«Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят»

Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят (fb2) - Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят (пер. Татьяна Микитюк) 5691K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Гэвин Фрэнсис

Гевін Френсіс Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п’ят

«Книга року» за версією таких видань, як Sunday Times, Observer, Economist і Sunday Herald.

Лауреат премії Saltire Society 2015 р. у номінації «Шотландська нехудожня книга року».

Чудово, проникливо, без зайвої претензійності… Я ніколи не читав нічого подібного й щиро рекомендую цю книгу. Після її прочитання почуваєшся краще.

Джон Берджер

Велична, витончена розповідь, місцями дотепна, часто зворушлива й незмінно інформативна… в результаті ми отримуємо надзвичайно цікаву й провокативну книгу.

Робін МакКі, Observer

Краса книги доктора Френсіса полягає в тому, що він, хоч і захоплений фізичною стороною тіла, не обмежується нею в описі людського буття.

Economist

Скромний, але радикальний тривимірний погляд на такі питання, як репродукція, народження, смерть та інвалідність, який спроможний змусити вас зупинитися посеред речення й уважно переглянути свої базові припущення… Найбільша сила цієї книги в глибокому, але стриманому співчутті.

Scotsman

…надзвичайно інформативна книга, від якої важко відірватись… Вона обіцяє інтриговану подорож і в чудовому стилі дотримує слова… Наполегливо рекомендуємо.

Daily Express

Раніше вже були спроби написати подібну книгу, але вони були не такими успішними… Доктор Френсіс дуже вміло описує мускулаторну поезію тіла… Книга «Дивовижні пригоди всередині тіла» завдяки вмілому поєднанню медицини й поезії стає тріумфом проникливого мозку й співчутливого серця.

Джон Дж. Росс, Wall Street Journal

Френсіс вміло переходить від наукової до естетичної сторони питання, від анатомічних фактів до емоційних наслідків, створюючи глибоку, але дуже легку в читанні розповідь.

Ед О’Лохлін, Irish Times

Френсіс не відходить далеко від анатомії й від дива, яким є здоровий організм. Для нього навіть товста кишка є «дивовижним твором мистецтва»… незмінний інтерес автора до людського тіла оживляє значну частину його нарисів.

Сьюзанн Ковен, Boston Globe

Це чудова книга: у ній є гумор, мудрість, надзвичайно багато скромно поданої інформації; вона не визнає розподілу між наукою й мистецтвом. У Френсіса душа поета, і він бачить красу там, куди більшість із нас не наважилися би зазирнути.

Daily Mail

У цій чудово написаній, вдумливій і надзвичайно захопливій картографії Френсіса тіло людини – яскраво освітлений музей, повний скарбів, і автор бездоганно виконує в ньому роль гіда, який вміло переплітає науку й розповідь, щоб відкрити нам дивовижні біологічні основи нашого щоденного життя. Цей погляд заворожує.

Даєн Акерман, автор книг «Дружина доглядача зоопарку» та «Вік людини»

…ліричний і несподівано захопливий тур людським тілом… дивна, нова й красива панорама.

North and South, New Zealand

Цікава й повчальна книга Гевіна Френсіса «Дослідження людської істоти» вдихає нове життя у вивчення анатомії, виводячи його на ширший план людського буття й поєднуючи тіло з мистецтвом, літературою, музикою, астрономією та історією… Питання не в тому, чи можна довести переваги таких лікарів, як Гевін Френсіс, наділених тонким відчуттям мистецтва й літератури, у медичній сфері, порівняно з тими, хто сприймає тіло лише з точки зору науки. Однак можна впевнено стверджувати, що вони роблять його вивчення більш захопливим.

Жиром Групман, New York Review of Books

* * *

Ентузіастам життя

Гевін Френсіс – лікар загальної практики, автор книг «Справжня північ: подорожі арктичною Європою» і «Імперія Антарктика: лід, тиша та імператорські пінгвіни», яка перемогла в номінації «Шотландська книга року» і була номінована на премії Ондаатьє й Коста. Гевін Френсіс проживає в Единбурзі та пише статті для таких видань, як London Review of Books, Guardian та New York Review of Books.

Тричі цінний Меркурій називає людину великим Дивом, Творінням, схожим на Творця, Посланцем Богів. Піфагор – мірилом усіх речей. Платон – дивом із див… Усі одностайно називають її Мікрокосмом, тобто Маленьким Світом. Тому що її тіло справді є джерелом або сховищем усіх достоїнств і вмінь усіх тіл, а її душа – силою та енергією всіх розумних живих істот.

Гелкія Крук, вступ до «Мікрокосмографії» (1615)

Примітка про конфіденційність

Ця книга – серія розповідей про тіло, хворе й здорове, живе й за крок до смерті. Лікарі повинні поважати довіру, із якою ми розповідаємо їм наші історії, так само як і привілейований доступ до наших тіл. Усвідомлення цього обов’язку існувало навіть дві з половиною тисячі років тому. Так, у клятві Гіппократа сказано: «Про що б я не дізнався під час виконання своїх професійних дій або окрім них, що б не побачив і не почув про дії людського життя, які не слід будь-коли розголошувати, я змовчу, вважаючи це таємницею». Як лікар, який також є письменником, я провів багато часу, розмірковуючи про ці два слова «не слід» і про те, що можна й що не можна казати, не зрадивши довіри моїх пацієнтів.

Роздуми, наведені в цій книзі, засновані на моєму досвіді роботи в медицині, але особи пацієнтів настільки приховані, що їх неможливо впізнати – будь-які збіги є випадковими. Захист довіри є важливим елементом моєї роботи: «довіра» походить від слова «вірити»[1] – рано чи пізно ми всі стаємо пацієнтами й хочемо вірити в те, що нас почують і що нашу приватну інформацію поважатимуть.

Пролог

Як людина утворена з землі, води, повітря й вогню, так само влаштовано й тіло Землі; у людині є озеро крові… так і у тіла Землі є океан, який припливає та відпливає.

Леонардо да Вінчі

У дитинстві я не хотів бути лікарем. Я хотів бути географом. Карти й атласи дають можливість досліджувати світ на основі зображень того, що приховано за краєвидами. До того ж у них є практичне застосування. Я не хотів здійснювати свою професійну діяльність у лабораторії чи в бібліотеці. Натомість я хотів за допомогою карт досліджувати життя й можливості, які воно надає. Я думав, що розуміння того, як влаштована наша планета, допоможе мені більше цінувати місце людини на ній, а також набути навичку, якою я зароблятиму на прожиття.

Коли я підріс, цей імпульс змістився від світу навколо нас до того, який усередині нас; я замінив свій географічний атлас на анатомічний. Спочатку різниця між ними здавалась не дуже великою; креслення діаграм блакитних вен, червоних артерій і жовтих нервів нагадували мені яскраві річки, головні й другорядні дороги з мого першого атласу. Були й інші спільні ознаки: обидві книги спрощували дивовижну складність світу природи настільки, щоб його можна було зрозуміти й опанувати.

Перші анатоми помічали природний зв’язок між тілом людини й планетою, яка створює умови для нашої життєдіяльності. Його навіть називали мікрокосмом – мініатюрним відображенням космосу. Будова тіла наслідувала будову Землі; чотири рідини тіла наслідували чотири елементи матерії. У цьому є певний сенс: нас підтримує у вертикальному положенні скелет із солей кальцію, які за своєю хімічною будовою схожі на крейду та вапняк. Річки крові впадають у широкі дельти наших сердець. Контури нашої шкіри нагадують гористий рельєф.

Любов до географії ніколи не покидала мене; щойно вимоги до медичної підготовки зменшились, я почав досліджувати навколишній світ. Іноді під час своїх подорожей я працював лікарем, але частіше я переїжджав на нове місце, щоб побачити його на власні очі – пожити серед різноманітних пейзажів та народів і ознайомитися з якомога більшою частиною планети. Коли я описував свій досвід в інших книгах, я намагався передати думки, на які мене надихнули ці пейзажі, але моя робота незмінно повертала мене до людського тіла і як до частини моєї професійної діяльності, і як до місця, із якого для нас все бере початок і все має кінець. Вивчення людського тіла не схоже ні на що, адже ви самі перебуваєте в центрі уваги; роботі з ним властива безпосередність і унікальна трансформаційна сила.

Після завершення медичної школи я хотів навчатися на реаніматолога, але жорсткі умови нічних змін і нетривалий контакт з пацієнтами псували моє задоволення від роботи. Я працював педіатром, акушером, а також терапевтом у відділі для людей похилого віку. Я був хірургом-практикантом в ортопедії й нейрохірургії. В Арктиці і в Антарктиді я був лікарем експедиції, а в Африці та Індії працював у звичайних амбулаторіях. Усі ці посади допомагали мені краще зрозуміти тіло людини: невідкладні ситуації екстремальні, вони поглиблюють сприйняття життя в той момент, коли воно найбільш вразливе, але за час роботи в медицині нерідко я робив для себе найглибші і найкорисніші відкриття під час спокійного повсякденного спілкування. Останнім часом я працюю сімейним лікарем у невеликій клініці в центрі міста.

Культура постійно змінює наші уявлення і процес перебування в людському тілі – навіть як лікарів. Спілкуючися з моїми пацієнтами, я часто виявляю, наскільки деякі з найкращих історій і картин, створених людством, пов’язані із сучасною медициною і резонують із нею. У подальших розділах цей зв’язок розглянуто більш детально.

Ось кілька прикладів: коли я оглядаю пацієнта з паралічем обличчя, мені на думку спадає не лише відчай людини, яка не може себе належним чином виразити, а й труднощі, які в усі часи виникали в художників тоді, коли слід було відтворити міміку. Міркуючи про одужання хворих на рак молочної залози, я усвідомлюю, що погляди на те, яким має бути цей процес, у кожного пацієнта свої. «Іліада» і «Одіссея», написані три тисячі років тому, містять інформацію про травми плеча, актуальну як в античні часи, так і зараз, а казки, які ми вивчали в дитячому садку, у витонченій формі розповідають про хвороби, кому й трансформацію. Наші звичаї, які стосуються тіла, надзвичайно різноманітні – мене це вражало в ході роздумів про те, як ми позбуваємося плаценти й пуповини. Міфи про боротьбу й порятунок перегукуються з розповідями про відновлення організму, які переповідають в ортопедичних відділах в усіх куточках світу.

Слово «есе» означає «спроба», і кожен розділ цієї книги – це спроба дослідити частину тіла з однієї з багатьох можливих точок зору. У мене не було можливості вмістити тут все – ми утворені з багатьох частин, і кожну з них можуть уражати десятки захворювань. Я розташував розділи, починаючи від голови й закінчуючи стопами, як у деяких підручниках з анатомії, але їх можна читати в будь-якому порядку. Напевно, підхід «від голови до п’яток» найбільш доречний, тож подорожуватимемо разом зі мною від верхньої до найнижчої точки людського тіла.

Завдяки медицині я заробляю собі на життя, але робота терапевтом також збагачує мій лексикон людського існування – кожен день мені нагадує про слабкість і силу кожного з нас, наші розчарування й приводи для радості. Відкриття власної клініки схоже на початок подорожі у світ життів і тіл інших людей. Часто цей шлях мені добре відомий, але завжди є «білі плями», і щодня переді мною відкривається новий краєвид. Медична практика – це не лише подорож частинами тіла та історіями інших людей, а й дослідження можливостей, які нам пропонує життя; це розповідь про те, що означає бути людиною.

Звичайний ранок у клініці. Поки холоне кава, я переглядаю список із тридцяти-сорока імен на екрані комп’ютера – моїх сьогоднішніх пацієнтів. Багато з них мені добре знайомі, але перший номер у списку – ні. Я клікаю по ньому й виводжу на екран його медичну картку. У верхньому лівому кутку я помічаю, що дата народження пацієнта припадає на минулий тиждень. Йому лише кілька днів, і результатом нашої сьогоднішньої зустрічі стане перший запис у його картці, яка, якщо все буде добре, супроводжуватиме його протягом наступних вісімдесяти або дев’яноста років. Здається, наче порожній екран нагадує про всі ті можливості, які чекають на нього в житті.

Ставши на порозі зали очікування, я вигукую ім’я дитини. Мати пригортає його до грудей. Почувши мене, вона обережно підводиться. Після цього вона посміхається, дивиться мені в очі й із дитиною на руках прямує за мною в кабінет.

– Мене звати Гевін Френсіс, – кажу я і вказую їй на крісло, – я – лікар цієї клініки. Чим я можу вам допомогти?

Жінка дивиться на свого сина, і в її погляді була гордість і тривога. Я чекаю, поки вона вирішить, з чого почати.

Мозок

1. Нейрохірургія душі

Так дивно влаштовані наші душі, і такі тонкі нитки ведуть нас до достатку або до краху.

Мері Шеллі, «Франкенштейн»

Уперше я тримав у руках людський мозок у дев’ятнадцять років. Він був важчим, ніж я очікував, сірим, твердим і, як і все в лабораторії, холодним. Поверхня мозку була слизькою і гладкою, як у вкритого водоростями камінця, щойно витягнутого з води. Я страшенно боявся впустити його і побачити, як його щільні контури розпливуться по плитці на підлозі.

Це було на початку мого другого року навчання в медичній школі. Перший рік був сумішшю лекцій, бібліотек, вечірок і прозрінь. Нас просили завчити напам’ять словники грецької і латинської термінології, проаналізувати на трупах анатомію тіла, опанувати біохімію, а також механіку й математику, закладені у фізіологію кожного органа. Окрім мозку – його ми вивчали на другому курсі.

Нейроанатомічну навчальну лабораторію розташовано на другому поверсі медичної школи – будівлі вікторіанської епохи в центрі Единбурга. Над дверима на камені було викарбувано надпис:

Хірургія

АНАТОМІЯ

Практичні заняття з медицини

Слово «анатомія» виділялось на фоні інших, вказуючи на те, що вивчення будови тіла було першорядним, а інші навички, які ми вивчали – хірургія й медицина, – другорядними.

Щоб потрапити в нейроанатомічну лабораторію, потрібно було зійти сходами, пройти під щелепою синього кита і між двома реконструйованими скелетами азійських слонів. Було щось заспокійливе в цих величних, вкритих пилом артефактах, в їхній кунсткамерній дивакуватості. Ми наче проходили ініціацію в братерство вікторіанських колекціонерів, кодифікаторів і класифікаторів. Потім на нас чекали ще одні сходи, подвійні двері і, нарешті, сорок мізків у відрах.

Наш лектор, Фенні Крістмундсдоттір, була ісландкою і вважалась працівником соціального забезпечення, тобто це була та людина, до якої направляли в разі вагітності або якщо повторно не склали екзаменів. Стоячи перед класом з половиною мозку в руках, вона почала показувати його ділянки і відділи. На поперечному зрізі було помітно, що його ядро світліше за кору. Зовнішня поверхня мозку була гладкою, але всередині був складний набір відсіків, вузлів і волокнистих згустків. Відсіки, які називались шлуночками, були особливо цікавими й загадковими.

Я дістав мозок з відра, примружившись від випарів консерваційної рідини. Це був красивий предмет. Тримаючи його в руках, я намагався думати про свідомість, яка в ньому колись існувала, про емоції, які проходили по його нейронах і синапсах. Моя напарниця вивчала філософію, перед тим як перевестись на медицину.

– Дай мені, – сказала вона, беручи в руки мозок, – я хочу знайти шишкоподібне тіло.

– Що таке шишкоподібне тіло?

– Невже ти не чув про Декарта? Він казав, що це – вмістилище душі.

Моя напарниця поклала великі пальці між двома півкулями, ніби намагаючись розгорнути книгу. Там, де по центру мозку проходив шов, вона вказала на маленьку грудку, сіру горошину, ближче до задньої частини.

– Ось воно, – сказала вона, – вмістилище душі.

За кілька років я став нейрохірургом-практикантом і щодня працював з живим мозком. Щоразу, коли я заходив в операційну, я хотів скинути свої капці, щоб виявити повагу. Певну роль у цьому відігравала акустика: здавалося, що стукіт візка або шепіт асистентів відлунює по всьому приміщенню. Сама по собі операційна мала форму півкулі, перевернутої тарілки геодезичних куполів, які зводили в 1950-х роках. Такими я уявляю зсередини радіолокаційні куполи часів холодної війни або сферичний атомний реактор у Дунреї. Її дизайн наче увібрав притаманну тому десятиліттю віру в технологічний прогрес, який неодмінно приведе до майбутнього без хвороб і нестатків.

Тим не менше чимало хвороб продовжувало існувати. Я провів багато днів і ночей, працюючи над пошкодженими мізками, і невдовзі почав ставитись до них як до будь-яких інших органів, закривавлених або вкритих синцями. Я працював із хворими на інсульт, які не могли говорити й рухатися через згустки крові. Я мав справу з інвазивними пухлинами, які розросталися, поїдаючи черепи й вичавлюючи з них особистість. Деякі з моїх пацієнтів перебували в комі або в кататонії, інші постраждали в автомобільній аварії або внаслідок вогнепальних пострілів, ще в інших були аневризми чи крововиливи в мозок. Залишалося мало можливостей думати про теорії розуму й душі, поки одного разу професор – мій керівник – не попросив мене допомогти йому з одним особливим випадком.

Поки я помив руки й надягнув халат, він вже почав роботу.

– Заходь, заходь, – сказав він, відвівши погляд від купи зеленої матерії на столі. – Ти якраз встиг на найцікавіше.

Я був одягнений так, як і він: у зелений халат із тієї ж тканини, що лежала на столі, із хірургічною маскою на обличчі, зав’язаною до перенісся. Світло від ламп відбивалося в окулярах професора.

– Ми якраз робимо отвір у черепі.

Професор повернувся до роботи й продовжив розмову з медсестрою, яка стояла навпроти. Вони обговорювали американський фільм про війну. Професор почав різати череп пилкою. Кістка задимилася, і почав ширитися запах м’яса, смаженого на барбекю. Медсестра розпилювала воду над місцем надрізу, щоб туди не потрапляв пил і щоб кістка не нагрівалася. Також вона за допомогою відсмоктувача втягувала дим, який міг би погіршити видимість для професора.

З одного боку сидів анестезіолог, одягнений не в зелений халат, а в синю піжаму. Він розгадував кросворд і час від часу намацував щось за шторкою. Ще там було кілька інших медсестер, які відійшли від столу й про щось шепотіли, тримаючи руки за спинами.

– Ставай ось там, – сказав професор і кивнув на місце навпроти нього.

Я підбіг туди, і медсестра передала мені відсмоктувач. Я вже був знайомий із пацієнткою – назвімо її Клер – і знав, що вона страждала на важку форму епілепсії, яка не піддавалася лікуванню. На відміну від звичних випадків, коли мозок пошкоджений пухлиною або травмою, тут справа була в незначному порушенні електричного балансу тканин. Зі структурної точки зору її мозок був нормальним, але з точки зору виконання своїх функцій він був уразливим і постійно перебував під загрозою нападів. Якщо звична мозкова діяльність – мислення, мовлення, уява, відчуття – відбувається в ритмі музики, то епілептичні напади можна дорівняти до оглушливого статичного шуму. Напади Клер настільки шкодили її організму, лякали її й заважали нормальному існуванню, що вона наважилася ризикнути своїм життям і погодилася на операцію, щоб позбутись їх.

– Відсмоктуй, – сказав професор. Він змінив положення трубки в моїй руці так, щоб вона була над лезом пилки, і заходився різати далі.

– Нейрофізіолог каже мені, що її напади починаються в цій точці, – він постукав пінцетом по оголеному черепу. Звук був схожий на дзвін монети, кинутої об фарфор.

– Ось тут виникають епілептичні напади.

– Тобто ми видалимо джерело нападів?

– Так, але воно розташоване дуже близько до ділянки, що відповідає за мовлення. Вона нам не подякує, якщо під час операції ми зробимо її німою.

Прорізавши отвір, професор вставив туди маленькі важелі, схожі на ті, якими знімають шину з велосипедного колеса, і підняв шматок кістки у формі медальйона. Він передав його медсестрі.

– Не загубіть, – сказав він.

Отвір мав приблизно п’ять сантиметрів у діаметрі й відкривав доступ до твердої мозкової оболонки – захисного шару, розташованого під черепом, блискучого й переливчастого, наче внутрішня поверхня мушлі. Професор видалив її також, і я подивився на кремово-рожевий диск, хвилястий, як пісок під час відливу, вкритий червоними й пурпуровими нитками судин. Сам мозок тим часом повільно пульсував, здіймаючись й опускаючись синхронно з ударами серця пацієнтки.

Далі почалося «найцікавіше», за словами професора. Доза анестетика повільно зменшувалась, і Клер почала стогнати. Її повіки затремтіли, а потім піднялися. Шторку відсунули, і тепер можна було побачити сталеві стрижні, прикріплені до її черепа.

Логопед підсунула своє крісло ближче до операційного стола, щоб можна було нахилитися до обличчя Клер. Вона пояснила пацієнтці, що та в операційній, її голову зафіксовано й зараз їй покажуть кілька карток. Їй потрібно буде назвати предмети, зображені на них, і сказати, для чого їх використовують. Не маючи можливості кивнути, Клер застогнала, і лікарі почали тест. Її голос звучав повільно й відсторонено внаслідок снодійного. На картках були зображені предмети, схожі на ті, що намальовані в дитячих книжках.

– Годинник, – сказала вона, – він показує час.

– Ключ, – продовжила Клер, – ним відмикають двері.

Один простий предмет на картці змінював інший, змушуючи її повертатися до своїх найдавніших лінгвістичних спогадів. Вона була дуже зосередженою, її брови були трохи зведені догори, спітніле чоло блищало.

Тим часом професор замінив пилку й скальпель на стимулятор нервів. Він почав обережно прикладати його до поверхні мозку, спочатку затримуючи подих. Від його бравади не залишилось і сліду; не було ні жартів, ні розмов: усю свою увагу він зосередив на двох сталевих наконечниках, розташованих на відстані кількох міліметрів один від одного. Ефект електричного струму був мінімальним – на шкірі він був би майже не відчутний, – але на чутливій поверхні мозку він був дуже потужним. Стимулятор спричиняв електричний шторм, який унеможливлював нормальну мозкову діяльність. Він діяв на маленьку ділянку мозку, яка вміщувала мільйони нервових клітин і зв’язків.

– Вона продовжувала розмовляти, тому ця ділянка не «елоквентна»,[2] – сказав він, – Отже, ми можемо її видалити.

Він наклеїв на точку, якої щойно торкнувся стимулятором, бірку з номером, схожу на маленьку поштову марку. Одна з медсестер уважно записала цей номер у каталог, а професор тим часом перейшов до іншої ділянки. Він називав цей процес «нанесенням на карту»: людський мозок був недослідженою країною, відкритою для хірургічних відкриттів. Професор обережно проводив стимулятором по поверхні мозку, позначаючи на ньому ділянки й записуючи дані; ця робота вимагала методичного підходу й багато терпіння. Я чув розповіді про те, як він стояв за операційним столом по шістнадцять годин, не бажаючи залишати пацієнта навіть для того, щоб поїсти або сходити в туалет.

– Автобус… для того щоб… їх… їх…

– Зупинка мовлення, – повідомила логопед, відводячи погляд від пацієнтки. – Спробуймо цю ще раз?

Вона показала Клер іншу картку.

– Ніж, для того щоо… що…

– Ось він, – сказав професор, вказуючи на ділянку, над якою він щойно застосував струм. – Елоквентний мозок.

Він обережно наклеїв бірку на цю ділянку й продовжив роботу.

Я уважно подивився на елоквентний мозок, прагнучи побачити в ньому якусь відмінність від тканини, яка оточувала його. Хоча звук утворювали голосові зв’язки й горло Клер, її голос зароджувався тут. Мовлення ставало можливим завдяки зв’язкам між нейронами в цій точці та моделям, які вони утворювали, коли загорялись. Тому з нейрохірургічної точки зору ця ділянка вважалась «елоквентною». Але в неї не було жодних характерних ознак, які б вказували на те, що ця частина кори головного мозку – той канал, завдяки якому Клер спілкується зі світом.

Одного разу в медичній школі запрошений нейрохірург показав нам слайди операції з видалення пухлини головного мозку. Хтось у перших рядах підняв руку й сказав, що цей процес має не надто делікатний вигляд.

– Зазвичай люди думають, що операції на мозку здійснюють з ювелірною точністю, – відповів нейрохірург, – але насправді копітку роботу виконують пластичні та судинні хірурги.

Він вказав на слайд на стіні: на ньому мозок пацієнта був оточений «антенами» зі стрижнів, затискачів і проводів.

– Решта займається садівництвом.

Після того як Клер знову заснула, професор видалив частину її мозку – ту, яка спричиняла епілепсію, – і кинув її у відро.

– За що відповідав цей шматок? – запитав я.

Професор знизав плечима.

– Не маю жодного уявлення, – відповів він. – Нам відомо тільки те, що він не відповідав за мовлення.

– Чи помітить вона якісь зміни?

– Мабуть, ні. Решта мозку пристосується до них.

Коли ми завершили процес видалення, на мозку Клер був шрам завбільшки з місячний кратер. Поки її мозок і свідомість знову перебували під анестезією, ми припекли перерізані судини, заповнили кратер рідиною (щоб у неї не залишилося повітряних бульбашок, які після операції переміщались би по голові) і нанесли на тверду мозкову оболонку охайний косметичний шов. Ми прикріпили вирізаний диск маленькими гвинтами, вставленими крізь титанову сітку.

– Не впустіть, – казав професор, передаючи кожен гвинт. – Вони коштують близько 50 фунтів стерлінгів за штуку.

Ми розрівняли скальп Клер, який був скріплений затискачами, і приєднали його до голови за допомогою скоб. За кілька днів я знов зустрів її і запитав, як вона почувалася.

– Поки що нападів не було, – відповіла Клер.

– Але зі скобами можна було б краще попрацювати, – її вуста розпливлись у переможній посмішці. – Я схожа на Франкенштейна.

2. Епілептичні напади, святість і психіатрія

Потрібно знати, що саме з мозку, а не з інших джерел, походить радість, насолода, сміх і заняття спортом, а також сум, печаль, зневіра й нарікання… Усе це ми відчуваємо завдяки мозку.

Гіппократ, «Про священну хворобу»

Единбурзька психіатрична лікарня схожа на величний будинок, розташований в парковій зоні в передмісті. Її збудувала міська влада як богадільню за два століття до того, як я там навчався. Ідея побудувати богадільню виникла наприкінці ХVIII століття – під час завершення епохи единбурзького Просвітництва – у відповідь на варварство й занедбаність центральної лікарні «Бедлам».[3] Видатний молодий поет Роберт Фергюссон помер у «Бедламі» 1774 року, і співчутливий місцевий лікар Ендрю Данкен вирішив створити кращий лікарняний заклад. Згідно із задумом він мав стати однією з найдобріших і найгуманніших лікарень такого типу в Європі.

Наприкінці ХХ століття, коли я вперше її відвідав, основну частину будівлі заступила недоречна сучасна архітектура. Там більше не було душевнохворих (тільки «пацієнти» і «клієнти»), але були ламіновані карти, кабінки для куріння, коридори між відділеннями й пластикові надписи: «Клініка Ендрю Данкен», «Послуги з оцінювання стану психічного здоров’я», «Центр Ріверс для лікування посттравматичних стресових розладів».

Мене відрекомендували доктору МакКензі, психіатру, який відповідав за моє навчання. Це була розумна жінка, одягнена в блакитний твідовий піджак і спідницю. Вона влаштувала мені екскурсію одним зі стаціонарних відділень. Мені порадили поспілкуватися з пацієнтами, посидіти з ними в кабінці для куріння й поцікавитись, як вони сюди потрапили. Серед них був торговельний агент з диким поглядом і з лисою макітрою, одягнений у шовковий халат. Він розповів мені, що його привезли сюди після того, як він зняв усі двері в будинку, тому що вони «блокували енергію». Також там була жінка, яка увесь час сиділа в шафі в пральні і, охоплена нервовим тремтінням, бурмотіла щось собі під ніс – вона навіть спала там. Крім того, там був бібліотекар, якого привела поліція. Він був одягнений у жилетку і краватку й наполягав, що він – втілення Ісуса. А ще там був Саймон Едвардс, худорлявий літній чоловік, шкіра якого була схожа на папірус. Перед тим як потрапити в лікарню, він скаржився, що його тіло гниє зсередини.

Багато пацієнтів постійно розмовляли, коли в них була така можливість, але не містер Едвардс. Він цілими днями сидів у своїй палаті й дивився на стіну – важка психотична депресія позбавила його можливості рухатися. Він не їв, практично не спав і, здавалося, навіть не дихав. Складалось враження, що він просто не хотів марнувати свою енергію. Доктор МакКензі сказала мені, що звичні антидепресанти не допомагають. Оскільки містер Едвардс стрімко втрачав вагу, він мав розпочати курс електроконвульсивної терапії. Якщо мені це цікаво, я можу прийти наступного ранку подивитись.

Наступного дня я стояв перед дверима відділу електроконвульсивної терапії, вагаючись, чи варто туди заходити. Двері були прочинені; крізь них я бачив вибілені стіни кабінету й різке світло, що пропускало віконне скло. На підлозі був лінолеум, що зазвичай трапляється в операційних, – вигнутий під гумовими бортиками, щоб на ньому збиралось менше бруду й мікробів. Посеред кабінету стояло металеве ліжко, застелене білим випрасуваним простирадлом. Доктор МакКензі штовхнула двері, і вони відчинились. Вона зняла твідовий піджак і почала обережно закочувати рукави блузки.

У кабінеті також був анестезіолог, він стояв спиною до ліжка. Коли я зайшов, він обернувся до мене, щоб привітатися. Біля ліжка стояв медичний монітор на колесах. Поряд була таця з анестетиками, дефібрилятор на випадок зупинки серця й балончик з киснем, під’єднаний до маски. Усе це обладнання було мені добре знайоме за часів роботи у відділі невідкладної допомоги в головній лікарні міста, але в цій обстановці, якій більше були притаманні психологія, реабілітаційна медицина та пігулки, воно приголомшувало своїм виглядом. Сам генератор електроструму мав вигляд компактного блакитного ящика з пробками, перемикачами й набором проводів. До нього був підключений щиток з рубіновими світлодіодами, схожий на таймер бомби в голівудських фільмах.

Містера Едвардса привезли у візку й допомогли лягти на кушетку. Його очі, вогкі й тьмяні, були наче згустками суму. Він нічого не казав, а лише дивився на стелю й навіть не змигнув оком, коли анестезіолог вставив у його вену голку. Оскільки він не міг дати згоду на електроконвульсивну терапію, його лікування здійснювалося відповідно до одного з пунктів «Закону про психічне здоров’я».[4] Ін’єкція містила два препарати: короткостроковий анестетик і засіб для розслаблення м’язів, інакше спазми під час епілептичного нападу могли спричинити травмування кісток і м’язів. Після того як пацієнтові ввели наркоз, який зробив його тіло нерухомим, йому до рота вставили пластмасову трубку, щоб не западав язик. Анестезіолог підтримував його дихання за допомогою маски.

Доктор МакКензі приклала до скронь містера Едвардса металеві електроди циліндричної форми, схожі на молотки судді. Вона натиснула на кожному з них кнопку, і мені здалося, що я почув низьке дзижчання, схоже на звук комара у вусі. Обличчя містера Едвардса здригнулося, м’язи на руках напружилися, його тіло почало сіпатись і тремтіти.

– Чому він тремтить, адже він має бути нерухомим після наркозу? – запитав я, припустивши, що щось пішло не так.

– Насправді ці тоніко-клонічні рухи мінімальні, – сказав анестезіолог. – Якби ми не застосували наркоз, вони були б значно інтенсивнішими.

За якихось двадцять-тридцять секунд руки містера Едвардса впали на кушетку. Анестезіолог перевернув його на правий бік і, перевіривши, чи все нормально, відвіз його на каталці в інший кабінет.

Доктор МакКензі опустила рукави й застібнула піджак.

– Існує багато забобонів стосовно електроконвульсивної терапії, – сказала вона, беручись за дверну ручку, – але це один із найбезпечніших і в деяких випадках найефективніших видів лікування, які в нас є.

Містеру Едвардсу було призначено два курси електроконвульсивної терапії на тиждень. Спершу результати були незначними, але невдовзі його вираз обличчя, що до цього був абсолютно позбавлений будь-яких емоцій, почав змінюватися, коли я або хтось із медсестер заходили в палату, щоб поспілкуватись із ним. Здавалося, що він, наче Лазар, вражений життям і не переконаний, що йому зробили послугу. За два тижні він почав розмовляти.

Електроконвульсивна терапія є одним із найбільш дискусійних методів лікування в психіатрії – зараз її використовують рідше, ніж у попередні десятиліття, але досі рекомендують у разі важких депресивних станів. Вона спричиняє епілептичні напади внаслідок дії електричного струму на скроні пацієнта, який перебуває у несвідомому стані, тож не дивно, що такий вид лікування видається радикальним, а декого навіть лякає. Протягом тривалого часу епілептичні напади вважалися тривожною трансформацією тіла. Стародавні греки навіть вважали їх «священною хворобою» – свідченням безпосереднього спілкування між світом людей і духовною сферою. Здається, що судоми пересилюють організм, наче дух людини тимчасово покинув тіло або в нього вселились демони. Після епілептичного нападу багато людей певний час відчувають сонливість, поки мозок відновлюється до попереднього стану. Можна зрозуміти, чому епілепсія колись вважалась «священною», – уперше, коли я побачив, як людина під час нападу впала на землю, б’ючись у конвульсіях, а потім заснула, я наче став свідком одержимості, катарсису й освячення.

Алхімік і лікар Парацельс, який жив у XVI столітті, називав епілепсію «падучою хворобою». Він погоджувався зі стародавніми греками щодо того, що це «недуга духу, а не матерії».[5] Незважаючи на її духовне підґрунтя, Парацельс вважав, що напади реагують на фізичне лікування, і рекомендував суміш камфори (олія з подразнювальними властивостями, яку виготовляють з лавру), металевого порошку і «екстракту однорога». У XVI столітті було відомо, що вдихання камфори спричиняє напади епілепсії, тому рекомендація використовувати її в лікуванні здається парадоксальною.

У той час великою проблемою було приспати божевільних, щоб вони не завдавали шкоди собі та іншим, і Парацельс помітив, що після приступів епілептики мають пригнічений вигляд. Геній Парацельса проявився в тому, що він зумів поєднати ці два явища: його зацікавило, чи можна приспати психічно хвору людину, викликавши в неї напад епілепсії за допомогою камфори. Це був перший відомий випадок шокової терапії.[6] Вплив Парацельса відчувався навіть у XVIІІ столітті: у 1700-х роках було опубліковано кілька звітів, які описували напади судом, спричинені камфорою, під час лікування божевілля й манії.

У ХІХ столітті камфора вийшла з моди – вона була надто небезпечною й ненадійною, але в 1930-х роках угорський невролог Ладіслас Медуна подарував нове життя цій концепції. Він вивчав мозок під мікроскопом і помітив, що в людей, хворих на епілепсію, надзвичайно велика концентрація «глії» – допоміжних клітин, які формують каркас для тканин мозку. Розростання гліяльних тканин є одним із видів утворення шрамів (мозок боксерів також має ознаки гліозису). Інші вчені повідомляли, що в мозку людей, хворих на шизофренію, концентрація глії нижча за норму, тож Медуна хотів дізнатися, чи існує зв’язок між цими спостереженнями. Він дійшов висновку, що, якщо йому вдасться викликати рубцювання за допомогою численних епілептичних нападів, це може послабити психічні розлади (імовірно, такі ж міркування спонукали його рекомендувати людям, хворим на шизофренію, займатись боксом).

Він почав свої експерименти 1934 року, причому, як і Парацельс чотирма століттями раніше, із камфори. Але замість того, щоб заспокоювати з його допомогою маніакальні стани пацієнтів, він обрав піддослідних, у яких психоз проявлявся у вигляді кататонії – ступору, за якого відсутня реакція на зовнішні подразники. Після кількох епілептичних нападів, спричинених дією камфори, деякі з його пацієнтів почали краще реагувати на стимули. Медуна заявляв, що йому вдалося відновити взаємодію пацієнтів з навколишнім світом за допомогою шоку в 50 % випадків.[7] Камфора діяла повільно й викликала неприємні відчуття в пацієнтів: іноді після болісної внутрішньом’язової ін’єкції нападу доводилося чекати три години. Медуна почав використовувати препарат під назвою «Кардіазол», який діє значно швидше, але викликає в пацієнтів жахливі побічні ефекти – він спричиняє м’язові спазми й сильну паніку. Незважаючи на це, у 1930-х роках психіатри в усій Європі під час лікування пацієнтів з кататонічним синдромом викликали напади епілепсії за допомогою «Кардіазолу».

1930-ті роки були часом зухвалих експериментів над мозком: у цей час почали здійснювати лоботомію та виник поділ між «неврологією» та «психіатрією», який відображав вдосконалене розрізнення між душевними хворобами й хворобами мозку. Працівники психіатрії відчували, що потрібно щось зробити, щоб дорівняти її до інших галузей «фізичної» медицини, у яких щороку винаходили нові ліки.[8]

1934 року два італійських психіатри, які працювали в Римі, – Уго Черлетті та Лучіо Біні – почали досліди з використанням електричного струму як альтернативи «Кардіазолу», щоб викликати епілептичні напади. Під час своїх перших спроб вони били електричним струмом собак, вставляючи їм електроди до рота та в анальний отвір. Часто собаки гинули в ході експерименту, і Біні зрозумів, що електричний струм, який проходив через серце, спричиняв серцевий напад. Тоді, пригадавши, як у Римі на бійнях глушили свиней, перед тим як зарізати їх, він почав проводити струм між скронями собак.

Чоловікам знадобилося чимало часу, щоб визначити правильну напругу і струм, перш ніж вони змогли застосувати електрошок до людини й викликати в неї справжній епілептичний напад без летальних наслідків. 1938 року Муссоліні прирівнював політичних дисидентів до психічно хворих, а Гітлер впроваджував стерилізацію хворих на епілепсію, шизофренію й алкогольну залежність (відомо, що Черлетті передплачував фашистський журнал). І саме в такому, можна сказати, токсичному політичному контексті Черлетті та Біні обирали свого першого пацієнта. Ним став чоловік, якого в подальшому звіті позначали літерами «S. E.» – його підібрали на великій римській залізничній станції «Стаціоне Терміні», коли той бубонів під ніс нісенітниці та був охоплений галюцинаторними видіннями.

Черлетті був авторитетним академіком і професором Римського психіатричного інституту, але його настільки цікавила експериментальна природа електроконвульсивної терапії, що випробування проводилися таємно. Використовуючи обладнання, яке Черлетті створив разом з Біні, та інформацію, отриману під час експериментів над собаками, S. E. зв’язали і застосували до нього електрошок – 80 вольт змінного струму протягом 0,25 секунди. Викликати напад не вдалося, і, як повідомлено, коли Черлетті приготувався збільшити тривалість шоку, S. E. сказав: «Обережно, перша спроба була набридливою, друга буде смертельною!» Тривалість збільшували двічі – до 0,5 і 0,75 секунд, але знову безрезультатно. Лише коли вони збільшили напругу до 110 вольт, електрошок подіяв, і в S. E. стався епілептичний напад grand mal (тобто із втратою свідомості та тривалим посмикуванням кінцівок).

Повідомлення про те, що було далі, різняться. Згідно з одним із них, після епілептичного нападу S. Е. сів і на запитання про те, що з ним сталося, «невиразно посміхаючись», заявив: «Не знаю. Можливо, я заснув». Згідно з іншим повідомленням, він співав популярну пісню, а ще з одним – лише «сказав щось неемоційне про смерть». Але всі вони сходяться на тому, що S. Е. почав висловлюватися значно зрозуміліше; протягом наступних двох місяців до нього ще десять разів застосовували електрошок, назвавши це «електрошоковою терапією». Під час подальшого обстеження через рік S. E. заявив, що «почувається дуже добре», хоча його дружина сказала, що «вночі він ніби спілкується з якимись голосами».

S. E. став першим пацієнтом, але після нього їх були тисячі. Як і у випадках з іншими видами лікування, лікарі стали прибічниками електроконвульсивної терапії ще до того, як побічна дія й показання були опрацьовані (щось подібне відбувалось із жертвами лоботомії, яких часто повертали у їхні лікувальні заклади після операції навіть без подальшого нагляду). Черлетті й Біні рекомендували використовувати її для лікування шизофренії лише по десять-дванадцять ударів, але невдовзі лікарі почали призначати курси лікування із сотнями ударів, при цьому діапазон захворювань, щодо яких стосувалися ці показання, значно розширили, увівши до нього й депресію, тривожні та нав’язливі стани, іпохондрію, наркотичну залежність, алкоголізм, анорексію і конверсійні розлади (крайній прояв психосоматичних симптомів). Проводили досліди й на дітях; здійснювалися спроби «лікувати» за допомогою електрошоку гомосексуалізм. З державних психіатричних лікарень США надходили повідомлення про його використання як засобу для покарання тих пацієнтів, які відмовлялись їсти або поводились небезпечно. Використання електроконвульсивної терапії особливо рекомендували в тих випадках, коли в пацієнтів не було належної медичної страховки для повного курсу антидепресантів, а також для зменшення витрат закладу на робочу силу. Під час однієї контраверсійної програми кілька курсів електрошоку застосовували до пацієнта під дією снодійних, щоб знизити його когнітивну функцію до рівня немовляти.[9] Метою цього експерименту було «зруйнувати наявні моделі» і дати можливість цій людині почати життя «з чистого аркуша» без патологій. Згодом було доведено, що його автор, Юен Кемерон, отримував кошти від ЦРУ для розробляння технологій «промивання мізків» з використанням електроконвульсивної терапії.[10]

Чому Черлетті та Біні було так важко визначити кількість струму, здатну спровокувати епілептичний напад? Череп людини – сильний резистор, порівнянний із силіконом в електроніці, а поріг, після якого виникають епілептичні напади grand mal, через електричні особливості мозку й черепа може різнитись для різних людей уп’ятеро. Крім того, протягом перших сорока років існування цього виду лікування обладнання, яке генерувало струм, було дуже різним. Дехто використовував синусоїдні хвилі змінного струму від головного кабелю, які на виході з розетки майже не змінювались, натомість інші створювали короткотривалий потік сталого струму. Ці «ефективніші» прилади спричиняли конвульсії з використанням меншої кількості електрики, але психіатри помітили, що для того, аби лікування подіяло, сила струму мала бути більшою за ту, яка викликає напад. Однією з поширених побічних дій були проблеми з мовленням; вважалось, що вони виникають внаслідок приглушення домінантної півкулі мозку (у більшості людей це ліва півкуля). Здійснювались спроби уникнути цього, застосовуючи струм лише до правої півкулі (одностороння електроконвульсивна терапія), але знову ж таки, потрібно було перевищити поріг, після чого виникав напад, інакше лікування було менш ефективним. Було схоже на те, що проходження електричного струму, а не самі лише епілептичні напади якимось чином впливали на психічний стан пацієнтів.

Нейробіологи можуть дослідити роботу мозку за допомогою електроенцефалограм (ЕЕГ), які відстежують незначні зміни в електричній активності мозку шляхом замірів на поверхні скальпу. Оцінювання делікатної нейронної функції на основі ЕГГ за рівнем чутливості схоже на спроби з’ясувати суспільні взаємини в місті, пролетівши над ним на бомбардувальнику, але, як і аерофотографії, електроенцефалограми можуть містити корисну інформацію. Під час епілептичного нападу мережа клітин мозку спалахує, починаючи бурхливу хаотичну діяльність; гладкі звивисті лінії ЕЕГ в стані спокою раптом стають гострими й зубчастими, схожими на язики вогняного шторму, який проноситься по мозку.

Протягом стандартного курсу електроконвульсивної терапії (у Великій Британії і в США на сьогодні він містить від шести до дванадцяти процедур) мозкові хвилі в перервах між процедурами стають повільнішими, а сила струму, після якої настає напад, збільшується. Нейрони обмінюються інформацією через мікроскопічні прогалини – синапси, виділяючи в незначних обсягах хімічні елементи, які називаються нейротрансмітерами. Досліди на тваринах показують, що під час електроконвульсивної терапії підвищується чутливість нейронів до нейротрансмітерів, які послаблюють епілептичні напади, і посилюється їхній опір нейротрансмітерам, що сприяють цим нападам. Схоже на те, що мозок коригує власний хімічний склад для того, щоб зменшити ймовірність подальших нападів. Ці адаптації спричиняють зміни в психічному та емоційному стані, які не до кінця зрозумілі, але незмінно повторюються під час експериментів.

Як може коригування електричної активності мозку допомогти людям, що страждають на важкі психічні розлади? Чим зумовлена його корисна дія: впливом власне електрики, змінами в нейротрансмітерах внаслідок епілептичних нападів чи обставинами, пов’язаними з процесом лікування? Електроконвульсивна терапія порушує деякі нейронні зв’язки, пов’язані з пам’яттю, тому спогади про період лікування іноді втрачаються. Деякі психіатри навіть висловлюють думку, що втрата спогадів відіграє певну роль у лікувальній дії електроконвульсивної терапії[11] (окремі пацієнти проходили лікування, вважаючи, що мета процедури – позбавити їх неприємних спогадів). Інші їхні колеги припускають, що збільшення рівня певних нейротрансмітерів у мозку має антидепресивний ефект. У свою чергу деякі прихильники ідей Фройда висунули теорію, згідно з якою очевидна ефективність електроконвульсивної терапії зумовлена тим, що вона пропонує звільнення від сильного відчуття вини, – це припущення дещо нагадує погляди стародавніх греків.

Ми наче знову повернулися до Парацельса: епілептичні напади – це спосіб спілкування з духовним світом; викликаючи їх за допомогою електричного струму, ми спрощуємо доступ до іншого стану буття.

Від часу таємних експериментів Черлетті з використанням електроконвульсивної терапії минуло вже понад вісімдесят років, і деякі критики висловлюють занепокоєння з приводу того, що лікування досі нерідко здійснюється в секретному режимі, залишаючись загадковим ритуалом, а не сучасним терапевтичним методом. Електроконвульсивна терапія продовжує бути контроверсійною, хоча механізм її здійснення не страшніший і не неприємніший за інші поширені медичні або хірургічні процедури. Наприклад, ніхто не висловлює заперечень, коли хірурги припікають судини за допомогою електрики, але, знову ж таки, коагуляція не спричиняє такої моторошної трансформації, як епілептичний напад.

Протягом кількох останніх років шотландські психіатри намагались позбутись секретності, яка зазвичай супроводжує використання електроконвульсивної терапії. Вони організували відкриту мережу для дослідження, аналізу та оцінювання всіх випадків застосування цього методу в Шотландії. Шотландська акредитаційна мережа електроконвульсивної терапії (SEAN) з 2009 року оприлюднює щорічні електронні звіти з дотриманням конфіденційності з кожної лікарні й клініки в Шотландії, яка використовує цей вид лікування. Психіатри, які перебувають у складі SEAN, не хочуть, щоб цю інформацію було приховано, затавровано й покрито завісою таємничості. Вони надали відкритий доступ до своєї діяльності, і іншим медикам варто було б наслідувати їх у цьому.

