«Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі»

Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі (fb2) - Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі (Україна-Русь - 2) 1858K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владимир Брониславович Белинский

Володимир Білінський УКРАЇНА-РУСЬ Книга друга Князі Галицькі-Острозькі

Частина перша

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА КНЯЗІ: РОМАН МСТИСЛАВОВИЧ (1199–1205) ДАНИЛО РОМАНОВИЧ (1238–1264)

1. Напередодні

Галицько-Волинська держава постала 1199 року, коли волинський князь Роман Мстиславович посів Галицький престол і, таким чином, об’єднав два удільних князівства Русі та утворив нове державне об’єднання — Велике Галицько-Волинське князівство. До 1199 року Волинь і Галичина існували окремо.

Галичина і Волинь — давні праукраїнські землі, які обживалися нашими предками з часів Трипільської цивілізації.

«Між волинянами на півночі та уличами і тиверцями на півдні мешкали літописні східнослов’янські хорвати. Регіон їхнього розселення охоплює Українське Прикарпаття. Важливим з цього приводу є згадка арабського аноніма IX ст. про річку Рута, яка протікає по території хорватів. Вона бере свій початок між печенігами, уграми і Руссю в горах, які ідентифікуються X. Ловмянським з Карпатами, а сама р. Рута — з Прутом» [164, с. 181].

«Плем’я білих хорватів, що в IX ст. заселяло Галичину, підкорялось князю Олегу і брало участь в його походах. Тої епохи на львівських пагорбах існувало декілька давньослов’янських святилищ. Кам’яні фігури з них стояли ще в XVII ст. і шанувались навколишнім населенням, яке приносило їм жертви: ярину, гриби, рибу. Володимир Великий прилучив ці землі до своєї держави в походах 981, 993 років» [53, с. 14].

Не будемо розповідати історію становлення Галицької землі. Вона досконало досліджена кращими українськими істориками. Зазначимо тільки — ще з далеких часів на Галичину насідали поляки, угорці, німці та інші сусідні народи й племена, намагаючись привласнити собі ту мальовничу землю. Тому нашим предкам доводилося у всі часи захищати кордони своєї землі як на сході, так і на заході, півдні та півночі. Стосувалося те й Галицької землі. Десь із 1084 року цей край потрапив до рук онуків Ярослава Мудрого — Рюрика, Володара, Василька, які не без успіху протидіяли уграм, полякам та своїм князям-родичам, що посягали на їхні володіння.

Найгучнішого успіху Галичина досягла за князювання Ярослава Осмисла (30-ті роки XII ст. — 1187 р.), який володів князівством із 1153 року і просунув свої володіння до берегів Чорного моря. Після смерті князя Ярослава Осмисла 1187 року розпочалася боротьба між його синами за князівський престол, чим скористався волинський князь Роман Мстиславович та захопив Галич і Галичину.

Волинь. Ще з часів княгині Ольги Великі київські князі підпорядковували Волинські землі своїй владі. 1173 року Волинь успадкував князь Роман Мстиславович, син князя Мстислава Ізяславовича. Саме він, як говорилося вище, після смерті галицького князя Ярослава Осмисла захопив Галицьке удільне князівство. Проти нього виступив син Ярослава — Володимир ІІ.

«На жаль, в цій боротьбі за Галичину вперше були залучені Польща і Угорщина, чиї правителі давно прагнули заволодіти краєм. Син Ярослава Володимир II спробував вернути владу в князівстві за допомогою свого родича угорського короля Бели III. Але той, усунувши Романа, посадив в Галичі свого сина Андрія. Володимир II знайшов захист в імператора Священної Римської імперії Фрідріха І Барбаросси Гогенштауфена, з яким підтримував дипломатичні контакти його батько і, можливо, визнав сюзереном. Імператор, що вибирався в третій хрестовий похід, зобов’язав свого васала польського короля Казимира Справедливого допомогти Володимиру II. Хоча існує легенда, що по дорозі в Угорщину, де Бела III згідно із домовленостями готував для хрестоносців запаси провіанту, імператор особисто 1189 р. посадив Володимира II в Галичі. Задля династичних цілей Роман одружив свою дочку з сином Володимира II Васильком. 1199 р. Володимир II помер, що дозволило Роману посісти галицький княжий стіл і створити єдину Галицько-Волинську державу» [53, с. 15].

Хто ж проживав на теренах Волині у ті далекі часи? Ця тема в українській історичній науці досліджена непогано. Так сучасний науковець Л.П. Михайлина у праці «Слов’яни VІІІ–Х ст. між Дніпром і Карпатами» досить-таки конкретно зазначив:

«На Західному Бузі розташовувалися волиняни, назва яких походить від Волиня — центру їхнього княжіння. У більш ранній період на цих землях, за літописними недатованими свідченнями, мешкали дуліби і бужани…

Таким чином, ми маємо своєрідний послідовний ланцюг назв дуліби — бужани — волиняни одного і того ж самого племінного об’єднання» [164, с. 180].

Мені вперше доводиться читати сучасного українського науковця, який чітко зазначив думку про спадковість давніх племен на українських теренах та зміну їх імен в часі. І хоча шановний дослідник поки що веде мову про три-п’ять століть, скажімо, з VII до ХІІ-го, — це є вірний напрям руху нашої історичної науки. Бо далі треба протягти той неперервний ланцюг українських племен до гунських часів і встановити їх ім’я — гуни, як величали племена давньої української землі мешканці Стародавнього Риму. А потім рухатися до скіфо-сарматської доби, коли великий Геродот назвав племена Волині — неврами. Головне, що нам, українцям, треба засвоїти із давньої історії до княжої доби, це те, що саме наші предки — праукраїнці, як би їх не називали у давні часи сусіди античної Греції, великої Римської імперії, Східної Римської імперії, так званої Візантії, ніколи не покидали своєї землі, хоча мандрували по всьому світу, і саме наш український етнос тисячі років обробляв та захищав свою землю і творив свою культуру на ній.

Великий український історик Віктор Петров у праці «Походження українського народу» пояснив, чому ми майже нічого не знаємо про свої початки. Не існувало історичних праць, в яких би такі дослідження велися. Російська імперія наклала жорстоке «табу» на це питання. Тому істориків (і не тільки), які навіть дотично торкалися цієї теми і повідомляли незаперечні, правдиві факти, як правило, усували з кафедр і гнали подалі від столиць, як професорів Й.М. Бодянського, В.І. Григоровича та інших.

Усі професори імперії так званого радянського часу сповідували російські шовіністичні міфи про «колиску трьох братніх народів». То був незаперечний догмат. Ось що писав професор В. Петров після Другої світової війни про походження українців: «Література, в якій висвітлювалося б питання походження українського народу, дуже невелика. Власне кажучи, вона обмежується двома працями: книгою — власне, брошурою — відомого археолога, основоположника української археології В. Хвойки «Обитатели древнего Поднепровья», що вийшла р. 1910 в Києві, в якій автор в дуже стислому вигляді підсумовує загальні висновки своїх багаторічних археологічних студій, та розвідкою проф. Вадима Щербанівського «Формація української нації», яка вийшла р. 1941 в Празі у виданні Ю. Тищенка. Це в основному все, що ми мали й маємо досі в питанні про походження українського народ» [137, т. 2, с. 1001].

Тому й не існувало в нас праць про єдині корені походження племен: тиверців, дулібів, бужан, уличів, волинян, полян, білих хорватів, сіверян та інших споріднених з ними племен. Польська та Російська імперії були незацікавлені підкреслювати єдність земель Волині, Галичини, Поділля, Київщини, Берестейщини, Чернігівщини, Холмщини тощо.

Коли ми говоримо про об’єднання Галичини з Волинню, слід пам’ятати, що об’єднувалися люди однієї мови, однієї культури й релігії, які в своїх генетичних кодах зберігали пам’ять про давнє спільне життя. Не існувало несприйняття людини людиною на побутовому рівні. Тому не говоритимемо про протистояння простих людей Волині та Галичини — його, по суті, не було. Внутрішні протистояння на українських землях тих часів зводилися переважно до князівських міжусобиць. А зовнішні — до боротьби з іноземними та релігійними зазіхачами, до яких, здебільшого, належали поляки, угорці, германський Тевтонський орден тощо.

2. Великий князь Роман Мстиславович

Треба визнати цього давньоруського князя засновником Великого Галицько-Волинського князівства. А сам факт створення Великого князівства — слід сприймати як позитивний історичний чинник українського буття. Поява єдиної потужної української держави на початку XIII століття на західному рубежі наших земель на довгих 150 років призупинила рух католицизму сюди та дала змогу визначитися нашим предкам у своїй належності до українського етносу. Все те відбувалося у важкому протистоянні із західними сусідами.

 Князь Роман Мстиславович Великий

Російська історіографія «закинула» до української історії надзвичайно багато принизливих для нас міфів та звичайних «доважків брехні». Серед них і так зване «протистояння галицьких бояр». Ніякого цілеспрямованого «протистояння галицьких бояр» щодо князя не було. Було звичайне людське бажання бачити у владі «свою людину», свого (галицького) князя. А таких в Галичині «була ціла купа». Цікаво зазначити, що згадане явище властиве і киянам, і новгородцям, і московитам. І не тільки галичанам (українцям), а й полякам, росіянам, німцям, французам тощо.

Мені довгі роки доводилося очолювати великі виробничі колективи різного профілю і змушений визнати: там, де зверхник керується не тільки силою, а й розумом, — там, як правило, протистоянь не буває.

Великий Галицько-Волинський князь Роман Мстиславович належав до розумних і сильних руських (українських) князів, був сином волинського князя Мстислава Ізяславича. Ще за життя батька 1168 року посів Новгородський князівський престол, а після смерті того 1173-го зайняв Волинський престол. Як ми повідомляли раніше, із 1199 року, після смерті сина Ярослава Осмисла — Володимира II, зайняв, зі згоди галичан, Галицький князівський престол. На початку XIII століття, десь у 1202–1205 роках, Роман Мстиславович, очолюючи загальноукраїнський опір степовим половцям, практично об’єднав усі давні руські князівства і землі — Поділля, Галичину, Волинь, Берестейщину, Київщину та Переяславщину, окрім Чернігівщини.

Послухаємо українського історика Вероніку Григорівну Візнюк:

«Захищаючи українські князівства, (Роман Мстиславович. — В.Б.) успішно воював з половцями. Давньоруські літописи повідомляють про два походи до Половецького степу, здійснені князем Романом у 1202 та 1204 рр. У 1202 — половці несподівано напали на Переяславщину та Київщину. Зосередившись біля південних рубежів Руської землі з дружиною та загонами бояр, Роман Мстиславович заздалегідь підготувався до нападу кочовиків. Наздогнавши половців, що поверталися додому за річкою Россю, він відібрав у них награбоване та розгромив їх. В 1204 — разом з південно-руськими володарями здійснив похід до Половецького степу і розгромив військо ханів…

Під владою князя Романа були всі українські князівства, окрім Чернігівського (Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське)» [166, с. 33–34].

Великий Галицько-Волинський князь захищав руські землі не тільки від половецьких нападів, одночасно він протистояв і західній навалі на Русь. Там, на заході, біля польського міста Завихвоста 19 червня 1205 року Роман Мстиславович і загинув.

«Роман загинув 19 червня 1205 р. під Завихвостом, коли під час пошуку броду через Віслу потрапив у засідку польського короля Лєшка Білого. Загибель Романа спричинила початок майже 40-річного періоду міжусобної боротьби князів, в яку втручалися угорські і польські королі» [53, с. 16].

Оскільки синам князя Романа Мстиславовича у 1205 році виповнилося — Данилові — 4, а Василькові — 2 роки, то, зрозуміло, що їх мати польська княжна Агнеса — донька польського короля Болеслава Кривоустого, разом із дітьми втекла до Володимира на Волинь, де була їх дідична земля і де місцеве населення та бояри підтримували рід своїх давніх князів.

На Галичині, в Галичі, малолітні сини князя Романа Мстиславовича не мали жодного шансу втримати владу в своїх руках. І не тому, що місцеві бояри вчинили смуту та виступили проти малолітніх дітей князя Романа. Ні!

На Галицький князівський престол насамперед зазіхали руські князі, та, зі згоди Папи Римського, королівські династії угорських Арпадів і польських П’ястів.

В Європі визнавалися дійсними тільки династії, короновані католицьким престолом. Тому й бачимо: «Свої династичні права на Галич заявили онуки Ярослава Осмомисла: три сини героя походу на половців князя Ігоря, Мстислав Удатний; нащадки родичів Романа: брата Всеволода Олександр, дядька Ярослава Мстислав Німий, Інвар. Та основними супротивниками серед князів стали Михайло Чернігівський, чиєю тіткою була дружина Володимира II і який був одружений на дочці Романа, та його син Ростислав, одружений на дочці угорського короля Бели IV» [53, с. 16].

До намірів руських князів посісти Галицьке князівство у 1205–1216 роках слід ставитися надзвичайно обережно. Бо то, насамперед, було протистояння католицьким зазіхачам на руський (український) галицький князівський престол. Послухаємо:

«Але найбільшою загрозою для княжої династії були споріднені з ними королівські династії Арпадів з Угорщини і П’ястів з Польщі. Король (угорський. — В.Б.) Андрій II і Лєшко Білий зустрілись 1214 р. в Спішу, де вирішили за згодою Папи Інокентія ІІІ посадити в Галичі нову династію — угорського королевича Коломана і польську княжну Соломею, яким тоді було відповідно 5 і 3 роки. Галичина відходила до Угорщини, а Перемишльське, Берестейське князівство — до Польщі. Романовичам залишалася Волинь. Одночасно в краї (Волині. — В.Б.) поставало питання запровадження церковної унії» [53, с. 16].

Отак Папа Римський Інокентій III ще 1214 року благословив польського та угорського королів на агресію проти української землі, українського народу та українських князів.

Варто завжди пам’ятати: слава князів Данила і Василька — нероздільна! Тому, коли ми говоримо про звитяги і вчинки старшого брата Данила, ніколи не забуваймо, що поруч завжди був молодший брат — Василько. І хто з братів був автором тієї чи іншої державної справи сьогодні визначити неможливо. Хоча, звичайно, більше славних учинків приписується старшому братові Данилу. Ну що ж — така вже Василькова доля…

У попередньому переліку руських князів — претендентів на галицький трон, ми не згадали синів князя Романа Мстиславовича — Данила та Василька, які, за всіма ознаками давніх часів, мали не менше прав, ніж названі претенденти. І зрозуміло, що завдяки цьому потужному тандему брати врешті-решт перебрали Галич і Галичину до своїх рук. Ось як про ті роки пише ВРЕ[1] (третє видання):

«Даниил Романович Галицкий (1201–1264), князь галицкий и волынский, сын князя Романа Мстиславовича… В 1221 стал княжить на Волыни и в 1229 завершил объединение волынских земель. В 1223 участвовал в сражении на р. Калка против… татар, в 1237 — против Тевтонского ордена. В 1238 Д(аниил) Р(оманович) овладел Галичем, передав Волынь брату Василько Романовичу, а затем занял Киев…» [25, т. 7, с. 526].

Мені іноді молоді так звані патріоти закидають, що не слід користуватися російськими сфальшованими джерелами. Та якщо навіть російські фальшивки не можуть заперечити величі українського (руського) князя, а змушені визнавати її, — то є найпотужніші докази української історичної правди. Бо сьогодні уже не треба нікого переконувати у фальшивості викладу російської історії.

Не будемо переповідати весь шлях боротьби князів Данила й Василька за спадщину батька. Зазначимо: до навали на Русь війська хана Батия землі Київщини, Поділля, Волині, Полісся та Галичини входили до володінь Великого Галицько-Волинського князівства.

За часів добатиєвої навали на Русь, тобто до 1240 року, відзначимо тільки розгром братами Данилом Галицьким та Васильком Волинським у 1237 році Тевтонського ордену під Дорогичином.

То було перше вторгнення католицького Тевтонського ордену на Русь. Уже значно пізніше московські владоможці, мавпуючи, вигадали для себе, на противагу Данилові Галицькому, так званого Олександра Невського, а на противагу розгрому Тевтонського ордену 1237 року — так звану Чудську битву 1242 року.

Католицький престол кинув свій найкращий орден — Тевтонський на прибалтійські народи у 1231 році. Як пише литовський професор Алфредас Бумблаускас «…хрестоносці вже протягом першого десятиліття завоювань (1231–1242 роки) збудували у Пруссії приблизно 29 мурованих замків… для всіх 20 комтурій ордену (основних адміністративних центрів Тевтонського ордену)…» [83, с. 37].

«У 1235 р. Папа Григорій IX своєю буллою об’єднав Ордени добжинців і мечоносців з Тевтонським орденом. Саме цього року польський князь Конрад Мазовецький підступом захопив руські землі між ріками Нуром і Західним Бугом та волинське місто Дорогичин. Не маючи змоги утримати ці землі в покорі, в 1237 році Конрад Мазовецький передає ці землі Тевтонському ордену» [166, с. 40].

Маймо на увазі, що обидва ордени (Тевтонський орден мечоносців і Лівонський орден хрестоносців) саме для вихрещення язичників та схизматів, тобто русичів-українців, у католицьку віру й створювалися. Сьогодні чомусь не прийнято говорити на цю тему. А в ті давні роки хрестоносці проливали нашу кров не задумуючись. Такий був наказ Папського престолу. Недаремно Папа Іоанн Павло II вибачився перед людством за вчинені католицькою церквою гріховні дії.

Проте слід пам’ятати: тільки московська церква ніколи не каялася за свої лиходійства та страшні злочини. Ця церква досі несе гріхи, вчинені проти людства і людяності. Ми пам’ятаємо, як московські священики благословляли російських вояків та їх зброю, що йшли громити жителів Афганістану, Чечні, Грузії тощо.

Ось як молодий історик із Вінниці Ігор Кушко описав давні рішення та дії, вчинені Данилом Галицьким 1237 року під Дорогичином:

«Тевтонський орден починає використовувати ці землі як стратегічний пункт для наступу на Русь, а саме місто Дорогичин — важливий стратегічний центр, що сполучав торговельні артерії європейських держав і Русі (став форпостом наступу на Русь. — В.Б.).

Данило Галицький, розуміючи небезпечність появи Тевтонського ордену на своїх землях, починає готуватися до походу проти тевтонців. Ним був здійснений… (швидкий. — В.Б.) похід на Дорогичин. Цей похід можна вважати класичним… (за правилами. — В.Б.) військового мистецтва.

На початку весни руські війська… (швидким. — В.Б.) маршем дійшли до Берестя. Звідти він мав йти начебто «на ятвягів». За допомогою цих чуток Данилові вдалося приспати пильність хрестоносців і… несподівано… (з’явитися. — В.Б.) під стінами Дорогичина. Данило добре розумів, що штурмувати укріплене місто буде складно, а важкі облогові машини швидким маршем по весняному бездоріжжю підвести було неможливо. Несподівано ввірватись у місто Данило Галицький не міг, бо гарнізон… перебував в умовах підвищеної бойової готовності…

Данилові Галицькому залишилось одне: хитрістю виманити лицарів у поле, розбити їх і «на їхніх плечах» увірватися в місто… Хрестоносці, бачачи нечисленність піхоти,.. на чолі з магістром Бруно кинулись у навальний наступ, але… були зупинені стіною списів… Тим часом з боків і тилу на хрестоносців вдарили кіннота й решта піхоти Данила, які були в засаді… Удар важкоозброєної руської кінноти став для лицарів фатальним. Хрестоносці були наголову розбиті і в паніці кинулися втікати. На їх плечах русичі увірвались в Дорогичин. Всі уцілілі лицарі на чолі з самим магістром Бруно потрапили в полон…» [166, с. 40–44].

Що цікаво уточнити: молодий вінницький науковець Ігор Кушко в описі переможної битви Данила Галицького під Дорогичином користувався виключно посиланнями на українських науковців, немовби забувши про існування давнього Літопису Руського (він — же Іпатієвський літопис). Ще й зазначив у своїй науковій праці:

«Дана тема на сьогоднішній час не має великих публікацій, її можна вивчати тільки по літописних згадках. Певний матеріал на дану тему подали: М. Котляр (3), Г. Вишневська (1), М. Коляндрук (2), І. Крип’якевич (4)…» [166, с. 40].

Нагадаю читачам, що Галицьку частину Руського Літопису (Іпатієвського) історики вважають біографічним матеріалом Данила Галицького, написаним близькою йому людиною. У Літописі Руському практично немає згадки про розгром Тевтонського ордену під Дорогичином.

Послухаємо, що говорить це першоджерело:

«Коли ж настала весна, рушили вони удвох (Данило й Василько. — В.Б.) на Ятвягів.

І прийшли вони до Берестія, [але] ріки наводнилися, і не змогли вони йти на Ятвягів. Данило сказав: «Не гоже є держати отчину нашу крижевникам — темпличам, тобто соломоничам». І пішли вони на них із великою силою, узяли город… місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і вернулися обидва у Володимир» [18, с. 392].

По-іншому пише Літопис Руський, ніж те, що нам розповідав молодий вінницький історик. Читаючи літопис, ми б взагалі ніколи не дізналися, що польський князь Конрад І «підступно» поцупив у князя Данила Дорогичин та добровільно передав його Тевтонському ордену. Тому професор Леонід Махновець зробив до цього тексту примітку, де пояснив усе те, що розповів історик Ігор Кушко. Послухаємо: «Ідеться про Орден хрестоносців… У 1237 р. цей орден злився з Орденом мечоносців, і тоді ж (3 березня 1237 р.) Конрад І Мазовецький віддав їм Дорогичин — давньоруський город, який раніше, до Берестія, був удільним центром» [18, с. 392].

Звичайно, й мені би довелося вважати літописного автора, котрий написав так мало і приховано про перемогу свого князя під Дорогичином, людиною неадекватною, та я цього не зробив, став читати Руський Літопис далі. І був шокований, коли на 392 сторінці цього джерела прочитав ось таке:

«А потім прийшов Ярослав [Всеволодович] Суздальський і забрав Київ од Володимира [Рюриковича]. Не можучи його держати, він пішов назад до Суздаля» [18, с. 392].

Ото, суздальський князь просто «прогулявся» зимовими непрохідними лісами: 1000 кілометрів із Суздаля до Києва, а потім назад. Я не думаю, що він був звичайним дурнем, як це подає літопис.

Але мене ще більше шокувало, коли літописець Данила Галицького на наступних сторінках художньо розповідає про «Побоїще Батиєве». То є щось неймовірне!

Людина, яка нічого не могла розповісти про похід свого князя 1237 року, знала абсолютно все про «Побоїще Батиєве», яке відбулося того-таки року за 1000–1500 кілометрів у глухих лісах Мещери і Тмутаракані.

Отут і стало зрозуміло, що маємо справу з черговою російською державною фальшивкою! І не слід хизуватися, перепитуючи: — Назовіть мені людину, яка може таке зробити у наші часи?! Читайте «Країну Моксель, або Московія», третій том. Там описаний перебіг фальшування. Ось скорочений процес «великого переписування» Москвою своєї історії:

1. Винищення чи вивезення до Москви усіх пам’яток національних меншин упродовж 1701–1796 років. Особливо це стосувалося українських писемних джерел.

2. Фальшування Петром І у 1713–1716 роках «Повісті временних літ» за допомогою так званого Кенігсберзького літопису. У цьому шахрайстві, точно відомо, брав участь В.М. Татищев.

З. Створення Катериною II своїм указом від 4 грудня 1783 року комісії «под начальством и наблюдением графа А.П. Шувалова несколько, именно до 10 человек, которые совокупными трудами составили бы полезные записки о древней истории, преимущественно же касающиеся России, делая краткие выписки из древних русских летописей и иноземных писателей по известному довольно своеобразному плану…» [167, с. 564].

Що цікаво: саме після створення цієї «Комиссии…» в Російській імперії почали «знаходити» один за одним так звані «загальноросійські літописні зводи». Указ Катерини II досить чітко зафіксував, як вони були створені: «делая краткие выписки из древних русских летописей… по известному довольно своеобразному плану».

А скільки у тих «выписках» додаткових «вставок» самої Катерини II та членів її «Комиссии» — один Бог знає.

Між іншим, діяльність «Комиссии» була цілковито засекречена. А ще говоримо про достовірні російські джерела!??

Однак ми дещо відхилилися від теми. Вибачайте!..

Та ж таки «Галицька частина» Літопису Руського перед самим «Побоїщем Батиєвим» Рязанської та Ростовсько-Суздальської землі, яке так деталізовано та красиво розписано, досить об’ємно подала матеріал про захоплення Галича Данилом Романовичем. Послухаємо невелику частину із цього джерела:

«І Данило увійшов у город свій, і прийшов до [церкви] пречистої святої Богородиці, і взяв стіл отця свого, і на знак побіди поставив на Німецьких воротах хоругов свою…» [18, с. 393].

А далі галицький літописець надзвичайно мальовниче описує завоювання татарами хана Батия «землі Рязанської та землі Суздальської».

Якщо порівняти писемний об’єм Галицького літопису, приділений літописцем завоюванню Рязанської і Суздальської земель із писемним об’ємом завоювань Київської, Волинської і Галицької земель, то побачимо, що перша частина опису значно переважає другу. Що зайвий раз свідчить про московські «доважки брехні», закинуті до тексту.

3. Стратегія чину Данила Галицького

Стратегія поведінки Данила Галицького щодо своїх сусідів на заході та сході, за свідченням достовірних джерел, упродовж років постійно змінювалася і залежала від поведінки тих же сусідів та інтересів самої Галицько-Волинської держави. Тому дуже обережно слід ставитися передовсім до упереджених, як західних, так і східних, джерел. Усі їхні творці були зацікавлені у викривленні фактів та приниженні українських князів і Великого Галицько-Волинського князівства. Пам’ятаймо цю незаперечну істину завжди.

 Князь Данило Романович

а) Князь Данило під час навали Батия.

На моє переконання, той факт, що Данила Романовича у листопаді — грудні 1240 року не було на теренах держави, передусім свідчить: Великий князь знав, що Батий перетинав руські землі звичайним воєнним походом на угрів і під час тої кампанії не збирався захоплювати його державу. Тільки цей факт, не принижуючи честі Галицько-Волинського престолу, може пояснити поведінку князів Данила і Василька.

Слід пам’ятати, що князь Василько під час навали війська хана Батия теж не піднімав свого меча проти татар. А розмова про те, що Данило Галицький поїхав до угорського короля Бели IV, ще не знаючи про наближення татарських військ до Києва, є несерйозною. Сподіваюся, ми пам’ятаємо, що Київ у 1240 році належав до Великого Галицько-Волинського князівства і під час штурму його захищав тисяцький князя Данила — Дмитро.

Не буду подавати відомі цитати з літопису. Тому поведінка, обрана князями Данилом Галицьким і Васильком Волинським під час проходу війська хана Батия через Русь (Україну), була найбільш доцільною. Не маючи змоги протистояти стотисячній армаді татар, вони чинили воєнний опір тільки в місцях, придатних до оборони. Згадаймо оборону Києва та знамениту Тухлю Івана Франка за його «Захаром Беркутом». Між іншим, наш великий письменник у згаданій історичній повісті досить чітко зазначив, що татари просили дозволу на прохід через Тухлю на карпатські перевали.

Це вже Москва, принижуючи Україну, привчила нас до думки про однаковий статус Русі (України) та Московії перед Золотою Ордою.

В українській історичній літературі не існує аналізу воєнного походу хана Батия через північні терени України до Центральної Європи. Маємо тільки «московские былины» про ті «страшні татаро-монгольські» часи. Цього питання за царських та більшовицьких часів Російської імперії українцям не дозволяли належно розглядати. Скажімо більше — забороняли! Бо навіть часткове висвітлення його завдавало руйнівного удару по московській офіційній історіографії.

Отож, наводимо скорочений запис напрямку руху війська хана Батия за Літописом Руським. Ординці просувалися фронтом (смугою) завширшки 100–150 кілометрів. Слухаємо літопис:

«А коли Батий узяв город Київ (6 грудня 1240 року. — В.Б.) і почув він про Данила, що той в Уграх є, то рушив сам до [города] Володимира (Волинська область. — В.Б.).

І прийшов він до города Колодяжна (південь сучасної Житомирської області. — В.Б.), і поставив дванадцять пороків… І прийшов він до Каменця [та] Ізяславля [і] взяв їх (Згадка про Кам’янець — московська вставка до Літопису Руського тому, що за тими ж московськими джерелами місто Кам’янець засноване тільки у XIV столітті. Ізяслав — північ сучасної Хмельницької області — В.Б.). А коли побачив, що Крем’янець і город Данилів неможливо взяти, то відійшов од них. І прийшов він до Володимира, і взяв його списом…» [18, с. 397–398].

З історичних документів відомо, що після Володимира військо хана Батия розділилося на дві частини. Менша його частина через Берестя пішла на Польщу (сучасну) та Німеччину, а більша частина, на чолі з ханом Батиєм, через Карпатські перевали рушила до Угорщини.

Літопис так і зазначив:

«Отож Батий послухав ради Дмитрової (київський тисяцький князя Данила Галицького. — В.Б.), пішов в Угри…» [18, с. 398].

Звернімо увагу також на таку фразу галицького літописця: «І прийшов він (Батий. — В.Б.) до Володимира, і взяв його списом, і вибив його без пощади, так само і город Галич, і інших городів багато, що їм нема числа». [18, с. 398].

Маємо справу із відвертою московською фальшивкою. Літописець князя Данила так писати про свою Батьківщину не міг. Він зобов’язаний був знати назву кожного княжого міста. Навіть ми, жителі України XXI століття, знаємо кожне місто від Києва до Галича тих часів. А головне, що той же галицький літописець, описуючи повернення Данила Романовича «З Угрів», вказуючи міста, які відвідував князь, нагадував нам, чи були вони зруйновані військом Батия, чи ні. Так от: спалених і зруйнованих «городів» було значно менше(!!!), ніж уцілілих. Що є ще одним доказом московської фальшивки про зруйновані українські міста, «що їм нема числа».

За моїми підрахунками у Літописі Руському, військо хана Батия від Києва до кордону (західного) Великого Галицько-Волинського князівства зруйнувало 7 міст, у той час як незруйнованих у літописі вказано двадцять п’ять.

Ось вона страшна таємниця російської історіографії: хан Батий у 1240–1241 роках не завойовував землі Русі (Галицько-Волинського князівства), до якого входив Київ.

Подамо назву кожного зруйнованого та незруйнованого міста Русі (України) за Літописом Руським, згаданого із 1240 до 1250 року.

Зруйновані ханом Батиєм міста Русі:

1. Київ, 2. Колодяжин, З. Каменець, 4. Ізяслав, 5. Галич, 6. Володимир, 7. Берестя.

Незруйновані ханом Батиєм міста Русі:

1. Крем’янець, 2. Данилів, 3. Синеводсько, 4. Дорогичин, 5. Холм, 6. Володава, 7. Бакота, 8. Перемишль, 9. Коломия, 10. Вотнин, 11. Луцьк, 12. Деревич, 13. Губин, 14. Кобуд, 15. Кудин, 16. Городець, 17. Божський, 18. Дядьків, 19. Печера Домажирова, 20. Щекотов, 21. Каліус, 22. Андріїв, 23. Пересопниця, 24. Пінськ, 25. Мельниця.

Зазначимо також:

Перше. Якщо хан Батий зустрічав на теренах Русі (України) добре укріплене місто, він, аби не витрачати зайвих зусиль, обходив і полишав його. У Літописі Руському згадується два таких міста: Крем’янець і Данилів. Що є стовідсотковою ознакою звичайного воєнного походу, а не завоювання.

Друге. Під час проходу через Русь (Україну) хан Батий у жодному із захоплених міст не залишив найменшого окупаційного гарнізону, навіть у столицях земель (князівств): Києві, Володимирі, Галичі. Що є теж стовідсотковою ознакою воєнного походу.

Ось такі факти відкриваються перед дослідниками, коли вони перестають кричати московського «одобрямса».

Тому, цілком зрозуміло, що знаючи головне стратегічне завдання воєнного походу хана Батия, Данило Галицький і Василько Волинський не хотіли застосовувати фронтальне протистояння, не маючи достатніх сил перемогти ворога. Тактика ж опору містами давала змогу основній сільській масі українського населення покинути зону фронтального руху татарського війська та відійти на північ, південь, захід. Погром хана Батия майже не зачепив Поділля, Полісся та більшої частини Галичини.

Що цікаво, в добільшовицькі часи думки про звичайний воєнний похід татар через терени Русі на захід дотримувалося багато українських істориків. Так історик Київського університету Микола Молчановський писав у 1885 році:

«Думка про спустошення Поділля під час першого походу Батия на Захід основана на простому непорозумінні і малому знайомстві з місцевими назвами на Волині… Татари могли у своєму першому стрімкому наступі пройти, хоча з перешкодами, Київську, Волинську, Галицьку землі, могли нашвидкуруч пограбувати землі, зруйнувати укріплення багатьох міст, але вони все ж таки відчували, що становище їхнє нетривке, що їм неможливо раптово закріпитись у захопленому тимчасовому краї…» [21, с. 144–146].

М. Молчановський, як і Літопис Руський, досить чітко зафіксував «стрімкий наступ» війська хана Батия через Київську, Волинську та Галицькі землі, і, як бачимо, мова йде не про завоювання тих земель, а саме про «стрімкий» перехід через них.

Надзвичайно цікаві факти, з яких російські, як і українські, історики ніколи не робили висновків. Вони на них не звертали уваги. Шкода!

Знаючи тодішні закони держави Чингісидів, так звану Ясу Чингісхана, Данило Галицький та Василько Волинський ще з першого дня руху війська хана Батия на Київ обрали найбільш оптимальну лінію особистої поведінки. Яса Чингісхана (збірник законів) вимагала смерті кожної людини, яка піднімала зброю на татар, чинила воєнний опір чи просто тікала від них. Тому в Літописі Руському йде мова про відсутність у державі під час руху татар по Русі Данила й Василька.

Хочу звернути увагу читачів на надзвичайно цікавий і незаперечний факт історичних подій 1235–1238 років, який багато про що свідчить. У 1235 році на гроші угорського тоді ще принца Бели IV до «старої Батьківщини» — Башкирії направили групу (4 осіб) католицьких священиків на чолі з Юліаном.

Перший раз священики-ченці йшли до Башкирії з Пешта через Болгарію, Константинополь, Тамань та прикаспійські степи, а вже назад рухалися через міста: Булгар — Суздаль — Рязань — Чернігів — Київ — Галич — Пешт — Рим.

Що, безумовно, свідчить про факти, на які ми не звертаємо уваги.

Ось кілька з них:

1. Монах Юліан у своїй розповіді про ті землі згадав усі народи, які жили між Башкирами та Київськими Русами. Там жили: Болгари, Мордва, Меря, Ведін (Весь) тощо. За свідченням Юліана, Башкири та Болгари у 1235 році мали свої державні об’єднання та своїх правителів. Мордовани, Меряни і Весь теж мали своїх двох князів (правителів). Але на тих землях у 1235–1238 роках не було жодного великороса.

2. Ще цікавіша розповідь монаха Юліана про захоплення земель (володінь) отих «мордованських» князів у 1237–1238 роках. Виявляється, ніякого спротиву ті князі та їх підлеглі «мордовани, мерови та ведін» не чинили. Один князь із своїм оточенням втік до лісу, а другий зі своїми наближеними — здався на милість хана Батия. Все! Ніякої боротьби, ніякого спротиву в 1237 році.

З. І найцікавіше! Навідавшись двічі до своєї прабатьківщини «Баскардії» та побувавши тричі у Києві та Галичі у 1236–1238 роках, монах Юліан жодним словом не згадав про похід «мордованського» князя у ті роки до Києва.

А після 1238 року, за свідченням того ж таки монаха Юліана, у Рязані, Суздалі та інших «мордованських» містах уже сиділи татари хана Батия.

Чи не тому Російська імперія досі не переклала та не опублікувала знамениту працю угорського професора Ласло Бендефі, 1936 року видання, де наводиться повне дослідження походів монаха Юліана?

Думаю, жоден історик не звинуватить угорського монаха Юліана у неправдивій подачі матеріалу та тлумаченні подій.

Може виникнути запитання: навіщо автор навів цього давнього свідка подій української історії? Відповідь очевидна.

Мені хотілося, щоби у читачів не виникало щонайменшого сумніву у потрактуванні автором поведінки та вчинків руських князів Данила і Василька напередодні Батиєвої навали. Певно, зустрічаючись не один раз особисто з монахом Юліаном у 1236–1238 роках, князі Данило та Василько зрозуміли, як треба себе вести із ханом Батиєм і його оточенням.

Правильно обравши стратегічну лінію опору татарам та особистої поведінки, Великий Галицько-Волинський князь Данило зумів врятувати переважну більшість свого народу від смерті і татарського поневолення та зберіг самостійність і незалежність своєї держави на довгі роки.

Ще раз чітко та незаперечно стверджуємо: у 1240–1241 роках татарська армада хана Батия не завойовувала земель Русі (Галицько-Волинського князівства), а проходила їх воєнним походом.

б) Стратегія поведінки та вчинків Великого князя Данила Галицького у 1240–1250 роках за Літописом Руським.

В черговий раз звертаємо увагу читачів на той факт, що Літопис Руський доволі чітко зафіксував поїздку Великого князя Данила Галицького до ставки хана Батия тільки в кінці 1250 року. І хоча українські історики вже давно дотримуються пізнішої московської версії, що та поїздка відбулася 1246 року, одночасно з так званим Олександром Невським, та то звичайний московський «доважок брехні». Так заний Олександр Невський, 1230–1232 року народження, з 1238 року сидів заручником при дворі хана Батия. Між іншим, про те, що так званому Олександру Невському 1237-го було тільки 5–6 літ засвідчила російська імператриця Катерина II в особистому листі до одного з французьких просвітителів, розкриваючи тему: «Размышления о проекте истории России XVIII века, написанныя собственноручно и сохранившияся в черновом подлиннике (В 1785 году.)» [168, с. 115].

Зазначимо, що особистий лист Катерини II завірений підписом міністра «церковных дел и народного просвещения Российской Империи князем Александром Голицыным». Послухаємо російський державний документ:

«Рукопись состоит из 17 листов; внизу лицевой стороны последнего листа находятся следующия подписи: «Прочитав эту рукопись, я удостоверяю, что она принадлежит руке Её Величества Императрицы Екатерины ІІ. Министр церковных дел и народного просвещения Российской Империи князь Александр Голицын».

«Я удостоверяю точность и подлинность подписи князя Голицына. Граф де ля Ферроне» [168, с. 136].

Перепрошую шановних читачів за відхилення від основної теми. У кого є бажання дізнатися більше про московське фальшування російської та української історій, раджу звернутися до праць автора «Країна Моксель, або Московія» та «Москва Ординська».

Вважаю, що в цьому питанні (про вік так званого Олександра Невського) Катерині II цілком можемо довіряти. 1785 року, коли Катерина II писала цього листа французькою мовою, ще не стояло питання вигаданих Невської та Чудської битв. Апетит російських монархів на «доважки брехні» з’являвся під час самого процесу фальсифікації історії.

Як бачимо, прототипу Данила Галицького в російській історії в образі Олександра Невського не існувало.

Повернувшись на рідну землю з «Угрів», як писав Літопис Руський, Данило Романович наразився на протидію своїй владі галицького боярства та відвертий колабораціонізм болохівських князів. Звичайно, миритися зі смутою у державі у такий відповідальний час Великий князь не міг і жорсткою рукою навів лад у краї. Так трактує літопис.

Послухаємо історика Київського університету М. Молчановського про визначення території Болохівської землі у складі Великого Галицько-Волинського князівства:

«На думку п. Дашкевича (автора «Літопису Литви і хроніки Руської», Вільно, 1827. — В.Б.), Болохівська земля займала приблизно південну частину сьогоднішнього Новоградволинського повіту, східну частину Старокостянтинівського і Проскурівського, весь Летичівський повіт та, можливо, південно-західну частину Житомирського і західну частину Бердичівського повітів» [21, с. 121].

А ось як вчинив Великий князь Данило Галицький з болохівськими князями-заколотниками, що продалися хану Батию:

«Данило ж, почувши [про] прихід Ростислава з князями болохівськими на Бакоту (Поділля. — В.Б.), відразу кинувся на них: городи їх вогневі віддав і вали їх розкопав… Данило тим часом, узявши здобич велику, вернувся, а взяв він [такі] городи їх: Деревич, Губин і Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків… Звідти ж він [Данило, пішов назад], пограбувавши землю Болохівську і попаливши, — бо заставили їх [болохівських князів] татари, щоб вони їм орали [та сіяли] пшеницю і проса. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали» [18, с. 399].

Як бачимо, господарями Галичини, Волині, Київщини, Полісся та Пониззя ще до кінця 1241 року знову стали Данило Галицький з братом Васильком. Бо під час упокорення Болохівщини «… Василько-князь зостався стерегти землі [своєї] од Литви…» [18, с. 399].

Поза сумнівом, 1241 року Болохівська земля знову була підпорядкована Великому князю Данилові Галицькому. Поновив він свою владу і на Пониззі та поступово приборкав галицьких бояр. Ось як про ті далекі події розповів київський історик М. Молчановський:

«…До певної пори володарем цієї сторони (Пониззя. — В.Б.) вважав себе Данило і до… 1255 р. татари тут не мали ніякої сили… Відчувши під собою надійну опору, Данило залишає старе гніздо боярства Галич і переселяється в Холм, тоді коли його син сідає в зановозбудованому Львові. Становище Данила щодо татар на деякий час порівняно незалежне» [21, с. 147].

Треба визнавати таке «становище Данила» з 1241 до 1250 року. Без жодного сумніву! Літопис Руський за ці десять літ згадує про татар лише один раз (1243 р.) ось такими словами:

«А коли Данило перебував у Холмі, прибіг до нього половчин його, на ім’я Актай, кажучи: «Батий уже вернувся з Угрів і одрядив на тебе двох богатирів, Монмана та Балая, щоб знайти тебе». Данило тоді, заперши Холм, поїхав [у Володимир] до брата свого Василька і взяв із собою Курила-митрополита. А татари пустошили до [города] Володави і по озерах, і вернулися, багато лиха натворивши» [18, с. 400].

Більше про татар Літопис Руський не пише жодного слова.

Ще один рік позначено так:

«У рік 6752 (1244) не було нічого» [18, с. 400].

Точно такими ж словами позначено 1242-ий. А то рік так званої Невської битви. Ми уже досліджували це питання у першій книзі «Україна-Русь».

Зазначимо додатково: під час події, що трапилася 1243 року, Великий князь Данило Галицький пішов назустріч «татарським богатирям Монману та Балаю» із Холма до Володимира, але, за літописом, «татарські богатирі», хоча просунулися значно далі за Володимир, до озера Світязь, князя Данила не знайшли «і вернулися». За законами Золотої Орди, яких хан Батий свято дотримувався, «богатирям Монману і Балаю» після повернення мусили відтяти голови. Що й учинили, а про князя Данила забули на довгих сім років. Зупинімось! Щось не в’яжеться у нашій розповіді!?. Хоча за Літописом Руським і законами Золотої Орди все цілком правильно тільки тому, що до Літопису Руського московитами закинуто звичайний «доважок брехні», — нібито згадане чинив особисто хан Батий. А насправді — це справа рук улусного хана Бувала (Мовала), звичайно, — з дозволу Батия.

На нашу думку, так улусний хан Бувал (Мовал) відреагував на скаргу вцілілих болохівських князів, які йому поскаржилися. За Літописом Руським, із 1241 до 1250 року володіння Великого Галицько-Волинського князівства не пов’язані з Золотою Ордою та ханом Батиєм.

Отож, вірно обравши стратегічну лінію опору татарам хана Батия, Данило Галицький зумів зберегти незалежність своєї країни. А діючи рішуче та жорстоко проти внутрішніх ворогів, князь спромігся ще на ранній стадії винищити вогнем і мечем заколотників. Важливо розуміти, що внутрішній безлад завжди впливав на державу більш руйнівно, ніж зовнішні загрози.

Але головне, що зробив Великий Галицько-Волинський князь Данило у ті важкі для України роки, — це зупинив агресію католицького Заходу на землі Русі.

Нам слід пам’ятати: ще 1214 року в місті Спіш під тиском Папи Інокентія III угорський король Андрій II та польський король Лєшко Білий ухвалили рішення про відторгнення від Великого Галицько-Волинського князівства та приєднання до Польщі Перемишльського і Берестейського удільних князівств, а до Угорщини — Галичини… Одночасно Папа наполягав на окатоличенні всієї Галицько-Волинської землі, або, хоча би, про унію, тобто входження під його, папський, патронат. Хоча сучасні українські історики, намагаючись зберегти добрі стосунки з католицькою церквою, повністю замовчують те головне, стратегічне питання, зводячи всі українські чвари до «нерозумного галицького боярства». Цілком зрозуміло, що саме зовнішній релігійний тиск призводив до внутрішнього протистояння.

Тому Великий князь Данило Романович був змушений постійно чинити спротив різним зазіханням як на свою особисту владу, так і на територію своєї держави.

Головна битва між об’єднаним військом Данила Галицького і Василька Волинського, з одного боку, та військом поляків, угорців, галицької боярської опозиції та тевтонських найманців, з другого боку, відбулася 17 серпня 1249 року під містом Ярославом на річці Сян.

Літопис Руський подає цю битву під 1249 роком. Що є надзвичайно цікавим і достовірним фактом! Про те поговоримо нижче, а про саму битву — в третьому томі книги, коли вестимо річ про славетні звитяги українського народу.

Отож, чому дата битви 1249 рік є більш достовірною за 1245-ий?

Справа в тому, що звістка про битву і перемогу князя Данила над поляками та угорцями могла досягти ставки хана Батия не раніше ніж за 2 місяці. Тобто 15–17 жовтня. Якщо повідомлення про звитягу і посол хана до князя Данила Галицького рухалися зі швидкістю руху Плано Карпіні від Києва до ставки Батия (із 4 лютого 1246 р. до 6 квітня 1246-го), то посол міг потрапити до князя Данила тільки у грудні місяці. Звідціля: Данило Галицький не міг добиратися з Києва до Переяслава човном, як про те говорить Літопис Руський. Щось тут не сходиться. Такий маємо розклад, якщо битва відбулася 1245 року. Та якщо битва сталася 17 серпня 1249 року все гармонійно збігається. А поїздка Данила Галицького до хана Батия взимку 1250 року, згідно із Літописом Руським, є цілком мотивованою і переконливою.

Не забуваймо про більш ніж десятилітню працю добре відомої катерининської «Комиссии по составлению записок о древней истории, преимущественно России».

Окрім східного вектора, був ще й західний. А він теж пов’язаний з датою битви 17 серпня 1249 року:

— у 1250 році угорський король Бела пропонує віддати заміж свою доньку Констанцію за сина Данила Галицького — Лева;

— у 1252 році, за Літописом Руським, король угорський Бела просить у Данила допомоги проти німців;

— У1253 році Папа Римський Інокентій вперше пропонує князю Данилу своє «благословення…, вінець, і сан королівський»;

— у 1255 році «…прислав Папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан…» [18, с. 412].

 Коронація князя Данила Галицького

Така поведінка угорського короля і Папи Римського була спричинена перемогою князя Данила Галицького під Ярославом. Нічого подібного ми не бачили після 1245 року. Варто розуміти, що всі наведені літописні події взаємопов’язані між собою. Є ще один надзвичайно цікавий доказ битви 1249 року. Папа Римський впродовж 1245–1248 років вів постійні перемовини з Великим руським князем Данилом про надання йому королівського титула. Послухаємо:

«Одночасно розпочались перемовини з папським першопрестолом (Данила Галицького. — В.Б.) через посольства Плано Карпіні (1246–1247 рр.), ігумена Григорія (1247 р.), листування, яке (раптом. — В.Б.) призупинилось у 1249–52 рр.» [53, с. 22].

Призупинити листування Папського престолу з князем Данилом могла зумовити тільки дуже поважна причина. Якою і був розгром князями Данилом та Васильком 17 серпня 1249 року навали католицьких королів на Україну з благословення Папи. Маймо на увазі, що католики-хрестоносці 1204 року, під час четвертого хрестового походу, ініціатором якого був Папа Інокентій III, взяли штурмом Константинополь. «Тоді православна Візантійська імперія зникла з карт до 1261 р(оку), поділена поміж Венецією, Генуєю, французами. На її місці заклали віронетерпиму «Латинську імперію». [53, с. 21].

А Папа Римський ще напередодні того хрестового походу 28 травня 1200 року проголосив (що було сприйнято католицьким світом, як головний постулат Папської влади): «лише по рукоположенні вищого першосвященика імператор отримує кінцеве затвердження в своєму сані, від Папи виходить його благословення, і вінчання, і покладення на нього знаків імператорської влади» [53, с. 21].

Тому й чинився шалений тиск Папи та католицького світу на князя Данила.

Багато сучасних українських істориків, бажаючи всім сподобатися, зводять усі протистояння Данила Галицького і Василька Волинського із угорським та польським королями до вирішення внутрішньоукраїнських чвар, що є цілком хибним поглядом. Та цілком правильний висновок зробили сучасні українські науковці із найяскравішої перемоги руських князів Данила і Василька над угорцями та поляками під Ярославом 17 серпня 1249 року:

«Генеральна битва відбулася біля обложеного Ярослава 17 серпня 1245 р. Вона була однією з найбільших в історії Русі XIII ст. і підвела переможну риску під багатолітньою боротьбою Романовичів за відновлення Галицько-Волинського князівства. Данило заманив угрів у мішок, а далі зайшов їм у тил з добірною дружиною. Січа була запеклою…» [44, с. 71].

Битва велася з уграми, але в тексті немає жодного слова про зовнішні чинники. Отака мішанина в наших головах. Добре уже те, що Ярославську битву визнали «однією з найбільших в історії Русі XIII ст.», хоча й подають під 1245 роком.

Підсумуємо матеріал за 1241–1250 роки. Не будемо прив’язувати його до накинутих Москвою хронологічних дат. Зрозуміло, навіщо московити нав’язали українцям свою хронологію.

1. Після проходу через Русь війська хана Батия перше, що вчинив Данило Галицький, повернувшись у свої землі, — це приборкав внутрішніх заколотників: болохівських князів, галицьких бояр тощо.

2. У 1241–1250 роках Данило Галицький та його держава відчули зовнішній тиск католицького Риму.

Папський престол очолював усі потуги на православну церкву та православні країни у ті роки. Саме Папський престол організував та кинув проти балтійських народів, білорусів та українців свої ударні сили: Тевтонський та Лівонський ордени.

З. Велика шана Данилові Галицькому, що перший відчув загрозу і зупинив її 17 серпня 1249 року на річці Сян під Ярославом. Зупинив на 100 років.

4. Данило Галицький після зустрічі з ханом Батиєм

За Літописом Руським — зустріч хана Батия із Данилом Галицьким відбулася 1250 року, після битви під містом Ярославом.

Літопис Руський 1250-ий рік розпочинає такими словами:

«У рік 6758 (1250). Тим часом [хан] Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в [городі] Дороговську: «Дай Галич!» [І Данило] був у печалі великій, тому що не укріпив він був землі своєї городами. І, порадившися з братом своїм, поїхав він до Могучія, кажучи: «Не дам я пів-отчини своєї, а їду до Батия сам» [18, с. 404].

Звернімо увагу, що посол хана Батия прибув до Данила Галицького на початку 1250-го. Літопис цією фразою розпочинає 1250 рік. В той час, як 1249-ий у Літописі Руському закінчується описом баталії на річці Сян під Ярославом. Що зайвий раз свідчить про цю історичну подію 1249 року.

Отож, по чотирьох місяцях після битви 1249 р. ханський посол і прибув до Данила. Хан Батий, вирішивши проблему Гуюка і призначення Менгу-хана, побажав особисто зустрітись із руськими князями Михайлом Чернігівським і Данилом Галицьким.

Михайла Чернігівського, як пам’ятаємо, він стратив, а Данила Галицького — підтримав. Усі літописні байки «московских сказочников» про Михайлове і Данилове перебування в Орді — є звичайними «доважками брехні», яка приховує головні мотиви вчинків хана Батия.

Головними ворогами Золотої Орди в Європі були угорці (башкири) та половці, які відкочували до них після поразки 1223 року на Калці. Ці два загали відкрито виступили проти Яси Чингісхана, котра заповідала об’єднати всі тюркські народи в одній державі.

Михайла Чернігівського саме за те й стратили, що був одним із ставлеників угорців, підтримуваний, як і його син Ростислав, ними. Це головна причина його страти. Все інше — московські вигадки. Так трапилося, що інтереси Великого Галицько-Волинського князівства та інтереси роду Чингісидів у ті роки збіглися. Тому, звичайно, саме цей стрижневий фактор зіграв головну роль у тому, що Данило Галицький та його Велике князівство на довгі роки стали стратегічними союзниками Золотої Орди, не плативши їй данини. У тому не було необхідності.

Існування незалежного Великого Галицько-Волинського князівства, як самостійної держави, було для хана Батия у ті часи вигіднішим, ніж приєднання до Золотої Орди. Керівники цього державного утворення та їх чиновники у XIII столітті були розумними і досвідченими державцями. Вони розуміли, що набагато вигідніше мати на західному кордоні проти німців, поляків, половців та угорців незалежну державу Велике Галицько-Волинське князівство, ніж своїми людьми та коштом утримувати той рубіж.

Коли ми читаємо у Літописі Руському про співчуття Данилового літописця своєму князю при його приниженні, то слід розуміти, що то звичайні пізніші московські вигадки, щоби зрівняти свого придуманого Олександра Невського із реальною історичною особою — українським князем Данилом. Його літописець, описуючи життя Великого князя з дитячих років, не міг не знати правди про перебування Данила Романовича в ставці хана Батия. Він це знав особисто від князя і такого, що подано нижче, писати аж ніяк не міг, поєднуючи докупи правду з брехнею:

«О, лихіша лиха честь татарська! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає!.. Адже лиходійству їхньому і облуді немає кінця. Ярослава [Всеволодовича], великого князя суздальського [труй] зіллям вони уморили. Михайла [Всеволодича], князя чернігівського, який не поклонився кущу,.. вони ножем закололи…» [18, с. 405–406].

І кілька слів про «чорний кумис», який, за словами переважної більшості російських істориків, був ще одним «свідченням приниження Великого руського князя Данила ханом Батиєм». Навіть чудовий український історик Леонід Махновець у своєму тлумаченні цього поняття дуже прикро помилявся, коли писав: «Чому Батий називає кумис «чорним молоком», — не зовсім ясно. Як гадають, слово «чорний» тут має специфічне значення — «підкорений». «Чорне молоко» — напій, який той з іновірців, хто його п’є, визнає свою покірність і підлеглість. Вважалося, що хто вип’є кумису, той перестає бути християнином. Пити кумис у хана — велика честь, але греки і руси кумису взагалі не пили: це вважалося богопротивним. Тому з такою гіркотою тут говориться про цю честь» [18, с. 405].

Отакими натяками — «як гадають, вважалося» тощо — російська історіографія привчила нас, українців, до хибного сприйняття і тлумачення подій власної історії. Російський сучасний історик, за походженням — українець, Олександр Юрченко працею «Кумысная церемония при дворе Бату», яку вперше опублікували в Санкт-Петербурзі 2007 року в «Монголіці–VII», розвіяв старі московські міфи про приниження Данила Галицького. У своїх висновках науковець писав:

«Не странно ли, что напиток, который пьёт хозяин пира и которым он угощает гостя, может выступать символом унижения… Летописное выражение «чёрное молоко» было точным переводом … (із казахської мови — В.Б.) «кара кумыс» и означало лучший сорт кумыса. По свидетельству брата Вильгельма, высший сорт кумыса назывался чёрным кумысом и употреблялся исключительно знатью. Любопытно, что этот напиток был прозрачным… Даниил удостоился лучшего приема. Более того, совместное питьё «чёрного молока» означало признание высокого статуса… (українського. — В.Б.) князя …» [41, Інтернет, с. 7–9].

Ось такий, цілком достовірний висновок зробила людина, яка забажала прояснити питання. Російський професор завуальованою мовою заявив про московські «доважки брехні» в літописі.

Автор навів приклад і розтлумачив цей факт, як людина, що прожила більше сорока років у Казахстані, неодноразово пила звичайний кумис і двічі, за все життя, — чорний.

Переважна більшість сучасних українських істориків вважають, що саме поїздка Данила Галицького до хана Батия призвела до остаточного підпорядкування Великого князівства Золотій Орді. Так у чудовому збірнику наукових праць «Матеріали Всеукраїнської наукової військово-історичної конференції», що відбулася у Львові 15 квітня 2010 року, один історик писав: «У 1246 р. монголо-татари висунули вимогу, щоб Данило Галицький визнав їхню зверхність. Відвідавши Батиєву столицю місто Сарай і підкорившись ординському повелителю, він зберіг Галицько-Волинське князівство та отримав час для укріплення міст, щоб боротися з монголо-татарами» [166, с. 34].

Ще раз зазначимо: ніяких «татаро-монголів», чи «монголо-татарів» не існувало.

Це звичайна вигадка російських імперських істориків. Уже давно відомо, що Чингісхан, його батько, мати, дружина, діти тощо, як і вся його держава, були стовідсотково тюркського походження.

Особисто Чингісхан, як і його батько та дід, походили з роду киятів. Зараз цей тюркський рід є складовою частиною казахського народу. Тому автор пропонує задумуватися над кожним словом, яке ми вимовляємо. Посилання на давню російську фразу: «Так в истории принято говорить» не має нічого спільного з українською історичною наукою. Це зауваження побічне.

Щодо васалітету Данила Галицького, то прошу задуматися над першим кроком Великого князя, зробленого ним по прибутті з Золотої Орди. Послухаємо Літопис Руський:

«Звідти ж, [із города Холма] Данило вирушив, узявши сина свого Льва і митрополита. І пішов він до короля [Бели] в [город] Ізволин, і взяв дочку його [Констанцію] синові своєму за жону. І оддав він йому, [Белі], захоплених бояр, що їх бог дав у руки його, коли він із братом одолів біля Ярославля. І вчинив він із ним мир, і вернувся у землю свою» [18, с. 406].

Варто розуміти: якби Данило Галицький «став підданим» Батия і зразу ж по тому поїхав до його ворога та одружив сина на доньці короля Бели, він до кінця життя став би одним із найлютіших ворогів хана. Воєнну армаду Батия можна було би чекати на землях Галичини та Волині через півроку. Пам’ятаймо, що на той час згадане військо закінчило протистояння з Великим ханом Гуюком і ніде не було задіяне. В той час, коли перші посланці сусіднього хана Бувала (Мовала) з’явилися на теренах володінь князя Данила (за тим же Літописом Руським) тільки через п’ять літ після поїздки Данила Галицького до хана Батия (1255 рік).

У домислах про підпорядкування Данила Галицького і Великого князівства ханові Батию та Золотій Орді «не в’яжуться кінці з кінцями».

Врешті-решт, якби наш Великий князь був «васалом» чи хоча би «залежним» від Золотої Орди та її володарів, після його смерті нащадки зобов’язані були б узгоджувати з ханами наступника престолу. Чого Літопис Руський не фіксує.

Абсолютно всі документи, окрім московських фальшивок, засвідчують повну незалежність Великого Галицько-Волинського князівства як після 1240, так і після 1250 років.

Думаю, що якусь союзну (не васальну) угоду між ханом Батиєм та Данилом Галицьким все ж таки було підписано. Саме те різко підняло статус Данила Галицького, передовсім — на теренах Золотої Орди. Певно, й на пам’ятному бенкеті у хана Батия, коли Великого князя пригощали «чорним кумисом», у черзі пити той напій Данило був поруч чи серед нащадків роду Чингісидів. Таким чином, Данило Галицький, з волі хана Батия, зайняв надзвичайно високий щабель навіть у династичному ряду самих Чингісидів.

Ось чому Великий князь, за Літописом Руським, «… воював із Куремсою і ніколи-таки не боявся Куремси: Куремса бо не міг йому був ніколи вчинити лиха… [18, с. 420].

Мова йде не стільки про воєнні сили князя Данила і татарського тисяцького хана Бувала (Мовала) — Куремси, скільки про їх особистий статус. Звернімо увагу: навіть по смерті хана Батия, коли новий хан Золотої Орди — Берке призначив на кордон свого представника Бурондая, князь Данило постійно відмовлявся зустрічатися з останнім. Послухаємо літопис:

«І коли була ж веселість немала у Володимирі-городі, то прийшла тоді вість Данилові-князю і Василькові, що Бурондай іде, окаянний, проклятий, і опечалилися цим обидва брати вельми. Він бо прислав був [посла], так кажучи: «Якщо ви єсте мої спільники — зустріньте мене. А хто не зустріне мене — той ворог мені».

Отож, Василько-князь поїхав назустріч Бурондаєві зі Львом, синівцем своїм. А Данило-князь не поїхав із братом — він бо послав був замість себе владику свого холмського Іоанна» [18, с. 421].

Хоча Бурондай мав «великий гнів», та нічого вчинити проти Данила Романовича не міг. Великий князь не порушував знаменитої Яси Чингісхана. Тому, як би не казився Бурондай, які б вимоги та погрози не говорив, князя Данила він не чіпав. А це ж неспроста! Такий факт вимагає пояснення. Не годиться будувати нову українську історичну науку на «московских ошмётках» та суцільних московських винятках із законів Золотої Орди і Яси Чингісхана.

Про що ж свідчить поїздка Данила Галицького 1250 року до угорського короля Бели?

Великий князь не став підданим хана Батия після поїздки до нього у 1250 році. Як не був він також васалом після воєнного проходу війська хана у 1240–1241 роках через Русь. Про те свідчить державна політика Великого Галицько-Волинського князівства: спротив тисяцькому Куремсі, особистий непослух Бурондаю тощо. Так міг поводитися володар незалежної, хоча й дружної, держави, а не підлеглий васал.

Данило Галицький своєю поїздкою до угорського короля Бели засвідчив європейським монархам, що став союзником Золотої Орди і її сила на його боці, та він не збирається бути знаряддям татар проти Європи. Тому й оженив свого сина Лева на угорській принцесі Констанції, сина Романа — на доньці герцога австрійського Генріха Бабенберга — Гертруді, сина Мстислава — на доньці половецького хана Тігака і так далі.

Цікаво зазначити: усі ці вчинки Великого князя Данила аж ніяк не можна тлумачити, як антиординські. Вони не несли прямої загрози Золотій Орді, хоча посилювали стабільність Великого Галицько-Волинського князівства. Саме в тому й полягають заслуги та державницький хист нашого великого предка. Отож і шана йому має бути такою ж — вічною!

Було би зовсім некоректно, якби ми не згадали, що саме в ті роки Данило Галицький із рук Папи Римського Інокентія отримав королівські регалії. Послухаємо літопис:

«У рік 6763 (1255). У той же час прислав Папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан…

Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од Папи»…

Він, отож, прийняв вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи Іннокентія, і від усіх єпископів своїх» [18, с. 412–413].

Зауважимо, що Константинопольської патріархії з 1204 до 1261 року не могло існувати після падіння Константинополя під час четвертого Хрестового походу, організованого Папою Римським Інокентієм III.«Після довгих роздумів і коливань Данило відновив перервані раніше перемовини і згодився прийняти королівську корону від папи Іннокентія IV та допустити до церковної унії в обмін на хрестовий похід проти татар» [53, с. 22].

За свідченням російського історика і випускника Духовної академії Максима Берлінського:

«1252… Около сего времени, с дозволения правительствовавшего в Киеве Льва Даниловича, сына великого князя, некоторый доминиканец Иакинф заложил в Киеве на Подоле первый римский костёл и монастырь, который и поныне известен под именем Екатерининского греческого монастыря» [134, с. 76].

Надіюся, читачі розуміють, що «викладач географії, натуральної та громадянської історії» не міг писати в кінці XVIII століття (1788 рік) та на початку XIX століття (до 1834 року) щось антиросійське і неузгоджене в імперії.

Отож, ми цитуємо офіційну державну думку Російської імперії станом на кінець XVIII — початок XIX століть.

Ось її продовження:

«1257… Напоследок Данило Романович, видя, что от союза с римским папою и принятия его догматов никакой выгоды не предвидится, а европейской помощи и того меньше, отложился от него чрез укорительную писанную к Римскому двору грамоту и выгнал из Киевского и Галицкого княжений всех католицких бискупов, чем подал причину непримиримой ссоры с римским папою, который, кроме всяких анафем, старался даже возбудить против него (Данила Галицького. — В.Б.) крестный поход, но от сих угроз и предприятий римского двора никаких худых следствий не произошло, а князь сей оставался по-прежнему владетелем Киевского княжения» [134, с. 76].

Як бачимо, офіційна імперська московська думка в кінці XVIII століття, коли Максим Берлінський навчався в Київській духовній академії (1776–1786), ще дотримувалася постулату про належність Києва у 1252–1257 роках до Великого Галицько-Волинського князівства. Києвом у ті роки правив син Данила Галицького — Лев.

Що цікаво, «Екатерининский греческий монастырь», перебудований із католицького костелу XIII століття, існував ще за життя Максима Берлінського. Маємо стовідсотково достовірні факти.

Людина, яка закінчила Київську (православну) духовну академію, не могла помилитися в таких принципових питаннях.

Послухаємо сучасних істориків:

«Коронація була досить скромною, можливо, через бажання занадто не привертати увагу татар. Але допомога так і не надійшла…» [53, с. 22].

Звичайно, посилання сучасних українських істориків на «бажання занадто не привертати увагу татар» — є досить примітивним.

Данило Галицький зі своєю державою у п’ятдесяті роки XIII століття зробив доленосний європейський вибір, та Європа на чолі зі Святим Римським престолом, зайнята внутрішніми чварами та жорстоким протистоянням із Константинополем, не подала йому руки навзаєм. Уже «1255 року (папа Олександр IV) дозволив литовському князю Миндовгу воювати Галицько-Волинську землю» [53, с. 22].

І останнє, на що звертаю увагу читачів:

«Княжение сего престола (Данила Галицького. — В.Б.) по пространству земель… довольно было важно, ибо к нему принадлежали тогда и Галицкое, и Острожское, и Волынское (про Київське говорилося раніше. — В.Б.), а князь писался царём или королём всия Руси» [134, с. 76–77].

Тобто, російські офіційні джерела в першій половині XIX століття, спираючись на давні документи, стверджували, що уже в часи Данила Галицького було Острозьке князівство і належало до володінь Великого князя Данила Галицького.

Помер Данило Галицький, за Літописом Руським, 1264 року, і, звичайно, престол Великого князівства посів його брат Василько. Хоча московська історіографія, щоби вигадати зайві чвари у Великому Галицько-Волинському князівстві, стверджує, що престол держави посів молодший син Данила — Шварно.

 Князь Василько Романович

Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію:

«После смерти Даниила (1264) Г(алицко)-В(олынское) к(няжество) распалось на 4 удельных кн(яжест)ва, номинально подчинявшихся вел(икому) князю. Вел(икими) князьями последовательно были: Шварн Данилович (правил) в 1264–ок. 1269), Лев Данилович (ок. 1269–1301), Юрий Львович (1301–08), Андрей и Лев Юрьевичи (1308–1323). В 1323 бояре пригласили на престол мазовецкого кн(язя) Болеслава (Юрия) Тройденовича (ум. 1340). В 1340 бояре во главе с Дмитрием Дедко, сохранившим на первых порах в своих руках фактич(ескую) власть, пригласили на престол литовского кн(язя) Любарта Гедиминовича. Г(алицко)-В(олынское) к(няжество) оказалось включенным в состав Вел(икого) кн(яжества) Литовского» [25, т. 6, с. 66].

Маємо класичну московську брехню!

Хоча тут московити запозичили деякі «доважки брехні» від поляків та удосконалили їх цілковито в московському стилі. Головне для них — це відверта брехня про розпад Великого Галицько-Волинського князівства «на 4 удельных княжества». Ото бачите, позбавили «царя-батюшку» влади. А як же Московія, чи, вибачте, Золота Орда, без центральної, деспотичної влади! Цього не може бути.

І невтямки московитам, що ніяких нових уділів у Великому князівстві після смерті Данила Галицького не з’явилось і що влада Великих князів Василька Романовича (1264–1269), Лева Даниловича (1269–1301), Юрія Львовича (1301–1308) була теж досить успішною, хоча й непростою та не без помилок. Але то вже інші питання. Головне для московитів чи то потужно збрехати, чи то переінакшити факти, чи то просто приховати або замовчати правду.

Автор пропонує послухати Літопис Руський та переконатись у брехливості цитати російських академіків та професорів із Великої Радянської Енциклопедії:

«Коли ж Войшелк княжив у Литві, то став йому помагати Шварно-князь і Василько, бо він назвав був Василька отцем собі і володарем. А король [Данило] впав тоді був у недугу велику, і в ній він і скончав живоття своє» [18, с. 425].

«У рік 6776 (1268)… Василько тоді послав услід за ним Шварна, синівця свого, і Володимира, сина свого… І, отож, рушив услід за ними (поляками. — В.Б.) Шварно з Володимиром із великою силою, і були полки [їхні] з виду як бори великії» [18, с. 426–427].

«Після цього ж Войшелк (Великий князь Литовський. — В.Б.) дав княжіння своє зятю своєму Шварнові, а сам ізнову захотів прийняти монаший чин» [18, с. 427].

Як бачимо, згідно із Літописом Руським, після смерті Великого князя Данила Галицького трон держави посів його молодший брат Василько Романович, і ніякого поділу Великого Галицько-Волинського князівства «на 4 удельных княжества, номинально подчинявшихся великому князю» не сталося. Сини Данила і Василька, згідно із тим же ж Літописом Руським, чітко виконували волю Великого князя Василька і водили «полки… з виду як бори великії».

Також зазначимо: молодший син Данила Шварно не посідав трон Галицько-Волинської держави ні в 1264 році, ні пізніше. За свідченням того ж таки Літопису Руського, 1268 року Шварнові передав литовський великокнязівський трон його тесть Войшелк. Так і літопис написав: «І княжив по Войшелкові Шварно в Литовській землі. Але, княживши літ небагато, і він же переставився» [18, с. 427].

Княжив у Литовській землі князь Шварно, відповідно до Літопису Руського, тільки з 1268 до 1269 року.

Після смерті Великого князя Василька Романовича великокнязівський стіл аж до 1383 року посідали представники роду Данила Романовича. Хоча, звичайно, у Літописі Руському ми цього не знайдемо.

Компілюючи з 1783 до 1796 року так звані «общерусские летописные своды», катерининська «Комиссия для составления записок о древней истории, преимущественно России» розуміла всю складність тієї справи. Тому тексти виписок із давніх оригіналів, що мали долучатися до якогось із так званих «общерусских сводов», але суперечили катерининським догматам, вилучалися і знищувалися.

Ми вже говорили, що так званий «Ипатьевский», він же — «Руський Літопис» Катерина II взагалі заборонила друкувати, побоюючись «подвоха со стороны малороссов». Микола Карамзін тільки через 12 років по смерті Катерини II «среди дефектов Академии наук» знайшов ті старі компіляції та надрукував, але із вирваними листками. Історики імперії пізніше пояснили, що вони такими й були.

Тому автор пропонує дослідити і визначити, чи пов’язані з іменами руських (українських) князів династії Галицьких ті незаперечні події, які мали місце в реальному часі, і, таким чином, відновити приховану українську історію. Приховану і перебріхану Москвою.

Частина друга

КНЯЗІ: ЛЕВ ДАНИЛОВИЧ (1269–1301) ЮРІЙ ЛЬВОВОИЧ (1301–1308) АНДРІЙ ЮРІЙОВИЧ (1308–1323)

1. Князь Лев Данилович

Князь Лев Данилович народився десь у 1233 році. І хоча Літопис Руський про народження сина Великого князя Данила Галицького не говорить, та в ньому, починаючи із 1240-го, є постійні згадки про князя Лева. А позаяк, за історичними джерелами, син Данила Галицького оженився у 17-літ-ньому віці, то маємо повне право стверджувати, що він народився у 1233 році. Послухаємо Літопис Руський:

«У рік 6758 (1250)… У той же рік прислав король угорський [Бела] вісника, кажучи [Данилові]: «Візьми дочку мою за сина свойого Лева», — боявся бо він його, тому що той був уже в Татарах [і] побідою подолав Ростислава [Михайловича] і угрів його. Але [Данило], порадившися з братом своїм, слову його не пойняв віри…» [18, с. 406].

 Князь Лев Данилович

За тим же літописом, після повернення Великого князя від хана Батия, він, усе ж таки, одружив свого сина Лева на доньці угорського короля Констанції (за сприяння так званого митрополита Курила).

«У рік 6758 (1250)… І, прийшовши, митрополит сказав йому, [Данилу]: «Чого ти хотів — те в тебе єсть. Візьми дочку його синові своєму за жону». Василько [братові] сказав: «Іди до нього, адже він християнин є».

Звідти ж, [із города Холма], Данило вирушив, узявши сина свого Льва і митрополита. І пішов він до короля [Бели] в [город] Ізвалин, і взяв дочку його [Констанцію] синові своєму за жону» [18, с. 406].

Отож, згідно із Літописом Руським, князь Лев Данилович оженився в молодому віці, в 1250 році. І, хоча професор Л.Є. Махновець на полях джерела переконує нас, що та подія відбулася 1247 року, та, на мою переконливу думку, слід усе ж таки вірити документові ось чому. Послухаємо літопис:

«У рік 6757 (1249)… Данило тим часом, оружившись [і] взявши воїв своїх, пішов по річці Сяну… Лев же був [іще] дитиною, [і Данило] поручив його Василькові [Гавриловичу], хороброму і сильному бояринові, щоб він оберігав його в бою… А об того гордого Філю Лев, ся дитина, зламав списа свого» [18, с. 403].

І ще один витяг із того ж літопису:

«У рік 6753 (1245)… Ростислав… тим часом, …виступив на Перемишль… Данило ж і Василько, почувши [це], послали [на Ростислава] Льва, який був [ще] молодим. А оскільки йому [не можна] було піти в бій, молодим будучи, [Данило] послав синівця свого Всеволода [Олександровича], [двірського] Андрія, і [стольника] Якова [Марковича], і інших бояр» [18, с. 401].

Згідно із нашими розрахунками, у 1245 році князю Леву було 12 літ. Може виникнути питання, чому брати Данило й Василько послали на захист Перемишля серед досвідчених вояків — князь Всеволод, двірський Андрій, стольник Яків та інші бояри — 12-річного хлопчину Лева? Відповідь на це питання дають історики Ігор і Любов Качари у книзі «Львів крізь віки».

«1250 р(оку) Данило вирушив з Холма до угорського міста Ізволина задля одруження сина Лева, який їхав з ним, з дочкою Бели IV Констанцією. Незважаючи на юний вік, Лев І тоді вже був князем Перемиським і Белзьким. На стаку цих князівств знаходилась долина річки Полтви — майбутня Львівська земля» [53, с. 16–17].

Тобто батько, князь Данило, ще з малого віку привчав сина Лева захищати власну землю. І хоча «йому [не можна] було піти в бій, молодим будучи», однак батько ще з 12-ти років залучав свого спадкоємця до тієї важкої праці.

А 1249 року князь Данило своєму 16-літньому синові, під наглядом досвідченого воїна-боярина Василька Гавриловича, дозволив брати участь у доленосній битві на річці Сян під Ярославом.

Так, за Літописом Руським, виховувався з молодих років майбутній Великий князь Галицько-Волинської держави.

Оскільки князь Лев Данилович, володіючи Києвом і Київською землею, у 1257 році вигнав звідтіля польських католицьких священиків і, будучи Великим князем, постійно вів війни з польськими князями, підтримуючи дружні зв’язки із Золотою Ордою, то, зрозуміло, що польська історіографія, а пізніше імперсько-російська подавали у своїх хроніках та літописах образ цього князя переважно в негативному плані. Сучасні українські історики, йдучи по цьому хибному шляху, стверджують, що в часи Великого князя Лева І було сфальшовано найбільше офіційних документів, натякаючи, що, скоріше за все, такий негативний князь мав особисту зацікавленість у подібних фальшуваннях. Послухаємо: «Науковцям відомі численні документи, укладені від імені князя або ж із посиланням на його часи, які, найчастіше, є фальсифікатами. Утім, самий факт масованого фальшування певної джерельної традиції є вартим уваги феноменом…» [44, с. 92–93].

І ще одна коротка цитата:

«Тим не менше, ім’я Лева Даниловича затрималося в пам’яті нащадків» [44, с. 92].

Зрозуміло, навіщо польська імперська, а пізніше — московська, історичні науки так потужно оббріхували Великого князя. Не можна було подавати князя Лева та його добу у тому ж стилі, як Данила Галицького та його часи. Складалася руська державна школа, традиції, стиль, поведінка і так далі. А цього не могла та не бажала допускати ні польська, ні російська історичні науки. Чому й подавали князя Лева Даниловича, його дії та вчинки у негативному плані.

Автор пропонує розглянути московський метод фальсифікації подій та вчинків Великого Галицько-Волинського князя та постаратися встановити очевидну істину тих часів.

Якщо звернемося до Літопису Руського Леоніда Махновця 1989 року видання, то у вступному слові «Від автора» професор стверджує ось таке:

«Остання, третя частина «Літопису Руського» — Галицько-Волинський літопис. Нині він просто приєднаний до Київського літопису. Початок його було втрачено… Тут немає відомостей про важливі події 1199–1204 років, а відразу йде згадка про смерть Романа Мстиславовича, який загинув 19 червня 1205 року. Закінчується літопис 6800 (1292) роком (фактично — зимою 1289/90 року).

Це було окремо літописне зведення. Як доводять, над ним працювало не менше п’яти авторів-укладачів (чи редакторів). Перший, що трудився десь у 1255 році, довів розповідь до 1234 року включно (за датуванням Іпатієвського списку); другий продовжив літопис до 1265 чи 1266 року, а працював коло 1269 року; десь у 1286 році працював третій укладач, який закінчив виклад 1285 роком включно; четвертий автор трудився близько 1289 року і до цього ж року включно довів літопис, але ґрунтовно переробив, починаючи з 1261 року, матеріали другого і третього редакторів; п’ятий автор написав кілька сторінок на початку XIV ст. і 1292 роком закінчив остаточно редакцію Галицько-Волинського літопису… Поки що вияснюється одне: перший і другий літописці належали до оточення Данила Романовича і діяли головним чином у Холмі; переважно із середовища Володимира Васильовича були третій і четвертий редактори…

Перша частина… (по 1260 рік включно) розповідає про події насамперед у Галицькій землі і в науці називається Галицьким літописом… З 1261 року йде друга, Волинська частина… літопису…» [18, с. VII–VIII].

Звичайно, професор Л.Є. Махновець у 1989 році (радянські часи) нічого іншого написати не міг. Хвала йому хоча б за те, що переклав один із головних імперських літописів (Іпатієвський) українською мовою. Ми пам’ятаємо, що цей літописний звід уперше знайшли «среди дефектов Академии наук» 1809 року. Хто хоче дізнатися, як фальшувалися російською владою так звані «общерусские летописные своды», може звернутись до праці «Країна Моксель, або Московія» (книга третя). Звичайно, все те фальшування немає нічого спільного із наведеною нами цитатою.

Але ми завдячуємо Леонідові Махновцю хоча б за те, що він чітко пояснив, що Літопис Руський скомпільований з інших самобутніх літописів. Не будемо з цього приводу цитувати вченого. І хоча професор Махновець стверджує, що компіляція відбулася у ХІV–ХV століттях, та то звичайні московські «доважки брехні». До середини XVII століття у московитів не існувало концепції єдиного літописання в Русі (Україні) та Московії. У XVII столітті московські царі та їх дяки тільки закінчили переписувати державні документи зі староуйгурської державної мови Золотої Орди на старослов’янську церковну мову Московії. Хто хоче знати детальніше про те переписування, зверніться хоча б до праці сучасного російського історика А.В. Пушкарьова «XV век. Ханы и катаклизмы».

Велику фальсифікацію московської історичної науки розпочав Петро І, а головну частину роботи виконали Катерина II та її «Комиссия по составлению записок о древней истории, преимущественно России». Творилось те у XVIII столітті.

Та повернімося до князя Лева Даниловича. За свідченням професора Л.Є. Махновця, Галицький літопис творила людина із оточення князя Данила (мова йтиме про другого літописця) у 1269 році і довела його до 1265 чи 1266-го. Хоча й перший літописець теж був з оточення князя Данила та працював у 1255 році.

На нашу думку, Галицький літопис був доведений до 1266 року, до часу воцаріння у Золотій Орді хана Менгу-Тимура — онука Батия. І, скоріше за все, князь Лев Данилович був присутній на інавгурації цього хана у 1266 році, як представник Великого князя Василька Романовича та майбутній володар престолу. Певне, опис тих подій та незалежність князівства від Золотої Орди були настільки яскраво описані, що Катерина II вирішила за краще викинути всі свідчення Галицького літопису із 1261 по 1266 рік. Бо в Літописі Руському матеріал, починаючи з 1261 року, позначений, як Волинський літопис.

Може виникнути запитання: на якій підставі автор робить такий сміливий висновок про присутність князя Лева 1266 року на інавгурації хана Менгу-Тимура?

Про те свідчать два пізніші записи у Літописі Руському. Послухаємо їх:

«У рік 6782 (1274)… Після цього ж Тройден, забувши приязнь Львову [і] пославши городнян, звелів узяти Дорогичин… І виступивши вночі, взяли вони тоді його (Дорогичин), на самий Великдень, і перебили їх [городян] усіх од малого і до великого.

Коли ж почув се Лев, то опечалився він сим вельми. І став він промишляти [про помсту], і послав у татари [послів] до великого цесаря Менгу-Тімура, просячи собі підмоги у нього проти Литви. Менгу-Тімур дав, отож, йому військо, і Ягурчина з ними, воєводу…» [18, с. 428].

А ось другий запис:

«У рік 6788 (1280)… Після цього ж Лев захотів частини в землі Лядській — города на Вкраїні. Він поїхав до [хана татарського] Ногая, окаянного, проклятого, підмоги собі просячи в нього на Ляхів, і він дав йому поміч — окаянного Кончака, і Козія, і Кубатана» [18, с. 432].

Які висновки маємо право зробити, спираючись виключно на тодішні етикет, правила, закони та записи літопису?

Якщо князь Лев Данилович першим разом звернувся просто до царя (хана) Золотої Орди Менгу-Тимура, оминувши сусіднього улусного хана Ногая, то це свідчить, як мінімум, про такі факти:

Перше. Великий Галицько-Волинський князь Лев не вважав себе підлеглим чи данцем[2] хана Менгу-Тимура і Золотої Орди, а отже, звернувся не до хана улусу Ногая, а напрямки — до царя. Між іншим, його посли до царя Менгу-Тимура обов’язково мусили проїхати землі (володіння) улусного хана Ногая.

Друге. Коли Великий князь Лев, порушуючи державний етикет Золотої Орди, звертався напрямки до хана, та ще й не сам, а через послів, то це, як мінімум, означає, що він уже був у ставці царя, особисто знайомий з ханом Менгу-Тимуром та, за ієрархією Золотої Орди, перебував вище улусного хана Ногая.

Трете. Друга цитата про звернення Великого князя Лева до улусного хана Ногая аж ніяк не свідчить про зниження статусу українського князя.

З часів останніх років життя хана Менгу-Тимура і до вбивства хана Ногая у 1300 році руським (українським) князем (воїном), останній (Ногай) перебрав до своїх рук майже всі важелі влади Золотої Орди. Але, як пам’ятаємо, до кінця вісімдесятих років майже весь приріст земель свого улусу той здійснював за рахунок Причорномор’я. Тобто хан Ногай, практично, не чинив тиск на володіння Великого Галицько-Волинського князя. А свою ставку тримав на Дунаї, в сучасному румунському місті Ісакчі. Що зайвий раз свідчить про високий статус Великого князя Лева як у себе в державі, так і в Золотій Орді.

Не забуваймо: удільне Київське князівство у 1252–1301 роках, до смерті князя Лева Даниловича, за свідченням історика М.Ф. Берлінського та офіційної російської історії XVIII — першої половини XIX століття, належало до володінь Галицько-Волинського князя Лева Даниловича. Раніше наводилася цитата цього науковця із праці «Історія міста Києва».

У жодному достовірному історичному джерелі немає згадки про прийняття Великим Галицько-Волинським князем Левом титулу короля і королівської корони чи то з рук представника католицького Риму, чи то з рук представника православного Константинополя, котрий відродив Візантійську (Східно-Римську) імперію. Хоча, слід зазначити, що «в исторической литературе встречаются его портреты (князя Лева. — В.Б.), где он изображён с королевской короной» [169, с. 49].

Та думаю, що ті «изображения с королевской короной» є звичайними московськими «доважками брехні». Людина, яка особисто вигнала католицьких священиків із Києва, не могла бути пошанована гнаною церквою.

Є ще одне повідомлення у Літописі Руському, у його Волинській частині, де говориться ось таке:

«У рік 6776 (1268)… Після цього ж Войшелк дав княжіння своє зятю своєму Шварнові, а сам ізнову захотів прийняти монаший чин,.. пішов до [города] Угровська в монастир Святого Даниїла [Стовпника]. І взяв він на себе чернече одіяння, і став жити в монастирі…

А в той час прислав Лев [посла] до Василька, так кажучи: «Хотів би я зустрітися з тобою, [і] аби тута і Войшелк був». Василько тоді страсної неділі послав [посла] по Войшелка, так кажучи: «Прислав до мене Лев, аби ми зустрілися. А ти не бійся нічого», — бо Войшелк боявся Льва і не хотів їхати. Але поїхав він за Васильковою порукою, і приїхав на святій неділі у Володимир, і став у монастирі святого Михайла великого.

Тим часом Маркольт, німчин, позвав усіх князів до себе на обід — Василька, Льва, Войшелка. І стали вони обідати, і пити, і веселитися. Василько ж, напившись, поїхав додому спать, а Войшелк поїхав до монастиря, де ото він стояв.

Але після цього приїхав до нього в монастир Лев і почав говорити Войшелкові:

«Куме! Випиймо по чаші вина!» І стали вони пити, а диявол, споконвіку не хотячи добра роду людському, вложив у серце Львові [злий намір], і вбив він Войшелка…» [18, с. 427].

Я навів цей довгий витяг із Літопису Руського, аби ще раз переконати читачів у московській літописній фальші. Не могли ні галицькі, ні волинські літописці так писати про своїх князів, виставляючи обох цілковитими п’яницями-шибайголовами та змовниками-убивцями. Що цікаво — жодного слова осуду князя-вбивці хрещеного батька власного сина, ні осуду князя Василька, котрий порушив своє слово-гарантію, у хроніці немає. Це в той час, коли в українського народу з давніх-давен засуджувалося пияцтво, а монахам українська церква забороняла вживати алкогольні напої.

Наведений текст немає нічого спільного ні з українською церквою, ні з українською мораллю, ні з українськими князями.

Це є стовідсоткова вставка московитів — за ментальністю, за поглядами, за вчинками, за їхніми давніми «былинами», за всіма народними ознаками російської натури.

Великий український письменник Євген Гуцало у своїх геніальних новелах «Ментальність орди» писав ось таке:

«В Адама Олеарія, дипломатичного представника німецького князівства Голштінія у Росії, в його «Описі подорожі в Московію»… знаходимо, що монастирські служки «охоче дають себе пригостити добрим друзям, так що інколи доводиться везти їх п’яними з домівок у монастир» [170, т. 5, с. 460].

Маємо стовідсотково подібну картину ментальності московських монахів, описану німцем Олеарієм 1633 року і Літописом Руським. Московія, фальшуючи хроніки, приписувала українцям свій стиль поведінки та свою ментальність. У Галичині та Волині в давні часи люди так не поводилися, народний побут такого не дозволяв.

Послухаємо далі Євгена Гуцала:

«Церковний собор, скликаний у 1551 році, знано як Стоглавий… Невидимий зелений змій весь час літав на Стоглавому. Говорилося не про те, що слугам Божим не можна пити, — осуджувалося зловживання. Мовляв, з давніх-давен монахи шанували хмільні напої, славлячи Вседержителя, пили розумно — одну чашу, дві чаші, три чаші, бо знали міру, а теперки по обителях монахи не знають ніякої міри: «а ще имеем питие пьянственное, не можем воздержатися. но пием до пьянства» [170, т. 5, с. 461].

Не думаймо, що московські чорноризці так себе поводили тільки у ХVІ–ХVІІ століттях. Послухаємо стародавню російську народну «былину», яка розповідає про поведінку національного героя Московії:

«Ще з дитячих літ відомі рядки про Іллю Муромця та Солов’я-Розбійника.

А то свищет Соловей да по-соловьему,

Он кричит злодей-разбойник по-звериному» [170, т. 5, с. 402].

А ось і російський Ілля Муромець:

«Хоч і де вештався богатир у чистому полі, та дістався стольного Києва. Тут захотів похмелитися, а що його мошна спорожніла, то попросив «три бочки сороковые зелена вина безденежно». «Чумаки целовальники» йому відмовили, — обізвавши старим собакою…

Да не много-то Илья у них спрашивал,

Да не много с ними разговаривал.

Приходил он ко подвалу кабачному,

Он пинал правой ногой во двери подвальны,

Брал он бочку сороковую под пазуху,

Да другую брал под другую,

Третью бочку он ногой катил.

Выходил Илья да на зелёный луг,

Закричал он во всю голову человечию,

Во всю силу свою богатырскую,

Он зычным громким голосом:

«Ай вы братцы мои пьяницы,

Да вы голи кабацкие,

Кабацкие голи, мужички деревенские!

Вы пожалуйте ко мне на зелёный луг,

Да вы пейте у меня зелена вина допьяна;

Вы молите Бога за старого» [170, т. 5, с. 404].

Можна по-різному сприймати давню московську пияцьку звичку. Але кожна чесна людина розуміє, що вона не має нічого спільного з українською ментальністю. Тому український (волинський) літописець вихваляти пиятику своїх князів не міг. Таке писати і захоплюватися написаним могли тільки московити.

І наостанок кілька слів про відносини Великого Галицько-Волинського князівства із сусідами.

Польське королівство. Отримуючи дозвіл католицького Риму на воєнні дії проти держави Данила Галицького, Василька Романовича та Лева Даниловича, польські князі поводили себе переважно агресивно проти Великого Галицько-Волинського князівства. 1257 року, не отримавши обіцяної допомоги від Папи Римського у протистоянні з Золотою Ордою, Данило Галицький із Галичини, Василько із Волині, а Лев із Києва та Київщини повиганяли усіх католицьких священиків та позакривали усі католицькі костели.

Історик М.Ф. Берлінський (1764–1848) писав з цього приводу: «(Папа Римський. — В.Б.)… старался даже возбудить против него (Данила Галицького. — В.Б.) крестовый поход, но от сих угроз и предприятий римского двора никаких худых следствий не произошло…» [134, с. 76].

