«Анна Ярославна: українська княжна на королівському престолі Франції в XI сторіччі»

Ярослав Небелюк АННА ЯРОСЛАВНА українська княжна на королівському престолі Франції в XI. сторіччі

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЄДНІСТЬ У ФРАНЦІЇ

БІБЛІОТЕКА САМООСВІТИ

ÉDITIONS S.C.I.P

PARIS — LION

1952

1. — Вступ

Українку, Анну Ярославну, королеву Франції, на глум історичній правді уважають французи московською княжною. Цю, болючу для українців і образливу для тіней нашої визначної землячки, неправду повторяють без скрупулів всі визначні французькі історики. Нею годують французьку шкільну дітвору всі підручники історії й таким чином закріплюють у французькому народі фальшиве переконання, що київська княжна Анна Ярославна була московкою. У свідомості французького народу, як і в підручниках історії, українська княжна називається не інакше, як «Ан де Рюссі». Преса зо свого боку вперто й послідовно зв'язуе Анну Ярославну з московською монархією й з москалями.

Ось наприклад паризький щоденник «Лє Голюа» (сьогоднішній «Лє Фіґаро») оголосив 2 жовтня 1893 року з нагоди відвідин московських моряків адмірала Авеляна такого листа одного зо своїх читачів:

«Один із наших читачів піддає нам дотепну й зворушливу ідею, що дуже добре наїдається для підсилення спільних для Франції й Росії споминів.

«В XI сторіччі — це не вчора — російська принцеса приїхала володіти над нашими предками, одружуючись з нашим королем. Ярослав віддав свою доньку Анну за короля Франції Генриха І. Принцеса належала до грецького обряду й Ярослав вимагав для своєї доньки духовника й каплицю її віри. Королеву похована недалеко від Санлісу й її могилу можна бачити ще сьогодні.

«Чи спільне франко-російське паломництво на цю могилу, що в ній спочиває королева, якої одруження було першим виявом симпатії, що існує між двома великими націями, не свідчило б про наші гарні почуття?»

Віконт де-Ке де-Сент-Емур, випускаючи в 1896 році свою монографію про Анну Ярославну,[1] пише в передмові таке:

«Це буде для нас своєрідний спосіб висловити пошану світлим суверенам, що в хвилині, коли появиться ця книжечка, будуть гостями Франції… (Микола II з жінкою — прим. н. — М. Н.)

«Ми звяжемо теперішнє з минулим, розказуючи про той другий «російський аліянс», що злучив понад девятсот років тому одного з наших перших капетинзьких королів з дівчиною Рюрикової крови й зробив королевою Франції московську (в оригіналі: московіт) принцесу. Це одруження є ще й сьогодні єдиним вузлом цього роду, який коли-небудь існував між Францією й Росією, і з його нагоди наші національні аннали по-раз перший згадують наших нових союзників».

Ці два приклади, ще й під сучасну пору, найкраще ілюструють уяву французького загалу про національність української княжни, що була королевою Франції.

Правда, є й рідкі вийнятки. Є навіть декілька книг про Україну, написаних авторами-французами, в яких завжди Анна Ярославна фігурує як українська княжна. На жаль, книги цих, мало відомих широкому французькому загалові, авторів, здебільша публіцистів, а не фахових істориків, не доходять до маси французької публики й не можуть мати такого впливу, як має школа. Ця ж остання у Франції не визнає ще ні України, як відрубної національної одиниці, ні тим більше українського народу з власною історією.

Трапляються рідко й автори, що здають собі справу з недоречности називати нашу княжну московкою, але й уникають назвати її українкою. Вони просто називають її київською княжною. Прикладом може послужити Андре Бондю, що, з нагоди голосної справи викрадення шкотами «коронаційного каменя» з вестмінстерської катедри на саме Різдво 1950 року, писав у «Лє Монд» за 28. грудня 1950 таке:

«В країнах монархічної традиції існують символічні предмети більш або менш легендарного походження, що тісно вяжуться з цими монархічними традиціями, як ось наприклад залізна корона ломбардських королів, чи корона святого Степана, а для французької старої монархії свята Ампула й євангелія в старословянській мові, писана кирилицею, на яку присягали в Реймсі французькі королі. Цю євангелію принесла з собою до Франції Київська Анна, внучка святого Володимира, коли приїхала одружитись з Генрихом І, внуком Гуґа Капета. Їх сина охрещено візантійським ім'ям Пилип, яке до того часу викликало спомини тільки апостола Скитії й Фригії або ім'я батька Олександра Македонського».

Як бачимо, автор ужив слова київська замість оклепаного російська, що вже до деякої міри є певним поступом.

На кінець наведемо ще один уривок, особливо цікавий для українського читача своїм, що так скажемо «і Богові свічка й чортові огарок». Цитата взята з книжечки-монографії про місто Санліс, призначеної для вжитку туристів[2] і виданої не раніше 1949 року.

Описуючи панораму Санлісу з вежі місцевої катедри, автор каже:

«Ще далі на ліво, 500 метрів від катедри, дзвінниця старовинного абатства святого Вінкентія Сараґоського з Еспанії, збудованого в 1060 році Російською Анною, українкою, донькою Ярослава Великого (?), жінкою Генриха І, внука Гуґа Капета».

Як бачимо, «російську» Анну названо українкою. Цей дивогляд можна пояснити такими причинами: вихований у французькій школі й начитаний в офіційній французькій історіографії автор не міг зректися освяченої непохитним авторитетом офіційних істориків назви «Ан де Рюссі». З другого ж боку, численні українські відвідувачі Санлісу й абатства св. Вінкентія своїм настирливим наголошуванням українського походження Анни й повсякчасними протестами проти називання її росіянкою захитали авторову певність і примусили його додати слово: українка. Це теж свого роду поступ.

Але ці відокремлені випадки — крапля в океані — в нічому не послаблюють уже вище висловленого твердження, що для широкого французького загалу Анна Ярославна залишається таки московкою. Змінити основно цього погляду не вдасться легко й скоро, бо йде тут не лише про саму особу Анни, але про довгі сторіччя історії української княжої держави, що в західній історичній науці творить інтегральну частину російської історії. Тільки існування суверенної української держави зможе радикально змінити цей болючий і несправедливий для українців стан.

Покищо нашим обов'язком, в першу чергу обов'язком українців у Франції і зокрема щодо Анни Ярославни, є використати всі нагоди, всі можливості в усіх шарах французької суспільности, щоб довести українське походження нашої княжни й тим самим відкрити очі культурного світу на страшну московську облуду, жертвою якої від сторіч упав український нарід, як від недавна такою самою жертвою стануться великі технічні, медичні і т. д. винаходи ґеніїв західнього світу.

* * *

Передаючи в руки Читачів цей скромний нарис, хотіли б ми попередити їх, що наша книжечка не є вислідом спеціяльних студій і розшуків. В ніякому разі не претендує вона на якусь вичерпну наукову працю. Це наскрізь популярний нарис, зроблений на основі доступних французьких джерел з виключною метою дати українській читацькій громаді головніші відомості про життя й особу визначної землячки, що тисячу років тому зв'язала історію українського народу з історією французів.

Ніде правди діти, постать Анни Ярославни не надто відома широкому українському загалові. Короткі й принагідні газетні статті не могли дати виразного й тривалого образу княжни. Вчені студії про неї, поміщені в суворо наукових журналах, як Записки НТШ, не могли дійти до найширших кол української громади. Це саме й було однією з причин, що спонукали нас написати цю книжечку. Дальшим поштовхом була ще й та обставина, що живемо в країні, в якій колись наша землячка стояла на самому вершку соціального й національно-державного життя, як її королева, і в якій сьогодні ми знайшли притулок і опіку.

Хто ж, врешті, як не ми, українці у Франції, повинні в першу чергу поінтересуватися Анною Ярославною, ближче пізнати її й ужити всіх доступних засобів, щоб відвоювати її від москалів принаймні в очах французького світу?

Свідомі немалих недоліків у нашій книжечці, ми все-таки гаряче поручаємо її увазі наших земляків, бо, якщо не помиляємося, це буде перша українська книжка, присвячена вцілості Анні Ярославні, уродженці славної, золотоверхої української столиці.

2. — Франція на порозі XI. сторіччя

На переломі X і XI сторіч Франція була невеличким королівством. Територія цього королівства займала тоді землі, положені довкола Парижа, що мали спільну назву Іль-де-Франс, з такими ще крім Парижа містами, як Санліс, Версай, Мелєн, Мо, Етамп і інші. До посілостей тодішніх французьких королів належала ще також Орлеанська волость з містом Орлеаном.

Довкола простягалися могутні васальні князівства й графства, що хоч номінально залежні були від французького короля, в дійсності ж були цілковито незалежними, вели свою самостійну політику й дуже часто воювали проти короля. Бретанія, Нормандія, Шампанія, Бургундія, Провансалія й інші удільні князівства в певних епохах були куди сильніші за саму Францію й французькі королі мали багато клопоту зо своїми непокірними, могутніми васалями.

На схилі X. сторіччя, в 987 році — на рік перед хрещенням України за Володимира Великого — вмирає останній представник колись могутньої династії Карла Великого (Шарлєманя) — Люї V. Ледачий і на королівський престіл Франції вступає князь Іль-де-Франс, Гуґ Капет, що дав початок третій з черги французькій королівській династії званій капетинзькою, що володіла Францією, з перервами в часи Великої Революції й після неї, до 1848 року.

Син Гуґа Капета, Роберт II Побожний, що по смерти батька став королем (996 — 1031) мав нещастя володіти в періоді т. зв. Христового Тисячоліття, що нависло було страшною зморою над тодішнім західнім христіянським світом. Рік 1000-ний, який сучасники вважали неминучою датою кінця світу й Страшного Суду, викликав на всьому Заході нечуваний страх. Тим то XI сторіччя народилося серед загального зросту великої побожности й відданости Церкві. Цей стан переполоху, побожности й покірности Церкві малих і великих тривав ще довго після пройденого 1000-ного року, бо люди думали, що мусіла зайти помилка в літочисленні й тому кожного дня чекали янгольських труб — вістунів Страшного Суду.

Церква зручно використала цю обставину, щоб поширити свої впливи й скріпити та збільшити свою владу над ще напів варварським західнім світом. Римський Папа й єпископи поодиноких країн — єдина моралізуюча сила в тому часі — схопили добру нагоду, щоб розправитись з силою різних надужить, що їх досі допускало цивільне право.

Одним з найбільших таких надужить була легкодушність, з якою королі, князі й усі сильні світу женилися зо своїми, навіть найближчими, родичками, кермуючись при цьому тільки власною приємністю й особистим інтересом. Такими подружжями вони змагали задержати при собі цілими, чи навіть побільшити, свої родинні посілості, не оглядаючись на ніякі закони. Тому Церква, підкріплена здобутими внаслідок загальної побожности й страху впливами, взялася енергійно поборювати непристойні подружжя вельмож зо своїми своячками.

Але, як завжди при всяких реформах часто важко є задержати міру, так і в цьому випадку в своїй ревності духовенство зайшло вже аж так далеко, що заборонило подружжя між свояками до сьомого ступня споріднення. При цьому йшли в рахунок не тільки всі кровні родичі, але й свояки по жінці, що були трактовані нарівні з кровними родичами. Це створило такий стан, що вельможі, які майже всі були вже споріднені з собою, не знали, де шукати собі жінки. Заборона подруж до сьомого ступня була одною з найбільших турбот одинадцятого й дванадцятого сторіч і спричинювала чимало поважних клопотів багатьом володарям і вельможам.

Під покришкою перевірити важність королівських подруж, Папи безперестанку вмішувалися в дочасні справи королів і цим викликали безнастанний соціальний розгардіяш. Ця обставина була одною з найзагрізливіших небезпек, особливо для нових династій і для молодих національностей, що в цьому часі кристалізувалися.

Згаданий уже вище Роберт, син Гуґа, може служити найкращим прикладом жертви свого часу. Розійшовшись з першою своєю жінкою, оженився вдруге зо своєю кузинкою четвертого ступня Бертою, донькою провансальського короля. Це стягнуло на нього страшний гнів Церкви й Папа Григорій V кинув на бідного короля анатему в 996 році — якраз чотири роки перед Страшним Судом! Можна уявити собі долю нещасника! Та Роберт не подавався й впродовж шістьох років боровся як міг, проти Церкви, але, неймовірно переслідуваний не витримав. Мусів розійтися зо своєю другою жінкою й підкоритися всемогутньому Папі. З цієї нерівної боротьби вийшов він зганьблений, упокорений, стративши всю повагу, що така потрібна була йому для укріплення свого молодого королівства. Оженився втретє з Констанцою, донькою арлєзійського графа Ґійома, з якою мав сина Генриха, що пізніше оженився з нашою Анною Ярославною.

Король Роберт, вичерпаний непосильною боротьбою, прибитий ганьбою й зневагами, помер 20 липня 1031 року в Мелені, залишаючи королівський престіл своєму синові Генрихові, першому цього імені.

Свідок ганьби, упокорення й усіх нещасть, що навістили батька, новий король був готовий, як ніхто інший, всеціло підкоритися всім вимогам Церкви.

Тим то, коли в 1044 році померла йому перша жінка Матильда, донька німецького цісаря Генриха II, не залишивши по собі ніякого наслідника мужеської статі, внук Гуґа Капета довго вагався з новою женячкою. Трудність знайти жінку, що не була б споріднена з ним до забороненого ступня, збільшилася ще й його першим подружжям, яке замикало йому доступ до родин усіх німецьких володарів, бо, як уже сказано, подружжя трактувала Церква нарівні з кровним посвояченням. Таким чином усі дівчата — родички до сьомого ступня його небіжки жінки — були йому заборонені.

Шукаючи даремно впродовж довгих років способу погодити свій респект до канонічних вимог з гарячим бажанням утвердити молоду капетинзьку династію більш плідним подружжям, як було перше, Генрих довідався про вроду молодої принцеси, якої батько володів геть аж на другому кінці Европи, за границями візантійської імперії. Віддаль цієї, мало відомої на Заході, країни й її відокремлення від решти Европи, здавалося, давали Генрихові повну запоруку, що донька її суверена, не могла мати з ним ніякого, ні безпосереднього, ні посереднього споріднення. Таким способом він був певний, що подружжя з цією принцесою не лише не зможе наразити його на страшні громи Церкви, а навпаки, звільнить його від небажаного вмішування духовенства в його справи.

Цією вродливою принцесою була Анна Ярославна, донька українського князя Ярослава Мудрого.

3. — Україна часів Ярослава Мудрого

В противенстві до малого французького королівства, українська княжа держава була тоді могутньою імперією величезних розмірів, об'єднаною міцною центральною владою київського князя, Ярослава Мудрого, якого навіть французький історик Рамбо порівнює з Карлом Великим.

Цю величезну державу, що простягалася від Білого по Чорне море й від Висли по границі перського царства, унаслідив Ярослав від свого батька Володимира Великого, що в 988 році скріпив її введенням християнства й високої візантійської культури й таким чином міцно сцементував ці величезні простори в одну монолітну цілість і вивів українську націю на передове місце тодішнього цивілізованого світу.

Ярослав, названий історією Мудрим, розбудував батьківську спадщину, закладаючи численні нові міста; поширив серед народу науку й освіту, закладаючи школи й бібліотеки; зміцнив Христову віру будовою величавих церков. Упорядкував тодішнє внутрішнє життя української держави відомим збірником законів — «Руська Правда». Цей славний збірник свідчить як найкраще про ступінь культури й цивілізації тодішньої України. Українська література цього часу знає ще такого визначного письменника й патріота, як Іляріон, що був першим київським митрополитом-українцем.

Для українського читача напевно буде цікавим почути французьку думку про українську державу Ярослава Мудрого. З цією метою наведемо голос одного французького історика кінця XIX сторіччя. Ось що пише він:

«Зрештою, не слід применшувати силу й багатство Росії — або принаймні великого князівства, якого головою й серцем був Київ — в епосі, про яку йде мова. Тому що в наших національних анналах, не знаходимо до того часу ніяких вісток про неї, було б глибокою помилкою думати, що ця держава була ще напів варварською країною, поділеною між незалежними й ворожими племенами, які показує нам історія аж до VIII сторіччя. Навпаки, під впливом ґеніяльного володаря Рурика й його наслідників південна Росія здобула собі передове місце на Сході. В часи Ярослава князівство, якого столицею був Київ, було вже більш споєною, більш просторою й, може навіть, більш могутньою монархією, ніж королівська Франція, її народи дістали від греків початки цивілізації; багато разів ходили вони переможними походами аж до воріт Констянтинополя й збагачувалися воєнною добиччю в Візантії, яку примушували купувати мир. Коли ж не воювали з Візантією на власний рахунок, то наймали за добрі гроші її імператорам наємників, а якщо не знаходили нагоди воювати з нею чи проти неї, то займалися поплатною торгівлею з її багатими купцями.

«Сам Київ був місцем зустрічі для голяндських, мадярських, німецьких і скандинавських купців, що мали в цьому місті свої окремі дільниці. Грецькі мистці величаво прикрашували палаци Києва й 400 його церков. Сучасний західній літописець, Адам з Бреми, називав Київ «суперником Константинополя й славою грецького христіянського світу».

«Якщо Франція початку XI століття мала вищі ідеали, численніші вогнища цивілізації й, здавалося, йшла швидше дорогою матеріяльного й морального поступу, то все таки вона без ганьби для себе могла взяти собі королеву з Росії, і це тим більше, що ця королева мала принести для свого чоловіка, як це без сумніву мусіло статися, величезне віно в добрих золотих монетах, битих у Візантії».

Сила, блиск і багатство княжого двору Ярослава, велич і слава столичного Києва — широким розголосом котились по Европі. Не диво, що всі володарі шукали приязні могутнього українського князя й старалися споріднитись з його родом. Таким чином з численних своїх синів, найстаршого оженив Ярослав з донькою Гарольда, останнього англійського короля саксонської крови. Третього з черги оженив зі Штадською графинею, сестрою Бурхгарда, князя й єпископа трієрського князівства. Четвертий син оженився з донькою Костянтина XII Мономаха, візантійського імператора. Найстаршу доньку віддав Ярослав за норвезького короля Гарольда, третю з черги за мадярського короля Андрія, а друга по старшинству Анна мала вийти заміж за французького короля. Ці широкі споріднення, що йшли від візантійського імператорського двору аж на другий кінець Европи до англійської королівської корони, спонукали істориків назвати українського монарха «тестем Европи». Тим то, друга донька Ярослава, Анна була найкращою партією, про яку тільки міг мріяти наслідник молодої ще й не дуже міцної капетинзької династії.

4. — Чи віра Анни Ярославни була перешкодою для її одруження з католицьким королем?

Більшість російських істориків обстоює погляд, що, приїхавши до Франції, Анна Ярославна була православної віри й після свого одруження з французьким королем-католиком далі міцно держалася цієї віри. Це питання заслуговує на пильну увагу й ми постараємося його розглянути.

Обговорім найперше стан, в якому знаходилася українська Церква того часу. Відомий історик української Церкви, Микола Чубатий, так малює перші часи христіянства в Україні:[3]

З першими відомостями про печатки української держави з другої половини IX сторіччя вяжуться й перші відомості про місійну діяльність у старій Україні, ведену з доручення візантійського католицького патріярха Ігнатія. Це діялося за князів Аскольда й Дира коло 870 року. Від того часу христіянство не було вже чимсь чужим в Україні. За князя Ігоря було в Україні вже багато христіян. Доказом цього може служити факт, що в заключенні другого українсько-грецького договору поважну частину членів українського посольства становили христіяни, а в самому Києві існувала вже христіянська громада, що мала свою парохію при церкві св. Іллі.

Сам Ігор не був христіянином, але його дружина св. Ольга, охристившись в Царгороді 957 року, відкрила широко брами для христіянської місійної праці в Україні. В перших роках володіння св. Ольги бере перевагу східне христіянство, а в останніх західне. При співпраці цісаря Оттона місійну працю в Україні веде західній єпископ Адальберт (961–962). Тоді не судилось Ользі довершити христіянізації України, бо владу в державі перебрав з її рук Святослав Завойовник, останній поганський лицар України.

Його наслідник Ярополк, вихований св. Ольгою, не тільки сам був христіянином, але й дозволив свобідно ширитися христіянству по Україні та закінчив своє коротке володіння як провідник христіянської партії коло 980 року. З трагічною смертю Ярополка та перемогою Володимира настав час поганської реакції, що тривала зрештою коротко. Володимир скоро зрозумів силу христіянської віри. В 988 році приймає в Корсуні з рук грецького духовенства хрищення, але до христіянізаційної праці покликує не грецьке духовенство, а болгарських духовників, що почали в Києві працювати під проводом корсунянина Настаса, першого, мабуть, київського єпископа. Десь коло 1000-ного року покликає Володимир болгарського, знову ж не грецького, архиєпископа Івана, створюючи таким чином у своїй державі самостійну церковну провінцію, що за прикладом тодішнього болгарського Патріярхату, зберігала звязки і з Апостольським Престолом в Римі і з візантійським Патріярхом.

Щойно за Ярослава Мудрого, коли впав болгарсько-охридський Патріярхат, вдалося Царгородові перший раз втягнути київську митрополію в ближчу залежність від себе та посадити в Києві митрополита-грека коло 1030 року. Ця перша залежність української Церкви від Царгороду тривала неповних 15 років до чергової війни України з Візантією (1043-46). Після війни київська митрополія унезалежнюється від царгородського патріярхату й 1051 року, без згоди царгородського патріярха, на митрополичому престолі засідає перший митрополит-українець Іляріон. Таким чином між Києвом і Візантією прийшло до формального розриву три роки перед відомим роздором Михайла Керулярія від Риму (16 липня 1054 р.), що поділив єдину досі Христову Церкву на два ворожі табори. Ярослав Мудрий помер три місяці перед остаточним розривом між східньою й західньою Церквою, а усамостійненій київській митрополії з митрополитом Іляріоном на чолі довелося зайняти виразне становище супроти церковного роздору й його протаґоністів.

Шанси Риму в Києві були тоді кращі, тому й не диво, що папські посли, кинувши анатему на Керулярія в царгородській Софії, їдуть до Києва, де знаходять повну піддержку київського князя Ізяслава (сина Ярослава Мудрого), преподобного Теодосія Печорського та преподобного Степана, пізніше ігумена Печорської Лаври. За Царгородом заявився переяславський князь Всеволод і преподобний Антоній Печорський. Свою церковну орієнтацію недвозначно зазначив князь Ізяслав, коли в 1075 році визнав себе ленником римського Апостольського Престолу й мав навіть прийняти королівську корону з рук папи Григорія VII.

По смерти Ізяслава перевагу в Києві беруть царгородські впливи, що зазначилися митрополитуванням двох греків: Івана II та Івана III (помер 1089 р.). Римські впливи находять собі пристановище на Волині в князя Ярополка Ізяславича та у володимирського єпископа Степана. Після смерти Івана III на митрополичий престіл дістається переяславський єпископ Єфрем, знов, мабуть, українець. Римська орієнтація проявилася тоді в українській Церкві знаменним кроком — заведенням в 1090-тих роках суто латинського свята — перенесення мощів св. Миколи (теплий Микола), незнаного в ні одній східній Церкві, крім київської.

Переломовою подією в історії української Церкви е вступ на митрополичий престіл грека Никифора І (1104). Тоді вперше київська митрополія станула недвозначно по стороні царгородського Патріярха, зриваючи звязки з Римом. Новий митрополит починає гострий курс проти папи і римської Церкви, щоб викорінити живі й міцні впливи, які мала тоді в Україні римська Церква. Такий курс тривав ще за двох дальших митрополитів греків до 1145 року та скінчився гострою реакцією українського з походження духовенства проти переваги греків у митрополії.

Собор владик у 1147 році зірвав з царгородським патріярхом та більшістю голосів усіх українських владик проти двох північних (новгородського та смоленського) поставив без згоди Царгороду київським митрополитом українця Клима Смолятича (1147-55), давши йому благословення мощами римського папи Климентія. Після Клима Смолятича всіми київськими митрополитами були аж до татарського нападу греки, які з патріотизму до своєї країни прикріпили українську Церкву до царгородського патріярхату.

В. Біднов,[4] другий визначний історик української Церкви, переповідаючи її дії перших часів, ніде ні словом не згадує наведені Чубатим факти звязків України з римською Церквою. Він стверджує, що українська Церква від св. Володимира була залежна від царгородського патріярхату без перерв аж до 1685 року, коли перейшла під зверхність московського патріярха. Відношення української Церкви до Риму характеризує Біднов так:

«Вже в домонгольську добу склався той лад церковного життя та звичаї, які спостерігаємо пізніше. Вже тоді панувала та неприхильність до Риму та взагалі до латинства, що особливо яскраво виступає в ХVІ-ХVІІІ вв. Неприхильність цю бачимо і в нашім літописі (Володимир Великий заявляє папському німецькому місіонерові: «отци наши сего не прияли суть») і в полемічних писаннях наших митрополитів (Йоана II та Никифора) та інших авторів. (Обидва ці митрополити були по національності греки і як такі обороняли рідний їй грецький Царгород проти чужого Риму. — Примітка наша — М. Н.). Правда, князі були в дипльоматичних та торговельних зносинах із західньо-европейськими краями, своячились з монархами латинського Заходу, та це зовсім не прислаблювало неприхильности до латинства».

Коли уважати погляди Біднова за правильні, то подружжя Генриха І з Анною Ярославною було б цілком неможливим, а якщо б навіть сталося доконаним фактом, то мусіло б натрапити на сильний спротив з боку римської Церкви, що напевно залишило б якісь сліди у виді анатеми, чи принаймні неласки у римського папи. Не забуваймо, що це діється в XI сторіччі, коли сила й влада римської Церкви на Заході була така велика, що перед нею тримтіли всі суверени від князів і королів аж до самих імператорів включно. В цьому часі, часі нечуваної релігійної нетерпимости й цілковитої залежности всього світського від духовного, мішане подружжя католика з некатоличкою було річчю крайнє неможливою і, як ми вже про це згадували, Генрих І — свідок упокорення свого батька — ніколи не зважився б на такий небезпечний для себе й для свого молодого королівства крок.

Коли ж подружжя французького короля-католика з нашою Анною Ярославною сталося таки доконаним фактом, то мусимо згодитися з проф. М. Чубатим і визнати, що Україна часів Ярослава Мудрого почувала себе в єдності з римською Церквою всупереч своєму грецькому обрядові й таким чином подружжя її княжни з католиком не могло зустріти ніяких перешкод релігійного характеру з боку римської Церкви, як також не було потреби ні вимоги зміняти самій Анні Ярославні своєї віри.

Зрештою, вся дальша поведінка, всі вчинки Анни, як королеви Франції, вказують на її приналежність до католицької римської Церкви, її врочистий обіт, про який буде мова в дальших розділах і якому Франція завдячує абатство св. Вінкентія в Санліс, щедрі дотації для безчисленних інших манастирів, говорять недвозначно про те, що вона була й почувала себе католичкою.

Мало цього. До наших часів зберігся власноручний лист, написаний до Анни Ярославни папою Миколою II в 1059 році, отже пять років після остаточного розриву між Східньою й Західньою Церквами. В цьому листі папа вихваляє її глибоку віру, побожність, доброчинність і всі інші чесноти, з якими вона «виконувала свою королівську гідність». Текст цього листа латинською мовою знаходиться в «Recueil des Historiens de France», Т. XI., стор. 653.

З уваги на все повище, претенсії деяких істориків, будьто би Анна Ярославна до смерти держалася своєї православної віри, треба вважати безпідставними й невідповідаючими об'єктивній історичній правді. Віра Анни Ярославни не могла бути ніякою перешкодою для її одруження з Генрихом І, бо ж були вони обидвоє однієї віри, дарма що різних обрядів, тобто різних зовнішніх виявів єдиної Христової Церкви. Ніде, в ніяких старих французьких хроніках, нема навіть найменшої згадки про перехід Анни на католицьку віру, що мусіло б було обов'язково статися, коли б її віра була іншою.

Зрештою в часах, про які мова, сьогоднішні такі зрізничковані в нас вислови як католицький і православний, були вживані без різниці так у всій Східній, як і в Західній Церквах, бо ще раз з притиском підкреслюємо, що тоді Христова Церква творила єдине тіло. Доказом цього хай послужить хоч би й таке, що в українській католицькій церкві до сьогодні співають на Службі Божій «і всіх нас православних християн нехай помяне Господь Бог і т.д.», а в українській православній церкві на вечірні співають «утверди, Боже, віру католицьку (кафоліческую) і т. д.». Сьогодні це декому видається дивним і несерйозним, бо вікова боротьба двох віток однієї Церкви викликала заперечення цих висловів одним другого.

5. — Анна Ярославна королевою Франції

Вирішивши просити руку Анни Ярославни, король Генрих І вислав до Києва сватів в особах Готіє Савейра (Мудрого або Вченого) — єпископа міста Мо, Роже — єпископа Шальону-над-Марною, і Ґозлєна де-Шаліняк з численним почотом інших вельмож королівства. Це знатне посольство виїхало з Франції на початку 1048 року й вернулося з Анною Ярославною рік пізніше, на початку 1049 року.

Королівський шлюб відбувся 14 травня цього самого 1049 року в славному місті Реймсі, в якому коронувалися всі французькі королі. Чудова реймська готична катедра тоді ще не існувала, її збудовано щойно в XIII сторіччі.

Анна Ярославна

(за старовинною ґравюрою)

з 17 сторіччя

Анна, народжена в 1024 році, мала тоді 25 років, була надзвичайної вроди й належала до плодючої раси. Це все давало підстави сподіватися, що молодий капетинзький рід скоро матиме наслідника. Кілька років минуло й ці сподівання не здійснювалися. Королеву огорнув сумнів і неспокій і вона зложила врочисту обітницю будувати й вивінувати манастир, якщо Бог поблагословить її сином. І справді, незабаром після цього посипалися діти одне по однім, скоріше ніж цього бажав собі добряга король, що мав звичку міряти обіцяну заплату розміром одержаної ласки. Уважаючи одначе ласкавість Божу супроти нього занадто щедрою, він, доки жив, не дозволяв Анні сповнити зложеної Богові обітниці, помимо її наполегливих просьб. Це, зрештою, в нічому не попсувало супружого співжиття королівської пари, доказом чого служать численні грамоти, підписані Генрихом І і Анною Ярославною, його жінкою. І так:

12 липня 1058 року Анна фіґурує в грамоті, даній Генрихом манастиреві в Сен-Мор-де-Фоссе під Парижем.

5 серпня цього ж року Анна потверджує іншу грамоту, надану її чоловіком в користь абатства в Ганон.

29 травня 1059 року вона бере участь в коронації свого найстаршого сина Пилипа в Реймсі, як про це свідчить документ, виданий цього дня в користь манастиря в Турнюс.

Цього самого року потверджує вона також грамоту, яка дозволяє Гуґові — одному з королівських урядовців — віддати церкву святої Марії монахам абатства в Кульомб.

В 1060 році Анна затверджує ще й грамоту, яку дав король манастиреві в Сен-Мартен-де-Шан.

Після одинадцяти років взірцевого подружого життя з Генрихом Анна повдовіла. Генрих І помер 4 серпня 1060 року у Вітрі-о-Льож коло Орлєану. Існують здогади, що перед своєю смертю король хотів передати регентську владу в королівстві своїй жінці Анні Ярославні. Коли ж одначе вона категорично відмовилася, регентство перебрав шваґер короля, Бодуен V, граф Фляндрії. За Анною залишилося право опіки над молодим престолонаслідником, малолітнім королем Пилипом — її найстаршим сином і над рештою дітей, тобто двома молодшими синами: Роберт, що молодо помер (десь після 1063 року) і Гуг Великий, пізніше граф де-Крепі й основоположник королівської бічної лінії Вермандуа, що дала Франції пізніше кількох королів.

Негайно після смерти Генриха І перенеслася Анна з усіми своїми дітьми до старовинного королівського замку в Санліс, де з материнською любовю й дбайливістю займалася їх вихованням і наукою. Спокійне старе місто, завжди вірне королівській родині, надавалося як найкраще для цієї цілі. Положене недалеко від Парижа, оточене прекрасними густими лісами, сталося воно улюбленою резиденцією королеви-вдови.

До наших часів збереглася грамота, яку дав у цьому місті король Пилип І, син Анни Ярославни, в користь манастиря св. Люціяна в Бове, звільнюючи це абатство від усіх податків і данин, яке воно було зобов'язане платити усім попереднім королям за свої маєтності в селах Сенке, Розуа і Вердерон. Цю грамоту підписали також: королева Анна, молодший брат Пилипа — Роберт (другий син Анни), ґрафи Ґійом, Рауль і регент королівства ґраф Бодуен та єпископ Санлісу Фроллян.

6. — Санліс і абатство св. Вінкентія

Санліс був надзвичайно улюбленим містом Анни Ярославни. Він також відіграв першорядну ролю в двотисячолітній історії Франції, зокрема величезне значення має він для самої королівської капетинзької династії, тим то не від речі буде зазнайомитися з цим гарним історичним містом дещо ближче.[5]

Заложене римлянами ще перед народженням Христа, місто Санліс простягається між двома річками Нонет і Онет, на мальовничих берегах яких красуються численні млини й водні фабрики. Дві тисячі років тому було воно вже столицею т. зв. сільванектів (лісовиків), мешканців довколишніх лісів де-Галят на півночі, д'Ерменонвіль на півдні й лісів де-Понтарме і де-Шантії на південний захід, що доховалися ще досьогодні.

Король меровінзької династії Кльовіс І (Кльодовик), що володів у Франції в рр. 481–511, перебуваючи в Санлісі, вимагав від санліського єпископа Левена видачі реліквій св. Рієля, а королі каролінзької династії жили в цьому місті довгі роки. Останній з Каролінґів Люї V (985) помер у Санлісі, упавши з коня на полюванні в санліських лісах.

В 584 році св. Малюльф, єпископ Санлісу, поховав короля Шільперика І, вбитого в Шель-над-Марною, перевізши його тлінні останки до Парижа й зложивши їх в абатстві св. Вінкентія — сьогодні Сен-Жермен-де-Пре.

Франконський імператор Карло Великий (Шарлємань) дуже часто заїздив до Санлісу і десь коло 795 року перебував у місцевому замку довгий час. Король Карло Лисий (840–877) зробив Санліс столицею своєї держави й видав у ньому безчисленну кількість грамот і привілеїв.

Санліс є передусім колискою Іль-де-Франс і всієї капетинзької династії, бо якраз в королівському замку цього міста Збори Вельмож під проводом Адальберона, архиєпископа Реймсу, вибрали в 987 році Гуґа Капета королем Франції.

Перші Капетинги, Анна Ярославна, Пилип І, Люї VI, Люї VII, Пилип-Авґуст, Люї Святий і інші побудували в Санлісі численні церкви й манастирі та розбудували місцеву величаву катедру.

В старій хроніці з початку 14-го сторіччя знаходимо про Санліс такі рядки, писані тодішнім професором паризького університету Жаном де-Жанден:

«Посеред високих дерев, настільки рідких, що дозволяють бачити небо й під якими можна збирати суниці, ожини й орішки, стоїть місто; гарні овочеві сади, заквітчані луки, поміж якими пливуть потічки чистої джерельної води, відділяють будинки від лісу; вино там прекрасне, риби до схочу; мешканці невибагливі, живляться молоком, маслом і сиром, не вживають заправлюваних соусів. Будинки там не з гіпсу, але з каменя, твердого й міцного; пивниці глибокі й добре охолоджені; місто бруковане, чисте, без болота, без протягів. Має одну недостачу: жаби счиняють там такий вереск, що не дають спати добрим людям, що живуть над берегами Нонети».

І від 14-го сторіччя Санліс не змінився. Ці самі ліси довкола, ці самі сади й луки, ці самі круті й вузенькі вулички з камінними будинками, як і колись давно. Тільки виноградники зникли й даремно шукати тепер у великих санліських пивницях за вином, яким так дуже захоплювався старовинний літописець.

Завжди спокійні й мирні, мешканці Санлісу старалися уникати внутрішніх війн і стояти осторонь від великих заколотів, що нищили й виснажували Францію від 14-го до 16-го сторіччя. Помимо цього прийшлось Санлісові зазнавати тяжких хвилин. У двадцятих роках 15-го сторіччя місто опанували англійці. На заклик міщан, славна Жанна д'Арк прийшла з допомогою й після переможного бою під Монтепілюа коло Санлісу прогнала англійців зі старовинних мурів Санлісу 16 серпня 1429 року. В часі Великої Революції при кінці 18-го сторіччя мешканці Санлісу стрималися від жорстоких революційних актів. Революційний терор скропився тільки на історичних памятниках міста, з яких деякі зазнали більших чи менших ушкоджень внаслідок відвідин міста відомими революціонерами-демагогами: Колльо д'Гербуа і Андре Дюмон.

Перша світова війна нанесла історичним памятникам Санлісу великі шкоди. Німці спалили старовинні будинки обабіч вулиці де ля Репюблік, а на старовинну катедру впало більше, ніж 50 гарматніх бомб.

Сучасний Санліс є невеликим окружним містом в департаменті Уази, тихим і спокійним, віддаленим на 40 кільометрів від Парижа, справжнім музеєм двохтисячолітньої історії Франції. В ньому досьогодні дуже добре збереглися рештки оборонних мурів і арен, збудованих ще римськими легіонами Юлія Цезара; побудовані в середньовіччі церкви, манастирі й величава катедра стоять ще й сьогодні у всій своїй старовинній красі й величі. Старовинний королівський замок Меровінгів, Каролінґів і Капетинґів, збудований на фундаментах твердині римських часів, залишив по собі вже тільки руїни й поодинокі фрагменти, що й сьогодні свідчать про минулу велич і значення цього вірного королівського міста.

Церква манастиря св. Вінкентія в Санліс, побудована Анною Ярославною

Старий рукопис каже, що Анна Ярославна дуже любила перебувати в цьому Санлісі «так задля свіжого повітря, яким там дихається, як також і задля приємної розривки полювання, якому вона віддавалася з особливою насолодою».

Не диво, що Анна вибрала якраз це місто, щоб у ньому виконати нарешті обітницю, дану колись Богові, і збудувати манастир. Тепер, коли вже була вільна й всеціло розпоряджала так своїм власним маєтком, як і спадщиною по чоловікові, вона вирішила негайно приступити до будови манастиря.

Була тоді якраз у Санлісі, на передмісті Вітель, мала каплиця, «знищена від старости й обернена в руїну» — як каже старовинна хроніка, — присвячена колись святому Вінкентієві. Довкола каплиці простягалася простора сіножать, звана Сіножаттю Короля, яка творила окрему домену, залежну безпосередньо від суверена. Закладаючи своє абатство на цьому куснику землі за дозволом свого сина, короля Пилипа І, Анна цим самим звільнила його від всякої залежности від будьякої цивільної влади.

Основоположна грамота, дана манастиреві Анною в 1060 році, була затверджена Пилипом І не раніше 1071 року, бо тільки в цьому році оженився молодий король з голяндською Бертою, яка фігурує теж на цій грамоті.

Королева Анна, що, як уже сказано, жила в Санлісі зо своїми дітьми, приспішувала працю при будові, як могла. Таким чином будову манастиря закінчено доволі скоро, бо вже 29 жовтня 1065 року відбулося врочисте посвячення його церкви.

«Ця церква — розказує літописець — була збудована у формі хреста, з високою вежею, щоб у ній завісити дзвони, — з одного боку, а з другого, саме з південного боку побудовано манастир, господарські будинки й помешкання, потрібні для Божих служителів, яких вона хотіла тут поселити».

На святих патронів для церкви вибрано Святу Трійцю, Богородицю, святого Вінкентія й святого Івана Христителя, народженого від старої матері, неплідної до того часу, яка називалася Анною, як і побожна фундаторка. З усіх цих імен, тільки імя св. Вінкентія, колишнього патрона малої каплиці, залишилося єдине в ужитку на означення назви манастиря. Завдяки Божій доброті й опіці прегарна церква, збудована щедрістю вдови Генриха І, нашої землячки Анни Ярославни, щасливо пройшла почерез довгих девять сторіч і стоїть до сьогодні, її елегантна вежа-дзвінниця, що підноситься високо під небо, нагадує рідким українським відвідувачам Санлісу память вродливої й побожної землячки, що знад берегів Дніпра, з Золотоверхого Києва приїхала сюди в чужу країну володіти над далеким і невідомим народом.

По викінченні манастиря Анна покликала до нього чернців Чина св. Авґустина й так сформоване абатство св. Вінкентія проіснувало аж до вибуху Великої Революції, коли його скасовано.

До самого кінця існування абатства спогад про Анну Ярославну, фундаторку й добродійку манастиря, був живий в серцях черців св. Вінкентія. Кожного року в день смерти світлої фундаторки, що припадав вісім днів після свята св. Авґустина, вони служили врочисту заупокійну службу-тризну в память Анни. А щоб бідні могли також користати зі свята, справлюваного на згадку про добру королеву, ігумен манастиря запрошував завжди на обід тринадцять старих жінок-вдів.

7. — Власноручний підпис Анни Ярославни

Грамота, якою Анна уфундувала абатство св. Вінкентія в Санлісі, не вичерпує всіх документів, в яких фігурує ім'я нашої княжни впродовж трьох років після смерти її чоловіка.

Крім цієї грамоти, імя королеви Анни фігурує ще й у грамоті, даній манастиреві в Турнюс 1060 року, а также й у інши грамоті з цього ж року, даній у користь абатства в Сен-Дені.

14 травня 1061 року бачимо імя Анни в акті, що давав привілеї манастиреві святого Нікеза в Реймсі, і далі 27 травня цього ж року, в грамоті, що фундувала церкву святого Адрієна в Бетізі.

В одному королівському потвердженні з 1062 року що відноситься до грамоти, даної 1059 року манастиреві святого Петра в Шартр, імя Анни згадується ще й у такій формі: «Philippus cum pegina matre sia» (Пилип зі своєю матір'ю королевою).

Врешті остання грамота з 1063 року, що відносилася до фундації двох престолів для абатства Сен-Крепен-лє-Гран в Суасоні, має надзвичайно рідку й цінну особливість. Під цією грамотою знаходиться власноручний підпис Анни староукраїнськими літерами. Оригінал цієї грамоти переховується в Національній Бібліотеці в Парижі, в Колекції Пікардії, т. 294, акт ч. 38.

Під вищезгаданою грамотою не вдоволилася Анна Ярославна поставленням звичайного хрестика при своїм монограмі, чи своїм імені, написанім канцеляристом, як це було розповсюдженим звичаєм тодішнього часу. Навпаки, вона підписала грамоту власноручно повним імям і титулом у своїй рідній староукраїнській мові: Ана руіна, замість Anna regina. Слово руіна — це здеформоване латинське слово regina, що значить по-українському королева.

Власноручний український підпис Анни Ярославни

Деякі дослідники піддавали під сумнів автентичність цього підпису. Але ж, хто тоді у Франції міг писати по-українському? Зрештою, літери накреслені настільки незугарно, що так і видно, що писала їх незвична до писання рука, і коли б писав це якийсь вправний канцелярист, то підпис вийшов би куди штудернішим, бо тогочасні писарі славилися неабияким майстерством у мистецтві писання різних документів, грамот і листів.

В кожному випадку це один з найстарших взірців староукраїнського письма. Старшим від нього є тільки рукопис славної Остромирової євангелії, написаний в 1056–1057 роках у старословянській мові зі сильними впливами української фонетики й словництва.

8. — Анна Ярославна ґрафинею де-Крепі де-Валюа

Сумлінне виконування обов'язків матері й виховниці та здійснювання обіту збудувати манастир святого Вінкентія залишали Анні ще доволі багато часу. Цей вільний час використовувала вона, між іншими розвагами, на довгі прогульки в околиці Санлісу або на улюблену розривку — полювання в прекрасних і густих лісах, що оточували її королівську резиденцію.

Всі сусідні вельможі часто відвідували її й молодого короля, її сина. І не один із цих вельмож приходив відвідувати не так королеву, як власне жінку. Не треба забувати, що Анна Ярославна повдовіла молодо. Коли помер її чоловік, вона мала тільки тридцять п'ять років і була, як свідчить літописець, надзвичайної краси й вроди.

Між вельможами, що дуже пильно відвідував Санліс, був Рауль III Великий, ґраф де-Крепі і де-Валюа, дю-Вексен, д'Амієн, де-Бар-сюр-Об, де-Вітрі, де-Перон і де-Монтдідіє. Цей принц, нащадок Карла Великого, був, як каже історик його роду, «одним з наймогутніших і найбільш деспотичних васалів, які тільки Франція коли-небудь мала…» Він «признавав тільки ту більшу понад його власну силу й владу, що могла послужити йому для виконання його власних намірів і проектів» і «не боявся ні короля, ні гніву Церкви…»

Старший від Анни на кілька років, Рауль мав уже досі дві жінки: Аделю, доньку графа де-Бар-сюр-Об, яка по своїй смерті в 1053 році залишила йому в спадку з двома синами й двома доньками ще й два могутні графства Бар-сюр-Об і Вітрі; і Алієнору, що ще жила. Цю останню Рауль підозрівав у подружій зраді й носився з думкою її прогнати при першій нагоді.

Як тільки впевнився, що королева Анна поділяє його любов, Рауль, не надумуючись довго, прогнав свою жінку Алієнору, а саму Анну схопив підчас її прогульки в лісі, як малу пастушку, завіз до свого замку в Крепі-ан-Валюа, де якийсь священик, щоб йому приподобатись або просто під терором, злучив їх негайно церковним шлюбом.

Ця незвичайна, романтична подія сталася найправдоподібніше в 1063 році, бо остання грамота, в якій Анна фіґуруе ще як «королева», походить з цього року, який був одночасно й другим роком володіння її сина Пилипа.

Можна собі уявити, який скандал викликав цей королівський вибрик! Яку гризоту й жаль спричинив він молодому королеві й його братам і яке нечуване обурення викликав у Регента королівства! Все складалося на те, щоб якнайрішучіше осудити цей незаконний шлюб: ще така недавня смерть Генриха І; молодість королевичів, що потребували ще матерньої опіки; спосіб, який застосовано до цього шлюбу й урешті цивільний стан самого Рауля. Він не тільки був уже жонатий, але вдодатку був дуже близьким родичем небіжчика короля і тим самим Анни Ярославни. Вже це одне вповні вистарчало, щоб на основі церковних законів тодішнього часу уневажнити його шлюб з Анною. Але ніякі сили світу цього не змогли розлучити цих щиро й глибоко залюблених «молодих».

Все це може з часом було б і присхло, такі великі були могутність ґрафа Рауля де-Валюа й страх перед ним і його силою, — як би не сміливий спротив законної жінки, яку Рауль силою прогнав від себе.

Алієнора, очевидна річ, і не думала так легко вступитися. Ображена до божевілля й спрагла страшної помсти, подалася негайно до Риму особисто поскаржитися самому папі Олександрові II. Папа прийняв її дуже ввічливо й вона вернулася з Риму з листом папи до архиєпископа Реймсу Жерве, в якому папа доручав архиєпископові перевести суворе слідство. Коли архиєпископ потвердив усі жалі Алієнори, папа наказав Раулеві відіслати королеву й прийняти назад Алієнору. Коли ж Рауль рішуче відмовився виконати папський наказ, Олександер II кинув на нього клятву (анатему) й уневажнив його шлюб з Анною Ярославною.

Ставлячи мужньо чоло усім церковним громам, граф де-Валюа продовжував спільне життя зі своєю третьою уже жінкою всупереч папській клятві, і згодом усі привикли до цього незаконного шлюбу й не звертали на це більшої уваги. Навіть король, щоб очевидно не робити собі ворога зі свого всемогутнього свекора і, можливо, також з ніжности до своєї матері, що до часу нещасної любовної пригоди з Раулем завжди була взірцевою і доброю мамою, здусив у собі гнів і обурення та дивився крізь пальці на всю цю дуже болючу й неприємну йому справу.

Доказом цього є те, що вже в 1065 році Руаль і його сини підписують разом з королем Пилипом грамоту в Корбі, дану в користь абатства в Ганон. Зате Анна Ярославна від часу свого шлюбу з графом де-Валюа не фігурує більше в ніякій королівській грамоті, даній її сином, за вийнятком однієї, даної в Санлісі в 1069 році в користь манастиря святого Вінкентія, про що була вже мова. Цей вийняток оправдується вповні цією обставиною, що мама короля була фундаторкою цього абатства й було просто неможливим поминути її в фундаційній грамоті, даній у місті, в якому стояв уже збудований манастир з прегарною церквою — незаперечний вияв побожности королеви.

9. — Анна вертається на королівський двір

Цей офіційний «холод» короля в нічому, зрештою, не псував добрих відносин сина до матері. І коли Рауль де-Валюа помер в Монтдідіє 8 вересня 1074 року, Анна Ярославна, Раулева вдова, вертається негайно на королівський двір до свого сина Пилипа І.

Покидаючи графство Велюа, Анна, — як розказує старовинний рукопис —, залишила «завдяки своїй плодовитості довгу чергу принців, абатство святого Вінкентія як вияв своєї побожности й у Сен-Дені прецінниий гіякинт, про який згадує Сюже такими словами: pretiosissimum hyacynthum Annae regis Ruthenorum filiae» (прецінний гіякинт доньки короля русинів).

Вернувшись на королівський двір, Анна Ярославна бере ще деяку участь у справах короля — свого сина. Доказом цього служить її підпис з 1075 року на документі, яким Пилип потвердив у своєму палаці в Парижі фундаційну грамоту, видану в користь манастиря Нотр-Дам у Понтлєвуа. Але становище її на королівському дворі зазнало основної зміни. Вже сама редакція щойно згаданого документу це недвозначно показує: Анна вже не підписується, як це було завжди передше, Regina (королева), але тільки: Signum Annae matris Philippi Regis (підпис Анни матері короля Пилипа). З цього виходить, що Ярославна вже ніколи не відзискала в сина своєї королівської ранґи, втраченої раз на все через її романтичний, але незаконний шлюб з ґрафом де-Валюа. Від цього часу Пилип І трактував її, правдоподібно, тільки як улюблену маму, якій прощається великодушно всі помилки, але вже не як матір-королеву, що має повне право користуватися королівським титулом та ділитися з сином королівською владою й суверенністю.

Цей підпис, зрештою, є й останнім слідом Анни Ярославни в старовинних французьких актах, документах і хроніках тодішнього часу й треба гадати, що вона після цього покинула назавжди королівський двір свого сина. До цього кроку спонукав її не так вік — вона мала тоді лише 52 або 53 роки, — як найправдоподібніше те її фальшиве положення на дворі сина, яке було неминучим наслідком її нерозважного шлюбу з Раулем де-Валюа.

Можливо також і докори сумління й бажання відпокутувати грішне, — а по думці суворих моральних вимог тодішнього часу навіть злочинне, — її друге подружжя штовхнули Анну завчасно відокремитися від світу.

10. — Останні роки Анни

Залишається відкритим питання, куди поділася Анна Ярославна після відходу з королівського двора й що з нею сталося опісля. З уваги на цілковитий брак яких-небудь документів ледве чи буде колись можливість відповісти з усією певністю на це питання. Покищо залишаються тільки більш або менш правдоподібні здогади й гіпотези, що на основі різних анальоґій, подібностей і міркувань намагаються, принаймні приблизно, відтворити останні роки життя нашої високонародженої землячки й усталити, чи радше відкрити, місце її вічного спочинку.

Одним із таких здогадів є думка деяких дослідників, будьто би Янна Ярославна вернулася до себе додому до України десь незабаром після смерти свого другого чоловіка, графа Рауля де-Валюа. Як єдиний доказ на потвердження цього погляду висувають ці дослідники цілковитий брак усяких відомостей про Анну в тогочасних французьких документах і хроніках після 1075 року.

Оспорюючи цей погляд віконт де-Ке-де-Сент-Емур, уже нами згадуваний, висуває як протидокази ряд аргументів такого порядку:

За двадцять пять років свого безпереривного перебування у Франції Анна, відчужившися від рідного краю й родини, цілковито сфранцужилася й видається мало правдоподібним, щоб вона хотіла кінчати останні роки свого життя над берегами Дніпра, де знайшла б тільки байдужих, а може й ворожо до неї наставлених, кревняків, бо батько її Ярослав уже давно не жив (помер у 1054 році).

Що більше, вернувшись на рідну землю, вона застала б там схизму (вислів віконта де-Ке-де-Сент-Емур), якої ще не було ні перед ні в часі її виїзду до Франції, і як добра католичка могла б наразитися на гнів Східньої Церкви. Коли ж навіть прийняти, що Анна вернулася додому й прийняла православну віру, то така подія напевно залишила б тривалий писаний слід у письменників Православної Церкви, що не занедбали б використати цього факту в боротьбі з римською Церквою.

Але ніякі східні документи не згадують ні словом про поворот Анни до рідного краю, ні до православної віри. З уваги на все повище видається зовсім неможливим прийняти віродостойність твердження про поворот Анни до країни батьків.

Закінчуючи свої виводи, де-Ке-де-Сент-Емур гадає, що найбільш віродостойним буде прийняти погляд, що Анна Ярославна, залишившись у Франції доживати свого віку, пішла в якийсь манастир, щоб там у молитві й покорі, забутою всіми, закінчити останні дні свого незвичайного життя.

Дехто думає, що цей манастир знаходився десь в околицях Санлісу й могилу Анни Ярославни слід шукати таки в самому Санлісі або дуже близько від нього. Думка ця не позбавлена певної слушности, бо, як свідчать старі рукописи й хроніки, Анна дуже любила Санліс і волость Валюа, де вона так довго жила й з якими лучили її найкращі спомини її життя. Тому нічого дивного не було б у цьому, коли б вона виявила бажання саме тут закінчити своє бурхливе життя в якомусь жіночому манастирі, недалеко від стрункої дзвінниці абатства, що його збудувала вона на славу Христового мученика, святого Вінкентія.

Та з другого боку важко допустити, щоб Церква захотіла взяти під свою опіку грішну королеву в тому самому місті, в якому її подружжя з Раулем де-Валюа наробило стільки скандалу. Крім цього пасерб Анни, Симон де-Крепі, син Рауля, якого Церква зачислила між святих за його велику побожність, ледве чи стерпів би присутність у своїх родових посілостях жінки, якої шлюб з його батьком так рішуче осудив римський папа. Це все було б вказівкою, що ні в Санлісі, ні в його ближчих, чи дальших околицях, не слід шукати могили Анни, бо тут її (цієї могили) ніколи не було й не могло бути.

11. — Де поховано Анну Ярославну?

В заміну за це дійшло до наших часів свідчення з кінця XVII сторіччя, дуже, зрештою, пристрасно оспорюване, що вказує на можливу місцевість, у якій Анна Ярославна мала б доживати свого віку й якою мала б бути мала місцевість Вілліє (Villiers), положена недалеко від міста Етамп (Etampes) у провінції Ґатіне (Gatinais).

Вчений єзуїт, отець Менестріє, оголосив у єдиному в тому часі періодичному науковому паризькому виданні «Journal de Savants» в числі за 22 червня 1682 року статтю-замітку, що безпосередньо торкається останніх років життя Анни Ярославни, в якій читаємо:

«Всі, що писали історію Франції, давали досі за жінку Генрихові І, Робертовому синові, доньку одного з королів Росії (roi de Russie), яку називають Анною, і вони твердили, що, вийшовши вдруге заміж за Рауля де-Перон, графа де-Крепі й де-Валюа, вона вернулася назад до своєї країни. Проте щойно кілька днів тому отець Менестріє знайшов гріб цієї принцеси в церкві абатства в Вілліє, чину Цісто (Cisteaux), коло Ферте-Алєіс (La Ferté-Aleys) в провінції Ґатіне у віддалі однієї милі від Етамп. Це плоский гріб, якого кінці є зломані. На ньому є вирите обличчя цієї королеви. На голові у неї стоїть корона на подобу шапки, яку дається Елєкторам. Довкола портрету є нагробний напис півколом такого змісту: «Hic jacet domina Agnès uxor quondam Henrici regis» (Тут спочиває пані Анєс жінка короля Генриха). Решта напису відломана, і з другого боку читається: «Eorum per misericordiam Dei requiescant in pace» (Нехай з Божої милосерности їх (душі) спочивають у спокої).

«Цей надгробний напис свідчить: 1. що справжнє ім'я цієї королеви було Анєс, хоч панове зі Сент-Март (автори історичного збірника «Gallia Christiana», перше видання з 1656 року — прим. М. Н.) і написали: «Коло року Божого 1044 король Генрих був сполучений шлюбом з Анною де-Рюссі, деякі називають її неправильно Анєсою, інші Матильдою»; 2. з цього видно, що вона померла у Франції».

Перебування Анни Ярославни у Франції після смерти її другого чоловіка й існування її могили у цій же країні були б доказаними фактами, якщо можна було б прийняти знахідку отця Менестріє без ніяких застережень. Зрештою впродовж майже всього одного сторіччя ніхто й не оспорював автентичности памятки, відкритої отцем Менестріє, ні автори відомого «Recueil des historiens de France», ні автори твору «Art de verifier les dates», ні багато інших визначних дослідників історії старої Франції.

Щойно в 1770 році автори другого видання цитованого вже тут твору «Gallia Christiana» закинули отцеві Менестріє негідне фальшування історичної правди. На підтвердження цього важкого обвинувачення вони висунули проти вченого єзуїта такі закиди:

1) Абатство в Вілліє було засноване щойно в 1220 році, отже Анна, що померла напевно далеко раніше, не могла бути в ньому похована.

2) За свідоцтвами двох (нікому зрештою ближче невідомих) духовників, на яких згадані автори покликаються, частина надгробного напису, а саме слова: uxor Henrici (жінка Генриха) були додані вже після 1642 року, а слова regis (короля) в році 1749 взагалі в написі не було.

3) В усіх грамотах і в усіх хроніках, що згадують другу жінку Генриха І, вона завжди називається Анна і ніколи Анєс. З цього висновок, що в гробі, відкритім отцем Менестріє, була похована якась Анєс, можливо котрась з ігумень абатства, але не Анна Ярославна.

Оборонці отця Менестріє й його знахідки з віконтом де-Ке-де-Сент-Емур на чолі не можуть повірити, наче б то отець Менестріє допустився свідомого фальшування, бо свою наукову обєктивність і правоту доказав він багатьома іншими високоцінними й важливими історичними працями — це раз, а по-друге — він оголосив свою замітку негайно після знайдення гробу і місцевість, в якій стояв цей гріб, віддалена від Парижа тільки на кілька миль так, що всі могли дуже легко перевірити його твердження. А все таки впродовж 88 років ніхто не піддав під сумнів його відкриття.

Що ж торкається першого закиду, то королева Анна Ярославна могла жити, на думку оборонців отця Менестріє, в котромусь зі сусідніх замків чи манастирів і по смерти бути похованою в каплиці, яку Бенедиктини мали у Вілліє й яка згодом сталася зародком пізніше заснованого абатства. Далі можна допустити також, що камінний гріб, бачений отцем Менестріє, міг бути перевезений пізніше до абатства в Вілліє з замку чи манастиря, в якому Анна була похована. Міг бути перевезений якраз ради цього, щоб урятувати від цілковитого знищення цей цікавий і цінний історичний памятник.

Що ж до другого закиду, то тяжко прийняти аж таке неуцтво чи злу волю з боку отця Менестріє, моральна вартість і наукова фаховість якого не підлягає ніякому сумніву. Нагробна плита була вже надщерблена й правдоподібно дуже стара й понищена, тому напис міг бути відчитаний тільки вченим спеціялістом, яким якраз і був о. Менестріє, а не припадковими й вдодатку зовсім невідомими духовниками, на яких 80 років пізніше покликуються автори «Gallia Christiana». Зрештою слово regis, що є причиною цього гарячого спору, було останнім в захованій частині напису й не виключене, що воно відломилося вже після того, як його в 1682 році бачив о. Менестріє й тому в 1749 році його вже не знайшов отець Д. Ніко, якому «Gallia Christiana» доручила оглянути гріб.

Що ж торкається врешті імени Анєс, що фіґурує в нагробному написі, то наприклад віконт де-Ке-де-Сент-Емур уважає його другою формою одного й того ж імені, яке літописці писали раз Anna, а раз Agna. І так, наприклад, у фундаційній грамоті в користь абатства святого Вінкентія в Санлісі ім'я Анни Ярославни є вжите в другому відмінку в такій формі: Signum Agne Regine. Якщо б Agne означало Анєс, то в латинському тексті напевно було б: Signum Agnetis Regine.

Звичка літописців писати ім'я Ярославни у формі Agna спричинилася до цього, що говорячи про Анну Ярославну всі історики аж до 1770 року вживали подвійного її імені в такій формі: «Anne ou Agnès». Це друге її ім'я Анєс походить від способу, яким старі канцеляристи писали імя Анни в латинському правописі.

Зрештою старовинні гаґіоґрафи дуже часто пишуть імя святої Анєси в таких двох різних формах як Agna, Anna. У різних старих релігійних віршах ця сама свята називається ще й такими іменами: Anne, Ane, Angne, Agne, Annès. Таким чином через подібність і Анну Ярославну названо на нагробній плиті Анєсою, а не Анною.

Отже аргументи авторів «Gallia Christiana» не опрокидають з усією певністю автентичности напису, відкритого отцем Менестріє. Навпаки, одна подробиця опису надгробної плити, зробленого самим отцем Менестріє, міцно підсилює автентичність його знахідки. Отець Менестріє каже, що корона, зображена на голові королеви, має форму шапки, яку носили князі — Елєктори німецької імперії. Ця форма шапки була також геральдичним знаком київських великих князів Рюриковичів.

І це була єдина форма корони, яку можна було вирізьбити на надгробній плиті принцеси Анни Ярославни, бо ж вона подружжям з графом Раулем де-Валюа втратила право на титул королеви Франції, а через незаконне й осуджене це саме подружжя з Раулем було неможливим признати їй у святій французькій землі узурповану графську корону. Тим то залишався їй тільки той геральдичний знак, який дістала вона силою свого високого народження, що його ніщо на світі не могло їй відібрати. І саме цей знак знайшов отець Менестріє на надгробній плиті.

З усіх наведених мотивів біоґраф Анни Ярославни, віконт де-Ке-де-Сент-Емур, приходить до висновку, що важко висловитися з усією потрібною певністю про автентичність відкриття отця Менестріє, якого вченість і компетенція є зрештою загально цінені всіми науковцями, — хоч би ще й тому, що оспорювана надгробна плита зникла з абатства у Вілліє разом з іншими цінними пам'ятками в бурхливі часи Великої Революції. Тим самим місце вічного спочинку Анни Ярославни ще не розв'язане й село Вілліє коло Етамп може бути прийняте тільки як найправдоподібніша місцевість, в якій спочили кістки нашої княжни.

Певнішим, на думку згаданого автора, є одне, а саме те, що Анна вже ніколи не вернулася додому на рідні береги Дніпра й померла таки у Франції, в країні, до якої прив'язалась вона усім своїм серцем, в якій знайшла справжнє, хоч може й каригідне, кохання і в якій через це багато натерпілась.

12. — Замість закінчення

Як бачимо, відомості про життя нашої княжни, що була королевою Франції, є доволі скупі й при цьому суперечні. Зокрема молоді роки Анни, проведені на батьківщині в Україні, а далі роки після смерти її другого чоловіка, проведені у Франції, залишаються й здасться, залишаться назавжди цілковитою таємницею.

Нерозв'язаним питанням залишаються її останні роки життя, її смерть і місце вічного спочинку. Не маємо нічого крім сухих даних старих документів, що могло б нам дати ясний образ її постаті як королеви Франції й зокрема нема ніяких відомостей про її зв'язки з рідним краєм, з батьком і всіми рідними. Важко ж допустити, щоб, живучи такий довгий час поза межами батьківщини, Анна не бажала мати новин з країни, в якій прожила 25 років свого дитячого й молодечого життя, й не інтересувалася життям і подіями на батьківщині. Якісь зв'язки з Україною мусіли бути, хоч би мінімальні й навіть всупереч великій віддалі й тодішнім трудним засобам комунікації. Але сліди про них пропали навіки, присипані довгими сторіччями забуття.

Єдиним, що залишило тривкий і видний досьогодні слід життя й побуту Анни Ярославни у Франції, є збудований нею манастир з величавою церквою святого Вінкентія в старовинному французькому місті Санлісі. Невмолимий час, що в безупинному поході вперед немилосердо нищить усе на своєму шляху, не встиг змести з лиця землі цієї дорогої кожному українцеві памятки. Струнка елєґантна дзвінниця, що пнеться до неба, німі кам'яні мури, посивілі від старости, залишилися до нині живими свідками небуденної події. Вони свідчать усією силою своєї наявности, що дев'ятсот років тому на королівському престолі Франції сиділа українка Анна Ярославна, що приїхала сюди з далекої української столиці — золотоверхого Києва.

Та, на жаль, мури Божої святині, здвигнені побожністю й щедрістю української княжни, стоять сиротою в чужій землі. Хоч і багато українців живе в гостинній і привітній Франції, то мало хто з них навідується до Санлісу, щоб у старовинній церкві абатства святого Вінкентія схилити чоло перед пам'яттю визначної землячки. Українці забули свою княжну й залишили її пам'ять на поталу москалям. Так наче б мало ще було московської наруги над українськими святощами в самій Україні. Навіть тут у Франції своєю байдужністю, чи легкодушністю, дозволяють українці москалям красти наше минуле, обкрадати славу нашої батьківщини, зневажати память української княжни, бо ж москалі називають її московкою. Кожного року, принаймні перед останньою війною, організували московські емігранти в місті Санлісі більш чи менш урочисті маніфестації в пам'ять Анни Ярославни, прив'язуючи її імя до московського народу, щоб таким чином затіснювати вузли приязні з французьким народом нашим українським коштом. І чому тоді дивуватися, чи обурюватися, що французи дивляться на Анну Ярославну не йнакше, як на московку?

Відколи живуть українці у Франції, то ще й ні разу досі не спромоглися вони засвідчити українськости української княжни. Сором палить обличчя, коли подумати про це. Але ще не пізно. Ще можна дуже багато зробити. Слід би українським культурно-освітнім централям Парижа в порозумінні з українськими церковними чинниками й під їх патронатом організувати кожного року українську релігійно-національну масову маніфестацію в Санлісі в память Анни Ярославни. Датою такої маніфестації може бути хочби й дата посвячення церкви св. Вінкентія.

Ми певні, що такі щорічні масові всеукраїнські маніфестації були б не тільки яскравим виявом нашого пієтизму до нашої княжни, але й у великій мірі вплинули б на французьку громадську думку й показали б французам, що їхня королева не московка, але українка.

Крім цього кожний свідомий українець повинен уважати своїм обов'язком принаймні один раз відвідати Санліс і церкву св. Вінкентія, в якій вітає душа Анни Ярославни.

Зміст паперової книги

Вступ ..... 5

Франція на порозі XI. сторіччя ..... 11

Україна часів Ярослава Мудрого ..... 15

Чи віра Анни Ярославни була перешкодою для її одруження з католицьким королем? ..... 19

Анна Ярославна королевою Франції ..... 25

Санліс і абатство св. Вінкентія ..... 29

Власноручний підпис Анни Ярославни ..... 35

Анна Ярославна ґрафинею де-Крепі де-Валюа ..... 37

Анна вертається на королівський двір ..... 41

Останні роки Анни ..... 43

Де поховано Анну Ярославну? ..... 47

Замість закінчення ..... 53

Примітки

[1]

«Anne de Russie, reine de France et comtesse de Valois» par Le Vicomte de Caix de Saint-Aymour, Paris, 1896.

[2]

A.-H. JOSSET «Senlis — ville historique et archéologique».

[3]

Микола Чубатий: «Українська Католицька Церква», Українська Загальна Енцикльопедія, Т. III. — Львів, Станиславів, Коломия, 1937.

[4]

В. Біднов: «Українська Православна Церква», УЗЕ, Т. III.

[5]

Marcel Aubert: «SENLIS», Henri Laurens Editeur, Paris, 1933.

Оглавление