«Історія України-Русі. Том 2. Частина 1»

Микола Аркас Історія України-Русі

том 2, частина 1. ПЕРІОД ТРЕТІЙ ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ (1340-1654)

На північ від Галицько-Володимирського князівства, з давних-давен жила по лісах та пущах, по річках Німану та Двині і понад Балтицьким морем ціла семя литовських племен. Се були: Литва справжня, Жмудь, Пруси, Ятвяги, Корсь, Жемгала, Летигола. Литовські племена, так само як давня Русь, були поганської віри. Не мали вони великих городів, а жили по пущах невеликими хуторами. Правили тими племенами „кунігаси" (князьки). Поки сусідами їхніми були тільки Русь та Поляки, то, бувало, нападуть на них, поруйнують близчі до них литовські землі, наложать невелику данину, та й підуть собі. Не те сталося, одколи на початку XIII віку зявилися у них нові сусіди - Німці з їх лицарськими брацтвами, чи „орденами". Сі брацтва (Ливонське та Тевтонське) піднімали на них великі походи і малою даниною не вдовольнялися; що-весни вони, в-купі з прихожими до них чужинними лицарями, ходили хрестовими походами на дику Литву, силою вихрещували народ, підбивали литовські племена (перш за все Прусів, Ятвягів, Жмудь), а людей повертали у своїх підданих; у Литві їм легше і безпечніше було здобути собі лицарської слави, ніж шукати її десь по Сірійських (азіяцьких) палючих пустинях, у небезпечній боротьбі із Турками та иншими „невірами".

Мендовг

Але як раз в першій четвертині XIII століття виступає серед литовських князів одважний і хитрий Мендовг, що зумів розширити свою власть над усіма литовськими землями (крім диких Ятвягів): усі инші литовські князі стають його підручними. Сей Мендовг пригорнув до себе й сусідні руські дрібні князівства в так званій Чорній Руси - над річкою Німаном, та й з білоруських земель де-що було вже під рукою Мендовга; з українських земель слухалася його Турово-Пинська земля. Важко було Мендовгови правити своїм молодим князівством: прилучені землі руські намагалися знову вибитися з-під його руки, а дрібні князі литовські не хотіли терпіти власті Мендовга. Як розумний і хитрий князь, він бачив, що й одні, і другі шукають собі помочи або у Данила Галицького, або у Ливонських лицарів. То, щоб прихилити до себе Данила, оддав синові його Романови частину Чорної Руси, а з другим його сином, Шварном, одружив свою дочку. А щоб поєднатись з орденом Ливонським, він перейшов на христіянство і поступився для ордену де-якими сумежними з ним землями. Але більш поширити свою власть в руських землях йому не пощастило: року 1263 змовилися на нього литовські князі і вбили.

По смерти Мендовга розпочалася між князями литовськими, ворогами Мендовга, завзята боротьба, поки великим князем литовським не став син Мендовга Войшелк. Войшелк не мав охоти до князювання і передав (десь в році 1267) Литовське князівство Шварнови Даниловичу. Але з того нічого не вийшло, бо незабаром і Войшелк і Шварно померли, і велике князівство Литовське переходить в руки иншого литовського князя - Тройдена. Сей князь княжив з десять літ, але нічого особливого не вчинив.

Витень

Аж коли на Литві зявився новий рід великих князів, під литовську руку дужче починають переходити руські землі. Новий рід розпочав „король Путувер". Син його Витень став Великим князем Литовським. За нього під Литвою були вже не тільки Чорна Русь та мало не вся Кривицько-дреговицька земля (з Полоцьком та Витебском), але й Турово-Пинська земля, Берестейсько-дорогичинська (обидві українські) та ще „земля Деревська" (частина київських земель).

Гедимин 1315-1341

У 1315 році Витень помер, і Великим князем Литовським стає брат його Гедимин, дуже одважний і розумний князь; він зміцнив і поширив свою державу не тільки войнами, а й поженивши своїх синів на князівнах руських. При кінці його життя більшість великого князівства Литовського була з білоруських земель. Гедимин намагався поширити свою державу і на північ, здобув був Новгород та Псков, але тут стрівся з таким самим змаганням Івана Калити Московського і покинув свої заміри. Щоб лучче оборонятись од німецьких орденів, він оддав свою доньку за Казимира, короля польського, і се був спільник йому проти Німців.

З українських земель за Гедимина під Литовську руку перейшла, певно, й решта Київської землі. Литовське правительство свідомо почало збірати руські землі. Гедимин сам писався: „Король Литовський і Руський".

Гедимин нікому не боронив держатись своєї віри або переходити на христіянство: половина синів його були христіяне; у самій Вільні (Гедимин вибудовав її й зробив столицею) були православні і католицькі церкви, але сам Гедимин до смерти держався своєї поганської віри. Він загинув у 1341 році під час облоги одного замка німецьких лицарів; там його вбито з рушниці, що тоді тільки-що появилися в західній Європі.

З семи синів Гедиминових згадаємо таких: Ольгерд (сидів у Вітебському князівстві), Любарт (князь Галицько-волинський; був жонатий на доньці Юрия II), Явнут (наймолодший, сидів у Вільні) і Кейстут (на Жмуді; правдивий Литвин).

Почнемо з Любарта, князя Галицько-волинської держави.

Як вже згадувалося, Любарта покликали на Галицько-волинського князя галицькі бояре, отруївши Юрия-Болеслава, і таким способом велика частина колишньої Руської держави перейшла під вдасть литовського княжого роду. Ніхто в Галицько-волинському князівстві проти сього не змагався, бо всим порядкували тоді бояре. Вони й тепер, покликавши нового князя, посадили його на Волині, а Галичиною правив боярин Дмитро Дедько. Сього не могли стерпіти Польща та Угорщина (обидва князі - кревні Юрия-Болеслава) і увесь час простягають руки на Галицько-волинські землі. Особливо старався король польський Казимир - безнастанно ходив походами на Галичину то сам, то з Угорцями. Найраніш пощастило йому підбити під свою власть Сяніччину, підкарпатський західний клин Галичини (теперішня Лемківщина), а року 1349, напавши несподівано на Любарта, опанував він головнійші руські замки, як от Белз, Берестє, Володимир. На поміч Любартови прийшли його брати, і вони одбили у Казимира Волинь, але вся Галичина (землі Люблинська та Львівська) осталася назавжди вже під Польщею, а трохи згодом (р. 1377), по смерти Казимира, прилучено було до Галичини ще й західню Волинь (Холмсько-Белзську землю).

Ольгерд 1345-1377

Другий Гедиминович Ольгерд став великим князем року 1345. Тоді на Литву насунула страшна хмара - у Прусію зїхалася велика сила спільників: Чехів, Угорців, Німців, щоб весною іти великим хрестовим походом на Литву. Бачучи се, найрозумніший з братів Ольгерд і найхоробріщий Кейстут, склали між себе спілку, скинули нікчемного Явнута з великокняжого стола, і він утік у Москву, а великим князем Литовським став Ольгерд. Зараз же брати, не дожидаючись, поки на них нападуть спільники, пішли в поход на лицарів, обманили їх військо, напали на Ливонію і там нещадно поруйнували землі і замки ливонські: лицарі пішли у поход і зоставили їх без сторожи. Кинулися тоді лицарі боронити свої землі і, мстячись, руйнували Литву.

Але Литовці поховалися по пущах; а тут ще порозставали річки, і лицарство те, так не дуже заробивши, мусіло розійтись по своїх краях.

Ставши великим князем Литовським, Ольгерд потроху та помалу підгорнув під свою руку землі Смоленську, а з українських Чернигівщину, Переяславщину, Київщину та Поділля. Держава його сягала од Балтицького моря до Чорного - з одного боку, і од ріки Оки до Західнього Буга - з другого.

Українські землі з охотою йшли під литовську руку, бо через те визволялися з-під Татар; і таким побитом Україна вже у другій половині XIV в. вибилася з-під татарської влади. За часів Ольгерда і Татарська Орда підупала; в середині в ній йшла колотнеча, то й не могла вона дати доброї одсічи Ольгердови.

Але були ще й инші причини, чому Українські землі так охоче йшли під Литовську владу. Перше - те, що Литовські князі тільки на око були литовські, а на ділі чули себе Русинами, живучи найбільш серед українського народу. З Гедиминових синів один Кейстут остався справжнім Литвином, держався старої поганської віри, а з дванадцяти Ольгердових синів було вже десять православних, і тільки декотрі мали литовські імена.

Та крім одної віри була ще й одна мова. Руська мова панувала на литовському дворі. Князі (як от Ягайло та Витовт) між собою листувалися по руськи, призвичаєні були до руської культури й усякої умілости. Та се й не диво, коли за Гедимина більшість великого князівства Литовського була з білоруських земель, а при кінці XIV в. справжніх литовських земель було ледве пята часть в державі. Литовці теж, крім православної віри, переймали й руську культуру. Одна тільки Жмудь твердо держалася й старої віри й своєї мови.

Далі, в державі Литовській перейнято руське право. Руська мова стала урядовою (правительственною) і культурною в вел. князівстві Литовському - по литовському, навіть у суто литовських землях, ніяких писаних документів зовсім не маємо.

Через се все й українсько-руські землі Литва в XIV ст. не завойовувала, не підбивала - се не була якась чужа напасть на них - а прилучала, збірала землі Руської держави, так як в Х-XII ст. київські князі збірали розсипані части Київської держави. Додамо нарешті, що Литва не втручалася в життя українських земель і не робила перемін по свойому: „ми старини не рушаєм, а новини не уводим" - одказували литовські князі. От чому українські землі так охоче йшли під Литовську руку.

У 1377 році Ольгерд помер і зоставив після себе од двох жінок своїх дванадцять синів і пять дочок. Згадаємо деяких з них. Володимир Ольгердович Київський, що його Ольгерд посадив у Київі, як тільки одняв Київщину од Татар (од сина сього Володимира - Олександра, або Олелька, як його прозивали, починається рід князів Олельковичів, що довгенько княжили у Київі); Дмитро-Корибут Брянський, голова княжих родів Вишневецьких, Заславських, Корецьких і Ружинських; Федір Ольгердович, що мав уділ у північній Волині - від нього пішов рід князів Сангушків. Се від першої жінки. А від другої: Ягайло, що його Ольгерд зробив великим князем, Скиргайло і Свитригайло.

Ягайло, вел. князь литовський і польський 1377-1386. Король польський 1386-1434.

Найстаршим між Гедиминовою ріднею зостався брат Ольгердів Кейстут; але шануючи братову волю, він признав великим княземк свого небожа Ягайла, а сам остався у свойому уділі Троках і по-старому не переставав воювати із Німцями, боронячи свою Литву од їх наскоків; він часто приїздив у Вильно і давав поради свойому небожу, молодому великому князеві, як правити великою державою. Але се не подобалося лютому і свавільному Ягайлові, і він, крадькома умовившись з ливонськими лицарями, заманив дядька до свого табору, схопив його, закував у кайдани й посадовив у льох в башті стародавнього замку, що його руїни ще й досі стоять (недалеко містечка Жидівського Виленської губернії). Тут через кілька день його задушили. Се сталося у 1382 році. Витовт, син Кейстутів, став докоряти Ягайлови за його злочинство, а він звелів його теж схопити і посадовити у вязницю, наміряючись зробити з ним так, як і з батьком. Але жінка Витовтова, Ганна, князівна Смоленська, маючи дозвіл навідуватись до чоловіка свого, одного разу прийшла до нього в вязницю із своєю наймичкою, переодягла чоловіка у її одежу і таким побитом вивела Витовта на волю. Витовт зараз утік до Німців, і потім, з допомогою лицарів, здобув таки свою батьківщину - став князем Литовським. Усе життя Ягайло мав з ним великий клопіт.

Не міцно сидів Ягайло на Литовському князівстві. Раніш, як живий був Ольгерд, Литва була міцна і дужа, бо усі три брати: Ольгерд, Любарт і Кейстут жили в приязні і помагали один другому у всьому. Тепер же, коли на князівство ступив Ягайло, син од другої жінки Ольгердової, то сини од першої погнівалися, і частина їх (нечувана річ!) удалися під Московського князя. Витовт мав око на Ягайла за той арешт, німецькі лицарі обіцяли помогти Витовтови у війні проти Ягайла, Москва теж закидала оком на руські землі Литовського князівства. А Ягайло не мав ні звідки помочи… А тут до нього вдаються польські пани і підносять йому польську корону - за яку ціну, то вже инша річ! Між иншим доставалася йому разом з польською короною й Галичина.

Ото ж скажемо трохи про долю Галичини перед тим, як мав дістати її Ягайло.

Багато раніш, ще року 1339, між Угорщиною й Польщею було уложено таку умову, що коли б король польський (Казимир) не мав сина, то Галичина разом з усією Польщею перейде в спадщину до угорського короля (як знаємо, угорські королі здавна вважали Галичину за свою землю). Так воно й сталося. Року 1370 Казимир помер, і польським королем став Людовик угорський, жонатий на сестрі Казимира Єлисаветі. Але як на лихо, у Людовика теж не було синів, а самі дочки: польська корона готова була втікти з рук його родини. Що діяти? Ото ж Людовик старається з усієї сили, щоб польська корона пішла за котроюсь з доньок, а Галичина щоб міцно зостала під Угорщиною. Для сього він садовить в Галичині, ніби то за губернатора, Володислава, князя польського, але він сидів як справжній князь і підписував себе: „володарь з ласки Божої, дідичний пан Руси". Се був остатній осібний князь, якого мала Галичина! Незабаром Людовик забрав з Галичини сього князя і посадив в ній кількох своїх урядовців (воєвод, чи старост).

Що до справи з польською короною, то польські пани згодилися прийняти до себе за королеву угорську королівну Ядвігу, молодчу дочку Людовика; їй було тоді тільки 15 літ; вона вже давно, ще дитиною семи літ, була заручена і навіть пізніш звінчана з австрийським принцом Вільгельмом. Але тут у справу сю встряли польські пани і постановили одружити литовського князя Ягайла з Ядвігою. За се Ягайло обіцює (умова в Креві, на Литві, 1385 року) приєднати до Польщи на віки свої землі литовські і руські; перейти на католицьку віру з усим литовським народом, перевезти у Краків усе своє добро і самому жити у Кракові. За се вхопилися ксьондзи та пани польські і вговорили Ядвігу, щоб вона за-для спасення душі своєї, - бо таким побитом через неї пристає на латинство уся Литва, - повінчалася із поганим з лиця, лютим і диким Ягайлом. При кінці 1386 року Ягайло перемінив православну віру на католицьку, звінчався з Ядвіґою у Кракові, та там і остався, і став зватись: Володислав ІІ-ий, Король Польщи, Литви і України.

Перше, що учинило молоде подружжя, се похід року 1397 на Галичину, щоб одібрати її од Угорщини. Се зроблено було без великого клопоту, і з сього часу (1397) Галичину рішучо прилучено було до Польщи.

Коли Ягайло підписував Кревську умову, не знати, чи думав він, що він робить. Адже ж виходило з тієї умови таке, що Литовського князівства більш не має на світі: усі литовські й руські землі переходять під польську корону, і на тому й край! Так польські пани й міркували собі, але иначе міркували на Литві. Тим то, коли через якийсь час до Вильна прислано було польських намістників, а королева Ядвіга зажадала дани з руських земель, як з свого віна, то на Литві счинився заколот. Коли Витовт показав той лист Ядвіги, де вона хоче дани, старшині руських і литовських земель, то всі в оден голос гукнули, що й вони й батьки їхні завжди були вільні, иншій державі не підлягали і ніякої дані Польщі не платили.

Витовт 1392-1430

Скінчилася справа на тому, що Витовта „оголосили королем литовським і руським". Взагалі на долю Витовта випало боронити незалежности Литовського князівства. Ягайло й польські пани починають його боятись. Ще раніш, а саме у 1392 році, Ягайло уложив з Витовтом згоду і по тій згоді Витовт став Великим князем Литовським, а тут знов проголошують його „королем". Витовт був би зробив Литовське князівство самостійним, зовсім незалежним од Польщи, як би не страшна невдача 1399 року над річкою Ворсклою.

Діло було так, що року 1395 татарський хан Тохтамиш, прогнаний з орди, утік до Витовта із жінками своїми, усим добром і прихильними до його Татарами. Витовт, радий такій нагоді, схотів покористуватись тим і, наче допомагаючи Тохтамишові, задумав напасти на Орду і забрати під себе їхні землі. Кілька разів ходив він походом над Чорне море. Найбільший же похід був у 1399 році. Того року він з великим військом, де було 50 українсько-руських і литовських удільних князів та Тохтамиш із своїми Татарами, рушив на Київ, а звідтіль в теперішню Полтавщину, і там на річці Ворсклі стрів Тімур-кутлука (ворога Тохтамиша) з ордою. Як побачив Тімур-кутлук, що прийшло таке велике військо, то щоб прогаяти час, став умовлятися з Витовтом про замирення, а тим часом послав за підмогою до хана Ідики. Через три дні Ідика прийшов із своєю ордою, і тоді розпочалося люте бойовище. Татари перемогли, і Витовт мусів тікати; самих убитих князів рахують кілька десятків.

Ся битва наробила те, що Татари поруйнували Київську та Волинську землі аж до Луцька, забрали багато бранців, а Витовт не міг вже тепер так остро ставитись проти Польщи. Польські пани зараз за се ухопились і року 1401 зробили з'їзд у Вильні (приїхав туди і Ягайло). Написано було таку умову, що після смерти Витовта власть його і всі землі одійдуть до рук Ягайла, чи його наступників; а як що вмре раніш Ягайло, то Поляки не ставитимуть собі князя без згоди Витовта. Одно слово, Поляки спробували знову потвердити Кревську умову, але побачивши, що Витовт хоч і підписав нову угоду, а сам веде до того, щоб зробити Литовське князівство самостійним, знов роблять з'їзд.

1413 року у городі Городлі (на Бугу) зїхалися Витовт і Ягайло та пани з Корони (з Польщи) і з велик. князівства і тут склали так звану Городельську унію. По тій умові а-ні Польща, а-ні Литовське князівство не повинні були ніколи воювати між себе і одна без одної, а за-для усяких політичних і державних справ та за-для того, щоб обрати чи то Польського короля, чи Литовського князя, мусіли зїздитися на спільну раду, сейм. У Городлі Ягайло дав литовським боярам, але тільки католицької віри, права польської шляхти й польські герби; за ними затверджено було землі, що вони держали, і таким побитом зроблено було початок польщенню Литви.

Але як би там не було, Городельська умова багато вигідніша була для Литви, як инші раніш. Сією умовою признали, що Литовське князівство осібне, мусить мати свого осібного князя, а з Польщею тільки бути у тісному союзі.

Проте й Городельська умова, чи „унія", не дуже була по мислі Витовтови; він перестав їздити на сейми і задумав зовсім одділитись до Польщи. За-для того він почав перемовлятися з угорським королем (цісарем) Жигимонтом, що теж був проти того єднання Литви з Польщею.

З того всього вийшло те, що Жигимонт послав Витовтови королівську корону, з умовою, щоб він одкаснувся од Польщи і коронувався, як самостійний король. Витовт уже скликав був на ту коронацію у Вильно князів (між иншими був і московський вел. князь, Витовтів зять), посли царгородські, татарські та инші) і готував бучний бенкет, але Поляки провідали, перехопили імператорових послів, одняли корону і королівські клейноди, а через те й коронування не було. Через кілька тижнів Витовт впав з коня, забився і помер на 81 році життя, у 1430 році.

Кінчаючи мову про Витовта, згадаємо ще про одну важну справу з нашими землями: Витовт, дбаючи про силу й могутність вел. князівства Литовського, понищив усих більших білоруських і українських князів: вигнав князя з Полоцка і оддав братови Скиргайлови, але згодом прогнав і Скиргайла звідти. Коли спорожнилось князівство Витебське, то не дав його братови Свитригайлови, а посадив там свого намістника. На Білій Руси осталися тільки другорядні княжата, ані трохи для нього не страшні.

Після білоруських князів взявся Витовт до українських: забрав Луцьке князівство, а потім решту Волини від Любартового сина Федора, - Луцьк та Володимир узяв собі; вигнав з Київа Володимира Ольгердовича та посадив там Скиргайла, вигнав з сіверських городів Корибута, забрав Поділля від Федора Корнятовича і оддав його воєводі краківському Спиткови. Одно слово, за два роки (1393-1394) розбито княжий устрій на Україні і знищено всіх дужчих князів. Пооставалися тільки другорядні, як Федір Ольгердович Ратенський (в північній Волині), як Пинське князівство Василя, сина Михайла Наримунтовича, Чорторийське - Василя, сина Константина Ольгердовича, Острожське - Федора Даниловича, Стародубське - Патрикия Наримунтовича та инші. Їх не рушали, бо не було чого боятись тих князів. Правда, Любартовичови дано було Сіверщину, але він туди навіть і не поїхав, а Скиргайло в Київі не просидів і двох літ: умер р. 1397. Київщину оддав Витовт Іванови Ольгимунтовичови, князеви Гольшанському, але не як князеви, а як намістникови.

Так покасував Витовт українські князівства і поробив їх „провінціями" Вел. кн. Литовського.

По смерти Витовта в князівстві Литовському стає виразно помітно розділ між Литвою і Русью. Наробило се схрещення Литви на латинство та особливі привілегії для Литвинів-католиків, тоді як Русинів-православних обійдено. Ще в XIV столітті вел. князівство Литовське було зовсім руською державою і литовські князі проголошують, що вони спадкоємці (наслідники) давньої Руської держави. Але за Ягайла та Витовта, що були прихильні до латинства, стався отой розділ між Литвою і Русью. Католицька Литва хилиться до Польщи та католицьких королів, а Литовська Русь зате до православної Москви.

Свитригайло 1430-1440

По смерти Витовта й литовські й руські пани виставили королем Свитригайла, і хоч Ягайлови було се не до вподоби, проте він згодився. Свитригайла усі вважали за проводира Литовської Руси, хоча він був католик. І справді, він за увесь час своєї боротьби то з Витовтом, поки той був живий, то з Ягайлом, все шукає помочи в Українців та Білорусів, і вони його виручають. А як став він Великим князем Литовським, то найважніші городи та уряди пороздавав Русинам. Се було не до вподоби панам Литвинам-католикам.

Розсварився він з Ягайлом, а Ягайло розпочав з ним війну: хотів видерти Поділля та Волинь, - але не пощастило. Тоді вороги Свитригайлові (ті, що невдоволені були, що він Русинів за людей мав) положили знищити його иначе: напали на нього вночі в дорозі, так що він ледве з душею втік, а великим князем оголосили Жигимонта, Кейстутового сина. За Жигимонтом стали всі литовські землі, а за Свитригайлом усі руські: Полоцька, Витебська, Смоленська, Сіверщина, Київщина, Волинь, східне Поділля (західне Поділля було під Польщею). На Литві стало два князі: один ніби для Литовців, другий - для Руси, але кожен оден другого не узнавав за князя. Додаймо ще, що Свитригайло був не тільки проводирем Руси, але й взагалі проводирем аристократії (великого панства); за нього тягли руська аристократія, князі і можні пани (білоруські та українські). Про народ нема й мови - він ледве чи й знав або чув, з-за чого там князі між собою гризуться. Але через се саме і війна Свитригайлова проти католицької Литви не була завзятою та міцною. Чотири роки тяглася та війна і нічого не принесла Свитригайлови, хиба те, що розгубив деяких своїх прихильників. Нарешті року 1435 Свитригайло поклав собі: „або пан, або пропав!" 1 вересня (сентября) зійшлися ворожі війська недалеко Вилькомира, коло річки Святої, і Жигимонт страшенно знищив Свитригайлове військо. Мало не вся ливонська поміч, що прийшла до нього, пропала; самих князів узято у неволю 42, а багато було побитих. Свитригайло ледве втік. По всій Польщі дзвонили в дзвони, співали: „Te Deum!" („Тебе, Бога, хвалим"). По сій битві уся Біла Русь перейшла до Жигимонта, втікли од Свитригайла й українські землі, навіть Волинь, де він у Луцьку сидів. Свитригайло подався десь на Угорщину. Жартуючи говорили тоді, що він сім літ пас вівці у Волощині, поки не вернув собі Луцька.

А Поляки тим часом думали були обплутати Жигимонта, щоб він записав всі Литовсько-Руські землі Польщі, як колись Ягайло. Тільки Жигимонт не мав охоти сього робити. А тут, як на те, й його не стало: його вбито. А вбито через те, що його не любили в державі - його вважали страшенним ворогом аристократії, взагалі великих панів: ніби то він хотів „весь рожай (породу) шляхецкій погубити й кровъ ихъ розлити, а поднести рожай хлопскій, псю кровъ". Так пише про нього один пізніший літописець, але певно з правдою добре таки розминувся. Про його смерть оповідають усячину, між иншим так, що ніби-то у-ночі привезли до замку 300 возів сіна, а у кожному возі було сховано по два - по три узброєні вояки. Заїхали вони у княжий замок. Чарторийський Іван, князь, привідця змови, зайшов у княжі покої. Заздалегідь підкуплений слуга князя провів його до дверей покою, де сидів старий Жигимонт; покій той був завжди замкнений з середини. У князя в кімнаті за сторожа жила приручена ведмедиха, і він випускав її на двір, одмикаючи двері; а як ведмедиха тая верталася з двору, то шкрябалася у двері, і князь знов одмикав і впускав її. Бачучи, що ведмедиха на дворі, слуга з Чарторийським підійшли до дверей і почали шкрябатись. Жигимонт подумав, що то ведмедиха, одчинив двері, а його тут і вбито.

Як би там воно не було, але з усього знати, що вбила Жигимонта аристократія, і то певно Руська, прочищаючи Свитригайлови дорогу на великокняжий стіл. Свитригайло, як тільки прочув про смерть Жиґимонта, прибіг в Луцьк, і там його прийняли з великою честью.

Тим часом ось що діялося у Польщі. Ще у 1434 році старий Володислав-Ягайло, їдучи у Галич, зупинився в одному селі на ніч. У-ночі він довго пробув у гаю, слухаючи соловейка, а на ранок заслаб і, не доїхавши до Львова, у городі Городку вмер. Магнати польські обрали за короля старшого сина його Володислава; меншого ж сина Казимира, після того як вбито Жиґимонта (се сталося року 1440), вислали на Литву, але не як великого князя, а як тимчасового намістника. Литовські пани певно були невдоволені тим, але й Свитригайла не хотіли - знали вже його вдачу.

Казимир Ягайлович 1440-1492

Тоді положили оголосити Казимира великим князем. Польські пани не згодилися на се, але литовські зробили се й без них. Один письменник оповідає, ніби то на бенкеті понапоювали польських панів так, що вони поснули а литовські тим часом заходилися коло малого Казимира: повели його у виленський собор, посадовили на великокняжому столі, наділи Гедиминову шапку, дали у руки меч і почали гукати на шану Великому князеві. Поляки прокинулися, але вже було пізно: діло було скінчене, Литовське князівство знов мало свого осібного Великого князя. Але на ділі Литовцям не було на що й тих Поляків напоювати.

Казимир був не повнолітній (13 літ), і за нього правив воєвода троцький, Ян Ґаштовт. Щоб загодити Руську аристократію, дано було Свитригайлови Волинь, що він і раніш мав, та ще Казимир додав Гомель і Туров, а Олелькови Володимировичу, синови Володимира Ольгердовича київського, дано Київщину, Задніпрянські простори давної Переяславщини і Браславщину. Таким чином більша частина українських земель Вел. князівства Литовського (крім Сіверщини й Побужа) опинилися в руках князів руських.

Не довго довелося Казимирови бути Великим князем. У 1444 році в битві під Варною пропав безвісти брат Казимира Володислав, і Поляки на сеймі у Сєрадзю обрали собі королем Казимира. Він довго одмагався, але його вговорила матірь його Софія, і у 1447 році він бучно коронувався у Кракові та став Казимиром IV, королем польським.

Поки Казимир був Литовським Великим князем, то й стояв за осібність Литви од Польщи, а як опинився королем польським, то попав в руки польських панів і робив те, що йому скажуть. Більш як пів-віка королював Казимир, і увесь час мусів вгамовувати литовських панів, що жадали конче осібного князя Литовського. Коли Литовцям пригадували давніщі умови (Ягайла, то що), то вони одказували, що мало чого князі між собою не укладають, а вони визнають умову тільки тоді, коли її робить народ з народом, а не сами володарі. Дійшло до того, що не тільки Вел. кн. Литовське не стало Польською землею, а не було навіть союза Польщи й Литви, бо вічно одні другим грозили війною. Тільки Казимир своєю особою звязував сі дві держави, а як помер, то й сей звязок урвався.

Олександер Казимирович 1492-1506

У 1492 році помер Казимир, і королем польським став його старший син Ян-Альбрехт, а Великим князем Литовським вибрано меншого сина Олександра. На вибори було запрошено депутатів од всіх земель: Київської, Луцької і т. д. Сі виборці обмежили де в чому вдасть Великого князя: наприклад, що ухвалить „рада великого князівства" (завів її Свитригайло), то князь того не може перемінити; без згоди ради Вел. князь не може відбірати урядів, призначати воєводств, тратити доходи Великого князівства та инше.

Але обмеживши де в чому Вел. князя, литовські пани добилися того, що року 1499 у Вильні списано нову „унію" між Польщею і Литвою, і по сій унії обидві держави стали рівноправні - між ними був тільки союз. Заведено в унію, що Вел. князя не можна вибрати без участи польських панів, а короля - без участи литовських. Але не минуло й два роки, як помер польський король Ольбрахт, і Поляки знов носяться з пляном, щоб з Литви й Корони утворилася „одна держава, оден народ, і в них оден король і одно право". Польським королем обрано Вел. князя Литовського Олександра, і він справді видав панам польським акт (1501 р.) про „одну державу й один народ", тільки Литва од того й руками й ногами одхрещувалася, і з того часу Поляки все визнавали унію 1501 року. а Литва говорила, що вона знає тільки унію 1499 р.

Тим часом р. 1506 помер Олександер. Литовські пани послали по молодшого брата Олександрового Жигимонта і оголосили його Великим князем навіть без польських панів, як се стояло в унії 1499 року.

За Казимира литовсько-руські пани-католики взяли велику силу в державі і православним не дають ходу. Так напр. коли в Раді Вел. князя завжди є латинські єпископи, не бачимо там ані одного руського; Литвини-католики сидять на урядах в чисто білоруських або українських землях, навіть в таких слабко звязаних з Литвою, як Київщина або Волинь, а Русинів ніде не бачимо на чисто литовських посадах. Ото тільки й пільги (для аристократії руської) зроблено було за Казимира, що утворено два руські князівства: Волинське та Київське, та й то не надовго, бо як помер р. 1470 київський князь Семен Олелькович, то Казимир посадив там намістника Литвина-католика Мартина Гаштовта. Се дуже обурило Киян: „Литвини колись Киянам дань давали - говорили вони - а тепер ними будуть правити!" Аж р. 1499 Кияне діждалися православного князя, Дмитра Путятича.

Так само й на Волині, по смерти Свитригайла (р. 1452) садовили на вищі уряди луцького старости та маршалка Волинської землі то Русинів, то Литвинів, щоб Волинь забула про свою окремішність. Ясне діло, що литовські пани чули себе дужими, щоб правити не тільки без Русинів, але й проти Русинів. Се відчули руські князі, і року 1481 бачимо змову: кілька князів (Іван Гольшанський, Федір Більський та Михайло Олелькович) змовилися „відірвати землі по р. Березину й прилучити до Вел. князівства Московського". Але змову викрито, і князі наложили головою. Далі бачимо, що пограничні дрібні князі, особливо в Сіверщині, утікають під Москву цілими юрбами, піддаючись їй з усими землями й добром. Давніще, поки Литовські князі покладали найбільшу вагу на руських людей і все руське, то вони були міцні й дужі, і Московські князі вважали Литовських володарів за вищих, приїздили до них на поклін. Але з того часу як головну вагу в державі пересунуто з руських людей на литовсько-католицьких, то й держава почала до-долу хилитися: католики тягли до Польщи, Русини знов до Москви. А тут у Московському князівстві як раз настав здібний князь Іван III Василєвич, і почав переманювати Русинів з Литви, а Литву общіпувати. Починаються пограничні войни, і Литві зле все виходить: Москва підбила усі руські землі, що одділяли її од Литовських і підсунулась під саму Литву. Року 1493, пишучи до Олександра, Іван вперше ужив собі титулу: „государь всея Руси". Литва проти того опиналася: звідкіля, мовляв, він такий титул взяв? Але Москва була дужча і глузувала з Литви. Бачучи, що з Москвою лихо, литовське правительство оженило Олександра на доньці Івана, Олені, але й се не багато помогло: Олена конче хотіла держатися православної віри, а на католицькому дворі в Вильні се було не до речи. Почалися всякі скарги в Москву, що зневажають, мовляв, православну віру та таке инше. Року 1500 перейшла під Москву вся Чернигівщина. Іван розпочав війну - ніби то щоб оборонити православну віру підданих литовських, і забрав решту Сіверщини. Москва забрала тоді 319 міст і 70 волостей. Коли зять Олександер просив потім Івана, щоб вернув йому забране, бо йому шкода своєї „отчини", то Іван одповів, що й йому шкода своєї отчини - тієї, що ще лишилася під Литвою: всі руські землі, мовляв, мої, а твоя отчина - Польща та Литва. От що наробило братання Литви з Польщею та зневажання Русинів!

Як помер Олександер, то новий Вел. князь Московський Василь Іванович писав до своєї сестри Олени, вдови Олександрової, щоб вона порадила його литовським панам за Вел. князя і поручилася, що він ніякої кривди латинській вірі не робитиме, і ласка їм буде від нього ще більша, як за Олександра. Олена одписала, що він „опізнився": вже був обраний Жигимонт. Але найцікавіша тут згадка про латинську віру: вона показує, як мало щирости було в тім запалі московських великих князів до православя, що вони все його витикали Литві: православіє їм потрібне було тільки, щоб підгарбати ще добрий шмат земельки.

За Олександра сталося повстання руських князів і панів. Се була остання проба боротьби руських людей з ворожим ладом Вел. кн. Литовського. Підняв повстання князь Михайло Глинський. Замолоду він пробував по королівських дворах заграницею, жив в Італії, в Гіспанії і по тій загранишній школі вернувся на двір Олександра. Олександер зробив його маршалком дворним - міністром двора, і він був найблизчим порадником князя. Бувши сам Русином, хоч і католицької віри, він почав виводити в люде Русинів. Русини уважали його за свого вождя і покладали на нього чимало надії, а за те литовські пани - католики ненавиділи його. Пустили скрізь про нього поголоску, що він отруїв Олександра і сам хоче зробитись Великим князем Литовським. Здається, що він думав, з поміччю Москви й Татар, здобути власть хоча б над руськими землями Вел. кн. Литовського. Глинський розпочав те, що задумав, а за підмогою вдарився до Московського Великого князя Василя ІІІ, але той дав йому дуже малу поміч. Татари збрехали і зовсім не помогли. Через се Глинському не пощастило нічого зробити і він з братами та прихильниками утік у Московщину. З його намови, Московський князь Василь ІІІ почав війну з Литвою, намагаючись узяти Смоленск і пообіцяв, що як здобуде, то оддасть Глинському. Спочатку литовський гетьман Константин Острожський під Оршею до-ноги розбив московське військо, але Москва таки одібрала у Литви Смоленск. Проте Глинському його не дано. Се обурило Глинського, і він почав вести пересправи з королем Жигимонтом. В Москві про се довідалися і засадили його в вязницю, де він і помер.

Так закінчилась остання проба українсько-білоруської аристократії вибороти права Русинам у Вел. кн. Литовському. Була се панська справа, як і раніші усякі такі. Не піддержали великих панів навіть дрібніщі пани: вони вже помирилися з своєю долею. Тепер Русинів перестануть зовсім за людей вважати. Галицьке боярство упустило з рук національну справу ще р. 1349, з походом Казимира; литовське - 1439 р., як упав Свитригайло. Змова ж р. 1481 або повстання Глинського - се безнадійні спроби. Українську справу в Польсько-литовській державі вирятують незабаром инші люде - не пани-аристократи. Та про те буде мова трохи далі.

***

Нові сусіди з полудня

Коли Україну прибрали до рук Литва з Польщею, сталася тоді (у XV віці) велика зміна, що мала велику вагу і в політичному, і в культурному житті України: утворилося по сусідству з Україною нове Кримське царство. Ми вже згадували, що в XIII в. в Татарській орді був нелад, і Орда ослабла: з одної Золотої орди, як вона звалася, стало аж чотири. Одна з тих орд забралася в Крим, і в половині XV в. начальник її, Хаджі-герай, зовсім вибився з-під влади Золотої орди і розпочав рід ханів (царів) Кримських. Сьому Хаджі-гераю раніш давав у себе притулок Витовт, і за се він пізніш був у приязні з ним і не пустошив українських земель. Але дальші литовські князі, починаючи з Казимира, не зуміли поладнати з Кримом, і наробили страшенного лиха Україні. Особливо великі шкоди робив Менглі-герай, союзник Московського Великого князя Івана Василєвича. Се був дуже мудрий хан. Коли супротивники скинули його з ханства, він удався до Турції. Турція ще року 1454 опанувала Константинополь, або Царго-род, а потім і сусідні землі: Сербію, Болгарію, Молдавію - стала великою і грізною державою. Ото ж до неї удався Менглі-ґерай, піддав Крим турецькому султанови, а за те султан мусів його обороняти і давати йому помочи. Тепер хто ворогував з Кримом, мусів памятати, що за плечима у Криму стоїть Турція. Сей Менглі-герай, на прохання Московського князя Івана, починає допікати Литві тим, що руйнує і нищить українські землі. Від року 1482 почавши, цілих сто літ Україна стогне від тих диких наїздів татарських і обертається помалу в пустиню: Поділля, Волинь, Київщина, Галичина, вся Україна, з виїмком хиба північної України, що підгарбала під себе Москва, все се було спустошено Татарами, Турками та Волохами (бо вони були турецькі підданці). Ні печеніжський погром, ні половецькі наскоки, в XI в., ані походи Бату не обіймали ані такого великого простору, ані були такі люті. Все, що здобула українська культура за кілька віків, немов на огні згоріло. Вся країна степова, весь полуднево-східній пояс аж до лісів - Переяславщина, полуднева Чернигівщина, полуднева й середня Київщина, Браславщина й східне Поділля обернулися в пустиню; тільки подекуди в державних замках та поблизу їх держалися купки людей. І все се сталося завдяки дурній політиці Казимира і його синів, та нікчемности польсько-литовського правительства. Володарі великих держав, оті хвалені оборонці христіян від „невірних", не здобулися навіть на таку боротьбу з степовими варварами, яку вели дрібні і неголосні руські князі XI-XII віків.

А коли правительство нічого не робило, то про оборону мусіли подумати самі люде українських земель. На сьому грунті й розвинулося українське козаковання, а з нього - козаччина: перші звістки про козаків стрічаємо як раз після перших погромів Менглі-герая (найдавніща згадка р. 1492). Але перш ніж перейдемо до козаччини, згадаємо про те, як Польща таки підгорнула під себе усі українські землі.

Вже була мова про те, що литовські магнати, мавши в своїх руках управу великого князівства, бажали унії (єдности) з Польщею, але так, щоб се був тільки тісний політичний союз, а вел. кн. Литовське щоб оставалося самостійне. З другого боку, українські та білоруські магнати вел. князівства, не хотячи зближатися до Польщи, тягли потрохи до вел. кн. Московського. Народ же український та білоруський свого голосу не подавав, бо його не питалися.

За короля Жигимонта І (Старого) про унію Польщи з Литвою мало що й чути, бо сей король нею не дуже цікавився; так само було воно й перші десятки літ пановання сина його Жигимонта-Августа (ступив на королівство р. 1544) і аж в 1560-их роках на ґвалт взялися до неї та року 1569 в Люблині зробили кінець. Найгірше зашкодила справі дрібна литовська шляхта, що тягла за Польщею, бо хотіла вибитися з-під влади литовських магнатів і зрівнятися в правах з шляхтою польською.

Уже з початку 1560-тих років мало не що року зїздяться польські й литовські уповажнені та радяться все про ту унію Литви з Польщею. До чого воно йшлося, видно з листа Радивила до короля (р. 1564). Радивил в тому листі пише, що така унія, яку задумують Поляки, се такий самий кінець Литовській свободі, який і Москва хоче зробити, тільки Москва хоче накинути Литві свою неволю силою, а Польща підступом, облесливістю.

Люблинська унія 1569 р.

Та настав от і Люблинський Сейм 1569 року. Литовські магнати, коли Поляки витягали всякі давні акти унії, глузовали з того, кажучи, що Поляки їх „добре ховали в скринях і де-инде", але вони „вивітрилися". І сами Поляки згожувалися, що „ми й предки наші мали тих шкур (тоді писали документи на пергаменті з телячої шкури) і печаток доволі, а все таки унії не мали". Та тепер, мовляв, треба вже її зробити. І уложили таку „унію", що литовські пани як почули її, то потихеньку уночі усі до одного повтікали з сейму. Король розгнівався, а Полякам ще лучче - вільна рука буде! Покинули солодкі мови та розмови про стародавню приязнь і братерство, а заходилися кувати, поки гаряче.

Тим часом, серед розмов про унію, виникла думка зараз же прилучити до Польщи Волинь та Підляша (давня земля Дорогичинська). Як прилучити, то й прилучити! Опинатися не було кому: Литовські пани сиділи дома, а король охоче підписав прилучення, та й по всьому. Волинські посли випросили собі, щоб у всіх урядах та судах осталася руська мова, і в сій мові видавалися Волинянам усякі акти з королівської канцелярії й инших урядів; тільки до міст листи будуть писатися по польськи. Шляхта „грецького обряду" (православна) буде мати у всьому рівні права з католиками: православні будуть мати право на уряди, аж до сенаторських. Волинські ж уряди всякі, духовні й світські, будуть роздаватися тільки осілим обивателям-шляхтичам Волинської землі. Підляшській шляхті теж наобіцяли усяких журавлів в небі.

Тим часом литовські пани, бачучи, що без них на сеймі діється явний грабіж, надумались і вернулися знову. Саме в той час йшла мова, щоб до Підлясся й Волині додати Браславщину (східне Поділля) та Київщину: мовляв, Браславщина давнійше була частиною Поділля, а Поділля давно вже під Польщею. Забрали й Браславщину! За Браславщиною без клопоту заграбили й Київщину, при тім в актах виписували усякі сміховинні речи про те, як Київ здавна належав до Польщи. (Київщині теж наобіцяно те, що й Волині про всякі її права). Литовські посли стерпіли й се, бо як казали - чули, що у них „обрізано крила".

Тепер уже й до унії легче було братись! 29 червня (юня) справу сю скінчено, а на другий день присягали новій унії литовські й польські уповажнені… Церемонія ся відбулася з великим плачем польського сенату (з радощів!) й подякою Богови, що дав того дочекати, „так що коронний канцлер, читаючи присягу сенаторам, не міг від сліз говорити, кинув листки, й докінчив за нього великий маршал".

Акт унії 1569 року постановляв, що Корона (то б то Польща) й Вел. кн. Литовське, обкраяне отеє свіжо на сеймі, складатимуть одну „річпосполиту" (державу). Вони вибірають спільно короля, що заразом проголошується й великим князем. Сейми будуть тільки спільні.

Так загинуло осібне велике князівство Литовське! Так скінчився сейм, що за кілька засідань зробив те, чого не могли доконати кріваві довгі війни й столітні усякі дипльоматичні торги та штучки, що одним потягом пера рішав долю країв і витикав їм на цілі століття нову дорогу… Поляки прославляли той сейм і тепер ще прославляють, як доказ любови, братерства й усього такого, а на ділі се був ланцюг насильств над чужими думками, над чужими правами, ланцюг, що припечатав своєю печаткою король. Одколи утікли з сейму литовські депутати - се був явний грабіж Великого князівства Литовського.

Так воно й зосталося назавжди. Литва вже не здужала скинути з себе польського ярма,- тим більш, що не мала нізвідки помочи: українське панство, хоч не було приязне до Польщи, не мало охоти й одриватися од неї, бо литовські магнати не допускали його до управи вел. князівством; а дрібна шляхта - та тягла за Польщею, бо Польща давала їй більші права й користі, ніж вона мала в князівстві Литовськім. З сього часу вел. кн. Литовське для нас не цікаве: раз, що се тепер тільки провінція Польщи, а друге - в ній зосталося дуже мало українських земель. По-за границями польської Корони після Люблинського сейму осталося дві окраїни: одна при вел. кн. Литовськім, друга - в руках Москви. При Литві осталося тільки північне пограниччя України: берестейське Побуже (давня Берестейська земля без землі Дорогичинської) та Пинщина. З них зроблено було осібне Берестейське воєводство, з повітами Берестейським й Пинським.

В руках Москви від часів вел. кн. Олександра зостала уся Чернигівщина, без наддніпрянської смужки - округів Любеча й Остра. Але на початку XVII в. Польща вернула собі й решту Чернигівщини і тут встановила воєводство Чернигівське, з повітами Чернигівським та Новгород-сіверським. Але коли возьмемо на увагу, що й Побуже та Пинщина (під Литвою) властиво теж належали до Польщи, то можна сказати, що перед великою українською революцією (Хмельниччиною) всі українські землі належали до Польщи. Хоч на короткий час пощастило Польщі діпяти свого - зібрати під своєю властю українські землі!

Козаччина

Ми згадували, що через дурну політику Польсько-литовських державців Україна вже в кінці XV віку починає обертатися в пустиню. Багатий та пишний край наш став безлюдний. А який-то край був, варто послухати, що пише один литовський письменник з середини XVI в. „Київ, - каже він - має грунта такі родючі, що як виорати парою волів, і то тільки один раз, то буде пребагатий урожай. Скрізь усяке родюче дерево, виноград. В старих дубах та буках рої пчіл і щільники, прегарного кольору і запаху. Звіра по лісах та полях така сила, що зубрів, диких коней і оленів бють тільки для шкури. Дикі кози селянин бє тисячами. На ріках дуже багато бобрових гнізд. Птаства стільки, що весною хлопці набірають повні човни яєць качиніх, диких гусей, журавлів, лебедів. Собак годують мясом звірячим і рибою. В річках повно риби. Сам я бачив, як наловляли часом за день тисячу маж для приїзних купців. Сіяти що року не треба - на Поділю доволі один раз зорати і посіяти - уродить і вдруге, а одного року буде і другий і третій урожай…" І от такий край пролежав облогом кілька століть. Аж до Полісся - поза Київ, Житомир, Остер, Чернигів - лежав багатий, але дикий і некультурний - саме той край, що триста-чотириста літ перед тим був вогнищем східно-європейського життя. В середині XVI в. тільки кілька замків стояло: Браслав, далі на схід Звенигород (але сей Татари знищили), Черкаси, Канів, а коло замків тулився гурток людей, що ховався в замок, як тільки покажеться татарська орда. За Дніпром теж була пустиня: з литовського боку крайній замок Остер, з московського - Чернигів і Путивль. Там теж тільки під самими замками держалися люде. Але сі люде, що сиділи поблизу замка, завжди мусіли бути готові до ворожого наскоку: без зброї не можна було з замку виткнутися. Тим то ревизори, що в половині XVI ст. оглядали замки, зауважають, що тутешні земляне (господарі) й міщане „ручніци мают і стреляти добре уміют". Певно, коли було таке неспокійне життя, то панів серед місцевого люду не бачили й сліду. Навіть ті, що присилали їх сюди за урядовців, викручувались та замість себе ставили усяких служебників та заступників, - хиба що комусь любе було військове отаке життя! Отже коли панів не було, а край був багатий на всячину: рибу, мед, звіря, то набіралися одважні люде, що мандрували аж з Волині, Пинщини, Могилівщини десь на Русь, або в задніпрянські „сіверські" уходи.

„Уходи", то б то землі, куди ходили ватаги людей на заробітки, були приписані до замків: до Канівського наприклад приписана була полуднева Київщина, до Черкас - мало не вся теперішня Полтавщина, Херсонщина та Катеринославщина; були землі приписані до Київського замку, до Остерського. Тому й „уходники", як верталися на зіму до-дому, мусіли давати старості замку значну часть з придбаного і спочатку 8 часть, а далі дійшло й до половини. Брали мед, шкури, рибу, сало, мясо, сіль (з чорноморських лиманів), нарешті коли пощастить обдерти Татар і позабірати у них коні та вівці, то й з того замковий староста брав собі частку.

„Уходники" мусіли бути люде одважні, знати добре степ, татарські звички та навички. З Татарами доводилося стикатись раз-у-раз; і „уходники" спочатку тільки оборонялись, а далі, як стало їх більше, то почали й нападати, „лупити" Татарина. Часом се вигодніще було, як працювати на „уході"; то не рідко бувало, що й сами старости замкові збірали ватагу людей і нападали на Татар. Староста Хмельницький Предслав Лянцкоронський одного разу (р. 1528) зібрав був аж 1.200 „війська", і заграбив у Татар 500 коней та 30 тисяч овець. Помаленьку наші люде стали робити те саме, що й Татари: коли ви на нас налітаєте та грабуєте, то й ми вам тим самим віддячимо! Почалося отак козакування.

Що значить слово козак? Се слово татарське, і значило воно у них чоловіка вільного, незалежного, войовничого, але разом з тим волоцюгу, розбійника, чоловіка бездомного, неоселого. Про татарських козаків здавна чуємо, а про наших, українських, вперше маємо звістку року 1492, коли Кияне й Черкасці розбили під Тягинею (Бендери) татарський корабель, і вел. князь Олександер наказав потрусити „козаків". Але ні в кінці XV ст., ні в першій половині XVI ст. нема ще козаччини, козацтва, як осібної верстви людей - се вже сталося аж при кінці XVI та на початку XVII ст., а тепер є тільки люде, що ходять „в козацтво". Але ходили й селяне, й міщане, й дрібні бояре; ходили й значні пани польські, старости та воєводи; „козакували" разом з козаками й такі пани, як Константин та Ілля Острожські, як Сангушки, Пронські, Язловецькі, Сєнявські, Вишневецькі, Потоцькі, Замойські, Збаражські, Заславські, Корецькі. Завдяки таким походам, де перед вели пани, „начальство", людей охочих до „козацького хліба" ставало все більше, і вже в перших десятиліттях XVI ст. їх було стільки, що староста Черкаський Остафій Дашкович, на з'їзді в Пьотркові (1533 року) радив правительству литовському поставити на низу Дніпра зо дві тисячи козаків, на татарських перевозах - нехай би обороняли Україну од Татар. Але Дашковича тоді не послухали.

Тим часом козаків все більшало, а разом з тим вони піднімали більші й сміливіщі походи на землі татарські та турецькі. Татари жаліються вел. князю Литовському - просять приборкати козаків. Вел. князь боявся Татар - пообіцяв, що зробить все до ладу, а сам наказав урядникам об'їхати замки київський, канівський і черкаський та списати на реєстр усіх тутешніх козаків. Се було вже року 1541. І нічого з того не вийшло, бо як почали шукати „козаків", то таких людей не знайшлося: той міщанин, той земянин, той на службі у когось, а таких людей - „козаків" не було… Ще не вигідно було признаватися до того. А напади козацькі все більшали: там купців обдерли, там Очаків пограбували - припливли на 32 чайках (запорожські човни до походів) і здобули замок… Знов Татари з скаргами, знов в. князь шле листи до старост, щоб дбали та не пускали козаків. Де там не пускали, коли й самі старости не від того, щоб піти з козаками та й собі щось заробити! Помаленьку дійшло до того, що козаччина опанувала Дніпровий Низ, степи; доходило до того, що сам король (р. 1558) мусів посилати своїх посланців в Орду в обхід, на Волощину, бо Дніпром їхати було небезпечно від козаків.

Але от в 1550-их роках зявляється серед козаків князь Дмитро Вишневенький, що в піснях прозвано його Байдою. Сей князь чимало прислужився козаччині. Се був заможній магнат, властитель кількох сіл в полудневій Волині. Року 1553 він удався в Туреччину, а на другий рік до в. князя Литовського і той доручив йому держати сторожу на острові Хортиці, за Дніпровими порогами, проти Татар. У Вишневецького в голові був не аби який плян: опираючися на Литовсько-польську державу і піддержуючи приязнь з Туреччиною, держати в руках Крим.

Вишневецький збудовав на Хортиці земляний городок, кріпость, і се була перша Січ Запорожська. Татарські хани одразу збагнули, що вона буде дуже їм заважати, коли їм захочеться налітати в Україну. У 1557 р. татарський хан хотів зруйнувати Січ і обложив її своїм військом, продержав облогу аж 24 дні, але нічого не зміг подіяти і вернувся до-дому. Та літом на другий год хан знов приступив з Ордою під Хортицю. Помагало йому турецьке військо на човнах, та ще Волохи. На сей раз Вишневецький продержався довгенько, але мусів таки покинути Січ, бо не стало харчів, і пішов в Черкаси. Тут, знати, не пообіцяли йому ніякої помочи проти Татар, то він подався до Москви, бо Московщина весь час воювала з Кримом. І справді, у 1558 і 1559 роках він із московською ратью (військом) ходив на Крим, але не багато що зробив, бо не давала йому ходу Москва. Тим то року 1561 ми знову бачимо його на Низу, на Хортиці. Але невгомонний князь незабаром встряв у волошські справи - проторюючи дорогу для цілої низки козацьких ватажків аж до Тимоша Хмельниченка. Думка була така, що як пощастить, то зробитись молдавським Господарем (князем).

Але скажемо трохи про ту Молдавію, куди все так учащали наші люде.

Засновано молдавську державу десь коло року 1350, коли з сусіднього Семигороду (тепер в Угорщині) понаходило багато Волохів і стало їх більш як тутешніх людей - Українців (буковинських, бо Буковина теж опинилася в Молдаві).

Молдавська держава спочатку була невелика - тільки на півдні теперішньої Буковини, бо на півночі її була так звана Шипинська земля, що слухалася Татарів. Але молдавські воєводи незабаром підбили й Шипинську землю, і теперішнє галицьке Покуття і ростягли свої гряниці аж до Чорного моря. Столицею їхнею було спочатку місто Серет, а трохи згодом Сучава.

Найвизначніщі молдавські воєводи, що завели лад у державі і зробили її міцною та дужою, були Олександер Добрий та Степан Великий. Вони дбали про те, щоб Молдавію поширити, щоб вона стала краєм торговельним, а через те й багатим.

Але через 10 літ по смерти Степана (року 1514) Молдавію завоювала Туреччина, і це вийшло на шкоду Молдавії з Буковиною. Давній добробут підупав, міста й села спустіли, торговля й хліборобство перевелися, а люде через тяжкі податки та неволю - бо їх поробили кріпаками бояри (пани) та манастирі - втікали до чужих країв. А як Молдавська держава ослабла, то знов почала дужче братися до неї Польща. Найгірш доставалося Буковині, бо вона була на гряниці з Польщею. Тож ото перенесено тоді столицю Молдавії з Сучави далі на південь до Ясс. І з сього часу Буковина перестала бути осередком держави, а Сучава почала все більше вниз хилитися.

Що ж сталося тоді з буковинськими українцями під молдавськими господарями? Адже ж Буковину було одірвано од галицької та нашої України! Може Волохи так посіли наших людей, що їх і не видно було, і не чути? Ото ж то й є, що як-раз було воно навпаки. Український народ на Буковині більш важив тоді, ніж волоський, бо був більш освічений. Українська мова була урядовою (правительственною) мовою на дворі воєвод, нею писали й говорили молдавські бояри та духовенство. Всю вищу освіту брали вони з нашої України та з Галичини, бо у них була одна віра з українцями, православна, тим часом як инші сусіди, поляки та мадяри (венгерці), були католики.

Молдавія довго брала собі духовенство з України, бо в ній не було добрих шкіл, де б кохалися в науці. В церквах службу одправляли по книжках, привезених з України. А коли Польща почала на Україні напосідатись на православну віру і силою заводити католицтво та унію, то тоді молдавські воєводи віддячують за все добре, що зазнали від України, і стають оборонцями православної віри (а разом з тим і українського народу) не тільки у себе дома, але й на українських землях під польською рукою. Так от за поміччю молдавських воєвод галицькі українці поставили у Львові церкву Успіння Пресвятої Богородиці, котру ще й досі звуть „волоською церквою", а потомок молдавських воєводів, Петро Могила, дуже розумний та вчений чоловік, прийшов пізніш у Київ і тут українське панство, духовенство та козаки обрали його за митрополита на всю Україну.

Так усе єдналися тоді молдавські українці з людьми на нашій та на галицькій Україні. Але було й ще одне єднання - з того часу, як зявилися українські козаки та Запорожська Січ на Дніпрі за порогами. Та про се вже ми говорили і зараз ведемо мову.

Року 1564 зібрав Вишневецький 4.000 козаків і пішов у Молдавію. Але тут його зрадою спіймали і одпровадили у Константинополь до Турецького султана Селіма II. Селім, сердитий на нього ще за те, що він нападав на Крим, звелів його вбити. Пізніш склалася легенда про Вишневецького, ніби то султан звелів кинути його з високої башти, що стоїть біля моря, на гаки, замуровані у мурах; на однім гаку зачепився Байда ребром і повиснув над морем. Висячи на гаку, він почав лаяти султана і його віру. Три дні висів він так, і хоч обіцяли йому і життя, і волю, аби він одкаснувся своєї віри і потурчився, він не переставав клясти Турків і їх віру. Якийсь Турок стрельнув нарешті з лука і вбив його. Пісню про Байду і про його смерть співають на Україні й досі - починається вона:

„В Царгороді на риночку Ой пє Байда мед-горілочку; Ой пє Байда - та не день не два, Не одну нічку, та й не годиночку.”

Не пощастило Дмитрови Вишневецькому багато зробити, але за те він показав козакам ширшу стежку: не татарські табуни „лупити" чи турецькі міста грабувати, а вмішуватись в справи чужих держав, додавати їм помочи, а за те всесвітньої слави собі здобути.

Тим часом уряд литовсько-польський не знає, на яку ступити з козаками. Козаки все множилися і ставали господарями степу. Спочатку йшли в степ, на „уходи" „ватаги" з кількох до кілька десятків душ, з своїм старшим „отаманом" на чолі. Господарство вели гуртовим способом - або як тепер сказали б „кооперативним". При кінці ділять здобич: половину бере хазяїн „ухода" (замкова власть), а решту ділять на товаришів, тільки усі мають по одній пайці, а отаман - дві або три. Сі господарі, а разом з тим і вояки (бо беззбройному сидіти в степу ані гадки!), спочатку вертались на зіму до-дому, в свої городи чи села, а потім почали вже й оселятись там. Се не подобалось старостам, бо їхні доходи від „уходників" меншали. Але ті господарі-козаки на старост не вважали, а побудовали собі „городки", найбільш на островах: Базавлуку, Хортиці та инших. Коли в 1580-их роках забрався в ті краї Зборовський, шляхтич-козак, то на річці Самарі і далі до татарського пограниччя знайшов він козаків „річних" (на самій Самарі 200), що постоянно там живуть, ловлять рибу та звіря, добувають сіль, торгують, а їстивне одсилають „иншим" козакам - „рицарським", що сиділи на самому Дніпрі і тільки воєнних справ пильнували. Головний кіш козацький був тоді на острові Томаківці: „він такий широкий, - каже Зборовський - що на ньому може прохарчуватись 20 тисяч людей і не мало коней". З часом степова „ватага" перетворяеться в воєнний „десяток", з „отаманом" на чолі. Перший козацький реєстр, який ми знаємо (1584 року), свідчить, що в полку було 50 десятків, а кожен десяток має отамана та 9 товаришів.

Тоді ж таки (в 1580-их роках) запорожські козаки звуться вже „січовими", від імени Січи, козацького коша. За сей час (від часів Вишневецького) козаччина навчилася вже дивитись на себе не як на попихачів пограничних старост та панів, а як на осібну, незалежну, самостійну силу, що тільки пробуває в литовсько-польській державі, але робить, що хоче, не питаючись нікого. І справді - князі Ружинські (козацькі привідці) накладають з Москвою; Зборовський, ставши ватажком, переговорює з Волощиною і мріє по похід аж в Персію; було й таке, що радили Татарам піти разом на Туреччину, а в 1590-х роках Січ продає свою поміч кожній з сусідніх держав, аби добре заплатили. Отже Запорожжя випередило значно козаччину „городову", тих козаків, що сиділи на Україні по містах. Вони ще не скоро дійдуть до тієї певности, що вони - сила самостійна, незалежна.

Тим часом уряд надумався привернути козаків на свій бік. Року 1568 вперше звертається вел. князь Жигимонт-Август просто до козаків: наказує їм, щоб вони вийшли з Низу на Україну, не зачіпали Татар, а за се, мовляв, возьму вас на „службу" і будете мати „жалованье". І справді, звелів король гетьманови коронному Язловецькому списати у реєстр 300 козаків, забрати їх з-під руки старости під руку польського гетьмана, призначити їм що-року жалування і настановити над ними „старшого". Такого „старшого", а разом і судію, що тільки він один міг судити козаків, дано було їм - шляхтича Яна Бадовського. Уряд польський мав надію, що, взявши на державну службу частину козаків, спинить розбишацтва і сваволю решти. А яка се незначна частина була, знати з того, що року 1576 в поході Богдана Ружинського (про нього буде далі мова) було 3.000 козаків.

Але річ була не в тім, чи багато, чи мало було взято на службу, а в тім, що беручи на службу трошки, Язловецький, за згодою короля, організував заразом усю козаччину, заводив нові порядки для всіх козаків, і Ян Бадовський був поставлений „старшимі й судьею наді всими козаки низовими" - виходить, що усякі инші власті й суди: воєводи, старости, уряди міські - до козаків тепер не мають діла. От з сього часу й пішло, що козаки - се зовсім осібна верства людей: як от є верства селянська, міщанська, шляхетьска, так от є тепер осібна козацька. Незабаром се потвердив новий король, хоч і не мав на думці того.

Богдан Ружинський

Тим часом нічого не помогло, що Язловецький взяв на службу трохи козаків (через те, що вони списані були в реєстр, їх звали „реєстровими): ріжні пограничні пани та козацькі ватажки й далі промишляли „козацьким хлібом", як говорив (пізніш) Наливайко. Зявляється тоді, як козацький ватажок, земляк Вишневецького - князь Богдан Ружинський. Не дивлячись на те, що польське правительство старалося не дратувати Криму, він у 1575 році пішов з козаками на татарські улуси (села) і страшенно їх спустошив. На другий год вибрався на татарські замки на Низу Дніпра, де Лиман вливається в море. Було з ним коло 3.000 козаків дніпровських, браславських і винницьких.

Але скінчився похід сей дуже сумно: козаки приступили під Аслан-городок і стали добувати. Та коли рвали кріпость порохом, то так шарпнуло, що й Ружинського вбило на місці.

Іван Підкова

Незабаром, року 1577 бачимо нового ватажка козацького - Івана Підкову. Він назвав себе братом молдавського господаря, князя Івоні, і задумав попробувати щастя, чи не вдасться сісти йому на молдавському князівському столі. Прочувши, що між Запорожцями пробував Підкова, молдавські бояре послали до нього посланців; вони просили приїхати до них та взяти до своїх рук „батьківщину", що досталася йому од брата його - видерти її у нового господаря Петра. Івоня підбив Запорожців, і 600 чоловіка їх, з старшим своїм Шахом, пристали до нього. Пішов він тоді у Молдавію, розбив Петрове військо, де були й Турки, вигнав Петра і почав був господарити у Яссах (в молдавській столиці). Се збентежило короля польського Баторія, бо на нього розгнівався турецький султан за те, що козаки, - королівські, мовляв, піддані, - та втручаються в справи чужих земель. Баторій не хотів сваритися з турецьким султаном, - тим паче, що саме тоді Баторій збірався воювати з Москвою, - а для того йому треба було мати собі приятеля в турецькому султані. Він звелів арештувати Підкову й привести до нього. Так і зробили. Коли Іван Підкова їхав з здобиччю на Запорожжя, махнувши рукою на Молдавію (бо бачив, що довго там не всидить), його стрів воєвода браславський князь Збаразький і присовітував йому поїхати до короля та виправдатися перед ним; він завірив його, що такого лицаря, як Підкова, король вітатиме ласкаво. Підкова послухав і поїхав до нього. Але король иначе його привітав: звелів арештувати, а потім стяти йому голову, і у Львові на майдані покотилася його голова. Се було у 1578 році.

Але не встигли ще відрубати голову Підкові, як козаки вели вже иншого охочого на молдавський стіл - Олександра, брата Підкови. Козаків було більш як 2.000 піших і конних. Були під Яссами, попустошили Волощину. Султан наказав Баторієви, щоб піймав того ворохобника, і Баторій се виконав. Турки вбили Олександра на паль. А літом того ж року (1578) козаки знов ішли на Молдаву, ведучи нового охочого, що звався Петром, сина Олександра. Щоб одчепитись од султана, Баторій сим разом викрутився, що се не його козаки, а московські.

А разом з тим козаки допікали Татарам та Туркам і в инших місцях: спалили Тягінь (Бендери), Шах „гетьман Низовців" зімою 1577 року погромив татарського посла, що їхав з Москви і забрав у нього „багато скарбу".

Султан і кримський хан вимагали од Баторія, щоб він нарешті заборонив козакам нападати на їхні землі. Баторій саме тоді розпочав з Москвою так звану Ливонську войну; йому потрібна була козацька поміч на тій войні, але й такого страшного ворога, як султан, не хотів він дражнити. То й почав він йому одписувати, що козацькі наскоки робляться без відома його, короля, і там буває багато людей московських та волоських; що польський уряд не тільки не піддержує козаків, а хотів б їх геть витребити - тільки сили немає се зробити. А разом з тим, щоб справді козаків приборкати, Баторій порозсилав до пограничних старост своїх універсал (наказ) і попрікав їх, що вони одного духу з козаками, дають їм пристановище у себе і разом з ними ходять в татарські та турецькі землі. „Не раз я наказував, - пише король - щоб ви не переховували у себе Низовців і не давали їм пороху, олова та нічого їстивного, але ви не слухалися. Тепер ми наказали Константинові Острожському, київському воєводі, щоб він, додержуючи своєї умови з Перекопським (Кримським) царем, йшов до Дніпра і прогнав звідти розбішак-козаків; а хто з них попадеться йому до рук, то щоб карав на смерть. І всім українським старостам наказую пособляти Острожському і так само ловити та карати на смерть Запорожців, коли вони почнуть тікати з Низу".

Так грізно писав король, але й сам він, а тим більше козаки, добре знали, що з тієї великої хмари не буде дощу. Одписуючи Кримському ханові про те, що от він звелів Острожському козаків знищити, король додає: „але я не певен, що вони там на Низу знову не посходяться, бо вигнати козаків з „Дикого поля" дуже трудно; дотого їм пріяє Москва, і вони туди, в їхні землі, втікають, щоб врятуватися од польської кари".

Справді, козаки й далі ходили собі походами на Перекоп в татарські землі, добували так само, як і перше, волошського князівського стола, шарпали турецькі береги. Року 1579 хан кримський знову прислав королеві скаргу (жалобу) на козаків. Але король одписав йому, що козаки - люде вільні і тому приборкати їх та покарати, як людей вільних, і тяжко, та й не годиться, - хоч він все ж буде їх придержувати од наскоків на турецькі землі.

В сьому листі король так мягенько пише про козаків тому, що йому треба було їх на війні з Москвою. А козаки багато тоді йому допомогли: помогли взяти багато городів і особливо показали себе коло Стародуба. Там, під Стародубом, - пише літописець, - Низові козаки, з старшим своїм Яном Оришевським, вскочили у московські землі і великої шкоди наробили; город Стародуб спалили і з великою здобиччю повернулися до-дому.

Баторієва реформа

З давніх часів Стефана Баторія вважали за дуже прихильного до козаччини. Українські літописці переказують, ніби то він дав шляхетські права 6.000 козаків, що були записані в реєстр; ніби то поділив їх на 6 полків, дав їм право на своїй раді обірати собі гетьмана й старшину і таке инше - одно слово, те що у козаків витворялося більш як 50 літ і аж за Хмельницького стало помітне, все те приписують літописці одному чоловікови - королеви Баторієви.

Тим часом Баторій для козаків а-нічогісінько не зробив нового. Коли на нього насівся кримський хан за наскоки козацькі, Баторій тільки одновив те, що заведено було за Жигимонта-Авґуста: звелів знов узяти на службу козацький полк з 500 душ і на таких самих умовах (полк Язловецького, видно, розсипався, бо й сам Язловецький помер у 1575 році, а головне - уряд не виплачував „реєстровим" жалування). Замість Язловецького, за начальника козацького настановлений був тепер князь Михайло Вишневецький, староста черкаський. На знак того, що се військо королівське, козакам дано велику королівську корогву, а може й ще якісь військові клейноди, як бубни, труби, то що. Король настановив за „гетьмана", прямого начальника козацького, шляхтича Яна Оришовського, що здавна товаришував з козаками. Але се тільки прозивали його „гетьманом" (взагалі кожна купа козаків свого старшого в поході звала гетьманом), а писався він „поручником", то б то помічник Вишневецького. Крім того Баторій надав козакам Терехтемирів (над Дніпром, проти Переяслава) - се мало бути гніздо козацьке, і при манастирі - шпиталь для ранених і нездатних вже до праці козаків. Нарешті Баторій підтвердив своєю грамотою те, що козаки мали од Жигимонта-Августа: щоб їх не карали без відома їх старшого, не судили їх безправно в звичайних справах - крім винних в убивствах та насильствах; щоб не брали податків з них, ані забірали майна по умерших, поминаючи його рідню або кому небіжчик подарує. Отсі „вільности", що їх потвердив Баторій для всіх козаків, і були для них найдорожчою річчю, і коли у них ті „вільности" видерали, вони все посилалися на привілеї від Баторія, і пізніш тому так і прославили самого короля.

Сей козацький полк, з Оришовським на чолі, ходив і на московську войну (1579-1581), але після війни йому не заплатили грошей і пустили „на зелену пашу" - живіть, з чого знаєте! Сам уряд польський копав собі яму: як тільки яка війна, то він назбірає як найбільш козаків, використає їх, а тоді, не заплативши, пустить на всі чотири вітри. Певно, що козаки (та й инші польські війська) розходилися по державі і годувалися з того, що грабували по панських та королівських маєтках. А уряд починає тоді ґвалтувати на „своєволю" козацьку…

Самійло Зборовський

А тим часом козаки як і раніш роблять шкоду Татарам та Туркам. Року 1583 вони вибіралися в Молдавію. Знайшовся якийсь новий охочий на молдавський стіл, звав себе Мануілом, сином Івоні. Ватажком у них був родовитий шляхтич Самійло Зборовський. Але разом з тим він хотів бути добрий і з Татарами і з султаном турецьким, та й перед королем польським чистим бути. Трудно було йому те зробити, але хитрий шляхтич викручувався, як вьюн. Щоб прислужитися султанові, він почав був підмовляти Запорожців, щоб вони, разом з Татарами й Турками, йшли походом у Персію. Тяжко розгнівалися були козаки на Зборовського за те, що він їхнім ворогам хоче допомагати, і коли Зборовський почав був гостро до них ставитися, то вони хотіли вже були насипати йому піску в пазуху та в Дніпро вкинути.

Так він і не повів їх у Персію. Так само нещасливий був і похід його в Молдавію. По дорозі туди перейняв його з козаками староста браславський Струсь і погромив їх. Тоді козаки кинулися на турецькі городи: зруйновали Ягорлик (на Дністрі), здобули й пограбили Тягиню і околицю, забрали гармати й велику здобич і продали її на ярмарку за 12 тисяч золотих. Се розлютило Баторія, бо Турки грозили походом. Королівське військо погналося за козаками й загнало їх за Дніпро. Там в степу люде з голоду мусіли їсти коні, гризти кістки, що валялися в полі. А як вернувся Зборовський на Україну, то Поляки його схопили. За ним було багатенько всяких гріхів, так що його навіть позбавлено було горожанських прав. І коли він тепер попався, то його покарали на смерть.

Козаки ж собі і далі шарпали татарські та турецькі землі; через те Татари й Турки все дужче гнівалися на Польщу, особливо коли при кінці 1584 року козаки спалили Очаків і заграбили силу худоби. Король вислав на Поділля й на Волинь свого післанця Глембоцького - шукати винуватих, але зачепився з козаками, і ті не довго з ним розмовляли та - „пустили у Дніпр води пити…"

Тим часом помер Стефан Баторій, і на польський престол за короля обрали Жигимонта III, сина шведського короля. Королював Жигимонт III од 1587 до 1632 року. Сьому королеві можна було б скласти з Польщи, Литви, України, Московського царства і Швеції одну величезну державу. Але його гордість, любов до підлесливости і надмірна прихильність до латинства, нездарність у державних справах і дуже мізерна душа, не тільки не помогли йому дійти до того, а зробили початок загину України, а за нею й Польщи. Через свою нездарність втеряв він свою спадщину (наслідство) у Швеції, не спромігся настановити на Московське царство свого сина Володислава, а завівши унію на Україні, порізнив українців навіки - наробив те, що український народ позбувся був своєї інтелігенції - вона перекинулася в Поляків.

Смерть Баторія ще додала духу козакам: вони знов здобули і спалили Очаків, а разом з тим підняли похід на море, під Козлов (тепер Євпаторія), здобули місто, позабирали товари. Спалили й Білгород (Аккерман). Султан розгнівався - велів і турецьким і кримським військам іти на Україну. Польща перелякалася і призначила сейм. Багато на тому сеймі (1590 року) говорилося про козаків: одні ладні були винищити козаків до щенту, другі знов говорили, що без козаків буде ще більша біда: хто ж боронив би Україну від Турків та Татар. „Треба, щоб були, але щоб держати їх в порядку" - так присудили панове-шляхта. „Як би Україна була в німецьких руках, або венецьких, не були б вони такі недбалі як ми" - признавалися польські верховоди. Ото ж треба набудовати замків, розставити козаків на пограниччі з Татарами, але треба їм платити. Але попереду треба, мовляв, зробити „порядок": гетьман коронний має піти на Запорожжя, організувати там козацтво; людей своєвільних вигнати, усіх козаків списати в реєстр; без дозволу гетьмана коронного козаки не мають права одїздити нікуди з того місця, де вони житимуть; не вільно поспільству (простим людем) переходити у козаки; карати на смерть того, хто ходитиме в Поле або на Низ на заробітки, за здобиччю, - хиба покаже пашпорт від начальства. І багато отакого страшного по-ухвалювала шляхта, тільки одна біда: усе те так і осталося на папері. Турків якось загодили - грізна туча проминула. А що скарбова каса була порожня, то й великі пляни про найм козаків треба було скоротити: найняли два полки по 500 душ. Найближчий їх начальник - той самий Оришовський, а зверхній - Язловецький, староста снятинський. Військо має стояти над Дніпром, наприклад в урочищі Кременчуці, де має бути збудований замок. Селяне з кожного господарства мають давати по мірці муки і доставляти тим козакам реєстровим. До козаків ніхто не має діла крім їхнього старшого, або „поручника".

Але нічого з того всього не вийшло. Кременчуку вибудовано не було, провіянту козакам посилати ніхто не спішився, скарб козакам не платив - то й знову пішло все по давньому.

Козаччина все множилася, чула в собі силу, і коли не було їй роботи десь на стороні - в степах з Татарами, в Волощині, в Московщині, то робила клопіт польським панам. Уже на сеймі 1587 року нарікала шляхта на козаків, що вони приходять в подільські, села та грабують, а на сеймі 1590 року вже говорили, що і нам (шляхті) дають себе знати, поводяться з нами наче Татари, накладають великі окупи на народ шляхетський і міста - тільки що маєтностей не палять. Так говорили р. 1590, а на другий рік було вже зле й з панськими маєтностями. Почалася справжня війна з панством, а саме з князями Острожськими, і почав її козацький ватажок Криштоф Косинський.

Криштоф Косинський

В козацькому війську був він давно, і певно був одним з визначніщих серед козацтва, коли року 1590, разом з иншими визначними козацькими ватажками „шляхетського стану", дістав од короля чималу незаселену маєтність Рокитну (на Поросьї). От з-за сієї маєтности й уся біда пішла, бо Януш Острожський, староста білоцерківський, чи скоріш його урядники, заявили, що там скрізь його землі, і виправив на сі грунта королівські привілеї. Виходить щось таке, як пізніш з Хмельницьким. Розгніваний Косинський поклав собі провчити українського магната і почав з Білоцерківщини.

Козаки узяли Білу Церкву, пограбили й позабирали майно Острожського, пограбили замок у Київі, спалили Переяслав (і київський замок і Переяслав були в державі у Острожських). З Київщини на зіму подалися на Волинь і чинили шкоди найбільш в маєтностях Острожських, хоч влітало й иншим, що помагали Острожським. Король хоч і закликав панів з воєводств: Київського, Браславського та Волинського проти козаків, але вони не дуже слухалися - вважали, що се проста собі сварка козаків із панами Острожськими (Константаном та Янушом). Тільки шляхта з тих повітів на Волині, де козаки найдужче далися в знаки, зїзжається на повітові сеймики і присягається, що не возьметься ні до чого доти, поки не втихомирять козаків. В місяці лютому (февралі) 1593 року шляхетське військо, під проводом Януша Острожського та Олександра Вишневецького, старости черкаського, виступило проти Косинського. В ті часи найзвичайніщою річчю на війні була - облога. Вибравши вигідне місце, слабіща сторона окопується, а дужча - облягає її з усіх боків і мучить голодом доти, доки ворог не піддасться. Так воно було й тут.

Косинський вийшов з Острополя, де він увесь час пробував, і отаборився коло містечка Пятки (недалеко від м. Чуднова). В його було тілько 5.000 війська. Поляки облягли козацький табор навкруги, розірвали його і погнали козаків у місто. Тоді Косинський мусів замиритись із Острожським. Але як повернувся він на Низ, то знов зібрав військо і пішов на Черкаси, на тамошнього старосту Олександра Вишневецького, що завжди сварився з козаками та поміг побити їх під Пяткою. Вишневецький хитрощами заманив Косинського до міста, самого із кількома козаками, і там його вбито.

Але се ані трохи не приголомшило козаків - навпаки, таки того ще року вони обложили були Черкаси і Київ, і черкаський староста Вишневецький мусів з ними списати згоду та де чим для них поступитися, а з Київа взяли 12 тисяч золотих окупу і теж списали „вічний покій і перемирє" з замковим урядом.

Тим часом в Браславщині почалися теж козацькі розрухи - чинив їх Наливайко.

Северин Наливайко

Северин Наливайко був розумний, освічений, гарний на вроду чоловік. Замолоду він козакував і зробив багато походів із ріжними козацькими ватажками; служив він якийсь час у князя Константина Острожського, але в 1594 році покинув службу, зібрав чималу ватагу охочих до козацького хліба і почав з нею промишляти. Він мав дуже добрий хист гуртовати, організувати людей, і ватага його зросла незабаром мало не до трьох тисяч чоловіка. Тоді як раз козакам траплявся добрий „заробіток". Ще з 1593 року, чи й раніш, розпочалася велика війна між Австрією й Туреччиною за Угорщину. Воєнну поміч Австрії давав тільки римський папа. Отож австрійський двір шукає помочи скрізь: у Московщини, Польщи, Семигороду, Молдави. Довідались і про запорожських козаків і вислали до них, у Січ, посла. Літом 1594 р. посол Лясота привіз листи од цісаря і запрошував, щоб козаки йшли через Волощину на здогін за Татарами. В дарунок привіз він 8 тисяч дукатів. Се козакам показалось дуже мало: вони хотіли, щоб з ними списали умову і призначили платню на рік. І не пішли в Волощину, а пообіцяли, що „шарпнуть" Татар у них вдома - підуть на Перекоп.

Се, чого зріклись Запорожські козаки, взяв на себе Наливайко і з своєю ватагою подався на Волощину, переймати Татар. Сили його були невеликі, але все ж він забрав у Татар кілька тисяч коней та погромив оселі татарські на низу Дністра. Потім напав він на турецькі міста Кілію та Тегиню (Бендери) і багато набрав ясиру (полону), та одбив у нього волоський господарь і багато його війська вигубив. Наливайко мусів вернутися до-дому і став у Браславщині. На той час в Браслав зїхалося багато панства „на судові роки" (сесія земського суду), на які зїздилася шляхта з усього воєводства. Наливайко напав на шляхетський табор, пограбував і забрав багато коней, панського добра і грошей, що найшлись у таборі. Браславські міщане перейшли на сторону козаків; взяли замок, забрали армату, і якийсь час були панами міста. На другий рік (1595) Наливайко з Запорожцями (гетьманом у них був Григорій Лобода) ходили знову на Волощину на поміч Австрії. Вернувшись звідтіль із великою здобиччю через Галичину на Волинь, Наливайко заходився грабувати в Білорусі - загони його доходили аж до Могилева, який теж пограбували. Козаки Наливайкові із добиччю розбрелись по своїх селах, а сам він повернувся у Острог до свого брата, попа Даміяна. Запорожська ж козаччина розташувалася в Київському Полісю - наїдалася „хлібом його королівської милости".

Саме тоді, року 1596, заведено було на Україні унію (про се буде мова далі). Очевидно, що козаччина стояла на стороні православної партії і ворогувала проти тих, хто ту унію завів та був ворогом православія. Наливайко грабує маєтності і нищить добро Терлецького, що саме тоді поїхав до Риму, а Лобода - Олександра Сємашка, старости Луцького. Через те й усіх православних прозивали „Наливайками".

Нарешті, уряд польський не міг далі витримати, бачучи, що Наливайко починив останньої зіми на Волині, а особливо в Білорусі.

У січні (январі) року 1596 король звелів польському гетьманові Жолкєвскому рушити на козаків. В кінці лютого Жолкєвский прийшов на Волинь - і почалася перша справжня війна польської Корони з козаками. Наливайко із своєю ватагою став одходити до Браславщини, де й став на зімівлю. Він обертається до Запорожських козаків, щоб прийняли його до гурту.

Григорій Лобода

Гетьманом у них був тоді Григорій Лобода. Лобода не знав, що йому робити з Наливайком: чи йти з ним поруч, чи ні, бо Наливайківці не мали доброї слави. Та все так склалося, що він таки мусів пійти з ним на згоду. Жолкєвский, бачучи те, послав до Лободи гонців, щоб Запорожці не приймали до себе Наливайка з його ватагою. Але козаки не послухали його і таки поєдналися та разом почали поступатися близче до Київа. Коло озера Острий Камінь, недалеко Білої Церкви, Жолкєвский напав на них, але вони одбилися од нього, одступили до Київа, перейшли на той бік Дніпра і отаборилися під Лубнами на урочищі Солониця. Тут Жолкєвский оточив їх з усіх боків. Довго билися з Поляками козаки, але не сила була вже козакам оборонятися, бо до Поляків надходили все свіжі сили, а козаків було тільки кілька тисяч таких, що могли одбиватися; до того ще поміж Наливайківцями та Запорожськими козаками завелася сварка. Наливайківці вбили Лободу, але на його місце настановили не Наливайка, а Кремпського. Через ті сварки та ще через голод і згагу козаки не змогли далі здержувати натиску Поляків і мусіли піддатися, на умовах дуже тяжких і неславних: вони повинні були оддати Полякам увесь свій скарб, гармати, корогви й срібні труби, що прислав австрійський цісарь, видати Наливайка і инших головних проводирів повстання. Козаки згодилися на се, але коли вони віддали зброю, то на них накинулись Поляки і вигубили не одну тисячу. Один польський письменник каже, що рубали їх немилосердно, так що на милю або й більш труп лежав на трупі. Було усіх в таборі, з жінками й дітьми, до десяти тисяч, а не втікло більш як півтори тисячи, під проводом Кремпського. Товаришів Наливайкових скарано лютою смертію у Варшаві зараз, як їх привезли, а Наливайка держали до сейму р. 1597, мало не рік, і як зїхалося до Варшави панство, прилюдно на майдані одтяли йому голову, четвертували і порозвішували по місту на палях його руки, ноги й голову. Пізніш багато про нього навигадували: ніби то його посадили на розпаленого коня, і так замучили, або що його посадили в розпеченого бика і він там згорів на попіл, та инше.

А все ж таки „гадина", як звав Жолкєвский українське своєвілля, була тільки придушена, а не задушена. І не було ради на неї… Тільки того, що король видав універсал, щоб не пускати нікого з України на Запорожжя, арештувати і ловити людей „безъ службы", а хто вчинить якусь „збродню" (злочин), то смертію карати, не пускати Запорожців на Україну, усіх козаків, не записаних у реєстр, повернути у поспільство; за гетьмана („старшого") козацького щоб мали тільки того, хто призначений за гетьмана у реєстрових козаків.

Як би вважати на заходи польського уряду проти козаків, то могло б здаватися, що козаччині прийшов вже край. Проте нічого не помогли ніякі кари, і не минуло й два роки, як козацтво набралося знов такої сили, що його жахалася уся Польща. А ще два роки далі - той самий польський уряд, що вигадував yайхитріщі способи, як би винищити козаччину, мусів сам обернутися до козацтва за поміччю. Поки Запорожжя з своїми дніпровими та наддніпрянськими нетрами не опинилося в руках у панів, не можна було задушити козаччину.

Після Солоницького бойовища козацтво позбулося кращих своїх сил, артилєриї (гармат та иншого), почесних військових знаків (клейнодів): бубнів, литаврів, коругов і таке инше. Тільки півтори тисячі козаків, з Кремпським на чолі, видерлося якось з облоги на Солониці і втікло на Запорожжя.

Тим часом на Запорожжі було неспокійно по-між самими Запорожцями. Низове козацтво поділилося на дві партії, як се й пізніще бувало, од гетьмана Сагайдачного почавши і аж до Остряниці; одні стояли на тому, щоб і в походи на Татар та Турків ходити і робити усе так, як козацтву завгодно, а не зважати на те, що се, мовляв, польському правительству не подобається - між иншим треба б покарати тих з панів, що громили козаків на Солониці; другі ж були тієї думки, що треба оглядатися на Польщу, не сердити правительства і слухатися його. Сі слухняні року 1596-1597 мали за гетьманів Христофора Нечковського, а потім якогось Ігната Василевича, а р. 1598 вибрали Тихона Байбузу; тіж, що не хотіли на Польщу зважати, обрали собі Федора Полоуса. Між козаками почалася бійка. Полоусовці перемогли Байбузовців, і в бійці тій не одна сотня козаків наложила головою. Одначе року 1599 на Запорожжі було вже спокійно: козаки підняли тоді якийсь морський похід проти Турків і ходили в поміч воєводі Мунтянському, що перестав слухатися Турції і р. 1599 зайняв Семигород. На чолі козаччини стояв лицарь-гетьман Самійло Кішка, що про нього складено найкращу думу - про те, як він утікав з турецької неволі.

Самійло Кішка

Склалося так, що в 1599 році польське правительство мусіло забути, що козаки - „розбійники" та „свавільники", і звертається до них, щоб вони допомогли йому втихомирити отого воєводу Мунтянського Михайла, що здобувши Семигород, хотів був і Молдаву підгорнути. А в Молдаві перед тим недавно Польща посадила за господаря одного з волоських бояр, Єремію Могилу; Туреччина згодилася на се, і Молдава стала польською провінцією. Треба було її рятувати. Сам король вислав листа до козаків - закликав до походу. Козаки були не від того, але сказали, щоб їм вернуто було „усі вольності, що мали предки наші, живучи на сих місцях" - щоб було все, як перед Солоницею. Король сказав, що зробить по-їхньому і гроші їм заплатить, і незабаром 4.000 Запорожців, з гетьманом Самійлом Кішкою, рушили в поход. З допомогою Запорожців польський гетьман Замойський скоро звоював Михайла, а місяців через два козаків знову запрошено у новий далекий похід - у Ливонію проти Шведів. Діло в тім, що дядько короля Жигимонта, Кароль, зсадив з шведського престола Жигимонта, захопив Естонію, а далі брався вже й до польської Ливонії. Його військо перейшло ливонську границю і брало один за одним ливонські замки. Ото ж треба було тут козаків. Замойський хотів, щоб Запорожців пішло не менш як 6.000. Запорожці згожувалися, але, крім жалування, вимагали, щоб їм повернуто було їхні вольності, що вже й обіцяно було їм перед Молдавським походом. Сейм, що зібрався в січні, в значній мірі сповнив козацькі бажання і королівські обіцянки, але всіх старих прав і привілеїв таки не було вернуто. Але козаки тим часом і сим вдовольнилися і рушили у холодний і непривітний північний край. Довелося воювати саме зімою. Їсти не було чого, скрізь - пустиня; до-того такий холод і земля так замерзла, що навіть куріня на ній не можна було поставити. А вдодачу - уряд Польський, як звичайно, не платив грошей. Козаки не раз поривалися покинути й вернутися до-дому. Кішка спиняв їх та впевняв, що гроші їм буде заплачено.

Більш року просиділи Запорожці в Ливонії, - обдерлися, охляли; багато їх загинуло од стужі. „Ми не тільки того, що заслужили у короля, але й того, що замолоду придбали в ворожих землях, - усього тут позбулися. Довго памятатиме військо Запорожське інфлянтську (ливонську) службу!…" - так писали Запорожці до польського коронного гетьмана. Під час облоги одного міста убито було й Кішку - хтось таки з своїх ненароком його застрелив.

Вертаючись з Ливонського походу, козаки „лежали" якийсь час на Білоруси - одпочивали та збірали окуп з людей грошима й припасами. Але не вспіли вони вернутись на Україну, як Польща знов удається до них. В році 1603 Вишневецькі ведуть на Московський стіл „царевича Дмитра", ніби то законного сина царя Івана. Підняли Поляки похід на Москву, і в ньому брало участь 12 тисяч самого Запорожського війська. Аж до року 1609 товклися козаки в Московщині, помагаючи то одному, то другому охочому на Московський стіл.

А разом з тим не переставали вони робити шкоду Туркам та Татарам. Особливо допікали вони своїми сміливими морськими походами. Року 1606 ходили на Кілію, Білгород, зруйновали місто Варну, що про неї й пісню склали:

Була Варна здавна славна, Славнійшії козаченьки, Що тої Варни дістали І в ній Турків забрали.

Не заростала козацька стежка й у Молдаву.

А тим часом Жигимонтови заманулося ось чого: скинути московського царя Василя Шуйського, сісти там самому, а тоді вдарити на Швецію й вернути собі батьківську корону. На се треба було багато війська, але в короля була порожня кишеня. Треба було шукати такого війська, що у борг воюватиме. Крім козаків - ніхто инший на се не пристав би. І вони пристали. Уже спочатку назбіралось їх під Смоленськом з 30 тисяч, а потім приходили ще й ще. Инші ж (тисяч 10-15) воювали Сіверщину - узяли Чернигів, Новгород Сіверський. Стародуб та инші міста. Дякуючи козакам діло пішло так добре, що московські бояре, зсадивши Шуйського, згодилися, щоб царем був у них син Жигимонтів Володислав. Але Жигимонт, замість того, щоб кувати поки горяче і одразу йти на Москву, товкся під Смоленськом і упустив і Москву і царську корону назавжди. А тим часом платити війську не було чим, бо король вів війну по козацьки: „не на те пє, що є, а на те - що буде". Тільки козаки українські сим не дуже журилися не платять, то треба десь промишляти. І вони заходилися пустошити та грабувати московські землі, заходячи Бог знає куди на північ - аж під Вологду, Тотьму, Сольвичегодск, Архангельськ, Олонець і т. и. Чотири роки (1609-1613) десятки тисяч козаків латали злидні свої московським добром. Сам король намножив тієї козаччини, кличучи як найбільш людей собі на поміч, а коли вони вернулись на Україну, не діставши за працю й ломаного шага, то в подяку їм сказали. „вертайтесь до своїх панів на панщину, а то ми вас, своєвольників, на смерть каратимемо!" Тільки та біда, що ніхто тих грізних наказів не боявся.

А тим часом треба було до чогось руки прикласти, кудись свою силу приложити. І от в роках 1613-1620 піднімають козаки такі морські походи, про які досі ніхто й не чував. Року 1614 дві тисячі козаків на 40 чайках перепливли Чорне море навпростець під Трапезунт і спустошили багате та пишне побережжя, зруйновали кріпость Синоп, попалили кораблі, галери, - зробили пустиню. Шкоду рахували на 40 міліонів. Туреччина за се обіцяла Польщу розгромити. А на другий рік козаки на 80 човнах вибралися походом, не більше не меньше як на самі околиці Царгорода, султанової столиці. Вийшли на беріг між Мізевною і Архіокою, царгородськими пристанями, і спалили їх. Султан був тоді на ловах і сам бачив з свого покою дим від того козацького огню. Награбили і вернули. Турецька фльота догнала їх, але козаки не злякалися, кинулися на турецькі галери і погромили Турків. Самого адмирала взяли в полон. Султан за се наслав Орду на Україну. Вона пройшла Поділля, і ніхто й пальцем не рушив, щоб її одбити. А хан потім вислав до короля глумливий лист, де писав: „воювати держави - се нам од батьків переказано, а вам де братися воювати? То не ваше діло… Та й надалі, за божою помічю, того не занехаємо, а ви - то вдячно приймайте".

А козаки ізнов (р. 1616) прославилися. Року 1616 Турки вислали на козаків фльоту під проводом Алі-баші. Він приплив до Дніпрового Лиману, але козаки вдарили на нього, фльоту знищили, взяли кільканадцять галер і до сотні човнів. А тоді пішли на кримське побережжя, здобули там та спалили Кафу, випустивши на волю велику силу невольника. Се було голосне діло, і тут вперше ми стрічаємо славного гетьмана Петра Сагайдачного - се він був привідцею в сьому поході.

Але скажемо попереду про козаччину та про козацький устрій при кінці XVI століття та в перших десятках літ XVII в.

Козаччина на початку XVII ст.

Хоч і небезпечне було життя козацьке в Задніпрянських степах, обік Татарина, проте Українці з західніх та східніх сторон України сунули туди лавою: гірш Татарина були для них тяжкі податки, панщина, грабіж їхніх ґрунтів. Тікали люде з білоруського Полісся, з Побужжя й Галичини, з північно-західньої Волини. В середині XVI століття на полудневий схід від шляху з Київа до Браслава зовсім не було постійних осель, крім трьох правительственних замків, а при кінці XVI стол. тут вже налічували десятки міст та місточок, а села лічили сотнями. За пятьдесят літ від першої „реформи" (оновлення) козаччини (за короля Августа) людність східньої України зросла подекуди в 15-20 разів, а то й більше. А разом з тим і козацька сила дужчала. Але за втікачами посунуло слідом панство: пани випрошували собі у короля привілеї на ті „порожні" землі, де осів втікач, де він збірався господарювати. І знов опинилися втікачі в руках нових панів, в новому підданстві. Правда, підданство се не було тяжке. Містечка та слободи, що їх закладали пани на те, щоб ловити пересельця-втікача, обіцяли йому звичайно свободу на багато літ - на десять, двадцять і навіть тридцять. Землі тоді ще пани не обробляли - доволі було з них і того, що винищували ліси - робили поташ, селітру та брали податки з корчем, з млинів, а згодом позаводили й инші, як поволовщина, пчільна десятина, частину від улову риби та звіря, брали за перевоз, торгове мито та позаводили усякі помічні роботи. Се все дражнило осадчих: вони понесли свої голови під татарський аркан і шаблю, пішли на край українського світа, щоб не знати пана й панщини та на волі господарювати собі - і от не вспіли розташуватися, як уже якісь панські посіпаки починають чіплятися, обмежувати їхні права: не дають вільно випалювати горілку, варити мед, молоти збіжжя та таке инше. Не бійсь, поки селяне не осілися, поки не скропили землі своєю кровю й потом, то про панів там й чутки не було! Що було робити бідному селянинови, щоб од тієї непрошеної панської опіки одчепитися? На се був дуже добрий спосіб: стати козаком. Козак не платить ніяких податків - не тільки сам, але й уся його родина, не знає ніякого суду та власти, окрім своїх козацьких, ніякі панські права його не торкаються. - Такі привілеї для козаччини потвердило само правительство польське. Правда, потвердило воно се тільки для козаків реєстрових, що було їх дуже не багато, але на ділі ніколи того реєстру не списувалося, бо й само правительство того не пильнувало, а як треба було для якоїсь війни, то кликало козаків взагалі, не дивлячись, чи він реєстровий, чи ні. Через се й сталося так, що хто признав над собою вдасть та присуд козацький, той і був вже козак, а разом з тим чоловік вільний од усякого панського права. І от при кінці XVI та на початку XVII ст. українські селяне почали гуртом писатися в козаки, їх зовсім не тягне до „козацького хліба", до далеких походів та воєн - для них смачнійший хліб звичайний, хліборобський; вони тільки хочуть під покривкою козаччини, під козацькою зверхністю та обороною спокійно собі господарювати, не знаючи ні панів, ні їх посіпак. А як треба було часом і їм, хліборобам, козацьку службу одбувати, то й се не було їм страшне або чуже, бо кожен в ті часи мусів бути воякою і йдучи за плугом мати мушкет за плечима. Тепер і козаччина стала вже инша: одні - справжні вояки, що тільки з того й жили, що ввесь вік воювалися та в походи ходили, а ще більш було отих хліборобів-козаків, що порпаються в землі, але як треба - стануть плече в плече з рештою козаків. Давнійше козаччина - то було лишень військо, що обороняло Україну від Татарів чи инших ворогів, а тепер се вже і військо, а разом з тим і будівничі нового життя українського в „диких степах": вони як ті комахи вкрили безлюдні степи, запалили на давніх українських руїнах новий огонь і поєднавшися незабаром з українськими освіченими людьми, тодішньою українською інтелігенцією, почали боротися і вибороли таки перед усім світом право жити самостійним українським життям. Але про се буде мова далі.

Вже у перших десятиліттях XVII століття козаччина так розмножилася, що панів польських аж жах узяв. „Мало хто й до плуга має людей на Поділю" - плачеться король - „назбиралося того гультайства стільки, що трудно мати хлопа або наймита: до тієї наволочи на своєволю пливе все, що тільки живе" - окселентує королеви гетьман польський Жолкєвский. І справді, мало не всі міщане та селяне пішли в козаки: по городах та місточках в самій Київщині та за Дніпром у теперішній Полтавщині (крім сіл) налічували року 1616 сім з половиною тисяч „непослушних" козацьких домів, а „послушних" - і пятої части того не було. А правительство хотіло, щоб козаків було на всій Україні… не більш одної тисячи! А десять літ пізніш (1626 р.) король ось що говорить про козаків: „Домашня своєволя (козацька) так завзялася, що вже справді, забувши вірність і підданство, заводять собі свою удільну державу. На життя і маєтність невинних людей наступають. Вся Україна їм підвластна. Шляхтич в домі своїм не вільний. По містах і містечках королівських вся управа, вся власть в руках козаків. Заводять свої суди, закони видають". І король, разом з високими панами, весь час шукають способу, як тих козаків приборкати на ділі, бо скільки ні писалося указів та наказів, нічого з того не виходило.

Загляньмо тепер в середину козацького життя. Козацький устрій, козацьке життя при кінці XVI ст. були вже добре вироблені. Осередок того життя був на „Низу", (тоб то на низу Дніпра). Року 1594 наприклад козацька Січ була на острові Базавлуку, над Чортомликом. Вона командувала козацькими силами Низу та тією козацькою людністю, що сиділа по містах і селах та признавалася до Запорожців. Вже в 1590-их роках козаків було з 20 тисяч.

Військо козацьке було добре упорядковане. Була на Січи своя гармата (артілерия), була й військова музика (бубни, сурми), була своя флотиля, з самодільних чайок та забраних від Турків кораблів, був кінський ремонт: не тільки літом, а й зімою в степах стояли на паші козацькі табуни.

Військо ділиться на полки, кожен у 500 чоловіка; на чолі полку - полковник; полк ділиться на сотні (з сотниками на чолі), а сотні - на десятки, з „отаманами" на чолі. Порядку у війську пильнують „осаули", прибічні гетьмана. Та не завжди полк мав тільки 500 душ. У 1620 році наприклад було 11 козацьких полків, а в кожному від 1.600 до 4.000 душ. При кожнім полку є корогва, сурмач, довбиш, трубач. Гарматою завідує „обозний". Канцелярію веде „писар". Писар виготовляє і підписує усі важнійші листи, що виходять від імени війська. Крім підпису прикладалася печать (найдавніша з 1603 року: козак, а навколо напис: „Печать войска запорозкого"). Військо зве себе в листах „військом запорозьким" або „рицарством війська запорозького", а козаки себе між собою титулують „товаришами", Поляки ж їх в листах титулують „панами молодцями".

Найстарший у війську був „гетьман" або „старший". Польський уряд не скоро став признавати титул гетьмана у козаків (аж Богдана Хмельницького вперше), а до того все звав гетьмана „старшим". У козаків же гетьманом звався всякий головний начальник чи всього війська, чи якоїсь частини його, коли вона в поході, - тим то часом рівночасно можна стрінути у козаків кілька „гетьманів".

Гетьмана (чи там „старшого") вибірає військо на раді. На військовій раді обмірковуються і всі важніщі питання. Часом, коли на військовій раді трудно було дійти ладу, то вибірали з себе тіснійшу раду, і та, обміркувавши, подавала свої думки усій (широкій) раді. Рада з своєю старшиною не церемониться, вибірає її і скидає, але раз вибравши, слухає її у всьому. Голосування в раді не було: рішенець обявлявся криком та киданням шапок вгору. Взагалі військова рада сильно пригадує старе українське віче.

Серед козацької старшини та тієї верхньої верстви козаччини, що явно чи не явно заправляла козацькими справами, було тоді чимало шляхтичів. На чолі козацтва бачимо часом при кінці XVI ст. родовитих шляхтичів, як Байбуза, Кішка. І двадцять літ пізніше, при переговорах з польськими комісарами, стрічаємо цілу низку шляхетських імен українських і польських. Але крім Поляків, були ще серед козаків Німці, Французи, Ішпанці, Італійці та инші.

Козацький побут

Про життя козацьке кінця XVI та початку XVII в. знаємо де-що од чужих письменників, що найбільш сами пробували на Запорожжі серед козаків. Оповідають вони, що козаки живуть в „кошах" - в курінях з очерету, накритих кінськими шкурами од дощу. Скарбів ніяких не мають, а як хочуть комусь щось подарувати, то позичають у котрогось найзаможніщого господаря між собою, а потім оддають або складаються, як достанеться їм якась здобич. Виплативши те, що завинуватилось військо, решту ділять рівно між усима. Найстарший між козаками - гетьман. Знак його власти - палиця з комишу. Козаками стають усі не одразу: перше треба пробути три роки під командою отамана, роблячи всяку роботу, як наймит. Зброя козацька - рушниця і шабля; дехто має короткий спис і стріли, але рідко. Вбираються у грубу сорочку і керею, їдять вялену рибу та дичину; мед та сир їдять, вертаючися до жінок: в таборі козацькому не може бути ніяка жінка, хиба що візьмуть яку із здобичею. Дуже шанують козаки дні свят і пости. „За те я не знаю иншого народу - говорить Француз Боплан - щоб був такий ласий до горілки: не встигнуть витверезитися, як вже починають знову". Але се буває, - додає він - тільки вільного часу, бо під час війни або коли кудись вибіраються в похід, усі мусять бути тверезі. Коли в морському поході трапиться між ними якийсь пяний, то отаман без церемоній велить його викинути в море; в поході ніхто не сміє мати з собою горілки.

Коли ідуть походом в инші краї, то кожен має воза, запряженого одним конем; везуть на них мосяжні гармати, а кожен козак, окрім рушниці і припасу, мусить мати ще сокиру, косу, заступ, шнури та все, що треба, щоб сипати вали, або позвязувати вози. Се зветься табор: зпереду й ззаду возів ставлять гармати, сами з рушницями з боків, а коли велика небезпека, то ховаються за вози і звідти бороняться. Коли ж і сього мало, то насипають землі на вози і роблять з них міцний вал.

На море вибіраються на „чайках". Будують їх сами, на 10-12 весел з кожного боку. 60 душ козаків виготовляли чайку за два тижні. Щоб не потонути, як наллється води в „чайки", навколо неї привязують снопи очерету. В кожній чайці - бочка з сухарями. Беруть ще з собою варене пшоно та розведене водою тісто: їдять його мішаючи з пшоном - і се для козаків і їзна і питво. Воно кисле й зветься „саламаха". В морські походи ходили не всі козаки, а тільки одважніщі. В кожній чайці сідало 50-70 чоловіка, кожен з двома рушницями й шаблею; брали 6 фунтів пороху та олова скільки треба; на бортах було 4-6 гарматок та всякі припаси.

З походів привозять: гроші - ішпанські реали, арабські цехини, килими, золотоглави, бавовняні й шовкові матерії та инші дорогі товари. Се козацький дохід.

Але добуваючи всячину, особливо дорогі, коштовні матерії, козаки проте не пишалися в дорогих убраннях, як польська шляхта тодішня, не чіпляли на себе срібла-злота, а навпаки - жили просто, убіралися вбого і сим ще гострійше показували, що серед козаків не тільки воля й братерство, але й рівність у всьому і що шанувати треба не те, що зверху, а те, що в середині. Ось як козацька дума про козака Голоту описує степового лицаря:

На козакови шати дорогиї - Три семпрязі лихиї: Одна недобра, друга негожа, А третя й на хлів незгожа А ще правда, на козакови Постоли вязові, А унучі китайчані - Щирі жіночі рядняні, Волоки шовкові - У-двоє жіноцькі щирі валові; Правда, на козакови шапка бирка Зверху дірка, Травою пошита, Вітром підбита, Куди віє, туди й провіває, Козака молодого прохоложає…

***

Гетьман Петро Сагайдачний

Гетьман Петро Конашевич (син Конона) Сагайдачний був родом з Галичини, з Перемищини - був він дрібний шляхтич православного роду. На гетьманстві зострічаємо його вперше року 1616, під час славного козацького походу на місто Кафу. Був він дуже добрий вояка, розумний і освічений, і його поважали навіть Польські верховоди. Він, як побачимо далі, врятував з козаками Польську державу від татарського погрому і в пересправах Польщи з козаками завжди умів помирити одних з другими, роблячи тим часом своє діло. Таку „мирову" політику Сагайдачного не добре розумів народ, через те його й не дуже любили, не раз козаки скидали з гетьманства, хоча він для козаччини зробив стільки, як ніхто до нього: козаччина при ньому так зміцніла і таку повагу здобула, як ніколи досі. Нарешті Сагайдачний довершив діло, що окрило його безсмертною славою в очах українського громадянства - відновив українську єрархію (порядок, що вищі духовні особи висвячують низчих), бо українські вищі духовні попереходили на унію, або на католицтво, і не було кому висвячувати православного духовенства. А проте про Сагайдачного тільки й згадки в народніх піснях,

Що проміняв жінку На тютюн та люльку Необачний!

Коли почав гетьманувати Сагайдачний, козацтво дуже в'їлося Туреччині своїми морськими походами, і Туреччина лякала Польщу, що коли вона не приборкає козаків, то зробить з Польської держави пустиню. Польща пообіцяла знищити і року 1617 вирушила з військом проти козаків, щоб уложити з ними „мирову". „Мирова" та була така: козаків повинно бути всього одна тисяча, решта повинна вернутись до панів, і таке инше, як завжди. Козаки, щоб не лляти даремно крови, поторгувались з польськими комісарями і - згодились на все, бо добре знали, що з того всього нічого, все одно, не вийде… І справді, того ж таки року починає Польща просити козаків, щоб вони помогли їй.

Саме тоді, у 1618 році, королевич Володислав підняв поход на Московське царство, щоб здобути собі Московський престол, і зайшов аж під саму Москву. Але тут сталося те, що звичайно бувало у Польщі на кожній війні: не було чим заплатити жалування військові, і воно почало втікати до-дому. В Польщі не було обовязкової служби (рекруччини), і жовнірів (салдатів) треба було наймати на довгий час, а грошей вистарчало звичайно хиба на початок війни. В польській казні дуже мало було грошей, бо шляхта платити податків в казну не любила, а вважала, що військо можна держати на доходи з коронних земель-староств. А тих доходів, при тодішніх порядках, не так то багато й було. То, звичайно, й бувало, що розпочнуть війну, а вже через кілька місяців немає грошей. Тоді складалася так звана військова „конфедерація", і се було в Польщі зовсім законна річ: жовніри, коли бачать, що вже кілька місяців їм не платять грошей, кидають війну, вибірають собі якихось инших привідців, вертаються в свій край, розходяться по коронних (казенних) землях та староствах, і там живуть собі та харчуються доти, поки не виберуть своїх грошей, що їм винна була Річпосполита. Так робили й козаки, - от хоч би вертаючися з Лифляндського походу.

Року 1618-го як-раз трапилася така сама військова конфедерація. Се було років через пять після того, як на царя Московського покликано Михаїла Федоровича Романова. Тим часом королевич Володислав, син польського короля Жиґимонта ІІІ, не кидає думки про Московський трон, - на нього обрано було його за часів самозванщини в Московській державі. Польське військо з Володиславом стало під Москвою й розпочало облогу. Московське військо не могло скоро прийти, бо й там були тоді порядки, не згірші як у Польщі: Московська держава не мала постійного війська; правительство роздавало землі на „кормленіє" боярам, а вони повинні були за те одбувати військову службу. Коли наставала війна, їх сповіщали, що треба війська. Поки ж то бояре зберуть його та виправлять, куди треба! Москалі сходилися не разом і невеличкими купками. Тим-то Володислав був би скоро узяв Москву, як би саме в той час не почалася була військова конфедерація: жовнірам не заплачено було за 8 місяців, і вони пішли до-дому. Володислав опинився без війська в чужому краї, і сам був би опинився в облозі, а може б і в полон попав. Тоді згадали Запорожців. Польський уряд мусів обернутися за допомогою до Сагайдачного і скласти з ним умову. Сагайдачний зібрав 20.000 козаків і пішов у Московське царство, здобув городи: Путивль, Єлєц, Лебедянь, Шацк, Коломну і опинився під Москвою. Сагайдачний розбив московське військо під проводом князя Волконського, перейшов на його очах р. Оку, поєднався з королевичем коло Донського манастиря, і вони разом облягли Москву. В кінці місяця вересня (сентября) настала велика стужа, і королевич зняв облогу, а царь Московський Михаїл Федорович поспішив скласти з Володиславом згоду у селі Деуліні. Дуже не радив Сагайдачний Володиславові замирятись із царем, але діло було вже зроблене. По сій умові Москва одступила польсько-литовській державі забрані давніще од неї землі: Смоленську й Сіверщину - Чернигів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Почеп, Трубчевськ. Пограничними містами з Московщиною стали: Путивль, Рильск і Сівск. Після того Сагайдачний, через Серпухов і Калугу, із військом своїм пішов до-дому. З того походу він вже не вернувся на Січ, а пішов у Київ.

Таку велику поміч подали українські козаки своїм верховодам. А за те була ж їм і плата: зараз же року 1619 з'їхала на них нова „комісія", щоб геть козаків приборкати, бо вони весною знов нашарпали Туреччину, і Туреччина розгнівалася на Польщу. Польської „комісії" було аж 10 тисяч. Сим разом вона була багато добрійша, і згодилась, щоб козаків було аж три тисячи і плата їм мала бути 40 тисяч золотих (замість давніщих 10 тисяч). Крім того заплачено 20 тисяч за московську службу. Козаки повинні були попалити свої чайки і Сагайдачний справді їздив на Низ та доносив урядови, що попалив; але се не перший раз їх палено, а вони все були, та й були. Знову ж козаки прийняли умови комісії 1619 р., бо були певні, що се одна комедія.

І сим разом козаки не помилилися - зараз же після того, як їх приборкали, кинулася Польща до них за поміччю. Сталося те, що турецькому урядові надокучило все жалітись та жалітись Польщі на козаків, а нічого з того не виходило. Тоді він надумав зібрати таке велике військо, щоб піти на Польщу й Україну і геть їх зруйнувати, - щоб пустиня тільки осталася, та й та була під турецькою владою.

Турецький султан зібрав нібито більш як 300.000 війська, а Польща ледве спромоглася на кілька десятків тисяч.

Не було ради - треба було до козаків вдатися. Отут Сагайдачний і скористувався щасливою нагодою, щоб здобути права для України.

Попереду всього він подбав про те, щоб одновити українську церкву. Тоді православна Україна осталася без своїх митрополитів та єпископів, що попереходили на унію, не мала собі оборонця; братства духовні - про них річ буде далі - хоч і боролися з унією, але великої сили вони не мали. Гетьман, братчик найстарішого в Україні Львівського Ставропігійного братства, сам пристав і все військо козацьке вписав братчиками до нового Київського Богоявленського братства. Тоді найважніщою справою всенародньою вважалося обороняти православну віру, бо вона була мов би знаком Української народности супроти Польської. Тим то, ще року 1610 козацькі посланці заявили в Київі, що „іменем всіх товаришів, ми разом з їх милостями панами, з народом тої православної віри, релігії старожитної, хочемо стояти при духовних особах, які не відступили і не відкинулися її, і против завзяття напастників на нашу старожитну православну релігію головами своїми боронити". Боронячи віру, козаки виступали оборонцями самостійности своєї національности. Але найбільшу поміч Сагайдачний зробив православній церкві тим, що його заходами настановлено було вище православне духовенство. Треба пригадати, що до року 1596, тоб-то до унії, духовенство на Україні було виборне: громада сама собі обірала дяка та попа, а єпископ тільки висвячував. Одколи ж зайшла унія, сей порядок було скасовано. Священиків почав настановляти польський уряд, та ще дотого не православної віри, а уніятів. Усі єпископи теж були уніяти. Треба було роздобути православних. Як-раз у той час, у 1620 році переїздив через Київ, вертаючись з Москви, патріарх єрусалимський?еофан. Сагайдачний з українським панством повідали йому про тяжке становище православної церкви й упрохали його поставити їм митрополита та владик на місце померлих та тих, що на унію перейшли.?еофан висвятив на митрополита київського ігумена Михайлівського манастиря - Іова Борецького, і єпископів у городи: Полоцк, Володимир (Волинський), Луцьк, Перемишль, Холм і Пинськ.

Але треба ж ще було, щоб сих єпископів і митрополита, вибраних, мовляв, „незаконно", без згоди польського короля, польський уряд затвердив. Сагайдачний мав сю надію, бо без козаків Польща не обійдеться та ще в такій тяжкій війні з Турками, але як покличе їх, то вони й зажадають попереду, щоб король затвердив єпископів.

Турецький султан вислав р. 1620 величезне військо проти Польщи. Але гетьман польський Жолкєвский не хотів перший просити козаків - ждав, що вони сами прийдуть. Проте Сагайдачний і не рушив: він тоді як раз висвячував з?еофаном єпископів. До Жолкєвского пристала тільки одна ватага козаків, з чигиринським сотником Михайлом Хмельницьким (батьком Богдана). Отаборилися Поляки на полях цецорських під Ясами. Тут Турки тяжко побили їх, коронного гетьмана Жолкєвского вбили, а голову його одпровадили у Константинополь, а польного гетьмана Корецкого забрали в полон. Поляків ледве тисяча утекла. У тому бойовищі був убитий й Михайло Хмельницький; молодий син його Зіновий (Богдан), побачивши мертвого батька, так розлютувався, що раптом кинувся у саму гущавину Турків, але тут його схопили й узяли в неволю, і там він пробув аж два роки.

Тоді між людьми така поговірка ходила: „Жолкєвского вбито і Корецкого взято, бо без козаків війну почав, - казав: не хочу я з Грицями воювати - нехай ідуть до ріллі або свині пасти".

Але на сьому не був ще край - на другий год виступив проти Польщи Турецький султан іще з більшим військом. Поляки бачили, що вже їм кінець приходить. Кинулися вони тоді до Сагайдачного; пообіцяли, що й митрополита та владик українських признаватимуть, і права козацькі не ламатимуть, і що-року жалування плататимуть; просили вдарити на Константинополь з моря, а козаки їм на се, просміхаючись: „а ви ж торік нам звеліли човни попалити!" Сагайдачний з козаками згодився подати помочи, але попереду король повинен потвердити їхніх православних владик. Вислали на Сейм у Варшаву посольство, з Сагайдачним на чолі, і там їм наговорили і пани і король багато гарних слів. Просили дуже козаків, щоб ішли на поміч проти Турка. Сагайдачний повірив королеви, і вернувся з посольством на Україну, тим часом як Бородавка (його вибрали за гетьмана Запорожці) повів 40 тисяч війська на поміч Полякам.

Турецько-татарського війська була величезна сила: більш 300.000, а у Поляків ледве 35.000. Султан став табором коло Хотину на р. Дністрі, де вже стояли Поляки із коронним гетьманом Ходкевичем та королевичем Володиславом. Туди прибув і Сагайдачний з 40.000 козаків. Він підійшов до Хотину у-ночі і раптом напав на турецький табор, повбивав вартових і вскочив у середину; козаки кинулися на Турків і наробили великої шкоди. Так Сагайдачний перейшов через увесь турецький стан до табору королевича, і з ним поєднався. Але в тих битвах його тяжко покалічено: прострелено руку.

Після сорокаденної облоги козацького табору і польського, осібного від козаків, Турки усіма силами насунули на козаків, але вони їх одбили і погнали аж до самого стану турецького і там так притиснули, що Турки думали вже піддатися. Нарешті стомлені, вимучені обидва вороги пристали на згоду. Все осталося як і раніш було - Турки нічого не виграли.

Тільки з поміччю козаків Полякам пощастило з невеликими силами подужати величезне турецько-татарське військо. Сагайдачний покрив славою козацке військо і врятував од Турків не тільки польське військо, але й усю Польську державу.

Але не дешево достався Хотинський похід козакам: Сагайдачного було дуже покалічено під Хотином, і королевич виправив його до Київа своїм повозом і з ним послав свого лікаря. Прослабувавши мало не цілий рік, на весні 1622 року Сагайдачний помер од тих таки ран. Перед смертю він написав заповіт, і в ньому більшу частину свого добра записав на школи львівську, київську та инші. Ще за життя свого заложив він у Київі ту школу, що через 12 літ після його смерти стала зватися Київо-Могилянською колегією.

Сагайдачний був чоловік визначний і дуже корисний для народнього діла. Він вернув Україні споконвічний устрій в житті церковному і тим додав Українському народови сили на дальшу боротьбу.

Поховано Сагайдачного у церкві Богоявленського Київського Братства; але могили його тепер знайти не можна, бо як-раз на тому місці, де вона була, у початку XVIII в. постановлено стіну нової церкви; там під нею могила й зосталася.

Гетьман Олифер Голуб (Стеблівець)

Після його смерти гетьманом став Олифер Голуб, або Стеблівець, такого ж духу як і Сагайдачний, тоб то старався мирити правительство з козаками. Чи довго він гетьманував, не знати.

А що діялося тоді на Україні?

Поляки, а найбільш перевертні наші, після смерти Сагайдачного, та вже й за нього потрохи, почали забірати силу над Українцями. Мало вже панів українських зосталося православними; за ними потягло й багато міщан, а старої віри православної міцно держалися найбільш прості люде - через те й віру нашу Поляки стали звати „хлопською". Уніяти, маючи за собою уряд, почували свою силу й усяково стали виявляти її: в православних церквах не дозволяли службу Божу одправляти, а православних попів по тюрмах сажали, людей мучили, катували; діти вмірали нехрещені, люде жили невінчані, вмірали без сповіді; у Львові, приміром, усіх Українців виключили з усякого цехового ремества, не дозволяли православним у дзвони дзвонити, ходити з Причастям до хворих, переносити через город мерців.

Найбільш виявляли ненависть до православних уніятські попи та владики, особливо Полоцький уніятський арцибискуп Йосафат Кунцевич. Він звелів запечатати церкви православні у Витебській єпархії і не дозволяти правити службу; попів православних садовив по тюрмах.

Не краще було й по инших місцях. У Київі (трохи раніш) Запорожці ігумена Видубецького манастиря, Антонія Грековича, за те що він хотів оддати уніятам Михайлівський манастирь, утопили у Дніпрі і пограбували католицький манастирь: його „поймавши, козаки тамже проти Видубицького під лід посадили води пити", - як записав літописець.

До кого ж було вдатися, щоб дав помочи? Хто заступиться за права українського народу? Звичайно, козаки, та й Сагайдачний, покладались на короля, що він, за їхні вірні послуги, оборонить православну віру і заспокоїть козацькі домагання. Але король - був польський король: де було йому за „схизматів" (так прозивали православних) заступатися? Король умив руки і зіпхнув усе на сейм, що мав зібратися р. 1623.

Козаки удаються на сейм. Тепер, по смерти Сагайдачного, на чолі українського національного руху стає митрополит київський Іов Борецький. Він виготовив на сейм довгий лист до правительства і в ньому говорить про справу православних єпископів.?еофан мусів їх висвятити українцям, каже він, бо король перестав посилати до патріарха кандидатів, щоб їх висвячено було на православних єпископів. Про те ж, що діють уніятські єпископи з православними, то се бажання, „аби на Руси не було Руси". Але старатися змінити віру руську - каже він - значить силкуватися знищити руський народ, а силкуватися знищити руський народ - чи не значить се задумувати знищити значну частину самої отчини (батьківщини), бо „віра східня не може бути знищена инакше як із знищенням народу руського".

І козаки, посилаючи на сейм свої домагання, теж починають з того, що від владиків-уніятів треба забрати церкви і маєтности, а полишити при них владиків, висвячених патріархом.

Але з сейму нічого не привезли українські депутати. Про те, щоб скасувати унію, на сеймі не хотіли й думати, а радили „помиритися", а про козаків ухвалили, що треба їх геть знищити і лишити тільки 2 тисячі (комісарам, що мали з козаками торгуватися, позволено було потаєнці лишити аж… 5 тисяч!) Стільки дав козакам та й усьому українському народови сей сейм!

Козаки тоді знов за своє: повитягали з кущів чайки та під Царгород! Олифера скинули з гетьманства, а вибрали Михайла Дорошенка (дід пізнішого славетного гетьмана Петра Дорошенка). За ті морські походи уряд польський покарав козаків: не платить жалування. Се не дуже було до вподоби козакам - ворожнеча до Поляків дужчає. А тут як на те у Витебску вбито арцибіскупа унїятського Кунцевича, що неймовірно знущався над православними. Король був лютий. Вислав комісію, і та десятки людей позасужувала на смерть, заборонила у Витебських церквах дзвонити і т. и. Се ще більше підлило оливи в огонь…

Року 1624 козаки зробили величезні походи під Царгород, а крім того Кримський хан Шагін-герай списав з козаками умову, що одні другим помагатимуть, коли буде потреба. Се перша умова козаків з Ордою, а пізніш ми чутимемо про неї не раз. Козаки тепер підняли голову. Між иншим, бажаючи добути собі од Москви „жаловання", а духовенству (ченцям) „милостиню", козаки з митрополитом пробували були просити царя Московського, щоб прийняв Україну й військо козацьке під свою руку. На се їм бояре одповіли: „з усього знати, що у вас самих про се гадка не зміцнилася і рішучої умови між вами нема".

Року 1625 почався знову сейм, і на нього несподівано для всіх прибули козацькі посли. Вони домагалися перше - платні для себе; друге - щоб усі православні єпископи мали усі права й маєтности, а унїятських щоб не було; третє - щоб король потвердив Захарію Копистенського архимандритом Печорським (недавно перед тим його вибрано). Чи було б що з того - не знати, бо як раз під ту пору прийшли з Київа звістки, що там Запорожці розправилися з київським війтом Ходикою та попом Юзефовичем, що заходилися передавати православні церкви уніятам: обом їм одрубано голови. Після такої події на сеймі не хотіли й розмовляти про козацьку справу.

Козаки тим часом ходили морськими походами, а коли на Запорожжя приїхав польський посланець і просив їх не шарпати Туреччину, то йому одказали: „знаємо, що король з цісарем Турецьким уложив згоду, але не козаки!"

Тепер Польща положила вирушити війною проти козаків і вибратися проти них в-осени - саме як козаки не вернулися ще з морського походу. Проти козаків вирушив сам коронний гетьман Станислав Конецпольський - пішов через Паволоч і Білу Церкву до Канева. Козацька старшина з головним військом була тоді на Запорожжі, а решта козаків у морському поході.

Городові козаки вирядили до Конецпольського посла й прохали, щоб він заждав, поки вернеться з Запорожжя гетьман їхній Жмайло (Дорошенка, знати, скинули), а самі зібрали раду у Каневі. 3.000 козаків не схотіли робити згоду з Поляками, вийшли з города і пішли до Черкас, а за ними подався і Конецпольський.

У Черкасах прилучилося до них ще 2.000 і знову вислали до Конецпольського послів з тим самим проханням, але знов нічого не вийшло. Тоді вони подалися далі під Маслів Став, а звідтіль до Крилова, і там вже зійшлися з гетьманом Жмайлом і Запорожцями. Польського війська було більш 30.000, а козаків - з 20.000; козаки несподівалися сієї халепни і не встигли зібрати більш війська на Вкраїні. Що ж до Шагін-гірая з Татарами, що повинен був помогти козакам, то з ним вийшло не гаразд: Поляки добренько йому заплатили заздалегідь, і він остався дома. Тут Конецпольський прислав їм такі тяжкі умови про згоду, що на них вони ніяк не могли пристати (наприклад, щоб списано було реєстр, не мешкати в панських маєтностях, не вибірати самим гетьмана), і 19 жовтня (октября) сталося бойовище. Козаки одважно билися, та нічого не можна було вдіяти; - невигідне було для них місце, через те у ночі рушили табором і подалися нижче по Дніпру, на старе городище, в урочищі Медвежі Лози над Куруковим озером (тепер Круків напротив Кремінчука). Тут обложив їх Конецпольський своїм військом. Два тижні билися вони з Поляками, втратили коло 8 тисяч людей, але й Полякам починили величезні шкоди. Врешті Поляки перші натякнули, що краще б уложити згоду. Почали торгуватись. Стали на тому, що козаки своїх ватажків не оддаватимуть (як того Поляки зразу хотіли), гетьмана на далі хоча й вибіратимуть, але потверджатиме його коронний гетьман польський. Тут таки зараз гетьманом обрали Михайла Дорошенка, а Конецпольський його затвердив. Далі: козаків тільки 6.000 у реєстр буде записано, - з них тисяча стоятиме на Запорожжі, а 5.000 на Україні. Усі-ж не вписані в реєстр козаки повинні вернутися під своїх старост та дідичів-панів, міщане- у міста і всі грунта, що поробилися козацькими, мусять вернути панам. Козаки не ходитимуть походами на сусідні держави, не прийматимуть і не посилатимуть послів до инших держав, спалять всі свої чайки.

Одно слово, Конецпольський повіз у Польщу ще один папірець, на якому було списано мало не смерть всій козаччині. Але козакам він не був страшний і бачили вони вже не раз, як життя нищить ті папірці і робить по свойому…

Гетьман Михайло Дорошенко 1625-1628

Гетьман Михайло Дорошенко, дід славетного Петра Дорошенка, був людина здібна, талановита і добрий привідця в поході. Обраний за гетьмана, він мусів скласти реєстр, себ-то - козацькі права матиме тільки 6.000 душ, а решта повинна знов слухатися панів-дідичів та старост. Але з того всього великого дива не вийшло, бо велику силу „виписчиків", тоб-то виключених із реєстра козаків, на другий же год узяло на службу для шведської війни само правительство. Реєстрові не захотіли туди йти, бо, говорили вони, „король і пани усі пожитки у нас одняли, на море не пускають, то нам нема з чим і рушити". Таким способом уряд сам знищив те, що було в умові з козаками написано.

Тим часом Дорошенко умів вдержувати козаків од морських походів, але сам не вдержався і самовольно пішов у Крим.

Під той час кримського хана Магомед-ґірая було скинуто з ханства і на його місце настановлено Джанібек-гірея. Магомед зібрав прихильних до себе Татар і прохав помочи у козаків, Дорошенко із 4.000 реєстрових козаків пішов у Крим і напав на Джанібек-гірея. Два дні билися вони; багато Татар полягло, і козаки почали вже перемагати, коли се ті Татарі, що стояли за Магомеда, злякалися, що з помічю „гяурів" (невірних) побито вже стільки „правовірних" і що через се Бог їх дуже покарає. Вони покинули своїх спільників козаків і перейшли на бік Джанібека, а з ним кинулися на козаків. Магомеда у тому бойовищу вбито, убили теж і Дорошенка, і голову його настромлено було на спис і виставлено на мурах у Кафі. Се було у 1628 році.

Умова із Поляками у Ведмежих Лозах великої ваги для козаків не мала. Хоч в ній вони й обіцялися не нападати на турецькі землі, проте ходили морськими походами на турецькі городи, як і раніще. У 1629 р., під проводом Богдана Хмельницького, Запорожці вийшли у море на 300 чайках і напали на околиці Константинополя. З-під Константинополя подалися козаки по західньому березі Чорного моря, поруйнували Кілію, Ізмаїл, Варну та инші міста.

Гетьмани: Грицько Чорний, Тарас Трясило 1628-1630.

Після смерти Дорошенка гетьманом реєстрових козаків був обраний Грицько Чорний, чоловік прихильний до Польщі. Не довго він гетьманував. В році 1630 знов спалахнув огонь проти „панів-ляхів". Ходила поголоска, що Поляки хочуть знищити православну віру і силою завести латинство; що Ляхи думають вирізати всю Русь аж до московської границі, та отаке инше. Причиною до того була між иншим сваволя польських жовнірів, що після Куруковської битви розташувались на Україні. Під Київом почалось було повстання: козаки з селянами почали витребляти жовнірів. Пробував був гетьман Чорний погамувати розлючених Українців, але вони „жестокосердно його замучили". На Низу Запорожці на його місце обрали собі за гетьмана Тараса Трясила; до нього перейшло й 4.000 реєстрових. Починалося козацьке повстання.

Коли Трясило побачив круг себе чимале військо, на весні 1630 р. рушив на Україну. Коронний гетьман Конецпольський послав на те поперед себе шляхтича Самійла Лаща, чоловіка без сорому й чести і страшенно лютого. Лащ той розправлявся з козаками немилосердно. Помаленько він одіпхнув Трясила за Дніпро, в Лівобережну Україну, де тоді панували Вишневецькі. Се вже не була пустиня, як давніш, а добре заселений край. Осередком був Переяслав. Щоб не дати розгорітися повстанню, польський гетьман Конецпольський забрав 2.000 реєстрових, що були йому вірні, свої й панські війська і пішов під Переяслав. Три тижні тяглася облога і козаки нарешті мусіли піддатись.

Але, знати, й Поляки великої слави не доказали, бо згода стала на тому, що козаки додержуватимуть Куруковської умови, і навіть не дуже домагаються Поляки, щоб їм видано було Трясила. Пізніш українські літописці розмалювали Переяславську облогу так, що й не пізнати: ніби то козаки уночі напали на польський табор і кого не вирізали, то потопили в річці Альті. Ніби то й ніч сю потім прозивали „Тарасовою ніччю". Але на ділі, як бачимо, козаки під Переяславом нічого ані втеряли, ані виграли: зосталося, як було над Куруковим озером.

Гетьмани: Тимохвій Орандаренко, Андрій Гаврилович, Іван Петражицький-Кулага 1631-1635.

У 1631 році уряд настановив козакам за гетьмана Тимохвія Орандаренка, але він їм був не до вподоби, і незабаром ми бачимо инших двох гетьманів: Івана Петражицького-Кулагу у реєстрових козаків, а Андрія Гавриловича - у Запорожців. Але про Гавриловича скоро нічого не стало чути, так що остався один Іван Петражицький-Кулага. Се був чоловік тямущий і багато пільг добився він для Українського народу. Саме тоді, весною 1632 року, помер король Жигимонт ІІІ, і козаки сподівалися здобути собі де-які полегкості. Петражицький хотів навіть, щоб депутати (посли) козацькі до всяких справ державних були у сеймі допущені, і щоб вони там голос мали. Тим-то він і послав своїх послів на сейм, де мали обрати нового короля, і домагався, щоб було обрано за короля - Володислава (того самого, що мав бути Московським царем), бо він був прихильний до православних людей. Але козацьких послів на сейм не пустили. Тоді Петражицький через три місяці ізнов послав послів на сейм, і за них держали там руку православні пани та архимандрит київської Печорської Лаври Петро Могила, що вмів ладнати із панами польськими. Се був один з видатнійших в історії України людей по осьвіті і розуму.

Але найбільш ваги на сеймі мало те, що гетьман козацький не дуже на панські обіцянки покладався; зібрав він до 30.000 козаків (там були й реєстрові) і з військом тим рушив на Волинь руйнувати маєтки тих панів, що ставали на сеймі навпроти козацьких домагань. Сим способом він зробив те, що Володислава вибрано було королем, а крім того постановлено було статті про права православного духовенства й церкви. Петрові Могилі на сеймі даний був універсал про те, що православну віру може визнавати кожен вільно; що церкви, духовенство й маєтності манастирські та церков православних будуть вільні од усякого насильства; що уряд польський признає православного митрополита і 6 єпископів (Перемишльського, Львівського, Луцького, Володимирського, Холмського і Пинського). Новий король Володислав IV признав Петра Могилу митрополитом Київським, і Петро Могила прямо з сейму поїхав до Львова, і там був висвячений на митрополита. У Київі всі були дуже задоволені тим посвяченням і стріли нового митрополита з великою радістю.

Трудніше було уладнати козацьку справу. Козаки домагалися, щоб скасовано було статті Куруковської умови; щоб нереєстрових не повертали у кріпаків; щоб реєстри було скасовано; наостанці - козаки вимагали, щоб мати на сеймі голос нарівні з шляхтою. Сього король сам неміг нічого зробити, хоч обіцяв обороняти козацьку справу на сеймі. Але сейм і слухати про те не хотів.

Після того років на два настає в козацькому житті спокій, а на третій почалося те-ж саме.

Почалося з того, що Конецпольський придумав новий спосіб приборкати козаків. Він побачив, що всяке повстання козацьке укладається на Низу на Запорожжі, а Полякам туди достатися було дуже трудно. Але Низ без України не міг прохарчуватись: Дніпром зверху привозили на Низ „липи" (дерево на човни), борошно, кулі, порох й горілку! Дніпром найбільш прямували на Низ втікачі усякі. От Конецпольський і придумав збудувати на Низу Дніпра, проти гирла р. Самари і Козацького порогу, кріпость Кодак, посадити там добру ватагу чужоземного (німецького) війська і стерегти звідтіль, щоб ні в Запорожжя, ні звідти вгору ніхто не ходив. Найшовся на польській службі інженер французький, де-Боплан, (він потім цікаво описав Україну і козаків) і за короткий час вибудував року 1635 кріпость. Але се, само собою, ще більше роздратувало Запорожців, і Кодак не довго простояв.

В-осени 1635 року вернувся з морського походу на Чорне і Азовське моря, кошовий Самійло Сулима. Сього Судиму знали не тілько на Чорному, але й на Середиземному морі, навіть у Римі, де він подарував Папі Римському спійману турецьку галеру з 300 Турків. Він з 6.000 нереєстрових налетів несподівано на Кодак, винищив усю німецьку ватагу, а саму кріпость розкидав і розкопав. Се було гаслом до нової війни. Але Поляки скоро спинили повстання, уживши хитрощів проти Запорожців. Вони послали проти них два полки реєстрових козаків. Реєстрові вдавали з себе, що вони тягнуть руку за Запорожців і сами зробили б так, як отеє вони; почали перемовлятися з Сулимою; їх пущено до запорожського табору. Тоді вони схопили Сулиму і всю запорожську старшину, зруйновали Січ - забрали армату, спалили човни. В-осени Конецпольський одіслав чотирьох привідців запорожських у Варшаву, і там їх скарали на смерть, хоча й пани і сам король готові були помилувати такого лицаря як Сулима. Тільки одного помилували - вже на майдані, де карали - і то був Павло Михнович Бут, або Павлюк, що через два годи став на чолі нового повстання. Після того на Вкраїні не було вже спокою. Повстання, сим разом, було спинено, але через півтора року спалахнуло нове.

Гетьман Василь Томиленко 1635-1637

Гетьманом реєстрових козаків, „старшим" був тоді Василь Томиленко.

Він вислав до короля, жалітися на Поляків, сотників: Черкаського - Барабаша й Чигиринського - Зіновія-Богдана Хмельницького. Посередником між козаками й урядом був Адам Кисіль, православний воєвода Київський. Його слухали козаки і шанували Поляки - се був один з тих останніх вже панів, що про них говорили: „руські кістки, та обросли польським мясом". Але час минав, і ніякої полегкости козакам не було. Вони хотіли були зібрати „чорну раду", се-б то раду, де-б не було нікого з старшини, а в-купі з військом радив і простий народ. Але Кисіль здержав їх, умовив ще трохи пождати. Тим часом іще якийсь час минув, а козакам жалування не платили. Тоді вони присилували свого „старшого" скликати на р. Росаві (літом 1635 року) „вальну" раду, де крім старшини, було й поспільство, а не самі тільки реєстрові козаки. На тій раді Кисіль знову уговорив їх пождати ще трохи й послати до сейму своїх послів. Та се нічого не помогло, і козакам од того не полегшало. Бачучи, що козаки такі вперті, уряд польський винуватив у тому „старшого" та всю старшину Одначе уряд не хотів самоправне скидати старшого, щоб ще більш не роздратувати „реєстрових", а за порадою Кисіля, зібрали раду з прихильних до Поляків козаків на р. Росаві, покликали на раду Томиленка і скинули його, а старшим настановили Саву Кононовича, родом з Московщини, прихильного до Поляків.

Таке діялося у „реєстрових". А на Запорожжі великої слави тоді здобув Павло Бут, або Павлюк. Запорожці вибрали його гетьманом. Прочувши про те, що діється на Україні, Павлюк з товариством рушив з Запорожжя, став кошем коло Крилова і послав у Переяслав загін, під проводом полковника Чигиринського Карпа Скидана та Семена Биховця. В Переяслав вони несподівано увійшли у-ночі, схопили новоставленого гетьмана Саву Кононовича, писаря його, хитрого Хведора Онушкевича та ще де-кого з нової старшини, і у кайданах привезли їх до Павлюка. У Крилові зібралася велика рада. На середину майдана вивели Саву й Хведора, прочитали їх злочинства проти козацтва і рідного краю, вбили їх з рушниць, а решту старшини покарали на смерть иншим способом.

Гетьман Павло Бут, або Павлюк

Гетьманом на всю Україну на тій таки раді вибрали Павлюка. Побачивши, що ніякі, умови з Конецпольським ні до чого путнього не доведуть, Павлюк почав розсилати по Україні свої універсали (листи, що розсилали король або гетьмани польські, а тепер почавши з Павлюка, й гетьмани українські); в них скликав він до себе усіх стати „за віру, та золоті вольности, що ми кровю заслужили", за свій рідний край, за права свої. Треба сказати що в універсалах Павлюк не кликав людей карати ворогів, і справді всі роки не бачимо тої злоби та помсти, що 10 літ пізніще. Певно, шляхта перелякалась і сих універсалів, але Павлюк не піднімав підданих проти панів, а тільки радив панам, щоб не збороняли вертатись в козацтво тім їхнім підданим, що вони забрали їх з козаків. На заклик Павлюка озвалася вся Україна. Насамперед відгукнулися лівобережні нові слободи - у Полтавщині по Дніпру до Кременчука і нижче, і йшли під корогви полковника Скидана, що зостався на Україні, поки Павлюк їздив у Січ; правобережні теж збірались у ватаги, але кривди не робили нікому: робили так як належить „лицарським людям". Між людьми ходили тоді неймовірні чутки - напр. що сам король утік у Литву з Польщи од панів і дожидав помочи від українського народу. Але Поляки ніяких „рицарських людей" не хотіли й знати - для них були се „хлопи" - бунтівніки, дарма що рятували їхню Польщу й від Турка й од Шведа, й Москаля і кого тільки хочеш!

Конецпольський настановив польним гетьманом над військом польським Миколу Потоцького. І от, саме перед зімовим Миколою 1637 р., польське військо із Корсуня перейшло р. Рось і подалося на село Кумейки (тепер в Чигиринському повіті). Другого дня Поляки накинулись на табор козацький, прорвали його у двох місцях і багато козаків порубали й повбивали. У-ночі Павлюк, полковники Скидан і Чечуга та ті козаки, що зосталися живі, знялися табором і подалися до Боровиці над Дніпром. За ними пішов й Потоцький і 20 грудня (декабря) обліг навкруги козацький табор. Козаки побачили, що ніякого способу немає визволитись з облоги і мусіли піддатися на дуже тяжких умовах: 1) віддати усю старшину свою: Павлюка, Томиленка і инших (полковники Скидан, Филоненко і Дмитро Гуня вспіли втікти на Запорожжя), 2) слухатися нової старшини, що настановили їм з прихильних до Поляків людей (старшим над реєстровими настановили Ілляша Караїмовича), 3) спалити усі чайки, щоб Запорожці не ходили походами у море, 4) щоб усі посполиті, що втікли на Запорожжя, вернулися до своїх панів і 5) щоб реєстрових було не більш 6.000. Посередником між Поляками й козаками був Кисіль. Він ручився, що старшину помилують. Після того повезли заковану в кайдани старшину у Варшаву.

По дорозі, у Київі Потоцький посадовив на палю ватажка козацького загону Кизіма - розпочав ту огидну й нелюдську кару, що пізніш уживали обидві сторони: Поляки й козаки. Павлюка й Томиленка привезли у Варшаву, і на сеймі було рішили: Павлюкові за те, що він хотів бути самостійним, українським гетьманом, надіти на голову розпечену залізну корону, а в руки дати розпечену залізну палицю, немов би булаву. Але Кисіль став говорити, що не годиться так робити, бо козаки оддалися по добрій волі, і він, Кисіль поручився, що Річпосполита не позбавить їх життя, - а то вони були б не оддалися живі. Але не вважали Поляки на мову Кисілеву і таки поклали скарати їх, та тільки король не дозволив так знущатись над Павлюком, і йому та його товаришам одтяли голови і повстромляли їх на списи.

Гетьман Остряниця

На Запорожжя послав уряд полковника Мелецького з двома полками реєстрових, щоб узяли Скидана й Чечугу, але Запорожці не дали їх і прогнали усе те військо; та воно й само не хотіло битись із своїми ж. Тоді Запорожці замість скараного на смерть Павлюка, настановили весною 1638 року гетьманом Остряницю (родом з города Остра), а кошовим отаманом - Дмитра Гуню. Тепер до повстання пристають вже й селяне. Козаки зрозуміли, що без простого народу вони нічого не можуть зробити і через те піднімають повстання тепер не за свої тільки козацькі права, а й за права всього народу. Повстання счинилися не тільки в Київщині, але й на Волині, на Поділлі і в Галичині - скрізь по городах, манастирях і дворах українських панів ходили ченці та попи та підмовляли людей до повстання. Найгірше ж кипіло на лівому боці Дніпра. Повстання се може булоб щасливіше за инші, але вибрали за гетьмана чоловіка слабої волі, нездатного до військової справи - Остряницю. До нього пристає стільки народу, як ні до одного з гетьманів доси; але він не тямив, що з ними робити; він вибрав собі річку Сулу і ходить в-гору та у-низ по ній, боїться перейти через неї, гаїть дурно дорогий час і дає Полякам стягнути своє військо.

На початку травня (мая) коло города Голтви козаки розбили були Поляків і погнали їх до Лубен; звідтіль подалися на Лохвицю і Миргород і стали табором на р. Сліпороді, і там стояли більш місяця. Коли прочули, що на підмогу Потоцькому прийшов князь Ярема Вишневецький, то Остряниця зараз пішов до Жовнина; він дожидав, що до його скоро прийде полковник Скидай з Чернигівщини, куди він подався набірати нові ватаги; з Дону йшли покликані на підмогу донські козаки із полковником Путивльцем; третю поміч вів до його з степу Шикирявий і четверту ватагу з-під Київа вів Солома. До Остряниці з усіх сел збігалися люде, і він, не дождавшись тієї помочи, що йшла до його, а поклавши надію на щастя, що послужило йому під Голтвою, рушив на Поляків. Тим часом Поляки перехопили ватаги Шикирявого й Путивльця, вирізали їх, перейшли Сулу біля Лукомля і накинулись на Остряницю. Цілий день билися козаки, але вже як почало смеркати, Поляки прорвали козацький табор і захопили козацькі гармати та вози. Остряниця із кінними козаками переплив Сулу і втік, бо боявся, що його оддадуть ворогові на поталу.

Гетьман Гуня

На його місце вибрали козаки Дмитра Гуню. Але було вже пізно. Тільки й усього, що Гуня, чоловік дуже здібний, встиг затягти облогу на довгий час. Він не спроможен був видержати облогу до-краю, бо у козаків бракувало припасу. Проте він ізнов отаборився, і 15-го червня (юня) Ярема Вишневецький почав його штурмувати. Та козаки не вважали на те й сподівалися помочи од Скидана. Одначе Поляки й його перейняли на Дніпрі, і він попався їм у руки. Тоді Гуня, одбиваючись од ворогів, знявся табором і подався до гирла Стариці, де впадає вона у Дніпро, і там отаборився. Через тиждень прийшов на поміч Полякам сам польний гетьман з рештою війська, і вони облягли козаків. Довго билися козаки, та вже почали терпіти від голоду. Полякам теж не-переливки було у що-денних потичках із козаками, і польний гетьман 15-го липня (юля) послав до Гуні універсал, щоб він піддався. Одначе те нічого не помогло. Якось у-ночі козаки вскочили у польський табор, позаклепували багато гармат і попсували їх; Поляки дожидалися до себе інженера Француза Боплана із підмогою, а козаки - полковника Филоненка. А голод усе дужче й дужче давив і одних і других. Козакам доводилось надто важко, бо у них зовсім не ставало харчів, коли тут підійшов Филоненко. Поляки накинулися на нього і довго не пускали до табору козацького; цілу ніч бився із ними Филоненко, але хоч у бойовищі тому потеряв багато харчів і пороху, та світом таки пробився у табор. Одначе того, що він привіз із собою, ледве вистарчило на два дні. Не сила була вже козакам терпіти, - вони почали ремствувати й поклали піддатись Полякам. Тоді Гуня й Филоненко, щоб не зазнати лютої смерти, утікли на Запорожжя, а козаки піддалися й присягли, що будуть коритися коронному гетьманові. У вересні (сентябрі) у Київі зібралася рада: був на ній і коронний гетьман. На раді тій вибрали чотири посли до короля: Романа Половця, Івана Боярина, Яця Вовченка і Богдана Хмельницького, щоб прохати короля вже не про те, щоб вернуто було їм стародавні права, а про те, щоб хоч оставили козакам їхні ґрунта й добро.

А в кінці року 1638 польний гетьман зібрав раду на урочищі Маслів Став і там прочитав їм таке сеймове рішення: козаки не мають права вибірати собі а-ні гетьмана, а-ні старшину; замість гетьмана призначається од уряду Річипосполитої комісар з шляхтичів, і перший такий комісар був Петро Комаровський; на полковницькі уряди призначалися не козаки, а шляхтичі; замість Трахтемирова назначений був задля козацького уряду Корсунь, а козацьку столицю Трахтемирів, з козацьким манастирем, оддано відомому Лащови - подяка за те, що добре приборкав козаків. Таким способом козаки позбулися свого самоврядування: на всі вищі посади у війську почали людей призначати, та ще й з шляхтичів, ворожих до козацтва. Козацький реєстр остався 6.000; їх поділили на 6 полків і звалися вони так, як ті староства, де їм вільно було жити: Білоцерківський, Каневський, Корсунський, Черкавський, Чигиринський та Переяславський. Тут тільки козаки могли мати землю „на вічному й наслідственному праві", тоб то так як і шляхта. Хто не записаний в реєстр, той тепер неминуче мусів обернутися у посполитого - чи то вернутися у мішане, коли був міщанин, чи у панські піддані. Міцно взяло в свої руки козаччину Польське правительство. На Дніпрі знову виріс Кодак і не пускав людей на Запорожжя. Розташоване по Вкраїні польське військо наглядало за тим, щоб було все тихо та смирно.

Здавалося, козацька сила і виборене ними самоврядування (автономія) були зовсім зломлені назавжди. І справді, минає після того аж 10 літ „тиши"… Тільки панські втікачі та бувші козаки, як і раніш, складають ватаги та тиняються собі без пристановища по широких південних степах. Часом вони наймаються до Кримського хана, а часом самі ходять на промисел, особливо на Дін, аби як-небудь прохарчуватись.

До нас дійшли звістки про двох отаманів таких ватаг. Один - прозивався він Карпо Півторакожуха - блукав в харьківських степах. Літописець переказує, що за ним послали польську дівизію, але вона збилася з дороги, і дуже багато польського війська померзло в степах. Літописець, оповідаючи про те, додає: „шукаючи того Півторакожуха, забули свого з собою взяти". Другий - Максим Гулак, тинявся без притулку по степах; вмер в таборі голодною смертю, і як в таборі не було ніякого дерева, щоб зробити йому домовину, то поховали його в бочці. Сей Гулак давав помочи турецькому султанові і, його коштом, водив свою ватагу за Кубань проти Персів, аж до городу Еривані. В ті часи козаки частенько ходили на помогу чужинцям. Так ми маємо звістку, що Богдан Хмельницький, тоді Чигиринський сотник, їздив у Францію, і там граф Брежі попрохав його прислати козаків у французьке військо. Повернувшись до-дому, він виправив у Францію 2.400 охочекомонних козаків, і вони у 1646 році разом з Французами взяли у Гішпанців город Дункерт.

Україна перед Хмельниччиною

Тим часом на Вкраїні українському народови ставало все гірш жити. З початком XVII століття пани наперебій випрошують у короля усякі „пустині" на Вкраїні (дарма, що в тих „пустинях" були свої господарі - українські люде!), будують міста, містечка, замки, замочки і туди закликають селян на „слободу" - давали волю на 10, і на 20, а то й на 30 літ! Але тепер, у сю пору перед Хмельниччиною, вже навіть і 30-літні „свободи" кончились - і весь люд став уже панськими підданими. Козаків теж, як знаємо, усих (крім 6.000) повернуто у підданні. Настав для панів рай! Палять ліси, скільки видно, на поташ; засівають безмежні лани пшеницею - і все те вивозять заграницю, у Німеччину. Але вести велике хазяйство панови не з руки. То ж такий клопіт! Найшов він собі помішника - Жида. До XVII ст. Жиди тільки де-де по містах сиділи (на Волині були вже й по селах у XVI ст.), а тепер у XVII ст. розсипались вони по усих панських фільварках, по маєтностях. Жид панови і продає, що там треба, і поташ та селітру добуває, і корчмою орудує, і в аренду всячину бере. З усього він і дохід добуде, і на гроші переведе. Дійшло до того, що старости (отже немов губернатори тепер) оддавали їм в аренду староства, а сами спокійненько у Варшаві бавилися до схочу. Жид став правою рукою пана-дідича, ворога українського люду. Але се ще не все - бувало й таке, що людям того стерпіти не можна було. Наприклад - аренда Жидам церкви. Діло в тім, що польський уряд на церкву дивився, як на свій дохід, - все одно, як от млин або корчма, і тому, коли пан ставив попа, оддавав йому в аренду церкву за велику купу грошей. А піп мусів їх з людей стягнути, та ще й собі заробити. Часом пан оддавав церкву в аренду прямо Жидові, а бувало й таке, що сам піп, не хотячи морочитись, передавав од себе церкву Жидові в аренду. А Жид вже за все брав, а коли люде бунтовалися і нарікали, що дуже дере, то замикав церкву і люде розходилися по хатах з несвяченими пасками. Се все наймовірно обурювало людей, і хоч тут не так були винні Жиди, як пани, що такі порядки позаводили, проте за яких 10-20 літ ненависть до „жида" виросла страшенна, і коли вибухла Хмельниччина, то однаково доставалося й Жидови й панови.

Тепер же, сі 10 літ перед Хмельниччиною (1638-1648), народ терпів все мовчки і тільки тим хиба виявляє свій гнів, що кидає засижені вже, а то й рідні, споконвічні оселі, і тікає на нові, далекі місця. Так тоді оселилася Слобідська Україна (Харьківщина), частина Курщини та Вороніжщини.

Помочи український люд не бачив ні звідки. Поки була у великій силі козаччина - то він на неї покладався. Тепер і сього не стало. Панство українське, правда, ще не все зпольщилося: серед панів, а найбільш дрібних, були ще такі, що піддержували братства, стояли за православну віру на сеймах, домагалися, щоб руська мова, як то признав Люблинський сейм, не виводилася в українських землях по судах, то що. Але таких панів було вже обмаль і незабаром і вони опинилися б там, де й решта - серед польського, латинської віри, панства.

А православне духовенство? Православне духовенство не мало сили навіть після того, як король Володислав IV звелів поділити єпархії, церкви та манастирі - на православні та на уніятські. Отже унії не скасовано, як домагалися того козаки, а осталася вона й на далі та все більш ширилася… Полякам здавалося, що коли вони навернуть на унію український народ, то він зараз потому перейде на латинство і згодом стане польським народом… Одначе, як побачимо, не так воно вийшло, а тим часом багато натерпілись Українці мук від несамовитих уніятських єпископів та їхніх прихильників.

Виходить, що нікого (крім горстки духовенства, українського панства та міщанства) не осталося з українського народу, щоб йому допоміг. Лягай живий в домовину! А проте прийшов рік 1648 - і спалахнуло повстання по всій Україні і наробило великого дива. От про се й буде мова зараз далі.

Прийшла от і Хмельниччина - нечуване досі повстання, що змело геть старі ненависні порядки і дало, хоч на час, людям вільно дихнути. І прийшло воно раптом: ще учора ані Поляки, ані Українці й не думали про се, а сьогодня - встали люде як один і заходилися порядок робити. Пани, й наші перевертні і польські та Жиди, спокійненько всяке добро накопичували; люде з своїм темним духовенством теж сиділи тихо, ніби все у них було гаразд. Реєстрові чи городові козаки держалися за ті льготи, що їм дав уряд і підняв їх над простим, чорним людом. Правда, за порогами, на Низу все кипіло як у котлі, але ж там була всяка збіранина, а щоб її звідти не випустити, знов поставлений був на Дніпрі Кодак, а на Вкраїні стояло найняте військо. І коли ніхто не ждав того страшного вибуху, то певно не більш ждав її й той, кому доля звеліла взяти на плечи той неймовірний тягар, се б то сам Богдан Хмельницький.

Гетьман Богдан Хмельницький 1647-1657

Богдан, по хрещеному батькові Зиновій, Хмельницький був син Богдан Чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Народився він на світ у кінці XVI віку. Підучивши дома, батько оддав його в науку в польську єзуїтську школу у городі Ярославі, що в Галичині, і там він навчився польської та латинської мови, що тоді нею велося всяке діловодство по судах, по урядах, то що. Потім, як був у турецькій неволі та їздив у Францію, навчився там мов французької, турецької і татарської. За-молоду він жив на батьківськім хуторі в Суботові під Чигирином, що був дадений батькові його Михайлові за його службу.

Як Богдан скінчив вчення, то батько послав його у Січ в науку і ми бачимо його за Сагайдачного у 1620-1621 рр. на війні з Турками. Там під Цецорою його батька, сотника Михайла Хмельницького, вбито, а його Турки узяли в неволю у Константинополь. Там він пробув аж два роки, поки не виміняв його Сагайдачний на турецьких невольників, а тоді подався на Запорожжя; був з козаками у поході на Москву, і за те з рук королевича Володислава дістав дорогу шаблю. Як повернувся до-дому, то під його отаманством козаки запорожські робили нераз морські походи на турецькі городи, а у 1629 році були аж під самим Константинополем. За гетьмана Павлюка у 1637 році ми вже бачимо Богдана військовим писарем, і тоді він часто їздив у Варшаву із старшиною козацькою на сейм і до короля. А писар у Запорожському війську був великої ваги чоловік. Він вів у війську все діловодство: писав листи до короля польського і до заграничних держав, до всяких панів і урядів, видавав всякі грамоти, універсали, патенти, бо військо Запорожське було мов осібне царство, а писар військовий - як найстарший міністр. Кажуть, що як Конецпольський збудовав кріпость Кодак, то приїхав із французьким інженером Бопланом оглядати її; закликав він і козацьку старшину, щоб вона на свої очі побачила сю твердиню, що мала одрізати Запорожців од України, а Українців од Запорожжя, і, спитав, глузуючи старшину:

- А що, як здається вам Кодак?

Хмельницький, просміхаючись, одказав по латині:

- Manu facta, manu destruitur. - Се означає: що руками зроблено, те руками можна й зруйновати.

Пробувши довгий час між Низовим товариством, він повернувся до Чигирина, став сотником і одружився він тут з Ганною Сомківною, од неї мав він трьох синів: Тимоша, Юрася та третього - не знати, як звався - і дочок Степаниду та Катрю.

У 1646 році ми бачимо Хмельницького між старшиною козацькою у короля. Наказного (тоб то такий, що заступає в потребі справжнього гетьмана) гетьмана Барабаша, полковника Ілляша й Нестеренка, а з ними й Богдана Хмельницького закликав Володислав у Варшаву ось за-для чого. Володислав любив славу. Гірко було йому почувати, що він, король, у всьому залежить од сейму і шляхти; і от, замислив він війну з Турцією. Через сю війну, як би вона скінчилась гаразд за-для Польщи, він мав на думці приборкати панство. Сам він нічого не зміг би подіяти, бо шляхта не давала дозволу на війну; тим-то, покликавши до себе козацьку старшину, став він потайки з нею радитись, а в подяку за будучу підмогу козацьку, передав Барабашеві грамоту, де прописав, що реєстрових козаків збільшується аж до 12.000, вернув козакам усі колишні права їх, дав червону корогву із білим орлом і 6.000 талярів, щоб зготовились вони до тієї войни. Барабаш побачив у Варшаві, що сі заміри короля не до вподоби панству, а добре знав, що у Польській державі шляхта верховодить і королем і усіма ділами; то як повернувся він до-дому, узяв та й сховав сю грамоту, не показуючи її козакам. Але Богдан, що знав про сю грамоту й добре бачив, які муки терплять його земляки од панської сваволі, задумав покористуватись тією грамотою, а для того він закликав до себе, на зімнього Миколи, на бенкет чи на хрестини, гостей, а між ними й Барабаша. Він добре його напоїв, а як той заснув, то зняв з мизинного його пальця перстінь, вийняв з кишені ключі, із-за пояса хустину, віддав їх свойому джурі і наказав йому зараз сідлати коня і, яко мога найшвидче, скакати до пані Барабашихи у Черкаси та сказати їй, що Барабашеві на-щось знадобилися ті грамоти королівські. Барабашиха, бачучи перстінь, хустку й ключі чоловікові, повірила і віддала ті листи, що були заховані під муром біля воріт у шкатулі. Ось як говориться про се в козацькій думі:

Оттоді то Хмельницький добре дбав, Із правої руки, із мезинного пальця щиро-злотний перстень ізняв, Із лівої кишені ключі виймав, З-під пояса шовковий платок висмикав, На слугу свого вірного добре кликав-покликав: „Ей слуго ти мій, повірений Хмельницького! Велю я тобі добре дбати, На доброго коня сідати До города Черкаського до пані Барабашевої прибувати Королевські листи до рук добре приймати”.

Роздобувши листи, Хмельницький був дуже вдоволений і ніби то тим королівським листом збунтовав людей.

Але вернемось трохи назад. Ще перед тим, як добув він лист королівський од Барабаша, скоїлась сварка у нього з підстаростою Чаплинським - не знати добре зза чого. Підстароста почав приставати, що Богдан Хмельницький держить хутір Суботівський не по праву. А воно справді у Хмельницького не було документів на хутір, бо батько його держав його на слово од старости. Одного разу Чаплинський напав на Суботів - а Хмельницького як раз не було тоді вдома - забрав усе добро, худобу, збіжжя, а найменшого сина Хмельницького, хлопця 10 год, звелів так бити різками, що хлопець на другий день помер. Повернувшись до-дому, Хмельницький зараз кинувся до старости Конецпольського і став жалітись йому, а той одказав йому, що ся річ йому не належить і спровадив Хмельницького, щоб він позивався із Чаплинським у суді. Але ж хіба можна було у ті часи козакові знайти правду у суді проти шляхтича! Судці пораяли йому жалітись королеві. Тоді Хмельницький, бачучи, що з суду того нічого не вийде, викликав Чаплинського на поєдинок, сам-на-сам, але сей сам не пішов, а узяв із собою трьох збройних людей і з ними напав на Хмельницького. Хмельницький вихопив шаблю із пихви і гукнув: „Маю шаблю у руці, - ще не вмерла козацькая мати!" Кинувся на ворогів і попрогонив їх, але за сі слова Хмельницького вхопили й вкинули на якийсь час у тюрму.

На весні 1647 року Хмельницький подався у Варшаву до вищого суду позиватись за свій хутір, та й там нічого не помоглося. Тоді він обернувся до короля Володислава, що добре його знав з давніх часів. Король приязно стрів Богдана, і, як він росказав йому про свою кривду і про те бідування, яке терпить народ, Володислав одказав: „Здається, час би б усім вам згадати, що ви - вояки, маєте шаблі. Хто ж вам не дає постояти за себе? А я усе буду вашим добродієм". Сі слова короля були рішучі за-для Хмельницького. Вертаючись з Варшави, по дорозі він добре бачив, як Ляхи-пани, а з ними Жиди-орандарі, дуже тиснуть народ; бачив, що однієї искри було б доволі, щоб знялася страшенна пожежа. Народ терпів і мовчав, бо не бачив собі ні звідкіль допомоги. Як він приїхав до-дому, то зібрав потайну раду у густому гаю. Тут Хмельницький росказав козакам, що він бачив, їхавши по Україні, і показав їм листи короля, що одняв у Барабаша. Громаду так се зворушило, що усі кинулися до шабель і зараз готові були розпочати велике діло боротьби за волю, за рідний край. Але Хмельницький спинив їх і вговорив до якого часу не давати й знаку, що вони щось замишляють, а сам тим часом хотів залучити на поміч Запорожців і Татар. Та Поляки якось довідались, що він задумав щось непевне, і польський гетьман Потоцький схопив його та вкинув у тюрму.

Він навіть хотів, кажуть, повісити його, та, на щастя, полковник реєстрових козаків Кричевський (кум Хмельницького), що під доглядом його був Богдан, взяв його на поруки. Хмельницький утік на Запорожжя із сином своїм Тимошем і прибув туди перед Різдвом 1647 р. На Запорожжі його добре вітали і усі радо відгукнулись на його думку визволити з-під лядського ярма усю Україну. Хмельницький перезімував у Січі, а по весні із сином і де-ким з старшини Запорожськоі поїхав у Бахчисарай до Кримського хана. Тим часом Запорожці розсипались, переодягнені старцями та кобзарями, скрізь по Україні та закликали людей до повстання. Народ заворушився і сунув на Запорожжя, куди вже повернувся й Хмельницький. Хан йому дав помочи, звелівши Перекопському мурзі (генералові) Тугай-бею із ордою своєю йти на поміч козакам; а за-для безпешности хан зоставив у себе, як заручника, сина Хмельницького Тимоша. Сюди, у Січ кошовий зібрав велику силу Запорожців - і кінних, і піших, і голоту, що жила по запорожських хуторах, не маючи навіть у-віщо зодягтися (звалася вона „лугарями"), Козаки корсунського полка, що стояли з польським військом на Січи, збунтовалися, повязали свою старшину й пристали до Хмельницького. Назбіралося багато люду. Тоді на раді, усі в один голос козаки обрали Хмельницького гетьманом, і кошовий передав йому корогву, золоту булаву і срібну військову печать.

З сусідніх міст і сіл почали втікати сміливійші в степи до Хмельницького. Чутка про нього пішла по всій Україні, і люде готовили зброю й припас, щоб зараз пристати до козаків, як тільки прийдуть на Вкраїну.

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

15.08.2008

Оглавление

том 2, частина 1.ПЕРІОД ТРЕТІЙЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ (1340-1654)

Реклама на сайте