Ще раз нагадую шановним читачам:

Усі війни між європейськими католицькими державами тих часів (1201–1301 роки) та Великим Галицько-Волинським князівством відбувалися, переважно, за ініціативи Римського престолу. То були часи, коли католицький Рим бажав вирішити релігійні розбіжності з православним Константинополем за допомогою меча. «…Папа Інокентій III… був організатором четвертого хрестового походу, що 1204 р(оку) завершився взяттям Константинополя. Тоді православна Візантійська імперія зникла з карт до 1261 р(оку), поділена поміж Венецією, Генуєю, французами. На її місці заклали віронетерпиму (з католицькою верхівкою. — В.Б.) «Латинську імперію» [53, с. 21].

Слід зазначити, що до часів польського короля Владислава Локетека (1260–13ЗЗ) польська земля була розпорошеною на окремі князівства, які часто-густо ворогували між собою за першість. Тому, окрім династичних зазіхань, польські князівства загрози для Великих князів Данила Галицького, Василька Романовича та Лева Даниловича не становили.

Саме польський король Владислав Локетек об’єднав, спираючись на підтримку Папського престолу, розрізнені польські землі та став потужним володарем Східної Європи. Послухаємо ВРЕ:

«Владислав І Локетек… король из династии Пястов, правил из 1320. С 1275 князь брест-куявский. Опираясь на польское рыцарство и отчасти на горожан, сумел подчинить себе Малую Польшу, Поморье и Великую Польшу (1296). Подавил восстание нем(ецкого) патрициата Познани (1310) и Кракова (1311), сопротивлявшегося объединению страны. Вёл войны с Бранденбургом (1316–1317 и 1326–29) и Тевтонским орденом (1327–32), разгромил войска ордена у дер(евни) Пловцы (1331)» [25, т. 5, с. 148].

І хоча Владислав Локетек воював із Бранденбургом і Тевтонським орденом, та ті війни були результатом порушення Тевтонським орденом вказівок католицького Риму про напрям воєнних ударів. Орден зазіхав на польські землі, а Рим забороняв на них посягати.

Отож, тільки після смерті короля об’єднаної Польщі Локетека розпочалася пряма агресія польських королів на руські (українські, білоруські) та литовські землі. Тому що династичні зазіхання як українських, так і польських князів на окремі чужі князівства (землі) прямої загрози, в сучасному розумінні слова, нації ні польській, ні українській не становили. Князі, прибравши до рук чужі землі, не змінювали на них етноси, посилюючи свій вплив методом переселення людей, а головне, не насаджували свою, православну чи католицьку, віру.

Із середини XIV століття католицька церква перейшла до прямої агресії і наступу на православні держави, насамперед — на Русь (Україну). Тараном того наступу католицизму стала Польща, вигадавши причину — відсутність нащадків (спадкоємців) у законних королів Русі — Данила Галицького і Юрія Львовича (онук Данила). Що прикро — переважна більшість українських істориків досі підтримує очевидну польсько-російську шовіністичну вигадку.

Золота Орда. Українські історики перебільшують вплив Золотої Орди на Велике Галицько-Волинське князівство. Хоча, зрозуміло, що він був значним, особливо у XIII столітті. Та я ще раз нагадую, що той вплив відбувався через південно-західний улус хана Бувала (Мовала) — брата Батия.

Весь золотоординський західний кордон від сучасних російських міст Невеля — Смоленська — Брянська — Трубчевська, на заході, до Торжка — Зеленограда — Подольська — Кашири — Новомосковська, на сході, за свідченням кримських ханів ХV–ХVІ століть, ще з часів хана Батия, тобто з 40-х років XIII століття, належав до татарської Мещери, не мав ніякого стосунку до Московії і підпорядковувався Великому хану Золотої Орди. Хоча, слід визнати, що під час свого правління перші тверські князі-християни — Чилаукун і його молодший син Беклеміш (Михайло) мали великий вплив на згадані прикордонні землі та на тисяцьких і сотників — представників усіх чотирнадцяти улусів Золотої Орди.

Саме під впливом перших тверських ханів-християн більшість тих сотників і тисяцьких у ХІІІ–ХІV століттях прийняли православну віру. Але ті маленькі уділи та їх князьки не мали права на зовнішні зв’язки. Все це досліджено у праці «Москва Ординська». Не вірити кримському хану Менглі-Гірею та його нащадкам, свідчення яких викладені московитами у неспростованих ними ж документах, не маємо права. Суперечить це нашим поглядам, чи ні.

Так от, зв’язок Великого Галицько-Волинського князівства із Золотою Ордою в часи Великого князя Лева Даниловича продовжувався через улус брата хана Батия — Мовала. Ми уже писали, що улус, десь із 1265 року, ще за часів правління Золотою Ордою хана Берке, перебрав до своїх рук онук Бувала (Мовала) — Ногай.

Цілком зрозуміло, що Данило Галицький та Василько Романович були із ханом Берке, який перебрав владу до своїх рук після отруєння Сартака й Улукчі, не в кращих відносинах. Не будемо досліджувати, чому так сталося. Ми пам’ятаємо, що син хана Батия — Сартак — отримав ярлик на правління Золотою Ордою із рук Великого хана імперії, перебуваючи в Каракурумі, а звістка про смерть батька застала його по дорозі туди. Він супроводжував великі отари худоби — подарунок Батия Менгу-Ханові. Зіставляючи відстані між столицею Золотої Орди Сараєм і Каракурумом та Сараєм і Холмом, ще й аналізуючи події, можемо стверджувати, що представників Великого князя Данила при інавгурації хана Берке, скоріше за все, в Орді не було. Отож, це та багато що іншого й спричинило погані відносини Золотої Орди з Великим Галицько-Волинським князівством у часи правління хана Берке. Тому й бачимо в Літописі Руському, як тимчасовий баскак хана Берке в улусі — Бурондай — чіплявся до князів Данила, Василька і Лева з різними вимогами:

«У рік 6768 (1260)… Послав він тоді послів до Данила, кажучи: «Я іду на Литву. Якщо ти спільник єси, піди зо мною» [18, с. 420].

І хоча літописець на цій же сторінці пише, що «Данило ж воював із Куремсою і ніколи-таки не боявся Куремси…», однак з Бурондаєм хана Берке він повівся обережніше. Послав замість себе брата Василька. Це чітко вказує, що визнаний на державному рівні статус Данила Галицького був вищий за статус баскака Бурондая. Тобто князь Данило особисто міг не виконувати накази Бурондая. Це треба розуміти, бо такі взаємовідносини зайвий раз підкреслюють, що Великий князь і його Велике князівство не були васалами і підлеглими Золотої Орди. Данило Романович в роки правління хана Берке пильнував, аби не дати спровокувати конфлікт Бурондаю. Він, звичайно, розумів, що Золота Орда в ті часи була значно сильнішою державою за його Велике князівство. Тому коли наступного року Бурондай з’явився з вимогою зустрічі з Великим князем Данилом, той знову замість себе послав брата Василька і сина Лева. Послухаємо:

«У рік 6769 (1261)… Він бо прислав був [посла], так кажучи: «Якщо ви єсте мої спільники — зустріньте мене. А хто не зустріне мене — той ворог мені».

Отож, Василько-князь поїхав назустріч Бурондаєві зі Львом… А Данило-князь не поїхав із братом — він бо послав був замість себе владику свого холмського Іоанна» [18, с. 421].

На мою думку, баскак Бурондай, за вказівкою хана Берке, свідомо провокував на конфлікт Данила, щоби зневажити Великого князя і таким чином понизити його державний статус до рівня підлеглого.

Звернімо увагу: двічі навідуючись до Великого Галицько-Волинського князівства, Бурондай жодного разу не прийшов до князя Данила в столицю, тому що такий учинок міг не дати Бурондаю можливості принизити того. Певно, у Данила Галицького були угоди з ханом Батиєм, де визначався статус Великого князя та його держави, як дружніх і незалежних.

І навіть коли Бурондай того разу прийшов до столиці Холма (князя Данила в ній не було), то він лише подивився на міські мури і подався до Польщі. Це про щось же говорить!

Хоча Літопис Руський цей похід Бурондая на Русь просто-таки оспівує, вихваляючи ординця та ганьблячи князя Данила. Відчувається «мёртвая хватка» Катерини II та її «Комиссии по составлению записок о древней истории, преимущественно России».

То був останній прихід Бурондая на Русь. Після 1261-го він зникає зі сторінок Літопису Руського, скоріше за все, загинув у міжусобній війні Золотої Орди з державою Хулагуїдів, яка розпочалася 1262 року.

У 1264 році, за Літописом Руським, помер Великий князь Данило Галицький, і верховну владу перебрав до своїх рук його молодший брат Василько, котрий правив аж до смерті. Ми про те уже писали раніше. Саме Великий руський князь Василько, отримавши звістку про смерть хана Берке, чи то наказав, чи то порадив Левові відвідати інавгурацію нового хана Менгу-Тимура й відновити давні зв’язки батька. І, зрозуміло, що онук хана Батия поновив давні домовленості свого діда. Про те свідчить хоча б такий факт: за часи правління Золотою Ордою Менгу-Тимура, а це 1266–1282 роки, вояки тієї держави тільки двічі з’являлися на теренах Великого Галицького князівства, у 1274 і 1280 роках, на прохання Великого князя Лева. Перший раз князь Лев просив допомоги у Менгу-Тимура у війні з князем Тройденом, коли той вирізав місто Дорогичин, другий раз — у хана Ногая проти поляків. Все! Це за Літописом Руським.

Тобто, за часів Великого князя Лева Даниловича та Менгу-Тимура (1266–1282 роки) відносини між Золотою Ордою та Великим Галицько-Волинським князівством були найбільш гармонійними і дружніми. У Літописі Руському немає жодної згадки ні про данину, ні про ханських баскаків на Русі (Україні). І навіть улусний хан Ногай у ті роки прирощував свої володіння в причорноморських та придунайських степах, не посягаючи на Київську землю.

І ще на один беззаперечний факт слід звернути увагу: всі джерела свідчать, що Великий князь Лев не отримував Папської корони і титула короля. На мою думку — така була домовленість між Менгу-Тимуром та Левом у 1266 році.

2. Князь Юрій Львович

Раніше уже повідомлялося, що Літопис Руський такими словами сповістив про рік народження князя Юрія:

«У рік 6770 (1262)… пішов Войшелк до Галича, до Данила-князя і Василька, маючи намір прийняти монаший чин. Тоді ж Войшелк охрестив Юрія Львовича».

А позаяк в українській православній церкві дитину зобов’язані охрестити зразу ж по народженні, то, зрозуміло, що в сім’ї Великого Галицько-Волинського князя не могли порушувати православні церковні канони.

 Князь Юрій І Львович

Отож, князь Юрій Львович 12б2 року народження. Ми вже говорили, що він був двічі одружений. І хоча першою дружиною князя Юрія стала донька польського князя Казимира І — Євфемія, та московські фальсифікатори закинули до Іпатієвського списку, а, отже, і до Літопису Руського, ось таку фальшивку:

«У рік 6789 (1281)… І став він споряджати рать на Болеслава, і до синівця свого Юрія [Львовича посла] послав, підмоги прохаючи. Але синовець йому так сказав: «Стрию мій! Я радо б і сам із тобою пішов, та ніколи мені. Їду я, господине, до Суздаля женитися. Але із собою я візьму небагато людей, так що всі мої люди і бояри — богу на руки і тобі. І коли тобі буде вгодно, тоді з ними піди» [18, с. 432–433].

Цікаво зазначити: це говорить дев’ятнадцятилітній юнак (при живому батькові), який, за українськими звичаями та законами, ще не мав права на виділення із сім’ї батька. Тобто, він не міг так говорити, бо до одруження ще не мав ні війська, ні уділу. Але літописець раніше повідомив про погані стосунки Лева з Володимиром Васильковичем, тому, зрозуміло, що князь Лев так говорити з Володимиром не міг. Ось тоді фальшувальники згадали про дев’ятнадцятирічного сина князя Лева — Юрія та відправили його шукати дружину до Суздаля. Хоча в ті часи дружину для сина знаходив батько. Згадаймо Великого князя Данила та його пошуки дружини для Лева.

Слід зауважити, що за тим же літописом, уже весною наступного, 1282 року, князі Лев, Мстислав, Володимир та Юрій Львович з «окаянним і нечистивим ханом Ногаєм і ханом Телебугою» ходили в угри.

А професор Махновець, посилаючись на Іпатієвський та Хлєбніківський літописи, взагалі вказує, що обидві події відбулися в одному, 1282 році.

Потужно брехала Катерина II та и «Комиссия по составлению записок о древней истории, преимущественно России». Як вони зуміли дібратися із Холма до Суздаля і назад за п’ять місяців у ті часи, відомо тільки московитам. А ще ж треба було «в Суздале» знайти наречену, засватати, вручити подарунки, зіграти весілля тощо.

Дуже поспішали московити в черговий раз поріднитися з родом Великого князя Русі,.. брехали потужно.

Ще раз підкреслюємо: першою дружиною Великого князя Юрія була польська княжна Євфемія, другою — Варвара. Це ім’я, згідно із Лаврським поминальником, назвав Костянтин Острозький напередодні своєї смерті (на початку XVI століття).

Дослідження з цього питання ми виконаємо у частині третій нашої книги «Князі Дмитро і Данило II Галицькі», тобто дещо нижче, коли говоритимемо про їхній родовід.

«Незадовго до смерті Лев І передав правління своєму сину Юрію І… та прийняв чернечий постриг у Лаврійському монастирі біля Старого Самбора, де і був похований. Через це неможливо однозначно визначити столичне місто володінь Лева І, де мала б знаходитись княжа усипальниця» [53, с. 17].

У цій короткій цитаті поважних львівських істориків є кілька некоректностей.

Перша. Князь Юрій на престолі Великого Галицько-Волинського князівства був тільки один, тому не слід його йменувати — І (перший). Так званий князь Юрій II (Болеслав) не посідав Великокнязівського престолу. То є вигадка польської та російської шовіністичних історичних наук, закинута до української історії.

Друга. Столицею Галицько-Волинської держави в часи правління Великого князя Юрія був Львів. Цьому є доказ у світовій історії. Треба раз і назавжди перестати посилатися на вигадки-брехню російської імператриці Катерини II та її «Комиссии по составлению записок о древней истории, преимущественно России».

В європейській історичній науці існує беззаперечно цікаве джерело, про яке знають українські історики, але не користуються ним. Бояться! Для них головними носіями історичної істини досі залишаються московські сфальшовані історичні компіляцій, так звані «общерусские летописные своды».

Ніхто не заперечує, що ними можна і слід користуватися. Але тільки під критичним кутом зору. Істинним же правдолюбам рекомендую згадане у попередньому абзаці видання. Це — «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі», написана невідомим автором, про якого тільки знаємо, …що він народився 1304 року в Іспанії.

«Для українських науковців цей твір цікавий тим, що містить дані про галицько-волинські землі, які сягають… початку XIV ст.» [44, с. 158].

Ті «дані про галицько-волинські землі… початку XIV ст(оліття)» найбільш утаємничені в історичній науці України і припадають на часи правління князя Юрія та його синів.

«Автор «Книги…» нотує: «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лемберг, у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер. Відомо, що королівство Львів межує з країною Романією і з королівством Алеманія» [44, с. 158].

«Королівством Алеманія», тобто Германським, іспанський мандрівник іменував Германську імперію часів імператора Людовіка IV Баварського з роду Віттельсбахів, який правив у 1314–1347 роках. Германська імперія в ті часи розпадалася на десятки дрібних князівств (курфюрств).

«Наибольшим могуществом пользовались курфюрсты, присвоившие право избрания короля (императора). Королев(ская) власть сохраняла лишь очень ограниченные формальные права верховного сюзеренитета над тер(риториальными) князьями…» [25, т. 6, с. 362].

З часів короля Генріха VII Люксембурзького, який правив у Германському королівстві з 1308 до 1313 року, до складу королівства увійшла Чехія, і таким чином Германське королівство отримало спільний кордон із Великим Галицько-Волинським князівством.

У нас не може бути жодного сумніву щодо правдивості «Книги знань…». Отож, столицею Великого Галицько-Волинського князівства в часи князювання Великих князів Лева Даниловича (1269–1301), Юрія Львовича (1301–1308) та Андрія Юрійовича (1308–1323) беззаперечно був Львів.

Звичайно, українські історики — носії московських історичних міфів — не можуть погодитись із думкою давнього іспанського незаангажованого свідка, тому пишуть ось таке:

«Не менше сумнівів викликає теза про Львів як столицю тодішньої Галицько-Волинської держави, центром якої прийнято вважати Володимир» [44, с. 158].

Якщо історики посилатимуться не на польсько-російські шовіністичні міфи, а на європейських незалежних свідків, то, зрозуміло, що доведеться переписувати українську історію, а головне — називати історичні події та факти своїми іменами, а цього — ох! — як не хочеться робити та сперечатися з так званими «російськими колегами». Легше написати цілком бездоказово: «(так) прийнято вважати». Хоча такі слова в українській незалежній державі, по суті, — є плювком у наш бік. Тому ті ж історики змушені були продовжувати:

«Утім, варто згадати джерельні відомості про те, що у 1349 р(оці) саме зі Львова польський король Казимир вивіз (краще викрав! — В.Б.) дорогоцінні реліквії: хрести, княжі корони і трон, зроблений із коштовних матеріалів. Щоправда, далеко не всі науковці довіряють цій звістці» [44, с. 158].

Останнє речення дуже нагадує московські часи XVI століття:

«Коли 1566 року посли (польського короля. — В.Б.) Сигізмунда Августа, посилаючись на хроніки, нагадали про залежність Московської держави від Орди, то у відповідь від дяка П. Григорьєва почули: «І ми того не чули, щоб татари Москву воювали, того не написано ніде, а в свої хроніки що захочете, те й пишіть!» [83, с. 17].

Отака логіка московитів та їх лакеїв була у XVI столітті, такою залишилася і в ХХІ-му.

Львівські історики чудово знають, що у 1340 році поцупив зі Львова польський король Казимир III. Послухаємо:«22 квітня, обминаючи прикордонні укріплення міста, до Львова поспішає польський король Казимир III, який забрав із княжої скарбниці «…золото, срібло, перли, дорогоцінні каміння і клейноди, серед яких були два золоті хрести з великими частинами дерева господнього хреста, дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і розкішний трон, всі в золоті і каміннях» [53, с. 25].

Отакий був польський король!

«Син Лева Юрій І називав себе «королем Русі, великим князем Київським, Володимир-Волинським, Галицьким, Луцьким і Дорогочинським»… На печатці Юрія І міститься його зображення з короною, скіпетром і латинський напис, який перекладається як «печатка володаря Георгія (Юрія) короля Руси» та «… князя Володимирського» на зворотній» [53, с. 23–24].

Майже всі стародавні джерела свідчать, що «за його правління держава «процвітала обільністю і славою». І ще на один незаперечний факт слід звернути увагу. Це побудова та відновлення церкви і монастиря Святого Юра в ХІІІ–ХІV століттях.

За однією із версій, «князь Василько, брат Данила Галицького, прожив життя, сповнене постійної боротьби, боїв, ворожих нападів. У цій борні обидві сторони не гребували ніякими засобами. Незадовго до смерті він задля спокути гріхів постригся у ченці та поселився у печері біля міста свого племінника Лева, з яким не один рік діяв заодно. З букових дерев, якими поросла гора, за наказом Лева І збудували церкву, посвячену св. Юрію. В ній згодом поховали Василька, а в печері під горою існував печерний монастир.

Церкву і монастир спалив 1340 р(оку) Казимир під час першого нападу на Львів. їх відбудували за ігумена Євтимія. Згадкою про відбудовану церкву є дзвін, відлитий 1341 р(оку) на кошти князя… (Дмитра — В.Б.) — найстаріший в Україні» [53, с. 123].

Цікаво зазначити — на дзвоні вчинено ось такий напис: «В лето 6849 сольянь бы колоколъ сиі святому Юрью при князи Дмитриі» [52, с. 78].

Та, незважаючи на оригінал напису на дзвоні собору Святого Юрія, абсолютно всі українські історики, фальшуючи істину, замість імені Дмитрій пишуть ім’я — Любарт/ Так, свого часу, звеліли писати московські зверхники. Ото мавпуємо досі. А пояснили свій наказ московити тим, що, мовляв, при хрещенні литовський князь отримав ім’я Дмитрій. Одначе доказів цьому немає. Тому примусили нас повірити «на слово». І ми віримо! Хоча московська історична наука жодного свого князя в історії хресним іменем не величає.

Що ж у ті далекі часи відбулося насправді? Як свідчать історичні документи, князь Лев на честь народження сина Юрія побудував церкву, а через те, що за канонами православної церкви таким спорудам можна давати імена тільки святих церкви, то її і назвали іменем святого Юрія — покровителем народженого князя. Польський король Казимир III під час свого бандитського походу на Львів у 1340 році спалив церкву Святого Юрія та монастир при ній. Як свідчить напис на дзвоні, 1341 року церква була відбудована за часів львівського князя Дмитра.

Слід шукати згадану особу у 1340 році, а не якогось вигаданого литовського князя Любарта, підкинутого нам російськими шовіністами.

Є в російських історичних опусах і сліди про те, як Великий Галицько-Волинський князь Юрій став королем.

Десь у 2005–2006 роках один російський генерал-козачок подарував мені свою книжечку «Король древней Руси», де мова йде про Данила Галицького, як короля «русского». Та, незважаючи на чисто промосковське тлумачення подій, у тому виданнячку є деякі цікаві факти.

Послухаємо:

«И князь Юрий посылает к Папе Римскому своего посла. Взошедший на папский престол Климент V был человек настроения, он долго не принимал русского (??? — В.Б.) посла. Но в конце-концов подписал Королевскую Грамоту. А вскоре… прибыла из Ватикана делегация. И на голову князя Юрия была возложена королевская корона. Теперь он подписывал документы так: «Король Русский, Великий князь Киевский, Владимиро-Волынский, Галицкий и Дорогочинский» [169, с. 50].

Звичайно, в ту далеку епоху ніхто ніде не вживав словосполучення «Король Русский». То вигадки московитів пізніших часів.

Українські історики вже давно, маючи доступ до первотвору, встановили, що в оригіналі написано: «Король Русі, великий князь Київський, Володимирський, Галицький, Луцький і Дорогочинський».

Наостанок автор пропонує звернути увагу на взаємовідносини Великого Галицько-Волинського князівства зі своїми головними сусідами — Золотою Ордою, Польщею і Литвою в часи правління князя Юрія.

Золота Орда. Коли на Галицько-Волинському троні сидів Юрій Львович, державою Золота Орда правив хан Тохта. Мова йтиме про 1301–1308 роки. Слід знати, що Великий князь Лев останні роки свого життя, десь після 1291-го, більше думав про душевне спасіння, ніж про земні справи, тому й залучав до керування державою старшого сина Юрія, якому й передав великокнязівський престол ще за свого життя. Послухаємо:

«Незадовго до смерті Лев І передав правління своєму синові Юрію І та прийняв чернечий постригу Лаврійському монастирі біля Старого Самбора, де і був похований» [53, с. 17].

Із цього свідчення можна констатувати, що Великий князь Лев був дбайливим державним діячем. Певно, був він і непоганою людиною. Хоча Літопис Руський подав його образ в негативному світлі. Та коли давній опис собору Святого Юра говорить, що Великий князь Василько прийшов із Володимира, від рідних дітей до міста Лева (у монастир Святого Юра) — помирати, то стає зрозумілою упередженість літописного писання.

За версією хронікерів собору Святого Юра, «волинський князь Василько, брат Данила Галицького, прожив життя, сповнене постійної боротьби, боїв, ворожих нападів… Незадовго до смерті він задля спокути гріхів постригся у ченці та поселився у печері біля міста свого племінника Лева, з яким не один рік діяв заодно…» [53, с. 122].

Велике питання — яке джерело достовірніше: Літопис Руський, скомпільований Катериною II та її «Комісією…», чи історія українського собору Святого Юрія у Львові, яку писали наші предки?

Та повернімося до часів князя Юрія. Звичайно, руське (українське) військо, яке 1300 року допомагало хану Тохті розгромити бунтівного Ногая, мусив очолювати особисто син Великого князя Лева — Юрій. Тому не може виникати сумніву, що стосунки Великого князя Юрія (1301–1308-ий) із ханом Золотої Орди Тохтою, який правив у 1291–1312 роках, були цілком дружніми. Слід також мати на увазі, що хан Тохта повністю винищив рід улусного хана Ногая, а переважну більшість його підданих переселив до свого улусу, в межиріччя Волги і Дону.

Коли дружина хана Узбека (1312–1342) у 1334 році їхала до Константинополя, то між Дніпром і Дунаєм, за свідченням її арабського супутника Абуабдаллаха Мухаммеда Ібн-батути, вона не зустріла жодної людини. Послухаємо цього очевидця:

«Потом мы прибыли к городу (на Дніпрі. — В.Б.), под именем Бабасалтук… Этот город самый крайний из тюркских городов; между ним и между первыми владениями Византийцев 18 дней (пути) степью, … в том числе 8 дней без воды в ней… По этой степи мы ехали 18 дней, утром и вечером… После этого мы прибыли в крепость Махтули; это первые владения Византийцев…» [3, с. 303–304].

За свідченням арабського (єгипетського) посла до хана Узбека, у 1330–1335 роках причорноморські землі сучасної України від Дніпра до Дунаю Золота Орда не використовувала.

Звичайно, порубіжні золотоординські сотники і тисяцькі старалися і далі, після смерті улусного хана Ногая, продовжувати політику захоплення земель деяких удільних князівств Київської землі, яка на ті часи входила до Великого Галицько-Волинського князівства. Але ті порубіжні непорозуміння не були в часи хана Тохти державною політикою Золотої Орди стосовно Галицько-Волинської держави. На це слід зважати всім.

Польща. Князь Юрій Львович у першому шлюбі мав за жінку доньку польського князя Казимира І — Євфемію. Літописний запис про його одруження «в Суздале» 1281 року — є звичайною московською фальшивкою-брехнею. Ми про те уже говорили і говоритимемо в наступному розділі. Увесь спектр взаємовідносин Великого Галицько-Волинського князівства з Польщею у 1301–1323 роках свідчить про матримоніальні зв’язки їх перших осіб.

Рідним братом дружини князя Юрія був польський князь Владислав І Локетек. Він, «Опираясь на польское рыцарство и отчасти на горожан, сумел подчинить себе Малую Польшу, Поморье и Великую Польшу (1296). Подавил восстание нем(ецкого) патрициата Познани (1310) и Кракова (1311), сопротивлявшегося объединению страны…» [25, т. 5, с. 148].

Звернімо увагу: Владислав І (1260–1333) в часи найвищої могутності, яка припадає на роки правління князя Юрія, жодного разу не вчинив воєнного походу на державу свого швагра та сестри Євфемії, хоча ті, за Літописом Руським, ходили воєнними походами проти польських князів не один раз. Про щось же це говорить?!!

Якщо Великий князь Галицько-Волинської держави Лев Данилович міг організувати воєнну кампанію, взявши у похід сина Юрія, на польські землі та домагатися окремих їх уділів, то в часи Великого князя Юрія і Владислава Локетека ми цього не бачимо з обох боків.

В ту пору тиск католицького престолу на приєднання до Польщі «схизматів Русі» посилювався з кожним роком. І то був тиск не тільки словесний і релігійний, а й — воєнний. Католицька церква перенесла з Палестини на землі прибалтійських народів діяльність своїх військових формувань — Тевтонського ордену (мечоносців) та Лівонського ордену (хрестоносців).

Ось як характеризує їх діяльність Велика Радянська Енциклопедія:

«Тевтонский орден… Орден хрестоносцев… нем(ецкий) католич(еский) духовно-рыцарский орден, осуществляющий в 13 — нач. 15 вв. феод(альную) агрессию в Вост(очной) Европе… В 1237 с Т(евтонским) о(рденом) объединились остатки разгромленного Ордена меченосцев (у 1236 році. — В.Б.)… Т(евтонский) о(рден) захватил земли пруссов (к 1283), Вост(очное) Поморье с Гданском (1309), Эстляндию (1346), Жемайтию (1382–98), о. Готланд (1398), Новую марку (1402). В Прибалтике образовалось крупное … воен(-но)-колонизационное гос(ударст)во… Опорными пунктами крестоносцев в захваченных землях стали укрепленные замки. Местное население было почти истреблено…» [25, т. 5, с. 354].

Треба розуміти, що подібна доля чекала й русичів (українців).

«Ливонский орден… католическая и воен(но)-политич(еская) орг(аниза)ция рыцарей Тевтонского ордена, создавшая в 13–16 вв. феод(альное) гос(ударство) в Вост(очной) Прибалтике… В 13 в. Л(ивонский) о(рден) являлся гл(авной) в(оенной) силой нем(ецких) феодалов и католич(еской) церкви в Вост(очной) Прибалтике, подчинившей по указанию римских пап и ливонских епископов власти нем(ецких) феодалов латыш(ский) и эст(онский) народы… Л(ивонский) о(рден) был окончательно ликвидирован 5 марта 1562» [25, т. 14, с. 428].

Ми згадали про діяльність цих католицьких військових формувань не випадково. Як бачимо, до початку XIV століття — часу правління Великого князя Юрія Львовича, Тевтонський орден, який мав рухатися переважно на південний схід, повністю закріпився на землі прусів та в Північному Помор’ї. Тому, ведучи мову про Литву, ми зобов’язані пам’ятати про існування цього мілітарного фактора.

Литовське князівство. У післярадянські часи серед білоруських істориків розгорілися палкі суперечки щодо визнання саме білорусів — литвинами, тобто одними із зачинателів Литовського князівства. Звичайно, новій історичній думці, насамперед, протистоять затяті русофіли, які й досі мріють про «великую и неделимую». Та справа в тому, що історики нової білоруської школи наводять такі факти, яким треба довіряти. Вони — незаперечні! Хто хоче більше з цього приводу знати, раджу звернутися до праці В.В. Деружинського «Тайны беларуской истории». — Минск: ФУАинформ, 2010.

Не будемо детально вивчати цю чи подібні праці. Проте кілька витягів, аби розуміти, що відбувалося на сусідніх нам землях, слід зробити.

«Перше писемне джерело, яке чітко фіксує політичну організацію литовського суспільства, — це договір 1219 р. між литовськими князями та волинськими князями Данилом і Васильком. З нього видно, що Литва є конфедерацією, на чолі якої стоять п’ять старших князів… Процес концентрації влади закінчився перемогою проти опозиції (яка перебувала в союзі з Волинню) у внутрішній війні 1248–1255 рр.

Однак, у той же час, вони стали об’єктами агресії німецьких держав — військових чернечих орденів. На теренах прусів і ятвягів формується Тевтонський орден, а на теренах латгалів, земгалів і куршів — Лівонський орден. Тому зрозуміло, що Литва прагнула розширення на південний схід — на територію Київської Русі…» [52, с. 8].

Білоруські історики стверджують, що вони ніякого стосунку до Русі не мають і не мали.

«Александр Гваньини, служивший комендантом Витебска в 1561–1568 годы, в своей знаменитой «Хронике Европейской Сарматии» (1578 г.) указывал, что население Витебска — литовцы (литвины). Никаких «беларусов» или «русских» там не было. В Витебске говорили на литовском языке (дзекающем западно-балтийском, ныне «беларуском»), но документация велась на русском языке Киева (ныне украинском)» [59, с. 94–95].

«…в земли Западной Беларуси (сердце ВКЛ) с 1200 по 1340 годы бежали от немецко-польской (католической. — В.Б.) экспансии около 100 тысяч человек из Пруссии и до 150 тысяч из Полабья и Поморья… сюда мигрировали около 300 тысяч человек, что кажется вполне возможным, учитывая внезапный и необъяснимый «взлёт ВКЛ» как «могущественной державы региона», появившейся «вдруг» на земле ятвягов» [59, с. 198].

Зрозуміло, що втекти та пройти сотні кілометрів глухими заболоченими лісами вдавалося тільки молодим і сильним людям, Так білоруська земля і так зване Велике Литовське князівство, ядром якого стали білоруські князівства (Вітебське, Турівське, Новогрудське, Полоцьке, Слонімське та інші) дали прихисток слов’янам і балтам, ставши ядром нової потужної держави — Великого Литовського князівства. Фактор посилення цього державного утворення (впродовж другої половини XIII століття) прийшлими людьми став головним і домінуючим.

«В ходе второго и третьего разделов Речи Посполитой (в 1793 и 1795 гг.)… царизм искусственно разделил единый до этого этнос литвинов на два якобы разных: на «белорусов» Витебска, Полоцка, Могилева, Смоленска, Гомеля — и на «литовцо-русов» Минска, Бобруйска, Вильни, Гродно, Бреста. В дальнейшем политика русификации привела к переносу термина «Белоруссия» и на Литовское генерал-губернаторство… А само название «Литва», ставшее запрещённым у нас, постепенно стало применяться к жемойтам Самогитии (латинский вариант термина «Жемойтия»)…» [59, с. 421–422].

Найкращим доказом, що білоруси були литвинами — є те, що у них не було такого історичного явища, як козацтво. Білоруси ставилися надзвичайно вороже до наших славних чубатих лицарів.

У білорусів (литвинів) були свої проблеми і з поляками, і з московитами, не менш серйозні, ніж в українців.

Наостанок зазначимо — згідно із церковними документами та дослідженнями поважних українських істориків (М.С. Грушевський), на Київському князівському престолі після 1300 року сидів рід путивльських князів Ігоревичів. Думаю, що саме Великий князь Галицько-Волинського князівства Юрій, за порадою золотоординського хана Тохти,посадив на київський престол князя Володимира-Івана Івановича — із династії путивльських князів, рід яких знали у Золотій Орді. Він не викликав заперечень, будучи дружнім.

Знищивши у 1300 році улусного хана Ногая, Тохта цим призначенням гарантував собі надійний і спокійний тил. Однак на цей раз він забезпечувався не так від Великого Галицько-Волинського князівства, як від набираючого стрімкої сили — Великого Литовського князівства.

3. Князі: Андрій Юрійович (1286–1323), Лев Юрійович (1286–1323)

«Сини Юрія Львовича Андрій і Лев уперше згадуються як «руські князі» у грамоті польського короля Владислава Локетека, датованій 1315 р. Наступного року Андрій і Лев Юрійовичі уклали союз із прусськими лицарями й затвердили його своєю грамотою, в якій вони звуть себе князями Галичини і Володимирщини (Волині). Можна зробити припущення, що старший, Андрій, правив у Володимирі, а молодший, Лев, у Галичі» [44, с. 101].

 Князь Андрій Юрійович

Сьогоднішні українські науковці, певно, за інерцією, продовжують розповідати нам московські «баєчки», весь час підкидаючи тезу про перенесення столиці до Володимира. Та не можна так недбало ставитися до нових абсолютно достовірних європейських джерел (праці іспанського ченця «Книга знань про всі королівства…»), де чітко вказана столиця Львів. Це настільки принципове питання, що українські історики не мають права мовчки його обходити.

 Князь Лев Юрійович

І ще на один факт слід звернути увагу. Як бачимо, весь історичний матеріал про князів Юрія Львовича та його синів Андрія і Лева польські та московські історики давно вилучили і приховали чи знищили. Все те робилося, аби доказати відсутність нащадків-чоловіків роду князів Галицьких. Тому хоча князі Андрій і Лев вперше згадуються у 1315 році, та початок їхнього правління перенесено на 1308-ий, аби зменшити роки правління титулованого короля Русі-України Юрія. Навіть сучасна професорка О.В. Русіна з цього приводу заявила:

«Не можна сказати нічого конкретного про обставини князювання Юрія Львовича у Володимирі (??? — В.Б.). Навіть дата його смерті, подана польським істориком Яном Длугошем (1308 р.), є значною мірою гіпотетичною» [44, с. 93].

«За образним висловом М. Грушевського, після того, як обривається Галицько-Волинський літопис, «Кімерійська пітьма спадає на історію Галицько-Волинських земель» [44, с. 93].

Що цікаво — нас завжди переконували, що та «пітьма» є явище випадкове. Хоча польський хроніст Ян Длугош жив на 150 років пізніше за Галицько-Волинського короля Юрія, у 1415–1480 роках. І слід думати, що він користувався якимись документами.

То куди ж вони ділися?

Жили ж іще в ті роки десятки нащадків роду Данила Галицького!

Не хочемо думати-аналізувати. Мовчимо!..

Як заявляють сучасні українські історики, досі збереглися два документи — оригінали з давніх князівських часів Андрія і Лева II.

Звертаю увагу читачів — оригінали!

Наводимо їх текст, з деякими поясненнями:

«Важливою складовою зовнішньої політики останніх володарів Галицько-Волинського князівства були їхні взаємини із Тевтонським Орденом (офіційно знаним як «Братство Тевтонської церкви святої Марії Єрусалимської»). Орден, що постав наприкінці XII ст., перебував під зверхністю імператора Священної римської імперії та Папи римського. Рицарі-тевтони насильно насаджували християнство, активно просуваючись на схід Європи… Угода 1316 р. є унікальною латиномовною пам’яткою, що вийшла з княжої канцелярії Андрія та Лева Юрійовичів.

«Вельможному панові і улюбленому у Христі братові Карлу з Тревері, великому магістрові ордену шпиталю святої Марії Тевтонського дому в Єрусалимі та іншим братам цього визнання у Пруссії.

Андрій і Лев, з Божої ласки князі всієї землі Русі, Галичини та Володимирщини, [шлють] поздоровлення… Оскільки між шановними мужами, вашими попередниками — магістром і братами прусськими, з одного боку, і нашими найяснішими предками — з другого, процвітали вияви люб’язності та добродійства взаємного сприяння, тому й нам відрадно з вами єднатися цим зв’язком прихильності та щирої дружби,.. що в давнину [пов’язувала] наших предків, як це ширше сказано у відповідних документах та угодах. Ми, бажаючи за прикладом наших предків бути з вами у щирій дружбі та прихильності і дружніх союзів, від давніх днів поміж нами укладених, узагалі нічим не зменшити, радше з Божої волі щедріше примножити, будемо старатися надійно захистити ваші землі від татар і від будь-якого іншого ворожого нападника, як тільки це нам випаде…

На засвідчення цього ми звеліли написати даний документ, зміцнений силою наших печаток» [44, с. 110].

Зазначимо: документ написаний на високому професійному рівні навіть для нашого часу; з високою самоповагою та повагою до отримувачів листа. У ньому не відчувається щонайменшого приниження та запобігання жодної сторони. Лист написаний щиросердечно, з відтінком достойності й теплоти.

Навіщо автор про все це говорить?

Не будемо цитувати листів до тих же адресатів, так званих Великих князів Галицько-Волинського князівства пізніших часів Юрія (Болеслава) Тройденовича і Любарта Гедиміновича. Вони написані із запобігливими, принижувальними нотками. Відчувається, що то листи-фальшивки, їх писали не горді, самодостатні правителі, а надзвичайно вишколені, досвідчені лакеї-попихачі. Навіть побудова окремих фраз, вжиття деяких слів свідчать про нерівноцінність сторін та запобігання перед адресатом. Тому історики й не застосовують до тих, по суті, фальшивок слово-термін — «оригінали».

«…Галицько-Волинські князі дбали про економічні інтереси свого краю. Це унаочнюють привілеї на вільну торгівлю купцями з Торуні й Кракова, видані Андрієм Юрійовичем одночасно у серпні 1320 р(оку). Перший зберігся в оригіналі, другий — у пізнішій копії. Обидва охоронні листи містять посилання на часи Андрійового батька, Юрія Львовича…» [44, с. 104].

Щоби читачі могли порівняти стиль листів-оригіналів князя Андрія Юрійовича, наводимо ще один його лист — оригінал від 27 серпня 1320 року.

«Андрій, Божою ласкою князь Володимирщини і володар Русі, висловлює достойним мужам радникам, лавникам і всім громадянам у Торуні прихильність і палку у всьому зичливість.

Нехай знає ваша достойність, що ми, прагнучи добра для нашої землі, а також користі всім приїжджим, які бажають побувати у нашій землі з тканинами, товарами або будь-якими іншими речами, за вашою власною радою, … бояр і наших вельмож, надаємо всім приїжджим на … прохання таке право, що жоден з митників наших або урядовців не повинен від них брати тканини або товарів, ні їх конфіскувати. Врешті, … всі ці права, які за часів нашого блаженної пам’яті батька мали на землі Руській усі купці, хочемо, щоб подібним правом знову всі приїжджі або купці користувалися. Також, якщо якомусь приїжджому або купцеві, що прибув на нашу землю, хтось із наших у нашому краю завдасть якусь кривду, прикрість чи насильство, і це буде доказано, то за кожен несправедливо відібраний або взятий динар зобов’язуємося віддати два.

Все це іменем нашої влади, з нашого боку і з боку всіх наших постановляємо неухильно дотримуватися» [44, с. 104–105].

Оба листи-оригінали засвідчують високу самоповагу українського князя, міць та силу держави, що стоїть за ним.

Ми пам’ятаємо, що першою дружиною короля Юрія була польська княжна Євфемія і саме вона народила Юрію синів Андрія і Лева. І хоча польські та російські історики майже постійно говорять про обох князів, як єдине ціле, та це тільки тому, що вони бажали про них говорити якомога менше. Обидві імперії були зацікавлені в закінченні (припиненні існування) на українській землі роду законних державців Данила Галицького. Польські хроністи недоговорювали, замовчували, хитрували і таким чином спотворювали історичну дійсність, допомагаючи своїм королям виправдати факт загарбання руських земель, спочатку Галичини та Волині, потім — Поділля, далі — Київщини, Черкащини і т.д. Московити діяли відверто грубо, нахабно: «Так було тому, що ми так сказали». І крапка! Хто не розумів — опинявся за Уралом чи в Казахстані.

Та повернімося до часів князювання Андрія і Лева. Як бачимо з листа князя Андрія, у серпні 1320 року, він був «володарем Русі» і особисто володів «Володимирщиною». Ще раз нагадую, що столицею держави у ті роки був Львів. Нас підштовхують до думки про столицю у Володимирі, та вірити тому не слід. Скажіть, будь ласка, а як вони мали вчинити, якщо були близнюками і поважали один одного?!!

Довіряти, перш за все, слід незалежним джерелам. А таким є — «Книга знань про всі королівства…».

Звичайно, будучи виховані матір’ю-католичкою, хоча, можливо, вона й прийняла православну віру чоловіка перед заміжжям, сини Андрій і Лев все своє життя були прихильні до Польської держави. Тим більше, що польським королем із 1320 року став рідний брат їхньої матері Владислав Локетек, який, скоріше не без їхньої допомоги, об’єднував розпорошені польські землі.

Золота Орда. Дотримуючись пропольської орієнтації, князі Галицько-Волинської держави Андрій і Лев II зіпсували дружні відносини з ханом Золотої Орди за часів свого правління. Не сказати, що вони стали ворожими, але дружніми, скоріше за все, перестали бути. Поведінка князів Андрія і Лева щодо сусідніх держав була неадекватною тогочасним обставинам.

У Золотій Орді до влади в 1311–1312 роках прийшов юний хан Узбек, батька якого попередній хан Тохта знищив. Ми пам’ятаємо, що король Галицько-Волинської держави Юрій був у дружніх відносинах з ханом Тохтою, допомагаючи йому у протистоянні з улусним ханом Ногаєм. Після того, як хан Тохта впродовж 1300–1301 років знищив усіх синів-спадкоємців хана Ногая, онук Ногая Каракисек втік до польського князя Владислава Локетека. Послухаємо:

«В том же году… (701 год = 6 сент. 1301 — 25 августа 1302 г.)… бежал Каракисек, сын Джеки, сына Ногая. Вместе с ним убежали два родственники его, Джерик-Темир и Юлу-кутлу. Это [произошло] оттого, что когда Тохта убил брата своего Сарайбугу и сына Ногая, Турая, то Бурлюк послал требовать [к себе] Каракисека. Тогда последний и оба упомянутых лица бежали. Бегство забросило их в страну Шешимен, в местность, называемую Будуль, поблизости от Кракова. Вместе с ним отправилось до 3 000 всадников. Шешимен и соратники его приняли их у себя, и они остались у них… прокармливая себя мечами [своими] до нашего времени» [3, с. 119].

Звичайно, хан Узбек, прийшовши до влади в Золотій Орді, мав кращі відносини з польським королем Локетеком, ніж з Великим князем Андрієм Юрійовичем та його князівством.

Тому є багато свідчень. Наведемо тільки два. Ось що писав Лаврентій Похилевич у своїх «Сказаниях о населённых местностях Киевской губернии», що вийшли друком 1864 року:

«В 1311 году Юрий князь Слуцкий, по свидетельству Стрыйковского, с Андреем Немировичем на урочище Ротку поразил на голову Татар, потерявших здесь (під Білою Церквою. — В.Б.) 8 000 убитыми» [36, с. 390].

А ось що пишуть сучасні українські історики, розповідаючи про політику князів Андрія і Лева щодо Золотої Орди:

«Напевне відомо тільки те, що обидва Юрійовичі активно боролися проти Орди, оскільки після їхньої загибелі польський король Владислав Локетек в одному зі своїх листів, висловлюючи жаль з цього приводу, пишномовно назвав Андрія і Лева «непоборним щитом, який захищав Польщу від татар» [44, с. 101–102].

У часи правління хана Узбека (1312–1342 роки) польський король Владислав Локетек установив цілком нормальні відносини з ханом Орди, використавши нащадків улусного хана Ногая та поселивши їх на корінних польських землях (Краківщина). Вірогідно, за свідомого тиску польської королівської сім’ї на своїх родичів, руських князів Андрія і Лева II, Велике Галицько-Волинське князівство змінює стратегію взаємовідносин із навколишніми країнами та перебирає на себе зовнішній тиск Золотої Орди, перетворившись на «щит Польщі».

Папський престол. Нам слід чітко розуміти — як би не ставився Папський престол до Русі (України) та наших верховних правителів — Великих князів, надаючи їм титули королів та вінчаючи їх королівськими коронами, головним завданням римських первосвящеників завжди було залучити український народ до католицької віри!

Такі зусилля Папський престол, починаючи з 1200 року, вчиняв постійно. Розповімо тільки про два з них. Папа Інокентій III, котрий жив у 1160–1216 роках, а очолював католицьку церкву у 1198–1216-х рр., надзвичайно активно втручався в справи нашої держави, наполягаючи, аби польський та угорський королі (католики) стали очільниками Галицько-Волинської держави ще в 1214 році.

Послухаємо:

«Королі Андрій II (Угорщина. — В.Б.) та Лєшко Білий (Польща. — В.Б.) зустрілись 1214 р. в Спішу, де вирішили, за згодою папи Інокентія III, посадити в Галичі нову династію — угорського королевича Коломана і польську княжну Соломею, яким тоді біло 5 і 3 роки. Галичина відходила до Угорщини, а Перемишльське, Берестейське князівства — до Польщі. Романовичам залишалась Волинь. Одночасно в краї поставало питання запровадження церковної унії. В силу різних причин ці плани не були доведені до завершення. Доля склалась на користь Данила Галицького, який зумів посісти Галич з третьої спроби 1238 р.» [53, с. 16].

Львівські історики випинають значення, насамперед, королів Польщі та Угорщини, проте слід розуміти, що головною дійовою особою позбавлення українців давніх національних земель був Папа Інокентій III.

Ще один шалений натиск Папського престолу, теж невдалий, на українську державу стався після загибелі наших князів, Андрія і Лева, в протистоянні з татарами 1323 року.

«Польські хроністи називають претендентів — сілезьких князів Генріха Глоговського та його брата Яна, котрі в 1324–1325 рр. заходилися титулувати себе князями Галичини і Володимирщини; Папа римський поквапився визнати за ними ці уявні титули. Однак їм так і не пощастило закнязювати на Русі» [44, с. 107].

Між іншим, «історики лише на основі листа Владислава Локетека до Папи Іоанна XXII дізналися про загибель обох братів (Андрія і Лева II. — В.Б.) до 1323 р(оку) при невідомих обставинах» [53, с. 24].

Цікаво зазначити: якщо Польська держава та Папський престол дозволили хоча таким чином дізнатися про руських (українських) князів Андрія та Лева II, то лист Папи Іоанна XXII до польського короля Локетека, на який він давав Папі відповідь, ніхто і ніде не публікував. Не читав його і я. Хоча текст того листа проступає із вищенаведених цитат. Благословивши зазіхання сілезьких князів Генріха та Яна Глоговських на руський (Львівський) престол, Папа зажадав від польського короля Локетека підтримати його рішення воєнною силою. А позаяк Польський королівський двір, з певних причин, не підтримував того рішення Папи, та відкрито відмовити Папському престолу не міг, то й почав розповідати про «непоборний щит, який захищав Польщу від татар».

Поляки самі мали палке бажання заволодіти нашим троном, а головне — нашою землею. Та того разу рішення Папського престолу і бажання Польського королівського двору не збіглися.

Історичні джерела засвідчили, а історики визнають, що у другого короля Русі Юрія Львовича було дві дружини.

Саме перша дружина народила йому сина Михайла десь у 1281–1282 році, який, за Літописом Руським, помер 1284 року, «будучи малим». Літопис Руський доведений до 1292 року, і в ньому немає жодної згадки про смерть першої дружини князя Юрія Львовича та його наступне одруження. Тому, треба думати, що польські хроністи та пізніші московські історики (знамениті дяки), розриваючи рід Данила Галицького на дві складові частини — Галицьких і Острозьких, — були зацікавлені розірвати його саме на 1292-му році. Скоріше за все, узимку із 1292 на 1293 рік померла перша дружина князя Юрія, і на початку 1293-го, маючи від народження 31 рік, син Великого князя Лева Даниловича Юрій одружився вдруге. На мою думку, його другою дружиною була українська княжна Варвара.

Хочу звернути нашу увагу на той незаперечний факт, що рід українських князів Острозьких вів своє походження від князя Данила Галицького та Святого Володимира Київського. Це визнавалося незаперечним фактом у Польській державі та у Великому Литовсько-Руському князівстві в XV–XVII століттях.

Ось що пишуть з цього приводу сучасні українські історики:

«За часів В.-К. Острозького й невдовзі після його смерті спостерігалося намагання утвердити думку, що Острозькі ведуть свій початок від давньоруських князів, зокрема Володимира Святославовича. Таку думку, наприклад, висловлює в панегіричній поемі придворний поет В.-К. Острозького Симон Пекалід «Про Острозьку війну…» (1600)… Так само письменник-полеміст Захарія Копистинський… в апології «Про всесвітлого та преславного Василія, князя Острозького, воєводу Київського», власне, частини об’ємного твору «Полінодія» (початок 20-х рр. XVII ст.), твердить, ніби цей рід сягає своїми витоками князів Володимира Святославовича та Данила Романовича (Галицького. — В.Б.). Нащадками давньоруських князів вважали Острозьких також польські хроністи Матвій Стрийковський, Олександр Гваньїні та Бартош Папроцький. Такий погляд був загальновизнаним у кінці XVI — на початку XVII ст., що засвідчив австрійський дипломат Е. Лясота 1594 р. у своїх записах про Україну» [46, с. 7–8].

Мені важко стверджувати, що після XVII століття, після окупації Русі (України) Московією, українські історики мають у своєму користуванні більше достовірних джерел, ніж у часи до окупації. Тому недовіряти в цьому питанні європейським хроністам, історикам та дипломатам ХV–ХVІІ століть не слід.

Звичайно, у 31-річного князя Русі (України), її короля — Юрія Львовича, від другої дружини були діти. Серед них — син Дмитро Юрійович, що засвідчив у своєму поминальнику Києво-Печерській лаврі знаменитий полководець Костянтин Острозький (Галицький) напередодні власної смерті (1530 рік). Пізніше це питання дослідимо детальніше. Як побачимо, саме 1293 року князь Юрій Львович одружився другий раз, і Літопис Руський не міг про те не написати.

Ось тому польські хроністи й приховали факт другого одруження князя Юрія та народження в його новій сім’ї ще одного сина — князя Дмитра, аби дати польському королю Казимиру III, який посів польський королівський престол у 1333 році, можливість стати претендентом на Велике Галицько-Волинське князівство та, по суті, — загарбати його 1349-го. Робили це з огляду на те, що нова дружина князя Юрія — Варвара, будучи від народження українкою (православною), позбавляла Папський престол та Польську Корону «законного шляху» заволодіння руською землею.

Сполошилися всі найближчі католицькі сусіди: польський король, угорський король, імператор Германської імперії, а головне — католицький Папський престол. Та того, 1323 року, виконати головний задум — заволодіти Великим Галицько-Волинським князівством — їм не вдалося. Поки польський король Локетек вів листування із Папським престолом, угорським королем та германським імператором, пояснюючи свою поведінку, Львівський престол Великого Галицько-Волинського князівства зайняв православний нащадок роду — Дмитро Юрійович Галицький, якого, за підказкою польських хроністів, українські історики досі видають за боярина Дмитра Дедька, що є звичайним «доважком брехні». У 1323–1349 роках «Львівська боярська республіка» існувати не могла. Її би за 26 років існування придушили чи то руські (українські) князі, чи то католицькі держави, які й полювали, насамперед, за Львівським королівським престолом. А доказом цього твердження є свідчення іспанського мандрівника та його праця «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі». Ця праця написана саме про ті роки (1323–1346). У ній нема жодного слова про «Львівську боярську республіку» та її правителя боярина Дмитра Дедька. То як таке могло трапитися в європейському документі?

Після 1349 року «Львівське королівство», про яке йшла мова у «Книзі знань…», припинило існування. Ось такі анекдоти підкинули нам історики.

Того, 1323-го, року католицькій Польщі вдалося досягти тільки часткового успіху. Під тиском скатоличеної частини роду Галицьких та Польського королівства представнику польських князів удалося, після довгих перемовин із Великим Галицько-Волинським князем Дмитром Юрійовичем, зайняти волинську частину князівства. Відбулося таке лише 1325 року під папською загрозою воєнного походу. Послухаємо давніх польських хроністів:

«Польський хроніст XIV ст. Ян із Чарнкова авторитетно засвідчив, що волинські бояри обрали собі князем Болеслава, сина Мазовецького князя Тройдена і Марії, сестри Андрія і Лева Романовичів» [44, с. 107].

А далі вже фантазують українські історики, щоби забезпечити князю Болеславу руський (український) престол. До речі, Ян із Чарнкова такого не говорив.

«Болеслав перейшов у православ’я й прибрав ім’я Юрія. До історії він увійшов як Юрій II або Юрій-Болеслав. Вокняжився він близько 1325 року…» [52, с. 107].

Що цікаво зазначити, на загальнодержавних документах, які немовби залишилися після Юрія II, чомусь стоїть печатка його діда — Короля Юрія І, що зайвий раз свідчить, що Юрій-Болеслав Великим князем не був. Послухаємо:

«Він (Юрій-Болеслав. — В.Б.) називав себе «з божої ласки уродженим князем», «князем Руського королівства» та користувався печаткою свого діда Юрія І» [53, с. 24].

Українські історики досі розповідають старі вигадки, не задумуючись, що говорять. Чудово попрацювали давні польські хроністи та пізніші московські шовіністи, понакидавши до історичних документів велику кількість фальшивок.

Говорити про прийняття князем Болеславом Тройденовичем православної віри не доводиться хоча би тому, що в історичних джерелах є свідчення про перебування його в католицькій вірі уже в 1331 році та відверте ігнорування ним українського православ’я. Тому не дивно, що «7 квітня 1340 року Юрія II отруїли бояри» [53, с. 25].

Скоріше за все, ті, які й обирали його князем.

Зазначимо, що в ті роки — перша половина XIV століття — переважна більшість населення Волині та Галичини тяжіла до православної релігії, тому й не дивно, що відверта демонстрація князем несприйняття віри переважної більшості людей держави закінчилася для нього повним фіаско.

У Польщі 1340 року сидів на троні з 1333-го новий король Казимир III, який, по суті, нічим не був пов’язаний з Руссю. Отримавши звістку про отруєння князя католика Болеслава-Юрія II у Володимирі та знаючи, що Великий князь Галицько-Волинської держави Дмитро Юрійович з воєнною дружиною обов’язково буде присутнім на заходах із поховання, польський король Казимир III не поїхав на похорон свого родича, а, зібравши невелику шайку-ватагу, рушив до столиці держави — Львова.

«22 квітня, обминаючи прикордонні укріплення міста, до Львова поспішає польський король Казимир III, який забрав із княжої скарбниці (раніше про це вже йшлося. — В.Б.) «…золото, срібло, перли, дорогоцінні каміння і клейноди, серед яких були два золоті хрести з великими частками дерева господнього хреста, дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і розкішний трон, всі в золоті і каміннях» [53, с. 25].

Не будемо розповідати, що ще поцупив польський король зі Львова та яких збитків він завдав Великому Галицько-Волинському князівству.

Довідавшись про цей бандитський напад на столицю, Великий князь Дмитро разом із сином Данилом, звичайно, вирушив до Львова та прогнав непрошеного гостя.

Сучасні українські історики всю заслугу в протистоянні з поляками 1340 року приписують вигаданому боярину Дмитрові Дедьку. Послухаємо:

«Беззаперечною заслугою Дмитра Дедька є те, що він на перших порах зумів відстояти незалежність Галичини, на яку зазіхали сусідні Польща й Угорщина, об’єднані політичним союзом…» [44, с. 121].

Звичайно, історики розуміють весь анекдотизм такого трактування подій — спільні сили Угорщини та Польщі у ті роки значно переважали воєнні сили не тільки Галичини, а й усього Великого руського князівства, тому ті ж історики в іншій книзі пишуть таке:

«Дмитро Дедько разом з князем Данилом Острозьким зустрічали у 1340 році ординські війська, що допомогли відбити польську інтервенцію» [52, с. 48].

Українські історики, певно, розуміють, що хани Золотої Орди на прохання якогось боярина Дмитра Дедька посилати військо не будуть. Для них ця особа могла бути тільки звичайним узурпатором влади. Тому ті ж самі історики змушені були залучити до цього ще й князя Данила Острозького. А чому це раптом князь Данило Острозький пішов допомагати узурпатору влади у Львові, якомусь Дедьку? Звідкіля, взагалі, він взявся? Мовчать шановні історики. Московські боси не пояснили, як відповідати на такі запитання. Та головне навіть не це. Допомога від Золотої Орди могла прибути до Львова тільки за 6–8 місяців. А то вже 1341 рік. Опріч того, хан Узбек за часів свого правління, взагалі, підтримував Польщу, а не Велике руське князівство, тож ніякої допомоги Львову не надавав.

Маємо суцільні історичні винятки із правил. Немов звернулися до російської історії.

Тому ще раз нагадуємо: дізнавшись про грабіж Львова, нащадки Данила Галицького — Великий князь Дмитро Юрійович та його син Данило Дмитрович (Холмський, Острозький) — повернулися зі своїми дружинами з Володимира до Львова і прогнали грабіжника Казимира III. Уже в травні місяці 1340 року цей лиходій був у Кракові.

Зазначимо: викравши королівські регалії в 1340 році зі Львова, польська держава досі не повернула їх Україні.

Це надзвичайно принципове питання. То було перше завдання католицької церкви — позбавити Русь (Україну) наданих державних символів. За державні символи — клейноди (інсигнії) — в середні віки точилися війни, їхня втрата прирівнювалася до втрати влади.

Виконавши перше завдання, позбавивши Русь (українців) та їх князів державних символів, польський король Казимир III та Папський престол почали готуватися до подальшого загарбання нашої землі. Готувалися планомірно, без поспіху.

«Очевидно, що край (Галичина. — В.Б.) не був залежний від Польщі, бо 1341 р. Папа звільняє Казимира III від дотримання складеної присяги, що відкриває дорогу до поновлення військових дій. Пізніше король домовляється з татарами… Казимир III обіцяв їм платити… в обмін на… (татарську. — В.Б.) згоду його панування в Галичині» [52, с. 19].

І, врешті, послухаємо останнє:

«Казимир III… (1333–1370). Після примирення 1340 року король не мав наміру відмовлятись від своїх … претензій на Галицько-Волинську державу. В цьому його підтримували угорський король Людовік і папа Климент VI, котрий призначив на поневолення краю Польщею половину папської десятини протягом 4-х років і під тиском котрого Тевтонський орден підтримав у війні Польщу» [53, с. 27].

Казимир III чекав слушного часу. І він його дочекався у 1349 році, коли Великий Галицько-Волинський князь Дмитро разом із своїм сином Данилом на чолі війська перебували у воєнному поході, скоріше — десь на сході держави.

Завдавши несподіваного, підступного удару, польський король Казимир III загарбав більшу частину Галичини та Волині: Холм, Белз, Берестя, Львів, Галич, Володимир тощо. Не забуваймо — ще з часів Данила Галицького велику частину населення новозбудованих міст, як у Польщі, так і в Русі, становили запрошені майстрові люди — німці. Будучи в ті роки католицького віросповідування, вони, звичайно, підтримали заклики новоприбулих пастирів, що прийшли із королем, і тут же переметнулися на бік загарбників. Таким чином, воєнна міць католицького короля Казимира III подвоїлася — потроїлася, маючи економічну підтримку Папи Климента VI та воєнну — угорського короля Людовіка.

Розпочалася довга, виснажлива війна руського(українського) князя Дмитра Галицького проти польсько-угорської окупації.

Звичайно, з 1349 року Дмитро Галицький переніс свою столицю до Луцька, а сина Данила посадив в Острозі.

«До самої смерті 4.08.1383 р. (дату смерті дозволяє уточнити запис Івана, священика церкви Св. Катерини на переписаному ним Псалтирі в річницю смерті великого князя… Дмитра,.. яка зберігається у Флоренції в бібліотеці Лоренцо Медічі)… Дмитро… не тільки зберіг під своїм правлінням Волинську землю (1340–1383), але і в умовах боротьби з потужним польсько-угорським союзом намагався відстояти і Галицьку землю (1340–1349, 1353–1354, 1376–1377). Були періоди, коли польсько-угорські війська займали навіть Володимир та Луцьк…» [52, с. 48].

Нас переконують, що тим князем Дмитром був литвин Любарт Гедимінович. Та в російській історичній науці немає жодного факту, коли б князя йменували хрещеним іменем. Згадаймо так званих Олександра Невського, Дмитра Донського, Івана III, Василя III тощо. А в достовірних історичних джерелах абсолютно скрізь іде мова про руського князя Дмитра і жодним словом не згадується литовський князь Любарт Гедимінович.

Слід задуматися!

Частина третя

КНЯЗІ ГАЛИЦЬКІ: ДМИТРО (1301–1383) ДАНИЛО (1323–1376)

1. Великі непорозуміння

Якщо заглянемо до Літопису Руського за редакцією українського професора Леоніда Махновця, видання 1989 року, то раптом в кінці таблиці «Родовід руських князів за Літописом Руським», ні сіло ні впало, побачимо такий запис: «Данило — родоначальник князів Острозьких і Заславських». Що цікаво, ім’я князя Данила в таблиці подано серед представників роду Великого князя Данила Галицького, але не прив’язане до жодної відомої особи з цього роду.

Із чого ми маємо право зробити кілька висновків.

Наведемо з них тільки два.

Перший. «Данило — родоначальник князів Острозьких і Заславських» у 1340–1366 роках належав до давнього князівського роду. Тому що в ті роки (перша половина XIV століття) ні руські князі, ні польські королі, ні Великі литовські князі не мали права надавати своїм підлеглим титул князя. Князем можна було тільки народитися. Отож, князь Данило міг народитися тільки у князівській сім’ї і його батько, дід та прадід теж належали до руських (українських) князів.

Чому автор згадав 1366 рік?

Справа в тому, що українські історики встановили: «Першим достеменно відомим нам представником Острозьких був батько Федора — князь Данило (Данилій), чиє ім’я фігурує в угоді, укладеній… (князем Дмитром — Великим Галицько-Волинським князем. — В.Б.) і королем Казимиром у 1366 р.» [44, с. 189].

Слід зазначити, що українські історики і науковці, як правило, цієї угоди 1366 року про розподіл давніх українських земель не наводять. Хоча ми маємо пам’ятати за першою книгою «Україна-Русь», який жорстокий опір чинили із 1350 до 1380 року наші предки тодішнім польським окупантам.

За трактатом 1366 року, до польської корони відійшли всі давні західноукраїнські землі включно із Володимиром (Волинським). Тобто, Холмська (дідична) земля Данила Галицького, якою володів Данило (Данилій) Острозький, за угодою 1366 року, теж відійшла до польського короля Казимира III. І не думаймо, що автор наводить вигадки. Послухаємо польського історика Д. Зубрицького за його працею «Хроніка міста Львова» 1844 року видання:

«1370 року литовські русини негайно вигнали поляків з Володимирського (на Волині. — В.Б.) замку, відібрали й інші замки й міста, якими останні (король польський Казимир III. — В.Б.) володіли у Володимирі за трактатом 1366 року, навіть вдерлися у Сандомирське воєводство…» [52, с. 79].

Як бачимо, давні землі Данила Галицького — Холмська, Белзька та інші — за трактатом 1366 року відійшли до володінь польського короля (помер 1370-го). Не будемо повторно розповідати про завоювання цим же королем Галичини і Львова у 1349 році. Ми про те писали у першому томі нашої книги.

Нагадаємо тільки, що за свідченням українських істориків, «Данило з Острога (був. — В.Б.) князем Холмським» [65, с. 69].

Тобто, перший князь із роду Острозьких — Данило, який після 1366 року остаточно втратив своє Холмське князівство, а то була особиста спадщина Великого князя Галицько-Волинської землі Данила Галицького, де поховані його останки, за твердженням сучасних істориків, не належавши до родини князів Галицьких, отримав у спадок Холмську землю (князівство), за назвою якої іменувався «князем Холмським». Що цілком очевидно. Хоча на ті роки були живі спадкоємці роду Галицьких.

Ось чому в договорі 1366 року між Великим Литовсько-Руським князем та польським королем Казимиром III особисто поіменований прямий нащадок роду князь Данило Холмський наділений новою землею на Волині — Острогом.

Не забуваймо, що батька Данила Острозького, за поминальником Києво-Печерської лаври, складеним Костянтином Острозьким напередодні 1530 року, звали — Дмитром, а діда — Юрієм, і оба вони були князями.

Другий. «Данило з Острога, князь Холмський» не міг бути родоначальником князівського роду Острозьких. У нього був батько, дід, прадід і так далі, які теж були князями. Отже, на рік (1366) згадки про князя Данила він уже належав до українського (руського) князівського роду. Варто також пам’ятати, що «князь Данило з Острога» вперше, за свідченням українських істориків, згадується 1340 року, коли разом із вигаданим боярином Дмитром Дедьком — «правителем Львова і Галичини» захищав Львів від польських окупантів під орудою їхнього короля Казимира III.

Послухаємо істориків:

«За власною генеалогічною легендою, Острозькі походили від волинської гілки Мономаховичів-Романовичів, нащадків Романа й Данила Галицьких. Такої самої думки дотримується і багато істориків-генеалогів, незважаючи на брак конкретних доказів спорідненості між останніми Романовичами і першим документально зафіксованим 1340 р. острозьким князем — Данилом з Острога (Daniel de Ostrow)» [65, с. 68].

Тобто, за архівними матеріалами князівського роду Острозьких, вони походили від Данила Галицького та його батька — першого Великого князя Великого Галицько-Волинського князівства Романа Мстиславовича, який володів князівством у 1199–1205 роках. Українські історики (деякі) не знаходять цьому факту підтвердження. Хоча, звичайно, рід Острозьких знав набагато краще за оцих так званих істориків, від якого кореня походив.

Польська і Російська імперії написали для українського народу своє потрактування української історії, де позбавили нас державності та роду-племені, розірвали рід правлячої князівської української (руської) династії Галицьких-Острозьких та замість князя Дмитра — сина Юрія Львовича, а той був онуком Данила Галицького, підкинули вигаданого боярина Дмитра Дедька. Таким чином українців позбавили законного правителя, а отже, можливості мати державу. У середньовічні часи народи без визнаних, тобто узаконених Римом правителів, існувати в Європі не могли. Це аксіома!

Якщо зрозуміла позиція імперських істориків та хроністів, то зовсім не зрозуміла позиція сучасних наших істориків: чиї інтереси вони захищають сьогодні, підтримуючи давню імперську вигадку? Хоча ті ж самі українські історики, годуючись із державної української скарбниці, також визнали, що існує тільки один документ за підписом так званого Дмитра Дедька, який в іншому документі згадується такими словами «… тобто Дмитром Дядьком нашим». І саме ці слова, за твердженням деяких сучасних істориків, дають привід говорити про «боярина Дмитра Дедька» як тодішнього правителя Львова та львівське боярське правління 1323–1349 років.

Отака фанатична віра московським історичним вигадкам!

Тому автор зобов’язаний навести відомі йому історичні матеріали, спростовуючи оцю польсько-московську брехню.

Подаємо перелік Великих князів Великого Галицько-Волинського князівства, відомих сьогодні українській історії, від часів першого Великого князя за «Большой Советской Энциклопедией», 3-е издание, том 6, с. 65–66:

1. Роман Мстиславович — (1199–1205),

2. Данило Романович — (1238–1264),

3. Шварно Данилович — (1264–1269),

4. Лев Данилович — (1269–1301),

5. Юрій Львович — (1301–1308),

6. Андрій Юрійович — (1308–1323),

7. Болеслав (Юрій) Тройденович — (1325–1340),

8. Любарт Гедимінович — (1340–1384).

Як бачимо, із 1199 року, від часів князя Романа Мстиславовича до часів Андрія та Лева Юрійовичів — старших синів онука Данила Галицького — Юрія, проблем із успадкуванням престолу Великого Галицько-Волинського князівства не існувало. Хоча оті двоє останніх, московського потрактування спадкової лінії, й викликають повне заперечення, та не будемо відхилятися від нашої теми.

Здивування у списку викликає й третє ім’я — Шварно.

Розглянемо деякі сторони життя онука Данила Галицького — князя Юрія. У Літописі Руському наведено рік народження князя. Ось запис у ньому: «А після цього пішов Войшелк (син литовського князя Миндовга. — В.Б.) до Галича, до Данила-князя і Василька, маючи намір прийняти монаший чин. Тоді ж Войшелк охрестив Юрія Львовича» [18, с. 424].

Це відбулося, згідно із Літописом Руським, 1262 року. В давні часи дитину хрестили зразу по народженні.

Отже, князь Юрій Львович — онук Данила Галицького, народився 1262 року.

В історичній науці при дослідженнях забороняється у висновках робити винятки із існуючих на ті часи правил і законів. До чого постійно вдавалася та вдається російська так звана історіографія.

З історичних документів відомо, що у князя Юрія Львовича була не одна дружина (жона), а дві.

За книгою шановних Ігоря та Любові Качарів «Львів крізь віки», у князя Юрія І теж було дві жони: Євфемія і (незнана), тобто — невідома. Московська вказівка, що ота (незнана) жона була тверською княжною та першою дружиною Юрія Львовича — є звичайним «доважком брехні», вкинутим московськими владоможцями для позбавлення неперервності роду князів Галицьких.

Ось звичайна людська логіка.

Із нащадків (дітей) князя Юрія історична наука знає таких четверо від однієї і тієї ж дружини.

а) Перший син Юрія Львовича — Михайло — помер 1284 року, що засвідчив Літопис Руський. «У рік 6792 (1284). Тої ж зими у Юрія-князя у Львовича помер син, на ім’я Михайло, який був малим…» [18, с. 436].

Юрію Львовичу якраз тоді було 22 роки. Якщо згаданий син помер у віці 2–3 роки, то при народженні дитини йому було 19–20 літ, а дружині — 17–18. Вік є оптимальним для появи дітей. З чого можна припустити, що четверо дітей народила князю Юрію Львовичу перша дружина, якою була Євфемія.

б) Сини князя Юрія Львовича — Андрій і Лев, за Літописом Руським, зазвичай, згадуються разом. Отож, або були близнюками, або народилися з розривом у рік-два. Оскільки 1308 року, скоріше за все, старший із них — Андрій посів престол Великого Галицько-Волинського князівства, то цілком прийнятними роками їхнього народження є 1286–1288-ий. Що, як далі побачимо, пов’язано ще й з роком народження їхньої сестри Марії. А ця дата може бути досить чітко визначена.

в) Княжна Марія Юрівна — мати Волинського князя Болеслава (Юрія II) Тройденовича, скоріше за все, 1289–1290 року народження. У 17 років батько Юрій Львович видав її заміж за польського князя Тройдена, якому у віці 18–19 років народила сина Болеслава. Вік князя Болеслава (Юрія II) встановлений історичними документами: у рік загибелі його дядьків Андрія і Лева (1323) йому було 14 літ. Ось тому син Марії і Тройдена Болеслав (Юрій II) посів трон князя тільки 1325-го (коли йому виповнилося 16 років). Золота Орда та Польща, які немовби наполягали на цій кандидатурі Великого князя Великого Галицько-Волинського князівства, за допомогою скатоличеної частини роду Данила Галицького знали про існування Яси Чингісхана. А за законами Золотої Орди чоловік ставав повнолітнім у 16 років. Тому, як бачимо, видимих канонів дотримувалися і в ті роки. Так говорить про ці події українська історія.

Із раніше викладеного досить чітко проглядається, що у 1323 році на Галицько-Волинський великокнязівський престол були й інші законні представники роду Данила Галицького. Головне — не скатоличені.

Тому повернімося ще раз до Великого князя Юрія та його нащадків. Найімовірніше, перша дружина князя Юрія померла у 1292–1293 роках. Цьому є непрямі, дотичні докази. А те, що друга дружина у князя таки була, засвідчили історичні документи. Тим більше, що, померши 1308-го, князь мав тільки 45–46 літ. Отож, друга дружина князя Юрія, вірогідно, народила йому кількох дітей, серед яких були й чоловіки — спадкоємці роду. А позаяк вони були спадкоємцями роду Галицьких по чоловічій лінії, то 1323 року й стали першими претендентами на великокнязівський престол, бо старший із них того ж року мав не менше 16 літ. Однак Золота Орда і Польща, які на ті роки порозумілися, не дозволили сину Юрія, за польською версією, прийти до влади у Великому Галицько-Волинському князівстві. Зацікавленість польського короля у приході до влади в цьому державному утворенні католика Болеслава очевидна. Цілком певним є і бажання Золотої Орди послабити союз Литви з Руссю, якщо знати, що князі Галицько-Волинської та Київської земель Андрій, Лев та Іван-Володимир Київський загинули 1323 року на річці Ірпінь у протистоянні з військом згаданої татарської держави.

За поминальником князя Костянтина Острозького, що зберігається в Києво-Печерській лаврі, де похований його прадід Федір Данилович Острозький, предки роду Острозьких по чоловічій лінії мають такий ряд:

1. Князь Юрій,

2. Князь Дмитро,

3. Князь Данило,

4. Князь Федір,

5. Князь Василь,

6. Князь Іван,

7. Князь Костянтин.

Звичайно, лаврський поминальник склав особисто князь Костянтин Іванович Острозький, тому в ньому помилок імен не може бути. Це аксіома! Про те писав ще перший ректор Київського університету професор М.О. Максимович. Послухаємо:

«…Я обратился к старым памяткам Киевских церквей, где записан «Род князя Константина Ивановича Острожского», вскоре после его погребения в Печерской церкви, то есть, еще в тридцатых годах шестнадцатого века. Там имена предков его поминаются в таком порядке:

1) Князя Георгия (Юрія. — В.Б.),

2) Князя Дмитрия,

3) Князя Данила,

4) Князя Феодора, в иноках Феодосия… и т.д.

Несомненно, что эти имена были написаны для церковного поминовения ещё самим князем Константином, правнуком Феодора; а потому это родоначалие князей Острожских должно признать за достоверное и нерушимое» [23, с. 4–5].

Не могли князі Острозькі у ХV–ХVІ–XVII століттях говорити вигадки про свій рід [Костянтин Острозький (1470–1530), Василь-Костянтин Острозький (1526–1608) та інші]. У ті роки, аби щось було визнано на рівні найвищої влади (король, Великий князь) треба було мати незаперечні докази. І такі докази існували, якщо серед усіх руських (українських) князівських родів, рід князів Острозьких ще з XIV століття перебував на чолі (перший) князівських родів Русі (України).

Ми, нащадки давньої Русі, не маємо права ганьбити чи недовіряти своїм предкам. Таке собі дозволяли робити тільки правляча верхівка давньої Московії та більшовицькі плебейські владоможці.

Послухаємо сучасних українських істориків:

«…Яким би не було реальне походження дому Острозьких, важливо те, що останні представники цього роду (а про попередні покоління ми просто не знаємо. — В.Б.)… усвідомлювали себе нащадками правителів Київської Русі,.. вважали себе фактично незалежними правителями. І дійсно, типологічно князівства Волині чи Полісся (а до них належало князівство Острозьке) нічим принципово не різнилися від аналогічних державних утворень — князівств та герцогств, наприклад Священної Римської імперії чи Французького королівства доби середньовіччя…

Удільний князь, влада якого передавалася у спадок, виступав повним сувереном свого володіння й міг вийти разом зі своїми землями зі складу Великого князівства Литовського (і Руського. — В.Б.), до якого в той час входила Волинь. Такі дії не вважалися зрадою, принаймні до XV ст. «Княжата головні» підлягали суду винятково великого князя…

Важливим привілеєм «княжат головних» було їхнє право формувати власні збройні загони… Почесним привілеєм були обов’язкові іменні листи-повідомлення від великого князя про початок військових дій чи про скликання сейму. У Литовській метриці [збірнику документів Великого князівства Литовського (і Руського. — В.Б)] збереглися записи про відправку таких листів «княжатам головним». Порядок запису в них засвідчує ієрархію родовитості та знатності. У 1536 р. він виглядав таким чином:

Ілля Острозький, Кузьма Заславський, князі Сангушки, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі, Четвертинські» [152, с. 266–267].

Сподіваюся, ми розуміємо, що першість в такому поважному князівському товаристві могла належати тільки відповідно до права. Тобто рід Острозьких мав належати до гілки правлячих великокнязівських родів давньої Русі. Був першим із давніх-давен.

Для того, щоб в цьому переконатися, автор пропонує розглянути події далекого минулого Великого Галицько-Волинського князівства.

Російська імперська шовіністична історіографія завжди закидала до української історії, як достовірні, незаперечні факти, — випадки неповаги людей до своєї влади. Так вони себе поводили ще з часів Богдана Хмельницького, нацьковуючи одних на одних. «Розділяти і володарювати» — гасло Золотої Орди. Московія взяла його на озброєння ще з часів Івана III, тобто з часів хана Улу-Мухаммеда.

У відносинах з Україною (Руссю) це правило застосовувала й Річ Посполита.

Десь у 1355 році польський король Казимир III, на ті часи прибравши до рук Львів, Галичину та значну частину Волині, побажав узаконити свої завоювання у Константинопольського Патріарха, направивши до того свою людину для висвячення в митрополити.

Благословення від Папи на завоювання тих земель Казимир III отримав ще 1341 року після першого невдалого походу на Львів у 1340-му. Про той похід ми вже говорили.

Оскільки листа Казимира III у попередньому томі книги ми наводили майже повністю, то звернімо увагу тільки на окремі деталі.

Перше. Польський король Казимир III у листі до Константинопольського Патріарха писав про законне здобуття «землі Русі». Послухаємо: «Князі Русі були мої родичі і сії князі залишили Русь (умерли чи загинули на війні. — В.Б.)… і земля осиротіла. І після того я, Король Ляхії, придбав землю Русі» [48, с. 148].

Як бачимо, польський король Казимир III не згадує про свій воєнний похід на Львів 1340 року, коли він спалив Високий та Низький замки і вкрав зі Львова «коронаційні інсигнії галицьких королів» [53, с. 18].

Тобто, він кожного разу (1340, 1349, 1352) діяв, порушуючи існуючі на ті роки закони, вчиняв звичайний бандитизм.

Але польські історики та хроністи, після того як на подібні вчинки їхнього короля благословив Папа (1341 рік), а Константинопольський Патріарх висвятив представника польського короля Казимира III на руську (українську) митрополію, чим, по суті, узаконив загарбання поляками українських земель, теж почали оспівувати та вихваляти отой королівський бандитизм.

І друге. Ми вперше на офіційному рівні бачимо документ, де вказано, що Русь завжди мала своїх, незалежних від Москви митрополитів. Послухаємо:

«Від віків вічних Галич славився у всіх країнах Митрополією й був престолом Митрополитів споконвіку.

Перший Митрополит нашого благочестя був Нифон,

другий — Митрополит Петро,

третій — Митрополит Гавриїл,

четвертий — Митрополит Феодор» [48, с. 148].

Ми про це говоритимемо пізніше. Хоча попередньо зазначимо: у 1245 році Вселенському церковному Ліонському Соборі був присутній київський митрополит Петро, якого не знають російська та українська православні церкви. Що є дуже дивно!..

2. Правда про Дмитра Галицького

Отож пропоную в цьому розділі дослідити, як польські та російські історики приховали від українців їхнього князя Дмитра Галицького, видавши його за львівського боярина Дмитра Дедька, ввели у Львові з 1323 по 1349 рік «боярську республіку» — єдину на всю Європу. А українські історики підхопили та проповідують це й досі.

Як зазначила у книзі «Україна — хронологія розвитку» історик О.В. Русіна, існує тільки один документ, на основі якого давні польські та російські історики зробили висновок про «… режим боярської олігархії (у Львові з 1323 року. — В.Б.) на чолі з «управителем чи старостою землі Русі» Дмитром Дедьком» [44, с. 120].

Ось дослівно слова О.В. Русіної:

«Ця грамота — єдиний уцілілий документ, що вийшов з рук Дмитра Дедька. Це зайвий раз унаочнює, наскільки мало ми знаємо про ті часи…» [44, с. 121].

Наводимо, за тією ж книгою, грамоту так званого Великого князя Галицько-Волинського князівства Юрія (Болеслава) Тройденовича, яку немовби 30 жовтня 1335 року він надав Генеральному Магістру Тевтонського ордену Теодоріку, і де серед гарантів грамоти Руської землі згадується «Дмитро, дядько наш». Текст наводимо без жодних скорочень та змін:

«В ім’я Господнє, амінь.

Оскільки велич незбагненного провидіння творця усього (сущого) не лише те поручила панам, щоб вони панували над підлеглими, але й щоб керуючи, збагачували їх миром і справедливістю, тому ми, Юрій, з Божої ласки уроджений князь усієї Малої Русі, бажаємо обмежити шкідливість суперечок вигодою справедливості та єднання, щоб унаслідок цього зв’язку можна були уникнути недовір’я і щоб, тим самим, бурхливіше могли розвинутися спокій миру і злагоди та союзи дружби, миру і прихильного зближення…

Ми, разом із нашими вибраними і вірними боярами та військовими, тобто Дмитром Дядьком нашим, Михайлом Єлизаровичем, воєводою Белзьким; Васьком Кудиновичем, суддею нашого двору; Грицьком Коссачовичем, воєводою перемишльським; Бориском Кракулою, воєводою львівським; Ходором Отеком, воєводою з Луцька, Хотком, сином Яромира — опорою та охороною даного питання, відновлюємо, схвалюємо, ратифікуємо і стверджуємо, з доброю вірою, усунувши всяке лукавство, пристрасть, вигадки та без будь-яких лихих хитрувань обіцяємо разом із нашими названими боярами, військовими, знаттю та нашими землями і людьми уклали цей сприятливий союз із… теперішнім генеральним магістром Ордену та з його співнаставниками, покровителями, братами, знаттю та їх землями і людьми, твердо і непорушно на вічні часи його зберігати та не чинити нічого, що суперечило б йому.

А щоб усе це залишалося непорушним і завжди цілісним і щоб мало силу постійної ваги, а також щоб набуло нового вигляду, велимо данне підписати і скріпити нашою печаткою та печатками згаданих наших бояр» [44, с. 112–113].

Зазначимо, що в XIV столітті тексти писали без ком і крапок, тобто без визначення окремих речень. Сучасне потрактування зробили сучасні історики. Тому наведений текст грамоти має сучасне трактування українських істориків, який повністю тотожний польському та російському перекладам з латині. І сьогодні ми «співаємо російсько-польських» імперських, шовіністичних «пісень». Хоча ті ж історики на попередніх сторінках книги «Україна — хронологія розвитку» досить неординарно та чітко визначили: «Не секрет, що тоді в академічній науці панувала москвоцентрична схема історичної еволюції народів, які мешкали на території СРСР… Тож порівняно нещодавно навіть у суто академічних дослідженнях події литовської доби нерідко спримітизовувались і перекручувались, а їхні сучасники, залежно від поточної кон’юнктури, знеславлювались чи опоетизовувались» [44, с. 10].

Маємо саме такий випадок, який боїться чіпати українська історіографія, побоюючись московських та польських шовіністів.

Та навіть цю відверту фальшивку можна спростувати. Послухаємо:

У тексті грамоти волинського князя Болеслава (Юрія II) чітко вказано «Дмитром Дядьком нашим». Тобто мова не ведеться про якогось вигаданого боярина Дмитра Дедька, а про особу «Дмитра, дядька нашого». Автор ще раз нагадує, що у давніх текстах розставляти крапки і коми та подавати слова з великої чи малої літери — є справою сучасного автора.

У цитованій грамоті князя Волинського князівства Болеслава (Юрія II), наданій 20 жовтня 1335 року Генеральному Магістрові Тевтонського ордену Теодоріку, йде мова про брата матері — князя «Дмитра, дядька нашого».

На чому базуються наші висновки?

Перше. На самому неспотвореному тексті. Ми про те говорили у попередніх абзацах. Не будемо повторюватись.

Друге. Першим серед гарантів названий князь «Дмитро, дядько наш», який на той час володів особисто Львовом та всією Галичиною. І тільки третім записаний «Васько Кудинович, суддя нашого двору», тобто суддя Волинського князівства. За князівським етикетом тих часів, якби «Дмитро, дядько наш» був львівським боярином будь-якого рангу, він не міг писатися в офіційних державних документах попереду «державного міністра» — «судді нашого двору». Якби таке сталося у листі, це б, насамперед, принижувало самого князя. Що є незаперечною аксіомою.

Не маємо права, за сучасними плебейськими звичаями, не звертати уваги на такі речі.

Третє. Жоден регіон, поіменований у грамоті князя Болеслава (Юрія II), не згадується своїми представниками-гарантами двічі. А всі волинські удільні князівства уособлюються тільки одним луцьким воєводою Ходором Отеком. Тому Львів не міг бути винятком із правил і бути представлений двома боярами — вигаданим боярином «Дмитром Дедьком» та «Бориском Кракулою, воєводою Львівським». Як бачимо, в такому разі із тексту стирчать очевидні «московські вуха» — винятки із правила. Чого у тій грамоті бути не могло.

Четверте. Може виникнути запитання: Чому князь Болеслав (Юрій II) у своїй грамоті Генеральному Магістрові ордену так нешанобливо йменував свого дядька — князя Дмитра Галицького? На що може бути тільки одна відповідь: вся та грамота — є звичайною імперською фальшивкою пізніших часів.

Ми пам’ятаємо: князь Болеслав (Юрій II) зайняв князівський стіл Волинського князівства тільки 1325 року, маючи 16 літ, після довгих суперечок у роді та під тиском Польщі й Золотої Орди. Згідно із офіційними документами, князь Болеслав народився в католицькій сім’ї польського князя Тройдена. Мати князя — православна княжна Марія — правнучка Данила Галицького, перед заміжжям, за правилами тих часів, прийняла віру чоловіка — католицьку. Тому за версією російських істориків, за наполяганням церкви і православної частини князівського роду Галицьких, Болеслав перед зайняттям князівського престолу прийняв православну віру з іменем Юрій (II) і лише по тому посів Волинське князівство. Та вже 1331 року, одружуючись із донькою Гедиміна католичкою Офкою, князь Юрій ІІ (Болеслав) повернувся в католицьку віру та оточив себе всуціль католиками, чим спровокував протистояння з православними, котрі його й отруїли в 1340 році.

П’яте, на що хочеться звернути увагу шановних читачів, а заодно й українських істориків. У своєму документі від 30 жовтня 1335 року, який немовби надав тевтонцям князь Болеслав (Юрій) Тройденович, є такі слова: «… ми, Юрій, з Божої ласки уроджений князь усієї Малої Русі…»

Так от, як засвідчив посол англійського і французького королів Гілльбер де Ланноа у 1421 році, такий термін в Галичині та на Волині не вживався. Послухаємо:

«84. Тоже… Я проехал через нижнюю Русь и прибыл к князю Витольду, великому князю и государю Литовскому, которого я нашёл в Каменце (річка Лісна. — В.Б.) на Руси…» [8, с. 36].

А ось ще:

«86. Тоже. Из Каменца я возвратился во Львов, до которого 50 лье… А из Львова, проехавши верхнюю Русь, я прибыл в Подолию и приехал в другой Каменец…» [8, с. 39].

Як бачимо, в давні часи (XV століття), українська земля від Кам’янця (Подільського) до сучасного білоруського міста Бреста мала ім’я Верхня і Нижня Русь. І ніякої «Малої Русі» у ті віки ще не існувало, тому й «князь усієї Малої Русі» народитися не міг. Маємо чергову московську фальшивку!

Цікаво також зазначити, що за історичними документами, які українські фахівці визнають не підробками, жоден із руських (українських) князів XIV століття так себе не величав. Чому й великий Михайло Грушевський зараховував цитований документ до фальсифікату.

Автору також довелося звернутися до давнього джерела — Літопису Руського. І в ньому немає жодної згадки про так звану Малу Русь.

Звертаю увагу шановних читачів на той факт, що князь Болеслав (Юрій) Тройденович народився в католицькій сім’ї, жив та виховувався в ній до 1325 року. І, згідно із твердженням сучасних українських істориків, у 1327 році в аналогічному листі до ордену величав себе так: «Юрій, Божою ласкою князь землі Русі, Галичини і Володимирівщини…» [44, с. 111].

За свідченням істориків, 1331 року все оточення цього князя і він сам продовжували перебувати у католицькій вірі. До смерті у 1340 році ніяких змін у посаді Болеслава (Юрія) Тройденовича історики не зафіксували. Тому, зрозуміло, що новий титул князя цілком вигаданий і сама фальшивка є пізнішого походження.

Зазначимо: навіть манера письма документів-фальшивок відрізняється від наведених нами раніше оригіналів. В тексті наявні запобігання та лакейський принизливий стиль, чим руські (українські) князі ніколи не грішили. Хоча польські князі, згідно із польськими хроніками, завжди намагалися показати свою зверхність.

Тому ми й бачимо оте принизливе ставлення католика Болеслава до православного князя, свого дядька, Дмитра Галицького. Не будемо наводити витяги із праць українських істориків на підтвердження таких висновків. Сьогодні вони в історії, на мою думку, — є домінуючими.

На підтримку наших тверджень свідчать події, які відбувалися на теренах Великого Галицько-Волинського князівства впродовж 1323–1349 років та вся атмосфера взаємовідносин між сусідніми державами: Великим Галицько-Волинським князівством та його складовою частиною — удільним князівством Галицьким з Польським королівством, Золотою Ордою, Великим Литовським князівством, Угорським королівством та католицьким престолом (Папою).

Польські та російські державні історики, щоби розірвати правлячий український рід законних володарів Русі — Галицьких, після загибелі князів Андрія і Лева 1323 року, закинули до української історичної науки вигадку про «режим боярської олігархії» на чолі з «управителем та старостою землі Русі Дмитром Дедьком… Беззаперечною заслугою… (якого. — В.Б.) є те, що він на перших порах зумів відстояти незалежність Галичини, на яку зазіхали сусідні Польща й Угорщина, об’єднані політичним союзом» [44, с. 120–121].

Але українські історики, дотримуючись старих російсько-польських догматів про події тих часів, дещо пребріхують, заявляючи різні вигадки та інші надумані сентенції про давно минуле.

Справа в тому, що Дмитрові Галицькому дісталися Львів і Галичина у 1323 році після загибелі брата Лева II, певно, за рішенням роду Галицьких, які не вважали можливим передавати Велике Галицько-Волинське князівство католикам. А польським королем у 1323–133З роках (звернімо увагу — десять літ!) був Владислав Локетек. І хоча матір’ю руських (українських) князів Андрія і Лева II була польська княжна Офка, та, як бачимо, 1323 року польський король Локетек не виступив проти «режиму боярської олігархії на чолі з … Дмитром Дедьком», який немовби самовільно захопив Львів та Галичину. Це явище неймовірне, українська історія тих часів не знає подібних випадків. І наступний польський король Казимир III, який прийшов до влади у 1333-му, теж цілих сім років, до 1340-го, «боярської олігархії» Галичини та Львова не чіпав.

За твердженням українських істориків (а також російських та польських), тільки 1340 року після отруєння Болеслава (Юрія II) польський король Казимир III рушив воєнним походом на «схизмацький народ руський, який отруїв князя руського Болеслава, сина католицьких батьків, і немилосердно позабивав інших католиків, прихильних до того князя за його життя» [44, с. 121].

Що цікаво, якщо «руського князя Болеслава» та його польське оточення отруїли і повбивали на Волині, у Володимирі, то польський король чомусь пішов розбиратися не на Волинь, а на Львів та Галичину.

«На початку травня король Казимир напав на Львів, пограбував княжий палац, і вивіз звідти дорогоцінні реліквії — декілька золотих хрестів, дві княжі корони і трон, оздоблений коштовними матеріалами» [44, с. 121].

Але не думаймо, що він поводився тільки як «злодій в законі». Ні! Він ще й чинив, як «великий бандит свого часу», спаливши Високий та Низький замки, вбивши сотні людей, та втікши від воєнної потуги «князя Данила Холмського».

Не цитуватимемо істориків. Лише нагадаємо, що 1340 року «закляті вороги» — так званий «боярин Дмитро Дедько» та князь Данило Холмський — протистояли польському королю разом, спільно. І після вигнання цього лиходійника зі Львова та Галичини законний володар спадку Данила Галицького — князь Данило Холмський навіть не замовив слова про свою Галицьку спадщину та Львів, який заснував його прадід на честь його діда Лева І.

Суцільні винятки з правил у поведінці князя Данила Холмського та польського короля Казимира III. Слухаємо кілька цитат:

«К(азимир) III… король с 1333, последний из династии Пястов… в 1349–52, благодаря помощи Венгрии и Чехии, захватил Галицкую Русь, а затем часть Волыни…» [25, т. 11, с. 179–180].

«Польський король Казимир III навесні 1340 року здійснив невеликими силами швидкий похід з Кракова на Львів і після короткочасової облоги здобув захоплене зненацька місто. Він пообіцяв залишити його мешканців при давній вірі й обрядах, але, наштовхнувшись на зростаючий опір львів’ян, змушений був відступити. За словами польського хроніста Яна Длугоша, у львівських замках король захопив «два золоті хрести,.. дві корони величезної вартості, оздоблені коштовними каменями й перлами, а також мантію і розкішний трон, всі в золоті і каміннях, — і забрав до своєї скарбниці». Розуміючи, що не втримається у місті, Казимир спалив Високий і Низький замки й повернувся до Кракова» [52, с. 78].

Наводимо дуже цікаве зауваження сучасних істориків щодо потрібних нам осіб: «Дедько незабаром зник з політичної арени — а Казимир, вирядившись походом на схід 1349 р., захопив Львів, Галич, Холм, Белз, Володимир, Берестя. Так почалася запекла воєнно-політична боротьба за Галицько-Волинську спадщину, яка точилася упродовж чотирьох десятиліть» [44, с. 122].

А позаяк у кінцевому підсумку в цьому воєнно-політичному протистоянні перемогла Польща, то, звичайно, маючи підтримку Угорщини, Чехії, Тевтонського ордену, а головне — папського Риму та всієї католицької Європи, польські королі і їхні хроністи подали всі події у своїй інтерпретації.

Українські історики у праці «Україна — хронологія розвитку» справедливо зауважили: «Науковцям відомі численні документи, укладені від імені князя або ж із посиланням на його часи, які, найчастіше, є фальсифікатами. Утім, самий факт масованого фальшування певної джерельної традиції є вартим уваги феноменом…» [44, с. 92–93].

Цими словами вони собі дозволили покритикувати поки що Великого князя Лева І та його часи. Про інших вони промовчали. Отож, доведеться говорити нам. Тим більше, що є причини.

То як же події розвивалися насправді за незалежними європейськими джерелами, які досі не опубліковані в Україні?

Звичайно, ми не будемо дотримуватися класичного польсько-московського викладу подій, тому що той виклад заперечують самі наведені факти.

Отож, події після загибелі братів Андрія та Лева у 1323 році, скоріше за все, розвивалися таким чином. Зразу ж по загибелі братів-князів Галицьких того року Великокнязівський престол посів їхній молодший брат (від другої дружини князя Юрія — Варвари) — князь Дмитро, який на той час мав 20–23 роки. Тобто він 1300–1303 року народження. Одночасно, як батько — Великий князь Юрій, він посів Галицький та Волинський князівські престоли, в черговий раз об’єднавши державу.

Про те свідчить «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі» — анонімний географічний трактат, який дійшов до нас у манускриптах останньої чверті XV століття» [44, с. 158].

Зрозуміло, що європейські історичні джерела є для української науки цілком неупередженими, а отже — достовірними та надійними.

Ось що написав у манускрипті «Автор, про якого відомо лише те, що він народився в Іспанії у 1304 р(оці)»:

«Залишивши польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лемберг, у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер. Відомо, що королівство Львів межує з країною Романією і з королівством Алеманія» [44, с. 158].

Пропоную визначити роки появи у Львові іспанського, скоріше за все, ченця. Цілком очевидно, що це могло статися тільки у проміжку між 1323 і 1340 роками. До 1323-го автор манускрипта був ще дуже молодим, а тому самостійно мандрувати не мав змоги; а після 1340 року до 1349-го він обов’язково згадав би про викрадені зі Львова поляками князівські державні регалії. Крім того, слід пам’ятати, що із 1323 до 1349 року у Львові влада не мінялася. Тому немає важливого значення, чи це 1340-ий чи 1349-ий. За визначенням іспанського (ченця), Львів у ті роки (1323–1349) належав до «Львівського королівства» і був його столицею. Тобто «розмови» про «боярське правління у Львові після 1323 року, боярську республіку та боярина Дмитра Дедька» є цілковитими вигадками зацікавлених імперських науковців. Польська влада та її історіографія бажали приховати від світової науки, що вони, як звичайні бандити, відняли у законно існуючого королівства її столицю та прилеглі землі. А російська провладна верхівка терпіти не могла факту тривалого відокремленого існування Галицько-Волинської Русі (України) зі столицею у Львові, як незалежної держави. Тому й вигадували то католицьких, то литовських Великих князів, то переніс столиці зі Львова до Володимира. І, як бачимо, інтереси та практичні дії зацікавлених імперій повністю збігалися.

А щодо переносу столиці Галицько-Волинської держави із Львова до Володимира, то навіть сучасні українські історики змушені визнавати:

«Не менше сумнівів викликає й теза про Львів як столицю (це щодо манускрипту іспанського свідка. — В.Б.) тодішньої Галицько-Волинської держави, центром якої прийнято вважати Володимир» [44, с. 158].

Тобто — хтось так установив, тому так і слід говорити.

Феноменальна логіка!!!

Завдяки саме таким «прийнято вважати» й досі панують імперські шовіністичні догмати в українській історичній науці. Тому ці «історичні гнилі пеньки» доведеться викорчовувати.

Та навіть сучасні історики знаходять в самому каркасі викладу подій такі розбіжності, про які змушені говорити ось таке: «Утім, варто згадати джерельні відомості про те, що у 1340 р. саме зі Львова польський король Казимир вивіз дорогоцінні реліквії: хрести, княжі корони і трон, зроблений із коштовних матеріалів. Щоправда, далеко не всі науковці довіряють цій звістці» [44, с. 158].

Це давній російсько-імперський метод — не визнавати матеріали і факти, які неможливо заперечити або спростувати. А сам факт залишення давніх і святих королівських регалій у Львові після 1323 року на милість «боярської республіки» живими на ті часи нащадками роду Галицьких навіть не згадується. Що є звичайним імперським блюзнірством.

Про що мовчить сучасна українська спролетаризована історична наука? Її абсолютно не турбує і не цікавить честь давнього українського князівського роду, врешті-решт, честь України.

Та слід пам’ятати — такого ставлення до святих князівських регалій не існувало у XIV столітті. За них точилися кровопролитні війни, їх берегли як зіницю ока. Тільки один цей факт може свідчити, що ніякого «боярського правління» у Львові після 1323 року бути не могло.

Тобто і після 1323 року Львів залишався столицею Великого Галицько-Волинського князівства, а Львовом та Галичиною правив нащадок Данила Галицького — Дмитро Юрійович — молодший син онука першого руського короля. Свідченням чого є побудова церкви Святого Юра (Юрія) у Львові. Послухаємо, що пишуть львів’яни Ігор та Любов Качари про цю споруду в праці «Львів крізь віки»:

«За більш приземленою версією, волинський князь Василько, брат Данила Галицького, прожив життя, сповнене постійної боротьби, боїв, ворожих нападів… Незадовго до смерті він задля спокути гріхів постригся в ченці та поселився у печері біля міста свого племінника Лева, з яким не один рік діяв заодно. З букових дерев, якими поросла гора, за наказом Лева І збудували церкву, посвячену св(ятому) Юрію. В ній згодом поховали Василька, а в печері під горою існував печерний монастир» [53, с. 122].

Не викликає сумніву, що князь Лев побудував церкву на честь свого сина Юрія після його народження 1262 року. А позаяк храм може мати ім’я тільки святого, то й був названий іменем святого Юрія.

Мені довелося подібне зустрічати у столиці Болгарії — Софії. Там побудований храм на честь російського царя Олександра II і названий іменем святого Російської православної церкви так званого Олександра Невського.

«Церкву і монастир спалив 1340 р. Казимир під час першого нападу на Львів. Їх відбудували за ігумена Євтимія. Згадкою про відбудову церкви є дзвін, відлитий 1341 р. на кошти князя…» [53, с. 122].

І хоча на дзвоні викарбувало ось такий напис: «В лето 6849 (що означає 1341 рік — В.Б.) сольян бы колок сии светому Юрью при князи Дмитрии…» [52, с. 78], та всі українські історичні джерела переконують нас, що тим князем Дмитром був литовський князь Любарт, який немовби того року посідав престол Великого князя Галицько-Волинського князівства і, мовляв, при хрещенні отримав ім’я Дмитро. То стовідсоткова вигадка польських хроністів про зайняття престолу Великого князя Галицько-Волинського князівства литовським князем Любартом у 1340 році, як і вигадка про Великого князя-католика Болеслава (Юрія II) у 1325 році. Можна вважати реальним факт перебування католика Юрія II (Болеслава) на удільному Волинському престолі з 1325 до 1340 року і факт його отруєння. Все інше про Болеслава та Любарта є вигадками.

Польським королям та їхнім хроністам, які сфальшували цей період українського буття, було вкрай потрібно оправдати свою агресію проти законно існуючої держави — Великого Галицько-Волинського князівства у 1340 і 1349 роках (та пізніше), отож і придумали нам оці байки, а до них ще й кілька так званих доказів. А російські імперські історики у пізніші часи «удосконалили» цей матеріал настільки майстерно, що він і сумніву не викликав.

Що ж вони приховували цим фальшуванням? Послухаємо:

«Після примирення 1340 р. король не мав наміру відмовлятись від своїх… (воєнних домагань. — В.Б.) на Галицько-Волинську державу. В цьому його підтримували угорський король Людовік і Папа Климент VI, котрий призначив на поневолення краю (тобто нашої землі. — В.Б.) половину папської десятини протягом 4-х років і під тиском котрого Тевтонський орден підтримав у війні Польщу» [53, с. 27].

Звичайно, таку потужну агресію 1349 року на Русь (Україну) Папського престолу, Польщі, Угорщини, Чехії, Тевтонського ордену та лицарів-добровольців зі всіх країн Європи треба було приховувати та оправдовувати навіть за мораллю тих часів. Тому й фальшувалась історія Великого Галицько-Волинського князівства та вигадувалися Великі князі-католики Болеслав (Юрій II) та Любарт (Дмитро) Гедимінович, першого з яких отруїли православні князі і бояри. Ось і привід для війни.

Задумаймося над простеньким запитанням: міг князь-католик Любарт дати гроші на відновлення православного храму у Львові всупереч волі Папського престолу? Звичайно ні!

Тому князем Дмитром, на кошти якого 1341 року вилили дзвін для храму Святого Юра, міг бути тільки православний князь Дмитро — молодший син князя Юрія, який відбудував церкву, зведену на честь батька дідом Левом.

Цьому є ще один надзвичайно цікавий доказ у Європі, що зберігається у бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції.

«На щастя істориків, порівняно недавно у Флоренції, в колекції рукописів Лоренцо Медічі віднайшлася написана в Луцьку Псалтир, що донесла до нас фрагментарні відомості про цю подію (смерть Луцького князя Дмитра. — В.Б.). Переписувач книги піп церкви св. Катерини Іван, завершуючи свій труд 4 серпня 1384 року, занотував, що зробив це «первего лета»… після смерті… (князя. — В.Б.) Дмитра» [44, с. 179].

Українські історики, звичайно, переконують нас, що то був литовський князь Любарт Гедимінович, якого чомусь постійно в давніх документах називали князем Дмитром, хоча Любарт за життя йменувався «князем Любартом». Надзвичайно цікаве явище, коли у двох несфальшованих достовірних джерелах (дзвін церкви Святого Юра 1341 року та Псалтир 1384 року) князя не називають його справжнім іменем.

Та ще цікавіше в історії трапилося далі: починаючи із 1386 року, литовський князь Ягайло, що став польським королем, відбирає у литовських князів роду Любарта всю їхню волинську власність (Луцьк, Острог, Корець, Іванин, Заслав, Дубно та інші) і невідомо за що та чому передає князівському роду так званих Острозьких (Федору — сину Данила), котрі незрозуміло звідкіля з’явилися.

Цікаво також те, що Великокнязівські роди Болеслава Тройденовича і Любарта Гедиміновича, мов за помахом чарівної палички, зникли з історичної арени. Отак: були, були і — нема!

А наостанок ось таке:

«Першою його (Любарта. — В.Б.) дружиною традиційно вважають дочку Юрія-Болеслава Тройденовича» [44, с. 179].

Ми пам’ятаємо — відповідно до історичних документів — Болеславу (Юрію) 1323-го виповнилося тільки 14 літ, а князь Любарт зайняв великокнязівський престол Галицько-Волинського князівства, за історичними трактуваннями, саме тому, що був зятем князя Болеслава (Юрія II). Подібне твердження є стовідсотковою брехнею: 1340 року найстаршій дитині князя Болеслава могло бути 8–9 років.

Розуміючи оці анекдотичні ситуації, історики пізніших часів додали: «… існує не менш вірогідне припущення, що Любарт був одружений на дочці Андрія Юрійовича, котрий панував на Волині, титулуючи себе «володимирським князем». Він, як відомо, пішов із життя близько 1323 року, тому появу Любарта (а в документах — князя Дмитра. — В.Б.) у Луцьку подеколи датують 1320-ми роками» [44, с. 179].

Що цікаво: у 1320 році Любарту могло бути тільки 5–8 років. І в цьому випадку відверта брехня!

Хоча князю Дмитру Галицькому, за тими ж офіційними джерелами, у 1320-му було 17–20 літ і саме тоді «… він відновив у Луцьку православну єпископську кафедру та надав їй земельні маєтності, зафіксовані у привілеї 1321 р. … Цікаво, що побувавши у Луцьку невдовзі після його смерті, митрополит Кипріян склав молитву «над гробом княжим Дмитриевым» [44, с. 180].

І ніякої згадки про Любарта Гедиміновича! Хоча, звичайно, історики все приписують саме йому.

Отака страшна правда про руського князя Дмитра Юрійовича Галицького — правнука славетного князя Данила Галицького.

Поговоримо про свідчення іспанського ченця за «Книгою знань про всі королівства…». Ми пам’ятаємо, що іспанець зафіксував таке: «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лемберг, у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер. Відомо, що королівство Львів межує з країною Романією і з королівством Алеманія» [44, с. 158].

Це надзвичайно цікаве свідчення, яке сучасні історики не мають права ігнорувати для свого «спокійного життя».

Ми вже встановили, що іспанець описує Велике Галицько-Волинське князівство, скоріше за все, станом на 1330–1340 роки. Тобто подорож відбувалася, коли мандрівникові було 26–36 літ: після 1323 до 1341-го. Не будемо вдаватися до повторних пояснень. Так чи інакше — опис «королівства Львів» відбувся до 1349 року. Саме на ті літа припадає владарювання Великого князя Дмитра.

Як бачимо, столицею держави, за твердженням іспанця, був Львів, що могло статися тільки за єдиного князя Дмитра Юрійовича Галицького. Бо за князів Андрія та Лева II Великий князь керував державою зі стольного міста Володимира. За твердженням українських, російських і польських істориків, у часи так званих Великих князів Болеслава (1325-1340) та Любарта Гедиміновича (1340–1383) столицею Великого князівства теж був Володимир, що суперечить свідченню іспанця. Але цей факт українських істориків не цікавить.

Як не зацікавили їх факти підробки та відвертого фальшування польськими хроністами та владоможцями (чи польською католицькою церквою у пізніші часи) офіційних документів так званого Великого Галицько-Волинського князя Юрія II Болеслава.

Ще 1913 року великий український історик Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) у праці «Ілюстрована історія України» (перевидання 1990 року) на сторінках 128 та 129 засвідчив такий незаперечний факт:

Рис. 113. «Печатка Юрия Львовича (дійсного онука Данила Галицького. — В.Б.) уживана Юриєм-Болеславом (напись: … «печатка володаря Георгія короля Руси»)» [162, с. 128].

Над підписом поданий лицевий бік печатки Великого князя (короля) Юрія Львовича (1262–1308). А на наступній (129) сторінці цього ж видання під рисунком 114 читаємо:

«Другий бік тої ж печатки (напись:… «печатка володаря Георгія князя володимирського»)» [162, с. 129].

Що цікаво: навіть малообізнаний історик-фахівець, вивчаючи твори М.С. Грушевського, зобов’язаний звернути увагу на такі незаперечні висновки:

Перше: Юрій Львович був коронований на великокнязівському престолі.

Отже, Юрій-Болеслав, не будучи королем, користуватись його печаткою не міг. Печатка використовувалася переважно на документах зовнішнього вжитку, і тому жоден володар сусідньої держави не міг уважати документ з чужою печаткою за достовірний. У свій час професор М.С. Грушевський не міг цього констатувати ні в Російській, ні в Австро-Угорській імперіях, тому тільки звернув нашу увагу на давні фальшивки. Аби нікому нічого не пояснювати, сучасні українські історики, взагалі, вирішили замовчати цей незаперечний факт фальшування документів вигаданого Великого князя Юрія II Болеслава.

Друге. Будучи «королем Русі», Великий князь Юрій Львович був одночасно «князем Володимирським», тобто власником Володимирського князівства (Волині). Що зайвий раз підтверджує справедливість свідчення іспанського монаха саме про «королівство Львів». Королівський титул Великому Галицько-Волинському князю могла принести (поруч з рядом інших вимог) обов’язкова належність до його володінь Львова та Галицької землі.

Всі оці факти перебріхані та замовчані в українській історичній сучасній науці. Тому в нас є кілька виходів із даної ситуації: або відмовитися від давньої польсько-російської зумисної вигадки про Великих князів Болеслава і Любарта, до речі, ніякими незалежними документами не підтвердженої, або продовжувати «співати старих пісень», при цьому відкинути і далі не помічати давні свідчення абсолютно незацікавлених людей: іспанського ченця («Книга знань про всі королівства…»), митрополита Кипріяна з його молитвою («Над гробом княжим Дмитриевым») та, врешті, церковного дзвона знаменитого храму Святого Юра, який католик Любарт відновити не міг. І хоча нам стверджують, що він належав до православної віри, та окрім голослівних заяв доказів цьому немає.

Врешті-решт думка фундаторів-істориків Польської та Російської імперій XVI–XIX століть безсумнівно була імперсько-зацікавленою. Інакше б її не друкували. Це незаперечна аксіома.

За свідченням іспанця, у ті далекі роки (1323–1349) до «королівства Львів», а за нашою термінологією — Великого Галицько-Волинського князівства, належали Київ, Пінськ і Сівер (Новгород-Сіверський). Ігнорувати незалежне свідчення не маємо права, хоча російська історична наука подібне заперечувала. Якщо про Пінськ та Сівер вони мовчали, то Київ, за російськими державними фальшивками, або ще з 1243 року «отец родной хан» віддав «суздальському князю Ярославу», або він взагалі підпорядковувався Золотій Орді. Належати до «королівства Львів», за більшовицькими московськими писаннями, Києву заборонялося.

Хоча до XX століття російська історична наука щодо цього єдиної думки ще не мала. Тому церковний історик М.Ф. Берлінський, за підручником якого «История российская для употребления юношеству», 1800 року видання, навчалися студенти ліцеїв та університету, стверджував, і не безпідставно, ось таке в іншій своїй книзі — «Історія міста Києва» (1799):

«Около сего времени (1252 рік. — В.Б.) с дозволения правительствовавшего в Киеве Льва Даниловича, сына Великого князя, некоторый доминиканец Иоканиф заложил в Киеве на Подоле первый римский костёл и монастырь, который и поныне известен под именем Екатерининского греческого монастыря…

Напоследок Данило Романович, видя, что от союза с римским папою и принятия его догматов никакой выгоды не предвидится, а европейской помощи и того меньше, отложился от него чрез укорительную писанную к Римскому двору грамоту и выгнал из Киевского и Галицкого княжений всех католицких бискупов, чем подал причину непримиримой ссоры с римским папою, который, кроме всяких анафем, старался даже возбудить против него крестный поход, но от сих угроз и предприятий римского двора никаких худых следствий не произошло, а князь сей оставался по-прежнему владетелем Киевского княжения (1257 рік. — В.Б.)» [134, с. 76].

Той же таки автор — «імперський інспектор Київської гімназії» — писав далі у праці: «1266 (рік. — В.Б.). Данило Романович по смерти своей оставил на Киевском княжении… сыновей — Льва и Романа, из коих первый только был действительным государем…» [134, с. 77].

Звичайно, імперський держслужбовець М.Ф. Берлінський у кінці XVIII століття подавав не свою особисту думку у посібнику «для употребления юношеству», а суто державну, імперську. Як бачимо, Російська імперія в кінці XVIII — на початку XIX століть дотримувалася досить-таки чіткої думки про належність Київського князівства у 1240–1320 роках до володінь Великого Галицько-Волинського князівства, інакше — до князівського роду Данила Галицького. Звичайно, те державне твердження мало під собою джерельну базу, яка стовідсотково збігається із свідченням іспанського мандрівника за його працею «Книга знань про всі королівства…». То вже пізніше Москва вигадала фальшивку та приєдналася до інших польських побрехеньок: про рід Острозьких, Дмитра Дедька, князів Болеслава і Любарта тощо. Інтереси імперій збіглися…

Ще раз хочемо наголосити: землі Київського, Пінського і Сіверського князівств упродовж 1240–1320 років входили до єдиної Галицько-Волинської держави, мали своїх удільних князів і не платили данини Золотій Орді.

Є над чим сьогодні думати українським історикам — відкидати і заперечувати давні незалежні свідчення не дозволяється нікому. Тим більше, що факт фальшування історичного полотна Польською та Російською імперіями — незаперечний.

3. Великі руські князі

Описів практичної діяльності продовжувачів славетного князівського роду Галицьких — Дмитра і Данила II в сучасній українській науці фактично не існує, тому її доведеться збирати по крихітках із давніх незаперечних подій та фактів, відкидаючи очевидні польські і російські «доважки брехні».

Із історичних джерел відомо, що у князя Юрія — онука Данила Галицького — було дві дружини. А позаяк князь Юрій 1262 року народження, що засвідчив Літопис Руський, то не виникає сумніву, що у нього від другої дружини були діти, згадку про яких приховала польська історична наука. У рік смерті першої дружини Великого князя Юрія (1293-ій) йому було тільки зі рік.

Тому його старший син від другої дружини, за даними родовідних книг ХV–ХVІ століть [часи життя князя Костянтина (1470–1530)] та поминальника Києво-Печерської лаври, Дмитро був 1300–1303 року народження. Це підтверджують Деякі історичні свідчення, як-от: «князь Данило з Острога» 1340 року брав участь у львівському протистоянні з польським королем Казимиром III. Отже, він мав би мати хоча б 17–20 літ, оскільки був сином Дмитра Юрійовича — правнука Данила Галицького. Отож маємо, додаючи свідчення із «Флорентійського Псалтиря» архіву Медічі, що князь Дмитро — «володар королівства Львів» — народився 1301 року, а помер 1383-го.

Князь Дмитро Галицький (1301-1383).

Так ми відновили для історичної науки роки народження і смерті ще одного правнука Данила Галицького — отієї викинутої польською історією ланки українських державців роду Галицьких.

Увівши до офіційної історичної науки таких вигаданих осіб, як боярин Дмитро Дедько, Великий князь Болеслав Тройденович, Любарт Гедимінович, польські хроністи та перші російські дяки-історики були не зацікавлені в описі їхньої діяльності, тому ці історичні особи якось непомітно зникли з поля зору. Послухаємо свідчення:

«Попри величезну роль, яку відіграв князь Любарт у політичних подіях другої половини XIV ст., його смерть пройшла непоміченою тогочасними хроністами» [44, с. 179].

Така ж доля спіткала й вигаданого «львівського боярина Дмитра Дедька».

«Документальною пам’яткою цієї доби є грамота Дмитра Дедька міщанській громаді м. Торунь, яка гарантує усім, хто хоче їхати в руську Землю», що вони будуть «безпечно проїздити з товаришами до Львова» (1341 р.). Ця грамота єдиний уцілілий документ, що вийшов з рук Дмитра Дедька… Дедько незабаром зник з політичної арени…» [44, с. 121–122].

І, зверніть увагу, Дмитро Дедько надав, за твердженням істориків, грамоту громаді міста Торунь, що не є фіксованим державним документом та могла бути підробленою на рівні рядового хроніста. А зацікавленість польської історії після 1340 року в подібній фальшивці — очевидна.

Як очевидна і польська фальшивка про отруєння Великого (???) князя Болеслава у 1340 році. Звичайно, цю подію, за вказівкою католицької церкви, підняли на надзвичайно високий рівень, аби виправдати факт втручання Папи у справи незалежної християнської держави та фінансування ним, по суті, хрестового походу 1349 року. Як відомо, тоді на Львів, Галичину та Волинь рушили військові потуги Польщі, Угорщини, Тевтонського ордену та європейських лицарів-добровольців. Унаслідок цих дій католицької Європи, які тривали до 1380 року, було знищене Велике Галицько-Волинське (старе) князівство. До Польщі та Угорщини відійшли: Галицьке князівство зі Львовом, Холмське князівство з Холмом, Белзьке князівство з Белзом, Берестейське князівство з Берестям, Волинь зі столицею Володимиром.

Боротьба між Галицько-Волинським князівством та католицькою Європою, а саме так треба найменувати те протистояння 1349–1380 років, без жодного сумніву, очолювалася українськими (руськими) князями, хоч як би те заперечували історики різних мастей. Якби у тому далекому протистоянні український народ не мав своїх національних українських князів-поводирів, він ще у ті роки був би скатоличений і зник з арени буття. Це — аксіома, про що не слід забувати.

Протиборство було настільки жорстоким, що столиця Волині і сама Волинь кілька разів переходили з рук в руки. Ось що писав з приводу цього воєнного змагання польський історик пізніших часів:

«1350 — … володимирівські русини з Литвою напали на Львівську землю під пануванням Казимира і також спустошили її… 1353 — Цього року на Русь, що перебувала під польською владою, вдруге напали литвини й русини з Володимирії. А оскільки Львівська земля вже була спустошена їхнім нападом у 1350 році, вони вдерлися у Галицьку землю і страшенно знищили її разом з містом Галичем… 1370… русини негайно вигнали поляків з Володимирського замку, відібрали й інші замки й міста, якими останні володіли в Володимирі в силу трактату з 1366 року, й навіть вдерлися в Сандомирське воєводство… 1373 року… вони полонили весь край між Сяном, Віслою і Бугом, при чому не обійшлося й без нападів на наш русько-галицький край» [52, с. 79].

Звичайно, польський історик замовчує жорстокість польсько-угорських військ і жодним словом не згадує про їх загарбницький характер. Що зрозуміло.

Зауважимо, що руські князі Галицько-Волинської держави ще з часів Андрія та Лева II виступали проти ворогів в союзі з Литвою.

Великого Галицько-Волинського князя литовця Любарта на князівському престолі нашої держави у 1340–1383 роках не було. Ми про те вже говорили. Великим князем Галицько-Волинського князівства з 1323 до 1383 року був правнук Данила Галицького — Дмитро Галицький. Саме для того, щоби мати право ополячити та скатоличити український народ, польська історіографія нав’язала українцям (русичам) Великих князів католика Болеслава та литовця Любарта Гедиміновича. І хоча, за свідченнями істориків, князь Любарт був християнином православного обряду, та, одружуючись із донькою Болеслава (Юрія II), що стверджує офіційна історіографія, православним у стовідсотково скатоличеній сім’ї бути не міг.

Чергове непорозуміння!

Тому очолював оте страшне протистояння з католицькою Європою впродовж 1349–1380 років православний князь Дмитро Галицький, який посідав Великокнязівський престол з 1323 року (після смерті брата Андрія).

Католицький престол Риму не забув давню образу, яку вчинили йому Данило Галицький та його син Лев, вигнавши у 50–60 роках XIII століття католицьких місіонерів із Києва та Львова.

Після кровопролитної, жорсткої боротьби за західні землі давньої Русі з католицькою Європою Великий князь Дмитро Галицький був змушений відступити на свої східні землі. Столицю Великого Галицько-Волинського князівства він переніс до Луцька, де й поселився сам, а сина Данила Дмитровича наділив Острогом, щоби той був поблизу, але за його спиною від войовничих Польщі, Угорщини і Тевтонського ордену.

До союзної Литви на 50-ті роки XIII століття відійшли майже всі північні землі давньої Русі.

Сучасні білоруські історики стверджують, що поглинання білоруських земель Литвою відбулося мирним шляхом. Послухаємо:

«…Вже від початку свого утворення ВКЛ було не тільки литовською, а й білоруською державою. Білоруські землі увійшли до складу переважно мирним шляхом» [83, с. 15].

Так запевняють сучасні білоруські історики. Ми навели думку професора Ігоря Марзалюка. Радикальніші білоруські науковці, наприклад Деружинський В.В., заявляють, що білоруси і є литвини, бо до 1840 року ніякої «Беларуси» взагалі не було — то стовідсоткова вигадка московської історії. Що справді є істиною. Згадаймо, рід Галицьких ніколи не ходив воювати з литвинами до землі Жемойтії.

Ми вже розповідали, що з приходом до влади у Золотій Орді 1312 року хана Узбека, відносини її з Польщею значно поліпшились, у той час як з Великим Галицько-Волинським князівством — погіршилися. Пояснення щодо цієї метаморфози автор наводив у першій книзі. Тому тогочасний польський король Владислав Локетек у листі до Папи Римського після смерті руських князів Андрія і Лева назвав їх «непоборним щитом», який захищав Польщу від татар» [44, с. 102].

Він мав рацію: із 1312 до 1342 року (часи правління хана Узбека) Золота Орда не вчинила жодного нападу на Польське королівство, в той час як на Велике Галицько-Волинське князівство воєнних походів відбулося кілька. Тільки «Історія Русів» зафіксувала три таких кампанії. Не забуваймо — Київ у ті роки належав до Великого Галицько-Волинського князівства.

Саме тому король Локетек у 1323 році, після загибелі руських князів Андрія і Лева, не втручався у династичне питання Великого князівства. Звичайно, програвши Ірпінську битву, «де загинули хани Тимур і Дивлат», не могла диктувати династичні умови й Золота Орда. Скоріше за все, в Іртиській битві й загинули руські князі Андрій та Лев II.

Читачів прошу не дивуватися зміні викладу історичних подій. Наводячи нові незаперечні історичні факти, які цілковито замовчували або приховували імперські історики, ми тим самим змінюємо доказову базу, з якої і робимо нові висновки.

Щоби читачі сприймали матеріал, автор подає його частинами, постійно ускладнюючи. Хоча іноді й сам буває ошелешений тими фактами, які відкриваються перед ним.

Тому не дивуймося, що 1323 року престол Великого Галицько-Волинського князівства посів правнук Данила Галицького князь Дмитро.

Все відбулося закономірно, відповідно до законів тих часів.

Розуміючи, що Велике Галицько-Волинське князівство є головною перешкодою на шляху поширення католицизму на схід, Папський престол «назбирав» коаліцію із Польщі, Священної Римської імперії, Тевтонського ордену, Угорщини тощо, підсилив її лицарями зі всієї Європи та кинув цю «воєнну машину» 1349 року проти Великого Галицько-Волинського князівства. А для приховування агресії вигадали Великого князя Болеслава (Юрія II), його отруєння та литовського князя Любарта.

Зазнавши потужного удару із заходу, князь Дмитро Галицький змушений був перенести столицю Великого князівства на схід. Нею до смерті князя Дмитра був Луцьк. Свого сина-спадкоємця Данила II Галицького Великий князь поселив в Острозі ще 1340 року.

Причиною такого рішення став постійний тиск католицького престолу на Великого князя та його рід.

Звичайно, в таких умовах Великий князь Дмитро в союзі з Гедиміном, а пізніше — з Ольгердом, бути першим не міг.

Розуміючи, що потужний союз Литви з Руссю католики здолати не зможуть, а тут ще й розгорілося протистояння Пап з французькими королями, так званий «Авіньйонський полон пап» (1309–1377 роки) та Столітня війна між Англією і Францією (1337–1453 роки), католицький Папський престол паралельно вчинив тиск на Литву та її князів. Спочатку вони змусили прийняти католицьку віру Гедиміна, потім — Ольгерда. Після смерті Великого Литовсько-Руського князя Ольгерда (1377) вони пообіцяли новому Великому князю Ягайлу польську корону та польські землі, якщо той прийме католицьку віру сам та охрестить в ту віру литовський народ. Так відбулася Кревська унія 1385 року … «соглашение о династич(еском) союзе между Великим княжеством Литовским и Польшей, по к(ото)рому литов(ский) вел(икий) князь Ягайло, вступив в брак с польск(ой) королевой Ядвигой, провозглашался польск(им) королём… Ягайло с братьями обязался принять католичество вместе со всеми подданными, присоединить к Польше земли Вел(икого) княжества Литовского и способствовать возвращению утраченных Польшей земель» [25, т. 13, с. 359].

Після прийняття Кревської унії (1385 рік) більшість литвинів були вихрещені у католицьку віру, що насамперед спричинило занепад православної релігії — вона почала втрачати в державі вплив та базу для поширення. Папський престол завдав по Русі та її князях найсильнішого удару, якого вона не зазнавала до того часу. Але головне полягало навіть не в цьому. Важливо те, що руські князі, навіть бажаючи, не могли вчинити достойної відповіді. Як пам’ятаємо, Великий Галицько-Волинський князь Дмитро Галицький 1383 року помер. Ще раніше, за свідченням української історії, десь у 1376 році, загинув його старший син — «Данило з Острога, князь Холмський».

І хоча цілком достовірно відомо, що у «Данила з Острога» було багато дітей, щонайменше четверо синів і дві доньки, та, ймовірно, уже з часів Великого князя Ольгерда всі рішення про спадок у державі затверджувалися Великим князем. Тому, чекаючи на спадщину діда Дмитра, діти «Данила з Острога» не могли думати про достойну відповідь Папському престолу. На мою думку, жоден з них не збирався протистояти «далекоглядному» польському єпископату.

Тільки присягнувши на вірність новому польському католицькому королю Ягайлові, син «Данила з Острога» — Федір почав отримувати грамоти короля, одночасно й Великого Литовсько-Руського князя Ягайла, на дідову спадщину в 1386 та 1390 роках.

Українські історики передачу земель князю Федору, так званому Острозькому, пояснюють звичайним свавіллям Ягайла. Хоча подібного самодурства польського короля історія України у ті часи більше не знає. Король мав право забрати земельні володіння у свого підданого тільки за тяжкі провини перед короною та державою; крім того, таке рішення обов’язково мав затвердити сейм держави.

Ось як пояснюють сучасні українські історики передачу земель від роду литовського князя Любарта Гедиміновича князеві Федору Острозькому:

«Волинський князь Любарт Гедимінович залишив по собі трьох синів — Федора,.. Лазаря й Семена. Невдовзі згадки про двох останніх зникають з джерел, і Федір Любартович виступає як одноосібний спадкоємець Любарта. Ймовірно, його становище було послаблене якоюсь кризою, яка запанувала на Волині. Причиною могла стати пошесть, котра, заразом, спричинила загибель його братів (як хитро перемикається наша увага із законності передачі спадку на смерть братів. Отак і пояснюються «доважки брехні». — В.Б.). Як би там не було, невдовзі король Владислав-Ягайло починає систематично обмежувати права Любартового нащадка. Передовсім, він виводить з-під його влади найвизначнішого з-поміж васалів — князя Федора Острозького.

Потім він відбирає у Федора Любартовича осереддя його володінь — Луцьк, передаючи його в управу тому-таки Федору Острозькому. Згодом син Любарта втрачає й решту батьківських земель — натомість Острозькі швидко ідуть угору. Походження цього князівського роду й досі не з’ясовано» [44, с. 188–189].

Більшу нісенітницю придумати важко. Мені здається, український історик те розумів, тому й підкинув нам останнє речення наведеної цитати.

Абсолютно все у наведеному тексті суперечить законам і практиці як Польщі, так і Великого Литовського князівства, врешті-решт, елементарній логіці. Тому не будемо зайвий раз відволікатися на спростування чергових «доважків брехні».

Сам факт порушення королем Ягайлом, згідно із цією цитатою, усіх писаних і неписаних законів держави, миттєве зникнення литовського роду князя Любарта та цілковита передача земельних володінь у руки руського князя Федора, що належав до звідкілясь виниклого князівського роду, — є прямим доказом фальшування історії.

Настав час українським історикам порозумітися на таких речах.

Пропоную зафіксувати діяльність князів Дмитра Галицького та його сина Данила II Галицького впродовж 1323–1383 років, що пов’язана з достовірними історичними джерелами.

 Князь Дмитро-Любарт Галицький

Отож — Дмитро Галицький (1301–1383), син Юрія Львовича Галицького та Варвари — другої дружини цього князя. Про те, що у згаданого державця було дві дружини, свідчать додатки до Літопису Руського професора Леоніда Махновця.

Ім’я матері князя Дмитра встановлено згідно із «Поминальником Києво-Печерської лаври», написаним особисто Костянтином Острозьким 1530 року. Самі князі Острозькі вели свій родовід від Данила Галицького, що насамперед свідчить про відповідальність князівського роду за країну.

Черговість дружин встановлена нашим дослідженням, за яким Варвара була другою жоною, а згадка про доньку тверського князя Ярослава Ярославовича, як першу дружину Юрія, — є звичайним «доважком брехні». Особа князя Ярослава Ярославовича є вигадкою московської історичної науки.

Йдемо далі. Дмитро Галицький зайняв Великокнязівський престол Галицько-Волинської держави після загибелі старших братів Андрія і Лева у протистоянні з Золотою Ордою 1323 року на річці Ірпінь.

Князя Дмитра у 1323 році підтримали члени роду Галицьких та бояри. Велике князівство Литовське теж підтримало князя Дмитра Юрійовича на посаді Великого князя. Скоріше за все, Золота Орда і Польське королівство в цьому питанні трималися нейтральної лінії. Свідченням позиції польського короля є лист Владислава Локетека до Папи, де він «пишномовно назвав Андрія і Лева «непоборним щитом, який захищав Польщу від татар» [44, с. 102].

Імовірно, той лист польського короля до Папи був листом-відповіддю. І, звичайно, після такої характеристики своїх сусідів король Локетек не мав підстав протистояти молодшому братові загиблих князів…

Повернімося до свідчень іноземців про руського князя Дмитра Галицького. Як пам’ятаємо, до нинішніх часів зберігся «географічний трактат, який дійшов до нас у манускриптах останньої чверті XIV століття». Як уже говорилося, його написав іспанець 1304 р.н., назвавши «Книгою знань про всі королівства…». Не викликає сумніву, що цей очевидець міг говорити слова «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів…» тільки в проміжку між 1304–1349 роками, тому що іспанський мандрівник тільки 1304-го народився, а після 1349-го «Львівське королівство» припинило своє існування.

При дослідженнях, для запобігання помилок, не допускається робити винятки із законів і правил, тому слід вважати, що у віці 7–15 років іспанець-хлопчина сам-один подорожувати не міг. Крім того, треба мати на увазі, що на думку російських істориків та їхніх українських «одностайників», столиця «Львівського королівства» з 1308 року перебувала у Володимирі (Волинському). Тож зрозуміло, що хтось із двох помиляється — чи то «одностайники», чи то іспанець. А оскільки російські історики, зі своїми «одностайниками», є людьми зацікавленими, то не викликає сумніву, що саме вони помиляються, поширюючи та удосконалюючи давні «доважки брехні».

Отож, як ствердив іспанець, ніякого «Боярського правління» після 1323 року у Львові не було. Тут із 1323 до 1349 року правив Великий князь Дмитро. Є й інші достовірні джерела, які наводять ім’я цього державця. Таких джерел тільки мені відомо чотири.

а) Дзвін собору Святого Юра у Львові, вилитий 1341 року, з написом «В лето 6849 сольянь бы колоколъ сиі святому Юрью при князи Димитриі…» [52, с. 78].

б) Псалтир священика луцької церкви Святої Катерини — Івана, знайдений недавно у Флоренції, в колекції рукописів Лоренцо Медічі, де згадується луцький руський «князь Дмитро», який помер 4.08.1483 року [161, с. 349].

в) Молитва митрополита Кіпріана, складена ним у Луцьку невдовзі після смерті князя «над гробом княжим Дмитриевым» [44, с. 180].

г) Професор Михайло Олександрович Максимович, який у праці «Письма о князях Острожских…», виданій у Києві 1866 року, повідомив: «В своём городе Остроге Василий (Федорович. — В.Б.) поставил большую каменную ограду, которой остатки и ныне ещё видны… Ему приписывают и сооружение в Остроге великолепной церкви Богоявленской. Впрочем, уцелевшие на ея опустелых стенах числа указывают на других строителей. Если начало ея — в 1321 году, то ея первое построение (разумеется, деревянным зданием) могло принадлежать ещё князю Дмитрию Юрьевичу. Другое, Славянское число… означает 1523 год, и тогда сооружение или обновление церкви принадлежит князю Константину Ивановичу, о котором говорят, что он перенёс гроб своего деда Василия из Острога в Печерскую лавру» [23, с. 14–15].

Як бачимо, в Острозі, Львові та Луцьку в 1330-1340 роках був князь Дмитро Юрійович і володів тими землями — будував храми (православні). Гадати, що то були різні люди з одним іменем не маємо права, бо історія свідчить, що Волинь з Галичиною у 1321–1341 роках входили до одного Великого Галицько-Волинського князівства. 1321 року, відповідно до історичних документів, ним правили брати Андрій і Лев II — старші сини онука Данила Галицького — князя Юрія. Особисто князь Андрій володів Волинню та Володимиром, а князь Лев — Галичиною та Львовом. І ми ще раз переконуємося, що брати, скоріше за все, були близнюками, тому один успадкував титул Великого князя, а другий (Лев II) — столицю держави.

Ось чому, за життя князів Андрія і Лева, у 1321 році молодший їх брат Дмитро князював у Луцьку та Острозі, де будував церкви, що засвідчено історією. А після загибелі старших братів 1323 року в протистоянні з татарами Золотої Орди посів Львівське князівство та перебрав на себе титул Великого князя.

Коли ж історики спробують вдатися до чергових вигадок про Туровського князя Юрія та його сина Дмитра, які немовби раптом опинилися в Холмі, Острозі, Львові та Луцьку, то варто спочатку пояснити, як при живих нащадках князівського роду Галицьких можна було у них перехопити князівські столи та земельні володіння. А головне — без будь-якого протистояння. Історія подібного не знає. Посил «так принято считать» в сучасній Українській державі є неприпустимим.

На мою переконливу думку, палкий український патріот Максимович Михайло Олександрович, (1804–1873 рр.), який у 1834–1835 роках був першим ректором щойно відкритого Київського університету, знав правду про князя Дмитра Юрійовича Галицького-Острозького. Та, перебуваючи під шаленим тиском російської шовіністичної цензури, постарався хоча би залишити про те згадку, вчинивши свідомий посил на «Чтения 1847 года». Він 1866 року вже знав, що українця, професора О.М. Бодянського за подібні публікації у 1848 році вигнали з Москви та кафедри, а журнал «Чтения…» закрили.

Такі різні джерела одночасно помилятися не могли. Тому українські «одностайники» російських істориків, аби надалі зберегти в силі давню вигадку про зайняття литовським князем Любартом Великокнязівського престолу Галицько-Волинського князівства, вигадали для Любарта Гедиміновича «хрещене ім’я Дмитро». Вони гадали, що таким чином вирішили проблему. Та справа в тому, що ні російська церква, ні російська історіографія ХІV–ХVІІ століть подібних випадків не знають. Це черговий виняток із правил. Абсолютно всі князі в усіх історичних документах іменуються своїми князівськими іменами, починаючи від князя Володимира (святого) до Василя-Костянтина Острозького.

Тому варто розуміти, що маємо справу з черговим імперським «доважком брехні».

Усі битви з 1350 до 1380 року між польськими загарбниками Галичини та Волині і руськими (українськими) князями Великого Галицько-Волинського князівства відбувалися у ті роки між католиками і православними русичами (русинами), яких очолювали князі династії Галицьких — Великий князь Дмитро та його син Данило. На боці руського князя Дмитра Галицького виступали його союзники — литовські князі.

Усі стародавні достовірні документи тих років підписані руським князем Дмитром. А всі підробки та фальшивки подані за підписом князя Любарта. Не будемо повторно розповідати, навіщо подібне творили католицька церква, Польська Корона та скатоличена литовська верхівка. Вони були зацікавлені приховати ті події, а фальшували їх, зазвичай, в XVI столітті польські хроністи на замовлення владик церкви та владоможців Речі Посполитої.

Данило ІІ Галицький (1323-1376).

Професор сучасної Острозької академії Петро Кралюк у праці «Шестиднев, або Корона дому Острозького», писав про князя Данила так:

«Першим відомим нам представником династії Острозьких є князь Данило з Острога (помер між 1366 та 1370 рр.) …Про Данила збереглося дуже мало свідчень… Він боровся з експансією польського короля Казимира Великого на територію Галичини…

Відомо, що князь Данило мав свою печатку з гербом, який містив основні елементи «великого» герба Острозьких. Останній дійшов до нас і добре відомий дослідникам. Тобто Данила правомірно трактувати як автономного правителя, що надавав письмові розпорядження, грамоти, скріплюючи їх своєю печаткою. Мав він і власні збройні загони, які використовував у боротьбі з поляками… У Данила та його дружини (Василиси. — В.Б.) було немале потомство» [152, с. 268–270].

Автор раніше наводив висновки своєї розвідки про роки народження князів Дмитра Юрійовича та Данила Дмитровича, тому повторятися не будемо. Нагадаємо тільки, що наші дослідження спираються на Літопис Руський.

Автори сучасної «Історії України в особах. Литовсько-польська доба», виданої у Києві 1997 року авторським колективом академіків НАНУ, докторів та кандидатів історичних наук, наводять рік смерті князя Данила — 1376 — що, на думку автора, більш достовірно.

І хоча жодне сучасне офіційне джерело не вказує причину смерті князя Данила, та, найімовірніше, він загинув у протистоянні з поляками та угорцями в битвах за Галичину і Волинь.

Цьому є досить-таки цікавий та оригінальний доказ. Звернімо увагу: спадщина до князя Федора (так званого Острозького — сина Данила) потрапила спочатку за грамотами польського короля Ягайла від 1386 та 1390 років. І раптом та сама ж власність князя Федора закріплюється за його родом ще раз грамотою 1393 року польської королеви Ядвіги. Що є цілковитий нонсенс! Після грамоти короля — грамота королеви не потрібна!

Це зайвий раз свідчить, що польські та угорські владоможці, які перебували в династичному союзі під орудою католицької церкви, на перших порах після Кревської унії 1385 року не довіряли не тільки своїм явним ворогам — князям Русі (України), а й їхнім союзникам — литовським князям. Точно така недовіра зі сторони руських князів існувала до поляків та їхньої церкви.

Слід визнати: недовіра польського владного кліру до русичів (українців) була настільки потужною, що вони зобов’язали всіх українських князів та шляхту, а разом з ними і литовців скласти окрему присягу на вірність польській королеві Ядвізі та Польській Короні.

На той давній історичний парадокс сучасні історики, зокрема польські, литовські та українські, намагаються не звертати уваги.

Чого робити не слід.

Частина четверта

КНЯЗЬ ФЕДІР ГАЛИЦЬКИЙ (1360–1448)

1. Зміна обставин

Князь Федір Галицький в сучасній українській історичній науці відомий як Федір Острозький. Хоча то була одна історична особа.

Сучасна українська історіографія подає матеріал таким чином, що невідомо з яких причин польський король Ягайло наприкінці XIV століття відібрав у литовського роду Любарта Гедиміновича місто Луцьк та всі їхні Волинські володіння і передав невідомому руському (українському) князю Федору, так званому Острозькому.

Що цікаво: людину з королівського литовського роду Гедиміна, у якого немовби відібрали всі володіння, звали князем Федором, а передали ті володіння теж князеві Федору.

Сподіваюся, ми пам’ятаємо, що у ті роки ні по батькові, ні прізвище не вживалося.

Згодом, взагалі, всі нащадки роду Любарта Гедиміновича, як у казці, зникли. Отаку «історичну науку» ми та наші діти й онуки вивчаємо досі. Що ж у ті роки насправді відбулося?

Ще з часів Великих Галицько-Волинських князів Андрія (1308–1323) та Дмитра (1323–1383) Русь (Україна) та Литва виступали проти ворогів спільними силами, в союзі. Так тривало за часів Великих Литовських князів Гедиміна (1316–1341) та Ольгерда (1345–1377). Зобов’язання були взаємними. Та все змінилося після приходу до влади в Литві Ягайла. Змінився статус самої держави. Послухаємо:

«…У Литві після смерті Ольгерда (1377 р.) …великокняжий віленський стіл успадкував, всупереч принципам родового старшинства, Ягайло… Це викликало обурення старших Ольгердовичів… Аби зміцнити своє становище (разом із іншими заходами. — В.Б.)… Ягайло прийняв… пропозицію (Папського престолу. — В.Б.) (про) укладення Кревської унії (24 серпня 1385 р.), якою передбачались інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави й перехід у католицтво володаря Литви та її мешканців… У лютому 1386 р. Ягайло охрестився, взявши ім’я Владислав, одружився з Ядвігою і став польським королем. Всі литовські князі (та українські. — В.Б.) мусили присягнути на вірність «велебному господарю Владиславу, королеви польскому, литовскому и русскому, и иных земель господареви, и велебной госпожи Ядвиге, королице польской, и их детем, и Коруне Польской… поддаваючися с людьми и с землями, и с городы, и ствержами на веки веком» [44, с. 147–149].

Так, врешті-решт, католицькі місіонери (священики) думали перехитрити всіх литвинів і русичів та прибрати їх до рук.

Зазначимо: уже 1386 року новий польський король Ягайло почав видавати своїм підданим правові акти на земельні володіння саме на ті міста та землі, з якими вони присягли йому на вірність. Так що в документі 1386 року польського короля Ягайла, виданому князеві Федору, нічого дивного нема.

Рід Великих руських (українських) князів Галицьких, завдяки елементарній зраді литовського князя Ягайла, потрапив до хитро влаштованої католицької пастки. В умовах того часу відмовитися від присяги Ягайлові та не скласти її — означало позбавитися титулу князя та всіх володінь. Український князь Федір Галицький, він же — Острозький, розумів ту ситуацію. Свідченням чого є нові надбання від короля (1390 рік) та королеви Ядвіги (1393 рік).

Не існує жодного достовірного історичного документа, за яким би забиралися землі від литовського князя Федора Любартовича та передавалися руському князю Федорові Острозькому.

Тому всі так звані «писання» на цю тему є звичайними домислами, міфами.

Та навіть у цьому складному становищі патріотично налаштовані руські (українські) православні князі та їхні литовські колеги продовжували опір Польщі.

«Згідно з умовами Кревської унії було охрещено Литву — останню поганську країну в Європі (за винятком Жемайтії, захопленої Орденом, яку було покатоличено пізніше). Нова віра стверджувалася у Великому князівстві Литовському досить повільно (характерно, що навіть не всі Ягайлові брати перейшли у католицтво)» [44, с. 149].

Варто розуміти, що за часів Ольгерда, після Синьоводської битви 1362 року, у Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтському почала різко посилюватися вага литовських Великих князів. На відвойованих у татар землях та сусідніх з ними, наприклад — Київщина, Сіверщина, Поділля, Великий князь одноосібно призначав своїх намісників. Хоча слід пам’ятати, що литвини у державі становили тільки 20 % населення, решта — русичі.

Звичайно, навіть при деякому свавіллі Литовські Великі князі змушені були дотримуватися певних правил.

Самі князі розділилися на православних і католиків. І хоча Ягайло, згідно із Кревською унією, був зобов’язаний привести до католицької віри і литвинів, і русичів (українців), та, відчувши опір, він і католицькі єпископи зрозуміли марність своїх зусиль.

«Упродовж усього свого тривалого перебування при владі зверхник Литви та Польщі Ягайло докладав чимало зусиль, аби реалізувати укладену в Крево у 1385 р. угоду й, згідно з нею, «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської». Однак на противагу цьому в особі його двоюрідного брата Вітовта владно заявила про себе тенденція до збереження політичної окремішності Великого князівства Литовського (і Руського. — В.Б.). Початок державному відродженню… (Великому Литовсько-Руському князівству. — В.Б.) був покладений Острівською угодою, за якою Ягайло мав повернути Вітовту всі батьківські землі (передусім Троцьке князівство) й зробити його своїм намісником у Великому князівстві… (Литовсько-Руському. — В.Б.) — (1392 р.)» [44, с. 194].

Якщо принципово придивимось, то сучасні українські історики абсолютно не звертають уваги на руську (українську) складову частину Великого князівства, постійно йменуючи його — Литовським. У такому разі, цим українським історикам нема потреби говорити про ставлення руських (українських) князів та руських людей до тих далеких подій. Отож, немовби Русь (Україна) в ті часи була, і — не була.

Така собі невизначеність «хахлуїв». Саме тому й було відроджене Велике Литовсько-Руське князівство, а його слід іменувати тільки так, бо переважна більшість руських (українських) князів на чолі зі своїм Великим князем Федором Галицьким (Острозьким) чітко заявили королю Ягайлові: «Ти особисто можеш міняти віру, на яку бажаєш, і ми присягаємо тобі, як королю, на вірність. Та міняти свою предківську християнську віру не збираємося. Вона є рівноправною з католицькою, бо знаходиться з нею в унії».

Тільки так могли говорити українські державці, які поважали себе, своїх предків, свою землю та свій народ.

Українським історикам автор укотре нагадує: переставаймо вірити російським так званим джерелам. Для певності заглядаймо до європейських та світових. А там досить чітко встановлено, що 14 Вселенський Собор (2-ий Ліонський, який відбувся 1274 року) уклав унію між католицькою та православною церквами.

Українські князі династії Галицьких, руські митрополити та єпископи ХІІ–ХІV століть були настільки освіченими та обізнаними людьми свого часу, що володіли матеріалами й рішеннями Вселенських Соборів.

Тому виклад і потрактування подій нашого минулого мають змінитися. Треба викинути московську державну балалайку, під котру співаємо уже сотні років, якою користувався давній російський національний герой — «Иванушка-Дурачок».

Слід зазначити ще одну незаперечну річ. У новій державі першою особою був Великий князь Вітовт, а другою — руський (український) Великий князь Федір Галицький. Певно, цей стан був зафіксований державними документами офіційно. Бо таке явище у Великому Литовсько-Руському князівстві спостерігалося впродовж ХV–ХVІ століть.

Можна погоджуватися чи ні зі згаданою тезою, та цьому твердженню є досить-таки блискучий доказ.

1421 року Велике Литовсько-Руське князівство відвідав посол англійського і французького королів лицар Гілльбер де Ланноа. Ми досліджували це питання у першому томі книги і знаємо, що під тиском Папи Римського та з ініціативи англійського короля Генріха V (1413–1422) і французького короля Карла VI (1380–1422) європейські монархи готували хрестовий похід проти Османської (Турецької) імперії. Кожному із монархів Гілльбер де Ланноа вручав королівські листи і подарунки. Після вручення королівських листів польському королю Ягайлові подібні листи він вручив Великому князю Вітовтові. Після того монархи вели розмови з послом про деталі походу під час так званих бенкетів (обідів). Послухаємо лицаря Гілльбера де Ланноа:

«84. Тоже… Я проехал через нижнюю Русь и прибыл к князю Витольду, великому князю и государю Литовскому, которого я нашёл в Каменце на Руси, вместе с женой и в сопровождении татарского князя и многих других князей, и княгинь, и рыцарей (бывших в большом количестве). Я исполнил своё мирное посольство относительно князя Витольда со стороны 2-х королей и представил ему драгоценности короля Англии. Этот государь оказал так же большие почести мне, отлично угостил меня — дал мне три обеда, на которых посадил меня за своим столом…» [8, с. 36–37].

Посол Гілльбер де Ланноа нічого не пише про присутність на тих обідах руських (українських) князів. Зустріч із ними він виділив в окремий розділ. Послухаємо:

«85. Тоже. Один князь и русская княгиня из числа его (Вітовта. — В.Б.) подданных дали мне обед и пару русских (українських. — В.Б.) вышитых перчаток,.. а его рыцари дали мне другие подарки, как-то шапки и перчатки, подбитыя куньим мехом, и татарские ножи, особенно-же Гедигольд, капитан Плюи в Подолии…» [8, с. 38–39].

Зазначимо: королівський посол де Ланноа описав відвідини десятка різних міст, країн та утворень, як-от: Брабант, Бремен, Вісмар, Тевтонський орден, Польське королівство, Велике Литовсько-Руське князівство тощо. Бенкети (обіди) у всіх країнах йому давали тільки монархи. Виняток трапився у Великому Литовсько-Руському князівстві. Що за етикетом того часу означало: руські князі самостійно ухвалювали важливі рішення. І не інакше!

Саме те у спогадах засвідчив лицар, коли описав зустріч у другому Кам’янці (Подільському) з руським князем Гедігольдом (Василем Красним — сином Федора Острозького) та подальшу зустріч з ним на узбережжі Чорного моря.

Нам слід зрозуміти: ще за часів Великих князів Андрія Юрійовича Галицького (1286–1323) та його молодшого брата Великого князя Дмитра Юрійовича (1301–1383) був створений союз Русі (України) з Литвою, яка значно посилилася людьми втікачами від Тевтонського ордену і займала терени сучасної Білорусії. Через те що обидва народи — литвини-білоруси і українці-русичі — відверто потерпали від тиску католицької церкви, то десь із другої половини 30-х років XIV століття вони спільними зусиллями відбивалися від католицизму. Хоча, звичайно, були й інші подразники, як зовнішні, так і внутрішні, які постійно використовував католицький Папський престол.

Саме під час того жорстокого протистояння загинув спадкоємець Великокнязівського престолу син Дмитра — Данило. Українська історична наука вважає, що таке сталося 1376 року. Хоча окремі українські науковці, наприклад професор П.М. Кралюк, твердять, що смерть могла настати «між 1366 та 1370 рр.». Ми ж схиляємося до думки, що князь Данило загинув-таки у боротьбі з поляками десь у період 1350–1380 років. Підтвердженням цього, на мій розсуд, є «легенда давнього Острога про княжича Дмитра». І хоча, за легендою, у князя Данила помер «улюблений маленький син Дмитро», та його «відспівувало 120 священиків з єпископом Арсенієм, над його могилою побудували велику круглу вежу… (та. — В.Б.) церкву Св(ятого) Миколая» [154, с. 58].

З такими почестями в українських православних церквах відспівували тільки національних героїв, до яких не міг належати малий хлопчина.

Легенди завжди будуються на фактах, але зберігають тільки головне — про що несуть звістку. У нашому випадку — легенда зберегла пам’ять про страшне горе батька (князя Дмитра), котрий пережив сина (Данила) та побудував над його могилою церкву Святого Миколая. А відспівували те страшне горе князя 120 священиків з єпископом Арсенієм. Так, на мою думку, слід сьогодні тлумачити острозьку легенду. Вона приховує в собі давню таємницю.

Саме в ті, кризові для династії Галицьких князів, роки [загибель князя Данила (1376), смерть князя Дмитра (1383), невизначеність наступника, агресія Польщі] підлого удару по Великому князівству завдав Ягайло, перейшовши на польський бік (1385) та особисто прийнявши католицьку віру (1386).

Унія 1385 року Литви з Польщею поставила перед руськими (українськими) князями та перед українським православним народом проблему вибору: як вижити? Це не риторичне, нейтральне питання, як можуть думати деякі сучасні історики. Ні! То було питання збереження українського (руського) етносу в його суто національному вигляді. Варто пам’ятати: на 1385 рік ми мали суто національну українську мову, яка більше 2 (двох) тисяч років об’єднувала нас; мали свою національну культуру, звичаї, побут тощо; майже 500 (п’ятсот) років українців об’єднувала єдина православна віра, яка пронизувала абсолютно всі шари суспільства.

Об’єднання Литовсько-Руської держави з Польщею несло в собі загрозу піддати все те руйнації та знищенню. Що головне: як руські (українські) князі, так і прості люди могли ці речі спостерігати на захоплених поляками землях Галичини та Волині.

Повернімося на десяток років у минулі часі. Ми пам’ятаємо, що польський король Казимир III, який 1349 року захопив та привласнив українські землі Галичини й Волині (а за них руські (українські) князі вели тяжкі кровопролитні визвольні війни), помер у 1370 році. Як стверджують польські хроністи, з чим погоджуються сучасні українські історики, скориставшись польською скрутою, Великий Галицько-Волинський князь Дмитро повернув більшу частину загарбаної землі Волині разом із столицею Володимиром. А оскільки ми вже встановили, що луцький престол із 1340 року посідав князь Дмитро із роду Галицьких і ніякого литовського князя Любарта Гедиміновича з 1340 до 1383 року в Луцьку не було, то виникає дуже цікаве запитання: що ж учинив Дмитро Галицький із столицею Волині Володимиром, повернувши у 1370 році до своїх володінь? Українські історики це неординарне питання залишають поза увагою. Трапилася напрочуд дивна історія: столиця повернулася до володінь Великого князя, а він продовжував сидіти в Луцьку. Так потрактовують ті події сучасні українські історики.

Все те — давні московські «доважки брехні». І ось чому.

У праці сучасного історика Дмитра Ліщука «Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник» на 10 сторінці наведена «Генеалогічна таблиця кн. Острозьких». Звичайно, недоліком її стало те, що цей давній рід починається із князя Данила, так званого «родоначальника князівського роду Острозьких», який нібито взявся нізвідки. Дуже бояться українські історики виходити за рамки «московського дозволу», тому й розповідають старі російські байки про «Иванушку-Дурачка». Та полишимо цю болючу тему. Добре вже те, що шановний історик чітко зафіксував чотирьох синів князя Данила, двоє з яких — Михайло і Дмитро — були старші за нам відомого Федора (Острозького), котрий, зрештою, посів батьківський князівський стіл.

Автор пропонує дослідити, як все те відбувалося в часі, вписується воно чи ні до відомих подій.

Якщо Дмитро Галицький, за нашим дослідженням, яке повністю спирається на Літопис Руський, 1300–1303 року народження, то його син Данило, так званий Острозький, — 1323 року народження. Отож, оба князі, Дмитро й Данило, брали участь 1340 року у воєнному протистоянні польському королеві Казимиру III у Львові.

У 1349 році несподіваним нападом, з благословення католицького престолу, Казимир III захопив Галичину та Волинь. До 1380 року Великий князь Дмитро Галицький та його син Данило вели жорстоку боротьбу із поневолювачами — католицьким союзом Польщі та Угорщини і допомагаючим їм — Тевтонським орденом. Свою столицю, в зв’язку із втратою Львова та Володимира, Великий князь Дмитро Галицький переніс до Луцька, а сина Данила наділив Острогом.

Звичайно, ніякого протистояння у ті роки з Великим Литовським князем Ольгердом Дмитро Галицький допускати не міг, хоча йому й не все подобалося в діях того. Головне, що вчинив Ольгерд: прикрив Русь зі сходу та півдня від можливого нападу Золотої Орди. Зазначимо: союзна Литва не зазіхала на українську мову, українську культуру та наші закони. Тому коли 1370 року руські князі відвоювали у Польщі Волинь із столичним містом Володимиром, то на столичний Володимирський престол зі згоди діда Дмитра (67 років) та батька Данила (47 років) сів старший брат — Михайло (Міхал), якому того року виповнилося 25–27 літ. Середущий син Дмитро, певно, по смерті діда, посів Луцьк, а Федір, на 1376 рік — молодший, повнолітній князь, — посів батьківський Острозький стіл.

Польські автори Станіслав Кутшеба і Владислав Семкович у праці «Akta unji Poski z Litwa, 1385–1791», яка вийшла друком ще до Другої світової війни, перелічили та зафіксували князівські роди, які склали присягу на вірність Польській Короні. На мою думку, це цілком надійне джерело, яке досі, практично, не використовувалось істориками.

Панівним, домінуючим родом руських князів XIV–XV століть була потужна династія князів Галицьких. Ми усе те спостерігали в нашому дослідженні.

Треба відзначити: у новоствореному, скоріше за все — на добровільно-примусових для русичів (українців) умовах, князівстві зберігалися титули Великого Литовського і Великого Руського князів. Це особливо проявилося в часи князя Костянтина Івановича, коли він мав право користуватися червоною (королівською) печаткою, та в часи Великого Руського князя Свидригайла, коли 1342-го йому той титул надали руські князі. Отож, титул існував, мав силу. І українська влада теж існувала.

Навіщо автор звертає увагу читачів на цю, здавалося б, другорядну річ?

Справа в тому, що за сотні років поневолення українців привчили до думки неіснування української держави, а, отже, й неіснування української влади.

Робили з нас не простих невігласів, а свідомо привчали до розгулу та махновщини. З такими людьми легше справитися, ними легше заволодіти та керувати.

Ті ж недоброзичливці підкидають думку, що й козацька українська держава постала нібито на голому, дикому місці. В той час, коли вона виникла на противагу Люблінській унії, на яку пішла переважна більшість українських князів, зокрема — рід Великих Українських князів Галицьких (Острозьких).

Саме тоді українська нація й породила нову правлячу еліту (шляхту) — козаччину.

2. Буремні роки Федора Галицького

Хоча роки життя князя Федора Галицького-Острозького (1360–1448) належать до надзвичайно буремних і втаємничених, та все ж він посів достойне місце в українській історіографії.

Залишившись після смерті діда Дмитра (1383) та пізнішої загибелі старших братів Михайла і Дмитра старшим князем роду, князь Федір достойно захищав інтереси Русі. Майже вся його діяльність припадає на часи правління Великого князя Вітовта, який володарював Литовсько-Руською державою у 1392–14З0 роках.

Великий князь Вітовт прийшов до влади, насамперед, завдяки династичним протистоянням та невдоволенню руських православних князів політикою Ягайла, особливо рішеннями Кревської унії про поголовне окатоличення. Будучи особисто католиком, Великий князь своїми рішеннями не утискував православних князів та православну релігію. Хоча сказати про якусь протидію Вітовта проникненню та посиленню католицизму в самому Великому князівстві теж не можна.

«Відтак, позиції Ягайлового намісника у Великому князівстві… (Литовсько-Руському. — В.Б.) значно зміцніли. І вже невдовзі, у жовтні 1398 р., литовсько-руські князі та бояри, зібравшись на острові Салин (на р. Мамель) задля підтвердження угоди з Орденом, проголосили Вітовта своїм королем» [44, с. 198].

Не виникає сумніву, що князі Галицькі (Острозькі) Михайло, Дмитро й Федір та їх повнолітні родичі брали участь у цьому почесному зібранні.

Варто пам’ятати, що саме ці роки так званого російською історичною наукою повністю спотворені. Аби приховати чергову втрату московитами (1392 рік) своєї золотоординської династії, вони до історичних подій понакидали сотні вигадок, міфів та «доважків брехні». Тому, аби відновити давнії події та взаємовідносини, звернімося, перш за все, до цілком надійних документів Золотої Орди, пам’ятаючи, що Московія у всі роки була її складовою частиною, та до документальних матеріалів Литви, України і Польщі.

Ось про що розповідають давні джерела. 1380 року до влади в Золотій Орді прийшов хан Тохтамиш. Уся світова наука визнає цей факт. Але московські владоможці прив’язали до цього беззаперечного та достовірного факту свою брехливу вигадку про Куликовську битву, яка немовби відбулася 1380 року. Зазначимо, що світові джерела нічого не знають про згадану битву ні про вигадану дату, коли вона нібито сталася. Зате достовірно знають про баталію хана Тохтамиша з Мамаєм восени 1380 року.

Автор не буде черговий раз досліджувати вигадку про московську Куликовську битву. Хто хоче дізнатися більше з цього приводу, пропоную звернутися до праць «Країна Моксель, або Московія» та «Москва Ординська».

Звернімо увагу тільки на один факт.

За московською версією про так звану Куликовську битву, та відбулася 8 вересня 1380 року, а Мамая стратили в Кафі 28 листопада того ж таки року. Тобто через 80 днів. Так от, за ті 80 днів мали відбутися послідовно такі події:

1) Мамай мав дібратися з Куликового поля до рідного улусу (близько 1500 кілометрів),

2) Зібрати нове військо, а це не менше 70–100 тисяч вершників,

3) Рухатися назустріч ханові Тохтамишу разом з військом (не менше 700 кілометрів),

4) Провести битву з ханом Тохтамишем (програти її),

5) Після поразки Мамай мусив утекти до Кафи (700 кілометрів), Тохтамиш у той час мав рухатися з військом за Мамаєм (700 кілометрів),

6) Хан Тохтамиш мав оточити та штурмувати Кафу; після того відбулися переговори; і, врешті решт, 28 листопада 1380 року знищили Мамая; після чого хан Тохтамиш підписав з генуезцями договір.

За моїми найоптимальнішими підрахунками, на всі перелічені події треба мінімум 4 (чотири) місяці. А їх нема. Світова історія, між іншим, не знає, щоби полководець (Мамай), програвши такого рівня битву (Куликовську), зумів провести подібного рівня баталію через 1,5–2 місяці.

Сьогодні це розуміють навіть російські історики, тому й шукають для Куликовської битви нове місце. Бо на сучасному місці тої вигаданої події, як влучно заявив один російський професор, «двісті років копають, а ломаного списа не знайшли».

Щоби у нас не виникало сумніву щодо битви Тохтамиша з Мамаєм 1380 року, послухаємо російських академіків: «Тохтамыш в 1380 разгромил войско Мамая на р. Калке…» [25, т. 9, с. 561].

Хан Тохтамиш, згідно із достовірними арабськими джерелами, після розгрому Мамая переслідував того до міста Кафи, куди переможений утік. Потім, оточивши місто, зажадав його видачі й страти, що й відбулося 28 листопада 1380 року. Отож, зрозуміло, що битва Тохтамиша з Мамаєм на річці Калці була останньою в житті Мамая.

Московити понакидали до опису битви та до складу її учасників десятки ще гидотніших вигадок. Довільними фантазіями є участь в битві литовсько-руських князів Андрія Полоцького, Дмитрія Брянського та Боброка-Волинського. За московською методою — чим огидніша брехня, тим швидше в неї повірять. Та полишимо і цей імперський «доважок брехні». Про нього можна багато що розповісти. Надійним документом, що дійшов до нас уйгурською мовою, тобто мовою оригіналу Золотої Орди, є лист хана Тохтамиша до Ягайла. Російські історики зробили багато, щоби спотворити переклад тексту та рік написання його. Так от, лист написано весною 1392 року, після битви Тохтамиша з Тимуром 18 червня 1391 року на річці Кундурчі. У другій книзі «Москва Ординська» детально і послідовно досліджено битву й наведено повний текст перекладу російською мовою ярлика (листа) Тохтамиша до Ягайла, зроблений професором Казанського університету Мірзою А.К. Казем-Беком. В листі хана чітко зазначено, що під час битви його зрадило кілька ханів, серед них Бек-Булат і Ходжа-Медин. А нашим дослідженням встановлено, що то були Рязанський (Бекбулат) та Московський (Сарихозя) князі.

Треба пам’ятати: золотоординські й російські імена осіб та назви міст, рік, озер тощо всуціль не збігалися. І Москва була зацікавлена, щоби істину ніколи не встановили.

Навіщо ми це пояснюємо?

У подальших дослідженнях ми не один раз побачимо згадки про так званих московських князів і їх вчинки. Щоби постійно не говорити одне й те ж, ми змушені прояснити ситуацію, яка відбулася після воєнного походу Тохтамиша на князів-зрадників. Той похід стався навесні 1392 року, в результаті чого хани (князі)-зрадники потрапили до рук Тохтамиша й були страчені. Ось як хан Тохтамиш описав у листі до Ягайла давні події:

«Чтобы дать знать о восшествии (на престол) великой Орды, уже отправляли (мы) к тебе Кутлу-Бугу (и) Асана, главных послов. И ты тоже отправил к Нам своих посланников. В прошлом году Бикбулат, Худжамадин, несколько главных огланов, Бикиш, Турдучак, Бирди (и) Давуд, главные князья тайком отправили одного по имени Идику (Едігей. — В.Б.) с приглашением к Тимуру; тот вместе с языком шёл (на нас)…

Когда начался бой, те злые люди (упомянутые изменники) повернулись и тронулись с места, а народ упрямился…

Бог нам помог: передал (он) мне враждующих: Бикбулата, Хаджимадина, Турдучака, Бердия (и) Давуда, великих огланов и князей.

Теперь, чтобы дать знать об этом случившемся, отправили (мы к тебе) главных послов Асана и Турду-Ходжу…» [171, с. 37–38].

Отож, ще раз констатуємо: лист хана Тохтамиша до Ягайла датований 1392-м роком. Про те говориться в його тексті: зрада відбулася «минуло року», тобто 1391-го. Хан Тохтамиш влади в Золотій Орді не втрачав, бо ще того ж таки 1391 року направляв послів Кутлу-Бугу та Асана сповістити Ягайла «о восшествии (на престол)».

Автор пропонує розглянути давні події, що відбулися після 18 червня 1391 року, тобто після битви Тохтамиша з Тимуром на річці Кундурчі. Як пам’ятаємо, емір Тимур з рештками свого війська після битви «остановившись лагерем на одном из островов Волги, носившем имя Уртюбе,… в течении 26 дней приводил в порядок свои войска…» [30, с. 156].

Тобто, слід думати, що й хан Тохтамиш зі своїм військом усі ці 26 днів, перекривши можливість Тимуру завдати удар по містах Булгарії, перебував неподалік.

Звичайно, військова маса хана Тохтамиша, після відходу з поля бою зрадників, була меншою за залишки війська Тимура. Тому, зрозумівши, що його суперник чекав підкріплення, емір Тимур почав відступати по старій дорозі. Скоріше за все, хан Тохтамиш особисто не переслідував еміра, а доручив те чинити надійному полководцю. Тобто — уже в серпні місяці 1391 року Тохтамиш був у своїй столиці. Якщо його перше посольство до Великого Литовсько-Руського князя Ягайла вирушило до Литви у серпні 1391 року (на чолі з Кутлу-Бугою та Асаном), то уже до середини листопада воно було у Вільні. А в лютому-березні 1392 року, як пише у своєму листі хан Тохтамиш, «твои посланники» були в Сараї.

Навіщо автор розповідає про ці деталі? Справа в тому, що московити перебрехали в своїй історії 1392 рік на 1382, приховавши, таким чином, знищення Тохтамишем московського князя (оглана, згідно із листом хана) Сарихозю, він же — так званий Дмитрій Донський. Хан Тохтамиш із 1392 року особисто посів Московський князівський стіл, знищивши напередодні свою старшу дружину, яка теж зрадила йому.

В історичній науці московитів так званого князя Василя І не було. Тому він не міг бути зятем Великого князя Вітовта. Тохтамиш, знищивши князя-оглана (тобто людину з роду Чингісхана), перетворив московський удільний улус на власну вотчину, куди переселив свої ханські роди: ширинів, аршнів, баринів і т.д. А сам хан Тохтамиш, одружившись на доньці Великого князя Вітовта, отримав його повну підтримку.

Хто хоче прискіпливіше вивчити період Золотої Орди тих часів, а отже, й Московії, раджу звернутися до другої книги «Москва Ординська», частина друга: «Цар (хан) Тохтамиш».

Темник Едігей, спаливши Москву 1407 чи 1408 року, скоріше за все, знищив і Тохтамиша. Московський улус, практично, перестав існувати з 1408 до 1425 року. Та нам слід пам’ятати: ще під час походу Едігея з мангитами на Москву хан Тохтамиш відправив усі свої роди (старих людей, дітей, жінок тощо) та частину війська під захист Великого Литовсько-Руського князя Вітовта. Те військо у 1408 році очолював старший син хана Тохтамиша від першої (старшої) дружини — Джалал-ад-дін (Зелені-Салтан). Саме завдяки цьому рішенню хана Тохтамиша були врятовані від знищення його тюркські роди та старші сини-мусульмани.

Сучасні історики, спираючись на документи, засвідчили:

«Наприкінці 1409 року Вітовт із Джалал-ад-діном прибули до Берестя, де зустрілися з Ягайлом і домовились про подальші дії» [83, с. 121].

Автор просить звернути увагу на той факт, що цього разу татари зі своїм ханом Джалал-ад-діном прийшли із Московщини. Вітовт зі своїм військом чекав їх на Угрі.

А ось друге свідчення російського професора М.Г. Сафаргалієва (1960 рік):

«Впоследствии Джелал-ад-дин со своими татарами, которых, по словам Длугоша, насчитывалось 40 тысяч, принимали участие в знаменитом Грюнвальдском сражении в1410 году и содействовали разгрому ордена. Со своей стороны Витовт помог Джалал-ад-дину захватить Крым вскоре после битвы под Танненбергом (Грюнвальдом)» [30, с. 186].

Таким чином, ми маємо змогу ще раз переконатися, якими близькими були відносини Великого князя Вітовта та правителів Золотої Орди.

У 1413–1414 роках терени Новгорода, Пскова та півночі Литви відвідав європейський лицар Гілльбер де Ланноа. Ось його спогади:

«Из Трок я приехал в одно селение и замок, называемый Позурь, лежащий на реке Маммель (Неман), которая есть очень большая река; этот замок очень велик, весь из дерева и укреплён самим положением своим; одной стороной на очень обрывистой горе, другой стороной расположен на ровной земле. И там в этом замке я нашёл герцога Витовта, князя Литвы, его жену и дочь, жену… (князя. — В.Б.) Московского и дочь его дочери» [8, с. 30].

Отож, після смерті хана Тохтамиша, яка сталася 1408 року під час походу Едігея на Москву, в 1409-му князь Вітовт ухвалював рішення зі старшим його сином.

1410 року хан Джалал-ад-дін, за допомогою війська Вітовта, оволодів Кримом, а в 1411 році посів Золотоординський престол. Тобто ми ще раз переконуємося, що починаючи із 1380 року, Золота Орда (хан Тохтамиш) і Велике Литовсько-Руське князівство (Ягайло та Вітовт) діяли проти своїх ворогів, об’єднуючи зусилля. А таке могло трапитися завдяки порідненню хана Тохтамиша з родом Великого Литовсько-Руського князя Вітовта.

У знаменитому ярлику хана Тохтамиша до Ягайла 1392 року є така фраза: «З підданих Нам волостей, зібравши виходи, вручи послам, які йдуть для доправлення до скарбниці» [171, с. 51].

Автор уже пояснював, як професор Казанського університету Казем-Бек спотворив саме це місце російського перекладу уйгурського тексту хана Тохтамиша. Тому ми використали переклад професора І.М. Березіна.

Про що свідчать ті слова хана Тохтамиша?

Вони беззаперечно вказують на те, що 1392 року деякі землі Золотої Орди, будучи приналежні їй, управлялися владою Великого Литовсько-Руського князівства. В цьому випадку російські історики та їхні українські однодумці завжди кивали нам на українські землі Київщини та Поділля. Мовляв, мова йде про них. Цим натяком московити та їхні «українські одностайники» приховували ще один московський «доважок брехні» про «татарську Західну Мещеру», тобто землі від Рославля — Брянська — Трубчевська до Можайська — Наро-Фомінська — Кашири, які раніше захопив князь Ольгерд та на які хан Тохтамиш свого часу видав ярлик на управління Литві.

Приховуючи правду, нам нав’язують думку, що скориставшись скрутою хана, Вітовт «зажадав від Тохтамиша ярлика, котрим той зрікався верховного права на ті руські землі, що входили до складу Великого князівства Литовського, і, відтак, ліквідовувався режим литовсько-татарського кондомініуму й припинялася сплата данини в Орду». Згадка про цю історичну подію дійшла до нас у словах кримського хана Менглі-Гірея (1506 р.): «Великий царь Тохтамыш дал великому князю Витовту Киев, и Смоленск, и иншие городы, и предок наш царь Тохтамыш на всё дал ярлык свой» [44, с. 204].

Слід пам’ятати, що слова знаменитого кримського хана Менглі-Гірея нам донесла так звана московська історична наука. Це видно по назві міст: «Киев, и Смоленск», які ніколи не входили до складу Золотої Орди, і, звичайно, ханський рід Гіреїв такі азбучні істини знав. Московити, наводячи словами хана Менглі-Гірея фальшиві міста, мали подвійну мету: виводили з-під влади Орди сучасну свою територію від Смоленська до Можайська та «притягали за вуха» до володінь Золотої Орди міста, які не мали нічого спільного з нею. Навіть якщо звернутися до праці М.М. Карамзіна «История государства Российского» — можна переконатися, що Смоленськ ніколи не входив до складу Золотої Орди.

Ще раз нагадуємо читачам: ханські ярлики, які збереглися до наших часів (Хаджі-Гірея, 1461 р.; Менглі-Гірея, 1472 р., 1507 р., 1514 р.; Махмед-Гірея, 1520 р.; Сахіб-Гірея, 1540 р.; Девлет-Гірея, 1560 р.), видавалися тільки на землі так званої «Західної Мещери», частини Сіверщини та частини Поділля. От лише звертатися до російських перекладів цих історичних пам’яток аж ніяк не радимо.

Поговоримо про статус Галицько-Волинського князівського роду Галицьких-Острозьких у Великому Литовсько-Руському князівстві.

Ось якої думки дотримуються сучасні історики щодо українських (руських) князів Середньовіччя:

«Слід враховувати, що Острозькі, як і представники інших князівських династій Русі в період Середньовіччя, вважали себе де факто незалежними правителями. І справді, типологічно князівства Волині чи Полісся (а до них належало князівство Острозьке) нічим принципово не відрізнялися від аналогічних державних утворень — князівств та герцогств, наприклад Священної Римської імперії чи Французького королівства доби Середньовіччя.

Осереддям української аристократії в період «осені Середньовіччя» стала Волинь. Тут зосереджувалися володіння князівських родин, наймогутнішими серед яких були Острозькі, Заславські, Четвертинські, Чорторийські, Сангушки, Гольшанські-Дубровицькі, Корецькі, Збаразькі, Вишневецькі, або, як їх іменували, «княжата головні». Представники цих родів намагалися зберегти за собою права, притаманні князям ще з давньоруських часів. Зокрема, до них належали право оголошення власних розпоряджень, жалувальних грамот підданим, надання земель за умови служби, встановлення власних податків, повинностей, пільг, а також право суду над підданими (аж до смертної кари включно)» [46, с. 8].

Звичайно, при такому стані влади, а він був суто українським, Великий князь (за походженням литвин), мусив передати головному князю з династії українських (руських) князів максимальну повноту влади, особливо на прикордонні та на землях України-Русі. Що й сталося.

Якщо Великий князь Ольгерд після Синьоводської битви (1362 рік) передав своїм племінникам із роду Коріатовичів у повне підпорядкування землі Поділля, утворивши в складі своєї держави нове — Подільське — князівство, що проіснувало під їх владою з 1362 до 1394 року, то Великий князь Вітовт, повернувши Поділля під свій контроль, певно, не без участі руського князя Федора Галицького (Острозького), повернув ті землі його родові.

За свідченням українського історика Віталія Михайловського, Василь Красний (Гедігольд) правив Поділлям з 1411 до 1422 року. Послухаємо історика Михайловського:

«Вітовт після укладання Торунського миру наприкінці 1411 р. подався у подорож до Угорського королівства. Джерела фіксують присутність у почті князя новопризначеного подільського старости Гедигольда. Він (Гедігольд. — В.Б.) брав участь у з’їзді угорських і польських панів» [45, с. 97].

І ось далі:

«Формування свого маєтку на території Поділля Ярмолинські продовжили і за володарювання Вітовта. 29 липня 1428 р. Ходко отримує за заслуги від великого князя литовського Вітовта с. Волків у Смотрицькому повіті. Особливістю цього надання було те, що зроблено воно було з ініціативи віленського воєводи Гедигольда, котрий до 1422 р. був намісником Вітовта на Поділлі» [45, с. 196].

А внизу до тексту є ось така примітка:

«Принаймні Гедигольд (Василь Красний Галицький-Острозький. — В.Б) після 14 березня 1423 р. не згадується з титулатурою подільського старости» [45, с. 196].

Як бачимо, навіть не будучи старостою (правителем) Подільської землі, князь Гедігольд, він же Василь Красний, впливав на розподіл маєтності на цих землях.

Це означає, що згаданий князь, навіть не будучи правителем Поділля, мав вплив на цей край. А відтак — ми маємо повне право стверджувати, що польська та російська історичні науки, подаючи матеріал про Поділля, понакидали до нього багато «доважків брехні», аби позбавити українців їх власної землі.

3. Подільська земля. Часи князя Федора

Розпочавши з 1349 року загарбання західних українських земель, Польське королівство продовжувало цю політику сотні літ. Мінялися стратегія і тактика, методи і форми захоплення наших земель, та напрям тиску й руху завжди залишався східним. Слід також пам’ятати, що Польське королівство, захопивши, наприклад, 1349 року Галичину, насамперед конфіскувало землі українських князів, бояр та простих людей, котрі протистояли їм та чинили опір. Вони, практично, не чіпали так звану «сіру масу», яка корилася та не ставала на прю. Далі польські королі наповнювали ту завойовану землю своїми людьми, надаючи їм конфісковані маєтки та села. Разом із завойовниками посилювалася католицька церква. Вона майже завжди, ще до навали, була присутня на тій землі, бо з’являлася разом із запрошеними князями-володарями західних майстрових людей.

Наступним кроком було загарбання Волині. Та, як кажуть, того разу в поляків «не вигоріло». Ми пам’ятаємо, яку запеклу війну за Галичину та Волинь вели українські (руські) князі Дмитро і Данило II Галицькі впродовж 1350–1380 років.

Після смерті польського короля Казимира III 1370 року Волинська земля все ж таки залишилася за українським князем Дмитром.

Не забуваймо, у тій важкій війні 1350–1380 років, з благословення Папського престолу, на польському боці проти нас воювали Угорське королівство, Тевтонський та Лівонський ордени. Саме тоді загинув князь Данило II — син правнука Данила Галицького — князя Дмитра Юрійовича. Боротьба за Галичину та Волинь була довгою і кровопролитною.

Завоювавши Галичину, польська влада, насамперед, була зацікавлена позбавитися писемних руських (українських) джерел тогочасного нашого буття: історичних пам’яток, документів на власність тощо. У XIV столітті польські владоможці тільки ступили на той шлях, тому діяли обережно.

Тим же шляхом пізніше рухалися й московити, але діяли грубо й безсоромно. Вони взагалі винищували всі наші (українські) пам’ятки (джерела), немовби їх не існувало. Послухаємо надзвичайно обережні слова сучасного українського історика:

«Ще одна книга Коронної Метрики, яка зберігалася в Публічній бібліотеці Санкт-Петербурга і була би за сучасною нумерацією № 14 (книга коронного підканцлера Анджея Опоровського за 1479–1483 рр.), не збереглася до нашого часу» [45, с. 18].

Московія рухалася вслід за Польщею; зачищали не тільки українські, а й польські матеріали про українське минуле. Пророблялося подібне у новітні часи, оскільки Санкт-Петербурзька Публічна бібліотека почала діяти тільки у 1814 році.

Звичайно, все знищити ні поляки, ні московити не могли — бракувало розуму розібратись у тому. Тому слід шукати матеріали про наше минуле повсюди, бо, як заявив сучасний історик, серед них є «… унікальні документи, які інколи дають змогу цілком по-іншому поглянути на… процеси, що відбувалися не тільки на Поділлі у ХІV–ХV ст., а й загалом у цій частині Європи» [45, с. 20].

Приглянемося допитливіше, як розвивалося та управлялося Поділля після переходу від Золотої Орди до Великого Литовського-Руського князівства і чи був причетний до цього процесу рід українських князів Галицьких-Острозьких.

Після Синьоводської битви 1362 року, за сучасним потрактуванням, Великий князь Литовсько-Руської держави Ольгерд посадив у Києві власного сина Володимира Ольгердовича, замінивши ним руського князя, а визволене Поділля передав небожам — синам рідного брата Коріата. Цей князь, як і його старші сини — Юрій, Олександр та Костянтин — брав участь у битві, проте загинув там і був похований на старому кладовищі сучасного села Бране Поле на півдні Київщини. На ньому, скоріше за все, поховані всі загиблі у тій битві християни.

Як розуміємо, руські (українські) князі з роду Галицьких, такі як Дмитро та Данило II, протидіючи на Волині Польщі, Угорщині і Тевтонському ордену, не мали можливості серйозного впливу на призначення Ольгерда. Саме з такого (українського) погляду наша історична наука повинна розглядати події та рішення того далекого часу.

Обов’язково слід зауважити одну важливу деталь: як у львівських матеріалах, що дійшли до наших часів після окупації Галичини і Львова в 1349 році, так і в подільських документах, котрі теж збереглися, домінує виключно пропольський фактаж: про надання полякам-католикам маєтності, про наділення католицьких монастирів землею, про звернення до римських первосвящеників з проханнями заснувати католицькі єпископства на тих землях тощо. І хоча, можливо, дещо з цього мало місце, та слід пам’ятати, що багато з тих, залишених нам документів, є або пізнішого походження, або звичайними фальшивками. Не будемо пояснювати, навіщо подібне творилося. Нагадаємо тільки, що переважна більшість населення загарбаних Польщею земель була православного віросповідування, а отже, зверталася частіше до Константинопольського Патріарха, хоча поляки жодного з тих офіційних паперів не зберегли. Знищили геть усі.

Послухаємо цікаву думку з цього приводу сучасного українського історика щодо діяльності на Поділлі католицької та православної церков:

«Історія будь-якої конфесії на території Поділля до XVIII ст. є надто малозабезпеченою джерелами, а отже, й малознаною дослідникам. Простіше, мабуть, з католицькою церквою, яка внаслідок удокументованості та, вочевидь, протекції з боку верховних володарів і можновладців Корони Польської краще досліджена. Але це не означає, що вона має кількісну перевагу» [45, с. XVI].

Як не спотикався український історик, стараючись прирівняти католицьку церкву до православної за рівнем джерел, та все ж таки змушений був визнати її «удокументованість та… протекції з боку верховних володарів і можновладців Корони Польської».

Шановні колеги, не вигинайте дарма хребта — говоріть правду, якою б гіркою вона не видавалася нашим сьогоднішнім друзям.

Ми не чинимо самосуд, ми констатуємо факти.

Той же молодий, працьовитий і обізнаний історик уже сміливіше пояснив:

«Православній церкві геть не пощастило із джерелами, але точно можемо стверджувати, що за кількістю парафій вона настільки переважала католицьку церкву, що й годі виводити якісь співвідношення. Відповідно до поборів Подільського воєводства у 60-ті роки XVI ст., майже кожне з великих подільських сіл мало свою церкву» [45, с. XVII].

Це після того, як Польське королівство більше 100 років тримало під окупацією ті землі. І, звичайно, після загарбання Поділля (Західного) передавало маєтності переважно католицькій шляхті.

Можна зрозуміти, яке населення домінувало на Поділлі в XIV столітті, тобто в часи князів Коріатовичів. Зрозуміло, що руське (українське) населення за часів існування відродженого князівства (1362–1430 роки) не могло не відродити національну шляхту, а отже, й давній князівський прошарок справжніх володарів тих земель. Такими справжніми володарями Поділля ще з часів Данила Галицького вважали себе його нащадки, що засвідчив навіть Літопис Руський, цитати з котрого ми вже наводили вище.

Польські королі та їх історики-хроністи, посягаючи на Галичину, Волинь і Поділля, були вкрай незацікавлені фіксувати на тих землях визнаних самою Папською буллою володарів-князів. Чому й подали у Львові вигаданих «боярську республіку» та «боярина Дмитра Дедька» замість галицьких князів Дмитра Юрійовича Галицького та його сина Данила II Галицького; на Волині — «Великого князя-католика Болеслава (Юрія II) Тройденовича» та вигаданого литовського князя Дмитра-Любарта Гедиміновича замість Великого князя руської (української) землі Дмитра Юрійовича Галицького. Стосовно Поділля вони придумали тезу, що, мовляв, на тій землі, взагалі, після 1362 року князів із роду Данила Галицького й бути не могло до польського приходу 1430 року. Таким чином, все за законом дісталося Польській Короні.

А російська історична наука після третього поділу Речі Посполитої (коли московити перехопили більшість українських земель) взагалі не могла допустити існування старшої гілки князівського роду Рюриковичів, оскільки, за порадою дружини Івана III — Софії Палеолог, проголосили той князівський рід похідним від самого Господа Бога.

Отака дилема! Про що завжди слід пам’ятати. Тому, коли польські хроністи просто замовчували, що Василь Красний Острозький складав присягу на вірність польському королю Владиславу І (Ягайлові) і в їхніх історичних документах іменувався Гедігольдом, то російські так звані історики взагалі всі польські хроніки про Василя-Гедігольда знищили. А згадка про руського (українського) князя Гедігольда залишилася тільки завдячуючи спогадам посла англійського та французького королів до володарів Центральної і Східної Європи.

Оскільки раніше ми досить ґрунтовно дослідили питання єдності імен Василь Красний та Гедігольд і ще не раз до цього звертатимемося, то не будемо зараз у дану тему заглиблюватись. Зазначимо тільки, що главі роду Галицьких-Острозьких — князю Федору — вдалося повернути Подільську та Київську землі. І хоча українська історична наука сьогодні ще не готова про ці факти говорити відкритим текстом, та вона уже визнала, що невідомий руський князь Гедігольд особисто правив з 1411 до 1422 року Поділлям, а пізніше (1428 рік) мав вплив на розподіл земель у тому краї.

А щодо Києва у ті роки, то сучасні українські історики визнають таке: «Паралельно звертає на себе увагу спадковість князівської влади у Києві впродовж першої третини XV ст. Наступниками Івана Гольшанського стали його сини Андрій («київський князь») та Михайло («київський князь» і «воєвода»); високий суспільний статус першого з них засвідчується тим фактом, що одна з його дочок стала дружиною короля Владислава-Ягайла, друга — молдавського господаря Іллі» [44, с. 195–196].

Зазначимо: простий князівський рід не міг у ті роки поєднатися кровними узами з королівським родом польських Ягеллонів. Одночасно слід пам’ятати, що Київ завжди вважався центром Русі-України і до приходу в Київ Ольгерда належав родові Великих князів Галицько-Волинської держави. Українські історики-науковці, недовго думаючи, щоби не шукати корені князівської династії, що невідь звідки з’явилася, зарахували тих князів до литовських служивих Вітовта. За давнім московським прийомом — вони просто «растворились»: «Після цього (князювання в Києві. — В.Б.) Гольшанські зійшли з політичної сцени Київської землі, де їх у 1440-х рр. заступили нащадки Володимира Ольгердовича» [44, с. 196].

Що цікаво, через те що по батькові у ті часи ніхто ніде не писав, то московити у XVIII столітті розтлумачили світові, що ті князі Володимири, Івани, Федори, Василі, Дмитри — геть усі були саме Ольгердовичами, Гедиміновичами, Коріатовичами, Любартовичами і так далі. Не могло серед них бути тільки Галицьких, взагалі — українців. І ті московські «доважки брехні» сучасні українські історики переповідають досі.

Хоча деякі з них зазначають:

«Гадаємо, що брак наукового інтересу до князювання Гольшанських у Києві не є випадковим, адже воно погано узгоджується з канонічною історіографічною схемою…» [44, с. 196].

Отак, шановні читачі, якщо не узгоджується історична дійсність зі старими московськими вигадками, то про неї краще мовчати!

Позаяк, дослідивши спогади європейського лицаря Гілльбера де Ланноа, ми дізналися, що руський (український) князь Гедігольд та Василь Красний були однією особою (це повністю приховували російська та польська історичні науки, і таке приховування було свідомим), то маємо повне право заявити — Василь Красний Галицький-Острозький був не тільки представником Великого князя Вітовта на Поділлі, він був князем-володарем Поділля і вирішував питання надання земельних наділів на своїй землі до тих пір, поки цей край не загарбали поляки. Земельний акт Ходку від 29 липня 1428 року не міг бути винятком. Скоріше винятками з правил є пізніші польські фальшивки на подільські земельні наділи 1394–1430 років.

Щодо київських князів Гольшанських, то, передовсім, слід звернути увагу, що їх князювання в Києві збігалося в часі з князюванням Василя Красного на Поділлі. А оскільки саме родові Данила Галицького належав Київ у XIV столітті, про що свідчить знаменита європейська «Книга знань про всі королівства…», то зрозуміло, що після того, як руські і литовські православні князі відстояли перед польським королем Ягайлом право на існування своєї окремої держави, кожен із них отримав старі родові землі, окрім тих, які на 1392 рік прихопило Польське королівство.

При відновленні Великого Литовсько-Руського князівства в 1392 році і Ягайло, і Вітовт, а головне — католицька правляча верхівка Риму і Польщі, розуміли, що внутрішні чвари між католиками (поляки та литвини) і православними (русичі та литвини) були настільки серйозними і глибокими, що нова, так звана Велика Польща не мала сили на протистояння Османській імперії. Всі сили держави витрачалися на врегулювання внутрішніх проблем. Що цікаво: вирішенням міжусобних протиріч займалися і поляки, і литвини, і русичі. Чвари руйнували всі три суспільства, всі три народи. Тому й дала католицька верхівки Риму і Польщі дозвіл на новий поділ — суто Польщу та Велике Литовсько-Руське князівство. Тобто польська еліта та Польська держава виводилися з-під впливу православної частини руського (українського) етносу. «Переварити» українське населення мало Велике князівство під тиском польської та скатоличеної частини литовської шляхти. А щоби провладна українська князівська верхівка на випадала з-під влади польського короля та католицької церкви, руських князів наділили раніше їм належними землями (уділами) та відновили серед їхніх родів ієрархію. Для цього старійшину роду галицьких князів — Федора Галицького (Острозького) — призначили другою, некоронованою, особою в князівстві. Що й засвідчив європейський лицар Гілльбер де Ланноа в 1421 році. То вже завдяки князю Федору Галицькому (Острозькому) його син Василь Красний, якого поляки та московити йменували Гедігольдом, отримав у володіння Подільське князівство, а син одного із старших братів Федора, які в українській історичній науці йменуються князівським родом Гольшанських, отримав у володіння удільне Київське князівство. І ще невідомо, чи належали знамениті київські князі Олельковичі до роду литовського князя Ольгерда. На мою переконливу думку, князі Олельковичі теж належали до великого роду Данила Галицького. І не тому, що автор так уважає. Ні! Цьому є досить-таки оригінальне свідчення в українській історичній науці. Послухаємо:

«…Гольшанські зійшли з політичної сцени Київської землі, де їх у 1440-х рр. заступили нащадки Володимира Ольгердовича (те, що київський князь Володимир був сином Ольгерда, є тільки припущення, запозичене у московитів. — В.Б.), котрі всіляко наголошували на «отчинності» власного статусу, плекаючи уявлення про свою династичність. Ці пропаговані ними уявлення нині становлять одну з аксіом вітчизняної медієвістики; натомість цілковито ігнорується факт безперервного князювання у Києві в першій третині XV ст. Гольшанських… Гольшанські разом із нащадками (князя. — В.Б.) Володимира… записані до Печерського пом’яника під рубрикою «Пом’яни, Господи, князей наших великих»; і перших, і других названо київськими «отчичами» в літописній звістці … 1481 р.» [44, с. 196].

Якщо князь Ольгерд вперше зі своїм військом прийшов до Києва у 1362 році, то, зрозуміло, що у 1440 роках ні нащадки князя Володимира, так званого Ольгердовича, ні князі Гольшанські не мали права величати себе «отчичами» Київської землі. Звернімо увагу, у пом’янику не наведені обов’язкові для православної релігії імена предків, що зайвий раз свідчить про втручання до давнього тексту. Крім того, в цьому історичному документі є ще одна заковика, яку неможливо пояснити серйозними доказами, якщо роди Гольшанських і Олельковичів не належали до князівської родини Галицьких. Ось ці слова:

«Пом’яни, Господи, князей наших великих». Великими Київськими князями були тільки особи з династії князів Галицьких, а католицький рід князя Ольгерда взагалі не міг поминатися у споконвічному православному монастирі. Я не думаю, що православні священики могли допускатися помилок в церковній службі.

Та повернімося до Поділля. Не викликає сумніву, що після Синьоводської битви 1362 року Подільська земля дісталася братам Коріатовичам, оскільки Великий руський (український) князь Дмитро Галицький зі своїм сином Данилом у ті часи переймалися здебільше захистом своїх земель на Волині та Галичині. Тому впливали на рішення Ольгерда надзвичайно мало. Хоча якісь домовленості існували. Можливо, такою домовленістю й була доля Київської землі, яка повернулася до особистих володінь роду князів Галицьких. Якщо хтось із сучасних істориків думає, що відбувалося звичайне завоювання руських (українських) земель литовським князем Ольгердом, то він глибоко помиляється. Населення завойованої землі у всі часи, у всіх народів ніколи не поводило себе так, як на Поділлі чи Київщині.

Не будемо переповідати, як правили Подільським князівством брати Коріатовичі з 1362 до 1394 року. Цей матеріал більш-менш досліджений українською історіографією. Хоча слід пам’ятати — переважна більшість польських ділових паперів тих часів є звичайним фальсифікатом. Особливо — документи на власність. Тож не всі висновки українських офіційних досліджень є достовірними.

«Брати Коріатовичі не присягнули на вірність королю (Ягайлові. — В.Б.), королеві (Ядвізі. — В.Б.) та Короні Польській» [45, с. 59].

Так стверджує сучасний історик, і його підтримує українська наукова думка. Але та ж таки наукова думка чомусь не хоче помічати один дуже простий факт: як свідчать польські історики Станіслав Кутшеба та Владислав Семкович у своїй фундаментальній праці, присвяченій унії між Короною Польською та Великим князівством Литовсько-Руським «Akta unji Polski z Litwa 1385–1791» похід на Поділля відбувся тільки після відновлення Великого Литовсько-Руського князівства та призначення його володаря-князя Вітовта, тобто — пізніше 1392 року. Ми пам’ятаємо, що у війську згаданого князя 80 % становили руські (українські) хоругви. А отже, маємо цілковиті підстави вважати: 1394 року Поділля звільнив від Коріатовичів князь Федір Галицький (Острозький) переважно зусиллями своїх воїнів. Але, за твердженнями польських королівських хроністів, Подільське князівство після того перейшло до рук короля Ягайла, котрим нібито володів з 1394 до 1411 року, після чого, на знак вдячності Вітовтові за допомогу в Грюнвальдській битві, повернув ці землі назад. А вже Вітовт у 1411 році призначив старостою (тимчасовий правитель) невідомого руського (українського) князя Гедігольда. Так трактує історичні події сучасна українська наука. Та справа в тому, що немає жодного історичного документа, окрім польських забаганок, який би свідчив про належність Польській Короні Подільської землі у 1394–1411 роках. А угода між Сигізмундом Люксембурзьким, королем Ягайлом і Вітовтом (укладена 14 червня 1397 року на Спіші), що базується на угоді 1350 року між угорським і польським королями Людовиком та Казимиром III, і на яку люблять посилатися польські й українські історики, не мала стосунку до Західно-Подільської землі. Наступна угода про поділ земель «у такому самому тристоронньому форматі (Сигізмунд — Ягайло — Вітовт) з’явилася лише 1412 р.» [45, с. 62].

Угоду уклали після перемоги Ягайла і Вітовта в Грюнвальдській битві над Тевтонським орденом, який підтримував угорський король Сигізмунд. Вона (угода 1412 року) засвідчила належність Поділля до Великого Литовсько-Руського князівства.

Слід обов’язково згадати, що згідно із сучасними науковими твердженнями, під час свого першого володіння Поділлям польський король Ягайло немовби передав його звичайному польському шляхтичу Спитку, який, не будучи князем, правив на цих землях із 1394 до 1399-го року своєї загибелі на річці Ворсклі. Це, на мою думку, є звичайним польським «доважком брехні» до української історичної науки. Бо нелегко повірити, що русичі, повернувши після воєнного походу свої етнічні землі, заселені єдиновірцями, добровільно, без боротьби, передали їх Польській католицькій Короні, яка на той час жодного стосунку до Поділля не мала.

На ці факти змушені зважати сучасні українські історики, заявляючи: «Період Спиткового володарювання Західним Поділлям є настільки «темним», що його аж ніяк не «освітлює» згадка в люстрації Подільського воєводства 1615 р про привілей, виданий ним для кам’янецьких міщан магдебурзької юрисдикції, згідно з яким вони мали право на третю частину доходів із замкового млина на р. Смотрич, з тим, що ці кошти йтимуть на потреби оборони міста…» [45, с. 71].

Більш суттєвих згадок про володіння Спитка з Мельштина Поділлям в документальній історичній науці не існує, окрім польських забаганок, фальшивих домислів та вигадок.

Ясна річ, навіщо польські державці, церковники та хроністи закидали до історичної дійсності Спитка з Мельштина. Не будемо вже укотре пояснювати зрозуміле.

Слід вважати, що відібравши 1394 року Поділля у Коріатовичів, Вітовт і Федір Галицький (Острозький) закріпили ті землі за підростаючим князем — сином Федора — Василем, якому на той час виповнилося 4–5 літ. Бо інакше, як пояснити його володіння Поділлям у 1411–1422 роках та клопотання про надання земельної ділянки Ходку в 1428-му, а тим більше — переселення на берег Чорного моря 12-ти тисяч сімей 1421 року.

Цікаво зазначити, що жорстока війна 1430–1434 років за Поділля, яка розпочалася після смерті Великого князя Вітовта, зайвий раз свідчить про належність цього краю родові православних князів Галицьких.

«З перспективи сьогодення тогочасний перебіг подій виглядає так, начебто не було для короля важливіших справ, ніж опанування цієї території. До певного часу Поділля залишалося осторонь. Змагаючись за вплив на цій території, Ягайло і Вітовт вдавалися до різних засобів. Якщо перший спирався на той прошарок шляхти, який був прийшлим і більше тяжів до цілковитої інкорпорації до складу Корони Польської, то другий, маючи величезний авторитет на руських землях, прагнув підпорядкувати Поділля собі.

Кінець цій тривалій тридцятирічній «холодній» війні мала би покласти смерть Вітовта наприкінці 1430 р. Але вона лише розбурхала пристрасті» [45, с. 76].

Розгорілася жорстока війна русичів (українців) з поляками за Поділля, яка, по суті, тривала до 1440 року. Польські, російські та, як не дивно, українські історики про ту борню говорити не хочуть. Зрозуміло, чому треба було показати українців гнучкошиєнками, котрі спокійно йшли в ярмо, не захищаючи від загарбників свою землю. Що цікаво: за логікою подібних істориків — недалекими були й українські князі-державці, які немовби усунулися від тієї справи. Та то не так! Нас примушують «співати пісень окупантів».

Сучасні молоді українські історики про ті далекі часи дозволяють собі донести нам тільки таке:

«Поширення у 1434 р. положень Єльненського привілею на руські землі й утворення Руського та Подільського воєводств закріпили для Поділля компроміс польсько-литовського перемир’я 1432 р. на тривалий час. Сплеск активності литовських панів у 1451 р. на з’їзді у Парчуві був останньою реальною спробою об’єднати Поділля під литовською зверхністю» [45, с. 77].

Звернімо увагу — дослідник жодним словом не згадує про існування українських (руських) князів та руський народ, немовби їх не існувало. А отже, такий виклад подій є давній, апробований, імперський.

Не будемо пояснювати науковцям, як у незалежній Українській державі мусить писатися наша історія. Це зрозуміло сучасному українському п’ятикласникові, тому різні табачники й накидали нам проросійські підручники та мову окупантів, тобто — імперську.

Далі розповімо про події та факти тих далеких часів: як руські (українські) князі боролися зі страшним чужинським лихом, що насувалося на нас.

Частина п’ята

КНЯЗЬ ВАСИЛЬ КРАСНИЙ — ГЕДІГОЛЬД (1390–1461)

1. Під батьківським крилом

Вивчаючи українську історію та династичну князівську лінію Галицьких-Острозьких, ми особливу увагу приділяємо князям Острозьким. І це недарма. Зрозуміло, що імперські історики, розірвавши правлячий український королівський рід Галицьких на дві складові частини, — Галицьких та Острозьких, як би не маніпулювали з першою частиною, принизити її не могли. Вона завжди зоставалася величною, королівською. А от із другою складовою частиною нашого правлячого королівського роду імперські історики проробляли все, що бажали.

Заслуга руських (українських) князів Дмитра і Данила II Галицьких полягала в тому, що вони довгі роки зі зброєю в руках давали відсіч окупантам Польщі, Угорщини і Тевтонського ордену, кинутими на нас папським Римом. У тому довгому жорстокому протистоянні загинув князь Данило II Галицький. Проте князь Дмитро з сином Данилом II вирішили головне завдання: вистояли і залишили за собою та українським народом Волинь, Київщину, Сіверщину, Полісся, Поділля тощо. Хоча втратили Галичину і Присяння.

Заслугою князя Федора Галицького (Острозького) був той факт, що під тиском руських і литовських князівських та боярських православних родів вдалося відновити з 1392 року Велике Литовсько-Руське князівство, в якому український етнос зберіг свою ідентичність (мова, релігія, побут, звичаї, культура тощо). Хоча треба визнати, що саме за часів князя Федора та його братів ми остаточно втратили свою державність.

Не може існувати сумнівів, що повернення Поділля до володінь князя Федора Галицького (Острозького) відбулося завдяки його воєнним зусиллям. І, звичайно, за таких обставин цей край потрапити до рук польського короля Ягайла не міг. Подільська земля (князівство), за згодою Вітовта, призначалося молодому руському князеві Василю Федоровичу Галицькому (Острозькому) та литовській православній княжні Агафії, які були заручені князями Вітовтом і Федором.

«Вважається, що Василь був одружений з родичкою Вітовта, княгинею Агафією. Від цього шлюбу мав двох синів, Івана та Юрія, а також дочку Агрипину — Катерину. Старший син Іван, залишившись князювати в Острозі, продовжив рід Острозьких. А його брат Юрій, отримавши місто Заслав (Ізяслав), започаткував рід Заславських… З часом ця князівська династія стала однією з найпотужніших на українських землях» [46, с. 16].

Як бачимо, обидва князі, і Вітовт, і Федір, були зацікавлені утримувати Поділля за собою.

Не існує жодних достовірних джерел (окрім звичайних фальшивок), які б свідчили про відхід цих земель до рук Польщі 1394 року.

А вже з 1411-го історикам відомі чи то правителі, чи то володарі Подільської землі «…Гедигольд 1411–1423, Петро Монтигердович 1424–1425 та Ян (Іван) Довгірд 1426–1430» [45, с. 104].

Зрозуміло, що за іноземними іменами «Гедигольд… Монтигердович… Ян Довгірд» польські та російські історики свідомо приховували українське походження тих людей. Слід детально вивчити етимологію кожного чужомовного ймення, яке приписується керівникам Поділля, Волині та Галичини ХІV–ХV століть. Бо, зазвичай, за тим «іноземцем» стояв руський (український) князь чи боярин (шляхтич). У першому томі наших досліджень ми вже розповідали, як українському князю Василеві Красному накинули іноземне потрактування — Гедігольд.

Що цікаво: Герой України Роман Іваничук у своїй повісті «Черлене вино» на 9-ій сторінці досить чітко зазначив, що 1418 року «Василь Острозький та Олександр Ніс» разом із Свидригайлом помчали до Констанци на Вселенський Собор. В «Історії України в особах. Литовсько-польська доба» до тієї трійки князів додається ще й митрополит Григорій Цамблак. Послухаємо:

«Відомо, що для переговорів про… унію Вітовт відрядив на Констанцький Собор (1414–1418) литовського митрополита Григорія Цамблака» [65, с. 30].

Згаданий Вселенський Собор проходив у 1414–1418 роках у містечку Констанці, на півдні сучасної Німеччини, і був 16 (шістнадцятим) серед світових Вселенських Соборів.

Зазначимо, що Російська православна церква, а отже, й Московська держава, той Собор не визнають, тому жодного матеріалу шукати в російських (як і українських) офіційних джерелах марна справа. Хоча світові хроніки приділяють цьому зібранню значну увагу. Бо, як пишуть сучасні українські історики: «…в Констанці, по суті, вирішувалась доля православ’я у Литовській державі» [44, с. 275].

І ще:

«Невдовзі союзники (Велике Литовсько-Руське князівство і Польща. — В.Б.) отримали важливу моральну перемогу над Орденом, переконавши учасників Констанцького Собору (1414–1418 рр.), що татарська політика Вітовта узгоджується з настановами християнської церкви» [44, с. 267].

Зрозуміло, що переконувати делегатів такого поважного церковного зібрання мусили шановні, фахові люди, знані в Європі.

До таких належали:

1. Митрополит Григорій Цамблак.

2. Князь Свидригайло — молодший брат польського короля Ягайла.

3. Князь Олександр Турівський — учасник Грюнвальдської битви, один із її полководців.

4. Князь Василь Красний - нащадок першого руського короля Данила.

Та що цікаво, якщо перші три представники Великого Литовсько-Руського князівства і Польщі на Констанцькому Вселенському Соборі відомі й виступали під своїми іменами — митрополит Григорій, князь Свидригайло, то князь Василь Красний знаний на тому зібранні як Гедігольд. Отака трапилася метаморфоза. Поляки з московитами використали цей факт, аби підкинути до української історії черговий «доважок брехні».

Тому й Петро Монтигердович, що правив Поділлям у 1424–1425 роках, і Іван Довгірд (1426–1430), скоріше за все, були руськими (українськими) князями з родини Галицьких-Острозьких. На мою думку, то були сини брата Федора Острозького, які й посіли свою давню предківську землю.

Що й сполошило зайшлу на Поділля польську шляхту, яка влаштувала заколот після смерті князя Вітовта в 1430 році, скинувши рід князів Галицьких з князівського престолу в Кам’янці.

Про те, що Василь Красний був не звичайним намісником (старостою) Вітовта на Подільській землі у 1411–1423 роках, свідчить давній документ на пергаменті, датований 1421 роком. Послухаємо:

«У Варшавському Головному архіві давніх актів зберігається пергаментний документ, який датований у Червоногроді 19 травня 1421 р. Його виставлено від імені Гедигольда, який іменує себе генеральним подільським старостою, для Теодорика з Бучача, котрому силою цього документа за 20 кіп грошів записується пустка Дрогичів у Червоногродському повіті (волості) на річці Дністер…

Отже, маємо справу з єдиним на сьогодні документом, виставленим намісником князя Вітовта на території Західного Поділля. Найбільшою несподіванкою у ньому є титул Гедигольда — генеральний подільський староста! Чому він так себе назвав?..» [45, с. 104–105].

Внизу на сторінці 105 є така заувага:

«Перша згадка про старосту на Поділлі за Владислава Ягайла з використанням у титулатурі означення генеральний походить з 6 червня 1431 р.» [45, с. 105].

А на попередній сторінці є ще й така примітка:

«За інформацією, люб’язно наданою керівником першого відділу архіву, паном др. Міхалом Кулєцьким, цей документ було придбано у 1960 році з приватних рук» [45, с. 104].

Як свідчить варшавський документ, знаному Теодорику з Бучача землю у 1421 році продав особисто Гедігольд, він же князь Василь Красний. Тобто, він був власником тієї землі! Значить, існувало удільне Подільське князівство після вигнання з нього роду Коріатовичів 1394 року. Шкода тільки, що поважний український історик, зробивши, по суті, такі неординарні історичні відкриття, став плутано ліпити їх до старих московських догматів. Хоча — цілком зрозуміло, чому: пройшов школу так званої імперської московської професури.

Є ще одне свідчення фальшування історичного полотна Подільської землі у 1394–1411 роках, тобто у вигадані роки «першого володіння Поділлям короля Ягайла».

Побачивши, що Подільське удільне князівство повністю перебрав до рук рід руських (українських) князів Галицьких (Острозьких), — Василь Красний (Гедігольд), князь Петро (Петро Монтигердович), князь Іван (Іван Довгірд), — польська католицька шляхта, підбурена католицькими священиками, скоріше за все, узгодивши свої дії з королем Ягайлом, вчинила на Поділлі заколот. Тоді обманом узяли в полон молодого князя Івана Галицького (Острозького) та захопили столицю землі Кам’янець (Подільський). Це сталося 1430 року, після смерті Великого Литовсько-Руського князя Вітовта. Діяли поляки хитро й несподівано, як завжди, коли увага русичів (українців) була прикута до кончини свого правителя.

Ось як описав Юхим Сіцінський захоплення поляками столиці Поділля:

«І от, як тільки Витовт умер, польські пани із королівських придворних пробираються на Червону Русь, тут набирають польської шляхти і під проводом панів Бучацьких посуваються до Кам’янця й в листопаді з’являються в Кам’янці. Тут ще не знали про смерть Витовта. Тоді подільські (польські. — В.Б.) шляхтичі, на чолі яких, по словам Длугоша, були Кам’янецький біскуп Павел з Боянчиць, колишній кам’янецький староста Грицько Кердеєвич і звісні в пізнішій історії Поділля три брати Бучацькі — Федір, Михайло й Мужил, викликали до себе Кам’янецького намісника Довгірда (князя Івана. — В.Б.) й ув’язнили його. Литовська (українська. — В.Б.) залога не встигла опам’ятатися і попала в руки поляків.

Так Кам’янець був захоплений поляками й в його замку засіла польська залога під начальством Михайла Бучацького» [151, с. 107–108].

Ми бачимо цілком зорганізовані дії поляків на захоплення Подільської землі, котра ніколи їм не належала. Звичайно, русичі (українці) не могли погодитися з втратою частини Поділля й почали жорстоку боротьбу із загарбниками.

Та про неї поговоримо нижче. А зараз повернімося до свідомих польських фальсифікацій. Вивчаючи переважно польські документи давніх часів, сучасний український історик Віталій Михайловський раптом установив таке:

«Хоча саме Подільське воєводство було утворене лише 1434 р., більшість осіб, що отримали надання (земель. — В.Б.) після 1430 р., походили, очевидно, з коронних земель і позначали себе як шляхетні… Але після 1430 р. ми не бачимо нікого з першого періоду Ягайлового панування» [45, с. 112].

Якщо останнє речення науковця розгорнути і пояснити доступніше, то треба додати: польський король Ягайло повністю забув про своїх людей, яких послав на Поділля у 1394–1411 роках. Отож, їх, скоріше за все, й не було.

І після таких блискучих знахідок нам продовжують «співати пісень» про «перше володіння» Поділлям Ягайла у 1394–1411 роках.

Змушений зазначити, що більшість українських сучасних істориків викладають період нашої історії з 1430-го до 1490 року на пропольській та промосковській ідеологічній базі. Тобто, як наказали московити ще у XVIII столітті «співати пісень», так і співаємо: і протистояння довгого та жорстокого після 1430 року не було, і поділу Великого Литовсько-Руського князівства на дві складові частини — Руську та Литовську теж не було, а головне, ту страшну і криваву боротьбу не очолювали і не могли очолювати наші українські князі, бо їх, мовляв, теж не було. Були якісь литовські князі — Свидригайло, який хотів тільки влади, але не мав ні принципів, ні совісті; якийсь Федір Несвизький — син Корибута — Дмитра Ольгердовича, що люто бився за руські землі, а потім чомусь втік до Угорщини.

А що робили руські (українські) князі-державці, відомі історії — Федір Острозький, Василь Красний, Іван Васильович, Юрій Васильович (це тільки частина тих, які в той час були дорослими і повнолітніми), — українські науковці мовчать. Звичайно, легше переповідати польські та російські байки, як Вітовт з Ягайлом посадили Свидригайла до Крем’янецької фортеці і як доблесні руські князі Василь Красний та Олександр Ніс серед ночі вдерлися до тієї твердині, визволили князя Свидригайла та швидко подалися на Констанцький Вселенський Собор. Проте як вони туди потрапили, що робили та хто їх туди пустив — невідомо. А ще ж є сотні подібних байок. І хоча вони для літературних творів добра знахідка, та для історії — є звичайний непотріб, баласт.

Тому автор пропонує окреслити контури справжніх подій далекої минувшини, висвітливши насамперед, що робили руські (українські) князі роду Галицьких (Острозьких), діяльність котрих так люто приховували поляки та московити. Щось же за тим криється!

Отож, після смерті Великого Литовсько-руського князя Вітовта польська шляхта, скориставшись нагодою, заарештувала тогочасного володаря Поділля Івана Галицького (Острозького) і приєднала той край до земель Польської Корони. Головним, рушійним елементом загарбання Поділля 1430 року стала католицька церква. Всі інші чинники були тільки додатками до її дій. Ця істина не може викликати сумніву та суперечок, до яких нас постійно підштовхують.

Наступником Вітовта став Свидригайло — молодший брат Ягайла, якого на тій посаді підтримала вся руська (українська) знать Великого князівства. Польський король Ягайло був вимушений з тим погодитися.

«Свидригайлове князювання розпочалося з воєнних дій на прикордонні Польщі й ВКЛ. Яблуком розбрату стало Західне Поділля… Це цілком відповідало намірам Краківського двору після смерті Вітовта приєднати Поділля до Польщі. Тож не дивина, що по його кончині поляки захопили низку замків на Західному Поділлі. Обурений Свидригайло затримав у Литві Ягайла. Останній пообіцяв повернути Поділля, але не дотримав слова, і… на прикордонні спалахнула справжня війна» [65, с. 13–14].

Передовсім виступили руські (українські) князі з роду Галицьких (Острозьких). (Далі ми побачимо, як поляки вчинили з ними). Про те, що Поділля 1430 року належало князівському родові Галицьких (Острозьких) ми уже розповідали. Не будемо повторюватися. Звичайно, їх підтримали руські князі та майже вся православна Литва.

«Навесні 1431 р. Свидригайло розпочав війну з Польщею за Поділля… Свидригайло зайняв Східне Поділля і намагався повернути Західне. На боці Свидригайла виступило також українське населення Поділля. Рятуючи ситуацію, що виходила з-під контролю, 1432 року поляки ініціювали державний переворот у Литві та позбавили Свидригайла титулу Великого Литовського князя. Новий князь Сигізмунд Кейстутович (ставленик католицької шляхти Литви. — В.Б.)… 1432 р видав у Гродно грамоту (що отримала назву Гродненської унії), за якою зобов’язався відступити Поділля Польщі» [147, с. 73].

Литовський князь-католик Сигізмунд вдруге, після Ягайла, порушив умови об’єднання двох Великих князівств: Руського та Литовського, грубо зрадивши руських (українських) людей та їх князів.

Розпочалася справжня війна. І, звичайно, її очолили не литовські князі, яких нам вигадали польські та московські історики, а руський (український) князь-старійшина роду Федір Галицький (Острозький). Хоча, слід розуміти, що керуючи тою важкою боротьбою, він не сам водив людей на битви, а скоріше — ухвалював рішення, оголошуючи свій князівський титул та ім’я — князь Федір. Русь відкрито висловлювала власну думку, власну незгоду з політикою польського короля та литовського князя. Особливо жорстока боротьба точилася за Поділля, де у перші роки протистояння князь Федір Галицький сконцентрував свої головні воєнні сили.

30 листопада 1432 року його військо розгромило польську армію під Копистирином на річці Мурафі. Ось як описав ті далекі події історик Юхим Сіцінський:

«Поляки, маючи на увазі зречіння від Поділля новоутвореного великого князя Литовського Жигимонта (Сигізмунда. — В.Б.), вислали своє військо на Східне Поділля, щоб відібрати його від… (князя. — В.Б.) Федора… Польське військо забрало кілька замків на Східному Поділлю. (Князь. — В.Б.) Федір спалив… Брацлав разом з замком, і вийшов звідти… Але надходила зима і поляки немаючи сталого опірного пункту, обезсилені партизанською війною, подалися на Південний Захід, а за ними йшли по п’ятам Подоляне. В грудні польське військо було на річці Мурафі, в невеличкій, багнистій і лісовій толоці села Копистирина і мали переходити річку. Тим часом (князь. — В.Б.) Федько діставши поміч від Татар та Волохів перейшов ранше Мурафу в другому місці й зробив засаду там, де Поляки мали переправлятись. Поляки, зробивши гатки на річці, стали переходити річку з обозом. Подоляне вдарили на Поляків. Настало велике замішання.

Поляки кинулися до річки, одні на гатки, а другі по леду. Ті, що ще не перейшли і були на лівім боці річки, кинулись на поміч своїм товаришам, але вози на греблі не давали змоги бистро передвигатись, ні тим, що напирали назад, ні тим, що хотіли йти на поміч. Дуже багато тут народу пропало. Багато поляків потопились в річці або загрузли в багнах. Це було 30 листопада 1432 року» [151, с. 114–115].

Українські джерела свідчать: була повністю розгромлена польська армія. Напасники втратили тільки вбитими та втопленими близько 12-ти тисяч людей. Хоча, звичайно, польський хроніст Длугош, який перший розповів про ту битву, польської поразки не визнавав. Але то вже інше питання. Вони ж досі нашу визвольну війну Богдана Хмельницького не визнають, а називають її бунтом і смутою. Імперська пиха не дозволяє! Зазначимо: проти поляків на боротьбу піднявся весь православний український народ. Тобто ми маємо повне право заявити, що українці (русичі) Поділля, виступивши зі своїми князями проти поляків 1430 року, ніяким чином не пов’язували себе ні з поляками, ні з литовцями, ні з будь-ким іншим. Вони чітко визначали себе, як окремий етнос, як окремий народ, що мав своїх князів-поводирів та свою релігію. І цю істину сучасним українським історикам слід чітко засвоїти. Бо давній подільський історик Юхим Сіцінський засвідчив і таке:

Ще в 1431 році «Поляки двинули частину свого війська з-під Кременця на Поділля…

По дорозі вони немилосердно опустошали все, що попадалося під руки. Лютовання Поляків підняло проти них селян Брацлавщини. Вони напали на Поляків і положили на місці до двадцяти знатних шляхтичів. Польському війську не удалося навіть дійти до Брацлава» [151, с. 110].

«1433 р. під Кам’янцем (князь. — В.Б.) Федір… знову розгромив польські війська, які очолював Кам’янецький староста Федір (Теодор) Бучацький (і навіть взяв того в полон. — В.Б.). У березні-квітні 1434 р. він (князь Федір. — В.Б.) знищив частину польського війська біля м. Цварко (Cwarsko) на Поділлі» [52, с. 102].

Підбуривши та залучивши на свій бік католицьку Литву, польський король Ягайло, по суті, розділив Велике Литовсько-Руське князівство на дві частини: нового Великого князя Сигізмунда підтримали Литва та Польща, а «На стороні Свидригайла зосталися Русько-Українські землі та Білоруські — Полоцьк, Вітебськ; Сіверщина, Київщина, Волинь та Східне Поділля».

Усе Велике князівство Литовсько-Руське розділилося на два ворожих табори.

«Литва посадиша великого князя Жигимонта Кестутовича на великое княжение на Вильни и на Троцех, а князи рустии и бояре посадиша князя Швитригайла на великое княженье Руское», — каже русько-литовський літописець» [151, с. 112–113].

За свідченням все того ж Юхима Сіцінського та сучасних істориків, «Свидригайло (Швитригайло; православне ім’я — Олександр, католицьке — Болеслав; бл. 1370 — 10.02.1452) — князь новгород-сіверський, великий князь Литовський (1430–32). У 1432–1440 рр. — великий князь Руський… вів боротьбу проти посилення Польщі, за незалежність Великого князівства Литовського (-Руського. — В.Б.).

Зазнавши поразки, Свидригайло у 1440 р. присягнув на вірність польському королю Казимиру Ягеллончику, за що отримав у пожиттєве володіння Волинську землю» [151, с. 138].

Звертаємо увагу читачів, що серед руських князів у ті часи існував термін — «Великий Руський князь», і то був не пустий звук. Великий Руський князь вважався другою за посадою людиною у Великому Литовсько-Руському князівстві, що, як ми писали раніше, засвідчив посол двох європейських королів Гілльбер де Ланноа. І такою людиною у ті роки був князь Федір (Острозький). Саме він та його син Федір очолювали спротив полякам і їх литовським католицьким сателітам, повівши за собою у 1430–1435 роках українських князів, бояр (шляхту) та простих людей-воїнів. І всякі шовіністичні вигадки про Федора Несвизького та інших Федорів, які немовби очолювали боротьбу проти поляків, а пізніше втекли за кордон, — є звичайними «доважками брехні» знаних уже нам псевдодрузів.

Розуміючи, що боротьба набирає затяжного характеру і невідомо, як вона закінчиться, то й цього разу на допомогу католицькому Польському королівству прийшов Папа Римський. Він змусив перейти на бік Польщі Тевтонський орден, який до того завжди підтримував Свидригайла та Волощину.

«Восени 1435 р(оку) під Вількомиром (м. Укмерге у Литві) відбулася генеральна битва. Війська Сигізмунда були підсилені польськими загонами… Свидригайло зазнав повного розгрому. У битві загинуло 13 українсько-білоруських князів, 42 потрапили в полон. Свидригайлові вдалося врятуватися втечею. На початку 1436 р. його тимчасовою столицею став Київ. Протягом кількох років Київщина, Чернігово-Сіверщина і Волинь не визнавали владу Сигізмунда» [148, с. 130].

Як бачимо, полководцем Свидригайло був нікчемним. І хоча йому вдалося втекти з Литви до Києва, та в полон потрапило 42 князі, серед них Федір Федорович Острозький та Василь Красний.

На ті роки помер польський король Ягайло й до влади прийшов його син — юний Владислав III (1434–1444), який продовжував підтримувати Сигізмунда. А Сигізмунд, згідно із білорусько-литовською хронікою Биховця, задумав учинити «злой умысл»: зібрати шляхту на загально-земський сейм і «на том сейме всю шляхту выкоренити». Сигізмунд розіслав по всіх підвладних йому землях грамоти, закликаючи «княжат и панят и всю шляхту» прибути до Вільна для розв’язання нагальних загальнодержавних проблем.

Однак віленський воєвода Довгірд (ми вже зазначали, що то був Іван. — В.Б.) і троцький воєвода Лелюша, «доведавшися достоверно, яко тот сейм положен на пагубу всего рожаю шляхецкого и их самых», замірилися покласти край звірствам Сигізмунда (літописець порівнює його з біблійним уособленням зла — царем Іродом). їхнім спільником став волинський князь Олександр Чорторийський; було вирішено вбити Сигізмунда, захопити Вільно й Троки та «держати их на князя Свидригайла». До змови залучили й «дворянина, родом киянина, на имя Скобейка», що його М. Стрийковський називає конюшим великого князя. Скобейко мав відвезти до Трок оброчне сіно; тож змовники вдалися до «троянського» маневру, сховавши у 300 возах своїх озброєних слуг.

Скобейко та Чорторийський в’їхали до Трок 20 березня 1440 р., У вербну неділю, коли син Сигізмунда, Михайлушко, «вышел из града до костёла», а сам князь слухав обідню у своїй «ложниці» в одній із замкових веж… Князь Чорторийський «вымовил ему все его злые вчинки» й викрив його кривавий задум; він же виголосив вирок: «Что если был наготовил князям и панам, и всем нам пити, то ты теперь пей один». Безпосереднім убивцею Сигізмунда літопис називає Скобейка, котрий, за браком зброї, скористався «вилами в камине, что огонь поправуют…» [44, с. 234–235].

Відлуння про вбивство злого князя-деспота ще у XVI столітті знаходимо у литовських народних піснях, де згадується «як у Литві вбили Сигізмунда «хоробрі руські князі».

Слід мати на увазі, що майже всіх полонених руських (українських) князів із тих сорока двох, захоплених під Вількомиром, Сигізмунд продовжував утримувати в своїх казематах. Певно, збирався вирішити їхню долю одночасно з новими арештантами. Послухаємо:

«(Князь. — В.Б.) Федір… брав участь у битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. За одними даними, загинув у битві, за іншими, потрапив у полон і пробув в ув’язненні до загибелі Сигізмунда Кейстутовича» [151, с. 140].

Сучасні українські історики нав’язують суспільству думку, що коли йде мова про князя Федора, то, мовляв, мається на увазі так званий князь Несвизький. Та ми вже повідомляли, що в 1411–1423 роках, відповідно до незаперечних доказів, Поділлям володів і управляв руський князь Гедігольд, він же — Василь Красний Острозький (Галицький). Ідемо далі: Подільська земля, залишаючись у власності роду Острозьких (Галицьких), перейшла під управління Петра (1424–1425) та Івана (1426–1430), тому що Василь Красний «у 1424 р… фіксується з урядом смоленського старости… (А) на уряді віденського воєводи він фіксується від 31 грудня 1425 р. вперше, а востаннє 8 грудня 1432 р.». Звідси стає зрозуміло, що саме Федір Острозький в часи (1430–1434 років) допомагав одному зі своїх онуків — Івану.

Тому й став віленський староста Іван Довгірд, він же Іван Острозький, одним із головних фігурантів замаху на Великого Литовського князя Сигізмунда, коли дізнався про намір того вбити Федора Острозького (Галицького).

Та не так сталося, як гадалося. І того разу представники роду Гедиміна, замість князя Свидригайла, обрали великим князем 13-річного сина Ягайла — Казимира.

«Свидригайло задовольнився наданням йому в одвічне держання Волині» [44, с. 296].

Він присягнув молодому Великому князеві на вірність. Те саме змушені були вчинити руські (українські) князі.

Програвши ту важку й виснажливу боротьбу, князь Федір Данилович усю відповідальність за поразку взяв на себе й невдовзі опинився в Києво-Печерському монастирі. Він відмовився присягати новому Великому Литовському князю.

Князь Василь Красний, аби зберегти за собою титул Великого Руського князя та свої маєтності, змушений був присягти перед Казимиром у 1440 році, але полишив усі державні справи і зажив приватно. Та коли 1444 року в битві під Варною загинув польський король Владислав Варненський і поляки 1445-го обрали його наступником Великого Литовського князя Казимира та невдовзі запросили усіх руських князів присягнути новому польському королю, Василь Красний, витягши меча, нагадав їм, що руські мечі змушують ворогів не тільки відступати, а й зносять їм голови. То був щирий патріот Руської землі.

2. Відлуння Грюнвальдської битви

Грюнвальдська битва народів відбулася 15 липня 1410 року.

«У військах Королівства Польського та Великого князівства Литовсько-(Руського. — В.Б.) були не лише поляки та литовці, але и воїни з руських земель (сучасних України і Білорусі), а також васали та союзники — татари і молдавани, а ще, як наймані воїни, — чехи та морави. Наймані воїни і «гості» подібну мішанину народів утворювали й у війську Тевтонського ордену. Там були угорці, ті ж чехи та морави, а також західноєвропейські рицарі з різних німецьких князівств, Бургундії чи Франції. Намагання спрощено показати цю битву між тевтонцями й поляками, а тим більше — між германським та слов’янським світом, надто далеке від дійсності» [83, с. 6].

Направду так: спрощено ту битву і все, що відбувалося навколо неї, подавати аж ніяк не слід. Може виникнути запитання: чому ми звертаємо увагу саме на цей аспект баталії?

І тут маємо чесно визнати: битву ще з часів XV століття усі зацікавлені використовували і тлумачили кожен по-своєму. І це стосувалося абсолютно всього: військових сил кожного з учасників, складових частин тих сил; мети участі; планів як полководців, так і народів; наслідків битви для кожної із сторін та для Європи в цілому тощо.

Не будемо пояснювати й тлумачити кожен із міфів, які існують навколо битви та першопричин їхньої появи. Справа в тому, що зазнавши повного розгрому, Тевтонський орден не бажав визнавати поразку. А оскільки ця організація була військовим знаряддям католицької Європи і насамперед папського Риму та базувалася на католицькому чернецтві (монахах) і європейському лицарстві з усіх країн, то й зрозуміло, що мала підтримку в усіх європейських країнах. Король Угорський, який у ті роки був одночасно намісником Священної Римської імперії, Сигізмунд Люксембурзький, втративши переважну більшість германського лицарства, повністю пристав на думку Ордену, що Вітовт і Ягайло перемогли незаконно завдяки залученню на свій бік язичників, «схизматів» і «сарацинів»:

«… У своєму циркулярі від 20 серпня до дворів європейських держав повідомляє про розгром Ордену як про перемогу язичників — Орден розбили литовці, русичі, жемайтійці і татари, а поляки навіть не згадуються. Цим циркуляром монархи Європи заохочуються надати допомогу Орденові або навіть зібрати сили для хрестового походу» [83, с. 128].

Звернімо увагу: дискредитація Грюнвальдської перемоги Тевтонським орденом та його європейськими спонсорами розпочалася відразу ж після поразки.

Владі Польщі (Ягайло) та Великого Литовсько-Руського князівства (Вітовт і Федір Острозький) доводилося постійно відповідати на звинувачення в зраді християнського світу. Оскільки, виправдовуючись, заперечували вину, то йшлося про нове потрактування Грюнвальдської битви. Зрозуміло, що головну роль у ній стали приписувати полякам та королю Ягайлові.

«Уже влітку 1410 року починає формуватися ідея, що Грюнвальд — це перемога нехрещених. Єпископ Познанський Альберт одразу ж після Грюнвальдської битви, 29 липня 1410 року, пише польським представникам при Папській курії, інструктуючи, як боротися зі скандалом, який виник відразу після битви, що Ягайло здобув перемогу за допомогою язичників, — язичниками називаються не литовці, а лише татари і русичі, і стверджується, що король мав право скористатися з помочі своїх підданих, нехай то були і язичники» [83, с. 128].

Слід зазначити, що в європейських та польських архівах збереглися виключно польські свідчення про Грюнвальдську битву. Немає руських (українських) та литовських.

Російська імперія впродовж 300 років забороняла українським науковцям взагалі вивчати та досліджувати це питання. Тому, коли ми бачимо стару працю на цю тему, вона поверхова і пустопорожня, переважно про «славетні смоленські полки» та їхню участь у битві. І чомусь завжди бракує пояснення, що 1410 року Смоленськ належав до Великого Литовського князівства і до того часу не мав абсолютно ніякого зв’язку з Москвою. Отака дилема.

Так почала переписуватися Грюнвальдська битва по закінченні. Ще «Восени (11 листопада 1410 р.) Ягайло у листі до посланника короля Чехії Вацлава IV при Папській курії Генріха фон Розенберга пише, не лише повторюючи, але й розширюючи аргумент, що володар має право у разі війни вдатися до допомоги своїх підвладних язичників, але водночас намагається применшити їхню роль, стверджуючи, що то були тільки допоміжні частини» [83, с. 128].

«Що більше на Заході розширювалася ідея про умовну і незаконну перемогу Ягайла — а до того особливо доклав зусиль трактат торунського домініканця Фалькенберга «Liber de doctrina» (1411 р), у якому стверджується, що поляки заслужили на смерть за союз із язичниками та їх захист — то більше зростало бажання дати відсіч. (Поляки ще більше почали прославляти себе в битві, і це стало. — В.Б.) початком… явища — мотивом перемоги, здобутої зусиллями тільки поляків. Пізніше він був перейнятий основним промовцем Польської делегації на Констанцькому соборі, Ректором Краківського університету Павлом Володимиром у творі «Conclisiones», де лаврами перемоги супроти Тевтонського ордену увінчує лише поляків. Цей мотив пізніше остаточно розвинув Я. Длугош» [83, с. 128].

Трапилось так, що усі польські офіційні джерела стали подавати Грюнвальдську битву, як перемогу поляків (Ягайла) над Орденом. Та, незважаючи на цю тактику, Орден висував все нові й нові звинувачення як проти Польщі (Ягайло), так і проти ВКЛР (Вітовт).

1414 року в Констанці для вирішення церковних питань, а також звинувачень Тевтонського ордену, підтриманих королем Угорським і намісником Священної Римської імперії Сигізмундом Люксембурзьким, проти Польщі (Ягайло) та ВКЛР (Вітовт), зібрався 16-ий Вселенський Собор. Що цікаво, то справді був Вселенський Собор, бо на нього прибули не тільки короновані Папою володарі держав та католицькі єпископи і делегати, а й офіційні представники Константинополя, православної церкви та православних християнських держав.

Як кажуть історики, «не дрімали й Вітовт з Ягайлом». Головна суперечка Польщі та Великого Литовсько-Руського князівства з Тевтонським орденом точилася навколо Жемайтії — дідичної землі литовських князів. Особливо це стосувалося князя Вітовта, батько якого Кейстут разом із Ольгердом правили у Великому Литовському князівстві, розділивши сфери впливу. Саме князю Кейстутові у 1345–1377 роках довелося захищати Литву від посягань Тевтонського ордену. В ті роки «Протягом… двох десятиріч орден хрестоносців і Лівонський орден зорганізували приблизно 70 походів на Литву — по три-чотири походи на рік. 1356 року тевтонці вперше дійшли до Трокаю і Вільнюса» [83, с. 42].

Тому й пішла Литва на Кревську унію з Польщею. Це слід розуміти. І, як пам’ятаємо, «Однією з умов Кревської угоди була християнізація за католицьким обрядом язичницької частини Литви, розпочата 1387 року… (Уже. — В.Б.) 1395 року імператор Священної Римської імперії, а 1403-го і Папа Римський заборонили Тевтонському ордену воювати з новохрещеною Литвою. Відтоді агресія Тевтонського ордену втратила ідеологічну мотивацію і не могла сподіватись на ефективну допомогу Заходу» [83, с. 42].

Саме тому напередодні Констанцького Собору Вітовт і Ягайло «починають хрестити жемайтійців» — останній оплот язичництва в Литві, за землю котрих так чіплявся Тевтонський орден. У нього була своя стратегічна задача: якомога більше захопити прибалтійських земель та з’єднати в єдине ціле володіння Тевтонського і Лівонського орденів. Хоча, зрозуміло, що ця мета ніколи не афішувалася. Та про такий намір знали наші предки.

«Ось чому… 1416 року в Констанці бачимо делегацію із 60-ти жемайтійців, які всьому церковному собору доводять, що винні в тому, що вони нехрещені, тільки рицарі Тевтонського ордену, які намагалися це зробити силою. Церковний собор було переконано, тому він 1417 року прийняв рішення заснувати Жемайтійську єпархію, що є унікальною подією в історії Церкви — єпархії зазвичай засновують Папи» [83, с. 128].

На мою думку, українська і московська православні церкви після 1240–1250-х років не могли перебувати під опікою одного київського митрополита. Головною причиною цього була їхня належність до різних держав. Одна церква належала до Великого Галицько-Волинського князівства і, звичайно, мала свого митрополита. Друга церква діяла виключно на землях Золотої Орди, не мала нічого спільного з Києвом та Руссю і була ідеологічною зброєю ханів Золотої Орди. Ми пам’ятаємо, що хан Менгу-Тимур навіть воював з Константинополем у 1269–1271 роках за те, щоб підпорядкувати собі особисто церкву.

Сучасні українські історики змушені визнавати деяких окремих митрополитів нашої землі, які не мали з Московією нічого спільного, та існування в деякі роки на українсько-литовських землях незалежних митрополій. Робити подібне змушує їх не принципова позиція, незалежна від Москви, а неможливість спростування незаперечних фактів. Тобто, і в цьому питанні вони поки що продовжують московські баєчки. Хоча польський король Казимир III ще в часи свого правління (1333–1370 роки) досить чітко написав у листі до Константинопольського Патріарха:

«До первопрестольного всеосвященнішого Патріарха Константинополя, Вселенського Собору, уклін і биття чолом багато разів від сина твого Короля Казимира землі Ляхії й… Русі, і Князів Русі, які в Християнську Віру вірують, і від Бояр Русі чолом б’ємо поклони… Від віків вічних Галич славився у всіх країнах Митрополією й був престолом Митрополитів споконвіку. Перший Митрополит нашого благочестя був Нифон, другий — Митрополит Петро, третій — Митрополит Гавриїл, четвертий — Митрополит Феодор. Усі вони були на престолі Галича…» [48, с. 148].

Я не думаю, що польський король в листі до Константинопольського Патріарха називав вигадані імена митрополитів Руської землі. Тому маємо цілком достовірне джерело з цього питання.

Що цікаво: саме митрополит Петро із цієї четвірки був учасником 13-го Вселенського церковного Собору, який відбувся 1245 року в Ліоні.

Дотримуючись промосковського трактування історичних подій, українські історики кивають на Петра Ратенського, мовляв, то він міг бути на тому Соборі. Забуваючи, що Петро Ратенський помер 1326-го. Пов’яжіть, будь ласка, 1245-ий із 1326 роком і переконайтеся у московській брехні.

За тими ж «общероссийскими летописями», 1358 року в Києві був незалежний від Москви митрополит Роман. Тому Московського митрополита Алексія й заарештував князь Ольгерд, як самозванця та авантюриста, коли той прибув до Києва.

А ось що констатує Велика Радянська Енциклопедія (третє видання), 12 том: «Киприан… Митрополит… По национальности болгарин. В 1375 Константинопольский патриарх назначил К(иприана) митрополитом Киевским и Литовским» [25, т. 12, с. 154].

Ми пам’ятаємо, що Київський митрополит Кипріан у 1378 році, за вказівкою Константинопольського Патріарха, навідався до Москви, де за протистояння відлучив від церкви московського князя, так званого Дмитрія Донського — він же хан Сарихозя, та піддав його анафемі. Повернувшись у 1380 році до Києва, він до 1392-го правив особисто Київською митрополією. Не будемо переповідати далі його службу Богові.

Та повернімося до дій Великого Литовсько-Руського князя Вітовта після Грюнвальдської битви.

Митрополит Кипріан помер 1406 року, восени. У1409 році Едігей повністю спалив Москву. Московське князівство до 1433 року, практично, перестало існувати.

Під тиском руських князів, насамперед князя Федора Галицького (Острозького) та його сина Василя Красного, князь Вітовт запропонував Патріархові висвятити на кафедру Київського та Галицького митрополита брата Кипріана — богослова Григорія Цамблака, який прибув разом із Кипріаном і служив у Київській митрополії. Зараз важко говорити, чи Константинополь був проти Цамблака. Не забуваймо, уже в ті роки Візантійська імперія перебувала на межі знищення Османами. Тому, коли Константинополь відмовив, перш за все князям Русі, висвятити Григорія Цамблака на кафедру Київського митрополита, ухвалили рішення зібрати з’їзд єпископів руських земель.

«Григорія Цамблака висвятили у митрополити без санкції патріарха, собором місцевих єпископів, який відбувся у Новогрудку (1415 р.). У процедурі висвячення взяли участь архиєпископ полоцький та єпископи смоленський, чернігівський, луцький, володимирський, перемишльський, холмський і туровський» [44, с. 270].

Як бачимо, на Русі з давніх-давен існувала незалежна від Московії митрополія-мати. Тільки від неї могла започаткуватися Московська митрополія, а не навпаки.

Змінити ж місце дислокації вона могла тільки разом із володарем (князем) Київської землі. А в Москві, яка постала з дозволу хана Золотої Орди Менгу-Тимура 1272 року, володар (князь) Київської землі ніколи не сидів і не міг сидіти, бо вона до 1480-го входила до складу Золотої Орди. А після 1700 року в Москві могли сидіти загарбники Київської землі, але аж ніяк не володарі. Ці аксіоми завжди слід пам’ятати.

Одночасно нам вбивають у голови, що висвячення митрополита Цамблака відбувалося з почину литовського князя Вітовта. Звичайно, прихід Григорія Цамблака на митрополичу кафедру відбувся, насамперед, з ініціативи руських князів та ієрархів. І, перш за все, завдяки діям Великого Руського князя Федора Галицького (Острозького).

Руські князі та ієрархи добре розуміли, що Констанцький Собор змушений буде ухвалювати рішення щодо православної церкви у Великому Литовсько-Руському князівстві. Тому й готувалися до захисту й відсічі в разі негативних висновків.

Не досягши успіху в одних закидах, Тевтонський орден зі своїми прихильниками вдався до фундаментальних звинувачень. Польщі дорікнули зрадою християнського світу і зажадали від короля Ягайла пояснень. А Велике Литовське-Руське князівство звинуватили у підтримці схизматів та сарацинів і поширенні тієї смути серед християн, тобто серед католиків. І теж зажадали пояснень від Вітовта. Послухаємо:

«…На соборі у Констанці (в) записаному звинуваченні Тевтонського ордену полякам сказано, що ті навчили язичників (тобто військо ВКЛ) християнського військового мистецтва, і, завдячуючи їм, язичники мають сучасні пластинчаті лати, забезпечені великими військовими кіньми, а їхні клини («Spitczen») ні в чому не поступаються християнським клинам. «Оскільки невірні, про яких тут говоримо, тепер скрізь з’являються з пластинчастими латами, з кіньми та іншою військовою зброєю озброєні, також ми досвідчилися, що у походах та на урочистих показах (їхні клини) не менші і не менше прикрашені, ніж клини християнських військ, і вони тепер щоденними виправами у християнській школі навчилися військового мистецтва, яким пізніше могли б перемогти християн» [83, с. 94–95].

Як бачимо, звинувачення були надзвичайно серйозними як проти Польщі, так і проти Литви. Нас, русичів, тевтонці та їхні прихильники на Констанцькому Соборі за християн не сприймали взагалі: невірні та й усе.

Якщо Польща, як ми раніше писали, мала свою офіційну делегацію ще з початку роботи на чолі з ректором Краківського університету Павлом Володимиром, то литовську делегацію запросили дати пояснення наприкінці роботи Собору, хоча вона брала участь із самого початку. Однак згадана делегація відмежовувалася від тих «злочинів». Тому Вітовту довелося відповідати на всі звинувачення через своїх представників. Офіційними доповідачами від Литви на Констанцькому Соборі були:

1. Митрополит Київський Григорій Цамблак — з церковних питань.

2. Князь Свидригайло — молодший брат польського короля Ягайла — з питання зради поляків (Ягайла).

З. Князь Василь Красний Галицький (Острозький) — нащадок руського короля Данила Галицького — з питання звинувачень Вітовта.

4. Князь Олександр Ніс (Туровський) — нащадок руських князів — з питань Грюнвальдської битви (як учасник).

Звичайно, головним доповідачем Великого Литовсько-Руського князівства слід уважати православного теолога і Київського митрополита Григорія Цамблака, бо, як пишуть сучасні українські історики, «… в Констанці, по суті, вирішувалась доля православ’я у Литовській державі» [44, с. 275].

«Цамблак прибув до Констанца на початку 1418 р., коли собор уже добігав кінця, на чолі пишної депутації з 300 русинів, литовців, волохів і татар.

Митрополит привітав учасників собору «Похвальним словом», в якому не пошкодував гучних епітетів на їхню адресу («Вы есть звёзды церковные, небесных звёзд светлейши и действеннейши не плавающие по водах корабли наставляющи к градом и местом, но душа правяще к небеси»). Він закликав присутніх «воедино собрати по первому устроению и отеческому преданию от многих лет, завистию дияволиею, расщеплённое тело церковное», широко вдаючись до риторичних прийомів…» Його візит у Констанці навіть перетворився на поїздку до Риму (тобто Папа запросив митрополита до Риму для диспуту зі своїми «мудрецями». — В.Б.). За перемогу в цьому диспуті Вітовт нібито пообіцяв митрополитові перейти разом з усією Литовською землею у православ’я; поразка ж загрожувала покатоличенням русинів…» [44, с. 274–275].

Варто думати, що Київський митрополит Григорій Цамблак у диспутах з католицькими теологами не програв, раз Папа та Рим не мали підстав покатоличувати Русь (Україну). Не будемо вдаватися до пояснень розбіжності «тлумачення у східній та західній християнських традиціях догмату троїстості Бога (головного каменя спотикання християнських теологів. — В.Б.)» [44, с. 275].

І хоча митрополит не зазнав у диспутах поразок, та Великий князь Вітовт, звичайно, не збирався вихрещувати Литву з католицької в православну віру. Мова йшла про об’єднання двох церков, про їх унію. Такою у ті роки була думка як у Константинополі, так і в Києві. Послухаємо:

«Цамблак… заманіфестував свої наміри на аудієнції у папи Мартіна V, закликавши його форсувати справу унії, укладенню якої сприяли настрої, що, за словом Цамблака, запанували на Русі та у Візантії (останнє засвідчили представники візантійського імператора Мануїла, котрі також прибули на Собор). Отже, литовський (мається на увазі Київський. — В.Б.) митрополит не збирався йти шляхом сепаратних угод: зберігаючи пієтет щодо візантійської Церкви, він пов’язував справу унії з позицією тамтешніх ієрархів» [44, с. 275].

Хочу зазначити, що вплив Великого князя Вітовта в державі був, без сумніву, домінуючим. Але на руських (українських) землях правили наші князі. І, звичайно, на руських землях влада і вплив Великого Руського князя була нітрохи не меншою за владу Вітовта. Це історіографії правлячих нами шовіністичних держав (імперій) вбивали сотні років у наші голови тези про відсутність будь-якого українського духу, особливо державницького, на нашій предківській землі. Тому й немає жодної згадки про руських (українських) князів та їх рішення. Немовби вони були осторонь такого важливого, доленосного процесу.

Українські князі не тільки дієво співпрацювали у виробленні стратегії поведінки делегації на Констанцькому Соборі, а й були активними учасниками його, виступаючи з деяких питань головними доповідачами. Так, одночасно з митрополитом Григорієм Цамблаком вчинки та дії Великого Литовсько-Руського князівства і особисто Вітовта коментував та захищав син Великого Руського князя Федора Галицького (Острозького) — Василь Красний, який був учасником Констанцького Собору. В європейській історичній науці цього руського (українського) князя подають під іменем-прізвищем Гедігольд.

Немає жодного сумніву, що польські та російські історики давніх часів (ХVІІ–ХІХ століть) достовірно володіли питанням походження імені-прізвища Гедігольд. Урешті-решт — в Європі матеріали 16-го Вселенського Констанцького Собору (1414–1418 роки) таємницею ніколи не були. Хто бажає — може в цьому переконатися. Хоча, звичайно, в Російській імперії матеріал про 16-ий Вселенський Собор завжди був заборонений. Особливо цю подію замовчували російські більшовики радянського часу. Не люблять говорити на цю тему й польські шовіністи.

Дивує тільки: чому сучасні історики незалежної України мовчать з цього приводу. Я ж свідомо в цій частині книги не посилатимусь на матеріали Вселенського Собору, щоби показати, що й інші давні джерела дозволяють ідентифікувати князя Гедігольда, як руського князя Василя Красного. Що автор і зробив у першій книзі «Україна-Русь. Споконвічна земля».

Зазначимо: саме завдяки князю Василеві Красному — нащадку руського (українського) королівського роду Данила Галицького — Констанцький Собор (1414–1418 років) змушений був визнати:

Перше. Законність походження української православної церкви, яка постала 988 року за часів єдиної християнської. Запроваджена та підтримувалася представниками Великого руського (українського) князівського роду, серед яких — князь Василь.

Друге. Василю Красному, він же руський князь Гедігольд, вдалося переконати «…учасників Констанцького собору (1414–1418 рр.), що татарська політика Вітовта узгоджується з настановами християнської церкви» [44, с. 267].

Це була наша друга — моральна — перемога над Тевтонським орденом.

Переміг руський (український) князь Василь Галицький (Острозький).

3. Свідчення лицаря Гілльбера де Ланноа

1421 року Велике Литовсько-Руське князівство відвідав посол англійського і французького королів Бургундський лицар Гілльбер де Ланноа.

«Я проехал через нижнюю Русь и прибыл к князю Витольду, великому князю и государю Литовскому, которого я нашёл в Каменце на Руси» [8, с. 36].

Ми цитували спогади Бургундського лицаря за перекладом київського історика Ємельянова, опубліковані 1873 року в «Киевских университетских известиях. № 8». У примітці 2 на сторінці 36 історик пояснив таке: «Польский переводчик полагает, что это Кременец, потому что ниже Ланноа говорит ещё о другом Каменце, находящемся в Подолии, следовательно о настоящем Каменец-Подольске. Но Ф. Брун (який раніше опублікував спогади де Ланноа. — В.Б.) даёт другое, более вероятное объяснение. Он говорит, что если бы Ланноа ездил в Кременец, то ему вовсе не следовало бы возвращаться во Львов, для того чтобы отправиться в Каменец-Подольск» [8, с. 36].

Не будемо черговий раз досліджувати це питання. У першій книзі вже пояснювалося, що першим Кам’янцем, де згаданий лицар мав зустріч із князем Вітовтом та обідав у «руського князя та княгині, де були руські князі та лицарі», був сучасний Кам’янець на річці Лісна Брестської області, про заснування якого згадує Літопис Руський у 1288 році. Звичайно, польські хроністи та історики, будучи освіченими людьми, володіли такими простими істинами. Що очевидно. Але, одночасно, вони бачили: лицар Гілльбер де Ланноа чітко вказав, що зі Львова до Кам’янця він «проехал через нижнюю Русь и прибыл к князю Витольду». Тобто Берестейщина, як і Волинь, які вони пізніше окупували та намагалися привласнити, за свідченням незалежного європейця, 1421 року належали до корінних земель Русі. Ось чому польські, а пізніше російські історики плутали із визначенням ставки князя Вітовта та Великого Руського князя Федора Острозького (Галицького). Не забуваймо, Великий руський князь і княгиня, в присутності багатьох інших руських князів та княгинь, теж дали обід Бургундському лицарю у своєму палаці.

Ось переклад одеського історика Ф.К. Бруна, вперше опублікований 1853 року:

«Князь и княгиня Русские, из его свиты (Вітовта. — В.Б.), дали мне также прекрасный обед…» [7, с. 437].

За етикетом давніх правлячих родів Європи, обіди іноземним послам могли влаштовувати тільки володарі держав та їх піддані васали — колишні правлячі родини незалежних народів (держав). Усе!

Такою родиною руських князів у Великому Литовсько-Руському князівстві був рід князів Острозьких (Галицьких). А главою роду 1421 року був князь Федір. Тобто — 1421 року бенкет (обід) послу двох королів, про який іде мова в Гілльбера де Ланноа, влаштував руський князь Федір Данилович Острозький (Галицький).

Зазначимо: серед руських князів (лицарів) Гілльбер де Ланноа особливо виділив Гедігольда. Послухаємо:

«Я также получил от его (руського князя. — В.Б.) рыцарей другие дары, как то: наголовники и рукавицы, подбитыя куницами и Татарские ножи, особенно от Гедигольда, начальника Плюйского, в Подолии…» [7, с. 437].

За нашими дослідженнями, Гілльбер де Ланноа називав Гедігольдом сина князя Федора — Василя Красного. А оскільки Бургундський лицар у своїх спогадах ніде не пояснював, хто такий Гедігольд, чи польські та російські історики свідомо приховали ті пояснення від нас, маємо право вважати, що та людина була відома тогочасній європейській еліті.

За нашими підрахунками, Василеві Красному в 1421 році могло бути 29–30 літ. Тому є всі підстави думати, що він до призначення на посаду «Генерального старости Подільської землі» 1411 року перебував у Європі. Скоріше — на навчанні в Карловому (Празькому) університеті. Де, напевно, навчався і його старший брат Федір (Федорович), який пізніше воював на боці гуситів і залишився в Чехії.

До речі, про зв’язок гуситів із українськими князями Русі є згадка й у Гілльбера де Ланноа.

Дуже цікаві подальші свідчення цього Бургундського лицаря. Слухаємо:

«Из Каменца я возвратился в Лемберг, до которого пятьдесят миль… Из Лемберга же, через горную Россию (отакі переклади тексту!!! — В.Б.), отправился я в Подолию, в другой Каменец, который имеет чудесное местоположение и принадлежит сказанному герцогу: там я застал рыцаря… Гедигольда, который меня много угощал, милостиво одарил, давал свои припасы и хорошие обеды» [7, с. 438].

Звернімо увагу: за Гілльбером де Ланноа, князь Гедігольд дарував йому на бенкеті у «руського князя» найкращі дарунки, хоча за давнім етикетом такого не мав права робити жоден із підлеглих того «руського князя». Але таке міг собі дозволити син «руського князя». Отож, така, здавалося б, дрібна деталь чітко пояснює, ким був лицар Гедігольд.

І наостанок: поки посол двох королів добирався із Кам’янця на річці Лісна до Кам’янця на річці Смотрич, син «руського князя» Гедігольд уже був там.

Та найцікавіше ми бачимо далі.

«Я прибыл в укреплённый портовый город на упомянутом Большом море, по имени Монкастро или Белгород, где живут генуэзцы, валахи, и армяне. Во время моего пребывания сюда прибыл на один из берегов реки вышеупомянутый Гедигольд, правитель Подолии, с целью основать здесь… совершенно новый замок, который и был сделан менее чем в месяц… в пустынном месте, не имеющем ни дерева, ни камня; но упомянутый правитель (Гедігольд. — В Б ) привёл с собою 12 тысяч человек и 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом» [8, с. 40].

За свідченнями посла англійського та французького королів лицаря Гілльбера де Ланноа, 1421 року один із руських (українських. — В.Б.) князів побудував на побережжі Чорного моря «совершенно новый замок», якого звели «менее чем в месяц».

Звичайно, посол не міг сидіти цілий місяць та спостерігати, як будується фортеця на березі Дністровського лиману — «Большого моря». Певно, рухаючись із Білгорода в Крим, до Кафи, сучасної Феодосії, обминаючи Дністровський лиман з півночі, лицарю Гілльберу де Ланноа довелося ще раз зустрітися з руським князем Гедігольдом та дізнатися про побудову «совершенно нового замка… менее чем в месяц». Саме тому, що той «замок» 1421 року зводили руські (українські) люди. Та ще й під керівництвом «володаря Поділля» — «руського князя», котрого польські та російські історики подавали під іноземним іменем Гедігольд.

Сучасний український історик Борис Черкас свідчення лицаря Гілльбера де Ланноа подає в дещо іншому тлумаченні. Послухаємо:

«1421 року за наказом Вітовта подільський староста Гедигольд привів у гирло Дністра 12 тисяч осіб і 4 тисячі возів з будматеріалами. Напроти Білгорода протягом двох місяців було збудовано фортецю» [83, с. 133].

Не будемо пояснювати, чому подібні твердження українських істориків слід зараховувати до дещо видозміненого московського тлумачення історичних подій. Немає жодного натяку на руських (українських) князів і людей. Є тільки наказ повелителя та рабська покора виконавців. Навіть натяку немає, навіщо все те робилося та ще й на українській землі. А тлумачення, що все те пов’язане з українським народом та українською історією, годі й чекати. Позитив лише в тому, що українські історики почали звертатися до незаперечних європейських джерел. Подякуємо й на цьому.

Певно, дослідник користувався не тільки спогадами Гілльбера де Ланноа, коли стверджував, що місто було побудоване «напроти Білгорода протягом двох місяців». Бо лицар говорив дещо інше: «…сюда прибыл на один из берегов реки вышеупомянутый Гедигольд; правитель Подолии, с целью основать здесь силою совершенно новый замок, который и был сделан менее чем в месяц…» [8, с. 40].

Та науковець має рацію в тому, що «правитель Подолії Гедігольд», він же — Василь Красний Острозький (Галицький), побудував і місто «напроти Білгорода». Цьому є цікаве свідчення в європейських документах. Послухаємо:

«За угодою від 15 квітня 1412 р. між Владиславом II Ягайлом (польським королем. — В.Б.) та Сигізмундом Люксембурзьким (угорським королем. — В.Б.), місто Білгород (та багато інших. — В.Б.) відходило до польського короля та Польського королівства..» [45, с. 131–132].

Мова йшла про придністровські та причорноморські землі й міста. Але, зрозуміло, в тому документі не згадуються і не могли бути згадані міста-фортеці, побудовані руським князем Василем Красним (Гедігольдом. — В.Б.) у 1421 році та пізніше, які 1432-го поіменував і зарахував до своїх земель та володінь Великий Литовсько-Руський князь Свидригайло.

Послухаємо професора О.В. Русіну:

«Латиномовний «список міст Свидригайла» є одним з основних джерел для історичної географії України (і не тільки. — В.Б.) першої третини XV ст. «Список» містить перелік «замків та земель», які підпорядковувалися великому князю литовському Свидригайлу. Попри те, що не всі згадані у «Списку» пункти піддаються ідентифікації, він дає змогу в загальних рисах реконструювати систему тогочасних міських поселень.

У ньому фігурують: Київ, Чернігів, Рильськ, Стародуб, Трубчевськ, Новгород-Сіверський, Путивль, Хотмишль (сучасний Хотмижськ у Білгородській обл. РФ), Курськ, Донецьк (однойменне городище у межах сучасного Харкова), Черкаси, Звенигород (нині — Звенигородка Черкаської обл.), Соколець (на Південному Бузі неподалік від Брацлава), Чорний Град (стоїть у гирлі Дністра), Маяк (городище у с. Маяки на лівому березі Дністра), Караул,.. Качибеїв (був на місці сучасної Одеси),.. Дашів (сучасний Очаків)…» [44, с. 286–287].

Саме Чорний Град, або, за старими польськими картами, — Чорногрод, стояв «напроти Білгорода», десь на місці сучасного Овідіополя.

В часи Катерини II все, що несло пам’ять про незалежне українське буття, винищувалося вщент, перейменовувалося, викорінювалося. Тому й була знищена фортеця «Чорний Град», збудована руським князем — «володарем Поділля» — Василем Красним із роду славетного Данила Галицького. А замість Чорного Города Катерина II зі своїм фаворитом Григорієм Потьомкіним вигадали міфічний Овідіополь, на честь давньоримського поета Овідія, який ніколи в ньому не був.

Та ще цікавіша історія трапилася з фортецею та містом Качибеїв, сучасною славною Одесою, яке теж заснував український князь — «володар Поділля» Василь Красний Острозький (Галицький).

Послухаємо, що нам повідомляє про давній Качибеїв знаменита радянська серія — «Історія міст і сіл. Одеська область»:

«На території сучасного міста людина жила з найдавніших часів… На території міста знайдено римські монети (II століття н.е.). У III–V століттях тут існували численні поселення, де проживали і племена черняхівської культури. У кінці XIV — на початку XV століття… владу над Північно-Західним Причорномор’ям захопило велике князівство Литовське. Саме в цей час на місці сьогоднішньої Одеси виникло поселення Кочибеї (Кацюбіїв, Качикленов, Гаджибей)… На терені Качибея був великий замок. Залишки його зберігалися до середини XVIII століття» [108, с. 85–86].

Про що ж повідомляє цей витяг?

Українці (гелени, скіфи, гуни, уличі, русичі) жили у причорноморських степах із давніх-давен. Тільки імена їхніх племен та держав мінялися з часом. Бо мінялися їхні держави-сусіди. Згадка ж про черняхівську культуру на теренах сучасної Одеси свідчить про те, що в III–V століттях нашої ери на тій землі проживали слов’янські племена. Послухаємо професора В.П. Петрова:

«Правдивим творцем періодизації археологічних культур Середнього Подніпров’я був В.В. Хвойка. Спираючись на матеріали розкопок, Хвойка при типологічному визначенні окремих культур ішов від пам’ятника до культури. Це забезпечило конкретність визначень, чіткість поділу культур за історичними періодами в їх послідовній зміні — зарубинецька культура (II ст. до н.е. — II ст. н.е.), черняхівська (ІІ–V ст. н.е), післячерняхівська (V–VІІІ ст. н.е.), Київська Русь» [137, т. 3, с. 1290].

Слухаємо професора далі:

«Культура черняхівського типу не становить винятку для якої-небудь одної місцевості України. Вона такою ж мірою властива для Середнього Наддніпров’я, як і для нижнього Дніпра, для Правобережжя, як і для Лівобережжя… Адже, як сказано, на окремі точки з культурою черняхівського типу ми натрапляємо на відстані, що не перевищує 3–5 км» [137, т. 2, с. 1041].

І, зрештою, матеріал підсумовує професор Іван Іванович Заєць:

«На території України і в найближчому довкіллі (в науковій літературі воно названо римським) існувало більш як десять таких етнокультурних утворень.

Для нашої теми, зокрема, найбільш важливими є Зарубинецька, Волино-Подільська, Черняхівська, Київська та Етулійська культури, які безпосередньо стосуються слов’ян…» [27, с. 183].

Як бачимо, справді, у III–V століттях на теренах сучасного міста Одеси мешкали предки українців — слов’яни, носії черняхівської культури. Хоча, як стверджують історики, у ІV–V століттях на тих землях існувала потужна Гунська держава, яка, по суті, зруйнувала Давній Рим.

Здавалось, одне виключає інше. Гунів ніколи не поєднували зі слов’янами. А досліджувати це питання Москва категорично забороняла. Так нищилась наша історична тяглість на українській землі.

Уже в незалежній Україні це питання дослідив і розв’язав Великий Українець із Харкова професор Анатолій Миколайович Кіндратенко. Звернімося до його праці «Європейські гуни — предки українців». Ось що пояснює науковець:

«В історичній літературі є два описи способу життя «гунів»: Амміана та Пріска. Вони прямо протилежні за змістом. В Амміана це опис справжніх кочовиків, у Пріска — осілого землеробського народу. Кому ми повинні більше вірити, першому чи другому? До того ж… в опис життя кочовиків Амміан вкрапив елементи, належні народу осілому. Виходячи з того, що він тих гунів ніколи не бачив, а Пріск кілька тижнів знаходився в їхньому середовищі й побував навіть у столиці, вірити треба останньому. Але офіційні дослідники, описуючи побут гунів, ігнорують саме Пріска й користуються матеріалом Амміана» [142, с. 21].

А далі харківський професор, проаналізувавши особисті свідчення секретаря Візантійського посольства до гунського царя Аттіли (Гатила), вказав, що кожен компонент його дослідження є суто українським. Дослідив він ось такі незаперечні фактори гунського народу:

— Мова «гунів».

— Гунські (українські) імена оточення царя Гатила.

— Походження загальних «гунських» слів (страва, вар, мед, кам).

— Побут та звичаї «гунів».

— Одяг, поселення, житло.

— Продукти харчування.

— Транспорт, торгівля.

— Прийом гостей.

— Князівський бенкет.

— Звичаї, поховання Гатила.

— Методи ведення війни.

— Каталаунська битва.

— Озброєння тощо.

Абсолютно все вищеназване було давньоукраїнським. Відсилаю всіх охочих переконатись у цьому до праць Анатолія Миколайовича Кіндратенка.

Наприкінці зазначу: вивчивши всі існуючі на сьогоднішній день давні джерела, професор зробив досить багато цікавих висновків. Наведемо з них такі:

1. «Розгром готів антами, поразки римлян та візантійців від «варварів» (головним чином українців, германців та аланів) стали початком виникнення в кінці IV — на початку V століть на теренах Руси-України нової етнокультурної та соціально-економічної спільноти, яка врешті-решт була лише наслідком попереднього військово-політичного об’єднання і у якій всі племена пізніше виступають уже під ім’ям склавенів — антів. Римлянам вона відома як імперія гунів, а арабам — як потужна держава Валінану» [143, с. 66].

2. «Що ж стосується українських професійних істориків, то їм не треба бути адвокатами московського імперіалізму, щоб не виглядати хуторянськими невігласами і щоб із них не сміявся увесь світ» [142, с. 161].

Зазначимо: шановний професор, доктор фізико-математичних наук Анатолій Миколайович Кіндратенко не є професійним істориком. Він змушений був взятися за вирішення історичних питань нашого народу, позаяк бачив «хуторянську» безпорадність своїх колег — фахових істориків.

Отак ми пов’язали давно розірвані факти української історії.

Звичайно, праця «Історія міст і сіл Української РСР» писалася під пильним наглядом московських зверхників. Тому в ній не могло бути й згадки про заснування сучасного міста Одеси українським князем Василем Красним. Що зрозуміло. Дуже цікавою у праці є згадка про «великий замок» «на терені Кочибея», та про те, що «залишки його зберігалися до середини ХVІІІ століття». Хоча московити і в цьому реченні збрехали, бо слід було написати правду: «Залишки його зберігалися до приходу в Кочибей московитів, в кінці ХVІІІ століття».

Тільки у 1791 році, за Ясським миром, «Хаджибей вошёл в состав России» [25, т. 18, с. 300].

І тільки «В 1795 Хаджибей переименован в Одессу» [25, т. 18, с. 300].

Звертаю увагу шановних читачів, що місто і фортеця Качебіїв, засноване 1421 року українським князем Василем Красним Галицьким (Острозьким), стояло під своїм іменем 374 роки (1421—1795).

Катерина II люто ненавиділа запорізьких козаків і взагалі українців. Тому всі поселення, засновані князем Василем Красним 1421 року (і раніше) звеліла зруйнувати вщент. Чого не робили навіть турки, які володіли цим краєм із 1484 до 1791-го. Саме тому «Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область» згадала, що «залишки замку зберігалися до середини XVIII століття». Хоча ті «залишки» існували до 1795 року. Але то вже інше питання.

Така ж доля спіткала фортецю Чорний Град, яку теж знесли до останнього каменя та почали будувати під іменем Овідіополь.

Звертаю увагу: то були давні українські міста, які тільки перейменовували.

Не пощастило фортецям Караул та Маяк. Їх після руйнування не відбудовували.

А от селище Балабки і руйнувати не стали. Село було побудоване на степовій прісноводній річці Балабка для забезпечення міст і фортець якісною прісною водою та продовольчими матеріалами.

Турки, після завоювання тих наших земель, залишили селу його давні функції, однак перейменували (також і річку) на свій лад: Барабой. Отож, коли уже московити 1791 року поневолили згаданий край, то турецьких назв міняти не стали. Вони їх влаштовували, бо не несли давніх згадок про старі українські поселення.

Згадаємо також зародження українського козацтва. Саме поселенці та їхні нащадки, яких український князь Василь Красний поселив уздовж Дністра від Кам’янця на річці Смотрич до далекої фортеці Качебіїв, наприкінці XV століття стали засновниками українського козацтва подальших часів. І цьому є свідчення в історії. Послухаємо: «Перші документальні згадки про українських козаків належать до кінця 15 ст. Польський хроніст М. Бельський (середина 16 ст.), описуючи похід Яна Альбрехта, сина Казимира IV, у Східне Поділля на татар 1489, зазначає: польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки, добре обізнані зі своїми місцями» [146, с. 250].

Так стверджує Мала Енциклопедія «Українське козацтво» — академічне видання, до редакційної колегії якого входило вісім докторів історичних наук та кілька інших науковців. Подобається нам чи ні, та перша писемна згадка про українських козаків припадає на 1489 рік і стосується Подільської землі. А позаяк усіма тими козацькими поселеннями ще з 1421 року опікувався український князь Василь Красний Галицький (Острозький), багато з яких сам і заснував, то зрозуміло, що перші козаки з’явилися на Поділлі і датою їхньої появи слід уважати 1421 рік. Хоча, звичайно, ознаки українського козацтва, як явища, знаходимо в середовищі українців на півдні нашої держави значно раніше.

Як повідомляє та ж Мала Енциклопедія «Українське козацтво»: «У словнику половецької мови (1303) це слово (козак. — В.Б.) трактувалося як «страж, конвоїр». Такі козаки займалися охоронною службою в прикордонних місцевостях., охороняли купецькі каравани… Слово «козак» в українського народу набуло значення особисто вільної, мужньої та хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України і оборонця православної віри» [146, с. 250].

Саме такими людьми й були 12 тисяч поселенців. А ще не менше вільних людей залишив український князь Василь Красний Галицький (Острозький) у прикордонних поселеннях уздовж Дністра від Кам’янця (Подільського) до Качебіїва (Одеси).

Так у 1421 році на українській землі з’явилися перші козаки.

І, наостанок, невелике пояснення щодо дій українського князя Василя Красного у 1421 році. Під тиском Папського престолу, на прохання візантійського імператора Мануїла II, англійський король Генріх V погодився після Констанцького Собору 1414–1418 років очолити Хрестовий похід католицької Європи проти Османської імперії, яка на той рік (1421) переживала тяжку смуту після смерті Султана Магомета І. Візантійський імператор 1402 року особисто відвідав Англію (і не тільки), де зустрічався з королем Генріхом IV і просив допомоги проти Османів. Взамін пообіцяв об’єднання обох гілок християнських церков, що й було підтверджено 1418 року на Констанцькому Соборі.

Місія Бургундського лицаря 1421 року полягала в узгодженні остаточних деталей операції та встановленні першочергових завдань для кожного володаря держави. Тому Гілльбер де Ланноа, маючи листи англійського та французького королів до всіх монархів Європи, відвідав усіх князів так званих курфюрств Германської імперії, яких він разом із єпископствами налічив аж шістнадцять, а також Тевтонський орден, Польське королівство, Велике Литовсько-Руське князівство, Русь (Україну), Валахію та Візантійську імперію.

Руські князі після Констанцького Собору 1418 року мали певні зобов’язання перед європейськими союзниками. А позаяк Османська імперія на той час вийшла на річку Дунай та Західне узбережжя Чорного моря, розгромивши болгарські царства: Тирновське (1393) та Відинське (1396), то зрозуміло, що і Вітовт, і Федір, як Великі князі союзних народів, були зобов’язані знати, що відбувалося на південному кордоні їхньої держави та їхньої землі.

Ось чому ми бачимо передислокацію великої кількості руських (українських) людей та побудову фортець і села Балабки на землях Причорномор’я. Бургундський лицар у 1421 році вів мову про 12 тисяч «будівельників», отож, чоловіків. Не будемо нічого вигадувати.

Ось звичайний підрахунок (на здоровий глузд) переселенців князя Василя Красного Галицького.

Тримати військових людей на прикордонні треба було цілий рік, і, звичайно, вони мусили бути фахівцями: розвідниками, митниками, воїнами, господарниками, скотарями, селянами, торгівцями тощо. Люди обживалися на новому місці, заводили сім’ї. Тобто, за рік-два у тому Причорномор’ї мешкало не менше 30–40 тисяч осіб.

А оскільки столицею Подільського князівства, де мешкав особисто князь Василь Красний Острозький (Галицький), був Кам’янець на річці Смотрич і мова йшла про майбутні воєнні дії, то, зрозуміло, що існував постійний зв’язок між фортецями Причорномор’я та ставкою українського князя — Кам’янцем (Подільським). Отож, між Кам’янцем на річці Смотрич та фортецями Караулом і Качебієм Причорномор’я були відновлені давні лівобережні поселення русичів та побудовані нові. Ось їх можливий умовний ряд в сучасному переліку:

Кам’янець — Ушиця (Стара) — Рудківці — Могилів (Подільський) — Ямпіль — Каменка — Рибниця — Дубосари — Тираспіль — Дністровські Маяки — Овідіополь — Одеса. А між ними десятки сторожових веж, які підтримували видимий зв’язок. Ось про що свідчать давні спогади Бургундського лицаря Гілльбера де Ланноа за 1421 рік. Звичайно, «хуторянськими невігласами» ці факти до уваги не беруться. Але то вже інша річ, про що зараз не йдеться.

Отож, підсумуємо.

Руський (український) князь Василь Красний Галицький (Острозький) належав до кращих державців України. Проживав у 1390–1462 роках. Оскільки політика і вчинки його мали яскраво виражений проукраїнський характер (Подільський князь 1411–1423 років; учасник Констанцького Собору 1418 року; засновник південних фортець і поселень Караул, Качебіїв, Чорний Град, Маяк, Балабка тощо; Віленський староста 1425–1432 років; багаторазовий державний посол; активний діяч проруської партії, а з 1440 року її очільник), тому зрозуміло, що польські та російські історики не могли його подавати як руського (українського) князя. Подавали, як іноземного найманця — Гедігольда. Та як би не приховували, але правда про Василя Красного — Великого руського (українського) князя — прорвалася до українців.

4. На руїнах польських міфів

З династією князів Острозьких впродовж століть відбувалися, як і з династією князів Галицьких, значні пертурбації. Та оскільки ця князівська династія жила та діяла у значно ближчі до нас часи, то, зрозуміло, що московським націонал-шовіністам доводилося набагато тяжче фальшувати їх діяльність і вчинки. Багато з них взагалі не піддавалися фальшуванню, тоді це або замовчувалося, або приписувалося іншим історичним особам, яких вигадували. Головним завданням московських націонал-шовіністів було нав’язати українцям думку, що вони ніколи не мали самостійної держави без «великоросів», що вони на те нездатні, неорганізовані, і «там, де два українці, там три гетьмани». Тобто вони — недолугі. Нам так довго вбивали в голови цю недолугість, що багато з наших повірили в неї і скопом «полізли на посади» у новітні часи. Бажали ствердитися…

Московити ще в минулі століття розуміли, що князівський рід Острозьких, а, по суті, — Галицьких, занадто вивищується над всією українською масою, і з тим треба щось робити. Та не встигли — розпочалася так звана революція — переворот.

Зазначимо: вивищення роду Острозьких відбулося не тому, що в середовищі українців у давні часи не було великих людей. Ні! Так трапилося тому, що московські націонал-шовіністи приховували від нас геніальних предків: Юрія Дрогобича, Павла Русина, Станіслава Оріховського, Іпатія Потія, Єлісея Плетенецького, Захарія Копистенського, Памва Беринду, братів Зизаніїв, Іова Борецького, Смотрицьких, Касіяна Саковича, Петра Могилу, святого Іларіона та десятки інших.

Нам нав’язували вигаданих: Олександра Невського, Дмитра Донського тощо. Ми змушені були мавпувати. Дехто мавпує досі.

Якщо звернемося до праці першого ректора Київського університету професора Михайла Максимовича «Письма о князях Острожских…» видання 1866 року, то науковець навіть сумніву не мав, що князівський рід Острозьких належав до давнього Київського роду князів Рюриковичів. Мова у нього йшла тільки про те — до якої гілки цього роду Острозькі належали.

Хоча й це питання у середині XIX столітті було штучним і підкинуте російськими націонал-шовіністами до науки, аби вчинити розбрат та спровокувати зайві сумніви. Польські та литовські хроністи й українські князівські роди XIV–XVI століть дуже добре знали родоводи руських князів, коли встановлювали їх зверхність та взаємозалежність.

Професор Михайло Максимович писав:

«Прежде всего, разумеется, предлежит вопрос генеалогический: от какой отросли Владимирова (Святого. — В.Б.) племени произошёл род князей Острожских?.. Галицкий король Даниил Романович назван предком князей Острожских…» [23, с. 2–3].

Жоден великий український історик царських часів, включаючи професора Михайла Грушевського, не піддавав сумнівам походження князівського роду Острозьких з династії Рюриковичів.

Та йшли часи, міцніла радянська влада, а князі Острозькі все більше поставали українськими національними героями, які у важкі часи польського засилля очолювали народ та виступали проти окупантів. Головне, що одночасно вони очолювали український народ у лютому протистоянні татарській Московії, Кримському ханству та Османській імперії. А це повністю суперечило московській державній шовіністичній доктрині, що українці ніколи не мали своєї держави, не вміли її захищати та взагалі не здатні до державотворення і боротьби за державу. Бо ж такі національні герої, як гетьман Виговський, Петлюра, Болбочан, Махно, Тютюнник, Бандера, Шухевич, Василь Кук та сотні інших під тиском російської радянської системи стали зрадниками та запроданцями українського народу. Отака викривлена московська логіка.

Свої, московські, запроданці, такі як Олександр Невський, Дмитрій Донський, котрі зраджували існуючій у ті часи владі, ставали російськими національними героями, а українські, казахські, грузинські люди за подібні вчинки ставали ізгоями своєї нації. Москва в радянські часи вела себе агресивно, як ніколи.

Яскравим прикладом того, як під тиском московської ідеологічної машини деякі українські історики протягом останнього часу різко міняли своє бачення генеалогічного походження правлячих князівських родів, є професор (доктор історичних наук) Наталя Яковенко. Якщо ми звернемося до її праці «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.», опублікованої в Києві 1993 року, та порівняємо з аналогічною працею 2008 року видання, то раптом побачимо, що пані професор поміняла думку і написала таке: «Авторка (тобто професор Н.М. Яковенко. — В.Б.) не підтримує гіпотези про походження князів Острозьких із династії Рюриковичів, про що детальніше див(ись) далі» [139, с. 88].

Та як «не дивився далі», а пошуків істини у професорки знайти не вдалося. Вона описала проблему так: «…приблизно від середини XIX століття і до початку Другої світової війни точилася тривала наукова полеміка, яка, у ґрунті речі, так і лишилася незавершеною. У центрі її стояло питання про походження найпотужніших князівських родів Волині: Острозьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких і Четвертинських… Темний характер писемних і сфрагістичних джерел кінця XIII — першої половини XIV століття, куди сягає коріння українських князів… відкривали широке поле для різнотлумачень і протилежних висновків. Адже йшлося про те, чи визнавати зв’язок могутніх князівських відгалужень із домом Рюриковичів і тим самим ствердити безперервність династичної традиції в Україні-Русі,.. а чи доводити, що цю традицію було перервано… на першу версію приставали не тільки російські науковці, а й такий авторитетний фахівець, як Юзеф Вольф, німець із походження, підозрювати якого у проросійській тенденційності немає підстав. Заперечення, що за рівнем аргументації не поступалися Вольфовим висновкам, було сформульовано майже через 20 років після виходу в світ його книжки. Йдеться про першу зі статей Юзефа Пузини, яка вийшла друком 1911 року у Львові й одразу викликала гостру наукову полеміку. У підсумку ж, на мою думку, перевагу над опонентами здобув Пузина… Визначаючи слушність конкретних доказів (яких немає. — В.Б.) і загальних міркувань Пузини, можна погодитися з його концепцією походження дискусійних волинських родів» [139, с. 91–92].

Так професор Наталя Яковенко змінила свій погляд на «походження найпотужніших князівських родів Волині». Тепер вони «за походженням» належать до «Князів Гедиміновичів». Що й засвідчують наведені професоркою у книзі схеми (с. 306 і далі).

Треба зазначити, що дослідницю зовсім не зацікавила думка тодішніх українських істориків. Хоча б Михайла Грушевського, який саме в ті роки жив і працював.

Тепер стає зрозуміло, чому міністр освіти в часи Януковича — Діма Табачник — саме цій професорці збирався доручити написати підручник «Історія України». Вони обоє були людьми, «підозрювати яких у проросійській тенденційності немає підстав». Обоє — не росіяни «із походження».

У разі прийняття «концепції» пані Наталі Яковенко, кардинально вирішується українське питання про наше так зване «безалаберне» існування в минулому. Тобто народ, не маючи національних лідерів-поводирів у ХІV–ХVІ століттях, не мав права на існування. Питання для Москви вирішено остаточно. Не треба вишукувати якісь деталі: існування незрозумілих, вигаданих українських князів, приписування їм засвідчених історичних фактів тощо.

Та проблема навіть не в цьому. Справа в тому, що ці, досить-таки розумні професори, уже в незалежній Україні створюють свої потужні школи і пропагують ці та подібні погляди серед молоді. І ця дилема не турбує українське суспільство та владу.

Але оскільки українська наукова думка поки що не підтримує цієї гіпотези, про що свідчать праці інших науковців, то варто поговорити й про вигаданих князів, закинутих до нашої історії. Такими є міфи та фальшивки про Федора (Федька) Несвизького та його діяльність на Поділлі у 1430–1438 роках.

Ще раз нагадую читачам: головним завданням польських істориків ХV–ХVІІІ століть було виправдання загарбання українських земель Польською Короною впродовж ХІV–ХVІІ століть.

Коли з XVII століття на зміну полякам з’явилися московити, вони діяли так само. При цьому вони у своїй доказовій базі зберегли усі головні вигадки поляків. Сьогодні ті фантазії можна приписати авторам тільки завдяки часу їх появи. Найстрашніше те, що українські науковці досі не відкинули імперські, шовіністичні підходи до потрактування нашої історичної науки. На часі те вчинити.

Ми уже пояснювали, як Польська Корона у 1340 роки загарбувала Львів та Галичину. У часи руського (українського) князя Федора Даниловича, після смерті Великого Литовсько-Руського князя Вітовта, поляки у 1430-х роках воєнними діями захопили Кам’янець і Поділля (Західне). Решту Поділля вдалося відвоювати.

Зрозуміло, що поляки були зацікавлені видати свої дії, захопивши згадані землі у 1430–1434 роках, законними й правомірними. Тому будь-що треба було показати, що Поділля до 1430-го вже належало Польській Короні. Так з’явилася вигадка про передачу цього краю польському королю Ягайлові у 1394 році. Мовляв, Великий Литовсько-Руський князь Вітовт 1394-го року добровільно відібрав Подільське князівство литовських князів Коріатовичів та передав Польщі. Звернімо увагу: російські та польські історики постійно забували, що Велике князівство складалося з двох різних за можливостями частин. І руська (українська) частина була домінуючою — становила 80 %. І в ті роки у Великому князівстві існував титул Великого Руського князя, яким був Федір Острозький. Саме той титул пізніше надали князеві Свидригайлу. Це давало великі права та накладало не менші обов’язки. Таке не викликає сумніву.

Не забуваймо, що переважно руські (православні) князі вже в ті часи проголосили Вітовта королем (острів Салин на р. Мемель), і саме вони привели Вітовта до влади у 1392 році. Тому не викликає сумніву, що Великий Руський князь Федір Острозький, за повну підтримку Вітовта, вимагав повернення Подільського князівства родові Галицьких князів.

Без сумніву, князі Вітовт і Федір ще в ті часи домовилися породичатись своїми дітьми (Василь та Агафія). А оскільки князеві Василю було тільки 4–5 років, то Подільським князівством спочатку володів Великий князь Вітовт, а досягнувши повноліття, — Василь Красний, потім його брати (двоюрідні) — Петро та Іван. Наприкінці довгу боротьбу за цей край очолював син Федора Даниловича — Федір Федорович, якого величають і Федором Несвизьким, і Федором Подільським. Та що цікаво: переважна більшість земель Поділля (окрім західних — королівських) у ХV–ХVІ століттях належали князівським родам Острозьких. І саме ці династії розбудовували та обороняли згадані території. Хоча нас переконують в іншому.

Саме про такий стан речей сьогодні треба говорити. І не забувати, що Великий князь Вітовт завжди захищав свої інтереси та змушений був стояти на боці руських (українських) князів, які у Великому князівстві становили переважну більшість. Не будемо з цього приводу наводити багато цитат. Нагадаємо тільки про лист Вітовта до Ягайла від 8 травня 1429 року, де «От жалоб Витовт переходит к угрозам: если Полякам угодно считать Литву (і Русь. — В.Б.) зависим(ыми) и Литовцев (та русичів. — В.Б.) чем-то вроде рабов, никто им не препятствует делать это, но пусть они подумают сперва о грозных последствиях такого отношения…» [21, с. 346–347].

Тому, звичайно, після смерті Вітовта (і ще до неї) поляки робили все, аби загарбати Велике Литовсько-Руське князівство та поглинути його землі. Точно так сьогодні чинить Московія, заперечуючи можливість самого існування української держави та вигадуючи різні Малоросії та Новоросії.

Велике Литовсько-Руське князівство, «…бывш(ее) вполне независимым государством, в глазах Поляков утратил(о) право на самостоятельную политическую жизнь, и попытка Витовта надеть на себя корону разбилась о сопротивление Польши. В самых мотивах отказа было нечто крайне оскорбительное для национального чувства Литовцев и Русских (у ті часи ще не існувало «русских», були тільки русичі, русини)…» [21, с. 346].

Розпочалася люта війна між поляками та переважно русичами за загарбане Західне Поділля і за Велике Литовсько-Руське князівство, яка, то затихаючи, то відновлюючись, тяглася до отруєння Великого Литовського князя-католика, ставленика Польщі — Сигізмунда, в 1440 році.

У цьому розділі не будемо переповідати хід давньої боротьби. Це істориками давно зроблено, хоча цілковито в пропольському дусі. Нашим завданням є привернути увагу до керівника опору на Поділлі — Федора Острозького — сина князя Федора Даниловича, якого зрозуміло навіщо величають чи то Федором Несвизьким (Федір Корибутович Несвицький), чи то Федором (Федьком) Подільським.

Ми достовірно знаємо з літописів, що Подільська земля спочатку належала до Великого Київського князівства, а пізніше — до Великого Галицько-Волинського князівства. Тобто рід руських (українських) князів Галицьких-Острозьких був володарем того краю з X століття нової ери.

Польські історики-хроністи, як і пізніше московські, описуючи історичні події, мали конкретне державне завдання підвести законну базу під завоювання та захоплення українських земель. Тому є цілком зрозумілим хід тих псевдо-літописців використати давні європейські джерела і подати імена руських (українських) князів у невластивому іноземному звучанні. Можливо, на перших порах таке робилося й без злого умислу. Та пізніше ці дії стали навмисними. Бо за іноземним іменем свідомо приховували князя українського походження. Так замість князя Василя Красного Острозького — з’явився князь Гедігольд, замість князя Петра — Петро Монтигердович, князя Івана — Іван Довгірд. Розуміючи, що іноземці Іванами бути не можуть, почали руського князя Івана видавати за поляка Єжи.

Ми б, певно, ніколи й не дізналися про те польське фальшування, та московити, видаючи спогади посла англійського і французького королів лицаря Гілльбера де Ланноа, подекуди текст переклали достовірно.

І раптом трапилася велика несподіванка: серед «руських лицарів» на обіді у «руського князя і княжни», які не мали жодного найманця серед своїх воїнів, — присутній якийсь Гедігольд. І не просто присутній, він є князь, який на тому обіді порушив етикет. А князів з таким українським іменем історія не знає. То в чому справа?

Стає зрозуміло, що в цьому епізоді наявна польсько-московська фальш. Вони таким чином приховали рід князів Острозьких (Галицьких) — справжніх володарів Поділля. Бо скажіть, будь ласка, яке мав право польський король Ягайло 1430 року завойовувати та приєднувати до Польської Корони Поділля без згоди його законних володарів князів Острозьких?

Ось тому й понакидали до історії цілу купу неправди. Тут і вигадки про Гедігольда, Монтигердовича, Довгірда, Федора Несвизького та інше. Серед запущених фальшивок — фантазії про володіння польським королем Ягайлом Поділлям У 1394–1411 роках. Треба було надати хоч якесь (блюзнірське) право Ягайлові загарбувати ту землю.

Варто зазначити: хоча імперській історіографії категорично забороняли досліджувати та оприлюднювати будь-які факти тих далеких часів, та українські історики під тим чи іншим виглядом знаходили шпарини і докопувались істини. По суті, наші науковці, класики й рядові, давно вже спростували факт володіння Поділлям польським королем Ягайлом. Та нікому з них не дозволили зробити такий офіційний висновок.

Дозволили спростувати тільки окремі факти. Тому ми й досі «співаємо» московсько-польську «пісню» про володіння Ягайла Поділлям у 1394–1411 роках. Вивчимо це питання прискіпливіше.

Цю тему свого часу досліджувало багато українських істориків. Серед них: М. Молчановський, Юхим Сіцінський, Михайло Грушевський, Віталій Михайловський, на праці яких ми й опиратимемося.

Ось як описав похід Вітовта на Поділля Юхим Сіцінський: «Витовт осінню 1393 р. рушив на Поділля з Північного Сходу (Києва. — В.Б.), і перше всього підійшов до Брацлава, взяв його, потім взяв Соколець, значний тоді город на Бузі (тепер село Соколець на Брацлавщині), а після пішов на столицю Поділля — Кам’янець. Підійшов він до Кам’янця ніччю, а на другий день взяв його…

Далі Витовт здобув інші подільські міста: Смотрич, Скалу і Червоногород. Це було восени 1393 року» [151, с. 56].

За Ю. Сіцінським, Поділлям тоді правив Федір Коріатович, який, по суті, не визнавав Вітовта і, дізнавшись про похід того, «обсадив подільські міста Волохами (молдавський князь Роман був його спільником) та угорським військом, що прислав йому угорський король Жигимонт, — а сам подався на Угорщину… В Угорщині він мав давні зв’язки і навіть одержав там місто Мукачів з околицями…» [151, с. 55–56].

Як бачимо, Федір Коріатович не міг бути Федором Несвизьким, який після 1430 року очолював боротьбу православного люду, насамперед подолян, із навалою католицької Польщі на Поділля у 1430–1434 роках. Тому Юхим Сіцінський і пише, що Федір Коріатович помер у Мукачеві 1414 року.

Рухаємося далі. Ось як Русько-литовський літопис розповідає про передачу Поділля Вітовта Ягайлу:

«Великий князь литовський Витовт здобув Поділля… і ніхто йому ні з котрого боку не помагав. Тоді король Ягайло почав просити Витовта, рекучи: «Милий брате! дав тобі Бог добути Подільську землю, учини мені тую честь — дай мені Подільську землю». Як каже Кромер, Витовт мусів піти на компроміс і признати, що він одержав Поділля від Ягайла, як ленне надання» [151, с. 65–66].

І Вітовт немовби після цього передав Польщі Західне Поділля, а «Східне Поділля (Брацлав, Вінницю, Соколець, Кременець) князю Корибуту — Дмитру Ольгердовичу, ця звістка опирається на ототожнення Корибутового сина Федора з Федьком Несвизьким, що немовби був діячем на Східному Поділлі в 30-х роках XV ст. і називав ті волості своєю батьківщиною. «Але те ототожнення дуже непевне, а значить, і звістка про передачу Східного Поділля Корибуту мильна» (так заявляв Михайло Грушевський. — В.Б.)» [151, с. 66].

Ягайло немовби у 1395 році передав Подільську землю якомусь Спитку з Мельштина, як князівство. Хоча Спитко князем не був, отож, за законами тих часів, володіти Подільським князівством не міг. Це явище у польських хроністів пояснень немає.

Спитко з Мельштина 1399 року загинув у битві на річці Ворсклі, і Подільська земля опинилася в руках литовського князя Свидригайла, яку невдовзі у нього Вітовт і Ягайло відібрали. Після цього нібито Ягайло особисто володів Поділлям, але його намісники — невідомі. А сам Ягайло, звичайно, на Поділлі не жив. Справді цікаво: «Ягайло, щоби задовольнити Поляків, в червні 1395 р. передав свої права на Західне Поділля польському вельможі… Спиткові з Мельштина воєводі Краківському, і видав йому грамоту від 13 VI 1395 р.» [151, с. 67].

То нічого, що вперше та грамота опублікована в Кракові 1882 року, за московських часів володіння Польщею.

Притому в грамоті Спиткові йдеться, що «Східне Поділля — округи Межибожа, Божського і Вінниці зі усіма їх приналежностями й правами задержуємо для себе (тобто Ягайла) й для своїх наступників» [151, с. 67].

Ось такий хитрий документ. Ще Юхим Сіцінський вказав на існуючі у грамотах та літописах анекдотичні розбіжності. Послухаємо:

«Русько-литовська літопись говорить, що Ягайло заставив Західне Поділля Спиткові в 20 тисячах, — виходить якась суперечність з грамотою…» Бо вона засвідчує, що «…дає йому (Спиткові. — В.Б.) й дітям його й наслідникам у вічне і безперечне володіння — Західне Поділля зі замками Кам’янцем, Смотричем, Бакотою, Скалою і Червоноградом, зі всіма містами, громадами, укріпленнями, передмістями, повітами, селами, маєтками, власностями, переписями, прибутками постійними й випадковими, приплодами, полями, степами культурними й некультурними, — на повнім праві княжім, яким користуються инші князі Литви й Русі» [151, с. 67].

Продовжимо цю тему:

«З тої ж грамоти Ягайла Спиткові ще являється одна суперечність чи неясність в тому питанню. Хто розпоряджався Східним Поділлям, після того, як все Поділля перейшло до Вітовта: по літописному оповіданню, про передачу Західного Поділля Ягайлу, виходило, що Східне Поділля зоставалося за Витовтом, а по грамоті Ягайла Спиткові виходить, що Східна частина Подільської землі зосталася за Ягайлом…

По змислу вищезгаданої грамоти Ягайла 1395 р(оку) виходить, що Спитко дістав Західне Поділля, як Литовський лен, і став з цього лену литовським васалом» [151, с. 68].

Тобто, відповідно до грамоти польського короля Ягайла Спитку від 13 червня 1395 року, Західне Поділля було землею Великого Литовсько-Руського князівства і Спиткові вона була надана за гроші на визначений час — до повноліття Василя Красного Острозького та доньки Вітовта — княгині Агафії. Ніякого прямого володіння Поділлям, як бачимо, із 1394 до 1402 року не зафіксовано. Хоча, зрозуміло, що історики царських часів таких висновків робити не могли.

А надання земельних володінь на Поділлі з 1402 по 1411 рік не є свідченням особистого володіння цим краєм Ягайла. То були звичні для всього королівства і Великого князівства королівські документи.

Отакі фальшивки доводиться спростовувати.

5. Брат Василя Красного — Федір

За родоводами династії князів Острозьких, брати Федір і Василь народилися в одних батьків — Федора та Агафії. Федір був старшим на кілька років за брата. Є всі підстави вважати, що брати десь у 1398–1405 роках навчалися у Карловому (Празькому) університеті.

Посол англійського і французького королів Гілльбер де Ланноа, відвідавши 1421 року Велике Литовсько-Руське князівство, більш-менш відкрито писав про руського князя Гедігольда — Василя Красного і тільки натяком згадав про Федора. Послухаємо:

«84. Тоже… Впрочем, он (Вітовт. — В. Б.) также сказал мне, что не следует переезжать через Дунай, потому что по всей Турции была война после смерти императора. Он (Вітовт. — В.Б.) был в союзе с государями польским и татарским против венгерского короля.2 От золота и серебра я отказался и возвратил ему оное, потому что в это время [и в этот час] он был в союзе с гусситами, против нашей веры…» [8, с. 38].

Примітка 2 пояснює:

«Венгерским королем был Сигизмунд I, император германский (імператор «Священної Римської імперії». — В.Б.) и (с 1419) король Богемский. Причиной раздора между Витовтом и Сигизмундом было то обстоятельство, «что Витовт поддерживал гусситов» [8, с. 38].

Так от: руськими (українськими) військами з весни 1421 року, після підписання союзного договору між Великим Литовсько-Руським князівством і гуситською Богемією «у Воронах на Меречі» на початку 1421 року, командував Федір (Федорович) Острозький.

Послухаємо ще раз Наталію Яковенко:

«Гучнішою була доля Федька Федоровича, який з 1422 по 1438 рік під іменем «Фредерика, князя руського» брав активну участь у гуситських війнах у Чехії. Оженився там і, прийнявши «звичаї чеські», додому, вочевидь, не повертався. Під 1460 роком є згадка про його сина Вацлава («Вацлав-Фридерик, князь з Острога») …» [139, с. 94].

Та, як бачимо, шановна пані професор помилялася.

За свідченням Гілльбера де Ланноа, воєнна участь руських (українських) дружин на боці гуситів почалася навесні 1421 року. При цьому, звернімо увагу: між чехами та довіреною особою Великого князя Вітовта був підписаний союзний договір «у Воронах на Меречі», тобто в Чехії. Звичайно, сам Великий князь Вітовт чи глава руських князів Федір (Данилович) не їздили до Чехії укладати цю угоду. Отож, договір за дорученням Великих князів, скоріше за все, підписав князь Федір (Федорович) Острозький.

Та, як пише професор О. Русіна: «Активна протидія імператора (Сигізмунда. — В.Б.) змусила Вітовта відмовитися від дійової участі в чеських справах, натомість цесар (Сигізмунд. — В.Б.) висунув план його (Вітовта. — В.Б.) коронації, який набув значення політичного факту на з’їзді монархів у Луцьку (1429 р)» [44, с. 222].

Тому все ж таки Федір (Федорович) Острозький до 1429 року зі своїм військом був відкликаний із Чехії (Богемії), що є незаперечним фактом. Варто думати, що й Великий Руський князь Федір (Данилович) Острозький вимушено чи добровільно підтримав Вітовта у цьому питанні.

Отож, до 1430 року, тобто до смерті Вітовта, Федір Острозький (молодший) разом із значним військовим контингентом повернувся на Волинь і Поділля. Зрозуміло, що ні Федір Острозький (батько), ні староста Вільни Василь Красний Острозький не були зацікавлені напередодні смерті Вітовта розпускати цю потужну мілітарну силу. Тим більше, що Вітовт мав близько 80 років, а поляки весь час напосідали на включенні Великого Литовсько-Руського князівства до Польщі.

Щоби та військова армада, приблизно 10–20 тисяч людей, не впадала в очі, її за наказом Вітовта і Федора Острозького (старшого) спрямували на південь Поділля. Це надзвичайно налякало поляків та католицький клір, які як вогню боялися відродження руської (української) держави. Не забуваймо, що та військова сила була цілковито православною і в Богемії (Чехії) переможно протистояла католикам.

Поява на півдні Поділля армії русичів на чолі з сином Великого Руського князя Федором Федоровичем та можливість відродження Великого Руського князівства союзного Великому Литовському князівству й штовхнули поляків та Ягайла на воєнне захоплення столиці Поділля — Кам’янця та введення війська на прилеглі терени. Тим більше, що новий Великий князь Великого Литовсько-Руського князівства Свидригайло на перших порах декларував проруську позицію. Так розпочалося чергове українсько-польське протистояння. Якщо на теренах Великого князівства воно мало переважно державницький характер і його очолював Великий князь Свидригайло, то на Поділлі війна набула суто визвольних рис: православні русичі (українці) боролися проти католиків-поляків, які виступали із загарбницькими гаслами. Ось чому пізнішим польським історикам-хроністам знадобилися підстави-виправдання тієї окупаційної війни.

Не може бути жодного сумніву, що спротив полякам міг очолювати тільки господар тієї землі — князь-русич. За католицьким родом литовського князя Федора Корибута подільський вільний православний люд ніколи б не пішов.

Тим більше, що маємо цілком достовірні польські джерела, які стверджують, що з 1411 до 1430 року Подільська земля належала князям Гедігольду — Василеві Красному Острозькому, князю Петрові Монтигердовичу — Петрові Острозькому та Іванові Довгірду — Іванові Острозькому.

Автор пропонує дослідити питання — хто ж очолював спротив полякам на Поділлі впродовж 1430–1440 років: чи то литвин Федір Несвизький зі своїм родом Корибутовичів, чи то український князь Федір Острозький (Галицький) зі своїм руським родом?

Ось як у праці Юхима Сіцінського «Поділля під владою Литви», 2009 року перевидання, розповідають про Федора Несвизького та його рід Корибутовичів:

«Корибут — Дмитро Ольгердович (бл. 1358/1359 — після 1404) — князь Новгород-Сіверський, князь Чернігівський. Син великого князя литовського Ольгерда і Уляни Тверської. Проводив незалежну політику, довгий час не визнавав влади свого брата Ягайла, лише у 1386 р. присягнув йому на вірність, однак діяв самостійно до 1393 р. Був також князем Збаразьким, брацлавським і вінницьким (хоча титулів двох останніх у XIV столітті не існувало. — В.Б.). Його дружиною була дочка князя Олега Рязанського Анастасія. Мав трьох синів (Жигимонт, Федір (Федько Несвіцький), Іван), та двох дочок (Олена, Марія)…

Федір (Федько) Несвизький (Несвіцький) (пом. 1.09.1435 або 1442 р.) — князь кременецький (1432–1435). подільський (1432–1434), несвіцький (1435 — бл. 1442), син Корибута — Дмитра Ольгердовича. У війні Свидригайла з Польщею підтримав першого. Незадоволення політичним курсом литовського правителя спричинило до того, що у вересні 1434 р. Федір перейшов на бік новообраного польського короля Владислава (син Ягайла), за що отримав у пожиттєве володіння Брацлав, Вінницю, Соколець, Хмільник, Кременець і Збараж. Проте невдовзі замирився із Свидригайлом і брав участь у битві під Вількомиром (Побайском) 1 вересня 1435 р.

За одними даними, загинув у битві, за іншими — потрапив у полон і пробув в ув’язненні до загибелі Сигізмунда Кейстутовича…» [151, с. 139–140].

Автор хотів би звернути увагу читачів на той факт, що польські хроністи і московські дяки (історики) ще з давніх часів, певно, на всяк випадок, зафіксували у Великих Литовських князів багато дітей, особливо по чоловічій лінії. Так, у князя Гедиміна зафіксовано 8 (вісім) синів, в Ольгерда — 12 (дванадцять) синів, в той час як у Великих Руських князів на ту пору (кінець ХІІІ-го — XIV століття) історики фіксують:

у Юрія Галицького (1262–1308) — троє синів,

Андрія Галицького (1286–1323) — немає синів,

Лев II Галицький (1287–1323) — немає синів,

Данило Острозький (1323–1376) — (За М. Максимовичем, 1866 рік) — троє синів.

Надзвичайно цікава і дивна ситуація. Пояснення цієї головоломки в історичній науці немає. Хотілося б зазначити й таке: Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) чітко зафіксувала, що після 1239 року Чернігівське князівство перестало існувати.

«В 1239 Чернигов был взят и сожжен монголо-татарами. Вскоре Черниговское к(няжество) перестало существовать…» [25, т. 29, с. 87].

Ще цікавіше далі. За тією ж Великою Радянською Енциклопедією (трете видання), «Во 2-й пол(овине) 14–15 вв. Новгород-Северский был одним из уделов Великого княжества Литовского» [25, т. 23, с. 157].

В історичних джерелах немає жодної згадки про існування у ті століття будь-якого Чернігівського князівства.

Проте є згадка між 1323–1340 роками про «велике місто Сівер», яке саме в ті роки належало до «Львівського королівства» згідно із «Книгою знань про всі королівства…».

Коли історики ведуть мову про чернігівських князів XIV–XV століть, вони свідомо додають до історичної науки «доважки брехні».

Звернімо увагу: одночасно з «Сівером», за «Книгою знань…», до «Львівського королівства» належали «Київ і Пінськ». Треба думати, що й проміжні землі між наведеними «великими містами» Сівером, Пінськом та Києвом у 1323–1340 роках належали до володінь Великого Галицько-Волинського князя Дмитра Юрійовича Галицького. Тому не виникає сумніву, що Чернігів, якщо він у ті роки існував як поселення, теж належав до «Львівського королівства». Отож, управлявся князями Галицькими.

Не варто сьогодні визначати, якому саме князю із роду Галицьких належало як уділ у XІV–XV століттях «велике місто Сівер» та як звати того князя. Князівський рід Данила Галицького був надзвичайно потужним. У князя Дмитра Юрійовича з дружиною за багато років спільного життя, зрозуміло, був не один син Данило. Та й у князя «Данила з Острога» було, як мінімум, п’ятеро синів.

Ми зовсім не говоримо про їх долю. Свідомо замовчуємо. Москва звеліла. Та колись з цим треба покінчити.

Що цікаво, другим сином «Данила з Острога» був Дмитро, який прожив на світі не менше 50 (п’ятдесяти) років, і саме в ті часи, коли топтав ряст так званий «Корибут — Дмитро Ольгердович». Про дітей та рід цього українського (руського) князя в історії практично немає жодного слова. Таких князів та княгинь можемо згадати не один десяток.

Отак писалась українська історія.

Досі у ній не все гаразд — забагато ворожих «доважків брехні».

Та повернімося до князівського роду Галицьких (Острозьких). Якщо ми визначилися із п’ятим сином князя Федора — Василем Красним (Гедігольдом), що він десь 1390 року народження, і батькові (Федорові Даниловичу) на той час виповнилося 30 (тридцять) років, то третій син Федір, певно, був на 3–5 літ старшим і народився 1385–1386 року. Тобто у 1421-му йому було 35 літ, що зайвий раз свідчить про можливе навчання братів Федора та Василя у 1398–1405 роках у Карловому (Празькому) університеті. Обидва князі були відомі західній правлячій еліті задовго до Констанцького Собору 1414–1418 року.

Певно, князь Федір (Данилович) ще з молодих років готував сина Федора до воєнної кар’єри, а сина Василя — до дипломатичної. І хоча московська влада в XIX столітті табуювала імена десятків українських князів, зокрема князя Федора (Федоровича), однак про князя Василя Красного дещо прорвалося на світ. Так перший ректор Київського університету професор Михайло Максимович у своїх «Письмах о князях Острожских к графине А.Д. Блудовой» зазначав:

«Сыновей у Федора Даниловича было два, Василий и Даниил. Первый из них у современников прозывался Василием Красным. В то время, как достославный отец его отражал войсковые нападки Поляков на Русския земли государства Литовского, Василий Красный противодействовал дипломатическим притязаниям Польши на целое государство Литовское, которыя в ХV-м веке усилились чрезмерно, взамен притупившегося оружия. На этом дипломатическом поприще и прославился он ещё 1431 года, в Вильне, при избрании Свидригайла, и в переговорах, при осаде Луцка. Спустя 15 лет, при новом великом князе, Казимире Ягелловиче, Василий Острожский особенно настаивал на отказе его от Польской короны, с чем и был посылан на Петриковский сейм. Хотя ж в следующем 1447 году этот великий князь Литовский согласился, наконец, быть вместе и королем Польским, но с тем условием, чтобы Поляки отказались навсегда от своих притязаний на Волынь и Подолье» [23, с. 13–14].

Як бачимо, у середині XIX століття в Російській імперії дозволялося вести розмову про двох синів князя Федора Даниловича. І якби європейська історія не зафіксувала постать князя Федора (Федоровича) Острозького в гуситському русі в Чехії, то, зрозуміло, що Московія ніколи не дозволила б згадувати цю особу взагалі.

Цікаво зазначити: професор М. Максимович у 60-ті роки XIX століття знав багато більше про рід князів Острозьких, ніж нам повідомив. Так він знав про єдиний князівський рід Острозьких-Галицьких, тому й писав таке:

«В своём городе Остроге князь Василий поставил большую каменную ограду, которой остатки и ныне ещё видны. Он также укрепил и другие города свои, Зазлавль и Дубно. Ему предписывают и сооружение в Остроге великолепной церкви Богоявленской. Впрочем, уцылевшия на ея опустелых стенах числа указывают на других строителей. Если начало ея — в 1321 году, то ея первое построение (разумеется, деревянным зданием) могло принадлежать ещё князю Дмитрию Юрьевичу». [23, с. 14].

Серед князів Острозьких на Волині у 1321 році історія не знає князя Дмитра Юрійовича. Це саме той князь із роду Данила Галицького, якого московити викинули з історії та назвали його львівським боярином Дмитром Дедьком.

Як бачимо, професор Михайло Максимович у 1866 році знав про існування Острозько-Галицького князя Дмитра Юрійовича та про церкву, яку він звів в Острозі 1321-го.

У середині XIX століття написи на стінах руїн острозької Богоявленської церкви ще свідчили про її походження з 1321 року. Це пізніше стіну з тими написами свідомо доруйнували та згодом побудували новий храм. Що дозволяє сучасним історикам (і непоганим!) пропагувати московські «доважки брехні», не задумуючись. Послухаємо:

«У північній частині Замкової гори стоїть Богоявленський собор. Коли з’явився храм, точно невідомо. За легендою, розпочав будівництво у XV ст. князь Василь Красний, а закінчив його син Костянтин Іванович у першій чверті XVI ст. Дату 1521 р., вибиту на північній стіні, одні дослідники пов’язують з часом його побудови, інші з пристосуванням храму до оборони: тоді його північна стіна, потовщена та обладнана чотирма бійницями для гармат, стала частиною замкового муру. Після переходу останньої представниці роду князів Острозьких у католицизм храм був закритий (1636 р). Церква більше 200 років стояла пусткою і за цей час перетворилася на руїну. Її відновили у 1887–1891 рр. На старих фундаментах звели храм, що повторював давню споруду: хрестовий, у плані тринавовий, п’ятикупольний. Північна, найміцніша стіна старої будівлі була включена до споруди нового храму…» [155, с. 14–15].

У цій цитаті багато московських «примесов лжи». Вкажемо деякі. Зрозуміло, що князь Костянтин Іванович не міг бути сином Василя Красного. Він був його онуком. Та головне в іншому. Справа в тому, що шановний історик жодним словом не згадує про напис на північній стіні Богоявленського храму — «1321». Немовби його й не було. Хоча «мимоволі зринає в уяві образ князя Данила, про якого згадує Густинський літопис у 1340 році, славетного будівничого, який звів на горі в Острозі Вежу Муровану — князівський замок. Цей єдиний житловий замок XIV століття на території України був не лише форпостом проти загарбницьких зазіхань на наші землю і волю, але й родовим гніздом, у якому виростав і розправляв крила знатний рід князів Острозьких» [154, с. 3].

А руський (український) князь, зводячи 1340 року своє житло, не міг поруч не побудувати церкву. Тому й напис на стіні Богоявленського храму «1321 рік» не повинен викликати у нас здивування.

Зазначимо: Острозька фортеця будувалася у 1340 роки, як протидія агресії польського короля Казимира III, тобто — агресії з Заходу.

Отака дилема.

Та повернімося до князя Федора Федоровича Острозького та його боротьби за Поділля. Ось що з цього приводу писав професор М.О. Максимович:

«Федор Данилович видный с 1386 года, когда и король Ягелло, и великий князь Витовт не только подтвердили Острожское владение,.. но ещё приумножили городами Заславлем и Корцем. Потом Федор Острожский является спустя 45 лет… любимый Русью, хотя суровый князь Свидригайло двинулся в Литву; а Федору Острожскому поручено было одержать Подолье; и он исполнил это победоносно, очистив всю Браславщину к исходу 1432 года; а на следующую весну отобрал и Каменец, полонивши там знаменитого старосту Феодорика Бучацкого» [23, с. 9–11].

До речі, професор М.О. Максимович, посилаючись на факт очолювання Федором Острозьким у 1430–1434 роках боротьби за звільнення Поділля від поляків, говорив те не безпідставно. Він опирався на «Летописец Южнорусский». Навіть подав цитату з нього:

«Вот сказание из старого Летописца Южнорусского.

«Року 1432, Федор княжа Острозское, муж великой делности и валечный, держачи сторону Швидригайлову, добыл Смотрим, Брасловль и Скалу, замки под Ляхами, а потом и всё Подоле на Швидригайла до Руси вырвал у Поляков…» [23, с. 10].

Треба мати на увазі, що в часи появи «Летописца Южнорусского» майже всі пойменовані особи родів Польщі, Литви та Русі були дієвими, а отже, брехня про них малоймовірна. Тому подальші вигадки істориків про князів Несвизьких є звичайним польсько-московським «доважком брехні» пізніших часів.

У 1866 році Московська імперія ще не приписувала боротьбу за Поділля у 1430–1434 роках вигаданим князям. Те сталося пізніше. Хоча такі спроби зі сторони польських істориків уже робилися. Якщо Ян Длугош (1415–1480), сам жив та працював у ті часи, чітко визнав, що Федір Острозький, який очолював боротьбу з поляками у 1430–1434 роках за Поділля, був «деятелем Гусситского движения кн(язем) Фёдором или Фридрихом Острожским,… (то) Шараневич (який жив значно пізніше. — В.Б.) колебался между кн(язем) Фёдором Острожским и Несвицким и как будто готов признать, что они оба действовали на Подольи… Между тем достаточно многочисленныя … данныя актов не оставляют сомнения, что кн(язь) Фёдор Острожский не принимал… участия в Подольской войне, героем которой был Федько Несвицкий. Вопрос об этом достаточно исчерпан К. Стадницким… Похвалы, которые расточает Длугош военному искусству кн(язя) Фёдора Острожского… не относятся собственно к Федьку Несвицкому» [21, с. 365].

Отож, зрозуміло, як мінялося польське бачення проблеми з князем Федором Острозьким. Спочатку Ян Длугош, який жив і працював у часи Федора (Фридеріка) Острозького, написав неприємну правду про перемогу руського князя Федора (молодшого) над польським військом на Поділлі. Головним в тому описі були розгром поляків під Копистирином у 1432 році та взяття знаменитого Феодоріка Бучацького в полон.

Одначе згодом польська верхівка та її історики, зрозумівши, що подачею цієї правди вони прославляють та возвеличують рід Великого Руського князя Острозького (Галицького) і сам поневолений руський (український) народ, почали головного героя боротьби Федора (молодшого) відсувати на задвірки, приписуючи всі перемоги вигаданому Федору Корибутовичу Несвизькому. Так з’явилася проміжна теорія Шараневича, яка врівноважувала обидві сторони і дозволяла існування обох Федорів.

Польській верхівці та католицьким священикам проміжний варіант не сподобався. Тому запанував варіант К. Стадницького, який базується на вигаданих «актах». Питання, що раніше «знайшли» — «акти» чи розповіді про «князя Несвицького», — варто дослідити окремо. То цікава тема.

Зрозуміло, що поглинувши Польську імперію, російська верхівка підштовхувала польських істориків (і не тільки їх) до подальшого кривотлумачення, видаючи їх фальшивки, а ще більше — свої, за істину.

Шкода тільки, що українські історики мовчки все те сприймали. Хоча мені розповідали, як шановна Олена Русіна, при виході у світ праці «Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії», 2009 року видання, героїчно захищала все нове перед В.О. Зубановим — по суті, видавцем книги, якої не писав, та значиться серед «авторського колективу» як один із «керівників проекту».

Отака дилема української професури.

Кілька слів про Копистиринський розгром поляків 1432 року та дещо інше, цікаве.

Поляки та московити, напевно, сфальшували би результати Копистиринської битви та нав’язали б нам свій вигаданий, переможний варіант, але трапилося так, що поруч з історією Яна Длугоша збереглося ще одне стародавнє джерело тих часів. Послухаємо:

«26 декабря 1432 г. орденский агент доносил вел(икому) магистру, что, по дошедшим до Свидригайла известиям, кн(язь) Федько (зверніть увагу: ніякого «Несвицкого» там нема. — В.Б.) истребил под Копыстерином до 12 000 Поляков, между которыми самой шляхты до 350, и что победа приобрела для Свидригайла много новых приверженцев» [21, с. 367].

Звичайно, такий для української історичної науки документ, що зберігся в Європі в оригіналі, є достовірнішим за вигаданий польський «акт». Тут сумнівів бути не може.

Слід зазначити, що Великий князь, на якого орієнтувалася руська (українська) шляхта, скористатися в Литві блискучою перемогою Федора Острозького (молодшого) не зумів.

«8 декабря 1432 г. Свидригайло, двинувшийся было в Литву, понёс сильное поражение от своего противника Сигизмунда Кейстутовича (який за підтримки поляків та литовців-католиків оголосив себе Великим Литовським князем і почав війну зі Свидригайлом. — В.Б.), и внутренняя борьба в Литве продолжалась с прежнею силою» [21, с. 369].

Про те, що боротьбу за Поділля очолював руський (український) князь Федір Федорович Острозький, свідчать факти координації зусиль та об’єднання дружин руських князів у протидії полякам.

Послухаємо:

«Свидригайло между прочим доносил магистру: «А пишешь о князя Михаила и о князя Федка, штобыхом оным от тоя стороны и с Подолья Ляцкой земли велели заважати и шкодити — ино велели есьмо оттуль от Подольской земли заважати Ляхам што найбольши могучи со всеми тамошними людьми а и с Татары так, занюж и Татар с ними досыть есть, а князь Олександр Нос от Луцкое стороны, надеемся, имут им много заважати и шкодити их земли; и там есьмо поспали к ним ко князю к Олександру и ко князю Федку и ко князю Михаилу воеводе Киевскому, велели есьмо к себе тягнути ему», и пр. Ещё раньше, в январе 1433 г., по тому же поводу вел. магистр писал к Ивашку, воеводе Малой Подолии, т.е. Покутья,.. прося его соединиться с кн(язем) Михаилом Киевским и Федьком Подольским для совместного нападения на Польшу» [21, с. 370].

Як бачимо, у 1430-их роках Київським князем був Михайло, Подільським князем — Федір (Федко), на Волині — Олександр Ніс, на Покутті — князь Іван (Івашко). Зазначимо, абсолютно всі князі були руськими (українцями), не зоставляючи місця литвину Федору Корибутовичу Несвизькому.

Тут автор збирався поставити крапку в цьому розділі. Але напередодні мене вразив своїм дзвінком (10 серпня 2014 року) Мирослав Іванович Мошак із Кам’янець-Подільського. Він повідомив, що тримає в руках книгу харківського автора Олега Однороженка «Родова геральдика Руського королівства та руських земель Корони Польської ХІV–ХVІ ст.», де йде мова про Вселенський Констанцький Собор 1414–1418 років. Тобто, через геральдичні герби можна визначити руських представників князівських родів, присутніх на цьому зібранні. (Я над цим працюю уже кілька років).

І я згадав, як інший кам’янчанин — Валентин Ніконович Пшеничнюк — 2013 року переконував нас, чотирьох, у тому ж Кам’янці-Подільському, що особисто був у церкві в Словаччині, яка побудована представником князівського роду Острозьких. Саме — династії Острозьких! І навіть обіцяв мене відвезти до того містечка, бо має шенгенську візу. Що цікаво, звернувшись ще до одного свого земляка — Юхима Сіцінського, вичитав таке: «Федір… (князь. — В.Б.) прибув на Угорську Україну не сам. (Коли — невідомо. — В.Б.). Крім сім’ї, з ним прийшов брат Василь, який в документах іменується Подільським князем» [151, с. 63].

На моє переконання, то прийшли до своїх давніх родичів у 1435 році брати Федір і Василь Острозькі (Галицькі). Розкриття таємниці чекати недовго!

Частина шоста

КНЯЗЬ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ (1430–1472)

1. Утаєний князь

Нагадую шановним читачам, що роки народження та смерті українського князя Івана із династії славетного Данила Галицького є дещо умовними і можуть відхилятися на кілька літ у той чи інший бік. Ця невизначеність є результатом повного замовчування руського князя польськими і російськими істориками. Зрозуміло, що таке вчинено свідомо, аби виставити нашого геніального полководця таким собі безбатченком, одинаком та звичайним приблудою!

Переді мною кілька сучасних праць провідних українських науковців. Приглянемося, як у тих працях згадують та чи взагалі щось пишуть про нашого славетного князя.

Першою відкриємо «Історію України в особах. Литовсько-польська доба», видавництво «Україна», 1997 рік. Як бачимо, часи ще дотабачникові. У цій академічній праці мені вдалося знайти про князя Івана ось таку згадку: «Іван Васильович Острозький, талановитий воєначальник, уславився кількома перемогами над татарами, помер після 1466 р.

У князя Івана Васильовича та його дружини, дочки князя Івана Бельського, було двоє синів. Старший, Михайло, луцький намісник і маршалок Волинської землі (тобто головнокомандувач ополчення волинських бояр), помер бездітним 1501 р.» [65, с. 69].

А ось праця сучасних науковців Кралюка П.М. і Хаврука Я.Я. «Князі Острозькі», випущена харківським видавництвом «Фоліо» 2012 року. У ній про князя Івана Васильовича знаходимо таких два речення:

«Князь Іван Острозький, одружений з княжною Бєльською, мав дочку й двох синів, Михайла й Костянтина. Йому вдалося розширити свої володіння, приєднати нові села. Оскільки Михайло помер близько 1500–1501 рр. бездітним, рід продовжив Костянтин. Він зробив блискучу військову кар’єру. І заслуговує на окрему увагу» [46, с. 16].

Академічна праця «Україна: Литовська доба 1320–1569», по суті, видання Інституту історії України НАН України, про Івана Острозького не згадує жодним словом. Автор може навести ще добрий десяток подібних праць українських науковців…

Восени 2013 року мені пощастило, завдяки допомозі українського патріота Валентина Ніконовича Пшеничнюка, відвідати Острозький краєзнавчий музей, де був шокований настільки, що пізніше не міг розмовляти.

Неймовірно, але в музеї міста Острога майже нічого немає про князів Острозьких! Навіть портретів! А то ж ціла династія з 1340 до 1620 року!

1. Данило Острозький,

2. Федір Острозький,

3. Василь Красний,

4. Іван Васильович,

5. Костянтин Острозький,

6. Василь-Костянтин,

7. (Януш і Олександр).

Мені вказали на стіну, де поруч висіли портрети двох старих кремезно-товстих дідів, і пояснили, що то — Острозькі. На моє запитання:

— А вони молодими були?

Наш гід, не розуміючи, знітився, та все ж таки пояснив:

— Така була манера давнього малювання.

Довелося вказати на сусідню стіну, де висів портрет молодого красивого чоловіка.

— А це хто?

— Польський король… Його малювали пізніше.

І хоча мені шкода нашого гіда, я не втримався:

— А що вам не дозволяє створити портретну галерею молодих амбітних українських князів Острозьких?!! Нехай малює наш сучасник, якщо цього не зробили раніше. Сьогодні боятись нема кого. Чи й далі ходитимемо в «хахлуях», щоб з нас сміялися?..

Більше ми не розмовляли.

Тільки в машині Валентин Ніконович зауважив:

— Ще не один рік вибиватимемо з себе раба. Така картина сьогодення. Вибачаюсь.

Приниження наших предків — давня традиція Польської та Російської імперій. І то не дивно. Дивно, що ми досі не отямилися. Перебуваємо під впливом російського імперського шовінізму.

Та годі про наші негаразди.

Що ж усе-таки ми можемо сказати про князя Івана Острозького (Галицького)? Скоріше, він народився десь у 1430 році. Це випливає ось із цієї фрази сучасного історика:

«У наступному поколінні рід Острозьких продовжив Василь Федорович, наймолодший із синів князя… (Федора. — В.Б.) Даниловича, котрого великий князь Вітовт близько 1428 року одружив зі своєю родичкою… княгинею Ганкою (Агафією)» … [139, с. 94].

Оскільки Василь Красний, будучи молодшим сином князя Федора, міг народитися близько 1390 року, то його спадкоємець, скоріше за все, 1430 року народження. Рік смерті князя Івана Васильовича зафіксований в історії: після 1465 року. Тобто князь чи то загинув, чи то помер у молодому віці.

Із цього можна також зробити висновок, що Великий князь Вітовт готував до державницької роботи князя Василя Красного та його синів:

— У 1411 році ми бачимо молодого князя у почті Вітовта до угорського короля. [45, с. 97].

— У 1411 році князь Вітовт призначив молодого Василя Острозького (Галицького) Генеральним Подільським старостою — князем Подільського князівства. Саме тоді князь Василь Красний був пошлюблений із неповнолітньою родичкою Вітовта — Агафією, з якою одружився «близько 1428 року».

— У 1418 році Василь Красний був делегатом на Констанцькому Соборі, представляючи інтереси Великого князя.

— У 1425 році Вітовт призначив князя Василя Красного Віленським (столичним) старостою і невдовзі одружив його на своїй родичці (ймовірно — доньці).

— І хоча ми розповідаємо про батька князя Івана, та вся наша розповідь характеризує середовище, в якому народився, провів дитячі роки та прожив життя один із наших державців — князь Іван Васильович Галицький (Острозький).

Князь Іван у свої дитячі та юнацькі роки неодноразово слухав свого діда Федора, а той пам’ятав ще розповіді свого діда — князя Дмитра Юрійовича Галицького. Ось чому цей славетний князівський рід сповідував державницьке служіння Русі-Україні.

Ми пам’ятаємо, як князь Дмитро Юрійович майже до самої смерті боровся із загарбниками за Галичину та Волинь. У цій борні втратив сина Данила (1376 рік). Князь Федір Данилович зі своїм сином Василем Красним все життя присвятив боротьбі за гідне місце руського (українського) народу серед народів Великого Литовсько-Руського князівства. Їм усе ж таки 1440 року вдалося усунути від влади польського ставленика Великого князя Литовсько-Руського князівства Сигізмунда, який підступно скинув з престолу проруського князя Свидригайла.

Після того, скоріш у 1440 році, князь Федір Данилович пішов у монастир, де й помер. Князь же Василь Красний, відійшовши від державних справ, переїхав до Острога та присвятив останок життя розбудові князівства.

Показовим у цьому плані є Хрестовий похід 1444 року молодого польського короля 20-річного Владислава (Ягайловича) на Османську імперію. Між іншим, похід той був надзвичайно невдалий. Польська армія зазнала у битві під Варною цілковитого розгрому. У поході загинули польський король і католицький архієпископ, який супроводжував монарха. І хоча, скоріше за все, Василь Красний був змушений направити певну кількість воїнів до загальної маси королівського війська, та особисто відмовився брати участь.

Сини князя Василя Іван та Юрій, звичайно, за віком, участі в тому воєнному поході брати не могли. Один з них — Іван — після смерті батька Василя Красного успадкував Острог і продовжив династію князівського роду, а другий син, Юрій, «отримавши місто Заслав (Ізяслав), започаткував рід Заславських (Жесловських). З часом ця князівська династія стала однією з найпотужніших на українських землях» [46, с. 16].

Як бачимо, князівський рід Галицьких (Острозьких, Заславських) католицька Польща постійно відтісняла на схід та південний схід, змушуючи його прикривати свою державу від Золотої Орди. Зрозуміло, в XV столітті то була свідома, цілеспрямована політика на витіснення русичів (та Литви) із освоєних та обжитих земель.

Отож:

1. У XIV столітті були захоплені Галичина та Західна Волинь.

2. У XV столітті Польща прихопила в Русі Поділля та Київщину.

3. У XVI столітті (Люблінська унія 1569 року) Польща взагалі підкорила всі землі Русі-України, Литви та Білорусії.

Слід завжди пам’ятати, що поляки несли із собою католицьку віру та нав’язували її завойованим народам.

Немає нічого дивного в тому, що князі Іван і Юрій в 50–70-ті роки XV століття приділили головну увагу побудові нових міст-фортець у своїх землях. Вони йшли по шляху батька.

То були надзвичайно цікаві часи. Колись потужна Золота Орда розвалювалася на шматки — нові державні утворення. 1438 року золотоординський хан Улу-Мухаммед, будучи вигнаний мангитськими заволзькими племенами із столиці держави, створив нову державу — Казанське царство. 1445 року казанський цар, залишивши на власному престолі старшого сина Махмутека, поширив свої володіння на так звані Рязанське та Московське князівства, де створив для середущого сина Касима таке собі Касимовське царство, що існувало до 1700 року. Разом зі своїм молодшим сином Улу-Мухаммед зайняв московський князівський стіл, де прийняли московську православну віру. 1462-го московський князівський стіл, по смерті батька, посів молодший син Якуб, котрий після інавгурації отримав нове ім’я — Іван. В історії він став Іваном III.

Не будемо деталізувати те, про що говорилося в другій книзі «Москва Ординська», але повідомимо: 1480 року з’явилося незалежне Московське князівство. У 1443 році кримський хан Хаджи-Гірей проголосив незалежне Кримське ханство. 1462 року постало Астраханське ханство. Зі столицею Сарай залишилася Велика Орда на чолі із ханом Кичі-Мухаммедом, який 1437 року прогнав Улу-Мухаммеда.

Не будемо розповідати про всі новоутворені держави на теренах колишньої Золотої Орди. Подамо тільки їх перелік:

1. Казанське царство (1438 р.).

2. Кримське ханство (1443 р.).

3. Касимовське ханство (1445 р.).

4. Велике Тверське князівство — православне (1445 р.).

5. Астраханське ханство (1462 р.).

6. Велике Московське князівство — православне (1462 чи 1480 р.).

7. Ногайська орда (Мангитський юрт). Пізніше розділилася на Велику та Малу Ногайську орду.

8. Велика орда (столиця Сарай).

На сході Джучі-улусу утворилися:

9. Казахське ханство (1445 р.)

10. Сибірське ханство.

Ми вже неодноразово пояснювали, які території Золотої Орди після її розпаду відійшли до кожної з новоутворених держав. І звернімо увагу: південні терени сучасного українського Причорномор’я у ті роки належали руським (українським) князям, як і Поділля, західну частину якого 1432 року загарбало Польське королівство.

Якось я попросив сина разом попрацювати на комп’ютері в Інтернеті, щоби з його допомогою знайти хоча б якісь дані про князя Івана Васильовича Острозького. Та пошуки й того разу були марними. Якщо про українського князя Василя Красного Острозького (Галицького) вдалося хоча би щось дізнатися від посла англійського та французького королів Гілльбера де Ланноа, то його сина Івана польські хроністи та московські так звані дяки (історики) приховали намертво. Думаю, цим дійством вони утаємничують щось неординарне.

Вільно мандруючи сторінками Інтернету, син раптом відкрив мені досить несподіваний факт із життя українського князя Івана Васильовича. Виявляється, у дитячі роки син князя Івана Острозького жив і виховувався у сім’ї «воеводы Мартина Гаштольда». Мова йде про знаменитого «українського Ганнібала» — Костянтина Івановича Острозького.

Як московити, так і поляки, фальшуючи українську історію, були зацікавлені позбавити нас минулого, подати його як щось чуже, невластиве нам. Отож, підкидали різних Гаштольдів, Гедігольдів, Довгірдів, Монтигердовичів та інших. І ось тоді прийшла думка: якщо немає інших джерел, то слід глибше вивчати існуючі. Особливо ті, які достовірні, нефальшиві. До таких праць належать спогади посла англійського і французького королів лицаря Гілльбера де Ланноа. Почав скрупульозніше до них придивлятися. Згадав, як у Кам’янці-Подільському один чудовий українець Пшеничнюк Валентин Ніконович розповідав, що перебуваючи за кордоном у Словаччині, бачив у православному храмі картину святого Федора Острозького. Ми визначили, що то був портрет сина Федора Даниловича Острозького, який у 1421–1423 роках «брав участь у гуситських війнах у Чехії». Хоча український професор Н. Яковенко стверджує: «Гучнішою була доля Федька Федоровича, який із 1422-го по 1438 рік під іменем «Фредерика, князя руського» брав активну участь у гуситських війнах у Чехії. Оженився там і, прийнявши «звичаї чеські», додому, вочевидь, не повертався» [139, с. 93–94].

Звертаю увагу на свідому помилку професорки, яка посунула 1421 на 1422 рік, щоби розірвати зв’язок свідчення посла двох королів Гілльбера де Ланноа із тими «чеськими подіями». Бо справа в тому, що князь «Федько Федорович» та Василь Красний-Гедігольд — рідні брати. І саме один із них у 1421 році заснував на півдні Поділля Балабки, Маяки, Караул, Чорний Град, Качебіїв та багато інших поселень, а другий — відправився допомагати гуситам.

Що цікаво: про те, що князівський рід Острозьких ще в 1421 році підтримував гуситський рух у Чехії, засвідчив особисто згаданий посол. Послухаємо:

«От золота и серебра я отказался и возвратил ему (Вітовту. — В.Б.) оное, потому что в это время [и в этот час] он был в союзе с гуситами, против нашей веры» [8, с. 38].

А російський історик XIX століття Ф. Брун ще 1852 року пояснив для всіх уміючих читати: «Союз между Витольдом и посланниками Богемскими Гуситов был заключен в 1421 году в Воронах на Мерече» [7, с. 436].

Автор звернув увагу читачів на ще один метод фальшування української історії. Цей факт трапився мені під руку цілком випадково. А от щодо Н. Яковенко, то слід пам’ятати, що це саме та професорка, якій сумнозвісний для українців Табачник збирався доручити написання підручника з історії України для школярів.

Не забуваймо цього.

Отож, я почав пильніше приглядатися та вивчати спогади посла Гілльбера де Ланноа. Тепер чітко знав, що князь Федір Федорович з роду Острозьких, коли його брат Василь Красний розбудовував південні землі Поділля, воював на боці гуситів у Чехії. На той час (1421 рік) уже був страчений лідер гуситського руху Ян Гус (1415 року, за рішенням Констанцького Собору!). Рух очолив знаменитий Ян Жижка, котрий був учасником Грюнвальдської битви та керівником розгрому лицарів Хрестового походу на Прагу 1420-го (так звана перемога Жижки на Вітковій горі 25 березня 1420 року).

Після того розгрому Ян Жижка створив знаменитий Табір Жижки з возів. І тут я зрозумів: Василь Красний відправив у 1421 році на південь Поділля чотири тисячі возів неспроста. І ліс, і камінь у ті роки на півдні Поділля були! Хоча, звичайно, з метою конспірації кілька сотень возів могли завантажити й лісом та каменем. Що й показали пізніше послу де Ланноа. Головним — були вози! Саме вони дозволяли тривалий час захищати людей від можливого нападу. Послухаємо Малу Енциклопедію:

«Табір козацький — вид бойового порядку козацького війська у 16–17 ст. Під час військового походу або у бойовому розташуванні для створення ефективного захисту від атак противника козацьке військо оточувало себе кількома рядами возів — табором. Сучасники називали т(абір) к(озацький) «рухомою фортецею». При зближенні з противником вози розташовувалися чотирикутником і скріплювалися ланцюгами, на вози накидався хмиз, очерет, трава, які зверху засипалися землею. Під час тривалої оборони довкола укріплення козаки споруджували шанці, вовчі ями тощо. Іноді вози ставили щільно один до одного голоблями назовні… Табір можна було швидко розібрати і пересунути на інше місце… Тактичний прийом застосування табору був відомий ще з часів Київської Русі… У кінці 17 ст. із розвитком артилерії табір як тактичний бойовий порядок (укріплена стоянка або прикриття похідної колони) втратив своє значення» [146, с. 559].

Після цього пояснення зрозуміло, що володар Поділля князь Василь Красний, як і його батько Великий Руський Князь Федір та Великий князь Вітовт, щодо земель Причорномор’я мав серйозні, далекосяжні плани. Тими землями продовжували опікуватися князі Острозькі, яких давня історія подає нам за іноземців Петра Монтигердовича (1424–1425) та Івана Довгірда (1426–1430). Доказом того є документи (несфальшовані) про надання земельних володінь князем Гедігольдом на Поділлі (с. Дрогичів, с. Волків тощо).

Маймо на увазі: князь Василь Красний у Великому Литовсько-Руському князівстві займав найважливіші посади до смерті Великого князя Вітовта. «Із 31 грудня 1425 р… до 8 грудня 1432 р.» Василь Красний (він же Гедігольд) обіймав посаду віленського (столичного) воєводства.

Немає нічого дивного, що син Василя Красного — Іван — після смерті батька, а можливо, ще й за життя, став володарем тих поселень і керівником людей, переміщених у 1421 році на південь; був гетьманом подільських козаків. Бо ж недаремно раніше під час війни у 1430-х роках діда Федора «В орденських джерелах… окреслено (названо. — В.Б.) як «гетьмана» Поділля» [45, с. 107].

Цікаво зазначити: потомки славного князя Івана Васильовича — Костянтин Іванович, Василь (Костянтин) Костянтинович, Іван (Януш) Васильович — завжди обіймали посади старост Брацлавського воєводства, тобто захищали Південь України.

2. Зародження українського козацтва

Якщо зачинателем українського козацтва, безумовно, став руський (український) князь Василь Красний Галицький, який 1421 року заснував на південних теренах Подільської землі військові поселення, залоги та фортеці, то батьком чубатих лицарів був його син — князь Іван Васильович Острозький (Галицький). Він у другій половині XV століття запровадив перші методи протистояння татарам, увів лицарську козацьку етику поведінки та саму структуру козацького вільного життя. Автор розуміє, що ці його заяви перечать сучасним уявленням українців про походження українського козацтва, за якими творцем його — є народ. Та справа в тому, що одне не скасовує друге. Якби українській спільноті була байдужа справа захисту своїх південних земель від турків і татар, вона б жодної уваги тій козаччині не приділяла. Та оскільки питання боротьби було питанням виживання наших предків в тих умовах, то справа українського козацтва стала справою українського народу, його буттям, станом душі та методом спротиву. То немовби пісня живої людини стала народною, поглинувши навічно й людину, й мелодію, й слова.

Безумовно, до побудови міст-фортець та поселення Балабки на півдні української землі спонукав візит посла двох королів Гілльбера де Ланноа. Хоча, зрозуміло, що англійський та французький монархи не заохочували правителів Литовсько-Руської держави до такого будівництва. Вони, скоріше за все, говорили про можливий Хрестовий похід проти Османської імперії, до якого постійно закликали Візантійський імператор та Патріарх. Закладення міст-фортець Маяки, Караул, Качебіїв, Чорноград та поселення Балабки, звичайно, відбулося з відома Великого князя Вітовта, але, скоріше за все, з ініціативи руського чи то Федора Даниловича, чи то Василя Федоровича. Не викликає сумніву, що Подільська земля, з часів її переходу до рук князівського роду Острозьких у 1394 році, належала їм на правах князівства, так як до того часу вона на таких же правах належала 30 років князівському роду Коріатовичів. Ми вже писали, що, за твердженням офіційних польських та російських джерел, «…починаючи від 1411 р., на Поділлі з титулом Кам’янецького (подільського) старости присутні… Гедигольд 1411–1423, Петро Монтигердович 1424–1425 та… Іван Довгірд 1426–1430. Останнього з них і було усунуто з Кам’янця після смерті князя (Вітовта. — В.Б.) шляхом відомої акції (підлої зради. — В.Б.), яку очолили брати Бучацькі, Крицько Кірдейович та Кристин з Галова» [45, с. 104].

Всі три особи, які володіли Поділлям з 1411 року, за офіційним джерелом, були іноземцями. Та ми знаємо, що то звичайні «доважки брехні», закинуті поляками та московитами до історичної науки, аби показати українців безбатченками, яких вони ощасливили, окупувавши.

Перший із них — Гедігольд — був руським князем Василем Красним, або Василем Острозьким. Ми уже про те говорили. Слід зауважити, що український історик Віталій Михайловський у праці «Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття», посилаючись на польського історика Лідію Корчак та інших, зафіксував такі незаперечні факти:

«На завершення про намісників Вітовта на Поділлі. Варто згадати й про Гедигольда як кам’янецького старосту в подорожніх записках Жільбера де Лянуа, який описав прийом у Кам’янці 1421 р. До того ж Гедигольд був однією з довірених осіб Вітовта у різноманітних міжнародних справах того часу. Варто пригадати його участь у посольстві на соборі у Констанці. Та й те, що, власне, йому було доручено управління таким жаданим для князя Поділлям, може свідчити про його близьку співпрацю з ним» [45, с. 106].

Шановний український історик, як і польські, жодним словом не згадав, що лицар Гілльбер де Ланноа досить чітко визначив Гедігольда не тільки «капітаном Подолії», а й — «руським князем»!!! Делегатами ж від Литовсько-Руської держави на Констанцькому Соборі 1414–1418 років були:

1. Князь Свидригайло (литвин),

2. Київський і Галицький митрополит Григорій Цамблак,

3. Руський князь Василь Красний (Острозький),

4. Руський князь Олександр Туровський (Ніс).

Уже на соборі руського князя Василя Красного давні польські хроністи починають величати Гедігольдом, що згодом польські історики узаконюють, забувши пояснити людям, що то нащадок Великих руських (українських) князів Галицьких (Острозьких).

А російські історики, фальшуючи хронологію подій, всі ті речі легітимізували та подали світові, як істину. Шкода тільки, що українські дослідники «купилися» на цей дешевий трюк.

Отак із нашої історичної науки вилучили одного із кращих українських державців першої половини XV століття, володаря Подільської землі — князя Василя Красного. А прямим доказом фальшування належності цієї території до володінь польського короля в 1394–1410 роках є така теза з дослідження сучасного українського історика: «… після 1430 р. ми не бачимо нікого з першого періоду (тобто з періоду 1394–1410 років. — В.Б.) Ягайлового панування» [45, с. 112].

Надзвичайно дивовижна ситуація, коли польський король Ягайло повністю забув про своїх давніх подільських прихильників. Маємо незаперечне свідчення польської фальсифікації історії Поділля за 1394–1410 роки.

Показати ж двох наступних володарів Поділля Петра Монтигердовича (1424–1425 роки) та Івана Довгірда (1426–1430 роки) іноземцями польським хроністам не становило труднощів, надавши їм чужомовні прізвища. Хоча тоді навіщо було братам Бучацьким, захоплюючи 1430 року Кам’янець (на Смотричі), арештовувати князя Івана, так званого Довгірда, коли він, заступаючи в Кам’янці на посаду, був зобов’язаний, за польським викладом історії, присягнути на вірність королеві Ягайлу?

Відвертий нонсенс!

Та справа в тому, що руського (українського) князя Івана Васильовича Галицького (Острозького) обклали іноземцями не тільки з боку рідні: батько — князь Гедігольд, дядьки — Петро Монтигердович та Іван Довгірд, а навіть його сина Костянтина — знаменитого «Ганнібала», виявляється, виховував «воєвода Мартин Гаштольд».

Послухаємо довідку з Інтернету:

«Князь Иван Васильевич Острожский женился на внучке Киевского и Слуцкого князя Владимира, сына знаменитого Ольгерда Гедеминовича. Приблизительно в 1460 году у них родился сын Константин, через несколько лет не стало его родителей, и маленького Константина опекали бояре отца, а потом воевода Мартин Гаштольд» [183, Інтернет].

Нічого українського: батько — якийсь Гедігольд, мати — донька Ольгерда, та ще й у малого князя виховання німецьке. Такий Ганнібал України! Тепер він мав право лупити та громити будь-кого: московитів, литвинів, тевтонців, татар тощо. Рівний серед рівних! А то подають їм (московитам, німцям, полякам, французам, фламандцям) якогось князя русина (українця). Про якого вони й чути не хотіли.

Отака логіка вела до фальсифікації нашої історії.

Хоча українська історія не знає європейських найманців серед роду галицько-волинських князів. Та все ж таки повернімося до батька знаменитого українського Ганнібала — князя Івана Васильовича Острозького. Чим же він так люто не подобався польській шляхті та московським націонал-шовіністам, що вони так підло його замовчували?

І відповідь, як розуміють шановні читачі, тут може бути тільки одна — Українське Козацтво. Поляки й московити, а ще — євреї, так люто ненавиділи славних січовиків, що готові були винищувати абсолютно всіх, хто зберігав пам’ять про далеких войовничих предків. Не буду наводити десятки-сотні прикладів, як вороги те чинили. То минувшина. Хоча її слід завжди пам’ятати.

То яким же чином князь Іван Острозький був причетний до українського козацтва? Це надзвичайно важливе питання, і воно потребує нового українського погляду. Не того, який нам нав’язали московські та польські націонал-шовіністи. Бо в тому імперському погляді відсутній український державницький елемент, а все зводиться до народного стихійного спротиву. Хоча козацтво, як українське народне явище, з самого початку несло в собі і народну, і державницьку складові.

І якщо народно-стихійну складову нам майже повністю дозволили відновити, то про державницький аспект згаданого явища санкціоновано говорити лише як про наслідок спонтанного спротиву. Що й потрібно було імперським поневолювачам, аби позбавляти українців державності та нав’язувати думку про наше вторинне походження. Сьогодні це стараються робити нащадок фінського племені весі Путін та московського татарського дяка Глазьєв.

Однак повернімося до наших славних лицарів. Першу згадку про українських козаків в історичній літературі знаходимо в 1489 році. Послухаємо наукову працю сучасних істориків — «Українське козацтво», витяги з якої подає «Мала Енциклопедія».

«Перші документальні згадки про українських козаків належать до кінця 15 ст. Польський хроніст М. Бєльський (середина 16 ст.), описуючи похід Яна Альбрехта, сина Казимира IV, у Східне Поділля на татар 1489, зазначає: польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки, добре обізнані зі своїми місцями» [146, с. 250].

Як бачимо, події відбувалися на Східному Поділлі, у його степовій частині. На той час Османська імперія (1484 рік) уже завоювала шмат сучасної Одеської області (на півдні) до річки Кодима і в районі сучасного міста Каховки вийшла на спільний кордон з Кримським ханством. Тому, зрозуміло: козаки, які — «добре обізнані зі своїми місцями», були мешканцями із сучасної території, що лежить між Кам’янцем-Подільським і Балтою у межиріччі Дністра та Південного Бугу.

Згадаймо: саме в межиріччі Дністра і Південного Бугу 1421 року князь Василь Красний (Гедігольд) закладав фортеці у своєму Подільському князівстві та завіз туди «12 тысяч человек и 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом». А свідчень, що та земля між 1421 і 1484 роками належала іншим державам, історія не зафіксувала.

Як казав наш президент Леонід Макарович: «Маємо те, що маємо», як би це не бажав хто заперечити.

Тому, коли князь Вітовт 1421 року підвищив на посаді молодого, амбітного Василя Красного, призначивши його спочатку смоленським старостою, а наступного року — Віленським (Вільно), він Подільської землі у нього не забирав. У цьому краї лише змінився представник роду Острозьких (Галицьких). Все інше — то польські імперські вигадки, і слід розуміти, навіщо вони «закидалися» до історії.

Зазначимо: у польській державі майже не збереглися документи з Подільської землі до 1430 року, а з теренів Львівщини — до 1340-го. А ті, що уціліли, — про власність, — цілковито на користь поляків та католицької церкви. Хоча всім зрозуміло, що польське населення зі своєю вірою почало з’являтися на теренах Поділля тільки на рубежі ХІV–ХV століть.

Ось що пише про ті далекі роки «Історія українського війська»: «В тих часах великі простори над долішнім Дніпром, Богом (Південним Бугом) і Дністром були безлюдні, останні оселі (українців. — В.Б.) ішли недалеко поза Кам’янець (Подільський. — В.Б.), Брацлав, Черкаси. Далі аж до Чорного моря простягалися «дикі поля», околиці пусті, вкриті буйними травами, з островами лісів» [184, с. 170].

Тому й не дивно, що подільський князь Василь Красний, заснувавши 1421 року на Чорноморському узбережжі фортеці Караул, Маяки, Чорний Град, Качебіїв і селище Балабки, змушений був, аби поєднати їх зі своєю столицею містом Кам’янцем (на річці Смотрич), відновити давні руські (українські) поселення на Дністрі та побудувати десятки нових. Так у 1421 році весь простір Придністров’я — від Кам’янця до далекого Чорного моря — був повернутий до життя. У Жванці, Усті, Ушиці, Ярошеві, Могилеві (на Дністрі), Буші, Ямполі, Сороках, Каменці, Рашкові, Кодимі, Слобідці, Маяку, Балабках, Чорному Граді, Качебієві, Караулі, Маяках та десятках інших поселеннях межиріччя Дністра і Південного Бугу знову запанувала українська мова, культура та побут.

Автор раніше не ставив питання, чи були серед кількох десятків відновлених та знову побудованих Василем Красним поселень — військові? Та які функції вони мали виконувати?

А позаяк автор однозначно заявив, що саме 1421 року князь Василь Красний створив перші структури та започаткував козацтво як явище, то не може виникати заперечень, що хоча би частина нових поселень мали військові ознаки. Таке ми бачимо в самих назвах: Караул, Маяки тощо. В інших же поселеннях — Качебіїв, Чорний Град — насамперед були зведені фортеці. А сільськогосподарське селище Балабки, певно, захищалося возами, як воєнний табір. Не забуваймо — йшов тільки 1421 рік, і артилерії, як зброї, ще не було на тих землях. Тобто ми цілком обґрунтовано можемо стверджувати, що вся експедиція 1421 року князя Василя Красного з відправленням до Причорномор’я «12 тысяч человек м 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом» була, переважно, пов’язана з військовими намірами. Хоча, паралельно, відбувалося й освоєння території від Кам’янця до Чорного моря. Що очевидно і не потребує доказів.

Звичайно, серед багатьох поселень від Кам’янця до берегів моря були, передовсім, відновлені старі міста та їх фортеці, такі як Ушиця, Могилів, Буша, Ямпіль, Сороки, Каменка, Рашків, Кодима та інші. А оскільки в ті часи не існувало іншого зв’язку, ніж особисто-безпосередній, то, зрозуміло, що від самого Чорного моря до Кам’янця-на-Смотричі треба було якихось комунікацій. І такі існували у зародковому стані, як військове мистецтво українського козацтва. Послухаємо:

«Військове мистецтво українського козацтва — теорія і практика підготовки і ведення воєнних дій на суші і на морі українським козацтвом.

Теорія В(ійськового) м(истецтва) у(країнського) к(озацтва) є частиною воєнної історії України.

В(ійськове) м(истецтво) у(країнського) к(озацтва) почало формуватися з кінця 15 ст. і завершилося з ліквідацією останніх українських козацьких формувань…» [146, с. 88].

Та, як бачимо, те мистецтво почало зароджуватися не «з кінця 15 століття», а з початку століття. Бо причорноморські воєнні поселення без зв’язку з центром (Кам’янцем) існувати у 1421 році не могли.

Отож, від поселення до поселення мали стояти сторожові (примітивні, зроблені нашвидкуруч) вежі для передачі особливо важливих повідомлень. Для постійного ж зв’язку використовувалися звичайні кінні гінці. Ось як про ті вежі говорить МЕ[3]:

«Вежа — загальна назва споруд різної форми, конструкції та призначення…

Дерев’яна вишка різної форми (стовп; кілька прямостоячих стовпів, скріплених перекладинами; піраміда), що ставилася на якому-небудь природному підвищенні або на степовій могилі і правила… за підвищення для спостереження за навколишньою місцевістю, а в разі потреби — для подачі сигналу… про небезпеку від ворога. На самому верху в(ежі) постійно знаходився чатовий козак. Помітивши якусь загрозу, він запалював купу сухого бур’яну (хмизу) або бочку із живицею, а сам, спустившись негайно вниз, сідав на коня і мчав до найближчого… (поселення чи подібної вежі. — В.Б.). Поданий (вогонь, дим) передавався від в(ежі) до в(ежі), аж поки не доходив до Коша або до того чи іншого козацького поселення. Інколи в(ежами) для… (козаків. — В.Б.) слугували високі дерева» [146, с. 69].

Отож, серед відновлених та побудованих Василем Красним 1421 року впродовж Дністра поселень та укріплень ми бачимо як звичайні, так і військові. Що говорить про їхнє воєнне призначення за певних умов.

Слід звернути також увагу на стратегічне передбачення можливої агресії Османської імперії і Кримського ханства князями Острозькими (Федір та Василь Красний) ще в далекому 1421 році та підготовку до неї заздалегідь. У ту давню пору Османи тільки починали непокоїти Валахію, Молдавію і Трансільванію.

Окупувавши у 1430–1470 роках ті країни та зробивши Кримське ханство васально залежним, Османська імперія 1484 року поневолила Балабки, Караул, Качебіїв, Чорний Город, Маяки та весь південь тодішньої Подільської землі. Шкода, але руські (українські) князі династії Острозьких: Федір Данилович, Василь Федорович, Іван Васильович на той час відійшли у вічність. А молодому їхньому нащадку, знаменитому «Ганнібалу» — Костянтину Івановичу Острозькому виповнилося тільки 14 років. Для польського ж короля, який одночасно був і Великим Литовсько-Руським князем, Казимира IV (1447–1492), так звана Південно-Подільська земля була лише зайвим клопотом. Тому він не збирався за неї воювати.

Ось чому майже нічого не пишуть про життя потужного руського (українського) князя Івана Васильовича Острозького (1430–1472). Тож пропоную разом, за безумовними подіями тих далеких років, згадати віхи славного шляху цього нашого державця, закривши ще одну білу пляму історії.

Роки появи і становлення Кримського ханства — за часів першого кримського хана Хаджі-Гірея (1443–1466) — були мирними і передбачуваними, якщо мова йде про Велике Литовсько-Руське князівство. Давні літописи так і писали: «…Царь Ач-Гирей за ласки великого князя Казимира, что его на царство посадил, и Литовскому панству… сприял, что в Литве хлеб-соль едал, и за его царства ни одна нога… татарская в Литве и в Лясех… не поставала…» [44, с. 301].

Одночасно пам’ятаємо, що після отруєння Великого Литовського князя Сигізмунда 1440 року руські (українські) князі поступово самоусунулися від управління спільною державою — Великим Литовсько-Руським князівством. Для справедливості зазначимо, що московська і польська історіографії подають матеріал — немовби від влади їх усунули принципово. Не будемо з цього приводу сперечатися. Зазначимо тільки: то була надзвичайно велика помилка. Бо вся територія так званого Південного Поділля залишилася поза державною увагою, а після обрання Великого князя Литовсько-Руської держави Казимира IV у 1447 році ще й королем Польщі землі України практично випали з поля зору обох держав. Саме цей фактор дозволив у 1482 році кримському хану Менглі-Гірею знищити Київ, а Османам 1484-го — завоювати південні землі тодішнього Поділля. Ще раз звертаю увагу, що на той час уже не було Великих Руських князів:

Федора Даниловича Галицького (1360–1448)

Василя Федоровича Галицького (1390–1461)

Івана Васильовича Галицького (1430–1472).

А молодому Костянтину Івановичу на ту пору було тільки 12–14 літ. В цьому контексті стає зрозуміло, навіщо російська історична наука так старалася нав’язати славетному князеві рік народження — 1460-й та видати його за жениха-діда.

У праці великого українського професора Михайла Максимовича «Письма о князях Острожских…» є таке свідчення: «Прежняя надпись, бывшая до лаврского пожара в 1718 году, состояла в следующих словах (на могилі князя Костянтина Острозького. — В.Б.): «Константин Іоанович князь Острозский, воевода Троцкий, гетман великого княжества Литовского, по многих победах, лета от Р.Х. 1553. имея лет 70; одержа побед 63*» [23, с. 16].

Звертаймо увагу на той факт, що на могилі князя Костянтина Івановича у Київській Печерській лаврі після пожежі 1718 року (часи московського царя Петра І. — В.Б.) з’явився новий надгробок. То був період свідомого фальшування Московською державою української історії. Є всі підстави вважати, що у свідченні професора М. Максимовича цифри на надгробку 70 і 63 поміняли місцями. У праці професора є внизу ось така примітка: «Как в этой надписи, так и во всех писаниях Польских кончина Константинова полагается в 1533, но по Литовской Метрике она означена в 1530-м» [23, с. 16].

Максимович Михайло Олександрович (1804–1873) свої листи (7 штук) до графині А.Д. Блудової про рід князів Острозьких написав у другій половині життя. Російська державна цензура дозволила надрукувати дослідження професора про рід Острозьких «25 июня 1866 года». Отож, професор М.О. Максимович, як бачимо, не міг мати до цього фальшування ніякого стосунку. Не могли бути причетними до цієї підробки й польські та литовські історики, бо Литовську метрику вивезла до Санкт-Петербурга Катерина II після третього поділу Речі Посполитої 1795 року. Отож, правку до згаданого документа вносили московити — члени знаменитої катериненської «Комісії…» А фальшувати надгробок руського (українського) князя Костянтина Івановича та влаштувати пожежу в лаврі 1718 року могли тільки за наказом московського царя Петра І. Не забуваймо, на ті часи цей тиран уже особисто сфальшував (переписав) матеріали Прутського походу 1711 року та за допомогою В.Н. Татищева привіз до Санкт-Петербурга із Кенігсберга (1716) так званий Кенігсберзький (Радзивилівський) літопис — першу російську літописну державну фальшивку. Тому, за наказами московських царів, старі писемні документи з лаври постійно вилучали. А от мармурову домовину вивезти не було нагоди. Після 1709 року Києво-Печерський монастир кишів московськими агентами, як і сьогодні (2014-ий). І пожежі в наших сховищах вони влаштовували не один раз. Пам’ятаймо!

Доказ московського фальшування цифр надгробку українського князя надзвичайно простий — не міг син князя Костянтина та лаврські отці, встановлюючи гробницю на території святої обителі (XVI століття), помилитися з роками народження та смерті. Отож, свідому фальш учинили московити! Святий князь Костянтин Іванович народився 1470 року; помер — 1533-го; прожив — 63 роки та отримав за життя 70 перемог.

І немає ніяких помилок! Та повернімося до батька Костянтина Івановича — князя Івана Острозького. Іван Васильович, скоріше за все, 1430 року народження. Ми пам’ятаємо, що Великий Литовський князь Сигізмунд Кейстутович підступно, за допомогою поляків, 1432 року перехопив владу у Свидригайла та збирався знищити близько 40 руських (українських) князів православного віросповідання. Так-от: чорні наміри не вдалося здійснити — зловмисника самого отруїли. Після смерті Сигізмунда його потенційні жертви (як головні противники) князі Федір та Василь Острозькі покинули державну службу. Федір Данилович пішов у монастир, а його син — Василь Красний, маючи на ту пору 50 літ, зайнявся розбудовою особистого князівства. Звичайно, малий Іванко, до 1440 року (відхід князя Федора до монастиря) виховувався під впливом діда. Не забуваймо, що за орденськими джерелами, діда Федора у ті часи (1430–1440 роки) величали «Гетьманом Поділля». Отож, десь були й козаки. Хоча, зрозуміло: на початку ХV-го і в XVI–XVII ст. — козацтво, як явище, мало різні ознаки. В Україні досі не існує досліджень, які б фіксували в деталях, як розвивалось та удосконалювалося життя козачої общини: від перших козачих ватаг до потужного козачого війська. І які б думки нам не нав’язували різні писаки щодо роду князів Острозьких (Галицьких), та історія українського козацтва чітко засвідчила, що іноземні найманці до появи того явища не мали жодного стосунку, в той час, як саме рід князів Острозьких вперше 1524 року виніс питання козацтва на засідання державної ради Великого Литовсько-Руського князівства. Послухаємо:

«Ідея використати козаків як силу в боротьбі з татарською агресією, залучити їх до несення прикордонної служби належала південноукраїнським старостам. Саме з їхньої ініціативи на засіданні державної ради Великого князівства Литовського 1524 розглядалося питання про створення загону козаків для охорони територій, порубіжних зі Степом, для стеження за пересуванням татар уздовж південного кордону держави…

З поступовим збільшенням козацтва на окраїнах держави постає необхідність встановлення контролю з боку військових і цивільних відомств над населенням, що мешкало на кордонній лінії і не визнавало нічиєї влади над собою» [146, с. 499].

Уже 1520 року польський уряд на кордоні Західного Поділля створив прикордонні козачі загони для боротьби із наступаючим Степом. «…В описових реєстрах 1529–1530 рр. при переліку (прикордонних — В.Б.) рот дописувалися місця їхнього стаціювання» [153, с. 90].

Особливо відомою у польській історії стала Барська кінна рота Б. Претвича. Ми в цьому розділі не будемо розповідати про діяльність його у Східному Поділлі впродовж 1535–1550 років. А хто бажає дізнатися більше, пропоную звернутися до праці Дмитра Ліщука «Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник». Ця чудова розвідка на нашу тему подає новий, непережований матеріал.

Я ж хочу загострити увагу читачів ось на чому. Якщо польський уряд звернувся до теми захисту подільських кордонів, по суті, тільки на початку XVI століття (1520 рік), то князь Василь Красний (Острозький) ту необхідність розумів ще 1421-го. Велике Литовсько-Руське князівство питання захисту своєї території розглядало на «державній раді» тільки 1524 року, та рішення не ухвалили. Як бачимо, поляки та литовці хоча й розуміли потребу оборони південних та південно-східних земель своєї держави, та поки їх особисто те не стосувалося, захистом кордонів, практично, не займалися.

Тому весь тягар оборони Поділля у XV столітті ліг, по суті, на руських (українських) князів та українське населення. Що й зрозуміло. Отож, акцію заснування 1421 року в Причорномор’ї фортець та поселень: Балабки, Маяки, Караул, Качебіїв, Чорний Град і придністровських міст слід, перш за все, розглядати як ініціативу князів Острозьких — Федора Даниловича та Василя Красного, хоча й узгоджену з Великим князем Вітовтом. Тому не може бути сумніву, що всі засновані 1421 року поселення — від Кам’янця (на річці Смотрич) до Качебієва та Балабок — належали Василю Острозькому та його роду. До речі, посол Гілльбер де Ланноа у своїх спогадах ніде не стверджував, що князь Гедігольд (Василь Красний) прибув на берег Чорного моря, маючи «12 тысяч человек и 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом», за наказом Великого князя Вітовта. Зрозуміло, що старший син князя Василя Красного — Іван — з молодих років заміняв батька на південних теренах Подільської землі. Ось так Іван Васильович Острозький разом із своїм степовим козацтвом набирався знань та вчився захищати землю від південних сусідів. Зазначимо, що й менший брат Івана — Юрій — отримав у володіння від батька сучасне подільське місто Ізяслав (Заславль) і став родоначальником нової князівської династії Заславських (Жеславських), яка швидко скатоличилась і опольщилась. А позаяк батько молодого князя Василь Федорович Острозький (Галицький), згідно із нашим дослідженням, прожив майже 71 рік (до 1461-го), то його син Іван більшу частину свого свідомого життя присвятив батьковому дитяті — придністровсько-чорноморським поселенням. Напочатку старший та молодший Острозькі спільно займалися цим питанням, а вже десь на старість князь Василь Федорович допомагав сину переважно порадами.

Про життя і діяльність князя Івана Васильовича можна знайти лише такі коротенькі записи: «…талановитий воєначальник, уславився кількома перемогами над татарами, помер після 1466 р(оку)» [65, с. 69].

І все!

Як польська, так і московська історіографії були незацікавлені розкривати світові таємницю про українське козацтво. А отже, й становлення разом з ним князя Івана Васильовича Галицького (Острозького). Хоча доля цієї людини, на думку автора, повністю пов’язана з долею південних поселень Подільської землі. Бо щоби здобути славу на полі брані, треба було довго і наполегливо вчитися бойовому мистецтву. А найкращою школою такого у ті роки був український, обжитий степ.

Отож, сказане вище обґрунтовує князівське (Василь Красний) — зорганізоване — походження українського козацтва.

Та в той же час, переважно в Придніпров’ї, український люд, тікаючи від підневільної праці, створював свої незалежні ватаги, які теж можна було зарахувати до початків козацтва. Обидва рухи розвивалися рівнобіжно. Та десь у 1471 році, скоріше за все — у битві з татарами, загинув руський (український) князь Іван Васильович. Організоване козацтво втратило свого потужного керівника — і під тиском Османів поступово відійшло за Буг, до Дніпра.

Сину ж князя Івана — Костянтину — на той час виповнився тільки рік.

Частина сьома

КНЯЗЬ КОСТЯНТИН ІВАНОВИЧ (1470–1530) — «ГАННІБАЛ РУСЬКИЙ»

1. Союз Османів з Кримом та Москвою

Не можна вивчати історію якоїсь країни, не поєднуючи її з навколишнім світом. Зазвичай, події у сусідніх державах бувають пов’язані між собою. Часто пізніші є наслідками попередніх.

Якщо подивимося на події, що відбувалися в другій половині XV — першій половині XVI століть, то побачимо, що всі вони у південно-східній Європі були так чи інакше пов’язані з турецькою експансією того часу.

 Князь Костянтин Іванович Острозький

«К 40-м гг. 15 в. турки-османы возобновили экспансию на Балканах. Султан Мурад II (правил в 1421–1451) в 1444 и 1448 разбил т(ак) называемые крестоносные армии, пытавшиеся остановить движение турок, а сын его Мехмед II (правил в 1451–1481) после почти двухмесячной осады взял Константинополь (29 мая 1453). Византийская империя прекратила своё существование, а Константинополь (Стамбул) стал столицей Османской империи.

В 50–70 гг. 15 в. была окончательно ликвидирована независимость Сербии, завоёваны Босния, Морея, Аттика, Трапезундская империя, установлен тур(ецкий) суверенитет над Крымским ханством и Валахией» [25, т. 26, с. 375].

Зазначимо, у перші роки існування Кримського ханства відносини між ним та Великим Литовсько-Руським князівством були дружніми і добросусідськими. Так тривало, поки до Криму не вступила нога турецького окупанта.

У давніх літописах зазначається: «…За живота (життя) того царя Ач-Гирея покой был межи княжеством Литовским и Ордою Перекопскою, бо был великий приятель княжеству Литовскому тот царь Ач-Гирей за ласки великого князя Казимира, что его на царство посадил, и Литовскому панству (державі) сприял, что в Литве хлеб-соль едал; и за его царства ни одна нога… татарская в Литве и в Лясех (Польщі) не поставала; и в тые часы сироты и вдовы, и всё христианство веселилося и Бога хвалили, что такой великий долгий покой имели…» [44, с. 301].

Після смерті 1466 року хана Хаджі-Гірея та недовгої боротьби за батьківський спадок кримським ханом став його енергійний син Менглі-Гірей. Як і батько, хан Менглі-Гірей проводив щодо Великого Литовсько-Руського князівства виважену, дружню політику, започатковану ще в часах хана Тохтамиша. Саме Тохтамишем було вирішено питання захоплених Ольгердом земель так званої Мещери, про які пізніше у своїх листах до московського князя Василя III писав кримський хан Менглі-Гірей. До тих земель Західної Мещери, переданих ханом Золотої Орди Тохтамишем, належали землі сучасних Калузької та Брянської областей, східна частина Смоленської та західні частини Московської і Тульської областей, а також захоплені князем Ольгердом землі сучасних Орловщини та Курщини. Тому нагадуємо: в ярликах кримських ханів Хаджі-Гірея 1461 року та Менглі-Гірея 1472 року йшла мова саме про ті землі, з яких Великі Литовсько-Руські князі сплачували зібрані податки до кримської казни, як раніше — хану Тохтамишу. Про те свідчить ярлик Тохтамиша до Ягайла 1392 року. Хоча Москва завжди намагалася й намагається нав’язати всім думку, що в ярликах ханів йдеться про українські землі.

На цьому історичному фоні Османська імперія та європейський ідеологічний лідер Ватикан вели досить-таки інтенсивну війну за вплив на християнську Московію, яка тільки-що вилупилася із Золотої Орди. Першим таку спробу вчинив Ватикан у 1469 році. Послухаємо:

«Папа искал ей (Софії Палеолог. — В.Б.) достойного жениха и, замышляя тогда воздвигнуть всех государей Европейских на опасного для самой Италии Магомета II, хотел сим браком содействовать видам своей Политики… К удивлению многих, Павел (Папа. — В.Б.) обратил взор на Великого Князя Иоанна (московського князя Івана III — В.Б.)… Вследствии сего намерения Кардинал Виссарион, в качестве нашого единоверца, отправил Грека, именем Юрия, с письмом к Великому Князю (в 1469 году), предлагая ему руку Софии, знаменитой дочери Деспота Морейского» [13, т. VI, с. 246].

Османська імперія діяла через посередника — Кримське ханство, яке саме в ті роки підпорядкувала собі. Слід зазначити, що турецькі Османи мали й прямі контакти з Московським князівством через своїх послів до Москви. Не забуваймо, що у ті часи Османську імперію, Кримське ханство та Московське князівство об’єднувало споріднене населення (тюркомовні давні роди кипчаків, ширинів, дулатів тощо), хоча воно й сповідувало різні релігії: одні — мусульманську, інші — християнську.

Під тиском Османської імперії та кримських ханів, які в родоводі Чингісидів посідали значно вище місце за московських князів, уже 1472 року московський князь Іван III прийняв усі вимоги кримського хана Менглі-Гірея та направив до Криму свого посла Іванчу. 1473 року Іванча повернувся з Криму разом з послом Менглі-Гірея Алі-Бабою, «который именем его клятвенно утвердил предварительный мирный договор (умови договору. — В.Б.) между Крымом и… (Москвою. — В.Б.), состоящий в том, чтобы Царю Менгли-Гирею, Уланом и Князьям его быть с Иоанном в братстве и любви, против недругов стоять заодно…» [13, т. VI, с. 260].

Навіть М.М. Карамзін у праці «История государства Российского» як не приховував, та змушений був визнати, що то була угода не союзна, а васальна, де московський князь зобов’язувався платити ханові данину («поминки»). Тому представник Івана III Микита Беклемишев у Криму й підписав саме таке: «Ты, великий князь (Іван III. — В.Б.), обязан слать ко мне, Царю (кримському ханові. — В.Б.), поминки или дары ежегодные». Государь (Іван III. — В.Б.) велел Беклемишеву согласиться на сие…» [13, т. VI, с. 260].

Уже в 1475 році, ввівши свої військові сили до деяких міст Криму, Османська імперія повністю підпорядкувала собі Кримське ханство та Московське князівство. Що досить влучно констатував Патріарх Досифей (1624–1693):

«Досифей, православный патриарх Иерусалимский, писал Петру (Першому. — В.Б.): «Крымских татар всего горстка, и все же они хвастаются, что получают с вас дань. Татары — турецкие подданные, откуда следует, что вы подданные Турции» [172, с. 224].

Хоча, на мою думку, існував і васальний договір між Османською імперією та Московським князівством, який Москва приховує. Соромиться. Але те не має значення. Патріарх Досифей поставив усі крапки над і. Так утворився антиєвропейський троїстий союз, який від Балкан до Балтики почав війну проти європейських країн. Українська земля та український народ, які на той час входили до складу Великого Литовсько-Руського князівства та Польського королівства, потрапили, одні з перших, в горнило воєнних дій.

Османська імперія у ті роки, як ми писали раніше, вела затяжні, важкі війни на Балканах.

«В XV — І-й пол(овине) 16 вв. В(алахия), Молдова и Трансильвания вели тяжёлую борьбу с Османской империей, пытавшейся подчинить Дунайские княжества» [25, т. 4, с. 252]. Імперії вдалося ще у 70-ті роки XV століття залучити до наступу на Європу Московію. Та, як пам’ятаємо, за допомогою кримських, казанських, касимовських та астраханських військ розпочала так звані походи на Новгород. Один похід за одним. Таким чином Московія, насамперед, відволікала воєнні сили Великого Литовсько-Руського князівства від допомоги Балканським країнам. Та потужного тиску все ж таки не відчувалося, тому що кримський хан Менглі-Гірей продовжував зберігати політику батька щодо Великого Литовсько-Руського князівства. Ось тоді московський князь Іван III вчинив донос султанові на кримського хана Менглі-Гірея, після чого той був викликаний до Стамбула і ув’язнений за неналежне виконання наказів.

Крим у XV столітті заселяли переважно тюркські роди ширинів, аргинів, баринів, кипчаків тощо. А головними їхніми ворогами ще з давніх часів були тюркські роди мангитів. Тому турецький султан звелів посадити на кримський престол мангита Джанібека — родича Ахмета, хана Великої орди. Звичайно, кримські правлячі роди зуміли вплинути на Менглі-Гірея, так що він поклявся султанові виконувати всі його накази. Уже на початку 1479 року Менглі-Гірей повернувся на Кримський ханський престол. Послухаємо:

«Новим кримським ханом став родич Ахмета Джанібек. Менглі-Гірея ув’язнили турки, і він дивом уникнув загибелі. На зламі 1478–1479 рр. султан відпустив його на… престол» [44, с. 302].

Османська імперія зажадала, щоби її сателіти завдали воєнних ударів по Великому Литовсько-Руському князівству, тому що збиралася приєднати до своїх завойованих на той час територій землі сучасних областей України — Одеської та Миколаївської — і створити спільний кордон із Кримським ханством по Дніпру.

У 1481 році Московія завдала чергового удару по Новгороду, маючи гарантовану підтримку Криму й Стамбула. Тут же Москва направила до Криму свого представника Михайла Кутузова з вимогою вчинення ще одного нападу.

«А как учнет царь (Менглі-Гірей) посылати рать свою в Литовскую землю, ино Михайлу говорити царю о том, чтобы послал рать свою на Подольскую землю или на киевские места»… Зусилля московських дипломатів увінчалися цілковитим успіхом — наприкінці серпня 1482 р. Менглі-Гірей вирушив походом на Київ, 1 вересня татари напали на місто й знищили його дощенту. Масштаб цієї трагедії був настільки значним, що про неї згадували й століттям пізніше…» [44, с. 304].

Так Москва вчергове стала на шлях світового розбою. Ніколи цього не забуваймо.

Я пишу ці слова 21 березня 2014 року, після чергової навали на Україну бандитської Москви. Минуле нас нічому не навчило!

Розуміючи, що Київ у ті часи був воротами як на Польщу (Краків), так і на Литву (Вільно), польський король Казимир, який був одночасно й Великим Литовсько-Руським князем (1447–1492), кинув на відбудову міста всі можливі сили. Послухаємо:

«Казимир відрядив на «работу киевскую» троцького воєводу Богдана Саковича «со всем Великим княжеством Литовским: тогда с паном Богданом в Киеве были князь Мстиславский, и князь Одоевский, и князь Воротынский, и князь Вяземский, и князь Трубецкой, и князь Козельский, и князь Друцкий, и вся земля Смоленская, и вся земля Витебская, и вся земля Полоцкая, и все новогородцы с Литвы (мешканці Новогрудка), и все беляне (жителі м. Білої поблизу Вязьми), и все дорогобужане, и все брестяне, и князь Каширский, и вся земля Волынская, и подоляне, князь Можайский, князь Шемячич тогда были со всей землей Северской в Киеве. Всего того войска конного тогда с паном Богданом в Киеве было больше сорока тысяч». Під цією надійною охороною й розгорнулося будівництво київського замку, яке здійснювалося силами 20 тисяч «топоров» — робітників із подніпровських, задвінських і торопецьких волостей, з Великих Лук і Ржеви» [44, с. 307].

Автор хотів би звернути нашу увагу на такий незаперечний факт: 1482 року до Великого Литовсько-Руського князівства належали (перелічуємо тільки ті землі і князівства, які згадані в наведеній цитаті) — Мстислав, Одоєв, Вязьма, Козельськ, Смоленськ, Вітебськ, Полоцьк, Новогрудок, Біла, Кашира, Волинь, Можайськ, Сіверщина, Торопець, Великі Луки, Ржева та інші. Не розшифровуватимемо володіння князів Воротинських, Трубецьких, Друцьких, Шемячичів тощо, прізвища яких також згадуються.

Отож, у 1482–1484 роках до Великого Литовсько-Руського князівства входили землі від Волині — на заході до Можайська і Кашири (включно) — на сході, та від Великих Лук, Ржеви, Торжка (включно) — на півночі до Поділля та Сіверщини (включно) — на півдні.

Подобається нам чи ні, але про те свідчать давні історичні документи.

І тут московський князь Іван III (Тимофій, Якуб) черговий раз учинив донос османському султанові, пояснюючи ситуацію спалення Києва кримським ханом Менглі-Гіреєм. Мовляв, самі спалюємо, а потім наші ж, татарські люди, й відбудовують. Він мав на увазі людей та князів від Кашири та Можайська до Стародуба та Ржеви, які з часів хана Батия були залишені на тих землях оберігати кордони Золотої Орди. Переважна більшість згаданих осіб прийняли православну віру і були передані Великому Литовському князю Ольгерду у 80-ті роки XIV століття, про що свідчить ярлик хана Тохтамиша 1392 року. Тому московський князь Іван III запропонував усі ті землі, разом із Тверським князівством, яке підтримувало Велике Литовсько-Руське князівство, передати до складу Московії, аби залучити і їх до війни з Європою. Звичайно, кримський хан Менглі-Гірей не бажав посилення Москви, тому виступав проти таких пропозицій. Одначе під тиском султанів-Османів змушений був передати впродовж 1485–1515 років усе, що московити побажали. І саме на ту пору, віддячуючи османській Туреччині, Московія розпочала довгу війну з Великим Литовсько-Руським князівством та Польщею, яка з перервами тривала до 1686 року. Ми про те писали у другій книзі — «Москва Ординська».

Цікаво зазначити: ще в ті далекі часи європейська передова думка дії троїстого союзу — Туреччини, Московії та Криму — прирівнювала до апокаліпсису. У 1497–1498 роках німецький художник Дюрер Альбрехт (1471–1528) вирізав картину з дерева «Чотири вершники» із циклу «Апокаліпсис», де уособив одного з них із кримським татарином, а другого — з московитом. Сучасні українські історики, наводячи у книзі «Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії» картину А. Дюрера, на 307 сторінці зробили ось такий підпис: «А. Дюрер. Чотири вершники Апокаліпсису. 1497–1498 рр. Крайній праворуч тримає татарський лук, уявнюючи сприйняття татар тодішньою суспільною свідомістю» [44, с. 307].

Зауважимо: воїн-сусід (зліва від татарина) уособлює своїм мечем та своїм одягом московського воїна кінця XV — початку XVI століть. Хоча, звичайно, історики про те воліють мовчати.

Таку правду розповіла картина А. Дюрера «Чотири вершники» із циклу «Апокаліпсис» 1497–1498 рр. В часи цього страшного протистояння Москві та Кримському ханству довелося жити і працювати українському князю Костянтинові Івановичу Галицькому (Острозькому).

«Коли заходить мова про гучні… титули й пошанування… за державний розум та полководницькі таланти, перед якими схилялися і сучасники, і нащадки, не можна не згадати Костянтина Івановича Острозького, представника славетного княжого роду, членів якого оповивав ореол «некоронованих королів Русі» з кінця XIV до середини XVII ст. За власною генеалогічною легендою, Острозькі походили від Волинської гілки Мономаховичів-Романовичів, нащадків Романа й Данила Галицьких…

Василь Федорович Острозький (Василь Красний)… фундатор славетного Дерманського монастиря на Волині, будівничий Острозького замку, помер близько 1450 р. Іван Васильович Острозький, талановитий воєначальник, уславився кількома перемогами над татарами, помер після 1466 р.

У князя Івана Васильовича та його дружини, дочки князя Івана Бєльського, було двоє синів. Старший Михайло, луцький намісник і маршалок Волинської землі,.. помер бездітним 1501 р. Відтак родова спадщина сконцентрувалася в руках молодшого сина Костянтина, народженого близько 1460 р.» [65, с. 68–69].

До попередньої додамо ще одну коротку цитату, щоби, аналізуючи їх, зробити цікаві висновки та припущення. Послухаємо:

«Документальні згадки про молодого княжича сягають 1486 р., коли в супроводі старшого брата він з’явився на столичному великокняжому дворі у Вільні. Під 1492 р. зафіксовано першу звістку про його військові здібності, виявлені в експедиції проти одного з татарських наїздів, особливо дошкульних на зламі ХV–ХVІ ст., коли загони кримчаків, плюндруючи Україну й Білорусь, доходили аж до околиць Вільна» [65, с. 69].

Якщо документальна згадка про першу появу князя Костянтина у великокнязівському дворі датується 1486 роком, то це, скоріше за все, свідчить, що йому на той час виповнилося тільки 16-18 літ. Значить, він народився десь у 1468–1470 роках. А звідціля виходить, що батько Іван Васильович помер чи загинув приблизно в 1468–1472 роках. Цим припущенням одразу з’ясовується кілька моментів, серед них: народження в Івана Васильовича сина Костянтина та фіксація першої звістки про його військові здібності.

Автор не знає, хто з істориків перший зафіксував рік смерті князя Івана Васильовича: чи то «1465», чи то «після 1466 року». Обидві дати хибні, хоча друга належить до когорти «зручних». Невідомо також, хто перший із польських та російських істориків вказав рік народження князя Костянтина Івановича — «1460». Треба писати — 1470. Такий рік засвідчує наше дослідження. Зрозуміло: польська та російська історіографії доклали багато зусиль, щоби перебрехати все що могли про князів Галицьких-Острозьких. Дивуватися не слід.

Коли звернемося до родовідних таблиць князів Острозьких, то починаючи із князя Федора Даниловича, всі вони посідали керівні посади у державній структурі Великого Литовсько-Руського князівства. Винятком є сини Василя Красного (Гедігольда) — Іван Васильович та Юрій Васильович, які сиділи у своїх вотчинах: Острозі та Ізяславі й розбудовували князівства.

Саме на ті роки (1440–1470-ті) припадає «… покой… межи княжеством Литовским и Ордою Перекопскою…» Як пам’ятаємо, руські (українські) князі Галицькі (Острозькі) Федір Данилович і Василь Федорович після довгого протистояння (1430–1440 роки) з католиками Польщі та Литви самоусунулися від державних посад: один подався до монастиря, другий — до розбудови свого князівства. Слід думати, що в цьому неординарному бунті всі руські (українські) князі трималися спільної мети. Свідченням того був привілей від 2 травня 1447 року для правлячої еліти Великого Литовсько-Руського князівства.

«Этот документ содержал 14 статей. Одной из важнейших среди них была та, которая гарантировала, что отныне земли и государственные должности в… (Великому Литовсько-Руському князівстві. — В.Б.) будут получать только (его) уроженцы. Таким образом, этот привилей надолго закрыл польской шляхте пути для проникновения в Великое княжество» [173, с. 133].

Тобто, князь Василь Красний та його руські (українські) й литовські соратники, хоча б таким чином, зуміли досягти якихось компромісних поступок зі сторони польського короля.

За свідченням істориків: «В годы правления Казимира IV поляки вели три большие войны, в которых Великое княжество Литовское не участвовало» [173, с. 133].

Ось чому саме в ту пору українських князів майже не бачимо на державних посадах Великого Литовсько-Руського князівства. Особливо із роду Галицьких-Острозьких. В ті роки (1450–1480) вони переважно відточували свою державницьку майстерність в розбудові особистих князівств (Іван Острозький) та воєнному захисті власних земель від татарських набігів.

Скоріше за все, під час одного з таких нападів загинув князь Іван Васильович. Тому польсько-литовській правлячій еліті, як і українській, після татарського удару по Києву (1482 року) та, особливо, — після загарбання Османською імперією українських причорноморських земель у 1484-му, стало зрозуміло, що саме русичі (українці) мають очолити те страшне протистояння Османам, Криму та Москві.

Таке сталося у 1497 році, коди «Гетман Литвы Петр Янович Белой, на смертном одре, прямо указал (королю) на своего приемника Константина (Ивановича) Острожского» [174, том (Об.-Оч.), с. 458].

Цей факт не заперечують сучасні українські історики. «Так восени 1497 р. Костянтин Іванович став гетьманом Великого князівства… (Литовсько-Руського. — В.Б.) і тоді ж як людина, особливо компетентна у війнах зі степовиками, отримав намісницький уряд у прикордонних Вінницькому та Брацлавському замках» [65, с. 70].

Хоча, звичайно, як завжди, українські історики дещо замовчують про свого великого предка. Він ще й був Луцьким старостою та маршалком Волинської землі, Віленським (Вільно) каштеляном і Троцьким воєводою. Я вже не кажу про те, що після смерті в 1501 році Яна Ольбрехта Великий князь Литовсько-Руського князівства Олександр Казимирович одночасно став і польським королем. Тому й зрозуміло, що руський князь Костянтин Іванович, практично, став правителем Великого князівства. Через це «… король польський, він же князь великий литовський надав… (Костянтинові Острозькому. — В.Б.) право ставити печатку з червоного воску на своїх грамотах. Як особі монаршій» [152, с. 99].

Українські історики, зазвичай, говорять про подібні речі зі стандартною пролетарською посмішкою та зверхністю, абсолютно не розуміючи правил давнього етикету. Хоча моя спролетаризована мати ще знала українську приказку: «Видно пана по халявах».

Як би ми з цього не іронізували та які би вагомі припущення не наводили, все ж таки князі Острозькі були розумними людьми. Тому син Василь-Костянтин не міг виставляти рідного батька Костянтина Івановича на посміховисько, замовляючи «пишний скульптурний надгробок у ренесансному стилі для свого батька, похованого в Успенському соборі Києво-Печерської лаври (надгробок зберігався в соборі до 1941 р., Допоки цей храм не підірвали),.. зображений з короною» [152, с. 308].

Пам’ятаймо: у ті роки самовільно надіти на свою голову корону ніхто б не посмів. Її міг вручити тільки Папа Римський. І, певно, всі руські (українські) династії тих часів ще пам’ятали, що князівський рід Острозьких (Галицьких) отримував ту королівську корону Папи двічі. І коли жоден руський (український) князь ХVІ–ХVІІ століть не залишив ніяких зауважень щодо корони на надгробку князя Костянтина Івановича, а польські королі сприйняли те як даність, то й українським історикам пора позбуватися московських «доважків брехні». Настала пора сідати до українського обіднього столу, а не збирати недоїдки з московського.

Та повернімось у давні часи. Аби ще більше навернути Москву до союзу з Османською імперією та Кримським ханством, кримський хан Менглі-Гірей, за наказом султана, забрав ярлик на прикордонні землі від Великого Литовсько-Руського князя та передав його московському князю Івану III (Якубу). Одночасно він передав Москві право на підпорядкування Тверського князівства.

У 1486 році Москва без будь-якого опору захопила Тверське князівство, де, в переважній більшості, мешкали вихрещені у православну віру родичі кримських татар — ширини, барини, аргини, кипчаки та інші. В наступні 17 років чи добровільно, чи примусово Москва поширила свої володіння на захід до Смоленська — Рославля — Новгорода-Сіверського. Ми вже про те говорили у другій книзі — «Москва Ординська». А щоби історики не піддавали сумніву наші твердження, наводимо надзвичайно цікавий витяг із «Сборника Императорского Русского Исторического Общества (РИО), СПБ., 1895 года». Послухаємо листа кримського хана до московського князя, який датується 1515 роком.

«…А се грамота с Янчюрою ж Менгли-Гиреева… К великому князю… — Великия Орды великого царя Менгли-Гиреево царево слово великому князю Василию Ивановичу, брату моему… Тебе Василью Ивановичю ведомо чиним того деля: область наша к нам тянет, Брянеск, Стародуб, Почал, Новый Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ, те писаные восем городов из старины наши были, а отцу твоему великому князю Ивану мы их дали по нашему их слову, взял Одоев в головах, тридцать и пять городов из старины деда нашего были, а и в дефтери посмотрив уведаешь.

А с нами с братом с твоим отец твой и князь великий Иван как учинился в дружбе и в братстве на всякий год дароги наши князи наши взимки взяв, к нам привозят с них» [175, с. 153–154].

Тому коли українські історики описують події 1485–1515 років, вони просто переповідають московське потрактування. Брехливе!

Послухаємо:

«Тим часом не початку 1500 р. про свій перехід на бік Москви оголосили кілька порубіжних князів, які передали під духовенство Івана III підвладні їм території, що суперечило змістові мирної угоди 1494 р. Протест Великого князівства Москва відхилила, насувалася нова війна, і в травні 1500 р. Костянтин Острозький з невеликим авангардним загоном у 4,5 тис. вершників вирушив на схід — «стерегти кордон». Головна армія на чолі з великим князем мала поволі просуватися слідом. Проте обставини склалися так, що саме загонові гетьмана неподалік Смоленська, над малою болотною річкою Ведрош, довелося прийняти на себе удар з’єднаних російських сил чисельністю до 40 тис. вояків. 14 липня кінноту Острозького було… розгромлено, а його самого серед інших поранених захоплено в полон» [65, с. 70].

Отак сучасна українська історія подає нам ті надзвичайно складні та суперечливі моменти. Що ж відбувалося насправді? Звичайно, ні теперішня російська історична наука, ні породжена нею імпотентна українська історія відповіді на запитання не дають. І дати не можуть. Тому звернемося до сучасного білоруського історика А.Є. Тáраса. І хоча він теж відповіді на наше запитання дати не може, бо виступає у своїх працях як московський суперпатріот (з деякою долею критики), та він упорядкував ті давні події за часом. Хоча й тенденційно, зі свідомими помилками.

2. Про війни «…Московской Руси с Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках»

Відразу ж попереджаю читачів, що нас цікавитимуть не всі війни Московії з Великим Литовсько-Руським князівством.

Одночасно звертаю увагу на великі розбіжності у поглядах на історичне минуле, що існують між автором та білоруським істориком. Наприклад, я ніколи не вважав за можливе вживати словосполучення, вигадане першим ректором Московського університету професором Харитоном Чеботарьовим, — «Московская Русь». Це придуманий, штучний термін, і він не має права на існування. Так Московію в давні часи не йменували.

Ми вже повідомляли, що першою війною, розпочатою Іваном III на заході, після приєднання до союзу Туреччини і Криму, була війна з Новгородом. Вона тяглася із 1471 до 1478 року. Так стверджує «Большая Советская Энциклопедия» том 18, сторінка 61. Хоча М.М. Карамзін заявляв, що Новгород остаточно був упокорений тільки в 1488 році переселенням «…осьми тысяч Бояр, именитых граждан и купцов… в(о) Владимире, Муроме, Нижнем, Переславле, Юрьеве, Ростове, Костроме; а на их земли, в Новгород, послали Москвитян, людей служивых и гостей. Сим переселением был навеки усмирен Новгород» [13, т. VI, с. 289].

Усі ті роки, поки Московія воювала з Новгородом, вона постійно скаржилася султанові і кримському ханові на Велике Тверське князівство, яке перебувало у дружніх стосунках з Великим Литовсько-Руським князівством. І, врешті-решт, турецький султан звелів кримському ханові передати московському князю усі землі-володіння від Тверського князівства до сіверських міст включно, щоби вивести Московію на спільний кордон із Великим Литовсько-Руським князівством і, таким чином, залучити її (Московію) до спільного воєнного протистояння з Європою.

Звичайно, кримський хан не був зацікавлений в посиленні свого васала — Московського князівства, тому передавав ті землі тридцять років. Але, перебуваючи під постійним тиском турецького султана Баязида II (1481–1512), змушений був виконати його наказ. Зазначимо, що те перебирання прикордонних земель-володінь за ярликом кримського хана відбувалося по-різному: часом мирним шляхом, а часом — із застосуванням сили.

Якщо приглянемося до історії східного сусіда, то раптом довідаємося, що Московія приєднала вперше:

1. Тверське князівство у 1485–1486 (мирним шляхом).

Що цікаво — це князівство, яке, за М.М. Карамзіним, могло виставити проти нападників 40 тисяч тільки кінноти, здалося Москві, як кажуть, без жодного пострілу.

2. Одоєвське князівство.

«О(доевские) отложились от Литвы и признали над собой власть Ивана III» [25, т. 18, с. 314].

Як бачимо, московити дуже хитро писали свою історію. З цієї фрази жодним чином неможливо дізнатися, що Одоєвські князі «отложились от Литвы» за наказом кримського хана Менглі-Гірея, який писав у листі до московського князя: «… а отцу твоему великому князю Ивану (III. — В.Б.) мы их дали… взял Одоев в головах тридцать и пять городов,.. а и в дефтери посмотрив уведаешь» [175, с. 154].

Що цікаво: московські князі, царі та імператори ніколи цього не заперечували. Навіть російські, більшовицькі професори з цим погоджувалися. Слухаємо:

З. «Клин, город в Московской обл. РСФСР…

В 1482 … присоединён к Москве…» [25, т. 12, с. 313].

4. «Малоярославец, город, центр Малоярословецкого р-на Калужской обл. РСФСР. В 1478 был присоединён к Моск(овскому) вел(икому) княжеству…» [25, т. 15, с. 290].

5. «Белев, город, центр Белевского р-на Тульской обл. РСФСР… В1490 Б(елевское) к(няжество) перешло под власть Ивана III Васильевича…» [25, т. 3, с. 106].

6. «Можайск, город,.. центр Можайского р-на Московской обл. РСФСР… После ликвидации Можайского удела (1493) М(ожайск) — уездный город…» [25, т. 16, с. 413].

7. «Мосальск, город,.. центр Мосальского р-на Калужской обл. РСФСР … город удельного Мосальского княжества… В 1493 занят войсками Ивана III…» [25, т. 17, с. 5].

8. «Вязьма, город в Смоленской обл. РСФСР… Окончательно присоединен к Рус(скому) гос(ударст)ву в 1494» [25, т. 5, с. 605].

9. «Козельск, город, центр Козельского р-на Калужской обл. РСФСР… С 1494 в составе Московск(ого) княжества» [25, т. 12, с. 386].

10. «Брянск, город, центр Брянской обл. РСФСР… С 1252 — «стольный» город удельного Брянского княжества. (До Москви перед тим не мав жодного стосунку. — В.Б.). В 1356 был захвачен литов(ским) кн(язем) Ольгердом и находился под властью Литвы и Польши. В 1500 войско Ивана III овладело Б(рянском) и он окончательно вошел в состав Моск(овского) гос(ударства)» [25, т. 4, с. 78].

11. «Мещовск (Мещерск. — В.Б.), город, центр Мещовского р-на Калужской обл. РСФСР… В 1503 присоединён к Моск(овскому) государству)» [25, т. 16, с. 206].

12. «Торопец, город, центр Торопецкого р-на Калининской обл. РСФСР… С 1503 в Моск(овском) гос(ударст)ве» [25, т. 26, с. 113].

13. «Волоколамск, город, центр Волоколамского р-на Московской обл. РСФСР…

В 1513 В(олоколамск) присоединен к Московскому княжеству». [25, т. 5, с. 326].

Війни 1484–1514 років між Московським та Великим Литовсько-Руським князівствами були війнами за переділ володінь, згідно із вказівками Османської Порти та Кримського ханства. Немає нічого дивного, що в усіх тих протистояннях Литовсько-Руському князівству довелося відступати. Москва на той час перебирала до своїх рук давні золотоординські володіння згідно із ярликами кримського хана Менглі-Гірея, під захистом кримськотатарських та турецьких військ. Пізніші ярлики кримських ханів до московських князів є тому свідченням.

Що цікаво: коментуючи ті ярлики та наводячи з них невеликі витяги, московити ніколи й ніде не публікували повні тексти листів кримських ханів та відповіді на них московських князів. Хоча, зрозуміло, що ті документи досі зберігаються в московських таємних архівах.

Кримські ж оригінали того листування були свідомо знищені московитами під час так званих «безглуздих московських воєн» із Кримським ханством 1736–1739 років. Послухаємо, що чинили московити в Криму:

«Татары бежали из Бахчисарая. Город почти полностью выгорел. По одним сведеньям, его подожгли солдаты Миниха, по другим — сами татары. Во всяком случае, красивейший ханский дворец точно сожгли русские» [176, с. 101].

А ось якою ціною все те досягалося:

«7 июля 1736 г. русская армия … (вернулася. — В.Б.) к Перекопу. Но там ей делать было нечего… Основная часть войск двинулась на Украину… По приходе войск на Украину Миних (фельдмаршал. — В.Б.) сделал им смотр. Выяснилось, что в походе была потеряна половина личного состава… около 30 тысяч человек» [176, с. 102].

І такий похід, що призвів до спалення та руйнації кримсько-татарських міст, був не один.

Не будемо аналізувати цю тему, ми їй присвятили належне місце у книзі «Країна Моксель, або Московія».

Московити настільки бояться оригінальних матеріалів давнього Кримського ханства, що коли наприкінці XIX століття професор Смирнов розкопав у Бахчисараї давні так звані «Архіви Бахчисарая», то вони негайно були вилучені й засекречені, перебуваючи до цього часу під грифом «таємно». Послухаємо російського академіка В.В. Бартольда: «Архіви Бахчисарая, виявлені в Сімферополі проф. Смирновим і передані… Імператорській Публічній бібліотеці в С.-Петербурзі (124 оправлені зошити — все, що уникнуло знищення в 1736 р.), напевно, містять багато важливих документів; досі цей матеріал ще не використовувався для історичного дослідження» [177, с. 369].

Автор 1978 року спробував ознайомитися з «Архівами Бахчисарая», та замість них мав зустріч із в’їдливим, дурнуватим кагебістом, який настирливо допитувався, звідки я знаю про існування тих архівів.

Та повернімося до князя Костянтина. Отож, у 1485–1486 роках Московія, згідно із ярликом кримського хана, приєднала до своїх володінь Велике Тверське князівство. Зрозуміло, що князь Костянтин Іванович у тому протистоянні брати участі не міг. Протистояння не було.

Рішення про приєднання схвалили старійшини татарських родів ширинів, баринів, аргинів, кипчаків (та інших династій) Кримського, Казанського і Касимського царств, а ті ж татарські (православні) роди Тверського та Московського князівств більшістю підтримали згадане рішення. Ось як подав ті далекі події білоруський історик А.Е. Тáрас:

«В ночь на 12 сентября князь (Тверський. — В.Б.) Михаил с семьей и верными боярами бежал в Литву… Казимир IV своевременно не помог Твери войсками, хотя договоры и 1449 и 1484 гг. прямо это предусматривали…

Несомненно, в данном вопросе Казимир проявил политическую близорукость. Устранив самого сильного конкурента среди русских княжеств, к тому же служившего буфером между Москвой и Литвой, Иван III очень скоро предъявил территориальные претензии уже к самому ВКЛ» [173, с. 154].

Бажання видати чужих правителів за дурних та підлих — одна із наймерзотніших рис у вчинках московитів, котрі стали практикувати подібне здебільша за «пролетарських» часів. Навіть якщо глянути на праці М.М. Карамзіна — такого він собі не дозволяв.

Отака московська брехня! Абсолютно не звертається увага на чіткі заяви кримських ханів про передачу Московії «35-ти городов во главе с Одоевым». І не тільки їх! Це цілком наочно бачимо у наступному розділі наведеної нами книги А.Е. Тáраса. Процитуємо головні думки розділу.

«Война Ивана III с Литвой. (1492–1494 гг.)

Этой войне предшествовали конфликты, участившиеся с 1486 года (після приєднання до Москви Тверського князівства за ярликом кримського хана. — В.Б.). «Яблоком раздора» служили земли Верховских княжеств… Иван Васильевич 18 мая 1492 года отправил из Москвы посла к Казимиру IV, великому князю Литвы и королю Польши, с целым списком территориальных претензий (і немає жодного слова-згадки про передані кримським ханом Іванові III «35-ти городов во главе с. Одоевым» — В.Б.)…

Сам Иван III, несмотря на обещание крымчакам, в поход не пошел, а послал два больших отряда и два отряда численностью поменьше. Рать рязанского князя овладела Мещевском (Мещерском. — В.Б.), штурмом взяла Серпейск и Одоев; рать князей Патрикеева и Данилы Щени захватила Вязьму. Отряд князя Федора Телепнева-Оболенского напал в августе 1492 года на Мщенск и Любутск, сжег их, жителей увел в плен. Второй отряд захватил города Хлепень и Рогачев, позже — Мезень, Одоев, Опочку и Новосиль.

В тот же год… на службу к Ивану III перешли некоторые православные князья из пограничных районов Литвы. Так, в Москву «выехал» князь Семен Воротынский, захвативший сначала Серпейск и Мезецк, а затем и Мосальск. Осенью 1492 года к Ивану III «отъехал» вместе со своей вотчиной князь Александр Юрьевич Вяземский …» [173, с. 154–155].

У 1494 році між Великим Литовсько-Руським та Великим Московським князівствами уклали мирний договір, за яким «Литва потеряла Одоевское и Вяземское княжества».

Як бачимо, після таких московських надзусиль результати, по суті, — мізерні. А все тому, що, незважаючи на вказівки кримського хана (ярлики), порубіжні давні татарські князі настільки комфортно почували себе у Великому Литовсько-Руському князівстві, що не бажали переходити у підпорядкування московського князя Івана III. Посипалися нові скарги Івана III на Менглі-Гірея до турецького султана Баязида II. Упродовж 5 (п’яти) років майже зі всіма князями порубіжжя провели певну роботу; а вже під час нового протистояння, тепер Польщі та ВЛРК з троїстим союзом, усі, кого Менглі-Гірей зобов’язав перейти до Московії, скопом побігли до Івана III. Послухаємо:

«Первым в марте 1500 года в Москву подался князь Семен Иванович Бельский…

Вслед за Семеном Бельским и его братом перешли князья Мосальские, Хотсетовские и Трубецкие. Наконец, явились в Москву северские князья… Князь Василий Иванович Шемячич… и Семен Иванович Можайский… Князь Семен перешел с Черниговым, Стародубом,.. Гомелем и Любечем; Рыльский — с Рыльском и Новгородом-Северским…» [173, с. 157–158].

У тих надзвичайно тяжких умовах, коли проти Великого Литовсько-Руського князівства виступили спільно Османська імперія, Кримське ханство і Московія, коли ВЛРК втратило у 1500 році — Костянтина Острозького, а в 1501 році — союзного польського короля Яна-Ольбрехта, довелося піти на дуже принизливі умови миру 1503 року. Послухаємо:

«4 марта 1503 года в Москву прибыло посольство от Александра. После острых споров 25 марта был подписан «перемирный» договор, то есть перемирие сроком на 6 лет.

Великий князь Литовский Александр… уступил Москве… земли князей Семена Можайского (Стародубского), Василя Шемячича, Семена Бельского, Трубецких и Мосольских, а также 28 городов и замков (малых крепостиц): Брянск, Белая, Велиж, Гомель, Дорогобуж, Дроков, Карачев, Любеч, Любутск, Мглин, Мезецк, Мосальск, Мценск, Невель, Новгород-Северский, Остея, Попова Гора, Почеп, Путивль, Радогощ, Рыльск, Серенск, Серпейск, Стародуб, Торопец, Трубчевск, Хотим, Чернигов, а также 70 волостей» [173, с. 164–165].

Ото і є знамениті міста кримського хана Менглі-Гірея, які він передав своїми ярликами московському князю Івану III, щоби вивести того на спільний литовсько-московський кордон.

Звичайно, війна на цьому не закінчилася. Кримський хан Менглі-Гірей та новий московський князь Василь III вимагали від Литви передачі Московії також володінь та князівського роду так званого Михайла Глинського.

Як пишуть сучасні історики, «Глинские происходили от татарского мурзы Лексы Мансуровича, из рода Мамая… Восточнее Днепра он получил в удел Глинскую волость, давшую название фамилии. Михаил Глинский воспитывался в Германии, где принял католичество. Он много путешествовал, был широко образован, славился храбростью, хорошо знал военное дело, которое изучил на службе в войсках Максимилиана I Габсбурга, императора Священной Римской империи (правил 1493–1519 гг.)… Ему принадлежали обширные владения в Подляшье, в Лидском повете, а также город Туров… (имел поддержку. — В.Б.) братьев Ивана, Василия и Федора…» [173, с. 171].

Московські історики свідомо виділили перехід князівського роду Глинських (Михайла, Івана, Василя та Федора) до Московії, як зрадників. То був відомий у Європі князівський татарський рід, і його не хотіли ставити в один ряд із переходом до Московії таких князівських династій, як — Можайські, Стародубські, Бєльські, Трубецькі, Мосальські, Рильські, Дорогобужські, Вяземські, Одоєвські, Новосельські, Брянські, Трубчевські, Хотимські та інші. Аби навіть не спонукати думки, що ті перераховані князівські роди такі ж татарські вихрещенці, як і Глинські — потомки Мансура.

Хан Менглі-Гірей та Василь III не тільки закликали до переходу всіх порубіжних князів давньої Золотої Орди до Московії, а й підштовхували до того своїми воєнними діями. Так, у травні 1506 року два сини хана Менглі-Гірея з військовим загоном у 8–12 тисяч татар в липні місяці прорвалися через Прип’ятські броди і почали «брати ясир» в районі міст Слуцька і Клецька, даючи зрозуміти Михайлові Глинському, що наступним буде його Турів і не тільки.

Звичайно, литовсько-руська знать знала, чого хан та Василь III вимагали від братів Глинських, і з великою підозрою ставилася до деяких із них. Особливо — до Івана (київського воєводи) та Михайла, що перебував у почті Великого князя. За таких обставин обох відсторонили з посад. На той час помер Великий князь Олександр, і до влади прийшов Сигізмунд І (1506–1548).

А саме після того Михайло Глинський проявив ворожу суть щодо Великого Литовсько-Руського князівства.

«В конце декабря 1507 года он с семью сотнями всадников своей частной армии ночью ворвался в загородное имение Заберезенского возле Гродно (одного зі своїх противників. — В.Б.). Воевода был в своей спальне; его отрубленную голову несколько верств несли на пике, чтобы все видели. Затем Глинский вернулся в свой Туров…

В январе 1508 года он собрал около двух тысяч человек, с которыми опустошил Слуцкую и Копыльскую волости, захватил города Мозырь и Бобруйск. Он дважды осаждал Слуцк, чередуя штурмы с попытками поджечь город…

Весной к Глинскому явился посол Василия III некий Губа Маклаков. Он договорился о совместных военных действиях…» [173, с. 173].

Так татарський, князівський рід Глинських перейшов на службу до ординської Московії. Подібним чином, за ярликами кримського хана Менглі-Гірея, переходили на службу до Москви татарські князівські роди Трубецьких, Вяземських, Ржевських, Одоєвских, Оболенських та інших, тільки російські історики приховали розповіді про те.

«Согласно договору, Сигизмунд отдал Москве в «вечное владение» все завоевания Ивана III…

Однако шесть волостей, занятых московскими войсками в ходе боевых действий 1507–1508 годов, пришлось вернуть Литве. Среди этих волостей были и владения Глинских. Родственникам и сторонникам Глинского было разрешено уехать в Москву. Поскольку все владения Михаила Глинского остались в Литве, Василий III пожаловал ему два города — Малый Ярославец и Медынь (по другим сведениям — Боровск), несколько селений под Москвой» [173, с. 175].

Сучасні історики визнали, що Велике Литовсько-Руське князівство цілком добровільно відпустило до Московії «родственников и сторонников Глинского» — за розумінням тих часів — державних зрадників!

Не думаю, що керівники Великого князівства були людьми нерозумними, вчинивши таке. Щось тут інше. Приховане московитами. А приховані, як розуміємо, ярлики кримського хана Менглі-Гірея про передачу Московії західних порубіжних земель (князівств).

Ось так Москва брехала. Бреше й сьогодні, коли заявляє, що не вводила своїх військ до українського Криму та не концентрувала сотні танків, бетеерів і гармат; а десятки тисяч солдатів, мов вовчі зграї, чекали вказівного рику.

На північному сході української землі ми завжди мали найлютіших ворогів, так званих «братанів», за походженням — нащадків Золотої Орди.

Приєднавши, за ярликами кримського хана Менглі-Гірея, до Московського князівства так звані землі (завойовані ще Золотою Ордою) «Західної Мещери» та Сіверщини, Московія вийшла на межі корінних територій Великого Литовсько-Руського князівства, утворивши спільний фронт (Московія — Кримське ханство — Османська імперія) проти Європи. З того часу розпочалися надзвичайно жорстокі війни Московії на загарбання земель європейських країн, що тяглися постійно до 1686 року.

У такі часи довелося жити і захищати свою землю великому і славному нашому предку Костянтинові Івановичу Галицькому (Острозькому) — знаменитому «Руському Ганнібалу». Шкода тільки, що нерозумні нащадки не зуміли використати корисні надбання предка у протистоянні з московським та кримським уламками Золотої Орди.

«Цей князь був не лише сувереном у своїх величезних володіннях, — він також володів… привілеями, притаманними незалежним можновладцям. Зокрема йому надали право ставити печатку на червоному воску. А це в той час вважалося королівською прерогативою. Діяльність Костянтина Івановича об’єктивно сприяла утвердженню ідеї, що Русь-Україна є землею, якою правлять свої суверени. На самому ж надгробку князя, котрий знаходився в Успенському соборі (до 1941 року. — В.Б.) Києво-Печерської лаври, його зобразили з короною. Так тоді зображували переважно королів» [46, с. 17].

Наші історики, пишучи свої праці, звичайно, раніше не мали можливості залучати новий, достовірний матеріал, наприклад листи кримських ханів до московських князів кінця XV — початку XVI століть. Тому українські науковці принижували та недооцінювали своїх великих предків-князів. Хоча, змушений заявити, що навіть зовнішні обставини тих років (XV–XVI ст.) спонукали робити цілком інші висновки щодо представників наших знакових династій. Зокрема — князів роду Острозьких.

Скажіть, будь ласка: якщо новоприєднані землі-князівства відразу ж після входження до Московії давали їй правлячу еліту — Оболенські, Глинські, Трубецькі, Вяземські, Мосальські, Бєльські, Новосельські тощо, то чи це не свідчить, як мінімум, про два факти.

Перший: Московія у ті роки була відсталою, провінціальною територією.

Другий: вихрещена татарська верхівка прибульців потрапляла у звичне, рідне середовище.

Не слід забувати, що навіть другою дружиною тогочасного Московського Великого князя Василя III стала донька Василя Глинського — Олена.

Якщо татарські православні роди і князівства, за ярликами кримського хана, збиралися під орудою Москви, то, зрозуміло, що Польща і Литва у ті часи з неменшою енергією зобов’язані були збирати православних русичів навколо первопрестольного Києва. Вони мусили протистояти орді. І, зрозуміло, що те протистояння мав очолювати найзаслуженіший князівський рід давньої Русі. Яким і була руська (українська) династія Галицьких-Острозьких. Як польські та литовські правлячі роди, так і українські в усі часи, за будь-яких обставин знали, який князівський рід був найвищим та найпочеснішим.

Тому й не дивно, що князь Костянтин Іванович, очоливши те люте протистояння кримській та московській ордам, із 1497 року став гетьманом Великого Литовсько-Руського князівства. Він за життя мав королівські права: під час воєн міг стратити людину за непослух, у мирні дні йому дозволялося ставити печатку на червоному воску, а на надгробку князя зобразили в короні.

Не забуваймо, предки Костянтина Івановича носили королівські корони. Тому й він мав такий привілей.

Навіть якщо той образ (на монументі) алегоричний, то церква і давнє суспільство могли зробити виняток лише для людини, яка мала на те право. І тільки!

Люди зобов’язані шанувати своїх предків. Це один із постулатів християнства: предки — від Бога!

3. Тріумф українського державця

Головним у діяннях українського князя Костянтина Івановича Галицького (Острозького), звичайно, була війна чи, по-іншому, — протистояння з ворогами Вітчизни: татарами, московитами і турками, які плюндрували її землі. Досить змістовно з цього приводу написав професор В. Ульяновський : «…Головним у житті Костянтина Івановича стала війна. Великий гетьман… брав безпосередню участь у всіх акціях та воєнних виправах проти татар і турок, а також проти… (московитів. — В.Б.). В обох випадках сенсом боротьби був захист державної території та людності. Цікаво, що принцип віри… не діяв, хоч літописи підкреслювали особливу жорстокість магометан (та не забуваймо, що ті літописи редагували московити. — В.Б.).

Але для князя Острозького різниця між ворогами… полягала лише в способі військових виправ татар і московитів, що потребувало різної тактики ведення військових баталій.

Власне, уся діяльність К.І. Острозького як воєначальника спростовує ідеологему… (московитів. — В.Б.) щодо опозиції «єдиновірній Русі» й «мусульманському Сходу». Військові виправи Острозького проводилися за принципом: свій-чужий» [46, с. 22].

Московити для князя Костянтина Івановича Острозького (Галицького) у ХV–ХVІ століттях, як і для всього руського (українського) люду, були чужими. Скажімо конкретніше: були загарбниками, тобто — лютими ворогами.

За минулі роки і століття у наших відносинах нічого не змінилося. Я пишу ці рядки 10 квітня 2014 року, коли московити-загарбники знову прийшли на нашу землю.

«Серед гучних перемог гетьмана Костянтина Івановича Острозького осібне місце займають ті, які він одержав під Вишнівцем та під Оршею. Обидві події дістали значний резонанс і були докладно описані книжниками (переважно польськими. — В.Б.). Під Вишнівцем, поблизу Лопушни, очолюване князем 6-тисячне військо погромило учетверо більші сили кримського хана Менглі-Гірея, звільнивши 16 тисяч полонених (28 квітня 1512 р.). Перебіг битви відтворено у поемі невідомого автора «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го» [44, с. 524].

Автор пропонує за цим давнім першоджерелом дослідити, як в ті далекі часи сприймали перемоги знаного українського полководця. Та й взагалі: була це велика слава, гідна тієї людини, чи, можливо, — ні. Послухаємо давню поему:

«Король Зиґмунд і нова королева польська

Саме в Кракові були, аж вість: перекопський

Царик голову підняв, небезпека близько,

В Руський край Менглі-Гірей йде з великим військом.

Як годиться королю, батькові вітчизни,

Спохопився, щоб одбить меч поганський, грізний.

Двір свій швидко відіслав жовнірству в підмогу,

Щоб Поділля захистить, укріпить залоги.

Також шляхта й рицарство руське родовите

Виступали, щоб татар спільно погромити.

Костянтин, як гетьман-князь, спішно вирушає,

Він литвинів, волинян під рукою має.

Сил татарських двадцять п’ять тисяч, а чи й більше

На лічбі тоді було, злих, щонайлютіших.

В руськім краї немалі учиняли шкоди,

Бо ж сам цар Менглі-Гірей ними верховодив.

Аж під Білки вже було підійшли загони,

Коли гетьман польний там став на оборону.

Він сім сотень до ноги вибив бусурманів,

Нашим мужності додав, настрахав поганих;

Ані жодного живим звідти не пустили,

Бідних бранців весь полон в цілості відбили…»

[44, с. 524–525].

За текстом зрозуміло, що поему написала людина-патріот Польського королівства. Спочатку віддала належне польському королю і королеві, які зобов’язані були дбати про вітчизну — організувати відсіч кримським татарам.

Автор поеми чітко вказав кількість татарського війська на чолі з ханом, що прийшло грабувати Поділля. Орда налічувала 25 тисяч вояків. Послухаємо далі:

«Як звитяжців у бою слава увінчала,

Молодці довкола них гуртуватись стали.

Польське й руське військо теж довго не барилось,

А побіля Вишнівця в полі розложилось.

Із Литви князь Костянтин три тисячі добрих

Мужніх воїнів привів, битися готових.

Князь Михайло з Вишнівця був при нім з синами

Й князь Андрій із Збаража, котрі над військами

Теж могли гетьманувать, але Костянтина

Визнано було всіма гетьманом єдиним.

Гетьман польний Станіслав, рицар славний, мужній,

Що під Білками татар знищив осоружних,

По звитяжстві осмілів і з полком хоробрим

За ордою назирав, допікав їй добре.

Костянтин з коронними військ проводирями

Раду радив, як узять верх над ворогами.

Більшій силі хитрість звик він протиставляти,

Бусурман стрічав стократ, знав, як подолати.

На свій досвід бойовий гетьман покладався,

Та охоче й до порад добрих дослухався.

Мудру раду дав усім гетьман іменитий,

Розказав, як нападать, як гонить, як бити.

Зі сторожі уночі спішно, в пильній справі

Гетьман польний Станіслав заявився в табір,

Вість приніс: Менглі-Гірей став кошем хижацьким,

Можна тихо підступить, вдарити зненацька.

Дуже втішна новина, тож усі, хто слухав

Звістку ту при гетьмані, піднеслися духом.

Славою окритись чи за вітчизну вмерти

Кожен кинутись у бій поривався першим.

Як побачив Костянтин хіть таку до бою,

Скоро військо поєднав — Польщу із Литвою.

Із волинцями усіх стало десь шість тисяч,

Випадало кожному із десятком биться.

Рушили із Вишнівця, вийшли на дорогу,

Але спільний той похід спричинив тривогу.

Сварка в гетьманів зайшла: як бій починати,

Хочуть Польща і Литва наперед ставати.

Костянтин Острозький сам хоче першим бути,

Бо не раз громив татар, вивчив їхні штуки.

Вік на тому стратив свій, знав за їхню справу,

Був свідомий, де, які на коші застави.

Мовив: першим поведе він своїх бувальців,

А ще — сила в кулаці, не в окремих пальцях.

Чи ж поляки уперед можуть наступати,

Як за хитрощі татар де ж їм певно знати?

А коли б щось негаразд з першими вчинилось —

Й решта війська заодно в скруті б опинилась.

Мудро радив Костянтин, та поляки спірні

Відрікали, що й у них юнаки добірні,

Котрі й по Німеччинах, Франціях бували

І навчалися вони в школах фехтувальних.

Князь Острозький одповів знову ж мудрим словом:

В полі шабля й сагайдак — це не те, що вдома.

Волох, німець чи француз у військовій справі

Зовсім інші, ніж турчин серед піль кривавих.

Тут не німця, а татар подолати треба,

В правім ділі хай Господь допоможе з неба.

Поки гетьман Костянтин словом лад наводив,

Сповістили, що війська до татар підходять,

Що вже видно бусурман. Враз утихла сварка,

Перед небезпекою стало гордим жарко.

Шикувалися до лав, готувались звично,

Попереду Костянтин, як Гектор, величний.

Підбадьорюючи всіх, їде з булавою,

На чолі, по праву руч, сам стає з Литвою.

Кам’янецький Миколай, воєвода знатний,

Поряд став, як Ганнібал, в шишаку чубатім,

Польських кінних шикував у лівому розі,

А щоб за середину менше буть в тривозі,

Якміцніше укріпив — шляхта, панство стало,

Перед боєм в кожного серце аж скакало.

Рота жовнірів була у передній лаві.

Кожний мужність виявляв, кожний прагнув слави.

Прудко стали, як один, в бойовому шику,

Долітають від татар звідусюди крики.

Князь литвинів, що при нім, та волинців справних

Відділив та вбік відвів, осторонь поставив.

Подаль війська зупинивсь польського, бо хоче

Скрито долом на татар з-за могил наскочить.

Булаву, як Геркулес, вгору викидає,

Братом кожного зове, мужність уселяє.

Білоногий, вороний кінь несамовитий

Так і крутиться під ним, землю б’є копитом.

Вершник в латах, шишаком голова прикрита,

Слово мовив перед тим, як почати битву.

«Гей, товариші мої, товариство миле,

Неминуче діло нам випало в цій хвилі,

Серце не дає мовчать зараз перед вами,

Подивіться навкруги, що діється з нами.

Як потоптана, куди б не дивились очі,

Чужа шабля і нога як її толочать,

Нашу землю, що вона кожному з нас мила.

І яке ж то лихо їй нині учинилось:

Геть спустошена лежить, статки та надії

Знищені, а через те став поганин смілий.

Як нужденні орачі, гляньте ж бо, блукають,

Вигнані з своїх осель, що робить — не знають.

Бачите, як зв’язаних тьму женуть по полю,

І жінок та діточок тягнуть у неволю

На ганьбу, чоловіки в ланцюги закуті,

Сил немає говорить — горе скрізь і скрута.

Чи ж не знаєм, як брати наші нарікають

Та у відчаї плачі до небес здіймають,

А надію лиш на нас бідні покладають,

Із жінками та дітьми тяжко потерпають.

Хто ж покривджені життя візьме в оборону,

За спустошені поля, вигнаних із дому

Хто помститься, як не ми? Он у полі близько

Ворог той, що і лани, й села наші нищить.

Вже маєтки і міста, споконвіку наші,

Стали пасовиськами, коні там на паші.

Хто ж би міг таке знести, скільки ж нам терпіти

Здирства і жорстокості та насильства підлі?

Час такий для нас настав, стільки потерпали,

Стільки горя та біди від татар зазнали,

Що обов’язок велить взятися за зброю,

Мужньо з шаблею в руці кинутись до бою.

Як не зможемо тепер виявить відвагу,

Будем дужче потерпать від татар поганих.

Зброю маємо в руках, тож не зволікаймо,

Рятувать братів своїх, край свій поспішаймо».

Ґвалт «ала!», ревіння труб, б’ють у бубни страшно,

А Титан веде зорю і світання ясне.

Звичним танцем вороги мчать на хижі лови,

Князь із воїнством своїм їх зустріть готовий,

Сила силу зупиня, стріли впали градом;

В грізну мить своїм полкам Костянтин дав раду:

«Ну ж бо, браття, як один, ну ж бо разом! — каже. —

Як не вдержим, і моя голова поляже».

Шаблями на смерть січуть, з ворогом змішались,

Що литвини, що Волинь в мужності змагались.

Тільки ж тьмуща-тьма татар грізно наступають

І не меншу, ніж у нас, мужність виявляють.

Костянтин на все в бою око має пильне,

Добре бачить — вороги налетіли сильні.

До поляків верхівців вислано нагально,

Щоби збоку на татар вдарили навально.

Тож поляки до Литви в поміч поспішили.

Костянтин гукає: «Гей! В кого мужня сила,

Вирятовуйте братів! Кіш хай почекає,

На життя і честь мою ворог посягає.

Завжди щастя у бою випада сміливим,

В нагороду слава їм, сором боязливим».

А татари на Литву так напосідались,

Що слабкіші од страху утікать збирались.

Замполенський Войцех тут і Вергард з Потока

Сміло наших з лівого рятували боку.

З кінних ротою сам князь, що відважний серцем,

Розметавши ворогів, всередину вдерся.

Тих гукає, що з рядів випурхнуть збирались,

Щоб при ньому, гетьмані, смілості набрались.

Знов напали на татар наскоком шаленим,

Чи не тисячу ту ж мить збили їх на землю.

Швидко щастя татарві зрадило мінливе,

Перемішані до куп збилися лякливо.

Ще гучніше до своїх Костянтин гукає:

«Хто вітчизни вірний син і за неї дбає,

Гей, покаже хай тепер мужність і відвагу.

Сам веду я вас у бій, щоб здобути славу».

Чують гетьмана свого, духом піднеслися,

Сонця промінь золотий саме засвітився.

Не один загін татар в тім бою поклали,

Ті, у кого кінь прудкий, тільки й повтікали.

А тим часом у коші царик заправляє,

На підмогу до своїх свіжих посилає,

Найдобірніших з орди на чолі з мурзами.

Ті в коші зостались, що в’язнів вартували.

А що в князі головну міць орда вбачала,

То на нього зусібіч з галасом напала,

Бо коли б його здолать татарві вдалося,

То й полкам зовсім зле зразу б повелося.

Вороги на правий бік з криком повалили,

Але наші встояли, напад той відбили.

Знову битва аж кипить, стріли свищуть страшно,

Курява потьмарила навіть сонце ясне.

Як поляки вгледіли, що на Костянтина

Знову напад від татар і яка їх сила,

На рятунок чотирма ротами спішили.

Підійшли, а вже орда наших оточила.

Й польських рот не видно вже, бо пробились сміло

Усередину, січуть той справа, той зліва.

Князя поклики усім додають відваги,

Зі своїм козацтвом він має перевагу,

Злі татарські танці рве, сам напосідає,

І за ним стрій польських рот дружно наступає.

А середній ряд, в якім польська міць стояла,

Як ударив на татар, аж земля дрижала.

Брязкіт зброї, гук рушниць та іржання коней,

Бубнів грім, ревіння труб, «гей!», «ала!» та стогін —

Все змішалось, третій раз в бій ідуть татари.

Костянтин кричить: «Гей! Гей! Діти, ще раз вдарим.

Вже звитягу бачу, ну ж, дружно напирайте,

І за волю, й за братів зв’язаних згадайте».

А тим часом одна з рот польських середину

Строю бусурманського сильно потіснила.

На татар ударили, що в’язнів пильнували,

Всіх поган до одного на коші поклали.

Розв’язали бранців, ті піднімають руки

З плачем в небо, бо страшні витерпіли муки.

Інші один одного скоро розв’язали,

Із нужденних бідаків воїнами стали.

Той сокиру, а той кий чи дубець хапає,

На проклятих бусурман люто нападає.

Ті, що в щастя, що у міць втратили надію,

Утікають хто куди, з переляку мліють,

Мчать полями врізнобіч, наші доганяють,

Втікачів до переправ хлопи не пускають.

По довколишніх полях труп, де глянь, валявся,

Рідко хто вцілів, без ран до орди подався.

Царик сам заледве втік, старшії мурзове

Всі побиті, й царський зять, й цариків аж троє.

Двадцять п’ять тисяч прийшло, мало повтікало,

З наших в битві близько ста нагла смерть спіткала.

Через добрих гетьманів так Бог дивно справив,

Що не міць, а праведних захистив, уславив.

Вибавили весь полон з дітками, з жінками,

Десь шістнадцять тисяч всіх із чоловіками.

Десять тисяч здобули коней після бою

Та шатрів, верблюдів, шат, незліченно зброї.

В лопушанськім полі, де битва відбулася,

Так земля поганською кровію впилася,

Що без гною довгий час ті поля родили

Й у голоднії літа орачів живили.

І тепер, бува, орач дивиться під ноги

І дивується, що спис, знівечений, довгий

Вивернув, або сайдак, ратище іржаве,

А чи шапку, чи стрілу, чи шишак кривавий».

[44, с. 524–530].

Читаючи поему, можна встановити кількість воїнів з обох сторін: татарів на чолі з Менглі-Гіреєм прийшло 25 тисяч, військо князя Костянтина — 6 тисяч. Слід обов’язково врахувати, що татарська кіннота була, переважно, легкою, в той час як польська та лицарська, здебільша, — важкою кавалерією. Тобто важкоозброєний кавалерист в латах, маючи підтримку, міг протистояти кільком легкоозброєним татарським вершникам.

Тому рішення руського (українського) князя Костянтина щодо суперечки між поляками та литовцями стосовно першості у нападі на татар було цілком закономірним. Звернімо увагу на розташування військових сил у цій битві:

«На чолі, по праву руч, сам стає з Литвою…»

Тобто праве крило військових сил князя Костянтина, найбільш наближене до кримських татар, зайняла литовсько-руська легка кавалерія.

«Кам’янецький Миколай, воєвода знатний, /Поряд став…»

В центрі були поставлені русько-польські загони Кам’янецького (на Смотричі) воєводи Миколая, підсилені польською шляхтою та руським (українським) панством. Послухаємо:

«А щоб за середину менше буть в тривозі,

Якміцніше укріпив, — шляхта, панство стало…»

На мою думку, центр був змішаний. Там стояла легка й важка кавалерія.

Лівий фланг війська князя Острозького закривала важка польська кіннота.

«Польських кінних шикував у лівому розі…»

Тому закономірно, що Менглі-Гірей завдав головного удару по правому крилу війська Костянтина Острозького тільки частиною свого війська, яка зібралася та була боєздатна.

«Костянтин на все в бою око має пильне,

Добре бачить — вороги налетіли сильні.

До поляків верхівців вислано нагально,

Щоби збоку на татар вдарили навально…»

Звичайно, удар збоку важкої польської кавалерії по татарах повністю ліквідував їхню чисельну перевагу. А оскільки битва відбувалася вночі і хан Менглі-Гірей не мав можливості, навіть орієнтовно, встановити кількість війська князя Костянтина, то єдино правильне, що він міг учинити, це зібрати всі військові рештки, разом з охороною коша, і кинути їх саме на князя Костянтина. Певно, йому доповіли, що той очолює праве крило свого війська.

«Як поляки вгледіли, що на Костянтина

Знову напад від татар і яка їх сила,

На рятунок чотирма ротами спішили.

Підійшли, а вже орда наших оточила…»

Та то було останнє зусилля хана Менглі-Гірея врятувати становище. Більше не мав кого кидати в битву. І він з особистою охороною кинувся тікати.

Звернімо увагу, вже сотні років цитується поема польського автора, де, окрім воєнного генія князя Костянтина, перш за все оспівується слава «польського війська», коли воно рятує від розгрому «Литву», а потім — самого князя Костянтина, і немає жодного натяку, що так було передбачено планом руського князя. А про те, що польська кавалерія в битві під Вишнівцем 1512 року була важкоозброєною, ні один історик, коментуючи ту баталію, не згадав і словом. Цього немає і в поемі. Одначе про таке можна здогадатися за аналогією, — порівнявши Вишнівецьку з Грюнвальдською битвою. Бо навіть найгеніальніший полководець за рівних умов та однакового озброєння не зумів би перемогти армію Менглі-Гірея (25 тисяч вояків) шеститисячним корпусом. Це аксіома. Українцям не потрібні московсько-польські вигадки. Звернімо увагу — в поемі польського автора немає жодної згадки про звитяги русичів (волиняків, подоляків, галичан тощо). Хоча, згідно із текстом поеми, русичів у Вишнівецькій битві було більше половини. Але історики таких деталей досі не помічали.

І останнє, про що хотілося б нагадати. Після загибелі польського 20-літнього короля Владислава під Варною 1444 року польські королі, практично, перестали особисто очолювати та брати участь у воєнних битвах. Тому й бачимо, як король Сигізмунд І (1506–1548) ухилився від протистояння кримському ханові Менглі-Гірею, що плюндрував землі Польської Корони. Через 2 (два) роки той же польський король, він же Великий князь Литовсько-Руського князівства, особисто очолив (1514) похід проти московитів, що захопили Смоленськ, але чомусь залишився за мурами міста Борисова, відправивши далі воювати московитів гетьмана Костянтина Івановича Острозького. Послухаємо:

«Как уже сказано, Смоленск открыл ворота московитам 31 июля 1514 года. Теперь путь в земли Литвы был свободен. Вскоре пали Мстиславль, Кричев, Дубровно.

Великий князь литовский Жигмонт, он же польский король Сигизмунд I, собрал все силы обоих государств, какие нашлись: ополчение литовской шляхты (16 тысяч конников), ополчение польской шляхты (14 тысяч конников), наемную пехоту (3 тысячи), отряды польских добровольцев (2,5 тысячи) — всего до 36 тысяч воинов. Он привел эту армию в Борисов, где и остался с четырьмя тысячами, а всех остальных и всю полевую артиллерию отправил дальше под предводительством гетмана К.И. Острожского. Под началом гетмана было до 28 тысяч конников,.. а также 3 тысячи пехотинцев» [173, с. 189].

Як свідчать історики, назустріч війську князя Костянтина Острозького рухалася армія московитів — 80 тисяч. Обидві армії зійшлися на Дніпрі, під Оршею, де й відбулася битва 8 вересня 1514 року, після якої розгромлені московити тікали аж до Москви.

Ми говоритимемо про ту битву в наступному розділі.

Так от, польський король Сигізмунд І ні в битві 1512 року під Вишнівцем, ні в битві 1514 року під Оршею участі не брав. Надзвичайно дивна картина. Та робіть висновки самі. Я ж хочу поговорити про інше.

За свідченням автора поеми «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го», під рукою руського князя Костянтина Івановича були надзвичайно гонорові польські князі-полководці. Серед них — згадані в тексті «польний гетьман Станіслав», «князь Михайло з Вишнівця був… з синами», «князь Андрій із Збаража», «Кам’янецький Миколай, воєвода знатний», «Замполенський Войцех тут», «Вергард з Потока» та десятки непойменованих.

Зрозуміло, що багато з них належали до королівської родини. А тепер запитання:

Як такі гонорові, високопоставлені польські князі та державці могли бути підпорядковані звичайному рядовому руському князівському родові Острозьких?

Щось тут не в’яжеться.

Що зайвий раз підтверджує: у ХV–ХVІ століттях існували незаперечні докази, які засвідчували королівське походження князівського роду князя Костянтина. А в руській (українській) історії таким був тільки рід Данила Галицького.

Ми ще раз переконуємося, що династія Острозьких була нащадками українських князів Галицьких. Тому представники польського королівського роду та гонорова польська шляхта як би не чванилися своїм католицьким походженням перед схизматом князем Костянтином, та у папському королівському визначенні поступалися йому родовитістю. Не забуваймо життєвих постулатів тих часів.

Отак зайвий раз знаходимо свідчення про зв’язок князівських родів Галицьких та Острозьких. Тому й підкорилася гонорова польська, литовська й українська аристократія указові польського короля про надання князеві Костянтину Івановичу права «карати на горло» кожного, хто проявляв непослух під час війни.

Зазначимо, що російські фельдмаршали ще в XVIII столітті такого права не мали.

Ще одним надзвичайно мерзотним міфом московитів про князя Костянтина Івановича — є вигадка про його перше одруження «у віці майже п’ятдесяти років». І хоча писаки з Білокам’яної та їх українські однодумці з приводу цього відкрито не глузують, та підтекст їхньої балаканини підштовхує саме до таких висновків. Послухаємо:

«Державні справи, військові клопоти не дали можливості Костянтину Івановичу одружитися в молоді роки. Лише після московського полону, у 1509 р., у віці майже п’ятдесяти років, він одружився з княжною Тетяною Семенівною Гольшанською…

Тетяна Гольшанська подарувала своєму чоловікові лише одну дитину — хлопчика Іллю. У 1552 р. вона померла. Костянтин Іванович, якому тоді виповнилося більше шістдесяти років, невдовзі після її смерті знову одружується. У той час, коли смертність була надзвичайно високою, залишати після себе спадкоємцем лише одну дитину вважалося справою ризикованою…

Другою дружиною Костянтина Івановича стала княжна Олександра Семенівна Слуцька… Імовірно, в лютому 1526 р. Олександра подарувала своєму чоловікові сина, якого нарекли Василем…» [46, с. 41–42].

Автор ще раз підкреслює — князь Костянтин, скоріше за все, 1470 року народження. Ми цей факт раніше досліджували, тож повторюватися нема потреби. Тому стає логічно вмотивованим його перше одруження 1509 року, у віці 39 літ. Пояснимо:

«Протягом 1492–1494 Рр. волинський аристократ (князь Костянтин Острозький. — В.Б.) відзначився у бойових діях на розпочатій після смерті великого князя Казимира (7. VII. 1492) війні між Великим князівством Литовським і Московською державою (тобто у віці 22–24 роки, як таке буває у нормального молодого чоловіка. — В.Б.). Досягнута 1494 р. мирна угода була скріплена шлюбом нового великого князя Литовського Олександра з Оленою, дочкою московського володаря Івана III. Серед 60 довірених осіб Олександра, що виїхали в січні 1495 р. зустрічати наречену на кордонах держави, був і Костянтин Іванович Острозький,.. восени 1497 р. Костянтин Іванович став гетьманом Великого князівства Литовського і тоді ж як людина, особливо компетентна у війнах зі степовиками, отримав намісницький уряд у прикордонних Вінницькому та Брацлавському замках. Тим часом на початку 1500 р. про свій перехід (за вказівкою кримського хана Менглі-Гірея. — В.Б.) на бік Москви оголосили кілька порубіжних князів (за що Велике князівство сплачувало кримському ханові так званий «вихід». — В.Б.), які передали під верховенство Івана III підвладні їм території, що суперечило змістові мирної угоди 1494 р. Протест Великого князівства Литовського Москва відхилила, насувалася нова війна, і в травні 1500 р. Костянтин Острозький з невеликим авангардним загоном в 4,5 тис. вершників вирушив на схід — «стерегти кордони»… Саме загонові гетьмана неподалік Смоленська, над малою болотистою річкою Ведрош, довелося прийняти на себе удар з’єднання російських сил чисельністю 40 тис. вояків…» [65, с. 69–70].

Відомо, що поранений князь після того бою потрапив до московського полону, в якому перебував з 1500 до 1507-го і втік влітку 1507 року.

Наведений текст пояснює, чому молодий князь із 1492 до 1509 року не міг одружитися. Бо якби він був 1460 року народження, то, зрозуміло, що до 1492–1494 років, за звичаями тих часів, князь уже б повінчався.

Автор черговий раз звертає увагу на московські «доважки брехні», понакидані до історичної науки.

Окремо хочу відзначити досить-таки неординарний вчинок українського князя Костянтина Острозького (Галицького), який українські історики чи то не помічають, чи то свідомо замовчують. Маючи загін чисельністю 4,5 тисяч воїнів, він свідомо пішов на бій із головними силами московитів, хоча, звичайно, міг відступити. Тобто український князь із самого початку вибрав для себе таку долю, яку ми спостерігаємо в історії. Він своїми діями (провівши нерівну битву) зірвав подальший наступ московитів на Велике Литовсько-Руське князівство, переплутав всі їхні плани. Хоча міг і загинути. Отож, долю своєї Батьківщини поставив вище за власне життя.

Продажним хахлуям цього не зрозуміти! Та я пишу для справжніх українців. Тих, хто в помислах з «Небесною сотнею».

Ось так, у віці 39 років, князь Костянтин Іванович одружився вперше з княжною Тетяною Гольшанською, яка й народила сина Іллю і померла 1522 року.

Другий раз князь Костянтин одружився 1522-го, будучи 52-літнім, з княжною Олександрою Слуцькою, яка народила йому сина Василя (Костянтина) та доньку Софію.

Слід було давно здогадатися, навіщо ворожі імперські історики вигадали інший рік народження князя Костянтина та вели розмови про дітей старого діда.

А вчинили те за вказівкою московського царя Петра І.

4. Розгром московитів під Оршею (1514)

«До пожара 1718 года в Успенском соборе Киево-Печерского монастыря можно было увидеть могильную плиту с такими словами:

«Москву с татарами положил, одержал 63 победы над ними. Вспомни кровавые воды Роси, Днепра, Ольшанки, вспомни церкви, замки, монастыри, построенные им в Остроге и Вильне, вспомни больницы и школы, которые он учредил, Марсову академию для людей рыцарского звания, и поклонись Константину Ивановичу Острожскому, наивысшему гетману Великого княжества Литовского» (текст дан в современном переводе)» [173, с. 188].

Звертаю увагу шановних читачів: лавру спалювали за таємним наказом Петра І після Прутського походу 1711 року. Московський цар люто ненавидів не тільки гетьмана Мазепу, козаків та всіх українців, які постійно протистояли Московії у ті роки. Він одночасно ненавидів і тих українців, які в минулому били «Москву с татарами». Звичайно, серед давніх героїв був князь Костянтин. Не забуваймо цих простих істин.

Слід навести ще одну цитату білоруського історика, аби привернути до неї увагу доморощених т.зв. «науковців» — безбатченків, московських холуїв. Слухаємо:

«Князь Константин, прямой потомок Данила Романовича Галицкого, внук святого Федора Острожского… прожил весьма долгую для той эпохи жизнь…

Воинская служба Константина Острожского началась в конце правления великого князя Казимира IV, с участия в походах против татар. Впервые о нём заговорили в 1491 году, когда он отличился в битве под Изяславом, где конница Симона Гольшанского догнала и разгромила уходившую с добычей и пленными орду крымских татар. В 1497 году князь Острожский разбил татар трижды: под Мозырем, на реке Уша и возле Очакова, где взял в плен одного из крымских ханов (сина правлячого хана Менглі-Гірея — Махмед-Гірея. — В.Б.). После этих успехов наивысший гетман Петр Белый, предчувствуя близость своей кончины, посоветовал великому князю Александру Казимировичу (правил в Литве в 1492–1506 гг.) назначить его приемником именно Константина Ивановича» [173, с. 188–189].

Як бачимо, білоруський дослідник тримається чіткої думки про рід князя Костянтина Івановича: він походив від «Данила Романовича Галицкого… (и) Федора Острожского». Тут додавати нема чого.

Зверну увагу читачів на той факт, що білоруські історики, дотримуючись офіційної московської версії про рік народження князя Костянтина Івановича (1460-ий), як і українські, потрапляють до прихованої пастки: молоді чоловіки князівського роду у ті часи, як і сьогодні, не розпочинали воєнну кар’єру в 31 рік (1491 – 1460 = 31). Маємо «виняток із правил».

Ми уже зазначали: скрізь, де московська історична наука наводила «винятки із правил», там завжди знаходилися московські «доважки брехні».

Тому князь Костянтин Іванович, скоріше за все, 1470 року народження:

— У 16 років (1486) вперше (зі старшим братом) з’явився у великокнязівському палаці.

— У 21 рік (1491) вперше відзначився в поході проти татар під Ізяславом.

— У віці 27 років (1497) став Великим гетьманом держави. Так виглядає справжній життєвий шлях «Руського Ганнібала». Додаючи 10 років віку князю Костянтину Івановичу, Московити робили із «Руського Ганнібала» старого, практичного дідугана.

Згадаймо: всі свої славетні перемоги Ганнібал звершив у віці 25–40 років. Тому вести розмову про 50–60 літнього «Ганнібала» — нерозумно. Саме на те й розраховували московити.

Якщо глянемо на карту, то нам обов’язково впаде в око, що придбавши в 1485–1508 роках передані кримським ханом Менглі-Гіреєм землі, Московія одночасно отримала так звану «проблему Смоленська».

Смоленське князівство ніколи не входило до складу Золотої Орди, тому, зрозуміло, що хан Менглі-Гірей передати його не міг. Це місто з 1404 року входило до складу Великого Литовсько-Руського князівства.

Смоленське удільне князівство глибоким клином розрізало нові московські території.

Оскільки московські князі мали прямі зобов’язання перед Османами та кримськими ханами вести війну проти Європи, то, зрозуміло, що «Смоленську проблему» їм довелося вирішувати насамперед. Уже 1512 року під тиском кримського хана московський князь Василь III розпочав нову війну — першу так звану осаду Смоленська. Одночасно кримський хан кинув на Поділля та Волинь свою 24-тисячну армію.

У першій половині 1512 року гетьман Костянтин Іванович на лопушнянському полі під Вишнівцем ущент розгромив татар, визволивши 16 тисяч невільників та захопивши понад 10 тисяч татарських коней.

 Князь Василій III Іванович (Царський титулярник, 1672)

Московський же князь Василь III після особистої шеститижневої облоги Смоленська «в марте 1513 года вернулся в Москву ни с чем» [173, с. 184].

«14 июня 1513 года Василий опять выступил в поход. Сам он остановился в Боровске, а к Смоленску послал воевод боярина князя Репню-Оболенского и окольничего Андрея Сабурова…

Тем временем рать В. Шуйского (до 20 тысяч человек) действовала в землях вокруг Полоцка; еще 8 тысяч — под Витебском; 14-тысячная группировка осадила Оршу. Все — безуспешно.

Вскоре под Смоленск прибыл сам Василий. К городу были доставлены несколько десятков осадных орудий и около двух тысяч пищалей. Но литвины храбро защищались. В ноябре Василий ушел, предварительно опустошив окрестности» [173, с. 184].

Ще раз звертаємо увагу наших читачів на скоординовані дії агресорів: Московії, Кримського ханства і Османської імперії. Слухаємо:

«… В руках князя Острозького зосередилася юрисдикція над більшою частиною української території, що входила до складу Великого князівства. Головною функцією намісника цих «далеких земель» (як їх називали у Вільні), розташованих на порубіжжі зі Степом, була охорона від татарських наїздів. Малі грабіжницькі загони кримчаків та ногайців відбивали сторожові боярські варти, що чатували «на шляхах і переправах татарських». Коли ж у похід вирушало кількатисячне військо під проводом хана, членів його родини, або мурз, йому назустріч спрямовувалися кінні відділи князя Острозького. Збереглися свідчення, зокрема, про значні битви гетьмана з татарами: 1509 р. на теренах Галичини, 1510 і 1511 рр. — У Білорусі,.. в червні 1512 р. під Вишнівцем на Волині… (та інші. — В.Б.)» [65, с. 71].

А наостанок коротенько згадаємо про війни Османської імперії:

«Наибольшего терр(иториального) расширения Османская империя достигла при Селиме І (правил в 1512–1520) и Сулеймане І Кануни (правил в 1520–66). В 1514–1515 турки завоевали Армению, Курдистан и Сев. Месопотамию до г. Мосула включительно.

В 1516–1517 в состав Т(урции) были включены Сирия, Палестина, Египет, Хиджаз, в 1519 — часть Алжира. В 16 в. мощный Османский флот контролировал почти весь Средиземноморский бассейн. В 1521 тур(ецкие) войска завоевали Белград. В Мохачской битве 1526 они нанесли тяжелое поражение венг(ро)-чеш(ским) войскам, а затем захватили значительную) часть Венг(ерского) королевства» [25, т. 26, с. 375].

Таким чином Московія та Кримське ханство, постійно воюючи проти Лівонії, Польщі і Великого Литовсько-Руського князівства, відволікали від Османської імперії, по суті, найкращі лицарські сили європейських країн, допомагаючи Османам перемагати і на Заході, і на Сході.

У травні місяці 1514 року, виконуючи вказівки союзників, Москва черговий раз розпочала війну.

Використавши чвари між польським королем та імператором Священної Римської імперії, Василю III вдалося закупити в останнього кілька сотень потужних осадних гармат разом з обслугою під керівництвом гармаша Стефана. Звичайно, з московськими дикунами імператор і говорити б не став, тому Василь III використав князя Михайла Глинського, пообіцявши йому віддати, після завоювання, Смоленське князівство.

Ось що писав про завоювання Смоленська М.М. Карамзін у своїй «Истории…»:

«Поощряя Василия к неутомимости в войне, Михаил Глинский ручался за успех нового приступа к Смоленску, с условием,..чтобы Великий князь отдал ему сей город в Удел наследственный. По крайней мере, Глинский оказал тогда Государю важную услугу, наняв в Богемии и в Германии многих людей искусных в ратном деле, которые приехали в Москву…» [13, т. VII, с. 37].

Згідно із літописами, саме завдячуючи гармашеві Стефанові та Михайлові Глинському, Московія 31 липня 1514 року вперше оволоділа Смоленськом. До 1514 року Білокам’яна ніколи цим містом не володіла. Така правда. Як пише сучасний білоруський історик:

«Теперь путь в земли Литвы был свободен. Вскоре пали Мстиславль, Кричев, Дубровно» [173, с. 189].

Велике Литовсько-Руське князівство у Мінську провело прискорений збір свого війська, назустріч «російській армії чисельністю 80 тисяч чоловіків» князь Костянтин Острозький, який особисто очолив похід, повів армію ледь більшу 30 тисяч воїнів.

 Хоругва Костянтина Острозького у битві під Оршею

«Чисельність русько-литовських збройних сил була значно меншою, ледь перевищуючи 30 тис(яч) чол(овіків)» [65, с. 73].

Зазначимо, що місце битви вибрав особисто головнокомандувач московського війська боярин Іван Челяднин.

«27 и 28 августа на переправах через Березину и Бобр литвины уничтожили передовые заставы московитов и направились к Орше. Московский воевода Иван Челяднин решил не распылять свои силы, а дать генеральное сражение, чтобы уничтожить армию ВКЛ одним ударом. Он отходил на восток в поисках подходящего места для битвы, пока не нашел таковое в четырех верстах от Орши, возле небольшой реки Крапивны, одного из притоков Днепра. Тут и стали лагерем его войска, поджидая литвинов» [173, с. 189–190].

«Гетман пришел к Днепру в ночь с 7 на 8 сентября и с ходу начал переправу. Конница преодолела реку вплавь и прикрыла наводку мостов. Пехота и артиллерия перешли по двум понтонным мостам (в качестве понтонов литвины использовали хорошо законопаченные и просмоленные бочки, соединив их цепями и привязав к ним веревками бревна)» [173, с. 190].

Наводячи цитати, автор дав можливість переконатися читачам, що:

1. Місце битви обирали московити.

2. План битви був схвалений заздалегідь.

Московські байки про те, що треба було вдарити по війську князя Острозького під час переправи, не варті щербатої копійки, звичайно, московської. Вночі, в суцільній темряві, перебуваючи за кількасот метрів від переправи, московити аж ніяк не могли визначити кількість війська на берегах Дніпра. Крім того, переправляючись двома наплавними мостами, князь Костянтин Острозький, без сумніву, всю навколишню територію тримав під артилерійським прицілом. Тому всі оті московські базікання про «дурного боярина Челяднина» та «його розумних помічників» — є звичайними імперськими «доважками брехні». Московія у тій битві, 8 вересня 1514 року, не мала жодного шансу на перемогу. Кремль головні причини поразки завжди приховував, дозволяючи своїм та чужим дилетантам поширювати другорядні міфи-вигадки.

Головною причиною поразки московських військ у битві 1514 року під Оршею була московська відсталість. Український гетьман Костянтин Іванович Острозький (Галицький) вперше у баталії під Оршею застосував польову артилерію. Що давно практикувала Європа, і з чим вперше на полі битви зіткнулися московити. Вперше! Московія у ті роки при допомозі європейських гармашів тільки вчилася застосовувати, як тоді говорили, — «огнестрельный снаряд» при штурмі та захисті фортець. Вони, московити, й думки не мали, що тим «огнестрельным снарядом» хтось почне стріляти на полі бою.

Ось що писав М.М. Карамзін в розділі «Состояние России. Г(оды) 1462–1533»:

«Конница составляла главную силу; пехота не могла с успехом действовать в степях против неприятелей конных. Оружием были лук, стрелы, секира, кистень, длинный кинжал, иногда меч, копье… Пушки не считались весьма нужными в поле; вылитые итальянскими художниками для защиты и осады городов, они стояли неподвижно в Кремле на лафетах. В битвах мы надеялись более на силу, нежели на искусство…» [13, т. VII, с. 109].

У тих роках Москва вперше пробувала наздогнати Європу. Далі таких спроб було — десятки. Звичайно, Московії іноді вдавалося наздогнати передові країни Європи в технічному розвитку. Особливо — у військовій сфері. Але такий стан тягнувся недовго. Будучи воєнно-тоталітарно-загарбницькою державою, Москва, безумовно, завжди відставала та знову кидалася в перегони. І так тривало завжди.

Коли сьогодні хтось стоїть на роздоріжжі і не знає куди йти: чи до Європейського Союзу, чи до Митного, я подумки собі нагадую, що Кремль може нам запропонувати минуле: рискаль, шуфлю, кайло, ломик, кувалду, балалайку і щось подібне. Європа нам запропонує: «Зінгер», «Шкоду», «Мерседес», «Цейс», «Пежо» і так далі. Навіть найгірші зразки європейської продукції кращі за російські балалайки і «Москвичі», не кажучи про їхнє табірне кайло. А ще ж існують «московські братні обійми».

Та повернімося до битви 1514 року.

«Когда солнце встало, все литовское войско уже стояло перед московитами. Его боевой порядок имел две основные линии: в первой стояла конница (в два эшелона), во второй находились пехота и артиллерия. Левый фланг первой линии составила тяжелая польская конница;.. правый — литвинская легкая кавалерия… Пехотинцы расположились в несколько шеренг друг за другом, несколько сотен их были вооружены пищалями (рушницами). Половину своих пушек гетман поставил в центре пехоты, другую — на правом фланге за литвинской конницей» [173, с. 191].

«Московские пешие войска заняли позицию тремя растянутыми линиями, упираясь левым флангом в болото у Крапивны (притоки Дніпра. — В.Б.). Такое построение предназначалось для фронтальной атаки и позволяло постепенно наращивать силу удара. Впереди пехоты находилась конница» [173, с. 191].

Слід зазначити, що «Московське військо складалося як з російських (піхотних. — В.Б.) полків, так і з татарської кінноти. Ззовні воно нагадувало більше орду кочівників, а не впорядкований стрій європейського війська» [46, с. 27].

Автор раз у раз нагадує читачам, що Московія в ті роки була сателітом як Кримського ханства, так і Османської імперії. Тому немає нічого дивного, що в її складі постійно бачимо татарську кінноту, як кримську, так і касимовську, казанську чи інших ханств.

А те, що війська московитів ззовні нагадували звичайну орду, нехай нам дивним не видається, бо ті люди із 1238 року, справді, становили невід’ємну частину Золотої Орди, з єдиною різницею: вони були, згідно із повелінням хана Батия, — християнами московського штибу.

«Битву під Оршею заведено поділяти на три стадії. Перша охопила атаку московської кінноти на ліве крило «литовців»… (Московити. — В.Б.) цим маневром сподівалися відрізати противника від переправи. К.І. Острозький розгадав наміри московських воєвод. Після того як «литовці» витримали стартовий натиск московської кінноти, він ввів у бій своїх резервних кіннотників. Московським військам довелося відступити.

На другій стадії бою московська кіннота атакувала як правий фланг «литовців», так фланг лівий, де вони змогли знову відновити наступ. Давши можливість на лівому фланзі розгорнути атаку, «литовці» враз розступилися, і… (московити. — В.Б.) потрапили під шквальний вогонь із близької відстані й змушені були тікати. На правому фланзі «литовці» імітували втечу. Московити тут же почали грабувати майно противника, однак потрапили під вогонь польової артилерії. Вони цього не чекали. Взагалі, для… (московитів. — В.Б.) використання польової артилерії було чимось новим і незвичним.

Князь К.І. Острозький сам очолив контрнаступ. Почалася третя стадія битви.

У фланг відступаючій московській кінноті вдарили панцерники з резерву, фактично відрізаючи московський авангард від основних військ. Рештки московитів опинилися в пастці. Вони були притиснуті до болотистої долини річки Кропивни, частково до Дніпра, і їх майже повністю знищили. Під час спроб втечі московські вояки кидалися з крутих берегів і масово гинули. Сама річка була повністю запруджена тілами загиблих.

Активна стадія битви тривала три години. Однак переслідування… (московитів. — В.Б.) «литовцями» затягнулося надовго, аж до вечора. З одинадцяти великих московських воєвод у полон потрапило шестеро. Серед них був і головнокомандувач московського війська І(ван) Челяднин. На полі бою загинула величезна кількість ратників. Так, у листі до лівонського магістра король польський і великий князь литовський Сигізмунд І писав, що московити під час Оршанської битви з вісімдесятитисячного війська втратили до тридцяти тисяч убитими, тоді як до полону потрапило вісім верховних воєвод, тридцять сім воєначальників і півтори тисячі дворян» [46, с. 29–30].

Російський історик А. Нечволодов у праці «Сказания о русской земле» писав:

«Такой блестящей победы литовцы никогда не одерживали над русскими. Они гнали, резали и топили их в Днепре, усеяли телами все окрестные поля и захватили огромнейший полон: Челяднина, Булгакова-Голицу и шесть других воевод, 37 князей, более 1500 дворян, все знамена, пушки и обоз…» [173, с. 193].

Що цікаво: «Василий III заявил, что для него все московские ратники, сдавшиеся в плен — мертвецы» [173, с. 194].

Те ж саме заявляв так званий спадкоємець «русской славы» — російський генералісимус Йосиф Сталін, бездарно втрачаючи мільйони людей на полях страшної війни 1941–1945 років. Через 430 літ.

Отакі нащадки!..

Наступного дня, поховавши вбитих, князь Костянтин Іванович рушив до Смоленська. І тут слід розповісти про надзвичайно жахливі речі, які вчинив смоленський намісник Василя III — Василь Шуйський. Послухаємо: «…сам Константин с шестью тысячами отборных воинов явился пред городскими стенами. Тут Шуйский изумил его и жителей зрелищем ужасным: велел на стене, в глазах Литвы, повесить всех… (підозрілих. — В.Б.), надев на них собольи шубы, бархаты, камки, а другим привязав к шее серебряные ковши или чарки, пожалованные им от Великого Князя…» [13, т. VII, с. 41].

Та навіть головне не те. Отой татарський намісник Василя III — князь Шуйський — пообіцяв повністю знищити все населення міста, якщо український князь Костянтин Острозький штурмуватиме Смоленськ.

Скажіть, будь ласка, з ким у 1514 році були споріднені смольняни: з московитами чи з українцями? Думаю, відповідь очевидна.

І тут ще одна паралель: саме так чинили московити-енкаведисти у 20–30 роках XX століття, захопивши владу, а німецькі фашисти — під час війни у 1941–1945 роках на землях України.

Пам’ятаймо, дорогі українці!

Звичайно, Костянтин Острозький не став штурмувати Смоленськ. Він і наміру такого не мав, інакше привів би усе своє військо та привіз би усі гармати.

Ще раз звертаю нашу увагу: Смоленськ, як сьогодні волають московити, — «исконная русская земля», — 1514 року був загарбаний ними вперше за свою історію. У цьому місті мешкали переважно слов’яни — наші родичі, в той час як московські загарбники були татарами. Щоправда — християнами. Це слід пам’ятати.

З династії татарів Шуйських вийшов один із московських царів — Василь Шуйський (1606–1610). Теж не забуваймо.

Наводжу два висновки тієї звитяги.

Перший. Оршанська перемога призвела до стабілізації становища Великого Литовсько-Руського князівства.

Другий. Католицькі Литва і Польща зрозуміли значення православної України-Русі в протистоянні з татаро-фінською новонародженою Московією.

Частина восьма

КНЯЗЬ ВАСИЛЬ-КОСТЯНТИН ГАЛИЦЬКИЙ (1526–1608)

1. Перші московські потуги фальшування

Звичайно, на відносини Османської імперії та її сателітів Криму й Московії з європейськими країнами і, перш за все, з Великим Литовсько-Руським князівством, впливало багато чинників. Перераховувати їх та встановлювати значення кожного — марна справа. Бо вплив кожного такого чинника був домінуючим на певному відрізку часу і швидкоплинно мінявся. Хоча робити такі спроби аналітичних досліджень, безумовно, треба. Особливо це стосується ХVІ–ХVІІ століть, коли на сотні років уперед вирішувалася доля українського етносу.

 Князь Василь-Костянтин Галицький

Варто також зазначити, що стратегічним завдання Османської імперії у ті роки, як і її московських сателітів, було загарбання територій та домінування на них. Це стратегічне завдання впродовж століть не мінялося. Для сучасної Московської імперії воно не змінилося досі. Хоча в XVI столітті московські князі були звичайними лакеями османських султанів, як і кримських ханів.

Як би ми не применшували вплив особи на історичний процес, та в нашому випадку з такими твердженнями погоджуватись не доводиться. Бо вся друга половина XVI століття розвитку українського етносу та української землі, як би ми того хотіли чи не хотіли, залежала, практично, від руського князя Василя-Костянтина Галицького (Острозького).

Але перед тим, як розповідати про часи середини та другої половини XVI століття, слід розібратися, що відбулося напередодні в Європі, як вона розділилася на воєнні союзи, як татарська Московія була залучена до воєнного союзу Османської імперії і Кримського ханства, як все те вплинуло на розвиток європейської історії та, зокрема, української.

Отож, почнемо з часів Івана III. Ми вже писали, що молодший син золотоординського хана Улу-Мухаммеда Якуб посів московський стіл Великого князя 1462 року, хоча співправителем князівства став ще за життя батька у 1450-му. І це встановлено московською так званою історичною наукою. Зазначимо — таке двовладдя у Москві зафіксовано вперше. Йдемо далі: хан Батий ще при завоюванні повелів Ростовсько-Суздальській землі перебувати у складі Орди християнським улусом. А онук хана Батия — Менгу-Тимур — закріпив новим ярликом таке становище та, засновуючи 1272 року поселення (улус) Москву, узаконив за православним ханом Петром, сином Берке-хана, такий статус Московського улусу (князівства) назавжди. Московська православна церква з того часу (1272) стала одним із носіїв панівних ідеологій (релігій) Золотої Орди.

Іван III, приймаючи християнську релігію, був вихрещений з іменем Тимофій, а ставши Великим князем, отримав нове ім’я — Іван. Але так сталося, що Золота Орда, завдяки внутрішнім чварам, почала розпадатися на окремі шматки (держави), і саме в ті часи Османська імперія почала звертати увагу на ті дрібніші утворення. Це було обумовлено експансією Туреччини в Європу. Османській імперії потрібні були надійні сателіти (союзники), які б єдиним фронтом з півночі до півдня (від Балтійського моря до Середземного) тисли на Європу. Тим більше, на північному сході Європи у ті роки існували такі потужні держави, як: Польське королівство, Тевтонський орден та Велике Литовсько-Руське князівство, котрі в будь-яку критичну для Османів хвилину, за вказівкою Римського престолу, могли завдати по Османській імперії страшного за своїми наслідками удару.

Розуміючи все те, воюючи на два фронти: в Азії проти Персії, а в Європі — проти Трансильванії та Угорщини, Османи вирішили не відкривати новий фронт, а підключити для війни потужне на той час Кримське ханство з його сателітами.

«Впервые в союз с турками вступил крымский хан Хаджи-Гирей в 1454 году, всего через несколько месяцев после падения Константинополя. В июне 1456 года была проведена первая совместная турецко-татарская операция против генуэзцев в Кафе (современная Феодосия)…

А в мае 1475 года турецкая эскадра под командованием верховного визиря Кедука-паши высадила десант в Кафинском заливе. С берега десант поддержали татарские отряды Менгли-Гирея. На пятый день Кафа пала. Город с той поры получил турецкое название Кефе. Он стал главным опорным пунктом Турции в Крыму…

Весной 1484 года объединенные войска султана Баязида II и крымского хана Менгли-Гирея напали на Польшу. 14 июня 1484 года они захватили важнейший польский порт в устье Дуная — крепость Килию, 4 августа заняли Аккерман (современный Белгород-Днестровский) — крепость в устье Днестра. Теперь Турция и Крымское ханство владели всем побережьем Черного моря от устья Дуная до устья Днестра. Во всех завоеванных городах были оставлены большие турецкие гарнизоны… Таким образом, в конце XV века Турции удалось утвердиться в Крыму и Северном Причерноморье» [173, с. 16–17].

Звернімо увагу, як сучасні московити та їхні «заединщики» подають історичний текст, не називаючи жодного міста та фортеці, таких як: Маяки, Караул, Качебіїв, Чорноград, Балабки та інші, збудовані руськими (українськими) князями. Тому сучасні путіни та «иже с ними» щось белькочуть про «Новороссию» XIX століття, забуваючи озирнутися на 200–300 років назад. Націонал-шовіністичні догмати «старця Солженіцина» кремлівські параноїки засвоїли добре.

Ми вже писали, що боротьбу за вплив на Московію вели одночасно і католицький Рим, і мусульманська Порта. Тому, звичайно, тиск був як з одного, так і з другого боку.

Римський первосвященик, як усі володарі європейських країн, розумів, що після падіння Константинополя, Албанії, Валахії, Трансильванії, Сербії тощо Османи згодом прийдуть до них.

Ми вже говорили, що з 1456 року Османська імперія почала залучати на свій бік Кримське ханство і через нього тиснути на московського князя, аби й того привернути до свого союзу.

Те ж у ті роки чинив і Папа Римський.

«Папа искал ей (Софії Палеолог з Константинополя. — В.Б.) достойного жениха и, замышляя тогда воздвигнуть всех Государей Европейских на опасного… Магомета II, хотел сим браком содействовать видам своей Политики. К удивлению многих, Павел (Папа. — В.Б.) обратил взор на Великого Князя Иоанна… Папа надеялся, во-первых, через Царевну Софию, воспитанную в правилах Флорентийского Соединения, убедить Иоанна к принятию онных и тем подчинить себе нашу церковь, во-вторых, лестным для его честолюбия свойством с Палеологами возбудить в нем ревность к освобождению Греции от ига Магометова. Вследствие сего намерения Кардинал Виссарион, в качестве нашего единоверца, отправил Грека, именем Юрия, с письмом к Великому Князю (в 1469 году), предлагая ему руку Софии, знаменитой дочери Деспота Морейского…

Сие важное Посольство весьма обрадовало Иоанна… Бог посылал ему столь знаменитую невесту, отрасль царственного древа, коего сень покоила некогда все Христианство православное, неразделенное…» [13, т. VI, с. 246–247].

Звичайно, Іван III (він же татарин Якуб. — В.Б.), його митрополит та вся московська верхівка схопилися за ідею родичання зі Східно-Римською імперією, яка, за біблейськими легендами, вела свій відлік від самого Ісуса Христа. Таким чином, рід Івана III врешті набирав можливості якщо не вивищитися над мусульманськими нащадками Чингісидів, то хоча би — зрівнятися. Тому за Софією тут же відправили посольство.

«Царевна въехала в Москву 12 ноября (1472 року. — В.Б.)… Митрополит встретил ее в церкви, приняв его благословение, она вошла к матери Иоанновой, где увиделась с женихом. Тут совершилось обручение, после чего слушали обедню в деревянной Соборной церкви Успения… наконец (митрополит. — В.Б.) обвенчал Иоанна с Софиею…» [13, т. VI, с. 250].

Разом із Софією до Москви прибув її «особенный Двор чиновников и служителей», а з ними ще кілька тисяч священиків, гармашів, будівельників та інших фахівців.

Показово, що коли «Иван Фрязин (один із прибулих з Софією. — В.Б.), возвращаясь в первый раз в… (Московію через Венецію, розповів Дожу Миколі Труно. — В.Б.) о тесных связях… (московитів з татарами. — В.Б.) Золотой Орды, (Дож. — В.Б.) вздумал отправить туда Посла через Москву, чтобы склонить Хана к нападению на Турцию. Сей Посол, именем Иван Батист Тревизон, действительно приехал в нашу столицу с грамотою от Дожа к Великому Князю и с просьбою, чтобы он велел проводить его к Хану Ахмату… Иоанн… в гневе своем… велел Фрязина оковать цепями, сослать в Коломну, дом разорить, жену и детей взять под стражу, а Тревизона казнить смертию» [13, т. VI, с. 251].

Хоча все обійшлося і нікого не стратили та не спалили, але бачимо показову реакцію московського князя Івана III, на чиєму боці він був.

Туреччина, спостерігаючи такий потяг московитів до химерної величі, вирішила підіграти Москві. Тим більше, що ця химерна велич аж ніяк не чіпала мусульманський світ — Османську імперію та Кримське ханство. Османи підтримали Московію, можливо, навіть підказали їй цю ідею — очолити християнський світ в ролі візантійських спадкоємців. Таким чином, Велике Московське князівство автоматично залучалося до троїстого союзу та співпраці з Османською імперією і Кримським ханством.

Та слід пам’ятати: з 1238 року Московія, а в ті часи ще Ростовсько-Суздальська земля, входила до єдиної держави — Золотої Орди, де абсолютно вся документація велася на тюркській (уйгурській) мові.

Тому першим всеохопним фальшуванням московитів стало переписування всіх давніх документів Золотої Орди із тюркської (уйгурської) мови на староболгарську, церковну. Саме тією мовою були написані церковні тексти та правилася Божа служба у храмах і церквах. Послухаємо сучасного російського історика А.В. Пушкарьова «XV век. Ханы и катаклизмы»:

«Доктор исторических наук, профессор Казанского Государственного университета М.А. Усманов, рассматривая уцелевшие татарские ярлыки, имеющиеся на территории СССР (книга «Жалованные акты Джучиева Улуса» писалась им в советское время), приходит к неутешительным выводам. Профессор говорит, что все ярлыки — это копии — недоделки чего-либо… Для написания использованы новая бумага, новые стили письма, новые почерки, новая орфография и фонетика, в документах огромное количество орфографических ошибок. То есть если говорить по-русски — это подделки.

Не даром сборник ханских ярлыков русским митрополитом изначально… был составлен на русском языке. Нигде никаких оригиналов, только их «переводы». Палеографический анализ показывает, что изначально ярлыки писались уйгурицей. Похоже, что их содержание было настолько опасным для церкви (московської. — В.Б.), что их оригиналы не существовали уже в XV в. …Московская Русь (Московія. — В.Б.) тоже использует уйгурицу. Несмотря на старательное уничтожение оригиналов, кое-что все же осталось. В подлиннике грамоты Василия Темного 1435 года есть надписи уйгурским шрифтом. В духовной грамоте 1453 царицы Софьи… дата написана по-уйгурски… На грамоте Никиты Козлова на Ивана Павлова, которого первый купил себе «в полницу», 23 мая 1494 года стояла печать дьяка с подписью уйгурскими буквами…» [136, Інтернет].

Уже до середини наступного століття «московська братія» майже повністю закінчила перший етап фальшування.

Послухаємо:

«Коли 1566 року посли Сигізмунда Августа (польського короля. — В.Б.), посилаючись на хроніки, нагадали про залежність Московської держави від Орди, то у відповідь від дяка П. Григор’єва почули: «І ми того не чули, щоб татари Москву воювали, того не написано ніде, а в свої хроніки що захочете, те й пишіть!» [83, с. 17].

Отака логіка московитів з давніх-давен: визнають тільки свої фальшивки. Та ще й світ хочуть переконати в тому.

Але фальшували не тільки писемні пам’ятки. Ми пам’ятаємо, що вінчання Софії Палеолог з Іваном III відбулося у дерев’яному кремлівському соборі. Кам’яних церков у 1472 році на території Московського кремля не було. Та й сам кремль був старий, обсипаний земляним валом замість стін. Тому, за наполяганням дружини Івана III Софії Палеолог, з Європи привезли архітекторів, мулярів, художників, ливарників та інших фахівців, які під наглядом та за вказівками візантійців — челяді Софії — розпочали будувати на теренах кремля церкви та мури навколо нього.

Успенський собор — за наполяганням візантійки Софії — на теренах кремля збудували першим у 1472–1479 роках. Оскільки храм споруджував нащадок роду Чингісхана — Іван III, який знав давні звичаї предків, то за його вказівкою на внутрішніх стінах нанесли предківський знак роду золотоординського хана Улу-Мухаммеда-Тамга. Цей факт в історії засвідчено у праці Носовського Г.В. і Фоменка А.Т. «Империя», виданій 1998 року в Москві. Та як стверджує інша історична праця-довідник «Московский Кремль. Успенский Собор», 1995 року видання — «Небагато збереглося до наших днів від первісного оздоблення собору: старі ікони змінювали новими… Старовинні фрески в середині XVII століття були збиті» [178, с. 8].

В історії збереглося свідчення про те, як за велінням Петра І в одному з кремлівських храмів (Архангельському) зрубували фрески зі стін. Коли його запитали, чи не треба зрубати портрет царя-Чингісида Бориса Годунова, він наказав портрет не чіпати. Ми вже розповідали, навіщо московити те чинили.

Так фальшували церкви, собори та пам’ять, яку вони несли.

Благовіщенський собор. Цю споруду на теренах Московського кремля за велінням Софії Палеолог побудували в 1484–1489 роках.

Якщо Успенський собор був усипальницею московських митрополитів, то Благовіщенський — домашньою церквою князівської сім’ї.

«Заложен 1484— в Восточном вкусе по образцу церквей в Афонской горе и Ерусалиме… Храм очень не велик; в построении его заметно, по внутреннем и наружном убранстве, большое тщание и затейливость; с трёх его сторон устроена крытая широкая паперть или галерея, из которой только две части — северная и западная — доступны для приходящих, а южная, с особенным входом от Москвы-реки, служила в старину Царям» [180, с. 312].

На перших порах то була церква для візантійської княгині Софії та наближених до неї осіб, із таємними входами та виходами. І, звичайно, саме у тій церкві Софія втілила в образах всі свої фальшиві задуми та забаганки. Зрозуміло, що серед них не могло бути ні татарських ханів Чингісидів, ні когось із їхнього роду.

Секрет був в іншому. Саме у тій церкві через галерею картин до роду Ісуса Христа були приєднані московські князі. Послухаємо:

«На сводах паперти, между притчами Священного Писания, представлена в лицах вся книга родства Иисуса Христа… (і серед них. — В.Б.) во весь рост несколько Великих князей Российских, с венцами вокруг головы…» [180, с. 313].

Так за часів Івана III рід московських князів поєднали з родом Ісуса Христа. Цю думку спочатку вбивали в голови надійних людей великокнязівського оточення, хто мав змогу навідатися до тієї церкви.

Ми пам’ятаємо — християнська і мусульманська релігії з року започаткування вводили своє релігійне літочислення.

Таким робом учинила й московська церква. Пов’язавши московських князів (через київських) із родом Ісуса Христа, визнавши той рід святим та носієм нової християнської віри, відмінної від римської, Москва ввела на своїх теренах нове московське літочислення з 1492 року. Ця новація протрималася в Московії до 1700-го, тобто, за московським календарем, — до 208 року, і була скасована Петром І, який намагався привласнити Москві київський спадок та київську минувшину. Зрозуміло, що 208-літня держава не могла володіти тисячолітнім Києвом. Ось цей парадокс і змусив Петра І ліквідувати московське літочислення та пропагувати власність спадку «Візантія — Київ — Москва».

Зазначимо: «Родословная книга Князей и Дворян Российских и въезжих… Издания по самовернейшим спискам», видання М.І. Новикова 1787 року, редагована особисто Петром І ще до 1700-го, пов’язана з московським літочисленням. В радянські часи все те замовчувалося, але особливо не заперечувалося. Тому в книзі професора А.А. Новосельського «Борьба Московского государства с татарами в XVII веке», видання Академії наук СРСР 1948 року, знаходимо посилання на московське літочислення, за яким московські царі Романови сплачували данину кримським ханам. Дані про це наведені із 122-го по 158 рік, тобто, за календарем від Різдва Христового, — за 1614–1650 роки.

Якщо професор А.А. Новосельський спеціально ввів до своєї таблиці графу «за какой год» і в тій графі навів дати виключно за московським календарем, то це означає, що кримський хан Менглі-Гірей визнавав московське літочислення і саме за ним отримував данину від Московії. Тобто — й Османська імперія визнавала у ті часи московське літочислення, а отже, й Москву, як новий центр християнської релігії (ортодоксальної). У ті роки поняття «православна релігія» не існувало.

Так відбувалося перше московське фальшування історичних документів методом їх переписування з державної уйгурської мови на старослов’янську церковну та знищення золотоординських оригіналів. Звичайно, всі ті давні підробки виконували московські дяки та їх візантійські колеги, які знали, до «якої пристані» треба довести «матеріали». Багато з тих уйгурських оригіналів, які взагалі, на думку давніх цензорів, не можна було перекладати, відправили до таємних сховищ. Саме про такі документи уйгурською мовою згадував директор Російського Державного Архіву князь М.А. Оболенський у листі до професора Казанського університету Мірзи А.К. Казем-Бека від 9 жовтня 1837 року:

«Короб 148. А в ньому дефтері старі від Батия та від інших царів, перекладу їх нема… Уйгурські літери і в наш час багатьох вчених бентежили, а стародавніх наших перекладачів з мови татарської просто загнали у глухий кут…» [171, с. 35].

Зазначимо: сам князь М.А. Оболенський, професори Мірза А.К. Казем-Бек, І.М. Березін та сотні інших фахівців-перекладачів у XIX столітті з великим задоволенням взялися би за переклад давніх документів «від (часів) Батия», які у 1837 році ще зберігалися у таємному Архіві Московської держави. Та хто ж дозволить?

Як же тоді солженіцини, жириновські та путіни белькотатимуть про «Новороссию» та «нашенские земли»?

Отакий нонсенс: здається, — є, а, взагалі, — нема!

А в тому ж Московському Архіві ще зберігається: «Короб 101. А в ньому грамоти шертні Кримські… белерменським (татарським. — В.Б.) письмом, а також грамоти Салтанові, перекладу їх нема» [171, с. 35].

Так підігравши московитам у релігійних питаннях, Османська імперія привернула Московію та її князів на свій бік. Із двох можливих союзників — Римського престолу та Османської імперії — Москва на рівні влади обрала останню.

Але Московію треба було ще й підштовхнути до протистояння з католицькою Європою, тому, за наказом Стамбула, кримський хан Менглі-Гірей у 1484–1512-х роках передав Московії Тверське (православне) князівство та всі князівства (уділи) колишньої Золотої Орди, так звану Західну Мещеру (від Волоколамська — Можайська — Кашири на сході до Великих Лук — Дорогобужа — Брянська — Чернігова — на заході). Отож, Московія вступила у відкрите протистояння (ми про нього вже говорили) із Великим Литовсько-Руським князівством та Польським королівством. Чого й домагалися Османи.

Звичайно, Кримське ханство противилося посиленню Московського князівства. Та на долі кримського хана Менглі-Гірея (арешти у 1475 та 1476 роках) бачимо, що Османи таки примусили його виконувати їхні вказівки.

Отож, відбулися так звані московсько-литовські війни 1492–1494 років, 1500–1503 років, 1507–1508 років, 1512–1522 років, 1534–1537, які вели Іван III та його син Василь III.

Великий Московський князь Василь III помер 1533-го, коли його синові Івану IV виповнилося 3 роки. Тому, зрозуміло, що до повноліття сина владу в свої руки взяла мати Івана IV, а отже, дружина Василя III — Олена, яка походила із роду Глинських — отих порубіжних литовських татар, землі яких Менглі-Гірей передав до Московії.

Олену отруїли 1538 року. Послухаємо:

«Летописцы не говорят ни слова о болезни Елены. Она преставилась во втором часу дня и в тот же день погребена в Вознесенском монастыре. Не сказано даже, чтобы Митрополит отпевал ее тело» [13, т. VIII, с. 150].

За свідченням Герберштейна, Велику княжну Олену отруїли наближені бояри.

Аби зрозуміти, що в ті роки відбувалося в Московії, послухаємо два джерела:

«Герберштейн… Зигмунд (1486–1566), барон, немецкий дипломат и путешественник. В 1517 прибыл в качестве посла императора Максимиллиана І в Москву с целью склонить вел(икого) кн(язя) Василия III Ивановича к миру с Польшей для совместной борьбы против Турции… Вторично Г(ерберштейн) прибыл в Москву в 1526. Обе его миссии не увенчались успехом. В 1549 Г(ерберштейн) выпустил книгу «Записки о московских делах…» [25, т. 6, с. 351].

«Перемирие 1537 года обе стороны соблюдали 25 лет. В Москве шла борьба между боярскими группировками, потом укреплял свою власть Иван IV» [173, с. 214].

Як бачимо, йшла запекла боротьба за вплив на володаря Московської держави та визначення напрямку московської агресії. І в цій суперечці перемогу отримали прихильники кримсько-татарського впливу. Хоча симпатики Папського престолу, або Європейського руху, продовжували свою справу. Та в них на той час Османи перехопили так званий «церковний вплив», заінтригувавши московських владоможців стати одним із центрів світової християнської релігії. Тоді той напрям світового християнства називався — ортодоксальним.

Так трапилося, що Московії у ті роки пощастило — Османи перестали вимагати від неї воєнних дій проти Великого Литовсько-Руського князівства та Польщі. Давався взнаки вплив на політику Османської імперії знаменитої українки Роксолани, яка, не бажаючи лиха своїй землі, намагалася зупинити агресію Османів, кримських ханів та Московії на свою Батьківщину. То були роки правління султана Сулеймана II (1520–1566) за часів його дружини Роксолани (1520–1558).

Завдячуючи впливу Роксолани та Сулеймана, Москва була повністю переорієнтована на боротьбу на сході та на допомогу Османам у боротьбі з Персією. Звичайно, подібне переорієнтування відбувалося не тільки за наказом із Стамбула, а й під воєнним тиском кримських ханів, які у відносинах із московськими князями мали свою практичну мету. Про те ми говорили у другій книзі «Москва Ординська».

1521 року Кримський хан Мухаммед Гірей завдав по Москві страшного удару, змусивши Василя III «подписать (новий. — В.Б.) унизительный мирный договор… и платить… (кримському хану. — В.Б.) дань «по уставу древних времен», то есть так, как платили ханам Золотой Орды» [176, с. 24].

Після цього відбулися московсько-казанські війни 1523–1524, 1530, 1536, 1545, 1549 і 1550 років. По суті, усе московсько-казанське протистояння було за лідерство в союзі трьох, до якого входило й Касимовське ханство, тобто володіння синів Улу-Мухаммеда — останнього хана Золотої Орди.

Слід нагадати, що саме Османська династія султанів «объявила себя повелителем всех мусульман». Отже, їй мали підпорядковуватись абсолютно всі віруючі мусульмани, як кримські, так і казанські та касимовські татари, а отже, і їхні православні московські одноплемінники. Хоча Великого Московського князя таке твердження дещо шокувало, чому й намагався позбутися султанової опіки та стати самостійним царем, до чого закликав і Папа Римський. Так у листі 1517 року Папа Лев X до Василя III писав: «Папа хочет великого князя и всех людей… (московської. — В.Б.) земли принять в единение с римскою церковью, не умаляя и не переменяя их добрых обычаев и законов, хочет только подкрепить эти обычаи и законы и грамотою апостольскою утвердить и благословить. Церковь греческая не имеет главы; патриарх константинопольский в турецких руках: папа, зная, что на Москве есть духовнейший митрополит, хочет его возвысить, сделать патриархом, как был прежде константинопольский; а наияснейшего царя… хочет короновать христианским царем… А если великий князь захочет стоять за свою отчизну константинопольскую, то теперь ему для этого дорога и помощь готовы» [176, с. 29].

За часу князювання Василя III та Івана IV Московію відвідували посли європейських держав, які теж схиляли московитів до союзу з Європою та протистояння Туреччині. Так 1526 року Московію другий раз відвідав посол імператора Священної Римської імперії Максиміліана І барон Сигізмунд Герберштейн, який володів московською мовою і тому про багато що зумів дізнатися, спілкуючись безпосередньо з московитами. Пізніше він видав книгу «Записки о Московитских делах», куди ввів частину тексту «Судебника 1497 року» та багато історичних фрагментів. Головним його завданням було: «договориться о поддержке… (Московии. — В.Б.) в борьбе Священной Римской империи против Турции» [181, с. 5].

Та, як знаємо, всі ті потуги європейців не коштували ламаного гроша. Московія та її князі твердо трималися проосманської (протурецької) позиції. Тому ще за життя османського султана Сулеймана II (1494–1566) московський князь (для нарощування мілітарного та економічного ресурсу) отримав від того наказ підпорядкувати собі Казанське та Астраханське ханства. З чим, на перших порах, погодився кримський хан Девлет-Гірей І (1551–1557), тому що Казань запросила на свій трон ворожого представника — астраханського царевича Ядигера (Едигера), потомка Тимур-Кутлу (із роду Мангитів — ворогів кримських і касимівських ханів та московських і тверських князів).

«5 августа 1552 года 150-тысячная… армия (московитів, тверяків, касимовців та кримчаків. — В.Б.) вступила в пределы Казанского ханства. 23 августа Казань была окружена. 150 осадных орудий начали обстрел города. 2 октября 1552 года… (за допомогою німецьких фахівців Казань захопили. Іван Грозний особисто наказав. — В.Б.) перебить в Казани всех мужчин. Заодно убили много женщин и детей. Для въезда Ивана в город смогли «едину улицу очистить к царскому двору от Муралеевых ворот, мертвых поснести, и едва очистили», а расстояние от ворот до дворца было всего лишь около 200 метров» [176, с. 27].

На черзі опинилась Астрахань. Зазначимо: її підкорення ми пояснювали раніше. У книзі «Москва Ординська» встановили, що то були 60–70 роки ХVІІІ століття.

Послухаємо Миколу Карамзіна:

«Посла Московского обесчестили в Астрахани и держали в неволи; Государь воспользовался сим случаем чтобы, по мнению тогдашних книжников, возвратить… (Московії. — В Б ) её древнее достояние, где будто бы княжил некогда сын Св. Владимира, Мстислав; ибо они считали Астрахань древним Тмутороканем, основываясь на сходстве» [13, т. VIII, с. 246–247].

Оскільки цю тему досліджено у праці «Москва Ординська», не будемо повторюватися. Зазначимо тільки, що М.М. Карамзін у наведеній цитаті свідомо посунув Астраханське поняття Тмутаракані із катериненських часів, 60–70 роки XVIII століття, на 50-ті роки XVI століття, що є очевидною брехнею; подібно, як Василь Татіщев у 40–50-х роках XVIII століття зараховував Тмутаракань до Рязані і Рязанської землі та наводив літописні свідчення.

Слід зазначити: оволодівши після кількарічної боротьби Астраханню та упокоривши за допомогою запрошених на ті землі калмиків Велику Ногайську Орду, Іван IV (Грозний) свідомо знищив стару Астрахань і почав будувати місто на новому місці. Послухаємо: «Астрахань… Прежде бывший город Астрахань взятой и разоренной Государем Царем Иоанном Васильевичем в 1554 году не на сем месте стоял, но либо верстами десятью выше по Волге реке, на месте, где после селитреной завод построен, или еще выше по Волге же 60 или 70 верст от нынешнего города при протоке реки Волги, называемом Ахтуба. На обеих сих местах находятся развалины древних строений, из которых возили камень в нынешний город Астрахань для городского и другого строения…» [182, с. 16].

Тому коли московські псевдоісторики говорять про так звану війну московитів із Туреччиною за Астрахань 1569 року, слід завжди пам’ятати оце свідчення одного з перших державних довідників Московської імперії. Воно є наочним прикладом московського історичного блуду. Хоча, заради справедливості, треба визнати, що Московії із 1490-х років довелося перебувати васалом двох господарів: кримських ханів і турецьких султанів. Ці два сюзерени мали різні інтереси, і їхні вказівки Кремлю часто не збігалися, чим, здебільшого, користувався кримський хан.

Ми говоритимемо про похід кримсько-турецьких військ до Астрахані 1569 року в контексті Лівонської війни Московії, яка тяглася із 1558 до 1583-го.

Бо, передаючи до складу Московії Казанське та Астраханське ханства, султан Сулейман II готував Москву як для війни на сході (Персія), так і для війни на заході (Лівонський орден). Московія і раніше залучала до воєн із Новгородом, Псковом, Великим Литовсько-Руським князівством та Польським королівством воєнні сили Криму, Казані, Касимова тощо. Але якщо раніше те залучення вимагало від московського князя якихось домовленостей з кожним ханом, то після приєднання тих ханств до Московії московські князі отримали право на примус. Москва, мов пилососом, почала висмоктувати із приєднаних ханств людські сили та матеріальні ресурси. Султан лише вимагав не чіпати мусульманську віру та храми. За тим стежив пильно.

Воюючи за середземноморські землі (Алжир, Триполітанія) та острови (Егейське море — Родос, Мальта), Османська імперія відчувала все більший опір європейського лицарства. І саме тоді султан Сулейман II звелів кримському ханові Девлет-Гірею І передати Казанське та Астраханське ханства, з метою воєнного удару по Лівонському ордену, московитам, оскільки ті скаржилася на постійний брак сил та утиски з боку кримського хана.

Звичайно, кримський хан заперечувати султанові Сулейману II не міг. Так упродовж 1552–1556 років Казанське та Астраханське ханства були підпорядковані Москві.

А 1558 року Московія завдала удару по Лівонському ордену.

Розпочалася довга так звана Лівонська війна.

2. Лівонська війна

Хоча ми говоримо про руських (українських) князів Галицьких-Острозьких, та одночасно мусимо аналізувати ввесь тодішній контекст історії. Тим більше, що князеві Костянтину-Василю довелося брати в цій війні участь на завершальному етапі.

«Ливонскую войну историки условно разделяют на четыре этапа. Первый (1558–1561 гг.) — это война Ивана IV (Московії. — В.Б.) с Ливонским орденом. На втором этапе (1562–1569 гг.) он воевал в основном с Великим княжеством Литовским. Третий период (1570–1576 гг.) знаменуют боевые действия Москвы в Ливонии против шведов. Четвертый период (1577–1583 гг.) — это война Москвы против Речи Посполитой и продолжение войны со шведами» [173, с. 225].

22 січня 1558 року сорокатисячне московське військо із району Пскова завдало удару по Лівонії. Східною армадою командував касимовський цар Шах-Алі. Майже все військо складалося із казанських та касимовських татар, мордви, марійців, черкесів та вихрещених московських татар (московитів) — дехто з істориків досі називає їх — «русскими казаками». Іноді — «рязанскими казаками». Хоча всі вони були вихрещеними татарами. Рідко — вихрещеною мордвою. Іншого населення у ті роки в Московії не було.

«За один месяц московиты проделали маршрут Маршенбург — Нейгаузен — Дерпт — Везенберг — Нарва общей протяженностью 200 верст.

Немцы пытались кое-где обороняться, но вследствие своей малочисленности везде были разбиты. При этом ни один укрепленный город взят не был, но сельская местность, мелкие городки и замки подверглись полному разграблению… Движение армии великого князя московского сопровождалось просто фантастическими зверствами, включая младенцев, вырванных из чрева матерей, женщин, изнасилованных до смерти, сожженных живьём в монастырях и храмах, посаженных на кол или четвертованных (список можно продолжить, читая древние хроники)…» (Бушков А.А., Бурковский А.М. Россия, которой не было. — М., 2000, с. 9») [173, с. 226–227].

Не будемо цитувати подібні московські бузувірства за іншими авторами. Отак московити збиралися воювати й далі. «… В конце февраля 1559 года усталые, но чрезвычайно довольные собой и своими успехами московиты вернулись на зимние квартиры «с богатейшей добычей» [173, с. 227].

Та не так сталось, як гадалось… Ні турецький султан, ні кримський хан не були зацікавлені у припиненні війни з Лівонією. Тому московитів примусили до серйозної війни — зі штурмом фортець та захопленням територій. Що московити й змушені були робити. Почалася довга затяжна війна, яка вимагала значних затрат. Та одна за одною поразки Лівонського ордену призвели до того, що «31 августа 1559 года магистр Готхард Кетлер и великий князь литовский (он же король польский) Сигизмунд II Август заключили в Вильно соглашение о вступлении Ливонии под протекторат ВКЛ. Сигизмунд обязался защищать Ливонию, добиваясь освобождения всех её владений» [173, с. 237–238].

Що дозволяло і кримському хану, і московському князю вільно завдавати ударів по руській (українській) землі. Не забуваймо, стримувати Османів уже було нікому — велика Роксолана померла 1558 року, а 1562-го перестав існувати Лівонський орден: за рішенням Папського престолу його територію поділили між Великим князівством Литовським, Швецією і Данією та створили Курляндське герцогство.

Розпочався так званий другий етап війни (1562–1569 років) між Великим Литовсько-Руським та Великим Московським князівствами, який проходив із перемінним успіхом і привів до об’єднання Великого Литовсько-Руського князівства та Польського королівства в одну державу — Річ Посполиту.

Не будемо у цьому розділі розповідати, як відбулося те об’єднання.

«28 июня (15 июля по новому стилю) 1569 года акт о создании унии был подписан; 1 (17) июля его по отдельности утвердили депутаты польского и литовского сеймов. Согласно ему, Польское королевство («Корона Польская») и Великое княжество Литовское, Русское и Жмудское («Литва») объединялись в конфедеративное государство Речь Посполитая…» [173, с. 269].

Зазначимо, ще турецький султан Сулейман II планував завдати воєнного удару по Персії із півночі через Астрахань та Дербент, тому й велів кримському ханові передати Астрахань до складу Московського князівства, аби втягнути й Московію до цієї війни. До таких баталій готувався і кримський хан Девлет-Гірей І на вимогу султана. Та Сулейман II (чоловік Роксолани) помер 1566 року, а їх син Селім II, який сидів на престолі у 1566–1574 роках, повернувся до ідеї батька тільки 1569-го.

І тут слід зауважити, що сучасні білоруські історики, зокрема шановний Тáрас, як і всі московські історики, подають похід турецьких і кримських військ у 1569 році до Астрахані не як підготовку до походу на Персію, а як московсько-турецьку війну за Астрахань. Хочеться нагадати московським ура-патріотам, що треба звертатися не до московських новітніх вигадок, а до давніх джерел. Послухаємо хоча би М.М. Карамзіна.

Ось як в «Оглавлении» ІХ-го тому подається опис того матеріалу: «Важное предприятие Султана. Бедствие Турков. Сношения с Персиею. Дань Сибирская» [13, т. IX, с. 394].

Як бачимо, тут немає мови про турецько-московську війну. Жодного слова! Але чомусь до «турецького походу» притягнуті за вуха невідомо навіщо «Сношения с Персиею». Звичайно, сучасні московити «співають катериненських пісень». Але що цікаво, до прибулих кримських татарів та турків, разом 67 тисяч війська, прийшло на допомогу все населення Ногайської орди, а це близько 200 тисяч додаткового війська, і вони, за московськими вигадками, нібито злякалися маленького астраханського гарнізону (не більше 10 тисяч). Щось не в’яжеться у московитів. Бо ногайські татари доносили туркам і кримському ханові про все, що відбувалося в Поволжі — від Казані до Астрахані. І ніякі московські хитрощі, як розуміють читачі, на заваді цьому стати не могли.

То що ж насправді того року відбулося під Астраханню?

Передаючи це місто московському князеві, турецький султан Сулейман II, звичайно, попередив того, щоби він готувався до воєнного походу на Персію та про збір війська перед цим в Астрахані.

Московському князю довелося ходити на Астрахань двічі: У 1554 та 1556 роках, оскільки кримський хан Девлет-Гірей був проти цього рішення, хоча й не міг перечити султану. Тому московське військо, після другого захоплення Астрахані, спалило її вщент. Ми вже говорили, що за наказом Івана IV (Грозного), нову Астрахань стали зводити на новому місці. І, звичайно, з 1556 до 1559 року розбудувати місто не встигли. Тому розташувати новоприбулих у новій Астрахані було ніде. Хоча деякі споруди Астраханського кремля на 1569 рік уже були зведені, та воєнних казарм ще не було. Оскільки в ті роки в новій Астрахані заборонили селитися людям нехристиянської віри, то паша Кафи Касим, який очолював кримсько-татарське військо у тому поході, «остановился ниже Астрахани на старом городище, решив там построить крепость и зимовать» [176, с. 35].

Слід зазначити, що за допомогою ногайських і кримських татар паша Касим за один місяць побудував-таки ще одну Астраханську фортецю з казармами, де військо збиралося перезимувати, але, виявилося, що його не буде чим годувати. Послухаємо бранця турецьких галер полоненого московита Мальцева:

«Пришли турки на пашу с великою бранью, кричали: нам зимовать здесь нельзя, помереть нам с голоду, государь наш (султан Селім II, який сидів на троні у 1566–1574 роках. — В.Б.) всякий запас дал нам на три года. А ты нам из Азова велел взять только на сорок дней корму, астраханским же людям (тобто московитам. — В.Б.) нас прокормить нельзя, янычары все отказали: все с царем крымским прочь идем» [176, с. 35–36].

Кримський хан із 50-тисячною армією мав на зиму відійти в Крим і повернутися навесні. Та після військової наради, де були присутні й московити, паша Касим ухвалив рішення відвести до Азова та Криму всю армію. Головною причиною відводу кримсько-турецької армії з-під Астрахані був широкий розголос, якого набув похід. Чутки про нього дійшли до персів, хоча планувалося завдати їм несподіваного удару з півночі. Послухаємо:

«…персидский шах, давний враг султана, воспринял поход турок к Астрахани как попытку создания базы для операций против Персии…» [176, с. 36].

А про те, що перський шах мав рацію так думати, свідчить гонець, який прибув з грамотою від султана до Касима і кримського хана уже по дорозі відходу війська, де султан пояснював, що навесні до Астрахані «прибудет сильное турецкое войско» [176, с. 36].

Та зрозуміло, що зупинити відвід війська вже було неможливо. І тому турецький паша Касим та кримський хан Девлет-Гірей І, зразу ж по відходу зі своїми полчищами до Азова та Криму, поїхали до султана звітувати. Звичайно, у всіх своїх негараздах вони звинуватили московського князя Івана IV (Грозного), який не забезпечив казармами прибуле військо, знищивши стару Астрахань та спаливши в ній татарське житло.

Про те, що саме таке пояснення надали султанові та його кабінету і його Османи сприйняли, свідчать будучі події.

Перше. Султан Селім II відмовився в подальшому завдавати удари по Персії з півночі (через Астрахань).

Друге. Він не покарав пашу Касима та кримського хана Девлет-Гірея І за провальну операцію. Нагородивши їх, він повернув обох на старі посади.

Третє. Султан зажадав від московського так званого царя Івана IV пояснення.

«В 1570 году царь Иван Грозный направил дьяка Новосильцева в Стамбул…» [176, с. 36].

І хоча московити подають ту поїздку дяка Новосильцева до Стамбула «…под предлогом поздравления Селима ІІ, восшествием на престол», та Селім II посів султанський престол ще 1566 року, і в Москві про те знали. Тож брехати не слід.

Четверте, останнє. Султан Селім II, залишившись незадоволеним поясненнями Івана IV, чи то наказав, чи то дозволив кримському хану Девлет-Гірею І покарати Московію, завдавши по ній воєнного удару. І хан навесні 1571 року з задоволенням те виконав.

«Весною 1571 года собрал 120-тысячную орду и двинулся… (на Москву. — В.Б.)» [176, с. 37].

Зазначимо: історія свідчить, що 1571 року Московія втратила під час походу кримського хана на Москву більше мільйона людей. За твердженнями іноземців, під час московської пожежі «в огне погибли до 800 тысяч человек». Близько 150 тисяч полонених хан Девлет-Гірей того разу вивів до Криму. А скільки людей татари знищили поза Москвою, ніхто не рахував.

Так кримський хан Девлет-Гірей І (1551–1571) та турецький султан Селім II (1566–1574) покарали московського князя (царя) Івана IV (Грозного) за невдалий похід через Астрахань на Персію в 1569 році.

Аби засвідчити відданість султанові, Іван IV (Грозний) восени 1572-го особисто очолив похід московського війська на Лівонію. Послухаємо:

 Цар Іван Грозний

«Поздней осенью 1572 года он (Іван IV. — В.Б.) выехал из Москвы с обоими сыновьями в Новгород, где уже собрались полки, готовые к войне. Лично возглавив армию, царь двинулся к Нарве и оттуда начал вторжение. Карамзин пишет:

«В один день вступило 80 000 россиян в Эстонию, где никто не ожидал их и где мирные дворяне в замках своих весело праздновали святки, так что передовые наши отряды находили пиры, музыку, пляски. Царь велел не щадить никого: грабили дома, убивали жителей, бесчестили девиц» [173, с. 291].

Та якщо московському цареві вдавалося перемагати шведів завдяки раптовому воєнному нападу під час укладеного миру, то нова війна Московії із Річчю Посполитою, яку розпочав Іван IV 25 липня 1577 року несподіваним ударом по «юго-восточным районам Ливонии», закінчилася для нього повною катастрофою.

Новим королем Речі Посполитої після смерті Сигізмунда ІІ Августа, який помер ще влітку 1572 року, у квітні-травні 1576-го врешті-решт обрали Стефана Баторія — князя Трансильванії. Не забуваймо, що під руку енергійного угорця Баторія потрапили одночасно сили Трансильванії, Русі, Литви та Польщі. Притому — він перебував у дружніх стосунках із султаном Османської імперії Мурадом III (1574–1595). Москві стало непереливки. Впродовж трьох походів Баторія і шведів 1579–1580–1581 років упали фортеці: Полоцьк, Коз’ян, Туровля, Ситна, Сокіл, Стародуб, Почеп (1579);

наступного року (1580) — Великі Луки, Веліж, Усвята, Торопець, Невель, Озерище, Заволоч’є, Холм, Стара Руса;

у 1581 році впали — Опочка, Красний, Острів, Замок Падіс, Везенберг, Вейсенштейн, Леаль, Лоде, Фіккель, Іван-город, Ям, Копор’є та інші.

«Впервые получив сильную оплеуху за 20 лет своих бесчинств в Ливонии, а главное — испытывая большую нужду в средствах, царь Иван созвал в Москве в январе 1580 года церковный собор. Там он торжественно заявил, что церковь и православие в опасности, ибо восстали на… (Московію. — В.Б.) бесчисленные враги-турки и крымцы, ногаи и Литва, поляки и венгры, немцы и шведы. Дескать, все они разинули челюсти, словно дикие звери, чтобы поглотить несчастных московитов.

Далее царь Иван поведал, что он сам с сыном Иваном и боярами бодрствует день и ночь в трудах, что войска скудеют и нуждаются… монастыри тем временем богатеют, а потому он требует от них жертв…

…Церковные иерархи помнили судьбу новгородского митрополита Пимена, московского митрополита Филиппа, архимандрита Чудовского и других священнослужителей, убитых либо замученных по приказу царя-душегуба. Знали они и то, что в Новгороде, Пскове, Твери, Клину, Торжке, Полоцке он ограбил все православные церкви и монастыри. Деваться им было некуда. Собор приговорил:

«Земли и села княжеские, когда-либо отказанные митрополитам, епископам, монастырям и церквам, или купленные ими, переходят во владение государя…» Но и это еще не все. Наложив хищную лапу на церковно-монастырские земли, Иван вырвал у них весьма значительные суммы наличными деньгами» [173, с. 327].

Слід визнати, що навіть «світоч православія» — Константинопольський Патріарх — назвав московського царя Івана IV «человеком «лживым, слабым и нечестным» [173, с. 336].

Тому не дивно, що польський король угорець Стефан Баторій теж ненавидів цього кривавого деспота і говорив про те відкрито. Звичайно, московським історикам такі речі повторяти не дозволялося, особливо після того, як «великий менеджер сучасності товариш Сталін» напередодні Другої світової війни назвав його «одним із кращих російських царів». Отакими були «кращі». Тому й не дивно, що Стефан Баторій писав до Івана IV (цитуємо за М. Карамзіним):

«Хвалишься своим наследственным Государством… Не завидую тебе, ибо думаю, что лучше достоинством приобрести корону, нежели родиться на троне от Глинской, дочери Сигизмундова предателя…» Баторий не хотел далее говорить с нашими (московськими. — В.Б.) Послами, выгнал их из своего ратного стана и с насмешкою прислал к Иоанну изданные в Германии на Латинском языке книги о Российских Князьях и собственном его царствовании в доказательство (как он изъяснялся), что древний Государи Московские были не Августовы родственники, а данники Ханов Перекопских…» [13, т. IX, с. 171].

Московський так званий цар Іван IV врешті-решт за допомогою представника Папи таки випросив мир у короля Стефана Баторія.

«…6 января 1582 года был заключен русско-польский Запольский мирный договор. В действительности он не Запольский, а Запольный, и был это не мирный договор, а всего лишь перемирие сроком на 10 лет, и не с. Польшей, а с Речью Посполитой» [173, с. 374].

І хоча шановний білоруський історик Анатолій Єфимович Тáрас всі зауваги подав правильно, та надто однобоко. Бо Іван IV був царем не «русским», а тільки «московським», а Русь була складовою частиною Речі Посполитої, і її Великий князь Василь-Костянтин Острозький зі своїм козацькими військами брав участь у воєнних походах на Московію. А головне — не пояснюється, чому Московія не могла укласти повноправний мир, а тільки — «перемирие на 10 лет». Московія в ті часи була васалом Кримського ханства і Османської імперії, тому самостійно підписати мирний договір не мала права. Та сьогоднішня Москва цього визнавати «не изволит», чому й блефує.

Які ж головні підсумки Лівонської війни (1558–1583)?

«Итак, царь Иван по всем статьям проиграл Ливонскую войну, длившуюся почти четверть века (1558–1583 гг.). Она стоила огромных жертв Московскому государству и, вместе с опричным террором, полностью разорила его.

В результате этой войны Ливония была разделена между Речью Посполитой, получившей Видземе, Латалию, Южную Эстонию, Курляндское герцогство, и Швецией, к которой отошла Северная Эстляндия с Ревелем, а также территория у Финского залива… Дания получила остров Эзель (Сааремаа) и отдельные районы в бывшем Курземском епископстве…

Полное разорение Ливонии московитами, их чудовищные зверства по отношению к населению вызвали повсеместную ненависть жителей Прибалтики к московитам.

Спустя 130 лет это чувство вновь освежили войска Петра I, вторгшиеся в Эстляндию, Лифляндию и Курляндию. Все 20 лет Великой Северной войны русские солдаты снова грабили и жгли, насиловали и убивали жителей этих стран. Прошли еще 180 лет, и в 1940 году сюда устремились моторизованные орды «Красных русских», следом за которыми пришли комиссары НКВД. Опять начались грабежи (теперь уже под лозунгом ликвидации городской и сельской буржуазии), опять начались ссылки. Между тем многие современные россияне, не желающие ничего знать о мерзостях, многократно учиненные их предками, искренне обижаются на «коварных неблагодарных» прибалтов: «за что они так не любят русских?» [173, с. 348–350].

Саме у ті важкі та жахливі роки жив і діяв український князь Костянтин-Василь Костянтинович Острозький (1526–1608).

3. Некоронований король Русі (України)

Так у Великому Литовсько-Руському князівстві йменували князя Василя-Костянтина Острозького — сина знаменитого руського (українського) Ганнібала.

Як оцінив Іван Огієнко: «Українські магнати, усі разом, не зробили для України стільки, скільки зробив К.-В. Острозький» [153, обкл.].

І, слід думати, що ця оцінка не перебільшена. Та зауважимо, що великий науковець і митрополит Іван Огієнко ще більше поцінував би цей князівський рід Галицьких-Острозьких, якби уся правда про нього була відкрита, чи, хоча би, поновлена. Тому ту правду доводиться досі збирати по зернині. А, головне, аналізуючи давні факти і події, робити з них нові висновки.

Історик Дмитро Савич Ліщук у праці «Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник», на мою думку, зробив значні відкриття, досліджуючи життя та діяльність князя. Але, будучи вихованцем старої, радянської наукової школи, скоріше, не побажав виходити за її межі та потрактував їх за тогочасними приписами. Послухаємо:

«За останніми історичними дослідженнями, датою народження К.-В. Острозького вважається 2 (15) лютого 1526 року. Внаслідок спеціального королівського указу Костянтин Острозький був визнаний повнолітнім у віці 15 років, і з цього часу починається боротьба з нащадками (ріднею. — В.Б.) за свої привілеї» [153, с. 11].

Як бачимо, історик пішов по тому шляху, на який усіх нас завжди скеровували московська і польська історичні школи. Цілком очевидне і мотивоване так зване «шкурне питання». Про що ж інше міг думати український князь?

Та справа в тому, що в королівському указі, на мою думку, головне було інше. Мусили на когось покласти відповідальність за стримування натиску татар з півдня та південного сходу. Раніше ту працю виконували дід і батько князя Василя-Костянтина. Тож і він мав цю ношу нести, бо старший брат Ілля і нащадки Юрія (Заславського) такого робити не хотіли. Вони вважали, що то обов’язок Польського королівства в цілому. І мали рацію. Не забуваймо: мова йде про 1541 рік, коли на Польщу та Литву насідали Московія, Кримське ханство та Османська імперія.

«Перші письмові згадки про військову виправку молодого князя знаходимо в архівних документах за 1543–1544 рр.

Він очолив надвірне військо, яке складалося у своїй більшості з козаків, що служили у нього. В наступні роки, окрім участі в битвах з татарами на прикордонні, К.-В. Острозький бере участь у політичному житті, зокрема у засіданнях литовських сеймів і місцевих зібраннях шляхти та у з’їздах.

У 1550 році Костянтин (Василь. — В.Б.) Острозький відзначився у розгромі татарського нападу на землі Литви і того ж року був призначений володимирським старостою та маршалком Волинської землі. Маршалок Волинської землі вважався найвищою державною посадою на Волині, а оскільки землі Брацлавщини (східного та південного Поділля. — В.Б.) входили на той час до волинських володінь, то він очолив і військові з’єднання. К. Острозький брав участь у багатьох боях з татарами — то була звичайна служба з охорони південних кордонів Великого князівства Литовсько (-Руського. — В.Б.)» [153, с. 12].

Як бачимо, уже в 17-літньому віці, тобто 1543 року, молодого князя залучили до протистояння татарам на південно-східних теренах Великого князівства та Корони Польської. Тому, на моє переконання, саме закріпленням за молодим князем маєтностей його роду польський король намагався прив’язати Василя-Костянтина Острозького до тієї відповідальної та страшної праці. Його бойовими вчителями у ті молоді роки були найкращі «погромники» татарів, такі як: Бернард Претвич, Дмитро Вишневецький, Семен Пронський та інші воєначальники, котрі служили на кордоні та навчалися ще в його батька.

«У той час основними осередками оборони… (Великого князівства. — В.Б.) на південних рубежах були замки: Київ, Брацлав, Вінниця, Житомир, Біла Церква, Канів, Черкаси… Кам’янець, Бар, Теребовля, Бучач.

На Волині, окрім господарських замків у Луцьку та Володимирі, найміцнішими були князівські замки: Збараж, Вишневець, Острог, Заслав і Дубно, які належали родині К.-В. Острозького…

Сорокові роки XVI ст. були періодом постійних татарських і молдавських воєнних нападів…» [153, с. 48–49].

Можемо сміливо стверджувати, що князю Василеві-Костянтину належить розробка стратегії захисту українських земель Поділля, Галичини та Волині від постійних набігів татарських орд у середині та другій половині XVI століття. Як пам’ятаємо, кримські та ногайські татари, нападаючи в ті роки на Русь-Україну, рухалися, переважно, Кучманським та Чорним шляхами, які західніше сучасного подільського міста Старокостянтинова з’єднувалися в один шлях.

Зрозуміло, що головним завданням захисників наших земель було перекриття шляхів руху ворожих сил, які розташовувалися на водорозділах північніше та південніше річки Буг (Південний). Саме на тих шляхах треба було перехоплювати та знищувати ворогів чи то під час нападу, чи то під час відступу.

Якщо пильно придивитися, то саме ці головні напрямки татарського руху князь Василь-Костянтин перекривав насамперед. Перекривав він їх оригінально — будуючи нові чи відновлюючи старі міста-фортеці. Так на шляху татар з’явилися твердині: Балта (на р. Кодима), Бар (на р. Рів), Зіньків (на р. Ушиця), Вінниця (на р. Буг), Хмільник (на р. Буг), Костянтинів (на р. Случ) та десятки інших. Характерним прикладом цього захисту є розбудова фортець та навколишніх поселень на теренах сучасної Хмельницької області. Якщо подивимося на сучасну карту, то в XVI столітті, та дещо раніше, рід князів Острозьких та їх підлеглі перегородили землі сучасної Хмельниччини (Поділля) кількома лініями міст-фортець. Говоритиму тільки про мою малу Батьківщину. Називаю міста-фортеці двох ліній із півночі на південь: Кам’янець — Дунаївці — Солобківці — Ярмолинці — Сутківці — Чорний Острів — Меджибіж — Ізяслав — Новоград-Волинський і далі. А ось ще один кордон (по ріках): Кам’янець — Скала-(Подільська) — Смотрич — Гусятин — Сатанів — Волочиськ — Шумськ — Острог і далі. Поруч із містами-фортецями уже в ті далекі часи існувало також багато інших поселень (і навіть фортець), якими була забудована наша славна Подільська земля. Тобто князь Василь-Костянтин гідно продовжував справу своїх попередників:

Федора Даниловича,

Василя (Красного),

Івана Васильовича і

Костянтина Івановича…

У жовтні 2014 року, за пропозицією великого патріота України Валентина Ніконовича Пшеничнюка, мені вдалося в деяких з цих фортець побувати. Ми низько вклонилися давнім захисникам нашої славної землі: в Кам’янці-Подільському, в Сутківцях, в Острозі та в Старокостянтинові. Тільки відвідавши особисто ті фортеці, можна об’єктивно судити про страшну титанічну працю наших предків, їхні звитяги та непросту долю.

Ось невелика частина опису Старокостянтинівського замку, збудованого в 1571 році українським князем Василем-Костянтином Острозьким (Галицьким):

«Замок у Старокостянтинові — пам’ятка архітектури XVI ст. — розташований на схід від початкового ядра Старого міста на півострові, який був раніше відокремлений від прилеглої місцевості мокрим ровом. Його було зведено у 1571 р. князем К.-(В.) Острозьким одночасно з містом. Спершу замок складався з кам’яної вежі із прилеглою до неї житловою будівлею-палацом. На схід від них знаходилась кам’яна церква, до якої пізніше з південного боку було прибудовано оборонну вежу. Оборонні стіни з вежами, що оточували по периметру замковий острів, були зведені з дерева. Перед однією з веж, в’їзною, було влаштовано підйомний міст. Розташовані на території комплексу будівлі з фрагментами стін з бійницями і амбразурами, що їх огортають, свідчать про потужний характер укріплень замку» [194, с. 1].

Варто розуміти, що, скоріше за все, 1421 року прадід князя Василя-Костянтина — Василь Красний на Чорноморському узбережжі будував фортеці: Караул, Качебіїв, Маяки, Чорний Город за подібною схемою. Хоча в ті часи палаців там ще не зводили, а тільки — «житлові будівлі».

Якщо князь Василь Красний розбудовував поселення та фортеці на узбережжі Чорного моря та вздовж річки Дністра, то його нащадки Іван Васильович, Костянтин Іванович та Костянтин-Василь Костянтинович продовжили ту титанічну працю впродовж річок Південний Буг, Дніпро, Рось, Гнилий Тікич тощо.

Сучасні українські історики змушені ці факти визнавати, хоча приписують відбудову старих та зведення нових фортець переважно польським королям та литовським князям. Та цього робити не слід з тих причин, що польські королі свідомо відбирали обжиті землі руських (українських) князів та витісняли їх щодалі на схід і південь, примушуючи обживати свої старі землі, розбудовувати нові та відновлювати старі поселення й фортеці, а головне — підставляти себе першими під удар татар і московитів. То була далекоглядна католицька політика.

Саме рід руських (українських) князів Галицьких розбудовував поселення та фортеці: Львів, Холм, Дорогичин, Берестя, Кам’янець, Олесько, Острог, Дубно, Луцьк та десятки інших, які з роками прихопили поляки. Так тривало й за часів князя К.-В.  Острозького.

«Навесні 1550 року К.-В. Острозький взяв участь у розгромі татарського нападу і того ж року був призначений володимирським старостою та маршалком Волинської землі і вважався найвищим урядником на Волині, куди входила й Брацлавщина… У наступні роки він неодноразово брав участь у боях проти орди, яка вторгалася на землі Поділля і Волині… Позиції Острозького на той час ставали все міцнішими і його як уже визнаного воєначальника 5 грудня 1559 р. призначають київським воєводою. Це була найвища посада на руських землях… Одночасно він залишив за собою і уряд маршалка Волинської землі.

З призначенням київським воєводою князь серйозно взявся за справи. Про це говорить той факт, що він переїхав із Дубно до Києва й став фактично головнокомандувачем литовських військ на Півдні України і відповідальним за всю оборону прикордоння. На його плечі лягли питання оборони замків та організація всієї оборони кордону Півдня України від татарських нападів…

Певну увагу князь приділив безпосередньо укріпленню Київського замку. Про це свідчать видатки за 1570–1572 рр. У замку на той час перебувало до п’ятисот вояків, у тому числі 200 кінноти. Для порівняння: у той час у Кам’янці (м. Кам’янець-Подільський Хмельницької обл.) перебувало 200 воїнів, у Білій Церкві, Брацлаві і Черкасах — по 100, у Каневі, Хмельнику, Барі — до 50…» [153, с. 50–51].

А ще ж стояли гарнізони, підпорядковані князю Василеві-Костянтину по інших містах-фортецях Східного та Центрального Поділля й Волині: у Вінниці, Старокостянтинові, Грицеві, Пилявцях, Звенигороді, Переяславі, Богуславі, Житомирі, Острозі, Дубно, Новограді (Волинському), Овручі, Корсуні та інших.

Треба розуміти, що у ХV–ХVІ століттях до замків (фортець) приписувались усі навколишні села зі своїм населенням. І — як стверджував професор М. Молчановський — «Центральным городом Подольской земли считался Каменец… Как в главном городе Подолья сидел княжеский наместник, так во второстепенных замках распоряжались подручные ему меньшие начальники, державцы… в военное время жители округа укрывались в замке; в походе против неприятеля или в погоню за ним выступали они также под непосредственным начальством державц(ев) замка. Вследствие всего этого замки имели чрезвычайно сильную роль в деле регулирования внутренних отношений нашей земли» [21, с. 296–297].

Отаку систему життєдіяльності змушені були обирати наші предки. Можливо, з висоти сучасного досвіду та знань хтось може запропонувати щось краще, та я думаю, що «те краще» не відповідатиме українській ментальності. Тому, як сказав наш перший президент: маємо те, що маємо.

Змушений заявити: наші прапрадіди на чолі зі своїм князівським родом Галицьких (Острозьких) захищали свою землю гідно. Нагадую сучасникам, що такий стиль життя був обраний з часів Великого руського (українського) князя Василя Красного — 1411 року, коли він очолив Подільську землю.

А ось які маємо свідчення про давні замки, в тому числі й про зведені на перших порах у Причорномор’ї Василем Красним:

«Если Каменец был достаточно огражден в военном отношении самой природою и снабжен сильною крепостью, способною выдерживать продолжительную осаду, то не таковы были замки, расположенные далее в восточной полосе Подолья. Прежде всего, самыя стены укрепления обыкновенно возводились из дерева; на некотором расстоянии от стен вбивались дубовые колья, заплетались лозняком и в образовавшийся таким образом между забором и стеной промежуток насыпался слой земли. Над нижней стеной, служившей фундаментом, возводилась верхняя стена, также деревянная, и затем на этой второй стене выстраивались в различных важнейших пунктах башенки или вежи, из которых наблюдали за движениями неприятеля и где помещались боевыя орудия. В половине XVI в. в Винницком замке в указанное время было пять башен, в Брацлавском — шесть. С внутренней стороны замковой стены находились деревянныя пристройки или так называемый городни. В этих крытых помещениях находили убежище жители замкового округа. Городень в Винницком замке в указанное время было тридцать, в Брацлавском — двадцать шесть. Как наружные стены с вежами, так и городни обыкновенно обмазывались снаружи глиною (и белились. — В.Б.). Кроме городень, для потребности служилых людей и отчасти для военных целей внутри замка находились некоторыя второстепенныя сооружения, как то, церковь, отдельныя светлицы, кухня, пивницы или так называемые холодники, погреба, иногда земляныя клети… Татары лишь в исключительных случаях принимались за осаду замков, предпочитая грабить окрестныя села, угонять оттуда скот и уводить пленников…» [21, с. 297–299].

Ще раз зауважимо, що саме такий метод захисту своїх земель обрали наші славні предки з XIV століття і дотримувалися його у ХVІ-му. Згадаймо, як великий Данило Галицький бідкався, за Літописом Руським, що не встиг розбудувати до приходу татар свою землю містами та фортецями. Такої ж політики у XVI столітті дотримувалися руські (українські) князі Василь-Костянтин Острозький та його батько Костянтин Іванович «Ганнібал».

«См(отри) напр(имер) уставную грамоту 1507 г. жителям Киевской области… Почти после каждого параграфа подтверждений различных прав встречаем здесь прибавки: «Как будет было за великого князя Витовта. Бо мы, заключает грамота, старины не рушаем, а новины не вводим, хочем все по тому мети, как будет было за великого князя Витовта» [21, с. 304].

Ще з давнини під час татарських наскоків на Поділля використовувалися для захисту людей також дністровські скельні печери. Ось що писав з цього приводу в 1885 році київський дослідник М. Молчановський:

«Военное значение замков для населения в западном Подолье дополнялось в некоторой степени еще обширными пещерами, которыя разсеяны во множестве в скалистом побережье средняго Днестра и его притоков. Что пещеры эти служили для жителей окрестных сел убежищем во время Татарских вторжений, в том убеждают нас как народные легенды, сохранившияся и поныне на Подольи, так и документ чисто официального характера. Относительно одной из этих пещер, расположенной в обрывистой скале левого берега реки Смотрича, между сс. Черче и Залучье, сохранилось очень подробное известие от половины XVI в. Самая пещера называлась у жителей соседних сел Городищем. Пробитая в совершенно отвесной скале, она была недоступна обыкновенным путем и проникнуть в нее можно было не иначе, как по лестнице, основание которой упиралось на самый берег протекавшей под входом в пещеру речки. В случае Татарского вторжения, жители окрестных сел прятались в эту пещеру, отнимали лестницу и ждали пока минет гроза… Совершенно очевидно, что мы здесь имеем дело с явлением, которое получило свое начало еще задолго до XVI века, а многочисленность пещер в Днестровском побережьи объясняет до некоторой степени, почему ранняя Татарская гроза проносится над Подольем с менее заметными последствиями, нежели это имело место в соседних землях…» [21, с. 305–307].

Як бачимо, українське подільське населення у ті далекі часи (XV–XVI століття) було спроможне захищатися і започатковувати козацтво. Немає сумніву, що саме так сталося.

Перед тим, як розповісти про зародження козацтва на Поділлі, автор змушений сказати кілька слів про страшне фальшування історії цього краю за 1393–1440 роки. Все, що повідомили про ті роки російська і польська історії — є, практично, стовідсотковою брехнею. Свідомою!

Послухаємо історика М. Молчановського:

«Как-бы то ни было, приобретенное так или иначе от Витовта Подолье король польский не «заложил» Спитку из Мельштына, как утверждает летописец, но отдал его этому магнату в вечное и потомственное владение на правах, равных с правами других Литовских и Русских князей. Такая неточность летописца набрасывает тень и на остальную часть его рассказа о судьбах западного Подолья» [21, с. 237].

Раніше ми вже говорили, що передача земель Західного Поділля у 1393 (1394) році польському королеві Ягайлу є стовідсотковою вигадкою польсько-литовської та російської історії, щоби приховати справжню причину воєнного походу Вітовта та Федора Острозького на Поділля у згадані роки і, головне, затаїти справжніх володарів тієї землі — князівський руський рід Острозьких (Галицьких).

Ота ж свідома фальшивка про передачу польському королю Західного Поділля у 1393 (1394) році давала можливість полякам після смерті Вітовта 1430 року ще раз «на законних підставах» зазіхати на Подільську землю.

І ще. Польсько-литовська та російська історичні науки були зацікавлені приховати справжніх руських володарів Поділля — князівський рід Острозьких, чому й вигадували різних Гедігольдів, Монтигердовичів тощо.

Зараз і дещо раніше, у ХVІІ–ХІХ століттях, польські та російські історики «почали знаходити» десятки фальшивих документів, які нібито «засвідчують» той чи інший давній факт потрактування історичних подій на Поділлі. Кожну таку фальшивку треба прискіпливо вивчати та досліджувати за всіма параметрами. Тому що, як писав давній історик — «Если принять в расчет ту страстность, с которою поляки отстаивали свои притязания на Подолье по смерти Витовта, и ту громадную роль, какую играл вопрос о Подольи в последовавших затем событиях, то… правившая в Кракове аристократическая партия готова была пойти на крайние средства, лишь бы добиться своей цели» [21, с. 239–240].

Тобто, давні польські фальшивки були лише «квіточками» їхніх величезних зусиль.

Ще більших надзусиль польські та російські історики докладали, аби сфальшувати подальші подільські події. Тут головною метою кривотлумачень було приховати ім’я руських (українських) князів-володарів Поділля — Василя і Федора (Федоровича) Острозьких, членів їх сім’ї Петра, Івана та інших. Ми про те вже розповідали, тому не будемо повторюватися.

Повертаючись до оборони українських земель на початку XVI століття козаками, варто нагадати, що козачі загони та ватаги вперше почали з’являтися на початку XV століття. Козаки були на княжій чи державній службі, насамперед, Великого Руського князя Федора Острозького, хоча явного підтвердження цього факту немає. Та є свідчення королівського посла лицаря Гілльбера де Ланноа від 1421 року про заснування Василем Красним Острозьким (Гедігольдом) фортець на березі моря та поселення в них 12 тисяч людей для оборони. Це є прямим доказом появи державного (реєстрового) козацтва в 1421 році. І цьому є опосередковані (непрямі) докази в сучасній українській історичній науці. Послухаємо ряд цікавих свідчень:

«Семерій (Северин. — В.Б.) Наливайко був яскравою постаттю переломної доби в історії українського козацтва…

Історична традиція твердить, що Наливайко був сотником надвірного (особистого) війська Острозького» [65, с. 219].

Із цього витягу маємо закономірний висновок: у князів Острозьких у XVI столітті служили надвірні (особисті) козачі загони. Козаки в другій половині XVI століття вже існували. Слухаємо далі:

«Збереглися згадки, що батько Наливайка був шевцем, який займався також козакуванням» [65, с. 219].

Отож, козаки були і в першій половині XVI століття. Зазначимо, що наша історична наука цього не заперечує. Можливо, в українській документалістиці є раніші згадки про наше козацтво, та автору відомо тільки таке:

«Перші документальні згадки про українських козаків належать до кінця 15 ст. Польський хроніст М. Бєльський (середина 16 ст.), описуючи похід Яна Альбрехта, сина Казимира IV, у Східне Поділля на татар 1489, зазначає: польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки, добре обізнані зі своїми місцями» [146, с. 250].

Як бачимо, 1489 року наші чубаті лицарі вже були на Східному Поділлі. А оскільки ці землі того року були власністю роду князів Острозьких (Брацлавські воєводи), то, зрозуміло, що вони (козаки) належали до надвірного (особистого) війська князівського роду. Зазначимо: козаки, передовсім, — вільні люди.

Саме Василь Красний Острозький (Гедігольд) 1421 року вперше переселив великі маси українців на давні споконвічні землі предків, надавши їм повну свободу та наклавши один обов’язок: захищати той край (південно-східне Поділля) від ворогів.

Цей факт був кісткою в горлі польським хроністам та московським дякам (історикам), тому й фальшували правду. Вони не могли розповісти, що в XV столітті вся Київщина, Полісся, Сіверщина, Волинь та Поділля належали руським (українським) князям, на тих землях проживали українці, а поляки та пізніше московити приходили туди як бандити і загарбники, бо ті території мали давніх господарів.

Послухаємо, що стверджував історик:

«Вот почему, делая заключения на основании официальных данных XVI в. и об отношениях начала XV в., следует скорее усилить, нежели смягчить краски. Известно, что еще долгое время Польские короли, бывшие также и великими князьями Литовскими, не только не нарушали порядков установившихся при Витовте, но напротив, заявляли о своем желании… поддерживать их во всей неприкосновенности» [21, с. 304].

Це стосувалося абсолютно всього, насамперед — зміни князівських династій.

Іще в уставній грамоті 1507 року, виданій Великим Литовсько-Руським князем мешканцям Києва та Київщини (грамота досі збереглася), «Почти после каждого параграфа подтверждений различных прав встречаем здесь прибавки: «как будет было за великого князя Витовта». «Бо мы, заключает грамота, старины не нарушаем, а новины не вводим, хочем все по тому мети, как будет было за великого князя Витовта» [21, с. 304].

А нам історики розповідають досі, як Великі Литовські князі міняли руських (українських) князів, в тому числі й київських, мов рукавички. Щось, шановні, у вас не все сходиться. Міняти князя — це, перш за все, «рушить старину» — чого Литва не робила. Це визнав історик М. Молчановський, розповідаючи про особливий статус подільських князів після 1394 року. Тобто історію Подільської землі з 1394 до 1509-го повністю сфальшовано і треба її переосмислити. Слід більше дотримуватися канви викладу історичних фактів польським хроністом Яном Длугошем, порівнюючи сам виклад та оцінку подій із німецькими та угорсько-молдавськими джерелами. Пам’ятаймо, що такі польські історики, як Стадницький, Попроцький, Несецький, Окольський та інші викладали і писали історичні праці, де йшла мова про Поділля, тенденційно та упереджено.

Ми вже розповідали, що некоронований король Русі другої половини XVI — початку XVII століть Василь-Костянтин Острозький розпочинав свій воєнний вишкіл на південних рубежах тодішнього Поділля.

Участь у тих заходах брав знаменитий охоронець Поділля 1530–1550 років Бернард Претвич. Залишилися його так звані «Спогади», котрі розповідають про ті часи. Послухаємо дещо цікаве з них. Так би мовити, припадемо ще до одного неспотвореного джерела.

«Отже, Найясніший Милостивий Королю, як… пан белзький воєвода почав уважно займатися сторожею від татар і погонями, то і ми теж,.. котрих за Божою ласкою досить народилося в Князівстві Литовському. Найпершим був князь Пронський, котрий тепер Київський воєвода, а тепер теж князь Корецький, князь Вишневецький і князь Володимирський, які, Найясніший Милостивий Королю, як з’явилися на кордонах і почали здобувати досвід,.. навчатися і займатися рицарською службою,.. почали заростати шляхи тим малим загонам для походів в землю ВКМсті (Вашої Королівської Милості. — В.Б.), особливо білгородським, очаківським, котрі у ті роки робили найбільшої шкоди (малими загонами в 200–300 осіб. — В.Б.) в землі ВКМсті, не зважаючи на мир, що ВКМсть має з Турецьким султаном, і яким тепер… перекрито хід» [153, с. 76–77].

Як свідчить давній учасник подій Бернард Претвич, при бажанні та згуртованості, тобто при єдності зусиль поляків, литовців та русичів у найтяжчі часи протистояння туркам, московитам і татарам, завжди вдавалося їх зупиняти — «перекривати хід».

Тому недаремно історик Дмитро Савич Ліщук у своїй праці «Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник», найповніше відобразивши на сьогоднішній день діяльність Великого українського (руського) князя, підсумовуючи заявив:

«Ми не повинні забувати тих, хто ніс у народ національну ідею, будував церкви і школи, був непохитним у вірі, боронив рідний край від ворога. В особі К.-В. Острозького Україна має державного і політичного діяча європейського рівня, воєначальника, яким наша держава повинна гордитись» [153, с. 103].

Краще не скажеш. Я би тільки додав: ці слова стосуються усіх Великих Руських (Українських) князів славетної династії Галицьких-Острозьких.

4. Великі українці (XV — початок XVII століть)

Люди зрідка мене запитують про національність. Я завжди вважав себе українцем.

І надзвичайно щасливий, що у моїй метриці теж записано — українець! То записав батько 18 травня 1936 року у сільраді станції Дунаївці, несучи з мамою мене з пологового будинку.

Живучи та працюючи ввесь свідомий вік у безбожній державі, я до церкви прихилився душею тільки в Незалежній Україні. І, звичайно, розумію, що звертатися до Бога людина має тільки рідною мовою. Отож, моєю церквою є та — де розмовляють і відправляють службу українською мовою. Тобто — Православна церква. Така моя життєва позиція — була, є і буде! Що ж до великих українців — то першим назвемо Дмитра Вишневецького:

«Підвішений за ребро на гак у Царгороді і спокушуваний султаном на панування та почесті, Байда (так його прозвав вільний український люд. — В.Б.) демонструє найвищі козацькі чесноти — презирство до розкошів, куплених зрадою, і зневагу до тілесних мук та смерті» [65, с. 84].

Так за Україну може вмерти не кожен!

 Дмитро Вишневецький

1. Дмитро Вишневецький

Вороги, які сотні років окуповували нашу землю, робили все, аби позбавити українців національної пам’яті. Тому ми не мали права на своїх національних героїв. Нашими звитяжцями мали бути не лицарі-козаки, а прості сільчуки, свинопаси, гречкосії. Зверніть увагу, російські шовіністи академіка Тараса Григоровича Шевченка досі подають світові як звичайного сільського діда. В той час, як своїх художників, музикантів та поетів зображають у найкращих рисах свого часу. Тому й не дивно, що українські хлопці та дівчата, потрапляючи до міста (так триває майже 150 років), зразу ж починають «цвенькати» російською мовою, соромлячись свого походження. Імперія знала, що робила.

Сьогодні насамперед треба впливати на міське населення, повертати його до роду-племені.

Та повернімося до славного українського лицаря Дмитра Вишневецького. Ось що пишуть про великий князівський рід Вишневецьких сучасні історики:

«Князі Вишневецькі, чиїм гніздом було м. Вишневець на півдні Волині (тепер у Тернопільській області), на власній генеалогії зналися досить туманно. Знадобилося багато дискусій істориків другої половини XIX — початку XX ст., аби майже напевно з’ясувати, що початки роду сягають великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича, а точніше — його сина, новгород-сіверського князя Корибута (Дмитра)» [65, с. 76].

Нам варто розуміти одну просту, але надто важливу річ. Або ми дотримуємося тези литовського князя Гедиміна, що він (і його нащадки) «не чіпали старовини», а це означає: або залишалися старі закони, стара мова, старі відносини на Русі (Галичина, Київщина та Волинь), або литовські князі що бажали, те й робили. У кожному з обох випадків мають бути цілком інші взаємини між литовськими і руськими (українськими) князями та людьми. Не маємо права говорити, що «старовини не чіпаємо» і в той же час повсюдно міняти князів (Київ, Луцьк, Поділля, Вишнівець і так далі). Слід дотримуватись однієї лінії. Це аксіома, і її треба розуміти.

На корінних землях Русі (Волинь, Київщина, Поділля, Галичина, Сіверщина) у часи Великого Русько-Литовського князівства, литовських князів, окрім синів Коріята на Поділлі з 1362 до 1394 року, не було жодного. Російські та польські історики впродовж ХІХ–ХХ століть тому й нав’язували думку про рід Корибутів (Гедиміновичів), щоби виправдати свої попередні загарбання та «законно» позбавити український народ спадку.

Ми вже досліджували питання роду Федора Несвизького і встановили, що такого князя на Русі не було. То був князівський рід Острозьких-Галицьких. Тому князь Дмитро Вишневецький походив із роду Федора (молодшого) Острозького. Чим цей факт підтверджений в історії?

Перше. Ми вже писали, що поляк Ян Длугош, який жив у часи обох Федорів, хоча князь Федір Несвизький вигадана в історії фігура, у своїй «Истории Польши» [доведена до 1480 (года); 12 книг на лат(инском яз(ыке)]» не міг, навіть за бажання, фальшувати події, оскільки багато описаних ним героїв були живі в часи праці над книгою. Послухаємо довідку Великої Радянської Енциклопедії (третє видання) про цю людину.

«Длугош… Ян (1415, с. Бжезница, Радомщанский — 19.5.1480, Краков), польский историк и дипломат, краковский каноник (с 1436), архиепископ львовский (1480). Учился в Краковском ун(иверситете) (1428–1431), был секретарем (1439–55) кардинала З. Олесницкого, воспитателем детей короля Казимира IV. В своей «Истории Польши (доведена до 1480; 12 книг на лат. яз.), являющейся вершиной польской ср(едне)век(овой) историографии, использовал материалы гос(ударственных) и церк(овных) архивов, польские, чеш(ские) и венг(ерские) хроники, рус(ские) и литов(ские) летописи. Соч(инения) Д(лугоша) проникнуты идеей борьбы за единство польских земель» [25, т. 8, с. 357].

Отож, свідчення Яна Длугоша варто сприймати як менш-більш об’єктивні.

І ще: рід князів Острозьких у 1421–1427 роках засвітився у Гуситських війнах. І тільки це врятувало Федора Острозького (молодшого) від історичного забуття.

Друге. Цікаве повідомлення в науковому історико-краєзнавчому виданні «Вишневець та князі Корибути-Вишневецькі, зробила Любов Миколаївна Шиян.

Послухаємо:

«Маючи авторитет і родинні зв’язки з князями Острозькими, цими некоронованими володарями Русі, Михайло Васильович Вишневецький на час московського полону кн(язя) К(остянтина) І(вановича) в 1500–1507 роках отримує посаду брацлавського намісника і поступово розширює свої володіння» [196, с. 8].

Ми пам’ятаємо: на Поділлі після вигнання з нього князя Коріатовича, зверніть увагу — теж Федора, повністю призупинилася ця гілка князівської литовської династії Гедиміновичів у Великому Литовсько-Руському князівстві. За свідченням істориків, Любартовичі на Волині теж позбулися влади за велінням Ягайла. А за теорією московських та польських істориків-державників, такого бути не могло, бо ж у Великому князівстві повсюдно мали сидіти, володіти і правити тільки литовські князі. Князі-русичі, як ці писаки твердять, не мали ніякого права на владу у Великому князівстві. Тож коли таких горе-істориків ловили «на гарячому», тобто на відвертій брехні, чи вони самі потрапляли в глухий кут, їм доводилося поступатися і визнавати подібні нісенітниці, які трапилися з князями Коріатовичами та Любартовичами.

Однак у Гедиміна було тільки 8 (вісім) синів і троє з них померли ще до 1362 року, тому зрозуміло, що історикам, про яких іде мова, далі «відступати» було нікуди. Тож на литовському князеві Корибуті (це вже Ольгердович) вони «дали бій». Бо вже й Ольгердовичів не вистачало на «руські столи».

Тому сучасна дослідниця й змушена була констатувати:

«Федір Корибутович, він же Федір Несвизький, вніс собою велику плутаницю для вчених-геральдиків, які шукали серед нащадків Гедиміновичів та Рюриковичів коріння волинських князів, у тому числі і древнього роду володарів Вишневця. Полеміка, яка іноді набувала форми справжніх баталій, власне, виходила за межі історичної науки і мала скоріше політичне та ідеологічне підґрунтя» [196, с. 6–7].

І слід визнати, що у XX столітті, серед тих історичних баталій, в черговий раз гору взяла фальшивка про так званого Федора Несвизького. А професор Наталя Яковенко, взагалі, весь рід руських князів Острозьких зарахувала до роду Гедиміновичів. Просто і надійно!

Докажіть тепер, що вони були русичами (українцями).

Між іншим, посади й титули «Острозький», «Брацлавський» тощо надавалися найближчим членам одного роду. Тому є всі підстави вважати, що князь Михайло Васильович Вишневецький належав до князівського роду Галицьких-Острозьких.

Третє. Надзвичайно цікаве. Серед легенд давнього Острога про знамениту Гальшку Острозьку існує й така:

«Гальшка Іллівна Острозька… (донька старшого брата Василя-Костянтина Острозького — Іллі, народилася в листопаді 1539 року)… Наділена винятковою красою, до того ж — спадкоємниця величезних маєтностей, вона була однією з найбажаніших наречених у Східній Європі… Коли дівчинка досягла тринадцятилітнього віку, в дім Острозьких почали юрбами з’їжджатися юнаки із найвизначніших магнатських родів, щоб домогтися її прихильності. Існує переказ, що серед претендентів був і Дмитро Вишневецький, відомий ще як Байда. Ця легенда навіть твердила, начебто глибоке почуття до Гальшки і змусило його все життя залишатися неодруженим. Але відмова Гальшки Дмитрові пішла на користь Україні. Байда… створив козацьку напівреспубліку, яка відіграла основну роль у створенні української держави» [154, с. 38 і 44].

На мою думку, ця легенда є ще одним свідченням походження князя Дмитра Вишневецького із роду Острозьких (Галицьких). Будучи близькими родичами, Гальшка не могла вийти заміж за Дмитра, тому йому і відмовили. Звернімо увагу: причина відмови в легенді — відсутня.

Чому? Відповіді немає…

Уперше про ще зовсім молодого лицаря-козака згадує знаменитий Бернард Претвич у своєму поданні на сейм 1550 року, коли князеві Дмитру було 17–20 років.

«Порубіжні війни з татарами другої чверті — середини XVI ст. проводилися своєрідними партизанськими методами і з одного, й з другого боків, оскільки формально Туреччина та її васал(и), Кримський ханат (та Московський князь. — В.Б.), перебували в стані миру з… (Польщею та Великим Литовсько-Руським князівством. — В.Б.)…

Можна досить точно визначити, коли Вишневецький, покинувши польові війни в почтах прикордонних урядників, пов’язує свої честолюбні плани й саме життя з козаками Дніпрового низу. Ще 1552 р. він разом з Претвичем брав участь у поході на Очаків, а вже на початку 1553 р. (отримавши відмову Гальшки, чи роду Острозьких. — В.Б.) в одному з королівських листів згадується, що князь Дмитро «на острові Хортиця, проти Кінських Вод, поруч з кримськими кочовищами «громадить довкола себе козаків і навіть ставить «замок» [65, с. 78–80].

А далі князь Дмитро зі своїми козаками був у Туреччині, в Молдові і, звичайно, у своєму «замку на Хортиці». Поки, врешті-решт, не повернувся 1560 року на службу до польського короля, який говорив про князя: «Зараз таких слуг треба було б якнайбільше, але не з таким норовом» [65, с. 82].

Варто мати на увазі, що князь Дмитро Вишневецький не просто відсиджувався на Хортиці, яку не могли взяти штурмом кримські татари, а постійно завдавав ударів по Оттоманській Порті.

«За спостереженням сучасної французької дослідниці Шанталь Лемерсьє-Келькеже, яка вивчала архів Великої султанської ради, Оттоманська Порта надавала особливого значення діяльності «Димитрашка» (як тут називали Вишневецького). Його розцінювали як ворога імперії, особу, що наважується зазіхати на турецькі інтереси, відрізавши метрополію від стратегічно важливої фортеці Азов у гирлі Дону …» [65, с. 83].

Тому зрозуміло, чому Оттоманська Порта полювала на князя і, отримавши його в свої руки, піддала жахливій смерті у віці, практично, 40 літ. Це сталося 1563 року.

«Збереглися два портрети разюче несхожих між собою людей, які історики мистецтва тлумачать як зображення козака-князя… (У) середині XVI ст. на теренах України, Польщі, Литви й Білорусі портрети писали хіба що з членів королівської родини або вищих придворних достойників». [65, с. 84].

І, як бачимо, писали портрети князя.

Усе життя Дмитра Вишневецького, вчинки, поведінка та ставлення тогочасних володарів держав свідчать про його походження з королівського роду князя Данила Галицького. Навіть — написані портрети.

 Юрій Дрогобич (Котермак)

2. Юрій Дрогобич (Котермак)

«Друга половина XV ст. у багатьох була перехідною добою в історії української культури. З одного боку, розвивалися традиційні форми мистецтва й літератури, успадковані від Київської і Галицько-Волинської держав, а з другого — дедалі більше українців входило в русло загальноєвропейських культурно-освітніх рухів. Знайомство з досягненнями західної науки готувало ґрунт для синтезу (вже наступного століття) обох течій — традиційної і новаторської.

У XV ст. в провідних культурних центрах Європи набув поширення передовий гуманістичний світогляд. Однак шляхи проникнення гуманізму в Україну відомі ще недостатньо. Ось чому заслуговують на особливу увагу життя і діяльність Юрія з Дрогобича, професора Болонського й Краківського університетів, автора першої друкованої книги, написаної нашим співвітчизником» [65, с. 85].

Хто ж такий був Юрій Котермак?

Він народився близько 1450 року в Дрогобичі «в родині міщанина Михайла Доната, званого Котермаком». Так написано в одному з існуючих стародавніх документів. Скоріше за все, «то було родове прізвище». Хоча у ті часи люди йменували себе за містом (селищем) походження.

«Дослідники вже звернули увагу на те, що у ХV–ХVІ ст. не один лише Юрій з-поміж дрогобицьких міщан учився в Краківському університеті. У списках вступників цього закладу за 1411–1600 рр. вдалося відшукати принаймні 32 вихідців з Дрогобича… Здобуття Юрієм Дрогобичем 1470 р. ступеня бакалавра, а 1472-го — магістра, свідчить про його наукові здібності й неабияку наполегливість у доланні труднощів. Із 280 юнаків, котрі разом з ним вступили до університету, бакалаврами у 1470/71 навчальному році стали 66 чол(овік), а ступень магістра отримали у 1472/7З навчальному році лише дев’ять з них. Зробившись магістром, молодий дрогобичанин виїхав продовжувати навчання до Італії, у славетний Болонський університет» [65, с. 86].

У Болоньї він стає доктором вільних мистецтв, а згодом — доктором медицини. Там же кілька років він читає студентам лекції з астрономії, а пізніше «зайняв посаду ректора медиків і артистів».

Одночасно він пише багато «прогностиків, календар-альманахів та оцінок місячних затемнень», які досі, як великі реліквії, зберігаються в Національних бібліотеках і музеях Європи.

Надрукованими зберігаються донині у Краківському Ягеллонському університеті та Штутгартській бібліотеці трактати. Серед них — «Прогностична оцінка поточного 1483 р. магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Болонського університету», видана 7 лютого 1488 року «в друкарні відомого римського видавця Евхаріуса Зільбера (Франка)».

Юрій Дрогобич багато працював у галузі географії, медицини тощо. Викладав у Ягеллонському університеті Кракова, де й помер 4 лютого 1494 року; похований у цьому ж місті.

3. Павло Русин з Кросна

Великий просвітитель і поет початку XVI століття.

Вважається, що Павло народився у 1470–1474 роках у містечку Кросно біля Перемишля. Початкову освіту здобув у рідному місті. Із 1491 року навчався у Краківській академії, а 1500 року з’явився у Грейфсвальському університеті (Померанія).

«1506 р. кроснянин отримав у Краківській академії ступінь магістра вільних мистецтв і там-таки майже десять літ (з перервами) тлумачив римських письменників» [65, с. 92].

1509 року у Відні за допомогою угорського магната Габріеля Переньї вийшла збірка віршів «Павла Русина з Кросна, магістра вільних мистецтв і дуже приємного поета, панегірики до божественного Владислава, найзвитяжнішого короля Паннонії, і святого Станіслава славнозвісного єпископа і мученика Польщі, та багато інших пісень на додаток, складених не без великої приємності». Що цікаво зазначити: один із примірників цієї книги досі зберігається у Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника НАН України.

У своїх поезіях «…Павло називав себе Русином з Кросна»; так само його іменували сучасники. У вірші «Промовляє книга, яку добуто зі сховища і якій повернено давній блиск» Кроснянин писав:

«Павло… той, кого Русином весь тямущий гурт залюбки йменує словом солодким».

Власне, серед творців польсько-латинської поезії XVI ст. була ціла група митців, котрі себе називали русинами: Григорій Чуй Русин із Самбора, Іван Туробінський Рутенець, Георгій Тичинський Русин» [65, с. 94].

То все наші славетні предки, які ще в ті далекі роки заявляли про себе як про русичів.

«Творчість Павла Русина з Кросна — органічна складова європейської поезії гуманістів. Разом з тим, вона належить до вітчизняної (української. — В.Б.) культури, як і спадщина інших латиномовних письменників XVI ст. — «Русинів» і «Роксоланів» [65, с. 97].

А таких були десятки.

Настали часи збирати русичів (українців) до рідної, вільної хати, до українського державного столу.

 Мелетій Смотрицький

4. Мелетій Смотрицький (1577–1633)

«Мелетій Смотрицький є автором близько двох десятків талановитих і впливових свого часу книг, написаних у жанрах політично-релігійної полеміки, памфлету, публіцистично-художньої медитації, есе. Тільки одну його книгу «Тренос» (1610) можна сміливо зарахувати до першорядних здобутків світової гуманістично-ренесансної літератури. Разом з тим, він увійшов в історію нашої культури як корифей філологічної науки, будучи творцем широковідомої у всьому Слов’янському світі праці «Грамматіки славенския правильное синтагма» (1618–1619), названої М.В. Ломоносовим «Вратами всей учености» [153, с. 37].

Я завдячую долі, що через 329 років після тих подій моїм вітчимом став земляк Мелетія Смотрицького — Яків Леонтійович Миць, який навчав мене жити у цьому страшному світі, поважати людей та дуже важко працювати, аби чогось досягти в житті. Він і сам сповідував ці правила.

Земля старого Смотрича породила для України багато великих достойних людей.

«Мелетій Смотрицький у юнацькі роки жив і навчався на Заході, слухаючи лекції у Віттенберзькому університеті. У перші десятиліття XVII ст. М. Смотрицький повертається на батьківщину цілком сформованою людиною, переконаним гуманістом, відданий ідеям Відродження, вороже настроєний проти всілякої соціальної тиранії, церковного паразитизму і невігластва» [153, с. 37].

І тут же з’являються його твори: у 1608 році — «Антиграфи», у 1610 році — «Тренос, або Плач».

Слід зазначити, що праця «Тренос» дуже не подобалася як владі, так і церкві.

Тому Смотрицький мусив «деякий час переховуватись». Саме в той час він написав «Грамматіки славенския правильное синтагма», яка на довгі роки стала головним мовним підручником вчителів-славістів.

«Постать Мелетія Смотрицького настільки колоритна і значима (у європейській культурній спадщині. — В.Б.), що є потреба ґрунтовного монографічного вивчення його спадщини та переоцінки його просвітницької діяльності, осмисленої іноді поверхово, а то й хибно» [153, с. 39].

Бо ту хибну думку українцям нав’язала московська шовіністична наука, яка не могла простити Мелетію Смотрицькому перехід у 1627 році до унії.

Така історична правда.

5. Дем’ян (Деміан) Наливайко (бл. 1550–1627)

Дем’ян Наливайко був старшим братом знаменитого Северина Наливайка — одного із керівників селянсько-козацького повстання 1594–1596 років в Україні. Народився на Поділлі, в Гусятині. Переважна більшість тогочасного Північного Поділля належала роду князів Острозьких та його відгалуженню — князям Вишневецьким, Збаразьким, Заславським тощо.

Тому й не дивно, що Даміан навчався в Острозькій академії, потім був пресвітером в Онуфріївській церкві і, врешті, — керівником друкарні в Дерманському монастирі.

«Однією з книг, що була надрукована в Дермані, став «Октоїх» (друк розпочато 12 квітня 1608 р.), передмову і післямову до неї склав і підписав «Даміан недостойний презвитер». Вже тут проявляється характерна риса публікацій Наливайка: паралельні українські та церковнослов’янські тексти.

З 1605 року князь Костянтин знову переносить друкарню в Острог, де видавничою справою продовжує керувати Деміан Наливайко. Йому належить передмова до «Требника» 1606 р. Через рік він переклав і видав збірник «Лекарство на оспалий ум чоловечий». До цього збірника ввійшли авторська передмова, два «слова» Іоанна Златоуста, «Тестамент» — заповіт візантійського імператора Василія своєму синові Льву. Цей документ цікавий передусім тим, що в ньому приділено чималу увагу значенню мудрості і науки в житті людини. Проповідь життєвої необхідності знань у період бурхливого піднесення суспільного й культурного життя в Україні була значним явищем. У «Тестаменті» проводиться думка, що фізична сила і краса людини самі по собі нічого не важать, якщо вони не «приоздоблені» розумом. Основне джерело розуму — наука, скарбниця науки — книга. У «Тестаменті» бачимо одну із перших спроб теоретично обґрунтувати необхідність світської освіти для найширших верств населення» [153, с. 39–40].

Переклади Дем’яна Наливайка творів Івана Златоуста та інших, як ми вже говорили, зроблені не тільки церковнослов’янською, а живою українською мовою. Та мова, а особливо мова української частини «Лекарства на оспалий ум чоловечий», була літературною мовою нашого народу початку XVII століття.

«Він вдало користується синонімікою, збагачуючи її словами іншомовного походження, використовуючи фразеологічні звороти, більшість з яких, певною мірою адаптувавшись, засвоїлись живою розмовною мовою» [153, с. 40].

То був один з великих мовознавців свого часу.

Хочу, щоби читачі зрозуміли — у мене при виборі великих українців ХV–ХVІІ століть не було наперед визначеного плану. Кількість видатних осіб настільки велика, що я вагався перед кожним прізвищем предка тих часів. Кожен із них мав право на нашу увагу. До часів Великого Козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького українська земля породила сотні, а можливо, тисячі великих мислителів, поетів, просвітителів, державних діячів, полководців, церковних діячів тощо. У цьому плані ми багата нація. Ось дехто з тих великих предків (князі):

1. Федір Острозький — князь із роду Галицьких.

2. Федір (Федорович) Острозький.

3. Василь Красний Острозький.

4. Іван (Васильович) Острозький.

5. Дмитро Байда-Вишневецький.

6. Михайло Вишневецький.

7. Раїна Могилянська (дружина Михайла).

8. Князь Василь Васильович Збаразький.

9. Костянтин Острозький.

10. Василь-Костянтин Острозький та десятки інших, яких досі зараховують до литвинів та поляків. Хоча Великі Литовські князі до 1569 року руської (української) «старовини не чіпали», перш за все — носіїв тієї «старовини» — руських князів.

А ось великі діячі української православної церкви далеких ХV–ХVІІ століть:

1. Йосиф Верещинський.

2. Іпатій Потій.

3. Іван Вишенський.

4. Єлисей Плетенецький.

5. Герасим Смотрицький.

6. Мелетій Смотрицький.

7. Кирило Лукаріс.

8. Ян Лятош.

9. Дем’ян Наливайко.

10. Іван (Іов) Борецький.

11. Памво Беринда.

12. Стефан Зизаній.

13. Лаврентій Зизаній.

14. Захарій Копистинський.

15. Касіян Сакович.

16. Йосиф Рутський.

17. Петро Могила та багато інших.

Не буду перераховувати кілька десятків значних козацьких старшин тих далеких часів, але зауважу, що навіть з них не можу не виділити гетьмана Петра Сагайдачного, що «проміняв жінку на тютюн та люльку», хоча належав до інтелектуалів свого часу, бо навчався в Острозькій академії. Саме він 1618 року не спалив та не зрівняв з землею Москву, хоча мав таку змогу. Ось що значить, в сучасному розумінні, — великий інтелектуал!

В абсолютно подібних умовах московити Петро І та Меншиков спалили вщент Батурин та вирізали в ньому всіх жінок і дітей, як звичайні бандити.

Не забуваймо цих уроків історії.

Можна ще назвати імена багатьох великих постатей нашого народу XV — першої половини XVII століть, які в ті далекі часи належали до європейської та української еліт, та якими ми маємо пишатися і яких маємо обов’язок шанувати. Однак зараз хочу відзначити, що московська влада та її інтелектуали XVIII–XX століть робили геть усе, щоби позбавити українців пам’яті про предків та минуле. Вони за часів Івана III і Василя III, які належали до спадкових ханів-золотоординців, аби вивищитися перед кримсько-татарськими ханами родини Гіреїв, прийняли християнську віру за допомогою Софії Палеолог та її прибулого оточення; започаткували своє походження від Ісуса Христа через рід київських князів, увіковічивши цей міф у Благовіщенському кремлівському храмі, збудованому в 1484–1489 роках, та з 1492 року ввели своє, московське, літочислення.

Прошу послухати:

«На сводах паперти (того храму. — В.Б.), между притчами Священного Писания, представлена в лицах вся книга родства Иисуса Христа… во весь рост несколько Великих Князей Российских, с венцами вокруг головы…» [180, с. 313].

Зазначимо: московське літочислення проіснувало до 1700 року, яке відмінив Петро І та запровадив новий календар.

Це було вимушене рішення московського царя. Бо він продовжував крадіжку київської руської (української) спадщини. 1721 року Петро І своїм особистим указом звелів величати московитів і свою державу Московію — російським народом і Російською імперією, вкравши таким чином ім’я в русів (українців). А відмінив Петро І московське літочислення у 1700 році тому, що готувався до крадіжки заздалегідь: не могла 200-літня Московія бути спадкоємницею відомої 1000-літньої держави.

Що зрозуміло.

Попередньо московський цар Петро 1716 року за допомогою свого підручного В.Н. Татищева сфальшував та підкинув (привіз) із Кенігсберга так званий Радзивилівський «загальноросійський літопис».

А далі російська імператриця Катерина ІІ (1762–1796) створила (1783) таємну спеціальну «Комиссию по составлению записок о древней истории, преимущественно России», і напрацюваннями тієї «Комиссии…» всі фальшивки узаконила, вибивши у рабів-українців пам’ять.

Післямова

Автор збирався писати працю «Україна-Русь» у двох книгах. Та коли вийшов перший том книги «Споконвічна земля», де описаний український край та народ, що його заселяє багато тисяч років, творячи на своїй споконвічній землі впродовж віків культури й держави, то стало зрозуміло: між першою книгою «Споконвічна земля» та наступною «Українська слава», як її планується назвати, де йтиметься про доленосні звитяги нашої нації, потрібна ще хоча би одна книга. Розкриваючи тему, аби не виникала прогалина у розвитку українського народу впродовж останніх століть (Х–ХVІІ), автор змушений був написати другий том книги «Князі Галицькі-Острозькі», яка, на мою думку, заповнила ту прогалину. Бо про правителів попередніх наших часів ми вже щось розповіли у першому томі книги «Споконвічна земля» та про дещо нагадаємо у третьому.

Змушений зізнатися, що беручись до опрацювання другого тому книги «Князі Галицькі-Острозькі», я ніколи не думав, що цей відтинок української історії так системно наповнений свідомою брехнею та міфами російсько-польських істориків та владоможців.

Вигадки і фантазії настільки потужні, що ними досі послуговується світова історична наука, а головне — українські дослідники. Тільки небагато з них на сьогодні розуміють необхідність жорсткого переосмислення викладу самої канви та фактологічного матеріалу української історичної науки і відокремлення його, перш за все, від російського (московського).

До тих пір, поки ми не ліквідуємо пуповину і не переконаємо світову науку, що то кривотлумачення московитів XVIII століття, Кремль буде постійно заважати нам жити.

Варто пам’ятати, що кращі сучасні великі науковці Європи та Сполучених Штатів Америки, наприклад Едвард Кінан (професор історії Гарвардського університету), вже давно наполягають на перегляді московських історичних міфів, або, в крайньому разі, їх визначенні та науковій фіксації. Що звільнить російську та українську науки, як і світову, від великої кількості запущених туди «доважків брехні».

Отоді московські президенти путіни не розповідатимуть усному світу про катерининські вигадки XVIII століття типу «Малороссия», бо чітко знатимуть, що у Х–ХІ століттях, коли ще не було Москви, українські (руські) князі зі своїм народом уже обживали південні землі сучасної України-Русі, а майбутні московити до того не мали жодного стосунку. Вони ніколи не входили до складу Русі, а вкрали своє сучасне ім’я «русские» тільки 1721 року, коли Петро І видав указ від «22 октября 1721 года… (после. — В.Б.) торжественной церемонии по поводу Ништадского мира, (когда. — В.Б.) канцлер Г.И. Головкин от имени Сената… (предложил Петру І. — В.Б.) принять титул Императора Всероссийского…» [198, с. 395].

Тільки після того указу Московія почала зватися Російською імперією, а московити — росіянами.

Зазначимо: майже всі держави Європи в ті роки відмовилися визнавати те московське вигадане ім’я.

Саме український князь Василь Красний Острозький із династії Рюриковичів та роду Данила Галицького у 1421 році заснував на березі Чорного моря міста-фортеці: Качебіїв (сучасна Одеса), Чорноград (сучасний Овідіополь), Маяк (сучасне село Маяки), Караул, Балабки (сучасне село Барабой), що засвідчив посол королів Англії та Франції Гілльбер де Ланноа.

Тож московським так званим верховодам (царям, імператорам, президентам) годилося б подібні факти знати, щоб не опускатися до рівня національного героя Іванушки-Дурачка.

Та повернімося до книги «Князі Галицькі-Острозькі». Зразу ж впадає в очі, що при величезних князівських родоводах Русь (Україна) раптом на початку XIV століття опинилася без династії. А у Львові та Галичині 1323 року до влади прийшла якась незрозуміла «боярська рада на чолі з Дмитром Дедьком», хоча Європа у ті часи про подібне управління не відала. У Володимирі, серед православного українського люду, раптом престол самовільно захопив у 1340 році п’ятнадцятирічний князь-католик Болеслав (Юрій II), який з невідомих причин чомусь використовував печатку руського Великого князя Юрія І. А той Великий Галицько-Волинський князь Юрій Перший, оженившись другий раз у 28–30 років, будучи королем Русі, чомусь не подбав про спадкоємців від другої православної дружини. Отакі анекдоти на кожному кроці. Ще й, за словами польських хроністів-слуг короля Польщі та московських дяків — давніх державних істориків, — є цьому докази: різні історичні, правда, переважно сумнівні, якщо не сказати — фальшиві, документи.

А оскільки московська історична наука нічого іншого у спадок нам не залишила, а тільки оті фальшивки, то, зрозуміло, що саме московські брехні є домінуючими в доказовій базі.

Але варто зауважити, що в останні роки незалежності України деякі наші науковці починають розуміти необхідність пошуків нової джерельної бази, окрім московської. Вони, не чіпаючи промосковського трактування історичних подій та старих висновків, наповнюють історичні підручники й посібники сотнями нових європейських та арабських джерел, які часто-густо суперечать московській фальші. До таких українських науковців я б насамперед зарахував О.В. Русіну з її працею «Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії», 2009 року видання.

Саме ця праця звела до єдиної джерельної бази, щодо подій у Галицько-Волинській державі 1300–1380 років, такі різні джерела, як:

— «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі».

«Для українських науковців цей твір цікавий тим, що містить дані про галицько-волинські землі (одночасно про Київську, Пінську та Сіверську землі. — В.Б.), які сягають… XIV ст.» [44, с. 158].

— «Напис на дзвоні собору Святого Юра 1341 року», що засвідчує: «В лето 6849 сольянь бы колоколъ сиі святому Юрью при князи Дмитриі…» [52, с. 78].

Шановна пані О.В. Русіна дуже влучно зауважила: «Дмитра Дедька ця згадка стосуватися не може, позаяк той був боярином і не мав князівського титулу» [44, с. 150].

— «Флорентійський рукописний Псалтир колекції рукописів Лоренцо Медічі, закінчений 4 серпня 1384 року попом Іваном Луцької церкви святої Катерини», де він занотував, що зробив це «первего лета (у перший рік)» після смерті князя,.. «якого він згадує під… іменем — Дмитро» [44, с. 179].

Докази істориків про хресне ім’я «Дмитро» литовського князя Любарта Гедиміновича — є стовідсотковою вигадкою, бо в 1385–1386 роках усі прямі родичі польського короля Ягайла, приносячи клятву на вірність Короні, мали бути католиками. Така одна з головних умов Кревської унії. І вона була виконана. Тому у Флорентійському Псалтирі Луцької церкви йдеться про руського (українського) князя Дмитра.

— «Молитва митрополита Кипріана у Луцькій церкві «над гробом княжим Дмитриевым» [44, с. 180].

«Цікаво, що, побувавши у Луцьку невдовзі після… смерті (князя Дмитра. — В.Б.), митрополит Кипріян склав молитву «над гробом княжим Дмитриевым». А те, що пам’ять про нього з бігом часу поблякла, до певної міри можна пояснити якимись негараздами…» [44, с. 180].

Певно, розуміючи фальшивість посилу в усіх цих випадках (і не тільки цих) на хресне так зване ім’я «Дмитро» литовського князя Любарта Гедиміновича, та ж пані О.В. Русіна змушена пояснювати: «Утім, навіть якщо Любартів привілей церкві Іоанна Богослова 8 грудня 1321 року повністю сфальсифікований, фактом залишається те, що саме в цій церкві було поховано князя» [44, с. 180].

Шановна пані О.В. Русіна, я схиляю свою сиву голову перед Вами за ту титанічну працю, яку Ви робите. Але, повірте, що то похований не литовський князь Любарт Гедимінович, а руський князь Дмитро Юрійович Галицький — правнук великого Данила Галицького. І перший цьому доказ — слова Великих Литовсько-Руських князів: «старовину не руйнуємо, новин не вводимо». Бо призначення на Волині, Київщині, Сіверщині та Поділлі литовських князів було «руйнуванням старовини та введенням новини», що є очевидно. Не треба «одночасно сидіти на двох стільцях». Врешті-решт — це й Ваша думка (книга «Україна: литовська доба 1320–1569»). Та полишимо й цю тему. Хто хоче знати істину, слід звертатися до сучасних генетичних досліджень. Українська держава повинна такі аналізи зробити, аби назавжди позбутися московських «доважків брехні».

Зрозуміло, що сфальсифікувавши розрив української правлячої князівської династії Галицьких, польські та московські владоможці дотримувалися згаданих догматів фальшування в подальшому. І тут варто визначити головні мотиви фальсифікації, тобто головне, що бажали приховати польські та московські окупанти. Цю роботу фахово зробили сучасні українські історики, зазначивши:

«Легкість, з якою вирішилась доля Волині та Підляшшя, спонукала поляків до дій, і незабаром було знайдено «докази» того, що «Київ належить Короні», а заразом і Брацлавщина. Усі вони, тією чи іншою мірою, являли собою «наругу над історією». Так було побудовано цілу теорію, за якою вся Русь здавна підлягала польським королям — внаслідок добровільного визнання їхньої влади, завоювання або успадкування. Ці твердження перегукувались із загальноруськими (російськими. В.Б.) претензіями московських володарів, які й далі простягали руки до українських земель (передусім до Києва)» [65, с. 33].

Тобто — головною метою Польської і Московської імперій було цілковите поглинання українського народу та його землі. І для того вигадувалось усе, що сприяло тим процесам. Москва ж підтримувала польські шовіністичні «докази», будучи в них зацікавлена. Хоча іноді поступалася в так званих «мелочах». Наприклад, московити дозволили українським історикам сперечатись, як була приєднана Україна-Русь Литвою — воєнним чи мирним шляхом. Послухаємо:

«Тому іноді історики вважають, що навіть династичні шлюби укладалися під прямим тиском: так, наприклад, спадкоємні права Ольгерда на Вітебськ, а Любарта — на волинський Володимир були набуті військовим шляхом. Тому ідея мирного приєднання як України, так і інших староукраїнських земель до ВКЛ сьогодні вважаються міфом, сформованим російською історіографією XIX ст.» [52, с. 10].

Отак українські історики спростовують польсько-московські вигадки. Що цікаво: ніде в науці не існує розповіді, нехай навіть міфічної, про боротьбу Ольгерда за Вітебськ чи Любарта за Волинь. Як в історії мовчать про жорстоке протистояння русичів (українців) полякам при загарбанні Галичини у 1349–1380 роках та Поділля — у 1430–1450 роках. Мовчить історія, немає «сталої думки», хоча факти волають.

Якщо польські і московські історики стали «заєдинщиками» в розриві української князівської династії Галицьких, то, зрозуміло, що у замовчуванні князівського роду Острозьких вони були не менш зацікавлені.

Був серед Острозьких князь — Василь Красний. Та в історичній науці немає навіть простенького дослідження, чому того князя величали Красним, не кажучи вже про його діяльність, поведінку, гучні вчинки, подорожі тощо.

Хоча про московських князів-дебілів та звичайних убивць, таких як Федір Іванович та Іван Васильович (Лютий) написано стільки, що доводиться матеріал викидати на смітник, за нестачею місця у квартирах. А московити все пишуть та пишуть, і зупинити їх нікому.

Отож, князь Василь Федорович Острозький, він же — Василь Красний, а для приховування — Гедігольд.

Чому польська та російська історичні науки так утаємничили та засекретили діяльність цього князя? Справа в тому, що Василь Красний Галицький, як і його брат Федір, тривалий час володіли Поділлям: перший у 1411–1424, а другий — у 1424–1430 роках. Боровся за своє Подільське князівство у 1430–1440 роках і Федір Острозький, що зафіксував у своїх працях польський історик Ян Длугош, який у ті роки (1430–1440) вже був дорослим.

Послухаємо історика М. Молчановського, який, прислуговуючи московсько-польській імперській думці, писав ось таке:

«В то время, как западными замками Подолья распоряжались Поляки, северо-восточная полоса нашей земли охранялась от Польских посягательств и захватов… кн(язем) Федором (і додає московську брехню. — В.Б.) или Федьком Корибутовичем Несвицким1» [21, с. 365].

Що й пояснює у примітці (1):

«Как известно, Длугош смешивает этого князя с деятелем Гуситского движения кн(язем) Федором или Фридрихом Острожским, а позднейшие писатели (історики. — В.Б.) повторяют его ошибку. Шараневич колеблется между кн. Федором Острожским и Несвицким и как будто готов признать, что они оба действовали на Подольи… Замечу, что уже Папроцкий, Несецкий и Окольский имели… (другой. — В.Б.) взгляд на дело. Похвалы, которые расточает Длугош военному искусству кн(язя) Федора Острожского, быть может и не относятся собственно к Федьку Несвицкому» [21, с. 365].

Отаке пояснення. Виявляється, Ян Длугош не знав, про кого оповідав, тому й приписав воєнні подвиги князя Федора Острозького якомусь Федьку Несвицькому.

Цікаво, що декілька поколінь польських істориків, після Яна Длугоша, вважали, що боротьбу українців (русичів) за Поділля проти поляків у 1430–1440 роках очолював руський князь Федір Острозький (Галицький), та в ХVІ–ХVІІ століттях їхні погляди різко змінилися, і ту боротьбу почав очолювати Федір Корибутович — литвин.

Відбулася метаморфоза. Не дивуймося — сьогодні вона має так звану доказову базу.

Сфальшувавши майже повністю подільську історію 1393–1440 років, польсько-московська історична наука, звичайно, не могла собі дозволити залишити руського князя Василя Красного Острозького «Вітовтовим намісником Поділля у 1411–1423 роках» та забудовником міст-фортець Качебієва (Одеси), Чорного города (Овідіополя) та інших. Тому й підкинули до руських (українських) князів якогось найманця-іноземця Гедігольда. Мовляв, розбирайтесь! А ми збоку все заперечуватимемо.

Головне, що в ці вигадки повірили й досі вірять сотні чесних і порядних українців-істориків, письменників, учителів, журналістів. Один із таких, «некто» Олег Будзей, навіть виступив із протестом і заявив таке: «Тож твердження Білінського про князювання в 1411–1423 роках Василя Красного (Острозького) на Поділлі виявляється нічим не підкріпленою фантазією автора». Не цитуватиму ще гірших звинувачень Олега Будзея на мою адресу. Скажу тільки, що весь «пыл» цієї людини, на мою думку, звівся до того, що, мовляв, нічого мостобудівельникам робити в історичній науці. Мені б дуже хотілося погодитися з паном Будзеєм, та дійсність не дозволяє. Згадаймо, скільки «фахові історики» (і не тільки вони) «співали пісень» про «три братні народи», про «спільну історію України і Росії», про «старшого брата», що виявилося сьогодні цілковитою брехнею. А той «старший брат», який написав нам підручники історії та примусив їх вивчати, проявив свою справжню суть золотоординця, встромивши Україні в спину ножа.

Ось чому українську історію, пане Будзей, слід переписати. Чим раніше, тим краще. І зробити те мають, насамперед, патріоти, а вже потім — фахівці.

Що ж стосується Василя Красного і Гедігольда, то я ще раз заявляю, що то одна історична особа, і цьому є сотні доказів, а ще звичайна людська логіка. Звернімо увагу — постаті Василя Красного та Гедігольда постійно переходять одна в одну: серед руських князів та лицарів раптом з’являється Гедігольд, потім виявляється, що цей іноземець — руський лицар (князь). За різними історичними джерелами, інтереси Великого князя Вітовта на Констанцькому Соборі (1414–1418) представляв чи то князь Василь Красний, чи то Гедігольд. Я розумію, що інтереси Вітовта могли захищати вони обидва, тільки невелике прохання до прихильників цієї точки зору: поясніть, будь ласка, як іноземці у Констанці 1418 року величали Василя Красного?

Подумаймо, чи не тому матеріали згаданого Собору (1414–1418) так засекречені, що їх не можна знайти навіть через церкву? А це ж документи 16-го Вселенського Собору, і їх мають вивчати в усіх вишах, особливо церковних.

Автор, при всій його наполегливості, уже 5 (п’ять) років не може знайти матеріалів Вселенських Соборів, допуск до яких заборонила Російська православна церква. Між іншим, ця церква видала у Парижі велику працю під назвою «Вселенські собори», до якої введені документи тільки вісьмох Вселенських Соборів, а далі Москва розповідати про Собори заборонила, хоча пнеться бути Третім Римом. Врешті-решт, автор довіряє більше польському історикові Яну Длугошу, ніж далеко пізнішому К. Стадницькому, а звідціля маємо володаря і борця за Поділля Федора Острозького (молодшого). Відтак — він же засновник династії князів Вишневецьких. Відомо, що від руських (українських) князів династії Острозьких пішли князівські династії — Заславських, Корецьких, Збаразьких та інші, герби яких мають спільні геральдичні елементи.

А для таких, як пан Будзей, автор та його послідовники обов’язково знайдуть перелік відправлених з Русі (України) князів на Констанцький Вселенський Собор і звірять його з переліком учасників цього зібрання. Прихильників совкових московських поглядів треба переконувати не логічними доказами, а конкретними реченнями давніх свідків чи висновками істориків, бо підтримувати історичну брехню завжди було легше, ніж шукати та доносити спростовуючі докази. Шкода тільки, що в сучасній українській державі є ще немало прибічників так званої «московської правди».

Але переживали гірші часи, переживемо й ці.

Література

1. Максимович М.О. Вибрані твори з історії Київської Руси, Києва і України. — К., 2004.

2. Кониський Г. Історія Русів. — К.: «Радянський письменник», 1991.

3. Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том І. Извлечения из сочинений Арабских. — СПб., 1884.

4. Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том II. Извлечения из Персидских сочинений. — Москва — Ленинград, 1941.

5. Лызлов А.И. История Скифийская от Сотворения Света 7200-го, а от Рождества Христова 1692-го. — М., 1787.

6. Лызлов Андрей. Скифская история. — М., 1990.

7. Брун Ф.К. Путешествия и посольства господина Гилльбера де-Ланнуа, Кавалера Золотого руна, владельца Санта, Виллерваля, Троншиена, Бомона, Вагени в 1399–1450 годах. — Монс, тип. Эм. Гоща // Записки Одесского общества истории и древностей. III. — Одесса, 1853.

8. Емельянов. Путешествия Гилльбера де-Ланноа в восточныя земли Европы в 1413–14 и 1421 годах // Киевские университетские известия. № 8. — К., 1873.

9. Савельев П.С. Путешествие в При-Балтийския страны. Великий Новгород и Псков, совершенного рыцарем Гилльбером де-Ланноа, в 1412–1414 годах // Географические известия. — СПб., 1850.

10. Данияров К.К. Альтернативная история Улыса Жошы — Золотой Орды. — Алматы: Издательский дом «Жибек Жолы», 1999.

11. Данияров Калибек. История Чингисхана. — Алматы, 2001.

12. Лисенко Сергій, Чернецький Євген. Правобережна шляхта, кінець XVIII — перша половина XIX ст. — Біла Церква, 2007.

13. Карамзин Н.М. История государства Российского. Тома I–XII. — М., 1993–1994.

14. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVIII ст. — К., 1993.

15. Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва XIII — середини XVI ст. — К., 1996.

16. Халебський Павло. Україна — земля козаків. — Вінниця: Континент-ПРИМ, 2005.

17. Гваньїні Олександр. Хроніка Європейської Сарматії. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007.

18. Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989.

19. Плано Карпини Иоанн де. История Монгалов; Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. — СПб.: изд. А.С. Суворина, 1911.

20. Вернадский Г.В. Начертание русской истории. — СПб., 2000.

21. Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885.

22. Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У. Україна на стародавніх картах. Кінець XV — перша половина XVII ст. — ДВНП: «Картографія», 2006.

23. Максимович М.А. Письма о князьях Острожских. — К., 1866.

24. Седов В.В. Этногенез ранних славян // Вестник Российской Академии наук. — Том 73. — № 7. — М., 2003.

25. Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978.

26. Рибак І.В. Наш край в історії України (Навчальний посібник). — Кам’янець-Подільський: «Абетка — С», 2007.

27. Заєць Іван. Витоки духовної культури українського народу. — К.: Видавництво Аратта, 2006.

28. Лебедев В. Загадочный город Мохши. — Пензенское книжное издательство, 1958.

29. Полное Собрание Русских Летописей. І, II. Лаврентиевская и Троицкая летописи. — СПб.: В типографии Эдуарда Праца, 1846.

30. Сафаргалиев М.Г. Распад Золотой Орды. — Саранск, 1960.

31. Рашид-ад-дин. Сборник летописей. Т. 1–3 / АН СССР — М.–Л., 1946–1960.

32. Биккинин И.Д. Татарская аристократия Темниковского княжества и ее потомки // Российская провинция: история, культура, наука: материалы ІІ–ІІІ Сафаргалиевских научных чтений. — Саранск, 1998. (Интернет).

33. Думин С.В. Татарские князья в Российской империи // Дворянские роды Российской империи. Т. 3. Князья. — М., 1996.

34. Шаров Ігор. 100 видатних імен України. — К., 1999.

35. Богданов А.П. Меряне в антропологическом отношении: (Из протоколов антропологической выставки). — М., 1879.

36. Похилевич Лаврентий. Сказания о населенных местностях Киевской губернии… — Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський, 2009 // Перевидання книги «Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся». Собрал Л. Похилевич. Издание Киево-Печерской Лавры, 1864 год.

37. Атлас юного туриста-краеведа Киевской области. — М., 1990.

38. Історія села Бране Поле Богуславського району. — (в рукописі).

39. Полное собрание русских летописей. Том 32 // Хроника Литовская и Жмойтская, и Быховца. — М., 1975.

40. Черкас Борис. Синьоводська битва 1362 року. — К., 2012.

41. Юрченко А.Г. Кумысная церемония при дворе Бату // Mongolica–VII, СПб., 2007.

42. Христианский мир и «Великая монгольская империя». Материалы францисканской миссии 1245 года. «История Тартар» брата Ц. де Бридиа. — СПб., 2002.

43. Ц. де Бридиа (Бенедикт Польский). История Тартар. — СПб., 2002.

44. Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009.

45. Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012.

46. Кралюк П., Хаврук Я. Князі Острозькі. — Харків: «Фоліо», 2012.

47. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. — Біла Церква, 2006.

48. Сообщение читанное в этнографическом отделении Императорскаго Русскаго географическаго общества 13 мая 1869 г. Николаем Барсовым. — СПб., 1869.

49. История Подкарпатской Руси для народа. — Ужгород: Тов. «УНІО», 1924.

50. Кунаев Динмухамед. О моем времени. — Алма-Ата: РГЖН «Дэір», МП «Ынтымак», 1992.

51. Чокан Валиханов. Избранные произведения. — М.: Издательство «Наука», Главная редакция восточной литературы, 1987.

52. Русіна Олена, Сварник Іван, Войтович Леонтій, Ващук Дмитро, Блануца Андрій, Черкас Борис. Україна: Литовська доба 1320–1569. — К.: Балтія-Друк.

53. Качар Ігор, Качар Любов. Львів крізь віки. — Львів: Видавництво «Центр Європи», 2004.

54. Будзей Олег. Вулицями Кам’янця-Подільського. — Львів: Світ, 2005.

55. Спасько С.К. Історія України написана у V ст. до нашої ери Геродотом. — К.: Фенікс, 2007.

56. Райс Тамара Т. Скифы. Строители степных пирамид. — М.: Центрополиграф, 2009.

57. Ломанн Манфред. Україна: новий європейський сусід. Нотатки про історію та сучасність. — К., 2003.

58. Кам’янець-Подільський. — Львів, 2007.

59. Деружинский В.В. Тайны Белорусской истории. — Минск: ФУАинформ, 2010.

60. Широкоряд А.Б. Наша великая мифология. Четыре гражданских войны с XI по XX век. — М.: АСТ, Хранитель, 2008.

61. Петрук Володимир. Велика Скіфія переможе. — К., 2011.

62. Матузко Роман. «Визвольна» світова: крах планів Москви. — К.,2012.

63. Балушок Василь. Українська етнічна спільнота. — Біла Церква, 2008.

64. Філософські ідеї в культурі Київської Русі. — Полтава, 2008.

65. Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997.

66. Путівник. Хмельницька область. — К., 2010.

67. Іваничук Роман. Черлене вино. — К., 1977.

68. Дорош Микола. Битва на Синій Воді (або таємниця річки Сниводи). — Вінниця, 2011.

69. Карпатський літопис. — Стрий: Щедрик, 2008.

70. Петренко П.П. Тлумачний словник українських архаїзмів. — Маріуполь, 2004.

71. Чи є російська мова руською. — К., 2008.

72. Кобилюх Василь. Праукраїна і санскрит. — Тернопіль, 2011.

73. Кобилюх Василь. Українські козацькі назви у санскриті. — Львів, 2003.

74. Кобилюх Василь. 167 синонімічних назв землі у санскриті. — Тернопіль, 2009.

75. Кобилюх Василь. Душа Японії: айни очима українця і санскриту. — Тернопіль, 2010.

76. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. — Харків: «Дельта», 1993.

77. Античные государства северного Причорноморья. — М.: Наука, 1984.

78. Махінчук Микола. Обереги нашої пам’яті. — Одеса: Аспект, 1998.

79. Залізняк Леонід. Від склавинів до української нації. — К.: Видавництво «Бібліотека українця», 2004.

80. Піддубний Сергій. Найдавніші пам’ятки України. — Кіровоград: Поліграф-сервіс, 2011.

81. Брайчевський Михайло. Вибране. Том II. Хазарія і Русь. Аскольд — цар київський. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009.

82. Білик Іван. Меч Арея. — К.: Веселка, Такі справи, 2003.

83. Грюнвальдська битва — битва народів. (Автори: Алфредас Бумблаускас, Ігор Марзалюк, Борис Черкас). — К.: Балтія-Друк, 2010.

84. Паїк Володимир. Корінь безсмертної України і українського народу. — Львів: Червона калина, 1995.

85. Паїк Володимир. Україна в минулому й сьогодні (історичні й географічні карти). — Едмонтон–Торонто, 1982; Львів, 1999.

86. Шовкопляс Іван. Археологічні дослідження на Україні 1917–1957. — К., 1957.

87. Кун М. Легенди і міфи Стародавньої Греції. — К., 1967.

88. Археологія Української РСР. — К., 1971.

89. Вовк Хведір. Студії з української етнографії та антропології. — К.: Мистецтво, 1995.

90. Федорова Е.В. Императорский Рим в лицах. — Издательство Московского университета, 1979.

91. Лозко Г.С. Велесова книга — Волховник. — Вінниця: Континент-Прим, 2007.

92. Яценко Б.І. Велесова книга. — К.: Індоєвропа, 1995.

93. Шевченко Тарас. Кобзар. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1961.

94. Інакша історія. Спадок сивого Нестора // Газета «Персонал плюс», 14–20 листопада 2012 рік. — Київ.

95. Інакша історія. Громадянська війна на хуторі (з приводу дискусії, що не відбулася) // Газета «Персонал плюс», 28 листопада — 4 грудня 2012 рік. — Київ.

96. Ткачук Т.М. Знакові системи Трипільсько-Кукутенської спільноти (етапи ВІІ–СІ) і писемність // Енциклопедія Трипільської цивілізації. — К., 2004. — Т. 1.

97. Энциклопедический словарь Товарищества «Бр. А. и И. Гранат и Ко»: в 58 т. — М., 1891–1948.

98. Салій О. Богуслав: історія і сучасність. — К., 2010.

99. Пресняков А.Е. Лекции по русской истории. І. II. — М, 1939. — Вып. І.

100 Попов Пил. В.Н. Татищев и его время. — М., 1961.

101. Татищев В.Н. История Российская: в 7 т. — М.–Л., 1962–1968.

102. Полное собрание русских летописей. Летописный сборник именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью. — Т. 10. — СПб., 1885.

103. Егоров Б.Л. Историческая география Золотой Орды в XIII–XIV вв. — М., 1985.

104. Історія міст і сіл. Черкаська область. — К., 1972.

105. Історія міст і сіл. Кіровоградська область. — К., 1972.

106. Історія міст і сіл. Миколаївська область. — К., 1972.

107. Історія міст і сіл. Київська область. — К., 1971.

108. Історія міст і сіл. Одеська область. — К., 1969.

109. Сахаров И.П. Сказания русского народа, собранные И. Сахаровым. Т. І. — Кн. 1–4. — СПб., 1841.

110. Сахаров И.П. Сказания русского народа, собранные И. Сахаровым. Т. II. — Кн. 5–8. — СПб., 1849.

111. Добавления и прибавления ко II тому «Сказаний русского народа, собранных И. Сахаровым», Ф.Н. Буслаева (вырезки из газет и журналов).

112. Толстой М.В. Книга, глаголемая описание о российских святых, где и в каком граде, или области, или монастыре, или пустыне пожеве и чудеса сотвори всякого чина святых… — М., 1888.

113. Манухина Т. Святая благоверная княгиня Анна Кашинская. — Париж, 1954.

114. Атонович В.Б. Археологическая карта Киевской губернии. — М., 1895.

115. Фундуклей И. Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии. — К., 1848.

116. Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. Литовский период. — Біла Церква, 2007.

117. Коваль Р. Медвин в огні історії. — К., 2000.

118. Доманицкий В.Н. Отчет об археологической экскурсии в Звенигородский уезд Киевской губернии. — К., 1903.

119. Каманин И.М. Результаты археологической экскурсии в Таращанский и Чигиринский уезды летом 1901 года. — К., 1901.

120. Щербина В. Отчет об археологической экскурсии в Бердичевский, Васильковский и Уманский уезды летом 1901 года. — К., 1901.

121. Бондар М.М. Пам’ятки стародавнього минулого Канівського Придніпров’я. — К., 1959.

122. Мальченко О. Укріплені поселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводств (XV — середина XVII ст.). — К., 2001.

123. Чмих М.О. Археологічні дослідження курганів. — К., 1989.

124. Щербаковский Д.М. Раскопки курганов на пограничье Херсонской и Киевской губерний. — К., 1905.

125. Шендрик Н.І. Довідник з археології України. Київська область. — К., 1977.

126. Археологическая летопись Южной России. Том І — 1899 г.; т. ІІ — 1900 г.; т. III — 1901 г., — Киев.

127. Трипільська культура. Т. І. — К., 1940.

128. Записки Императорскаго Русскаго Археологическаго Общества. Т. 1–14. — СПб., 1849–1865.

129. Записки Императорскаго Русскаго Археологическаго Общества. Т. 1–12. — СПб., 1886–1901.

130. Труды первого Археологического съезда. — М., 1869.

131. Труды второго Археологического съезда. — СПб., 1871.

132. Труды третьего Археологического съезда. — К., 1874.

133. Труды 11-го Археологического съезда. — К., 1899.

134. Берлинський М.Ф. Історія міста Києва. — К.: Наукова думка, 1991.

135. Валишевский К. Иван Грозный // Репринтное воспроизведение издания 1912 года. — М.: «ИКПА», 1989.

136. Пушкарев А.В. XV век. Ханы и катаклизмы. — СПб., 2006/ (Интернет).

137. Віктор Петров. Розвідки. У 3-х томах // Упорядкування, передмова та примітки В’ячеслава Брюховецького. — К.: Темпора, 2013.

138. Українська Радянська Енциклопедія. 16 томів. — К., 1959–1964.

139. Наталя Яковенко. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. — Київ, 2008.

140. Анатолій Кіндратенко. Матеріали до історії Скитії-України ІV–V століть. Походження та дії гунів. Книга II. — Харків, 2002.

141. Анатолій Кіндратенко. Коментар до дискусії між Д. Іловайським та В. Васильєвським з питання етнічної належности гунів IV–V століть. — Харків, 2004.

142. Анатолій Кіндратенко. Європейські гуни — предки українців. — Харків, 2007.

143. Анатолій Кіндратенко. Європейські гуни в описах давніх авторів. — Харків, 2007.

144. Фазлаллах Ибн Рузбихан Исфахани. Записки Бухарского гостя. — Москва, 1976.

145. Эвлия Челеби. Книга путешествий (Извлечения из сочинения турецкого путешественника XVII века). Выпуск I. Земли Молдавии и Украины. — М., 1961.

146. Українське козацтво. Мала Енциклопедія. — Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006.

147. Ольга Пламеницька. Castrum Camenecensis. Фортеця Кам’янець. — Кам’янець-Подільський: ФОП Сисин О.В. «Абетка», 2012.

148. Трубчанінов С.В. Історична географія України. — Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2013.

149. Мицик Ю.А., Степанков В.С., Сторженко І.С. Сполохи козацької звитяги. — Дніпропетровськ, 1992.

150. Юхим Сіцінський, Нариси з історичної топографії міста Кам’янця-Подільського та його околиць. Видання Подільського братства. — Кам’янець на Поділлю, 1994.

151. Юхим Сіцінський. Поділля під владою Литви. — Кам’янець-Подільський, 2009.

152. Петро Кралюк. Шестиднев, або Корона дому Острозьких. — Київ: Ярославів Вал, 2010.

153. Дмитро Ліщук. Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник. — Чернівці, 2013.

154. Микола Бендюк. Історія та легенди давнього Острога. — Острог, 2012.

155. Микола Бендюк. Історія та легенди давнього Острога. — Острог, 2013.

156. Іван Богун — козацький полковник. — Київ — Кам’янець-Подільський, 2012.

157. Рибак І.В. Зіньків. Від найдавніших часів до сьогодення. — Кам’янець-Подільський: ФОП Сисин О.В. «Абетка», 2010.

158. Микола Петров. Місто Кам’янець-Подільський в 30-х роках XVIII століття. — Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2012.

159. Четверта Могилів-Подільська науково-краєзнавча конференція. — Кам’янець-Подільський: ФОП Сисин О.В., 2012.

160. Кам’янець-Подільський Національний університет імені Івана Огієнка. — Київ, 2008.

161. Столярова Л.В. Свод записей писцов, художников и переплетчиков древнерусских пергаменных кодексов ХІ–ХІV веков. — Москва, 2000. — № 347.

162. Михайло Грушевський. Ілюстрована історія України // Репринтне відтворення видання 1913 року. — Київ, 1990.

163. Орест Субтельний. Україна. Історія. — Київ: Либідь, 1993.

164. Любомир Михайлина. Слов’яни VІІІ–Х ст. між Дніпром і Карпатами. — Київ, 2007.

165. Антон Хижняк. Даниил Галицкий. — Москва: Художественная литература, 1989.

166. Воєнна історія Галичини та Закарпаття. Матеріали Всеукраїнської наукової військово-історичної конференції 15 квітня 2010 р. — Львів, 2010.

167. Ключевский В.О. Исторические портреты. Деятели исторической мысли. — Москва: Правда, 1990.

168. Екатерина II. Размышления о проекте истории России XVIII века, написанныя собственноручно и сохранившийся в черновом подлиннике (В 1785 году). Изданы А.Ф. Бычковым//Письма и бумаги Екатерины II. — Санкт-Петербург, 1873.

169. В. Седых. Король древней Руси. — Киев, 2004.

170. Євген Гуцало. Твори в п’яти томах. — Київ: Дніпро, 1997.

171. Березин И.Н. Тарханные ярлыки Тохтамыша, Тимур-Кутлука и Саадет-Гирея с введением, переписью, переводом и примечаниями. — Казань: В типографии университета, 1851.

172. Масси Р.К. Петр Великий. — М., 1996.

173. Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006.

174. Русский биографический словарь. — СПб, 1896–1918.

175. Сборник Императорского Русского Исторического Общества (РИО). — СПб., 1895. — Т. 95.

176. Широкорад А.Б. Русско-Турецкие войны. 1676–1918 гг. — Минск: Харвест; Москва: АСТ, 2000.

177. Бартольд В.В. Работы по исторической географии. Том III. — Москва, 1965.

178. Московский Кремль. Успенский Собор. — Москва: Государственный историко-культурный музей-заповедник «Московский Кремль», 1995.

179. Московский Кремль. Архангельский Собор. — Москва: Государственный историко-культурный музей-заповедник «Московский Кремль», 1995.

180. Ратшин А. Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах в России. Составлено из достоверных источников. — Москва: В Университетской типографии, 1852.

181. Россия XVI века. Воспоминания иностранцев. — Смоленск: Русич, 2003.

182. Полунин Ф.А. Географический лексикон Российского государства. — Москва, 1773.

183. Константин Острожский (1460–1530). — Интернет.

184. Історія українського війська. Видання Івана Тиктора. — Львів, 1936.

185. Жак-Бенуа Шерер. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії. — Київ: Український письменник, 1994.

186. Гапеєв С Новгородсіверський державний історико-культурний заповідник. Провідник. — Харків: Пролетар, 1931.

187. Клейн Л.С. Археологические источники. — Ленинград, 1978.

188. Лукомский В.К., Модзалевский В.Л. Малороссийский гербов ник. — Київ, 1993.

189. Федоров-Давыдов Г.А. Общественный строй Золотой Орды. — Москва, 1972.

190. Бантыш-Каменский. История Малой России. — Київ: Час, 1993.

191. Якою мовою молилася давня Україна. Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів. — Київ, 2011.

192. Українські перекази. — Краків-Львів, 1944.

193. Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. — Київ, 1990.

194. Старокостянтинів (карта. — В.Б.). Обличчя міста. — Київ: Картографія, 2011.

195. Історія міст і сіл УРСР. Хмельницька область. — Київ, 1971.

196. Любов Шиян. Вишневець та князі Корибути-Вишневецькі. — Тернопіль, 2006.

197. Тарас Палков. Замки Тернопілля. Історія та легенди. — Львів, 2011.

198. Молчанов Н.Н. Дипломатия Петра Первого. — М.: Международные отношения, 1984.

199. Ломоносов М.В. Древняя Российская история от начала Российского народа до кончины великого Князя Ярослава перваго или до 1054 года. — В Санктпетербурге: при Императорской Академии Наук, 1766.

Науково-популярне видання

БІЛІНСЬКИЙ Володимир Броніславович

УКРАЇНА-РУСЬ

КНЯЗІ ГАЛИЦЬКІ-ОСТРОЗЬКІ

Роман-дослідження

У трьох книгах

Книга друга

Головний редактор Богдан Будний

Редактори Петро Ктитор, Антоніна Павліченко

Обкладинка Олега Кіналя

Комп’ютерна верстка Тетяни Золоєдової, Галини Кузів

Технічний редактор Оксана Чучук

Підписано до друку 10.10.2016. Формат 60x90/16

Папір офсетний. Гарнітура Georgia.

Умовн. друк. арк. 23,50. Умовн. фарбо-відб. 23,50.

Видавництво «Навчальна книга — Богдан»

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції

ДК № 4221 від 07.12.2011 р.

Навчальна книга — Богдан, просп. С. Бандери, 34а, м. Тернопіль, 46002

Навчальна книга — Богдан, а/с 529, м. Тернопіль, 46008

тел./факс (0352)52–06–07; 52–19–66; 52–05–48

office@bohdan-books.com

-books.com

________________________________________

УДК 82–311.6

ББК 84–4

Б 61

Білінський Володимир

Україна-Русь: роман-дослідження: у 3 кн. Кн. 2: Князі Галицькі-Острозькі / Володимир Білінський. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2017. — 376 с.

ISBN 978–966–10–4199–7

© Білінський В.Б., текст, 2015

© Навчальна книга — Богдан, 2017

Примітки

1

Велика Радянська Енциклопедія.

(обратно)

2

Тут: людина, котра сплачує данину.

(обратно)

3

Мала Енциклопедія.

(обратно)

Література

[164, с. 181]

Любомир Михайлина. Слов’яни VІІІ–Х ст. між Дніпром і Карпатами. — Київ, 2007, с. 181.

(обратно)

[53, с. 14]

Качар Ігор, Качар Любов. Львів крізь віки. — Львів: Видавництво «Центр Європи», 2004, с. 14.

(обратно)

[53, с. 15]

Качар Ігор, Качар Любов. Львів крізь віки. — Львів: Видавництво «Центр Європи», 2004, с. 15.

(обратно)

[164, с. 180]

Любомир Михайлина. Слов’яни VІІІ–Х ст. між Дніпром і Карпатами. — Київ, 2007, с. 180.

(обратно)

[137, т. 2, с. 1001]

Віктор Петров. Розвідки. У 3-х томах // Упорядкування, передмова та примітки В’ячеслава Брюховецького. — К.: Темпора, 2013, т. 2, с. 1001.

(обратно)

[166, с. 33–34]

Воєнна історія Галичини та Закарпаття. Матеріали Всеукраїнської наукової військово-історичної конференції 15 квітня 2010 р. — Львів, 2010, с. 33–34.

(обратно)

[53, с. 16]

Качар Ігор, Качар Любов. Львів крізь віки. — Львів: Видавництво «Центр Європи», 2004, с. 16.

(обратно)

[25, т. 7, с. 526]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 7, с. 526.

(обратно)

[83, с. 37]

Грюнвальдська битва — битва народів. (Автори: Алфредас Бумблаускас, Ігор Марзалюк, Борис Черкас). — К.: Балтія-Друк, 2010, с. 37.

(обратно)

[166, с. 40]

Воєнна історія Галичини та Закарпаття. Матеріали Всеукраїнської наукової військово-історичної конференції 15 квітня 2010 р. — Львів, 2010, с. 40.

(обратно)

[166, с. 40–44]

Воєнна історія Галичини та Закарпаття. Матеріали Всеукраїнської наукової військово-історичної конференції 15 квітня 2010 р. — Львів, 2010, с. 40–44.

(обратно)

[18, с. 392]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 392.

(обратно)

[167, с. 564]

Ключевский В.О. Исторические портреты. Деятели исторической мысли. — Москва: Правда, 1990, с. 564.

(обратно)

[18, с. 393]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 393.

(обратно)

[18, с. 397–398]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 397–398.

(обратно)

[18, с. 398]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 398.

(обратно)

[21, с. 144–146]

Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885, с. 144–146.

(обратно)

[168, с. 115]

Екатерина II. Размышления о проекте истории России XVIII века, написанныя собственноручно и сохранившийся в черновом подлиннике (В 1785 году). Изданы А.Ф. Бычковым//Письма и бумаги Екатерины II. — Санкт-Петербург, 1873, с. 115.

(обратно)

[168, с. 136]

Екатерина II. Размышления о проекте истории России XVIII века, написанныя собственноручно и сохранившийся в черновом подлиннике (В 1785 году). Изданы А.Ф. Бычковым//Письма и бумаги Екатерины II. — Санкт-Петербург, 1873, с. 136.

(обратно)

[21, с. 121]

Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885, с. 121.

(обратно)

[18, с. 399]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 399.

(обратно)

[21, с. 147]

Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885, с. 147.

(обратно)

[18, с. 400]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 400.

(обратно)

[18, с. 412]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 412.

(обратно)

[53, с. 22]

Качар Ігор, Качар Любов. Львів крізь віки. — Львів: Видавництво «Центр Європи», 2004, с. 22.

(обратно)

[53, с. 21]

Качар Ігор, Качар Любов. Львів крізь віки. — Львів: Видавництво «Центр Європи», 2004, с. 21.

(обратно)

[44, с. 71]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 71.

(обратно)

[18, с. 404]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 404.

(обратно)

[18, с. 405–406]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 405–406.

(обратно)

[18, с. 405]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 405.

(обратно)

[41, Інтернет, с. 7–9]

Юрченко А.Г. Кумысная церемония при дворе Бату // Mongolica–VII, СПб., 2007, Інтернет, с. 7–9.

(обратно)

[166, с. 34]

Воєнна історія Галичини та Закарпаття. Матеріали Всеукраїнської наукової військово-історичної конференції 15 квітня 2010 р. — Львів, 2010, с. 34.

(обратно)

[18, с. 406]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 406.

(обратно)

[18, с. 420]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 420.

(обратно)

[18, с. 421]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 421.

(обратно)

[18, с. 412–413]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 412–413.

(обратно)

[134, с. 76]

Берлинський М.Ф. Історія міста Києва. — К.: Наукова думка, 1991, с. 76.

(обратно)

[134, с. 76–77]

Берлинський М.Ф. Історія міста Києва. — К.: Наукова думка, 1991, с. 76–77.

(обратно)

[25, т. 6, с. 66]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 6, с. 66.

(обратно)

[18, с. 425]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 425.

(обратно)

[18, с. 426–427]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 426–427.

(обратно)

[18, с. 427]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 427.

(обратно)

[18, с. 403]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 403.

(обратно)

[18, с. 401]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 401.

(обратно)

[53, с. 16–17]

Качар Ігор, Качар Любов. Львів крізь віки. — Львів: Видавництво «Центр Європи», 2004, с. 16–17.

(обратно)

[44, с. 92–93]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 92–93.

(обратно)

[44, с. 92]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 92.

(обратно)

[18, с. VII–VIII]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. VII–VIII.

(обратно)

[18, с. 428]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 428.

(обратно)

[18, с. 432]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 432.

(обратно)

[169, с. 49]

В. Седых. Король древней Руси. — Киев, 2004, с. 49.

(обратно)

[170, т. 5, с. 460]

Євген Гуцало. Твори в п’яти томах. — Київ: Дніпро, 1997, т. 5, с. 460.

(обратно)

[170, т. 5, с. 461]

Євген Гуцало. Твори в п’яти томах. — Київ: Дніпро, 1997, т. 5, с. 461.

(обратно)

[170, т. 5, с. 402]

Євген Гуцало. Твори в п’яти томах. — Київ: Дніпро, 1997, т. 5, с. 402.

(обратно)

[170, т. 5, с. 404]

Євген Гуцало. Твори в п’яти томах. — Київ: Дніпро, 1997, т. 5, с. 404.

(обратно)

[25, т. 5, с. 148]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 5, с. 148.

(обратно)

[18, с. 432–433]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 432–433.

(обратно)

[53, с. 17]

Качар Ігор, Качар Любов. Львів крізь віки. — Львів: Видавництво «Центр Європи», 2004, с. 17.

(обратно)

[44, с. 158]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 158.

(обратно)

[25, т. 6, с. 362]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 6, с. 362.

(обратно)

[83, с. 17]

Грюнвальдська битва — битва народів. (Автори: Алфредас Бумблаускас, Ігор Марзалюк, Борис Черкас). — К.: Балтія-Друк, 2010, с. 17.

(обратно)

[53, с. 25]

Качар Ігор, Качар Любов. Львів крізь віки. — Львів: Видавництво «Центр Європи», 2004, с. 25.

(обратно)

[53, с. 23–24]

Качар Ігор, Качар Любов. Львів крізь віки. — Львів: Видавництво «Центр Європи», 2004, с. 23–24.

(обратно)

[53, с. 123]

Качар Ігор, Качар Любов. Львів крізь віки. — Львів: Видавництво «Центр Європи», 2004, с. 123.

(обратно)

[52, с. 78]

Русіна Олена, Сварник Іван, Войтович Леонтій, Ващук Дмитро, Блануца Андрій, Черкас Борис. Україна: Литовська доба 1320–1569. — К.: Балтія-Друк, с. 78.

(обратно)

[169, с. 50]

В. Седых. Король древней Руси. — Киев, 2004, с. 50.

(обратно)

[53, с. 122]

Качар Ігор, Качар Любов. Львів крізь віки. — Львів: Видавництво «Центр Європи», 2004, с. 122.

(обратно)

[3, с. 303–304]

Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том І. Извлечения из сочинений Арабских. — СПб., 1884, с. 303–304.

(обратно)

[25, т. 5, с. 354]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 5, с. 354.

(обратно)

[25, т. 14, с. 428]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 14, с. 428.

(обратно)

[52, с. 8]

Русіна Олена, Сварник Іван, Войтович Леонтій, Ващук Дмитро, Блануца Андрій, Черкас Борис. Україна: Литовська доба 1320–1569. — К.: Балтія-Друк, с. 8.

(обратно)

[59, с. 94–95]

Деружинский В.В. Тайны Белорусской истории. — Минск: ФУАинформ, 2010, с. 94–95.

(обратно)

[59, с. 198]

Деружинский В.В. Тайны Белорусской истории. — Минск: ФУАинформ, 2010, с. 198.

(обратно)

[59, с. 421–422]

Деружинский В.В. Тайны Белорусской истории. — Минск: ФУАинформ, 2010, с. 421–422.

(обратно)

[44, с. 101]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 101.

(обратно)

[44, с. 93]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 93.

(обратно)

[44, с. 110]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 110.

(обратно)

[44, с. 104]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 104.

(обратно)

[44, с. 104–105]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 104–105.

(обратно)

[3, с. 119]

Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том І. Извлечения из сочинений Арабских. — СПб., 1884, с. 119.

(обратно)

[36, с. 390]

Похилевич Лаврентий. Сказания о населенных местностях Киевской губернии… — Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський, 2009 // Перевидання книги «Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся». Собрал Л. Похилевич. Издание Киево-Печерской Лавры, 1864 год, с. 390.

(обратно)

[44, с. 101–102]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 101–102.

(обратно)

[44, с. 107]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 107.

(обратно)

[53, с. 24]

Качар Ігор, Качар Любов. Львів крізь віки. — Львів: Видавництво «Центр Європи», 2004, с. 24.

(обратно)

[46, с. 7–8]

Кралюк П., Хаврук Я. Князі Острозькі. — Харків: «Фоліо», 2012, с. 7–8.

(обратно)

[52, с. 107]

Русіна Олена, Сварник Іван, Войтович Леонтій, Ващук Дмитро, Блануца Андрій, Черкас Борис. Україна: Литовська доба 1320–1569. — К.: Балтія-Друк, с. 107.

(обратно)

[52, с. 48]

Русіна Олена, Сварник Іван, Войтович Леонтій, Ващук Дмитро, Блануца Андрій, Черкас Борис. Україна: Литовська доба 1320–1569. — К.: Балтія-Друк, с. 48.

(обратно)

[44, с. 121]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 121.

(обратно)

[52, с. 19]

Русіна Олена, Сварник Іван, Войтович Леонтій, Ващук Дмитро, Блануца Андрій, Черкас Борис. Україна: Литовська доба 1320–1569. — К.: Балтія-Друк, с. 19.

(обратно)

[53, с. 27]

Качар Ігор, Качар Любов. Львів крізь віки. — Львів: Видавництво «Центр Європи», 2004, с. 27.

(обратно)

[44, с. 189]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 189.

(обратно)

[52, с. 79]

Русіна Олена, Сварник Іван, Войтович Леонтій, Ващук Дмитро, Блануца Андрій, Черкас Борис. Україна: Литовська доба 1320–1569. — К.: Балтія-Друк, с. 79.

(обратно)

[65, с. 69]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 69.

(обратно)

[65, с. 68]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 68.

(обратно)

[18, с. 424]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 424.

(обратно)

[18, с. 436]

Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989, с. 436.

(обратно)

[23, с. 4–5]

Максимович М.А. Письма о князьях Острожских. — К., 1866, с. 4–5.

(обратно)

[152, с. 266–267]

Петро Кралюк. Шестиднев, або Корона дому Острозьких. — Київ: Ярославів Вал, 2010, с. 266–267.

(обратно)

[48, с. 148]

Сообщение читанное в этнографическом отделении Императорскаго Русскаго географическаго общества 13 мая 1869 г. Николаем Барсовым. — СПб., 1869, с. 148.

(обратно)

[53, с. 18]

Качар Ігор, Качар Любов. Львів крізь віки. — Львів: Видавництво «Центр Європи», 2004, с. 18.

(обратно)

[44, с. 120]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 120.

(обратно)

[44, с. 112–113]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 112–113.

(обратно)

[44, с. 10]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 10.

(обратно)

[44, с. 111]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 111.

(обратно)

[8, с. 36]

Емельянов. Путешествия Гилльбера де-Ланноа в восточныя земли Европы в 1413–14 и 1421 годах // Киевские университетские известия. № 8. — К., 1873, с. 36.

(обратно)

[8, с. 39]

Емельянов. Путешествия Гилльбера де-Ланноа в восточныя земли Европы в 1413–14 и 1421 годах // Киевские университетские известия. № 8. — К., 1873, с. 39.

(обратно)

[44, с. 120–121]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 120–121.

(обратно)

[25, т. 11, с. 179–180]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 11, с. 179–180.

(обратно)

[44, с. 122]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 122.

(обратно)

[44, с. 179]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 179.

(обратно)

[44, с. 180]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 180.

(обратно)

[162, с. 128]

Михайло Грушевський. Ілюстрована історія України // Репринтне відтворення видання 1913 року. — Київ, 1990, с. 128.

(обратно)

[162, с. 129]

Михайло Грушевський. Ілюстрована історія України // Репринтне відтворення видання 1913 року. — Київ, 1990, с. 129.

(обратно)

[134, с. 77]

Берлинський М.Ф. Історія міста Києва. — К.: Наукова думка, 1991, с. 77.

(обратно)

[44, с. 121–122]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 121–122.

(обратно)

[44, с. 102]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 102.

(обратно)

[83, с. 15]

Грюнвальдська битва — битва народів. (Автори: Алфредас Бумблаускас, Ігор Марзалюк, Борис Черкас). — К.: Балтія-Друк, 2010, с. 15.

(обратно)

[25, т. 13, с. 359]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 13, с. 359.

(обратно)

[44, с. 188–189]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 188–189.

(обратно)

[161, с. 349]

Столярова Л.В. Свод записей писцов, художников и переплетчиков древнерусских пергаменных кодексов ХІ–ХІV веков. — Москва, 2000. — № 347, с. 349.

(обратно)

[23, с. 14–15]

Максимович М.А. Письма о князьях Острожских. — К., 1866, с. 14–15.

(обратно)

[152, с. 268–270]

Петро Кралюк. Шестиднев, або Корона дому Острозьких. — Київ: Ярославів Вал, 2010, с. 268–270.

(обратно)

[44, с. 147–149]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 147–149.

(обратно)

[44, с. 149]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 149.

(обратно)

[44, с. 194]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 194.

(обратно)

[8, с. 36–37]

Емельянов. Путешествия Гилльбера де-Ланноа в восточныя земли Европы в 1413–14 и 1421 годах // Киевские университетские известия. № 8. — К., 1873, с. 36–37.

(обратно)

[8, с. 38–39]

Емельянов. Путешествия Гилльбера де-Ланноа в восточныя земли Европы в 1413–14 и 1421 годах // Киевские университетские известия. № 8. — К., 1873, с. 38–39.

(обратно)

[154, с. 58]

Микола Бендюк. Історія та легенди давнього Острога. — Острог, 2012, с. 58.

(обратно)

[44, с. 198]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 198.

(обратно)

[25, т. 9, с. 561]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 9, с. 561.

(обратно)

[171, с. 37–38]

Березин И.Н. Тарханные ярлыки Тохтамыша, Тимур-Кутлука и Саадет-Гирея с введением, переписью, переводом и примечаниями. — Казань: В типографии университета, 1851, с. 37–38.

(обратно)

[30, с. 156]

Сафаргалиев М.Г. Распад Золотой Орды. — Саранск, 1960, с. 156.

(обратно)

[83, с. 121]

Грюнвальдська битва — битва народів. (Автори: Алфредас Бумблаускас, Ігор Марзалюк, Борис Черкас). — К.: Балтія-Друк, 2010, с. 121.

(обратно)

[30, с. 186]

Сафаргалиев М.Г. Распад Золотой Орды. — Саранск, 1960, с. 186.

(обратно)

[8, с. 30]

Емельянов. Путешествия Гилльбера де-Ланноа в восточныя земли Европы в 1413–14 и 1421 годах // Киевские университетские известия. № 8. — К., 1873, с. 30.

(обратно)

[171, с. 51]

Березин И.Н. Тарханные ярлыки Тохтамыша, Тимур-Кутлука и Саадет-Гирея с введением, переписью, переводом и примечаниями. — Казань: В типографии университета, 1851, с. 51.

(обратно)

[44, с. 204]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 204.

(обратно)

[46, с. 8]

Кралюк П., Хаврук Я. Князі Острозькі. — Харків: «Фоліо», 2012, с. 8.

(обратно)

[45, с. 97]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. 97.

(обратно)

[45, с. 196]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. 196.

(обратно)

[45, с. 18]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. 18.

(обратно)

[45, с. 20]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. 20.

(обратно)

[45, с. XVI]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. XVI.

(обратно)

[45, с. XVII]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. XVII.

(обратно)

[44, с. 195–196]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 195–196.

(обратно)

[44, с. 196]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 196.

(обратно)

[45, с. 59]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. 59.

(обратно)

[45, с. 62]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. 62.

(обратно)

[45, с. 71]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. 71.

(обратно)

[45, с. 76]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. 76.

(обратно)

[45, с. 77]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. 77.

(обратно)

[45, с. 104]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. 104.

(обратно)

[46, с. 16]

Кралюк П., Хаврук Я. Князі Острозькі. — Харків: «Фоліо», 2012, с. 16.

(обратно)

[44, с. 275]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 275.

(обратно)

[44, с. 267]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 267.

(обратно)

[65, с. 30]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 30.

(обратно)

[45, с. 105]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. 105.

(обратно)

[45, с. 104–105]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. 104–105.

(обратно)

[45, с. 112]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. 112.

(обратно)

[151, с. 107–108]

Юхим Сіцінський. Поділля під владою Литви. — Кам’янець-Подільський, 2009, с. 107–108.

(обратно)

[65, с. 13–14]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 13–14.

(обратно)

[147, с. 73]

Ольга Пламеницька. Castrum Camenecensis. Фортеця Кам’янець. — Кам’янець-Подільський: ФОП Сисин О.В. «Абетка», 2012, с. 73.

(обратно)

[151, с. 114–115]

Юхим Сіцінський. Поділля під владою Литви. — Кам’янець-Подільський, 2009, с. 114–115.

(обратно)

[151, с. 110]

Юхим Сіцінський. Поділля під владою Литви. — Кам’янець-Подільський, 2009, с. 110.

(обратно)

[52, с. 102]

Русіна Олена, Сварник Іван, Войтович Леонтій, Ващук Дмитро, Блануца Андрій, Черкас Борис. Україна: Литовська доба 1320–1569. — К.: Балтія-Друк, с. 102.

(обратно)

[151, с. 112–113]

Юхим Сіцінський. Поділля під владою Литви. — Кам’янець-Подільський, 2009, с. 112–113.

(обратно)

[151, с. 138]

Юхим Сіцінський. Поділля під владою Литви. — Кам’янець-Подільський, 2009, с. 138.

(обратно)

[148, с. 130]

Трубчанінов С.В. Історична географія України. — Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2013, с. 130.

(обратно)

[44, с. 234–235]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 234–235.

(обратно)

[151, с. 140]

Юхим Сіцінський. Поділля під владою Литви. — Кам’янець-Подільський, 2009, с. 140.

(обратно)

[44, с. 296]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 296.

(обратно)

[83, с. 6]

Грюнвальдська битва — битва народів. (Автори: Алфредас Бумблаускас, Ігор Марзалюк, Борис Черкас). — К.: Балтія-Друк, 2010, с. 6.

(обратно)

[83, с. 128]

Грюнвальдська битва — битва народів. (Автори: Алфредас Бумблаускас, Ігор Марзалюк, Борис Черкас). — К.: Балтія-Друк, 2010, с. 128.

(обратно)

[83, с. 42]

Грюнвальдська битва — битва народів. (Автори: Алфредас Бумблаускас, Ігор Марзалюк, Борис Черкас). — К.: Балтія-Друк, 2010, с. 42.

(обратно)

[44, с. 270]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 270.

(обратно)

[25, т. 12, с. 154]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 12, с. 154.

(обратно)

[83, с. 94–95]

Грюнвальдська битва — битва народів. (Автори: Алфредас Бумблаускас, Ігор Марзалюк, Борис Черкас). — К.: Балтія-Друк, 2010, с. 94–95.

(обратно)

[44, с. 274–275]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 274–275.

(обратно)

[7, с. 437]

Брун Ф.К. Путешествия и посольства господина Гилльбера де-Ланнуа, Кавалера Золотого руна, владельца Санта, Виллерваля, Троншиена, Бомона, Вагени в 1399–1450 годах. — Монс, тип. Эм. Гоща // Записки Одесского общества истории и древностей. III. — Одесса, 1853, с. 437.

(обратно)

[7, с. 438]

Брун Ф.К. Путешествия и посольства господина Гилльбера де-Ланнуа, Кавалера Золотого руна, владельца Санта, Виллерваля, Троншиена, Бомона, Вагени в 1399–1450 годах. — Монс, тип. Эм. Гоща // Записки Одесского общества истории и древностей. III. — Одесса, 1853, с. 438.

(обратно)

[8, с. 40]

Емельянов. Путешествия Гилльбера де-Ланноа в восточныя земли Европы в 1413–14 и 1421 годах // Киевские университетские известия. № 8. — К., 1873, с. 40.

(обратно)

[83, с. 133]

Грюнвальдська битва — битва народів. (Автори: Алфредас Бумблаускас, Ігор Марзалюк, Борис Черкас). — К.: Балтія-Друк, 2010, с. 133.

(обратно)

[44, с. 286–287]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 286–287.

(обратно)

[45, с. 131–132]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. 131–132.

(обратно)

[108, с. 85–86]

Історія міст і сіл. Одеська область. — К., 1969, с. 85–86.

(обратно)

[137, т. 3, с. 1290]

Віктор Петров. Розвідки. У 3-х томах // Упорядкування, передмова та примітки В’ячеслава Брюховецького. — К.: Темпора, 2013, т. 3, с. 1290.

(обратно)

[137, т. 2, с. 1041]

Віктор Петров. Розвідки. У 3-х томах // Упорядкування, передмова та примітки В’ячеслава Брюховецького. — К.: Темпора, 2013, т. 2, с. 1041.

(обратно)

[27, с. 183]

Заєць Іван. Витоки духовної культури українського народу. — К.: Видавництво Аратта, 2006, с. 183.

(обратно)

[142, с. 21]

Анатолій Кіндратенко. Європейські гуни — предки українців. — Харків, 2007, с. 21.

(обратно)

[142, с. 161]

Анатолій Кіндратенко. Європейські гуни — предки українців. — Харків, 2007, с. 161.

(обратно)

[143, с. 66]

Анатолій Кіндратенко. Європейські гуни в описах давніх авторів. — Харків, 2007, с. 66.

(обратно)

[25, т. 18, с. 300]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 18, с. 300.

(обратно)

[146, с. 250]

Українське козацтво. Мала Енциклопедія. — Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006, с. 250.

(обратно)

[23, с. 2–3]

Максимович М.А. Письма о князьях Острожских. — К., 1866, с. 2–3.

(обратно)

[139, с. 88]

Наталя Яковенко. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. — Київ, 2008, с. 88.

(обратно)

[139, с. 91–92]

Наталя Яковенко. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. — Київ, 2008, с. 91–92.

(обратно)

[21, с. 346–347]

Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885, с. 346–347.

(обратно)

[21, с. 346]

Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885, с. 346.

(обратно)

[151, с. 56]

Юхим Сіцінський. Поділля під владою Литви. — Кам’янець-Подільський, 2009, с. 56.

(обратно)

[151, с. 55–56]

Юхим Сіцінський. Поділля під владою Литви. — Кам’янець-Подільський, 2009, с. 55–56.

(обратно)

[151, с. 65–66]

Юхим Сіцінський. Поділля під владою Литви. — Кам’янець-Подільський, 2009, с. 65–66.

(обратно)

[151, с. 66]

Юхим Сіцінський. Поділля під владою Литви. — Кам’янець-Подільський, 2009, с. 66.

(обратно)

[151, с. 67]

Юхим Сіцінський. Поділля під владою Литви. — Кам’янець-Подільський, 2009, с. 67.

(обратно)

[151, с. 68]

Юхим Сіцінський. Поділля під владою Литви. — Кам’янець-Подільський, 2009, с. 68.

(обратно)

[8, с. 38]

Емельянов. Путешествия Гилльбера де-Ланноа в восточныя земли Европы в 1413–14 и 1421 годах // Киевские университетские известия. № 8. — К., 1873, с. 38.

(обратно)

[139, с. 94]

Наталя Яковенко. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. — Київ, 2008, с. 94.

(обратно)

[44, с. 222]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 222.

(обратно)

[151, с. 139–140]

Юхим Сіцінський. Поділля під владою Литви. — Кам’янець-Подільський, 2009, с. 139–140.

(обратно)

[25, т. 29, с. 87]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 29, с. 87.

(обратно)

[25, т. 23, с. 157]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 23, с. 157.

(обратно)

[23, с. 13–14]

Максимович М.А. Письма о князьях Острожских. — К., 1866, с. 13–14.

(обратно)

[23, с. 14]

Максимович М.А. Письма о князьях Острожских. — К., 1866, с. 14.

(обратно)

[155, с. 14–15]

Микола Бендюк. Історія та легенди давнього Острога. — Острог, 2013, с. 14–15.

(обратно)

[154, с. 3]

Микола Бендюк. Історія та легенди давнього Острога. — Острог, 2012, с. 3.

(обратно)

[23, с. 9–11]

Максимович М.А. Письма о князьях Острожских. — К., 1866, с. 9–11.

(обратно)

[23, с. 10]

Максимович М.А. Письма о князьях Острожских. — К., 1866, с. 10.

(обратно)

[21, с. 365]

Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885, с. 365.

(обратно)

[21, с. 367]

Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885, с. 367.

(обратно)

[21, с. 369]

Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885, с. 369.

(обратно)

[21, с. 370]

Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885, с. 370.

(обратно)

[151, с. 63]

Юхим Сіцінський. Поділля під владою Литви. — Кам’янець-Подільський, 2009, с. 63.

(обратно)

[139, с. 93–94]

Наталя Яковенко. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. — Київ, 2008, с. 93–94.

(обратно)

[7, с. 436]

Брун Ф.К. Путешествия и посольства господина Гилльбера де-Ланнуа, Кавалера Золотого руна, владельца Санта, Виллерваля, Троншиена, Бомона, Вагени в 1399–1450 годах. — Монс, тип. Эм. Гоща // Записки Одесского общества истории и древностей. III. — Одесса, 1853, с. 436.

(обратно)

[45, с. 107]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. 107.

(обратно)

[45, с. 104]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. 104.

(обратно)

[45, с. 106]

Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012, с. 106.

(обратно)

[146, с. 559]

Українське козацтво. Мала Енциклопедія. — Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006, с. 559.

(обратно)

[183, Інтернет]

Константин Острожский (1460–1530). — Интернет.

(обратно)

[184, с. 170]

Історія українського війська. Видання Івана Тиктора. — Львів, 1936, с. 170.

(обратно)

[146, с. 88]

Українське козацтво. Мала Енциклопедія. — Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006, с. 88.

(обратно)

[146, с. 69]

Українське козацтво. Мала Енциклопедія. — Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006, с. 69.

(обратно)

[44, с. 301]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 301.

(обратно)

[23, с. 16]

Максимович М.А. Письма о князьях Острожских. — К., 1866, с. 16.

(обратно)

[146, с. 499]

Українське козацтво. Мала Енциклопедія. — Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006, с. 499.

(обратно)

[153, с. 90]

Дмитро Ліщук. Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник. — Чернівці, 2013, с. 90.

(обратно)

[25, т. 26, с. 375]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 26, с. 375.

(обратно)

[13, т. VI, с. 246]

Карамзин Н.М. История государства Российского. Тома I–XII. — М., 1993–1994, т. VI, с. 246.

(обратно)

[13, т. VI, с. 260]

Карамзин Н.М. История государства Российского. Тома I–XII. — М., 1993–1994, т. VI, с. 260.

(обратно)

[172, с. 224]

Масси Р.К. Петр Великий. — М., 1996, с. 224.

(обратно)

[25, т. 4, с. 252]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 4, с. 252.

(обратно)

[44, с. 302]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 302.

(обратно)

[44, с. 304]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 304.

(обратно)

[44, с. 307]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 307.

(обратно)

[65, с. 68–69]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 68–69.

(обратно)

[173, с. 133]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 133.

(обратно)

[65, с. 70]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 70.

(обратно)

[174, том (Об.-Оч.), с. 458]

Русский биографический словарь. — СПб, 1896–1918, том (Об.-Оч.), с. 458.

(обратно)

[152, с. 99]

Петро Кралюк. Шестиднев, або Корона дому Острозьких. — Київ: Ярославів Вал, 2010, с. 99.

(обратно)

[152, с. 308]

Петро Кралюк. Шестиднев, або Корона дому Острозьких. — Київ: Ярославів Вал, 2010, с. 308.

(обратно)

[175, с. 153–154]

Сборник Императорского Русского Исторического Общества (РИО). — СПб., 1895. — Т. 95, с. 153–154.

(обратно)

[13, т. VI, с. 289]

Карамзин Н.М. История государства Российского. Тома I–XII. — М., 1993–1994, т. VI, с. 289.

(обратно)

[25, т. 18, с. 314]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 18, с. 314.

(обратно)

[175, с. 154]

Сборник Императорского Русского Исторического Общества (РИО). — СПб., 1895. — Т. 95, с. 154.

(обратно)

[25, т. 12, с. 313]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 12, с. 313.

(обратно)

[25, т. 15, с. 290]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 15, с. 290.

(обратно)

[25, т. 3, с. 106]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 3, с. 106.

(обратно)

[25, т. 16, с. 413]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 16, с. 413.

(обратно)

[25, т. 17, с. 5]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 17, с. 5.

(обратно)

[25, т. 5, с. 605]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 5, с. 605.

(обратно)

[25, т. 12, с. 386]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 12, с. 386.

(обратно)

[25, т. 4, с. 78]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 4, с. 78.

(обратно)

[25, т. 16, с. 206]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 16, с. 206.

(обратно)

[25, т. 26, с. 113]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 26, с. 113.

(обратно)

[25, т. 5, с. 326]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 5, с. 326.

(обратно)

[176, с. 101]

Широкорад А.Б. Русско-Турецкие войны. 1676–1918 гг. — Минск: Харвест; Москва: АСТ, 2000, с. 101.

(обратно)

[176, с. 102]

Широкорад А.Б. Русско-Турецкие войны. 1676–1918 гг. — Минск: Харвест; Москва: АСТ, 2000, с. 102.

(обратно)

[177, с. 369]

Бартольд В.В. Работы по исторической географии. Том III. — Москва, 1965, с. 369.

(обратно)

[173, с. 154]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 154.

(обратно)

[173, с. 154–155]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 154–155.

(обратно)

[173, с. 157–158]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 157–158.

(обратно)

[173, с. 164–165]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 164–165.

(обратно)

[173, с. 171]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 171.

(обратно)

[173, с. 173]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 173.

(обратно)

[173, с. 175]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 175.

(обратно)

[46, с. 17]

Кралюк П., Хаврук Я. Князі Острозькі. — Харків: «Фоліо», 2012, с. 17.

(обратно)

[46, с. 22]

Кралюк П., Хаврук Я. Князі Острозькі. — Харків: «Фоліо», 2012, с. 22.

(обратно)

[44, с. 524]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 524.

(обратно)

[44, с. 524–525]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 524–525.

(обратно)

[44, с. 524–530]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 524–530.

(обратно)

[173, с. 189]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 189.

(обратно)

[46, с. 41–42]

Кралюк П., Хаврук Я. Князі Острозькі. — Харків: «Фоліо», 2012, с. 41–42.

(обратно)

[65, с. 69–70]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 69–70.

(обратно)

[173, с. 188]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 188.

(обратно)

[173, с. 188–189]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 188–189.

(обратно)

[173, с. 184]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 184.

(обратно)

[65, с. 71]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 71.

(обратно)

[13, т. VII, с. 37]

Карамзин Н.М. История государства Российского. Тома I–XII. — М., 1993–1994, т. VII, с. 37.

(обратно)

[65, с. 73]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 73.

(обратно)

[173, с. 189–190]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 189–190.

(обратно)

[173, с. 190]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 190.

(обратно)

[13, т. VII, с. 109]

Карамзин Н.М. История государства Российского. Тома I–XII. — М., 1993–1994, т. VII, с. 109.

(обратно)

[173, с. 191]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 191.

(обратно)

[46, с. 27]

Кралюк П., Хаврук Я. Князі Острозькі. — Харків: «Фоліо», 2012, с. 27.

(обратно)

[46, с. 29–30]

Кралюк П., Хаврук Я. Князі Острозькі. — Харків: «Фоліо», 2012, с. 29–30.

(обратно)

[173, с. 193]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 193.

(обратно)

[173, с. 194]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 194.

(обратно)

[13, т. VII, с. 41]

Карамзин Н.М. История государства Российского. Тома I–XII. — М., 1993–1994, т. VII, с. 41.

(обратно)

[173, с. 16–17]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 16–17.

(обратно)

[13, т. VI, с. 246–247]

Карамзин Н.М. История государства Российского. Тома I–XII. — М., 1993–1994, т. VI, с. 246–247.

(обратно)

[13, т. VI, с. 250]

Карамзин Н.М. История государства Российского. Тома I–XII. — М., 1993–1994, т. VI, с. 250.

(обратно)

[13, т. VI, с. 251]

Карамзин Н.М. История государства Российского. Тома I–XII. — М., 1993–1994, т. VI, с. 251.

(обратно)

[136, Інтернет]

Пушкарев А.В. XV век. Ханы и катаклизмы. — СПб., 2006/ (Интернет), Інтернет.

(обратно)

[178, с. 8]

Московский Кремль. Успенский Собор. — Москва: Государственный историко-культурный музей-заповедник «Московский Кремль», 1995, с. 8.

(обратно)

[180, с. 312]

Ратшин А. Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах в России. Составлено из достоверных источников. — Москва: В Университетской типографии, 1852, с. 312.

(обратно)

[180, с. 313]

Ратшин А. Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах в России. Составлено из достоверных источников. — Москва: В Университетской типографии, 1852, с. 313.

(обратно)

[171, с. 35]

Березин И.Н. Тарханные ярлыки Тохтамыша, Тимур-Кутлука и Саадет-Гирея с введением, переписью, переводом и примечаниями. — Казань: В типографии университета, 1851, с. 35.

(обратно)

[13, т. VIII, с. 150]

Карамзин Н.М. История государства Российского. Тома I–XII. — М., 1993–1994, т. VIII, с. 150.

(обратно)

[25, т. 6, с. 351]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 6, с. 351.

(обратно)

[173, с. 214]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 214.

(обратно)

[176, с. 24]

Широкорад А.Б. Русско-Турецкие войны. 1676–1918 гг. — Минск: Харвест; Москва: АСТ, 2000, с. 24.

(обратно)

[176, с. 29]

Широкорад А.Б. Русско-Турецкие войны. 1676–1918 гг. — Минск: Харвест; Москва: АСТ, 2000, с. 29.

(обратно)

[176, с. 27]

Широкорад А.Б. Русско-Турецкие войны. 1676–1918 гг. — Минск: Харвест; Москва: АСТ, 2000, с. 27.

(обратно)

[181, с. 5]

Россия XVI века. Воспоминания иностранцев. — Смоленск: Русич, 2003, с. 5.

(обратно)

[13, т. VIII, с. 246–247]

Карамзин Н.М. История государства Российского. Тома I–XII. — М., 1993–1994, т. VIII, с. 246–247.

(обратно)

[182, с. 16]

Полунин Ф.А. Географический лексикон Российского государства. — Москва, 1773, с. 16.

(обратно)

[173, с. 225]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 225.

(обратно)

[173, с. 227]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 227.

(обратно)

[173, с. 226–227]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 226–227.

(обратно)

[173, с. 237–238]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 237–238.

(обратно)

[173, с. 269]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 269.

(обратно)

[13, т. IX, с. 394]

Карамзин Н.М. История государства Российского. Тома I–XII. — М., 1993–1994, т. IХ, с. 394.

(обратно)

[176, с. 35]

Широкорад А.Б. Русско-Турецкие войны. 1676–1918 гг. — Минск: Харвест; Москва: АСТ, 2000, с. 35.

(обратно)

[176, с. 36]

Широкорад А.Б. Русско-Турецкие войны. 1676–1918 гг. — Минск: Харвест; Москва: АСТ, 2000, с. 36.

(обратно)

[176, с. 35–36]

Широкорад А.Б. Русско-Турецкие войны. 1676–1918 гг. — Минск: Харвест; Москва: АСТ, 2000, с. 35–36.

(обратно)

[176, с. 37]

Широкорад А.Б. Русско-Турецкие войны. 1676–1918 гг. — Минск: Харвест; Москва: АСТ, 2000, с. 37.

(обратно)

[173, с. 291]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 291.

(обратно)

[173, с. 327]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 327.

(обратно)

[173, с. 336]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 336.

(обратно)

[173, с. 374]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 374.

(обратно)

[13, т. IX, с. 171]

Карамзин Н.М. История государства Российского. Тома I–XII. — М., 1993–1994, т. IХ, с. 171.

(обратно)

[173, с. 348–350]

Тáрас А.Е. Войны Московской Руси с. Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в ХІV–ХVІІ веках. — Москва: АСТ; Минск: Харвест, 2006, с. 348–350.

(обратно)

[153, с. 11]

Дмитро Ліщук. Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник. — Чернівці, 2013, с. 11.

(обратно)

[153, обкл.]

Дмитро Ліщук. Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник. — Чернівці, 2013, обкл.

(обратно)

[153, с. 12]

Дмитро Ліщук. Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник. — Чернівці, 2013, с. 12.

(обратно)

[153, с. 48–49]

Дмитро Ліщук. Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник. — Чернівці, 2013, с. 48–49.

(обратно)

[194, с. 1]

Старокостянтинів (карта. — В.Б.). Обличчя міста. — Київ: Картографія, 2011, с. 1.

(обратно)

[153, с. 50–51]

Дмитро Ліщук. Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник. — Чернівці, 2013, с. 50–51.

(обратно)

[21, с. 296–297]

Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885, с. 296–297.

(обратно)

[21, с. 297–299]

Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885, с. 297–299.

(обратно)

[21, с. 304]

Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885, с. 304.

(обратно)

[21, с. 305–307]

Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885, с. 305–307.

(обратно)

[21, с. 237]

Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885, с. 237.

(обратно)

[21, с. 239–240]

Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885, с. 239–240.

(обратно)

[65, с. 219]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 219.

(обратно)

[153, с. 76–77]

Дмитро Ліщук. Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник. — Чернівці, 2013, с. 76–77.

(обратно)

[153, с. 103]

Дмитро Ліщук. Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник. — Чернівці, 2013, с. 103.

(обратно)

[65, с. 84]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 84.

(обратно)

[65, с. 76]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 76.

(обратно)

[25, т. 8, с. 357]

Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978, т. 8, с. 357.

(обратно)

[196, с. 8]

Любов Шиян. Вишневець та князі Корибути-Вишневецькі. — Тернопіль, 2006, с. 8.

(обратно)

[196, с. 6–7]

Любов Шиян. Вишневець та князі Корибути-Вишневецькі. — Тернопіль, 2006, с. 6–7.

(обратно)

[154, с. 38 і 44]

Микола Бендюк. Історія та легенди давнього Острога. — Острог, 2012, с. 38 і 44.

(обратно)

[65, с. 82]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 82.

(обратно)

[65, с. 83]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 83.

(обратно)

[65, с. 78–80]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 78–80.

(обратно)

[65, с. 85]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 85.

(обратно)

[65, с. 86]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 86.

(обратно)

[65, с. 92]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 92.

(обратно)

[65, с. 94]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 94.

(обратно)

[65, с. 97]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 97.

(обратно)

[153, с. 37]

Дмитро Ліщук. Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник. — Чернівці, 2013, с. 37.

(обратно)

[153, с. 39]

Дмитро Ліщук. Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник. — Чернівці, 2013, с. 39.

(обратно)

[153, с. 39–40]

Дмитро Ліщук. Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник. — Чернівці, 2013, с. 39–40.

(обратно)

[153, с. 40]

Дмитро Ліщук. Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник. — Чернівці, 2013, с. 40.

(обратно)

[198, с. 395]

Молчанов Н.Н. Дипломатия Петра Первого. — М.: Международные отношения, 1984, с. 395.

(обратно)

[44, с. 150]

Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009, с. 150.

(обратно)

[65, с. 33]

Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997, с. 33.

(обратно)

[52, с. 10]

Русіна Олена, Сварник Іван, Войтович Леонтій, Ващук Дмитро, Блануца Андрій, Черкас Борис. Україна: Литовська доба 1320–1569. — К.: Балтія-Друк, с. 10.

(обратно)

Оглавление

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА КНЯЗІ: РОМАН МСТИСЛАВОВИЧ (1199–1205) ДАНИЛО РОМАНОВИЧ (1238–1264)

КНЯЗІ: ЛЕВ ДАНИЛОВИЧ (1269–1301) ЮРІЙ ЛЬВОВОИЧ (1301–1308) АНДРІЙ ЮРІЙОВИЧ (1308–1323)

КНЯЗІ ГАЛИЦЬКІ: ДМИТРО (1301–1383) ДАНИЛО (1323–1376)

КНЯЗЬ ФЕДІР ГАЛИЦЬКИЙ (1360–1448)

КНЯЗЬ ВАСИЛЬ КРАСНИЙ — ГЕДІГОЛЬД (1390–1461)

КНЯЗЬ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ (1430–1472)

КНЯЗЬ КОСТЯНТИН ІВАНОВИЧ (1470–1530) — «ГАННІБАЛ РУСЬКИЙ»

КНЯЗЬ ВАСИЛЬ-КОСТЯНТИН ГАЛИЦЬКИЙ (1526–1608)

Післямова

Література Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg