«Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони»

Сергій Шнерх. Хто ж вони, ці Юнаки?

Хлопець глибоко вдихнув повітря і зайшов до будинку, що стояв неподалік театру.

Біля входу на дверях висіла табличка «Станиця зголошення українських юнаків і юначок». Під знаком галицького лева на жовто-блакитному фоні було вивішене звернення: «Український юначе! Тебе закликає европейська молодь співпрацювати для нової Европи. Помагай, як помічний дружинник німецької авіяції, в рядах Юнаків… Ти борешся за волю Твоєї Української Батьківщини в Европі єдности, свободи і справедливости. Допоможи в боротьбі проти заклятого ворога Твого народу — більшовизму! Виконай заповіт Героїв Крут. Вступай у ряди борців разом з молоддю Европи».[1] Далі наголошувалося, що Юнак — це передовий борець української молоді, що він пізнає европейські мови і культуру. Не забули повідомити, де житиме, запевняли повноцінне військове і гімназійне навчання. Звернення закінчувалося словами: «Не зволікай! Чекати далі — це зрадити майбутнє своєї Батьківщини. Пам'ятай — кращі приходять першими». Поруч висів намальований плакат з усміхненим Юнаком (світлини 1,2).

Прочитавши це, у якого патріотично вихованого підлітка не затріпоче серце? Перехрестившись, хлопець постукав і зайшов у кімнату. В ній стояло декілька столів. За одним із них сидів старший пан. Більше нікого не було. Привітно посміхнувшися, пан запросив ближче.

— Хочеш записатися до Юнаків? — запитав. Діставши ствердну відповідь, продовжував:

— Як називаєшся? Скільки тобі літ? Де живеш і де вчишся?

Ще щось довго випитував про родину. При розмові пан доброзичливо всміхався і з зацікавленням розглядав відвідувача. Підбадьорений хлопець жваво відповідав. Сказав, як зветься, має 14 років (додав собі рік, бо стільки щонайменше потрібно було мати), повідомив, що живе у Дрогобичі, вчиться в третій клясі гімназіяльній, що у мами одинак, батько давно помер.

Світлина 1. Звернення до молоді та їх батьків про вступ у ряди Українських Юнаків

Ще додав, що хоче боронити Україну від ненависних ворогів. Промовчав, що престижно записатися в Юнаки (бо так зробили деякі товариші), що хочеться похизуватися військовою уніформою, користуватися справжньою зброєю. Але про таке можна і не казати.

Минав уже день. У кімнаті крім них і далі нікого не було, ніхто в цей час не зголошувався, ніхто не перешкоджав розмові. Надовго задумався пан. Може, пригадав свою молодість, коли йшов у Січові Стрільці, а може, порівнював хлопця зі сином чи іншими близькими йому Юнаками. Хто його знає?

І раптом він сказав цьому хлопцеві неочікуване!

— Німці набирають юнаків не для боротьби за Україну. Війна програна, фронт наближається. Вас, дітей, пішлють далеко на захід захищати їхню територію, Райх, від налетів альянтської авіяції. Там вам нема чого робити, — продовжував поважно пан. — Ми тут у кімнаті одні. Нас ніхто не чує. Ти ні віком (зрозумів, що хлопець додав собі той рік), ні зростом не годишся. Я мамі твоїй та й нікому не скажу, що ти тут був, і ти мовчи. А Україні, як потрібно буде, ще знадобишся.

Про це з Мамою я ніколи не говорив, не признався. Можливо, цей пан її знав, бо у невеликому Дрогобичі моя Мама була досить відомою особою.

Ось так несподівано закінчилася моя «безславна» (але із щасливим кінцем) доля неспеченого Юнака.

Образ цього Добродія, який спасав дітей, знаючи, що за це йому грозить неминучий розстріл, як і думки про трагедію Юнаків, не полишають мене впродовж усього мого життя. Мені здавалося, що випадок зі мною був єдиним неповторним трафунком. Але недавно довідався, що такі інциденти антипропаганди траплялися частіше. Честь тим тихим відважним мужам!

Минуло понад півсотні літ. Маємо Україну, але наразі не нашу, бо нею керують ворожі нам елементи, а з ними разом і доморощені манкурти, які, як кажуть, «за ложку чечевиці» перекручують або замовчують справжню історію України. А вона була дуже неоднозначною. Князі… Хмельниччина… Мазепівщина… іноземні загарбання і визвольні змаги. Перша і Друга світові війни пробудили приспану національну свідомість. Народ піднявся здобувати і захищати незалежність. Українська Галицька Армія… Січові Стрільці… Українська Повстанська Армія… Дивізія «Галичина». Та й треба пам'ятати, що по другу сторону фронту тоді стояла совєтська чужинецька військова сила, де також служили українці. Не раз з «баґнетами йшов на брата брат».

Світлина 1а (пропагандивна). Юначка з новою уніформою.

А яке місце у тій круговерті займають Юнаки? Велике. Це — наша нова Юнь з-під Крут. Вони вірили, що йдуть здобувати військовий вишкіл, зі зброєю рятувати Україну від ворогів. І не винні, що їх, цих наївних, довірливих, ще дітей, обдурили.

А тепер — коротко про офіційно створене при німецькому летунстві Українське Юнацтво. На жаль, цей епізод історії Українського Війська у нас мало вивчений. Точніше, він просто замовчувався і майже не згадується тепер, хоча це ще одна болюча невиліковна рана на тілі України від часів Другої світової війни. Деякі відомості про Юнацтво можна почерпнути зі спогадів Зенона Зеленого та Тимоша Білостоцького, монографії Андрія Боляновського, а також невеликої кількости статей у газетах і Вістях Комбатанта — органу колишніх вояків-українців у діяспорі.

Ось як, зокрема, висвітлював тогочасні події провідник Українського Центрального Комітету (УЦК), проф. Володимир Кубійович: «Німецька влада в Ґенеральній Ґубернії намагалася використати для своїх військових потреб усі українські людські резерви. З початку 1940 року німці стали набирати українців на примусові праці до Німеччини, а з 1941 року притягли невелике число українців до всякого роду військових, поліційних і парамілітарних формацій. 1943 року повстала, при співпраці з українцями, дивізія «Галичина». З початку 1944 року, коли людські резерви Німеччини були на вичерпанні, німці звернули увагу на використання нашого юнацтва, як хлопців, так і дівчат, до протилетунської оборони, як помічників при обслузі зенітної артилерії і на летунських верстатах, як це вже давно робили зі своєю молоддю. На окупованих теренах набір ненімецького юнацтва до вищезгаданої формації мав бути в засаді добровільний. Щоб заохотити юнаків вступити до протилетунської оборони (так зване Юнацтво), німецькі чинники як із Райха, так і з Ґенеральної Ґубернії докладали зусиль, щоб єдина легальна українська організація в Ґенеральній Ґубернії — Український Центральний Комітет підтримав набір до Юнацтва. Коли я, як провідник УЦК, поставився негативно до цієї пропозиції, німці провели набір нашої молоді власноручно, здебільше примусово.[2]

Світлина 1б (пропагандивна). Юначка на бойовій позиції.

Поставлений німцями перед фактом, УЦК мусив, як це не раз бувало, полагоджувати не ним створену ситуацію — опікуватись українською молоддю, набраною до летунських формацій, захищати їхні інтереси перед німецькою владою і підтримувати їх — насамперед морально… Велися переговори з німцями у справі пропонованої ними співпраці при наборі молоді, а коли німці поставили нас перед доконаним фактом, совісно дбати про те, щоб дотримувались обіцянок, які вони ще перед набором молоді давали як їй, так і їхнім батькам. А обіцяли вони багато. Насамперед обіцяли не набирати нікого силою, але добровільно й тільки за згодою батьків. Тієї обіцянки не дотримали. Далі, у відозвах і листівках писали, що цю молодь використовуватимуть для оборони Батьківщини (України) і тільки перед більшовиками. На ділі вживали її на всяких відтинках фронту і проти всіх (переважно альянтських. — С.Ш.) літаків. Запевнили молодь і їхніх батьків, що у вишкільних таборах і в частинах, до яких вона буде приділена по вишколі, буде забезпечена навчанням, релігійною опікою, культурними заходами і зв'язком із родиною, але з цих запевнень небагато вийшло! І якби не постійні, інтенсивні і часто ризиковані заходи УЦК, зокрема, проф. Зеленого, хто знає що з цією молоддю сталось би. Нам удалося таки паралізувати низку невідповідальних потягнень німців, зокрема, пляни вжити наших хлопців до боротьби з танками і захистити нашу молодь перед сваволею місцевих військових чинників; забезпечувати їх українською пресою, книжками, а то й цілими бібліотечками, дати їй релігійну опіку, відвідувати її під час вишколу і згодом у військових формаціях, до яких по вишколі була приділена».[3]

Написане вище — це погляд керманича УЦК. Подібні думки про тодішні події висловлювали проф. Зенон Зелений, керівник Відділу опіки над молоддю і

родиною при УЦК, та проф. Тиміш Білостоцький, пластун-педагог і сокільський діяч. Ці наставники бачили ситуацію тільки «зверху», але якщо побувати «у шкірі» цих одиноких дітей — Юнаків, то справжня картина виглядала значно гірше.

Світлина 2. Агітаційні летючки, пам'ятки, плакати. Витвір німецьких пропагандистів.

Акція набору підлітків (світлина 3) до загонів військового формування «Юнаки» розпочалася 5 березня 1944 року, коли один із відповідальних керівників німецької молодіжної організації гауптбанфюрер Зіґфрід Нікель[4] одержав на це офіційний наказ вищої військової влади Німеччини. У великій мірі цьому сприяв Гайнріх Гіммлер.

Слід згадати, що початок акції був вислідом активізації наступальних дій совєтських і альянтських військ. Німці намагалися «підчистити» всі резерви, з одного боку, і, з другого — хотіли водночас послабити набір молоді в армії противників.

До Юнаків добровільно записалася тільки мізерна частина. Це були ті молоді люди, які вірили, що своїм вчинком допоможуть Україні у її критичний час. До цієї частини слід віднести й тих, що боялися потрапити в діючу німецьку армію. Друга частина набору — це юнаки, яких німці змусили через «повістки» (зі зловіщими погрозами) зголоситися або яких виловили на вулицях шляхом «лапанок», забрали силою з домів і т.ін.

Наприклад, усі хлопці віком від 14 до 17 років, що мешкали на теренах Дрогобиччини, одержали оповіщення 12 липня 1944 року з'явитись у Підкарпатський театр. В означений час після реєстрації вихід із театру німці перекрили. Провели медичний огляд і увечері Юнаків колонами під охороною повели на залізничний двірець, де вже чекали товарні вагони. До Львова приїхали вночі, звідти через декілька днів виїхали до Кракова. Там їх обмундирували в юнацьку летунську форму. Далі — Еґер (Хеб) у Чехії, вишкіл і… «допоміжна служба авіяції» — Luftwaffenhilfe.

Оскільки тоді я ще не мав 14 років, то Бог знову оберіг мене від служби в Юнацьких з'єднаннях.

Ось що згадує Роман Волчук, який у переповненому поїзді наприкінці війни втікав у напрямі Швайцарії: «Їде дев'ять молодих хлопців в уніформах «протиповітряної оборони». Вони із Зборова і Сокаля. «Чи ви зголосилися добровільно?» — запитую. «Аякже, обступили село і сказали, що спалять його, як не підемо. Й так уже большевики підступали» — відповіли».[5] От і бачимо, як добровільно!

Безпосереднє керівництво Українськими Юнаками, яких спочатку з агітаційною метою назвали Підготовчою Юнацькою формацією до дивізії «Галичина», було доручено обербанфюреру Гаупту, який керував так званою Командою його імени, присланою з Берліна для організації набору і подальшої «опіки» над Юнаками. Вона ділилася на відділи, куди УЦК, щоби мати хоч якийсь вплив на дії Команди та й бути «містком» між Юнаками і українським середовищем, прикріпляло своїх представників.

Німців більше цікавив вербунок і відділ «Поповнення», який займався концентрацією в таборах Юнаків, медичним оглядом, обмундируванням, попереднім вишколом та реєстрацією. Іншими словами, Гаупту треба було якнайшвидше перевтілити цивільну молодь у військову формацію. Українські чиновники, в свою чергу, намагалися дістати якнайширшу інформацію про Юнаків (персоналії, місця і умови служби тощо).

Не будемо описувати роботу інших відділів, а зупинимося тільки на опікунській діяльності представників УЦК. Найстаршим над Юнаками з українського боку був призначений проф. Зенон Зелений. Безпосередню опіку над Юнаками (хлопцями) виконував проф. Тиміш Білостоцький, а над Юначками — журналістка Ольга Кузьмович. Релігійна опіка належала о. проф. Северину Сапруну, який пройшов спеціяльний вишкіл капелянів і мав звання полковника летунства.

Світлина 3. Таких хлопчаків брали в Юнаки. Переїзд до місць вишколу.

У кожного з них була своя команда виконавців, а в о. Сапруна — група з 13-ти священиків. Інші джерела подають, що було 22 священики, в тому числі один православний.

Усього в Українських Юнаках, або, як їх пізніше називали, Юнацьких допоміжних частинах протилетунської служби, за даними проф. Т.Білостоцького, нараховувалося не менше 10 тисяч (8800 хлопців і 1200 дівчат).[6] Останні уточнені підрахунки дають більшу цифру — 14 тисяч (12800 хлопців і 1200 дівчат). За спостереженнями й особистими підрахунками колишнього Юнака Леоніда Легкого їх було ще більше. Можливо, проф. Т.Білостоцький не зміг всесторонньо врахувати ще одне джерело поповнення лав Юнаків — зголошення молодих людей, які тим чи іншим чином попали в Німеччину (примусово чи добровільно були набрані на роботи, втікачі зі східних регіонів і т.ін.), де наприкінці війни їм грозила мобілізація у діючу армію.

Та й хто зможе дати правдиві цифри, якщо невідомі були не тільки прізвища цих, забутих Богом і людьми, дітей, а й місця їхнього базування, бо багато з них були засекреченими. Тільки один Господь знає, скільки материнських та батьківських сердець до кінця днів своїх щеміли на кожний скрип дверей: чи не повернувся син чи донька?

В Юнацьку службу набирали не тільки українців. В.Радовський подає такі цифри кількости Юнаків інших національностей: литовців — 1000 хлопців і 200 дівчат, латишів — 5000 хлопців і 200 дівчат, росіян — 10000 хлопців і 4000 дівчат, білорусів — 3000 хлопців і 200 дівчат, естонців — 1000 хлопців і 100 дівчат. Крім цього, в службі задіяні були ще араби, бельгійці, голландці, греки, італійці, угорці (близько 50 тисяч), фламандці і французи. Їхньої кількости автор не знає.[7] Т.Білостоцький пише, що були ще цигани, словаки та ін.[8] Молоді французи йшли, як вони признавалися самі, зі спеціяльною метою — вивчити німецьку військову науку та модерну зброю, «бо то був найкращий спосіб підготовки до визволення їхньої батьківщини з-під німецької окупації».[9] Такі наміри були і у прибалтійців.[10] У певний час вони злилися з антифашистськими і антибільшовицькими партизанами. Усього за приблизними підрахунками Юнаків ненімецького походження було коло ста тисяч.

Як тільки за підлітками зачинялися двері приймальної комісії (а вони «рухалися» лише в один бік — впускали), керівництво переймали вишколені німецькі команди. Представники української «влади», хоч і були там формально присутні, майже не мали голосу. Голова лікарської комісії (а був це виключно німець!) використовував тільки одне слово dienstfähig (придатний до служби). Далі Юнаків везли спочатку в поблизькі перехідні табори (Криниця, Переворськ, Нєполоміце), пізніше — у збірні (світлина 4), які знаходилися за межами України (Кремс, Лінц — в Австрії, Гульчин — в Сілезії, Еґер — у Чехії, Пютніц — у Передній Померанії та ін.). Там їх переодягали (світлина 5) і проводили з ними попередній 4-6-тижневий вишкіл. Не завжди і не всюди був такий порядок, але описаний — найхарактерніший.

«Юнак отримував однострій, пошитий з голубого летунського сукна, із блюзою, яка входила в штани, штани з поясом із пряжкою німецького летунства, що входили в халяву високих черевиків, часом із камашами, або в чоботи,» — описує І.Гриневич.[11]

Згадує тоді 14-річна Юначка: «А що запам'яталося з вишкілу? В першу чергу — то новенька військова форма, усе з доброго сукна, дуже гарного кольору, як носили німецькі летуни, а через плече — шкіряна торбинка для

всяких особистих паперів та інших речей».[12] На жаль, на останьому етапі війни цей «гарний колір» демаскував Юнаків на терені і був доброю мішенню для стрільців противника.

Світлина 4. На збірних пунктах. Переодягання в уніформу.

Вишкіл Юнаків передбачалося проводити як у напрямі загальновійськового загартування, так і спеціяльного навчання. До першого належала муштра, гімнастичні вправи, марширування, біг (часто на довгі дистанції в протигазових масках з гвинтівками і багнетами, у шоломах, зі стрілецькими торбами), подолання перешкод, повзання під колючими дротами. Вивчали всякі типи стрілецької зброї, ходили на стрільбища. Трохи часу відводили на рухливі забави (найчастіше — футбол, баскетбол, бокс).

Спеціяльний вишкіл полягав у вивченні протилетунських скорострілів, гармат, засобів маскування («задимлення», будування і обслуговування макетів міст, фабрик і т.ін.), розпізнавання силуетів літаків як німецьких, так і американських і совєтських. Особливу увагу приділяли практичним вправам спочатку на макетах, а потім на діючих уставах. Частину Юнаків, переважно зі Східної України, підготовляли до протитанкової боротьби з допомогою «панцерфаустів».

Тут мусимо дати деякі пояснення. Описаний вишкіл, який включав умови навчання та побуту ближчі до бажаних, ніж до дійсних. Кожний табір мав свої особливості, що дуже різнилися між собою залежно від багатьох чинників: функціонального призначення, матеріяльного забезпечення і, що було дуже важливим, морально-культурного рівня керівництва. Згадує Юнак Степан Пастернак про нестерпні умови в таборі протиповітряних зеніток, що знаходився в індустріяльній дільниці Лінца. «Бомби сипалися на цю частину міста, як горох… Великий страх огортав усіх… Прийшла зима. В дерев'яних бараках повно дір. Снігом задуває досередини під час бурі. Посередині барака маленька кругла піч, декілька кусків вугілля. Двох коців не вистарчає, щоб зігрітись у ліжку».[13] Проф. З.Зелений, відвідуючи табір у Кремсі, констатував, що «гіґієнічні умовини нестерпні. Хлопці мешкають в неохайних бараках, сплять на брудних сінниках без постелі, накриваються одним коцом, не мають білизни на зміну, не одержують мила до прання, наслідком чого в таборі є такі недуги, як сверблячка і тиф».[14]

Якість і кількість їжі у багатьох пунктах не відповідали фізіологічним потребам росту і розвитку 14-16-літних юнаків.

Особливо важкими були умови у дівочому таборі Пютніц, яким керувала психічно неврівноважена, деспотичного характеру лікарка. Її підозри, принижування Юначок не мали меж. Ситуація настільки напружувалася, що дівчата навіть плянували її «спрятати».[15]

Проте не всюди було аж так погано. У великих містах, куди могли «сягнути руки» українських світських виховників і священиків, у таборах Юнакам читали лекції (навіть гімназіяльного рівня), їх відпускали в місто до кіна, відвідувати виставки, музеї чи просто приємно посидіти в кав'ярнях. На жаль, ці «блага» охоплювали дуже незначну частину Юнаків. Треба додати, що умови різко змінювалися залежно від наближення часу капітуляції.

Після вишколу хлопців і дівчат ділили на групи і під командою німецьких старшин, а деколи і підстаршин (з тих же Юнаків, але підготовлених на спеціяльних курсах) скеровували на окремі об'єкти (місця призначення, чи, як тоді називали, постою), які були розсіяні переважно по всій території Райху, а також, у меншій мірі, підвладних країн у Европі — від Італії і Франції до берегів Балтійського та Північного морів. Андрій Боляновський подає, що було 87 місцевостей, де в основному розміщувались Юнацькі бази.[16] Насправді, якщо врахувати ще й особливо засекречені об'єкти, поїздові та корабельні дрібні групи, Юнаки були розсіяні у понад 100 місцевостях[17] (див. мапу дислокації Українського Юнацтва у 1944—1945 роках).[18]

Найчастіше хлопців використовували на протилетунських стаціонарних і пересувних батареях, частину — в летунських (переважно ремонтних) фабриках, складах амуніцій, при ремонті телефонних ліній, доріг тощо. У невеликій кількості їх також вчили на шоферів, парашутистів, навіть на протитанкових стрільців реактивними «панцерфаустами» (готували на вірну смерть).

Внаслідок таких обставин, тобто розпорошеності, Юнаки залишалися самі зі своєю долею. Вони були залежні тільки від німецьких старшин. Врахуймо при цьому, що лише одиниці, зокрема гімназисти, відносно володіли німецькою мовою, дехто так-сяк розумів її, але основна маса (а були це переважно селянські діти) взагалі її не знала. Проте, треба визнати, за дуже короткий час німці змусили всіх вивчити і розуміти необхідні військові команди. В Юнацтва був вироблений певний автоматизм дій. Але для життя в чужому оточенні цього було замало.

Групи були «різношерстні», з різним рівнем розвитку й готовности до самостійного життя. Це все ж таки були у більшості діти, 14-16 років, позбавлені батьківської опіки, привчені до певних родинних, громадянських і релігійних традицій. Пошта приходила дуже нерегулярно. Та й звідки прийде лист, коли рідні терени вже були зайняті совєтськими військами.

А найстрашніше — це постійна небезпека життю. У час, коли всі ховались у бункери і сховища, Юнаки залишалися з гарматами чи скорострілами на відкритому полі в однобою з вишколеними альянтськими летунами.

Про Юначок знаємо ще менше, ніж про Юнаків. Відомо, що їх набирали на тих самих засадах, що й хлопців. Згідно з регламентом, вони повинні були служити також на тих об'єктах, що й Юнаки. Їм ще обіцяли, що будуть вишколюватися на медичних сестер для роботи у полевих шпиталях дивізії «Галичина», тому 30 дівчат записалося на медичні курси в Криниці. Але, як виявилося, і це було неправдою, а лише одним із фашистських пропагандистських трюків. Німці навіть не збиралися утворювати окремих українських лікувальних одиниць. Медсестер розпорошили по різних німецьких військових шпиталях. Найбільше Юначок працювало на фабриках зброї, у відділах «задимлювання» і на прожекторних уставах. Роботи на фабриках були фізично виснажливими і небезпечними, пов'язаними з виготовленням стрілен, а по «задимлюванню» — шкідливими, бо при цьому використовували кислоти і люди вдихали їхні випари. На додаток, як «задимлювання», так і прожекторне освітлювання здійснювалося на відкритих, не захищених від бомб і кулеметного обстрілу, територіях. Невелика кількість дівчат працювала у Головній Команді секретарками, машиністками, на допоміжних роботах тощо.

Але хлопці і дівчата були молодими, а молодості все ж притаманний оптимізм.

Велику радість їм справляли вісточки від рідних, приїзд представників українських керівних та добровільних інституцій. Виховники постійно роз'їжджали по ще підвладних німцям територіях і при зустрічах намагались їх морально підтримувати. Але що вони могли? Книжки (та скільки їх міг узяти з собою виховник?), календарики, молитовники, українські коляднички стрільця та збірнички релігійних пісень[19] моментально розхоплювались Юнаками. Особливо слід відзначити корисний вплив від поїздок священиків на місця постою Юнаків, яких вміло скеровував (і сам постійно їздив) о. С.Сапрун. Дівчата й хлопці в першу чергу просили висповідати, відправити Службу Божу та їх запричащати. У сповіді, причастії та Богослужінні брали участь всі. Після літургічних відправ, якщо був час і не було бомбардування, Юнаки сідали довкола гостей, вели щирі розмови, співали. Разом з галичанами молилися і українці-східняки православної віри. До речі, релігійна опіка була організована тільки для Українського Юнацтва. Інші національності її не мали.

Позитивні душевні зрушення в Юнаків і Юначок викликала організована Комітетом Пань у Кракові акція святкування Різдва Христового і Нового Року. Були підготовлені символічні подарунки, напечені всякі тістечка (як удома!). Зустрічі делегацій у таборах Юнаків відбувалися в дуже сердечній атмосфері. Була Свята Вечеря, коляди, віншування. Було також багато явних і скритих дівочих, а то й хлопчачих, сліз, згадок про рідний дім.

На жаль, священики виїздили і на похорони юних вояків.

Але… Але у силу всіх, що тоді склалися, тяжких обставин відвідини Юнаків і Юначок відбувалися тільки у великих станицях, куди можна було у цей передкапітуляційний період дістатися. Прикро, але юнь у більшості таборів за час від їхнього розподілу так і не побачила ні виховників, ні священиків, ні представників Комітету Пань.

Тут мусимо коротко пояснити, чому тепер, після стількох десятків років від часу подій, ми про Юнацтво знаємо дуже мало. Виною цьому є декілька причин.

По-перше, набір молоді німці робили самі і з великою неохотою допускали представників УЦК до цієї справи. Наприкінці війни всі працівники установи Гаупта були зібрані у Берліні, де їм, крім інших доручень, було поставлено конкретне завдання — знищити архіви. Про це пише проф. Тиміш Білостоцький: «Та найприкріше тоді було для мене, що було наказано спалити весь архівний матеріял, переписку, статистику».[20] Німці у своїх архівах не залишили жодних документів, які мали б відношення до справи Юнаків. Все було знищено.

По-друге, як ми вже згадували, місця постою Юнаків були порозкидані по всій Німеччині і у підлеглих їй країнах. Тому контакт, особливо з віддаленими пунктами, не вдалося налагодити від самого початку розподілу аж до кінця війни. Жили вони переважно у замкнутій, відірваній від усього світу, атмосфері. Відчуваючи небезпеку, українське керівництво правдами і неправдами намагалося зібрати якнайбільше відомостей про нашу молодь. Проте не все їм вдавалося, особливо коли йшлося про місце служби Юнаків.

По-третє, картотека Юнаків згоріла біля Еґера на Судетах при евакуації команди Гаупта під час бомбардування поїзда.[21] Здавалося б, не залишилося й сліду. Але недавно стало відомо, що о. Северин Сапрун мав (як він писав уже після війни) архів з Юнацькими фотографіями.[22] Щоби не пропав (що цілком логічно), заховав його в одному з монастирів Австрії. І що ж? Невдовзі отець помер, а монастир ніхто не може віднайти. Але чуда трапляються. Можливо, колись віднайдеться.

По-четверте, інформацію про існування Юнаків совєти замовчували. Про них ніде і ніколи офіційно не згадувалося.

Тепер, після здобуття незалежности, — знову невиправдана мовчанка на офіційному рівні, хоч це — ще одна трагічна сторінка України. Таким чином, драму багатьох тисяч молодих людей України, здавалось би, викреслено з історії. Але це неможливо, бо настане час, коли історія підлітків-Юнаків стане поряд з поривом Героїв Крут, бійців дивізії «Галичина», партизанів УПА.

Що ж сталося з Юнаками наприкінці війни? Коли гітлерівська машина уже безповоротно ламалася, німцям було не до Юнаків. Самі порозбігалися, а дітей залишили напризволяще, без засобів до існування. Та й раніше, як бачимо, Юнаків трактували безумовно як безплатну мовчазливу робочу силу, як гарматне м'ясо. До Українських Юнаків щораз частіше почали навідуватись агітатори РОА (Русской Освободітєльной Армії) з пропозиціями, які часто супроводжувались явними погрозами, переходити до них. Для чого їм це було потрібне? Можливо, і тут спрацьовував вічний синдром «старшого брата» сховатися за спину українця. Наші виховники, особливо священики, як тільки могли зривали пляни російських агітаторів. Вони радили Юнакам (на жаль, звичайно, тільки тим, з котрими мали змогу сконтактуватися) здаватись альянтам і ні в якому разі не вірити ні російським, ні більшовицьким обіцянкам. Дехто повірив, бо думав, що добереться до рідного дому. Тому переходив у совєтську зону окупації. Не дивуймось їхнім діям. Ці 14-16-літні юнаки відчували велику потребу батьківського тепла і плеча. Вони нікому не були потрібні, загублені у тому чужому для них світі, без знання мови, без будь-яких засобів до існування. Доля більшости з тих, що повернулися «додому», — драматична. Ті, котрих змусили признатися до служби у формації Юнаків, жили з тавром зрадника «совєтской родіни» і в багатьох випадках потрапляли в сумнозвісні табори ГУЛАГу. Причому їм ще додавали якусь провину, а «знайти» її завжди можна було. Хто зумів довести, що не був Юнаком, а просто працював на летовищах чи заводах, все одно ціле життя зазнавав політичних і матеріяльних утисків. Решта багато років, як уміли, скривали правдиву свою біографію.

Про тих, які не піддались агітації і не перейшли у східну зону окупації, пишуть Дмитро Волох і Василь Гева у статті, присвяченій 50-літньому ювілею створення дивізії «Галичина» і набору юнаків до військ німецької армії: «Багато Юнаків польські офіцери з корпусу генерала Андерса забрали, як своїх громадян до своєї армії в Італії, ще інші — зголосились як охотники до військових частин південної Африки. Частину Юнацтва англійці забрали до так званої палестинської поліції і вони служили в Палестині, а пізніше в Бірмі та Малаях. Ще інші пішли до Французького чужоземного леґіону, який тоді містився в Алжирі. Були також випадки, що молоді Юнаки заломлювалися фізично (напевно, і морально. — С.Ш.) та були відправлені в чужинецькі санаторії.

У 50-і роковини створення Юнацьких частин, згадуючи забуте нами покоління друзів-Юнаків, хочемо сказати до полеглих: спочивайте в забутих світом холодних могилах, бо Ви були Герої, а ми, ваші колишні друзі, будемо завжди носити ваше геройство в серцях. А до тих друзів, що ще живуть порозкидані по цілому світі, закликаємо: помолітеся Богу за душі полеглих наших друзів забутого покоління».[23]

Повернімося назад. Львів. Львівська політехніка. Так сталося, що водночас у 1948 році декілька хлопців-Юнаків, не знаючи один про одного та не відкриваючи свого справжнього лиця, поступили в інститут. Туди ж був прийнятий і хлопець-підліток, якому не судилося стати Юнаком.

З того часу пройшло багато тяжких років: одних студентів-галичан повиключали з комсомолу і з інституту, інших заарештували.

А Юнаки? Вони йшли тими ж тернистими шляхами, що і всі студенти, тільки їм це давалося значно важче. Юнацько-військове загартування тут знадобилося — воно додавало сил.

Щоби глибше усвідомити ситуацію і дати відповідь на запитання «А все ж таки, хто ці Юнаки?», у книжці друкуємо спогади трьох колишніх учасників подій — абітурієнтів 1948 року набору одного з факультетів Львівської політехніки.

Ярослав Дацишин. Сповідь

Коли малим зібрався навесні Піти у світ незнаними шляхами, Сорочку мати вишила мені Червоними і чорними нитками…

Коли почув по радіо в перші післявоєнні роки цю і сьогодні популярну пісню на слова Дмитра Павличка, мене глибоко вразило те, що в значній мірі вона начебто списана з мого життя. А було мені тоді в сорок четвертому році аж п'ятнадцять з половиною. Бо й справді, волею долі я навесні сорок четвертого року разом з іншими учнями тодішньої Дрогобицької гімназії опинився в далекій чужій стороні і на мені була вишита Мамою сорочка традиційними тоді для Бойківщини червоними і чорними кольорами. А опинилися ми на території тодішньої Чехословаччини, на околиці невеличкого провінціяльного містечка Гульчин, у казармах військово-повітряних сил. Не встигли добре роздивитися, де ми і що з нами, як на наших дитячих ще плечах були вже справжні вояцькі погони. Признаюся, нами заволоділи тоді якісь змішані почуття. Було цікаво, і смішно, і страшно. Смішно тому, що після обмундирування ми довго роздивляли один одного в не баченій досі одежі, яка для багатьох була надто великою: штани часто сягали попід пахи, а сорочки — нижче колін.

Але дітлахи — і тут дітлахи. Почався жвавий обмін виданого нам військового спорядження, часто з «доплатою», бо ще були в домашніх торбах деякі припаси з дому. Лякало нас те, що цивільний одяг ми мусили здати на склад і, підсвідомо, закралася тоді думка, що, напевно, вже ніколи його не побачимо. Та й військові однострої видали нам не для дитячих забав у «войнушку», адже йшла справжня кривава війна, а нам судилося стати її учасниками. Відтепер зовнішним виглядом крім дитячих облич ми нічим не відрізнялися від дорослих вояків «люфтваффе». Кожен з нас одержав повний вояцький виряд: від кованих черевиків до протигазів та скрипучих ремінців, що ними прив'язують коци до наплечника. Для повсякденних занять служив легкий бавовняний мундир, пілотка з німецьким орлом та саперські чоботи з широкими халявами.

Душі і свідомість багатьох з нас, особливо тих, хто проживав у містах, уже були вражені тою чи іншою мірою жахливими подіями найкривавішої з усіх війн — Другої світової, що розпочалася ще в 1939 році. Пригадую, після закінчення польсько-німецької війни в наше село спочатку прийшли німці, які зайняли і Дрогобич. По селу пройшла звістка, що в Дрогобичі знаходиться батальйон закарпатських січовиків — героїчних захисників Закарпатської України, проголошеної в 1939 році д-ром Августином Волошином, який став першим її президентом. Дуже хотілося побачити тих українських вояків, тому пішов разом з дорослими парубками пішки до Дрогобича. Було мені тоді одинадцять.

Це були чудові хлопці, якими неможливо було не захоплюватися. На відміну від німців, вони носили чехословацькі однострої тютюнового кольору, на пілотках мали жовто-блакитні кокарди, на рукавах такого ж кольору широкі пов'язки. Всі були симпатичні, усміхнені. Дрогобицькі дівчата дарували їм квіти. Січовики вели довгі задушевні розмови з місцевими мешканцями про трагічні події, що мали місце в Закарпатті…

Червень 1941-го. Після відступу перших совєтів у більшості великих і малих міст України тюрми були переповнені по звірячому закатованими невинними людьми — українськими патріотами. Коли мій батько зібрався до Дрогобича, я впросився і поїхав з ним. Основні події відбувалися на дрогобицькому жидівському цвинтарі, розташованому за триметровою цегляною огорожею, неподалік дороги, яка веде з Дрогобича до села Рихтичі. Людський натовп натискав на залізну браму. Всі хотіли якнайшвидше пройти крізь неї. Щоби зменшити тисняву, німці були вимушені стріляти в повітря. Людей запускали на цвинтар групами. Батька, як священика, пропустили поза чергою. На території цвинтаря творилося щось неймовірне. На траві лежали рядами понівечені людські тіла, а з великої ями виймали все нові й нові жертви. В усіх були зв'язані дротом за спиною руки, в багатьох були відрізані частини тіла. Деякі виглядали наче зварені в котлах. Усіх їх замучили в страшний спосіб у тюрмі при управлінні НКВД (у приміщенні колишнього Дрогобицького польського суду), а звідтіля під покровом ночі вивозили і закопували на жидівському цвинтарі. Тепер тут панував роздираючий душу плач і лемент людей, які впізнавали серед жертв своїх рідних. Лежали тут і тіла трьох пілотів збитого над Дрогобичем німецького літака. Серед закатованих був наш добре знайомий громадський діяч пан Камінський, який приїздив у наше село і ночував у нас. Були і прості селяни в штанах із домотканого полотна, в кожухових камізельках. Якась жінка підійшла до батька і промовила: «Нащо Ви, Отче, привели з собою дитину, адже це видовище не для нього». На це зауваження батько відповів: «Видовище справді не для нього, але коли я йому колись про це розкажу, то це не буде так переконливо, як він побачить сам. Та й мусить колись розказати про побачене і своїм дітям».

Німці, які змінили московських окупантів, були нічим не кращі. Вони влаштовували серед білого дня так звані акції, під час яких просто на вулицях відстрілювали усіх, хто носив на рукаві білу пов'язку з зіркою Давида.

Пригадуються і прилюдні виконання смертних вироків у Дрогобичі на площі Ринок. Одного разу розстрілювали 15 чоловік — три п'ятірки, зв'язаних між собою приречених на смерть. Причому наступну п'ятірку підводили до тих, кого вже розстріляли кількома хвилинами раніше. Це була жахлива картина, яку неможливо забути. Іншим разом смертний вирок виконували через повішення. Списки приречених опубліковували трьома мовами, тут же вказували причину страти: за нелегальне володіння зброєю, за приналежність до УПА, за переховування жидів тощо.

Але повернуся в Гульчин. Всього в цьому вишкільному таборі було три сотні Юнаків. Нас повідомили, що після муштрового вишколу будемо вчитися на артилеристів, помічників протилетунської оборони. Через декілька днів нам видали парадні однострої, вперше за весь час війни, спеціяльно пошиті для нашої військової формації. Всі відзнаки на цих одностроях були українські. На шапках — жовто-блакитні кокарди, на лівому рукаві напис «Юнак» та широка жовто-блакитна пов'язка, посередині якої в ромбі був зображений наш галицький лев. Вважаю, що це була перша регулярна військова формація, яка брала участь у Другій світовій війні з українськими відзнаками.

А поки що почалася тяжка виснажлива муштра. Ранок починався з бігу навколо спортивного майданчика і руханки. Після сніданку — цілоденні муштрові вправи. Часто виходили в гори, повзали по-пластунськи. Наприкінці занять давали 15 хвилин перерви, після чого одяг мусив мати бездоганний вигляд. Всі команди подавалися німецькою мовою, а перекладачами були наші гімназисти, більшість з яких добре її знали. Серед вишколювачів низової ланки були й вихідці з Росії, отже спілкувалися з нами й російською. Час спливав швидко, і через два тижні ми були схожі на справжнє військо. Крім дитячих облич, ми нічим не відрізнялися від дорослих вояків.

Наприкінці кожного дня вишиковувалися на майдані сотні чотирикутником, обговорювали всілякі питання стосовно дисципліни, побуту та загального вишколу. У кінці в позі «струнко» із знятими шапками співали «Боже Великий, Єдиний…», після чого комендант табору вигукував: «Слава Україні!»

У Гульчині було відносно спокійно. Військових об'єктів, крім наших казарм, не було, отже про війну нагадували лише нечасті протиповітряні тривоги, коли над нами пропливали армади американських бомбардувальників, переважно з курсом на Відень. У неділю був день відпочинку. Після обіду часто організовано ходили до кіна на окремий сеанс. Це було небачене видовище. Ми йшли — сотня за сотнею через містечко, чітко карбуючи крок, із єдиним змахом сотень рук, з українською піснею на устах. Переважно це були: «З піснею на устах підемо до бою і згинемо, або здобудемо волю!» та «Подай, дівчино, ручку на прощання». Мешканці Гульчина товпами вибігали на тротуари подивитися на це чудо — безвусих, цілованих тільки матерями, Українських Юнаків. Оскільки мешканці містечка були переважно слов'яни, тому розуміли зміст наших пісень. Старші жінки, витираючи сльози, вдивлялись у лиця хлопчаків. Дівчата махали руками. Зупинялися навіть військовики. Від такої зворушливої картини в багатьох хлопців «м'якли серця» і на очах появлялися такі небажані в цей момент сльози. Але їх неможливо було витерти і вони, щиро усміхаючись, продовжували пісню. Все це природно і виправдано. Бо як згадує сьогодні відомий український співак Анатолій Мокренко: «В народі здавна кажуть… ну заспівав і не заплакав, — ну що ж це тоді за пісня?» Вже тоді, ми юні, відчули велику силу пісні в житті людини, особливо у тяжких, суворих умовах війни, далеко від Батьківщини, від своїх рідних. І там, на чужині, нам було якось особливо приємно і тепло, що наші українські мелодійні, задушевні пісні так зачаровують душі чужинців, і не тільки цивільних, а й, здавалось би, черствих військовиків.

Пригадалося, як перед від'їздом із Львова була зустріч з якимсь високим військовим чином. Здається, вона проходила в клубі студентів політехніки, що на вулиці Чистій. Наприкінці зустрічі німець попросив нас заспівати пісню «Ми українські партизани».

Тим часом на наступну неділю в цю полудневу пору нас знову очікували мешканці Гульчина. І все, що пишу, це — щира правда.

Швидко збігали дні. Після виснажливої муштри ввечері хлопці засинали міцним сном, а зранку — знову те саме. Отже не було часу особливо задумуватися над дальшою долею, тим більше що ти не один, а поруч товариші по навчанню чи навіть односельці.

Здається мені, що найважчою з погляду переживань була неділя. Вільний час. У голову йшли всякі спогади про рідну домівку і близьких людей. Хотілося одного — додому. Єдиним задоволенням, яке ми могли собі дозволити за ті мізерні гроші, що нам видавали, було чорне солодке пиво. Його можна було придбати в необмеженій кількості в казарменій кантині.

Закінчувався місяць нашого перебування в Гульчині, коли раптом захворів один хлопець з нашої кімнати — Річард Стоцький. Всього в кімнаті було 20 Юнаків. Німці запанікували, бо захворювання виявилося інфекційним — скарлатина. Нас ізолювали. Біля дверей поставили вартового. Один раз на добу під конвоєм виводили на двадцятихвилинну прогулянку. Їжу приносили в кімнату. Словом, справжня тюрма з парашею. Хлопці «казилися» від нудьги. Книжок не було, шахів також. Хто заснув удень, тому робили «коца» або «ровера». З вікна кімнати спускали вниз казанки з грішми, а вверх тягнули їх, наповненими нашими колегами чорним пивом.

Одного дня від побаченого наче щось обірвалося в душі. Крізь вікно нашої «камери» було видно на майдані всі три сотні наших хлопців з повним риштунком. З переданої шнурком записки довідалися, що всі хлопці від'їжджають у невідомому напрямі. Ми підняли галас, почали кричати, що хочемо також їхати. Німці запевняли, що після закінчення карантину нас відправлять туди ж. Це нас дещо заспокоїло.

Світлина 5. Переїзд Юнаків через Прагу до місць призначення.

Днів через десять я отримав листа від свого односельчанина і колеги по гімназії Івана, який був між тими, що від'їхали. Він повідомляв, що вони опинилися в столиці Австрії — Відні, що їм там непогано і обіцяють навіть продовжити гімназійне навчання. А ми тим часом жили надією на скору зустріч з колегами і друзями. Та не так склалося, як гадалося. Незабаром нас справді повезли, але, як вияснилося пізніше, в зовсім протилежному напрямі, хоча до кінця поїздки ми про це не здогадувалися. Пам'ятаю, була неділя. Гарний сонячний день. Поїзд зупинився на головному двірці Праги (світлина 5). Коли вийшли з вагона, зразу попали в оточення чеських коліярів у традиційних чорних мундирах. Ми привернули до себе увагу своїми українськими відзнаками. Було якось не по собі, коли в розмові з нами ці сивочолі колійовці пропонували обміняти на хліб свої кишенькові годинники, але у нас його також не було. Ось так воєнне лихоліття міняє вартість різних цінностей, ставлячи перед людьми головне завдання — вижити за всяку ціну самому й своїм близьким. Далі поїзд перетнув празьку ріку Влтаву, по якій спокійно, як за добрих часів, пливли човни з відпочиваючими пражанами. Пізно ввечері ми досягнули кінцевої зупинки. Це було місто Еґер. Пройшли пішки понад шість кілометрів до військового летовища, розташованого за містом. Наші юні спини вперше реально відчули, яку нелегку ношу ми взяли на себе. Знемагаючи під важкими наплечниками (особливо ті, кому ще не виповнилося шістнадцять), хлопці підбадьорювали себе сміхом та жартами — мовляв, ми все ж таки вояки. Правда, сильніші добровільно допомагали слабшим, беручи від них ручний багаж. У наплечнику було запасне взуття, робочий мундир, білизна, два коци, дві шинелі, протигаз у металічній коробці, важкий шолом, предмети туалету, харчі. Всього близько 30 кілограмів з домашньою валізкою, яка зігрівала нам душу і була тією невидимою ниткою, що пов'язувала цих дітлахів на чужині з рідним домом.

На летовищі базувалася переважно італійська транспортна авіяція. Розмістили нас у дерев'яному бараці. Хлопці поснули вмить. Вранці нас підняв пронизливий свисток чергового. Наступний день приготував нам багато нового, цікавого й навіть приємні несподіванки. Еґерський табір служив збірним пунктом понад п'яти тисяч Юнаків різних національностей. Були тут українці з наддніпрянської України, які носили на нарукавних пов'язках не лева, як ми, а тризуб. Ми чомусь стали їм заздрити і старались всякими шляхами і собі придбати такі пов'язки з тризубом, бо, на нашу думку, це більш повно підкреслювало, що ми стовідсоткові українці, а не якась етнічна різновидність.

Були тут білоруси, росіяни, прибалти, німці — всього більше десяти національностей.

Щодо даних з книжки Тимоша Білостоцького про те, що в Юнацьких формаціях були араби, греки і навіть цигани, вважаю їх дуже сумнівними. Про таких ніколи не чув і їх не бачив. Біля головного бараку, де розміщувалась адміністрація табору, на високих флагштоках майоріли прапори країн, Юнаки яких тут були. Як не парадоксально, але українських стягів було два: один з левом, другий — з тризубом. Як видно з цього, мікроб розколу нації був явно присутній і тут, понад шість десятків років назад. Хтось таки підкинув ідею німцям про два прапори однієї країни.

Надзвичайно приємною несподіванкою тут, у Еґері, була моя зустріч з дрогобицькими ґімназистами. Їх мобілізували після нас. Серед них був Орест Німилович, з яким ми жили на одному подвір'ї на вулиці св.Івана в Дрогобичі. Від цих хлопців я довідався, що вони читають українську газету «Голос» та що в одному із номерів цієї газети було оголошення про те, що мене розшукує тут, у Німеччині, моя рідна сестра Марійка. Але, на жаль, ту газету знайти не вдалось і, можливо, корінний поворот у нашому з нею житті не відбувся.

Через декілька днів для Українських Юнаків була організована польова Служба Божа, яку відправив о. проф. Северин Сапрун. Цей захід мав для нас велике моральне значення серед цієї багатотисячної різнонаціональної маси. Ми відчули, що ми українці, знаходимося дещо вище від Юнаків інших, по суті, маловідомих націй. Але, як кажуть, в сім'ї не без виродка. Я став свідком дуже неприємного видовища. Німець водив від бараку до бараку нашого хлопця без погонів, але з жовто-блакитною пов'язкою. Він пересувався на колінах, а на грудях у нього висіла табличка з написом «злодій». Вияснилося, що цей хлопчина вкрав у іншого, з яким проживав у одній кімнаті, якісь харчі. Зрештою, недоїдання і постійне відчуття потреби «щось з'їсти» переслідувало нас, молодих хлопчаків, постійно, протягом усього часу перебування в Юнаках. У зв'язку з цим наші хлопці часто йшли на дуже ризиковані кроки. Пригадуються такі випадки. У вечірній час на кухні в електричних котлах знаходилась їжа, приготовлена на ранок. У цю пору чергові кімнат приходили з дюралевими коновками за чорною кавою (кава була вівсяна, без цукру). В кутку кухні, сидячи на табуретці, дрімав старий німець. Освітлення було притемнене. Використовуючи такі сприятливі ситуації, відважні хлопці часто «переплутували» котли і замість кави націджували в коновки молочну рисову зупу. Пам'ятаю, як одного вечора черговий замість чорної кави притягнув у коновці костомаху з добротним шматком м'яса. Як зумів він виловити цю здобич з гарячого котла, так і не признався нам. На жаль, були й трагічні випадки, про що розповім дещо пізніше. І все ж таки, «німаки» були негідниками. З моїх спостережень можу стверджувати, що у них дисципліна завжди межувала з жорстокістю. І не тільки відносно нас, але й відносно своїх. Часто приходилося бачити на вулицях міст Німеччини, коли старший рангом німець, притому навіть не офіцер, а якийсь фельдфебель або унтерофіцер, ганяв рядового німця за те, що останній не віддав чести старшому по службі. Відбувалося це так: старший командував: Hinlegen! Auf! (падай, встань), а винуватець виконував ці команди з останніх сил. Або змушував відтискатися від землі до повного виснаження. Тому стверджую абсолютно відповідально, що між нами і німцями ніколи не було ніяких дружніх, теплих відносин. Волею долі ми просто були приречені на співіснування.

Трапився тут, в Еґері, й інший випадок, але з дещо патріотичним відтінком. Та це сталося не з нашими хлопцями. Одного дня ми спостерігали, як на майдані вишикувався білоруський контингент Юнаків, яким хитрі німці оголосили про переїзд в інше місце, тому необхідно забрати всі свої речі. Пізніше була дана команда: перша шеренга три кроки вперед, третя — три кроки назад (в німецькій армії шикувалися в три шеренги). Далі — розстелити перед собою коци і викласти з наплечників та кишень всі речі. Після детальної ревізії хлопців повернули назад у бараки на свої місця. З розмов між німцями вияснилося, що напередодні білоруси працювали на складах зброї і після їхньої «роботи» недорахувалися кількох револьверів. Останні були малокаліберні. Хлопці майстерно заховали їх на тілі під одежею, тому зброю й не знайшли.

В Еґері нам зробили якісь щеплення, сфотографували. Одна із таких світлин, де ми зняті без сорочок, вміщена в книжці проф. Зенона Зеленого «Українське Юнацтво у вирі Другої світової війни» (світлина 6).

Світлина 6. Після медогляду і щеплення в Еґері.

Через деякий час знову в дорогу. Курс — на захід. Еґер був останнім, порівняно спокійним місцем на наших дорогах війни. Цим разом ми опинились у Мюнстері, головному місті землі Вестфалія. Палали пожежі після чергового нальоту американської авіяції. Нас поспішно розмістили на військовому летовищі і перекинули на палаючий залізничний вузол. Видали лопати і наказали зробити розриви між палаючими штабелями вугілля, щоби, по можливости, зберегти як можна більше палива, так необхідного для паровозів. Робота була просто пекельна. Нестерпна жара і полум'я не давали можливости близько підійти до штабелів. Неподалік стояв товарний ешелон, вагони якого були понівечені уламками бомб. В одному з них крізь проламану стіну виднілися скриньки з консервами. Один з хлопців підійшов до вагона і витягнув зі скриньки одну банку. В цю мить пролунав постріл і Юнак з банкою в руках упав мертвим. Стріляв вартовий, який оберігав цей ешелон. Оскільки ми працювали у робочих мундирах з німецькими відзнаками, думаю, що охоронець не міг знати, що цю роботу виконують не німці. Жертвою став, якщо не підводить мене пам'ять, Микола Березовський зі Стрийщини. Для похорону німці виділили 5 чи 6 хлопців, що жили з ним разом у кімнаті. Ми виплели вінок з двома жовто-блакитними лентами, зшитими з запасних наших нарукавних пов'язок. Цей випадок ще більше поглибив прірву в наших відносинах з німцями. Ще біля двох тижнів ми працювали на розбиранні завалів після бомбардувань, витягали якісь сейфи з-під руїн державних установ і т.ін. За цей час довелося пережити декілька жахливих нальотів американців, коли шансів залишитися живими майже не було. Неможливо передати ці відчуття, коли при наростаючому пронизливому свисті бомб практично прощаєшся з життям. Лежачи на землі, краєм ока глядиш у небо, і здається, що всі бомби, які сипляться немов з розв'язаного мішка, летять саме на тебе і ти настільки втискуєшся в цю землю, що перетворюєшся в якийсь пляцок, а під тобою від цих зусиль наче утворюється заглибина.

У такі моменти безумовно спрацьовує інстинкт самозахисту і про якийсь відпір нападникам не йдеться. Все це набагато жахливіше, коли події відбуваються в нічний час. Та коли бомби розриваються на більш-менш безпечній відстані, то спостерігаєш досить цікаву картину. Нічне небо постійно розрізають яскраві промені потужних прожекторів. З землі в небо і з неба на землю летять, наче травневі світлячки, шнурочки різнокольорових трасерних куль. І все це утворює дивовижне світлове сплетіння.

І знову команда готуватися до від'їзду. І знову в невідомому напрямі. Невелику колону критих вантажівок замаскували так, що кожне авто подібне на великий зелений кущ. Хлопці старалися, бо знали, що роблять це для власної безпеки. Після тривалого переїзду зупинилися перед шлагбаумом. Границя. Німці показали документи, а нас просто пограничники перерахували для порядку. І машини, суворо витримуючи дистанцію, рухалися далі. На кожній машині призначено по два спостерігачі за небом. Коли появлялись американські винищувачі, машини завмирали на узбіччі дороги, а ми залягали в придорожних ровах. Нарешті зупинились у невеличкому провінціяльному містечку Шеренберґ, точніше на його околиці, перед високою залізною брамою. У глибині великого саду триповерхова будівля. Як вияснилося пізніше — чоловічий монастир. Нам пояснили, що знаходимося в прифронтовій смузі на території Голландії і повинні бути особливо дисциплінованими, голосно не розмовляти. Монахів потіснили, вони звільнили одне крило монастирської будівлі. Нас розмістили аж по вісім хлопців у келіях, розрахованих на одного-двох монахів. Спали на долівці, вкритій соломою. Замість подушки — наплечники. З вікон келії проглядався цікавий вид на великий монастирський сад-парк, добре доглянутий, з альтанками і алеями, якими повільно з молитовниками в руках проходжувалися монахи, наче якісь неземні істоти в незвичних для нас білих, а не чорних рясах, з фіолетовими чепцями на головах. Але за монастирською огорожею панувала значно суворіша дійсність. Це була прифронтова смуга західного фронту. Доносилося відлуння фронтової канонади. Повітряний простір повністю контролювався англо-американськими винищувачами і штурмовиками. Привезли нас сюди, щоб спорудити артилерійські позиції для німецьких частин, які відступали. Вранці, йдучи на роботу, ми мусили витримувати дистанцію у тридцять метрів один від одного. На узліссі, перш за все, кожний викопував для себе яму-дірку глибиною приблизно 1,2 метра, в яку заскакував, почувши свисток спостерігача за повітрям. Літаки появлялися зненацька, на малій висоті, а знайти свою дірку вчасно не завжди вдавалося. На полі, вкритому цими замаскованими дірками, ми були подібні до байбаків. Коли поверталися надвечір з роботи, місцеві дівчата дарували нам яблука. Від цього доброго жесту ставало легше на душі.

У неділю відпочивали, знайомилися з містечком, збиралися групами в монастирському саду, розмовляли, співали впівголоса українські пісні, до яких, як ми зауважили, прислухалися монахи і мешканці містечка.

Якось ми з Орестом Німиловичем, якого я знову зустрів тут, поїхали надвечір, коли менше турбували літаки, на прифронтовий склад за продуктами. Машина була добре замаскована. Але на зворотній дорозі в темноті звернули не на ту дорогу і поїхали в бік фронту. Нас обстріляв літак. Машина зупинилась і «перетворилась» у придорожний кущ, а ми залягли в рові. Все обійшлося. Бог милував. Хоча ми жалкували, що не потерпіла машина, бо тоді могли б доволі наїстися, списавши продукти «на літак».

У Голландії ми вперше спостерігали повітряні бої між німецькими та американськими літаками-винищувачами. Заховавшись у свої дірки в землі, ми довго спостерігали за цими смертельно небезпечними і для нас груповими поєдинками, бо кожен з літаків, намагаючись вразити свого супротивника зверху, посилав кулеметні черги в сторону землі.

Тут, у Шеренберґу, появився наш виховник, гімназійний вчитель з Бережан пан Хомин (якщо не помиляюся). Він організував нам сповідь у монахів «нашого» монастиря. Адже смерть чигала на нас постійно.

Німці і тут своєрідно поглумилися над нами (так нам здавалося), бо біля монастирської брами поставили нашого вартового у парадному однострої з лопатою на плечі.

Закінчивши спорудження «штелюнґів», ми повернулися до Німеччини. Невелику групу із кількох десятків Юнаків (серед них і мене) відправили на військове летовище Тутов. Нас призначили до батареї тридцятисемиміліметрових напівавтоматичних зенітних гармат. Розмістили в невеличких дерев'яних домиках, зовні довкруги захищених земляним валом. Гарячу їжу доставляли в термосах-наплечниках. Крім бойового чергування вдень і вночі, ми опановували матеріяльну частину гармат. Нас змушували вивчати німецьку мову і німецькі пісні. Тут у мене виник конфлікт з командиром батареї. Якось він викликав мене до себе і звелів збиратися до виїзду на науку до Берліна. Я тоді вже добре володів німецькою, дуже добре знав і польську мову, бо ще в гімназії читав багато книжок, особливо творів Конан-Дойля, польською. Ще з першого табору в Гульчині мав звання допоміжного вишколювача та перекладача, на погонах мав срібну нашивку. Німець не міг дохідливо пояснити, на яке саме навчання мене направляють. А в мене закрався сумнів, чи це не підготовка якихось диверсантів-парашутистів, шпигунів або ще щось подібного. Я відмовився. Німець скипів, обізвав мене бараном. Сказав, що не вмію використати нагоди, яка дається далеко не кожному. Я мотивував свою відмову тим, що не хочу розлучатися зі своїми хлопцями. З його сторони пішли погрози. Якщо не поїду, зробить мене своїм джурою і буду змушений носити йому каву. Тільки пізніше з книжок я довідався, що справді були якісь курси для Юнаків-ґімназистів, де готували підстаршин. Та все обійшлося, і ми, не загрівши тут довго місця, вирушили назустріч подальшій своїй долі.

І знову військове летовище поблизу Ґрайфсвальда. Спочатку нас розселили просто в ангарі. Внизу літаки, а ми в бокових службових приміщеннях. Отже була можливість не тільки достатньо надивитися на всю ту незвичну техніку, а й помацати руками і посидіти в кабіні такого бойового монстра, всього за якихось десять цигарок, вручених механікові, що обслуговував ці літаки.

Хочеться зауважити, що всюди, де ми перебували, нас по-різному трактували щодо харчового забезпечення. В одних місцях нас вважали за підлітків і ми обов'язково отримували молочну зупу. В інших — дорослими, і тоді видавали цигарки. Більшість хлопців не курили, отже за них вимінювали у німців найрізноманітніші речі: від авторучок та старих годинників до нових сорочок тощо.

Через деякий час ми переселились у військове містечко поряд з летовищем на перший поверх триповерхового будинку. Два поверхи займали летуни. В основному тут базувалася винищувальна авіяція. Стару генерацію літаків представляли «Мессершміти-109» і пікірувальні штурмовики «Юнкерси-152», нову — «Фоккевульфи-190». Були і літаки-розвідники «Мессершміти -110» незвичної конфігурації — з двома корпусами. Ми називали їх «рамою». Летовище було дуже добре замасковане. Військове містечко і всі споруди, які обслуговували летовище, були в лісі. Кожен літак мав на обочині летовища під прикриттям дерев своє місце у вигляді досить глибокої ями з тристороннім обвалуванням. З четвертої сторони був плавний виїзд з ями на льотне поле. У такий спосіб вдавалося зберегти літаки непошкодженими, навіть якщо скинуті противником бомби розривалися порівняно на невеликій відстані. Зверху над літаками натягали маскувальні сітки.

Була пізня осінь 44-го. Надворі помітно похолодніло. Наш цуґ перебазували в інший куток летовища. Поясню, що зенітна батарея складалася з трьох цуґів, а кожен такий цуґ з трьох ґешіців — тобто гармат. Гармати були автоматичні, двадцятиміліметрового калібру, з дальністю прицільної стрільби до чотирьох кілометрів. Тому їх розміщували по периметру летовища, а часом у самому його центрі. Отже наше положення, з погляду безпеки при бомбардуванні, було зовсім незавидним, а військові летовища завжди були ціллю номер один. У кращому становищі були Юнаки, що служили у важкій артилерії калібру 88 міліметрів. Їхні гармати розміщувалися на значних відстанях від охоронних об'єктів і були розраховані на недопущення ворожих ескадриль ще на підльоті до них.

Тут ми зустрілися з черговим «чудом» німецької техніки, яке мало назву «Гукопак». Це система з двох літаків, що були замоцовані один на одному. Нижній літак — двомоторний бомбардувальник «Юнкерс-88» повністю «нафарширований» вибухівкою. На ньому сидів, наче орел перед злетом, на спеціяльних лабах одномоторний винищувач-штурмовик «Фоккевульф-190». Ці системи спарених літаків призначалися для ураження особливо важливих об'єктів, у тому числі великих транспортних кораблів. Суть задуму була наступна: досягнувши заданого об'єкта, обидва літаки у зв'язці пікірували на нього, а коли опускалися на допускну відстань, верхній, з допомогою спеціяльної системи, від'єднувався і шугав у висоту. Нижній, витримуючи задану йому траєкторію, «врізався» в об'єкт.

Отож, доставка сьогоднішнього космічного корабля «Буран», який стартує на певній висоті з літака, що його туди доставляє, не є абсолютною новинкою авіяційної техніки, бо подібні системи з двох літаків використовувалися ще 60 років тому, під час Другої світової війни.

Трапився тут з нами такий випадок. У надвечірній час, неподалік нашого дерев'яного домика, стартував, причому дуже важко, зі страшним ревом, саме такий «чорт верхи на Вакулі». У бараку було холодно, і ми вирішили роздобути дров. Ще раніше примітили розламану дерев'яну будку. Взяли візок, на якому підвозили бомби до літаків. І поки завантажили на нього уламки дощок, зовсім стемніло. Щоби не робити великий «гак» з дровами, вирішили пересікти швидко льотну смугу навпростець. Летовище не освітлювалося. І тут зненацька почули зовсім близько гуркіт літака, що заходив на посадку. Ми з усіх сил потягнули візок з бетонної смуги, що нам вдалося. Несподівано зі страшенним гуркотом, скреготом та снопами іскр літак пронісся перед самими нашими носами. Як вияснилося — це повернувся той самий «чорт», що важко стартував у парі перед кількома годинами. Був підбитий зенітниками і не зміг випустити шасі, тому зробив так званий «бавхляндунк», тобто приземлився на живіт. Як заведено у таких випадках, літак приземляється не на бетонну смугу, бо це означало б його загибель, а на трав'яний покрив летовища. Поки під'їхали невідкладна допомога і пожежники, ми «розчинилися» у поглинальній темряві.

Тим часом зозуля накувала нам нову дорогу. На цей раз нас перекинули у Східну Німеччину в район міста Штеттіна (тепер Щецін, Польща), що над рікою Одра. Останній відрізок долали знову пішки, бо залізниця була пошкоджена. Майже всю ніч йшли, знемагаючи під вагою наплечників. Перетнули велике гарне місто. Німець, який супроводжував нас, не зміг допитатися, де розташована та частина, до якої ми прямували. Тільки під ранок вийшли на околицю міста, що межувала із сосновим лісом. Коли зупинились і глянули вверх, то завмерли, а наш дотепний Степанко сказав: «Ось тут-то, хлопці, вже нам жаба цицьки дасть». У лісі виднілися високі дерев'яні вежі, а на них між верхів'ями сосен проглядалися платформи з легкими зенітками. Степанко продовжував: «Будуть дерти нас, як поганих когутів, і лише пір'я посиплеться на землю». Настрій у хлопців впав «до нуля». Підкріпившись трохи сухим пайком, вмить поснули, сидячи на наплечниках і притулившись спинами один до одного. Німець прокинувся першим і став виясняти ситуацію. Виявилося, що батарея повністю укомплектована і ніхто нас тут не чекав. Такі перипетії воєнного часу. Тим часом зустрілися з хлопцями, які тут служили. Це були німецькі Юнаки. Вони нарікали на свою долю, показали нам зрізану уламками бомб вежу. Казали, що були жертви. Ми ж раділи, що мали щастя, бо нас відправили назад «додому», тобто на старе місце.

Через декілька днів мені вручили документи, як старшому групи з десяти Юнаків, на відправлення в портове місто Барт, що розкинулося на однойменному півострові у Балтійському морі. У поїзді хлопці жартували, що об'їздили і сходили всю Німеччину вздовж, поперек та по діягоналях. Встигли побувати у Берліні, Дрездені, Ганновері, Мюнстері та інших великих містах. Але були це, на жаль, не туристичні поїздки чи переходи, а сповнені смертельної небезпеки та непередбачених «сюрпризів» передислокації. Згадували, в яких тільки бомбосховищах довелося тоді побувати. Від звичайних траншей до велетенських бетонних блоків, покритих зверху грубим шаром ґуми. Останні знаходилися серед житлових кварталів у великих містах. На їхніх стінах були намальовані вікна та балкони, щоби не вирізнялися поміж інших будівель. Часто поїзди, в яких ми подорожували, зазнавали нападу з повітря. Тоді вони зупинялися посеред поля і всі пасажири рятувалися хто куди і як міг. Побачивши, що пасажири — цивільні люди, з літаків припиняли стрільбу, зате на певній відстані скидали малі бомби і знищували залізничне полотно.

Ось і приїхали. Добравшися з великою бідою до досить великого міста Штральзунд, знову попали під удари авіяції. Нарешті Барт. Ми вперше в житті побачили море, порт та найрізноманітніші кораблі. Зустріли знайомих хлопців з Еґера і Голландії. Тут вони були вже старожилами. І знову військове летовище, знову легкі двадцятиміліметрові зенітки. Це була сорокова батарея третьої повітряної округи. Мене призначили навідником в обслузі, що у тогочасній військовій термінології іменувалося — канонір номер один. Але я вже набагато раніше зрозумів, що це найнебезпечніша «посада» в обслузі гармати. Бо коли поряд падають бомби або батарею обстрілюють літаки, всі члени обслуги інстинктивно кидаються на землю, втискаючись у мишачу нірку, а навідник мусить спочатку злізти з сидіння на гарматі та й так, щоб кованими черевиками не травмувати тих товаришів, що лежать на землі. Тому, симулюючи погіршення зору, я відмовився від цієї «посади».

У Барті ми пройшли досить ґрунтовний вишкіл артилериста-зенітника. У вільний від алярмів час постійно щось вивчали. Безпосередньо біля гармат нас навчали мистецтву наведення на ціль та її супроводу. Для цього один з Юнаків носив навкруги гармати на високій жердині маленьку модель літака, а навідники повинні були зловити ціль у прозірник і далі плавно її вести. Потім лунала команда «стоп», «літак» зупинявся, а інструктор перевіряв, чи правильно навідник зловив ціль. На заняттях у клясах на дерев'яних моделях вивчали абсолютно всі типи літаків держав, що брали участь у Другій світовій війні, запам'ятовували їхні характеристики, конструктивні відмінності, бортове озброєння, нанесені розпізнавальні знаки для того, щоби безпомилково визначити, які і чиї літаки знаходяться в небі. Гірше справи виглядали вночі. Для деякого полегшення орієнтації в небі у різних точках летовища були встановлені три потужних прожектори, що мали оперативні клички «Антон», «Берта» і «Цезар». «Антоном» майстерно управляв дрогобицький ґімназист Ігор Флюнт, потім відомий нафтовик Долини. Крім того, німецькі літаки під час нічної повітряної суматохи, в критичний для них момент (тобто коли по них «свої» стріляли знизу), випускали різнокольорові світлові ракети. Комбінація кольорів змінювалася кожної доби. Нам її повідомляли при черговому нічному виході на позиції. А виходів цих було по декілька на добу. Там ми просиджували годинами, а часто і цілі ночі. Біля нашого першого цуґу була штабна землянка, де сиділи телефоніст — німецький Юнак Крауз, командир батареї — обервахтмайстер Шварц, унтерофіцер Кайзер та ще декілька швабів. Сюди постійно надходила інформація про повітряну ситуацію в небі усього Райху: які ворожі з'єднання, які типи літаків, де знаходяться і яким курсом летять. Повідомлялося також, які міста зазнають бомбардувань. Залежно від відстані і курсу літаків готовність батареї набувала відповідної гостроти. Найприємнішою була звістка про те, що всі з'єднання бомбардувальників та штурмовиків знаходяться у відльоті на захід. На жаль, це траплялося не так часто, бо наявність у нашій повітряній окрузі хоча б одного повітряного розвідника змушувала нас бути напоготові. А нишпорити цим розвідникам у третій (тобто нашій) повітряній окрузі було чого. Адже саме звідси, з місцевости Пенемюнде, запускалася на столицю та інші великі міста Великобританії нова грізна зброя часу Другої світової війни — реактивні стрільна ФАУ-1 і ФАУ-2. Дивним здається сьогодні те, що так довго не могли знайти західні розвідники місце запуску. Правда, останні відбувалися лише за умови, що в окрузі на цей час не було літаків противника. Але високий стовп диму, що супроводжував запуск, видавав це місце. Бачили його й ми. Хоча запуски могли проводитися з мобільних устав, які міняли місце своєї дислокації.

Зима 1944 року була тут досить холодною. На тривогу виходили в спеціяльних, довгих до самої землі, достатньо теплих, з підкладкою, шинелях. Але зимових шапок у німців не було. Тому в морозну погоду під звичайну всесезонну пілотку одягали так званий захист голови, що нагадував кусок вовняного рукава. Він щільно обтягав голову і шию.

Вночі, в хвилини затишшя, хлопці умудрялися заснути, залізши в дерев'яні ніші біля гармати, призначені для запасних жерл, або в невеличкі, заметені снігом ями-пивниці, де зберігалися боєприпаси.

Чималий дискомфорт у житті Юнаків вносило постійне недоїдання. Наведу такий приклад. Тут, у Барті, ми харчувалися в їдальні згідно зі спеціяльними карточками, подібних до сьогоднішніх талонів попередження водія автомобіля. Перед вікном видачі їжі стояв німець з чорною пов'язкою на оці і компостером робив дірку в карточці на відповідній даті. Часто траплялося, що компостер неповністю проколював картку і кружочок не випадав з неї. Винахідливі хлопці в таких випадках з допомогою ложки майстерно затирали кружечок в карточку і знову ставали в чергу за другим обідом. Найвинахідливішим на початку вдавалось отримати навіть три обіди. Нестача порцій на кухні з часом була виявлена (німці нарід пунктуальний) і ниточка обірвалася. Цікавий був розподіл між Юнаками сухого пайка, який виділяли щоденно надвечір на всю кімнату відповідно до кількости мешканців. Як тільки пайок був поділений на порції, які між собою завжди дещо відрізнялися, власника кожної порції визначали найдемократичнішим, як нам здавалося, шляхом. Один з хлопців відвертався, інший, вказуючи на одну із порцій, запитував: «Це кому?» Перший називав ім'я власника. Не обходилось і без сміху, коли найскупіша порція діставалася саме тому, хто так ретельно все ділив.

Взагалі почуття гумору хлопці не втрачали ніколи, незважаючи на всі складнощі нашого життя. Особливо відзначався своїми витівками Юнак Бучко (можливо, Бучок). Він приклеював собі кайзерівські вуса, одягав шолом, надував живіт, за пояс замість кобури запихав черевик. У такому спорядженні обходив кімнати, в тому числі і ті, в яких мешкали німецькі Юнаки, і заходився перевіряти порядок. Спочатку в кімнату заскакував хлопець і подавав звичну для всіх команду: «Ахтунґ!» Усі мешканці кімнати, не зважаючи хто чим займався, почувши цю команду, завмирали в позі струнко. Тоді неквапно в кімнату заходив Бучко і по-німецьки представлявся як новий командир батареї, або придумував щось інше. Не гіршим артистом був інший Юнак Степан Красій. Одного разу, коли командир батареї Шварц викликав його з ладу і картав за якийсь проступок, Степан, стоячи струнко, з невинним виглядом, ніби виправдовується, насправді лаяв німця останніми словами по-українськи. Але в скрутне становище потрапив перекладач, до якого звернувся Шварц з просьбою перекласти йому слова Степана. Хлопці до крові пощипували собі руки, щоби не розсміятися. Декілька років тому в пресі промелькнула згадка про якогось Степана Красія, що керує в Німеччині дитячою страховою компанією. Можливо, що це той самий наш Степанко.

Про німецьку дисципліну і педантичність, яка часто переходила межі розумного, можна говорити багато. Ось декілька прикладів. Розпорядок дня, якщо не перешкоджали тривоги, виконувався пунктуально. Отже, після обіду була тиха година. Можна було читати або лежати в ліжку, але обов'язково роздягненому. Якось одного разу я прийшов з обіду і на кілька хвилин приліг на застелене ліжко одягненим. У цей час у кімнату зайшов унтерофіцер Кайзер. Він підняв мене і змусив пробігти п'ять кругів по спортмайдані. Пізно ввечері німці обходили наші кімнати і, присвічуючи ліхтариком, оглядали ноги сплячих хлопців. Виявивши неприємний запах, піднімали винуватця, який мусив мити вже раніше вимиті туалети і коридор. Незважаючи на те що війна вже котилася до програшного кінця, оберєфрейтор Блюменталь, який завідував за сумісництвом складом обмундирування, періодично вишиковував нас на майдані і змушував почергово піднімати ноги. Якщо в когось бракувало в підошві хоча декілька цвяхів, вимагав обміняти взуття на складі.

Хочу звернути увагу ще на один цікавий факт. Якщо в совєтському суспільстві панував принцип суворої секретности в багатьох сферах життя, особливо в оборонній галузі, то тут спостерігалася зовсім інша ситуація. Ще задовго до кінця війни, в розмовах з німецькими військовиками, останні відкрито говорили, що Гітлеру скоро «капут», що війна це… і що німці скоро об'єднаються з англійцями та американцями і спільно виступлять проти більшовиків.

Тут, у Барті, на летовищі був підземний завод, що виробляв літаки і секретну зброю ФАУ-2, яку нам вдалося побачити в одному з анґарів. На цьому заводі працювали в'язні концентраційного табору, що знаходився поряд з летовищем. Ми часто бачили цих виснажених людей різних національностей в дрантивій смугастій синьо-білій тюремній одежі та черевиках на дерев'яній підошві. У зимову стужу, стукаючи «деревняками» по замерзлій землі, вони розносили на своїх плечах крила та інші частини літаків по закутках летовища та маскували їх під кущами. Кожна поява цих нещасних людей викликала у нас, юних, співчуття до них та ненависть до тих, хто створив їм такі нелюдські умови. Адже ми знали, що більшість з них не якісь злочинці, а лише політичні противники фашистського режиму.

Отже прірва у наших відносинах з німцями ніколи не нівелювалася, а навпаки, поглиблювалася.

Характерний і такий випадок трапився у Барті. Був сонячний зимовий день. Напередодні випав досить глибокий сніг. Пообідавши, ми вийшли з їдальні, стояли, розмовляючи в очікуванні команди на відхід до казарми. Раптом хтось у когось кинув сніжкою. А далі, як кажуть, пішло-поїхало. У цей момент один із наших крикнув: «Бий німоту!» Приблизно половина Юнаків були німці. Моментально утворилися два табори противників і зав'язалася справжня битва сніговими кулями, яка тривала кілька хвилин. Побачивши, що події розгортаються не на користь німців, черговий по батареї пронизливим свистком змусив усіх учасників битви припинити «бойові» дії.

З наближенням кінця війни нас посилено готували до боротьби з наземними цілями. Вивчали всі типи танків, що застосовувалися на фронтах Другої світової війни. Був створений спеціяльний загін для боротьби з ними з близької відстані. Декілька разів нас водили на стрільбище. Тренування відбувалися з використанням панцерфаустів, магнетних та тарілкових мін, пляшок із запалювальною рідиною.

Наближалося новорічне свято. Щоби його добре зустріти, ми погодились отримувати протягом останнього тижня перед Новим Роком дещо урізаний пайок. Новий 1945 рік зустріли з ялинкою. В їдальні зібрався весь особовий склад батареї. Цікаво, що протягом цілої доби не було жодної повітряної тривоги. Отже святкували обидві воюючі сторони.

Після Нового Року наші хлопці з особливим трепетним хвилюванням чекали Різдвяних свят, таких улюблених і завжди довгоочікуваних вдома на Батьківщині. Сидячи біля зеніток у передсвяткові ночі, ми обмінювалися спогадами про цікаві різдвяні традиції в різних реґіонах нашої Галичини. На сам Святвечір зібралися в найбільшій кімнаті біля ялинки, влаштували скромну святкову вечерю. Дехто одягнув свою вишиванку, що особливо підкреслювало урочистість обстановки. Настрій у всіх був пригнічений, бо кожний твердо знав, що саме у ці хвилини десь далеко в рідній домівці його обов'язково згадує найближча рідня. В уяві повставав образ заплаканої мами, колядників під вікнами батьківської хати. Після вечері почали колядувати. Позбігалися німці, товпилися в дверях та спостерігали за незвичною для них подією. А коли наші ґімназисти заспівали німецьку колядку «Штіллє нахт…» (Тиха ніч), вони приєднались і почали колядувати разом з нами. І це був чи не єдиний випадок, за весь час нашого перебування на чужині, процесу чисто людського душевного зближення і взаємного розуміння.

Служба в Барті протягом всієї зими була найдовшою з усіх служб у пунктах нашого перебування в Німеччині. Десь на початку березня ми переїхали у велике портове місто Росток. Летовище розміщалося над самим морським заливом, а наша батарея знаходилася в кількох десятках метрів від моря. Жили ми поряд з зенітками у великих наметах, які огрівалися залізними печами. Над наметом був закріплений червоний ліхтар, який вмикався разом з освітленням летовища в час злету і приземлення літаків, щоби останні не зачіпили нас своїми колесами. А були це важкі бомбардувальники Гейнкель-111 та Юнкерс-88. Під час злету навантажених бомбовозів повітряні хвилі сильно теліпали наметом, і здавалося, що колись літак зачепить цю нашу хату і понесе її в небо, а потім пустить у морську безодню.

На цьому летовищі, неподалік нас, проводилися випробування перших у світі реактивних літаків-винищувачів «Штурмфоґель» і «Блітцбомбе». Ці безпропелерні літаки по конфіґурації істотно відрізнялися від своїх старших собратів. Випробування були складними. Під час запуску двигуна з нього виривалися потужні полум'яні струмені, тому напоготові стояли пожежні машини і обслуга з вогнегасниками. Літаки якось кострубато злітали і так само приземлялися, зробивши декілька кругів над летовищем. Складалося враження, що вони не повністю керовані. Пілоти в очікуванні своєї черги «осідлати» цю не зовсім послушну машину знаходилися поряд з нами. Вони явно нервували. Пригадую, як в одного з них тряслися руки і він довго не міг застібнути комбінезон (дитяча спостережливість).

Час спливав швидко. Історія відраховувала останні тижні війни. І ось настав день, коли поступила команда знищити зенітки, взяти портативну зброю і до 14 години залишити летовище. У той час воно мало бути підірване. Почуття тривоги лягло на душу. Але розслабитися не було коли, наказ воєнного часу необхідно виконувати без обговорень. Для знищення кожної зенітки, в разі потреби, в її комплект входив спеціяльний вибуховий пристрій. Щоби не робити зайвого шуму та й не ризикувати при цьому своїм життям, наші наставники знайшли соломонове рішення. Наказали повитягати з гармат жерла, замки і все інше, що можна було швидко зняти, і викинути в море. Пізніше ми переклали весь запас продуктів з кухонного складу в свої наплечники і покинули Росток. Прямували на захід. Через певний час нам пояснили, що йдемо згідно з наказом до портового міста Вісмар, розташованого у гирлі ріки Ельби, де повинні сісти на корабель і відплисти до Данії. Це була правда, бо як ми переконалися набагато пізніше, проглянувши совєтський кінофільм «Зустріч на Ельбі», цей епізод з кораблем у ньому був відображений.

Піший перехід видався важким, дуже відчутним був додатковий вантаж продуктів. Якось, проходячи через одне село, побачили на подвір'ї віз на ґумових колесах, запряжений парою волів. Цей непопулярний уже вид транспорту був конфіскований і на нього ми звалили нашу ношу. Йти стало легше, хоча швидкість просування не збільшилася, бо воли є волами… З невеликими перепочинками йшли і вдень і вночі. Такого темпу не змогли витримати навіть воли, які все частіше зупинялися. Зрушити ж їх з місця було непросто. Змушені були невдовзі їх залишити і знову звалити наплечники на себе. Втома брала верх, тому поступово звільнялися від менш потрібних речей. Спочатку викинули шоломи, протигази, далі — коци, робочий одяг, шинелі та запасні черевики. Недоторканими були продукти. Все це добро упереміжку з рушницями, патронами, гранатами валялося тепер у придорожних канавах. У дорозі зустрілися ще з одним прикладом німецької дисципліни і порядку. Незважаючи на те, що навкруги панував повний розгардіяш останніх днів війни, дисциплінований німецький бауер віз невеличким візочком декілька бідонів з молоком на приймальний пункт. Посміявшись щиро над тим мирним чоловіком, хлопці випили молоко. Правда, не всім воно пішло на користь, бо в багатьох почалися шлункові розлади.

Ранком увійшли в село, розташоване за декілька кілометрів від Вісмара. Від місцевих мешканців довідалися, що на світанку місто зайняли війська західного фронту. Під час останнього перепочинку якось непомітно, нічого не кажучи, німці позривали погони і всі відзнаки. Ми наслідували їхній приклад. Тут у лісі я розстався також з дорогими моєму серцю речами, з якими не розлучався протягом усього часу перебування на чужині. Серед них були фотографії рідних та вишиті мамою сорочка і рушник.

Долаючи останні кілометри до мети, наша група почала «танути». Першими «загубилися» німці, далі по декількоро почали відставати і наші хлопці, причому нічого не кажучи і не порадившися з іншими. Тут доречно висловився один з колег, що жиди так ніколи не зробили б.

Раптом за нашими спинами почувся гул моторів. Ми зійшли з дороги, розсілися на беріжку за канавою. Познімали шапки і прийняли позу відпочиваючих. Я витягнув з наплечника білий рушник, на всяк випадок. На дорозі показався танк, обліплений солдатами в шоломах, одягненими у зелені засмальцьовані куфайки, з автоматами в руках. З наближенням танка, а в ньому ми безпомилково пізнали совєтський Т-34 (вчили ж все-таки), внутрішня напруга сягнула апогею. Танк нарешті порівнявся з нами, солдати пильно приглядалися до нас, але не зупиняючись мовчки проїхали мимо. На серці трохи відлягло. Дещо відійшовши від неприємних вражень, вирушили далі, але в різні сторони, групами по кілька чоловік.

Ось тут потрібні були нам, як ніколи раніше, старші наші наставники, ідейні вихователі! Але ними і не пахло. Перший раз ми зустріли їх в Еґері, другий — в Голландії (одного), і на цьому крапка.

Ми залишилися вчотирьох. Троє з Дрогобиччини, один наймолодший з Бережан чи Бучача. Пройшли ще зо два кілометри і вийшли на околиці Вісмара. Нас зустріли совєтські сапери, які працювали вздовж дороги з міношукачами. Зупинили, розпитували, хто ми, звідкіля йдемо. Ми пояснювали, що нас мобілізували копати окопи. Відносно одежі сказали, що наша домашня давно зносилась і нам видали старе обмундирування. На нас і справді були зелені вовняні, вже добре потерті мундири. Пішли вглиб міста. Воно було заповнене американськими, а можливо, і англійськими військовиками. Через кілька сот метрів нас затримав патруль, серед них вперше у житті побачили живого негра. Вояки були в темно-червоних беретах, на рукавах мали нашивки з зображенням парашутиста, а під ним напис: парашут — реґімент. Нас обшукали, питали, чи «рус, рус?». Це ми категорично заперечували, кажучи, що українці, але ці у відповідь лише хитали головами, що таких не знають. Можливо, якщо б підтвердили, що «рус», то вони знали б куди таких направити. Нас відвели в якийсь двір, де вже було декілька німецьких військовиків. Через певний час під'їхала крита вантажівка і американець показав на пальцях, щоби два хлопці сіли на машину. Полізли двоє, що ближче стояли до неї. Секунду подумавши, я показав солдатові, що також поїду і, не зустрівши заперечення, сів туди ж. Чому в мене визріло таке рішення — не знаю і зараз. Спроба порозумітися з американцем німецькою чи польською мовами успіху не мала, по-англійськи я не знав ні слова. Кузов був завалений мішками з вовняними грубими шкарпетками. Біля двох годин розвозили ці мішки з шкарпетками по військових частинах у межах міста. Американці розглядали нас з цікавістю, запитували, чи «рус»? Ми заперечливо крутили головами. Нас дружно плескали по спині, пригощали цукерками і печивом. Наприкінці, на мою просьбу, солдат дав нам по парі шкарпеток, і ми повернулися на місце, звідки виїхали. Яке ж було наше здивування, коли побачили порожній двір. Не було ні нашого четвертого товариша, ні наших наплечників з продуктами та іншими необхідними для життя речами. Солдат дивився на нас, ми на нього. Через декілька хвилин роздумів він закрив очі і замахав руками, даючи зрозуміти, що можемо йти куди завгодно.

Ми опинилися на вулиці і були просто шоковані, не знаючи куди, в якому напрямі податися, що робити далі. Це був один із найтяжчих днів у моєму житті. Бо протягом всього нашого перебування на чужині, незважаючи на всі жахи війни, про нас хтось думав і організовував наше життя. Ми не турбувалися про харчі на сьогодні і завтра, про дах над головою і нічліг. Тепер, залишившись без найнеобхідніших засобів для життя, крім одежі, що була на нас, ми були кинуті напризволяще. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що це не був мирний час, коли між живими людьми не пропадеш. Хтось таки тебе пожаліє і хоча б нагодує. Місто було переповнене біженцями з совєтської зони окупації. Потоки їх продовжували прибувати саме сюди, на перший рубіж американської зони. Ці люди разом з дітьми несли з собою те, що для них найцінніше, але і вони також не мали харчів, а їсти хотілося всім, не кажучи вже про нічліг. На межі виживання було і місцеве населення, бо звикли харчуватися з крамниць та пекарень. А вони в ті дні не працювали. Зникло поняття грошей. Та й вони були тоді ні до чого. Пишучи ці рядки, хочеться і сьогодні закричати: «А де ж були в цей час ви, панове наші наставники та вихователі, що потім через десятки років написали такі грубі книжки про життя Українських Юнаків і так щиро переймалися їхніми проблемами?».[24] Історія наша повинна бути правдивою. Якою гіркою вона не була б. Інакше — це не наша історія.

Ми тинялися містом у пошуках їжі. Спроби випросити будь-що в місцевих мешканців були безуспішними. Нам відповідали, що самі не мають чим годувати себе і своїх дітей. Становище наше ускладнювалося однією звичайною причиною — хотілось їсти.

Йдучи набережною Ельби, я запропонував хлопцям помитися в цій великій ріці на згадку про такий історичний день, коли саме тут зустрілися два фронти Другої світової війни — Західний і Східний і свідками чого ми стали. Правда, братання, обнімання та цілування альянтських та совєтських солдатів, як це показано в кінофільмі «Зустріч на Ельбі», ми не бачили. Можливо, нам просто не повезло. Голодні хлопці на мою пропозицію спочатку обурилися, але все-таки пішли. Була перша половина травня. Вода в ріці була холодна. Витерли руки об штани, а лице рукавами та й рушили далі.

У пошуках все тої ж їжі подалися ми на околицю міста, потім у найближче село, але успіхів не мали, бо й тут теж була тьма біженців. Нарешті в одному дворі, коли я вів переговори з господинею дому, хлопці запримітили горщик з вареною дрібною картоплею в мундирах. І поки я розмовляв, наповнили нею свої кишені. Це був уже успіх! Якось випадково почули польську мову. Завели розмову з поляком. Він сказав, що у місті є десь табір для іноземців, там добре годують і навіть дають пляшку вина на день. Але віднайти його йому не вдалося. Переночували кілька ночей у скирті соломи за селом та в якихось старих конюшнях. Не знайшовши ніяких харчів, змучені, голодні, немиті, ми вирішили повертатися додому. Пересувалися виключно пішки. Ніякий транспорт, крім військового, не працював. Знову вернулись у місто, знову перетнули кордон між Західною і Східною зонами окупації, але тепер у зворотному напрямі. А назустріч нам на захід тягнувся нескінченний потік біженців з совєтської зони. У руках тримали білі прапорці, на рукавах мали білі пов'язки. Свої пожитки вони тягнули на найрізноманітніших візках, візочках, навіть дитячих. На їхніх обличчах ми бачили розгубленість, страх і невпевненість. Так само виглядали й ми, бо постійно душу мучив сумнів, чи правильне рішення ми прийняли. Та, на жаль, шлунок уперто диктував свою волю. Військовики, що несли службу на дорогах по обидві сторони зон, мовчки спостерігали цю людську міграцію і не чинили ніяких перешкод у ці дні ні біженцям, ні нам. Така історична правда. Йти було легко тільки тому, що не мали абсолютно нічого крім одежі на собі. Навіть військові шапки викинули, щоби не привертати до себе уваги. Як кажуть поляки: «Цо на мнє, то у мнє». У найближчому селі в пошуках нічлігу натрапили на добрих людей. Це було вже немолоде подружжя вчителів, які мешкали при місцевій школі. Постелили нам на підлозі в одній з кляс, навіть нагодували картоплею упереміжку з вареними яйцями. Хліба не мали самі. Ранком ми знайшли в кутку кляси скручену в рулон велику мапу і, приклавши лінійку від місця нашого знаходження до міста Лємберґ (тобто до Львова), виписали всі населені пункти, які перетинала пряма лінія. Це значно полегшило дальше наше пересування. Бо ж погодьтеся, допитуватися на берегах Ельби у прохожих, як дійти пішки до Львова, якось не зовсім нормально з погляду здорового глузду. Ми йшли ще жевріючими згарищами війни, через місця, де ще кілька днів тому велися кровопролитні бої. На багатьох об'єктах ще палали пожежі. У навколишніх лісах скривалися цілі німецькі підрозділи. Ночами чути було стрілянину. Просуваючись на схід через совєтську зону окупації, ми нишпорили в домах, покинутих німцями, що втекли на захід, шукаючи найнеобхідніше — ложку, миску, ніж, цивільний одяг, білизну. Часто натикалися на вбитих господарів дому.

Якось на підході до чергового населеного пункту несподівано почули попереду автоматні черги. Присіли на узбіччі дороги, очікуючи прояснення ситуації. Через якийсь час було чути гул від'їжджаючої машини. Тоді вирушили далі і побачили неподалік дороги купу цивільних людей щойно розстріляних солдатами. Один із них ще ворушився, щось викрикував. Натрапили на вбиту розхристану жінку. У селищі сказали, що цю жінку зґвалтувала група солдатів, після чого її вбили. А розстріляні були мирними мешканцами цього ж селища.

Солдати ганялися за німецькими дівчатами та жінками. Якось зайшовши в одну хату, ми стали мимовільними свідками такої сцени: господиня відмахувалася від п'яного майора, який грозив їй пістолетом, вимагав від неї «шнапс» або «вайн». Напевно, це були єдині два слова, які встиг вивчити цей «благородний визволитель». Жінка просила нас пояснити цьому вояку, що в її домі немає не те що горілки, а навіть хліба для дітей.

В іншому селищі ми домовилися з господарями про нічліг і харч на декілька днів, а за це зобов'язалися порізати й порубати купу дров. Нам вкрай необхідний був перепочинок, бо ноги не витримували цих безконечних маршів. Заночували в стодолі на сіні. Пізно ввечері раптом прибігли до нас дві дочки господаря і просили заховати від солдатів, які їх переслідують. Ситуація виглядала незавидною, бо ми добре розуміли і свій ризик. Через певний час у стодолу зайшли два солдати по сіно для коней. Один з них виліз по драбині і, майже торкаючись наших ніг, брав сіно і скидав униз. Дівчата тулилися до нас, а ми затуляли долонями їм роти, бо боялися, щоб вони не писнули. Ми завмерли в очікуванні, чим ця операція з сіном закінчиться. Але, видно, Матінка Божа тримала нас у своїй опіці і доля пощадила нас і на цей раз. Бо солдати завжди носили автомати за спиною.

Загалом, солдати ставилися до нас непогано, інколи навіть давали щось поїсти. Із пережитого і побаченого не можу не згадати про таке явище в деяких совєтських військових частинах, як «сини полку». Адже їм приділяли чимало уваги в післявоєнній пресі і літературі. Декількох з них мені довелося зустріти. Це були діти віком 8-10 років. Для них солдати кустарним способом шили щось подібне на військову форму та старалися віднайти кирзаки щонайменшого розміру. У деяких були почеплені медалі, подаровані їм літніми фронтовиками. Одним словом — це була пародія на солдат. Добре запам'яталося, як один із таких «синів» так вишукано, добродушно матюкався найплюгавішими словами, що аж в'янули вуха. І це під загальний регіт солдат, що його обступили, а в багатьох з них проглядалася на скронях сивина. Солдати підбадьорювали дитину, а вона старалася з усіх сил.

В іншому місці довелося чути розповідь офіцера про те, як солдат з його взводу на фронті зґвалтував домашню тварину — козу. Війна — жахливе явище в житті людського суспільства. Вона страшна не тільки тим, що вбиває і калічить людей фізично, а й тим, що калічить людські душі і психіку часто на всю решту життя.

Ми йшли далі на схід. За нами були вже сотні пройдених кілометрів. Місто Щецін. Якщо перший раз, якогось півроку тому, ми бачили це гарне велике місто майже цілим, то тепер застали суцільні руїни, серед яких були прогорнуті проїзди для військової техніки і військового транспорту. Ріку Одру перейшли чомусь вечером через понтонний міст, який не мав з боків огорожі (відчуття також з ненайкращих). Границі мосту на обох берегах визначали великі ватри, біля яких грілися вартові солдати.

На підході до містечка Ванґерін усіх, хто рухався у східному напрямі, зупиняли і скеровували в нашвидкоруч організований табір. Відтепер ми офіційно називалися репатрійованими совєтськими громадянами. Містечко було майже пустим, бо всі його мешканці втекли в західну зону окупації. Тут ми пробули коло двох тижнів. Далі на схід уже йшли організованою колоною, яка нараховувала близько 700 мужчин і жінок. У таборі залишився наш побратим Михась, якому тоді ще не виповнилося шістнадцять, і його мали відправити додому після того, як почне працювати залізниця.

Колона долала денно 25-30 кілометрів. У місцях зупинок на нічліг було організоване гаряче харчування. На чолі колони їхала бричка з начальником, капітаном, у хвості — віз із кількома старшими військовиками. Ночували переважно просто неба на полях, у ліску. Пригадую, одного разу колона зупинилася на нічліг на пасовиську. Але ми запримітили неподалік цвинтар й удвох подалися туди, пригадавши прочитані у дитинстві пригоди Тома Сойєра. Не знайшовши ніякої будівлі, наламали соснових гілок, постелили і вляглися в заглибинах між гробами. Знесилені важкою дорогою, заснули вмить, не встигнувши побачити у сні небіжчиків, що спали поряд вічним сном.

Учасників цієї пішохідної колони нещадно заїдали воші. Позбутися цієї біди в тодішних похідних умовах було неможливо. Через місяць колона увійшла в місто Ґродно в Білорусії, де уже їздили поїзди. Тут всі роз'їхались і розійшлись у різні сторони. Ми удвох з товаришем на товарняках доїхали до Дрогобича, де розпрощалися, і я пішов долати, як здавалося мені, останні дві милі до батьківського порогу.

Та не так склалося, як гадалося. На світанку я відкрив знайому з дитинства фіртку. Двері дому якось глухо відізвалися на мій стук. Оглянувшися навкруги, побачив зіяючі пусткою вікна плєбанії. Стежка до криниці, як і все подвір'я, заросла густою травою. Під серцем наче щось обірвалося. Кілька хвилин стояв непорушно. Ситуацію прояснив сусідський хлопець Микола, який у цю ранню пору пас корову на своєму подвір'ї. Виявилося, що моя мама з п'ятьма малолітніми дітьми жила в іншому селі. Батько, колишній офіцер австрійської армії, потім, видужавши після важкого поранення на італійському фронті, — старшина Української Галицької Армії, десь у ці дні, вдруге у своєму житті, стояв перед судом і вислуховував його вирок. Цього разу це був вирок Окружного військового трибуналу. Поляки не були такі щедрі — дали отцеві лише два роки за те, що виписував церковні метрики вперто українською мовою, хоча міг це зробити чотирма мовами. «Русская душа», звісно, «щиріша» — дала десять.

Добравшися пішки сімнадцять кілометрів до вказаного Миколою села, зустрів на дорозі босоногу дівчинку і запитав у неї, де проживає їмость. Дівчинка вказала хату і чомусь попрямувала за мною. Яке ж було моє здивування, коли в хаті я нарешті впізнав у ній свою рідну молодшу сестричку Даринку.

Мені виповнилось якраз сімнадцять. А вже переплелись, як мамине шиття, мої щасливі і сумні, щасливі і сумні мої дороги. Хоча щасливими їх можна назвати умовно.

Моя розповідь, можливо, для декого була нудною, та я ставив собі за мету правдиво відтворити шлях, пройдений одним із підрозділів Українських Юнаків, а на кінцевому етапі — невеличкої їх жменьки, які, як писав у своїй книжці проф. Зенон Зелений, опинились у вирі Другої світової війни.

Епілог

То що ж дали Україні Українські Юнаки? Тепер часто доводиться чути і читати про те, що керівники УНР у 18-20-их роках минулого століття допустилися великої помилки, не створивши власних українських збройних сил, що і визначило подальшу сумну долю нашого народу.

Незважаючи на весь негатив участи українських дітей у жорстоких перипетіях Другої світової війни, позитивом, на мою думку, було те, що Українські Юнаки, значна частина яких — вчорашні сільські пастушки, перш за все, пройшли залізний безкомпромісний військовий вишкіл на території одної з найбільш розвинених европейських держав. Ці прості хлопчаки навчилися володіти найрізноманітнішими і найновішими на той час видами зброї. Вони мали змогу зблизька побачити кораблі і танки, різні літаки, у тому числі найсекретніші перші у світі реактивні, а також засекречену зброю ФАУ-2 на землі та в польоті. Вони побували в багатьох европейських країнах та їх столицях.

Переконаний, що таких можливостей тоді не мали не те що курсанти повстанських шкіл у карпатських чи поліських нетрях, а й навіть вояки дивізії «Галичина». Отже, кожен з десятитисячного загону Українських Юнаків, при сприятливому для нас закінченні війни, а такі перспективи тоді ще вирисовувалися, міг не тільки сам стати кваліфікованим військовим спеціялістом, а й навчити інших, що могло б утворити ядро української національної армії.

Леонід Легкий. Спогади колишнього Юнака протилетунської оборони насильницьки мобілізованого німцями в червні 1944 року

Рід Легких з незапам'ятних часів займався хліборобством і походить з села Нагір'янка, тепер околиці міста Бучача на Тернопільщині. Село розкинулося на високому березі ріки Стрипи, яка омивала його з північно-східної сторони. З боку Бучача село не мало чітких меж. Існує тільки назва «Рогатка», де проходила колись ця границя і де в давнину збирали мито при в'їзді в місто. У 1954 році, під час хрущовських об'єднань областей, районів і сіл, зникло саме село і його назва.

З розповідей старших людей довідався, що мої предки хоч і не мали багато землі, зате вміли добре господарювати, любили землю, і вона відплачувала їм гарними врожаями. Недаремно на гробівці мого прадіда Костянтина, який помер ще в далекому 1887 році, написано, що «Тут спочиває господар села Нагірянка». Совєтська влада часто дорікала батькові за цей напис. Мабуть, він був рідкісним, а може, і взагалі таких більше не було. Прадід, крім цього що добре господарював, ще був шанованою людиною на селі, за що односельчани не раз обирали його війтом. Ці риси працьовитости і порядности він прищепив своїм нащадкам. У діда Тихона було 10 дітей і всі вони в спадок отримали свою частку землі, яку примножували і на якій добре працювали. А дід, як і прадід, не раз служив громаді війтом. Люди, які пам'ятають його, розказували мені, що він був ще й добрим суддею на селі і порадником. Видно, тоді і такі функції входили в обов'язки війта. Мого батька Констянтина після повернення з «трудового фронту» (як за совєтських часів називали примусові роботи) в 1948 році також змусили працювати головою місцевого колгоспу. Але так керувати колгоспом, як цього вимагали районні партійні керівники, він не хотів, а скоріше всього не міг. Від нього вимагали все робити у визначені ними терміни, проте вони були часто абсурдними. Він господарював на землі так, як його навчили, і йому трудно було працювати в тих нових умовах. Тому районні керівники швидко відмовилися від батькових послуг. Ще й хотіли судити за несвоєчасну здачу хлібозаготівель, але, на щастя, якось все обійшлося. Решту свого життя батько був простим колгоспником. Так і помер, працюючи біля комбайна, в день свого народження (08.02.1961), проживши рівно 61 рік. Закінчив 4 кляси тоді ще австрійської початкової школи. Брав активну участь у роботі «Просвіти», в аматорських гуртках (особливо в драматичному), грав у духовому оркестрі товариства «Просвіта». Був невтомним членом ОУН. До 1939 року, а також при німецькій окупації вів гурток з вивчення історії України.

Мати Ганна (1898-1958) через хворобу займалася посильним домашнім господарством. Тяжку форму астми «заробила» в Першу світову війну під час окупації Галичини російськими царськими військами, працюючи в 1916 році на вантажних роботах на залізничній стації Бучач.

Сестра Анастасія (1929-1988) після закінчення Бучацької середньої школи поступила на заочне відділення Львівського педагогічного інституту. Це вона зробила свідомо, щоби дати мені змогу вчитися стаціонарно. Тоді спеціялістів не вистачало, і її відразу влаштували вчителем початкових клясів. Вона працювала і вчилася, водночас допомагала мені.

Народився я 1 січня 1928 року, про що свідчить перший запис у церковній книзі за згаданий рік. Працюючи на землі, особливо в літній період, батьки не мали можливости багато часу приділяти вихованню дітей, тому, як тільки вони доростали до того, що могли самостійно добиратися до захоронки (закладу при церкві св. Покрови у Бучачі, у якому сестри-законниці за відповідну плату виховували дітей), їх віддавали під опіку цим сестрам. Там вчили молитися, писати, рахувати, співати, деклямувати, танцювати і навіть малювати. Такі заклади тоді були рідкісними, тому не всі діти могли їх відвідувати. У цьому відношенні нам з сестрою поталанило і ми, поки не пішли до школи, відвідували цю захоронку. У 1934 році, коли мені ще не виповнилося сім років, батько вирішив віддати мене до школи. Я був підготовлений до науки, та й зростом, мабуть, переганяв тодішних першокласників. Іншої думки був директор школи, і, зіславшись на закони, відмовив батькові. За сприяння мого двоюрідного брата я все ж таки почав вчитися, але у Бучацькій чоловічій семирічній школі. Це не сподобалося директору нашої школи і на його вимогу мене перевели в нагір'янську школу.

Під час німецької окупації я закінчив 7-му клясу і Торговельну школу в місті Бучачі.

З початком 1944 року стало все відчутніше наближення фронту. У Бучачі збільшилася кількість німецьких військових і польової жандармерії. Посилилося «відловлювання» молодих людей як для відправлення у Німеччину, так і для будівництва військових укріплень. Усі придатні для штабів і шпиталів будинки, в першу чергу школи, були виселені і пристосовані для військових потреб, а дітей вчили в неприспосіблених для цього приміщеннях. У середині березня керівництво Торговельної школи дотерміново видало учням свідоцтва про закінчення курсу і школи. Заняття припинено.

24 березня 1944 року совєтськими військами був захоплений Бучач. Не передбачаючи біди, в останній день березня я вийшов у місто. Центральною вулицею проїздила валка возів. Погода в ці дні була дуже нестійкою, і дорога вкрилася сумішшю болота й снігу, тому вози, коні і люди мали жалюгідний вигляд. Задивившися на це видовисько, я не звернув уваги на військового в накидці, який підійшов до мене, взяв за плече і потягнув до останнього воза валки, не звертаючи ніякої уваги на мої протести і просьби.

— Вот тєбє памощнік. Смотрі штоб нє сбєжал! — звернувся до червоноармійця, який сидів на возі. Залишивши мене, пішов до переду обозу. Солдат передав мені віжки в руки і при цьому сказав: «Будєш єздовим».

З Бучача майже польовою дорогою поїхали в напрямку Коропця. Один з коней, запряжених до воза, на якому я їхав, кривав на ногу і тому ми весь час відставали від валки. Залишивши позаду село Зубрець, під вечір зупинилися на якомусь хуторі. Тут ми розвантажились і пішли шукати місця для нічлігу. Коней з возом загнали у шопу. Солдат доручив мені розпрягти, нагодувати і напоїти коней, а сам пішов шукати щось поїсти. Спали у шопі разом з кіньми. Ніч була холодна, а я був тільки у кожушку. Тому солдат дозволив взяти шинель, яка лежала на возі. Удосвіта він розбудив мене, наказав запрягати коней і готуватись у дорогу. Намагання підняти коня, який попереднього дня кривав, виявилися марними, тому прийшлося запрягти до воза тільки одного коня. Хворого залишили в шопі. Возом під'їхали на подвір'я, де була польова кухня і склад зі стрільнами. Завантажившися посудом з їжею та бойовими припасами, поїхали в напрямі фронту. Дорога була польовою, дуже розбитою і тому часто треба було допомагати коневі тягнути воза. На узліссі на нас уже чекали червоноармійці. Забрали від нас привезене. Ми ж возом повернулися назад на хутір. Коня, якого ми рано не змогли підняти і залишили у шопі, вже не застали. Солдат наказав мені доглядати нашого коня, а решту часу бути у розпорядженні кухаря і без його дозволу нікуди не відлучатися. Ми щоденно робили по два рейси на фронт зі стрільнами та їжею. Так було і 5-го квітня. Завантажилися вдосвіта, поїхали, як завжди, на фронт, де на нас уже чекали червоноармійці. Віддали привезене, повернули назад. У цей час щось зашуміло у повітрі, солдат крикнув і зіштовхнув мене з воза. Пролунав вибух. Коли я підвівся, то побачив, що солдат стоїть з другої сторони воза і тримається рукою за плече, а кінь валяється на землі, б'ючи ногами. Рана у солдата виявилася невеликою і нам швидко вдалося зупинити кровотечу. Кінь, мабуть, був серйозно покалічений, бо після його огляду солдат наказав мені взяти з воза гвинтівку і застрілити коня. Я, звичайно, відмовився, бо ніколи такого не робив. Прийшлося йому самому виконати цю тяжку процедуру. Він пояснив, що робить це, щоби скотина не мучилася. А мені наказав взяти гвинтівку і йти разом з ним за солдатами, які виднілися вдалині. Тут доречно нагадати, що над фронтом і прилеглою місцевістю постійно висіли «ліхтарі» (ракети на парашутах), які всю ніч освітлювали прифронтову територію. Для освітлення використовувалися також прожектори і ракети.

До фронтової лінії добирались яром, далі починались окопи. На командирському пункті «мій» червоноармієць доповів ситуацію. Старшина в накидці вислухав його і показав мені, до кого я тепер маю звернутися. Всі військові командири були у накидках, тому визначити їхні звання було неможливо. Новий наставник, не розпитуючи нічого, вказав місце, яке я повинен зайняти в окопі, додавши тільки, щоби без команди не стріляти. Коли я пояснив, що ніколи з гвинтівки не стріляв і навіть не знаю, як нею користуватися, він спочатку подивився на мене з якоюсь незрозумілою посмішкою. Взяв від мене гвинтівку, показав як перезаряджати. Віддаючи її мені, сказав, щоб я так робив та стріляв, але тільки тоді, коли пролунає команда, бо як я не буду стріляти, то мене застрелять. У ситуації, в якій я опинився, винен сам. Через свою легковажність і недосвідченість недооцінив підступности і жорстокости нового окупанта, тому став невишколеним фронтовиком-червоноармійцем. Зрештою, недооцінили цього окупанта і наші батьки, коли у вересні 1939 року зустрічали його при в'їзді у Бучач за Чорним мостом квітами і жовто-блакитними та червоними прапорами. За це багато хто з них поплатився життям. А ми, одинадцятилітки, зустрічали їхню кавалерію і танки коло Білого хреста (він стоїть на сходженні доріг, що виходять з Бучача і Нагір'янки). На цьому ж місці 5 липня 1941 року ми, підлітки, зустрічали німецьких мотоциклістів. А дві години до того тут розігралася трагедія. Нагір'янські хлопці, члени організації «Січ», вирішили перегородити дорогу останнім частинам відступаючих енкаведистів. Сили були нерівні, тому хлопцям прийшлося відступати разом з пораненими. Залишеного на полі бою тяжкопораненого Олеся Федущака енкаведисти так скололи штиками, що неможливо було його впізнати. Ще одного хлопця (Олександровича) енкаведисти зловили вже при виході з Бучача і також закололи штиками. Хоронили їх 7 липня на св. Івана Хрестителя при невиданому до цього здвигу народу не тільки з Бучача і Нагір'янки, а й з довколішніх сіл.

З протилежної сторони фронту почувся гул моторів, який постійно наростав. Уздовж окопу поступила команда: приготуватися! Стріляти тільки в «живі» цілі. На горизонті появилися німецькі танки, які швидко наближалися. За ними бігла німецька піхота. Почулися поодинокі вистріли. Я і собі вирішив попробувати вистрілити. Відчув сильний біль у лівому плечі. Гвинтівка випала мені з рук на землю, а я схопився рукою за плече, щоб пересвідчитися, чи воно ціле. У цей час окопом пробігав якийсь офіцер. Як побачив гвинтівку на землі, а мою праву руку на лівому плечі, накинувся на мене з криком, чому не стріляю, а кинув гвинтівку на землю. Мої пояснення ще більше його розлютили. Він, мабуть, подумав, що я придурююся, показуючи на ліве плече. Тільки моє пояснення, що я — лівша і що вперше вистрілив з гвинтівки, трохи охолодили його. Порадив мені стріляти з правого плеча і при цьому сильніше притискати кольбу. У цей час німецькі танки підійшли зовсім близько. Їхній гул, розриви стрілен, випущених танками, свист куль — усе змішалося з криками поранених. Машинально перезарядив гвинтівку, але вистрілити не встиг. Щось блиснуло в очах, почувся вибух і мене відкинуло назад.

Я втратив свідомість. Коли опритомнів, почав вибиратися з-під накиданої на мене землі і каміння. Перше, на що звернув увагу, це те, що сонце світило дуже яскраво високо над головою. Було неймовірно тихо і сильно шуміло в голові й ушах. Руки і ноги заніміли так, що боляче було ними рухати. У перші хвилини ніяк не міг зрозуміти, де я і що зі мною сталося? Поволі почало прояснюватися. Я машинально підняв руки до голови, щоб переконатися, чи вона там є. Хотів зняти шапку, але біль не давав мені цього зробити. Розтираючи руки і ноги, поволі почав згадувати події, які відбулися на світанку. Оглянувся довкола, побачив багато трупів і ні однієї живої душі.

Виникла проблема, що робити далі? Вирішив йти вздовж гусеничної колії німецького танка. Ходити по ріллі, вкритій подекуди ще латками снігу, в подертих черевиках на дерев'яній підошві було неймовірно тяжко. Рухався поволі, обережно, щоби, по-перше, знову не попасти в якусь халепу, а по-друге, не був впевнений, що йду у правильному напрямі. Через якийсь час ходьби бездоріжжям нарешті на узліссі побачив бабусю, яка збирала хмиз. Від неї довідався, як вийти на дорогу, що веде до Бучача. Бабуся ще додала, що до міста йти зо дві милі (близько 14 км). На щастя, як виявилося, потрібна мені дорога була недалеко. Легко віднайшовши її, я приспішив, щоби ще за дня добратися додому. Перед самим Бучачем знову лежали побиті червоноармійці. Побачене повернуло мене до дійсности. Я побоявся добиратися найкоротшою дорогою через Бучач, щоб уникнути біди, обійшов місто. Через це примандрував додому пізно вночі і майже босий.

Вдома зустріли мене плачем, бо вже не сподівалися побачити живим. Почали розпитувати, де був і що зі мною сталося. Але я попросив маму спочатку дати мені щось гарячого поїсти, щоби зігрітись і розігріти ноги. Баранячу шапку прийшлося кусками зрізати з голови, а потім відмочувати її теплою водою. На щастя, серйозних пошкоджень голови не було. Коли я трохи відігрівся, то заснув і проспав не тільки весь наступний день і ніч, але ще й майже до обіду другого дня. Розбудили мене вибухи бомб, скинутих совєтськими літаками на село. З цього дня, а це було на свято Благовіщення, 7 квітня 1944 року, щоденно бомбардували Нагір'янку і Бучач, чим довели їх до майже повної руйнації. Люди спасалися від постійних нальотів, ховаючись у залізничному тунелі. 16 квітня святкували Великдень. Хотілося вірити, що в таке свято німці не стануть робити облав, а тому багато молодих людей, серед них і я, вирішили провідати там рідних. Уночі німці перекрили тунель з обох сторін, а ранком всю молодь вивели з укриття і погнали в табір, що був у селі Жизномер. Забраних хлопців використовували при будівництві укріплень вздовж ріки Стрипи. Умови життя в таборі були жахливі. При поганому харчуванні треба було тяжко працювати весь світловий день. Спали на землі, вкритій перетертою соломою, яка кишіла вошами і чорніла від бліх. На провідну неділю (23 квітня) біля табору зібралося багато жінок з дітьми, щоби побачитися з рідними й передати їм їжу. Після «торгів», які відбулися між жінками і охороною, відвідувачам дозволили зайти всередину табору. Наприкінці дня німці почали виганяти гостей. Мій вуйко миттєво оцінив ситуацію, що склалася, порадив мені скинути верхню одежу, замішатися між жінками і разом з ними вийти з табору через ворота мимо охорони. І це мені вдалося! Після успішної моєї спроби в такий самий спосіб покинули табір мій двоюрідний брат ще з одним хлопцем. Мабуть, відбувся добрий «торг» із жіночками, бо інакше тяжко повірити, щоби тверезі охоронці так легко далися обдурити і перепустити попри себе вже немалих «дітей». Додому поверталися, намагаючись не потрапляти чужинцям на очі. По дорозі зайшов ще до вуйкової хати, щоб розказати його рідним про ті нелюдські умови життя і праці, які були в таборі. Мою розповідь слухали сестри-законниці, які від 1939 року жили в нього, тобто від часу закриття їхнього закладу. Побачили мої руки в кровавих мозолях і вирішили наступного дня йти «визволяти» вуйка. Взяли зі собою запасну одежу. Вуйко переодягнувся законницею і разом з однією із сестричок без проблем вийшов мимо постових з табору. Правда, при виході другої законниці уже виникли деякі ускладнення, але все закінчилося щасливо. Тепер основним завданням було не попадатися німцям у руки.

Совєтські літаки перестали вдень бомбардувати Нагір'янку і Бучач. Люди поступово почали покидати залізничний тунель і пристосовуватися до нових плачевних умов. Все кругом — побите, зруйноване і спалене. Найнебезпечнішими були місця постою німецької військової техніки, військовиків та польової кухні. На них особливо полювали вночі «кукурудзники» (нічні бомбардувальники). Люди намагалися бути подалі від тих місць. Вуйко і я знайшли собі сховище у стодолі на обійсті тітки, яка виїхала з родиною на захід. Там у запіллі зробили собі криївку з входом зі сторони саду. Але у другій половині травня все населення Нагір'янки і Бучача було евакуйоване. Прийшлось і собі шукати нового місця. Влаштувався в зарослях на березі річки Бариш, неподалік села Вербятин. Це зробив не випадково, бо моя родина, як і багато інших селян Нагір'янки, після евакуації зупинилась у цьому селі.

Тут треба вдатися до минулого. Дім, у якому ми жили, був розділений сіньми на дві половини. В одній половині жив старший брат тата Юрко, а в другій — батькова сім'я. Жили б мирно, якби не різні погляди на ситуацію, що тоді склалася. Брат, як колишній капрал австрійської армії, був переконаний, що без допомоги, і в першу чергу німців, ми нічого не доб'ємося. Він і мені намагався прищепити свої думки. Зовсім протилежні погляди були у мого батька, який також воював за Австрію і навіть побував у італійському полоні. Він був твердо переконаний, що добро для народу треба виборювати самим. І ще любив повторювати: милостиню випрошують діди (жебраки), але від цього вони не стають панами. Тому між ними часто виникали суперечки. З приходом німців стрия призначили війтом у селі. Він брав активну участь в управлінських заходах Бучача, за що не раз йому попадало від батька за надмірні старання. Про те, що в числі перших я рахувався у списках на вивіз до Німеччини, моя мама завжди звинувачувала стрия.

У середині червня моїм батькам було вручено повідомлення про те, що я у назначений час обов'язково повинен з'явитися на збірний пункт. Переконавшись, що я не збираюся виконувати їхнього наказу, німці на збірний пункт забрали мого батька. Після такого кроку був змушений підкоритися долі. Упевнившися, що я прийшов, батька відпустили. Тоді я міркував так: у сім'ї, де є хвора мама і менша сестричка, краще батькові в такий неспокійний час залишитися вдома, а мене рано чи пізно і так заберуть, як не німці, то совєти.[25]

Після обіду нас повели у Монастирськ, де помістили в приміщенні складу тютюнової фабрики. Там вже було з півсотні людей. До вечора пригнали ще групу. Вночі нас вивели на залізничну стацію, посадили у два товарних вагони і закрили двері на замок. Невдовзі потяг рушив. Десь перед обідом ми приїхали до Львова. Тут на залізничному двірці нас розділили на дві групи. Молодшу групу вишикували і повели пішки вулицею Городоцькою до якогось будинку з подвір'ям, огородженим високим муром. Усіх переписали, після чого дозволили відпочити і поїсти хто що мав. Звернули на себе увагу кілька хлопців у формі, які розказували про себе — хто вони і чого очікувати, коли запишемось у Юнаки. Тоді ми серйозно не сприймали їхніх слів, бо ще не знали, що нас чекає. Під вечір всіх підняли, зробили перекличку і названим веліли вишикуватися. Колоною відвели на головний залізничний двірець і посадили в товарні вагони. Вже стемніло, коли виїхали зі Львова. Вночі поїзд зупинився і нам наказали вийти з вагонів. Вишикували в колону і повели через сонний, затемнений Перемишль (у колоні були хлопці, що впізнали його). Пригадав, що недалеко є містечко Сянік, куди переїхала мамина сестра з родиною, втікаючи від «визволителів». Ніч була темна. У мене зародилася думка спробувати втекти. Попереду виднівся провідник колони, з боків не було нікого, а задні охоронці були далеко. Почав вибирати місце, де можна було би здійснити задум. Спереду почувся шум ріки, а збоку появилися кущі, чи невеликі деревця. Попередивши сусідів в колоні про свій задум, я вискочив з колони. Та не встиг пробігти і кількох кроків, як відчув сильний удар у шию. Мені здалося, що лечу в прірву. На якийсь час втратив свідомість. Опритомнів від крику німця, який перед моїм носом розмахував револьвером, а два колеги, які йшли перед тим поруч зі мною в колоні, тримали мене попід руки. Німець кричав, що при наступній спробі втекти буде стріляти без попередження. Хлопці затягнули мене в колону, але я ще довго не міг самостійно йти.

Вже на світанку ми прийшли на якусь невелику стацію, знову всіли у товарні вагони і через Краків, Прагу доїхали до Еґера в Чехії. На двірці нас вивели з вагонів, вишикували в колону і пішки повели до табору, де на великій площі стояло багато одноповерхових дерев'яних бараків, огороджених колючим дротом, з брамою на вході і сторожовими вежами на рогах. Посередині — майдан, на якому побачили польову лазню. До нас підійшов офіцер з перекладачем, мабуть, чехом, бо вживав багато чеських слів. Ми насилу могли зрозуміти, що він перекладає. І тільки водночас прислухуючися до німця і чеха, ми змогли здогадатися, про що йдеться. Нам сказали роздягнутися, скласти свої речі і йти в лазню митися. Тим, у кого було довге волосся — укоротити або постригтися наголо. На майдані біля лазні на траві лежали одягові комплекти, і кожний після миття повинен був вбратися в один із них. У набір входили: робочий одяг (так званий дрилінґанцу?), наплечник, торбинка для хліба, менашка, польова фляга, коробка для масла, ложка, вилка, голки, нитки, черевики, шкарпетки, комплект нижньої білизни, рушник, два носовички, шапка і шлейки до штанів. Переодягнулися. Ледве впізнавали один одного. До своїх пожитків дозволили підійти тільки для того, щоби взяти деякі особисті речі і предмети гіґієни. З одежі не дозволили щось собі залишити. Після того як ми переодягнулись і все зложили в наплечники, поступила команда вишикуватися. Далі попросили вийти на три кроки вперед тих, хто працював у сільському господарстві. До них підійшов німець у цивільному одязі і став відбирати потрібних йому людей. Він набрав 20 хлопців. Між ними був і я. Нас вивели за ворота військової частини, де стояв трактор з причіпом. Десь через годину ми доїхали ним до його господарства. Нарешті здогадалися, що ми голодні. Нас нагодували і завели у млин, який у цей час не працював, і дали нам змогу трохи відпочити. На ніч нас закрили ззовні.

Працювали ми на всяких польових роботах. Годували добре, їжу привозили просто до місця праці. Все було б не так зле, якби до нас наступної ночі не внадилися сільські дівчата, які, не зважаючи на те, що млин зачинявся, ухитрялися пролазити всередину попри млинове колесо. Видно, дівчата були місцеві і добре знали, як і де можна пробратися. Невідомо як про це довідався господар, бо на п'ятий чи шостий день нашого тут перебування вночі з двома своїми помічниками з нагайками в руках зайшли всередину млина та повиганяли дівчат. Вранці господар відвіз усіх назад в Еґер. Розмістили нас у барак, видали шинелю, коц, форму Юнака, яка складалася з курточки, штанів, жовто-блакитної опаски з левом, наплечних відзнак, нашивок на шапку і петлиці, шолома, протигаза, ременя і баґнета.

Тут принагідно мушу підкреслити, що за весь час ніхто нікого не спитав, чи хтось хоче носити форму і зброю, врешті, чи хоче воювати і з ким. Усе це вважалося давно вирішеним. Питання про те, хто з нас доброволець, а хто був примусово мобілізованим, ніколи не виникало.

На початку липня нас знову вишикували, зробили перекличку і колонами повели на залізничну стацію. Посадили у товарні вагони, в яких з обох сторін були зроблені по два поверхи для спання. Крім того, попід стінами і посередині були лавки для сидіння. Всього було не більше десяти вагонів. Тепер нас везли все далі на захід через німецькі міста Вюрцбур?, Мангайм, Саарбрюккен аж до Франції. Границю переїхали непримітно, хоч я весь час слідкував, коли побачу укріплення між Німеччиною і Францією. Далі везли через французькі міста Мец, Верден і, нарешті, доїхали до передмістя Парижа. Щоб краще бачити місця, які ми проїжджали, я спеціяльно влаштувався на верхньому ярусі біля віконця. Мабуть, зо три дні ми переїздили з місця на місце, і на моє запитання: «Де ми?», залізничники постійно відповідали — Паріс (Париж). Усі ці дні та ночі, коли ми їхали, я дивився крізь вікно, щоби побачити Ейфлеву вежу. Тоді в мене і в думці не було, що місто може бути аж так велике, що не з кожної точки буде видно 300-метрову вежу. Далі рухалися на захід через міста Версаль, Ле-Ман, Анже і доїхали до повноводної ріки Луари, по якій плавали величезні кораблі, а на березі було багато підіймальних кранів. Тут ми на деякий час зупинилися. Це дало мені можливість полюбуватися небачено великою рікою і гігантськими кораблями. Звідси почався зворотний шлях, але вже на схід, уздовж ріки Луара. Так ми дібралися до міста Тур.

Дорога на Захід була для мене дуже цікавою. Коли їхали по території Франції, не відчували, що десь недалеко точиться війна. Всюди панував спокій, нам завжди вчасно до вагонів підносили їжу, каву, воду. Особливо остання була потрібна, бо стояла дуже спекотна погода. До міста Тур ми прибули на початку другої декади липня. Нас розмістили у великих наметах. Видали довгі гвинтівки (які ми назвали наполеонівськими) з дерев'яними і бойовими набоями. Розпочалася щоденна військова підготовка. Нас учили ходити, повзти, бігати, вести рукопашні бої, розбирати та збирати гвинтівку, стріляти. Тактичні заняття проводилися безпосередньо у польових умовах, які включали наступальні операції, виявлення і захоплення ворога. На тактичних заняттях застосовували патрони з дерев'яними кулями. Крім військової підготовки нас часто використовували для охорони об'єктів, що знаходилися неподалік табору. При інструктажі суворо наказували нікого до себе не підпускати і застосовувати зброю при спробі наближення. Хоч нас годували непогано, але інтенсивна військова підготовка так виснажувала, що постійно хотілось їсти.

Хочу відзначити, що після прибуття в Тур ми застали приблизно таку ж, як ми, групу Українських Юнаків. Хоча безпосередніх контактів з ними ми не мали, але пісні, які вони співали на марші, без сумніву свідчили, що Юнаки були з Галичини. Табір вони покинули на два дні раніше від нас. З Туру ми виїхали в середині серпня, в час, коли по всьому вже було видно, що західний фронт наближається. Ще в Турі дехто з Юнаків почав готуватися до втечі. Звідкілясь появився словничок французької мови, який поповнювався найбільш уживаними французькими словами і фразами.

Нас посадили в товарні вагони, але в них уже не було верхнього поверху, спали тільки внизу. Довкруги попід стінами лежали мішки з піском. У тамбурі першого й останнього вагонів були німці зі скорострілами. Виявилося, що такий упереджувальний захід був не випадковим, бо зворотний шлях на схід через Францію був уже для нас не таким простим. Поїзд переслідували і часто обстрілювали французькі партизани зі скорострілів. А ми відповідали їм вистрілами з «наполеонівських» гвинтівок. Найбільше нам докучали американські літаки. Під час їхніх нальотів нам дозволяли покидати вагони і розбігатися по полю чи по плантаціях винограду, які великими площами покривали Францію. При одному з таких нальотів декілька Юнаків не повернулось у вагони.

Годували нас дуже погано. Під час нальотів ми намагалися, по можливости, відбігти подалі у виноградники і наїстися ще не зовсім стиглих плодів. Їли до оскоми, яка сковувала рот і дубила язик. Зворотний шлях був довшим у часі і не тільки тому, що нас обстрілювали французькі партизани й американські літаки, але ще й через пошкодження залізничного полотна. Треба було чекати, поки його відремонтують. У певний час нам здалося, що ми не стільки просуваємося на схід, як знову відвідуємо прекрасні французькі міста, такі як Ліон, Діжон, Нансі з великою кількістю повноводних рік, з'єднаних каналами. Створювалося враження, що комусь не дуже хотілося випускати нас із Франції, бо як тільки переїхали на німецьку територію, все зразу змінилося. Поїзд швидко просувався на північ. Почали нас регулярно годувати.

В Ольденбур? ми приїхали у першій декаді вересня. Нас привели у військову частину, на території якої знаходилася велика кількість багатоповерхових казарм. Посередині кожного поверху був довгий коридор з кімнатами з обох сторін, де стояли двоярусні ліжка. Нам навіть не дали розглянутись і відпочити з дороги, як зразу поділили на відділи і частини. Наступного дня почалися заняття, які проводили німецькі підстаршини. Основний контингент Юнаків складався з сільських хлопців з освітою не більше п'яти класів, які не знали німецької мови, тому, щоби хоч якось спілкуватися з ними, в кожній групі розшукали Юнака, що лиш трохи володів цією мовою.

Якщо у Франції ми, в основному, займалися загальновійськовою підготовкою, то тепер більшу частину часу відводили на вивчення зенітної устави (двадцятиміліметрової чотирицівкової скорострільної зенітки). Навчання відбувалися спочатку в клясі з використанням плакатів, далі в боксах на макетах та стендах і наприкінці — на зенітних уставах, встановлених на майданчиках. На всіх стадіях науки вимагалось, щоби кожна команда і рух виконувались автоматично. Дивно, як молоді сільські хлопці, які ніколи не вивчали і не знали німецької мови, могли за три місяці успішно пройти вишкіл. Практичні заняття, а фактично охорона летовища, проходили в бойових умовах. Зенітні устави були прилаштовані на дерев'яних вежах на рівні верхівок дерев, тобто на висоті 3-5 метрів.

Крім галичан на території цієї військової частини було багато Юнаків зі східних теренів України. Про це свідчили нарукавні опаски і пісні, які вони співали на маршах. Якщо галичани перевагу віддавали пісням: «Там на ставі», «Подай, дівчино…», «Гармати грали…», то вони здебільшого співали «Марусю».

Неділя була вільною від занять, але ніяких культурних чи релігійних заходів не проводилося. За весь час вишколу в Ольденбурзі мені з групою Юнаків під проводом унтерофіцера тільки один раз поталанило побувати в місті. Але що було там робити, коли ніхто з нас не мав грошей? Через безгрошів'я ми навіть не могли зайти в туалет, тому змушені були повертатися в казарми. У час перебування на вишколі нас повністю ізолювали від світу. Ні радіо, ні газет у казармах не було. Щоби хоч якось орієнтуватися в подіях, знати ситуацію на фронтах, я погодився на пропозицію майора Вайса в суботу після занять порядкувати в його кімнаті в обмін на дозвіл користуватися журналами і газетами. Тільки з них я зміг почерпнути деяку інформацію. Таким чином довідався про смерть і похорон А.Шептицького у Львові, про те, що творили совєти у східній Пруссії, де проходили Східний і Західний фронти, що відбувається на Апеннінському півострові тощо.

Регулярна триразова їжа, здавалось би, повинна була задовольнити наші потреби, але чи то молодий вік, чи постійне надмірне навантаження вимагали кращого харчування.

Після успішного закінчення вишколу на початку грудня 1944 року розпочалася відправка Юнаків у військові частини. Група, в яку я потрапив, нараховувала 60 Юнаків. Нас відвели на залізничний двірець, посадили у два пасажирських вагони, облаштовані двоповерховими ліжками. Ми їхали весь час на південь через усю Німеччину, Австрію аж до Північної Італії. Під час переїзду мене найбільше вразили Альпійські гори. Скелясті схили, майже голі, без дерев, піднімаються з обох сторін залізничного полотна так високо — ніби вони підпирають небо. У деяких місцях проїзди були дуже вузькі, а скелясті гори такі високі, що навіть удень у вагонах ставало зовсім темно. Виникало якесь неприємне відчуття. Переїздили також через багато тунелів. Деякі з них були дуже довгі, і тому перед в'їздом до них попереджували щільно закривати вікна і двері. Але навіть і ті заходи мало допомагали. Диму набиралось у вагоні стільки за час переїзду, що всі задихалися від нього й кашляли.

У час, коли ми все далі рухалися на південь, нам назустріч часто їхали поїзди з італійськими військовими полоненими. На місці призначення потрібної військової частини ми вже не застали, тому нас знову повернули назад на північ. Коли їхали на південь, їжею нас більш-менш забезпечували, зате на зворотному шляху, здавалося, про нас забули. На жаль, не тільки їжі, а й води не завжди можна було добути. Голодні, немиті, завошивлені, заражені коростою поверталися ми назад. Уже й думати не хотілося про красу альпійської природи.

У середині грудня приїхали в місто Кайзерславтерн. Тут, у тупику в лісі, знайшли свою військову частину. Нас залишили жити у тих же вагонах, у яких приїхали. Нашою першою вимогою було дати нам можливість помитися, продезінфікувати одяг і речі та надати лікарську допомогу. Нам пояснили, що все це буде, але треба почекати декілька днів. Три дні чекання ми повністю витратили на боротьбу з вошами.

У лазню і на дезінфекцію, крім своїх речей, зі собою забрали і постіль. За час нашої відсутности продезінфікували наші вагони. Так, нарешті, позбулися паразитів. З їжею також наладилося. Харчували нас у їдальні (казино), до якої потрібно було йти з 15 хвилин. Після всіх наших пригод триразове харчування в казино здавалося нам ідеальним. Жаль тільки, що цей період був надто коротким.

За час нашого перебування у Кайзерславтерні майже не припинялися нальоти американської авіяції. Там, де ми стояли, не було бомбосховищ, тому під час алярму бігли до поблизького лісу, розораного ямами від розривів бомб. Одного дня в одну із таких ям мене вкинуло хвилею розірваної бомби ще й притрусило кусками поторощеного дерева і мерзлої землі. Мене непритомного витягнули з цієї ями, що була на додаток ще й наполовину наповнена розталою водою зі снігом. До пам'яти прийшов, коли переносили в медчастину, розташовану недалеко від казино. Виявилося, що я був потовчений і обморозив ноги. У медсанчастині надали першу допомогу. Ноги помастили якоюсь дьогтеподібною маззю. Вечером повернувся у вагон. Медчастину відвідував ще декілька днів. Чим тоді лікували ноги — не знаю, але некваліфіковане лікування відчуваю дотепер.

Після 25 грудня нас почали відправляти обслуговувати зенітні устави, змонтовані на залізничних платформах. Різдвяні свята 1945 року святкували вже в колі військової бригади. Вона складалася із командира устави — старшого єфрейтора Отто Шлєде, старшого єфрейтора — навідника Гельмута Тіса і нас, трьох Юнаків — Богдана, Левка і Михайла. Всі три прізвища починалися на літеру «Л», що свідчить про те, що німці призначали Юнаків не за їхніми бажаннями, а за списком згідно з алфавітом. Хоч з Михайлом ми виїхали разом одним поїздом, а з Богданом — в один день зі Львова і далі наші шляхи були ідентичними, проте до того часу, поки нас не призначили до однієї зенітної устави, фактично ми не спілкувалися. У кожного були свої друзі. Тепер, завдяки німецькій практиці не рахуватися з чужими намірами і побажаннями, змушені були підкоритися долі. Як потім вияснилось, із чужих з різними характерами людей спільні небезпечні ситуації і переживання зробили нас однодумцями і нерозлучними друзями.

Якою була двадцятиміліметрова чотирицівкова скорострільна зенітна устава на залізничній платформі? Посередині, на всю ширину платформи, стояв півтораметрової висоти залізобетонний круг з тридцятисантиметровою стінкою. У середині стояв бетонний постамент, до якого кріпилася сама зенітна устава. У передній частині платформи був змонтований бункер для ящиків зі стрільнами. З протилежної сторони платформи, далі за кругом, розміщався такої ж висоти, як і сам круг, курінь, тобто домик, призначений для відпочинку обслуги. В середині куреня з одного боку знаходилися два двоповерхових спальних ліжка, а з другого — односпальне і місце для складання особистих речей. Посередині змонтована чавунна пічка. Курінь був настільки малий і низький, що в ньому важко було довго сидіти.

Обидва «наші» німці були скеровані у війська протилетунської оборони після поранення на Східному фронті. З перших днів наші стосунки з ними тяжко було б назвати нормальними. Вони вели себе занадто наставницьки і вимогливо. Особливо грубо поводився командир, який тільки кричав і підганяв. Всі роботи з обслуговування, ремонту, наведення порядку і нічні варти входили в наші обов'язки. Січень і лютий видалися не дуже напруженими. Небо в ці місяці часто закривалося низькими хмарами й довгі ранні тумани, які нависали над Райном, його притоками, каналами і райнськими горами, часто дозволяли нам проскакувати найнебезпечніші місця. Свій рейд ми починали у містах Північної Райн-Вестфальської області. Нас причіпляли до поїздів, завантажених військовим спорядженням, які ми мали охороняти від американської авіяції під час їзди на Західний фронт. Залежно від цінности транспорту і складности переїзду охорона складалася з однієї, двох чи навіть трьох зенітних устав, які чіпляли спереду і ззаду поїзда.

Почався березень. Дні стали довшими і хмарности поменшало. Тепер щоденно ми мусили відбивати по декілька атак. Як тільки виїздили на трасу, в повітрі появлявся літак-розвідник (так звана драбина, бо це був літак з двома хвостами), який сповіщав про наше місцеперебування і вже через короткий час ми бачили над собою «гостей» (мустанґів, москіто, тайфунів).[26] Літаки вишиковувалися в ряд, заходили зі сторони сонця і починали методично штурмувати нас. Летунами на цих літаках були, в основному, негри. Вийти цілому з такого бою було нелегко. Кожна поїздка на фронт закінчувалась обов'язковим ремонтом зенітної устави. Нас відвозили у спеціяльні майстерні, де ремонтники, не більше як за добу, відновлювали боєздатність устави.

Стан, у якому ми перебували під час безперервних атак американських літаків, коли тріскотіли скоростріли штурмовиків, що нападали на поїзд, свистіли і барабанили по захисних щитках кулі, повітря роздирали вибухи бомб, під акомпанемент наших чотирьох скорострілів і все це на повній швидкості поїзда — може уявити собі тільки той, хто побував у подібній ситуації. Всі дії виконувались автоматично. Спрацьовував інстинкт самозахисту. Така зміна обставин вплинула на взаємовідносини між німцями і нами. Хоча ми продовжували виконувати ту ж саму роботу, що й раніше, але робили її вже без крику і підганянь зі сторони німців. Щоби якось зменшити психологічне і фізичне навантаження, командир устави у дні можливих гарячих атак додавав членам команди на сніданок до кип'ятку порцію рому. Звідки він його мав? І звідки запозичив такий досвід? Не знаю, але тоді це до деякої міри знімало з нас напругу.

Коли стало трудніше завантаженим військовим ешелонам добиратися до фронту, погіршилася ситуація і з одержанням їжі. На великих залізничних стаціях, де можна було б добути гарячу їжу, поїзд не зупинявся, щоби не попасти під бомбові атаки. Німці мали гроші, тому їм легше вдавалося щось собі придбати. Ми їх ніколи не мали, бо нам ніколи нічого не платили. Треба було шукати якогось виходу. Залишалося йти на дуже ризиковані дії, щоб якось вижити. Коли поїзд під час бомбардування вимушено зупинявся на залізничній стації, ми, замість ховатися від бомб, шукали чогось їстівного. Бувало, що нам таланило, — попадалися розбиті вагони з продуктами. Таку «операцію» ми могли проводити виключно тоді, коли поруч розривалися бомби. «Наші німці» нас суворо попереджали, що за таке можна «заробити» кулю. Ми це й самі дуже добре знали, тому діяли з великою обережністю, щоби нас не засікли. І цікаво! Коли ми частували «своїх німців» принесеними з розбомблених вагонів консервами, вони не відмовлялися брати, але коли вони із пакетів витягали свої запаси, а ми сиділи голодні і дивилися на них, то вони ніби нас і не бачили. Отака їхня психологія!

Захисний залізобетонний круг після кількох реставраційних ремонтів нагадував розбитий глиняний горщик, обдротований із зовнішньої сторони. Щоби не розвалився, його стягували обручами, поміж якими встановлювали вертикальні залізні паси.

Одного разу під час бою ми відчули сильний удар по платформі, але вибуху не було. Коли нарешті зупинилися, то побачили, що на зчіпці між вагонами висить невелика бомба. Не тяжко здогадатися, що було би з нами, коли б вона розірвалася. Треба було викликати спеціялістів для її знешкодження. Найбільшу втрату ми відчули тоді, коли вибухом бомби знесло курінь з нашими пожитками. Ми залишилися тільки в тому, в чому були одягнені під час бою, і без одежі, і без зброї, і навіть без тих нелегко зібраних провіянтів. Все було зметене вибуховою хвилею. Пропали наші статки і те, що охороняло нас від холоду. Щоби було де спати, до нас причіпили ще один критий вагон і виділили дещо з одежі, але незручності від цього не зменшилися. По-перше, тепер цілий день треба було перебувати біля устави, по-друге, під час їзди поїзда всю ніч без зупинок Юнак, що заступав на варту звечора, мусив мерзнути аж до ранку. Останні два тижні в ранзі помічників зенітної артилерії нам найбільше далися взнаки, бо 16 квітня в районі міста Ізерлон був відрізаний відступ залізницею.

Надійшла команда зняти з устави один скоростріл, закріпити його на переносному лафеті з труб, заповнити касети бронебійними стрільнами, а все решта знищити. Після виконання зазначених робіт ми добралися до західної частини міста Ізерлон, на околиці якого проходила лінія оборони. Нам визначили місце неподалік головної дороги, де й окопали свій лафетний скоростріл. 19 квітня в перших променях сонця ми побачили, як із-за гори виїжджає американська бронемашина. Коли по ній відкрили стрільбу, вона відразу повернулась і сховалася за горизонтом. Тоді на нас посипався град американських стрілен, які за лічені хвилини зорали довкруги все поле. Після цього настала тиша. Знов із-за гори появилися броньовики. Тепер нам дали команду не стріляти. З окопів почали появлятися білі ганчірки, підняті на гвинтівках. Де не взявся німецький генерал, а з ним ще й офіцер з білим полотнищем. Вони попрямували до передньої машини, з якої вийшов американець. Після коротких переговорів була подана команда, в якому місці скласти зброю і де збиратися полоненим. Вищі німецькі офіцери особисту зброю і відзнаки не здали.

Через деякий час до місця збору під'їхали автомобілі і почалася відправка полонених. Коли черга дійшла до нас, трьох Юнаків, і американський офіцер довідався, хто ми і звідки, відмовився нас полонити. Він порадив іти у місто Менден, в організований табір для переміщених осіб, а звідтіля попадемо на «батьківщину». Такий розвиток подій нас дуже шокував — ми не були готові до такої розв'язки. Виникла проблема, що ж робити далі? Від нашого юнацького однострою тоді вже фактично нічого не залишилося, бо рештки його полетіли разом з куренем, здуті повітряною хвилею розірваної бомби. На нас були мундири німецьких зенітників, тому ми знову звернулися до американця, але він і слухати не хотів. Проаналізувавши ситуацію, в якій опинилися, ми зрозуміли, що залишатись у військовій формі нам, Юнакам, дуже небезпечно, тому, забувши про голод, насамперед, вирішили терміново її позбутися. Згадали, що неподалік є залізнична стація. Пішли туди шукати необхідні нам речі. Це частково вдалося. Тепер, як нам здавалося, вже не зовсім були подібні на військовиків. Намагалися не контактувати з «переміщуваними особами».

Тут доцільно звернути увагу на те, що в перші дні після приходу американців всюди бродили зграї звільнених з таборів примусових робітників і полонених. Вони часто займалися не тільки грабунками, розбоєм, насилуванням жінок, а й самосудами. Нова влада зайнялася наведенням порядку, почалося виловлювання бешкетників. Їх звозили у табори. Ми боялися попасти в їх число.

Йшли селами, заходили до німецьких господарів з просьбою взяти нас на роботу взамін на їжу і деяку одежу. Але вони з недовірою ставилися до нас, відмовляли. Нарешті поталанило. В селі Зюмен, недалеко від Мендена, зайшли до одного господаря і чесно розповіли про ситуацію, в якій опинилися. Виявилося, що два його сини воювали на Східному фронті і він нічого про їхню долю не знав. Ми в нього зосталися працювати, а за це він підшукав нам все що міг з одежі. Жили там близько 10 днів. Допомогли йому в найневідкладніших весняних роботах і заодно трохи відживилися на домашніх харчах. У цей час вигляд у нас був уже досить цивільний. Крім того, прощаючись з господарем, домовилися з ним про те, що в разі потреби він підтвердить, що ми в нього працювали. Жаль, що забув прізвище цього добродія.

У табір прийшли на початку травня. І тут же нас почали допитувати: де були і що дотепер робили? Там уже працювала «фільтраційна комісія», завданням якої було точно встановити, хто чим займався в Німеччині. Почалися неодноразові виклики для уточнення додаткових питань. Атмосфера була непевна. Траплялися випадки, коли людина одного дня відвідувала «комісію», а наступного дня її знаходили закатованою в пивниці. Звичайно, у таборі були люди, які пояснювали, що чекає тих, хто повертається на «батьківщину», але знаходилися і провокатори. Табір охороняли американські солдати і виходити з нього не дозволяли.

У другій декаді травня нам оголосили, що ми попадемо в першу групу, яка відправиться на «батьківщину». Виявилося, що в цю групу відібрали тільки мужчин не старших тридцяти-тридцяти п'яти років. І це нас відразу насторожило. Але відступати було вже пізно. Нас посадили на вантажівки, на які не забули примостити ще по два «охоронці», і повезли на північ. Поблизу Гамбурга понтонним мостом переправили через Ельбу, далі через Любек до міста Росток. Там нас розмістили у військових казармах, переодягнули у старе військове лахміття і почали проводити військову підготовку. Але назвати це заняття військовою підготовкою було неможливо. Вони просто знущалися над нами. Вважали нас винними у тому, що, замість того щоб їхати додому, мусять нас учити воювати, а коли вони воювали, ми працювали на фашистів. Півдня ми вчилися воювати, а других півдня працювали на демонтажі і відправленні заводського обладнання в Союз. Тобто ми працювали по дві зміни без відпочинку. Годували дуже погано. В зупі плавали хіба що риб'ячі кістки, на друге — ложка пшоняної, або ще якоїсь, незрозумілого походження, протухлої каші з підливою, в якій рідко коли зустрічався якийсь хрящик. При такій їжі, муштрі і праці ми знову почали ледве волочити ноги, але це нікого не цікавило.

Нарешті, десь у середині серпня 1945 року, нас знову автомашинами через усю Польщу довезли до Бялистока, де розселили у старі військові казарми. Ще декілька днів повправлялись у військовій підготовці, а далі нас вишикували у колони і пішки погнали у місто Волковиськ. Тут уже чекали товарні вагони, в які нас посадили, але вирушати в дорогу чомусь не збиралися. Наступного дня до вагонів прийшли зі списками і зробили перекличку. Названим було наказано забрати свої речі і вийти з вагонів. Як потім вияснилося, викликали тих, кому ще не виповнилося 18 років. Усіх інших у цей же день відправили на Схід, а з ними й одного з нашої трійки — Богдана Л., про якого я і донині не маю ніяких відомостей, хоча не раз намагався довідатися про долю цього товариша. Але, на жаль, всі пошуки були безрезультатними. Виявляється, якщо б війна з Японією продовжувалася, то ми і далі були б червоноармійцями.

«Неповнолітних» відвели на територію військової частини і розмістили в наметах. Появилися нові «купці», які агітували їхати на відбудову Донбасу. Годували нас дуже погано, а можливости вийти з території частини, щоби щось роздобути, не давали. Мета була ясна — примусити «добровільно» їхати на Донбас. Ми з колегою зрозуміли, що довго так не витримаємо, і пішли на переговори з вербувальником. Зобов'язалися через два-три тижні прибути на Донбас за вказаною ним адресою, якщо видасть документ, за яким ми змогли б заїхати додому відвідати рідних. Нарешті угода була досягнена. Нам видали триденний «сухий пайок», який тут же з'їли, і попутними поїздами вирушили в дорогу. За весь час тільки у Львові на залізничній стації випросили у залізничника пригорщу пшона, яке на розкладеному вогнищі зварили і з'їли. Так 21 вересня 1945 року ми відзначили Різдво Пресвятої Богородиці, яка нам дуже допомогла знову живими повернутися на Батьківщину. Довідавшись, що зі Львова до Надвірної формується ешелон з порожніми цистернами, ми всілися зверху на одну з них. Пригадую, як під вечір проїздили через Стрий. Люди в святковій одежі ходили по вулиці, паралельній залізниці. Тут же в Стрию з цистерни перебрались у тамбур, в якому на світанку доїхали до Станіславова. Далі подалися пішки. Перші промінчики сонця зустріли вже на виході з міста. Перемагаючи голод, добралися до села Клубівці. Побачили на подвір'ї господиню і попросили у неї напитися води та, якщо можна, по кусочку хліба, бо дуже голодні. Видно, наш вигляд промовляв сам за себе. Вона нічого не розпитувала, а винесла по маленькому горнятку молока і по невеликій байдочці хліба, за що ми щиро подякували. Не доходячи до села Олешів, на узліссі побачили дику грушку, а під нею на землі — грушечки. Натурально, накинулися на такий дар природи, але, очевидно, трохи перестаралися під тою грушкою, а може, наші шлунки не були адаптовані до такої їжі, бо коли рушили далі в дорогу, то змушені були частенько зупинятися. Тільки під вечір ми добралися до села Комарівка. Як не просилися на нічліг, нам всюди відмовляли. Не дивно, люди в ті часи усього боялися. Правда, в одній хатині нам дали повечеряти по мисочці тіста з молоком, але на ніч не впустили. Вже коли стемніло і довкруги нікого не було видно, ми забралися під оберіг, що стояв край села. Там і переночували. На світанку помолилися, помили очі в потічку, що протікав неподалік села, і вирушили далі в дорогу.

На горі перед містом Монастирськ розпрощалися. Нелегко було нам розлучатися. Михайло повернув на дорогу, що вела до села Вичілки (тепер Гончарівка). Всього за 4 кілометри був він від рідного села.

Тоді ми не знали, що нас чекає вдома. Не могли передбачити, як складуться наші долі, коли зустрінемось і чи взагалі зустрінемося. Про все це кожний з нас думав, але мовчав. Міцно обнялися, побажали собі щастя і скорої зустрічі. Як виявилося, розійшлися на майже півстоліття.

А Михайло свого села Стара Гута уже не застав, воно взагалі вже не існувало. З'їла воєнна хуртовина. Прийшлося йому повернутися до Вичілок, де жила батькова родина. Тут довідався, що батько загинув на фронті, а мати (вона була полькою) зі своїм братом і трьома доньками виїхала до Польщі. В той час не було відомо навіть їхнього місця поселення, тому добратися до мами зразу було неможливо. Жив трохи в батькового брата, потім перебрався до родини в Чагарі, де помагав у господарстві. Про навчання не могло бути й мови. Ось чому мої пошуки його через школу, де він міг вчитися, були марними. Як тільки Михайло довідався про місце проживання мами, почав виробляти документи на переселення. У червні 1946 року виїхав до Польщі, де без перешкод здобув не тільки середню, а й вищу університетську освіту. Все своє життя пов'язав з викладацькою професією як у польських, так і закордонних університетах. Докторську дисертацію захистив на філологічному відділенні Варшавського університету, яку захистив після річного стажування в Київському університеті ім. Т.Г.Шевченка в 1961 році, і дістав наукову ступінь доктора гуманітарних наук. До 1991 року викладав російську і слов'янську філології та мовознавства, а після проголошення незалежности України — українське мовознавство.

Професор Михайло — автор багатьох цінних монографій, наукових і публіцистичних праць з українознавства, часто виступає в пресі.

Михайло мене також розшукував. І тільки через 48 років доля знову звела нас завдяки добрим людям і випадковому збігу обставин.

Повернімося до моменту, коли ми розійшлися з Михайлом. Мене чекали нелегкі останні більш ніж 20 кілометрів. Їх необхідно було подужати голодному і вкрай виснаженому. Моя дорога вела через Монастирськ. Не знаю, чи то голод, чи втома, а може, відчуття того, що вже немає поруч вірного друга і не стало підтримки, яку ми давали один одному, долаючи нелегкі шляхи, але гора, яку мені прийшлось осилити, коли виходив з Монастирська, здавалася мені найтяжчою, яку я коли-небудь здобував. Бувають такі хвилини в житті, які тяжко самому прожити. До села дібрався тільки перед заходом сонця. Щоби швидше дістатися додому, звернув з дороги і пішов городами. Згори було добре видно наше подвір'я. Із всіх будівель, які колись заповняли двір, стояла тільки одна хата, та й та без даху. Все подвір'я було заросле травою, а на хаті вже встигли вирости бур'яни. Нікого не було видно. Промайнула думка, що в хаті ніхто не живе. Мене опанував страх. Я зупинився. А далі якась незрозуміла сила пхнула вперед, і я останні сотні метрів уже не йшов, а летів, не звертаючи уваги на зустрічних людей. Добіг до хати і з силою штовхнув вхідні двері до сіней. Двері до хати були відчинені. З середини почувся слабкий мамин голос. Мама питала, чи то вже сестра повернулася з вечірні? Насилу я вгамував хвилювання і як можна лагідніше сказав: «Це я, мамо, Левко, повернувся». Вона ще щось хотіла сказати, але почув тільки хрип. У неї почався сильний приступ астми. В темноті я розгубився і не знав, що робити. На щастя, в цю мить прибігла до хати сестра, припідняла маму і дала їй необхідні ліки. Через деякий час їй стало легше. Вона заспокоїлася. Від сестри довідався, що сама всьому мусить давати лад, бо батька не відпускають з «трудового фронту». За весь час він всього два чи три рази був і то тільки на декілька годин, а мама — «сам бачиш».

Додому повернувся 23 вересня. Зразу взявся за пошуки відповідного матеріялу, щоби хоча перекрити дах на хаті. Шукав все, що могло знадобитися. З великими труднощами збирав куски бляхи, дахівки, дощок і кругляка. Вже десь через два тижні зробив маленький дашок на хаті. Ще й комин змайстрував з контейнера, в якому з літака скидали продукти військовим під час фронтових баталій. Той тимчасовий дах на хаті послужив аж до 1948 року, допоки не повернувся тато. Йому вдалося зробити невисокий дашок із збираної черепиці.

Коли з дахом було покінчено, я почав думати, що робити далі? Знав, що рано чи пізно про мене згадають. Вирішив подати документи до школи з просьбою зарахувати в 9 клас. Ледве погодилися прийняти, бо вже йшов другий місяць навчання.

Десь наприкінці жовтня мене викликали у військкомат і «запропонували» негайно виїхати в Донбас. Водночас директор школи повідомив, що за пропозицією військкомату мене виключили зі школи. Врятували ситуацію мої обморожені в Німеччині ноги, які в цю осінню пору покрилися мокрими виразками. Лікарська комісія, до якої я звернувся, насилу видала довідку про те, що в шахті мені можна буде працювати тільки після відповідного лікування. Таким чином одержав відтермінування. Відновити мене в школі категорично відмовилися, мотивуючи тим, що багато занять пропустив. Я не здавався і далі продовжував ходити на науку. В цей час моя молодша сестра вчилася в 9 класі і тому мені було легше займатися домашнім господарством і не відставати у навчанні. Наприкінці навчального року я здавав своєрідні заліки з усіх предметів, а потім і іспити за 9 клас. Видно, з Донбасу запитів більше не було і мене залишили в спокою. При проходженні допризивної комісії при військкоматі мене признали непридатним до служби у мирний час і придатним до нестройової — у воєнний. Тому в армії більше не служив, хоча комісії ще не раз проходив.

У 1947 році після закінчення Бучацької середньої школи поступив у Львівський політехнічний інститут на енергетичний факультет. При подачі документів «забув» написати в автобіографії про моє перебування під час війни у Німеччині. Але про це нагадали мені у Першому відділі інституту в час літньої іспитової сесії і повідомили, що за скривання біографічних даних мене виключають з інституту. Зайшов у відділ кадрів за документами. Там сказали, щоб написав заяву про звільнення за власним бажанням, що я і зробив. З гуртожитку не виписався, а продовжував там жити і працювати на всяких роботах у Львові. Їхати додому, де на мене «чекав» колгосп, не було бажання. Коли підійшов час вирішувати, де далі вчитись (у гуртожитку можна було жити тільки тоді, коли вчишся), я побував у декількох інститутах, проте не знайшов собі відповідного. Знову подав документи у політехнічний, але на інший факультет, бо, наївний, думав, що поміж тисячами студентів загублюся. Тепер уже не «забув» вказати в автобіографії про перебування у Німеччині. Видно, на це зразу не звернули уваги і я, після успішної здачі вступних іспитів, став студентом, навіть з виплатою стипендії!

Наприкінці 1949 і початку 50-х років з інститутського гуртожитку все частіше почали «зникати» студенти. Дійшла черга і до мене. А було це так. Коли вийшов з інституту (це було в травні 1950 року), до мене підійшло двоє молодих людей у цивільному одязі і попросили без шуму йти за ними. Ніхто з тих, що йшли поруч зі мною, навіть не звернув уваги, коли ми відділились і звернули на вулицю Дзержинського до будинку обласного КҐБ.

Світлина 8. Дивізійники й Юнаки завжди у бойових рядах. Леонід Легкий у Крутах.

Допити проводили безперервно більше тижня. Слідчі мінялися, не називаючи своїх прізвищ. Розмову вели як у доброму тоні, так і з нагайкою чи іншими предметами тортур і з незмінним свіченням в очі. Їх цікавило, з якою метою повернувся з Німеччини, хто приходив до мене, чи я маю прийти на зв'язок, чому скривав службу в німецькій армії, хто зі мною там був, про зв'язки з підпіллям і з якою метою поширював заборонену літературу. Останнє, може, було пов'язане з тим, що коли вчився в 10 класі, я приніс зі собою «Батурин» Б.Лепкого. На просьбу однієї дівчини дати їй прочитати я погодився. Про це, як виявилося, стало відомо в КҐБ. Найбільше попало мені за це, що «не міг» згадати ні одного прізвища, з ким служив у Німеччині. Весь час я їм доказував, що ми називали один одного по імені і ніколи прізвищами не цікавилися. Перед тим, як мене відпустили, дали можливість помити лице, «підштукатурили» і нагодували. За весь час допитів їжі ні разу навіть не бачив та й не завжди давали воду. Ще раз примусили мене написати розписку про те, що ніколи і нікому не розповім, де був і про що зі мною говорили. На моє запитання, як зможу пояснити в інституті свою відсутність, сказали, що про це мене питати не будуть.

Через декілька днів після повернення з КҐБ зайшов відвідати колегу, з яким не розлучався, починаючи з Монастирська аж до вишколу в Ольденбурзі, і який вчився у Львівському художньому училищі. Товариші, з якими він мешкав у одній кімнаті, мені розповіли, що вже майже місяць як його забрали разом з речами. Тоді я подумав, що це від нього у КҐБ були такі точні дані про мене. Я з ним зустрівся пізніше у Бучачі через два десятки років. Розповів йому про свої підозри. Він клявся мені, що ніколи і ніде мого прізвища не називав. Більше ми ніколи до цієї теми не поверталися, хоч і понині зустрічаємося. Так і не знаю, звідки в КҐБ були відомості про моє перебування в Юнаках.

За наступні два роки навчання в інституті у Львові мене ще багато разів викликали на «співбесіду» в різні місця і завжди у непередбачуваний час. Ті зустрічі вже не були такими довгими і жорстокими, але завжди закінчувалися закликом — «давайте співпрацювати». За це обіцяли посприяти закінчити інститут і одержати добру працю. Не добилися бажаного. 5 березня 1952 року мене знову виключили з інституту. Перед тим викликали до ректора інституту Степана Ямпольського, який пообіцяв мені, що дозволить закінчити політехніку, якщо я через рік-два принесу позитивну характеристику з виробництва. «Пропонував» їхати в Оренбург, де тоді йшло освоєння нових нафтових родовищ і де було легко її заробити. В наказі про виключення мене з інституту зазначалося, що виключено мене за порушення дисципліни. Яка фальш! Яке нахабство! Хіба при прибутті на нове місце не потягнеться за мною хвіст зі старого місця? Від товариша, який працював в інституті геології, довідався, що мене чекає в оренбурзьких степах, тому бажання їхати туди пропало. Вирішив пошукати щастя в Бориславі, де з творів І.Франка знав, що там також є нафта. В поїзді, що їхав до Дрогобича, розговорився з робітниками. Від них дізнався, що недалеко залізничної стації є ремонтно-механічний завод, на якому можна влаштуватися на роботу. Вирішив там попробувати щастя.

Навчений гірким досвідом, подався відразу до директора заводу Іонова і розповів йому про причини, що примусили мене звернутися безпосередньо до нього. Слухав уважно. Спочатку, мабуть, був шокований моєю відвертістю, бо довго не відповідав мені. Думав. Нарешті промовив: «Справа не така проста, як вам здається, але що зможу, постараюся зробити». Дав мені листок паперу. Я написав заяву з проханням прийняти мене на завод токарем 4 розряду, яку він одразу підписав. Нагадав мені, що необхідно додатково до заяви долучити і, коли все буде готове, занести всі документи у відділ кадрів під кінець зміни. Порадив мені, щоби не забув наприкінці автобіографії відзначити, що мене виключили з інституту за «порушення дисципліни» і скеровують на робоче місце для виправдання довіри. Мабуть, він був непоганим психологом, бо коли начальник відділу кадрів прочитав заяву і звернув увагу на кінець автобіографії, то тільки запитав «що натворив» і, не очікуючи відповіді, ознайомив мене з правилами роботи на заводі. Скерував у механічний цех. Але коли у відділі кадрів глибше познайомилися з моїми документами, то розпочався шалений тиск, щоб усунути мене з заводу. Особливо старався той же кадровик, він же — і парторг заводу. Примушував майстра і начальника цеху писати доповідні записки про мою невідповідність. Скликав збори робітників, на яких вони повинні були засудити моє минуле. На щастя, мало було таких, що його підтримали. Більше двох тижнів продовжувалася ця боротьба. Нарешті 26 березня 1952 року вийшов наказ про моє зарахування на завод.

Світлина 9. Львів. День героїв 25 травня 2003 року. Леонід Легкий перший справа.

На жаль, переслідування на цьому не закінчилися. Перший рік праці в Дрогобичі (тобто за рік до смерти Сталіна) був насичений «відвідуванням» КҐБ. Питання ті ж, що й раніше. Найбільшим бажанням каґебістів було зламати людину і примусити її співпрацювати. І тільки після смерти Сталіна дихати стало трохи легше. Хоча практика недовіри, переслідувань, всіляких провокацій продовжувалась упродовж всього часу роботи на заводі. Останнім акордом стала заява керівника заводу про те, щоби мені при виході на пенсію в 1988 році не присвоїти звання «ветерана праці», що давало деякі пільги. Пропрацював на заводі 36 років. Свій трудовий шлях там розпочав токарем 4 розряду. Через півроку мене перевели фрезерувальником, ще майже через півроку вже був на інженерних посадах, спочатку в технічному, потім виробничому відділах. Виконував обов'язки начальника ремонтно-механічного цеху. Але в 1962 році поплатився цією посадою за те, що без погодження з парторганізацією заводу розпустив «бригаду комуністичної праці» за халатне ставлення до роботи і неякісний ремонт обладнання. Мене перевели конструктором КТБ при відділі головного механіка, в 1967 я став його заступником. У 1970 році, після інфаркту, перевели начальником вимірної лабораторії заводу. На цій посаді закінчив свою трудову діяльність. З 1 січня 1988 року пенсіонер. Вийшовши на пенсію, вирішив активно включитись у громадську роботу. Найперше приєднався до боротьби за відновлення прав греко-католицької церкви. Далі став членом Товариства української мови, яке потім перетворилося в Товариство «Просвіта». В 1993 році вступив у Галицьке Братство Дивізія «Галичина», а в 1995 році — в ініціятивну групу по створенню Ради старійшин міста Дрогобича, де незмінно виконую обов'язки заступника голови. Входжу до складу Координаційної ради блоку національно-демократичних партій і організацій і до Ради ветеранів війни і праці. Неодноразово брав участь у поїздках до Києва, Крут (світлина 8) та Бродів, а також в інших патріотичних акціях (світлина 9).

Коли переконався, що мене ніколи не відновлять у інституті, вирішив у 1958 році третій раз поступити вчитися, але вже на заочне відділення політехнічного інституту. Мене уже мало цікавив диплом, більше — бажання добитися неможливого. Закінчив інститут у 1966 році, аж через 19 років після першого поступлення у 1947 році.

М. М. Спогади про незабутнє сивочолого Юнака

З чого почалося

Весна 1944 року йшла по Галичині повною ходою. Але вона не могла приглушити гул гармат під Тернополем. Містом ходили всілякі чутки про те, коли закінчиться стара і почнеться нова окупація Львова. Ці вістки ще більше загострювали нальоти совєтських літаків на місто. Руйнувань, правда, було небагато, але сам факт появи в білий день їхніх літаків у небі насторожував. Пішли поголоски, що тепер кожний день будуть бомбардувати. Батько, порадившись з мамою, вирішили виїхати зі Львова в рідне село, де жили як батькові, так і мамині брати і сестри. Тому на початку травня 1944 року батько «роздобув» вантажівку, і ми поїхали. Однак виявилося, що там було ще гірше, ніж у Львові. Кожну ніч чоловіки вартували, охороняючи село від польської і совєтської партизанок.

Десь через 10 днів ми повернулися додому. Слухи про щоденне бомбардування міста не підтвердилися, нальотів більше не було. Але зате в гімназії було багато новин, і найголовніша — набирають хлопців до протилетунської оборони. І так гарно кожен змальовував, що дають зброю і, головне, стилет.[27] З моєї кляси, де вчилося 30 гімназистів, записалося більше половини. Серед відважних були і мої чотири близьких товариша. Прийшовши додому з занять, я почув розмову старшого брата спочатку з мамою, а пізніше і з батьком, з чого зрозумів, що він збирається теж записатися. Батьки не погоджувалися, але брат наполегливо доказував, що його й так заберуть, але уже совєти, як тільки прийдуть. Коли ми полягали спати, батьки на кухні радилися до самого ранку. Про що говорили, ми могли тільки здогадуватися. Вранці батько сказав братові: «Йди, сину. Німаки все одно війну програють. Але щоби не було так як при розпаді Австро-Угорщини, коли у нас не було армії і ми не здобули України, — йди». Батько не був освіченим. Мав усього 4 кляси, але любив і вірив в Україну. Дай Боже депутатам нашої Верховної Ради бути такими патріотами.

Коли я почув, що батьки дали дозвіл братові записатися, почав просити, щоби вони згодились і на мій запис. Але батько сказав категорично: «Ні! Ти зростом малий, одна шкіра й кості. Тебе вітром здує». По дорозі до гімназії товариш Ромко Ф., з яким я завжди ходив на науку, похвалився, що вже записався і має тоді-то, а то приблизно через декілька днів від часу запису, пройти медкомісію. Коли ми прийшли до школи, у клясі стояв великий «гармидер», сипалися питання один одному: «Чи вже записався?», «А чому не хочеш?», «А, не хочеш, бо боягуз?», і так далі. Запис вели в приміщенні гімназії і міській раді. Я не знав, що робити. Хотів записатися, але боявся батька — він же не дозволив! Проплакав цілу ніч. Вранці батько встав і сказав: «Раз ти так дуже хочеш іти туди з братом, то ми тобі дозволяємо».

Побіг відразу записуватися. Настав час, і ми всі пішли проходити медогляд, який відбувався на вулиці Руській. Мої друзі були рослі і здоров'я їм позволяло — усі пройшли його без проблем. Мене двічі виганяли, бо зростом замалий і вагу мав недостатню. Утретє став у чергу, виструнчився на пальцях, щоб здаватися вищим, а хлопці нишком наступили на вагу, щоби був важчим. Пройшов медогляд ще й тому, що в цей час лікар-німець вийшов, а заступав його помічник чи медбрат. Махнув рукою, і я пройшов. Одержали посвідчення, де було записано, коли і куди прийти з речами. Сьогодні це вулиця Нижанківського, будинок № 5. У гімназії показав посвідку, і мені видали свідоцтво про закінчення 3 кляси Першої української гімназії у Львові. З братом зібрали свої пожитки і разом з мамою й сестрою, які нас відпроваджували, увійшли у велику браму, що ще й досі стоїть на цьому ж місці, але вже не дерев'яна, а металева. Там побачив багато хлопців з навколишніх сіл. Почав шукати своїх, та з нашої кляси прийшло тільки троє. Решту, як пізніше вияснилося, правдами і неправдами батьки звільнили, а хто був зі села — втік туди. При перекличці їхніх прізвищ уже не називали. Розбили нас усіх на чоти і повели на головний двірець. На запасній колії чекали товарні вагони з двоповерховими причами[28] для спання спереду і ззаду вагона. Посередині вагона — вільне місце. Під час руху поїзда двері не зачинялися до часу, поки старші хлопці, напившися, не почали кидати пляшками в зустрічний поїзд. Одна з них попала у вікно пасажирського вагона, в якому їхали німці. На наступній стації двері нам зачинили ззовні. Супроводжуючі нас німці провели багато неприємних допитів, щоби вияснити, хто кидав пляшки. Нас не дуже турбували, бо заглянули у наш вагон і побачили чоту майже однакових за зростом і віком хлопчаків. Двері вагона відкривали лише на стаціях. Так ми доїхали до Гульчина (Чехія).

Як дозрівають у муштрі

На стацію ми прибули вночі і вже до ранку нас не турбували. Десь біля шостої пролунала команда виходити з речами із вагона. Похідними колонами, близько години ходу, прибули до табору, де побачили казарми і великий майдан. Тут все було готове до нашого прибуття. Моя черга до лазні підійшла приблизно через дві години. Відразу постригли голови на «нуль» і послали митися. Але намилуватися теплою водою довго не дали. Вийшли з лазні другими дверима. На лавах лежала білизна, далі — за розмірами мундири та черевики і шапки. І знову проблеми. Набралося коло десяти хлопців, які зростом були менші, аніж видані найменші розміри мундирів. Нас залишили збоку. Комірник пішов у штаб питати що робити. Всі інші одягнулись і пішли у казарми, а ми чекаємо результатів. Одні говорили, що нас відправлять назад додому, другі — що будемо працювати на заводах. Довго радились. Видно, відправляти назад було дорожче, ніж тут якось нас одягнути. Так вони і вирішили. Прийшли два кравці, підігнули кальсони і рукави у сорочках. Складніше було з мундирами, але вони і тут дали собі раду. Якось нас одягнули. Появилась інша проблема — завеликі черевики. Мій розмір взуття був 38, а дехто мав і 37. Мене ще якось взули у 39, а тим меншим прийшлося почекати. Відвели у казарми. Вигляд наш був не дуже бойовий, зате хлопці високого і середнього зросту виглядали гарно. Зі своїх речей дозволили нам узяти хусточки, зубні щітки та, хто мав, приладдя для гоління. Мені вдалося взяти ще й чисту домашню сорочку. Решту цивільного одягу поклали у видані нам мішечки і на них хемічним олівцем написали прізвища та домашню адресу. Повідомили, що повернуть все при демобілізації. Після пізнього сніданку вишикували всіх на майдані. Зачитали, хто в якому рої і в якій чоті. Зробили перекличку і повели в казарми та поселили в кімнатах. Там були двоповерхові ліжка, застелені коцами з простирадлами і подушкою. Обід теж був пізній, після якого на складі видали нам решту «амуніції»: наплечник, шинелю, військовий ремінь, шлейки, пояс до штанів, ложку з вилкою, їдунку, флягу для води, робочий одяг, рушник, ще одну пару черевиків, протигаз, дві пари шкарпеток і пару носовичків. У казармі фельдфебель показав, де і як це все розмістити у шафці, як складати одяг на стільчику, де мають стояти черевики, які завжди повинні бути чистими. І знову — пізня вечеря і сон.

Наступного дня о 7-ій годині труба сповістила, що пора вставати. Але хлопці, в тому числі і я, не поспішали. Була команда одягати робочий одяг. Дехто не розумів, бо команди подавали по-німецьки, вбрався у парадну форму. І тоді ми відчули, що таке армія. Фельдфебель почав верещати, щоби вийшли з лави ті, хто одягнув парадну форму. Хтось тим хлопцям переклав по-українському, і вони вийшли, а він їм кричить: «Hinlegen! Аuf! Marsch!.. Лягай! Встань! Бігом! Лягай! Встань! Бігом!.. Через три хвилини переодягнутись і сюди прибути»…

— Verstanden?! — знову кричить. — Зрозуміли?! Повторіть наказ!!!

— Яволь!!! — кричать хлопці. — Так!!!

— Не ч-у-у-у-ю!!! — наставляє вухо фельдфебель, прикладаючи до нього долоню. — Повторіть голосніше!!! І знову команда: марш у казарми переодягатися.

Так пройшло п'ять тижнів тієї муштри. Правда, хлопці швидко опанували німецькі команди. Відполірували ми добре доріжки, повзаючи по них на животах. Коли попадалося найбільше болото, обов'язково лунала команда: «Лягай! Встань! Лягай! Встань!..». І за три хвилини щоб мундир був чистий. Або команда: «Гази!!!», «Літаки справа! Марш! Марш!». Це легко писати, але пройти ці тортури було дуже й дуже тяжко. Вночі постійні: «алярм», «гази». Потрібно було брати свої речі і виходити на подвір'я, а там бігом 10-15 кілометрів і тільки добігли до казарми, роздягнулися, як тут знову — вставай! Вже хотілося йти до чорта в пекло, або ще кудись, щоб тільки позбутися крику і лайки фельдфебеля. Діставалося всім, і тим, хто розумів ці лайки і команди, і тим, хто їх менше розумів. Останніх було більше, це були сільські хлопці.

На вправах фельдфебель-інструктор вчив нас, як стояти струнко, як розгортатися чоті в розстрільну у наступі чи обороні, «гармонізувати вогонь і рух», охороняючи свого товариша, не вискакувати вперед усім разом, а робити це пляново: ти біжиш, я стріляю, і навпаки; як ховатися від обстрілу артилерією; як ходити воякові серед цивільних осіб; як спритно обертатися. Взагалі — як бути бравим, спритним, умілим. Ці вимоги фельдфебель безупинно нам повторював. Під час вправ вчив, як надавати першу допомогу раненому. Він навіть забороняв брати в рот якесь стебло, бо на траві може рости отруйний грибок. Влада фельдфебеля над нами була абсолютною. Нікому навіть до голови не приходило не виконати його накази. Проте, коли настав час роз'їжджатися на місця служби і відбувся парад, було приємно дивитися, як наші хлопці марширують. Керівництво табору і публіка були задоволені. Це видно було по їхніх усміхнених лицях і з промов, які виголосили начальник та військовий гість, присланий з управління оберштурмфюрера Нікеля. Всі хвалили нас за гарну підготовку.

З братом протягом усього того часу бачилися кожного дня в час відпочинку.

На другий день після сніданку нас повели колонами до залізничного двірця і пасажирськими вагонами ми рушили до Бреслау (Вроцлав). На дорогу видали сухі продукти, на стаціях одержували ерзац-каву. Приїхали за два дні, бо по дорозі зупинялися через нальоти альянтів. Тут уже чекали «купці» з різних частин і летовищ. Нас, залежно від замовлень, розділили на групи. З братом я більше не бачився, бо його поселили десь у іншому бараку, і я не зміг його знайти.

Світлина 10. Група Юнаків у Любені.

Нашу групу з 24 хлопців (світлина 10) разом з офіцером, який нас супроводжував, відправили до Любена (Сілезія), тепер Любань (Польща). Офіцер мав спеціяльні талони, згідно з якими на стаціях нас годували. На сніданок — кава, маргарин, хліб, на обід — зупа, каша, хліб. За два дні, що були в дорозі, ми перезнайомилися. Зі Львова нас було троє одного зросту (світлина на обкладинці), решта — зі сіл. Я один вчився в гімназії, ще два львів'яни були учнями ремісничих шкіл. Місто, куди прибули, — невеличке, така ж була невеличка і стація. На майдані перед будинком уже чекала вантажівка, обладнана лавками. Нею і добралися до летовища Фліґергорст.

Що нас чекало в Любені-Фліґергорсті

На летовищі нас поселили в бараки-казарми. Пояснили правила поведінки і розпорядок дня. Уставили в колону і повели до штабу. Колона вийшла негарною. Спереду йшли високі до двох метрів хлопці, а через декілька рядів малі, зростом 1,6 метра (світлина 11). Перед штабом по-молодецьки пройшли парадним маршем і хвацько зупинилися. Вийшов начальник штабу. Офіцер, який нас привіз, доповів, хто ми і мету нашого прибуття. І тут виникла плутанина. Видно, рознарядку кількости людей у відповідну службу на летовища давали зверху. Проте не врахували, що на цьому летовищі взагалі не було протилетунської служби. Альянти сюди не долітали та й совєти теж. Жили вони собі «приспівуючи», і тут раптом на їхні голови з'являються люди, прийняти яких не були готові.

Світлина 11. Такого різного віку і зросту Юнаки служили в одній групі.

Начальник штабу вияснив, хто ми за національністю, поздоровив з прибуттям, поцікавився, чи розуміємо німецьку мову і чи є між нами перекладач. Хлопці показали на мене. Він зробив заувагу нашому офіцерові, а мені сказав, що коли мене викликають, то треба вийти із шеренги і доповісти. Так я отримав перший урок. Почав виправдуватися, що ніхто мене не попередив про те, що маю бути перекладачем. І тут «заробив» додатково за сперечання з керівництвом. Між начальником штабу і його заступником почалися переговори, що з нами робити. Офіцера забрали в штаб, а нас залишили чекати. Довго стояли на сонці. Нарешті вийшов наш офіцер і я знов отримав «ляпаса», що не скомандував розійтися. Виправдовуватися більше не відважився. Після обіду офіцер знову пішов на нараду в штаб. Видно, ми добре перегрілися на сонці, бо почали словесну перепалку між собою. Хлопці мені дорікали, що стільки часу простояли на сонці, а я їм — чому вони на мене показали, коли ніхто зі мною про це не говорив і не зобов'язував бути перекладачем? Всі думали — раз гімназійний учень, то повинен знати мову. Я дійсно її знав, але не так, щоб вільно розмовляти.

Тільки після вечері у казармі зібрав нас офіцер і проінформував про ситуацію, яка склалася. Нас вони не чекали, бо на летовищі немає зенітних батарей. Вони тут були непотрібні. Не мають і артилерійських гнізд та іншого спорядження. Тому на нараді вирішили, що будемо вивчати матеріяльну частину зброї: гвинтівки, кулемета МҐ-42, легкої автоматичної двадцятиміліметрової зенітної устави — це у непогідні дні, а в погідні — будуватимемо гнізда під ті ж устави. Потрібно було 8 гнізд і, згідно з інструкцією, ще 8 запасних. Ми зробили всього 4 гнізда і натерли собі досить мозолів. Кожне гніздо — це яма глибиною 2 і діяметром 2,5 метри. Стіни обшиті кругляком діяметром 100-120 міліметрів. За деревом ходили в ліс, який був неподалік, і шукали необхідний розмір. Зрізали тільки ті, які позначив лісник. Робота — не з легких для таких, як ми. Нас не підганяли, бо однаково не було чим зайняти. Але фронт безупинно наближався і нам дали на поміч людей (світлина 12).

Світлина 12. Будівництво гнізд під зенітні устави.

Старші хлопці, яким було по 18-20 років, без відома молодших написали до Кракова листа в Український Центральний Комітет, у якому пояснили ситуацію і просили перевести в дивізію «Галичина». Довго не було відповіді. А нам усім порядно набридло копання ям у гарячі дні, а в дощові — змащування зброї на складі. Ми виглядали як справжні волоцюги (світлина 13). Хлопці наполягали, щоб я пішов у штаб і про все там розказав. Я їм пояснював, що це наша робота — викопувати гнізда під зенітні устави. Під час цієї перепалки зайшов до нас офіцер. Попросив доповісти йому, що сталося.

Світлина 13. Після будівельних робіт.

Я пояснював, а всі махали головами, показували руки й одежу. Він усе зрозумів і повів мене у штаб. Заступник начальника вислухав, подивився на мій одяг, руки. Я ще додав, що коли ми записувалися в Юнаки, то нам обіцяли, що будемо служити при зенітних уставах, а не землекопами. На щастя, він був порядною людиною, уважно вислухав і взагалі дуже доброзичливо зі мною говорив. У мене склалося враження, що я йому сподобався. Він потім не раз нас виручав. Попросив офіцера залишитися, а мене відпустив, тільки запитав, чи ми не хотіли б бути учнями слюсарів при ремонті і обслузі літаків? Після обіду офіцер докладно нам розповів, про що йшла мова, і сказав скласти списки, хто де бажає вчитися. Більшість, в тому числі і я, записались учнями слюсарів, зварювальників і столярів. Нам почали видавати гроші — 20 марок щомісяця і 3 цигарки щоденно. Багато з нас не курили, тому стали панами обставин. За цигарки, наприклад, ми могли взяти напрокат ровери в німців. У неділю, в гарну погоду, об'їжджали округи летовища (світлина 14). До міста нас не пускали, за винятком, коли записувалися до лікаря або до дантиста. До лікарні було 3, а до міста 5 кілометрів у тому ж напрямі. Тому спочатку йшли до лікарні, а потім далі. Це продовжувалося доти, доки жандарми не впіймали трьох наших хлопців. Добре, що вони були у лікаря і там були записані їхні прізвища, а то попали б на гауптвахту. Але бувало й так, що хлопці йшли просто до міста, не заходячи в лікарню. На щастя, не попалися.

Світлина 14. Недільна роверова прогулянка.

Робота учнями слюсарів тривала до п'ятниці, а в суботу вивчали зброю і стрільбу з неї. Мені, як завжди, не пощастило, бо призначили до такого майстра, який не ходив ремонтувати і обслуговувати літаки, а працював тільки в майстерні. Він мав високу кваліфікацію, тому виконував всякі прецизійні роботи, але найчастіше особисті доручення офіцерів. Я випилював йому заготівки з алюмінію і бронзи. Коли не було такої роботи, приносив кусок вирізаної сталі, який я мав також пилувати під кут 90 градусів. Так заробляв нові мозолі. Хлопці приходили в казарми і розказували про літаки, в яких вони сиділи «як пілоти», а я тільки пилував метал. Одного разу щось не так я відповів майстру і тут же дістав підзатильника. То був дуже неприємний тип німця-партійця, який ще й дуже не любив чужоземців. Досить часто попадало мені й не з моєї вини. Переважно він так робив, коли нікого поблизу не було. Це зауважив начальник цеху. При мені він нічого не сказав, але розмова, видно, була, бо майстер від мене відмовився та ще й наговорив багато неприємного на мою адресу, додавши, що чужоземці тупі свині тощо. Взагалі німці по-різному до нас відносилися. Інші майстри не раз робили йому зауваги, а один навіть з ним сварився, чому так погано ставиться до дітей. Мене відправили в інший цех до радіотехніків.

Тут зустрів зовсім протилежне ставлення, а коли ще й дав майстрові цигарки, то він дозволив слухати радіо з Польщі і Росії. Це — порівняно з копанням ям і пилянням металу, було раєм. Ходив з навушниками на шиї і гордо дивився на хлопців-слюсарів. Тепер вони мені трохи заздрили, але як пригадували мого колишнього майстра, замовкали.

Світлина 15. Відвідини Кекилії Паліїв постою Юнаків в Любені.

А фронт невпинно наближався. Вже був зайнятий Краків. Український Центральний Комітет з Комітетом Відділу Молоді переїхав до Любена. У жовтні 1944 року приїхав до нас сам керівник відділу професор Зелений з журналісткою пані Паліїв (світлина 15), бо, видно, згадали про лист, який до них писали наші старші товариші. Правда, ситуація на час їхнього приїзду вже дещо змінилася. Але коли начальник летовища довідався від них, що нас б'ють, був здивований, заскочений і не повірив. Та знову став на наш захист заступник начальника штабу, підтвердивши цей факт. Тут же був підписаний наказ про категоричну заборону рукоприкладання. Дозволили в неділю за перепустками виходити до міста. В одну із таких неділь ми побували в міській церкві на Службі Божій, яку спеціяльно для нас приїхав відправити о. Северин Сапрун. Там же висповідались і запричащалися.

Коли фронт наблизився настільки, що вже чути було вночі вистріли далекобійної артилерії, почалась евакуація летовища. Спочатку відлетіли справні літаки. Решту розбирали на частини, пакували та разом з обладнанням відправляли залізницею. Запасні деталі вантажили на транспортні літаки, а обладнання — на залізничні платформи. Ми допомагали при цих роботах. Коли все було завантажено, наші майстри і весь персонал летовища виїхали з тим добром. Залишилося близько десяти німців, які мали висадити в повітря анґари і майстерні. Чому залишили і нас, наш офіцер нам так і не зміг пояснити. Може, і сам не знав. Згодом появилася фронтова польова жандармерія, але на летовищі не зупинялася, бо знала, що згодом усе буде знищено.

Вже появився перший сніг. Докучали тумани, вологість і холод. Казарми не огрівалися. Хлопці десь знайшли металічну бочку, доробили димар і почали палити дровами вдень і вночі. Встановили постійне чергування. Офіцер не заперечував, сам приходив грітися, а то й ночував з нами. Їжа — сухі харчі, дехто щось варив на бочці. Кожний день офіцер ходив у штаб за завданням. Поступила команда вивозити з бункерів у лісі ящики з гарматними стрільнами та лентами до скорострілів і складати їх біля смуги посадки літаків. Потім, якщо була погода, все це вантажили на літаки. До нас прикріпили комірника,

який знав, де замасковані бункери, відкривав їх, а ми два-три кілометри шнурками перетягали ящики. Уже і вдень чути було кулеметні постріли, а тої амуніції в лісі була тьма-тьмуща. Комірник казав, що всього не встигнуть вивезти, тому прийдеться знищити.

Під час одного з обідів на мотоциклах приїхали озброєні фельджандарми. Всіх нас вивели з казарм, оточили і почали виясняти, хто вкрав радіопередавач. Коли довідались, що ми чужоземці, питають, хто перекладач. А я зі страху мовчу. Німець ще раз питає, і тут хтось показав на мене. Жандарм розмахнувся і так ударив мене в лице, що я опинився на землі. Більше бити не став. Почався допит. Одне запитання — хто вкрав радіопередавач? Я йому пояснював, що ми возимо гарматні стрільна, всі працюємо разом, і ніхто не мав ні часу, ні можливости кудись піти. Тут прийшов комірник і теж накинувся на нас, чому не вийшли на роботу. Я старався пояснити причину. Комірник підтвердив жандармам мої пояснення. На роботу повели нас під охороною. Ввечері після роботи загнали нас у басейн (вода була спущена) глибиною один-два метри. Наверху поставили охорону і далі продовжили допит. Тут знову допоміг нам заступник начальника штабу, який проходив мимо та побачив нас під охороною жандармів. Вияснив причину, чому нас там держать. Я пояснив і додав, що комірник може це підтвердити. Вислухавши нас, він кудись пішов. Ми вже думали, що будемо ночувати в басейні. Просили дозволити взяти коци з казарми, але нам відмовили. Видно, ситуація наша була складна: прифронтова зона, іноземці, пропажа радіопередавача. Вже зовсім стемніло, коли прийшов посланець зі штабу і попросив старшого з охорони піти з ним. І тут появляються заступник начальника летовища, старший жандарм і наш офіцер. Витягнули мене з басейну і знову повторили ту саму процедуру допиту й пояснень. Усі троє поговорили між собою і врешті дали команду виходити з басейну, вишикуватися в колону та йти в казарми. Жандарми посідали на мотоцикли й поїхали. Заступник начальника сказав нам, що ми народилися в сорочках. Небезпека була ближче, ніж ми могли собі уявити. Виявилося, що ту радіостацію запеленгували в нашому квадраті, а там з німецьких частин були тільки ми. Тому було прийнято рішення знайти й ліквідувати — такі закони прифронтової зони. З того часу наш офіцер постійно був з нами.

Погода погіршилася. Фронт був десь за 10 кілометрів від нас. Літаки вже не літали, тож стрільна не вантажили. Ми терміново почали вивчати матеріяльну частину і обслугу панцерфаустів. Заняття вів підофіцер військової фронтової частини. Я, як перекладач, мусив бути завжди біля нього. Вчилися розбирати, збирати, заряджати панцерфаусти. Конструкція була дуже простою, і хлопці моментально її засвоїли. Стріляти не давали, бо економили патрони. Наставник вчив, причому декілька разів наголошував, що головне, щоб трубу викидних газів не прикладати до рамена, бо газами і вогнем його вирве. Один день дали нам «побавитися» цими патронами, а на другий день досвіта дванадцять

Юнаків повели на танконебезпечні місця, де були вириті одномісні окопи. Хлопці одержали по одному зарядженому панцерфаусту і зайняли місця в окопах. Вони просили ще по одній головці до фаустпатрона, але підофіцер, а тепер він був нашим керівником, сказав: «Щоб ви встигли хоч раз вистрілити… І то буде добре». Ми допитувалися, чому не дають зброї. Відповідь була страшною: «Не встигнете нею скористатися». Коли з позиції поверталися назад до казарм, а це — три-чотири кілометри, унтерофіцер по секрету пояснив мені, що якщо Юнак не влучить у танк, то останній його «пропрасує» гусеницями. Так ми стали смертниками, офіційно — «панцерєґерами» (мисливцями за танками).

Унтерофіцер приходив до нас досвіта, і ми виводили хлопців на позиції, в обід вели заміну і десь близько 6-7 години вечора повертали в казарми. Наш офіцер залишався з тими, які відпочивали. Помагав варити сніданок, обід, вечерю. Так ми відсвяткували Різдвяні Свята. З Комітету Українських Жінок (станиця їх була в Любені) принесли кутю без меду, горіхів і родзинок, а ще й печиво. Ми їм розповіли, що стали «мисливцями за танками». Вони перелякались і пообіцяли відразу це передати проф. З.Зеленому. Але його ми вже не дочекалися, бо після свят почався наступ совєтів. У тій суматосі десь зник унтерофіцер, а наш офіцер з ранку пішов у штаб. Юнаки покинули позиції і прибігли з панцерфаустами. Чути було не тільки кулеметні, а й постріли з рушниць і автоматів. Хлопці посилали мене в штаб летовища, та я не знав його нового місцезнаходження. Колеги швидко зібрали свої наплечники і накинулися на мене, щоб я вів їх звідси подалі — на захід. Я почав їх відмовляти, бо знав, чим це може для нас закінчитися. Але вони не зважали на це і стояли на своєму.

— Хочеш до москалів? Веди нас звідси! Ти їздив на ровері по окрузі, тому знаєш дорогу.

Я і сам не хотів потрапити до совєтів, отже повів хлопців. Перетнули шосе, заглибились у ліс. Йшли довго. Потім від утоми впали в сніг. Хтось додумався викинути все зайве. Полетіла друга пара черевиків, робочий одяг. Зарили в сніг свої панцерфаусти. Відпочили трохи й пішли далі. Вирішили йти лісом, орієнтуючися на шосе, але не показуватися, щоби нас не арештувала польова жандармерія. Йшли допізна. Заночували в лісі. Поснідали чим хто мав і — знов у дорогу. Врешті побачили село, повне військовиків. Вирішили зайти туди, хоча боялися попасти в руки жандармів, бо ті вояки, що відступали не в складі частини, вважалися дезертирами. З них формували військові відділи і відправляли на фронт. Ми хотіли знайти якусь порожню будівлю, щоби там відпочити. Але все було переповнене. Блукаючи по селі, один із наших здалека побачив того жандарма, який тримав нас у басейні. Задумалися, що робити? Вирішили йти до нього та й запитати, де тут обслуга нашого летовища. Відрядили мене. Я пішов, хоч зі страху підо мною гнулися ноги, бо хіба йому тяжко сказати: «дезертир!!!». На щастя, його вже не було на тому місці, де його бачили. Ніхто не знав, де пункт зголошення тих, хто відстав від своєї частини. Врешті натрапив на такого, що показав мені потрібну хату. Коли я ввійшов у двір, то з радости аж підскочив, бо побачив нашого офіцера, який також нас усюди розшукував. Мені так радісно стало, як давно не було. Там ще зустрів професора З.Зеленого, який їхав з німецькими частинами, бо все керівництво УЦК по святах евакуювалося на захід. Розказав йому, що з нас тепер зробили «мисливців за танками». Він тут же попросив нашого офіцера нікому не говорити про те, що ми знаємо, як користуватися панцерфаустами, особливо тим, які набирають з відстаючих вояків поповнення фронтових частин. Наш офіцер був старшою людиною і, видно, не дуже любив фашизм. У цьому ми переконалися раніше, коли одного разу на летовищі йшли із вправ у казарми і хлопці заспівали пісню «Ми націоналісти раз-два — молоді орлята…», він висловився тоді, що «пісня — маршова, але «націоналісти», це не є добре».

З офіцером прийшов до хлопців. Вони з радости стали його обнімати, що йому дуже сподобалося. Він нас повчав, як ми повинні себе вести. Головне нічого чужим без нього не говорити. Негайно вирушили у дорогу, бо хотіли впіймати наші штабні машини, які, згідно з даними офіцера, мали бути у цьому районі. Але ми запізнилися. Необхідно було знову йти до наступного пункту збору. Заночували під якоюсь хатою. Все що мали, поїли вже раніше, тому виникла проблема з провіянтом: або ми догонимо наші машини і запасемось їжею, або будемо змушені пристати до якоїсь частини і виконувати їхні накази. Офіцер вирішив сам догнати наш обоз, щоби було певніше, тому віддав мені всі маршові документи, пояснив ситуацію, що і кому маю говорити, куди йти і через які населені пункти.

Зранку вирушили. Трималися подалі від забитих транспортом доріг. Ще раз ночували в полі. Нарешті добралися до місця призначення. Тут нас зустрів наш офіцер. Але знову виявилося, що ми йдемо з великим запізненням, і частини він вже не застав. Ми падали від утоми й голоду, але йшли. Вранці офіцер пішов у село шукати пункт реєстрації тих, що відступають. Повернувся усміхнений і дав команду виходити без наплечників, але з їдунками. І тут у всіх знайшлися сили. Відразу вискочили з хліва, в якому ночували, та майже «на крилах полетіли» туди, де годують. Чудо відбулося: прибігли, стали в чергу і гостинний кухар накидав якоїсь каші повні їдунки, а в кришку ще й налив гарячої кави. Це перший раз за тиждень ми їли щось гаряче! Каша вмить зникла. Просили ще. Наїлися досхочу. Це нас так розморило, що ледве допленталися до свого хліва, впали і заснули. Вже й мови не було, щоб просуватися далі. Проспали майже добу і тільки ранком вирушили. Офіцер сказав, до якого населеного пункту маємо добиратися. Там ще курсували поїзди. Звідки тільки взялись у нас сили? Незважаючи на те, що хотілось їсти, ми йшли та йшли, але, на жаль, запізнилися. Поїзди вже не ходили, а стацію готували до знищення. Єдине, з чого ми там скористалися, то це з обіду, який залишився, бо через стацію вже ніхто не їхав. Офіцер, довідавшися, де є штаб, подався туди. На наше щастя, одна вантажівка відправлялась у напрямі Дрездена з легко раненими, і наш офіцер випросив, щоб і нас взяли. Виявилося, що це була наша машина, яку штаб реквізував для ранених. Під час війни та ще у прифронтовій зоні це дозволялося військовикам робити. Місця всім у машині не вистачало. Оскільки автомобіль був накритий брезентом, то декілька хлопців вмостилося зверху, а ще двоє лежали на передніх крилах. Водій сказав, що до Дрездена 100-150 кілометрів.

Ми щасливо добралися на залізничний двірець Дрездена. А там людей тьма-тьмуща. Відправлявся вже останній поїзд. У першу чергу вантажили ранених, цивільних взагалі не брали. Вагони товарні, для тяжкопоранених — пасажирські. Про те, як вдалося нашому офіцерові виклопотати право на нашу поїздку, він нічого не говорив. Щоби дістатися до поїзда, треба було пройти з десяток жандармських постів. Такої кількости людей, що хотіли їхати, я не бачив ніколи. Це було страхіття. Про голод вже ніхто не згадував, основне — добратися до поїзда і чим швидше виїхати. Нам дали притулок латвійські Юнаки, які мали в кінці поїзда протилетунську позицію-платформу. З мішків з піском зроблено гніздо, а в ньому змонтовано двадцятиміліметрову скорострільну гармату. На краю платформи стояли скриньки зі стрільнами, на яких ми й посідали. Така платформа була й спереду поїзда. Розговорилися з хлопцями, дехто трохи знав російську мову, дехто — польську, а решта порозумілася жестами. Поїзд рушив, але не проїхали і 80 кілометрів, як зупинився. Була вже ніч. Ми побачили жахливе зарево над Дрезденом. То альянти бомбардували місто. Постояли трохи і поїхали далі, але вибухи бомб було чути до ранку і весь наступний день. Поїзд оминав великі міста і прямував на північ. На стаціях нас годували. Лише потрібно було встигнути за час стоянки взяти їду. Ми навчилися від інших це робити: один зіскакував з вагона, щойно поїзд підходив до перону, і біг у сторону кухні, другий підбігав і подавав їдунки. На одній із стацій вдалося нам перебратися до вагона. По дорозі кілька разів пересідали на інші поїзди. Нарешті добралися до нового місця призначення — летовища біля містечка Нойштадт-Ґлеве на Мекленбурзькій низовині.

Облаштувалися. І почалися цілоденні чергування біля двадцятиміліметрових дводульних автоматичних гармат. Наша задача полягала у постійному спостереженні за появою пікірувальних штурмовиків, які нападали на літаки, що знаходилися на стоянках. Відбою повітряної тривоги не було, бо літаки могли появитися кожної миті. Мінялися за графіком. Тут відчувалася війна, турбували постійні нальоти. Хоча життя йшло ніби одноманітно: на пост, з поста на сніданок, далі — пост… пізно ввечері спати. До схід сонця — знову на вахту.

Починалася весна. Дні стали довшими, сонце гріло тепліше. Але в погідні дні не давали спокою штурмовики (спітфайри і мустанґи). Вони появлялись як примари. Ще ніби далеко чути гул мотора, а літак — пікує на позицію. Тому треба було постійно бути біля зброї, щоби вільно і швидко крутитися разом з нею навколо центрального стовпа устави.

Так ми воювали до 29 квітня. У цей день поступив наказ розбирати гармати, рухомі частини (засуви) викидати, мірники побити. Одержали сухий провіянт: хліб, консерви, цигарки та польову флягу вина. Наступного дня вранці після сніданку повели нас у сторону штабу, де вже чекали вантажівки з білими прапорцями. Поїхали у Шверін здаватись американцям.

Ще нам не вистачало «посмакувати» полону

Дорога була забита автомобілями. Всі військові частини з Мекленбурзької низини їхали здаватись у полон до Шверіна. Під вечір добралися до околиці міста. Побачили страшну картину: все навкруги горіло, дим від палених автомобільних шин закривав усе. Важко було дихати. Це нагадувало, до деякої міри, татарський табір, про що знали з книжок. Таким способом грілися люди, бо квітневі і травневі ночі — холодні.

Машини з полоненими по черзі під'їжджали до американських постів. Усі виходили з авт, постові перевіряли наявність зброї, показували куди йти далі. Так сталося, що коли ми наблизилися до контрольного пункту, наша машина в колоні з летовища була останньою. Нас затримали і висадили, а всі передні машини поїхали далі. Так ми залишилися без своєї частини та ще і без нашого офіцера, який уже розпрощався з нами і у цивільному одязі подався до Кельна, а далі — додому. Не знаю, чи йому це вдалося. Дай Боже щоб поталанило, бо був доброю людиною.

Тільки ввечері ми попали в американський табір полонених. Блукали, шукаючи між лежачими людьми вільного на землі місця. Поки знайшли його, довелось істотно відійти від КП. Коли розвиднілося, побачили, що знаходимося на засіяному озиминою і вщент витоптаному полі. Ми влаштувалися на пагорбі, тому було добре видно, що діється в таборі. Після тижневого перебування тут побачили якийсь рух полонених. Людей машинами кудись везли. Пішли виясняти ситуацію. Натрапили на латвійців із латиської дивізії і від них дізналися, що американське командування переводить полонених в інший табір.

Оскільки ми залишилися зовсім самі, вирішили до когось примкнути. Я пішов у розвідку. Довго блукав серед лежачих, сидячих полонених, аж нарешті побачив сині мундири, такі, які мали летунські частини. Підійшов до старшого офіцера, відрапортував, хто я такий і з чим звертаюся. Він обговорив ситуацію з групою офіцерів і, після деяких уточнень і пояснень, згодився взяти нас зі собою.

Швидко підійшла їхня черга евакуюватися. Ми посідали в їхні машини. Було тісно, але поїхали. Їли те, що нам видали, а воно тануло як сніг на сонці. Невідомо, скільки кілометрів проїхали за 3-4 дні. На дорогах були дуже великі «корки». Їхали тільки вдень. У першу чергу пропускали англійський та американський транспорт. Так доїхали до англійської зони. Зупинились у лісі на березі озера. Місцевість ця називалася Зеелянд. Ми вже мали деякий досвід бурлак, тому відразу розпочали будувати землянки. З гілок зробили дах, обложили ними стіни і підлогу. Дощ нас уже не мочив і тепліше було спати.

Ще в попередньому таборі захворів мій львівський колега Орест К. Тут з машини ми вже його зняли на руках. Ніякої медичної допомоги не було. Я пішов до старшого офіцера частини, до якої ми примкнули, просити ліки. Навіть не знав які, але найголовніше від температури, бо хлопець маячив. Він дав мені якихось з похідної аптечки і пояснив, що необхідно розчинити їх у воді та давати пити.

Прийшла ще й інша біда — страшний голод. Усі видані нам продукти давно закінчилися. З дерев позривали всі бруньки і молоді листочки. Все це варили, правда, без соли. З'їли весь квасок, який вдалося знайти, а потім і траву. Серед німців кинулася дизентерія, а ми як здоровіші копали їм могили.

Одного разу прийшов до нас німець з'ясувати, хто знає російську мову. Він хотів її вивчити, бо сам був зі Щеціна і збирався додому, а там була совєтська зона окупації. Ще раніше у дорозі до нас приєдналися два хлопці: росіянин та білорус. Росіянин зголосився, що знає російську мову, але не знає німецької. Тому ми вдвох, з дозволу офіцера частини, пішли з німцем. Він привів нас до англійського тимчасового табору, де був харчовий блок. Ось тоді трохи «зажили». Гірше те, що зі собою не можна було нічого виносити. Раз випросив у німця хліба для хворого, показав його англійцеві на КП і він мене пропустив. Єдине, що можна було взяти зі собою, — це сіль з-під оселедців. Ми її сипали в штанини. У таборі за нею вже стояла черга німців, що очікували нашого повернення. Сіль видавали зернятками, її смоктали як цукерки. А моєму товаришеві ставало все гірше. Він навіть не просив пити. Поїли його силоміць солоною водою. Той німець, якого ми вчили, також дав мені для нього якісь порошки.

Я з росіянином був у дещо кращому становищі, бо в англійському таборі щось діставали їстівного. Наші ж товариші страшенно голодували. Варили гілочки з якихось кущів. Хіба що вже могли посолити. Забули відлік часу. Ніхто не знав, який день, місяць. Як довго це продовжувалося? Одного разу офіцер частини зібрав тих, хто ще міг стояти і ходити, зачитав наказ про переведення всіх іноземців в інше місце. Через деякий час приїхала машина з німцем-перекладачем англійської та німецької мов і забрали наших хлопців. Ні вони, ні ми не знали куди. Я не міг покинути хворого друга і залишився з ним, бо англієць сказав, що має наказ забрати всіх здорових, а відносно хворих — не знає, що має з ними робити.

Ми залишились удвох. Було дуже сумно без хлопців. А Орест став щораз частіше приходити до пам'яти. Видно, криза минула. Я продовжував навчати німця. Російської мови я не знав, отже, говорив українською. Але приносив сіль і кусень хліба для Ореста. Хліб варив як кашу з дрібнонарізаними трав'яними корінцями. Орест не міг жувати, тому це все випивав, бо «каша» була дуже, дуже ріденька. Раптом певної ночі він розбудив мене, а спали ми разом, щоб було тепліше, і попросив їсти. Але дати не було що — лише листя. Тоді я розбудив офіцера, розказав йому суть справи і спитав, чи має щось їстівного. Він дав мені жменю каші, але попередив, що її треба потовкти, бо його шлунок слабкий і не перетравить їжу. До світанку я зварив цю «кашу», нагодував його, і він одразу заснув. Я знову пішов до німця, хоча він просив уже не приходити, бо я не знаю російської мови. Але не здивувався, коли мене побачив. Нагодував. Я розказав йому про Ореста. Він дав мені соли, а в другу ногавицю насипав якоїсь крупи. На КП мене не перевіряли, бо вже знали, що у штанинах ношу сіль і від мене «пахне» оселедцем. Цю крупу я знову товк на камені і з корінцями варив. Ми це їли уже вдвох. Сіль роздавав не всім, а тільки тим, у кого з ясен текла кров. Орест хотів сісти, але не міг, бо живіт не згинався: був твердий, як дошка. Я підкладав йому під спину два наплечники, і так напівлежачи він відпочивав. Надворі стало вже тепліше, і я вирішив роздягнути Ореста й погріти його на сонці. Він скаржився на болі спини. Коли я зняв з нього одежу, то побачив, що спина була суцільною червоною плямою. Я не знав, що робити. Привів офіцера. Але й він тільки розвів руками, сказавши, що не знає, що це таке і як його лікувати. І пішов геть. Що це було — не знаю, чи від лежання, бо лежав, мабуть, з місяць, чи від укусів паразитів, яких у нас не бракувало. Мені потім сказали вдома, що це були пролежні від довгого лежання на спині, але і «квартиранти» також у цьому допомогли, бо там було тепло.

Одного дня появився автомобіль з англійським військовиком і перекладачем. Підійшли з офіцером до нас. Прочитали наші прізвища і сказали збиратися. Попрощалися з німцями, які добре відносилися до нас. Вони допомогли віднести Ореста до машини, і нас повезли в невідоме.

«Відпочинок» на березі моря

Їхали ми в кузові машини під брезентом напевно довго, бо встигли виспатися. Водій дав нам печива, чим підкріпилися. Коли прибули на місце призначення, то побачили, що до нас біжать наші хлопці. Ми зняли Ореста з машини і подалися до одинокої будівлі, що стояла майже на березі моря (до моря було 30-40 метрів). Це була стайня. Інші фермерські будівлі були знищені. Хлопці потіснились і ми зайняли «спальні» місця. Обмінялися новинами і довідалися, що тут є українці і молдавани. Начальником табору був якийсь туркмен чи таджик. Появилася можливість помитись і позбутися паразитів. Коли було тепло, то купалися в морі. Але їжі знову не давали. Хлопці, переважно невеличкими групами, ходили за 7-8 кілометрів у село випрошувати їжу. Одного разу взяли й мене. Якщо хтось ще мав дещо для обміну, то було простіше дістати їжу, але переважно жебрали. Німці крім бобів, фасолі та гороху нічого не давали. Я приніс горнятко бобів, потовк їх і зварив у морській воді, бо прісної не було. Страва вийшла дуже гіркою й солоною, але голод не перебирає. Хтось порадив воду кип'ятити двічі. Це трохи допомагало.

Якось молдавани вкрали човен у німців і попливли до напівзатопленого корабля, який у сонячний день було видно на обрію. Розвідали і знайшли в трюмах пророслу пшеницю. Її у таборі обмінювали на одяг. Човен «здавали» в оренду за половину здобичі. Зібралась і наша команда, в яку попав і я. Цілий день пливли тільки в один бік. Заночували на кораблі. Зранку пшеницю набирали сорочками, щоби стекла вода, і тільки тоді зсипали у човен. Так проминув цілий день і ми мусили знову заночувати на кораблі. А хлопці думали, що ми потонули. Повернулися вже під вечір змучені, зате задоволені. З пшениці варили кашу і пекли коржики на блясі. Ходили з роздутими животами, бо, очевидно, пшениця забродила. Але зате не дошкуляв голод.

Через певний час прийшов начальник табору з представниками комітету Червоного Хреста. Нас вивели у двір і порахували. Звернули увагу на тих, які стояли останніми в колоні. Через перекладача поцікавилися, що ми їмо. Я вийшов з колони, показав наші коржі. Був змушений пояснити, де ми здобули пророслу пшеницю. Німець переклав це все англійцям. Вони похитали головами і пішли. Незабаром приїхала вантажівка, якою привезли нам тижневий запас харчів. Усе було запаковане в консервних банках, навіть хліб. Ми вже мали їжу, але й дуже багато клопоту, бо інші приходили до нас її випрошувати, а деколи ще й погрожували. Так продовжувалося доти, доки не почали возити продукти всім.

Тим часом серед полонених пройшов слух, що за 80 кілометрів від нас є Український табір біженців. Правда, необхідно було йти туди тільки поночі, бо вдень жандарми виловлювали втікачів і скеровували їх у інші табори. Тому потрібний був поводир. Знайшовся такий, але йому треба було заплатити. Винагороду він брав або грішми, яких ми не мали, або цивільною одежею, якої ми теж не мали, або харчами. Наші харчі високо цінилися, і ними можна було розрахуватися. У нас появилася надія на щасливий кінець наших бід. Я загорівся «помандрувати» і почав підготовку. Орест зі сльозами на очах просив не покидати його. Я знав, що він не дійде і ніхто його не візьме. Сам розчулився, обняв його, разом ми поплакали і я залишився з ним. Уже після війни мене за це звинуватили, що нібито я агітував їхати додому. Але ті, які писали в спогадах у «Віснику Комбатанта», не обмовилися ні словом про те, що не сказали тоді: «Ми тобі допоможемо, візьмім Ореста зі собою». Нас залишилося п'ятеро — троє зі Львова, один росіянин і білорус. Ми ще раз одержали харчі на всіх, а поділили на п'ятьох. Чого там тільки не було: шпроти, ковбаса, масло, хліб, горішки, печиво. Жили ми тоді розкішно, нам так добре давно не було.

У той час стояли гарячі дні, і в стайні через сильні випари було тяжко дихати. Я пішов просити коменданта поселити нас у намети. Але він заявив, що шукає можливости відправити нас додому, бо табір військових полонених не для дітей. Таку думку він повторював нам неодноразово. І свій задум здійснив. Наші прізвища він мав записані, бо до попереднього табору за нами з Орестом посилав машину. В один із погідних ранків під'їхала вантажівка, з якої вийшов перекладач, зачитав наші з Орестом прізвища і закомандував збиратись у дорогу. Я його попросив, щоби взяв ще одного колегу зі Львова, але англієць категорично заперечив і показав папірець, де було тільки два наших прізвища. Ми набрали повні наплечники продуктів, сіли в машину й поїхали. Нам не сказали, куди нас забирають, а німець теж не хотів говорити про це. Ми вже вдруге їхали з Орестом тільки удвох у невідомому напрямі на вантажівці. Десь під вечір зупинилися, відкрили тент машини і ми почули: «Вилазь, мать вашу…, власовци».

І ось ми у «рідного старшого брата»

Так ми приїхали на нове місце. Ті, які нас зустрічали, думали, що привезли людей повне авто, а тут вилазять два півтораметрові разом з шапками хлопчаки. Чуємо репліки: «Відать, еті мальчішкі особиє, што їх отдєльно возят в грузовой машинє». Ми оглянулися навкруги. Велике подвір'я і страшного вигляду з червоної цегли чотириповерхові корпуси. Подвір'я було посередині будівель. Враження гнітюче. Як вияснилося, це ще кайзер побудував у містечку Біцов цю тюрму з двометровими стінами. Під конвоєм завели нас до чергового і йому сказали, що нас тільки двоє.

Почався допит: «Кто такіє? Ґдє служілі, на какіх фронтах?». Ми відповідали, що на фронті не були, працювали в майстернях на летовищі Нойштадт-Ґлеве. Вони своє: «Ґдє поменялі власовскую форму?». Кажемо, що наша одежа подерлась і ми одягнули цю, а англійці взяли нас в полон і привезли сюди. Дуже добре підігнана на нас форма їм не сподобалась, видно, викликала підозру. Зробили обшук кишень і наплечників і забрали весь наш продуктовий запас. Тільки цмокали: «Віш как іх кормілі, сволочі». Пояснюю, що це перед від'їздом дали, а так весь час голодували. Відвели нас у пусту камеру. Ми сіли на підлогу й задумалися. Твердо вирішили так держатися далі. Через деякий час взяли на допит Ореста. Довго його не було, і я трохи задрімав. Мене повели на допит, коли вже світилось у коридорі, але котра була година — не знаю. Зустрілися з Орестом. Його вели у камеру, мене — на допит. За столом сидів офіцер і ще хтось. Посадили на вмонтовану в підлогу табуретку. І почалося… Хто ти, звідки родом, скільки років, де мешкав, де батьки, що роблять, як потрапив до Німеччини, де служив, на яких був фронтах, скільки разів переходив лінію фронту, які задачі як розвіднику ставили, хто були мої командири, хто мій колега, де його батьки живуть і багато подібних запитань. Я розказував, як мене і багатьох таких, як я, німці ловили на вулиці, садили в товарні вагони і везли до Німеччини. Там вирішували, кого призначити на сільськогосподарські роботи, а кого — в майстерні. І тут я довідався, для чого в кімнаті допитів є ще одна людина. Якщо офіцерові якась відповідь не подобалася, то той «вишибало» давав стусана під ребро. Я звалився з табуретки, бо тут і бити не було що. Хотів її притягнути, але відчув, що вона закріплена до підлоги. Основне, що їх цікавило: скільки разів я переходив лінію фронту, які задачі ставили мені, хто начальник, звання, прізвище. І після кожної моєї заперечувальної відповіді на ті численні запитання діставав доброго стусана. Може, могли бити і сильніше, але й так ребра нас довго боліли. Скільки це пекло продовжувалося — не пам'ятаю. Коли привели в камеру, то побачив, що Орест лежить на підлозі, держиться за живіт і стогне. Той «вишибайло» вдарив у хворе місце. Його допитували про це саме, що й мене. Наші відповіді були ідентичні і стусани відповідно ті ж. Ми готові були так держатися до кінця. Не встигли заснути, як нас підняли на сніданок. І знову на допит. Далі — до камери, а там уже стояла миска з кашею. І знову на допит. Але після обіду змінився сценарій. Привели якогось власівця, а той звертається до мене: «Миша! Ти мєня нє узнайош? Ти ж у мєня получал заданіє на разведку». І називає місцевість. А я його запитую: а де є така місцевість? Тут отримав чергового стусана, щоб пригадав. Цей спектакль продовжувався до вечора. Брали на допити нас з Орестом вже водночас, але були різні слідчі, лише сценарій і відповіді повторювалися. Це тягнулося тривалий час. Після одного з допитів нас з речами перевели в загальну камеру, де були власовці. Триярусні ліжка і повно людей. Вікно одне без шибок з ґратами, через яке потрапляло мало свіжого повітря. У камері були самі старші люди у військових формах. Нам дісталися другий і третій яруси. Оресту і на другий тяжко було добиратися. Наш сусід з першого поверху бачив, як я йому кожний раз допомагаю вилізти на ліжко, і сам запропонував помінятися місцями. Як виявилося, у нього були сини такого ж віку, як ми, та він не знав, де вони. Почав нами опікуватися, заступався за нас, коли хтось хотів відібрати нам хліб. Раз на день виводили нас на подвір'я подихати свіжим повітрям. Час минав монотонно. Вже рідше викликали нас на допити. Питання ті ж. Одного разу я не видержав і почав виясняти у слідчого, як це так можна перейти лінію фронту, коли там в окопах люди і стріляють. Видно, я так щиро задав йому це питання, що він розгубився і забув сказати: «Здєсь я задаю вапроси!» А почав пояснювати, що переодягають у цивільне і т.д. Я трохи осмілів і далі кажу, якби мав цивільне вбрання, то чого би носив цю форму, через яку мене взяли в полон. Ще додав: «Дивіться! Я кажу правду, що був на летовищі, тільки там носять синю форму, а тут всі у загальнопіхотинській». Не знаю, як сказане було сприйняте, але мене не вдарили, а відпустили. Більше нас на допити не викликали. Єдине, що було непогано — три рази давали їсти. Час спливав, а ми не знали, що нас чекає далі. Ночі холоднішали, дахи уже біліли, часом літали білі «мухи».

Несподівано одного разу після обіду видали нам продукти на чотири доби. Це була якась крупа з ложкою соли і хліб. Вранці нас з речами вишикували в колону і повели на залізничну стацію, де посадили в товарні вагони. Сусід і тут нас опікав. Усі троє трималися разом, разом і спали. Це було добре, бо, по-перше, тепліше було спати, по-друге, сусід допомагав мені з Орестом, а по-третє, чулися з ним безпечніше. Він порадив, що як не буде можливости зварити крупу, то треба буде добре її пережувати зубами, розчинити в роті слиною і аж тоді ковтати. Раз на добу ми зупинялись у полі, далеко від стацій. Варити крупу переважно не вдавалося. Не було або води, або дров. Тому здебільшого користувалися порадою сусіда. Правда, Орест не міг таку крупу вживати через хворобу живота, тому їв свій і мій хліб. Минуло вже чотири доби, а харчів більше не давали. Кричали через вікно конвоям, що голодні. Через якийсь час поїзд зупинився і наказали старшому вагона взяти з собою людей за продуктами. І знову та сама крупа зі сіллю, і знову на чотири дні.

Їхали весь час північними теренами Німеччини, Польщі, далі Прибалтики, Білорусії, України. Багато часу пройшло. Ще не раз одержували такий самий сухий приділ. Довго стояли на роз'їздах або в полі, але з вагонів нас не випускали.

Стояла вже холодна зима. Падав сніг. Аж тут раптом поїзд зупинився, відкрилися двері, але конвою не було видно і ніхто не кричав: «Вилазь такую вашу… мать. За папитку пабєга — растрел. До канваіра нє падхадіть». Тиша… Хтось у нашому вагоні крикнув: «Братва, лєс нєдалєко, бєгом туда!» Ще якусь мить всі перебували в нерішучості, а потім люди повалили з вагонів, побігли у напрямку лісу, який нібито був і близько, але треба було бігти під гору по свіжовипаденому снігу. Наш сусід каже: «Хлопци нє ідітє. Ето — пастка». Але близькість волі взяла своє. Поки я зняв Ореста з вагона, пройшов певний час. І тут раптом почалося щось страшне. Звідкілясь з автоматів почали стріляти у людей. Слова не було чути. Посадити Ореста назад у вагон я не мав сили і можливости, тому потягнув його під вагон на протилежну сторону, де були поодинокі корчі. Сховатися не було де, тому туди ніхто не втікав. Пробігли два-три десятки метрів і провалилися в якусь яму. Я пробував вилізти, але не міг, бо вона була дуже глибокою. Вирішили там пересидіти. Гілки, які закривали її, впали на нас і, видно, добре зверху прикрили. Стрілянина не припинялась. Нам здавалося, що проминула ціла вічність. Раптом — тиша, чути лише поодинокі вистріли. Напевно, добивали ранених. Гучно ідуть в наш бік і чуємо, як говорять: «Здєсь не бєжалі, здєсь нєт лєса». Пройшли поруч нас і пішли далі. Через деякий час почули шипіння паровоза і ляскіт буферів. Ешелон рушив. Зі страху завмерли, не рухалися. Вже добре змерзли і нами почала трясти лихоманка з холоду та страху. Треба було вибиратися. Я згріб зверху гілки, старе листя, суху траву. Встав, а до краю ями витягненими руками навіть не дістаю. Порадились і почали ложками робити у стіні заглиблення, щоб встромити туди черевика. Знизу земля була не дуже замерзла, але під верхом завдала нам трохи мороки при праці. Врешті вийшло так, що можна було ще й ліктями опертись у заглибини. Мені вдалося вилізти наверх. Це була перша перемога. Орест подав наплечники. Залишилася найтяжча робота — витягнути друга. Скільки намагань не робили — все марно. Він не мав сили підтягнутися на руках. Я поліз назад у яму і почав підносити його знизу. Після декількох спроб він наполовину виліз із ями. Я підштовхував його за ноги. Нарешті — Орест наверху. Хоча був змучений цією «акцією порятунку», мені відносно швидко вдалося покинути яму, яка нас властиво спасла від розстрілу. Трохи відновивши сили, потихеньку відходили подалі від цього жахливого місця. Рухатися вздовж колії було дуже небезпечно. Необхідно було вибратися з заглиблення, де пролягало залізничне полотно. Піднімалися вгору, тримаючися за дерева та кущі. Почалася відкрита місцевість. Для нас це теж не було добре, але вибрали менше зло. Пішли полем до лісу, що виднівся вдалині.

Виявилося, наш поїзд зупинився на відгалуженні, яке відходило майже під прямим кутом від основної колії, де, звичайно, рух був інтенсивнішим: їздили пасажирські поїзди і дрезини з військовиками-охоронцями колії. На ту магістраль ми вийшли. До лісу було ще далеко. Від дрезин нас дещо прикривав берег, але з вікон пасажирського поїзда нас могли побачити. На щастя, встигли дійти до лісу швидше, ніж проїхав черговий поїзд. Лісом пересувалися тепер уже на захід — додому, це вже була Україна. Де ми були, не знаю і нині не можу визначити цю місцевість, хоча не раз старався. Скільки пройшли — теж невідомо. Спали під корчами в лісі, коли не було сили йти далі. Давно втратили відлік часу. Як добре змерзали, вставали, жували крупу та йшли далі. Орієнтиром служила залізниця.

Вийшли на узлісся. З правої сторони від залізниці побачили хати. Їх було небагато. Вирішили зачекати темноти, щоб перейти колію. До першого будинку підійшли, коли вікна в ньому вже світилися. Голосно загавкав пес, тому пішли далі. Врешті добралися до хати, біля якої не було щільного паркану. Під стінами була загата з різаних і рубаних дров. Ми вдвох примостилися на ній під вікнами й заснули. Господар напевно чув, як ми вночі метушилися під хатою, але не виходив. Вранці побачив нас сплячих. Вийшов з вилами, розбудив, хоча ми вже майже не спали, бо чули скрип дверей. Питаємо, чи далеко до Львова, а він нам показує в той бік, звідки ми прийшли, де розстрілювали власовців. Чекає на відповідь. Зрозумівши питання, ми ствердно кивнули головами. Господар пішов до хати і виніс нам миску гарячої картоплі в мундирах. Він і оглянутися не встиг, як миска була порожня. Я його ще раз запитав, куди йти до Львова. Він, нічого не кажучи, показав напрям рукою. Уточнив, чи вздовж колії? Він ствердно махнув головою. Ми подякували і пішли. Тепер уже знали, що йдемо у потрібному керунку. А йти — це була одна мука. Наплечники я тягнув за собою на поясі, Орест лівою рукою спирався на моє праве плече, а правою — на палицю. У мене в правій руці також була палиця, щоб не впасти. Отака-то була хода. Поїзди їздили тепер частіше, тому ми трималися від залізниці на певній відстані. Хоча йшли лісом, але, коли наближався потяг чи дрезина, лягали на землю, щоб нас не побачили. Так ми дійшли до якоїсь зруйнованої стації, на якій зупинялися поїзди. Пішли виясняти, чи вони їдуть звідси в бік Львова. Якийсь мужчина підтвердив, але сказав, що треба почекати. На стації був базар і там, звичайно, чергував міліціонер. Отож мусили ховатись і від нього.

Під вечір зупинився поїзд, що прямував до Львова. Усілись у хвості між вагонами і поїхали. На освітлених стаціях зіскакували, щоб не попастися міліціонерам. Потім, коли поїзд рушав, знову залізали на буфер. Вітер, мороз. Бачу, що Орест засинає. Кричу йому, щоб держався, на стації зійдемо. Один Бог знає, яким чудом ми доїхали до наступної зупинки. Я теж від холоду засинав. Ледве зняв з буфера закоцюблого товариша. Звернулися з просьбою до провідниці, щоби взяла Ореста у вагон, бо замерзне. Даю їй останню крупу. Видно, це її зворушило. Крупи не взяла, але Ореста посадила в тамбурі біля пічки, щоб кидав всередину вугілля. Я далі їду між вагонами. Не можу дочекатися стації. В очах двоїться, голова зимна, аж болить і крутиться. Нарешті зупинка! Попрямував до провідниці і прошуся також у вагон. Вигляд у мене, безперечно, був такий жалюгідний, що без слова і мене впустила. Орест уже встиг відігрітися, навіть скинув шинель. Тому поступився мені місцем. Я мало не заліз у ту пічку, так був змерз. І заснув. Очухався, коли Орест збудив мене, бо ми вже під'їздили до пригородів Львова. Страшенно зраділи, почали обніматися. В якусь мить схаменулися. Як же пройдемо через головний двірець, де повно міліції?

Дорога додому

Ранок. Сніг не падає, але мороз сильний. Подякували провідниці і подалися до виходу в місто. На щастя, на пероні міліції не було. Спустилися вниз, а тут при виході стоять два міліціонери з залізничником. Подітися немає куди. Звільнили хід, відстаємо від основної маси людей, які буквально біжать. Думаємо, що робити? Орест категоричний — «хоч у тюрму, але у Львові». І ми пішли… Довго придивлялися ті два міліціонери до нас. Та, на щастя, пропустили. Як потім Орест зізнався — тоді щиро молився. Вийшли з двірця, бачимо — люди біжать. Йшов перший трамвай. І ми побігли.

О, диво! В Ореста до того часу ноги зле згиналися, а тут побіг! Сіли у вагон трамваю номер два, який у ті часи їздив за маршрутом «головний двірець — Личаківська вулиця». Підходить кондуктор. Грошей у нас, звичайно, не було. Пильно подивився, нічого не сказав і пішов геть. Доїхали до вулиці Чехова. Я пішов спочатку відвести Ореста додому. Ми оба нічого не знали про долі наших найближчих. Хвилювання досягло апогею! Тому коли підійшли до його будинку, він попросив, щоб я сам спершу вияснив, чи ще живуть там його батьки, чи, може, вивезли їх на Сибір? Я погодився. Орест описав, як виглядає його мама. Домовилися, що маю казати. Піднявся на третій поверх, подзвонив і чую жіночий голос. Двері відчинились і я побачив його маму. Ще й слова не встиг вимовити, як вона стривожено запитала: де Орест? Показую рукою вниз. Він не чекав, а повільно піднімався вверх. І тут на сходах вони зустрілися. Мама майже на руках внесла його до помешкання.

До моїх батьків було ще дві трамвайні зупинки, але я вже добирався пішки. Підійшов до наших воріт будинку на вулиці Піярів. Фіртка була зачинена, отже батько ще не пішов до праці. Переліз через неї, як це робив колись дуже часто. До будинку було 50 метрів. Я їх пройшов так, що батько, снідаючи біля вікна, мене не побачив. Вхідні двері були відчинені, тобто вже хтось виходив на подвір'я. Зайшов я в коридор і слухаю під дверима. З кухні чую багато голосів і раптом впізнав мамин голос! Постукав у двері і чую: «Хто там?». А я мовчу. Ще раз питають, а я далі мовчу… Мама відчинила двері і закричала: «Місю! Прийшов!». Так я повернувся додому. Це було 25 січня 1946 року.

P.S. Що ми нажили під час наших мандрів?

Як ствердили лікарі, в Ореста був черевний тиф. Він дав ускладнення на суглоби ніг. Але найстрашніше було те, що він зовсім оглух. Поступив в інститут, але не зміг його закінчити. У ті часи в Союзі не було слухових апаратів. І тільки десь у 80-х роках його брат передав такий апарат зі Штатів. У 1994 році у нього виявили злоякісну пухлину правої легені. Після операції 29 січня 1996 року Ореста не стало.

У мене була простуджена права сторона голови, як наслідок їзди в мороз між вагонами. Тяжкі приступи почалися ще у школі: темніло в очах, дуже боліла голова, втрачав чутливість пучків пальців, навіть тоді, коли колов їх пером, я нічого не відчував. Язик у роті здавався таким великим, немовби там не поміщався, говорити тоді не міг. Погано чув, встати з лавки також не міг. Більшість часу знаходився ніби в забутті. На моє щастя, в такі моменти вчителі мене не викликали. Я нікому про це не говорив, стидався. Приступи нападали на першому і на другому курсах інституту, але порідшали, бо дослідив їх причину, яка виявилася простою — не потрапляти з відкритою головою на протяг. Намагався не допускати приступів. Але це не було лікуванням, бо проблема залишалася.

Як вилікуватися? Допоміг випадок. На другому курсі проходили виробничу практику в Баку. Одного разу я заснув на пляжі в п'ятидесятиградусну спеку. Проспав, мабуть, довго. Товариші зібралися йти в гуртожиток і почали мене будити, але я не вставав. Подумали, що жартую. Взяли за ноги і поволокли в море. Там і залишили. Через деякий час отямився і побачив, що лежу у воді. Встав і поплентався в гуртожиток. Посварився з хлопцями за такі «жарти», а Богдан Б. каже: «А ти чого граєш вар'ята і спиш, коли треба було вже йти». Згодом мав розмову з лікарями про цю пригоду. Вони заявили, що це неймовірно, щоб я сам собі так шкодив, бо міг померти. Але факт є фактом. Слава Богу, вилікувався, приступів з того часу більше не маю.

Сергій Шнерх. Три спогади — три важкі долі…

Їх було четверо, тих, які водночас поступали на один і той же факультет. Можливо, їх було й більше, але про це ми не знаємо, та й навряд чи коли-небудь довідаємося. Четвертий із когорти наших колег-Юнаків, Іван Василак, не дожив до часу, коли ми почали збирати спогади. А жаль… Була б ще одна цеглинка у будові Храму, присвяченому цим страшним подіям.

Світлина 16. Копія чернетки листа Івана Василака до німецького архіву про підтвердження його служби в Юнаках.

Іван скривав свою «ворожу» біографію. Для цього навіть змінив ім'я, що пізніше нераз «вилазило йому боком». Після виходу на «заслужений відпочинок» він жив дуже бідно — на одну жебрацьку (інакше не назвеш) пенсію. Іван домагався, щоби його визнали учасником війни сучасні наші можновладці, щоби його жертву оцінила Німеччина. Ні… Ні теперішній Україні, ні Німеччині він і йому подібні не потрібні. Він звертався у різні державницькі установи в Україні і в Німеччині (копія чернетки одного із листів — світлина 16). Діставав (або й ні) сухі, байдужі відповіді. Так з гіркотою у душі і відійшов у Вічність.

Двох із авторів спогадів «викрили», виключили з інституту, і вони тривалий час «відмивали провину перед родіной» на роботах (світлина 17). Але загартування у рядах Юнаків і військова муштра допомогли всім вистояти та, на злість лихій долі, закінчити інститут і зайняти гідне місце у суспільстві.

Ці колеги походять з різних суспільних верств, учились у різних школах та й служили у різних формаціях. Але у них є спільні риси: високий рівень національного виховання, а отже і свідомости, відданість вибраним ідеалам, а пізніше — розчарування у неможливості їхнього досягнення, впевненість у тому, що зайда у твоєму домі, який би він не був спочатку «солодким», швидко перетворюється у лютого ворога.

Вчитуючись у спогади 60-літньої давности, відчуваємо, що вони авторам давалися тяжко, бо ще раз змушували перейти важкий шлях від батьківського порога через воєнні випробування — знову до цього ж порога. Але вже повернулись іншими людьми, з дорослими стійкими поглядами.

Спогадам, хоч вони писалися різними авторами, притаманні спільні риси: правдивий виклад подій Юнаками, яких безпосередньо перемелювала воєнна хвиля, прискорена кристалізація поглядів, дитяча кмітливість. Але у цих спогадах відчувається і гіркота, і жаль, і брак помічної руки старшої людини. «А де ж були в цей час ви, панове наставники і вихователі?» — питає один із авторів.

А дійсно, де ж ці панове були в цей час? Я не можу характеризувати дій усіх наставників і вихователів, але одного, не тільки як редактор книжки, повинен «реабілітувати», тим більше, що це — мій святий обов'язок, бо він мій вуйко, якого до його виїзду на еміграцію добре знав. Це — Головний духівник Українського Юнацтва, о. проф. Северин Сапрун. Останні десять років я вивчав історію родини Сапрунів, у якій отець Северин як священик,

музика, композитор, диригент, поет, організатор суспільного життя у Галичині займав особливе місце.[29]

Світлина 17. Славко Дацишин (на передньому плані зліва) на роботі на нафтовій свердлильній уставі.

Після закінчення Віденської гімназії Северко студіював теологію. У критичний момент для Галицької держави кидає навчання і як артилерист воює за незалежність України. Тяжко поранений кулею дум-дум у ногу,[30] підліковується і повертається у стрій. Хворіє тифом, виздоровлює і військовиком доходить до Києва. Повертається в Галичину. Табір інтернованих. Продовжує теологічне навчання і приймає священичий сан. Не їде на спокійну парохію, а у Дрогобичі працює катехитом українських дітей у польських навчальних закладах. Організовує відомий «Дрогобицький Боян» і понад 15 інших хорів, музичних ансамблів тощо. Видає музичний журнал, відкриває у Дрогобичі філію Львівського музичного інституту імені Лисенка. За «перших совєтів» переховується, за німецької окупації — директор Інституту народної творчости, один із організаторів величавого конкурсу і фестивалю хорів, присвячених сторіччю народин корифея української музики — Миколи Лисенка. Бачачи явний крах фашистської машини, він не їде спокійно (як робила більшість) з родиною на еміграцію, а одним із перших записується до лав дивізії «Галичина» (бо там потрібні були духівники).

Проходить виснажливий військовий вишкіл з різними бігами, повзанням на животі тощо. За віком і через згадуване поранення у ногу його комісують. Тоді займає своє місце у лавах Юнацьких душпастирів — стає їх головним духівником (у ранзі полковника повітряних сил). Я маю багато свідчень про його самовіддану працю. Він постійно перебував серед підопічної молоді (світлина 18). З нею пережив усе лихоліття аж до капітуляції. Про останній день служби капеляна Юнаків згадує Зиновій Книш: «Він просто у своїй напіввійськовій уніформі пішов до французької команди, одверто признався, що вертається з війська, що обов'язки священика бути там, де його вірні. Військове Правління це прийняло за зрозуміле й видало йому посвідку з дорученням для місцевих комендантів іти йому на руку».[31] На еміграції займав високі релігійно-громадські пости.

Чи така людина могла не віддатися справі захисту Юнаків? Ні! Впевнений, що більшість керманичів, виховників і духовників також виконували свої обов'язки в силу своїх можливостей. Їх ніхто, крім власного сумління, не змушував і за це вони не мали ніякої особистої вигоди, крім небезпеки і великої моральної відповідальности.

Світлина 18. Польову Службу Божу для Юнаків відправляє о. С.Сапрун, 6 січня 1945 року.

Чому ж, у переважній більшості, Юнаки залишилися самі зі своїми бідами?

До організації дивізії «Галичина» готувалися довго і відповідально як німецька влада, так і УЦК, ОУН і навіть церковне керівництво (розуміється, кожний зі своїх позицій).

«Митрополит Андрей Шептицький — людина колосальної популярности і величезного авторитету — підтримав ідею створення дивізії і сказав віщі слова, що майже немає ціни, яку не треба б дати за створення української армії», — згадує дивізійник Мирослав Малецький.[32] Хоча командування було німецьким, дивізія, однак була забезпечена українськими військовими і виховними кадрами. Навіть ОУН старалася, щоб кожний десятий воїн був із повстанців.

Цілком інша ситуація склалася з Юнаками. Українське суспільство, керуючись гуманними та іншими чинниками, як ми уже згадували, було категорично проти залучення підлітків до активних воєнних дій.

Німці підступно почали набір самі, зайняли всі чарунки у ієрархічній драбині прямого і посереднього керівництва долею Юнаків. Мало того, вони підробили підписи українських керманичів під патріотичною відозвою про набір. Після короткого вишколу підлітків, як горох, невеличкими групами від трьох (у випадку Леоніда Легкого) до декількох десятків Юнаків чи Юначок порозкидали по усіх кутках підвладних німцям европейських країн. Зовсім морально не підготовленими, хлопці і дівчата залишалися самі у постійній, загрозливій для життя, сутичці з загартованими альянтськими летунами.

Суспільство опинилося перед доконаним німцями фактом — набором підлітків у Юнаки. УЦК намагалось активно діяти, але час уже був втрачений. Німці, захопивши ініціятиву, неохоче приймали у «станицю Нікеля» українських представників. Поки це відбувалося, час ішов не на користь Юнакам. Наприклад, тільки 3 липня 1944 року проф. З.Зелений звернувся до греко-католицького Парохіяльного Уряду в Кракові про забезпечення Юнаків релігійною опікою. У серпні того ж року лише велися розмови про навчання, у тому числі гімназіяльне. З великими зусиллями воно було нарешті організоване, але охопило надзвичайно мізерну кількість Юнаків.[33]

Світлина 19. Відкриття пам'ятника в честь 60-ліття утворення Української Національної Армії на 76 полі Личаківського цвинтаря у Львові 19 липня 2003 року. До слова запрошений о. д-р Іван Музичка.

Та й тоді, як тепер довідуємося, актуальним було більш важливе питання — виживання підлітків взагалі. Тому створення інституту опікунства-наставництва та організація обміну й вивчення ситуації Юнаків на місцях служби займали чільне місце у всій роботі українського представництва.

Значно краща, хоч також з трагічним кінцем, була ситуація у дивізії «Галичина». Вояки (це вже не підлітки, а дорослі мужі) були згуртовані у великих підрозділах, які мали своїх досвідчених старших командирів, виховників і священиків, що в потрібний момент могли допомогти. Та й вони не були у постійній небезпеці, яка тиснула на психіку.

Наставники і вихователі Юнаків намагалися бути в безпосередньому контакті з ними. Але як їх невелика кількість за короткий час (менше півроку), та ще й у суматосі кінця війни, могла «обслужити» близько 100 засекречених постоїв Юнаків та багато порозкиданих дрібних груп? Хоча наставники і священики були у постійних роз'їздах, та великі відстані і часті пошкодження колій залізниці утруднювали їхню місію. А що ж вони везли зі собою? Календарики, молитовники, пісенники… Більшого вантажу взяти не могли. Найважливіше, що вони несли, це — СЛОВО: слово потіхи, слово поради старшої, досвідченої людини. Досить вагомий вплив на німецьке командування на місцях постою Юнаків мав о.Сапрун, бо він був у формі полковника, а звання у німецькій армії цінувалося дуже високо.

Світлина 20. Пам'ятна таблиця Українським Юнакам протилетунської оборони на одній з чотирьох граней пам'ятника в честь 60-ліття утворення Української Національної Армії.

І ще про одну болючу справу. «Розголос довкола дивізії («Галичина». — С.Ш.) вповні відсунув на бік та заглушив біль, болючу і прикру справу «Юнацтва протиповітряної оборони…» — писав Кость Паньківський, голова УКК,[34] заступник голови УЦК. Він далі розгортає свою думку, що до дивізії німці набрали «добровольців, дорослих і здорових чоловіків, здатних до військової служби, тоді як до помічної служби у протиповітряній обороні німці брали насильно не тільки хлопців, але і дівчат у віці від 14 років. І настанова загалу нашого громадянства до творення дивізії була позитивна, в її будові громадянство приймало активну участь. Настанова нас усіх у справі Юнацтва була негативна і наша участь була вповні пасивна».[35] Написане — щире признання тоді допущених помилок.

Але ситуація за десятки років не покращала. І тепер, коли відзначаємо шістдесяті роковини тих подій, про дивізію багато написано і пишеться, а про Юнаків, яких було не дуже менше, ніж дивізійників, — майже нічого. Хочеться закінчити словами Славка Дацишина, одного із авторів споминів: «Історія повинна бути правдивою, якою гіркою вона б не була. Інакше — це не наша історія».

19 липня 2003 року на меморіяльному 76 полі Личаківського цвинтаря у Львові відкрили і посвятили пам'ятник воїнам Української Національної Армії під час відзначення 60-ліття створення дивізії «Галичина» (світлина 19). На одній із граней викарбовано символ з написом: «Українським Юнакам протилетунської оборони» (світлина 20).

Примечания

1

Звернення подається зі скороченнями.

(обратно)

2

Відозву й афішу підписав голова ВУ (Військова Управа пронімецького формування поза УЦК) Альфред Бізанц, дописали ще прізвища О.Навроцького й З.Зеленого, але без їхньої на це згоди.

(обратно)

3

Зелений З. Українське Юнацтво в вирі Другої світової війни. — Торонто, 1965. — С. 5-7. (Деякі світлини з цієї книжки приведені на ... Решта світлин з архівів авторів)

(обратно)

4

На Нюрнберзькому процесі-2 Нікель за використання підлітків у воєнних діях був засуджений на 10 років ув'язнення, які відбув на території Совєтського Союзу.

(обратно)

5

Волчук Р. Спомини з передвоєнного Львова та воєнного Відня. — Київ, 2002. — С. 161.

(обратно)

6

Білостоцький Т. Спогади. — 2000. — 183 с.

(обратно)

7

Радовський В. Підлітки — солдати мимоволі // Високий Замок. — Львів, 27.04.1995.

(обратно)

8

Білостоцький Т. Спогади... — С. 5, 68-71, 172 та ін.

(обратно)

9

о. Нагаєвський І. Спогади польового духівника. — Торонто, 1955. — Розділ п'ятий.

(обратно)

10

Тепер у своїх країнах їх відносять до категорії вітчизняних патріотів-героїв. Тільки у нас, в Україні, їх взагалі не знають.

(обратно)

11

Гриневич І. А. До генези німецької протиповітряної служби т.зв. Юнаків і Юначок // Вісті Комбатанта. — Торонто; Нью-Йорк, 1999. — Ч. 5-6. — С. 59.

(обратно)

12

Яцина Л. Спомини Юначки протилетунської оборони // Вісті Комбатанта. — Торонто; Нью-Йорк, 1996. — Ч. 5-6. — С. 91.

(обратно)

13

Пастернак С. Спомини Юнака протиповітряної оборони // Вісті Комбатанта. — Торонто; Нью-Йорк, 1997. — Ч. 4. — С. 85.

(обратно)

14

Зелений З. Українське Юнацтво... — С. 107.

(обратно)

15

Там само. — С. 84-86.

(обратно)

16

Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). — Львів, 2003. — С. 474-476.

(обратно)

17

Сокольський О. Сотник Тимотей «Тиміш» Білостоцький — провідник української молоді // Вісник Комбатанта — Торонто; Нью-Йорк, 1997. — Ч. 4. — С. 35.

(обратно)

18

При складанні мапи використана таблиця А. Боляновського, доповнена даними зі спогадів Юнаків.

(обратно)

19

Збірничок всенародних літургійних пісень для Українських Юнаків. — Берлін; Відень, 1945.

(обратно)

20

Білостоцький Т. Спогади... — С. 141.

(обратно)

21

Там само. — С. 171.

(обратно)

22

Шнерх С. Незмовкна пісня. — Львів, 2001. — С. 177-178.

(обратно)

23

Волох Д., Гева В. Золотий ювілей Юнацтва // Свобода. — Нью-Йорк, 3.08.1994.

(обратно)

24

З такою категоричною думкою автора не можна повністю згодитися. На жаль, «таких грубих книжок» про життя Юнаків немає. Опубліковані тільки дві книжки проф. З.Зеленого і проф. Т.Білостоцького, які до монографічних видань не належать. Вони висвітлюють тільки вибіркові моменти часто недружніх німецько-українських відносин з питань набору, служби і забезпечення Юнаків. Ці книжки побудовані, в основному, на матеріялах щоденникових записів авторів. Тому у викривленні висвітлення, у широкому розумінні, Юнацької долі їх тяжко осуджувати. — С.Ш.

(обратно)

25

Але не так сталося, як гадалося. Вже у липні після приходу «визволителів» і повернення родини в село Нагір'янку батька мобілізували, як я вже згадував, на «трудовий фронт». До 1948 року за символічну платню працював у Карпатах на заготівлі лісу, який використовували для відбудови Донбасу, виготовлення залізничних шпал та ремонту залізничного полотна.

(обратно)

26

Мустанґи, москіто, тайфуни — типи альянтських літаків.

(обратно)

27

Стилет — нім. Stilett: кортик.

(обратно)

28

Прича для спання — полиця для спання.

(обратно)

29

Шнерх С. Незмовкна пісня. — Львів, 2001. — 216 с.

(обратно)

30

Венгринович С. Добровільно. — Мельборн; Австралія; Аделаїда, 1990. — 208 с.

(обратно)

31

Книш З. На порозі невідомого (Спогади з 1945 року). — Торонто, 1954. — С. 312.

(обратно)

32

Малецький М. У моїй долі вирішальну роль відіграв митрополит Андрей Шептицький. Українська дивізія «Галичина». — Київ; Торонто, 1994. — С. 155.

(обратно)

33

Зелений З. Українське Юнацтво... — С. 46, 66-68.

(обратно)

34

УКК (Український Крайовий Комітет) — галицька частина УЦК.

(обратно)

35

Паньківський К. Військові справи. Дивізія «Галичина». Українська дивізія «Галичина». — Київ; Торонто, 1994. — С. 22.

(обратно)

Оглавление

Сергій Шнерх. Хто ж вони, ці Юнаки?

Ярослав Дацишин. Сповідь

Леонід Легкий. Спогади колишнього Юнака протилетунської оборони насильницьки мобілізованого німцями в червні 1944 року

М. М. Спогади про незабутнє сивочолого Юнака

  З чого почалося

  Як дозрівають у муштрі

  Що нас чекало в Любені-Фліґергорсті

  Ще нам не вистачало «посмакувати» полону

  «Відпочинок» на березі моря

  І ось ми у «рідного старшого брата»

  Дорога додому

  P.S. Що ми нажили під час наших мандрів?

Сергій Шнерх. Три спогади — три важкі долі… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Реклама на сайте