«Історія України-Русі. Том 2. Частина 2»

Микола Аркас Історія України-Русі

том 2, частина 2.

Жовті Води та Корсунь

Заворушились і Поляки, почувши лихо, і задумали вгамувати те повстання, як колись за часів Наливайка та Остряниці. Але Хмельницький часу не гаяв і у квігні (апрілі) з усим військом своїм і Татарами, рушив з Січи, а дійшовши до Кодака, узяв його й зруйновав, щоб не мати по-зад себе тієї ворожої й дуже міцної кріпости. Польський гетьман коронний Микола Потоцький вирядив проти козаків свого сина Степана; у поміч йому дав ще й польного гетьмана Калиновського з військом; реєстровим козакам, під проводом Барабаша та полковника Кричевського, - того самого, що визволив був Хмельницького - Потоцький звелів плисти байдаками у-низ Дніпром; сам же рушив суходолом по-над Дніпром. Степан Потоцький зайшов далеко в степ і отаборився на річці Жовті Води, що вливається у Інгулець (річка ся тепер зветься Жовта, і тече у Верхнедніпровському повіті в Катеринославщині). Недалечко, між річкою і балкою Очеретяною, в Чорному лісі отаборився і Хмельницький, посковувавши вози, а Татари стали трохи далі. Незабаром по Дніпру припливли реєстрові козаки, вийшли на беріг у Камяному Затоні і зробили раду. На раді порішили пристати до Хмельницького, бо він стоїть за віру православну і вольності козацькі. Зараз поскидали старшину, що Поляки їм понаставляли і повбивали. Де-хто з старшини пристав до козаків - як от Кричевський, що потім був полковником козацьким. Усі реєстрові пристали до Хмельницького і другого дня поєднались із військом Хмельницького. Хмельницький зараз зібрав усе своє військо, вийшов з табору і кинувся на Поляків. Як зійшовся Хмельницький з Поляками, то не видержали вони того наскоку, стали поступатися до лісу. Коли оглянуться, а по-зад них ізнялася курява то Татари наскочили на них і почали „крутити веремя", як казали про їх звичай накидати на ворогів аркани, стріляти з сагайдаків, нівечити ворожі коні, галасати з усієї сили, топтати людей своїми кіньми і таке инше Страх напав на Поляків. А тут покинули їх ті реєстрові, що були з Потоцьким, а посланців до гетьманів перехопили козаки. Запросив Степан Потоцький миру Хмельницький зажадав, щоб оддав всю армату - Потоцький оддав. Пішли Поляки назад смутні та невеселі, але по дорозі у Княжих Байраках нагнали їх Татари і давай Поляків з польських армат класти. Потоцького, постреляного й підбитого узяли в неволю, і на другий день він і помер, а Шембекови, що дуже доїв козакам, як старшинував над ними, кажуть, голову одрубали. „Отеє вам, панове, - казали козаки - за те, що не схотіли з козаками у злагоді жити кращі вам були Жиди-збойці, як Запорожці-молодці!”

Багато набрали усякого добра козаки й Татари у польському таборі, армати й клейноди теж досталися козакам. Але Хмельницький не упився тією славною перемогою, - він добре знав, що ще є велика сила польського війська і що коронний гетьман Потоцький не подарує йому того. І от він три дні дав козакам спочити після бою, а тим часом впорядковував військо. Усього війська із Татарами було в його 16.000, і з ним рушив він на Корсунь. Але бачив він добре, що війська в його небагато, а через те він знов на хитрощі взявся. Кривоносові, або Перебийносові, як його взивали, із 6.000 козаків та Тугай-беєві він звелів зайти по-заду Поляків у густий ліс і в ньому поперекопувати усі стежки, понакидати паліччя, покопати рівчаки, а в самій гущавині постановити гармати і так дожидати Поляків. Разом з тим вислав він Микиту Галагана, з невеликою ватагою, щоб він заманив Поляків у той ліс. Побачили вони Галагана, зараз перехопили його й почали випитувати, де й скільки війська у Хмельницького. Галаган набрехав їм чимало. Налякалися Поляки тієї брехні і стали одступати до Богуслава, а Галаган узявся показати їм шлях, та, замість того, повів у той ліс, де засів Кривоніс. Несподівано іззаду наскочив Хмельницький. Поляки, перелякані, кинулися тікати у ліс і як-раз ускочили у болото, що було там. Вози й коні позагрузали у болоті. Стали вони обходити болото, і попали у глибокий яр, а там їх стрів Кривоніс із гарматами. Велика метушня зробилася у польському війську - перелякані тікали вони світ-за-очі. Вози, гармати, коні, люде, що не застряли у болоті, покотилися у яр, позастрявали у рівчаках, що покопали Кривоносові козаки, та у нарубаному дереві. Хмельницький, бачучи таке, вскочив у саму середину ворогів і у-пень розбив Поляків. Без числа побито їх, багато узято у полон, а з ними й гетьманів польських Миколу Потоцького та Мартина Калиновського і ще 80 значних. Велика здобич досталася козакам: гроші, гармати, корогви, клейноди й усякого добра чимало. Хмельницький зараз одпровадив послів у Січ, щоб сповістили про побіду; ними ж послав і подарунки: 4 корогви, 2 булави, 2 бунчуки, 6 казанів, 6 гармат, 1.300 талярів грошей, і прохав, щоб і надалі Запорожці помагали йому. Потоцького, Калиновського і 800 бранців Поляків подарував він Татарам, і ті погнали їх у Крим, сподіваючись великого за них викупу. Багато добра досталося й козакам. Ось як співається про се в козацькій думі:

Пана Потоцького піймали, як барана звязали, Та перед Хмельницького гетьмана примчали; „Гей пане Потоцький, чого у тебе розум жіноцький? Не міг єси в Камянці Подільці пробувати, Печеного поросяти, курицї з перцем та з шапраном уживати, А тепер не зумієш ти з нами козаками воювати І житньої соломахи з тузлуком уживати! Хиба велю тебе кримському хану дати, Щоб навчили тебе кримські нагаї сирої кобилини жувати!…”

У Корсуні Хмельницький одправив молебень і звідтіль рушив з усім військом до Білої Церкви. Тепер Хмельницькому легче було: Польща осталася і без гетьманів і без війська. Хмельницький без клопоту дійшов до Білої Церкви. З Білої Церкви розіслав Хмельницький по всій Україні універсали до Українського люду і підписався на них вже так: „Гетьман війська Запорожського і усієї України по обидва боки Дніпра". Закликав він усіх, хто вміє зброю в руках держати, щоб збірались оружно на добрих конях до Білої Церкви. „Не слухайтеся панів та підпанків як невольники - писав він в універсалах. - Ви сю землю зайняли, вигнавши звідси Татар. Ваші батьки купили її для вас кровю своєю, боронячи її від ворогів. А тим часом за неї накладають на вас податки, служби, панщину. Військо польське нищить ваше добро, безчестить ваших жінок і дітей. Підіймайтеся козаки й селяне, щоб Поляків до краю приборкати! Аж як у власній середині почують вони зелізо - побачать, як їх міста здобуваєте ви, - аж тоді дадуть вам вони свободу і чистий спокій!"

І рознісся по Україні сей поклик, і відгукнулася на його уся Україна - почалося повстання і на Волині, і на Поділлі, і в Галичині, і стали звідусіль люде прибувати до Білої Церкви, під гетманські корогви; везли з собою порох, кулі, зерно, борошно; йшли, бо вдома по селах вже дуже важко було сидіти: ніде не можна було знайти чоловікові, як що він не Поляк, а-ні захисту, а-ні правди; знущались з нього і пани, і підпанки, і Жиди, - знущались з віри, з пан-отців, грабували церкви і манастирі православні. І народ несчисленними юрбами потяг до свого гетьмана, бо сподівався з ним добути собі і дітям своїм волю та полегкість від тяжких мук, найти у нього правду, якої ніде не видно було. Але не всі втікали, а ті що пооставались, забирали панське й жидівське добро, худобу, збіжжя, розбирали панські грунта й поля. Заводили скрізь між собою виборний лад, настановляли собі своїх отаманів. З кількох сіл складалася сотня і вибірали собі сотника, що був не тільки начальником на війні, але й управителем і судєю. З сотень складалися полки; таких полків за Хмельницького було вісім по сей бік Дніпра і вісім цо той; полк вибирав собі полковника; всю старшину вибірали, так само священників і все духовенство. Котрі ж були охотніщі до війни, ті ватагами йшли до Хмельницького або збиралися у полки та йшли „чистити Україну". Сі полки, чи як їх звали загони, були чималі: у Кривоноса було тисяч 20 або 30, а в инших по 1-2 тисячі. Кривонос орудовав на Волині проти недоляшка, перевертня українського князя Вишневецького, що палав ненавистю до козаків; на Поділлі орудовав Ганджа та Морозенко; коло Київа та Чернигова - Лисенко-Вовгура та Харченко-Гайчура. Не попускали тепер козаки нікому. Довго терпіли вони муки, а тепер вони вилилися у кріваве море і затопили усю Україну, від Припеті до Дністра. Цілими табунами тікали Поляки і Жиди у Польщу, бо нікого не милували повстанці. Мстилися тоді на Поляках і Жидах за свої кривди часом нелюдськи і немилосердно: побивали старих і малих, жінок і дітей, і усяково знущалися. Не диво, коли й самі зазнавали такого. Ще свіжо памятали люде нелюдські кари після останнього повстання, як Потоцький козаків на паль вбивав і иньшими муками мучив. На Вишневецького Хмельницький писав до короля, що він козаків і священиків мучив, лупив, на паль сажав, сверлом очі казав викручувати і инші нечувані муки задавати. А хто згадає про всю наругу, яку приходилося людям терпіти стільки часу, про те, як безчестили жінок і доньок, били, глузовали, казали робити тяжку працю панщину, то не диво буде, що назбиралося злости і в сих повстанцях. Жах обняв Поляків:

„Що далі йдуть, і в яке місто прийдуть, і все їм війська прибуває з усяких станів людей - окрім Ляхів тільки: і Жидів багато хреститься й пристає до війська; а Лях хоч би й схотів хреститися, та їх не приймають, а всіх побивають", - пише сучасний чоловік, що їздив по Україні.

Але не всі думали про те, щоб мститися, грабувати, забивати. Далеко більше народу силкувалось вільне, безпанське життя повернути собі на добро. Заводили краще хазяйство, ставили школи, шпиталі, церкви, заводили хори півчі, закликали майстрів, щоб малювали гарні ікони і різбили іконостаси (тоді бо вся краса й все добре і гарне у наших людей в церквах було). Архидиякон Павло з Сірії, що переїздив через Україну за Хмельницького, дивувався, як розвинулося й покращало українське життя за той час, як Україна позбулася Поляків. „Козаки опанували край, поділили землі між собою, і рубають ліси, випалюють коріння, засівають землю"; де стояли глухі ліси, поставали села, поля: „бувши перед тим в неволі і пониженню, живуть тепер раді, веселі, свободні, набудували соборних церков, поставили прегарні ікони, святі іконостаси, корогви; з новим запалом почали вони проголошувати свою віру, дуже пильно займаються вони наукою, читаннєм і співом церковним". Хвалить Павло їх милосердя до убогих, калік і сиріт, що так намножилося під час війн з Поляками. Дивується, що діти всі, навіть сироти вміють читати. „Письменних особливо побільшало від часу Хмельницького; продовж, Боже, йому віку, що визволив сї міліони православних від кормиги іх ворогів" - каже він.

Се не були розбійники, що тільки чужого добра жадають та чужої праці, а люде, що повставали з зброєю в руках, на те, щоб здобути свободу і змогу жити по людському.

Уся Україна тоді повстала і освободивши землю, ставши панами на неї, на всі груди засьпівали:

„Та не буде лучче, та не буде краще Як у нас на Вкраїні, Що немає Жида та немає Ляха, Немає унії.”

Зажурилися Поляки, що їм діяти! До всього того взяв та й умер король Володислав, а нового треба було, по звичаю, з пів року вибірати… Але не дуже тішився й Хмельницький, бо він не сподівався так тяжко погромити Поляків, і не треба було йому того.

Хмельницький, ставши на чолі народнього повстання, бажав не більш, як тільки щоб вернути давні порядки козацькі, і ще після Корсунської побіди просив короля, щоб збільшив реєстр до 12.000 та звелів заплатити за давні роки. Мабуть, іще було в його на думці - обмежити сваволю панів, зміцнивши владу королівську: „не так король, як королевенята" - мовляв Хмельницький. Але дальше сього він не йшов.

Хмельницький стояв під Білою Церквою та ждав, що Поляки у Варшаві на сеймі урадять. Там було всячини: одні справедливо говорили, що не диво, коли козаки в такій неволі повстали - треба дати їм більші права, то буде гаразд; инші казали, що попереду треба приборкати козаків силою, а тоді вже робити порядки. А врешті зробили ні так, ні сяк, а послали до козаків комісарів, щоб з ними дійти до згоди. Послали Адама Кисіля, що все стояв за згоду, а тим часом заходились збірати військо і зібрали 36.000.

Під Львовом та Замостям. Битва під Пилявою.

Тим часом на Вкраїні повстання ширилося все більше. На лівому боці Дніпра мало не усю теперішню Полтавщину мав тоді один чоловік - князь Ярема Вишневецький. Син православного батька і небіж митрополита Петра Могили, він ще у польській школі зробився католиком і, як перевертень, став лютим ворогом і батьківської віри й свого народу. Він був дуже багатий, бо мав свої землі й палаци ще й у Галичині, на Поділлі та Волині; свого власного війська у нього було більш як 8.000. Князь сей, коли почав Кривоніс нищити шляхту й Жидів у Полтавщині, зібрав свою челядь і потяг з своїх лівобережних грунтів у свої Волинські маєтності. Тут, саме тоді як він переплив Дніпро, перейняв його своїми послами Хмельницький і умовляв згадати, що він Українець з православного роду та радив одчахнутись від ворогів-Поляків і пристати до своїх рідних братів та оступитися за свою рідну Україну. Не схотів послухати Ярема послів і звелів посадити їх на гострі палі. Тоді й Хмельницький закипів помстою за ту наругу і звелів Кривоносові йти на Волинь і плюндрувати маєтності князя Яреми. Городи й села з радістю стрічали Кривоноса і приставали до його, мовляючи: „тепер у нас свій пан-гетьман Богдан. Не хочемо ми лядського духу, не хочемо узнавати Вишневецького за пана!" - Так вигукували Немирівці, віддаючи свій город Кривоносовій ватазі. Як люта звірюка розпалився князь Ярема, почувши таку зневагу від міщан свого города, і накинувся на Немирів, щоб одняти його у повстанців. Довго бились козаки, але міщане не видержали і мислили, що коли скоряться, то матимуть собі милосердя од свого князя. Та не помилував він їх, як узяв город - звелів карати Немирівців найлютішими муками: казав парити горячою водою, рубати людей на шматки, і сам при тих муках стояв та гукав: „дошкуляйте їх добре, нехай чують, що вмирають!" Не кращий був і Кривонос од Яреми, коли допадеться до Поляків або Жидів. Але ж Кривонос був темний мужик, а Вишневецький - просвіщенний, великий пан; він уважав повстанців за скотів, але й сам був не кращий у свойому хижацтві.

Тим часом Кривонос опанував міцне, оборонне місто Полонне, де поховалося багато Поляків та Жидів, і порізав їх як худобу. Накинувся на його князь Ярема з своїм військом. Довго билися вони, довго ганяли один за одним по Волині, перейшли й на Поділля, від Константинова до Бара. У Барі тоді стояв Андрій Потоцький, син гетьмана, із драгунами. Кривонос розбив їх і побив до одного, а Потоцького узяв у полон і одпровадив до Хмельницького. Звідтіль Кривонос подався до Каменця, але не подужав його взяти. Під Махнівкою розбив він військо Вишневецького і трохи самого Ярему не спіймав на списа, та той якось вивернувся й утік.

За кілька тижнів після Корсунської битви Україну геть „вичищено". Разом з польською шляхтою зникла й українська православна: шляхтичі православні одні пристали до козаків (щось із 2.000), инші - поховалися по манастирях, найбільш у Київо-Печерській Лаврі. Київське, Чернигівське та Браславське воєводства і східня частина Подільського - опинилися в руках народа; в руках Поляків оставався один лишень Каменець-Подільський - не можна було підступитися до нього. З осени помста перекинулась на Волинь - почали „вичищати" й тут.

Тим часом поки загони козацькі орудовали на Україні і вигубили та вигнали на усім її просторі трохи не всіх Поляків та Жидів, сам Хмельницький все стояв під Білою Церквою - дожидав з Варшави одповіді на свої листи. На сеймі ухвалили вислати до Хмельницького послів з Адамом Кисілем на чолі. Але бачучи велику силу, що купчилась коло Хмельницького, уряд польський вислав посла й до Московського царя - прохав його помогти Польщі проти козаків. Лист сей перехопили козаки, і Хмельницький побачив тоді, що перемовами тими Поляки хочуть тільки прогаяти час, поки надибають собі звідкіль-небудь помочи. Тоді Хмельницький покинув умовлятися із Поляками, подався з Білої Церкви і дійшов до р. Случи, що була на гряниці Волині та Київського воєводства, де були козацькі землі. Тому то й у пісні співали: „Ой чи бач, Ляше, що по Случ наше". Польське військо стояло табором коло р. Пилявки, на Волині. Над ним було аж три начальники - „региментарі": князь Заславський, князь Конецпольський і князь Остророг. Усі сі князі були великі пани, але нікчемні вояки, і козаки сміялися з них, мовляючи: „зібралася перина, дитина та латина козаків воювати". Заславського прозвали периною за те, що був дуже ніжний і тендітний; Конецпольського - дитиною, бо був ще молодий (ледве 20 літ мав) та дуже палкий, а Остророґа латиною - за його вченість. Під їх корогви зібралося коло 60.000 самої шляхти, а з ними без числа челяді й возів з усяким панським добром. Пани виїхали на війну, як на який бенкет; попривозили з собою усяких напитків та наїдків, перини, подушки, дорогі килими, намети; повбіралися усі у шовки та оксамити, понавозили срібних та золотих кубків, чарок, таців (підносів), тарілок, пишаючись один перед одним своїм багацтвом. Бенкетували й гуляли пани наче в себе дома. „На-що нам гармати, - вигукували пьяні пани - коли ми розженем усе се хлопство канчуками! Не помагай, Боже, ні нам, ні козакам, тільки дивися, як ми трощитимемо се бидло!" Так вигукували вони, вихваляючись один перед другим. Хмельницький довго морочив Поляків усякими перемовами для того, щоб дождатися, поки надійдуть инші полки та Кримський хан, що до нього послав він своїх послів. 13-го серпня (августа) почалися перші наскоки, і Полякам не дуже щастило. Аж ось надійшла й допомога од хана - правда не вся орда, а частина. - Але щоб Полякам здалося, що Татар прийшло багато, він звелів полкові Кривоноса вивернути кожухи і, гукнувши „Аллах!", ускочити в польський табор. І справді, се так налякало Поляків, що вони з переляку не знали, що й почати: усяк командував, робив по-свойому, ладу не було ніякого. Хмельницький, з своїми підручними Чарнотою, Кривоносом та иншими, розбив їх і багато потопив у річці тоді, як польські корогви натовпилися на греблю. Навмисне заманив їх сюди Чарнота. Бачивши таке лихо, Конецпольський переодягся у селянську одежу і втік, а за ним і Заславський верхи, покинувши свої карети, пребогаті убрання й свій полк німецький. Як дозналися про теє у польському таборі, то на все те величезне військо напав такий переляк, що вони, кинувши в таборі все добро, повтікали. Тікали без памяти так, що деякі аж за Вислою опинилися, - як сміявся потім Кисіль. - „Кожен кричав „стійте!", а сам аби до коня допався, летів без очей, аби не зостався", - глузували з них Українці. Хмельницький зараз взявся догонити їх із своїми козаками. Рубали, брали в неволю. Найбільш полягло Поляків під Константиновом, бо під їх натовпом завалився міст на р. Случі. Козакам у таборі досталося 120.000 возів із кіньми, 80 гармат і на 10,000.000 злотих усякого добра. Корогви, вуздечки, щити й шоломи, срібний посуд, шаблі, соболі, кожухи, блакітні хустки персіянські, рукомийники, шаплики, у котрих купалися пани, варення, цукерки та усякі наїдки, пиво, мед, вина та наливки - усе те досталося до рук козацьких.

„Тоді не один козак за Хмельницького Бога просив, Що не один панський жупан зносив”.

Тим часом недобитки-Поляки утікли аж у Львів. Тут вони обрали собі гетьманом Ярему Вишневецького. Він почав збірати гроші на оборону з львівських купців, міщан, панів; з церков і манастирів не тільки католицьких, але й православних забирали гроші, золото, срібло з престолів, з образів. Але забравши гроші, Вишневецький покинув Львів і подався до Варшави, бо боявся, щоб Хмельницький не рушив туди. А Хмельницький з-під Пиляви пішов у Константинів і узяв його без найменшого клопоту, а звідтіль подався на Збараж. Із Збаражу повтікали усі люде, то він узяв тут багато пороху і 50 гармат і поруйнував костьоли. На раді, що він зібрав, багато де-хто з старшини, з Чарнотою на чолі, та прості козаки, радили йти далі на Варшаву і до останку зруйнувати Польщу, визволити Україну з-під лядської кормиги, зробити її самостійною. Але Хмельницький був тієї думки, що користуватись своєю удачею треба, не хапаючись, бо, мовляв, коли б у се діло не встряли сусідні держави? А надто його здержували од того українські шляхтичі, як от Немирич та Виговський. За-для того ж, щоб повернути на щось ті великі сили, що були під його рукою, він вирушив у Галичину. Український люд в Галичині підіймався і тут так само, як на Волині. В Теребовлі міщане завели у себе козацький устрій, настановили сотників, здобули замок, почали розбивати сусідні двори шляхетські, нищити Поляків. Таке саме було в Товмачі, Заболотові, Рогатині, Потиличі, Янові та в инших місцях. Міщане пристають до козаків, підіймають сусіднє селянство, і збройними ватагами ходять на сусідні польські замки й двори, розбивають костьоли й манастирі католицькі, а Ляхів обіцяють „не живити ні одного на світі". Так само дрібна українська шляхта приставала до козаків. Особливо піднялася вона на Покутю, а головою її був Семен Височан. В Калущині на Підгірю, селян-повстанців зібрався полк з кількох тисяч, здобув собі гармати й гаківниці з польських замків і розбивав сусідні двори панські.

