" статтю "Махно та інші".

"Серед повстанських отаманів та "батьків" є люди двох категорій, - писав він, - є бандити, пройдисвіти, продажні кар'єристи, але є й чесні люди, що не звели кінці з кінцями.

Григор'єв шкодив Червоній Армії через кар'єризм, жадібність, продажність. Цілком можливо, що Махно у всіх цих вадах невинний, але й він завдав Червоній Армії жахливої шкоди, бо діяв за невірною анархо-повстанською системою. І зараз махновщина залишається отрутою, бо труїть відсталі частини української армії. Вбивством Григор'єва Махно, може статися, заспокоїв свою совість, але своїх злочинів перед робітничою і селянською Україною Махно цим не згладив. Якщо Махно й деякі інші партизани дійсно хочуть звернути з шляху григор'євщини, відродитися, стати на захист революції, - у них для цього тільки один шлях: відкрито заявити, що вони раз і назавжди відмовляться від дезорганізації, отаманства, свавілля, а віддадуть свої сили, як дисципліновані солдати, цілком і повністю у розпорядження робітничої й селянської влади на Україні".

В. П. Затонський відзначив, що хоча Махно й знаходився, по суті, по інший бік барикад, але "безперечно нам допоміг у боротьбі проти Григор'єва".

Тоді ж газета "Правда" надрукувала статтю "Махновщина й григор'євщина", в якій було дано об'єктивну оцінку партизанщини на різних етапах революційної боротьби й повідомлялося, що її "герої" - отаман Григор'єв і батько Махно зійшли з арени політичної боротьби, залишивши по собі тяжку спадщину, яку необхідно "випалювати розпеченим залізом". Усе було правильно в цій статті, крім одного: Нестор Махно і не думав залишати арену політичної боротьби.

КОМАНДИР ПАРТИЗАНСЬКОЇ АРМІЇ

Денікінські війська стрімко просувалися в глиб країни. 25 червня вони захопили Харків, 28-го - Катеринослав, 30-го - Царицин.

У цей неймовірно тяжкий період ЦК РКП (б), В. І. Ленін звернулися до трудящих з листом "Всі на боротьбу з Денікіним!". В листі знайшла відбиття реальна програма дій по перетворенню країни в єдиний військовий табір, мобілізації всіх сил і засобів на відсіч ворогові.

Тим часом запаморочений тимчасовими успіхами Денікін 3 липня віддав наказ про наступ на Москву. Разом з білими поверталися одвічні соціальні вороги селян - поміщики. Влітку 1919 року хліб уродився відмінний - пшениця і жито були в зріст людини. Звичайно, селян дуже засмучувало те, що крім землі, засіяної ними, поміщики заберуть і такий багатий врожай. Тому село в єдиному пориві виступило проти денікінської влади.

Це прозорливо передбачав Ленін, який говорив: "Ми прекрасно знаємо, що сила українського селянства повалить сили Денікіна, ми знаємо, що ті удари, яких їм завдано, надзвичайно тяжкі, але вони пробудять у них нову свідомість і нові сили".

Значну роль для розвитку повстансько-партизанського руху на Україні, окупованій денікінцями, зіграло Зафронтове бюро ЦК КП(б)У, кероване С. В. Косіором. Тоді ж стихійно виникло чимало загонів піц проводом представників інших партій. Ряд повстанських загонів, що донедавна боролися проти радянської влади, тепер повернули зброю проти денікінщини. Бунтівному селянству південних районів потрібен був прапор, довкола якого можна було б об'єднати сили для боротьби з білогвардійським режимом. Червона Армія пішла з України, Петлюра ж не вів активної боротьби з Денікіним, чим викликав невдоволення широких селянських мас і відхід від нього значної їх частини. На цьому тлі згуртованою силою, котра активно виступала проти денікінців, виглядав Махно. Його авторитет селянського ватажка, реальна сила зробили свою справу - до нього й кинулося селянство як до захисника. "Батько" знову встав на чолі повстанців. До нього знову звернулися погляди тих, хто боровся проти білогвардійської контрреволюції.

На початку літа 1919 року, коли Махно був оголошений радянською владою "поза законом", значна частина махновців розбрелася по своїх селах, не втрачаючи водночас зв'язок з досить великим загоном, що перебував у Дібрівському лісі біля Великої Михайлівки. Ці місця були знайомі повстанцям ще з часів боротьби проти німецьких окупантів, тут знаходилися влаштовані ними бази, запаси зброї. Звідси керівники загону Щусь, брати Петренки, Іващенко та інші соратники Махна підтримували тісний зв'язок з населенням довколишніх сіл, отримували від селян інформацію про пересування золотопогонників.

Значно зросли махновські загони після оголошення на Катеринославщині мобілізації до армії Денікіна. Ненависть до білих множила лави повстанців. Анархісти ж, які знову примкнули до Махна, наївно вважали, що селян приваблює теорія "безвладного життя".

Махно хотів залучити до свого війська якомога більше бійців Червоної Армії. З цією метою його агітатори активно діяли у радянських частинах, що відступали під натиском переважаючих сил білогвардійців. 17 серпня червоноармійські частини колишніх махновців Калашнікова, Дерменжі, Буданова, з якими "батько" таємно підтримував зв'язок, перейшли в районі села Помішна на бік Махна. Таким чином, його військо, поповнившись також за рахунок григор'євців та різних партизанських загонів, являло собою вже значну силу. За даними Катеринославського губкому КП(б)У, три чверті війська Махна, яке воювало проти Денікіна, становили колишні бійці та командири Червоної Армії. Тож не дивно, що комуністи обіймали досить високі командні посади в повстанській армії. І однією з найяскравіших фігур серед махновського комскладу був командир Стального полку М. Л. Полонський.

У серпневих боях з білогвардійцями махновці зазнали відчутних втрат. За деякими даними, вони втратили 50% кінського складу, 200 тачанок, у тому числі й тачанку самого Махна. Багато повстанців дістали поранення, ще більше полягло в боях. 18 серпня під Овідіополем загинув брат Махна Григорій, який на той час обіймав посаду начштаба.

Дізнавшись про те, що на південному заході України денікінці й петлюрівці відрізали від основних сил 45, 47 і 58-у дивізії Червоної Армії, "батько" рвонувся туди. Махновці розгорнули активну пропаганду серед червоноармійців. "Усі, кому дорога воля і незалежність, - говорилося в одній з їхніх відозв, - повинні залишатися на Україні і вести боротьбу з денікінцями". Коли ж радянські війська були об'єднані у Південну групу під командуванням Й. Е. Якіра, яка почала прорив на північ, Махно звинуватив комуністів У боягузстві і відсутності бажання захищати Україну від Денікіна. Деякі з них підтримали Махна і виявили бажання боротися проти білих.

З червоноармійськими частинами, які не схотіли перейти на їхній бік, махновці вели боротьбу, висаджуючи в повітря залізничні колії, нападаючи на невеликі загони. На станції Помітній вони підірвали ешелон, в якому їхали з Одеси радянські працівники.

Про зустріч з Махном у ці дні залишив спогади командир одного з червоноармійських загонів 45-ї дивізії Ф. Акулов. Його бійці відмовилися воювати проти махновців, і він потрапив у полон, де й побачив "батька". «Обличчя його, - писав Акулов, - було вкрай збуджене. Запалені очі. Засмаглі губи. Погляд перебігав з одного предмета на інший. Рухи були нервові й поривчасті… Махно зовсім не був схожий на українського "батька". Він виглядав звичайним бійцем. Тільки хитрі сірі очі його говорили про силу волі й жорстокість… Звертаючись до мене, Махно почав промову, в якій громив комуністів, називаючи їх узурпаторами, душителями народної волі. Кричав, що комуністи тікають від Денікіна, залишають Україну. Клявся розбити Денікіна… Промова Махна була уривчастою, нервовою і нескладною. Однак говорив він з великим агітаційним піднесенням. Вірніше, кричав, а не говорив. Натовпу його промова, пересипана безліччю обіцянок, явно подобалася. Коли він закінчив, несподівано перервавши свій виступ криком "ура", натовп дико прокричав за ним кілька разів "ура"».

Після цього Махно відступив до села Піщаний Брід. Червоноармійський загін у складі 120 чоловік на чолі з В. П. Затонським почав переслідувати його. Щоб уникнути сутички, Махно зі своїм штабом перекочував до села Добровеличківка.

Затонський заарештував місцевого вчителя Д. С. Маруценка і його брата, які очолювали так званий ревком. За вироком військово-польового суду пособники бандитів, які влаштували напад на відступаючі червоноармійські частини, у їх числі й тесть Махна, колишній жандарм А. Кузьменко, були розстріляні. Тієї ж ночі з Піщаного Броду до Махна прибув посланець, який сповістив про те, що трапилося. Не зволікаючи, "батько" послав 300 кавалеристів на чолі з Щусем, щоб помститися за смерть свого не дуже улюбленого тестя і хоча б якось втішити дружину.

На світанку махновці, оточивши село й безшумно знявши вартових, зненацька напали на розгублених червоноармійців і знищили весь загін. Врятуватися вдалося лише В. Затонському й супроводжуючим його особам, які напередодні відправилися до Вознесенська.

Наступного ранку до Піщаного Броду приїхав Махно зі своєю вбитою горем дружиною та її близькою подругою Ф. Гаєнко - вчителькою з села Добровеличківка. Махновці скакали селом, розшукуючи тих, хто виказав червоним Кузьменка. Як на біду, під гарячу руку Галині потрапила місцева жителька Бродська, яку запідозрили у зраді. Односельці свідчили, що Кузьменко її власноручно зарубала… Після цього на майдан перед церквою було виведено 16 полонених червоноармійців, і Ф. Гаєнко з помсти за вбивство батька подруги особисто всіх їх розстріляла. Махно лише похмуро дивився на цю картину…

Захопивши вузлову станцію Помітну, "батько" не полишав надії залучити до себе якомога більше червоноармійських частин. І це йому частенько вдавалося. Так, до Махна перейшла уся кіннота 58-ої дивізії, чимало бійців поодинці й цілими загонами йшли до "батька". Махно неодноразово викликав до телеграфу Затонського й настійно вимагав передати під його командування червоноармійські частини на Півдні України. "Відверто кажучи, - згадував про цей тривожний час В. П. Затонський, - ми далеко не були впевнені у тому, що Махнові не вдасться його задум; не було впевненості, що нас свої не переріжуть або не повернуть до Махна".

Врятували червоноармійців, як це не дивно, колишні григор'євці - полк, сформований з жителів Верблюжки, батьківщини повсталого отамана. Затаївши злобу проти Махна за те, що той підступно розправився з їхнім ватажком, вони з особливою відчайдушністю відбивалися від нападу махновців.

1 вересня у селі Добровеличківці під головуванням Махна відбулися збори командирів об'єднаних загонів, присвячені їх переформуванню. Армія отримала нову гучну назву - "Революційна повстанська армія України (махновців)". Обрано було реввійськраду на чолі з Лащенком, до складу якої увійшли Махно, Волін, Удовиченко, Калашніков, Чубенко, Дерменжі, Павловський, Білаш, Хохотва та інші соратники "батька". Махновська РВР складалася з двох відділів - воєнно-контрольного й культурно-освітнього, які очолювали відповідно Хохотва і Волін. Штабом повстанської армії керував Махно, начштабом був призначений Білаш.

Армія складалася з 4 корпусів: 1-го Донського (командир Калашников), 2-го - Азовського (Удовиченко), 3-го Катеринославського (Гавриленко), 4-го Кримського (Павловський). В цілому армія налічувала 40 тисяч чоловік, у тому числі 10 тисяч кінноти, мала на озброєнні тисячу кулеметів, 20 гармат, 11 тисяч тачанок і підвод. Махно наказав зменшити обоз, збільшивши за його рахунок кінноту.

У Махна служили майже всі чоловіки призовного віку південноукраїнських сіл. П. Г. Григоренко - колишній радянський генерал, активний учасник правозахисного руху 60-70-х років в СРСР, який емігрував у США і видав там 1981 року спогади,- писав: "Село наше (Борисівка, нині Приморського району Запорізької області, - В. В.), як і всі сусідні українські та російські села, було "червоним". Співвідношення таке. У червоних, до яких аж до самого кінця громадянської війни відносилася армія Махна, з нашого села служило 149 чоловік. У білих - 2. "Білими" в наших краях були болгарські села й німецькі колонії".

Оточений зусібіч денікінцями, Махно вирішив прориватися до Умані. Однак, здійснивши цей рейд, знову опинився в оточенні. З фронту його тіснили золотопогонники, з тилу - старий ворог Петлюра. Керівники так званого "українського визвольного руху" не простили "батькові" його союз з радянською владою і звинуватили, як писав квартирмейстер "Української діючої армії" генерал-хорунжий М. Капустянський, в гальмуванні успішного розвитку "нашої справи". До того ж "за своїми переконаннями Махно не був українцем, до останнього часу навіть зовсім не вмів і не хотів говорити по-українськи і не цікавився українською проблемою. Взагалі, це був сам собі отаман".

Проте саме у цей момент Махно зробив певний крок у бік "українізації". У телеграмі про вбивство Григор'єва він, приміром, проголосив лозунг "Хай живе Українська незалежна соціалістична радянська республіка!". У дні наступу Денікіна на численних мітингах "батько" до хрипоти кричав, що комуністи кидають напризволяще рідну неньку Україну, і закликав "на захист України від Денікіна, проти білих, проти комуністів, проти усіх, хто напосідає на Україну". Цей крок Махна, як вважає американський історик М. Палій, був обумовлений зміною настроїв серед повстанців-українців, яких у його війську було нібито 90%. Певний вплив справила на "батька" і його націоналістично настроєна дружина Галина Кузьменко.

Можливо, вже тоді Махно почав виношувати ідею поширення своєї влади на всю Україну.

Ці факти вселяли в Петлюру і його оточення віру, що "батько" врешті-решт встане на шлях боротьби за "самостійну Україну". До того ж його досить високо оцінювали деякі представники командування Української армії. "Отаман Нестор Махно, - писав генерал М. Капустянський, - був без сумніву здібною, видатною людиною і добре надавався на проводиря повстанських революційних мас". Однак, як констатував І. Тепер, Махно був далекий і від націоналізму, і від антисемітизму. Це обумовлювалося, насамперед, національним складом степової України, яку крім українців та росіян населяли німці, євреї, греки, болгари, поляки тощо.

Зарубіжні ж біографи Махна намагаються пояснити його космополітизм якимись суб'єктивними факторами, зокрема, стверджуючи, що Махно під час перебування в Бутирській в'язниці втратив зв'язки з Україною, забув рідну мову, зв'язався з російськими або русифікованими анархістами, що й привело його до ігнорування національного питання. Інші автори взагалі вважали селян півдня України "політично і національно незрілими", через що вони практично й не боролися за гасла, проголошувані Центральною радою, а потім і Директорією.

Влітку 1919 року уряд Директорії ухвалив рішення про "необхідність повного об'єднання усіх українських національних сил для рішучої боротьби проти окупації військами Денікіна території України". Махно відразу ухопився за цю ідею. По-перше, він сподівався самим фактом переговорів з Петлюрою зіткнути його з Денікіним і тим самим частково послабити натиск білих на виснажене й обтяжене великою кількістю поранених військо. По-друге, надіявся, як це було з Григор'євим, шляхом терористичного акту усунути Петлюру і стати на чолі його війська. І, нарешті, він бачив реальну можливість хоч якось розв'язати одвічну проблему махновців - нестачу патронів і зброї.

Після обміну делегаціями 20 вересня у Жмеринці був укладений договір між УНР, котру представляли Тютюнник й Петлюра, і махновцями в особах Воліна й Чубенка. Договір передбачав спільну боротьбу проти білогвардійців і, в разі перемоги, - виділення Махнові території для встановлення "вільного радянського ладу". Петлюра на це погодився, але висловився проти пропаганди в його військах і на зайнятій ним території махновських ідей.

Петлюрівці вели подвійну гру, прагнучи зберегти нормальні стосунки і з денікінцями, і з махновцями. Головний отаман у вузькому колі говорив:

- Ми затиснуті між двома сильними противниками - Денікіним та Махном і повинні з ними вести розумну політику. Ще коли б "батько" був союзником білого генерала, справа була б легшою. Але махновці і денікінці - то вогонь і вода. Ганяють один за одним, як пси, і не знають для себе пощади. Махно безоглядно стріляє, ріже та вішає білих, а ті роблять те саме з махновцями. Коли до нашого штабу приїхали посланці від генерала Шкуро і спитали, як ми відносимося до Махна, то довелося відповісти, що ми, як регулярна армія, з бандитами зв'язок не тримаємо, а тим часом переговорювали з Махном щодо майбутнього братерства зброї проти Денікіна.

Але ця гра тривала недовго. Для ведення переговорів, які потрібні були Махнові, щоб виграти час, "батько" направив до штабу петлюрівської бригади у Христинівці свого представника Шпоту.

Це була сіра, непомітна людина: такий собі невисокий кремезний дядько в темній свиті, підперезаний зеленим паском, який говорив нескладно і ледь знав грамоту. Під'їхавши на тачанці до приміщення штабу і представившись вартовому зв'язковим штабу "батька" Махна, він безцеремонно посунув прямо у кімнату, де начштабу бригади сотник М. Луцький саме вів переговори з денікінським полковником. Побачивши білогвардійського офіцера, Шпота заревів:

- А ти, сволото, чого тут?

Після цього махновець почав бити оторопілого полковника, аж поки петлюрівські старшини не відтягли його від білогвардійця і не випхали в іншу кімнату.

Шпота не вгамовувався і кричав, що петлюрівці зраджують "батька", ведуть за його спиною змову з золотопогонниками, що він донесе про це Махнові…

Щоб пригасити конфлікт, петлюрівці почали запевняти махновського "дипломата", що це полонений і в штабі йшов допит, а ніякі не переговори.

Шпота знову рвонувся до дверей з криком:

- Чому ж ви не розстріляєте цього негідника?

Нарешті, терпець в одного з галичан увірвався, і він, схопивши махновця за комір, з металом у голосі відповів:

- Бо ми армія і полонених не розстрілюємо.

Шпота зрозумів, що його бешкет може закінчитися погано, притих і присів на стілець.

А тим часом у сусідній кімнаті денікінський офіцер, витираючи носовичком кров з обличчя, дорікав начальнику штабу бригади, що петлюрівці дворушники і зв'язалися з бандитами. На що той відповідав, що це не махновець, а український повстанець, якого за дику витівку буде суворо покарано.

Врешті-решт денікінського полковника в супроводі охорони бронепоїздом доставили в розташування Добровольчої армії, а Шпота на тачанці сам поїхав до Махна. Він не проминув розповісти "батькові" про те, що бачив у петлюрівському штабі. Махно лише махнув рукою і пішов у своїх справах.

Щоб розв'язати руки для маневреної війни, Махно передав у розпорядження Петлюри понад 3 тисячі хворих і поранених, переважно колишніх червоноармійців, які були згодом інтерновані до Галичини. Коли ж махновці звернулися з проханням про допомогу боєприпасами, Петлюра довго вагався, посилаючись на те, що вони йому самому даються нелегко, оскільки він їх міняє у Румунії на цукор. Зрештою Петлюра погодився виділити 125 тисяч патронів безвідплатно і 575 тисяч продав за 50 тисяч карбованців золотом.

У вересні 1919 року махновці зустрітися під Уманню з січовими стрільцями. Не можна сказати, що відношення Махна до них змінилося за рік на краще. Повстанці називали їх "золоторукавчиками". Галичани ж глузували з махновців:

- Цікаві вони людці, - говорили січові старшини, - фізіономії, за які в порядній державі дають три роки криміналу, але хлопці з розмахом і відвагою.

Щоб краще познайомитися з галицьким військом, "батько" Махно навіть приїхав до Умані. Махновці з гордістю показували січовикам свої газети, спробували навіть вести агітацію. Але ті відразу ж повели розмову про те, що преса повстанців, адресована українським селянам, надрукована "московською" мовою…

Махно і Петлюра добре розуміли, що цей договір - лише спроба врятуватися за рахунок свого союзника від денікінської загрози, що нестримно насувалася. До того ж Махно ставився до Петлюри, який був старшим за "батька" майже на 10 років, без особливої поваги. Обидва вони були виходцями з бідних родин, у дитинстві зазнали злиднів та бідувань, але Махно вважав себе більш "заслуженим" революціонером і дещо заздрив Петлюрі, який обіймав високу посаду голови Директорії, командував досить великим військом Української Народної Республіки. Щоправда, трохи заспокоювало його те, що поняття "петлюрівщина", "петлюрівці" були синонімами "махновщині", "махновцям"… Була й ще одна цікава деталь: змолоду імпонували Петлюрі анархісти. Махно був впевнений, що, усунувши Петлюру, зможе очолити його військо і весь український народ проти денікінців та більшовиків. Якась логіка у цьому була справді: якщо син полтавського візника зміг стати главою УНР, то чому він, також син візника, але гуляйпільськoго, не зможе цього зробити?…

Отже, Махно вирішив втілити в життя підступний задум - ліквідувати головного отамана. З цією метою махновці запросили Петлюру на 26 вересня до Умані для "зустрічі на вищому рівні". Туди ж прибула група терористів, яким було доручено знищити отамана. Але Умань кишіла петлюрівцями, і махновські боєвики не наважилися здійснити задумане. Петлюра під посиленою охороною, у поїзді, півдня чекав на свого гостя, в задумі й зажурі дивлячись у вікно вагона, але так і не дочекався. Коли стало ясно остаточно, що операція провалилася, делегація махновців пояснила Петлюрі, що "батько" приїхати не зможе…

Махновці виявились затиснутими між петлюрівцями і денікінцями. Незважаючи на договір з Махном, Петлюра не подав ніякої допомоги, навіть навпаки - за рахунок розгрому махновців отаман сподівався поліпшити стосунки з Денікіним. Між тим, опинившись у пастці, Махно здійснив сміливу операцію. На південь від Умані він вишикував чотири своїх корпуси у своєрідне каре розмірами 40 верст у ширину і в глибину, причому кожна сторона була повернута до денікінців фронтом, і почав просуватися на схід, 25 вересня відбувся бій біля села Крутенького, який махновці виграли. Однак, всупереч логіці, вони не переслідували відступаючих денікінців, а імітували відступ на захід. Маневр став зрозумілий, коли вночі повстанці різко розвернулися на схід і несподівано, всією своєю силою вдарили по денікінцях.

Близько чотирьох годин ранку 26 вересня розпочався бій за село Перегонівку. Сам "батько" у ньому участі не брав, бо ще раніше вирушив з загоном у тил білих. Близько восьмої години бій досяг кульмінації. Через годину махновці почали відступати. За зброю взялися і штабні працівники, і медперсонал, і їздові. І коли здавалося, що розгром повстанців неминучий, раптом з"явився Махно із своїм загоном і вдарив по білогвардійцях. Від несподіванки денікінці почали відступати. 1-й Сімферопольський офіцерський полк, а за ним і інші частини кинулися тікати до села Сенюхи. Махновська кіннота переслідувала їх, нещадно рубаючи втікачів. Коли денікінці, зазнавши значних втрат, усе ж, перебралися на інший берег річки і, здавалося, відчували себе в безпеці, на них налетів Махно зі своїми вершниками і завершив розгром.

У бою за Перегонівку були розбиті добірні денікінські полки - 1-й Сімферопольський, 2-й Феодосійський, 5-й Литовський. Більше 12 тисяч чоловік втратили білогвардійці. Застосовуючи випробуваний спосіб завоювання селянських симпатій, Махно наказав роздати населенню трофеї - коней, вози, одяг убитих тощо.

Сівши на тачанки, махновці ринули в утворений пролом. Надвечір 27 вересня вони були вже за 100 верст від недавнього місця бою.

Коли на полі бою з'являвся Махно, повстанці ладні були загинути на його очах, аби довести свою безмежну відданість. Чи варто казати про те, що "батькові" це дуже імпонувало? Під час одного з боїв проти денікінців в районі Умані Махно, знаходячись на високому пагорбі, побачив, як балкою їде тачанка. Він одразу впізнав тих чудових рисаків, які колись возили бричку Григор'єва і дісталися махновцям після вбивства отамана. Знав "батько" і екіпаж тачанки - кучера Семена Шевченка, кулеметника Макара Качана та командира Якова Домашенка. Несподівано з гаю вискочило кількасот білокозаків, які хотіли завдати флангового удару махновському війську. Виїхавши з балки на рівнину, тачанка віч-на-віч зіткнулася з вершниками, що скакали в авангарді загону. Білокозаки з піками напереваги понеслись за махновцями. Однак, побачивши, що за ними спостерігає сам "батько", кулеметник крикнув їздовому, щоб той зупинив коней, а сам почав поливати денікінців свинцем. Через кілька хвилин стався перекіс кулеметної стрічки, і, будучи не в змозі усунути його, Качан крикнув кучерові:

- Тікай!

Шевченко, який, зіщулившись від страху, сидів на козлах, розпрямився, вдарив батогом коней, і ті вихором пронеслися полем. Проминувши копи хліба, тачанка вискочила на ріллю. Коли один з рисаків раптом спіткнувся і впав, Качан, у якого не витримали нерви, зіскочив на землю і спробував заховатися у скирті. Але козаки настигли втікача й зарубали його шашками. Вершники, оточивши тачанку, кричали:

- Здавайтесь!

Домашенко відкрив вогонь з револьвера, а Шевченко батогом почав відбиватися від козака, який заніс над ним шашку… Тим часом кінь скочив на ноги, і тачанка знову понеслася полем. Кілька денікінців спробували вразити коней шашками, але Шевченко так спритно орудував батогом, що тварини відбулися лише легкими пораненнями. Нарешті, Махно послав на допомогу своїм бійцям кілька тачанок, які влучним вогнем змусили денікінців повернути назад. Махно під'їхав до героїв і, обійнявши, сказав Шевченкові:

- Оце молодець! Батогом відбився від біляків! Якби у мене всі були такими вояками, я б із сотнею ходив на тисячу білих.

28 вересня відбулося засідання реввійськради і штабу армії, на якому махновці прийняли рішення пробиватися на Катеринославщину. Армію повстанців було розбито на три колони, які рухались на відстані 30-50 верст, підтримуючи постійний зв'язок. Правій належало пройти 315 верст по маршруту Піщаний Брід - Ровне - Софіївка - Бобринець - Долинська - Лозова - Кривий Ріг - Апостолове - Нікополь; центральній - 350 верст через села Добровеличівка, Ново-Українка, Вишнякова, Верблюжка, Петрове, Софіївка, Чумаки, Хортиця, Олександрівськ; а лівій було визначено шлях через Ново-Архангельск, Нову Виску, Єлисаветград, Аджамку, Нову Прагу, Ново-Стародуб, Зелене, Кам'янку, Катеринослав, що разом становило 320 верст.

Того ж дня війська вирушили вказаними маршрутами.

Дії махновців викликали переляк у стані денікінців. 30 вересня командуючий Добровольчою армією генерал-лейтенант З. В. Май-Маєвський, намагаючись заспокоїти переляканих обивателів, заявив: "Виступ Махна - це епізод, який істотно на хід воєнних операцій вплинути не може. Вищим командуванням Добровольчої армії вжито заходів щодо ліквідації цього наступу. Поранений звір завжди йде помирати у своє лігво, залишилося його тільки добити… Про жодний опір зібраних ним загонів не може бути й мови. Усі банди розсіяно й винищено. Весь лівий берег Дніпра від них очищений, цими днями має поновитися залізничне сполучення з Кримом".

Проте обіцянку свою генерал не виконав. Махно успішно здійснив рейд по денікінських тилах. Він вміло застосовував випробувані вже форми й методи партизанської війни. При зустрічах з великими загонами денікінців наперед висапалася група селян з хлібом-сіллю, які повідомляли карателів, що ніяких махновців поблизу нема. А коли золотопогонники зупинялися на ніч у селі, повстанці за умовним сигналом нападали на них. Кілька разів Махнові вдавалося у такий простий спосіб розбити загони карателів. Він наказав не переслідувати втікаючих, оскільки вважав, що офіцер, який втік від махновців, щоб замаскувати свою необачність, зняти з себе ганьбу, казатиме, що повстанців тисячі, і цим самим створить таку паніку, що білі у захоплені повстанцями села боятимуться й носа сунути…

За тиждень армія Махко подолала шлях від Умані до Олександрівська. 7 жовтня махновці зайняли Хортицю, а наступного дня без бою здобули повітове місто. Все відбулося настільки швидко, що обивателі оговталися лише після того, як махновське військо почало вступати до Олександрівська. Спочатку з'явилися передові кінні дозори - люди в обірваному одязі, але зате на чудових конях. Потім до міста в'їхало 500 тачанок і сам "батько". Його розпорядженням був призначений комендант Олександрівська - Рибалка і виданий наказ про те, що населенню належить повернутися до мирних занять. На центральній площі Махно зібрав мітинг, на якому заявив, що він є творцем третьої селянської революції, яка позбавить народ від усякої влади і принесе тільки благо.

- Братухи! - викрикнув наприкінці промови повстанський командарм. - Влади я вам дати не можу, але дарую вам міста і села. Беріть усе, що подобається…

Махно наказав висадити у повітря в'язницю і залишки і будівлі стерти з лиця землі. Він дозволив ходіння усіх грошових знаків, які існували на території Росії, і заборонив грабунки. Як і в кожному зайнятому місті, він розстріляв "для порядку" кількох мародерів - тут-таки, не відходячи від пограбованої ними крамниці.

7 жовтня було здобуто Гуляйполе, яке повстанці на радощах нарікли "Махноградом". Селяни масами сунули до повстанського війська. Махно святкував перемогу. Він відпустив повстанців у тижневу відпустку, щоб, як висловився, "хлопці дух перевели". Сам "батько" тим часом гуляв на селянських весіллях, роблячи багаті подарунки молодим. Під схвальний гомін народу за наказом Махна повстанці зруйнували пам'ятник Олександру II у Великому Токмаку. Здавалося, для "батька" знову настав зоряний час…

Багато біографів прагнули зобразити Махна гірким п'яницею, котрий постійно перебував у полоні оковитої. Дійсно, "батько" полюбляв чарку, особливо на селянських весіллях та численних бенкетах. Широко відзначалися перемоги, невдачі також заливалися горілкою. Махно міг випити дуже багато, траплялося, що після таких гулянок йому потрібна була допомога, щоб дістатися додому. Будучи нетверезим, він поводився по-різному: то сидів мовчки і похмуро дивився на своїх захмелілих командирів, слухаючи їх балачки, а то буянив, хапався за зброю, комусь погрожував… Кілька разів ад'ютантам доводилося зв'язувати "батька" й силоміць вкладати спати. На ранок Махно вів себе, як ні в чому не бувало… Але таке траплялося здебільшого у вузькому колі сподвижників, коли дозволяла бойова обстановка, і не так вже й часто.

Взагалі ж повстанці були народом питущим, і Махно боровся з цим, як міг, особливо, коли неподалік знаходився ворог або велися бойові дії. Якщо хто-небудь потрапляв "під мухою" на очі "батькові", то діставав в кращому випадку нагайки, а то й потрапляв до карцера або взагалі ризикував поплатитися життям як "спільник контрреволюції". Зате після перемоги командарм міг і власноручно почастувати героїв доброю горілкою. За його вказівкою пораненим щоденно видавали вино.

Сам Махно полюбляв радощі земні. Добре танцював, грав на гармошці. В паузах між боями в Гуляйполі влаштовувалися масові танці, у яких повинні були брати участь всі. Під час однієї такої гулянки Махно послав ад'ютанта за місцевим попом Лоскутовим. Той з'явився перед "батьком" ні живий ні мертвий разом з попадею. Подумки вони вже, мабуть, прощалися з життям. Але Махно налив дві склянки чистого спирту і запропонував їм випити. Лоскутов почав відмовлятися, посилаючись на хворобу.

- Не придурюйся, - гаркнув "батько", - ти ж більший і здоровіший за мене, а я п'ю і нічого. Бери й пий і тільки!

Бідоласі нічого не лишалося, як випити. Відпила, скривившись, й попадя. Після цього Махно велів оркестрові грати Яблучко" і запросив попа танцювати разом з ним. Під дикий регіт натовпу Лоскутов, підібгавши рясу, так вибивав каблуками, що розвивалася пишна грива. Натанцювавшись досхочу, Махно взяв "партнера" під руку й підвів до своєї тачанки. Кучерові наказав:

- Відвези батюшку й матушку додому, нехай спочивають.

"Махно не справляв би ніякого враження, якби не його погляд, - згадувала гуляйпільська вчителька Н. Сухогорська. - Спочатку я думала, що лише тільки мені робиться моторошно, коли він подивиться на мене своїми сірими, холодними, крицевими, прямо якимись гіпнотизуючими очима, але потім з'ясувалося, що й найзапекліші розбійники-махновці не витримували цього погляду і починали тремтіти, як осинове листя".

Серед селян ширилась чутка, що Махно наділений якоюсь магічною силою. Земляк "батька" І. П. Шаповал згадував: "У сім'ї махновця Коростильова серед гостей були не тільки друзі молодої з "чорної сотні" й командири, а й сам "батько" Махно. Приїхав він легковим автомобілем, зайшов до хати. Посадили його на покуті.

Махно, який сидів за столом у шкірянці, швидко впрів від спеки та випитого і вийшов на двір прохолонути. Там на нього загавкав пес, що ходив на ланцюгу від сарая до курника. А собака був такий злючий, що, коли його відв'язували, не можна було пройти повз садибу без доброго ціпка або й батога. Він давився нашийником, гарчав і кидався на Махна. Тим часом вийшла з хати стара господиня й гукнула:

- Несторе Івановичу! Не підходьте близько, бо розірве!

І тільки вона це сказала, як Махно шаснув до собаки. Той раптом затих, поклав голову на передні лапи і - ані руш. Махно підійшов до нього, відв'язав і поніс просто до хати. Зайшов, посадив собаку під стіл, сам сів їсти й пити. Махно гуляв, а собака сидів і не ворушився. Десь за годину господиня попросила Махна відпустити тварину. Той намірився і з усенької сили вдарив собаку носаком чобота. Пес аж кавкнув, вихором винісся з хати і подався далеко на город. Додому він повернувся аж на третій день по весіллі…"

Дуже часто актори-аматори ставили для махновців та гуляйпільців спектаклі. Махно не пропускав жодного з них, сидячи з дружиною на почесному місці.

До середини жовтня у руках повстанців опинилися Бердянськ, Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь та інші міста південного району. Крім цього вони захопили важливі залізничні вузли - станції Синельникове і Лозову. Махно збив денікінців з пантелику: готуючи нічний наступ на Синельникове, наказав своїм бійцям начепити погони, яких у обозі було вдосталь.

У боротьбі проти махновців денікінцям надавали допомогу англійські війська. Так, коли на початку жовтня повстанці захопили Маріуполь, британські військові кораблі відкрили по них вогонь, завдавши значних втрат. Махновці пробули у Маріуполі трохи більше доби, але встигли пограбувати склад мануфактури, який належав італійському консулу де Полоньі, й розорили помістя дружини барона Врангеля - Іваненко.

Намагаючись пояснити фантастичні успіхи повстанців. Май-Маєвський в інтерв'ю кореспондентові газети "Южный край" 15 жовтня заявив, що "банди Махна добре озброєні, маються незаперечні дані про зв'язки банд з Німеччиною і Петлюрою (в артилерії Махна служать німецькі офіцери). У всіх настроях в тилу вбачається рука більшовиків, метою яких є розпорошення фронту Добрармії шляхом відтягнення сил на внутрішній фронт". Своє інтерв'ю генерал закінчив бадьорою обіцянкою протягом 7-10 днів ліквідувати сили Махна.

"Батько" уважно слідкував за ходом наступу денікінців і розумів, що чим більше вони ув'язнуть у боях з частинами Червоної Армії, тим успішнішими будуть його дії у тилу Денікіна. Чисельність махновської армії дуже швидко зростала і досягла у листопаді 1919 року близько 80 тисяч чоловік. Відомий історик махновщини 20-х років М. Кубанін стверджував, що розрив Махна з радянською владою "посилив його лави, до нього влились значні сили. Заможне селянство, пов'язане тимчасовим договором з радянською владою, після розриву зуміло перетягти на свій бік значні сили бідноти і куркулів. Друга половина 1919 р. була кульмінаційним пунктом махновського впливу".

Насправді ж такий наплив селянства до махновських лав був викликаний, насамперед, антинародною політикою денікінського режиму, хвилею масових виступів трудящих проти білогвардійської контрреволюції, до того ж Махно залишався єдиною збройною силою, спроможною чинити оцір Денікіну на Україні.

Успіх і масовість махновщини визначалися й тим, що ще під час боротьби проти гетьмана та німців Махно створив у кожній волості підпільні штаби, які у 1919 році стали осередками повстання.

Один з очевидців тих подій так охарактеризував склад повсталих військ у період їх боротьби з денікінщиною: "Уся сорокатисячна армія Махна була досить строкатою за складом. Тут були студенти-анархісти та есери, було також кілька більшовиків. Були усякі людці, які приєднувалися то до Махна, то до Денікіна виключно з метою пограбувати. Немало було карних злочинців, звільнених з в'язниць. Але головним ядром були селяни, серед яких Махно був досить популярним".

Повстанці відрізали Добровольчу армію від чорноморських та азовських порогів, звідки вона діставала все необхідне від країн Антанти. Махновське військо знаходилося не так вже далеко й від Таганрога - ставки Денікіна, що викликало занепокоєння у білих.

У першій половині жовтня 1919 року до ставки Денікіна приїхав генерал Соколов. Головнокомандуючий, зайнятий ліквідацією загрози з боку повстанців, переніс зустріч на пізніший час, і генерал увесь день проблукав по місту. "Всюди панувала паніка, - згадував він. - Панікували іноземні місії, панікували штабні пані, деякі встигли евакуюватися. Спішно збирали офіцерів. Говорили, що загони Махна займають Маріуполь і що махновці знаходяться в 80 верстах від Таганрога. Сил, які б можна було їм протиставити, майже немає. Викликані з фронта кубанці ніяк не можуть доїхати через розлад транспорту та "бандитів", які псують колії. Офіцерський полк, що йшов з кавказького узбережжя, затриманий у морі штормом. Ставка знаходиться під реальною загрозою".

Денікін прийняв Соколова лише пізно ввечері. Головнокомандуючий виглядав стурбованим і заклопотаним.

- Махно у вісімдесяти верстах, - сказав він, дивлячись на карту, - отже, його люди на підводах зможуть за два дні дістатися Таганрога.

Коли співрозмовник натякнув Антону Івановичу про можливість евакуювання, Денікін твердо заявив, що про це не може бути й мови, він залишиться в ставці до кінця.

Хто знає, можливо, Махно, який раптово з'явився біля ставки головнокомандуючого і нагнав такого страху, вперше примусив Денікіна реально зважити свої сили і подумати про те, що його плани - справжня авантюра і ніколи він не дійде до Москви?…

Денікінці відігнали Махна у бік Ростова-на-Дону, де вже спалахнула паніка серед обивателів та офіцерства. Але з махновщиною треба було покінчити раз і назавжди. Генерал виділив для цього кращі свої сили - корпус Слащова та кінноту Шкуро, який колись уже завдав нищівного удару повстанцям. Денікін невдоволено заявив своїм генералам:

- Щоб я більше не чув прізвища Махна.

Проте героїчна боротьба Червоної Армії на Південному фронті (для денікінців він був Північним) не дала змоги Денікіну кинути проти Махна додаткові сили.

A. I. Денікін

Білогвардійці вели проти махновщини не лише військову, а ідеологічну боротьбу, їхня преса робила все можливе, щоб дискредитувати повстанців в очах обивателів, виставляючи їх як грабіжників і убивць. Щоправда, газета "Родина", розповідаючи 24 жовтня 1919 року в статті "Жахи махновщини" про захоплення повстанцями Олександрівська, змушена була констатувати, що "сам Махно, як "ідейний анархіст", не грабує, а лише приймає виручку". Однак деякі автори, аналізуючи махновщину як соціальне явище, намагалися з своїх позицій показати мету й завдання цього селянського руху. У великій статті "З приводу махновщини", видрукуваній у тій же газеті 27 жовтня, зазначалося, що "це є спроба насиллям найгірших елементів селянства вирішити те аграрне питання, яке демагогічне проголошене соціалістами народу". А далі говорилося, що причиною зубожіння селянства є його, насамперед, кількісне зростання. У селі стало тісно, і якби не революція, все стало б на свої місця: найбільш хазяйновиті володіли б землею, а інші - або працювали у них, або йшли б у місто і ставали робітниками. Закінчувалась стаття досить песимістично: забравши землю у поміщиків і поділивши її між собою, селяни не розбагатіли, а тільки більше озлилися й підуть тепер село на село, повіт на повіт ділити награбоване…

Основні положення своєї боротьби Махно проголосив у резолюціях повстанських з'їздів, численних виступах, а також в ухваленій на засіданні військово-революційної ради 20 жовтня 1919 року декларації Революційно-повстанської армії України (махновців). Надали їй більш-менш чіткої і послідовної форми анархісти, насамперед Аршинов. Знаючи чи не генетичну ненависть селян до дворян-поміщиків та чиновників, Махно та його оточення спрямували її ще й проти радянської влади, яку вони вважали "останньою владою в історії Росії".

Програма махновців зводилася, насамперед, до неприйняття політики "воєнного комунізму" в усіх її проявах та захисту села від експлуатації і поневолення містом, наступу промисловості на сільське господарство. "Батько" та його сподвижники вимагали не лише передачі всієї землі селянству, але й право самостійно розпоряджатися продуктами своєї праці. Вони рішуче виступали проти керівної ролі комуністичної партії, звинувачуючи її в узурпуванні влади, придушенні інших партій та створенні мережі різноманітних організацій, які підпорядковувалися більшовикам і проводили в життя лише їхню політику. Махно звинувачував комуністичну партію та уряд у створенні адміністративно-командної системи, вимагав передачі всієї влади багатопартійним Радам, обраним народом. Він був проти своєрідної ієрархії керівництва ними зверху, вважав потрібними лише "низові" органи влади - волосні, повітові, міські та інші Ради, які б не грали "керівну роль", а виконували лише економічно-технічні завдання. Махновське керівництво заявляло, що більшовики не спроможні забезпечити життя трудящих на основі безпартійності та безвладдя. Створивши репресивні органи і здійснюючи кривавий червоний терор, комуністи в майбутньому будуть зміцнювати гніт влади. Ось чому махновські ідеологи проголошували своїм основним завданням здійснення "третьої соціальної революції", яка мала остаточно знищити гніт капіталу і повалити владу більшовиків-тиранів, політика яких не відповідала корінним інтересам ні робітників, ні тим більш селян.

Згідно з твердженням ідеологів анархо-махновщини, перша революція - Лютнева - повалила владу царя, Жовтнева - владу капіталізму, а третя мала знищити владу взагалі.

…У середині жовтня махновці рушили залізницею до Катеринослава. Міські власті знали про це і чекали нападу з боку Нижньодніпровська, де й сконцентрували найбільш боєздатні свої загони. Але трапилось несподіване. У неділю 26 жовтня з раннього ранку на один з центральних базарів Катеринослава - Троїцький - з навколишніх сіл з'їхалося багато селян з возами, навантаженими виключно капустою. Почалася жвава торгівля за низькими цінами. І коли на базарі зібралося багато городян і солдатів, за умовним знаком "селюки" скинули капусту з возів і, розібравши сховані на дні гвинтівки й кулемети, відкрили вогонь по денікінцях. Почалася паніка, яка швидко перекинулась на міські вулиці. А махновський збройний кортеж рушив через усе місто на околицю й потім зник в степу. Ця витівка сполошила денікінців. Щоб зміцнити гарнізон, вони оголосили загальну мобілізацію для гімназистів і добровільну - для мешканців міста. Якнайактивнішу участь у організації оборони Катеринослава брав колишній голова Державної думи, а в той період почесний громадянин міста М. В. Родзянко.

У вівторок 28 жовтня махновці поновили наступ, їх підтримали робітничі дружини. Не витримавши удару, денікінці відійшли на лівий берег Дніпра, а мобілізовані гімназисти, кинувши зброю, розбігалися по домівках. Вранці до Катеринослава увійшли махновські війська під командуванням Лашкевича, який одразу ж став готуватися до зустрічі з Махном. На будь-які питання й прохання у нього була єдина відповідь: "Батько приїде і все вирішить".

Так і не дочекавшись "батька", махновці під натиском денікінців, які перейшли у наступ, мусили залишити Катеринослав. Відійшовши верст 30 від міста, вони стали очікувати головні сили Махна, що рухалися з боку Олександрівська.

Утримувати величезне військо Махнові було дуже важко. Своїх грошей він не випускав (принаймні, до цього часу боністи їх не знайшли), хоча вперто поширюються чутки, нібито серед махновців ходили гроші з написом "Гоп, кума, не журись, в Махна гроші завелись". Певно, це також відноситься до численних легенд про "батька". Як свідчать дослідники-боністи, Махно задовольнявся грошовими знаками усіх влад і режимів, але друкував на них спеціальною фарбою нові номінали. Так, на п'яти карбованцях, які випустив 1918 року банк в Ростові-на-Дону, було поставлено штамп червоною друкарською фарбою:

"1 рев. армія пов. України

= 50 крб.

Гуляй-Поле

1919 p. H. Махно".

Взагалі ж під час захоплення міст до рук Махна потрапляло багато різноманітних грошових знаків. Коли восени 1919 року він захопив Катеринослав, то став володарем 90 мільйонів радянських карбованців, які свого часу дісталися денікінцям після відступу Червоної Армії. Гроші Махно роздавав щедро. Із зазначеної суми виділив по мільйону лікарням, робітничим організаціям, культоосвітньому відділу анархістів. Чимало грошей роздав мешканцям міста під час мітингу. Проте його бійці більше любили не гроші, а матеріальні цінності. Знаючи це, Махно наказав роздати все, що зберігалося в місцевому ломбарді (до речі, найбільшому на півдні Росії), повстанцям. Лише потім він зрозумів, якої непоправної помилки припустився. Наступного дня його резиденцію заповнили сотні городян, які вимагали повернути їм речі, здані до ломбарду під заклад. Махно спробував розплатитися грішми, але це було не те. Авторитет "батька" після цього значно впав. Розлючений Махно відшмагав нагайкою кількох бійців, що трапилися йому під гарячу руку в розкішних шубах…

Захоплюючи міста, Махно й пальцем не ворухнув, щоб відновити роботу місцевих підприємств. Отримуючи величезні суми від накладеної на захоплені міста контрибуції, махновці не виділяли робітникам ані карбованця. "Ми звільнили вас від золотопогонників, - заявляли вони, - а тепер влаштовуйтесь, як самі вмієте. На заводах маєте залізо, дріт, канати, ремені тощо. Продавайте це або міняйте на хліб. Ми вам заважати не будемо, але й допомоги від нас не чекайте. Наша справа воювати". Така політика, спрямована, на перший погляд, на розвиток ініціативи й самостійності мас, по суті, породжувала дрібнобуржуазний груповий егоїзм. Ставлення махновців до міста, їхню поведінку там досить вдало описав український письменник 20-30-х років В. Підмогильний у повісті "Третя революція". Він назвав махновщину великим походом села на міста, яке вирвалося із своїх мазанок під солом'яними дахами і наклало руку на той незрозумілий йому механізм, звідки йшли всі накази, куди вивозилися податки, де жили поміщики, звучала чужа мова й зникав вирощений у степах хліб. Село прийшло туди у всій своїй силі, і місто здригнулося від спопеляючого дихання степів, здавалося б, вже навіки підвладних йому.

Особливо яскраво проявилося негативне ставлення Махна до робітників на Олександрівському з'їзді селян і робітників у жовтні 1919 року. Переважну більшість учасників з'їзду становили селяни. У списках фігурувало лише два десятки робітників, очолюваних меньшовиками.

"Промова Махна, - говориться у стенограмі з'їзду, - включала в себе брутальну лайку на адресу робітників як політичних шахраїв, сволоти, прохвостів, паразитів і тунеядців, друзів Денікіна, із згадуванням прізвищ делегатів робітничих організацій. На питання делегатів, стосуються ці випади тільки окремих осіб або тих, кого вони представляють, знову вибухнула лайка з боку Махна, який кричав, що всі робітники шкурники, які думають тільки про свої шлунки, що вони працюють безкоштвоно на Денікіна, а з них, махновців, вимагають 12 000 карбованців за ремонт замка гармати, що вони, робітники, - пиявки, присмокталися до буржуазії і не бажають з нею розпрощатися, що вони працювали з охотою при пануванні Добровольчої армії і не допомагають армії махновців, тільки гальмують роботу з'їзду, і чим швидше вони залишать з'їзд, тим його робота буде продуктивнішою.

Оскільки ані голова, ні збори не протестували проти нецензурної лайки й обвинувачень на адресу робітничої делегації і удостоїли Махна бурхливої овації, робітнича делегація, природно, не змогла залишатися серед учасників з'їзду".

Звісно, така поведінка "батька" викликала обурення робітничих верств населення. Махнові навіть довелося вибачитися заднім числом і заявити, що його лайка на з'їзді відносилася цілком до меншовиків, які, замість того щоб битися з денікінщиною, намагаються реанімувати давно минулі ідеали "учреділовки".

І все ж таки центральним на Олександрівському з'їзді було не робітниче питання. Головна увага приділялася зміцненню повстанської армії. Щоб поповнити махновське військо, з'їзд вирішив провести "добровільно-примусову мобілізацію чоловічого населення на території Махновії у віці від 19 до 39 років".

На Олександрівському повітовому з'їзді було розглянуто проект декларації, підготовлений культурно-освітнім відділом РВР Революційно-повстанської армії Укра'іни (махновців). Автори цього документа Аршинов і Волін. Це була, по суті, перша за всі роки анархо-махновського руху його програма-мінімум. Тут також уперше була сформульована ідея "вільних Рад".

У декларації зазначалося, що перед трудівниками України стоїть історичної ваги подія - початок великої третьої соціальної революції, що має остаточно розкріпостити трудящих від гноблення влади й капіталу, як приватного, так і державного. Армія Махна називалася авангардом, передовим загоном у цій боротьбі. Вільний радянський лад відмовлявся від податку, що виплачувався селянством державі. Адже влада на селі завжди асоціювалася насамперед з податками. З проголошенням у роки громадянської війни "воєнного комунізму" у селян склалася думка, що більшовики - це одне, а комуністи - зовсім інше. Вони вважали, що землю отримали від більшовиків, а продрозверстку і створення колективних господарств запроваджували комуністи.

Центральне місце у декларації відводилося найболючішому для селян питанню - земельному. Махновці гадали, що воно буде вирішено, коли радянський уряд анулює декрет про націоналізацію землі і вона нарешті перейде до рук тих, хто її обробляє.

Анархістів вже не влаштовувала роль махновщини лише як захисника селянства південних районів - вони бачили у локальних успіхах Махна можливість поширення його влади на всю Україну. Підштовхуючи "батька" та його командирів до більш рішучих дій, анархісти 22 жовтня 1919 року писали у передовій статті газети "Путь к свободе": "Зараз більше, ніж будь-коли, ми повинні прагнути до військових кроків загальноукраїнського значення. А наше призначення полягає у тому, щоб запалити революційну пожежу по всій Україні".

Махно не ризикував, він був тонким стратегом і бачив розвиток подій на кілька кроків уперед. Вся його увага була прикута до Південного фронту, де у середині жовтня 1919 року розпочався контрнаступ радянських військ. Жорстокі бої між Червоною Армією та військом Денікіна тривали з перемінним успіхом, але поступово ініціатива стала переходити до радянських військ. 20 жовтня вони оволоділи Орлом, а ще через чотири дні звільнили від денікінців Воронеж й рушили на південь. Займаючи порівняно невелику територію, Махно не прагнув її розширювати, завдаючи удару на північ, оскільки боявся зустрічі з Червоною Армією і, як міг, відтягував її.

Під натиском кінноти Шкуро, що наступала з боку Великого Токмака і Пологів, махновські війська залишили Бердянськ, а 3-4 листопада змушені були піти й з Олександрівська. З великих населених пунктів у руках повстанців залишились тільки Нікополь та Мелітополь. Щоб якось утриматись й уповільнити атакуючий порив шкуровської кінноти, Махно дав розпорядження начальнику контррозвідки Л. Задову дістати 20-30 бочок спирту й кинути їх в одному із залишених сіл на чільному місці, сподіваючись, що козаки одразу переп'ються й припинять переслідування махновців. Вигадка виявилася дотепною - шкуровці дійсно на декілька днів залишили загін Махна у спокої. Не вдовольнившись цим, "батько" розпорядився підірвати міст через Дніпро біля Олександрівська.

Об'єднавшись з повстанцями, які відступали з Катеринослава, махновці розбили білогвардійців під селом Ново-Олександрівка й 5 листопада знову розпочали наступ на Катеринослав. У лавах атакуючих було понад 300 кавалеристів і 4-5 тисяч піхотинців.

Зайнявши Катеринослав, Махно оголосив його "вільним, безурядовим містом" й водночас… наклав 50-мільйонну контрибуцію. Щоправда, кількість погромів і грабунків зменшилась. "Правда", сповістивши про захоплення повстанцями Катеринослава, відзначила, що порядок і охорона міста при Махнові поставлені відмінно.

У романі "Ходіння по муках", консультантом третьої книги якого, "Хмурий ранок", був, до речі, К. Є. Ворошилов, О. М. Толстой з сарказмом описує, як Махно, сидячи за буфетною стійкою, пише на якихось клаптиках паперу накази, а Каретников без розбору ставить на них печатки. Ще більш примітивно і в'їдливо описувала Махна білогвардійська преса. Газета "Киевлянин" 6 листопада 1919 року писала, що "батько" взагалі не буває у штабі (цим займаються інші), а сам розбив навпроти нього шатро і пиячить, подібно до Стеньки Разіна. Насправді ж у махновській армії діловодство, як свідчать архівні документи, велося на досить високому рівні. Кожна частина мала свої бланки із зображенням черепа й перехрестя кісток та печатки. Усі накази здебільшого друкувалися на машинці й підписувалися Махном або кимось із вищого командування. З листопада в Революційно-повстанській армії було запроваджено особові книжки. Вони заміняли посвідчення особи, яке кожен махновець повинен був завжди мати при собі і пред'являти при одержанні платні, зброї, обмундирування тощо. Особова книжка складалася з 12 сторінок, у ній вказувалися прізвище, ім'я та по батькові бійця, час вступу в повстанську армію, дата і місце народження, віросповідання, сімейний стан і чи знаходиться при ньому сім'я, військова спеціальність та яке знає ремесло, грамотність. У спеціальній графі "проходження служби" фіксувалося, коли і в якому полку, батальйоні, роті, взводі та відділенні служив повстанець. Тут же відзначалося його відношення до служби в армії, перебування на лікуванні та в короткострокових відпустках, грошові заохочення тощо.

Успіхи Махна у боротьбі з білогвардійцями, незрозумілі для їх вищого командування, викликали чутки про те, що продажна контррозвідка підтримує "батька", постачаючи йому не тільки зброю, а й секретні документи, вказуючи найбільш слабкі й уразливі місця для нанесення ударів. Губернатора Катеринослава Щетиніна, котрий у розпалі перемог добровольців з такою легкістю здав махновцям місто, не тільки звинуватили у повній військовій бездарності, а й назвали у пресі найгіршим з губернаторів, котрі будь-коли існували.

Масова боротьба селянства у денікінському тилу, хоча й у лавах махновської армії, дістала позитивну оцінку й всебічну підтримку з боку радянської влади. 14 листопада 1919 року газета "Правда" надрукувала повідомлення про успіхи махновців у білогвардійському тилу, де, зокрема, зазначалося: "Загони Махна являють собою переконливу силу. Про них говорять як про непереможну армію. Загонами Махна зайнято Гуляйполе, Олександрівськ, Синельникове, Маріуполь та ін. З Харкова на Синельникове поїзди не йдуть". На махновщину, як на могутню силу, здатну завдати значної шкоди білогвардійцям, покладав великі надії й Й. В. Сталін, який, обговорюючи плани розгрому армії Денікіна, розраховував, що саме Махно "з'їсть" Добровольчу армію. Р. П. Ейдеман також підкреслював, що при виборі напряму головного удару на Орел - Курськ - Ростов командування Червоної Армії враховувало не тільки розташування сил противника, а й стан їх тилу.

В умовах розгулу анархії у Катеринославі діяли більшовики, які майже відкрито вели агітацію проти анархо-махновщини, активізуючи її по мірі наближення частин Червоної Армії. А олександрівські більшовики навіть розробили "Тимчасову інструкцію партійної організації в областях, які захоплені махновцями". Більшовицькі організації в махновському регіоні майже відкрито проголосили свою програму: підтримувати повстанський рух, надаючи йому партизансько-комуністичний характер; зв'язуватися з бійцями махновських загонів, радячи їм створювати більшовицькі осередки в батальйонах, полках, корпусах та дивізіях. Махно дивився на це крізь пальці і, як доповідав ЦК КП(б)У член підпільної більшовицької організації Л. Г. Черолін, "не приймав проти губпарткому і організацій ніяких рішучих дій". Щоб вивести з-під впливу Махна партизанські загони, що підпорядковувалися Зафронтбюро ЦК КП(б)У, вирішено було передислокувати їх подалі у північні райони.

Особливу небезпеку вбачав Махно в командирові Стального полку - більшовикові М. Л. Полонському.

Посланий ЦК КП(б)У для нелегальної роботи на Катеринославщину В. Мірошевський згадував: "Наша військова організація концентрувалась навколо т. Полонського, комуніста, командира так званої "Залізної дивізії", який користувався в армії популярністю, майже рівною популярності Махна. Нами був створений нелегальний армійський комітет, настроєний вельми агресивно по відношенню до "батька", й неодноразово добивався у губпарткома дозволу здійснити військовий переворот. Було дуже важко утримати армійців від рішучих кроків, що могли передчасно розкласти повстанство".

З М. Л. Полонським підтримувала зв'язок Олександрівська парторганізація, що мала свої осередки у повітах. Після захоплення Олександрівська білогвардійцями більшість членів підпільної організації перебазувалась услід за Махном до Катеринослава.

Про те, що значна частина армії повстанців підтримує комуністів і тільки очікує моменту, щоб перейти на бік Червоної Армії, знало білогвардійське командування. Військовий оглядач газети "Новая Россия", характеризуючи особовий склад армії Махна, писав 6 листопада: "Головне й найбільш стійке ядро у Махна складають карні злочинці, які примикали до нього по всіх пунктах, через які він просувався. Значну частину складають більшовики, іноді зовсім не криючись, що вони йдуть за Махном до певного часу, поки на Україні знову відновиться радянська влада".

Очевидно, чутки про це дійшли до неврівноваженого Махна. Він почав вести боротьбу проти заколотників. Першими жертвами махновської контррозвідки стала група місцевих інтелігентів на чолі з популярною в місті вчителькою Степановою. Махно наказав її та ще двох викладачів гімназії розстріляти за антиповстанську пропаганду.

Поширювані Махном та його найближчим оточенням чутки про начебто організовані заколоти були спрямовані, насамперед, проти комуністів, авторитет яких постійно зростав. До цього ж часу партосередки існували майже в усіх махновських частинах, за винятком полків Кожина і Щуся, що складалися здебільшого з заможних селян, та контррозвідки, де домінували колишні карні злочинці. Восени 1919 року катеринославські комуністи пожвавили роботу у повстанському війську… Навколо Полонського консолідувалися прорадянськи настроєні сили. Побоюючись поширення його впливу на інші частини, Махно тримав Стальний полк у Нікополі.

Наступ Червоної Армії змушував багатьох повстанців замислюватись про своє майбутнє і переходити до частин Полонського. Серед них були не тільки такі, що прийняли радянську владу, а й ветерани махновського руху, які, добре знаючи "батька" й те, що рано чи пізно його військо зіткнеться з Червоною Армією, сподівались перечекати цей критичний момент у полку Полонського.

30 листопада у газеті "Путь к свободе" Волін опублікував статтю, в якій закликав махновців прискорити дії, оскільки зміцнення держави й влади (йшлося, зрозуміло, про радянську владу) стане на заваді створенню безвладної держaви.

У 20-х числах листопада обставини для Махна взагалі складалися невдало. Відступаючи під ударами Червоної Армії з Херсона й Миколаєва, війська Слащова дедалі сильніше тиснули на махновську армію. Позиційну війну повстанці вести не вміли, успіх приходив тільки тоді, коли бони застосовували методи "малої війни" - стрімкі миттєві наступи й такі ж швидкі відходи. Махно, розуміючи, що для його війська настають дуже важкі часи, вирішив скликати у Катеринославі в перших числах грудня з'їзд комскладу.

Водночас Махно та його оточення задумали усунути чергового "суперника" - Полонського, який приїхав з Нікополя. Земляк Махна, колишній матрос і керівник партизанського загону в період боротьби з кайзерівцями, він ставив себе врівень з "батьком", а наприкінці 1919 року відкрито виступив проти командарма. Полонський не тільки взяв участь у махновському з'їзді, а й виступив на засіданні губкому з доповіддю про роботу комуністів серед повстанців, відзначивши при цьому значні успіхи, передусім "в укомплектуванні командного складу партизанами".

Махновська розвідка, очевидно, знала про зв'язки Полонського з місцевими більшовиками і встановила за ним пильний нагляд. Так 2 грудня під час виступу Полонського на засіданні Катеринославського губкому туди прийшов невідомий чоловік, який назвався представником ЦК КП(б)У Захаровим і пред'явив документ на право керувати партизанською боротьбою в денікінському тилу. Члени губкому не лише ввели в курс своїх справ "уповноваженого", але й інформували про діяльність Полонського в повстанській армії. Але, як з'ясувалося пізніше, ЦК КП(б)У нікого до Катеринослава не посилав і взагалі Захарова ніхто не знав.

Після наради командирів, яка закінчилася опівночі, Полонський запросив Махна, Каретникова, Чубенка і Василевського до себе на вечерю. За годину махновці вивели зв'язаного хазяїна надвір і застрелили. На квартирі Полонського була залишена засідка, до якої втрапили ще кілька товаришів господаря. Усі вони разом з жінкою Полонського, яка, за твердженням Білаша, народила від Махна дочку, були розстріляні. Дочка Полонських, за одними джерелами, була взята на виховання жінкою Махна; за іншими даними, у Полонських був син, якого після розстрілу батьків передали до одного з катеринославських дитячих будинків.

Ця історія набула широкого розголосу. Махно стверджував, що у двох пляшках горілки, якою хотів почастувати гостей Полонський, була сильна отрута. Незабаром знайшовся й свідок - якийсь Огаркін, котрий заявив, що його втягнули до групи заколотників на чолі з Полонським, які ставили на меті здійняти повстання у махновській армії. Змовникам, за словами Огаркіна, вдалося перетягти на свій бік ряд частин, зокрема кулеметників і артилеристів. До Катеринослава Полонський приїхав з однією метою - отруїти Махна, а підкупленим лікарям дав завдання отруїти усіх махновських командирів, що знаходилися на лікуванні. Після здійснення свого страхітливого плану Полонський мав захопити командування махновською армією.

3 грудня на засіданні реввійськради Задов розповів, що Полонський наказав отруїти всю їжу, що була на столі, стрихніном. Першим скуштував смаженої картоплі Чубенко і, відчувши щось негаразд, штовхнув під столом ногою "батька" й інших сусідів, давши знак. Коли викликали лікаря, той підтвердив, що всі шість страв, які знаходилися на столі, отруєно.

Всьому цьому мало вірили.

Для розгляду питання було створено спеціальну комісію. На її засіданні відкритим текстом прозвучала вимога справедливого суду над комполку. Махно кривився, бурчав, що "військове командування із зрадниками має право розпоряджатися по своєму розумінню". Коли ж його викликали на засідання реввійськради, "батько" відкинув усі умовності і припинив гру у демократію, брутально заявивши: "Коли яка подлюка посміє вимагати відповіді, ось йому", - і вказав на "маузер". Вже знаючи, чим скінчиться ця розмова, він почав говорити про те, що злочин Полонського полягає не в тому, що він намагався отруїти командирів, а у тому, що хотів відкрити фронт слащовським військам.

8 грудня 1919 року Махно без бою залишив Катеринослав і відійшов у бік Нікополя. Міста він завжди покидав без жалю й навіть з полегкістю. Місто він не любив. Довга стоянка у ньому сприяла швидкому розкладу махновських військ. Примкнулі під час наступу куркулі, заповнивши доверху награбованим майном вози, вже через пару днів поверталися до своїх домівок. А ті, що залишалися у місті, щогодинно піддавалися спокусі безкарних грабунків і пиятики й через тиждень-два втрачали не лише боєздатність, а й людське обличчя. І все ж Махнові такий варіант імпонував більше, ніж розпропагандування його війська більшовиками. Особливо боявся він, що більшовики, які практично безконтрольно діяли в захоплених ним містах, піднімуть повстання робітників, і саме тому, як вважали члени Катеринославського губпарткому, поспішно залишив місто.

Виступаючи проти диктатури пролетаріату, жонглюючи при цьому демагогічними гаслами про демократію, Махно у своєму війську і на зайнятій ним території запроваджував єдиновладдя. Так, приміром, коли на початку жовтня 1919 року без його відома було призначено коменданта станції Бердянськ, "батько" тут же надіслав термінову телеграму, у якій повідомив начальника місцевого гарнізону, що "дійсним комендантом" буде призначений ним Хмарський. Будучи, по суті, маленьким диктатором, Махно, проте, не усував тих, хто знав його з дитинства або в той період, коли він був простим і не завжди вмілим виконавцем волі керівників анархічної ватаги. Це було ні до чого. Селянство півдня сліпо йому довіряло, вважаючи єдиним захисником, а на криві посмішки "ветеранів" махновського руху "батько" дивився крізь пальці, добре знаючи, що коли хто-небудь з них і наважиться виступити відкрито, то буде знищений тими же селянами. "Симпатії цих селян, - писав білогвардійський офіцер І. Герасименко, - були на боці Махна, і коли б з корінним махновцем можна було вести будь-яку розмову з дуже злою критикою Махна, при селянинові-махновцеві у такому разі можна було б чекати смерті".

У грудні 1919 року Махно вів бойові дії проти білих в основному за допомогою кінноти. Крім спеціальних регулярних кавалерійських частин напередодні серйозних бойових операцій він формував також тимчасові з'єднання. Так, 19 грудня, коли білогвардійці спробували оточити повстанців під Катеринославом, Махно наказав своїм командирам виділити усіх кіннотників, залишивши лише по 30 вершників для розвідки і зв'язку, і сформувати з них кавалерійську частину, яка спільно з 1-ю Дніпровською кавбригадою завдала нищівного удару денікінцям. Противник так і не зрозумів, звідки у Махна взялося стільки кінноти.

У рядах махновців було багато жінок, які не тільки виконували обов'язки сестер милосердя, а й нарівні з чоловіками брали участь у боях. Нерідко вони йшли у перших шеренгах наступаючих, часто без зброї, надихаючи на подвиг своїх "братків". А то бувало й так, що весільна церемонія або похорон вмить перетворювалися на озброєне військо, і тоді соромливі сільські дівчата, які ще кілька хвилин тому мирно сиділи поміж гостей, раптом ставали лихими кулеметницями.

Відвернути більшовицький вплив на своїх вояків Махнові не вдалося. Серед повстанців почалося політичне розшарування. У 26 полках переважало прагнення возз'єднатися з частинами Червоної Армії, висловлювалися симпатії до радянської влади, комуністичної партії. Були й такі з'єднання, що, як відзначив Катеринославський губком КП(б)У, "настроєні прорадянськи, але некомуністично". За певних умов їх особистий склад також міг стати на бік Червоної Армії. Не сидів склавши руки й заклятий ворог Махна - Троцький. 11 грудня 1919 року він видав наказ № 180 "Про заходи щодо подолання партизанщини". У ньому говорилось, що армія Південного фронту входить до району українського партизанства, і від того, як будуть розвиватися стосунки з махновцями, великою мірою залежатиме подальша доля радянської влади на Україні. Голова реввійськради Республіки зажадав вжити заходів, які виключили б можливість повторення тих явищ, що загубили справу революції на Україні влітку 1919 року.

Оцінку Троцького щодо партизанщини, і зокрема махновщини, поділяло багато партійних і радянських працівників, які були проти розгортання стихійного повстанського руху в денікінському тилу. У командування Червоною Армією не існувало єдиної думки й щодо ліквідації повстанської армії. Одні вважали, що село нічого не знає про революцію, живе лише чутками та плітками, і пропонували закидати його літературою й листівками, направити туди полки агітаторів. Інші пропонували дати повстанським ватажкам командні посади в Червоній Армії, щоб задовольнити їхнє самолюбство і відірвати від селянської маси. Були думки, щоб молодих селян влити невеликими групами у червоноармійські частини, видати їм зброю, обмундирування, зарплатню, обов'язково підкресливши, що все це їм дала Червона Армія і по мірі успішного наступу вони одержать набагато більше…

Проте остаточно форми й методи боротьби з махновщиною мав затвердити голова реввійськради Л. Д. Троцький.

23 листопада член РВР 12-ї армії В. П. Затонський повідомив ЦК РКП (б) і особисто Сталіна, що "підтримувати повстання в тилу Денікіна немає сенсу. І без того все палахкотить". Він висловив категоричний протест щодо входження партизан у регулярні частини Червоної Армії. На партизанщину крізь пальці дивилося лише командування 14-ї армії, член РВР якої Г. К. Орджонікідзе вважав, що "все, що кусає Денікіна, добре". Командування ж Південного фронту спробувало вирішити "проблему Махна" досить просто, так само, як це намагалися зробити влітку 1919 року, - замінити "батька" іншим командиром. Такою фігурою мав стати командир одного з партизанських загонів, що діяли на півдні України, П. С. Ткаченко. Дізнавшись про це, Затонський негайно телеграфував ЦК РКП (б): "Заміна Махна Ткаченком, як це було зроблено Південфронтом, недопустима. Між іншим, Ткаченко уже показав себе. Він оголосив себе начальником червоних партизанів Правобережжя і виготовив бланки з девізом "Голодранці усіх країн, єднайтесь!". Це не безграмотність (Ткаченко колишній вчитель), а, безперечно, анархо-махновщина".

Таким чином, було ясно, що ліквідувати партизанщину, а особливо махновщину, одним лише розчерком пера не вдасться. Поки що командуванню Південного фронту ставилось завдання захистити червоні полки, що просувалися Україною, від "вірусу" партизанщини й махновщини, для чого пропонувалося вести широку усну й друковану агітацію про зрадницьку роль махновців в минулому. Крім цього належало позбавитися недисциплінованих і схильних до партизанської вольниці комісарів і командирів, вжити всіх необхідних заходів до того, щоб червоноармійці українського походження не розбрідалися з частин по домівках зі зброєю; вести сурову боротьбу з усіма проявами бандитизму. Заборонявся прийом до червоноармійських частин добровольців, одиночками чи групами, їх належало відправляти у тил і включати до складу запасних частин.

Партизанські загони переставали вважатися бойовою частиною, тільки-но якийсь з них входив у безпосередній контакт з радянськими частинами. І лише окремим, надійним і боєздатним загонам було надано право знову діяти в білогвардійському тилу. Найбільш заслужені й дисципліноні партизани могли нагороджуватися подарунками та орденами Червоного Прапору, ті ж, хто дискредитував себе, переводилися до штрафних рот, у тилове ополчення або передавалися до рук військового трибуналу.

Партизанські загони, які під час взаємодії з Червоною Армією відмовлялися коритися наказам, проявляли свавілля, грабували місцеве населення або намагалися підняти смуту у регулярних частинах, підлягали нещадній карі. "Причини розправи, - говорилося у наказі, - повинні бути ясні й зрозумілі кожному селянинові, робітнику і червоноармійцю. Відповідний наказ роз'яснювального характеру повинен бути заздалегідь та своєчасно надрукований у відповідній кількості екземплярів. Для розправи повинні бути призначені, безумовно, надійні частини. Роззброєння, слідство і розправа повинні відбутися у найкоротший строк, не пізніше 24 годин. Найсуворішій карі повинні бути піддані командний склад і куркульська верхівка загону".

БОРЕЦЬ ЗА "ВІЛЬНИЙ РАДЯНСЬКИЙ ЛАД"

Третю річницю революції Країна Рад зустрічала значними успіхами у боротьбі з Денікіним. Війська Південного фронту увійшли на територію Катеринославщини. Махно уже був безсилий перешкодити тому, чого так боявся, - зустрічі повстанців з бійцями Червоної Армії. Першим донесенням, яке отримав "батько" у новому році, було повідомлення, що 29 грудня в районі Дмухалівських хуторів зустрілися частини 45-ї дивізії Й. Е. Якіра та Новомосковського полку, яким командував відчайдушний анархіст по кличці "Диявол". Переважна більшість партизан зажадала стати до лав Червоної Армії, їх колишній командир розпрощався з повстанцями і, одержавши спеціальну перепустку, разом з тими, хто не побажав перейти на бік Червоної Армії, вирішив їхати до Махна. Та комбриг М. В. Голубенко, виконуючи наказ Троцького, все ж таки заарештував махновця і направив його в штаб 45-ї дивізії. Якір без особливих вагань наказав розстріляти "Диявола", мотивуючи це тим, що рано чи пізно той знову стане під махновські стяги. Такі дії радянського командування викликали деяке занепокоєння і настороженість серед повстанців. Махно ж сприйняв цей факт з задоволенням, вважаючи, що він остудить занадто гарячі голови повстанців, багато з яких заявляли: радянська влада, яка повертається, уже не та, що була раніше, - без ЧК, трибуналів, продзагонів і т. п.

3 січня 1920 року у селі Ново-Миколаївка Махно зібрав своїх командирів, щоб проаналізувати хід бойових дій і намітити плани на майбутнє. Усіх турбувало питання, чому повстанська армія змушена відступити на катеринославському та кічкаському напрямах. Головуючий Калашніков надав слово Махнові. "Батько" повільно піднявся, важко сперся двома руками об стіл і, дивлячись у вікно, роздратовано сказав:

- Це трапилося тому, що ми переживали найтяжчі хвилини з часу Перегоновки… У нас у Першому Донецькому корпусі та тринадцятому полку було лише близько сотні піхоти і триста вершників. Денікінці могли розбити нас вщент, тим паче, що в тилу в районі Кривого Рогу та станції Знам'янки стояли петлюрівці. Наше щастя, що противник не ставив за мету знищити нас, бо квапився захопити кічкаський міст, щоб переправити на лівий берег свої цінності, зброю, боєприпаси тощо.

З обуренням говорив "батько" про тих командирів, які перейшли на бік Червоної Армії. Окинувши присутніх допитливим поглядом, він закінчив сумбурну промову закликом:

- Я, командарм, з свого боку, в ім'я врятування селянської революції прошу кожного командира бути відданим революціонером, як я, і готовим у будь-яку хвилину пожертвувати собою за честь селянської революції і довести усьому світові, що наше начальство і повстанці вільні і люблять помирати за свободу, яку добувають.

В обговоренні доповіді Махна взяли участь командир 3-го корпусу Марченко, тимчасово виконуючий обов'язки начштаба Гавриленко, командири 5-го та 13-го полків Петренко і Лашкевич, інші командири. Вони говорили про слабку дисципліну в армії, ігнорування наказів тощо. Петренко навів приклад, коли о третій годині ночі надійшов наказ полку виступати, а повстанці зібралися лише об одинадцятій ранку…

Командири вимагали негайно навести дисципліну в армії, перейти у наступ на Кічкас і відбити його у білих. Після запального виступу Марченка, якого всі з ентузіазмом підтримали, знову підвівся Махно і заявив, що захоплюватися активними бойовими діями не слід, оскільки "усі старі чесні повстанці - близько одинадцяти тисяч - знаходяться зараз по лазаретах". Махно прагнув з'ясувати причини останніх невдач повстанців і вжити заходів щодо піднесення боєздатності своєї армії.

Невдовзі "батькові" самому трапилася нагода віч-на-віч зустрітися з командирами і бійцями Червоної Армії. 5 січня 1920 року після короткого бою з білогвардійцями Олександрівськ зайняли війська радянської 133-ї бригади, якою командував Ф. Я. Левінзон. Відразу ж після цього з правого берега Дніпра в місто почали входити махновці. "Батько" безапеляційно заявив, що Олександрівськ - у сфері його впливу, і призначив начальником гарнізону Щуся. Таким чином, у місті утворилося двовладдя і склалася досить напружена обстановка.

Група командного складу Української повстанської армії (махновців). Каретников, Петренко, Махно, медсестра, Куриленко, Васильєв. 1920 р.

8 січня 1920 року Реввійськрада 14-ї армії за розпорядженням Й. В. Сталіна віддала наказ армії Махна виступити на польський фронт, вказавши при цьому маршрут руху: Олександрівськ - Черкаси - Бориспіль - Чернігів - Ковель. Неозброєним оком було видно, що це був привід для того, щоб розпочати рішучі дії проти махновщини і остаточно її ліквідувати як "п'яту колону", оскільки Якір прямо заявив: "Я особисто, знаючи Махна, впевнений, що він ні в якому разі на це не згодиться". Далі Якір висловив побоювання, що подолати Махна, який мав все ще значні сили, буде важкувато. І. П. Уборевич відповів стурбованому начдиву, що "цей наказ є політичним маневром, і тільки". Якщо махновці не схочуть цього зробити, вони в очах Червоної Армії та широких мас трудящих виявляться зрадниками й ворогами. Так воно й сталося. Наказ протирічив самому духові махновщини, яка, по суті, існувала як захисниця селянства у південно-степових районах України. Практичної загрози цим районам з боку білополяків тоді ще не було - військові дії велися у районі Білорусії, й "батько", скориставшись цим, ухилився від передислокації на польський фронт і висунув стару вимогу - повної незалежності дій.

Командування РСЧА у такий спосіб боролося не лише з Махном. На Катеринославщині діяла банда карних злочинців на чолі з відчайдушним отаманом Милашком. У період денікінщини він очолив великий загін повсталих селян, а коли було відновлено радянську владу, влився зі своїм загоном до лав Червоної Армії. Милашко вів переговори про формування особливої бригади, а тим часом катеринославське ГубЧК надіслало командуванню відомості про отамана, і те негайно наказало йому вирушити на фронт. Новоспечений червоний командир двічі відмовився виконати цей наказ, посилаючись на обмаль зброї, боєприпасів, обмундирування тощо, і коли, зрештою, був викликаний до Олександрівська для усного пояснення, його заарештували чекісти. Щоправда, Милашко досить легко схилив на свій бік охорону і втік разом з конвоїрами. Створивши збройну банду, він деякий час вів боротьбу проти радянської влади у районі Верхньодніпровська. Врешті-решт катеринославські чекісти при підтримці червоноармійських частин ліквідували банду.

Радянська влада не могла миритися з наявністю в своєму тилу махновщини, готової, як вона заявляла, в умовах небезпеки з боку буржуазно-поміщицької Польщі та недобитих військ Денікіна, що перебазувалися до Криму, нанести підступний удар у спину.

На початку січня 1920 року почався масовий вихід махновців з повстанської армії. З "батьком" залишилося лише найближче оточення, готове на все. Політвідділ 45-ї дивізії вважав, що на даному етапі прийшов час ліквідувати махновщину морально, бо "фізично вона вже ліквідована тим, що розкол відбувся - армія розбігається".

ЦК КП(б)У погодився з цим висновком, водночас відзначивши, що вплив Махна на селі все ще досить сильний. Моральну ліквідацію махновщини можна було здійснити лише за умови якнайширшої і енергійної роботи в селі. "Але для цього, - відверто зізнався ЦК КП(б)У, - немає сил ні в губпарткому, ні в повітпарткомів. Крім цього, комуністи, котрі служать в повстанській армії, прямо заявили, що оточення Махна, за винятком кількох ідейних анархістів, всі бандити з дуже багатим минулим, і агітація їх - даремна витрата часу".

Радянське командування вирішило остаточно ліквідувати махновщину найбільш ефективним в умовах громадянської війни способом - воєнним.

9 січня Всеукраїнський революційний комітет прийняв постанову про оголошення Махна і його оточення поза законом. Було випущено відозву до всіх робітників, червоноармійців і селян України, в якій говорилося:

"Товариші! Нарешті, по неймовірних тяжких жертвах, нашій доблесній Червоній Армії вдалося розбити поміщиків і капіталістів і їхнього прикажчика Денікіна.

Але головний ворог українського народу - польські пани - ще не розбиті. Йдучи на допомогу Денікіну, вони зайняли цілий ряд міст і містечок як у нашій країні, так і в Росії.

Військове командування, всіляко прагнучи до об'єднання усіх бойових сил проти спільного ворога трудового народу - поміщиків та капіталістів, запропонувало махновцям виступити проти поляків і тим підтримати Червону Армію й звільнити наші села і міста від ярма польських поміщиків, а робітників - від рабства капіталістів.

Але Махно не підкорився волі Червоної Армії, відмовився виступити проти поляків, оголосив війну нашій визволительці - Робітничо-Селянській Червоній Армії.

Відтак Махно і його група продали український народ польським панам подібно Григор'єву, Петлюрі та іншим зрадникам українського люду.

Тому Всеукраїнський Революційний Комітет ухвалює:

1) Махно з своєю групою оголошуються поза законом як дезертири і зрадники;

2) всі, хто підтримує й переховує цих зрадників українського народу, будуть нещадно знищені;

3) трудяще населення України зобов'язується всіляко підтримувати Червону Армію в справі знищення зрадників-махновців.

Дану постанову всі ревкоми України зобов'язані прочитати на фабриках, заводах, шахтах і зборах".

За розпорядженням членів реввійськради Південного фронту Сталіна і Єгорова це звернення було оголошено також в усіх військових частинах.

Перед 133-ю бригадою поставили два завдання: заарештувати Махна та його штаб і роззброїти повстанські загони. У операції мали взяти участь і війська 41-ї дивізії. Коли вони попрямували до Олександрівська, щоб не дати махновцям втекти, містом рознеслася чутка, нібито 133-я бригада переходить на правий берег Дніпра, а її замінять новоприбулі війська. Раптовий удар кавалеристів Няги захопив махновців, що знаходились у ближніх селах, зненацька. У місті провести операцію так, як було задумано, не вдалося: Махно був попереджений про намір радянського командування і, переодягнувшись у селянський одяг, вільно виїхав возом з Олександрівська, а його штаб з кавалерією, скориставшись з розгубленості у червоноармійських частинах, також вирвалися, з улаштованої для них пастки. Махновцям усе-таки було завдано відчутного удару, оскільки вони утратили значну частину обозу, 200 кулеметів на тачанках, трофейну батарею у повній упряжі, багато зброї.

На початку січня 1920 року Махно влаштував у Гуляйполі загальні збори командирів, на яких було вирішено надати повстанцям місячну відпустку. Це був тактичний хід, за допомогою якого Махно намагався якось загальмувати масовий перехід повстанців до частин Червоної Армії. За словами начштабу В. Білаша, майже 50% махновців були готові стати на бік радянської влади й боротися з білогвардійцями.

300 чоловік, які лишилися під проводом Махна, фактично перейшли на нелегальне становище й розпочали партизанську війну з радянською владою.

Командування Червоної Армії, яке мусило рахуватися з махновщиною, що завдала відчутних ударів Денікіну, 15 січня створило спеціальну комісію при реввійськраді 12-ї армії для всебічного вивчення дій "партизанських банд". Махновщина була визнана куркульським рухом, учасники якого, як і в 1919 році, виступали проти радянської влади. Переважна більшість селянства, яка прагнула захистити свої домівки, після розгрому білогвардійців вирішила, що справу зроблено, і розійшлась по селах. "Батько" і його оточення не дуже боялися Червоної Армії, заявляючи, що "повстанська армія бунтарів, яка спромоглася відбити удар Денікіна, зможе дати належну відсіч усім зазіхачам на її незалежне життя". Невдачі повстанців у сутичках з Червоною Армією вожаки пояснювали хворобою Махна, Білаша та інших командирів. Тиф скосив близько 15 тисяч повстанців, які, не маючи належної медичної допомоги, розійшлися по домівках, розносячи страшну епідемію. Відчувши різке послаблення махновщини як реальної воєнної сили, багато анархістів, котрі до цього працювали в політичних і культосвітніх органах і чимало зробили для її об'єднання навколо ідеї створення незалежної вільної території, розчарувалися в "батькові" і покинули його військо. Першим пішов Волін, якого радянські органи заарештували у Кривому Розі. Однак, за оцінкою спеціально створеної комісії ВУЧК, Гуляйпільський район, як і раніше, залишався махновським. "Відношення селян до Махна, - констатувала комісія, - цілком позитивне. Він продовжує користуватися у них авторитетом і великим впливом. Його ім'я вважається священним, і слово - законом. Сам батько - людина великого екстазу і сили волі; здатний на найбільш відчайдушні вихватки з карколомною швидкістю. Здатний на красиві справи, але з такою ж швидкістю готовий витворити найзгубніші справи, не задумуючись наперед. Велінням долі він робиться "ореолом", оточивши себе зграєю таких же головорізів, які лестять його витівкам, і піддається їхньому впливу. Заради цієї зграї він готовий порвати в один момент з анархічними групами, з якими до того рахувався. Махно негативно ставиться до петлюрівщини і пишається знешкодженням Григор'єва". Цікаво, що комісія не обминула увагою і Г. А. Кузьменко. "Дружина його, з якою він нещодавно одружився, - доповідали радянські агенти, - великої ролі не відіграє. У військово-політичному житті особливого впливу не мас, лише широко користується плодами його здобичі. Свівчутливо ставиться до самостійництва". Початок 1920 року приніс Махнові багато неприємностей. Повстанців косив тиф. Фельдшери, які очолювали лазарети, нічого не могли вдіяти. Не допомогло й те, що Махно розстріляв за бездіяльність начальника лазарету в Мелітополі. 19 січня захворів на тиф і сам "батько". Кинувши все, він поїхав з Гуляйполя до Дібрівки, а звідти у супроводі 10 охоронників направився лікуватися на хутір Білий, який знаходився у 5 верстах від села. Через місяць, коли "батькові" трохи полегшало, він спробував здійснити кілька нападів на червоноармійські частини. Але до цього часу відбулися події, які відкололи від Махна ще один масивний прошарок повстанців. 5 лютого Всеукрревком затвердив закон про землю, згідно з яким підлягало ліквідації відновлене Денікіним поміщицьке землеволодіння. Усі землі, що раніше належали поміщикам, церкві й монастирям, передавалися трудящим селянам України. У новому правовому акті були виправлені помилки аграрного законодавства 1919 року, що викликали невдоволення селянства, - в користування сільських трударів передавалися землі радгоспів, організованих на базі поміщицьких маєтків. Законом обмежувалося куркульське землекористування. Безземельні та малоземельні селяни України одержали 11,8 мільйона десятин землі. Ці аграрні перетворення сприяли зміцненню союзу робітничого класу і селянства, відіграли значну роль у створенні передумов для початку соціалістичних перетворень у сільському господарстві, повернули тисячі селян з численних антирадянських формувань до мирної праці. Запровадження Всеукрревкомом закону про землю значно знекровило й махновщину, вирвало з її лав багатьох сільських трудівників.

Анархісти посилено розпускали чутки про масові розстріли радянськими органами учасників махновського руху. П. Аршинов без посилання на будь-які джерела заявив, що, за найскромнішим підрахунком, більшовиками було "розстріляно та покалічено до 200 тисяч чоловік робітників і селян".

8 лютого 522-й полк Червоної Армії вибив махновців з їхньої "столиці" - Гуляйполя. "Батько" вирішив підняти моральний дух свого війська та відбити село. Він двічі посилав туди розвідку і, встановивши, що у Гуляйполі знаходиться приблизно 200-300 червоноармійців, вирішив у ніч з 20 на 21 лютого здійснити напад. Вночі повстанці захопили околицю, а потім тихо попрямували в глиб села. Раптовість удару допомогла їм здобути перемогу. "У кожного повстанця, - записала у своєму щоденнику Г. Кузьменко, - було усвідомлення того, що навіть невелика група людей, фізично слабка, але сильна духом, надихана однією великою ідеєю, може зробити велику справу".

Після взяття Гуляйполя Махно з дружиною у супроводі свити урочисто в'їхали до центру села. Вони вже збиралися урочисто відзначити перемогу, як раптом з'явився захеканий охоронник Гаврюша і повідомив, що з боку Пологів рухається червона кіннота. Махно вискочив з-за столу і, сівши у тачанку, наказав охороні відходити в степ. Прикривати відхід він доручив своєму братові Савці.

Вже на околиці села Махно почув перестрілку між повстанцями та червоними кіннотниками. А через кілька днів до нього дійшли чутки, що Савку вбито. "Батько" наказав своїм вершникам перекрити усі дороги з Гуляйполя і дізнатися у проїжджих про долю брата. І лише 25 лютого один з гуляйпільців підтвердив чутки про загибель брата Махна та очолюваних ним повстанців. Однак Савка загинув не в бою. Він сховався у своєї нареченої і, лише коли червоноармійці стали наближатися до її хати, вирішив тікати. Перебігши городами до іншої хати, спробував заховатися там, але господарі, боячись репресій з боку червоних, не впускали "гостя" до тих пір, поки той не пригрозив їм кривавою розправою. Сунувши в сіно свій револьвер і пояс з вишитим золотом написом "Махно", Савка ліг у ліжко і велів господарям сказати, що він їхній далекий родич, який захворів на тиф. Однак червоні, йдучи слідом, знайшли зброю і пояс і, увірвавшись до хати, де Савка спробував заховатися, застрелили його прямо в ліжку. Дізнавшись про це, а також про арешт повстанців у Гуляйполі, Махно люто вилаявся, а потім зловтішне мовив: "Не хотіли воювати, так і на допомогу не підемо. Нехай сволоту розстрілюють". Ловлячи на собі протягом кількох днів похмурі погляди земляків, він таки наважився здійснити напад на Гуляйполе. 1 березня раптовим нічним ударом махновці захопили село. У швидкоплинному бою було смертельно поранено командира 6-го Радянського полку Федюхіна. Коли до нього підбігли махновці, червоний командир попросив застрелити його. Це холоднокровно зробив Калашников. Цей епізод не залишила поза увагою дружина Махна, записавши у своєму щоденнику, що "батькові закортіло побачити командира і він послав за ним, але посланий швидко повернувся і повідомив, що наші не мали можливості з ним возитися і на його прохання пристрілили".

Щоб якось реанімувати махновський рух, "батько" вдався до підкупу повстанців. 2 березня він розпорядився видати усім рядовим бійцям по тисячі карбованців жалування, а командирам - по півтори тисячі, роздавши таким чином, як підрахувала його дружина, 2 мільйони карбованців. Проте й це не дало бажаного результату. Під чорні знамена ніхто особливо не поспішав. Чимало повстанців втомилося від багатомісячної боротьби, бажало хоч якось дати ладу господарствам, провести весняні польові роботи. Махно пробував вмовляти селян, залякував їх і навіть розправлявся з деякими із своїх колишніх бійців. Про ці дні "батька" цікаві щоденникові записи лишив його начштабу В. Білаш:

"5, 6, 7 березня. Стояли у Гуляйполі. Батько запив ще з Федорівки. Він ходить з хлопцями по знайомих і під гармошку танцює. Селяни сміються, а він злиться і з "біблея" стріляє повстанців, які сидять вдома і не хочуть воювати. Зі своїми "холуями" він сів верхи та об'їжджав повстанців, грубо лаючи їх. Зустрівши на вулиці колишніх махновців, бив їх нагайкою. Двом навіть розбив голови, а одного загнав у річку на кригу. Той провалився, а потім, видершись, обмерзлий побіг на Богани. На вулиці спіймали Коростильова, побили, а ввечері розстріляли за те, що червоним видав три кулемети. Збирали мітинг, але селяни не з'явилися, а колишні махновці, не бажаючи з червоними воювати, від нас причаїлися".

Це підтверджує й щоденник Г. Кузьменко. 7 березня вона записала:

"Годині о 8-й ранку виїхали на Шагаровe, а звідти на Гуляйполе. Дорога неможлива: 6 коней насилу тягли одну тачанку. Ще з Новосілки батько почав пити. У Варваровці зовсім напилися і він, і його помічник Каретник. Ще у Шагаровці батько вже почав дуріти та лаятися непристойно на всю вулицю. Горлав як безумний, лаявся у хаті при малих дітях та при жінках. Нарешті, сів верхи на коня та поїхав до Гуляйполя. По дорозі ледве не впав у грязюку. Каретник почав дуріти по-своєму - пішов до кулеметів і почав стріляти то з одного, то з іншого.

Кулі засвистіли низько над хатами. Знялася паніка. Але швидко з'ясувалося, що пальбу підняв здуру п'яний Каретник.

Приїхали до Гуляйполя. Тут під п'яною командою батька стали витівати щось неможливе: кавалеристи почали бити нагайками та прикладами усіх колишніх партизан, яких тільки застигали на вулиці.

Сьогодні неділя, день ясний, теплий, людей на вулиці багато. Усі повиходили з хат, дивляться на приїжджих, а приїжджі, наче божевільна, дика орда, несуться верхи, налітають на безвинних людей і ні з того ні з сього починають їх бити, приказуючи: "Це тобі за те, що не беріг гвинтівки…" Двом хлопцям розбили голови й загнали одного в річку, де він плаває й кричить. Люди злякалися й розбігаються.

Гуляйпільці стали обурюватися тихенько по кутках, а відкрито бояться висловлювати своє невдоволення проти махновців - такий напав на всіх страх… Та й справді, як було забитим, заляканим, знесиленим усякою владою селянам протестувати проти насильства п'яних махновців - зараз їх сила, їх і воля".

Червоноармійські загони не давали життя махновцям. Неодноразово Махнові доводилося панічно тікати на своїй тачанці по розмитих весняних дорогах, кидаючи не тільки зброю, награбоване майно, а й документи. 29 березня у бою з частинами 42-ї дивізії таким чином був захоплений щоденник його дружини.

Своїми, нехай навіть незначними, бойовими діями у цей період Махно все ж таки добряче прислужився білогвардійцям. Затримавшись та ув'язнувши у боях в махновському районі, частини 13-ї армії не встигли увірватися на плечах тікаючих військ Слащова до Криму й дали можливість білогвардійцям закріпитися там. Боротьба з білими на Північному Кавказі, у районі Перекопу, загострення становища на Західному фронті не дали можливості Червоній армії остаточно розгромити махновщину.

На початку 1920 року віра у Махна серед набатовців дещо похитнулась. На конференції, що відбулася у лютому в Харкові, вони заявили, що "поряд з визнанням махновщини досить здоровим рухом, здібним по суб'єктивних і об'єктивних причинах виконати завдання третьої соціальнобезвладної революції, сам Махно в силу відірваності його від анархістів та анархістських організацій та у зв'язку з сильним моральним падінням був визнаний непридатним керувати цим рухом". У той же час іншої кандидатури, яка б мала таку популярність у селян степової України, не було, і анархісти вирішили зайнятися перевихованням "батька", щоб врешті-решт підпорядкувати його собі.

25 квітня 1920 року розпочалася радянсько-польська війна. Основні бойові дії розгорнулися на території України. Значна частина радянських військ була кинута на фронт, що полегшило Махнові життя. Знову під його крило почали збиратися дезертири.

Махно свято вірив, що будь-яка людина швидше обере запропоноване їй вольготне безтурботне життя, ніж сувору дисципліну, постійну необхідність піддавати себе смертельній загрозі на фронті, різним обмеженням тощо. Тому, хоч дещо й побоювався Махно радянських військ, які проходили на польський фронт, але водночас плекав надію, що багато червоноармійців, а то й цілі загони, увійшовши до Гуляйпільського району, перейдуть на його бік, як це було влітку 1919 року.

У квітні особливим відділом Південно-Західного фронту було затримано групу білогвардійських агентів, які зробили спробу проникнути на територію УСРР. У одного з них чекісти вилучили мандат: "Пред'явник цього, поручик Єрмаков Григорій, дійсно уповноважений говорити з батьком Махном від імені добровольчого командування у Криму. Феодосія, 10 березня 1920 p., № 106/Р. Т. в. о. начальника штабу командування військами Новоросії генерального штабу полковник Коновалов". У поручика було знайдено ще один документ на ім'я Головіна Євгена Анатолійовича, у якому йшлося про те, що він посилається у район Катеринослав - Мелітополь з особливо важливим і таємним завданням, і військові та цивільні власті на захопленій білогвардійцями території повинні подавати агентові необхідну допомогу. Чекісти більш ретельно обшукали затриманого і знайшли зашитий в мундирі шматок цупкого полотна з надрукованою інструкцією для ведення переговорів з Махном.

У майбутньому цей факт більшовики використали для компрометації Махна в очах трудящих.

Наприкінці квітня - у перших числах травня проти махновців повели рішучі бойові дії частини 1-ї Кінної армії, здійснюючи 1200-кілометровий перехід з Північного Кавказу в район Умані, на польський фронт. Здобувши перші перемоги над розрізненими махновськими загонами лихі будьоннівці уголос заявили: "Махновщину ліквідовано!" Під таким і ще радіснішим заголовком - "Махна полонено" - вийшла 6 травня катеринославська газета "Известия".

Це була перша дезінформація про полонення Махна. У майбутньому ще не раз, намагаючись видати бажане за дійсне, гарячі фронтові кореспонденти напишуть і про загибель, і про полонення демонічного "батька"…

14 травня 1920 року ЦК КП(б)У здійснив нову спробу ліквідації махновців. На розширеному засіданні ЦК за участю Раковського, Петровського, Затонського, Зінов'єва, Дзержинського, Блакитного, Кона та Артема було заслухано доповідь Косіора про хід боротьби з повстанцями Махна і вирішено покласти організацію розгрому "батька" на Затонського, "давши йому широкі повноваження від ЦК і Раднаркому". Раковському та Блакитному було доручено розробити інструкцію по боротьбі з бандитизмом.

Травень 1920 року приніс дещо нове в життя українського села: 9 числа ВУЦВК та Раднарком УСРР прийняли закон про створення комітетів незаможних селян. Вони були покликані захищати інтереси бідняків та середняків, боротися із засиллям куркульства та зміцнювати радянську владу на селі. Махно, як не дивно, не побачив у цій масовій організації селянства могильника куркульства та його самого, як ватажка сільських багатіїв. Він навіть вітав їх створення, гадаючи, що підкорити собі організоване селянство буде значно легше, ніж розрізнений натовп. Розраховував "батько" й на те, що комнезами працюватимуть під його диктовку та в його інтересах. Але невдовзі, зрозумівши, що насправді являють собою організації КНС, які стають господарями на селі і ще більше розпалюють братовбивчу війну, він у притаманній йому манері коротко кинув: "Рекомендую негайно ліквідувати комітети незаможних селян, бо це бруд". На практиці це означало, що під час нападів на села нарівні з комуністами, комсомольцями, радянськими працівниками, продзагонівцями махновці з витонченою жорстокістю мали розправлятися і з комнезамівцями.

Щоб повернути селянство у свою армію, Махно спробував вжити силу, залякати їх шляхом кривавих розправ. За даними розвідки 13-ї армії, у травні 1920 року "батько" намагався мобілізувати до своєї армії жителів села Рождественське. Після відмови селян стати під чорні прапори він наказав підпалити село і відкрити по ньому ураганний кулеметний вогонь.

…Під час одного з наїздів у Гуляйполе Махно дізнався, що в село повернувся його земляк Ярофей Крат. Колись у дитинстві вони разом ходили до школи, пасли коней. Якось Махно вкрав у свого приятеля нові пута і зв'язав ними коней. Вранці Ярофей, побачивши свої пута на махнових конях, забрав їх, а Нестора відлупцював вуздечкою. Той крізь зуби процідив:

- Я тобі цього не забуду!

І ось через багато років вони зустрілися. Махно, який пиячив у сусідів Крата, наказав покликати його до себе. Переляканий Крат обережно переступив поріг хати, де "батько" сидів в оточенні своїх поплічників. Він, як згадував пізніше, був переконаний, що Махно неодмінно розправиться з ним. Проте "батько" зустрів колишнього товариша радо. Перескочивши через стіл, схопив в обійми, посадив за стіл і став частувати спиртом. За випивкою сказав:

- А пам'ятаєш, як бив мене вуздечкою?

- А чого ж, - відповів Крат, полотніючи від страху, - ти пута мої покрав…

- Ну, нічого, - сказав Махно, сміючись, - то молодість була. Давай вип'ємо. - І запросив Крата вступати до його армії. Але той, посилаючись на те, що не відпочив після фронту, попросив дати відстрочку. Махно написав справку про те, що Крату надається відпустка на 2 місяці і приклав печатку.

Однак Крат так і не пішов на службу до Махна.

Член ЦК КП(б)У Я. О. Яковлев, який побував у середині червня на Катеринославщині, відзначав, що Махно не зміг підняти, як сподівався, селянство губернії проти радянської влади. "Селяни в масі вже не з ним, - заявив Яковлев кореспондентові газети "Коммунист". - Махно був змушений кинутися назад, в Гуляйпільський район, де пробує розправитися з силами, що визнали радянську владу, чисто по-денікінськи".

Весною 1920 року, коли становище Махна і його війська було скрутним, набатовці вирішили знову зробити на нього ставку, вважаючи, що "батько" буде більш піддатливим, ніж рік тому.

У середині квітня секретаріат "Набату" скликав конфіденціальну нараду активних робітників Харкова та інших місць. Після нетривалих дебатів нарада ухвалила таку резолюцію:

"а) Сама історія диктує доконченість найшвидшого переходу від слів до діла, тобто до здійснення заповітів "батьків" анархізму - Бакуніна, Кропоткіна, Малатести та інш.

б) Повинність перед загальною анархістською революцією зобов'язує саме українських анархістів-набатовців бути першими в справі здійснення анархізму та виконання перших експериментів анархістського будівництва.

в) За найближче тактичне завдання повинно стати - завоювання за допомогою повстанства невеликої території, де розпочати експерименти будівництва безкласового суспільства.

г) Знайти таку форму зв'язку махновщини з набатовським рухом, що цілком відповідала духові ухвалюваних постанов.

д) Прагнути виховати з самого Махна найактивнішого виконавця волі конфедерації й, таким чином, усунути в нього ті негативні риси, що могли б перешкоджати справі здійснення всіх накреслених завдань.

е) Послати делегацію до Махна в складі Барона, Суховольського та Тепера, що повинна залишатися в лавах махновщини як офіційне представництво від конфедерації анархістських організацій на Україні "Набат" в тому разі, коли штаб Махна покладе цю резолюцію в основу формальної угоди".

Делегація набатовців пробиралася до Махна півтора місяця. У цей час секретаріат "Набату" наважився послати анархіста Мокроусова до голови Раднаркому УСРР, щоб той обговорив з Раковським можливість примирення радянської влади з Махном. Голова уряду відхилив пропозиції набатовців, які були у цей час заарештовані в Харкові, звинувативши їх у з'язках з штабом Махна. Заарештовані оголосили голодування і через 9 днів були звільнені.

У травні делегація секретаріату "Набату" нарешті зустрілася з Махном. "Батько" згодився заключите нову угоду з анархістами, віддавши їм ідеологічну та культурно-освітню роботу в своєму війську.

На цей час під рукою Махна знаходилося 500 кавалеристів, 77 чоловік піхоти, 30 кулеметів, 8 гармат. З цими силами він здійснив рейд по Павлоградському, Новомосковському і Бахмутському повітах, де розраховував на підтримку й поповнення своїх лав. Рейд розпочався 15 травня і тривав до 8 червня. За цей час військо повстанців зросло до 6 тисяч, у кавалерії нараховувалося понад тисячу чоловік, на тачанках стояло 180 кулеметів.

10 червня махновці захопили Гуляйполе, а через два дні у селі Успіновці відбулася їх зустріч з представниками "Набату" - Бароном, Тепером, Алим та іншими анархістами.

Навесні і влітку ні ЦК КП(б)У, ні уряд республіки, ні командування Червоної Армії не вели організованої й дійової боротьби з махновцями, покладаючись на дрібні гарнізони та червоноармійські загони, а також сподіваючись на місцеву міліцію, комнезамівців, партійних і радянських працівників, які, як могли відбивалися від чисельних загонів Махна. Чимало партійних і радянських діячів розуміло, що такими способами махновщину не викорінити, не налагодити мирного соціалістичного будівництва.

19 липня Махно захопив місто Ізюм. Поки його "синки" відпочивали після запеклого бою, а контррозвідка розшукувала місцевих партійних і радянських керівних працівників, "батько", прихопивши з собою Попова і ще кількох членів реввійськради, поїхав на пошту. Через півгодини Махно диктував телеграфісту текст:

"Голові Раднаркому Раковському і всім радянським установам. Революційні повстанці України - махновці, рухаючись на фронт проти Врангеля з метою виконання наміченого плану прорива білогвардійського фронту, по-зрадницьки були зустрінуті значними силами Червоної Армії, що не дало змоги командуванню махновської армії завдати справжнього удару білим. Владарі-комуністи, які зовсім зарвалися, ставлять інтереси партії вище інтересів революції. Зрадництву комуністів покладено край. Повстанською армією України - махновцями захоплено м. Ізюм. Революційно-повстанська армія України (махновців) вирішили дати належну відсіч володарям. Останній раз вимагають негайного звільнення усіх заарештованих махновців-анархістів як на Україні, так і у Великоросії; друге - скликання вільно обраного трудового з'їзду селян і робітників усієї України. В противному разі Революційно-повстанська армія ставитиметься до партії комуністів як до запеклого ворога революції і відстоюватиме свої вимоги силою зброї".

Коли телеграфіст закінчив передавати текст, Махно вирвав з його тремтячих рук аркуш паперу і олівцем дописав: "Від імені Революційно-повстанської армії України (махновців) Рада революційних повстанців-махновців. Голова ради батько Махно. Секретар Попов".

- Передавай далі! - владно наказав Попов, кладучи перед телеграфістом документ…

Через кілька годин червоноармійські частини вибили махновців з Ізюма. Коли бій точився на околиці містечка, Махно на запитання штабістів, куди відступати, мовчки, не дивлячись навіть на карту, показав на захід.

Рухоме військо повстанців підійшло до Павлограда, потім прокотилося на південь по Зміївському повіту, пройшло територією Костянтиноградського та Кобеляцького повітів і 1 серпня зупинилося у 10 верстах від Кременчука.

На перший погляд могло здатися, що "батько" сам обирає маршрути просування свого війська, але насправді він йшов туди, куди спеціально або несвідомо направляло його радянське командування. Використовуючи прогалини між червоноармійськими та чекістськими загонами, які вели проти нього боротьбу, Махно досить вдало маневрував на невеликій території, завдаючи дошкульні удари, захоплюючи по декілька населених пунктів на день.

Для організації більш успішної боротьби з Махном 3 серпня до Полтави прибув польовий штаб на чолі з заступником Дзержинського Євдокимовим, сюди ж прибув начальник військ ВОХР харківського сектора Мармузов із загоном особливого відділу Південно-Західного фронту.

Водночас райони, вражені політичним бандитизмом, об'їхав голова Української ЧК Манцев із своїм заступником Баліцьким.

Як свідчив В. Білаш, Баліцький потрапив до рук махновців. Розмова у них була короткою. Майбутнього голову НКВС УСРР вже вели на страту за село, коли, на його щастя, цю процесію зустрів махновський начштабу. Увагу Білаша відразу ж привернув високий блондин у військовому френчі з добротного сукна, з незалежним і навіть дещо визивним зовнішнім виглядом, який свідчив про те, що цей досить молодий чоловік уже звик розпоряджатися людськими долями. Махновець зупинив коня і, пригостивши приреченого цигаркою, розговорився з ним. Не відомо, про що вони говорили (можливо, Баліцький розповідав Білашу те, про що писав у 20-х роках у своїй автобіографії: як в роки першої світової війни служив у військово-польовому трибуналі в Персії і рятував від смертних вироків рядових солдат, а якщо не вдавалося, то у нього від розпачу серце кров'ю обливалося; як вирішив порвати із своїм офіцерським минулим і став на шлях революційної боротьби…), але Білаш розпорядився відпустити майбутнього "українського Єжова". Баліцький не забув цієї послуги махновського начальника штабу і, в свою чергу, врятував його в 1921 році. За іронією долі загинули обоє - і нарком внутрішніх справ УСРР, і рядовий інженерно-технічний працівник (не як начштабу Махна) у 1937 році за стандартним звинуваченням - "вороги народу". Щоправда, 1976 року Білаша було посмертно реабілітовано, ну а Баліцький, на совісті якого тисячі невинних жертв у роки сталінських репресій, так і залишився в історії катом українського народу.

В. Білаш, 1930-ті роки.

Ряд партійних і радянських керівників вважали методи боротьби з Махном слабкими й нерішучими. Дізнавшись про напад Махна 10 липня на Новомосковський повіт, голова Катеринославського губпарткому Е. І. Квірінг, втративши терпець, сів за стіл, взяв першу, що потрапила під руку, чорнильницю, де виявилося червоне чорнило, й скорописом написав листа до ЦК КП(б)У, озаглавивши його "Про махновщину".

"Недавній напад, - писав він, - на Новомосковськ банди Махна і невдале переслідування змушуюуть нас знову поставити питання про Махна. Можна з цілковитою впевненістю сказати, що коли боротьба з Махном триватиме таким же способом, як і досі, толку не буде. Випадкові, з різних місць насмикані частини нічого не зроблять.

Губком через т. Межлаука вже повідомляв Південно-Західний фронт й ЦК, що, на нашу думку, для боротьби з Махном треба виділити велику військову частину (дивізію), посиливши її кількома полками кінноти. Цей загін повинен мати свій польовий штаб і командира типу Дибенка. Проти ідеального партизана Махна слід виставити рівносильного йому командира. 13-а армія, безумовно, не може справитися з Махном.

Адже смішно, що Махно здійснює такі кола, як останнє, і, що особливо погано, територіальне обізнаний. Як з'явився Махно в Новомосковськім повіті, командир наш, губвоєнком, новенький; вискочив Махно до Олександрівського повіту - командир знову новий. І все випадково. Немає справжньої боротьби і командування, а є безплідна витрата сил.

Якщо всі частини, що діють проти Махна, звести у велику частину, спаявши її, махновщина швидко б зазнала краху. Отже, потрібна спеціальна велика антимахновська частина з окремим командуванням, безпосереднє підпорядкування Південно-Західного фронту на правах окремої групи з підпорядкуванням усіх військових сил на території поширення махновщини.

Прискорюйте цю справу. Інакше не уникнути чехарди".

Трохи подумавши, Квірінг описав у кількох абзацах наліт махновців на Новомосковськ. Це, по суті, була перша більш-менш чітка програма організованої боротьби з махновцями в масштабах республіки.

Судячи з усього, цей лист залишився поза увагою, бо на ньому розмашистим почерком написано резолюцію: "В архів".

Тим часом, скориставшись тяжким становищем Країни Рад, яка зосередила головні сили на відбитті агресії буржуазно-поміщицької Польщі, на початку червня 1920 року на півдні України розпочав наступ барон Врангель.

Як і Денікін, Врангель був затятим ворогом махновців. Не тільки через те, що хотів реставрувати дореволюційні порядки, встановити жорстоку владу, а й тому, що боровся за "єдину і неділиму Росію" і в разі перемоги, зрозуміло, не допустив би створення ніякої "анархістської республіки".

Водночас, як і 1919 року, під час денікінської навали, інтереси Махна співпали з прагненням широких мас трудового селянства боротися не на життя, а на смерть з грізним ворогом революції. Набатовці ж висловили ідею, що врятувати махновщину, реалізувати ідею "вільного радянського ладу" можна лише за умови сильної армії. Найбільш дійовим способом поповнення армії були нові рейди. Влітку Махно здійснив ще два рейди загальною протяжністю понад тисячу верст.

"Батько" в цей період здебільшого хворів і особисто не брав участі у кривавій вакханалії. Серед селянства поповзли чутки, що він проти розбою своїх підручних, на знак протесту відійшов від активної боротьби і живе на самоті в одному з глухих сіл. Інші стверджували, що карні елементи проникли до повстанської армії і вбили Махна, а тепер, прикриваючись його ім'ям, чинять безчинства й терор.

Насправді ж саме у надрах махновщини зароджувалась криза, яку прозорливо, одним з перших побачив сам Махно. Влітку 1920 року від махновщини відійшли значні верстви найбіднішого й середнього селянства. - Махно не знав, що набатовці, втретє вступивши в союз з повстанцями, вирішили зрадити махновщину. Шляхом розширення політичного світогляду командного складу, піднесення їх авторитету серед рядових бійців вони сподівалися послабити необмежену владу "батька" і зрештою замінити його кимось іншим, більш слухняним. Головним натхненником та виконавцем цього плану став Барон, який плекав таємну надію усунути Махна й очолити анархо-махновщину.

Бої між радянськими частинами й махновцями, що відбувалися влітку 1920 року, велися, за спогадами їх учасників, з перемінним успіхом, і жодна із сторін так і не змогла добитися серйозного успіху. Існували великі групи мобілізованих червоноармійців, які під час нападу махновців без бою здавалися у полон, поповнюючи лави повстанців, і так само легко переходили на бік Червоної Армії у наступному бою. Махно був настільки роздратований цим, що одного разу в бою біля села Голубівка, неподалік Кременчука, захопив у полон 75 колишніх червоноармійців місцевого гарнізону, які спочатку перекинулися до нього, а потім знову до 2-го маневрового загону, що вів боротьбу з бандитами. Він заявив: "Вам все одно, служити в мене чи в червоних. Розстріляти".

29 травня начальником тилу Південно-Західного фронту було призначено Ф. Е. Дзержинського. Він привіз з собою на Україну багато московських чекістів і сильний загін військ внутрішньої охорони. Дзержинський відразу ж включився у боротьбу з політичним бандитизмом у республіці. У нього, як члена уряду, наркома внутрішніх справ, голови ВЧК, були великі можливості для концентрації необхідних для цього сил і засобів. Не минуло й місяця, як у його розпорядженні опинилося близько 50 тисяч військ, кулемети, артилерія, кіннота і навіть літаки. Дзержинський почав запроваджувати нову тактику боротьби з бандитизмом і куркульськими заколотами: замість оточення їх незначними силами залучав до ліквідації антирадянських формувань крупні сили.

Головна увага наркома внутрішніх справ була прикута до Махна. Спочатку він вирішив звернутися до махновців з закликом залишити армію "батька". У червні в махновських загонах з'явилися відозви такого змісту:

"Усім, хто знаходиться в лавах Махна. Від імені робітничо-селянського уряду РСФРР я, голова ВЧК і Наркомвнутсправ Дзержинський, доводжу до відома повстанців армії Махна, що всім повстанцям, які чесно заявили про своє визнання Радянської влади і Червоної Армії, виявили бажання безперечно направитися на польський фронт для боротьби з міжнародною контрреволюцією та польською шляхтою, гарантується повна недоторканність і товаристсько-братерський прийом до лав Червоної Армії".

Махно, прочитавши цю відозву, лише хмикнув і, згорнувши листівку вчетверо, кинув на стіл.

- Сам поляк, а нас кличе воювати проти Польщі…

Залишившись у вузькому колі своїх командирів, "батько" повідомив новину, про яку майже ніхто ще не знав.

13 червня Дзержинський підписав наказ про створення легкої рухомої ударної групи для боротьби з повстанцями. Крім цього, для ліквідації махновської армії було сформовано ще 5 сильних маневрових загонів, направлено бронепоїзд "Червоний козак". Махно знав, що чекістська агітація навряд чи дасть якісь суттєві результати, а от концентрація значних військових сил може завдати відчутної шкоди повстанству.

Тому він віддав наказ розпочати рейд з села Велика Михайлівка у східному напрямку.

Широкому загалу повстанців Махно намагався виправдати свою боротьбу з радянською владою її жорстокістю й підступністю, прагнув, як міг, скомпрометувати в очах махновців органи ЧК. Для цього обрав старий, але випробуваний метод - розкриття чергової "змови", спрямованої безпосередньо проти нього.

20 червня махновці прибули до села Туркенівка. Біля штабу на людному місці до Махна підбіг Федя Глущенко, який працював раніше у контррозвідці повстанської армії, і скоромовкою сказав:

- Батько, я маю надто важливе повідомити… Махно з удаваною байдужістю на ходу крикнув, щоб він сказав все, що треба, Куриленкові.

Молодий чоловік повідомив, що разом з іще одним присланий вбити Махна.

Куриленко обережно підкрався до вказаної людини і одразу ж обеззброїв її. Це виявився Яков Костюхін, відомий карний злочинець на прізвисько "Яшка-дурний". У нього були знайдені "маузер" та "браунінг", дві бомби, а у Феді - револьвер системи "кольт".

Заарештований Костюхін повідомив, що за вбивство "батька" отримав 13 тисяч миколаївськими та радянськими грошима. Детальний план операції було вироблено у Катеринославі керівними працівниками ЦК Манцевим, Мартиновим і Глущенком. Останній також охоче засвідчив, що був заарештований чекістами. Манцев запропонував йому вибір: або негайний розстріл, або співробітництво з ЧК і участь у ліквідації "батька".

Звістка про розкриту чекістську змову швидко рознеслася серед махновського війська і викликала хвилю обурення. Махновці вимагали розстрілу полонених без суду і слідства. При РВР було створено комісію у складі Василевського, Зінченка та дружини Махна Галини Кузьменко, якій надавалося право без розбору виносити смертні вироки співробітникам та агентам ЧК, керівникам радгоспів і колгоспів, продагентам, а також комуністам, які "із зброєю в руках виступали проти махновщини".

Першими жертвами цієї комісії стали Глущенко й Костюхін, розстріляні 21 червня 1920 року.

Заради об'єктивності слід відзначити, що радянська влада сама дала "батькові" привід розпускати чутки про напад на нього. У заклику до селян Катеринославської губернії, підписаному головою Раднаркому УСРР, членом РВР Південно-Західного фронту X. Г. Раковським і начальником тилу того ж фронту, наркомом внутрішніх справ РСФРР Ф. Е. Дзержинським, і такі рядки: "В минулому році Махно, боючись конкуренції Григор'єва, розпорядився, щоб його вбили. Хіба не знайдеться серед вас досить чесного й мужнього революціонера, який, дізнавшись про цю останню зраду Махна (мається на увазі зв'язок з Врангелем. - В. В.) не застосує до нього тієї ж кари".

За розпорядженням Манцева, як згадував один з відповідальних працівників ЧК на Україні С. С. Дукельський, у військах Махна діяли радянські розвідники. Чекісти не лише вели розвідувально-інформаційну роботу, але й робили спроби розпропагувати деякі махновські загони або знищити їх отаманів. Таким чином, усі операції Махна перебували в полі зору червоноармійських частин, що вели боротьбу проти його армії. Однак здійснити якусь серйозну акцію проти Махна і його війська у 1920 році практично було неможливо. Особливий відділ Південно-Західного фронту в середині серпня змушений був констатувати, що розвідка у Махна дуже ефективна. Він знає про частини Червоної Армії практично все, і не стільки від офіційних агентів, скільки від селян, які йому співчувають і допомагають усім, чим можуть…

1920 року, як і в часи бутирського ув'язнення, Махно звернувся до церкви. З першого й до останнього дня перебування махновців у Гуляйполі не змовкали церковні дзвони. Г. Кузьменко приділяла належну увагу школі. Дуже гостро постало питання про вилучення з шкільної програми Закону божого. Дружина Махна заявила, що вилучення цього предмета з числа головних, які вивчаються в школі, негативно впливатиме на моральне виховання дітей. Оскільки ж думка "матінки" вважалась безапеляційною, Закон став головним предметом у гуляйпільській школі. Для потреб освіти селяни були рівномірно обкладені спеціально впровадженою шкільною повинністю.

9 липня на засідання командного складу Революційної повстанської армії, що відбувалося у селі Вереміївка Маріупольського повіту, було доставлено посланця з листом від Врангеля. Офіцер назвався Іваном Михайловим, додав, що йому 28 років і він служить ад'ютантом у генерала Слащова. Махно, як завжди, прочитав листа вголос:

"Отаману повстанських військ Махно.

Російська армія йде виключно проти комуністів з метою допомогти російському народові позбавитися комуни й комісарів та закріпити за трудовим селянством землі державні, поміщицькі та інші приватновласницькі. Останнє вже проводиться в життя.

Російські солдати й офіцери борються за народ та його добробут. Кожний, хто йде за народ, повинен йти пліч-о-пліч. Тому тепер посильте роботу по боротьбі з комуністами, нападаючи на їхній тил, руйнуючи транспорт та усіляко сприяючи нам в остаточному розгромі військ Грецького. Головне командування буде посильно допомагати Вам зброєю, спорядженням, а також спеціалістами. Пошліть свого довіреного до штабу з відомостями, що для Вас є особливо необхідним, та для погодження бойових дій".

Лист, написаний 18 червня 1920 року у Мелітополі, був складений начальником генерального штабу, головнокомандуючим збройними силами півдня Росії генерал-лейтенантом Шатіловим і свідчив про те, що білі добре вивчили Махна й махновщину. Адже не випадково на першому місці в ньому стоїть питання про землю. Знаючи, що Махно постійно проголошує своєю головною метою боротьбу за народні інтереси, Врангель вторить йому. Пам'ятаючи, що Троцький був кровним ворогом Махна, чорний барон називає Червону Армію "військом Троцького". Махнові завжди не вистачало зброї й спорядження. І це враховував Врангель, пропонуючи "батькові" всіляку підтримку. Імпонувало Махнові й те, що барон навіть не помишляє підпорядкувати собі його армію, а лише прохає про узгодженість дій. І все ж таки встати на один бік барикад з чорним бароном він аж ніяк не міг. По-перше, від нього відкололися б значні маси рядових бійців, які не вірили обіцянкам Врангеля; по-друге, професіонали - ветерани махновщини - ні за які блага не збиралися втрачати свою незалежність і, по-третє, воювати на боці Врангеля означало б зрадити головну ідею - створення безвладної Махновії, оскільки барон, як і його попередник Денікін, воював за єдину й неподільну Русь, де, зрозуміло, не лишилося б ані клаптика для анархістського експеримента.

Махнові доля послала чудову нагоду реабілітувати себе в очах рядових бійців, показати себе знову ідейним борцем проти поміщиків і офіцерства. "Єдина відповідь, яку ми можемо дати на подібні мерзотні листи, - заявив він членам реввійськради, - це ухвалити одне: який би делегат не був присланий від Врангеля й взагалі справа, повинен бути страчений нами, і ніяких відповідей не може бути дано".

Михайлов був тут же прилюдно страчений, а лист вирішили опублікувати у махновській пресі з відповідними коментарями.

Врангель особисто не писав листів та відозв до Махна, але, звичайно, про існування "батька" знав і вважав його серйозною антикомуністичною силою. Барон навіть сподівався на його підтримку. 13 червня 1920 року генерал-лейтенант П. М. Врангель підписав наказ 31/30, в якому дав розпорядження своїм командирам у разі зустрічі з будь-якими антирадянськими силами, і зокрема з "повстанським загоном Махна", рахуватися з ними. "Нам по дорозі з цими російськими людьми, - підкреслював головнокомандуючий білогвардійськими військами в Криму і на півдні Росії, - котрі, як і ми, чесно прагнуть повалити купку насильників-більшовиків, які обманом захопили владу".

Готуючи наступ, Врангель міг більшою мірою розраховувати на Махна, ніж його попередник Денікін, оскільки тоді "батько" воював у лавах Червоної Армії проти Добровольчої армії, тепер же він свою зброю повернув проти РСЧА і чекістських загонів.

Однак баронові так і не вдалося залучити на свій бік Махна, а отже, й заручитися підтримкою селянства.

Махно та більшість його командирів прагнули далі більше зміцнювати свою армію. Новий похід тривав порівняно недовго - з 29 червня по 9 липня. Пройшовши 600 тисяч верст, махновці завдали великої шкоди органам місцевого управління, розправилися із сотнями партійних, радянських працівників, членів комнезамів, продзагонів. Усюди, де побували повстанці, картина була майже така, як у Конграді. "Нашестя Махна та його перебування протягом кількох днів у межах повіту, - повідомляли місцеві органи радянської влади урядові УСРР, - залишило сильні сліди. Зупинилася радянська робота на місцях, зірвано продовольчу заготівлю, розстріляно рад товаришів та розігнано міліцію. У бою з бандами Махна пали смертю хоробрих 84 червоноармійці".

У перших числах серпня радянські війська зробили відчайдушні спроби завдати нищівного удару повстанцям у районі сіл Піски та Голотва, але безуспішно. До двох полків махновської піхоти і більше тисячі кіннотників приєдналися ще й селянські загони Левченка, Молчанова, Скирди та Живодера. 6 серпня о 6-й годині вечора сотня вершників на чолі з Махном зайняла станцію Сагайдак. Щоб відірватися від переслідування, "батько" наказав зірвати міст на перегоні Сагайдак - Єреськи, а на 249-й версті залізниці висадити в повітря полотно. Треба сказати, що його підручні робили це зі знанням справи і так, що відбудувати зруйноване практично було неможливо. "Махно, - писав чекіст С. С. Дукельський, - із зовсім непотрібною жорстокістю руйнував народне надбання. Якщо він висаджував у повітря залізницю, то висаджував так, що рейки зав'язувалися в вузли, а від насипу й шпал не лишалося й сліду. Якщо він розбивав телефонні й телеграфні апарати, то розбивав їх на дрібні тріски. Для Махна мало було зруйнувати ті чи інші засоби, що сприяли нашому успіхові, він наказував руйнувати їх дощенту, нівечити, нищити до невпізнання".

Відірвавшись від радянських військ, Махно рушив на північ повз Хорол і Миргород і у ніч на 9 серпня захопив Зеньків, де пробув три дні. Коли 11 серпня червоноармійські частини повели наступ на містечко, "батько" після запеклого бою здійснив швидкий перехід до Миргорода і того ж дня захопив його. Поки радянське командування збирало сили, з'ясовувало точне місцезнаходження Махна, він спокійно відсиджувався у Миргороді.

Лише 18 серпня червоні частини повели наступ на Миргород. Махно розумів, що військо втомилося, тачанки перевантажені награбованим добром, а бійці бажають хоча б ненадовго повернутися до рідних домівок. Він дав наказ рухатися до Гуляйполя, але шлях перетнула 2-а кінна армія. 24-25 серпня точилися кровопролитні бої, у результаті яких махновці відійшли в район Ізюма. Лише 29 серпня "батькові" вдалося у 25 верстах на захід розбити бригаду ВОХР і вирватися з оточення.

За махновським рейдом уважно слідкували не лише в штабах РСЧА та кабінетах ГубЧК. Про них добре знала й широка громадськість. Перебуваючи у той час у Харкові, В. В. Винниченко записав 22 серпня у своєму щоденнику: "Махно перебрався на Полтавщину. Він набирає все більш і більш популярності "народного героя". Його лозунг "Бий жидів, комісарів і комуністів". Підписується на відозвах "Син України". Однімає у совєтської власті запаси і роздає селянам. Все це захоплює нерозвинену, простодушну психіку забитих людей і приваблює до нього симпатії навіть частини української інтелігенції, тої інтелігенції, яка, може, колись і про соціалізм мріяла".

Через три дні він знову згадає "батька" у своїх записах: "Всередині України розростається Махно і повстанство. Невдоволення владою загальне. Тубільці кажуть, що 90% невдоволених. Спертися нема на кого. Тільки на Червону Армію… На мою думку, совєтській владі вже більше, мабуть, не бути на Україні. А як не бути їй на Україні, то недовго їй бути й у Росії…"

Якби Махно прочитав ці нотатки Винниченка, якого політбюро ЦК КП(б)У у ті дні прийняло до лав більшовицької партії і призначило заступником голови Раднаркому УСРР і Наркому закордонних справ УСРР, то, мабуть, ще більш безапеляційно заявляв би, що саме він врятував радянську владу від неминучої загибелі у період врангелівської навали…

Упродовж усієї громадянської війни Махно постійно перебував під загрозою смерті.

З січня по серпень 1920 року в Гуляйполі не було дня без перестрілки, щомісяця змінювалася влада. Одного разу червоні настільки раптово напали на село, що ледь не захопили Махна та його дружину. Це трапилося пізно увечері, коли "батько" грав у карти з кількома своїми приятелями. Махнові везло, і він виграв значну суму. Коли ж на вулиці розпочалася стрілянина, "батько" розбив лампу, у темряві наспіх зібгав у хустину гроші й вистрибнув у вікно. Галина Кузьменко сховалася з двома револьверами у шафі, готова відбиватися від червоноармійців, а то й застрелитися. Кілька бійців таки увірвалися до кімнати, але, побачивши забутий на столі золотий портсигар з діамантовим написом "Махно", забрали його і швидко пішли. Покинувши хату тим же способом, що й чоловік, Галина цілу добу переховувалася у погребі.

28 серпня у бою в районі села Петрівське, у 30 верстах від Ізюму, Махно та один з його командирів Куриленко залихвацько скакали на чолі кавалерійського загону, намагаючись оточити червоноармійців. Безупинно строчив кулемет, не завдаючи, втім, повстанцям ніякої шкоди, випадкові кулі з сумним посвистом пропадали в степу. Та ось - чи то пристрілявся кулеметник, чи його замінив інший досвідчений боєць, раптом коротка прицільна черга вибила із сідла Махна, а потім і Куриленка. Тяжко повалилися на землю ще кілька махновців. "Батько" був поранений - куля пробила ногу нижче коліна. Стало ясно, що тепер він нескоро сяде в сідло. Махновці розгубилися й почали безладно палити у бік червоноармійців, що залягли за насипом, а тим часом ад'ютанти "батька" обережно, боячись причинити йому біль, тягли свого командира до найближчої тачанки. Хтось закликав везти до лікаря, і не до простого, а до найкращого, але Махно з перекошеним від болю й жаху обличчям дивився на своє оточення і щось бурмотів про те, що не дасть ампутувати ногу…

Подавши "батькові" першу необхідну допомогу, ад'ютанти потім п'ять днів шукали досвідченого лікаря. І лише 3 вересня у Старобєльську місцевий хірург прооперував Махна й Куриленка, сказавши, що хворі, по всьому видно, залишаться кульгавими і навряд чи скоро сядуть верхи на коней. РВР повстанської армії вирішила здійснити рейд у тил Врангеля. Це була чистісінька авантюра. Махновські війська у складі 800 чоловік зосередилися біля села Успенівка, щоб звідси увірватися у тил білих. Цікаво, що у самому селі стояли радянські війська, які навіть не здогадувалися про близькість махновців… Дізнавшись, що у червоних знаходяться польові каси з великими сумами грошей, Махно, як він це робив неодноразово, відкинув попередні плани й віддав наказ про наступ. Захопивши зненацька червоноармійців, махновці забрали каси й одразу ж почали відходити під прикриттям кулеметів. Одначе червоноармійські частини, перегрупувавши сили, обійшли махновців балками та ярами й завдали їм нищівного удару. Махно ледь не потрапив у полон, а з 800 махновців залишилися живими лише 30-50 чоловік. Похід на Врангеля був провалений. Щоб якось виправдатись в очах обурених анархістів, "батько" пустив чутку про віроломний напад переважаючих сил Червоної Армії.

У 1920 році Махно значно послабив дисципліну у своєму війську в порівнянні з минулим роком. Це відбилося на боєздатності армії, на управлінні нею. Виконання цієї функції вирішив покласти на себе Барон, який досі вірив в ідею перетворення махновської армії на збройне знаряддя анархізму на Україні. Махно й тут виступив "третьою силою". Він ліквідовував численні конфлікти між гуляйпільськими командирами ("селянськими анархістами з дореволюційним стажем") і набатовцями-теоретиками класичного анархізму, конфронтація між якими щотижня зростала. Особливо не любили ветерани-повстанці Барона, людину обдаровану, але властолюбну, до того ж страшенного демагога. Махно ж ставився до нього більш-менш терпимо, оскільки той мав вплив серед анархістів і офіційно величав себе "генеральним представником набатовської організації". Опозицію очолив секретар реввійськради Попов - представник вольниці, проти якої був безсилий і сам "батько".

Барон таки дещо зробив у махновському війську, але цим викликав ще більше невдоволення як командирів, так і бійців, які не розуміли його перетворень. Так, він утворив політшколу для комскладу і провів через реввійськраду постанову про дисциплінарну кару за її невідвідування. Розлючені командири побігли до "батька" зі скаргою, але той лише посміхнувся і мовчки розвів руками. А Барон на одному з засідань комскладу заявив, що це конче необхідно для створення "кадру політично-письменних командирів-анархістів набатовської течії".

Крім цього, Барон оголосив, що не варто залишати за контррозвідкою карні функції, і зажадав від реввійськради створення спеціальної комісії під головуванням Галини Кузьменко. Махно й на це дав згоду. Невдовзі, як згадував Тепер, комісія стала досить популярною серед повстанців, і варварські масові розправи з полоненими значно порідшали.

Проте чекістів, продзагонівців та комуністів високого рангу, як і раніше, чекала смертна кара, схвалювана самим Бароном. Невдовзі трапився випадок, який поклав край його кар'єрі в махновській армії. У червні 1920 року махновці захопили село Туркенівку, і "батько" поїхав до Гуляйполя з невеликим загоном. Решта бійців, що залишилися, влаштувала пиятику. Вартові самовільно покинули свої пости і приєдналися до гультяїв. Якби у той момент червоноармійці почали наступ на Туркенівку, то розгромили б повстанців без найменшого опору. Розлючений Барон кинувся до начштабу Петренка, але той крізь зуби процідив: "Нічого втручатися не в свою справу". Барон написав Махнові досить жорстку записку і з кур'єром надіслав до Гуляйполя. Як на біду, "батько" був не в дусі: свого часу він передав одному з повстанців-земляків на збереження золото, яке планував використати згодом на утримання армії, але той загинув; пошуки у його садибі виявилися безрезультатними, оскільки навіть сім'я загиблого нічого про це не знала. І от саме у цей момент до Махна під'їхав посланець Барона. Махно порвав на дрібні клаптики записку і сказав те ж саме, що й Петренко. Наступного дня "батько" і Барон зустрілися досить миролюбиво, але у їх відносинах з'явилася перша тріщина.

Барон вперто проводив жорстку політику в справі поліпшення дисципліни серед особового складу. Дізнавшись, що один з провідних командирів, Пузанов, згвалтував медсестру, він став наполягати на проведенні суду. Суд відбувся. Махно був настільки розлючений, що вимагав своєму найближчому поплічнику смертної кари, але більшість присутніх проголосували за те, щоб перевести Пузанова з командирів на посаду рядового бійця кінної розвідки. Через кілька днів в одному з боїв Пузанов загинув. Це викликало ще більшу хвилю обурення серед командного складу махновців, та й "батько", який добре розумів політику Барона, дедалі частіше став висловлювати своє невдоволення ним.

Невдачі Махна дали привід голові реввійськради анархісту Барону зробити спробу взяти військову та політичну владу в армії в свої руки.

Разом з іншими набатовцями він вимагав контролю за здійсненням військових дій повстанців, погодження з ними планів операцій. Це викликало невдоволення Махна, його найближчого гуляйпільського оточення, а також рядових махновців, які з недовірою та нерозумінням ставилися до набатовців та їх теорій. Збагнувши, що перетнув межу дозволеного, Барон вирішив кинути Махна, бо інакше, як і багатьом іншим претендентам на роль вождя, йому загрожувала смерть.

Перед від'їздом Барон заявив:

- Краще загинути у радянській в'язниці, ніж нудитись у цій анархічній обстановці.

Таким чином, між Махном і "Набатом" відбувся остаточний розрив. Повернувшись до Харкова, де з 3 по 8 вересня проходила Всеукраїнська конференція "Набату", Барон піддав Махна нищівній критиці. Делегати визнали, що Махно перестав, по суті, бути анархістом і що свою "особисту вередливість" він не завжди уміє підпорядковувати загальним інтересам. Ця звістка не дуже засмутила "батька", адже думати йому тепер доводилося про більш реальні речі. Таким чином, махновщина, близько підійшовши до анархізму, не стала анархічним рухом.

…Об'єктивні причини змусили Махна вже вкотре піти на союз з радянською владою. Оцінюючи цей крок, В. І. Ленін писав: "Елементи, які групувалися навколо Махна, вже випробували на собі режим Врангеля, і те, що він їм може дати, їх не задовольнило… Тут утворилася така сама картина, як і з Денікіним, і з Колчаком: як тільки вони торкнулися інтересів куркулів та селянства взагалі, останні переходили на наш бік".

27 вересня 1920 року начальник штабу повстанської армії В. Білаш зв'язався по телефону з Харковом і передав пропозицію "батька" начальнику особливого відділу і тилу Південного фронту В. М. Манцеву.

29 вересня Політбюро ЦК КП(б)У позитивно вирішило питання про переговори з Махном. Причому приписувалося надавати сприяння Махнові, звертаючи головну увагу на посилення у його загонах дисципліни, революційної спайки. Червоноармійським загонам належало, не вливаючись до армії Махна, входити в разі потреби в оперативний контакт з нею.

Того ж дня у місті Біловодську Махно від імені голови ради Революційно-повстанської армії України (махновців) і Каретников, який тимчасово виконував обов'язки командарма, видали наказ № 84 про припинення з другої години ночі усяких ворожих дій проти частин Червоної Армії, партійних та радянських органів. Водночас махновцям наказувалося пильно слідкувати за усіма діями червоноармійських частин і з'єднань. На командирів, котрі застосовуватимуть насилля щодо представників радянської влади, чекала сувора кара.

Махно пояснював цей крок у наказі так: "Наше командування в особі ради армії та тимчасово виконуючого обов'язки командарма тов. Каретникова почало переговори з урядом України про спільний похід у той досить тяжкий момент для революції проти безпосереднього ворога трудівників - Врангеля. Переговори дійшли загалом спільної мови і проходять нормально".

Аналогічного змісту документи було видано у населених пунктах, які перебували в руках'махновців. Комендант міста Старобєльська Домашенко оголосив наказом від 2 жовтня, що Червона Армія і армія Махна - одне ціле, а тому ніяких непорозумінь між ними бути не може.

Кілька днів Махно з нетерпінням чекав відповіді з Харкова і, коли о другій годині ночі 30 вересня дістав позитивну відповідь, одразу ж продиктував наказ, в якому говорилося: "Всякі ворожі дії проти частин Червоної Армії повинні бути припинені, так, як і проти яких би то не було радянських установ і їх працівників". Обійшовши довкола столу, за яким сиділи члени штабу, і уважно подивившись на кожного з них, "батько" трохи тихше додав: "Кожна частина Революційно-повстанської армії України (махновців) мусить завжди бути в повній бойовій готовності і пильно стежити за всяким пересуванням частин Червоної Армії".

Наступного дня реввійськрада повстанської армії звернулася до РВР Південного фронту з проханням припинити проти махновців воєнні дії. 2 жовтня опівдні командуючий фронтом М. В. Фрунзе віддав таке розпорядження командуючому військами внутрішньої служби фронта Р. П. Ейдеману. На 2 жовтня було призначено підписання угоди. Махно і його найближче оточення добре знали, навіщо це робиться, але належало ще пояснити цей крок повстанській масі, причому так, щоб вони не відійшли від анархо-махновщини й змогли, в разі потреби, знову повернути зброю проти радянської влади. Махно, який дуже стомився останнім часом, не міг сам написати потрібну відозву, тому на допомогу прийшла Галина Кузьменко. 1 жовтня вийшло звернення до повстанців з такими словами: "Тяжкі часи настали на рідній Україні. Знову на змучену батьківщину насуваються грозові хмари. З заходу йде ненависний кожному українцеві історичний ворог - польська шляхта. З півдня нестримно врізається все глибше й глибше в серце України душитель народу німецький барон Врангель. Комуністи й комісари, що втратили було почуття міри, дістали знову гарний урок. Довелося їм визнати, що без українського народу і вільного повстанства вони вдіяти що-небудь безсилі. З іншого боку, рада Революційно-повстанської армії України (махновців) прийняла рішення тимчасово до розгрому зовнішніх ворогів, які насідають, й царських наймитів йти в союзі пліч-о-пліч з Радянською Червоною Армією".

19 серпня 1920 року политбюро ЦК РКП (б) визнало найголовнішим фронтом у республіці врангелівський. Для розгрому білогвардійців на півдні було створено Південний фронт під командуванням М. В. Фрунзе. 2 жовтня В. І. Ленін звернувся з листом до незаможників України з закликом встати на боротьбу з Врангелем. З інших районів країни на Південний фронт передислоковувалися найкращі частини РСЧА, відбувалася мобілізація для зміцнення радянських військ, які вели бої з білогвардійцями. Тож перехід Махна на бік радянської влади не лише ліквідовував небезпеку в тилу Червоної Армії, але й певною мірою примножував збройні сили, які мали взяти участь у розгромі чорного барона. Але рішення про укладення військової угоди з Махном приймалося не зопалу. Як констатував Ленін, питання про Махна обговорювалося дуже серйозно у військових колах і було вирішено позитивно тільки тоді, коли з'ясувалося, що нічого, крім виграшу, воно не дасть.

Підписання старобєльської угоди махновців з Радянською владою. Жовтень 1920 р.

2 жовтня у Старобєльську відбулося підписання угоди між урядом Радянської України і Революційно-повстанською армією (махновців). Перший пункт, який підписали з радянського боку Яковлев і з махновського Куриленко і Попов, стосувався політичного питання. Згідно з ним звільнялися з ув'язнення усі анархісти та махновці і припинялося їх переслідування з боку радянської влади, за винятком тих, хто виступав проти неї зі зброєю в руках. Дозволялася агітація і пропаганда анархо-махновських ідей без закликів до насильницького повалення радянського уряду. Махновці й анархісти діставали право вільно брати участь у виборах Рад і скликанні V Всеукраїнського з'їзду Рад. Другий пункт угоди стосувався суто військового питання і передбачав оперативне підпорядкування партизанської махновської армії, яка залишала за собою існуючий раніше уставний порядок, вищому командуванню РСЧА. Махно не мав права приймати до свого війська дезертирів Червоної Армії. Сім'ї повстанців отримували ті ж пільги, що й червоноармійці. Цю частину угоди підписали від імені командування Південного фронту Фрунзе, Бела Кун та Гусєв; з боку реввійськради Революційно-повстанської армії (махновців) усе ті ж Куриленко та Попов.

Окрім цього махновці висунули 4-й пункт політичної угоди, за яким передбачалося створення на території дій повстанської армії вільних місцевих органів політичного і економічного самоврядування, які б мали автономію і підтримували федеративний зв'язок з державними органами Радянської республіки. Цей пункт мав бути всебічно вивчений обома сторонами і підписаний пізніше.

Махно міг торжествувати. Союз з радянською владою істотно підніс його авторитет серед мас, повернув до повстанської армії багатьох селян, які залишили її влітку 1920 року. "Як тільки стало відомо, що махновці спільно з червоними йдуть на Врангеля, - змушений був констатувати П. Аршинов, - настрій серед місцевого населення швидко піднісся".

В історичній літературі утвердилася думка (одним з перших, як свідчать документи, її висловив П. П. Любченко у газеті "Робітник і селянин" - друкованім органі інструкторсько-агітаційного поїзда ЦВК України ім. В. І. Леніна), що в умовах врангелівської небезпеки, яка загрожувала реставрацією буржуазно-поміщицького ладу, селянство знову почало вливатись до лав "батька" Махна. Куркульство ж, навпаки, брало зброю до рук, щоб боротися з робітничо-селянською владою. Махно нібито не поспішав і, як завжди, вичікував, з задоволенням спостерігаючи, як тануть у цій боротьбі сили і білих, і червоних, причому останніх - не без його допомоги…

Насправді ж саме влітку настала криза махновщини, яку прозорливо помітив сам Махно. З повстанської армії почався масовий ухід біднішого та середнього селянства. Раніше за інших побачив "батько" і те, що куркульству дедалі більше не подобається махновська "республіка на колесах", скачкоподібні переходи його війська з одного місця на інше, їм потрібна була реальна сила на місцях, здатна захистити від продрозверстки і комнезамів, які повели наступ на заможне селянство. Та й Врангель не обіцяв їм нічого хорошого…

Махновські війська не одразу вступили в дію. Фрунзе дав їм 10 днів на те, щоб зібратися з силами, навести порядок у загонах, переорієнтувати особовий склад на боротьбу з новим ворогом. Уважно стежачи за махновцями і не вбачаючи в їхніх діях ніякого підступу або хитрощів, командуючий Південним фронтом повідомив Леніна, що з 12 жовтня вирішив залучити махновську армію до бойових дій проти Врангеля.

Для участі у цій боротьбі Махно виставив повстанську (або як її ще називали "кримську" армію у кількості 2-2,5 тисячі бійців на чолі з командуючим Каретниковим та начштабу Гавриленком. Кавалерію очолив Марченко - довірена особа "батька", кулеметним полком командував Кожин. Так звана тилова група, яка підпорядковувалася безпосередньо Махну та начальнику головного штабу Білашу, знаходилася у Гуляйполі. Кілька махновських загонів розташувалися в районі Бердянська, Маріуполя, Новомосковська; посилено формували нові частини Удовиченко та інші старі махновські командири.

Врангелівці, як видно, не знали про укладення договору між Махном і радянською владою. 21 жовтня білогвардійський офіцер Валентинов зробив такий запис у своєму щоденнику: "Червоне командування здійснило обстеження дна Сивашу для форсування його. Для цього, між іншим, до Сиваських озер були підтягнуті не то ті, що відкололися, не то такі, які вступили у контакт з червоними (залишилося нез'ясованим), частини "армії Махно".

Для повернення дезертирів, що перебігали з червоних частин до махновців, 22 жовтня до штабу Махна на станцію Ульянівка прибув член реввійськради Південного фронту Бела Кун. Виїжджаючи рано-вранці з Павлограда до ставки "батька" і наслухавшись про підступність махновців, він надто хвилювався, очікуючи усіляких провокацій та авантюр. Зрештою Кун вирішив їхати без зброї й майже без усякого супроводу, важаючи, що це справить добре враження на Махна та його наближених. Й справді, як потім писали біографи Бела Куна, повстанців вразила його особиста відвага й те, що під час обшуку особистою охороною "батька" в нього не виявили навіть пістолета. Лише багато років потому у розмові з дружиною Бела Кун зізнався, що почувався тоді досить незатишно. Досить було одного необережного слова, і махновці тут же, без розмов, вбили б його. "Це ще дрібниці, - сміючись, заключив він, - але разом зі мною вони прикінчили б союз проти Врангеля і з тилу напали б на Південну армію". Та Бела Кун хвилювався безпідставно. Він навіть не здогадувався, що головним його захисником від будь-якої провокації був сам "батько".

У той час Махно вважав, що перемир'я з радянською владою необхідно подовжити якомога далі, оскільки вбачав у цьому гарантію збереження махновського руху. Він боявся дати хоча б найменшу підставу для виникнення конфлікту з радянським урядом та командуванням Червоної Армії. Навіть написав листа своїм представникам у Харкові Попову і Буданову із закликом поводитися коректно й не висловлювати ніяких антирадянських ідей. Аналогічне рішення 9 листопада ухвалила і реввійськрада, заслухавши звіт про роботу махновської делегації у столиці Радянської України. Махно не тільки надсилав своїм емісарам заклики вести себе пристойно. Насамперед він жадав від них конкретних дій, а саме - настирливо вимагати від радянського уряду виділення території для "будівництва вільного ладу". Крім цього, він давав Попову вказівки щодо ліквідації непорозумінь між Червоною Армією і повстанським військом. 14 листопада "батько" зажадав, щоб уряд зауважив командуючому Південним фронтом М. В. Фрунзе з приводу постійних чвар між червоними і махновськими командирами, які точилися через те, що рядові червоноармійці симпатизували "революційному повстанству".

В період ліквідації Врангеля знову перетнулися шляхи Махна й Л. Б. Каменева. У складі поїзда Московської Ради у жовтні 1920 року Лев Борисович об'їхав війська Південного фронту, познайомився зі станом справ у 1-й Кінній та 6-й загальновійськовій арміях, побував у Херсоні, Миколаєві, Очакові. Самого "батька" він не зустрів, але активно цікавився махновщиною. Повернувшись 29 жовтня після 18-денної поїздки до Москви, Каменев дав інтерв'ю кореспондентові газети "Известия".

"Вас, звичайно, цікавить питання про Махна, - випереджаючи журналіста, мовив він наприкінці бесіди. - Звільнення від засилля бандитів і отаманів, розшарування в українськім селянстві, втягування мас у безпосередню господарчу та організаторську роботу, - все це, безсумнівно, позначилось й на тому, що звичайно називають махновщиною.

У лавах махновців теж почалося розшарування, й саме у цьому слід шукати причини того, що Махно запропонував свої послуги радянській владі. Мушу засвідчити, що, за відгуками командування, Махно до цих пір взяті на себе зобов'язання виконує лояльно. Подальше залежить від його власної поведінки. Сам Махно поранений і лежить в Гуляйполі, де його нещодавно відвідав Бела Кун".

У ніч на 8 листопада махновці у складі ударної групи 6-ї армії в складних погодних умовах форсували 7-кілометрову водну перешкоду - Сиваш, брали участь у захваті Литовського півострова. Разом із червоноармійськими частинами під ураганним вогнем, у крижаній воді вони форсували Сиваш. Першими йшли кавалеристи Марченка, вслід за ними - кулеметний полк Кожина. У сиваських водах загинуло багато махновців, ще більше було поранено, у тому числі й комполка кулеметників.

Махно на лікуваннні в радянському госпіталі у Старобєльську. Осінь 1920 р.

Форсування Сиваша і вихід військ Південного фронту у тил перекопським укріпленням сприяли успіху усієї Кримської операції. Протягом місяця махновські війська підпорядковувалися кільком арміям фронту. Зараз важко оцінювати воєнно-оперативну необхідність такої частої передачі групи Махна з однієї до іншої але ясно, що спілкування з численними частинами та з'єднаннями Південного фронту відіграло згодом все ж таки негативну роль для радянського командування. У свідомості багатьох червоноармійців, які не дуже добре розбиралися у суті анархо-махновщини, чітко відбилося одне: Махно та його армія є союзниками радянської влади і пліч-о-пліч з червоними воюють проти Врангеля. У майбутньому Махно вдало використовував цей момент. До того ж близьке спілкування з радянськими військами дозволило махновцям ще краще вивчати їх тактику, структуру, комполітсклад, широко використовуючи це у розв'язаній ними "малій" війні проти радянської влади.

Російський письменник В. Г. Короленко 24 листопада 1920 року зробив запис, в якому високо оцінив вклад "батька" і його війська в розгром чорного барона: "Врангель остаточно розбитий… - писав він. - Над цією перемогою варто сильно замислитися. Вона здобута при допомозі Махна і анархістів. Махно, ще зовсім недавно оголошений поза законом, - тепер союзник. У Харкові відкрито існує його штаб (під чорним прапором)".

Самі махновці не думали, що Врангель буде розгромлений так швидко. "Батько" розраховував виграти час для здійснення ідеї створення вільних трудових Рад, за допомогою яких він сподівався залучити на свій бік широкі маси трудящих, у першу чергу селянство, яке відійшло від нього.

Коли у Гуляйполі стало відомо про успіхи Південного фронту і, зокрема, про те, що група Каретникова рухається на Сімферополь, особистий ад'ютант Махна Г. Василевський сказав: "Кінець угоді! Поручусь чим завгодно, що через тиждень більшовики будуть громити нас". Махно промовчав, і лише довгий погляд був відповіддю земляку, з котрим він колись починав сколочувати свою "чорну гвардію"…

Звісно, "батько" був не менш передбачливим. Після розгрому Врангеля не існувало іншої сили на шляху мирного радянського будівництва, окрім Махна та його війська. Багато з його бійців, "рубак-професіоналів", що звикли жити за рахунок воєнної здобичі, навіть не могли собі уявити, як після такого вільного життя вони візьмуть косу або підуть за плугом… Були серед них і такі, що не уявляли собі життя за радянської влади і знали, що ніколи не примиряться з нею. Це радувало Махна. В умовах розрухи та хаосу у нього не буде нестачі у солдатах. Надихало "батька" й недалеке минуле, коли на його бік нерідко переходили цілі червоні загони. "Батько" вірив, що після закінчення громадянської війни до нього буквально лавами посунуть червоноармійці.

Від широко розгалуженої агентури Махно добре знав становище у червоноармійських частинах, їхній бойовий дух, настрої рядових бійців і командирів. Небезпідставно розраховував "батько" й на перехід до нього кіннотників Будьонного. Ще 6 жовтня 1920 року Фрунзе у доповіді В. І. Леніну щодо становища на Південному фронті вказував на необхідність посилення ідейно-виховної роботи у 1-й Кінній і просив направити туди голову ВЦВК М. І. Калініна.

Мавр зробив свою справу. Тепер ЦК РКП (б) та ЦК КП(б)У разом з командуванням думали, як бути далі з махновщиною…

14 листопада ЦК КП(б)У спільно з членами ЦК РКП (б) розглянуло питання про Махна і доручило Яковлеву, Раковському та Мініну розпочати переговори з реввійськрадою для розроблення відповідних заходів.

Добре знаючи Махна, командування Південного фронту вирішило вжити проти повстанців запобіжні заходи. Але, не применшуючи віроломства командування Червоної Армії, слід сказати й про те, що анархісти, перебуваючи в Харкові, також не дуже обирали засоби. Вони не лише випускали газети та різні відозви, намітили на 1 грудня свій з'їзд, але й відкрито критикували радянську владу.

20 листопада махновцям було запропоновано вирушити на Кавказ для участі у розгромі тамтешніх контрреволюційних сил. Це був надійний спосіб ще раз перевірити, чи переглянули Махно та його сподвижники свої погляди щодо автономізації махновщини, чи не змінили бажання бути "третьою силою в революції", чи відмовились від нав'язливої ідеї безвладного ладу… Махно, звісно, відмовився виконати таке розпорядження, і тому 23 листопада командування Південного фронту видало наказ, згідно з яким у зв'язку з ліквідацією врангелівщини запропонувало Махнові та його реввійськраді негайно приступити до переформування повстанських військ у регулярні частини Червоної Армії. Існування повстанської армії зі своєю організацією, дисципліною поряд з Робітничо-Селянською Червоною Армією, покликаною захищати революційні завоювання від зовнішньої та внутрішньої контрреволюції було названо неприпустимим явищем. До того ж, у наказі було наведено кілька фактів нападів махновців на бійців та командирів Червоної Армії, що змушувало реввійськраду Південного фронту поспішати з ліквідацією партизанщини та породжуваного нею хаосу. Всім частинам колишньої повстанської армії, що знаходилися в Криму, належало негайно влитися до складу 4-ї армії, війська ж махновців, що дислокувалися у Гуляйполі, мали бути розформовані та приєднані до запасних частин.

Наступного дня був виданий другий наказ Фрунзе, який, по суті, дублював зміст попереднього, але водночас містив більш чітку характеристику махновщини як антирадянського руху. "До 26 листопада, - писав Фрунзе, - я чекатиму відповіді на вищезгаданий наказ. У разі неотримання такого, що видається найбільш вірогідним у зв'язку з існуючими на сьогоднішній день донесенням про початок передислокації махновських загонів та ряду нових нападів на наші частини, червоні полки фронту, які покінчили з Врангелем, розмовлятимуть з махновськими хлопцями іншою мовою". З огляду на неминучість зіткнення з Махном Фрунзе закликав бійців та командирів: "З махновщиною треба покінчити негайно. Всім частинам діяти сміливо, рішуче й нещадно. У найкоротший строк усі банди повинні бути винищені, а вся зброя з рук куркулів передана до державних складів".

Перший наказ було видано у Мелітополі, другий - на станції Лозовій, і зрозуміло, вони могли одразу ж опинитися у Гуляйполі. Однак офіційний історик махновщини П. А. Аршинов стверджував, що Махно не отримував цих наказів і дізнався про них лише після публікації їх текстів у газеті "Комуніст" від 15 грудня 1920 року.

Майже водночас з наказами Фрунзе вийшло офіційне повідомлення Центрального управління надзвичайної комісії при Раднаркомі України "Зрада махновців". У ній йшлося про те, що з перших днів угоди махновці тільки й думали про те, щоб завдати удару радянській владі в спину і влаштувати змову. Антирадянські документи, які мала комісія, дали привід заарештувати верхівку анархо-махновщини - Попова, Буданова, Хохотву, Зінченка та інших, а також анархістів Воліна, Барона, Когана.

Активні учасники махновського руху розповідали пізніше про засилку напередодні оточення радянськими військами гуляйпільської ставки Махна чекістів. За словами В. Білаша, це виглядало приблизно так. У середині листопада з Харкова до Гуляйполя за наказом Мартинова було направлено 40 агентів "надзвичайки". 20 листопада Махно організував у себе вдома велику гулянку, на яку запросив увесь "цвіт" махновщини. На урочистості прибуло й декілька мартиновців, які хотіли закидати махновців бомбами. Проте їх випередила контррозвідка Махна, схопивши 7 чекістів. На допиті вони зізнались у намірі здійснити терористичний акт проти Махна та його найближчого оточення. В ніч на 25 листопада усі були розстріляні.

У спогадах П. Аршинова йдеться про 9 радянських агентів, направлених у Гуляйполе контррозвідкою 42-ї дивізії. Вони мали виявити місцезнаходження Махна, членів його штабу та реввійськради і, коли до села увірвуться червоноармійці, вказати їхні адреси для арешту. Контррозвідники були заарештовані 23 листопада і на допиті зізналися, що наступ радянських частин слід чекати 24 або 25 листопада.

У цих розповідях багато протиріч. Виходить, що Махно знав точну дату наступу на Гуляйполе і з наказів Фрунзе, і зі свідчень заарештованих чекістів. Проте дальший хід подій свідчить, що махновці не чекали удару з боку частин Червоної Армії і не були до нього готові.

Командування Південного фронту і Кримський ревком боялись махновщину як військову силу і як політичний рух.

Командування Південного фронту видає одне за одним два ультимативних укази, в яких фактично йдеться, про ліквідацію махновщини як антирадянської сили. Перший удар припався по кримському угрупованню, яке в 20-х числах листопада розташувалося навколо Сімферополя, а штаб, реввійськрада - безпосередньо в самому місті. Було заарештовано й розстріляно Каретникова, Гавриленка та інших махновських командирів.

Співробітник особливого відділу 6-ї армії Бистрих розповідає майже через 7 років, як вдалося зненацька захопити штаб махновців. Далеко за північ група особістів наблизилася й оточила будинок, у якому знаходився начштабу Гавриленко. Бистрих постукав у двері і запитав, чи тут знаходиться начальник штабу, для якого є терміновий пакет. Один з охоронців з гасовою лампою в руці відчинив двері і довго вдивлявся в обличчя посильних. Коли ж нарешті здогадався, хто перед ним, і спробував вихопити револьвер, то тут же був обеззброєний.

У протилежному кінці коридора особісти почули підозрілий шурхіт і відразу здогадалися, що це стукіт коліс кулемета, який хтось перекочує. Однак інша група захоплення на чолі з Кибортовим вдерлася в будинок через вікна й обеззброїла всіх, у тому числі й самого Гавриленка.

М. В. Фрунзе, на відміну від інших червоних командуючих, які робили спроби ліквідувати махновщину, зрозумів, що мирним шляхом зробити це не вдасться, і оперативно й несподівано завдав випереджаючого удару по Махнові. 26 листопада в 1.35 командування арміями Південного фронту видало наказ, яким оголосило "Махна і всі його загони ворогами Радянської республіки і революції" і приписало командуванню частин Червоної Армії розпочати обеззброєння махновських банд, а тих, хто чинитиме опір, знищувати. Завершувався цей документ, який підписали командуючий фронтом М. В. Фрунзе, член реввійськради С. І. Гусєв та начштабу І. X. Паука, такими словами: "Усю територію УСРР у найкоротший строк очистити від залишків банд і тим забезпечити можливість мирного будівництва".

Тієї ж ночі війська Південного фронту приступили до ліквідації махновщини в Криму. Загін Каретникова було розбито, його командира та найближчих помічників розстріляно.

Розрив з Махном дозволив Надзвичайній комісії заарештувати у Харкові його "дипломатичну місію" у складі Попова, Богданова та Хохотви, які були направлені до Москви, їх, як вже згадувалося, спіткала доля кримських колег.

Цікаво, що 26 листопада рада революційних повстанців України (махновців) затвердила "Загальне положення про вільні Ради". Що ж змусило Махна та його соратників зайнятися в такий непевний час розробкою документа, покликаного роз'яснити широким масам повстанців, селян і робітників суть головної мети боротьби махновщини - затвердження "вільних Рад"? Зміст "положення" дозволяє певною мірою відповісти на це запитання.

Отже, селянські й робітничі Ради є органами економічного та громадського самоврядування трудящих. "Вільними" вони називалися тому, що не повинні були затверджуватись державною та партійною владою, не залежали від неї й не були їхньою сліпою зброєю. Ради не мали ніякої влади над селянами і робітниками, що створили їх, а, навпаки, були ревними виконавцями їх волі, організовуючи свою роботу лише згідно постанов і наказів, даних їй виборцями. Членами Рад могли бути лише трудящі - чоловіки й жінки, вік виборців і обраних визначав схід у кожному конкретному випадку. Тут же робилося роз'яснення: кого можна вважати трудящими. На селі - це ті, хто живе своєю працею і в минулому не займався експлуатацією, не користувався працею сільської бідноти. В місті - будь-який робітник, що заробляє на життя працею своїх рук. До Рад не могли бути обрані колишні чиновники, а також представники радянської адміністрації, у тому числі комуністи, оскільки ці органи мали обов'язково складатися з безпартійних. Члени Рад переобиралися через б-8 чи 12 місяців. Ініціатива в роботі обраних до Рад, сміливість передбачалися самі собою, тому що ніхто не міг за них виконувати їхні обов'язки.

Ось такими демократичними органами влади сподівався Махно привернути на свій бік широкі верстви селянства та робітників, у тому числі вдягнених у червоноармійські шинелі.

…Похмурий осінній день 26 листопада 1920 року запам'ятався "батькові" назавжди. Він став початком організованого розгрому махновщини. Напередодні Махно далеко опівночі засидівся з членами свого штабу. Він був у піднесеному настрої. З ентузіазмом говорив про те, що війна із зовнішніми та внутрішніми ворогами завершена і, тепер численні частини Червоної Армії перейдуть на бік махновців. Помітивши, що його підлеглі недовірливо поставилися до цієї заяви, Махно підвівся і майже пошепки, начебто розкриваючи неабияку таємницю, заявив, що мироновці, тобто 2-а Кінна армія, вже давно називають себе махновцями. Проте цього йому здалося замало, і він зверхньо повідомив, що до нього давно прагнуть перейти численні частини 42-ї та 30-ї стрілкових дивізій та 1-ї Кінної. Далі "батько" почав розмірковувати про те, як посилена армія повстанщв рушить на Харків, а потім розгорне наступ на Москву… Розмова тривала довго. Наприкінці Махно, наче забувши про те, що казав годиною раніше, заходився обговорювати можливість виступу на стороні засновника й першого президента Турецької республіки Мустафи Кемаля проти англо-грецьких інтервентів…

Спав "батько" тієї ночі дуже мало. Рано-вранці до нього прискакали один за одним кілька вершників, які повідомили одну й ту ж новину: червоноармійські частини оточили столицю Махновії з усіх боків. Це вже знали півсотні гуляйпільців, які без команди вантажили на підводи награбований скарб, все, що могли, ховали в землю або на дно діжок з капустою… Махно розгубився. Він знав, що будуть ще зіткнення з Червоною Армією, але щоб так швидко… Заклавши руки за спину, нервово стискаючи пальці, він швидкими кроками міряв кімнату. Іноді зупинявся і хмільними очима вдивлявся крізь невеличке віконце кудись в далечінь. Його командири, які сиділи вздовж стін, чекали від "батька" якогось неординарного, рятівного рішення…

Запам'ятав цей день і Білаш. За його розповіддю, Гуляйполе нагадувало Запорозьку Січ, блоковану ворогом. Вулиці були загромаджені обозом. Піхотинці бігали селом, підганяли їздових, вимагаючи звільнити дорогу. Кулеметні тачанки щодуху, ледь не перевертаючись, мчали за село, щоб зайняти оборону. Багатьом здавалося, що вирватися з цієї пастки неможливо. Послана в усі кінці кінна розвідка дуже швидко повернулася. Усі були одностайні в оцінці ситуації: оточення таке щільне, що вирватися з нього неможливо. Протягом кількох годин Махно безрезультатно кидався то в один, то в інший бік. Раптом йому повідомили, що одна з кавалерійських частин, яка наступала з боку Туркенівки, без усяких причин почала відходити. Спочатку Махно сприйняв це як хитрий маневр, спрямований на те, щоб заманити його до пастки. Деякий час він вагався, але, переконавшись, що іншого виходу немає, зі своїми 300 бійцями стрімголов кинувся у цей бік. Взнавши пароль, пройшов із загоном крізь заслон радянських військ як червоноармійська частина.

Невдачею закінчилися спроби ліквідувати махновців і в інших місцях. Зведена дивізія курсантів у ніч на 26 листопада почала ліквідацію махновського загону в Мелітополі. Проте повстанці завчасно втекли, й напасти на їхній слід червоним курсантам так і не вдалося. Отже і покінчити з Махном одним ударом не вдалося, а це означало, що тепер доведеться докласти ще багато зусиль для його остаточного розгрому.

2 грудня командування 4-ї армії видало наказ оголошення Мелітопольського, Бердянського, Олександрівського та Маріупольського повітів у стані облоги. Населенню було заборонено з'являтися на вулиці та виїжджати з населених пунктів після 22-ї години. Особи, схоплені після вказаного часу без відповідної перепустки, підлягали негайному розстрілу без суду й слідства. Така ж кара чекала на тих, хто укривав або допомагав махновцям.

Вирвавшись з пастки, Махно став табором у 25 верстах від Гуляйполя. Усю ніч "батько" просидів біля єдиного вогнища, яке він дозволив запалити в стороні від тачанок. Разом з ним не спали вартові й кілька командирів. "Батько" зовсім не торкався того, що трапилося, задавав одне лише питання: що з Польовою армією, яка її доля? До 10 листопада між Гуляйполем і махновськими військами у Криму існував живий зв'язок, що підтримувався через кінних кур'єрів, потім уся інформація з Криму надходила телеграфом, однак 15 листопада замовк і він. З тих пір ні Махно, ні його штаб не знали, що з Каретниковим та його загонами. Між тим "батько" на них сильно розраховував, сподівався, що разом з ними до повстанців приєднаються частини Південного фронту. Махно розраховував також на підтримку селянства Олександрівського, Мелітопольського, Бердянського та інших повітів. Надії визначають поведінку. 29 листопада на засіданні ради Революційно-повстанської армії України (махновців), яке проходило у селі Костянтинівці, Махно дав вказівку: тимчасово по можливості ухилятися від боїв, активно зайнятися організацією армії та об'єднанням повстанських загонів, намагатися зв'язатися із загоном Удовиченка та чекати на прихід кримської групи Каретникова.

Восени 1920 року Троцький фактично не займався махновщиною. Цю функцію взяв на себе його товариш, голова уряду УСРР X. Г. Раковський. Добре розуміючись у військовій справі, він не поділяв бравади командування Південного фронту, яке вважало, що завдало нищівного удару махновщині. 30 листопада він писав РВР фронту: "Абсолютно не поділяю погляду фронту, ніби в Гуляйполі Махно був розбитий, бо захоплені 500 полонених і 6 кулеметів та 2 гармати, напевно несправні, навряд чи можна вважати перемогою. Я вважаю, що Махно зберіг свою живу силу і залишив Гуляйполе". Проте й він не міг передбачити, що Махно вирушить на південь. Того ж дня Раковський запропонував провести екстренне засідання РВР Південного фронту за участю Д. 3. Мануїльського, В. М. Молотова, С. В. Косіора, Я. А. Яковлева і розробити заходи щодо остаточної ліквідації махновщини.

У перших числах грудня Махнові повідомили про те, що з Криму вирвалася кіннота Марченка і рухається на з'єднання з основними силами. Додавав оптимізму й той факт, що на території губернії діяло багато загонів, які, по суті, підпорядковувались Махнові. ЦК КП(б)У на початку грудня відзначив, що "велика частина (Олександрівської) губернії знаходиться у сфері впливу й дії махновців".

Зустріч з кіннотою Марченка мала відбутись у грецькому містечку Керменчику. Кілька днів Махно, його штаб та реввійськрада з нетерпінням очікували цієї події. 7 грудня прискакав гонець, який повідомив, що махновська кіннота прибуде за кілька годин. Незважаючи на пекучий зимовий вітер, сотні повстанців зібралися на околиці Керменчика. "Але коли у далині побачили кінну групу, яка рухалась, серце у всіх стиснулося, - згадував П. Аршинов. - Замість могутньої кінноти у 1500 чоловік повертався невеликий загін у 250 чоловік… Махно був похмурий. Вигляд розбитої, майже знищеної славетної кінноти сильно приголомшив його. Він мовчав, прагнучи вгамувати хвилювання".

Під'їхавши до "батька", який, схиливши низько голову, стояв посеред дороги, Марченко з іронією відрапортував: "Маю честь доповісти - Кримська армія повернулась". Може, то був докір за те, що "батько" пішов на союз з радянською владою і послав кращі сили на врангелівський фронт, а, може, хвацький кавалерист просто не знайшов нічого кращого, що сказати у цій ситуації… Ударивши начищеним до блиску носком чобота по замерзлій грудці, Махно повернувся і, не сказавши ані слова, повільно пішов назад, у село.

- Да, братики, - продовжував Марченко, мовби виправдовуючись перед присутніми махновцями, що оточували його щільним кільцем, - ось тепер ми знаємо, що таке комуністи… На мітингу, влаштованому з нагоди повернення групи Марченка, той розповів, що після відмови групи Каретникова виконати наказ РВР Південного фронту про роззброєння, вона була оточена зведеною групою курсантів, 7-ю кавдивізією та іншими частинами. Тоді Марченко, щоб прорвати щільне кільце в одному місці, наказав кулеметному полку відкрити вогонь з усіх 200 "люїсів". Червоноармійці розгубилися, почали здаватись у полон. Після цього махновці попрямували до Сиваша, щоб вибратися з Криму тим же шляхом, яким увійшли сюди. Але у Сиваші виявилися надто багато води, щоб його можна було форсувати, і повстанці попрямували до Перекопу, де, дізнавшись про пароль, під видом червоноармійської частини вирвалися з Криму. Весь шлях до Гуляйпільського району подолали за один перехід.

Яких би заходів Махно не вживав, на що б він не розраховував, об'єктивно доля його була визначена. Тепер вирішував усе час. Розгромивши основні сили контрреволюції, радянська влада приступила до остаточної ліквідації політичного бандитизму, і в першу чергу махновщини.

Для боротьби проти повстанців комуністична партія залучила найкращі свої кадри. Цим питанням безпосередньо займалися К. О. Авксентьєвський, К. Є. Ворошилов, С. І. Гусєв, Ф. Е. Дзержинський, В. П. Затонський, Л. Б. Каменев, С. В. Косіор, Ф. Я. Кон, Д. З. Лебідь, Д. З. Мануїльський, X. Г. Раковський, М. О. Скрипник, В. Я. Чубарь, Р. П. Ейдеман. Військовими частинами, які брали участь у ліквідації банд, командували С. М. Будьонний, В. М. Примаков, А. Я. Пархоменко, Г. І. Котовський, М. М. Петін. Загальне керівництво було покладено на командуючого військовими силами України М. В. Фрунзе, відомого організатора розгрому ударних сил контрреволюції - армії Колчака і Врангеля та басмачів.

У постанові Ради Праці й Оборони РСФРР від 6 грудня 1920 року, підписаній Леніним, підкреслювалося, що "очищення України від бандитизму і тим самим забезпечення у ній стійкого радянського ладу є питанням життя чи смерті Радянської України і питання надзвичайної ваги для всієї Радянської федерації".

Для ліквідації махновщини було залучено дві третини частин Червоної Армії, які брали участь у розгромі Врангеля, загальною чисельністю 58,5 тисячі бійців.

Ленін активно цікавився ходом боротьби з махновщиною, його поради, згадував С. А. Сиротинський, не тільки допомагали Фрунзе у вирішенні цих складних питань, але й надихали на роботу з подвійною енергією.

Здавалося, що долю Махна вирішено і він вже не зможе протистояти багатотисячній Червоній Армії, яка, перемігши зовнішніх ворогів, зможе, кінець кінцем, кинути всі сили на знищення "батька". Ворошилов написав у цей час, що архібандит Махно "не являє собою скільки-небудь серйозної небезпеки". Цю думку поділяло багато червоних командирів. Та дуже скоро Махно довів, що з ним ще варто рахуватися. Застосовуючи сміливі, нестандартні рішення, він продовжував завдавати червоноармійським частинам відчутних ударів.

В середині грудня він рушив свої загони на південь, до Азовського узбережжя. У лавах махновців налічувалося 1500 багнетів, 700 шабель і 100 кулеметів. Було здійснено певну реорганізацію. Командиром кавалерії призначено Марченка, піхоти - Петренка.

"Після з'єднання з залишками кримської групи, - констатував В.Білаш, - Махно вирішив піти в район Бердянська для з'єднання з Удовиченком, який там вербував повстанців. Це рішення було викликано тією обставиною, що район Гуляйполя був дуже насичений червоними військами, які весь час насідали на нас і не давали нам змоги не тільки розвернутися, а навіть просто перебувати в цьому районі. Бердянський же район в цьому відношенні був для нас більш сприятливим, тому що війська там було мало, до того ж воно було менш стійким і тому являло для нас меншу небезпеку. Крім того, Махно розраховував навербувати там нових партизан, а також поповнити втрати в кінському складі".

Фактично він вів своє військо в тупик, де його, притиснувши до Азовського моря, легко було розгромити. Але вибору у "батьки" не було. Він йшов у ті райони, де мав найбільшу підтримку у місцевого населення, де планував з'єднатися з розрізненими загонами повстанців, і насамперед з 5-тисячним з'єднанням Удовиченка, що діяло неподалік Бердянська.

Наступного дня після початку бойових дій проти Махна Бердянська організація КП(б)У перейшла на казармений стан. Вдень радянські й партійні організації працювали, а вночі їх співробітники, озброївшись, очікували нападу махновців. На вулицях міста зводилися барикади, в опорних пунктах створювалися запаси боєприпасів тощо. Проте повстанці поводилися пасивно, та й командування радянськими військами вважало, що Махно ніколи не піде до Бердянська. Оточене з півдня морем, місто являло собою ідеальну пастку, і наступати у цьому напрямі було б самогубством. І все ж Махно, який неодноразово бував у Бердянську й добре знав усі підходи до нього, думав інакше. 11 грудня він прибув до Новоспасівки. Дізнавшись про це, місцеві більшовики спільно з невеликим загоном піших бійців кавалерійської бригади і батарей 3-дюймових гармат приготувалися до оборони. Рівно опівночі зв'язок з навколишніми населеними пунктами було перервано, а потім від Удовиченка надійшла лаконічна телеграма з історичною фразою, яку київський князь Святослав адресував ворогам перед наступом: "Йду на ви".

Рівно о шостій ранку Махно вирушив тепер вже з 5-тисячним військом на Бердянськ. Нерівний бій тривав майже півтори години. Особливо стійко захисники боронили пошту і будинок Надзвичайної комісії. Понад 80 бійців, половина з яких були комуністи, загинули від рук бандитів. Махновська кавалерія вихорем налетіла на батарею і, порубавши прислугу, захопила гармату. Повернувши її у бік земвідділу, де мужньо захищались 12 бійців, відкрили артилерійський вогонь, випустивши по них 50 снарядів. Незважаючи на великі втрати, махновці штурмом оволоділи будинком.

Дізнавшись про захоплення Бердянська, радянські війська спробували оточити повстанців з півночі й заходу. Маючи перевагу у живій силі, а зі сходу ще одного союзника - Азовське море, командування 4-ї армії направило у цей район великі сили. Проте вже о четвертій годині махновці залишили місто. Уникнувши бою, "батько" рушив у напрямку станції Новоспасівська. Надвечір 13 грудня він увійшов до Андріївки. Тут зосередились 3 полки піхоти, 3 поліси кавалерії і кулеметний полк - загалом близько 3,5 тисячі чоловік. Тим часом радянські війська у складі зведеної дивізії курсантів, 2-ї Донської дивізії, 42-ї стрілецької дивізії, трьох кавдивізій 3-го кінного корпусу та інших частин при підтримці бронемашин та артилерії оточили махновців, просуваючись вперед. Тривалий час радянське командування вважало, що головний бій відбудеться у районі Новоспасівської, і командарм-4 віддав наказ 2-й Донській, 42-й дивізіям та іншим частинам атакувати саме цей населений пункт. Але вранці 14 грудня Махно зосередив всі свої сили у Андріївці. Загони прикриття билися з червоними частинами в усіх напрямках, виконуючи роль свого роду загородження. Саме вони і ввели командування Червоної Армії в оману.

Махно уважно стежив за ходом бойових дій. 1-а і 2-а курсантські бригади, які особливо успішно діяли проти повстанців, затиснули махновців у Андріївці, зайнявши західну й південну околиці. Махно вирішив рушити на північ. Зібравши сили в один кулак, він відкрито, прямо на очах начдива 42-ї, передислокував війська на південний схід і навіть покинув село. Вважаючи, що саме у цьому напрямку буде здійснено спробу прориву, начдив вирішив вночі замінити вимотану в боях 126-у бригаду свіжою 124-ю бригадою. Це одразу ж стало відомо Махнові. Коли під покровом темряви 124-а бригада почала займати позиції, "батько" повів на них своє військо. Не закріпившись як слід на новому місці і не освоївшись з місцевістю, бригада була захоплена зненацька і зім'ята. Ринувшись у створений коридор, махновці наздогнали 126-у бригаду, яка щойно залишила позиції й також не виявила практично ніякого опору. Паніка охопила інші частини, які зазнали нападу Махна. Вирвавшись з пастки, він рушив на північний захід. Для переслідування радянське командування кинуло дві кавдивізії 3-го кінного корпусу.

16 грудня червоноармійські частини наздогнали махновців біля села Федорівка й завдали їм нищівного удару, перебивши майже всю піхоту. Вирвалась тільки кавалерія на чолі з самим Махном. Проте повністю знищити повстанців не вдалося. Головком С. С. Каменев назвав цю невдачу "Андріївським конфузом".

Щоб замести сліди і відірватись від переслідувачів, 20 грудня Махно розпочав черговий рейд по південних районах України, який тривав до 15 січня 1921 року.

На завершальному етапі боротьби з радянською владою основними бойовими засобами стали кшнота та піхота, посаджена на тачанки. Ці зміни свідчили про те, що, по-перше, за "батьком" пішло, в основному, заможне селянство, яке завжди служило у махновській кінноті, а, по-друге, Махно вже мало вірив в остаточну перемогу свого руху, кінцевою метою якого було завоювання території для утворення анархістської держави. Набувши досвіду у військовій справі, ставши справжнім полководцем у веденні "малої війни", він добре знав, що кінь для вершника не тільки засіб ведення бою, а й можливість швидкої втечі від небезпеки. Кавалерія ніколи не має такої стійкості, як піхота. Будь-який піший бій кінноти завжди короткочасний, і, якщо ворога не подолати у перші хвилини бою, він обов'язково закінчиться поразкою й відступом кіннотників.

Легендарна зброя громадянської війни - тачанки були зручним засобом для швидкого пересування кулеметів з прислугою, а також для доставки патронів до місця бою. Особливо ефективно вони застосовувались у кавалерійських боях, вносячи раптовістю вогню та маневреністю розлад у лави противника. Водночас тачанки мали істотні недоліки. Кулеметна стрільба з них була у 4-5 разів менш ефективною, ніж при веденні вогню з землі. Часті поломки тачанок, загибель коней під час бою не дозволяли махновцям досягти бажаного результату.

У силі кулеметного вогню, що сіяв страх та паніку, Махно переконався під час бою під Федорівкою 16 грудня 1920 року. Коли махновська кавалерія, обійшовши з флангу червоноармійські частини, атакувала батареї, що знаходилися в тилу, на виручку артилеристам прийшла кулеметна команда 1-го Заволзького стрілецького полку. 12 кулеметів, що знаходилися на тачанках, червоноармійці винесли на позиції й відкрили ураганний вогонь по кінноті. І хоча втрати махновців були незначними, моральний фактор виявився сильнішим - кіннота не витримала й повернула назад.

Відчувши крах ілюзорної ідеї підняти антирадянське повстання серед військ Південного фронту, переважна більшість кадрових махновців" впала в депресію, пропав їх бойовий дух. "Бійці так пали духом, - згадував начштабу махновської армії В. Білаш, - що, якби не було червоного терору, готові були розійтися по домівках. В армії їх втримувала не свідома боротьба з радянською владою, а репресії та страх перед надзвичайною комісією. І якби не було цього, махновщина вже на другий день після врангелівщини припинила б своє існування".

НА ЧОЛІ АНТИРАДЯНСЬКОГО РУХУ

Новий, 1921 рік Махно зустрів у бою. Всю новорічну ніч кипів бій між махновцями й червоними козаками В. Примакова в районі Тальне - Маньківка. Зазнавши незначних втрат, повстанці почали відходити у бік села Бузівки. Махна дратувало те, що на іскристому від яскравого зимового сонця снігу залишалися сліди його кінноти - червоні легко могли визначити напрям руху банди. Але природа немов зжалілася над ним: рано вранці 3 січня почали пролітати рідкі сніжинки, а згодом розпочався й справжній снігопад - перший у новому році. Він замітав сліди махновської кінноти, яка повільно рухалася лісовою галявиною.

Зненацька назустріч їм виїхала група вершників з червоним прапором. Знесилені безперервними боями, махновці, які вже повірили, було, що втекли від смертельної небезпеки, завмерли… Першим отямився командир передового загону Марченко.

- Яка частина? - вигукнув він зривистим голосом.

- Чотирнадцята кавдивізія, - хвацько відповів прапороносець.

- Де начдив? - несподівано для себе спитав махновець.

- Я, начдив Пархоменко, - сказав спокійно кремезний чоловік у шкіряній куртці, що виїхав уперед. - А ви хто такий будете?

Марченко тим часом уже встиг збагнути, що махновців набагато більше, і віддав команду роззброїти червоних вершників. Побоюючись, що слідом за штабом з'явиться і дивізія, махновці перебили полонених. "Начдив 14-ї Пархоменко, дізнавшись, що зустрівся з махновцями, - розповідав пізніше В. Білаш, - крім того, що повідомив дані про червоні частини, просив Марченка і Махна залишити його в живих. Він говорив, що має тісний зв'язок з антонівцями. Дістаючи з кишені листа, він говорив, що його брат Пархоменко - анархіст і перебуває в лавах антоновщини, що він і себе вважає послідовником анархії. Та божевільна обстановка, яка тоді була, позбавила його з усім штабом життя - через поспіх вони були розстріляні. І потім Махно шкодував, кажучи: "Пархоменкові можна було пробачити розстріл дідуся Максюти". Справді, Пархоменко, як командир і набатовець, що дезертирував від нас у жовтні 1920 р., не бажаючи союзу з Радурядом, був братом начдива 14-ї. Він листовно умовляв його перейти на бік повстанців-махновців чи антонівців. Але начдив, будучи старим комуністом, звичайно, не слухав брата, та й не віриться, щоб він міг коли-небудь зрадити комуністам".

Білаш помилився: Пархоменко не був розстріляний. Махновці, погано знаючи дійсний стан справ, боялися стріляниною привернути увагу червоних, котрими, як їм здавалося, кишів ліс…

15 січня на траурному мітингу в Катеринославі К. Є. Ворошилов заявив: "Товариш Пархоменко був не застрелений, а вбитий прикладом, як потім передавали, безпосередньо самим Махном".

Цей виступ породив відповідну легенду, яка, втім, дуже мало містить у собі істини. По-перше, "батько" навряд чи був у передовому загоні Марченка, а, по-друге, він мав достатню кількість підручних головорізів, які наввипердки готові були виконати наказ свого командира. Нарешті, невеликий на зріст Махно, який користувався виключно револьвером, навряд чи наважився б вбивати прикладом кремезного й високого Пархоменка.

На багатолюдному мітингу Ворошилов поклявся помститися Махнові за смерть своїх бойових товаришів-революціонерів, і насамперед Пархоменка. Можливість у нього така була, бо за три дні до цього - 12 січня - М. В. Фрунзе видав наказ про створення "літучих загонів" для боротьби з махновцями у Київському та Харківському військових округах, а також у 1-й Кінній та 4-й арміях.

Однак погрози Ворошилова так і лишилися погрозами.

З 15 січня завдання переслідування махновців було покладено на літучий корпус на чолі з В. С. Нестеровичем. Новий "могильщик махновщини" виконував наказ з особливим завзяттям. 24 дні корпус переслідував повстанців, роблячи по 80 верст і відпочиваючи 3-4 години на добу. Бої точилися щоденно. Нестеровичу інколи доповідали, що банда оточена і вирватися не має жодної можливості. Комбриг вірив, що ось-ось покінчить з махновщиною. Але не так міркував Махно. Він з жалем дивився на своїх бійців, які у хвилини затишшя збивалися невеликими групами біля кострів і пошепки обговорювали своє майбутнє. Зрештою "батько" запровадив нову тактику: віддав наказ ховати зброю і розходитися по селах, а потім збиратися у встановленому місці й у визначений час. Там на махновців чекатиме і зброя, і коні, і тачанки.

Нестеровича охопив розпач, він ладен був повірити, що "батько" знається з нечистою силою… Кінець кінцем, безпосередньму командуванню Нестеровича після чергового "таємного зникнення і воскресіння армії Махна" урвався терпець, і воно віддало комбрига під військовий трибунал. Склалася трагикомічна ситуація: перед Нестеровичем, який проскакував разом зі своїми вершниками у січневі морози близько 1200 верст і уникнув махновської кулі, відкрилася перспектива бути розстріляним своїми… Але зрештою доля виявилася милосердною до нього: 30 січня головком С. С. Каменев надіслав телеграму, в якій висловив подяку за енергійні й ефективні дії по розгрому махновщини. А осіннього дня 1921 року Нестерович одержав телеграму від Фрунзе, який писав, що справу комкора у трибуналі РВР закрито, а самого його нагороджено почесною революційною зброєю (орденом він був нагороджений раніше).

Корпус Нестеровича було замінено іншими військами, яким було наказано розгромити банду до V Всеукраїнського з'їзду Рад. Але й новим частинам Червоної Армії не вдалося виконати наказ командування.

6 лютого 1921 року В. І. Ленін писав заступникові РВР Республіки Е. М. Склянському: "Додаю ще одне попередження. Наше військове командування ганебно провалилося, випустивши Махна (незважаючи на величезну перевагу сил і суворий наказ спіймати), і тепер ще більше ганебно провалиться, не вміючи розчавити жменьки бандитів… І хліб, і дрова, все гине з вини банд, а ми маємо мільйонну армію. Треба підняти головкома з усіх сил".

Махно був здібним учнем. Він учився впродовж усієї громадянської війни - військовій справі, політиці, дипломатії, ораторському мистецтву, умінню спілкуватися з різними людьми. А ведення партизанської війни опанував, як констатував Р. П. Ейдеман, просто досконало.

Ашахманов, начальник 52-х піхотних курсів, які 1921 року брали участь у боротьбі з махновщиною у складі об'єднаної дивізії курсантів, нагадавши відомий серед військових афоризм - "Війна не вся зосереджена в книжках, і правильно влаштована голова іноді буває суперником дуже цінної книги", - відзначив, що це висловлювання цілком підходить до Махна. Рішення й дії його завжди виявлялися вдалими, і, якщо розглядати його тактику в цілому, то видно, що практично завжди він застосовував саме партизанські методи боротьби, хоча ніколи не вивчав ні Клембовського, ні інших військових авторитетів.

"Махно, - відзначав Ашахманов, - добре враховував моральний елемент і елемент обстановки. Для цього він намагався завжди розкласти частини Червоної Армії, що воювали з ним, твердячи, що він, мовляв, не тільки з командирами і комуністами, і розпускаючи захоплених у полон рядових червоноармійців. Отрута розкладу вливалася таким чином у їхню свідомість, і малосвідомі бійці, які підпали під таку агітацію, говорили, перебуваючи, наприклад, у сторожовій охороні: "Кого я охороняю? Командирів і комісарів, щоб на них не напав Махно? Адже мені його боятися нічого".

За допомогою агентури Махно добре знав не тільки чисельність, але й національний склад радянських військ, моральний дух, настрій особового складу, взаємовідносини командирів і рядових червоноармійців. З урахуванням усіх цих факторів він і вів бойові дії проти частин, з'єднань Червоної Армії: одних боявся, наче вогню, і уникав зіткнень з ними, інших, навпаки, шукав сам і, зненацька нападаючи, незмінно досягав успіху.

Наприкінці громадянської війни махновці були добре озброєні. З досить багатого арсеналу військової техніки тих часів вони врешті-решт вибрали лише два його види - гвинтівку й кулемет, пристосувавши їх до своєї тактики ведення бою: з гвинтівки робився обріз, а кулемет ставився на тачанку і ніколи не знімався, хоча прицільність вогню при цьому значно знижувалась. У лютому 1921 року, під час пересування 1-го Заволзького стрілецького полку, у авангард, на відстань 4-5 верст, як головну похідну заставу було висунуто учбову школу. Помітивши їх біля села Заріковки, Махно дав наказ ескадрону кінноти з 15 кулеметами, встановленими на санях і тачанках, атакувати курсантів з лівого флангу. Тачанки відкрили вогонь з ходу, а потім, зупинившись, продовжували кулеметну стрільбу. Але дисципліновані курсанти не піддалися паніці, а, зістрибнувши з підвод і навіть не лежачи - стоячи, дружним залпом примусили махновців повернути назад. Повстанці втратили 8 чоловік і 100 коней. У курсантів же втрати були мізерні - 1 поранений і 1 вбитий. У цьому та інших боях Махно бачив, як червоноармійці знімали з своїх тачанок кулемети і вели прицільний вогонь з землі, але цей прийом він так і не взяв на озброєння, віддаючи перевагу запальній стрілянині з тачанок.

Прапор однієї з махновських частин. 1921 р

Махновці нападали, як правило, на об'єкти, що слабо охоронялися й були значно віддалені від червоноармійських частин. Перед нападом організовувалася розвідка, яку здійснювали як свої агенти, так і співчуваючі селяни, здебільшого заможні. Наближалися повстанці до об'єкта потайки. Як правило, Махно приховував від підлеглих план дій аж до прибуття на місце. Загони рухалися глухою місцевістю, на відстані від великих доріг і значних населених пунктів, малоїждженими шляхами й стежками, уникаючи багнистих місць, які сильно сповільнювали просування загону і втомлювали коней. Рухалися вночі, а відпочивали вдень, причому вибирали місце подалі від населених пунктів. Зупиняючись в селах, махновці забороняли дзвонити в церквах, запускати вітряні млини, розводити багаття, вивішувати прапори на високих будівлях, випускати голубів тощо, боячись попереджувальних сигналів. Перед нападом завжди виводили з ладу зв'язок, на дорогах виставляли пікети, щоб атаковані не викликали підмоги. Нападаючи на населені пункти, махновці намагалися створити враження про багаточисельність своїх загонів, котрі з усіх боків оточували захисників. Ці маневри викликали паніку, яку повстанці посилювали безалаберною й майже завжди безрезультатною стріляниною з тачанок, що пересувалися із значною швидкістю. Військо Махна, як правило, вступало в бій з невеликими загонами і в разі невдачі не переходило до оборони, а рятувалося втечею. Кіннота атакувала червону кавалерію завжди в лоб, всією масою, навіть не намагаючись нанести удар з флангів чи з тилу. Піхота навпаки - атакувала з тилу чи з флангу. В обох випадках спочатку перед фронтом радянських військ з'являлися невеликі групи махновців по 10-20 вершників, які, щоб відволікти увагу головних сил, імітували підготовку нападу. Щоб обоз не заважав у бою, його відганяли верст на 20 убік і залишали під прикриттям 150-200 вершників. В разі небезпеки махновці залишали обоз без бою і зникали, розсіюючись невеликими групами. Щоб полегшити збір свого війська, Махно заздалегідь визначав час і місце. У деяких селах махновці мали так звані "кінні депо", де, долаючи значні відстані, міняли коней. Якщо це траплялося незаплановано, забирали коней силою.

Протягом всієї громадянської війни Махно вдало застосовував рейди по ворожих тилах, завдаючи противнику значних втрат. Це був його власний винахід. В. Білаш свідчив, що "рейди і напади у більшості випадків планував сам Махно, не питаючи навіть згоди у своїх штабних помічників". Щоденно він видавав накази про переміщення військ, ведення розвідки, дії груп у разі зустрічі з червоноармійськими частинами. Судячи з цих документів, він добре знав не лише місцевість, її рельєф, а й райони, звідки могла чекати на махновців небезпека. У наказах детально вказувалися усі населені пункти, села, хутори, річки, ставки тощо.

Сьогоднішній читач звик думати, що махновці тільки й робили, що бешкетували та пиячили. Але накази "батька", навіть у найбільш скрутні для махновщини часи, свідчать про те, що часто саме вночі розпочиналася передислокація військ. Так, приміром, 6 червня армія Махна вирушила в похід о 1-й годині 30 хвилин, 17-го о 2 годині ночі і т.д. Улюбленим тактичним прийомом Махна були кінні рейди. Не зважаючи на те що у роки громадянської війни їх застосовували і білі (рейд Мамонтова), і червоні кіннотники (рейди Будьонного, Примакова та ін.), ефективну протидію їм не змогла винайти жодна сторона. Це пояснюється, насамперед, тим, що у роки імперіалістичної війни, в умовах позиційної, окопної війни, багатокілометрових загороджень з колючого дроту кіннота практично ніякої ролі, крім допоміжної чи розвідувальної, не грала. Щодо неї не було вироблено належних протидій. Загроза аналогічних дій з боку ворога не турбувала повстанців, оскільки вони не мали тилів у звичному розумінні цього слова. Але незримий тил у Махна все-таки був, причому саме завдяки йому повстанські загони зберігали живучість і, здавалося, були невразливі. Один з керівників збройної боротьби проти махновщини Р. П. Ейдеман писав:

"Знадобився значний відрізок часу, величезні ресурси, поки ми у боротьбі з Махном не встановили, що у цього спритного, рухливого, безперервно рейдуючого противника є свій власний тил, який його харчує, на базі якого він відновлює після поразок свою живу силу і без якого немислиме його існування. При ретельному вивченні маршрутів пересування Махна виявилося, що у його діях зовсім не панує така хаотична свобода дій, як це уявлялося в перший період боротьби. Основні переваги партизана - це швидкість пересування, пов'язана з безперервною зміною військового складу (гасло "Кожне село має кінське депо"), знання місцевості і переваги в бою, що випливають із цього, поінформованість і безвідмовно працююча розвідка, яка спирається на співчуття населення. Махно ніколи не переобтяжував себе надмірним обозом: поранені залишались на утриманні населення, зайва зброя і боєприпаси зберігалися у визначних місцях і районах. Все це прикріплювало Махна, його військові дії до певних районів.

Якими б безладними не здавалися нанесені на карті за якийсь час маршрути Махна, вони неминуче перехрещувались у цілому ряді пунктів. Які б зигзаги не виробляв Махно, на його шляху завжди опинялися станції, куди він завертав з якоюсь вражаючою закономірністю.

Це привело нас до висновку, що з цими пунктами, очевидно, особливо пов'язані існування і діяльність банд Махна, напрямок його окремих рейдів. Агентурна розвідка згодом повністю підтвердила наші припущення. У Махна виявився свій тил, непогано обладнаний, відрив від якого неминуче повинен був поставити його у тяжкі умови".

Р. П. Ейдеман не написав лише про те, що таку карту Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при Раднаркомі УСРР доручила М. В. Фрунзе скласти ще на початку березня 1921 року. Однак через велику завантаженість командуючий збройними силами України і Криму так і не виконав завдання. 29 березня цю справу доручили Р. П. Ейдеману, але й він зволікав її.

Махно завжди прагнув застосовувати тонку і хитру військову тактику. Не відомо, чи знав він про уславленого партизана Дениса Давидова, але девіз відчайдушного гусара "чим хитрість простіша, тим частіше вона вдається" Махно не раз використовував у бою, обводячи довкола пальця німців, гетьманців, петлюрівців, денікінців, врангелівців і червоноармійців. Махновці неодноразово застосовували один і той же метод боротьби з кіннотниками Червоної Армії - спішувалися, кидали під ноги гвинтівки й підіймали руки вгору. Коли ж червоні кавалеристи, розвиваючи наступ далі, проїжджали повз "полонених", ті хапалися за зброю, стріляли в спину червоноармійців і, захопивши їхніх коней, втікали.

У роки громадянської війни червоні командири основним своїм завданням вважали розгром білогвардійських армій і військ іноземних інтервентів, політичному ж бандитизму надавалося другорядне значення. Ось чому Фрунзе не раз підкреслював надзвичайну небезпеку, яку становив бандитизм для радянської влади, і ту важливу роль, яку покликані були зіграти частини Червоної Армії у його ліквідації. "Нагадую і вимагаю запам'ятати, - писав він, - що боротьба з бандитизмом і повне його викоренення є та ж війна, і, як ми зуміли добитися на всіх фронтах потрібної нам перемоги, так же і тут, в боротьбі з бандитизмом, я рішуче вимагаю добитися його викоренення. Бандитизм є таким же ворогом Радянської влади, як Колчак, Денікін і Врангель".

Боротьба з політичним бандитизмом на Україні здійснювалася під керівництвом ЦК КП(б)У. З грудня 1920 року по грудень 1921 року на засіданнях політбюро і оргбюро ЦК КП(б)У було розглянуто 164 питання військового характеру, 80% з яких були присвячені розгрому бандитизму. Ці питання розглядалися, зокрема, на пленумі ЦК КШб)У 7-9 січня, на засіданні політбюро, яке відбулося 21 січня 1921 року. Після розроблення конкретних засобів боротьби з куркульською контрреволюцією (вони знайшли відображення в декреті Раднаркому УСРР від 29 січня 1921 року) 5 лютого було вирішено провести "Тиждень боротьби з бандитизмом", а 13 лютого політбюро доручило М. В. Фрунзе сформувати українські військові частини для боротьби з бандитами.

У штабі загону по боротьбі з махновщиною. 1921 р.

Попервах загальне керівництво цією боротьбою здійснювала утворена 12 січня 1921 року Постійна рада при командуючому Збройними Силами України. Але, у зв'язку із залученням до ліквідації бандитизму широкого кола партійних, радянських та військових організацій, ці функції почала виконувати створена 19 лютого Постійна комісія по боротьбі з бандитизмом при Раднаркомі УСРР. До її складу ввійшли представники ЦК КП(б)У, ВУЦВКу, військового командування, ВУЧК, НКВС, ряду інших наркоматів і відомств, зокрема С. В. Косіор, С. І. Гусєв, В. Я. Чубар, Р. П. Ейдеман, К. О. Авксентієвський. Очолив цей надзвичайний орган голова РНК УСРР X. Г. Раковський, а його заступником став командуючий Збройними Силами України і Криму М. В. Фрунзе.

Протягом 1921 року відбулося 32 засідання, на яких було розглянуто близько 750 різних питань, пов'язаних з ліквідацією бандитизму. Головна увага приділялася організації збройної боротьби з махновщиною.

На початку 1921 року боротьба з махновськими загонами велася безсистемно, хаотично. Однією з істотних помилок радянського командування було те, що проти махновської кінноти билися здебільшого піхотні частини, через це й не вдалося досягти бажаних наслідків. Махно, долаючи по 50-80 верст, захоплював по 2-3 населених пункти за добу, розправлявся з місцевими комуністами, членами комітетів незаможних селян, працівниками радянських організацій, полоненими червоноармійдями. Якщо раніше махновці розстрілювали переважно комісарів, рідше командирів, а рядових бійців приймали до банди або відпускали, то тепер, за наказом Махна, смертна кара чекала кожного червоноармійця. "Батько" робив це насамперед для того, щоб посіяти ненависть і смертельну ворожнечу між бійцями повстанської і Червоної армій. Тут він, одначе, припустився тактичного прорахунку: якщо раніше чимало червоноармійських частин неохоче воювали проти недавніх "союзників", а іноді навіть й піддавалися на агітацію махновців, то тепер розправи з червоноармійцями призвели до того, що в частинах Червоної Армії ставлення до Махна "різко змінилося з байдужого на вороже".

Щоправда, у створенні в червоноармійських масах настроїв ненависті до махновців, як бандитів і класових ворогів, певну роль відіграла й постійна комісія по боротьбі з бандитизмом. 16 травня 1921 року X. Г. Раковський доручив Р. П. Ейдеману зібрати факти кривавих злочинів бандитів для використання їх у пресі з метою виховання у трудящих і бійців Червоної Армії ненависті до махновців. Водночас півмільйонними тиражами було видруковано листівки, плакати, брошури, присвячені кривавим злочинам махновців та їх ватажка. Яскравим прикладом такої літератури є, приміром, брошура О. Кочевого "Про махновщину". В ній, зокрема, написано й таке: "Самого батька Махна можна назвати кривавою мокрицею. Мокриця живе там, де вогко, Махно живе там, де ллється кров. Там, де селянин страждає, де немає мирного труда, там Махно живе як у раю". Усі ці пропагандистські вправи зрештою зробили свою справу. Й досьогодні у багатьох історичних та художніх творах Махно незмінне асоціюється з кривавим монстром, І складається враження, що у роки громадянської війни та іноземної інтервенції найбільше злочинів вчинили саме махновці. Проте, хоча на совісті махновців й багато жертв, але масових погромів вони не вчиняли, систему заложників не застосовували. Широко відома карикатура Кукриніксів "Батько Махно" із серії "Лики врагов", де він з фізіономією фанатика-убивці зображений серед повішених жертв. Слід сказати, що махновці практично не застосовували цей вид смертної кари, не так часто й разстрілювали свої жертви, а здебільшого рубали з метою економії патронів. Такий варварський спосіб страти, зрозуміло, особливо вражав очевидців цих кривавих розправ, і розголос про них блискавично облітав навколишні села. Проте, як свідчать сучасники, у кавалерійських з'єднаннях, як білогвардійських, так і Червоної Армії, цей спосіб розправи з ворогами був також широко поширеним.

У череді однаково сірих, мов солдатські шинелі, днів траплялися у Махна й радісні хвилини, коли він сповнювався надії на те, що знову очолить багатотисячне військо і стане повноправним господарем півдня України. Особливе натхнення у Махна викликала звістка про перехід на бік махновців командира 1-ї бригади 4-ї кавдивізії 1-ї Кінної армії Маслакова майже з усім особовим складом 19-го кавполку. Добре розуміючи, що червоноармійці, які перейшли до нього, а це були переважно вихідці з Кубані, Ставропільщини й Північного Кавказу, просто-напросто смертельно стомилися від війни і рвуться додому, "батько" почав посилено поширювати чутки, нібито збирається ось-ось покинути Україну й перенести дії у ті місця.

Напади махновців на села і хутори відбувалися приблизно так, як це відображено в одному з тогочасних архівних документів. 25 лютого 1921 року об 11-й годині ранку в село Дудіне на Херсонщині увірвався 2-тисячний загін Махна.

Попереду на здибленому коні мчав фактично командуючий повстанським військом Петренко. "Батько" разом з Галиною Кузьменко та її найближчою подругою Ф. Гаєнко їхали на першій тачанці. За ними, розбризкуючи на всі боки талий сніг, неслися ще півсотні, на половині з яких було встановлено кулемети, решта ж везла поранених, харчі й захоплену у попередніх селах здобич. Завершували кавалькаду дві гармати. Звернувши убік, тачанка Махна зупинилася біля будинку місцевого священика Івана Лубенського. Командири, що оточили її й шанобливо називали Махна "товариш Нестор Іванович", допомогли "батькові", котрий спирався на милиці, зійти з тачанки і піднятися по високих східцях у попівський дім. Кілька десятків вершників поскакали вулицями села в пошуках працівників міліції, членів комнезамів і продзагонів. Було схоплено 5 червоноармійців з розвідки 129-го Курського полку і 2 продагенти. Без зайвих розмов полонених зарубали. Звістка про це миттєво рознеслася селом. Одним з перших про бандитську розправу дізнався священик. Йому повідомили також, що махновці захопили ще кількох активістів, зачинивши у клуні. Махно зі своїми супутниками саме обідав у домі священика, ведучи бесіду про міжнародну політику. Він пояснював присутнім, що таке Велика й Мала Антанта, потім повідомив про спробу Врангеля вторгнутися в Росію і про вчинені за його наказом обстріли Севастополя й Генічеська, про літаки, що розкидали відозви чорного барона… Священик вирішив звернутися до "батька" з проханням припинити кровопролиття, але не насмілився його перебити. Улучивши момент, він попросив Галину Кузьменко врятувати арештованих. Дружина Махна дала відповідне розпорядження, і страту було відмінено. Не вдалося врятувати лише одного з продзагонівців, якого розстріляв махновець на прізвисько Госька. Галина Кузьменко вибачилась за це перед дудінським священиком, пояснивши це тим, що невчасно передали її наказ… О 4-й годині дня загін Махна - він складався з двох полків - залишив село. Вони збиралися захопити село Новокам'янку, але спочатку рушили у протилежний бік. Від'їхавши на кілька верст, вершники різко розвернулися і помчали у заздалегідь обраний для нападу пункт. О 6-й годині вечора вони захопили Новокам'янку, як завжди, спіймавши й стративши міліціонерів, комнезамівців і продзагонівців. Один з міліціонерів - Ващенко, маючи неабияку силу, вчинив опір бандитам, але Махно, який у попередні роки демонстрував благородство, даруючи життя таким сміливцям, цього разу не зреагував на вчинок міліціонера, і бандити тут же його зарубали. Зате "батько" залишив у живих голову місцевої сільради і одного з членів президії комнезаму "за те, що ті діяли не точно за інструкцією", надісланою з центру.

На світанку, замінивши 80 коней, махновці розділилися на дві великі групи і рушили у бік сіл Олександрівка й Куликовка.

У 1921 році махновщина стала озброєною захисницею заможного селянства, його ландскнехтом, оскільки матеріально цілком залежала від цієї верстви села, до того ж їх об'єднували спільні інтереси в боротьбі проти зміцнення радянської влади, прагнення утримати селянство в покорі в умовах загострення протиріч між заможним і незаможним селянством. У Махна і куркулів з'явився один смертельний ворог на селі - комітети незаможних селян. Ця активна й зміцніла частина сільської бідноти сигналізувала про початок соціалістичних перетворень на селі, підтримувала політику комуністичної партії та радянської влади, позбавляла "батька" його неподільного впливу на селянство, який він мав раніше, а куркульство - його колишньої політичної й економічної могутності.

Постійно переслідувані чсрвоноармійськими частинами, махновці щодня мусили вступати у бій і, втрачаючи по декілька десятків бійців, рятуватися втечею. 14 березня 1921 року під час такої сутички з червоною кіннотою Махна було в черговий раз поранено пострілом майже впритул. Він випав з сідла і лишився лежати у грязюці, перемішаній з талим снігом. Пролунав істеричний вигук: "Батько убитий!" Почувши це, махновці кинулись навтьоки. Кілька вершників під'їхали до Махна і, побачивши, що він живий, на ходу закинули його в тачанку, яка через поле мчала у бік лісу. "12 верст мене везли, не перев'язуючи, на кулеметній тачанці, і я зовсім було зійшов кров'ю, - згадував згодом Махно. - Не стаючи на ногу, зовсім не сідаючи, я, втративши свідомість, лежав під охороною і доглядом Льови Зіньківського".

Пізно увечері біля ліжка пораненого зібралися махновські командири. "Батько" слабким голосом заявив, що червоне командування хоче постійним переслідуванням виснажити його військо і врешті-решт знищити штаб армії та реввійськраду. Він прийняв рішення розділити армію на три групи і один загін. Білаш одразу ж підготував 5 примірників наказу, які Махно підписав тремтячою рукою. Реввійськрада, штаб армії і Махно залишилися при групі під командуванням Петренка. Загін на чолі з Забудьком і Щусем рушив у бік Дібрівського лісу, а група Ганжі пішла у Юзівський район. Проте, хоча загони роз'їхалися, між ними підтримувався постійний зв'язок, і на перший "оклик" "батька" вони повинні були знову об'єднатись під його командуванням. Через кілька годин після цієї події загін, де знаходився Махно, був атакований 3-ю кавдивізією. 180 верст проскакав Махно зі своїм загоном, доки йому вдалося відірватися від червоної кінноти. Опинившись у селі Слобода на узбережжі Азовського моря, махновці замінили загнаних коней і, переконавшись, що їм ніщо не загрожує, після обіду, влаштованого місцевими селянами, завалилися спати. Через шість годин Махно дав наказ продовжити рух. "Батько" не знав, що у цей час один із червоноармійських загонів-переслідувачів захопив у будинку, де він нещодавно лежав поранений, необережно залишений примірник наказу про розпуск повстанської армії…

Таким чином, радянське командування відразу ж дізналося про реорганізацію армії. 20 березня Постійна комісія по боротьбі з бандитизмом, заслухавши доповідь Р. П. Ейдемана і К. О. Авксентьєвського про хід ліквідації махновщини, констатувала, що "батько" розбив своє військо на ряд дрібних банд. Ця звістка негайно полетіла у ЦК КП(б)У. Вирішено було визначити район дій махновців і, зміцнивши тамтешні партійні й радянські органи, збільшивши кількість військ, розпочати активну роботу по розгрому банд. Водночас було ухвалено, скориставшись розпорошенням махновської армії, ударними темпами провести у ряді повітів Катеринославської губернії заготівлю продовольства. Акція це була несвоєчасною, бо викликала нову хвилю обурення у селянства, котре знову повернуло свої погляди до Махна як свого захисника.

…Смертельно втомлений "батько" шукав місця, де б він міг загоїти рану, дати перепочити своїм "синкам", обміркувати плани на майбутнє. Але 17 березня доля знову поставила його перед загрозою смерті. Близько 10-ї години ранку махновський штаб під'їжджав до села Новоспасівка. Несподівано на горизонті з'явилася велика група вершників. Зробивши припущення, що це група Куриленка, махновці, підостроживши коней, поскакали назустріч. Тут же по них було відкрито вогонь. Колона кинулася у бік Стародубівки, але радянська кіннота, проскакавши 25 верст, наздогнала втікачів. "Батько", який не раз дивився смерті у вічі, цього разу не на жарт злякався. Йому, що беспомічно лежав на тачанці, залишалося сподіватися лише на своїх підлеглих. "У сідло я сісти не можу, - розповідав згодом Махно, - я ніяк на тачанці не сиджу, я лежу і бачу, як ззаду в 40-50 сажнях йде взаємна неописана рубанина. Люди наші помирають лише через мене. Але кінець кінців загибель очевидна і для них, і для мене". У цей момент на допомогу прийшла особиста охорона "батька", як складалася з озброєних ручними кулеметами бійців. 5 фанатично відданих Махну молодих повстанців, скочивши на його тачанку, попрощалися зі своїм командиром. "Батько, - заявив, за словами Махна, один з них, - ви потрібні справі нашої селянської організації. Ця справа дорога нам. Ми зараз загинемо, але смертю своєю врятуємо вас і всіх, хто вірний вам і пильнує вас". Зістрибнувши з тачанки, вони залягли на узбіччі і, коли з-за кургану, махаючи шашками, вилетіли червоні кавалеристи і з гиканням і свистом понеслися за "батьковою" тачанкою, відкрили шалений вогонь. Кілька червоноармійців у надмірно довгих шинелях вилетіли з сідел, але решта, незважаючи на прицільний вогонь, лавиною покотилася з кургану на махновців. Затримавши переслідувачів ціною свого життя, вони дали змогу Махнові й супроводжуючому його Л. Задову від'їхати верст на п'ять уперед і відірватись від погоні.

Переказуючи цей випадок, В. Білаш, хоча й засвідчує факт геройської смерті махновських кулеметників, все ж врятування "батька", приписує собі. "Наше становище було безнадійним, - згадує він. - Махно сів на коня і скакав попереду. Залишаючись у бідарці - ресорній фурі на двох високих колесах, - я був уже першим з кінця. В п'яти сажнях від мене йшла рубка. На щастя, в ногах лежала армійська каса. Захопивши купи грошей (папір, золото, срібло), я кидав їх в кавалеристів. Це їх спокусило. Один за одним вони відставали, злізаючи з коней і збираючи монети. Користуючись цим, ми відходили далі. Так ми відкупилися. Так вийшли з того провалля, яке інших поховало в своїх обіймах. Похнюпивши голови, ми йшли навпростець через поле".

Після цієї невдачі махновське керівництво на чолі з "батьком" сховалося в одній з німецьких колоній біля села Заливне Олександрівського повіту і з 20 березня по 25 квітня 1921 року не подавало жодних ознак життя. Червоне командування на якийсь час втратило Махна з поля зору.

Літучі загони, що вели боротьбу з повстанцями, формувалися з армійських частин. Нарком внутрішніх справ УСРР В. П. Антонов-Саратовський, який був водночас уповноваженим Раднаркому УСРР по боротьбі з махновщиною, запропонував включати в ці підрозділи не менше 10 чекістів для ведення розвідки і ліквідації ватажків політичного бандитизму. Військова ж розвідка, на його думку, зчинювала лише багато галасу і діяла малоефективно. Перехід від політики "військового комунізму" до "нової економічної політики" знаменував крутий поворот у житті молодої Країни Рад. Він відповідав прагненням трудового селянства, стимулював його зацікавленість у розвитку сільськогосподарського виробництва і товарообігу.

Нова політика, спрямована на задоволення економічних інтересів трудящих села, всіляко сприяла зміцненню союзу робітничого класу з селянством. Партійні і радянські органи, політвідділи частин Червоної Армії розгорнули широку агітаційно-пропагандистську роботу серед населення, необхідність якої обумовлювалася насамперед тим, що махновські агенти, використовуючи політичну незрілість багатьох представників селянства, поширювали брехливі чутки про радянську владу, всіляко спотворювали заходи партійних і радянських органів, відверто закликали до збройних виступів. Про це М. В. Фрунзе і С. І. Гусєв повідомляли ЦК РКП (б) і реввійськраду Республіки.

Переконавшись, що червоний терор не дає бажаних результатів, радянська влада вирішила застосувати амністію. V Всеукраїнський з'їзд Рад, що проходив наприкінці лютого - на початку березня 1921 року, оголосив прощення учасникам банд, їм поверталися земельні ділянки, дозволялося вступати в радгоспи та колгоспи, вони мали право служити у лавах Червоної Армії і навіть вступати на командирські курси. Загалом 1921 року склало зброю близько 10 тисяч селян. Інші повернулися до мирної праці таємно, не реєструючись як учасники антирадянських формувань. Загони Махна офіційно покинуло 30 командирів і 2443 рядових бійці.

І все ж голова Раднаркому УСРР вважав, що органи влади дуже слабо ведуть боротьбу з куркульською контрреволюцією, а наркомати не виконують постанову уряду про ліквідацію політичного бандитизму. Упущення і прорахунки в організації ліквідації політичного бандитизму пізніше, у 30-х роках, були інкриміновані багатьом партійним і радянським діячам, що працювали тоді на Україні, зокрема X. Г. Раковському, Г. Л. Пятакову, М. О. Скрипнику та іншим.

У роки ж громадянської війни командування Червоної Армії, і зокрема Троцький, часто використовували термін "махновщина", щоб усунути або розправитися з непокірними командирами, такими, приміром, як Думенко, Миронов, Богунський. Ті ж, у свою чергу, виправдовуючись та доводячи свою відданість радянській владі, обов'язково нагадували про свою участь у боротьбі з Махном. У 1921 році командуючий 2-ю Кінною армією Миронов писав з Бутирської тюрми голові ВЦВК М. І. Калініну, що серед інших ворогів активно воював з бандитами "батька"…

Перебуваючи у підпіллі, Махно прагнув проаналізувати свої невдачі, займався розробкою теоретичних питань анархо-махновщини. Ідеям, які раніше проголошували анархісти, він намагався надати нових форм. Встаючи, як прийнято у селян, рано-вранці, до обіду працював над "Декларацією махновців". У ній він висловлював ідеї створення Рад під егідою активних анархістів, керівництво масами пропонував здійснювати через профспілки, очолювати які мали також анархісти. Завершивши свою працю, "батько" ознайомив з нею найближче оточення, яке, втім, зневажливо поставилося до занять Махна. "Він, самовдоволено покручуючи вуса, - писав В. Білаш, - читав своє "творіння". І яке ж було розчарування, коли рада і штаб накинулись на нього, обзиваючи "Бонапартом", банкрутом і капітулянтом. Декларація цілком була відкинута. Махно після цього залишився на самоті, писав частушки і навіть вірші. Жартома ми дражнили його Пушкіним. Так проходило наше спокійне підпілля!"

У ті дні, коли Махно кружляв південними районами України, намагаючись відірватися від червоноармійських частин, що постійно переслідували його, за тисячі верст звідси, в Кронштадті, спалахнув антирадянський заколот. Організували його есери, меншовики, анархісти та білогвардійські офіцери. Боротьба із заколотниками, яку очолив Ленін, тривала недовго. Того дня, коли Махно пішов у підпілля, бунтівну фортецю було взято штурмом. У лавах атакуючих йшло понад 300 делегатів X з'їзду РКП (б), в тому числі добре знайомі "батькові" П. Ю. Дибенко, К. Є. Ворошилов, І. Ф. Федько, В. П. Затонський, А. С. Бубнов та інші. До Махна ця звістка дійшла з великим запізненням. Але, дізнавшись, що серед 25 тисяч моряків гарнізону фортеці більш як 10 тисяч були вихідцями з України, причому, в основному, з тих районів, де він знаходив підтримку, а також те, що в Кронштадті проголошувалися близькі йому анархістські гасла - "Ради без комуністів", "Хай живе третя революція" і т. ін., - "батько" дуже зрадів. 7 квітня 1921 року польова радіостанція махновців передала радіограму, прийняту в Бухаресті та багатьох інших європейських містах: "Наближається час об'єднання вільних козаків з кронштадтськими героями в боротьбі проти ненависного уряду тиранів!"

Можливо, саме звістка про кронштадтський заколот сприяла тому, що на початку квітня Махно розіслав гінців в усі загони з наказом зібратися на Полтавщині. Хоча у нього були й інші наміри. По-перше, підсохли шляхи, і можна було знову здійснювати знамениті рейди. По-друге, закінчивши сівбу, селяни мали змогу взяти участь у бойових діях. По-третє, "батько" боявся опинитись осторонь швидкоплинних подій, які відбувалися в країні.

Особливо активно діяли Щусь разом з Тарановським. На початку травня їхні бійці пустили під укіс поїзд з делегацією, яка мала вести переговори про встановлення кордону між Радянською Росією та Польщею. Та більше, ніж члени делегації, постраждали червоні командири кількох частин РСЧА, яких було віддано під суд реввійськтрибуналу за бездіяльність у боротьбі з загоном Щуся.

Була у Махна надія й на частини так званої "Трудової армії", які працювали на шахтах Донбасу. Вони не раз протестували проти неймовірно тяжких умов праці, оголошували своєрідні страйки, вимагаючи більш-менш пристойного обмундирування, поліпшення харчування.

Потенціальними махновцями були й демобілізовані червоноармійці, які після скорочення Червоної Армії нерідко залишилися без усяких засобів до існування.

Щоб повести за собою маси, необхідно запропонувати їм якусь певну мету. І Махно вирішив оголосити похід на Харків - "розігнати земних володарів партії комуністів-більшовиків".

З 9 по 26 травня "батько" здійснив рейд по районах дислокації 30-ї стрілецької дивізії, ведучи бої місцевого значення. Лише після закінчення рейду командування Червоної Армії знову звернуло серйозну увагу на дії махновців. Можливо, тому, що і Всеукраїнська нарада КП(б)У вкотре поставила питання про боротьбу

з бандитизмом як одне з першочергових, або, може, й тому, шо у двадцятих числах травня Махно влаштував на території Кобиляцького, Костянтиноградського, Новомосковського і Павлоградського повітів огляд своїх сил, які становили майже 2 тисячі чоловік. Саме 25 травня Фрунзе вважав початком нового етапу боротьби з відновленою повстанською армією.

29 травня Махно зібрав нараду командирів, на якій було розроблено план бойових дій і обрано штаб Революційно-повстанської армії (махновців) на чолі з Тарановським. 2 червня "батько" видав наказ № 1, згідно з яким після об'єднання усіх загонів його армія мала складатися з двох кавалерійських груп. До 1-ї входили загони Петренка, Забудька та Щуся, до 2-ї - Кожина і Куриленка. Кулеметна команда і кінна розвідка були підпорядковані штабу армії. Багато уваги приділялося зміцненню дисципліни, боєздатності військ, наголошувалося, що від цього залежатиме успіх боротьби проти радянської влади.

Нестор Махно у 1921 р.

Активну участь в розгромі махновщини у цей період, крім частин РСЧА, взяли партійні та комсомольські організації України, що мобілізували понад 1,1 тисячі комуністів. Понад 300 організацій ЛКСМУ створили свої збройні загони.

Влітку радянське командування змінило тактику боротьби з махновщиною. Придивившись до хаотичних на перший погляд рейдів Махна і відмітивши їх на карті, Р. П. Ейдеман і М. В. Фрунзе звернули увагу на те, що вони здійснюються згідно з певним планом і обов'язково перетинаються в одних і тих же населених пунктах, які слугують тиловими базами головних і допоміжних сил махновців. До того ж, як зазначалося у секретній телеграмі Фрунзе командуючим Харківським та Київським військовими округами, махновці мали чудову розвідувальну агентуру на території дислокації радянських військ й вільно там маневрували. Махно не лише знав місця розташування червоноармійських частин, їхню кількість, озброєння тощо, а й прізвища командирів, позитивні та негативні особисті якості кожного. 7 червня у Прилуцькому районі повстанці зустрілися з батальйоном 7-ї Володимирської дивізії, яким командував Л. Бабич. Махно знав, що той родом з Полтавщини, і написав приватного листа, в якому запропонував перейти під свої знамена, обіцяючи високу посаду. Але у 1921 році червоні командири, за винятком комбрига 1-ї Кінної армії Маслакова, не так охоче переходили до "батька", як раніше. Отож і комбат Л. Бабич відмовився. Щоб швидше покінчити з махновщиною, Фрунзе і Ейдеман вирішили особисто очолити операцію частин РСЧА проти Махна на Полтавщині з 9 по 16 червня. Було розроблено чіткий план, управління відзначалося великою цілеспрямованістю і єдністю, використовувалися всі методи боротьби і, таким чином, створювалися сприятливі для ліквідації банди умови. 13 червня Постійна комісія по боротьбі з бандитизмом навіть доручила X. Г. Раковському роздобути тисячу годинників для нагородження від імені ВУЦВК бійців та командирів. Проте в ході проведення операції було чимало неузгодженості, прорахунків й упущень у діях частин Червоної Армії, що зрештою мало не коштувало життя Р. П. Ейдеману і М. В. Фрунзе.

15 червня поблизу Решетилівки Ейдемана обстріляли передові роз'їзди махновців. Фрунзе вирішив розвідати обстановку. О 14-й годині він у супроводі чотирьох чоловік під'їхав з боку станції до села, де також був обстріляний повстанцями. У сутичці з махновцями загинув начальник місцевої міліції Маховський, Фрунзе, незважаючи на поранення, продовжував відстрілюватись, убив одного з бандитів і відірвався від переслідування. О 17-й годині з поїзда командуючого штабу Збройних Сил України у Харків було надіслано повідомлення: "Тов. Фрунзе надана медична допомога. Він на ногах, почуває себе здоровим, бадьорим і продовжує керувати операцією… Фрунзе приділяє своєму пораненню дуже мало уваги".

17 червня Фрунзе повернувся до Харкова. Випадок під Решетилівкою ще до його повернення розглядався на засіданні Раднаркому УСРР і обговорювався в ЦК. Керівні органи республіки, відзначаючи відвагу і мужність командуючого, водночас попередили його про необхідність надалі утримуватися від особистої участі в бойових дгях. В ухваленому 17 червня рішенні, зокрема, зазначалося: "Висловити подяку тов. Фрунзе за особисте керівництво операціями проти бандитів і визнати недоцільною участь командвійськами УСРР у незначних розвідувальних операціях проти бандитів".

Не відомо, чи знав про це випадок Махно і як він прореагував на те, що махновці ледь не захопили в полон одного з провідних полководців Червоної Армії. "Батько" міг провести багато паралелей між своїм життям і біографією Фрунзе. Молодий студент, як і гуляйпільський анархіст, замірявся свого часу на пристава; як і Махно, засуджувався царським судом до смертної кари, сидів у каторжній в'язниці; і той і інший, не маючи військової освіти і не служивши у царській армії, командували, втім, великими контингентами військ й назавжди залишили свої імена в історії громадянської війни. Єдиною, але істотною різницею між ними було, звичайно, те, що боролися вони і присвятили своє життя різним ідеалам й меті, причому докорінно протилежним.

Незважаючи на великі успіхи в Полтавській операції, результатом якої було зменшення на дві третини махновської армії, остаточно ліквідувати махновщину не вдалося. Переважно завдяки прорахункам командирів червоноармійських загонів, що не зуміли остаточно закріпити досягнуте, махновці виходили з оточення й рятувались від остаточного розгрому втечею. "Незважаючи на всі заходи для досягнення вирішального успіху і знищення банди Махна, прийняті мною після поїздки в район "дій Махна, - відзначав Фрунзе, - бандитам все ще вдається уникнути остаточного знищення, і загони та маневрені групи, які переслідують банду, завдаючи противнику постійних ударів, пропускають зручну нагоду повного виконання завдання".

…В умовах розрухи і голоду селяни вже не так охоче ділилися з Махном усім необхідним. Тому він вдався до чергової хитрості: почав нападати на цукроварні і вимінювати цукор на продовольство, коней, приховану зброю. 1921 року до рук махновців потрапило більше мільйона пудів цукру. На солодкий продукт обмінювали свій товар і робітники міст. Так, колектив Луганського патронного заводу передав за цукор Махнові півтора мільйона набоїв.

З іншого боку, така тактика мала для махновців й негативні наслідки. Р. П. Ейдеман дав команду залишати у засідках біля цукроварень червоноармійські частини. Так, наприкінці червня посилений загін Червоного козацтва під командуванням П. П. Григор'єва, що діяв у районі Недригайлів - Терни - Ромни, задав нищівної поразки махновцям.

В цих та інших боях рідшали ряди найближчих соратників Махна. Загинули В. Куриленко, Ф. Щусь, П. Петренко, Т. Вдовиченко, Г. Василевський, А. Марченко, Ф. Кожин та багато інших. Порвав з махновщиною А. Чубенко. Але найбільшою втратою для "батька" був масовий вихід з армії селянства. Коли Махно дізнався про загибель Кожина і Куриленка, він низько схилив голову і тихо, наче про себе, сказав: "Немає в нас більше союзників серед селян. Треба повертати в Європу". До цього часу "батько" знав і те, чого не знав ще ніхто з махновців, - потерпіла крах антонівщина, на союз з якою Махно покладав великі надії. Влітку 1921 року неп остаточно підірвав соціальну базу махновського руху. "Нова економічна політика, - зазначалося у звіті Катеринославського губкому КП(б)У, - справила певний свій вплив на розклад бандитизму". Те ж саме констатували й учасники махновщини. На допиті В. Білаш заявив: "Співчували Махну всі райони усіх губерній, де тільки проходив Махно, до червня 1921 року. У зв'язку ж з новою економічною політикою ставлення селян різко змінилося у бік радянської влади за винятком частини куркульського елемента". Ідеологію анархо-махновщини, спрямовану на створення безвладної держави і вільних Рад, призначених насамперед для координування господарсько-економічних, а не політичних питань, децентралізацію влади, з ентузіазмом зустріло куркульство, яке становило 20% усіх дворів у так званому махновському районі. Матеріалізація цієї теорії робила куркульство абсолютно вільним від податків на утримання громіздкого й розгалуженого державного апарату, великої армії, не потрібної селянству, підтримку міст. Вона давала повну свободу сільським багатіям, ще більше зміцнюючи їхній політичний й економічний вплив на селі. Та й бідніші верстви села, спостерігаючи у роки революції й громадянської війни часту зміну на Україні різних урядів, бачачи їхню слабкість і крихкість, легко повірили, що можна жити взагалі без усякої влади. Воєнний час обірвав зв'язки міста з селом, яке практично перейшло до натурального господарства і тому повірило словам Махна, буцімто місто і робітничий клас нічого не дають селу, зате безбожно грабують й викачують з нього усе можливе. Тож мрія Махна про створення анархістської держави була не такою вже абсурдною, якою видається зараз. В період громадянської війни й іноземної інтервенції на території колишньої царської Росії виникало безліч всіляких урядів, на окраїнах робилися спроби створення власних держав. Відсутність правдивої інформації про реальний стан справ, неймовірні чутки, чехарда центральної влади на Україні, до якої прагнули не тільки різні партії й угруповання, а й чимало окремих людей, навіювали Махну оптимізм і віру в те, що й він за допомогою багатотисячної армії й при підтримці селянства зможе створити безвладну державу. А тут ще зовсім поруч, майже по сусідству, розсипалася на ряд дрібних країн Австро-Угорська імперія, та й анархістські теоретики постійно твердили, що поява на карті Махновії - реальність…

Це деякою мірою пояснює той факт, що Махно з особливою люттю бився з Денікіним і Врангелем, які хотіли відновити "єдину і неділиму Русь", був непримиренним ворогом Петлюри, що мріяв про незалежність України, куди, природно, мав входити і махновський район, ту ненависть, яку відчував він до Троцького, побачивши сам чи з чиєюсь допомогою у ньому "вісника абсолютної централізації і мілітаризації".

Договір з радянською владою 1920 року Махно вважав доказом того, що Махновія існує реально, бо переговори велися "як держава з державою". В дипломатичному плані Махно високо цінував цей союз і дуже ним пишався.

Махно хотів бачити селянство монолітним і бути батьком як куркулю, так і середняку й бідняку. Коли у 1920 році в українському селі різко загострилась класова боротьба між незаможниками, що об'єднувались у комітети, і куркульством, Махно взяв під захист останніх. Вони ж, у свою чергу, не тільки стали звеличувати Махна як селянського вождя, надавати йому всебічну допомогу, але й ідеологічно були близькі до ідей, які проголошував і за які боровся Махно. На комнезами "батько" дивився як на зрадників своєї справи (а він був впевнений, що бореться в ім'я покращання життя селян) і жорстоко розправлявся з усіма, хто підтримував комуністичну партію та радянський уряд, брав участь у соціалістичних перетвореннях на селі. Махно досить специфічно захищав інтереси селян. Перш за все він засвоїв просту, але гарантуючу успіх його повстанському руху істину: вузькість району дій. Селянство хапалося за зброю насамперед, щоб захистити власну землю від зазіхань будь-якої влади, і не бажало відходити далеко від рідних місць. Це була одна з головних причин, через яку маси несвідомих селян дезертирували з Червоної Армії. А оскільки найбільше землі мало заможне селянство, то й захищати Махнові, хотів він того ти ні, доводилося, в основному, куркульство.

У той час, коли радянська влада, не маючи змоги забезпечити селянство необхідними продуктами, водночас вимагала від нього віддати робітничій державі надлишки хліба, а інші, ворожі їй сили, малювали райдужні картинки недалекого майбутнього села, Махно давав можливість сільському населенню розбагатіти негайно. Для цього не треба було нічого практично робити, а просто стати під "батькові" прапори або ще простіше - надавати йому підтримку, визнавати в ньому селянського вождя. Махно дуже уміло переконував селян та прийшлих з міста у пошуках харчів робітників. Потрапивши різними шляхами до армії Махна, сотні й тисячі червоноармійців і селян хоч-не-хоч поринали в анархістську вольницю, позбавлялися не тільки революційних, але й моральних орієнтирів. Найменш стійкі з них і складали соціальну базу політичного і кримінального бандитизму.

У Махна було чимало способів привернути на свій бік місцеве населення, заручитися його підтримкою. Захоплюючи під час боїв обози, склади противника, він брав для своєї армії половину здобичі - найбільш легке й цінне, а другу половину віддавав селянству. На початку 1921 року це робилося, щоб накликати на сільське населення кару з боку Червоної Армії, органів ВЧК і міліції і тим самим, на думку Махна, розпалити ненависть селян до радянської влади. Але ця політика проводилася доти, доки махновська армія була в зеніті слави і здобувала гучні перемоги над кайзерівськими та денікінськими військами чи тиловими частинами Червоної Армії. Коли ж зірка Махна, як ватажка Революційно-повстанської армії закотилася і його військо перетворилось на велике з'єднання, махновці почали силою забирати все необхідне, а потім грабувати середняка і бідняка, викликаючи у них природне невдоволення. У 1921 році значна частина куркульства, згнітивши серце, все ж постачала Махна, хоча його перемога у боротьбі з радянською владою ставала дедалі ефемернішою. Однак після проголошення непу стомлене багаторічною боротьбою з робітничо-селянською владою куркульство почало переконуватись, що утримання "батька" і його війська більш збиткове, ніж "державна експлуатація".

Махно першим збагнув, що рано чи пізно рухові прийде кінець. Як і всі інші контрреволюції, свій порятунок він бачив за межами Радянської Росії. Але просто панічно втекти для селянського ватажка було б крахом, політичною смертю. І він почав розробляти нову стратегію і тактику боротьби, яку, звичайно, можна було здійснити лише за кордоном. "Батько" повернувся до свого старого прийому - забирати солдат у недбайливих командирів. Цього разу він згоден вже був заключити союз з лідерами правих партій за кордоном, щоб згодом, зібравши під свій прапор їх рядових членів, відновити боротьбу проти радянської влади. Ідея ця народилася ще на початку року, коли він спробував виступити під прапором національного визволення України, намагаючись таким чином залучити до своїх лав, насамперед націоналістичні елементи і через них підкорити націоналістичні банди, що орудували на Правобережжі. Цей задум цілковито підтримувала дружина Махна, котра, як відомо, завжди була настроєна націоналістично. "Батько" розвинув ідею про створення Всеукраїнського ревкому, за допомогою якого можна було б встановити зв'язки із зарубіжними країнами і "добитися звільнення України від окупації більшовиків-комуністів". Втім ця ідея виглядала чужою махновщині, і командири її не підтримали. Тоді Махно швидко переорієнтувався, взявши курс на об'єднання під своїм прапором всіляких антирадянських сил, але теж за кордоном. Ще він мріяв написати "свою історію в Російській революції". Були в нього й інші, більш революційні проекти.

Ще взимку 1921 року, буквально наступного дня після поразки біля села Бузовки, Махно запропонував для врятування ядра армії йти за кордон. У реввійськраді з цього приводу точилися напружені суперечки. Частина ради на чолі з Білашем пропонувала укласти нову угоду з радянською владою і вирушити в Туреччину на допомогу керівнику національно-визвольної боротьби Мустафі Кемалю; друга, на чолі з Махном, відстоювала ідею рушити в Галичину, сподіваючись підняти місцеве населення на революційну боротьбу.

"Я правий, - говорив після розгрому на Полтавщині Махно. - Якби навесні армію вивели з України на Галичину, ми б мали успіх. Галичина бунтує за свою незалежність, і більшовики безсилі допомогти їй через страх інтервенції. Нам треба йти туди. І я переконаний, що Радуряд, який не бажає з нами розмовляти тепер, маючи намір нас задушити, тоді б сам запропонував союз. На Україні ми втратили групи: наші союзники-селяни нас, як бачите, перестали підтримувати. І ось результат: вони залишають армію і йдуть за повинною! Пошуки на Полтавщині на протязі двох місяців союзників вилилися в прості блукання. Ми повинні будь-що об'єднати наші сили і прорватися за кордон, де успіх за нами очевидний".

На початку червня 1921 року в районі Конградського повіту Полтавської губернії Махно виступив на зборах комскладу з промовою, умовляючи не кидати його і йти за кордон, доводив свою слабість перед Червоною Армією, неможливість подальшого перебування у тилу останньої. Він дав час командирам подумати й вирішити і заявив, що коли ніхто не підтримає його, він піде сам із своїми близькими та Галиною. Командири зібрали такі ж сходи в своїх частинах і оголосили волю Махна. Одначе і самі командири, і їхні бійці були проти плану "батька", а тому почали дедалі більше відходити від нього і здаватися по амністії.

У липні проти махновців була застосована цілком нова тактика. По суті, це була, насамперед, психічна атака на деморалізованих повстанців, які вже не думали ні про що, крім свого рятунку. Переслідування махновців почали бронезагони. 250 верст тривала гонитва. 15 липня, оточивши махновців у балці біля села Голодаївка, 3 броньовики ураганним кулеметним вогнем знищили близько 100 чоловік. Рятуючись втечею, вони залишили 53 тачанки з 33 кулеметами. Лише 60 повстанців з одним ручним кулеметом змогли вирватися з-під смертоносного вогню броньовиків. 19 липня загін Махна форсував річку Донець і таким чином врятувався від остаточного розгрому. У порівняно безпечному районі "батько" зібрав усіх, хто бився із зброєю в руках проти радянської влади.

Слід сказати, що якщо раніше місцеві органи влади, почувши про наближення Махна, кидалися навтьоки, то після виходу влітку 1921 року спеціальної директиви № 38 про політичне зебезпечення кампанії по ліквідації махновців вони під загрозою розстрілу залишалися на місцях й не лише організовували збройну відсіч, а інформували сусідів про небезпеку.

21 липня в селі Ісаївка Таганрозького повіту Махно провів останню нараду комскладу. Розглядалося лише одне питання: куди йти. Одна група запропонувала Туреччину - за це проголосувало 750 махновців. Махно, однак, вирішив йти у Галичину, хоча його підтримало лише 400 чоловік.

22 липня, сухо попрощавшись з рештою повстанців, Махно зі своїми прихильниками рушив в Донську область. Далі він планував йти на Волгу, а, можливо, навіть й до Сибіру, де орудували невеликі банди. Та, побувавши на Дону, він зрозумів, що й тут не знайде підтримки. Кочуючи протягом кількох днів зі станиці в станицю, він усвідомив марність свого подальшого тут перебування. Порох спалахує від іскри. Його загін був смолоскипом. Але з боку козаків жодного натяку на повстання не було. В одній козацькій хатині старий осавул з вицвілими лампасами і "георгієм" на грудях прямо сказав "батькові": "Ті, кого ти шукаєш, полягли ще у вісімнадцятому або порубані червоними у дев'ятнадцятому році. Нічого в тебе тепер не вийде".

Того ж вечора Махно наказав сідлати коней і рушати у бік Волги. Саме тоді потрапив до рук "батька" і майбутній автор "Тихого Дону" М. Шолохов. Молодому комуністу пощастило: Махно, як він це робив часто, будучи в хорошому настрої, відпустив Шолохова. Письменник назавжди запам'ятав цей епізод і згадував його як важливу подію в своєму житті.

Не дивлячись на усі спроби частин РСЧА остаточно розгромити махновщину, "батько" продовжував гуляти по південних просторах, не рахуючись з територіальним поділом. Тому 27 липня 1921 року Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом звернулася до Раднаркому РРФСР з проханням не давати змоги махновцям після розгрому їх на Україні переходити на територію Радянської Росії, зокрема в Курську губернію, Донську область та ін.

Наприкінці літа вже було ясно, що над Поволжям нависла смертельна небезпека - голод. Військо Махна вихором пронеслося по волзьких полях. Озирнувшись, "батько", який добре знав життя села, його закони та звичаї, зрозумів, що голод буде сильний. Страх продрозкладки примусив місцеве селянство йти на хитрощі і засівати невеличкі наділи з розрахунком прогодувати тільки свою сім'ю і дещо залишити для сівби у майбутньому році. Махно знав, що посуха легко знищить ці незначні посіви і поволзьким землеробам, не маючи жодних запасів і резервів, нічим буде прогодувати себе до наступного врожаю. Відкинувши свої далекосяжні плани, "батько" різко повернув на захід.

Цей рейд був найважчим. Кожну версту доводилося долати з боями. За зброю бралися не тільки незаможники, а й середняки, ті, хто до недавна ще підтримував "батька", вважав його "своїм". Особливо засмутив і налякав Махна випадок у селі Мишурине. 13 серпня, переправляючись через Дніпро в Мишурине, він наказав поміняти коней і змастити тачанки, а загін поставити на нічліг. Коли махновці поснули міцним сном, селяни накинулись на бандитів. Вони підійшли й до хати, у якій ночував Махно, але постріл вартового розбудив "батька". Поранений шістьма кулями, він на коні втік у степ.

Через кілька днів на одному з хуторів, куди підійшли частини 7-ї кавдивізії, місцеві селяни оточили хату, де збирався зупинитись Махно, накинулись на махновського штабіста Тараковського, який опинився там, і, захопивши його, спалили на вогнищі.

Описуючи вже за кордоном свої "пригоди" на території Країни Рад, Махно приховав ці факти, згадавши лише про те, що був шість разів поранений. Втечу за кордон він також представив як наслідок прохання махновців залікувати в спокійній обстановці рани. "13 серпня 1921 року я з сотнею кавалеристів, - писав він, взяв напрям до берегів Дніпра і 16 серпня того ж року на світанку за допомогою 17 селянських риболовецьких човнів між Орликом і Кременчуком переплив Дніпро. У той же день мене було шість разів поранено, але не важко.

По дорозі і на правому березі Дніпра ми зустрічали багато наших загонів, яким висвітлювали мету нашого виїзду за кордон, й від усіх чули одне: "Їдьте, вилікуйте Батька і повертайтеся знову нам на допомогу".

Рятуючись від остаточного розгрому, Махно нестримно рвався до західного кордону. Він уже не стільки думав про те, як зберегти ядро колись грізного селянського війська, скільки про свою особисту безпеку. Кожне зіткнення з червоними загонами було для нього, по суті, боротьбою за власне життя.

22 серпня Постійна комісія по боротьбі з бандитизмом востаннє розглянула питання "Про боротьбу з батьком Махном". Присутні на засіданні Скрипник, Ейдеман, Косіор, Кропив'янський та інші говорили про махновщину в минулому часі, і лише один Раковський заявив: "Не дивлячись на те, що у Махна залишилося усього сімдесят вершників з одним ручним кулеметом, він продовжує кочувати по губерніях, руйнуючи радянський апарат. Губнаради повинні зробити останні зусилля для його остаточної ліквідації, пам'ятаючи, що без знищення його основного ядра і самого Махна завжди існує можливість відродження банди".

22 серпня відбувся бій, в якому червоноармійська куля вкотре наздогнала Махна. "Куля, - розповідав він, опинившись в небезпеці, - потрапила мені нижче потилиці з правого боку і навиліт у праву щоку". Це було одинадцяте поранення "батька" за роки громадянської війни. Певно, він був везучим, хоч й лишився на все життя кульгавим, з багатьма шрамами, у тому числі найбільшим - на правій щоці. Вп'яте за ці роки в пресі з'явилося повідомлення про загибель "батька". Цього разу про це написала 26 серпня газета "Комуніст" у передовій статті "Кінець Махна". У багатьох це повідомлення викликало велику радість: непримиренний ворог комуністичної партії і радянської влади дістав, нарешті, по заслугах! Однак Фрунзе розпорядився ретельно перевірити вірогідність цього факту. "Мною було одержано донесення, - розповідав він кореспондентові РАТАУ, - яке, здається, потрапило у пресу, про те, що вбито самого Махна. Але знаючи з досвіду часту невірогідність таких донесень, я наказав провести огляд усіх убитих в бою бандитів цілком компетентним особам, й ця перевірка донесення не підтвердила".

Махно виявився живим. І доки безперервно стукали десятки телеграфних апаратів, уточнюючи, живий "батько" чи ні, він лежав на своїй тачанці, яка рухалась путівцями до Дністра, їздовий їхав повільно, дбаючи, щоб зайвий раз не завдати пораненому біль. На світанку 28 серпня 78 махновців приготувалися до останнього бою. Прямо на захід була Румунія, верст за п'ять південніше - останній радянський населений пунк Кам'янка. Щоб прорватися до Румунії, треба було розбити прикордонну заставу. Махно вірив, що перевага у силі й раптовість удару забезпечать успіх. Боявся він лише одного: щоб знову не потрапити під кулеметну чергу або стати жертвою сліпої кулі.

…Над Дністром стояв густий туман. Щільніше загорнувшись у бурку, Махно мляво махнув рукою. З лісу вилетіли кілька десятків стріляючих на ходу тачанок. Намагаючись обігнати їх, неслися вершники з оголеними шашками. Застава відповіла розрізненими пострілами. Останньою рушила тачанка Махна. Раптом кулеметна черга змішала лави вершників. Спочатку вони закружляли на місці, але не розвернули коней назад, як це робили раніше, а навпаки, ще стрімкіше поскакали вперед. На поранених і вбитих ніхто не звертав уваги, так, як і на перекинуті тачанки, колеса яких за інерцією продовжували крутитися… В махновській армії все навчання особового складу зводилося до того, щоб, втративши коня чи злетівши з тачанки, якомога швидше скочити на коня свого товариша і втекти разом з ним у безпечне місце. Це й допомогло багатьом махновцям врятуватися від смерті в їх останньому бою і разом з "батьком" перейти кордон. Через день, розбризкуючи грязюку, до застави мчав "форд" з відкритим верхом. Командуючий Збройними Силами України і Криму М. В. Фрунзе і кілька супроводжуючих його осіб їхали, щоб наочно переконатися у тому, що ще один ворог Країни Рад втік за її межі.

"Факт переходу до Бeссарабії махновської банди, - повідомив потім Фрунзе представникам преси, - встановлений мною особисто при відвіданні прикордонної смуги".

Але оргбюро ЦК КП/б/У визнало цю заяву передчасною. Протягом місяця збиралися й аналізувалися відомості про перебування Махна в Румунії. І лише через місяць після переходу "батьком" радянсько-румунського кордону - 29 вересня К. О. Авксентьєвський доповів на засіданні Постійної комісії по боротьбі з бандитизмом про цей факт як такий, що мав місце в дійсності.

Опинившись за межами Радянської держави, Махно, як він сам згадував, полегшено зітхнувши, зміг лише вимовити: "Я за кордоном…"

Перехід кордону, як і все життя "батька", породив багато вигадок і легенд. Так, у повісті М. Б. Спектора, який у роки громадянської війни був направлений чекістами у махновський штаб, та М. І. Коротєєва "В логове Махно" розповідається, що Махна переправили через Дністер у труні. Не лишилася ця подія й поза увагою Володимира Сосюри - автора присвяченої "батькові" поеми. У своєму іншому, мало відомому до цього часу творі "Розстріляне безсмертя" він так відтворив втечу Махна до Румунії:

Махновці у Дністер стрибають,

Їх коні в хвилях потопають,

Тече в воді крові вино,

Але не тоне лиш Махно.

Й, як мокра миша, вилізає

На берег хмурий… Раптом "Стій!"

Лунає окрик владно, строго,

І шаблю з рук Махна блідного

Бере румунський вартовий.

ЕМІГРАНТ

Румунська влада дозволила Махну, його дружині і кільком найбільш наближеним повстанцям жити у Бухаресті, решту ж було розселено по таборах для військовополонених. Однак і за кордоном селянський "батько" становив небезпеку для радянської влади. Тому 20 вересня 1921 року уряд РРФСР і УСРР надіслали урядові Румунії ноту, в якій повідомлялося, що відомий бандит Махно зі своєю зграєю перейшов 28 серпня бессарабський кордон. "Цей розбійник, - говорилося в документі, - як ватажок злочинних банд здійснив на території Радянської Росії і України безліч злочинів, спалюючи і грабуючи села. У зв'язку з цим Російський і Український уряди звертаються до Румунського уряду з формальним проханням видати їм як звичайних кримінальних злочинців згаданого проводиря зграї і його спільників".

Уряд Румунії відмовився видати Махна.

У Наркоматі закордонних справ РРФСР не було переконливих фактів про те, що Махно знаходиться саме в Румунії. Тому голова Раднаркому УСРР, нарком закордонних справ республіки X. Г. Раковський надіслав Г. В. Чичеріну фото Махна і матеріали про його антирадянську діяльність. 26 листопада Чичерін у шифрованій депеші Раковському запитував: чи слушний нині момент, що затівати дипломатичну боротьбу з румунськими властями за видачу Махна і передавати їм документи про нього? Того ж дня Раковський відповів, що вважає це за доцільне.

Для настирної вимоги видачі Махна не було належних юридичних підстав - Верховний трибунал УСРР не виніс відповідального вироку. Махна необхідно було звинуватити саме як карного злочинця, оскільки політичного супротивника радянської влади Румунський уряд узяв би під свій захист.

У лютому 1922 року наркомат юстиції республіки розпочав слідство по кривавих злочинах Махна на Україні, причому НКЗС акцентував увагу на тому, щоб політична діяльність "батька" була відображена у документах насамперед як засіб маскування його справжніх цілей - грабунків, убивств, насильств. Щоб зібрати такі дані, Верховний революційний трибунал дав розпорядження направити до Катеринославської, Запорізької, Донецької та Полтавської губерній спеціальні слідчі групи і просив ВУЦВК виділити 60 мільйонів карбованців (у тогочасному обчисленні) для їх асигнування. Однак таких коштів у держави не було, і відомості довелося збирати місцевим органам юстиції. Крім цього, 22 лютого свідчення про карні злочини Махна дав начальник його штабу В. Ф. Білаш, який перебував у в'язниці ВЧК. Поки готувалися документи, органи ВЧК вирішили було шляхом терористичного акту ліквідувати "бандитського батька". Це завдання взявся виконати Д. М. Медведев - в майбутньому Герой Радянського Союзу, один з керівників партизанського руху в роки Великої Вітчизняної війни. Переодягнений в мундир румунського офіцера, він перейшов кордон біля села Маринешти і дістався Бендер, де за відомостями, що надійшли, мала відбутися зустріч Махна з представниками румунської розвідки - сігуранци. Однак "батько" в умовне місце не прибув, завдяки чому й лишився живим. Медведев перестріляв усіх розвідників, які зібралися на явочній квартирі.

Махно, котрий наганяв колись жах на всю Україну, поки що не збирався сходити з політичної арени. Кілька разів він із своїми підручними намагався втекти з Румунії, але щоразу спроби закінчувалися невдачею. І тільки під час Генуезької конференції уряд Румунії дозволив їм перебратися до Польщі. 11 квітня 1922 року Махно, його дружина і ще 17 чоловік - колишніх повстанців - перейшли польський кордон. Махно сподівався, як він зазначив у своєму листі до міністерства закордонних справ Польщі, "знайти притулок і дружню допомогу". І спершу не помилився. Польський генштаб, опрацьовуючи плани антирадянського повстання на території України, після поразки Петлюри зробив ставку на Махна. Були й такі сили, які не дуже довіряли "батькові" і вважали за краще тримати його в таборі. 12 квітня, наступного дня після прибуття групи махновців до Польщі, ВУЦВК оголосив амністію всім, хто воював проти Радянської України. Вона не поширювалась лише на сімох "затятих злочинців, гнобителів свободи українського трудового люду, непримиренних ворогів робітників і селян України" - Скоропадського, Петлюру, Тютюнника, Врангеля, Кутепова, Савинкова та Махна.

Знову Махно сидів без діла, за колючим дротом. І хоча умови тут були набагато кращими, ніж колись у Бутирці, морально він, ватажок південноукраїнського селянства, страждав набагато більше.

У таборі за Махном було встановлено суворий нагляд. Крім жандармів, за ним постійно стежили двоє вартових. Барак замикався о сьомій вечора, а через кожні дві години при зміні вартових здійснювалася перевірка. З одного боку, такий пильний нагляд важким тягарем ліг на плечі активного борця за абсолютну свободу, а з іншого - був на руку Махнові, який, тільки-но опинившись у Польщі, зазнав багато нападок й докорів з боку петлюрівців.

Зокрема, вони звинувачували "батька" в тому, що він - здібна людина, котра очолювала масовий селянський рух і могла б допомогти українському визвольному рухові взагалі, оставався усього-навсього типовим руйнівником, безбатченком, який до останнього часу навіть не вмів та й не хотів говорити українською мовою, не цікавився "українською проблемою" і взагалі - був "сам собі отаман".

Петлюрівці не лише звинувачували Махна в зраді інтересів Української Народної Республіки, але й у тому, що він розбещував солдатів і селян, відволікав їх від боротьби за самостійну Україну.

Н. І. Махно, Г. А. Кузьменко серед групи інтернованих махновців у Польщі. 1922 р.

Махно майже не читав книжок та газет, всі новини одержував з вуст колишніх підлеглих, які, в свою чергу, діставали їх від польських вартових. Так він дізнався, що 19 травня 1922 року Верховний трибунал при Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітеті визнав Махна винним "у скоєнні на території УСРР цілого ряду грабунків і розбійницьких нападів". 24 травня уряд України направив польським властям ноту з вимогою видати Махна для притягнення його до відповідальності як кримінального злочинця. Однак уряд Польщі, хоча й тримав махновців у концтаборі, вирішив не видавати їх радянській владі.

Махно гарячковo шукав виходу з скрутного становища. Часто вечорами, накинувши на плечі шкіряну куртку, дивився він кудись в далечінь, на схід…

Врешті-решт "батько" відважився на ризикований крок. Зваживши всі варіанти, він вибрав найбільш, на його погляд, оптимальний і вірний у даній ситуації. Більш за все Махно боявся, що польські власті повернуть його на батьківщину, наслідки чого неважко було передбачити… Щоб упередити їх, "батько" скористався з дозволу його вагітній дружині виїхати на лікування до Варшави і дав їй завдання запропонувати представництву УСРР у Польщі нові угоди з радянською владою.

Опівдні 22 липня до будинку № 26 по вулиці Ясній у Варшаві підійшла вагітна жінка. Трохи постоявши біля входу, де висіла табличка з написом про те, що тут знаходиться Українське радянське посольство, вона рішуче штовхнула двері. Запитавши першого-ліпшого працівника, де знаходиться потрібна кімната, увійшла туди і побачила чоловіка, який сидів за столом. Поцікавилась, яку посаду він обіймає в посольстві.

- Завідуючий консульським відділом Максимович, - відповів той.

- А я Галина Андріївна Кузьменко, уповноважена від Військової групи революційних повстанців України (махновців).

Лише тепер Максимович збагнув, що перед ним дружина "батька Махна", персоні якого приділяв так багато уваги Наркомат закордонних справ УСРР. Якийсь час він збентежено мовчав. Потім, оговтавшись, поставив перед жінкою чорнильницю з ручкою, запропонував заповнити анкету і письмово пояснити бажання повернутися на Україну.

Галина Кузьменко швидко заповнила анкету з 32 пунктів і написала заяву, в якій говорилося:

"Будучи уповноваженою від Військової групи революційних повстанців України (махновців) на еміграції вести переговори з урядом УСРР, прошу пана Консула видати мені візу на виїзд на Україну до м. Харкова.

При цьому додаю, що в своїх переговорах група махновців буде домагатись від уряду УСРР:

1. Звільнення з в'язниць наших командирів Кримської армії, анархістів-набатовців і лівих есерів, що брали участь в махновському русі, як то: С. Каретникова, Гавриленка, Осипенка, Буданова, Попова, Середу, Зінченка, Воліна, Таратуту, Галаєву та ін., а також і всіх останніх махновців.

2. Припинення збройної боротьби й переслідування повстанців-махновців.

3. Певних гарантій вільного існування звільнених з в'язниць та тих, що повернулися додому з загонів і з-за кордону повстанців-махновців і анархістів-набатовців.

4. Вільної проповіді організацією махновців своїх ідей усно й печатно й вільного користування для цих цілей всіма технічними апаратами країни, як-то: друкарнями, поштою, телеграфом, залізницею і т. ін.

5. Права махновців брати участь в Радах і з'їздах. Група ж махновців, в свою чергу, зобов'язується:

а) Припинити збройну боротьбу з Радянською владою й партією комуністів-більшовиків;

б) Закликати всі повстанчі загони махновців розійтись по домах;

в) Стати на легальний шлях свого існування;

г) Скликати найближчим часом з'їзд махновців в Гуляй-Полі, який повинен буде:

затвердити свою згоду з Радянською владою України;

виявити своє дальше відношення до Радянського уряду України й партії комуністів-більшовиків;

намітити шлях і розробити плани своєї дальшої праці.

Г. Кузьменко".

Відсунувши заяву, дружина Махна тихим голосом почала розповідати про тяжке становище повстанців у польському таборі. Вона повідомила, що начальство табору на чолі з старшиною Билінським натякало Махнові на можливість організації втечі і переходу на Україну, де б він знову розпочав антирадянську боротьбу.

Бачачи, що розмова набирає надто делікатного характеру, Максимович запросив до кабінету ще кількох працівників відділу, щоб у разі чого мати свідків.

Галина Кузьменко запевнила, що Махно та його сподвижники не мають наміру воювати з радянською владою, навпаки, хочуть укласти з нею угоду, як це не раз робилося в роки громадянської війни.

- Коли б нам Український уряд подав бодай невелику допомогу грошима - якихось 300-400 тисяч злотих та 6-8 револьверів, то махновці змогли б організувати втечу з табору й перейти у вказаному радянськими властями місці кордон.

Працівники консульства, не зводячи очей з "махнихи", мовчки слухали її.

- Потім, - продовжувала вона, - махновці знову перейшли б радянсько-польський кордон і здійснили рейд по Галичині, піднявши там антипольське повстання. Ну, а уряд Радянської України зробив би закид властям Польщі, що вони самі винні, оскільки не видали Махна свого часу…

Обвівши поглядом присутніх і побачивши, що вони перебувають у розгубленості, жінка ще раз підкреслила:

- Питання це серед махновців обговорювалося не раз і серйозно, а тому успіх такої операції гарантовано.

Зрозумівши, що працівники консульства самі нічого не вирішать, вона попросила переслати її заяву до Наркомату закордонних справ УСРР.

Коли Галина Кузьменко пішла з консульства, між його працівниками розгорілися палкі дебати. Дехто вважав угоду з махновцями справою державної ваги й пропонував негайно видати візу дружині Махна. Оскільки у той період у Варшаві не було повноважного представника УСРР у Польщі О. Я. Шумського, ініціативу взяв у свої руки один із його заступників І. Хургін. Він заявив:

- Нам нині не загрожує небезпека особливо палкого роману Махна з поляками і оскільки цей роман зараз був би все одно "кислим", то не потрібно цю сволоту й на поріг пускати. Ніяких груп, ніяких свобод і таке інше - є окремі бандити. Кого ЦВК захоче, того й помилує. Необхідно виявити зараз усю твердість влади. Я не сумніваюсь, що, пусти ми їх зараз до себе як групу, - історія невдовзі повториться, як це було в роки громадянської війни.

Проте усі документи щодо пропозицій махновців були терміновою поштою надіслані до Харкова. Раковського у столиці не було, і за справу взявся заступник наркома закордонних справ республіки Яковлева. Він висловив пропозицію: в жодні зносини з махновцями не вступати. 28 серпня - рівно через рік, як Махно полишив межі України, ця пропозиція була розглянута в ЦК КП(б)У і схвалена. С. В. Косіор повідомив про це Наркомат закордонних справ УСРР. Після цього Яковлев надіслав листа посольству Радянської України в Польщі, в якому дав конкретні вказівки щодо пропозицій Галини Кузьменко.

У листі від 4 серпня 1922 року на ім'я Хургіна він розпорядився "не встрявати з ними (махновцями. - В. В.) ні в які розмови і не давати їм ніяких обіцянок. Уся ця історія нагадує казку про білого бичка; спочатку, за бажанням махновців, наступає перша фаза - вони миряться, нами прощаються, озброюються, виступають проти нас, воюють і виганяються… У цій справі вам належить триматися абсолютно пасивної лінії, абсолютно не сприймати махновців як групу, з'єднану хоч чим один з одним, а ставитися до них як до звичайних білих та жовто-блакитних, які бажають амністуватися. Про будь-які переговори з ними щодо представлення свобод та гарантій, які вони вимагають, зрозуміло, не може бути й мови. Ви цілком вірно оцінюєте слабкість цієї групи і відсутність необхідності нам з ними рахуватися".

…Дружину, яка не привезла ніякої конкретної відповіді від посольства, Махно зустрів не дуже радісно. Щоб не гаяти часу, 28 липня він звернувся до Міністерства закордонних справ Польщі з проханням дозволити емігрувати в Чехословаччину. І у цьому йому було відмовлено…

Як і раніше, Махно перебував у таборі, не маючи свободи дій. Тому постійно вів розмови про необхідність організувати повстання в Східній Галичині і побудувати там безвладну державу. Це, на його думку, повинно було викликати нову революційну хвилю в Росії, на Україні та в інших країнах, призвести до повалення існуючих там влад і режимів. Про це він говорив своїм соратникам ще влітку 1921 року, коли ті пропонували йти до Туреччини й допомагати Ататюрку в його національно-визвольній війні проти іноземних інтервентів.

Поляки пильно стежили за діями махновців і, зрозуміло, дізналися про поїздку Кузьменко до радянської місії, про плани "батька" розпалити вогонь революційної війни в Галичині. Тому не дивно, що до Махна були підіслані провокатори, зокрема Адольф Красновольський, який мав інформувати про наміри махновців. "Батько", який був людиною довірливою і звик за роки громадянської війни, що люди, які його оточують, рідко коли виявляються зрадниками або провокаторами, скористався в пропозиції Красновольського допомогти чимось у Варшаві. Махно натякав на необхідність зустрічі з представником Української радянської місії Максимовичем, щоб переговорити "по справі Махна, яка там відома", та запитати, "чому немає ніякої відповіді й у чому справа"…

Тим часом уряд Радянської України надіслав полякам нову ноту про видачу Махна.

З вимогою не передавати Махна радянській владі виступили анархістські організації у Варшаві, а також у Парижі, Берліні. З цим мусив рахуватися польський уряд, який вирішив влаштувати суд над Махном за те, що він завдав збитків полякам, котрі проживали на Україні. Проте це звинувачення виглядало дуже наївним, тому польські власті вирішили організувати більш гучний процес, який би кинув тінь на Радянську Україну. Ті, хто готував цей суд, відверто заявляли: "Повірте, що вісім років в'язниці, які йому загрожують, - дрібниця порівняно з тим, що загрожувало б йому на території Москви". На противагу радянському судові польська юрисдикція сподівалася довести, що Махно - не бандит, а "справжній народний революціонер".

28 травня 1923 року прокурор окружного суду Варшави розпочав слідство проти "батька" та його прибічників, зви- нувативши Махна у зв'язках з представництвом УСРР у Варшаві, підготовці заколоту в Східній Галичині.

25 вересня "батько", його дружина, а також найближчі соратники по табору І. Хмара та Я. Дорошенко були заарештовані. 27 листопада у Варшавському окружному суді розпочалося слухання справи. "Батькові" інкримінували те, що він за допомогою Галини Кузьменко підтримував зв'язок з місією України у Варшаві та вів через "кур'єрів" Красновольського й Шуляка переговори про підготовку повстання в Східній Галичині й приєднання її до Радянської Ураїни.

Згідно із звинуваченням, Махно нібито отримав від більшовиків 100 тисяч марок, номери яких зафіксовані поліцією. Крім цього, він вимагав під своє командування бригаду кінноти та роту піхоти на тачанках.

Саме у цей час старий товариш і наставник Махна П. Аршинов видав у Берліні книгу "История махновского движения (1918-1921 гг.)", в якій намагався виправдати діяльність "батька" і анархо-махновщину взагалі. Праця завершувалася зверненням анархістів і синдикалістів до трудящих усіх країн із закликом стати на захист Махна.

Навряд чи книга Аршинова відіграла суттєву роль у визволенні Махна, але вона отримала великий резонанс в емігрантських колах, які вкотре продемонстрували негативне ставлення до "бунтівного батька". Численні рецензенти зауважили, що автор "Истории махновского движения" не зумів ні розвіяти існуючі про Махна легенди, ні чітко визначити політичне обличчя махновщини. "Батько" у книзі постав як стародавній легендарний богатир, який наодинці знищує незліченних ворогів, але мета його боротьби залишається туманною й неясною. Газета "Последние новости", що виходила в Парижі під редакцією М. Н. Мілюкова, писала, приміром, 6 березня 1924 року, що кінцева мета боротьби досить часто дає зворотний результат: воюючи проти денікінців за створення безвладного суспільства, "батько", по суті, сприяв утвердженню "реакції більшовиків". Не викликали у еміграції співчуття й ті сторінки, де Аршинов прагнув показати підступність радянської влади, яка після розгрому Врангеля приступила до ліквідації махновщини. "Батька" звинуватили у недалекоглядності і невмінні прогнозувати події, оскільки, було по-перше, очевидним, що більшовики обов'язково почнуть викорінювати прояви партизанщини у своїх збройних силах, а, по-друге, й сам Махно "мерзенним по віроломству" способом розправився з отаманом Григор'євим.

Однак, як би там не було, але праця П. Аршинова ще раз привернула увагу громадськості до постаті Махна.

У ході слідства виявилася безпідставність звинувачень махновців у змові з представниками УСРР. Шуляк взагалі не з'явився на суд, а Красновольський так і не зміг пояснити, в чому саме полягала суть переговорів з радянською місією у Варшаві. До того ж експертиза довела, що листи, які Махно нібито посилав представникам УСРР у Польщі, написані не ним. Крім цього трапився ще один конфуз: послання "батька", у якому йшлося про визнання ним радянської влади і готовність підняти повстання в Галичині, було датоване 25 вересня. Але саме цього дня його з товаришами й було заарештовано! Тому прокурор Вассенберг, відкинувши перше звинувачення, вимагав лише покарати "батька" як ватажка розбійницьких банд. Захисники (їх було у підсудного троє) твердили, що Україна завжди була колискою для всіляких отаманів і гайдамаків, до того ж він ніяких злочинів проти Польщі не чинив. Той факт, що уряд СРСР 24 травня та 4 листопада 1922 року вимагав видачі Махна, підтвердив відсутність контактів між ним і більшовиками.

Для Махна це був другий процес у житті. У березні 1910 року, він, молодий бунтар, якому загрожувала смертна кара за участь у експропріаціях, що відбувалися в період воєнного стану, тримався мужньо і стійко. Тепер славнозвісного "селянського батька" зобов'язували до цього ж широка слава й те місце, яке він посів в історії громадянської війни. На суді Махно, за свідченням кореспондента газети "Дни", "тримається вільно, охоче говорить, категорично відмовляється від інкримінованих йому звинувачень в бандитизмі, насильствах, у ворожих намірах проти Польщі, в стосунках з більшовиками. Говорить про себе й "махновський рух" як про своєрідний народний визвольний рух, про боротьбу проти всякої нав'язуваної народові влади. Говорить "інтелігентською" мовою, інколи з пишномовними книжковими зворотами. Пояснення отамана не викликають співчуття публіки: намальовані свідками картини ґвалтів, вчинених бандами отамана на Україні, створили настрій не на його користь".

Махно відхилив усі звинувачення у кривавих злочинах.

- Багато хто використовував моє ім'я, - заявив він, - і чинив жахливі злочини. На мене і моїх соратників зводили наклепи Денікін, більшовики, вуличні борзописці і т. п. Преса це разносила по світу. І через польський республіканський суд я протестую проти цих наклепів.

Із залу одразу спитали:

- А отамана Григор'єва хто вбив?

На обличчі "батька" з'явилась іронічна посмішка.

- Я нікого не вбивав, - розтягуючи слова, сказав він. - Досить мені було наказати, щоб наказ був беззастережно виконаний. Григор'єв загинув, оскільки в Єлисаветграді вбив 200 євреїв, у тому числі цвіт єврейської анархічної молоді.

29 листопада Махно виклав свій останній козир, заявивши, що навесні 1920 року семе завдяки його діяльності в тилу Червоної Армії 1-а Кінна армія затрималася на два тижні, і це врятувало Варшаву від окупації радянськими військами. Не без погорди "батько" промовив:

- Я боровся з усіма, тільки не з Польщею. У двадцятому році відмовився вести свою армію на радянсько-польський фронт.

На суді Махно заперечував будь-який зв'язок з представниками дипломатичної місії УСРР у Варшаві, але водночас неодноразово наголошував, що на нього чекає українське селянство, і варто йому лише з'явитися на території Радянської України, як там одразу спалахнуть повстання. Думки присутніх на засіданні виявилися діаметрально протилежними. Якщо одні називали "батька" "легендарним повстанським діячем", "лицарем анархізму" тощо, інші, навпаки, змальовували його найчорнішими фарбами. Кореспондент львівської газети "Діло", наприклад, писав: "Всі, хто уважно спостерігав за Махном у судовому залі, могли б прийти до єдиного висновку, що перед нами яскраво виражений навіть в антропологічному плані бездарний тип, який міг стати "революціонером" тільки в диких умовах царської Росії і завдяки стихійному рухові, котрий набув широкого поширення на Україні у 1917-1920 pp.".

Увечері 30 листопада суд надав підсудним останнє слово.

Махно сказав:

- Переходячи кордон, я розраховував на гостинність слов'янського народу. Я чекаю на справедливе рішення суду.

Г. Кузьменко від останнього слова відмовилася.

О 21-й годині почалася нарада суддів. Годину й двадцять хвилин махновці з нетерпінням чекали вироку. Коли головуючий оголосив, що Махно, Хмара, Дорошенко й Кузьменко виправдані, чимало присутніх у залі підійшли до підсудних і почали тиснути руки їм та їхнім захисникам. Журналісти наввипередки рвалися взяти у Махна інтерв'ю. Проте варта вивела підсудних через спеціальні двері у двір, звідки вони були відправлені до міської в'язниці.

Тієї ж ночі туди зумів проникнути кореспондент берлінської газети "Руль" З. Ю. Арбатов. Він довго йшов через квадратні подвір'я, скуті чотириповерховими, тьмяно освітленими корпусами, з'єднаними вузенькими коридорами, повз мовчазних вартових. Піднявшись напівтемними сходами, кореспондент опинився у просторій кімнаті, де мала відбутися його зустріч з легендарними "батьком". Через кілька хвилин з бокових дверей, накульгуючи й тримаючи руки за спиною, дивлячись Арбатову прямо у вічі, зайшов Махно.

Від несподіванки гість навіть підвівся. Перед ним був той самий Махно, якого він бачив у переддень 1919 року в Катеринославі, якій стріляв по будинках з гармати, щоб вибити засілих там петлюрівців. Той самий Махно, що в період найбільших успіхів Добровольчої армії на шість тижнів захопив Катеринослав, де був повновладним господарем і звідки пішов останнім на очах у в'їжджаючих до міста слащовців… Той самий Махно, що протягом п'яти років залишав у різних районах України сліди крові, вогню й спустошення, стояв перед невідомою йому людиною і пронизував її немигаючим поглядом круглих очей. Видно було, що "батько" незадоволений, як і кожна зненацька розбуджена уночі людина. Зупинившись приблизно за три кроки від кореспондента, він неголосно запитав:

- Чого вам треба?

Побачивши, що той уперто витримує його погляд, наблизився ще на крок:

- Хто ви такий?

Коли Арбатов розповів, хто він і для чого прийшов, Махно, раптом перебивши його, запитав:

- Скажіть! Ось ви жили у тому самому місті, де я був два рази… Невже мої люди і справді так вбивали, як про це згодом писали та й пишуть зараз?

Розгублений журналіст вирішив змінити напрям розмови:

- Несторе Івановичу, минулого торкатися не будемо… Поговоримо про майбутнє. До речі, які у вас плани?

Махно скривився й повільно мовив:

- Питання дуже делікатне… Плани у мене розроблені і готові. Але доти, доки я перебуваю в неволі, ні про що реальне говорити не зможу.

- Але ж суд вас виправдав, - намагався розговорити співбесідника гість. - Отже, так чи інакше, але невдовзі вас повинні звільнити?

Зиркнувши на присутніх представників польської влади, Махно голосно сказав:

- Хоча, відверто кажучи, поляки мені нічого поганого не зробили і своїм судом довели, що на світі ще існує суд чесний і незалежний, та й режим мене не дуже гнітить, адже є у мене книжки, цигарки, але все ж таки я в неволі, і вже багато місяців. У нас у в'язниці народилася дочка Люся (насправді дочку Махна звали Оленою. - В. В.), і спасибі за те, що дружина й дочка живуть тепер вже на волі.

Колишній білологвардієць не втримався від запитання, яке багато разів порушувала денікінська преса:

- А чи правда, що ваша дружина - єврейка? Махно криво посміхнувся і, махнувши рукою, сказав:

- Знаю, з якої пісні співаєте: з статті Герасименка, вміщеної в якомусь часописі. Так ось… справа у тому, що статтю цю я читав і книга лежить у мене в камері. Герасименка я зовсім не знаю, але обурює вона мене до нестями. Писали б що-небудь у бульварних газетках, але вигадувати гидоту і ще вміщувати всяку неправду в часописі - це просто безчесно. Мені-то все одно, але якщо колись до моєї постаті хто-небудь звернеться, прикро буде, якщо він натрапить на нісенітниці і брехню, створену писаками на зразок Герасименка.

Витягнувши з простягнутої Арбатовим коробки цигарку, Махно наблизився до запаленого ним сірника і, затягнувшись, продовжив:

- Мою дружину звуть Галина Кузьменко. Вона народилася в селі Піщаний Брід Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Раніше вважалася православною, але тепер вона, як і я, не належить ні до якої віри і значиться атеїсткою. Зійшлися ми у селі Гуляйполе, де Галина була вчителькою в чоловічій та жіночій гімназіях. У в'язниці, вже тут, народилася дівчинка, яку ми не хрестили і над якою ніяких релігійних обрядів не здійснювали. Дівчинка ніде не записана і ніяких документів не має…

Арбатов вирішив задати питання, заради якого прийшов до цього похмурого закладу. Він перервав "батька" й сказав:

- А що було б, якби ви, Несторе Івановичу, раптом опинилися, як ви кажете, на волі? Махно збудженно сказав:

- Якби я опинився на волі, то за будь-яку ціну прагнув би потрапити на Україну, бо основне завдання моє і моєї організації - безпосереднє ведення боротьби з більшовиками. І навіть зараз там успішно діє моя двадцять четверта Маріупольська група, якою командує отаман Кожин.

- Я, - продовжував він, - більшовикам не вірю, бо навіть тоді, коли я уклав з ними перемир'я залишаючи за собою право на ведення політичної, не збройної, боротьби з більшовиками, вони одночасно вбивали, як звірів, моїх братів і сестер, тих людей, які брали участь у моїх загонах. Більшовики десятки разів намагалися мене знищити. Вони підбирали найбільш небезпечних злочинців, дарували їм життя і, засилаючи їх до моїх загонів, забезпечували документами і грошима, доручаючи їм мене вбити. Але поки це їм не вдалося, і навіть у вашому місті я виявив у моїй же армії більшовицьку організацію, і там же були розстріляні Полонський з компанією, які спеціально прибули з Москви, щоб увійти до моєї армії.

Я - непримиренний ворог партії комуністів-більшовиків, і я доти не припиню різати комунарів, доки на Україні не буде надана можливість легально діяти іншим партіям. Весь більшовизм у Росії набув певного розбійницького характеру і, тримаючись на розстрілах і багнетах, не має ніякого коріння у масах. Так чи інакше, рано чи пізно більшовизм приречений на вкрай жорстоку криваву загибель!

Журналіст поставив ще одне запитання:

- Скажіть, Махно… Чому ви боретеся з більшовиками тільки на Україні, а не переходите й у Радянську Росію?

- Там, у Росії, я не зміг би діяти так успішно, як на Україні, де я завжди знаходжу найширшу підтримку в селянській масі. Варто мені завтра з'явитися на Україні, як через три дні в мене знову буде армія і… тремти, комуно! А коли комуна загине взагалі - передбачати складно. В усякому разі я вважаю, що комунізм у Росії можна знищити воєнним шляхом… Я вважаю, що більшовики сплюндрували нашу революцію і, тримаючись на терорі, готують собі вкрай жахливий кінець…

Махно глибоко втягнув у легені тютюновий дом і, сухо кашлянувши, сказав:

- Цей кашель я привіз ще звідти… з каторги… Легені мене трохи турбують, але взагалі я здоровий і готуюсь до боїв на Україні, де на мене чекають і де селяни в один голос твердять: "Приїде батько Махно - і буде бій!"

Він рвучко встав з стільця і, кульгаючи, заходив по кімнаті, уривчасто кидаючи слова:

- Буде бій!… Буде кров!… Буде багато крові!…

Намагаючись заспокоїти розлюченого "батька", Арбатов обережно мовив:

- А хіба не можна боротися так, щоб було якнайменше крові?

Махно зупинився і, витримавши коротку паузу, ніби подумавши, сказав:

- Я прагнутиму боротися так, щоб було якнайменше зайвої крові! Але кров поллється і поллється рікою.

Після цих слів представник польської влади, що сидів осторонь, запропонував закінчити бесіду.

Махно підійшов до Арбатова і чітко й повільно мовив:

- То ви так і напишіть. Я, Нестор Махно, - непримиренний ворог партії комуністів-більшовиків, що найганебнішими справами спаскудили російську революцію, і моя боротьба з ними тепер буде найжорстокішою і нещадною. Поки ж що головне для мене - воля. А там боротьба і кров. Бо де боротьба, там має бути і кров.

Міцно потиснувши руку журналістові, Махно побажав йому "всього найкращого" і зник за важкими дверима.

1 грудня 1923 року Махно разом зі своїм захисником Щарковським крокував варшавськими вулицями до будинку суду, де мав підписати деякі документи. Численним журналістам, які оточили його щільним кільцем, він охоче розповідав, що невдовзі від'їздить з дружиною і дочкою до невеликого містечка Торуня. Шкодував "батько" лише про те, що змушений розлучатися зі своїми бойовими друзями, яких направили на поселення в інші міста Польщі.

Махно був задоволений справедливим, за його словами, рішенням суду, яке розвіяло криваву легенду навколо його імені. На запитання про подальші плани він відповів, що "був, є і буде до кінця життя непримиренним ворогом більшовиків і радянської влади", і додав:

- Боротьбу вестиму з допомогою тих людей, які мені вірять і які перебувають по той бік кордону.

Пропонуючи Махнові виїхати до Торуня, вороже настроєні щодо Радянської Росії представники польської влади були переконані, що рано чи пізно він втече на Україну, де очолить селянські заколоти, і його підтримають залишки контрреволюційного охвістя, яке втекло до Польщі. 29 грудня 1923 року поморський воєвода писав міністрові закордонних справ Польщі: "Не підлягає сумніву, що коли Махну вдасться підняти на Україні хоча б невелике повстання, його загін поповниться залишками добровольчих і монархічних організацій. У Гданську перебуває кілька офіцерів і солдатів з колишніх банд Махна. Можна припустити, що навесні наступного року Махно спробує втекти з Торуня до Росії".

Однак цим планам не судилося здійснитися. Публічна заява Махна про намір продовжувати боротьбу проти більшовиків і радянської влади викликала негативну реакцію польського уряду. 31 січня 1924 року він оголосив, що "подібний виступ Махна, явно спрямований проти уряду держави, з якою Польща підписала угоду і підтримує постійний дипломатичний зв'язок", вважає неприпустимим і шкідливим. За наказом військового міністра за Махном було встановлено "найсуворіший поліцейський нагляд із загрозою примусового виселення з Польщі в разі виявлення будь-яких політичних махінацій з його боку чи повторних заяв на зразок вищенаведених".

21 січня 1924 року помер В. І. Ленін. Багато хто, в тому числі й Махно, стали плекати надії на швидку загибель радянської влади. "Батько", зокрема, вважав, що настав час розпалити полум'я народної боротьби проти більшовиків. Проте ніхто не цікавився ним… Передчуття активної діяльності, яке надавало сенс його життю, жага почестей й слави змінилися зневірою, розчаруванням, почуттям непотрібності та нікчемності. Навесні 1924 року у Махна дедалі частіше виникали думки про самогубство.

14 квітня Литовське телеграфне агентство повідомило: "Махно, який останнім часом перебував у Торуні, покінчив з життям, перерізавши собі лезом горло". Проте наступного дня в газетах з'явилося спростування під назвою "Махно живий". Дійсно, "батько" зробив спробу покінчити життя самогубством, але був врятований лікарями. Причини вчинку пояснювалися досить туманно: "На цей крок штовхнули Махна різні міркування політичного характеру". Після цього інцидента "батько" був переведений до Данціга, де також перебував під пильним контролем поліції. Там він відновив контакти з анархістами, які розраховували згуртувати навколо нього свої розрізнені сили. Адже всі анархістські вожді займалися, в основному, теоретизуванням. Махно ж був єдиний, хто довів, що цими ідеями можна озброювати народні маси, хоч вони й не підготовлені до засвоєння такого складного матеріалу.

Зазнавши аварії в житейському морі, людина, не добираючи, пливе до найближчого берега. Так само вчинив й Махно. Його опорою і надією стали анархісти, яких було чимало і у Німеччині, і у Франції.

У квітні 1925 року за допомогою друзів-анархістів Махно покинув Данціг і переїхав до Парижа. Європейська преса здійняла галас, що Махно утік в невідомому напрямку. Знайшовся ласий на сенсацію німецький журналіст, який заявив, що, пливучи з Амстердама до Мексіки на кораблі "Атлантік", на власні очі бачив на палубі Махна з якоюсь жінкою. Колись грізний гуляйпільський "батько", знаходячись серед поважної публіки, замислено дивився на море… У передмісті французької столиці - Венсені - сім'я Махна прожила майже десять років.

Примхлива доля звела в Парижі кількох колишніх ворогів Махна - А. І. Денікіна, П. М. Врангеля, С. В. Петлюру, X. Г. Раковського. По-різному зустрічали їх в столиці Франції, діаметрально протилежне положення займали вони тепер. Якщо дипломат Раковський представляв у Франції Країну Рад, колишні керівники білої гвардії ще користувались популярністю серед широких верств російської еміграції, а колишній головний отаман постійно перебував у центрі уваги своїх колишніх командирів та офіцерів, то Нестор Махно був забутий і ледве животів. Зовні він виглядав типовим емігрантом: сірий вицвілий костюм-трійка з універсального магазину, вишнево-червона краватка, пальто-дощовик, пожмаканий фетровий капелюх. Підстрижений був коротко. Глибокий шрам перетинав праву частину обличчя від рота до вуха. Махно накульгував, часом полохливо озирався довкола. Не було в Парижі практично нікого з колись грізної його армії. Ні денікінці, ні петлюрівці дружбу з "бандитом", звичайно, не водили. Лише анархісти не відвернулись від нього: подавали "батьку" деяку матеріальну допомогу, надавали сторінки своїх видань для його статей та спогадів. Особливо часто друкувався Махно в журналі "Дело труда". Тут він публікував найрізноманітніші матеріали, починаючи від спогадів про матроса Желєзнякова, який, на думку "батька", вчинив велику помилку, не розігнавши слідом за Установчими зборами Раду Народних Комісарів, до співчуття сім'ям страчених у США 1927 року революціонерів Сакко і Ванцетті… Ряд статей Махно присвятив 10-річчю Жовтневої революції на Україні, святкуванню 1 Травня, національному й селянському питанням, дуже багато писав про форми й методи збройного захисту республіки, доводив свою непри- четність до єврейських погромів на Україні… Особливо багато про це почав говорити після вбивства Симона Петлюри. 25 травня 1926 року "головного отамана" застрелив на перехресті паризьких вулиць годинниковий майстер Шварцбард - виходець з України, що прийняв французьке підданство. Вбивця заявив, що не належить ні до якої політичної партії і діяв самостійно, а Петлюру вбив тому, що вважав за обов'язок помститися за вчинені отаманом незліченні єврейські погроми на Україні. Шварцбарду не повірили й намагались довести, що його руку спрямовувала неіснуюча "більшовицька терористична організація", інші політичні організації. Згадувалося й ім'я Махна. Як стверджує Мішель Мале у своїй книзі "Нестор Махно у російській громадянській війні", антагонізм між "батьком" і головним отаманом в еміграції ще більше зріс, і останній, будучи знайомий з майбутнім вбивцею Петлюри, навіть брав участь в обговоренні подробиць замаху. Відбувалося це 10 травня в російському ресторані. За столиком сиділо декілька анархістів, у тому числі Махно і Шварцбард, коли до залу ввійшов Петлюра, який того дня був іменинником. Від несподіванки майбутній вбивця сполотнів, а Махно лишився незворушний.

Проте ряд інших біографів "батька" вважав його непричетним до цього терористичного акту.

Скирда, автор книги "Нестор Махно: козак анархії", посилаючись на спогади болгарського анархіста К. Радеффа, писав, що Шварцбард консультувався в "батька" з питань підготовки замаху. Але Махно буцімто намагався відрадити його, стверджуючи, що вбивство - метод, засуджений анархістами, доводив непричетність Петлюри до єврейських погромів. Махно робив це на знак подяки Петлюрі за те, що 1922 року, під час перебування у Польщі, той нібито врятував його від розправи агресивно настроєних петлюрівських офіцерів. Коли ж отамана було вбито, Махно висловив своє обурення. До того ж він дуже злякався, розуміючи, що за аналогією з Петлюрою його також можуть звинуватити в заохочуванні єврейських погромів на півдні України…

Тож не дивно, що у квітні 1927 року Махно написав звернення "до євреїв всіх країн", де закликав єврейську громадськість здійснити перевірку "брудного матеріалу". 23 червня того ж року він виступив у паризькому клубі "Фобур" на диспуті "Чи був "генерал" Махно другом євреїв, чи брав участь у вбивстві їх", де доводив, що однією з причин розстрілу Григор'єва була організація ним масових єврейських погромів.

Усі, хто знав Махна під час еміграції, констатували притаманну йому патологічну недовіру й підозрілість. Після вбивства Петлюри Махно змінив прізвище і офіційно став йменуватися Міхненком. Нове прізвище стали носити його дружина і дочка.

Жила родина Махно невибагливо, постійно відчуваючи матеріальні нестатки. У 1927 році Г. Кузьменко і Н. Махно офіційно розірвали шлюб, хоча продовжували підтримувати хороші стосунки. Галина мешкала з дочкою у містечку Кенсі, де працювала прачкою в пансіонаті-інтернаті для дітей російських емігрантів.

Махно жив у Парижі, часто міняючи місця роботи. Дружина і дочка щотижня відвідувала його. Махно дуже любив свою Оленку, годинами з нею бавився, купував недорогі подарунки. Але методи виховання часто були таким ж, які "батько" застосовував колись до своїх підлеглих. Покаравши дівчинку за якусь провину, Махно впадав потім у депресію, мучився, задаючи собі одне й те ж запитання: як він міг підняти на неї руку?

Махно з дочкою Оленою. Париж, 1929 р.

Колишньому "батькові" не вдалося здійснити свій задум - збити довколо себе армію з представників різних партій, що втекли з Росії, щоб продовжити боротьбу проти більшовиків. Проте друге завдання - написати історію махновщини й розповісти усьому світові про свою боротьбу - йому частково вдалося. Підготовка мемуарів стала головною справою Махна, хоча умови життя й здоров'я перешкоджали цьому. 1929 року в Парижі побачив світ перший том його спогадів "Русская революция на Украине (от марта 1917 года по апрель 1918 года)". 1936 року вийшла друком друга книжка "Под ударами контрреволюции (апрель-июнь 1918 года)", а через рік третя - "Украинская революция на Украине (июль-декабрь 1918 года)". Перший свій том ще встиг прочитати Нестор Іванович, але два наступних вийшли вже після його смерті за редакцією Воліна (В. М. Ейхенбаума), який у 1919 році очолював в армії "батька" реввійськраду.

Немає сумніву, що писав їх власноручно Нестор Махно. Це підтверджує й порівняльний аналіз його записок, опублікованих 1923 року в берлінському "Анархическом вестнике". Проте в двох останніх випусках Волін, очевидно, чимало додав від себе - про роль анархістів, про вчення цієї партії щодо поширення селянського повстанського руху на чолі з легендарним "батьком". Та й самого Нестора Івановича він намагався показати більше борцем за анархістські ідеали, ніж за інтереси селянства, як це було насправді.

Слід згадати й про те, що між Махно та Воліним і в Парижі існував антагонізм. Анархістка І. Метт писала пізніше, що Волін одружився після смерті Махна на Галині Кузьменко, а та, витягнувши з-під подушки першого чоловіка його спогади, передала новому обранцю. Знайома Махна, очевидно, недолюблювала його колишню дружину, оскільки стверджувала, що та хотіла вбити сплячого "батька" ще в польському таборі, що в роки війни "зв'язалася" з німецькими офіцерами, й інші нісенітниці…

За іронією долі найближчим приятелем Махна на схилі життя став Я. Ф. Карабань - колишній білий офіцер, один з тих, з ким затято на протязі всієї громадянської війни боровся "батько". Тоді ж Махно згадав і про свого першого наставника - організатора "Спілки бідних хліборобів" Вольдемара Антоні, який мешкав у Латинській Америці. Крім ностальгічних листів про спільну революційну боротьбу в роки першої російської революції Махно надіслав йому й свої спогади.

Як і в роки громадянської війни, Махно користувався популярністю у жінок - переважно представниць першого покоління російської еміграції. Особливо тісно спілкувалися з ним у цей період анархістка Іда Метт, яка чула про "гуляйпільського батька" ще у роки його злету. "Я, молода студентка, яка мріяла про героїчні подвиги, про "необмежену свободу", уявляла собі Махна таким богатирем - сильним, сміливим, безстрашним, безкорисливим борцем за народну справу…, - згадувала вона. - І ось у 1925 році я приїжджаю до Парижа і дізнаюсь, що Махно також перебуває у Парижі. Я з нетерпінням чекаю можливості побачити його. Невдовзі трапився випадок… Він виявився зовсім іншим: невеликого зросту, кволим, зовсім не з тих, на кого звертаєш увагу у натовпі. Потім у мене була можливість зустрічатися з ним часто, і, коли я познайомилася з Махном ближче, мені стали зрозумілими і він сам, і його роль у громадянській війні. Я думаю, самим суттєвим у нього було те, що він завжди залишався українським селянином… який чудово знав життя села і турботи його мешканців".

Наблизившись до фінішу свого життя, Махно мріяв повернутися на батьківщину. Про це свідчать, зокрема, кілька листів, написаних ним у другій половині 20-х років. В оточенні друзів він згадував першу дружину Настю Васецьку. Мріяв, як, повернувшись у Гуляйполе, розпочне спокійне життя звичайнісінького селянина і одружиться на працьовитій дівчині. У нього буде добрий кінь, плуг. Після заходу сонця вони разом з дружиною повертатимуться додому, а у вихідні їхатимуть в хорошому настрої з базару, вдало продавши городину й накупивши у міських лавках гостинців… Захопившись розповіддю-мрією, він навіть забував, що сидить у якомусь невеличкому кафе, тоді як на Україні здійснюється насильницькими методами колективізація і "розкуркулювання" селянства…

Закордонне життя і діяльність Махна перебували від пильним наглядом Ф. Е. Дзержинського і В. Р. Менжинського. Проте, за свідченням ветеранів ВЧК, вони не бачили в ньому потенційного ворога радянської влади, вважаючи політичним трупом.

Але не тільки це стримувало чекістів. Махно і очолюваний ним рух були своєрідною зброєю у боротьбі проти Троцького - затятого ворога Сталіна. Як писав у середині 30-х років колишній командуючий 2-ю Українською армією А. Є. Скачко, махновщина "б'є по Троцькому і пропонує переоцінку його… Справа зовсім не в особистостях, а у боротьбі сталінської й троцькістської концепцій революції". Щоправда, махновщину офіційні власті усе ж таки побоювалися. У 20-х роках в СРСР вийшло ряд книг і статей про Махна й анархо-махновщину. їх авторами були і історики, і самі учасники повстанського руху - В. Білаш, М. Кубанін, Н. Герасименко, В. Руднєв, І. Тепер… Проте, коли виникла криза хлібозаготівель, а за нею послідувала насильницька колективізація, почався голод 1932-1933 років, офіційні власті, щоб не нагадувати селянству про недавню історію, коли воно активно зі зброєю в руках захищало свої інтереси, припинили видання книг про Махна і очолюваний ним рух. Публікація таких праць поновилася лише наприкінці 30-х років, коли, як писав той же А. Є. Скачко, "зміцнів колгоспний лад і нічого було боятися махновщини".

Махно стежив за становленням Червоної Армії, особливо цікавився долею її "вождя" Ворошилова. Згадуючи громадянську війну, свої стосунки з наркомвоєнмором, "батько" чи то всерйоз, чи з іронією говорить, що за інших життєвих обставин теж міг бути червоним маршалом, подібно до Ворошилова або Будьонного.

Н. І. Махно. 1930-ті роки.

Емігрантська преса, згадуючи час від часу про Махна, констатувала, що відсутність у нього "конкретно-політичної підготовки" не дала змоги "батькові" зробити блискучу кар'єру у більшовиків. "Він, - писав М. А. Алданов, - прекрасно міг стати маршалом, як унтер-офіцер Будьонний або як слюсар Ворошилов. Однак задуми його були набагато ширшими. Думаю, що в період найвищих його військових успіхів він думав і про ленінський престол в Москві або принаймні у Києві". Фантазія письменника в останніх рядках очевидна. Втім, живучи в Парижі, Махно не один раз говорив своїй подрузі І. Метт, що справлявся б з обов'язками наркома військових та морських сил СРСР не гірше від Ворошилова, згадуючи й порівнюючи свої та "першого червоного офіцера" бойові успіхи в роки громадянської війни…

Не забували Махна в Радянському Союзі і у 30-х роках. Про нього і рух, який він очолював, видавалися історичні праці, образ "куркульського батька" часто зустрічався в художніх творах. 7 листопада 1933 року "Правда" опублікувала вірш Д. Бєдного "Тени прошлого" з ілюстраціями Кукриніксів, в якому поряд з затятими ворогами радянської влади Колчаком, Денікіним, Юденичем, Врангелем та Анненковим знайшлося місце й для Махна.

Зверь, Махно, кулацкой масти,

Лютый враг Советской власти

Несмотря на ряд потерь,

Бесновался он, как зверь,

Защищался, не сдавался,

Объявившись, вновь скрывался

Нынче здесь, а завтра там,

Но гонимый по пятам,

В деревнях лишась опоры,

Ускакал не в лес, не в горы,

А к буржуям под крыло.

Где ему теперь тепло:

Дом господский - весь в колоннах,

И затем при миллионах.

Вот он славный вождь каков

Украинских кулаков.

…З кожним роком здоров'я Махна погіршувалось. У червні 1934 року лікарям нічого не залишалося, як запропонувати йому складну операцію. Про останні дні Махна залишила спогади Галина Кузьменко:

"Якось у кінці червня, - писала вона 18 березня 1974 року до своїх родичів у Гуляйполе, - я зайшла до нього в госпіталь. Він був стомлений, змучений, знесилений. На моє питання: "Ну як?" - нічого не відповів, тільки з очей покотилися сльози. Я теж заплакала. Нам більше не було про що говорити, я зрозуміла, що йому дуже тяжко, що життєві сили залишають його, що він вже не жилець на цьому світі. А за кілька днів до мене на роботу в Кенсі приїздить на таксі один товариш, Максим, і говорить: "Збирайся, Галино, зараз же їдемо до Парижа, Нестор вмирає". Я взяла дочку, спустилася до завідуючої і заявила їй, що я зараз з дочкою від'їжджаю до Парижа, бо там помирає мій чоловік, батько моєї дочки. Ми сіли в таксі і поїхали, а годині о п'ятій вечора вже були в Парижі, в госпіталі. Чоловік лежав у ліжку після операції блідий, з напівзаплющеними очима, з розпухлими руками, відгороджений від решти простирадлом.

В нього було кілька товаришів, котрим, не зважаючи на невідповідний час, дозволили тут залишитися. Я його поцілувала в щоку. Він відкрив очі і, звертаючись до дочки, слабим голосом мовив: "Залишайся, донечко, здоровою і щасливою". Потім заплющив очі і сказав: "Даруйте, друзі, я дуже втомився, хочу заснути". Прийшла чергова сестра і спитала його: "Як почуваєтесь?" - на що він відповів: "Дайте вечерю, принесіть кисневу подушку". "Зараз", - відповіла сестра і принесла йому кисневу подушку. З зусиллям, тремтячими руками він вставив собі до рта трубочку кисневої подушки. Сестра попросила всіх нас піти і повернутися завтра вранці. Наступного дня вранці, коли ми зайшли до палати, то побачили, що ліжко, на якому лежав чоловік, порожнє і ширми біля ліжка нема. Один з хворих сказав, що сьогодні вранці, близько шостої, чоловік перестав дихати. Прийшла сестра, закрила йому простирадлом обличчя, а потім його винесли до покійницької.

Це сталося 6 липня 1934 року. Сестра повернула мені одяг чоловіка, його годинник і різні дрібні речі, і ми пішли у покійницьку. Тут лежав наш покійник з восковим, дуже спокійним обличчям. На грудях його цибеніла кров'ю рана по операції. Один з товаришів чоловіка зняв з обличчя його маску, і через кілька днів ми поховали його на кладовищі Пер-ла-Шез. Тіло було спалене в крематорії, і урну з прахом було замуровано в стіні".

Насправді ж Махно помер 25-го і був похований 28 липня 1934 року. У похоронах взяли участь анархісти Франції, Іспанії, Італії, Росії, США, інших кра'ш. У своїх промовах вони називали "батька" великим анархістом, гідним посісти чільне місце в історії революційної боротьби. Втім оцінка Махна не була однозначною. Ряд емігрантських видань назвали його "справжнім бандитом і звичайним кримінальним злочинцем". Під деякими фотографіями були, приміром, такі написи: "Повстанський отаман Махно. Він не признавав над собою ніякої влади - ні більшовиків, ні Денікіна, ні УНР". Львівська газета "Громадський голос", опублікувавши 11 серпня 1934 року повідомлення про смерть "батька", з жалем констатувала: "Махно виявив великі стратегічні здібності і, коли б був приєднався до загальної української визвольної політичної боротьби, то хто знає, Україна сьогодні була би вільною і незалежною державою".

Цікава подальша доля сім'ї Махна. Після окупації 1940 року столиці Франції гітлерівцями Олена Міхненко виїхала до рейху, де з січня 1941 року працювала у фірмі "Сіменс". Протягом 1942-1945 років її мати кілька разів приїжджала до Німеччини на заробітки, щоразу повертаючись назад у Париж. Спроби повернути до Франції доньку виявилися марними. Згодом Олена навіть працювала перекладачем в одній з радянських військових частин. У вересні 1945 року дочка й дружина Махна були заарештовані НКВС. Олена, як виявилося під час допитів, навіть не знала, ким насправді був її батько. Вона вважала, що Махно вчителював і "просто брав участь у революційних подіях". Не дивлячись на те, що дочка й матір не визнали себе винними у антирадянській діяльності, їх, за рішенням Особливої наради МВС СРСР від 16 серпня 1946 року, було засуджено відповідно до 5 і 8 років ув'язнення. По смерті Сталіна звільнили за амністією. Г. А. Кузьменко разом з дочкою жила в Джамбулі (Казахстан), працювала на бавовняному комбінаті до виходу на пенсію. Кілька разів приїжджала у Гуляйполе.

Г. А. Кузьменко. Фото повоєнного періоду.

Так завершила свій шлях людина, яка, впродовж усієї громадянської війни очолювала масовий селянський рух на півдні України. Махновщина, як в фокусі, відбила суперечливе ставлення селянських мас до радянської влади на різних етапах революційного процесу, пройшовши шлях від стихійного руху проти панівних класів до ударної антирадянської збройної сили. Протест, з одного боку, проти насильницької політики більшовиків на селі, а з другого - страх реставрації буржуазно-поміщицького ладу, змушували селян шукати місце між революцією й контрреволюцією.

Помилки та перекручення, яких припускалися місцеві радянські органи, посилювали невдоволення селянства. Користуючись усім цим, Махно прагнув бути своєрідною "третьою силою", щоб захистити селянство як від нової влади, так і від старих порядків. Однак ця політика, що грунтувалася на анархістських гаслах "безвладного суспільства", "вільних Рад" і т. ін., зазнала краху.

Історики робили не одну спробу розібратися в лабіринтах махновщини, проте й досі залишається чимало суперечливого й нез'ясованого. Найбільш містко й вичерпно пояснив феномен махновщини, напевно, "М. В. Фрунзе: "На протязі громадянської війни кожна сила, що намагалась бути нейтральною між пролетаріатом і буржуазією або водночас ворожою й пролетаріату й буржуазії, негайно скочувалась у той чи інший бік. Всяка активна опозиція Радянській владі, якими б лівими гаслами вона не прикривалася, неодмінно перетворювалась на допомогу ворогам Радянської влади. Типовим прикладом цьому є Махно".

Махновщина була своєрідною громадянською війною у таборі сил, які боролися проти старого ладу. Махно назвав це фронтом, по обидва боки якого були тільки трудящі та революціонери.

Боротьба з радянською владою, яка змела на своєму шляху об'єднані сили внутрішньої та зовнішньої контрреволюції, була своєрідним виявом відчайдушної зухвалості з боку "Шаміля степів", як назвав Махна О. Гончар, стала божевільною спробою осідлати саму реальність, стриножити хід історії.

Реальність же така, що Махно і очолюваний ним рух зазнали краху не лише в роки громадянської війни. "Нова махновщина" не повторилася, як про це мріяли селянський "батько" та його найближчі сподвижники, ні в роки насильницької колективізації, ні в період голодомору на Україні, ні за інших екстремальних умов, що зачіпали інтереси села в період сталінщини. Не спалахнула, як 1918 року, селянська війна під махновськими прапорами й у роки Великої Вітчизняної війни. Махновщина на чолі з її ватажком - фігурою яскравою й колоритною - так і залишилась надбанням історії. Сьогодні не варто застосовувати щодо Махна старі кліше "антигероя", "політичного авантюриста", "перевертня" тощо, а, віддавши йому належне як історичній персоналії, віднести до головних дійових осіб періоду революції та громадянської війни в Україні.

ФОТОАРХІВ

Махно (у першому ряду зліва) серед членів "Спілки бідних хліборобів". 1906 р.

Група в'язнів Бутирської тюрми, визволених після Лютневої революції 2 березня 1917 р. У першому ряду зліва - Н. І. Махно.

Н. Махно (в центрі) серед повстанців у період боротьби з німецько-австрійськими окупантами. 1918 р.

Загін махновців під командуванням Ф. Щуся (в центрі) у період боротьби з австрійсько-німецькими окупантами та гетьманцями. Осінь 1918 р.

П. Ю. Дибенко і Н. І. Махно. 1919 р.

Група командного складу Української повстанської армії (махновців). Каретников, Петренко, Махно, медсестра, Куриленко, Васильєв.

Підписання старобєльської угоди махновців з Радянською владою (у центрі командарм повстанців Н. І. Махно). Жовтень 1920 р.

Махно на лікуваннні в радянському госпіталі у Старобєльську. Осінь 1920 р.

У штабі загону по боротьбі з махновщиною. 1921 р.

Н. І. Махно, Г. А. Кузьменко серед групи інтернованих махновців у Польщі. 1922 р.

Махно з дочкою Оленою. Париж, 1929 р.

ДОКУМЕНТИ

Посвідчення Н. Махна, як члена профспілки. 1917 р.

Лист Махна П. О. Кропоткіну. 1919 р.

Дорогой Петр Алексеевич!!!

Зная положеніе России

в смысле продовольствія,

и чувствуя как отзывается

это положеніе на Ваших

старческих, физических силах.

Я обсудив с товарищами, и

мы решили послать, Вам

несколько пудов с'естных припасов

которые считаем необходими

для, Вас. Вместе с этим

посылаю, Вам несколько номеров

нашей повстанческой газеты

"Путь к Свободе" и выпускаемых

нами листков. И прошу,

Вас как близкаго и дорогого

для нас южан, товар[ища]

написать нам свое письмо

о повстанчистве, нашей облости

которое правельно отражается

в нашей газете.

Кроме этаго очень важно было-

бы для крестьян, если-бы, Вы,

написали в нашу газету

статью о социальном строитель-

стве в деревне, которая еще

не заполнелась мусором насилія.

Пока будьте здоровы

Жму крепко, Вашу руку

Уважающий Вас

"Батько" Н. Махно

Гуляй-поле

30 мая

1919 году

Поздоровлення М. В. Фрунзе командиру летючого корпусу по боротьбі з бандитизмом Нестеровичу з нагоди розгрому махновців. 1921 р.

Німецький паспорт О. Н. Міхненко. 1942 р.

Німецький паспорт Г. А. Кузьменко. 1943 р.

Протоколи допитів Г. А. Кузьменко та її дочки О. Н. Міхненко слідчими Наркомату держaвної безпеки УРСР. Січень 1946 р.

Протокол допроса

арестованной Михненко Елены Нестеровны

9 января 1946 года

Допрос начат в 13 часов

Вопрос:

Расскажите, что Вам известно о

прошлом Вашего отца Михненко Нестера

Ответ:

Из рассказов матери мне известно,

что мой отец из России, до революции

в России был учителем, арестовывался

царским правительством

Протокол допроса

обвиняемой Кузьменко Галины Андреевны

11 января 1946 года

Допрос начат в 11 часов

Вопрос:

Вам пред'явлено постановление о пред'яв-

лении обвинения в преступлении предусмотрен-

ном ст. 54-13 УК УССР

Обстоятельства преступления изложены

в подписанном Вами постановлении.

Признаете-ли Вы себя виновной?

Ответ:

Постановление о пред'явлении мне обвине-

ния в преступлении предусмотренном ст.

54-13 УК УССР мне зачитано и понятно.

Виновной я себя признаю в том, что

являлась женой руководителя банд на

Украине Нестора Махно. В период граж-

данской войны участвовала в воору-

женной борьбе против Красной Ар-

мии. В 1921 году я боясь ответствен-

ности перед Советской властью за со-

вершенные мною преступления, как

участница банд Махно, я вместе с

ним и остатками банды до 70 человек,

бежала с Украины за границу.

Оглавление

БУНТАР

БУТИРСЬКИЙ КАТОРЖНИК

ГУЛЯЙПІЛЬСЬКИЙ ДИКТАТОР

ПРОВОДИР ПОВСТАЛОГО СЕЛЯНСТВА

КОМБРИГ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ

ПОЗА ЗАКОНОМ

КОМАНДИР ПАРТИЗАНСЬКОЇ АРМІЇ

БОРЕЦЬ ЗА "ВІЛЬНИЙ РАДЯНСЬКИЙ ЛАД"

НА ЧОЛІ АНТИРАДЯНСЬКОГО РУХУ

ЕМІГРАНТ

ФОТОАРХІВ

ДОКУМЕНТИ

Реклама на сайте