Репутацію цього методу лікування в суспільній уяві зіпсували літературні твори: у книзі «Політ над гніздом зозулі» Кена Кізі він є знаряддям тортур, а в книзі «Під скляним куполом» Сильвії Плат він постає як жахливим, так і трансцедентальним – жахливим, коли його застосовує черствий лікар, і трансцедентальним, коли медик більш турботливий. Для Сильвії Плат електроконвульсивна терапія є водночас священною та вульгарною, ліками й засобом покарання – для уявного персонажа книги «Під скляним куполом» вона наче наділена здатністю зцілювати або прирікати на муки.[12] Слід зазначити, що в багатьох вкрай негативних описах цього методу в літературі хворий не перебуває під дією снодійного та анестезії – для більшості людей, які проходять електроконвульсивну терапію в наш час, ця процедура значно гуманніша.

У сфері психічного здоров’я, більше, ніж в інших, «фізичніших» галузях, буває важко встановити, яким має бути одужання. Власне ідея одужання є хисткою, і настало воно чи ні – залежить від того, хто про це запитує. Коли Саймон Едвардс почав розмовляти, він лише описував речі, пов’язані з лікарнею, – їжу, ліжка чи добре він спав. Згодом почали з’ясовуватися подробиці його життя й обставини, які підштовхнули його до відчаю.

– Воно підкрадалося до мене дуже повільно, – сказав він. – Здається, тривалий час я взагалі не помічав, що щось не так. На мене тиснула якась важкість, це було схоже на їдкий туман.

За три тижні після початку лікування він вже набирав вагу.

– Що змінилося? – запитав я в нього. – Які зміни в собі ви помітили?

– Раніше я не міг поворухнутися, – сказав він, – таку сильну важкість я відчував. Зараз між мною й цією важкістю є простір, вільний простір.

Містер Едвардс втратив усі спогади про ті дні, коли почалося лікування, і не міг пригадати нашу першу зустріч. Але його більше не мучило переконання, що він гниє зсередини; менше ніж за місяць після початку електроконвульсивної терапії він був готовий повернутися додому.

Уранці перед його від’їздом я зайшов попрощатися. Там була його дружина, вона допомагала йому надягнути піджак і поправляла лацкани.

– Усе нормально, – сказав він роздратовано. – Я сам.

– Не знаю, де він був, – сказала вона мені, – але добре, що він повернувся.

Чим більше я розмовляв про електроконвульсивну терапію зі знайомими, тим більше таких історій я чув. Одна моя подруга розповіла мені, наскільки вона допомогла її бабусі, а інша про те, як вона врятувала життя її дядькові. Це потужне лікування – і в соціальному, і в психологічному, і в неврологічному плані. Воно може спричинити втрату орієнтації та пам’яті, а також вплинути на зв’язність мислення. Але, коли для вас звичний стан – страждання, яке охоплює все довкола й паралізує вас, пошкодження логічних зв’язків іноді сприймається як полегшення.

Зазвичай електроконвульсивна терапія найбільш ефективна, коли ваша депресія має певне «психотичне» походження (деякі ваші уявлення, вочевидь, не відповідають дійсності, наприклад, стосовно того, що ви гниєте зсередини) або проявляється у вигляді уповільнення мозкової діяльності (ви мовчки сидите й дивитесь на стелю), – містер Едвардс належав до тієї групи, для якої вона може дати хороші результати. Цей метод менш дієвий, якщо ваші страждання збігаються з іншими пунктами, описаними в незавершеному каталозі відчаю (зараз у Міжнародній класифікації хвороб їх є двадцять чи тридцять під номерами F.32 – F.39). Люсі Таллон,[13] жінка, яка протягом більш ніж десяти років страждала на часті депресивні епізоди, описала «дивовижні результати» електроконвульсивної терапії, натякаючи на процес очищення. На підтвердження свого погляду вона цитує Керрі Фішер,[14] іншого прибічника шокової терапії, для якої цей метод «виштовхнув з її депресії темні барви».

Однак, здається, на кожну опубліковану позитивну розповідь про використання електроконвульсивної терапії є дві або три негативні. До того ж люди, які страждають на важку психотичну депресію, – тобто ті, для кого вона може дати найкращі результати, – мабуть, найменш схильні розповідати про свій досвід. Крім того, як зазначила Плат у своїй книзі «Під скляним куполом», те, як лікарі спілкуються зі своїми пацієнтами,[15] – наскільки вони турботливі, наскільки виявляють співчуття й підтримку – може мати не менший вплив на процес одужання, ніж призначений курс лікування. Із цієї точки зору, на користь якої свідчить усе більше досліджень у психіатрії, найбільше значення має лікар, а не терапія.

Як і в багатьох інших сферах психіатрії, Фройд першим це зрозумів: «Усі лікарі, зокрема й ви, постійно застосовують психотерапію, навіть якщо ви цього не усвідомлюєте й не маєте наміру цього роботи». В епілептичних нападах немає нічого священного, але, можливо, у стосунках лікаря та пацієнта є.

Голова

3. Око: відродження зору

З усього, що зі мною трапилося, сліпота, на мою думку, була найменш важливою.

Джеймс Джойс, цитата наведена Х. Л. Борхесом

У моєму офісі в Единбурзі є велике вікно, яке виходить на схід, тому протягом більшої частини року я оглядаю пацієнтів при денному світлі. Виняток я роблю тоді, коли пацієнт скаржиться на погіршення зору, і я хочу зазирнути всередину його ока за допомогою офтальмоскопа. Тоді потрібно закрити штори й навпомацки крізь темряву повернутися до крісла, у якому сидить пацієнт. Офтальмоскоп випромінює світло крізь маленький отвір. Я ставлю його поруч зі своїм оком, а потім підсовую його на відстань кількох міліметрів від ока пацієнта. Це одне з найінтимніших обстежень: моя щока часто торкається щоки пацієнта, і зазвичай ми обоє, виявляючи ввічливість, затамовуємо подих.

Коли ви з такою точністю проектуєте зображення очного дна іншої людини на власне око, коли одна сітківка вивчає іншу крізь лінзу, цей процес викликає незвичні відчуття. Він також може дезорієнтувати: стежачи поглядом за віссю променя, ви наче дивитесь на нічне небо в оглядове скло. Коли центральна вена сітківки ока заблокована, виникають крововиливи багряного кольору; у підручниках про них пишуть, що вони схожі на «захід сонця під час шторму». Іноді я бачу бліді плями на сітківці, спричинені діабетом, – вони нагадують купчасті хмари. У пацієнтів з високим кров’яним тиском сріблястий розгалужений візерунок артерій нагадує стріли блискавки. Коли я вперше зазирнув під вигнуте склепіння очного яблука пацієнта, то пригадав собі середньовічні діаграми, на яких небо зображене у вигляді перевернутої тарілки.

Стародавні греки вважали, що здатність бачити виникає внаслідок того, що всередині ока горить божественний вогонь – кришталик ока виконує роль передавача, який випромінює енергію навкруги. Вогники в очах, які іноді з’являються біля джерела світла, начебто підтверджували цю теорію, прибічником якої дві з половиною тисячі років тому був грецький поет і філософ Емпедокл. У серіях метафор, у яких око порівняно з місяцем і сонцем, він написав: «Так, як людина, перш ніж вирушити в дорогу, готує світло й запалює багаття… так і первинний вогонь одного разу був закладений у круглу зіницю ока».[16]

Двомастами роками пізніше Платон схилявся до такої ж думки; натомість Арістотель, який вважав, що світло унікальне у своєму підпорядкуванні однаковим законам на небі й на землі, сумнівався у цій теорії. Якщо наші очі освітлюють навколишній світ, чому ми не бачимо в темряві? У ХІІІ столітті англійський філософ Роджер Бекон спробував поєднати дві теорії: душа світить крізь кришталик, облагороджуючи своїм світлом навколишній простір, але цей простір, у свою чергу, теж спрямовує промені в наші очі.

У XVII столітті класичні уявлення про зір уже втрачали свої позиції. Астрономи, основним завданням яких було вивчення й поглиблення розуміння світла, придивлялися до людського ока, щоб дізнатися більше про зорі. Астроном-містик Йоганн Кеплер першим написав про те, що зображення світу передається на сітківку в перевернутому вигляді. Коли Ісаак Ньютон вивчав рух планет навколо сонця, він перевіряв надійність свого зору за допомогою радикальних експериментів. Він вставляв довгу тупу голку (для протягування стрічок) в очну западину між кісткою й очним яблуком і описував, як рух цієї голки змінює зорове сприйняття. Від часів Ньютона досягнути прогресу вдалось лише у ХХ столітті, коли квантова теорія і теорія відносності Ейнштейна знову змінили наші уявлення про світло.

Якщо зараз ви читаєте цю книгу при сонячному світлі, фотони, які потрапляють на вашу сітківку, народилися всього лише вісім із половиною хвилин тому внаслідок ядерного синтезу всередині Сонця. П’ять хвилин тому вони перетинали орбіту Меркурія, дві з половиною хвилини тому вони обігнали Венеру. Ті з них, які не перехопить Земля, пройдуть через орбіту Марса десь за чотири хвилини, а Сатурна – трохи більше ніж через годину. Після цієї подорожі в просторі, але поза часом (адже, як довів Ейнштейн, під час руху зі швидкістю світла час зупиняється), біле світло Сонця огортає все навколо нас і розділяється на різнокольорові частини. Цю суміш барв вбирають у себе рогівка й кришталик, відтак вона падає на сітківку. Енергія, яка при цьому виділяється, змушує протеїни сітківки згинатись, спричиняючи ланцюгову реакцію. За умови, що активується достатня кількість протеїнів, загоряється одне з нервових волокон сітківки, і наш зір здатен сприйняти частинку світла.

Ми відчуваємо те, що тримаємо в роті, на смак, торкаємося речей, які розташовані на відстані витягнутої руки, вловлюємо запахи на відстані кількох сотень метрів, а звуки – на відстані десятків миль. Але тільки завдяки зору ми спілкуємось із Сонцем та зорями.

«Книга вигаданих істот» Хорхе Луїса Борхеса була вперше видана через два роки після того, як її автора огорнули «повільні сутінки» сліпоти, на яку він страждав від народження внаслідок катаракти й відшарування сітківки. Мені не вдалось би зазирнути в очі Борхеса за допомогою офтальмоскопа: склепіння його сітківки руйнувалося, а хмарки, утворені катарактою на його кришталиках, перекривали б огляд.

У «Книзі вигаданих істот» цілу сторінку відведено обговоренню «тварин у формі куль». Найвеличнішою з них Борхес вважав Землю – на думку таких різних і авторитетних мислителів, як Платон, Джордано Бруно і Кеплер, вона є живою істотою. Борхес цитує Кеплера, який вважав Землю великою кулею, що дихає, «наче кит, і зміни в її диханні під час сну й неспання спричиняють морські припливи й відпливи». Він також описує сферу як найпростішу, найкрасивішу та найгармонійнішу геометричну форму, тому що кожна точка на її поверхні рівновіддалена від центра. Смуток, який Борхес відчував через втрату зору, на якусь мить увиразнюється у згадці про те, що куляста форма Землі нагадує людське око – «найшляхетніший орган людського тіла», – так, наче наші очі є мініатюрними небесними тілами.

Мене навчав офтальмології талановитий хірург із незвичним синкретичним ім’ям Гектор Чавла. Він із задоволенням вказував на те, що, хоча офтальмологи називають очне яблуко «кулею», насправді його форма відрізняється від форми планет і більше схожа на глибокий келих для бренді.[17] Його стовбур, оптичний нерв, укорінений у темніші відділи мозку, а западина вкрита сріблястою оболонкою з нервових клітин, чутливих до світла, – сітківкою. В ілюстраціях, наданих Чавлою, кришталик, райдужна оболонка й рогівка були схожими на кришку над келихом.

Для багатьох медиків офтальмологія здається не менш загадковою, ніж алхімія, але Чавла навчив нас здійснювати огляд ока з використанням зрозумілої й прямолінійної лексики: «Нерідко офтальмологію вважають поєднанням містицизму та чотирьох очних крапель на день, – казав він. – Хоча око почувається найкраще, коли воно закрите, потрібно його відкрити, щоб від нього була якась користь». Як і Ньютон і Кеплер, він пояснював роботу ока за допомогою астрономічних метафор: «Паралельні промені світла з безкінечності без зусиль фокусуються на жовтій плямі, наче на випуклій лінзі, яка збирає сонячне світло й обвуглює за його допомогою папір». Щоб оглянути передній відділ ока, він рекомендував нам проводити «тест на затемнення»: для цього потрібно збоку засвітити ліхтар на райдужну оболонку. Світло від ліхтаря освітить цю опуклість, як бічні промені Сонця освітлюють вигин Місяця.

Борхес успадкував свій достаток і патриціанську вразливість від своєї матері, а любов до літератури й сліпоту – від батька та бабусі по батькові. Офтальмологи не можуть дійти згоди щодо причини сімейної сліпоти Борхесів;[18] імовірно, глаукома – патологічне підвищення тиску рідин в оці – було прелюдією до катаракти, яка позбавляла їх зору.

Борхес писав, що опис Шекспіром світу сліпих як темний був не зовсім точним: його зір затьмарювала не чорнота, а імлисте зелене світло. Йому була більше до душі витонченість стилю Мілтона, який зіпсував собі очі, пишучи антимонархічні памфлети, і який розповідав про «темний і широкий світ», де сліпці змушені рухатись обережно і з витягнутими руками. Також Борхес вбачав схожість із Мілтоном у тому, як той писав вірші, завчав їх напам’ять – самому йому з часом теж довелося так робити – «сорок або п’ятдесят одинадцятискладників» за раз і декламував їх відвідувачам. Гірка іронія полягала в тому, що Борхес втратив зір у той самий рік, коли він обійняв посаду директора Аргентинської національної бібліотеки. Він блукав лабіринтами з мільйонів книг, які не міг прочитати.

На фотографіях Борхес зображений із трансцедентальним косооким поглядом, так наче одне його око дивиться на світ, а інше спостерігає за подіями в астралі. У міру того як він втрачав зір, сприйняття кольорів так само знижувалось із різною швидкістю. Першим зник червоний, і за ним письменник тужив найбільше – в есе «Сліпота» його назви перераховані деякими мовами, якими він володів: scharlach, scarlet, escarlata, écarlate.[19] Відтінки синього та зеленого змішались, і лише жовтий залишався йому «вірним». Борхес бачив золотавий колір у снах; через п’ятдесят років після відвідин зоопарку в Палермо він написав збірку віршів «Золото тигрів», просякнуті смутком за втраченим зором, хоча інші його твори наводять на думку, що він змирився з цим. У вірші «Сліпець» він перефразовує Мілтона: «Повторюю, що я втратив тільки найбільшу поверховість речей».

Настання сліпоти могло б зламати Борхеса, але, незважаючи на свій смуток, він із захопленням занурився в «літературу, яка виходить за межі людського життя і навіть цілих поколінь», – літературу, написану англійською мовою. Лише після втрати зору він почав вивчати два витоки англійської мови: англо-саксонський і давньоскандинавський. У своєму офісі в Буенос-Айресі в Національній бібліотеці він збирав навколо себе студентів для вивчення класики середньовічної літератури іншого континенту: «Беовульф», «Битва при Модоні», «Старша Едда» і «Молодша Едда», «Сага про Вольсунга». «Кожне слово було наче талісманом, який ми відкривали, – писав Борхес про свої заняття зі студентами, – ми майже п’яніли від них». Як зірки стають видимими лише з настанням темряви, так і він після «повільних сутінок» побачив, скільки творів залишалося невивченими.

Один із моїх наставників у медичній школі переконував мене стати офтальмологом. Сам він спеціалізувався не на очах, а на лікуванні раку в дітей. Він казав, що для деяких із його пацієнтів відсоток виживання становить менше п’ятдесяти, незважаючи на найкращу хіміотерапію й радіотерапію. Мій вчитель був співчутливим, вмілим, відданим і сповненим ентузіазму, але, коли діти помирали, їхні батьки хотіли знайти в цьому винних, і тому на нього часто подавали до суду. «Постійно трапляється, – сказав він мені одного разу, перебігаючи очима лист із позовом. – Людей переповнює біль. Щодо вашої кар’єри, чи розглядали ви можливість стати офтальмологом?» Я спостерігав за його виразом обличчя, коли він відклав лист убік; на якусь мить воно зблідло від втоми. «Уявіть, як би чудово було, – сказав він, трохи заспокоївшись, – дарувати вашим пацієнтам можливість бачити!» Багато офтальмологів щотижня присвячують певний час видаленню катаракт, відновлюючи зір пацієнтів. «Наскільки вдячними вони були б!» – додав він.

Слово «катаракта» походить від грецького kataraktes, яке означає «водоспад» або «решітка» – бар’єр, який загороджує зір. Катаракти виникають внаслідок помутніння кришталика, і їх лікують за допомогою хірургічного втручання вже як мінімум дві тисячі років. В Індії, Китаї і в Греції археологи знаходили інструкції та інструменти, які використовували для розрізання рогівки та усунення потьмянілого кришталика з поля зору. Зміщення кришталика відновлює лише частковий, нечіткий зір, але в XVII столітті таке «зняття катаракти» стало доволі поширеною операцією на Заході. 1722 року французові Сент-Іву вдалося повністю видалити катаракту, замість того щоб посунути її далі в очне яблуко. Знадобилося лише кілька незначних коректив, щоб розробити операцію з видалення катаракти в тому вигляді, у якому вона відома нам сьогодні.

Колись ця операція вимагала надзвичайного самоконтролю з боку пацієнта – йому було потрібно тримати голову рівно, незважаючи на жахливий, пронизливий біль, поки лікарі розрізали очне яблуко й видавлювали кришталик. Завдяки анестезії і паралізуючим препаратам в цьому більше немає потреби; коли одного разу я зайшов подивитись, як мій колега здійснює операцію з видалення катаракти, я побачив пацієнтку, яка спокійно лежала на спині й дивилася на лампу в операційній, немов на зоряне небо.

– Що ви бачите? – запитав я в неї перед операцією, під час якої їй мали розрізати око.

– Якісь візерунки, – сказала вона, – світло, яке рухається, і тінь. Досить красиво.

Після того як око заніміло під дією крапель, мій колега вставив маленькі закруглені розширювачі для розведення повік. Офтальмологи мають бути одними з наймайстерніших хірургів – з тремтливими руками неможливо здійснювати точні рухи, необхідні для роботи з кришталиком. Крихітним ножем у формі лопатки, лише кілька міліметрів завширшки, він прорізав вхідний отвір на краю рогівки, після цього простір між рогівкою і кришталиком наповнили синтетичним желе для підтримання тиску. В іншому місці на поверхні рогівки було прорізано ще один отвір для інструменту, з допомогою якого здійснюють маніпуляції над катарактою. Після цього в перший надріз було вставлено факоемульсифікатор: він вбирав і виштовхував струмені рідини зі швидкістю сорок тисяч ударів у секунду. Вібрації від цієї рідини зруйнували решітку катаракти, водночас прилад всотував її залишки. Крихітні уламки зовнішнього шару втягнули за допомогою вакууму, і око на кілька секунд залишалося без кришталика, поки хірург готував заміну.

Штучний кришталик можна пристосувати до зорового сприйняття пацієнта; прокинувшися, він може не лише знову бачити, а й забути про окуляри. Кришталик виготовляють із тонкого й гнучкого силікону або акриліку,[20] зафіксованого за райдужною оболонкою за допомогою маленьких кріпильних конструкцій, які заміняють шви. Хірург склав удвічі новий піддатливий кришталик, наче піцу кальцоне, і вставив його в один з отворів. Після того як той став на місце, хірург відпустив пінцет, і розпірки зайняли необхідне положення. Катаракту було видалено, а кришталик – замінено, причому вся процедура зайняла якихось шість-сім хвилин. Надріз був настільки малим, що його не потрібно було зшивати.

Для Борхеса зір був тимчасовим даром: він знав, що одного дня втратить його; коли це сталося, він почав шукати втіху в літературі. Ми ніколи не дізнаємося, які революційні зміни у своїх поглядах він міг би описати нам, якби здатність бачити було відновлено.

Я часто запитував своїх пацієнтів, як це – повернути собі зір після видалення катаракти? «Чудово», «дивовижно», «неймовірно», кажуть вони; «кольори знову такі гарні». Бажаючи краще зрозуміти їхні відчуття, я звернувся до книги, присвяченої цій темі,[21] автор якої, Джон Берджер, переніс таку операцію 2010 року.

Берджер усе своє життя думав про зорове сприйняття. Ось опис того, як герой твору, лежачи на траві, дивиться на дерево, – він був опублікований в есе 1960 року, коли авторові було тридцять чотири роки: «Зображення візерунків, які утворює листя, на якусь мить залишається в уяві, перед тим як зникнути; його викарбувано на твоїй сітківці, але в темно-червоному кольорі найтемнішого рододендрону. Коли ти знову розплющуєш очі, світло здається настільки блискучим, наче воно хвилями накочує на тебе і розбивається».[22] А це уривок з есе, опублікованого в збірці «Про погляд» 1980 року: «Поле рівне, як полиця, зелене, розташоване зовсім близько, трава на ньому ще невисока; під блакитним куполом неба, крізь який жовтий утворює чистий відтінок зеленого, колір поверхні морської води».[23] 1972 року він співпрацював із чотирма іншими авторами – Свеном Блумбергом, Крісом Фоксом, Майклом Діббом і Річардом Холлісом – над книгою нового типу, унікальним поєднанням літератури та візуального мистецтва, під назвою «Способи бачення». Метою Берджера було заохотити читачів по-новому подивитися на зорові образи, що оточують нас, – це новаторський твір, який змінює уявлення про мистецтвознавство.

На моєму примірнику книги Берджера «Катаракта» на звороті надруковано відому сентенцію Вільяма Блейка: «Якби двері сприйняття були чисті, усе постало б перед людиною таким, як воно є, – нескінченним».[24] Одна з перших змін, яку помічає автор після операції, – новизна всього, відчуття «першості» навколишнього світу, наче всі його поверхні окропили світлом. Друге, на що звертає увагу автор, – скільки навколо синього, навіть у таких кольорах, як пурпуровий, сірий і зелений, – раніше через потьмянілості в кришталику він був викривлений. Ця блакить відновлює його відчуття відстані, «немов небо пригадує свої зустрічі з іншими барвами Землі». Разом із кілометрами подовжуються сантиметри. Так, як риба почувається у своїй стихії у воді, так і людина, на думку Берджера, живе серед світла. Він порівнює катаракти із забудькуватістю, а їхнє видалення описує як «відродження зору», що повертає його до тих кольорів, які він вивчав у дитинстві. Білий колір вражає його своєю чистотою, чорний колір здається важчим, їхня природа відновлюється через освячення світлом.

Текст есе Берджера супроводжують малюнки турецького ілюстратора Сельчука Деміреля. На передостанній сторінці зображено закохану пару, яка стоїть, обнявшись за плечі, і дивиться на нічне небо, при цьому вища постать вказує рукою на якусь зорю чи планету. Проте голови обох постатей зображені у вигляді очних яблук, як і небесні тіла в них над головами, – Сонце і зорі, які створюють світло, перетворились на органи, які його сприймають. Як і величні кулі з книги Борхеса, вони вдивляються в постаті на Землі, в глиб космосу або навіть вперед на нескінченні обсяги поки що не вивченої нами літератури.

Однієї весни Джон Берджер запросив мене у свій будинок у Франції. Я мав намір запитати в нього про книгу «Щаслива людина – розповідь сільського лікаря», яку він написав у 1960-х роках, і про його унікальні погляди на зорове сприйняття. Під час зустрічі ми говорили про світло й темряву, зір і сліпоту й про те, як Берджер відчував, що неможливість бачити водночас звільнила і ув’язнила його.

Він згадав про епізод із книги «Ми зустрінемося тут», у якому йдеться про його відвідини могили Борхеса в Женеві. Борхеса підлітком привіз у Женеву батько, захоплений славою місцевих офтальмологів. Це був 1914 рік, Європу охопила війна, і сім’я Борхесів опинилась у пастці. Молодший Борхес полюбив це місто і, згідно з історією, яку описує Берджер, втратив там цноту з повією (у нього були підозри, що його батько теж був її клієнтом). 1986 року він повернувся в Женеву, щоб померти там. У цій останній подорожі його супроводжувала Марія Кодама, з якою він нещодавно одружився і яка була однією із тих молодих жінок, що водили його за руку й допомагали переміщатися лабіринтами Національної бібліотеки в Буенос-Айресі.

Надгробний камінь, відвідати який приїхав Берджер, обрала Кодама. На ньому був глибоко викарбуваний рядок з англо-саксонської поеми «Битва при Молдоні»: And Ne Forhtedon Na – «Не бійся». Над текстом зображено такий же рельєф, як на могилі на Ліндісфарні, – скандинавські воїни, які пливуть на кораблях. На іншому боці викарбувано фразу староскандинавською мовою з однієї з найулюбленіших саг подружжя – «Саги про Вольсунга», яку вони разом переклали: «Він бере меча Грема й кладе його оголеним між ними».

Прийшовши на могилу, Берджер помітив, що вона прикрашена не квітами, а рослиною в плетеній корзині, у якій він впізнав самшит. «У селах у Верхній Савойї, – пояснює автор у книзі, – гілочки цього куща вмочують у свячену воду й окроплюють ними тіло близької людини на смертному ложі, прощаючись із нею».

Уклонившись могилі видатного письменника, Берджер усвідомив, що немає квітів або рослин, які можна було б там залишити, натомість він зачитав вірш Борхеса про квітку: «Трояндо вічна, близька і безмежна, якою Бог утішить зір мій після смерті». Борхес знав і про світло, і про темряву, про сліпоту і про зір, а також про те, що зв’язок із безмежжям ми підтримуємо не лише за допомогою очей.

4. Обличчя: красивий параліч

Він бачить красу людського обличчя й шукає причину цієї краси, яка має бути ще прекраснішою.

Ральф Волдо Емерсон, «Монтень»

Коли я вивчав анатомію обличчя в медичній школі, більшість тіл, розтин яких ми проводили, належали літнім чоловікам з товстою шкірою, жорсткість якої посилювала щетина. Навіть якщо їхні обличчя були твердими як камінь, м’язи під шкірою залишалися тендітними: тонкі листи лососевого кольору, які перетинали маслянисту підшкірну клітковину. Показувати м’язи, які відповідають за вираз обличчя, потрібно було дуже обережно: одного необережного дотику скальпелем було достатньо, щоб вони відпали разом зі шкірою.

Між тілами існували індивідуальні відмінності. Хоча після смерті вирази їхніх облич були розслаблені, розвиток лицьових м’язів містив певну інформацію про їхнє ставлення до життя. Найбільше різнились великі (zygomaticus major) і малі (zygomaticus minor) виличні м’язи, які розтягують краї рота під час посмішки. Іноді вони були товстими й чіткими, що вказувало на життя, сповнене сміху. В інших випадках виличні м’язи атрофувалися до розміру маленьких слабких мотузків – це могло бути результатом тривалого нещасливого періоду. Часом одна зі сторін була добре розвиненою, а інша – ні, це було ознакою перенесеного інсульту або, можливо, паралічу Белла, коли внаслідок пошкодження нерва було паралізовано лише половину обличчя.

Інші м’язи також могли дещо розповісти про характер людини за життя: надзвичайно розвинений м’яз, який зморщує брови (corrugator supercilli), вказував на постійно розлючений вираз обличчя і насуплені брови (англійське слово supercilious – «презирливий» – походить від цієї назви). М’яз, який піднімає верхню губу і крило носа (levator labii superioris alaeque nasi – незвично довга назва для такого маленького м’яза), – відповідно до своєї назви, обумовлює дратівливий вираз обличчя, піднімаючи верхню губу й крило ніздрі. Концентричні волокна колових м’язів ока (orbicularis oculi), розташовані навколо очей як кільця Сатурна, потрібні не лише для того, щоб захищати поверхню ока за допомогою кліпання, – коли ми напружуємо їх сильніше, вони допомагають нам мружитися від сонця. Також вони беруть участь в утворенні «гусячих лапок» діагонально від повік. Через відмінності в роботі цих м’язів деякі люди можуть кліпати обома очима, а інші – тільки одним. М’язи чола (frontalis) піднімають брови, виражаючи жах або тривогу, і спричиняють «борозни» на лобі. Колові м’язи рота (orbicularis oris) згортають губи в трубочку для поцілунку, а депресори кутів рота (depressor anguli oris), розташовані з обох боків рота, розтягують його в незадоволену гримасу. Іноді мені траплялись тіла, у яких м’язи, відповідальні за насуплений вираз обличчя, були розвинені до страхітливих розмірів.

Згодом, коли я працював лаборантом в анатомічному театрі, моїм завданням було показувати ці м’язи, щоб допомогти студентам зрозуміти, як інсульт або параліч впливає на обличчя, а також підготувати їх до введення ін’єкцій ботоксу та операцій із підтягнення й реконструкції обличчя. Загалом, я, напевно, здійснив розтин двадцяти-тридцяти облич, але не втратив відчуття привілейованості свого становища. Демонстрування кожного шару обличчя ставало поступовим одкровенням, подорожжю від шкіри, тісно пов’язаної з життям, до черепа, який є символом смерті. Делікатність м’язів обличчя вимагала від мене обережності та поваги.

Наприкінці XV століття Леонардо да Вінчі, позашлюбний син флорентійського адвоката, жив у Мілані та, ймовірно, вивчав вираз обличчя ретельніше, ніж будь-хто до нього і мало хто після. Його креслення м’язів обличчя нікому не вдавалося перевершити протягом століть. Як художник і кресляр він дотримувався принципу точності відображення і розумів, що для того, аби його портрети були якомога майстернішими, потрібно вивчити принцип роботи цих м’язів. Крім того, да Вінчі вважав, що м’язи безпосередньо спілкуються з душею й що завдяки уважному ставленню до тіла можна дізнатися, як влаштована душа: «Суглоб підпорядковується нерву, а нерв – м’язові, м’яз – сухожиллю, сухожилля – Розуму. А Розум – це вмістилище душі».[25]

Приблизно 1489 року да Вінчі готував креслення для монументальної статуї Франческо Сфорца,[26] батька свого покровителя, а також робив замітки для анатомічного трактату. Його намір був настільки важкодосяжним, наскільки й дивовижним. Записи да Вінчі дають уявлення про розум, сповнений творчої та інтелектуальної енергії, одержимий прагненням зрозуміти кожен аспект людської істоти. Він хотів пояснити у своєму трактаті зачаття, вагітність, звичайні й передчасні пологи, зростання дитини, нормальну будову тіла й фізіогноміку дорослого чоловіка й жінки, а також надати вичерпний опис вен, нервів, м’язів і кісток. Він також зазначив, як зміна виразу обличчя є ключем до розуміння стану людини: «У чотирьох рисунках відобразити чотири універсальні стани людини, а саме: радість, з різними видами сміху і з зображенням причини сміху; різні види плачу й причини; боротьбу, з різними рухами під час вбивства, втечу, страх, лютість, хоробрість, душогубство…» Для да Вінчі класифікація роботи м’язів, відповідальних за ці стани, означала наближення до розуміння божественної природи емоцій. Його не цікавило просте відтворення краси: він хотів зобразити обличчя такими, якими вони є насправді, у русі, як красиві, так і потворні, а якщо вираз цих облич був незвичайним – то так навіть краще. Вивчення анатомії означало наближення до Бога: «І ти, людино, яка завдяки моїй праці стає свідком дивовижного витвору природи… якщо його будова здається тобі дивовижним творінням, повинна усвідомлювати, що це ніщо порівняно з душею, яка живе в цій споруді».[27]

Пізніші твори, такі як «Мона Ліза» (1503–1504), показують, наскільки тонко да Вінчі відчував вирази обличчя. На початку 1490-х років студією, у якій він досліджував ці ідеї, стала стіна в трапезній міланського монастиря, на якій він малював фреску «Таємна вечеря». Інші «таємні вечері» епохи Ренесансу були доволі стриманими, на них апостоли вечеряли, не виражаючи жодних почуттів. Щоб продемонструвати, як емоції оживляють вираз обличчя, да Вінчі обрав той момент пасхальної вечері, коли, згідно зі Святим Письмом, Христос сказав учням: «Один із вас мене зрадить».

Його апостолів зображено в сум’ятті, яке виникає після цього, – розігрується драма дванадцяти емоцій: чотири групи по три апостоли кожна.[28] Леонардо мав намір передати широкий спектр виразів обличчя, але серед тринадцяти персонажів особливо вирізняється Варфоломій, крайній зліва від глядача, – він скочив на ноги, зіпершись руками об стіл, розлючено супить брови, і в його сердитому погляді читається недовіра. Святий Андрій третій зліва: він підняв руки долонями догори, заявляючи про свою невинуватість, і, мабуть, перелякано підвів брови.

Відразу ж ліворуч від Ісуса Хома має приголомшений вигляд; кутики його губ опущені за допомогою depressor anguli oris, виражаючи несхвалення, і він показує на стелю тим самим пальцем, яким через кілька днів він, охоплений сумнівами, торкатиметься ран свого вчителя. На обличчі Якова Зеведеєвого, що сидить поряд із Христом, вирують стихії; він розлючено розвів руками, його погляд спохмурнів, а брови стали гострими, як шипи.

Кажуть, що моделями для цієї картини були члени тогочасної міланської еліти, але цінність її не в точному відображенні біблійної історії та не в низці пам’ятних портретів, а в тому, як на ній через вирази облич передано вирування людських емоцій. Біограф і сучасник художника Джорджіо Вазарі розповідає, що Леонардо ходив по вулицях слідом за людьми з надзвичайно потворними, деформованими або дивними обличчями, сподіваючися побачити їх у момент крайнього прояву емоцій. Іноді він ішов за власником дуже цікавого обличчя до самого передмістя.

Леонардо мешкав у Мілані в період політичної нестабільності; 1499 року він був змушений покинути місто, втікаючи від наступу французів. Разом зі своїми спонсорами він подорожував до Мантуї, Венеції, Флоренції та Риму, але взимку 1510–1511 років да Вінчі знову був на півночі, в університеті та медичній школі в Павії, що на південь від Мілана. Через двадцять років після створення перших начерків до анатомічного трактату він почав по-справжньому втілювати свій амбітний задум. До винайдення штучного охолодження розтин здійснювали лише взимку – в умовах літньої спеки тіло розкладалось би надто швидко, – і в Павії Леонардо вже домовився про постачання тіл із лікарні та знайшов собі покровителя – Маркантоніо делла Торре, місцевого професора анатомії. Багато анатомічних ескізів, створених у Павії, було втрачено, але з тієї незначної частини, що збереглась, можна помітити, що у своїй роботі Леонардо спирався на власне бачення, уяву і визначні вміння анатома й кресляра. Він вивчав анатомію, щоб продемонструвати справжню, а не уявну цінність тіла. На його думку, людське тіло – вінець Господнього творіння.

На одному з аркушів у його записах детально зображені м’язи виразу обличчя.[29] Да Вінчі намалював їх через п’ятнадцять років після того, як відтворив їхню дію на фресці «Таємна вечеря». М’язи frontalis, які зморщували чоло святого Андрія, позначені як «м’язи страху». Він намалював носи Варфоломія, Петра і Якова Заведеєвого, задертими від злості, і в кресленнях відповідальний за цей вираз обличчя м’яз, levator labii superioris alaeque nasi, вказаний як «м’яз люті». У нотатках між ескізами він зазначив: «Відобразити всі причини руху шкіри, плоті і м’язів обличчя, і чи походить рух цих м’язів від нервів, сполучених із мозком». Леонардо вважав, що в обличчі є дві групи м’язів: ті, з допомогою яких ми жуємо, – товсті, сильні; їх спонукає до дії п’ятий нерв, що відходить безпосередньо від мозку, і ті, які ми використовуємо у виразах обличчя, – тонші, слабші; їх спонукає до дії сьомий нерв від мозку.[30]

Сьомий нерв сполучений із нервом, відповідальним за слух і за рівновагу; він проходить під черепом за вухом і виходить з черепної коробки під мочкою вуха. Перетнувши найбільшу слинну залозу за кутом нижньої щелепи, він розгалужується на п’ять гілок і розходиться по м’язах, відповідальних за вираз обличчя. Англійською мовою ці відгалуження нерва називаються temporal, zygomatic, buccal, mandibular і cervical (скроневий, виличний, щічний, крайовий нижньощелепний, шийний), і кожен студент медицини вивчає їхні назви за допомогою виразу Two Zombies Buggered My Cat (двоє зомбі знущались з мого кота). Знати їх розташування корисно в тих випадках, якщо хтось дістане ушкодження обличчя; крім того, вони допомагають зрозуміти вплив паралічу на здатність виражати емоції на обличчі.

Я зустрів Емілі Паркінсон у клініці невідкладної допомоги; за півгодини до того вона зателефонувала туди зі свого офісу в центрі міста. Бухгалтер з напруженим графіком роботи і матір двох дітей, прокинувшись того ранку вона помітила, що ліва сторона її обличчя не функціонує належним чином. Емілі встала з ліжка й пішла у ванну, де подивилася на себе в дзеркало: її нижня ліва повіка трохи обвисла, а коли вона спробувала усміхнутись, ліва сторона була слабшою за праву. Вона подумала, що вночі спала на ній в незручному положенні, і пішла на кухню готувати сніданок.

– Подивись, – сказала вона своєму чоловікові, – половина обличчя заніміла.

– Можливо, ти защемила нерв, – сказав він і знизав плечима.

Дорогою на роботу Емілі подивилась у дзеркало автомобіля й зрозуміла, що проблема нікуди не зникла, навпаки, стало ще гірше. Вона приїхала на роботу стурбованою, і це нервування посилилось ще більше, коли секретар, зустрівши Емілі, відкрила рот від здивування.

– Що сталося з твоїм обличчям? – вигукнула вона. – У тебе такий вигляд, наче після інсульту.

Того ранку Емілі вдалось зробити макіяж, але набридлива сльоза в кутку ока розмила туш. На правій стороні в неї була глибока складка між носом і кутиком рота – наслідок активної сорокарічної роботи виличних м’язів, які розтягували шкіру в посмішці, але зліва від складки майже не лишилось сліду. Раніше її ямки на щоках наче дужки огортали її слова. Тепер, коли ямка була лише з одного боку, вираз обличчя був незавершеним – граматично неправильним.

Я попросив її показати мені зуби й побачив, як права сторона її рота потягнулась вбік і вгору, поглибивши носогубні складки, але зліва її обличчя майже не рухалось. На цій половині обличчя зморшки практично зникли, але вона була мов неживою. Емілі не могла підвести вгору ліве око. В останньому тесті я попросив її підняти брови: права брова слухняно підскочила, але ліва ледве зрушила з місця.

М’язи чола незвичайні: більшість м’язів людського тіла контролює протилежна сторона мозку; наприклад, праву руку спонукає до руху ліва півкуля. М’язи чола є винятком із цього правила: обидві половини мозку управляють лицевим нервом з обох боків. Якщо інсульт вражає одну з півкуль, хворий і далі може підводити обидві брови, але, якщо нерв з одного боку перестає виконувати свою функцію, виникає параліч м’яза. Той факт, що зліва лобний м’яз Емілі перестав рухатись, означав, що в неї не було інсульту.

– Якщо це не інсульт, тоді що зі мною? – запитала вона.

– Параліч Белла, – відповів я. – Збій у роботі нерва, який відповідає за вираз обличчя. Без сумніву, за кілька тижнів ваш стан покращиться, – я зробив невелику паузу, сподіваючись заспокоїти її. – Ніхто не знає напевне, що спричиняє параліч Белла, але нерв, який контролює м’язи вашого обличчя, проходить через дуже вузький тунель у черепі біля вуха. Навіть незначне запалення в цій ділянці створює достатньо тиску на нерв, щоб порушити його роботу.

– Що ви можете з цим зробити?

– Я випишу вам стероїдні пігулки. Їх потрібно приймати протягом десяти днів, щоб зменшити набряк у зоні нерва. Нам також потрібно забинтувати ваше ліве око, щоб захистити його.

– Для чого вам бинтувати моє око?

– Якщо параліч суттєво прогресуватиме, – сказав я, – ви не зможете кліпати.

Коли в грецького філософа Анаксагора запитали, для чого, на його думку, він народився, він відповів: «Щоб дивитися на небо й на зірки». В епоху Відродження була поширеною ідея про те, що людство особливе, тому що наші обличчя повернуті догори.[31] Лінія росту волосся огортає й підкреслює безволосе людське обличчя, завдяки чому його вираз більш помітний на відстані, ніж у наших вкритих шерстяним покривом предків. Білок людського ока збільшився порівняно з іншими тваринами, щоб найменші зміни в погляді й розташуванні повіки були помітнішими для інших. Коли в нашому полі зору є обличчя, ми приділяємо їм більше уваги, ніж будь-яким іншим елементам видимого середовища. Описи облич належать до найліричніших і найвиразніших описів у літературі, починаючи від сонету Шекспіра «Як сорок зим твої посріблять скроні / Й глибокі зморшки ляжуть на чоло»[32] і закінчуючи описом обличчя персонажа Ієна Синклера: «Зім’яте, наче подушка від геморою, яку надто довго тримали у ванні».[33] Ураховуючи важливу роль облич у людському спілкуванні, параліч Белла не лише змушує почуватися ніяково, а й іноді соціально руйнівним.

Назва цього паралічу походить від Чарлза Белла, хірурга і анатома початку ХІХ століття, який відстежував маршрут сьомого нерва. Белл походив із відомої единбурзької сім’ї: його батько був священиком, двоє його братів стали професорами права, а ще один – Джон Белл – у той час був найзнаменитішим хірургом у місті. Чарлз ненавидів школу, але любив малювати, і його мати найняла приватного вчителя, який навчив хлопця наслідувати найкращих художників епохи класицизму і Відродження.[34]

1792 року, коли Чарлзові було вісімнадцять років, він став учнем свого брата Джона. Анатомічні ілюстрації, створені їхніми сучасниками, були здебільшого незграбними; Белл зневажливо відгукувався про кістки, намальовані наче кілки в плоті, і м’язи, схожі на ганчірки. Разом із Джоном Чарлз працював над ілюстраціями для нової «Системи проведення розтину»,[35] натхненний майстрами епохи Відродження, яких він навчився наслідувати.

Белл працював у Лондоні хірургом і художником-анатомом, коли 1809 року, у розпал наполеонівських війн, британська армія повернулась з іспанської Корунни з п’ятьма тисячами поранених. Він приїхав у Портсмут, щоб допомагати солдатам, і цілими днями ампутував кінцівки, діставав уламки й вирізав з ран відмерлі тканини. Коли Белл не проводив операції, він малював ескізи, і в його точних і холоднокровних нотатках трапляються зображення судом від правця, колотих ран живота і вогнепальних поранень рук, грудної клітки і мошонки.

Через шість років у Лондон надійшла звістка про битву при Ватерлоо, і Белл вирушив у Брюссель, щоб допомагати пораненим. «Неможливо передати вам людські страждання, які постійно розгортаються перед моїми очима», – писав він з Брюсселя. Ескізи, які він намалював у цей період, детальніші й складніші, так, ніби цей конфлікт вплинув на його емоційний стан.[36] Біля портретів солдатів вказано імена й надано складніші пояснення. Із сорока п’яти малюнків, які дійшли до нас, є два особливо примітні зображення облич; очевидно, Белл уважно оглянув цих людей, перевіряючи їх на пошкодження лицьового нерва. Такі поранення, як у них, впливають на здатність виражати емоції. На першому малюнку зображено солдата, крізь скроні якого пройшла мушкетна куля, розтрощивши очні западини й зруйнувавши тканину за переніссям. На іншому малюнку – чоловік із кульовим пораненням лівої щоки. Без належної хірургічної допомоги обидва поранення були б смертельними, і навіть у разі її надання чоловіки на все життя дістали б тавро потвор.

Я направив Емілі до отоларингологів, які підтвердили, що на цей момент єдиним доступним лікуванням є стероїдні пігулки. За тиждень параліч посилився, і вона почувалась більш невпевнено.

– Я дуже соромлюсь, – сказала Емілі, коли я зайшов перевірити її стан. Вона постійно торкалась пальцями обличчя і перекидала волосся наперед під час розмови. – Я не була на роботі, і ліве око увесь час плаче. Я ніби оплакую втрату обличчя.

Ще за два тижні подальшого погіршення не було, але й змін на краще теж – Емілі все ще не могла повернутися на роботу.

– Я б не витримала, – пояснила вона, – на мене б усі витріщалися.

На сьомий тиждень їй здалося, що тремтіння в кутку рота повернулось.

– Слина точно менше тече, – сказала Емілі, – але око і далі сльозиться.

– Потрібно почекати, – відповів я. – Майже всі з паралічем Белла повністю одужують.

Після трьох місяців здавалося, що процес одужання припинився, а на сьомий місяць ми дійшли до висновку, що покращення очікувати не варто. Емілі не повернулася на роботу й рідко виходила з будинку. Крім того, вона почала укладати волосся таким чином, щоб воно постійно закривало ліву сторону обличчя.

– Несила це терпіти, – пояснила вона мені, – моє обличчя лякає дітей.

– Я поговорю з пластичними хірургами, – сказав я. – Можливо, їм вдасться підтягнути ці слабші м’язи в ураженому боці обличчя; ви також згадали про ботокс – іноді його використовують для того, щоб розгладити здорову сторону.

– Тобто, щоб вилікувати параліч, вони паралізують моє обличчя?

Я не був упевнений щодо того, що їм вдасться вилікувати параліч Емілі, – важко змусити пошкоджений нерв знову запрацювати. Однак, якщо мова йде про зовнішній вигляд, у багатьох випадках найефективнішим лікуванням є часткова паралізація здорової сторони ботоксом.

– Так, – відповів я, – я знаю, що це звучить дивно, але таким чином вони зроблять ваше обличчя більш симетричним.

Белл прагнув зробити собі ім’я в хірургії – на той час його зображення нервової системи були найкращими у своєму роді, – але по-справжньому його захоплювало вдосконалення своїх малюнків. Задовго до битви при Ватерлоо, працюючи над ілюстраціями для «Системи проведення розтину», він почав багаторічне вивчення виразів обличчя – це було схоже на проект да Вінчі трьома століттями раніше. Його праця була згодом опублікована під назвою «Есе з анатомії виразу обличчя в живописі».[37] Протягом всього подальшого життя Белл працював над цією книгою й вдосконалював її, додаючи нові есе в міру набуття досвіду в хірургії і живописі. В останньому виданні наведено роздуми автора, навіяні багатоденним відпочинком в Італії. Під час поїздки його особливо вразило зображення облич на картинах да Вінчі. Леонардо був змушений ходити по вулицях в пошуках дивних і незвичайних облич для своїх картин. Беллові доводилось легше: потрібно було лише чекати у своїй клініці, поки прийдуть пацієнти.

Через тридцять років після смерті Чарлза Белла його твори настільки надихнули Чарлза Дарвіна, який теж вивчав медицину в Единбурзі, що той продовжив його роботу. У книзі «Вираження емоцій у людей і тварин» Дарвін писав: «Можна сміливо стверджувати, що Белл не лише заклав основу цього предмета як окремої галузі науки, а й побудував витончену структуру».[38] Дарвін уважно спостерігав як за світом культури, так і за світом природи, і на нього менший вплив, ніж на Белла, справили шедеври західного живопису, особливо в плані вивчення виразів обличчя. «Я сподівався знайти допомогу у великих майстрів живопису й скульптури, які так уважно вивчають цей предмет, – писав він у вступі, – але, окрім кількох винятків, мені це не вдалося. Без сумніву, причина в тому, що в творах мистецтва основна мета – краса, а сильно напружені м’язи обличчя спотворюють красу». Він зіткнувся з парадоксом: м’язи обличчя потрібні нам для того, щоб виражати свої емоції, але ми традиційно ідеалізуємо симетричні відсторонені обличчя.

