«Гей ви стрільці січовії»

Микола ЛАЗАРОВИЧ

Микола ЛАЗАРОВИЧ

«Гей, ви, стрільці січовії…»

формування українського стрілецького руху в Галичині: причини, передумови, наслідки

Наукове видання

Тернопіль

«Джура»-2004

Науковий редактор Б. Д. Лановик, професор, заслужений працівник освіти України

Рецензенти: М.Р. Литвин, доктор історичних наук, професор С.А. Макарчук, доктор історичних наук, професор

У монографії на основі широкого кола опублікованих та раніше не використовуваних архівних матеріалів розглядаються причини, передумови і наслідки зародження українського стрілецького руху в Галичині, його головна мета, ідеологічні та програмні засади, форми і методи діяльності товариств «Січ», «Сокіл», «Пласт», стрілецьких гуртків. Проаналізовано основні принципи та умови організації леґіону Українських Січових Стрільців на початку Першої світової війни, його завдання та особовий склад. Значна увага також приділяється висвітленню діяльності низки краєвих інституцій, політичних партій, громадських діячів другої половини ХІХ - початку ХХ ст., наголошується на ролі і значенні стрілецького руху для розвитку української політичної думки.

Книга розрахована на істориків, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться вітчизняною історією.

© М.В. Лазарович. 2004

Зміст

Національно-політична думка західних українців у другій половині ХІХ — на початку ХХ століття

Зародження стрілецького руху

Організація леґіону Українських Січових Стрільців

Список використаних джерел і літератури

90-річчю леґіону Українських січових стрільців присвячую

НАЦІОНАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА ЗАХІДНИХ УКРАЇНЦІВ

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ - НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Перші вияви національного відродження на західноукраїнських землях з'являються в ХІХ ст., тобто тоді, коли Галичина разом із Буковиною та Закарпаттям перебували в складі Австрії. Найбільш яскравими з них були: діяльність «Руської Трійці», що прагнула відродити українську народність у Галичині; видатний твір о. Василя Падолинського «Голос Перестороги», де проголошувалася ідея, щоб українці всіх земель об'єдналися і розвивали свою незалежну державу; створення в 1848 р. «Головної Руської Ради» у Львові, як першої політичної самоорганізації галицьких українців у новий час.

Ці спалахи національної самосвідомості свідчили про те, що вперше за довгий час українська ідея врешті вийшла з епізодичного стану на відкритий шлях історичного поступу та про великі потенційні можливості українства Галичини. Але в той же час засвідчили брак енергійних і досвідчених провідників, які б зуміли організувати народ на вирішення нагальних проблем. Помимо цього, ті люди, які стояли на чолі українського руху, пов'язували майбутнє українсько-галицького суспільства з інтересами австрійської держави й на здобуття прихильності Відня витрачали більшість своєї енергії. Вони вірили, що взамін лояльності українського народу до габсбурзької династії австрійський уряд захистить їх від агресивності поляків і задовольнить вимоги поділу Галичини на дві окремі провінції — українську й польську [1] . В галицько-українському політичному русі ці вимоги займали провідне місце аж до розпаду Австро-Угорщини.

Сподіваючись на віденські кола, тодішні українські керманичі, в основному вихідці з греко-католицького духовенства, й не думали про створення політичної програми, що орієнтувала б народ на власні сили. Невдовзі помилковість такого підходу стала очевидною. Австрія, зазнавши дошкульних поразок на міжнародній арені, спочатку від французів та сардинців в Італії (1859), а згодом — від Прусії (1866), змушена була піти на радикальну реорганізацію свого внутрішнього устрою. Насамперед було зроблено поступки угорцям, які мали сильні позиції в імперії. Внаслідок австро-угорського компромісу Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську (1867). З українських земель до угорської частини монархії ввійшло Закарпаття, а до австрійської — Галичина і Буковина. Крім того, Відень погодився на неофіційний політичний компроміс із поляками, пообіцявши не втручатися у їхню політику в Галичині.

Політичне зближення австрійського уряду з польською та угорською елітою, передача їй фактично необмеженої влади над українським народом в імперії настільки паралізували енергію активних членів українського руху, що вони або зовсім усунулися від громадської роботи, або, зневірившись у результатах революції 1848-1849 рр. та надії на здобуття політичних переваг у Східній Галичині, почали звертати свої погляди у бік Москви, сподіваючись на її підтримку. До цього вдалася, головним чином, більшість галицького духовенства та старшого покоління інтеліґенції. Водночас вони не відмовлялися від лояльності стосовно Австро-Угорщини. Так у Галичині, за словами Івана Франка, виник «темний, відвернутий від будь-якої культури напрям москвофільства. Будучи політично безхарактерним і безідейним, суспільно-гальмуючим, а національно-ворожим усьому рідному, фантастично мудруватим, він ділив і без того нечисленну галицько-руську інтеліґенцію на два ворожі, неспроможні до об'єднанння, табори» [2] .

Москвофільську течію, яка спочатку існувала у мовно-літературній, а згодом суспільно-політичній формі, очолювали Денис Зубрицький, Богдан Дідицький, Михайло Малиновський та інші. Під впливом москвофілів у Східній Галичині діяли культурно-освітні товариства — Ставропігійський інститут, «Галицько-руська матиця», «Народній дім», «Общество ім. М. Качковського», виходили газета «Слово», журнали «Галичанин», «Страхопуд», «Лада» тощо. У 1870 р. вони заснували Руську Раду — політичну організацію, яка нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради.

Хоча москвофіли були за походженням українцями, вони виступали проти української мови, силкуючись писати ламаною російською. Так само москвофіли заперечували існування окремого українського народу, пропагували ідею «єдиної, неділимої російської народності» від Карпат до Камчатки. За таку позицію вони отримували щедру фінансову підтримку з Росії.

Однак москвофільські тенденції, влучно названі Осипом Назаруком «внутрішньою раною нашого народа» [3] , спроби зв'язати українців Галичини з російською ідеєю викликали значний опір нової генерації інтеліґенції, так званих «народовців». Серед них відзначалися активністю Володимир Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Федір Заревич, Ксенофонт Климкович, Євген Згарський, Данило Танячкевич та інші. Вважаючи своїм ідеалом Тараса Шевченка та «Руську Трійцю», галицькі народовці виступали за єдність українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, створення єдиної літературної мови, обстоювали ідею окремішності українського народу. Поряд із цим вони залишалися лояльними до австрійської влади.

Поступово народовський напрям перетворюється на найвпливовішу силу українського національного руху в Галичині. Народовці пишуть, видають книжки і часописи народною мовою, творять народну літературу, намагаються наблизитися до народу. Першим їх друкованим органом був журнал «Вечорниці», який виходив протягом 1862-1863 рр. Видавали також журнали «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», газети «Батьківщина», «Діло» тощо. На сторінках цих видань друкувалися найкращі твори як наддніпрянських, так і галицьких та буковинських письменників.

Прагнучи об'єднати вияви національної самосвідомості з реальними інтересами народних мас, народовці започатковують й очолюють низку українських культурно-просвітницьких, господарських, політичних організацій, що своїми розгалуженнями сягали кожного села. Зокрема, важливою подією суспільно-політичного життя Галичини, могутнім кроком на шляху зростання українства стало створення в 1868 р. з ініціативи народовців культурно-освітнього товариства «Просвіта». Воно поставило за мету «спомагати народню просвіту в напрямках моральнім, матеріальнім і політичнім, поширювати дешеві книжки історичного, а також і економічного змісту» [4] . Першим його головою став учитель гімназії Анатоль Вахнянин (1868-1870).

У 70-80-х роках XIX ст. «Просвіта» відігравала провідну роль у громадському та політичному житті Галичини. У містах та містечках краю діяли філії товариства, які ідейно та організаційно об'єднували численні місцеві осередки. «Просвіта» вела досить широку видавничу діяльність. Виходили у світ твори українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газета «Читальня», літературно-наукові альманахи, щорічно читачі отримували «Народний календар». Їх редакторами були видатні діячі української культури Омелян Партицький, Володимир Шашкевич, Юліан Целевич, Юрій Федькович, Іван Франко, Петро Ого­новський, Кость Паньківський, Кость Левицький, Гнат Хоткевич та інші. З «Просвіти» вийшла ініціатива створення друкованого органу народовців — газети «Діло» (1880), першої політичної народовської організації «Народна рада» (1885).

Через друковані видання, читальні, самоосвітні, театральні, вокально-хореографічні, музично-інструментальні гуртки товариство несло в широкі народні маси і культуру, і знання, і національну свідомість. Кожен захід «Просвіти»: будівництво Народного дому, конкурси художньої творчості, спільні свят-вечері тощо — ставав важливим чинником консолідації українських народних мас. Безкорисливу просвітницьку роботу вели гімназисти, студенти, священики, вчителі, інші галицькі інтеліґенти.

«Просвіта» здійснювала діяльність переважно на громадських засадах. Правда, за невелику плату доводилося наймати службовців філій та крайового товариства, а також деяких керівників художніх колективів. Кошти на просвітницьку діяльність здебільшого нагромаджували з членських внесків, різних платних заходів, а також пожертвувань меценатів.

За таких умов на хвилі національного відродження у Львові в 1873 р. виникає Товариство імені Тараса Шевченка, яке підтримали народовці. Задумане як осередок розвитку української мови та літератури, товариство поступово перебирало на себе роль лідера у формуванні української науки, перетворювалося у першу новітню українську академію наук. Переломним для товариства був 1892 р., коли воно за новим статутом трансформувалося в Наукове товариство імені Шевченка (НТШ). Відтоді, крім гуманітарних наук, набувають розвитку в межах НТШ більш як двадцять наукових комісій і такі дисципліни, як математика, фізика, хімія, біологія, право, економіка. Основним науковим органом товариства стали «Записки НТШ». Було започатковано ще ряд періодичних видань — перших за нашу історію україномовних журналів у галузях історії, філології, права, демографії, математико-природничих наук.

Серед засновників товариства — письменник Олександр Кониський, філолог Омелян Огоновський, перший голова товариства Кирило Сушкевич, видатний етнограф Володимир Шухевич, славетний фізик Іван Пулюй. Особливі заслуги перед НТШ має його багатолітній голова — найвидатніший український історик Михайло Грушевський. Він реформував товариство на зразок національних академій, розгорнув багатопрофільну наукову роботу його секцій та безпрецедентну за масштабами видавничу діяльність.

1885 року народовцi заснували свiй керiвний полiтичний орган — Народну раду на чолi з Юліаном Романчуком. Вона оголосила себе спадкоємицею нацiональної програми Головної Руської Ради з 1848 р. i послiдовно домагалася автономiї для українських територiй у межах Австро-Угорщини.

Важливим чинником економічного життя західноукраїнського суспільства було зростання мережі господарських товариств. Зокрема, своєрідною формою економічної самооборони місцевого населення стала кооперація. Перше західноукраїнське кооперативне товариство — торгове підприємство «Народна торгівля» було організовано у 1883 р. у Львові. Діяльність «Народної торгівлі» спочатку зводилась виключно до підтримки української приватної торгівлі. Проте вже в 1907 р. воно перетворилося на союзне об'єднання споживчих кооперативів. Важливою подією в кооперативному русі Галичини було заснування в 1899 р. товариства «Сільський господар», яке у 1913 р. налічувало понад 32 тис. членів. Найчисленнішими серед кооперативів були кредитні спілки. Даючи десятипроцентні позики, вони швидко витіснили більшість лихварів. У 1909 р. українські підприємці заснували акціонерний земельний іпотечний банк, який фінансував інші кредитні заклади, зокрема «Крайовий союз кредитовий», «Народну торгівлю», «Крайову спілку господарства і торгівлі». Зміцнило позиції товариство «Дністер», яке у 1907 р. мало 213 тис. клієнтів. У 1911 р. воно почало діяти і на Буковині, де створило страхову компанію «Карпатія». Всього перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях налічувалося 1500 різних кооперативів [5] .

Селянські маси, які завдячували діяльності народовців не тільки поліпшенням своїх життєвих умов, але також новим почуттям людської гідності та громадянської гордості, переймалися духом національної свідомості. Таке єднання селянства та інтеліґенції Галичини не тільки на духовному, а й на практичному терені приводило до зміцнення національного руху, з якого поволі формувалася політична сила.

З другої половини ХІХ ст. Галичиною зацікавлюються наддніпрянські українці, які надавали їй особливого значення в справі українського національного розвитку. Це пояснювалося тим, що, попри політичні обмеження внаслідок сильних польських позицій, українці Галичини жили все ж у конституційній монархії, де основні права забезпечувалися набагато ширше, ніж у самодержавній Росії. Вони вже від часу революції 1848-1849 рр. брали участь у виборах, мали парламентське представництво, політичну пресу, громадські організації тощо. У підросійській Україні політичні змагання могли виявлятися тільки нелегальним шляхом. Тому, коли російський уряд розпочав репресії проти українського руху, його активні діячі перенесли свою діяльність до Галичини, в умови вільнішого конституційного життя, зміцнюючи цим місцевий національний рух, щоб пізніше використати його здобутки для всієї України.

Так Галичина стає місцем, де спільними силами розвивається українське національне життя, творяться українські національні цінності для потреб цілої України. З цього часу духовні зв'язки між двома частинами України зміцнюються, витворюючи одну національну культуру, одну політичну думку, один національний ідеал.

Серед перших визначних діячів Великої України, які налагодили тісні стосунки з галицькими українцями, був Пантелеймон Куліш. Іван Франко писав: «Доля судила, що власне Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до пол. 70-х років» [6] . Він перший звернув увагу молодих галицьких українофілів на потребу вивчати історію України, на необхідність літератури для простого народу [7] .

Сімдесяті-вісімдесяті роки в історії української самосвідомості були часом значного впливу Михайла Драгоманова. Саме навколо нього протягом 70-х років у Галичині згуртувалося вузьке коло представників старшого покоління та молоді, до якого, зокрема, належали Володимир Навроцький, Михайло Павлик, Іван Франко, і разом з ним почало європеїзувати галицьких русинів. Ця група започаткувала так звану «радикальну політику» в суспільному житті Галичини, «головним завданням якої було ознайомлення народних мас з насущними політичними питаннями з метою викликати в народі інтерес до політичних, суспільних і національних ідей» [8] . При цьому радикали у переважній більшості вважали національну ідею в Україні за явище другорядне, а національну проблему за таку, яка сама собою розв'яжеться з перемогою соціалістичного ідеалу. Теми для своїх творів вони брали з життя народу, різних його суспільних верств, розширюючи коло своїх спостережень.

«Він був для нас правдивим учителем, вповні безкорисно не жалував праці.., щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута на кращі, ясніші шляхи Європейської цивілізації» [9] , — так згадував Драгоманова Іван Франко. Але «глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціяльної рівности і політичної волі, — за словами Каменяра, — заслонювали перед його очима ідеал національної самостійности, ідеал, що не тільки вміщує в собі обидва попередні, але один тільки може дати їм поле до повного розвою» [10] .

Майже одночасно зі смертю Михайла Драгоманова з Києва до Львівського університету переїхав викладати історію визначний український історик Михайло Грушевський. Йому судилося стати представником найновішої фази українства, яка відштовхувалася від суспільних і політичних ідей драгоманівського критицизму, роблячи, однак, визначальним суто національне почуття, підсилене історичними дослідженнями. Наукова, політична і культурно-освітня діяльність Михайла Грушевського, ставши важливою єднальною ланкою між «двома Українами» у складі двох імперій, утверджувала спільність історичного походження, культури та національних інтересів усього українства.

Втім, зв'язки між двома частинами України не обмежувалися лише посередництвом провідних діячів. Галичину відвідували як представники старшого, так і молодшого покоління Наддніпрянщини. Вони часто перебували тут по кілька тижнів, придивляючись до життя тутешнього українства, прислухаючись до його думок, оглядаючи місцеві інституції. Дехто з молодих наддніпрянців брав участь у «вакаційних мандрівках» галицької молоді по краю і навіть виробилася традиція, що з українських центрів, насамперед з Києва, щороку на громадські кошти відправляли до Галичини два-три здібніших молодих людей, щоб вони знайомилися з західноукраїнськими землями та набиралися патріотичного духу [11] . Яку користь для української національної справи мало розширення таких живих зв'язків, як багато непорозумінь узгоджувалося в усній розмові, скільки відомостей передавалося з однієї частини України в іншу і навпаки — важко переоцінити. Словом, обопільні відносини ставали щораз інтенсивнішими, взаємовплив щораз більшим. Український народ, хоч і розділений державними кордонами, ставав свідомим своєї єдності і переводив її в практичні справи, витворюючи спільні цінності єдиної національної культури, єдиної політичної думки.

У цьому процесі кожна з двох частин України відіграла свою роль. Отямившись після поразки в боротьбі з Польщею та Росією за свою свободу, український народ — як на Сході, так і на Заході — відповідно до обставин робив свій внесок до національної скарбниці. Українці з Російської імперії, не маючи можливості національного розвитку в себе, давали передовсім ідею, яка впроваджувалася на західноукраїнських землях в практичну справу, творячи новочасне українське національне життя. Галичанам Велика Україна давала почуття сили, яку можуть мати тільки сини великого народу. Національні досягнення Західної України служили підбадьоренням і зразком для наслідування українцям під російським пануванням.

Говорячи про ідейний вплив громадських і культурних діячів з Великої України на західноукраїнське життя, Іван Франко писав: «Можна сміло сказати, що всі оті ідеї і напрями були б на Галицькій Русі виросли й самі, без ніяких посторонніх впливів; та не менш певне й те, що при загальній слабосильності галицько-руського розвою на їх зріст потрібно б не 50, а зі 100 літ, як би не сильний прилив оживлюючих ідей з України під Росією» [12] .

Починаючи з середини ХІХ ст., завдяки співпраці українців Російської та Австро-Угорської імперій, все чіткіше вимальовуються контури української національної ідеї. Один із найвидатніших релігійних філософів ХХ ст. Мартин Бубер підкреслював: «Ми говоримо про національну ідею, коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю й призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї волі» [13] . Всі ці, вище означені М. Бубером, умови та обставини мали місце в другій половині ХІХ ст. і в Україні.

Найвищим виявом національної ідеї є ідеал національної незалежності. Очевидно, що про здійснення такого ідеалу в тогочасній Україні годі було й думати. Протягом ХІХ ст., починаючи ще з діяльності «Руської Трійці» та «Кирило-Мефодіївського братства», ідея самостійної України розглядалася лише як теоретична концепція, що придасться в майбутньому. Однак, як зазначав Іван Франко у праці «Поза межами можливого»: «Ідеал національної самостійности в усякому погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомости цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи може звернемо на зовсім інші стежки... Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом усвідомлювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватися до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його там...» [14] .

Сімдесяті-вісімдесяті роки ХІХ ст. позначилися залученням до лав українофілів Заходу і Сходу різночинної інтеліґенції, частини національної буржуазії. Це інтенсифікувало, радикалізувало політичне життя краю, дало матеріальну підпору масовим починанням. Євген Чикаленко писав, що національний рух сягнув «не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені» [15] . Відтепер українофільство, попри впертий опір своєї консервативної частини, набуло чітко окресленого характеру політичного руху.

Аналізуючи процеси останнього 20-річчя ХІХ ст., Іван Франко зазначав: «Як для лікаря нема нічого приємнішого понад слідження, як хворий звільна приходить до здоров'я, як у нього вертає органічне тепло, обіг крові наближається до правильної норми, появляється апетит, вертає блиск очей і здорова краска на лиці, а там починають прибувати сили, росте бажання руху, — так і для історика нема нічого приємнішого, як слідити регенераційний процес нації, що з важкого духовного й політичного пригноблення звільна, але постійно двигається до нормального життя» [16] . У цей час на підмогу, а частково на заміну давнішим діячам, вийшла нова генерація, яка оживила пульс народного життя, повела боротьбу з байдужістю й рутиною. Це був той запас свіжих сил, який віднайшла в собі українська нація в хвилі тяжкого пригноблення. Іван Франко називав цю генерацію, що «своєю працею збудувала той замітний ступінь, який визначується... між роком 1880 і 1900, молодою Україною» [17] .

Досить промовистим жестом цього часу був написаний Каменярем у 1880 р. вірш «Не пора!..», який став своєрідним заспівом для руху «молодоукраїнців», що не хотіли миритися з москвофільським плазуванням перед Росією та політикою народовців, які оглядалися на Відень і загравали з польською шляхтою:

Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить;

Довершилась України кривда стара -

Нам пора для України жить!... [18]

Взявшись до праці, радикальна молодь ставила в центр своєї концепції «народ». Але як тільки вона почала щиро йому допомагати, то дуже швидко збагнула, що це не «народ взагалі», а конкретний, український народ, з українськими поняттями й інтересами. Так само ці молоді люди незабаром зрозуміли, що справедливість в умовах України — це означає самостійність; і що говорити в умовах України про соціальну справедливість — це фактично означає говорити про національну справедливість, бо практично всі багаті в Україні були чужинцями [19] . Як зазначав пізніше Володимир Винниченко: «... ні політичне, ні соціальне визволення не може бути дійсним визволенням без визволення національного» [20] . Наслідком таких висновків стало переміщення українського національного руху в центр політичного життя Галичини та поступової його радикалізації.

Останнє десятиліття ХІХ ст. стало переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням в цей час у Галичині українських політичних партій, національна ідея виходить за рамки суто інтеліґентського середовища і проникає вглиб суспільства. Це створює умови для формування масового національного руху з яскравим політичним забарвленням. Галичина, попри власні важкі умови національного й економічного існування, стає центром українського руху, в тому числі й по відношенню до східноукраїнських земель, відіграючи роль полігону, де створювалися і вдосконалювалися засоби національно-культурного та суспільно-політичного відродження українського народу.

Першою українською політичною партією була створена у Львові в жовтні 1890 р. Русько-українська радикальна партія. Від самого початку в її середовищі існували ідейні протиріччя між «старими» і «молодими» радикалами з приводу характеру партії. Перші, репрезентовані Іваном Франком, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким, були прихильниками ідей Михайла Драгоманова, який, висуваючи програму федералізації Російської і Австро-Угорської імперій, фактично заперечував потребу творення самостійної української держави. У той же час другі — В'ячеслав Будзиновський, Юліан Бачинський, Семен Вітик, Микола Ганкевич, Володимир Охримович та інші виступали за негайне введення в максимальну частину програми партії вимоги створення власної національної держави, а в мінімальну — положення про поділ Галичини на українську та польську частини [21] . Після кількарічних суперечок перемогла «молодь». Спочатку в 1895 р. Юліан Бачинський видав свою працю під назвою «Україна irredenta», де обґрунтував положення про те, що політична самостійність України є умовою її економічного і культурного розвитку, як і умовою можливості її існування взагалі [22] . Цим самим, за словами автора, ідея політичної самостійності України перший раз була поставлена «ясно і умотивовано» [23] . А в кінці грудня 1895 р. на ІV з'їзді радикалів ця ідея врешті була внесена в програму партії. Було також усунуто з програми положення про автономію Галичини та замінено його вимогою утворити окрему українську область зі Східної Галичини і Північної Буковини. Успіхом «молодих» було і введення в програму домагання «піднесення національної свідомості і солідарності в масах всього українського народа Австро-Угорщини і Росії через літературу, збори, з'їзди, товариства, маніфестації, печать, відчити і т. ін.» [24] . Тим самим було заманіфестовано ідею соборності українських земель.

Отже, вперше в історії українського руху постулат політичної самостійності України було включено в програму окремої партії. Але для того, щоб його реалізувати потрібна була довга й копітка праця. Розуміючи це, Іван Франко з 1896 р. послідовно й цілеспрямовано розробляє у своїх працях програму національного будівництва, що мала підкреслено комплексний характер. «Нині ми розуміємо, — писав він, — що перша і головна основа розвою народнього — освідомлюванє і розбуджуванє мас, праця над їх просвічуванєм у каждім напрямі, отже не тілько господарськім і історично-національнім, але наперед усего політичнім та суспільнім. Зробити з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) — ось головна мета, яку поклала собі українсько-руська радикальна партія... Тілько інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів... щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжше буде ворожій силі спинити нас у тім рості» [25] .

Минуло небагато часу і з'явилися перші результати органічної праці. За період від Франкового «Не пора!..» (1880 р.) до кінця століття український рух зміцнів і організаційно, і кількісно настільки, що поет констатував: «Ще не вмерла, ще не вмерла і не вмре!». Широкі кола українства Галичини усвідомлювали свою окремішність і поступово переходили до примату національної ідеї. Так, у 1893 р. відбулося урочисте перевезення останків Маркіяна Шашкевича з Новосілок до Львова. Ця подія сколихнула десятки тисяч галичан до вияву національного самовизначення. Тоді вулиці Львова вперше рясно замайоріли жовто-блакитними прапорами. Уся Галичина маніфестувала вдячність «Пробудителеві» краю [26] . У 1895 р. постулат політичної самостійності України підтримала газета «Робітник». А через два роки у Львові на вечорі пам'яті Тараса Шевченка голова «Академічної громади» І. Голубович проголосив політичну самостійність України найважливішим ідеалом української молоді [27] . У 1898 р. на всенародному вічі у Львові з нагоди 50-річчя скасування панщини в Галичині, усі українські політичні угрупування зійшлися на принципі самостійності української нації [28] . Це, по суті, була перша міжпартійна платформа на самостійницькому ґрунті. З цього ж року дедалі послідовніше поширюються терміни «Україна» й «український», замість дотеперішніх «Русь» і «руський» [29] . Така активізація українського руху наприкінці ХІХ ст. наочно показувала його потенційні можливості.

Усе більшого резонансу серед широких мас набувала радикальна преса. Якщо демократичні видання 70-80-х років були розраховані головним чином на інтеліґенцію та молодь, то видання 90-х років адресовані переважно селянам і міським робітникам. Ще з початку 1890 р. під редакцією Івана Франка та Михайла Павлика виходив радикальний часопис «Народ». Видавалися газети «Хлібороб» і «Громада». Друкувалася політична література, зокрема серія брошур І. Франка під загальною назвою «Радикальна тактика».

Дбаючи про ріст національної самосвідомості галицьких українців, радикали не забували й про інші землі України. Так, коли в 1890-х роках відзначалося тисячоліття Угорської держави, що проходило в умовах наступу шовіністичних і католицьких сил з метою асиміляції населення Закарпаття, Іван Франко, Михайло Павлик, Володимир Гнатюк та інші діячі опублікували «Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття» [30] . У ньому піддавалися гострій критиці угорські загарбники, що проводили політику пригнічення закарпатських українців, указувалося на відступництво української інтеліґенції, яка мадяризувалася, цуралася рідної мови.

Наприкінці XIX ст. Русько-українська радикальна партія пережила кризу. Намітилися суперечливі тенденції, суть яких полягала в тому, що поруч з розгортанням радикального руху і охопленням ним трудящого люду дедалі більше виявлялася політична диференціація в її лавах. До цього призвели соціально-економічні, політичні й ідеологічні чинники, пов'язані з дальшим розвитком капіталістичного господарства, соціальним розшаруванням суспільства, виходом на політичну арену робітництва, піднесенням національної свідомості. Внутріпартійна боротьба викристалізувала три основні фракційні групи: власне радикальну, яку очолили Михайло Павлик, Кирило Трильовський, Лев Бачинський, соціал-демократичну на чолі з Романом Ярославичем, Миколою Ганкевичем, Михайлом Новаковським та національно-демократичну, якою керували Іван Франко, Євген Левицький, Вячеслав Будзиновський, Теофіль Окуневський. У результаті, розпочалася підготовка до створення нових політичних організацій.

Рух за об'єднання всіх лівоцентристських елементів, що стояли на самостійницьких позиціях, очолила народовська «Народна Рада» та група діячів, котрі стояли поза нею: Іван Франко, Михайло Грушевський, Євген Левицький та Володимир Охримович [31] . 26 березня 1899 р. таке угрупування було створене під назвою Української національно-демократичної партії (УНДП). На своїх установчих зборах ця партія проголосила, що найвища мета її змагань — «дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з'єднався з часом в одноцільний національний організм...» [32] . В її програмі одним з головних пунктів стала найпекучіша проблема українців Австро-Угорщини: поділ Галичини на українську й польську частини й об'єднання Галичини та Буковини в український коронний край. Важливою була також резолюція з'їзду про Наддніпрянщину й Закарпаття. Тут українська політика Галичини вперше після 1848 р. ґрунтувалася на загальнонаціональних принципах. Зокрема, про Наддніпрянщину було сказано: «Будемо піддержувати, скріпляти та розвивати почуттє національної єдности з російськими Українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільности; будемо серед російських Українців підтримувати такі змагання, котрі ведуть до перетворення російської держави з абсолютної і централістичної в державу конституційно-федералістичну, оперту на автономію народностей» [33] . Відносно ж Закарпаття з'їзд констатував: «Будемо змагати, щоби серед угорських Русинів викликати подібний рух національний, який є між галицькими й буковинськими Русинами, щоби загріти їх до уживання й плекання рідної мови, до борби проти винародовлювання та до культурної, економічної і політичної діяльности в користь угорсько-руського народу» [34] .

На Різдво 1900 р. Народний Комітет, як керівний орган УНДП, опублікував першу відозву до народу. У ній наголошувалося: «Ідеалом нашим повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдинилися в одну новочасну, культурну державу...» [35] . Ці слова, як і програма УНДП, припали до вподоби багатьом галицьким українцям. Вже незабаром національні демократи, відкриваючи свої осередки на місцях та розгортаючи широку політичну діяльність по всьому краю, стали домінуючим чинником українського життя в Австро-Угорщині.

На самостійницьких позиціях стояла й Українська соціал-демократична партія (УСДП), яка з'явилася майже одночасно з національно-демократичною. Її друкований орган «Воля» писав, що метою українських соціал-демократів є «вільна держава українського люду, українська республіка» [36] . УСДП, як і УНДП, також вийшла з лона радикальної партії, перша була в ній лівим крилом, а друга правим. За висловом російського жандармського полковника Мезенцова, члени всіх цих партій були «одними й тими ж мазепинцями» [37] .

Етапним у розвитку українського руху став 1900 р., коли прагнення до самостійності України, як національного ідеалу, стало загальноукраїнським: його заманіфестувала молодь Наддніпрянщини, Галичини та Буковини. Спершу харківський адвокат Микола Міхновський, основоположник і перший ідеолог українського націоналізму, виголосив у Полтаві та Харкові свою знамениту промову «Самостійна Україна», де підніс гасло самостійної України, і яка була видрукована як програмна брошура для Революційної Української Партії [38] . 14 липня того ж року на вічі студентської молоді у Львові серед загального ентузіазму було прийнято резолюцію, де підкреслювалося, що «тільки в самостійній, власній державі знайде українська нація повну свободу розвою», а тому «здвигнинє самостійної української держави в етнографічних границях є непримінним і доконечним» [39] . Тут же було зачитано телеграму молоді Чернівецького університету, в якій зазначалося: «Єдина, неподільна, самостійна Україна від Сяну й Тиси по Кавказ, без холопа й без пана, є і ніколи не перестане бути нашим найвисшим ідеалом» [40] .

Отже, на зламі століть незалежницькі ідеї починають захоплювати чимраз ширші кола українського народу, особливо в Галичині, набувають ознак суспільно-перетворюючої сили. З цього приводу польсько-єврейський ліберал Вільгельм Фельдман у 1907 р. писав: «У ХХ ст. багато народів постало з попелу, але відродження небагатьох відбулося так швидко й енергійно, як відродження українців Австрії... їхнє несподіване й бурхливе зростання в основному сталося завдяки тому, що вони навчилися самодопомозі та впертій боротьбі за свій кожен здобуток» [41] . Безсумнівно, вирішальну роль у цьому процесі відіграли українські організації, завдяки яким галицькі українці нарешті брали свою долю у власні руки, а їхній національний рух невпинно зміцнювався.

Аналізуючи розвиток українського руху в Галичині в кінці ХІХ — на початку ХХ ст., необхідно підкреслити і той факт, що величезну роль в його активізації відіграла молодь, яка стала своєрідним локомотивом відносно своїх старших колег. Особливо ця роль зросла на зломі століть з її об'єднанням у лавах нової організації під назвою «Молода Україна». Ініціатором та одним з провідних ідеологів «Молодої України» був студент права Львівського університету Володимир Старосольський. До засновників також належали Лонгин Цегельський, Теофіль Мелень, Сень Горук, Антін Крушельницький, Володимир Темницький та інші. Багато з них пізніше стали організаторами стрілецького руху, провідниками та активними членами УСС. «Молода Україна» мала тисячі ідейних членів і сильні організації в усіх осередках вищих шкіл Австрії та середніх Галичини й Буковини. Виступаючи під різними назвами, як Організація української молоді, Комітет української молоді, Український студентський союз, Драгоманівські громади тощо [42] , ці організації зберігали дух, основні ідеї та внутрішній зміст «Молодої України».

Для поширення своїх ідей організація видавала щомісячний журнал «Молода Україна», перше число якого вийшло в січні 1900 р. У програмній статті цього видання, зокрема, говорилося: «Наша національна ідея, се не само питаннє мови, не само питаннє етнографічної відрубности, се питаннє політичної независимости» [43] .

За ініціативою членів «Молодої України» було проведено ряд маніфестацій та акцій, серед яких вже згадуване віче української студентської молоді від 14 липня 1900 р., бурхливі демонстрації за український університет у Львові, організація селянського страйку проти польських поміщиків у 1902 р. «Молодоукраїнці» мали тісні контакти з численними студентськими громадами та революційними гуртками з Великої України, обмінювалися делегаціями; у Львові друкувалися різні брошури, зокрема, праця Миколи Міхновсь­кого «Самостійна Україна» [44] . Такі взаємини значно зміцнювали соборницьку солідарність спільної боротьби українців за незалежність.

Iз прискоренням полiтичного й нацiонального розвитку українцiв їх i без того складнi взаємини з поляками погiршилися. Інтереси двох народів розходилися мало не в кожному питанні: якщо поляки вперто стояли за збереження єдності Галичини, щоб вона могла слугувати основою їхньої майбутньої держави, то українці вимагали її поділу, аби отримати змогу в східній частині провінції творити своє національне життя; якщо у Східній Галичині поляки становили вищі кола суспільства, то українці ототожнювалися з його нижчими верствами. Українці вимагали змін і реформ там, де більшість польських провідників обстоювали статус-кво.

Уся адміністративна влада в Галичині, як і на Буковині, зосереджувалася в руках намісника, якого австро-угорський імператор призначав з верхівки найбагатших польських поміщиків. Повітовими старостами призначали польських графів, князів та поміщиків. Роль органів місцевого самоврядування відігравали Галицький та Буковинський сейми. Вони проіснували до початку Першої світової війни.

Діяльність Галицького та Буковинського сеймів було підпорядковано центральній владі. Їх постанови обов'язково мав затверджувати імператор, який нерідко зволікав із цим. Йому належало право розпускати сейм у будь-який час і призначати нові вибори. Цим правом імператор часто користувався. Головними у законодавчій діяльності Галицького та Буковинського сеймів були господарські справи. Їхні бюджетні права були обмежені.

Виборчий закон відповідав інтересам панівних верств. Вибори не були загальними і рівними. Усі виборці ділилися на чотири курії, з яких кожна окремо обирала депутатів у сейм терміном на 6 років. Курія земельних власників обирала 44 депутати з розрахунку один депутат від 52 виборців-поміщиків, які платили податок понад 200 крон. Друга курія — «торговельно-промислових палат» — захищала інтереси великих підприємців і мала три депутатських мандати. Третя, міська курія, представляла середніх та дрібних підприємців. Одного депутата обирали 2264 виборці. Четверта, сільська курія, була найнерівноправніша. Тут одного депутата обирали від 8764 виборців. Вибори в цій курії були не прямими, а двоступеневими: спочатку від кожних 500 селян обирали по одному виборцеві, котрі потім обирали депутатів до сейму. Однак і це обмежене право виборців було надане не всім селянам, а тільки тим, хто платив податок не менше 8 крон [45] . «Сільське населення» (до цієі категорії зараховували всіх селян) з четвертої курії представляли в сеймі головним чином заможні господарі і великі землевласники. Внаслідок цього в Галицькому та Буковинському сеймах переважали представники заможних верств населення, як правило, неукраїнських, зокрема в першому — польські, а в другому — румунські та німецькі.

Від виборів до австрійського парламенту, Галицького і Буковинського сеймів незаможні верстви населення фактично було усунено за допомогою високих майнового і вікового цензів. За такою системою до списків виборців не заносили робітників і бідняцько-середняцькі маси. Жінки взагалі не мали права голосу. На початку XX ст. в Галичині у виборах фактично брало участь лише близько 7%, а на Буковині — 4,9% населення [46] .

Під час підготовки та проведення виборів місцеві органи влади вдавалися до всіляких зловживань. Найпоширенішими були фальсифікація списків виборців, зміна місць та часу проведення виборів за кілька годин до їх початку, викрадення виборчих урн. Щоб перешкодити передвиборній агітації українських кандидатів, власті кидали їх до в'язниць на підставі дрібних звинувачень. Шляхом підкупів та погроз рядових неписьменних виборців змушували голосувати за представників панівних кіл. Проти непокірних використовували жандармерію та військо.

Поряд із обмеженням політичних прав західні українці потерпали від національного гніту. Зокрема, хоча Галичину, передусім Східну, заселяли переважно українці, політична, економічна і культурна перевага цілком належала полякам. Австро-угорський уряд спирався в Галичині на польську аристократію, яка відігравала важливу роль. У її руках перебували всі місцеві адміністративні посади, суд і поліційне управління. З цього приводу один польський автор відверто заявляв, що «Галичина лише формально вважалася австрійською провінцією, з австрійською конституцією, австрійськими законами, австрійським правосуддям та адміністрацією, насправді ж все управління краєм, здійснення правосуддя і представництво краю перейшли до рук шляхтичів, які, обійшовши конституційні закони, впровадили в Галичині порядки терору, хабарництва і прямого насильства» [47] .

Шовіністична антиукраїнська агітація знаходила сприятливий ґрунт серед польських підприємців і дрібного міщанства в Галичині. Характерною в даному випадку була передвиборна промова професора Львівського університету С. Томбінського у вересні 1904 р., в якій він закликав до боротьби з українським народом під гаслом: ніяких поступок у галузі політичній, економічній чи культурній [48] .

З особливою рішучістю антиукраїнська політика здійснювалася в галузі освіти. Навчали у Львівському університеті, інших вузах, професійно-технічних закладах Галичини польською мовою. Великої полонізації зазнали також середні школи, або гімназії. У 1914 р. у провінції налічувалося 96 польських і лише 6 українських гімназій, тобто по одній на кожні 42 тис. поляків і 520 тис. українців. У початкових школах польських класів було втричі більше, ніж українських [49] .

Українці зазнавали дискримінації на всіх рівнях. Так, у 1907 р. польські культурні заклади отримали вдесятеро більшу фінансову підтримку, ніж українські [50] . Інвестиції направляли, звичайно, у західну, польську частину провінції. На кожному кроці українці натикалися не лише на байдужість, а й на активний опір уряду.

Корінне населення реґіону не мирилося зі своїм важким становищем, ведучи вперту боротьбу за кожну установу, кожну посаду, кожне призначення, по суті, за кожне українське слово. На кривду і визиск воно відповідало все активнішим спротивом. Істотну роль у численних акціях протесту відігравали українські політичні партії, різноманітні організації, в тому числі й молодіжні, громадські діячі.

Щораз гострішими ставали страйки галицьких робітників. Протягом 1900-1904 рр. у Галичині відбулося 143 страйки, у яких взяли участь близько 32 250 чол. Страйки все частіше закінчувалися повною або частковою перемогою страйкарів (у 1900 р. — 16 страйків, в 1904 р. — 34 страйки увінчалися повною або частковою перемогою). Важливою подією був страйк робітників-будівельників Львова у червні 1902 р. Хоча страйкарі боролися героїчно, власті жорстоко придушили виступ, заливши вулиці міста кров'ю робітників. У 1904 р. відбувся великий страйк нафтовиків дрогобицько-бориславського нафтового басейну [51] . Ці акції набули політичного характеру, супроводжувалися демонстраціями.

Широкого розмаху набрав аграрний рух. У страйку сільськогосподарських робітників, що відбувся в Східній Галичині влітку 1902 р., взяло участь близько 200 тис. чол. Головною вимогою було підвищення заробітної плати. Найактивніше боролося за свої життєві інтереси селянство Гусятинського, Збаразького, Тернопільського, Золочівського повітів. У ході аграрних виступів виникли страйкові комітети, які формулювали спільні вимоги селян до поміщиків, встановлювали зв'язки між селами, розробляли заходи боротьби проти штрейкбрехерів. Іноді створювали повітові комітети, які закликали селян до єдності дій. Так, Гусятинський повітовий комітет звернувся 13 липня до всіх селян із закликом продовжити боротьбу «в згоді і єдності, рука в руку, плече в плече» [52] . У зверненні комітету зазначалося: «Брати селяни-русини, все одно, чи ви грецького, чи латинського обряду... Вже досить нашого горювання, досить наших сліз, нужди і кривди. Браття! Не в Канаді і Бразилії наш хліб. Наша Канада і Бразилія на тій землі, яку наші прадіди кров'ю поливали» [53] . Завдяки наполегливій боротьбі страйкарі змусили землевласників піти на поступки: платити за працю в полі не 12-й сніп, а 9-7-й.

У 1905-1907 рр. страйковий рух на західноукраїнських землях під впливом першої російської революції досяг кульмінації. Значно частішими стали не тільки страйки, а й політичні мітинги, демонстрації, селянські віча. За цей час у Східній Галичині відбулося понад 220 страйків, в яких взяли участь понад 40 тис. робітників. Лише протягом першої половини 1906 р. в краї відбулося 2323 мітинги і 171 демонстрація [54] . Одною з найважливіших їхніх вимог була демократизація антинародної виборчої системи.

Під могутнім натиском народних мас Австро-Угорщини, в тому числі й західноукраїнських земель, правлячі кола імперії Габсбурґів змушені були швидше провести реформу виборчої системи до парламенту (рейхсрату). Відповідно до закону від 28 січня 1907 р. було впроваджене загальне виборче право, щоправда, недосконале. Ліквідувавши в 1907 р. куріальну систему, уряд Австро-Угорщини зберіг низку цензів, що обмежували права простих трудівників. Новий виборчий закон не скасував старої системи дискримінації українського населення. Так, німці обирали одного депутата від 40 тис. чол., а українці — від 102 тис. [55] У рейхсраті та в місцевих сеймах продовжували домінувати австрійські, угорські, польські, румунські великі землевласники та підприємці, урядовці. Тому трударі Галичини протягом 1907-1914 рр. не припиняли боротьби за загальне виборче право до крайового сейму та органів місцевого самоврядування.

Яскравим виявом радикалізації національної боротьби українців стала справа польського графа Анджея Потоцького, натхненника та організатора антиукраїнської політики. Як намісник Галичини він мав широкі права, котрі давали йому змогу бути не стільки конституційним австрійським намісником, скільки самодержавцем краю. Зробивши Галичину своєю вотчиною, А. Потоцький привселюдно заявив, що тепер для українців влаштує друге Берестечко. Слово у графа не розходилося з ділом. Під час виборів до Галицького сейму 1908 р. у селі Коропець (нині Монастириського р-ну Тернопільської обл.), від якого балотувався граф Казимир Бадені, було вбито селянина Марка Каганця. Перед тим він звинуватив претендента на депутатський мандат у виборчих махінаціях, зокрема у викраденні бюлетенів. На очах у всього села до М. Каганця підійшло троє австро-угорських жандармів і багнетами закололи його. «Це була остання крапля, — писав у ті дні Гнат Хоткевич, — котра переповнила чашу народного терпіння» [56] . Одним із виразників глибокого обурення широких верств українства нестерпною сваволею галицької адміністрації став 23-річний студент Львівського університету Мирослав Січинський. 12 квітня 1908 р. він трьома пострілами смертельно поранив мучителя українського народу Потоцького. Ця подія дала сильний поштовх антиукраїнським настроям. У Львові за абсолютного невтручання поліції відбулися українські погроми. Шалену антиукраїнську пропаганду почала польська преса.

Складовою частиною національно-визвольного руху українського населення західноукраїнських земель була боротьба за народну освіту. На багатолюдних зборах усе рішучіше лунали вимоги ліквідувати дискримінацію українців у галузі освіти. 5 квітня 1905 р. в Тернополі відбулося селянське віче, у якому взяли участь понад 600 чол. З палкою промовою виступив Іван Франко. Засудивши австро-угорську систему освіти, він закликав краян взяти шкільну справу у свої руки, зробити школу й науку доступними для широких мас українства. Збори робітників та ремісників Личаківської дільниці міста Львова, що відбулися 19 листопада 1905 р., вимагали відкриття чотирикласної української школи [57] . Подібні ухвали прийняли народні збори у Дрогобичі, інших містах і селах Галичини.

Тривалими і напруженими були змагання за український університет. Цю ідею підтримували різні прошарки галицького українства. Особливо активно за втілення її в життя виступала студентська молодь. 13 листопада 1901 р. велика група студентів Львівського університету, зібравшись у одній з найбільших аудиторій, вимагала створення українського вузу. Невдачею закінчилися спроби адміністрації зірвати збори. Після їх закінчення відбулася демонстрація. На знак протесту проти національних утисків понад 500 студентів-українців у листопаді 1901 р. залишили навчання у Львівському університеті. Бурхливі виступи студентів цього вузу відбулися у 1907 р. 23 січня 150 студентів-українців вигнали з університету реакційних викладачів, в тому числі й ректора.

5 березня 1910 р. в Академічному домі відбулися збори української студентської молоді, на яких було винесено рішення не визнавати Львівський університет польським доти, доки не буде офіційного рішення австрійського уряду про час і місце побудови українського університету. Газета «Діло» на першій сторінці надрукувала велику відозву «3а український університет». Опублікування цієї відозви, а також бойкот Львівського університету як польського вузу привели до того, що польська шовіністична преса почала нахабно нападати на все без винятку українське населення Галичини. Загострилися взаємини між студентами університету. Його коридорами розгулювали озброєні групи вшехпольських студентів. Тих, хто розмовляв українською мовою, збивали з ніг і лупцювали будь-чим. Напівтрупа викидали за двері під загальний регіт і задоволення присутніх, які товпилися біля університету. 10 травня 1910 р. шовіністи окупували університет і не допускали на навчання студентів-українців.

Українські студенти вирішили зібратися на своє віче і обговорити план протидії. Віче було призначене на 9 год. 1 липня 1910 р. Дозволу на проведення зборів у приміщенні університету не було. Ректорат у таких випадках українським студентам постійно відмовляв. На віче зібралося понад 300 студентів-українців. Не встиг виступити перший промовець, як дійшла чутка, що поляки перекрили вихід з університету. Почалася жорстока сутичка між українськими та польськими студентами. Пролунали постріли. Від ворожої кулі загинув українець Адам Коцко, чимало студентів отримали поранення. Поліція заарештувала 127 чоловік, серед яких не було жодного поляка, — всі українці [58] .

4 липня 1910 р. відбувся похорон Адама Коцка. Від каплиці міського моргу до брами Личаківського цвинтаря — 250 метрів. На цьому маленькому майдані вмістилося 20 тис. людей. Вони прийшли провести А. Коцка в останню дорогу. 40 вінків і написи на червоних стрічках перелякали поліцію і кинули в холодний піт польських шовіністів. Над майданом гриміла пісня «Шалійте, шалійте, шалені кати!» [59] . Кожне місто, кожне містечко Галичини прислали делегації з вінками та квітами. Це був день національного смутку. Сміливо на тому маленькому бастіоні-майдані звучали українська мова, українські пісні-гімни.

Вбивство Адама Коцка і кривава розправа над українським студентством сколихнули Європу. На ім'я студентських організацій і матері А. Коцка приходили телеграми підтримки, співчуття й болю. Вперше за свою історію на події в Галичині відгукнулась Америка. Прогресивна преса Європи засудила дії польських шовіністів. У селах і містах розповсюджували листи із закликом продовжувати справу, за яку загинув Адам Коцко. На ім'я галицького намісника Бобжинського надходили резолюції і вимоги зборів та віч. Офіційний Відень зрозумів, що час діяти, і в 1912 р. пообіцяв протягом наступних п`яти років відкрити окремий український університет. Проте війна не дозволила реалізувати цю давню мету галичан.

Таким чином, на початку ХХ ст. польсько-український конфлiкт iз боротьби мiж двома нацiональними елiтами, за словами Ореста Субтельного, вирiс у конфронтацiю мiж двома народами, що набирала загрозливих масштабiв [60] . Радикалізація національного руху — як українського, так і польського — неминуче ставила на порядок денний питання: хто стане господарем у Східній Галичині? Доки питання влади не було остаточно вирішене — поляки робили все, щоб там утриматися. З цією метою вони навіть порозумілися з росіянами. Польська адміністрація в Галичині мала підтримувати місцевих москвофілів, аби знищити український національний табір [61] , діючи за принципом: «Пусьціць Русіна на Русіна» [62] . Така ситуація змушувала українців зміцнюватися ідейно й організаційно, щоб належним чином протистояти польським зазіханням.

Ще бiльше занепокоєння наростання нацiонального руху в Галичинi викликало в Росiї, яка, починаючи з 1848 р., з тривогою стежила за поступовим вiдродженням українства в Австрiйськiй iмперiї. Росiйськi урядовi кола усвiдомлювали, що всi заборони разом з iншими русифiкацiйними заходами у Схiднiй Українi будуть марними, поки частина українських земель перебуватиме поза сферою їхнього впливу. Спроби, якщо не задушити, то хоча б дискредитувати українську нацiональну iдею в Галичинi, якi Росiя робила протягом тривалого часу, не дали практичних результатiв. Галичина й надалi залишалася для росiйських шовiнiстiв «розсадником українського сепаратизму», про що свiдчили як офiцiйнi декларацiї уряду Росiї, так i її преса [63] , де, серед iншого, зазначалося, що український рух є для Росiї небезпечнiшим, нiж усi iншi нацiональнi рухи разом узятi.

Дедалi очевиднiшим ставало, що росiйський уряд вбачає єдиний шлях боротьби з «українським сепаратизмом» в анексiї Захiдної України — доки розвиток нацiонального руху не набрав там таких розмiрiв i такої сили, коли вже жоднi репресiї його не спинять. З цiєю метою в Галичинi спiшно будували модерну мережу агентури, сюди спрямовували потужний струмiнь золотих рублiв, агiтацiйнi брошури i таке iнше [64] . У червнi 1914 р. росiйський посол у Вiднi заявив протест вiд iменi своєї держави австро-угорському урядовi з приводу проекту заснування українського державного унiверситету у Львові. При цьому було пiдкреслено, що подiбний крок росiйський уряд розцiнюватиме як ворожий випад у свій бік, що може призвести до вiйни [65] .

Такий демарш Росiї ще раз засвiдчив, що одними з найголовнiших її завдань у майбутнiй вiйнi мали стати захоплення захiдноукраїнських земель і лiквiдацiя там українського нацiонального руху. Зi всiєю очевиднiстю ця думка пiдтвердилася в першi днi вiйни, зокрема, у виступi мiнiстра закордонних справ Росiї в Державнiй Думi, де вiн пiдкреслив, що однiєю з головних причин вступу Росiї у вiйну була «українська iдея» [66] . А коли в лютому 1915 р. на таємному засiданнi Державної Думи обговорювали проблеми й умови можливого миру, то не було жодної партiї, жодного депутата, якi б не вимагали, як мiнiмум, приєднання Галичини до Росiї [67] . Але чи не найкраще справжнi намiри Росiї виявилися пiд час окупацiї її вiйськами Галичини в 1914-1915 рр., внаслiдок чого там тривало цiлеспрямоване i планомiрне нищення українського нацiонального життя.

Коли стало очевидним, що конфлікту між Австрією та Росією не минути, українство Галичини вирішило заманіфестувати свою позицію з цього питання. Усім було зрозуміло, щ? чекає український рух у разі російської перемоги, а тому ставка робилася на Австрію. 7 грудня 1912 р. на засіданні провідних діячів усіх галицько-українських політичних партій було вирішено, що на випадок збройного конфлікту між згаданими державами, «ціла українська суспільність однозгідно і рішучо стане на стороні Австрії, проти російської імперії як найбільшого ворога України» [68] . Подібну резолюцію винесло й українське жіноцтво Львова на своїх зборах 14 грудня того ж року. Причому наголошувалося, що українці будуть підтримувати Австрію до тієї пори, «як довго її інтереси згідні з інтересами українського народу і з його національним достоїнством» [69] . В антиросійському дусі висловився і другий з'їзд українських студентів (2-4 липня 1913 р.), де цю позицію обґрунтував Дмитро Донцов [70] , майбутній ідеолог українського інтегрального націоналізму. Так само поставилися до Росії й буковинські українці [71] .

Отже, перед Першою світовою війною галицькі українці завдяки широкій громадсько-політичній і культурній діяльності перетворилися у самосвідому національну спільноту, метою якої було самостійне політичне життя. Весь край покрився сіткою культурно-освітніх закладів, економічних установ, політичних організацій. Це, звичайно, не йшло ні в яке порівняння зі становищем українців у Російській імперії. А тому певні успіхи українства в Австро-Угорщині, на тлі виразно антиукраїнського курсу Росії, привели його до орієнтації на Австрію в майбутньому світовому конфлікті, що стрімко наближався. Основним завданням українцiв у ньому мали стати домагання визволення Великої України вiд росiйського поневолення i створення самостiйної держави, забезпечення вiльного розвитку українства в межах Австро-Угорської імперії.

ЗАРОДЖЕННЯ СТРІЛЕЦЬКОГО РУХУ

Розуміючи державно-політичні суперечності, які склалися на початку ХХ ст. між європейськими країнами, насамперед між Росією і Австро-Угорщиною, та їх можливі наслідки, українці Галичини, власне їх передові кола, усвідомлювали, що для реальної підтримки своїх національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Однак серед широкого загалу населення така думка знаходила розумiння дуже повільно, оскільки традицiї збройної боротьби українцiв за свою державну незалежнiсть на той час дещо призабулись. Єдиним i не дуже яскравим збройним виступом захiдних українцiв у ХIХ ст. були вiйськовi формування, створенi пiд час «весни народiв» 1848-1849 рр. Спочатку, під натиском революційних подій, цісар Фердинанд дав дозвіл творити на території імперії так звані національні гвардії, що за урядовим статутом мали бути «обороною конституційного монарха, запорукою конституції й законів...» [72] . Українці в цей час тільки почали політично організовуватися, а тому змогли створити такі гвардії лише в кількох містах, де було чисельніше українське населення, а саме у Стрию, Жовкві, Бережанах, Тернополі та Яворові. Правда, майже всюди ці гвардії зустріли перешкоди з боку урядових кіл і не розвинули широкої діяльності. Трохи пізніше, в кінці 1848 р., австрійський уряд організував спеціальну селянську оборону на галицькому Підкарпатті, що мала на меті не допустити мадярських повстанців до Галичини і яка нараховувала в одному тільки Станіславському окрузі майже 18 000 осіб. У 1849 р. було створено добровольчий батальйон руських гірських стрільців у кількості 1400 осіб, що також призначався для боротьби проти угорської революції [73] . Всі ці формування завдяки галицькій інтеліґенції мали український характер: народний одяг, українські відзнаки, пісні і навіть спеціально створений Михайлом Коссаком своєрідний статут — «Випис руководства до вправ для стражи народной» [74] . Проте якогось особливого впливу на українсько-галицьке суспiльство вони не мали, до того ж уже на початку 1850 р. через дії польської адміністрації були ліквідовані. Потрібен був ще певний час, щоб серед українства визріла ідея незалежності України та необхідності її збройного виборення.

Ґрунтом, на якому галицьке українство почало усвiдомлювати необхiднiсть власної вiйськової сили, став спортивно-проти­пожежний рух у формi сокiльсько-сiчових товариств. Перше товариство «Сокіл» було засноване в селі Купчинцях на Тернопільщині в 1891 р. заходом Костя Жмура та Павла Думки, а в лютому 1894 р. за ініціативою інженера Василя Нагірного [75] воно постало й у Львові. Першу «Січ» створив вiдомий український громадський дiяч, адвокат з Коломиї Кирило Трильовський у селі Завалля на Станіславщині 5 травня 1900 р. [76] Початкова ідея цих організацій, за задумом їх керівників [77] , була ще далекою від військового руху; це, швидше, було лише прагнення до вияву організованості, національного усвідомлення та плекання духовних і фізичних цінностей. Але, об'єднуючи здебiльшого молодь, українськi «Соколи» й, особливо, «Сiчi» захоплювали її козацьким романтизмом, а масовi гiмнастичнi вправи i муштра на зразок вiйськової, величні маніфестації, походи та паради, виховання почуття суспiльного обов'язку — створювали сприятливу атмосферу для зародження вiйськового руху. «Січі» вже самою своєю назвою, назвою своїх старшин (отаман, осавул, кошовий, хорунжий), козацькими піснями, звичаями і символікою — зв'язували перервану нитку з українською минувшиною, мостили шлях ідеї відродження українського війська та гуртували для цього кадри. (Не випадково в секретному донесенні російського жандармського управління від 23 квітня 1915 р. підкреслювалося, що основною метою «Січей» та «Соколів» було «служити підготовкою кадрів Українського війська, що повинно було рано чи пізно виступити в боротьбі за самостійність» [78] ). Незважаючи на утиски та перешкоди властей [79] , у 1914 р. в Захiднiй Українi iснувало вже 967 органiзацiй «Сокола», що нараховували 58 627 чоловік, та 1056 «Сiчей» iз 66 000 членів [80] . Це була органiзована сила, яка, вiдродивши пам'ять про українське вiйсько, дала поштовх подальшому розвитковi вiйськових традицiй.

Саме в середовищi передової частини молодi, яка пройшла духовний та фiзичний гарт у «Сiчах» i «Соколах», зародилась думка про збройне виборення власної державностi. Зародившись, ця думка починає шукати форм свого вияву, бо рамки сiчово-сокiльських товариств стали для неї тiсними. Так спочатку у Львовi, а згодом i в iнших галицьких мiстах постали першi українськi таємнi органiзацiї, завданням яких було вiйськове виховання i навчання молодi [81] , як необхiдної передумови для створення власного вiйська. Найбiльший вплив серед них мали товариства «Пласт» та «Мазепинський курс мiлiтарний».

Перший український таємний військовий гурток «Пласт» виник при філії української Академічної гімназії у Львові в 1911 р. з ідейно підготовленого гуртка учнів середніх шкіл та кількох студентів університету. Його засновниками були студенти Іван Чмола та Петро Франко, активними членами — Василь Кучабський, Роман Сушко, Омелян Кучерішка, Осип Квас, Олена Степанівна [82] . Це була «мішана (хлоп'ячо-дівоча) пластова організація... — яка, за словами Олени Степанів, — вела більше військову, як пластову роботу, бо крім в'язання вузлів, пластового ходу, сигналізації, училися ми стріляти з бравнінга, пізнавати систему кріса — Манліхера (поки що лиш теоретично), таборувати і підходити. Вчилися ми з малих, битих на цикльостилю видань, які переводили з польської на українську мову...» [83] .

Офіційним початком «Пласту» вважається день першої присяги пластового гуртка при Академічній гімназії у Львові — 12 квітня 1912 р. З цього часу пластові організації поширюються по краю і вже в 1913 р. відбувся 1-й з'їзд їхніх представників у Львові, на якому було створено «Організаційний Пластовий Комітет» [84] . Перед Першою свiтовою вiйною в Галичинi нараховувалося 34 пластових гуртки, що об'єднували 1700 чол. [85] , які займалися військовим вишколом. Це була фактично перша в iсторiї новiтнього українського руху спроба власними заходами почати творення збройної сили як засобу боротьби за державну самостiйнiсть.

Серед перших військових організацій особливе місце посідав і «Мазепинський курс мілітарний», який зорганізували Василь Кучабський, Василь Клим і Осип Квас серед гімназистів Львова і який нараховував близько 80 членів [86] .. Заходом цього гуртка з'явилися перші українські військові підручники; його учасники займалися теоретичним вивченням військових предметів та практичними польовими вправами. Як і «пластуни», члени «Мазепинського курсу мілітарного» були переконані, що визволення України можливе тільки збройним шляхом, а тому заприсяглися «зі зброєю в руці здобувати незалежність українському народові» [87] .

Пiд впливом дiяльностi таємних вiйськових товариств у Галичинi незабаром розпочалися дискусiї про майбутнє українського руху. Спочатку вони були млявими, та пiсля того, як у жовтнi 1912 р. розгорiлася Балканська вiйна, ситуацiя дещо змiнилася. По-перше, наслідки війни, в якій балканські народи збройним шляхом визволилися від турецького поневолення, показали шлях до осягнення незалежності. З цього приводу журнал «Відгуки» трохи пізніше писав: «Щаслива війна балканських народів є для нас дзеркалом, у якому бачимо в цілій наготі свою повну стать, усю неміч і нужду» [88] . По-друге, Балканська війна, похитнувши політичну рівновагу в Європі, стала своєрідним детонатором, який призвів до різкого загострення відносин між провідними європейськими державами. Все це певним чином активізувало галицьких українців, висунувши справу вiйськової пiдготовки української суспiльностi та її самостiйної участi в можливiй майбутнiй вiйнi, зокрема, мiж Австрiєю i Росiєю, з гурткiв середньошкiльної та студентської молодi на ширше поле громадянської дискусiї. Адже ця вiйна, за словами Василя Кучабського, «перекидала звичайний спосіб думок громадянства і ставила перед його очима можливості, до яких воно ніколи не займало ніякого становища: можливості пересунути австро-російський кордон на українських землях без участі й волі українського народу, отже, й небезпеку, що й галицькі українці, яким досі жилося під владою Австрії більш-менш вільно, потраплять у російську «тюрму народів» [89] . Тобто майбутній конфлікт, залежно від його результатів, міг принести українцям як повне визволення вiд Росiї, так i повне закабалення нею, але тепер уже всiх земель.

Перед українською полiтичною думкою постала дилема з приводу можливої австро-росiйської вiйни: або в цьому конфлiктi українцi будуть лише пасивними глядачами, або вони мають взяти в ньому активну участь як окрема незалежна полiтична i збройна сила, щоб так самим вирiшувати своє майбутнє. Залежно вiд вибору шляхiв розв'язання цього завдання серед галицького українства вiдбувся своєрiдний розкол. Однi, в силу свого австрофiльства, навiть думки не допускали про можливiсть i потребу органiзацiї та сепаратної дiяльностi української полiтики й української збройної сили. Вони були переконані, що українці, як австрійські громадяни, повинні жертвою крові в рядах австрійської армії довести свою відданість імперії, а вона за це після переможного закінчення війни позитивно вирішить українське питання [90] . Подібні погляди подiляла i частина студентiв, яка вважала, що молодь має насамперед вчитися i творити культурнi цiнностi [91] . Iншi ж — перш за все гурт тiєї патрiотичної студентської молодi, яка сприймала гасло самостiйної України як моральну настанову до дiї, а не демагогiчне фразерство — були переконанi в необхiдностi творення окремої української збройної сили для боротьби за власну державу та потребi пiдготовки населення до цiєї справи через заснування стрiлецьких товариств.

Зустрiвшись iз серйозною опозицiєю, в кращому випадку — байдужiстю бiльшостi галицько-українського суспiльства у справi пiдготовки органiзацiї українського вiйська, її прихильники — Iван Чмола, Богдан Гнатевич, Роман Дашкевич, Василь Дзiковський та iнші — кропiткою працею, зокрема численними виступами, дискусiйними вечорами, статтями в часописах тощо, торували шлях для своєї iдеї серед широкого загалу українства. Завдяки їм у львiвському студентському товариствi «Академiчна Громада» протягом осенi-зими 1912-1913 рр. вiдомi публiцисти i науковцi виголосили ряд доповiдей, де ґрунтовно аналiзували українськi справи в мiжнародному аспектi [92] . Чималий iдеологiчний вплив на настрої молодi мав i Дмитро Донцов, який стояв на позицiї активної боротьби проти Москви та пiдкреслював потребу вiйськового виховання.

У груднi 1912 р., котрий Олена Степанiв влучно назвала «часом розбудження i скристалiзування вiйськової думки» [93] , представники ряду українських органiзацiй Галичини приймають рiшення, якими фактично започатковують стрiлецький рух. Цей процес розпочали українські жінки, заснувавши спеціальний «Фонд на потреби України» (згодом — «Невгасаючий Фонд України»). В одній зі своїх відозв до українців Галичини вони підкреслювали: «Війна може бути або не бути, але потреби України є і будуть, і мусять бути, в міру, як рости буде розмах наших національних змагань. Але для скріплення цих наших змагань, не тільки в цій хвилині, а і в будучності, треба наготовити фонди заздалегідь... хто ніколи не пробував ламати кайданів, той рабом у кайданах і зогниє. Із зложених грошей ні сотик не буде витрачений на ніякі, хоч як пекучі потреби хвилі — вони виключно призначені на критичний час, коли український народ опиниться востаннє перед фатальним питанням: бути чи не бути?..» [94] .

15 грудня на засіданні так званої «Запорізької Ради» «Сокола-Батька», яку очолював відомий педагог Іван Боберський, було вирішено закладати стрілецькі організації [95] . У той же день на студентській нараді у львівському товаристві техніків «Основа» постановили розпочати військове навчання серед української молоді [96] . А вже 16 грудня зібрався Міжпартійний Комітет за участю представників старшого покоління (д-ра Лонгина Цегельського, д-ра Степана Томашівського, проф. Івана Боберського і Константини Малицької) та молоді (Івана Чмоли, Романа Дашкевича, Миколи Балицького і Степана Гайдучка), що поставив собі за мету опрацювати статут для «Українського Стрілецького Товариства» [97] . Проте незабаром представники радикалів вийшли зі спілки і створили свій власний орган під назвою «Український Січовий Союз», яким керував д-р Кирило Трильовський [98] . З цього часу творення українських стрілецьких організацій йде двома паралельними шляхами, які репрезентували, в основному, «Український Січовий Союз» та студентська молодь, за якою стояв Міжпартійний Комітет.

Для планової військово-виховної й організаційної роботи студентство, не чекаючи урядового дозволу, заснувало у Львові студентську стрілецьку організацію, якою керував окремий комітет на чолі зі студентом філософії Іваном Чмолою. Сюди також входили: Василь Ґеник, Омелян Кучерішка, Осип Навроцький, Богдан Гнатевич, Василь Дзіковський, Роман Дашкевич, Осип Квас, Василь Кучабський та інші. Цей гурток, що став центром розвитку стрілецького руху у Львові, влаштовував військові вправи, навчав теорії, створював військові підручники та термінологію, встановив стрілецький однострій [99] . Значною заслугою його стало видавання журналу «Вiдгуки» (редактором був Омелян Кучерішка), котрий популяризував гасло збройної боротьби за українську державність. «Мусимо тямити, — писалося в одному з його номерів, — що ґваранцією нашого істновання, пристановищем нашого повного розвою, може бути тільки власна держава. Щоби ж її створити — мусимо все бути готові до бою» [100] . У виданні також детально йшлося про iдеологiчнi та програмовi засади стрiлецького руху, його основну мету, а також були опублiкованi першi iнструкцiї для вiйськового навчання. Все це мало чималий вплив на психологiю пацифiстськи настроєної молодi, однак вихід «Відгуків» у світ обмежився лише чотирма номерами, — очевидно, як через брак коштів, так і через певні недоліки в діяльності самої організації.

Активну участь у формуваннi стрiлецького руху брав i «Український Сiчовий Союз», що був центром сiчових товариств. Вирiшивши у сiчнi 1913 р. почати органiзацiю стрiлецьких гурткiв, вiн внiс на затвердження властей вiдповiдний статут, який однак через перешкоди австро-польської адмiнiстрацiї не був затверджений. Польськi верховоди Галичини, якi й у минулому стримували нормальний розвиток українського нацiонального життя, вирiшили будь-що не допустити створення українських вiйськових органiзацiй. Тому тiльки за третiм разом, коли Кирило Трильовський дослівно переклав статут польського «Стшельца» і подав його на розгляд до галицького намісництва, новий статут товариства «Сiчовi Стрiльцi» було затверджено [101] . 18 березня 1913 р. на його основi у Львовi органiзували перше легальне українське стрiлецьке товариство пiд однойменною назвою, яке очолив відомий адвокат Володимир Старосольський. Того ж мiсяця такi товариства виникли у Косовi, Яблуновi, Залiщиках i Шешорах [102] .

Що ж до студентського стрiлецького гуртка, то вiн пiсля того, як двічі поспіль його статут Мiнiстерство Внутрiшнiх Справ вiдхилило, об'єднався з товариством «Сiчовi Стрiльцi». Кошовим об'єднаних товариств залишився Володимир Старосольський, а його заступником став Iван Чмола. Проте незабаром виявилося, що спiльна праця не ладиться, до того ж, студенти не хотiли визнавати «Український Сiчовий Союз» та його iнструкцiї. Тодi за iнiцiативою Кирила Трильовського, голови вищеназваної iнституцiї, «Повiтова Сiч» у Львовi внесла до намiсництва новий статут, i 25 сiчня 1914 р. постало ще одне товариство «Сiчових Стрiльцiв» [103] . Вiдтодi студентське стрiлецьке товариство почало називатися «Сiчовi Стрiльцi I» («СС I»), а товариство, засноване 25 сiчня, — «Сiчовi Стрiльцi II» («СС II»).

Таким був початок українського стрілецького руху в Галичині, основним завданням якого було відновлення збройної сили, як засобу виборення самостійності України. Незважаючи на перешкоди як австро-польських офіційних чинників, так і власних австрофілів та «культурників» молоді прихильники збройного гарту вперто вчилися військового ремесла та невтомно його популяризували серед співвітчизників. Хоча ця праця й не йшла спільно, в одній організації, а розбивалася ніби на три осередки: студентський стрілецький гурток «Січові Стрільці І», «Стрілецьку секцію» «Українського Січового Союзу», куди належали і «Січові Стрільці ІІ», та стрілецьке товариство при «Соколі-Батьку», — вони були в постійному контакті між собою. Завдяки їхній діяльності в Україні вперше за довгі роки почала відроджуватися національна військова сила, яка інколи мала різні форми, але завжди одну мету.

Ліпше розвивалося товариство «Січові Стрільці II», де кошовим обрали Романа Дашкевича. Сюди приймали всiх, незважаючи на освiту чи стать, тому вже незабаром воно нараховувало близько 300 чоловік, здебiльшого робiтникiв i ремiсникiв [104] . Членською емблемою товариства служили двi переплетенi лiтери — «В» i «С», що означали: «Воля або смерть» [105] . Завданням «СС II» було пiдготувати зі стрiльця не тiльки доброго вояка, а й справжнього громадянина та органiзатора. Для цього тут, окрiм вiйськового вишколу, вивчали iсторiю України, суспiльні науки, iсторiю європейських революцiй. Органiзацiйною та просвiтньою роботою — як всерединi товариства, так i в сiльських «Сiчах» — займалися студенти, що були об'єднані в 1-й четі [106] .

«Січові Стрільці II» вiдкидали помiч австрiйської влади, яка позичала стрiлецьким товариствам зброю та дозволяла користуватися вiйськовими полiгонами, вважаючи, що справжнього самостiйного вояка не можна виховати з допомогою чужої держави. На початку 1914 р. вони на власнi кошти закупили близько сотнi карабiнiв [107] , що стали фактично першою зброєю, яку українцi зосередили в своїх руках у новiтньому часi. Навчання зі стрільби «СС ІІ» на перших порах проводили в просторих підвалах будинку по вулиці Коперника у Львові. Трохи згодом було проведено спільний збір стрільців з «СС ІІ» і «Січей» Львівського й Бобрецького повітів у кількості близько 800 чоловік для польових вправ [108] . Вони відбулися 5 квітня 1914 р. на «Кайзервальді» та околицях Львова і стали першими військово-польовими навчаннями українців зі зброєю та стрільбою після занепаду державності. По їх завершенні пройшли стрільці, в тому числі й дві чети в одностроях та зі зброєю в руках, через Львів [109] , що справило відповідне враження на місцеве населення. З того часу подібні навчання відбувалися майже щотижня.

Енергiйна праця тривала i в товариствi «Січові Стрільці I», яке об'єднувало близько 60 студентiв вищих шкiл i обмежувалося лише Львовом. Тут були органiзованi постiйнi вiйськовi курси теоретичного й практичного навчання, бо якщо своєрiдним завданням «СС II» була пiдготовка майбутнiх пiдстаршин, то студентське товариство «СС I» намагалося стати школою старшин [110] . Працювало воно в двох напрямах: над iдеологiчним вихованням молодi, пiд гаслом збройної боротьби за самостiйнiсть нацiї, i над всебiчною підготовкою своїх членiв до воєнного ремесла. У середовищi «СС I» було також пiдготовлено й видано 10 пiдручникiв з вiйськової справи [111] , — що мало тоді неабияке значення.

У березнi 1914 р. «Січові Стрільці I» знову ввiйшли до «Українського Сiчового Союзу» i разом з «Січовими Стрільцями II» заново органiзували «Стрiлецьку секцiю», завдання якої полягало в твореннi стрiлецьких товариств у провiнцiї. В результатi їх спiльної працi перед Першою свiтовою вiйною в Галичинi постало 96 українських стрiлецьких товариств, що нараховували 8200 членів [112] . Пiд їхньою опiкою — як моральною, так i фаховою — перебували також численнi пластовi гуртки та стрiлецькi групи при товариствах «Сiч» i «Сокiл» [113] . Це свiдчило про те, що об'єднання зусиль двох органiзацiй пiшло на користь i їм, i загальнiй справi.

Третiм осередком, де розвивався стрiлецький рух, було товариство «Сокiл», яке, незважаючи на те, що влада не затвердила статутiв його стрiлецьких органiзацiй, проводило вiйськове навчання молодi. На осiнь 1913 р. кiлькiсть членiв стрiлецького куреня, який був зорганiзований у Львовi при «Соколi-Батьку», зросла до 160, збiльшилась i кiлькiсть стрiлецьких товариств у краї [114] , з яких найкраще працювали осередки Тернополя, Сокальщини, Золочiвщини, Львова.

Аналізуючи весь український стрілецький рух, незважаючи якому органові підпорядковувалося те чи інше товариство, видно, що його розвиток, особливо на провінції, де він в основному спирався на місцеві «Січі» та «Соколи», дуже часто залежав від активності місцевих організаторів. Там, де знаходилися зацікавлені й енергійні люди, зокрема у Бориславщині — директор нафтових копалень Пилип Левицький, Клим Гутковський, Антін Максимович, Теодозій Бундяк та Лев Лепкий, Сокільщині — Осип Демчук та Осип Семенюк, Яворівщині, Золочівщині — Володимир Сроковський, Дрогобиччині — Гриць Коссак [115] — праця давала чималі результати. Але в повітах, де таких людей не виявлялося — ледь животіла.

Гальмували стрілецьку працю і такі організаційно-технічні причини, як брак кваліфікованого керівництва, нестача коштів і відповідної літератури, відсутність системності в роботі. До цього ще додавалася неприхильність місцевої та крайової адміністрації, яка, серед іншого, намагалася не допустити видачі українським стрільцям зброї для військового навчання, хоча польські стрільці цим правом користувалися масово. Крім «Січових Стрільців ІІ», купувати зброю самостійно змушені були також товариства у Бориславі, Ясениці Сільній, Тустановичах [116] . У таких умовах і відбувалося становлення українського стрілецького руху.

Починаючи з кiнця 1913 р. i особливо в першій половинi 1914 р. українськi стрiлецькi товариства стали активнiшими. Їх керівники, поставивши за мету «витворити iдеологiю Самостiйної України i її запоруку — мiлiтарну силу» [117] , відчували, що на це їм вiдпущено мало часу, тому старалися зробити якнайбiльше. Намагаючись охопити вiйськовою органiзацiєю всi мiсцевостi Галичини й Буковини, вони створили у Львовi своєрiднi курси старшин i пiдстаршин, випускники яких мали б допомагати в цiй справi. Зокрема, 22 березня 1914 р. закінчився перший такий курс, що охоплював програму навчання австрійського підофіцера, а другий — офіцерський мав початися пізніше. У травні цього ж року відбулися перші іспити на підофіцерів, які здали 20 хлопців [118] . Перед самою вiйною виникла думка зiбрати стипендiйний фонд для тих молодих українцiв, якi хотiли б учитися у вiйськовiй академiї, планували мати власне видавництво, свої часописи та брошури, якi б поширювали як у Захiднiй Українi, так i за кордоном. Також був задум зробити маневри всiх українських вiйськових органiзацiй [119] . Але брак коштiв та подальшi подiї унеможливили задумане.

Не забували стрільці й про зв'язки з Великою Україною. Зокрема, зі Львова для революційної роботи туди були скеровані члени їх організацій Василь Семець, Юліан Охримович та Іван Лизанівський. Вони брали участь в організації та діяльності деяких східноукраїнських таємних студентських товариств, виступали з доповідями, ініціювали ряд акцій [120] . Саме за їх почином українське студентство Києва в березні 1914 р., з нагоди Шевченківських свят, вперше маніфестувало під жовто-блакитними прапорами [121] .

Таким чином, завдяки напруженiй працi на середину 1914 р. стрілецтво перетворилося на органiзовану силу та здобувало чимраз бiльшу популярнiсть i авторитет серед українського загалу. Воно, як i переважна бiльшiсть українцiв Галичини, вважало головним ворогом росiйський iмперiалiзм (хоча, звичайно, з рахунку не скидали і польської небезпеки). Один зі стрiлецьких провiдникiв зазначав з цього приводу: «Цiла наша мартирологiя вiд 1654 р. говорить, що нам вiд Росiї не надiятись нiчого, якої-небудь Росiї, нинi — деспотичної, завтра — революцiйної, пiслязавтра — республiканської, бо до нас в рiвнiй мiрi вiдносяться всякi Савенкi, Мєншiкови, Струве i iншi. Всякi чорносотенцi i поступовцi рiзних вiдтiнкiв» [122] . Враховуючи це i будучи переконаними, що рано чи пiзно Україна розпочне боротьбу проти свого ворога, який поневолив бiльшу її частину, — стрiльцi наполегливо готувалися до вирішальної хвилини.

Значення українського стрілецького руху полягало насамперед у тому, що саме стрiлецтво протягом останнього часу перед вiйною чiтко й рiшуче пропагувало гасло самостiйної України як актуальну й безпосередню мету нацiонально-полiтичної боротьби українцiв. Бо хоча це гасло й було публічно проголошене вже на переломі століть, — у наступні роки воно втратило свою силу і розмах і стало банальною фразою без реального змісту. Другим значним здобутком стрiльцiв було те, що вони усвiдомили iдею збройної боротьби як необхiдного засобу осягнення державної незалежностi. «Треба поставити нову програму, приготовити силу, щоб в хвилі, коли надійде час «заліза і крови», Україна мала голос!.. Була свідома своєї цілі і права та могла на сторожі їх поставити — силу!» [123] — говорилося в одному зі стрілецьких закликів до українських громадян. Основним досягненням стала їхня практична справа — вiйськове виховання та навчання молодi, що його здiйснювали не тiльки в стрiлецьких товариствах, а й у пластових, сiчових та сокiльських органiзацiях. Така позицiя українського стрiлецького руху була рiшучим поступом у розвитку української полiтичної думки, започаткувала найновiшу добу української iсторiї та українських визвольних змагань.

Першi результати українського нацiонально-вiйськового руху виявилися на великому крайовому здвизi (оглядi), присвяченому 100-рiччю з дня народження Тараса Шевченка, який вiдбувся 28 червня 1914 р. у Львовi. У походi вулицями мiста та в масових вiйськово-спортивних вправах взяли участь 12 500 осiб, якi представляли 120 177 членiв 2166 стрiлецьких, сiчово-сокiльських та пластових органiзацiй краю [124] ; багато з них були у вiйськових одностроях та зi зброєю в руках. Ця манiфестацiя викликала ентузiазм українського громадянства, яке, ще зовсiм недавно iронiчно ставлячись до починань молодi, тепер змушене було змiнити погляди на вiйськовий рух. Почесним гостем свята став Микола Мixновський. На здвизi також були присутнi австрiйський намiсник у Галичинi Коритовський з великим почтом представникiв крайових і мiських властей та командант львiвського корпусу генерал Кальошварi [125] , що засвiдчило рiвень української вiйськової справи, яку вже змушена була визнавати й офiцiйна влада.

Отже, протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст. український національний рух в Австро-Угорській імперії набрав досить відчутної сили та розмаху. Українство краю завдяки власній школі, господарським установам, пресі, вічам, виборчій агітації, діяльності культурно-освітніх та політичних організацій зміцнилося культурно й економічно, не цуралося участі в загальнонаціональних акціях, перетворюючись поступово в реальну політичну силу. Галичина, що з легкої руки Євгена Чикаленка дістала назву «українського П'ємонту»*, внаслідок напруженої праці кількох поколінь галицько-українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де генерувалася ідея національного визволення та возз'єднання всіх українських земель. Результатом економiчного, полiтичного та культурно-освiтнього розвитку краю i водночас наочним доказом прагнення українства до незалежностi був стрiлецький рух.

ОРГАНІЗАЦІЯ ЛЕҐІОНУ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

Того дня, коли у Львовi вiдбувся український нацiональний здвиг, у столиці Боснії Сараєвi було вбито австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда. Вбивство стало приводом до початку 1 серпня 1914 р. Першої світової війни, яка втягнула у свій вир і українців. Війна була збройним протистоянням двох воєнних коаліцій: Антанти (Англія, Франція, Росія) і Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія), але поступово в неї було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони переслідували одну мету: загарбання чужих територій, встановлення контролю за джерелами сировини та ринками збуту, боротьба проти національно-визвольних та соціальних рухів тощо.

Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали українські землі, що мали вигідне геополітичне положення, значні матеріальні ресурси та людський потенціал. Росiя, прикриваючись ідеєю «об'єднання усіх руських земель», вiдкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покiнчити з «мазепинством» i сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької iмперiї хоча б Волинь i Подiлля. Нiмеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, також була не проти взяти пiд свiй контроль найродючіші землі Європи. Не менш важливими були геополітичні розрахунки. У таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 р., зазначалося: «Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, в якім знаходиться Росія, є свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України» [126] . Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її для послаблення Австро-Угорщини. Отже, генерали ділили землі й багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря — українського народу, який тоді був розтерзаний між двома імперіями. Не дивно, що саме українські землі найбільше постраждали від війни.

Для України свiтова вiйна мала подвiйно трагiчний змiст. Єдиний народ за відсутності власної держави, що захищала б його конкретнi iнтереси, опинився в двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 млн українців у росiйськiй армiї та 250-300 тис. — в австрiйському вiйську боролися i вмирали за чужі для них інтереси. Але найгiршим було те, що сини одного й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбивати один одного.

Аналiзуючи довоєннi здобутки галицько-українського суспiльства, можна стверджувати, що Перша світова війна застала його посерединi розвитку нового нацiонально-полiтичного свiтогляду. Iдеал державностi тодi ще не встиг наскрiзь пройняти почуття українського загалу Галичини, не став домінуючим для думок i вчинкiв його провiдникiв. Надiї на українську нацiональну державу галичани все ще пов'язували з Австрiєю та її допомогою. «Чи дасть нам тепер Австрiя Україну» [127] — у цьому загальнопопулярному тодi серед галицьких українцiв питаннi висловленi не лише їх настрої, а й полiтична думка.

Як тоді загально здавалося, з початком війни не могло бути й сумнівів, що український народ повинен піти разом з центральними державами проти свого історичного ворога — Росії. Бо лише перемога їх давала можливість розпочати творення власної держави на українських землях, відвойованих від Росії, та забезпечити вільний розвиток галицьких українців у межах Австрії [128] . З чисто тактичних міркувань така позиція була допустимою, але, як згодом виявилося, вона стала стратегічною лінією поведінки українського політичного проводу. Він цілковито зорієнтувався на австрійську допомогу і діяв у цих рамках аж до розпаду імперії. Це було помилкою, бо, як показали наступні події, така сліпа й безкритична орієнтація на чужу силу не виправдала українських сподівань. Ні Австрія, ані Німеччина в своїх воєнних програмах не надавали визволенню України такого значення, як це робила Росія для завоювання Галичини й Буковини. Тим більше, вони не збиралися через галицьких українців сваритися з поляками. Тому наслідком політики галицьких провідників стало подальше змішування двох протилежних ідей у поглядах українського загалу — самостійницької й австрофільської. Інколи важко було визначити, як зазначав історик Василь Кучабський, чи даний галицький українець є свідомим національним державником, для якого Австрія є тільки засобом здобуття Української держави, чи вірним австрійським служакою, для якого майбутня Українська держава, створена Австрією, є лише засобом, який скріпив би його властиву «вітчину» — Австрію [129] . Все це заважало створенню чітких світоглядних орієнтирів серед галицького українства, часто приводячи до підміни українських національних інтересів інтересами Австрії.

Чи не єдиною органiзованою силою в Галичинi, що бiльш-менш реально оцiнювала тодiшню мiжнародну ситуацiю, було сiчове стрiлецтво, яке розглядало Австрiю тимчасовим союзником. Про це свiдчила як його попередня дiяльнiсть, так i активнiсть у першi днi свiтового конфлiкту. Вже 30 липня львiвськi органiзацiї «Січові Стрільці I» i «Січові Стрільці II» об'єдналися «для спiльних дiй», а їхнiй провiд видав усiм своїм членам наказ негайно прибути до Львова та закликав добровольцiв зголошуватися у стрiлецькi ряди [130] . Водночас було створено стрiлецький мобiлiзацiйний комiтет (Володимир Старосольський, Іван Чмола, Олена Степанівна та Михайло Гаврилко), який протягом кiлькох днiв зорганiзував першу бойову сотню пiд командою Iвана Чмоли [131] . Так стрiльцi показали своє розумiння вимог часу та ще раз переконливо засвiдчили, хто стоїть на вiстрi передової української нацiонально-полiтичної думки в Галичинi.

Пiд впливом свiтових подiй і стрiлецької активностi почали подавати ознаки життя й українськi полiтики, якi досi обмежувалися лише погодженням поточних справ [132] . З iнiцiативи відомого громадсько-політичного діяча Костя Левицького 1 серпня вiдбулася спiльна нарада представникiв полiтичних партiй, результатом якої стало створення Головної Української Ради (ГУР), як єдиної полiтичної репрезентації українського народу в Австрiї пiд час вiйни. До її складу ввійшли представники всіх трьох найвпливовіших українських партій: національно-демократичної, радикальної та соціал-демократичної. Головою Ради було обрано д-ра Костя Левицького.

Вже 2 серпня на першому засiданнi Головної Української Ради з iнiцiативи та за спiвучастю «Стрiлецької секцiї», львiвських органiзацiй Сiчових Стрiльцiв та «Сокола-Батька» було вирiшено органiзувати корпус воєнних добровольцiв для боротьби проти Росiї. Його створення було доручено окремiй вiйськовiй колегiї у складi Теодора Рожанковського, Михайла Волошина, Степана Шухевича i Дмитра Катамая. 2-3 серпня ця група, що згодом розширилася i стала називатися «Українською Боєвою Управою» (УБУ), ухвалила назву майбутнього вiйська — Українськi Сiчовi Стрiльцi (УСС) та призначила його тимчасовим командантом (військовим керівником) Теодора Рожанковського [133] . 6 серпня, коли Австрiя оголосила Росiї вiйну, була оприлюднена спiльна вiдозва ГУР та УБУ до українського народу, де вже офiцiйно проголошено про органiзацiю вiйськової формацiї. Тут підкреслювалося: «В тім вага хвилі, що самі можемо рішати про свою долю та власними руками добувати можемо собі свободу. Від нашої готовности, від наших діл, від нашого завзяття і нашої сили залежить тепер наша будучність. Тому кличемо до Тебе, Народе: До зброї!..» [134] . Крiм заклику ставати в ряди УСС i робити пожертви на їх потреби, відозва також подавала загальні вказівки, як це мали здійснювати на практиці. Трохи згодом були розiсланi на мiсця й опублiкованi в пресi детальнiшi iнструкцiї щодо органiзацiї добровольців.

Iдея створення вiйська, яке боротиметься за волю України, стала вiдразу популярною серед галицьких українцiв, тому пробивалася до найдальших закуткiв краю та до рiзних верств народу. Мiрилом цiєї популярностi був насамперед багатотисячний наплив добровольцiв до УСС. Переважала молодь, яка без особливої спонуки чи агiтацiї, нерiдко без вiдома батькiв, вирушала з родинних хат «здобувати Українi волю» [135] . Це є особливо показовим, бо згiдно iз законом до леґiону могли вступати лише особи, не зобов'язанi до служби в армiї: молодшi 18-ти рокiв i старшi 50-ти, а згодом i понад 55 рокiв, а також вiйськовонепридатнi [136] . Це означало, що тi багатотисячнi лави зголошених добровольцiв мали повне право перечекати воєнну негоду вдома, зберiгши при цьому життя i здоров'я, оскiльки вони не були вiськовозобов'язаними. Звичайно, що певна кількість їх, досягнувши необхідного віку, рано чи пізно потрапила б на фронт. Але в даному разі це був саме той випадок, коли краще запізнитися, аніж прийти завчасно.

Що ж змусило галицьких українців, знехтувавши смертельною небезпекою, залишити домiвки i пiти до новiтнього українського вiйська? Хорунжа УСС Олена Степанiвна так вiдповiдала на це запитання: «Я з любови до України взяла крiс та пiшла в поле фiзичною силою помагати бити ворога...» [137] . Пiдхорунжий УСС Дмитро Палiїв зазначав: «... молодь, що масово посунула в стрiлецтво, йшла туди пiдсвiдомо. Всi вiдчували, що так треба. Але чому i пощо? Вiдповiдь на цi питання кристалiзувалася вже пiзнiше» [138] . Цю думку пiдтримував i четар УСС Iван Балюк, який у листi до Дмитра Донцова писав: «Переважна бiльшiсть пiшла в ряди стрiлецтва з чистої iдейности, яка кристалiзувалася i мiцнiла серед боїв i трудiв... Зростала з кождою новою могилою, яких ми багато-багато полишили по своїх і чужих горах» [139] . Пішли вони під українські стяги, можливо, і не до кінця уявляючи як все складатиметься, якими шляхами і засобами, але будучи твердо переконаними, що йдуть боротися за Україну і сподіваючись вибороти для неї кращу долю. Розуміли вони й те, що у випадку завоювання України Росією, всякі надії на краще майбутнє будуть поховані назавжди. Ці мотиви і стали домінуючими в психології добровольців, які тисячами з'являлися до УСС.

Підкреслюючи піднесення, яке в той час панувало серед українців Галичини, член ГУР та УБУ Володимир Темницький ілюструє його таким прикладом: «Перед одним нашим вербунковим комісаром стає поважний наш хлоп. Волосє снігом припорошене, чоло пооране журбою, на руках мозолі довголітньої праці. Праворуч і ліворуч два хлопці 17- і 18-літні. «Пане комісарю! — каже, а голос звучить твердо, як сталь. — Я маю п'ять синів, три вже у війську, а я старий, і отсі два парубчаки голосимося до українських стрільців. Дома най самі баби собі радять. Прийміть нас всіх трьох разом. Нехай і ми поможемо нашому народови добувати волю» [140] . Подібні випадки не були поодинокими. Так, коли на Гуцульщині один із тамтешніх організаторів УСС — посол Петро Шекерик-Доників почав пояснювати добровольцям, що таке війна, щоб вони пізніше на нього не нарікали, то у відповідь почув: «Ми знаємо добре, що то є війна. Але нам би був навіки сором і ганьба в таку хвилю сидіти дома. За Україну боротися, то нам не страшно, а мило... Раз мати родила, раз гинути. Хоч згину у боротьбі за Україну, то знаю, що це є геройська смерть і Богу дєкуємо, що дочекали сеї хвилі...» [141] . А коли під час прощання з добровольцями їхні рідні плакали, то їх заспокоювали: «Не плачте... бо стидно би нам було, щоб ви за нами голосили, коли ми ідемо здобути волю України» [142] . Це був закономiрний результат передвоєнної працi молодi в сокiльських, сiчових, пластових та стрiлецьких органiзацiях, її морально-iдейного, фiзичного i вiйськового вишколу.

Добровольці збиралися спочатку в повітових осередках, а пізніше мали перебиратися до більших міст, таких як Станіслав, Тернопіль, Чортків, Коломия, Перемишль, Стрий, де розташовувалися по українських установах. Серед організаторів УСС на місцях були: у Богородчанському повіті — адвокат Михайло Новаковський, у Бережанському — посол Тимотей Старух, у Жовківському — В. Галапац, у Золочівському — Володимир Сроковський та Ілько Цьокан, у Калуському — лікар Іван Куровець, у Равському — Василь Сідельник, у Самбірському — адвокат Андрій Чайковський, у Стрийському — адвокат Іван Гарасимів, у Тернопільському — Степан Чу­мак, у Сокальському — Осип Семенюк та Осип Демчук, у Чортківському — Іван Коссак, у Перемиському — адвокат Володимир Загайкевич і О. Комарницький, на Гуцульщині — посол Петро Шекерик-Доників, в Рогатинському — Микола Угрин-Безгрішний [143] та інші.

Спостерiгаючи за активнiстю, з якою українцi почали органiзовувати своє вiйсько, австро-польська адмiнiстрацiя занепокоїлася. Вона чинила всiлякi перешкоди мобiлiзацiї українських добровольцiв, забороняючи їм збиратися по повiтах, утруднюючи можливiсть їхнього переїзду до Львова чи Стрия та розганяючи вже зiбраних. Були випадки, коли добровольцiв навiть арештовували та вiдправляли в концентрацiйнi табори; переслiдували i їхнi сiм'ї

[1] . Дуже часто це була робота польських шовiнiстiв, якi, використовуючи воєннi умови, намагалися розправитися з українцями та не допустити до створення їхнiх вiйськових формувань. Так один iз польських полiтикiв Гіполіт Словiнскiй у серпнi 1914 р. в розмовi з австрiйським вiйськовим мiнiстром просив того «протидiяти гаданому українському руховi», заявляючи, що «український народ взагалi не iснує, а русинське означає росiйське, отже — антидержавне» [144] . Крiм пiдступiв мiсцевої адмiнiстрацiї, стрiлецьку органiзацiю вже iз самого її початку обмежувала й австрiйська вiйськова влада, котра хоч i дозволяла творити леґiон, та вiдмовляла йому в тих правах, якi мала регулярна армiя. Зокрема, крiм того, що до леґiону забороняли вступати вiйськовозо­бов'язаним, до нього дозволяли брати тiльки тих добровольцiв, якi зголошувалися самi, без будь-якої агітації [145] . Такий захiд на практицi, враховуючи ставлення мiсцевих органiв влади до створення українського вiйська, приводив до обмеження поiнформованостi українцiв про органiзацiю леґiону УСС.

Але, незважаючи на активну протидiю антиукраїнських сил, їм не вдалося перешкодити мобiлiзацiї добровольцiв (при цьому слiд враховувати i швидку окупацiю краю росіянами, відсутність транспорту, який використовували тiльки для воєнних потреб та iнше). За три тижнi до Українських Січових Стрільців, як свiдчить переважна бiльшiсть джерел, зголосилося близько 28 000 чоловік

[1] . Щодо їх соцiального статусу, то, на жаль, такої статистики нема. Проте статистичний аналіз особового складу УСС з пiзнiшого часу дає пiдстави стверджувати, що там були представленi всi соцiальнi верстви та майже всi професiї й землi галицьких українцiв [146] . Особливо активним, незважаючи на жнива, було селянство, яке становило переважну бiльшiсть зголошених [147] .

Поряд iз ентузiазмом, який охопив українство в Галичинi на початку вiйни, почали виявлятися i внутрiшнi клопоти, що заважали процесовi органiзацiї УСС. Особливо дошкуляв брак коштiв, змушуючи змiнювати плани. Так на початку був намiр виставити леґiон власним коштом i хоча б одягнути його в окремий стрiлецький однострiй. На потреби УСС передали вiд «Невгасаючого Фонду», який ранiше створило українське жiноцтво, 9000 крон, постiйно надходили пожертви з усього краю — як вiд окремих громадян, так i вiд громад, товариств та органiзацiй. Тiльки за мiсяць зiбрали кiлькасот тисяч крон грошима, дорогоцiнностями i в натурi

[1] . Проте українське населення Галичини було ще надто бiдним i, як згодом виявилося, цих коштiв не вистачило не тiльки на стрiлецький однострiй, а й на прохарчування, бо вони стали єдиним джерелом iснування леґiону протягом усього серпня 1914 р.

Ускладнювала становище й нестача вiйськових iнструкторiв (незважаючи на обіцянки австрійської військової влади направити для УСС 100 старшин-українців, прибули тільки близько 20-ти [148] ), а також зброї та спорядження, що унеможливлювало високоякiсне вiйськове навчання новобранцiв. До того ж українським добровольцям, на вiдмiну вiд полякiв, австрiйськi властi видали мало на що придатнi однонабоєві карабiни застарiлої системи Верндля, якi були зняті з озброєння ще наприкінці 1880-х років. Стрiльцi згодом нерiдко просто викидали їх, купуючи за власнi кошти модернiшi у поранених воякiв [149] . Непростою залишалася ситуацiя i з харчуванням, одягом, взуттям, санiтарними умовами. I якщо в першому випадку допомагало українське населення, то в iнших становище було мало не катастрофiчним [150] . Однак, незважаючи на всi цi нестачi та негаразди, добровольцi трималися бадьоро. Будучи переконаними поборниками прав власного народу, вони готовi були долати будь-якi перешкоди, щоб тiльки добитися мети.

Iнша ситуацiя виникла в середовищi українських полiтикiв, де з найменшого приводу розгорялися гострi суперечки та непорозумiння [151] . Одне з таких «непорозумiнь» — спроба деяких представникiв Головної Української Ради вiдправити невишколених i погано озброєних добровольцiв на здобуття Почаєва вiд росiйського вiйська, щоб так виразити свою лояльнiсть до Австрiї — трохи не стало фатальним для леґiону. Але становище врятував тодiшнiй командант Теодор Рожанковський, який цiною своєї посади [152] вiдмовився виконувати дилетантський наказ i так зберiг українське вiйсько вiд знищення ще в момент його зародження.

Пiсля вiдставки Т. Рожанковського перед українським полiтич­ним проводом стояло два нагальних завдання: знайти нову кандидатуру на посаду начальника леґiону та визначити статус Українських Січових Стрільців. Щодо першого, то спочатку деякі представники національно-демократичної партії зробили невдалу спробу призначити на цю посаду посла Тимотея Старуха. Згодом з'явилася кандидатура діючого старшини австрійського війська майора Олега Кузьми, сина відомого громадського діяча краю. Та поки виконувалися відповідні формальності, він загинув на російському фронті. Більшість членів Головної Української Ради були також не проти бачити на посаді команданта леґіону брата митрополита Андрея Шептицького — Станіслава Шептицького, полковника Генерального штабу, який до певної міри мав відношення до організації українського леґіону. Але він відмовився від запропонованої посади, мотивуючи тим, що йому у воєнних планах призначене інше завдання [153] . (За іншими джерелами, проти призначення полковника Станіслава Шептицького виступили Кость Левицький та його прихильники, які побоювалися, що той не захоче рахуватися з ними [154] ). Врешті командантом стрiлецької формацiї призначили Михайла Галущинського, директора української приватної гiмназiї у Рогатинi, старшину запасу австрiйської армiї. Це призначення було продиктоване корпоративними розрахунками українських полiтикiв, якi бажали бачити на чолi Українських Січових Стрільців людину, не заангажовану в партiйних суперечках, що, на їх думку, мало б унеможливити в майбутньому приписування заслуг УСС якiйсь однiй партiї. Такою людиною i став Михайло Галущинський, який, за його словами, нiколи не вiдчував пошани до воєнного ремесла i не мав нiякого поняття про вiйськову органiзацiю [155] . Нацiональнi iнтереси в даному випадку вiдкинули на догоду груповим, бо, як показало майбутнє, кандидатура Галущинського була вкрай невдалою. Вiн не розумiв нi вимог часу, нi запалу молодi та й сама стрiлецька iдея залишалася для нього у великiй мiрi чужою [156] , що в подальшому негативно позначилося на станi стрілецтва.

Важчим для розв'язання було друге завдання — визначити статус леґiону УСС. Воно ускладнювалося тим, що, з одного боку, дiї українського керiвництва істотно зумовлювала австрiйська влада, а з другого — саме це керiвництво, беручись за органiзацiю леґiону, до кiнця не уявляло, якими мають бути його завдання та мета. На зустрічі членів Головної Української Ради з представниками австрійського уряду було домовлено, що український леґіон буде особливим відділом з військово-політичним завданням, як свого роду посередник між австрійською армією і українським населенням, відвойованих від Росії територій. Що ж до бойових завдань, то Українські Січові Стрільці мали їх виконувати лише у крайньому разі [157] . Військовий комісар Міністерства закордонних справ Урбас запевняв українських політиків, що австрійський уряд та військова влада дуже бажають, щоб леґіон УСС набув характеру суто української формації, зі своїм окремим одностроєм, національним прапором та піснями, бо тільки тоді його поява зможе справити враження на українське населення в царській Росії [158] . Та, як свідчать подальші події, ці домовленості були не більше як формальністю, якої австрійська влада не збиралася дотримуватися і використовувала стрільців так, як вважала за потрібне. Вона зовсім не була зацікавлена в розвитку та розширенні українського національного руху, тим більше на початку війни, коли її військо змушене було відступати. Але цього ніяк не хотіло зрозуміти тодішнє українське керівництво. «Ми мали зазначити таким чином, — так пише про місію леґіону його перший командант Михайло Галущинський, — лояльність супроти Австро-Угорщини і мали викувати капітал на майбутнє. Нехай, думали ми, наша монархія побачить, що у важкій, віковій хвилині... український нарід не лише самим одушевленням старався підпомогти морально її сили, що став у ряди її оборонців не тільки обов'язаними до військової служби, але покликав і тих, які тоді могли сидіти спокійно дома» [159] . Тому очевидним є, що тi успiхи, яких УСС згодом добилися в нацiонально-полiтичнiй та культурницькiй сферах, були результатом не якихось домовленостей, а винятково їхньої iнiцiативи й наполегливостi.

Аналогічною була ситуація, пов'язана з чисельністю леґіону. Початково намічалося сформувати 8 піхотних куренів УСС і для цього було призначено міста Львів, Тернопіль, Станіслав, Стрий, Коломию, Чортків [160] . Однак, вже невдовзі попередні домовленості було порушено й австрійське командування оголосило, що загальна кількість стрільців складатиме 3000 чоловік, які мали бути поділені на курені в складі 4-х сотень по 200 чоловік кожна [161] . На Буковині повинен був створюватися одночасно другий український леґіон, яким мав займатися посол Микола Василько. Але цей Буковинський курінь, зорганізований в листопаді 1914 р., не виступав як українська формація й на початку 1916 р. був приєднаний до якогось румунського полку [162] . В той же час австрійська влада дозволила організувати два польських леґіони по 8 куренів піхоти, з окремим відділом кінноти й артилерією [163] . (До речі, польські леґіони формувалися на базі довоєнних стрілецьких організацій, члени яких, на відміну від українських, були звільнені австрійським урядом від загальної мобілізації [164] ). Цим фактично було ще раз показано, як насправді Австрія ставиться до українців і наскільки вона зацікавлена в їхніх військових формуваннях. Та й чи могло бути інакше, коли сам австрійський цісар Франц-Йосиф, за словами одного з членів його родини, до українців був настроєний вороже [165] . Так вже з самого початку організації УСС над ними нависла небезпека зменшення їхньої сили до незначної кількості, а, відповідно, й до обмеження ролі та впливу в краї.

30 серпня 1914 р., коли росiйськi вiйська пiдiйшли недалеко до Львова, стрiлецтво, зiбране тут, — усього близько 2000 чоловік [166] — виїхало до Стрия. Крiм них, сюди з'їздилися також добровольцi зі всього краю, часто чети i сотнi, вже впорядкованi й з прапорами. На початок вересня тут зiбралося близько 8-10 тисяч чоловік [167] . Їх мало б бути набагато бiльше, але через стрiмкий наступ росiйських вiйськ чимало вiддiлiв зi схiдних i пiвденних повiтiв уже не могли дiстатися до Стрия. Всi добровольцi розташувалися тут у таборах, здебiльшого просто неба. З харчуванням проблем було ще бiльше, нiж у Львовi, хоча й тут допомагали мiсцевi українцi. Почала порожнiти й стрiлецька каса [168] , бо минув уже мiсяць вiдтодi, як Бойова Управа власними фондами, що складалися з пожертв українського населення, несла весь непосильний тягар утримування тисяч добровольцiв. Була небезпека, що леґiон опиниться без будь-яких засобiв для iснування, оскiльки велику частину краю вже окупували росiйськi вiйська i надiї на допомогу українства були примарними. За допомогою необхiдно було звертатися до австрiйської влади. Та вона, перш нiж взяти УСС на державне утримання, зажадала вiд них прийняття присяги на вiрнiсть габсбурзькiй династiї [169] , про що 1 вересня 1914 р. було повiдомлено команданта леґiону Михайла Галущинського.

Вимога не стала новиною, бо про це йшлося ще у Львовi. Але тодi проти складання присяги в тiй же формi, що й для австрiйського вiйська, виникла сильна опозицiя серед добровольцiв [170] . Тому Українська Бойова Управа, побоюючись невдоволення стрiлецтва, зволiкала з вирiшенням згаданого питання. Коли ж прийняття присяги зажадали вдруге, серед стрiльцiв знову почалися стихiйнi протести. Вирiшальним моментом тут були внутрiшнi переконання добровольцiв, що вони мають бути українським вiйськом, яке добровiльно пiшло боротися за українську справу, а не за iнтереси габсбурзької династiї, i тому їхня вiйськова присяга має стати заявою вiрностi Українi та її народовi. Головними виразниками такої позицiї були довоєннi активнi члени середньошкiльних, сiчових та стрiлецьких органiзацiй: Василь Данилович, Микола Балицький, Василь Семець та iнші [171] . Ситуацiя склалася так, що день 1 вересня став нiби манiфестацiєю української державницької iдеї, яку репрезентували тисячi галицької молодi. Однак цi подiї ускладнювалися тим, що ворожi сили могли використати їх, аби звести нанiвець українськi плани. Тому-то Михайло Галущинський i докладав максимум зусиль, щоб переконати добровольцiв прийняти присягу у тiй формi, якої вимагала австрiйська влада, i цим не дати їй нiяких пiдстав для розпуску леґiону [172] . (До речі, керівництво Головної Української Ради досить прохолодно поставилося до стрілецьких намагань присягнути на вірність власному народові, а не чужій державі, вбачаючи в них не що інше, як «нерозважні рухи», які «підривали повагу і значення січових стрільців» [173] ). Врештi йому вдалося це зробити.

Але наступного дня трапилася подiя, що знову призвела до вiдкладання прийняття присяги. Це був наказ австрiйської вiйськової влади, згiдно з яким у леґiонi мали залишитися лише 2000 стрiльцiв — головним чином «iнтелiгентнi одиницi» — а iнших слiд було негайно вiдправити додому. Формально це рiшення мотивували браком одягу та озброєння [174] . (Намiри австрiйського командування про обмеження стрiлецького леґiону до 3000 осіб, як вже зазначалося, були вiдомi й ранiше, але українськi полiтики чомусь не надали цьому нiякої уваги). Спроби Михайла Галущинського запобiгти такому розвитку подiй не дали результатiв. Єдине, що йому вдалося, — це отримати дозвiл на зарахування до леґiону ще 500 добровольцiв понад 2000 дозволених. Можливо, трагедiї вдалось би уникнути, якби у Стрию разом з леґiоном були й українськi полiтики, а так до голосу Галущинського, котрий мав лише чин поручника (сьогоднішньою термінологією — старшого лейтенанта), мало хто з австрiйських вiйськових прислухався. А що це була справдi трагедiя, показали як злигоднi, що випали на долю тих добровольцiв, котрi змушенi були повертатися додому, не маючи навіть грошей та харчів на дорогу [175] , так i подальшi подiї, зокрема, з часiв українських визвольних змагань. Бо якщо уявити собi, що кiлькiсть Українських Січових Стрільців становила б хоча тисяч десять, то, очевидно, що результати цих змагань були б дещо iншими.

Iсторик Осип Думiн висунув п'ять версiй причин, що, на його думку, привели до обмеження леґiону УСС [176] . На найбiльшу увагу заслуговують двi з них. Перша полягає в тому, що Австрiя хотiла за рахунок Схiдної Галичини добитися порозумiння з Росiєю i численна стрiлецька формацiя була б перешкодою для цього. За другою — австрiйськi властi не хотiли допустити до розширення українського леґiону, бо це б неминуче привело до активiзацiї українського нацiонального руху. Можна припустити, що взаємодiя цих двох причин i привела до кiнцевого наслiдку, iншi ж версiї О. Думiна, як опiр Українських Січових Стрільців складати присягу на вiрнiсть Австрiї, вiдмова їх iти походом на Почаїв проти росiйського вiйська та звинувачення українцiв Галичини в москвофiльствi — могли стати хiба що приводом до обмеження леґiону. Поряд з цим не слiд забувати i про те, що австрiйський уряд iз самого початку пiдозрiвав УСС, що вони стали до боротьби «тiльки за українську справу» [177] , а також про впливи полякiв, якi аж нiяк не були зацiкавленi, щоб українцi виставили свiй багаточисельний леґiон.

Звiстка про обмеження кiлькостi стрiльцiв викликала величезне обурення серед добровольцiв. Вiдразу ж зародилася i почала поширюватися думка, що нiхто не присягатиме, як не приймуть усiх. Студенти почали готувати «чорну раду», на яку мали зiйтися всi добровольцi i прийняти вiдповiдну ухвалу [178] . Така позицiя була справедливою, бо обмеження леґiону стало великим ударом для української нацiональної справи, i, як на воєнний час, дуже смiливою. Але вона не могла вирiшити тiєї складної проблеми, що стояла перед українцями: створення власного вiйська. Було зрозумiлим — коли добровольцi не складуть присяги, як того вимагала австрiйська влада, i не змиряться з обмеженням своєї формацiї, то нi про яке українське вiйсько не буде й мови. У цiй ситуацiї вперше виявив себе як стрiлецький iдеолог Дмитро Вiтовський. Вiн звернувся до присутнiх з такими словами: «Треба нам за всяку цiну вдержати для української справи наш зав'язок українського вiйська. Ми мусимо поборювати всi перешкоди на нашому шляху, що нас ждуть у майбутньому. Хоч би з нас мала вернути тiльки сотня додому, ми не смiємо зневiритися, мусимо виконати свiй нацiональний обов'язок у цiй вiйнi, який нам доручив наш нарiд» [179] . З такими аргументами змушенi були погодитися всi.

Третього вересня на загальному зборi було видiлено 2500 стрiльцiв, якi мали залишитися, а решта отримала документи для повернення додому. «Зі сльозами в очах благали вони залишити їх, — згадував Михайло Галущинський, — та годі було вволити їх бажання» [180] . Про це ж писав інший очевидець тих подій: «Гуцулія плакала, просила і цілувала по руках головного вожда стрільців, що був безрадний тут, що не міг нічого зробити на власну руку» [181] . А Роман Купчинський в своїй трилогії «Заметіль» наводить приклад, коли один з добровольців, учень торговельної школи, купив у іншого, дрібного купця, право залишитися в Українських Січових Стрільцях [182] . Деякі з відчислених добровольців обурювалися і навіть пробували чинити опір свому відрахуванню з леґіону. Обурювалися не так діями австрійського командування, як бездіяльністю тих, хто мав би їх захистити, насамперед членів ГУР та УБУ, котрі покинули добровольців напризволяще [183] . «Що скажуть вони всі, як прийдеться їм з нічим вертати, з одною сьвідомістю хиба, що їх не треба «Україні» [184] — це єдине в той час, що гнітило відчислених добровольців. Сум і розгубленість охопили як тих, що залишалися, так і тих, що мали вертатися додому. Бо коли згадати, що всi вони, маючи змогу залишитися вдома та перечекати гiршi часи, знехтували небезпекою i, вважаючи, що мають бути там, де можуть принести користь Українi, добровiльно з'явилися до українського вiйська — стає зрозумiлим їхнiй щирий патрiотичний порив (пізніше велика кількість відчислених в Стрию добровольців все ж таки зуміла дістатися до леґіону УСС [185] ), що згодом у лавах УСС отримав органiчне оформлення у виглядi стрiлецької iдеологiї.

Кількісне обмеження леґіону привело до різкої зміни його соціального складу. Якщо раніше серед добровольців домінувало селянство, то тепер, згідно з наказом австрійської влади, збільшилася питома вага інтеліґенції, яка в деяких сотнях, зокрема Вітовського та Дідушка, доходила 80-90% [186] . Загалом же в первісному складі леґіону УСС інтеліґенція, в тому числі й студенти та учні, становила близько 40% [187] (за іншими даними — з самого початку ця цифра доходила 70%, а після перших боїв знизилася до 35-40% [188] ), селяни — трохи більше 26%, приблизно стільки ж нараховували і робітники разом з ремісниками [189] . Щодо решти — даних нема.

Абсолютну більшість серед стрілецтва становила молодь: у віці до 22 років — 75%, від 22 до 27 років — 16%. Всі стрільці, за винятком 0,76%, були українцями і сповідували греко-католицький обряд [190] . Подавляюча більшість їх була грамотною. Таких же, що не вміли писати, хоча дехто з них міг читати, нараховувалося 10-12% [191] . Українські Січові Стрільці представляли практично всі краї Східної Галичини, а також мали окремих вихідців із Західної Галичини, Закарпаття, Наддніпрянщини, Буковини [192] . Це свiдчило, що нацiональна iдея тою чи iншою мiрою захопила все галицько-українське суспiльство.

По обіді 3-го вересня, пiсля того, як основна частина добровольцiв пiд тиском властей прощалася з леґiоном, стрiльцi котрi залишилися, змушенi були прийняти австрiйську присягу. Один з учасників заприсяження Микола Голубець так описав цю церемонію: «Глухо і без ентузіязму прогомоніла стрілецькими лавами рота присяги... В суматосі, що тоді запанувала, трудно було визнатися, хто заприсяжений, хто ні, так само, як нікому було провірювати, хто присягав щиро, а хто... замість слів присяги, деклямував у їхній такт, якийсь виїмок з Шевченкового «Кобзаря» [193] . Тодi ж, як свiдчать очевидцi, завдяки старанням Дмитра Вiтовського, було складено й iншу — таємну присягу на вiрнiсть Українi, яку прийняв священик о. Осип Нижанківський. Цього разу присягали всi — i «реєстровики», i тi, хто не потрапив до УСС (подiбнi присяги проводили й ранiше, пiд час перебування добровольцiв у своїх повiтах, а також i в майбутньому — їх складали стрiлецькi новобранцi) [194] . В присязі зазначалося: «Я, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крови. Так мені Господи Боже й Архангеле Михаїле допоможіть. Амінь» [195] . Подальшi подiї показали, що саме остання присяга стала моральним iмперативом для новiтнього українського вiйська.

Таким чином завдяки ініціативі передових кіл галицько-українського суспільства, насамперед молоді, в Україні на початку ХХ ст. було відновлено національне військо — леґіон Українських Січових Стрільців. Воно мало стати наочним доказом живучості ідеї української незалежності та нерозривності її з величною державницькою думкою Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи; відкривало нову сторінку змагань українського народу за волю. Самою назвою Українські Січові Стрільці ніби зв'язували себе зі славними традиціями Запорізької Січі, вперше за довгі роки перебираючи святі обов'язки захисту прав свого народу. Незважаючи, що УСС, стаючи до боротьби, змушенi були змиритися з певною регламентацією своїх дій австрiйською владою — то був тодi єдиний шлях до створення українського вiйська (становлення козацтва також вiдбувалося в умовах чужої держави), — це зовсiм не означало, що стрiлецтво буде вiдстоювати чужi йому iнтереси. Першим доказом того, що з початку свого iснування УСС стояли на позицiї боротьби за Українську державу, а не за австрiйськi iнтереси, стала їх вiдмова приймати присягу на вiрнiсть габсбурзькiй династiї. I хоча в цьому випадку стрiльцям не вдалося здiйснити задумане, сам факт вiдмови став нарiжним каменем у фундаментi стрiлецької iдеологiї. Iдейний шлях, який започаткувало передвоєнне стрiлецтво, i який пiдтримали стрiльцi у Стрию, раз i назавжди визначив прiоритети Українських Січових Стрільців.

Отже, довоєнний стрілецький рух отримав своє органічне продовження в діяльності леґіону Українських Січових Стрільців у роки Першої світової війни, а згодом і київських Січових Стрільців у ході національної революції 1917-1921 рр. Крім єдності стрілецької ідеології та спільності історичної назви, всі три формації УСС об'єднували ще й люди, що їх творили: основні кадри ідейного, організаційного та фахового старшинського складу леґіону УСС вийшли з передвоєнних стрілецьких товариств; без традиції й досвіду УСС неможливо уявити собі появи київських СС. Серед них Іван Чмола, Роман Дашкевич, Федь Черник, Роман Сушко, Василь Кучабський, Василь Семець та багато інших.

Список використаних джерел і літератури

Центральний Державний архiв вищих органiв влади та управлiння (далі: ЦДАВО) України, ф. 4465т (Колекція окре­мих документальних матеріалів українських націоналістичних емігрантських установ, організацій і осіб), оп.1, спр.22. - Протоколи засідань членів Бойової Управи УСС у Відні за 1914 р.

ЦДАВО України, ф. 4465т, оп.1, спр.23. - Протоколи засідань членів Бойової Управи УСС у Відні за 1916 р.

ЦДАВО України, ф. 4465т, оп.1, спр.968. - Спогади «Сотня Вітовського».

Центральний державний історичний архів України у м. Києві, ф. 365 (Жандармські установи тимчасового воєнного гене­рал-губернаторства Галичина), оп.2, спр.17. - Переписка с помощниками начальника и унтер-офицерами временного жандармского управления военного генерал-губернаторства в Галиции.

Центральний державний історичний архів (далі: ЦДІА) України у м. Львовi, ф. 309т (Наукове товариство імені Т.Шевченка), оп.1т, спр.1198. - Мемуари полковника УСС Габсбурга В.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т (Леґіон Українських січових стрільців), оп.1, оп. 1, спр. 7 - Матеріали до історії Леґіону українських січових стрільців (Реферати, листи та інше).

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 13 - Звіти Боберського І., Цегельського Л. і Сингалевича В. про стан частин УСС.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 75 - Листи батьків з протестами проти зачислення їх синів в ряди УСС.

ЦДІА України у м. Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 241 - Щоденник Стефаника В.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360 (Адковат В. Старосольський), оп. 1, спр. 48 - Статут т-ва «Січові Стрільці» у м. Львові.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп 1, спр. 49 - Звернення, звіти, накази та інші документи про діяльність Української Бойової Управи УСС.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 581 (Колекція документів про діяльність урядів та армій УНР та ЗУНР), оп.1, спр.91 - Про намір митрополита Шептицького зробити свого брата командантом стрільців.

ЦДІА України у м. Львові, ф. 640 (П. Франко), оп.1, спр.12 - Стаття П.Франка «Пласт».

Державний архiв Тернопiльської областi, ф. 231 (Про діяльність "Січі", 1913-1914), оп.1, спр.157.

Львiвська наукова бiблiотека iм. В.Стефаника НАН України, вiд.рукописiв, ф. 9 (Фонд окремих надходжень), од. зб. 4410 - Статут товариства «Січових стрільців» у Львові.

Боротьба. - 1918. - 19 бер.

Відгуки. - 1913. - № № 1, 2.

Вістник Союзу визволення України. - 1915. - 24 квiт.; 1916. - 25 черв.

Дiло. - 1912. - 13 квіт.; 1914. - 29 черв., 30 лип.; 1915. - 16, 17 жовт., 24 лист.

Молода Україна. - 1900. - № № 1, 8.

Новий час. - 1934. - № 183.

Українське Слово. - 1915. - 27 лип.

Шляхи. - 1913. - № № 2, 7.

Бачинський Ю. Мої спомини про Драгоманова // Вістник Союзу визволення України. - 1915. - 15 серп.

Бачиньский Ю. Україна irredenta. - 2-е вид. - Львів, 1900.

Боберський І. Сокільський рух в австрійській Україні // Пам'яткова книжка СВУ і Календарь на 1917 р. - Відень, 1917.

Бой. Українські Січові Стрільці (УСС) і Січові Стрільці (СС) // Календар Червоної Калини на 1924 р. - Львів—Київ, 1923.

Будзиновський В. Йшли діди на муки (Введення в історію України). - Тернопіль, 1994.

В. Дз. УСС в борбi, життю i традицiї // Буковинський православний календар на 1918 р. - Вiдень, 1918.

Велика історія України: У 2-х т. Т. 2 / Зладив М.Голубець. - К.: Глобус, 1993.

Верига В. Нариси з історії України (кінець ХVІІІ - початок ХХ ст.). - Львів: Світ, 1996.

Винниченко В. Відродження нації: У 3-х ч. Ч.2. - Репринтне відтворення 1920 р. - К., 1990.

Вихор І. На стрічу великим подіям // Відгуки. - 1913. - № 1.

Возняк М. Українська державність. - Відень, 1918.

Выписъ зъ руководства до вправы для стражи народной // Додатокъ до «Зори Галицкой». - Львов. - 1848. - № 25.

Гайдучок С. Цифри оповiдають про УСС // Літопис Червоної Калини. - 1935. - № 4.

Галущинський М. З Українськими Сiчовими Стрiльцями. Спомини з рокiв 1914-1915. - Львiв: Діло, 1934.

Гей, там на горі «Січ» іде... Пропам'ятна книга «Січей». - Вінніпег, 1985.

Голубець М. Рік грози і надій 1914. - Львів: Укр. бібліотека, 1934.

Грицак Я. «Молоді» радикали в суспільно-політичному житті Галичини // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Т. ССХХІІ. Праці історико-філософської секції. - Львів, 1991.

Давний Р. Початки Українських Січових Стрільців // Запорожець. Календар для народа на 1921 р. - Відень,1920.

Дмитерко-Ротич Г. Листопадовi мiркування // Календар Українського Народного Союзу на 1962 р. - Б. м., б. р.

Донцов Д. Сучасне політичне положеннє нації і наші завдання... - Львів, 1913.

Дорошенко В. Українство в Росiї. - Вiдень, 1916.

Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. Т. 1 // Березіль. - 1991. - № 11.

Думiн О. Історія Леґіону Українських Січових Стріль­ців. 1914-1918. // Дзвін. - 1991. - № 9-12; 1992. - № 1-12; 1993. - № 1-6.

Думін О. Початки організації Українських Січових Стрільців // Вістник. Місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя. Т. 3. Кн. 7-8. - Львів, 1934.

Думін О. Про причини ограничення чисельности леґiону УСС // Вiстник. - 1934. - № 10.

Жмир В. На шляху до себе (Історія становлення української національної свідомості) // Філос. і соціол. думка. - 1991. - № 3.

З крiвавого шляху УСС. - Львiв, 1916.

З листiв одного героя (З письм четаря Iвана Балюка до Дмитра Донцова) // Шляхи. - 1915. - № 1.

За волю України: Історичний збірник УСС. 1914-1964 / За ред. С. Рiпецького. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1967.

Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. - К.: Основи, 1993.

Зленко П. Українськi Сiчовi Стрiльцi. Матерiяли до бiблiографiчного показчика. Варшава, 1935.

Історія сiчових стрiльцiв: Воєнно-iсторичний нарис. - К.: Україна, 1992.

Історія України: Курс лекцій: У 2-х кн. Кн. 1 - Від найдавніших часів до кінця ХІХ ст. / Мельник Л., Гуржій О., Демченко М. та ін. - К.: Либідь, 1991.

Крип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст. / Упоряд. Б.Якимович. - 4-те вид., змін. і доп. - Львів: Світ, 1992.

Купчинський Р. Заметіль. ІІ. Перед навалою: Повість зі стрілецького життя. - Львів: Каменяр, 1991.

Кучабський В. Від первопочинів до проскурівського періоду // Історія січових стрільців: Воєнно-історичний нарис. - К.: Україна, 1992.

Кучабський Ю. Василь Кучабський // Україна в минулому. Збірник статей. Вип. 2. - Київ—Львів, 1992.

Лановик Б., Лазарович М. Історія України: Навчальний посібник. - К.: Знання-Прес, 2001.

Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918: В 3-х ч. - Львів, 1928-1930.

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. - Львів: Накл. власним, 1926.

Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. - Львів: Каменяр, 1990.

Лозинський М. Галичина в життю України // Вістник Союза визволення України. - 1916. - № № 61-80.

Лукiянович Д. Не попав у реєстр // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. - Львiв, 1934.

М. Р. Перший стрiлецький старшинський корпус // Літопис Червоної Калини. - 1934. - № 7-8.

Міхновський М. Самостійна Україна // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали: У 3-х т. Т. 1 / Упорядкували Т. Гунчак і Р.Сольчаник. - Мюнхен: Сучасність, 1983.

Мороз В. Україна в двадцятому столітті. - Тернопіль, 1992.

Нагаєвський I. Iсторiя Української держави двадцятого столiття. - К.: Український письменник, 1993.

Назарук О. Мілітарний рух серед української молодіжи середніх шкіл перед війною // Діло. - 1915. - 16-17 жовт.

Назарук О. Слiдами Українських Сiчових Стрiльцiв. - Львiв, 1916.

Назарук О. Що то є нарід або нація. - Львів, 1911.

Палiїв Д. Листопадова революцiя: З моїх споминiв. - Львiв: Новий час, 1929.

Підручна книжечка пластуна і пластунки // Старожитності. - 1991. - № 4.

Про сiчовий рух // Запорожець. Календар для народа на 1921 р. - Вiдень, 1920.

Програма національно-демократичного (народного) сторонництва // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали: У 3-х т. Т. 1 / Упорядкували Т. Гунчак і Р.Сольчаник. - Мюнхен: Сучасність, 1983.

Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. - Нью-Йорк: Червона калина, 1956.

Соловей Д. Винищення українства - основна мета Росії у війні 1914 р. // Новий літопис. - Вінніпег—Манітоба, 1963. - № 1.

Старосольський Ю. Велика гра. Гутірка про ідею й методу пластування. - Вашингтон, Філадельфія, Детройт: Молоде життя, 1979.

Степанів О. На передодні великих подій. Власні переживання і думки 1912-1914. - Львів: Червона Калина, 1930.

Стефанiв З. Iсторiя українського вiйська // Київська старовина - 1992. - № 6.

Субтельний О. Україна: історія. - К.: Либідь, 1991.

Темницький В. Українські Січові Стрільці (Думки й уваги з приводу українського мілітарного руху). - Відень: СВУ, 1915.

Томашiвський С. Галичина. Полiтично-iсторичний нарис з приводу свiтової вiйни. - Б. м., 1915.

Трильовський К. З мого життя // Гей, там на горі «Січ» іде... Пропам'ятна книга «Січей». - Вінніпег, 1985.

Трильовський К. З моїх споминiв. Початки стрiлецької органiзацiї i Боєва Управа // Iсторичний календар-альманах Червоної Калини на 1927 р. - Львiв, 1926.

Трофим`як Б. Фізичне виховання і спортивний рух у Західній Україні (з початку 30-х років ХІХ ст. до 1939 рр.): Навч. посібник. - К.: ІЗМН, 1997.

Трухан М. Негативний стереотип українця в польськiй пiслявоєннiй лiтературi. - Мюнхен—Львiв, 1992.

Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторiї Українських Сiчових Стрiльцiв. - Рогатин—Львiв—Київ, 1923.

Угрин-Безгрішний М. Отаман УСС Михайло Галущинський // Літопис Червоної Калини. - 1931. - № 11.

Угрин-Безгрішний М. Українські Січові Стрільці // Календар Червоної Калини на 1924 р. - Львів—Київ, 1923.

Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920 / За ред. Б.Гнаткевича. - Репринт. відтворення з вид. 1935 р. - Львiв: Слово, 1991.

Франко І. Ukraina irredenta // Вивід прав України. - Львів: Слово, 1991.

Франко І. З кінцем року // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали: У 3-х т. Т. 1 / Упорядкували Т. Гунчак і Р.Сольчаник. - Мюнхен: Сучасність, 1983.

Франко І. З останніх десятиліть ХІХ в. // Зібр. творів: У 50 т. Т. 41. - К.: Наукова думка, 1984.

Франко І. Не пора!.. // Стрілецька Голгофа: Спроба антології / Упряд., авт. вступ. ст. і прим. Т. Салига. - Львів: Каменяр, 1992.

Франко І. Поза межами можливого // Вивід прав України. - Львів: Слово, 1991.

Франко І. Українці // Зібр. творів: У 50 т. Т. 41. - К.: Наукова думка, 1984.

Чайковський А. Як формовано Сiчових Стрiльцiв у Самбiрщинi // Літопис Червоної Калини. - 1931. - № 9.

Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917). - Львiв, 1931.

Шухевич С. Видиш брате мiй (8 мiсяцiв серед УСС). - Львiв: Червона Калина, 1930.

Юревич-Кнiгинецький Е. Українськi мiлiтарнi органiзацiї у Схiднiй Галичинi перед свiтовою вiйною // За державнiсть. Матерiяли до iсторiї вiйська українського. Зб. 6. - Калiш, 1936.

Відомості про автора

Лазарович Микола Васильович народився 17 березня 1963 р. в селі Баня-Березові на Івано-Франківщині. В 1982 р. закінчив Коломийський технікум МОД, а після служби в армії — історичний факультет Кам'янець-Подільського педінституту.

З 1989 р. працював викладачем у Кремене-цькому педагогічному коледжі ім. Т. Шевченка. Брав активну участь у процесах українського національного відродження другої половини 1980-х — початку 1990-х років. Протягом 1993 — 1995 років навчався в аспірантурі Тернопільської академії народного господарства. В 1996 р. захистив кандидатську дисертацію “Українське Січове Стрілецтво: формування, ідея, чин”.

Автор понад півсотні наукових робіт, у тому числі низки монографій, підручника, навчальних посібників, з історії України та економічної історії. Нині працює доцентом кафедри українознавства Тернопільської академії народного господарства.

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Див.: Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. — Львів: Накл. власним, 1926; Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918: В 3-х ч. — Львів, 1928-1930; Лозинський М. Галичина в життю України // Вістник Союза визволення України. — 1916. — № № 61-80.

[2] Франко І. Українці // Зібр. творів: У 50 т. Т. 41. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 188.

[3] Назарук О. Що то є нарід або нація. — Львів, 1911. — С. 20.

[4] Лановик Б., Лазарович М. Історія України: Навчальний посібник. — К.: Знання-Прес, 2001. — С. 305.

[5] Лановик Б., Лазарович М. Історія України... — С. 301-302.

[6] Цит. за: Жмир В. На шляху до себе (Історія становлення української національної свідомості) // Філос. і соціол. думка. — 1991. — № 3. — C.155.

[7] Там само.

[8] Франко І. Українці... — С. 191.

[9] Цит. за: Жмир В. На шляху до себе ... — C.161.

[10] Франко І. Поза межами можливого // Вивід прав України. — Львів: Слово, 1991. — С. 76.

[11] Франко І. З останніх десятиліть ХІХ в. // Назв. праця. — Т. 41. — С. 505.

[12] Франко І. Ukraina irredenta // Вивід прав України... — С. 62.

[13] Цит. за: Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. — К.: Основи, 1993. — С. 8-9.

[14] Франко І. Поза межами можливого... — С. 77.

[15] Жмир В. На шляху до себе... — С. 165.

[16] Франко І. З останніх десятиліть... — С. 482.

[17] Там само. — С. 476.

[18] Франко І. Не пора!.. // Стрілецька Голгофа: Спроба антології / Упряд., авт. вступ. ст. і прим. Т. Салига. — Львів: Каменяр, 1992. — С. 22.

[19] Мороз В. Україна в двадцятому столітті. — Тернопіль, 1992. — С. 35-36.

[20] Винниченко В. Відродження нації: У 3-х ч. Ч.2. — Репринтне відтворення 1920 р. — К., 1990. — С. 28.

[21] Грицак Я. «Молоді» радикали в суспільно-політичному житті Галичини // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Т. ССХХІІ. Праці історико-філософської секції. — Львів, 1991. — С. 74-78; Діло. — 1912. — 13 квіт.; Будзиновський В. Йшли діди на муки (Введення в історію України). — Тернопіль, 1994. — С. 50-57.

[22] Бачиньский Ю. Україна irredenta. — 2-е вид. — Львів, 1900. — С. 174-185.

[23] Грицак Я. «Молоді» радикали... — С. 105.

[24] Там само. — С. 92-93.

[25] Франко І. З кінцем року // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали: У 3-х т. Т. 1 / Упорядкували Т. Гунчак і Р.Сольчаник. — Мюнхен: Сучасність, 1983. — С. 37.

[26] Кучабський Ю. Василь Кучабський // Україна в минулому. Збірник статей. Вип. 2. — Київ—Львів, 1992. — С. 124.

[27] Бачинський Ю. Мої спомини про Драгоманова // Вістник Союзу визволення України. — 1915. — 15 серп.; Возняк М. Українська державність. — Відень, 1918. — С. 118.

[28] Мороз В. Назв. праця. — С. 38.

[29] Велика історія України: У 2-х т. Т. 2 / Зладив М.Голубець. — К.: Глобус, 1993. — С. 302.

[30] Історія України: Курс лекцій: У 2-х кн. Кн. 1 — Від найдавніших часів до кінця ХІХ ст. / Мельник Л., Гуржій О., Демченко М. та ін. — К.: Либідь, 1991. — С. 534.

[31] Грицак Я. «Молоді» радикали... — С. 103.

[32] Програма національно-демократичного (народного) сторонництва // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті... — С. 57.

[33] Там само. — С. 58.

[34] Там само.

[35] Левицький К. Історія політичної думки... — С. 331.

[36] Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. Т. 1 // Березіль. — 1991. — № 11. — С. 99.

[37] Соловей Д. Винищення українства — основна мета Росії у війні 1914 р. // Новий літопис. — Вінніпег—Манітоба, 1963. — № 1. — С. 74.

[38] Див.: Міхновський М. Самостійна Україна // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті... — С. 61-72.

[39] Молода Україна. — 1900. — № 8. — С. 308.

[40] Там само. — С. 321.

[41] Цит. за: Субтельний О. Україна: історія. — К.: Либідь, 1991. — С. 289.

[42] Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. — Нью-Йорк: Червона калина, 1956. — С. 10.

[43] Молода Україна. — 1900. — № 1. — С. 1.

[44] Ріпецький С. Назв. праця. — С. 8-9.

[45] Лановик Б., Лазарович М. Історія України… — С. 344.

[46] Там само.

[47] Там само. — С. 345.

[48] Там само.

[49] Там само. — С. 346.

[50] Там само.

[51] Там само.

[52] Там само. — С. 347.

[53] Там само.

[54] Там само.

[55] Там само. — С. 348.

[56] Там само.

[57] Там само. — С. 349.

[58] Верига В. Нариси з історії України (кінець ХVІІІ — початок ХХ ст.). — Львів: Світ, 1996. — С. 209.

[59] Лановик Б., Лазарович М. Історія України… — С. 350-351.

[60] Субтельний О. Назв. праця. — С. 290.

[61] Нагаєвський I. Iсторiя Української держави двадцятого столiття. — К.: Укр. письменник, 1993. — С. 44-45; Думін О. Історія Леґіону Українських Січових Стрільців 1914-1918 // Дзвін. — 1991. — № 11. — С. 121.

[62] Гей, там на горі «Січ» іде... Пропам'ятна книга «Січей». — Вінніпег, 1985. — С. 65.

[63] Див.: Дорошенко В. Українство в Росiї. — Вiдень, 1916. — С. 84-85; Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917). — Львiв, 1931. — С. 248-250; Рiпецький С. Назв.праця. — С. 49.

[64] Нагаєвський I. Назв. праця. — С. 44-45; Мороз В. Назв. праця — С. 46-47.

[65] Рiпецький С. Назв.праця. — С. 48.

[66] Томашiвський С. Галичина. Полiтично-iсторичний нарис з приводу свiтової вiйни. — Б. м., 1915. — С. 29.

[67] Там само. — С. 30.

[68] Левицький К. Історія політичної думки... — С. 634.

[69] Степанів О. На передодні великих подій. Власні переживання і думки 1912-1914. — Львів: Червона Калина, 1930. — С. 18.

[70] Див.: Шляхи. — 1913. — № 7. — С. 81; Донцов Д. Сучасне політичне положеннє нації і наші завдання... — Львів, 1913.

[71] Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. — 1991. — № 9. — С. 98.

[72] Крип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст. / Упоряд. Б.Якимович. - 4-те вид., змін. і доп. - Львів: Світ, 1992. - С. 290.

[73] Крип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Назв. праця. - С. 290; Велика історія України... - С. 258-261.

[74] Див.: Выписъ зъ руководства до вправы для стражи народной // Додатокъ до «Зори Галицкой». - Львов. - 1848. - № 25.

[75] Діло. - 1916. - № 243; Боберський І. Сокільський рух в австрійській Україні // Пам'яткова книжка СВУ і Календарь на 1917 р. - Відень, 1917. - С. 217.

[76] Трильовський К. З мого життя… // Гей, там на горі «Січ» іде!... - Вінніпег, 1965. - С. 16.

[77] Темницький В. Українські Січові Стрільці (Думки й уваги з приводу українського мілітарного руху). - Відень: СВУ, 1915. - С. 16; Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. - 1991. - № 9. - С. 98.

[78] Центральний державний історичний архів (далі: ЦДІА) України у м. Києві, ф. 365, оп. 2, спр. 17, арк. 334-336.

[79] Див.: Державний архiв Тернопiльської областi (далi: ДАТО), ф. 231, оп. 1, спр. 157, арк. 6-6 зв.; Про сiчовий рух // Запорожець. Календар для народа на 1921 р. - Вiдень, 1920. - С. 30-32.

[80] За волю України: Історичний збірник УСС. 1914-1964. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1967. - С. 440; Дiло. - 1916. - № 242-243.

[81] ЦДІА України у м. Львові, ф. 760, оп. 1, спр. 12, арк. 4; Степанiв О. На передоднi великих подiй. Власнi переживання й думки, 1912-1914. - Львiв: Червона Калина, 1930. - С. 9.

[82] Кучабський Ю. Василь Кучабський // Україна в минулому. Збірник статей. Вип. 2. - Київ—Львів, 1992. - С. 126; Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. - Нью-Йорк: Червона калина, 1956. - С. 17; Старосольський Ю. Велика гра. Гутірка про ідею й методу пластування. - Вашингтон, Філадельфія, Детройт: Молоде життя, 1979. - С. 14.

[83] Степанів О. Назв. праця. - С. 9.

[84] Підручна книжечка пластуна і пластунки // Старожитності. - 1991. - № 4. - С. 13.

[85] Дiло. - 1916. - № 243; За волю України. Iсторичний збiрник УСС / За ред. С. Рiпецького. - Нью-Йорк, 1967. - С. 441.

[86] Назарук О. Мілітарний рух серед української молодіжи середніх шкіл перед війною // Діло. - 1915. - 16-17 жовт.

[87] Там само.

[88] Вихор І. На стрічу великим подіям // Відгуки. - 1913. - № 1. - С. 4.

[89] Кучабський В. Від первопочинів до проскурівського періоду // Історія січових стрільців: Воєнно-історичний нарис. - К.: Україна, 1992. - С. 18.

[90] Ріпецький С. Назв. праця. - С. 20-22; Вістник Союзу визволення України. - 1915. - № 7-8; Відгуки. - 1913. - № 1. - С. 6.

[91] Шляхи. - 1913. - № 2. - С. 32; Степанів О. Назв. праця. - С. 11.

[92] Див.: Юревич-Кнiгинецький Е. Українськi мiлiтарнi органiзацiї у Схiднiй Галичинi перед свiтовою вiйною // За державнiсть. Матерiяли до iсторiї вiйська українського. Зб.6. - Калiш, 1936. - С. 156; Степанiв О. Назв. праця. - С. 14-15.

[93] Степанiв О. Назв.праця. - С. 16.

[94] Там само. - С. 30-31.

[95] Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. - 1991. - № 9. - С. 100; Діло. - 1916. - № 244.

[96] Крип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Назв. праця. - С. 293; Степанів О. Назв. праця. - С. 15.

[97] Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. - 1991. - № 9. - С. 99; Новий час. - 1934. - № 155.

[98] Давний Р. Початки Українських Січових Стрільців // Запорожець. Календар для народа на 1921 р. - Відень,1920. - С. 58.

[99] Там само. - С. 56-57; Ріпецький С. Назв. праця. - С. 28 - 29; Юревич-Кнiгинецький Е. Назв. праця. - С. 157.

[100] Відгуки. - 1913. - № 2. - С. 5.

[101] Львiвська наукова бiблiотека iм. В.Стефаника НАН України (далi: ЛНБ НАН України), вiд. рукописiв, ф. 9, од.зб.4410; Трильовський К. З моїх споминiв. Початки стрiлецької органiзацiї i Боєва Управа // Iсторичний календар-альманах Червоної Калини на 1927 р. - Львiв, 1926. - С. 8.

[102] Стефанiв З. Iсторiя українського вiйська // Київська старовина - 1992. - № 6. - С. 98.

[103] Давний Р. Початки УСС. .. - С. 58-59.

[104] Там само. - С. 60.

[105] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920 / За ред. Б.Гнаткевича. - Репринт. відтворення з вид. 1935 р. - Львiв: Слово, 1991. - С. 10.

[106] Давний Р. Початки УСС. .. - С. 60, 63.

[107] Там же; Трильовський К. З мого життя // Гей, там на горі «Січ» іде... Пропам'ятна книга «Січей». - Вінніпег, 1985. - С. 53.

[108] Кучабський В. Від первопочинів... - С. 21.

[109] Степанів О. Назв. праця. - С. 37; Давний Р. Початки УСС. .. - С. 61-62.

[110] Давний Р. Початки УСС. .. - С. 63; За волю України... - С. 94.

[111] Дiло. - 1915. - 16 жовт.; Зленко П. Українськi Сiчовi Стрiльцi. Матерiяли до бiблiографiчного показчика. Варшава, 1935. - С. 13; В. Дз. УСС в борбi, життю i традицiї // Буковинський православний календар на 1918 р. - Вiдень, 1918. - С. 65.

[112] Дiло. - 1916. - № 243.; Давний Р. Початки УСС. .. - С. 63; За волю України... - С. 440.

[113] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 48, арк. 11-12; Рiпецький С. Назв. праця. - С. 37-38.

[114] Крип'якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. - С. 295; Думiн О. Iсторiя Легiону... // Дзвiн. - 1991. - № 9. - С. 100.

[115] Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. - 1991. - № 9. - С. 101; Угрин-Безгрішний М. Українські Січові Стрільці // Календар Червоної Калини на 1924 р. - Львів—Київ, 1923. - С. 38-39.

[116] Кучабський В. Від первопочинів... - С. 21; Ріпецький С. Назв. праця. - С. 38-39.

[117] За волю України... - С. 93.

[118] Там само. - С. 94; Дiло. - 1915. - 17 жовт.

[119] Там само; Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторiї Українських Сiчових Стрiльцiв. - Рогатин—Львiв—Київ, 1923. - С. 11.

[120] Боротьба. - 1918. - 19 бер.; Ріпецький С. Назв. праця. - С. 70-71.

[121] Українські Січові Стрільці 1914-1920... - С. 8.

[122] Відгуки. - 1913. - № 2. - С. 16.

[123] За волю України... - С. 93.

[124] Там само. - С. 441.

[125] Діло. - 1914. - 29 черв.

* П'ємонт - історична область Італії, яка в середині ХІХ ст. стала центром національного об'єднання.

[126] Лановик Б., Лазарович М. Історія України… - С. 357.

[127] Iсторiя сiчових стрiльцiв: Воєнно-iсторичний нарис. - К.: Україна, 1992. - С. 22.

[128] Левицький К. Історія визвольних змагань... - С. 10-11.

[129] Бой. Українські Січові Стрільці (УСС) і Січові Стрільці (СС) // Календар Червоної Калини на 1924 р. - Львів—Київ, 1923. - С. 71-72.

[130] Дiло. - 1914. - 30 лип.; Рiпецький С. Назв.праця. - С. 50-51.

[131] Новий час. - 1934. - № 183; Українські Січові Стрільці 1914-1920... - С. 14.

[132] Див.: Левицький К. Iсторiя полiтичної думки... - С. 718.

[133] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. - 1991. - № 10. - С. 119; Рiпецький С. Назв. праця. - С. 55.

[134] Левицький К. Історія визвольних змагань... - С. 488-489.

[135] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 75, арк. 1, 7, 14; Темницький В. Українськi Сiчовi Стрiльцi... - C.21-22.

[136] Дiло. - 1915. - 24 лист.; Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. - 1993. - № 1. - С. 122.

[137] З крiвавого шляху УСС. - Львiв, 1916. - С. 77.

[138] Палiїв Д. Листопадова революцiя: З моїх споминiв. - Львiв: Новий час, 1929. - С. 10.

[139] З листiв одного героя (З письм четаря Iвана Балюка до Дмитра Донцова) // Шляхи. - 1915. - № 1. - С. 15.

[140] Темницький В. Українські Січові Стрільці... - С. 21-22.

[141] Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 25 черв.

[142] Там само.

[143] Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. - 1991. - № 10. - С. 120; Угрин-Безгрішний М. Отаман УСС Михайло Галущинський // Літопис Червоної Калини. - 1931. - № 11. - С. 3.

[144] Галущинський М. З Українськими Сiчовими Стрiльцями. Спомини з рокiв 1914-1915. - Львiв: Діло, 1934. - С. 87; Левицький К. Iсторiя визвольних змагань... - С. 22; Шухевич С. Видиш брате мiй (8 мiсяцiв серед УСС). - Львiв: Червона Калина, 1930. - С. 37, 52.

[144] Трухан М. Негативний стереотип українця в польськiй пiслявоєннiй лiтературi. - Мюнхен—Львiв, 1992. - С. 15.

[145] Про сiчовий рух... - С. 45.

[146] Див.: Дiло. - 1916. - № 243; Темницький В. Українські Січові Стрільці... - С. 22; Про сiчовий рух... - С. 45; Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. - 1991. - № 10. - С. 123 та iн.

[146] Див.: Назарук О. Слiдами Українських Сiчових Стрiльцiв. - Львiв, 1916. - С. 142-144.

[147] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп 1, спр. 49, арк. 10; Назарук О. Слiдами Українських Січових Сстрільців... - С. 142 - 143.

[148] Див.: Дмитерко-Ротич Г. Листопадовi мiркування // Календар Українського Народного Союзу на 1962 р. - Б. м., б. р. - С. 135; Гайдучок С. Цифри оповiдають про УСС // Літопис Червоної Калини. - 1935. - № 4; - С. 5; Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторiї УСС... - С. 17-18; Крип'якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. - С. 297.

[148] Угрин-Безгрішний М. Нарис історії УСС... - С. 62; Крип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Назв. праця. - С. 300.

[149] Центральний Державний архiв вищих органiв влади та управлiння України (далi: ЦДАВОВУ України), ф. 4465, оп. 1, спр. 968, арк. 10 зв.; Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторiї УСС... - С. 65-67.

[150] Чайковський А. Як формовано Сiчових Стрiльцiв у Самбiрщинi // Літопис Червоної Калини. - 1931. - № 9. - С. 13; З листiв одного героя... - С. 19; Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... - С. 15.

[151] Шухевич С. Видиш, брате мiй... - С. 32-33; Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... - С. 37-40; Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторiї УСС... - С. 64.

[152] Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторiї УСС... - С. 64, 71.

[153] Левицький К. Історія визвольних змагань... - С. 19-20; Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. - 1991. - № 10. - С. 119.

[154] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 581, оп. 1, спр. 91, арк. 25; ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 6 зв.

[155] Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... - С. 6, 8, 11.

[156] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 22, арк. 31-32; спр. 23, арк. 5 зв.; Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... - С. 21, 25, 56; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 13, арк. 2 зв.

[157] Левицький К. Історія визвольних змагань... - С. 20; Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... - С. 28.

[158] Угрин-Безгрішний М. Нарис історії УСС... - С. 59.

[159] Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... - С. 10.

[160] Шухевич С. Видиш, брате мій... - С. 44.

[161] Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... - С. 58; Голубець М. Рік грози і надій 1914. - Львів: Укр. бібліотека, 1934. - С. 94; Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. - 1991. - № 10. - С. 120.

[162] Там само.

[163] Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. - 1991. - № 10. - С. 120.

[164] Думін О. Початки організації Українських Січових Стрільців // Вістник. Місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя. Т. 3. Кн. 7-8. - Львів, 1934. - С. 556.

[165] ЦДІА України у м. Львові, ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 10.

[166] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920... - С. 18; Крип'якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. - С. 300.

[167] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 25; спр. 13, арк. 4; Вістник Союзу визволення України. - 1915. - 24 квiт.; Про сiчовий рух... - С. 51; Стефанiв З. Назв. праця. - С. 100; Крип'якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. - С. 300.

[168] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 13, арк. 1 зв.; Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. - 1991. - № 10. - С. 123. Голубець М. Рiк грози... - С. 100.

[169] Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... - С. 81.

[170] Там само. - С. 44-45.

[171] Рiпецький С. Назв. праця. - С. 77.

[172] Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... - С. 83.

[173] Левицький К. Історія визвольних змагань... - С. 38.

[174] Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... - С. 83; М. Р. Перший стрiлецький старшинський корпус // Літопис Червоної Калини. - 1934. - № 7-8. - С. 4.

[175] Iсторiя сiчових стрiльцiв... - С. 24; Про сiчовий рух... - С. 52.

[176] Див.: Думiн О. Про причини ограничення чисельности леґiону УСС // Вiстник. - 1934. - № 10. - C.747-753.

[177] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 13.

[178] Лукiянович Д. Не попав у реєстр // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. - Львiв, 1934. - С. 60; Шухевич С. Видиш, брате мiй... - С. 55; Назарук О. Слiдами УСС... - С. 108.

[179] Мороз В. Назв. праця. - С. 63-64.

[180] Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... - С. 91.

[181] Діло. - 1916. - № 53.

[182] Купчинський Р. Заметіль. ІІ. Перед навалою: Повість зі стрілецького життя. - Львів: Каменяр, 1991. - С. 96.

[183] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 581, оп. 1, спр. 91, арк. 24; ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 25; Лукiянович Д. Назв. праця. - С. 60; Назарук О. Слiдами УСС... - С. 109; Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... - С. 91.

[184] ЦДІА України у м. Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 241, арк. 4 зв.

[185] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 49.

[186] ЦДІА України у м. Львові, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 10-12.

[187] Там само, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 25; Назарук О. Слідами УСС... - С. 142-143.

[188] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 22, арк. 46-46 зв.

[189] Назарук О. Слідами УСС... - С. 142-143.

[190] Там само.

[191] Там само. - С. 141, 143; Діло. - 1916. - 23 квіт.

[192] Назарук О. Слідами УСС... - С. 142.

[193] Голубець М. Рік грози... - С. 104.

[194] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 64 зв. - 65; Українське Слово. - 1915. - 27 лип.; Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторiї УСС... - С. 27; Мороз В. Назв. праця. - С. 64.

[195] Лукіянович Д. Назв. праця. - С. 61.

Реклама на сайте