«Kультурно-просвітницька діяльність Українських Січових Стрільців у роки Першої світової війни»

Микола ЛАЗАРОВИЧ

Микола ЛАЗАРОВИЧ

Kультурно-просвітницька діяльність

Українських Січових Стрільців

у роки Першої світової війни

Науковий редактор -

Б. Д. Лановик, професор, заслужений працівник освіти України

Рецензенти:

С.А. Макарчук, доктор історичних наук, професор

З.М. Матисякевич, кандидат історичних наук, професор

Тернопіль: Тайп, 2003.

У монографії на основі широкого кола опублікованих та раніше не використовуваних архівних матеріалів розглядаються форми і методи культурно-мистецької та просвітницької праці Українських Січових Стрільців у роки Першої світової війни, їх вплив на формування та поглиблення національної свідомості українського суспільства. Проаналізовано основні напрями літературної творчості стрілецтва, його видавничі зусилля. Значна увага також приділяється висвітленню діяльності таких громадсько-освітніх та мистецьких структур УСС, як Кіш, Вишкіл, Збірні станиці, Пресова кватира, бібліотека, стрілецька гімназія, хор тощо.

Книга розрахована на викладачів, студентів, учнів, усіх, хто цікавиться вітчизняною історією.

© М.В. Лазарович. 2003

Зміст

Громадсько-освiтнi та мистецькi структури

Лiтература та видавництво

Просвiтництво

Список використаних джерел і літератури

Громадсько-освiтнi та мистецькi структури

На початку ХХ ст. завдяки ініціативі передових кіл галицько-українського суспільства, насамперед молоді, в Україні було відновлено національне військо — леґіон Українських Січових Стрільців, яке стало наочним доказом живучості ідеї української незалежності, відкрило нову сторінку змагань українців за волю. Діючи у надзвичайно складних умовах Першої світової війни, стрільці зумiли перетворити свій леґiон у добре вишколену, фактично, українську вiйськову формацiю з нацiональною символiкою, власними одностроями й вiдзнаками, а також українською офiцiйною мовою та українською термiнологiєю.

Поставивши основною метою виборення Української держави, стрілецтво, окрім участі у бойових діях, старалося організувати своє внутрішнє життя таким чином, щоб виконувати завдання національного характеру. Для цього в леґіонi були створенi, крiм бойових, iншi легальнi й нелегальнi структури, які дозволяли стрілецтву підвищувати свій ідейно-політичний рівень, активно займатися самоосвітою, налагоджувати тісні зв'язки з українським населенням, проводити серед нього національно-освідомлюючі акції, дбати про створення та залишення для нащадків пам'яток, що відображали б боротьбу УСС за волю України тощо. Серед цих структур важливе місце займали «Кiш», «Вишкiл», «Збiрнi Станицi», «Пресова Кватира», бiблiотека, освiтнi та культурно-мистецькi гуртки. Їх дiяльнiсть істотно визначала обличчя леґіону УСС та сприяла зростанню його популярностi серед українського народу.

Першою допомiжною формацiєю, що офiцiйно, хоч i з великими труднощами постала в стрiлецькому леґіонi, була так звана «кадра» — «Запасна сотня УСС» (самi ж стрiльцi називали її за козацькою традицiєю «Сiчовим Кошем»). Вона почала свою дiяльнiсть наприкiнцi березня 1915 р. пiд керiвництвом сотника Никифора Гiрняка i була обмежена до 250 чоловік [1] . Її головним завданням було вербувати й вишколювати нових добровольцiв, бо в умовах неприхильного i навiть ворожого ставлення австрiйського командування до Українського Січового Стрілецтва виникла загроза подальшого iснування леґіону. Тому тим, що стрiлецька формацiя раз за разом вiдновлювала сили пiсля тяжких втрат на фронтi, слiд завдячувати, поряд iз високою нацiональною свiдомiстю українського юнацтва, яке добровiльно зголошувалося до УСС, i енергiйним і продуманим дiям командування Коша. Воно часто свiдомо iгнорувало австрiйськi закони та вживало рiзних заходів для збiльшення кiлькості добровольцiв i збереження їх для леґіону [2] , бо були й випадки, коли австрiйське командування вiроломно забирало стрiлецьких новобранцiв до своїх частин [3] .

Поряд iз Кошем, набором добровольцiв займалися й iншi стрiлецькi установи, що були з ним у тiсному зв'язку. Зокрема, «Збiрнi Станицi УСС» у Львовi (очолював сотник Михайло Волошин) та Вiднi (четар Дмитро Катамай), «Поборова Станиця УСС», яка почергово проводила роботу в Стрию, Станіславі та Львові (четар Олекса Новаківський). Певний час діяла «Збірна Станиця УСС» у Мармороському Сиготi на Закарпаттi (четар Юліан Буцманюк), яка, незважаючи на свою низьку вербувальну ефективність, спричинилася до зукраїнізування міста і була осередком культурно-освітнього життя на Східному Закарпатті. Також були створені три «Комісаріати УСС» на Волині — формально для рекрутації добровольців, а в дійсності для ведення просвітницької праці серед місцевого населення та для організації українських шкіл. Завдяки спiльнiй дiяльностi згаданих інституцій загальна кiлькiсть УСС, зареєстрованих у Головнiй книзi Коша, за різними даними, становила на 1 листопада 1918 р. вiд 9000 до 9600 осiб [4] .

Окрiм новобранцiв, у Кошi перебували й iншi категорiї УСС, зокрема тi, якi пiсля ран та хвороб потребували тривалого вiдпочинку. Це дало змогу Кошевi стати своєрiдним органiзацiйним центром стрiлецтва. З ним були зв'язанi багатьма нитками не тiльки кожна формацiя леґіону, а й кожен стрiлець чи старшина. Кiш не лише набирав новобранцiв, вiн був для них школою воєнного ремесла, нацiональної свiдомостi, а часто й грамотностi. У Кошi пiклувалися стрiльцями, якi перебували на вiдпочинку, влаштовували для них рiзноманiтнi курси, виступи та дискусiї, щоб поглибити нацiональну свiдомiсть та загальний культурний рiвень, ознайомлювали зі стрiлецькою iдеологiєю та розширювали поiнформованiсть про становище української справи. Кiш пильно стежив за українським полiтичним життям і повiдомляв про нього стрiлецький загал, мав зв'язок iз нацiональним полiтичним проводом i передавав йому стрiлецькi настрої та побажання. Вiн також пiдтримував стосунки з тими стрiльцями, яких забрали до австрiйських частин, пересилав їм часописи й iншу iнформацiю про стрiлецьке життя [5] . Така активнiсть кошовикiв завадила планам австрiйського командування, котре, як вже зазначалося, намагалося позбавити леґіон полiтичного характеру i для цього розiрвало внутрiшнiй зв'язок мiж частинами УСС, а також заборонило фронтовим куреням спiлкуватися безпосередньо з Українською Бойовою Управою [6] - організаційно-координаційним центром леґіону УСС. Незважаючи на постiйну змiну мiсця перебування, залежно вiд пересування фронту та постiйну плиннiсть свого складу, Кiш зумiв все-таки налагодити тiсний зв'язок i став посередником мiж усiма стрiлецькими пiдроздiлами та поодинокими стрiльцями, придiленими до рiзних австрiйських i нiмецьких команд, а також мiж Українськими Січовими Стрільцями та краєм i його нацiональним проводом.

На початку 1915 р. постала ще одна стрiлецька формацiя, що отримала назву «Пресової Кватири». Її осередок був як на фронтi (спочатку тут дiяла так звана «Артистична Горстка» [7] ), так i в Кошi. Подібні установи були й в австрійській армії, але лише при вищому командуванні, та й з'являтися вони почали тільки наприкінці 1915 р. Серед стрілецтва ідея про заснування такого культурно-мистецького осередку зародилася вже в 1914 р. завдяки ініціативі сотника Никифора Гірняка, четарів Юліана Буцманюка та Петра Герасиміва, хорунжого Івана Іванця, підхорунжого Миколи Угрина-Безгрішного, лікаря Івана Рихла [8] . Головним завданням «Пресової Кватири» було збирання матерiалiв до iсторiї Українських Січових Стрільців та збереження їхнiх традицiй [9] . Але на практицi вона мала ширшi повноваження i, об'єднуючи в своїх рядах людей з лiтературно-мистецьким хистом, стала своєрiдним центром, який органiзовував i спрямовував духовне, культурне та творче життя леґіону. За словами одного з учасникiв, стрiлецтво вже тодi усвiдомлювало, що творить першу сторiнку новiтньої української iсторiї i що треба зберiгати свої слiди, щоб нащадки не стояли перед пустими сторiнками української минувшини [10] , а також, щоб цим «будити» українське громадянство та поширювати серед нього нацiональну свiдомiсть i прагнення до волi [11] .

На фронтi у «Пресовiй Кватирi», якою керував четар Юліан Буцманюк, а з травня 1915 р. — четар Iван Iванець [12] , успiшно працювали, незважаючи на важкi умови, поети i лiтератори: пiдхорунжi Роман Купчинський, Левко Лепкий i Василь Дзiковський, четар Iван Балюк; художники: хорунжий Юліан Назарак та стрiльцi Осип Курилас, Лев Ґец, Осип Сорохтей; музикант та керiвник оркестру УСС пiдхорунжий Михайло Гайворонський; фотографи: пiдхорунжий Теофіль Мойсейович, стрiлець Василь Оробець та iнші. Багато їхнiх творiв побачило свiт у тодiшнiх часописах, в тому числі й в стрiлецьких «Шляхах». Але пiсля того, як у боях пiд Конюхами на Тернопiльщинi на початку липня 1917 р. фронтова «Пресова Кватира» втратила ряд провiдних спiвробiтникiв, її праця стала тiльки принагiдною та уривчастою.

Дiяльнiсть започаткованої 9 березня 1915 р. «Пресової Кватири» в Кошi, обов'язки голови якої виконували Теофіль Мелень, пiдхорунжий Осип Назарук, а з жовтня 1915 р. пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний [13] , дещо вiдрiзнялася вiд польової. Особливiсть полягала в тому, що тут працювали i над загальною освiтою, i над поглибленням нацiональної свiдомостi стрiлецтва. Згiдно зі статутом кошевої «Пресової Кватири», її робота подiлялася на 8 вiддiлiв (письменникiв-дописувачiв, спiвакiв, музикантiв, рисувальникiв, рiзьбярiв i малярiв, фотографiв, а також науковий, видавничий та економiчний) [14] , якi дозволяли охопити стрiлецьке життя та дiяльнiсть у всiй їх багатоманітності.

Тут активно працювали вiдомий прозаїк пiдхорунжий Осип Назарук, мистецтвознавець пiдхорунжий Микола Голубець, поет пiдхорунжий Юрко Шкрумеляк, музикант Антін Баландюк, фотограф пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний та багато iнших. Нерiдко один i той же член «Пресової Кватири» був одночасно i малярем, i фотографом, i дописувачем у рiзноманiтнi часописи. Всi розумiли значення своєї працi, тому намагалися зробити якнайбiльше.

Безпосередня активна дiяльнiсть кошевої «Пресової Кватири» почалася в травнi 1915 р. iз заснуванням читальнi (завідувачем був підхорунжий Лев Камінський, а згодом — вістун Захар Ткачук) й бiблiотеки (підхорунжий Степан Чумак та вістун Адам Лушпінський) [15] . Забезпечували їх лiтературою та пресою як за допомогою ряду українських iнституцiй, так i за рахунок самого стрiлецтва [16] . У квiтнi 1916 р. в бiблiотецi Коша нараховувалося близько 600 книг, переважно українських. Серед них твори Миколи Аркаса, Володимира Антоновича, Володимира Винниченка, Миколи Гоголя, Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Тараса Шевченка, Еміля Золя, Анатоля Франса, Льва Толстого, Еммануїла Канта та багатьох iнших авторiв [17] . Незважаючи на постiйне розширення бібліотечних фондів, вiдчувалася нестача книг [18] , бо серед стрiлецтва був на них великий попит. До речi, своєрiдна бiблiотека, книжки якої переносили в ранцях i передавали з рук в руки [19] , iснувала i серед фронтових частин УСС. (Про значення книг для стрілецтва свідчить той факт, що коли група Українських Січових Стрільців втікала з російського полону, то, незважаючи на далеку дорогу, взяла з собою бібліотеку, яку там вдалося зібрати [20] ). Значною популярністю користувалася й стрілецька читальня, де завжди можна було ознайомитися з новими публікаціями в часописах, зіграти в шахи чи просто подискутувати в тісному колі. З часом обидвi названi iнституцiї перетворилися в один iз осередкiв духовного та товариського життя кошовикiв.

17 червня 1915 р. в Кошi вiдбулося перше засiдання «Викладового Кружка», що постав за iнiцiативою пiдхорунжого Назарука [21] як осередок, де б стрiлецька молодь змiцнювалася iдейно та готувалася до майбутньої суспiльної працi. Суть дiяльностi цього гуртка полягала в тому, що на його засiданнях окремi промовцi робили доповiдi з актуальних питань, якi потiм детально з дискусiями обговорювали присутнi. Зокрема, тут було заслухано та обговорено виступи Осипа Назарука — «Відношення молоді до української суспільності», вістуна Гриця Стецюка — «Війна і соціяльна політика» та «Жиди», підхорунжого Мирона Заклинського — «Економічна і національна неволя закордонної України», підхорунжого Юрія Шкрумеляка — «Про стрілецьку пісню» та інші. Така форма спiлкування дозволяла глибше осмислити проблеми, вирiшення яких мало взяти на себе стрiлецтво в майбутньому, та змiцнити товариськi стосунки мiж УСС.

Не забували стрiльцi й про свою освiту, і вже в червнi 1915 р. у Кошi було створено курси для неписьменних, якi вели вчителі: десятник Лука Лiсевич, вiстуни Гриць Кадлубицький i Яків Кобилянський та студент-філософ стрiлець Андрій Дiдик [22] . На початку 1916 р. тут здобували грамоту близько 60 УСС, бiльшiсть з яких зголосилася добровiльно, а кiлькох придiлили примусово, наказом кошевої управи [23] , бо ж було зрозумiлим, що для вирiшення тих завдань, якi стояли перед стрiлецтвом, потрiбнi грамотнi люди. У зв'язку з цим стрiлецьке командування дбало також, щоб стрiльцi, якi до вiйни вчилися в гiмназiях чи унiверситетах, мали змогу продовжувати навчання, складаючи час вiд часу iспити. У цьому їм допомагали Збiрнi Станицi УСС, головним чином у Вiднi та Львовi, якi опiкувалися ними пiд час iспитiв. Так, тiльки у Вiденськiй Збiрнiй Станицi з 8 грудня 1914 р. до 11 лютого 1915 р. побувало 85 Українських Січових Стрільців, якi приїздили зі згаданою метою [24] . У Львовi до вересня 1916 р. iспити склали 87 гiмназистiв та 25 студентiв унiверситету з числа УСС [25] . Крiм того, у Вiднi були зорганiзованi спецiальнi 4-тижневi курси для допомоги стрiльцям у здаваннi iспитiв [26] . Згодом подiбнi курси для гiмназистiв — так звана стрiлецька гiмназiя — постали i в Кошi УСС. Щось аналогічне планували також створити i для студентiв унiверситетiв — так званий «етапний унiверситет» [27] , але цього осягнути не вдалося.

Стрiлецька гiмназiя, яка пiзнiше стала називатися «етапною гiмназiєю УСС», почала працю 3 червня 1915 р. з iнiцiативи вiстуна Степана Прiдуна, студента-фiлософа Вiденського унiверситету. Її доцiльнiсть вiн мотивував тим, що стрiльцi повиннi прислужитися своїй Батькiвщинi

не тiльки крiсом, а й наукою, особливо в той час, коли вона цього потребує [28] . Навчали у стрiлецькiй гiмназiї як новобранцiв, так i «стару войну»; їх число коливалося, залежно вiд фронтових обставин, вiд 20-30 до майже 230 чоловік [29] . Спочатку цим займався тiльки сам Прiдун, а згодом йому на допомогу прийшли студенти-фiлософи Чернiвецького унiверситету — десятник Iван Гуцуляк, стрiльці Андрій Дiдик і Теодор Вишиваний; викладачі гімназій — пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний, четар Сава Никифоряк, стрiльцi Юліан Мiнко, Юліан Гiрняк, Лев Смулка, Антін Лотоцький та iнші.

Незважаючи на плиннiсть учнiв, якi вiдходили на фронт, часту змiну постою Коша, вiдповiдно й гiмназiї, вiдсутнiсть примiщень та пiдручникiв, якi стрiлецькi викладачi нерiдко змушенi були купувати за власнi кошти i таке iнше, навчання вiдбувалося здебiльшого регулярно. Серед предметiв були: українська, грецька, латинська та нiмецька мови, iсторiя України, математика, фiзика, природознавство, а також психологiя, логiка, iсторiя фiлософiї, стародавня iсторiя та iнші [30] . Щосереди вiдбувалися читання «Iсторiї України» Миколи Аркаса, на якi приходили фактично всi стрiльцi, вiльнi вiд служби [31] . Нерiдко лекцiї, якi проводили досить часто то на свiжому повiтрi, то в помешканнях самих учителiв, закiнчувалися дружнiми розмовами учнiв та їх наставникiв [32] .

Необхiдно також пiдкреслити, що всi стрiльцi-гiмназисти, незважаючи на специфiчнi умови, вчилися охоче й енергiйно, особливо пiсля того, коли їм, починаючи з кiнця 1915 р., було дозволено здавати iспити за прослуханi курси. В певнi строки вони виїздили до українських гiмназiй i там, на основi здобутих у стрiлецькiй гiмназiї знань, здавали iспити. Тiльки до травня 1916 р. такi iспити здали понад 100 УСС [33] . Загалом же близько 140 стрiльцям удалося подібним чином закiнчити гiмназiї [34] . (У середині 1916 р. на 1665 старшин і бійців фронтових сотень першого полку УСС 27,66% мали вищу й середню і, принаймні, стільки ж - неповну середню освіту [35] ). Це мало неабияке значення для всiєї нацiональної справи, особливо якщо врахувати тодiшнiй освiтнiй рiвень галицько-українського суспiльства.

Як згадував УСС Михайло Савчин, стрілецтво пам`ятало про необхідність самоосвіти навіть у екстримальних умовах. Зокрема, стрільці, які навесні 1917 р. перебували у російському полоні в містечку Дубовки, що знаходилося за 50 верст від Царицина, підтримали ініціативу четаря Кучабського організувати систематичні курси з різних ділянок науки. Адже, як зазначалося, “Нас бо жде праця в Україні, тому не вільно нам марнувати часу” [36] . Викладачами були: Андрій Мельник (політична економія), Іван Чмола (географія України), Роман Сушко (кооперативний рух), Василь Кучабський (історія України). Там же старшинами УСС було підготовлено вкрай потрібну для українського війська працю “Муштровий впоряд для піхоти”. Нею користувався корпус Січових Стрільців, а згодом, за часів Директорії, вона була затверджена і видана друком для вжитку всієї української армії.

Пiд опiкою «Пресової Кватири» в стрiлецькому середовищi працювали i осередки культурно-мистецького напрямку. Вони користувалися величезною популярнiстю як серед УСС, так i серед українського громадянства. Перш за все, тут треба назвати духовий оркестр пiд керівництвом пiдхорунжого Михайла Гайворонського, який на весну 1917 р. нараховував близько тридцяти музикантів, смичковий та струнний оркестри, хор пiд керівництвом пiдхорунжого Леся Гринiшака та стрiлецький театр. Неодноразовими виступами перед населенням Галичини та Надднiпрянської України, а також перед iноземцями [37] вони значною мiрою спричинилися до розвитку й популяризацiї стрiлецької творчостi та стрiлецької iдеї. Був це в часи воєнного лихолiття прекрасний засiб живої нацiональної пропаганди, чóму сприяли як змiст виконуваних творiв, так i сама з'ява українського вояка перед публiкою.

«Пресова Кватира» розгорнула також досить iнтенсивну дiяльнiсть у фотографiї, малярстві, музиці, скульптурі та рiзьбярстві, даючи чимало творiв, що пропагували iдею визволення України та побудови власної незалежної соборної держави. Напевно, найцінніший і найбагатший щодо кількості й всебічності документальний матеріал дала стрілецька фотографія (в одному тільки Відні на середину 1916 р. зберігалося близько 3000 негативів стрілецьких робіт [38] ). Завдяки таким митцям, як четарі Юліан Буцманюк й Іван Іванець, підхорунжі Теофіль Мойсейович і Микола Угрин-Безгрішний, стрілець Василь Оробець та інші було відзнято фактично всі сторони життя стрілецтва, його будні та свята, бойові походи та відпочинок. Стрілецька фотографія й на сьогоднішній день є важливим джерелом вивчення боротьби леґіону Українських Січових Стрільців.

Цінним документом доби стали і твори стрілецьких малярів, серед яких було багато портретів старшин та стрільців, картин зі стрілецького життя, грфічних рисунків, карикатур, заставок тощо. Значну їх частину було створено безпосередніми учасниками тих подій чи за достовірною інформацією очевидців. Тут відзначилися стрілець Осип Курилас, випускник Краківської академії мистецтв, який за короткий час створив дві сотні стрілецьких портретів, батальні картини «Маківка», «Битва на Лисоні» та інші; четар Іван Іванець — «В поході», «Завія», «Допомога селу», «Стежа», «Вістовий» та інші; хорунжий Юліан Назарак, студент Краківської академії мистецтв — «Бій під Семиківцями», «Барабанний огонь російської артилерії в Семиківцях» [39] . Поряд з ними творчо працювали стрільці Лев Ґец — автор численних акварелей і рисунків та Осип Сорохтей — художник-карикатурист, випускник Краківської академії мистецтв четар Юліан Буцманюк. Рисунки й ілюстрації залишили також хорунжий Мирон Талпаш, підхорунжі Лев Лепкий та В. Старчук, вістуни Іван Ткачук і В. Розумович, стрілець Василь Оробець.

У скульптурі та різьбярстві серед УСС були відомі четар Михайло Гаврилко та стрілець Микола Цимбрила. Перший з них — випускник Краківської академії мистецтв та премійований учасник конкурсу на пам'ятник Тарасові Шевченкові в Києві — в леґіоні виліплював з глини стрілецькі погруддя, а другий здобув собі популярність декоративною різьбою у гуцульському стилі [40] . У середині 1915 р. М. Цимбрила також викував на прямовиснiй скелi при дорозi на Болехiв строфу з «Червоної Калини»: «Машерують нашi добровольцi на крiвавий тан — визволяти братiв-українцiв з московських кайдан!» [41] . Сюди ж належить і праця УСС по впорядкуванню стрілецьких могил та будівництво ними двох пам'ятників за проектом підхорунжого Левка Лепкого на могилах товаришів — в Семиківцях над Стрипою та в Пісочній Жидачівського повіту [42] . Цим стрілецтво засвідчувало свою глибоку шану та признання полеглим і водночас закріплювало традицію боротьби за волю України.

Стрілецьку музику творив головним чином підхорунжий Михайло Гайворонський, керівник стрілецького оркестру. Він заінструментував майже всі відомі стрілецькі пісні. Більшість маршів («Перший стрілецький похід», «Другий стрілецький похід», «Стрипа», «Їхав козак») також вийшли з-під його пера. Як композитор Гайворонський, за словами історика Осипа Думіна, «виявився наскрізь оригінальним талантом, котрий зумів на канву національної мелодії нанизати гуркіт великої війни, біль Галицької Волости і стрілецький чин» [43] . Крім нього в справі інструментування та компанування пісень були відомими також підхорунжі Роман Купчинський, Лев Лепкий, Антін Баландюк.

18 лютого 1916 р. за iнiцiативою четаря Володимира Старосольського на основi «Вiдчитового Кружка» було створено «Кружок Загального Добра» [44] , який мав ще бiльше пожвавити та впорядкувати стрiлецьку працю в Кошi. 24 лютого новий Кружок ухвалив програму дiяльностi, що мала два напрями. Перший охоплював дiяльнiсть серед мiсцевого населення i передбачав йому стрілецьку допомогу у правовiй, економiчнiй та духовнiй сферах. Другий стосувався самого стрiлецтва i мав на метi пiдтримку його духовного життя через частi сходини, виступи, дискусiї, концерти, курси для неграмотних i таке iнше. Головою Кружка обрали iнiцiатора - четаря Володимира Старосольського, до його управи ввiйшли четар Ярослав Iндишевський, вiстун Гриць Стецюк та стрiлець Клим Кузьмович [45] . Кружок було подiлено на комiсiї та референтiв, якi мали свої дiлянки роботи i регулярно звiтували за їх стан. Пiд його патронажем перебували i давнiшi кошовi iнституцiї, як курси для неграмотних, «етапна гiмназiя» та iнші. Все це урiзноманiтнювало життя Коша й надавало iмпульсу для нових справ. Стрiльцi активно допомагали селянству, органiзовували концерти, брали участь у роботi рiзноманiтних гурткiв i займалися навiть археологiчними дослiдженнями в околицях Рогатина [46] .

Неповторний колорит у життя УСС вносили й стрiлецька «кантина» (базар) пiд орудою стрiльця Теодора Мрочка, яка половину свого прибутку давала на «Пресовий Фонд»*, та пiдстаршинська харчiвня, що її зорганiзував пiдхорунжий Степан Чумак [47] . Саме тут народжувалося багато нових пiсень й оригiнальних дотепiв на теми стрiлецького життя та полiтики.

Ще одною стрiлецькою формацiєю з активним способом життя — як вiйськового, так i нацiонально-культурного — став Вишкiл, який у різний час очолювали сотники Михайло Волошин та Володимир Стафиняк, підполковники Мирон Тарнавський та Констянтин Слюсарчук, отаман Гриць Коссак. Його основним завданням було вiйськове навчання новобранцiв УСС i тих стрiльцiв, якi поверталися до леґіону пiсля хвороб і поранень. Незважаючи, що наука, яка тривала тут 6-8 тижнiв, була дуже iнтенсивною та важкою, у стрiльцiв залишалося ще доволi часу для культурно-просвітницької працi, а також на вiдпочинок та розваги. Особливу увагу придiляли нацiональному освiдомленню стрiлецької молодi. Тому у Вишколi, поряд iз наукою воєнного ремесла, iснували курси для неписьменних, окремi курси з iсторiї та географiї України, проводили бесiди на суспiльно-полiтичнi теми тощо [48] . Виявом веселих та повних фантазiї настроїв стрiлецтва було також заснування тут так званого «Лицарства Залiзної Остроги», головним завданням якого було плекання товариської культури й формування характеру на базi вояцького лицарства. Водночас сотник Дмитро Вiтовський старався надавати цьому своєрiдному орденовi полiтичного й iдеологiчного спрямування [49] , щоб згодом, можливо, перетворити його на конспiративну полiтичну органiзацiю. Результатом такого життя було те, що після закiнчення навчального строку iз Вишколу виходили не лише добрi вояки, а й свiдомi громадяни та переконанi патрiоти.

Поряд iз дiяльнiстю культурно-освiтнiх осередкiв передовi стрiлецькi старшини з певною допомогою Української Бойової Управи намагалися i в повсякденних умовах формувати зі своїх вихованцiв, здебiльшого простих селянських хлопцiв, — «нових українцiв», котрi могли б стати впоровiнь iз європейцями i котрi в майбутньому були б в авангардi будiвництва нового українського життя. I треба вiддати їм належне: в цьому вони досягли непоганих результатiв. У способi мислення, поведiнцi, розумiннi своєї гiдностi, усвiдомленнi своїх прав та обов'язкiв УСС почали творити новий тип українця, вiдмiнний вiд нерiшучого й трохи вайлуватого «руснака». «Мене просто осліплювала думка, що тут родиться цілком нове покоління українського народу, котре може буде щодо якости ліпше від попереднього» [50] , — зазначав Осип Назарук, збираючи свої враження про УСС з-під Золотої Липи. Про це свiдчив навiть зовнiшнiй вигляд і побут стрiлецтва. Чисто вбрані, поголені, стрільці відрізнялися від тих же часто запущених та неохайних мадярських вояків. Місця дислокації, які займав український леґіон, завжди світилися взірцевим порядком [51] . Навіть на бойових позиціях стрільці не занедбували своїх приміщень, а впорядковували їх якнайкраще, щоб надати їм практичного й водночас естетичного вигляду [52] . До речi, всi вулицi та майдани в мiсцях стрiлецького постою отримували свої назви: Тараса Шевченка, гетьмана Iвана Мазепи, Iвана Франка, князя Святослава тощо [53] . Не забувало стрілецтво i про духовнiсть, регулярно вiдвiдуючи Богослужiння, якi проводили його духовники (А. Базилевич, Микола Їжак, Андрій Пшепюрський, Юліан Фацієвич), а iнколи й театри та музеї [54] . Все це створювало сприятливу атмосферу в стрiлецькому середовищi й наочно пiдкреслювало його свiдомий нацiональний характер.

Отже, завдяки вмiлiй органiзацiї внутрiшнього життя стрiльцi створили непоганi умови для пiдвищення освiтнього та iдейно-полiтичного рiвня, формування основ нацiонально-визвольної iдеологiї та для пiдготовки до вирiшальних подiй у боротьбi за державну незалежнiсть. Саме дiяльнiсть ряду вже згадуваних леґіонових iнституцiй великою мiрою сприяла тому, що Українські Січові Стрільці формувалися як свiдомi українськi патрiоти, сприймаючи всiм серцем i розумом державницьку iдею та поширюючи її серед українства. Водночас цi iнституцiї, зокрема «Пресова Кватира», з допомогою — як моральною, так i матерiальною — Бойової Управи [55] , немало спричинилися до популяризацiї боротьби леґіону УСС за волю України i серед нащадкiв, залишаючи для них велику кiлькiсть публiкацiй, спогадiв, фотографiй, малярських картин, пiсень та iнших стрiлецьких пам'яток (на жаль, значна їх частина була втрачена), що мали i мають неоцiненне значення для розвитку нацiональної свiдомостi. Їх праця, поряд зі збройною боротьбою, стала одним iз головних чинникiв стрiлецьких досягнень.

Лiтература та видавництво

Чiтким проявом iдеологiї Українського Січового Стрілецтва була його лiтературна творчiсть. Уже на початку вiйни багато стрiльцiв вели щоденники, писали спогади, iнколи й вiршi та нариси [56] . Згодом у рiзноманiтних українських часописах та збiрниках з'явилося чимало стрiлецьких публiкацiй, автори яких ознайомлювали читацький загал iз життям леґіону, його боротьбою та завданнями, намагалися осмислити найактуальнiшi проблеми стрiлецького буття, дiлилися радощами й печалями. Всі ці публікації воєнного часу можна умовно розділити на три групи: 1) літописи, хроніки, спогади, нариси, публіцистичні статті тощо; 2) поезія; 3) гумор і сатира. Для кожної з них характерні свої форми і методи висвітлення тих чи інших подій, фактів і явищ; кожна по-своєму впливала на свідомість як самих усусусів, так і всього суспільства. Водночас, спільними для всієї літературної творчості стрілецтва була непохитна віра в історичну місію леґіону УСС, надія на виборення української державності та щира синівська любов до свого народу.

Серед жанрів першої групи найкраще були подані спогади та нариси. Спогади з пережитого писали багато стрільців, велику частину з них було опубліковано. Зокрема, десятника Василя Дзіковського — «Різдвяні свята УСС 1914 р.», підхорунжих Романа Купчинського — «На Галич!», «Стрілецькі відзнаки», Миколи Опоки — «Рік тому...», «З моїх звідів» [57] та інші. Але, мабуть, ще більше спогадів залишилися невідомими або були втрачені. До написання нарисів найбільше спричинилися стрiлець Антін Лотоцький — «Прийди весно!», «Коли рвуться кайдани», хорунжий Андрій Баб'юк — «В день Воскресення», «На торговиці», четар Василь Кучабський — «28 червня», «Картини з дневника», сотник Дмитро Вiтовський — «Похорони стрільця», «Із сумно-ясних настроїв», «Звіт», пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний — «Живі картини...» [58] . Як лiтописцi i хронiсти продуктивно працювали пiдхорунжi Лесь Новiна-Розлуцький — «Записки до літописі УСВ», Роман Купчинський — «Від Стрипи до Золотої Липи», «Над Стрипою», Ростислав Заклинський — «Хроніка Збірної Станиці УСС за 1914-1918 рр.», «Шляхом стрілецької слави», десятник Василь Дзiковський — «З внутрішнього життя Українського Січового Війська», «Від Веречок до Семиковець» та iнші [59] . Чимало фактiв i характерних деталей iз життя УСС, їх психологiї i настроїв подав пiдхорунжий Осип Назарук, особливо в своїх працях «Слідами Українських Січових Стрільців» та «Над Золотою Липою. В таборах Українських Січових Стрільців».

Змiст тих чи iнших стрiлецьких публiкацiй був своєрiдним висловом загальних настроїв, що панували серед УСС, показував, як активно стрiлецтво цiкавилося не тiльки власними, а й загальнонацiональними справами та намагалося своїми дiями спричинитися до позитивного їх вирiшення. Серед кращих публiкацiй варто вiдзначити насамперед спiльний лист сотнi Вiтовського до Президiї Союзу Визволення України вiд 1 квітня 1915 р., листи четаря Iвана Балюка до Дмитра Донцова та його ж «Листи з поля», а також статтi четаря Володимира Старосольського, Теофіля Меленя, пiдхорунжого Миколи Опоки та iнші [60] . Зокрема, Теофіль Мелень у працi «Український Леґіон», аргументуючи роль Українських Січових Стрільців, зазначав, що їх тяжкi й кривавi бої є доказом того, що «традицiя оружної боротьби українського народу за незалежнiсть не загинула» [61] . Іван Балюк в одному зі своїх листів, опублікованому у «Вістнику Союзу визволення України» в травні 1915 р., підкреслював: «Не забудьте, що ми ще в неволі. Що на кождім з нас тяжить обов'язок супроти України, що кождий повинен усе, що можливе, що в його силі, зробити, щоб прискорити визволення. Може тепер більше, ніж коли жадає від нас історія доказу, що ми зрілі до вольного, самостійного життя, що ми вміємо гідно, з силою та вірою, перенести всі теперішні удари і зуміємо підготовити сили й акцію на будуче...» [62] .

Одне з найсумнiших явищ Першої свiтової вiйни — братовбивство, суть якого полягала в тому, що сини одного й того ж народу, роздiленого мiж двома iмперiями, змушенi були воювати мiж собою, описав Микола Опока. В статті «Вістун» він розповів про трагедію, очевидцем якої був сам: стрілецький розвідник вістун Степан незамітно підкрався до російських позицій і несподівано для себе почув там українську мову. «Він насторчує вуха, непорушливо прилягає до снігу, перемінений цілий у слух. Долетіли до нього рідні слова. Він завмер, слухає. Тепер слова вже можна розуміти, вітер сильніше доносить голос. І вістун чує: «...нене рідна, нене старенька, як же ти це зносиш!..» Степанові вдарила кров до голови, щось стиснуло за серце, підняло груди. Він не видержав, забувся, вибухнув: «Братіку, та ж я також...» — «Ей, австрієц, плі!»... трах, тарах, тарах, залопотів ліс, а відгомін відбився кілька разів від гострих скель... Недалеко перед розстрільною лежав Степан, над ним схилився його ворог... Вістун прощав ясний світ, крайок синяви неба, блискучо тремтячі галузки ялиць. Над ним стояв його брат, тепер ворог, може вбійник, а той шепотів йому: «мамо, нене, прощай». «Ворог» схилився й замкнув йому очі» [63] . До цiєї теми зверталися й iншi УСС, зокрема Андрій Баб'юк та Осип Назарук [64] , що свiдчить про те, як тяжко стрiльцi сприймали та переживали трагедiю своєї розшматованої нацiї. Водночас вони надiялися, що українському народовi врештi-решт вдасться об'єднатися в однiй незалежнiй державi.

Відомо, що в леґіоні УСС, окрім українців, перебували й деякі представники інших націй, зокрема, євреї. Тому не дивно, що тема національних меншин також представлена у стрілецькій творчості. Наприклад, Роман Купчинський у третій книзі своєї трилогії «Заметіль», виданій, щоправда, вже після війни, у 1933 р., з гумором описав єврейську підприємливість, завдяки якій групі стрільців удалося врятуватися від ворожого полону: «Стрілецька стежа йшла глибоким провалом, продираючись крізь густі корчі. Велика московська стежа побачила стрільців швидше і зробила засідку. Серед гущаку не тяжко було скритися, і як тільки наші хлопці показалися, москалі обскочили їх з усіх сторін.

— Рукі ввєрх!

Не було ради, піддалися.

Відібрали їм москалі кріси і повели. Сіли спочивати, розбалакались. Жид Шварцер знайшов між москалями трьох одновірців і почав з ними торг.

— Що вам, — каже, — з того, що ви нас зловили? Вас тридцять — нас шість — невелика штука. Ми скінчимо війну, а ви навіть медалі не дістанете.

— Правда, — кажуть тамті жиди, — не дістанемо.

— І війну будете далі робити.

— Правда, — кажуть, — будемо.

— Але подумайте, якби ми вас привели!..

— Ну?!

— Ви війну скінчите, а ми медалі дістанемо!.. За той час наддніпрянець Барилко розговоривсь із рештою.

— В вас, — кажуть москалі, — плєнним вуха обтинають, язики вирізують.

— Хто це вам такого нагородив?! Нічево подобного. Сидять собі ваші солдати в таборах, юшку кушають та Бога хвалять.

— А юшка єсть? Кажуть, що в вас кушать нема що.

— Нема?! А погляньте лиш!

І Барилко добув з хлібника м'ясну консерву, хліб і каву.

— Те саме получають і плєнні. Сам бачив, — додав, ховаючи все те назад у хлібник. — А ми, солдати, то ще на добавок і це.

Відчепив боклажку і тицьнув першому москалеві під ніс. Той затягнувся і аж покректав

— Настоящий ром!..

— Давайте вип'ємо по чарці.

Всі поглянули на команданта стежі — рябого підстаршину, що досі не встрявав у розмову.

— Гаспадін зводний, разрішітє?!..

Пан «зводний» зразу пручалися, а потім не тільки «разрішілі», але й самі розгрішилися.

Стрілецький рум швидко перейшов у солдатські шлунки і ще більше розв'язав солдатські язики та розм'якшив серця.

Саме тоді жиди покінчили торг і вирішили, що австрійський полон для обидвох сторін багато корисніший. Вони поставили внесення «на плєнумі», і воно після короткої дискусії перейшло одноголосно.

Стрільці дістали назад свої кріси. Москалям витягнули з їхніх «вінтовок» замки і привели всіх щасливо до мисливської палатки» [65] .

Нiчим не поступалася стрiлецькiй прозi й стрiлецька поезiя, що також акумулювала в собi масову свiдомiсть УСС. Як і проза, вона творилася в різний час і при різних обставинах. Найбільше віршів, багато з яких зразу ж ставали піснями, з'явилося в 1916 — на початку 1917 рр., тобто тоді, коли стрілецтво в силу фронтових обставин перебувало у відносно кращих умовах. Загалом же активність стрілецького віршування пояснювалася, за словами стрільця Луки Луціва — учасника цього процесу, тим, що тоді був такий час, що годі було не писати поезій [66] . Це був вияв небувалого духовного піднесення, пов'язаного з усвідомленням стрілецтвом своєї величної місії — вперше за довгі роки стати зі зброєю в руках на захист прав українського народу. Серед найвiдомiших поетiв-усусiв були: пiдхорунжi Роман Купчинський, Левко Лепкий, Микола Голубець, Юрій Шкрумеляк, Василь Бобинський, Микола Угрин-Безгрiшний, хорунжий Юліан Назарак, стрiлець Антін Лотоцький та iншi.

Аналізуючи поетичний доробок Українських Січових Стрільців, слід пам'ятати, що він творився у фронтових умовах, нерідко в проміжках між боями, а тому не завжди вдавалося й не завжди була можливість до кінця відшліфувати ту чи іншу строфу та надати їй відповідного звучання. Але не це головне в даному випадку, бо тут поезія, поряд з іншими жанрами стрілецької творчості, є насамперед свiдченням тих думок, настроїв і почувань, якi панували в стрiлецькому середовищi й які давали натхнення як для музи, так і для боротьби. Зміст віршів воєнного часу, написаних УСС-ми, свідчить, що їх головними темами були доля України та її народу, сподiвання на краще майбутнє, мету якого Антін Лотоцький визначив ще в 1915 р. так:

До Свiтла, до Сонця, до Правди, до Волi,

До щастя святої Краси [67] .

Це сподiвання не було пасивним:

Ми першi в бiй за волю йдем!

— наголошував Микола Угрин-Безгрiшний у «Гiмнi УСС» [68] . Його пiдтримував Роман Купчинський:

За рiдний край, за нарiд свiй,

За долю України.

Ми йдемо в бiй, ми йдемо в бiй,

Крiзь згарища, руїни... [69]

Такi ж мотиви звучать у поетичних рядках Левка Лепкого, Грицька Труха та iнших [70] . Водночас, виступаючи на боротьбу за волю України, стрiлецькi поети нiби кладуть на УСС благословення «Могучого Духу Мазепи», звертаються до «орлiв Запорожа», згадують «дружини Данила» [71] i цим немовби черпають сили для новiтнього українського вiйська в героїчнiй минувшинi України.

З великою повагою стрільці ставилися до власного народу, вважаючи, що тільки його сила й енергія дадуть змогу вибороти Україні волю, а причину тодішнього уярмленого становища вони вбачали в тому, що:

Пригасла в нас віра у силу Народа,

Зневіра й знемога обняла всіх враз [72] .

Але для того, щоб народ піднявся на боротьбу, потрібна була напружена праця серед нього й Іван Балюк закликав у своєму вірші:

Іди, веди їх, зітри сльози,

Кинь світло в душі їх...

Скажи, що зійде ясне сонце,

Що спадуть пута з них [73] .

Відчувається в поетичних мотивах стрілецтва й глибоке співчуття до своїх земляків, що перенесли багато мук і принижень.

Розбилось серце вкрай. Ридають стони

Сирітських сліз, скиглить скрик потерчати.

І грають, гей, як зично грають дзвони!

В'ялого листя шепіт... Похорони

Зганьбленого мадярами дівчати... [74]

— так висловив Василь Бобинський свій біль за наругу австро-мадярських вояків над українцями Галичини в 1914 р.

Зі щирою радiстю та натхненням зустрiли Українські Січові Стрільці звiстки про революцiйнi подiї у Надднiпрянщинi. Цi настрої вiдбились i в поетичних рядках. Так, Роман Купчинський, нiби ще не вiрячи, що здiйснюється заповiтна мрiя, писав:

I шепчуть спрагненi уста:

«Христос воскрес!»

Невже? Невже ж? [75]

Гуртом в ряди! Борня кипить

За волю й славу України...

— закликав Микола Угрин-Безгрiшний i далi продовжував:

Тепер настав пригожий час

Прогнать розбiйникiв iз хати —

Засяло сонiчко й для нас.

Свiй хлiб собi будем збирати [76] .

Такi ж мотиви звучали i в тодiшнiй поезiї Василя Бобинського, Антона Лотоцького, Грицька Труха та iнших авторiв [77] .

Багато стрілецьких поезій було присвячено полеглим усусам. Про це писали Роман Купчинський, Левко Лепкий, Василь Бобинський, Микола Голубець, Юрій Шкрумеляк, Юліан Назарак і навіть архикнязь Вільгельм Габсбурґ (Василь Вишиваний). Останній в збірці «Минають дні», що вийшла в 1921 р., зокрема, писав:

До зброї! До зброї, стрільці!

Товаришів рідних згадайте,

Що мріють про волю в холодній землі, —

Всі сили до бою з'єднайте! [78]

У 1917 р., наче підбиваючи пiдсумки дотеперiшньої боротьби Українських Січових Стрільців, Роман Купчинський, звертаючись до своїх однополчан, наголошував:

Та кров неповинна i Вашi терпiння

Не пропадуть марно, як цвiт у непогоду,

Бо виростуть з того новi поколiння,

Що виборють волю для свого народу... [79]

Невдовзi вiн продовжив думку:

Тi тисяч-тисячi могил,

Тi тисяч-тисячi калiк

Все виплатиться згодом!

Iз них народ вогонь до жил

Зачерпуватиме повiк,

Бо став вiд них народом [80] .

Особливе мiсце в середовищi УСС займала стрiлецька пiсня, в якiй чи не найбiльше вiдтворенi всi тi прагнення й iдеї, що ними жило стрiлецтво. Вважаючи себе духовними спадкоємцями кращих традицій українського війська, зокрема запорізького козацтва, Українські Січові Стрільці перейняли від нього і українську пісню, яка стала невід'ємною частиною їхнього життя. Юнацький максималізм та щирі патріотичні почуття новітнього українського вояка, його радість і горе дуже часто знаходили свій вияв у пісні. Спочатку це була народна пісня зі всіх куточків української землі, а згодом і власна, створена в стрілецькому середовищі. «Стрілець і пісня, — зауважував підхорунжий Юрко Шкрумеляк, — то брат і сестра, то любчик і любка; в одинокій пісні знаходить стрілець розраду та хвилеве забуття» [81] . «Якби не пісня, були би ми подуріли, а так зійшлися на хвильку, заспівали і лекше стало...» [82] — продовжував попередню думку підхорунжий Михайло Гайворонський.

Творення стрілецьких пісень нерідко зумовлювали реальні події, факти, імена, випадки з життя. Схвилювавши кого-небудь зі стрілецьких піснярів, вони ставали темами поетичного оспівування, водночас передаючи майбутнім поколінням «живі спогади про славне минуле стрілецтва, про бої, смерть та любов, про геройство й жертви, про веселі й сумні переживання товаришів зброї» [83] . Пісня завжди означала для українців щось більше ніж тільки пісня. Вона була водночас історією й ідеологією, невиплаканою тугою й вірою в краще майбутнє. Недаремно ж підхорунжий Роман Купчинський у своїй «Оді до пісні» писав:

Пісне! Велична, рідна пісне!

В тобі є все: і древня наша слава,

Володимира хист, і мудрість Ярослава,

І наших прабатьків ворогування злісне,

І Богдана розвага,

І Богуна відвага,

І Дорошенка ум, і хитрощі Мазепи,

І гомін гір,

І блиски зір,

І шум лісів, і розговори степу... [84]

Багато з цих рис поєднувалися й в стрілецькій пісні, яка служила не тільки мистецько-культурним потребам усусів, але також стала прекрасним висловом їх ідейного спрямування.

На війну йшли Українські Січові Стрільці під звуки старих козацьких та новітніх січових і патріотичних пісень. Найпопулярнішими серед них в цей час були: «Ще не вмерла Україна», що виконувалася у найбільш урочисті моменти, «Ой з-за гори чорна хмара встала» (перероблена на стрілецький манер), «Гей на горі там женці жнуть», «Ми гайдамаки», «Не пора», «Стій, царю, стій», «Ой у лузі червона калина» та інші.

Щодо останньої з них, то можна стверджувати, що вона стала першою стрілецькою піснею. Основою для її написання були слова, взяті з історичної пісні часів Хмельниччини «Розлилися круті бережечки», яка мала свою давню оригінальну мелодію. Нову мелодію пісні, що стала називатися вже «Ой у лузі червона калина», дещо переробивши її текст, створив режисер українського театру, поет Степан Чарнецький до драми Василя Пачовського «Сонце Руїни», яку вперше ставив український театр в Самборі в січні 1914 р. [85] Далі ця пісня, чи, власне, перша її строфа, разом із чортківськими сотнями УСС з'явилася в Стрию, де збиралися стрільці-добровольці [86] . Тут четар УСС Гриць Трух до першої «історичної» строфи, за його спогадами, «склав іще три нові додаткові строфки, що разом створили ту славну «Червону Калину» [87] . Вже незабаром ця пісня стала найулюбленішою в стрілецькому середовищі, була його гімном та символом визвольної боротьби українського народу.

З переїздом Українських Січових Стрільців у Закарпаття, разом із ними вирушила й пісня, яка, поруч з народними та січово-патріотичними шатами, починає потрохи приміряти і стрілецький однострій. Так поступово з'являється питома стрілецька пісня, що протягом всього бойового шляху стрільців була їм надійною опорою та розрадою. На перших порах вона виступає досить несміливо, часом без зазначення авторів, нерідко з запозиченою мелодією, але власним стрілецьким текстом та стрілецькою тематикою. Були випадки, коли до вже існуючої пісні додавалися нові стрілецькі слова, як це сталося з «Червоною калиною». Вже по дорозі зі Стрия до Страбичева постають слова нової жартівливої пісні «Гей ви, хлопці молодії...», яку склали стрільці під керівництвом сотника Клима Гутковського на угорську мелодію [88] . У ній відчувається прагнення до боротьби з ворогом та юнацька безтурботність.

Проте, по прибутті на Закарпаття та розташуванні в селах Горонда та Страбичів первісне стрілецьке завзяття й запал, як зазначав Юрко Шкрумеляк, охололи, а радше усталилися, стрільці наче споважніли духом. Одночасно з обдумуванням великої мети, яку їм необхідно було осягнути, в них відчувається туга за домом, а тому певний час в стрілецькому середовищі переважали сумні й тужливі пісні, як «Прощаюсь, ангеле, з тобою», «Реве та стогне...» тощо [89] . Та минуло зовсім небагато часу і стрілецтво знову оживає, чуються жарти, співаються веселі пісні. Ніхто особливо не переймався нестачею одягу та взуття, браком доброго харчування та санітарної опіки. Хіба що у зв'язку з тим постала тоді жартівлива стрілецька пісня (на мелодію «Ой зацвіла черемшина»), де були слова:

Машерують добровольці

Через Мезетеребеш* — Гей-гей...

Чи то військо, чи то банда,

Бігме не розбереш — Гей-гей... [90]

Її зміст реально відображав тодішнє становище УСС, які, не зважаючи на відсутність військових одностроїв, взуття та доброї зброї, йшли воювати за волю України.

Помітним було й нетерпіння усусів, коли їх уже пошлють «на москаля», в зв'язку з чим постають хоч і примітивні, але доволі промовисті рядки:

Будем бити москаля,

Аж му буде труляля!.. [91]

Трохи згодом, десь у другій половині вересня, постало ще дві оригінальні стрілецькі пісні на слова хорунжого Юліана Назарака та музику підхорунжого Михайла Гайворонського. Перша стала пізніше закликом до бою:

Хлопці, алярм! Гей, вставаймо!

Вже найвищий час.

Наступають на три шляхи

Москалі на нас,

а друга — гімном стрілецьким командантам:

Слава, слава, отамане,

О, ти батьку наш,

Ми з тобою на ворога

Підемо всі враз [92] .

Юліанові Назаракові належать також слова пісень «Товариші, ми до штурму багнети наложім» та «Нема в світі кращих хлопців». Вони, як і ряд інших стрілецьких пісень, написаних восени 1914 р., були присвячені першим боям Українських Січових Стрільців, а також їх любовним пригодам і переживанням. Хоч одне з другим і не дуже в'яжеться, та хіба могло бути інакше в середовищі, де більшість складала молодь?!

Дуже тяжкі обставини карпатської зимової кампанії 1914-1915 рр. не сприяли творенню нових стрілецьких пісень. Величезною популярністю в цей час серед стрілецького загалу користувалася пісня «Журавлі» («Чуєш, брате мій»), написана ще до війни братами Богданом і Левком Лепкими. Як згадував Михайло Гайворонський, тоді «стрільці співали її без упину, бо сніг, мороз і ворог чигали на кождій горі» [93] . Вони немов би уособлювали себе з журавлями, а свою важку боротьбу з журавлиним летом:

Заки море перелечу,

Крилонька зітру...

Співаючи «Журавлі», УСС вкладали в цю пісню всю свою душу і тугу, а тому не дивно, що вона стала стрілецьким похоронним маршем, яким вони прощалися зі своїми полеглими товаришами [94] . В Карпатах також співали пісні «Поховали отамана», «Криваво сонце сходить», «Летіла куля понад гору» та інші, які відповідали тогочасному настрою стрілецтва.

Після кривавих боїв на Маківці Михайло Гайворонський написав дві пісні — «Ой впав стрілець у край зруба» та «Питається вітер смерті» (на слова Юрка Шкрумеляка). В Карпатах також постали пісні Романа Купчинського — «Ой там при долині» (музика народна), присвячена пам'яті десятника Луцика, та невідомого автора «Про Маківку та Степанівну». Кожна з них була реквіємом по загиблих усусах і водночас переконанням, що їхня боротьба не є марною.

У 1915 р. було створено й ряд інших стрілецьких пісень, автори більшості з яких, на жаль, невідомі. Серед них: «А хто хоче у запічок...», «Заповіт дівчині», «Вся старшина вже зійшлася» (на мелодію «Ой на горі сніг біленький»), «Поле і кадра нині торжествують» (на манер коляди «Небо і земля») та інші. Тоді ж з'явилася пісня Левка Лепкого «Коби скорше з гір Карпатських» («Ой поїдем, товариші»), що була прийнята як похідна пісня стрілецької кінноти. Більшість з цих пісень були проникнуті оптимізмом, любов'ю до України та прагненням до волі.

Чи не найбільше стрілецьких пісень зародилося під час побуту Українських Січових Стрільців над річкою Стрипою, в селах Соснів та Тудинка на Тернопільщині, в кінці 1915 — першій половині 1916 рр. Найвідомішими з них були: Михайла Гайворонського — «Пройшли гори, пройшли доли», «Їхав стрілець на війноньку» (на слова Р. Купчинського), «Йде січове військо»; Романа Купчинського — «Ой шумить, шумить», «Дівчино-рибчино»; Левка Лепкого — «Ой видно село», «Маєва нічка». За змістом ці пісні можна було б віднести переважно до любовного циклу, що не є дивним, враховуючи вік їх авторів. Однак, вражає тут те, що чи не в кожній пісні, як про кохання, так і в жартівливій, не кажучи вже про інші, стрілецькі піснярі не забували про ту високу мету, задля якої вони і їхні товариші й знаходилися в лавах УСС. Воістину, все, чим жило і на що сподівалося стрілецтво, чому раділо і від чого сумувало, його бойовий порив і кохання, спогади про дім і геройство, любов до свого народу і прагнення до волі, гумор і сатира — так тісно переплелися у пісні, як перепліталися вони в стрілецькому житті. «Коли б хто... близше вглянув у житє УСС, — підкреслював підхорунжий Юрко Шкрумеляк, — побачив би, що житє його докладно відбивається в його піснях, по більшій части питомих; пісня являється доповненнєм стрілецького життя» [95] . Підтвердженням цього були й пісні, написані після кривавих боїв на Лисоні та коло Потутор на Тернопільщині. Зокрема, Роман Купчинський створив прекрасну тужливу пісню «Заквітчали дівчатонька», присвячену пам'яті підхорунжого Мальованого, вбитого поблизу Бережан. У цей же час постала й пісня Р. Купчинського та Л. Лепкого «Гей, там, у Вільхівці», де було оспівано подвиги і кохання хорунжого Федя Черника, який «разом з товариством в неволеньку попав». Ще дві пісні — Левка Лепкого «Бо війна війною» та Романа Купчинського «Як з Бережан до кадри» — зародилися по дорозі з Бережан до Миколаєва над Дністром, де розташовувалися Кіш і Вишкіл УСС [96] . У них в гумористичному тоні оповідалося про події стрілецького життя, зокрема, про загального улюбленця — четаря Івана Цяпку та неперевершеного залицяльника — хорунжого Осипа Теліщака.

Ціла низка стрілецьких пісень постала під час перебування УСС у Коші та Вишколі, де вони в другій половині 1916 — на початку 1917 рр. відновлювали свої сили після великих втрат. Серед інших тут були створені такі пісні: Антона Баландюка на слова Антона Лотоцького — «Гімн Коша», Романа Купчинського — «Ой, чого ж ти зажурився?», «За рідний край», Левка Лепкого — «Колись дівчино мила» та три пісні Лицарства Залізної Остроги — Левка Лепкого «Най жиє Великий Комтур наш» (музика народна) і Романа Купчинського «Вдаряй мечем» та «Не сміє бути в нас страху» (до речі, в останній з них є досить промовисті слова: «Не страшать нас і в цісарів Високії пороги...»). При виїзді Українських Січових Стрільців із відпочинку на фронт з'явилася також пісня Романа Купчинського «Готуй мені зброю», що наче віщувала майбутні криваві події.

Кілька пісень Романа Купчинського залишилося з часу перебування та боїв стрілецтва під Куропатниками і Конюхами коло Бережан. Перша з них — «Човник хитається...» — була написана над розлитою річкою Ценівкою під впливом місячної ночі та тужливих зітхань хорунжого Василя Соловчука. Друга пісня — «Накрила нічка» — постала після бою під Конюхами і була присвячена пам'яті поручника Осипа Яримовича, який загинув у кінці червня 1917 р. В цей же час зародилася й пісня «Пише стара мати». Трохи пізніше були створені пісні Левка Лепкого — «Казала дівчина» («Казав мені курат»), Романа Купчинського — «За твої дівчино», «Пиймо, друзі» та інші.

Від'їзд УСС за Збруч у 1918 р. на допомогу молодій Українській Народній Республіці передав Купчинський у своїх піснях «Зажурились галичанки» та «За Збруч, за Збруч». В останній з них, зокрема, чітко відображено, з яким натхненням і завзяттям рвалися стрільці у Велику Україну, щоб власними очима глянути, як будується Українська держава та допомогти їй в цьому: «За Збруч, за Збруч, хоч голіруч, підемо всі підемо!». Водночас тут наголошувалося: «Чи ворог той в кашкеті лиш, чи ворог той в шоломі, ми панувать їм не дамо у нашім власнім домі!» Очевидно, що цими словами автор хотів показати ставлення стрілецтва як до більшовиків («ворог той в кашкеті»), так і до австро-німецького війська («ворог той в шоломі»), яке прийшло в Україну не так для її захисту, як для задоволення власних інтересів. А слова «ми панувать їм не дамо у нашім власнім домі» — переконливо засвідчують, чим була для УСС-ів Українська Народна Республіка. Але чи не найкращим підтвердженням останнього була напружена праця стрільців на благо молодої держави. В таких умовах було не до пісень, а тому в Наддніпрянщині постала тільки одна пісня — «Мав я раз дівчиноньку», автором якої був Роман Купчинський. Згодом, після переїзду усусів з Великої України на Буковину, той же Купчинський написав ще одну пісню, що називалася «Як стрільці йшли з України». В ній відчувається туга за тими часами, які стрільці пережили в Наддніпрянщині.

З поверненням Українських Січових Стрільців на західноукраїнські землі, тут розпочалися події, під час яких, за словами Романа Купчинського, вже не було змоги не лише творити нових пісень, але й бажання співати давніх [97] . Тільки значно пізніше, коли стрілецький леґіон влився до складу Української Галицької Армії, зародилося ряд пісень, що стали для нього лебединими. В той же час вони були своєрідним підсумком українських визвольних змагань та реквіємом по багатьом українським воякам, що полягли за волю України. Сюди належать пісні: Романа Купчинського «Ой та зажурились», «Засумуй трембіто», Антона Баландюка та Романа Купчинського «Ой зацвіла черемха», Михайла Гайворонського та Михайла Кураха «Коли ви вмирали» («Реквієм») і деякі інші.

Як видно, найбільше до створення стрілецьких пісень доклали творчих зусиль три автори — підхорунжі Роман Купчинський, Михайло Гайворонський, Левко Лепкий. Плiдно творили i хорунжий Юліан Назарак, пiдхорунжий Юрко Шкрумеляк, десятник Антін Баландюк та iнші. Деякi стрiлецькi пiснi — колективний твiр, де не один, а кілька авторів брали участь у складанні тексту чи музики. У ряді пісень взагалі годі визначити автора. У збірнику «Сурма», виданому у Львові в 1922 р., немало пісень позначено характерною інформацією: «Слова УСС» або «Слова і музика УСС» [98] . Збірна колективна творчість залишала свій слід і на тих піснях, що були витвором відомих авторів, нерідко переробляючи їх на свій манер. Траплялися також ситуації, коли стрілецька пісня, ставши відомою, відривалася не тільки від своїх авторів, але й від часу та місця свого написання, перетворюючись фактично в народну. Таке становище, з одного боку, утруднює, а інколи й унеможливлює не лише визначення дати та місця написання тієї чи іншої пісні, а й її приналежності: є вона власне стрілецькою чи народною (наприклад: «Ішли ми до бою», «Прощався стрілець», «Повіяв вітер степовий», «У темному лісі під білов березов» та інші). З другого ж боку, це було свідченням високої популярності стрілецької пісні, як і самих стрільців, серед українського народу, якщо вона сприймалася ним як власна.

Виходячи за межi свого середовища i стаючи вiдомими бiльшому загаловi, стрілецькі пісні вiдiгравали роль своєрiдного каналу, з допомогою якого УСС поширювали свої iдеї серед українства. Так, в Закарпатті місцеве українське населення, що було дуже змадяризоване, у великій мірі завдяки пісням, які співали Українські Січові Стрільці, вперше дізнавалося про українську ідею, а згодом і саме бралося до їх розучування. Своєрідною візитною карткою УСС була стрілецька пісня серед українства Галичини. Щирі симпатії та велику пошану здобула собі вона і серед українців Наддніпрянщини, поєднуючи своїми ідеями та рідним словом поневолі розділених синів одного народу. Про популярність стрілецьких пісень тут свідчить і той факт, що кращі композитори з Великої України, такі як Микола Леонтович, Кирило Стеценко, Левко Ревуцький, цікавилися ними, записували їх слова і мелодії, обробляли для хорового співу. До речі, деякі зі стрілецьких пісень були у вжитку в Наддніпрянщині навіть при більшовицькому режимі. Зокрема, стрілецька пісня Левка Лепкого «Гей, видно село» була настільки популярною тут, що в 1920-х роках співалася навіть шкільними хорами, тільки з трохи зміненим текстом — замість «стрільці січовії» — «стрільці червонії» [99] . Великий вплив мали стрілецькі пісні і на іноземців [100] , які, нерідко, вперше довідувалися про боротьбу українців за свою незалежність саме з них.

Один із дослідників стрілецьких пісень Василь Витвицький вважав, що всі вони за своїм змістом і призначенням поділяються на чотири групи: воєнно-патріотичні, журливі, любовні та жартівливі. За його даними, якщо взяти до уваги одні тільки оригінальні стрілецькі пісні й такі, що виразно вкладаються в цей поділ, в кількісному відношенні згадані групи представлятимуться таким чином: воєнно-патріотичні — 15, журливі — 5, любовні — 20, жартівливі — 6 [101] . Звичайно, подібний підхід має право на існування, однак, він не в повній мірі відображає характер стрілецьких пісень, які за своїм змістом були універсальними і часто одна й та ж пісня поєднувала в собі й патріотизм, і кохання, і журбу (наприклад, «Ішли ми до бою», «Ой впав стрілець», «Прощай дівчино» та інші), не кажучи вже про те, що й кількість питомих стрілецьких пісень була значно вищою, як подає Василь Витвицький. Очевидно, що стрілецька пісня, котра була виявом глибоких національно-державницьких почувань, якими жило все стрілецтво, відноситься до розряду тих, що не терплять формально-схематичних підходів.

Коли говорити про основну мету змагань Українських Січових Стрільців, то варто підкреслити, що, серед іншого, досить вдало вона була відображена й в стрілецьких піснях. Так, у пiснi «Ой, у лузi червона калина», що стала гiмном стрiлецтва, виразно проглядалося завдання стрiлецького бойового походу: «Визволяти братiв-українцiв з московських кайдан...» Як зауважував пiдхорунжий Дмитро Палiїв, у нiй була скристалiзована вся програма УСС [102] . У пiснi «Ми йдемо в бiй» йдеться про те, що стрiльцi йдуть воювати

За рiдний край, за нарiд свiй,

За волю України [103] .

Така ж iдея була провiдною в пiснях «Ой видно село», «Iшли ми до бою», «Прощався стрiлець», «Грають труби над Днiстром» та iнші.

Чiтко простежується в стрiлецькій пiсні (наприклад, «Нема в світі кращих хлопців») й теза про те, що стрiльцi є свiдомими й добровiльними борцями за долю свого народу:

Добровольцi добре знають,

За що б'ються i вмирають...

Лиш за волю кров їх ллється,

За Вкраїну бiй ведеться... [104]

В іншій пiснi, що мала назву «Боєвий гiмн Українського Сiчового Вiйська», пiдкреслено, що стрiлецтво не боїться боротьби, бо йому:

Страшнiший... московський кнут,

Клеймо рабiв i ганьба пут [105] .

Не обiйдена увагою i соборницька iдея, яка поряд iз визвольною була для стрiльцiв провiдною. Зокрема, в пiснi «Лунає клич» вiдзначено:

Пройшли Днiстер, Днiпро пройдем,

Не станем, поки не зайдем

На Дон i Дiнця береги

Й Кавказу гордiї верхи [106] .

Коли ж у Надднiпрянщинi постала Українська держава, то стрiльцi в пiснi «За Збруч, за Збруч» спiвали про неї, як про «наш власний дiм». Подiбний соборницький, патрiотичний та героїчний змiст добре проглядається i в багатьох iнших пiснях УСС, незалежно вiд їх жанру.

Загалом же, стрiлецька пiсня стала немовби символом вiдродження традицiй збройної боротьби народу за свою незалежнiсть, свiдченням розкрiпачення українського духу, початком нової героїчної сторiнки в українськiй iсторiї. Після втрати нашої державності на початку 1920-х років вона була важливим чинником у національному вихованні молодого покоління, підтримувала моральну силу народу та вогонь надії в його душі. Бо, як співалося в одній зі стрілецьких пісень:

Ой не тішся, враже:

— Що весь край, то наше!

Ще живе стрілецька слава.

Вернуться ще тії Стрільці січовії,

Впаде вража міць лукава [107] .

Свідченням великої сили стрілецьких пісень та їх значення для народу було й те, що, незважаючи на різноманітні репресії, голодомори, департації, вони збереглися у серцях та пам'яті народній, а вже у наш час допомогли відновити Українську державу. Велика частина з них стала спільним надбанням загальноукраїнської культури, а деякі й дотепер вважаються народними, — що є найкращим підтвердженням їхніх заслуг.

Ведучи мову про лiтературну творчiсть сiчового стрiлецтва, треба вiдзначити, що УСС з самого початку існування вiдчували потребу привселюдно висловити деякi думки, погляди i плани. Тому, починаючи вже iз 1914 р., в українськiй пресi, зокрема у часописах «Свобода», «Дiло», «Вiстник Союзу визволення України» та iнших, побачив свiт ряд стрiлецьких прозових i поетичних творiв. Проте стрiльцi не полишали думки про видання власного друкованого органу. Вперше таку iдею висловив УСС Василь Данилович, який намагався в листопаді 1914 р. відновити випуск журналу «Житє», органу таємних середньошкільних драгоманівських гуртків в Галичині й Буковині, й присвятити його Українським Січовим Стрільцям. Але, на жаль, його раптова смерть завадила реалiзацiї цього плану [108] . Трохи згодом, навеснi 1915 р., Роман Купчинський написав жартiвливу поему «Новiнiяда», що у виглядi рукопису на 21 сторiнку з окремими iлюстрацiями Осипа Куриласа «ходила» серед стрiльцiв i користувалася величезною популярнiстю [109] . Саме її i вважають початком стрiлецької преси.

Тодi ж у стрiлецькому середовищi зародилась iдея створення вже згадуваного стрiлецького фонду, результатом чого став вихiд журналу «Шляхи», який невдовзi перетворився на орган стрiлецької iдеологiї та збiрник матерiалiв до iсторiї УСС. Його видання готував пресовий гурток, куди, зокрема, входили четарi Василь Кучабський, Іван Іванець, Iван Балюк, стрільці Василь Бобинський і Лев Ґец. Перший номер «Шляхiв» вийшов 15 грудня 1915 р. у Львовi за редакцiєю відомого галицького журналіста і громадського діяча Федя Федорцева, котрий, проте, тiльки пiдписував журнал як вiдповiдальний редактор. Насправдi всю працю виконував пiдхорунжий УСС Микола Голубець, якому пізніше на допомогу прийшов стрілець Микола Балицький, колишнiй редактор газети «Громадський Голос» [110] . Всього вийшло 44 номери «Шляхiв», останнi шість з них побачили свiт разом у другiй половинi 1918 р.

Згідно із задумом засновникiв, «Шляхи», що дотримувалися самостiйницького напряму, мали стати органом стрiлецького впливу на українське громадянство [111] . Часопис друкував стрiлецькi лiтописи, новели, поезiї та публiцистику. Стиль публiкацiй був доволi гострим, зокрема, рiшучiй критицi пiддавали австрофiльську полiтику офiцiйного українського полiтичного проводу та демагогiю деяких галицьких полiтикiв [112] . Основну увагу «Шляхи» акцентували на тому, що український народ повинен самостiйно вирiшувати свою долю, а не надіятися тiльки на чужу допомогу, i в iм'я цього закликали до напруженої працi в усiх сферах суспiльного життя [113] . Серед найактивнiших дописувачiв журналу були пiдхорунжi Василь Дзiковський, Осип Назарук і Лесь Новiна-Розлуцький, четарi Петро Дiдушок i Василь Кучабський, сотник Дмитро Вiтовський та iнші. Зі «Шляхами» також спiвпрацював Дмитро Донцов, статтi якого вiдiграли значну роль у розвитку української нацiональної iдеологiї.

Функцiї стрiлецького органу «Шляхи» виконували в бiльш-менш повнiй мiрi лише у перший період свого iснування, бо з 1917 р. стрiлецькi теми там з'являлися все рiдше. Тоді ж, у 1917 р., цю мiсiю намагався перебрати на себе журнал «Свiт», що, як i «Шляхи», отримував фiнансову допомогу зі стрiлецьких фондiв [114] . Одне із своїх головних завдань редакцiя «Свiту», на чолi з пiдхорунжим УСС Миколою Голубцем, сформулювала в його першому номері, котрий вийшов 15 лютого 1917 р., так: «Треба, щоб iдеольогiя тих, що кождої хвилi готовi покласти життя в оборонi народу, вросла в кров i кiсть усього народу. Треба, щоб ясна i повна картина Українського Стрiлецтва перейшла в спадщинi грядучим поколiнням. Покласти руку до цього замiру буде одною з головних задач нашого обновленого видавництва» [115] . Тут були опублiкованi цiкавi розвiдки Василя Дзiковського — «УСС на Подiлю» i, особливо, «Герб України», поезiї Юрка Шкрумеляка та Романа Купчинського, нариси Андрія Баб'юка тощо. Але пiднятися до висоти продекларованих у першому номерi завдань «Свiтовi» так i не вдалося. У березнi 1918 р. випуск журналу припинили, що, очевидно, було наслiдком переїзду УСС до Надднiпрянщини.

Влiтку 1916 р. в Кошi УСС побачили свiт два випуски поважного журналу «Вiсник Пресової Кватири УСС» пiд редакцiєю підхорунжого Миколи Угрина-Безгрiшного та стрільця Антона Лотоцького. У редакцiйнiй статтi до першого номера, котрий вийшов у травнi, повiдомлялося, що завданням журналу є ознайомлення з дiяльнiстю «Пресової Кватири», а також iз лiтературною творчiстю та статтями на рiзноманiтнi теми, якi б стали дзеркалом духовного життя стрiлецтва [116] . Другий номер «Вiстника» був здвоєним — за червень-липень — i присвяченим пам'ятi Iвана Франка. На цьому випуск журналу припинився.

2 лютого 1918 р. побачив свiт тижневик «Будуччина» — орган Комiтету Народної Працi*. Цей часопис редагували УСС Юліан Гiрняк i Федь Палащук. Тижневик був близьким до стрiлецтва i мав виразно державницький напрям. Всього було видано тiльки одинадцять номерів часопису, останнє з яких вийшло 11 квітня 1918 р. Трапилося так тому, що група стрiльцiв, яка виконувала основну працю в редакцiї часопису, разом iз Кошем та Вишколом вiдбула до Надднiпрянщини. Що ж до змiсту, то «Будуччина» запам'яталася головним чином завдяки статтям вістуна Ростислава Заклинського [117] , в яких вiн виступав поборником якнайтiснiших зв'язкiв iз Українською Народною Республікою, гостро критикував боягузливу полiтику захiдноукраїнських провiдникiв, котрi продовжували користуватися гаслами ще з 1848 р., та закликав спiввiтчизникiв стати господарями на своїй землi.

Крiм названих, Українські Січові Стрільці пiдготували ще й ряд iнших видань. У 1917 р. заходом i засобами «Артистичної горстки» i «Пресової Кватири» побачила свiт одна з найкращих i найбiльших стрiлецьких публiкацiй, яку високо оцiнив Симон Петлюра [118] , — великий календар на 1917 р. (це видання виходило в тому ж роцi як лiтературно-мистецький збiрник пiд назвою «Тим, що впали»). Зредагував його Микола Голубець, а художнє оформлення виконав головним чином Iван Iванець. На обкладинцi календаря було вмiщено малюнок Осипа Куриласа, який зображував стрiлецьку лаву, котра йде до наступу, а над нею у виглядi духу виднiла постать гетьмана Iвана Мазепи, — що, очевидно, мало символiзувати спадкоємнiсть у розвитку української нацiональної iдеї та боротьбi за її реалiзацiю. Наступного року вийшов пiд редакцiєю Миколи Угрина-Безгрiшного перший номер «Лiтературного збiрника Українського Сiчового Вiйська» пiд назвою «Червона Калина», присвячений УСС, якi вiддали життя за волю України. Обидва видання були добре iлюстрованi i мiстили кращi стрiлецькi твори, авторами яких були Дмитро Вiтовський, Микола Угрин-Безгрiшний, Антін Лотоцький, Андрій Баб'юк, Роман Купчинський, Мирон Заклинський, Лев Лепкий, Михайло Гайворонський, Петро Франко та iнші.

У 1918 р. Лев Ґец, Богдан Крижанiвський і Василь Бобинський уклали «Антольогiю стрiлецької творчости», оригiнал якої був здiйснений рукописно на взiрець старовинних книг, прикрашений великою кiлькiстю заставок та iлюстрацiй. Щоб ознайомити з виданням ширшi кола української громадськостi, було зроблено його фоторепродукування (перший наклад мав 20 примірників) [119] . В однiй зі статей, вмiщених тут, Осип Назарук писав: «...є тiльки один непростимий злочин i одна дiйсно нiкчемнiсть: не посвятити для Української держави без нарiкань свого життя i, що труднiше — своєї працi i, що найтруднiше — своєї амбiцiї!» [120] . Крiм нього, серед авторiв «Антольогiї...», яка вміщувала 36 статей та 144 фотографії й малюнки, також були Андрій Баб'юк, Дмитро Вiтовський, Михайло Гаврилко, Михайло Гайворонський, Богдан i Ростислав Заклинськi, Iван Iванець та багато iнших.

Того ж року вийшло ще одне видання: у Вiднi заходом «Артистичної горстки» було пiдготовлено «Спiваник Українських Січових Стрільців». Він був найавторитетнiшим виданням стрiлецьких пiсень воєнного часу.

Завдяки стрiлецтву, головним чином Комiсарiату УСС, у Володимирi-Волинському було також видано в 1917 р. «Український буквар», «Читаночку для чемних дiточок», «Український православний календар для Волинi на звичайний рiк 1917» та у Львовi в 1918 р. — «Читанку для волинських дiтей», яку написав підхорунжий Богдан Заклинський. Усi вони були призначені для шкіл, які заснували УСС на Волині, і робили наголос на нацiональному вихованнi [121] . Тоді ж з'явився збiрник нарисiв i новел підхорунжого Андрія Баб'юка «Смiх Нiрвани» [122] , в якому автор чудово виразив стрiлецьку душу.

Оце, мабуть, і всі видання (якщо не рахувати гумористичних, про які мова піде трохи нижче), що з'явилися в роки війни завдяки Українським Січовим Стрільцям. Можна також згадати, що на початку 1917 р. серед стрілецтва ходили чутки про майбутню появу щомісячного журналу «Січові Кличі» [123] , але в силу невідомих причин він так і не з'явився.

Поряд із власне стрілецькими виданнями протягом 1914-1918 рр. виходили й інші збірники та окремі праці про УСС, котрі видавали деякі українські інституції. Зокрема, заходами Української Бойової Управи вийшли з друку: 1915 р. — збірник статей «Наші стрільці в рік по Шевченківськім здвизі 28 червня 1914 р.» (інша назва — «Українські Січові Стрільці в Карпатах»), 1917 р. — нариси Осипа Назарука «Над Золотою Липою. В таборах УСС» (вперше цей твір з'явився в часописі «Вістник Союза визволення України» від 12 вересня 1915 р.) та Василя Дзіковського «Коло Потутор». У 1918 р. було видано підручник Богдана Гнатевича про ручні гранати та німецька брошура під назвою «Украініше Леґіон», а також збірка пісень «Стрілецьким шляхом» та ряд різноманітних відзнак і листівок на стрілецьку тематику. «Видавництво українського народнього учительства» в серії «Воєнна читанка» в 1915 р. випустило збірник «Червона Калина», присвячений УСС. Його редактором був Богдан Лепкий, а ілюструвала — Олена Кульчицька. В 1916 р. накладом Союзу визволення України вийшли літописні записки Осипа Назарука «Слідами Українських Січових Стрільців», а накладом «Просвіти» — збірка нарисів з побуту й воєнного життя леґіону під редакцією О. Назарука, що називалася «З кривавого шляху Українських Січових Стрільців». «Український Жіночий Комітет помочи для ранених» видав у 1916 та 1917 рр. «Калєндарики для Січових Стрільців і Жовнірів-Українців», де ряд матеріалів також були присвячені УСС. У 1917 р. Загальна Українська Рада* видала ілюстрований альманах «Крівавого року», який досить широко висвітлював життя стрілецтва.

Таким був підсумок видавничої діяльності, присвяченої леґіонові УСС, якого добилися українські інституції в час війни. Якщо порівняти його з аналогічною діяльністю стрілецтва, яке, маючи дуже обмежені можливості, змушене було збирати для цих цілей кошти зі своїх мізерних запасів, то він буде явно не на користь перших. Особливо вражає той факт, що Українська Бойова Управа, а згодом Центральна Управа УСС, розпоряджаючись досить значними грошовими фондами і навіть з року в рік збільшуючи видатки на видавничі потреби [124] , а також маючи у Відні технічні можливості, так мало зробила для цієї справи. Крім того, як свідчить лист четаря Володимира Старосольського до Української Бойової Управи від 10 травня 1915 р., стрілецтво мало певні претензії до окремих її видань, вважаючи, що в них надто мало самостійницького духу [125] .

Аналiз лiтературної та видавничої дiяльностi Українських Січових Стрільців був би неповним без огляду їх сатири, гумору та карикатури. Саме ця дiлянка стрiлецької творчостi найкраще вiдображає ставлення усусiв як до свого внутрiшнього життя, так i до загальнонацiональних справ, як до українського полiтичного проводу, так i до австрiйської монархiї. Сатира i гумор були виявом вiльного i критичного духу стрiлецького загалу, який любив правду та не шкодував слiв гострого осуду й iронiї, коли бачив хиби, де б вони не проявлялися. Ними стрiльцi нiби вiдгороджувалися вiд абсурдного австрофiльства офiцiйної української полiтики, гостро й дошкульно критикували українських полiтичних провiдникiв за їхнi мiжусобицi та кар'єризм, боягузтво та непослiдовнiсть у вiдстоюваннi нацiональних iнтересiв, рiзко засуджували полiтику австрiйських властей за її антиукраїнську спрямованiсть, полемiзували з шовiнiстично настроєними колами Польщi. Не щадили стрiльцi й себе, за допомогою гумору та сатири намагалися викорiнювати з своїх лав всiлякi вияви мiжстаршинських непорозумiнь та зловживань, безхарактерностi й обмеженостi тощо. Одночасно гумор, сатира та карикатура дозволили УСС зберегти чистоту своїх iдей, активiзували їхнє нацiонально-полiтичне та духовне життя, допомагали й пiдбадьорювали у найтяжчi часи, давали наснагу до подальшої боротьби.

Про популярнiсть гумору, сатири та карикатури серед УСС свiдчить той факт, що з 1915 до 1917 р. в їхньому середовищi iснували шість гумористично-сатиричних часописiв. Як i вже згадуваний «Вiсник Пресової Кватири УСС», вони були рукописними, виходили гектографiчним способом i мали тираж вiд кiлькох до кiлькох сотень примiрникiв. Але оскільки цi видання передавали з рук в руки, читали колективно, то зі змiстом часописів було ознайомлене фактично все стрiлецтво. Видавцями й авторами були самi стрiльцi, якi займалися цiєю справою у вiльний вiд службових обов'язкiв час. Випускали часописи за кошти, отриманi вiд продажу попереднiх примiрникiв. Дуже часто редакцiї стрiлецьких видавництв, як i «Пресова Кватира», ставали осередками, довкола яких гуртувалася iнтелектуальна елiта Українського Січового Стрілецтва.

З-помiж стрiлецьких гумористично-сатиричних часописiв, як i взагалi з усiєї стрiлецької преси, найстаршим був «Самохотник», перше число якого вийшло 21 липня 1915 р. в кiлькостi восьми примiрникiв [126] . Редакторами його в рiзний час були: вiстун Андрій Баб'юк, стрільці Клим Кузьмович та Антін Лотоцький. Як карикатурист тут працював головним чином стрiлець Осип Курилас. Тематика журналу була найрiзноманiтнiшою: вiд різних повiдомлень до анекдотiв на стрiлецькi й загальноукраїнськi теми. Водночас «Самохотник» давав стрiльцям рiзнi поради, викривав тих «патрiотiв» України, якi дбали передусiм про власнi iнтереси й у всьому шукали особистої вигоди. Серед його найбiльш вдалих публiкацiй варто вiдзначити «Молитви за волю України» (1. 03. 1917 р.) [127] — гостру сатиру на дiяльнiсть Загальної Української Ради, Української Бойової Управи, а також на українських полiтикiв — Костя Левицького, Миколу Василька, Кирила Трильовського, команданта леґіону пiдполковника Антона Вариводу та єпископа Григорія Хомишина. Оригiнальною була i карикатура Осипа Куриласа пiд назвою «Солiдарнiсть Української Парламентарної Репрезентацiї» (20. 06. 1917 р.) [128] , де показано боротьбу українських полiтикiв мiж собою, що тiльки шкодила загальнонацiональним iнтересам.

Усього вийшло 40 номерів журналу, останнiй з них — наприкiнцi 1917 р. Причину припинення видання редакцiя обґрунтувала так: «Самохотник» з самого початку своєї дiяльностi обiцяв, що незабаром настане мир i вiльна Україна стане соборною державою, заживе щасливим життям, але чужi не дають нам заводити свого ладу у своїй хатi, тому iз числа 40 трiскаю, однак заразом передаю свiй уряд мойому синовi — «Молодому самохотнику» [129] . Тодi ж на змiну старому почали видавати «Молодий самохотник», однак вiн уже не змiг пiднятися до рiвня свого попередника (з кiнця грудня 1918 р. часопис почав виходити вже пiд назвою «Республiканський самохотник» [130] ). Крiм цього, в тому ж 1917 р. редакцiя на численнi прохання читачiв перевидала всi числа часопису за 1915-1916 рр. та в 1917-1918 рр. видала друком також кiлька календарiв «Самохотника» [131] , де йшлося про iсторичнi подiї останнiх рокiв, бої з участю Українських Січових Стрільців, було вмiщено багато стрiлецьких жартiв i сатири.

На початку 1916 р. «Артистична Горстка УСС» почала видавати на фронтi журнал «Бомба». Вийшло тiльки два числа, i то кожне в одному примiрнику [132] . Тi ж, хто хотiв ознайомитися з часописом, мiг позичити його у видавцiв. Змiст «Бомби» — це переважно теми з внутрiшнього життя стрiльцiв та української полiтики. Кожен випуск мав бути комусь присвячений [133] . Зокрема, в другому номері опублiкували «присвяту» українським полiтичним провiдникам («Було колись»), де автор гостро осудив їх за те, що вони не дають доброго прикладу Українським Січовим Стрільцям та мало займаються їхнiми справами [134] . Активними творцями журналу були пiдхорунжi Лев Лепкий, Лесь Новiна-Розлуцький та Роман Купчинський, четар Iван Iванець. Видавцi «Бомби» планували продовжити її випуск i навiть перевидати першi числа в бiльшiй кiлькостi примiрникiв [135] , але, очевидно, важкi фронтовi умови завадили цьому.

Наступним виданням став «Самопал», який видавали — Антін Лотоцький i Микола Угрин-Безгрiшний [136] . Його перший «вистрiл» «пролунав» у Кошi 15 травня 1916 р. Своє завдання вiн визначав так: «Самопал» стрiляє сам без нiчиєї принуки всяку нечисть, лiнь, гниль, безхарактернiсть та подiбне хрунiвство...», а також обiцяв, що «буде безщадно стрiляти, вбивати мiж нами зневiру й знемогу усю, I пiдлiсть i рабство за гори геть гнати, Iз всiм, що нечесне пiдем в боротьбу...» [137] . Цього напрямку журнал тримався досить твердо i сатирою, гумором та карикатурою (останньою займався Осип Курилос) намагався викривати всiлякi хиби, а по змозi й виправляти їх. Однак, iз третiм «вистрiлом», що стався в серпні 1916 р., його стрiльбу припинила команда Коша [138] . Мабуть, що своєю безкомпромiснiстю «Самопал» добряче «поранив» когось iз вищих чинiв, за що й поплатився.

Найкритичнiше був налаштований орган «неiнтелiгентних iнтелiгентiв» (тобто стрiльцiв-учнiв середнiх шкiл, яким ще не вдалося скласти випускнi екзамени) — «У.С.С.», або як його називали — «Усусу», 1-2-й номер якого побачив свiт у Кошi 10 грудня 1916 р. Всього ж вийшло сiм чисел, перших п'ять з яких редагував Юрко Каламар, а пiсля його вiдходу на фронт — Хведiр Вовкулака. Обидва редактори, що заховали свої прiзвища за псевдонiмами (одним iз них був Андрій Баб'юк [139] ), не жалiли перцю для публiкацiй. Кожен випуск «Усусу» мiстив гостру, найчастiше полiтичну сатиру, спрямовану головним чином на дiяльнiсть тодiшнiх українських провiдникiв. Особливо дошкульними були статтi «З жалiв стрiльця Гриця Запеки» (ч. 4-5), «Вiсти з Вiдня» (ч. 6-7) та iнші [140] , автори яких рiзко критикували кар'єризм, мiжусобицi та «руснацтво» українського полiтичного проводу.

На особливу увагу заслуговує «поважний та сатиричний сiчовий мiсячник «Червона Калина», який гурток УСС видавав у Кошi протягом 1917 р. Цей часопис почав виходити у травнi за редакцiєю Миколи Угрина-Безгрiшного i дiйшов до шести чисел. Його змiст, на вiдмiну вiд iнших гумористично-сатиричних видань, характерний і наявнiстю серйозних і вдумливих статей, вiршiв, пiсень. Велика кiлькiсть публiкацiй була присвячена українськiй революцiї [141] , з номера в номер мiсячник друкував розвiдку Антона Лотоцького та Миколи Угрина-Безгрiшного «Дещо про лiтературну українську мову», а також сатиру й гумор. На сторiнках журналу давали оцiнки деяким антиукраїнським проявам, що йшли з боку як ворогiв, так i окремих своїх чинникiв, висловлювали впевненiсть, що надднiпрянськi брати, якi вже здобули собi волю, допоможуть це зробити i галичанам [142] . Серед авторiв тут, крiм уже названих, були Андрій Баб'юк, Василь Бобинський та iнші, iлюстрували його Осип Курилас та Михайло Гаврилко.

I, нарештi, завершує перелiк стрiлецьких гумористично-сатиричних видань «Тифусна одноднiвка», що вийшла в одному примiрнику у 1917 р. в Кошi пiд редакцiєю Юрка Каламаря. «Одноднiвку» складали тi стрiльцi, якi потрапили в iзоляцiйнi бараки, коли в Кошi спалахнула пошесть тифу. Автори видання переважно iронiзували над своїм «кварантинним» становищем [143] .

Окрiм перiодичних видань, виходили «Просвiтнi листки сiчових стрiльцiв» — невеликi за обсягом книжечки кишенькового формату, тираж яких нерiдко перевищував 10 тисяч примiрникiв. Тут у популярнiй формi давали вiдповiдi на актуальнi питання часу. Це засвiдчують i назви деяких листкiв: «Вiйсько й полiтика», «За що воюємо», «Iсторiя України» тощо [144] . Всi вони — як «Просвiтнi листки...» та книжки, так i перiодичнi видання — поширювалися не лише в леґіонi УСС, а й серед якнайширших кiл українства.

Таким є короткий огляд лiтературної творчостi та видавничої дiяльностi Українських Січових Стрільців пiд час Першої свiтової вiйни. Звичайно, що вони розвинулися не так, як цього хотiли i сподiвалися iнiцiатори та виконавцi. Важкi фронтовi умови, в яких перебувало стрiлецтво, обмеженi можливостi його дiй, нестача матерiальних засобiв i брак розумiння з боку політичних провiдників не сприяли такiй працi. Та все ж таки завдяки стрiлецькiй iнiцiативностi та наполегливостi i, особливо, завдяки активнiй дiяльностi «Пресової Кватири» вдалося створити ряд лiтературних та мистецьких творiв, видати низку часописiв i навiть кiлька книг, що мали досить глибокий вплив як у стрiлецькому середовищi, так i поза ним. Саме ця праця великою мiрою спричинила те, що леґіон УСС мав нацiональний характер, користувався значною популярнiстю та впливом i, врештi, що по ньому залишилася спадщина для майбутнiх поколiнь.

Просвiтництво

Нацiонально-полiтична та культурно-освiтня активнiсть Українського Січового Стрілецтва нiколи не обмежувалася лише працею в стрiлецькому леґіонi. Вважаючи себе не тiльки українськими вояками, а й свідомими українськими громадянами, вони використовували будь-яку можливiсть для роботи серед якнайширших кiл українства, тим бiльше, що багато з них мали чималий досвiд суспiльної дiяльностi, працюючи до вiйни в партiйних і громадських органiзацiях краю.

Така спрямованiсть випливала й з самої стрiлецької iдеологiї, згiдно з якою досягти поставленої мети, тобто вибороти українську державнiсть, було можливим тiльки спираючись на сили власного народу. Але оскiльки основна частина тогочасного захiдноукраїнського суспiльства в силу багатьох причин ще не була готовою для виконання такої мiсiї, то необхiдна була систематична i наполеглива освiдомлююча праця серед загалу українства, за яку й взялися стрiльцi. По-друге, УСС, як гідні сини свого народу, намагалися хоч якось полегшити його безрадісне життя, котре значно погіршилося в роки війни. Пам'ятали вони й про те, що саме він, народ, у дні формування леґіону віддавав, можливо, останнє, щоб допомогти в творенні новітнього українського війська. У найважчі часи свого існування стрілецтво відчувало опіку та піклування з боку українських громадян. Тисячі листів і листівок надходили до УСС звідусіль: від рідних, приятелів, знайомих, різних організацій. Для полегшення становища українських вояків, що лікувалися у віденських лікарнях, восени 1914 р. у Відні було засновано «Український Жіночий Комітет помочи для ранених». Члени Комітету відвідували поранених і хворих вояків, роздавали їм часописи і книжки, організовували у шпиталях українські концерти, вчили неграмотних, допомагали налагодити листування, а також, по можливості, грішми та одягом [145] . Дбав Комітет також і про тих УСС, що перебували на фронті: жодне Різдво, жоден Великдень не минув, щоб вони, як і стрільці по лікарнях, не отримали подарунків, чи як їх називало саме стрілецтво — «любистків» [146] . Не забувало жіноцтво і про віденську Збірну Станицю УСС та про тих стрільців, що перебували у ворожому полоні [147] .

Не відставало в цьому питанні й українське громадянство краю, постійно протягом всієї війни надсилаючи до леґіону подарунки, грошові пожертви (до речі, грошові пожертви приходили навіть з Америки від тамтешніх українців [148] ), впорядковуючи стрілецькі могили та беручи участь у різноманітних стрілецьких заходах [149] . У Львові в кінці грудня 1915 р. навіть був заснований спеціальний «Комітет для звеличення воєнних подвигів УСС», який, зокрема, розглядав питання про будівництво пам'ятника Українським Січовим Стрільцям на площі святого Юра [150] . Таке ставлення зворушувало стрільців, підтримувало морально та зміцнювало їхні сили. Воно також змушувало їх ще активніше працювати серед власного народу, щоб допомогти йому швидше усвідомити свої сили та шляхи, якими можна було б досягти людського існування та гідного місця в історії.

Чи не вперше стрiльцi, як українськi вояки, почали свою громадську дiяльнiсть у Закарпаттi серед мiсцевого населення. Прибувши сюди восени 1914 р., вони були немало здивованi й навiть прикро враженi, бо побачили перед собою людей, якi були «наскрiзь змадярщинi, пригнобленi, зневiренi до краю в свої сили» [151] . Важкий мадярський режим, що панував тут, не тiльки виснажив населення матерiально, а й убив у ньому нацiональну свiдомiсть. Українська мова жила вже тільки в устах старшого покоління, молодь її забувала, бо з раннього віку виховувалася в мадярському дусі — спочатку в дитсадку, а потім і в школі. Навіть церква в Закарпатті була засобом мадяризації, бо духовенство майже поголовно підтримувало політику уряду і поза самим Богослуженням спілкувалося тільки мадярською мовою [152] . Все це обурювало i водночас викликало спiвчуття до найзнедоленiшої гілки українського народу. Тому стрільці з самого початку перебування серед закарпатських українцiв за найменшої нагоди вживали всiляких заходiв, щоб хоч трохи виправити ситуацiю. Вже сам тільки постій леґіону в селах Страбичів, Горонда й Замкова Паланка справляв певне враження на їх мешканців. А коли до цього ще додалися українське слово та пісня, команда рідною мовою, коли стрільці в розмовах з селянами почали знайомити їх зі своєю ідеєю та метою змагань, то становище стало потрохи змінюватися.

Найшвидше з УСС-ми порозумілися діти, які вже невдовзі, бавлячись у війну, вживали не мадярських, а українських військових термінів [153] . Згодом з ними заприязнилася й молодь, яку вони прихилили до себе насамперед тим, що спеціально вивчали місцеві пісні й співали їх разом з нею [154] . Нерідко серед широкої вулиці збирався стрілецький хор, який зразу ж оточували тутешні хлопці й дівчата, і, починаючи з пісні «Ой, у лузі червона калина», співав до пізньої ночі. Серед старшого покоління стрілецтво викликало особливі симпатії своїми майже щонедільними співами в церкві, в тому числі й в Мукачеві під час Богослужінь. Релігійні пісні нерідко завершувалися гімном «Ще не вмерла Україна» [155] . Прихильність місцевого населення УСС завоювали ще й тим, що намагалися брати його під захист від різноманітних насильств з боку інших військових команд. Відчувши це, воно й саме почало звертатися з проханнями про оборону до стрілецького леґіону [156] , вбачаючи в стрільцях своїх захисників.

Звичайно, що, враховуючи тодішні складні обставини, цi заходи були доволi безсистемними i навiть хаотичними, а тому не могли кардинально змiнити становище, що складалося протягом столiть. Однак деякi досягнення все ж таки були. Насамперед у селах почали вiдживати українська мова та народна пiсня. Навіть молодь, яка досі розмовляла між собою тільки по-мадярськи, залюбки почала співати стрілецьких пісень і спілкуватися призабутою рідною мовою. У цей час тут не було дівчини чи хлопця, які б не знали декількох українських пісень, а в селі Чиндієві місцева молодь вивчила весь січовий репертуар [157] . Діти і ті під час своїх ігор гордо співали «Гей, там на горі Січ іде» чи «На вулиці сурма грає» [158] .

За короткий час мiж стрiлецтвом i мiсцевими мешканцями склалися дуже приязнi стосунки. Закарпатські українці чим тільки могли допомагали УСС-ам: запрошували їх в гості, на весілля чи христини, нерідко приходячи для цього навіть з далеких сіл. А коли стрілецький леґіон перебирався з однієї місцевості в іншу чи коли пізніше переїздив у Галичину, то стрільців провожали всі — від молоді до старшого покоління — як своїх рідних, зі сльозами на очах [159] . Часто після залишення того чи іншого населеного пункту, стрільці довгий час ще листувалися з його мешканцями. Були також і випадки, коли стосунки між деякими УСС-ми та місцевими дівчатами доходили до одруження [160] . Все це ставало доброю нагодою, щоб у душах тутешніх українців з'явилися хоч зародки національної самосвідомості, та сприяло тiснiшому знайомству і зближенню між синами одного народу.

Чимало до національного єднання повинні були спричинитися й численні стрілецькі могили, розкидані по Закарпатті, а згодом і по всій Україні, на яких, поряд з прізвищами полеглих борців, були викарбувані призабуті вже написи, сумні й водночас горді: «Впав за волю України» [161] . Виступаючи на стрілецьких похоронах 9 грудня 1915 р., сотник Дмитро Вітовський підкреслював єдність українських земель такими словами: «...Там на угорській Україні першою нашою могилою товариша Бойка в Горонді й останньою, яка буде там далеко на півночі, ми беремо сю землю, политою нашою кров'ю й засіяну нашими кістками, в своє посіданнє! Ся земля наша!!!» [162] .

Доказом того, що праця Українських Січових Стрільців в Закарпаттi не була даремною, та її впливу на поширення тут нацiональної свiдомостi став i великий за обсягом донос жандармерiї до Мiнiстерства Внутрiшнiх Справ у Будапештi. У ньому, серед iншого, стрiльцiв звинувачували в пiдбурюваннi цивiльного населення проти уряду та в антидержавнiй пропагандi. Про серйозність цього звинувачення свідчив той факт, що ним займався тодішній прем'єр-міністр граф Тісса. I тiльки завдяки щасливому збiговi обставин стрiльцi уникли серйозних неприємностей [163] . Хоча подiбнi дiї австро-угорських властей, як показало майбутнє, не стали для УСС перешкодою в нацiональній пропаганді серед українства.

Із поверненням стрiлецького леґіону в серединi 1915 р. у Галичину тут фактично розпочався новий етап у розвитку української державницької iдеї, результатом якого стала Листопадова нацiональна революцiя 1918 р. Великою мірою вiн був пов'язаний з iдейно-полiтичною та культурно-освiтньою дiяльнiстю стрiлецтва серед широких кiл українського громадянства краю, яка тривала протягом 1915-1918 рр. Саме стрiлецька праця була одним iз головних чинникiв, що спонукав величезну частину галицькоукраїнського суспiльства по-новому глянути на себе та своє становище, уможливив сприйняття нею визвольної iдеї не лише як гасла, але й як реальної справи.

Насамперед величезний позитивний вплив на настрій українства мала масова поява Українських Січових Стрільців у краї. У кожному селі люди виходили з хат, щоб побачити своїх синів. Як згадував один із очевидців: «За стрільцями натовпом бігла дітвора, їм посміхалися всі сільські дівчата, поважні ґазди при зустрічі першими знімали капелюхи» [164] . Вперше побачили вони перед собою українське військо з національними відзнаками та прапорами. Це змушувало згадати про славні часи в Україні, що давно минули, та, можливо, вперше в своєму житті міцно задуматися про її майбутнє. Українське селянство, досі пригноблене ще свіжими споминами про масові арешти та екзекуції невинних людей за нібито зраду (чого тільки вартий наказ австрійської влади: негайно розстрілювати навіть тих, на кого хоча б падала підозра в зраді?! [165] ), тепер, після зустрічі з українським військом, почало потрохи оживати. Тим більше, що з появою в Галичині стрілецької формації, місцева та військова влада зовсім по-іншому почала до нього ставитися. У другій половині липня 1915 р. вийшов наказ командувача австрійським військом архикнязя Фрідріха до командування німецької Південної армії про необхідність ввічливішого ставлення військових команд до українського населення Галичини, представники якого поруч із союзними арміями героїчно боролися в лавах леґіону УСС [166] . Під впливом таких змін у краї відбувається деяка активізація українського суспільного життя. Відновлюють свою діяльність «Просвіти», товариства «Рідної Школи», «Сільського Господаря» тощо.

З появою стрілецьких відділів змінювався зовнішний вигляд галицьких сіл: вони ставали чистішими та охайнішими, як цього вимагали військові санітарні норми. Їхні вулиці для зручності були названі іменами українських історичних і культурних діячів, кожен будинок отримував свій номер. Часто стрільці з власної ініціативи впорядковували найбільш занедбані сільські кутки. Зокрема в селі Черче, що на Станіславщині, в одному місці було занедбане смердюче болото. Вони впорядкували його, прокопали канави, виклали їх камінням, а біля джерела поставили невеличкий бутафорний млин [167] . УСС також намагалися залишити в краї пам'ятки, які б нагадували про боротьбу за волю України: чи то у вигляді високих стрілецьких могил, чи викуваної на прямовисній скелі, при дорозі на Болехів, строфи зі стрілецького гімну, чи в якійсь іншій формі.

Якщо в Закарпаттi Українські Січові Стрільці працювали в основному стихiйно, то в галицьких селах усе чiткiше почали виявлятися елементи органiзованостi та плановостi. Найкраще працював тут стрiлецький Кiш, в якому тодi перебували квалiфiкованi громадськi дiячi, студенти старших курсiв унiверситету, вчителi, правники та iнші. Вперше iдею планової працi стрiльцiв серед українського населення вдалося реалiзувати в селі Свистiльники Рогатинського повiту, де з грудня 1915 до червня 1916 р. перебував Кiш. Почалося з того, що попри два гуртки для неграмотних стрiльцiв було створено i два таких же гуртки для неграмотних селян, якi вели народнi вчителi — десятник Михайло Мокрий та стрілець Денис Чубатий. Невдовзi, в лютому 1916 р., на засiданнi згадуваного вже «Кружка Загального Добра», було ухвалено i ряд iнших заходiв для підтримки мiсцевого населення. Зокрема, передбачали правову допомогу потерпiлим вiд воєнного лихолiття, помiч селянам у польових роботах, пожвавлення дiяльностi мiсцевих «Просвiт», створення різноманітних аматорських гурткiв і товариств «Сiльського Господаря» в селах Свистiльники та Липиця Долiшня, а також впровадження української мови урядування в органах мiсцевої влади обох сiл [168] . Для ефективностi здiйснення запланованих заходiв і для контролю за їх ходом були створенi окремi комiсiї та впровадженi посади референтiв, кожен з яких мав свою дiлянку роботи i регулярно звiтував за її стан [169] . Стрiльцi робили також рiзноманiтнi статистичнi дослiдження щодо майнового стану сiл, нацiонального життя, дiяльностi читалень, товариств «Сiльський Господар» тощо [170] . Подiбна дiяльнiсть тривала й в iнших мiсцевостях [171] , де перебували УСС в часи вiйни.

Дбаючи про якнайшвидше вiдновлення активного громадського життя серед українства Галичини та добре розумiючи, до чого може призвести його занепад, стрiльцi радо йшли назустрiч як українським iнституцiям та органiзацiям, так i окремим дiячам, якi зверталися до них за допомогою. При цьому стрiлецьке командування, бажаючи допомогти своєму краєвi, нерiдко змушене було йти на порушення рiзних наказiв та приписiв австрiйських властей [172] , що могли мати для нього дуже важкі наслiдки. Але, незважаючи на небезпеку, в стрілецькому середовищі вишукувалися все нові й нові можливості для задоволення громадських і культурних потреб галицько-українського суспільства. Так, завдяки стрiлецькiй пiдтримцi було вiдновлено дiяльнiсть Рогатинської гiмназiї, куди вiдправили ряд учителів iз числа УСС, запрацював театр «Української Бесiди» та хор «Боян» у Львовi, видавали календарi «Просвiти» [173] . По можливостi виконувалися й iншi прохання надати допомогу в налагодженнi нормальної роботи, зокрема редакцiй часописiв «Громадський Голос» та «Українське Слово», ряду господарських товариств, НТШ, золочiвської школи iмені Маркіяна Шашкевича (деяким школам УСС надавали й матерiальну пiдтримку), «Академічної Молоді», окремих культурно-громадських діячів краю, як Володимир Гнатюк, Євген Олесницький, Сидір Голубович тощо [174] . Чимало Українських Січових Стрільців були вiдряджені для безпосередньої громадської працi в рiзних мiсцевостях краю, а також займалися науковою та культурницькою працею (наприклад, підхорунжий Микола Голубець у 1916-1917 рр. написав «Нариси з історії українського мистецтва» та «Нарис естетики») [175] . За їх безпосередньою участю у Львові в роки війни видавалися журнали «Шляхи» та «Світ», газета «Будуччина».

Поряд iз цим УСС активно залучали мiсцеве українство до численних нацiональних манiфестацiй, якi вони проводили, а також неодноразово брали участь у заходах, що вiдбувалися в краї. Серед них похорони Івана Франка, депутата парламенту Євгена Олесницького, відомого громадського діяча Рогатинщини отця Гавриїла Боднара, маніфестація з нагоди визволення Києва від більшовиків, що відбулася 3 березня 1918 р. у Львові, численні Шевченківські свята тощо [176] . Така дiяльнiсть значно сприяла вiдновленню роботи багатьох українських iнституцiй та подальшiй активiзацiї громадського життя, не кажучи вже про її вплив на широкi кола українства та поглиблення їх нацiональної свiдомостi.

Для поширення й пропаганди нацiонально-державницьких поглядiв Українські Січові Стрільці активно використовували i свої культурно-мистецькi можливостi. Зокрема, стрiлецький хор та оркестр пiд керівництвом пiдхорунжих Леся Гринiшака i Михайла Гайворонського успiшно виступали з концертами в багатьох мiстах Галичини — Львові, Станіславі, Стрию, Дрогобичі, Калуші, Болехові. Виступи, на яких звучали українські народні та стрілецькі пісні, пісні на слова Тараса Шевченка, твори Моцарта, Ваґнера, Россіні та інших авторів, мали величезний резонанс як серед українців, так і серед чужинців. Особливо популярним був виступ у Станіславі, що набув розголосу по всьому краю. Після нього до командування Коша стали приходити прохання від українських організацій про делегування стрілецького хору на різноманітні національні заходи. По змозі ці прохання виконувалися [177] . Неодноразово відбувалися подібні концерти й по українських селах, особливо в тих місцевостях, де перебував Кіш УСС.

Чимало для популяризацiї української iдеї зробив i львiвський театр, який з повним правом можна вважати стрiлецьким, бо бiльшiсть там становили УСС, серед яких стрільці Іван Рубчак, Микола Бенцаль, Євген Кохан, Ярослав Гриневич, десятники Луць Лісевич, Володимир Демчишин, Євген Банах, підхорунжі Лесь Новіна-Розлуцький, Осип

Гірняк, Лесь Гринішак, четар Василь Коссак та інші. Маючи в своєму репертуарі такі твори, як «Маруся Богуславка», «Невольник», «Ой не ходи Грицю», «Безталанна», він грав не тільки у Львові, але й часто виїжджав і в інші міста — Стрий, Станіслав, Самбір, Коломию, Золочів, Чернівці. Його вистави користувалися у глядачiв незмiнним успiхом. Так, у Чернiвцях театр гастролював при постійних аншлагах три тижнi [178] . Мабуть, зайвим буде наголошувати, якою моральною пiдтримкою, не кажучи вже про iнше, були цi стрiлецькi виступи для українства краю, що зазнало чимало лиха вiд війни.

Проте Українські Січові Стрільці не обмежувалися лише моральною пiдтримкою галицьких українців та поширенням i пропагандою серед них своїх iдей. Бачучи, скiльки нещасть і бiд принесла вiйна їхньому краєвi, та щиро співчуваючи своїм землякам, вони намагалися якось полегшити їхні страждання. Ще на початку березня 1915 р. сотник Дмитро Вітовський довів до українського політичного проводу стрілецьку думку з вимогою негайно видати брошуру про воєнні відшкодування. Таке видання, за задумом стрільців, допомагало б їм надавати кваліфіковані практичні поради українським селянам, що потерпіли від воєнних дій, як їм добитись якоїсь компенсації за свої втрати [179] . Згодом, уже перебуваючи в Галичині, стрiльцi Коша заснували так звану «Канцелярiю Правної Поради» для юридичної допомоги мiсцевому населенню [180] , котре знемагало вiд великих зловживань австро-польської влади. Нерiдко УСС допомагали селянам боротися, в тому числі й силою, проти реквiзицiї збiжжя, худоби та iншого добра, як це сталося, наприклад, в Пісочній Жидачівського повіту та Шишківцях на Борщівщині [181] . Для захисту iнтересів мiсцевого населення стрiлецькi представники перебували також при багатьох вiйськових командах австро-нiмецької армiї [182] , що знаходилися на українських землях.

Допомагаючи українству Галичини, УСС не цуралися й фiзичної працi. Проходячи українськими селами, вони бачили, що там господарюють здебільшого жінки, старі та підлітки; коней залишилося дуже мало; багато земель не було оброблено. Тому вже влітку 1915 р., під час постою в селі Камінці на Сколівщині, стрільці Коша на своєму вічі приймають рішення допомогти селянам у польових роботах, на що був дозвіл австрійської влади [183] . Чи не найкраще цю працю вдалося налагодити в селах Свистільники та Липиця Долішня Рогатинського повіту навесні 1916 р. Вона велася тут у тісному порозумінні з місцевими жителями, а її організацією займалися спеціальні представники згадуваного вже «Кружка Загального Добра»: підхорунжий Роман Леонтович, десятник Олександр Кишакевич та вістун Михайло Лучак. Роботою в полі керував старшина (спочатку це був сотник Осип Семенюк, а після його відходу на фронт — підхорунжий Гнат Загребний), який кожного вечора приймав звіти від підстаршин, що відповідали за окремі ділянки, та давав накази на наступний день. Разом зі стрілецтвом під керівництвом старшини працювали й селяни, обробляючи одні райони, на які було поділено село, за іншими. Крім самої праці, стрільці також дбали про забезпечення кіньми і возами. Таке спільне господарювання подобалося селянам, а тому до УСС часто зверталися мешканці й інших сіл з проханням організувати подібну роботу й у них [184] . Стрілецтво йшло назустріч побажанням, не забуваючи при цьому вести й інтенсивну освідомлюючу працю [185] . В такий спосіб було оброблено сотні гектарів землі в околицях Розвадова, Пісочної, Камінки, Липиці Долішньої, Свистільників та інших місцевостей [186] .

Українські Січові Стрільці також пiклувалися про тi господарства, де залишилися дiти-сироти і немiчнi (до речі, в одному з них працював стрілецький письменник вістун Андрій Баб'юк — Мирослав Ірчан) [187] . Отаман Коша УСС сотник Никифор Гірняк так оповідав про одного зі стрільців, який перейшов жити до хати сиріт, опікувався ними і працював у їхньому господарстві: «Одного разу я прийшов до нього... й застав таку картину: дівчинка миє посуд по обіді, 4-літній хлопчик грається..., а мій стрілець при столі держить на колінах може 1,5-річну дитину й годує її кашею» [188] . Все це викликало серед галицьких українцiв щиру вдячнiсть і повагу до стрiлецтва, водночас сприяло глибшому проникненню стрiлецьких iдей у якнайширшi кола народу.

Активно працювали стрiлецькi представники i на Волинi. Зокрема, коли в результатi лiтнiх боїв 1915 р. союзнi вiйська, серед яких був i леґіон УСС, здобули Холмщину, Пiдляшшя, частину Полiсся та захiдну Волинь, стрiлецтво вирiшило налагодити контакти з українським населенням цих територiй, щоб пропагувати серед нього нацiонально-державницькi iдеї та допомогти йому в часi воєнних труднощiв.

Вже з липня четар УСС Микола Саєвич почав клопотатися про вироблення дозволу стрiльцям на просвiтницьку працю серед українцiв згаданих земель [189] . Проте, незважаючи на активнi заходи Загальної Української Ради, Союзу визволення України та Української Бойової Управи, осягнути вдалося небагато, бо австрiйська влада, щоб викликати прихильнiсть полякiв до австро-польської державної унiї, вiддали бiльшiсть здобутих українських земель пiд польську управу [190] , проiгнорувавши домагання українцiв. Єдиним досягненням останнiх був дозвiл австрiйського вiйськового командування вiд 26 січня 1916 р. на створення на Волинi трьох комiсарiатiв УСС, якi мали вести набiр волинських добровольцiв до стрiлецького леґіону. Причому кожен комiсарiат мав складатися лише з однiєї особи — самого комiсара [191] , що практично унеможливлювало будь-яку нормальну працю. Але, незважаючи на такi дискримiнацiйнi умови, Українські Січові Стрільці змушенi були погодитися на них, бо тiльки так могли отримати доступ на волинськi землi. Тим бiльше, що, активно обговорюючи свою майбутню мiсiю, стрiльцi вже з самого початку були переконані у необхiдностi використати її насамперед для культурно-просвiтньої працi, а вербункова акцiя мала стати лише засобом досягнення цiєї мети [192] .

На початку лютого 1916 р. на Волинi було створено три так звані «Вербункові комiсарiати УСС». У Володимирi-Волинському комiсаром був четар Микола Саєвич, у Ковелi — сотник Дмитро Вiтовський, у Луцьку — четар Михайло Гаврилко. Разом із комісарами як ад`ютанти прибули стрільці Іван Романків, Михайло Романюк, Володимир Кузьмич. Так, пiд прикриттям «вербункової акцiї», почалася нацiональна праця стрiлецтва на волинських землях, що тривала з великою самопосвятою у надзвичайно важких прифронтових умовах, серед стероризованого вiйною населення, при значних перешкодах з боку вiйськової влади [193] .

У той час Волинь являла собою, за словами Михайла Грушевського, руїну, якої Україна не знала від страшного «згону» 1670-х років [194] . Російські війська мали наказ при відступі палити всі села і міста, нищити запаси будь-якої поживи, забирати з собою все населення. У багатьох місцевостях цей злочинний план було реалізовано. Майже половину населення було виселено, багато сіл понищено і розорено [195] . Як писав Дмитро Вітовський, залишилися одні діди, баби і дівчата, молодих хлопців не було зовсім [196] . У процентному відношенні найбільше виселенців дав Ковельський повіт, з котрого з 250 тисяч осіб було евакуйовано близько 180 тисяч. Із Володимир-Волинського повіту з 400 тисяч осіб виселили близько 250 тисяч, а з Луцького повіту з 320 тисяч — близько 130 000 осіб [197] . Та ж частина волинського населення, що залишилася на місці, являла собою матеріально й духовно пригноблену масу, яка до того ж була дуже залякана різноманітними реквізиціями нового окупаційного режиму [198] . Тому не дивно, що з самого початку місцеві жителі до кожного, хто належав до окупаційного війська та влади, ставилися з недовірою та ворожістю і в усій їхній діяльності бачили тільки замах на свій матеріальний і духовний здобуток. З таким же почуттям поставилися вони й до стрілецьких комісарів, вбачаючи в них «австрійців», котрі прикриваючись «мужицькою» мовою і називаючи себе їхніми братами, хочуть їх обдурити, а обдуривши — приєднати до Австро-Угорської імперії [199] . Тому УСС з перших кроків своєї діяльності намагалися розвіяти сумніви волинян у щирості своїх намірів і бажанні допомогти їм.

Нацiональна свiдомiсть залишалася тут також ще на досить низькому рiвнi, що давало підстави україноненависникам стверджувати, що на Волині немає ніяких українців, а тільки — «Русен, Полєн унд Юден» [200] . Дмитро Вітовський скаржився з цього приводу Никифору Гірняку в своєму листі з Ковеля від 10 лютого 1916 р.: «Щоб хтось назвав себе вже не українцем, але хохлом, то була би рідкість, яка досі ще не лучилася» [201] . На запитання: «Хто ви є?» — волинське населення в основному відповідало: «християни», «православні християни», «мужики», «руські», рідше — «малорусини» та «хохли» [202] . Тільки в деяких місцевостях траплялися українці, що дещо знали про українську історію, зокрема про Володимира Великого, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Тараса Шевченка [203] — але це була рідкість. Характерним для Волині того часу є лист, який надійшов звідти до редакції «Вістей Центральної Ради» в 1917 р.: «Прийшов до нас якийсь чоловік, який каже, що він українець. Що це таке? Ми його тим часом замкнули...» [204] .

Але така ситуацiя не вiдбила в стрiлецьких представникiв бажання до працi, швидше навпаки. Як свiдчать їхнi записи, «надiя, що сповнимо велику мiсiю, що першi з стрiлецького брацтва станемо апостолами української iдеї на недавно освободженiй землi» додавала сили й енергiї [205] . З великим завзяттям взялися УСС до роботи. «Товчуся по селах, як Марко по пеклi, — зазначав сотник Вiтовський, — їду в село по два i три рази... От, що тут багато говорити: тут треба робити, робити, робити доки можна, бо не все завтрашнiй день буде подiбний на нинiшнього...» [206] .

Для успiшного виконання своєї справжньої мiсiї необхiдно було насамперед збiльшити кiлькiсть стрiльцiв на Волинi. Мотивуючи це тим, що «вербункова акцiя» потребує пiдготовки й освiдомлення населення, а цього кiлька осiб зробити не можуть, волинськi комiсари добилися, що на їхнi безупиннi домагання австрiйське командування кiлька разiв дозволяло збiльшувати чисельнiсть стрiльцiв. Важливу роль у цьому відіграв четар Саєвич, який, за словами Івана Крип'якевича, «щоби якось оправдати істнування «вербункового» комісаріату, взявся до вербунку і на диво стягнув біля 50 охотників; це був матеріял малої вартости (в більшости жиди) і команда УСС не дуже була вдоволена таким набутком, але будь-що-будь ці «успіхи» стрільців на окупованому терені мали це значіння, що австрійська влада почала ставитися прихильніше до УСС і крізь пальці дивитися на їх освідомлюючу працю на Волині» [207] . Сам Микола Саєвич, описуючи в одному з листів свій візит до австрійської окупаційної адміністрації, відзначав: ''Недавно був я у Луцьку, приняли тепер прихильнійше, погодилися уже мабуть з тим, що крім Polen, Russen й Juden суть і... Українці. Висказали навіть своє задоволення з нашої ту діяльности — даючи до пізнання що якийсь час ту останемо» [208] .

УСС, котрi прибували на Волинь, одразу ж розходилися для освiдомлюючої працi, мандруючи з села в село (один тiльки Дмитро Вiтовський за мiсяць об'їздив понад тридцять сiл) [209] , зупиняючись у кожному з них, i де на загальному сходi, а де й заходячи до хат, намагалися порозумiтися з мiсцевим українством, донести до нього свої iдеї. При цьому характерні для Галичини методи переконання на волинських теренах не спрацьовували. «Щоб говорити до них, заінтересувати їх тим, про що говориться, треба вже мати практику, набуту вже тут, на місці. Найбільший галицький агітатор і вічевий бесідник лаврів збирати не буде» [210] , — зазначав сотник Вітовський.

Насамперед стрільці попереджували селян, які часто терпіли від усіляких насильств окупаційної влади, що не будуть у них нічого забирати і не зроблять нічого поганого, а тільки хочуть поговорити, допомогти їм хоча б добрим словом. Коли крига недовіри потрохи скресала — приступали до розмови, яка, для кращого порозуміння, часто велася у формі діалогу. Спочатку з'ясовувалося питання про те, що місцеве населення є в основному українцями. Далі бесіда йшла про українську минувшину, про її державність та героїчні сторінки, про становище українського народу під владою Росії та Австро-Угорщини (волиняки були переконані, що галичани в австрійській імперії мають менше прав і свобод, ніж вони), про леґіон УСС та його мету, про завдання українства тощо. Після цього, як правило, селяни задавали представнику УСС різноманітні запитання, головним чином на болючі для них теми. І закінчувалася зустріч роздачею українських часописів і книжок («Що треба знати каждому українцеви?», «Про давні часи на Україні», «Про житє Т. Шевченка», «Русь-Україна та Московщина» та інших) тим українцям, що вміли читати [211] . Інколи для того, щоб добре порозумітися з мешканцями того чи іншого села, туди доводилося їздити по кілька разів, установлюючи контакти спочатку зі свідомішими українцями, а через них і з усією громадою.

Перше ознайомлення зі становищем на волинських землях привело стрiльцiв до переконання, що тiльки просвiтньою працею вдасться тут досягти якихось успiхiв. Перш за все необхiдно було звернути увагу на українське шкiльництво, якого на Волинi досi не iснувало взагалi. Освітній рівень населення, за даними часопису «Вістник Союза визволення України», був досить низьким: грамотність у Володимир-Волинському повіті становила 15,2%, а в самому місті — 49,8%; у Ковельському повіті і м. Ковелі, відповідно, 13,2% і 44% [212] . Тепер же становище ускладнилося тим, що разом iз вiдходом з краю росiйських вiйськ було евакуйовано й педагогiчний персонал [213] . Українське населення, що залишилося на місцях, опинилося цілковито без шкіл. Тому основним завданням вербункових комiсарiатiв УСС стала органiзацiя українського шкiльництва на Волинi.

Незважаючи на формальний дозвіл австрійської військової влади від 10 березня 1916 р. відкривати українські школи на Волині [214] , умови для праці були тут досить важкими. Майже вся місцева адміністрація знаходилася в польських руках, а тому вороже ставилася до організації українського шкільництва і перешкоджала його розвиткові. Також знищення багатьох сіл, нужда селян, брак учителів і шкільних приміщень, нестача грошей, різноманітні військові обмеження тощо значно утруднювали працю [215] . До цього додавалася часта зміна фронту, що змушувала Українських Січових Стрільців залишати нововідкриті школи і відступати. Треба було мати багато завзяття та витривалості, щоб у таких умовах переконувати людей у необхідності відкриття шкіл, організовувати шкільні комітети, збирати підписи до влади, знаходити приміщення й таке інше. Але це була єдина можливість для подібної праці і тому її необхідно було використати. Бо, як зазначав сотник Вітовський: «Бодай тих кільканадцять сіл, де будуть школи, будуть на стільки щасливі що отворяться їм очі, хто вони, чиї сини, яких батьків. Бодай тих кільканадцять сіл, пізнає, що вони також люди... Таж той дядько поки добрий, такий щирий, тільки треба його зрозуміти, треба йому сказати, хто він. Отворити йому очі, щоби вже раз встав, та не спав в тій темноті» [216] .

Вже навесні 1916 р. були засновані перші українські школи на Волині, а на початок 1917 р. їх кількість становила близько 70. Правда, через фронтові умови, брак учителів та деякі інші причини не завжди ці школи працювали регулярно. Але сам факт, що в тому чи іншому селі чи місті якийсь час діяла українська школа, робив величезне враження на українців краю, а особливо на дітей. Загалом же на волинських землях протягом 1916 — початку 1918 р. було вiдкрито, в основному завдяки УСС, близько 150 українських шкiл (за пiдрахунками Никифора Гiрняка, на УСС припадало 85 шкiл [217] ), де вчилися тисячi дiтей. Найкращими з них були школи у Володимирі-Волинському (імені Тараса Шевченка), Ковелі, Матієві, Устилузі (імені Івана Франка) та інші.

Педагогiчний персонал у нововідкритих українських школах складався спочатку головним чином iз самих УСС-ів. Сюди приїхало кілька десятків освічених стрільців, які тимчасово були звільнені від військової служби. Серед них: хорунжий Осип Безпалко, підхорунжі Остап Вахнянин, Осип Бійовський, Микола Угрин-Безгрішний, Клим Коник, Роман Леонтович, десятник Іван Мода та інші. Згодом на допомогу їм прибули вчительки з Галичини, серед яких Теодора Ліщинська, сестри Володимира і Кекилія Волянські, Анна Богунівна, Ангелина Гайдучківна, Савина Сидорович, Іванна Пеленська, Марія Навроцька-Струтинська.

Із збільшенням кількості українських шкіл, гостро постала проблема вчительських кадрів. Українським Січовим Стрільцям вдалося віднайтипо селах близько десятка місцевих педагогів, яких також було залучено до праці. Серед них: Юрій Тлуховський, Дмитро Лотоцький, Марія Панасюк, Надія Мосюк, Антонія Савич, Антон Чайко. Для того, щоб ознайомити їх з методикою роботи в українських школах, заходом УСС було створено підготовчі курси у Володимирi-Волинському, де вони вивчали, окрім, власне, методики, українську історію, географію, народні пісні тощо, а також практикувалися в галицьких вчительок [218] . Після закінчення цих курсів волинські педагоги займали платні вчительські посади в новозорганізованих школах.

З метою поліпшення організації освіти на Волині у Володимирі-Волинському було також створено Українську шкільну раду, що налічувала 10 осіб. До її складу ввійшли представники стрільців, батьків та вчителів: Гнат Мартинець, відомий педагог, громадський діяч, тодішній посадник міста Володимир-Волинський, — голова, сотник Дмитро Вітовський і четар Микола Саєвич — заступники, Володимира Волянська — секретарка, Євген Черановський — голова Володимир-Волинського шкільного комітету разом із заступницею Савиною Сидорович, підхорунжий Осип Назарук і стрілець Іван Романків — як делегати комісаріату УСС у Володимирі-Волинському, стрілець Андрій Дідик і підхорунжий Остап Вахнянин — як делегати стрілецької гімназії. Рада взяла на себе опіку над українськими приватними школами, які організовували комісаріати УСС. На засіданнях Шкільної ради обговорювали широке коло питань, пов`язаних з роботою українських народних шкіл: від підбору вчителів до збирання та розподілу пожертвувань між школами округи, про двомовні школи на Волині, про організацію українських народних шкіл на сусідній Холмщині, про гімназію у Володимирі-Волинському. В протоколах Ради відбито широке коло питань культурно-освітнього плану: робота першиx на Волині курсів грамоти, видання українського православного календаря та часопису для місцевого населення, влаштування для біженців магазинів та їдалень тощо [219] .

Перші пiдсумки шкiльної роботи, в процесi якої у волинських школах вивчалися такi предмети, як читання, письмо, математика, iсторiя України, географiя України, письменство України та iнші [220] , виявили, що галицькi пiдручники не цiлком годяться для вжитку на Волинi. Тому на однiй із щомiсячних конференцiй учителiв-стрiльцiв було вирiшено створити деякi пiдручники для волинських шкiл. З 1917 р. у Володимирi-Волинському, за iнiцiативою УСС, виходять з друку буквар і читанки для 4-х класiв: «Матiрнє Слово», «Читанка для чемних дiточок», «Читанка для волинських дiтей» [221] , якi пiдготував, в основному, пiдхорунжий Богдан Заклинський i якi мiстили матерiали та iлюстрацiї на волинську тематику і придiляли пильну увагу нацiональному вихованню.

Важливо також зазначити, що в освітній діяльності УСС керувалися принципом міжетнічної толерантності. Відкриті ними школи відвідували всі бажаючі, незалежно від національності чи віросповідання. Наприклад, у Володимир-Волинській школі імені Тараса Шевченка, відкритій 1 квітня 1916 р., крім 117 українців, навчалися 91 єврей, 11 чехів, 2 німці — всього 221 учень [222] . Показовим у даному випадку є лист дівчинки-єврейки з містечка Любомль до Українських Січових Стрільців, в якому вона писала: «У четвер і п'ятницю у нас були свята і я не йшла до школи... Хоч я дуже люблю свята, але ж я так полюбила школу, що була рада, коли вже свята скінчилися і я знов пішла до школи. За русских я не ходила до школи. Нам не вільно було, но як открили українську школу, то мене прийняли і є ще шість подруг. У нашім місточку є польська школа, но ми до неї не хочемо ходить» [223] .

Крім навчання, в рядi шкiл Українські Січові Стрільці органiзували бiблiотеки, курси неписьменних для дорослих, курси нiмецької мови тощо. Разом із тим, бачучи нужду і матерiальнi нестатки українцiв Волинi, вони намагалися вiдкривати при школах дитячi їдальнi, а також крамницi, де б селяни могли купити такi тодi дефiцитнi товари, як сiль, цукор, нафту [224] . Для того ж, щоб уберегти волинян вiд значних витрат на школи, вчителi з числа УСС працювали безплатно, живучи тiльки на невеликi вiйськовi виплати, а стрілецький Кiш узяв на утримання двi волинськi школи, перераховуючи на ці цілі щомісячно від 500 до 1000 крон [225] . Аналогічно діяли стрілецькі комісаріати на місцях. Досить промовистим у цьому зв'язку є і запис у щоденнику сотника Дмитра Вітовського, який відноситься до того часу: «Із сконфіскованих шкір роблю тепер для найбідніших дітей чоботята...» [226] .

Iстотна допомога волинському шкiльництву надходила й з Галичини: від «Бюро Культурної Помочі», яке очолював Іван Крип'якевич, Союзу Визволення України, леґіону УСС, молоді, окремих громадян. Майже в кожному номері тодішніх західноукраїнських газет за 1916-1918 рр. публікувалися списки жертводавців на волинські школи. Пожертви йшли як у вигляді грошей, так і підручників, навчального приладдя, особистих зголошень до праці на Волині [227] . Тільки від 1 лютого до 31 грудня 1916 р. в Галичині було зібрано понад 32 000 крон для відкриття шкіл на Волині. За перших півроку туди було відправлено більше 3000 підручників і близько 1000 книг для бібліотек [228] . Таким чином західноукраїнське суспільство прагнуло допомогти національно-культурному відродженню Волині. Один із чільних діячів СВУ Андрій Жук у листі до четаря Миколи Саєвича від 1 травня 1916 р. писав із цього приводу: «З тим більшим завзяттям маємо в тім напрямі працювати і тут ваша робота, коли й далі йтиме як дотепер, найдеться серед найкращих сторінок літопису наших спільних змагань в ім'я визволення України. Передайте поклін всім браттям-волинянам, що йдуть Вам на руку і тим галичанам, що Вам помагають, а Союз все стояв і стоїть до помочі, що є в його силі і змозі» [229] .

Віддаючи левову частку своїх сил і часу на організацію шкіл, УСС, однак, не обмежували свою діяльність на волинських землях одним тільки шкільництвом. Вони також багато працювали й серед дорослого мiсцевого населення: проводили рiзноманiтнi освiдомлюючi заходи, в тому числі спільно з волинською дітворою, пропагували свої iдеї, засновували читальнi, роздавали книжки і часописи [230] . Окремі стрільці займалися дослідженням народної архітектури, пам'яток старовини, збирали фольклор волинського краю [231] . У 1917 р. заходом i коштом Володимир-Волинського комiсарiату УСС було видано «Український православний календар для Волинi на 1917 р.» [232] , де вмiщенi статтi iсторико-нацiональної тематики. Був також намiр видавати «Волинський альманах» [233] , котрий поклав би початок українському лiтературному рухові на Волинi. Але ця справа, як i спроби стрiлецтва вiдкрити у Володимирi-Волинському українську гiмназiю [234] , наштовхнулася на непереборний опiр влади.

Важливе місце у національно-культурній праці на Волині УСС відводили церковним справам, оскільки в роки Першої світової війни ситуація ускладнилася тим, що майже все православне духовенство під час відступу російського війська евакуювали вглиб Російської імперії [235] . Тому, щоб задовольнити свої релігійні потреби, наприклад, для великодньої сповіді, волиняни нерідко зверталися до римо-католицького ксьондза [236] . Прагнучи допомогти місцевому населенню, стрільці шукали виходу з непростої ситуації. Зокрема, комісар УСС у Володимирі четар Саєвич писав: «В справі церковній віднісся до Гр. ор. Ординаріяту в Чернівцях на руки о. Василька (пересилаючи подання з підписами селян) з просьбою о приділення на округ володимирський хотяй трьох православних священників, але сьвідомих, додаючи що селяни не маючи спромоги заспокоїти своїх потреб церковних — ходять до костелів, там і сповідаються, а деякі переходять на римо-католицизм» [237] . З проханням про необхідність задоволення релігійних потреб українців Волині до австрійської військової влади звертався і комісар УСС у Ковелі сотник Вітовський. Підкреслюючи глибоку релігійність місцевих мешканців, він зазначав: «Я пересвідчений, що тою малою прислугою позискається населенє цілковито» [238] . Чимало зусиль докладали УСС також для захисту православних храмів від сваволі і плюндрувань — як з боку австрійського війська, що нерідко використовувало їх під склади, так і польських леґіоністів, котрі силоміць навертали православні храми у католицькі костели [239] .

Побачивши життя волинських українців, пізнавши їх тяжке існування, стрільці пройнялися до них щирим співчуттям і симпатією. Так, у вересні 1916 р. один зі стрілецьких старшин писав до Івана Крип'якевича: «А що то за гарна душа тутешнього мужика!.. Але треба відчути його душу, треба його думками думати... Дивишся на їхню теперішню нужду, то мимоволі жаль збирає чоловіка, — він не має вже нічого, тільки своє «я» — наболілу душу і нужду, — але терпить... А хто з ним щиро поговорить, порадить, хто з ним обійдеться як з людиною... — то дяка кінця не має...» [240] . Щоб хоч трохи допомогти волинським братам у їх непростому житті, УСС, помимо культурно-просвітницької роботи, намагалися при будь-якiй нагодi взяти волинян пiд захист вiд насильств вiйськових команд, давали необхiднi поради, писали селянам рiзноманiтнi прохання, скарги тощо [241] . Зокрема, УСС Іван Верб'яний, який учителював в селі Бискупичі Шляхетські, в 1917 р. повідомляв, що тільки за березень допоміг селянам написати понад 50 різних прохань до влади [242] . А деякі стрілецькі старшини, усвідомлюючи, що окупація Волині союзницькими військами може бути тимчасовою, використовували кожну нагоду, щоб повернути додому і не наражати на небезпеку з боку російської влади тих волинських хлопців, які пішли добровольцями до леґіону УСС, та їх сім'ї [243] .

Як результат, симпатiї населення до стрiлецтва росли дуже швидко, i вже незабаром воно здобуло у нього довiр'я та пошану. Були дні, коли двері стрілецьких комісаріатів не зачинялися. Заходили сюди, бо пішла чутка, що «тут є свої люди, що вміють порадити та поданє до властий написати; тут можна було прочитати або й даром дістати часопись або книжку, тут можна було й дещо цікавого почути» [244] . Українських вояків запрошували всюди, де лише для цього була нагода: «в гостину, на забави, а навіть у куми» [245] . Але головним було те, що діти полюбили своїх стрілецьких учителів і, мабуть, не було випадку, щоб якась дитина шкільного віку не ходила до школи, хоч ніяких зобов'язуючих приписів щодо цього тоді не було. «Мимо нужди, голоду та холоду лавою горнулися діти до рідної школи, — писав четар Микола Саєвич, — а своїх вчителів-стрільців та вчительок ставили на рівні з рідними батьками та матерями. І хоч як пригнітаюче вражіння робила воєнна Волинь, хоч як краялося у груди на вид зруйнованих господарством та бур'яном зарослих нив — наші рідні школи завжди були тим цілющим бальзамом, що не давали ні на мить зневірятися та падати на духові» [246] .

Та недовго довелося перебувати УСС на Волинi — у квiтнi-липнi 1917 р. за наказом австрiйського командування основна частина їх змушена була залишити цей край (зосталися лише кiлька стрiльцiв, якi вчителювали тут до весни 1918 р.) [247] . Очевидно, що в цій справі не обійшлося без деяких впливових польських кіл, що вважали волинські землі своєю історичною територією і дуже неприхильно спостерігали за тією працею, яку вели там УСС. Свідченням цього є їхні дії після стрілецького відходу з Волині, спрямовані на обмеження національних здобутків українства та українського шкільництва [248] . I все ж праця невеликої групи УСС, якi близько двох рокiв перебували на Волинi, дала позитивнi результати. Успiхом було вже те, що вперше за довгий час на волинських землях постали українськi школи, де дiти отримали змогу навчатися рiдною мовою і дiзнатися правдиву iсторiю свого народу. Одна з волинських учительок згодом писала до Українських Січових Стрільців: «Нехай мені, що стояла найблизше шкільної дітвори, що мала змогу пізнати її почування, вільно буде її іменем зложити Вам сею дорогою щиру подяку — як щире серденько дитини, за ваші ревні старання коло Рідної Школи. Ви були першими воскрисителями рідного слова і будівничими рідної школи на волинській Україні» [249] .

Перебування УСС на Волині істотно вплинуло також на пробудження національної свідомості місцевого населення. Передусім значним досягненням став початок усвiдомлення — як волинянами, так i галичанами — спільностi своєї iсторичної долi й тих завдань, що постали перед ними, і вирiшити які було можливо тiльки спiльними зусиллями. Один із волинських селян, звертаючись до УСС, зазначав з цього приводу: «Запевніть нас, Що Москаль вже туди не вернеться, або що не буде знущатися над нами, тоді ми навіть з жінками виступимо проти його. Коби то Українці з обох сторін були вільні, то ми б знали, що нам робити...» [250] . Чимало місцевих українців, залучених стрільцями до національної справи, згодом стали активними учасниками українського руху. Невипадковим, мабуть, у цьому зв`язку є і той факт, що в роки Другої світової війни саме на Волині зародилася Українська Повстанська Армія.

Ще одним мiсцем, де Українські Січові Стрільці розвинули iнтенсивну просвiтньо-культурницьку роботу, стала Надднiпрянська Україна. Основнi сили леґіону прибули сюди на запрошення Центральної Ради, щоб допомогти звільнити українські землі від більшовиків, у березнi, а Кiш i Вишкiл — у червнi 1918 р. (разом iз ними таємно прибули й деякi українцi, котрi перебували в австрiйському полонi [251] ). Розпочавши свій шлях від Збруча, вони пішки через Кам'янець, Дунаївці, Ушицю, Жмеренку дійшли до Тульчина і Вапнярки, звідки 17 березня залізницею перебралися до Одеси, а звідти, після тижневого побуту, — в Херсон. Погостювавши кілька днів у Херсоні, УСС десь 8-10 квітня вирушили до Олександрівська, де перебували майже два місяці (по одній стрілецькій сотні в цей час знаходилися в Нікополі та Катеринославі). 10 червня леґіон УСС був перекинутий в околиці Єлизаветграду. Сюди ж у середині червня з Галичини прибули Кіш і Вишкіл. Тут вони і залишилися до кінця свого побуту у Великій Україні.

За весь час свого iснування стрiлецтво не вiдчувало такого душевного пiднесення i такої радостi, як у момент вступу на землi, де здiйснювалися iдеали, за якi воно боролося вже четвертий рiк, де будувалася власна Українська держава. Однак невдовзi до початкового стрiлецького захоплення та ейфорiї додалася значна частка розчарування. Вже першi зустрiчi й розмови з мiсцевим селянством показали, що воно дуже часто було позбавлене нацiональної свiдомостi, а всi його iнтереси зводилися здебiльшого до матерiальних справ і розподiлу землi. У багатьох подiльських селах були помiтнi наслiдки бiльшовицької агiтацiї. Розмови про вiддiлення вiд Московщини і будiвництво самостiйної держави, про навчання в школах рiдною мовою і таке iнше не викликали в селян жодного зацiкавлення [252] . Не кращим, а нерідко йгіршим, було становище в мiстах. Тiльки поодинокi українцi цiкавилися полiтичним становищем України й активно виступали за її самостiйнiсть.

Необхiдна була тривала систематична i цiлеспрямована праця, щоб пiднести нацiонально-полiтичну свiдомiсть українських громадян та органiзувати їх навколо самостiйницько-соборницької iдеї. Тому УСС, у силу своїх можливостей, взялися допомогти молодiй державi в тiй справi (методику подiбної дiяльностi опрацював пiдхорунжий Осип Назарук у спецiальнiй «Iнструкцiї для УСС, що їдуть на Україну» [253] ). З цього приводу в заявi стрiлецьких старшин з нагоди чотириріччя леґіону УСС вiд 1 серпня 1918 р. зазначалося: «На святiй, перепоєнiй кров'ю Українськiй Землi стоїмо нинi з незламною постановою бути сторожами Української Державности, пiсля сил наших поглиблювати нацiональну свiдомiсть Українських мас i скувати їх незламною — сильнiшою вiд партiйних рiзниць — волею удержати серед днiв свiтової хуртовини непохитно прапор Самостiйної України» [254] .

Головне завдання, яке австрiйське вiйськове командування поставило перед УСС, полягало в тому, щоб вони проводили сприятливу для Австрiї пропаганду серед мiсцевого населення. Для його здiйснення було наказано вибрати з леґіону найкращих стрiльцiв, створити з них спецiальнi групи i послати їх у села попереду наступаючого вiйська. Цією сотнею командував сотник Дмитро Вітовський, а четами хорунжі Іван Біляч, Володимир Калина, Василь Верховий і підхорунжий Михайло Романюк. З тією ж метою чету підхорунжого Дмитра Паліїва було підпорядковано полковникові Мирону Тарнавському, котрий був референтом українських справ при австрійському командуванні в Жмеринці [255] . Не допускаючи й думки про якусь австрофiльську агiтацiю, стрiльцi вирiшили використати цю нагоду для поширення серед зневiреного українства iдеї національної державностi.

Практично весь стрiлецький леґіон перетворився у формацiю, яка дiяла не як вiйськова одиниця (бiльшовики тодi вiдступали, майже не чинячи збройного спротиву), а головним чином як полiтична група. Щоденні нічліги й короткі постої під час подорожі давали УСС можливість ближче познайомитися з наддніпрянцями та глибше зрозуміти їхні проблеми. Спілкуючись зі своїми співрозмовниками, стрільці виступали передусім як українські державники, пояснювали їм значення самостійності України, знайомили їх з політикою Центральної Ради, розповідали про становище Галичини і її прагнення, а також про свій леґіон та його мету [256] . Навіть свій транспорт стрільці використовували як наочну агітацію за українську самостійність, прикрашаючи його жовто-блакитними прапорами і цитатами з Шевченкового «Кобзарая», як: «Вставайте, кайдани порвіте», «Борітеся — поборете» та іншими [257] . Олександр Доценко — підполковник армiї УНР, ад'ютант Головного отамана Симона Петлюри, а згодом iсторик визвольних змагань, зазначав з цього приводу, що кожна хата, де розташовувалися Українські Січові Стрільці, перетворювалася у «нацiонально-освiдомлюючу формацiю» [258] . «За 4 місяці пробування січовиків на Україні, — писала в спогадах дружина Івана Карпенка-Карого Софія Тобілевич, — ми всі бачили не буденних людей, а якихось казкових лицарів, що задля високої ідеї життя кладуть у жертву. Ми бачили всі можливі заходи, щоб народ збудити з вікового, кам'яного сну, щоб затлити в ньому вогник самосвідомості, національного й людського чуття» [259] .

Стрiльцi використовували будь-яку нагоду, щоб налагодити зв'язки й активiзувати дiяльність мiсцевих культурно-просвiтницьких iнституцiй, які могли б стати своєрiдними центрами нацiонального життя. Так, їм вистачило кількох днів перебування в Херсоні, щоб знайти й ознайомитися з роботою місцевого товариства «Просвіта». А вже в Олександрівську знайомство з «Просвітою» переросло в тривалу і плідну співпрацю, наслідком якої стало тісніше зближення галичан і наддніпрянців, зовнішнє зукраїнізування міста і поповнення бібліотеки «Просвіти» низкою галицьких видань [260] . Активну допомогу УСС також надавали редакціям українських газет. Зокрема, для підтримки новозаснованого одеського тижневика «Вільне життя» вони передали багато галицьких газет та журналів. В Олександрівську, при сприянні стрілецтва, засновано перший у місті український часопис «Січ». У його редакції якийсь час працював підхорунжий УСС Мирон Заклинський [261] . Подібне співробітництво було характерним і для інших місць.

Важливою для стрiльцiв була й спiвпраця з мiсцевими органами влади і населенням в органiзацiї та розвитку українського шкiльництва. Звичайно, такого масштабу, як на Волинi, цей процес тут не набрав, але в рядi мiсць вони створили шкiльнi курси для дiтей i для дорослих [262] . Чи не найкраще органiзували цю працю на Подiллi, де в липнi 1918 р. при губернському староствi в Кам'янцi-Подiльському створили комiсарiат УСС, завданням якого, як вiдзначалося в урядових документах, мала бути «допомога при органiзацiї шкiльництва та при заснуванню i веденню iнших культурно-освiтнiх установ, як рiвно ж захист iнтересiв населення» [263] . Усього в комісаріаті працювало 18 стрільців, зокрема поручник Микола Саєвич, четар Степан Глушко, підхорунжі Богдан Заклинський, Андрій Баб'юк, Степан Ріпецький та інші. З них 10 були приділені до праці при повітових староствах Подільської губернії. Координатором всієї роботи комісаріату був підхорунжий Осип Назарук. Він видавав відповідні методичні інструкції для тих, хто працював у повітах, а від них отримував звіти про виконувану культурно-освітню місію та інформацію про стан національної справи на місцях, про настрої української інтеліґенції й селянства, а також про антиукраїнські акції деяких українофобів, що з приходом до влади гетьмана Скоропадського посіли керівні посади в державі. (Свідченням вдячності подолян за стрілецьку працю в їхньому краї стало запрошення делегації УСС на урочисте відкриття Державного університету в Кам'янці-Подільському в жовтні 1918 р., яке підписав ректор Іван Огієнко [264] ). Стрiльцi також проводили різнi наради, виступали перед населенням, органiзовували хори і бiблiотеки, виконували працю лекторiв українознавства на рiзноманiтних курсах тощо [265] . Подібна праця велася як на Поділлі, так і в інших реґіонах України.

Величезну прихильнiсть здобули Українські Січові Стрільці (а певною мiрою й та справа, яку вони представляли), особливо серед населення Запорiжжя і Херсонщини, завдяки виступам свого театру та окремих аматорських гурткiв, у яких зі стрiльцями грали й мiсцевi жителi [266] . Популярними були стрiлецькі пiсні та музика, що дуже часто звучали на рiзноманiтних заходах, наприклад, на величавому Шевченкiвському святi, яке органiзував Вишкiл УСС у селі Грузькому бiля Єлизаветграду, забавах молодi й навіть у церквах, зокрема, в Одесі, де стрілець Іван Рубчак серед загального схвалення виконав релігійний твір «Апостол» [267] .

Немало симпатiй завоювали стрiльцi i своїм особливим даром спiлкування з людьми. Вони вміли зацікавити співрозмовників знанням і розумінням їх проблем, щирим співчуттям до них, нерідко корисною порадою, а потім перейти до національних справ, пов'язавши їх з місцевим життям. Як правило, подібні розмови закінчувалися взаємним порозумінням і симпатією — що підкреслюється багатьма очевидцями [268] . Все це в сукупностi приводило до того, що там, де перебували УСС, значно пожвавлювалося українське нацiональне життя, втягуючи в себе дедалi бiльшу кiлькiсть людей. Передусiм вiдбувалося зовнiшнє зукраїнiзування мiст i сiл Надднiпрянщини, зникали росiйськi написи на крамницях i установах, українська мова поступово входила у свої сувереннi права [269] . Змiнювались i люди цих мiсць, бо УСС приносили з собою в кожну хату й «частину свого свiтогляду, своєї душi» [270] , що не могло не вплинути на почування українства.

Ще одною функцiєю, яку добровiльно взяли на себе стрiльцi й виконання якої вони вважали справою честi протягом усього свого існування, був захист нацiональних iнтересiв і прав українцiв вiд рiзних посягань. I хоча в Надднiпрянщинi була вже своя влада, котра вiдстоювала нацiональнi iнтереси (але й тут представники стрiлецтва часто ставали в пригодi, зокрема при захистi українського майна вiд зазiхань окупантiв [271] ), та українськi громадяни все ж нерiдко залишалися без соцiальної опiки. У цьому їм взялися допомогти Українські Січові Стрільці. Уже згадана Софія Тобiлевич з цього приводу зазначала: «Незабаром серед селянства розiйшлися чутки однi вiд других чуднiйшi: вони вчать... вони лiчать хорих... вони посилають своїх людей на роботу в помiч удовам i недужим... За все платять... Поводяться по-людськи з народом... Позаводили свої крамницi, дають селянам свiтло, роздають книжки» [272] . Таке ставлення стрiльцiв швидко зробило їх настiльки популярними серед українства, що люди заспішили до них за порадою в багатьох своїх бідах. Нерiдко їм вдавалося допомогти. Так, десятник Денис Чубатий, що перебував у Новій Ушиці на Поділлі, час від часу змушений був виїжджати у села, де, немов «мировий суддя», вирішував спірні справи, писав численні скарги до австрійського військового командування за різноманітні насильства, які чинили селянам окупаційні війська. Були випадки, коли він навіть займався розподілом землі поміж селянами, що ніяк не могли дійти згоди [273] . В околицях Єлизаветградщини стрільці взяли під свою опіку всі парові млини і для того, щоб забезпечити місцеве населення від здирств з боку їх власників, унормували плату за меливо, а також встановили, що з кожного пуда зерна один фунт ішов для роздачі бідним вдовам і калікам [274] . Крім цього, для виявлення рiзноманiтних зловживань та протиукраїнських дiй окупацiйного вiйська представники УСС їздили по селах, на мiсцях складали протоколи про порушення і надсилали їх вищому командуванню (координатором такої роботи був поручник Володимир Старосольський). Нерідко подібні подання приносили користь, зокрема давали можливість звільняти незаконно заарештованих українських громадян [275] . А головне, що вони хоч трохи обмежували сваволю окупантiв.

Стрiлецька опiка над українським громадянством особливо проявилася влiтку 1918 р., коли по всiй Надднiпрянщинi шаліли каральні експедицiї, масові екзекуцiї та реквiзицiї: там, де перебували частини УСС, це не набирало таких зловiсних форм, як в iнших мiсцях. Стрiльцi за будь-яких обставин старалися взяти під оборону мiсцеве населення, попереджували про небезпеку, а то й переховували в себе українських громадських дiячiв, представникiв селянства та iнтелiґенцiї, яких переслiдувала гетьманська та окупацiйна влада [276] . А коли австрiйське командування, знаючи, яку прихильнiсть і моральний вплив має леґіон УСС серед мiсцевого населення, задумало використати його для заспокоєння окремих сiл, які повстали проти несправедливих утискiв, то у вiдповiдь стрiлецтво або вiдмовлялося робити це, або заявляло, що коли й пiде, то не збирається не те, що стрiляти у повстанцiв, але й карати їх [277] (подібні заяви минали стрільцям безкарно лише завдяки заступництву архикнязя Вільгельма Габсбурґа). Так i було на практицi, бо, як правило, стрiлецькi експедицiї в села закiнчувалися без будь-яких ексцесiв і повним порозумiнням iз мiсцевими жителями. І якщо зразу стрільців зустрічали з певною насторогою, то в кінці — проводжали аж за село, а мешканці сусідніх сіл, знаючи вже, хто такі УСС, зустрічали їх хлібом-сіллю.

Стрільці ставали бажаними гостями всюди, де б не появилися, і завжди їх приймало українське громадянство як своїх захисників і друзів. Тому не дивно, що до тих мiсць, де перебували частини леґіону, селяни приносили i привозили харчi, вiдмовляючись вiд будь-якої плати за них, а стрiльцiв радо і гостинно приймали чи не в кожнiй українськiй родинi [278] . Нерідко місцеве українство для ближчого знайомства з УСС-ми влаштовувало спільні вечірки та екскурсії історичними місцями Наддніпрянщини, зокрема, на Хортицю. Стрільці також неодноразово бували в садибі Івана Карпенка-Карого, де їх з надзвичайною щирістю зустрічала вдова письменника — Софія Тобілевич. Декільком з них вдалося навіть побувати в Катеринославському історичному музеї і послухати розповідь видатного дослідника українського козацтва Дмитра Яворницького [279] . Траплялися в Надднiпрянщинi й випадки, коли УСС одружувалися з мiсцевими дiвчатами [280] . Такі ж щирi та приятельськi стосунки склалися у стрiльцiв i з представниками українського вiйська, зокрема iз Запорiзькою дивiзiєю генерала Натiєва та вiддiлом Вiльного козацтва пiд командуванням отамана Олiфера [281] . Усі ці факти підкреслювали духовне єднання двох частин України.

Але явнi симпатiї стрiлецтва до iнтересiв Української держави, його енергiйна та широка культурно-просвiтня й агiтацiйна дiяльнiсть не могли залишитися поза увагою австрiйського командування. Стрiлецька праця не завжди подобалася i деяким мiсцевим гетьманським урядовцям, для яких українська нацiональна iдея була чужою. До Вiдня, Берлiна, Києва та мiсцевого австрiйського командування посипалися сотнi доносiв і скарг на УСС. Їх звинувачували в пiдбурюваннi селян проти окупацiйних вiйськ, пiдтримцi повстанцiв тощо [282] . Наслiдком цих доносiв стала лiквiдацiя комiсарiату УСС у Кам'янцi-Подiльському, а також арешти і суди над десятками представникiв УСС [283] — до гiршого не дiйшло тiльки завдяки заступництву архикнязя Вiльгельма. Але чим далi, то все бiльше австрiйська влада почала пересвiдчуватися, що стрiльцi просто iгнорують її, вiдмовляючись карати повстанцiв, встановлюючи з ними зв'язки, ведучи активну пропаганду в українських iнтересах. Тому було вирiшено перевести їх в iнше мiсце. Цього разу не допомiг i Вiльгельм Габсбурґ, зростаюча популярнiсть якого серед українцiв непокоїла нiмцiв і гетьмана [284] . Пiсля сердечних прощань iз надднiпрянцями [285] , леґіон УСС у першiй половинi жовтня 1918 р. перебрався на Буковину, де розпочав безпосередню підготовку до вирішальних змагань на західноукраїнських землях.

Отже, маючи основною метою виборення української державностi, УСС ретельно i цiлеспрямовано до цього готувалися. Вони старалися насамперед органiзувати своє внутрiшнє життя так, щоб незважаючи на всi воєннi перешкоди, виконувати нацiональні завдання. Головними з них були: формування нацiонально-визвольної iдеологiї та пiдготовка до вирiшальних подiй, праця над поглибленням нацiональної свiдомостi українського народу й залишення матерiальних і духовних пам'яток i традицiй про свою боротьбу, якi б, у випадку невдачi тодiшнiх змагань, стали орiєнтирами в побудовi Української держави для майбутнiх поколiнь. Основною передумовою вирiшення цих завдань було виховання освiченого, нацiонально свiдомого УСС, який зумiв би їх осягнути. Тому в леґіонi практично протягом усього часу його iснування дiяв ряд iнституцiй, створених для ознайомлення стрiльцiв, головним чином стрiлецьких новобранцiв, iз їх завданнями у вiйнi, з основами стрiлецької iдеологiї, а також для пiдвищення освiтнього рiвня стрiлецтва та пiдготовки його до пiслявоєнної громадської дiяльностi. З цiєю ж метою в леґіонi досить непогано, як на фронтовi умови, функцiонувала лiтературно-видавнича справа, з допомогою якої практично все стрiлецтво мало змогу ознайомитися з передовою нацiонально-полiтичною думкою, обговорити її та виробити єдинi пiдходи до вирiшення тих чи iнших проблем.

Добре розумiючи, що запорукою успiшної реалiзацiї нацiонально-державницької iдеї можуть бути тiльки сили власного народу, Українські Січові Стрільці, поряд iз самоосвiтою та самовдосконаленням, придiляли величезну увагу й нацiонально-освiдомлюючiй і просвiтницькiй працi серед широких кiл української громадськостi — як у Галичинi, так i в Закарпаттi, на Волинi i навiть у Надднiпрянщинi, — щоб допомогти населенню швидше усвiдомити свої сили та шляхи, якими можна було б досягти людського iснування та гiдного мiсця в iсторiї.

Вже з 1914 р. передова частина стрiлецтва вела роз'яснювальну роботу серед українцiв у мiсцях свого постою, залучала їх до спiльних манiфестацiй, допомагала в створеннi рiзноманiтних нацiональних iнституцiй, зокрема, читалень, товариств «Просвiти», господарських органiзацiй тощо. Свiдченням того, що Українські Січові Стрільці працювали й на перспективу, було відкриття і пiдтримка ними українських шкіл.

Важливе значення для поширення та пропаганди нацiонально-державницьких поглядiв мала й культурно-мистецька дiяльнiсть УСС. Нерiдко саме завдяки стрiлецьким пiсням, музицi, виставам тощо українське населення того чи iншого краю вперше ознайомлювалося з iдеєю української державностi, дiзнавалося правду про свою минувшину, задумувалося над майбутнiм. Доступнiсть цих жанрiв давала змогу охопити ними якнайширшi кола українства вiд Закарпаття до Надднiпрянщини, а тематика та форми подачi сприяли проникненню стрiлецьких iдей у глибини української душi.

Пiдсумовуючи, слiд зазначити, що вся та дiяльнiсть, яку Українські Січові Стрільці проводили протягом 1914-1918 рр. — як у стрiлецькому леґіонi, так i поза ним — була пiдпорядкована єдинiй метi: виборенню самостiйної соборної Української держави. Форми цiєї дiяльностi були рiзноманiтними, i серед них одне з чiльних мiсць займала культурно-мистецька та просвiтницька праця стрiлецтва. Це пiдтвердила визвольна боротьба — як тодi, так i згодом — аж до виборення Україною незалежностi в 1991 р.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

Центральний Державний архiв вищих органiв влади та управлiння (далі: ЦДАВО) України, Ф.4097 (Кіш Українських Січових Стрільців, 1917-1918 рр.), оп.1, спр.1. - Книга наказів команди коша Українських Січових Стрільців.

ЦДАВО України, Ф.4405 (Союз визволення України (СВУ), оп.1, спр.22. - Листування з офіцерами Українських січових стрільців Гаврилком, Гірняком, Горянським, Палащуком та іншими про організацію на Волині шкіл; збір та надсилку для них підручників.

ЦДАВО України, ф. 4405, оп. 1, спр. 70. - Листування з вчителями Сидоровичем, Таранько та іншими про організацію та становище народної школи в с.с. Темніци і Устилузі, надсилку літератури, присвоєння українських назв вулицям у Володимирі-Волинському.

Ф.4465т (Колекція окремих документальних матеріалів українських націоналістичних емігрантських установ, організацій і осіб), оп.1, спр.22. - Протоколи засідань членів Бойової Управи УСС у Відні за 1914 р.

ЦДАВО України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23. - Протоколи засідань членів Бойової Управи УСС у Відні за 1916 р.

ЦДАВО України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 24. - Протоколи засідань членів Бойової Управи УСС у Відні за 1924 р.

ЦДАВО України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 27. - Фінансові звіти «Скарбу УСС” у Відні за 1 вересня 1914 р.

ЦДАВО України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 306. - Звіти про кількість населення, побут та настрої селян в Західній Україні, зібрані українськими січовими стрільцями під час їх подорожей.

ЦДАВО України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 593. - Біографічні статті про Масарика Т.Г., генерала УГА Курмановича В., полковника Вітовського Д, написані Лисаком С. та Галаган М.

ЦДАВО України, ф. 4465, оп. 1, спр. 968. - Спогади «Сотня Вітовського».

Центральний державний історичний архів (далі: ЦДІА) України у м. Львовi, ф. 309т (Наукове товариство імені Т.Шевченка), оп.1т, спр.1198. - Мемуари полковника УСС Габсбурга В.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 352 т (Збірна Станиця Українських січових стрільців у Відні), оп.1, спр. 31. - Посвідчення про допущення і здачу іспитів УСС.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 352 т, оп. 1 т, спр. 50. - Хроніка Збірної Станиці УСС за 1914-1918 рр., складена Р.Заклинським.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353т (Леґіон Українських січових стрільців), оп.1, спр.1. - Книга наказів і щоденні звіти за 1915-197 рр.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7. - Матеріали до історії Леґіону українських січових стрільців (Реферати, листи та інше).

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 8. - Правильник «Пресової Кватири» УСС.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 13. - Звіти Боберського І., Цегельського Л. і Сингалевича В. про стан частин УСС.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14. - Звіт Боберського І. з подорожі до УСС.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 74. - Листи про відмову від служби в рядах УСС.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 215. - Листи.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 225. - Бюллетень «Вістник Пресової Кватири УСС».

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 226. - Бюллетень «Самопал».

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 227. - Сатиричний бюллетень УСС.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 228. - «Самохотник».

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 229. - «Самохотник».

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, о.1, спр. 230. - Бюллетень «Республіканський самохотник».

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 231. - Бюллетень «Червона Калина».

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 241.

ЦДІА України у м.Львові, ф. 359, оп.1, спр.81. - Щоденник Стефаника В.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360 (Адковат В. Старосольський), оп.1, спр. 49. - Звернення, звіти, накази та інші документи про діяльність Української Бойової Управи УСС.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 486. - Лист І.Боберського до Старосольського.

ЦДІА України у м.Львові, ф. 368 чт (С. Томашівський), оп.1. спр.2. - Спогади Томашівського про своє перебування в таборі УСС.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 368, оп. 1, спр. 204. - Збірник пісень УСС.

ЦДІА України у м. Львовi, ф. 395 (Бюро культурної допомоги для українського населення окупованих земель у Львові), оп. 1, спр. 8. - Листи четаря українських січових стрільців М.Саєвича О.Вахнянину, І.Крип`якевичу та начальнику збірної станції УСС отаману М.Волошину про стан українського шкільництва в місцях дислокаційних з'єднань січових стрільців у Володимир-Волинську.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 581 (Колекція документів про діяльність урядів та армій УНР та ЗУНР), оп.1, спр.91 - Про намір митрополита Шептицького зробити свого брата командантом стрільців.

Львiвська наукова бiблiотека iм. В.Стефаника НАН України (далi: ЛНБ НАН України), вiд.рукописiв, ф. 9 (Фонд окремих надходжень), од. зб. 1416. - Протоколи засідання Загальної Української Культурної Ради (25.06.1915 - 10.11.1916).

ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 9, од. зб. 4352. - Матеріали з історії УСС.

ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 9, од.зб. 4370. - Український Жіночий Комітет помочі раненим.

ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 9, од. зб. 4378. - Загальна Українська Культурна Рада - 1915-1916.

ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 9, од. зб. 4483. - Опис бою на Лисоні для художника Куриласа.

ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 9, од. зб.4389. - Заклинський Б. Український воєнний музей.

ЛНБ НАН України, вiд.рукописiв, ф. 48 (Фонд Заклинських), од.зб.145-б / 23. - Листування А.Баб`юка.

ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 48, од.зб.145-е / 23. - Лист В. Бобинського.

Відділ рукописів і рідкісної книги ім. Ф. Максименка Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. І. Франка - № 1350. - Ч.ІІ.

Будуччина. - 1918. - 2, 9 бер.

Вістник Союзу визволення України. - 1915. - 24 квiт.; 31 жовт.; 7 лист.; 26 груд.; 1916. - 6, 16 січ.; 6, 27 лют.; 26 бер.; 16, 23 квiт., 7, 14 трав.; 9, 16 лип.; 1917. - 1 січ.; 4, 18, 25 лют.; 12, 26 бер.; 22 квіт.; 26 серп.; 9, 23, 30 вер.; 28 жовт.

Дiло. - 1914. - 19 груд.; 1915. - 13 бер.; 1916. - 20, 24 лют.; 18, 24, 30 бер.; 23, 26-27, 30 квiт.; 12, 16, 18, 9 трав.; 27 лип.; 2 серп.; 20 жовт.; 1917. - 14 сiч.; 3, 28-31 бер.; 4, 8 квiт.; 8-9, 12 трав.; 24-25, 28 серп.; 1918. -12, 17 вер., 12 лист.

Календар Червоної Калини на 1925 р. - Львiв—Київ, 1924. - С. 33.

Калєндарик «Самохотника» на звич. рiк 1918. Українським Сiчовим Стрiльцям i всiй Соборнiй Українi на пожиток i на втiху та розраду / За ред. А.Лотоцького. - Львiв, 1917.

Літопис Червоної Калини. - 1929. - № 1.

Самохотник-калєндарик на 1919 р. Українським Сiчовим Стрiльцям i всiй Соборнiй Українi на потiху та розраду / За ред. А.Лотоцького. - Кiш УСС, 1918.

Свiт. Iлюстрований 2-тижневик для української родини. - 1917. - № 1.

Свобода. - 1916. - 29 сiч.; 27 трав.;

Серед бурi. Лiтературний збірник. - Львiв, 1919.

Стрiлецький Калєндар-альманах Артистичної Горстки i Пресової Кватири У.С. С. в полi на звич. рiк 1917. - Львiв, 1917.

Українське Слово. - 1915. - 16, 27 лип.; 1 вер.; 1916. - 18 січ.; 6, 13 квiт.; 1918. - 10 трав.

Український ілюстрований календар т-ва «Просвіта» на 1917 р. - Львів, 1917.

Червона Калина. Поважний та гумористично-сатиричний ілюстрований січовий орган. Видає гурток УСС / Відп. ред. М.Угрин-Безгрішний. - Кiш УСВ, 1917. - № 6.

Шляхи. - 1915. - № 1-2; 1916. - № 3-5.

А. Л. Стрілецька преса // Калєндарик «Самохотника» на звич. рiк 1918. Українським Сiчовим Стрiльцям i всiй Соборнiй Українi на пожиток i на втiху та розраду / За ред. А.Лотоцького. - Львiв, 1917.

Баб'юк А. Смiх Нiрвани. Нариси й новелi. - Львiв, 1918.

Балоцький П. Кликала мене Україна // Літопис Червоної Калини. - 1991. - № 1.

Бобинський В. Гість із ночі: Поезія. Проза. публіцистика. Літературна критика. Переклади / Упоряд.; передм.; приміт. М.Дубини. - К.: Дніпро, 1990.

В. З Ковеля // Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 26 бер.

Великодний Самохотник. Писанка Січовим Стрільцям на Великдень 1918. - Львів, 1918.

Винницький Р. Похiд на Крим // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1929. - Львів, 1929.

Витвицький В. Стрілецька пісня // За народ. Календар на 1944 р. - Львiв, б. р.

Витвицький С. Збiрна Станиця УСС у Львовi // Тим, що впали. Літературно-мистецький збірник. Кн. 1 / Зложив М.Голубець, украсив І.Іванець. - Артистична Горстка і Пресова Кватира УСС в поли. - Львів, 1917.

Вишиваний В. Минають дні. - Відень, 1921.

Вишиваний В. Українські Січові Стрільці з весни 1918 р. до перевороту в Австрії. // Запорожець. Календар на 1921 р. - Відень, 1920.

Волинець С. Стрілецький рейд по Чорному морі // Батьківщина. Календар на 1938 р. - Львів, б. р.

Галущинський М. З Українськими Сiчовими Стрiльцями. Спомини з рокiв 1914-1915. - Львiв: Дiло, 1934.

Гiрняк Н. Кiш УСС (Його роля в стрілецтві) // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. - Львiв, 1934.

Гiрняк Н. Львiв у воєнних роках. 1914-1918 // Наш Львiв. Ювiлейний збірник. 1252-1952. - Нью-Йорк, 1953.

Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв. - Фiладельфiя: Америка, 1955.

Горбовий М. Від'їзд Українських Січових Стрільців на Велику Україну 1918 р. // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1932 р. - Львів, 1931.

Гордієнко В. Українські Січові Стрільці. - Львів, 1990.

Граничка Л. Як я був усусусом. Як писався лiтопис проф. Боберського // Літопис Червоної Калини. - 1929. - № 3.

Гриневич Я. Стрiльцi на сценi // Літопис Червоної Калини. - 1936. - № 9.

Грушевський М. Новий перiод iсторiї України за роки вiд 1914 до 1919. - К, 1992.

Дорошенко В. Українське шкiльництво на Волинi // Вiсник полiтики, лiтератури й життя. - 1918. - № 27-28.

Доценко О. Невiдома сторiнка з легенди про Українських Січових Стрільців // Iсторичний календар - альманах Червоної Калини на 1934 р. - Львiв, 1933.

Думiн О. Історія Леґіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918. // Дзвін. - 1991. - № 9-12; 1992. - № 1-12; 1993. - № 1-6.

Єреміїв М. Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби // Коновалець та його доба, - Мюнхен, 1974.

За волю України: Історичний збірник УСС. 1914-1964. / За ред. С.Рiпецького. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1967.

Заброварний Б., Бернадськай Б. Значення УСС у культурно-освітньому відродженні на Волині в роки Першої світової війни // Минуле і сучасне Волині: О. Цинкаловський і край. Матеріали ІХ наукової історико-краєзнавчої міжнародної конференції. - Луцьк: Надстир'я, 1998.

Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо». Спомини з визвольної вiйни. Львів: Всесвіт, 1936. - Ч. 2.

Заклинський М. З життя УСС в 1917 р. // Літопис Червоної Калини. - 1934. - № 12.

Заклинський М. Перший раз на Великiй Українi // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1931 р. - Львiв, 1930.

Знищення західньої України // Українське Слово. - 1915. - 28 вер.

I.К. Сотник Д. Вiтовський на Волинi // Літопис Червоної Калини. - 1932. - № 5.

І.К. УСС у Володимирі 1916-17 // Літопис Червоної Калини. - 1932. - № 5.

Іванець I. Пресова Кватира УСС // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. - Львів, 1934.

Iнструкцiя для УСС, що їдуть на Україну, апробована Командою Коша УСС // Літопис Червоної Калини. - 1934. - № 7-8.

Каліщук О. Роль галицької інтеліґенції в національно-культурному відродженні українців Волині (1914 - 1918 роки). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук (на правах рукопису). - Львів, 2002.

Качкан В. Українське народознавство в iменах. У 2-х ч. Ч.1. - К.: Либiдь, 1994.

Кедрин I. Поема, її тло i автор / Купчинський Р. Скоропад. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1965.

Козак Нитка. Преса У.С. В. // Червона Калина. Лiтературний збірник Українського Січового Війська / Під ред. М.Угрина-Безгрішного. - Кiш УСС, 1918.

Крип'якевич І. Доля Холмщини і Волини // Діло. - 1916. - 23 квіт.

Крип'якевич I. УСС у Володимирi 1916-1917 // Літопис Червоної Калини. - 1932. - № 5.

Крип'якевич I., Гнаткевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя українського вiйська (вiд княжих часiв до 20-х рокiв ХХ ст.) / Упоряд. Б.Якимович. - 4-те вид., змiн. i доп.- Львiв: Свiт, 1992.

Крупський I. Нацiонально-патрiотична журналiстика України. (Друга половина ХIХ - перша чверть ХХ ст.). - Львiв: Свiт. 1995.

Купчинський Р. Заметіль. II. Перед навалою: Повість зі стрілецького життя. - Львів, 1991.

Купчинський Р. Заметіль. IІI. У зворах Бескиду: Повість зі стрілецького життя. - Львів: Каменяр, 1991.

Купчинський Р. Стрілецька пісня // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1934 р. - Львів, 1933.

Левицький В. Два фрагменти // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. - Львiв, 1934.

Левицький К. Iсторiя визвольних змагань галицьких українцiв з часу свiтової вiйни 1914-1918. - Перша часть. - Львів, 1928.

Лотоцький А. Як дiйсно було з проводом Пресової Кватири УСС // Літопис Червоної Калини. - 1937. - № 4.

Луцький О. На Великiм Лузi // Календар товариства «Просвiта» на 1926 р. - Львiв, 1925.

М. Л. Релігійна справа на Волині // Шляхи. - 1916. - квітень.

Назарук О. Над Золотою Липою. В таборах Українських Січових Стрільців. - Б. м., 1917.

Назарук О. Слiдами Українських Сiчових Стрiльцiв. - Львiв, 1916.

Назарук О. То було так // Антольогiя стрiлецької творчости / За ред. Л.Геца та Б.Крижанiвського. - Постiй Вишколу УСВ, 1918.

Ой у лузi червона калина. Українські Січові Стрільці у пiснях. - Тернопiль, 1991.

Олесевич Т. Українське шкiльництво на пiвнiчно-захiдних українських землях // Нова Україна. - 1923. - № 6.

Онуфрик С. Оркестра Українських Сiчових Стрiльцiв // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1934 р. - Львiв, 1933.

Палiїв Д. Тридцятилiття УСС // За народ. Календар на 1944 р. - Львiв, б. р.

Петлюра С. Анотацiя-рецензiя на «Стрiлецький калєндар-альманах на рiк 1917 // Книгарь. Лiтопис українського письменства. - 1918. - Ч. 14.

Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. - Нью-Йорк: Червона калина, 1956.

Савчин М. В російському полоні. Спогад УСС / За волю України: Історичний збірник УСС. 1914-1964. / За ред. С.Рiпецького. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1967.

Слідами польських лєґіонів. З воєнних дописей в польських часописях // Діло. - 1915. - Ч. 70.

Старосольський В. Ще в справі «орієнтації» // Шляхи. - 1916. - 1 і 2-й зшиток за квіт.

Степовенко М. Українські Січові Стрільці на Волині // Червона Калина. Лiтературний збірник Українського Січового Війська / Під ред. М.Угрина-Безгрішного. - Кiш УСС, 1918.

Стрiлецька Голгофа: Спроба антології. - Львів, 1992.

Стрiлецька преса // Калєндарик «Самохотника» на 1918 р. - Львiв, 1917.

Стрiлецькi пiснi. Пiсенник. - К.: Музична Україна, 1992.

Сурма. Збірник воєнних пісень. - Львів—Київ: Червона Калина, 1922.

Тарнавський М. Спогади. // Вечірня година. - Ч. 4. - Львів, 1992.

Тим, що впали. Літературно-мистецький збірник. Кн. 1 / Зложив М.Голубець, украсив І.Іванець. - Артистична Горстка і Пресова Кватира УСС в поли. - Львів, 1917.

Тобiлевич С. Рiднi гостi. Спогади з побуту Українських Січових Стрільців на Степовій Україні. - Львів—Київ: Червона Калина, 1922.

У тіні шибениць. Тайний приказ ч. 403 з 1914 р. // Батьківщина. Календар на 1939 р. - Львів, б. р.

Угрин-Безгрiшний М. Кiш Українських Січових Стрільців. Iсторичний нарис // Літопис Червоної Калини. - 1935. - № 1.

Угрин-Безрiшний М. «Етапна гiмназiя» УСС. - Рогатин: Журавлi, 1928.

Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920 / За ред. Б.Гнаткевича. - Репринт. відтворення з вид. 1935 р. - Львiв: Слово, 1991.

Цинкаловський О. Княжий город Володимир. - Львів, 1935.

Червона Калина. Лiтературний збірник Українського Січового Війська / Під ред. М.Угрина-Безгрішного. - Кiш УСС, 1918.

Чолiй М. I поблагословив батько синiв... // Літопис Червоної Калини. - 1991. - № 5.

Шапошникова Н. Вплив подій Першої світової війни на національну свідомість українців // Історія України. - 2000. - № 18.

Шухевич С. Видиш, брате мiй (8 мiсяцiв серед УСС-iв). - Львiв: Червона Калина, 1930.

Щуровський В. Спомини з пробування УСС на Надніпров'ю в 1918 р. // Літературно-Науковий Вісник. - 1925. - Кн.3.

Щуровський В. Українські Січові Стрільці на Запорiжу // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1929 р. - Львiв, 1929.

Яцків М. До історії Коша У.С. В. // Тим, що впали. Літературно-мистецький збірник. Кн. 1 / Зложив М.Голубець, украсив І.Іванець. - Артистична Горстка і Пресова Кватира УСС в поли. - Львів, 1917.

Яцків Р. Один із Пресової Кватири // Літопис Червоної Калини. - 1991. - № 2.

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА

Лазарович Микола Васильович народився 17 березня 1963 р. в селі Баня-Березові на Івано-Франківщині. В 1982 р. закінчив Коломийський технікум МОД, а після служби в армії — історичний факультет Кам'янець-Подільського педінституту.

З 1989 р. працював викладачем у Кременецькому педагогічному коледжі ім. Т. Шевченка. Брав активну участь у процесах українського національного відродження другої половини 1980-х — початку 1990-х років. Протягом 1993 — 1995 років навчався в аспірантурі Тернопільської академії народного господарства. В 1996 р. захистив кандидатську дисертацію “Українське Січове Стрілецтво: формування, ідея, чин”.

Автор понад сорока наукових робіт, у тому числі монографій і навчальних посібників, з історії України та економічної історії. Нині працює доцентом кафедри українознавства Тернопільської академії народного господарства.

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Центральний Державний архiв вищих органiв влади та управлiння (далi: ЦДАВОВУ) України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 22, арк. 40 зв.; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920 / За ред. Б.Гнаткевича. - Репринт. відтворення з вид. 1935 р. - Львiв: Слово, 1991. - С. 103.

[2] Центральний державний історичний архів (далі: ЦДІА) України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 26; За волю України: Історичний збірник УСС. 1914-1964. / За ред. С.Рiпецького. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1967. - С. 242.

[3] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 13, арк. 11; ф. 353 т, оп. 1, спр. 74, арк. 25; ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т., оп. 1, спр. 23, арк. 49.

[4] Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв. - Фiладельфiя: Америка, 1955. - С. 78; Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. - Нью-Йорк: Червона калина, 1956. - С. 100; Думiн О. Історія Леґіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918. // Дзвiн. - 1993. - № 2-3. - С. 140.

[5] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 25-26.

[6] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 3; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920... - С. 105.

[7] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 8, арк. 1, спр. 14, арк. 8-9; Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв... - С. 26.

[8] ЦДІА України у м.Львові, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 1-2; За волю України... - С. 381-382; Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. - 1993. - № 2-3. - С. 138.

[9] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 31.

[10] Граничка Л. Як я був усусусом. Як писався лiтопис проф. Боберського // Літопис Червоної Калини. - 1929. - № 3. - С. 13.

[11] Львiвська наукова бiблiотека iм. В.Стефаника НАН України (далi: ЛНБ НАН України), вiд.рукописiв, ф. 9, од. зб.4389; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 13, арк. 4 зв. - 5; ф. 353 т, оп. 1, спр. 8, арк. 1.

[12] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т., оп. 1, спр. 14, арк. 9; Дiло. - 1916. - № 233, 237.

[13] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т., оп. 1, спр. 225, арк. 5-6, спр. 7, арк. 31; Лотоцький А. Як дiйсно було з проводом Пресової Кватири УСС // Літопис Червоної Калини. - 1937. - № 4. - С. 7.

[14] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 8, арк. 3-5.

[15] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 32, спр. 12, арк. 9; Яцків М. До історії Коша У.С. В. // Тим, що впали. Літературно-мистецький збірник. Кн. 1 / Зложив М.Голубець, украсив І.Іванець. - Артистична Горстка і Пресова Кватира УСС в поли. - Львів, 1917. - С. 97-98.

[16] ЦДАВОВУ України, ф. 4097 т, оп. 1, спр. 1, арк. 15 зв. - 16; ф. 4465 т, оп. 1, спр. 27, арк. 2, 18; спр. 22, арк. 39; ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 9, од. зб.1416; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 1.

[17] Дiло. - 1916. - 23 квiт.; Левицький К. Iсторiя визвольних змагань галицьких українцiв з часу свiтової вiйни 1914-1918. - Перша часть. - Львів, 1928. - С. 181; Назарук О. Слiдами Українських Сiчових Стрiльцiв. - Львiв, 1916. - С. 7.

[18] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 14; Назарук О. Слiдами Українських Сiчових Стрiльцiв... - С. 8.

[19] Рiпецький С. Назв.праця. - С. 149-150.

[20] За волю України... - С. 220, 223.

[21] Дiло. - 1916. - 23 квiт.; Яцкiв М. До iсторiї Коша У.С. В... - С. 99.

[22] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 32, 40; Дiло. - 1916. - 23 квiт.

[23] Дiло. - 1916. - 23 квiт.

[24] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 352 т, оп. 1, спр. 50, арк. 23.

[25] Витвицький С. Збiрна Станиця УСС у Львовi // Тим, що впали... - С. 140.

[26] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 352 т, оп. 1, спр. 31, арк. 1-24.

[27] Дiло. - 1916. - 23 квiт.

[28] Угрин-Безрiшний М. «Етапна гiмназiя» УСС. - Рогатин: Журавлi, 1928. - С. 7-8.

[29] Там само. - С. 9; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 16.

[30] Дiло. - 1916. - 26-27 квiт.; Яцкiв М. До iсторiї Коша У.С. В... - С. 103-104.

[31] Угрин-Безгрiшний М. «Етапна гiмназiя» Українських Сiчових Стрiльцiв... - С. 21.

[32] Там само. - С. 9; Дiло. - 1916. - 27 квiт.

[33] Вістник Союза визволення України. - 1916. - 7 трав.

[34] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920... - С. 111.

[35] Шапошникова Н. Вплив подій Першої світової війни на національну свідомість українців // Історія України. - 2000. - № 18. - С. 11.

[36] Савчин М. В російському полоні. Спогад УСС / За волю України... - С. 221.

[37] Див. про це: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 27-28,50-51; Гриневич Я. Стрiльцi на сценi // Літопис Червоної Калини. - 1936. - № 9. - С. 5; Онуфрик С. Оркестра Українських Сiчових Стрiльцiв // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1934 р. - Львiв, 1933. - С. 129 - 132.

[38] Див.: Діло. - 1916. - № 229, 231-233, 237, 241-242; Українські Січові Стрільці 1914-1920... - С. 14-159 та ін.

[39] Див.: Там же; ЛНБ НАН України, ф. 9, од. зб.4483; Гордієнко В. Українські Січові Стрільці. - Львів, 1990. - С. 32; Яцків Р. Один із Пресової Кватири // Літопис Червоної Калини. - 1991. - № 2. - С. 36 та ін.

[40] ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 17; ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 31; Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. - 1993. - № 4-6. - С. 134.

[41] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, орк.31.

[42] Українські Січові Стрільці 1914-1920... - С. 108, 123-124; За волю України... - С. 435.

[43] Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. - 1993. - № 4-6. - С. 134.

[44] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 40; Дiло. - 1916. - 23 квiт.

[45] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 40; Яцкiв М. До iсторiї Коша У.С.В... - С. 109.

[46] Див.: Дiло. - 1917. - 24 серп.

* «Пресовий Фонд» УСС мав стати основою для створення друкованого органу, котрий поширював би самостiйницькi iдеї та гуртував навколо себе людей, головним чином пiсля вiйни.

[47] Угрин-Безгрiшний М. Кiш Українських Січових Стрільців. Iсторичний нарис // Літопис Червоної Калини. - 1935. - № 1. - С. 6; Яцкiв М. До iсторiї Коша У.С. В... - С. 102-103.

[48] Українське Слово. - 1916. - 6 квiт.; Чолiй М. I поблагословив батько синiв... // Літопис Червоної Калини. - 1991. - № 5. - С. 26; Українськi Сiчовi Стрільцi 1914-1920... - С. 75.

[49] Кедрин I. Поема, її тло i автор / Купчинський Р. Скоропад. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1965. - С. III.

[50] Назарук О. Над Золотою Липою. В таборах Українських Січових Стрільців. - Б. м., 1917. - С. 63.

[51] Діло. - 1916. - 2 серп.; Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. - 1992. - № 3-4. - С. 133-134.

[52] Назарук О. Над Золотою Липою... - С. 47-52; Діло. - 1916. - 24 лют.; Українське Слово. - 1915. - 1 вер.

[53] Дiло. - 1916. - 2 серп.; Назарук О. Над Золотою Липою... - С. 55.

[54] ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 48, од.зб.145-б23, арк. 2 зв.; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 2, спр. 3, арк. 13, спр. 1, арк. 1, 2 зв., 40, 46 зв.

[55] Див. про це: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 215, арк. 52; Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 16 лип.; Дiло. - 1917. - 25 серп., 1918. -12, 17 вер., 12 лист. та iн.

[56] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 31; ф. 353 т, оп. 1, спр. 241, арк. 1-44; ЦДАВОВУ України, ф. 4465, оп. 1, спр. 968.

[57] Див.: Дiло. - 1916. - 20 лют., 16 лип., 1917. - 14 сiч.; Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 6 сiч. та iн.

[58] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 231, арк. 22 зв. - 23 зв., 31 зв. - 33, 45-45 зв.; Свобода. - 1916. - 27 трав.; Українське Слово. - 1915. - № 25; Шляхи. - 1915. - № 2. - С. 23, 1916. - № 3-4. - С. 110-112; Дiло. - 1914. - 19 груд.; Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 16 сiч. та iн.

[59] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 352 т, оп. 1 т, спр. 50; Шляхи. - 1915. - № 2. - С. 64-68, 1916. - № 5. - С. 157-160; Дiло. - 1916. - № 258-260; Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 27 лют.; Тим, що впали. Літературно-мистецький збірник. Кн. 1 / Зложив М.Голубець, украсив І.Іванець. - Артистична Горстка і Пресова Кватира УСС в поли. - Львів, 1917. - С. 23-30; Український ілюстрований календар т-ва «Просвіта» на 1917 р. - Львів, 1917. - С. 39-48 та iн.

[60] Див.: ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 9, од.зб.4352; Старосольський В. Ще в справі «орієнтації» // Шляхи. - 1916. - 1 і 2-й зшиток за квіт. - С. 336-338; 1915. - № 1. - С. 15-20; Тим, що впали... - С. 66.

[61] Див.: Вістник Союзу визволення України. - 1915. - 24 квiт.

[62] Див.: Там само. - 31 жовт.

[63] Див.: Там само. - 1916. - 19 бер.

[64] Див.: Українське Слово. - 1915. - 16 лип.; Свобода. - 1916. - 29 сiч.; Баб'юк А. Смiх Нiрвани. Нариси й новелi. - Львiв. 1918. - С. 29-31; Назарук О. То було так // Антольогiя стрiлецької творчости / За ред. Л.Геца та Б.Крижанiвського. - Постiй Вишколу УСВ, 1918. - С. 1-1``.

[65] Купчинський Р. Заметіль. IІI. У зворах Бескиду: Повість зі стрілецького життя. - Львів: Каменяр, 1991. - С. 106-107.

[66] За волю України... - С. 368.

[67] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 231, арк. 22-23 зв.

[68] Червона Калина. Лiтературний збірник Українського Січового Війська / Під ред. М.Угрина-Безгрішного. - Кiш УСС, 1918. - С. 6.

[69] Тим, що впали... - С. 13.

[70] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 231, арк. 64; Стрiлецька Голгофа: Спроба антології. - Львів, 1992. - С. 81, 157; Тим, що впали... - С. 37; Укр. Слово. - 1916. - 18 сiч. та iн.

[71] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 226, арк. 17; Тим, що впали... - С. 13, 54.

[72] ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 226, арк. 17.

[73] Тим, що впали... - С. 72.

[74] ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 231, арк. 63.

[75] Стрiлецька Голгофа... - С. 135.

[76] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 231, арк. 71.

[77] Там само, арк. 41-41 зв.; Бобинський В. Гість із ночі: Поезія. Проза. публіцистика. Літературна критика. Переклади / Упоряд.; передм.; приміт. М.Дубини. - К.: Дніпро, 1990. - С. 38-40; Червона Калина. Поважний та гумористично-сатиричний ілюстрований січовий орган. Видає гурток УСС / Відп. ред. М.Угрин-Безгрішний. - Кiш УСВ, 1917. - № 6. - С. 3-4; Антольогiя стрiлецької творчости... - С. 25; Серед бурi. Лiтературний збірник. - Львiв, 1919. - С. 41.

[78] Вишиваний В. Минають дні. - Відень, 1921. - С. 32.

[79] Тим, що впали... - С. 130.

[80] Календар Червоної Калини на 1925 р. - Львiв—Київ, 1924. - С. 33.

[81] Вістник Союза визволення України. - 1916. - 16 квіт.

[82] Діло. - 1916. - № 74.

[83] Українські Січові Стрільці 1914-1920... - С. 82.

[84] Стрілецька Голгофа... - С. 127.

[85] Див. про це: Діло. - 1916. - 18 бер.; За волю України... - С. 474.

[86] Діло. - 1916. - 24 бер.

[87] За волю України... - С. 354.

[88] Діло. - 1916. - № 71.

[89] Вістник Союза визволення України. - 1916. - 23 квіт.

* Мезетеребеш - мадярська назва с. Страбичева.

[90] Вістник Союза визволення України. - 1916. - 7 трав.

[91] Там само. - 23 квіт.

[92] Купчинський Р. Стрілецька пісня // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1934 р. - Львів, 1933. - С. 11-12.

[93] Діло. - 1916. - № 73.

[94] ЦДІА України у м.Львові, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 31; ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 9, од. зб.4352.

[95] Вістник Союза визволення України. - 1916. - 23 квіт.

[96] Купчинський Р. Стрілецька пісня... - С. 13.

[97] Купчинський Р. Стрілецька пісня... - С. 14.

[98] Див.: Сурма. Збірник воєнних пісень. - Львів—Київ: Червона Калина, 1922.

[99] Ріпецький С. Назв. праця. - С. 147-148.

[100] ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 27-28; Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 16, 23 квіт.

[101] Витвицький В. Стрілецька пісня // За народ. Календар на 1944 р. - Львiв, б. р. - С. 43.

[102] Палiїв Д. Тридцятилiття УСС // За народ. Календар на 1944 р. - Львiв, б. р. - С. 38.

[103] Ой у лузi червона калина. Українські Січові Стрільці у пiснях. - Тернопiль, 1991. - С. 30.

[104] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 368, оп. 1, спр. 204, арк. 32-32 зв.

[105] Шляхи. - 1916. - 3ш. 1-2 за бер. - С. 266-267.

[106] Стрiлецькi пiснi. Пiсенник. - К.: Музична Україна, 1992. - С. 71-73.

[107] Ой, у лузi червона калина. Українські Січові Стрільці у пiснях... - С. 45.

[108] За волю України... - С. 448-449; Рiпецький С. Назв. праця. - С. 348-349.

[109] Козак Нитка. Преса У.С. В. // Червона Калина. Лiтературний збірник... - С. 66.

[110] Думiн О. Iсторiя Легiону... // Дзвiн. - 1992. - № 1-2. - С. 158, 1993. - № 4-6. - С. 134; За волю України... - С. 507.

[111] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 4.

[112] Див.: Шляхи. - 1915. - № 2 - С. 59-61. - 1916. - 3ш. за лист. i груд. - С. 760-764, 1917. - С. 376-378.

[113] Див.: Шляхи. - 1915. - № 1. - С. 15-20, 1915. - 3ш. 1-2 за квiт. - С. 336-338.

[114] Стрiлецька преса // Калєндарик «Самохотника» на 1918 р. - Львiв, 1917. - С. 22.

[115] Свiт. Iлюстрований 2-тижневик для української родини. - 1917. - № 1. - С. 2.

[116] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 225, арк. 1-1 зв.

* Комітет Народної Праці - гурток, створений окремими УСС-ми в 1917 р. під впливом революційних подій у Наддніпрянщині. Його ініціатори, серед яких були сотник Никифор Гірняк, підхорунжий Федь Палащук, стрілець Юліан Гірняк, вважали своєю головною метою детальний перегляд дотеперiшнього суспiльного життя українцiв у Австрiї та боротьбу за його змiну вiдповiдно до вимог iсторичного моменту. Серед них тривали дискусiї про недолiки українського громадського життя в краї, сваволю рiзноманiтних урядових чинникiв, нехтування української справи австрiйською владою, звучала критика надто вже обережних дiй українських полiтикiв. Гурток висунув гасла: «Не смiє бути нi одного iнтелiгентного, чесно думаючого українця, який не посвятив би всiх своїх сил для працi в хосен народу» i «У суспiльнiй працi не вiльно нiкому руководитися особистими iнтересами». Для реалiзацiї цих гасел серед членiв гуртка зароджується думка поширити свою органiзацiю по всьому краю. З їх iнiцiативи вiдбулося багато нарад у Кошi, бiльших мiстах Галичини, зокрема у Львовi, а також у Вiднi. Вже незабаром гурток мав чимало спiвчуваючих як серед поважних українських громадян, так i серед студентської молодi. Проте, після переїзду Українських Січових Стрільців у 1918 р. до Наддніпрянщини активна дiяльність Комiтету Народної Працi припинилася.

[117] Див.: Будуччина. - 1918. - 2, 9 бер.

[118] Див.: Стрiлецький Калєндар-альманах Артистичної Горстки i Пресової Кватири У.С. С. в полi на звич. рiк 1917. - Львiв, 1917; Петлюра С. Анотацiя-рецензiя на «Стрiлецький калєндар-альманах на рiк 1917 // Книгарь. Лiтопис українського письменства. - 1918. - Ч. 14. - С. 840.

[119] ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 48, од.зб.145-е / 23, арк. 1, 5.

[120] Антольогiя стрiлецької творчости... - С. 1-1``.

[121] Вістник Союза визволення України. - 1917. - 28 жовт.; Дiло. - 1917. - 28 серп.; Качкан В. Українське народознавство в iменах. У 2-х ч. Ч.1. - К.: Либiдь, 1994. - С. 21.

[122] Див.: Баб'юк А. Смiх Нiрвани. Нариси й новелi. - Львiв, 1918.

[123] Вістник Союза визволення України. - 1917. - 30 вер.

* Загальна Українська Рада - українська політична організація, яка утворилася 5 травня 1915 р. у Відні після розширення складу Головної Української Ради - полiтичної репрезентації українського народу в Австро-Угорщині пiд час Першої світової вiйни. Зміна назви пояснювалася тим, що ЗУР мала представляти інтереси не лише галицькі, а й загальноукраїнські.

[124] Див.: Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 16 лип.; Діло. - 1917. - 25 серп., 1918. - 12 лист.

[125] За волю України... - С. 389-390.

[126] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 228, арк. 4; Вістник Союзу визволення України. - 1917. - 23 вер.

[127] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 229, арк. 38-38 зв.

[128] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 229, арк. 63 зв.

[129] Крупський I. Нацiонально-патрiотична журналiстика України. (Друга половина ХIХ - перша чверть ХХ ст.). - Львiв: Свiт. 1995. - С. 108.

[130] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, о.1, спр. 230.

[131] Див.: Калєндарик «Самохотника» на звич. рiк 1918 Українським Сiчовим Стрiльцям i всiй Соборнiй Українi на пожиток i на втiху та розраду / За ред. А.Лотоцького. - Львiв, 1917; Великодний Самохотник. Писанка Січовим Стрільцям на Великдень 1918. - Львів, 1918; Самохотник-калєндарик на 1919 р. Українським Сiчовим Стрiльцям i всiй Соборнiй Українi на потiху та розраду / За ред. А.Лотоцького. - Кiш УСС, 1918.

[132] Вістник Союза визволення України. - 1917. - 30 вер.; Іванець I. Пресова Кватира УСС // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. - Львів, 1934. - С. 6; А. Л. Стрілецька преса // Календарик»Самохотника» на звичайний рік 1918… - С. 23.

[133] Вістник Союза визволення України. - 1917. - 30 вер.

[134] Козак Нитка. Преса У.С. В... - С. 91-92.

[135] Козак Нитка. Преса У.С. В... - С. 95; Вістник Союзу визволення України. - 1917. - 30 вер.

[136] Iванець I. Пресова Кватира УСС. .. - С. 7.

[137] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 226, арк. 17 - 17 зв.

[138] Там само, арк. 1; Вістник Союзу визволення України. - 1917. - 30 вер.

[139] ЛНБ НАН України, вiд.рукописiв, ф. 48, од.зб.145-б / 23, арк. 2 зв.

[140] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 227, арк. 12 зв. - 13, 21.

[141] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 231, арк. 23-23 зв., 31 зв. - 33.

[142] Див.: Там само. - Арк. 29 зв. - 33, 39-40 зв.

[143] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 231, арк. 49-50, 82; Вістник Союзу визволення України. - 1917. - 30 вер.

[144] Крупський I. Назв.праця. - С. 113.

[145] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 1, арк. 108 зв.; ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 9, од.зб.4370; Діло. - 1915. - 13 бер., 1916. - 27 лип.

[146] ЦДАВОВУ України, ф. 4097, оп. 1, спр. 1, арк. 67; ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 1-2; Діло. - 1916. - 9 трав., 1917. - 14 січ.

[147] Див.: Діло. - 1916. - 30 квіт., 27 лип.; Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. - 1991. - № 10. - С. 128-129.

[148] Левицький К. Історія визвольних змагань... - Ч. 1. - С. 122; За волю України... - С. 394.

[149] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 50; ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 18; ф. 360, оп. 1, спр. 486, арк. 4 зв.; Діло. - 1916. - 9 трав.; Вістник Союзу визволення України. - 1915. - 7 лист.

[150] За волю України... - С. 400-401.

[151] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 241, арк. 7.

[152] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 27; Діло. - 1916. - 12 лип.; Купчинський Р. Заметіль. II. Перед навалою: Повість зі стрілецького життя. - Львів, 1991. - С. 107, 110-111.

[153] Шухевич С. Видиш, брате мiй (8 мiсяцiв серед УСС-iв). - Львiв: Червона Калина, 1930. - С. 70; Українські Січові Стрільці 1914-1920... - С. 107; Купчинський Р. Заметіль. ІІ. Перед навалою... - С. 108.

[154] Діло. - 1916. - № 71.

[155] Вістник Союза визволення України. - 1916. - 23 квіт.; Діло. - 1916. - № 71; Галущинський М. З Українськими Сiчовими Стрiльцями. Спомини з рокiв 1914-1915. - Львiв: Дiло, 1934. - С. 107; Назарук О. Слiдами Українських Сiчових Стрiльцiв. - Львiв, 1916. - С. 14-15.

[156] ЦДІА України у м.Львові, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 19, 37.

[157] Там само. - ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 27, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 38; Вістник Союзу визволення України. - 1915. - 26 груд., 1916. - 23 квiт.

[158] Вістник Союза визволення України. - 1916. - 23 квіт.; Шухевич С. Видиш брате мій... - С. 71.

[159] ЦДІА України у м.Львові, ф. 368 чт, оп. 1, спр. 2, арк. 1 зв.; ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 38; Діло. - 1916. - № 72; Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 23 квіт.

[160] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 38.

[161] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 231, арк. 67 зв.; Вістник Союзу визволення України. - 1915. - 7 лист.; Назарук О. Над Золотою Липою... - С. 75.

[162] Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 16 січ.

[163] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 27.

[164] Балоцький П. Кликала мене Україна // Літопис Червоної Калини. - 1991. - № 1. - С. 9.

[165] У тіні шибениць. Тайний приказ ч. 403 з 1914 р. // Батьківщина. Календар на 1939 р. - Львів, б. р. - С. 64.

[166] ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 29-30.

[167] Там само. - Арк. 31.

[168] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 30, 40; Яцкiв М. До iсторiї Коша УСВ... - С. 109-110.

[169] Дiло. - 1916. - 23 квiт.; Яцкiв М. До iсторiї Коша У.С. В... - С. 110.

[170] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920... - С. 108-109.

[171] Див., н-д: Дiло. - 1917. - 20 жовт.; Українське Слово. - 1916. - 13 квiт. та iн.

[172] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 44-45.

[173] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 43-45; Гiрняк Н. Львiв у воєнних роках. 1914-1918 // Наш Львiв. Ювiлейний збірник. 1252-1952. - Нью-Йорк, 1953. - С. 138.

[174] ЦДАВОВУ України, ф. 4097 т, оп. 1, спр. 1, арк. 16; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 42-43,47,55-56, 92.

[175] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 42, 83-85; Гiрняк Н. Львiв у воєнних роках... - С. 138.

[176] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 20, 71; Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 23 квiт.; Тарнавський М. Спогади. // Вечірня година. - Ч. 4. - Львів, 1992. - С. 48.

[177] ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 51-52.

[178] Див. про це: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 54; Гриневич Я. Стрiльцi на сценi... - С. 4-5.

[179] За волю України... - С. 278.

[180] ЦДАВОВУ України, ф. 4097 т, оп. 1, спр. 1, арк. 28, ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 40; Яцкiв М. До iсторiї Коша... - С. 110.

[181] ЦДАВОВУ України, ф. 4097 т, оп. 1, спр. 1, арк. 71; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 68; Заклинський М. З життя УСС в 1917 р. // Літопис Червоної Калини. - 1934. - № 12. - С. 5.

[182] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 132, 134; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920... - С. 112.

[183] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920... - С. 108.

[184] Там само. - С. 109; Яцкiв М. До iсторiї Коша У.С. В... - С. 110.

[185] Діло. - 1916. - 23 квіт.

[186] ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 40-41, 68; ЦДАВОВУ України, ф. 4097 т, оп. 1, спр. 1,арк. 99 зв.

[187] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 31, 40; Яцкiв М. До iсторiї Коша У.С. В... - С. 110.

[188] Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст УСС. .. - С. 39.

[189] Дiло. - 1917. - 28 бер.

[190] Див. про це: ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 34; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 581, оп. 1, спр. 91, арк. 1-2; Українське Слово. - 1915. - 27 лип.; Левицький К. Iсторiя визвольних змагань... Ч.1. - С. 218-220 та iн.

[191] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 89; Дiло. - 1917. - 28 бер.

[192] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 12, 15, 17, спр. 7, арк. 8, 58-60; Крип'якевич I. УСС у Володимирi 1916-1917 // Літопис Червоної Калини. - 1932. - № 5. - С. 18.

[193] Див.про це: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 8, 11; Дiло. - 1916. - 23 квiт., 1917. - 28 бер.; Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 6 лют., 26 бер. та iн.

[194] Грушевський М. Новий перiод iсторiї України за роки вiд 1914 до 1919. - К, 1992. - С. 11.

[195] Крип'якевич І. Доля Холмщини і Волини // Діло. - 1916. - 23 квіт.

[196] Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 26 бер.

[197] Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 6 лют.

[198] ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 11; Діло. - 1917. - 28 бер.; Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 26 бер.

[199] Українські Січові Стрільці 1914-1920... - С. 114.

[200] Степовенко М. Українські Січові Стрільці на Волині // Червона Калина. Літературний збірник У.С. В... - С. 120.

[201] ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 8.

[202] Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 26 бер.; Діло. - 1917. - 29 бер.

[203] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 306, арк. 2; Степовенко М. Назв. праця. - С. 122.

[204] Єреміїв М. Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби // Коновалець та його доба, - Мюнхен, 1974. - С. 121.

[205] Дiло. - 1917. - 28 бер.

[206] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 10.

[207] І.К. УСС у Володимирі 1916-17 // Літопис Червоної Калини. - 1932. - № 5. - С. 18.

[208] ЦДІА України у м. Львовi, ф. 395, оп. 1, спр. 8, арк. 12.

[209] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 306, арк. 1-24 зв.; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 11-12; Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 26 бер.

[210] В. З Ковеля // Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 26 бер.

[211] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 306, арк. 4; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 11-12; Діло. - 1917. - 29 бер.; Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 26 бер.

[212] Вістник Союза визволення України. - 1917. - 22 квіт., 9 вер.

[213] Олесевич Т. Українське шкiльництво на пiвнiчно-захiдних українських землях // Нова Україна. - 1923. - № 6. - С. 135.

[214] Левицький К. Історія визвольних змагань... - Ч. 2. - С. 359.

[215] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 67 зв.; ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 8; Крип'якевич I. УСС у Володимирi 1916-1917 // Літопис Червоної Калини. - 1932. - № 5. - С. 19-20; Діло. - 1917. - 28 бер. - 4 квіт.

[216] Відділ рукописів і рідкісної книги ім. Ф. Максименка Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. І. Франка - № 1350. - Ч.ІІ. - С. 29-30.

[217] Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст УСС. .. - С. 68.

[218] Дiло. - 1917. - 30-31 бер.; Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 9 лип.; Крип'якевич I. УСС у Володимирi... - С. 20.

[219] Каліщук О. Роль галицької інтеліґенції в національно-культурному відродженні українців Волині (1914 - 1918 роки). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук (на правах рукопису). - Львів, 2002. - С. 151-152.

[220] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 13.

[221] Див.: Вістник Союзу визволення України. - 1917. - 28 жовт.; Дiло. - 1917. - 4 квiт.; Олесевич Т. Українське шкiльництво... - С. 135; Гiрняк Н. Кiш УСС (Його роля в стрілецтві) // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. - Львiв, 1934. - С. 53 та iн.

[222] ЦДАВО, ф. 4405, оп. 1, спр. 70, арк. 118.

[223] Вістник Союза визволення України. - 1917. - 1 січ.

[224] Див.: Вістник Союзу визволення України. - 1917. - 12 бер.; Дiло. - 1917. - 4 квiт.; I.К. Сотник Д.Вiтовський на Волинi // Літопис Червоної Калини. - 1932. - № 5. - С. 11.

[225] Вістник Союза визволення України. - 1916. - 23 квiт., 14 трав., 1917. - 22 квiт.; Дiло. - 1916. - 30 бер., 23 квiт., 1917. - 3 бер.

[226] І.К. Сотник Д.Вiтовський на Волинi... - С. 11.

[227] ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 9, од. зб. 4378; Дiло. - 1917. - 4 квiт.

[228] Вістник Союза визволення України. - 1917. - 12 бер.; Крип'якевич I. УСС у Володимирi... - С. 20; І.К. Сотник Д.Вітовський на Волині... - С. 8,10.

[229] ЦДІА України у м.Львові, ф. 359, оп.1, спр.81, арк. 48-50.

[230] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 306, арк. 4; Дiло. - 1917. - 28 бер., 4, 8 квiт.; Вістник Союзу визволення України. - 1917. - 1 сiч., 4, 18, 25 лют., 26 бер.

[231] ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 231, арк. 45 зв.-46; І.К. Сотник Д.Вітовський на Волині... - С. 10.; Діло. - 1917. - 4 квіт.

[232] Дiло. - 1917. - 28 серп.

[233] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 19.

[234] Там само, ф. 360, оп. 1, спр. 13, арк. 31; Дiло. - 1917. - 4 квiт.; Вістник Союзу визволення України. - 1917. - 26 серп.

[235] Знищення західньої України // Українське Слово. - 1915. - 28 вер.

[236] М. Л. Релігійна справа на Волині // Шляхи. - 1916. - квітень. - С. 339.

[237] ЦДІА України у м. Львовi, ф. 395 т, оп. 1, спр. 8, арк 15 зв.

[238] ЦДАВОВУ України, ф. 4405, оп. 1, спр. 22, арк. 47.

[239] Див. про це: Левицький К. Історія визвольних змагань… - Ч. 1. - С. 254; Цинкаловський О. Княжий город Володимир. - Львів, 1935. - С. 84; Слідами польських лєґіонів. З воєнних дописей в польських часописях // Діло. - 1915. - Ч. 70; Заброварний Б., Бернадськай Б. Значення УСС у культурно-освітньому відродженні на Волині в роки Першої світової війни // Минуле і сучасне Волині: О. Цинкаловський і край. Матеріали ІХ наукової історико-краєзнавчої міжнародної конференції. - Луцьк: Надстир'я, 1998. - С. 213.

[240] І.К. Сотник Д.Вітовський на Волині... - С. 9.

[241] Див.: ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 593, арк. 6; Дiло. - 1917. - 30, 31 бер. та ін.

[242] Літопис Червоної Калини. - 1929. - № 1. - С. 20.

[243] Крип'якевич I. УСС у Володимирi... - С. 18-19.

[244] Діло. - 1917. - 30 бер.

[245] Українські Січові Стрільці 1914-1920... - С. 115-116.

[246] Степовенко М. Українські Січові Стрільці на Волині... - С. 126.

[247] Дорошенко В. Українське шкiльництво на Волинi // Вiсник полiтики, лiтератури й життя. - 1918. - № 27-28. - С. 413, 415.

[248] Див: Дiло. - 1917. - 18 лип.; Левицький К. Історія визвольних змагань... - Ч. 3. - С. 641-643.

[249] Діло. - 1917. - 30 бер.

[250] Степовенко М. УСС на Волині... - С. 122.

[251] ЦДIА Украни у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк 70.

[252] Див.: Дiло. - 1918. - 12 трав.; Заклинський М. Перший раз на Великiй Українi // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1931 р. - Львiв, 1930. - С. 21-22; Щуровський В. Спомини з пробування УСС на Надніпров'ю в 1918 р. // Літературно-Науковий Вісник. - 1925. - Кн.3. - С. 219.

[253] Див.: Iнструкцiя для УСС, що їдуть на Україну, апробована Командою Коша УСС // Літопис Червоної Калини. - 1934. - № 7-8. - С. 7-8.

[254] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 141.

[255] Тарнавський М. Спогади... - С. 58; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо». Спомини з визвольної вiйни. Львів: Всесвіт, 1936. - Ч. 2. - С. 55-56.

[256] Див.: Дiло. - 1918. - 12 трав.; Щуровський В. Українські Січові Стрільці на Запорiжу // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1929 р. - Львiв, 1929. - С. 40-41; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... - Ч. 2. - С. 8, 11, 35, 55-56.

[257] Горбовий М. Від'їзд Українських Січових Стрільців на Велику Україну 1918 р. // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1932 р. - Львів, 1931. - С. 68-70.

[258] Доценко О. Невiдома сторiнка з легенди про Українських Січових Стрільців // Iсторичний календар - альманах Червоної Калини на 1934 р. - Львiв, 1933. - С. 50.

[259] Тобiлевич С. Рiднi гостi. Спогади з побуту Українських Січових Стрільців на Степовій Україні. - Львів—Київ: Червона Калина, 1922. - С. 14.

[260] Див.: Українське Слово. - 1918. - 10 трав.; Заклинський М. «А ми тую стрілецькую славу збережемо»... - Ч. 2. - С. 35-38, 50, 52; Левицький В. Два фрагменти // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. - Львiв, 1934. - С. 80-81.

[261] Див.: Дiло. - 1918. - 12 трав.; Заклинський М. «А ми тую стрілецькую славу збережемо»... - Ч. 2. - С. 36, 50 та ін.

[262] Див.: Тобiлевич С. Рiднi гостi... - С. 7; Вишиваний В. Українські Січові Стрільці з весни 1918 р. до перевороту в Австрії. // Запорожець. Календар на 1921 р. - Відень, 1920. - С. 94; Щуровський В. Спомини... - С. 225 та ін.

[263] Рiпецький С. Назв.праця. - С. 198.

[264] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 119.

[265] Див.: ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 132; Рiпецький С. Назв. праця. - С. 198-199; Тобiлевич С. Рiднi гостi... - С. 6-26.

[266] Див.: Гриневич Я. Стрiльцi на сценi... - С. 5; Левицький В. Два фрагменти... - С. 80-81 та ін.

[267] Див.: Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920... - С. 102; Онуфрик С. Оркестра Українських Січових Стрільців... - С. 132; За волю України... - С. 88-89 та iн.

[268] Див.: Дiло. - 1918. - 8 трав.; Тобiлевич С. Рiднi гостi... - С. 14; Щуровський В. Спомини... - С. 222, 226.

[269] Див.: Тарнавський М. Спогади... - С. 61; Щуровський В. Українські Січові Стрільці на Запорiжу... - С. 42; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... - Ч. 2. - С. 35-36.

[270] Тобiлевич С. Рiднi гостi... - С. 26.

[271] Див.: Крип'якевич I., Гнаткевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя українського вiйська (вiд княжих часiв до 20-х рокiв ХХ ст.) / Упоряд. Б.Якимович. - 4-те вид., змiн. i доп.- Львiв: Свiт, 1992. - С. 447, 449; Тарнавський М. Спогади... - С. 58; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... - Ч. 2. - С. 56-57.

[272] Тобiлевич С. Рiднi гостi... - С. 6-7.

[273] Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... - Ч. 2. - С. 57.

[274] Тобілевич С. Рідні гості... - С. 10-11.

[275] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 24. арк. 36 зв.; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... - Ч. 2. - С. 60, 67.

[276] Див.: Вишиваний В. Українські Січові Стрільці з весни 1918 р... - С. 91; За волю України... С. 205-207; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... - Ч. 2. - С. 64-67.

[277] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 15-16; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... - Ч. 2. - С. 48, 68.

[278] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 215, арк. 108; ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 14; Дiло. - 1918. - 8-9 трав.; Вишиваний В. Українські Січові Стрільці з весни 1918 р... - С. 86, 88, 92; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... - Ч. 2. - С. 37-64 та ін.

[279] Див.: ЦДІА України у м.Львові, ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 14; ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 107; Луцький О. На Великiм Лузi // Календар товариства «Просвiта» на 1926 р. - Львiв, 1925. - С. 111; Волинець С. Стрілецький рейд по Чорному морі // Батьківщина. Календар на 1938 р. - Львів, б. р. - С. 48-52 та ін.

[280] Тобiлевич С. Рiднi гостi... - С. 25.

[281] Див.: ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 24, арк. 31; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 14-15; Винницький Р. Похiд на Крим // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1929. - Львів, 1929. - С. 23 та ін.

[282] За волю України... - С. 208; Вишиваний В. Українські Січові Стрільці з весни 1918 р... —С. 91, 93 та iн.

[283] Вишиваний В. Українські Січові Стрільці з весни 1918 р... - С. 94; Рiпецький С. Назв. праця. - С. 199-200; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... - Ч. 2. - С. 58, 59, 64.

[284] Вишиваний В. Українські Січові Стрільці з весни 1918 р... - С. 91, 95; За волю України... - С. 208.

[285] Див.: Доценко О. Невiдома сторiнка... - С. 50; За волю України... - С. 208-209; Тобiлевич С. Рiднi гостi... - С. 14.

Реклама на сайте