Одним із художників, яких виокремлював Дарвін, був Леонардо, з огляду на його очевидну віру в те, що краса існує і в крайніх проявах емоцій, а не лише в нейтральності. Дарвін присвятив кілька абзаців книги «Вираження емоцій у людей і тварин» і жестам, зображеним у «Таємній вечері», особливу увагу приділяючи позі апостола Андрія. Згідно з однією із сентенцій да Вінчі, видатні твори мистецтва пишуть за допомогою контрастів: «Ваші картини будуть більш мальовничими, якщо потворне буде поряд із красивим, старе – поряд із молодим, а сильне – поряд із слабким».[39] Що б міг Леонардо зробити з обличчям, ураженим паралічем Белла, у якому поєднуються слабкість і сила, потворність і краса, молодість і старість?

Роботодавці Емілі забезпечили її медичною страховкою. У клініці пластичної хірургії, до якої я її направив, підлога була встелена дорогими килимами, у залі очікування стояли шкіряні дивани, а на столі лежали журнали Society. На стіні був наклеєний рекламний плакат у стилі обгорток Vogue і Cosmopolitan: операції зі збільшення грудей і пластика живота посіли місце заголовків статей.

– Офіс у них чудовий, – сказала вона, сміючись, під час візиту в нашу клініку, – більший за вашу залу очікувань!

Хірург попросив її лягти на кушетку й протер спиртом кутики вух, щоки і краї рота. Після цього він дістав маленький шприц із пробірки з розчином.

– Він сказав, що процедура майже безболісна, так і було, – розповіла Емілі. – Голка була маленька.

Він увів розчин у кількох точках в праву сторону її обличчя, зосередившись на тому, щоб паралізувати виличні м’язи і колові м’язи ока, а також ті, які Леонардо називав м’язами страху й люті.

– Параліч від ін’єкцій діятиме чотири-п’ять місяців, – сказав лікар. – Потім, якщо ви вирішите, що вони приносять вам користь, можете знову їх зробити.

Я запитав у неї:

– І як, принесли вони користь?

– Дивіться самі, – Емілі відгорнула волосся з лівого боку і подивилася на мене. Асиметрія зберігалась, але була значно менш помітною.

– Тепер, коли я посміхаюся, права сторона не розтягується настільки вбік і вгору, – вона спробувала посміхнутися мені, – і моє обличчя має більш нейтральний вигляд. Я наче помолодшала на кілька років.

– Діти досі вас бояться?

– Ні, не бояться, – Емілі засміялася. – Я щаслива. Навіть повернулася на роботу.

Студентом і викладачем я уважно вивчав обличчя чоловіків і жінок, розтин яких я проводив. Згодом я ще більше спрямував свою увагу на пацієнтів у клініці. Коли мені траплялися люди, у яких надто рано з’явилися зморшки між бровами, я починав більше цікавитися причинами цього. Я намагався відрізнити сердитих і недовірливих відвідувачів від тих, хто боїться бути вразливим, вловити різницю між неспокоєм і болем. Зустрічаючи людей із відкритим, радісним обличчям, я почав цікавитися секретом їхнього щастя. Крім того, я усвідомив, що, коли моє обличчя виражає незадоволення або нетерплячість, достатньо розслабити його, щоб краще почуватись і виконувати свою роботу.

У своїй праці, присвяченій виразам обличчя, Дарвін писав: «Той, хто дозволяє собі жорстокі жести, почуватиметься ще сердитішим; той, хто не контролює ознаки страху, боятиметься ще більше». Психологічні дослідження підтверджують думку про те, що сердитий або наляканий вираз обличчя провокує відповідні емоції.[40] Просто напруживши «м’яз люті» або «м’яз страху», ми можемо стати сердитішими або більш наляканими. Я припустив, що це правило працює і у зворотному напрямку – можливо, уникаючи сердитого або наляканого виразу обличчя, ми менше відчуватимемо злість і страх.

За кілька місяців Емілі знову звернулась у клініку, цього разу з травмою коліна, а не з проблемами з обличчям. Я помітив, що ознаки паралічу знову були очевидними; напевно, вона вирішила більше не робити ін’єкції ботоксу. Оглянувши її коліно, я запитав про причину такого рішення.

– Значить, ви помітили, – сказала вона, відгортаючи гривку з обличчя. Глибока носогубна складка з правого боку знову була помітною, як і «гусячі лапки» біля ока і борозни на половині лоба.

– Вам набридли ін’єкції?

– Не тільки. Мої почуття здаються більш справжні, коли я можу їх виявляти, – сказала вона. – Я не хочу все життя носити маску.

5. Внутрішнє вухо: запаморочення й магія вуду

Вихор розділяє важке й легке, які повинні бути разом… З тієї ж причини сутулість спричиняє запаморочення – вона розділяє важке й легке.

Теофраст, «Про запаморочення»

Керування мотоциклом зовсім не схоже на керування автомобілем або навіть велосипедом. Я їжджу на мотоциклі повільно й обережно, зважую кожен свій рух на швидкості понад шістдесят миль на годину,[41] але навіть за таких обставин я дістаю задоволення не лише через переміщення на незвичній швидкості і легкість, з якою мотоцикл входить у поворот і винирює з іншого боку, а й внаслідок суміші сенсорної інформації, як просторової, так і візуальної, що надходить до мене. Ти стаєш одним цілим із мотоциклом – коли їдеш в автомобілі, це неможливо, а на велосипеді в цьому немає потреби.

Одного разу я їхав на мотоциклі сільською дорогою, запізнюючись на зустріч. Обабіч дорогу оточували дерева, і їхні гілки утворювали темний навіс над головою. Я навіть не їхав, а летів крізь зелений тунель під музику, що грала в навушниках у шоломі, і переді мною змійкою вилась дорога. Повітря здавалося мені рідким, коли я повертав то ліворуч, то праворуч за ріг. Я насолоджувався тим, як моє тіло й мотоцикл рухаються по дорозі завдяки відчуттю балансу й перерозподілу ваги між м’язами й суглобами.

Крізь просвіт між деревами я помітив кам’яний парапет мосту: попереду був крутий поворот. Я зменшив швидкість, помітивши зелений килим із моху там, де на дорогу падало сонячне світло. Несподівано увесь світ наче змістився убік: заднє колесо занесло після того, як воно потрапило в мох.

Я наближався до кам’яного парапету зі швидкістю сорок миль[42] на годину, не контролюючи свій мотоцикл. Якби я різко загальмував, його заносило б іще більше, але до парапету залишалось тридцять ярдів,[43] потім двадцять, потім п’ятнадцять, і я ковзав по поверхні дороги і підскакував, натрапляючи на камінці. Я намагався дивитися на край дороги, а не на кам’янисту річку внизу. Раптом хід колеса вирівнявся і, хитаючись і виляючи, я вивів мотоцикл на дорожнє покриття, після чого обережно поїхав по мосту.

Відчуття було саме таким: «увесь світ наче змістився убік». Мотоцикл на секунду занесло, про це не варто навіть згадувати, але, якби моє відчуття балансу не було настільки точним і ефективним, я б загинув.

Коли я їхав цією сільською дорогою і заднє колесо мотоцикла почало свій боковий рух, у моєму черепі за вухом одночасно відбулося дві події. Вислизаючи з-під рук, мотоцикл нахилив мене до землі; унаслідок ледь помітного кутового переміщення положення моєї голови змінилось – цей рух підхопила рідина в напівкруглих каналах внутрішнього вуха. Водночас ривок убік вловила суміжна частина внутрішнього вуха біля основи каналу, «маточка», у якій розташовані чутливі волоскові клітини, сполучені з мозком. Вони розміщені в желеподібній речовині з вапнистими вкрапленнями. Ці вкраплення надають желеподібній речовині маси й інертності, тому, коли мій череп здійснив ковзний рух убік, желеподібна речовина зачепила волоски. Маточка передає прискорення в горизонтальному напрямку: вліво-вправо і вперед-назад. Інша частина внутрішнього вуха, «мішечок», уловлює вертикальне прискорення.[44]

Так само як потреба ссавців в амніотичній рідині під час перебування в утробі є відгомоном тих часів, коли всі живі істоти народжували в морі, рідини у внутрішньому вусі нагадують нам про те, що колись наші предки підтримували рівновагу за допомогою звичайних трубок, у які потрапляла морська вода.[45] Коли вони крутились і пірнали в тривимірному просторі, проходження морської води крізь ці труби передавало мозкові сигнал про рух. Хоч баланс і не входить до стандартного набору з п’яти органів чуття, він є одним із найдавніших механізмів сприйняття подразників: це переносний морський якір, який допомагає нам пришвартуватись.

Слово «вертиго» часто використовують для опису страху висоти, але для лікарів це запаморочення, яке супроводжується нудотою й виникає тоді, коли органи рівноваги і очі посилають суперечливі сигнали про рух. Воно пов’язане з морською хворобою – іншим наслідком суперечливої сенсорної інформації. Коли ви перебуваєте в глибині корабля під час шторму, ваше внутрішнє вухо повідомляє, що ви рухаєтесь, але очі наполягають, що ні. Відчуття вертиго може бути настільки ж нудотним. Воно спричинено хворим внутрішнім вухом, яке стверджує, що ви стоїте на місці, всупереч тому, що кажуть ваші очі, або ж навпаки: ваші очі повідомляють, що ви не рухаєтесь, а внутрішнє вухо надсилає мозкові сигнали про здійснення повороту.

З усіх нещасть, які наші тіла можуть нам спричинити, нудота нерідко переноситься найважче й найменше піддається медикаментозному лікуванню. Це відчуття виникає в дуже примітивній частині мозку, поблизу хребта, – імовірно, воно є давнім способом попередження тіла про отруйні речовини. Те, що вертиго викликає нудоту, напевно, означає, що мозок інтерпретує порушення рівноваги як отруту. Причиною запаморочення може бути інфекційне захворювання внутрішнього вуха, пухлина і навіть реакція барабанних перетинок на теплу воду. Вертиго викликає нудоту, намагаючись очистити організм від отрути, але його, як і морської хвороби, неможливо позбутись за допомогою блювання.

Джону Вірвеллу було близько шістдесяти. Його сірі вуса з плямами від нікотину були схожими на стару кролячу шерсть, а зморшки на лобі свідчили про тривогу. Неслухняні жовті й сріблясті волоски в бровах надавали йому здивованого вигляду. Із його картки я дізнався, що він – водій таксі, розлучений, батько двох дорослих дітей, схильний до запоїв. До цього ми зустрічалися лише раз, і він справив на мене враження мужнього, гордого й незалежного чоловіка, який насторожено ставився до лікарів.

– Не ображайтеся, – сказав він мені в оглядовій кімнаті, – але я не часто ходжу до лікарів.

– Приємно чути, – зауважив я. – Якщо вас ніщо не турбує, навіщо до них ходити?

Тому для мене стало несподіванкою, коли десь через рік він викликав лікаря додому – як повідомив черговий у приймальні, через напади нудоти й запаморочення. Напади були настільки сильними, що він боявся виходити з будинку. Я запідозрив інсульт, тому зателефонував йому перед візитом, щоб дізнатися, чи потрібна швидка допомога.

– Руки й ноги працюють, лікарю, – сказав він по телефону, – я тільки не можу повернути голову.

Коли я приїхав, він нерухомо лежав на дивані.

– Сотню разів на день кімната йде обертом, нудота настільки сильна, що я незабаром виблюю кишки, я не можу поворухнутися, – сказав він. – Це триває вже кілька днів – коли починається напад, залишається тільки лягти тут і молитись, щоб він швидше минув.

Я присів біля нього й запитав:

– Що провокує напади?

– Що завгодно. Іноді напад починається після того, як я подивлюсь через плече. Іноді достатньо повернутись на інший бік у ліжку. Коли нагинаюсь, напади теж виникають.

Низький кров’яний тиск може спричиняти запаморочення, але у Вірвелла тиск був трохи зависоким. Алкоголь також спричиняє вертиго, але він не пив. Я запитав у нього про інші можливі фактори, але в нього не було травм голови, останнім часом він не переносив інфекції і не вживав нові ліки.

– Напад починається, коли ви повертаєте голову в один і той самий бік? – уточнив я.

– Так, – він підвів очі, щоб подивитися на мене, – коли я дивлюсь вниз або вправо, стає гірше.

Коли вертиго настає лише в певному положенні, воно, як і слід було б очікувати, називається «позиційним». Коли для нього характерні раптові сильні напади, його називають «пароксизмальним». Нарешті, отоларинголог повинен встановити, хвороба спричинена небезпечними й прогресними факторами чи безпечними й обмеженими. У мене майже не було сумнівів, що випадок Джона належить до другої категорії; тому на хитромудрому жаргоні отоларингологів це означало, що в нього доброякісне пароксизмальне позиційне вертиго (ДППВ). Хоча цей синдром відомий із давніх часів,[46] уперше його описали 1921 року, коли віденський лікар Роберт Барані дав визначення синдрому «епізодичного вертиго».

Раніше вважалось, що у хворих на ДППВ вапнисті гранули в маточці й в мішечку приєднуються до іншої мембрани – купули, яка вкриває основу каналів рівноваги. Існувала думка, що ці гранули змінюють форму купули, унаслідок чого мозок отримує суперечливі сигнали про напрямок руху голови. Лікування зосереджувалося на повторенні рухів, що спричиняють нудоту, поки пацієнт не переставав на них реагувати. Іноді це спрацьовувало. В особливо важких випадках із частими рецидивами робили отвір у черепі й перерізали нерв, який веде до внутрішнього вуха. У таких операціях існує ризик втрати слуху. Попри радикальність цього методу пацієнти, які страждали на часті напади нудоти й дезорієнтації, часто були вдячними лікарям.

У 1980-х роках американський отоларинголог Джон Еплі[47] сформулював іншу теорію. Він вважав, що ДППВ виникає не внаслідок приєднання вапнистих гранул до іншої мембрани, а внаслідок виходу гранул із маточки й вільного переміщення по напівкруглому каналу. У результаті цього утворюється вихор, який мозок сприймає як рух. Еплі у своєму гаражі зробив зі шланга модель внутрішнього вуха й обертав її в різній послідовності, намагаючись перемістити гранули в менш чутливу ділянку. За допомогою цієї простої технології він розробив серію рухів, які можна виконувати на оглядовій кушетці. Коли Еплі почав випробовувати цей прийом на пацієнтах, то помітив, що він ефективний навіть для тих, хто багато років страждає на ДППВ. Коли його метод не спрацьовував, перед виконанням прийому він прикладав вібратор до голови за вухом, щоб змістити гранули, які прилипли до напівкруглого каналу. Завдяки цьому відсоток одужання збільшився.

Хірурги, прибутки яких залежали від дорогих процедур для лікування ДППВ, були налаштовані скептично й називали його диваком через те, що він прикладав вібратор до голови пацієнта. Еплі висміювали на конференціях, дехто навіть звинувачував його у професійній непридатності. Його метод був удосконалений на початку 1980-х років, але знадобилося десять років, щоб про цю безпечну, ефективну процедуру лікування ДППВ без медикаментозного й хірургічного втручання написали в авторитетному медичному виданні.[48] Ще через кілька років маневр Еплі почали використовувати в лікарнях в усьому світі.

Виконати маневр Еплі може будь-хто, послідовність прийомів можна завантажити з Інтернету і навіть спробувати вдома на собі; щоправда, людям, у яких проблеми із шиєю або поганий кровообіг, потрібно бути обережними. Я вперше почув про цей метод і вирішив застосувати його більше ніж через десять років після того, як він був опублікований. Еплі повідомляв, що в його клініці в Орегоні одужує 90 % хворих: у мене в Шотландії результати могли б бути настільки ж разючими.

Я провів Вірвелла в його кімнату й попросив його сісти на краю ліжка в протилежному напрямку, ногами на подушку. Я помітив, що в нього маленькі вуха цікавої форми, закрученої, наче панцир наутілуса. Я обхопив їх руками і поклав Вірвелла на спину так, щоб його голова звисала з ліжка, а підборіддя було повернуте до лівого плеча. Еплі встановив, що таке положення голови відносно сили тяжіння дає можливість вапнистим кристалам з лівого боку опуститися нижче в напівкруглому каналі. Ми почекали кілька секунд.

– Нічого не відбувається, – сказав він, зморщивши лоба. – Це мало б зупинити запаморочення?

Наступного разу я поклав його на спину, повернувши голову до правого плеча. Його тіло напружилось, а очі забігали, як осцилограма, – таким чином вони намагались простежити за уявним рухом, про який повідомляв лабіринт.

– Досить, – пробурмотів він, зціпивши зуби, – ви тільки гірше робите!

У 1950-х роках було встановлено, що в разі ураження правого каналу напад найчастіше виникає тоді, коли пацієнт лягає на спину, повернувши голову праворуч. Після того як Вірвелл пробув у такому положенні тридцять секунд, його очі заспокоїлись. Я повільно повернув його голову на дев’яносто градусів – так щоб вона звисала над ліжком повернутою ліворуч. Запаморочення повернулось, але воно не було настільки сильним. Через тридцять секунд я повернув його наліво, не змінюючи положення підборіддя, таким чином, щоб разом із шиєю його очі повернулись в напрямку килима. Його тіло розслабилось, він розціпив зуби – симптоми послаблювалися. Ще через тридцять секунд я посадив його й попросив повільно підняти підборіддя й подивитися на узголів’я.

– Як ви тепер почуваєтесь? – запитав я у нього.

Він на мить замислився, після чого обережно повернувся, щоб подивитися праворуч.

– Поки що нормально, – відповів він, звісивши ноги з ліжка.

– Спробуйте нахилитися.

Він встав, нахилив голову й подивився через праве плече – раніше після руху в нього виникало запаморочення.

– Це схоже на магію… медицина вуду!

Чому знадобилося десять років, щоб про таке просте, безпечне й ефективне лікування повідомили в медичній літературі? Було б помилкою припускати, що лікарі – раціоналісти й що медичний погляд настільки неупереджений і відкритий для нових ідей, як того вимагають ідеали науки. Лікарі настільки ж схильні до стереотипного мислення й протекціонізму, як і представники інших професій, – просто в нас вищі стандарти, як і має бути.

Простота й ефективність маневру Еплі роблять його схожим на фокус, але вони також нагадують нам про те, що, попри всі досягнення сучасної медицини, тіло й принципи його роботи продовжують нас дивувати. Протягом тисячоліть лікарі не могли з’ясувати, як лікувати напади важкого інвалідизуючого запаморочення. Приємно усвідомлювати, що проблему ДППВ вирішили не нові технології – новий сканер або мікрохірургічна процедура, – а творче мислення, гараж і шматок пластикового шланга.

Грудна клітка

6. Легені: подих життя

З одного боку божественний вогонь: яскравий, тонкий, однаковий в усіх напрямках… З іншого боку темна ніч; компактне й важке тіло.

Парменід, «Про природу»

В одному з відділів невідкладної допомоги, у якому я працював, були приховані двері, що виходили на заднє подвір’я. «Швидкі» привозили сюди небіжчиків. Замість того щоб під’їхати до головного входу з увімкненими синіми мигалками, водій автомобіля обережно стукав у двері, після чого один із лікарів виходив і засвідчував смерть, щоб тіло можна було відвезти в морг.

Під час засвідчення смерті потрібно зробити лише три речі: посвітити ліхтарем в око, щоб побачити, чи реагують зіниці на світло, перевірити сонну артерію на шиї на наявність пульсу й прикласти стетоскоп до грудної клітки, щоб переконатись у відсутності дихання. Дихання – найважливіша ознака. У період Відродження на губи клали пір’їну, щоб побачити, чи заходить і виходить повітря з легень. У підручниках рекомендують слухати впродовж хвилини, але я часто слухав ще довше, боячись пропустити передсмертне зітхання або останній слабкий удар серця. Хоча зазвичай, щоб переконатись, що це справді покійник, мені достатньо побачити каламутну зневоднену поверхню очей. Інша промовиста ознака – порожні зіниці, погляд у безодню.

Одного вечора привезли тіло чоловіка, який стрибнув з единбурзького мосту на дорогу. Коли я отримав з реєстратури його медичну картку, то дізнався, що він цього тижня був на прийомі у психіатра, начебто «у хорошому настрої». Очевидці розповідали, що він без вагань зробив крок із мосту назустріч смерті – так наче впустив щось цінне й хотів його дістати.

Його тіло було понівеченим. Шия була зламана й деформована; як і язик, вона опухла, але рани майже не кровоточили – серце перестало битись практично відразу після удару. Я посвітив ліхтарем у його очі й побачив, як світло наштовхнулось на порожній погляд – зіниці не звузились і світло не відбивалося на поверхні. Я перейшов до сонної артерії та несподівано для себе відчув кінчиками пальців тріск і похлопування. Пересвідчившись у відсутності пульсу, я приклав до грудної клітки стетоскоп і знову почув тріск, який у навушниках звучав гучніше. Я зрозумів, що в нього стався розрив легень – вони не витримали тиску, який виник під час удару. Похлопування й тріск спричиняло повітря, яке зазвичай не виходить за межі легень, але в цьому випадку потрапило в інші тканини тіла.

Так, як горизонт відділяє море від неба, так і рідини й повітря мають перебувати в окремих відділах тіла. Навіть якби його погляд і відсутність пульсу і дихання не переконали мене, що він помер, цього було б достатньо. Марно дослухаючись до дихання, я намагався уявити, що відчуває людина, яка стрибає з мосту; наскільки сильним було б відчуття легкості й свободи, якби сила земного тяжіння й відчай не тягнули її до землі.

Легені – найменш щільний орган людського тіла, тому що вони майже повністю утворені з повітря. Їхня назва походить від індоєвропейського слова, яке означає «легкий».[49]

Традиційна китайська, аюрведична й грецька медицина дотримувались думки, що повітря переносить невидимі духи або енергії (їх називали відповідно «кі», «прана» і «пневма»). Із цієї точки зору наші тіла сповнені духом, а легені виконують функцію точки дотикання між фізичним і духовним світом. Як відображено в Євангелії від Іоанна, для стародавніх греків першочерговим принципом був logos (слово) – існування стало можливим завдяки звукам, створеним диханням. У письмових текстах, навіть тих, які не призначені для читання вголос, часто є знаки пунктуації в тих місцях, де мовцеві необхідно зробити паузу.

Легені легкі, як ефір, тому що їхня тканина дуже м’яка й делікатна. Їхні мембрани влаштовані таким чином, щоб збільшити доступ до дихання, так само як листя на деревах збільшує доступ до повітря. Листя вбирає діоксид карбону й видихає кисень; легені ж вбирають кисень і видихають діоксид карбону. Якщо розтягнути всі мембрани легень дорослої людини, вони займуть понад тисячу квадратних футів,[50] що приблизно дорівнює сумарній площі листя дуба віком п’ятнадцять-двадцять років. За допомогою стетоскопа можна почути, як повітря проходить крізь мембрани, – це схоже на шелест листя під час легкого бризу. Коли лікарі слухають дихання, вони хочуть почути саме цю відкритість, яка поєднує подих із небом, – легкість і вільний рух повітря.

Лікарі використовують стетоскоп для того, щоб перевірити легені на наявність ущільнень: якщо внаслідок пухлини або інфекції в тканині виникли затвердіння, замість звичного глухого зітхання можна почути свист і шум, притаманні хворобі. За допомогою стетоскопа ми вислуховуємо «збільшений голосовий резонанс»: виразне передання легенями слів, вимовлених пацієнтом. Також ми вислуховуємо «бронхіальне дихання» – свист повітря у великих дихальних шляхах. Ці звуки не чутно крізь здорову тканину, але їх можна виявити у важких, ущільнених легенях зі зміненою акустикою. Третій звук, який називається крепітацією (хрусткі хрипи), здебільшого спричинено інфекцією, а не пухлиною. Він виникає тоді, коли через наявність слизу й гною в тонких мембранах вони склеюються між собою. У таких випадках з кожним подихом відчиняються й зачиняються тисячі крихітних повітряних камер, створюючи такий звук, наче легені обмотали бульбашковою плівкою.

Коли я думаю про легені, у мене виникають такі асоціації, як легкість, ефірність і життєва енергія. Унаслідок хвороби легені втрачають цю легкість і стають баластом, який тягне нас у могилу.

Спершу Білл Дюарт скаржився на кашель; сухий, непродуктивний кашель, який вдень переривав його мовлення, а вночі провокував його дружину на те, щоб штовхнути його ліктем у бік. На голові в нього була кепка, а в руці він тримав ціпок, хоча на свої сімдесят шість років був міцним і продовжував працювати сантехніком. Обличчя в нього здавалося молодшим і мало здивований вигляд, так наче він не очікував, що старість підкрадеться до нього настільки непомітно.

– Заради чого мені покидати роботу? – запитав він, коли я згадав у розмові про пенсію. – Щоб сидіти вдома цілими днями і плутатись у дружини під ногами?

– Скільки сигарет ви викурюєте за день? – поцікавився я, помітивши темні плями на пальцях правої руки.

– По сорок на день протягом останніх шістдесяти п’яти років, – відповів він, – і не збираюсь це змінювати!

Білл засміявся, унаслідок чого складки на його щоках поглибшали.

– Сигарети! – сказав він, пригрозивши мені пожовтілим пальцем. – Ви, лікарі, тільки про них і говорите!

Я попросив його подути у витратомір, щоб перевірити, із якою швидкістю повітря виходить із грудної клітки. Ця швидкість була трохи занизькою для його віку, але це можна було пояснити курінням. Я допоміг йому розстібнути сорочку й приклав ліву руку ззаду до грудної клітки. Після цього я почав стукати середнім пальцем правої руки по його пальцях з того боку. У здорових легенях таке постукування спричиняє звук, схожий на приглушені удари по барабану, – він м’який, трохи резонує, з ледь відчутною віддачею в лівій руці. Коли тканина легень тверда або наповнена рідиною, звук більше схожий на удар по обручу барабана, – глухий і важкий, без віддачі.

Я прослухав усю його грудну клітку: спереду й ззаду, угорі, посередині й знизу. Всюди звук був порожнім. Я пройшовся стетоскопом по тому ж маршруту, і всюди чув м’який звук, схожий на шелест листя, – я не відчував під руками ущільнень у легенях. Нарешті я попросив його сказати «дев’яносто дев’ять», поки я прослуховував ті самі ділянки (ці звуки добре резонують у грудній клітці). Зліва й справа, угорі й внизу, спереду й ззаду ці слова звучали м’яко й невиразно. Не було тієї чіткості, яка характерна для звуків в ущільнених легенях.

– Не думаю, що у вас у грудній клітці інфекція, – повідомив я йому. – І не схоже на те, щоб ваші ліки спричиняли кашель.

Я перевів погляд з його обличчя на пальці, вкриті плямами:

– Але я хотів би зробити аналізи крові й направити вас на рентген.

У відділі респіраторної медицини в мене було два вчителі. Одна із них вважала себе наслідувачем славної традиції проведення огляду й вчила нас здійснювати перкусію грудної клітки за допомогою монети, яку потрібно покласти під телефонний довідник.

– Заплющте очі й постукайте пальцями по довіднику, – казала вона. – Акустика над монетою трохи відрізняється.

Вона стверджувала, що огляд легень – це витончене й загадкове мистецтво, яке можна вдосконалити впродовж кар’єри. Інший викладач вважав, що це звуковий еквівалент френології або вживання сечі для перевіряння її на цукор. На першому практичному занятті він приклав рентгенівський знімок до вікна.

– Ось як потрібно перевіряти грудну клітку, – сказав він, – за допомогою рентгенівських знімків.

Рентгенівський знімок Білла Дюарта здавався мені цілком нормальним. Його трахея була прямою й на кінці розділялась на дві гілки, сполучені з легенями. Самі легені на знімку були темними й не мали жодних ущільнень, які могли б свідчити про наявність пухлини або інфекції. Власне, вони були надто темними, наводячи на думку про те, що шістдесятип’ятирічний стаж куріння міг спричинити емфізему. Серце було нормального розміру з огляду на діаметр грудної клітки, а обриси діафрагми були чіткими. Окрім емфіземи, єдине відхилення, яке мені вдалося виявити, – потовщення ребер вигнутої форми з правого боку.

– У вас колись був перелом ребра? – запитав я в нього.

– Авжеж, – відповів він, здригнувшись від згадки, – але тому хлопцеві дісталось ще більше.

– Загалом, я не виявив причину вашого кашлю, – сказав я.

– Може, він трохи слабшає, – припустив Білл, але мене це не переконало.

– Я призначу вам інгалятор і відправлю зразок мокротиння в лабораторію. Зустрінемось за тиждень.

– Кашель ще гірший, ніж раніше, – сказав Білл під час наступного візиту. – Але це ще не все – моя дружина каже, що я схуд. Я їм, як кінь, але не можу набрати вагу.

Я знову постукав по різних відділах його легень і прослухав їх, але не почув нічого незвичайного.

– Цей інгалятор – марне витрачання часу.

– Ще зарано робити висновки, – сказав я, – потрібно продовжити лікування.

– Тільки не дуже довго, – відповів Білл, – інакше від мене нічого не залишиться.

Я призначив йому висококалорійні напої й видав буклет дієтолога, у якому рекомендувалось їсти шоколад між прийомами їжі й вкривати всі страви товстим шаром сиру. Також я домовився про повторний рентген і звернувся до пульмонологів із проханням зробити томографію грудної клітки.

Другий рентгенівський знімок мені надіслали електронним листом наступного дня – радіолог вирішив, що це терміново, тож не наважився відправляти його поштою. В електронному листі було написано: «Було проведено порівняння з попереднім знімком. Виявлено певне розширення середостіння і деформацію правого головного бронха. Можлива лімфадемопатія біфуркаційного лімфовузла. Рекомендована томографія».

Біфуркація – це місце поділу трахеї на дві окремі трубки, що сполучають її з легенями. У цій точці розташований кіль, який латинською мовою називається carina (дослівно – кіль). Цю назву використовують для опису частин тіла, у яких сходяться дві похилі поверхні, наче дві половини корпуса корабля. У тілі є ще два кілі: один під тканиною склепіння мозку, де він сполучає частини обох півкуль, пов’язані з пам’яттю, а інший в нижній частині піхви, де уретра сполучається зі стінкою піхви.

Кіль – найчутливіший відрізок дихальних шляхів людини. Будь-який предмет, яким вдавилася людина, наприклад шматочок арахісу або непережованої їжі, передовсім потрапляє сюди. Він мусить бути чутливим, тому що все, що рухається в напрямку легень, потрібно негайно викашляти – інакше може виникнути інфекція або удушення. Набряк у цій ділянці спричиняє стійкий і неприємний кашель, оскільки тіло намагається позбутись подразника. Радіолог висловив припущення, що лімфовузли під цим кілем збільшились і стали важкими. Наче в човні з великим баластом, кіль втратив свою форму.

Томографія підтвердила збільшення лімфовузлів на кінці трахеї Білла, а також у тій ділянці, де дихальні шляхи, артерії та вени входять і виходять із легень. Ці лімфовузли вбирають рідину із легень; причиною їх збільшення могли бути ракові клітини. Однак були й інші варіанти: інфекції або порушення в роботі імунної системи. Щоб з’ясувати, із чим ми мали справу, потрібно було зробити біопсію.

Якщо відкрити рота і подмухати на руку, подих здаватиметься теплим і вогким. Якщо скласти губи трубочкою й подмухати ще раз, він буде холодним. В епоху Відродження вважалось, що зв’язок душі з тілом найміцніший на губах: зрештою, саме тут дихання життя входить у тіло і виходить із нього. Той факт, що повітря може нагріватись або охолоджуватись внаслідок зміни положення рота, вважався переконливим доказом його життєвої сили. Правда трохи прозаїчніша: витягуючи губи вперед, ми збільшуємо тиск на повітря; розширення цього повітря на виході витягує тепло з руки, у результаті чого вона відчуває холод.

Коли ви вдихаєте через ніс, повітря проходить через складки в носових кістках, які називаються носовими раковинами. Вони обертають повітря, наче лопаті турбіни, сповільнюють, зігрівають і зволожують його на шляху до заднього відділу носової порожнини, там, де передня частина хребта сполучається з черепом. Із цього відділу, який називається постназальним простором, повітря спрямовується вниз, за язиком, до хрящів гортані, між вестибулярними й голосовими складками. Анатомічний ландшафт, який перетворює дихання на голос, має складні назви: зерноподібний хрящ, ріжкоподібний хрящ і черпалоподібнний хрящ; клиноподібний горбок та черпало-надгортанна складка.

М’язи гортані змінюють напругу між цими елементами, формуючи висоту голосу, незалежно від того, чи ви співаєте арію, чи налякано кричите. Від голосових складок повітря проходить ще п’ять чи шість дюймів[51] до кіля трахеї, після чого повітря розходиться по правій і лівій легенях, як вода навколо корпуса корабля.

Права легеня більша за ліву, тому що її не стискає серце. Дихальний шлях, який веде до неї, вертикальніший – якщо вдихнути арахіс або ґудзик, він, імовірніше, потрапить у праву легеню. Від кореня легені, у який входять і виходять великі кровоносні судини, до мембран на периферії, схожих на листки, дихальні шляхи легень нагадують дерево – фахівці навіть використовують для їхнього опису термін «бронхіальне дерево». Їхню будову уважно вивчали не лише тому, що діти вдихають маленькі предмети, які потім потрібно дістати, а й щоб краще здійснювати операції. Для того щоб повністю видалити пухлину, потрібно вирізати уражені сегменти легені й гілку дихальних шляхів, яка їх живить.

Біопсія лімфовузла підтвердила те, чого я боявся: хоча спочатку на рентгенівському знімку не було помітно жодних відхилень, у Білла був рак легень. Розташування пухлини й той факт, що вона вже поширилась на інші тканини, унеможливлювали хірургічне лікування. У лікарів є дивний термін на позначення кількості ракових клітин в органі: вони називають її «пухлинним навантаженням». Зі збільшенням ваги легень Білла його тіло ставало легшим, а голос – тихішим. Спочатку він міг приходити до мене в кабінет на прийом, але через кілька місяців після біопсії я вже їздив до нього додому щодва тижні. Його стійкість залишалась незмінною. Під час наших зустрічей він зазвичай тримав у руці сигарету, і його ніздрі видували дим, наче два димоходи заводу. Він вирішив, що вже надто пізно кидати. Коли дим хмарками нависав над його головою, здавалось, що він надає форми і ваги його словам.

Щотижня його пухлина росла, і зі збільшенням ваги його легень змінювались звуки, які можна було прослухати в грудній клітці. Я чув, як повітря свистіло в кілю трахеї, і його голос звучав виразно в ущільнених легенях. Невдовзі він не міг пересуватись будинком без додаткового кисню. Цей кисень йому постачали маленькі трубки, які кріпились за вухами й проходили під носом. Оскільки кисень у будинку курця становить небезпеку, нарешті в нього з’явилася причина відмовитись від сигарет. Я запитав у Білла, чи важко було кинути курити. Усміхаючись однією з посмішок зі свого набору, він відповів:

– Зовсім легко. Слід було зробити це раніше.

Діагноз йому поставили восени, а навесні з вітальні винесли його м’яке крісло й встановили лікарняне ліжко.

– Фантастика, доку, – сказав усміхнений Білл і показав мені кнопки, які піднімали й опускали ліжко, завдяки чому він міг сісти рівно або лягти.

– Така річ майже варта того, щоб захворіти на рак, – Білл засміявся, але його дружина – ні.

Існують такі ландшафти, здебільшого вапнякові, у яких тунелі в землі можуть по-справжньому дихати: вони видихають повітря в денну спеку й вдихають його вночі, коли стає прохолодніше. Одного дня, коли я навідався до Білла, його дихання було саме таким: холодним, повільним і вогким, мов щойно із підземелля.

– Подивіться туди, – сказав він мені, показуючи на пагорб, на якому дерева вкривалися весняним листям. – Чи знаєте ви, що там, за деревами?

Я простежив поглядом за його пальцем.

– Ні, під таким кутом я не бачу.

– Крематорій, – промовив Білл.

За кілька секунд він додав:

– Я не боюся. Коли я ледве можу рухатися через брак повітря, я бачу дим з цього комина й думаю про те, що, може, не так вже й погано бути там, над містом.

Вітер був невидимим і легким, як ефір, його можна було помітити лише завдяки рухові дерев і диму, який цього дня відносив чийсь інший попіл.

7. Серце: про звуки чайок, припливи й відпливи

Дослухайся! Мій пульс, мов м’який барабан,

Супроводжує мій прихід, він каже, що я йду.

Бішоп Генрі Кінг, «Поховальна процесія»

До винайдення стетоскопів лікарі слухали серце пацієнта, приклавши вухо безпосередньо до шкіри грудної клітки. Ми звикли класти голову на груди коханим, батькам або дітям, але раз чи два, коли я виїжджав на терміновий виклик без стетоскопа, був змушений знову відкривати для себе цей традиційний метод. Це дивне відчуття – інтимне, але відсторонене – прикладення вуха до грудей незнайомця. Слухати легше, якщо закрити вільне вухо пальцем. «Вимкнувши» всі зайві звуки, починаєш чути звук крові, яка проходить через камери й клапани серця. У давнину вважалось, що кров переміщається до серця для того, щоб змішатись там із життєвою силою – пневмою, – яку легені утворюють із повітря. Мабуть, у ті часи медики уявляли, що там відбувається вирування: повітря й кров утворюють піну так само, як вітер на поверхні моря. Коли я вперше приклав вухо до грудної клітки пацієнта, то пригадав собі, як у дитинстві слухав уявний океан всередині мушлі.

Під час проходження будь-якої рідини крізь вузький отвір виникає турбулентність. Так само як річка шумить у вузькому каньйоні, турбулентність у серці створює шум. Студентів медицини навчають уважно дослухатися до незначних відмінностей цього шуму й за допомогою їх визначати, наскільки вузькі або закупорені каньйони серця. У серці людини є чотири клапани. Коли вони закриваються, можна почути два окремі звуки. Перший звук виникає тоді, коли два більші клапани – мітральний і трикуспідальний – одночасно закриваються під час активної фази серцевого циклу (вона називається систолою) і кров виштовхується зі шлуночків в артерії. Ці клапани настільки широкі, що до їхніх стулок кріпляться товсті хорди, схожі на струни арфи, покликані зміцнювати їх. Другий звук утворюють інші два клапани – аортальний і легеневий, – перешкоджаючи зворотному токові крові під час заповнення шлуночків (діастола). Здорові клапани серця під час закриття утворюють м’який перкусійний звук, схожий на стукіт пальців у рукавицях по столу зі шкіряною поверхнею. Якщо вони звужені або некомпетентні (недостатність клапана), виникають додаткові звуки – шуми, високі або низькі, гучні або тихі, залежно від градієнта тиску у хворому клапані й від турбулентності кровотоку.

На початку своєї медичної кар’єри я вчився розрізняти патології клапанів серця за допомогою компакт-дисків з шумами. Я вмикав їх під час навчання, сподіваючись, що моя підсвідомість навчиться відрізняти «чайку» від «музичного шуму», впізнавати гуркіт недостатності мітрального клапана і трель стенозу аорти. Чомусь звуки дзюрчання крові заспокоювали мене під час роботи. Я припускав, що вони нагадують про шум моря або про бурю за вікном, коли ти сидиш, закутавшись у теплий плед, але вони були надто ритмічними. А може, міркував я, це утроба, далекий спогад про пульс моєї матері?

Це епізодичне стискання серця, різниця в тиску під час систоли й діастоли, утворює пульс у наших зап’ястях, скронях і горлі. Пульс – це звична ознака життя. Винахідники час від часу пропонують дизайн штучного серця, яке виштовхує кров без пульсу. Мені цікаво, як це, коли твоя кров постійно тече в тілі по колу невпинним потоком, без припливів і відпливів?

Коли мову називають «медичною», зазвичай це означає, що вона неемоційна. Однак у медицині емоційні розмови – не рідкість. У повсякденному житті нечасто доводиться бачити, як плачуть дорослі люди, але за зачиненими дверима мого кабінету це відбувається постійно. Здебільшого лікарі не є емоційно холодними – вони просто вчаться відкидати тягар нещасть інших людей. Медична мова позбавлена емоцій не лише для того, щоб полегшити спілкування з колегами, а й щоб дистанціюватись від болю, розчарування і мук пацієнтів. Поєднання емпатії і співчуття з певною відстороненістю і професіоналізмом вимагає досвіду, а також емоційного інтелекту. Нікому це не вдається з першого разу. Гіларі Ментел сформулювала це лаконічніше й точніше: «Медсестри та лікарі – це еліта, яка самостійно визначила себе достатньо невразливою для цієї роботи».[52]

Медична мова для опису втрати пульсу через серцеву недостатність невигадлива. Одним з його видів є «гостре порушення гемодинаміки», коли кров перестає рухатися по тілу. Його симптоми: «задишка, втрата свідомості або біль в прекардіальній ділянці» – пацієнт важко дихає і падає на землю, відчуваючи різкий біль, наче його груди розривають навпіл. Люди, у яких клапан перестає працювати, переконані (якщо вони притомні), що вони помирають, – зазвичай їхнє відчуття їх не обманює. У лікарів є назва навіть для цього переконання, як і в багатьох інших медичних термінів, на латині: angor animi (дослівно – муки душі) – страх смерті. У відділеннях невідкладної допомоги це відчуття сприймають серйозно. Я пригадую одну жінку, яку привезли в реанімацію зі святкування її сімдесятого дня народження. Поки медсестри розрізали її сукню і перлове намисто, вона схопила мене за руки й підтягнула до себе: «Допоможіть, лікарю! – її очі розширились від жаху. – Я вмираю». Її пульс знайти було неможливо, і за кілька хвилин вона померла всупереч усім нашим зусиллям.

Від часів Декарта ми схильні думати, що все наше тіло, починаючи з шиї, – усього лише «м’ясо і труби». Страх смерті вказує на те, що цей підхід надто спрощений і що ми якимось чином знаємо, коли клапан серця перестає працювати або коли в аорті виникає дисекція (розшарування стінки). Відчуття angor animi має надзвичайну попереджувальну здатність – я не раз замовляв термінову томографію грудної клітки для пацієнтів, які були переконані, що помирають.

Раптову втрату пульсу спричиняє не лише недостатність клапана: такі ж наслідки може мати тромбоз, або закупорення коронарної артерії. Якщо мережа волокон, відповідальних за скорочення шлуночка, недоотримує кисень, серцевий м’яз може почати хаотично сіпатись – цей процес називають «фібриляцією». Якщо не нормалізувати скорочення м’яза за допомогою електрошоку, невдовзі настане смерть. У деяких людей залишається схильність до фібриляції навіть після усунення закупорення або стентування. Для них було розроблено електрокардіостимулятор, що виконує роль дефібрилятора, – тепер можна носити із собою власний реанімаційний апарат завбільшки із запальничку, прихований на грудях під шкірою. Він зручно встановлений під ключицею. Один із моїх пацієнтів, ветеран війни, якому встановили кардіостимулятор, казав мені, що носить його як медаль.

– Щоб ви знали, коли він загоряється, відчуття таке, ніби тебе кінь виштовхав із могили, – розповідав він мені.

Робін Робертсон, поет і редактор, народився з серцем, у якому один із клапанів – аортальний – мав дві стулки замість трьох. Аортальний клапан запобігає зворотному токові крові з аорти в головний шлуночок. Кожна стулка клапана має два елементи: твердий вузлик і м’якший, гнучкіший бортик у формі півмісяця – лунулу (лат. lunula – маленький місяць). Коли здоровий клапан закривається, три вузлики змикаються й підтримують лунули, контролюючи таким чином кровообіг.

Якщо стулок дві, а не три, лунули прилягають одна до одної не настільки щільно, унаслідок чого кров починає затікати в шлуночок. Іноді цей наплив крові стає настільки потужним, що він відчувається на дотик, а не тільки на слух; приклавши руку до грудини, можна виявити фібриляцію, або тремтіння, у нещільно закритому клапані. Протягом перших тридцяти років життя Робертсона ці дві стулки закривалися по 70 – 100 разів за хвилину, приблизно по сто тисяч разів на день або сорок мільйонів разів на рік. Відтак у нього розвинувся «шум чайки» – так описують різкий звук, схожий на крик, який утворювала турбулентність в його серці. У вірші «Поділ надвоє» описано операцію із заміни клапана, яку йому зробили.

У своєму вірші Робертсон розповідає про те, як його серце зупинилось і здійснення кровообігу та збагачення крові киснем перебрало на себе устаткування. Диск, вкритий вуглецем, «у дорогій танталовій клітці», дістали зі стерильної обгортки й вшили в затиснуту аорту. Опритомнівши, він почувався дезорієнтованим і безтілесним: «Чотири години я був за межами свого тіла. Мене наблизили до смерті й повернули до життя». Після того як анестетики й морфій вийшли з крові, виник біль, який щоразу охоплював його грудину під час руху: тертя однієї кістки об іншу. Коли він послабився, настрій Робертсона почала затьмарювати темрява, яка все паралізувала: «Над болем здійнялася темрява й почала розростатися; її називають “напор насоса” – залишки з апарата штучного кровообігу потрапляють до мозку».

Ніхто не знає, чому деякі люди відчувають «напір насоса» – погіршення настрою і когнітивної функції, спричинене тим, що кров виходить за межі тіла, – але старша медсестра відділення кардіоторакальної реанімації розповіла мені, що це відчуття виникає приблизно в третини її пацієнтів. Багато хто з них поводиться агресивно, коли виходить з наркозу; доводиться викликати охоронців, щоб ті допомогли їх приспати потужними антипсихотиками. Інші просто поводяться тихо, «наче самі не свої», як вона каже, – ніби їм потрібно звикнути до свого тіла. Ще інші поводяться недоречно і не контролюють себе; вона розповіла мені про те, як вікарії непристойно жартують, а шляхетні леді брудно лаються.

Деякі дослідники думають, що, коли аорту перерізають і відрізають таким чином серце від судин, маленькі маслянисті часточки мчать у мозкові артерії, наче зграя птахів, і потрапляють там у сітку капілярів. Дехто вважає, що бульбашки апарата порушують делікатний баланс мозкового кровообігу. Інші фахівці висловлюють думку, що травма, яка виникає, коли розрізають грудну клітку й розділяють ребра (у нажаханій гримасі, як влучно сформулював це Робертсон), спричиняє маловивчені запальні процеси в мозку. Апарати штучного кровообігу охолоджують кров, і тому дехто припускає, що «напір насоса» – це побічний ефект охолодження мозку. Але є ще одна теорія: апарати штучного кровообігу використовують вже понад шістдесят років, але вони досі не можуть відтворювати природний серцевий пульс. Можливо, внутрішній ритм серця відіграє важливу роль у нашому самопочутті, впливаючи на наш мозок і на відчуття свого «я».

Минуло вже майже чотириста років відтоді, як Вільям Гарві дійшов висновку, що класичні уявлення про серце помилкові й що воно працює як чотирикамерний насос. До виходу у світ його книги De Motu Cordis (1628) панували уявлення часів Стародавнього Риму. Власне, ми досі говоримо так, наче ці класичні уявлення правдиві і серце створює не тільки пульс, а й дух. Безсердечна людина – це людина, у якої немає совісті, ба навіть душі. Ми говоримо про біль у серці й про те, що потрібно дослухатися до свого серця; про смерть від розбитого серця; ми відчуваємо протистояння між серцем і розумом, так наче розум перебуває в мозку, але серце виконує роль кермувальника. Можливо, «напір насоса» спричинено бульбашками, охолодженням, жировими клітинами або запаленням в мозку, але для Робертсона той факт, що його серце зупинилось, а кров проходила крізь устаткування, був менш прозаїчним: «здавалося, що все значно цікавіше». Він почувався «розділеним надвоє і беззахисним»: «Я покидав своє тіло, – сказав я стелі, – і тому я тепер сам не свій».

Апарати штучного кровообігу мають багато спільного з класичними уявленнями про роботу серця: кров витягується з великих вен у грудній клітці і всмоктується у відсік, у якому вона може вбирати кисень («життєву силу»). Перші зразки цих апаратів пропускали кисень через резервуар з кров’ю, утворюючи бульбашки. У результаті виникало бурління, про яке писав Аристотель у своїх описах шлуночків серця. Однак у середині 1970-х років медики припустили, що краще розділяти кров і повітря, відокремивши їх одне від одного синтетичною одноразовою мембраною.

На виході з оксигенератора кров протягує крізь трубку ролик або втягує відцентровий насос. Після цього вона проходить через кілька фільтрів бульбашок і охолоджувачів, а також сенсорів, які визначають рівні кислотності, оксигенації й солоності. Кров можна знову вводити в організм крізь отвір в аорті над серцем, крізь сонну артерію в шиї або крізь стегнову артерію, яка розташована в паху. Якщо дивитись на людське тіло як на «набір труб», немає значення, де її вводити.

У 1990-х рр. деякі престижні наукові видання почали публікувати статті про те, що пацієнти менше страждали від «напору насоса», якщо кров з апарата вводили не потоком, а поштовхами, схожими на серцевий пульс. Капіляри й клітини непомітно підтримують в нас життя на мікроскопічному рівні; їхня робота в мозку тісно пов’язана з мисленням і з особистістю. Є підстави вважати, що їм більше подобається, коли кров надходить в них поштовхами. Навіть найкращі апарати штучного кровообігу не здатні повністю відтворити пульсацію серця.

За кілька днів після того, як я почув вірш Робертсона у виконанні автора, до моєї клініки звернулася вагітна жінка. Вона вже приблизно добу не відчувала рухів своєї дитини і тому хотіла, щоб я послухав її серцебиття й розвіяв її страхи. Звичайні стетоскопи непридатні для прослуховування серцебиття плоду – воно надто швидке, тихе й високе. Акушери часто шукають серце плоду за допомогою доплерометрії, але я використав модифіковану трубку, яка називається акушерським стетоскопом. Він схожий на слухову трубу, які використовували в давнину, і розміщається між вухом і округлим контуром живота жінки. Найкраще його прикладати там, де, на вашу думку, намацується випукла крива спини плоду. Незважаючи на те що я закрив інше вухо пальцем, знайти серце вдалось не відразу – матері дитини довелося пережити кілька нестерпних хвилин. Але я знайшов її – синкоповану[53] рапсодію, чергування ударів серця матері й дитини. Серцебиття плоду було чітким і швидким, воно нагадувало політ птаха над океанічною течією пульсу матері. Я на мить завмер, слухаючи два ритми, які зливались в один, два життя в одному тілі.

«Поділ надвоє», Робін Робертсон

Загальний наркоз; серединна стернотомія ,виконана стернотомом; ретрактор тримає ребра в нажаханій гримасі; трубки й канюлі переносять кров у резервуар і в оксигенератор; непокірну аорту затиснуто; охолоджене і зупинене серце сохне; некомпетентний мітральний клапан видалено; новий – диск, вкритий вуглецем, у дорогій танталовій клітці — дістали зі стерильного пакета і міцно втиснули в серце, закріпили, зшили нитками. Звільнили аорту, перезапустили серце. Впустили кров назад, повернули її в судин з апарата штучного кровообігу. Розтиснули розширювач ребер; прийняли трубки; дротом зшили грудину, закрили розріз. Чотири години я був за межами свого тіла. Мене наблизили до смерті й повернули до життя. Делірій ненадовго зміг відвернути мою увагу, коли дія морфіну закінчилась, залишилась розділена грудна клітка, частини якої зі скреготом терлись одна об одну. Над болем здійнялась темрява і почала розростатись; її називають «напором насоса» – залишки з апарата штучного кровообігу потрапляють до мозку. Але здавалось, що все значно цікавіше. Беззахисний, розділений надвоє, я покидав своє тіло, сказав я стелі, і тому я тепер сам не свій. [54]

8. Молочна залоза: два погляди на зцілення

Зцілитись означає не врятуватися від смертності, а повернутися до неї: нас відпускають на волю, туди, де є можливості для старіння й зміни.

Кетлін Джеймі, Frissure

Ця жахлива хвороба, рак грудей, уражає молодих і старих; вона настільки поширена, що в будь-який час більшість сімейних лікарів знають кілька жінок, які на неї хворіють. Під час видалення пухлини молочна залоза часто втрачає свою форму, і в багатих країнах пацієнткам рекомендують боротись із наслідками шрамів, які начебто їх спотворюють, за допомогою пластичних хірургів. Як і обличчя, груди нерозривно пов’язані з уявленнями про красу та молодість: вони є відображенням наших страхів стосовно сексу, старіння й втрати репродуктивної функції. Від хірургів, що здійснюють операції на молочних залозах, очікують вищих косметичних стандартів, ніж від інших, – дизайнери виставляють груди напоказ у такий спосіб, який важко уявити для інших частин тіла.

Особливий статус грудей знаходить своє відображення в лікуванні раку цього органу: у місті, у якому я працюю, жінки з пухлинами в грудях потрапляють на прийом до лікаря швидше, ніж з іншими підозрами на рак, – протягом кількох днів. За час візиту їх оглядає спеціаліст, їм роблять рентген утворення або УЗД і, якщо необхідно, видаляють частину пухлини для подальшого дослідження під мікроскопом. Нерідко пацієнтці, у якої виявили рак, пояснюють можливості хірургічного втручання, хіміотерапії та радіотерапії ще до виходу з клініки.

Вважається, що хірурги-мамологи – одні з найпривітніших; вони з розумінням ставляться до страхів своїх пацієнтів, ретельно здійснюють лікування й подальший нагляд. Але наскільки б емоційно відкритими не були медики, вони працюють у медичних закладах. Слово «медичний» небезпідставно асоціюється з холодною, відстороненою ефективністю. Коли я заходжу до місцевої лікарні, то не відчуваю, що це місце зцілення й спокою. Його фасад зі скла й сталі, лабіринт побілених коридорів, елегантні кіоски на подвір’ї нагадують торговельний центр, аеропорт або виставкову залу. Це місце, призначене для ефективного обслуговування тисяч людей; надії і страхи окремо взятого індивіда губляться в натовпі.

Я вивчав хвороби грудей у лікарні «Вестерн Дженерал Хоспітал» в Единбурзі, яку було збудовано в 1860-х роках як церковний притулок для знедолених. Частина початкової будівлі збереглась в оточенні сучасніших прибудов. Коли я ще асистентом проходив її коридорами, то часто помічав перехід, коли стіни раптово звужувались або підлога піднімалась уверх на піврівня. Лікарню кілька разів розширювали у вікторіанську та едвардіанську епоху, коли церковний притулок перетворився на державну лікарню. Мамологічна клініка була частиною пізнішої споруди, зведеної в 1960-х роках, коли здавалося, що раціональне використання науки здатне забезпечити зцілення в промислових масштабах.

Оскільки мамологічна клініка отримувала хороше фінансування, у ній були килими й красиві обрамлені картини, а стіни були пофарбовані в пастельні кольори. Але вона, без сумніву, залишалася клінікою: у залі очікування стояли міцні, практичні крісла, а в багатьох кабінетах не було вікон. Я пам’ятаю, як моя колега вела мене суміжними кімнатами й відрекомендовувала мене стурбованим жінкам, яких направили сюди через пухлини в грудях.

Приблизно в однієї з десяти або в однієї з двадцяти жінок, які звертались у клініку, виявляли рак, в інших пухлини були доброякісними. У багатьох із них були фіброаденоми – вони виникають тоді, коли лобули молочної залози, які продукують молоко, заплутуються в складній мережі зв’язок і проток. Єдина шкода, яку вони спричиняють, – це стрес. У більшості інших жінок були «фіброзно-кістозні зміни» – цей стан настільки поширений, що він вважається нормою. Його ознакою є доброякісні кісти в грудях, наповнені рідиною, які часто з’являються і зникають протягом менструального циклу, наче фази місяця.

Зазвичай жінок, у яких діагностували фіброаденому, заспокоювали без подальших тестів – пухлини вирізняються своєю безболісністю, рухливістю й гладкою поверхнею; вони більш поширені серед молодих жінок. Фіброзно-кістозні зміни бувають більш болісними, і їх важче діагностувати, тому моя колега виконувала тонкоголкову аспіраційну пункцію: за допомогою ультрасканера в кожну кісту вводили голку й витягували з неї рідину жовтого кольору. Іноді вона знаходила твердішу пухлину, наче прикріплену до навколишніх тканин, – це була вже тривожна ознака. Тоді моя колега робила біопсію ширшою голкою або, якщо пухлина розташовувалася глибоко в залозі, призначала операцію з видалення пухлини молочної залози під загальним наркозом.

Також у клініці ми зустрічали жінок, які прийшли туди з повторним візитом, щоб лікарі оглянули їхні післяопераційні рани. Серед них були ті, кому видалили молочні залози разом із раковою пухлиною, ті, кому зробили реконструкцію, і кілька пацієнток, яким зменшили груди, тому що вони спричиняли велике навантаження на спину. Огляд пацієнток відбувався швидко – для цього було відведено кабінку, і одна з медсестер складала їхній одяг, щоб прискорити процес. Центральну увагу під час консультації приділяли ранам: наскільки добре вони заживали і яким був косметичний ефект. Я не пригадую, щоб у цих жінок запитували про емоційний бік змін, які відбулись в їхньому тілі.

З точки зору директора клініки одужання може бути схожим на деперсоніфікований, повторюваний процес, який потрібно систематизувати й максимально здешевити. Однієї осені я відвідав унікальну виставку, присвячену альтернативному погляду на одужання від раку молочної залози. Вона була результатом співпраці художника й поета, які вивчали шлях однієї жінки до зцілення після того, як вона покинула ці стіни зі скла й сталі.

Коли на п’ятдесятому році життя поетеса Кетлін Джеймі дізналася, що в неї рак молочної залози, їй не відразу зробили пластичну операцію; після видалення пухлини вона прокинулась із довгим шрамом у формі літери «У» навколо грудної стінки. Вона була шокована, коли подивилась униз і побачила, що стінка її грудини пласка, як у дитинстві, і серце б’ється під шкірою. Лежачи вдома після операції, вона почала думати про свій шрам і про трансформацію, яку він символізує. Навколо її грудної клітки з’явилась нова лінія, і Джеймі помітила, що «в поезії нова лінія відкриває нові лексичні можливості і допомагає тиші зазвучати. Що робить художник перед тим, як почати нову картину? Малює лінію. Тепер у мене була лінія, ще й яка!»

Вона почала з лінії на тілі, але невдовзі помітила в ній зв’язок з тим, що називають – добре це чи погано – «світом природи». Це була карта, річка, стебло троянди. Під час лікування Джеймі оглядало дуже багато лікарів, і їй стало цікаво, що буде, якщо шрам огляне художник. Вона запитала свою подругу, художницю Бріджит Коллінз, чи могла б вона підготувати серію картин і скульптур, пов’язаних зі шрамом. Щоб зробити свій внесок у проект, Джеймі почала писати короткі вірші в прозі. Вірші Джеймі і картини Коллінз створювали в тандемі, а не як ілюстрації або пояснення робіт іншого учасника – жінки разом працювали над тим, щоб створити окремі, але взаємопов’язані розповіді. «Таким чином одужання стало спільним переживанням, – написала згодом Коллінз, – свіжих і давніх ран; ран, які можна сприймати водночас як особисті і як універсальні, взявши за відправну точку світ природи».[55]

Виставка, яку організували ці дві жінки, походить із двох окремих традицій візуалізації тіла.[56] Перша з них розглядає анатомію з точки зору давніх хірургів-художників, таких як Чарлз Белл, і традиційних медичних ілюстраторів, що готували зображення хвороб і каліцтв з навчальною метою. Хоча ці картини були гарно виконані, часто вони були позбавлені контексту – життів та історій жінок, зображених на них.

Друга традиція давніша й походить із класичних поглядів на здоров’я; згідно з нею, тіло є відображенням космосу. Якщо тіло – це пейзаж, а хвороба – порушення великої гармонії, маленькими частинками якої ми є, значить, навколишній світ може підказати нам шлях до відновлення внутрішнього балансу.

Коли Джеймі бачить пухлину на мамограмі, вона не викликає жаху і не символізує загрозу; натомість це «досить красиве коло зі сріблястим сяйвом, схоже на повний місяць в біноклі». Коли вона відпочиває в саду, зграя птахів на горобині нагадує їй зображення цієї коагульованої тканини: птахи «формують ущільнення на гілках». «Іноді я майже чую солодку музику природи, – пише вона у своєму вірші, – її можна почути в просторі між листям горобини». Звуки на відстані від саду нагадують їй про «звук, із яким розв’язуються вузли, звук незлобливої байдужості світу». На картині, яка супроводжує цей вірш, її шрам зображено у вигляді гілки горобини: ряди гіпсу і шеллаку перекривають текст, а потім він знову з’являється, так ніби отримує разом з листям нове життя. У центрі іншого твору рядок із вірша Роберта Бернса «Та щастя – наче мак, що вмить, // Лиш доторкнешся, облетить».[57] Він надихнув Коллінз створити зображення, на якому шипшина наслідує контури шраму Джеймі й проступає на папері, вкритому плямами, ніби малюнок у середньовічному рукописі.

Однією із характерних ознак раку грудей є те, що він часто є спадковим і переходить від однієї жінки до іншої крізь покоління. Джеймі пригадує, як вона в дитинстві сиділа на колінах у бабусі, пригортаючись до її грудей. «Моя бабуся називала груди пазухою, а бюст – скринею», – пише Джеймі у вірші «Спадковість 2». «Ходи до бабуні, поспиш в мене на колінцях, – казала вона, – пригорнись до мене, курчатко». Скульптура Коллінз, яка супроводжує цей вірш, називається «Скринею». «Це місце, у якому зберігаються речі, – пише Коллінз, – це жіночі обійми, це сховище, це коробка для шиття, це спідниця – це те, що може захистити нас від світу».

В останньому спільному творі Джеймі й Коллінз зображено тисячі міських і берегових ластівок, які шукають собі їжу над річкою, перш ніж відлетіти у вирій. Вони «цілують річку на прощання» в той самий час, коли Джеймі завершує свою відпустку, «готуються, адже коротші дні підказують їм, що двері ось-ось зачиняться». Період одужання можна сприймати не лише як вимушений процес, а й як привід для вдячності. «У певному сенсі відновлення після операції було подарунком долі, – пояснює Джеймі у вступі до своєї роботи. – Нікому нічого не було потрібно від мене… я гуляла берегом річки і спала краще, ніж у попередні роки».

Назву проекту Frissure придумала Коллінз, об’єднавши два слова fissure[58] і frisson.[59] Шрам – це тріщина на шкірі, і, як пояснила Джеймі, «оголене тіло зі шрамом, без сумніву, викликає тремтіння». Точність, із якою Джеймі висловлює свої думки, та відсутність сентиментальності дали їй можливість перетворити процес одужання з його тривогами й болем на особливу подію.

Мені проводили екскурсію мамологічною клінікою і знайомили з напіводягненими жінками в лабіринтах кабінок, тому що мої вчителі вважали, що це правильний спосіб дізнатись про «зцілення». Завдяки проекту Frissure я як лікар виніс для себе урок: для зцілення потрібне не лише відновлення внутрішнього світу, а й взаємодія з довкіллям, яке дає нам можливість жити.

Верхня кінцівка

9. Плече: зброя й броня

Що таке люди? Чи ж не в’януть вони

і не гинуть, мов листя з приходом осені?

Промова Аполлона, «Іліада», книга XXI, вірш 528

Навчання невідкладної допомоги часто нагадувало подорож морем людських життів; мій підручник був схожим на лоцію моряка. Самі відділення невідкладної допомоги часто були без вікон, як машинний відсік корабля, а працівники переміщалися по них позмінно, наче помічники капітана. Запис на навчання дещо нагадував вступ на курс підготовки морських піхотинців: сувора ієрархія персоналу, безколірні уніформи, правила поведінки й розпиття алкоголю в нічний час.

Одного разу в обідню зміну погода була сонячна, але у відділенні невідкладної допомоги було лише штучне світло. По радіо повідомляли, що в лікарню везуть травмованого мотоцикліста. Гаррі, парамедик зі «швидкої», сказав, що мотоцикліст дихає й притомний, але його плече і грудна клітка сильно травмовані. На той час я був добре знайомий з Гаррі: він був загартованим і цинічним, але надзвичайно професійно надавав допомогу усім травмованим.

За кілька хвилин після повідомлення Гаррі похапцем завіз пацієнта в кабінет на каталці. Обличчя змінювало колір, чорне волосся було коротко стрижене. Спершу я помітив тугий пластиковий комір, потім кисневу маску, після цього з полегшенням відзначив, що він дихає самостійно. Гаррі розрізав лівий рукав його шкіряної куртки, щоб вставити манжет тонометра й крапельницю. Він наклав шину на праву руку, тому що її розташування здалось йому неправильним – вона нерухомо висіла під кутом, наче зламаний спис.

– Кріс МакТаллом, – сказав Гаррі, – двадцять п’ять років. Втратив керування на повороті на швидкості десь сорок-п’ятдесят миль[60] на годину. Перечепився об запасну колію й перелетів через кермо. Збоку від дороги був стовп – думаю, він вдарився об нього плечем.

– Скільки часу він там пролежав? – запитав я.

– Хвилин десять-п’ятнадцять.

– Чи є якісь ознаки втрати крові?

Гаррі заперечно похитав головою.

– Жодних. Йому ввели один літр внутрішньовенно. Кров’яний тиск сто на шістдесят, пульс – сто десять, ран немає. Пощастило хлопцеві.

– Він встиг щось сказати?

– Майже нічого. Одинадцять балів за шкалою ком, зіниці реагують нормально.

Я подивився на Кріса і почав огляд: шию було знерухомлено, дихання було нормальним, у легені потрапляло достатньо кисню. Пульс був швидким, але з хорошим наповненням, кров не витікала на простирадла.[61] Кінчики пальців на лівій руці були рожевого кольору, теплими на дотик. Я крикнув йому у вухо: «Крісе!» Він відкрив очі, а потім знову їх закрив. «Що з мотоциклом? – несподівано промовив він. – Мій мотоцикл…» Він не реагував на прохання стиснути мої пальці, але, коли я міцно натиснув ручкою на нігтьове ложе, щоб перевірити його реакцію, він висмикнув руку, вилаявся і спробував вдарити мене здоровою рукою. Його обличчя, яке щойно було блідим і відстороненим, вмить набуло жорстокого виразу.

– Дванадцять-тринадцять балів за шкалою ком Глазго – здається, він опритомнює.

МакТаллом напружився від злості: він намагався встати на підлогу, але не міг це зробити через біль у руці та кріплення на голові й на шиї. Гаррі допоміг мені покласти його на стіл і вколоти морфін. Він знову заснув, і нам вдалося зрізати захисний шар рукава куртки. На футболці не було слідів крові, але праве плече було деформованим – на відміну від лівого плеча, м’язистого й розташованого під прямим кутом, воно було м’яким, набряклим і діагональним. Гаррі мав рацію: очевидно, він вдарився плечем об стовп, перенісши вагу свого тіла на ключицю. Після того як морфін подіяв, ми обережно перевернули МакТаллома на лівий бік, не змінюючи кут нахилу його спини, щоб перевірити хребет на наявність ушкоджень. Усе було добре.

– Чи відчуваєте ви, як я торкаюся вашої руки? – я провів рукою по пальцях його лівої руки. Він стиснув зуби, але спробував кивнути – це неможливо зробити в тугому комірці.

– Не кивайте, просто скажіть «угу», якщо відчуваєте.

– Угу.

– А тут? – я торкнувся пальців на правій руці. Нічого.

– Тут? – я почав проводити рукою вище, у напрямку ліктя, потім – у напрямку набряклого плеча. Жодної реакції – він не відчував доторку до своєї шкіри.

– Можете стиснути пальці? – запитав я, поклавши пальці на його праву долоню. Я відчув незначний рух у руці, коли він спробував її стиснути.

– Добре. А зігнути руку в лікті?

Нічого. Лють, яку він проявляв кілька хвилин тому, змінилась сонливістю і страхом, навіяним ліками.

– Ким ви працюєте? – запитав я у нього.

– Я солдат, – відповів він, – артилерист.

Коли прийшли результати рентгену, стало зрозуміло, що він вщент роздробив праву ключицю. За ключицею є делікатна мережа нервів, які відходять від шиї і контролюють рухи і чутливість руки. Під час аварії МакТаллом не просто зламав плече – його праву руку було паралізовано.

Під час розгортання історичної драми людська культура еволюціонує, але наша анатомія й обмеження, продиктовані нею, залишаються незмінними. «Іліаду» Гомера вперше було записано майже три тисячі років тому; у ній розповідається про грецьку облогу Трої, яка, імовірно, відбулася кількома століттями раніше. У восьмій пісні описано криваву битву: вправний лучник Тевкр раз у раз влучає в троянців під схвальні вигуки царя Агамемнона. Тевкр каже:

Ось уже вісім із лука я випустив стріл довголезих, Глибоко в тіло вони уп’ялись юнакам войовничим, Тільки у цього скаженого пса я ніяк не поцілю.[62]

«Скажений пес», про якого йдеться, – це Гектор, троянський вождь. Наступний уривок вартий того, щоб його зацитувати повністю:

З криком жахливим і, камінь великий рукою схопивши, Кинувсь [Гектор] на Тевкра, поцілить його пориваючись серцем. З сагайдака тоді Тевкр, гіркую стрілу свою взявши, До тятиви притулив і вже лук напинав, але Гектор Шоломосяйний у плечі, якраз де ключиця від шиї Груди йому відокремлює – найнебезпечніше місце! — Каменем гострим ударив, коли той вже цілив у нього, І тятиву перетяв. Заніміла рука біля кисті. Тевкр на коліна звалився, і лук із руки його випав.[63]

Брат Тевкра Еант підбіг і став коло нього, захищаючи його від зливи стріл своїм щитом. Підбігли два його товариші; вони підняли Тевкра, «який стогнав від болю», і віднесли його в безпечне місце на кораблі.

Автор «Іліади» надзвичайно точно передає анатомічні особливості. Мабуть, в античні часи поле бою було хаотичним, встеленим тілами й политим кров’ю. Воїнам і поетам, які їх супроводжували, були добре знайомі, як зараз кажуть, «обширні травми». Можливо, вони навіть розробили власний метод лікування поранень. Деякі поціновувачі Гомера з медичною освітою навіть припускають, що він був військовим медиком.[64] В «Іліаді» доволі часто можна натрапити на описи поранень від списів, стріл і мечів, у яких розповідається не лише про уражену частину тіла, а й про фізіологічний ефект травми, а іноді навіть про лікування.[65]

Коли Гектор паралізує руку Тевкра ударом в тому місці, «де ключиця від шиї груди йому відокремлює», – це точний опис прийому, який і зараз використовують експерти з бойових мистецтв, він називається «брахіальним оглушенням». Удар у цьому місці не просто тимчасово паралізує руку: у разі тиску на сонну артерію він може спровокувати рефлекс уповільнення серцебиття. Іноді в чутливих людей серцебиття зупиняється настільки, що вони непритомніють. В Інтернеті можна знайти безліч прикладів застосування «брахіального оглушення» – домашні відео американських морських піхотинців, які тренуються в бараках, зйомки поєдинків «чорних поясів» і навіть поліцейських під час затримання підозрюваних. Переглядаючи ці відео, я уявляв, як Тевкр із занімілою, знерухомленою рукою падає на землю.

Місце, у якому нерви переплітаються за ключицею, як спагеті, називається «плечовим сплетінням». Коли анатомії приділялось більше уваги в навчанні майбутніх медиків, кожен студент мав вивчити їх розташування:

П’ять корінців нервів з п’яти шийних хребців об’єднуються, утворюючи три «стовбури», які діляться на передні й задні гілки. Ці гілки елегантно переплітаються між собою, перед тим як зійтись у три пучки: медіальний, латеральний і задній. Задній пучок забезпечує діяльність м’язів, що випрямляють руку й зап’ястя, а також відповідає за чутливість тильного боку долоні й передпліччя. У свою чергу, медіальний і латеральний пучки активують м’язи, які скорочують біцепс і м’язи зап’ястя, а також керують роботою малих м’язів кисті.

Таке розташування здається надзвичайно складним, але воно зумовлене тим, як рука формується в утробі. Латинська назва передпліччя brachium походить від слова «гілка». Воно виростає з бруньки, як гілка на дереві. Брунька починає утворюватись приблизно на четвертому тижні вагітності, і протягом наступних трьох тижнів вона ділиться на зачатки кисті, передпліччя й плече, після чого обертається на дев’яносто градусів. Рух цих м’язів під час росту й обертання руки, а також фіксоване положення шийних нервів утворюють цей «клубок» у плечовому сплетінні. Гомер не знав про походження плечового сплетіння, але він знав усе про його будову й про перевагу в бою, пов’язану з ним.

У перерві між навчанням на лікаря невідкладних станів і на лікаря загальної практики я працював лікарем в Антарктиці. Британська антарктична служба направила мене туди корабельним лікарем; наша експедиція повинна була перепливти Атлантичний океан і дістатись однієї з найвіддаленіших станцій у світі – Халлі. Десять місяців на рік вона була ізольованою, і в цей час я мав виконувати там функції штатного лікаря. Протягом цих десяти місяців здійснювати евакуацію хворих було практично неможливо, тому перед тим, як обійняти цю посаду, я мусив пройти додаткову підготовку у військово-цивільному госпіталі.

Військові лікарі навчили мене вводити власну анестезію, виривати хворі зуби й самостійно здійснювати прості травматологічні операції. Я завжди ставився з підозрою до військової медицини: на перший погляд служба у військовій частині, мета якої – вбивати й калічити своїх ворогів, суперечить усім етичним принципам. Гіппократ казав: «Не нашкодь», але, уважно ознайомившись з його працями, можна знайти й таке: «Той, хто хоче стати хірургом, насамперед повинен піти на війну». Від античних часів і дотепер війни дають можливість працювати з великою кількістю поранених – у медицині, як і в інших галузях, практика є основою майстерності.

Військові лікарі навчили мене робити рентгенівські знімки за допомогою портативної установки, призначеної для бойових умов; вправляти зламані кістки й робити отвори в черепі в разі коми, спричиненої травмою голови, – усі ці навички вони застосовували на війні, але вважали, що вони можуть мені знадобитись в Антарктиці. Мене направляли в традиційні військові заклади: я навчався зубної анестезії на базі ВПС, а логістики – у казармах піхотинців. Я пройшов курс під назвою «Операції з ліквідації наслідків катастроф» разом із тридцятьма лікарями, парамедиками й медсестрами, які нещодавно повернулись із зон збройного конфлікту. Ми вчились організовувати перев’язувальний пункт біля лінії фронту, копати вбиральні, які убезпечують від холери, та робити інші, корисніші під час полярної експедиції речі: супутниковий зв’язок, імпровізовані реанімаційні системи й захист делікатних ліків та обладнання під час транспортування. Несподівано для себе я перейнявся повагою до військових лікарів і зрозумів, який важливий внесок їхні попередники зробили в наше розуміння людського тіла. Антисептична хірургія кардинально змінила показники виживання солдатів під час бурської і Першої світової воєн, а винайдення антибіотиків мало схожий ефект під час Другої світової війни. Чарлз Белл значно розширив свої знання, лікуючи ветеранів битви при Ватерлоо, а римський хірург Гален був лікарем гладіаторів. Можливо, анатомічні знання, відображені в «Іліаді», є частиною цієї тривалої недооціненої традиції.

В англійській мові слово arms має два значення: «руки» і «зброя». Armed, armour, army[66] – у нашому словнику є багато свідчень насильства, а ставлення людства до вбивств відображено в наших мовних зворотах. Людину, яка вправно застосовує силу, називають strong arm,[67] а солдатів, які борються за спільну справу, – brothers in arms.[68] У латинській мові слово «armus» має лише одне значення – «рука», а arma означає будь-яку зброю і походить від кореня на позначення речі, яка зібрана докупи.

Історик військової медицини П. Б. Адамсон одного разу під час читання «Іліади» приділив більше уваги загоєнню ран, ніж більшість хірургів.[69] Усвідомлюючи, що це епічна поема, а не хроніка, він виписав інформацію про кожен поріз із зазначенням зброї, якою його було завдано, і наслідків поранення (чи було воно летальним). Після цього він порівняв отримані результати з «Енеїдою» Вергілія і дійшов висновку, що в період Троянської війни списи були найсмертоноснішою зброєю, але в епоху Римської імперії, описаної Вергілієм, перевага була на боці мечів. З точки зору смертельних поранень каміння було найменш результативним – лише 41 % воїнів, поранених камінням, помирав (поранення Тевкра, яке паралізувало його руку, не загрожувало його життю – після того як Гектор знешкодив його у восьмій пісні, він знову виходить на поле бою у дванадцятій пісні). Згідно з підтекстом, закладеним в «Іліаді», лучниками, такими як Паріс або навіть Тевкр, ставали не дуже сміливі люди – луки вбивають на більшій відстані й із меншою точністю, смертність становить 74 % проти 100 % для мечів і 97 % для кинутих списів. Адамсон зазначає, що, як і в античні часи, так і зараз, броня заохочує жорстокіший бойовий контакт, тому що вона зміцнена спереду і надзвичайно слабка ззаду. Відвернутись від поля бою і накивати п’ятами завжди означало ризикувати своїм життям.

Адамсон помітив, що в «Іліаді» ноги рідко травмуються, можливо, тому, що чоловіки боролись, стоячи по коліна в тілах своїх загиблих товаришів, на колісницях, які захищали їх по пояс, або навіть ховаючись за корпусами своїх кораблів. Також він відзначив, що найчастіше цілились у голову, шию і в торс. Верхні кінцівки в «Іліаді» здебільшого уражають під час того, як противник піднімає руки для захисту або атаки. Ці типові для творів Гомера поранення щодня трапляються в наш час у відділеннях невідкладної допомоги: оглядаючи жертв домашнього насилля, лікарі часто перевіряють передпліччя жінок, тому що на них припадає більшість ударів під час захисту. Перелом середньої третини ліктьової кістки досі називають «переломом від кийка», тому що він найчастіше виникає у людей внаслідок удару поліцейським кийком.

Закономірності поранень, описані Гомером, залишались практично незмінними протягом майже трьох тисячоліть після облоги Трої. Вони почали змінюватись лише після того, як набув поширення порох і збільшилась відстань між протиборчими сторонами. Як не дивно, зі збільшенням потужності зброї показники смертності почали зменшуватись. Адамсон порівнює відсоток смертності й поранень, описаних у стародавніх текстах, з тими даними, які вдалось зібрати стосовно найжахливіших воєн ХІХ і ХХ століть.

Незважаючи на неймовірний бруд і жорстокість Кримської війни, смертність від поранень становила лише 26 % – п’ять із половиною тисяч на двадцять одну тисячу британських військових. У Першій світовій війні для британського війська співвідношення було приблизно таким же: з двох мільйонів двохсот п’ятдесяти тисяч солдатів унаслідок поранень померло менше ніж шістсот тисяч. Адамсон демонструє, що в найгірших випадках смертність від снарядів і бомб становила 29 % (Перша світова війна) – менше, ніж від каменів в «Іліаді». Співвідношення поранень кінцівок і торса змінилося на протилежне: у стародавніх епічних творах ушкодження кінцівок становили 20 %, але в минулому столітті на кінцівки припадало 70–80 % усіх бойових поранень. У міру того як зброя ставала складнішою й уражала ціль на більшій відстані, травми кінцівок траплялися частіше, ніж загибель бійців.

Існують різні ступені ушкодження нервів. Якщо нерви за ключицею вирвані з хребта, шансів на одужання практично немає. Якщо в них стався розрив, існує незначна ймовірність того, що частина з них відновиться; крім того, іноді трансплантація нерва допомагає частково відновити втрачену функцію. Нерви дещо схожі на мідні дроти, вкриті полімерною ізоляцією: сильно розтягнений нерв може відрости, якщо зовнішній шар не пошкоджено й розділено лише внутрішній аксон, тобто серцевину.

Через два місяці після аварії я зустрів Кріса МакТаллома в черзі на прийом до нейрохірурга. Його права рука досі була перев’язана. М’язи плеча, які раніше були м’якими й набряклими, стали тонкими та в’ялими, але він частково відновив їхню рухливість.

– Як ваші справи? – запитав я у нього.

Він дістав руку з пов’язки й повільно напружив біцепс.

– Потроху відновлюється, – сказав він. – Я ще не готовий повернутися на службу, але, можливо, за кілька місяців буду.

– А що потім? – поцікавився я.

– Повернусь у свій підрозділ, – сказав він. – Можливо, поїду в Афганістан.

Напружуючи атрофовані м’язи, він повільно зігнув пальці правої руки, ніби намагаючись обхопити гачок.

Хоча слово «рука» тісно пов’язане зі словами на позначення озброєння й жорстокості, воно також є основою слів дружби й любові. «Embrace»[70] означає «у руках».

Коли в шостій пісні «Іліади» зустрічаються грецька й троянська армії, грецький воїн Діомед натрапляє на троянця на ім’я Главк, одягненого в такі дивовижні обладунки, що Діомед думає, що він, мабуть, бог. Грецький воїн вигукує:

Хто ти єси, поміж смертного люду герою хоробрий? Досі не бачив тебе я в боях, де мужі набувають Слави, а нині відвагою ти перевищуєш інших Воїв, коли довготінного списа мого дожидаєш.

А той, у свою чергу, відповідає:

Духом великий Тідіде, навіщо про рід мій питаєш? Наче те листя на дереві – людські всі покоління: Листя одне, обриваючи, вітер розносить, а інше — Клечанням свіжим ліси укриває з новою весною.

Хоча він спочатку відмовився відповісти на запитання, зрештою Главк розповідає про свій рід: він має грецьке походження; його дід, гнаний із Греції, прибув у Трою багато років тому й оселився тут. Діомед усвідомлює, що його дід був товаришем діда Главка, і тому вирішує укласти з ним мир.

Тут же, в юрмі, списів один одного ми уникаймо, Є-бо навкруг і троян тут багато, й їх спільників славних, Щоб убивать, коли, дасть бог, кого в бігу я настигну. Досить ахеїв для тебе є тут, – побивай, кого зможеш.

Відсторонившись від навколишнього пекла й смертей, чоловіки зіскочили з колісниць і обійнялись.

10. Зап’ястя і кисть: вдарені, порізані й розіп’яті

…і (дивлячись на власне тонке, вкрите венами зап’ястя)в такому слабкому тремтінні крові чітко відчувається нестримне кипіння душі.

Елізабет Барретт Браунінг, «Аврора Лі»

Суботня нічна зміна у відділенні невідкладної допомоги, день видання зарплати. Подвійні вхідні двері нагадують протидощову решітку: у них стікають усі нещастя й божевілля людства. Після закінчення моєї зміни на шляху в перевдягальню я проходжу повз літніх жінок на каталках, парамедиків, вишикуваних у чергу, поліцейських з ув’язненими в кайданках. Наближається сирена «швидкої допомоги», із зали очікування доносяться вигуки, звуки в реанімації вказують на те, що в пацієнта зупинка серця.

У перевдягальні немає вікон. Випрані зелені хірургічні костюми складені на полицях, а брудні лежать у великому кошику біля стіни. Їх виготовлено з якоїсь синтетичної тканини, яка не вбирає кров, тому, коли я знімаю сорочку через голову, чую тріск статичної електрики. Я відчиняю свій ящик, кладу в нього свій бейдж і знаходжу свій одяг серед використаних піпеток, ручок, хірургічних рукавиць і одноразових ножиць, що їх назбиралось там за кілька місяців. Мій колега перевдягається в чистий костюм перед початком своєї десятигодинної зміни. «Удачі, – кажу я йому, – вона тобі знадобиться!»

Удома під душем, змиваючи зі щоки засохлу кров і запах дезінфікувального засобу з рук, я подумки перераховую всіх своїх сьогоднішніх пацієнтів – з передозуваннями й отруєннями, психозами й переломами, опіками й судомами. У коридорах відділення невідкладної допомоги світ здається божевільним, зіпсутим і, як казав один поет, невиправно плюралістичним. «Як ти з цим справляєшся? – одного разу запитав у мене друг. – Напевно, чимало людей, яких ти лікуєш, самі стали причиною своїх нещасть». «Хіба це має значення?» – подумав тоді я. Мало кому з нас вдається бути тим, ким ми хотіли б. Мені подобається, що у відділенні невідкладної допомоги життя екстремальне й неприкрашене: люди, наділені грошима і владою, не мають тут жодних привілеїв. Усі сидять поряд на тих самих твердих пластикових стільцях, і шви їм накладають у тих самих завішених кабінках. Без сумніву, порядок надання послуг тут демократичний: пріоритетність залежить від медичної потреби, а не від впливовості.

Вийшовши з душу, я помічаю, що вже дев’ята ранку, і непевною ходою йду до ліжка, як моряк, який після корабельної аварії намагається дістатись берега. Через вісім годин я знову повинен бути на роботі. Зміни йдуть одна за одною невблаганним потоком: чотирнадцятигодинні, десятигодинні, кілька днів відпочинку, а потім знову нічні зміни. На посаді дорослого лікаря невідкладних станів я мало не щотижня змушений змінювати свій добовий біологічний ритм.

Я розпочав своє навчання в медицині невідкладних станів, щоб навчитися працювати з будь-яким ушкодженням або отруєнням, яке люди здатні собі заподіяти, але я не був готовий до історій. Після того як я падаю в ліжко і моє тіло починає сіпатися від утоми, а шия й плечі напружуються за однієї лише думки про наступну зміну, ці історії не дають мені заснути.

На каталці лежить чоловік, здригаючись; його ноги й груди сховані за лікарняною сорочкою. Під випрасуваною лікарняною бавовною його тіло треноване й атлетичне, засмагле; у нього м’язи людини, яка не марнує свій абонемент у спортзал. На вході в палату я дивлюсь на його папку. «Містер Едріансон?» – запитую я в нього. Він киває, після чого я заходжу в палату, засуваючи за собою шторку.

Його ліве передпліччя замотане в кухонні рушники – колись вони мали сіруватий відтінок, а зараз стали кольору блискучого темного багрянцю. Верхній рушник, сувенір з Майорки, частково розв’язався й зараз вільно висить на лікті. Кров розпливається по його шкірі, наче світло призахідного сонця; вона збирається в бганці, утвореній його сідницями на матраці.

«У мене йде кров», – каже він без жодної на те потреби, поки я намагаюся перев’язати руку рушником і сильно тисну на неї.

– Усе буде добре, – кажу я йому, хоча не маю жодного уявлення про те, що там, під рушником. Можливо, справи погані; можливо, у нього перерізана артерія, і сухожилля теж. Я вводжу в згин його здорового правого ліктя канюлю 16-го калібру, товсту й довгу, як капелюшна шпилька, витягую сталевий інтродюсер і одночасно вставляю порожню пластикову трубку. Після того як пластикові крила канюлі закріплені, я беру зразки крові для визначення рівня гемоглобіну й для перехресної проби, а потім ставлю крапельницю із замінником плазми.

– Ви лівша? – запитую я в нього. Він киває. – Ким ви працюєте?

– Кишеньковим злодієм, – каже він, усміхаючись. – Яка вам різниця?

– Хочу переконатися, що ви не заробляєте на життя грою на піаніно.

– Я випав через вікно, – каже він, відвертаючись, хоча медсестри розповіли мені інше. Коли парамедики прибули в його будинок, у кутку плакала жінка. Вона сказала їм, що він хотів вдарити її, але влучив у двері. Скляні панелі дверей вщент розбились, і я припускаю, що під час удару він міг зламати кисть руки. Тиснучи на передпліччя, я піднімаю його руку й дивлюсь на кінчики пальців: вони рожеві і мають здоровий вигляд, тобто в них потрапляє достатньо крові. Я сильно тисну на м’якоть великого пальця, відпускаю його й рахую, через скільки секунд він відновить свій колір. Менше двох, тому я подумки полегшено зітхаю. Однак кісточки пальців в поганому стані і, як і варто було очікувати, мізинець здається надто коротким і повернутим під неприродним кутом. Він зламав кістку в руці, яка його підтримує, – це називається «переломом боксера».

Я продовжую тиснути на передпліччя, щоб зупинити кровотечу, і думаю про інший перелом боксера, із яким я мав справу цього тижня. Той зап’ясток належав наглядачеві в’язниці, а за кілька хвилин до огляду я діагностував перелом щелепи в ув’язненого. Чоловіки сиділи в сусідніх палатах. Зв’язок між цими травмами був настільки очевидним, що вказувати на нього було навіть незручно. Наглядач розповів мені, що він проводив допит ув’язненого стосовно сутички й тримав руки на спинці крісла, коли той штовхнув стіл. Проїхавшись по підлозі, він влучив прямісінько в його кулак.

– Чи може щось інше спричинити такий перелом? – запитав він мене знервовано.

– Ні, – твердо відповів я, – він називається переломом боксера й виникає тоді, коли людина вдаряє щось міцніше за кістки руки. Або когось.

Кровотеча трохи послабилась, тому я відгортаю рушник і дивлюсь на рану. У пацієнта на передпліччі довга борозна, яка тягнеться аж до зап’ястя. Вона схожа на сліди від пазурів лева. У рані виблискують його м’язи й сухожилля.

Медсестри вже встигли замовити рентгенівський знімок, і з нього я зрозумів, що десь у рані застряг уламок скла у формі серпа. Я піднімаю шкіру навколо рани й прикладаю до неї марлю, намагаючись знайти цей уламок. Нарешті я знаходжу його, радше на дотик, ніж очима. Він вкритий смужками засохлої крові й врізається в тканину, наче отруйний шип. Я підношу цей шматок до лампи денного світла, відтак іду до негатоскопа, у якому відображаються рентгенівські знімки. Контури кісток передпліччя – променевої й ліктьової – вимальовуються на знімку із загадковою елегантністю, ніби гравюра на склі. Я бачу, що п’ята кістка п’ястка, яка підтримує мізинець в основі долоні, зламана, але не настільки, щоб було потрібно викручувати її. Я підношу уламок скла до темного серпа в негатоскопі й помічаю, що вони повністю збігаються.

– Хороші новини, – кажу я Адріансону, – більше шматочків скла немає.

Я сідаю поруч з ним на каталку й дивлюся, як м’язи його передпліччя збираються біля зап’ястя. Сухожилля поверхневих флексорів пальців виблискують на світлі: ці темні смужки колагену схожі на стовбури пера, але замість борідки й опахала в них м’ясисті волокна м’язів. Я прошу його стиснути пальці й із захопленням спостерігаю за тим, як скорочуються його м’язи, за надзвичайною складністю системи блоків, що контролюють їх. Наскільки ж ми механічні. Усі сухожилля неушкоджені; він стискає мої пальці лівою рукою з такою ж силою, як і правою; крім того, я не помічаю жодних тріщин на них, коли вони потрапляють у поле зору.

– Коли я зможу повернутись додому? – запитує він.

– Відразу ж після того, як я накладу шви й зафіксую палець.

Я як лікар розмовляю цілими днями, вбираючи в себе історії й надаючи пояснення. Іноді після зміни в клініці я відчуваю потребу в тому, щоб кілька годин побути в тиші й відновити баланс. Вербальна діагностика передбачає просівання через сито можливих варіантів, запитання й відповіді, зважування й оцінювання слів пацієнта й прийняття рішення, чи варто розпитувати детальніше чи рухатись далі. Для того щоб розвинути в собі цю навичку, потрібен не один рік: на вивчення медичної історії студентові знадобиться година, але терапевтам і лікарям-консультантам доводиться приймати рішення за лічені хвилини. Практичні завдання, такі як накладення швів або гіпсових пов’язок на зламану кінцівку, надають унікальну можливість поспілкуватись із пацієнтом без цієї нагальності, без підпорядкування розмови певній меті. Суто технічне завдання, яке майже не вимагає інтелектуальної діяльності, дарує неабияке задоволення. Накладення швів – це техніка, і, як і всі інші техніки, її можна виконувати добре або погано. Хороше її виконання вимагає зосередженості, яка після постійного сум’яття у відділенні невідкладної допомоги сприймається як ковток свіжого повітря.

Я готую стерилізаційний лоток з інструментами, нитками, шприцами з місцевим анестетиком, протираю його рани антисептиком і починаю накладати шви. Напевно, їх знадобиться десь тридцять-сорок, це займе трохи часу.

У відділенні невідкладної допомоги я жодного разу не бачив, щоб хтось помер, перерізавши собі артерії зап’ястя – зазвичай кровотечі з них нелетальні. Єдина людина з порізом променевої артерії, яка померла в мене на очах, приклала ніж до горла й змогла перерізати собі сонну артерію. Артерії на зап’ясті лише два-три міліметри завширшки, і, якщо їх розрізати, вони самі часто закриваються, ніби захищаючись. Але мені траплялись сотні людей, які робили подряпини й порізи собі на зап’ястях, не обов’язково при цьому бажаючи смерті, а тому, що вони хотіли послабити душевний біль і виразити своє несприйняття того життя, яким вони змушені жити.

Порізи на зап’ястях – це спосіб виплеснути на них своє обурення. Завдяки пульсу зап’ястя символізують життя й свідчать про силу та енергію людського організму. Це поширений спосіб зняття напруження: близько 4 % населення зізнаються, що роблять собі порізи (такі дії називаються навмисним самоушкодженням), і, хоча найбільш поширене місце – зап’ястя, часто для цього також використовують передпліччя, ноги й стегна. Підлітки зізнаються в значно більших пропорціях – понад 15 %,[71] причому дівчата більш схильні звертатися по допомогу, ніж хлопці. Завдання порізів часто спровоковано відчуттям сильної тривоги або страждання, яке кровотеча тимчасово послаблює. Як пояснила одна людина, яка робить собі порізи, «разом із кров’ю в раковину стікає злість і біль».[72] Антрополог, який досліджує самоушкодження, називає їх «стратегією дистанціювання або самоприниження, яку використовують для того, щоб показати людям, яких ми любимо й яким водночас змушені підкорятись, що їхня поведінка завдає нам болю».[73]

Серед моїх пацієнтів, які завдають собі ушкоджень, часто трапляються дівчата-підлітки, що опинились у нестерпній ситуації: вони розриваються між очікуваннями своїх батьків та ровесників і болем, частково спричиненим втратою дитинства, а частково – пошуком дорослої ідентичності. Порізи відображають глибину їхнього внутрішнього конфлікту, показують їхнім рідним і друзям, наскільки жахливо вони почуваються. «Завдяки донесенню емоційного болю до інших він може здаватись більш виправданим, – пише група дослідників навмисного самоушкодження, – а демонстрування глибини проблеми допомагає отримати допомогу або зберегти цінні відносини». Із цієї точки зору завдання собі ушкоджень здається обґрунтованим.[74]

Здебільшого дівчата, які звертаються до мене, не є жертвами систематичного жорстокого поводження з боку людей, які мали б дбати про них, але насилля, пережите в дитинстві, часто передує такій поведінці – воно збільшує ймовірність самоушкодження в дорослому віці в чотири рази. Коли в клініці я бачу людей, які завдають собі ушкоджень, я намагаюся дізнатися, чи вони були або є жертвами насилля, але мені невідомо, наскільки вони готові в цьому зізнатися.

У відділі невідкладної допомоги є «психіатрична палата»: кабінет, у якому більше приватності, ніж у звичних завішених шторами кабінках, і немає нічого, що може бути використане як зброя. Чого вартий лише той факт, що ми оглядаємо психічно хворих пацієнтів у тому ж кабінеті, що й ув’язнених. У ньому двоє дверей, щоб пацієнт не міг перегородити нам шлях до виходу, і на обох є замок.

Мелісса була одягнена в дешеві синтетичні кросівки, брудні спортивні штани рожевого кольору й безформний пуловер з надписом «Красуня». Її волосся кольору бурбону було масним, а у вогких очах читалася паніка. Я зняв її папку зі стіни в коридорі – на ній було написано її ім’я, дату народження й адресу притулку, що був неподалік. У ньому люди з важкими психічними розладами можуть жити майже незалежним життям під наглядом кваліфікованого персоналу й соціальних працівників. На папці медсестра приймальні написала лише: «Самоушкодження».

Вона сиділа в психіатричній палаті, втупившись очима в підлогу, і постійно перевіряла перев’язки на передпліччях. Рукави її пуловера були закочені по лікоть, ще більше привертаючи увагу до пов’язок. На кожному передпліччі було наклеєно по п’ять-шість пластирів, а біля їхніх країв проступали давніші шрами: поверхня шкіри була твердою й вкритою тріщинами, наче невідполірований мармур.

– Це через те, що мене в дитинстві ґвалтували, – відразу ж сказала вона.

Я кивнув.

– Це жахливо, – відповів я. Іноді це єдине, що можна відповісти.

– Мій дідусь – він уже помер. Отримав по заслугах.

Вона порізала собі руки лише за півгодини до того, і кров продовжувала розтікатись по пов’язках.

– Я не зупинила його. Я мала б його зупинити. Я така дурна.

Я зітхнув і похитав головою.

– Скільки років тобі було, коли це почалося?

Вона знизала плечима.

– Два? Три?

– Отже, ти була зовсім маленькою. Як ти могла це зупинити? Ти ні в чому не винна.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Із коридору доносився стукіт розносів і сирени «швидкої допомоги».

– Які ліки ти приймаєш?

– Я не хочу ліків.

– Сон нормальний?

– Три дні не спала.

– Я міг би принаймні виписати тобі снодійне, щоб ти відпочила.

Вона кивнула.

– Дозволиш мені подивитися на твої порізи?

Мелісса знову кивнула й витягнула обидві руки вперед. Я почав знімати пов’язки. Порізи були неглибокими, не було навіть потреби в пластирі-«метелику», не кажучи вже про шви. Я повільно почав промивати рани й накладати на них чисті пов’язки.

– Ти сама прийшла в лікарню, молодець, – сказав я. – Ти знала, коли слід звернутися по допомогу.

У випадку з дівчатами-підлітками іноді достатньо того, щоб їхні самоушкодження помітили інші. Вони позбуваються цієї звички, коли їхні рідні змінюють свою поведінку або коли вони переростають свої підліткові неприємності. Проблема Мелісси мала значно похмуріше походження; я відчував, що не можу нічим їй зарадити.

Черговий вечір вихідного дня; пацієнтів так багато, що вони стоять в черзі біля дверей зали очікування й в коридорі. Тривалість очікування становить шість годин. На сестринському посту радіо налаштоване на систему швидкої допомоги; поліція й парамедики використовують її для того, щоб повідомляти відділення про численні або дуже серйозні травми. Лунає дзвінок – звук схожий на клаксон; почувши його, підскакують навіть досвідчені працівники.

– Велика аварія на об’їзній дорозі, – повідомляє голос по радіо й просить відправити на місце пригоди швидку з двома лікарями. Служба «швидкої допомоги» нечасто звертається з такими запитами, тому що тоді у відділенні невідкладної допомоги стає двома лікарями менше, але, якщо в транспортному засобі є поранені, це може врятувати їхні життя.

Я не поїду; сьогодні я відповідаю за незначні ушкодження. Але оскільки на поверсі вже не сім, а п’ять лікарів, очікувати на прийом доведеться ще довше. Приготувавшись до обурених вигуків, я стаю на вході в залу очікування й кажу пацієнтам:

– Зараз тривалість очікування становить шість годин, але щойно два лікарі виїхали на виклик, тож вона ще збільшиться. Якщо ви вважаєте, що можете повернутися додому й прийти завтра, будь ласка, вийдіть наперед.

У залі очікування настає тиша; усі сидять і дивляться на мене з-під лоба. У передньому ряду я бачу дівчину, яка приклала до щиколотки пакет із замороженим горохом; чоловіка, який тримає тканину біля ока; і літню жінку з подряпиною на лобі. Кожен з них вже давно чекає й не хоче вставати першим. За кілька секунд підводиться чоловік в задньому ряду, у комбінезоні і в робочому взутті. Він молодий – трохи за тридцять – із довгими бакенбардами й чудовим гострим носом. Його рука замотана в старий пляжний рушник.

– Мабуть, я можу прийти завтра, – каже він; при цьому його кадик ходить вгору-вниз, наче поплавок.

Я веду його в сусідню кабінку. Він каже мені, що його звати Френсіс. Я розмотую рушник і відсахуюсь – його рука пробита цвяхом.

– Ваша рука пробита цвяхом, – констатую я очевидне.

– Я знаю.

– Що сталося?

– Я робив ремонт пізно ввечері, утомився й випадково вистрелив собі в руку.

Цвях чистий, приблизно чотири дюйми[75] завдовжки, навколо рани з обох боків засохла кров. Він жартує:

– Мені пощастило, що цвях не влучив у дерево, інакше я б досі був там, прибитий до балки, як Ісус.

У кисті є чотири кістки п’ястка – по одній для кожного пальця. П’ята кістка підтримує основу великого пальця. Між кожною кісткою розташовані делікатні нерви, які забезпечують чутливість пальців, кілька кровоносних судин, а також м’язи, що стискають і розтискають пальці (м’язи, що згинають і розгинають пальці, розташовані в передпліччі, а не в кисті). Основа п’ястка з’єднана із зап’ястком за допомогою міцних зв’язок, але далі, ближче до пальців, його кістки розташовані досить вільно. Цілком можливо прострелити п’ясток цвяхом, не спричинивши серйозних наслідків: нерви в цій ділянці вузькі й розміщені близько до кісток, а основні кровоносні судини оминають його й описують велику дугу від основи кисті до великого пальця. Зовсім інша справа – пробити цвяхом зап’ясток: у ньому перебуває складне зернисте сплетіння нервів, судин і взаємопов’язаних кісток.

Незважаючи на жарти Френсіса про розп’яття, якби ви хотіли прибити когось цвяхами до дерева, то не обрали б для цього п’ясток. Ті самі анатомічні ознаки, які дають можливість цвяхові пройти крізь нього без серйозних ушкоджень, роблять його надто слабким, щоб витримати вагу тіла. Тканини порвались би, звільнивши руку, – так, вона була б скаліченою і ні до чого непридатною, але вільною.

Пальці Френсіса стискались нормально, і чутливість не постраждала: цвях не зачепив нерви і зв’язки. Кровопостачання до пальців не було порушене. На рентгенівському знімку цвях красиво проходив між кістками п’ястка, ніби крізь ґрати клітки.

Промивши його рани, я направив його до пластичних хірургів. Вони повинні були витягнути цвях в операційній, де в них була можливість як слід роздивитись отвір і переконатись, що в ньому не залишилось уламків. Як би охайно вони не закрили рану, у нього на руці з обох сторін залишиться стигмата, яка постійно нагадуватиме йому про ту ніч, коли він мало не прибив себе до балки.

У 1930-х роках завзятий французький хірург П’єр Барбе захопився подробицями розп’яття. Щоб перевірити, чи може кисть витримати вагу тіла, він прибивав трупи до дерев’яних хрестів. Сформувавши припущення про вагу Ісуса й розташування рук відносно тіла під час розп’яття в Римській імперії, він визначив, що цвяхи вбивали в маленькі кістки зап’ястя, а не в п’ясток. Зв’язки надійно утримують ці кістки разом. Барбе помітив, що зап’ястя трупів, прибиті до дерева, не рвались.[76]

П’єр Барбе опублікував результати своїх дослідів з прибивання людського тіла до дерева 1930 року, але 1968 року в поховальній печері поблизу Єрусалима знайшли тіло молодого чоловіка, розіп’ятого в римський період. У кістку його правої п’яти із зовнішнього боку був вбитий цвях приблизно 11 сантиметрів завдовжки. Під головкою цвяха виявили сліди необробленого оливкового дерева, яке, імовірно, використовували для вертикального стовпа хреста.

Ця знахідка – перший безпосередній доказ розп’ять у Римській імперії – спричинила сміливі припущення. Професор анатомії Єврейського університету висловив думку, що обидві стопи були пробиті одним цвяхом, також були прицвяховані передпліччя, а ноги жертви ламали ще за її життя, вчиняючи в такий спосіб нібито жест доброї вол[77]і. Через п’ятнадцять років двоє скептично налаштованих колег – Джозеф Зіас і Еліезер Секелес – дослідили останки й припустили інше: цвяхом була прибита тільки одна п’ята – права (інша п’ята не збереглась), а на руках не було жодних слідів розп’яття. Вони дійшли висновку, що римляни мотузками прив’язували руки до перекладини у формі літери «Т» і цвяхами окремо прибивали п’яти до вертикального стовпа.[78] Зазвичай з оливкових дерев виходять прямі балки, не довші за два-три метри, тому жертв прив’язували не дуже високо.

У західній культурі уявлення про те, що римляни прибивали людей до хреста п’ястками, настільки поширене, що стигмати – криваві рани в тих місцях, у які начебто в тіло Христа вбивали цвяхи, – трапляються вже протягом тисячоліття. Я читав про стигмати на п’ястках, зап’ястях, у боку (там, де згідно з переказами, Ісуса проткнули списом) і навіть на тильній поверхні стоп.[79] Я ніколи не чув, щоб вони виникали на зовнішній стороні п’яти, і поки що не бачив п’яткову кістку, пробиту цвяхом.

Живіт

11. Нирка: найдорогоцінніший подарунок

Зараз можна сказати, що трансплантати поєднують життя, долаючи межу між життям і смертю.

Алек Фінлі, «Тай – дикий сад»

В індійському передгір’ї Гімалаїв є тибетська лікарня, яка обслуговує громаду неподалік від домівки Далай-лами. У перерві між навчанням невідкладної допомоги й загальною практикою я працював там кілька місяців. Я лікував проказу, укуси собак, туберкульоз, дизентерію й травми місцевого населення. Це була загальна лікарня, у якій нікому не відмовляли в наданні допомоги; з-поміж своїх обов’язків назву прийом численних пологів, нагляд за двома корпусами, ущерть заповненими пацієнтами, а також роботу в амбулаторії двічі на тиждень. За допомогою перекладачів я намагався зрозуміти приблизно 50–60 щойно прибулих біженців, у більшості з яких були головні болі, спричинені стресом, проблеми з травленням, ностальгія або діарея. Іноді в черзі стояв черговий відвідувач європейської зовнішності, зблідлий і худий від дизентерії, яку він підхопив, п’ючи нефільтровану воду. «Я хочу жити, як місцеві», – казав він. Я повідомляв йому, що в місцевих теж буває дизентерія.

Цій лікарні існувала альтернатива – трохи далі по вулиці був розташований Тибетський медичний і астрологічний інститут. Традиційна тибетська медицина – це давня система практик, яка передбачає роботу з п’ятьма стихіями й трьома рідинами – у цьому вона нагадує ведичну школу й школу Гіппократа. Пацієнти з невизначеним болем і незвичним поєднанням симптомів, яке ми не могли пояснити, нерідко знаходили допомогу в тибетських медиків. Я часто шкодую про те, що поблизу моєї клініки в Шотландії немає аналогічного закладу.

Зацікавлений, я відвідав цей інститут. Він розміщувався у величній вибілений будівлі в оточенні сосен, на гребені, що спускався з Гімалаїв. Усередині на стінах висіли великі схеми людського тіла, укриті меридіанами та лініями, які нагадували контури й сітку координат на географічній карті. Іноді я розумів, на чому базується певний вид тибетського лікування, але в більшості випадків вони були для мене загадкою – моє розуміння організму зовсім не узгоджувалося з їхнім. Наприклад, якщо не працювали нирки, народні лікарі вважали, що причиною цьому є їхнє охолодження. Діагноз «холодна нирка» сам по собі був хворобою й мав назву «к’елдранг». Хворим радили уникати холодних і вогких поверхонь, навантажень на спину і певних видів їжі, які начебто мають охолоджувальні властивості. В особливо важких випадках пропонували «моксотерапію» – це стародавня практика, яка походить із китайської медицини й полягає в тому, що над шкірою пацієнта на певних меридіанах спалюють трави, щоб зігріти її.

Згідно з тибетським звичаєм, пілігрими переносять камені з одного місця на інше. Ця традиція була знайома мені ще з Шотландії, де мандрівники часто залишають камені на вершині надзвичайно важкої або захопливої гори. Одного разу в кімнаті для молитви тибетського монастиря я побачив, як старий монах прикладає до голови й спини пілігрима особливий камінь – гладкий і темний, у формі нирки. Я поцікавився, що відбувається. Мені сказали, що камені наділені лікувальною силою і їхнє дотикання здатне відновити баланс енергетичних потоків у тілі.

Схоже, традиційна тибетська медицина іноді досягала хороших результатів, але я сумнівався, що священні камені можуть вилікувати хворобу нирок або ниркову недостатність.

Розуміння нирок у західній медицині формувалося повільно. Нирки очищають кров від сечі – це було відомо навіть Аристотелю. Однак навіть у XV столітті провідний анатом епохи Відродження Габріель де Зербіс вважав, що верхня половина нирки вбирає кров, а потім проводить її через мембрану, натягнену посередині. Такі анатоми, як він, розрізали нирки людини, і вони не могли побачити там мембрану, тому що її там немає. Можливо, вони настільки хотіли вірити в її існування, що їм здавалось, що вона там є.

Де Зербіс був професором у Падуї, що розташована на північному сході Італії, і наприкінці XV століття написав один із перших медичних трактатів, присвячених лікуванню літніх людей – «Герентокомія».[80] Щоб сповільнити старіння, він рекомендував жити зі східного боку (можливо, в Північно-Східній Італії?), де є багато свіжого повітря, і вживати м’ясо гадюки, дистильовану людську кров і суміш подрібненого золота і цінних металів. З огляду на авторитет де Зербіса в Середземномор’ї як фахівця з геронтології, 1505 року його запросили лікувати представника оттоманської еліти. Після того як старий турок помер, де Зербіса спіймали, піддали тортурам і розрізали надвоє так само, як він розрізав нирки.

Посаду де Зербіса в Падуї обійняв Везалій, голландець, який здійснив прорив в анатомії та медицині (на той час їх майже не розрізняли). Новаторство підходу Везалія полягало в тому, що він описував те, що бачив, а не те, що описували підручники, частина з яких була написана ще за часів Римської імперії. Він розрізав нирки надвоє й не знайшов у них мембрани. Утім, він і далі думав, що нирки фільтрують кров – він просто визнав, що не знає, як це відбувається.

Наблизитись до розуміння механізму фільтрації вдалось тільки через сто п’ятдесят років, коли внаслідок вдосконалення лінз і призм набули популярності мікроскопи. У 1660-х роках лінзи змінювали наші уявлення про внутрішній і зовнішній простір: поблизу Кембриджа Ісаак Ньютон, перебуваючи на карантині, оскільки в місті лютувала чума, проводив свій час за демонструванням механізму розділення світла за допомогою призми, а також сформулював закони гравітації. У Лондоні Роберт Хук видав «Мікрографію», у якій описано дивовижну складність звичних крихітних структур, таких як платтяна воша, шматочок корка та очі блохи (він назвав базові одиниці живих організмів «клітинами» – cell – від лат. «келія», тому що під мікроскопом вони нагадували йому келії в монастирях). Приблизно в той же час у Пізі професор медицини Марчелло Мальпігі за допомогою мікроскопа продемонстрував, як кров і повітря не змішуються в легенях, а просто наближаються одне до одного. Також він дослідив, як капіляри в нирці утворюють крихітні структури, схожі на сито. Він помітив, що бліда центральна частина нирки утворена з безлічі трубочок; у разі стиснення ці трубочки виділяли рідину, яка своїм смаком нагадувала сечу (до виникнення біохімічних лабораторій аналіз речовин часто здійснювали за допомогою язика).

Знадобилося ще двісті п’ятдесят років – до початку ХХ століття, – для того щоб зрозуміти роботу нирок: те, як кровоносні судини нирок утворюють клубок, з якого токсини потрапляють у капсули на трубках. З точки зору життєвих функцій організму робота нирок – одна з найпростіших, але дослідити її нюанси виявилося надзвичайно складно.

Відтворення роботи нирки приваблювало вчених своєю простотою – першу спробу створити штучну нирку датовано 1913 роком. Цей прилад випробовували на собаках, використовуючи екстракт з подрібнених п’явок для запобігання зсіданню крові. Через тридцять років голландський лікар Віллем Колфф винайшов перший апарат для діалізу людських нирок, який штучно очищав кров від токсинів. Він не запатентував свій винахід, тому що хотів, щоб інші винахідники вдосконалювали його й робили доступнішим.

Спочатку Колфф працював під наглядом нацистської окупаційної влади, але він був таємним членом руху Опору. Для свого першого апарату він використав нещодавно винайдений целофан від виробників ковбас, бляшанки з-під апельсинового соку й водяний насос від дилера компанії «Форд», але згодом настільки вдосконалив його, що 1945 року він врятував життя шістдесятисемилітній жінці. 1950 року Колфф емігрував у США і ще більше покращив процес. Саме тоді, коли він працював над апаратом для діалізу, даючи можливість усе більшій кількості людей з нирковою недостатністю ним скористатися, відбулася дивовижна річ: перша успішна трансплантація нирки з одного тіла в інше.

Простота роботи нирки заохочувала створення штучної нирки, а простота її будови – одна артерія, одна вена і сечовід – означала, що вона буде першим кандидатом на трансплантацію органа. Перша спроба пересадити нирку людині була здійснена 1951 року, але вона була невдалою, тому що імунна система реципієнта відторгнула «сторонню тканину» донорської нирки. 1954 року в шпиталі «Брігам», що в Бостоні, вдалось уникнути цієї проблеми завдяки тому, що нирку пересаджували від одного однояйцевого близнюка іншому – у реципієнта була подвійна ниркова недостатність. Із генетичної точки зору його тіло було ідентичним тілу донора, тому відторгнення не відбулося. Уперше в історії орган було успішно переміщено з одного тіла в інше.[81] Протягом подальших двадцяти років відбувся неймовірний прогрес у розумінні імунної системи й шляхів покращення переносності чужорідної пересадженої тканини. Наприкінці 1970-х років такі операції між генетично різними особами вже набули поширення.

Тканина мозку може жити без крові лише кілька секунд, але тканина нирок значно стійкіша – видалена нирка в холоді може зберігатись дванадцять годин і навіть більше (хоча чим швидше її пересадять, тим краще). Це означає, що за сотні миль від того місця, де на нирку чекає пацієнт, її можна взяти від людини, яка щойно померла або в якої помер мозок, чи навіть від живого донора. У наш час національні банки даних підбирають реципієнтам нирки з-поміж наявних; при цьому порівнюють імунологічні профілі, щоб мінімізувати ймовірність відторгнення. Для першої трансплантації, на якій я був присутнім, нирку привезли літаком з міста, розташованого за триста миль[82] від нас. Її попередній власник помер уранці, і її доправили в операційну в охолодженому полістирольному контейнері.

Між мною і хірургом лежав Рікі Геннік – йому було за тридцять, і внаслідок інфекцій багато років тому в нього відмовили нирки. Протягом цього часу життя в ньому підтримували за допомогою діалізу. Під зеленими простирадлами було видно лише нижню частину його живота; розріз зробили не ззаду, де розташовувалися вкриті шрамами нирки, а зліва внизу живота, відкривши доступ до порожнини під назвою «ліва клубова ямка» (iliac fossa). Для цього є вагомі підстави: під час введення нової нирки не потрібно видаляти «старі». Дістатись клубової ямки відносно легко, крім того, у ній є широкі артерії та вени, з якими можна сполучити нову нирку.

Хірург зробив надріз у клубовій ямі Генніка над цими судинами. Їх від’єднали від тканин, підняли, утворивши петлі, і стиснули металевими затискачами. Одна із медсестер відкрила полістирольний контейнер, і я вражено подивився всередину; нирка була холодною, зморщеною та мала тьмяно-сірий колір – у ній було важко впізнати орган. Її дістали з контейнера і вклали в отвір в животі Генніка, щільно притиснувши. Асистент, старший ординатор відділення, залив порожнину крижаним розчином, щоб тканини в ній не нагрівались до температури тіла.

Клубову артерію і клубову вену Генніка приєднали до артерії і вени нової нирки за допомогою охайних швів. Після цього хірург глибоко вдихнув, витягнув руки, наче фокусник, і сказав мені: «Зараз ви побачите найдивовижніше видовище в історії медицини».

Він по черзі зняв артеріальний і венозний затискачі, і кров Генніка потекла у висохлу нирку. З кожним ударом серця, який відбивався в пульсуванні артерій, нирка збільшувалась у розмірах. Це було схоже на процес реанімації: спростування смерті. Одночасно зі збільшенням нирки її змарніла зморщена поверхня набувала світло-рожевого кольору. Хірург підняв сечовід нової нирки (трубку, через яку сеча потрапляє в сечовий міхур), і я помітив, як на її зрізі почала утворюватись крапля сечі.

– Працює, – переможно сказав він. – Тепер ми можемо пришити його до сечового міхура.

Сечовий міхур Генніка за допомогою катетера було наповнено антибіотичним розчином, а з його зовнішньої поверхні видалили жировий прошарок. У зовнішніх тканинах утворили тунель завдовжки з дюйм і провели крізь нього сечовід. На дальньому кінці тунелю у сечовому міхурі зробили отвір, а потім зшили вільний кінець. Хірург вставив порожню пластикову дренажну трубку в шрам, який утворився в животі Генніка, після чого зшив м’язи та шкіру.

Операцію було завершено – Генніку більше не потрібен був діаліз, але він був змушений вживати сильнодійні ліки, щоб уникнути відторгнення нирки імунною системою.

Успішна трансплантація нирки – це тріумф і перемога, але нерідко їй передує трагедія. До недавнього часу для трансплантації здебільшого використовували нирки померлих. Участь в успішному пересаджуванні має гірко-солодкий присмак; полегшення від того, що врятовано одне життя, збалансоване сумом від втрати іншого. Я пригадую один випадок, який закінчився вдало для реципієнтів, але для донора мав катастрофічні наслідки.

Це сталося під час нічної зміни, о третій годині ночі, у провінційному відділенні невідкладної допомоги. Парамедики везли непритомну дівчину-підлітка, у якої стався важкий напад астми. Щоб полегшити їй дихання, в її трахею вставили трубку, але навіть вона не допомагала повітрю вільно переміщатися по легенях. Коли дівчину привезли, шкіра в неї вже посиніла. Батьків негайно відвели в сусідню кімнату для відвідувачів. У той час як ми намагалися врятувати життя їхньої доньки, нас розділяла лише тонка перегородка. Газонаркотична суміш часто допомагає розслабити легені, але цього разу від неї не було жодної користі. Ми вводили ліки, щоб розширити дихальні шляхи; вставляли трубки з високою концентрацією кисню; паралізували її м’язи – усе намарно. За кілька хвилин її серце почало битись уривчасто. Увесь медичний персонал працював як навіжений, відмовляючись вірити в те, що така молода дівчина може померти. Ми бігали навколо неї, похапцем поглядаючи на екран, на якому зубці електрокардіограми розширювалися, а потім почали вирівнюватися.

Пульс зник. Мої спогади про наступні тридцять хвилин туманні: ін’єкції адреналіну, непрямий масаж серця, атропін для пришвидшення роботи серця. Двічі її серцебиття переходило на хаотичні спазми електричної активності, і нам доводилося застосовувати дефібрилятор. На другий раз у неї знову з’явився пульс. Однак радість змінилася панічним страхом: її серце знову билося, але зіниці не реагували на світло. Пульс відновився, але мозок дівчини було суттєво ушкоджено. Я зателефонував у найближчу міську лікарню, і тамтешні лікарі інтенсивної терапії організували її перевезення.

Її батьки теж були молодими; мабуть, коли вона народилася, їм самим було близько двадцяти. З посірілим обличчям я сів біля них і якомога тактовніше і відвертіше пояснив, що серце їхньої доньки зупинилося, нам вдалось його знову запустити, але її мозок більше не працює як слід. Я повідомив їм, що її перевезуть в реанімаційне відділення і що вони можуть поїхати з нею. Я не пам’ятаю подробиці того, що я сказав, але, коли її батько нарешті відповів, мене вразила спонтанна й трансцендентальна щедрість його слів: «Як ви думаєте, якщо вона не повернеться, чи зможе вона допомогти іншим? Чи зможе вона стати донором нирок?»

Вона не опритомніла в реанімації, і десь за двадцять чотири години її органи використали для трансплантацій. Її нирки пересадили двом дорослим пацієнтам в різних кінцях країни. Її рогівки повернули зір незрячій людині. Її печінку трансплантували колишньому алкоголіку. Її підшлункову залозу й тонку кишку пересадили підлітку, який через рідкісне генетичне захворювання не міг засвоювати їжу. З усіх її основних органів було поховано лише серце й легені, які призвели до її смерті, і мозок, який надто довго перебував у темряві, щоб повернутися до світла.

Унікальність трансплантації нирок у тому, що, оскільки їх у нас дві, донор може ще за життя віддати одну нирку, відчуваючи при цьому лише відносно незначні незручності. Раніше нирки здебільшого пересаджували від братів або сестер, батьків або дітей, але зараз це необов’язково. Покращене типування тканин дозволяє знаходити сумісні органи серед великих груп населення, а внаслідок утвердження трансплантацій як суспільного блага донорами частіше стають люди, які не є родичами. На цих «живих нерідних донорів» на Заході зараз припадає приблизно половина операції з пересадження нирок, і відбуваються вони між незнайомими людьми. З 2011 року у Великій Британії впроваджено систему «фонду донорів», згідно з якою можна стати донором для людини, яка не є вашим родичем і з якою ви незнайомі, після чого інші віддаватимуть свої нирки по колу, поки не вичерпаються учасники. Комп’ютери підбирають сумісних осіб.

Припустімо, кандидат B хоче віддати свою нирку дружині, позначеній літерою C, але, оскільки вони несумісні, їй потрібна нирка від А. У зв’язку з тим що його дружина отримує нирку, B може вирішити натомість пожертвувати свою нирку для E. Сестра E (D) стає донором для G, а матір G (F) віддає свою нирку H, і так далі. Для того щоб почати коло дарування, потрібен один альтруїстичний донор – у цьому випадку це А, – який віддасть нирку незнайомцеві, не очікуючи взамін ніякої винагороди.

Дейвід МакДовелл долучився до цієї нової західної тенденції пошуку нирок для трансплантацій – кола дарування, започаткованого альтруїстичним донором. Ми познайомилися через спільних друзів, коли він відновлювався після операції.

– Я просто обмінюю запасну частину тіла, яка комусь знадобиться, – сказав він. – Для мене це не спричинило багато незручностей, але комусь може врятувати життя.

Дейвід не знайомий з людиною, якій пересадили його нирку, і, зважаючи на суворе законодавство Великої Британії щодо донорства, ніколи з нею не познайомиться.

– Ризики операції незначні, і, зрештою, навіщо жити без ризику? – Дейвід – вчений, історик, який спеціалізується на Близькому Сході; зараз йому за шістдесят. – Я значно ближче стикався зі смертю, коли працював у Лівані.

Дейвід замислювався над тим, щоб стати донором нирки, відтоді як прочитав статтю в газеті про такі подарунки. Кількома роками раніше його життя висіло на волосині через виразку шлунка, яка кровоточила, і без переливання крові він помер би. Для нього донорство стало хорошим способом віддячити системі, яка врятувала йому життя (у Великій Британії переливання крові безкоштовне – це значно більш традиційний спосіб донорства). Коли його онук народився з хворобою, яка загрожувала його життю й потребувала операції, після шести тижнів інтенсивної терапії та подальшого кількамісячного відновлення в лікарні він відчув, що вже готовий здійснити задумане.

– На той час я вже знав, що мушу це зробити, – сказав він. – Це був спосіб висловити подяку; навіть якби мій онук помер, я б усе одно це зробив, тому що рішення вже було прийнято. Тим не менше я чітко усвідомлював усе, що для нас зробила система охорони здоров’я.

Він написав лист у лондонську лікарню «Гаммерсміт» з пропозицією стати донором нирки і вже трохи більше ніж за рік був на операційному столі.

Я розповів йому, що чув про людей, які шкодували про таке рішення, – особливо тих, хто отримував гроші за донорство. Для них цей процес здавався страшнішим і боліснішим, ніж вони очікували.

– У моєму випадку все було зовсім не так, – сказав він. – Спершу основною проблемою було повернутись у ліжку, тому що шрам спричиняв певний дискомфорт, але це дуже швидко минуло.

Йому зробили операцію о дев’ятій ранку, а вже увечері він почав вставати з ліжка.

– Один розумний лікар пояснив мені, що, чим швидше я почну ходити, тим швидше мене випишуть, – сказав Дейвід, – тому я ходив-ходив увесь наступний день, тримаючись за стійку з крапельницею. Мене перевели у звичайну палату – уночі я дуже погано спав, – а наступного дня мене виписали.

Він пробув у лікарні трохи більше сорока восьми годин.

– Чи хотіли б ви дізнатись, у кого зараз ваша нирка? – запитав я у нього.

– Звичайно! – відповів він. – Але я розумію, чому їм не можна повідомляти цю інформацію. Я б дуже не хотів, щоб хтось почувався незручно або чимось мені зобов’язаним.

Дейвід задумався.

– Коли я йду вулицею, мене тішить думка про те, що я, можливо, проходжу повз людину, у якої моя нирка, що я можу зустрітися з нею й навіть не знати про це.

В Європі є звичай ставити камені на підвищеннях у пам’ятних місцях, але в Тибеті меморіали в горах мають більш безпосереднє значення. Традиційний метод захоронення там – «небесне поховання»: тіло небіжчика ділять на частини і залишають у горах для стерв’ятників. Це досить зручний спосіб поховання на території, де прошарок ґрунту надто тонкий для могили; крім того, він показує, що лише завдяки смерті одних живих істот підтримується життя інших. Земля навколо місць поховання встелена людськими кістками, які нагадують мандрівникам про плинність усього навколо.

Так само як європейці будують піраміди з каміння, щоб вказати шлях мандрівникам, тибетці складають купи каміння вздовж традиційних паломницьких маршрутів. Ці маршрути схожі на меридіани поверх ландшафту; проходячи по цих стежках, пілігрими переносять камені з одного місця на інше. Так само як переміщення спеціальних каменів по колу над хворими вважається способом лікування тіла в тибетській медицині, перенесення каменів навколо певної місцевості в руках і в кишенях пілігримів вважається способом зцілити душу.

Лікувальні камені поширені не лише в Тибеті: у шотландському місті Кіллін є колекція з восьми священних каменів кельтського святого Філлана, роки життя якого датують VIII століттям. Згідно з традицією, потрібно взяти камінь, найбільше схожий на ваш хворий орган, і провести ним по своєму тілу. Відвідувачі можуть побувати у старому млині в Кілліні – кажуть, що перший млин у місті збудував цей святий, – і потримати ці камені. Один із них подібний до обличчя, в іншому завдяки позначкам можна впізнати ребра, а ще інший має заглиблення й нагадує живіт. Також є один камінь темного кольору з надзвичайно гладкою поверхнею – він схожий на людську нирку.

Поет і художник Алек Фінлі цікавиться цими каменями, тож він поєднав цей інтерес зі своїм захопленням трансплантологією. Отримавши замовлення від уряду Шотландії створити національний меморіал «донорам органів і тканин» в Королівському ботанічному саду в Единбурзі, він побудував «тай» – кельтський будинок з дерновим дахом, схожий на ті, які трапляються в гірській Шотландії. У таких будівлях колись знаходили прихисток пілігрими, пастухи й відлюдники. Під час відвідин цей пам’ятник нагадав мені буддистські піраміди з каменю і нагір’я Тибету. Таї будували не тільки як житло: деякі з них мали ритуальне призначення і в них зберігали священні камені.

«Я вирішив, що меморіал повинен проголошувати такі якості, як духовність і прихисток, – писав Фінлі. – Я хотів, щоб він став таким собі житлом, у якому почуття людей у жалобі були б захищені… кімнатою для вшанування покійних, але, оскільки вона в саду, у ній зберігається відчуття буяння зелені й світла».

На даху свого таю Фінлі виклав камені, схожі на ті, що в Кілліні, – вони символізують органи, які померлі віддали живим, а також ті, які пожертвували живі, щоб полегшити життя іншим. На підлозі цієї будівлі в камені зроблено заглиблення, настільки ж опукле й гладке, як хрестильна купіль. Навколо нього в колі викарбувано простий вірш з дев’яти слів, які постійно повторюються:

Фінлі хотів вшанувати пам’ять і святість, а також дослідити, як тіло та його спогади можна поєднати з ландшафтом. А крім цього, він хотів, щоб пам’ятник відображав новизну трансплантування, яке стало можливим лише завдяки технологічному прогресу в медицині: «Не існує жодного лікування, настільки близького до світського дива, – писав він про пересадження органів, – дива, яке створили медичні й хірургічні знання, а не віра в лікувальні властивості каменів». На даху таю, над землею, Фінлі поклав камені, які символізують трансплантати, але під таєм він закопав дерев’яну скриню, що уособлює померлих донорів. Таким чином він вказує на те, що найважливіші речі часто перебувають поза зором. До кришки скрині автор прикріпив хірургічний скальпель і пакет з ліками, які використовують для того, щоб запобігти відторгненню пересадженого органа.

Щоб зберегти анонімність і підкреслити, скільки у нас спільного, Фінлі в книзі написав від руки всіх шотландців, що були донорами органів, переплітаючи їхні імена у фігурних віршах. Меморіал у ботанічному саду відображає не тільки фізичний ландшафт, що нас оточує, – гори й ліси, піраміди з каменю й небесні поховання, – а й соціальний ландшафт наших міжособистісних зв’язків.

12. Печінка: казковий кінець

Нарешті вона покликала Мисливця й сказала: «Занеси дитину в ліс, я більше не хочу її бачити; ти повинен вбити її і принести мені її печінку й легені».

«Білосніжка», брати Грімм

Зараз результати аналізів крові передають через комп’ютер, але, коли я починав працювати в лікарні, вони приходили двічі на день з поштового відділення, написані на рожевому, жовтому й зеленому папері. Одним із моїх завдань було переглядати ці папери й підтверджувати їх отримання своїм підписом. Якщо результати вказували на те, що потрібно змінити антибіотик або що в пацієнта виникла ниркова недостатність, я, як особа, яка підписала документи, був зобов’язаний вжити належних заходів.

Рожевим кольором позначали гематологію: у ній було перераховано концентрацію, зрілість та рівень гемоглобіну в клітинах крові кожного пацієнта. Жовтий призначався для мікробіології: у ній було вказано всі віруси та бактерії, які вдалось ізолювати в лабораторії. Зеленим позначали біохімію: у ній було перераховано елементи, що вказують на роботу печінки, щитоподібної залози й нирок, а також рівень солі в організмі. Кожен з цих результатів було перераховано в сітці у вертикальному стовпці поряд із попередніми результатами, щоб можна було побачити тенденцію за кілька днів.

Функціональну пробу печінки, або ФПП, нерідко було найважче інтерпретувати; до того ж її назва неточна, адже вона містить мало інформації про роботу печінки. Натомість вона визначає кількість елементів, які зазвичай містяться в тканинах печінки, але потрапляють у кров залежно від того, наскільки подразнений або запалений цей орган. Правильніше було б називати її «перевіркою печінки на запалення». Рівень одного з цих елементів, гамма-глутамилтрансферази (ГГТ), збільшується, зокрема, коли вживання алкоголю або камені в жовчному міхурі спричиняють запалення в печінці. Рівень іншого елементу, аланінамінотрансферази (АЛТ), зазвичай підвищується тоді, коли гепатит, ліки або імунна система уражають тканини печінки. Печінка – це загадковий орган. Вона необхідна для життя, багатогранна, а її тканини мають унікальну здатність відновлюватись. Вона очищує кров від токсинів і виводить небажані речовини в жовч. Однією з її численних функцій є утворення протеїнів, потрібних організмові; її можна перевірити завдяки рівню альбуміну в крові. Альбумін вказує на те, наскільки добре печінка виробляє протеїни, а також на те, чи достатньо поживних речовин отримує особа. Якщо вона недоїдає, або її печінка не виконує свої функції, рівень альбуміну знижується.

Нів Вайтхауз було близько тридцяти; це була маленька, тендітна жінка з волоссям чорнильного кольору й гострими неслухняними вухами. Я дізнався про її життя й хворобу від одного з її колег. Вона виросла в Единбурзі і була єдиною дитиною в сім’ї. Її батько помер, коли їй було сім років. Коли Нів виповнилося чотирнадцять, її мати знову вийшла заміж, а дівчина втекла з дому – після цього вона втратила будь-який зв’язок зі своїми рідними. Нів завжди любила бути на свіжому повітрі і, проживши кілька років у Лондоні, повернулась у Шотландію. Вона влаштувалася на роботу молодшим садівником у вишуканому будинку та із задоволенням пропрацювала там кілька років, рідко покидаючи територію маєтку.

Одного дня, копаючи землю між кущами троянд, вона поранила руку об шип. Рана почала кровоточити, але Нів не надала цьому значення. Наступного ранку їй було зле – паморочилося в голові, було важко тримати рівновагу, у неї була висока температура й боліли м’язи. Вона була змушена покинути роботу раніше й пішла хиткою ходою до свого котеджу. Нів припустила, що в неї грип. Коли наступного дня прийшов старший садівник із завданням на день, вона ледве дійшла до дверей. «Залишайся у ліжку», – сказав він їй. Згодом він подивився у вікно і побачив, що вона впала на диван. Коли він постукав по віконній рамі, Нів не відповідала, тому він виламав двері й викликав «швидку».

Я побачив її в реанімаційному відділенні паралізованою і під’єднаною до вентилятора; в її ніс, рот, шию, зап’ястя, передпліччя і сечовий міхур було введено пластикові трубки. Її очі були заклеєні скотчем, щоб захистити рогівки, а до грудей були під’єднані дроти, які фіксували серцебиття. Крізь мочку вуха світив червоним пластиковий кліпс – він забезпечував безперервне зчитування рівня кисню в крові. Її оточував паркан крапельниць, які постачали їй коктейль з антибіотиків, замінника плазми, крові й препаратів для зміцнення серця. Волосся Нів було розкидане на подушці, утворюючи чорний ореол. Коли в її тіло намагалися ввести голки, темно-червоні плями крові потекли по її шиї та потрапили на лікарняну постіль.

Бактерія, яка називається стафілокок, потрапила з шипа у її кровообіг і почала розмножуватись. Токсини, спричинені бактерією, унеможливлювали звичний гармонійний контроль над функціями організму. Невдовзі після того, як Нів знепритомніла, її кров перестала регулювати зсідання: на шкірі тулуба і кінцівок з’явились багряні плями в місцях кровотечі, а в інших ділянках кров почала зсідатись, залишаючи тканини без кисню. Невеликі кластери бактерій потрапляли в кінчики пальців на руках і ногах і спричиняли на них темні плями, схожі на ті, що з’являються на хворому листі. Зазвичай кров’яний тиск підтримують щільні клапани, розташовані на внутрішній оболонці артерій і вен, але їх руйнували хімічні елементи, утворені внаслідок конфлікту між бактеріями та імунною системою. Унаслідок цього капіляри почали протікати: її струнка фігура наповнилась рідинами тканин, наче берег річки під час паводку.

Спочатку інфекція розмножувалася лише в кровотоці, але згодом через певний дисбаланс вона поширилася на інші органи. Білки – посередники імунної системи почали сплутувати цілі, і клітини печінки потрапили під перехресний вогонь. Я стежив за збільшенням цієї побічної шкоди на зелених аркушах з біохімічним аналізом. Рівень альбуміну почав знижуватися; під час розпаду клітин крові їхній гемоглобін метаболізувався, утворюючи білірубін. Її уражена печінка не могла розчинити білірубін у жовчі або вивести його в жовчний міхур, як зазвичай, тому його концентрація в крові почала підвищуватися. Унаслідок білірубіну її шкіра стала жорсткішою й пожовкла, так наче її тіло бальзамувалося зсередини. Рівні ГГТ і АЛТ почали підвищуватися – спочатку вони вдвічі перевищили норму, потім вчетверо й так далі.

Двічі на день під час обходу я зустрічався зі старшим медперсоналом для того, щоб подивитися на показники й спробувати передбачити шляхи до одужання або знайти якісь обнадійливі тенденції. Коли вона лежала в ліжку, здавалося, що її активність тимчасово призупинено, але насправді вона з дня у день наближалася до смерті.

До того як стало відомо, що серце – це помпа, вважалось, що кров утворюється в печінці й тече звідти до серця під натиском сили, яка виникає в процесі її генерування. У серці вона змішувалась із життєвою силою з легень, а потім потрапляла в тканини, які живляться нею. Як джерело крові, а отже, життя, печінка була втіленням сили й загадки – вважалося, що її вивчення здатне бодай трохи відсунути завісу майбутнього. Це об’ємний, щільний орган, найбільший у черевній порожнині, тісно пов’язаний зі шлуночками серця і з кишківником, тож не дивно, що саме в печінці шукали ключ до таємниць життя. Шекспір був переконаний, що кількість крові в печінці свідчить про життєву енергію людини: «Якби ви розрізали його і знайшли стільки крові в печінці, щоб в ній застрягла блоха, я б погодився з’їсти всю решту».[83]

Ще в Стародавній Вавилонії вивчали печінки тварин, принесених у жертву, намагаючись передбачити майбутнє. Цей метод ворожіння детально описано в Біблії: у Книзі Єзекіїля розповідається про те, як король планує свій наступний крок з його допомогою. Жрець, який гадав на печінці, називався гаруспексом: «Бо цар вавилонський став на роздоріжжі, на початку двох доріг.[84] Щоб ворожити чарами, трясе він стрілами, питає домашніх божків, розглядає печінку».[85]

Інший близькосхідний міф про Прометея, схоже, відобразив той факт, що печінка – єдиний орган, який здатен відновлюватися. За те, що Прометей украв вогонь у богів, його прив’язали ланцюгами до скелі; щодня орел клював його печінку, нападаючи таким чином на джерело його життя. Щодня вона відновлювалась, і його муки тривали.

Практика ворожіння на печінці була поширена не лише в середземноморській і близькосхідній культурах: давньоримський історик Тацит у своїх «Анналах» пише, що північні європейці після принесення людей у жертву іноді розглядали пульсівні нутрощі, щоб передбачити майбутнє. Не відмовлялися вони й від того, щоб з’їсти їх. Навіть у наш час вислів «Я б хотів з’їсти твою печінку» передає ніжні почуття на території від східного кордону Ірану і аж до угорських рівнин. Незважаючи на відголоски канібалізму в мовленнєвих зворотах в Ірані та в Угорщині, у Північній Європі традиція, описана Тацитом, майже не відображена в мові. Однак вона не зникла безслідно: у народних казках, зібраних Якобом і Вільгельмом Гріммами, збереглися згадки про поїдання печінки й ворожіння на нутрощах.

У казці про Білосніжку, першу версію якої брати Грімм опублікували 1812 року,[86] надприродні знання передають не нутрощі, а магічне дзеркало – це нагадує спілкування стривоженого вавилонського царя із «зображеннями». У початковій версії краса Білосніжки перевершує красу її матері, Королеви, коли їй виповнюється сім років. «Щоразу, коли вона дивилася на Білосніжку, – ідеться в казці, – серце в грудях починало важко битися, настільки вона ненавиділа дівчинку». Вона наказує мисливцеві вивести Білосніжку із замку, вбити її і принести нутрощі – легені й печінку – на підтвердження убивства.

Дивно, що для цього було обрано печінку й легені, а не голову дівчини або її серце чи навіть усе тіло. Я запитав у Маріни Варнер, знаної дослідниці міфів і казок, чому, на її думку, в оригінальній версії казки про Білосніжку було обрано нутрощі, зокрема печінку. «Нутрощі дають знаки, – відповіла вона, – і, можливо, близькість до язичницьких гаруспексів підкреслює відьмацькі риси лихої королеви». Мисливець, звичайно ж, не зміг убити Білосніжку, тому він приніс Королеві свинячі нутрощі. Згідно з оригінальною казкою братів Грімм, вона оглянула їх, залишилася задоволеною і з’їла їх «приготовленими і посоленими». Якби Королева була краще обізнана в порівняльній анатомії або принаймні в м’ясництві, вона б знала, що її обманули: свиняча печінка більш грудкувата, порівняно з нею частки людської печінки досить гладкі.

Коли лиха Королева дізнається, що Білосніжка жива (і живе із сімома гномами), вона вдягає на себе лахміття старої карги й приносить їй три отруйних подарунки. Останній подарунок – яблуко, яке спокусило Єву: у Книзі Буття (і на кришці комп’ютера) воно символізує знання. Білосніжка з’їдає яблуко й впадає в кому – це дуже схоже на отруєння крові.

Цього разу гномам не вдається повернути її до життя, хоча «вигляд в неї був такий, наче вона ще жива, і на щоках грав рум’янець». Вони поклали її в скляну труну, щоб мати можливість і далі милуватися нею, а також тому, що їм було шкода хоронити таку красиву й зовні живу дівчину.

Білосніжка – одна з багатьох «приспаних красунь»: вродливих молодих жінок, які засинають, мов неживі, в європейських казках і міфах. Уперше приспану красуню згадано у французькій казці XIV століття Персефорест. Як і у випадку з Білосніжкою, оригінальна розповідь про першу приспану красуню значно похмуріша й моторошніша, ніж та, яка нам відома. У ній дівчина, яка перебуває в комі, після зґвалтування народжує дітей, так і не опритомнівши. У неаполітанській версії XVIII століття приспана красуня народжує близнюків, Сонце і Місяць, один із яких пробуджує її, висмоктавши отруйну нитку із пальця.

У казці про Білосніжку дівчина опритомнює не після традиційного поцілунку принца, а після того, як із горла виходить отруйне яблуко. Її отруєння та кома нагадують підліткову трансформацію; вона виходить зі своєї скляної труни, наче лялечка, яка перетворилася на метелика, стає дорослою жінкою й відразу ж погоджується вийти заміж за принца.

Існує дивне тривале захоплення розповідями про пасивних красивих дівчат у комі. Ці казки сповнені символізму стосовно формування сексуальності, але, схоже, зміст, який вкладають у дівочий сон, з часом змінюється. Їх постійно переповідають новому поколінню і оновлюють у фільмах і мультфільмах. Маріна Варнер написала статтю про те, як у диснеївських переказах цих історій більше немає «милих, слухняних дівчаток: у сімейних фільмах героїні стали балакучими, спортивними й впертими; вони кидають виклик усім, особливо своїм майбутнім коханим, і не виявляють жодних ознак закоханості. Незважаючи на їхню жвавість, зберігається прагнення того, щоб вони втратили свідомість і опритомніли іншими».[87] 2014 року «Дисней» зняв фільм про Приспану Красуню під назвою «Чаклунка» – це готичне, похмуре фентезі, у якому дівчина-підліток впадає в кому, вколовши палець. Її повертає до життя не кохання нареченого, а материнська любов – темна чаклунка, яка наклала закляття, розкаюється й цілує дівчину.

Нещодавно я передивлявся диснеївську версію казки про Білосніжку «Білосніжка і сім гномів». Сцена, у якій дівчину кладуть у скляну труну, нагадала мені ізолятор реанімації.

Начальник Нів передивився речі в її котеджі і знайшов у шухляді стару адресну книжку. Він почав телефонувати за вказаними номерами, намагаючися знайти її рідних. Після кількох невдалих дзвінків він натрапив на шкільну подругу, яка дала йому номер матері Нів. Він зателефонував їй, розповів, що трапилось, і за кілька годин мати приїхала в лікарню.

Жінка була схожа на собор епохи рококо: висока, статечна й ошатно вбрана. Її голос був дзвінким, як монети. Я якомога чіткіше пояснив їй, що в Нів септицемія – зараження крові, її печінка й нирки частково втратили свою функцію. Червоні плями на шкірі були спричинені інфекцією. Її серцебиття було слабким, печінка відмовляла. Ми робили їй переливання крові й давали максимальні дози антибіотиків. Очі матері були широко розплющені, вона уважно вивчала моє обличчя, ніби сподіваючись прочитати на ньому майбутнє, а не подробиці нинішнього стану.

– Ми не знаємо, чи вона житиме, – сказав я. – Мабуть, наступні кілька годин будуть вирішальними.

– Тоді я залишуся тут, – відповіла вона.

Наступні результати біохімічного аналізу мало чим відрізнялися від попередніх, але в них вперше не було ознак погіршення роботи печінки. Наступні два ранки, коли я заходив у палату, мати Нів спала у кріслі біля її ліжка – вона наче намагалася надолужити всі ті роки розлуки. Я чекав на чергові результати аналізу крові з іще більшим занепокоєнням, ніж зазвичай, і попросив повідомити мені їх телефоном.

– Гарні новини, – сказав лаборант, – рівень АЛТ знизився, а рівень альбуміну трохи підвищився.

Наступного дня всі параметри, які ми визначали, знову покращилися: консультант порадив нам використовувати менше снодійного. Коли ми зменшили дозу анестетиків, її очі за заклеєними повіками почали рухатися, ніби вона перебувала в полоні снів. Через день вона опритомніла.

Прокинувшися, вона побачила свою матір, і її усмішка була схожою на перевернуту веселку. Трохи згодом вона прошепотіла перші слова: «Я хочу додому».

Печінка Нів майже відмовила – вона була за крок від смерті через зараження крові та його вплив на печінку. Але її тканини відновились і повернули Нів до життя. Її врятував не вродливий принц і не примирення з матір’ю, а власна печінка.

Функціональні проби печінки – це один із аналізів, які я найчастіше відправляю в лабораторію; кожного робочого дня я переглядаю сітки з результатами. Часто їхні показники підвищуються через вживання алкоголю – навіть незначне перевищення рекомендованої дози може збільшити рівень ГГТ вдвічі або втричі. Іноді це спричинено ліками – статини, які зменшують рівень холестеролу, часто впливають на проби печінки. Камені в жовчному міхурі блокують виведення білірубіну, унаслідок недоїдання знижується рівень альбуміну, а часом аналізи виявляють загальне запалення, можливо, спричинене раком.

Інколи я не можу встановити, що спричиняє запалення, і тоді я направляю пацієнта до сучасних гаруспексів на біопсію. Крізь отвір у черевній порожнині високі жерці техно-медицини дістають шматок тканини, уважно вивчають її та повідомляють про майбутнє пацієнта. Навіть якщо їхній вирок невтішний, печінка часто здатна відновлюватися. Завжди є місце для казкового фіналу.

13. Товста й пряма кишки: дивовижний твір мистецтва

На середині опір послабився, і він дозволив своєму кишечнику спорожнитись, не відриваючись від журналу… Сподіваюсь, не надто товсто, геморой знову не виникне. Ні, якраз нормально.

Джеймс Джойс, «Улісс»

Людей можна назвати трубчастими тваринами, наш скелет і органи наче спеціально створені для того, щоб підтримувати роботу кишечника. З цієї точки зору ми не так вже й відрізняємось від круглих червів, примітивних організмів, існування яких передусім зводиться до їжі і випорожнення. Їжа входить з одного боку і виходить з іншого після того, як з неї вилучено поживні речовини й воду. У круглих червів їй достатньо пройти частину міліметра, але в людей ця відстань становить двадцять-тридцять футів.[88] Наш кишківник закручений у петлі й спіралі, щоб поміститись у призначене йому місце; він постійно крутиться й вигинається, виштовхуючи їжу і фекалії. Пряма кишка (rectum) – це завершення труби; вона прикріплена до задньої стінки, і тому не може рухатись. Її латинська назва означає «прямий»: після сигмоподібної кишки кишківник випрямляється і проходить крізь таз до виходу.

З точки зору функції пряма кишка нагадує залу очікування: у ній збираються фекалії доти, поки не настає час їх вивести назовні. Більшість із нас сприймає випорожнення кишківника як вроджене право; ранкові або вечірні, регулярні або нерегулярні, рідкі або тверді – ми звикаємо до випорожнень і починаємо непокоїтись, коли їхній характер змінюється. У більшості випадків це виправдано: лікарів цікавлять зміни в роботі кишківника, тому що вони можуть вказувати на серйозніші проблеми зі здоров’ям. Діарея може бути ознакою хвороб щитоподібної залози, запор іноді попереджає про злоякісні процеси, а масні, плавучі фекалії сигналізують про перевантаження підшлункової залози.

Багато інформації про стан здоров’я людини можна дізнатись не лише з того, як часто вона спорожняє кишечник, а й під час перевіряння власне прямої кишки. Для чоловіків це основний спосіб перевіряння простати, яку можна відчути на дотик пальцем (у рукавиці) крізь тонку передню стінку. У жінок шийка матки розташована приблизно в цьому ж місці, і тому в деяких випадках, особливо якщо жінка не мала статевих стосунків, ректальний огляд доречніший за вагінальний. Якщо в людини через анальний отвір виходить кров, необхідно перевірити кишечник, щоб визначити причину: геморой, тріщини в шкірі або пухлина – за допомогою цього методу я кілька разів виявляв рак прямої кишки (у медичній школі існує афоризм: «Якщо не засунеш туди палець, потрапиш пальцем у небо»).

Незважаючи на жарти коміків про те, що для перевіряння товстої кишки потрібно зняти штани і нагнутися вперед, найкраще перевіряти її в положенні лежачи на кушетці, притиснувши коліна до грудей. Мене завжди дивує те, скільки людей вибачаються або ніяково жартують, лягаючи в це положення: «Сподіваюсь, ви перед цим не снідали», «Мені дуже шкода, що вам доводиться це робити», – ніби кишківник настільки бридкий, що в мене як лікаря це може викликати відразу. Таке уявлення можна зрозуміти: нас ізмалку привчають до того, що фекалій не можна торкатись і що пряма кишка і анальний отвір брудні й огидні.

Для більшості лікарів огида від гнійних ран, ректального пролапсу і гангрен не має значення: їх потрібно оглянути, тому естетичний бік питання неважливий. Утім, хоча потворноість має незначне місце в кабінеті лікаря, краса в її словниковому значенні «те, що викликає захоплення» переважає. Складність і економність будови тіла, як здорового, так і хворого, часто є красивою. Якщо гармонія, прихована під шкірою, може бути красивою, то і медичні зображення, наприклад знімки УЗД, теж – згадайте ці зернисті контрастні фотографії, яким відводять почесне місце на каміні або на першій сторінці дитячого альбому. Рентгенівські знімки сповнені особливої невловимої краси незалежно від того, яка частина тіла на них зображена. Вони не лише нагадують нам про скелет і про нашу смертність, а й змушують подивитись на тіло по-новому. Вони бувають подібними на портрети, але іноді вони схожі на пейзажі з контурами, горизонтом і хмарами. Існують паралелі і в термінології: під час роботи у відділенні невідкладної допомоги я часто замовляв знімок «горизонту»[89] колінного суглоба або «панораму щелепи». Той факт, що ці зображення мають медичне значення і допомагають під час діагностування і лікування, лише додає їм краси.

Скульптор Роден казав, що мистецтво не може бути потворним, якщо в ньому є правда; те саме можна сказати про медицину і про створені нею зображення. З медичної точки зору тіло рідко буває потворним, а його зображення своєю естетикою можуть нагадувати твори мистецтва, навіть якщо це зображення… прямої кишки.

Дуглас Дулетто був худорлявим чоловіком середнього віку в окулярах у роговій оправі і в білій накрохмаленій сорочці. Його волосся із сивиною було пригладженим і розділеним по центру. Він чинно сидів на каталці у відділенні невідкладної допомоги, ніби терпляче чекаючи на другу частину концерту камерної музики. На ньому була тонка лікарняна сорочка, а свої вельветові штани він охайно склав і поклав на каталку. Я зняв його папку зі стіни і подивився на аркуш. На ньому було написано: «Чужорідне тіло в прямій кишці».

– Мені страшенно незручно тут перебувати, – сказав він і раптом зашарівся, – але я не можу її дістати.

– «Її» – це що?

– Пляшку, – відповів він. – Я цілий вечір намагався її дістати.

– Яку пляшку?

Він зашарився ще більше, немов сенатор, який потрапив під приціли фотокамер у стриптиз-клубі.

– З-під кетчупу.

Я попросив його лягти на лівий бік і притиснути ноги до грудей – «Я залишив свою гідність за дверима» – і вставив палець у гумовій рукавичці в пряму кишку.

– Напружтесь, – сказав я, – стисніть м’язи так, наче ви намагаєтесь спорожнити кишківник.

Там, куди я ледве міг дотягнутись кінчиком пальця, я знайшов край предмета з товстого скла – настільки глибоко, що мій палець не діставав до його боків. Я вставив пластикову трубку – проктоскоп – і посвітив всередину. Біля пластикових країв інструменту я побачив здорові рожеві стінки прямої кишки з жовтими вкрапленнями фекалій. У центрі, на краю поля зору, виблискувало скло.

– Боюся, її буде важко дістати, – сказав я, – вона досить глибоко.

Він нахилився вперед і затулив обличчя руками; його плечі здригались. У санвузлі, куди виливали фекалії і сечу, я знайшов переносний туалет, а в хірургічному відділенні – бальзам, яким лікують тріщини в анальному отворі. Бальзам розслабляє сфінктер, завдяки чому тріщини загоюються, але я припустив, що він допоможе пляшці вийти з кишківника. Я змастив анальний отвір бальзамом і попросив містера Дулетто сісти на унітаз.

Після того як він кілька разів натужився, я перевів його на кушетку, а потім знову спробував дістати пляшку. Цього разу мені здалося, що я вхопився за неї, але в останній момент вона вислизнула й опинилась ще далі в животі. Я пошепки вилаявся, але містер Дулетто мене почув.

– Що сталось? – занепокоєно запитав він.

– Нічого, – відповів я, – але нам доведеться зробити рентген.

У той час рентгенівські знімки робили на великих ацетатних плівках. Після того як містер Дулетто повернувся в кабінку, я відніс плівку в кабінет і вставив у негатоскоп. Зібралось чимало охочих подивитись на неї.

На передньому плані були кістки тазу, схожі на дві сторони долини; над ними нависали невиразні газоподібні хмарки кишківника – точнісінько як небо на картинах Тернера. По центру вимальовувався якийсь недоречний об’єкт – хмарочос посеред пасторальної сцени. Це були виразні, впізнавані контури брендової пляшки з-під кетчупу. Вона займала частину прямої кишки і сигмоподібної кишки, а її плечики і металева кришка, мов наконечник стріли, були націлені всередину.

– Мені шкода, – сказав я, повернувшись у кабінку, – але доведеться перевести вас у хірургічне відділення. Я нізащо не зможу дістати її самостійно.

Згідно із психологією естетики, цінність мистецтва полягає не лише в сприйнятті краси, а й у здатності викликати різноманітні емоції: сум’яття, здивування, огиду і навіть сором.[90] Рентгенівський знімок, без сумніву, мав естетичну цінність – на ньому зернистим контурам кісток і кишківника протиставлялась вивірена елегантність скла і металу. У цьому контрасті між пляшкою з мас-маркету та органічною формою таза містера Дулетто було щось від поп-арту. «Цей рентгенівський знімок – витвір мистецтва», – подумав я; його можна виставляти в галереї або вночі проектувати на будівлю лікарні. На якусь мить я уявив його в Музеї сучасного мистецтва або в Тейт Модерн, схованим під склом і відгородженим мотузками.

Я продиктував листа хірургам, і носій прийшов відвезти містера Дулетто до них.

– Хірургічний? – запитав носій, і я показав йому кабінку.

Він вивів каталку в коридор, і містер Дулетто підняв руку, щоб помахати мені на прощання.

– Є рентгенівські знімки? – вигукнув носій.

– О так! – сказав я, повертаючись до негатоскопа, але він був порожній. Знімок вкрали: мабуть, хтось іще побачив у ньому безцінний твір мистецтва.

Таз

14. Геніталії: про зачаття

Я б хотів, щоб мій батько або моя мати, ба навіть обоє, адже це був їхній спільний обов’язок, розуміли, що вони роблять, коли зачинали мене.

Лоуренс Стерн, «Трістрам Шенді»

Роздуми про проблеми із зачаттям нерозривно пов’язані з глибинними уявленнями про те, що означає бути людиною. Чи почалось наше життя в той момент, коли клубок клітин, з яких ми тоді були утворені, вперше відштовхнувся від стінки утроби матері? У багатьох жінок запліднена яйцеклітина не заглиблюється в оболонку матки. Можливо, наше життя почалося раніше, коли найшвидший, найвитриваліший сперматозоїд батька з’єднався з яйцеклітиною матері? У деяких чоловіків сперматозоїди надто повільні або дезорієнтовані, щоб знайти яйцеклітину. Можливо, наші життя вирішувались трьома місяцями раніше, у генетичному танці під назвою мейоз, коли в яєчках батька утворився успішний сперматозоїд, з якого сформувались ми? У деяких чоловіків мейоз не відбувається належним чином – вони азоспермічні, тобто в їхній спермі немає сперматозоїдів. Можливо, наші «я» виникли двома тижнями раніше, коли яйцеклітина, з якої ми сформувались, дістала привілей пройти процес овуляції. Нерегулярний менструальний цикл, а також відсутність овуляції часто стають причиною безпліддя. У певному сенсі наші життя почались ще за кілька десятиліть до того, як наші батьки познайомились, – яйцеклітини в яєчниках матері утворились, коли вона була ще в утробі.

Також існують фізичні перешкоди для того, щоб яйцеклітина потрапила в матку: на відкритих кінцях фаллопієвих труб є маленькі виступи, які збирають яйцеклітини так само, як пальці збирають коштовне каміння. Коли утворився зародок, наші первинні клітинні «я» почали ділитись високо у фаллопієвих трубах: з однієї клітини утворилось дві, потім чотири, потім вісім і так далі. Наче в місті під час королівської процесії, клітини в стінках фаллопієвих труб підштовхнули це скупчення клітин до матки. На час прибуття туди запліднена яйцеклітинна перетворилась на групу з шістдесяти або навіть більше клітин.

Іноді яйцеклітина, перебуваючи ще в межах досяжності яєчника, запліднюється надто рано і переноситься в іншу частину живота. Це один із сюрпризів анатомії – у чоловіків немає подібного зв’язку між зовнішнім і внутрішнім світом, як у жінок, у результаті якого сперма потрапляє з піхви в черевну порожнину. Якщо запліднений ембріон прикріплюється глибоко в очеревині, він навіть може певний час там рости, але ця вагітність завершиться викиднем, тому що в очеревині немає достатньо крові для плоду. Якщо викидень відбувається внутрішньо, жінка, імовірно, навіть не знатиме про свою вагітність; з часом тканини ембріона замінюють крихкі білі солі кальцію. Іноді хірурги знаходять цих фетолітів, або «кам’яних дітей», у животі літніх жінок, через сорок або п’ятдесят років після запліднення.

Іноді ембріон прикріплюється у фаллопієвій трубі – це більш типовий вид позаматкової вагітності, тобто вагітності, яка відбувається в неправильному місці. Зародок росте і потребує більше місця, але труба не здатна розтягнутись. Такий ембріон приречений, а розтягнення труби спричиняє жахливий біль. Якщо не перервати вагітність, труба порветься, і тоді матір може померти від кровотечі – такий собі отруйний подарунок від нового життя старому.

До кінця XVIII століття в Європі вважалось, що для настання зачаття оргазм жінки настільки ж важливий, як і оргазм чоловіка. Підручник з акушерства, який використовували в XVII столітті, повідомляв, що без клітора в жінок не було б «ні бажання, ні задоволення, і вони не могли б зачати дитину».[91] Судді, які розглядали справи про зґвалтування, вважали, що запліднення вказує на обопільну згоду сторін на статеві зносини. Ще 1795 року Маркіз де Сад – а він дуже цікавився методами запобігання вагітності – писав, що рідина, яка виділяється з тіла жінки під час оргазму, необхідна для створення нового життя: «Унаслідок поєднання цих рідин виникає зародок, з якого іноді утворюється хлопчик, а іноді дівчинка».[92]

Хоча в багатьох суспільствах існувало розуміння, що це не так (наприклад, жіноче обрізання по суті виключає таку можливість), подібні уявлення про людське тіло зберігались впродовж тисячоліть: нове життя зароджується під час спазмів, які неодмінно повинні виникати в обох статей. Існувала думка, що жіночий оргазм необхідний для овуляції, але одночасний оргазм ще більше сприяє настанню вагітності. У трактаті Гіппократа «Сім’я» описано, як під час сексу в тазі жінки і чоловіка генерується тепло, що призводить до пароксизмального оргазму. Його інтенсивність підвищується, якщо він супроводжується потраплянням сперми на шийку матки («так розгоряється вогонь, якщо підлити в нього вина»). Гален пише, що біль у кінцівках і в спині поширений серед видів, які більше не займаються сексом, тому що в організмі накопичуються жіночі репродуктивні рідини. Лікування полягало у виведенні цих рідин під час заняття сексом або в разі потреби шляхом мануальної стимуляції. В XVI столітті голландський лікар Форестус радив жінкам залучати до цього акушерок, «щоб вони масажували геніталії, тримаючи один палець всередині… і таким чином викликаючи у хворої жінки скорочення м’язів».[93] Такий погляд на жіночу сексуальність у дещо пом’якшеному вигляді зберігався до початку ХХ століття: вібратори були винайдені для того, щоб лікувати жінок, хворих на «істерію». Їх рекомендували використовувати аж до 1950-х років, коли цей діагноз зник із підручників з психіатрії. (Деякі з цих приладів були зроблені таким чином, щоб їх можна було вмикати швейною машинкою.)

Роб і Гелен прийшли в мою клініку через вісімнадцять місяців після того, як викинули протизаплідні таблетки у смітник. Вони зніяковіло сіли в крісла в моєму кабінеті.

– Ми вже бозна-скільки часу намагаємося народити дитину, – почав Роб, але завагався, і Гелен продовжила його речення:

– Ми починаємо думати, що щось не так.

Роб працював шеф-кухарем. Він був високим і мав трохи зайвої ваги; у його волоссі проблискувала сивина, а очі неспокійно бігали. Гелен була помічником у дитячому садку. Вона була стрункою, мала руде волосся, підстрижене під боб, і порцелянові щічки, схожі на лялькові.

– Я не знаю, чи потрібне нам штучне запліднення? – запитала Гелен, крутячи обручку пальцями правої руки. – Але мені тридцять сім років, і я часто чую, що слід поквапитися.

Я запитав у них про їхні родини. Гелен була однією з трьох дітей. Вона ніколи не чула про спадкові проблеми із зачаттям, і в її брата і сестри були свої діти. У сім’ї Роба теж було троє дітей: у його брата була донька, щоправда народжена за допомогою штучного запліднення.

У середньому для пар, що регулярно займаються незахищеним сексом, шанси завагітніти протягом місяця становлять близько 20 %, протягом шести місяців – 70 %, а протягом року – 85 %. Тому лікарі воліють почекати принаймні один рік, перед тим як робити аналізи на безпліддя. Перші аналізи, які необхідно здати, досить прості: Роб мусить здати два зразки сперми після кількаденного утримання, з перервою в принаймні в один місяць, а Гелен повинна двічі зробити аналіз крові в різні дні менструального циклу, щоб перевірити наявність регулярної овуляції. Найбільше проблем виникає зі зразками сперми; їх потрібно доправити в лабораторію, яка працює лише в певні години, не пізніше ніж через годину після еякуляції.

– Що… ці? – сказав Роб, коли я дав йому пробірки. – Такі малі, це дуже… обмежує.

Ми не обговорювали процес отримання ним зразків. Гелен засміялася, нарешті послаблюючи напруження в кабінеті.

– Що ти хочеш сказати про свій інструмент? – сказала вона, штовхнувши Роба ліктем.

Гелен потрібно було здати аналіз крові на третій або на четвертий день після початку місячних, а потім ще один за сім днів до початку наступних місячних. Перший аналіз визначає, чи в правильному співвідношенні один до одного і до рівнів естрогену перебувають гормони, відповідальні за овуляцію, – лютеїнізувальний і фолікулостимулювальний. Другий аналіз допомагає встановити, чи достатньо прогестерону – гормону, що готує матку до вагітності, – виробляють яєчники, сигналізуючи тим самим про настання овуляції. Гелен дістала з сумки блокнот, у якому в комірках були записані всі її менструації за минулий рік.

– Це моя менструальна карта, – похмуро сказала вона, – карта розчарування.

Ми вибрали дні, у які потрібно було здати аналізи, і домовились про наступні зустрічі.

Наступного разу вона прийшла сама. Здавши кров на аналіз, вона опустила рукав і замислилась.

– Знаєте, що найгірше? – сказала вона. – Те, як це вплинуло на наше статеве життя… Важко налаштуватись на романтичний лад і почуватись жаданою, коли ти думаєш тільки про овуляцію і зачаття.

– Деякі люди вагітніють тільки після того, як їх запишуть на прийом в клініку репродуктивної медицини, – сказав я. – Тоді вони перестають нервуватися. Не перетворюйте це на випробування, не переймайтесь.

– У тому-то й річ, – відповіла вона. – Раніше в мене рідко був оргазм під час сексу. Зараз взагалі немає. Як ви гадаєте, це проблема?

Соромітний нерв (pudendus), який відповідає за оргазм, має практично однаковий хід у чоловіків і в жінок. Його назва походить від латинського слова pudere, що означає «соромитись», – ми наче досі ховаємось в Едемському саду за фіговими листками, тремтячи від страху. Хоча зовнішні статеві органи можуть здаватись комічними, абсурдними або непристойними, вони не повинні викликати сором – зрештою, якби не нерви, які в них розміщені, більшості з нас не було б на світі. Люди нерідко соромляться і не бажають говорити про зачаття, секс і сексуальність, але для лікарів це необхідність; неможливо довго працювати з людськими тілами й уникати таких розмов.

Загорнений у крайню плоть або знечулений внаслідок обрізання соромітний нерв у чоловіків розгалужуються в шкірі голівки пеніса, а в жінок – у кліторі. Ці нерви об’єднуються у вузли, що проходять вздовж стінки наявних в обох статей печеристих тіл – corpus cavernosum. Печеристі тіла набрякають, наповняючись кров’ю, але раніше вважалось, що вони наповнюються флегмою, або духом, статевого потягу. Після цього нерв з кожного боку опускається до кореня пеніса або клітора і проходить під аркою лонного зрощення (symphis pubis) тазової кістки – у чоловіків ця арка по-готичному загострена, а в жінок кругліша, римська (це пов’язано з механізмом проходження голови дитини і з більш розгалуженою мережею нервів). Далі він перетинає кілька шарів м’язів і тканин, що контролюють роботу сечового міхура, і сполучається з гілками, відповідальними за чутливість шкіри між стегнами. Звідси соромітний нерв у чоловіків потрапляє в передміхурову залозу і сім’яні пухирці, які зберігають і зволожують сперматозоїди, що надходять з яєчок, а в жінок – в шийку матки і в матку. Після цього він рухається в напрямку хребта й виходить у таз між міцними м’язами, які переносять вагу тіла на ноги.

Крижова кістка (sacrum[94]) має трикутну форму і розташована біля основи хребта. Вона пронизана отворами, наче кадило священика. Її латинська назва пов’язана з тим, що колись її вважали священною, сховищем людської суті – у середньовічній Європі існувала думка, що після воскресіння відновлення тіл почнеться з крижової кістки і що енергія, утворена цією кісткою, відіграє ключову роль у створенні нового життя. Проминувши вузли крижового сплетіння, волокна соромітного нерва виходять через отвори в крижовій кістці і сполучаються з хребтом.

Марк Аврелій описував оргазм як результат тертя впродовж певного періоду. Аристотель вважав, що тепло, необхідне для зачаття, утворюється під час сексу так само, як вогонь під час тертя двох палиць одна об одну. Але, звичайно ж, посилення сексуального напруження не настільки передбачуване. Воно більше схоже не на загоряння, а на гру між грозовими хмарами та іонізованою поверхнею Землі – це спалах блискавки, що виникає внаслідок взаємодії розуму й тіла. Дослідження, проведені в західних країнах, встановили, що лише третина жінок регулярно відчуває оргазм під час статевого акту; для цього існують як соціальні, так і фізичні причини. Певну роль у цьому можуть відігравати ліки: антидепресанти, такі як Прозак і Сероксат (одні з найпоширеніших рецептурних ліків у Західному світі), можуть настільки послабити роботу цих нервових закінчень, що і чоловікам, і жінкам стає важко досягнути оргазму. Героїн і алкоголь – найвідоміший винуватець – теж мають такий ефект.

Дзеркальне напруження виникає між голівкою пеніса або клітором і сполученою з ними мережею нервових волокон у хребті, поки заключна, визначальна зміна не спричиняє кульмінацію статевого акту. Те, що французи називають la petite mort,[95] на скані мозку має вигляд не затьмарення або забуття, а «засвічення» в емоційному ядрі (поясна звивина), у центрах, відповідальних за винагороду (прилегле ядро), і в гормональних ділянках (гіпоталамус) мозку. У деяких тварин ці гормональні ділянки спричиняють овуляцію під час сексу, підтверджуючи припущення Галена, але в людей це не так.

Під час оргазму імпульси нервової стимуляції від хребта надходять до передміхурової залози і сім’яних пухирців у чоловіків і до шийки матки і піхви в жінок. У чоловіків вони активують передміхурову залозу, сім’явивідну протоку (vas deferens) і уретру, завдяки чому сперматозоїди і сім’яна рідина спазматично надходять у пеніс, а скоординовані рефлекси перекривають вхід у сечовий міхур, щоб сперма могла виходити лише назовні. У жінок ці імпульси спричиняють скорочення крихітних залоз навколо уретри та передньої стінки піхви – залоз Скіна, – які виштовхують певну сім’яну речовину, схожу на чоловічу передміхурову рідину.

Вихід залоз Скіна в жінок буває різним: у декого під час кульмінації вони виштовхують водянисту рідину в уретру, як і в чоловіків, а в декого – безпосередньо в отвори піхви. Саме тому в деяких жінок під час оргазму начебто відбувається «еякуляція», а в інших – ні. Італійський сексолог доктор Еммануеле Джанніні з університету Лаквіла вважає, що ділянка навколо уретри на передній вагінальній стінці в деяких випадках є окремою ерогенною зоною, відокремленою від клітора.[96] Як і сексолог з Нью-Йорка Ернст Грефенберг, від прізвища якого походить назва «точки G»,[97] Джанніні дотримується думки, що деякі жінки відчувають оргазм глибше в піхві, ніж інші, унаслідок будови їхнього соромітного нерва.

Здорова вагіна має високу кислотність, яка захищає її від інфекцій. На жаль, сперматозоїдам більше підходить не кислотне і не лужне середовище, а нейтральне, подібне до середовища матки. Секрети залоз Скіна і передміхурової залози лужні, а це означає, що вони здатні нейтралізувати кислотне середовище піхви внаслідок потрапляння в неї сперми. Секрет бартолінової залози, яка розташована біля задньої стінки піхви і активується значно раніше під час статевого акту, теж лужний і виконує ту саму функцію.

Понад два століття тому Вільям Тейлор писав: «Тому поетичний оргазм, коли він настає, жевріє недовго»[98] – у чоловіків до десяти секунд, у жінок іноді вдвічі довше. Механізм жіночого оргазму відрізняється від чоловічого: він охоплює ширшу територію, виникає повільніше й триває довше. Існує кілька теорій, щоправда недостатньо переконливих, згідно з якими жіночий оргазм сприяє зачаттю.[99] Згідно з однією з них, більша тривалість оргазму в жінки допомагає шийці матки ввібрати чоловічу сім’яну рідину; таким чином вона збільшує ймовірність настання вагітності й допомагає сперматозоїдам вижити в природному кислотному середовищі піхви, нейтралізуючи його. Але є й інші теорії: оргазм заохочує заняття сексом, сприяє виробленню окситоцину в мозку (він допомагає матці вбирати рідину); висловлюється навіть думка про те, що він стимулює статевий відбір, виявляючи чоловіків, які настільки ж цінують щастя своєї жінки, як і власне.

На думку Зіґмунда Фройда, ерос і еротичність становлять сексуальну складову життя, сповнену енергії, хаотичну й продуктивну. Він протиставляв її прагненню людства до агресії й самознищення – греки називали це «танатосом». Карл Юнг вважав, що ерос менше пов’язаний з протиставленням жорстокості, ніж із досягненням балансу між раціональним і емоційним аспектами людської природи. «Психологія жінки заснована на принципі еросу, великої зв’язувальної і розслаблювальної сили, – писав він, – водночас із давніх часів основним принципом, який приписують чоловікам, є логос».[100] З останнього походить ідея логіки. На думку Юнга, так само як кислоти й луги разом утворюють нейтральне середовище, логічне й еротичне повинні бути збалансованими заради блага як чоловіків, так і жінок. Цілком ймовірно, під час консультування безплідних пар Юнг описував залежність від аналізів крові та інших тестів, притаманну сучасним клінікам, як зацикленість на логосі, а увагу лише до емоційного і статевого здоров’я у стосунках – як надмірне захоплення еросом.

За кілька тижнів я знову зустрів Гелен і Роба. Спермограма Роба була в межах норми: я зачитав параметри, визначені в лабораторії, і пояснив сухі терміни «рухливість», «морфологія», «концентрація» і «консистенція». Аналізи на гормони Гелен теж були такими, як я сподівався: співвідношення ЛГ і ФСГ було нормальним, рівень естрогену відповідав початку циклу. За тиждень до менструації рівень прогестерону в крові вказував на те, що овуляція відбулась належним чином – не було зрозуміло, чому не настає запліднення.

– Усі результати дуже обнадійливі, – повідомив я їм. – Робе, ваші аналізи в межах норми. Гелен, у ваших яєчниках овуляція відбувається саме тоді, коли слід.

– Які ж можуть бути причини? – запитала вона.

– Іноді з тієї чи іншої причини труби не пропускають сперматозоїди, іноді імунна система заважає яйцеклітині і сперматозоїду сполучитись, часто взагалі немає жодних причин.

– І що далі?

– Я повідомлю в клініку репродуктивного здоров’я при нашій лікарні, а ви намагайтесь не надто через це перейматись.

Коли через кілька місяців вони знову прийшли до мене на прийом, їхня ніяковість змінилась пригніченням.

– Як пройшло лікування в клініці?

– Не питайте, – відповів Роб.

Під час першого прийому Гелен зізналась, що час від часу випиває бокал вина, і лікарі наполягли, щоб вона відмовилась від уживання алкоголю. Роба роздратувало те, що вони порадили йому схуднути і детально розпитували, як часто і в який спосіб вони займаються сексом.

– Мабуть, вони мусять ставити такі запитання, – зауважив він, – але вони наче думали, що ми не знаємо, звідки беруться діти.

Після чергового аналізу крові та УЗД яєчників Гелен їй сказали, що в неї «виснажені резерви яєчників» і в них залишилось небагато фолікул, здатних до овуляції. Імовірно, існувала потреба в штучному заплідненні, але навіть в такому разі шанси на успіх були незначними, приблизно один із десяти.

– Ви не попередили мене про УЗД, – сказала вона. – Я була шокована, коли лікар надягнув на трубку презерватив і сказав, куди він її помістить.

Незважаючи на своє обурення, вони вирішили продовжити лікування. Перший етап полягав у низці ін’єкцій, покликаних «перезапустити» фолікули в яєчниках Гелен, щоб вони всі перебували на однаковій ранній стадії розвитку. Далі почався наступний етап ін’єкцій, цього разу покликаних прискорити дозрівання яйцеклітин, щоб кілька з них розвивалось одночасно.

– Я терпіти не могла ці ін’єкції, – розповіла мені Гелен. – Мій зад від них весь посинів.

Ультразвукове сканування робили так часто, що вона на нього більше не зважала.

Яєчники Гелен почали набрякати внаслідок росту фолікул, і після чергової ін’єкції відбулось остаточне дозрівання яйцеклітин. Через тридцять чотири години після уколу, практично хвилина у хвилину, їх можна було зібрати. Для цієї процедури Гелен ввели потужне снодійне і за допомогою інтравагінального УЗД сканера крізь стінки піхви в яєчники ввели ультратонку голку. З кожної фолікули обережно взяли рідину і перевірили її на наявність яйцеклітин. Того ж ранку Роб повинен був знову здати сперму, і після цього їх обох відпустили додому.

Тієї ночі Гелен міцно спала під дією снодійних, які залишалися в крові. Робові ж не давала заснути думка про те, що в той час, як він із Гелен лежать тут, його сперматозоїд і її яйцеклітину змішують у скляній тарілці в якійсь лабораторії.

– Вони зібрали яйцеклітини в п’ятницю, – сказала Гелен, – а наступного вівторка я мала знову до них прийти. У них було шість запліднених ембріонів, двоє з них «хорошої якості» і один з них – найкращий, саме його, як вони сказали, ввели мені.

– Що було далі?

– Не спрацювало, – вона відвернулась, і Роб взяв її за руку.

– Нас попереджали, що шанси незначні, – сказала вона. – Тепер потрібно думати про те, чи вистачить в нас сил, ба навіть грошей, спробувати ще раз. У них ще є ембріони в морозильній камері. Може, я й справді холодна… там вони будуть як вдома.

Гелен вважала, що безпліддя спричинено браком тепла; отже, щоб його вилікувати, потрібно знайти спосіб зігріти органи тазу. Цього можна досягти завдяки еротичному стимулюванню або «сороміцьким розмовам», а також завдяки натиранню геніталій травами, що спричиняють почервоніння й подразнення шкіри. Арабський лікар ХІ століття Авіценна, який повернув ці тези в Західний дискурс, погоджувався, що слід посилити сексуальне задоволення жінки: «Якщо потяг [жінки] не задоволено… це не приносить плоду»,[101] – писав він. Водночас надмірне тепло вважалось шкідливим: існувала думка, що повії рідко вагітніють через свою жагу сексу – їхнє насіння згоряє через непомірну хтивість.

Один із перших англійських гінекологів Джон Седлер у своїй книзі «Приватне дзеркало хворої жінки» 1636 року писав, що проблема часто полягає в тому, «що чоловік швидкий, а жінка надто повільна, тому їхнє насіння не сполучається, як того вимагають правила зачаття».[102] Замість того щоб звинувачувати жінок у безплідді, Седлер покладав відповідальність на чоловіків, яким слід вдосконалювати свої «схиляння до близькості… щоб жінка загорілась і відчула бажання».

Уявлення про те, що жінка вагітніє під дією оргазму, існувало ще від часу перших письмових згадок, але воно нарешті почало втрачати свої позиції 1843 року, коли німецький лікар Теодор Бішофф довів, що овуляція в собак відбувається, навіть якщо в них не було статевого акту. Цього ж року в медичному журналі «Лансет» було опубліковано статтю, яка містила хибне припущення про те, що цикл «тічки» тварин «дуже схожий з фізіологічної точки зору на менструації жінки».[103] У медицині сформувалось уявлення, що овуляція в жінок має циклічний характер, а не виникає під час сексу. Це не лише посилило соромливе вікторіанське ставлення до жіночої сексуальності (якщо задоволення необов’язкове, навіщо звертати на нього увагу?), а й викликало помилкову думку про те, що фертильний період збігається в часі з менструацією, яка є аналогом тічки в тварин. Ця ідея існувала впродовж майже ста років: у бестселері Марі Стоупс «Подружня любов» 1920 року повідомляється, що максимальна фертильність настає за кілька днів до кінця менструації.[104] Ця рекомендація випереджає фактичний цикл на більше ніж десять днів. На думку Стоупс, у середині циклу ймовірність завагітніти низька, хоча зараз нам відомо, що в цей час вона найвища.

Через кілька місяців Гелен і Роб спробували ще раз, використавши другого ембріона «високої якості», але на них знову чекало розчарування.

– Можливо, це звучить безглуздо, – сказала Гелен, коли вона прийшла обговорити провал другої спроби, – але я дуже сильно хочу дитину. Щоразу, коли я на вулиці проходжу повз дитину або беру її на руки, у мене в животі перевертається матка. Я не впевнена, що зможу далі працювати в дитячому садку.

– Ви допускаєте можливість третьої спроби? – запитав я.

– Ми не зможемо, – зітхнула вона. – Ми вже витратили всі наші заощадження на другий курс. Поки ми назбираємо грошей, напевно, уже буде запізно.

Якийсь час ми мовчали.

– А як ваші стосунки із Робом?

– Добре, навіть дуже. Дивно, але… – вона зробила паузу, ніби обдумуючи, скільки інтимних подробиць можна розповісти. – Ми обоє дуже засмучені, але в чомусь ми стали ближчими, ніж будь-коли. Як кажуть в прислів’ї: «Якщо не можеш змінити вітер, пристосуй вітрила». Справи йдуть набагато краще в нас обох.

Гелен зашарілася:

– Коли ми припинили спроби завагітніти, ми ніби знову змогли займатись коханням.

Певні аспекти будови тіла залишаються незрозумілими навіть у ХХІ столітті. Лише 1960 року було виявлено зв’язок фертильності з делікатною мережею гормонів, що існує між мозком, гіпофізом і яєчниками, і лише наприкінці 1970-х років народилась перша «дитина з пробірки». Незважаючи на досягнення наступних десятиліть, багато речей нам поки що невідомо.

Я знаю жінок, імунітет яких постійно сприймав ембріон в утробі як інфекцію і знищував його. Після численних викиднів їм вдавалось завагітніти лише після пригнічення імунної системи ліками, схожими на хіміотерапію.

Я знаю одну пару, у якої протягом десяти років траплялись викидні, поки в них не лопнула труба і вони не викликали сантехніка, – той повідомив їм, що їхня вода забруднена свинцем. Коли вони замінили застарілі труби і цистерну, проблема зникла. Також я знаю пари, у яких обоє вважались «безплідними», поки вони не розійшлись і не знайшли собі інших партнерів – після цього обом вдавалось зачати.

Уже за кілька місяців я знову помітив Гелен і Роба в списку записів на консультацію. Я пішов запросити їх до кабінету з думкою про те, що, можливо, вони передумали й знайшли гроші на третій курс ЕКЗ.

Зазвичай з порога зали очікування я бачив, як вони кивають, збирають сумки й похмуро встають. Однак цього разу вони поводились інакше: коли Гелен підвела очі, її обличчя сяяло. Ми пройшли кілька кроків до мого кабінету, і вона пробігла повз останню пару біля дверей.

– Ви не вгадаєте, – сказала вона ще до того, як ми сіли, – я вагітна!

Без лабораторій і сімейних консультантів вони самостійно знайшли баланс між еросом і логосом.

15. Матка: поріг між життям і смертю

Я бачу, як старіша рука тисне, приймає, підтримує.

Я лежу біля порогу витончених і гнучких дверей

І помічаю вихід, помічаю звільнення і порятунок.

Волт Вітмен, «Пісня про себе»

Телевізор займав більше місця, ніж камін, але його ніхто не дивився. У темному заглибленні в стіні у двох нагрівачах горів електричний вогонь. Попільничка у формі пекінеса була переповнена, і конфеті із сигарет сипалось на килим. Килим між входом у кімнату і кріслом пацієнта протерся; сліди від їжі і капців утворили на ньому масну доріжку. Довжина дивана була більшою за ширину кімнати. На ньому сиділи чоловік і жінка – син і донька мого пацієнта. Ноги в обох були розставлені, щоб звільнити місце для живота. Син встав і підійшов привітатись. Його руки тремтіли.

– У неї кровотеча, лікарю, – сказав він. – Унизу…

Перед тим як вийти під дощ з припаркованого автомобіля, я переглянув на робочому ноутбуці медичну картку Гарієт Стеффорд. Вона була схожою на підручник із супутніх захворювань, які зараз вдається стримувати за допомогою західної медицини: починаючи від емфіземи, коронарної хвороби серця, гіпертензії і діабету – чотирьох вершників апокаліпсису суспільства, яке старіє. Крім цих чотирьох типових хвороб, було ще два важливі записи: «мультиінфарктна деменція», який пояснював її відсторонений вигляд, коли я підійшов до неї, і «карцинома ендометрію – паліативна допомога», який пояснював її кровотечу – кров текла через рак матки. У кінці списку був заклик, написаний її лікарем: «Уникайте прийому в стаціонар, якщо є така можливість».

– Вітаю! Я – доктор Френсіс, – сказав я їй. – Як ви почуваєтесь?

В її очах виражалась звична для хворих на деменцію паніка – вона боялась, що відповість неправильно або зробить якусь дурницю. Я уявив її нейронні ланцюги, настільки ж зношені, як і килим. Замість розкішних можливостей міжлюдського спілкування в неї залишилось кілька рефлекторних відповідей. Деякі люди, хворі на деменцію, по суті повертаються до довербального стану; наче маленькі діти, вони вчаться довіряти або не довіряти не на основі слів, а на основі тону голосу і поведінки співрозмовника.

– Добре. Так, непогано, – сказала вона, посміхаючись і трохи заспокоюючись. Я підняв її руку і обережно потис її. Вона була холодною і липкою на дотик, а її пульс був слабким і прискореним.

– Я прийшов вам допомогти, – сказав я.

Я провів прямими пальцями по її руці вище зап’ястка; вона була холодною аж до плеча – місіс Стеффорд втратила стільки крові, що тепер її організмові було нічим зігріти кінцівки. Шкіра на її обличчі була блідою як віск, майже прозорою. Білки її очей були знекровленими.

– Я змінив їй прокладку дві години тому, – сказав син, – але рак… з неї постійно тече.

Він почервонів від того, що йому довелось розповісти незнайомцеві про два табу: рак і вагінальну кровотечу.

– Мені потрібно її обстежити. Ми можемо десь її покласти?

Поблизу вітальні була маленька кімната – місіс Стеффорд не могла підійматись сходами. Син і донька допомогли їй встати з крісла і, взявши її за руки, як дитину, що вчиться ходити, наполовину завели, наполовину занесли її в кімнату.

– Усе нормально, мамо, усе нормально, – примовляла її донька, ніби заспокоюючи налякану дитину, перед тим як легко підняти її і покласти в ліжко.

Місіс Стеффорд лягла рівно, і я розв’язав її халат. Вона не мала гадки про те, хто я, але спогади про лікарів, а також моя краватка і білий комірець знаходили відгук в її пам’яті, тому вона сприйняла як належне те, що її роздягають таким чином. Її кров’яний тиск був настільки низьким, що його було важко виявити.

– Болить? – запитав я, намагаючись використовувати якомога простіші слова.

Вона скривилась і провела рукою по розтяжках на животі. Неймовірною здавалась думка про те, що її син і донька колись були в цій утробі; що ця утроба, яка їх виносила, зараз наближала її смерть. Я зняв штани її піжами і побачив, як кров блискучими багряними згустками стікає в прокладку.

Серед набору пробірок у валізі я знайшов морфін і ввів його у шкіру живота. Я зробив укол за кілька дюймів від пухлини, що поїдала її живіт, робила її органи жорсткими і вбивала жінку настільки невблаганно, наче та перерізала собі вени. Поки я стояв поряд і дивився на неї, вона заплющила очі й заснула. На стіні в неї над головою було роздруковане зображення Ісуса із закривавленим серцем і голівудською бородою. Уздовж плінтусів лежали стоси відеокасет. Також там була розкрита сумка, схожа на ті, які вагітні складають перед пологами; у ній був тальк, сигарети і нічні сорочки.

– Ми тримаємо її на той випадок, якщо доведеться везти її в лікарню, – пояснив син.

– Може, перейдімо в іншу кімнату і там поговорімо?

Вони кивнули, і ми всі разом повернулись у вітальню, залишивши місіс Стеффорд у спальні.

– Я знаю, що ми з вами раніше не зустрічались і я щойно познайомився з вашою матір’ю, але в її картці написано, що в неї рак, і нам відомо, що він спричиняє кровотечу.

– Так, – кивнула донька, – лікарі сказали, що їй залишилось жити лічені тижні, але це було кілька місяців тому.

– Вона втрачає багато крові, і ми можемо зробити одне з двох. Ми можемо відвезти її в лікарню, де їй зроблять переливання крові, або залишити її тут і подивитись, що буде далі…

Син і донька перезирнулись, відтак син відвів очі й подивився у вікно.

– Далі кровотеча може припинитись. Тоді її стан покращиться і все буде так, як раніше. Або ж кров продовжуватиме текти, і тоді вона помре.

– Скільки часу в неї залишилось? – запитала донька.

– Хотів би я знати, але… – якусь мить я вагався, а потім подивився їй в очі, – можливо, вона помре цієї ночі.

– Залиште її тут, – рішуче сказала донька.

– Гаразд, – сказав я і за мить додав: – Я повернусь через три-чотири години, щоб перевірити її стан.

Перш ніж піти, я зробив запис у папці дільничної медсестри, яку тримали біля ліжка, і допоміг її доньці змінити прокладку. Одягаючи їй білизну, я побачив, що і ця вже стала червоною від крові.

Я зміг повернутись лише о третій ночі. Мене зустріла онука, яка так поспішала до дверей, що перечепилась і впала, вдарившись головою об скло.

– Священик прийшов, – сказала вона, стоячи в дверях і важко дихаючи.

Вона була на останніх місяцях вагітності.

Якийсь час я стояв на порозі з валізою в руках і думав про те, чи в мене достатньо серйозний і поважний вираз обличчя для зустрічі зі священиком біля смертного ложа. Я почувався винним через те, що моє попередження – «можливо, вона помре цієї ночі» – змусило його приїхати в таку погоду. У кімнаті було десять людей разом зі священиком: це був високий чоловік міцної статури, близько п’ятдесяти років – у дитинстві його краще годували, ніж його парафіян. Він кивком голови привітався зі мною, стоячи в ногах ліжка. З порога я побачив, що місіс Стеффорд вже причастилась і пройшла соборування, а зараз лежала, підперта подушками.

Я чекав у вітальні біля дверей. На дивані я помітив відкриту папку з моїми записами; уся сім’я уважно вивчала її, ніби зображення в кавовій гущі. Молитви читали ще 10–15 хвилин. Після цього почувся галас, і діти місіс Стеффорд, онука і кілька онуків почали по одному виходити з кімнати.

– Вітаю, отче! – сказав я священику, коли він проходив повз мене до виходу.

– Вітаю, лікарю! – сказав він, постукав мене по плечі і мимохідь по-діловому усміхнувся. – Ви робите хорошу справу.

Перш ніж я встиг відповісти: «Ви теж», він пішов.

Я зайшов у кімнату. Місіс Стеффорд відкрила очі; я взяв її за руку і подумав про те, чи пам’ятає вона мене.

– Ми з вами раніше вже зустрічались, – сказав я, – я лікар.

Вона щось пробурмотіла, показуючи, що розуміє мене, заплющила очі й поклала голову на подушку. Цього разу її пульс був частішим, а кров’яний тиск мені взагалі не вдалось виявити. Її руки й ноги були настільки ж холодними, як і минулого разу.

– Вона каже, що їй холодно, – повідомила її донька, зайшовши в мене за спиною з вітальні. – Ми ввімкнули електричне одіяло, але…

Я знову розв’язав її халат і почав обережно тиснути на живіт. Вона тихо застогнала, і я дістав ще одну пробірку з морфіном і вколов його в шкіру живота.

– Вам часто доводилось змінювати їй прокладки? – запитав я у доньки, дивлячись через плече.

– Так, двічі після вашого приїзду. Але, можливо, кровотеча сповільнюється.

Я відтягнув резинку на її штанях і подивився на згустки крові, що виходили з неї, наче п’явки.

– Я повернусь зранку перед закінченням зміни, – сказав я. – Спробуйте трохи поспати.

Коли я знову приїхав у будинок Стеффордів, була майже восьма. Сміття вже вивозили, дощ потроху слабшав. Двері відчинили не відразу.

– Вона все ще дихає, – відразу ж повідомила мені її донька і відійшла вбік, щоб впустити мене.

– Але ледь-ледь, – додала онука. Вона сиділа, спершись об стінку крісла, і погладжувала напружену, набряклу шкіру на животі. – Відколи ви пішли, вона нічого не казала.

Її син спав на дивані, похропуючи. Його капці були охайно складені біля попільнички у формі пекінеса. Телевізор все ще був увімкненим, але без звуку. Я втретє за день прочинив двері в кімнату. Її обличчя здавалось ще більш безбарвним, незважаючи на те що крізь вікно кімната наповнювалась денним світлом.

– Кровотеча зупинилась? – запитав я. – Тобто чи багато прокладок вам довелось змінити?

– Одну відтоді, як ви пішли, – відповіла її внучка. – Більше не було потреби. Це хороший знак?

– Іноді, – відповів я.

Її пульс був ще слабшим – мені ледве вдалось його знайти. Її дихання було глибоким і уривчастим, із зітханнями. Її очі були привідкриті, а в кутиках рота слина утворила сірі кірки. Зморшки здавались менш глибокими, а обличчя пожовкло і з воскового стало кольору старого пергаменту. Коли я тримав її руку в зап’ясті, намагаючись знайти пульс, вона протяжно й хрипко видихнула, а потім змовкла. На якусь мить я завмер, щоб проявити повагу, а потім подивився на годинник на руці і засік час. Минула одна хвилина, потім друга.

– Це кінець, так? – запитала донька.

– Так, – відповів я, – вона померла.

Після цих слів вона беззвучно заплакала – її плач виявлявся лише в здриганні плечей і в тому, як вона хиталась у кріслі. Її донька обняла її за плечі й пригорнула до себе.

16. Плацента: з’їсти, спалити, закопати під деревом

Стає зрозумілою сила звичаю, і тому Піндар, на мою думку, слушно називав його «королем над усім».

Геродот, «Історія»

На перший погляд, здається, що пуповина має морське походження: вона матова і еластична, схожа на щупальця медузи або на ніжки водоростей. Її контури закручені в потрійній спіралі кровоносних судин – дві артерії обвивають вену. Ці пурпурові судини переплітаються в желе сіруватого кольору, утвореному з речовини, яка трапляється лише в одному місці людського тіла – у водянистій волозі ока. На вигляд пуповина м’яка й делікатна, але це враження оманливе: протягом дев’яти місяців вона підтримує в дитині життя.

Дівчинка зі зморщеним обличчям і стиснутими в кулачки руками, якій я щойно допоміг народитись, почала плакати. Я витер її рушником і якусь мить потримав нижче рівня стегон її матері. Плацента все ще була в її тазі – я хотів, щоб у ці перші хвилини кров із неї потрапила на тіло дитини. Я знову приклав палець до пуповини, відчуваючи крізь неї удари маленького серця дівчинки – вони нагадували метелика, який потрапив у пастку.

– Усе нормально? – запитав батько.

Він мав приголомшений вигляд через брак сну і муки, крізь які щойно в нього на очах пройшла його дружина.

– Так, – сказав я, – усе добре.

Поки я дивився на дівчинку, тримаючи пальці на пуповині, пульс у ній почав слабшати, а потім зник – це реакція на холодне повітря і на збільшення рівня кисню в крові після того, як дитина почала дихати самостійно. В її печінці і навколо серця інші кровоносні судини синхронно закривались. Це «шунти», які доправляли кров у печінку і в серце, поки дитина перебувала в утробі. Одночасно відкривались інші судини, покликані доправляти і виводити кров з легень – завдяки їм кров наповнювалась киснем і набувала червоного кольору. Отвір в її серці, необхідний для кровообігу під час перебування в утробі, закривався. Її пуповинні артерії теж закривались, звужуючись від початку глибоко в тазі і до пуповини. Завдяки цій низці змін її обличчя із синювато-воскового стало рожевим. Лише після того, як пульсації в пуповині припинились, я наклав на неї пластиковий затискач.

Акушерка передала мені ножиці, шорсткі і притуплені від частої стерилізації, і я вкотре був вражений тим, наскільки важко перерізати цю на перший погляд крихку матерію. Мені доводилось робити в ній зазубрини, наче це був трос. Під час пологів матір стояла навколішки, але, коли я передав їй дитину, вона лягла на спину і приклала її до грудей, відкривши рота від здивування. Поки матір, батько і дитина розчинились у своєму спільному світі, я і акушерка опікувались побутовими справами. На цьому наша робота не завершувалась.

Багато кого «третя стадія пологів» застає зненацька, так наче після народження дитини виставу завершено. Але гормональна буря і хімічні процеси в організмі зміщували плаценту зі слизової оболонки матки. Якщо перейми відбуваються надто повільно, іноді кров продовжує стікати з оголеної поверхні матки – це називається «постнатальною кровотечею». Я обережно, але сильно натиснув на обм’яклий живіт матері, щоб перевірити, чи зменшується її матка. Вона зменшувалась.

Сталевим пінцетом я обережно потягнув за пуповину. Дитина вже притислась до материнських грудей. Поки вона смоктала молоко, гормони, що стимулюють його вироблення, також спричиняли зменшення матки матері. Коли я повертав пінцет, пуповина стиснулась під натиском сталі – її артерії і вени були лише тінями себе попередніх. Я потягнув за пуповину, і вона несподівано розширилась, так само як стовбур дерева розширюється біля коріння. Плацента, фіолетовий згусток крові, вислизнула з тіла матері на кушетку.

Вона була важкою – понад півкілограма, – майже круглою й приблизно один дюйм завширшки. З перших тижнів вагітності її завданням було постачати плодові кисень, цукор і поживні речовини, а також виводити діоксид карбону, сечовину та інші відходи в організм матері. Пульсові коливання для цього дивовижного обміну створювало серце дитини, що дедалі збільшувалося в розмірах. Кров матері і дитини не змішується, але їхні капіляри розташовані так близько, наче мільйони крихітних рук стиснули пальці крізь плаценту. Да Вінчі помітив цю особливість п’ятсот років тому, коли багато його сучасників вважали, що плід росте завдяки менструальній крові матері. У його кресленнях плаценти можна побачити схожість з плацентою вівці; вважається, що да Вінчі бачив лише один труп вагітної жінки. Він був не один: схоже, упродовж багатьох століть європейські чоловіки знали більше про овечу плаценту, ніж про плаценту власних дітей. Навіть наукова назва плацентної мембрани, amnion, походить від грецького слова, що означає «вівця».

Більшість частин нашого тіла достатньо міцні, щоб слугувати нам принаймні сорок-п’ятдесят років, перш ніж почати відмовляти, але орган, який потрібен лише на вісім-дев’ять місяців, показує, наскільки делікатною може бути тканина людського тіла. Я бачив, як плацента ставала крихкою й сірою внаслідок дії токсинів або надмірної любові шотландців до добре просмажених страв. Найгірше виглядають плаценти затятих курців – вони вузлуваті, пожовклі й тверді, наче амбра.

Однак ця плацента була чистою, і я виклав її на сталевий піддон. Прозорі залишки амніотичного мішка були прикріплені до плаценти, і я не знайшов жодних розривів.

– Мембрани не пошкоджено, – сказав я акушерці, перш ніж підняти плаценту за пуповину й незграбно кинути в пластикове відро. Я накрив його оранжевою кришкою, наче банку з фарбою, і відніс у кімнату для зберігання відходів. З центру всесвіту цієї дитини, який забезпечував її ріст і життя, плацента перетворилась на відходи; тепер вона стояла поряд з іншими безіменними плацентами й пуповинами, які надійшли сьогодні і які наступного дня спалять в печі на території лікарні. Те, що ще вранці годувало дитину, завтра стане димом над містом.

Грецьке слово omphalos має таке ж походження, як і латинське umbilicus (амбіотичний) – вони позначають щось, що розміщено в центрі тіла або життя. Греки вважали Омфалос, камінь у дельфійському Оракулі, географічним центром світу. Приблизно в той час, коли здійснювалися паломництва в Дельфи, грецький мандрівник та історик Геродот писав про те, як у різних частинах античного світу панують різні звичаї: «Можна пригадати, наприклад, історію про Дарія. Коли він був царем Персії, то скликав усіх греків, присутніх при дворі, і запитав у них, за яку ціну вони погодились би з’їсти мертві тіла своїх батьків. Вони відповіли, що не зробили б цього за жодні гроші. Пізніше в присутності греків і через перекладача, щоб їм було зрозуміло, він запитав у індійців із племені каллатії, які їдять мертві тіла своїх батьків, за яку ціну вони погодились би спалити їх. Ті нажахано закричали й заборонили йому навіть згадувати про такі страшні речі».[105]

Геродот вважав, що звичай – це все, а на Заході протягом кількох останніх десятиліть існує звичай спалювати плаценту разом із брудними бинтами, хворими органами й використаними голками в лікарняній печі.

Так само як і греків, Дарія жахала думка про те, щоб з’їсти своїх батьків, а індійських каллатаїв – про те, щоб не з’їсти їх, проявивши зневагу, вживання плаценти в їжу викликає бурю емоцій. Плацента багата на прогестерон, гормон, який відповідає за вагітність, і різке зниження його рівня пов’язують із розладами настрою після народження дитини, які часто переходять у післяпологову депресію. Вживання плаценти в їжу поширене серед хижаків, а також всеїдних, таких як шимпанзе – наших найближчих родичів. Можливо, ця практика пов’язана не лише з харчуванням, а й із тим, щоб полегшити виснаженій матері перехід до нижчих рівнів прогестерону.

У Старому Заповіті є лише одна згадка про плаценту, і вона стосується порушення табу: у Повторенні Закону 28:57 жінка під час облоги отримує дозвіл з’їсти плаценту – зазвичай це заборонялось. Однак в інших середземноморських країнах породіллі зазвичай радили з’їсти плаценту, щоб стимулювати вироблення молока і послабити болі під час зменшення матки.

І в Марокко, і в Моравії, і на Яві жінки їли плаценти своїх дітей або інших жінок для покращення фертильності, а в Угорщині попіл від плаценти потай підсипали в їжу чоловікам, щоб зменшити їхню плодючість (ця ідея не настільки безглузда, як здається: жіночі статеві гормони позитивно впливають на репродуктивну функцію жінок, водночас вони перешкоджають виробленню сперматозоїдів у чоловіків).[106] У часи династії Тан в Китаї, приблизно в VII столітті нашої ери, рекомендувалось використовувати в заклятті плаценту живонародженої дівчинки для того, щоб самому перетворитись на дівча.[107]

Яйця перших хребетних були пристосовані до того, щоб розвиватись у морській воді. Завдяки матці, наповненій амніотичною рідиною, ми, ссавці, змогли переносити море у своєму тілі. Очевидно, розуміння того, що мембрани матки тісно пов’язані з морем, існувало з давніх-давен: вважалось, що ці мембрани, або чепчики, захищають від утоплення. На Британських островах існує уявлення, що дитина, народжена в чепчику, неодмінно стане хорошим плавцем і їй таланитиме. У книзі Чарлза Діккенса Девід Копперфілд починає свою біографію з обговорення того неприємного факту, що його чепчик з цієї причини виставили на аукціон: «Я народився в чепчику, який виставили на продаж в газетах за ціною п’ятнадцять гіней. Чи то мореплавцям в той час бракувало грошей, чи то віри, і вони віддавали перевагу корковим жакетам, мені не відомо; я знаю лише, що зголосився один покупець».[108]

У таких віддалених одна від одної країнах, як Японія та Ісландія, традиційно плаценту не ховали під деревом, а закопували під будинком. У Японії місце захоронення обирав священик, а в Ісландії воно було там, куди матір щоранку вставала з ліжка. Ще одна давня китайська книга радила глибоко закопати плаценту й пуповину, «обережно присипавши землею, щоб забезпечити дитині довге життя. Якщо її з’їсть свиня або собака, дитина втратить гостроту розуму, якщо комахи або мурахи – стане хворобливою, якщо її проковтне ворона або сорока – помре раптовою або насильницькою смертю; якщо кинути її у вогонь – на тілі з’являться гнійні рани».[109]

У Росії традиційно плацента і пуповина вважались священними; православні християни присвячували їх Діві Марії, покровительці материнства.[110] Після народження дитини плаценту на певний час клали в церкві на вівтар, щоб допомогти завагітніти іншим жінкам у поселенні, і лише після цього закопували.

Деякі індонезійські народи дотримувалися думки, що, оскільки плацента і її мембрани походять із моря, їх потрібно туди повернути: плаценту клали в горщик і кидали в річку, щоб течія винесла її в океан. Це робилось для того, щоб вона не потрапила в погані руки (уявлення про те, що плацента є частиною дитини, і тому вони певним чином ідентичні, дуже поширене). Інші народи Південно-Східної Азії готували поховальні ноші для плаценти й прикрашали їх лампадками, фруктами й квітами перед тим, як спустити на воду.

У деяких культурах вшановували не зв’язок плаценти з морем, а її схожість на дерево: те, як спіральний стовбур пуповини наче вкорінений в утробу. Мені казали, що під час народження дитини – другої стадії пологів – біль, який відчуває жінка, схожий на невблаганні хвилі тиску, поєднані з різзю і печінням від розтягнення промежини. Вихід плаценти зовсім інший: він супроводжується глибинним відчуттям викорінення, витягування чогось, що довго було під поверхнею. У чудовій праці з культурної антропології Джеймса Фрейзера «Золота гілка» описано, як у деяких народах плаценту закопують під священним або особливим деревом, яке зберігає зв’язок з дитиною протягом усього їхнього подальшого життя. Дерево називають на честь дитини, і воно стає центром її світу, так само як Омфалос у Дельфах був центром світу для греків.

Для більшості з нас краєвид нашого дитинства має особливий вплив – нерідко він формує нас і відображається на нашому дорослому житті. На Заході ми зазвичай не освячуємо ландшафт захороненням у ньому плаценти або присвяченням її місцевій богині родючості, але це не заважає йому бути наділеним ореолом святості. У кінці 1970-х років Шеймас Гіні читав на радіо Бі-Бі-Сі есе «Моссбаум», у якому схожими словами описано подвір’я його батьківського будинку в селі.[111] Він назвав вступ «Омфалос» і розповів у ньому, як водяна колонка за будинком в дитинстві була центром його світу. Американська армія здійснювала маневри в графстві Деррі, бомбардувальники заходили на посадку на авіабазу, розташовану неподалік, але ритм домівки залишався незмінним всупереч історичним подіям. Гудіння бомбардувальників здавалось віддаленим; значно ближчим був звук води, яка падала у відро, повторюючи «омфалос, омфалос, омфалос», коли жінка набирала її з однієї колонки для п’яти будинків. Омфалос був сталою точкою в центрі його життя; однак, попри свою сталість, вона текла разом із життєдайною водою і напувала тих, хто жив навколо. Гіні відчував такий зв’язок з колонкою, який існує між дитиною і пуповиною протягом дев’яти місяців вагітності.

У цій радіопередачі Гіні було недостатньо роздумів про водяну колонку – обриси священного ландшафту дитинства розширились й увібрали в себе горохове поле («зелена павутина, сітка, виткана зі світла»), а також паркан, рукав річки, стодолу й порожній стовбур старої верби. Верба була його улюбленицею: він притискав чоло до кори і відчував, як над ним гойдається крона – він одночасно перебував в обіймах дерева й підтримував його, так само як Атлант тримав на своїх плечах світ. Потім, раптово перейшовши до іншого міфу посеред речення, Гіні пригадує роги-гілки, що виростали з його голови, наче він був Кернунном, одним із богів кельтського пантеону. Цей ландшафт був священним, він був омфалосом і оболонкою, і не мало значення, чи ця святість виражалась за допомогою християнської, грецької чи кельтської традиції.

Ми можемо з’їсти її, спалити, спустити на воду на плоті або захоронити під деревом. Ми можемо попросити священика допомогти нам закопати її під будинком. Ми можемо виставити її на аукціон, кинути в яму під час припливу або сховати від злих духів. У країнах із сучасною і багатою медициною з’явилась ще одна можливість: кріозберігання.

У желе пуповини є клітини, які ідентичні клітинам дитини, але не перетворились на жодну тканину. Ці «недиференційовані» клітини є різновидом стовбурових клітин, тому що теоретично з них можуть вирости інші частини тіла, так само як дерево виростає з живця. Клітини в пуповинній крові здатні утворювати тканини, наприклад кістковий мозок, а клітини желе пуповини пов’язані зі структурними компонентами тіла: кістками, м’язами, хрящами і жиром.

На рекламних буклетах про кріозберігання є два види зображень: красиві усміхнені діти за грою або вчені, одягнені в захисні костюми, які виконують складне лабораторне завдання. На них немає зображень, пов’язаних із розсіяним склерозом, хворобою Паркінсона або лейкемією, незважаючи на запевнення компаній, що збереження стовбурових клітин може захистити від цих хвороб. Ви можете передати ці стовбурові клітини у відкритий банк донорів або заплатити приватній компанії, щоб вона зберігала пуповину і стовбурові клітини вашої дитини винятково для вашої сім’ї.

У деяких культурах вважається, що вісцеральний зв’язок дитини з пуповиною триває все життя, тому до неї завжди потрібно ставитись із повагою. Ці кріогенні компанії погоджуються: якщо ви хочете, щоб приватний банк пуповин зберігав пуповину вашої дитини, можна домовитись з лаборантами, щоб ті були готовими до пологів, – у такому разі вони зможуть вилучити стовбурові клітини в критичний період, поки ті ще живі. Нерозривний зв’язок дитини з пуповиною буде підтримуватись за допомогою регулярних платежів. Національна служба охорони здоров’я Великої Британії пропонує послугу зі зберігання пуповинної крові; вона досліджує стовбурові клітини і здійснює експерименти з їх використання у трансплантації кісткового мозку. За десять років ми перейшли від викидання плаценти в смітник до наділення її майже забутою значимістю.

Існують різні погляди на те, чи будуть приватні кріогенні банки будь-коли здатні забезпечити достатню кількість стовбурових клітин для лікування дорослої людини. З огляду на це виправданість витрат на кріозберігання залишається дискусійним питанням. У той час як житель Східної Африки відчуває зв’язок зі своїм пуповинним деревом, що поєднує його з певним клаптиком землі, навряд чи регулярні візити до кріолабораторії додадуть вам сили або відчуття домівки. Лабораторії обмінюються зразками, тому ваша пуповина може опинитись в іншій країні і стати недоступною для вас і для вашої дитини. Принаймні там її не дістануть мурахи, свині, собаки й сороки.

Нижня кінцівка

17. Тазостегновий суглоб: Яків і ангел

Його стегна були титаново-валієвими

Там, де торкнувся ангел.

Ієн Бемфорт, «Несистематична анатомія»

Тазостегновий суглоб вирізняється міцністю й становить собою випуклу кістку, з’єднану з тазовою порожниною. Він вкритий шарами найтовстіших і найсильніших м’язів людського тіла. Їх є чотири основні групи, і всі вони беруть участь у ходьбі: дві групи найбільше задіяні в стегні, а дві інші – у коліні. Для того щоб зробити крок, потрібно безліч пристосувань, кожен м’яз повинен зіставляти свою силу із силою інших м’язів. Кожен рух повинен враховувати нерівності поверхні, переміщення тулуба, а також рівновагу й кінетику іншої ноги.

В італійського письменника Італо Свево є роман, у якому головний герой Зено (названий на честь грецького філософа парадоксу) – бізнесмен, хворий на іпохондрію, – після багатьох років зустрічається зі своїм шкільним приятелем. У друга важка форма артриту, і Зено здивований тим, що він ходить із милицею. «Він вивчив будову ноги і стопи, – розповідає Зено, – і зі сміхом розповів мені, що, коли ти йдеш швидко, на кожен крок потрібно менше ніж півсекунди, і за цей час працюють принаймні п’ятдесят чотири м’язи».[112] Зено лякає цей «жахливий механізм» у нозі, і він відразу спрямовує свою увагу на те, що відбувається в його організмі. Він сподівається відчути кожен із цих п’ятдесяти чотирьох рухомих елементів. Усвідомлення цього процесу не допомагає Зено краще зрозуміти своє тіло; натомість така складність збиває його з пантелику. «Ходьба стала важким завданням і спричиняла біль, – писав Свево. – Навіть зараз, коли я пишу ці рядки, якщо хтось дивитися на мене під час ходьби, п’ятдесят чотири рухи стають непосильним завданням, і я ризикую впасти». Стегно і його рухи починають відігравати настільки важливу роль у самосприйнятті Зено, що сама лише думка про них здатна його паралізувати.

Існує безліч проблем, пов’язаних із тазостегновим суглобом. Відхилення, які в дитинстві здаються незначними, без належного лікування можуть спричинити постійну кульгавість. Найзручніше положення для плоду в утробі – з підігнутими і схрещеними ногами; якщо стегна не зігнуті таким чином, їхні западини стають загрубілими й недостатньо сформованими (це називають вродженою дисплазією). Коли дитина починає ставати на ноги, вона вчиться ходити повільно й відчуває при цьому біль. Під час огляду новонародженої дитини я завжди перевіряю її на наявність цієї проблеми: я піднімаю її ноги і обхоплюю коліна руками, поклавши кінчики пальців на стегна. Іноді, якщо зігнути ноги в колінах і розвести стегна, виникає ледь чутне лиховісне клацання. Лікування просте, але воно вимагає багато зусиль з боку дитини і батьків: обидві ноги в перші місяці життя потрібно широко розвести і знерухомити за допомогою стремен.

Через рік або два у суглобі, що зростає, може виникнути ще одна проблема: у дітей, які страждають на вірусну інфекцію, може скупчуватись рідина в суглобі. Вони починають кульгати і падати; ці «подразливі стегна» заспокоюються без лікування через кілька тижнів. У віці п’яти-шести років імовірна ще одна проблема – порушення кровообігу спричиняє пом’якшення й деформацію голівки стегна. Цей стан називається остеохондритом, і він трапляється у хлопчиків у чотири рази частіше, ніж у дівчаток. Часто доводиться вдаватись до хірургічного втручання, щоб відновити форму стегнової кістки.

Коли діти переростають небезпечний вік для остеохондриту і стають підлітками, у них може проявитись четверта проблема зі стегном: між голівкою стегнової кістки і самою кісткою є пластинки росту, завдяки яким стегно подовжується. Іноді вони від’єднуються і зміщуються – це називають «зміщення епіфізу стегнової кістки». Якщо не лікувати його хірургічними методами, імовірно, підліток все життя кульгатиме.

Один із моїх учителів анатомії казав, що найкращий аргумент на користь еволюції на противагу креаціонізму – наші недоліки, адже людський організм можна було б спроектувати значно краще. Причиною багатьох проблем із тазостегновим суглобом є погане кровопостачання. Існує багато частин тіла, у які надходить більше крові, ніж потрібно, – можна фактично без наслідків перекрити артерію живота, руки, скальпу або коліна. Але тазостегновий суглоб значно вразливіший – як і око, мозок і серце, його кровопостачання легко порушується. Обмежене кровопостачання мозку спричиняє інсульт, очей – втрату зору, серця – інфаркт. Зупинка кровотоку в стегні теж може мати катастрофічні, і навіть фатальні, наслідки.

Якщо людина віком понад сімдесят п’ять років сильно впаде на стегно, імовірність перелому становить один до десяти.[113] Тріщина в стегні часто перекриває кровопостачання в голівці суглоба, і кістка в ній відмирає. Такі переломи не піддаються лікуванню; єдиний вихід – видалити суглоб і замінити його на штучний. Немічним літнім людям, які й раніше падали через свою слабкість, часто буває важко відновитись після такої складної операції. Приблизно 40 % з них після падіння опиняється в будинку для людей похилого віку, а 20 % не може ходити.[114] П’ять-вісім відсотків помирає протягом трьох місяців.[115]

Стегно може символізувати життя всередині людини. Тибетські буддисти роблять духовий інструмент зі стегнової кістки, який нагадує їм про смерть, а в Книзі Буття стегновий суглоб зображено як одне з основних джерел людського життя. Яків, онук Авраама, обманом позбавляє свого брата Ісава спадку. Вони близнюки, і це не перша їхня бійка: раніше в Книзі Буття повідомлялось, що Яків народився, тримаючи брата за п’яту (його ім’я пов’язане зі словом акев, що на івриті означає «п’ята»).[116]

На початку розповіді Яків готує Ісаву у подарунок сотні тварин. Перш ніж він встигає їх подарувати, на нього нападає ангельська постать і збиває його з ніг. Зогар, містичний, кабалістичний коментар до перших книг Біблії, описує нападника як представника темного боку людства, а його битву з Яковом – як алегорію боротьби за моральне життя. Вони борються до світанку, при цьому Яків намагається отримати благословення від цієї постаті. Коли ангел розуміє, що він не може перемогти Якова у чесному бою, він завершує бій, змістивши стегно Якова. Кульгавість супроводжуватиме Якова до кінця життя і нагадуватиме про те, як він боровся з ангелом і майже переміг його. Наприкінці розділу Ізраїль (нове ім’я Якова) проголошує, що він «бачив обличчя Бога», і наводиться пояснення, що відтоді євреям не можна вживати в їжу «жили» на стегні тварин, «бо Він доторкнувся був до стегна Якового, жили стегна».

Равини і дослідники івриту не дійшли спільної думки щодо значення цієї розповіді. Згідно з однією точкою зору, у стародавній семітській культурі Авраама і Якова стегно і тазостегновий суглоб вважались джерелом сексуальної і творчої енергії. Слово, яке використано в тексті, – ярех може позначати внутрішній бік стегна, який переходить у мошонку в чоловіків і вульву в жінок, – дослідник івриту розповів мені, що точнішим варіантом перекладу міг би бути «пах». Це саме слово використано в Книзі Йона для позначення внутрішньої порожнини човна, а в розділі 24 Книги Буття Авраам просить слугу присягнутись, поклавши руку на внутрішню впадину стегна – це згадка про стародавній звичай присягатись на яєчках (англійське слово testify – «свідчити» – походить від латинської назви яєчок). З цієї точки зору торкнувшись паху Якова, ангел наділив його силою і владою праотця нації.

Існує й інша теологічна теорія, яка стверджує, що найважливішим аспектом цієї історії є кульгавість Якова: його травма нагадує євреям, що вони не повинні протиставляти себе світові. Яків не зміг перемогти ангела, тому що він був людиною. Його кульгавість вказувала на те, що він, як і всі ми, смертний й уразливий. З цієї точки зору сила і успіх єврейського народу залежать від усвідомлення того, що наші перемоги і поразки, життя і смерть у Божих руках.

Мої перші чергування були в ортопедичному відділенні під час п’ятдесятичотиригодинних змін. До цього я жодного разу не проводив навіть двадцять чотири години без сну, і мої спогади про цей час нечіткі та примарні – делірій, спричинений браком сну і панікою. Кількома тижнями раніше на церемонії випуску в медичній школі мені вручили золоту медаль і сертифікат бакалавра медицини з відзнакою. Незважаючи на золоту медаль, відразу ж стало очевидно, скільки мені всього ще доведеться вивчити.

Люди швидко перетворювались на діагнози. Я приймав пацієнтів зі зламаними щиколотками, зміщеними зап’ястями, вивихненими плечима та розтрощеними хребтами. Кожному з них потрібно було заповнити документи, організувати рентген і аналіз крові, а якщо існувала необхідність в операції, пояснити їм ризики й попросити їх підписати інформовану згоду. Водночас я відповідав за два відділення з пацієнтами, яким потрібні були огляд і увага, за сотні рецептів з ліками і внутрішньовенними ін’єкціями, і допомагав своєму керівникові в операційній.

Однією з перших пацієнток, яку я прийняв, була Рейчел Лабановська з переломом шийки стегнової кістки, як це називалось на моєму новому технічному лексиконі. Простою мовою це означало, що вісімдесятичотирирічна жінка, яка жила сама, могла дбати про себе, але їй потрібна була допомога опірних ходунків. Кількома роками раніше вона впала і зламала стегнову кістку: її замінили на протез із металевого сплаву, який допоміг їй зберегти певну свободу рухів і незалежність. За кілька днів до нашої зустрічі в неї виникло інфекційне запалення грудної клітки – її донька помітила кашель, – і лікар призначив їй антибіотики. Вони не принесли бажаного результату; у жінки була лихоманка й делірій, вона впала на металеві ходунки і зламала інше стегно. Місіс Лабановська пролежала на підлозі в кухні вісімнадцять годин, коли донька знайшла її. Її доправили з гіпотермією в стані, близькому до смерті.

Вона лежала на каталці й бачила галюцинації. Її кінцівки були тонкими як палки – вона махала пальцями в повітрі, наче кожен з них був чарівною паличкою. Права нога місіс Лабановської була коротшою, ніж слід, а коліно було повернуте в один бік: у підручниках це має назву «укорочена й обернута назовні нога». Коли я спробував взяти кров з вени, її сонливість розвіялася: вона вчепилась нігтями в мою руку й закричала так, наче з неї виймали нутрощі. Мені довелося притримувати її, щоб взяти кров, і, оскільки температура тіла була небезпечно низькою, увести снодійне, щоб вона лежала під ковдрою з підігрівом, якою ми намагались її зігріти.

Місіс Лабановська стала жертвою жахливого парадоксу: без заміни стегнової кістки вона померла б від пневмонії, але через інфекцію в легенях в неї не було достатньо сил пережити операцію. Я відвів її доньку в бік, щоб пояснити їй ситуацію. Надія, страх і тривога лягали на її обличчя, мов тіні від хмар.

– І що далі? – запитала вона. – Моя мама пробивна жінка, вона подорожувала всім світом. Вона не зможе бути залежною від інших, жити в будинку для людей похилого віку.

– Ми відвеземо її на другий поверх і дамо їй сильні антибіотики, – сказав я. – Ви кажете, що вона борець, – можливо, вона одужає настільки, щоб перенести операцію.

Її відвезли в бічну кімнату ортопедичного відділення, де я ввів їй внутрішньовенно антибіотики й встановив маску з високою концентрацією тиску (через потьмарення свідомості вона постійно знімала її). Також я попросив фізіотерапевта допомогти їй викашляти мокротиння з легень і таким чином покращити її дихання.

Я бачив, як смерть приходить так тихо, мов догоряє свічка, і як наводить жах і знищує все на своєму шляху, як чорна зірка. Місіс Лабановська була маленькою й худорлявою, але життя її було відважним і насиченим, і не менш драматичною була її смерть. Протягом перших годин вона лежала нерухомо, лише бурмотіла щось під ніс, коли я, медсестри або фізіотерапевти порушували її спокій. Потім делірій, спричинений інфекцією, проявився більш виразно: її охоплювало сум’яття та лють. Вона знову й знову намагалася підвестися, але щоразу, повертаючи зламане стегно, вила від болю. Десь посеред ночі її донька поїхала додому відпочити, і її змінив син. Він сидів біля ліжка хворої, яка в цей час корчилась і стогнала. Я спробував послабити біль морфіном, але надто велика доза пришвидшила б її смерть; зрештою, залишалася ймовірність того, що вона виживе і витримає операцію.

Наступного ранку під час обходу, після двадцяти чотирьох годин зміни, черговий хірург пояснив синові пацієнтки, що наступні кілька годин будуть вирішальними: якщо її дихання не покращиться, навряд чи вона проживе ще одну добу. На цей час пульс місіс Лабановської був «галопуючим»: біг у напрямку забуття. Вона все ще кричала, коли її рухали, але припинила спроби підвестися з ліжка. Увесь день я намагався навідатись в її палату й поспілкуватись з її родичами, яких прибувало все більше, але таку нагоду я дістав лише опівночі другого дня. На той час місіс Лабановська була спокійною: хоча її дихання було уривчастим, її менше мучили пневмонія і перелом.

Наступного дня під час ланчу з колегами в мене все пливло перед очима від втоми. Вчергове задзвонив пейджер.

– Місіс Лабановська, – сказала медсестра на іншому кінці дроту, – вона померла. Ви самі випишете свідоцтво чи краще комусь іншому це зробити?

– Що сталось? – запитав мене ординатор.

– Місіс Лабановська померла. Мені треба піти туди, щоб засвідчити смерть.

– Не поспішай, – сказав він, пережовуючи їжу. – Дай бідолашній схолонути.

Коли я прийшов у відділення, її рідні стояли в коридорі. Медсестри охайно поклали її на смертне ложе, застелене чистими простирадлами. Прислухавшись до серцебиття і не виявивши його, посвітивши ліхтарем в незрячі очі, я подивився на вкорочену, вивернуту ногу, яка спричинила її смерть.

Якщо померлого кремують, а не хоронять, лікар-куратор повинен заповнити два бланки: свідоцтво про смерть і бланк кремації. Бланк кремації засвідчує відсутність підозрілих обставин, пов’язаних зі смертю, щоб під час спалення тіла не було знищено докази. Ще одне його завдання – запевнити поховальне бюро, що в тілі немає електрокардіостимулятора й радіоактивних імплантів. Кардіостимулятор може вибухнути під дією високих температур, а радіоактивні імпланти, які використовують для стримування певних видів раку, у попелі становлять небезпеку для інших.

– Її кремуватимуть, – сказала чергова медсестра, даючи мені бланк. Я стояв посеред відділення, поряд із донькою й сином місіс Лабановської, і відповідав на суворі бюрократичні запитання, а тим часом повз нас пробігали працівники з іншими пацієнтами і на столі дзвонили телефони. «Наскільки вам відомо, чи є у вас будь-яка матеріальна зацікавленість у смерті покійного (-ої)?». Ні. «Чи є у вас підстави підозрювати, що смерть сталась унаслідок: а) насильства, б) отруєння, в) нестатків або недбалості?». Ні, ні, ні. «Чи є у вас підстави думати, що потрібен ще один огляд тіла?». Ні. Після цього мені потрібно було підписати свідоцтво; останні слова – «усвідомлюючи відповідальність за надану інформацію» – були виділені червоним, ніби написані вогняними літерами.

– О Боже! – раптом промовила її донька. – А як же її інше стегно?

– Перепрошую?

– Її ліве стегно. Те, яке замінили. Воно з металу. Що станеться, якщо його кремують?

– Не турбуйтесь, – відповів я, – у крематорії розберуться.

Працівники крематоріїв запитують у родичів, що робити з металевими частинами тіла померлих: повернути їм чи відправити на переробляння. Протези стегна, коліна і плеча містять один із найефективніших відомих нам металевих сплавів: суміші титану, хрому і кобальту; після того як вони подарували літнім людям незалежність і можливість рухатись, їх збирають у крематорії, переплавляють і перетворюють на високоточні деталі супутників, вітряних установок і моторів літаків.

Боротьба Якова незмінно викликає захоплення, тому що це боротьба не лише людини з ангелом, а й слабкості зі стійкістю, втіленням яких є кожен із нас. Деякі дослідники навіть помітили в ній всі ознаки класичної народної казки, у якій людина вирушає в небезпечну подорож, змагається із силами, що хочуть її знищити, ця боротьба залишає на ній свої сліди, але врешті-решт вона перемагає.[117] Цей сюжет відображає історії, що відбуваються в ортопедичних і реанімаційних відділеннях в усьому світі, – одним із таких прикладів є випадок Рейчел Лабановської. Вона зламала ліве стегно, і його успішно замінили; ця пригода залишила на ній слід, але вона одужала.

Деякі з найпоширеніших міфів мають кілька можливих рівнів інтерпретації, що мають відгук у різних культурах. Частина з них природно закінчуються перемогою героя, але, хоча ці міфи підпорядковуються певним правилам, не в усіх є щасливий кінець. У Книзі Буття Яків оселяється в Ханаані, але наступна сюжетна лінія приводить його в Єгипет. Він помирає там через багато років старим і змученим чоловіком. У 49 розділі Книги Буття він роздає благословення – декому щедрі, а декому зі шпильками – своїм дванадцятьом синам. Далі «…закінчив Яків заповіта синам своїм, і втягнув свої ноги до ліжка, та й спочив». Він не перетворився й не вознісся на небо. Життя Рейчел Лабановської закінчилось у манері, більш притаманній міфам, – частина її продовжує жити і навіть літає над хмарами у вигляді турбін або на орбіті планети, яку вона колись досліджувала.

18. Стопа й пальці ніг: сліди в підвалі

Це маленький крок для людини, але величезний стрибок для людства.

Ніл Армстронг

Жовтень у Гранаді: старий арабський квартал Альбайсину повернутий на південь, у напрямку африканської спеки. Вузенькі вулички й архітектура досі нагадують про славу мавританської Іспанії. Я приїхав на гостину до свого друга, який живе тут у традиційному будинку – carmen granadino. Його стіни відтворюють контури гірських схилів: ми заходимо через двері, що розташовані на рівні вулиці, потім сходимо на верхній поверх, відтак дерев’яними сходами спускаємось у житлову площу внизу. З вітальні з південного боку відкривається краєвид на сад.

У кінці саду є храм – по-іншому його назвати не можна, – зведений над могилою, у якій у маленькій труні поховано мізинець ноги. Власник будинку, Чемі, також є власником цього пальця. Він втратив його в дорожньо-транспортній пригоді 1994 року, і завдяки страховому відшкодуванню йому вдалось внести завдаток за цей будинок. Він дав йому офіційну назву Carmen del Meñique – будинок мізинця.

Відтоді як він втратив палець, щороку в жовтні Чемі організовує romería – традиційну жалобну церемонію. Палець викопують і провозять по вулицях міста як нетлінні мощі на декорованій платформі, на якій зазвичай розміщають зображення Христа або Богородиці. Кількість учасників процесії іноді сягає двохсот осіб; вони йдуть по Альбайсину, голосячи, у напрямку освяченого фонтану. Там ногу Чемі мирують, і після цього влаштовують гучні гуляння. Зробивши коло вулицями Гранади, реліквію знову закопують на рік.

Анатоми часто приділяють недостатньо уваги стопі. Їй відводять останні сторінки в підручнику й повторюють останньою в медичних школах. Однак кажуть, що анатомічна будова стопи містить важливу інформацію про людство – про те, як наші предки вийшли з лісів і завдяки ходьбі стали більш схожими на нас. Щось у цій процесії з мізинцем вразило мене своєю людяністю: здатність сміятись з урочистої церемонії і перетворювати біль і втрату на святкування.

1978 року палеоантрополог Мері Лікі виявила три пари стародавніх відбитків ніг у долині Лаетолі в Танзанії. Доріжки тягнулись на відстань приблизно дев’яносто футів.[118] Зовні вони були схожими на сліди чоловіка, жінки й дитини, що разом ішли по вогкому вулканічному попелі, який потім перетворився на камінь. На середині шляху одна з постатей на мить зупинилась, ніби вагаючись, звернула ліворуч, а потім рушила далі. Згодом сліди вкрив ще один шар попелу й законсервував їх. Вони йшли під дощем – попіл зберіг сліди крапель.

Відбитки утворились понад три з половиною мільйони років тому. Це були не ті люди, яких ми знаємо зараз, а австралопітеки афарські, гомініди, що були в основі генеалогічної гілки людини. В австралопітеків був маленький мозок, схожий на горилячий, вони ще не вміли робити знаряддя з каменю, але, на відміну від горил, ходили прямо, як і ми. На що захотіла подивитись ця постать? Можливо, на виверження вулкану, унаслідок якого долина вкривалась попелом. Напевно, це була сім’я, яка втікала від виверження вулкану і від грізних хмар, які насувались на них. В одній парі слідів ліва нога залишила глибші відбитки, так ніби на неї тиснула вага дитини чи ноші або ж вона кульгала.

Фахівці з функціональної анатомії можуть визначити вагу, швидкість ходьби і вид на основі цих непримітних відбитків у попелі, а ось для неспеціалістів ці сліди нічим не відрізняються від людських. Завдяки комп’ютерній симуляції вдалось встановити швидкість цієї групи, ходу і довжину кроку. Як і в нас, в австралопітеків афарських великий палець був розташований на одному рівні з іншими пальцями ніг, стопи мали підйом, і вони також під час ходьби спочатку торкались землі п’ятковою кісткою (calcaneus), а потім відштовхувались пальцями. До того як було виявлено лаетолійські сліди, вважалось, що мозок людини збільшився раніше, ніж вона навчилась ходити прямо. Однак вони довели помилковість цієї теорії: лише завдяки прямоходінню ми звільнили мозок і руки і таким чином змогли працювати з абстрактними ідеями і довколишніми матеріалами.

Хоча студенти медицини вивчають будову стопи останньою і приділяють їй мало уваги, вона є інженерним дивом – під час бігу приблизно половина енергії, що використовується для кроку, збирається в еластичних волокнах ахіллесового сухожилля й передається на склепіння стопи. Відбиток ноги відображає три склепіння, які нас підтримують: два вздовж стопи й одне впоперек. Батьків непокоїть плоскостопість дітей не лише тому, що вона має дивний вигляд, а й тому, що вона може спричиняти біль і стати фізичною вадою. Як і прольоти мосту, склепіння надають конструкції міцності: без них стопа не може правильно розподіляти вагу тіла.

Існує чотири способи для підтримування склепіння стопи. У верхівці кожного з трьох склепінь є кістки у формі ключа, повернуті загостреним боком до землі. Уздовж нижньої сторони кістки сполучаються між собою зв’язками, так само як камені мосту з’єднуються скобами. Сухожилля і міцні довгі зв’язки тягнуться з одного краю склепіння в інший, наче балки вздовж прольоту. Інші сухожилля ноги тримають склепіння, мов кабелі підвісного мосту.

Будова стопи не заслуговує такої байдужості. Якщо вірити даним про лаетолійські сліди, ми зробили перший крок до людяності саме завдяки її склепінням.

Надто тривала ходьба або надмірна вага спричиняють стресовий перелом плюсневої кістки так само, як перевантаження мосту спричиняє тріщини в камені (ця травма називається «маршевою стопою», тому що вперше її було виявлено в солдатів на марші). У зв’язках, що фіксують склепіння, може виникати подразнення або запалення; цей «підошовний фасцит» іноді завдає нестерпного болю й важко піддається лікуванню. Часто подагра вражає плюснефаланговий суглоб, а неврома Мортона – болісне потовщення нерва – виникає в проміжках між пальцями. Дітям, хворим на плоскостопість, у разі потреби слід призначити підйом або навіть спеціальне взуття, щоб їхні кістки сформували склепіння. Незважаючи на те що в медичних школах стопам приділяють мало уваги, у кваліфікованих лікарів немає вибору – вони повинні думати про їхню будову й про те, як лікувати їхні хвороби.

Одного з моїх вчителів анатомії звали Гордон Файндлейтер. Це був прямолінійний абердинець із сивою бородою й швидкими руками. Перш ніж стати анатомом, Гордон працював монтером. Можливо, у нього був талант до викладання або ж робота в телефонній службі навчила його комунікації. Він запитав у нас:

– Яка частина тіла людини більш унікальна і має більш спеціалізовану функцію: кисть чи стопа?

– Кисть! – вигукнули ми. – Протиставлений великий палець!

– Неправильно, – відповів він і пояснив, що протиставлений великий палець – це проста модифікація, яка мало чим відрізняється від руки приматів. – Стопа пристосована до прямоходіння. Це більш унікальна ознака людей.

Я допомагав Гордону готувати розтини для лекційних демонстрацій. Високу стелю секційної зали, під якою гуляли протяги, підтримували складні чавунні балки. Протягом більшої частини року з вікон з північного боку падало різке холодне світло. Я сидів на високій табуретці й працював над частинами тіл, викладеними на підносах, або над цілими тілами. Це була спокійна, медитативна робота, яка однаковою мірою займала думки і руки. Також вона супроводжувалась відкриттями: мене вражала складність нашого фізичного «я». Я із задоволенням виявляв складну анатомічну будову: наприклад, плечове сплетіння або хід внутрішньої клубової артерії. Під час розтину блокової системи зв’язок і нервів, які відповідають за рухи пальців, я був вражений тим, що ці ж механізми дають мені можливість виконувати свою роботу.

Часто це були розтини окремих частин тіла: кисті, стопи, ноги, руки, обличчя або грудної клітки. До кожної з них було прикріплено бірку з ідентифікаційними даними – закон вимагає реєструвати всі розрізані частини тіла й позначати їх, щоб потім тіла можна було зібрати для кремації. Вони були загорнуті в тканину, просякнуту консерваційною речовиною, і зберігались у великих контейнерах на колесах – для кожної частини тіла був окремий контейнер. Іноді я спускався в підвал, щоб обрати там потрібний орган для розтину.

Спуститись вниз можна було за допомогою старого ліфта. Хоча ширина кабінки була незначною, у неї можна було боком поставити труну. Зайшовши всередину, потрібно було до упору засунути чорну металеву решітку, таку ж вінтажну, як і балки стелі, інакше замок не спрацьовував. Якщо в ліфті поруч з вами був труп, доводилось затримувати подих і забитись у куток, щоб займати менше місця. Після натиснення на кнопку починався спуск у темряву.

Шахта ліфта виходила в кімнату для бальзамування. Це було приміщення, облицьоване білою плиткою, з підлогою теракотового кольору, просякнуте різким запахом консерваційних речовин. У ній було два столи для бальзамування з однакової нержавкої сталі; на кожному з них було розташовано дві напівпанелі, які сходились у V-подібному жолобі. Бальзамувальник Алан мав добре серце й любив випити. У нього була в’яла шкіра, а на носі сиділи товсті окуляри. Колись він працював у поховальному бюро, але з радістю позбувся оксамитових штор, катафалків і квітів, яких неможливо уникнути, коли ти працюєш не лише з небіжчиками, а й з їхніми родичами. Під час війни в Перській затоці він був в армійському резерві і якось сказав мені, що його лякають обличчя загиблих іракців, а не ті трупи, які він бальзамує. Він тримав пляшку віскі в морзі на верхній полиці й пив у пабі під назвою «Копачі могил».

Тіла часто належали людям, які користувались послугами місцевої лікарні і хотіли віддячити за них. Невдовзі після доправлення тіл він клав їх на стіл для бальзамування й робив надріз до стегнової артерії в паху або до сонної артерії на шиї. Після того як Алан вставляв в отвір металеву канюлю, він під’єднував до неї гумовий шланг і фіксував її за допомогою нитки. До стелі було підвішено бочку з консерваційним розчином – шланг під’єднувався до неї, і розчин під дією гравітації наповнював судини. Коли він потрапляв у тіло, з вух, носа і рота витікала кров і стікала в жолоб.

Поруч із холодильною камерою, у якій зберігались контейнери з частинами тіла, був похилий спуск, який вів до товстих, важких дверей. Одного дня під час роботи над будовою стопи я запитав Гордона, що стояв біля дверей, що там.

– Хочеш побачити на власні очі? – запитав він, дістаючи з кишені ключі. – Там ми зберігаємо все, що не помістилось у музеї на верхньому поверсі.

За дверима було темно. Куполоподібні цегляні арки вигинались, як ребра, над вузькими проходами. Стеля була низькою, повітря – мінеральним, але в мене було таке відчуття, ніби мене проковтнуло щось органічне, я мовби потрапив у живіт кита. Гордон знайшов вимикач, старі люмінесцентні лампи загули й затріщали, і кімнату наповнило тьмяне жовте світло.

Переді мною постали нескінченні коридори катакомб. Здавалось, що вони виходять за стіни медичної школи й розгалужуються під землею в напрямку музичної школи, лекційних залів і найбільшої аудиторії університету – зали МакІвена. Уздовж коридорів були розвішені людські скелети, а навпроти них стояли коробки з надписами «Останки маорі – для репатріації».[119] Їхні очні впадини змушували мене почуватись так, ніби за мною стежать. Це був не лише оссарій, а й звіринець: у ящиках поруч із частинами тіла бегемота лежав скелет жирафа. У довгій полістирольній упаковці я знайшов два роги нарвала, вкриті тріщинами, мов антична кераміка. Хребці кита лежали вздовж країв коридору, наче страва, яку відгорнули на край тарілки. На полицях були виставлені скляні пляшки, вкриті пилом; їхні етикетки були підписані каліграфічним почерком. У кутку навпроти виходу стояв скелет орангутана.

Я зупинився, щоб відкрити верхню коробку в одному зі стосів – у них зберігались тіла, розтин і лакування яких здійснив Александер Монро Секундус понад двісті років тому. Монро був единбурзьким професором XVIII століття, який зробив вагомий внесок у вивчення будови мозку. Поряд з коробками були торси, у які його послідовники ввели ртуть, щоб виявити лімфатичні канали – зазвичай вони для цього надто крихкі і прозорі. Серця, легені і внутрішні органи трупів висохли і почорніли, так наче їх тримали над вогнем. Вони зберігались у поліетиленових мішках, як мумії, присвячені не вічному життю, а мрії про пізнання людського тіла і його ролі в творінні.

У кімнаті, схожій на крипту, у маленьких коробках лежали кістки ембріонів, делікатні, наче гілки коралів. Також там було висушене шкірясте обличчя, яке антропологи знайшли на тихоокеанському острові Нова Британія й передали в музей; його зняли й вкрили глиною під час ритуалу, про який не залишилось згадок. В очні впадини жителі Нової Британії вставили маленькі каурі, які дивились скляним поглядом на стіну. Я знайшов там скелет ахондропластичного карлика, ріст якого припинився через рахіт; стегнові і гомілкові кістки, переплетені, наче зрізані гілки дуба, і фетоліт, або «кам’яну дитину», який дістали з тіла жінки через десятки років після того, як вона померла. На нижній полиці стояла скляна коробка з мумією немовляти. «Я не знаю, звідки вона, – сказав Гордон. – Імовірно, їй двісті років».

Зайшовши в заглиблення в стіні з вищою підлогою і нижчою стелею, Гордон штовхнув двері зі старою жерстяною табличкою. На ній було написано: «Зона D. За жодних обставин не переміщуйте експонати». Усередині були полиці з тим, що в ренесансних медичних працях називають «монстри й дивовижі», тобто трупи з відхиленнями в розвитку, які анатомам ХІХ століття вдалось вберегти від потрапляння на сміттєзвалища або в каміни. Діти-русалки зі зрощеними ногами плавали в солоній воді, а поруч стояли сіамські близнюки з нормальним тілом і двома головами. На іншій полиці були розміщені зразки гідроцефалії або водянки головного мозку, у яких черепи, розпухлі від рідини, впирались у скляні стінки. Діти, які померли внаслідок викидня понад сто років тому, плавали в утробах-вітринах; їхні кістки вкривали червоні плями, а тіла були прозорими, як медузи. Це було похмуре видовище, але в той час існували вагомі причини збирати такі колекції: цих дітей досліджували, щоб краще зрозуміти, як розвивається ембріон. Тоді, як і в наш час, сподівались, що завдяки вивченню відхилень у розвитку можна буде визначити ймовірність народження ще однієї хворої дитини в сім’ї.

Ще одна група полиць була наче нагадуванням всього, що я вивчив на заняттях з анатомії, – усе це було сховане в найглибших і найнедооціненіших ділянках факультету анатомії: обвислі і обм’яклі мізки; воскова модель нирок; розрізане очне яблуко. Одна полиця була присвячена ілюстраціям равлика вуха і напівкруглого каналу. На гіпсовій голові було зображено мімічні м’язи. Гора погано збережених плацент і чепчиків розкладалась у дерев’яних ящиках. На верхній полиці, поряд із куполоподібним склепінням стелі, у вузькій посудині стояла підперта палицею вульва жінки, у якій можна було побачити уретру і потовщену тканину навколо залоз Скіна.

Внизу, біля підлоги, на неотесаних соснових дошках лежав череп ведмедя, а поруч з ним – кістяк його стопи. Ведмідь – один із небагатьох ссавців, здатних ходити прямо, і, як і люди, під час ходьби він спочатку впирається об землю п’ятою. Коли Леонардо да Вінчі не вдавалось знайти людську стопу, він робив розтин стопи ведмедя. Цей екземпляр стояв поряд із людськими стопами, у яких оголювався один шар за іншим: починаючи від шкіри й закінчуючи кістками склепіння.

Час було повертатись до роботи. Почулось тріскотіння ламп, і полиці та скелети знов огорнула темрява. Двері зачинились із брязкотом, наче ми замикали банківське сховище. Я віз контейнер зі стопами до ліфта повз холодильну камеру і кімнату для бальзамування. Знову темрява, і слідом за нею близьке, холодне відчуття кам’яних стін і затхлого повітря. Ми вийшли під свіжі промені північного світла в секційній кімнаті, наче змогли повернулись до життя. «Ми мусимо щось зробити з усіма тими речами, – сказав Гордон, коли ми піднялись нагору. – Не можна лишати їх там, де їх може побачити лише кілька спеціалістів».

У Гранаді я чітко відчув, як ми, люди, надаємо нашим тілам змісту, серйозного або комічного, і підвал теж був наповнений змістом. На полицях були свідчення невтомної інтелектуальної енергії, зібрані за два або три століття: спроби людства пояснити тіло людини для того, щоб вилікувати його від хвороб і полегшити страждання. Крім того, там було відчуття дива: прогулянка катакомбами нагадала мені слова, якими Вірджинія Вульф описала розум сера Томаса Брауна: «Ореол дива оточує все, що він бачить… кімната, до самої стелі заповнена слоновими кістками, давнім залізом, розбитими горщиками, урнами, рогами однорогів і чарівними кулями зі смарагдовим сяйвом і синьою загадкою».[120] Напевно, для декого підвал видався б моторошним місцем, але там, у темряві, були ореоли дива. Я погодився з Гордоном: анатомія надто важлива, надто дивовижна, щоб ховати її або залишати для вузького кола спеціалістів.

Через кілька років після того, як я вперше зайшов у крипту під факультетом анатомії, у залу МакІвена поряд із медичною школою вдерся зловмисник. Спрацювала сигналізація. Вона була під’єднана до відділку поліції, тож на місце пригоди відправили поліцейських із собаками. Втікаючи від собак, порушник знайшов люк у підвал під залою і звідти пробіг тунельним проходом нижче рівня вулиці до катакомб.

Його маршрут згодом вдалось встановити за допомогою відбитків ніг, а також слідів, які він залишив на дверях, коли відчиняв їх. Він біг у темряві, намацуючи кам’яні стіни, і поліцейські собаки наздоганяли його. Перші двері, які він відкрив ногою, вели в стару котельню, і звідти він намацав дорогу до інших дверей. Після численних спроб (про це свідчать сліди від взуття, які потім сфотографували) він відчинив їх і потрапив у підвал під факультетом анатомії. Шукаючи дорогу між рядами скелетів, він у темряві пройшов повз полиці з монстрами й дивовижами, роги нарвала і кістки жирафа, підперті палицею геніталії і розрізану ведмежу стопу. Деякі речі в підвалі він у паніці зачепив руками і перекинув. Біля дверей у кімнату для бальзамування він зупинився, а потім певний час намагався їх вибити. Добре, що йому це не вдалось, інакше він опинився б у холодильній камері з трупами.

За мить до того, коли собаки вже бігли по підвалу і ось-ось мали його наздогнати, зловмисник помітив світло над старим вугільним жолобом. Він підтягнувся й проліз крізь отвір завширшки з труну, після чого зміг повернутись, вибити решітку й втекти. Мабуть, він був дуже спритний – на вулиці він обігнав собак.

Стопа надає одні з найдавніших даних про походження людства, а відбитки ніг – це сліди, які ми залишаємо на своєму шляху. Ми займаємо місце у світі за допомогою ніг; це помітно в таких висловах, як «ступити ногою», «встати з правильної ноги» і навіть «бути однією ногою в могилі». Перші виявлені нами прямохідні кроки були зроблені три мільйони років тому в Лаетолі, але зараз у піску на Місяці є відбитки ніг, які переживуть нас усіх. Можливо, одного дня вони з’являться і на Марсі.

Колись бути лікарем і вивчати анатомію означало збирати частини тіл і зберігати їх у банках; прикріплювати їх до дощок і складати в архівах. Досліджуючи відбитки ніг, вчені продовжують традицію, яка існувала за часів да Вінчі і навіть раніше і яка полягає в увазі до будови тіла і в застосуванні анатомічних знань до основоположних питань буття. У нас досі є підстави бути вдячними цим одержимим колекціонерам-анатомам; усе більше їхніх праць виходить з темряви на світло.

Епілог

Я заповідаю себе землі, щоб прорости травою, яку люблю,

Як я вам буду знову потрібний, шукайте мене під підошвами своїх черевиків.[121]

Волт Вітмен, «Пісня про себе»

Мій кабінет – це переоснащена орендована квартира, розташована на жвавій единбурзькій вулиці. Оглядова кімната розташована зі східного боку: улітку вранці в ній світло й тепло, а взимку вона холодна й кольору сепії. Сталевий умивальник встановлено в одному з кутків під шафами, у яких зберігаються пробірки зі зразками, голки і шприци; в іншому кутку стоїть холодильник для вакцин. За шторою – стара оглядова кушетка, на ній лежить подушка і складено простирадло. На одній стіні висять книжкові полиці, а інші прикрашені анатомічними кресленнями да Вінчі, дошками з оголошеннями й сертифікатами медичних коледжів. Також там є схема міста з позначеною територією, яку ми обслуговуємо, – така собі діаграма міської анатомії, утворена з кольорових автошляхів, річок і другорядних доріг.

Я подорожую тілом, слухаючи легені пацієнтів, перевіряючи роботу їхніх суглобів і дивлячись крізь їхні зіниці, і беру до уваги не лише кожну особу і її анатомію, а й будову тіл усіх тих, кого я оглядав раніше. У кожного з нас є пейзажі, які ми вважаємо особливими: місця, наділені змістом, здатні викликати прив’язаність або благоговіння. Для мене таким пейзажем стало тіло; кожен його дюйм є знайомим і пов’язаним із сильними спогадами.

Уявляти тіло як пейзаж або як дзеркало у світ, який підтримує в нас життя, у центрі міста буває важко. З точки зору географії територія моєї практики досить мала – я можу об’їхати всіх моїх пацієнтів на велосипеді, але зріз населення, який вона охоплює, великий. Вона охоплює вулиці, на яких живуть заможні люди, і будівлі, що вражають своєю бідністю; щільні професійні квартали й студентські гуртожитки. Коли тебе однаково привітно зустрічають біля колиски новонародженого і в будинку для літніх людей, біля смертного ложа, завішеного балдахіном, і в занедбаній квартирі – це рідкісний привілей. Моя професія – це наче паспорт або ключ до дверей, які зазвичай тримають замкненими; я повинен відімкнути їх, стати свідком потаємного страждання і, якщо це можливо, полегшити його. Часто навіть ця скромна мета недосяжна: здебільшого доводиться не ефектно рятувати життя, а тихо, методично намагатись відтермінувати смерть.

У центрі району, неподалік клініки, розташоване кладовище, відгороджене від міста високою стіною. Доріжка з гравію в’ється між міцними березами, дубами, сикоморами й соснами; їхнє коріння огортає труни, які повертаються в землю. Я приходжу сюди в перервах між викликами і роботою з клієнтами, щоби побути тут наодинці. Іноді я зустрічаю батьків з дітьми, що, як і я, вирішили відпочити від міського шуму. Ми усміхаємось і вітаємось кивком голови; діти, з якими я познайомився в клініці, бігають між плитами і сміються; немовлят, яких я оглядав, заколисують у візочках.

Прізвища, викарбувані на плитах, мені знайомі: я щодня бачу їх на екрані комп’ютера. Деякі надгробні пам’ятники показово солідні, а інші скромні й прості – на них є лише ім’я і дві дати. Є щось демократичне в тому, як багаті лежать тут поруч із бідними. Ряд біля стіни відведено для місцевих євреїв: він відгороджений сталевою огорожею, але вона не здатна стримати коріння дерев. Там є пам’ятники людям, які загинули далеко від домівки на службі втраченій імперії, від куль, пологів або тропічної лихоманки. На деяких з них вшановано гідно прожите життя, а інші оплакують передчасну смерть. Професії небіжчиків, викарбувані на плитах, відображають соціальні зміни останніх приблизно ста років: продавці одягу, мірошники, священики, банкіри. На кладовищі є обеліск майстру аптечної справи, встановлений в той час, коли вони продавали власні настоянки, і могила лікаря, який колись допомагав похованим поряд людям.

Яструби в’ють гнізда на деревах та полюють на мишей і на менших птахів, які живуть серед могил. Над пам’ятниками, що впали на землю, в’ється плющ, а між могилами ростуть ожинові хащі. Літо приносить із собою певну тишу, густу й насичену, і мені іноді здається, що за нею я чую тихе дихання листя. Восени це листя вкриє могили червоно-жовтим килимом, а взимку надгробні камені стоятимуть серед снігових заметів, як вартові. Але навесні гілля вкриється свіжим листям, і молода трава пробиватиметься з-під землі там, де на неї падає світло.

* * *

Життя – це чистий вогонь, і ми живемов променях невидимого сонця всередині нас.

Сер Томас Браун, «Гідріотафія, або поховання в урнах» (1658)

Подяка

Насамперед я хочу подякувати усім моїм пацієнтам – колишнім, теперішнім і майбутнім, – без них я був би, як моряк без океану. Через вимоги до конфіденційності вони залишились без особистої подяки, але моя вдячність від цього аж ніяк не менша.

У своїй знаменитій клятві Гіппократ наголошував на необхідності з повагою ставитись до всіх тих, «хто навчив мене цього мистецтва», і мені пощастило на приклади від учителів. Їх було дуже багато, але я хочу висловити окрему подяку Гордону Файндлейтеру, Фенні Крістмундсдоттір, Казеху Фананапазіру, Джону Німмо, Терезі де Світ, Гемішу Воллесу, Пітеру Блумфілду, Джону Данну, покійному Вілфу Трежеру, Клер Сендер, Тіму Вайту, Коліну Робертсону, Дженет Скіннер, Дейвіду Седжвіку, Філіпу Робертсону, Медс Гілберт, Ієну Гранту, Сарі Купер, Коліну Мамфорду, Рустаму Аль-Шахі, Джону Стоуну, Ієну Віттлу, Стівену Овенсу, Майку Фергюсону, Сенді Рейд, Кетрін Джордж, Чарлі Сайдерфіну та Енді Треветту.

Передбачливість, уява, редакторські вміння і довіра Ендрю Френкліна з видавничого дому Profile і Кірті Топівала з Wellcome відігравали ключову роль від самого початку роботи. Сесілі Гейфорд з Profile пильним оком переглядала напрацювання; також я дякую Сьюзенн Гіллен за її педантичність, навички роботи з енциклопедіями й терплячість. Мені пощастило заручитись підтримкою Creative Scotland і K. Blandlell Trust, завдяки якій я зміг на певний час відвернути увагу від роботи в клініці й попрацювати в бібліотеці. Дженні Браун – це яскравий приклад того, яким повинен бути літературний агент: старанним, привітним і майстерним гравцем у настільний теніс.

Джек і Джинті Френсіс, Дон Макнамара і Флавіана Престон допомагали мені знаходити баланс між роботою в клініці і в бібліотеці та вихованням дітей. Вілл Вайтлі прочитав рукопис на початковому етапі, надав мені чудові поради і запропонував нові ідеї щодо мозку. Я вдячний Нілу МакНамарі за інформацію і фаховий погляд на електроконвульсивну терапію. Безмежна подяка й пляшка «Таліскеру» Джонові Берджеру за щиру підтримку та інтерес до цієї книжки, які він проявив від самого початку. Сельчук Демірель дозволив мені використати його малюнок Les etoiles. Грег Хіт і Гектор Чавла допомагали мені подолати лабіринт офтальмології. Роберт Макфарлейн – незмінний прихильник ідей, покладених в основу цієї книги, і головний розвіювач сумнівів. Також я дякую Бобові Сілверсу з New York Review of Books за те, що він надихнув мене на подорож по внутрішньому вуху. Складаю подяку Пітерові Дорварду за його кмітливість, уважність, експертні навички читання, безцінні роздуми і за «Іліаду». Я вдячний Тіму Ді за його підтримку моєї роботи й за ентузіазм стосовно шумів у серці. У розділі, присвяченому зап’ястю, Рето Шнайдер підправив мене і допоміг дослідити похмурий і бурхливий світ П’єра Барбе. Ів Берже дозволив мені використати малюнок з його виставки «Турбота», а також дав мені ключі й звання почесного громадянина Квінсі. Я б заплутався у колючих гілках казок братів Грімм без проникливих настанов Маріни Варнер і щедрої допомоги Лілі Сарняй. Дейвід МакДовалл дозволив мені розповісти частину його історії в розділі про нирку. Алек Фінлі дав згоду на використання цитати з його твору «Тай: дикий сад», присвяченого Національному меморіалові донорам органів і тканин. У розділі про стегно Кертіс Пітерс був моїм гідом по гебрейських текстах. Дейвід Феррієр посипав рукопис редакторським діамантовим порошком, а також надихнув мене на розповідь про Якова – справжній вчений і друг. Адам Ніколсон люб’язно погодився обговорити зі мною Зено та «Іліаду». Дякую Педді Андерсон і Чемі Маркесу за їхній незрівнянний гумор, за гостину в них у Carmen del Meñique в Гранаді і за пояснення щодо ромерії.

Робін Робертсон люб’язно надав мені дозвіл написати про його вірш «Поділ надвоє» і використати його в книзі. Ієн Синклер дозволив мені навести цитату з його книги «Вежа Лендора». Кетлін Джеймі та Бріджит Коллінз дозволили мені згадати в книзі, а також навести уривки і цитати з проекту «Frissure». Дякую Ієну Бемфорту за дозвіл використати цитати з його книги «Несистематична анатомія». Дейвід МакНіш – вчений, лікар і теолог – порадив мені звернутись до праці Гартмана, щоб дослідити тему Якова й Ангела. Дякую Дугласу Кейрнсу за те, що він підтверджує правило про неймовірне почуття гумору в дослідників античності.

Установи: складаю свою подяку Шотландській національній бібліотеці, факультету анатомії Единбурзького університету, Музею анатомії і бібліотеці Туринського університету, Wellcome Trust, Медичній школі Павії, працівникам Королівської единбурзької лікарні та Відділу клінічної нейробіології Единбурга.

Одна з версій «Нейрохірургії душі» та «Про звуки чайок, припливи й відпливи» вперше була опублікована як уривки зі щоденника у виданні London Review of Books. Я дякую Мері-Кей Вілмерс за те, що вона дозволила їх тут відтворити, і Полу Маєрскофу за те, що він так уважно їх відредагував. Частина матеріалів, наведених у розділі «Запаморочення і магія вуду» була використана в есе «Загадковий світ глухих», надрукованому в New York Review of Books.

Мої колеги в «Делкіт Роуд Медікал Пректіс», всупереч незручностям, великодушно мирились з моїми відлученнями – я безмежно вдячний Терезі Квінн, Файоні Райт, Ішбел Вайт, Джейніс Блер, Джералдін Фрейзер, Перл Фергюсон, Дженні Пембертон, Ніколі Грей та Крістін Форган.

Слово «дякую» не спроможне належним чином описати мою вдячність Езі. Вона справді один з ентузіастів життя, багато в чому ця книга – для неї.

Список ілюстрацій

Graffito, Турин 2014 р. «Agitare prima dell’uso» означає «Струсити перед використанням». Фотографія автора.

Декарт: нервова система. Діаграма мозку і шишкоподібне тіло. Wellcome Image Collection.

Табличка в коридорі Королівської лікарні Единбурга, 2014 р. Фотографія автора.

Генералізовані комплекси пік-хвиля з частотою 3 Гц в дитини, хворої на абсансну епілепсію. Der Lange, 11 червня 2015 р., відтворено на основі загальної ліцензії.

Der Mensch durchbricht das Himmelsgewölbe, гравюра невідомого автора, опублікована в книзі Holzstich von Camille Flammarion, L’Atmosphere: Météorologie Populaire (Paris,1888), p. 163.

Горизонтальний розріз ока (рис. 869 в «Анатомії Грея», видання 1910 р.).

Les Etoiles з книги «Катаракта» Джона Берджера, відтворена з люб’язної згоди Сельчука Деміреля.

З книги Charles Bell, Essays on the anatomy and philosophy of expression as connected with the fine arts (London: John Murray, 1844).

«Таємна вечеря», репродукція Джампетріно – зліва від глядача. У вільному доступі.

«Таємна вечеря», репродукція Джампетріно – справа від глядача. У вільному доступі.

На цьому малюнку Чарлза Белла під назвою «Ватерлоо» зображено солдата з пораненням голови. Wellcome Image Collection.

Внутрішня будова правого кісткового лабіринту (рис. 921 в «Анатомії Грея» видання 1918 р.).

«Бронхіальна труба і бронхіоли», з Popular Science Monthly (1881).

Рентгенівський знімок грудної клітки (на ньому є ознаки запалення верхньої правої долі, а не лімфадемопатія біфуркаційного лімфовузла). Public Health Library (no. 5802), Dr Thomas Hooten (1978).

Ларингоскопічна картина гортані (рис. 956 в «Анатомії Грея» видання 1918 р.).

Розріз серця, на якому видно міжшлуночкову перегородку (рис. 498 в «Анатомії Грея» видання 1918 р.).

Розріз аорти, на якому показано півмісяцевий клапан.

Дисекція нижньої половини молочної залози в період лактації (Luschka) (рис. 1172 в «Анатомії Грея», видання 1918 р.).

«Рак молочної залози, операція в польових умовах, перед останнім розрізом. Wellcome Image Collection.

«Шипшина», Бріджит Коллінз, відтворено з люб’язної згоди художниці.

«Скриня», Бріджит Коллінз, відтворено з люб’язної згоди художниці.

«У вересні», Бріджит Коллінз, відтворено з люб’язної згоди художниці.

Перелом правої ключиці, відтворено завдяки Сему Вудсу з «Фрутмаркет Гелері», Единбург.

Праве плечове сплетіння з короткими гілками, вигляд спереду (рис. 808 в «Анатомії Грея» видання 1918 р.).

Quatre Mains, малюнок чорнилом Іва Бержи, відтворено з книги «Турбота» (галерея Antonia Jannone, жовтень 2014 р.).

Фрагмент репродукції картини Рембрандта «Урок анатомії доктора Ніколаса Тульпа», яка прикрашає вхід у Музей анатомії, Единбурзький університет.

Зображення відтворено з книги Pierre Barbet, Les Cinq Plaies du Christ (Paris: Procure du carmel de l’action de grâces, 1937) p. 63.

Діаграми з творів Везалія, які відображають ортодоксальне уявлення.

Мікроскопічне зображення гломерули, очисного елемента нирки (рис. 1130 в «Анатомії Грея» видання 1918 р.).

Ілюстрацію кола дарування створено автором.

Зі статті Alec Finlay, Taigh: A Wilding Garden (Edinburgh: Morning Star Publications, 2014).

Там же.

Сітка з результатами біохімічного аналізу, з архіву автора.

«Білосніжка», ілюстрація Волтера Крейна (1882).

Барієва клізма, з дозволу Центру діагностичних зображень, Канзас-Сіті.

Французький плакат із зображенням скляних пляшок різної форми. У вільному доступі.

«Демонстрування використання вібратора, 1891 р.» з «Опису вібратора та інструкції». Wellcome Image Collection.

Плід, прикріплений до пуповини і плаценти. Wellcome Image Collection.

Плацента людини. Wellcome Image Collection.

«Кістки і м’язи стегна і тазостегнового суглоба», креслення, 1841 р. Wellcome Image Collection.

«Рентгенівський знімок повного ендопротезування тазостегнового суглоба», Національний інститут здоров’я США.

Плакат Romeria, 2011 р., з дозволу Чемі Маркеса.

Кістки стопи (медичний аспект) (рис. 290 в «Анатомії Грея» видання 1918 р.).

Фотографія Едвіна Елдріна, Аполло 11, з дозволу NASA.

Музей Wellcome Collection – це безкоштовна дестинація для невиліковно допитливих людей. Він досліджує зв’язок між медициною, життям і мистецтвом в минулому, теперішньому і в майбутньому. Wellcome Collection є частиною Wellcome Trust, міжнародного благодійного фонду, мета якого – покращити здоров’я шляхом підтримування світлих голів у науці, гуманітарних і соціальних науках та в громадській діяльності.

Примечания

1

Англ. confidence походить від лат. сonfido – з довірою. (Тут і далі прим. пер., якщо не зазначено інше.)

(обратно)

2

Елоквентний – який відповідає за мовлення.

(обратно)

3

Слово «бедлам» походить від лондонської богадільні «Бедлам» (Віфлеєм); згодом так почали називати інші заклади для душевнохворих, збудовані на Британських островах. (Прим. авт.)

(обратно)

4

На основі цих пунктів (секцій) закону здійснюється лікування, яке в англомовних країнах називається секційним. (Прим. авт.)

(обратно)

5

Hugh Crone, Paracelsus: The Man Who Defied Medicine (Melbourne: The Albarello Press, 2004), p. 88.

(обратно)

6

R. M. Mowbray, ‘Historical Aspects of Electroconvulsive Therapy’, Scottish Medical Journal 4 (1959), 373 – 8.

(обратно)

7

Gabor Gazdag, Istvan Bitter, Gabor S.Ungvari and Brigitta Baran, ‘Convulsive therapy turns 75’,BJP 194 (2009), 387 – 8.

(обратно)

8

Див. Katherine Angel, ‘DefiningPsychiatry – Aubrey Lewis’s 1938 Report and the Rockefeller Foundation’, у книзі Katherine Angel, Edgar Jones and MichaelNeve (eds.), European Psychiatry on the Eve of War: Aubrey Lewis, the Maudsley Hospital and the Rockfeller Foundation in the 1930s (London: Wellcome Trust Centre for the History of Medicine at University College London, Medical History Supplement 22), pp. 39–56.

(обратно)

9

Ця програма не була успішною. Див. E. Cameron, J. G. Lohrenz and K. A. Handcock, ‘The Depatterning Treatment of Schizophrenia’, Comprehensive Psychiatry 3(2) (April 1962), 65–76.

(обратно)

10

Anne Collins, In the Sleep Room: The Story of CIA Brainwashing Experiments in Canada (Toronto: Key Porter Books, [1988] 1998) pp. 39, 42 – 3, 133.

(обратно)

11

I. Janis, ‘Psychologic Effects of Electric-convulsive Treatments’, Journal of Nervous and Mental Diseases 3(6) (1950), 469 – 89.

(обратно)

12

Див., зокрема, вірш Сильвії Плат «Повішений». (Прим. авт.)

(обратно)

13

Lucy Tallon, ‘What is having ECT like?’, Guardian G2, 14 May 2012.

(обратно)

14

Carrie Fisher, Shockaholic (New York: Simon & Schuster, 2011).

(обратно)

15

Sigmund Freud, 1904, published in Collected Papers Vol. 1 (London: Hogarth Press, 1953).

(обратно)

16

Емпедокл, «Про природу», фрагмент 43, The Fragments of Empedocles, переклад William Ellery Leonard (Chicago: Open Court Publishing Company, 1908).

(обратно)

17

Дуже мало небесних тіл справді мають кулясту форму. Земля – це «стиснутий сфероїд» з плоскими полюсами. Місяць також не є кулею – на ньому є виступ, повернутий до Землі, схожий на рогівку на оці. (Прим. авт.)

(обратно)

18

J. García-Guerrero, J. Valdez-García and J. L. González-Trevinño, ‘ La Oftalmología en la Obra Poética de Jorge Luis Borges’, Arch Soc Esp Oftalmol 84 (2009), 411 – 14.

(обратно)

19

Jorge Luis Borges, ‘Blindness’, in Seven Nights (New York: New Directions, 1984).

(обратно)

20

Користь акриліку для лікування хвороб ока було виявлено під час Другої світової війни. Збитим пілотам «Спітфайра» в око часто потрапляли уламки з кабіни льотчика, і хірурги помітили, що вони не спричиняють запалення. (Прим. авт.)

(обратно)

21

John Berger and Selçuk Demirel, Cataract (London: Notting Hill Editions, 2011).

(обратно)

22

John Berger, ‘Who is an Artist?’, in Permanent Red: Essays in Seeing (London: Methuen, 1960), p. 20.

(обратно)

23

John Berger, ‘Field’, in About Looking (London: Writers and Readers Cooperative, 1980) p. 192.

(обратно)

24

Олдес Хакслі використав цю фразу в книзі «Двері сприйняття». Назва повісті «Без очей у Газі» походить від п’єси Мілтона «Самсон-борець», написаної через двадцять років після того, як Мілтон втратив зір. (Прим. авт.)

(обратно)

25

‘La giuntura delli ossi obbediscie al nervo, e’l nervo al muscolo, e’l muscolo alla corda, e la corda al senso comune, e’l senso comune è sedia dell’anima’, Leonardo W. 19010r, quoted after Richter Literary Works § 838.

(обратно)

26

Сфорца був одним із найвідоміших італійських condottieri – воєначальником із власною армією, які регулярно захоплювали італійські міста. (Прим. авт.)

(обратно)

27

з folio 2, recto, анатомічні креслення Королівської колекції.

(обратно)

28

Фреска Леонардо Cenacolo була намальована на вогкій стіні, і вже до середини XVI століття її стан був жахливим. Ученим вдалося сформувати уявлення про силу оригіналу завдяки письмовим описам, а також письмовій копії, створеній Джампетріно приблизно 1520 року, яку сучасники називали найточнішою. (Прим. авт.)

(обратно)

29

Martin Clayton and Ron Philo, Leonardo da Vinci: The Mechanics of Man (London: Royal Collection Trust, 2013).

(обратно)

30

Це «черепні» нерви, які виходять безпосередньо з отворів у черепі, а не «спинні», які беруть свій початок між хребцями. (Прим. авт.)

(обратно)

31

Слід зазначити, що сер Томас Браун вказував на абсурдність цієї думки – у скромної камбали очі ще більш благоговійно спрямовані до неба, ніж у людини. (Прим. авт.)

(обратно)

32

Сонет 2. Переклад Віктора Марича.

(обратно)

33

Iain Sinclair, Landor’s Tower (London: Granta, 2002), p. 120.

(обратно)

34

Charles Bell, Letters of Sir Charles Bell: selected from his correspondence with his brother, George Joseph Bell (London: John Murray, 1870).

(обратно)

35

Charles Bell, A System of Dissections (Edinburgh: Mundell & Son, 1798). Vesalius’ masterpiece was De humani corporis fabrica (Of the fabric of the human body) (1543).

(обратно)

36

M. K. H. Crumplin and P. Starling, A Surgical Artist at War: the Paintings and Sketches of Sir Charles Bell 1809–1815 (Edinburgh: Royal College of Surgeons of Edinburgh, 2005).

(обратно)

37

Charles Bell, Essays on the anatomy of the expression in painting (London: John Murray, 1806). Later published as Essays on the anatomy and philosophy of expression as connected with the fine arts (1844).

(обратно)

38

Charles Darwin, The Expression of the Emotions in Man and Animals (London: John Murray,1872).

(обратно)

39

Trattato della pittura, Leonardo da Vinci, переклад автора, адаптація англійського перекладу 1721 р. Джона Сенекса.

(обратно)

40

James D. Laird, ‘Self-attribution of emotion: The effects of expressive behavior on the quality of emotional experience’, Journal of Personality and Social Psychology 29(4) (April 1974), 475 – 86.

(обратно)

41

96,56 км/год.

(обратно)

42

64,37 км/год.

(обратно)

43

27,43 м.

(обратно)

44

З 2010 року у багатьох смартфонах почали використовувати гіроскоп і датчик прискорення на основі нанотехнологій. Вони створені за зразком внутрішнього вуха й допомагають визначати розташування телефона у просторі. (Прим. авт.)

(обратно)

45

Деякі види риби не виробляють для цього власний вапнистий матеріал, але, оскільки їхні внутрішні вуха контактують з морською водою, вони використовують піщинки, які потрапляють з назовні. (Прим. авт.)

(обратно)

46

Гіппократ висловлював думку, що його спричиняє південний вітер, «Афоризми» 3:17. (Прим. авт.)

(обратно)

47

У 1960-х роках Еплі брав участь у випробуваннях перших кохлеарних імплантів. (Прим. авт.)

(обратно)

48

J. M. Epley, ‘The canalith repositioning procedure: for treatment of benign paroxysmal positional vertigo’, Otolaryngol – Head and Neck Surgery 107(3) (September 1992), 399–404.

(обратно)

49

Англійське lungs походить від германського кореня lungen, який, у свою чергу, теж має індоєвропейське походження. (Прим. авт.)

(обратно)

50

≈ 93 кв. м.

(обратно)

51

15,24 см.

(обратно)

52

Hilary Mantel, ‘What is going on in there?’, London Review of Books, 5 November 2009.

(обратно)

53

Синкопа – зміщення музичного наголосу з сильної долі такту на слабку.

(обратно)

54

Robin Robertson, ‘The Halving’, in Hill of Doors (London: Picador, 2013).

(обратно)

55

Бріджит Коллінз, жовтень 2014 р., особисте спілкування.

(обратно)

56

Виставка Frissure відбулась у Шотландській поетичній бібліотеці в листопаді 2013 р. Книгу з текстами та ілюстраціями опубліковано видавництвом Polygon (Edinburgh: 2013).

(обратно)

57

Переклад В. Мисика.

(обратно)

58

Тріщина.

(обратно)

59

Тремтіння.

(обратно)

60

60–80 км/год.

(обратно)

61

Можна померти внаслідок внутрішньої кровотечі, і при цьому на підлогу не потрапить жодної краплі крові: перелом тазу, стегна, кровотечі в грудній клітці або в животі можуть спричинити втрату крові, небезпечну для життя. (Прим. авт.)

(обратно)

62

Тут і далі цитати з «Іліади» наведено в перекладі Б. Тена.

(обратно)

63

«З криком жахливим і, камінь…» – (в оригіналі: Hector then jumped… – пер.) цитата з «Іліади», адаптована автором з перекладу Семюела Батлера 1898 р.

(обратно)

64

E. Apostolakis et al., ‘The reported thoracic injuries in Homer’s Iliad’, Journal of Cardiothoracic Surgery 5 (2010), 114. Див. також A. R. Thompson, ‘Homer as a surgical anatomist’, Proceedings of the Royal Society of Medicine 45 (1952), 765 – 7.

(обратно)

65

Утім, як прагматично зазначив дослідник античності К. Б. Сондерс: «Я не очікую, що кожне поранення, описане Гомером, має реалістичне пояснення. Якщо це можливо, слід намагатись пояснити ці події з фізичної точки зору. Але в «Іліаді» все ж трапляються незвичайні речі… нас не повинні дивувати незвичайні поранення». Classical Quarterly 49(2) (1999), 345 – 63. (Прим. авт.)

(обратно)

66

Озброєний, обладунок, армія.

(обратно)

67

Сильна рука.

(обратно)

68

Брати за зброєю.

(обратно)

69

P. B. Adamson, ‘A Comparison of Ancient and Modern Weapons in the Effectiveness of Producing Battle Casualties’, Journal of the Royal Army Medical Corps 123 (1977) 93 – 103.

(обратно)

70

Обіймати.

(обратно)

71

Edward Hagen, Peter Watson and Paul Hammerstein, ‘Gestures of despair and hope: A view on deliberate self-harm from economics and evolutionary biology’, 2008, philpapers.org.

(обратно)

72

J. Harris, ‘Self-harm: Cutting the bad out of me’, Qualitative Health Research 10 (2000), 164 – 73.

(обратно)

73

F. X. Hezel, ‘Cultural patterns in Truckese suicide’, Ethnology 23 (1984), 193–206.

(обратно)

74

Одна зі стратегій запобігання шрамам унаслідок самоушкоджень полягає в тому, що пацієнтам пропонують прикладати кубики льоду до шкіри, поки не виникнуть больові відчуття, або натягувати гумку, вдягнену на зап’ястя, і відпускати її. (Прим. авт.)

A. Ivanoff, M. Brown and M. Linehan, ‘Dialectical behavior therapy for impulsive self-injurious behaviors’, in D. Simeon & E. Hollander (eds.), Self-injurious behaviors: Assessment and treatment (Washington DC: American Psychiatric Press, 2001).

(обратно)

75

10,16 см.

(обратно)

76

Pierre Barbet, Les Cinq Plaies du Christ, (Paris: Procure du carmel de l’action de grâces, 1937).

(обратно)

77

Nicu Haas, ‘Anthropological Observations on the Skeletal Remains from Giv’at ha-Mivtar’, Israel Exploration Journal 20 (1970), 38–59.

(обратно)

78

Joseph Zias and Eliezer Sekeles, ‘The Crucified Man from Giv’at ha-Mivtar: A Reappraisal’, Israel Exploration Journal 35(1) (1985), 22 – 7.

(обратно)

79

C. J. Simpson, ‘The stigmata: pathology or miracle?’, British Medical Journal 289 (1984), 1,746 – 8.

(обратно)

80

Richard Eimas (ed.), Heirs of Hippocrates (Iowa City: University of Iowa Press, 1990): entry no. 137, GABRIELE DE ZERBIS (1445–1505), Gerentocomia [1489].

(обратно)

81

Завдяки трансплантації шкіри хірургам вже було відомо, що обмін тканинами між однояйцевими близнюками відбувається без відторгнення з боку реципієнта. (Прим. авт.)

(обратно)

82

482,8 км.

(обратно)

83

Промова сера Тобі Белча, «Дванадцята ніч», акт ІІІ, сцена 2.

(обратно)

84

Єзекеїль 21:21

(обратно)

85

Єзекіїль 21:26, переклад І. Огієнка.

(обратно)

86

Перша версія 1812 року була насамперед призначена для академічної аудиторії. Для другої версії деякі казки були трохи окультурені (наприклад, «матір»-канібалку замінили на «мачуху»), і з них вилучили відверті згадки про сексуальність і вагітність. (Прим. авт.)

(обратно)

87

Marina Warner, ‘How fairy tales grew up’, Guardian Review (13 December 2014).

(обратно)

88

6–9 м.

(обратно)

89

Знімком горизонту (skylineview) в англомовних країнах називають знімок зігнутого коліна в прямій проекції.

(обратно)

90

Paul J. Silvia, ‘Looking past pleasure: Anger, confusion, disgust, pride, surprise, and other unusual aesthetic emotions’, Psychology of Aesthetics, Creativity, and the Arts 3(1) (February 2009), 48–51.

(обратно)

91

Посилання на книгу Mrs Jane Sharp, The Midwives Book (1671) містяться в статті Thomas Laqueur, ‘Orgasm, Generation, and the Politics of Reproductive Biology’, in The Making of the Modern Body: Sexuality and Society in the Nineteenth Century, edited by Catherine Gallagher and Thomas Laquer (Berkeley: University of California Press, 1992). Багатьма ідеями, висловленими в цьому розділі, я завдячую статті професора Лакера.

(обратно)

92

Marquis de Sade, La philosophie dans le boudoir (1795).

(обратно)

93

Rachel Maines, The Technology of Orgasm: ‘Hysteria,’ the Vibrator, and Women’s Sexual Satisfaction (Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1999).

(обратно)

94

У перекладі з латині sacrum означає «священний».

(обратно)

95

Маленька смерть.

(обратно)

96

Giovanni Luca Gravina et al., ‘Measurement of the Thickness of the Urethrovaginal Space in Women with or without Vaginal Orgasm’, The Journal of Sexual Medicine 5(3) (March 2008), 610 – 18.

(обратно)

97

Ernst Gräfenberg, ‘The Role of the Urethra in Female Orgasm’, International Journal of Sexology 3(3) (February 1950), 145 – 8.

(обратно)

98

Arthur Aikin (ed.), The Annual Reviewand History of Literature for 1805, Volume IV (London, 1806).

(обратно)

99

Є навіть припущення про те, що оргазм допомагає вбирати сперму непостійного партнера краще, ніж постійного. Див. R. R. Baker and M. A. Bellis, ‘Human sperm competition: ejaculate manipulation by females and a function for the female orgasm’, Animal Behaviour 46 (5) (1993), 887–909. (Прим. авт.)

(обратно)

100

Carl Jung, ‘Women in Europe’, in Collected Works of C. G. Jung, Volume 10: Civilization in Transition, edited and translated by Gerhard Adler and R. F. C. Hull (Princeton University Press, 1970), p. 123.

(обратно)

101

Авіценна, «Канон лікарської науки» 3:20:1:44.

(обратно)

102

John Sadler, The Sicke Woman’s Private Looking Glass (London, 1636), p. 108.

(обратно)

103

The Lancet, 28 January 1843, p. 644.

(обратно)

104

Marie Stopes, Married Love (London: A. C. Fifield, 1919).

(обратно)

105

Herodotus, Histories 3:38, in Aubrey de Selincourt’s Penguin Classics Translation (Harmondsworth, 1954).

(обратно)

106

E. Croft Long, ‘The Placenta in Lore and Legend’, Bulletin of the Medical Library Association 51(2) (1963), 233 – 41.

(обратно)

107

Ця книга заклять називається «Зібрання 10 000 магічних дій».

(обратно)

108

Charles Dickens, David Copperfield (London: Bradbury & Evans, 1850).

(обратно)

109

James Frazer, The Golden Bough, third edition (Cambridge University Press, 2012), p. 194.

(обратно)

110

Barbara Evans Clements, Barbara Alpern Engel and Christine Worobec (eds.), Russia’s Women: Accommodation, Resistance, Transformation (Berkeley and Los Angeles: University of California Press, 1991), p. 53.

(обратно)

111

Seamus Heaney, ‘Mossbawn’, in Finders Keepers: Selected prose 1971–2001 (London: Faber & Faber, 2003).

(обратно)

112

Italo Svevo, La Coscienza di Zeno (Milan: Einaudi, 1976), p. 109 (переклад автора).

(обратно)

113

J. A. Grisso et al., ‘Risk Factors for falls as a cause of hip fracture in women’, The New England Journal of Medicine (9 May 1991), I, 326 – 31.

(обратно)

114

Цифри наведено з книги Atul Gawande, Being Mortal: Medicine and What Matters in the End (London: Profile, 2014).

(обратно)

115

P. Haentjens et al., ‘Metaanalysis: Excess Mortality After Hip Fracture Among Older Women and Men’, Annals of Internal Medicine 152 (2010), 380 – 90.

(обратно)

116

Під час прочитання історії про Якова я користувався матеріалами статті Geoffrey H. Hartman, ‘The Struggle for the Text’, from Geoffrey H. Hartman and Sanford Budick (eds), Midrash and Literature (London: Yale University Press, 1986), pp. 3 – 18.

(обратно)

117

Roland Barthes, ‘The Struggle with the Angel’, in Image, Music, Text, translated by Stephen Heath (Glasgow: Fontana Press, 1977). Див. також теорії Володимира Проппа щодо універсальних проблем казок.

(обратно)

118

27,43 м.

(обратно)

119

Единбурзький університет активно працює над поверненням останків, які було нетактовно «зібрано» протягом попередніх століть. (Прим. авт.)

(обратно)

120

Virginia Woolf, ‘The Elizabethan Lumber Room’, in The Common Reader (London: The Hogarth Press, 1925).

(обратно)

121

Переклад Л. Герасимчука.

(обратно)

Оглавление

Пролог

Мозок

  1. Нейрохірургія душі

  2. Епілептичні напади, святість і психіатрія

Голова

  3. Око: відродження зору

  4. Обличчя: красивий параліч

  5. Внутрішнє вухо: запаморочення й магія вуду

Грудна клітка

  6. Легені: подих життя

  7. Серце: про звуки чайок, припливи й відпливи

  8. Молочна залоза: два погляди на зцілення

Верхня кінцівка

  9. Плече: зброя й броня

  10. Зап’ястя і кисть: вдарені, порізані й розіп’яті

Живіт

  11. Нирка: найдорогоцінніший подарунок

  12. Печінка: казковий кінець

  13. Товста й пряма кишки: дивовижний твір мистецтва

Таз

  14. Геніталії: про зачаття

  15. Матка: поріг між життям і смертю

  16. Плацента: з’їсти, спалити, закопати під деревом

Нижня кінцівка

  17. Тазостегновий суглоб: Яків і ангел

  18. Стопа й пальці ніг: сліди в підвалі

Епілог

Подяка

Список ілюстрацій Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg