«Революційна стихія»

Юрко Тютюнник РЕВОЛЮЦІЙНА СТИХІЯ

Юрко Тютюнник

Передмова

Видатний повстанчий отаман, ґенерал-хорунжий української республіканської армії, Юрко Тютюнник, був спершу начальником штабу армії Григорієва. Разом з ним, в 1919 р., він примусив відділи переможної антанти покинути українське чорноморське побереже. В літі, разом з своїми повстанцями, прилучується до української реґулярної армії, що оперувала на Поділю. Від кінця 1919 р. до травня 1920 є помічником ґен. Омеляновича-Павлечка в його славнім зимовім поxоді. В листопаді стає на чолі виправи повстанчих відділів, що вдерлися на теріторію підсовєтської України і дійшли майже до самого Дніпра; — на чолі виправи, що знайшла своє траґічне і героїчне закінчення в Базарі.

Опинившися на вигнанні, не перериває звязків з Великою Україною. Творить там військову орґанізацію — так звану ВВРаду (Висшу Військову Раду). Рівночасно, осівши у Львові, співробітничає в ЛНВістнику і Заграві, підписуючись Г. Юртик. В тій останній м. ин. виступав остро проти «сміновіховців», що шукали порозуміння з Московщиною і що думали повести за собою народ; бо — писав — «ніколи і ніде не перемогали маси, хочби й львину відвагу вони мали, коли на чолі тих мас стояли барани». Ті, хто вірив в можливість порозуміння з большевиками, заведуться, бо «мрії про братнє співжиття не знайдуть місця поруч з такими привабливими і такими захоплюючими кличами: пімсти і свободи!» (гл. Заграва ч. 3 і 5).

В імя сеї «пімсти і свободи», ся людина невсипущої рухливости, подалася в кінці 1923 року на Україну, але провокація та зрада у власній орґанізації привела його в руки Москви, яка незабаром і скінчила з ним своїм звичайним способом.

Один з тих, що брали участь в визвольній війні, — людина з острим даром обсервації, що знала Юрка Тютюнника, — так описує покійного: «3вичайно, не був він «реґулярний». Та тепер, дивлячись ретроспективно, бачу, що то був найбільш вартісний тип військового проводиря в ті, ажджеж такі далекі від всякої «реґулярности» часи. Як казали, був він з народніх учителів, скінчив школу підxорунжиx. В кінці 1919 робив вражіння 25—28-літнього мужчини. Очі холодного вогню, рішучі, сталева блакить. Говорив рвучко, але сінтетично. Воля і характер били з його постаті і рухів, неначе елєктричність… На ріжних зїздах — як видко з його споминів — не набрав великого пошанівку до діячів революції. Тому вічно шукав безпосереднього контакту з самою масою понад голови провідників. Не повелося йому. Певно тому, що «один в полі не воїн». Тому, що сильна була махновщина. Може чогось бракувало йому особисто, може спізнений інтелєктуальний розвиток, коли вже не було часу. Коли стало потрібним скінчити з «самопасом» — він зробив се, перейшов — в літі 1919 — до реґулярної армії. В ній лишився до кінця. Тоді знову рішив «сконтактуватися» з масами. На сьому й спіймали його большевики: вони знали, що на сей гачок він клюне… Большевики мусіли його зліквідувати, бо в ті часи («українізація» і «неп») се був не лише дінаміт, але й щось для них ще гірше: характер плюс інтелєкт найбільш можливо повного на той час не скаліченого українця».

Людина наскрізь новочасна, чужа, якійби то не було народницькій розхлябаности, з острим розумінням траґізму нашої доби, Юрко Тютюнник не мав щасливої преси. Його «нещастя» було в тім, що не був — соціялістом. Ось чому на нього відразу накинулися як на зрадника, на большевицького запроданця. Ось чому, навіть довший час по тім, як справа його «переходу» до большевиків вияснилася, він не міг дочекатися хоч десятої частини тих усправедливлень, якими тепер обсипають чекіста, але соціяліста — Любченка, або ліберала, соціяліста, комуніста і солідаріста Винниченка.

Остаточно мабуть його справу вияснив в своїх спогадах «нєвозвращєнєц» Г. Бєсєдовський, був. член совєтської діпльоматичної місії у Варшаві. Ось що пише він в тих споминах:

«3 огляду на свою українську діяльність у Варшаві, я мусів бути також в курсі справ Тютюнника. ҐПУ одержало приказ за всяку ціну унешкідливити Тютюнника. Уважаючи його, не без підстав, за одного з найнебезпечніших ворогів, воно придумало такий плян. Аґенти ҐПУ впали на слід певної тайної української орґанізації, що звалася Висша Військова Рада. Замісць того, щоби арештувати членів орґанізації, аґенти ҐПУ увійшли в її склад і фактично взяли орґанізацію в свої руки. Потім післали одного керівника сеї орґанізації (не аґента ҐПУ, а особистого знайомого Тютюнника) з дорученням навязати зносини з Тютюнником для співпраці і викликати його на Україну в цілі таємного обїзду орґанізації. Тютюнник, дуже досвідчений конспіратор, післав наперед одного з своїх помічників. Той обїхав «орґанізацію», що мала розгалуження по всій Україні, і повернувши, заявив Тютюнникові, що ся орґанізація дуже поважна та що їй «можна цілком довіряти.» Він казав, що можна навіть, в близькім часі, думати про розширення повстанчої акції. Лише керівники орґанізації настирливо жадали особистого приїзду Тютюнника, щоб отримати безпосередні вказівки. Перш Тютюнник вагався, та потім згодився. Перейшов совєтську границю в умовленім пункті. Але не встиг зробити й кількадесять кроків, як був схоплений. Його привезли до Київа, а потім до ҐПУ в Харкові. Почалася тепер боротьба між Харковом і Москвою за долю Тютюнника. Дзєржиньскі рішучо домагався його розстрілу. Але Харків (се був час розцвіту «українізації») уважав, що Тютюнника можна буде «присвоїти і використати»… Отамана лишили на разі живим. Але Тютюнникові спочатку всеж не довіряли. Майже кілька місяців він мешкав в домі урядовців ҐПУ під сталим доглядом. (Щоб його більше звязати, привезли хору жінку і діти). Пізніше призначили його лєктором в школі червоних старшин, доручивши викладати «стратегію і тактіку горожанської війни». «Памятаю, (пише оповідач), я спіткав його на вулиці в Харкові в 1925 і запитав, що він робить. Відповів з глумливим усміхом: «даю виклади бандитизму»… Настрій його щораз більше чорнішав. Нова політика Сталіна, спрямована спеціяльно проти селян, не могла не відбитися і на Україні, де вона повела до цілковитої зміни навіть тої обмеженої автономії, яка тоді ще істнувала… Тютюнник зачав настроюватися опозіційно і, на весну 1929, в одній приватній розмові сказав, що при такій політиці совєтська влада на Україні безсумніву впаде та що на її місце прийде фашізм. Про сю розмову донесли до ҐПУ. Тютюнника безпроволочно арештували і вислали в Москву. Там, потай, навіть без постанови ҐПУ, з особливого наказу Мєнжінского, його розстріляно» (Ґ. Бєсєдовскій — «Спомини совєтського діпльомата»).

Отже Юрка Тютюнника не вдалося «присвоїти і використати», а тому він мусів вмерти. Характеристична при тім роля, яку грали в його долі, радше недолі, два кати — Дзєржінскій і Мєнжінскій.

В сій книзі даємо ті його спогади, що друкувалися в 1923 році в ЛНВістникові, з якими сучасний читач мабуть ледви чи мав нагоду познайомитися. Відзначаються вони виразистістю малюнку і острим стилєм, зраджуючи в авторі непересічний письменницький хист. Вони чудово віддають настрої героїчної доби 1917—18 рр., зосібнаж ставлять памятник нашій селянській стихії, завжди чуйній, патріотичній і готовій до жертв.

РЕДАКЦІЯ

Перший Симферопольський Полк імени гетьмана Петра Дорошенка

Трапилося так, що про початок революції довідався я в дорозі. Виконуючи службове доручення, я обїхав околиці Симферополя. Не доїзджаючи до міста, стрінув двох солдатів своєї роти. Солдати віддали військову пошану, а потім обидва разом гукнули:

— Пане поручнику! Царя вже нема… революція скр!зь…

Обидва солдати походили з Кременчужчини. На їх вусатих обличях виблискувало задоволення. Напевно вони думали, що й мені немалу приємність роблять звісткою про революцію. Я розпитував, як, що й від чого почалося. Солдати, один одного поправляючи, розповідали про події, що стали їм відомі за час моєї відсутности. Трохи дивно було. Ще кілька днів тому отсі самі «дядьки в шинелях» намагалися говорити тільки по російськи, звали мене «ваше благородіє», щовечера виспівували «Боже царя храні», а тепері і поміж собою говорили і до мене зверталися на рідній мові і не ховалися переді мною зі своїми почуттями з приводу такого надзвичайного випадку, як «царя вже нема».

По місту були вже розліплені ріжні відозви, заклики, оголошення і т. и. продукти творчости першого періоду революції. Чільне місце займав «Пріказ № 1» петербурзької ради робітничих та солдатських депутатів. Того дня у вечері я був на спільному зібранні офіцерів залоги і делєґатів од солдатів. Начальника залоги, він же командуючий охороною морського побережа, ґен. Радовського (поляка), постановою зібрання усунули з посади, а на його місце вибрали капітана Замятіна. Місце адютанта при революційному начальникові залоги довелося обняти мені. Тоді аж переведено перші вибори до «ґарнізоннаго совєта» (залогова рада) солдатських депутатів. Я попав у товариші голови нової інстітуції. За кілька днів потому відбулося перше зібрання українців. Присутніх було не більше двохсот, майже виключно інтеліґенція, більшість військових. По кількох промовах-докладах зібрання ухвалило утворити Симферопольську Українську Громаду і тут же вибрало раду громади на чолі з п. Клименком (ґімназійний учитель). Я теж попав у члени ради. Всі присутні записалися членами громади. Тоді ж постановлено, поміж иншими справами, розпочати освідомлюючу роботу серед українців, що перебували у війську. Практичне переведення всіх тих справ доручено раді громади. «Освідомлювання» не було легким завданням. Як відокремиш «наших» від «чужинців»? Як поведеш працю, щоби на перших же кроках не стрінути ворожого опору з боку росіян? А головне, з чого власне розпочати роботу? І в якому напрямку проводити її? Все се питання, які ми мусіли вирішати самотужки та ще до того й негайно, бо життя не чекало. Обміркувавши справу «освідомлювання» з прінціпового боку, рада громади доручила роботу серед війська п. Мацькові і мені. Користаючи зі свого урядового становища товариша голови залогової («общерусской») ради і з того, що остання доручила мені кермувати культурно-освітною та аґітаційною справою, я виготовив відповідний звіт, в якому доводив конечність провадження дорученої мені справи на мовах, якими говорили поміж собою солдати залоги. Для того в докладі пропонувалося поділити солдатів залоги на національні секції і провадити роботу в кождій секції зокрема.

Звіт зустрінули москалі ворожо. Розпочалися гострі дебати на засіданні залогової ради. Але все ж таки звіт ухвалили, хоч і незначною більшістю. За приняттям голосували майже виключно самі «інородци». Зломлені в прінціпі, москалі погоджувалися на татарську, польську, грузинську, жидівську та инші секції, але не визнавали рації утворення української секції, бо «всє малороси прекрасно панімают русскій язик, да і лєкторов, знающих ґаліційско-українскій язик не отищеш в ґарнізонє», — говорили вони. Але й тут москалі потерпіли поразку: «інородци» визнавали таку рацію, а нас була більшість. Розіслано наказ до залоги приблизно такого змісту: «3 гідно з постановою залогової ради солдатських депутатів, пропонується командірам окремих частин залоги сьогодня о такій-то годині вислати до будинку такої-то ґімназії всіх солдатів-«уроженців» ґуберній: волинської, холмської, подільської, київської, херсонської, катеринославської, полтавської, чернигівської та харківської. Туди ж прибути всім офіцерам, що походять із зазначених ґуберній. Можуть бути присутні й «уроженці» инших сумежних зі зазначеними ґуберній. Підписали: Начальник залоги капітан Замятін. Адютант пор. Ю. Тютюнник.

Прибуло щось до семи тисяч. Відкривши віче, я запропонував:

— Хто поміж вами українці, піднесіть руку до гори!

Піднеслося не більше трохсот рук.

— Малороси! Піднесіть руки!

Піднесло руки коло половини присутніх.

— Хахли! Піднесіть руки!

Знов піднесла руки добра третина.

— Українці, малороси і хахли! всі разом піднесіть руки!

Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук. Одиниці, що не піднесли рук, не були помітні серед загалу.

Я відчитав свій звіт, уже ухвалений залоговою радою, і зясував, що всім присутнім прочитають кілька лєкцій на ріжні політичні теми. Читати лєкції будуть на рідній мові «оттакій, як я тепер говорю». На се, щоби ухвалити проґраму лєкцій і встановити чергу поміж частинами, запропонував вибрати з-поміж себе депутатів по одному від роти. Вибори переведено тут же на площі. Потім говорило богато промовців, поміж ними: Мацько, Титаренко, Іванчук (старшини) і Масак та Близнюк (цівільні, члени Укр. Громади). Всі промовляли по українському. Промови інтеліґентів на «мужицькій» мові зробили надзвичайне вражіння на присутніx. Ніби не дишучіи, слухали «дядьки в шинелях», а коли промовець кінчав, буря оплесків зривалася понад головами і помішані «слава» та «гура» неслися вулицями Симферополя. Промовці зясували, що «малороси» і «хахли» се назви, якими наділили нас наші вороги, гнобителі і що правдива назва всіх людей, що говорять такою ж мовою, як і промовці, є українці, а наша батьківщина, коли була вільною, то звалася не «Малоросією», але Україною і так має знову називатися. Одному з промовців набігла думка показати синьо-жовту стрічку і запропонувати піднести руки тим, що знають значіння зєднаних кольорів. Всього з десяток людей знали кольори національного прапора. Маси ще не знали того.

Розійшлися в темряві ночі. Вибрані депутати назвали себе комітетом Українського Військового Клюбу імени гетьмана Петра Дорошенка. Почалася робота. Та разом же почалася і боротьба з москалями. Зразу москалі гадали без великого труду зломити вплив на маси «фантазьорів», як вони спочатку звали нас. Стали відбуватися лєкції по уложеній проґрамі. По своїй ідеї всі лєкції мали підкреслити нашу національну окремішність. Яку тему не зачепив би лєктор: земельне питання, війну, освіту, економічні справи і т.и. — обовязково само по собі перед авдіторією повставало питання про розбіжність, а навіть і протилежність інтересів України і Росії.

Не раз підводиться було й який-небудь бородатий козак, а часом і старшина,[1] щоб зробити запитання лєкторові:

— А чи не буде ота федерація відокремленням України від російської держави? Бо під час революції всі повинні єднатися, а не ріжнитися…

Уже відчувалася робота москалів. То від них пішла ідея «єдінаго революціоннаго фронта». Вона баламутила голови тим, що були найменше політично розвинуті і не мали досить природного розуму, щоби критично відноситись до теревенів язикатих московських соціялістів ріжних порід. Звичайно лєктор пояснював, що все буде залежати від бажання українського народу, який має висловитися на зїздах. Поміж ініціяторами «освідомлювання» були люди, що з початку ж стали на позіцію незалежности української держави від Росії. Революція тільки починалася, а вже відчувалося серед «дядьків у шинелях» стихійне бажання відокремитися в свої національні військові частини. Треба було бути вповні профаном, щоб не передбачити того, що коли хто-небудь стане на шляху дальшого розвитку нашого руху, то відокремлені в окремі військові частини «дядьки» докажуть, що вони вміють уживати зброю. А там, де запахне кровю, вже ніхто не жахатиметься зломати «єдіний революціонний фронт» і «відокремлення», хіба що наші вороги. Такою є льоґіка всякої боротьби. Розуміли се ми, розуміли й москалі.

На лєкції приходили по черзі, кождий баталіон окремо. Щовечера охочі записувалися в члени військового клюбу. А охочих було досить. Навіть ті, що з острахом поглядали на руйнацію «єдінаго рев. фронта», вписувалися в члени клюбу і пильно виконували всі постанови й розпорядки презідії. Стихійне бажання орґанізувати і виступати одностайно всім українцям було дужче від будь-яких страхіть «відокремлення». На перших же лєкціях з ініціятиви самих козаків повстало питання звести в «ротах» всіх українців в окремі чети («взводи»). Мотивували козаки своє бажання тим, що «красше ходити в ладу на лєкції… і до своєї команди будем приучуватись»… Сам начальник залоги капітан Замятін (москаль) був людиною безхарактерною, політично малосвідомою. Кандідатуру його на революційного начальника залоги висунула ґрупа молодих старшин, які бажали мати вільну руку для своєї політичної роботи. То був типовий представник толстовського «нєпротівлєнія злу», хоч до чого-небудь доброго теж не мав здібностей. Солдати його любили, бо він з ними був запанібрата. Але честилюбство все ж таки він мав і влади, хоч би й фіктивної, не цурався. Почалися «впливи оточення». А серед того оточення моя роля не була останньою. Швидко «ґаспадін капітан», начальник залоги столиці Криму і командуючий охороною побережа, передав фактичне виконання всіх обовязків адютантові, а сам лише підписувався там, де йому запропонували. Презідія військового клюбу давала мені дірективи; я «висказивал свойо мнєніє» свойому шефу, а залога одержувала потрібний наказ. Розпорядженням по залозі українці були зведені в ротах в окремі чети. Виявилося, що в полках не все охоче виконували накази по залозі, особливо, коли вони відносилися до українців. В залозі було більше одинацяти тисяч «уроженцев», а на перше віче прислали не більше семи тисяч. Та обовязки слідкувати, чи виконують такі накази покладені на адютанта, і я виконував їх так, щоб не було шкоди нашій орґанізації. В половині квітня військовий клюб уже нараховував у свойому складі коло десять тисяч членів, що представляли, порівнуючи, значну силу, бо вся залога складалася з тридцяти тисяч. Вкупі з иншими «інородцамі» ми складали більшу частину залоги. Найвисшим орґаном військового клюбу вважалося зібрання депутатів від сотень (комітет клюбу). Всю практичну роботу провадила презідія клюбу, вибрана зібранням депутатів. Поміж старшинами і козаками панувала повна згода. Зовсім инакше було у москалів. Що дальше, то все більше ворожі ставали відносини поміж командним складом і масою. Допоміг загострити відносини і Керенський своїм приказом про окреме представництво в радах і комітетах від офіцерів і солдатів. Довіря, що панувало в нас, особливо підкреслювалося під час виборів до ріжних демократичних інстітуцій та на зїзди, яких досить було в перші місяці революції. Українські козаки рішуче відкидали прінціп Керенського про окремі офіцерські і солдатські виборчі курії.

— Будемо вибирати людей, а не наплечники («паґони»)… Всі ми українці, а потім тільки козаки та старшини, — звичайно відповідали козаки на пропозіції провадити вибори по прінціпу Керенського. Психольоґія «ніжняго чіна» була чужою нашому козакові вже в самому початку революції. В складі депутатів від сотень була більшість старшин; в презідії був тільки один козак, та й той мав середну освіту. Зібрання депутатів постановило звести всі українські чети в один полк. Перевести в життя сю постанову було вже тяжше. Наказ по залозі, навіть у революційні часи, занадто вже кинувся в очі своєю «нєзаконностью». Хоч я і повів з сього приводу тихий наступ на свойого шефа, але на сей раз нам не повелося. Москалі повели отверту боротьбу проти нас. За ними пішли поляки й жиди. Татари, грузини, білоруси та инші «інородци» орґанізовано підтримували нас.

Незабаром стало ясним, що лєґальним шляхом наша орґанізація дальше не піде. Треба було готовитися до «революції в революції»; власне треба було залишити на Божу волю «общерусскую революцію» і провадити свою національну, не звертаючи уваги на те, як відібється наш рух на внутрішному життю наших ворогів. До такого висновку і прийшла презідія нашого клюбу.

Отже, нібито не залишаючи проб вирішити справу лєґальним шляхом, ми послали Керенському довжелезну «служебну» телєґраму з проханням дозволити утворити український полк. Та одночасно з тим до Київа виїхав голова клюбу п. Мацько, де мав одержати відповідні розпорядження та інструкції від Центральної Ради, яка вже істнувала. А я, будучи заступником п. Мацька, запровадив, поки що на папері «самочинне» зведення українців в окрему військову частину. То був своєрідний мобілізаційний плян; українські чети одного «общерусскаго» баталіона мали скласти сотню, сотні, що знаходилися в складі одного «общерусскаго» полка, зводилися в куріні, а останні вже складали полк. Сотні та куріні мали свою чергову лічбу. Були визначені й командіри. Все, як і належиться в мобілізаційній справі, мало бути тайною. Але кожний козак і старшина повинен був знати, до якої сотні та куріня він приписаний, і так само знати своїх командірів. Одначе москалі пронюхали про наші приготовки. Знявся страшний галас. Пішли збори за зборами. Москалі закидали нам, що ми відокремлюємося, щоби не йти на фронт (тоді ще не вивітрився клич «до полной побєди!»). Ми запевняли, що як тільки сформуємо свій національний полк, то зараз же й вирушим умирати за «общеє атєчество». Та нам не вірили. І мали рацію, бо обороняти Росію, в погромі якої наша нація була зацікавлена, небогато найшлося б охочих навіть серед тих, що не хотіли «відокремлення». Там, де наші промовці перемагали, москалі зі своїми опільниками не цуралися й засобів недемократичних, як «арести по нєдоразумєнію» і т.и. Вони навіть почали побрязкувати зброєю. Ми теж стали у відповідну позу. Російсько-польська частина залогової ради послала таємно від нас делєґацію до Петербурга з проханням «ліквідіровать» нашу орґанізацію.

Замятіна таки повалили. На місце його прислали з Одеси полк. Кондратєва (москаль). 3 новим начальником залоги я не мав нічого спільного. На нових виборах до залогової ради переміґ бльок наших ворогів. На таврійському ґуберніяльному зїзді перемогли російські соціялісти-революціонери. Одно слово, ми не витримали наступу наших ворогів і повинні були зійти до ролі меньшости. В залоговій раді, в штабі залоги, в полках і ротах готовилися ліквідувати «разєдінітєлей, провокаторов, сепаратістов» та инших страшних людей, тобто нас. Не спали й ми. Мацько повернувся з Київа. Побув він у столиці більше тижня. Був і на Першому Українському Військовому Зїзді (5 травня), як представник нашого клюбу. Мацько зробив перший звіт презідії клюбу, а потім у головних рисах про те ж розповів зібранню депутатів. Нас цікавив кождий факт, кожде слово, кожда думка, що походила з Київа, де повинен би бути мозок нації. Подібно до нервів, ми готові були передати в маси зарядження центру і самі прийняти участь у виконанню. Доходило до дрібниць. Питали:

— А який собою Винниченко? Петлюра? Міхновський? Ол. Степаненко?… М. Грушевського всі вважали майже за ґенія. Хотілося, щоб там у Київі всі були ґеніями. І ми вірили, що там вони дійсно є. Але головного, якраз того, за чим їздив, не привіз Мацько. Не привіз ні діректив, ні інструкцій, ні наказів. В новоутвореному Українському Ґенеральному Військовому Комітеті Мацькові тільки порадили: «Продовжуйте працю, як і до сього часу — орґанізуйтеся». У Київі чи не хотіли, чи не вміли зрозуміти, що ми вже пройшли перший орґанізаційний період, вже відокремили «наших» від «чужинців», вже знайшли себе: пройшли період, коли революційна маса сама стихійно орґанізується і не потребує вказівок зверху; ми мусіли перейти в нову фазу боротьби за дальшу орґанізацію, а боротьба, навіть стихійна, вимагає коордінації. Не знаючи ні остаточної мети, ні хоч би якогось загального пляну, ми могли занадто сміливо виявити ініціятиву і тим пошкодити загальній справі. Психольоґія революційних мас у початку боротьби є така, що вони вірять в істнування загального пляну. Ся доля не минула й нас. Ми вірили. Навіть у думках ми не хотіли припустити, щоби наші «національні проводирі» не мали ніякого пляну. 3 того, що нас збиралися ліквідувати і що ми не мали наміру ліквідуватися, для нас було зрозумілим, що справа не обмежиться одними зборами, резолюціями, та паперовими протестами. Не виключена була збройна сутичка і, розуміється, кров. Треба було ж не спасувати на першій же репетіції. Залежало від нашої постави. До сього часу москалі уступали перед нашою рішучістю. Тактику не варто було міняти. В час, коли конечними були швидкі рішення, презідія клюбу сиділа над привезеними Мацьком газетами та листівками і студіювала їх, бажаючи знайти там відповідь на те, чого не привіз Мацько з Київа, бажаючи по промовах, відозвах, резолюціях і статтях, видрукуваних там, відгадати й ціль, що ставив собі київський центр, і плян і тактику його. Але чим більше закопувалися ми в премудрість, яку розповідали політики в своїх промовах та резолюціях, яку викладали ґазетні писаки в ріжних партійних і непартійних орґанах, тим густішим туманом вкривалося те, чого ми шукали. Силою обставин ми примушені були шукати на шпальтах ґазет того, чого там не було, та власне й не повинно було бути. Якимсь загадковим хаосом повівало з Київа, і ніхто з нас не знав, чи той хаос є наслідком дійсного хаосу в головах керманичів політичних ґруп і партій, що обєднувалися в Центральній Раді, чи може якась ґеніяльна рука навмисне утворює той хаос, маючи на меті з хаосу витворити нові форми життя нації. Перше ми тільки умовно припускали, а в друге вірили. Поперед усього урядові заяви. Ось Союз Українських Поступовців, що взяв на себе ініціятиву утворити Центральну Раду, закликає:

— Українці! Громадяни! Підпирайте новий державний лад, бо він і тільки він несе волю Україні й що більша наша участь у йому, то ширших прав собі здобудемо!

Отже виходило, що повинні ми підпирати той лад, що збирався ліквідувати нас. «Поступовці» збиралися йти по дороговказам, залишеним Кочубеями, Искрами, Носами… які теж дбали про свою участь у державному ладі Петра І, що був теж для свого часу «поступовим». А конференція української соціяль-демократичної партії (4–5 квітня), визначаючи соціяльний ідеал і нашу проґраму говорила:

— Конференція української соціяль-демократичноі партії з цілою непохитною рішучістю видвигає давне домагання парїії — автономію України… і дозволяє товаришам по партії піддержувати прінціп федеративної будови російської демократичної республіки і піддержувати автономічні змагання инших націй.

«Непохитна рішучість» наших соціяль-демократів імпонувала. Хребет партії складали товариші: Винниченко, Порш, Петлюра, Мартос — люди, що вже до революції були відомі ширшому загалові, не як «малоросси», а як українці. Ми міркували: «Ну, а що, як всі вони гуртом справді почнуть боронити «давне домагання» не тільки одними резолюціями?» Довелося би силою ломати не тільки «общерусскій» революційний фронт, а і свій таки рідний і близький. 3 наших і московських ґазет ми бачили, що в Київі вже розпочалася незгода поміж нашими. Про се промовляли до нас видруковані промови тих же українських соц. — демократів, яких вістря було звернене проти орґанізації української арміі. Бо й на що здалася армія автономній Україні! Проти соц. — демократів стояли: пор. Міхновський[2] та «самостійник» Ол. Степаненко. Поміркувавши довгенько над соціяль-демократами, ми рішили, що «вони хитрі» — будучи правовіріними марксістами, безперечно працюють по заповіту свого апостола, що писав: «Як у приватному життю ми відріжняємо те, що думає і говорить людина, і те, що вона в дійсности уявляє і робить, так — і то навіть у більшій мірі — в історичній боротьбі ми повинні відріжняти фрази і продукти уяви партій від їх дійсного орґанізму та їх дійсних інтересів, їх уявлення від їх реального змісту».[3] Ми прийшли до висновку, що наші соц. — демократи одне говорять, а зовсім друге роблять. «Реальний зміст» ми бачили в орґанізації реальної сили — української армії. І нам здавалося, що ми не помиляємося. Українські соціяль-демократи захопили кермуючі ролі в складі Українського Ґенерального Військового Комітету. А по своїй ідеї сей комітет мав стати військовкм орґанізацїйним центром. Не могли ж ми припустити, що наші українські соц. — демократи боролися за місця у військовому комітеті на се, щоби дезорґанізувати і провокувати українське військо. Ми ненавиділи ворогів і ідеалізували своїх. В тому не було нічого поганого. Бентежили нас тільки погляди москалів на діяльність наших чільних людей. «Кієвская Мисль», захоплюючись С. Петлюрою, писала такі річі: «В настрою зїзду (І Укр. Військ. Зїзд) помітно піднесений націоналістичний підйом і перевагу радикальних мілітаристичних тенденцій, але можна сподіватися, що під умілим проводом досвідного голови С. Петлюри (відомого укр. соц. — демократа) зїзд прийме лагідніші форми на дальших засіданнях». А «Русскоє Слово» інформувало своїх читачів про те, як довго й уперто закликали зїзд Винниченко та Петлюра не йти самочинним шляхом, а підтримувати контакт з російським Тимчасовим Правительством. І, розуміється, «Русскоє Слово» було задоволене роботою соц. — демократичних провідників і не ховалося з тим. Щоби москалі серіозно і щиро хвалили наших проводирів, ми не вірили.

— Люди добро нам роблять, а вороги хотять спровокувати нас, — гадали ми в Симферополі. — Те, що добре для нас, не може бути добром для наших ворогів. Отже — не піддамося провокації! — рішили ми.

Установчий зїзд партії українських соціялістів-революціонерів (4–5 квітня) вимагав у своїх постановах «широкої національно-теріторіяльної автономії України» і вважав, що найкрасшою формою устрою російської держави є федеративно-демократична республіка, якої установлення українська партія соціялістів-революціонерів буде домагатися на загально-російських установчих зборах». До загальноросійських установчих зборів було далеко. Ніхто не знав, коли вони відбудуться. А життя примушувало нас бути революційнішими, аніж навіть українські соц. — революціонери, котрі мали безумовно революційну назву і скрізь підкреслювали свій радикалізм. Бо утворення власної національної армії не мало місця в проґрамі, хоч би одної з політичних партій, що гуртувалися в Центральній Раді. Нас збиралися ліквідувати негайно, не чекаючи загальноросійських установчих зборів, а ми того не хотіли, хоч би самі установчі збори винесли таку постанову. І ми таки не допустили до ліквідації. Спільними силами Української Громади і Військового Клюбу 24 травня було улаштоване Шевченківське свято в м. Симферополі. Свято для Симферополя випало досить таки імпозантно. Одних військових українців з нашої залоги прибуло до десяти тисяч. Наші українські чети вперше практично були обєднані в сотні й куріні. Військо вишикувалося в каре. Цівільних українців теж прибуло кілька тисяч. Були й делєґації від українців залог м.м.: Феодосії та Севастополя, а також від Чорноморської Фльоти. Службу Божу й панахиду відправили українські пан-отці з п.-о. Чорноморської Фльоти А. Левицьким на чолі. Потім хор проспівав національний гимн. Відбулася парада війська. Карні ряди струнко проходили перед презідією клюбу, салютуючи відповідно до муштрового статуту. Піднесення надзвичайне. Настрій зворушуючий. Новий качальник залоги полк. Кондратєв, що прибув на свято на наше запрошення, як гість, не вдержався, щоби не сказати:

— А все таки національний прінціп при комплєктованню війська велика річ. Не тільки за час революції, а навіть і за весь час війни мені не довелося бачити красшого ладу, як у вас на святі… Та закінчилося свято тим, чого не сподівався ні полк. Кондратєв, ні хто-небудь инший з наших ворогів. По параді перед військом виступили з привітами делєґації від сусідних орґанізацій. Потім говорив член презідії нашого клюбу пор. Т. Промова останнього була і коротка і проста. Він сказав:

— Пан-отець читав у Євангелії — просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, добивайтеся і відчинять вам… Ми шукали і знайшли себе — зєдналися поміж собою. Просили у Керенського дозволу сформувати український полк, алє нам того не дано. Добивалися в двері, та нам ніхто їх не відчиняє… Що маємо робити? — Панове! маємо силу… так ломаймо ж двері!!!

Громове «слава» перервало промову. І довго розлягалося воно далеко навколо майдана. Коли затихло, промовець докінчив:

— Від нині ми не розійдемось… від нині ми складаємо Перший Симферопольський Полк імени гетьмана Петра Дорошенка…

Знову залунало «слава». За кілька хвилин полк машерував до касарень. Касарні були заняті. Над ними повівав синьо-жовтий прапор. А на дворі стояла варта, узброєна рушницями і кулеметами. В сотнях провадилося навчання і вправи.

Москалі заревли від люти. На бурхливому засіданні залогової ради винесено постанову зліквідувати нас негайно і то збройною силою. Але, як звичайно, від постанови ради до виконання не дуже мала дістанція була. До того ми також мали зброю і вміли нею володіти не поганьше від наших ворогів.

До презідії клюбу прибув поручник Ібрагимів, голова татарської військової орґанізації. Була то людина енерґійна, рішуча. Як татарський патріот, він ненавидів москалів усією душею. Мав універсітетську освіту. Весь час татари підтримували нас. Тепер пор. Ібрагимів просив у нас поради і підтримки. Ми порадили йому робити те, що ми вже зробили, й обіцяли свою підтримку. Через два дні на мусульманському цвинтарі відбулося татарське свято. Мені довелося 6ути в складі нашої делєґації, яку вислала презідія клюбу для привітання татар. Свято закінчилося маршем через місто до помешкань нашого полку, де татарам салютували наші частини. В той же день народився в Симферополі окремий татарський курінь. Москалі остаточно втратили голову. Жиди і поляки оголосили невтралітет. Москалі, «счітаясь с фактом», розпочали з нами розмови, «щоби запобігти непорозумінням».

30-го травня начальник залоги полк. Кондратєв передав до презідії клюбу телєґрафічний наказ Керенського про перевод мене «для пользи служби» в 228 піший запасовий полк (м. Катеринослав). Штаб одеського округа вимагав мого відїзду з м. Симферополя на протязі одної доби. Презідія клюбу не знайшла корисним входити в конфлікт з висшою військовою командою, яку ми все ж таки визнавали, хоч і «о стільки — о скільки» і корилися їй, коли те нам не шкодило. На сей раз наказ Керенського нічого не псував нам. Я вже був вибраний делєґатом на ІІ Всеукраїнський Військовий Зїзд і мав одїхати і без наказу, тільки не до Катеринослава, а до Київа.

Їдучи до Київа, я заїхав і до 228 полку. Командант полку полк. Дренфельд, довідавшися, що я українець, висловив при мені ж своє незадоволення, що «в полк прісилают безпокойний елємент, когда я і так достаточно імєю такового»… Не питаючись дозволу у полк. Дренфельда (не було надії одержати), я вибрався до Київа, а йому послав рапорт про відїзд.

По зїзді довелося залишитися в Київі, як членові Центральної Ради. Полк. Дренфельд мене більше не бачив, хоч і мав ще деякий клопіт зі мною. Зі зїзду я відїхав на три дні до Симферополя, де зробив звіт зібранню депутатів і Громади. Мене питалися:

— Чи справді провідники Центральної Ради вважають шкідливим утворити самостійну українську державу? Чи то може політична тактика примушує заховувати те до певного часу?

Я не міг дати відповіди, бо й сам не знав ще того, про що мене питалися.

Більше не довелося мені бути в Симферополі. Майже через рік я довідався, що Симферопольський Полк імени гетьмана Петра Дорошенка не піддався москалям в час муравйовської навали і, пробиваючись до Київа, загинув у боях під Олександрівськом та Синелькіковом. Сю звістку передав мені товариш по праці, старшина полку п. Шиманський.

Другий Всеукраїнський військовий зїзд. Перший універсал

Ще в Катеринославі довідався я про те, що Керенський заборонив зїзд. Тому то й виїхав на нього, не питаючися дозволу начальства.

Спочатку все йшло, як слід. Документів ніхто не перевіряв. Я не встрявав у політичну діскусію, яку мляво провадили поміж собою представники «мислящей Россії», що їхали зі мною у ваґоні першої кляси. Темою діскусії були все ті ж протоки, про які ніяк не забувала навіть «революціонная демократія», не зважаючи на проголошене гасло «без анексій' …

Назагал настрій був досить бадьорий, хоч иноді особливо при згадці про революцію, почувалася певна нервовість. Почалося зі ст. Бобринської. Командант двірця зарядив перевірку документів у військових осіб, що їхали в нашому потязі. «Безправних» знайшлося чимало, їх примушували висідати з потяга.

Потяг мав стояти цілу годину. «Безправні» зробили віче. Зібралася юрба залізничників, солдатів, селян та инших випадкових людей. Провід вічем захопили українці. «Безправні» держалися купи; навіть не-українці підтримували думку, що Керенський «не по закону зробив», забороняючи зїзд.

В часі віча «безправні» знайшли собі провідників і тепер уже не могло бути двох думок про те, чи поїдуть делєґати на зїзд, чи будуть чекати відповіди з штабу округи. Наказ Керенського про заборону зїзду (я потвердив, що такий є) касувався постановою випадкового віча на ст. Бобринській, як контрреволюційний. Право революції перемогло.

В Білій Церкві я зійшов до буфету. Не завважив, що потяг рушив і вспів причепитися тільки до задного ваґона третої кляси. Ся кляса виглядала зовсім инакше, ніж перша.

Тут ніхто з присутних не спав. Дехто сидів, але більшість стояла. Просунутися через ваґон коштувало би ледви чи не всіх ґудзів. Тут їхали селяни, селянки, солдати, бідні жидки, де-не-де було видно вчительський кашкет або кепку залізничника. Та що мене здивувало, тут же їхало до десятка молодих офіцерів. Потім довідався, що то були делєґати на наш зїзд, які рішили їхати вкупі з делєґованими на зїзд козаками, щоби гуртом боронитися на випадок інцідентів, подібних до того, що трапився на ст. Бобринській.

Всім було тісно. Зате настрій був он який. У ваґоні кипіло. В кождому кутку і посередині міркували про великі справи. У всіх обличя напружені, червоні. Всякий спішить «висловитись». В одному кутку козак-делєґат викладає перед авдіторією дядьків і тіток прінціпи автономії для України.

— Україна повинна мати автономію, — з притиском говорив козак, — таку автономію, щоби ніхто до нас не ліз. Наперед усього поміщикам — геть од землі! бо то ж наше українське, народне… Друге — чужинцям до влади зась! де вони взялися? Трете — Москві дулю, а не податки; свою скарбницю заведем, бо треба ж буде грошей на все: і на школи, й на шляхи, і на армію свою та фльоту. Без війська свого народ нікуди — треба відбиватись. Найголовніше, щоб носа свого ніхто до нас не тикав, тоді всі сусіди приятелями були би. Та де вже тобі обійдеться без війни? Коли всякий народ матиме свою державу, тоді вже й буде автономія…

— А що, бач! — гукнув дядько в чамарці. — Говорили ж на селянському зїзді, що наше військо скаже, якої нам автономії треба. Значить, не зачіпай, що не твоє. Працюй у себе дома всякий. А то тобі всі по нас їздять, а ти не знаєш, чого тобі бракує. Військо скаже…

Мені рішуче подобалася «автономія», про яку так завзято оповідав козак і якою захоплювався дядько та все його оточення.

В иншому кутку инша балачка. Центр балачки біля освітної справи. Говорить невисокий чоловічок коло трицяти років. У вимові чимало виразів, по яких можна пізнати галичанина, чи буковинця. Пізнійше знайомимося і довідуюся, що то учитель музики про кирилівській Просвіті, на прізвище Паньківський. Він з полонених «австріяків».

3 Паньківським їде ціла делєґація. Кирилівська громада постановила заснувати в свойому селі українську ґімназію імени свого великого сина Тараса Шевченка. Має сяке-таке помешкання і тепер його ремонтує. Всі видатки утримання ґімназії громада приймає на себе. Делєґація їде до Центральної Ради просити, щоби ся затвердила ґімназію і призначила директора і вчителів.

Біля справи з помешканням завязується діскусія.

Ще хтось тут же преться з прикладом:

— Он Козацька постановила в палаці у баронші[4] універсітет відчинити…

При слові універсітет у декого помітно усмішку на губах. Дядько продовжує:

— І всім так можна. Де помешкання мале, добудувати, дещо переробити і є! Ге-ге, потроху та помалу влаштуємся. Швидше би тільки з тею охтономією кінчали. А то балакають, та й балакають. Кому не подобаються закони, які Центральна Рада видає, в шию його. Ще говорити з ними… наше військо їм покаже! — кінчає дядько погрозою по адресі тих, кому не до вподоби «оxтомомія».

Його підтримує дід Шаповал зі Звенигородщини, що їде делєґатом на зїзд від Вільного Козацтва.

— Товариство! — гукає Шаповал таким голосом, що в цілому ваґоні затихає балачка. — Товариство! наше військо покаже, але й нам байдаки нічого бить. Одному військови тяжко. Помагати треба.

— Ось! — піднімає він над головою руду шапку з довжезним шликом. — Вільне козацтво й собі не попустить. Ми по згоді хочемо. Ти, москалю, собі, ти, жиде, собі, ти, поляче, собі, а ми теж сами собі. А хто не схоче по згоді, то осісьо! бачите?

Дід Шаповал знову хоче піднести руку до гори, але щось йому перешкоджає. Посмикавши рукою, він нарешті підносить руку. В руці якась кумедна стара шаблюка. Вона крива, майже як серп. Очи всіх звертаються з надією на шаблюку. Мабуть ту шаблюку переховували діди і прадіди і, передаючи нащадкам, говорили: — Ховайте, діти, колись знадобиться…

Через хвилину знов гомонять у ріжних кутках. Справдовуються, сердяться, погоджуються, і знову сердяться, щоби погодитись. Нація хоче жити і вже живе. Стихія клекоче, часом бушує, чекаючи, поки знайдеться людина, що покаже шлях до красшої будуччини. У всьому тому почувалося могутне «я хочу жити і так буде!» В сьому одинокому арґументі життя зникали, як у сяйві сонця зникає світло лямпи, всі міркування про «стратеґію», «культуру», «історичні місії», тощо, якими оперували гнобителі, виправдуючи своє панування над десятками міліонів пригнобленої нації.

У Київі ще спали, як ми приїxали. Висипавшися з потягу, делєґати посунули вулицями на Володимирську до Педаґоґічного Музею. Там ще нікого не було. Гуртками розійшлися оглядати свою столицю. Я собі приєднався до тих, що йшли до Богдана та Софії.

Частенько траплялися будинки, де повівали червоні прапори. Де-не-де було видно і наш синьо-жовтий прапор. На Софійській площі зібралося до пятисот ріжного люду. Все те люди, що приїхали з провінції до Київа на зїзд або в якій иншій справі. Приїхали вони нічними потягами і, не шукаючи до дня помешкань, зійшлися глянути на Богдана.

Я не перший раз бачив сю величаву постать. Та вона раз-враз робила на мене вражіння чогось пориваючого, наказуючого.

— Отсе, братіку мій, так гетьман! — висловлював уголос своє захоплення делєґат на зїзд, в поганенькій рудій сорочці з наплечниками і в кашкеті зі «солдатськой кокардою».

— А що, якби він зараз та просто на наш зїзд? Га? Ото штука була би…

— Штука? — кажете, добродію. — Булавою понад зїздом махнув би і зараз же Україна вільною була б. Хіба не читали про нього? То ж сила. Подивіться лишень в очи йому…

Сотня живих людей заглядала в очи нерухомому велитневі.

Біля десятої години рано я знову в будинку педаґоґічного музею. Кілька осіб провіряють делєґатські мандати і видають білєти на засідання зїзду. Вся процедура відбувається в першому ж коридорі внизу. Тільки невеличку частину будинку займає Центральна Рада. Решта будинку в руках пануючої «революціонной демократії», що навіть якусь військову частину розмістила в роскішних помешканнях музея, щоби «нє дать развєрнуться» українцям.

Проте український рух, не маючи навіть порядного помешкання для свого центра у своїй же столиці, розвивається на вільному повітрі. Повітря революції куди красше впливало на розвиток національного руху, аніж штучне повітря помешкань. Виплекана соками місцевого населення паразітна культура чужинців мусіла ховатися в оранжеріях, не зносячи вітрів революції.

Над вечір того ж таки дня (4 червня ст. ст.) перше побачення представників демосу з своїми провідниками. Всі делєґати зібралися в будинку Троїцького Народного Дому і біля нього, бо в помешканню не всі вміщаються. 3 технічних причин відкриття зїзду відкладається до завтра — треба більшого помешкання. Зїхалося біля 2.500 делєґатів, як представники півтораміліонової узброєної маси українців, що розкидані по ріжних частинах на фронті і в запіллі. Послали своїх представників на зїзд виключно ті, що не зважаючи на всі перешкоди, вспіли зорґанізуватися і хоч сяк-так зформулувати свої вимоги.

На сцені зявляється товариш голови Центральної Ради, він же голова Українського Військового Ґенерального Комітету Володимир Винниченко.

На хвилину все стихає. Потім, немов раптовий вихор, зривається буря оплесків і крики з тисячів грудей:

— Слава!! Слава Винниченкові!!..

Так хвилин пять. Знову стихає. Винниченко оголошує, що відкриття зїзду відбудеться завтра у великому мійському театрі, а сьогодня можна скористати з нагоди і влаштувати віче. Загальна згода. На вічу бажаючі мають оповідати про те, як стрінули на місцях наказ Керенського про заборону зїзду. Знову всі згоджуються.

Відчиняє віче Винниченко промовою, в якій зясовує погляд Центральної Ради і Військового Ґенерального Комітету на заборону. Факт заборони вважає невідповідаючим офіціяльним заявам і декляраціям про свободу зборів, проголошеним і петербурзьким урядом і радами депутатів. По промові — оплески. Потім розлягаються вигуки:

— Міхновського! Пана Міхновського! Нехай він скаже свій погляд…

Але Міхновський не говорить. Більшість Ґенерального Комітету і Центральна Рада доручили діріжерську паличку Винниченкові, що був якраз найбільшим ідеольоґічним ворогом Міхновського. Винниченко ідеольоґ і провідник прихильників «єдінаго революціоннаго фронта» з москалями, а Міхновський тримався цілком протилежної позиції. Міхновський гадав, що український революційний рух мусить розвиватися цілком самостійно, як рух протиросійський. Але про погляди Міхновського маси довідалися пізнійше. Його маси не знали, а Винниченка вже перед революцією знали ширші маси, як письменника.

Один по одному виходять делєґати з місць. Наказ Керенського скрізь іґнорували. Заборона зїзду немовби викликала ще більше зацікавлення зїздом. Маси йшли на пролом, не вважаючи на заборони з Петербурга. Промови короткі, ляконічні, повні завзяття і віри в силу нації. То відбивається настрій мас, що стихійно, нестримано пруть в бік незалежности від Росії.

Говорить, наприклад, делєґат з північного фронту, пор. О. П-ко. Він оповідає про вражіння від заборони зїзду.

— Про заборону, — говорить він, — довідалися вже в дорозі. Тут же склали телєґраму такого змісту: «Наказ про заборону зїзду читаємо і до Київа відїзджаємо». Телєґраму послали на дві адреси: нашій орґанізації і… панові Керенському!..

На салі оплески, сміх і вигуки: — Читатиме суботами! — Гумор, дотепи, іронія, неначе коштовне каміння, виблискують у промовах.

На сцені зявляється старшина і повідомляє делєґатів, що Перший Український Полк імени гетьмана Богдана Хмельницького підходить до Троїцького Народного Дому, щоби привитати представників українського війська.

Знову могутнє «Слава!!» ворушить будинком. Через хвилину-другу всі делєґати на дворі. Мені повелося примоститися на бальконі, звідкіля видно цілу улицю.

Зпоза рогу улиці показується голова кольони. Повіває роскішний прапор з образом великого гетьмана. Чудова орxестра.

Попереду командір полку, полковник Ю. Капкан. Під ним кровний (расовий) кінь каштануватої масти. Кінь грає, поривається.

Проходять курінь за курінем, сотня за сотнею… Карні, веселі, могутні, горді. Вони перші творці нової історії України.

По вік не забуду вражіння від першого українського полку. Першого по століттях ганебної покори, яка навіть знаходила своїх ідеольоґів серед освічених синів України. А вже ж не паради були цілю трох тисяч вояків-Богданівців, коли вони на своїх баґнетах начепляли синьо-жовті відзнаки. Не для оборони «єдінаго революціоннаго фронта» гуртувалися вони.

На другий день (5 червня) збираються делєґати біля будинку великого мійського театру. В середину впускають виключно тих, що мають білєти, одержані в педаґоґічному музеї. Перевірка сувора. Біля всіх дверей стоїть варта від полку Богдана Хмельницького.

Саля театру виповнена вщерть. Хвилини очікування. На сцені зявляється Михайло Грушевський. Роскішна сивина прикрашує голову всіми визнаного «батька». Годі порівнати з чим-небудь вибух оплесків і вигук: «Слава батькови Грушевському!! Слава!!..» Він не тільки «батько», він Бог нації. В ньому всі бачать (бо так хочеться революційний юрбі) наймудрішого з мудрих, відважного, як сама нація. В який бік покаже, всі підуть туди. Не дарма ж біля нього так впадають і «поступовці», і соціяль-демократи, і «есерчики» і всі, кому ходить про те, щоби приліпитися біля центра великого руху.

М. Грушевський витає делєґатів від імени Центральної Ради й оголошує зїзд відчиненим.

Починаються вибори презідії зїзду. Вже є традіція. Голови зїзду не вибирають, а натомість вибирають кілька осіб, які мають головувати по черзі.[5]

Але кого вибирати і як? Делєґати, що приїхали з ріжних частин фронту і запілля, не знають один одного. Вибирають «відомих осіб»: Винниченка та Петлюру. До них додають: М. Левицького (заявився соц. — демократом), Гаврилюка і Курявого (заявилися соц. — революціонерами) і Сивошапку (заявився «безпартійним трудовиком-федералістом»). «Самостійникам» (ґрупа Міхновського, Павелка та инш.) не дали місця в презідії. Та й куди їм, нікому невідомим, було перемогти коаліцію Винниченка, Петлюри, якого зірка щойно сходила, лідера соц. — революціонерів М. Ковалевського та инших, що ставали «відомими»? Над сею коаліцією стояв у сяйві непогрішимого авторітету М. Грушевський. Його вибрали почесним головою зїзду.

Кождий кандідат в члени презідії, по постанові зїзду, повинен був особисто оповідати зїздові, «хто він є і що робив до сьго часу». Винниченко розказав, як він «страждав» за старого режіму та що «в сучасний мент» він є «автономістом-федералістом» по переконанню. Петлюра цілком поділяє погляди свого однопартійника. Він додає, що більше «працював при війську». Соціял-революціонери користуються загальними сімпатіями, бо радикально підходять до вирішення питання про поміщицькі земельні маєтки. «Безпартійний трудовик-федераліст» заявляє, що хоч він «і не соц. — революціонер, але земелька без викупу». Поминувши Винниченка та Петлюру, до складу презідії пройшли люди, що найбільше артистично вміли оповідати про те, як вони «страждали». Думка про перевірку тих «страждань» не виникала на зїзді. В загальному піднесено-святочному настроєві не було місця для недовіря до своїх братів по національности.

Майже цілого пів дня часу довелося жертвувати, щоб вислухати привітань зїздові від ріжних орґанізацій. В привітаннях висловлювалися надії, що «військо скаже рішуче слово». До тих надій були серіозні підстави.

У війську зібралися найактивніші елєменти селянської України; дома залишилися старі, малі та каліки. Українці складали біля 30 % загальноросійської армії і уявляли собою першорядний боєвий матеріял, про що одноголосно свідчили всі російські військові авторітети. Більшість підстаршинського складу в цілій армії складалися з українців. Гострий конфлікт поміж російським правительством і українським національним центром цілком зруйнував би армію. Се було би річю, корисною для нас, але страшною для Росії.

Вже перший військовий зїзд так налякав Петербург, що там погодилися на орґанізацію трох українських корпусів, хоч до практичного переведення орґанізації і не приступили. Другий зїзд виглядав куди більш імпозантно. Та і загальна сітуація значно змінилася на нашу користь — Росія розкладалася з середини. Отже були підстави надіятися, і Україна сподівалася від своїх синів, що мали зброю в руках, великих слів і великих діл.

Чи виправдав зїзд надії України? Не вповні. Залежало те від богатьох причин. Але найперше значіння в напрямку праці і постанов зїзду відограв його склад.

Масу зїзду складали т. зв. «мартівські українці». Революція зірвала полуду з їх очей і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними, як українцями. Які ж почуття повинні були пробудитися наслідком усвідомлення обману і кривди з боку Росії? Тої самої Росії, яку вони боронили завзятіше від самих росіян і якої патріотами були до революції? Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишилася одна ненависть.

Любов до України не була ніжною любовю дитини. О, ні! то була горяча, не знаюча компромісу любов молодої істоти до свого ідеалу. Один натяк з боку вождів, що треба загинути в імя досягнення ідеалу, і маси готові були жертвувати своє життя знайденій батьківщині.

Та понад усім панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідности, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі. В найпідліший спосіб Росія крала у нас почуття любови до батьківщини. Крала, бо ворог усе може одняти, ограбувати, примусити «жертвувати», але любов може тільки вкрасти. Революція зірвала тоґу шляхотности з Росії і замісць ідеала наші очі побачили потвору, яка, навіть не закриваючи гидоти свого тіла, цинічно кинула гасло «самоопрєдєлєнія народов», але «постольку-поскольку» те гасло можна використати проти наших визвольних змагань. Парадокс? Ні. То був опій, яким хотіли приспати інстінктовну чуйність поневолених народів до часу, поки Росія перебуде хоробу революції. По хоробі все мусіло бути розтоптаним. К чорту всі гасла і прінціпи, коли раби перестають бути рабами. І хора, навіть хора, Росія устами свого першого улюбленця Керенського на київському двірці гістерично кричала на «разчлєнітелєй Росії»: «рукі проч!» Для Росії революція потрібна була «постольку-поскольку» вона спасала її від остаточної загибелі, як «велікой» держави, що було виключеним при нашому самовизначенню.

Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з будучою долею Росії. «Мартівські українці» з посвятою і навіть із фанатізмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не «в спіну революції», в серце Росії. Інстінктово вони відчували, що те треба зробити.

Увігнати ніж у серце Росії негайно, навіть не рахуючись із безпосередніми наслідками того для нас, таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть?

У стихійній ненависти до Росії була найбільша внутрішна сила нашої революції. Але в ній же була й наша слабість. Авторітет провідників серед неофітів занадто великий. Він необмежений. Неофіти ніколи не перебільшують свого почуття, не перебільшують своєї волі до чину і сили свого характеру, але неофіт не вірить у силу свого розуму — памятає, що недавно грубо помилявся і служив фальшивим богам.

Томуто й не диво, що не зважаючи на майже вульканічний характер ненависти до Росії, яка відчувалася на зїзді, вибуху не було. Ми послушно йшли за своїми провідниками. А наші провідники любили Росію! Що се була за протиприродна любов, годі сказати. Чи се була любов старої жінки, що колись молодою з примусу віддалася і цілий вік гиркала на свого чоловіка, не помічаючи, що давно вже його покохала, чи любов льокая до зубожілого пана, чи любов прирученої звірини до дзвоників на ярмі, але залишається фактом, що в наших провідників була таємнича, можливо підсвідома, любов до Росії. Зі своєю любовю провідники дуже ховалися. Але часом се ставало помітним. В такі моменти, здавалося, що маси розтопчуть усе і всіх на свойому шляху до свободи, стихійно кинуться на ворога і вже в самій боротьбі знайдуть собі нових вождів, які не спинятимуть нового життя.

Найкритичніший момент був, коли зїзд довідався, що командуючий київською військовою округою полк. Оберучев вживав заходів для оборони орґанів російської влади на Україні, боячись атаки на них з боку українців у звязку з мнимою постановою зїзду. То була несвідома провокація.

Які не були б великі запаси революційної енерґії в масах і якого би напруження не досягли настрої юрби, без зовнішного подразнення ніколи не дійде до вибуху. Таким подразненням і були заходи Оберучева.

Для людини, яка не переживала і не відчувала на собі масової психози, якою і є психоза революції, мабуть буде смішним обурення півтретя тисячі членів зїзду, представників півтораміліонової узброєної маси, на якогось там Оберучева, що завдяки свому кретинізмові, з переляку збирався обороняти від української нації контору державної скарбниці та почту і телєґраф у Київі. Але в Київі тоді ніхто не сміявся. Всі тіпалися: одні з обурення і бажання кровю змити образу, другі тіпалися з переляку, треті й самі не знали, чого вони тіпалися.

Авторітет Грушевського, Винниченка, Петлюри та инших довго боровся з безмежним інстінктовним поривом маси зїзду, що рвалася оборонити честь нації. І невідомо, чим кінчився би сей двобій революційної маси з купкою людей, що виступали в невластивій їм ролі вождів революції. Та неждано ся купка людей одержала підтримку… їй допоміг Оберучев.

Само собою, що штаб військової округи мав не погані інформації про те, що діється на зїзді. В критичну хвилину в штабі округи рішили підтримати тих, що боролися проти української революції. Оберучев надіслав повідомлення, що його спровокували і що він уже відкликав своє зарядження.

Ще й по тім зїзд вимагав арешту і покарання Оберучева і заміни його та инших представників російської влади українцями, які підлягали би Центральній Раді. Але безпосередні наслідки зовнішного подразнення минали. Потрохи провідники опановують сітуацію. Зїзд переходить до праці відповідно до принятої проґрами.

Звіти з місць. Зпоза найріжнороднійших фактів і фарб, якими ілюструють свої звіти делєґати, досить яскраво видно все те ж нестримно-могутнє: «Я хочу жити і так буде!» Нема інтеліґентних сил до орґанізаційної праці, мало старшин, ніяких інструкцій з центра; перешкоди з боку російського командування, боротьба проти нас пануючої російської демократії — все усувається перед непереможним бажанням самим творити своє життя. І маси дійсно його творять. Свідчать про се кількість делєґатів на зїзд і півтораміліонова маса на місцях, що зі зброєю в руках чекає наказів з Київа, та чи не найкрасший свідок те, що росіяни заборонили зїзд, а тепер бояться про те згадувати і ставлять охорону біля своїх інстітуцій.

Звіт Військового Ґенерального Комітету. Працювали, аж пріли. Працювали в якійсь маленькій кімнатці, що відступила «із велікодушія» російська революційна демократія. Прохання, проєкти, попередження, передбачення — все пішло до Петербурга, а наслідки раптом зводяться до нулі. «Глух і нєм» Петербург до розпучливих криків і жестів з Київа. Треба инших заходів, щоби розрушити петербурзьке правительство.

Зїзд обурюється. Не на петербурзьких панів, розуміється. В головах делєґатів не знаходиться місця для мотивів поведінки Військового Ґенерального Комітету, понижуючої гідність нації.

Знову контр-атака провідників. Каяття Ґенерального Комітету. Обіцянки робити так, як накаже зїзд. Скарги на невистарчаючі уповноважнення.

Зїзд надає Військовому Ґенеральному Комітетові права головної команди військ і вимагає від нього практичної роботи, а не листування з Петербургом.

Підчас праці зїзду військовий лікар Кекало робить цікаву заяву від ґрупи «самостійників». «Самостійники» вирікаються опозіції до «автономістів-федералістів», при умові, що «так постановить весь народ». В сій заяві ховалося наше рідне «постольку-поскольку». Треба було тільки сили і хисту, щоби його послідовно перевести в практиці.

Як звичайно, висліди праці — постанови зїзду є продуктом компромісу. То був компроміс, на який развраз погодиться душа неофіта під впливом своїх провідників, що в його уяві є заступниками Бога на землі.

Та все ж таки в постановах зїзду є річи, яких однаково лякалися і російська демократія і наші ідеольоґи «єдінаго революціоннаго фронта» з Росією. Поміж иншим зїзд постановляє:

— Пропонувати Українській Центральній Раді до уряду (російського) більше не звертатися й негайно приступити до твердої орґанізації краю. Дальше зїзд забезпечує найактивнійшу підтримку Центральній Раді в усіх її заходах і кличе весь зорґанізований український народ одностайно і неухильно виконувати всі її постанови. Ще дальше говориться про військо: — Доручає Українському Військовому Ґенеральному Комітетові, як найскорше розробити детальний плян українізації війська й ужити всіх заходів для негайного переведення його в життя… — Щоб усі звертання Українського Військового Ґен. Комітету до висшої російської військової влади визнавалися і виповнювалися нею обовязково…

— Прикази Українського Військового Ґен. Ком. для всіх українців вояків і українських військових орґанізацій від сьогодня обовязкові.

В свому наказі Ґенеральному Комітетові не забув зїзд і про Вільне Козацтво, якого представники були на зїзді. Він доручив Ґен. Ком. орґанізацію і кермування нашою національною ґвардією.

Перед кінцем зїзду всі задоволені зі своєї праці. Задоволені з того, що довелося переживати великі хвилини пориву нації до нового, вільного життя. В такі моменти людська душа мякшає. Масами опановує великодний настрій, вони прощають гріхи своїм братам і зїзд… «висловлює Ґенеральному Комітетові щиру подяку».

Підчас виборів до Військ. Ґен. Ком. і виборів Всеукраїнської Ради Військових Депутатів знову відбувається процедура зі «сповідю» кандідатів перед цілим зїздом.

Були люди, що відмовлялися «від чести» вихваляти самих себе, і за них говорили члени зїзду, що знали кандідатів. Але були й сумні випадки, де люди говорили про себе таке, що вказувало на велике бажання попасти в склад високих інстітуцій і одночасно на повну політичну несвідомість. Один заявлявся «соціял-революціонером самостійником», инший «земельної партії», а ще инший «безпартійним соц. — демократом» і т. п.

Нарешті вибори скінчилися.

Одними резолюціями та виборами не можна було обмежитися. Не досить того було і членам зїзду, і виборцям, і цілій нації. Україна чекала «рішучого слова».

Провідники боялися рішучих слів, а ще більше боялися рішучих діл. Центральній Раді по постанові зїзду не можна було звертатися до Петербурга. Тому виконавчий комітет ґуберніяльної ради обєднаних громадських орґанізацій «з відома» Центральної Ради, а може і на її пропозіцію, послав до Петербурга розпучливу телєґраму, прохаючи як найшвидше полагодити українське питання зверху.

Петербург і на сей раз мовчав. Мав він свої справи і не було в нього ні часу ні бажання «лагодити» немилі йому справи. Відповіди не дочекалися. Та зїзд не дуже то й чекав.

У вечері 10 червня ст. ст. в салі великого мійського театру не чути було ні одного віддиху, ні одного руху. Тисячі людей, немов закамяніли. Тільки, тремтячи, шелестів папір в руках чоловіка, що стояв по середині сцени. Залунали слова Першого Універсалу. Не зміст Універсалу творив маґічне вражіння на маси. Змістові можна і треба богато закинути дечого. Але факт оголошення не чого-небудь иншого, а «Універсалу», говорив сам за себе. Україна поривала з Росією, хоч про те й не говорилося в Універсалі, хоч автори Універсалу і боялися того.

— Народе Український!.. докажи, що ти… можеш гордо й достойно стати поруч із кождим… державним народом, як рівний з рівним… Пролунали останні слова Універсалу. Рука з папером опустилася. А тисячі людей ще не віддихали і не ворушилися. Неначе не все сказано в Універсалі. Чогось чекають. І серед абсолютної тиші чудовий барітон тихо, але впевнено починає: — Як умру, то поховайте. Здавалося, що всесвіт співає з нами:

Кайдани порвіте І вражою злою кровю Волю окропіте…

То присягався зїзд сповнити заповіт великого учителя революціонера. А в універсалі про те забули згадати, а може й не хотіли.

Член презідії Гаврилюк падає на руки свого оточення. В нього нервовий припадок. Хтось ридає… Хтось сміється…

Члени зїзду, люди загартовані в чотирорічних боях, та ніхто не соромиться втерти очі. На другий день Україна почула Перший Універсал.

Почув його і світ. То був перший оклик українського народа до народів світа. Перший оклик по довгому невільному віковому слові неволі. Світ мусів рахуватися з фактом нашого істнування.

Творимо!

Якби там не сталося, а слова — «Од нині самі будемо творити наше життя» — пролунали. Проголосила ті слова до українського народу Українська Центральна Рада в першому універсалі. Значить: Геть з хитаннями, геть з проханнями милости у Петербурга, геть з компромісами і зо всім геть, що перешкоджує титанічному розвиткові національної революції! — Сим зроблено рішучий крок.

Слова універсалу, вперше проголошені до народу зпід памятника великого гетьмана на Софійській площі, покотилися по Україні. Вони докотилися і до селянської стріхи, і до брудних казарм, і до вогких шанців, в яких до сього часу за чужу справу гинули сини України. Слова доторкнулися найніжніших, а заразом і найсильнішиіх струн народної душі. Покотилися вони по Україні, досягли далеких границь воскресшої батьківщини і звідтіля поверталися до Київа могутною луною-відгомоном: Творіть! — Де тільки билося українське серце, де була жива українська душа, скрізь готовилися допомагати Центральній Раді в утворенню нового життя. Міліони українського народу спішили висловити свою радість; українська нація присягала не служити більше Петербургові, присягала боротися з ним.

«Громадяни с. Броварки, гадяцького повіту, одноголосно постановили… оподаткувати всі землі по 10 копійок від десятини і віддати до скарбниці Української Центральної Ради». «Волосний сход у Бузирках на Бердичівщині… постановив оподаткувати землі по десять копійок від десятини на користь рідної справи»; таких постанов були тисячі; — український селянин сам себе оподатковує і несе свої копійки в свою державну скарбницю. Зібрані гроші привозили селяни до Київа, щоби «власноручко віддати їх Центральній Раді», яку вони визнають своїм урядом.

А в Умані, Винниці, Полтаві, Петербурзі, Москві і на фронтах, українські селяни в солдатських «ґімнастьорках», зі зброєю в руках, готовляться «всіми силами підтримувати і боронити свій уряд — Центральну Раду». Вони служать молебни і присягають «на вірність Центральній Раді» («Рус. Слово» 18 VI 1917 р.).

Народні маси щиро приняли слова «самі будемо творити наше життя» і творили, що могли і як уміли, щоби допомогти Київу визволитися зпід впливу Петербурга. Своє майно, свою кров жертвувала нація для свого визволення. Бувають моменти в життю, великі і дорогі моменти, коли душа поривається стихійно до боротьби за висші і світлі ідеї. Таким моментом в життю української нації були тижні по оголошенню універсалу. Тяжко, майже неможливо збагнути, як сталося таке, що рік, півроку ще тому німі, здавалося, духово мертві маси, рабсько покірні, сьогодня стали вільними громадянами; вчора були то піґмеї, сьогодня — ґіґанти. Хіба не велитень отой виснажений, зранений солдат у «ґімнастьорці», що зірвав з своїх грудей золоті й срібні відзнаки, зібрав такі ж відзнаки від своїх товаришів і привіз усе «своєму урядови»? Ті медалі та хрести, куплені кровю, пролитою за Росію… тепер вони принесені в жертву для боротьби проти Росії; при згадці про останню — очі солдата світяться ненавистю. А як назвати отого діда з Вільного Козацтва, що тупцює по корідорах педаґоґічного музея, приїхавши до Київа присягти на своїй прапрадідівській шаблюці, що зложить свою сиву голову за Україну і за «свій український уряд»? Революція створила чудо. Зявилися герої, святі і невідомі до того герої. Вони вміли любити свою нещасливу батьківщину і навчилися ненавидіти її ворогів; віки неволі не знищили шляхотних почувань у масах. Скільки було тих героїв? — Лєґіони! І всі вони ясно й рішуче говорили Ц. Раді: — Творіть!

Поміж тими, що повинні були творити, опинився і я. Опинився в купі з всіми військовими депутатами, що були вибрані членами Ц. Ради на другому всеукраїнському військовому зїзді.

Зібралися на перше засідання в помешканні педаґоґічного музея. Таке вражіння, що поміж вибранцями від війська більшість сільських інтеліґентів — люди мало досвідчені в політичній премудрости; для них є авторітетом міський інтеліґент, особливо, коли останній був відомою особою ще перед революцією. Всі депутати у військових сорочках — «ґімнастьорках» і френчах. Лиця позасмалювані. Розмови енерґійні, рішучі, часом пристрастні.

Засідання має відчинити тов. голови Ц. Ради В. Винниченко. Чекаємо. В помешканні аж занадто тепло. Піт заливає очі. Ба, нарешті зявляється Винниченко. Вигляд в нього трохи заклопотаний, неспокійний.

Промову свою почав з привитання нас в імени Ц. Ради. Далі він говорить:

— 3 початку мушу зазначити, що військовий зїзд не виправдав наших надій. Ц. Рада чекала від зїзду чогось иншого. Ми надіялися, що зїзд вибере членів Ради, яких можна буде використати, як матеріял до аґітаційної роботи на селах…

Слухаю і дивуюся. Що він хоче сказати? Який йому «матеріял» хочеться бачити в мені? Як не є, а я вважаю себе таким же членом українського революційного парляменту, як і сам «товариш» Винниченко, а не «матеріялом до аґітаційної роботи». Дивлюся навколо і бачу замішання на лицях моїх товаришів. А Винниченко нервово з притиском продовжує:

— Поміж вами, товариші депутати, богато офіцерів… нам треба солдатів. Офіцерів не можна показувати на село, бо там їх не будуть слухати; офіцер-член Ц. Ради одним своїм виглядом буде шкодити авторітетові найвисшої демократичної інстітуції. Дивуюся, якто вибрано стільки офіцерів членами Ради…

— Офіцери обманули нас солдатів! — гукнув з кутка солдат А-ко. Його підтримало ще кілька «товаришів». Нараз солдат А-ко опинився коло трибуни поруч з Винниченком і не попросивши дозволу говорити, почав «підтримувати товариша Винниченка». Його теж підтримувало вигуками з місць около пять солдатів. Зірвався з місця й один прапорщик, за ним підпоручник… Найменше зрівноважені перлися до трибуни. Офіцери, бючи себе в груди, доводили, що вони «нікого не обманювали і зараз же відмовляються від своїх мандатів»… Солдати розпалено доводили, що їх обманювали. Галас счинився страшенний. Розпалені люди про щось кричали, щось комусь доводили, присягалися і навіть погрожували. Винниченко хотів спинити галас, але його вже ніхто не слухав. Побачивши таке, він постояв трохи, махнув рукою і зник. Галас побільшувався. В декого з офіцерів блищали сльози в очах від образи.

Я з декількома товаришами рішив вийти в корідор, поки горячі голови трохи прохолонуть. Тут нас стрінув М. Грушевський; довідавшись про причину галасу, він побіг у залю засідань. Ми пішли за ним. Через хвилину М. Грушевський уже дзвонив дзвоником коло трибуни і просив усіх сідати на місця.

М. Грушевського послухали; його постать імпонувала. Промова М. Грушевського була видержана в лагідному тоні. Про Винниченка він сказав:

— То Володимир Кирилович від себе додав… Нам, Ц. Раді однаково потрібні і солдати й офіцери, бо всі ви є рівноправні члени революційного парляменту.

По промові Грушевський відчинив перше засідання Всеукраїнської Ради Військових Депутатів. Ту назву ми й засвоїли назавжди. Вибрали презідію, вибрали комісію, яка мала подбати, щоби ми мали що їсти і де спати; ще вибрали комісії: аґітаційну, просвітну, орґанізаційну і т. п.

Назавжди залишилося неприємним спомином перше наше засідання. Нам не довелося почути, що сказав би Виниченко в кінці своєї промови, почули ми лише те, що він сказав «з початку». 3 нас і сказаного було досить. Винниченко, здається, хотів поділити нас на дві ворогуючі ґрупи: солдатську і офіцерську, і здобувши собі сімпатії «товаришів-солдатів», шахувати інтеліґентнішу частину депутатів. Він хотів викликати своєрідну діференціяцію, певно не клясову, бо поміж солдатами були люди досить заможні, а поміж офіцерами депутатами чимало людей було, що належали до т. зв. інтеліґентного пролєтаріяту. «Діференціяція» не випала на користь Винниченка — він більше не виступав перед Всеукраїнською Радою Військових Депутатів, а військові не захоплювалися політичною премудрістю вожда пролєтаріяту. Можливо, що сказане Винниченком «з початку» зірвалося з його уст мимоволі, як наслідок орґанічної ненависти до війська і до військових, яка була властивою голові першого нашого уряду; сю ненависть він часом умів заховувати, але було, що вона і проривалася в нього на зовні.

Характеристичною рмсою наших революційних мас була їх безкомпромісовість. Гасло «однині самі будемо творити наше життя», вони приняли просто без будь-яких застережень. Ні в одній орґанізації, чи громаді не ухвалено постанови зі застереженнями, якими вимагалося би бути обережними і не поривати з Петербургом. Нашим масам не подобалося російське «постолько-посколько». Український народ не робив ріжниць у відношеннях поміж урядами Московщини, Туреччини, чи Німеччини, як висловився на військовому зїзді представник Вільного Козацтва — всі вони були далекі й чужі, бо своїм урядом українські маси визнають Ц. Раду. Здоровий національний інстінкт вказував підстави, на яких мало будуватися нове життя. Тими підставами народні маси вважали свою державну скарбницю і свою національну армію. Оподатковуючи себе селянин намагався утворити скарбницю, а військо творив, відокремлюючись від росіян в тилу і на фронті.

Трохи инакше розуміли проголошений прінціп самі автори універсалу. Як саме розуміли вони його, тяжко було відгадати, але без сумніву не так, як народні маси. Бо вже в перших днях по оголошенню універсалу почалися в Ц. Раді суперечки відносно способу переведення в життя проголошеного прінціпу. В Ц. Раді було чимало членів, що жахалися ґрандіозного вибуху народного ентузіязму і втративши голову, не знали, що діяти. На засіданнях Ради розпочалися дебати. Одні доводили конечність утворення центрального виконавчого орґану, завданням якого повинно бути надання стихійному утворенню української влади на місцях певної сістеми, бо така влада виникла сама по собі, а російської влади населення не визнавало і не хотіло до неї звертатися, або й збиралося виганяти зі своїх околиць; були й такі повіти, що російська влада сама тікала з них. Само життя вимагало утворити центральний кермуючий орґан. Проте думка про утворення такого орґану стрінула значну опозіцію серед членів Ц. Ради. А саме головне, що в опозіції опинилися «наукові сили» — партія соц. — федералістів і велика частина українських соц. — демократів. В опозіції був якраз «мозок» Ради. Опозіція не заперечувала конечности утворення орґану виконавчої влади цілої України, але не визнавала за українським народом права «самочинно» творити такий орґан; радили просити дозволу в Петербурга; були й такі, що боялися — у нас не хватить сили…

По довших суперечках все ж більшістю голосів вирішено творити центральний виконавчий орґан, якому надано назву «Ґенеральний Секретаріят Української Центральної Ради». За кілька днів зявився на світ божий перший уряд воскресшої України. Він був «коаліційний»; в складі його були: соц. — демократи: 1. В. Винниченко — голова секретаріяту і секретар внутрішних справ; 2. С. Петлюра — військові справи; 3. Б. Мартос — земельні справи; 4. В. Садовський — судові справи; 5. І. Стешенко — освіта; соц. — революціонери: 1. П. Христюк — писар; 2. М. Стасюк — харчові справи; соц. — федералісти: 1. С. Єфремов — міжнаціональні справи; безпартійні: 1. Х. Барановський — фінанси.

Дивним було, що в складі ґенерального секретаріяту опинилися люди, що найбільш завзято боролися против утворення такого орґану (Б. Мартос), запевняючи, що «ми не маємо права».

Минали дні, тижні. Нарешті 27-го червня (ст. ст.) В. Винниченко оголосив деклярацію ґен. секретаріяту. Мовчки, з напруженою увагою слухала Ц. Рада першу деклярацію першого українського уряду. А вислухавши плескала в долоні і кричала: Слава!

Витали деклярацію всі члени Ради. Одним подобався зміст деклярації, иншим те, що то було деклярація «свого уряду», а ще инші витали, бо бачили, що плещуть у долоні і вигукують сусіди по кріслах…

Деклярація досить довга і поза загальною частиною, ще вказує і завданя кождого секретаріяту зокрема. Подавати цілий зміст деклярації неконче потрібно, досить буде навести лише найбільше яскраві місця. Ґен. секретаріят уважає момент «серіозним і відповідальним»; нова українська влада не повинна бути такою, «як стара европейська». Право творити нове життя Українська Центральна Рада, по думці секретаріяту, здобула з довіря до себе народних мас, «се право родилось і виросло з одного довіря» без будь-якого примусу; «сконцентрована воля» нації чим дальше, тим більше «поглиблюється'. Проте ґен. секретаріят не знає, на яку ступити: «Ми вступили в ту зону, де стираються межі двох влад — моральної і публично-правової»; секретаріят безсильний вирішити, в «якій саме половині більше, чи меньше стоїмо». Не зважаючи на те, що сам же секретаріят визнає факт «довіря до кінця, в всіх сферах, як національного, так і економічного і політичного й державного життя», яким наділив український народ своїх вибранців, секретарі не почувають в собі досить сили, щоби творити, не оглядаючись на Петербург, бо «легше довіритись, чим справдити чиєсь довіря». Ґен. секретарі сміливо підписуються за українську націю: «тут нема ворожнечі до Петербурга», а є тільки «цілковита байдужість». Зазначивши, що нібито має забогато вже довіря, секретаріят дальше зазначає, що тільки здобувши собі довіря і в гнобителів української нації та від їх аґентів на Україні (т. зв. «національні меньшости»), зможе закінчити «процес перетворення в публично-правову, повновластну владу зі всіми властивими їй компетенціями, функціями і апаратами». Прискорення того процесу вважає ґен. секретаріят «завданням Ц. Ради в сей критичний, переходовий момент»; виконати завдання береться сам ґен. секретаріят і «тільки так і розуміє своє призначення». «Інстітут ґен. секретаріяту має обхоплювати всі потреби українського народу» і в напрямку задоволення їх буде провадити свою роботу.

«Найпершою перешкодою до плянового переведення сієї роботи є недостача політично-соціяльної свідомости й мала зорґанізованість народних мас. В сьому криється найбільша погроза»… Гірка, але свята правда! Народні маси мали в собі кольосальні запаси енерґії та ще здоровий життєвий інстінкт, а свідомости вони не мали, бо коли б її мали в належній мірі, то напевно не віддали б свого довіря людям, що самі не були свідомі своїх завдань. Та й звідкіль могли народні маси здобути ту свідомість? Навіть в час революції верхи нашої демократії більше клопоталися про «загальні здобутки революції», про «єдиний революційний фронт» та про «вратування всієї Росії», аніж про інтереси нашої нації, що нагородила їх «довірям до кінця»! Навіть в час революції народним масам запаморочували голови, торочучи про «братнє співжиття» з москалями. І в тому дійсно «криється найбільша небезпека» нашого визволення.

В деклярації заповідалося, що ґен. секретар внутрішних справ в першу чергу візьметься поглиблювати в масах свідомість конечности «орґанізації автономного ладу на Україні»; до компетенції сього ж секретаріяту належало і «підготовлення… орґанізації єдиної краєвої автономної влади' … 3 сього було видно, що ґен. секретаріят не збирався творити навіть автономії, а тільки підготовляти. Пізніше я довідався, що на засіданнях ґен. секретаріяту дійшло до палких дебат сприводу того, чи «творити автономію», чи «підготовляти» і нарешті вирішено «підготовляти». Не богато революційного запалу і розмаху мали наші ґен. секретарі тай на відвагу не хорували.

В справах фінансових секретаріят збирався провадити «підготовчу працю». Секретаріят земельних справ «в цілях підготовки… має підготовити проєкт земельного закону». Секретаріят військових справ збирався «українізувати військо», замісць того, щоб творити українське військо.

На кінці деклярації ґен. секретаріят вмістив погано замаскований вибрик проти невеликої купки української інтеліґенції, котра підходила до справи нашого визволення не з боку підготовлення до автономії та ратування Росії, а з боку боротьби проти Росії за утворення Самостійної Української Держави і негайного «самочинного» творення головної підстави державности — національної армії. В деклярації згадано про «анархістичні елєменти українства», з якими ґен. секретарі збиралися «боротися неухильно».

А Петербург пильно стежив, що робиться в нас. Оголошення універсалу зіпсувало там настрої. Спочатку там повірили в серйозність замірів Центральної Ради і не знали, з якого боку починати вирішення справи. Як видно з відозви петербурзького уряду, там рішили, що Україна відокремлюється від Росії, бо закликали: Брати українці! Не відривайтесь від загальної батьківщини! Не розвалюйте загального війська! Тільки опамятавшись, почали російські партії та орґанізації виносити постанови про «скасування універсалу». Побачивши, що за рішучими словами універсалу ми не збираємося робити рішучих діл, росіяни придивляються, з якого боку можна би заатакувати наше «самовизначіння». Вони шукали найслабшого місця в нашій позіції, тобто найнепевніших елєментів серед нашої демократії, щоб націлити свій удар безпомилково.

Реакційні російські кола радили просто зліквідувати силою нас. Та фактично надійної сили росіяни не мали. Взяти яку-небудь військову частину і послати в Київ проти Ц. Ради було небезпечно, бо в кождій частині було богато українців. Тому петербурзький уряд, який складався почасти з елєментів реакційних, почасти з нібито демократичних, доручив цілу нашу справу своїй «демократичній» частині.

Неначе по команді (можливо, що таки дійсно по команді) посипалися «демократичні» резолюції російської демократії. В резолюціях ніби й справді визнавали нам право на самовизначення (аж до автономії включно!), але тільки, коли на те згодяться російські установчі збори. В резолюції Всеросійської Ради Селянських Депутатів так таки й сказано: «Всеросійські установчі збори… єдиний повновласний господар російської держави». Воно б то нам і байдужісінько було, кого там росіяни вважають своїм господарем, але все лихо в тому, що російська революційна демократія не погоджувалася з тим, що в Київі, Харкові, Катеринославі, Одесі не російська держава. В сій самій резолюції росіяни визнають в «інтересі… добра самого українського народу конче потрібним скасування виданого Укр. Ц. Радою універсалу». Всеросійський Зїзд Рад Робітничих і Солдатських Депутатів теж клопочеться про «добро» українського народу і визнає, «що автономію (для України) можуть остаточно установити лише всеросійські установчі збори». Взагалі російська демократія вважала за найкрасше, щоби Ц. Рада сама відмовилася від прінціпів, проголошених у першому універсалі.

Петербург мав своїх вірних аґентів на Україні. То були: урядовці ріжних російських установ, що одержували з російської державної скарбниці додаткову платню і премії в нагороду за «русіфікацію» нашого народу, російські військові, що катували в свій час український народ, коли він пробував заворушитись, люди «свободних професій» у вигляді росіян — адвокатів, аґрономів, інжинєрів, техніків і т. п., що обслугували інтереси росіян-поміщиків на Україні; до прихильників пануючої нації належали також поляки й жиди. Ота «демократія» ворожої нам національности ретельно виконувала дірективи з Петербурга і виявляючи «разумную» ініціятиву, боролася проти нас. Ся «демократія» справді була відважною — навколо клекотіло українське море, а вона сиділа серед хвиль і говорила. Нічого більше не могла вона вдіяти, але виголошувати промови, звернені проти нашого революційного руху, сидючи в нашій же столиці, в той час було неабиякою смілістю. Виконуючи дірективи з Петербурга, російська «демократія» в Київі шукає порозуміння з Центральною Радою. Знову відбуваються засідання тої «демократії» на яких уже виступали і представники Ц. Ради: М. Грушевський і В. Винниченко. Перший підхоплює російське гасло «обєднання демократії», а другий признається, що «в розєднанню (з росіянами) не можна йти далі, що треба прийти до порозуміння». Мало того, В. Винниченко запевняє наших ворогів, що «до часу порозуміння ґен. секретаріят не видасть ніякого акту». Як боялися провідники нашої демократії відірватися від Петербурга, як прагнули вони порозуміння-угоди з нашими ворогами! Говорили вони обидва щиро. І в тому власне й була наша траґедія, що вони не вміли говорити з ворогами, як слід, ще більше, вони не вважали росіян за ворогів. 3 того всього був задоволений Петербург і його аґенти на Україні. Прочитавши «підготовчу» деклярацію ґенер. секретаріяту і почувши заяви М. Грушевського і В. Винниченка, наші вороги рішили, що «не такий дідько страшний, як його малюють», що Ц. Рада не думає і навіть боїться відірватися «від загальної батьківщини». Швидко до Київа приїхали гості з Петербурга.

Будучи чудово поінформованим про дійсний стан на Україні, петербурзький уряд рішив підтримувати наших угодовців проти радикальних елєментів українства, чи, як сказано в деклярації ґен. секретаріяту, проти «анархістичних елєментів». Тому до Київа поїхали міністри-«демократи»: Керенський, Церетелі та Терещенко (теж демократ!). Демократам легше вговорити демократів, отож Петербург і вислав до нас відповідну принаду, щоби піймати на гачок. Приїхали російські міністри до Київа несподівано і просто до своїх аґентів. Там вони радилися, якби найкрасше навернути Ц. Раду до «законности». Тільки нарадившись, почали міністри балачки з представниками Ради.

Обидві сторони були за порозумінням. Проте, як і належить у таких випадках, торгувалися завзято й уперто. Представники Ц. Ради подали проєкт доповнити останню депутатами від «меньшостей». Вони пропонували неукраїнцям 30 % місць. Проєкт був дуже вигідний для росіян, проте російська демократія і міністри не погоджувалися на нього. Побачивши нерішучість і уступчивість Ц. Ради, її бажання досягти порозуміння-компромісу за всяку ціну, росіяни «обнаґлєлі»; вони вимагали для меньшостей цілих 50 % місць. Рада, власне її верхи, можливо і погодилася б на російську пропозіцію, коли б не боялася стратити авторітет в масах; тому більше 30 % місць нашим ворогам дати вона боялася.

Солодко зітхали верхи нашої демократії, чекаючи, поки то дійде до бажаного порозуміння; боязко їм було «творити наше життя» без згоди Петербурга. В ті часи «Нова Рада» писала: «Треба сподіватися, що сим разом порозуміння дійде вже до щасливого кінця» (1 VII ст. ст.). І ще б не дійшло! коли обидві сторони так хотіли того порозуміння. Дійсно, що порозуміння дійшло «до щасливого кінця», який не віщував щасливого кінця національній революції, на чолі якої опинились угодоівці.

Наші демократи так зраділи порозумінню, що обома руками підписалися; «волим під царя московського!» Спільно з російськими міністрами вироблено текст другого універсалу, яким касувалися революційкі прінціпи, проголошені в першому універсалі. Російська демократія і недемократія мали підстави радіти — «для добра самого українського народу» Центральна Рада касувала «виданий нею універсал». Та росіяни були більше досвідчені в політиці і не висловлювали голосно своїх почувань, як робили те наші демократи з «Нов. Ради» і М. Грушевський з Винниченком. Навпаки, росіяни на зовні виявляли невдоволення з угоди.

Другий універсал оголошено на засіданні Центральної Ради 3-го липня ст. ст. По оголошенню автори його витали один одного.

— Витаю вас і всю Україну з новим ладом, — говорив Винниченко в промові на засіданні Ради. Україна не витала ні другого універсалу, ні його авторів. Останнім нічого не залишалося, як тільки потішати себе:

— Ми дійсно переходимо велику межу нашого безправства, — так говорив голова ґен. секретаріяту. Автори другого універсалу так жахалися «безправства», що без сорому заявили: — «Ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійснювання автономії України до всеросійських установчих зборів» (слова другого універсалу) і що ґен. секретаріят буде діяти «як орґан тимчасового правительства (російського)».

За все те обіцяли пани петербурзькі міністри «признати… ґен. секретаріят, якого склад означить правительство… Через отсей орґан будуть здійснюватися заходи, що відносяться до орґанізації країни і її управи». Більше нічого не одержали угодовці. Вони жахалися безмежности революційного «безправства» і раділи, що Петербург обіцяв признати їх своїми урядовцями і дати їм обмежене право.

Аналізуючи обидва універсали, не тяжко побачити, що оба вони писалися «прімєнітєльно к обстоятєльствам». Перший універсал вимусили революційні маси — се революційний акт. Другий універсал вимусила російська демократія — маємо «волим під царя московського»!

Вже по виробленню тексту угоди, В. Винниченко подав його на затвердження Ц. Раді. Проєкт викликав опозіцію. Почалася критика. Можна було сподіватися, що текст не буде ухвалений Радою. Критика проєкту вивела з рівноваги В. Винниченка. Він бігав коло трибуни, хапався руками за голову, махав ними в повітрі, лопочучи листами паперу, на яких був написаний проєкт. Я ніколи не бачив В. Винниченка таким лютим. Перебиваючи промовців, він вигукував:

— Товариші! Церетелі… Церетелі виїде з Київа! Тоді все загине… Він приятель наш! Рішаймо швидше, бо все загине…

І більшість Центральної Ради погодилася, що російський міністр Церетелі є приятелем України, що краще поріжнитися з своїм народом, аніж з російською «демократією» — текст угоди затверджено.

Російські міністри почували себе переможцями. І мали рацію. Вони з мужністю виконали обовязок перед Росією.

2-го липня (ст. ст.) міністри відїзджали з Київа. На київському залізничому двірці зібралася юрба «меньшостей», проводити «своїх» міністрів і витала їх. Відповідаючи на привитання, «приятель наш» Церетелі поміж иншим сказав: «Велічіє рускаго государства дорого революціонной демократії. Во імя єдінаго, велікаго цєлаго ми нє остановімся, чтоби задавіть малоє — часть цєлаго!»… А Керенский і собі погрожував: «Росія должна бить велікая, сільная, нєраздєльная… когда кто-лібо посягньот на єя цєлость і протянєт рукі, то ми сможем єщо сказать: Рукі проч!» Так говорили представники революційної Росії, яких ласки запобігав ґен. секретаріят — про «право» і «новий лад», з якими витав Україну Винниченко. Вони їхали горді зі своєї перемоги і тоді ж опльовували тих, що вважали російських міністрів за приятелів України…

У досвіта 5-го липня на головних улицях Київа розпочався надзвичайний рух. Чути було, як ступали тисячі ніг по бруковці, як дерчали тягарові авта, цокотіли фіри, клацали підковами коні об каміння. Місто ще спало. Я прокинувся від того надзвичайного руху і відчинив вікно.

Величезна кольона, якій не було видно кінця, посувалася по вулиці. Хвилями кивалися баґнети понад головами сірих людей. Понад баґнетами тріпотіли жовто-сині прапори. Рух мовчазної кольони робив грізне вражіння.

— Куди і за чим йдуть сі люди? Яка сила послала їх в таку ранню пору на вулицю? — промигнуло в моїй голові.

Немов опарений вискочив я на улицю, накинувши на себе одіж. Пішов поруч з кольоною, питаючись, куди йдуть козаки. На мої запити або зовсім не відповідали, або говорили коротко і рішуче:

— Йдемо кацапів бить… Йдем допомагати Ц. Раді творити наше життя.

3 кольоною дійшов я до будинку педаґоґічного музея. Тут спинився.

Повз мене проходили тисячі виснажених, засмалених людей; більшість обідраних, траплялися і босі; не всі мали зброю. Проходили урочисто з гідністю, неначе почували свою висшість. Коло будинку педаґоґічного музея повертали голови до дверий та вікон і гукали:

— Слава!! Слава Центральній Раді!

Сонце вже зійшло і червоним промінням поблискувало на тисячах баґнетів, понад якими маяли національні прапори. Та ніхто не відповідав на привитання козацтва. Мовчки дивилися вікна величного будинку на марш невідомих героїв.

Се були Полуботківці, тобто український полк імени гетьмана Павла Полуботка. Швидко всі державні установи і цітаделя на Печерську були заняті повставшими військами. Росіяни здавали свої позіції без опору і тікали.

Не зважаючи на висловлене в деклярації рішення «неухильно боротися», ні ґен. секретаріят, ні ґен. військовий комітет не швидко зібралися: хто знав, чи не повернуть своїх баґнетів повставші війська проти угодовців, як ворогів батьківщини? Ніхто не міг сказати, як розвиватимуться дальші події. Тільки переконавшись, що повстання звернене виключно проти росіян, почали збиратися ґен. секретарі і члени ґен. військового комітету. Ще перед тим на Вел. Володимирській улиці зявився полк імени Богдана Хмельницького. Збиралися і члени Ц. Ради до будинку педаґоґічного музея. У всіх повна безпорадність. Ніхто не знає, що починати.

Тимчасом Полуботківці, підтримуючи зразковий лад у місті, заховувалися пасивно. Видно вони не чекали такого несподіваного успіху.

3 Петербурга одержано по телєґрафу наказ силою зліквідувати повстання. Сей наказ надіслано командуючому київським округом і укр. ґен. військовому комітетові. У росіян не було надійних військ у Київі. Але їм став на допомогу укр. ґен. військовий комітет. Полк Богдана Хмелькицького одержав наказ від висшої української інстітуції рушити проти Полуботківців. Я бачив, як рухалися сотні Богданівського полку проти Полуботківців. Неохоче виконували Богданівці наказ, але виконували — співчуття було по стороні відважних Полуботківців. Разом з Богданівцями рушили й росіяни.

Побачивши наступаючих росіян, Полуботківці почали відстрілюватись. Росіяни теж стріляли, але продовжувати наступ не рішилися. Впало кілька ранених. Перед Полуботківцями зявилися лави козаків Богданівського полку. Одночасно Полуботківцям послано наказ від укр. ґен. військового комітету, щоби вони залишили місто і відійшли до своїх казарм.

Перед заходом сонця залишали Полуботківці місто. Так само, як і ранком, йшли вони грізно, врочисто. Вони виконали наказ висшої української влади. А слідом за відійшовшою кольоною росіяни чіпляли знову трикольорові прапори на державних установах…

На вимогу петербурзького уряду укр. ґен. військовий комітет видав наказ Полуботківцям, щоб вони склали зброю і вирушипи на фронт. Полуботківці по хитаннях виконали і сей наказ.

Про незадоволення угодовою політикою Центральної Ради в частинах київської залоги велика більшість членів Ради не була своєчасно поінформована. Тільки по ліквідації виступу довідалися ми, що Полуботківці вимагали від презідії Ради припинити угодову політику. Презідія Ради нібито й погоджувалася з Полуботківцями, але продовжувала переговори про угоду. Полуботківці рішили, що своїм рішучим виступом вони нададуть рішучости і Ц. Раді. Та сподіванки завели — Рада стала не по стороні повстанців. Цілком можливо, що коли б всі члени Ради, а власне найбільше радикальні, були своєчасно поінформовані про настрої Полуботківців, то останні не залишилися би без політичного проводу в день виступу. На жаль дійсно революційна частина членів Ради взнала про виступ тільки 5-го липня.

Самий виступ Полуботківців викликав значний відгук на періферії. До Київа «на допомогу» рушило Вільне Козацтво; до того ж готовилися й українські вояки. Швидка ліквідація виступу припинила і рух «на допомогу».

Отвертий і рішучий виступ Полуботківців був першим збройним виступом проти росіян в нашій столиці; він же є першим масовим протестом проти угодової політики українського політичного центра. Той відгук, що викликав він по Україні, вказував, що наші революційні маси не бояться ні «самочинности», ні «безправства». Українська кров Полуботківців, яка зачервоніла на Печерську, пролилася за ідею самостійної української держави. Та кров указувала шлях, який виведе нас із 6езправства.

Українська демократія, що гуртувалася в Ц. Раді, не звернула уваги на пересторогу. Серед широких українських мас росло незадоволення угодовою політикою. Психольоґічні нитки, що вязали в одно ціле український нарід, потрохи натягаються, хоч і не рвуться ще. А соціялістичні політики Ради звернули всю свою увагу на Петербург.

Революція набирала більшого й більшого розмаху. Треба було творити. Треба було будувати. Ми мали сприяючі умови, щоби творити — наш ворог, Росія, захитався в своїх найголовніших підвалинаx. Ми мали знаменитий матеріял для будівлі — спалахнувші революційним ентузіязмом народні маси. Та серед керманичів Ц. Ради не знайшлося людини з творчим ґенієм. В нас були каменярі і часом не погані, але не було архітектів-творців. Ми не мали провідників. Ті люди, що вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час минав; умовини змінялися в нашу некористь; дорогоцінний матеріял псувався.

Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішну траґедію, їх було не багато. Вони не могли значно впливати на розвиток подій. Проти світлих одиниць стояла ціла темна сила нашого ката — Росії, яка охоче підтримувала угодовців. Останні мали ще авторітет у масах, бо «українцями стали не з березня місяця»… Угодовці дорого платили Росії за тимчасову підтримку і платили інтересами цілої нації. Досить пригадати, що декількох Полуботківців посадили росіяни в льохи київськоЇ цітаделі, де вони й просиділи аж до осени 1917 року. Про тих Полуботківців не дуже клопоталася Ц. Рада і їм нічого не залишалося, хіба що крізь мури і крати посилати молитви до Господа, щоб він «розсудив» їх як колись благав гетьман Павло Полуботок.

Звенигородський Кіш Вільного Козацтва

Звенигородщина не належала до тих повітів, де б можна було надіятися на удержання «єдіного фронту». Всі маєтки великі й середні належали пп. Браніцким, Шуваловим, Урусовим, Лєрхе, Енґельгартам, Вранґелям і т.и. 3 діда-прадіда, з покоління в покоління серед місцевого населення передавалося, звідкіля взялися сі пани. До революції місцева влада знаходилася в їх руках. При першій-же чутці про переворот всі вони зникли з обрію.

На порожному місці населення Звенигородщини орґанізувало свою владу. Нова влада мусіла спиратися на нову силу, вона мусіла дбати про утворення такої сили. Та сила повинна була боротися за новий лад, повинна була пильнувати здобуте. Боротьба з тими, що тільки вчора втекли від влади, не була виключена. Тою новою силою могло бути незабране на війну мужеське населення. Необхідно було його тільки зорґанізувати й узброїти.

До зреалізування такої думки взявся селянин с. Гусакова, Смоктій. Був то заможний господар, мав до двацяти десятин власної землі. Мав около 35 років, високий, чорнявий, лагідної натури, та на життя дивився реально: освіту одержав в звенигородській двоклясовій школі; богато читав. Смоктієві допомагали Ковтуненко та Пищаленко, люди з вищою освітою; обидва звенигородці. Всі вони у війську не перебували.

До праці приступили зараз же в березні місяці. За якийсь тиждень, чи два, кожда волость у повіті мала свій зорґанізований гурток. Нова орґанізація прибрала назву Вільне Козацтво.

Смоктій персонально орґанізував гусаківську волость. 3 його ініціятиви в першій половині квітня відбувся повітовий зїзд представників Вільного Козацтва. Зїзд зробив постанови:

Вільне Козацтво орґанізується для оборони вольностей українського народу та охорони ладу. Воно є теріторіяльною військовою орґанізацією, в яку мають право вступати громадяни повіту, не молодші 18 років. Не приймаються до орґанізації люди, ворожі до України, та люди покарані судом за кримінальні злочини. Всіми справами орґанізації відають командіри з радами козацької старшини. На командні посади старшина вибирається. Вибрана старшина призначає собі помічників.

На сьому ж зїзді вибрано кошового отамана Звенигородського Коша Вільного Козацтва. Смоктій та його товариші відмовилися від такої чести. Вибрали Семена Гризла. Кошовому доручено переводити в життя постанови зїзду; він же ж мав виробити норми «козацького» податку на орґанізацію і подбати про здобуття зброї.

Гризло походив з селян м. Калниболота. Невисокого росту, русявий, дуже рухливий; років коло 30; до того часу був писарчуком при волости й, здається, деякий час учителем «школи грамоти». Він мав неабиякий орґанізаторський талант; дуже спритний, але малоосвічений, карєрист і недалекозорий. Служив при війську в обозі писарем та каптенармусом.

У волостях вибирали курінних; більше видатні з їх: гусаківської волости Смоктій, калниболотської — Гризло (він же кошовий), лисянської — Сорока, тарасівської — Шевченко, козацької — Шаповал. Курінні походили з місцевих селян і мали не більше як по 40 років. Один Шаповал був старшою людиною, мав коло 60 років. Се був справжній тип запорожця; не любив старий байдики бити, його так і тягло на коня і до бою.

По зїзді орґанізація пішла швидким темпом. Основою орґанізації була сотня; вона набиралася з громадян одного села і не мала означеної кількости; були сотні в 35 козаків, а були й по 1000 (с. Кирилівка); пересічно сотня нараховувала коло 200 козаків. Сотні одної волости обєднувалися в курінь. Куріні в свою чергу складали кіш.

На другому всеукраїнському військовому зїзді звенигородський кіш Вільного Козацтва мав своїх представників, то були: Гризло, Шаповал і Сергієнко; всі зявилися в старокозацьких строях: жупани, шаблюки, на шапках шлики, на голові оселедці. Виступили вони в київському міському театрі в час, коли виникла провокація Оберучева та Лепарського. Говорив дід Шаповал:

— Вільне Козацтво не просило дозволу орґанізуватися, він нам непотрібний; Вільне Козацтво здивувалося, що Керенський заборонив сей зїзд; ми знали, що Керенського ніхто на послухає, бо й на нас ся заборона зробила таке вражіння, неначе б вона зроблена урядом Туреччини, або Німеччини. Коли пани Оберучев та Лепарський говорять, що українці хотять захопити владу в Київі, то нема нічого дивного, бо ми тільки відберемо наше. Якщо Вільне Козацтво одержить наказ прийти до Київа і взяти під охорону наші інстітуції, то ми те зробимо, не питаючи дозволу Оберучева.

Буря оплесків була відповідю. Вже тоді Вільне Козацтво досить радикально підходило до питання українсько-російських взаємних відношень. Вже тоді владу Керенського у відношенню до України прирівнювалося до влади чужої держави.

Через місяць виявилося, що дід Шаповал не жартував. 5-го липня зробив революційний виступ полк імени гетьмана Павла Полуботка; він захопив Київ а потім з наказу Українського Військового Ґенерального Комітету, який боявся конфлікту з росіянами, зліквідував свій виступ і відійшов до Грушок. До Звенигородки долетіла вістка, що у Київі наше військо бється з росіянами. Вільне Козацтво з власної ініціятиви вирушило на допомогу. В забраних силою чотирьох потягах, захопивши на ст. Цвіткове гармати, прибуло козацтво під Київ. На ст. Мотовилівка довідалися, що сама українська влада зліквідувала виступ, і повернули назад; на ст. Городище стрінули ще потяги з козаками; — то їхали куріні, що одержали наказ штабу коша пізніше. Сим першим наступом села на Київ кермував штаб звенигородського коша на чолі з Гризлом.

Заслугує уваги, що про сей цікавий випадок промовчала київська преса, як російська, так і українська. Росіяни взагалі промовчували масовість українського руху, а наші політичні партії того часу, в руках яких була вся преса, дивилися на виступ Полуботківців, як на бешкет і тому не в їх інтересах було повідомляти, що сей виступ зикликав такий відгук на провінції. Потрібно зазначити, що виступ Полуботківців пройшов у зразковому порядку.

Скоро прийшло до конфлікту поміж звенигородською земською управою і штабом коша. Весь склад управи складався з українців, опріч одного Міхальського. Міхальський, хоч розумів, але не говорив по нашому. Штаб коша став у ворожу позіцію до Міхальського і домагався його усунення зі складу управи. Земські збори невеликою більшістю відкинули домагання штабу. Причину сього потрібно шукати в особі Гризла, який не користувався авторітетом серед населення, але будучи спритною людиною, тримався на посаді кошового. Потім конфлікт іще більше загострився. Справа дійшла до Київа. Для полагодження конфлікту з Київа був я висланий на місце, як член Центральної Ради. Не зважаючи на жнива, в м. Звенигородці зібралися земські збори і зїзд Вільного Козацтва.

Я був місцевого походження (с. Будища) і скоро зорієнтувався в обставинах, а головне, у взаїмнім відношенню реальних сил. Міхальський був усунутий.

3 великою парадою стрінули козаки мене, яко післанця Центральної Ради. Коло 2.500 козаків, вишикованих в каре, чекали на площі. На привіт:

— Здорові були, батьки! — розляглося:

— Доброго здоровя, синку! — Слава!!

То були справді батьки: велика більшість козаків мала вже сивину в бородах; молоді обмаль — уся забрана на війну. Під згуки орхестри проходили сотні в білих штанях і соломяних брилях перед посланцем уряду.

Вільне Козацтво весь час робило натиск на орґани влади в бік як найрадикальніших рішень у національному питанню. Треба памятати, що 1917 рік був роком «українізації України». Село сперлося на козацтво в своїх соціяльних домаганняx. Як уже згадувалося, дідичі на Звенигородщині належали до націй, ворожих Україні й українському рухові. Тому, опріч соціяльного питання, ґрунтом для відношення були й національні інтереси. Тому козацтво рішуче дивилося на дідичів, як на тимчасових доглядачів за маєтками, що мають бути передані місцевому населенню по законам українського уряду; такі обовязки накладало козацтво на вчорашніх панів!

Цікаве відношення до Вільного Козацтва з боку політичних партій. Представники меньшостий в Центральній Раді: Рафес, Балабанов, Крупнов, Фрумін та ин. при одній згадці про Вільне Козацтво тратили рівновагу. Рафес говорив, що Вільне Козацтво буде громити жидів. Він заклинав українську демократію Марксом і всіми святими, щоб вона знищила «ето шовіністическоє погромноє казачество». Нібито в соціялістичної демократії була сила зробити се.

Українська демократія відносилася до орґанізації Вільного Козацтва ніяк. Тільки в осени 1917 року вона пробує прибрати під свій вплив і кермування сю силу. Проби звелися до вироблення статуту й аґітації серед козаків, з метою утворити з їх добровільну міліцію з виключно поліційними функціями. Ґуберніяльний зїзд Київщини (14–17 вересня н. ст.), що відбувався під великим впливом соц. — революціонерів, своїми постановами підпорядковував Вільне Козацтво місцевим резолюційним установам. По думці зїзду в козацтво мали вступати люди вибрані громадами.

Та козацький рух уже переріс вимоги, які ставила до його соціялістична демократія. Вільне Козацтво прагне централізації й перетворення в суто військову орґанізацію. 3 демократичних партій тільки партія соціялістів-самостійників без застережень пішла на зустріч народному рухові. Члени сеї партії працювали в орґанізаціях Вільного Козацтва, поглиблювали національну свідомість та ідею творення української збройної сили. Але ся партія не мала досить сили, щоб параліжувати неґативні впливи на орґанізацію инших політичних ґруп.

Праві кола відчули на собі силу нової орґанізації й вже від половини літа 1917 року пробують опанувати Вільне Козацтво. Аґенти великої буржуазії провадили шалену аґітацію серед козацтва. Вони загравали на національних і навіть соціяльних почуттях козаків; головним чином напиралося на те, що Вільне Козацтво в першу чергу має одержати значні земельні наділи і стати клясовою орґанізацією. Вільне Козацтво, як орґанізована сила повинна б користуватися привілеями, в порівнанню до решти населення.

По ініціятиві Звенигородського Вільного Козацтва в середині жовтня н. ст. був скликаний Всеукраїнський Зїзд Вільного Козацтва в старій гетьманській резіденції, м. Чигирині. На сей зїзд не приїхали представники соціялістичної демократії, зате прибув ґен. Павло Скоропадський з цілим штабом. Дуже зручно заграваючи на бажаннях козаків аж до готовости віддати свої маєтки на користь української держави, Скоропадський потрапив добитися вибору його наказним отаманом Вільного Козацтва всієї України. Була утворена ґенеральна козацька рада, яка разом із наказним отаманом мала заправляти всіма справами козацтва. Від звенигородського коша до ґенеральної ради увійшли: Гризло (м. Калниболота), Кищанський (м. Рижанівка), Шкільний (с. Гусаків). Ґен. Скоропадський відразу намагався використати свій вплив у козацтві в інтересах своєї ґрупи. Так, при виборах до установчих зборів веде він велику аґітацію за виборчий список ч. 16; то був список землевласників (великих); цікаво, що в тому спискові був і П. Скоропадський. Здається, йому вдалося зєднати для себе Гризла.

Як відносилося звенигородське Вільне Козацтво до заходів Скоропадського, можна судити по тому, що Гризло тримав у тайні свій звязок з ґен. Скоропадським. Коли пізніше козацтво довідалося про се, то Гризло примушений був залишити посаду кошового.

На III всеукраїнському військовому зїзді звенигородський кіш знову мав своїх представників. В сей власне час розпочиналася збройна боротьба України проти Росії. Сей час застав звенигородське Вільне Козацтво на роздоріжю; воно не мало політичного проводу. За угодовою політикою Центральної Ради по самій безкомпромісовій натурі своїй не могло йти воно.

В початку зими 1917-18 року кількість звенигородського Вільного Козацтва досягала 20.000. Найбільші курені: гусаківський, тарасівський, калниболотський, козацький. Зневірене в політичних проводирях козацтво рішає боронитися від російської навали в свойому рідному повіті.

Вже коли російські війська (Муравйов) були недалеко Київа, тодішній командуючий українськими військами М. Шинкар дозволив виїхати до Звенигородка старшинам: Ю. Тютюнникові, Халабуденкові, Попикові, Сокирці та урядовцеві Демерлієві. Всі вони походили зі Звенигородщини, але під час революції не перебували дома.

В кінці січня 1918 року до Звенигородки дійшла звістка про долю Київа. Звістку привезли: М. Шинкар, В. Кедровський, П. Скоропадський, Моркотун та инші, що втекли від росіян-большевиків з Київа під охорону звенигородського Вільного Козацтва.

Аґенти росіян нишпорили по всій Звенигородщині, але нічого не могли вдіяти і весь час просили допомоги з Київа, з Черкас тощо. Нарешті вони зробили пробу скликати повітовий зїзд по большевицькому прінціпу (власне без усякого прінціпу). Підчас сього зїзду росіяни були побиті гусаківським курінем під командою Шкільного, при діяльній участи ґрупи старшин, що прибули вчасніше з Київа.

На другий день до Звенигородки прибула більшість курінів; вони вибрали кошовим мене. Се було в перших днях лютого.

Збольшевичені російські армії покинули фронт і рушили через Україну до дому. Більшої анархії не можна уявити; без якої б то не було черги богатомілійонова узброєна юрба перла, хто куди хотів. По свойому шляху вона змітала все, що нагадувало добробут, культуру. А шляхом тим була ціла Україна. Все гинуло. Позаду залишалися руїни, зґвалтоване населення, гекатомби трупів. До Росії вивозили кольосальне військове й невійськове майно. Не було сили, яка бодай пробувала б запобігти страшному лихови. Тяжко покарана за свою угодову політику Центральна Рада розлетілася і тільки уламок її виратувався й відійшов з військом десь на захід. Про місце її перебування не було чути нічого на Звенигородщині.

Вільне Козацтво боронилося, як уміло. Починається надзвичайно енерґійна діяльність сеї «народної міліції», як звали козацтво соціялісти, чи «козацької арістократії», яким хотів бачити його Скоропадський.

Припинивши проби орґанізації російської влади в повіті, козацтво захопило на протязі коло 100 верстов залізницю Христинівка-Цвіткове і припинило на сій лінії анархічний рух російського війська на схід. На скільки великим авторітетом користувалося Вільне Козацтво у ворогів, можна бачити хочби з того, що штаб VII російської армії, пробившися з військом аж до ст. Тальне, по зустрічі з невеликим відділом Вільного Козацтва, 14-го лютого 1918 року повертає назад через Вапнярку, Бірзулу на Бобринську, де таки був розбитий і розігнаний зо всім своїм військом.

Звенигородка стає центром великого району; приходять звязки від Черкасчини (Водяний), від Єлисаветщини (Кульчицький), від Уманщини (Безуглий) і т. д. Штаб коша перетворюється в штаб обєднаного Вільного Козацтва південних повітів Київщини та північної Херсонщини. Зо всіх боків просили наказів та допомоги. В міру сил прохання задовольнялися.

В другій половині лютого через Звенигородщину пробивалися гарматні частини II корпусу російської ґвардії; вони були примушені скласти зброю та військове майно при штабі коша. Пізніше Козацтво примусило здемобілізуватися російську кавалєрійську бриґаду (6 та 7 драґунські полки); остання здала до 2000 коней, сідел і силу иншого майна та зброї.

Особливо видатна операція Вільного Козацтва проти VII російської армії в районі ст. Бобринська. Тут були скупчені ліпші куріні Звенигородщини, Черкасчини та Єлисаветщини. Кількість скупченого коло ст. Бобринська козацтва перевисшувала 8000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артілєрією і кавалєрією.

Бій тягся цілий день, при чім обидві сторони понесли значні втрати; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в ріжних напрямках. Тут мало не був захоплений головний командант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ. Здавши охорону ст. Бобринської Черкасцям, решта козацтва з великою здобичю повернула в свої повіти.

Під час сеї операції звенигородцями командував Хведот Бондар (с. Кирилівка), черкасцями — Водяний, єлисаветцями — Кульчицький; всією операцією кермував штаб звенигородського коша.

1-го березня (час вступу до Київа українсько-німецького війська) Вільне Козацтво, підпорядковане звенигородському штабові, міцно тримало теріторію, обмежену Дніпром і лініями: Знаменка-Помішна, Помішна-Христинівка, Xристинівка-Канів.

По вступі українсько-німецького війська до Київа зараз же почалася демобілізація Вільного Козацтва. Робилося се з наказу уряду Центральної Ради, який виконував волю німецької команди, не здаючи собі справи, що позбавляє себе сили, на яку б міг спертися при лихій годині. Наказом Вільне Козацтво не демобілізовалося, а навіть просто касувалося, розформувалося. Фактично ж звенигородський кіш здемобілізувався, приховавши зброю на всякий випадок…

Не можна говорити, до яких розмірів могла б вирости ся своєрідна національна орґанізація і які форми вона приняла б, коли б не стрінула на шляху свого розвитку тих свідомо й несвідомо ворожих перешкод, з якими довелося мати діло Козацтву. В час, коли в Козацтві вже вкорінялися прінціпи дісціпліни і централізації, розвиток його був припинений наказом уряду, підпертим силою німецької армії. Звенигородське Вільне Козацтво на позір виконало наказ, щоб пізніше показати свою життєву силу в богатьох крівавих повстаннях проти ворогів батьківщини. Та помимо блискучих ефектів, що давали пізніші повстання на Звенигородщині, вони ніколи не мали тої орґанізованости, яка була перше у Вільного Козацтва.

Наприкінці варто згадати свідоцтво Звенигородському Вільному Козацтву, яке воно одержало від головного команданта окупаційної російської армії на Україні, Муравйова. По відході з України, в свойому інтервю, видрукованому в «Ізвєстіях» В.Ц.К., він сказав:

— Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на свойому шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сеператизму. Одно наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі ґубернії визнавати нашу владу. На Україні прийшлося натрапити на оріґінальну орґанізацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ся орґанізація не тільки не допустила нашої влади в повіті, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробкла чималу шкоду нашим військам. Я дуже жалію, що мені не довелося зруйнувати се гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію…

Так говорили про Вільне Козацтво вороги України. Можна уявити собі, як раділи вони, коли козацтво розформували.

Повстанча стихія

По здемобілізованню Вільного Козацтва ми притихли й чекали на накази уряду. До Звенигородки повернувся з Київа М. Павловський, уже як командант повіту і «підполковник» (до того часу всі знали його тільки єфрейтором). Функції командантів не були яскраво зазначені; і до сього часу не знаю, з чого б я почав, коли б мені прийшлося виконувати обовязки повітового, чи ґуберніяльного команданта. Здається, не більше мене розумівся на командантстві й Павловський. Не будучи ніяким військовим, опинившись на пості команданта, з відповідною ранґою, він захопився думкою про обєднання коло своєї особи всіх повітових інстітуцій. Народна, земельна, харчова управа, рада селянської спілки, комітет соціялістів-революціонерів — усе те бачило на своїх засіданнях, окремих і обєднаних, «нового начальника». Формувалося управління командантури і сотня козаків при йому. Туди попало богато старшин з Вільного Козацтва: Халабуденко, Попик, Кривда, Бойко, Сокирка та инші. Опріч того Павловський щодня напував «шнапсом» представника великої німецької нації, якогось миршавого оберляйтенанта, що був найстаршим з німців на Звенигородщині.

Дехто з бувшого штабу коша Вільного Козацтва ударився в політику; то були: Іван Капуловський, Демерлій, Олекса Титаренко; вони зорґанізували видання щоденника «3венигородська Думка».

Я спокійнісінько собі підраховував одібране від росіян військове майно і посилав рапорти: такого-то дня розформований такий-то курінь Вільного Козацтва (був наказ уряду про його обезброєння), здав до моїх складів стільки-то зброї, майна, і т. п. Все «здане» записувалося до відповідних книг і приводилося до ладу. Моє начальство, Кудря та Стойкін[6] було задоволене роботою звенигородського уповажненого для демобілізації, — яким був я.

Одно слово «будовання держави» йшло широким кроком. Зверху надсилали накази, які дуже часто суперечили один одному; ні інструкцій, ні пояснень не давалося. Отож і робив, хто як розумів і хотів.

3 Київа приходили недобрі вісти. «Синьожупанників» розброювали; Айхгорн видав якогось чудернацького наказа про дозвіл панам засівати «свої» землі. Уряд, що видав славнозвісний твір: «Чого прийшли німці на Україну», — почав протестувати. Виходило, що німці не у всьому думають допомагати нам, а де в чому навіть пробують перешкоджувати.

Щоб довідатися, що воно саме робиться, та одержати деякі вказівки для нашої роботи на провінції, загальними зусиллями повітових влад мене вислали до Київа.

Та в лихий час приїхав я до столиці. Центральна Рада й уряд кудись зникли, а на мурах Київа ліпили гетьманську «Грамоту до всього Українського Народу». Все, що ми звикли уважати українським, поховалося. Довго я лазив по місті, щоби знайти наших. Був у комітеті самостійників, зайшов і до селянської спілки. Серед наших панував застрашаючий розгардіяш в думках. «Спілчани» подивилися на мене підозріло й нічого не сказали, хоч з богатьома я був знайомий особисто; попросили зайти за тиждень-два, коли зясується сітуація. Настрій «спілчан» був не войовничий.

Инший настрій виявили самостійники. Невідомий мені білявий старшина, під сорок років з роду, запевняв усіх, що буде повстання, проти росіян. Він не говорив, що саме треба робити, тільки переконував, що повстання є неминуче, що, можливо, воно є одиноким виходом, але воно потягне за собою руїну і взагалі мало виглядів, щоби з повстання щось вийшло. Другий самостійник, з надзвичайним захопленням доводив, що єдиний вихід, то творити свою національну буржуазію, яка при гетьманаті видерла би владу з рук росіян. Як гадав він творити свою буржуазію і в який термін він надіявся видерти владу від росіян, залишилося таємницею сього імпульсивного патріота. Був там і п. А., надзвичайно порядна, щира і лагідна людина. Сей сказав мені:

— Їдьте до дому й робіть, що можете, аби не згинула наша справа. Думку свою ми будемо передавати вам, коли самі її матимемо. Одно тільки й знаю, що треба боротися, а як саме, покаже час…

Було небезпечно зараз же їхати з Київа. Нова влада ловила селянських делєґатів, що десь у голосіївському лісі відбули зїзд, а мене зовсім не кортіло вкупі з ними помандрувати в Лукіянівку. Переховавшися деякий час, я втік з Київа.

В Звенигородці була вже відома гетьманська грамота. «3венигородська Думка» лаяла Скоропадського і закликала до опору. Оберляйтенант був ні в сих, ні в тих. В його були гарні відносини з нами і тому він не знав, як порадити нам не лякатися. Він знав, що німецька команда в Київі підтримує гетьмана, але до сього часу не мав інструкцій, як поводитися з нами.

Ревеляції, зроблені «3венигородською Думкою», оголошені накази Павловського і постанови соціялістів-революціонерів одтинали шляхи лєґального відвороту. Я зясував нашим «активникам», що за гетьманом стоять німці, тому робити раптові виступи не мудро. Вирішено, що всі, хто явно виступав проти нової влади, мусять законспіруватися. До «бунтівників» належали: Демерлій, Капурловський, Титаренко, Кривда, Попик та инші.

В мойому розпорядженні було около 10.000 рушниць, 43 кулемети, 2 гармати, 1 автопанцирник і значна кількість амуніції. Все хоронилося в складах, від яких ключі мав коморний Ткаченко, що підлягав мені. Варта коло складів стояла від командантської сотні, що підлягала Павловському.

За чотири ночі всю зброю і майно розвезено по селах і роздано селянам «на всякий випадок». В останню ніч варта зробила сімуляцію грабунку: поломила двері, порозкидала останки майна і т. п. В ту ж ніч зникли всі, не виключаючи й Павловського; зникла й ціла командантська сотня, знищивши канцелярію командантури.

Ранком я зчинив трівогу — телєґрафував до Київа, до всіх, хто мав хоч яке-небудь відношення до «розграбованого майна». Побіг і до німців. Оберляйтенант зразу думав, що я збожеволів. Тільки згодом переконався про правдивість моїх слів. Застукотів телєґраф до Уманя та Київа. Мене попросили почекати, а коло дверий поставили варту. Прийшлося чекати з пять годин. Нарешті мені подякували й попросили не виїзжати з міста, навіть запропонували дати підпис.

Слідство переводив п. Кирієнко, помічник ґуберніяльного команданта Київщини. Працював він зо всієї сили більше тижня, але винних не знайшов — вони «розграбували» і розбіглися. Місцева чорна сотня отверто говорила, що тут не без моєї участи, але доказів не було. Відносини з оберляйтенантом залишилися в мене як найкрасші.

Та сумління моє не було спокійне. Робилося все на власну руку. Вказівок од яких-небудь національних центрів, чи авторітетних осіб не було. Центральна Рада зникла, не сказавши ні слова народові, як він має реаґувати на події. Сумління говорило, що не можна помиритися з фактом насильства, хоч би там на Україні стояло не пятьсот тисяч німців, але в десятеро більше. Боротьба кровю, навіть при невдачі, на майбутнє являється позітивним чинником: творить лєґенду, підносить віру в справу серед загалу, пориває нових людей до боротьби.

Час минав. Минали й обставини. Мого оберляйтенанта з його «компанією» перевели до Умані, а до Звенигородки прибув цілий полк німців. Ще за кілька днів по вулицях Звенигородки швендялися російські офіцери «карательного отряда».

Застогнала Звенигородщина. Те, чого не зміг учинити Муравйов, робилося іменем українського гетьмана. Селян катували і мордували, шомполували, насилували дівчат і молодиць; грабували всіх, кого бачили. Селяни тяглися з останніх сил, виплачуючи контрібуції. Під час такої екзекуції я нагодився в своє рідне село. Треба було зусилля волі, щоб не вбити команданта відділу, який нахабно запевняв мене:

— Ето нє люді, а скот. Чем больше їх мучіш, тєм больше оні тебя уважают і даже любят. Єй Богу, інтересниє опити бивают…

Контрібуції брано з тих, в кого було що взяти. Тому терпів заможніший елємент; якраз він не дуже вороже ставився до гетьманської ідеї. Але те, що робили карателі, просто компромітувало і гетьмана і саму ідею української державности. Селяни ріжних волостей та сіл заходили до мене й говорили:

— Що робити? Не витримаємо; дуже вже знущаються. Ліпше загинути, аніж терпіти. Порадьте, що робити. Всі провідники поховалися, або поарештовані; мусите нами кермувати. Скажіть тільки, з якого боку почати, а решту ми й самі зробимо…

Всю силу вживав я, щоб не дати спровокувати свій рідний повіт. Заклинав, чим можна, не підіймати повстання. Вказував, що за карателями стоять німці. Малював їм наслідки: руїну, нещастя, пролив крови, якими загрожує передчасний неорґанізований виступ. Але даремною була моя красномовність! Там, де на карту поставлені: життя, честь, ідея, там, де клекотять пристрасти, бажаючи помсти за незаслужені обиди й кари, там не поможуть слова, там потрібно приймати рішення не вагаючись. Холодною сталю блищали очи поважних, старих господарів; страшну рішучість видно було. То була рішучість роспачі бути зарізаним, або зарізати свого ворога. І здавалося мені, що селяни мовчки запитували:

— А чи не зрадив ти ідеї, за яку ми разом боролися?…

Я рішився приняти на себе керму руxом. Віддав катеґоричний наказ терпіти й чекати, поки я повернуся з Київа. На другий день я був уже в столиці. Зайшов до П., до М., до самостійників у «Батьківщину». Ніхто не взяв на себе сміливости дати відповідь, як поступити, що саме тепер треба робити, щоб не пошкодити загальній справі. М. говорив, що взагалі не варто кров проливати в боротьбі; П. цікавився, чи дуже різатимуть селяни панів та жидів. Самостійники дали цілу купу своєї літератури. Кермуючого центра не було; не було й окремих людей, які узяли б на себе відповідальність за той, чи инший напрямок роботи. Повертатися ні з чим не можна було. Переночувавши в Київі, я пішов до гетьманського палацу.

На диво швидко мене запросилм на послухання. Я виклав свою справу П. для докладу гетьманові. За годину я вже говорив зі Скоропадським. У мене не залишилося твердого переконання, що карателі не робили з відома гетьмана, хоч П. і Скоропадський зо всеї сили обурювалися на провокаторів. При мені була написана телєґрама з наказом відкликати карателів зі Звенигородщини; але при мені ж одержано телєґраму-повідомлення, що карателі знищені селянами під м. Лисянкою. Більше нічого було чекати в Київі.

Вже у Хвастові зустрів я декого з адміністраторів Звенигородщини, що тільки з душами повиривалися від повстанців. По залізниці почувався нервовий настрій. На ст. Цвіткове висів. Дальше потяги не йшли; зі Звенигородщиною не було звязку. Ніхто не знав, що там робиться. Випадково трапився знайомий кооператор, і ми вдвох поторохтіли на селянському возі до м. Шполи.

У Шполі ще була якась німецька військова частина, але загалом панували переляк і безлад.

Коли я став приторговувати собі візника жида, то величезна юрба нащадків Авраама оточила мене і з здивованням не тільки оглядала мене, але навіть пробувала доторкнутися, щоб переконатися, чи я не мара. Справді була рація дивуватися; в цілому повіті мабуть я один мав на собі старшинську уніформу, та ще й виявляв настирливе бажання їхати до Звенигородки, де вже третій день точився бій. Селяни нищили всіх, хто хоч трохи був схожий на «карателя-кадета», тобто носив старшинську уніформу.

3 властивою жидівській расі експресією, бажаючи перекричати всіх, молодий руденький жид інформував мене про сітуацію:

— Ой-йой, що тут було вчора!.. Просто страх та й годі. Ранком німці вирушили на Топільну. Ой, як же вони йшли! Страх грізні були. А позад себе дві тяжолих кононади потягли. Але вже над вечір прибігли до Шполи у великому безладі; тільки одну тяжолую кононаду назад повернули, — друга, кажуть, зіпсувалася, тому вони її покинули…

Нахилившись до мого вуха жид прошепотів:

— Топіляни дуже побили німців і кононаду отняли. Страшно, що то за лишенько! — Не знаю, чи історія з «тяжолою кононадою» зробила більше вражіння на бідних жидків від мого вируху зі Шполи; вони залишилися з переконанням, що мене заколе ґраблями, або заріже косою перший же селянин, якого ми зустрінемо на шляху.

Я натяг на себе брезентового плаща, щоб заховати прокляту уніформу, яка могла накликати лихо на мою голову, а то дуже можливо, відограти ролю перепустки в царство пращурів.

Жид був такий суворий і мав такий врочистий вигляд, неначе йому було доручено вивезти Лота з проклятого міста.

За Лозоваткою нас спинили. 3 двацять дядьків обступили нас і під ескортою попровадили в с. Княжу. Була в них зброя, про яку вже оповідав жид, але були й рушниці.

У Княжій отаманував дід Шаповал. Він прийняв на себе обовязки охороняти запілля повстанців з боку Шполи. То він учора дав чосу «німчурі» коло с. Топільної. На площі стояла здобута в німців гармата і вона була направлена в бік Шполи. Все населения на ногах при зброї. Дід Шаповал збирався «рознести» німців у Шполі, а то й до «Цвіткового достати». Він поплескав мене по плечах і промовив:

— Прибува козацька сила. Ви просто в головний штаб зараз їдете? Він десь там під Звенигородкою.

Хоч бої тяглися вже третій день і були великі втрати серед повстанців, дід Шаповал не тратив надії на перемогу.

— Зметемо всю кацапню; не оборонять їх і німці. Зі землею змішаємо. А Скоропаду під Метикову Греблю[7] пустимо. І всім зрадникам те буде. Годі терпіти! — закінчував дід Шаповал, поблискуючи шаблюкою.

Вірилося в непереможну силу народу, котрий має серед себе таких дідів.

Дід Шаповал запропонував послати з нами для охорони двох козаків. Ми подякували і поїхали далі без охорони.

Недалеко від Богачівки нас знову зупинили. Було тут з три сотки повстанців. Усі узброєні рушницями, при кулеметах.

— Три дні клекотять гармати навколо Звенигородки. Таку, брате мій, стратеґію розвели, що сам чорт не второпає. Наш богачівський пан-отець казав нам, щоб ми не повставали. Каже, що німці найкрасші стратеґи на весь світ. А ми такого страху нагнали, що й з міста не виглянуть. Кацапські кадети поховалися, а німці їх обороняють. Нема де правди діти, богато й нашого брата полягло, але не шкода, однаково кадети вигубили б. А німці тільки-тільки держаться; вже й делєґацію висилали.

Раптово почулася гарматна стрілянина в бік Звенигородки. Дядько махнув рукою і промовив:

— Чуєте? Бють…

Кооператор вдруге запитався, хто командує повстанцями.

— Головний штаб, — відповів дядько.

— А в головному штабі Павловський засідає з…

Друге прізвище було моє. Я не витерпів, щоб не запитати:

— Ви бачили їх, дядьку? Знаєте їх обох?

— Не бачив і не знаю; тільки чув. Але он там є мій кум, той власними очима бачив, — відповів дядько.

Дядьків кум зробив вражіння розумної людини. Не моргнувши оком, він розказав мені про Павловського та його начальника штабу, тобто про мене. Повстанці обступили «кума» і потакували йому. Коператор знав кума. Був се порядний і правдивий чоловік. І сей порядний чоловік свідомо брехав, щоби не зломилася віра в перемогу серед його оточення. Він запевняв, що знає нас обох добре і не міг помилитися. Се була велична xвилина.

Я відкликав «кума» і сказав йому своє прізвище. Очі в його чудно забігали, але він оволодів собою і попросив мої папери. Я показав йому, а кооператор підтвердив.

«Кум» сказав, що він із нами проїде трохи, захопивши свого отамана…

— Рятуйте! — благали мене на хуторі «кум» з отаманом: — рятуйте справу, бо всі загинемо. Ніхто нами не кермує… покинули нас. Головний штаб у Ґудзівці, але там чорт-ма кому працювати. Єсть тільки Шевченки та ще кілька старшин. Чекають вас. Їдьте туди і рятуйте всіх…

Яку то силу волі треба мати, щоби утримувати себе від розпачу в таких обставинах та ще й запалювати своїх родичів і сусідів вірою в перемогу. Та сила була в отсих богарчівських дядьків: «отамана» і «кума».

Смерком я підїхав до Ґудзівки на селянському возі. За двацять хвилин прийшли до мене брати Шевченки, родом з Кирилівки. 3 ними прибуло ще кілька старшин.

Ананія Шевченка я знав давно — був у свій час тарасівським курінним у Вільному Козацтві. Ананій ватажок юрби. Сміливий демаґоґ, особисто хоробрий, він умів використовувати інстінкти юрби; але не мав належної освіти і не відзначався високою моральністю.

Балачку я вів з Левком Шевченком, який стояв на чолі руху. 3 ним я бачився вдруге. Левко був молодшим сином дуже бідних батьків. Завдяки надзвичайній енерґії йому вдалося одержати освіту. Тепер він мав ранґу сотника авіяції. Левко не вродився вождем; мав занадто лагідну натуру і шляхотне серце; здібний принести себе в жертву, але примусити инших було не в його натурі. То була людина, про чесність якої в мене не залишилося ні крихітки сумніву. Була ніч. Штабною роботою кермував поручник К. За годину балачки Левко Шевченко поінформував мене про хід, подій і як сталося, що він опинився на чолі повстання.

По виїзді мойому до Київа карателі перебралися до м. Лисянки, де й зачали свою роботу. Помагав їм син бувшого члена III державної думи, місцевий старшина К. Його батько ще в час перебування в державній думі обманив своїх земляків і за зібрані в них гроші для купівлі землі купив собі маєток у місцевого пана. Можна собі уявити, як ненавиділи родину К. селяни!

Карателі лютували, як ніде. Селяни не витримали і напали на «кадетів». Більшість перебито а решта втекла до Звениґородки. Родину К. знищили.

Бій під Лисянкою був сірником, кинутим у порох. Блискавкою облетіла вістка цілий повіт, що вийшов наказ бити «росіян-кадетів». На другий день німці вирушили втихомирювати Лисянку. Та дійшли тільки до хлипнівського ліса. Кругом палало повстання. В один день майже у всьому повіті знищено аґентів влади. Зараз же орґанізовувалася народня влада.

Німці скупчилися в Звенигородці та в Шполі. Вони рішили не нападати на повстанців, поки не прийде допомога з Уманя та Київа. Тимчасом останки карателів, що заховалися в Звенигородці, зробили випад на с. Озірну (2 версти од Звенигородки). Озіряни розбили карателів і пригналися слідом в саме місто. Вмішалися німці. Обидві сторони мали втрати. Селяни примушені були виступити з міста.

— Німці боронять кадетів! — ось клич, що пригнав під Звенигородку селян повіту. Без ніякого наказу з всіх сіл перло узброєне населення до Звенигородки і залягало в лави. Коменданти самі виходили з юрби і на швидку творилися сотні, куріні, полки… Кирилівці (с. Кирилівка) в рішучій формі запропонували Левкові Шевченкові прийняти команду над ними. Всі один одному переказували, що піднялася вся Україна, що всім повстанням командує М. Шинкар, а на Звенигородщині Павловський та я.[8] Левко Шевченко не міг орієнтуватися в сітуації й рішив ділити долю з народом. В його не було переконання, що повстання має загальний характер, але не було й противного. За відсутністю загального командування під Звенигородкою він мусів приняти на себе ролю старшого команданта.

В селян був страшенний підйом. Під Звенигородкою зібралося около пятнацяти тисяч узброєного люду; при потребі можна було викликати ще два рази по стільки; була артілєрія. Кожде село уявляло собою узброєний табор. Жінки варили їжу у великих казанах коло церков; вони ж несли всю господарчу, санітарну і навіть звязкову службу. Мужчини узброїлися, чим можна.

Звенигородки боронив полк німців (піхота) і недобитки карателів з двісті чоловіка. Вся повітова адміністрація теж билася. Карателі, поліція, адміністрація — все те обєднували селяни під одним мазвиськом «кадетів». Їм, при захопленню селянами міста, не можна було рахувати на життя, — дуже вже залили сала за шкуру селянам.

В день мого приїзду німецька команда висилала делєґацію з пропозіцією випустити їх з міста до Умані. Повстанці погодилися з умовою, що будуть видані всі «кадети» і що німці не втручатимуться до внутрішних справ України. Німці не погодилися і бій продовжувався. Самими забитими втрати з обох боків рахувалися сотнями. Левко Шевченко надіявся, що через два-три дні німці не витримають і капітулюють.

Я зясував йому загальну сітуацію так, як вона мені тоді уявлялася. Те, що повстання піднялося тільки на Звенигородщині, страшно вразило Левка. Але гірше його денервувала відсутність якої б то не було позіції в провідних українських кол; се доводило його майже до божевілля. Відчувалося, що занадто великий тягар упав на сього високого, стрункого старшину з добрими чесними очима, тягар, якого він не бажав і до якого не готовився.

Довго ходили ми мовчки здовж стежки. Обидва майже незнайомі один одному, думали тяжку думу. Не хотілося перебивати. Нарешті він зупинився і заговорив:

— Вам нічого мішатися в сю справу. Поки що не маємо права втягати до повстання хоч одну людину, яка потім може бути потрібна до пізнішої боротьби. Я тепер не маю віри в успіх; можливо, що вона прийде згодом. Завтра поведу рішучу атаку на місто; його необхідно захопити. Перемога під Звенигородкою може підняти населення сусідних повітів; а там побачимо, що буде. Хоч би одна особа приїхала сюди, яка користується авторітетом по всій Україні. Вам можу передати тільки головну команду в повіті, коли се необхідне для справи. В иншому випадку відношення ваше до повстання не повинно бути виявлене. Не маємо рації ризикувати дарма головами. Ну, а тепер допоможете мені виробити плян завтрішної атаки…

Голос бренів рішуче. Почувалася воля людини, що рішилася на жертву.

До ранку штаб переїхав в с. Озірну, звідкіля було видно всі околиці міста. А ранком заторохтіли кулемети; атака розпочалася. За короткий час передмістя були в наших руках. Німці завзято боронилися; так уміють оборонятися тільки вони. Маючи в десятеро переважаючого кількістю ворога, вони не відступали без бою ні одного кроку, ні одного будинку. Німці мали велику перевагу в техніці та орґанізації. Вулиці засипалися кулями та ґранатами; доходило й до баґнетів.

Але селяни перли й перли. Помалу, але вперто посовувалися вперед. Ходило про час; наспіє допомога — все пропало, не наспіє — наша візьме.

Замотаний у свій брезентовий плащ, сидів я на озірянській дзвінниці й слідкував у бінокль за боєм. Час од часу до мене вилазив Левко Шевченко.

Після півдня виявилося, що всього міста не вдасться захопити до вечера. А завтра могла наспіти допомога з Умані, чи з Київа. Дід Шаповал таки «розніс» німців під Шполою і Цвіткове захопив. 3 того боку не загрожувала несподіванка. Вся увага наша звернена була на Умань.

Дійсно швидко надійшло повідомлення, що з Тального наближається німецький загін невідомої сили. В той бік на зустріч ми вислали чотири сотні під командою енерґійного і здібного старшини Хведота. За якусь годину з боку Тального почулася рушнична і кулеметна стрілянина. Ми догадалися, що то Б. счепився з німцями. Але ми не знали, яка була сила ворога, не знали, чи була надія на перемогу.

Стрілянина трівала всього хвилин пять і зразу замовкла. Сталося щось незрозуміле. Ми знали Б., що він швидше згине, а не зійде з шляху та й людей він умів в руках держати; ми знали, що він зупинятиме ворога до останку. Ніяк не вірилося, щоб так швидко німці зліквідували наші найліпші сотні (там були Кирилівці й Гусаківці).

І ми не помилилися. Вже на захопленому в німців кони пригнався посланець з повідомленям од Б., про блискучий успіх.

Німців йшло всього один курінь з батерією гармат. Наші зробили засідку коло Гусакова і за пять хвилин усе скінчили. Захопили до полону більше трохсот німців при трох старшинах, цілу батерію гармат з великою кількістю амуніції.

— Зараз буду обстрілювати ремісничу школу, — закінчував своє повідомлення Б.

Німці в Звенигородці знали про допомогу з Уманя; вони чекали її щохвилини. Тому не зважаючи на великі втрати, вони держалися. Обсадили невелику частину міста з трома найвисшими будинками: горілчаним складом, комерційною школою і ремісничою школою. Цілий боронений німцями район мав форму приплесканого трикутника з зазначеними будинками на кождому розі. Маючи значні запаси амуніції, вони могли триматися досить довго. Не зважаючи на те, що повстанці лізли з всіх боків, кождий раз їх відбивали з великими втратами.

Спершу ми надіялися на перемогу ще сьогодня. Б. почав обстріл. Німці відгадали, що стріляє їх 6атерія і щоб показати район, де вони ще трималися, виставили свої національні прапори на куткових будинках. А Б. цілив якраз по прапорах.

Перемога під Гусаковом швидко стала відомою всім повстанцям. Настрій піднявся. Дано наказ захопити один з куткових будинків (горілчаний склад) і таким способом поставити в дуже трудне тактичне становище німців.

Шевченко хвилювався. Він говорив, що коли повстанці візьмуть штурмом німецький район, то не буде сили зупинити їх, щоб не перебили захоплених оборонців; так озвіріли люди від довгої боротьби за місто.

Атака на горілчаний склад була піддержана бомбометами і мінометами. В тойже час Б. уперто бив по ремісничій школі.

По завзятім штурмі повстанці таки захопили горілчаний склад. Дивно, що, не зважаючи на все, вони не перебили полонених німців, а припровадили їх до штабу.

Перелякані «камради» не знали, що з ними буде. До них вийшов Шевченко і, звернувшись на добрій німецькій мові, підбадьорив їх, ґарантуючи від обид і смерти. «Камради», дуже здивовані, що їх ніхто не ріже, а ще більше, що поміж повстанцями є люди, які так добре говорять по німецьки, кивали головами, усміхалися.

В ту хвилину на мурах ремісничої школи показався білий прапор; ще за хвилину і такий же прапор повівав над комерційкою школою. Зупинився клекіт гармат і цокотання кулеметів. Полонені низше похилили голови. А в місті і коло міста розлягалося радісне «слава» переможців.

До повстанчого штабу прибула делєґація. Вона мала уповноваження від солдатської ради. 3 інформацій виявилося, що німці, побачивши своє безнадійне становище, зорґанізували свою раду, яка взяла на себе переговори з повстанцями. Здається, то був перший «совдеп» у великій німецькій армії.

Умови для німців були тяжкі. Коли в попередних переговорах від німців вимагалося тільки невтручування в українські справи, то тепер справа виглядала зовсім инакше. Дядьки почували себе переможцями; були свідомі, що німці не прийняли попередних умовин і тому вина за жертви, понесені в останній день, була на них; дядьки були свідомі, що німецька команда не додержала договору і почала втручуватися до справ, які до неї не належали. Отож і засвоїли собі відповідний тон.

— Не погодилися тоді (на передодні), то тепер мусите погодитись. Тепер ви наші полонені й нема чого довго теревені розводити. Будемо поступати з вами по закону так, як ви з нашими поступаєте в Німеччині; будете нам буряки сапати та на цукроварнях працювати. Досить даром хліб наш марнувати, — так формулували свої вимоги дядьки.

Перед німцями було два шляхи, або загинути всім до одного в нерівній боротьбі, або віддатися на ласку переможців. І німці вибрали друге. Вони віддали свою долю в руки селян, яких так недавно помагали катувати. «Русскіе офіцери» ніколи не посміли б наблизитися до Звенигородщини, коли б за ними не стала велика німецька армія, дужа своєю дісціпліною та любовю до батьківщини, узброєна останніми винаходами військової техніки.

Німці вже не боронили карателів. Останні згинули від селянських куль. До людей, котрі не боролися за хоч би яку ідею, які дбали виключно про свої вузько-еґоїстичні інтереси, які катували не тому, що катувати було неминуче потрібно, а так собі «для опита», як говорять, з любови до штуки, не могло знайтися жалю.

У вечері я переїхав до міста, де весь час перебувала моя родина. По умові з Левком Шевченком не мав я виявляти свого відношення до руху. Тепер авторітет Левка Шевченка піднявся на таку височінь, що можна було сміливо обійтися без «участи» Павловського та моєї.

Я не виходив з хати. На другий день по захопленню Звенигородки по головній вулиці вели полонених на села «сапати буряки».

Попереду йшли сорок і один старшина, а з ними щось більше тисячі «камрадів». Ескортою командував дід Нечитайло (був. член II державної думи з волосних писарів); на плечах в його була рушниця, при боці шабля. Дід увійшов у свою ролю і галасував на німців.

— Ногу, німчура! Ногу! Знай нашу повстанську команду… Ногу! Раз… два… три! Раз… два три! два три!..

І німці виконували «повстанську команду». Декотрі усміхалися, декотрі червоніли, та більшість йшла зовсім спокійно.

До Звенигородки дійшли вісти про повстання в сусідних повітах. Повстанчий штаб випустив заклик до всіх повстанців орґанізувати центр усього руху, а покищо присилати звязки і виконувати розпорядження штабу.

Минали дні. Звязки з сусідних повітів не приходили. Левко Шевченко робив проби вислати допомогові загони на Уманщину і Таращанщину, але запізнився. Перший запал повстанців потах. Очевидячки всім було відомо, що повстання не має загального характеру, що Звенигородщина виступила одинокою. Кількість активних борців, що залишилися в розпорядженню Левка Шевченка, не сягала й до чотирох тисяч. Решта, позбувшися безпосередної небезпеки, розійшлася сапати буряки в купі з полоненими німцями. Бракувало старшин для командних посад.

Тимчасом німецька команда стягла значні сили. Вони перехопили всі шляхи і розпочали концентричний наступ на місто. Свій рух пристосували так, щоб атакувати місто вдосвіта. Левко Шевченко прислав до мене штабового старшину порадитися.

Боротися зі значно переважаючими силами німців, коли виявилося, що до звенигородців не пристав ніхто, щоб обороняти ні для чого зараз не потрібне місто, не було рації. Могло бути два рішення: а) негайно перейти до наступу і прорватися в якому-небудь напрямку, по чім запровадити партизантку; і б) як тільки смеркне, зараз же розбитися на дрібні загони, перебратися вночі лісами через німецький перстінь, а потім розійтися до дому, приховавши зброю до красшого часу. Таку думку передав я Левкові Шевченкові, але він журився ще й моєю долею; що буде зі мною, коли прийдуть німці, ніхто не міг сказати. Невиключений був прихід нового загону «русскіх офіцеров», а ті вже не «для опита» могли помститися на мені за мою попередню роботу. Як не як, не одному штабові була відома моя роля. У Левка Шевченка був свій плян, з котрим я погодився.

Через годину старшини штабу прийшли до мого помешкання, заарештували мене і провели під ескортою по головній вулиці до штабу. Населення Звенигородки власними очима бачило сю комедію. І мабуть не одна жаліслива бабуся помолилася за упокой моєї грішної душі.

В штабі зробили «допит». Робилося се в присутности полковника Коновалова (росіянин), який теж сидів заарештований і якого по тактичним міркуванням звільнили з-під арешту разом зі мною. 3 нас тільки взяли підписки, що «ми будемо служити народові так, як служили при гетьманові й не залишимо своїх посад».

Левко Шевченко прийняв рішення розпустити повстанців. До партизантки він не надавався. Вже коло 12 години вночі в місті не було повстанців. Вони зникли так несподівано і так тихо, що населення міста довідалося про се тільки ранком, коли в Звенигородку прийшли німці.

Не втік один Левко Шевченко. Він рішився віддати себе німцям, перенявши на себе, як керманич, головну вину за повстання і таким способом поменшити кару на селян. Рішенню не можна відмовити може найвисшої шляхотности, але ні розум, ні сумління мої не погоджувалися з таким фіналом. Коли взагалі можна говорити про вину особи в повстанню масових рухів, то вина Левка Шевченка була хіба в тім, що своїм авторітетом не допустив знищення полонениx. Він був жертвою повстання, а не його причиною. Мимоволі насовувалися порівнання «вини» Шевченка з поведінкою київських «центрів», «вождів», «авторітетів» — які боялися взяти на себе відповідальність, хоч би моральну, і виявити свою позіцію до подій, що розвернулися самі собою; нарешті насовувалося порівнання моєї ролі з ролею Левка Шевченка.

Я пробував переконати його занехати своє рішення і виїхати. Необхідні матеріяльні засоби і документи були. Але він твердо уперся на свойому. Ми поцілувалися і розійшлися, щоби більше вже не зійтися.

Ранком німці були в місті. Були вони помітно збентежені, що не застукали повстанців. Наловили в околицях міста якихось голодранців і розстріляли їх.

Тимчасово командантом міста був призначений мій знайомий оберляйтенант, якого я в свій час підвів з «грабунком зброї». Те, що я був заарештований повстанцями і «мало не наклав головою», як запевняло населення Звенигородки, а особливо мої гарні відносини з оберляйтенантом, оборонило мене перед «русскімі офіцерами», котрі таки прибули до Звенигородки, але вже на села не виїздили. Самі вони боялися їхати, а німці не хотіли їх більше брати зі собою.

Про арешт німцями Левка Шевченка розказав мені власник готелю «Брістоль» п. Ґрановський.

— Мене розбудили ранком і говорять, що у місті нема більше повстанців і що до міста прийшли німці. Швидко штаб німецької дівізії розташувався проти мого готелю у висшій початковій школі. Я ждав, що то воно буде. Аж прибігає Петро (слуга готельовий) і каже:

— Шевченко звонить зі свого номера… — Я перелякався, бо я не знав, що він не втік, а за те, що я переховую, мене могли ж німці розстріляти. Побіг до нього. А він собі лежить розібраний у ліжку.

— Пане! таж німці прийшли в місто! — кажу. А він: — Ну то й що?… Тільки самі німці?

— Самі німці, ваших ні одного нема, — відповідаю.

— Ну, то ще діждетесь і французів!.. — Потім подумав та й каже: — Ви мені непотрібні; пошліть до мене слугу.

Слузі він приказав, щоб той приніс цигарок, подав води, зробив яєшню, зварив каву… Ей-ей, сатана, а не людина! — вигукував бідний жид.

— Він підголився, вмився, вичистив нігті, зїв яєшню, випив каву, натяг на себе ґумове пальто і вийшов з готелю. Я гадав, що він все ж буде тікати, а він став на ґанку мого готелю проти німецького штабу, запалив собі цигарку та й поглядає на німців. В німецькому штабі завважили Шевченка і в мить оточили його з трицять німців. Вони скомандували руки догори і повели його до штабу. Шевченко був цілком спокійний, тільки на лиці зблід. Хвалити Бога, що мене за його не заарештували, — закінчив своє оповідання Ґрановський.

Німці спалили кілька сел в повіті, але взагалі кара на повіт не була жорстока. Розстріляно повстанців порівнюючи не богато. Ми чекали гіршого. Росіянам німці не дозволили господарювати в повіті. Зате цілі тисячі інтеліґенції, яка майже не приймала участи в повстанні, вислано до таборів у Німеччину.

Левка Шевченка відвезли до Київа. Слідство про його переводили самі німці. Воно тяглося щось більше двох місяців і не було закінчене. Німці студіювали наше село та його силу.

Шевченка тримали не в тюрмі, але при німецькій командантурі. Йому дозволяли виходити в місто під охороною німецького старшини і двох підстаршин. В два місяці по арешті під час одної «гулянки», Левко Шевченко зник від своєї охорони; видно не витримали нерви. Йому загрожував розстріл.

Дальша доля Левка Шевченка траґічна. До самого повалення гетьманату він ховався на півдні. Аж коли республіканські українські війська взяли столицю, приїхав до Київа. В той час у Київі був уже і Павловський, який повернувся з Кубані й одержав призначення на посаду «ревізора командантур».

В «Новій Раді» зявилася статя, що своїм змістом була подібна до акту обвинувачення проти П. Скоропадського. Поміж иншими злочинами бувшому гетьманові ставилося у вину «провокаційне повстання Павловського на Звенигородщині». 3 приводу сеї статі, а власне уступу про звенигородське повстання, в тій же ґазеті видрукувано листа до редакції П. Сим листом П. підтверджував своє перебування не на Звенигородщині вчас літного повстання; в ролі провокатора він указував на Левка Шевченка.

Левко Шевченко дав відповідь на лист П. У відповіді він коротко зясовував дійсну свою ролю. Закінчувалася відповідь твердженням, що «провокація» Левка Шевченка не більша од провокації П., який своїми відозвами в перші дні гетьманату подав думку про повстання, по чім втік зі Звенигородщини.

Швидко по тім Левко Шевченко виїхав до Звенигородки, де в той час перебував у службових справах П. Останній дав наказ арештувати Шевченка. Арешт перевів хор. Нечитайло, який доніс рапортом, що під час ескортування арештований кинувся тікати і був забитий вартою.

Хто пригадує собі ті часи на Україні, пригадує пошесть «утікання» заарештованих і їх загибіль від куль та баґнетів ескорти, тому не тяжко буде уявити весь траґізм кінця Левка Шевченка.

Літне повстання на Звенигородщині 1918 року було вістуном тої бурі, що своїм поривом змела росіян і їх помічників німців. Пять місяців пізніше сталося те, чому можна було б запобігти, якби гетьман не вагався зі своїми реформами, які нібито мав на меті переводити. Не треба було давати «працю» на селах «русскім офіцерам», а красше спертися на село проти реакції національної й соціяльної, яку запровадили росіяни, прикриваючись українською формою влади. Позбавлення українського села інтеліґентних сил, що висилалися до Німеччини тисячами, дало можливість росіянам вдруге спровокувати наше село демаґоґічними гаслами совітського ладу.

Всякі проби виправдатися тим, що нібито карателі робили свою ганєбну роботу поза відомом уряду, не поменьшують вини тих, хто перебуванням у влади брав на себе всю відповідальність за все, що діялося в цілій країні.

Примітки

[1]

Постановою комітета клюбу назви офіцер і солдат були замінені — старшина, козак.

(обратно)

[2]

Голова Укр. Військ. Клюбу ім. гетьмана Павла Полуботка в Київі, перший ідеольоґ і орґанізатор українського війська.

(обратно)

[3]

К. Маркс: 18-то брюмера Люі Наполєона.

(обратно)

[4]

В с. Козацькій маєток баронівни Вранґель.

(обратно)

[5]

Ще на першому військовому зїзді соціяль-демократи хотіли мати головою зїзду члена своєї партії Симона Петлюру. Сю кандидатуру висунув В. Винниченко. Зїзд відкинув пропозіцію Винниченка, мотивуючи своє рішення тим, що Петлюра не військовик. Боячись, щоби в голови зїзду не вибрали Міхновського, або кого иншого з ґрупи «самостійників», соц. — демократи переперли другу свою пропозіцію — зовсім не вибирати голови, а вибрати презідію, в склад якої, опріч Міхновського, увійшли прихильники «єдінаго фронта» з Росією.

(обратно)

[6]

Кудря — голова комісії для демобілізації; Стойкін — головний інтендант.

(обратно)

[7]

Метикова гребля коло с. Сегадинець, де топили селян в часи Коліївщини.

(обратно)

[8]

М. Шинкар в той час конспіративно перебував у Одесі, а Павловський аж на Кубані.

(обратно)

Оглавление

Передмова

Перший Симферопольський Полк імени гетьмана Петра Дорошенка

Другий Всеукраїнський військовий зїзд. Перший універсал

Творимо!

Звенигородський Кіш Вільного Козацтва

Повстанча стихія

Реклама на сайте