Хмельницький обложив навкруги Львів і почав стріляти з гармат. З такими потугами, які були у Хмельницького, йому легко було опанувати містом, та йому сього зовсім не треба було - він із Волині прийшов сюди, аби не стояти на одному місці. Саме тоді на сеймі вибірали нового короля. Хмельницький нетерпляче чекав того вибору, бо аж новий король міг розпочати переговори як слід й добути козацтву та народові українському якісь права й уступки від сейму.

Хмельницький подав свій голос за меншого брата Володислава Яна-Казімира, бо сподівався, що він буде прихильний до Українців. Два тижні простояв Хмельницький під Львовом. Поляки спалили передмістя і засіли в місті. Козаки приступали то з того, то з другого боку. Бомбою з гармати запалено жидівську синагогу; пожежа розкинулась геть по місту. Тоді вже виставили Поляки білу корогву і згодилися піддатися; послали послів до Хмельницького, просили помилувати Львів; Хмельницький сказав, що за для Українців львівських помилує, але нехай заплатять 200.000 червінців викупу, тільки їх вже перед тим вичистив Вишневецький. Просили зменшити окуп - не зменшив, бо обіцяв ті гроші Тугай-беєви. Заплатили таки - то грішми, то річами коштовними, ще й обід козакам справили. Як пішли козаки, то Поляки раділи, що з душею осталися; вважали то чудом і сказали, що то святий Ян з Дуклі оборонив місто од козаків і Татар. На честь святого того міщане й памятку поставили: стовп з статуєю св. Яна, що й тепер стоїть.

14 жовтня (октября) козаки з-під Львова пішли під Замостя, (в Холмщині, в теперішній Люблинський губ.) на саму гряницю України.

У Замості стояло 10.000 війська, що зібрав Вишневецький. З тим військом, що мав Хмельницький, він міг би взяти ту кріпость без клопоту, але він аж три тижні простояв тут та удавав, що облягає - все дожидався вибору короля.

Нарешті приїхав аж 17 листопада (ноября) посол од нового короля. Вибрали таки Яна-Казімира. Він сповіщав Хмельницького про свій вибір, обіцяв всякі полекші козакам і вірі православній, та просив Хмельницького перш за все відступити від Замостя. Хмельницький виявляв велику радість, казав стріляти з гармат і сказав, що зараз їде на Україну, сповняючи волю нового короля. З Замостя узяв невеликий окуп, всього 20.000 злотих, і повернув на Україну.

Хмельницький у Київі

Перед Різдвом прибув Хмельницький із військом і старшиною у Київ. Митрополит Сильвестр Кос з патріархом Єрусалимським Паісієм, що тоді пробував у Київі, і з иншим духовенством виїхали на зустріч Хмельницькому далеко за місто. Сила народу зібралося і радісно його витали: дзвонили в усі дзвони, палили з гармат. Проїхавши крізь Золоті ворота, він серед старшини наблизився до собору св. Софії. Там його вітало духовенство, а студенти Академії й школярі приймали його латинськими та українськими віршами, називаючи його Мойсеєм, що народ український визволив з кормиги польської, як Мойсей з єгипетської; величали спасителем і хранителем України, Богом їм даним і на знак того Богданом названим.

З патріархом, митрополитом та деким з духовенства Хмельницький розмовляв потім часто, і тут вперше одкрилися йому очи на те, що робив він і що міг зробити для України, для свого народу. Досі він мав на думці тільки козацькі кривди, а про селян не дбав. Але тепер побачив, як увесь народ простягає руки до нього і жде од нього порятунку. В Хмельницькому сталася в Київі велика переміна. Та було й инше де що, що підіймало його дух і надії. Сусідні держави побачили, яку силу тепер має Хмельницький, шукали його приязні й союзу. Турецький султан Ібрагим, Кримський хан Іслам-гірей, Семигородський воєвода Юрій Ракочі, Молдавський Господарь Василь Лупул, Московський царь Олексій Михайлович - поприсилали до нього послів. Пізніш присилала послів ще й Швеція. Тепер Хмельницький став иначими очима дивитися на діло - тепер він неначе вперше зрозумів, що він не хлоп-повстанець, а „Гетьман з ласки Божої та по волі народа". Досі він мав перед очима тільки справу козацьку - а тепер зрозумів, що се дрібниця; треба брати ширше, треба думати про те, як би од Польщи визволити увесь Український народ, щоб він міг жити вільний і сам собою правити, під обезпекою козацького війська. „Доказав я, про що не думав - тепер докажу, що надумав, - казав Хмельницький - визволю з лядської неволі увесь народ Руський (себ-то Український). Попереду воював я за свою кривду, тепер воюватиму за нашу православну віру. Поможе мені весь народ аж по Люблин, по Краків, я од народу не одступлюся, бо то права рука наша".

У місяці лютому (февралі) приїхали комісари (Кисіль, воєвода Київський, брат його та инші) від короля Яна з дарунками, привезли ласкаву грамоту королівську, де Хмельницькому король давав гетьманський титул (досі тільки звали гетьманами, а писали „старший війська Запорожського") та дорогі клейноди (булава з самоцвітами, корогви з білим орлом та іменем королівським, труби й бубни срібні). Хмельницький вийшов до послів із булавою; по-перед його несли бунчук і корогву. Се він робив для того, щоб комісари бачили, що він і без їх ласки, з волі свого народу, давно вже Гетьман, і їх клейнодів не дуже потребує. Коли Кисіль почав мову і згадав про ласку короля до козацького війська, то не витерпів полковник Дженджалий і закричав: „король як король, але ви, королевинята, князі, багато броїте - от і наброїли!" Коли польський комісар спитав, скільки матимуть тепер козаки війська, Хмельницький одказав: „на-віщо вам? Скільки схочу, стільки й буде". Взагалі, польські посли почували себе ніяково, бо Хмельницький бачив, як до нього ставляться сусідні державці, добре знав лукавство панів і чув, що він має силу, а через те поводився із послами незалежно. Старшина й козаки по-всяк-час виявляли до них свою ненависть і докоряли Полякам тими муками, що терпів од них Український народ. На обіді у Адама Кисіля Гетьман, між иншим, промовив: „виверну вас усіх, Ляхів, догори ногами і потопчу так, що будете під моїми ногами, а напослідок вас цареві Турецькому в неволю оддам! За гряницю війною не піду, на Турчина і Татарина шаблі не підійму - доволі маю тепер на Україні, на Поділю та Волині. Доволі простору, достатку й пожитку в землі і князівстві моїм, по Львів, Холм і Галич. А ставши над Вислою, скажу дальшим Ляхам: „сидіть і мовчіть, Ляхи!" І дуків і князів туди зажену! А як будуть за Вислою брикати, знайду я їх і там певно! Не стане мені на Україні нога жадного князя або шляхетки; а схоче котрий з нами хліб їсти - нехай війську Запорозькому буде послушний!"

„Малий я і незначний чоловік, але з волі Божої став я самовладцем і самодержцем руським (українським)!"

„Лядська земля згине, а Русь (Україна) буде панувати! - скоро, ще сього року!"

Довгий час прогаяли польські комісари у Переяславі, силкуючись дійти з Гетьманом до якихось умовин, та ні до чого, як треба, не договорилися, - крім того, що до Зелених Свят ні козаки, ні Поляки, не повинні воюватися. З тим і поїхали польські посли. Обидві сторони бачили, що без війни діло не обійдеться, і почали до неї наготовлюватись.

Зборівська угода

Як тільки комісари повідомили короля, що Хмельницький не хоче миритися, король зараз почав збіратися до війни. Всю шляхту покликано в похід (се звалося „посполите рушення"). Тим часом Хмельницький літом поєднався з Кримським ханом на Чорному шляху, і вони разом рушили на Волинь, бо під Збаражем (містечко на гряниці Волині й Галичини) зібралося польське регулярне (постоянне) військо під проводом Фірлея. Головний табор польський стояв під містечком Константиновом, але на військовій раді постановлено було одійти до Збаража, бо то було захистнійше місце. Сюди вони перевели своє військо і окопалися. Зявилися козаки й Татари коло окопів і розпочали свої герці. Се був козацький звичай тогочасний, що виходили або виїздили наперед одважні і гострі на язик молодці і глузуючи, дражнячи, дратуючи і насміхаючись, силкувалися тим викликати за окопи ворога на герць, щоб помірятися з ним силами сам-на-сам.

Так минув перший день. Другого дня почалося справжнє бойовище. Козаки й Татари усе стискали облогу, і Поляки один за одним кидали їм окопи свої та переходили близче до міста. Козаки тісніще обступали їх і за ніч насипали такі високі вали, що з них на вибір можна було вціляти у кого завгодно з-поміж ворогів. Міцно держалися Поляки за своїми окопами, - а то через те, що у них був Вишневецький з своїм полком: він вдержував їх і умовляв не тікати і не кидати міста, та ще до того й облога була така тісна, що навіть і продертися нікуди було. Вже не стало й харчів військового припасу, почали вже й падло їсти, а тут ще й вода у річці засмерділася, бо у ній гнили убиті люде і коні; туди стікала із дощовою водою і усяка нечисть з-під такого несчисленного натовпу людей, коней і худоби. Воєвода Кисіль, що був при війську, просив Хмельницького помилувати Поляків, випустити їх, але Хмельницький загадував їм такі тяжкі умовини, як віддати йому Вишневецького й инших начальників, а тоді нехай усе військо виходить і складає свою зброю йому до ніг. Не приставали Поляки на такі тяжкі і ганебні умовини і знов мусіли братись до зброї. Тільки й надії було, що на королевське військо. Раз-у-раз вони благали короля прийти скоріш, бо далі не видержать. Король бачив, що пропаде військо, і пішов на поміч, не ждучи всіх шляхетських полків. На дорозі оголосив, що Хмельницький зрадник і ворог, що він його скидає з гетьманства, а на його місце настановляє иншого - Забуского якогось. Легко було сказати. Хмельницький по-всяк-час мав певні звістки про те, що робиться у ворогів, і покинувши частину свого війська під Збаражем, з рештою подався під Зборов, і там застукав короля з його військом. Літо того року було дуже дощове; багнюка по дорогах стояла велика, річки порозливалися, і трудний був за-для Поляків той поход. Як на те, ще й тумани постоянні не давали ніяк польським роз'їздам завчасу побачити козаків, - вони були певні, що Хмельницький із військом був ще далеко, то не дуже й стереглися. А Хмельницький був вже таки тут; Поляки почали переходити по мостах через річку. Ледве половина їх війська перейшла на другий бік і сіла спочити та пообідати, як у Зборові задзвонили у всі дзвони. По тому знаку, як з-під землі, виросли перед переляканими Поляками козаки, а з ними й Татари, і почалася страшенна різанина. 5.000 Поляків, самих панів, не кажучи про слуг, лягло тут трупом. Кров річками текла по рівчаках. Гармати, вози з усяким добром, багато зброї досталося до рук козаків. Ледве над вечір король із половиною війська утік на той бік річки і отаборився там на ніч. Перелякані сиділи купами Поляки, дожидаючи на ранок смерти, бо помочи нізвідкіль було сподіватися. А тут ще, як на те, поміж військом пішла поголоска, що пани й король хочуть покинути табор і тікати. Сталося се, мабуть, через те, що справді, два ротмістри із своїми ватагами нишком вибралися з табору і втікли. Як почув король, яка буча счинилася у переляканому таборі, зараз звелів подати йому коня і виїхав з непокритою головою, щоб усі могли бачити його по-між лавами його війська, вигукуючи: „Ось я, король ваш. Не тікайте, діти мої, не кидайте мене!" Сльози капали з очей короля. Жовніри зраділи, побачивши його, і ожили. „Не втечемо!" гукали вони: „бо тепер ми певні, шо король не покине нас!" Тим часом на раді начальників положили послати до Хана послів, щоб умовити його одступитись од козаків. І се удалося! Хан сказав, що одступить від козаків, коли король заплатить йому гроші за всі роки і позволить Татарам набрати собі людей в неволю на Україні і в польських землях, а Хмельницькому король аби дав, чого він схоче. Король пристав на се. Тоді хан почав намовляти Хмельницького, аби сказав королеви, чого хоче від Поляків, і на тім помирився. Хмельницький почав хана відмовляти, нагадував йому присягу його союзну; але хан не слухав і намагався, щоб Хмельницький мирився. Мусів тепер Хмельницький пожалкувати, що не воював Поляків торік, як мав їх у руках, а тепер хан ним командував. Мусів миритися, бо иначе б хан перекинувся до Поляків. І от саме в той час, коли козаки вже розвіяли були королівську варту і вже от-от були б схопили короля, розлігся по полі могутній вигук Гетьмана козацького: „Згода!" Зупинилися козаки і одступили. Почали переговори. Ось на яких умовах уложено було так звану Зборівську угоду:

1. Король оставляє Запорожському війську усі його давні вольності, а за для того він повинен дати нові привілеї.

2. Козаки житимуть тільки в трьох воєводствах: Київському, Браславському і Чернигівському, а Волинь, Поділля й Галичина оставаються, як і раніш, під Польщею. Війська реєстрового на сій простороні має бути 40.000. Посполиті, що живуть у королівських маєтках, повинні одбувати свої повинності, а ті, що по шляхетських маєтках, повинні слухатися своїх панів.

3. Чигирин з округою має бути при булаві Гетьмана, яко його столиця.

4. Усе, що діялося під час колотнечі, нехай забудеться на віки, нікому кари за те не повинно бути.

5. Король пробачає усім тим з шляхтичів, хто записався був у військо козацьке, і як що у кого з них одібрано за те його родові чи коронні маєтки, то на сеймі має бути їм повернено.

6. Там, де житимуть козаки, коронне військо не повинно стояти постоєм.

7. Там, де пробуватимуть козацькі полки, Жиди не можуть мати а-ні власности (собственности), а-ні орендувати, а-ні навіть просто проживати.

8. Митрополит Київський має право засідати у Сенаті. На першому ж сеймі мусить бути постановлено, щоб скасувати унію, як у Короні (в землях, що під Польщею), так і у Литовському князівстві, і щоб про непорушність церков і маєтків, до них приписаних, зроблено було постанову так, як того бажає Київський митрополит і усе духовенство.

9. На усіх урядах у воєводстві Київському, Браславському і Чернигівському, повинні бути тамошні пани грецької віри (православні).

10. Єзуїти не мають права пробувати у Київі і там, де є українські школи. Школи, що заведено здавна, повинні оставатися цілі.

Після того, як підписано було сі умовини, військо розійшлося. Татари, вертаючись до-дому, грабували по дорозі і погнали у Крим великий - кілька десятків тисяч - ясир: набрали в неволю жінок, дівчат і молодиць.

Було се дуже багато, як порівняти з тим, чого хотів Хмельницький, подіймаючи повстання. Але як згадати, чого він думав дійти пізніш, коли ото не захотів годитися з комісарами у Переяславі та наново почав війну - се було дуже мало. Хмельницький почав наново воювати, бо хотів Україну зовсім від Поляків визволити, зробити її вільною, свобідною. А тим часом мусів годитися на те, аби знову на Україну верталися польські пани, і всі, хто не попав між ті 40 тисяч козаків, мали бути знову панськими кріпаками, робити на них як давніш. Сорок тисяч козаків, та деякі права для православної віри, для православних духовних та панів - а для українського селянства сливе нічого або таки й зовсім нічого!

Сумно верталося козацьке військо з походу, і з жалем стрічали його на Україні. За той час, коли козаки воювали з Поляками, військо Литовське пустошило Україну; козаки дуже турбовалися за свої сімї, але все трималися, слухалися Гетьмана, щоб з Поляками покінчити. А от як покінчили! А Татарва розкинулася по Україні, забираючи безборонних людей в неволю за королівським дозволом.

Люде не знали, що Хмельницький не волею замирився, і що то не з його вини орда людей брала. Нарікали на Хмельницького, проклинали його, що позволив орді людей забирати:

Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула,

Що велів Орді брати дівки й молодиці!

Оповідали про нього навіть, що він умисно людей убезпечував своїми листами, аби Татар не боялися, з міст виходили, а тоді Татари з засідок випадали й людей, в неволю забирали.

А тут пани польські, покладаючися на згоду, почали вертатися на Україну, або присилали своїх управителів. Хмельницький знав, який жаль між людьми підніметься, як пани схочуть старі порядки заводити. Тому відтягав се скільки міг: казав, що шляхті не можна вертатися, поки сейм затвердить Зборівську умову. Але потім, як сейм затвердив, таки мусів пускати шляхту, мусів списувати реєстр козацький. Списував теж так, що в військо козацьке може три рази стільки війшло ніж скільки мало бути: записував цілі сїмї, до кождого козака додавав двох помічників, та осібні ще козацькі охочо-комонні полки позаводив. Але хоч би й сто тисяч в козаки завів - що то значило для України? Таки більше людей мусіло вертатися в кріпацтво. Мусів сам наказувати людям, щоб панів слухалися, мусів сам карати за непослух. А людям через те до Хмельницького серце відпадало; не всї розуміли, що він то не з власної волі робить - та й хоч би не з власної волі, то чи людям було лекше?

Бачив се все Хмельницький і міркував, що не обійдеться без нової війни з Польщею. Як буде пильнувати трактату та згоди з Поляками, то сам зійде на польського слугу, а народ Український від нього одвернеться. Та й сам він не того ж хотів.

Почав помалу збиратися до нової війни, щоб Польщі збутися. Шукав собі помочи за границею. Знову хана намовляв на Польщу, а крім того заходився у турецького султана, що під своєю рукою мав хана, як підручного свого: хотів Хмельницький, щоб султан наказав ханови помагати Хмельницькому. Та й Московщину силкувався привести до війни з Польщею. Московщина перед тим дуже сильно потерпіла від Польщі, і та забрала від Москви пограничні землі; бояре московські і хотіли б почати війну, щоб вернути втрачене, і боялися. Довго вагалися, слухаючи намов Хмельницького, поки нарешті наважилися.

Сина свого, Тимоша, Хмельницький хотів оженити з донькою волоського господаря Василя Лупула, сподівався з того мати поміч з Волощини, а може й думав з часом побачити сина господарем молдавським. Лупул згодився на се охоче, а потім став крутити; відмовляв його другий зять, пан литовський Радивил, великий ворог козаків. Хмельницький, розгнівавшися, зовсім несподівано, в осени 1650 р. напав на Волощину з 16.000 „сватів", як він казав, і наробив тут страшної руїни. Ось як стара дума оповідає про се:

Із Низу Дніпра тихий вітер віє повіває, Військо козацькеє в поход виступає! Тільки Бог святий знає, Що Хмельницький думає, гадає, Об тім не знали ні сотники, Ні атамани курінниї, ні полковники… Як до Дністра прибували, Через три перевози переправу мали. Сам Хмельницький наперед всіх рушав До Хотина прибував, до Василя молдавського листи посилав: „Ей, Василю молдавський, господарю волоський! Чи будеш зо мною биться, чи мириться? Чи городи свої волоськиї уступати, Чи червінцями полумиски сповняти?” Тоді ж Василий молдавський, господар волоський Листи читає, назад одсилає, А в листах приписує: „Пане гетьмане Хмельницький, Батьку Зінов Богдане чигринський! Не буду я з тобою ні биться ні мириться, Ні городів тобі своїх волоських уступати, Ні червінцями полумисків сповняти! Не лучче б тобі покоритися меншому, Нежели мені тобі старшому?” Отоді ж то Хмельницький, як сії слова дочував, Так він сам на доброго коня сідав, До города Сороки поїзжав, На город Сороку поглядав, іще стиха словами промовляв: „Ей городе, городе Сороко! Ще ти моїм дїтям козакам незаполоха - Буду я тебе доставати, Буду я з тебе великиї скарби мати, Свою голоту наповняти, По битому таляру на місяць жалування давати!” Отоді то Хмельницький як похваливсь, Так гаразд добре й учинив: Город Сороку у неділю рано знад обіддя взяв, На ринку обід пообідав, К полудній годині до города Сучави припав, Город Сучаву огнем запалив і мечем ісплїндрував, Тоді Ляхи із города із Сучави утікали, Василю молдавському знати давали. То Василий молдавський до Яс прибуває, Словами промовляє: „Ой ви Яси мої, Яси, були єсте барзо красні, Да вже не будете такі, як прийдуть козаки”. То пан Хмельницький добре учинив: Польщу засмутив, Волощину побідив, гетьманщину звеселив. В той час була честь, слава, військовая справа! Сама себе на сміх не давала, Неприятеля під ноги топтала. Білоцерківська угoда і третя війна

Лупул мусів заплатити Хмельницькому великі гроші, аби пішов собі з Волощини з своїм військом, і на Різдво обіцяв віддати доньку свою за Тимоша Хмельниченка.

Вже у лютому (февралі) 1651-го року знову почалася війна: польський гетьман Каліновский вступив в Україну, - бо полковник браславський, славний козак Данило Нечай забрав до свого полку сусідні округи Подільського воєводства; Каліновский велів йому іти геть, а Нечай не послухав. Але під Браславом, у містечку Красному, де стояв Нечай із військом, КаліновскиЙ напав на нього, погромив козаків (тоді була мясниця і козаки гуляли). Нечай наложив там головою.

Каліновскнй з-під Красного подався на Винницю. Там його стрів инший славний полковник Іван Богун, що його дуже любили козаки й народ. Богун хотів задержати на який час Поляків, поки до його прийде підмога од Хмельницького. Одного разу він вийшов на зустріч Полякам, і після першої потички, немовби то перелякавшись, козаки утікли у манастирь, що стояв по той бік р. Бугу. На льоду ще загодя були порубані ополонки, а щоб їх було не знати, по льоду було натрушено соломою. Поляки погналися за козаками, вперлися на лід, лід завалився під ними, і там багато їх потопилося. Каліновский з недобитками втік до короля, що стояв в Холмщині, збіраючи у похід шляхту. Хмельницькому саме б тепер (у місяці марті) ударити на Поляків, але він втеряв час, дожидаючи Кримського хана. Хан сердився, що Хмельницький змушує його через султана силоміць, і тому не спішився - прийшов аж літом. А тим часом Поляки скликали посполите рушення, сейм визначив гроші, щоб найняти німецьке військо, і таким побитом під рукою короля стало військо у 300.000, що й рушило на Україну. У Хмельницького зібралося на той час ледве 200.000 із Татарами. Вороги зійшлися коло містечка Берестечка на Волині (недалеко Володимира) на р. Стирі. Спочатку козакам щастило, але все зіпсувала зрада хана. Татари зробили перший наскок на Поляків, а тоді, неначе злякавшись їх одсічи, кинулися тікати. Побачивши таке, Хмельницький поскакав до хана, щоб довідатися, що таке. Хан викручувався то тим, то сим, а другого дня з усією ордою став одступати. Хмельницький умовляв його, пригадував присягу, докоряв, але хан схопив Хмельницького, а потім писаря військового Виговського і забрав іх з собою в неволю. Оставшись без гетьмана козаки почали помаленьку одступати.

У-ночі вони обгородили свій табор із трьох боків возами, посковувавши їх ланцюгами, і обкопалися валом; з четвертого боку їх захищало болото. На другий день обступили Поляки аж з трьох боків козацький табор і почали стріляти з гармат. Козаки кілька разів виходили з табору і нападали на Поляків; багато їх лягло трупом у тих бойовищах, багато лягло й козаків. Три дні билися отак козаки, а на четвертий у-ночі, під проводом Богуна, вийшли із табора і кинулися на Поляків. Завзято билися козаки, та не сила була їх пробитись через велике військо польське, і почали вони перемовлятися з Поляками, на яких умовинах зложити згоду. Та Поляки, почуваючи свою силу, вигадали їм такі умовини, що козаки положили, краще усім головами накласти, ніж на те пристати. Богун задумав вивести козацьке військо з того місця через болото, що захищало їх з четвертого боку, та через річку Пляшову. Не перестаючи нападати на Поляків, щоб одвести їм очі, він наказав частині війська загачувати болото та річку і робити на них три греблі з возів, лантухів, кожухів, свиток, наметів і з усякого збіжжя, що знайшлося у таборі. Через сі греблі він у-ночі на Петра й Павла перевів більшу частину свого війська, - у таборі зосталися найбільше селяне, що ще не звикли до військового порядку. Тим часом хтось пустив чутку, що вся старшина утікла і покинули військо на заріз. Тоді сталася страшенна замішанина. Всі сунули до гребель. Даремне Богун спиняв їх і гукав з того берега, щоб держалися порядку, - вони, як вівці, натовпом кинулись на ті хисткі греблі тисячами, давили, топили один одного, пхали у воду, штовхали, - аби втікти. Поляки, побачивши се, ударили на табор. Багато тоді народу побито - „мабуть не було такого, що не вбив би козака" - пише один Поляк. - Забрали чи мало добичи - „хоч і не так як козаки під Пилявцями, бо козаки не уживали срібної посуди і не їздили в каретах", зауважає він таки. Той самий Поляк оповідає, як невелика ватага козаків, чоловік двісті-триста, допливало до маленького острівця і там ще цілий день одбивалися від Поляків. Потоцький, бачучи їх відвагу, обіцяв помилувати, як піддадуться, але вони повикидали гроші з гаманців у воду (знак, що будуть боронитися на смерть) і билися до кінця. Один добрався до човна і звідти відбивався косою кілька годин.

Так скінчилося те страшенне бойовище. Берестецьке поле укрилося трупом; хижі орли, як чорна хмара, літали над ним та видерали очі з трупів, бо вже мясом надто ситі були; вовки табунами збігалися справляти свій кровавий бенкет. Поляки з-під Берестечка пішли на Україну, руйнуючи села; вішали на шибеницях людей або різали та катували, завдаючи їм усяких мук, але й народ не давався - билися з ними не тільки чоловіки, але й жінки. Почали люде сами запалювати свої села та млини і, зібравши свою мізерію, тікати на границі Московського царства, де тепер Харьківска та Вороніжська губернії. Зявилися тоді, окрім Чугуєва, що був збудований ще за Остряниці, міста: Харьків, Суми, Лебедин, Ахтирка, Острогожск, Богучар та инші. Поляки скрізь по-перед себе надибували спустошену та спалену пожежею пустиню, - ніде було їм розжитись ні харчами, ні притулку знайти, а тут ще напали на них пошестні хвороби. Через все те вони й повернули до-дому.

А тим часом повернувся з татарської неволі Богдан. Зараз же, в початку серпня (августа), на урочищі Маслів Брід, на р. Росаві, зібралася так звана „чорна рада", тоб то рада не з самих козаків та старшини, а така, де більше було простого народу, селян. Такі ради зібрались і по инших містах України, і усі вони винуватили Гетьмана за те, що він би то умисне покинув військо під Берестечком та утік із Татарами. Але Хмельницький довів їм, що не його вина була, та почав знову збірати війська під Корсунем і дожидати хана.

Як постягалися полки українські, куди їм було визначено, і як побачив Хмельницький, що їх було дуже не багато та що полковники і старшина вже не такі слухняні, як були колись; що власть його хиталася; що на Татар надії не було, а до того як почув він, що гетьман Литовський Радивил хоче сполучити військо своє з військом коронного гетьмана Потоцького і разом напасти на Україну, - то через все те Хмельницький залишив думку про війну, та надумав краще уложити згоду. Згода ся сталася у Білій Церкві у вересні (сентябрі) 1651 року на таких важких для України умовинах:

Козаків мусіло бути не більше 20.000 і житимуть вони тільки у Київщині; на Поділлі, Волині і Чернигівщині стоятиме польське військо; унія зостаєтся як і була; шляхта польська може зараз вертатися на Україну, тільки податків не збіратиме, поки реєстра не спишуть; гетьман присягає королеві і Річіпосполитій; усіх полковників і старшину ствержує король; з ордою не мати ніякого приятельства; не мати ніяких зносин з чужими державами.

На такі умовини мусів пристати Хмельницький. Звичайно, що згода ся довго вдержатись не могла, бо вона надто супротивна була усім бажанням і надіям люду Українського, - „вона постановлена була на льоду", як влучно мовить про неї тогочасний літописець.

На Україні дуже нарікали на сю угоду і на Хмельницького, що довів до того Україну. Ось як в думі говориться:

Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив, Що з Ляхами із мостивими панами у Білій Церкві замирив? Та велів Ляхам, мостивим панам По козаках, по мужиках стацією стояти, Та не велів великої стації вимишляти. То ще ж то Ляхи мостивиї пани по козаках і по мужиках поставали Та великую стацію вимишляли…

Подекуди підіймалися навіть бунти против Хмельницького. Люде не хотіли приймати панів, не хотіли терпіти насильств і здирств польського війська, що розкватировано на Україні. Сила народу тікало на Слобідщину. Хмельницький потішав людей, що то не довго терпіти, на весну буде знову війна.

На весну (року 1652) Хмельницький закликав до себе на поміч орду. Він виряжав тоді сина Тимоша на Волощину на весілля. На дорозі, на Поділлі, стояв з військом Каліновский, і Хмельницький наперед знав, що він Тимоша з військом не пустить, бо Полякам того весілля не хотілося. І справді, Каліновский заступив дорогу Тимошеви - думав зовсім військом його знищити, але не знав, що Хмельницький з усією силою ззаду іде. Напав Каліновський під Батогом, коло Ладижина, і наскочив на військо старого Хмельницького. Поляки кинулися тікати назад. Каліновский, бачучи, що військо зовсім не хоче слухати його, а навіть хоче його самого віддати Татарам або Хмельницькому, повернув гармату на своїх і почав стріляти на тих, що тікали. Тут враз зайнялися скирти сіна, що стояли серед табору польського; переполох зробився ще більший, а тут ще з-за гори виткнулися козаки. Страшенна січа почалася. Трохи не все військо польське загинуло або потопилося у річці - кілька сотень тільки врятувалося; самого Каліновского було вбито, відтяли йому голову і послали Хмельницькому. Одплатили козаки за Берестечко.

Тиміш з козаками пішов у Волощину, у Яси. З ним були: військовий писар Іван Виговський, полковник Тетеря і ще кілька полковників. Тепер годі було Господареві сперечатись, і молодих звінчали, мішаючи українські весільні звичаї з волошськими. Тиміш з молодою вернувся до-дому.

А з Поляками почалася тим часом нова, остання вже війна. Було се літом 1652 р. Війна ся тяглася довго і надокучила усім. І Поляки, і Українські люде дуже потомилися, понищені були військо, скарб та й увесь край спустошений. Воювали ніби через силу, бо не вміли так погодитися, щоб жити у згоді, і воювалися хижо, люто, не милуючи одні других.

На весну (1653 р.) Тимошевого тестя Лупула скинув з господарства його міністр Степан Жирний, піднявши повстання. Тиміш пішов у Молдавію, щоб зарятувати свого тестя, але у бойовищу під Сучавою його поранено з гармати у ногу, і він од того скоро вмер. Тіло його козаки повезли на Україну, у Чигирин. На зустріч вийшла із старою Богданихою його жінка, що за час його походу привела близнят. Сумно дзвонили дзвони та стріляли гармати і рушниці, стрічаючи Гетьманського сина та провожаючи його до могили.

Поляки помагали новому Господареви молдавському, що скинув Лупула, а инше військо польське стало на Поділлі, щоб не пустити Хмельницького, коли б він пішов рятувати сина. Хмельницькому не легко було зібрати військо, бо старшина ремствувала, що він при своїх злиднях, та ще мішає Україну в ту волоську справу. Але на осінь прийшов Кримський хан, і Хмельницький знов почав війну з Поляками. Сам король пішов з військом на Україну та став табором під Жванцем, що проти Хотина над Дністром. Хмельницький почав стягати своє військо до Каменця і скрізь розпустив загони, щоб не давали підвозити харчі і всяку всячину до польського табору. Татари зайшли з-заду Поляків через Волинь, Поділля і Галичину. Таким по-битом, польське військо було навкруги оточене ворожими силами. Настав холод. Поляки, не маючи кожухів, почали гинути од холоду; до того не стало ще й харчів. Голод, а з ним усякі пошесті вкинулися у польському таборі. Се був час, коли Хмельницький міг би зовсім визволити Україну, та на лихо король, бачивши такі тяжкі для себе обставини, послав до Хана своїх послів і 100.000 червінців і замирився з ним на тому, що платитиме йому що-року данину, а зараз дає йому дозвіл по дорозі до-дому, у Крим, набрати собі у ясир людей, скільки забажає. Багато дівчат, молодиць, парубків і чоловіків погнали Татари, вертаючись до Криму. Народ думав, що сей дозвіл дав Хмельницький і ремствував на нього. Се вже в-друге Татари зрадили козаків, і з таких щасливих обставин, як отеє склалися були для козаків під Жванцем, не вийшло для них нічого. Але Хмельницький не дуже журився зрадою Татар - він уже мав проти Польщі йнших союзників: саме прийшла звістка, що Москва приймає Україну під царську руку і починає воювати з Польщею.

Умова з Москвою. Переяславська Рада 1654 року.

Лихоліття, безсилість, безправність і лукавство Польського уряду; безперестанні війни і колотнечі, а через них занехаяні і попсовані ниви та хазяйство; недорід кілька год, сподіванки народні на кращі часи, надія на Гетьмана, що він виборе Україні кращу долю, - все се не раз заставляло Хмельницького оглядатися навкруги і шукати такого захисту, що справді дав би сердешній Україні легче дихнути. Але що бачив він навколо? Польща ледве сама справлялася з безладдям у себе вдома, та останніми часами з своїм латинством надто далася у знаки Україні; тяжка боротьба безперестанна з нею зробила з неї ще клятійшого ворога України. Туреччина, хоч і змогла б захистити Україну, хоч може б і не встрявала у розпорядки в середині її, так давнє ворогування, давня ненависть народня до „бусурменів" не давала поєднатись із нею. Инші держави, як Швеція, Австрія, Франція, були дуже далеко і зовсім не дали б того захисту, якого бажалося. Зоставалося тільки Московське царство. Про нього ще раніш думав частенько Хмельницький, і з ним часто обмінювався листами та послами. Одначе він бачив, що й вдача московська инача, і не до смаку були Українцям московські розпорядки, то він ніяк не наважувався єднатись із Москвою. Хоч і міцне й однакової віри було те царство тоді, та дуже некультурне і зовсім залежне од самодержавної власти одного царя. А тим часом Українці з давніх-давен були народ сутодемократичний (простолюдний) і взагалі такий, що волю й рівні права для усіх вважав за найголовніще для свого життя, за святощі, за які він так довго й уперто боровся стільки віків. У ті давні часи ні один ще народ не мав такої демократичної республіки (держави з виборним головою), якою була Україна, ні один народ не мав такого рівноправного і міцного військового устрою в себе, який мала Січ Запорожська, - се був український лицарський орден, що не має собі рівні у Європі й до наших часів.

Московський уряд теж не дуже охоче брався за те єднання: з одного боку, не хотілось йору ворогувати з Польщею, а без сього не можна було обійтись у такім разі, а з другого - не бачив він собі великої користи од того. Уповноважені народу Московського, скликані на „Земський Собор" в сій справі, просто й справедливо говорили, що приймати Україну не треба, бо Черкаси (так Московські люде прозивали Українців) „не стерплять руки великого государя". Але тепер настав такий час, що Хмельницькому не можна було одкладати се діло на далі, і от він знов удався до царя Московського Олексія Михайловича, щоб той дав помочи проти Поляків. Москва одказала, що дасть, але нехай Україна піддасться під царську руку і признає над собою верховну власть царя. Хмельницький на все згожувався і просив тільки скоріще прислати військо на Україну, на Поляків. І от в осени, коли стояв він на Поділлі, прийшла звістка, що вже їдуть до нього посли з Москви і цар обіцяє на весну прислати військо. Посли московські - боярин Бутурлін, окольничий Олферєв і думний дяк Лопухін, із військовим почтом з 200 стрільців, приїхали у Переяслав саме під новий рік. Стрів їх Переяславський полковник Павло Тетеря та протопоп.

Переяславська Рада (8 січня 1654 р.)

На Водохреще р. 1654 приїхав у Переяслав і Гетьман і на 8 січня (января) скликав велику раду. Уся старшина, з усіх полків, з усієї України зїхалася до Переяслава. У 11-ій годині в день вийшов на майдан Гетьман і почав свою промову до війська. Між иншим він казав таке: „Сьогодня скликано велику прилюдну раду на те, щоб ви вкупі з нами обібрали собі державця з чотирьох, кого самі волитимете. Перший - царь Турецький, другий - хан Кримський, третій - король Польський і четвертий - царь Московський. Вибірайте, якого вподобаєте. Царь Турецький - бусурмен; усі ви знаєте, яке лихо терплять під ним православні Греки. Хан Кримський - теж бусурмен; з ним ми завели приязнь, але чого натерпілись через те, якої біди зазнали, ви добре знаєте: і неволя і ріки крови христіянської. Про утиски від польських панів нема чого й балакати. Царь Московський - одного з нами обряду, одної грецької віри, - він зглянувся на наше шостилітне благання. Крім його царської руки, ми не знайдемо затишного пристановища. Полюбімо ж його щиро! А хто не хоче нас послухати, нехай іде, куди хоче, - шлях вільний".

Тисячі народу загукали: „Волимо під царя східнього православного!" Полковник Тетеря став обходити усіх, питаючи кожного:

- Чи усі так призволяєте?

- Усі, усі! - гукали козаки і міщане.

Як скінчили допитувати, Гетьман промовив:

- Хай буде тако. Нехай укрепить нас Господь під його царською кріпкою рукою!

Потім прочитано царську грамоту - в ній царь обіцяв Україну в ласці держати і від ворогів обороняти. Посли покликав тепер Гетьман у церкву до присяги.

Гетьман з старшиною домагався, щоб посли московські присягли за царя, що він вольності й порядки України порушати не буде й ворогам її не оддасть на поталу. Такий порядок був у Польщі, - тай скрізь, де свобода має бути забезпечена, - що новий король у-сам-перед складає присягу на закони й права, що буде їх додержувати, а тоді народ складає йому присягу, що буде його слухати й шанувати. На те бояре сказали, що вони сього не зроблять, бо Московський царь - „самодержець" і присяги своїм підданим не складає. Нічого не поміг і приклад, що так, мовляв, роблять Польські королі, що завжди козакам присягали. Але нехай - казали бояри - люде не бояться: царь їх не видасть і всі вольності й права оборонить та збільшить. Ся несподіванка дуже здивувала Гетьмана і старшину. Не знали, що робити. Вийшли з церкви і радилися на подвіррі Тетері. Послали до Бутурліна, щоб таки присягнув, иначе військо буде вагатися і не схоче цареви присягати. Посли стояли на свойому. Довго так тяглося. Нарешті Хмельницький і старшина, щоб помочи московської не втратити, згодилися присягнути й так і постановили, що пізніше вони пошлють до Москви своїх послів, і ті з царем і боярами умовляться про українські порядки, права і вольності. Після того посли московські вирядили своїх „стольників" і „стряпчих" по усіх містах і полках українських, щоб народ присягав Цареві. Київ присягав 14-го січня (января), але митрополит Сильвестер Кос і київське духовенство не хотіли присягати, бо дуже неприязно дивилися на те єднання і нічого доброго від нього не сподівались і аж силою видерли в них присягу; та й поміж старшиною знайшлися такі, що не схотіли присягати. 22-го січня (января) присягав Ніжин, де послів стрічав шуряк Гетьмана полковник Золотаренко, а 28-го й Чернигів. Звідтіль посли повернули до Москви. Ледве сталася присяга у Переяславі, як зараз склався чималий гурт таких старшин і козаків, що не хотіли йти у московське підданство; по-між ними такі старшини, як Сірко - був пізніше кошовим Запорожським, - він зібрав невдоволених і подався з ними за Дніпрові пороги; та й любий усьому козацтву полковник Богун з усім Побужжям не схотів теж присягати і цурався того єднання.

Хмельницький з старшиною став виряжати послів до царя і виробляти їм наказ, чого мають просити для війська і для України. Поїхав військовий судя Богданович і полковник Тетеря. До Москви приїхали в перших днях марта. Царь прийняв їх з великою честю. Посли передали йому грамоту Хмельницького, Гетьман в ній висловляв утїху, що Україна прийшла в союз з Московщиною і під зверхність Московського царя; просив, щоб царь потвердив права і вільности українського народу - як царські посли обіцяли, що дасть їм права більші ніж мали за князів давніх і за королів польських. Потім українські посли виложили перед боярами, чого хоче Гетьман і військо Запорожське.

„Статі Богдана Хмельницького”.

На підставі того уложено було так звані „статі Богдана Хмельницького", що потім ціле століття брали їх за підставу українського житя: які зміни потім не виходили, як не відмінялися відносини до Москви, то все покликувалися на ті „статі Богдана Хмельницького", що по ним має все бути, і по ним ніби то все ведеться.

Всіх статей було 23. Важніщі з них такі:

Права й вільности козацького й духовного стану людей потверджуються.

Всякі виборні уряди і суди мають одбуватися вільно, і ніхто до них не може мішатися.

Гетьмана вибирає військо свобідно.

Війська козацького має бути 60 тисяч.

Гетьман має право вести зносини з иншими державами.

Що сказати про сі „статті"? Писали їх козаки і думали про самих козаків. Вони вважали за Україну не всю землю, де живе український народ, а тільки ту землю, де по давнім умовам козаків з Поляками, мусили жити козаки: не всю землю по Сян в Галичині і по гірний Дунаєць і гірські Тисси в Карпатах, а тільки по Случ: воєводства Чернигівське, Київське та Браславське. Переяславські статті вмовлялись з царем тільки про волю козацьку, а „пашенного крестянина" зоставляли „должность обыклую отдавать его царскому величеству, какъ и прежде сего", значить, як було се за часів Польщі, проти якої уставали і „пашенні крестяне" вкупі з козаками. Ті шляхтичі, що верховодили канцелярією Хмельницького (тай й сам батько козацький був шляхтич!) не забули осібно написати в статтях переяславських про шляхту, що б вона „при своїх шляхетських волостях пробувала, як при королях польських бувало, і що-б на уряди судові, земські і городські, як і за Польщі було, вибирали шляхтичі, а не пашенні люде. Тільки козаки мали-б свій власний суд, - по сій умові!

Окрім козаків та шляхти, права і вольности вимовлені були для попів і ченців, що-б і вони мали те, що їм було надано од королів польських, значить, і землі з пашенними людьми, та для міщан, що-б вони обирали для себе і для своїх діл войтів і магистрати та ратуші, що-б то як тепер городських голов та городську думу.

Так то зроблені козаками статті вдержували стару нерівність між людьми українськими і не дбали зовсім про пашенних людей, про бідних хліборобів. На користь їм можна-б було хиба повернути 13 сгаттю, що „права, надані од князів і королів духовним і сьвітським людям, що-б не були ні в чім порушені". Та тільки прав таких простим пашенним людям ніхто не давав. Поки що, вони тільки зоставались вільними там, де повтікала шляхта. А як земля за ними не була признана, то по-троху і стали сі прості люде обертатись у „послушенство". Сам козацький батько Богдан Хмельницький мав од королів польських надані села „на правъ помъстномъ съ поддаными". А посланці його, котрі їздили в Москву вмовлятись з царем про вольности козачі, - генеральний судя Самійло Богданович та переяславський полковник Павло Тетеря, подавали в марці 1654 р. цареви челобиття, де прохали, що-б за ними було потверджено по містечку „съ поддаными въ немъ будучими".

Колись польські пани так само позабирали землі і перш усього старались захопити такі струменти та заводи, що найпотрібніщі хліборобови, або такі, що переробляють хліб - млини та винниці, що-б хлібороба держати в своїх руках, та захоплювати луки, що-б не було куди без плати хліборобови скотину вигнати, та ліси. Народ власне через те і піднявсь проти Польщі вкупі з козаками, що „вражі ляхи" ріки і луки жидам заарендували, - а тепер козацькі старшини, вмовляючись з московським урядом про козацькі вольности, почали вимовляти собі те, що за часів Польщи мали в себе пани та їх орандарі-жиди. Потроху почало йтись до нового крепацтва, а московське царство не тільки не зупинило сієї ходи, а ще помогло розростись злим зернам, що були в козаччині, а добрі заглушило.

А були в переяславських статтях і добрі зерна власне такого устрою громадського, до котрого теж прямують скрізь освічені люде. Тут умовлялось, що-б чужі люде у крайові не вступали, що-б усякий уряд був виборний, що-б ніхто без суду не був скараний і що-б судили свої люде, товариші, хоч козаків, шляхтичів та міщан, коли не усіх. Так була хоч трохи забезпечена воля краю й народу од царської самоволі.

Українці хотіли, аби московське правительство зовсім не мішалося в українські порядки, в управу й життя; щоб на Україні не було ніяких московських начальників, а тільки самі українські, вибирані самими людьми; щоб церковні порядки ні в чім не змінялися, і церква українська зіставалася по давньому, під зверхністю патріарха царгородського, а від московського патріарха була незалежна.

Се все було не в лад московським боярам; на де-які справи зовсім не дано ніякого рішення, - так тим часом полишено, як було, але нічим не забезпечено від змін на далі: а в де чому й відмовлено. Через те пізнійше Українці і Москва кожне в свій бік тягнуло: Українці хотіли розширити і доповнити ті „статі Богдана Хмельницького" новими правами і постановами, щоб московське начальство не мішалося до українського житя. Московське ж правительство навпаки хотіло підвести Україну під московські порядки, посадити по українських городах московських воєвод, духовенство українське підвести під власть московського патріарха. З того потім вийшли великі свари і війни.

То виявилося згодом, але де що зараз по переяславській присязі почало виявлятися таке, що Українцям не подобалося. Хмельницький для того так цупко взявся до того поєднання з Москвою, щоб звідти як найскоріш воєнну поміч дістати на Поляків. Замість того зараз по присязі переяславській прийшли воєводи московські в Київ і з ними дві з половиною тисячі московських стрільців. Вони заходилися ставити собі кріпость в Київі, для неї вибрали собі місце коло Софійського собору, на митрополичих грунтах. Митрополит не хотів давати того грунту, але воєводи йому веліли дати, бо инакше силоміць візьмуть. Митрополит хотів боронитися, але потім побачив, що таки не його сила. Поставили кріпость, поставили в ній своє військо, і тримали в своїх руках цілий Київ, казали собі приносити ключі від міських воріт, від себе висилали людей провідувати про ворогів.

Таким чином уже зараз по-бік Гетьмана і полковників козачих зявилися инші хазяї на Україні, що пильнували й самого Гетьмана і всю людність українську. І таких воєводів бояре хотіли прислати й у инші значніщі українські міста.

Все се не подобалося на Україні, і дехто побоювався, щоб з того не вийшло якої біди.

Царь приймив Хмельницького під свою руку, бо в його була, гадка воюватися з Польщею, щоб відбити землі, забрані Поляками.

Зараз на весну вислав він своє військо на Білорусь, а за військом і сам він виступив, завзиваючи також Хмельницького, щоб ішов разом з ним воювати Польщу. Але Хмельницький не послухався (може не хотїв йти під руку цареви, привикнувши сам у війні гетьманувати), тільки вислав 20.000 козаків під булавою свого намісника Василя Золотаренка і молодого, але сьміливого полковника чернигівського Подобайла. Цареви, при підмозі козацького війська, добре велося. Він брав одно місто за другим від Поляків, а й козаки теж захопили спорий шмат землі при українській границі й зробили там єще один козацький полк.

Тимчасом Хмельницький оставався на Україні, бо там було неспокійно і від Татар, що мстилися на козаках за їх злуку з Москвою і від московського воєводи, що засів був у Київі і почав рядитися, як у себе дома. Він не питався ны Хмельницького о дозвіл на ніяку справу, ні війська козацького, тільки слухав, що йому скажуть в Москві. Хмельницькому се не могло подобатися і тому він не хотів йти, як цар закликав його до війни з Поляками на Україні. Не хотілося йому доводити до того, щоб Москва занадто зростала в силу, бо се не було б добре і для України.

А коли про се перевідали Поляки, так взяли слати послів і до Хмельницького і до Богуна та ще до декого з тих знатних Українців, що не радо приставали до Москви, намовляючи їх, щоб кидали Москву та мирилися з Польщею. З тих намов нічого не вийшло, бо козаки раді були, що вибилися з під Польщі і годі їм було так скоро туди назад вертати. Тоді король польський задумав нову війну з Хмельницьким, але сам боявся єї починати і ждав на підмогу татарського хана, що з колишнього помічника козацького перейшов у найзавзятійшого ворога за се, що козаки пристали до царя московського. Зимою виступив Потоцький з великим військом на Україну. Городи і села ні за що не хотіли пускати до себе Поляків, палили свої хати, своє добро і билися до загину. У містечку Буші, недалеко Дністра, зібралося 18.000 Подолян із жінками, дітьми і усим добром своїм, і під проводом якогось Гречки зачинилися у місті та одбивалися від Ляхів. Усю силу свою стягли Поляки, щоб узяти те містечко. Довго билися, багато Українського народу, багато й жовнірів полягло під його мурами. Тоді Поляки одвели воду з ставка і по греблі пробилися у город. Бідні оборонці побачили, що нема ніякого рятунку, - запалили свої хати і почали вбивати один одного, щоб не достатись до рук ворогам. Жінка вбитого сотника Зависного сіла на бочку з порохом, підпалила порох і вилетіла у воздух, аби не достатися Полякам; инші жінки убивали самі себе й своїх дітей, кидаючись з ними у вогонь та в криниці. Таким способом загинуло більше 16.000 одважного люду. Так ненавиділи вони Ляхів і так боялись попасти живцем до них в руки!

Хмельницький стрів Поляків і Татар під Охмитовом, коло Білої Церкви. Поляки й Татари сильно наперли на козаків і Москалів і Москалі хотіли втікати. Але в пору наспів з підмогою славний полковник Богун. Татари кинулися в розтіч і польське військо мусіло вертатися з великими стратами. Хмельницький пройшов до Білої Церкви. Так вернулися Поляки з соромом, а коли й Татари їх покинули, кажучи, що таким лихим воякам вони не хочуть помагати, тоді король знов повернувся до козаків з ласкавими словами. Обіцяв їм, що добуде від сойму дозвіл, щоб українські хлопи не робили паньщини, а тільки платили невеликі чинші, щоб їм було вільно гнати горівку і варити пиво та щоб козакам дано права шляхетські.

Хмельницький зі Шведами воюють Польщу.

Але козаки й тепер не дали заманитися, памятаючи давні свої гаразди під польським панованням та знаючи, як вони вміють обіцяти і не додержувати слова. Хмельницький не хотів навіть починати ніяких переговорів з Польщею, знаючи, як козаки та весь народ неприхильне дивилибися на те. Та знов і під Москвою не добре було Україні. Не на те вона тільки крови проляла, щоб іти під московську кормигу. Хмельницький хотів сам бути паном, а ту московські воєводи сиділи на карку у нього. Отож він і почав роздумувати над тим, якби йому скинувши польське ярмо, скинути також і московські оглоблі. Поновив він змову з султаном турецьким і почав змовлятися з угорським князем Ракочієм. Та найважнійша була його дружба із шведським королем, Карлом X, котрий хотів скористати з тяжких часів, які настали були для Польщі і забрати в ньої землі над Балтийським морем. Карло Х закликав Хмельницького, щоб разом з ним воював Польщу і вибивався з під Москви, бо „Москва - мовляв - не стерпить свобідного народу українського і скорше, чи пізнійше позаводить там свої невільничі порядки". Хмельницькому того навіть не треба було казати, він сам добре бачив, яким то духом від Москалів віє. Як за його жизні та за такий короткий час вони так широко розгосподарювалися на Україні, то щож пізніще буде? Він добре знав, що Швеция одинокий корисний союзник Україні, бо й далеко вона настільки, що на Українські землі рукою не посягне і ані Польщі, ані Москві приятелькою не буде, бо всі троє вони деруться о Балтийське море. До тогож король шведський обіцяв Україні свою поміч, як вона пічне борбу з Польщею та Москвою і казав, що українських вольностий ніколи не нарушить, що Україна, значиться, буде собі цілком осібною вільною державою. Тому то Хмельницький пристав до такої згоди і коли король шведський літом 1655 року почав воювати Польщу. Хмельньницький вибрався походом на Галичину. Познаньщина, Мазовщина і вся Велика Польща піддалася Шведам. Варшава оддалася без бою. Король Ян Казімир утік в Шлеск і 7 жовтня Шведи заняли Краків.

Тимчасом на стрічу Хмельницькому виступив Потоцький. Але він не міг дати Хмельницькому і Бутурліну одсічи і все одходив далі. Біля Бучача козаки розбили Поляків і загнали їх у болотяну річку Серет, де їх багато загинуло. Хмельницький рушив далі. Села й городи радо стрічали і піддавалися йому, шляхта кидала свої оселі і тікала до Львова. Хмельницький підійшов до сього города, обгорнув його облогою і отаборився біля церкви св. Юрія, що стояла тоді на вигоні.

3-го жовтня (октября) він послав до магистрату ласкавий лист. Довго велися перемови, в котрих брав участь військовий писарь Іван Виговський, що був при Хмельницькому. Нарешті під впливом православного Львівського архиєрея Арсенія, Хмельницький згодився не руйнувати города, а взяти викуп 400.000 золотих, та крім того ще усяким крамом. 8-го листопада (ноября) він зняв облогу і рушив на Україну.

Хмельницький, хоть мав у своїх руках Галичину, рішився таки вертати на Вкраїну тому, бо з ним ішов московський воєвода Бутурлін і яке тільки місто Хмельницький добув, то він зараз і брав його на царське імя та лишав ту московське військо, а того Хмельницький не міг стерпіти, щоб він був не Гетьманом українським а царським полководцем.

Тимчасом Поляки, бачучи своє лихо, почали запобігати ласки на два боки: вони слали послів до царя Олексія, намовляючи його до війни зі Шведами і пробували приєднати собі Хмельницького, намовляючи його, щоб приставав знову до Польщі. Один з того посольства оповідає, що Хмельницький росказав їм на се славну байку свою про того господаря, що мав у хаті домашнього ужа. Уж стеріг його хазяйство від всього злого, і господар жив в достатках, а за те дбав про ужа і ставив йому їжу. Але один раз уж хотів напитися молока з миски, з котрої їв синок господаря: хлопчик ударив ужа ложкою по голові, уж розсердився і вкусив хлопчика. Хлопчик закричав, прибіг господар і в запалі вдарив ужа і відрубав йому хвіст. Хлопчик умер, а уж, розсердившися, перестав помагати господареви, і пішло його хазяйство все прахом. Став радитися, що йому робити, і порадили йому помиритися з ужем. Поставив господар ужеви молока і уж молоко випив, але таки втік потім до нори. Став його господар намовляти, аби забув злість та став йому знов приятелем. Але уж сказав йому: приятелями вже нам не бути! Як ти побачиш мене, візьме тебе гнів за сина; а як я тебе бачу, пригадую свій одрубаний хвіст; краще нам розійтися і жити собі кождому осібно. Так і Україна з Польщею. Колись добре було Польщі з козаками, бо ті обороняли її від усякої біди, а за се не боронено їм живитися по далеких кутах, на Україні, куди не сягали руки „синів коронних", панів польських. Та потім Поляки стали козаків тиснути, а козаччина почала Польщу кусати. Тепер їм уже не жити разом, бо між ними лягли гіркі спомини заподіяних кривд, крови і всяких обид. Нехай Польща відречеться України, дасть їй спокій, а козаки будуть їй помічні на ворогів. А з часом загояться ті болячки, розвіються ті прикрі спомини і настане колись між ними приязнь.

На початку 1657-го року умовився Хмельницький з королем шведським Карлом і князем Семигородським Ракочієм, щоб спільно воюввати Польщу і поділити її так: до Швеції одходила б Велика Польща, Лівонія і Гданск з побережніми околицями; до Курфірста Бранденбурського - Прусси; до Угрів - Мала Польща, Литва, Мазовщина і Польська Галичина, а Україна брала собі усі останні українські землі і ставала на віки самостійною, ні від кого не залежньою державою. Умову сю підписали за Ракочія Хорват і Топош, а за Україну - генеральний суддя Самійло Зарудний і військовий осаул Ковалевський.

Умова з королем шведським Карлом і з Ракочієм (початок 1657 року)

Хмельницький скликав тоді на раду старшину і полковників і сказав їм: „Нема чого нам добра сподіватись од Москви, коли вона з Польщею поєдналась, - треба нам відцуратись Московського царя і пристати до Угорського та Шведського, щоб звалити Польське королівство".

Ніхто не перечив йому, і Гетьман вирядив до Ракочія 12.000 козаків під проводом Ждановича.

Спільники рушили на Польщу. У січні (январі) 1657 р. військо через Покуття пройшло до Львова; 29 березоля (марта) вступило у Краків, котрий зайняли Шведи, і Краковяне заприсягли Ракочієві; через Замостя. Берестя і Люблін дійшли до Варшави, котра теж піддалася йому. Скрізь по дорозі військо з усяких народів зоставляло за собою руїни, грабувало, сварилося і билося по-між себе за здобич, не розуміючи один одного. На Варшаві й скінчився поход той, бо Ян-Казімир, король Польський, упрохав цісаря Австрійського Лєопольда, щоб той поміг йому, і він справді подав помочи, а Любомирський тим часом вскочив у Семигородське князівство і там почав руїну робити. Тоді Ракочі мусів покинути те, що задумав, і вертатись до-дому. Українці теж поспішили до-дому, бо король Польський послав і до Турецького двору своїх послів прохати, щоб Хан з усією ордою рушив на Україну.

***

Минало десять літ від тої хвилі, як Богдан Хмельницький підняв боротьбу за волю України. За той час він став зі звичайного собі сотника чигиринського чоловіком славним на увесь сьвіт, начальним вождом і володарем України. Перейшов він єї, як широка й довга, з мечем у руці, підняв, розбудив і осьвідомив народ та запалив у ньому горяче полумя волі, котре во вік не вгасне. Ніхто перед ним і ніхто по нім не викликав на Україні такого великого руху, ніхто не розбудив в українськім народі такої енергії, ніхто з його душі не викресав такої сильної іскри. Правда, що за весь той час кров не переставала плисти, пожежі не вгасали, шаблі не спочивали, правда, що народне горе розлилось тоді широко й глубоко, - алеж усьо родиться з болю і воля України, єї сьвідомість, єї право до незалежного життя мусіло бути заплачене кровю, муками й болем.

Без того, хто зна, де булиби ми нині.

Тому то й народ український, хоть не забув Хмельницькому тих сліз і тої муки, яку витерпів за його часів, хоть не може простити йому, що Україну піддав Москалеви, а всеж таки у своїх піснях величає його батьком, освободителем, Мойсеєм.

І справді дивуватися треба, як міг один чоловік підняти таку велику бурю, щоб визволити свою рідну країну з чужої неволі. Прецінь він захитав Польщею, підняв Москву, зворушив Швецию, Крим, Угорщину, зацікавив собою німецьке цісарство й Венецию і хто зна, як булоб скінчилось почате ним діло, якби не мав тільки всіляких чужих і своїх ворогів. Скільки разів пробували Поляки відтягнути від нього Татарів, як не змовлялися всілякі вороги, щоб здавити грізного гетьмана українського, які то люди не висувалися, щоб відняти від Хмельницького булаву, а прецінь він все собі дав раду, все щось мудрого в своїй великій голові придумав. А дивуватися треба тим більше, що й дома, в родині, він мав багато всіляких смутків і турбот. Найстарший син згинув у волоськім поході, молодшого забив Чаплинський каньчуками, (той сам Чаплинський відбив у нього любовницю), одинокий син, Юрась, ціла надія і потіха великого батька, виявляв себе малим і недотепним… Словом, не весело було Хмельницькому глянути докола себе. Але він не опускав рук, не тратив енергії і певно бувби кинув лихом об землю, колиб не найнебезпечнійший ворог - смерть. Надмірні труди, кілька літ життя трівожного, неспокійного, у великім підйомі духа, безнастанні зворушення зруйнували навіть таке велике здоровля, яким обділений був Хмельницький. Один чоловік не годен був того всього пережити.

В 1656 р. останній раз був Гетьман у походї (на Галичину), а потім став щораз гірше нездужати. В 1657 р. він рідко коли вставав з ліжка, з трудом приймав послів та орудував державними справами. Ходили навіть такі чутки, що його отруїли Поляки.

Предчуваючи свій недалекий кінець і бажаючи забезпечення України, він скликав раду, щоб вибрати свого наслідника. Крізь сльози просив Хмельницький, щоб вибрали Павла Тетерю, Мартина Пушкаря, або найкраще військового писаря Івана Виговського, котрий добре знає усі політичні справи та обставини тогочасні. „Коли хоч трохи знатиму, якої долі вам сподіватись, то спокійніше буде міні лягати в могилу".

Юрася Хмельниченка обірають наслідником Богдана Хмельницького

- «Ні, ні! - загукала громада. - За твої великі заслуги, за кріваву працю твою, за розум твій, за усе, що зробив-єси за-для України, бажаємо і після твоєї смерті пошанувати рід твій. Ніхто не гетьмануватиме, як не син твій Юрій! Юрія Хмельницького волимо собі Гетьманом!"

Довго змагався старий Гетьман, кажучи, що син його ще молодий, та мусів таки згодитись, і 16-літній син його Юрій Хмельниченко був обраний Гетьманом. Його покрили прапорами і шапками, по стародавньому звичаю, сурмили у сурми, палили з гармат і рушниць. Але доки був живий, гетьманську власть старий Богдан держав в своїх руках.

Ей зажуриться, заклопочеться Хмельницького старая голова. Що при йому ні сотників ні полковників нема. Тільки пробував при йому Іван Виговський Писар військовий, козак лейстровий. Од своїх рук листи писали, По городах по полкових по сотенних розсилали: То сотники, полковники як їх прочитали, Усе покидали, до гетьмана Хмельницького скорійш прибували. То гетьман добре їх приймає, словами промовляє: „Панове молодці, добре ви дбайте, Собі гетьмана наставляйте, Бо я стар, болію, більше гетьманом не здолію. То велю я вам межи собою козака на гетьманство обирати, Буде межи вами гетьмановати, вам козацькі порядки давати”. Тоді то козаки зтиха словами промовляли: Пане гетьмане Хмельницький, батю Зинов наш чигиринський! Не можемо ми самі межи собою козаками гетьмана обібрати, А бажаємо од вашої милости послихати. Оттоді то Хмельницький стиха словами промовляє: „Єсть у мене Іван Виговський, котрий у мене двадцять літ за джуру пробував, Всі ті козацькі звичаї познав; Буде межи вами козаками гетьмановати, Буде вам козацькі порядки давати”. Тоді то козаки стиха словами промовляли: „Пане гетьмане Хмельницький, батю Зинов наш чигиринський! Не хочемо ми Івана Виговського - Іван Виговський близько Ляхів мостивих панів живе, Буде з Ляхами мостивими панами накладати, Буде нас козаків за невіщо мати”. Тоді то Хмельницький стиха словами промовляє: „Ей козаки, діти, друзі! Коли не хочете Виговського, єсть у мене Павло Тетеренко”. Не хочемо ми Павла Тетеренка, а хочем ми сина твого Юрася молодого, Козака лейстрового!” „Він, панове молодці, молодий розум має, Звичаїв козацьких не знає!” „Будем ми старих людей біля його держати, Будуть вони його научати, будем його добре поважати, Тебе, батька нашого, гетьмана споминати!” То Хмельницький зачував, великую радість собі мав, Сідою головою поклін оддавав, сльози проливав. Оттоді то козаки добре дбали: бунчук, булаву покладали, Юрася Хмельниченка на гетьманство настановляли; Тоді і з ріжних пищаль погримали, Хмельниченка гетьманом поздоровляли.

Старий Гетьман тішився, що нарід хотів гетьманську булаву лишити в роді Хмельницьких і останніми місяцями пильно брався до того, щоб Юрася впровадити в гетьманські справи; брав його до ради, представляв послам, навчав. А було про що навчати. Провадив Хмельницький як раз тоді переговори з Москвою, Швециєю й Угорщиною, а польський король також прібував єще раз дійти з Хмельницьким до згоди. Але Богдан мав иньшу гадку. На початку 1657 року у спілці зі Шведами та Уграми він почав був воювати Польщу.

Угорський князь, Ракочій, пішов на Варшаву і там зійшовся з королем шведським. Хмельницький післав їм на поміч три свої полки, щоб відбити західню Україну. Але Ракочія Поляки розбили, а в війську Хмельницького виявився непослух. Се так розгнівало старого гетьмана, що йому відібрало мову.

Дня 27 червня 1657 року помер Богдан Хмельницький. Велика туга огорнула усю Україну; уся старшина і козаки плакали, як малі діти, за своїм любим Гетьманом. 23-го серпня з великою шаною, з супроводом війська і несчисленного натовпу народу, перенесли тіло його у Суботів, і там поховали його в церкві св. Ілії по козацькому звичаю, палячи з гармат і рушниць. Сумно гули дзвони по душі Гетьмана, а ще сумніше розлягався у повітрі плач народу; за плачем тим, як каже літописець, не чути було церковної одправи.

Тіло поховали у церкві, що він сам будував; коло домовини постановлено його портрет з надписами на надгробку.

То не чорні хмари ясне сонце заступили, Не буйні вітри в темнім лузі бушували Козаки Хмельницького ховали, Батька свого оплакали.

Після Хмельницького, зосталася його удова Ганна, рожденна Золотаренківна, син Юрій та дві доньки: Степанида, що була за Данилом Виговським, братом військового писаря Івана Виговського, і Олена, жінка Івана Нечая.

Даремне було б тепер шукати у Суботові останків великого Гетьмана. Хоч церква стоїть і досі, та у 1664 році Поляки, під проводом Чарнецького, захопили на якийсь час Суботів, і Чарнецький той звелів викинути з домовини кістки ненависного Полякам Хмельницького, що так завзято боровся за волю народу Українського.

У Київі на майдані проти Софійского собору, де після Пиляви та Зборова так радісно стрічали Кияне і духовенство свого славетного Гетьмана і оборонця, постановлено у 1888 році памятник Богданові Хмельницькому.

Дня 23-го серпня зібралася рада у дворищі Хмельницького. Се хробили умисне прихильні до Виговського старшини і полковники задля того, щоб на раду не натовпилось багато людей. З покоїв вийшов Юрій, уклонився громаді, подякував за шану, але, показуючи на свої молоді літа, прохав громаду слобонити його від почесної, але важкої посади гетьманської. Поклавши клейноди свої на стіл, він одійшов. За ним військовий писарь Виговський, по звичаю тогочасному, поклав на стіл свої писарські клейноди, подякував за уряд і зрікся його. Після його Генеральний обозний Тимохвій Носач поклав свій пернач, а Генеральний суддя військовий Богданович поклав свою печатку і теж зреклися своїх урядів. „Хмельниченко нехай буде за Гетьмана!" - гукала громада. Юрій довго одмовлявся, кажучи, що для такого високого уряду він ще дуже молодий і не доволі освічений. Нарешті на се пристала й старшина: вона добре бачила, що в такі тяжкі часи, коли увесь старий порядок зламано, а нового ще не заведено, на те, щоб упорядкувати усі справи, треба не такого молодого Гетьмана. Тоді прихильні до Виговського старшини нараяли громаді так, що Юрій ще дуже молодий і на той час, поки він дійде своїх літ, нехай передасть булаву і клейноди гетьманські Виговському, а сей до якого часу нехай заправляє усим та підписується, де треба, так: „На той час Гетьман Іван Виговський". На тім стала рада.

Але Виговський тим не вдоволився і 25-го вересня (сентября) зібрав раду у Корсуні. Її справді дуже треба було на те, щоб про все, що діялося на Україні після смерти Богдана, до-ладу розміркувати. До Гетьмана приїхав царський посол Артамон Матвєєв і привіз такі розпорядки царські, з котрих знати було якусь потайну думку. Посол казав, що Царь посилає на Україну, ніби-то щоб привітати нового Гетьмана, намісника Казанського боярина Олексія Трубецького та намісника Ржевського Богдана Хитрово з думним дяком Ларіоном Лопухіном, а за-для оборони України од ворогів, посилає князя Григорія Ромодановського з кінним і пішим військом московським, і ще боярина Василія Шереметьєва, і щоб Гетьман загадав заздалегідь наготовлити за-для них харчі та підводи. Як почула се старшина козацька і як побачила, що незабаром і справді прийшло московське військо і одним табором із князем Ромодановським стало у Переяславі, а другим - з Лопухіним у Пирятині, то поспішилася упрохати Виговського, котрий не хотів через все те брати гетьманську булаву „на той час", щоб він таки узяв її. Виговський згодився, але з того часу вже годі писатись: „на той час", а зробився справжнім Гетьманом. На раді тій виявилось, що старшина добре зрозуміла, як поспішився Богдан із тим поєднанням з Москвою, і тепер дуже стала боятись за свої права і вольності та за права усього народу Українського. Виговський сам охоче пристав до тієї ворожої Москві партії, в котрій були такі визначні люде, як полковники: Зеленський, Богун, Генеральний суддя Самійло Богданович та инші. Юрія Хмельниченка тоді було одпроважено у Київ до Академії, щоб він кінчав науку. Виговський же після тієї ради стає самостійним Гетьманом, а через те ми й становимо його зараз після Богдана.

Суперечки і сварки з полковником Пушкарем

Добре розуміючи, що навкруги його діється, Виговський бачив, що треба гаразд поміркувати і попрацювати, щоб дати Україні такий устрій, щоб і на далі захистити її від лихих сусідів. Одначе сила була не в ньому одному, а в народній массі тогочасної України. Се була найголовніша сила: не хто, як не народ за Богдана Хмельницького визволив Україну з-під тяжкого гніту. Та, на лихо, той народ і на крихту не мав політичного досвіду, щоб зрозуміти сучасні обставини. Він нічого кращою не хотів, як такого порядку, що був у Січі Запорожській: щоб усі були з рівними правами, були ні од кого не залежні і вільні. Здобути се за-для себе бажав увесь народ. До народа пристали й Запорожці, котрі взагалі ненавиділи, щоб якась верства брала гору та за вищих людей себе вважала. Вони вороже дивилися на городових козаків, де старшина, ще за часів Богдана, потрохи одрізнялась від простих козаків, взиваючи їх „чернью", і ставала якимсь визначнішим станом, котрий намагався усе більш і більш ширити свої права і свою власть. Так само дивилися й де-які ворожі Виговському полковники, як от полтавський Пушкарь.

З другого боку, стояла друга партія, далеко менша числом, але далеко більше освічена. Вона ясно уявляла собі сучасні тяжкі обставини і бажала забезпечити свойому рідному краєві його права і вольності. До сієї партії належали такі люде, як увесь рід Виговських, сам Гетьман, Генеральний суддя Богданович, Зарудний, Генеральний писарь Іван Груша, Генеральний обозний Тимохвій Носач, полковники: Миргородський - Лісницький, Переяславський - Павло Тетеря, Прилуцький - Петро Дорошенко, Лубенський - Швець, Чернигівський - Сіліч, Паволоцький - Богун, Подольський - Гоголь, Подністрянський - Зеленський, Уманський - Михайло Ханенко, Київський - Жданович і ще козацькі роди: Лободи, Суліми, Северини, Нечаї, Гуляницькі, Головацькі, Хмелецькі, Верещаки, Мрозовецькі (Морозенки) і другі. Душею сієї партії був найбільш від усіх освічений Юрій Немирич, котрий мав найбільший вплив на Гетьмана. Він 10 год прожив за границею, у Голландії, і там здобув собі велику освіту, бачив на власні очі розумний федеративний (спілковий) устрій загранишних країн, і такого устрою бажав він і за-для своєї рідної України. Під його впливом Виговський і партія його замислила поєднати Україну з Польщею на федеративних основах, тоб то, щоб Україна стала автономною державою, мала свою виборну осібну управу (свій сейм і трибунал - найвищий суд), і щоб до неї Поляки не втручалися, а правили б Україною Гетьмани й инші власті, вибрані військом і людом Українським.

Вибір Виговського, дрібного шляхтича, чоловіка вельми спосібного, але з військових, лицарських заслуг незвісного, викликав невдоволення поміж тими зі старшини, що самі раді були взяти гетьманську булаву. Простий нарід хотів гетьманом бачити Богданового сина, Юрася, а Запорожці не могли забути Виговському, що не дав їм артилєриї, яку мали городові козаки і що заказав походів морських. Отже й почалися посольства до Москви з доносами, що Гетьман поновив тайний договір з Ракочієм, з Шведами, з воєводою молдавським і з Татарами, що він зраджує царя, кривдить вірних цареви Запорожців і чернь, та що колись назад Україну під Польщу піддасть. В доносах просилося, щоб царь велів зарядити новий вибір гетьмана і прислав своїх воєводів в городи українські. Москві того тільки й треба було. Але вона не хотіла відразу йти на руку козацькій опозициї, тільки ждала пригідної хвилї, а поки що вдавала з себе судию-миротворця, посилаючи листи та послів, щоб вони згоду робили. Вона скоро зрозуміла, що з тої незгоди може скористати і вкоротити свободи українські і тому заняла таке нерішуче становище.

В падолисті 1657 року на чоло невдоволених висувається Мартин Пушкарь, полковник полтавського полку, один з найповажнійших кандидатів до гетьманської булави, котрого народня дума вичислює між першими помічниками Богдана. Його полк, як близький до Січи, перенятий був січовим духом опозициї до Виговського, а сам Пушкар мав з Виговським свої власні рахунки. На нього напав був Богун з приказу Гетьмана, йому казав Гетьман звернути татарський полон, котрий він мав у себе, а до того в Полтавщину вернув за дозволом Гетьмана Юрій Немирич і став на свою руку заводити всілякі порядки. Тому то Пушкар, озлоблений тим обмеженням своєї полковницької власти, видячи фермент невдоволення в народі, задумав виступити проти Виговському, скинути його і відібрати йому гетьманську булаву.

Він починає слати на гетьмана до Москви жалоби, що, мовляв, гетьман „зраджує царя і лучиться з ордою та Ляхами, щоб воювати українські городи".

По стороні Пушкаря станув Довгаль, Іскра, Донець і почали організувати полки полтавський та миргородський, розширюючи між народом вісти, що Виговський злучився з ордою та Ляхами і має на них ударити і посилаючи до Москви що раз то нові жалоби.

Москва посилає на Україну своїх послів, ніби то годити, а властиво ще гірше розпалювати ворожнечу, яка й вибухла остаточно братовбийчою війною.

Виговський, переконавшися, о що Москалям йде, арештував послів і рушив на бунтарів. З початком мая 1658 р. виступив він зі своїм військом з Чигирина і перевізся через Дніпро.

Над Полуозером, 10 верств від Полтави, стрінулася передова сторожа Виговського з під'їздом Пушкаревим. Пушкарівців побито. Було се 18 мая 1658 р. По тій битві Пушкар з Барабашем увійшли до Полтави. Виговський розложився під нею табором і почав облягати місто. Пушкар ждав на поміч від Москви і рад був проволікти головну розправу. Тому просив у Гетьмана помилування. Виговський годився і взивав Пушкаря до свого табору, щоб зложив заяву покори, а як закладнів, що не вдіє йому нічого злого, посилав судию Богдановича і полковника Зеленського. Тоді Пушкар послів попоїв, а сам несподівано напав у ночи на Виговського. Гетьман мусів хвилево уступити, але незабаром вернув з татарським військом і побив Пушкаря. В тій битві погиб Пушкар і 15.000 його прихильників, а Барабаш утік до Москви. Виговський вступив у Полтаву, перебув там кілька день, упорядкував полкові справи, настановив за полковника Хвилона Гаркушу і рушив далі, щоб загасити ту ворохобню на Україні. Усі корилися Гетьманові, кидали свої дрючки та киї і прохали їм пробачити.

Заміри поєднатися з Польщою. Рада у Гадячі.

Доконавши кари на своїх ворогах, вернув Виговський у Чигирин.

Ще за Богдана, більшість освічених людей на Україні бачили, що поєднання з Москвою не дало того, чого бажалося. Та й сам Хмельницький бачив, що не те вийшло, про що він мріяв. Після ж його смерті сам Московський уряд своїми вчинками ще ясніще почав се виявляти. У Київі, ще за Хмельницького, як помер Київський митрополит Сильвестер Коссів, Київський воєвода Бутурлін, котрого посажено у Київі зараз після Переяславської ради, наказував Гетьманові щоб він оповістив всьому українському духовенству царську волю, - а саме, щоб воно не вибірало Київського митрополита без дозволу Царя, і щоб сей митрополит і все українське духовенство залежне було од Московського, а не Константинопольського патріарха. Таке втручання Московського уряду у внутрішні розпорядки на Україні одразу одхилило од Москви навіть найприхильніщих до неї Українців. Хмельницький тоді не пристав на те, а Бутурлін не допустив обірати нового митрополита. Як же Гетьманом зробився Виговський, то він не схотів коритись домаганням Московського уряду, скликав у Софіївському соборі усіх владиків українських і старшин козацьких, прохав приїхати і Бутурліна, але той не схотів приїхати на той Собор і не приїхав, то й без його обійшлися. На Соборі тому митрополитом Київським обраний був Дионисій Балабан, єпископ Холмський.

Тим часом замість Бутурліна у Київ приїхав присланий з Москви воєвода Шереметьєв. Се була людина сувора, тверда, наскрізь пройнята тяжким духом московських порядків. Вольності, котрі мало тоді козацтво і міщанство українське, здавалися йому зовсім не звичайними, такими, що їх позволити не можна. Він почав пригнічувати ті вольні розпорядки, став садовити козаків та міщан за вільнолюбство по тюрмах, хвалився викоренити з них вільний дух, почитав себе старшим за Гетьмана і таке инше. Звичайно, що се було зовсім навпроти тих умов, на котрих Україна поєдналась із Москвою. У Пушкарівському ділі уряд Московський теж тяг руку Пушкаря проти Гетьмана та старшини козацької, бо йому були корисні ті сварки по-між козаками: через них Москва міцніще могла впливати на справи в Україні. На постанову Виговського зірвати з Москвою вплинули також московські воєводи, що в червні 1658 р. рушили з військовими відділами, щоб остати по українських містах так, як від часів Хмельницького сидів воєвода Московський у Київі. Мали вони забезпечити царське володіння на Україні і захопити адміністрацию цілої України у свої руки. Виговський, як рішучий оборонець независимости України, не міг до того допустити. Він знав, що значать отсі воєводи. Усе се викликало велике ворогування про-між козацької старшини проти Московського уряду. Польща, бачучи, що робиться на Україні, послала туди свого посла Беньовського, щоб він при такій нагоді схилив Україну знову до поєднання з Польщею. Не від того була й старшина козацька з Гетьманом на чолі, а найбільш працював над сим і щиро узявся за сю справу Юрій Немирич.

6-го вересня (сентября) 1658-го року Виговський зібрав раду у Гадячі. Партія Немирича поспішала із сією справою затим, що у сьому ж році у Польщі мусів бути сейм, на котрому мали радитись про поєднання Польщи із Москвою і про обрання царя Олексія королем Польським після смерті бездітного короля Яна-Казімира. Через се Україна, поєднавшись із Польщею на нових правах, як вільна держава, малаб увійти у сей союз, як рівна з Польщею та Московською державою, а не як залежна від Москви країна.

Гадяцька рада почалась промовою до козаків польського посла Беньовського. У промові своїй він показував на те лихо, якого можна сподіватись на далі від Московського уряду, котрий вже й тепер почав тіснити Україну, і радив знов поєднатись із Польщею. Козацтво, вислухавши його промову, само почувало добре, що посол казав правду. Налякане вже вчинками московських воєводів, воно пристало на те і постановило такі головні умови того поєднання:

1. Україна, тоб-то землі в воєводствах Чернигівському, Київському і Брацлавському (тепер губернії: Полтавська, Чернигівська, Київська, східня частина Волинської та південна Подільської), стає вільною і незалежною країною і знов єднається із королівством Польським і Великим Князівством Литовським під назвою Великого Князівства Руського.

Таким побитом, складається спілка з трьох рівноправних народів трьох вільних республік: Польської, Литовської і Руської (Української), під зверхністью короля Польського, котрого обірають усі три народи разом.

2. Велике Князівство Руське само порядкує своїми внутрішніми справами. Найвища законодавча власть належить Раді, котра складається з послів од усієї України.

3. Гетьман обірається на цілий свій вік і має найвищу виконну власть - сповняє волю Ради.

4. Україна повина мати свій суд, навіть найвищий (трибунал), де усі справи повинні одбуватися руською (українською) мовою; повинна мати свій скарб (казну), куди йтимуть усі доходи та податки з Українського народу і можуть бути повернені тільки на потреби Великого Князівства Руського; мати своїх найвищих урядовців-міністрів, канцлерів, маршалків, підскарбівничих (міністр финансів) та инших, яких там треба буде; своє військо - 30.000 тисяч, чи більш, козаків і 10.000 постоянного війська; свою монету.

5. Усі найвищі урядовці повинні бути з Українців.

6. Унія на віки касується, а митрополит і пять православних владиків мають засідати у Сенаті нарівні з католицькими.

7. У Великому Князівстві Руському мають бути два руські (українські) університети (один в Київі), а нижчих шкіл - скільки забажається і скільки потрібно буде.

8. Усякому вільно заводити друкарні і друкувати які завгодно книжки.

9. Гетьман може подавати Королеві список тих козаків та міщан, кого він вважатиме за вартих, щоб король дав їм шляхетство.

Про одно забуто у сих умовах - про простих людей, і се було дуже необачно зроблено. Одначе після де-яких вимагань од послів (приміром, щоб прилучено було до Великого Князівства Руського Червону Русь і усі землі, де народ говорить по Українському, - на се польські посли не хотіли приставати), рада загула: „Згода! Згода,! Згода!" Найбільш допоміг у сьому ділі Переяславський полковник Павло Тетеря. „Згодимося, панове-молодці, із Ляхами! - гукав він. - Більш матимемо. Адже покірливе телятко дві матки ссе!" Задоволені посли, після бенкету поїхали до-дому і повезли умови ті до Короля, а козаки радісно виряжали їх в дорогу, стріляючи з гармат та рушниць.

В 1659 р. вислано на сойм петицию, яка домагається, щоб до в. князівства руського прилучено також воєвідства волинське, подільське і галицьке, т. є. щоб обіймало воно цілу українську територию. Таким чином гадяцка умова стає дуже важною спробою відновлення давних українських стремлінь до зєдинення цілої української землі в автономічну одиницю.

На жаль тії змагання не здобули собі кріпкої основи.

Поход Ромодановського і Трубецького на Україну

Тим часом Московський уряд далі провадив своє на Україні: приязно вислухував усякі доноси, виставляв проти Гетьмана людей, що собі домагалися гетьманства, як от Искра, Безпалий та Цецюра, котрий і жив у московському таборі; наслав воєвод із московським військом по городах українських. Через все се сталося те, що після Гадяцької ради Виговський не схотів бізьш коритися Москві і покликав собі на підмогу Кримського хана Махмет-Гірея. Перечувши-ж і за Гадяцькі пакти (умову), зложені на раді, Московський уряд, не гаячись, прислав князеві Трубецькому, - він був головним начальником московського війська, що стояло на Україні - такий приказ: зібрати раду з старшин і простого люду, щоб влаштувати внутрішні непорядки на Україні. Як що Гетьманом ізнов оберуть Виговського, то бояринові тому наказано було зробити великі полегкості, дивлячись на „Гадяцькі пакти"; крім того він мав вивести усе військо московське з України. Положення Виговського було вельми прикре. Польща не могла йому дати військової помочи а злука з ньою підкопувала Гетьманови популярність серед народу, - на лївобережу почалося проти нього повстання. Мимо того він рішився зірвати з Москвою. Не вислухавши навіть умов, з якими до нього повертався Трубецький, Виговський розіслав свої універсали, в котрих виявляв, через що неминуче мусів він порвати з Москвою і знову поєднатися з Польщею на тих умовах, що складено у Гадячі. Тоді князь Трубецький зібрав усе московське військо під проводом князя Ромодановського, кн. Куракіна, кн. Пожарського, Львова та Скуратова, - воно стояло постоєм на Україні - і рушив на Конотоп. Коло містечка Срібного Прилуцький полковник Дорошенко перейняв був їх, але його розбито, містечко зруйновано і усіх жителів повирізувано. 21. квітня (апріля) 1659 року військо московське облягло Конотоп, де заперся у замку полковник Гуляницький з полками Ніжинським і Чернигівським, усього тисячі чотирі чоловіка. Облога тягнулася місяців два з половиною і обложеним приходилося нераз дуже круто, прямо невиносимо. Але вони нізащо не хотіли здаватися московським воєводам. Полковник Гуляницький, коли князь Трубецький прислав йому листа і радив йому оддатись на царську ласку, замість відповіді звелів стріляти з гармат і рушниць. - „Ми сіли на смерть - гукали козаки. - Не оддамо міста!"

Побіда Виговського під Конотопом

Воєводи нічого не могли подіяти Конотопському замкові. Тим-часом надтягнув хан з ордою і Виговський 27-го червня (юня) рушив із козаками, Татарами та „затяжним" військом своїм на підмогу Конотопови. Москалі не знали, яка у Виговського сила і коли на стрічу йому з під Конотопа вислано військо, так воно очутилося між двома вогнями, між Татарами і Виговським. Настала катастрофа, якої ніхто не сподівався. Москалі потерпіли погром, якого до тепер ніколи не зазнали. За пятнадцять верстов од замку, коло багнистої річки Соснівки, Виговський розбив Москалів у-прах, 30.000 московського війська лягло трупом, воєвода князь Пожарський попав у неволю, і Хан, за непочтиві речі його, покарав його на смерть. Трубецький із останнім військом мусів тікати до Путивля, - Виговський гнав його аж до самої гранині України. Далі пустошити та грабувати московські землі пішли татарські загони, а Виговський повернувся до Гадяча і звідтіль послав до короля Яна-Казімира почесну здобич, що узяв він у Москалів: гармати, велику корогву, прапори та бубни. Звідсіль він рушив до Чигирина і почав міркувати, щоб виперти Москалів ще із Київа.

Рада у Германівці

Тим часом у Варшаві зібрався сейм у травні (маї) 1659-го року. На сейм сей приїхали і козацькі посли нового Великого Князівства Руського: Генеральні старшини Носач, Груша, Миргородський полковник Лісницький і по два сотники від кожного полку та значні козаки, - усього чоловік 200; на чолі того посольства стояли депутати: з Київа - Юрій Немирич і з Чернигова - Прокіп Верещака. Багато суперечок було на тому сеймі: Поляки найбільш не хотіли, щоб скасовано було унію і не хотіли, щоб козакам дадено було шляхетство. Козаки уперто стояли на сьому і ще змагалися, щоб до Великого Князівства Руського прилучені були усі воєводства, де жили Українці. Але при кінці Казімир Беньовський, котрий давно жив на Україні, умовив Поляків згодитись, кажучи, що тепер, коли їм потрібна поміч проти Шведів і Москви, нерозумно цуратися єднання з козаками: їх така сила і такі вони дужі, що стануть у великій пригоді Речі Посполитій… Тепер треба попустити їм, а там далі можна буде повернути усе по-давньому. А сам він думав: аби пристали на умови, а козаки, як звикнуть до нових порядків, то самі знатимуть, як їх вдержати.

Король польський присягає на Гадяцькі пакта (22 травня 1659)

Нарешті Гадяцькі пакти були ствержені, і 22-го травня (мая) 1659-го року, на урочистих зборах Сената, присягав на сьому Король, арцибискуп Гнізненський, як найстарший по-між католицьким духовенством в королівстві, біскуп Віденський, як голова духовенства литовського, гетьман коронний, гетьман Литовський, канцлери, маршалки, а далі, за митрополитом Київським, присягли й усі посли Великого Князівства Руського. Після того почалися у Варшаві бенкети, на котрих дуже приязно вітали послів українських. Так бучно почалося життя Великого Князівства Руського, але, на жаль, не довгий був його вік.

Як тільки посли повернулись до-дому, Немирича настановлено старшим над „затяжним" військом, котре розставив він у Ніжині, Чернигові, Борзні та инших містах. Се військо дуже не до вподоби було народові, та й справді було для нього тяжким одбутком. Не розуміючи гаразд і не тямлючи, у чому головна сила Гадяцької умови, народ почав говорити на се військо, де було найбільш Поляків, що ніби то се вертаються знову старі часи з польськими порядками. Такими думками в народі покористувалися вороги Виговського, а їх було чимало. Протопоп Ніжинський Максим Филимонів, щирий прихильник Москви, знову заходився коло того, щоб підбурити народ проти Поляків. До нього пристав шуряк Богдана Хмельницького, Василь Золотаренко, що мріяв сам зробитись Гетьманом, та Тиміш Цецюра, котрий давно вже терся коло московських воєводів, сподіваючись вислужити собі гетьманський уряд. Сей Цецюра послав до Ніжина своїх козаків, і 1-го вересня (сентября) вони зненацька напали на затяжних жовнірів і за одну годину вигубили їх усіх; самого Немирича, що був утік, догнали і зарубали. Тим часом де-хто з ворогів Гетьмана підмовив Юрія Хмельниченка, щоб він вернув собі гетьманство. Юрій послухався і вирядив на Запорожжя джуру свого батька, Івана Мартиновича Бруховецького.

Запорожці скоса дивилиса на заміри Виговського. Не до душі їм був шляхетський устрій, котрий заводив Виговський, і вони, з Кальницьким полковником Іваном Сірком на чолі, проголосили Юрія Хмельниченка Гетьманом та рушили на Україну, закликаючи людей під свої корогви їмям Хмельницького. Виговський, прочувши, що почалося проти нього повстання, втік з Чигирина і скликав раду у Германівці. На раді він звелів Верещаці та Судимі прочитати Гадяцькі умови, щоб вияснити, яку користь матиме од них Україна, але тут счинився такий ґвалт, а далі бійка, що Гетьман ледве втік. Винуватили його за те. що він містечка та села на лівому боці Дніпра руйнує, що тяжко знущається над ворогами; де-хто казав, що Гетьман продає Україну Кримському ханові; инших, знов, лякало, що Виговський велику силу матиме, ставши воєводою та князем Руським.

Виговський з-під Германівки прийшов із купою козаків під Білу Церкву, і біля неї, на Взенні, зібралася ізнов рада. На сій раді скинули Виговського з гетьманства і проголосили Гетьманом Юрия Хмельниченка.

Юрия Хмельницького знов вибирають Гетьманом (1660 р.)

Юрия Хмельницького вибрано Гетьманом 7 вересня 1660 року. Узявши булаву до рук, Юрий обернувся до громади і спитав: „Кого ж бажаєте за зверхника: чи короля Польського, чи царя Московського?" Старшина і прості козаки загукали, що бажають короля, але опісля виявилося, що тих, що за царя, було більше. Московський уряд обявив Виговського зрадником і вимагав, щоб його із жінкою, дітьми і братом Данилом було оддано йому і щоб нікого, хто мав прізвище Виговський, ніколи не приймали у військо і не давали б ніякої посади. Данила таки справді схоплено і одпроваджено у Москву. Там його скарали на смерть, а сам Виговський із семьєю утік у Польщу.

Так скінчилося його недовгочасне гетьманування, а з ним стався кінець і Великому Князівству Руському. Виговський не вспів перевести і укріпити своїх плянів. Йому перепинили такі свої люди, особливо Сірко з Запорожпями. Сірко, се була дуже хоробра людина, добрий вояк, але ніякий політик. Він навіть не міг зрозуміти великих намірів Виговського і замість допомогти йому, щоб позбутися московської насили, він рушив з Запорожжя проти Виговського і приневолив його податися з лівобережя. Виговський повернувся, московські гарнізони осталися, народ збаламучений підняв крик і в. князівству Руському прийшов передвчасний кінець. Король зробив Виговського воєводою Київським, і він із польським військом ходив у Полонне, а далі у Дубно. У бойовищі із Шереметьєвим, котрий із московським військом ішов походом на Польщу, під містечком Слободишами він знов виявив себе дуже одважним і розумним войовником; далі він допомагав Полякам у битві під Чудновим, де Шереметьєва розбито у-пень. Тут і Цецюра попався до рук Виговського, і він скарав його на смерть у Дубні. У 1663 році, за Гетьмана Павла Тетері, під містечком Рокитним Виговського схоплено - за те, що він ніби то знову хоче здобути собі гетьманство - посажено у тюрму, і там його розстріляли саме у той час, як він навколюшках читав акафист Богородиці. - Се було так:

Коли король Ян-Казімир з Гетьманом Тетерою старалися привернути до Польщі Лівобічну Україну і коли там за кожне місточко велась боротьба між польськими і московськими військами, "в котрій то одні то другі били при кожній нагоді Українців, до Гетьмана надійшла трівожна звістка, що на Правобережжі почались противопольські розрухи під проводом кошового запорожського атамана Сірка, Король пішов на північ до Могилева, а Тетеря з Чарнецьким повернули на Правобічну Україну. Чарнецького одначе незабаром покликав до себе король, а начальникувати над польським військом, що було дано в поміч Тетері, доручено звістному зі своєї ненависти до Українського народу польському полковнику Себастіяну Маховському, що перед тим ще був оставлений на Правобережжі, яко представник польської власти. Через сього Маховського згинув один з найспосібніщих дипльоматів наших, але недалекозорий, боязький політик - Гетьман Виговський. Почалося з того, що Маховський почав підмовляти Виговського стати гетьманом на місто Тетері, а одночасно доносив королеві, що головним провідником розрухів на Правобережжі є власне Виговський. Так само завірив він Тетерю, що Виговський є його найбільшим ворогом і що коли ще Тетерю досі не скинуто з гетьманства, то се він повинен завдячувати йому - Маховському. Король на доноси Маховського написав до Виговського лист, приказуючи йому виступати одностайно з Маховським проти ворогів Польщі. В наслідок сих листів видав Виговський звістний універсал 1 марта, в якому між инчим каже, що він гетьманства не добивається, і козаки все собі можуть вибрати гетьманом того, кого хочуть, тим більше, що, як йому звістно, Тетеря хоче від гетьманства відмовитися. Сей універсал був виданий в порозуміню з королевським польським урядником Маховським, в руках котрого він послужив яко доказ для Тетері, що Виговський таки справді хоче скинути Тетерю з гетьманства. Чи справді Виговський хотів стати гетьманом, не знати. Се дуже можливо, коли зважимо, що Маховський, начальник польського війська, обіцяв йому свою поміч. Досить, що провокація Маховському, підвладному, як звістно, Чарнецького, вдалася. Виговський після повороту Тетері на Правобережжя рушив зі свого Бару під Білу Церкву і сей його похід Маховський витолкував Тетері, як початок повстання проти Гетьмана. Одночасно Маховський запросив до себе Виговського на військову раду і Виговський нічого не підозріваючи, поспішив до нього до Корсуня. Там з великим подивом застав він у нього того, проти котрого все агітував Маховський - Тетерю. Маховський зложив військовий суд (Тетеря, як сам потім казав, не брав в ньому участи) і Виговського на підставі фальшивих зізнань людей, котрих постинали перед приїздом Виговського, за те, що він мав підмовити неначе козаків до підданства Москві, засуджено на смерть. Так помер приятель Річпосполитої, сенатор, котрого лише сойм мав право судити. - Маховського за його службу нагороджено, а „герой" Чарнецький дістав після Виговського Київське воєводство.

***

Отсі сварки та колотнеча по-між собою в-край знищили Україну. „Сила козацька ослабла од тієї замотанини, - писав Виговський до Короля. - Величезні полки: Полтавський, де було 40.000 люду, Миргородський, де було 30.000, Прилуцький та Іркліївський загинули в-кінець; городи та села заростають кропивою". „Тут страшенне стовпотворіння вавилонське, - говорить сучасник-Поляк: - містечко воює з містечком, син грабує батька, батько - сина. А усім одне в голові: щоб не бути ні під владою короля, ні під владою царя, і вони думають, що осягнуть того, гніваючи та лякаючи короля - царем, а царя - королем". В такий тяжкий час стає українським Гетьманом чоловік і молодого віку і не великого розуму - Юрий Хмельницький.

Юрий Хмельниченко родився од першої жінки Богдана - Ганни Сомківни, і ще за батька, на Переяславській раді, був вибраний на Гетьмана. Йому було тоді тілько 16 год. Тим то він і передав тоді гетьманування Виговському. Тепер, через два роки, на раді у Германівці, як вже Виговського було скинуто, хотів зробитися Гетьманом рідний дядько Юрія, полковник Переяславський Яким Сомко. Але побачивши, яким духом дихає громада, він без ніякої суперечки поступився тим правом для молодого небожа свойого. На раді на Взенні від Білою Церквою Юрий прийняв булаву і бунчук, щоб гетьманувати під зверхністью Короля, але скоро коло містечка Ржищова на Жердовій долині, зібралася рада, і на ній постановлено зректися Гадяцької умови, що уложив Виговський із Польщею, і повернутися знову під руку царя Московського, тілько виговорити собі трохи більші вільности проти Переяславської умови, а саме: щоб Гетьманська власть була міцніща, щоб українська церква була незалежна од Московського патріарха і Московське військо виведено було з України.

З сією постановою рада послала до царського воєводи Трубецького своїх послів. Воєвода згодився на сі умови і наказав, щоб Гетьман і старшина зібралися на раду у Переяславі, та нехай вперед присягнуть цареві, а тоді вже розмовлятимуть про умови. Ніде було дітись, - та й Юрий був не такий чоловік, щоб добре зрозумів, яким вітром повіяло, - він зібрав раду у Переяславі, і на ній присягли на вірність Цареві. Юрий був ствержений на гетьманстві, а що до умов, то він мусів був згодитись не на те, щоб поширено було Переяславські умови, а на тяжкі обмеження їх. Так, власть Гетьмана значно вкорочувалася - він не має вже права зноситися з чужинними державами; козаки мусіли повиводити свої полки із Білої Русі; митрополит і усе українське духовенство стають підлеглими Московському патріархові; полковників і старшину настановляє не Гетьман, а рада; усякий має право обертатись просто до Московського уряду, не питаючись Гетьмана. Сим останнім пунктом Московський уряд показав широку стежку для усяких доносів і тим забезпечував собі потайний догляд над тим, що діється на Україні. Московські воєводи із оружною силою мали пробувати, окрім Київа, ще й у Переяславі, Ніжині, Чернигові, Браславі і Умані. На Переяславській раді перевагу мали Лівобережні, великі прихильники Москви, а противники українських панів-автономістів. Вони знали одно: ненависть до Польщі, а не думали, яка то болюча тая любов Москви. Крім того Трубецький привів своє військо, воєвода Ромодановський також, прийшов і московський сторонник Безпалий з козаками, отже автономісти не мали що й починати свойої справи. Трубецький спокійно міг прочитати статі, приготовлені Московським урядом, в котрих касувалися останки української автономії. Простий народ, замість рівних прав, через які він так боявся пристати на Гадяцькі умови, не достав собі ніяких прав і мусів тепер давати підводи і приймати на постій московське військо по-всяк-час, коли тільки скаже Москва; до того, він не мав вже права по своїй волі викурювати напитки, бо Московський уряд брався позаводити скрізь по Україні свої „кабаки" (шиньки) із своєю горілкою. Не до смаку сі постанови були а-ні старшині, а-ні козакам, а-ні посполитим, та мусіли на все пристати і підписати ті умови, бо з воєводами московськими було чимале військо. Зле тоді діялося навкруги: старшина українська розбилася на дрібні партії; кожна партія, за-для своєї користі, піддержувала свого ватажка; ватажки сварилися по-між себе; суперечки сі ще дужче розпалювали московські воєводи. Прості ж люде, не розуміючи свого добра, самі не знали, чого держатись, чого доходити. Кругом панувало безладдя і у-край нівечило усе. Те, що міг би зробити розумний та міцний духом безсторонній чоловік на посаді гетьманській, тепер було нікому робити - на той час чоловіка такого не було. Адже ж не Хмельниченкові молодому, запальному, надто недоумкові, хворому на чорну болість, було керувати під ту тяжку годину?

Тим часом Польща не хотіла так скоро позбутися України, і вона знов розпочала війну з Москвою. Князь Шереметьєв, з наказу Царя, рушив з Київа на Волинь проти Поляків, а на поміч йому, иншими шляхами, йшов із козацьким військом Гетьман Хмельниченко. 7-го вересня (сентября) 1660 року, коло містечка Слободищ, польське військо, у котрому був колишній Гетьман український, а тепер Київський воєвода Виговський, напало на козаків. По-між козацькою старшиною були на той час безперестанні сварки. Одні, більш освічені люде, не-вдоволені останньою Переяславською умовою і московськими воєводами, схилялися до того, щоб поєднатися з Польщею і не хотіли воювати з Поляками, другі - найбільш такі, що повиходили з простих козаків, - ненавиділи Поляків і радніщі були як-не-як помагати хоч Москві, аби не Польщі. Молодий Гетьман, у-перше з роду побачивши бойовище, затурканий старшиною, не тямлячи кого слухати, чого держатись, схопився за голову та тільки вигукував: „Боже мій, Господи мій! Визволи мене тільки з сього пекла, не дай міні пропасти! Не треба міні того гетьманування, - піду у ченці!"

Саме тоді прибув до його гонець від Виговського, котрий вмовляв його відцуратися Москви і піддатись Польщі. А-ні Гетьман, а-ні старшина не знали ще, хто кого переможе: чи Поляки, чи Шереметьєв. Тим-то вони не хотіли разом поривати із воєводою, і послали до його посланця Мороза із звісткою, що Поляки напали на козаків, і прохали воєводу, щоб він хутчій ішов до містечка Пятки на підмогу; а до польського табору вирядили полковника Петра Дорошенка із двома товаришами умовлятись про згоду. 14-го жовтня (октября) Шереметьєв рушив на підмогу Хмельниченкові, але тут напали на нього Поляки і Татари і під Чудновим у-прах потрощили московське військо. Самого Шереметьєва схопили і, закувавши у кайдани, випровадили у Крим, де він 22 роки пробув у неволі; останні недобитки московського війська мусіли скласти зброю і корогви до ніг переможцям, і їх випровадили аж за московську границю. Як почули козаки, що сталося із московським військом, зараз пристали до Поляків.

Чуднівська умова

17-го жовтня (октября) під Чудновим зложено нову умову із Поляками, так звану Чуднівську; ствержені були усі Гадяцькі пакти, тільки викинуто з них усе те, де говорилося про Велике Князівство Руське, і Українці на віки зреклися єднання з Москвою. На сьому присягали Гетьман із старшиною і усе козацтво, а з польського боку за короля присягали Польський і Литовський коронні гетьмани.

Через місяць зібрано було у Корсуні „чорну раду", на котрій заступником Короля був Беньовський. Він довго говорив до козаків, вихваляв Короля, ганьбив Москалів, нарешті сказав, що Король пробачає козакам усі їх провини проти Польщі і затверджує на Гетьмана Юрия Хмельниченка, котрому й доручив булаву. Козаки радо повітали Юрия і присягли Королеві. На сій таки раді на другий день обрали обозним Носача і писарем Павла Тетерю. До воєвод московських Юрий написав листи, щоб вони із військом своїм вибіралися геть з України, бо військо Запорожське і уся Україна не воліє далі зоставатися під рукою царя, а вертаються знов до свого прирожденного короля польського.

Тим часом полковник Переяславський Яким Сомко та Ніжинський Іван Золотаренко домагалися гетьманства. Перечувши, що сталося на правому боці Дніпра, вони скликали раду у Переяславі і усовіщували та умовляли, щоб хоч Лівобережна Україна держалась Москви. На те пристали полки: Ніжинський, Переяславський і Чернигівський. На раді тій Сомка обрано наказним Гетьманом. Дуже гарний на вроду, показний, щиросердий, одважний і розумний чоловік, він мав чимало прихильників. Золотаренко не хотів уважити гетьманство і, мислячи сам зробитись Гетьманом, підлещувався до воєводи Ромодановського та, через єпископа Мефодія, писав доноси Московському урядові на Сомка. Єпископ Мефодій - се той самий протопоп Максим Филимонів, що баламутив ще за Виговського. Тепер він, за прихильність до Москви, висвячений був на єпископа і настановлений доглядачем Київської митрополії, бо митрополит Київський Дионисій Балабан не хотів взнавати Московського патріарха. Увесь 1661-ий рік Сомко, із прихильними до його полками, одбивався од Поляків і Юрия і прохав підмоги у Ромодановського. Нарешті Ромоданівський рушив із московським військом і Слободськими полками на Україну, щоб визволити Сомка, котрого під Переяславом обліг своїм військом Юрий із Поляками та Татарами. Як прийшов Ромодановський, Юрий став одступати до Дніпра. Сомко нагнав його під Каневом і у-прах розбив його військо та вигубив більш 10.000 козаків; сам Юрий ледве встиг перехопитись за Дніпро і утік до Чигирина. Се бойовище виявило усю нікчемність Юрия, і козаки голосно почали ремствувати на нього, а тут ще й Запорожський кошовий Іван Величко-Босовський прислав до його лист, і в тому листі від себе і усього війська Запорожського радив покинути гетьманський уряд і йти на спокій, бо не вартий він такої посади. Дуже вразило усе се Юрия, але ж і сам він бачив і розумів, що такої тяжкої години він не здолає дати нічому ради. При кінці 1662 року він ізкликав раду у Корсуні, на ній зрікся гетьманства і передав булаву родичеві свойому, що був жонятий на сестрі його Степаниді, Павлові Тетері, назначивши його, поки будуть вибори Гетьмана, наказним Гетьманом. Сам же він 6-го січня (января) 1663 року постригся у ченці в Чигиринському манастирі, і дано йому імя Гедеон. Але ще й тепер не на віки зник він там од життя, і ми стрінемося з ним ще й далі.

ІІ. УСТРІЙ, ПОБУТ І КУЛЬТУРА

У сьому періоді нам доводиться мати діло не з одним Українським, а й з Литовським народом. В Литовську державу входили тоді ось які давні князівства: на півночі князівство Полоцьке, Мінське і Смоленське, що разом звалося Білою Русью; західні теперішні повіти Гродненської і Мінської губернії звалися Чорною Русью; князівства Київське, Чернигівське і Сіверське звалися Україною, або - Малою Русью; князівство Галицьке - Червоною Русью; землі по р. Припеті - Полісся; по рр. Стирі і Горині - Волинь; по р. Західньому Бугу - Поділля. Хоч народу Українського в Литовській державі було найбільше, проте не було йому од того користі: скільки не було яких перемін в українських землях за сей час, усім заправляли князі та бояре, а народнього голосу не було й чути.

Князі

Такий лад йшов із Заходу, через Польщу, котра свої порядки заводила зразу в Галичині, пізнійше в землях литовських, аж ціла ніби то Литовсько-руська держава перейшла під польські порядки і під польські права. В прилучених до Литви українських землях Литовське правительство застало бояр і княжих войовників, земельну аристократію, міщан, селян власників та всіляких иньших людей, але на самім чолі стояли княжі роди.

Великі князі Литовські, забравши під свою руку більш культурну тоді, ніж Литва, Україну, перейняли од неї і звичаї і мову її. Жили вони у столиці своїй Вільні і потрохи стали заводити круг себе двір з усякими придворними урядами (чинами) на зразок того, як у Західніх державців. Останні удільні князі не мають ніяких особистих прав і мають уряди при Великім князі, а як що й мають свої уділи, то й тоді зостаються підлеглі Великому князеві. Та сі князі, - чи з порушених литовських родів (як Олельковичі, Бєльські, Глинські та инші), чи чисто українського роду (як Чарторийські, Острожські, Вишневецькі, Сангушки, Збаражські та инші) - являли з себе найвищу верству людности; у Великому Князівстві Литовському вони мали уділи та землі до смерті своєї, - давалося у дідичне (наслідственне) володіння („вислуги"); з них і з бояр, - однаково як українських, так і литовських, - складалася рада, що була коло Великого князя і звалася „Панове-рада". Та попри князів творяться панські роди не княжого похоження, які сильно розбогатіли і чимраз більшого набирали значіння. Гніздом тої аристократиї була Волинь і білоруські землі над Німаном. Найбільшеж дрібної шляхти було на Підляшу.

Бояре і земяне

Після того, як Ягайло став королем Польським, а Литовсько-Руське князівство поєдналося з Польщею, польські урядовці розпросторюються по Україні. Замість удільних князівств - настали воєводства, котрі поділяються на повіти. Земля, по нових правах, стала належати правительству; порядкував нею Великий князь (що нагадує сильно західньо-европейський февдалізм). Вона була поділена на невеликі дачки (хутори); сі дачки звалися службами або дворищами. Кожний, хто брав таку службу, повинен був, скоро тільки загадає князь або воєвода, виставляти одного збройного воїна. Ті, хто держав такі дачки, звалися „земяне". За важні послуги князеві, або на війні земяне здобували такі служби у власність, і ті служби звалися тоді „вислугою" або „отчиною". Земяне, або, як їх почали звати, „пани", стають вищою верствою в тодішньому устрої державному.

Бояре, потомки колишніх дружинників, за литовських часів були приписані до замків та городів і мусіли одбувати військову службу не тільки польову, а й замкову. А як що ті землі, котрі вони держали, увіходили у яку-небудь дачку, оддану земянинові, то бояре, що опинялись із своєю землею у такій дачці, робилися залежними од того земянина, і він мав над ними усі права: судив, карав і милував, оддавав до війська і таке инше.

Одколи поєдналася Литва з Польщею, з'явилися й нові уряди, як от: великі Гетьмани коронні, литовські і польні, що були начальниками оружної сили; підскарбій, що завідував скарбом (казною), підкоморій - завідував двором короля або князя і був найблизчий до нього чоловік; у війську вищі уряди були: писарь, полковники, сотники, хорунжі та инші; земські уряди - підкоморій, земський суддя, підсудок і писарь.

Городи

Багато городів за ті часи достали од князів Литовських так зване „Магдебурське право". Се право давало городянам велику самостійність і незалежність од власти державної; по тому праву городська рада порядкувала усіма справами в городі: громада вибірала з-поміж себе „бургомистра" і „лаву", в котрій було чотири „райці", дванайцять „лавників" (присяжні засідателі) і „війт"; війта обірали до смерті - він був судією для городян. „Рада" і „лава" звалися заразом „магистрат".

Усі ремесники здобували собі по тому праву теж де-які полекші: ремесники кожного ремества складали громаду, що звалася „цехом" або „брацтвом", і кожне таке брацтво орудувало справами своєї громади та мало свій скарб (казну); з нього давали помочи своїм громадянам і брали гроші тоді, коли треба було на які гуртові свої справи. Де-котрі „брацтва" були дуже заможні. Кожний город із таким Магдебурським правом мав свій герб і свою корогву, а кожний „цех" - свою. Тількиж наших людий, себто українських, стали випирати в цехах на дальші місця, а далі й переслідувати, так, що їм вкінці годі було до цехів належати і вони тим щирійше стали гуртуватися в брацтва.

Кріпости

За часів Вітовта на Дніпрі од наскоків татарських зміцнено було в де-котрих городах кріпости, як от у Каневі, і збудовано нові: Черкаси, Кременчуг, Мишурин-Ріг, а коло моря кріпость Дашів (Очаків) і Хаджибей, або Кочубей (Одеса), котру Вітовт одняв од Татар; на р. Бузі - Вітовтове (Богоявленськ коло Миколаєва); на р. Дністрі, проти Генуезської кріпості Манкастро (Акерман), збудовано замок, а вище по р. Дністру - кріпость Тегінь (Бендери). Кріпости ті були зміцнені проти наскоків Татар, що без-перестання турбовали Литву і Україну. Сюди вони звичайно проходили трьома шляхами: шлях, що йшов до Львова поуз Черкаси, Корсунь, Київ, Луцьк і Сокаль, звався „Чорним шляхом"; той, що йшов од Дашева на Бар і на Львів, звався „Кучманським шляхом", а той, що йшов Дністром на Покуття, теж до Львова, звався „Волошським, або Покутським шляхом".

За Казіміра IV скасовано удільні українські князівства, а замість них заведено воєводства і староства. Багато городів, містечок, сел роздано заможнім українським родам, і тим до-краю знищено колишній вічовий устрій в них. По городах розмножилося Жидів, котрі держалися міцно свого гурту, „кагалу". Жиди ті зовсім прибрали до своїх рук торговлю і промисли, і міщане по-малу повинні були поступитися перед ними, навіть по тих городах, що мали вже Магдебурське право.

Села

Уся остання людність тогочасної України, - ті, що жили по селах, - звалися тоді „поспільство", посполиті, або просто „люде". Ті, що жили по землях, котрі належали замкам, звалися „служилі люде", а ті, що по тих селах, котрі увійшли у дачки земян, звалися „люде панські", „господарські", або „земянські"; як ті, так і другі сплачували подать натурою і грішми і мали право вільно переходити з місця на місце, почиталися людьми вільними, управлялися своїми громадами і вибірали собі старосту - „отамана", або „тивуна", десятських і сотських, і їх часто-густо стверджував на тих посадах пан; мали свій виборний („копний") суд, але найвищий суд для них був - пан або земянин, котрий держав ту землю. Землі та служби роздавалися по тих воєводствах, котрі лежали дальш од степу, од границі, де блукали Татари. Як розмножилося людей, то й умовини за землю, котру вони займали, ставали важчі; аж в р. 1447 селян увільнено від судів державних, а підчинено судам панським. Право стає правом шляхетським, а для хлопа нема ніякого закона. Через те люде почали переходити за р. Рось, де були вільні землі - так зване „Дике поле"; (край, що так звався, лежав над долішнім Дніпром, Бугом і Дністром). Посовуватись туди почали люде ще у половині XV віку, і ті, що оселилися там, не знали ніяких податків. Життя по тих степах у ті часи було дуже і дуже небезпечне: треба було завжди бути на-поготові та стерегтися татарського наскоку. Людей тих прозивали „козаки"; хто виходив на житло у „Дике поле", про тих казали - „ідуть у козаки". З тих виходців почалася нова верства людей, котра зробилась незабаром у історії нашого краю найголовнішою.

Духовенство

У Галичині - з того часу, як прилучено її до Польщи - переважає католицька церква: митрополія Львівська мусіла уступити своє місце Латинській епископії, а православні - у сусідньому селі збудовали храм, де й стала катедра Львівського митрополита. Важке життя настало за-для православної церкви. Панство українське, бачучи, що усякі вільготи та уряди королі роздають панству католицькому, й собі почало потроху переходити на латинську віру, і через те церква православна у Галичині все більш стала підупадати та убожіти. У Київі, як ми бачили, заснована була окрема митрополія, до котрої належали усі православні епископії Литовсько-Руського князівства. Митрополити київські були під зверхністью Константинопольського патріарха, і Київ знову стає осередком православної віри на Україні. За Литовських часів католицьке духовенство не втручалося у справи православної церкви, і князі Литовські, хоч де-котрі з них були католики, не боронили вільно розвиватися православній вірі і ствержували її права своїми грамотами. До київської митрополії належали епископії: Львівська, Перемишльська, Володимирська, Холмська, Чернигівська, Луцька, Смоленська, Туровська і Полоцька. Низчому духовенству жилося негаразд: священники втих парахвіях, котрі були в дачках або службах, що-года ставали все більш залежними од дідичів (панів); дідичі обкладали їх податью, а далі забрали до своїх рук і суд над ними.

З кінцем XVI століття вся Україна була вже перестроєна на польський лад. Всюди заведено польські права і польські порядки. З початком XVII ст. вони переходять за Дніпро і на найдальших окраїнах ширять свій устрій.

***

Устрій в Польщі

Який же був той польський устрій? Польща складалася зі шляхти і (дворян), з духовенства, з міщан і хлопів. Шляхта й духовенство мали всі права, міщани стояли собі осібно, ніби держава в державі, а селяни не мали ніяких прав. Шляхтич заплатив два гроші податку від лану (30 моргів, або 20 десятин) і більше його нічо не обходило. Зі шляхтичів вибираються посли на сейм, зі шляхтичів усі урядники державні, зі шляхтичів суди - чогож їм боятися? Одинокими урядниками не шляхетськими, а королівськими були старости, ніби намісники в поодиноких округах, але й ті підходять згодом під перевагу шляхти. Міста до керми державою не мішаються, отже Польща в XVI століттю стає шляхетською републікою, в котрій панує одна тільки верства: шляхта, котра зове себе народом польським (народ шляхетський). Шляхта дбає пильно оте, щоб в Польщі панувала рівність, але розуміється тільки між людьми „шляхетно-уродженими", а всьо иньше - се „бидло".

Король

А щож король? Король був ніби головою тої шляхетської републіки, але сили не мав він ніякої. Він робив те, що йому панове-шляхта казала. Хіба, що роздавав деякі державні маєтки і титули, але і в тім мусів слухати тих панів, що захопили силу і значіння в свої руки. Деякі з королів, як Стефан Баторий, або Володислав IV хотіли вибитися з такої прикрої зависимости, щоб не бути мальованими пануючими, ані ляльками в руках вельмож та шляхти, але се не була легка справа, бо шляхта збиралася на сейми і на них могла ухвалювати, що сама хотіла, могла відмовити жовніра на війну, а навіть вязатися в конфедерації проти королеви і безкарно підносити бунти. Отже король хотьби й рад був часом щось доброго та справедливого зробити, то не міг, бо йому пани не давали.

Сейм

Без дозволу сенату не міг король ані за границю держави виїхати, ані оженитися, ані послів приняти, нічо. Кожний його крок був спутаний сеймом, або угодою, яку при виборі на короля з ним пани списали, а якої він не сьмів переступити, щоб не виповіли йому послуху.

Сейм складався з короля, сенаторів та з послів. Сенатори, се архиепископи й єпископи католицькі, воєводи, каштеляни та міністри. Міністрами були: маршалки, канцлері, підканцлєри й підскарбі. Послів вибирала шляхта на сеймиках. Сейм відбувався що два роки, а як треба, то й частійше. На сеймі відчитувано ухвали сенату, переговори з дворами заграничними, король роздавав спорожнені уряди і королівщини, переводжено ревізиї рахунків та ухвалювано закони. Сейм міг кождий посол зірвати, одним словом: veto (не годжуся), і тоді всі його ухвали були неважні. Неважний вважався сейм навіть тоді, коли трівав понад приписаний час, т. є. понад 14 днів, або шість неділь.

Конфедерация

Коли сейм не міг якоїсь справи довести до кінця, то завязувалася конфедерация, з королем і за його відомом, або без нього, а навіть проти ньому. Конфедерати потягали деколи короля до відвічальности, грозили, що скинуть його і тоді звалися вони „рокошами".

Духовні

Духовенство в Польщі мало великі права. Духовники часто були найвисшими урядниками та засідали в сенаті. Мали також великі добра, а не платили ніяких податків, хіба добровільний даток. Крім того доставали десятину з дібр королівських і шляхетських. Але тільки духовенство польське й католицьке. Православніж сьвященики не мали ніяких прав.

Судівництво

В кожнім окрузі був суд земський, вибираний шляхтичами з поміж шляхти. Збирався тричи в рік і судив справи цивільні шляхти. Суди підкоморські судили спори граничні, а старостиньські розсуджували справи кримінальні. Від всіх тих судів був відклик до трибуналів.

Духовні тільки в процесах о маєток зі шляхтою ставали на судах шляхетських, иньшіж їх провини судив суд духовний, до якого держава не мішалася. Міщани на німецькім праві мали свої власні суди, зложені з бурмістра й радних, або з віта й лавників. Жиди процесувалися в кагалах, а спори Жидів з християнами належали до судів воєводських. Хлопів судив їх дідич, або иньшими словами для них не було суду. Тільки для хлопів в добрах королівських був суд референдарський, але й там годі було хлопови зі шляхтою знайти справедливість.

Військо

Від 1553 року з четвертої части доходів королівських удержувано наємне військо з ріжних народів до бережання границь держави, особливо України. Крім того деякі пани та міста мусіли ставити своїм коштом військо. І так приміром Остроські давали Польщі 300 їздців і тільки піших, а більші міста, як Краків або Львів, мали свої власні армії. В прикрій потребі король скликав шляхту, щоб боронила краю і се називалося „посполите рушення". Але деколи така добровільна армія, незорганізована і до послуху непривикла, поверталася проти королеви.

Військо удержував зразу скарб королівський, пізнійше державний, а з королівських доходів йшла тільки четверта частина (кварта). Але податки в Польщі були малі, бо шляхта сама їх на себе ухвалювала. Отже й скарб бував звичайно бідний, а що не було з чого платити, то військо звичайно не мало заплаченого жолду, бунтувалося й не хотіло служити. Урядники діставали не платню, тільки маєтки, котрих не віддавали, отже й про уряд не дуже дбали.

Шляхта

Як зі сказаного видно, шляхта в королівстві польськім була одинокою верствою, котра хіснувалася всіми людськими правами. Вона мала свої суди, уряди, вона творила сейм, тримала короля в своїх руках, словом, робила що хотіла, а що злого вона для себе не могла хотіти, так всю біду, всі тягарі складала на других, а сама тільки всілякими привилеями хіснувалася. Шляхетство було дідичне, воно переходило з батька на сина, або діставалося якому хлопови, чи міщанинови за особливі заслуги. Зразу надавав шляхетство король, а від XVI столітя, тільки сейм. Називалося се нобілітациєю. Вся шляхта була перед правом рівна. Титули князів, графів та баронів не мали осібного значіння. Шляхта одна тільки могла мати землю на власність, до шляхтича належало також те, що в його землі було, т. є. металі та жерела. Шляхта могла бути урядниками, тільки вона могла діставати добра королівські, а платила лиш такі податки, які сама на себе наложила. І прав тільки таких слухала, які сама ухвалила. Так само судів. Як хлоп, або міщанин вбив шляхтича то йшов на смерть, а як шляхтич вбив хлопа, то платив невеличку кару, а коли то був його власний хлоп, то нічо. Шляхтича, без попередного присуду судового не вільно було вязнити, отже були вони, немов які посли, недоторкальні. Шлахтич вибирав короля і міг бути вибраний королем. Перед ним стояли отвором уряди, суди, школи, сейми, навіть королівський пристіл, а перед хлопом всьо було позачинюване.

Не диво, що в Польщі кожний рад був стати шляхтичем, а українські та литовські пани, навіть такі, що від князів свій рід виводили, перлися між польських шляхтичів, бо там було вигідно й добре панській душі, як нігде на сьвіті.

Міщани

Не так вже добре діялося в Польщі мешканцям міст. По нападах татарських спроваджено міщан з заграниці, особливо з Німеччини, щоб вони заселювали та загосподарьовували пустарі, знищені Татарвою. За се дано їм всілякі права та привелеї. Вони мали свою управу, свої суди, свої маєтки, всьо. Але згодом, як міста чужими руками позагосподарьовувалися і як шляхта прийшла до великого значіння, то на міщан поухвалювали шляхетські сейми дуже тяжкі права. Вони не могли бути ніякими урядниками, хіба мійськими, їх не робили вищими духовними, не могли купувати землі і бути дідичами, ані служити в війську, їм годилося тільки торгувати та ремісникувати, але й на торговлю накладувано що раз то нові тягарі. Як міщанин спроваджував який товар з заграниці, то платив усякі мита, а як шляхтич, то ні. Міщанам не вільно було від XVII віка навіть пишних уборів носити, хоть не одного з них стати було на се. Щоб значіння міщан понизити, ухвалено, що шляхтич, який хоче вести торговлю, або міщанський промисел, тратить шляхецтво. Давні права міст що раз більше підкопували воєводи та старости, мішалися до мійських судів та накладали на них всілякі податки. То було в містах вільних, королівських, що мали всілякі давні привилеї, а в містах приватних, що їх закладали шляхтичі та духовники у своїх добрах, було так, як їх властитель захотів.

Селяни

Найгіршеж діялося в Польщі селянам, або як там казали, хлопам. Від 1496 р. позбавлено їх волі особистої. Не тільки хлоп, але також його син - одинак - не сьмів вийти з села без дозволу панського. А як було більше синів, то тільки одного відпускав пан, щоб собі йшов шукати дебудь хліба. Так само хлопській донці не вільно було віддаватися, поки пан не дав свого дозволу. Від 1543 р. шляхтич міг хлопа з грунтом, або без, з родиною, або самого, продати, заставити, дарувати, що хотів, міг з ним зробити. Хлоп не мав свого поля, бо земля могла бути тільки шляхетська. Хлопиж сиділи на своїх полях, ніби державці - посесори і за те, що ужитковали панське поле, мали шанови на його ланах відрабляти, зразу (від р. 1520) один день в тиждни, а потім що-раз більше, так, що хлоп не мав для себе ні дня, ні ночи, ні сьвята, ні неділі. Сіль, селедці і напитки мусів хлоп купувати в коршмі свого дідича, а то що мав до проданя: кури, яйця, сир, масло, мусів продавати в дворі. Тільки в двірськім млині вільно було хлопови молоти своє збіже і тільки в двірській кузні міг він кувати коня. На зарібки не мав права ходити, худоби міг тільки плекати, кілько пан позволив і тільки полотна вільно було йому робити. Свого пана він не міг перед суд позивати, бо судиєю між ним, а паном, був той самий пан. Дідич, або його заступник судив хлопа і карав його тортурами, та буками. Обтинали також хлопам уши, ніс, випалювали на чолі шибеницю, або карали якою завгідно смертию. Трошки лекше дихалося хлопам в землях литовських та хлопам на праві німецькім, але згодом і до них дібралася шляхта та перемінила їх в такеж „бидло'", як всюди.

Не диво, що хлопи кидали землю, на котрій з діда-прадіда працювали, кидали часто-густо родину і тікали в ліси на розбої, або на схід, де все таки панів-шляхти було трохи меньше.

На око, то воно ніби жилося селяньству під Польщею краще, чим колись за княжих часів на Україні, бо в Польщі ніби не було невільників-рабів, (вони перейшли між селян безземельних). Але щож - ті невільники переходячи між селян безземельних - ослабили їх права, і згодом на всіх селян стали иньші люде дивитися, як на невільників. Всі людські та горожанські права захопила шляхта, а хлопам лишилося одно: праця і послух.

А що шляхта і пани, чим-раз більше з лицарів, оборонців краю робилися рільниками-спекулянтами, котрі хотіли як найбільше доходу витягнути з землі, отже й праця хлопська ставала для них чим-раз потрібнійшою і вони з кождим роком більше тої праці від хлопа вимагали. А щоби той хлоп, борони Боже, не схотів боронитися від такого визиску, то відібрали йому суд, осьвіту і всякі права, та перемінили його не в невільника, а прямо в робучу худобину.

Такий то устрій був в тодішній Польщі і такі порядки заводила вона також в забраних землях, зразу в Галичині, а потім що раз дальше на схід. Люди втікали в степи, в дикі поля, а пани-Поляки йшли за ними з каньчуком і путами. Проти таким порядкам боронився нарід український всякими способами: творив козацтво і підіймав бунти. О тім була вже і єще буде мова. Але воювали наші предки в обороні своїх людських прав також иньшими способами: закладали брацтва, ширили просьвіту, творили письменьство. О тім хочемо тепер коротенько сказати.

***

У боротьбі за свій народ і віру не меншу силу виявили і не меншу користь зробили свойому краєві і брацтва. Перші брацтва засновані були міщанами на взірець своїх цехових брацтв. З того часу як почало міцніти у Польщі католицтво і багато православних Українців, надто заможних, почали повертатися на латинство, городяне побачили, що церкви їхні бідніють і зовсім нищіють, що духовні не мають потрібної осьвіти, тоді вони почали купитись у громади, з котрих згодом повиростали церковні брацтва. Брацтва мали свій скарб (казну); він складався з тих грошей, що давали братчики; братчики збіралися на бесіди, де читали Святе Письмо та розмовляли про віру. Памятаючи слова Христа: „Люби ближнього, як самого себе", вони із скарбу свого у кожному брацтві содержували „шпиталі", де жили бідні старі, немощні братчики, коштом брацтва. Далі, побачивши, що Єзуїти коло своїх манастирів позаводили школи та виховують в них таки справжніх ворогів православної віри, вони коло своїх брацтв теж позаводили школи, і там вчилися їх діти; з тих шкіл виходили вже готові на розумну боротьбу за свою віру борці. Братчики були усі рівні: не було тут а-ні пана, а-ні холопа, як і той, так і другий мали однакові вигоди; як той так і другий повинні були слухатись і держатись порядків, заведених у брацтві, і належали до суду братчиків. Суд той, вибраний із самих братчиків, дивився за тим, як хто поводиться у житі, і як що коли хто з братчиків почне робити щось не гаразд, то його карали штрафом - грішми, медом, воском або чим иншим, і все те йшло в братську казну, а иноді - то й садовили на якийсь час у дзвіницю, і се почиталося за великий сором. Судили братчики не тільки своїх громадян та їх жінок, а й священників, навіть архиєреїв; право суду над священниками і архиєреями у-перше дав Львівському, а за ним і усім братцвам, патріарх Константинопольський Єремїя при кінці XVI в., як він переїздив через Львів. Найстарше братство було у Львові, а далі у Вільні, Могилеві, Мінську, Більську, Бресті, Луцьку та в инших городах. Львівське, ставропигійське, заложено в половині XV віку, а в році 1580 зреформовано заходом визначних міщан, Івана Красовського та Юрія Рогатинця. При тому брацтві була й школа з бурсою для незаможних школярів. Між учителями тої школи був духовний Арсеній, що видав 1592 р. славну граматику грецької та церковно-славянської мови. У Вільні, окрім звичайного брацтва, як і по инших містах, було засноване ще й друге брацтво коло Свято-Троїцького манастиря, що звалося „Панське Братство", і братчики в ньому були найбільш люде значні та заможні; у списках їх ми стрічаємо такі родини, як князів Острожських, Ружинських, Вишневецьких, Лукомльських, Сапіг, Скуміних, то що. Засноване у Київі за Сагайдачного і митрополита Іова Борецького Богоявленське Брацтво стало одним з найміцніщих і заможніщих брацтв; школу його за митрополита Петра Могили поширено, і вона згодом зробилася Академією.

Петро Могила

Петро Могила - потомок Молдавського господаря Симеона, котрого прогнали з Молдавії Турки; брат того Симеона, Єремія, у початку XVII в. здобув город Могилев і віддав його посагом за своєю дочкою Марією, що пішла за Стефана Потоцького. Старща дочка його Раїна, жінка князя Михайла Вишневецького, була дуже побожна, міцно держалася православної віри; за свій короткий вік вона збудувала три манастирі: Густинсько-Прилуцький, Ладинсько-Підгорський і Мгарсько-Лубенський.

Старший її син Ярема перейшов на католицтво і був лютий ворог України, а внук її Михаїл був королем Польським. Петра Могилу, ще малого привезено у Польщу; вчився він у Франції і, скінчивши там науку, став служити у польському війську, але скоро покинув службу і, як православний, приїхав у Київ, і тут у 1625 році постригся у Лаврі в ченці. Через три роки його вибрали архимандритом Київо-Печерської Лаври. Він зараз набрав кілька молодих хлопців і послав їх, своїм коштом, вчитись за границю; а як вони повернулись звідтіль, то він зробив їх вчителями у школі, котру він поширив за Гетьмана Петражицького, за згодою його і Київських братчиків. Школа ся заснована і збудована ще за Гетьмана Петра Сагайдачного у 1615 році і подарована Київському брацтву панею Гальшкою Гулевичевою; з тієї школи Петро Могила зробив вищу школу, де вчителями були ті, кого він посилав за границю; у ній вчилися діти козаків, міщан та священників.

У 1632 році Петра Могилу висвячено у Львові на митрополита Київського. Дуже зраділи Кияне, маючи знов свого митрополита; зібралися вони і, під проводом Баляска, Веремієнка і слюсаря Биховця кинулися до Софійського Собору, що був тоді у руках уніятів, вигнали їх відтіль і з других церков, котрі були в уніятських руках, і з того часу Собор св. Софії став знов православною митрополичою церквою. Повернувшись до Київа митрополитом, Петро Могила зараз найбільшу увагу звернув на священників і, щоб зробити з них міцних борців за православну віру проти уніятів і католиків, він не висвячував нікого на священника доти, поки той не пробуде у Київі год, або й більше, і не навчиться як слід розуміти свою віру. А за-для того Петро Могила з братської школи зробив вищу Українську Академію (так вона й звалася „Могилянська Академія"), де вже вчилися не тільки діти, а й священники. Могила написав кілька духовних книжок: катехизис, де подано основи віри православної; требник - як правити службу. Коло Академії для бідних дітей він завів, своїм коштом, бурсу, де діти жили й харчувались. Київська Академія за його стала міцною обороною православної віри проти таких католицьких шкіл, що були заведені ще й до того Єзуїтами: вона дала великих людей Україні, а пізніще - її освітою та її учениками користувалось і Московське царство; була вона на ті часи як університет, і студентів в ній бувало більше тисячі; з них виходили потім і духовні і світські, навіть воєнні люде. Петро Могила помер 1 січня (января) 1647 року; йому було тоді пльки 50 років. Перед смертью він одписав на Братську школу у Київі усі свої гроші.

Та все те не зменшило муки народові, котрий стогоном стогнав під важким гнітом польським, не вважаючи на те, що Король прихильний був до Українців. Але він нічого не міг вдіяти сам без сейму. Легше тільки жилося на Запорожжі, хоч і важким духом дихали на нього Поляки.

Унія і борба за віру

Борба з Польщею та з єї порядками перенеслася таким способом також на релігійне поле. Поляки хотіли Україну перевести на римську віру, щоб і з гого боку не було поміж ними а Українцями ніякої ріжнищ і щоб їх опісля можна було лекше зробити Поляками.

Від самих перших часів христіянства була в староруськім письменстві жива полєміка против латинським новостям, особливо против уживання опрісноків замість квасного хліба при причастії і против віри в походженє Духа св. від Отця і Сина, тзв. filioque. Ся полеміка з часом заострялася. Та коли Україна перейшла під пановання католицької Литви, сама собою виринула думка поєднати бодай на українськім грунті обі розєднані церкви. Особливо горячим прихильником сеї думки був Великий князь Литовський Витовт. Витовт вислав Київського митрополита Ізидора з численною дружиною на вселенський Собор у Фльоренції, що розпочався в році 1435, а скінчився чотири роки пізніще у Феррарі заключенєм формальної унsq між латинською єрархією і частиною грецької, але також живим протестом значної меншости грецького духовенства. Ізидор був один із найгорячійших оборонців думки про унію, і здобув за се в Римі титул кардинала, але вернувши на Русь і доїхавши аж до Москви, не міг удержатися в ній, мусів утікати з Московської держави, тай у Литовській не вдержався довго. Іменований по нім митрополитом Болгарин Цамблак взяв участь у соборі в Базилєї, але швидко по повороті зрікся митрополичого престола і вернув до чернечого стану в Нямецькім манастирі в Молдавії. Цамблак має також невеличке місце в історії нашого письменства.

Початок XVI віку приніс твір секретаря київського латинського єпископа Сакрана п. з.- De erroribus Ruthenorum (Про блуди Русинів), у якому перший раз систематично з католицького боку переглянено не тільки відміни православного обряду від католицького, але також численні наслоєня апокрифічних традицій і людових вірувань та церемоній, що протягом століть знайшли собі місце спеціяльно в південно-руській православній церкві і надали їй фізіономію багато в де чому відмінну від грецького і загалом орієнтального православія. Із тої книжки, звичайно не цитуючи її, черпали пізнійші католицькі полемісти, як ось римський кардинал Антоній Поссевіно.

Під впливом того самого Поссевіна виступив віденський проповідник, Єзуіт Петро Скарга в р. 1577 з нижкою: O jednosci Kosciola Bogego, що дала почин до політичного руху в справі поєднаня православної руської церкви з латинською. Князь Константин Острожський у листі до папи Климента VIII висловив бажання довести до поєднаня обох церков, та зазначив при тім, що се поєднання неможливе без згоди східніх патріархів і Московського царя. Тим часом серед південно-руської єрархії утворилася змова кількох єпископів, із ініціятиви згаданого вже Скарги і за згодою короля Жигимонта III. Епископи зїхавшися потаємно в Луцьку, уложили точки унії, в яких згодилися на додаток filioque у Вірую і на признання зверхньої власти папи, а натомість застерегли собі заховання решти православного обряду в богослуженню. Епископи думали зразу взяти на сю згоду князя Константна Острожського, але сей відказався, а за його проводом відказався від згоди також львівський єпископ Ґедеон Балабан. Тоді єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький, позаставлявши свої добра Єзуїтам, власним коштом поїхали до Риму з невеликим товариством своїх приближених, і там перед папою Климентом VIII 1595 р. підписали акт унії. До унії приступив також Київський митрополит Михайло Рагоза. На обох червоно-руських єпископів, що не хотіли приступити до унії, кинено анатеми. Православні зі свого боку під проводом князя Острожського і під презідією делегата цар-городського патріархату зложили в тім же Бересті свій власний собор, на якім прокляли єпископів відступників враз із митрополитом. Отак доконався той акт, що мав бути другим тріюмфом польської державної ідеї на південно-руській землі, і зробився другою болючою раною, що від кінця XVI віку почала підточувати сили обох народів. Не можна дивуватися, як хто рад до свойої віри другого навернути, бо звісно, всякий думає, що його віра найлучша, але зле і дуже зле, коли до того вживає сили та коли се робить не для самої віри а з иньших причин, як ось робила Польща.

Поляки хотіли, щоб унія творила тільки такий місток, по якому перейшлиб Українці до римської віри і ополячилибся. Вони зробили таку постанову, що тільки католики можуть належати до сейму, що тільки католицькі єпископи можугь засідати в сенаті, та що тільки католицькі пани можуть бути деякими високими достойниками. А як додати до того, що й школи були латинські в строго католицькім дусі, в котрих впоювалося погорду до всього, що не польське та не католицьке, то зрозуміємо, чому багато наших панських родів перейшло на католицьке та ополячилося, забуваючи і про свою церкву і про нарід.

Острожські

До родів, що держалися свого належать Острожські, особливо Василь Константин Острожський, син славного гетьмана Литовського і знаменитого войовника Константина Івановича Острожського. Князь Василь Константин пан на Острозі по смерти свого брата Ілії, став дідичем величезних маєтків, до тогож оженений він був з донькою каштеляна краківського, Софією Тарновською, також великою богатиркою, так що маєтки їх були „незчисленні". Він то підчас акту унії 1569 р. провадив опозицию, він боронив православного календаря, виступав проти злуки грецької церкви з римською і грозив, що в обороні віри і народу виведе 20.000 війська. Він не привязував великої ваги до догматичної сторони віри, ходило йому о віру, як добро народу і як один з проявів народньої культури. Можна Острожського, як діяча політичне всіляко оцінювати, але сказати треба, що для культури зробив він багато. Його столиця Острог виступає з кінцем XVI в. як перше огнище нової осьвіти, шкільництва і духового життя. Ту заложив він велику друкарню, в якій трудився один з перших у нас друкарів, Федорів. В тій друкарні видано знамениту біблію Острожську (1580) перший повний збір сьвятих книг старого і нового завіта, в церковно-славянськім перекладі. Крім біблії вийшов звідтам 1587 року Герасима Смотрицького: „Ключ царствія небесного" і сьвященика Василия: „О єдиной истинной православной вірі" та багато других цінних книг.

Коло р. 1570 заснував князь Василь Константин Острожський, острожське колєгіюм, або так звану Академію, в котрій вчили мови славянсько-руської, латинської, грецької та иньших наук і то по новим, - поступовим взірцям. В тій школі вчили знамениті Греки, Лукаріс та протосінкел Нікифор, а зі своїх, Герасим Смотрицький і його син Мелетий, дальше Василий, автор підручника „О єдиній істинній, православній вірі", Христофор Бронський (Філялєт), автор книжки в обороні православія п. з. „Апокрізіс", полеміст Клирик Острожський і другі.

З Острожською Академією лучиться таким способом багато перворядних людий, котрі стояли в ті роки на чолі українського духового життя.

Друкарні

Друкарні, як бачимо, мають в тих часах велике значіння. Вони не тільки поширюють осьвіту, але також причиняються до оживлення рухів суспільно-політичних, як ось полеміки ізза унії. Перші книжки друковані нашим письмом появилися в Кракові, в друкарні Фіоля, 1491 року. Були се богослужебні книги, видані накладом Константина Острожського. Так отже родина Острожських має для українського друкарства особливі заслуги. Пізнійше трохи, бо 1517-19 року видав Францішок Скорина у Вильні 22 книги Біблії старого завіта в переводі на живу мову. Крім того видав Скорина Псалтир та єще кілька книжок. Третим друкарем на нашій землі буй Іван Федорів. Він утік з Москви, де народ, посуджуючи його о чари, розніс був йому друкарню. Федорів осів зразу на Литві у Ходкевича, в 1573 року перенісся до Львова, а звідси пішов до Острога. З Острога він знов повернув до Львова, де заложив друкарню, яка по всіляких переходах стала власностю Ставропигійського брацтва. Крім тих друкарень бачимо й иньші, в Київі, Вильні, Рогатині, а навіть по селах. Се один з доказів, як наш нарід радо горнувся до сьвітла та переймав хосенні винаходи чужосторонні а не замикався китайським муром від Европи.

А всеж таки Київ знова вертає до свого колишнього значіння, він стає з відновленнєм митрополії головним огнищем українського життя. Тут в Богоявленськім церковнім брацтві і в Печорській Лаврі гуртуються наші учені. Згадаємо тільки Йова Борецького, автора „Аполлеї", книжки в обороні православія, теольогічного письменника Єлесея Плетенецького і Захарію Копистенського, що 1621 року видав монументальний полемічний твір „Палінодію", в якім зібрано всі спірні точки між східною а західною церквою. З поміж львівських письменників визначається особливо Юрий Рогатинець, богатий міщанин, властитель фабрики, чоловік бувалий, образований і великий патриот. Остало по нім кілька цінних листів та „Пересторога всъмъ православнимъ зъло потребная", котра подає історию заведення унії та воює з римською церквою. Він виступав навіть з публичними диспутами, як ось у Бильні 1591 р., де спорив з Єзуїтами. Про острожських учених вже була висше мова. Між ними найбільше вславився Мелетий Смотрицький, автор „Плачу церкви православної", дуже поетичнього твору в обороні віри православної, а також граматики славянського язика, котрої навіть чужинці уживали до науки в школах. - Мелетий Смотрицький на старости літ написав „Апольогію", в якій завзято виступив проти православія, а в обороні католицьких догм. Був се чоловік великої науки.

На чолі ворогів унії стояв монах атонської гори Іван Вишенський, з Галичини, котрий в посланіях виступав дуже остро не тільки проти церкві католицькій, але й проти польським порядкам, а властиво проти польському безладдю, проти зіпсуття духовних, надужить шляхти й урядників, а в обороні працюючого люду.

Його товариш, Йов Книгиницький, оснував був славний в Галичині Скит Манявський.

Дуже цікавим явищем був Василь Тяпинський з вандрівною друкарнею, в котрій 1580 року розпочав був друк четвероевангелия народньою українською мовою.

В XVII віці наші вчені поширюють своє знання, але не поглублюють його. Такий Йоанникий Ґалятовський збирає всілякі відомости та ширить їх; вишукує легенди, полемізує з жидівським фалшивим месиєю, видає спис єретиків, і пише підручник для проповідників.

Визначними проповідниками були тоді Антін Радивиловський, чернець київської Лаври, що лишив по собі збірники проповідий під заголовками: „Огородок Богородиці Мариї" і „Рожаний вінець Христов". Симеон Полоцький видав 1680 року віршований Псалтир, а Димитрий Туптало, єпископ Ростовський, видрукував „Четї Минеї", т. є. житєписи сьвятих, які були в нас дуже поширені. Ті останні письменники (а також і Теофан і й Прокопович, дорадник царя Петра і автор української драми: „Милость Божія Україну свободившая"), перейшли в Москву і дали початок тим всім Українцям, що покинули власний народ, а пішли чужим панам служити.

Унія, а пізнійше війни козацькі, викликали також охоту у ріжних людий записувати цікаві події з того, що вони виділи, або чули. Так повстали спомини Євлашевського (друга половина XVI віку), Літопись львівська, Добромильська, Мгарська та иньших місць. В Запорозькій Січи роблено також записки, котрі увійшли пізнійше в просторі компіляциї Грабянки та Величка.

Та найважнійша з них літопись Самовидця про часи Хмельницького. Підручником істориї, з якого вчили в школах, був Сінопсіс Гізеля, котра оповідала всілякі фантастичні відомости з істориї України, а кінчилася похвалою царя Михайла Федоровича.

З початком XVII століття починається також український театр релігійними драмами, як на прим.: „Містерия страстий Христових", або „Про збурення пекла". В другій половині XVII віку в київській Академії повстає багато таких театральних творів з алегоричними фігурами, деклямациями та кантами. Але цікавійші від них є вставки, інтермедиями звані, веселі сцени з життя. Особливо гарні інтермедиї Довгалевського (жив дещо пізнійше, бо в 30 роках XVIІІ віку). У Вертепі замісць живих людий виступали ляльки, котрими порушували сховані люди і говорили за них.

З народної устної літератури в XVI і XVII віці цікаві пісні про турецькі напади та думи, про козака Байду, про Олексія Поповича, про втечу трьох братів з Азова, Самійла Кишку і багато иньших. Мають вони свій осібний розмір та надзвичайну повагу, з якою оповідають про лицарські вчинки козаків.

Школи, брацтва, друкарні та розбуджений рух визвольний і релігійний зробили те, що Українці в XV, XVI і XVII віки були осьвічені далеко більш од своїх сусідів - Москалів, Татар та Волохів, і були далеко культурніші від них. Архитектура (будівництво), малярство, різьбарство, орнаментика (вишивання й усякі прикраси), патретне й иньше малювання, музика, а надто церковні співи, піднялися тоді на таку височінь, що слава про них далеко сягала за межі України. Осередком освіти був, звичайно, Київ; але були школи умілости усякої і у Чернигові, Новгород-Сіверську, Почаєві, Батурині, Переяславі й у иньших містах. Ось що читаємо у тогочасного чужого чоловіка Павла Алепського, котрий у 1652 р. їхав через Україну в Москву. Він пише, що козацькі малярі навчились від Франків і Ляхів малювати прегарні ікони, на котрих обличчя і одежа намальовані зовсім натурально, і що вони вміють малювати зовсім схожі образи з живих людий. Про осьвіту він пише: „Мало не всі Українці і більша частина їх жінок і дочок уміють читати і добре знають порядок церковної служби і церковні співи; пан-отці вчать сиріт і не дають їм вештатись без діла по вулицях. Черниці Вознесенського манастиря, найбільш з заможних і значних родин, усі були не тільки письменні, а навіть високовчені і самі писали багато наукових та иньших творів". Про ігуменів у київських манастирях він каже, що по-між ними є „люде вчені, знавці права, або юристи, философи і красномовці. Коло Великої церкви (у Лаврі) є прехороший славетний печатний дім, що обслуговує увесь край той. З його виходять церковні книжки, прегарно надруковані; на великих паперах малюнки значних місцевостів і країн, ікони святих, наукові розсліди та иньше". Церковні співи найдужче сподобались Павлові. „Співи козацькі потішають душу, вилічують од туги, бо голоси у їх гарні, і спів той іде з самого серця. Вони дуже люблять співати по нотах ніжні, любі співи". Другий чужинець, посол Датський за Петра Великого, Юсто Юлій, котрий вертався через Україну додому, у своїх записках пише: „Жителі козацької України живуть щасливо, займаються - чим кому охота; той купує - продає, той ремествує, той чим иньшим промишляє. До церкви усі вони йдуть з молитовниками в руках, тоді як у Московитів навіть і бояре неписьменні. Усі люди українські дуже звичайні, ввічливі і охайні; усі одягаються чепурно і чепурно удержують свої оселі". От як свідчать чужі люде про наших людий у той час. Звістки сі дуже цікаві і вони показують, який великий вплив має народня школа на увесь устрій, життя людського, коли та школа в руках самого народу і наука в ній така, якої саме треба людям. А разом з тим з сього добре знати, яку велику шкоду роблять ті школи, де малим дітям у вічі сміються над рідною мовою, немов показуючи тим, що матірня і батьківська мова - нікчемна. Бо од того виходить неповага до всього рідного та знущання над ним; од того великий розрух у семьї буває, а разом з тим немає доброго ладу і в громадському житті.

***

За Хмельницького Україна переживала переходові часи. Бурився старий устрій, а який мав бути новий, того ніхто й не знав.

Хмельницький, вирятувавши Україну з-під польської кормиги, віддав її під московську. Але він тільки на який час піддавався Москві і зовсім не думав про те, щоб підданство се було на віки. Його зносини з Шведами, Волохами та Семигородським королем показують, що поєднання з Москвою не тішило його, і він рад був добути їй самостійність.

До тої самої ціли йшов його наступник, Виговський. Він певен був в тому, що самостійність - не химера, що вона одна тільки врятує народ Український. Та сього боялися і в Москві і у Варшаві і, покористувавшись гидким честолюбством української старшини, не дали йому довести сього діла до доброго кінця. Хмельниченко ж був - людина слаба; не було в нього за душою нічого твердого, певного - то й хилив його усяк у той бік, куди було кому корисніше. Отеє й довело Україну до руїни. А після неї - шкода було й мріяти про якусь кращу долю для України.

Чудним нам здається, що після смерті Богдана, гетьманського уряду домагаються усе його кревняки, і тим гублять рідну справу свого краю: Юрій - рідний син Богдана, Сомко - його шуряк, брат його першої жінки Ганни, Золотаренко - теж шуряк, брат третьої жінки Богдана, Тетеря - його зять, жонатий на його доньці Степаниді, Іван Нечай - другий зять, жонатий на його доньці Олені, що зосталася удовицею після Данила Виговського, а через нього й Іван Виговський стає ріднею; наостанці, будучий Гетьман Іван Бруховецький був джурою у Богдана і найблизчим слугою.

Старшина

Через війни Богдана, що без-перестанку тяглися цілих 10 год, багато козаків розжилося польським добром, багато з них забагатіли, - забагатіли й ті з козаків, котрих настановлено було за полковників і старшину козацьку. З сих „можнійших" (заможніх) козаків і старшини почала складатися помалу вища верства української людності, верства більш освічена, котра краще розуміла те, що навкруги діється, а найголовніше - вона бажала утвердити і вдержати за собою те становище, в котрому вона опинилася. Ся частина людності української тягнула до Польщі, бо шляхетський устрій був найлюбійший їй, найкорисніший. Простий народ противився старшині, робив їй на перекір і не добачав, що часом вона йому добра хотіла - хотіла свободу й самостійність Україні забезпечити. Не зрозумів він сього, не допоміг їй, а без народу старшина не могла за право українське стояти і піддалася нарешті Москві: зреклася прав і свободи української, а за те від Московського правительства всякі права панські на простих людей дістала, грамоти царські та надання. Так упала українська свобода через те ворогування, бо старшина панувати хотіла; з чужого ярма народ визволяючи, своє закладала, а люде не попускали, та в тій боротьбі з старшиною й свою власну свободу проґавили. І не стало а-ні свободи на Україні, а-ні людям не покращало: попали таки вони в підданство та в кріпацтво старшині, і та ж Москва помагала тим новим панам в кріпацтві держати своїх людей.

Козаки

Більша частина козацтва, „козацької черні", як тоді його взивали, і трохи не розуміла того, що було потрібно за-для добра його рідного краю, метушилась і не знала, до кого пристати. Польщу козацтво ненавиділо, як свого кревного і давнього ворога, од Москви теж не було чого сподіватись їй чогось кращого, - через те козацтво й кидалося і сюди, і туди. Але правобічне козацтво більш горнулося до Польщі, бо колись таки бачило од неї хоч якісь полегкості і на будуче сподівалося добути їх, та таки й почувало, по старій звичці, що Польща їй близча, ніж Москва; лівобічне ж козацтво, котре було близче до Запорожжя і більше слухалося його, ненавиділо Польщу з її хляхетськими порядками і, не знаючи ще московських, мріяло про те, що Москва оборонятиме те, що йому наймиліще - свободу та рівні права. Тим то ся частина козацтва рада була горнутися до Москви, аби ніщо не нагадувало їй того огидного для неї шляхетського ладу. „Хоч гірше, аби инше!" - мовляли вони.

Запорожці

Запорожське військо у сей час найбільш було з посполитих, себто селян, котрі тікали на Запорожжя од панського та шляхетського гніту. Тут вони почували себе ні від кого не залежними і на думці не мали, щоб бути кому-небудь підлеглими; вони певні були, що Україну порятує московське самодержавіє, котре оборонятиме простих людей од гніту заможних і панства. Запорожське військо, суто-демократичне і справді рівноправне товариство, ненавиділо усією душею всяке панство, - хоч польське, хоч своє рідне українське. От через те й Запорожці ворожі були до значних козаків, котрих вже чимало тоді розмножилося по Україні. А Запорожці мали великий вплив на Україну, і до голосу їх прислухалося поспільство; для нього й вони самі, і їх порядки та життя були найкраще, що є тілько в світі.

Міщане і ремесники

Життя міщан у ті бурхливі та кріваві роки було геть-то не веселе. Безперестанні колотнечі й війни у-нівець нищили їх і доми і хазяйство; вони й ремесники часто мусіли кидати свої торговельні діла, своє ремество, свої оселі і ставати до війська. Вони, так само як і реєстрові козаки, не знали теж, чого їм держатись і на чий бік хилитися.

Селяне

Зате селяне, чи поспільство, рішучо йшло слідом за Запорожцями, котрі помагали їм, і радо кинулося у московські обійми, бо сподівалося, що Москва оборонить їх од шляхетства і людей заможніх; воно тільки в сьому й бачило собі рятунок. Чудна і незрозуміла була велика помилка Богдана й усіх наступників його, що вони у своїх умовах із Польщею і Москвою ніколи не згадували про поспільство, немовби його й на сьвіті не було; вони оставляли його жити так, як і раніще, так само в панських руках, як і до того, наче умисне забуваючи про його. А між тим самі селяне на своїх плечах винесли, своєю кровію здобули волю рідному краєві, скинувши з себе польське ярмо.

Духовенство

Духовенство українське, як уже згадувалося, довго не хотіло присягати на вірність Москві і досі зоставалося незалежним од патріарха Московського. Воно, після Петра Могили, було вже далеко не те, що до того; освіта ширилась по-між ним, а боротьба з унією не давала йому забувати, що воно мусить обороняти свою віру, а з нею й те становище, яке воно мало в очах православного люду. Освічені митрополити й єпископи твердо держалися своїх прав і боялися опинитися під Московським патріархом, бо добре розуміли, що коли командуватиме ними московське неосвічене духовенство, то й українське незабаром стане таке, як Московське. Патріарх Константинопольський не втручався у внутрішні церковні розпорядки на Вкраїні, а Московський, - вони се добре знали - неодмінно почне у все встрявати. Се й була найголовніша причина того, через що українське духовенство так уперто повставало проти того єднання.

Освіта

Міщане, козаки, а надто старшина козацька, звичайно, посилали дітей до шкіл, але багато міст і осель під час колотнечі було поруйновано і спалено, народ покидав їх і повтікав у спокійніші міста; багато народу вигублено у бойовищах, багато забрали Татари у ясир. Зникли міста, то зникли й брацтва, а з ними й школи, бібліотеки, архиви й твори науки. Сумні часи, сумну добу переживали ваші діди-прадіди, і журливо відгукнулася та пора у народній освіті і науці.

У ті часи освіта пішла з України в Московщину. З Київа викликали учених в Москву, а в Київ посилали молодих людей учитися.

Київські учені принесли в Москву початки європейської „латинської" науки, якої раніш у Москві боялися. Сі-ж учені почали заводити у Москві школи, театр, писали для театру твори та усякі вірші. Те все писалося мовою церковно-словянською, з примішкою слів українських та польських. Київські учені помагали у Москві виправляти книги церковні, бо вони вміли мови грецької та латинської. Так сталося, що Україна, або Київська Русь, знов постачала освіту для Руси північної, як се вже було раз у давніщі часи, за Київських князів Володимира та Ярослава.

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

15.08.2008

Оглавление

том 2, частина 2.

ІІ. УСТРІЙ, ПОБУТ І КУЛЬТУРА

Реклама на сайте