«Москва Ординська. Книга друга»

Москва Ординська. Книга друга (fb2) - Москва Ординська. Книга друга (Москва ординська - 2) 1623K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владимир Брониславович Белинский

Володимир Білінський Москва Ординська (XIII–XVI століття)

Історичне дослідження

Книга друга

Київ

Видавництво імені Олени Теліги

2012

«Рязанскими казаками назывались простые татары, жившие в области Рязанской и приехавшие в Россию (Московію. — В. Б.) со служилыми царевичами (татарськими. — В. Б.)».

Н. И. Шишкин (1891 год)

Переднє слово

Російська історіографія, як вогню, боїться правди про свою минувшину. Особливо про період свого зародження та перші століття становлення. Імперія та її поводирі зробили і продовжують робити все, аби правду ніколи не дізнались люди.

У книзі «Країна Моксель, або Московія» автор подав розгорнуту картину, як московські владоможці та їхні поплічники свідомо фальшували минуле своєї держави, маніпулювали фактами і подіями.

Так московський цар Петро І сфальшував «Радзивилівський літопис» заради доказу зв’язку Київського Великого князівства з Ростовсько–Суздальською землею. У «Радзивилівському (Кенігсберзькому) літописі вперше в імперії опубліковано працю геніального Нестора «Повість минулих літ», а сам літопис доведений до 1206 року. Наскільки сфальшована праця Нестора, сьогодні говорити важко, але факт її фальшування засвідчили чимало російських академіків і професорів. Серед них: академіки О. О. Шахматов (1864–1920), Н. П. Кондаков (1844–1925); професори: В. І. Сизов (1804–1904), Д. В. Айналов (1862–1939) та інші.

Звичайно, російські науковці говорили про фальсифікації завуальованою мовою, бо відкритим текстом не дозволяли говорити влада і цензура.

Послухаємо академіка О. О. Шахматова про дослідження В. І. Сизова та Д. В. Айналова.

«У 1905 році… було надруковано статтю… В. І. Сизова “Мініатюри Кенігсберзького літопису…” Як видно з редакційної примітки у кінці статті, В. І. Сизов дійшов висновку, що джерелом дли ілюстрації нашого літопису (Радзивилівського. — В. Б.) могла бути ілюстрована редакція нижньо–німецького судебника під іменем Sachsenspiel» [140, с. 2].

«Д. В. Айналов у своєму дослідженні “Про деякі серії мініатюр Радзивилівського літопису…” зосередив свою увагу на зображеннях осіб… Виразні сліди німецького живопису і гравюри, явна модернізація малюнків починаються, — як вказує Д. В. Айналов, — з 96 аркуша, де вміщено зображення “Катепана”, який одягнутий в костюм німецького крою і сидить біля готичної споруди з вежами» [140, с. 2–3].

Нагадаємо читачам, що складовою частиною Радзивилівського літопису є 618 кольорових малюнків (мініатюр). І всі ті малюнки, за твердженням російського професора В. І. Сизова, є похідними.

Отже, всі мініатюри не є оригіналами чи то Київської, чи то Ростовсько–Суздальської землі, а є копіями з німецького першоджерела. Такий парадокс «знахідки» московського царя.

Не будемо говорити про створену російською імператрицею Катериною II «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России», яка працювала з 4 грудня 1783 року до смерті Катерини II у 1796 році. Діяльність цієї «Комиссии» була настільки засекреченою, що один із найкращих російських професорів В. О. Ключевський, який читав курс світової та російської історії синові імператора Олександра III, змушений був визнати цей факт. Академік Петербурзької Академії наук Н. О. Попов написав цілком відверто:

«Не можно было получить обстоятельных сведений (о работе “Комиссии” — В. Б.); по соображении же оной с известными всякому любителю отечественных деяний, Записками касательно Российской Истории» [142, с. 75].

Всі ці та інші дослідження дали змогу російському академіку О. О. Шахматову зробити приголомшливий висновок:

«Я отрицаю самую возможность того, что Нестор знал летописное сказание в том его виде, в каком оно дошло до нас в составе хотя бы Начального свода» [141, с. 64].

Тобто вся російська історична наука свідомо спотворена московськими владоможцями, аби приховати правду про походження сучасного російського народу та давніх керманичів держави, врешті–решт, про входження Московського улусу до складу Золотої Орди.

І це приховування та перебріхування правди продовжується в Московській державі ось уже майже 500 років.

Поцупивши в українського народу (русичів) історію та давню спадщину, московські владоможці та їхні історики робили та роблять усе, щоб правда не побачила світ і не запанувала в ньому.

Ще в першій половині XIX століття деректори Центрального архіву Російської імперії Микола Миколайович Бантиш–Каменський (1737–1814) і Михайло Андрійович Оболенський (1805–1873) засвідчили, що в їхньому архіві зберігались давні раритети Київської Лаври, які доводилося рятувати першому, та давні грамоти з часів хана Батия до часів Кримських ханів, з якими не дозволили працювати другому. Князь М. А. Оболенський так і написав:

«…В описі Царського Архіву, надрукованому в Актах Археографічної Експедиції, т. І, на ст. 345 сказано: “Короб 148. А в ньому дефтері старі від Батия та від інших царів, перекладу їх нема…”» [92, с.35].

І на тій самій сторінці той же М. А. Оболенський написав: «Короб 101. А в ньому грамоти Шертні Кримські… белерменським письмом, а також грамоти Салтанові, перекладу їх нема» [92, с. 35].

Опрацьовувати ті матеріали російська влада ніколи не дозволяла. Бо вони повністю спростовували вигадані московські міфи про походження і становлення Московської держави та московитів.

Аби в подальшому утримати вигадані міфи серед панівної ідеології держави, російська імперська влада всі вилучені історичні документи завойованих держав і народів ховала до своїх таємних сховищ.

Так було перенесено до сховищ після третього поділу Речі Посполитої (Польщі) у 1795 році всі конфісковані та вивезені до Москви архіви Литовсько–Руської держави, так звана «Литовська метрика», 600 томів. На вимоги незалежної Литовської держави повернути їй архіви Москва, як завжди, відповідає відмовами.

Москва навіть своїм історикам не дозволяє працювати з ними. І коли мені сьогодні деякі українські історики, по–лакейськи прислуговуючи Москві, заявляють, що, мовляв, «Литовська метрика» давно опрацьована, у мене до них є просте запитання: коли і де Російська імперія опублікувала 600 томів «Литовської метрики», як з ними познайомитися?

Відповіді, звичайно, немає.

То чому ж так боїться Московщина чужих архівних матеріалів?

Ще цікавіша історія сталася із так званими «Бахчисарайськими архівами», знайденими наприкінці XIX століття російським професором В. Д. Смірновим під час розкопок спаленого російськими військами Бахчисарая.

І ці матеріали Московія заховала до своїх секретних архівів. А головне — не дозволила з ними попрацювати навіть професору В. Д. Смірнову (1846–1922).

Найцікавіша пригода трапилась із матеріалами, знайденими експедиціями П. К. Козлова в 1908 і 1926 роках, коли під час розкопок міста Хара–Хото на теренах сучасної Монгольської Народної Респубілки, було знайдено «2000 томов книг и рукописей» на «уйгурском, тибетском, татарском, китайском, персидском, тангутском и т. д. языках… последний документ — 1370 год…» [2, т. 28, с. 197; 42].

Увесь матеріал було незаконно вивезено з незалежної держави до Московської імперії, привласнено і заховано до таємних архівів. По суті — украдено!

Що ж приховує Російська імперія від світу?

* * *

Не будемо вести розмову про всі вигадки–міфи російської історіографії. Про них досить детально говорилось у тритомній праці автора «Країна Моксель, або Московія». Хто має бажання відновити в пам’яті матеріал, може звернутися до вказаної книги. Зазначимо лише, що російська історія — це суцільна вигадка, суцільні міфи.

Торкнемося переважно того, про що не йшлося у «Країні Моксель…» Поговоримо про розвиток Київської Русі та Московії після 1240 року, тобто по навалі війська хана Батия.

Як засвідчив угорський монах Юліан після своїх двох подорожей до землі пращурів — Великої Угорщини (Башкири) вся «Суздальська земля» була захоплена військом хана Батия, без спротиву і боротьби. Там на 1237 рік було два князі: «Один князь із усім народом і сім’єю підкорився володарю татар, а другий із небагатьма людьми… (втік) до особливо надійних місць…» [23].

Ми пам’ятаємо: обидва «Суздальські князі» загинули — один на річці Сіті (той, що тікав від хана Батия), а другий — у Германії (за свідченням Вільгельма де Ребрука). Одразу по завоюванні Ростовсько–Суздальської землі, яка в ті часи називалася Мещерою, хан Батий закріпив більшу частину Мещерського улусу, що став невід’ємною складовою частиною Золотої Орди, за своїм братом Чилаукуном і його родом.

На терени Мещерського улусу Золотої Орди впродовж 1238–1239 років хан Чилаукун переселив чотири роди: ширинів, аргинів, баринів, татар. Загальна чисельність переселених до Мещерського улусу тюркських племен становила 60 тисяч осіб. В той час, коли місцеве фінське населення нараховувало біля 50–60 тисяч.

Саме із цього конгломерату фінських і тюркських племен згодом з’явилися московити, які самочинно звеличили себе у XVIII столітті великоросами.

Послухаємо, про що свідчить «Бархатная книга» російського дворянства, видана за часів Петра І:

«Глава 38

275. Род Князей Мещерских.

В лето 6706 (1198) князь Ширинский Бахмет Усейнов сын пришел из большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее, и в Мещере родился у него сын Беклемиш.

И крестился Беклемиш, а во крещении имя ему Князь Михайло, и в Андреевой Городке поставил храм Преображения Господа нашего Иисуса Христа, и с собою крестил многих людей…» [24, кн. 2, с. 239].

Не лякаймося дати 6706 (1198). Ми знаємо, що «Бархатная книга» російського дворянства вийшла друком у 1682 році, а останні зміни до неї вносилися уже за царювання Петра І, про що свідчить вступна, описова частина книги:

«А по 195 году (1687)… Великие Государи, Цари и Великие Князи Иоанн Алексеевич, Петр Алексеевич, и Великая Государыня, Благоверная Царевна и Великая Княжна София Алексеевна… по докладной же выписке указали в родословной книге родословных людей роды писать по главам по прежнему; а которые роды учали слыть розными прозвании, и тех писать по тем прозваниям порознь особыми главами, или разделами, впервых от большаго брата, потом от другаго и от третьяго, и от иных, сколько в котором роду было разных родов, по степенем, и родословить их всякой род и поколение сначала… А по тем прозваниям по поколениям же писать тех, кто ныне тех родов в лицах, чтобы всякому роду начало, от кого кто повелся, явно было порознь» [24, кн. 1].

Не будемо аналізувати, як штучно були розірвані династії Чингісидів на багато складових. Це очевидно із наведеного тексту.

Звернімо увагу, що 1687 рік у «Бархатной книге» подається, як 195. Це вже щось нове. Що цей рік у новому романовському літочисленні міг означати?

Визначимо, з якого року він веде свій відлік. Отож, 1687–195=1492. Тобто 1492 року в Московії було прийнято рішення про нове літочислення в державі.

Що ж сталося в ті роки в Московії, що спонукало до нового московського літочислення?

Щоби відповісти на це запитання, слід врахувати три незаперечних факти.

Перший. У 1472 році Московський князь із роду Чингісидів — Іван III, який правив улусом на ті роки, одружився (другим шлюбом) із візантійською принцесою Софією Палеолог.

«Посланник німецького імператора барон Герберштейн, який двічі приїжджав у Москву за часів Іванового наступника, добре пізнав Московію і її вдачу, будучи уважною й спостережливою людиною, «заявляє про Софію в своїх записках, що це була жінка незвичайно хитра, мала значний вплив на великого Князя, який чимало зробив під її намовою… (Саме Софія. — В. Б.) могла привезти сюди, (в Московію) перекази та звичаї візантійського двору, гордість свого походження, досаду, що виходить заміж за татарського підданця. Особливо сприятливою могла бути думка про те, що вона, царівна, своїм московським заміжжям робить московських государів… спадкоємцями візантійських імператорів». [8, с. 189].

Другий. На ті часи (1492 рік) уже 39 років не було Візантійської імперії, яка перестала існувати з 1453 року. Тож думка візантійської царівни Софії про перебрання Іваном III до своїх рук візантійського імператорського спадку була дуже привабливою для московських Чингісидів, які стояли нижче за Кримських ханів у родословній Чингісового роду і не мали ніяких шансів у цьому напрямку вийти на перше місце. Тим більше, що на візантійський спадок на ті роки в Івана III не існувало держав–конкурентів. Болгарія, Сербія і Греція — православні держави — уже були загарбані Османською імперією і конкуренції вчинити не могли. А велике Литовсько–Руське князівство претензії на візантійський спадок не мало бо Великий Князь ще з часів Ольгерда був католиком.

Третій. Саме на ті роки припадає будівництво Московських кремлівських храмів: Успенського (1472–1479), Благовіщенського (1484–1489), Архангельського (1505–1508).

Успенський Собор — усипальниця московських митрополитів.

Архангельський Собор — усипальниця московських князів і царів.

Благовіщенський Собор — «домовая церковь московских государей» [2, т. 13, с. 377].

Так от, у Благовіщенському Соборі Московські царі Романови, прийшовши до влади в 1613 році, не збивали штукатурку і фрески, як це зробили в інших старих храмах. «У цьому храмі фресок не збивали, а замалювали зверху новими зображеннями. Вже в радянській імперії вибірково було відкрито окремі місця

храму, де московські князі подані як родичі Христа і намальовані з Ісусом Христом в одному родинному ряду» [143, т. З, с. 247].

Саме ця тема родичання московських Чингісидів (Іван III) із Господом Богом знайшла своє відображення в «Бархатной книге», виданій Романовими. Послухаємо:

«Глава І.

Родословие Великих Князей Российских.

Егда всесильный и единый от Троицы Господь наш Иисус Христос изводи вочеловечитися от Пресвятыя Владычицы нашей Богородицы и Приснодевы Марии, и во время Его святительного на землю пришествия, Августу Цесарю Римскому, обладающему всею вселенною, и раздели вселенную в содержание братии своей; брата своего Патрекея постави Царя над Египтом, и брата своего Августалия Александрии Владодержца положи…

Брата своего Пруса постави в березех Вислы реки, в град Мадборок и Турунь и Хвоиницы и преславный Гданеск, и иных многих городов по реку, глаголемую Немон, впадшую в море; и до сего числа по имени его зовется Пруская земля.

А от Пруса 14 колено Рюрик…

И в лето 6370 (862) Князь Рюрик взя с собою два брата: имя единому Трувор, а второму Синеус, и приде в Новград, и сам Рюрик седе в Нове городе…

А у Рюрика сын Игорь.

У Игоря сын Святослав…» [24, т. 1].

I так далі…

Як бачимо, ідея Софії Палеолог про візантійський спадок у Москві була сприйнята позитивно. Московські влада і церква пішли ще далі. Вони офіційно оголосили про Божественне походження своєї влади. І не тільки оголосили, а й увіковічнили цей факт на стінах Благовіщенського Собору. Звичайно, таких Соборів у Московії у ті роки було побудовано багато.

А династія Романових увіковічнила цей факт у «Бархатной книге». Текст наведено вище.

Слід зазначити, що після визначення свого Божественного походження московські Чингісиди вимушені були стати Рюриковичами. Іншого виходу на Бога не існувало. А поскільки тоді у Європі існувало літочислення від Різдва Христового, то, цілком зрозуміло, що Московія «отримавши свого Божественного помазаника», ввела і своє, московське, літочислення.

1492 рік став першим роком Московського літочислення. Ось чому у «Бархатной книге» ми зустрічаємо: «190 год, Генваря 12 числа; А марта в 27 числе того ж 190 году; А во 194 году (1686) Генваря в 26 день; А сентября в 21 числе 195 ж году (1687)» і багато інших. Це нове московське літочислення від «Божого Московського роду».

Мавпували серйозно!

Дослідивши оце мавпування з так званим московським літочисленням, повернемось до запису «В лето 6706 (1198)» у «Бархатной книге». Російські історики та науковці пізніших років (XVIII–XIX століть) розуміли необхідність якимсь чином «1198 рік» пояснити. Тому, недовго думаючи, погодилися із запропонованим князем Петром Володимировичем Долгоруковим рішенням перенести 1198 на 1298 рік. Мовляв, укладачі «Бархатной книги», пишучи її у 1682 році помилились, переплутавши 1298 із 1198 роком. Хоча, звичайно, і сам князь П. В. Долгоруков, і всі російські професори і академіки, які досі «співають пісень про 1298 рік», несуть нісенітницю. Бо знають, що до укладання «Бархатной книги» причетні найвищі духовні особи держави (митрополит і єпископи) та самі представники царського роду. І користувалися вони матеріалами московських церковних архівів — єдиного можливого достовірного джерела на ті роки. І ті ж церковні джерела у Патріаршому (Никоновському) літописі згодом подали смерть хана Батия під 1213 роком. Послухаємо:

«Тогда в Орде 6721 (1213) царь Батий умер, а новый царь… сел на царство…» [42]. Тобто хан Батий помер через 15 років після завоювання Мещери (Великого Володимирського князівства, за московською термінологією). Отож 1198 рік — є 1238 роком завоювання Мещери, а 1213 рік — є 1253 (1255) роком смерті хана Батия.

Російський професор М. Смірнов у своїй праці «О Князях Мещерских. XIII–XV вв.», виданій у Рязани 1904 року, зазначив:

«Впервые эта дата (1298 рік. — В. Б.) была принята князем П. Долгоруковым… в 1841 г.» [43, с. 10].

Потім цю дату, як уже говорилось, підхопила вся офіційна російська історична наука. Хоча сам князь Петро Володимирович Долгоруков уже в 1843 році зрозумів хибність свого припущення, та виправити помилку йому не дозволили влада і цензура.

Маймо на увазі, що у ті роки в Російській імперії ще мешкали справжні потомки Мещерських князів (роду Бахмета Усейнова сына), які вказали П. В. Долгорукову на його помилку. Так князь — Мещерський Еммануїл Миколайович загинув на Шипці у 1877 році [43, с. 20].

Князь П. В. Долгоруков, не зумівши виправити помилку в Російській імперії, надрукував свою книгу у Франції. Ось як про те написала Енциклопедія:

«В 1843 под псевдонимом “граф Альмагро” Д(олгоруков) издал в Париже на франц(узском) яз(ыке) “Заметку о главных фамилиях России”, в к(ото)рой раскрыл ряд историч(еских) фактов, порочащих самодержавие и аристократию» [2, т. 8, с.409].

Зазначимо: хоча у Франції праці П. В. Долгорукого не засекречені, та російські і українські професори ніколи «историческими фактами» П. В. Долгорукова не цікавились. А він же, втікши у 1859 році до Франції, у 1860 році в Парижі ще й видав книжку «Правда о России».

А найцікавіше наостанок:

«После смерти Д(олгорукого) его архив был приобретен через подставное лицо царским правительством…» [2, т. 8, с.409].

Отак працює донині Московська владна еліта: бреше, краде, приховує, винищує.

Якби людство мало змогу ознайомитися з оригіналами ханських грамот від «Батия та від інших царів», а я переконаний, що вони досі зберігаються в Президентському таємному архіві Російської імперії, можна було би повністю поновити справжню історію Московії. Російська провладна еліта вилазить зі шкіри, стверджуючи, що цих матеріалів не існує. То скажіть, будь ласка, що вам заважає опублікувати матеріали знайдені П. К. Козловим під час розкопок міста Хара–Хото у 1926 році? За свідченням Великої Радянської Енциклопедії (28 том, 1978 рік) «Находки из Х(ара)–Х(ото) хранятся в Гос(ударственном) Эрмитаже в Ленинграде» [2, т. 28, с. 197].

Вони, «2 тысячи томов книг и рукописей», розкажуть людству про минуле Московії.

Як «Литовська Метрика» та «Бахчисарайські архіви» розповіли би світові про Київську державу та її відносини з Литвою, Кримом і, звичайно, — з Москвою.

Це дивовижне явище, коли держава (Московська) так панічно боїться архівних матеріалів сусідніх держав, що аж викрадає їх та ховає.

Які ж вигадки (брехню) приховує Московія від людства?

Ось їхній перелік:

1. Вигадка про слов’ян–московитів.

2. Вигадка про входження Московії до Великого Київського Князівства.

3. Міф про Велике Володимирське князівство (Мещеру).

4. Міф про Велике Рязанське князівство (Тмутаракань).

5. Міф про заснування Москви у 1147 році.

6. Брехня про так званого Олександра Невського та його битви на Неві і Чудському озері.

7. Брехня про так званого Дмитрія Донського.

8. Вигадка про Куликовську битву.

9. Вигадка про династію Рюриковичів після 1238 року.

10. Міфи (вигадки) про митрополитів після 1250 року.

11. Міф про так званих татаро–монголів.

12. Міф про так зване татаро–монгольське іго.

13. Вигадки про повстання в XIII–XIV століттях у Ростові, Твері тощо.

14. Вигадка про незалежний від Золотої Орди розвиток Московії.

Та десятки інших, не менш цинічних.

Кожній такій темі московського фальшування слід присвятити кілька томів досліджень. Звичайно, мені самому таке не здолати. Тому закликаю істориків підключитись до цієї надзвичайно потрібної праці.

Треба зрозуміти, що московська владна еліта, оголосивши про святкування 1150–ліття своєї держави, ніколи добровільно не відмовиться від брехні та вигадок своїх попередників.

Потрібна довга і копітка праця сотень істориків (І не тільки), щоби очевидна правда запанувала в свідомості людей і відновила історичну справедливість щодо українців, московитів, татар тощо.

Оскільки московська верхівка ніколи не розсекретить своїх таємних архівів, то працюймо з тим матеріалом, який доступний сьогодні; якомога більше залучаймо джерел з іноземних архівів; пройдімося шляхом В. Г. Тизенгаузена та опублікуймо оригінали тих праць, які не дозволили опублікувати йому.

З Богом, дорогі друзі!

ЧАСТИНА ПЕРША ЦАР (ХАН) УЗБЕК ТА ЧАСИ СМУТИ

1

Хан Тохта помер несподівано.

«К имени Токтая в Муиззе прибавлено: “Смерть царя Токты (последовала) в 712 г. (=20.V.1311–9.V.1312) на корабле, посреди реки Итиля. После него воцарился Узбек”» [16, с. 111].

Професор М. Г. Сафаргалієв дає ось таке тлумачення слова «Муизза»: “Муизза — Книга, прославляющая генеологию в родословном древе монгольских (тюркських. — В. Б.) султанов” в 1426 году» [14, с. 12].

Слід зазначити, що Узбек походив із роду хана Батия по лінії його онука Менгу–Тимура і мав право на царський трон. Наведемо родословну хана Узбека за арабськими джерелами:

«О вступлении на престол Узбек–хана, сына Тыгрылжи, сына Менгутемура, сына Тогана, сына Бату, сына Душихана, сына Чингисхана» [28, с. 120].

Нагадаю шановним читачам, що хан Узбек зайняв царський трон в досить молодому віці. І хоча джерела не повідомляють про вік Узбека на 1312 рік, та за підрахунками автора, йому на той час виповнилося 16–18 років. Не цитуватимемо з цього приводу давніх істориків.

Зазначимо тільки: перших 8 (вісім) років свого правління хан Узбек провів у північних улусах держави, тобто на теренах так званої «исконно русской земли». І хоча стверджують, що всі ці вісім років він тримав столицю в Мохші (Наровчаті), де карбував свої монети, та, певно, і про Москву та «Андреев Городок» (Твер) не забував.

Ось чому російські так звані літописні зводи так багато і детально пишуть про правління хана «Озбяка».

Послухаємо «Родословие тюрков», де говориться про перші роки правління Узбек–хана:

«…После восшествия на ханский престол до истечения 8 лет он проводил жизнь со всем своим илем и улусом в странах северного (арка) Дешт–и–Кипчака, так как (ему) нравились (вода и воздух) тех стран и обилие охоты (дичи). Когда с начала его султанства истекло 8 лет, то под руководством святого шейха шейхов и мусульман, полюса мира, святого Зенги–Ата и главнейшего сейида, имеющего высокие титулы, указующего заблудившимся путь к преданности господу миров, руководителя странствующих и проводника ищущих, святого Сейида–Ата, приемника Зенги–Ата, он (Узбек) в месяцах 720 г. хиджры (=12.11.1320–30.1.1321), соответствующего тюркскому году курицы, удостоился чести принять ислам» [16, с. 206].

Отже, за свідченням арабських мусульманських істориків, до 1320 року хан Узбек тримав свою столицю «в странах северных» і державної офіційної релігії не існувало. Мусимо зрозуміти, чому так звана російська офіційна наука повністю замовчує цей факт. Це фундаментальне свідчення повністю міняє Картину буття далекого минулого. Тому автор пропонує розглянути минуле, 1312–1320 роки, саме під кутом зору цього незаперечного факту. Слід зазначити: про те, що столиця Золотої Орди довгі роки знаходилася в «исконно русской землі», та про те, що до 1320 року в Золотій Орді не було офіційної державної релігії, говорили не тільки «Родословие тюрков», але й багато провідних російських істориків, таких як: М. І. Смірнов, В. Лебедев, М. Г. Сафаргалієв, А. А. Кротков та інші.

Особливої ваги незаперечних доказів набули археологічні розкопки міста Мохші (Наровчата), проведені у 1916–1930 роках російським професором А. А. Кротковим. Російська влада до сьогоднішнього дня гальмує будь–які археологічні розкопки Мохші (Наровчата); праці ж професора А. А. Кроткова приховані, неомубліковані й замовчувані. Хто бажає в цьому переконатись, шсрніться до Інтернету.

Розглянемо, що спонукало хана Узбека з перших років свого царювання перенести столицю держави якомога далі на північ.

Як пам’ятаємо, за першим томом «Москви Ординської», Тохта після невдалого походу хана Талабуги, разом із його братами Алгу і Тогрилом, 1287 року на Польщу та Угорщину, виступив з різкою критикою хана Золотої Орди Талабуги та рідних братів Алги і Тогрила, які очолювали похід. Зверніть увагу: Тогрил — це батько майбутнього хана Узбека.

Тохта врятувався від розправи хана Талабуги тільки завдяки підтримці онука хана Беркечара — Біликчі, який у 1288–1312 роках володів дідовим, Темниковським, улусом та дозволив Тохті з вірними йому родами (ілями) відкочувати до Ростова, Москви та Володимира.

Не будемо переповідати ті події знову. Але головні моменти тих далеких років слід пригадати.

Прийшовши до влади у 1291 році, хан Тохта знищив усіх своїх супротивників, в тому числі свого брата Тогрила — батька Узбека.

Дивно, що Узбек залишився живий.

Улус та ілі (роди) хана Тохти займали землі між Доном і Волгою. До них приєднали улус хана Ногая після страти у 1300 році.

Отож усі землі між Волгою та Доном, від Чорного моря і Кавказу до Тамбова та Липецька з 1312 року стали особистим улусом хана Узбека. Але на півдні улусу кочували ілі (роди) хана Тохти, які ставилися до Узбек–хана вороже. Тому хан тримався північних земель свого улусу. Одначе й роди (ілі) хана Біликчі (Темниковський улус), який свого часу підтримав хана Тохту, були Узбекові, якщо не ворожими, то — нелояльними. Ось чому хан Узбек, знайшовши певну причину, винищив практично увесь рід Біликчі (нащадки хана Беркечара), а його Темниковський (Мохшинський) улус приєднав до своїх особистих земель.

З тих пір до 1445 року улус хана Беркечара перебував у підпорядкуванні хана Золотої Орди. Тому, коли московити під цими роками (1312–1445) ведуть розмову про Рязанське князівство, так вони продовжували називати улус хана Беркечара, вони додають до історичного матеріалу звичайні «доважки брехні».

Саме тому, що ті землі не мали постійного володаря, а управлялися ханськими баскаками, в часи смути їх захоплювали різні хани (за російськими літописами): Кельдібек, Тогай, Булат–Тимур, Хаджі–Черкес та інші. В російських історичних джерелах хани можуть мати й інші імена.

Послухаємо матеріали російського професора В. Лебедева за його працею «Загадочный город Мохши», Пенза, 1958 рік:

«Самые ранние золотоордынские монеты с Наровчатского городища относятся… к периоду правления Токты (1290–1312 гг.) [17, с. 37].

«Монетный материал, собранный в Наровчате (Мохші. — В. Б.), охватывает период с 1294 по 1388 г. (не считая большого количества еще не прочитанных монет). Здесь имеются монеты, выпущенные ханами Тохтагу (Тохта. — В. Б.), Узбеком, Джанибеком, Бердибеком, Хидром, Кильдибеком, Пуллад–Тимуром, Тулунбеком, Тохтамышем. Наибольшее количество их падает на время правления Узбека и Джанибека. Помимо местных мохшинских монет наровчатская коллекция представлена сарайскими, азакскими, гюлистанскими экземплярами. Нас, однако, в первую очередь интересуют мохшинские монеты. Если их разложить в хронологической последовательности, то перед нами будет… линия дат… более чем за 60 лет» [17, с. 35].

Наостанок пояснимо, чому хан Узбек переніс свою столицю до Мохші (Наровчата). Звичайно, слід розуміти, що російські історики подавали цей рідкісний матеріал під шовіністичним кутом зору своєї ідеології. Але й за це подякуємо їм.

«В 1312 г. Тохта скончался, а вместе с этим прекратилась и чеканка монет в Увеке. Его преемник, хан Узбек, перенес монетный двор из Увека в… Наровчат (Мохші. — В. Б.) и стал выпускать там монеты, назвав это место городом Мохши. А если монетный двор… перносится в другое место, следовательно, переносится и административный центр. Действительно, с этого времени мы наблюдаем… быстрое возвышение Мохши…

Засуха, голод заставили… (татарську. — В. Б.) знать перенесім административный… (столичний. — В. Б.) центр из засушливой степи в плодородную долину Мохши…

Непосредстванным поводом перенесения административного центра из Увека в Мохши послужила смена ханов. Дело в том, что Узбек прав на престол не имел… Побоявшись остаться в Увека и сохранить его… (столицею. — В. Б.), так как там было много сторонников умершего хана, он поспешил перенести центр (столицю. — В. Б.) на север, учитывая острые нужды татаро–монгол в хлебе и фураже. Сам Узбек тоже отправился на север… (Там) Узбек провел 8 лет» [17, с. 37–38].

Сподіваюся, читачі звернули увагу, як шановний професор уникає слова столиця. Він вживає: улусний центр, адміністративний центр, центр, а слова «столиця держави» вжити побоявся, а може, — заборонила більшовицька цензура. Зрозуміти російських шовіністів можна: як же могла опинитися столиця Золотої Орди в центрі «исконно русской земли»? Щось страшне, неймовірне.

Коли на звичайній карті окреслимо простий чотирикутник з вершинами: Москва — Липецьк — Пенза — Нижній Новгород, то у центрі цієї «исконно русской земли» раптом на початку XIV століття опинилася столиця Золотої Орди — Мохші.

Душа російського ура–патріота від такої наруги обливаєтсья кров’ю. Та що поробиш: правда є правда!

Отже, з 1312 року припинив існування Темниковський улус (він же — Рязанське князівство, чи — Тмутаракань).

Як же поставився хан Узбек до інших північних улусів (князівств) Золотої Орди? Особливо нас цікавитиме Московський. Оскільки Тохта ставився до Московського князя Петра Ординського та його родів (ілів) вороже і знищив у 1390 році цього князя за те, що у 1388 році вони не прихистили його людей, то, зрозуміло, хан Узбек до Московського князівства був доброзичливим. Тому, за його наказом, знайшли спадкоємця Петра Ординського і привезли до хана. Спадкоємцем став онук Петра — малолітній Іван. Це той Іван, який згодом у російській історії виступатиме під іменем Калити, Калти і Кулпи, а в арабських та перських істориків — під іменем Кутлубуги і Кельдібека. Можливо, хан Узбек призначив малолітнього Івана спадкоємцем свідомо, щоби виховати його при своїй, царській сім’ї, а можливо, хан Тохта винищував рід хана Петра Ординського до такого стану, що у 1312 році Іван був старшим серед нащадків Петра. Про це важко сьогодні міркувати.

Ось тому в російських літописах і не зафіксовано рік народження Івана.

Оскільки Іван Калита (Култа) не був призначений у 1312 році удільним Московським володарем, це говорить лише тільки про його малолітство.

Узбек не міг не призначити Івана удільним князем на прохання вірних йому родів (ілів), якби тому в 1312 році виповнилося 16 років.

Іван Калита став удільним московським князем тільки в 1322 році. Тому Іван так званий Калита, ймовірніше, був 1306 року народження.

Зробимо два цікавих зауваження.

Перше. Перший російський історик Андрій Іванович Лизлов у своїй праці «Скифская исторія» взагалі не згадував Московського князя Івана Калиту (Кулпу). Мабуть, історикА. І. Лизлов сприймав цього князя за ханського баскака. Бо згодом Іван був відкликаний до столиці і став одним із наймогутніших чиновників хана Узбека. Можливо, А. І. Лизлов мав рацію.

Друге. Ось як професор В. Лебедев пояснив значення слова улус:

«Улус — родовая община и принадлежащая ей земля» [17, с. 6].

Головною складовою «родовой общины» улусу були татарські (тюркські) роди — ілі, які надавалися кожному ханові. Тому золотоординські улуси (князівства) в XIII–XV століттях повністю асоціювалися з певними родами (ілями).

А це свідчить, що Іван Кулпа (Калита) походив з московського татарського іля, і з призначенням його московським князем роди заспокоїлися. Послухаємо:

«В лето 6836, Князь Иван… седе на великом Княжении, и бысть всей земли тишина» [21, с. 230].

Не могло «бысть всей земли тишина», а в першу чергу землі московській, якби їм призначили ханом чужу людину.

* * *

У 20–ті роки XIV століття відбулося кілька надзвичайно важливих подій на теренах Східної Європи, які згодом змінили стратегічний розвиток не тільки цього регіону, але мали потужний вплив на розвиток усієї світової історії.

Перша. Ми вже говорили про неї: прийняття Золотою Ордою у 1320–1321 роках державної релігії — мусульманської віри.

Друга: приєднання у 1320 році литовським князем Гедиміном до Литви Волині, Галичини, Київщини та частини Сіварщини і створення на теренах Східної Європи нової потужної держави — Великого Литовсько–Руського князівства.

Третя: створення ханом Узбеком на базі московського уділу — Великого Московського князівства (улусу) в складі Золотої Орди.

Усі три події тісно пов’язані між собою і є похідними від фактору завоювання князем Гедиміном теренів північної Русі.

Пропонуємо розглянути прискіпливіше давній хід подій та їхній взаємозв’язок.

Після восьми років правління Золотою Ордою та винищення усіх своїх супротивників, явних і прихованих, хан Узбек настільки впевнено почувався на царському троні, що в 1320 році вирушив військовим походом на державу Хулагуїдів, яка межувала з його державою на Кавказі.

Якщо зазирнути до російських літописних зводів, то побачимо, що протягом цих восьми років він знищив тільки в старих (Рязанському і Тверському) князівствах до тридцяти ханів Чингісидів, в тому числі Великого Володимирського князя хана Беклиміша, він же — Михайло Тверський.

Слід думати, що хан Узбек та його оточення зараховували Беклиміша до прихованих, можливих ворогів, тому що Узбек, прийшовши до влади в 1312 році, поновив ярлик Михайла Тверського на батьківський великий улус. Загинув же Михайло Тверський, за російськими літописами, «22 ноября 1318 года» «за рекою:»а Тереком, на реке на Севенце, под градом Тетяковым, близ железных ворот…» [64, с. 18].

Хоча хан Узбек 8 років, тобто до весни 1320 року, постійно сидів «в странах северных». Що засвідчили незалежні арабські та перські історики. Цілком очевидно, що одна із сторін помиляється. Бо Михайло Тверський загинув «22 ноября 1320 года», рівно на два роки пізніше, ніж повідомляють зацікавлені російські джерела.

В «Истории Российской» В. М. Татіщева вбивство князя Михайла Тверського подане під 1319 роком, а в «Устюжском летописном своде» — під 1317 (6825) роком. Що цікаво — в «Истории Российской» за цим поданням йде опис 1321 року (фіксований), і в «Устюжском летописном своде» — теж йде опис 1321 (6829) року. Тобто маємо підтасовку дат до текстів.

Маймо на увазі: два головних російських літописи «Ипатьевский» і «Лаврентьевский» взагалі про ці події не розповідають.

Що ж приховується за цими фактами спотворення істини?

І на це запитання є відповідь.

Між Золотою Ордою і державою Хулагуїдів точилися постійні сутички за володіння ключовими опорними пунктами східного Кавказу, до яких, в першу чергу, належав Дербент.

Послухаємо:

«Дербент… город развивался к В(остоку) от построенной в 5 в. крепости, состоящей из расположенной на холме цитадели (Нарын–кала) и двух идущих от нее к морю кам(енных) стен, к(ото)рые запирали узкий (3 км) проход между морем и горами Кавказа и ограждали с С(евера) и Ю(га) территорию города» [2, т. 8, с. 109].

Отож, саме перед Дербентом 22 листопада 1320 року стратили Михайла Тверського за «выход из повиновения», згідно зі словами татарського хана Кавгадия. Мусило щось трапитись надзвичайно важливе, щоб хан Золотої Орди Узбек запідозрив одного із старійшин Чингісханового роду у «выходе из повиновения».

Набудемо зараз цитувати ці слова. Наведемо їх пізніше. Слід тільки пам’ятати, що московити до цього періоду понакидали так багато «доважків брехні», що за ними неможливо угледіти істину.

Все, що стосується московських так званих князів «Данила Александровича» і «Юрия Даниловича», є суцільною вигадкою московської історіографії. Розповіді про вбивство тверських князів «Дмитрия Михайловича» та «Александра Михайловича» є теж суцільними «примесами лжи» російської історичної науки. Таким чином «возвышали» Москву та вибудовували її достовірний каркас.

Чим неймовірніше вигадки, тим більше вони сприймалися за правду.

Що ж відбувалося в дійсності?

«Сей мужественный витязь (Гедимин. — В. Б.), в 1319 году победою окончив войну с Орденом, немедленно устремился на Владимир (где княжил тесть Любартов)… Город сдался. Гедимин, поручив его своим Наместникам, спешим к Луцку… граждане не оборонялись, и победитель… уверил всех… (русичів. — В. Б.) в безопасности и защите. Утружденное войско его отдыхало целую зиму… Как скоро весна наступила и земля покрылась травою, Гедимин с новою бодростию выступил в поле, взял Овруч, Житомир, города Киевские и шел к Днепру… жители… не видя помощи — и зная, что Гедимин щадит побежденных, отворили ворота. Духовенство вышло с крестами и вместе с народом присягнуло быть верными Государю Литовскому… и скоро (Гедимін. — В. Б.) завоевал всю южную… (Русь. — В. Б.) до Путивля и Брянска» [18, т. IV, с. 270–271].

Ця цитата наведена із праці М. М. Карамзіна «История государства Российского», але Карамзін бере цей факт під сумнів. Що і зрозуміло — він теж належав до фальшувальників московської історії, і то — потужних і впливових. Головне, що ці події зафіксували литовські, українські, польські, німецькі та інші європейські історики.

Цікаво також зазначити: у XIX столітті цей незаперечний факт визнавала офіційна російська історична наука, про що свідчать праці провідних російських академіків. Це підтверджує «История Русов или Малой России» Георгія Кониського, Архиепископа

Білоруського, видана в Москві університетською типографією 1846 року після потрійної державної та церковної цензури.

Думаємо, російська державна цензура ніколи б не дозволила друкувати подібні фрази, наведені нижче, якби ці істини у 1846 році не були офіційними, державними. Послухаємо: «Тому Гедемин Князь року 1320–го прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним з руським, що перебувало під орудою воєвод руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та Полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з Малоросії татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські» [169, с. 41].

Київщина, Волинь і Галичина не входили до складу Золотої Орди, були її союзниками в боротьбі з Польщею та Угорщиною, чому й отримували військову допомогу від сусідніх (задніпровських) золотоординських ханів.

Слід розуміти: південні улуси, в тому числі й улус між Доном і Дніпром, який колись належав братові хана Батия — Бувалу (Мовалу, Мауці), а після знищення його онука Ногая відійшов до хана Тохти, не були дружніми до ілів (родів)Узбека, тому хан особливо й не реагував на захоплення Гедиміном сусідніх територій. Ще раз нагадую: ті землі після 1240 року не входили до складу Золотої Орди. Зайнятий походом на Кавказ, хан Узбек у 1320 році не наважився відкрити другий фронт проти Європи на західних кордонах своєї держави. У тому не було й потреби: князь Гедимін кордонів Золотої Орди не перетинав.

Та відреагувати на події володар Золотої Орди був зобов’язаний. І він відреагував, викликавши до своєї ставки на Кавказ одного з наймогутніших володарів улусів своєї держави так званого Михайла Тверського (Беклемиша).

Ось що сказав посланець хана Тверському князю, точніше володарю улусу Святого Спаса на Твері:

«Посол Ханский, именем Ахмыл, объявил ему в Владимире гнев Узбеков “Спеши к царю, — говорил он, — или полки его через месяц вступят в твою область. Кавгадый уверяет, что ты не будешь повиноваться”» [18, т. IV, с.256].

Михайло Тверський (Беклимиш) вирушив до ставки хана. Це сталося влітку 1320 року після того, як Узбекові донесли про захоплення Києва Литовським князем Гедиміном.

«И августа в 1 день князь великий Михайло… Тверский поиде во Орду к хану Азбяку… Князь великой Михайло прииде во Орду у моря Сурожского на усть Дон реки, йде же Дон река впадает в море… месяца сентября в 6 день…» [18, т. IV, с. 257]

Головною причиною страти Михайла Тверського стало винищення ханом Узбеком своїх можливих противників та конкурентів. Одночасно Михайлові закинули й підтримку з Литвою дружніх стосунків та можливий перехід на бік Литви.

Поява серйозного конкурента–сусіда підштовхнула Узбека та його «уряд» до поділу Великого Володимирського князівства, чи за золотоординською термінологією, — Мещерського улусу на дві частини: Тверську та Московську, щоби протиставляти одну одній.

Це рішення вводилося кількома етапами.

Спочатку хан Узбек направив свого вихованця Івана Калиту (Кутлубугу) на погром Великого Володимирського князівства. Іванові (Кальдібекові) на той час виповнилося 16–18 років.

А поскільки Михайло Тверський був звинувачений та страчений в Орді, то Іван, так званий Калита, разом з і ще одним царевичем — Чингісидом — Ахмилом, на чолі військового загону прийшли до Володимирського улусу, щоби покарати усіх інших підлеглих Беклимиша: тисячників, сотників, десятників тощо.

«В лето 6830. Приде из Орды князь Иоанн… (Кельдібек. — В. Б.), а с ним… Ахмул, и плениша много людей и посекоша, а Ярославль пожже мало не весь» [21, с. 229].

Звернімо увагу, як кардинально змінився текст, коли з нього прибрали після слова «Иоанн» — «Данилович». А треба розуміти, що в XIII–XIV століттях ніхто не писав ім’я батька після свого. Це забаганки XVIII століття. Так само стало зрозумілим, що головним у парі «Иоанн — Ахмул» є — «Иоанн». Після розгрому Володимирського великого князівства, Іван Калита (Кельдібек) отримав у володіння свій родовий (рід хана Берке) улус. Та московський ставленик Узбека поки що не отримав титулу «великий», що не дозволяло нарівні з Великим ханом Золотої Орди володіти та розпоряджатися землями і власністю улусу.

Зауважимо: титулу «великий» не отримав після страти батька і син Михайла Тверського — Олександр, хоча з 1320 року став князем Тверським. Це за московськими офіційними джерелами.

Говорити ж про старшого сина Михайла — Дмитра взагалі не слід, бо, отримавши постриг ще в дитинстві, він виховувався в монастирі та мав призначення служити Богу і церкві.

Лише в 1326 році Олександр Тверський отримав від хана Узбека у повне володіння свою частку колишнього Великого Володимирського князівства (Мещерського улусу).

За ним, у 1328 році, й Іван Калита (Кельдібек) отримав свою частку — Московський улус. Так говорять російські літописи. Хоча, на моє переконання, це трапилося одночасно, скоріше, у 1328 році.

Катерининська «Комиссия…» розвела ці дати, щоби приховати правду про Московський і Тверський православні улуси Золотої Орди.

Всі ж літописні записи про московського князя Юрія та його протистояння з Дмитром і Олександром Тверськими за титул Великого Володимирського князя, про похід до Новгорода, про заснування «Орешка», про вбивство в Орді Тверських князів є звичайними московськими «доважками брехні». Про що уже говорилося не раз.

«В 1328 г. Иван… (Кулпа. — В. Б.), хотя и получил ярлык на Великое княжение Владимирское, однако ему было отдано не все Владимирское княжество, а лишь половина его…» [14, с. 66].

Хоча шановний професор М. Г. Сафаргалієв веде мову про Велике Суздальське князівство, яке нібито хан створював на противагу Московському, але історія Золотої Орди не знає ханського роду, який би мав свої виокремлені ілі (роди) в Суздальській землі.

Москва вибудовувалася на противагу Твері (Андрієвому Городку), а роди хана Берке протистояли родам (ілям) хана Чилаукуна: мангити проти ширинів.

2

Синьоводська битва: міфи та реалії

І

Синьоводська битва, яка відбулася 1362 року і принесла звільнення південним землям Правобережжя України від Золотої Орди, мала великий вплив на розвиток Русі (України). Після цієї битви землі Поділля відійшли до Великого Литовсько–Руського князівства. Майже вся земля, заселена на ті часи українською людністю, позбулася примусового впливу законів і порядків Золотої Орди.

Треба розуміти, що давня Русь на 1240 рік, коли татари хана Батия проходили через нашу землю військовим походом, складалася з двох Великих князівств: Галицько–Волинського і Чернігівського. Мова йде про землі сучасної України. Так от, Велике Галицько–Волинське князівство, до якого належав і Київ у ті часи, ніколи не входило до складу Золотої Орди. Чернігівське ж князівство (Сіверська земля), після страти Великого князя Михайла (1246 рік) стало васально залежним від Золотої Орди, а його землі використовувалися, хоча й не постійно, ханами.

У 1320 році Київ увійшов до складу Великого Литовсько–Руського князівства, як би те не заперечували «палкі прихильники» сучасної московської історичної версії. І то не вигадки автора. Цієї думки дотримувалася офіційна історіографія Російської імперії до 1917 року. Прикладами того є історичні праці першого ректора Київського державного університету професора М. О. Максимовича (1804–1873), професора Московського університету М. П. Погодіна (1800–1875), врешті–решт «Історія Русів» Георгія Кониського та «Історія міста Києва» Максима Берлінського, які пройшли жорстоку потрійну церковну та державну цензури.

Це вже радянські професори, співаючи «палких пісень» про «великий русский народ» посунули дату «визволення» Києва з 1320 на 1362 рік. А саму дату Синьоводської битви 1362 року піддали цілковитому замовчуванню, щоби не заважала насолоджуватись вигаданою Куликовською битвою 1380 року.

Москву ніколи не цікавили істина і правда, а тільки її возвеличення, нехай і вигадане. Тому фальшувались події, дати, цілковито все, що відкривало шлях до правди. Особливо про події на теренах давньої Русі. Так була сфальшована замовчуванням правда про Синьоводську битву. А «Литовська метрика», яка повністю розкриває таємниці давніх часів Литовсько–Руської держави, була Москвою викрадена і захована до таємних сховищ.

Склалася парадоксальна ситуація: Московська держава та її влада бояться чужих державних архівів. Навіть дурень розуміє — щось же за цим приховується.

Та повернімося до Синьоводської битви 1362 року. Уже майже 200 років точиться суперечка щодо місця Синьоводської битви 1362 року. Одні історики і дослідники пов’язують битву з річкою Синя Вода (сучасна Вінницька область), інші — з річкою Синюхою (Кіровоградська область).

До суперечки долучалися кращі українські історики: М. С. Грушевський, В. Б. Антонович, Н. Молчановський, М. Дашкевич, Н. Полонська–Василенко, Д. Яворницький, Ф. Шабульдо та інші.

Суперечки точаться й сьогодні. Місце Синьоводської битви не визначено досі. Запущені до літописів московські «доважки брехні» не дозволяють українцям консолідуватися та прийти до єдиних висновків. І сьогодні в Україні історична думка щодо локалізації Синьоводської битви не означена. Ведуться такі гострі суперечки, які іноді виходять з–під контролю і сягають відвертих образ. Що цікаво: цим грішить як одна, так і інша сторони.

Прихильники Синьоводської битви на теренах сучасної Вінницької області залучають на свій бік переважно дослідників–істориків, тоді як прихильники Синьоводської битви на теренах сучасної Кіровоградської області залучають на свій бік переважно дослідників–археологів. Отож і там, і там дослідження ведуться однобоко, неконсолідовано.

Досі відчувається вплив імперської шовіністичної науки на мислення та висновки сучасних досліджень українських науковців. Прихильники битви на річці Синя Вода дозволяють собі допускати неоднакові умови для порівняння. Так, вони заявляють про неможливість проходу війська князя Ольгерда через «Чорний ліс, бо він був непрохідним, суцільним», тоді як військо Ольгерда через Поліські ліси та болота проходить без зайвого клопоту. Такі порівняння некоректні. У дослідженнях відсутні будь–які археологічні дані, що зводить їх до звичайних заклинань.

Прихильники ж битви на річці Синюсі оперують практично всуціль археологічними дослідженнями. Істориків, які звертають їхню увагу на певні невідповідності щодо трактування давніх подій, називають непрофесіоналами. Тому не дивно, як, наприклад, один професор–археолог розповідав, що «татаро–монголи розсипалися по всій Правобережній Україні і винищили геть усе до самої Буковини і Карпат». А на уточнювальні запитання щодо цієї заяви лише блимав очима.

Настав час об’єднати зусилля і прийти до спільної думки щодо місця Синьоводської битви 1362 року. При цьому слід врахувати всі аспекти як історичних, так і археологічних досліджень.

Сьогодні майже всі історики світу визнають факт Синьоводської битви (1362 рік) і її вплив на подальші події, що відбулися на східноєвропейських теренах. Головні суперечки ведуться щодо локалізації місця Синьоводської битви та шляху руху війська Великого Литовсько–Руського князя Ольгерда до місця битви.

Причому, з мовчазної згоди істориків, абсолютно не досліджено питання ідентифікації супротивників князя Ольгерда, які в давніх літописах та хроніках визначені як «три брата татарския князи отичи и дедичи Подольськой земли…» [186, с. 72].

Автор,, спираючись на факти, на які чомусь досі не звертають уваги сучасні історики, подає своє бачення Синьоводської битви та тих міфів, які її супроводжують.

Хотів би зазначити: не можна виривати один рік чи одну подію з контексту минувшини, не пов’язуючи докупи всі чинники, які достовірно мали місце в ті часи.

Цю аксіому всі розуміють, але не всі її дотримуються.

Тому пропоную проаналізувати події, що відбувалися напередодні Синьоводської битви.

Цитати наводитимемо мовою оригіналу.

* * *

Після смерті Великого Литовсько–Руського князя Гедиміна у 1341 році єдине Велике князівство розпалося на уділи.

Послухаємо «Энциклопедический словарь» товариства «Бр. А. и И. Гранат».

«Первое время после смерти Гедимина (1341) О(льгерд) владел лишь гор(одом) Крево и княжеством Витебским, не пользовался правами старшинства, и все его братья сохраняли самостоятельность в своих уделах; но в 1345 г. под влиянием напора Крестоносцев О(льгерд) и брат его Кейстут сознали необходимость объединения, заключили между собой союз и добились руководящего положения в государстве… Фактически же Лйтовско–Русское государство оказалось разделенным на две сферы влияния: западную часть, коренную литовскую, доставшуюся Кейстуту, который посвятил все свое внимание отражению Тевтонского ордена, и восточную, русскую, которой правил О(льгерд). Усилия О(льгерда) были направлены к расширению своих владений за счет русских земель… В 1355 г. была присоединена значительная часть Чернигово–Сиверского княжества. В 1362 г. О(льгерд) разбил на р. Синяя Вода татар и завладел Подолией…» [76, т. 30, с. 587–588].

Звертаю вашу увагу, що Ольгерд ще за часів життя батька мешкав у Вітебську і володів Вітебським князівством. Отож його спадщина лежала на сході держави. Слід зазначити, що з 1347 до 1361 року Ольгерд із своїм військом майже постійно перебував або на сході, або на південному сході своєї держави. Про те свідчать не тільки польські та литовські джерела, а й російські.

Якщо ми звернемося до російських Енциклопедій, то побачимо, що саме у п’ятдесяті роки XIV століття Ольгерд приєднав до Великого Литовсько–Руського Князівства майже всі землі так званої «Західної Мещери» з такими містами (мовою оригіналів): «Брянск, Стародуб, Почеп, Белый, Карачев, Радогощ, Великие Луки, Торопец, Ржев, Вязьма, Дорогобуж, Рославль, Кричев, Орша, Мстиславль, Мосальск, Мещовск (Мещерск), Козельск, Белев, Одоев, Калуга, Волхов, Мценск» тощо. Підкорив Ольгерд також так звані «Сіверські міста»: Новгород–Сіверський, Чернігів, Путивль, Глухів, Рильсктощо.

Авторові уже не раз дорікали, що він використовує ненадійні російські енциклопедичні джерела, то нагадаю усім, що в церковних джерелах Константинополя досі зберігається лист князя Ольгерда до Патріарха, де князь розповідає про свої негаразди з московським митрополитом Алексієм.

Ось витяг із листа Великого князя:

«…От Царя Литвы Ольгерда Патриарху поклоны. Прислал ты ко мне писание с моим Феодором, что Митрополит печалуется тебе о неправде. Говорит: Царь де Ольгерд заезжает. Ино не я начал заезжать, а начали заезжать сперва они, и крестнаго целования, что имели ко мне, не сложили, и клятвенной грамоты ко мне не отослали. И заезжали они меня девять раз… Мимо крестного целования взяли города Ржев, Жижку, Нудень, Осечень, Горышев, Рясну, Великая Луки, Кличень, Всилук, Волго, Козлово, Липицу,… Хотен, Фомин Городок, Березуй, Калугу, Мценск. А то все города, и все их взяли, и клятвенных грамот не отослали. И мы того не терпя, самих их заехали, а не исправят ко мне, и ныне терпеть не буду. По благословении твоему Митрополит (Алексій. — В. Б.) благословляет их на пролитие крови. А доныне и за отцев наших не бывало такого Митрополита, каков сей Митрополит: благословляет Москвитян на пролитие крови! И ни к нам не приходит, ни в Киев не отправляется. А кто целовал крест ко мне и убежал к нему, Митрополит (Алексій. — В. Б.) снимает с него крестное целование… Иван Козельский, слуга мой, целовал крест ко мне, и с матерью, и с женою, и с детьми… и он, кинувши мать, и братьев, и жену, и детей, бежал, и Митрополит Алексий снял с него крестное целование. Иван Вяземский целовал крест, и бежал, и порук выдал, и Митрополит снял с него крестное целование… А мы зовем Митрополита к себе, и он не йдет к нам. Дай нам другого Митрополита Киевского на Смоленск, на Тверь, на Малую Россию, на Новосиль, на Нижний Новгород…» [136, с. 148–152]… Далі текст обірваний.

Автор перепрошує за надмірну цитату. Але вона надає настільки вагому та достовірну інформацію, що її треба було навести, аби зрозуміти тодішній стан Великого Литовсько–Руського князівства і Московії — складової частини Золотої Орди.

Щоби зрозуміти деякі з наведених фактів у листі князя Ольгерда до Константинопольського Патріарха, звернемося до офіційних московських джерел, які видані в Московії, пройшли державну цензуру і не заперечуються Москвою. Тобто — до Патріаршого (Никоновського) літопису та до «Истории Российской» В. М. Татіщева, які видавалися в один час і контролювалися одними цензорами під пильним оком Катерини II.

Книга В. М. Татіщева, яка подавала період князювання Ольгерда, друкувалася вперше у 1784 році. При цьому Катерина II, забираючи в академіка Г. Ф. Міллера третю частину рукопису В. Н. Татіщева, попередила того:

«…Ни один лист не может без ведома Коллегии сообщен быть кому–нибудь стороннему…» [187, с. 801].

Як бачимо, матеріали цих праць, до яких ми звертатимемося, нічого поганого для московитів нести не можуть.

Отже послухаємо щодо розуміння князя Ольгерда слова «заезжать»:

«6864 (1356)… Того же лета князя ситского сын Иван седе с Литвою во Ржеве… Toe же осени воевал Ольгерд Гедеминович Брянеск и Смоленеск…» [72, с. 108].

«6866 (1358)… Того же лета князь Василий Михайлович Тверский со своими и Можайскими полки взял Ржеву, а Литву изгнал» [72, с. 109].

«6867 (1359)… Того же лета смольяне воеваша Белую. А князь великий литовский Ольгерд приходил ратью к Смоленску и град Мстиславль взял, и намесники своя в нем посадил: и посла сына своего Андрея со многою силою ко Ржеве, и град взял, и намесники своя в нем посадил» [72, с. 111].

От що означає Ольгердове слово: «заезжать» — завойовувати.

Як бачимо, у 1356 році Ржев (Ржева) приєднався до Великого Литовсько–Руського князівства без війни, а Ржевський князь Іван дав Ольгерду Клятвенну грамоту і цілував хреста на вірність. Потім зрадив Ольгердові під впливом московського митрополита Алексія і повернувся 1358 року до Золотої Орди. А в 1359 році Ольгерд уже за допомогою військової сили повернув собі Ржев (Ржеву).

Словами князя Ольгерда це подано так:

«И мы того не терпя, самих их заехали, а не исправят ко мне, и ныне терпеть не буду…» [136, с. 150].

Що ж ми бачимо далі?

«6866 (1358)… Toe же зимы пред Крещением преосвященный Алексей Митрополит поехал в Киев…» [72, с. 110].

Патріарший літопис повідомляє про цю подію майже дослівно.

«В лето 6866… Toe же зимы по Крещении пресвященный Алексий Митрополит поеха в Киев…» [188, с. 230].

Що Митрополит робив у Києві більше року ні Патріарший літопис, ні «История Российская» В. М. Татіщева не повідомляють.

Вони говорять таке:

В лето 6868… Пресвященный и блаженный Алексей Митрополит приде из Киева в Володимер и на Москву; а Роман Митрополит приде во Тверь…» [188, с. 231].

А от, що говорить з цього приводу «История Российская» В. Н. Татіщева:

«6868 (1360). Преосвященный Алексей митрополит прииде из Киева во Владимер и на Москву. А Роман митрополит приде во Тверь…» [72, с. 111].

Ми ще раз переконуємося, що обидві праці проходили через одні й ті ж руки редакторів та цензорів Катерини II.

В офіційній російській історичній науці шукати істини про те, як зустрів князь Ольгерд митрополита Алексія в Києві, марна справа. Тому звернемося до російського професора Г. В. Вернадського (1887–1973), який мав можливість працювати у кращих бібліотеках та університетах світу.

От, що він повідомляє:

«Митрополит Алексий пытался осуществить свои права и в 1358 году отправился… (в Київ. — В. Б.), но был арестован по приказу Ольгерда…»[115, с. 121].

Митрополит Алексій увесь 1359 та початок 1360 року, за наказом князя Ольгерда, сидів у Києві під арештом. А повернувся у 1360 році до Москви без Тверського Єпіскопату. Певно, і без інших, які в листі до Патріарха називав князь Ольгерд. Але те російська історія замовчує.

Відмовитися від Єпархій та дати клятву не посягати в подальшому на них, аби бути звільненим, митрополит Алексій міг тільки особисто перед Ольгердом. Що і сталося в першій половині 1360 року в Києві.

Між іншим, як би московити не поливали брудом тодішнього Київського митрополита Романа, вони змушені були визнати: «Князь же Всеволод Александрович… многу сотвори честь и дары даде Роману митрополиту, и паки повеле его проводите… с честию» [188, с. 231].

Того жтаки 1360 року, і Патріарший літопис, і «История Российская» В. Н. Татіщева повідомляють:

«6868 (1360)… Того же лета князь великий литовский Ольгерд Гедиминович приездил Ржевы смотреть» [72, с.111].

Відчуваєте, як московити тенденційно та зневажливо подають історичний матеріал стосовно князя Ольгерда, якого згідно з російським літописом більше цікавила маленька провінційна Ржева, а не нові Єпархії, що відійшли до його князівства і які він так палко захищав у листі до Патріарха.

Ми б ніколи не дізналися саме про такий московський метод фальшування літописів, якби не знали змісту листа Ольгерда до Патріарха. Маймо це завжди на увазі.

Отож 1360 рік Ольгерд присвятив відвідинам та інспекції своїх земель від Дніпра до Волги на сході.

Про те свідчить і запис у літописі за 1361 рік. Послухаємо:

«6869 (1361)… Того же лета приходиша литва ратью на Тверские власти и многу пакость сотвориша» [72, с. 112].

У 1360 році князь Ольгерд відвідав свої східні землі зі звичайною князівською дружиною супроводу. Щось таки йому дуже не сподобалося в Тверському князівстві, якщо він, чи визвав сам, чи відправив до Твері, а в ті часи вона називалася «город Святого Спаса», — військову «рать».

Як бачимо, 1360 і 1361 роки напередодні походу на Білобережжя та Синю Воду князь Ольгерд повністю присвятив своїм східним, так званим «Мещерським землям», як їх називали у своїх листах до московських князів кримські хани. Головне, саме на тих землях у 1361 році перебували військові сили князя Ольгерда. Тому аж ніяк військо не могло розпочинати свій похід 1362 року із Вільни, як сьогодні стверджують деякі українські історики і дослідники. Це твердження немає під собою ніяких історичних доказів, як би комусь того не бажалося.

До сьогоднішнього часу між Калинковичами (Гомельська область Білорусі) та Кобрином (Брестська область) не існує доріг, які б дозволили хоча би тридцятитисячній армії військовим походом пройти з півночі на південь, маючи на озброєнні технічні засоби XIV століття, форсуючи річку Прип’ять та її притоки і десяток малих річок, долаючи суцільні багатокілометрові болота та безмежні лісові хащі.

Похід війська князя Ольгерда 1362 року не міг відбутися і не відбувався за маршрутом: Вільна — Новогрудок — Пінськ — Корчев (Корець).

Хотілось би повідомити зацікавленим Синьоводською битвою незвичайне свідчення посла королів Англії і Франції Гільбера де–Ланноадо Великого князя Вітовта, якийу 1421 році відвідав Велике Литовсько–Руське князівство. Так от: із Львова Гільбер де–Ланноа дістався до Кам’янця по річці Лісна, де літом 1421 року перебував Вітовт, здолавши 371 кілометр (50 німецьких миль). Далі маршрут де–Ланноа пролягав до Кам’янця–Подільського, на ті часи — Кам’янця (на Смотричі). Але прямої дороги від Кам’янця (на Лісній) у напрямку на Рівне (Корець) у ті роки не було, тому довелося послові, разом із князівським супроводом добиратися до нового Кам’янця знову через Львів, долаючи великий гак. Послухаємо Гільбера де–Ланноа:

«Из Каменца (на Лісній. — В. Б.) я возвратился во Львов, до которого 50 лье, и вот сколько кругу дал я, вне моей дороги… А из Львова, проехавши верхнюю Русь, я прибыл в Подолию и приехал в другой Каменец, удивительно расположенный город, принадлежавший упомянутому князю…» [147, с. 39].

Якщо глянемо на сучасну карту, то побачимо, що «пряма дорога» від Кам’янця на р. Лісна до Кам’янця на р. Смотрич аж ніяк не лежить через місто Львів, а має напрям: Кам’янець (на Лісній) — Луцьк — Волочиськ — Кам’янець (на Смотричі).

Щось же не дозволило Гільберу де–Ланноа поїхати прямою дорогою, хоча на ті часи всі землі України до Дніпра (і не тільки) належали Великому Литовсько–Руському князю Вітовту.

Та найголовніший секрет полягає в тому, що в старих історичних документах, виданих у російській імперії до 1784 року, вказано і напрям руху князя Ольгерда. Послухаємо:

«6871 (1363)… Того же лета Литва взяша Орешеву. И князь великий литовский Ольгерд Гедиминович Синюю Воду и Белобережие повоева» [72, с. 114].

Рух литовського війська розпочався із Вітебська на Оршу і далі мав напрям на Могильов, Гомель, Чернігів, Київ.

Про те, що Чернігів та Київ на той час уже входили до Великого Литовсько–Руського князівства, говорилося вище. Не будемо відволікатись на додаткові свідчення. У кого є бажання послухати автора з цього приводу, пропонуємо звернутись до тритомної праці «Країна Моксель, або Московія» та двотомної праці «Москва Ординська». Між іншим, «Країна Моксель, або Московія» у 20 И році отримала державну премію імені Івана Франка.

Не будемо ще раз розповідати, як у Російській державі фальшували літописи та хто те чинив. Нагадаємо тільки: до слова «Орешева (Орша)» в історії В. М. Татіщева 1965 року видання є пояснення на сторінці 282, де повідомляється, що за Московсько–Академічним літописом слово «Орешева» слід читати як «Коршева».

Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) у 25 томі на сторінці 57 пояснила, що «Московсько–Академическую летопись» ще називають «Суздальской летописью».

А у 1842 році професор В. Григор’єв у своїй праці «О достоверности ярлыков, данных ханами Золотой Орды русскому духовенству» дослідив, що:

«Во второй раз ярлыки появились на свет в так называемой “Суздальской летописи”, изданной Н. Львовым в С.–Петербурге в 1792 году…» [22, с. IV].

За російськими історичними джерелами, Микола Олександрович Львов (1751–1803) у 1792 році видав єдину так звану «Львовскую летопись». Послухаємо:

«Львовская летопись, летописный свод, охватывающий события с древнейших времен до 1560. Названа… по имени

Н. А. Львова — ее первого издателя — писателя, архитектора и общест(венного) деятеля… Состав Л(ьвовской) л(етописи) изучен слабо» [2, т. 15, с. 88].

Нарешті ми встановили істину: «Московсько–Академічний літопис» одночасно називається «Суздальським літописом», а так званий «Суздальський літопис» є копією «Львовського літопису», з якого пізніше переписали текст до 1418 року.

«Суздальская летопись, Московско–Академическая летопись, условное наименование общерус(ского) летописного свода… доводит изложение до 1418» [9, т. 25, с. 57].

Російським історикам треба було позбутися згадки про Катерининське фальшиве видання 1792 року, хоча й під іменем «Львовский летописный свод». Тому літопис вкоротили та подали як окремо існуючий — «Московсько–Академический». Звучить настільки авторитетно, що й сумніву не може бути. З нього й робили пізніші правки. А Катерина II зі своєю «Комиссией для составления записок о древней истории, преимущественно России», немовби й не мала до того ніякого стосунку.

Що цікаво, Ніконовський літопис 1788 року видання (частина 4) ще говорить про «Орешеву», а всі наступні видання, починаючи з Московсько–Академічного уже подають слово «Коршеву».

Отакі анекдоти московського літописання. Та дивуватися не слід — у московській так званій історичній науці є вигадки цікавіші.

Отже, ніякого «Корчева» у 1362 році Великий князь Ольгерд не завойовував. Він вирушив з Вітебська навесні 1362 року на південь. Вітебське князівство дісталося Ольгерду після одруження з донькою місцевого князя, ще за життя батька, у 1320 році. Тому сусідні уділи Смоленського князівства, Оршанське, Мстиславське та інші, які перебували у володінні родичів його дружини, Ольгерд довгий час не чіпав. Мстиславське князівство він приєднав до своєї держави, за російськими літописами, у 1359 році, а Оршанське — у 1362 році (за тими ж літописами). Хоча Велика Радянська Енциклопедія у томі 18 на сторінці 544 зазначає:

«Орша, город… Расположен на Днепре при впадении в него р. Оршицы… С 1359 под властью Литвы…» [2, т. 18, с. 544].

Однак та ж Велика Радянська Енциклопедія (трете видання) і щодо Мстиславського князівства подає інший рік його приєднання. Послухаємо:

«Мстиславськое княжество, одно из удельных княжеств Смоленской земли… В 1358 М(стиславское) к(няжество) было захвачено литовским кн(язем) Ольгердом Гедиминовичем…» [2, т. 17, с. 81].

Тому не слід дивуватись розбіжності дат у російській історичній науці.

Це явище нормальне. Ось чому слід дотримуватися перших друкованих джерел Московської історії. Вони несуть, за висловом М. М. Карамзіна, менше «доважків брехні».

А далі князь Ольгерд зі своїм військом попрямував існучою на ті часи дорогою «із Варяг в Греки»: Орша — Могильов — Гомель — Чернігів — Київ.

Давши війську перепочинок у Києві та розвідавши стан справ у татарів, що кочували далеко на півдні від Києва, Ольгерд зі своїм військом, підсилений русичами, пішов далі на південь вздовж Дніпра.

І тут слід звернути увагу на стан золотоординських улусів у ті часи. Майже всі історики ведуть мову про безвладдя, яке з 1360 до 1380 року супроводжувало Золоту Орду. Таке явище, звичайно, мало місце і досить позитивно вплинуло на завоювання Литви.

Та головним, на думку автора, фактором, що посприяв значним завоюванням Ольгерда, був інший, природний фактор — чума, яка в ті роки котилася з регіона в регіон.

Аби не плутати роки, дотримуватимемося раніше названих першоджерел. Бо відомо, що різні джерела подають одні й ті ж події під різними роками.

Отже, за Патріаршим літописом та «Историей Российской» В. М. Татішева чума найбільше лютувала в таких місцях:

«6854 (1346)… Того же лета бысть мор силен зело под восточною сторонрю на Орначи, и на Азсторокани, и на Сараи, и на Бездежи, и на протчих градех, странех, на христианех, и на армянех, и на фрезях, и яко не бысть кому погребати их» [72, с. 98–99].

«6860 (1352)… Того же лета бысть мор во Пскове силен зело и по всей земли Псковской… Но не бе помощи им, измроша бо мнозии, и погребаху по 20, по 30 и по 50 у церкви во єдину могилу, и не бе погребаюсчих…

Того же лета бысть же мор силен зело в Новеграде и по всей земли Новогородской… Бысть бо мор силен зело в Смоленске, в Киеве, в Чернигове, и в Суздале… и на Белеозере…» [72, с. 104–105].

Літопис не пише, що така ж участь спіткала: Москву, Володимир, Коломну тощо. Померли — московський князь, його сини, митрополит Феогност та десятки тисяч простих людей.

І саме після чуми, у 1355–60 роках, Ольгерд прибрав до своїх рук золотоординські землі від Торопця та Ржева до Сіверських — Стародуба, Глухова, Путивля.

Тут стратегія і тактика князя Ольгерда цілковито збігалися.

Тому що у літописах, якими ми користуємося, немає свідчень про «мор» у межиріччі Дніпра і Дону, звернемось до одного з кращих істориків — тюркологів Радянського Союзу М. Г. Сафаргалієва.

От, що він писав 1960 року в праці «Распад Золотой Орды»:

«Из–за чумы “в землях Узбековых… обезлюдели деревни и города”. Только в одном Крыму тогда погибло от чумы свыше 85000 человек» [14, с. 107].

Зрозуміло — відновлення такої кількості людей навіть у Криму вимагало не одного десятка років. Не кращою була картина і в межиріччі Дніпра та Дону.

На цьому питанні слід зупинитись.

Сьогодні є історики, які заради своїх вигаданих теорій пропагують і поширюють думку про окупацію всієї землі Русі (України) татарами до 1362 року, до часів Синьоводської битви. Це надзвичайно шкідливі вигадки. Такого історична наука не знає. Якщо ми звернемося до «Літопису Руського», який доведений до 1292 року, то в ньому жодним словом не говориться, що татари після проходу хана Батия у 1240–1241 роках військовим походом через землі Русі до Центральної Європи скуповували її Правобережжя. Уже в 1241 році Данило Галицький мечем і вогнем знищив Болохівських князів, які заприсяглися ханові Батию «орати [та сіяти] пшеницю і проса» [3, с. 399].

«Данило ж, почувши [про] прихід Ростислава з князями болохівськими на Бакоту, відразу кинувся на них: городи їх вогневі оддав і вали їх розкопав… Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали» [3, с. 399].

Ось про що говорить «Літопис Руський». Не було Велике Галицько–Волинське князівство у 1240–1241 роках завойоване військом хана Батия.

І, звернімо увагу, тільки у 1250 році хан Батий прислав до князя Данила свого посла. Послухаємо літопис:

«У рік 6758 (1250). Тим часом [хан] Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в [городі] Дороговську: «Дай Галич!..» І, порадившись з братом своїм, він поїхав до Батия, кажучи: «Не дам я пів–отчини своєї, а їду до Батия сам» [3, с. 404].

Можна на догоду московській історії будь–що вигадувати, але Велике Галицько–Волинське князівство зоставалося самостійним до 1320 року, року його завоювання (більшої частини) Литовським князем Гедиміном. Його князі не їздили до ханів Золотої Орди за ярликами (дозволами) на володіння своїми землями; не повзали навколішки перед ханами, та не злизували молоко з грив татарських коней. Маємо достовірні історичні факти. їх слід пам’ятати. Хоча хани Золотої Орди, за свідченням тих же літописів, неодноразово палили та плюндрували землі Правобережної Русі.

Арабські та перські історики давніх часів засвідчили також факт ліквідації Ногаєвої Орди після вбивства Ногая у протистоянні з ханом Тохтою 1300 року. Навіть ті татарські роди, що входили до улусу хана Мауці (Мовала) і кочували у Північному Причорномор’ї до 1300 року, були переселені на прикаспійські та заволзькі землі інших улусів. Коли арабський історик Абуабдаллах Мухаммед Ібнбатута літом 1334 року їздив до Константинополя, а зимощ повертався назад, від Дніпра (місто Бабасалтук) до Дунаю (місто Махтулі) він не зустрів жодної людини.

Хоча, якби на Правобережжі Русі того року кочувала найменша Орда, її володар зобов’язаний був зустріти царицю Баялунь, що їхала в Константинополь з військовим царським ескортом.

Послухаємо А. М. Ібнбатуту, як відбувалася подорож від річки Волги до Дніпра: «Путешествуют в этой земле утром и вечером. Каждый эмир в этом крае сопровождал Хатунь (царицю Баялунь. — В. Б.) с войском своим до крайняго предела своего участка, из уважения к ней, а не из опасения за нее, потому что этот край безопасен. Потом мы прибыли к городу, известному под именем Бабасалтук… Этот город самый крайний из тюркских городов…» [14, с. 303].

А ось розповідь, як відбувалась подорож за Дніпром:

«Потом мы прибыли к городу, известному под именем Бабасалтук… Этот город самый крайний из тюркских городов; между ним и между первыми владениями Византийцев 18 дней (пути) степью, без всякой оседлости, в том числе 8 дней без воды в ней. Запасается для них вода в мехах и бурдюках в арбах… По этой степи мы ехали 18 дней, утром и вечером… После этого мы прибыли в крепость Махтули; это первые владения Византийцев…Между Махтули и Константинополем 22 дня пути; из них 16 дней до пролива, и 6 дней до Константинополя. От этой крепости ездят не иначе, как на лошадях и на мулах; арбы оставляют там вследствие неровной местности и гор» [15, с. 303–304].

Як бачимо, після 1300 року, року розгрому улусу Мауці (Мовал, Бувал) та знищення його онука хана Ногая, причорноморські землі сучасної України, від Дніпра до Дунаю, Золотою Ордою не використовувалися.

Темник Мамай у 1360–х роках теж не кочував зі своєю ордою у Причорноморських степах, за Дніпром. Мамай у ті роки зі своєю ордою перебував переважно між Волгою та Доном, тримаючись столиці Сараю, де особисто міняв золотоординських ханів.

А саме Мамаю належали землі Приазов’я, від Дону до Дніпра, тож ніхто інший за Дніпром кочувати не міг.

Послухаємо російську історію:

«6870 (1362). Мамаю князю бысть бой велик со Омуратом ханом о Волзе. Того же лета Амурат хан изгоном прииде на Мамая князя и многих у него татар побил. Быть в то время на Воложском государстве два хана: Авдула хан Мамаевы орды, его же Мамай темник устроил ханом во своей Орде в нагорной стороне, а другой Амурат в луговой стороне с Сарайскими князии» [72, с. 113].

I таких свідчень за 1360–1370 роки про темника Мамая можна наводити багато.

Цікаво зазначити, що й хана Тохтамиша у 1380–1407 роках землі Причорномор’я не цікавили. Тим більше, що хан Золотої Орди Тохтамиш та його роди перебували в союзі з Великим Литовсько–Руським князівством проти противників хана, очолюваних темником Едігеєм з роду мангитів.

Послуаємо посла королів Англії і Франції до Великого Литовсько–Руського князя Вітовта Гільбера де–Ланноа, який літом 1421 року дістався до Криму землями Причорномор’я:

«Из Монкастро (Білгород–Дністровський. — В. Б.) я отправил часть моих людей и моих драгоценностей морем в Каффу (Феодосию), а сам с другими поехал сухопутью, направляясь из Валахии, чтобы ехать в упомянутое место — Каффу по обширной пустыне, которую я проехал только в 18 дней. Я переехал через Днестр, Днепр, на котором я нашел одного татарского князя, друга и слугу великаго князя Витольда, а также большую деревню, населенною татарами, подданными Витольда. Мужчины, женщины и дети не имели домов, а располагались просто на земле» [147, с. 41].

Слід зазначити, що татары — «подданные Витольда» мешкали на Правобережжі Дніпра. Тобто Дніпро у 1421 році служив кордоном у Причорномор’ї між великим Литовсько–Руським князівством і Золотою Ордою. Бо за Дніпром у 1421 році уже жили не піддані Вітовта, а союзники та друзі і, звичайно, вороги.

Говорити про ворожих татарів у «Корчевы», сучасний Корець Рівненської області, — недоречно. У 1362 році їх там бути не могло, і князь Ольгерд їх там зустріти не міг.

Не можна українським історикам і дослідникам заради своїх вигаданих ідей так чинити зі своєю землею. Навіть у найтяжчі часи історії русичі (українці) не поступалися без жорстокого бою клаптем рідної землі.

ТОМУ ТАКІ ВИСНОВКИ:

1. Великий князь Ольгерд невесні 1362 року вирушив у похід на південь із Вітебська за маршрутом: Вітебськ — Орша — Могильов — Гомель — Чернігів — Київ.

2. Київ і Чернігів на той час уже входили до Великого Литовсько–Руського князівства.

3. Сучасне місто Корець Рівненської області не є літописним містом «Корчев», де Ольгерд розгромив татар.

4. Але й сучасне селище Торговиця (Кіровоградська область) не є місцем Синьоводської битви 1362 року.

II

Пропонуємо розглянути питання можливості Синьоводської битви на місці сучасного поселення Торговиця (Кіровоградська область).

Зауважимо, що прихильники версії, ніби Синьоводська битва 1362 року відбулася на річці Синюха, самі розуміють, що битва князя Ольгерда з татарами «отичей и дедичей Подольской земли…Хаджибея, Кутлубуги и Дмитрия» не могла відбутися під містом Торговицею. І в цьому розумінні вони мають рацію — битва відбулася в іншому місці. Похід князя і сама битва на річці Синя Вода стали передумовою звільнення міст: Торговиці, Звенигорода і Білої Церкви.

Визначимося із Західним кордоном Золотої Орди на 1362 рік.

Ми вже говорили, що на ту пору Волинь, Київщина і Сіверщина (Чернігівщина) належали до володінь князя Ольгерда. Хоча на більшу частину Правобережної Київщини, Волинь та Галичину Золота Орда не поширила свою владу і в XIII столітті. Про тс свідчить «Літопис Руський». І з цим, безумовно, слід рахуватися при будь–якому потрактуванні подій.

І ще один безсумнівний факт: територія Поділля у XIV і XVI століттях мала різні розміри, хоча й не чітко визначені. Але до Поділля XV століття зараховували не тільки сучасні Хмельницьку і Вінницьку області та східну частину Тернопілля, а також усю Правобережну Україну від сучасних міст Черкаси і Жашкова до берегів Чорного моря. Можна звернутись до праці Н. Молчановського і в цьому переконатися.

Розглянемо станом на 1362 рік поселення Золотої Орди на Дніпрі. Історики та археологи знають такі золотоординські міста, розташовані на берегах Дніпра:

1. «Кучугурское городище. Находится на левом берегу Днепра, в 30 км к югу от г. Запорожье. Остатки города занимают площадь около 10 га… в “Книге Большому Чертежу…” на этом месте помещает «городок Мамаев Сарай» [173, глава 3].

2. «Городище Тавань. Находится на левом берегу Днепра, в 40 км выше Херсона… Михайло Литвин, ездивший послом в Крымское ханство (1550 г.), в частности писал: “Нет пути более обычного, как древняя давно проложенная и хорошо известная дорога, ведущая из черноморского порта, города Кафы, через ворота Таврики на Таванский перевоз на Днепре, а оттуда степью на Киев…”» [173, глава 3].

Таванський перевіз називався також Вітовтовою переправою, де в часи правління князя Вітовта знаходилася його митниця.

На думку автора, у арабського історика А. М. Ібнбатути це місто в 1334 році позначено ім’ям — Бабасалтук.

3. «Городище Конское. Упоминается только в “Книге Большому Чертежу”, других сведений о нем нет. Согласно этому источнику, оно находилось в 60 верстах от Днепра, на правом берегу р. Конки…» [173, глава 3].

4. «В. Ляскоронский сообщает, что близ устья р. Самары (левый приток Днепра) было исследовано золотоордынское поселение середины XIV в. К сожалению, эти работы не нашли подробного отражения в каких–либо изданиях…» [173, глава 3].

Найпівнічніше татарське місто на Дніпрі, яке згадують давні мандрівники, було розташоване на правому березі Дніпра навпроти сучасного Кременчука. Послухаємо російського професора В. Л. Єгорова:

«Наиболее северный из таких пунктов отмечен Эрихом Ляссотой, проезжавшим к запорожским казакам в 1594 г. В своем дневнике путешественник отметил, что на правом берегу Днепра ниже р(еки) Тясмин, примерно напротив современного Кременчуга, стоит старая татарская мечеть…» [173, глава 3].

Для нашого дослідження це дуже важливе свідчення, бо зайвий раз доводить, що татари Золотої Орди північніше Канева та річок Росі й Гнилого Тікича своїх поселень на Правобережжі України не мали.

Річки: Рось — Гнилий Тікич — Синюха — Південний Буг були порубіжним кордоном, на якому Золота Орда тримала свої військові залоги та поселення, що захищали її Західний, кордон.

Звичайно, володарі Західного улусу, такі як Ногай (кінець XIII ст.) та Мамай (друга половина XIV століття) землі за Бугом, до Дунаю і Пруту, вважали своїми.

Навіть у ті часи, коли хан Ногай у 1300 році був знищений, а його улус перебрав до своїх рук золотоординський хан Тохта, відселивши з улусу всі роди Ногая, порубіжні міста та залоги збереглися до 1362 року. Тільки після Синьоводської битви Великий Литовсько–Руський князь Ольгерд зруйнував татарські поселення порубіжжя та переніс кордон на річку Дніпро, від Кременчука до Чорного моря. Хоча те сталося не раптово, а тривало до часів Вітовта. Саме із цих та «Мещерських земель» Велике Литовсько–Руське князівство сплачувало податки Тохтамишу та кримським ханам. Про що говоритиметься далі.

Нагадаємо всі відомі залоги (міста), які існували на річці Буг та в Прибужжі. Ось їхній перелік:

«Днестровско–Днепровское междуречье. Сведения об оседлых населенных пунктах Золотой Орды в этом регионе крайне малочисленны и скупы. Это, однако, не означает, что их здесь не было…

1. Городище Маяки. Находится близ устья Днестра, на его левом берегу, у современного пос. Маяки. В источниках отмечено существование на этом месте переправы через Днестр с остатками мечети и развалинами нескольких каменных зданий…

2. Городище Великая Мечетка. Находится на правом берегу Южного Буга у современного с. Великая Мечетка. От золотоордынского города сохранились остатки кирпичных и каменных построек и склепов…

3. Бызымянное городище на Южном Буге, в районе слияния с ним рек Кодыма и Синюхи. В источнике XVI в. кротко сообщается об имеющихся здесь развалинах, относящихся ко времени правления хана Узбека…

4. Городище Солоное. Находится у д. Солоной на р. Соленой, правом притоке Гнилого Еланца (Левобережье Ю. Буга)…

5. Городище Аргамакли — Сарай. Находится на правом берегу р. Громоклей правого притока Ингула. Отмечено значительное количество фундаментов каменных построек и развалины мечети…

6. Городище Ак–Мечеть. Находится на правом берегу Ю. Буга, у с. Ак–Мечеть. В прошлом веке на этом месте были отмечены развалины золотоордынского города…

7. Городище Балыклей. Находится в устье р. Чичаклей при его слиянии с Ю. Бугом… Отмечено на карте Риччи Занони…» [173, глава 3].

Золотоординські міста перекривали тодішні торговельні шляхи, броди, переправи і служили для Золотої Орди одночасно митницями, опорними пунктами та звичайними місцями дислокацій татарських сотень і тисяч, які прикривали кордони та забезпечували функціонування «ямського шляху».

Історичні та археологічні дослідження вчених давно визначили західні кордони Золотої Орди з другої половини XIII до 1362 року XIV століття на сучасній території України.

«…Степные пространства между Днестром и Днепром в XIII в. с… образования Золотой Орды входили в ее состав. В бассейне Южного Буга… (татарські. — В. Б.) кочевья распространялись к северу, захватывая нижнее течение его левого притока — Синюхи. Они, видимо, доходили до южных границ современных Винницкой и Черкасской областей, т. е. до среднего течения Южного Буга. Выше золотоордынская территория не распространялась» [173, глава 3].

Слід мати на увазі, що навіть тереторія Пониззя, з центром у м. Бакота, за свідченням «Руського Літопису», не входила до складу Золотої Орди, а лише платила їй данину. Це трапилося в кінці 50–х років XIII століття, коли володар Західного улусу поширив свої володіння до річки Прут (сучасна територія Молдавії), до передгір’я Карпат.

Пониззя, як пише професор В. Л. Єгоров, «представляло собой своеобразную буферную зону между галицкими и золотоордынскими владениями…» [173, глава 2]

А запідозрити російського професора у відстоюванні меркантильних інтересів аж ніяк не виходить: його висновки опираються на археологічні та нумізматичні дані.

Тому посилання на назву селища Уланів у Вінницькій області є некоректним. Принци (оглани) із роду Чингісхана у Золотій Орді ніколи таким іменем не називали свої ставки (поселення). Бо статус царевича (оглана) був тимчасовий, до набуття ним віку 16 років. Після цього царевич (оглан) отримував улус (великий чи малий) і ставав ханом улусу, очолюючи сотню чи тисячу, а іноді й тьму (десятитисячне військо).

Скоріше ім’я селища Уланів походить від оглана — Чингісида, якого поселив на своїй зешіі великий Литовсько–Руський князь і таким чином позначив приналежність того до царського (ханського) роду, аби місцеві мешканці (слов’яни) знали, з ким мають справу.

У російській історичній науці, як і в українській, оглан — означає царевич із роду Чингісхана. А хани Золотої Орди для московитів завжди були царями. Так і в своїх літописах писали.

Однак повернімося до західних кордонів Золотої Орди. Як бачимо, західні поселення Орди на 1362 рік сягали річок Росі, Гнилого Тікича, Синюхи, Південного Бугу.

Іншого історія і археологія не зафіксували, як би того хтось не бажав. Хоча, звичайно, татари ходили (і то не раз) у грабіжницькі походи на Русь, Молдову, Валахію, Литву, Польщу, Угорщину тощо.

Хотілося б нагадати читачам і таке:

«Синюха река…, левый приток р(еки) Ю(жный) Буг. Образуется слиянием рек Б(ольшая) Высь и Тикич. Дл(ина) 111 км (с наибольшей составляющей Гнилой Тикич — 283 км)…» [2, т. 23, с. 444].

Цей витяг із Енциклопедії наведено для того, щоби зрозуміти: у давні часи річка Синюха не мала визначеного початку. Синюхою була і Велика Вись і Гнилий Тікич, які свої імена отримали значно пізніше.

На давніх картах, наприклад, на карті 1630 року, виданій в Амстердамі, річка Синя Вода (ліва притока Бугу) тягнеться у напрямку міста Житомира, оминаючи Чорний ліс. До речі, перед містом Синя Вода, яке позначене на березі одноіменної річки і лежить на київському меридіані, Чорний ліс розірваний навпіл і між його східною та західною частиною — чисте поле на добру сотню кілометрів [174, с. 140–141].

Події, певно, відбувалися за таким сценарієм: довідавшись про міжусобну війну в Золотій Орді та знаючи, що вона знесилена страшною чумою, князь Ольгерд, під тиском руських князів, весною 1362 року прийшов з невеликим військом до Києва, провів грунтовну розвідку золотоординських теренів до самої Волги і, переконавшись у слабкості противника, рушив уздовж Дніпра на південь у напрямку: Київ — Обухів — Кагарлик — Таганча — Звенигород.

Переважну частину свого війська князь Ольгерд залишив на півночі на чолі зі своїм сином для контролю за землями, відібраними у Золотої Орди, про які ми вже говорили. На півночі залишалися його вороги — митрополит Алексій та московський князь. Тому Ольгерд був змушений вчинити саме так.

Звичайно, Москва невдовзі дізналася про похід Ольгерда на південь, тому не тільки повідомила Мамая, якому на той час корилась, про похід, а надіслала свою військову допомогу до ставки Мамая. Скоріше, то була тьма — десятитисячна бойова одиниця.

Оскільки Мамай і його ставленик хан Авдула влітку 1362 року були розгромлені на Волзі східними (заволзькими) ханами Золотої Орди і втратили контроль над столицею, то Мамай зі своїми спільниками вирішили продовжити боротьбу за столицю держави і за титул Царя (Хана), а на західне порубіжжя відправили з’єднану армію (до тридцяти тисяч кінноти) трьох татарських князів «Ходжибея, Кутлубуги и Дмитрия».

Поговоримо про кількісний склад армій, що брали участь у Синьоводській битві. На думку автора, силу татарського війська визначив той факт, що Ольгерд вирушив до Києва із військовим загоном у 10–12 тисяч чоловік. Решту війська князь Ольгерд добрав на землях Київщини, Сіверщини та Волині. І, певно, його армія, яка під осінь вирушила з Києва, налічувала не менше 40–45 тисяч чоловік.

Таке ж за кількістю військо мали й татари, бо долучили до свого складу порубіжну варту, тобто одну тьму.

Отже, військові сили супротивників були однаковими, про що свідчить опис битви давніми істориками і хроністами.

Подобається нам чи ні, але князь Ольгерд змушений був рухатися уздовж річки Дніпра. Цього вимагала безпека походу: він повністю убезпечував свій тил і лівий бік руху від можливого раптового нападу. Не забуваймо, князь Ольгерд у 1362 році йшов у степ уперше і змушений був слухатись порад русичів і своїх служивих татарських князів. І, як пам’ятаємо, літописи і хроністи теж повідомляють, що Ольгерд зі своїм військом минув Канів і Черкаси, рухаючись уздовж Дніпра.

Ми не можемо запідозрити літописців і хроністів у спотворенні наведеного факту. Для цього немає жодної вагомої причини. Тому ці факти є достовірні, з ними слід рахуватись.

Слід також розуміти, що порядок звільнення міст не зафіксовано і подається різними авторами по–своєму. Наприклад: «вони звільнили від татар Торговицю, залишки мурів якої ще й нині стоять в гирлі Бугу, Білу Церкву, Звенигород» [176, с. 31].

Хоча є й такий перелік: Біла Церква, Звенигород, Торговиця, що значно ближче до істини. Нам цю послідовність доведеться встановити.

Для розуміння цієї тези та для встановлення місця битви автор пропонує визначитися із сучасним станом згаданих міст. Розпочнемо із Торговиці.

Торговиця. Не може виникати сумніву, що сучасне селище Торговиця Новоархангельського району сучасної Кіровоградської області України прямо пов’язане із Синьоводською битвою. Автор особисто бачив сучасні розкопки Торговиці і переконався, що залишки розкопаних споруд, методи їхньої побудови, планові розміри, залишки водопроводу й опалення, посуд та все інше належать до золортоординського періоду кінця XIII— першої половихи XIV століття.

Між іншим, є чудова праця російського професора В. Лебедева «Загадочный город Мохши», видана в Пензі 1958 року, про розкопки на теренах «исконно русской земли» золотоординського міста Мохші (Наровчата), яке за часів ханів Тохти та Узбека було столицею держави, де знайдені абсолютно подібні будівлі, водопровід, методи опалення, посуд, квадратні цегла та камінь для споруд та все інше. Розкопки Мохші (Наровчата) проводилися саратовським професором А. А. Кротковим у часи російсько–більшовицького шабашу 1916–1928 років, тож дозволили професору багато чого розкопати та виявити.

Більшість робіт А. А. Кроткова досі лежать неопубліковані у сховищах Саратовського університету.

Оговтавшись, більшовики зрозуміли, якого нищівного удару по їхній офіційній науці завдав професор–археолог із Саратова, і розстріляли його.

Пропоную кіровоградським археологам проаналізувати і порівняти археологічні розкопки у Мохші (Наровчаті) та Торговиці. Мова йтиме про одну й ту ж державу, ті самі часи.

Остаточним підтвердженням причетності розкопаної Торговиці до давнього поселення є знайдені при розкопках монети, останні з яких датуються 1359–1360 роками.

Отож, порубіжне місто Золотої Орди Торговиця, яке 1362 року покинули татари, спаливши свої оселі та державні установи (митницю, казарми, улусні будівлі тощо), було приєднане до Великого Литовсько–Руського князівства. Це надзвичайно вагоме свідчення, а головне — незаперечне, бо підтверджене археологічними розкопками і золотоординськими монетами 1294–1360 років ханів: Тохти (1291–1312), Узбека (1312–1342), Джанібека (1342–1357), Бердібека (1357–1359), Кульпи (1359), Навруза (1360).

Звернімо увагу: ознак битви на місці давнього поселення Торговиця — немає. Тут повний збіг історичних, археологічних та нумізматичних доказів.

Ще одним визволеним містом став Звенигород.

Звенигород. Слід розуміти, що місто, визволене в результаті Синьоводської битви князя Ольгерда, не можна ототожнювати із літописним Звенигородом — Київським, яке припинило існування в 1240 році.

Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію (третє видання):

«Звенигород Киевский, др(евне) — рус(ский) город–крепость, прикрывавший Киев с Ю(го)–В(остока). Точное местонахождение З(венигорода) К(иевского) неизвестно. Упоминается в Ипатьевской летописи в связи с междоусобной княжеской борьбой под годами 1097, 1150, 1151 и по поводу битвы с половцами 1234. З(венигород) К(иевский) перестал существовать после монголотатарского нашествия в сер(едине) 13 в.» [2, т. 9, с. 427].

На 1362 рік Звенигороду Київського не було, тому звільнити його Ольгерд не міг. Крім того, слід пам’ятати, що це місто–фортеця прикривало Київ від набігів половців із південного сходу, тому, скоріше за все, розташовувалося за Дніпром, на Лівобережжі. Отож до Синьоводської битви не могло мати жодного стосунку.

Треба думати, що під Звенигородом, про який ведуть розмову давні автори, є сучасна Звенигородка — розташоване на річці Гнилий Тікич, тобто, за давніми джерелами, на річці Синюха, і належало до таких же порубіжних міст Золотої Орди, як Торговиця.

Раніше говорилося, що порубіжний кордон Золотої Орди на Правобережжі Русі (України) йшов від Дніпра річкою Россю, далі Гнилим Тікичем і Синюхою до Бугу, а відтак — Бугом до моря. Отож, за логікою опису давніх подій, і Білу Церкву треба шукати на цьому порубіжжі. Тим паче, що у давні часи назва поселення Біла Церква було досить поширене, як татарське — Ак Мечеть.

Автор звернувся до серії «Міст і сіл УРСР», зокрема до матеріалів:

«Черкаська область» (1972 р.),

«Кіровоградська область» (1972 р.),

«Миколаївська область» (1972 р.),

і був надзвичайно вражений відвертою фальсифікацією матеріалу цієї серії. Це при тому, що автор знав про можливу фальсифікацію.

Але те, що читав у книгах, вражало. Майже всуціль при описі старих поселень теренів сучасної України говориться, що на місці даного поселення велися розкопки, які зафіксували його існування чи то тисячі, чи то сотні років тому. Можлива згадка про місто за часів Великого Київського князівства, про його завоювання ворожою Литвою чи Польщею або знищення так званими татаро–монголами. А далі йде повний провал до часів «славної Росії», коли та прийшла і все поновила.

Складається враження, що на українській землі припинилося життя, а ті люди, які невідомо де та як існували тільки про те й мріяли і боролися, щоб приєднатися до «великої Росії».

Отакий загальний маразм розуму й поведінки.

Якщо ж згадуються якісь міста та поселення, то через те, що події навколо них зафіксовані Європою чи європейцями. Москва вимушено дозволяла згадувати про них. Хоча жорстко контролювала, про що велася мова. Якщо не подобалося — викидала текст. Без пояснень.

Так, в загальному описі подій XIV–XV століть Черкаської області сторінки 17–32 просто викинуті.

Звичайно, у цьому сфальшованому матеріалі, шукати порубіжну Білу Церкву не слід. Хоча користь від мого вивчення історичного матеріалу була вагомою. Саме там я довідався про татарське поселення Таганчу.

Треба розуміти, що ті достовірні факти, які прорвалися на сторінки цих сфальшованих Москвою видань є надзвичайно вагомими і важливими свідченнями. Саме про шлях князя Ольгерда в 1362 році вздовж Дніпра та про звільнення ним порубіжних поселень свідчать ось такі незаперечні факти, що прорвалися на сторінки серії «Міст і сіл УРСР». Наводимо тільки окремі витяги з двох областей:

Черкаська область:

«Близько 1320 року Каневом заволоділи литовські феодали…» 1176, с. 324]. То якже вони могли заволодіти Каневом, якщо Київ залишався у татарів?

«Таганча — село (розташоване в Каневському районі на притоці річки Рось. — В. Б.)… Перші писемні згадки про Таганчу стосуються XIV ст. Слово «Таганча» тюркського походження, що означає трикутник» [176, с. 343].

Татарське поселення Таганча було одним із укріплень порубіжного трикутника, який мав такі вершини: Таганча — Звенигород — Біла Церква та омивався річками Россю і Синюхою.

Слід провести археологічні розкопки в районі сучасного села Таганча і дізнатися, що трапилося в 1362 році з Таганчею — відбувся бій за місто, чи золотоординська залога відійшла без бою у напрямку — Звенигород (Звенигородка) — Торговиця.

На переконливу думку автора, татари цей земельний трикутник теж зараховували до своїх володінь. Що зайвий раз вказує, що північно–західний кордон Золотої Орди напередодні Синьоводської битви 1362 року позначався ріками: Рось — Гнилий Тікич — Синюха.

На рубежах цього татарського трикутника Золота Орда мала не тільки ці, нам відомі поселення. Існували й інші, які несли прикордонну службу, де дисклокувалися татарські сотні. Слід думати, що автори давніх хронік згадали тільки поселення русичів, у яких ті мешкали та які залишились після Синьоводської битви. До таких належить сучасна Звенигородка. Послухаємо:

«У XIV ст. літописи (на теренах сучасної Черкаської області. — В. Б.) називають міста Звенигород і Черкаси, а в XV — Жаботин, Мліїв, Мошни, в XVI — Золотоношу, Домонтів, Смілу та інші» [176, с. 16].

Як бачимо, у XIV столітті Звенигородка існувала і носила ім’я Звенигорода. Тож сумніву, що давні літописи та хроніки у своїх згадках про Синьоводську битву мали на увазі саме це місто, — бути не може.

Отак ми визначили усі три міста, визволені під час походу 1361 року князя Ольгерда на південь:

1. Біла Церква (сучасна Київська область), де татари тримали свою північну залогу. Склад населення був змішаним. Татарська залога, скоріше за все, покинула місто і відійшла на південь.

2. Звенигород (сучасне місто Черкаської області). Татари теж тримали залогу в цьому місті. Після захоплення Таганчі, Ольгерд

із своїм військом рушив на Звенигород, який, скоріше за все, татари покинули, відійшовши до Торговиці.

3. Торговиця (село на р. Синюха Кіровоградської області). Про неї уже говорилось.

На переконливу думку автора Синьоводська битва 1362 року князя Ольгерда з татарами відбулася на шляху: Богуслав — Звенигородка — Торговиця — Велика Мечетка.

Татари з’єднаного війська братів Чингісидів «Хаджибея, Кутлубуги и Дмитрия» разом із порубіжною вартою Золотої Орди не могли дозволити Ольгерду вийти на головні переправи держави, розташовані на Бузі та Дніпрі. Тому, після визначення напрямку руху війська Ольгерда на Торговицю та річку Буг, вони намагалися не випустити того за річку Синюху і Тікач. Отож, битва відбулася, скоріше за все, в трикутнику: Звенигородка — Біла Церква — Таганча. На мою думку, саме у верхів’ях річки Синюхи відбулася Синьоводська битва 1362 року. А вже звідтіля через Торговицю князь Ольгерд, пройшовши уздовж Бугу, захопив усі татарські переправи та торговельні шляхи, посадив свої залоги та митниці і повоював Білобережжя, таким чином повернувшись до Києва.

III

Тепер поговоримо про те, про що в російській історичній науці, як і в українській, з давніх часів говорити заборонялося. Визначимо отих знаменитих «отичей и дедичей Подольской земли трех братьев татарских Хаджибея, Кутлубугу и Дмитрия».

Треба розуміти: російська історична наука ніколи б не дозволила, щоби навіть таке речення потрапило до літопису чи хроніки. Тому оце надзвичайно важливе свідчення потрапило на історичні сторінки із польських та литовських хронік, і Москві нічого не залишалося, як замовчувати та приховувати його.

На цю тему автор не знає жодного серйозного наукового дослідження ні в російській, ні в українській історіографії. Взагалі, цієї теми дозволяли торкатися тільки маловідомим історикам не з вивчення питання, а зі звичайного «посилання» на якогось невідомого князька–християнина маловідомої Орди. Мовляв, нема нічого цікавого: якийсь дурень–татарин охрестився, та й годі.

Що ж криється за цією фразою давніх літописів і хронік? Мова ж іде про «отичей и дедичей Подольской земли», отож, про трьох татарських ханів із роду Чингісхана. Ми ж знаємо, що у Золотій Орді право на володіння землею у XIII–XIV століттях мали тільки Чингісиди.

Отож, «отичами и дедичами Подольской земли» були хани улусів Золотої Орди. Що цікаво, їх зовсім не важко визначити за матеріалами Золотої Орди.

1. Кутлубуга. Про цього улусного хана згадується найчастіше у державних матеріалах Орди. Послухаємо російського професора М. Г. Сафаргалієва:

«Из четырех улусных эмиров (ханов. — В. Б.) Джанибека, подписавших договор с венецианцами в 1347 году, трое: Маглубей, Янгильбей и Кутлубуга принимали участие в заключении договора с теми же венецианцами и в 1358 году. Лишь имя Тайдци, одного из эмиров Джанибека (який правив у Орді в 1342–1357 роках. — В. Б.), больше не упоминается в источниках. В договоре 1358 года появляются новые лица (крім трьох старих. — В. Б.) в числе «могущественных сановников» хана, а именно: Алимбей (Алибек), Сарай–бек и Тулунбек, выдвинувшиеся уже при Бердибеке (правив у 1357–1359 роках. — В. Б.). Таким образом, при Бердибеке число улусных эмиров (правлячої ради хана. — В. Б.) увеличилось до шести, они–то и скрепили своими подписями договор с венцианцами…» [14, с. 110].

За працями професора М. Г. Сафаргалієва можна визначити кожного із шести названих ханів. Але сам професор цього не зробив — він знав, до чого подібне дослідження може призвести. Та й цензура, певно, не дозволила цього робити. Про хана Димитрія російський професор навіть не заїкнувся.

Щоби читачі не подумали, що цих ханів знали тільки в російській історичній науці, нагадаю, що про хана Кутлубугу писали також тодішні перські та арабські історики.

Ось що розповів давній єгипетський історик Ельмухіббі в своїх працях, описуючи з ким і як листувався єгипетський султан:

«Кутлубуга Инак. Это один из (тех) четырех, которые по принятому обычаю, бывают правителями в землях Узбека. Переписка с ним, согласно тому, как написан был ему ответ 10–го джумадиэльахыра 752 года (= 5 авг. 1351 г.), производилась на третушке листа, упомянутым калямом (писалось); «да увеличит Аллах всевышний благодать его высостепенства эмирского, великаго, ученого, правосуднаго, укрепителя, пособника, поручителя, устроителя, зиждителя, покровителя, нойона, эссефи, величия ислама и мусульман, главы эмиров двух миров, поборника воителей и борцов за веру, вождя ратей, предводителя войск, убежища религии, сокровища государства, пособника царей и султанов, меча повелителя правоверных». Затем (помещались) пожелание, алама «брат его» адрес «Кутлубуга Инак, йаместник хана Джанибека» [15, с. 348].

Не будемо наводити ще з десяток свідчень істориків, де чітко засвідчено, що хан Кутлубуга є достовірною особою, входив до «ханської правлячої ради» за часів ханів Джанібека (1342–1357) та Бердібека (1357–1359) і перших років золотоординської смути (1360–1380). А так як членами «ханської ради» були правителі удільних улусів із роду Чингісидів, про що уже говорилося раніше, то немає сумніву, що хан Кутлубуга і є одним із тих «дедичей и отичей подольской земли», які послали свою військову тьму проти Ольгерда.

Треба розуміти, що хани Кутлубуга, Хаджібей і Дмитрій були особисто зацікавлені в протистоянні Великому Литовському князю Ольгерду. Саме від території їхніх улусів Ольгерд протягом п’ятдесятих років XIV століття відібрав деяку частину та приєднав до своїх володінь. І тут дивуватись не слід — татарські удільні князі не мали сили протистояти Русько–Литовському війську, і Ольгерд, як ми бачили з його листа до Константинопольського Патріарха, попервах не міняв удільного князя та його знать, тож місцеві князі мали навіть деякі переваги від підпорядкування Ольгердові: надійна допомога та захист знаходилися поруч. Тим часом, як Золота Орда була випотрошена чумою та роздиралася внутрішніми протиріччями. Отак ми й підійшли до визначення удільних улусів трьох татарських ханів: Кутлубуги, Хаджібея і Дмитрія.

До улусу Кутлубуги належали верхні землі межиріччя Дону і Дніпра. Він і був володарем Західного улусу Золотої Орди.

Скоріше за все хан Кутлубуга і очолював військо Золотої Орди у Синьоводській битві. Після цієї битви, з 1363 року, ім’я Кутлубуги зникає із сторінок історії.

Пропоную молодим українським історикам дослідити це питання детальніше, залучивши давні історичні джерела із Готської Герцогської бібліотеки, Паризької Національної бібліотеки, Берлінської бібліотеки, Британського музею та Оксфордські рукописи. [Всі назви взяті з 15, с. 315].

Не тримаймось російських історичних джерел — вони переповнені «доважками брехні».

2. Хан Хаджібей. Зрозуміло, що назвавши хана Котлубугу іменем, яке стовідсотково збігається з арабськими і перськими джерелами, московські владоможці, фальшуючи сторінки історії, не могли допустити, щоби ім’я другого хана «отича и дедича Подольськой земли» дійшло до нащадків неспотвореним. Ці достовірні імена ханів штовхали би нас до роздумів та аналітичних висновків. А це для Московської держави вкрай небезпечне явище. Отож, те ім’я хана–Чингісида, володаря золотоординського улусу, подається в дещо видозміненій формі — Хаджи–Черкес.

Здавалося б, і не здогадаєшся, що Хаджи–Черкес и Хаджибей — одна особа. Скажіть, будь ласка, шановні московські професори, якщо ви одну дійову особу своєї історії називаєте різними іменами і ніде не пояснюєте, що мова йде про одну людину, то хіба це не називається фальшуванням?

Навіть автор цих рядків, який уже більше тридцяти п’яти років працює із золотоординськими матеріалами, як кажуть, і днює й ночує з ними, змушений був кілька тижнів вивчати різні джерела, аби дійти кінцевої думки.

Ось що писав М. Г. Сафаргалієв, найкращий знавець родословних Чингісидів у 1960 році:

«Хаджи–Черкес, по словам Ибн–Халдуна, являющийся походным эмиром Бердибека, после убийства хана завладел окрестностями Астрахани…, стал “владетелем Астраханского удела”. О размерах его удела (улусу. — В. Б.) можно судить по карте братьев Пиццигано (1367 г.) в которой указывается его лагерь… значительно выше города Астрахани. К 1369 году Хаджи–Черкес настолько крепко чувствовал себя в своем улусе, что он был в состоянии начать борьбу с Мамаем из–за Сарая» [14, с. 120].

Хаджібей, він же — Хаджі–Черкес, є теж історичною особою Золотої Орди. У хана Бердібека Хаджібей був похідним головнокомандувачем військових сил Золотої Орди, мав у безпосередньому підпорядкуванні під час військових походів не один десяток темників–Чингісидів. Отож і сам мусив належати до ханського роду.

Звичайно, і цього хана — Чингісида знали давні арабські і перські історики. Послухаємо того ж Ельмухіббі:

«Коджа Алибек в землях Узбековых. Это тот самый, с которым открыта была переписка, когда было написано ему в 465 году (=10 окт. 1363 – 27 сент. 1364 г.). Форма переписки с ним (такая): имя и титул с буквой й; адрес его — имя его Коджа Алибек» [15, с. 349].

Звернімо увагу: наш витяг взято із праці В. Г. Тізенгаузена «Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том I. Извлечение из сочинений арабских» видання 1884 року. Тобто книга виходила за життя, в перекладі та редкції академіка В. Г. Тізенгаузена. Так от, в тій же книзі російського академіка В. Г. Тізенгаузена, на сторінці 391, хана Хаджі–Черкеса, він же Коджа Алібек, називають, просто — Хаджа.

Послухаємо академіка:

«Хаджи выслал свои войска против них с одним из эмиров своих, который прибегнул к хитрости, успел отогнать их от Астрахани» [15, с. 391].

А далі послухаємо Велику Радянську Енциклопедію (третє видання) щодо написання тюркських імен та значення титулу бей.

«Бег, бек, бей, бий (тюрк. — властитель, господин, князь, синоним арабского амир, или эмир), титул родоплеменной, а затем феод(альной) знати в странах Бл(ижнего) и Ср(еднего) Востока…

На терр(итории) ныне входящей в СССР, впервые встречается в 14 в., когда хан Золотой Орды Узбек (1312–1342) присвоил титул Бек (бей, бий)… нойонам (полководцям. — В. Б.), принявшим мусульманство. Титул Б(ей) мог быть наследственным или приобретался путем пожалования… В соединении с собств(енным) именем слово Б(ей) ставилось после имени» [2, т. 3, с. 73].

Отже, знаменитий хан Хаджібей — «отич и дедич Подольской земли» цілком конкретна дійова особа Золотої Орди — хан із роду Чингісидів на ім’я Хаджа, після смерті Бердібека у 1359 році володів Астраханським улусом.

Змушений признатись, на це визначення мене підштовхнув професор М. Г. Сафаргалієв. Више наводився витяг із книги професора «Распад Золотой Орды». Так от, у примітці до слів «владетелем Астраханского удела» М. Г. Сафаргалієв зробив грубу помилку: замість І тому праці В. Г. Тізенгаузена, вказав на ІІ–ий том, та ще й на сторінку 389, якої в другому томі взагалі немає. Не знати цього М. Г. Сафаргалієв не міг. Отже зроблена професором помилка, — свідома.

Він, таким чином, давав натяк звернути увагу на працю арабського історика Ібн–Халдуна, яка й допомогла розкрити ще один секрет так званої російської історії.

Так ми визначили двох із названих «трех братьев татарських» — Хаджі–бея і Кутлубугу. Обидва золотоординських хани, дійсно, в шістдесяті роки XIV століття (і раніше) входили до правлячої еліти держави і були володарями ханських улусів Орди.

3. Хан Дмитрій. Звичайно, російська історична наука про такого хана воліла мовчати, не згадувати. Що цілком зрозуміло. Хоча автор у своїх дослідженнях уже не раз доводив, що Москва і Московське князівство входили до Золотої Орди і були її складовим улусом. Для цього випадку надамо нові докази, яких раніше не наводили.

Видаючи у тридцятих роках першу «Большую Советскую Энциклопедию», російські більшовицькі професори та академіки в 40 томі, який побачив світ у 1938 році, навели карту під назвою «Государства Чингисидов». Так от, Москва, Твер, Ярослав, Кострома, Володимир, Калуга і всі райони сучасної Центральної Росії, окрім Новгорода, за твердженням тієї карти, входили до Золотої Орди. Карта друкувалася в Москві, на замовлення Головліту № Д/0375, заказ № 8119, накладом 46000 примірників.

Тобто у 1938 році провідні російські професори та академіки дотримувалися думки, і не приховували її, що Москва з 1238 до 1502 року була складовою частиною Золотої Орди.

Слід зазначити, що більшовицька московська влада переважну більшість редакційних колегій першої «Большой Советской Энциклопедии» розстріляла та наказала поширити нову «істину», що, мовляв, Москва не входила до складу Золотої Орди, а тільки сплачувала їй данину.

Чому так вчинила московська влада — не тема сьогоднішнього нашого дослідження.

А підказав авторові звернутися до «Большой Советской Энциклопедии» (перше видання) чудовий сучасний історик Роман Іванович Матузко. Він і сам використав цю карту в своїй аналітичній праці «“Визвольна” світова», де й пояснив, що і як чинили російські більшовики.

Отже гляньмо на карту «Государства Чингисидов» і переконаймося. Требе думати, що московські професори та академіки у 1938 році не зводили на себе наклеп.

Не думаймо, що тільки в 30–ті роки XX століття російська історична наука сповідувала думку про входження Московського князівства до складу Золотої Орди. Таке посилання є хибним, бо й давні літописи говорять про те саме. Послухаємо російських істориків:

«Улусними же Князьями назывались владельцы отдельных улусов или областей, состоявших в зависимости от Хана… в наших летописях… Русские (московські. — В. Б.) князья в отношении к Монгольским (татарським. — В. Б.) Ханам, как владельцы отдельных областей, зависивших от Хана, назывались

улусниками. Так, Московский боярин в 1432 году перед Ханом называл В(еликого) Князя Василия Васильевича улусником Ханским» [181, с. 102].

Самі російські незаангажовані джерела донесли до нас таку правду:

— Московське князівство від часів свого заснування, а це — 1272 рік, було невід’ємною складовою частиною Золоті Орди:

— Московські князі були улусними князями Золотої Орди, що зафіксовано в російських літописах.

Оскільки історія Золотої Орди не знає іншого князя на ім’я Дмитрій у 60–ті роки XIV століття, крім Московського князя так званого Дмитрія Донського, то мова в давніх літописах і хроніках про «отичей и дедичей Подольской земли трех братьев татарских Хаджибее, Кутлубуте и Димитрии», може йти тільки про Московського князя.

Отак ми визначили й третього татарського князя — Дмитрія Московського. Треба дещо згадати про цього Московського князя.

Дмитрій так званий Донськой народився в 1350 році, тому займати московський улусний (князівський) престол у 1362 році не міг. Це чергові «доважки брехні» московської історії. І хоча В. М. Татішев заявляє, що Дмитрію у 1362 році золотоординський хан все ж таки видав ярлик на Московський улус, але це пустопорожня розмова. Яса Чингісхана визнавала людину дорослою тільки з 16 років. Винятків для московитів вона не робила.

Тому ВРЕ (третє видання) змушена була давати пояснення:

«Дмитрий Иванович Донской 1350–1389.., великий князь… В первые годы при малолетнем Д(митрии) И(вановиче) Д(онском) пр(авительст)во возглавлял митрополит Алексий» [2, т. 8, с. 359].

Думаю, тепер ні в кого не можуть виникати сумніви щодо московської тьми у Синьоводській битві. Московський Митрополит Алексій, відсидівши півтора року в київській в’язниці за наказом Ольгерда та давши князю хресне цілування не втручатися в справи Київської митрополії, був здатен і на гірші вчинки, тим більше, що за походженням належав до роду Чингісидів.

Справа в тому, що московські владоможці в питання походження митрополита Алексія теж понакидали багато «доважків брехні».

Настав час і це питання дослідити, щоби зрозуміти, чому саме цей московський митрополит був у найбільшій пошані Золотої Орди і чому саме йому хани надали право на необмежене будівництво монастирів — земельних власників.

Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) наводить ось таку довідку про митрополита Алексія:

«Алексей (Алексий) [р(одился между 1293–98 — ум(ер) 1378], русский (московський. — В. Б.) митрополит с 1354. Сын черниговского боярина Ф. Бяконта, перешедшего в кон(це) 13 в. на службу к моск(овскому) князю. Во время княжения Ивана Ивановича Красного и малолетства кн(язя) Дмитрия Ивановича Донского был фактически главой пр(авительст)ва… Был сторонником соглашения с Золотой Ордой…» [2, т. 1, с. 418].

Навіть ВРЕ плутає сліди, як заєць узимку. Розпочавши брехати ще від часів Івана IV (Грозного), московські владоможці вішають нам локшину на вуха досі. І це не голослівні заяви. У Російській православній церкві митрополит Алексій зарахований до Лику Святих, отже, не може такого бути, щоби не мав року і дати народження. Тим більше, що при призначенні на митрополичу кафедру на особу заводилася «особова церковна справа», де фіксувалося абсолютно все життя людини від дня народження до дня смерті, разом із його молитвами, виступами, порадами, проповідями тощо.

Тому автор звернувся до праці російського професора М. В. Толстого «Книга глаголемая описание о Российских святых, где и в котором городе, или области, или монастыре, или пустыне поживе и чудеса сотвори всякого чина святых». Так от у цій церковній праці написано, що Алексій народився в 1300 році. Послухаємо:

«Святой Алексий митрополит преставился в лето 6886 месяца февраля в 12 день. В 1300 году у знатного боярина Феодора Бяконта родоначальника Плещеевых, родился сын Елевферий. Он почти в отрочестве постригся с именем Алексия в Московском Богоявленском монастире…» [109, с. 62].

Хтось же з двох помиляється: чи то «Большая Советская Энциклопедия», чи то «Книга глаголемая Описание о Российских святых…» щодо року народження митрополита Алексія. Бо стосовно його батька «Феодора Бяконта» — брешуть обидва джерела. Московський князь — Берке (Петро Ординський), який сидів на московському престолі з 1272 до 1290 року і був страчений ханом Тохтою, у 1290 році не міг тримати у себе на службі боярина «Феодора Бяконта». А інших московських князів із 1290 до 1322 року справжня історія не знає. Москвою у ті роки управляли баскаки —ханські намісники. Що зафіксували навіть російські літописи. Послухаємо:

«В лето 6813. Избишася в Ростове два колокола великая. Того же лета преставился баскак Кутлубуг…» [21, с. 282].

Звичайно, помилилася із роком народження майбутнього митрополита Алексія «Большая Советская Энциклопедия» і, ЯК розуміють читачі, — помилка зроблена свідомо. В 70–ті роки XX століття, коли видавалася ВРЕ, дуже добре розуміли, чому треба віднести якомога далі від 1300 року рік народження «сина чернігівського боярина Феодора Бяконта». І головна причина в тому, що російська влада досі боїться, щоб правда про походження московського митрополита Алексія стала відома світовому загалу. Отож робили і робитимуть усе, щоби приховати правду. Щоби зрозуміти, що приховується за цим «доважком брехні», треба звернутись до історичної правди давніх часів. Нагадаю читачам такі незаперечні істини з історії Золотої Орди:

1. Ярлик (дозвіл) на посаду митрополита Золотої Орди давав особисто хан (цар) держави. Таким ханом (царем) Золотої Орди у 50–ті роки XIV століття був Джанібек (1342–1357).

2. Золота Орда як держава у 50–ті роки XIV столітті перебувала в зеніті своєї величі і слави. Тому всі улусні хани (улусники) беззаперечно виконували волю хана.

3. Збереглися давні ярлики (дозволи) хана Джанібека і Цариці (ханші) Тайдули на поїздку Алексія до Константинополя. І не тільки вони. Не буду наводити ще з десяток подібних аксіом із законів Золотої Орди. Зазначу тільки, що для Московського улусу в державі Золота Орда ніхто винятків не робив. Це теж аксіома, яка багатьом може не подобатися.

Так от, у Тверського князя Михайла (до хрещення — Беклемиш, як ми зобов’язані пам’ятати), саме в 1300 році народився син Дмитрій, який після народження другого сина — Олександра, прийняв «постриг» і був відданий Михайлом Тверським (одним із правнуків Чингісхана), до православного монастиря. Саме з Монастирів, з духовенства, висвячуються єпископи і митрополити.

Аби не бути голослівним, наведу читачам витяги із головного російського літопису — Лаврентівського та праці Т. Манухіної «Святая благоверная княгиня Анна Кашинская», надрукованій у Парижі в 1954 році. Послухаємо:

«Жизнь Анны — матери (дружини Великого князя Михайла Тверського. — В. Б.) начинается на пятый год брака. В 1299 г. родилась дочь Феодора (она скончалась во младенчестве), в 1300 г. — сын Дмитрий, в 1301 г. — Александр, в 1306 г. — Константин, в 1309 г. — Василий» [65, с. 63].

«В лето 6810… (1302 рік. — В. Б.). Того же лета, месяца ноября в 8, на память Архистратига Михаила, быша постриги у князя Михаила (Тверського. — В. Б.) сынови его Дмитрию» [21, с. 209].

За російською історичною наукою, Дмитрій, який отримав «постриг» у 1302 році, пізніше, з невідомої причини, відмовився від «постригу» та був Великим Володимирським князем у 1322–1325 роках. А в 1325 році, за велінням хана Узбека, був страчений в столиці Золотої Орди Сараї.

Так подають матеріал про Дмитрія Тверського російські історики та літописи, ще й дають йому прізвисько: «Дмитрий — Грозные очи».

Та найцікавіше те, що князь Дмитрій є Святим Російської православної церкви і в репринтному виданні 1995 року книги професора М. В. Толстого на сторінці 300 про нього сказано так: «Святой благоверный великий князь Дмитрий Тверской, мученик (1325)».

Тобто святим став князь–розстрига, що, звичайно, викликає подив. Та головне в іншому. На переконливу думку автора, Дмитрій Тверський і митрополит Алексій є однією особою. Російська історична наука для того й вигадала вбивство Дмитрія Тверського, щоби приховати татарське (ханське) походження Московського митрополита Алексія. Бо все, що пов’язане з цією людиною, є винятками із історії та законів Золотої Орди.

І перше, з чого починається фальшування, — це рік народження митрополита Алексія. Він, за церковними джерелами, стовідсотково збігається з роком народження Дмитрія Тверського — 1300 рік.

Потім, ще до смерті митрополита Феогноста (помер випадково під час чуми 1353 року). Алексій поїхав до Константинополя за посадою.

Видати ярлик на митрополичу кафедру Російської православної церкви міг тільки хан Золотої Орди Джанібек. Але незнайома хану людина з Московського улусу — «син Феодора Бяконта» навіть потрапити до хана на прийом не могла. Тим більше, що хан обов’язково мусив знати про «постриг» Дмитрія. Мова йшла про Чингісида найвищого рангу — спадкоємця одного з чотирнадцяти улусів — Володимирського великого князівства. Тому, цілком зрозуміло, що ярлик на митрополичу кафедру Орди отримала наближена до хана людина — Дмитрій Тверський.

Стосовно московських князів Данила та його сина Юрія — нащадків так званого Олександра Невського, то у першому томі «Москви Ординської» встановлено, що то вигадані особи московської історії, як свідчать поховання князів Архангельського Собору Кремля.

Цікавим виявився ще один незаперечний історичний факт: Дмитрій Тверський народився в 1300 році, коли московську митрополичу кафедру посідав Митрополит Максим (1283–1305). Саме через малолітство і молоді роки Дмитрія Тверського Константинополь присилав своїх митрополитів у 1309 році — Петра (1309–1326) та у 1328 році — Феогноста (1328–1353). Ось чому ще за життя митрополита Феогноста хан Золотої Орди Джанібек послав до Константинополя Дмитрія Тверського (він же — Алексій) попередити, що в державі є своя людина на митрополичу кафедру. І та людина належала до роду Чингісидів.

Слід мати на увазі: однією з дружин хана Джанібека, після смерті батька Узбека, була донька Константинопольського імператора — Баялунь. Тому відмови з Константинополя бути не могло.

Які ж висновки слід зробити з наведеного матеріалу?

У стародавніх літописах і хроніках, де йдеться про «отичей и дедичей Подольской земли трех братьев татарских Хаджибея, Кутлубугу и Дмитрия», слід мати не увазі, що говориться про достовірні ханські особи 1362 року, які були улусними ханами Золотої Орди.

Хаджібей — був ханом Астраханського улусу.

Кутлубуга — був ханом Західного улусу. Скоріше за все, саме він очолював татарське військо у Синьоводській битві.

Дмитрій — був ханом Московського улусу Золотої Орди.

Згідно із задумом хана Менгу–Тимура (1266–1282), який заснував Московський уділ у 1272 році, улус мав перебирати західні порубіжні землі, які підпорядковувалися безпосередньо золотоординському хану і які князь Ольгерд приєднав протягом п’ятдесятих років XIV стліття до володінь Великого Литовсько–Руського князівства.

Тому митрополит Алексій (він же — Дмитро Тверський) і Дмитро Московський (так званий Донський) не могли не направити татарську московську тьму проти Ольгерда.

Така історична правда.

Синьоводська битва 1362 року зіграла вирішальну роль у зміні психологічного стану підкорених Золотою Ордою народів, бо показала, що Орду можна перемагати та відбирати захоплені нею території.

Після переходу Поділля, а до нього належали землі від Збруча до Дніпра та від Черкас і Звенигорода до Чорного моря, змінилося геостратегічне становище Східної Європи. На арену європейської політики на одне із перших місць вийшло Велике Литовсько–Руське князівство.

Хоча боротьба з татарами Золотої Орди за землі Причорномор’я тривала далі.

3

Із часів першої великої смути у Золотій Орді, що тривала двадцять років, з 1360 по 1380 рік (деякі історики пишуть: 1359–1379 р.), слід визначити — чому все ж таки розпочалася смута?

Ні російські, ні арабські, ні перські історики це питання не розглядали з релігійної точки зору. Що цілком зрозуміло. Вони в цьому були не зацікавлені — це стосувалося їхньої церкви. Ми ж пам’ятаємо: непорозуміння, тертя й ворожнеча між родами та самими нащадками Чингісхана щодо зайняття трону Великого хана Золотої Орди виникали і після смерті Батия, і після смерті Менгу–Тимура і так далі. Але нащадки Чингісхана завжди заспокоювалися, коли з’явлалась домінуюча сила, яка підтримувала одну кандидатуру. А в цьому випадку чвара тривала довгих двадцять років, поки не з’явилася по суті цілком нейтральна кандидатура Тохтамиша, який і не мав права займати трон Царя Золотої Орди. В чому ж річ, що так довго тривала смута? В чому головна, фундаментальна причина?

Історики до цього дня штампують давно відомі схеми про злочестивих Чингісидів та інтригана Мамая. І хоча ті схеми стосуються смути, та вони, на думку автора, не стали вирішальним, головним збудником смути.

Відомо, що при ханові завжди існували так звані «дорадчі ради» старійшин і керівників найпотужніших родів (ілів) Золотої Орди. Значення цих ханів — «урядовців» зросло при Узбеку.

Арабські та перські історики давніх часів постійно згадували про «чотирьох головних емірів», які вирішували всі справи при ханові, з ними постійно велося листування за певним етикетом в залежності від посади. До цих чотирьох ханів (емірів) належали: Маглубей, Янгильбей, Кутлубуга і Тайдці.

Російська історична наука подавала тюркські, мусульманські імена (чи прізвища) ханів цілковито викривленими, спотвореними. Подібне чинилось свідомо. Про це говорилось у першому томі «Москви Ординської».

Після смерті батька Золотою Ордою правив Джанібек (1342–1357), потім його син — Бердібек (1357–1359).

Саме на ці роки припадають кілька ханських ярликів, наданих московським митрополитам. Ось що з цього приводу думав професор М. Г. Сафаргалієв:

«По ярлыку Бердибека, данного в ноябре 1357 года, русскому (московському. — В. Б.) духовенству возвращались права, отнятые ранее Джанибеком; оно освобождалось от дани и постоев в церковных домах, восстанавливалась независимость церковного суда в пределах ханской юрисдикции» [14, с. 111].

Звернімо увагу на факт лояльного ставлення хана Бердібека до Московської православної церкви, щоб зрозуміти звідкіля після смерті Бердібека на золотоординському престолі міг з’явитися хан Кулпа зі своїми православними синами Михайлом та Іваном.

Слід також розуміти, що ханом Золотої Орди після Бердібека міг стати тільки Чингісид, і та людина була досить відцмою в Золотій Орді, тобто людина з оточення самого хана. Не могла ж невідома в державі особа прийти невідь звідки і сісти на престол держави. Отже Кулпа мусив належати до найвищого рангу чиновників Золотої Орди часів хана Бердібека. Послухаємо:

«1359… Того ж лета в Орде убиен бысть хан Бердибек, сын Жанибеков, внук Азбяков, и с доброхотом своим, имянованным Товлубием князем, и со иными советниками его прияша месть поделом своим, испи чашу ею же напоил отца своего и братию свою. И по нем сяде во Орде на ханстве Кулпа, и властвова месяц 6, дней 5 и много зла сотвори. И тако и сему не стерпе суд Божий, и убиен бысть от Науруса з двемя сыны своими, с Михаилом, Иваном» [72, т. 5, с. 110].

Отож, Кулпу треба визначати із таких шести осіб: Маглубей, Янгильбей, Кутлубуга, Алі–бек, Сарай–бек і Тулун–бек. Тому, що саме ці особи входили до «уряду», чи «правлячої верхівки», хана Бердібека. Послухаємо російського професора:

«Из четырех улусных эмиров Джанибека, подписавших договор с веницианцами в 1347 году, трое: Маглубей, Янгильбей и Кутлубуга принимали участие в заключении договора с теми же венецианцами и в 1358 году… В договоре 1358 года появляются новые лица в числе «могущественных сановников» хана, а именно: Алимбей (Али–бек), Сарай–бек и Тулун–бек, выдвинувшиеся уже при Бердибеке» [14, с. 110].

Так як замах на хана Бердібека очолювала «стара гвардія» бо Тулун–бек зі своїм оточенням були також знищені, а ще раніше хани Джанібек та Бердібек повністю винищили своїх братів та їхніх дітей, то царський трон Золотої Орди дістався одному із «могущественных сановников хана». І ним, за російськими літописами, став хан Кулпа. Хоча російські джерела глухо мовчать про такого хана, та зрозуміло, що його треба шукати із отої Джанібекової «знаменитої трійки» — Маглубей, Янгильбей і Кутлубуга.

Тому Кулпа і Кутлубуга — це одна й та сама дійова особа Золотої Орди та Московії. Як російські істричні джерела перекручували імена зоотоординських ханів, один Бог знає. А от навіщо те робилося — зроузміло всім.

Оскільки хан Кулпа мав відношення до християнської релігії, то він належав до золотоординських ханів північних улусів Орди:

Московського чи Тверського. Оскільки хан Золотої Орди Кулпа, за російськими літописами, загинув в один день із московським князем Іваном Івановичем — сином Калти, який нібито помер 1340 року, то маємо право вважати, що хан Кутлубуга і хани, що виступають в російській історичній науці під іменами: Іван Калита, Кулпа, Калта тощо — це одна особа. Саме приховуючи істину, вносячи «доважки брехні» до «общерусских летописных сводов», Катерина II зі своєю «Комиссией для составления записок о древней истории, преимущественно России», внесла плутанину до текстів та спотворила ці імена.

Уточнимо кілька фактів стосовно московського князя Івана Калити (Калти, Кулпи, Кутлубуги). Скоріше за все у 1340 році, хан Узбек увів свого ставленика Івана Калту (Калиту) до складу «могущественной четверки эмиров». А поскільки у столиці Золотої Орди панувала мусульманська віра, то не вражає, що Іван Калита повернувся до старої віри, став Кутлу чи Калту–беєм. І в цьому немає нічого дивного. У перші роки започаткування релігії в Золотій Орді хани ставилися до релігії як до певного знаряддя влади. Це стосувалося як православної, так і мусульманської релігії.

Хто вважає хана Узбека занадто релігіозною людиною та фанатом мусульманської релігії — глибоко помиляється. Хан Узбек міг з’явитися до мечеті на молитву з великим запізненням та на добрячому підпитку.

Послухаємо арабського історика:

«Потом мы пришли в мечеть, выжидать соборной молитвы. Султан (хан Узбек. — В. Б.) запоздал. Кто говорил, что он не придет, потому что его одолел хмель, а кто говорил, что он не пропустит пятницы. По прошествии долгаго времени, он прибыл, пошатываясь, приветствуя сейида–шерифа и улыбаясь ему» [15, с. 301].

Московська православна церква цілком закономірно прирівняла вихід князя Івана Калити (Кулпи) з православ’я до його смерті. Іван Калита (Кулпа) дійсно перестав існувати з 1340 року. Замість нього в історії Золотої Орди з’явився хан Кутлубуга. Інші джерела цю людину називають Кельдібеком, а російські літописи — Кульпа. Ми вище наводили витяг із російської історії, де описували, як престол Золотої Орди у 1359 році зайняв хан Кулпа (зі своїми двома православними синами).

Цікаво, що перські та арабські історики повідомляють — після хана Бердібека трон Золотої Орди зайняв хан Кельдібек.

Послухаємо перського історика Нізам–Ад–Діна Шалі з Багдада:

«Тех, которые до нашего времени царствовали в Дешт–и–Кипчаке 25 человек: 1) Джучи, 2) Бату, 3) Берке–хан, 4) Саин–хан, 5) Йисун–Мунке, 6) Токта–хан, 7) Узбек–хан, 8) Джанибак–хан, 9) Бердибек–хан, 10) Кельдибек–хан, 11) Науруз…» [16, с. 106].

Не будемо вести розмову про достовірність наведеного списку ханів, але зазначимо, що починаючи з хана Тохти до хана Науруза в російському поданні хани визначені правильно. Після хана Бердібека на престолі Золотої Орди сидів хан Кельдібек. Всі книги іноземних авторів, з яких ми наводимо цитати, перекладалися в Російській імперії під пильним оком цензури. Отже, транскрипцію подачі імен ханів Золотої Орди визначала московська влада. Тому і маємо оцей розгардіяш: Іван Калита — Калта, Кулпа, Кутлубуга і, нарешті, — Кельдібек–хан.

Звернімо увагу на безглуздя перекладу — Кельдібек–хан. Мусить бути щось одне: або бек, або хан.

Цікаве зауваження зробив російський професор М. Г. Сафаргалієв:

«Среди имен ханов Золотой Орды, которые приводятся арабскими и персидскими авторами, имя Кульпа не упоминается, но монеты, выбитые с именем хана Кульпа в 760 (1359) году в Бельджимене, Азаке, Хорезме, Гулистане и в Новом Сарае, подтверджают верность сведений русских летописей о воцарении хана Кульпа после Бердибека» [14, с. 113].

Російська історична наука не могла проігнорувати той факт, що в арабській та перській історії зафіксовано під час смути ім’я хана Кельдібека, тому віднесла його період царювання на 1361 рік, хоча іноземні історики називають 1359 рік і про 1361 рік нічого не знають.

Ця довга таємна гра російської православної та мусульманської сторін цілком зрозуміла. Жодна із них не бажає визнати, що в XIV і XV століттях хани Золотої Орди приймали ту релігію, де отримували посади: в Сараї, Криму, Середній Азії, Казані тощо вони ставали мусульманами; в Москві, Твері, отримуючи чи привласнюючи улус (князівство), переходили в московське православ’я.

Щодо християнських улусів, закон існував із часів хана Менгу–Тимура. А от стосовно хана Золотої Орди закон нічого, окрім роду Чингісхана, не передбачав. Тільки після 1312 року хан Узбек започаткував мусульманську віру як державну. Отож царем Золотої Орди міг бути тільки мусульманин. Але, звичайно, нічого не говорилось про попередню віру хана.

А золотоординський хан Кулпа (він же — Іван Калита, Кутлубуга, Кельдібек, Калта) вразив своєю безпринципністю навіть найвитриманіших щодо релігії ханів, князів, беків, емірів. Спочатку Іван (правнук Берке–хана і онук Петра Ординського — першого Московського князя) був християнином, потрапивши до хана Узбека, став мусульманином, отримавши Московський улус у 1322 році, — повернувся до християнства, а з 1340 року — знову став мусульманином.

На моє переконання, повна зневага Яси Чингісхана, коли на посаду глави держави обрали людину з релігійної точки зору цілком аморальну та безпринципну, і стала головним поштовхом до довгої, тривалої сваволі по відношенню до глави держави. Навіть малоосвічені особи із роду Чингісидів вважали, що вони нічим не гірші Кулпи, тому теж мають право на престол.

Ніхто не думав, до якого фіналу приведе ця смута Золоту Орду. Виникає цілком закономірне питання: чому ханом (царем) Золотої Орди обрали Кулпу (він же Іван Калита, Калта, Кутлубуга, Кельдібек)? І відповідь на це запитання надзвичайно проста: зі смертю хана Бердібека перервався рід Батия, якому Чингісхан у 1227 році заповів владу Джучі–улусу, а отже і Золотої Орди.

Винищення роду Бату–хана розпочалося одразу по його смерті, коли у 1255 році, повертаючись від Менгу–хана, був отруєний його старший син Сартак.

За арабськими, європейськими та російськими свідченнями до смерті Сартака доклав рук майбутній цар Золотої Орди Берке.

Але після хана Берке, влада у Золотій Орді повернулася до роду Батия. Норим ханом (царем) Золотої Орди став онук хана Батия — Менгу–Тимур. Слід пам’ятати, що хан Сартак не залишив спадкоємців (чоловіків) після смерті. Отож рід хана Батия по лінії старшого сина Сартака закінчився в 1255 році.

Але за свідченнями перських істориків у хана Батия було чотири сини, які мали право на спадок батька. Послухаємо: «2–ой сын Джучи–Хана–Бату. Он родился от Уки–Фуджин–Хатун, дочери Анчи–нойона, из племени конкурат. Его (Бату) называли Саин–хан. Он был в большом почете и очень могуществен… Бату имел много старших жен и наложниц и было у него четыре сына в таком порядке: 1–й — Сартак… (У него не было ни одного сына). 2–ой сын Бату — Тукан. (У него было 5 сыновей). 3–ий сын Бату — Абукан. (У него было много жен и наложниц, и он имел 7 сыновей). 4–ый сын Бату — Улакчи. (Детей он не имел, и имена жен его неизвестны») [16, с. 48–53].

Отож, з часів Менгу–Тимура влада в Золотій Орді належала онуку хана Батия по лінії другого сина — Тукана. За часів ханів Талабуги і Тохти були винищені майже всі нащадки роду хана Батия по лінії його другого і третього синів. Так що хана Узбека ледь відшукали серед нащадків роду.

Хан Джанібек, який правив Золотою Ордою у 1342–1357 роках, щоби спокійно сидіти на троні, знищив усіх своїх братів, тобто синів хана Узбека.

Про правління хана Бердібека, сина Джанібека наведемо цитату із праці Муін–ад–діна Натанзі «Анонім Іскандера». Хоча треба пам’ятати, що перські (іранські) історики писали про ханів Золотої Орди тенденційно.

«Рассказ о царствовании Бердибек–хана, сына Джанибека. Тотчас после этого Токлу–бай привел Бердибека, посадил на тот ковер, на котором он убил его отца, и убил каждого, кто не подчинился… Он (Бердибек) вызвал к себе всех царевичей и за один раз всех их уничтожил… Три года он правил самостоятельно, но, наконец, переселился с трона под доску гроба и никого из рода султанов… не осталось в живых. После этого, дабы дела царства не расстроились, эмиры, согласившись (между собой), возвели на трон царства… человека, под предлогом, что он Кельдибек, сын Джанибек–хана» [16, с. 129].

Отак Кельдібек, а за російськими джерелами хан Кулпа, опинився на золотоординському троні. Як бачимо, і в московських, і в перських джерелах XIV століття після смерті хана Бердібека царем Золотої Орди стала людина не з роду Бату–хана!

Єдиною різницею в оповідях є ім’я хана, що цілком зрозуміло. Історики мусульманських країн не могли донести своїм нащадкам правду про золотоординського царя православної віри хана Кулпу та його двох православних синів — Івана та Михайла. В той час, як Катерині II та її «Комиссии…», під час фальшування літописів, треба було або якось пояснювати присутність на золотоординському царському престолі хана з християнським іменем та двох його синів–християн, або подати мусульманське ім’я хана — Кельдібек, або дещо спотворивши християнське ім’я хана, взагалі замовчати цей факт. Обрали третє, аби тільки не впізнали в Кульпі — Івана Калиту. Як заявив російський історик — письменник Сергій Миколайович Марков у своєму «Земном круге», у старих церковних джерелах і згадки немає, щоби московського князя Івана (першого) називали Калитою. Він говорить про казахське ім’я — Калту, що означає — пояс. Та, певно, і Сергій Миколайович дещо перебріхує, щоби відволікти нашу увагу. Треба писати так, як належить, як написано в літописах про хана Золотої Орди — Кулпа!

І ще одне надзвичайно цікаве дослідження провів сучасний російський історик Микола Борисов. Він встановив:,«Ни один летописец не отметил рождение Ивана — четвертого сына в семье московского князя Даниила» [182, № 10, с. 7].

Ми про це вже говорили на початку нашої книги. Тому немає потреби повторювати.

Отак ми дослідили, що російська історія нічого не знала про появу на світ одного із своїх найвизначніших князів. Навіть більше — до 1322 року в російських літописах жодним словом оцей князь не згадується. Вперше про нього говориться у літопису, коли у 1322 році згадуються два представники хана Узбека «Иван и Ахмыл», як написано у Троїцькому літопису, якого ніхто ніколи не бачив. (Те ж написано в Устюзькому літописному зводі, вперше виданому друком Катериною II у 1781 році «вследствие распоряжения 1778 г. об издании русских летописей») [155, с. 5].

Поєднаємо:

«В лето 6830. Приде изо Орды князь Иван Данилович, а с ним посол Ахмыл поганый, и много християн посекоша, а иных в полон поведоша, а град Ярославль сожже» [155, с. 50].

Що цікаво: князь Іван згадується в літопису першим, отож у тандемі «Іван — Ахмил» він головний, хоча його позначили — Даниловичем. Та у XIV столітті так людей не йменували. Тому зрозуміло, шо отой додаток — «Данилович» справа рук видавців 1781 року.

І, як бачимо, все зло на Московщині творив не Іван, який привів рать, а «Ахмыл поганый». Так писалась «волохата московська історія». Дивуватись не слід.

Та повернімось до часів смерті хана Бердібека. Зі смертю хана припинив своє існування рід Батия. Хоча це твердження дещо перебільшене — залишились нащадки хана Батия по жіночій лінії та діти від позашлюбних зв’язків. Але ці нащадки Батия не мали права на золотоординський царський трон.

Отож перед правлячою верхівкою Золотої Орди постало питання: кому із нащадків Джучі–хана передати владу в державі?

Звичайно, таке питання слід було вирішувати на загальнодержавному курултаї, куди мали бути запрошені усі глави родів та Чингісиди Золотої Орди. Та владу в державі досить міцно тримали в руках хани так званого «уряду Бердібека» і серед них — Маглубей, Янгіль–бей і Кутлубуга.

Оскільки Кутлубуга (він же: Іван Калита, Кулпа, Калта, Кельдібек) був спадкоємцем роду по лінії хана Берке, а його предок (Берке) уже сидів на царському троні держави, то не було нічого дивного, що «могущественные сановники государства» вибрали з–поміж себе Царя. І ним став знаменитий Кулпа (він же Кельдібек).

«Могущественные сановники» обрали найгіршого, а головне — порушили Ясу Чингісхана.

І почалася смута.

4

Під час праці з сотнями давніх російських джерел авторові завжди кидалися в очі сфальшовані епізоди, події, факти. Досі незрозуміло, як поважні особи, спотворюючи матеріал, не могли здогадатися, що, зіставляючи різні документи і матеріали, навіть нефахова людина виявить ті «доважки брехні».

Так трапилося і з «Путешествием диакона Игнатия в Цареград и Иерусалим» із праці Івана Петровича Сахарова «Сказания русского народа», книги 5–8, том 2, випуску 1849 року.

Спочатку автору довелося довго шукати цю книгу, в якій сподівався знайти інформацію про давні улуси Золотої Орди, що розташовувалися на сучасних теренах від Москви до Ростова–на–Дону.

Та коли на другій сторінці книги прочитав, що «Печатать позволяется с тем, чтобы по отпечатании представлено было в Ценсурный комитет узаконеное число экземпляров. С. Петербург. Декабря 21 дня, 1840 года. Ценсор Петр Корсаков», настрій мій дещо підупав, тому що стало зрозуміло — матеріал пройшов катерининську «Комиссию…» Сфальшований!

При зіставленні свідчень «диакона Игнатия» з пізнішими свідченнями російських професорів, вдалося, вкотре, встановити імена володарів золотоординських улусів, які охоплювали землі від Москви до Азовського моря.

Це була нагорода авторові за його багатомісячні пошуки. Змушений визнати: саме цей матеріал дозволив точно визначити справжнє татарське ім’я Московського князя так званого Дмитрія Донського.

Автор довго тримався думки, що Московський князь часів золотоординської смути 1360–1380 років, так званий Дмитрій Донський, у Золотій Орді мав ім’я Бекбулат і виступав головною особою при зраді хана Тохтамиша в битві з Тимуром на річці Кундурчі 1391 року. Та виявилося, що улус Бекбулата був розташований південніше улусу хана Сарихозі. Так засвідчив диякон Ігнатій і, звичайно, це свідчення московського священика цілком достовірне, бо не несло загрози сфальшованому матеріалу.

Отже, Московський князь, відомий у російській істричній науці під іменем Дмитрій Донський, в Золотій Орді мав ім’я — Сарихозя.

Пропоную пов’язати деякі (несфальшовані) свідчення московського «диакона Игнатия» з сучасними незаперечними історичними фактами.

Зазначимо: свідчення «диакона Игнатия» спонукають нас дослідити дві надзвичайно важливі теми московської історії.

Перше: ім’я володаря Московського князівства у 1379–1389 роках.

Друге: правду про Московську Митрополію 1379–1389 років.

* * *

І. Московський хан Сарихозя, він же — Дмитрій Донський

Оскільки події відбувалися у 1379–1392 роках і частково зачепили останні роки смути у Золотій Орді, то детальніший розгляд цього питання проведемо у другій частині нашої книги, де вестиметься мова про хана Тохтамиша та його добу. У цьому ж розділі розглянемо тільки два раніше визначених питання.

От що писав Іван Петрович Сахаров про подорож диякона Ігнатія:

«Диакон Игнатий отправился из Москвы в 1389 году, когда Митрополит Пимен предпринял третье путешествие в Цареград» [185, с. 96].

Ми пам’ятаємо, що Золотою Ордою у 1389 році правив хан Тохтамиш, тому митрополит Пимен у 1389 році міг зайняти свою кафедру тільки зі згоди хана, а рухатись державою — за його ярликом. Цікаво зазначити, що В. М. Татіщев у своїй «Истории Российской» подає цю подорож під 6887 (1379) роком і зовсім в іншому потрактуванні.

«И в 6887–м иде Митяй ко Царюграду на постановление в митрополиты… А с ним поидоша ко Царюграду 3 архимандриты: 1) Иван… петровский…; 2) Пимин… переславский…З) Мартьян… коломенский…» [72, с. 133–134].

Щодо року описаної «диаконом Игнатием» подорожі поговоримо при розгляді другого питання. Одразу зазначимо, що в 1379 році на московському князівському престолі, згідно з В. М. Татіщевим і «диаконом Игнатием», сидів відомий нам Дмитрій, так званий Донський.

«Бысть же начало пути от города Москвы, месяца Апреля в 13 день, в великий вторник страшные недели…» [185, с. 97].

І ще:

«Князь великий же Дмитрий Иванович по негодоваше на Митрополита о семь, яко без его совета пойде…» [185, с. 97].

За московськими джерелами й під час подорожі «диакона Игнатия» та Пимена до Царгороду в Москві на князівському столі, в 1389 році, сидів Дмитрій, так званий Донський.

Диякон Ігнатій розпочав свою подорож з Москви і рухався за таким маршрутом: Москва — Коломна — Переяслав (Рязанський), а далі річкою Доном до Азова. Вздовж річки Дону він нарахував три улуси в такому порядку:

«В среду же плывуще минухом Великую Луку и царев Сарыхозин улус… В четверток же плывущим минухом Бек–Булатов улус…

В неделю ж шестую плывуще, минухом Акбугин улус… В понедельник же приидохом Бузук реку, в канун Вознесеньева дни приспехом, плывуще до моря, града Азова» [185, с. 98].

Слід розуміти, і про це говорить Велика Радянська Енциклопедія (третє видання), що Золота Орда ділилася на 14 (чотирнадцять) напівзалежних від центральної влади улусів.

Послухаємо ще раз ВРЕ:

«Уже при своем образовании З(олотая) О(рда) делилась на улусы, принадлежавшие 14 сыновьям Джучи: 13 братьев были полусамостоят(ельными) государями, подчинявшимися верх(овной) власти Батыя» [2, т. 9, с. 561].

Російський професор В. Лебедев досить точно визначив поняття слова «улус» у Золотій Орді:

«Улус — родовая община и принадлежащая ей земля» [17, с. 6].

Автор навів ці визначення, щоб читачі усвідомлювали, що місця кочівлі чи перебування ханів, це ще не улус.

Кожен улус складався з чітко визначених тюркських родів (ілів), у нашому розумінні — народ, які володіли певними землями (територією).

Звичайно, деяких ханів та їхні родини іноді повністю винищували, чи вони вимирали, але роди — власники землі — залишалися, часто приєднувалися зі своїм улусом до Великого хана. Згодом знову відроджувалися із новою династією Чингісидів. Прикладів таких багато, не будемо їх наводити.

Іноді роди (ілі) покидали свої землі, як трапилося з родами улусу Бувала (Мовала). Коли хан Тохта у 1300 році знищив Ногая та його старших синів, то молодший син Ногая разом із останками своїх родів покинули свій улус, і, як говорив професор М. Г. Сафаргалієв, — «розвіялися по світу».

Нагадаємо читачам імена ханів та улусів, які виникли на теренах «исконно русской земли» (окрім восьми улусів на теренах сучасного Казахстану і Приуралля):

1. Улус хана Батия. (Улус мінявся за розмірами). Постійна його земля: Межиріччя Уралу і Волги від Каспійського моря до річки Ками.

2. Улус хана Берке. (Землі Західного Прикаспію). Улус припинив своє існування після смерті Берке–хана, був приєднаний до улусу Менгу–Тимура (землі між Волгою і Доном від Воронежа і Тамбова до Кавказу).

3. Улус хана Беркечара. (Землі Тмутаракані, так званого Рязанського князівства). Пізніше улус носив ім’я Мохшинського, а його столиця Мохші (Наровчат) була столицею Золотої Орди.

4. Улус хана Бувала. [(Землі між Доном і Дніпром від Приазов’я до Кременчука (на Дніпрі) та Воронежа (на Дону)]. Улус після 1300 року «розвіявся по світу».

5. Улус хана Чилаукуна. (Землі так званого Ростовсько–Суздальського князівства). Кримські хани в листах до московських князів називали ті землі — Мещерськими, а князів — Ширинськими.

6. Улус хана Мухаммеда (Буре). (Землі сучасної Вологодської області та заволзькі — Костромської та Нижегородської областей). Центрами улусу були Великий Устюг і Тотьма. Згодом улус приєднали до Московського.

Із 1272 року з’явився Московський улус, який заснував хан Менгу–Тимур; припинив його існування хан Тохта з 1290 до 1322 року; поновив хан Узбек, виділивши його у великий улус із 1328 року.

Хан великого улусу, разом із своїми родами (ілями), ставав даругою (володарем) землі і міг на ній порядкувати особисто. Московський улус було створено для родів (ілів) хана Берке, єдиний син якого прийняв християнську релігію в Ростові (Великому), десь у 1257 році.

Отож улус хана Берке (2) поміняв своє розташування і став іменуватися Московським улусом (князівством).

Не будемо переповідати всі зміни, які з часом відбулися з улусами Золотої Орди. Автор звернув увагу читачів на факти приналежності земель до чітко визначених улусів. І, як бачимо, до «верхів’я Дону» мали відношення тільки Московський і Мохшинський (Рязанський) улуси. Тверський улус на 1389 рік, рік подорожі диякона Ігнатія до Царгорода, ніяк не належав до «верхів’я Дону».

Навіщо ми розпочали розмову про «верхів’я Дону»?

Справа в тому, що через два роки після поїздки диякона Ігнатія до Царгорода відбулася знаменита битва Тохтамиша з Тимуром на річці Кундурчі, де ханові Золотої Орди Тохтамишу зрадили улусні хани Бек–Булат, Хаджа–Мадин, Турджак–Берде, Давуд і князь Тегін. Ось слова професора М. Г. Сафаргалієва:

«Данные Ибн–Халдуна совпадают с официальными материалами; Тохтамыш в письме к Ягайло подчеркивал: “Во время битвы прежде те дурные люди (т. е. изменники), ушли с места, отчего и народ ушел с места”. В русском переводе этого ярлыка особо подчеркивается роль Бекбулат–оглана, как главного виновника поражения: “Бекбулат, наш враг, нас выдал и побега от нас, коли тви лжий Бекбулат побега, тогда вся рать на бег повернулася”. Бекбулат был не единственным изменником; вместе с ним же изменили Тохтамышу царевичи: Хаджам–ад–дин, Турджак–берде, Давуд и князь Тегин» [14, с. 155].

Не дивуймося, що навіть професор–татарин у різних місцях подавав імена зрадників по–різному. Це звичайна практика російської історичної науки — заплутати. Але, за моїми спостереженнями, професор М. Г. Сафаргалієв таким чином завжди давав якийсь натяк на істину.

Розшифровувати натяк професора довго не довелося: стало зрозуміло, що головною складовою імені другого хана великого (улусу) князівства — є «Хаджа», а решта — то звичайні додатки до імені. Шановний Іван Петрович Сахаров, чи то самостійно, чи то за вказівкою «Ценсури», переклав слово «Хаджа» як «Хозя», а для подальшого фальшування ще й додав слово Сары! Так ми отримали — Сарихозя, що в перекладі означає — «Золотой паломник».

Професор М. Г. Сафаргалієв, посилаючись на Патріарший літопис, пояснив: «…Бекбулат сбежал, переправившись через Волгу к верховьям Дона.., где находился его улус» [14, с. 155].

За свідченням професора JI. М. Гумільова, у тому ж напрямку після битви на річці Кундурча тікав і Московський князь.

Князі — зрадники хана Тохтамиша тікали з поля битви до своїх улусів — «верхів’я Дону». А поскільки до «верхів’я Дону» втекли два великих князі та кілька удільних і серед них були православні князі (Давид), то, зрозуміло, що там були розташовані їхні улуси: Мохшинський (Рязанський) та Московський.

Діякон же Ігнатій навів нам золотоординські імена ханів тих улусів — Бекбулат і Сарихозя. За російськими перекладами ярлика хана Тохтамиша до Ягайла тих князів іменували: Бекбулат і Хаджа Медін (переклад М. І. Березіна).

Про ці події ми ще говоритимемо у другій частині нашої книги, то на цьому й закінчимо. Зафіксуємо тільки такі факти.

Перше. За свідченням «диакона Игнатия», першим вони перейшли улус хана Сарихозі. Отож улус Сарихозі знаходився північніше від улусу хана Бекбулата. Тобто Московським володарем у 1389 році був хан Сарихозя, так званий Дмитрій Донський. Бекбулат же володів Мохшинським (Рязанським) улусом.

Друге. «Диакон Игнатий» жодним словом не згадує на початку 1389 року про спалену Москву в 1382 році. Всі московські церкви, хоча й були спалені, працюють, щасливі московити юрбою ходять до церков, які всі до єдиної відбудовані, а Великий князь Дмитрій, так званий Донський, не зазнає жодного утиску від Тохтамиша. Цілковита ідилія!

Третє. Третім улусом на Дону був улус хана Акбуги. Інших — історія не знає!

«В среду же плывуще минухом… царев Сарыхозин улус, и тако оттуда нача нас страх обдержати, яко внидохом в землю Татарскую, их же множество оба пола Дона реки, аки песок» [185, с. 98].

Тільки покинувши «царев Сарыхозин улус» почали відчувати страх «я тако оттуда наче нас страх обдержати».

Отже за свідченням «диакона Игнатия» Сарихозин улус належав до рідних улусів — там татарів не боялися.

На звичайні «доважки брехні» увагу звертати не слід. Ними московська історія переповнена.

II. Московські митрополити (1379–1392)

На 1840 рік, коли книга І. П. Сахарова проходила державну і церковну цензури, він зазначив:

«При издании путешествия Игнатия, я имел в виду четыре списка: первые три, печатные, помещенные в Летописи (у всіх літописах однакові. — В. Б.), Временнике, и Татищевой Истории, а последний рукописный XVII века» [185, с. 97].

«Текст от Москвы до Цареграда напечатан по рукописному списку» [185, с. 96].

Ось чому такі прикрі «проколи» трапилися уже в 1840 році з «путешествием диакона Игнатия». Московська провладна верхівка, одразу після виходу восьмої книги (другий том), заборонила її перевидання, а набраний у друкарні текст наказшта розсипати.

За часів радянської влади другий том книги теж не дозволяли перевидавати. Навіть за перебудови (1985–1990 роки), коли вирішили видати працю І. П. Сахарова в повному обсязі (вісім книг, два томи) в 1989 році вийшов друком перший том книги накладом один мільйон примірників. Наступного, 1990 року, замість другого тому праці І. П. Сахарова, надрукували знову перший, накладом два з половиною мільйони примірників. І на цьому закінчили перевидання.

Цього разу Російська православна Церква разом із більшовицьким російським ЦК наклали заборону на перевидання праці І. П. Сахарова.

Не буду, шановні друзі, розповідати про пригоди на шляху пошуків цієї книги. То окрема розмова. Згадаємо московських митрополитів 1379–1392 років. Тут теж загадок не перелічити. Дуже не любить московська церква говорити про цей відтинок своєї історії.

У 1378 році помер Московський митрополит Алексій — перший православний митрополит із роду Чингісхана, старший син Михайла Тверського. «Устюжский летописный свод» ці події подає під 6885 (1377) роком:

«В лето 6885. Месяца февраля в 12 день преставися преосвященный митрополит Алексей…» [155, с. 57].

В. М. Татіщев у своїй «Истории Российской» написав про ті роки окремий розділ під назвою «Повесть о смуте в Митрополии» [72, с. 132].

Дійсно, щось негідне відбувалося у ті роки в Московській митрополії. Звернімо увагу: Київська митрополія на той час мала свого митрополита — Кипріана. Послухаємо:

«Киприан… Митрополит…По национальности болгарин. В 1375 Константинопольский патриарх назначил К(иприана) митрополитом Киевским и Литовским» [2, т. 12, с. 154].

Після смерті Московського митрополита Алексія, за свідченням Василя Микитовича Татіщева, відбувалося от що:

«По преставлении ж Алексия митрополита бе некто Митяй, архимандрит Спаского монастыря, иже в Москве, муж изучен писания, громогласен, сладоречив и учителен, возрастом велик и сановит. Его же князь великий имеяше себе отца духовна и чтяше вельми, хотяй того по Алексии возвести на митрополию и послати во Царьград на постановление. Той же яко и вельми высокоумствуя. абие по совету великого князя Димитрия Ивановича и бояр его, оставя архимандрию, взыде во двор митрополич. И начат властвовати во всем, елико подобает митрополиту владети по всей митрополии, с церквей дань збираше, зборные петровские, рожественское, и доходы и уроки, и оброки митрополичи, все взимаше, иживяше, и властвоваше» [72, с. 132].

Московському князю Дмитрію був до вподоби митрополит Алексій, який не рахувався з церковними канонами і, згідно з листом великого Русько–Литовського князя Ольгерда до Константинопольського Патріарха, крутив тими канонами, як циган сонцем. Тому, по смерті Алексія, узгодивши питання з ханом Золотої Орди і Мамаєм, Дмитрій призначив на кафедру Московської Митрополії свого духівника — архімандрита Спаського монастиря Митяя. Звернімо увагу: навіть не єпископа, а — звичайного монаха.

Ханам Чингісидам Орди і особливо Московського улусу сподобалась минула процедура призначення митрополита Алексія, коли долю митрополита, по суті, вирішили хани Золотої Орди, призначивши людину зі свого середовища. Слід думати, що й Митяй з Пименом теж належали до роду Чингісхана.

Послухаємо далі, що чинив Митяй:

«…И паки на ину мысль преложись и нача беседовати к великому князю, глаголя: “Писано есть во апостольских правилех сице: два или три епискупи да поставляют єдиного епискупа. Такоже и во отеческих правилех писано есть. И ныне убо да снидутся епискупи… 5 или 7, поставят епискупа и первосвятителя”. И слышавша сия, князь великий Димитрий Иванович и бояре его восхотеша тако быти, да извергнут протори пути, повеле созвати вся епископы. И егда собрашась епискупи…, пришедше, благословишась у Митяя» [72, с. 132].

Так московський архімандрит Митяй став неканонічним Московським митрополитом.

Очевидно мав рацію В. М. Татіщев, коли писав, що митрополит Алексій помер у 1377 році. Тому що звістка про його смерть могла потрапити до Константинополя тільки через кілька місяців. Отоді Константинопольський Патріарх наказав Київському митрополитові Кипріану навідатись до Москви, та доповісти, що там твориться, чому немає нової, узгодженої ханом Золотої Орди кандидатури на московську (золотоординську) митрополичу кафедру?

Думається, Митрополит Кипріан поділяв погляди Великого Литовсько–Руського князя Ольгерда на поступування та вчинки московського митрополита Алексія, про які говорилося в листі князя до Патріарха.

Отож, прибувши до Москви восени і 378 року та побачивши московське свавілля щодо самостійного (без згоди Патріарха) призначення Митяя на митрополичу кафедру, митрополит Кипріан поставив вимогу скасувати всі неканонічні рішення, а отримавши відмову — піддав анафемі московського князя Дмитрія, так званого Донського, онука знаменитого золотоординського хана Кулпи (Кельдібека).

Не забуваймо, у ті роки в Золотій Орді ще точилася смута — боротьба за царський (ханський) престол.

Послухаємо сучасного російського історика А. Л. Юрганова:

«Митяй взошел на святительское место в митрополичьем облачении, а Киприан, рискнувший самовольно приехать в Москву, был по распоряжению Дмитрия Ивановича задержан и вскоре отправлен назад, в Киев, тогда принадлежавший Великому княжеству Литовскому… Всех — и тех, кто арестовал его, и тех, кто причастен был «общестию и хулению», — митрополит Киприан отлучил от церкви и проклял: анафема касалась прежде всего Дмитрия Ивановича и его бояр» [80, с. 63].

Від російських істориків не дочекатися правдивої подачі фактів, та навіть ті куці речі, про які їм дозволяють говорити, підтверджують наші висновки. Кожному зрозуміло: митрополит Кипріан ніколи би не дозволив собі навідуватися до Москви, де правив канонічно обраний митрополит без дозволу Патріарха.

І, звичайно, на виклик московського князя ні в 1382, ні в 1389 році київський митрополит до проклятого ним князя Дмитрія не з’являвся. Що цілком зрозуміло. Тому і спалення Москви Тохтамишем у 1382 році належить до звичайних московських «доважків брехні».

Спираючсь цілковито на московські цензуровані джерела, бачимо, що в Московському князівстві (улусі) після смерті митрополита Алексія, а це 1378 рік, до 1392 року московську митрополію очолювали люди, яких Москва забула, не згадує, соромиться.

Автор звернувся до дев’ятого тому Патріаршого (Никоновського) літопису 1862 року видання, де поіменовані всі митрополити. Ось їхній перелік із часів Золотої Орди.

«23. Кирил; 24. Максим; 25. Петр Чудотворец Московский; 26. Феогност; 27. Алексий; 28. Киприан; 29. Пимин; 30. И паки той же Киприан; 31. Фотей; 32. Исидор; 33. Иона…» [204, т. IX, с. XIII].

Московита приписали собі Київського митрополита Кипріана, згадали митрополита Пимена, але забули згадати митрополитів Митяя та Дионісія, які теж посідали московську митрополичу кафедру.

І що найцікавіше — нас зайвий раз переконали, що так званий Дмитрій Донський не помер у 1389 році. Тому що коли «Диакон Игнатий отправился из Москвы в 1389 году, когда Митрополит Пимен предпринял третье путешествие в Цареград», Дмитрій, так званий Донський, був живий–здоровий, тому що «по негодоваше на Митрополита о семь, яко без его совета пойде» [185, с. 96–97].

А от, що відбувалося далі:

«Но и Пимен неуверенно чувствовал себя на престоле. Его соперником стал Дионисий, Суздальский епископ, который раньше единственный выступал открыто против кандидатуры Митяя. Теперь Дионисия поддерживал сам великий кйязь (Дмитрій Донський. — В. Б.), отправив его в Византию…» [80, с. 64].

Тільки після 1389 року, коли повернувся зі своєї подорожі Пимен, а пройшло не менше року, Дмитрій, так званий Донський, міг відправити Дионісія — суздальського єпископа до Патріарха.

Коло московської брехні набуло кінця і в цьому випадку.

Наближався 1392 рік, коли золотоординський хан Тохтамиш, стратив зрадника Сарихозю (Золотого Паломника), який за російською «історичною наукою» відомий як Дмитрій Донський, а сам особисто зі своїми ілями (родами) зайняв Московський улус.

Отоді–то великий Литовсько–Руський князь Вітовт дозволив Київському митрополиту Кипріану тимчасово взяти під свою опіку московське православіє. Йшов 1392 рік.

ЧАСТИНА ДРУГА ЦАР (ХАН) ТОХТАМИШ

1

Розгромивши восени 1380 року темника Мамая та стративши його 28 листопада в місті Кафа, хан Тохтамиш повністю заволодів владою у Золотій Орді.

Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) фіксує цей факт таким чином: «Тохтамыш в 1380 разгромил войско Мамая на р. Калке…» [2, том 9, с. 561].

А професор М. Г. Сафаргалієв уточнює: «Новому хану Тохтамышу, пришедшему на смену Мамаю, удалось объединить под своей властью Синюю Орду, Хорезм, Астраханский удел Хаджи–Черкеса, орду Мамая й восстановить единство Джучиева улуса» [14, с. 137].

Але слід зазначити, що хоча Тохтамиш був Чингісидом, однак він не належав до роду Батия. Отож із самого початку його правління порушувалась Яса Чингісхана, яка заповідала центральну владу Джучі–улусу та Золотої Орди родові Бату–хана.

Хан Тохтамиш походив із роду тринадцятого брата хана Батия — Тука–Тимура. Це рід того хана, якому знаменитий Менгу–Тимур передав землі Криму, та переселив на них більшість населення його родів. Але частина тих родів і нащадків Тука–Тимура залишились мешкати на своїх старих землях. Серед них і рід хана Тохтамиша.

Після перемоги 1380 року, хан Тохтамиш переселив залишки своїх родів із району сучасного Мангишлаку на терени Криму, де завжди мав підтримку. Ось як про те повідомляє казахський історик К. К. Даніяров: «После победы в 1380 году Тохтамыш–хан заселил Крым своими родами… Это роды Шырын, Барын, Аргын, Кыпшак…» [28, с. 187].

Тепер поговоримо про так звану Куликовську битву, якої, звичайно, не було. Це вигадка московської історіографії.

Той же казахський історик К. К. Даніяров пише: «В книге Утемиша Хаджи “Чингиснаме” также не упоминается Куликовская битва, а сообщается о победе Тохтамыс–хана над Мамаем и его убийстве. О Куликовской битве сообщают только российские историки. Сообщения очевидцев тех событий, арабских историков, послов и Утемнёна Хаджи, не являющихся заинтересованной стороной, стали доказательством, что Куликовской битвы не было» [28, с. 160].

* * *

Одним із визначних міфів російської історичної науки є вигадка про так звану Куликовську битву. Та Куликовська брехня вже три сотні років поспіль нав’язується московитами всьому світу і повністю підпорядкована московській шовіністичній ідеології.

Погляньмо на події далекої минувшини з точки зору незаангажованої людини.

Московія XIV ст. була невід’ємною складовою Золотої Орди, в якій з 1360 по 1380 рік точилася жорстока боротьба за владу, протягом двадцяти років великими ханами ставали 25 прямих та побічних нащадків Чингісхана. В тій жорстокій конкурентній боротьбі особливо авторитетним та впливовим був темник Мамай, досить наближена до влади людина, оскільки одружився із сестрою Великого хана Бердібека (правив Ордою з 1357 до 1359 року). Перебравши до рук багато важелів ханської влади, Мамай особисто знімав та призначав великих ханів.

Але, що цікаво, смута ніяк не впливала на приналежність Московії до золотоординської імперії. Л. Гумільов писав:

«Любопытно, что русские (московські. — В. Б.) князья, даже во время «замятии» (смути 1360–1380 рр. — В. Б.), когда ханы менялись чуть ли не каждый год, продолжали возить «выход» (дань) в Орду — то есть такой взнос, на который Орда содержала свое войско, помогавшее (Московії. — В. Б.) в войнах со… всеми врагами Великого княжества Владимирского» [100, с. 15].

Ось такою була незалежність Московії від золотоординської влади напередодні Куликовської битви.

Чому ж тоді московський князь Димитрій у 1380 році виступив проти Мамая? Аналізуємо винятково російські історичні джерела.

На це запитання в історичній науці є чітка відповідь, яку московити свідомо приховують. А українські історики їм у цій справі улесливо допомагають.

«Пожалуй, еще больший миф создан вокруг Димитрия Донского — тоже героя и предводителя русской (московської. — В. Б.) рати во время Куликовской битвы, с которой напрямую связывается освобождение Руси (Московії. — В. Б.) от татаро–монгольского ига. Конечно же, у Димитрия Донского даже в мыслях ничего не было похожего. Это все позднейшие «приписки». Дмитрий Донской пошел «воевать» Мамая. А кто такой был Мамай? Он — предводитель одной из военных противоборствующих группировок в Орде. Мамай не был из рода Чингисхана и потому считался узурпатором власти. Димитрий Донской двинул против него свои дружины как против преступника, незаконно захватившего власть. Когда… князь разбил Мамая, Тамерлан и другие ордынские предводители поздравили его с победой над «общим врагом» [27, т. 1, с. 220].

У цьому і була одна з першопричин виступу Дмитрія Московського проти темника Мамая. Він захищав цілісність Золотої Орди та свої особисті інтереси, належачи до нащадків ще одного міфічного героя Російської імперії — так званого Олександра Невського.

Після захоплення на початку 1238 року країни Моксель (Ростово–Суздальської землі) хан Батий призначив Володимирським князем батька Олександра — Ярослава Всеволодовича, який, згідно із законами Яси Чингісхана, міг отримати ярлик на велике князівство тільки за умови передання свого старшого сина–спадкоємця заручником до Батия. Так Ярослав і вчинив 1238 року, передавши сім’ї хана свого старшого сина Олександра (Невського). Отож Олександр виховувався при сім’ї хана Батия аж до свого призначення на посаду Володимирського князя у 1252 році. Він не був призначений великим князем у 1246 році після смерті батька, бо на той час сидів у заручниках. Усе це — згідно з московськими джерелами.

У 1238–1242 рр. Олександр побратався із сином Батия Сартаком. Стати побратимами, за тюркськими звичаями, можна було тільки у дитячому та юнацькому віці (до 15 років). Отож на ті часи обом було менше 16 років. Ось як про те братання розповів професор Л. Гумільов:

«У древних монголов бытовал трогательный обычай братания. Мальчики или юноши обменивались подарками (і не тільки: різали собі руки, зливали кров у спільну посудину, змішували її з кумисом, після чого пили напій по черзі, промовляючи слова взаємної клятви. — В. Б.), становились андами — назваными братьями. Побратимство считалось выше кровного родства: анды — как одна душа: никогда не оставляя, спасают друг друга в смертельной опасности. Этот обычай использовал Александр Невский. Побратавшись с сыном Батыя Сартаком, он стал как бы родственником хана…» [99, с. 132–133].

Так Олександр Невський отримав привілеї для себе та свого роду. Про братання Олександра із Сартаком було відомо всім у Золотій Орді. Тепер читачі мають зрозуміти, чому Дмитрій Донський виступив проти узурпації влади Мамаєм. Темник Мамай та його хани–призначенці не раз забирали у нього ярлик на посаду великого князя та передавали його або суздальському, або тверському князю. Тож була причина для невдоволення.

60–70 роки XIV ст. були періодом піднесення Великого князівства Литовського, Руського і Жимойтського, що згодом стало називатися Великим князівством Литовсько–Руським. Складовою тієї держави з 1320 року були Чернігівське та Галицько–Волинське князівства. Хоча Москва цю тезу завжди заперечувала. І зрозуміло, бо Москва на той час у складі Золотої Орди ще не отримала навіть статусу великого князівства.

Георгій Кониський в «Історії Русів» пише:

«Гедемін Князь року 1320–го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним з Руським (не плутати з Московським, бо у ті часи Московія ще не зазіхала на слово Русь. — В. Б.), що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвола, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з Малоросії татар, перемігши їх у трьох битвах і в останній, головній, над річною Ірпінь, де убито Тимура і Дивлата, князів татарських, принців ханських. По тих перемогах поновив Гедемін правління Руське під начальством обраних від народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з руської породи князя Ольшанського» [169, с. 41].

Більша частина Русі–України була звільнена від поневолення вже у першій чверті XIV століття.

А ось що пише історик А. Лизлов у «Скифской истории»:

«Лета… от Христа 1333 Литовский Князь Ольгерд…, собрав многое воинство, йде на поганых… И от того времени все поля яже от Путивля к Киеву и до устья Дону, на другую сторону Днепра даже от Ачакова от татар освободишася. И прогнаша их к реке Волге, иных к Кафе, и ко Азову, и в Крым за саму Перекопа.

А. Лизлов у своїй книзі не тільки чітко зафіксував рік звільнення Русі–України від татарського поневолення, але й стверджував, що Московія перебувала у складі Орди 269 років (з 1237 по 1506). І не тільки платила данину Орді, а й була активною складовою Золотої Орди. Ці свідчення у Московії завжди заперечувались або замовчувались. Були й спростування на кшталт: наші (російські) літописи цього не зафіксували.

Історик М. Карамзін в «Истории государства Российского» наводить три випадки, коли князь Ольгерд підходив зі своїм військом до Москви, але чомусь, не захопивши її, повертався назад.

М. Карамзін не спростовує іншого факту захоплення Москви і заявляє, що, мовляв, наші літописи подібного не зафіксували.

«Ольгерд немедленно выступил с войсками в середине Великого поста и вел с собою Послов Димитриевых до Можайска: там отпустил их и, дав им зажженный фитиль, сказал: «Отвезите его вашему князю. Ему не нужно искать меня в Вильне, я буду в Москве с красным яйцом прежде, нежели этот фитиль угаснет. Истинный воин не любит откладывать, вздумал и сделал». Послы спешили уведомить Димитрия о предстоящей опасности, и нашли его в день Пасхи идущего к Заутрене, а восходящее солнце озарило на Поклонной горе стан Литовский. Изумленный Великий Князь (московский. — В. Б.) требовал мира. Ольгерд благоразумно согласился на оный, взяв… много серебра и все их владения до реки Угры. Он вошел с боярами Литовскими в Кремль, ударил копьем в стену на память Москве и вручил красное яйцо Димитрию» [18, т. V, с. 23].

Дмитрій Донський «требовал мира». Отаке словоблуддя є основою московської історичної науки. Ганьба завжди прикривалася бундючними словами.

Напередодні так званої Куликовської битви (у 1373 році) Ольгерд погодився підписати з Дмитрієм «вічний мир». Ось кілька слів із того договору:

«Когда люди Московские, посланные в Орду жаловаться на Князя Тверского, успеют в своем деле, то Димитрий поступит как угодно Богу и Царю (хану Золотої Орди. — В. Б.), чего Ольгерд не должен ставить ему в вину» [18, т. V, с. 22].

Хан Золотої Орди у 1373 році, напередодні так званої Куликовської битви, був для Дмитрія Донського і царем, і намісником Бога на землі. Цю істину особисто підкреслив Дмитрій Московський. І то незаперечний факт!

Тепер маємо зрозуміти, чому князь Дмитрій виступив проти узурпатора влади в Золотій Орді — Мамая. Він боровся за відновлення «Божої Ханської влади» в імперії та за свої особисті привілеї при тій владі. Він і думки не мав про міфічне політичне визволення Московії. То все вигадки пізніших московських владоможців.

На боці Московського князя Дмитрія проти Мамая не виступили незалежні від Москви князі: ні з великого Рязанського князівства, ні з Тверського, ні з Новгорода чи Пскова.

А далі пропонуємо перейти до подій, що супроводили Куликовську битву, та до самої битви. Спочатку щодо кількості. Наводяться витяги з історичних джерел. Спочатку московити стверджували, що з кожного боку налічувалося по сто п’ятдесят тисяч вояків. Більшовицькі історики дещо поступилися, мовляв війська було по сто тисяч. (Дивіться БСЭ, т. 13, с. 587.) А от сучасні російські історики уже погоджуються на 50–60 тисяч людей з кожного боку. Послухаємо професорів — упорядників книги «Скифская история», що вийшла друком у Москві 1990 року:

«Со стороны Мамая в битве на Куликовом поле 8 сентября 1380 г. участвовало… 50–60 тыс. воинов — татар, различных народностей Поволжья и Кавказа, генуэзцев» [105].

А от, що писав М. Карамзін: «Полки с распущенными знаменами… шли из Кремля в ворота Флоровские, Никольские и Константино–Еленинские, будучи провождаемые духовенством с крестами и чудотворными иконами… В Коломне соединились с Димитрием верные ему сыновья Ольгердовы: Андрей и Димитрий, предводительствуя сильною дружиною Полоцкою и Брянскою» [18, т. V, с. 38].

Ото і все військо. Якщо уявити, що в Московському Кремлі було набито людей, коней та підвід як оселедців у бочці, то й тоді війська було не більше 10 тисяч. Інше військо до Дмитрія не приєднувалося. А військо литовсько–українських князів Андрія Полоцького та Дмитрія Брянського, за московською версією, не мало й 10 тисяч вояків. Бо тоді йтиметься не про московську, а про литовську перемогу над Мамаєм.

Всі історичні джерела погоджуються, що так звана Куликовська битва тривала не більше трьох годин. Потім військо Мамая почало розбігатися. Скажіть, як можна перемогти 150–тисячне військо, закуте у кольчуги та шоломи зі щитами на невеликому полі протягом трьох годин? Відповіді на це запитання російські науковці дати не можуть. Навіть у російській історії є інший приклад — Бородинська битва. Тож Московія в описі Бородинської битви брехати не могла, адже існували французькі джерела.

Факти Бородинського бою: «Русская армия в Бородинском сражении имела 132 тысячи человек и 624 орудия; французская армия — 135 тысяч человек и 587 орудий… Сражение началось около 5 часов 30 минут утра 26 августа… с наступлением темноты Наполеон отвел войска на исходные позиции» [2, т. 3, с. 578].

Отож битва значно менших військових сил з обох боків, якщо вірити Куликовській брехні, тривала цілий день і не виявила переможця. І це при тому, що в бою використовували артилерію. До речі, в Бородинському бою втрати французів становили 30 тисяч (за французькими джерелами), а росіян — 44 тисячі чоловік (за російськими джерелами). Як бачите, втрати з кожного боку не перевищували 30% усієї військової сили. Тож висновки напрошуються самі.

Такі незаперечні історичні паралелі.

А тепер перейдемо до огляду безпосередньо Куликовської битви. Цікавим є той факт, що так званий «полководець Дмитрій Донський» особисто не керував битвою. Перед початком битви він перевдягся простим воїном і заховався поміж людей, а свої княжі регалії та знамена передав литовському боярину Бренку, який і виступав під Московським княжим прапором і згодом загинув. Дмитрій же Московський ще на початку битви був оглушений ударом по голові й увесь бій пролежав «у срубленного дерева», де його й знайшли. Ось такий феноменальний «полководець».

Сама ж битва тривала майже три години. Ось як її описує М. Карамзін:

«Войско тронулось, и в шестом часу дня увидело неприятеля среди… поля Куликова… Началась битва… Настал девятый час дня, сей Димитрий (Боброк–Волинський. — В. Б.) с величайшим вниманием примечая все движения обеих ратей, вдруг извлек меч и сказал: “Теперь наше время”. Тогда засадный полк выступил из дубравы, скрывавшей его от глаз неприятеля, и быстро устремился на моголов. Сей внезапный удар решил судьбу битвы, враги изумленные, рассеянные не могли противиться новому строю войска свежего, бодрого, и Мамай, с высокого кургана смотря на кровопролитие, увидел общее бегство своих… и бежал вслед за другими» [18, т. V, с. 40–41].

На цьому битва й закінчилась.

Дещо інакше подають хід битви сучасні російські історики. Зокрема професор А. Юрганов:

«Между половиной десятого и половиной одиннадцатого утра показалась монгольская конница. Первый удар ее принял на себя сторожевой полк… Через два часа битвы обнаружился перевес сил в пользу ордынцев. И тут решающую роль в победе сыграл засадный полк… как и было задумано, напал неожиданно и поверг монгольские войска в бегство» [80, с. 73].

Отак проходила «доленосна Куликовська битва», яку так нещадно оббрехала московська історія. Виявляється, і татаро–монголи були настільки нетямущими, що одразу кинули в бій «150–тисячне військо», хоча раніше ніколи так не чинили; і московські князі були настільки меткі та хитрі, що зуміли приховати «в дубраве» понад 20–30 тисяч воїнів та коней (бо менша кількість війська не внесла б перелом у битву); і московський князь Дмитрій, провалявшись кілька годин «у срубленного дерева», став «великим полководцем» та національним героєм.

Дуже вже хотілося слави та величі. Але навіть на цьому московська брехня не припинилася. Всупереч здоровому глузду вони вигадали тезу, що Великий Литовсько–Руський князь Ягайло теж ішов зі своїм військом на допомогу Мамаю. Мовляв, «уже был за сорок верст от поля битвы», але так перелякався московитів, що тікав на край світу. І це при тому, що два рідних брати Ягайла — Андрій Полоцький та Дмитрій Брянський — зі своїми дружинами витримали головний удар Мамаєвого війська, а литовсько–український полководець Боброк–Волинський особисто очолював та вів у бій «засадний полк». Ці полководці (між іншим, не фальшиві): Андрій Полоцький, Дмитрій Брянський та Боброк–Волинський разом із Великим князем Вітовтом у 1399 році брали участь у знаменитій битві з татаро–монголами на річці Ворсклі, де усі троє й загинули, захищаючи свою рідну Русь–Україну. Але про подібні факти московити воліють не згадувати.

Хочу нагадати, що у знаменитій книзі А. Лизлова «Скифская история» автор теж згадує про Куликовську битву, але жодним словом — про союз Мамая з Ягайлом. Московська брехня про цей союз з’явилася тільки у XVIII столітті. Тож А. Лизлов у 1692 році про ці вигадки ще не знав.

Що ж відбувалося після «Куликовської битви»? Московити завжди замовчували наслідки «великої перемоги».

Знаменитий темник Мамай після поразки був страчений, допомогою великого Тамерлана протягом одного року в Орді було наведено лад. До влади прийшов нащадок Чингісхана — Тохтамиш. У наведенні порядку в Золотій Орді в 1380 році брала участь і дружина Московського князя Дмитрія, так званого Донського. А от у 1382 році Дмитрій дещо затримався з відрядженням своєї дружини до столиці Орди. Тож хан Тохтамиш одразу вирішив покарати свого московського васала, аби всі побачили, що часи розбрату минули, а воля великого хана незаперечна.

Послухаємо М. Карамзіна: «Вдруг услышали в Москве,… что Тохтамыш идет… и Великий Князь, потеряв бодрость духа, вздумал, что лучше обороняться в крепостях, нежели искать гибели в поле. Он удалился в Косторму с супругою и детьми, желая собрать там более войска» [18, т. V, с. 45–46].

Слід розуміти, що М. Карамзін не міг привселюдно ганьбити московського князя за боягузтво. Тож відправив Димитрія шукати військо в костромських лісах.

Цікаво, що оборону Москви у 1382 році очолив онук литовсько–руського князя Ольгерда — Остей. Послухаємо ще раз М. Карамзіна: «…явился достойный… юный князь Литовский именем Остей, внук Ольгердов… Умом своим и великодушием, столь сильно действующим в опасности, он восстановил порядок (після втечі Дмитрія Донського до лісу. — В. Б.), успокоил сердца, ободрил слабых» [18, т. V, с. 46].

Маемо надзвичайну ситуацію — після договору 1373 року московита виступали проти Золотої Орди виключно під натиском Литовсько–Руського князівства: так було в 1378 році на річці Вожі, де брав участь Андрій Полоцький зі своєю дружиною; так було й на Куликовому полі з трьома литовсько–руськими полководцями (не плутайте їх із московитами); так сталося й 1382 року під час оборони Москви.

Цьому явищу в московській історії немає пояснення.

Хан Тохтамиш у 1382 році повністю знищив Москву і всю Московію. Дощенту! Загинув і князь Остей зі своєю дружиною, чахищаючи Москву. Ось що про те страхіття розповів М. Карамзін:

«Какими словами, — говорят летописцы, — изобразим тогдашний вид Москвы?… В один день погибла ее красота, остались только дым, пепел, земля окровавленная, трупы и пустые, обгорелые церкви. Ужасное безмолвие смерти прерывалось одним глухим стоном некоторых страдальцев, иссеченных саблями Татар, но еще не лишенных жизни и чувства. Войско Тохтамышево рассыпалось по всему Великому Княжению. Владимир, Звенигород, Юрьев, Можайск, Дмитров имели участь Москвы» [18, т. V, с. 48–49].

Ця жахлива участь спіткала тільки володіння Дмитрія. Тохтамиш не чіпав інші Великі князівства. За дуже обережними підрахунками Московія втратила не менше 150 тисяч людей — загиблих, спалених живцем, втоплених у річках, забраних до ординського рабства.

Коли подібне лихо спіткало Київ, московські історики стверджували, що місто перестало існувати, занепавши на сотні років. То на скільки років припинила існування Москва й Московія після 1382 року?

І на це запитання немає відповіді.

Щойно хан Тохтамиш відійшов, одразу ж на тому попелищі з’явився Дмитрій, так званий Донський. Але без війська. З’ясувалось, що того війська в костромському лісі й не було. І як діяв Дмитрій далі? А просто. Поклав на воза данину–відкуп та й поїхав до столиці Золотої Орди каятися і просити новий ярлик на князювання. Затим отримав прощення разом із новим ярликом.

Ось таким було «визволення» після Куликовської битви, яка приховує ще одну дуже цікаву таємницю, замовчувану московитами. Саме в ті роки (1379–1381) московський князь Дмитрій був відлучений від православної церкви і проклятий — підданий анафемі митрополитом Кипріаном, призначеним на київську кафедру Константинопольським Патріархом.

А це покарання є найстрашнішим у Православній церкві.

Тому московська церква цілих 600 років, попри велику брехню про Куликовську битву та про «особливі заслуги» Дмитрія перед Московією, не наважувалося його канонізувати. Тільки за більшовицьких часів, 1988 року, коли все було дозволено, Дмирія, так званого Донського канонізували, оголосивши святим Російської православної церкви.

Настав час задуматися: навіщо Москва пропагує подібну брехню?

Як бачимо, московські вигадки про так звану Куликовську битву спростовуються самими ж російськими істориками.

Матеріал про Куликовську битву був написаний автором у 2002 році і тому залишився незмінним, аби не руйнувати каркас авторського погляду на подію. Та минав час, автор продовжував працювати над темою, зустрічатися з російськими та українськими істориками, спілкуватися з небайдужими людьми. І з плином досліджень автором спростовувались абсолютно всі її основоположні деталі.

Варто придивитися до них пильніше.

Перше. В російській історичній науці в 1380 році йдеться про дві битви темника Мамая: так звану — Куликовську (8 вересня) та битву з ханом Тохтамишем. Варто встановити їх послідовність, знаючи, що Мамай був страчений 28 листопада 1380 року за достовірними генуезькими джерелами (збереглися договори генуезців із ханом Тохтамишем, де ця подія зафіксована). Цілком очевидно, якби обидві битви відбулися в історичній реальності, то першою була б Куликовська, а вже пізніше — битва Мамая з Тохтамишем. Адже відомо, що Тохтамиш після розгрому війська Мамая переслідував його, доки не стратив 28 листопада 1380 року.

Отже, після поразки Мамая від хана Тохтамиша ніякої Куликовської битви бути не могло.

Друге. Історичний проміжок часу від Куликовської битви, що відбулася за московськими джерелами 8 вересня 1380 року, до страти Мамая в місті Кафа (сучасне місто Феодосія, Крим) становить 80 (вісімдесят) діб.

Третє. В цей історичний проміжок часу мали відбутися такі достовірно відомі події:

1. Втеча Мамая з Куликового поля до Криму (приблизно 1200–1300 км).

2. Збір нового війська в Криму.

3. Рух війська Мамая назустріч війську Тохтамиша (500–700 км за різними джерелами).

4. Розгром Тохтамишем Мамая.

5. Рух війська Тохтамиша до Кафи (500–700 км за різними джерелами). В цей же час відбувається втеча Мамая до міста Кафи.

6. Облога ханом Тохтамишем м. Кафи, штурм міста і переговори.

На усі ці події російська історія відвела 80 діб, а за звичайними підрахунками, якщо не робити московитам винятків, треба затратити 4 місяці (120 діб). Щонайменше!

Світовій історії XIII–XV століть невідомо, щоби полководець, програвши одну битву, впродовж вісімдесяти діб зібрав нове військо і провів нову битву такого масштабу (армія більше 100 тисяч).

Крім того, треба мати на увазі, що тюркські роди, які мешкали на теренах Криму (ширини, барини, аргини та кіпчаки) були вороже налаштовані до Мамая та його роду (мангитів). Тож створити нове військо не могли. А до цього додайте: темнику Мамаю у 1380 році було близько п’ятидесяти років. На ті часи — дуже поважний вік.

Сучасні російські професори та історики, звичайно, розуміють всю безпідставність розповіді про Куликовську битву, який базується на двох сфальсифікованих за часів Катерини II так званих першоджерелах «Задонщина» і «Сказание о Мамаевом побоище», тому в останні роки почали «виправляти помилки» своїх попередників.

М. М. Карамзін на початку XIX століття писав: «На пространстве десяти верст лилась кровь Христиан и неверных. Ряды смешались, инде россияне теснили моголов, инде моголы россиян, с обеих сторон храбрые падали на месте». І далі — «Димитрий, провождаемый князьями и боярами, объехал поле Куликово, где легло множество россиян, но четверо более неприятелей, так что по сказанию некоторых историков число всех убитых простиралось до двухсот тысяч» [18, т. 5, с.41–42].

Так співали московита у XIX столітті.

А от що заявив «сотрудник Государственного Исторического Музея Михаил Гоняный» в 1995 році: «Протяженность места боевых столкновений — два километра при максимальной ширине восемсот метров» [Інтернет].

І це не тому, що так хоче начальник Верхньо–Донської експедиції Державного Історичного Музею Михайло Гоняний, а тому що «Участок Куликова поля, на котором происходила битва, ограничен, с одной стороны, — реками Доном, Непрядной и Смолкой, а с другой, — оврагами и балками, которые, по мнению палеографов, существовали уже в конце XIV века».

Те саме історичне джерело наводить ще кілька деталей:

«По мнению археологов, число участников битвы в общественном сознании сильно преувеличено. В советское время думали, что это было народное ополчение, — говорит Двуреченский. — Сейчас мы считаем, что сражались профессионалы — от пяти до десяти тысяч с той и с другой стороны, конники. В московском войске были в основном княжьи, служилые люди, и городовые полки» [Інтернет].

Від цих уточнень «члена Верхньо–Донської експедиції Державного Історичного музею» всі «творці» вигаданої Куликовської битви від Петра І та Катерини II до Йосифа Сталіна і лауреата Нобелівської премії О. І. Солженіцина перевернулися у своїх могилах.

Та на цьому «уточнення» Куликовської битви не закінчилося. Ось найцікавіше від російського історика Миколи Гоняного про хід так званої битви: «Пятнадцать минут — вот нормальная продолжительность схватки. Скорее всего было именно так слетались сто на сто или пятьдесят на пятьдесят всадников, рубились, кто–то падал и разъезжались, на смену им выезжали другие» [Інтернет].

Надзвичайно цікаву трактовку так званої Куликовської битви озвучив науковий співробітник російського Державного Історичного музею Михайло Гоняний. І його можна зрозуміти — він хоча б у такий спосіб намагається зберегти у російській міфології згадку про Куликовську битву. Бо зрозуміло, що спростувати чи дослідити «таку Куликовську битву» абсолютно неможливо.

Після того як п’ять–шість разів з’їдуться супротивні сторони, поле завширшки 800 метрів перекриють загиблі люди і коні. На цьому «битва» закінчиться.

То як хтось посміє заявити, що московити не перемогли в «такій Куликовській битві»? Чи заперечити її?

Виникає запитання: чи була та битва? Далеко вперед зазирає московський фахівець Михайло Гоняний…

Залишається лише додати: археологи російської імперії уже 200 років розкопують Куликове поле, однак, як заявив один порядний російський професор, «ламаного списа на ньому не знайшли». А куди поділися «200 тисяч убитих», за М. М. Карамзіним, чи хоча б «одна тисяча», за Михайлом Гоняним, у російській науці ніхто відповісти не зумів.

* * *

Що ж насправді відбулося 1380 року в Золотій Орді та Московському улусі Орди?

Якщо прискіпливіше вчитатись в оприлюднені Москвою документи, то можна знайти відповідь і на це запитання.

Після довгих міжусобиць у боротьбі за верховну владу лад у державі навів хан Тохтамиш.

Якщо вивчати історію Золотої Орди протягом 1360–1380 років за російськими джерелами, то виникає думка: в державі панував цілковитий хаос і Московія що хотіла, те й робила. Варто зазначити, що московська історіографія протягом 300 років подає золотоординський період Московії, як період насилля, гніту та постійну боротьбу московських князів за самостійність — жорстоку і повсякденну.

Усі ці московські байки–вигадки не мають нічого спільного з істиною. В Золотій Орді діяли закони Яси Чингісхана, населення несло постійну військову повинність та сплачувало податки до загальнодержавної казни, а навколишні сусіди, як і раніше, сприймали державу, з якою краще жити мирно, ніж ворогувати. Дуже влучно з цього приводу сказав професор Л. М. Гумільов, спростовуючи московську брехню. Його слова наведено раніше.

Отримавши владу над східними улусами Джучі–улусу в 1378–1379 роках за допомогою еміра Тимура (Тамерлана), «весной 1379 г. Тохтамыш, “снарядив бесчисленное войско, двинулся в поход, покорщі царство Сарайское и область (или) Мамака (т. е. Мамая)”» [14, с. 142].

Цю цитату професор М. Г. Сафаргналієв навів із другого тому академіка В. Г. Тизенгаузена «Сборника материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Извлечения из персидских сочинений», виданого в Москві 1941 року.

Арабський історик Ібн–Халдун у першому томі «Сборника» уточнює: «… (Тохтамиш. — В. Б.) отправился в Сарай, тут находились правители Урус–хана, но он отнял его (улус) у них… Он завоевал (также) удел Хаджи–Черкеса в Астрахани, отобрал все, что было в руках узурпаторов, изгладил следы их и вступил в Крым против Мамая, который бежал перед ним» [15, с. 391].

Другий арабський історик Ель–Аскалані та казахський історик Калібек Даніяров, які вивчали це питання, уточнили навіть місяць, коли Тохтамиш заволодів столицею Золотої Орди — Сараєм.

«Эль–Аскалани сообщает, что Тохтамыс–хан пришел к власти в апреле 1380 года» [28, с. 163].

Із арабських та перських джерел відомо, що хан Тохтамиш заволодів Сараєм навесні. Тож немає великого значення, чи то було у квітні, чи в травні. У будь–якому випадку темник Мамай втратив контроль над Золотою Ордою з весни 1380 року. Тохтамиш, щойно захопивши владу, направив до усіх улусних ханів гінців з вимогою прибути до нього та принести присягу на вірність. Тільки після виконання цих умов, а були й інші, кожен із улусних володарів отримав від Тохтамиша ярлик на свої володіння.

І так званий Дмитрій Донський винятком не став. Він теж присягнув на вірність Тохтамишу і на вимогу Великого хана привів свою тьму для походу на заколотника Мамая. Не міг Мамай після втрати свого особистого улусу у Приволзьких степах ні з того ні з сього піти походом на Московський улус, коли на його землі уже порядкував хан Тохтамиш.

А в російських літописних зводах навіть є вказівки на присутність Дмитрової тьми (і не тільки її) в складі Тохтамишевого війська.

Послухаємо сучасного російського професора А. В. Пушкарьова за його працею «XV век. Ханы и катаклизмы»:

«То, что летописи пишут, что Димитрий Иванович после сражения 8 дней “стоял на костях” под Черным флагом, позволяет предположить, что в сражении принимал участие Тохтамыш» [42, раздел «Куликовская битва»].

Саме у хана Тохтамиша був Чорний прапор. Татарський народний епос «Идегей» зафіксував цей факт у віршах:

«Хан–Сарай, исполненный благ, Открывается поутру, А над ним Черноцветный стяг Развевается на ветру» [42].

Цілком зрозуміло, що ніхто не виступає за звільнення з неволі під прапором держави–поневолювача.

Отак розвіялась вигадка Московської держави про Куликовську битву, якої насправді не було.

Відбулася битва хана Тохтамиша з Мамаєм, і удільний московський хан Дмитрій брав у ній участь на боці Великого хана Золотої Орди.

2

Вивчаючи період перебування на троні Великого Хана Золотої Орди Тохтамиша, треба розуміти, що про події тих років можна дізнатись, переважно, чи то з так званих загальноросійських літописних зводів, які повністю сфальшовані, чи то з опусів придворних істориків Тимура (Тамерлана), теж сфальшованих, бо висвітлюють події однобоко, тенденційно.

Будемо опиратись на достовірні факти і тільки з них робитимемо висновки. Недарма ж «Тохтамыш получил от татарских феодалов прозвание “великий”. Так татары не именовали ни Узбека, ни Менгу–Тимура, ни даже самого Батыя» [14, с. 137].

Щось за цим криється. Не могли «татарські феодали» іменувати цілковитого невдаху, як подає нам російська історичні наука Тохтамиша, — «великим» за його поразки. Мусив же Тохтамиш зробити для Золотої Орди «велике», і то не раз, аби отримати такий титул. І він, як побачимо, вчинив таке не один раз.

Тимур, який допоміг прийти до влади у Золотій Орді Тохтамишу, сподівався, що той сприятиме, в крайньому випадку — не протидіятиме його войовничій експансії проти інших родів Чингісидів. У першу чергу — проти Хулагуїдів, які завоювали землі сучасного Ірану, Іраку і т. д.

Сподівання Тимура базувалися на примітивній думці: якщо володарі — Чингісиди Золотої Орди ще з часів хана Берке ворогували із Чингісвдами–Хулагуїдами, то вони не протидіятимуть йому в завоюванні земель роду Хулагу–хана та роду Чагатая, що базувався в Середній Азії.

Професор М. Г. Сафаргалієв, звичайно, у 50–60–ті роки минулого століття, за часів радянської влади, не міг говорити щось подібне, заперечуючи московський офіціоз, тож казав дещо завуальовано:

«Но если борьба Тимура в Средней Азии, происходившая под лозунгом освобождения государства из рук чужеземцев и возвращении его “законным владетелям” — царевичам Чеготаева рода, имела успех, то его борьба за присоединение Хорезма, никогда не принадлежавшего Чеготаю, оказалась неудачной… Поэтому политика Тимура, проводимая им в Улусе Чеготая, в Улусе Джучи не имела никакой перспективы… Между тем широкие завоевательные планы Тимура затрагивали не только Хорезм, но и Синюю и Белую Орду» [14, с. 137–138].

Щось приховуючи, писав професор М. Г. Сафаргалієв. Саме цими недомовками та натяками він вказував напрям досліджень. Отож підемо вказаною дорогою. Пошукаємо, де зіштовхнулися інтереси Тимура та його держави з інтересами Золотої Орди і як у тих випадках поводився хан Тохтамиш.

Вперше інтереси двох могутніх держав збіглися на Кавказі після 1384–1385 років. Від літа 1380 року емір Тимур розпочав жорстоку війну за спадщину династії Хулагу–хана, держава якого після довгих внутрішніх чвар розпалася на кілька частин. Тобто допомога Тимура Тохтамишу здобути трон Золотої Орди навесні 1380 року була звичайною, прихованою акцією нейтралізації Золотої Орди напередодні його агресії проти спадкоємців Хулагуїдів.

У тому ж 1380 році Тимур заволодів східним Іраном. Діяв він під прикриттям нащадків Чингісхана, немовби відроджуючи державу Хулагу–хана, що розпалася всередині XIV століття. Хан Тохтамиш акціям Тимура не протидіяв. Вони не зачіпали інтересів ні Золотої Орди, ні її знаті від Московського до Астраханського улусів.

От як про ті події написав російський професор М. Г. Сафаргалієв: «Тимур ранее Тохтамыша начал борьбу за захват Ирана. Его первый поход на Иран, закончившийся овладением важнейшими стратегическими пунктами восточного Ирана, относится еще к 1380 году. В 1385 году войска Тимура вторглись в Исфаган и Азербайджан. С захватом этих районов Тимур наносил большой удар золотоордынской торговле» [14, с. 146].

Звичайно, Золота Орда мусила відреагувати на цей виклик Тимура, бо він загрожував її південним улусам. Захопивши Дербент та Дар’яльську ущелину, Тимур ставив під загрозу саму столицю хана Тохтамиша. Тому Тохтамиш у 1385 році, аби не дати Тимурові створити загрози для держави, направив на Кавказ стотисячне військо. Військо хана Тохтамиша, не вступаючи у війну проти Тимура, заблокувало шляхи можливого нападу на Золоту Орду. Всі вигадки істориків еміра та російської історичної науки про «блискучі перемоги Тимура» у перших битвах на Кавказі є звичайною історичною брехнею. Це визнавав російський історик М. Г. Сафаргалієв: «Хотя историки Тимура и говорят о поражении войска Тохтамыша и изгнании его из Дербента, но вряд ли это было так. Имеются монеты Тохтамыша, выбитые в Дербенте, Шемахе, Шибране, Махмут–Абаде и в Баку в 789 (1387–1388), 790 (1388–1389) и 791 (1389–1390) годах» [14, с. 147].

Зазначимо: професор, зазначаючи 790 і 791 роки, чомусь зводить їх до 1388–1389 років, що є свідомою помилкою. Не будемо зайвий раз пояснювати навіщо це робилось у російській історичній науці.

Як бачимо, у 1385 році хан Тохтамиш заблокував еміру Тимуру подальший можливий рух на Золоту Орду з боку Кавказу. Це була велика стратегічна перемога Тохтамиша над Тимуром, щоб там не говорили.

Оразу ж по цьому хан Тохтамиш ужив рішучих кроків щодо захисту кордонів Джучі–улусу в Середній Азії. Не забуваймо, що кордоном між улусами синів Чингісхана Джучі та Чагатая в районі Аргальського моря слугувала пустеля Кизилкум. А район басейну річки Сирдар’ї в межах сучасних областей Казахстану — Кзилординської та Шимкентської — належали до спадкових земель шостого брата хана Батия Тангута ще з 1233 року. Про це розповідалось у першому томі книги. До Джучі–улусу, від часів завоювання, належали також землі оазису Хорезм, що на річці Амудар’я прилягали на півдні до Аральського моря.

Треба зазначити, що боротьба за Хорезм між родами Джучі–хана та Чагатая точилась постійно. Але проти посягання Тимура на Хорезм нащадки обох родів об’єднались і спільно наносили удари по державі Тимура (столиця Самарканд) зі сходу та півночі. Ця війна зі змінним успіхом тривала довгих три роки (1387–1389). Та головне, що все населення так званих Харасану і Могулістану повстало проти Тимура.

Це була друга стратегічна перемога хана Тохтамиша. Він заблокував можливий удар війська Тимура по Золотій Орді з району Аральського моря. Бо саме від нападу чи з Кавказу, чи з району Арала під удар Тамерлана (Тимура) в першу чергу потрапляли політичні, економічні, торгові та культурні центри Золотої Орди: Сарай–Бату, Сарай–Берке, Сарайчик, Укек, Хаджі–Тархан, Тана, Азак тощо.

Тільки після цього пояснення можна збагнути, чому в 1391 році емір Тимур змушений був завдавати військового удару по Золотій Орді по так званій «окружній дорозі».

«В этом походе на Золотую Орду Тимур избрал обходной путь через Яссы, Сауран, Карачук и по реке Сарысу. Поднявшись до реки Тобала, он круто повернул на запад» [14, с. 152].

Звичайно, всі російські писемні джерела, аби принизити хана Тохтамиша і Золоту Орду, а це було їхнім стратегічним завданням упродовж сотень років з часів династії Романових, подають цей похід Тимура як надзвичайно геніальну річ. Нібито Тимур ударив у «саме серце Золотої Орди» та завдав їй «смертельного удару». Це звичайнісінька брехня істориків Тамерлана та їхніх московських «підспівувачів». Навіть необізнані з історією люди знають, що наносити перший удар треба таким чином, щоби завдати супротивникові найвідчутнішої шкоди з подальшими наслідками. Чого, звичайно, не сталося. А головне після так званої перемоги на річці Кундурчі емір Тимур з рештками своєї «переможної армії» чомусь відходив додому тією ж «обхідною дорогою», далеко оминаючи центри Золотої Орди. Чомусь тікав, як загнаний вовк, як «переможець» Наполеон залишав Москву в 1812 році.

Отож, пропонується детально проаналізувати похід еміра Тимура на Золоту Орду навесні 1391 року та битву 18 червня на річці Кундурчі.

Варто нагадати, що напередодні 1391 року хану Тохтамишу зрадило кілька огланів — Чингісидів, серед них Тимур–Кутлук. От що писав з цього приводу давній історик Абулгазі:

«Сердце Тимур–Кутлука запылало мыслью сделаться государем (“падышах”), поэтому он произвел мятеж против Тохтамыш–хана. Тохтамыш хотел его поймать и намеревался его убить, но Тимур–Кутлук бежал и ушел к Тимур–беку… В организации этого мятежа важную роль сыграл Эдигей, связанный родственными узами с Тимур–Кутлуком и вслед за ним бежавший к Тимуру» [15, с. 148].

Зазначимо: обидва вони належали до впливового роду Золотої Орди — Мангитів. Саме ці зрадники вказували шлях військові Тимура та вели його до самої Волги (Кундурчі).

Військова армада Тимура, а це біля 200 тисяч вершників, вирушила в похід проти Тохтамиша наприкінці лютого 1391 року.

«…В Сарае о нем узнали… 6 апреля, когда 2 нукера Эдигея, бежавшие из лагеря Тимура, принесли первые известия о движении неприятеля» [14, с. 152].

Хоча російська історична наука акцентує увагу на пізньому отриманні звістки ханом Тохтамишем про військовий похід Тимура, але це твердження — теж звичайна вигадка. Ми уже говорили, що весь матеріал про «славетні перемоги великого Тимура» до нас дійшли від «домашніх істориків» Тимура чи так званих загальноросійських літописних зводів, повністю сфальшованих катериненською «Комиссией». Тому відкинемо вигадки і опиратимемося виключно на достовірні факти. Відділимо зерно від московської словесної полови.

Хан Тохтамиш отримав повідомлення про похід Тимура у надзвичайно стислий термін. Бо дістатися на коні від річки Сарису в Центральному Казахстані до сучасного Волгограда протягом 30 діб у ті часи — верх можливого. Потрібно було долати за добу не менше 100 кілометрів, і головне, міняти через кожних 10–20 кілометрів коней. Що зайвий раз свідчить про існування у Золотій Орді чіткої «ямської служби» та підтримку Тохтамиша в Джучі–улусі від річки Сарису до Волги.

«Согласно разработанному плану Тохтамыш предполагал сосредоточить свои войска у Крык–Куле (пониззя річки Уралу. — В. Б.) и ударить по противнику во время переправы его через реку Яик (Урал. — В. Б.)» [14. с. 152].

І в цей період хан Тохтамиш діяв абсолютно безпомилково: він перекрив шлях Тимурові до столиці Золотої Орди, не укомплектувавши повністю своє військо. На річку Урал до нього підходили одна тьма за одною.

«Дворові історики» Тимура розповідають, немовби до них, після відходу війська Тохтамиша на північ, потрапила тьма сина Мамая, який дещо запізнився з прибуттям. І тільки на цьому роблять висновок, що і тут Тимур перехитрив Тохтамиша, бо переправився через річку Урал у її верхів’ї. Звичайно, подібне словоблуддя не витримує найпростішого спростування. Подивимося на незаперечні факти.

6 квітня хан Тохтамиш дізнався про військовий похід еміра Тимура проти його держави. Звичайно, у той же день відправив гінців до всіх улусів Золотої Орди з наказом прибути військам до визначеного місця. Таким місцем збору він призначив Крик–Куль на правому березі річки Урал. Рішення бездоганне!

Разом із військом, що дислокувалося на півдні держави, а це 5–8 туменів (50–80 тисяч вершників) уже у другій половині квітня Тохтамиш перекрив Тимурові можливість переправитися через річку Урал на її відтинку від сучасного міста Атирау (Гур’єва) до Орала (Уральська).

Тому Тимур був змушений переправлятись через річку Урал вище сучасного міста Оренбург у так званий «мішок» між ріками Урал і Сакмара. Це робилось для того, аби при переправі не потрапити під несподіваний удар війська хана Тохтамиша.

Зверніть увагу, війську Тимура довелося переправлятися через Урал фронтом на північ, підставляючи під удар лівий фланг свого війська. Після переправи через Урал, Тимур перебудував свою військову потугу фронтом на захід і вийшов із «мішка», переправившись через річку Сакмару. І робилось все це у травні місяці, під час найвищої води.

Звичайно, кінні розвідки Тохтамиша і Тимура постійно доносили полководцям про дії супротивної сторони. Тому ще до переправи Тимура через річку Сакмару Тохтамиш вивів свою військову армаду в район сучасного міста Бузулук, зайнявши найкраще місце для можливих подальших дій. Він повністю пов’язав Тимура: якщо б Тимур пішов у пониззя Волги, то залишив би за своїми плечима військо Тохтамиша з імовірним ударом в спину. Бо війська обох полководців знаходились на відстані дво– чи триденного кінного переходу.

Логіку подальших вчинків Тимура диктував Тохтамиш. Тимур був змушений іти до Тохтамиша.

«Выполняя задуманный план, войска Тохтамыша… (уводили Тимура. — В. Б.) все далее на северо–запад» [14, с. 153].

Тобто місце бою та план розташування військових сил на річці Кундурчі диктував хан Тохтамиш. Бо коли Тимур прибув на місце бою, Тохтамиш зі своїм військом уже чекали на нього.

«Из описания похода Тимура, составленного его историками, видно, что… (идя к Тохтамышу. — В. Б.), войска Тимура переправились через реку Яик, Сакмару, Самару, Сок и подошли к пределам бывшего Булгарского царства. Тохтамыш решил принять бой на реке Кундурче, севернее Самарской Луки, когда силы неприятеля окажутся от непрерывных переходов истощенными. С военной точки зрения расчеты Тохтамыша были правильными. Войска Тимура, двигаясь по вражеской территории в течение шести месяцев были сильно ослаблены из–за нехватки продовольствия» [14, с. 153].

І останнє, на що варто звернути увагу, — це на кількісний склад військових потуг Тимура і Тохтамыша. Майже усі історики минулих часів згідні з тим, що армії обох полководців були одинакові за кількісним складом і мали по двісті тисяч вершників.

«Численный состав войска Тимура нам известен; под его командой находилось 200 000 воинов. Войска Тохтамыша насчитывали примерно столько же, это подтверждается “Анонимо Искендера”» [14, с. 153].

Хоча тут треба зауважити, що, дізнавшись про похід еміра на Золоту Орду 6 квітня 1391 року, хан Тохтамиш сказав: «Я соберу вдвое такое же войскоо» [16, с. 164].

Це надзвичайно цінне свідчення, бо пояснює, що після збору військової армади Тохтамиша у кожному улусі його держави зосталися допоміжні військові сили, на які він міг розраховувати у майбутньому.

«Утром 18 июня (1391 року. — В. Б.) войска стали друг против друга. Золотоордынцы, имея численный перевес на обоих флангах, начали обходить неприятеля. Левый фланговый отряд Тохтамыша, обойдя правый фланг Тимура, вышел в тыл корпуса Хаджи–Сайф–ад–дина. Левый фланг Тимура также был обойден войсками Тохтамыша. Тимур получил уже тревожные сообщения от командиров левого и правого крыла. Создавалась опасность полного окружения. Связь между отдельными корпусами была нарушена, тогда как Тохтамыш держал в стройном порядке центр и крылья своего войска» [14, с. 154].

Автор намагається наводити якомога більше фактів із опису битви, аби зрозуміти всю абсурдність висновків, зроблених «придворными істориками Тимура» та їхніми московськими «последышамы».

Нагадаю також, що в описі цієї битви під корпусом мається на увазі 30 тисяч війська, бо Тимур розділив своє військо на 7 корпусів. Це наведено у достовірних джерелах і не викликне сумніву.

Треба також розуміти, що оточення війська Тимура відбувалося під час надзвичайно жорстокої битви між протиборчими сторонами.

Чудово про важкий стан війська Тимура написав Ібн–Арабшах:

«В то самое время, когда войско его (Тимура. — В. Б.) уже было разбито и звенья рати его разошлись, вдруг подъехал человек по имени Саид–Берке, которому Тимур (находясь) в крайней беде, сказал: “О мой почтенный Сейид, мое войско разбито!”» [14, с. 154].

Не станемо описувати, як фантастично змінилося все на полі битви, щойно чарівник Саїд–Берке «слез с коня своего, остановился, схватил горсть хрящу (опять) сел на своего серого коня, пустил ее в лицо неприятелю — губителю и крикнул (громким) гласом своим: “Ягыкочды!” (т. е. враг побежал)» [14, с. 154].

Просимо звернути увагу: до цього місця впродовж 117 діб, тобто з 21 лютого — дня скликання курултаю до дня битви на річці Кундурчі — 18 червня, всі події про похід і початок битви подавались «придворними істориками» Тимура стовідсотково в реалістичному і фактологічному описі. Ніякої фантастики! І лише уникнення поразки не грунтується на реальному описові.

У чому річ? Що приховується?

Давайте розберемося разом.

Перше. Битва двох військових потуг по двісті тисяч вершників, рівних за силами та озброєнням, не може закінчитися протягом 10–12 годин розгромною поразкою однієї сторони. Про це свідчать:

1. Бородинська битва 1812 року, яка тривала протягом світлового дня, та не визначила переможця.

2. Битва Тохтамиша з Тимуром 1395 року, яка тривала три доби, і лише по тому визначився переможець.

Таких прикладів можна навести багато.

Друге. У ході битви не може втекти одночасно з поля битви 30–40 тисяч задіяного у битві війська без його подальшого переслідування та знищення. Це знав у Золотій Орді кожен тисячник і сотник. А головне: самі улусні хани завжди перебували у ставці хана Золотої Орди, де їх оберігала гвардія Великого хана.

У гарячці кількагодинного бою, коли воїн своєю шаблюкою иірубав не одного противника, а ті, у свою чергу, зарубали його товариша чи брата, психологічний стан воїна не дозволить йому, переможцю, втекти з поля бою та зрадити своїх побратимів.

А слабкі духом у таких ситуаціях гинули першими.

За описами «істориків Тимура», зрада у війську Тохтамиша у такий момент битви — неможлива. Це підтвердить кожен аналітик–психолог.

Але зрада у війську хана Тохтамиша все ж таки сталася, про що він повідомив сам у ярлику до польського короля Ягайла 1392 року.

Російський переклад ярлика зберігся.

Тож повстають запитання: коли відбулася зрада?

Які улусні хани зрадили Тохтамишу?

Спробуємо дати відповідь на ці запитання.

Звернімось до наведеної вище цитати Ібн–Арабшаха про «человека по имени Сейид–Берке».

Отож під час битви до Тимура, оточеного надійною охороною, під’їхав якийсь невідомець на прізвище «Сейид–Берке» і почав пророчити йому перемогу грудкою землі (хрящ) та криком. У цьому епізоді фігурує цілковита містика, котра немає ніякого стосунку до битви. Зауважмо, що поміж полководцями і державними діячами еміра історії не відомо про людину з таким ім’ям.

І ще одне: ім’я Берке, після того як його носив онук Чингісхаа, в імперії не мав права носити простий смертний. Як виняток, його міг отримати хтось із Чингісидів. Це прості аксіоми імперії Чингісхана і про них треба завжди пам’ятати.

Постає закономірне запитання: коли представник роду Берке, а вищенаведена цитата вказує на саме цей напрям пошуку, міг зустрітися з Тимуром та повідомити його про можливу перемогу?

Не забуваймо, що саме представники роду мангитів — головного іля Берке–хана — Едігей і Тимур–Кутлук напередодні»радили хану Тохтамишу та вказали Тимурові шлях для нападу на Золоту Орду.

Тож наведена фраза з Ібн–Арабшаха є звичайною вказівкою східного історика–мусульманина на рід спасителів Тимура.

Після першого дня битви на річці Кундурчі, коли військо Тимура було оточене, а полководець втратив можливість керувати боєм (це слова самого еміра), вночі до Тимура навідалися представники роду мангитів, скоріше за все Чингісид–оглан Тимур–Кутлук та темник Едігей, і повідомили, що вони мали зустріч із своїми — мангитами із армії Тохтамиша і домовились, що ті не добиватимуть своїх соплемінників зранку, а вночі — відведуть свої тумени з поля битви. Що й відбулося. Першого дня битви втрати армії Тимура складали не менше 70–80 тисяч осіб (вбиті й поранені). Вірогідно, такі ж втрати були і у війську Тохтамиша. Тож коли хани — Чингісиди з роду мангитів вночі відвели своє військо із стратегічно–вигідних, завойованих позицій, Тохтамишу не залишилося нічого, як відвести й решту свого війська.

І це не домисли. Історія має докази. Незаперечні.

3

Продовжимо аналізувати події під час воєнного походу Тимура на Золоту Орду в 1391 році. Мусимо знати, що саме ті події призвели до чергових кардинальних змін у державі.

Російською історіографією настільки перебрехано події тих часів, що правдиві факти доводиться шукати місяцями, перечитуючи тисячі сторінок тексту.

Ще раз нагадаємо: спиратимемося виключно на російські документальні матеріали та на свідчення й аналітичні праці російських науковців, які не викликають сумніву.

Зазначимо, що хан Тохтамиш почав збирати свою військову армаду тільки після 6 квітня 1391 року, коли емір Тимур уже «відрізав» можливість залучити до військової потуги тумени так званого «лівого крила» Джучі–улусу. Отож до війська Тохтамиша могли потрапити тумени з улусів:

— улус Тангута (басейн річки Сирдар’ї) — 2 тьми;

— улус нащадків Батия (межиріччя річок Волги й Уралу) — 3 тьми;

— улус Тохтамиша (межиріччя річок Волги й Дону) — 3 тьми;

— улус Беркечара (колишня Тмутаракань) — 3 тьми;

— Московський улус — 2 тьми;

— улус Чилаукуна — 3 тьми;

— Булгарський улус — 3 тьми;

— Кримський улус — 2 тьми.

Можливо, були й інші. Це не принципово.

Важливо підкреслити, що до війська хана Тохтамиша було залучено тумени Московського улусу. Вдалося знайти пряме свідчення цього факту у професора JI. М. Гумільова. Хоча московська історіографія факт прийняття участі її війська в битві на річці Кундурчі намагалася приховати.

Пише російський історик:

«…B 1389 г. скончался московский великий князь Дмитрий Иванович. І хотя он… завещал… великое княжение своему сыну Василию, утвердить это решение мог лишь законный хан (цар. — В. Б.) Русского (Московського. — В. Б.) улуса — Тохтамыш. Тохтамыш подтвердил права Василия Дмитриевича и, что вполне естественно, в преддверии столкновения с Тимуром, потребовал от него… (войско. — В. Б.) Князь Василий войско привел, но никакого желания сражаться за Тохтамыша у русского (московского. — В. Б.) князя не было…» [101, с. 185].

Отак хитро і з викрутасами писав російський професор про московське військо на річці Кундурчі. Та цікаво те, що він однозначно визнав хана Тохтамиша царем, а отже — господарем Московського улусу.

Що ж трапилось у війську Тохтамиша, коли маючи повну перевагу в битві йому не вдалося добити, чи полонити, рештки війська Тимура та захопити самого Тимура в полон? На це запитання російська історична наука не має відповіді. Є лише згадка та посилання на якусь містичну силу. Про поразку війська Тохтамиша не може бути мови хоча б з огляду на аналіз подальшої поведінки Тимура.

Послухаємо давніх істориків:

«Потери Тимура неизвестны. На карте Фрао Мауро показано место сражения: “тут находится 18 могил, сделанных Тамерланом… Он приказал похоронить только начальников”. Если эти 18 могил означают место погребения начальников “тьмы”, т. е. десятитысячников, то потери Тимура… (огромны. — В. Б.). Его войско вышло из боев сильно потрепанным, поэтому после сражения у реки Кундурча Тимур не рискнул идти на Сарай и Астрахань, а ушел обратно в Самарканд, хотя волжские города Золотой Орды… оставались фактически беззащитными. Остановившись лагерем на одном из островов Волги, носившем имя Уртюбе, Тимур в течение 26 дней приводил в порядок свои войска…» [14, с. 156].

Жоден переможець в історії так не поводився.

Професор М. Г. Сафаргалієв писав надзвичайно обережно. Якщо російські професори із когорти «ура–патріотів» підпадали під звичайну радянську цензуру, то професор — татарин, у нашому випадку, пройшов потрійну цензуру. Це зрозуміло. Тому професор тільки окремими натяками та фразами малював справжню картину.

Пропоную пильніше придивитися до свідчення професора. Як виявилося, бій був не один, а — кілька. Це свідчить, що битва на річці Кундурчі так і не закінчилась. Переможець не міг заховатись на волзькому острові та 26 діб «зализувати рани».

Професор зробив натяк на «иезахищені волзькі міста». Він послався на Сарай і Астрахань, відволікаючи увагу цензури від сусідніх міст — Самара, Булгар, Казань тощо. Ці міста лежали на відстані одно–дводенного кінного переходу для так званого переможця Тимура. З тих міст Тимур навіть не отримав відкупного. В чому річ? Чому так званий переможець Тимур замість того, аби, погрожуючи переможеним, вимагати від них, чого забажається, сидів 26 діб на волзькому острові? А потім відійшов до Середньої Азії старою дорогою через сучасний Центральний Казахстан, де до липня степ вигорає повністю, а малі ріки — пересихають.

Один із «придворних істориків» еміра заявляв таке:

«В этом походе в руки Тимура досталось 4 000 000 овец, 40 000 штук рогатого скота, 500 000 лошадей и 500 000 людей» [14, с. 156].

Хоча далі пояснюється, що ці дані не підтверджені. «Писаки Тимура — писали, а московські історики — повторювали.

Сором цих людей не мучив!

Якщо глянути на карту центрального Казахстану, то дізнаємось — якою б дорогою Тимур не повертався, від річки Уралу (Оренбург) до річки Сирдар’ї у серпні–вересні йому треба було долати пустелі та напівпустелі щонайменше 30–40 діб без можливого поповнення води та фуражу.

Тепер зрозуміло, чому Тимур вирушив у похід наприкінці лютого, рухаючись із півдня на північ. Він використовував весну — появу води в річках і трави у видолинках та долинах, рухаючись на північ услід весні.

Восени земля Центрального Казахстану стоїть випалена сонцем і зневоднена.

Автор говорить про це як фахівець, що прожив у Казахстані більше сорока років, з них біля 30 років — у Центральному Казахстані, побудував там сотні малих і десятки великих мостів на просторі від сучасних Кустаная до Джамбула та від Павлодара до Джезказгана. Тому цілком офіційно заявляє: армія Тимура у серпні — вересні пройти через Центральний Казахстан у тому кількісному складі та з тими трофеями, як це трактує московський офіціоз, — не могла. То стовідсоткова неправда.

Могли цей шлях подолати з допомогою місцевих жителів тільки рештки армії Тимура кількістю 30–40 тисяч, та й то зі значними втратами.

Зверніть увагу, з Тимуром через Центральний Казахстан у зворотню дорогу не пішов жоден зрадник.

«Кунче–оглан, Тимур–Кутлук–оглан и Эдигей, сопровождавшие Тимура в этом походе и оказавшие большие ему услуги, обласканные Тимуром… отправились по своим улусам» [14, с. 157].

I не просто вирушили до своїх улусів, а «Сам Едигей, как передает Ибн–Арапшах, еще до своего ухода из лагеря Тимура “послал гонцов к своим родичам, соседям и племенам левого крыла, без ведома о том Тимура (сказать), чтобы они ушли из своих мест и откочевали из своих родных краев, направляясь

ГУДИ, где и самый центр и местности до него (представляют) трудное сообщение и много опасностей, чтобы они, если возможно, на одном привале не оставались два дня, и чтобы они (непременно) поступили так, иначе Тимур, застигнув их, рассеет их и погубит всех. Они последовали тому, что предписал Идеку, и шли, не останавливаясь» [14, с. 157].

Переможець Тимур, залогікою, не міг так вчинити. Так «віддячити» міг тільки розгромлений Тимур.

Отак незаперечні факти спростовують московські байки та вигадки про «велику перемогу Тимура» на річці Кундурчі.

Що цікаво: коли про похід Тимура та битву на річці Кундурчі в московській історії наводяться деталізовані факти й описи, проведено сотні досліджень і захищено десятки дисертацій, тобто брехня ллється рікою то про відхід війська Тимура «з волзького острова Уртобе» «через Центральний Казахстан до Самарканда» не написано жодного слова, окрім загальних міркувань. Зазначимо також, що у війську Тимура на річці Кундурчі були й військові тумени зрадників названих давніми істориками: Кунче–оглана. Тимур–Кутлука–оглана та Едігея. Хоча, звичайно, російська так звана історична наука про те мовчить. Зрадники — керівники родів не могли серйозно сприйматись еміром без підтримки родів. І роди повністю підтримували своїх Чингісидів–огланів, що засвідчили «дворові історики» Тимура. Не наводитиму цитат з цього приводу.

Повернемось до тієї ночі, коли відбулася зрада хана Тохтамиша. Звичайно, російська історіографія ніколи б не розсекретила своїх документів, та ярлик (лист) хана Тохтамиша до польського короля Ягайла був знайдений і оприлюднений не з волі московської імперської влади.

Ось текст ярлика Техтамиша, написаний у 1392 році (переклад професора Казанського університету Мірзи А. К. Казем–Бека).

«Тохтамыш моє слово.

Чтобы дать знать о восшествии (на престол) великой Орды, уже отправляли (мы) к тебе Кутлу–Бугу (и) Асана, главных послов. И ты тоже отправил к Нам своих посланников. В прошлом году Бикбулат, Худжамадин, несколько главных огланов, Бикши, Турдучак, Бирди (и) Давуд, главные князья тайком отправили одного, по имени Идуку, с приглашением к Тимуру; тот вместе с языком шел (на нас). Когда они с лукавым (пестрым) сердцем шли (к нам и) язык впереди (вел их), тогда (мы) узнав, собрались. Когда начался бой, те злые люди (упомянутые изменники) повернулись и тронулись с места; а народ упрямился. Когда дело то приняло такой оборот, вот что случилось:

Бог нам помог: передал (он) мне враждующих: Бикбулата, Хаджимадина, Турдучака, Бирдия (и) Давуда, великих огланов и князей.

Теперь, чтобы дать знать об этом случившемся, отправили (мы к тебе) главных послов Асана и Турду–Ходжу…

Прощай! Ярлык (писан) в году, называемом Курицею, в семсот девяносто пятом году (эгиры), осьмого дня месяца Реджеба, когда Орда находилась на Дону» [92, с. 37–38].

Отже, причиною невдачі Тохтамиша в битві на річці Кундурчі стала звичайна зрада кількох «великих князів–огланів». Про це свідчить не тільки ярлик Тохтамиша до Ягайла, а й арабський історик Ібн–Халдун та інші.

Професор М. Г. Сафаргалієв дещо узагальнив це питання та уточнив імена зрадників:

«Ибн–Халдун, также описавший эти события… видел, наряду с другими причинами, прежде всего измену военоначальников Тохтамыша…Бекбулат был не единственным изменником; вместе с ним же изменили Тохтамышу царевичи: Хаджамад–дин, Турджак–берде, Давуд и князь Тегин» [14, с. 155].

Зауважимо — професор М. Г. Сафаргалієв дещо по–іншому подав імена зрадників хана Тохтамиша. А це черговий натяк професора. Отож, переглянемо відомі переклади ярлика Тохтамиша.

Ось як подає ті імена професор Казанського університету О. М. Ковалевський у 1835 році:

«Бик–булат, Ходжа–Медин, Бигиш, Турдучак, Берди и Давуд» [92, с. 30].

А ось переклад професора І. М. Березіна з його книги: «Угланы… Бекбулат и Ходжа Медин, и Беки, из коих главные Бекгич и Турдучак Берди Давуд» [92, с. 51].

Абсолютно всі перекладачі ярлика хана Тохтамиша до польського короля Ягайла згодні, що хана зрадили два Великих князі–оглани: Бек–Булат (князь Булат) і Хаджа Медін (князь Хаджа) та кілька князів. Із тих простих князів (удільних) професор Санкт–Петербурзького університету І. М. Березін називає двох: Бегіча та Давида, а своє рішення пояснює так:

«Бекгиш Турдучак Берди Давуд. В чтении сих именя следовал при переводе современному противню, согласно которому и принимаю “Турдучак Берди Давуд” за одно имя; мусульманское “Давуд” могло измениться на русский лад в “Давид”, что и понудило меня уклониться в чтении этого имени от современного перевода» [92, с. 60].

Отаке маемо роз’яснення від професора Іллі Березіна. Хоча всім зрозуміло, що не важливо скільки було князів–зрадників удільних, чи два, чи чотири.

Із цієї цитати слід зробити інший надзвичайно корисний і правильний висновок: до сьогоднішнього дня ярлик хана Тохтамиша можна читати по–різному. Звичайно, у російському перекладі.

Та повернімось до 18 червня 1391 року. Є лише єдине джерело, яке розповідає, що ж відбувалось у ніч після 18 червня. Це Ногайська редакція знаменитого «Сказания о Едигее и Тохтамыше».

От що з цього приводу повідомив професор М. Г. Сафаргалієв:

«В Ногайской редакции «Сказания о Едигее и Тохтамыше» имеется опущенная в других источниках подробность: Тохтамыш… призвал к себе всех военачальников и предложил им обсудить, что предпринять дальше, но получил уклончивые ответы от своих приближенных, думавших только об измене» [14, с. 155].

А професор I. М. Березін, вивчаючи цей матеріал, ще у 1851 році встановив:

«Из истории известно, что два Углана (Чингісиди. — В. Б.) ушли задолго к Тимуру, но не видно, чтобы Бекбулат, Принц крови, изменил во время битвы» [92, с. 61].

Війська усіх зрадників Тохтамиша були відведені вночі з 18 на 19 червня 1391 року. Князі–оглани: Булат, Медін (Хаджа), Бегич та Давид, очевидно, християнського віросповідання, бо мусульманські імена у ярлику Тохтамиша мали б однозначне тлумачення, не побажали добивати рештки своїх одноплемінників — мангитів та споріднених з ними родів, які перебували в лавах армії Тимура.

З наведеного бачимо, що головною причиною успіху в битві на річці Кундурчі була не військова майстерність Тимура, а зрада окремих воєначальників хана Тохтамиша. Зрадивши хана, вони вночі з 18 на 19 червня відвели з поля бою свої тумени, а це, напевно, 6 туменів, в яких залишалось не менше 40 тисяч війська. І головним зрадником, згідно з усіма свідченнями, став князь–оглан (тобто Чингісид) Булат, у перекладах і в ярлику — Бекбулат.

Та що найцікавіше, це місце, куди попрямував князь–оглан зі своїм військом після виходу з битви на річці Кундурчі.

Послухаємо ще одного російського професора:

«Бекбулат сбежал, переправившись через Волгу к верховьям Дона… где находился его улус» [14, с. 155].

Треба визнати надзвичайно просту істину: історія Золотої Орди та Московської держави біля «верхів’я Дону» знає тільки два Великих князівства: Московське і Рязанське. По–іншому: улус хана Беркечара та улус хана Петра Ординського. Все!

Ось чому ллється таке море московської брехні про «великого стратег а Тимура» та його «перемоги» над ханом Золотої Орди Тохтамишем. У великому словоблудді приховується правда про московську зраду та московських зрадників князів.

Немає значення, під яким ім’ям хан Тохтамиш подав так званого Великого московського князя, чи Булата, чи Медіна (Тегіна). Обидва великі князі — Чингісиди Бек–Булат і Хаджа–Медін (Московський і Рязанський) зрадили ханові Тохтамишу в 1391 році.

Цікаво зазначити — саме тією ж дорогою, якою тікав Бекбулат у професора М. Г. Сафаргалієва, у професора JI. М. Гумільова втікав так званий великий Московський князь.

«Василий, увидев, как поворачиваются события, повел свое войско в низовья Камы и… ушел на правый берег Волги…» [101, с. 185].

Щоб там не писали російські історики, але хан Тохтамиш не втік після цих подій із Волзької Булгарії. І цьому є два надзвичайно простих докази.

Перший. Незаперечний факт: Тимур сховався зі своїм недобитим військом на «Волзькому острові». Отже — він когось побоювався, якщо вчинив важке форсування ріки Волги, де, на острові, військо перебувало в набагато гірших умовах.

Другий. Перебуваючи на теренах Волзької Булгарії впродовж 26 діб, емір Тимур не наважився підступитись до жодного із найбагатших міст Булгарського улусу: Самари, Булгара, Жукотина тощо.

Це зайвий раз доводить: відступивши зі своїми та булгарськими туменами до Волзького закруту, Тохтамиш перекрив Тимурові шлях до північних поволзьких міст. А йти на південь уздовж Волги до столиць Золотої Орди Тимур побоявся, почуваючи за спиною Тохтамиша.

Треба пам’ятати: військо Тохтамиша постійно зростало завдяки мобілізації у Булгарському улусі та в улусі хана Мухаммеда. Не зрадив свого Великого хана (царя) улус «Бахмета Усейнова сына», тобто так званий Великий Тверський князь.

Такою є історична правда про битву на річці Кундурчі 18 червня 1391 року.

4

Прийшов час спростувати ще одну надзвичайно потужну — московську вигадку (брехню) про так званий похід Тохтамиша на Москву 1382 року. Звернімо увагу саме на рік походу — 1382. Ця настільки очевидна брехня викликає повне несприйняття.

У хана Тохтамиша в 1382 році не було жодних підстав карати так званого Дмитрія Донського. У 1380 році московський хан (князь) виступав на боці Тохтамиша і признав його Великим ханом Золотої Орди. Якби було у поведінці Дмитрія щось інше, то його б покарали ще у 1380–1381 роках, як Мамая.

У 1381 році хан Тохтамиш відроджував у державі роботу центрального апарата і ніяких військових походів не розпочинав. Свою частку податків московський князь до казни Орди вносив своєчасно. Тож абсолютно ніяких підстав для особистого (підкреслюємо саме цей факт) походу хана Тохтамиша на Москву не існувало.

У московській історичній науці не було жодного факту, коли б хан Золотої Орди в XIII–XIV століттях особисто очолював похід на Москву, Твер чи Рязань. Це було принизливо для хана — карати підлеглого особисто. Щоб хан сам очолив похід, повинно трапитися було щось неординарне, наприклад зрада.

Ще раз нагадуємо: не може московська історична наука будуватись на винятках із правил або звичайнісінькій брехні.

У московській історіографії не існує жодного обгрунтування походу Тохтамиша на Москву 1382 року. Ба — більше, російські історики визнають у цьому поході наявність багатьох спірних питань.

Хоча б такі:

Перший — стосовно «розни в русских князьях». Ніхто Московського князя у 1382 році не підтримав. Навпаки — «Дмитрий Константинович Нижегородский, узнав о приближении хана, отправил к нему своих сыновей Василия (Кирдяпу) и Семена. Олег Рязанский указал Тохтамышу броды на Оке» [138].

З цього приводу писав і М. М. Карамзін. Та не будемо наводити зайвих цитат.

Другий — мотивація поведінки так званого Дмитрія Донського. Неозброєним оком видно, що той опис вчинено нашвидкуруч. Із Дмитрія Донського після так званої Куликовської битви роблять посьміховисько, яке в Костромських лісах шукає військо. Або ще гірше — подають як звичайного зрадника, який від страху перед Тохтамишем кидає своє переможене «Куликовське» військо і тікає в ліси.

Ми в попередніх розділах уже встановили, що Московського князя Дмитрія у Золотій Орді іменували ханом Сарихозя.

Як кажуть, і брехати треба в міру.

Третій — сама поведінка Московського князя після Тохтамишевого походу 1382 року. Так званий Дмитрій Донський так і не порозумівся з ханом Тохтамишем ні 1382, ні 1383 року, ні пізніше.

Скажіть, будь ласка, а як же він отримував ханські ярлики? Як правив Московським улусом без дозволу хана Тохтамиша, коли всі князі отримували ярлики?

Підібгавши хвоста, мовчить з цього приводу так звана московська історична наука.

Подібних запитань виникає багато, і відповідей у російській науці на них немає. І що цікаво — відповідей шукати не треба.

Похід хана Тохтамиша на зрадників відбувся у 1392 році. І був настільки мотивованим після зради на річці Кундурчі Московського і Рязанського князів–огланів, що й пояснювати нічого не треба.

Цікаво зазначити: у московській історичній науці навіть згадки нема про похід Тохтамиша «до верхів’я» Дону у 1392 році. Хоча у своєму ярлику до Ягайла хан Тохтамиш чітко писав, що всі зрадники потрапили до його рук і знищені.

Хан Золотої Орди діяв надзвичайно обережно. Після відходу Тимура з «волзького острова» його залишили тумени Кунче–оглана, Тимур–Кутлук–оглана та Едігея. Напевно, це сталося з дозволу Тимура після його виходу з «мішка» на лівий берег річки Урал у районі сучасного міста Оренбург. За логікою подій, саме ці тумени йшли в ар’єргарді, прикриваючи відступ, тобто — втечу Тимура.

Знаючи, що в пустелі неможливо напоїти та нагодувати велику військову армаду в 60–80 тисяч людей, які залишилися у Тимура після битви на річці Кундурчі, він свідомо залишив цих Чингісидів із їхніми пошарпаними туменами на правому березі річки Урал. Таким чином він унеможливлював переслідування з боку Тохтамиша і отримував хоч якусь можливість з малими силами повернутись назад.

В той час Тохтамиш вирішив перечекати, зібрати нове військо і, в першу чергу, знищити внутрішніх зрадників — Московського і Мохшинського улусних князів–огланів. Тому і відбувся знаменитий похід особисто хана Тохтамиша на Мохшинський та Московський улуси. І відбувся він саме навесні 1392 року.

Неможливо повірити, що такий похід міг статися цілковито безпідставно в 1382 році, і цього не сталося після зради на річці Кундурчі, тобто в 1392 році.

Та головне в тому, що і в цьому випадку є надзвичайно цікаві свідчення того (1392 року) походу в московських писемних джерелах.

Як свідчить кандидат історичних наук Д. З. Хайретдинов «в самом конце управления Дмитрия Донского (1359–1389) или в начале княжения его сына Василия (1389–1425) стали чеканиться первые московские монеты — из серебра, с изображением воина на одной стороне, и с трехстрочной надписью на татарском языке арабской вязью “Султан Тохтамыш. Да продлится”, — на обороте» [http://www. islam. rf. ru].

Ці монета описував у своїй праці російський археолог П. С. Савельев «Монеты джучидские, джагатайские, джелаиридские и другие, вращавшиеся в Золотой Орде в эпоху Тохтамыша».

Саме у 1392 році хан Тохтамиш, знищивши московського князя–оглана, тримав ставку в Москві та карбував монети. І тут не важливо кого він знищив, чи Дмитрія, так званого Донського, чи його сина Василя. У будь–якому разі рід хана Берке, який пішов з Петра Ординського, у 1392 році на престолі припинив своє існування. Хоча, звичайно, деякі представники залишились живі і претендували на московське ханство.

Автор вважає, що в 1392 році був знищений особисто так званий Дмитрій Донський, бо молодий князь–оглан, присягнувши Тохтамишеві на вірність, не міг йому зрадити впродовж одного–двох років. Та й не став би він одним із головних організаторів зради, як вважав хан Тохтамиш.

Отже, Сарихозя і Дмитрій Донський — одна особа, яка лише по–різному іменувалася в Золотій Орді та в Московії. І, як побачимо, цьому є інші свідчення у російській історії, тільки ми чомусь не звертали на них уваги.

Про карбування монет у Москві розповів у своїй праці «XV век. Ханы и катаклизмы» Санкт–Петербурзький професор

А. В. Пушкарьов. Він подав більш розлогу характеристику цьому явищу:

«Первая русская (московська. — В. Б.) монета — монета… с именем по–арабски на оборотной стороне султана Тохтамыша… В Твери, Великом Новгороде и Пскове… чекан начинается значительно позже… В Рязани изначально существовала… татарская денежная система» [42].

Зайвий раз отримуємо свідчення, що хан Тохтамиш у 1392 році, знищивши так званого Дмитрія Донського та всіх інших зрадників, на деякий час переніс столицю Золотої Орди до Москви і карбував у ній свої грошові знаки. Тобто він не руйнував Москви, а тримав там із 1392 року свій монетний двір і валютні резерви.

Що цікаво, прапор Москви відтоді мав чорний колір — колір прапора хана Тохтамиша. Саме «Черный флаг… развевается над Московой… [черный только над Москвой; над другими… (золотоордынскими. — В. Б.) городами другие флаги]. Черным был… флаг Тохтамыша» [42].

Кожному зрозуміло, що колір прапора, позначений тамгою хана Тохтамиша, запозичити у великого хана Золотої Орди удільний улусний князь не міг. Навіть князь московський.

Гнилими, неякісними нитками сшили московити свою історію — розповзається від легкого дотику. Та це тема іншої розмови.

Відповімо російським історикам, які в останній час посилено експлуатують «поховання на Кулішках». Так от, про один із цвинтарів — тих поховань професор А. В. Пушкарьов пише таке: «Исключительный интерес представляет то, что нарисовано на надгробных плитах захоронений на Кулишках. В подавляющем большинстве это знак (а есть и другие символы) называемый… “вилобразным крестом”… — у тюрок на надгробных плитах вибивалась тамга рода, к которому принадлежал покойный…

Подобная тамга есть и в гербе Глинских, ведущих свой род от Мамая…

Подобные тамги на могильных плитах есть не только на Кулишках, но и на старых монастырских кладбищах (Старо–Симонова монастыря в Москве и Лужецкого монастыря в Можайске). И, наконец, самые старые могильные плиты в подклети Архангельского собора — усыпальнице великих князей Московских и Русских царей — тоже с такой тамгой. Кажется совершенно немыслимым, чтобы на русских монастырских кладбищах, а уж тем более в Архангельском соборе хоронили врагов» [42].

І то дійсно так. Ворогів ніколи не ховали у Московському Кремлі. А похованого в Кремлі Лжедмитрія І (Московського царя) викинули з могили, не перепоховавши в іншому місці. Тож у Кремлі поховані не вороги.

Професор наводить татарський герб роду Глинських [матері Івана IV (Грозного), дружини Василя III із роду Мамая]. На ньому є тамга роду. Ось вона:

Слід пам’ятати, що кожен брат хана Батия, ще у XIII столітті отримуючи свій улус (земельний наділ), отримав та поселив на тих землях по чотири ілі (тюрські роди — власники території).

Наведена вище тамга одразу позначає чотири роди, бо складається з чотирьох родових тамг. Тут подано тамгу кожного з родів:

Що цікаво, у всіх перших Чингісидів — володарів Московського улусу на могильних плитах однакова тамга. Тобто всі вони походять з одного роду, від Петра–сина Берке.

У Московському Кремлі (Архангельський Собор) поховання Івана Калити (Кулхана), Семена Івановича (син), Івана Івановича (син), Дмитра Івановича (онук) — каракиреї — несуть тамгу одного роду.

А от уже князь Василь І похований під іншою тамгою. Послухаємо професора А. В. Пушкарьова:

«И, наконец, самые старые могильные плиты в подклети Архангельского собора — усыпальнице великих князей Московских и Русских царей — тоже с такой (вилообразной. — В. Б.) тамгой… это позволяет сделать вывод, что каракереи (или род, имеющий такую же тамгу) — первичное население Москвы и окрестностей (одночасно з родом дулатів. — В. Б.)» [42].

Згадаємо: монети, карбовані у Москві з 1392 року, мали «изображение воина на одной стороне», а печатка так званого Василя І мала теж воїна і теж «на одной стороне».

Професор А. В. Пушкарьов навіть навів цю «печать Василия І на рисунке 17».

Знищивши у 1392 році Дмитрія, так званого Донського, хан Тохтамиш з того ж року прихопив Московський улус, переніс до Москви свою столицю та почав там карбувати грошові знаки Золотої Орди.

Цікаво, що: «Впервые прозвище “Донской” у Дмитрия Ивановича появляется… в Степенной книге. Очевидно, незадолго… и сложился миф о Куликовской битве. Сложился, вернее его сложили, скорее всего, в политических целях и явно с участием церкви» [42].

Том 24.1 Великої Радянської Енциклопедії, на сторінці 490 пояснює: «“Степенная книга…” составлена по инициативе митрополита Макария духовником Ивана IV Васильевича Грозного Андреем (будущий митрополит Афанасий) между 1560 и 1563… “С(тепенная) к(нига)” связывает происхождение царствующего рода с римским имп(ератором) Августом, наследниками к(оторого) объявлялись киевские, а затем владимирские и московские князья…» [2, 24.1, с. 490].

Брехали в Москві потужно, щоби обожествити своїх царів–Чингісидів. Відомо ж, що імператор Август «Божого роду».

Отак потомок Чингісхана — Тохтамиш у московській історіографії став Василем І.

Тепер стає зрозуміло, чому в хана Тохтамиша були однакові прапори, тамга і печатки з так званим Василем І — сином московського князя Дмитрія Донського. Крім цього є кілька дотичних доказів московської брехні про Куликовську битву, Дмитрія Донського, Василя І, Тохтамиша і похід на Москву 1382 року. Ці події пов’язані одним ланцюгом.

Перше. Як писав професор М. Г. Сафаргалієв, після поразки 1395 року (про битву 1395 року ми ще говоритимемо) «Тохтамыш ушел в сторону Булгар —в землю русских» [14, с. 154].

Професор цитує арабських істориків із збірника В. Г. Тизенгаузена «Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Извлечения из сочиненений арабских». Тобто арабські історики чітко визначили, куди відійшов хан Тохтамиш: він повернувся до свого улусу. Інші вигадки та домисли в цьому питанні — марні.

Друге. В історичній науці повністю відсутній матеріал про діяльність Тохтамиша з 1399 до 1405 року. А поданий матеріал за 1396–1398 роки — суперечливий і не відповідає дійсності. Послухаємо М. Г. Сафаргалієва: «Военный союз Тохтамыша с Тимуром против Эдигея не мог быть заключен в феврале 1405 года — перед походом Тимура в Китай. Этот союз, бесспорно, возник гораздо раньше, но когда именно, установить по источникам невозможно. Источники, рисующие нам деятельность Тохтамыша в 1399–1405 гг. до нас не дошли» [14, с. 181].

Трете. Сучасний московський історикА. Л. Юрганов у своїй праці «У истоков деспотизма» досить чітко зазначив, що в 1378 році «Всех…тех, кто причастен был к “общестию и хулению” — митрополит Киприан отлучил от церкви и проклял: анафема касалась прежде всего Дмитрия Ивановича и его бояр» [80, с. 63].

Отже Дмитрій, так званий Донський, був відлучений від церкви та проклятий у 1378 році, напередодні Куликовської битви. Повернувся Кипріан до Москви уже по смерті Дмитрія. Хоча російська історична наука ті події висвітлює по–іншому.

Митрополит Кипріан зміг приїхати з Києва до Москви тільки після страти ханом Тохтамишем зрадника Сарихозю, він же — Дмитрій Донський. Що могло відбутися за добрих стосунків Великого Русько–Литовського князя Вітовта та польського короля Ягайла з ханом Тохтамишем.

Як бачимо, всі події до дрібниць взаємопов’язані. Тому «как это ни парадоксально, Дмитрий Донской не был (до 1988 г.) канонизирован русской церковью, несмотря на нимб, панегирики хронистов и последующую счастливую судьбу неканонизированного “святого”. Почему? Вопрос этот непростой, и в науке нет пока однозначного ответа» [80, с. 61].

Можна зрозуміти чому Дмитрія Донського не канонізували до 1988 року. Перед канонізацією з Дмитрія необхідно було зняти анафему. Що означало — провести привселюдний процес. Чого церква не могла зробити за царату, боялася розголосу правди. Лише, коли конала російська радянська імперія, за зачиненими московськими дверима під тиском провели це дійство тишком–нишком комуністи.

Таким чином із 1392 року в Московському улусі Золотої Орди змінилася династія Чингісидів: замість династії хана Берке до влади прийшла династія його молодшого брата хана Тука–Тимура.

5

У наведеному вище ярлику хана Тохтамиша до Ягайла (1392 рік), пропущене одне речення, тому що в перекладі Казим–Бека воно спотворене. Не будемо робити детальне пояснення з цього приводу — кожен російський професор, де міг, вкидав «доважок брехні». Наводимо те пропущене речення із ярлика в перекладі професора Санкт–Петербурзького університету І. М. Березіна (1818–1896):

«З підданих Нам волостей, зібравши виходи, вручи послам, які йдуть для доправлення до скарбниці» [92, с. 51].

З цього можна зробити висновок, що на 1392 рік частина території Золотої Орди знаходилася під управлінням Литовсько–Руської держави, але продовжувала сплачувати податки до казни Золотої Орди.

Ось як це засвідчив M. М. Карамзін: «…Великий князь сам поехал к нему (Вітовту. — В. Б.) в Смоленск, где среди веселых пиров наружного дружелюбия они утвердили границы своих владений. В сие время уже почти вся древняя земля Вятичей (нынешняя Орловская Губерния с частью Калужской и Тульской) принадлежала Литве: Карачев, Мценск, Белев с другими удельными городами.., которые волею и неволею поддались Витовту. Захватив Ржев и Великие Луки, властвуя от границ Псковских с одной стороны до Галиции и Молдавии, а с другой до берегов Оки…» [18, т. V, с. 85].

А уточнив та деталізував це питання Великий Литовсько–Руський князь Ольгерд у листі до Константинопольського Патріарха:

«Попри хресне цілування взяли (у мене. — В. Б.) міста Ржев, Жижку, Нудин, Осечень, Горишев, Рясну, Великі Луки, Кличень, Всилук, Волго, Козлово, Липицю… Хотен, Фомин Городок, Березуй, Калугу, Мценськ. А все міста, і всі їх узяли, і хрестного цілування не склали, і клятвених грамот не відіслали. І ми, того не стерпівши, самих їх заїхали, а як не виправляться щодо мене і нині терпіти не буду» [136, с. 148–152].

Пам’ятаємо, що князь Ольгерд помер 1377 року. Отже, захопив ті землі ще до 1377 року. І не личило би так відверто брехати з цього приводу ні М. М. Карамзіну, ні іншим російським історикам, бо, зрозуміло, що документи із архівів Константинопольських Патріархів поза підозрою.

Професор Л. М. Гумільов пішов дещо далі, визнавши: «Именно с Витовтом и договорился в 1395 г. Тохтамыш о разделе Московской Руси» [101, с. 188].

Тут Л. М. Гумільов поводиться з фактами, як циган із сонцем. Це його звичайна практика: наводити достовірні факти, але пов’язувати їх із чимось вигаданим. З цього приводу чудово висловився академік Д. С. Лихачов:

«…Л. М. Гумилев предлагает своим читателям увлекательный… опыт реконструкции русской истории IX–XIV вв. Это именно реконструкция, где многое раскрывается благодаря воображению ученого» [102, с. 13].

Із російської історичної науки можна користуватися тільки абсолютно достовірними фактами. Бо все інше стосується «воображения ученого».

Після 1392 року долю Московського улусу вирішував особисто хан Тохтамиш, що зайвий раз засвідчує відсутність на московському столі князів після 1392 року.

Щоби хоча якимось чином «засвітити» нового московського князя так званого Василя Дмитровича — сина Дмитрія «Донського», московська історична наука вигадує для нього цілу купу фантастичних пригод, які повністю побудовані на винятках із правил. Послухаємо кількох російських істориків.

От, що писав М. М. Карамзін:

«Не время было презирать Тохтамыша и думать о битвах, разоренное Великое Княжение требовало мирного спокойствия, и народ уныл, Великодушный Димитрий, скрепив сердце, с честию принял в Москве (після того, як її спалив хан Тохтамиш. — В. Б.) Ханского Мурзу, Карача, объявившего ему, что Тохтамыш, страшный во гневе, умеет и миловать преступников в раскаянии. Сын Великого Князя, Василий со многими боярами поехал Волгою на судах в Орду… Хан в залог верности и осьми тысяч рублей долгу удержал при себе юного князя Василия Дмитриевича…

Сын Великого Князя Василий три года жил невольником при дворе ханском, тайно ушел в Молдавию к тамошнему воеводе Петру, нашему единоверцу, и мог возвратиться в Россию (Московію. — В. Б.) только через владения Польские и Литву. Димитрий отправил навстречу ему Бояр… Они успели в своем деле, Василий Димитриевич прибыл благополучно в Москву, провождаемый многими Панами Польскими» [18, т. V, с. 50–51, 56].

А от що пише з цього приводу Л. М. Гумільов: «…Дмитрий послал в Орду своего сына, княжича Василия, и тому удалось сохранить великое княжение за Москвой. Правда, Тохтамыш оставил Василия Дмитриевича в Орде в качестве заложника, но уже в 1385 г. ему удалось бежатьв Молдавию, откуда он попал в Литву, где был пленен Витовтом. Витовт поставил условием освобождения княжича женитьбу на Софье Витовтовне, и наследник московского престола вынужден был согласиться… В 1390 г. великий князь московский Василий I, выполняя данное в плену обещание, женился на дочери Витовта Софье…» [101, с. 180, 188].

Отаку нісенітницю верзе російська історична наука про свого вигаданого князя Василя Дмитровича, повністю ігноруючи закони Золотої Орди, складовою частиною якої був Московський улус. Тут суцільні винятки із законів держави:

— так званий Дмитрій Донський відмовився їхати до хана Тохтамиша, хоча той прислав посла Карачу та перебував «во гневе»;

— не виконавши наказу хана, так званий Дмитрій Донський, уже без ярлика Тохтамиша, продовжував займати московський князівський стіл;

— син так званого Дмитрія Донського втік від хана Тохтамиша і без його дозволу пробрався до Молдавії, отримуючи на всіх «ямах» їжу, коней та притулок. А це близько тисячі кілометрів;

— цей же чоловік, який втік від хана, перебуваючи в аманатах (заручниках), став Великим Московським князем і так далі.

Можна наводити десятки порушень, які дозволили собі так звані московські князі перед Великим ханом. Надто вже хотілося величі московитам після вигаданої Куликовської битви.

Та повернімося до викладу історичних подій тогодення.

Що ж робив Тохтамиш після знищення так званого Дмитрія Донського у 1392 році?

Хан Тохтамиш не спалював Москву в 1392 році (за московськими джерелами у 1382 році). У цьому не було необхідності. Пам’ятаємо: «Тохтамыш получил от татарских феодалов прозвание “великий”. Так татары не именовали ни Узбека, ни Менгу–Тимура, ни даже самого Батыя». Раніше аналізувалися його вчинки протягом 1380–1392 років. Вони були розумні, виважені та йшли на користь державі. Тобто, дії Тохтамиша, дійсно належали великому правителю.

І в 1392 році Тохтамиш вчинив завбачливо і мудро.

Прийшовши до Золотої Орди з–за Волги, він не мав особистого улусу. Хоча вся держава належала йому. Та в Золотій Орді діяли чіткі закони землеволодіння. Уся земля належала окремим родам Чингісидів. Отже, не порушуючи Ясу Чингісхана, Тохтамиш не мав права відбирати землю від котрогось хана. Це можна було зробити тільки через тяжкі провини улусного хана та його роду. Саме до таких провин належала зрада.

Після зради Тохтамиша так званим Дмитрієм Донським на річці Кундурчі, хан, згідно з Ясою, знищив Дмитрія (Сарихозю) та його підлеглих темників.

І, згідно з Ясою Чингісхана, Московський улус перейшов до особистої власності хана Тохтамиша та його роду.

Саме тому хан у 1392 році тимчасово переніс столицю Золотої Орди до Москви, переселив до неї частину своїх родів: ширинів, аргинів, баринів та кіпчаків, аби мати надійний прихисток у майбутньому, та став карбувати свої монети у Москві.

Це було вчинено ще й із стратегічної точки зору: щоби монетний двір та скарбницю держави віднести подалі від ворога — Тамерлана. Тохтамиш тому й був великим для свого роду, що не дав його знищити і розсіяти після поразки 1395 року. Він добре розумів, що «поранений звір» значно небезпечніший. А Тамерлан після 1391 року саме таким і був.

Пам’ятаємо: під час битви на річці Кундучі хана Тохтамиша зрадив не один московський князь, а кілька.

Поведінка хана Тохтамиша у 1392–1394 роках прояснює нам і це питання. Тільки треба розуміти, що коли Московська історія веде мову про вигаданого Василя Дмитровича — мова йде про хана Тохтамиша. Ми уже довели цю незаперечну істину — тож нема потреби постійно це підкреслювати.

Згадаймо ще раз слова історика Ібн–Арабшаха про битву на річці Кундурчі:

«В то самое время, когда войско его уже было разбито и звенья рати его разошлись, вдруг подъехал человек по имени

Сайид–Берке, которому Тимур (находясь) в крайней беде, сказал: “О мой почтенный Сейид, мое войско разбито!” Но Сейид ответил ему: “Не бойся!” Потом Сейид слез с коня своего, остановился, схватил горсть хрящу (опять) сел на своего серого коня, пустил ее в лицо неприятелю — губителю и крикнул (громким) гласом своим: “Ягы кочды!” (враг побежал). Следуя этому храброму шейху, Тимур закричал то же (самое). Был у него зычный голос, точно как у (человека), созывающего верблюдов, сильно жаждущих (и кричащего): “Джаут! Джаут!” И вернулось войско его (Тимура), как возвращаются коровы к своим телятам, и (снова) принялись за бой с своими противниками и супостатами». [14, с. 154–155].

Як бачимо, все йшло до поразки війська Тимура (Тамерлана), але справу врятував «Сейид–Берке» — містична особа, бо історична наука такої особи не знає. Але та наука знає хана Золотої Орди на ім’я Берке. А слово «сейид» у арабів означає — «предводитель плем(енного) союза или племени» [2, т. 23, с. 173].

І саме хан Золотої Орди Берке був «предводителем племенного союза» свого родового улусу. Вищої особи за посадою в його роді не було. Маемо алегорично–містичний опис подій спасіння Тимура та рештків його війська у битві на річці Кундурчі 1391 року.

Арабський історик Ібн–Арабшах не міг написати відкритим текстом про зраду хана Тохтамиша давніми родами хана Берке. Золота Орда з арабським Сходом завжди підтримувала дружні стосунки. Ось чому в праці Ібн–Арабшаха з’явився цей містично–алегоричний образ «Сейида» Берке, як натяк на рятівника.

Навіщо ми повернулися до цього історичного епізоду?

Причина надзвичайно проста: він пояснює всі подальші вчинки Тохтамиша. Хан практично винищив увесь рід хана Берке — московських князів. Про це говорилось вище. Але, як пам’ятаємо, мати хана Берке — Султан–хатум — народила від свого чоловіка Джучі–хана ще двох синів: Беркечара і Буре (Мухаммеда). Ось свідчення зі «Сборника материалов относящихся к истории Золотой Орды. Извлечения из персидских сочинений собранных В. Г. Тизенгаузеном»:

«Из других жен Джучи — далее упоминаются… 3) Султан–хатун, из племени имен (?), мать Берке, Беркечара и Буре» [16, с. 40].

Тож нема сумніву, що саме деякі нащадки цих трьох ханів зрадили Тохтамиша у битві з Тимуром на р. Кундурчі. Всі вони належали до одного роду мангитів, як і знаменитий темник Едігей, який привів військо Тамерлана. Треба знати, що кожен великий тюркський (казахський) рід складався із кількох підродів і часто мав споріднені роди.

Рашид–ад–дін у своїй праці «Сборник летописей» згадує рід мангитів такими словами:

«Имя старшего из девяти сыновей Тумбинэ–хана было Джаксу. От его сыновей присходят три ветви: одну называют племенем нуякин, другую — племенем урут, а третью — племенем мангут» [13, т. 1/1, с. 184].

Треба також згадати, що переважно рід Мангитів згодом створив Ногайську Орду. Отже, до самостійності та виособлення із Золотої Орди, мангити тяглися ще з часів хана Ногая, внука Мовала (у російській історії — Мауці).

Як же повівся хан Тохтамиш із нащадками роду Беркечара і Буре? У російській так званій історичній науці на це питання прямої відповіді не існує. Тому і нам на неї доведеться зачекати. Тільки там, де йтиме мова про Тохтамиша та його «пригоди» після поразки 1395 року на Кавказі, московити дозволять ‘собі трохи відкритись. Але правда доходитиме до нас не від московських істориків, а зі світових джерел.

Раз збрехавши про Тохтамиша, Московія і надалі дотримувалася тієї ж лінії.

Розповімо про останню битву хана Тохтамиша з Тимуром, яка відбулася на Кавказі 1395 року. Звичайно, Тимур із своїм оточенням аналізували битви з Тохтамишем і розуміли, що у них немає ніякої надії перемогти хана Золотої Орди, наносячи удари через Хорезм, як у 1388 році, чи зі Сходу, як вчинили у 1391 році. Там їх не підтримувало місцеве населення, яке вороже ставилося до Тимура та його армії, перебуваючи в тилу війська. Згадаймо, навіть Едігей наказав своїм одноплемінникам відійти зі шляху Тимура у 1391, аби не бути пограбованими та «розпорошенными».

Але на Кавказі такої підтримки Золота Орда не мала. Ще з 1262 року держави онуків Чингісхана — Берке і Хулагу ворогували між собою, бо Хулагу–хан стратив трьох родичів Берке–хана (маймо на увазі, що двоюдрідні брати у Золотій Орді вважалися рідними). Тому тюркські роди Хулагуїдів, за певних обставин, могли підтримати Тимура та його армію, бо на той час їхня держава розпалась.

1395 року емір Тимур вирішив завдати ще один удар по Золотій Орді з боку Кавказу.

Послухаємо, що з приводу цієї битви на річці Тереку 1395 року нам розповідає Ібн–Арабшах:

«О роздоре, возникшем в войске Тохтамыша во время сражения. Когда оба строя противостояли друг другу и обе рати вступили в бой, то из войска Тохтамыша выступил один из эмиров правого крыла войска, имевший злобу на одного из эмиров, и потребовал выдачи его, прося у него, Тохтамыша, разрешения убить его. Он, Тохтамыш, сказал ему: “Да, твое желание будет уважено и твоя просьба будет улажена, но ты видишь, что случилось, так оставь нас в покое, пока мы не управимся и не добьемся того, чего желаем…”, но он ответил: “Нет (мне он нужен) сейчас, а коли нельзя, то нет тебе (от меня) ни послушания, ни повиновения”. Хан долго убеждал Актау, “этот эмир (не послушался) и двинулся с громадной толпой; за ним последовали все изменники и отступники, да и все его племя, которому имя Актау…” Вследствие этого расстроилось войсько Тохтамышево и стрелы желания его не попадали в то место, в которое они пускались» [15, с. 465–466].

Причиною поразки хана Тохтамиша на річці Терек у 1395 році стала чергова зрада племені,«которому имя Актау».

Казахський сучасний історик Калібек Даніяров, який чудово розбирається у родах та підродах казахського народу, дав вичерпну відповідь на це питання:

«Род Мангыт состоит из нескольких крупных подродов Барлас, Актау, Едисан, Ембайлык, Буржак, Едшикол. В настоящее время в состав рода Ногай входят только подроды Едисан и Ембойлык. Барласы… еще в 1223 году были переданы Шаготаю (Чаготаю. — В. Б.), а подрод Актау растворился среди других народов: казахов, крымских татар и др. Здесь Ибн Арабшах переносит на весь род Мангыт название подрода Актау» [28, с. 172].

І цього разу Золоту Орду зрадив рід Мангитів — один із тих родів, який раніше входив до ілів хана Берке і хана Ногая (Бувала). Навіки запам’ятали Мангити та їхні поводирі образи від ханів Батия і Сартака (1254 рік, переселення на східний берег Каспію) та від Тохти (1300 рік, ліквідація улусу Ногая і його вбивство).

Не забуваймо, що Мангити входили і до ілів перших московських улусів роду хана Петра Ординського, так званого московського князя.

Все в історії взаємопов’язане, все має пояснення.

У 1395 році емір Тамерлан, маючи за собою перемогу над Тохтамишем на річці Терек, діяв абсолютно по–іншому, ніж у 1391 році. Цього разу він поводився, як справжній переможець. Переслідуючи противника, Тимур вогнем і мечем пройшовся по землі Золотої Орди. Битва на річці Терек між військовими потугами Тохтамиша і Тимура тривала три доби. У кожної із сторін загинуло не менше 50% від початкової кількості. Тобто із 200–тисячної армії у Тимура залишилося не більше 100 тисяч активних вершників. Розділивши залишки свого війська на частини, Тимур одну частину відправив на південь, аби пограбувати Азак, Тамань і Крим. А з другою частиною війська вирушив на північ і, переслідуючи одного із полководців Тохтамиша — Бек–Ярика, дійшов до Єльця. Звичайно, у Золотій Орді Єлець носив суто тюркське ім’я — Карасу, як усі міста та улуси держави.

А далі сталося наступне диво. Ось як про нього написав професор М. Г. Сафаргалієв:

«До Москвы Тимур не дошел. Простояв в пределах Рязанского княжества 15 дней “и ту пусто вся сотворишу”, 26 августа он ушел обратно» [14, с. 168].

Московські історіографи царських часів вчинок Тимура «объясняют… влиянием зловещего сна, виденного им перед походом на Москву» [14, с. 168].

Особливо мальовничо відхід війська Тамерлана описав М. М. Карамзін. Послухаємо:

«Наступала дождливая осень, с людьми, обыкшими кочевать в местах плодоносных и теплых, благоразумно ли было идти далее к Северу, чтобы встретить зиму со всеми ее жестокостями? И путь к Москве надлежало еще открыть битвою с войском довольно многочисленным…»[18, том V, с. 81–82].

Що ж насправді сталося, чому Москва і Мохші у 1395 році не зазнали удару від Тимура?

Московські вигадки за серйозні докази, звичайно, сприймати не можна. Не міг же Тимур злякатись якогось сну чи осінніх дощів. Нісенітниця. Це розуміли і російські історики, чому й вдавалися до різних вигадок.

Справа була ось у чому: Тимурові нагадали, що саме хани (князі) Московського і Мохшинського улусів зрадили Тохтамиша в битві 1391 року на річці Кундурчі та врятували Тимура від цілковитого розгрому. І хоча Тохтамиш наступного року (1392) знищив обох великих князів — Булата (Бек Булата) і Хаджа Медіна та десятки їхніх родичів, але добивати ті роди Тимурові не личить.

І хан Тохтамиш, певно, зі своїми новими туменами уже чекав Тимура на річці Ока. Треба пам’ятати, що після 1392 року його столиця розташувалася у Москві, і хан мав повну підтримку Мохші та Твері. А разом вони, навіть після розгрому на Кавказі, могли виставити не менше як 90–100–тисячне військо. Та й часу після поразки біля річки Терек минуло достатньо, аби зібрати нове військо. Нагадаємо: битва 1395 року відбулася 15–17 квітня. І саме до Москви після поразки відійшов хан Тохтамиш у 1395 році. Послухаємо далі:

«По данным арабских писателей “Тохтамыш ушел в сторону Булгар — “в землю русских”» [14, с. 164].

Арабські «писатели» в 14–15 століттях не називали Московські землі — «русскими», бо ше московські «писатели» у ті часи величали свої землі «московскими», а себе — «московитами». Перекладаючи арабських «писателей», московити додавали до історичних подій звичайні «примеси лжи». Але то тема іншої розмови.

Стає зрозумілим, чому в 1396 році відбувся військовий похід московських військ на Булгарію. Хан Тохтамиш покарав Булгарський улус за ненадання підтримки в 1395 році. Іншого пояснення московського походу 1396 року на Булгарію існувати не може. Бо емір Тимур у 1395 році не руйнував ні Мохші, ні Москви, ні Бунтарських міст. Мовчать з цього приводу всі до єдиного історики Тамерлана. А вони ж бо з великою насолодою оспівали б «великі перемоги Тимура».

Переважна більшість російських істориків теж дотримується думки, що Тимур «далі Єльця не ходив», тому ця більшість заперечує і похід Московського улусу на Болгарський 1396 року. Цей похід не має ґрунтовних пояснень. Тому чинять за своєю давньою схемою — якщо гіемає пояснення, то факта не існує.

А ось як «велично оспівав» той, 1396 року, похід М. М. Карамзін:

«Он (московський князь. — В. Б.) послал брата князя Юрия Димитриевича в Казанскую Болгарию с сильным войском, которое взяло ее столицу (и ныне известную под именем Болгаров), Жукотин, Казань, Кременчуг, три месяца опустошало сию торговую землю и возвратилось с богатою добычею. Летописцы говорят, что никогда еще полки… (Московские. — В. Б.) не ходили столь далеко в Ханские владения…» [18, т. V, с. 89].

Це ще одне свідчення про перебування хана Тохтамиша в 1395–1396 роках у Москві. Він навіть на Булгарський улус не ходив особисто, аби покарати улусного хана, а послав свого брата, як це завжди робили Великі хани Золотої Орди.

Може виникнути запитання: чому емір Тимур не добив Тохтамиша в серпні 1395 року та не протидіяв йому 1396 року в Булгарії?

І на це питання відповідає російська історична наука. Послухаємо професора М. Г. Сафаргалієва щодо 1395 року: «В то время как Тимур опустошал Елец, его сын Мираншах, во главе другого отряда, был занят разорением области Азака (Тану). Он овладел этой веницианской крепостью, сжег дома, предав все немусульманское население смерти, затем вышел на Кубань — в область черкесов. Здесь был разрушен город Маджар. Черкесы, уничтожив сено на лугах, ушли в горы..» [14, с. 169].

Тобто рештки армії Тимура після битви на річці Терек, а це майже 100–тисячне військо, були розділені на частини. Отож, під Єльцем (Карасу) Тамерлан мав військо не більше 50 тисяч, чому і побоявся йти на Тохтамиша, який на той час мав значно більші військові сили. Але, головне, військо Тохтамиша на той час було згуртоване, однорідне без зрадників.

Зустрівши повсюдний опір у Золотій Орді, Тимур і віддав місцеве населення півдня держави та їхні міста на жорстоке винищення та руйнацію. Були знищені практично всі поволзькі міста, починаючи від Увека (сучасний Саратов) до Астрахані. «Такому же розграблению подверглись и другие города Золотой Орды: Старый Сарай, Бальджимен, Маджар, Азак (Тана), Солхат, Дедяков и др. На этот раз Тимур проявил исключительную жестокость в отношении Золотой Орды и особенно к ее городским центрам…» [14, с. 170].

Заради справедливості зазначимо: північні міста Золотої Орди не постраждали від Тимура. Серед них: Булгар, Самара, Жукотин, Нижній Новгород, Ярослав, Володимир, Андріїв Городок (Твер), Ростов, Москва, Калуга, Темников, Мохші та сотні інших. Всю північ своєї держави Тохтамиш зумів захистити від навали Тимура в 1395 році. Чому і вилив увесь свій гнів кульгавий емір на населення та міста півдня Золотої Орди. І це теж одна з тих причин, чому хана Тохтамиша величали словами — великий. Навіть програвши битву Тимуру, хан Тохтамиш не дав можливості еміру зруйнувати свою державу. Послухаємо ще раз професора М. Г. Сафаргалієва:

«Последствием безжалостного разрушения… являлся голод, начавшийся зимой 1395 года (в південних улусах Золотої Орди. — В. Б.), давший себя почувствовать не только побежденным, но и победителям. Зимой 1395–1396 года войска Тимура стали испытывать большую нужду в продовольствии и фураже для скота.

“Вследствие сильного холода и мороза войско Тимура ослабело и пало духом, — писал Шариф–ад–дин Иезди, — большая часть скота погибла, скудность и дороговизна дошли до того, что 1 ман проса (около килограмма. — М. С.) нельзя было найти и за 70 копекских динаров… а барана за 250 динаров”… Кое–как продержавшись до начала весны за счет награбленной добычи, войско Тимура с наступлением весны 1396 года поспешно ушло в Иран по разоренной им же дороге, не достигнув своей цели — подчинения Золотой Орды» [14, с. 170–171].

Такий переможець Тимур, якого так прославляє московська історична наука. Хоча його вчинки та перемога стовідсотково нагадують Наполеона 1812 року. Але зверніть увагу, яку різницю має оцінка подій 1395 та 1812 років.

До об’єктивності дуже далеко!

Ось чому Тамерлану було не до Тохтамиша у 1396 році! Він рятував жалюгідні залишки свого війська, тікаючи в Іран. Бо Тохтамиш із Булгарії міг прийти і до нього.

6

Російська історіографія повністю сфальшувала подальші події історії Московії та Золотої Орди в цілому. Зрозуміло, коли хан Тохтамиш тримав свою столицю в Москві, то там не було місця вигаданому Василю Дмитровичу. А з іншого боку, коли московити розповідають про «свого князя Василя Дмитровича», то, звичайно, Тохтамишу немає місця у Москві. Вони пускають його, образно кажучи, — «в бега». Бо ж не може, отак раптом, Великий хан Золотої Орди Тохтамиш зникнути з арени подій, поки він живий.

Оскільки ми у цій праці подаємо справжню історію Московії, то й оцінюватимемо події, які відбувалися у ті часи, з логічних вчинків Великого хана. Звернімо увагу: хан Тохтамиш і Золота Орда, підтримували дружні відносини з усіма сусідніми державами та їхніми очільниками: з Великим Литовсько–Руським князівством (Вітовт), Польщею (Ягайло), Візантійською імперією (Мануїл II), Османською імперією (Баязид І), Валахією тощо.

Тобто зовнішньої загрози, після відходу армії Тамерлана в 1396 році, хан Тохтамиш не відчував. Єдиною загрозою для хана та його влади були роди (мангити, наймани, конирати та інші), які зрадили хана двічі: на річці Кундурчі у 1391 році та на річці Тереку 1395 році.

Як свідчить ярлик Тохтамиша до Ягайла 1392 року, зрадників 1391 року він знищив. А от знищити зрадників 1395 року йому не вдалося. І саме цей фактор став вирішальним у подальших чварах, які відбувалися у Золотій Орді.

Зрадники після битви на Тереку залишились із великою військовою потугою. Послухаємо казахського історика:

«По численности войско у Тохтамыс–хана было ббльшим, чем у Тамерлана, и он должен был либо одержать победу, либо провести сражение на равных. Однако Тохтамыс–хану не было известно о разработанном Едиге и мангытскими биями предательском плане.

Оба войска остановились у селения Торка (Дегестан), на правом фланге войска Тохтамыса выстроилось 5 туменов мангытских воинов (50 000 человек)… В самом начале боя все эти мангытские воины организованно ушли с поля боя. Их стройные ряды после поражения Тохтамыс–хана возглавил Едиге, сразу оказавшись с войском» [28, с. 170].

Саме ті хани, які привели Тимура на річку Кундурчу, а потім відійшли з ним до річки Урал, з 1396 року почали творити смуту в Золотій Орді. Про це говорить професор М. Г. Сафаргалієв:

«После ухода Тимура в 1396 году в пределах Золотой Орды. одновременно появилось несколько ханов (Чингісидів. — В. Б.), разделивших между собою Джучиев улус. На левом берегу Волги, в районе Сарая, правил ставленник Тимура Куюрчак–хан; в Нижнем Поволжье, в районе Астрахани, — Тимур–Кутлук; на Яике (р. Урал. — В. Б.) — Эдигей; в Крыму — Таш–Тимур. Каждый из этих ханов действовал в своем улусе как независимый владетель» [14, с. 174].

І це справді було так. Навіть гірше — всі східні улуси Джучі–улусу згодом визнали над собою владу Тимур–Кутлука і Едігея, тобто вийшли з–під влади Тохтамиша. Але жоден російський історик не вів мови про північні улуси Золотої Орди: Мохшинський, Булгарський, Московський, Тверський, Тотемський (Велико–Устюзький) тощо. Назви улусів (князівств) в московському поданні.

А вони ж і залишились у володінні хана Тохтамиша. Бо бігати з місця на місце без своїх родів (ілів) Тохтамиш не міг. Це аксіома існування Золотої Орди. А роди (ілі) особисто хана Тохтамиша мали не менше 100 тисяч населення. Тож переміститись від Литви до Сибіру непомітно для історії така маса людей не могла.

Звичайно, Тохтамиш робив надзвичайні зусилля, щоби повернути до своїх володінь втрачені землі (улуси). Ми це бачили 1395 року в Булгарії.

Теж сталося і в Криму. Послухаємо: «В марте 1396 г. в Египте были получены известия, “что Тохтамышхан государь “Северния степи”, сидевший на престоле Беркахана в землях Кипчацких, собрал войска и пошел на владетеля города Каффы, лежавшего на берегу Крыма (и) принадлежавшего генуэзским франкам, что между ними произошло сражение и что хан Тохтамыш приступил к осаде ея…” Тохтамыш… овладел Таврическим полуостровом при поддержке князей Ширинских (рід Ширинів. — В. Б.), как об этом говорится в родословной этих князей» [14, с. 175].

З весни 1396 року хан Тохтамиш повернув до своїх володінь Кримський улус. «Русские летописи засвидетельствовали появление посла Тохтамыша Темир–Ходжа в Рязани, к этому же времени относится нападение одного из татарских отрядов во главе с царевичем Ентяком на Нижний Новгород; русские летописи сообщают о завоевании Тохтамышем «поморских городов», росположенных на севере от Камских Булгар… Под «Поморьем» в тогдашних представлениях мыслилась вся огромная территория от Перми–Вятки до берегов Белого моря» [14, с. 174].

У цьому місці повернемося до рідних братів хана Берке — Буре і Беркечара (від однієї матері). Отож, завоювавши «поморські землі», хан Тохтамиш винищив і їхніх старих володарів, бо саме з тих часів переважна більшість тих міст стали належати до Московського улусу, у російському поданні — до Великого Московського князівства.

Саме на ті роки припадає і сфальшована «купівля Мещери у Рязанського князя».

Треба розуміти, що й вороги Тохтамиша не сиділи, склавши руки. Вони теж почали об’єднуватись. Послухаємо російського професора:

«Захватив Астрахань и превратив ее в свой юрт, Тимур–Кутлук выступил против своего дяди Куюрчака и его орды, кочевавшей в районе Сарая (біля сучасного Волгограда. — В. Б.). Как сообщает «Анонимо Искендера», племена (роди. — В. Б.), ранее группировавшиеся вокруг Куюрчака, при получении известия о приближении Тимур–Кутлука, «стали отставать от него», Куюрчак–хан (ставленник Тимура. — В. Б.) со своими приближенными бежал, и царство (его) досталось Тимур–Кутлуку, а эмирство — Идегу» [14, с. 177].

Так південні роди колишніх ханів Берке, Бувала і частина родів Батия і Беркечара, які зберегли мусульманську віру, об’єднались у 1396 році проти хана Тохтамиша. Розпочалася жорстока. боротьба за право володіти Золотою Ордою і Джучі–Улусом в цілому.

«Осенью 1396 г., или в начале 1397 г., Тимур–Кутлук и Эдигей начали войну с Тохтамышем…» [14, с. 178].

Перший удар Тимур–Кутлук і Едігей завдали Криму. І це було вчинено обдумано. Хоча Тохтамиш–хан заселив Крим переважно своїми родами: Ширинами, Аргинами, Баринами та Кіпчаками, але вони сповідували іслам. А є всі підстави вважати, що на ті роки (1396–1397) хан Тохтамиш у Москві прийняв Православну віру. Можливо — раніше. Бо, виступаючи в російській історіографії під іменем Василь, похований у Московському Кремлі в Соборі Архангельському, але під тамгою хана Тохтамиша. Ми про це говорили раніше і ще повернемось до цієї теми.

«В 799 (5 октября 1396 – 23 сентября 1937 г.) в Египте было получено сообщение о начавшейся войне между Едигеем и Тохтамышем… Чтобы осилить Тохтамыша Тимур–Кутлук привлек на свою сторону татарскую аристократию Крыма…» [14, с. 178].

Ні земельними володіннями, ні привілеями кримські роди Тохтамиша хан Тимур–Кутлук переманити на свій бік не міг, бо ті роди все те мали і за Тохтамиша. Ба більше: вони від Тохтамиша і отримал и землі Криму. Чому ж вони покинули свого хана? У Золотій Орді таке траплялося надзвичайно рідко. І тут є лише одне пояснення: хан Тохтамиш, аби отримати Московський улус, змушений був прийняти Православну віру. А для кримських старійшин родів тих часів (і сьогоднішніх) то був найвищий злочин. Ось тому без військового опору хан Кутлук–Тимур «привлек на свою сторону татарскую аристократию Крыма».

Треба знати: ще з часів хана Батия північні улуси Золотої Орди — Володимирський і Велико–Устюжський, а згодом — Московський і Тверський отримали статус православних. У них міг правити тільки Чингісид православного віросповідання. Вірогідно, що Православна церква мала такий ярлик від золотоординського царя. Його видав хан Менгу–Тимур після війни 1271 року, ставши «законним царем» для православного люду Золотої Орди. Тому при заснуванні Москви у 1272 році, першими спорудами були не ханські палаци, а церкви: «Спаса на Бору, Крутицкий Архиерейский Дом и Новоспасский монастырь». Москва з самого початку засновувалась як православний улус Золотої Орди. На її престолі сиділи тільки православні правителі. Згадаємо: Петро Ординський (син хана Берке), Кулхан (Іван Калита), Василь І (Тохтамиш). У пізніші часи: Петро III, Катерина І, Катерина II тощо.

Починаючи з 1397 року, в Золотій Орді розпочалася боротьба за владу між двома її складовими частинами — мусульманською та православною (християнською). І, цілком зрозуміло, що хан Тохтамиш, маючи дружні стосунки з Великим Литовсько–Руським князем Вітовтом, звернувся до того по допомогу.

Уже «в 1398 году… Витовт (звичайно, з ханом Тохтамишем. — В. Б.) предпринял… большой поход в Дешт–и–Кипчак… Войска… дошли до Дона и разорили главное кочевье татар, называемое Ордой, захватив в плен много татар с их семьями и со скотом» [14, с. 179].

І хоча, по–суті Орда була розгромлена, але залишались її неподолані роди в заволзьких та зауральських степах — мангитські роди Едігея та усі мусульманські роди лівого крила Джучі–улусу.

У 1399 році відбулася чергова битва між військом, з одного боку, — Тохтамиша і Вітовта, а з іншого: мусульманською частиною Золотої Орди під проводом Едігея і Тимур–Кутлука, так звана битва на річці Ворскла. Битва була настільки жорстокою, що хани Золотої Орди, вигравши її, ще майже десять років вимушені були терпіти на чолі Московського православного улусу ненависного їм хана Тохтамиша та вести з ним постійні війни.

І хоча так звана московська історична наука розповідає про втечу Тохтамиша до Сибіру, та то лише «примеси лжи» для людей необізнаних. Бо саме за річкою Урал та в Заураллі знаходилися володіння знаменитого Едігея. Тож тікати в землі свого найлютішого ворога Тохтамиш ніколи би не став. А головне, там не було жодного роду, який би підтримував його.

Потужно і зухвало оббрехала московська історія свого володаря — хана Тохтамиша.

Тому подякуємо професорові М. Г. Сафаргалієву за його чесні слова:

«Источники, рисующие нам деятельность Тохтамыша в 1399–1405 гг. до нас не дошли. И» указания историков Тимура невидно, где Тохтамыш вел переговоры с Тимуром…» [14, с. 181].

За свідченням давнього історика Ібн–Арабшаха, 15 (остання) битва між Тохтамишем і Едігеєм закінчилася перемогою Тохтамиша:

«Пятнадцатое сражение было не в пользу Идеку. Он (Идеку) был разбит и рассеян, обращен в бегство и прогнан. Тохтамыш стал единодержцем в царстве и очистился для него Деште Берке…» [14, с. 182].

За свідченнями давніх істориків і російських так званих літописних зводів хан Тохтамиш був убитий підступно. Ось що з цього приводу повідомив той же арабський історик Ібн–Арабшах:

«Скрывшийся в… степях Эдигей меж тем выжидал удобного момента. Узнав, что «он (Тохтамыш) один без войска (находится) в загородной местности», ночью напал на беспечного Тохтамыша, который «очнулся только тогда, когда бедствия окружили его, а львы смертей охватили его и змей копий да ехидны стрел уязвили его» [14, с. 182].

І далі:

«Ибн–Арабшах, записавший рассказ об убийстве Тохтамыша, не дает ни даты, ни места, где был убит Тохтамыш» [14, с. 182].

Так загинув один з найвидатніших князів (ханів) Московського улусу Тохтамиш, який володів улусом із 1392 року, прийняв православну віру і похований в Архангельському Соборі Московського Кремля з іменем князя Василя І (Дмитрійовича).

* * *

Не будемо розповідати про жорстокі чвари, що розгорілися на півдні Золотої Орди і точилися впродовж 1400–1419 років за верховну владу в державі між Едігеєм і його прихильниками та синами Тохтамиша (а у перші роки смути і самим Тохтамишем) і Великим Русько–Литовським князем Вітовтом, який їх підтримував.

Звернімо увагу, що впродовж перших років смути на троні Золотої Орди сиділи:

— Тохтамиш,

— Шадибек (ставленик Едігея),

— Джалал–ад–дін (син Тохтамиша),

— Булат–султан (ставленик Едігея).

У ці роки хан Тохтамиш неодноразово захоплював владу в Сараї та втриматись там не міг, бо не мав підтримки родів, які сповідували мусульманську релігію. Тому і бачимо, ще за життя Тохтамиша на золотоординському троні його старшого сина Джалал–ад–діна, у московському поданні — Зелені–Салтана. Певно той, за згодою батька, не прийняв православну віру саме з цієї причини. Що характерно, Джалал–ад–діна постійно підтримував у подальшому Великий Литовсько–Руський князь Вітовт у його намаганні закріпитися на золотоординському престолі. Джалал–ад–дін тричі захоплював престол держави.

Цікаво зазначити ось таке:

«Русские (московські. — В. Б.) летописи не указывают, куда скрылся Джелал–ад–дин после воцарения хана Булат–султана…» [14, с. 184].

І це не дивно. Бо ж не могли вони засвідчити після редагування їх Катериною II та її «Комиссией для составления записок о древней истории, преимущественно России», що син хана Тохтамиша втік до свого Московського улусу.

А от арабський історик Ібн–Арапшах це міг собі дозволити. Послухаємо:

«Сыновья Тохтамыша разбрелись в (разныя) стороны: Джалал–ад–дин и Керимберди (ушли) в Россию, а Кубяк и остальные братья — в Сыгнак» [15, с. 471–472].

Не дивуймося, що московити, перекладаючи працю Ібн–Арабшаха, називають тогочасний Московський улус — Россией. Це їхня звичайна поведінка. Бо землі Київської Русі, вони у ті часи називали Литвою, у кращому випадку — Малоросією.

Професор М. Г. Сафаргалієв з цього приводу пояснив:

«Хотя русские (московські. — В. Б.) летописи и не сообщает о пребывании Джелал–ад–дина и Керим–Бердия в России (Московському улусі. — В. Б.), но возможность эта не исключена. Объясняя причины похода на Москву в 1408 году, Едигей в своей грамоте к великому князю подчеркивал: “…Слышанное нам учинилось таково, что Тохтамышевы дети у тебя, и того ради пришли есьми ратиею”» [14, с. 184].

Незважаючи на те, що лист Едігея сфальшований, бо, як свідчив російський професор С. Н. Валк «…русских актов XIV века и ранее не существует. Самые ранние — это подделки второй половины XV века. Акты с датой XV века на самом деле подделки XVI века», проте треба визнати, що сам факт втечі синів хана Тохтамиша до Москви таки був. Це засвідчили арабські історики. Треба думати, що саме до батька втекли два сини Тохтамиша. Вірогідно, що хан Тохтамиш загинув 1408 року, захищаючи свою православну столицю. Тому що невідомі місце та рік загибелі хана, але у московському Архангельському соборі під тамгою роду Тохтамиша чомусь лежить так званий Василь І. Не могли ж бо московські князі захищати дітей ненависного їм хана, котрий спалив Москву 1382 року, та віддати її на нове знищення.

Не в’яжеться московська історична версія із звичайною людською логікою. Тим більше, що Едігей не мав (за московською історичною версією) ворогів серед московитів. Навпаки, московські князі врятували Едігея (разом із Тимуром) у битві на Кундурчі у 1391 році.

Куди не кинь — скрізь клин!

Послухаємо, як повівся щодо Москви Едігей у 1408 році. Дуже емоційно ті події описав М. М. Карамзін:

«Великий князь (Московський. — В. Б.), с намерением питать мятеж в Орде, дал в России (Московському улусі. — В. Б.) убежище сыновьям его (Тохтамыша. — В. Б.). Слабый хан молчал, а знаменитый Эдигей, сподвижник Тамерланов… Князь всемогущий в Улусах, находился в дружеских отношениях с Василием, давал ему ласковое имя сына и коварный совет воевать Литву… Сей хитрый старец, видя, что Государь Московский и Витовт никак не хотят отважиться на решительную войну между собою, предпринял наконец оружием смирить первого… Эдигей… шел вперед с великою поспешностью — и через несколько дней услышали в Москве, что полки Ханские стремятся прямо к ней. Сия весть поколебала твердость Великокняжеского Совета, Василий не дерзнул на битву в поле… уехал с супругою и с детьми в Кострому…» [18, т. V, с. 103–104].

За московською вигадкою, заради двох синів Тохтамиша — лютого свого ворога — Московський князь порушив дружбу з Едігеєм і віддав Московське князівство на повне винищення.

Як вам подобається московська версія подій?

Автору це нагадує звичайний людський маразм.

Та послухаємо М. М. Карамзіна далі:

«Чтобы татары не могли сделать примета к стенам Кремлевским, сей Князь (дядько Великого Московського князя, який очолив оборону Москви 1408 року. — В. Б.) велел зажечь вокруг посады. Несколько тысяч домов, где обитали мирные семейства трудолюбивых граждан, запылали в одно время… Зрелище было страшно: везде огненные реки и дым облаками, смятение, вопль, отчаяние. К довершению ужаса, многие злодеи грабили в домах, еще не объятых пламенем, и радовались общему бедствию… Декабря 1 пришел сам Эдигей с четырьмя Царевичами (з роду Чингісхана. — В. Б.) и многими князьями, стал в Коломенском… Между тем полки Татарские рассыпались по областям Великого Княжения (зверніть увагу — тільки Московського. — В. Б.), взяли Переславль Залесский, Ростов, Дмитров, Серпухов, Нижний Новгород, Горрдец, то есть сожгли их, пленив жителей, ограбив церкви и монастыри. Счастлив, кто мог спастись бегством! Не было ни малейшего сопротивления. Россияне (московиты. — В. Б.) казались стадом овец, терзаемых хищниками волками. Граждане земледельцы падали ниц пред варварами, ждали решения судьбы своей… Пленников связывали и вели, как псов, на; смычках, иногда один татарин гнал пред собою человек сорок» [18, том V, с. 104–105].

Навіщо автор надав такий розлогий опис руйнації Московського улусу 1408 року?

Треба зрозуміти: після 1408 року Московський улус, по суті, був геть зруйнований та винищений. І не важливо, чи хан Тохтамиш загинув у 1408 році, захищаючи Москву, чи раніше. Важливо те, що його сини Джелал–ад–дін і Керим–Берди залишились живі, при тому з досить потужним військом, яке відійшло на захід, у бік Смоленська. Саме за ними посилав Едігей 30–тисячне військове угруповання, аби наздогнати та знищити.

Звернімо увагу: перед походом на Москву 1408 року Едігей спочатку позбавив рід Тохтамиша Булгарського улусу.

«Из рассказа Шильтбергера явствует, что Эдигей, прежде чем посадить нового хана… “вступил в Булгарию…” против Джалал–ад–дина, провозглашенного ханом в Булгаре 1407 г., по низложении Шадыбека сторонниками Джалал–ад–дина» [14, с. 183–184].

Едігей постійно обрізав мусульманські володіння роду хана Тохтамиша, намагаючись обмежити його вплив на ті улуси. Йшла жорстока боротьба за владу. І Едігей постійно старався завести її у міжрелігійну площину. Це розумів свого часу хан Тохтамиш, розуміли і його сини після смерті батька. Ось чому після важкої руйнації Московської землі, Тохтамишевичі перенесли боротьбу за царську владу на південь. Хоча Московський улус залишався їхнім постійним прихистком.

Сини Тохтамиша, залишившись мусульманського віросповідування, вибили із рук Едігея його головну релігійну карту.

Тому коли звернемось до історії Золотої Орди, то побачимо, що з 1410 до 1420 року, на престолі держави сиділи переважно сини Тохтамиша. Хоча, звичайно, Едігей, цей злий геній Орди, постійно намагався їх усунути. Але це йому вдавалось робити важче і важче. І якби не ворожнеча між братами, вплив Едігея на події міг припинитися ще до його смерті (1419 рік).

Як зазначають російські історичні джерела уже в 1410–1411 роках хан Джалал–ад–дін — старший син Тохтамиша — захопив Крим і весь південь Золотої Орди. Послухаємо:

«Со своей стороны Витовт помог Джалал–ад–дину захватить Крым… Войско Джалал–ад–дина… в 1410 г. заняло Крым и побережье Черного моря, изгнав из Солхата наместника хана Булата» [14, с. 186].

Цього ж хана Булата, ставленика Едігея, син Тохтамиша знищив під містом Азаком (Таною) на початку 1411 року. Цього разу кримські роди: ширинів, аргинів, баринів, кіпчаків і джалаїрів стали на підтримку хана свого роду.

Емір Едігей тут же висунув на престол Золотої Орди нового Чингісида — хана Тимура сина Тимур–Кутлука, який помер у 1400 році. Але цей жест Едігея не допоміг йому, бо син Тимур–Кутлука не захотів прислуговувати інтриганові, через що між ними виникли суперечки. Навіть дійшло до війни.

«Раздоры, начавшиеся между Тимуром и Эдигеем были на руку сыновьям Тохтамыша, они спешили использовать благоприятную обстановку, собрали своих стронников, в том же 814 (1411–1412) году выступили против Тимур–хана “из стран русских”, неожиданно напали и разгромили орду Тимур–хана; большинство кочевого населения (улусу Тимур–хана. — В. Б.) перешло на сторону Тохтамышевичей, третий раз провозгласивших Джалал–ад–дина ханом» [14, с. 187].

Просимо звернути увагу, що і цього разу Тохтамишовичі прийшли із «стран русских», тобто з Московського улусу. Не дивуймося такому перекладові московитами арабських та перських істориків. Вони де тільки могли, там приписували собі те ім’я. Треба завжди це мати на увазі.

Після Джалал–ад–діна на престолі Золотої Орди сиділи його рідні брати: Керим–Берди, Кепек–хан, Жаббар–Берди.

Треба розуміти, що цей відтинок часу Золотої Орди у російській історичній літературі майже повністю відсутній, а те, що наведено, в значній мірі перебрехано. Недаремно вигадали Куликовську битву, спалення Москви у 1382 році, князя Василя І та замовчали захоплення Москви у 1392 році, московського князя Тохтамиша тощо.

Професор М. Г. Сафаргалієв у часи хрущовської відлиги зумів написати:

«В истории Золотой Орды второе десятилетие XV в. имеет много пробелов. В русских летописях отсутствуют какие–либо данные, относящиеся к этим годам; нет их и в сочинениях восточных историков» [14, с. 190].

Отож усі чвари та протистояння братів хана Джалал–ад–діна швидше вигадки, ніж правда, щоби якомога більше понакидати «доважків брехні», а за ними приховати правду про Московський улус Орди та його князів (ханів).

За всі роки відновлення Московського улусу (1408–1432) у ньому не було постійного хана. Сини Тохтамиша після погрому Москви Едігеєм у 1408 році, коли були спалені практично всі міста улусу (князівства), а люди або винищені, або виведені Едігеєм до свого улусу в Заволжжя та в Зауралля, дуже рідко тримались у ньому. Хани постійно повертали до нього старих мешканців і різний православний люд, який захоплювали на півдні держави, та відбудовували спалені міста. У Московському улусі усі ті роки сидів, призначений ще ханом Джалал–ад–діном, баскак Булат. Його завданням і була відбудова улусу. А Джалал–ад–дін з братами навідувалися до родового улусу лише для перепочинку та відновлення сил.

Навіть у знаменитого М. М. Карамзіна є дещо спотворена згадка про Московського баскака Булата. Послухаємо:

«Миновало около шести лет после заключения юным Василием мира с дядею его, Юрием; условие решить спор о Великом Княжении судом Ханским… Они вместе прибыли в улус Баскака

Московского, Булата, друга Василиева и неприятеля Юриева» [18, том. V, с. 134–135].

Як бачимо, М. М. Карамзін визнав, що в Московському улусі у 1425–1433 роках правив ханський баскак Булат і саме до нього, до його улусу, в 1431 році приїхали на узгодження онук хана Тохтамиша Василь II та його дядько, один із молодших братів Джеалал–ад–діна — Юрій, тобто — православний. Та про це призначення поговоримо пізніше, коли прийде черга.

Цікаво, що ВРЕ (третє видання) фіксує смуту в Золотій Орді тільки у 1410–1412 роках. Послухаємо:

«Едигей, Идигу, Идику… эмир Белой Орды из племени мангыт… Во время смуты 1410–1412 Э(дигей) потерял власть в Орде и бежал в Хорезм, откуда его изгнал гератский хан Шахрух в 1414. Убит близ г. Сарайчика одним из сыновей Тохтамыша» [2, т. 9, с. 63].

Не будемо зайвий раз розповідати, навіщо російська історіографія вигадувала різні смути у Золотій Орді, принижуючи центральну владу держави, та вихваляючи своїх вигаданих московських князів. Це робилося цілеспрямовано і свідомо. А в конкретному випадку — аби відтягти смерть Едігея та прихід до влади останнього визначного Великого хана Золоті Орди — Улу–Мухаммеда. І не важливо, коли він прийшов до влади, чи у 1414–1415, чи у 1418–1419, чи у 1421 роках. Бо те, що він вчинив за свого царювання в Золотій Орді, до того не мало аналогій.

7

Перш ніж перейти до останнього хана Золотої Орди — Улу–Мухаммеда, варто звернути увагу на велику і доленосну для світової історії — Грюнвальдську битву. Російська історіографія й до цієї події вкинула багато «доважків брехні». Принизити чуже та похвалити своє, вигадане, це їхній давній метод.

До сьогоднішнього дня не існує остаточно узгодженого кількісного складу протиборчих сторін. Хоча більшість істориків погоджуються, що загальна кількість польсько–литовського війська була більшою за військо Тевтонського ордену.

Польський історик Длугош, який працював удругій половині XV століття, вважав, що польське військо також значно переважало литовське. Однак із Яном Длугашем та прихильниками його точки зору погодитись важко. І це ґрунтується ось на чому: складовою частиною війська Великого Литовського князівства була тьма (10 тисяч) золотоординського хана Джалал–ад–діна. Сучасні автори книги «Грюнвальдська битва — битва народів» навели такий факт:

«Наприкінці 1409 року Вітовт із Джалам–ад–діном прибули до Берестя, де зустрілися з Ягайлом і домовились про подальші дії» [146, с. 121].

Такі домовленості завжди закріплюються договором. І, зрозуміло, що Ягайло з Вітовтом не могли просити у хана Золотої Орди допомоги в 1–2 тисячі вершників. Це було би принизливо для всіх учасників домовленості. Отож розмова могла вестися про участь у битві хоча б однієї тьми хана.

Зауважмо, що після погрому Москви 1408 року у хана Джалал–ад–діна залишилось не менше 40 тисяч населення його ілів. Послухаємо російського професора:

«Впоследствии Джелал–ад–дин со своими татарами, которых по словам Длугоша, насчитывалось 40 тысяч, принимали участие в знаменитом Грюндвальдском сражении в 1410 году и содействовали разгрому ордена. Со своей стороны Витовт помог Джалал–ад–дину захватить Крым вскоре после битвы под Танненбергом (Грюнвальдом)» [14, с. 186].

Не треба забувати, що вся територія від Москви до Вязьми і Дорогобужа у ті часи, за свідченням хана Менглі–Гірея, також належала родам: ширинів, аргинів, баринів і кіпчаків. А саме туди після 1408 року відійшли роди Джалал–ад–діна. Згадаймо листи кримських ханів до московських князів.

Усе свідчить про участь однієї тьми татарського війська у Грюнвальдській битві. Навіть раптовий відхід з поля бою — звичайний тактичний маневр золотоординського війська. Пригадаймо битву на річці Калка у 1222 році.

У західноєвропейській історичній науці цей тактичний маневр втечі з поля бою називають — «татарським». Вчинити такий тактичний хід і не зазнати нищівних втрат могла тільки татарська тьма хана Джалал–ад–діна. Саме — тьма, десятитисячне з’єднання легкої татарської кінноти. Менша її кількість була би оточена і знищена протягом однієї години.

До цієї татарської військової одиниці не могли бути приєднані інші військові підрозділи — ні руські, ні литовські. Це аксіома, яка не потребує доказів у військових людей. Після годинного бою, а саме такий час легка татарська кіннота завдавала удар по лівому крилу війська Тевтонського ордену, злагоджено відійти з поля бою могла тільки вишколена військова одиниця. Саме такою і була тьма хана Джалал–ад–діна.

Коротко проаналізуємо причини та хід Грюнвальдської битви, щоби читачі володіли темою розмови.

Про причину війни між Польщею і Великим Литовсько–Руським князівством, з одного боку, та Тевтонським орденом, — з другого, повідомляє литовський професор Алфредас Бумблаускас: «…визнається, що основною причиною війни був конфлікт між Тевтонським орденом і ВКЛ щодо Жемайтії, до якого не міг прирівнятися ані конфлікт Польщі з Тевтонським орденом щодо Померанії, ані непорозуміння з Угорщиною щодо Червоної Русі» [146, с. 49].

Тобто, Тевтонський орден, приєднавши Жемайтію, виходив своїм східним кордоном на Лівонський орден. Військова ударна потуга католицизму на прибалтійських землях ставала домінуючою. І цей рух відбувався, незважаючи на те, що у 1385 році між Польщею та Великим Литовським князівством була підписана Кревська унія, «згідно з якою великий князь литовський Ягайло став королем Польщі. Однією з умов Кревської угоди була християнізація за католицьким обрядом язичницької частини Литви, розпочата 1387 року. Найголовнішими були політичні наслідки цієї акції — користь від хрещення проявилась невдовзі, коли 1395 року імператор священної Римської імперії, а 1403–го — і Папа Римський заборонили Тевтонському ордену воювати з новоохрещеною Литвою. Відтоді агресія Тевтонського ордену втратила ідеологічну мотивацію і не могла сподіватись на ефективну допомогу Заходу» [146, с.42].

Трагедія Великого князя Вітовта полягала в тому, що приєдуючи до своєї держави території на півдні та сході, він втрачав свою рідну, литовську землю і це при тому, що на той час виконав усі вимоги Священного Католицького Престолу. Це була одночасно і трагедія Ягайла, литвина за походженням, але менша, бо перебував на польському престолі. Отже, 15 липня 1410 року на території Тевтонського ордену біля містечок Танненберг і Грюнвальд відбулася знаменита битва.

Ця битва вивчається і подається, переважно, за описом польського історика Яна Длугоша, який жив у 1415–1480 роках. Цієї трактовки битви дотримується і російська історіографія, бо поляки і московити були зацікавлені в приниженні литовців, українців і білорусів.

Ян Длугош саме так і подав опис Грюнвальдської битви. Ось його слова:

«Коли з литовцями, русичами і татарами закипіла битва, військо литовське, не витримуючи удару ворога, почало відступати: воно відступило приблизно на десятину землі; зазнаючи все більшого тиску хрестоносців, було змушене відступати все далі і далі, і, врешті, почало тікати… Така паніка охопила втікачів, що деякі з них добігли до Литви, де проголосили, що король Владислав (Ягайло. — В. Б.) і великий князь Литовський загинули, а їхні війська були повністю знищені. У цій битві великої честі заслужили смоленські вої, що стояли біля своїх хоругв, які завзято б’ючись, урешті з’єдналися з польськими загонами…» [146, с. 113].

Звичайно, далі до бою долучилось польське військо і перемогло. Так польський патріот Ян Длугош прославляв свого короля.

Треба зазначити, що литовські історики теж не мовчали:

«Литовський літопис про Грюнвальдську битву (писав. — В. Б.) як про перемогу литовців: “І наказав своєму корпусу придворному, що його охороняв, йти на допомогу. Той корпус пішов допомогти війську литовському, і приєднався до литовців. І на голову німців розгромив (Вітовт. — В. Б.) самого магістра, і всіх його комтурів до смерті побили, і незчисленну силу німців піймали у полон або побили”. А решта польського війська їм нічого не допомагала, тільки на те дивилась…» [146, с. 115].

Та є незалежне німецьке джерело, яке спростовує і польські, і литовські патріотичні вигадки. Послухаємо:

«В хроніці Посільге — про литовців тільки й сказано, що їхній напад було відбито, але вони брали участь на останньому етапі битви — здійснюючи удар із протилежного (аніж поляки) боку і беручи участь у фінальному оточенні, коли загинули магістр, комтури і багато братів Ордену» [146, с. 114].

Незацікавлене німецьке джерело вказує на цілком сплановані дії збірного литовського війська.

А далі пропонується підрахувати литовську, а потім — польську масу війська. Оскільки ми визначили військову потугу хана Джалал–ад–діна як тьму, а це десять тисяч вершників, то ще раз пояснимо нашу думку. Вона мусить бути стовідсотково логічною і незаперечною. Факт участі татарських військ хана Джалал–ад–діна — сина Тохтамиша — визнають абсолютно усі європейські історичні джерела. Але є ще й договір, підписаний між ханом, Ягайлом і Вітовтом у 1409 році в Бресті. Цей документ зберігався у литовських архівах, які після третього поділу Речі Посполитої (Польщі) московські царі привласнили та вивезли до Москви, поклавши його до своїх таємних сховищ (так звана Литовська Метрика, 600 томів).

Чому мова йде про одну тьму татарського війська Джалал–ад–діна, у московській історії — Зелені–Солтана. Як пишуть давні джерела, перший удар був нанесений по лівому крилу Орденського війська, де знаходилося близько 10–ти тисяч вояків, серед них і важка кіннота. Якби удар наносився, скажімо, не тьмою, а 2–4 тисячами легкої татарської кінноти, то за правилами військової стратегії, вона була б оточена і знищена корпусом Ордену, по якому наносила удар. Пам’ятаємо: решта орденського війська стояла вишикуваною проти польського війська і участі в протидії татарам не приймала протягом одної години, доки легка татарська кіннота атакувала.

Якби атакуючих, скажімо, було 2–3 тьми, то вони, за військовими правилами, або перемогли би, або змусили б відступити

Орденський корпус, по якому наносили удар. Це військова логіка і, коли немає інших достовірних джерей, треба керуватися виключно нею, а не чиїмись забаганками, навіть якщо ті забаганки — московські.

Чому ліве крило наступальної татарської кінноти прикривали інші сили литовського війська? У нашому випадку — три Смоленські хоругви. Тут відповідь надзвичайно проста і тільки свідчить про зазделегідь розроблений план битви.

Звернімо увагу: смоленські полки (чи хоругви) стали до бою тільки під час відходу з поля бою татарської тьми. Що говорить про таке їхнє завдання: перше — прикрити лівий фланг татарського війська під час його відходу; друге — прикрити правий фланг поляків від можливого удару Ордену по правому флангу після відходу тьми Джалал–ад–діна. з поля бою. Ось чому, за Длугошем, смоленські хоругви пристали до польського війська з правого боку.

Можлива кількість смоленських воїнів мусила становити 2–3 тисячі бійців. Але абсолютно неможливо визначити, скільки із них було литовців, а скільки — білорусів. Московити ж до «смоленських полків» не мали жодного відношення, бо до 1410 року Смоленськ з Москвою ніяким чином не були пов’язані, навіть входили до різних держав.

При тому шо відступ татарської тьми з поля бою передбачався заздалегідь, військо Великого князя Вітовта мало розташовуватись не менше як у дві лінії. У першій лінії перебували: 3 смоленські хоругви (полки) і татарська тьма. У другій лінії (другому ешелоні): литовські, білоруські та українські полки (хоругви). Слід розуміти, що у ті часи білоруські і українські полки називались — руськими.

Чому саме таку побудову мало військо князя Вітовта?

Відповідь очевидна: якщо б татарська тьма і смоленські полки не витримали удару Орденського корпусу, що стояв ліворуч, то удар мав стримати другий ешелон литовського війська, щоб не дати Ордену оточити поляків. Тож друга лінія литовського князя Вітовта мала у своєму складі теж не менше 10–12 тисяч вояків. Таким чином військо Великого Литовсько–Руського князівства у Грюнвальдській битві сягало 22–23 тисяч. Приблизно таким же було і польське військо короля Ягайла. Про що свідчить хід битви, коли Орден почав тіснити військо польського короля. Послухаємо історика:

«…Вітовт кинув в атаку свою легку кінноту. Вона швидко наблизилася до бойових порядків хрестоносців і засипала їх стрілами (виключно татарська тактика ведення бою. — В. Б.). І хоча рицарські хоругви майже не постраждали, проте артилерія була виведена зі строю, а легко захищені арбалетники зазнали відчутних втрат. Напевне, це й було першим завданням, яке поставив Вітовт своєму авангарду. У відповідь рицарі пішли в контратаку. За звичаєм тих часів вояки розсипалися по полю і перетворили битву на велику кількість турнірів та герців без правил. Поки… (татари билися з тевтонцями. — В. Б.), польське військо залишалося бездіяльним… Коли ж… (татари почали. — В. Б.) відступати, король (Ягайло. — В. Б.) кинув у бій своє військо… Напевне Ягайло і Вітовт застосували татарську тактику — за допомогою фальшивої втечі змусили ворога підставити свій тил чи фланг… Це було другим завданням легкої кінноти під час атаки на рицарів. І це завдання вона виконала блискуче… Поляки… почали тиснути на тевтонців. Останні поступово охопили польські фланги, заходячи в тил. Особливо глибоко рицарі зайшли у правий фланг (який прикривали смоленські полки. — В. Б.). І коли Юнгінген (Великий магістр Тевтонського Ордену. — В. Б.) кинув у бій останні резерви, вважаючи, що битву вже виграно, зненацька за його лівим флангом з’явився Вітовт зі своєю кіннотою. Швидкою атакою він розтрощив увесь тил рицарів. Почалася паніка, і вороже військо кинулося тікати… Юнгінген загинув у бою. Достеменні втрати тевтонців невідомі, але вони мали бути великими» [146, с. 121–122].

Так був розгромлений Великий Тевтонський орден силами литовців, поляків, русичів (українців і білорусів), татар та інших народів.

І тут варто звернути увагу на цілком несподіваний для істориків радянської школи факт — участь у Грюнвальдській битві московської тьми хана Джалал–ад–діна (Зелені–Салтана). Здавалось би — неймовірно! Та це — незаперечний факт — участь у Грюнвальдській битві війська сина хана Тохтамиша. Саме Джалал–ад–дін у грудні 1408 року, напередодні спалення Москви Едігеєм, відвів останки своїх родів (майже 40 тисяч населення) в район міст Вязьми і Дорогобужа під захист смоленських військ князя Вітовта. Пізніше, у 1409 році, син Тохтамиша підписав договір із Вітовтом і Ягайлом про спільну боротьбу на Заході і Сході. Ось чому хан Джалал–ад–дін особисто приймав участь у Грюнвальдській битві.

«Со своей стороны Витовт помог Джалал–ад–дину захватить Крым вскоре после битви под Танненбергом (Грюнвальдом)» [14, с. 186].

А в 1411 році хан Джалал–ад–дін повністю відновив свою владу в Золотій Орді (окрім Хорезмського улусу).

Хотілось би зазначити, що російська історіографія у поданні Грюнвальдської битви визначила її як «польсько–литовсько–русскую победу». Хоча ніякого «русского» додатка, у сучасному розумінні цього слова, не існувало. Через те, що у битві брали участь «русские полки», то кількість «польско–литовско–русских войск» занижено до 32 тисяч вояків, тоді як кількість вояків Тевтонського Ордену завищено до 27 тисяч. Це звичайна практика московитів, не будемо про неї говорити. Лише нагадаємо, що сучасні так звані українські історики повністю мавпують ті цифри далі. Вони самостійно думати і аналізувати не звикли.

За нашими підрахунками військо Великого князя Вітовта налічувало у своєму складі 22–23 тисячі вояків, а польського короля Ягайда — 20–22 тисячі. Майже одинаково. Тобто загальна кількість війська Литви і Польщі складала 42–45 тисяч людей.

Тевтонський Орден налічував у своєму складі 20–22 тисячі вояків, так само, як і польське військо, але мав більше важкої панцерної кавалерії, тому у розпал битви і почав перемагати поляків.

Абсолютно всі історики, як російські, білоруські, українські, литовські, так і європейські, мовчки обходять тему участі татарської тьми хана Джалал–ад–діна у Грюнвальдській битві 1410 року.

У Великій Радянській Енциклопедії (третє видання), т. 7, с, 416, про участь татарської кінноти у битві зазначено:

«На прав(ом) фланге располагалась тат(арская) конница… Битва началась залпом орденских бомбард, который не причинил вреда союзным войскам. Татарская конница и первая линия войск Витовта атаковали лев(ый) фланг крестоносцев, однако были опрокинуты контратакой рыцарей Вилленрода» [2, т. 7, с. 416].

Московська історична наука, як і європейська, завжди намагалася применшити або приховати участь татарського війська у Грюнвальдській битві. Ніде ніколи не говорилося, що тьма хана Джалал–ад–діна була з московського улуса.

Сучасний литовський професор хоч і визнає факт применшення військової потуги татар у Грюнвальдській битві, та все ж таки шукати істину немає наміру. Тому пише тільки часткову правду. Послухаємо:

«Хоча Длугош вказує, що їх (татар хана Джалал–ад–діна. — В. Б.) було лише 300. Вже давно є обґрунтованою думка, що у такий спосіб хотіли применшити роль нехристиян у битві. їх мало бути у декілька разів більше —від 1,5 до 2 тисяч» [146, с. 93].

Професор ніби й прагне відновити справедливість, та, насправді, виконує те саме завдання, що й поляк Длугош у XV столітті.

Треба пам’ятати, що татарська тьма наносила удар по одному з найкращих корпусів Тевтонського Ордену. Послухаємо історика:

«…Супроти війська ВКЛ було кинуто один із найголовніших корпусів Тевтонського Ордену з гонфаноною Пресвятої Діви Марії. Про це, хоча й пізніше, прямо говорить «Нова хроніка великого магістра» (кінець XV ст.) і «Пруська хроніка» Мартина Керднера (кінець XVI ст.)» [146, с. 112].

Навіщо про це нагадується?

Якби проти військового корпусу Тевтонського Ордену, а це 7–8 тисяч важкої, панцерної кінноти, на початку атаки було кинуто 1,5–2,0 тисячі татарської легкої кінноти, то вони не тільки не витримали б годинний бій, а потім —відійшли, вони були б знищені протягом години вщент — оточені й порубані. А кидати в наступ другу лінію литовського війська, коли з поля бою ще не відійшла перша, — означає закрити її на полі бою і не дати відійти…

Треба врешті визнати: Європа вперше у битві такого масштабу використала допомогу Золотої Орди, а саме — татарське військо Московського хана (князя) сина Тохтамиша — Джалал–ад–діна. І саме той, Московський хан запропонував план першої атаки, щоб порушити військовий стрій Орденського війська. А головне — особисто виконав той план, що й призвело до повного розгрому Тевтонського Ордену.

Європейська історична наука про це знає, але — мовчить.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ЦАР (ХАН) УЛУ–МУХАММЕД

1

Московський цар Улу–Мухаммед — надзвичайно цікава особа. Це — Єльцин першої половини XV століття. Саме ця людина виокремила Московський улус із складу Золотої Орди та надала йому ознак незалежної держави. Улу–Мухаммед навіть змушений був прийняти християнську віру, щоби посісти місце так званого Великого Московського князя. Але вже підкреслювалось автором, що в Золотій Орді такого титулу як Великий Московський князь не існувало і не могло існувати до її розпаду на окремі улуси — незалежні держави.

Розпад Золотої Орди на окремі, незалежні держави відбувся саме за часів Великого хана Улу–Мухаммеда, після його усунення. Оскільки улуси: Кримський, Казанський, Астраханський, Ногайський залишились при своїй старій мусульманській вірі та очолювались ханами — Чингісидами ісламського віросповідання, то й отримали тюркські найменування:

— Казанське ханство,

— Кримське ханство,

— Астраханське ханство,

— Ногайська Орда тощо.

Саме в ці роки було створено й Касимівське ханство для середнього сина Улу–Мухаммеда–Касима. А на сході Джучі–улуси з’явились:

— Казанське ханство,

— Сибірське ханство і т. д.

Терени православної частини Золотої Орди, звичайно, не могли називатися ханствами чи ордами, тому й отримали назви князівств, а їхні володарі — Великих князів, як от:

— Велике Московське князівство,

— Велике Тверське князівство та інші, незначні.

Про весь цей поділ (розпад) поговоримо пізніше.

Зазначимо: і в мусульманській частині Золотої Орди, і в християнській титул Великого хана чи Великого князя отримували тільки нащадки роду Чингісхана: у першому випадку — мусульманського віросповідання, у другому — православного. Приклад — хан Сеїд–Булат, у хрещенні — Симеон Бекбулатович.

Сучасна російська історична наука зазначає: «Даже лишившись престола в Касимове, которым не мог владеть христианин, Симеон сохранил за собой царский титул…».

Поговоримо ж про хана Улу–Мухаммеда і його часи послідовно. Розпочнемо оповідь від останніх років життя хана Тохтамиша. Хоча професор М. Г. Сафаргалієв чітко зазначав:

«Источники, рисующие намгдеятельность Тохтамыша в 1399–1405 гг. до нас не дошли» [14, с. 181].

А чому не дійшли — ми знаємо: Москва чи приховала, чи знищила.

* * *

Уже розповідалося, що хан Тохтамиш, найпевніше, загинув, захищаючи Москву від навали Едігея, бо похований у Московському Кремлівському Архангельському Соборі під іменем Василя Дмитровича. Треба звернути увагу: спалення Москви Едігеєм в історичних джерелах подається під 1407 і 1408 роками — це ті ж роки, коли настала смерть хана Тохтамиша.

Не міг Тохтамиш тікати в Сибір, за Урал, де були свої, сибірські, хани із родів Орди (Ічена) і Шайбана. Там мешкали інші татарські (тюркські) роди, які не мали нічого спільного з ним. Тому підтримки сибірських татарських родів знайти там він не міг.

Надзвичайно дружніми були стосунки Тохтамиша з Великим Литовсько–Руським князем Вітовтом, вони разом у 1397–1399 роках кілька разів ходили військовими походами на ворогів хана — Тимур–Кутлука та Едігея. Союз Вітовта з Тохтамишем не закінчився 1399 роком. Є давнє джерело — спогади іспанця Клавіхо «Дневник путешествия ко двору Тимура в Самарканд в 1403–1406 гг.», де він пише: «Тохтамыш, император татарский и Тимурбек помирились и стали вместе стараться обмануть этого Эдигея» [14, с. 181].

Тобто на 1403 рік у хана Тохтамиша існували воєнні договори як із Вітовтом, так із Тимуром, проти головних ворогів: Едігея та його роду — мангитів.

Звичайно, Едігей ніяких військових походів проти Тохтамиша у 1400–1405 роках вчинити не міг. Бо за його улусом, а це більша частина сучасного західного та північного Казахстану, дуже пильно стежив емір Тамерлан із Самарканда.

А Тимур–Кутлука у 1400 році не стало. Напевно, був знищений. Є всі підстави вважати, що у 1400–1406 роках Великим ханом Золотої Орди був Тохтамиш. Клавіхо жодним словом не обмовився про інших «татарських імператорів», окрім Тохтамиша та його ворога — «мангитського еміра Едігея». Тому й наніс Едігей свій підступний удар Тохтамишу та Москві тільки чи 1407, чи 1408 року, після смерті Тимура. Бо іспанець Клавіхо у своєму «Дневнике…» ні про смерть Тохтамиша, ні про похід Едігея на Золоту Орду в 1406 році не знав. Це треба мати на увазі.

Варто також пам’ятати, що один із синів Тохтамиша був одружений з донькою Вітовта. Напевне той, який отримав у спадок від Тохтамиша Московське князівство. Звичайно, Вітовт не міг віддати заміж доньку за мусульманина, тож обоє, і син Тохтамиша, і донька Вітовта одночасно прийняли православну віру.

Всі ці твердження можна перевірити. Хан Тохтамиш був 1355–1360 року народження. Не будемо з цього приводу наводити цитат. У кого є бажання, може звернутися до книги М. Г. Сафаргалієва «Распад Золотой Орды», сторінки 138–139.

Від старшої дружини Тавлін–беку у Тохтамиша до 1387 року народилося «шестеро дітей» — із них п’ятеро синів і донька. Ось їх тюркські імена: Жалал–ад–дін (Зелені–Салтан), Кепек, Керим–Берди, Жабар–Берди, Кадир–Берди, Жаніка (донька).

На час смерті Тохтамиша, усі його сини від старшої дружини, які мали право, наслідування царського трону в Золотій Орді, були дорослими. Наймолодший із них Кадир–Берди на 1408 рік досяг 20 років.

У 1413–1414 роках (за московськими офіційними джерелами — у 1412 році) у Великого Литовсько–Руського князя Вітовта перебував з візитом французький лицар Гільбер де–Ланноа. Він засвідчив: «Из Трок я приехал в. одно селение и замок, называемый Позурь, лежащий на реке Маммель (Неман), которая есть очень большая река; этот замок очень велик, весь из дерева и земли и укреплен самым положением своим; одной стороной на очень обрывистой горе, другой стороной расположен на ровной земле. И там в этом замке я нашел герцога Витовта, князя Литвы, его жену и дочь, жену… (князя. — В. Б.) Московского и дочь его дочери» [147, с. 30].

Київський професор Ємельянов переконливо пояснив чому відвідини Гільбера де–Ланноа відбулися саме в 1413–1414 роках: у 1412 році лицар Л анноа перебував у Парижі, а до Пруссії вирушив тільки навесні 1413 року, коли приймав участь у прусському поході на поляків.

Одночасно польський хроніст Длугош засвідчив перебування доньки Вітовта Анни у Литві в 1412 році. Що свідчить про її постійне проживання у Литві, при батькові під час смути в Золотій Орді (1412–1416 роки), коли із п’ятьох синів Тохтамиша четверо старших загинули.

Зятем Великого князя Вітовта, напевне, був молодший син хана Тохтамиша. І саме його син, що народився у 1412–1416 роках, у Литві, згодом посів Московський великокнязівський стіл з іменем — Василь II, або Василь Темний.

Цікаво зазначити, що під час других відвідин Великого Литовсько–Руського князя Вітовта, уже в якості посла королів Англії та Франції у 1421 році, Гільбер де–Ланноа зустрічався за великокнязівським столом з його зятем — «татарським князем».

Послухаємо: «Оттуда я (отправился и) поехал в один русский город, по имени Бельц, к княжне Мазовецкой, которая оказала мне почести и прислала в мой отель много разного рода жизненных припасов. Она была сестра короля Польского. Я проехал через Нижнюю Русь и прибыл к князю Витольду (Витовту. — В. Б.), великому князю и государю Литовскому, которого я нашел в Каменце (Білоруському. — В. Б.) на Руси, вместе с женой и в сопровождении татарского князя и многих других князей, и княгинь, и рыцарей (бывших в большом количестве)» [147, с. 36].

У спостережливого читача мимоволі мусить виникнути запитання: навіщо у князя Вітовта посеред літа 1421 року зібралися «в большом количестве» князі та лицарі?

Світова історична наука не зафіксувала у 1421 році жодної значної битви русько–литовського війська з військом своїх сусідів. Очевидно, маємо якісь приховані або спотворені історією події та факти. І, можливо, людьми, які описували той час. Оскільки литовські архіви, і так звана «Литовська метрика», викрадена Москвою і захована до таємних сховищ, і на вимоги незалежної держави досі не повернута, то й зрозуміло, що фальшування треба шукати у московській історичній науці. От що знаходимо в «Сборнике летописей»:

«У Тохтамыш–хана был сын по имени Кадыр–Берди, — пишет арабский хроникер Эль–Айни, — который постоянно воевал с Идикой из–за царства. В этом т. е. 822 г. Кадыр–Берди (снова) пошел на Идикеем (Едігея. — В. Б.), а Идикей со своей стороны выступил против него» [15, с. 532].

«Встретились они и произошли между ними бой великий и сражение ожесточенное. С обеих сторон было убито много народу: Кадыр–Берди (сам) был убит во время схватки… Идикей также был поражен множеством ран, и войско его также обратилось в бегство. Идикей бежал, предполагая, что Кадыр–Берди победил. Покрытый ранами, он прибыл в одно (отдаленное) место, спешился там и сказал одному из бывших с ним лиц: “Ступай и разведай в чем дело…”. Тот отправился и, произведя разведку, встретился с одним из эмиров татарских. Это был один из сторонников Тохтамыша–хана… Поведал ему тот человек про дела Идеки, тогда он (эмир Тохтамыша) спросил: “Где он?” Тот

указал ему (путь) и он пришел к нему (Идеки)… Затем он приказал бывшим при нем людям своим напасть на него (Идека) с мечами, и они разрубили его на куски» [15, с. 532–533].

Так загинула людина, яка завдала найстрашніших руйнівних ударів Золотій Орді на рубежі XIV–XV століть. По суті, це була людина, яка зсередини зруйнувала підмурки держави.

Зазначимо: у російській історії зафіксовано й такий факт: «Витовт, заинтересованный в поддержании и сохранении своего престижа в Орде… провозгласил ханом сына Тохтамыша… дал ему саблю, одел ханскую ризу и направил его вместе с Радзивиллом в Орду “со своим войском”. Войско…“добравшись до Волги, врасплох напало на Орду… после ожесточенного боя убило самого… (хана. — В. Б.) и много его людей… Новый хан отправил в Литу с Радзивиллом большие подарки Витовту, выразил свою преданность: (он) остался верным своему слову…» [14, с. 191–192].

Однак російські історики, зокрема професор М. Г. Сафаргалієв, відносять описані факти до 1416 року та приписують їх іншому синові Тохтамиша.

Не будемо сперечатися з російськими істориками. Зазначимо тільки: і в 1421 році Литовський князь Вітовт організував воєнний похід на Золоту Орду.

Отже, два головних висновки з подій 1412–1421 років:

перше: у 1419 чи 1421 році загинув останній син Тохтамиша, Кадир–Берди, який згідно з Яси Чингісхана мав право наслідувати царський трон;

друге: головна заслуга припинення смути у Золотій Орді належить Великому князю Вітовту, військо якого, починаючи з 80–их років XIV століття, підтримувало хана Тохтамиша та його синів у боротьбі проти заколотників.

До влади у Золотій Орді в 1421 році, згідно з російською історіографією, прийшов хан Улу–Мухаммед — син Ічкел–Хасана, двоюрідного брата Тохтамиша, тобто людина з його роду. Хоча російський історик А. К. Марков, досліджуючи монети, карбовані Улу–Мухаммедом, перші з них відносив до 1418–1419 років (за мусульманським літочисленням — до 821 року).

Але не будемо сперечатись. Російська історична наука не могла відкрито заявити, що хан Улу–Мухаммед жорстокою рукою припинив чвари у державі, бо за її теорією Московія після вигаданої Куликовської битви вже була майже незалежною державою. А сильна центральна влада в Золотій Орді цю тезу повністю заперечувала. Будь–які чвари в окремому удільному улусі, а вони виникали постійно, навіть за часів найпотужніших ханів — Батия, Берке, Менгу–Тимура, Тохти, Узбека, Джанибека, Тохтамиша, підносили до загальнодержавних, аби принизити і спаплюжити велич Золотої Орди.

Після жорстокого, показового знищення Едігея рід мангитів на деякий час був змушений підкоритися центральній владі. Багато з його підродів та сателітів відкочувалися на схід до володінь нащадків еміра Тимура (Середня Азія) і володінь нащадків Орди (Ічена) — сучасного Східного Казахстану. Ті, що залишились, платили податки до казни Улу–Мухаммеда.

І як би не бажала Москва іншого, та саме це засвідчили давні історики. Послухаємо: «В 824–м году (1421 г.) государем земель Дештскихбыл Мухаммедхан…» [15, с. 533].

«В 824 (6.І.1421–25.XII.1421) году при дворе египетских султанов и при дворе Шахруха в Герате были получены известия о воцарении Улук–Мухаммеда в Дешт–и–Кипчаке» [14, с. 197].

«828–й год (23 ноября 1424 – 12 ноября 1425). Государем земель Дештских, столица которых Сарай, был султан Мухаммедхан, из рода Чингисхана» [28, с. 181].

«В 832–м году (11 октября 1428–29 сентября 1429) государем Крыма и прилегающих к нему земель был Мухаммедхан.

В четверг, 16 реджеба 832 года (21 апреля 1429) прибыли послы от Мухамедхана, государя Дештского и Крымского» [28, с. 182].

І ще одне свідчення від професора М. Г. Сафаргалієва:

«Наличие монет Улук–Мухаммеда, чеканившихся в Крыму, в Астрахани и в Булгаре позволяют сделать вывод, что эти земли и улусы были завоеваны ханом…» [14, с. 200].

Починаючи з 1419 чи 1421 року Золота Орда відновила централізовану владу і знову сприймалась навколишніми сусідами як потужна, єдина держава. Треба розуміти, що і за часів першої (1360–1380 роки) і другої смути (1396–1416 роки) Золота Орда була в очах сусідів єдиною, потужною державою. Бо як у першому, так і в другому випадку, державою керували або законні хани, або інтригани Мамай чи Едігей.

Дуже влучно говорив російський професор Л. М. Гумільов: «Но любопытно, что… (московські. — В. Б.) князья, даже во время «замятии», когда ханы менялись чуть ли не каждый год, продолжали возить «выход» в Орду — то есть тот взнос, на который Орда содержала свое войско…» [100, с. 15].

Хоча смути завжди знесилювали держави, але заперечувати

і перебільшувати їх у Золотій Орді недоречно.

Ось як описав одну таку смуту за часів Улу–Мухаммеда у своєму листі Литовсько–Руський князь Вітовт:

«Один хан, по имени Кудайдах, вторгнулся в землю Одоевского князя, а этот князь подчинен Московскому великому князю, и хан три недели пробыл в Одоевской земле, оттуда двинулся к нашим границам, где пробыл 8 дней; увидев, что ничего не может сделать, отправился в землю рязанских князей, которые в настоящее время послушны нам. И тогда наши князья и бояре, люди, которые живут на границе, собрались и пошли за ханом (Кудайдахом. — В. Б.) и нагнавши его, сразились в рязанской земле и сыграли битву без больших потерь. А язычников (мусульман. — В. Б.) было много побито и взято в плен…» [148, с. 190].

Що цікаво: у російських літописах розгром хана Худойдата під 1424 роком приписують цілковито московському князю, так званому Василю Васильовичу, якому на 1424 рік виповнилося тільки 9 років і який з матір’ю — донькою Вітовта, до свого повноліття (16 років) перебував у Литві.

Потужно й нахабно брехала московська історична наука, ще й звинувачувала князя Вітовта у привласненні їхньої перемоги: «Судя по русским источникам, Витовт приписал себе заслугу разгрома Худайдата…» [14, с. 199].

Тепер зрозуміло, чому Москва поцупила литовські архіви (600 томів), не дозволяє з ними працювати і ніколи не дозволить. Нам дозволяють знати тільки московську «волохату правду».

2

Відомо, що останній цар Золотої Орди Улу–Мухаммед правив державою до 1437 року. З цим погоджуються навіть російські історики.

Тож немає ніякого сумніву, що на московський великокнязівський престол у 1433 році Василя II посадив Улу–Мухаммед. Події тих часів багато чого розповідають. За московськими джерелами на 1425 рік так званому Василю Васильовичу виповнилось тільки 10 років, тож він, згідно із законами Золотої Орди, зайняти великокнязівський престол не міг.

Відомий Микола Карамзін, знаючи про це, звів питання до звичайної суперечки за престол між сином Василем II та дядьком–князем Юрієм. Ось його слова: «Новый великий князь имел не более десяти лет от рождения… Сей князь еще в колыбели именовался Великим… Василий Дмитриевич преставился ночью, Митрополит Фотий в тот же час послал своего боярина… в Звенигород к Князю Юрию Дмитриевичу с требованием, чтобы он вместе с меньшими братьями признал племянника Великим Князем… (Василій Дмитрович. — В. Б.) послав в Москву двух Вельмож заключить мир, обещав не искать великого Княжения, пока Царь Ордынский решит, кому принадлежит оное» [18, т. V, с. 128–130].

Щоби не переривати перебування московських князів на великокнязівському престолі, російська історіографія йшла на будь–які вигадки. Тому й придумала, про «торжественное восшествие юного Василия на Великокняжеский престол» у 1425 році. Хоча у Золотій Орді навіть царі не могли вчинити подібне. Для Москви, як бачимо, законів не існувало.

Що ж відбувалось насправді?

Довідавшись про наближення війська Едігея у 1408 (1407) році до кордонів Московського улусу, цар (хан) Тохтамиш відправив усіх своїх дітей та залишки своїх, колись потужних ілів (родів), а це біля 80 тисяч населення, до Дорогобужа, під захист свата Вітовта. Сам же із найвідцанішими людьми очолив оборону Москви. Очевидно, цар Тохтамиш під час оборони Москви у 1408 році загинув. Але вцілів Кремль, та всі, хто знаходились у ньому.

З допомогою Литовсько–Руського князя Вітовта та співдружних сусідніх улусів: Тверський, Булгарський, Кримський, сини Тохтамиша — володарі московського улусу, кожен від 1410 по 1420 роки сиділи на золотоординському царському троні. Звичайно, донька Вітовта — Софія зі своїми дітьми після 1408 року, коли Московський улус майже повністю обезлюднів, перебувала під захистом батька в Литві. Цей факт засвідчили іноземці.

У 1408 році «пленников связывали и вели, как псов на смычках, иногда один татарин гнал перед собою человек сорок» [18, т. V, с. 105].

Додали клопоту чума та голод, які пройшлися північними улусами Золотої Орди у 1415–1427 роках.

«В 1419 году выпал глубокий снег 15 сентября, когда еще хлеб не был убран, сделался общий голод и продолжался около трех лет по всей России (Золотій Орді. — В. Б.), люди питались кониною, мясом собак, кротов, даже трупами человеческими, умирали тысячами в домах и гибли на дорогах от зимнего необыкновенного холода в 1422 году» [18, т. V, с. 144].

Втративши протягом цих страшних років усіх союзників — синів царя Тохтамиша (п’ятьох чоловік), Вітовт не міг ризикувати онуком, так званим Василем II, та донькою — його матір’ю. Ця картина страшного людського жаху розповідає про той час значно більше, ніж десятки інших свідчень.

Тому від 1408 по 1433 рік Московського Великого князівства не існувало. А землею тимчасово володів татарський даруга (власник) Мін–Булат. Саме про московського даругу Мін–Булата говорить у своїй «Истории российской» В. М. Татіщев. Маймо на увазі — вона була написана автором у 1740–ві роки, тобто до 1783 року, коли Катерина II своїм указом створила знамениту «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России». У ті роки ще багато фактів через неузгодженість могли потрапити на сторінки книг. Пізніше усі першоджерела, якими користувався В. М. Татіщев, зникли. А ще пізніше заявлено, що їх і не було.

Великий Русько–Литовський князь Вітовт помер у 1430 році. Після його смерті у великому князівстві розпочалась боротьба за владу. Треба думати, що донька Вітовта Софія разом із сином, так званим Василем, вимушено вирушила до князівства свого чоловіка — Московії. Сину Василю на 1432 рік виповнилося 16 років, тобто він набував права на спадок і треба було тим правом скористатись. На ті часи Московське князівство почало оговтуватись від страшної розрухи 1408–1427 років.

Василь II спочатку вирушив не до хана Улу–Мухаммеда, аби отримати ярлик на батьківську та дідову (Тохтамиша) землю, а до Московського даруги Мін–Булата. М. М. Карамзін називає його баскаком ось чому: даруга — повновласний господар улусу, хоча може бути призначеним на певний період, в той час, як баскак, — тимчасова особа. Тому після «Торжественного восшествия юного Василия на Великокняжеский престол» ніякого даруги в князівстві бути не могло. Великий князь і був даругою — власником улусу.

Московська неправда вилазила назовні. Це вже розумів М. М. Карамзін, але ще не знав про майбутню катериненську брехню — Василь Микитович Татіщев.

Пропонується звернути увагу на ще одну невідповідність М. М. Карамзіна. Аби возвеличити московського князя Василя II, він писав: «Сей князь еще в колыбели именовался Великим…». І на доказ вдався до містичних, релігійних пояснень. А справа надзвичайно простра — онук по батьківській лінії царя (Тохтамиша) справді ще «в колыбели именовался Великим». Московська так звана історична наука від своєї матері Золотої Орди запозичувала тільки те, що бажала.

Послухаємо М. М. Карамзіна далі, незважаючи на його «баскака»…

«…Великий Князь предложил дяде ехать к Царю Махмету (Улу–Мухаммеду. — В. Б.)… Они вместе прибыли в улус Баскака (даруги. — В. Б.) Московського Булата (у В. М. Татіщева: Мін–Булата. — В. Б.)» [18, т. V, с. 134–135].

Звернімо увагу: Василь II зі своїм дядьком (братом батька) прибули до Московського управителя, тобто до Москви, з якогось іншого міста. В Москві, за Карамзіним, вони не проживали. Хотілось би підкреслити: Мін–Булат питання вирішити не міг. Тож наступного літа, 1433 року, вирушили до царя Улу–Мухаммеда.

Кілька слів про супротивника Василя II — князя Юрія, який помер у 1434 році. Напевне, це син хана Тохтамиша від другої дружини. Думається, що то була жінка із ханського роду Тверських князів. Тобто Тохтамиш із нею міг одружитися тільки прийнявши християнство після 1395 року.

Мова ж іде про тверську князівну тому, що князь Юрій та його сини, програючи Василю II, постійно відходили до північних районів Тверського князівства. А ті землі навіть у XVIІ–XVIІІ століттях належали до спадкових земель Мещерських князів знаменитого хана Беклеміша — Михайла Тверського. Не наводитиму доказів із праці професора М. І. Смірнова «О князьях Мещерских ХІІІ–XV вв».

Повернімося до суперечки щодо Московського князівства.

Весною 1433 року претенденти на Московський улус зустрілися у ставці золотоординського хана Улу–Мухаммеда. Переконуємося, хто володів Московським так званим Великим князівством у 1433 році. Маємо феноменальні свідчення російських істориків. Послухаємо спочатку професора М. Г. Сафаргалієва: «При розборе дела русских (московських на ті роки. — В. Б.) князей «дорога» («даруга») Московський Мин–Булатстал на сторону великого князя, а «князь великий Ордынский Ширин Тегиня — на сторону Юрия удельного «великое княжение обещал ему дати» [14, с. 236].

Та ще цікавіше розповів М. М. Карамзін, спростувавши московські вигадки про «велич Московії та її князів» до 1433 року. Послухаємо: «Махмет (Улу–Мухаммед. — В. Б.) нарядил суд, чтобы решить спор дяди с племянником, и сам председательствовал в оном. Василий доказывал свое право на престол новым уставом… по коему сын после отца, а не брат после брата, долженствовал наследовать великое Княжение. Дядя, опровергая сей устав, ссылался на летописи и на завещание… (Тохтамиша. — В. Б.)… Тут Боярин Московский, Иоанн, стал пред Махметом и сказал: “Царь верховный! Молю, да позволишь мне, смиренному холопу, говорить за моего юного Князя. Юрий ищет Великого княжения по древним правам.., а Государь наш — по твоей милости ведая, что оно есть твой Улус, отдашь его, кому хочешь. Один требует, другой молит. Что значат летописи и мертвые грамоты, когда все зависит от воли Царской”» [18, т. V, с. 135].

Закінчилась мова про «государей московских», про «державу московскую». За визначенням М. М. Карамзіна на 1433 рік Московське князівство було звичайним улусом золотоординського хана Улу–Мухаммед. М. М. Карамзін так влучно це визначив, що і додати нічого!

Послухаємо М. М. Карамзіна щодо рішення хана Улу–Мухаммед.

«Махмет объявил Василия Великим Князем и велел Юрию вести под ним коня: древний обряд Азиатский, коим означалась власть… над подручниками или зависимыми Князьями… Вельможа татарский, Улан Царевич (син Улу–Мухаммеда. — В. Б.), торжественно посадил Василия на трон Великокняжеский в Москве, в храме Богоматери у золотых дверей» [18, т. V, с. 136].

Так було порушено заповіт Великого Тохтамиша, який заповів Московський улус (князівство) своєму сину від шлюбу з тверською княжною. Невдовзі стався так званий «заколот Шемяки», що тягнувся до 1453 року, бо збігся зі смутою у Золотій Орді. Ці дві смути були настільки поєднані між собою, що розповідь про них вестимемо паралельно, бо подія у Золотій Орді викликала відповідну реакцію у Московському улусі.

Після призначення Василя II на московський престол син Тохтамиша Юрій та його сини — Дмитро Шемяка і Василь Косий залишилися невдоволені рішенням Улу–Мухаммеда. Хоча можна зрозуміти і хана, який посів царський трон завдяки допомозі Великого князя Вітовта, і сподівався на допомогу Литви надалі в боротьбі зі «смутьянами». Допоки «смутьянов» у Золотій Орді не було, князь Юрій мешкав у своєму удільному улусі — Дмитрові, яким його наділив хан Улу–Мухаммед. У 1437 році в Астрахані з’явився новий заколотник на ім’я Кичі–Мухаммед із роду Тимур–Кутлука.

Послухаємо професора М. Г. Сафаргалієва: «Русские летописи, отмечая появление Кичи–Мухаммеда в западном улусе весной 1433 года, не указывают места пребывания его. Во время войны с Улук–Мухаммедом в 1437 г. он двинулся на запад (скоріше, північ. — В. Б.) из района Астрахани, считавшейся «юртом Тимур–Кутлука», где он, должно быть, пребывал в 1433–1437 гг.» [14, с. 237].

Кичі–Мухаммед, напевне, спирався на тюркські роди кониритів, найманів, джалаїрів, співдружніх з родом Едігея — мангитами.

Так розпочалася нова боротьба за титул царя Золотої Орди. Перебуваючи при владі шістнадцять років, хан Улу–Мухаммед зрозумів, що ворогуючі племена мангитів, кониратів, найманів, джалаїрів та інші, з одного боку, та шириинів, аргинів, дулатів, татар тощо, з іншого, — примирити не можливо. Ворожнеча між родами з часів Берке, Ногая, Мамая, Едігея, Тимур–Кутлука та інших зайшла так далеко, що велася на винищення. Тож хан Улу–Мухаммед вчинив у 1437 році, скоріше вимушено, як надзвичайно відповідальний державний діяч: він вивів свої війська і роди на північ. Ось свідчення: «Хан Улук–Мухаммед после… (ухода. — В. Б.) из Дешт–и–Кипчака со своей Ордой ушел на север и, “переходя с места на место”, осел в… городе Белеве, “здела себе ледян град, из реки волочая толстый лед, и осыпа снегом и водою поляше”… Этот же рассказ, взятый из казанской летописи, почти дословно повторен Львовской летописью. Составитель последней правильно относит эти события к осени 1437 г.» [14, с. 214].

У столиці Золотої Орди Сараї з’явився новий цар — Кичі–Мухаммед. Немає сумніву, що сини Юрія, бо Юрій на той час уже помер, одразу ж визнали Кичі–Мухаммеда ханом Золотої Орди і стали на його бік. Василь II вимушений був визнати нового хана, але повною довірою Кичі–Мухаммеда та його оточення користуватись не міг, як ставленик Улу–Мухаммеда та онук Вітовта, який ворогував із родом Тимур–Кутлука.

Вивчаючи історію Золотої Орди, треба пам’ятати, що за кожним ханом, в першу чергу, стояли його роди — ті ілі, які були отримані при розподілі Золотої Орди на улуси в часи хана Батия, а вже потім — союзники. Саме ті роди (ілі) акумулювали пам’ять про давніх друзів та давні образи.

Кичі–Мухаммед, пообіцявши розібратись зі спадкоємцем Московського улусу, наказав, у першу чергу, прогнати Улу–Мухаммеда із Белева. Він не бажав робити це своїми силами, аби не викликати війну з Великим Литовсько–Руським князівством, оскільки Белев, разом із десятками інших міст: Одоїв, Мещерськ, Мосальск, Вязьма, Калуга, Дорогобуж, Ржев, Угратощо, належали до Литви. Хан же думав передати комусь іншому Московський улус, то й наказав очолити похід на Белев не Василю II, а синам Юрія — Шемяці та Косому.

«…От Москвы до Белева не оставив ни одного селения в целости; везде грабили, отнимали скот, имение и нагружали возы добычею. Конец ответствовал началу. Приступив в Белеву, Московские Воеводы отвергнули все мирные предложения Махмета (Улу–Мухаммеда. — В. Б.)… и вогнали татар в крепость, убив зятя Царева. На другой день Хан выслал трех князей для переговоров… Воеводы Московские не хотели ничего слышать. «Итак смотрите!» — Сказали Князья Махметовы, возвысив голос и перстом показывая… (на московитів. — В. Б.), которые в сию минуту толпами бежали от городских стен, гонимые каким–то внезапным ужасом. Вся рать Московская дрогнула и с воплем устремилась в бегство… (татари. — В. Б.) поскакали за… (московитами. — В. Б.), секли их, топтали и возвратились к Хану с вестию, что многочисленное войско великокняжеское исчезло как дым» [18, т. V, с. 143].

Згідно з російськими літописами «московская рать… насчитывала 40 тыс. человек». Отже, і в Улу–Мухаммеда було не менше людей.

Ми уже згадували, що хан Улу–Мухаммед був неординарною людиною, головне — далекоглядною, про що свідчитимуть його подальші дії. Він міг залишитись жити в Литві, за прикладом не одного золотоординського хана, та не зробив цього.

Весною 1438 року Улу–Мухаммед, перейшовши річку Волгу, захопив Булгарський улус Золотої Орди і заснував самостійне

Казанське ханство. Тюркські роди, що мешкали на тих землях, підтримали старого царя. Однак Улу–Мухаммед ставив за мету перехопити у Кичі–Мухаммеда усі північні улуси Золотої Орди: Московський, Темниковський і лояльний до нього — Тверський. Звичайно, розпочинати треба було — з Московського. Свого часу Улу–Мухаммед призначив Василя II Московським Великим князем, який зрадив йому. Тому хан мав право покарати і звільнити з посади свого ставленика.

З цього приводу професор М. Г. Сафаргалієв пише:

«Согласно Казанской летописи Улук–Мухаммед после захвата Казани в 1438 г. “Отовсюду собра силу к себе воинственную имногие грады русския (московські. — В. Б.) обступи, и всяко им озлобление тяжко наведе. И до самого дойде града Москвы, на другое лето белевского побоища 3 июля пожже около Москвы великия посады, и хрестьянского люду иссече, и плен сведе…”. О пребывании хана в городе Казани до 1445 г. говорится и в Архангелоградской летописи.. В обоих летописях говорится о пребывании его в Казани до 1445 г. откуда он предпринял поход на… (Москву. — В. Б.)» [14, с. 246].

Хан Улу–Мухаммед впродовж 1439–1445 років вчинив три походи на Москву, поки не добився свого — захопив Московського князя Василя II в полон.

Одночасно з боротьбою за царський престол у Золотій Орді в Московському улусі Орди йшла боротьба за улус між нащадками хана Тохтамиша. З одного боку, за владу тримався так званий Василь II, який постійно міняв свої погляди на золотоординську владу, підтримуючи то Кичі–Мухаммеда, то Улу–Мухаммеда — хто приходив з військом до Московії, тому й присягав на вірність; з іншого — сини так званого князя Юрія, сина Тохтамиша від другої православної дружини. Саме їм, за заповітом Тохтамиша, мав належати Московський удільний улус після відновлення з руїн. Треба визнати, що сини так званого князя Юрія — Дмитро Шемяка і Василь Косий — підтримували виключно хана Кичі–Мухаммеда, який щоразу підкорюючи Москву, передавав до їхніх рук улус. Не будемо повністю описувати так званий «Заколот Шемяки» — у російській історії він повністю відірваний від золотоординських подій. Зроблено те свідомо, щоби мати можливість закидати до «Московської історії» вигадки про незалежність. Уже згадувалося раніше, що після приходу до влади в Сараї Кичі–Мухаммеда Московський князь Василь II та його супротивники — двоюрідні брати: Шемяка та Василь Косий присягнули новому ханові на вірність. Свідченням чого стала «Белевская битва 1438 года».

Звичайно, передавати владу синам князя Юрія — Косому та Шемяці після такої ганебної битви хан Кичі–Мухаммед не став.

У цей час хан Улу–Мухаммед діяв надзвичайно енергійно, аби закріпити свою владу в Казані. Послухаємо:

«..(Улу–Мухаммед. — В. Б.) виступил из Белева и через землю Мордвы прошел в Болгарию, к тому месту, где находился древний Саинов Юрт, или Казань, в 1399 году опустошенная… (ханом Тохтамишем. — В. Б.)… Махмет (Улу–Мухаммед. — В. Б.), выбрав новое лучшее место близ старой крепости, построил новую, деревянную, и представил оную в убежище Болгарам, Черемисам, Моголам, которые жили там в непрестанной тревоге… В несколько месяцев Казань наполнилась людьми. Из самой Золотой Орды, Астрахани, Азова и Тавриды стекались туда жители, признав Махмета (Улу–Мухаммеда. — В. Б.). Царем и защитником. Таким образом сей изгнанник Капчакский сделался возобновителем или истинным первоначальником Царства Казанского, основанного на развалинах древней Болгарии. Моголы (тюрки. — В. Б.), смешались в оном с Болгарами и составили один народ, коего остатки именуются ныне Татарами Казанскими и коего имя около ста лет приводило в трепет соседственные области Российские (московитські. — В. Б.)» [18, т. V, с. 144].

Усі роки із 1437 по 1445 як не намагався Улу–Мухаммед повернути під свою руку Московський і Тмутараканський улуси, та зробити цього не зумів. Улуси підпорядковувались Сараю. Навіть разом із військом Кичі–Мухаммеда у 1444 році ходили походом на Брянськ і Вязьму — володіння Литви. Звичайно, ніяких серйозних чвар між Василем II та його двоюрідними братами Кичі–Мухаммед не допускав.

У 1445 році Улу–Мухаммед втретє вирушив військовим походом на Московський улус.

«Весною пришла весть, что Махмет осадил Нижний Новгород, послав двух сыновей, Мамутека и Ягуба, к Суздалю… Василий Васильевич с одною Московскою ратию пришел в Юрьев… Через несколько дней присоединились к Московитянам князья Можайский, Верейский и Боровский… Василий ужинал и пил с Князьями до полуночи, а в следующий день, по восхождении солнца отслушав заутреню, снова лег спать. Тут узнали о переправе неприятеля через реку Нерль… Если верить Летописцу, силы Государства Московского (??? — В. Б.) не уменьшились, только Василий не умел подражать деду… Земля оскудела не людьми, но умом Правителей… Сам Великий Князь, личным мужеством заслужив похвалу — имея простреленную руку, несколько пальцев отсеченных, тринадцать… (ран. — В. Б.) на голове, плечи и грудь синие от ударов — отдался в плен..» [18, т. V, с. 161–162].

Так московський князь Василь II потрапив до рук царя Улу–Мухаммеда, який посадив його на улус у 1433 році. Увесь подальший опис Московських історичншйюдій цілковито сфальшований, але варто до нього придивитись.

«Отпущенный по крестному целованию в Москву великий князь 10 октября 1445 г. обязался “дать ему (хану) за себя откуп, сколько может”» [14, с. 255].

І літописи, і M. М. Карамзін настільки спотворено подають події, що не будемо їх цитувати. М. Карамзін договорився навіть про співпрацю Улу–Мухаммеда з Дмитром Шемякою проти Василя II. Що є звичайною нісенітницею. Та що цікаво, усі літописи, «знайдені» за часів царювання Катерини II, замовчуть існування таємної угоди звільнення московського князя. Тільки професор М. Г. Сафаргалієв, який користувався секретними архівами Саровського монастиря, постарався за хрущовської відлиги 1956–1962 років дещо сказати з цього приводу. Послухаємо:

«О тяжести “откупа” можно судить по записи в Новогородских летописях. Согласно второй новогородской летописи, взял царь Махмет (Улу–Мухаммед. — В. Б.) откупа на великом князе двести тысяч рублей. Крестное “целование” Великого князя не ограничилось этим. Оно предусматривало ряд других не менее разорительных и унизительных требований, не отраженных в официальных источниках. На это указывают записи, имеющиеся в IV Новогородской летописи: “Взял на нем окупа двести тысяч рублев, а иное бог весть да они”. “Иные” условия договора 1445 года летопись не приводит, но можно предположить, что одно из условий этого договора связано было с “Мещерскими местами”» [14, с. 255].

Професор М. Г. Сафаргалієв, повідомляючи де що про таємні домовленості, значно кривить душею, йому не дозволяли говорити. Отож з’явилося лише те, що було відомо за так званими Літописними Зводами, а про те, що дізнався професор з архівів Саровського монастиря, він повідомив тільки натяками.

3

Що ж учинив Цар Улу–Мухаммед з Московським князем Василем II та його улусом у 1445 році?

Це запитання надзвичайно важливе, бо відповідь на нього вказує на чергову зміну династії Чингісидів у Московському улусі.

Посадивши перед своїми очима московського так званого Великого князя Василя, нащадка (внука) хана Тохтамиша, цар Улу–Мухаммед не міг його не запитати: як же так трапилось, що. Василь зрадив свій рід та погодився передати золотоординський трон ворогові їхніх родів — мангитові Кичі–Мухаммеду? Невже Василь II забув, скільки крові, звичайно, — своєї, ширини, аргини, дулати, кіпчаки, татари, барини та інші пролили за царський трон за часів Тохтамиша та його синів?

Після таких запитань Улу–Мухаммед не міг залишити Василя володарем Московського улусу. Але якщо окремі російські професори дозволяли собі дещо сказати про так звані «Мещерские места», які цар Улу–Мухаммед вилучив зі складу Великого Московського князівства, то про саме Московське князівство мовчать.

Говорити заборонено.

«При возвращении великого князя из татарского плена вместе с ним прибыли в Москву “многие князи” татарские и два сына казанского хана: Касым и Якуб. Сообщая об этом, летописцы ничего не говорят о причине появления татар на Москве… Что же касается царевичей Касыма и Якуба, то они непосредственно засели в “Мещерских местах” и вскоре создали здесь Касимовское ханство во главе с царевичем Касымом. По–видимому, одним из условий крестного целования Великого князя (Василия II. — В. Б.) предусматривалась передача татарам “Мещерских мест” — царевичу Касыму» [14, с. 255].

Так із 1445 року виникло Касимовське ханство на чолі із середнім сином царя Улу–Мухаммеда — Касимом. Цим кроком Улу–Мухаммед позбавив золотоординського хана Кичі–Мухаммеда впливу на північні улуси держави: Казанський, який посів старший син Махмутек (1445–1461); Касимовский, який включив до свого складу землі Рязанського, Нижньогородського та частину Московського князівств (ми про це ще говоритимемо); Московський, Тверський, Великоустюзький (він же — Тотемський).

Це було геніальне рішення царя Улу–Мухаммеда: створити на старих улусних землях нове ханство на чолі зі своїм сином Касимом, яке б відрізало шляхи сполучення Золотої Орди з Москвою, Андрієвим Городком та Великим Устюгом.

А для того, щоби вгамувати невдоволення старих володарів удільних улусів Мещери, була створена нова столиця, яка згодом отримала ім’я — Касимов. Столиця була віднесена в глибину лісів, за річку Оку, щоби позбавити золотоординських ханів несподіваних ударів по Касимову.

Сьогодні важко відрізнити вигадку від правди в московській так званій історичній науці. Тому вести мову про подальшу долю Василя II не будемо, а саме про його осліплення у 1446 році. Навіть М. М. Карамзін змушений був «співати пісень» про «дружбу і любов» між тогочасними московитами і казанськими татарами. Послухаємо:

«На пути они нечаянно встретили татар и готовились к битве с ними, но открылось, что сии мнимые неприятели шли на

помощь Василию, предводимые Царевичами Касимом и Ягупом, сыновьями Царя Улу–Махмета. “Мы… друзья Великого Князя”… Князья Российские (московські. — В. Б.) дружески обнялись с Царевичами (татарскими. — В. Б.) и пошли вместе… В Ярославле (Василь II. — В. Б.) нашел Царевичей Касима с Ягупом, и при восклицаниях усердного народа вступил в Москву…» [18, т. V, с. 171–172].

Після 1445 року московські люди і московський князь Василь II діють проти Дмитра Шемяки і Кичі–Мухаммеда спільно з синами Улу–Мухаммеда, мов єдина злагоджена команда.

І в цьому випадку немає значення, чи Василь II був страчений в Казані влітку 1445 року, а замість нього Московський улус посів сам цар Улу–Мухаммед, залишивши на Казані старшого сина Махмутека, чи Василь II залишився сидіти на московському престолі тимчасово, до своєї смерті. Пам’ятаємо, як професор М. Г. Сафаргалієв говорив: «По–видимому, одним из условий крестного целования великого князя предусматривалась передача татарам “Мещерских мест” — царевичу Касыму» [14, с. 255].

Про інші умови «крестного целования» професор промовчав. А вони, звичайно, були. I головною —позбавлення Василя II Московського улусу.

Послухаємо російського професора А. В. Пушкарьова:

«Каким образом Московский трон от Василия Темного перешел к чингизиду Ивану III, это вопрос очень темный. В 1450 году Василий Темный (Василь II. — В. Б.) объявляет Ивана III соправителем и великим князем. Духовная грамота, по которой передавалась власть от Василия к Ивану, не имеет обязательной тамги и к ней прикреплена печать от другой грамоты (судя по всему, более старой), т. е. скорее всего это более поздняя подделка… Кем же был на самом деле Иван III? Весьма и весьма возможно одним (из) сыновей все того же… Махмуда (Улу–Мухаммеда. — В. Б.)… все московские правители XV–XVI века имели телько два имени — или Василий или Иван. Скорее всего, это все же было не имя, а титул. Василий — эквивалент византийского базилевса, и Иван означало верховного правителя, ни от кого не зависимого, аналог хана…

Известно, что поначалу христианское имя Ивана III было Тимофей. Это уже потом он превратился в Ивана. Иван должен был иметь тюркское имя, возможно, мусульманское, после крещения превратимся в… (Тимофея. — В. Б.), а после восшествия на трон (когда стал соправителем) стал Иваном» [42].

Російський професор А. В. Пушкарьов досить яскраво змалював послідовний шлях становлення із сина Улу–Мухаммеда — Якуба московського Великого князя Івана III. Молодший син золотоординського царя Улу–Мухаммеда, прибувши до Московського улусу, спочатку змушений був прийняти православну віру, аби зайняти московський престол. Після прийняття християнської віри сина Улу–Мухаммеда стали іменувати Тимофієм. І тільки після зайняття ним — Якубом (Тимофієм) посади Великого Московського князя він отримав титул Івана (правителя). Звернімо увагу, після першої згадки в російській історії співправителя Московії Івана III, а це 1450 рік, одразу зникають згадки про сина Улу–Мохаммеда — царевича Якуба. Хоча мова про його старших синів — Махмутека і Касима ведеться постійно.

Треба пам’ятати, що цар Улу–Мухаммед встановив нові взаємовідносини між новими улусами і князівствами. Старшим і головним залишався мусульманський улус старшого сина — Махмутека. Але, що цікаво, згідно Яси Чингісхана родовим, спадкоємним улусом завжди був улус (князівство) молодшого сина роду. Отож із часів Якуба (Івана III) таким улусом царя Улу–Мухаммеда став Московський улус (князівство). Що згодом і дало право Московським князям приєднати до Московського улусу всі інші: спочатку християнські — Тверський і Тотемський, потім мусульманські — Казанський, Астраханський, Касимовський тощо. Але про ці завоювання та взаємовідносини говоритимемо пізніше.

Зазначимо ще одну важливу річ: якби сучасна московська влада мала бажання донести своєму (російському) народові правду про походження московитів та їхніх князів XIII–XVI століть, були би проведені незалежні генно–біологічні дослідження останків московських князів, які досі зберігаються в Архангельському Соборі Московського Кремля. Тоді б ми мали цілковиту ясність, хто в російській історіографії виступав під іменами: так званого Івана Калити, так званого Дмитрія Донського, так званого — Василя І, Василя II, Василя III, Івана IV тощо.

Але московська як сучасна, так і попередні влади цієї правди дуже бояться. Правда зруйнує російські вигадки про минуле.

Боїться та влада і оприлюднення Литовських архівів (600 томів), Бахчисарайських архівів (124 томи), архівів, знайдених під час розкопок міста Хара–Хото (2000 томів).

Чому ж московська влада боїться оприлюднення незалежними фахівцями чужих архівів? Брехня так званої московської історичної науки є відповіддю на це питання.

Повернімося до нашого дослідження.

Про те, що у XV столітті на Московському улусі сиділи прямі нащадки правлячого царського чингісханового роду, є й інші свідчення у російських історичних матеріалах. Послухаємо.

«Вот как обращаются к Ивану IV в XVI веке ногайские мурзы и сибирские ханы: “Белек Булат Мирза… христианскому государю белому Царю много много поклон… В той земле [Белый Царь] сказывается Чингизовым прямым сыном (потомком) и прямым государем царем называется. А в сей земле яз Идегеевым сыном зовуся. Брат мой Дервиш царь к Чингимову сыну Белому Царю, православному государю и жалостливому государю Белому князю в ноги его пасти идем…” “Ты Чинников сын (Чингизов потомок), а я Кошумов сын, и ныне б нам меж себя недружбу оставити”» (РГАДАф. 127, от. 1, д. 4, л. 90 об. – 91, 126)» [42].

Є ще одне свідчення прямого входження Московського так званого Великого князівства (що означало наявність у ньому правлячого роду Чингісхана) до спадкових земель Золотої Орди: «Западные карты еще в начале XVI века показывают Московию, Крым, Казань, Астрахань, Ногайскую Орду и Сибирь единым государством. Над всеми этими территориями реет флаг с татарской тамгой. Это хорошо видно на карте Martin Waldseemuller 1507 года. А вот на его же карте 1516 года это уже отдельные государства. Скорее всего, они приобрели такой статус в 1502 году, когда Менгли–Гирей уничтожил Большую Орду (карты в средние века всегда основывались на несколько устаревших сведениях — надо учитывать скорость распространения информации в то время)» [42].

Для Московського, Тверського і Тотемського православних князівств царськими після 1445 року стали не тільки Казанський та Сарайський улуси, але й Касимовський, а згодом — Кримський та Астраханський. Це сталося тому, що всі ці улуси очолили прямі нащадки золотоординських царів. Оскільки московський православний князь не мав права успадковувати золотоординський царський престол, хоча й був Чингісидом, то й продовжував залишатись підпорядкованим усім уже названим царям і сплачувати їм данину.

Свого. часу, як відомо, Іван III та Василь III хотіли проголосити себе царями і, таким чином, позбутись обтяжливих і принизливих умов сплати данини, та зустріли згуртовану протидію усіх тих царств, яким платили вихід, і змушені були відмовитися від своїх царських забаганок.

Російська історична наука подає ці домагання Івана III та Василя III цілком у проєвропейському контексті. Мовляв, європейські монархи не мали бажання визнавати Івана ІІІ і Василя ІІІ царями, тому вони й відмовилися від царського титулу. Хоча зрозуміло, що в першу чергу проти цих домагань виступали царі Кримські, Казанські, Касимовські, Астраханські і Великоординські. Визнавши московського князя царем, вони втрачали право на данину (вихід).

Тепер зрозуміло, чому європейці сприймали усі ці нові царства за єдину державу ще протягом 50–60 років. Вони не знали існуючих взаємовідносин між новими державами, а Московське і Тверське князівства продовжували далі платити данину та номінально підпорядковуватись Казанському, а згодом — Кримському царству.

Послухаємо російського професора:

«По распадении Золотой Орды, естественно, возникал вопрос, какому хану давать “выход” когда на него стали претендовать… (багато ханів. — В. Б.)… Достоверно известно, что казанские ханы, наряду с ханами Большой Орды, Крыма, Астрахани и Касимова, получали часть прежнего “ордынского выхода” в свою пользу» [14, с. 257].

Звичайно, система розподілу «ордынского выхода» виникла не одразу, бо хан Орди Кичі–Мухаммед ще деякий час намагався поширити свою владу то на північ, то на південь. Та після того, як від нього почергово відпали Казанське ханство — 1438 року, Кримське ханство — 1443 року, Касимовське ханство — 1445 року, Астраханське ханство — 1459 року, та в 40–их роках виокремилась Ногайська Орда, Лід його владою залишилася тільки частина Золотої Орди, яка в історії отримала назву Великої Орди. На перших порах кожне із царств ще трималося старих, напрацьованих предками зв’язків. Та згодом і вони зникли.

На історичній арені з’явились нові держави — дрібні осколки Золотої Орди, з яких наприкінці XV століття найпотужнішим виявилось Кримське ханство.

Коли ведеться розмова про розпад Золотої Орди в середині XV століття, чомусь завжди замовчується питання про те, що й Московське князівство виокремилося із неї саме в ті роки.

Розгромивши у 1445 році московського князя Василя II, Улу–Мухаммед повністю перекроїв землі трьох старих православних улусів золотоординської держави. Було ліквідовано Рязанське (Тмутараканське, або Темниковське) князівство, а його землі та більша частина північно–східних земель Московського князівства ввійшли до складу нового — Касимовського князівства. В той час, коли більша частина Тверських північно–східних земель відійшло до Московського князівства. Це так звані землі супротивників Улу–Мухаммеда — князів Василя Косого та Дмитра Шемяки.

Всі три нові північні улуси очолили сини хана Улу–Мухаммеда: Казанський мусульманський улус — хан Махмутек; Касимовський мусульманський улус — хан Касим; Московське православне князівство — хан Якуб, який перед зайняттям престолу вихрестився і отримав ім’я — Тимофій, а щоб зрівнятися за посадою з братами, став зватись Іваном, що за візантійськими законами означало — хан (правитель).

Про ці події поговоримо в наступному розділі.

4

У попередньому розділі говорилося, що немає ніякого значення, чи був страчений Московський князь Василь II у 1445 році в Казані. Однак визначитись із цим питанням треба. Звернімось до давніх джерел, зокрема до «Устюжского летописного свода», який дещо прояснить ситуацію.

За московськими так званими літописами Василь Темний народився 1415 року, а помер у 1461 році у віці 46–ти років. Тобто діти могли народжуватись у нього після досягнення 20–22 років. Відомо, що й російська православна церква у ті часи давала шлюби чоловікам після досягнення такого віку. Не будемо для московського князя шукати винятків із правил.

І знаменитий М. М. Карамзін у своїй «Истории государства Российского» досить чітко зазначав:

«В сей самый год (1441), Генваря 22 родился у Василия сын Тимофей–Иоанн, коему Провидение, сверх многих великих дел, назначило сокрушить Новгород» [18, том V, с. 142].

Цікаво, що Василь Темний, за «Устюжским летописным сводом» мав одну дружину — княжну Марію, з якою породив 6 синів:

1. «В лето 6945… Toe же осени родися великому князю сын князь Юрье Бальшои» [155, с. 78].

2. «В лето 6948 (1441). Великому князю Василью Васильевичю родися сын, князь Иван Васильевич…» [155, с. 79].

3. «В лето 6949… Тое же зимы преставился сын великого князя Юрье Большей, а другой князь Юрье родися генваря в 22 день» [155, с. 79].

4. «В лето 6954… Того же лета августа в 14 день на Углечи родися великому князю Василию Васильевичю сын князь Андреи» [155, с. 80].

5. «В лето 6957… Того же лета родися великому князю сын князь Борис» [155, с. 81].

6. «В лето 6961… Того же лета родися великому князю Василью Темному сын князь Андреи Меншин» [155, с. 83].

Якщо вдумливо прочитати всі витяги з Устюзького літопису та порівняти їх із іншими літописами, працями М. М. Карамзіна, М. Г. Сафаргалієва тощо, то побачимо, як свідомо і ганебно фальшувалася російська історична наука. Пропонуємо краєм ока зазирнути до Московської кухні фальшування історії.

Російська православна церква забороняє батькам надавати кільком своїм дітям одне і те ж ім’я. Тим більше, що за давніх’ часів саме церква надавала та фіксувала у своїх книгах ім’я. Тож князь Василь Темний не міг мати одночасно двох синів на ім’я «Юрье Большой» і «Юрье Меншин» та «Андреи Большой» і «Андреи Меншии». Ще більший анекдот трапився з народженням сина Андрія в 1446 році«… августа в 14 день на Угличи». Справа в тому, що Василь Темний за тим же Устюзьким літописом, 6 липня 1445 року потрапив у полон до царя Улу–Мухаммеда та був вивезений до Казані, й хоча, за російськими літописами, був відпущенимй Улу–Мухаммедом за 200 тисяч золотих рублів додому, та до Москви не потрапив. Бо дорогою був перехоплений Дмитром Шемякою і «преведе великого князя на Москву, и очи ему выняли месяца февраля в 13 день» [155, с. 80].

Як бачимо, відбулося неймовірне «божественне зачаття». А трапилось усе надзвичайно просто: «Устюжский летописный свод… составлен в Устюге Великом в первой четверти XVI в. Составитель его объединил в одном летописном своде местную Устюжскую летопись конца XV в. и сокращенную редакцию общерусского летописного свода… (та деякі інші. — В. Б.)». [155, с. 3].

На ті часи уже існували «Родовідні книги» деяких династій, тож багато князівських та боярських родів Чингісидів не погоджувалися фальшувати імена й роки народження своїх предків. Виникали колізії, коли «всякому роду начало, от кого кто повелся, явно было порознь». Так у Василя Темного з’явилось дві пари однойменних синів. Хоча, звичайно, це свідчить не тільки

про фальшування літописів, розпочате за життя Івана III, а також і про те, що Василю II приписали кілька дітей іншого чоловіка. Цьому є Досить–таки оригінальний доказ у самому Устюзькому літописі. Вся пізніша російська так звана історична наука стверджувала, що всі (!!!) московські князі, починаючи з Івана Калити (Кулхана), поховані у Кремлі в Московському Архангельському Соборі. За твердженням російського професора духовної академії Олександра Ратшина, там знаходяться і останки московського князя Василя Темного. Навіть портрет цього князя намальований на стіні над його могилою.

А «Устюжский литописный свод» стверджує щось протилежне. Послухаємо: «…и от митрополита Феодосия прият благословение и прощение, ми преставися месяца марта в 27 день. И положен бысть во церкви святого Архангела Михаила» [155, с. 85].

Отже, в Архангельському Соборі під іменем Василя Темного похована інша людина, але така, яка–обов’язково посідала московський князівський престол. І це насправді так, бо московський князівський престол, знищивши у 1445 році Василя II, посів сам цар Улу–Мухаммед, прийнявши православну віру та передавши царський престол у Казані старшому синові — Махмутеку. Мабуть, з надією на те, що тому ще поталанить повернути царський трон Золотої Орди, залишаючись мусульманином.

Ми пам’ятаємо — Великим ханом Золотої Орди після Узбека (1312–1342) міг стати тільки мусульманин. Напевно, існував такий заповіт. Хан Улу–Мухаммед пішов шляхом великого Тохтамиша. Прийшовши на Московський уділ, Улу–Мухаммед привів із собою молодшого сина Якуба, якому згодом передав улус у спадок.

Цьому є свідчення сучасного російського професора А. В. Пушкарьова:

«Каким образом московский трон от Василия Темного перешел к чингизиду Ивану III — это вопрос очень темный. В 1450 году Василий Темный объявляет Ивана III соправителем и Великим князем. Духовная грамота, по которой передавалась власть от Василия к Ивану, не имеет обязательной тамги и к ней прикреплена печать от другой грамоты (судя по всему, более старой). т. е. скорее всего это более поздняя подделка» [42].

Російським професорам ніколи не дозволяли говорити правду відкритим текстом. Правда могла тільки дозами потрапляти на сторінки книг. Та й то переважно в часи московської відлиги 1917–1937, 1954–1964, 1985–2000 років.

Знаючи попередній матеріал, можемо пояснити професору А. В. Пушкарьову: Василь Темний і Іван III — обидва Чингісиди, і не просто Чингісиди — то батько і син, відомі в історії ще й під іменами — Улу–Мухаммеда та Якуба. Саме Улу–Мухаммед, як цар Золотої Орди, мав право наділити синів від усіх своїх дружин, також і християнки — московської княжни, уділами:

Махмутека — Казанським ханством;

Касима — Касимовським ханством;

Якуба (Івана III) — Московським князівством.

А дітям від інших дружин виділив:

— «… князыо Юрыо… Можаеск, да Дмитров, да Серпухов, да Хутынь со всеми пошлинами.

— А князыо Андрею… Углечь Поле, да Бежицкил Верх, да Звенигород…

— А… князыо Борису… Волок Дамской да Ржеву, да Русу…

— А… князыо Авдрею меншему… Вологду на удел да Заозерье Кубеньское»… [155, с. 84–85].

Василь Темний передавати своїм синам у спадок землі не мав ні права, ні змоги. Тому на початку цього розділу мова йшла цілковито про синів не Василя Темного, а Московського князя (царя) — Улу–Мухаммеда, який і похований в Архангельському Соборі московського Кремля під іменем Василя II (Темного).

Про ці секрети ми довідалися, прискіпливо вивчаючи «Устюжский летописный свод». Та на цьому наші відкриття не закінчилися.

Усім відомо, що людина приймає хрещення раз у житті при народженні. Бувають випадки, коли людина приймає хрещення у дорослому віці, а саме, коли людина міняє віру. Тоді, звичайно, необхідне нове хрещення. Мова ведеться про давні часи, про князівський московський рід XV століття. Тому говорити, що московський князь забув охрестити сина чи доньку при народженні — нерозумно. Цього, в першу чергу, не дозволила б зробити церква. Кожен нащадок московського православного князя мав окремого церковного опікуна від дня народження.

Але «Устюжский летописный свод», розповідаючи про одруження Василя Темного, раптом став «нести нісенітницю», якщо опиратись на російські церковні догмати. Послухаємо:

«Князь великий Василем вьтиде изо Орды, а с ним Мисорчин Улант посадил в Володимер на великое княжение. Того же лета князь великий Василеи обручил за себя у князя Василья Ярославича княгиню Марью дщерь…

По крещенье князь великий Василеи Васильевичь женился» [155, с. 74–75].

Тобто за «Устюжским летописным сводом» Василь II перед одруженням ще не був християнином. Охрестили його тільки перед одруженням. Якщо мова ведеться про Василя Темного — то маємо цілковиту нісенітницю. Якщо ж мова йде про заняття московського столу, одруження та хрещення Улу–Мухаммеда, то це цілком достовірний опис.

Треба думати, що мова в наведеному описі йде про прийняття царем Улу–Мухаммедом християнської віри, бо церква допомагаючи владі фальшувати історію та події, і гадки не допускала, що Московське православне князівство може очолити людина мусульманської віри. Тому фіксацію факту вихрещення князя з мусульманської віри в християнську церква викинути з літописної оповіді не могла. Таким чином правда потрапила на сторінки Устюзького літопису, що й дало змогу встановити істину про так званого Василя Темного.

Фальшуючи російську історіографію, московська влада і церква вдавалися до надзвичайно потужних заходів, які приголомшували просту людину, потрясали жахами описаних подій, викликали співчуття до постраждалих московитів та повне сприйняття матеріалу. Все чинилось свідомо, сплановано, цілеспрямовано. Іван III, Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ, вища московська аристократія та російська православна церква свідомо переписали своє минуле, вигадавши десятки міфів та увівши їх в історію. Тому московська історична брехня випинається з кожної шпарини, з кожної сторінки їхньої так званої науки.

Недарма сучасний російський професор А. В. Пушкарьов, детально вивчивши праці професора C. Н. Валка, який за часів першого радянського хаосу 1917–1933 років чимало встиг повідомити, під час другого подібного хаосу 1985–2000 років розповів людству таке:

«Основатель советского источниковедения и археографии доктор исторических наук, професор С. Н. Валк (1887–1975) прямо пишет, что русских актов XIV века и ранее не существует. Самые ранние — это подделки XV века. Акты с датой XV века на самом деле подделки XVI века… Было бы наивно полагать, что если все правовые документы подделки, то все “Летописи” подлинны. Естественно, (московська. — В. Б.) массовая подделка затронула все сферы. И летописную тоже» [42].

І ми про це велике московське фальшування говоритимемо в наступних розділах.

* * *

Розглянемо ще один надзвичайно цікавий феномен часів московського хана Улу–Мухаммеда — так званий секрет шістдесятих років XV століття. Хоча подібного терміну в московській історичній науці не існує. Та «секрет» аж випинається назовні із сторінок «російських історичних документів».

От що розповідає Устюзький літопис:

1. «В лето 6969 (1461 г.)... Преставись князь Борис Александрович Тверской марта в 31 день» [155, с. 84].

2. Він же повідомляє, що того року помер перший неканонічно обраний московський митрополит Іона:

«В лето 6961 (1461)... Преставися Иона митрополит, положен быстьво церкви Успения...» [155, с. 84].

3. Того ж таки 1461 року помер Казанський хан Махмутек (старший син Улу–Мухаммеда), звичайно, літопис про царя Махмутека — старшого сина Улу–Мухаммеда нічого не повідомляє, але про рік його смерті дізнаємося з іншої російської літератури. Хоча б із книги М. Г. Сафаргалієва «Распад Золотой Орды», сторінка 258.

4. За більшістю російських так званих першоджерел Василь Темний помер на початку 1462 року. Читаємо Устюзький літопис: «…Князь великии Василеи Васильевичь… преставися месяца марта в 27 день (1462 року. — В. Б.)» [155, с. 85].

Хоча є свідчення про інші роки його смерті.

5. Російські професори погоджуються, що від часу повернення Василя II з Казані 1446 року, скрізь на Московії запанували прибулі з ним татари. Немовби саме за те йому й викололи очі.

А історик Р. Г. Ланда визнав: «в Москве тогда, по словам противников князя, всюду слышна была татарская речь». І ще:

«Известно, что… Василий II Темный привел с собой множество татарских вельмож с их войсками, наградил их землями и волостями…».

6. Врешті, за Устюзьким літописом, у 1460 році на Москву ходив хан Великої Орди Махмуд (син Кичі–Мухаммеда):

«В лето 6968… Того же лета приходил под Рязань царь Ахмет Коче Ахметовичь Большие Орды и стоял долго под городом… Казат Улан мурза рязанцем норовил…» [155, с. 84].

Як бачимо, казанський царевич, що очолював рязанців того разу, відбив напад сина Кичі–Мухаммеда. А сучасний російський професор О. О. Горський у праці «Москва і Орда» досить чітко визнав:

«Рязань в это время управлялась наместниками Василия Васильевича…» [138].

Знаючи, що Улу–Мухаммед особисто посів московський престол з кінця 1445 року та повністю перекроїв землі Мохшинського, Московського, Тверського улусів і переніс столицю першого в Косим–городок, можемо зробити висновки.

І. У 1460 чи 1461 році син хана Кичі–Мухаммеда — Махмуд завдав по північних улусах колишньої Золотої Орди найпотужнішого удару після походу Едігея. В результаті цього удару загинули:

а) Московський Великий князь (він же хан Золотої Орди Улу–Мухаммед) в російській історії — Василь Темний;

б) Тверський Великий князь (нащадок хана Беклеміша), в російській історії — Борис Олександрович;

в) Казанський хан Махмутек, якого літопис подає, як «Казат Улан мурзу»;

г) не канонічно проголошений митрополит Іона, призначений на митрополичу кафедру ханом (царем) Улу–Мухаммедом у 1448 році.

ІІ. Ущент спалена Москва — нова столиця царя Улу–Мухаммеда. Хоча московська історіографія подає цей факт під 1470 чи 1466 роком. Послухаємо історика А. В. Пушкарьова:

«В 1470 году… от пожара в Москве осталось три дома» [42].

Кремля у сучасному вигляді на ті часи ще не існувало. Він був побудований італійськими архітекторами, яких закликала до Москви друга дружина хана Якуба (Івана III) після 1472 року.

Ще один факт: поява в церковній літературі часів Василя II Московського князя під титулом Московського царя. Московська православна церква до Василя Темного своїх правителів завжди величала князями. І тільки! Царями для неї були хани Золотої Орди. А Софії Палеолог — другої дружини Івана III, яка 1472 року з величезним посольством прибула з Риму до Москви та привезла ідею Московського царства, за часів Василя Темного у Москві ще не було. Тож ідею про Василя — царя у 40–ті – 50–ті роки XV спричинили інші чинники. Повернімося до Василя Темного:

«К периоду правления Василия Васильевича относится примечательное явление: великий князь московский начинает при жизни именоваться “царем”. Ранее всего этот титул прилагается к Василию II еще в начале 40–х годов Симеоном Суздальцем в первой редакции его “Повести о Флорентийском соборе (“белый царь…”)» и Пахомием Сербом в третьей редакции “Жития Сергия Радонежского…” (“великодержавный царь…”, “благоразумный царь”), в обоих случаях при изложении конфликта великого князя с митрополитом Исидором по поводу решений Флорентийского собора конца 30–х гг.» [138].

Про московського митрополита Ісидора та його поїздку на Флорентійський собор 1439 року говоритимемо окремо. А от про причину іменування Василя II царем розмову закінчимо зараз.

Звичайно, священики так звані Симеон Суздалець і Пахомій Серб не могли назвати Василя Темного «царем», не маючи законних підстав. Тим паче, що вони назвали його «царем», як пише російський професор О. О. Горський, ще в 40–их роках XV століття. Єдиною умовою назвати московського великого князя «царем» могла бути тільки його належність до царської гілки Чингісханового роду. Московські князі з 1272 року (абсолютно всі) належали до роду Чингісхана по прямій лінії, та права на титул царя не мали. І якби Василь Темний походив від них, то теж такого права не мав би.

Що підтверджує — то був Улу–Мухаммед! Навіть прийнявши християнську віру і, таким чином, втративши право на трон Великого хана, він залишався з титулом царя. Бо й до того був царем!

5

На які ж улуси, князівства та орди розпалася Золота Орда після 1437 року?

У цьому питанні не може навіть виникнути мови — належали чи ні давні так звані Ростовсько–Суздальська і Рязанська землі до складу Золотої Орди, починаючи з 1237–1238 років.

Російська історіографія на це питання вже відповіла. Хоча потім спохопилась і сама себе заперечила.

Наводимо карту Золотої Орди із Великої Радянської Енциклопедії (перше видання), том 40, виданий 1938 року в Москві, за часів більшовицької російської імперії. На карті добре видно, що Москва і всі її навколишні землі часів хана Батия входили до складу Кипчакського ханства (Золотої Орди). То була аксіома, яку в 1938 році Москва не заперечувала. Отож Московське князівство, як і всі інші ханства, князівства та орди вийшли з лона Золотої Орди (див. с. 63).

І. КАЗАНСЬКЕ ХАНСТВО

Уже згадувалося про походження Казанського ханства від 1437 року. Що підтверджує й Казанський літопис:

«Улу–Мухаммед после белевской битвы (взимку 1437 року. — В. Б.)… шед полем перелез Волгу, и засяде Казань пустую, Саинов юрт» [14, с. 245].

Деякі російські літописи, наприклад Устюзький, дотримуються цієї ж точки зору. Але багато російських істориків, зокрема В. В. Вельямінов–Зернов, заперечували відхід Улу–Мухаммеда до Казані у 1438 році та появу того ж таки року Казанського ханства. Причини подібних заперечень давно відомі — треба було возвеличувати Московію, хоча б у такий спосіб, бо ж вона досягла відносної незалежності значно пізніше — у 1480 році.

Оскільки Улу–Мухаммед довгі роки був Великим ханом Золотої Орди і мав підтримку на царському престолі багатьох родів: ширинів, аргинів, баринів, кипчаків, татарів, киреїв тощо, то, звичайно, чимало людей відгукнулися на заклик і перекочували із своїми родами до Казані.

Цей факт швидкого посилення нового Казанського ханства засвідчив Казанський літопис:

«Улу–Мухаммед после захвата Казани в 1438 году «Отвсюду собра силу к себе воинственную и многие грады… (Московські. — В. Б.), обступи, и всяко им озлобление тяжко наведе. И до самого дойде града Москвы, на другое лето белевского побоища. 3 июля пожже около Москвы великие посады, и Хрестьянского люду иссече, и плен сведе, града не взя…» [14, с. 246].

Треба зазначити, що такого завдання — захопити та спалити місто Москву — Улу–Мухаммед не ставив. Він тільки показував московському князеві, хто в домі господар. Бо саме він, Улу–Мухаммед у 1433 році видав Василеві II ярлик на Московський улус (князівство).

Треба думати, що позбавити Василя Темного московського улусу Улу–Мухаммед вирішив дещо пізніше, побачивши надзвичайно принизливе плазування Василя перед Кичі–Мухаммедом, коли у 1441 році, виконуючи наказ нового золотоординського царя, той ходив воєнним походом на Новгород — стягувати данину для хана. У 1437 рощ Василь II особисто на Улу–Мухаммеда під місто Белев не ходив. Хоча наказ нового хана — послати військо — виконав. Московський князь ставав небезпечним для Улу–Мухаммеда. Отоді й було прийнято рішення — позбавити Василя Темного московського улусу. Що й відбулося 1445 року: Василь був захоплений у полон, відправлений до Казані та страчений. Може виникнути запитання: чому Улу–Мухаммед особисто посів московський престол?

Питання узагальнене — воно має кілька складових.

Перше, чому він не залишився в Казані, а залишив там старшого сина Махмутека?

Тут відповідь очевидна: він розумів, що повернутись на золотоординський престол у нього не залишилося шансів, тоді як у сина–мусульманина такий шанс зберігався. Тим паче, Махмутека страхував середній син — Касим, теж мусульманин. Вони мали приклад Тохтамиша.

Друге, чому Улу–Мухаммед не посадив на московський престол молодшого сина Якуба, а призначив його співправителем тільки у 1450–му році?

Відповідь очевидна: Якуб у 1445 році ще був неповнолітнім.

До речі, ось чому російська історіографія так пильно приховує указ Василя Темного про призначення Івана III співволодарем московського улусу. Іван III, за офіційними джерелами, 1440 року народження, тож у 10–літньому віці права на князівство не мав ні за московськими, ні за золотоординськими законами. Якуб, напевне, 1434 року народження, і за законами Золотої Орди і, звичайно, Московії, у 1450 році став повнолітнім (16 років).

Куди оком не кинь, скрізь московська брехня виповзає назовні. Не будемо повторно розповідати про зайняття Улу–Мухаммедом князівського престолу та його хрещення перед новим одруженням, про що розповів Устюзький літопис. Повернімось до Казанського ханства. Саме у ці роки будуються поселення Казанського ханства: Акжал, Акал, Тарнат, Бачай, Верхній Шердан, Мамадиш, Лаішево, Тетюша та десятки інших. Що свідчить про перехід татарів до осідлого життя та землеробства.

С. Гербертштейн, який відвідав Казанське ханство у першій половині XVI століття, вважав місцевих татарів осідлими, тому писав: «Они возделывают поля и живут в домах» [158, с. 145].

А дещо пізніше те саме свідчив князь О. М. Курбський, який втік із Московії Івана IV до Литви:

«В земле той поля великие и зело преизобильни и габзуши (т. е. плодородные) на всякие плоды…, хлебов же всякое там множество…» [159, с. 81–82].

Поява сіл та поступовий перехід до осідлого життя населення Казанського ханства свідчить про неабиякий державотворчий хист хана Улу–Мухаммеда, його сина Махмутека та продовжувачів їхньої справи. Хоча потяг до осідлого життя став вимогою часу і відбувався стихійно, в зв’язку зі зменшенням розмірів земельних володінь кожного роду (іля). Але той факт, що хан Улу–Мухаммед розумів вимоги часу та сприяв цьому процесу, свідчить про його державотворчу зрілість.

Аби зрозуміти, що процес розпаду Золотої Орди був незворотним, в першу чергу треба згадати про поділ ханом Батиєм держави на улуси для своїх братів. Зрозуміло — інтереси місцевих улусних ханів та верхівки родів з часом стали не співпадати з інтересами держави і Великого хана всієї Орди. Що й призвело до накопичення енергії взаємонесприйняття та подальшого розпаду.

На переконливу думку автора, такі конгломерати, як імперії — Англійська, Російська, Німецька, Іспанська, Польська та десяток інших розпалися закономірно. Справа тільки в часі — коли і сьогоднішні імперії розваляться.

Казанське ханство, яке проіснувало 114 років: з 1438 по 1552 рік, було досить–таки впливовим державним утворенням, особливо у перші роки свого існування. Свідченням є той факт, що Московія до часів звеличення Криму повністю підпорядковувалась Казані, а це 1438–1462 роки.

Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) визнавала значення та вплив цієї держави: «Казанское ханство… образовавшееся в результате распада Золотой Орды на терр(итории) Болгарии Волжско–Камской: гл(авный) г(ород) — Казань.

Основателем династии казанских ханов был Улу–Мухаммед (правил в 1438–1445)… В К(азанское х(анство) вошли казанские татары (потомки волжских булгар), мари, чуваши, удмурты, частично мордва и башкиры. Осн(овним) занятием населения было земледелие. В городах существовало высокоразвитое ремесло. Значит(ельную) роль играла торговля с Сибирью, странами Кавказа и Востока. Высшая гос(ударственная) власть принадлежала хану, но направлялась… (диваном). Верхушку… знати составляли карачи — представители 4 знатнейших родов (Ширин, Барын, Аргын, Кыпчак)… В адм(инистративном) отношении К(азанское) ханство делилось на даруги (округа) и улусы (вилайеты)» [2, том с. 140].

Варто сказати, що створення Казанського ханства не було відтворенням давньої Булгарської держави. Це вмотивовано довів професор М. Г. Сафаргалієв у своїй книзі «Распад Золотой Орды». Не будемо з цього приводу цитувати професора, бо зрозуміло — з часом, після 1237 року, на давню Булгарську землю було переселено таку значну кількість тюркських родів, що давній булгарський етнос, практично, розчинився серед них. Але свій слід залишив. Тому «…язык булгар (давніх. — В. Б.) стоял ближе к современному чувашскому, а не татарскому, в то время как язык казанских татар по своим особенностям тяготеет к другим тюркским языкам — казахскому, киргизскому, узбекскому…» [14, с. 254].

Не бажав товариш Сталін, проводячи 1946 року спеціальну сесію Академії наук СPCP, присвячену питанню «походження казанських татарів», відносити їх до золотоординців. Звелів зарахувати до давніх волзьких булгарів. Що і врятувало населення Татарстану від виселення з рідної землі та знищення.

Не забуваймо уроків московської історії. Винищувати людей Москва завжди вміла.

Позначимо кордони Казанського ханства на 40–ві роки XV століття. їх визначив М. Г. Сафаргалієв.

Захід. «…Границы Казанского ханства продвинулись на западе до бассейна реки Мокши и подошли… (до Касимовського ханства. — В. Б.) в районе города Мурома. Князь А. М. Курбский, сообщая о Муроме, говорит о нем, как о пограничном пункте, «иже лежит от поля уже крайнее к Казанским пределам» [14, с. 258].

На заході Казанське ханство межувало з Касимовським, яке було створене у 1445 році, коли хан Улу–Мухаммед особисто посів Московське князівство. А поскільки московська історіографія взагалі вважала Касимовське ханство «российской землей», то кордони цих трьох улусів (Казанського, Касимовського і Московського) треба чітко визначити.

Схід. «…Границы Казанского ханства на востоке подошли к Уральским горам и к Сибирскому ханству и Ногайской Орде в районе реки Белой, Кенили и Кенилльчика…» [14, с. 258].

Південь. «…Границы Казанского ханства… подошли… на юге — в районе Саратова, к Большой Орде…» [14, с. 258].

Північ. «…Казанские татары предприняли ряд походов на восток и северо–восток, закончившихся покорением Вятки и других земель на северо–востоке. Тогда–то… и были покорены удмурты, остяки, вогулы и башкиры» [14, с. 258].

Отже, якщо говорити сучасною мовою, кордони Казанського ханства тяглися від сучасного міста на Волзі Саратова (Сари–Тау) до Уральська (Казахстан); далі річкою Урал до Уральських гір; без визначених північних кордонів, включаючи сучасну В’ятську (Кіровську) область до річки Ветлуги — на північному заході. А на правобережжі Волги — правобережжям Оки та Мокші, включаючи сучасну Пензу, тяглися до Саратова. Звичайно, кордони Казанського ханства позначені дещо умовно, але дають змогу уявити могутність і силу ханства, його можливості — військові та економічні. Першими ханами династії Улу–Мухаммеда в Казані були:

1. Улу–Мухаммед (1438–1445 роки),

2. Махмутк (1445–1461 роки),

3. Халіл (1461–1467 роки).

Не будемо розповідати про взаємовідносини московських, казанських та касимовських ханів і князів у цьому розділі, зробимо це далі, де мова йтиме про Московське князівство за часів Великого князя Улу–Мухаммеда та його нащадків:

1. Улу–Мухаммеда (він же Василь II) — правив у 1446–1462 роках,

2. Івана III — правив у 1462–1505 роках,

3. Василя III — правив у 1505–1533 роках,

4. Івана IV — правив у 1533–1584 роках.

Ще раз нагадуємо: автор тільки позначає, на які улуси розпалася Золота Орда, приблизні кордони та перших керівників. Поки що не йдеться про взаємовідносини нових держав, їхню силу, стабільність і розвиток. Про це говоритимемо у наступних розділах.

ІІ. КАСИМОВСЬКЕ ХАНСТВО

Про Касимовське ханство у російській історичній науці практично не існує достовірного опису, особливо про його місцезнаходження та перші роки становлення. Відновимо справедливість і в цьому питанні.

Ханство для середнього сина Улу–Мухаммеда — Касима було створено 1445 року. Звичайно, ханство створив особисто Улу–Мухаммед.

Російський історик М. І. Шишкін досить чітко визначив значення Касимовського царства для Московської держави. У своїй «Істории города Касимова с древнейших времен» він писав:

«История города Касимова потому важна для истории России, что Касимовские цари со своими подцаными татарами воевали за Русскую землю и участвовали почти во всех войнах и походах против врагов ея, начиная с самого основания Касимовского царства и до его уничтожения, т. е. с эпохи Василия Темного (Улу–Мухаммеда. — В. Б.) и до времен Петра Великого» [96, с. III].

Тепер має бути зрозумілим задум хана Улу–Мухаммеда, коли він після 1445 року перекроїв кордони старих північних улусів Золотої Орди та створив Касимовський улус. Він, власне, відновив давній Темниковський улус Беркечара, додавши йому землі сучасної Володимирської та частини Нижньогородської областей.

Дуже цікаве свідчення про Касимовське ханство залишив арабський історик Ель–Дженнані:

«Этот Мухаммед был человек сильный и храбрый, он вторгся в земли… (Московського улусу. — В. Б.), захватил добычу и отнял из земель их Владимир, одну из областей Московских» [15, с. 538].

Якби древній Володимир не був переданий з Московського улусу до іншого, то подібної згадки не було. Отож, Володимир із 1446 року відійшов до Касимовського ханства.

До Касимовського ханства, найпевніше, входили сучасні: Володимирська, Івановська, Рязанська, Липецька, Тамбовська та прилеглі до них частини Нижньогородської, Тульської, Пензенської областей і Мордовської АРСР.

На півночі його землі омивала річка Волга, та граничили з Московським князівством.

На сході Касимовське ханство межувало з Казанським.

На півдні був нечітко визначений кордон з Великою Ордою Кичі–Мухаммеда.

На заході — із землями Великого Литовсько–Руського князівства: тими землями, які згодом Кримські хани передали Московії («8 міст» та ще «35 міст на чолі з Одоєвим»).

За кількістю населення та військовою потугою це було досить потужне ханство. В подальших війнах Московського князівства касимовські царі, як правило, очолювали чи то все московське військо, чи «главный большой полк».

І нехай нас не дивує, що касимовські хани постійно виступали на боці Москви. Це закономірне явище. Ми пам’ятаємо, що Московське князівство для касимовських ханів від 1445 до 1462 року, взагалі було батьківським улусом. Там сидів батько Касимовського хана — Улу–Мухаммед. А після батька улус очолював довгих 43 роки молодший син Якуб, у хрещенні — Тимофій, за московськими офіційними джерелами — Іван III. Він помер тільки у 1505 році, тож після смерті Касима, за московськими джерелами у 1469 році, довгих 36 років був старійшиною Улу–Мухаммедового царського роду. За ці 36 років, до 1505 року, на казанському та касимовському престолах уже сиділи правнуки Великого золотоординського царя. Тож Московський князь від часів Івана III завжди залишався старійшиною роду, а відтак — саме його накази мали виконувати Казанський та Касимовський хани.

І якщо усі касимовські хани поважали своїх московських родичів, то казанські хани добре пам’ятали, що Улу–Мухаммед спочатку сидів на Казанському царстві (1438–1445), а тільки після того посів московський стіл. Казань постійно виборювала у Москви першість.

І хоча за цим постулатом Казань випереджала Москву, та за старійшинством ханського роду завжди поступалась. Ось тому, коли ми звернемось до перших істориків Московської держави: А. І. Лизлова, В. М. Татіщева, Г. Ф. Міллера, М. В. Ломоносова та інших, то побачимо на сторінках їхніх праць жорстоку боротьбу Москви з Казанню. Ця боротьба у житті Московської держави з Казанню була головною, першочерговою. Всі інші стосунки з навколишнім світом для Москви кінця XV — першої половини XVI століття (до приєднання Казані) були другорядними. Для цього був підписаний союз із Кримом на принизливих, жалюгідних умовах, що змусило Москву сплачувати Криму данину до 1700 року.

Та про це поговоримо пізніше.

Абсолютно всі джерела минулого визнають, що на час створення Касимовського ханства у ньому мешкали майже стовідсотково татари і мордва. Ось підтвердження:

«Мещера и Мордва, племена, жившия в пределах касимовского царства» [96, с. 3].

Пам’ятаємо: «Мещера» — це викривлене московитами на свій лад ім’я тюркського (татарського) племені мішари. Тобто ще з далеких віків V–XII столітгь від Калуги і Волоколамська до Волги (Нижнього Новгорода і Самари) на «споконвічній землі московитів» впереміш мешкали татарські та мордовські племена. До них постійно додавалися ті тюркські племена, які хани приводили з собою, посідаючи царство.

Послухаємо далі:

«По поставлений себя (Бориса Годунова) на царство и пожаловал Царевича казачые Орды Бурмамета (Ураз–Мухаммеда) посадил его на царство Касимовское и даде ему град Касимов с волостьми и со всеми доходы» [96, с. 30–31].

І далі пояснює той же історик:

«Самым высшим сословием в Касимове были представители высших дворянских родов; они назывались бики и мурзы и составляли, так сказать, шляхту татарскую… У автора “Сборника летописей” при описании воцарении в Касимове Ураз–Мухаммеда поименованы четыре бика из родов Аргын, Кипчак, Джалаир, Мангыт… самые важные вельможи царские назывались у татар карачии; по праву звание карачия принадлежало бикам главнейших дворянских родов. Вышепоименованные четыре бика (Аргын, Кипчак, Джалоир, Мангыт) назывались карачиями» [96, с. 32–33].

Ні «русских», ні навіть московитів (тих же татарів, тільки хрещених) у Касимовскому царстві не зафіксовано.

Та найцікавіше інше: у Касимові, а це за московськими джерелами, столиця Мещери, повністю відсутній рід Ширинів.

А ми ж пам’ятаємо «Бархатную книгу русского дворянства»:

«В лето 6706 (1198) князь Ширинский Бахмет Усейнов сын пришел из большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее, и в Мещере родился у него сын Беклемиш. И крестился Беклемиш, а во крещении имя ему князь Михайло, и в Андрееве Городке поставил храм Преображения Господа нашего Иисуса Христа, и с собою крестил многих людей» [24, т. 2, с. 239].

То куди ж подівся рід Ширинів з Мещери? Мовчить російська історична наука.

Отож бачимо, як достовірне джерело з книги В. Г. Тизенгаузена спростувало московську брехню. Бо й князя Беклемиша (Михайла) на теренах Касимовського ханства російська історія не знає, і церкви «Преображения Господня» на тій землі ніколи не існувало та й «Андреева Городка» в околицях Касимова споконвіку не було.

Таких вигадок на сторінках так званої російської історичної науки — хоч греблю гати.

Зайвий раз переконуємося, що Беклемиш (Михайло), то, дійсно, Тверський князь Михайло, де й церква «Преображение Господнє» існує з далекого 1282 року, збудована ним, і «Андреев Городок» — перші кам’яні споруди, зведені при гирлі річки Тьмаки єпископом Андрієм, існують з тих далеких років, а, головне, що й тюркський рід Ширинів залишався на тверській землі до кінця XIX століття.

Відкриймо працю професора М. І. Смірнова «О князях Мещерских XIII–XV вв.» і переконаймося.

Повернімося до Касимовського ханства. Визначимо перших володарівханства та роки їхнього правління.

1. Хан Касим (середній син Улу–Мухаммеда) — 1446–1469 рр.

2. Хан Даніяр (син Касима) — 1469–1486 рр.

Зазначимо: російська історіографія визначає роком появи

Касимовського царства — 1452–й. Що цілком зрозуміло. Москва намагалася перенести на якомога дальший термін рік заснування ханства. Оскільки винекнення його у 1445 році повністю пов’язане з перемогою Улу–Мухаммеда над Московою у 1445 році та полоном Василя II. Отож запускали найпотужніші вигадки. Чого варте тільки твердження, що Василя II восени 1445 року хан Улу–Мухаммед відпустив живим–здоровим до Москви. Мовляв, «взял на нем откупа двести тысяч рублей, а иное бог весть да они» [14, с. 255].

Брехали настільки потужно, що вигадали «двести тысяч рублей», яких Москва за десять років зібрати не могла.

Не зрозуміло, навіщо Улу–Мухаммедові був потрібен Василь II, який зрадив царя, коли всі московські гроші могли потрапити до царської кишені, як потрапляли раніше до 1433 року. Саме того, 1433 року, Василь II випросив в Улу–Мухаммеда Московське князівство.

І друге. Російський історик М. І. Шишкін у праці «История города Касимова с древнейших времен» зазначив: «…Нур–Дуалет, который был, после Даньяра, (став. — В. Б.) первым царем в Касимове…» [96, с. 11].

Тобто нащадки царя Улу–Мухаммеда — Касим і Даніяр були тільки царевичами стосовно московських князів. Це відповідає дійсності тільки в одному випадку — якщо на московському престолі сидів їхній батько чи старший брат. Маємо ще одне підтвердження, що на московському престолі з 1446 року сидів сам цар Улу–Мухаммед, а з 1462 року його син — Якуб, за московською термінологією — Іван III. Саме вони були для Касимовського хана Касима та його сина Даніяра — царями.

Тоді, як Нур–Дуалет був сином Кримського хана, то стосовно Московського князя — був царем. І титул Касимовського царя Нур–Дуалет отримав не від Московського князя Івана III, а — за своїм походженням.

Останнє, на що автор вважав за потрібне звернути увагу в цьому підрозділі. Мова йтиме про примусове вихрещення татарів і мордви з мусульманської віри у православну. Як побачимо далі, то була спланована, примусова акція московської влади і Московської православної церкви.

Про це коротко слід нагадати хоча б тому, щоб зрозуміти, як із конгломерату фінських і тюркських (татарських) племен з’явились московити, прозвані пізніше — «русские». Історик М. І. Шишкін розповідав про ті події з великою насолодою.

Зрозуміло, що в часи Улу–Мухаммеда (Василя II) та його нащадків Якуба (Івана III), Василя III, Івана IV (Лютого), Федора Іоановича, Бориса Годунова примусового хрещення як спланованої акції відбуватись не могло. Рід московських князів ще пам’ятав своє татарське коріння, а у сусідніх землях продовжували правити родичі–мусульмани.

Тож московським правителям часто–густо доводилося виправдовуватись, що вони не чинять утисків на мусульманських царевичів та мурз, якими кишіла Москва і Московія, що ті мають свої володіння в державі, свої храми і т. д. Послухаємо московського посла до турецького султана Селіма у 1570 році:

«Мой Государь не есть враг мусульманской веры; слуга его, царь Саин–Булат, господствует в Касимове, царевич Кайбулат в Юрьеве, Ибак в Сурожике, князь Ногайский в Романове; все они свободно и торжественно славят Магомета в своих мечетях; ибо у нас всякий иноземец живет в своей вере. В Казани, в Мещере многие приказные люди мусульманского закона» [96, с. 26].

Та не менше татарів–мусульман було у самій Москві. Послухаємо опис прийому Федором Івановичем «10–го Апреля 1586 г… польского посланника Михаила Гарабурды»:

«…были в палате Царевич Крымский Мурат–Гирей, да Касимовский царь Мустофалей, да Сибирский Царевич Магметкул; а сидел Крымский Царевич в большой лавке против дверей от государева места сажени с две, а от него с полсажени в той же лавке сидели бояре, а Мустофалей цар Касимовский в другой лавке, а от него с полсажени бояре, а Сибирский царевич на окольничем месте, на большом, а у него сидели князи Тюменские, Черкаские и иные служилые князи по местам» [96, с. 28].

Вся військова верхівка Московської держави в 1586 році складалася із татарських князів–огланів Кримської, Касимовської, Сибірської, Тюменської, Черкеської та інших Орд. Не забуваймо, що Казанське та Астраханське ханства на той час уже увійшли до Московської держави і татарські князі–оглани перестали називатись царями й царевичами, а величалися боярами, чи «служимыми людьми» московського царя.

За кожним із цих царів, царевичів і бояр стояли їхні тюркські роди, а це десятки тисяч людей. Ось таким чином зростала могутність Московської Орди — напливом татарів.

Пам’ятаємо: у другій половині XV століття московські князі та православна церква великі зусилля доклали до вихрещення в православ’я саме казанських і астраханських татар, особливо їхньої правлячої еліти, пояснюючи це явище так: «Если умерший царь Казанский Симеон и царевич Муртаза сделались христианами, то они сами желали, сами требовали крещения» [96, с. 26].

А про те, що в Казані вирізали абсолютно все чоловіче населення, яке не погодилось після завоювання (1552 рік) прийняти православну віру, московська влада і церква воліли мовчати.

Коли ж до влади в Московії у 1613 році прийшли Романови, вони поширили політику хрещення нащадків Улу–Мухаммеда в першу чергу на центральні райони Московії, в тому числі й на Касимовське царство.

Не забуваймо, рід Романових походив від фінського кореня — так званого мерянина Кобили.

Починаючи з першого московського царя роду Романових, розпочався планомірний тиск на Касимовського царя:

«Жалованная грамота Арслану… дана была ему при определении его на царство в 1614 г. Из приведенного нами указа видно ясно, что власть царя в Касимове при Арслане была далеко не полной, и распространялась, и то с большими ограничениями, почти на одних татар…» [96, с. 46].

З кожним указом (1621 року їх вийшло три) права Касимовського царя обмежувалися. Аж доки, після смерті царя Арслана, його синові Сеїд–Бургану не заявили, що він отримає дозвіл на батьківський престол тільки після прийняття православної віри московського штибу. Москва подала цей матеріал делікатніше:

«…(Московське. — В. Б.) правительство убеждало Сейид–Бургана принять христианство, обещая ему за это даже руку государевой дочери» [96, с. 69].

І, звичайно, Москва свого досягла:

«Сейид–Бурган, приняв православную веру, крестился и назван во св. крещении Василием, во время первого своего пребывания в Москве в последней половине 1653 года» [96, с. 97].

Після цього почалося повальне примусове хрещення татарського і мордовського люду Касимовского царства. Для цього до Касимова прибув особисто Архиепископ Мисаїл.

Уже 1654 року Мисаїл доносив Цареві та Патріархові до Москви: «…В Шацком и Тамбовском уездах крестил я, Богомолец Ваш, числом четыре тысячи двести человек…» [96, с. 107].

Так під московськими багнетами татари і мордва залучалися до народу «русского» у Касимовському царстві. Більш детально про це хрещення говоритимемо в окремому розділі.

ІІІ. МОСКОВСЬКЕ ХАНСТВО, АБО ВЕЛИКЕ МОСКОВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

Московське Велике князівство теж виокремилося з Золотої Орди. І першим московським князем, після розпаду Золотої Орди, став знаменитий Улу–Мухаммед. За життя батька, його сини Махмутек — цар Казанського ханства та Касим — цар Касимовсъкого ханства, звичайно, виконували вказівки Улу–Мухаммеда, що давало можливість московським історикам приписувати зверхність Москви стосовно Казані, Твері та Касимова. Визнаючи цю закономірну батьківську зверхність, московити чомусь забували повідомити, що то була зверхність колишнього царя Золотої Орди до своїх синів. І недаремно деякі літописи величали у ті часи Василя II та Івана III — царями.

У російського академіка Самуїла Георга Гмеліна, який працював в імперії з 1766 по 1774 роки, зберігся напрочуд цікавий опис страшних руїн другої столиці Золотої Орди, столиці Великої Орди — Сарай–Берке.

Послухаємо, бо в сучасних російських істориків подібної правди не знайти:

«В сорока верстах ниже сего шелкового завода, при береге Ахтубы и в волжском займище, на самом кряжу яицкой степи, находятся остатки старинного города, который был столицею царя великой Татарии Ахмета… Сии остатки россияне называют Царевыми Падами или царскими лугами… Позади сего холма следует еще три или четыре дома, кои также из кирпича построены были, а теперь землею завалены и получили вид, подобный другим холмам… Сии остатки в длину по кряжу степному простираются на тридцать восемь верст… Из истории известно, что сия столица великой Татарии великим князем Иваном Васильевичем, дедом царя его же имени, в 1462 году по Рождестве Христове разорена, а по прошествии нескольких лет от ногайцев с землею сравнена» [161, часть 2].

Отаку страшну правду розповів російський академік. Але, в зв’язку з тим, що Іван III, або по–іншому, молодший син Улу–Мухаммеда — Якуб панічно боявся ханів Великої Орди, то, скоріше за все, цей похід виконав сам Улу–Мухаммед. Можливо, разом із синами. Пам’ятаємо: так званий Василь Темний, за Устюзьким літописом, помер від ран 27 березня.

Цікаво зазначити, що весь матеріал про хворобу та смерть «Василея Васильевича» наведений «в лето 6970». Академік О. О. Шахматов у праці «Разыскания о древнейших русских летописных сводах», 1908 року видання, писав, що у давні часи літописи не писалися з датованими подіями. Дати до літописів були внесені значно пізніше, у XVIII столітті. Цей переможний похід 1462 року, а водночас — трагічний, напевне, відбувся «по Рождестве Христове», як писав академік С. Г. Гмелін, де загинули: тверський князь Борис Олександрович, Казанський хан Махмутек, Касимовський цар Касим, Московський князь Василь II та митрополит Іона. Це друга версія таємниць 60–х років.

Академік С. Г. Гмелін вигадати якийсь похід від себе не міг. Його праця проходила цензуру в Академії наук, де подібних вигадок допустити не могли. А розсунути пізніше дати смертей цих князів було не важко. Тим паче, що у казанського царя позначений тільки рік смерті, а про касимовського, взагалі, написано: «Вскоре после похода… Касим скончался. Год смерти его не означен нигде…» [96, с. 9],

Може виникнути запитання: чому російська історіографія приховала розповідь про похід 1462 року на столицю Великої Орди?

Хоча, як бачимо, розповідь про похід 1462 року існувала у московській історичній науці в 1760–1780 роках, до часів створення катерининської «Комиссии…».

Очевидно, імператриця Катерина II, враховуючи важкі втрати московської сторони, вирішила викинути цей епізод з історії Московії. Адже треба було пояснювати, як ось так раптом ворогуюча з Московою Казань ходила громити і винищувати своїх одновірців та одноплемінників. І не бажала Москва ділитися успіхами зі своїм сусідом, та ще з таким, як Казань. Тут ішла боротьба «на смерть» — хто кого.

Але от що цікаво — у Великій Орді саме на початку шістдесятих років XV століття відбулася заміна царя старшого сина Кичі–Мухаммеда — Махмуда на Ахмата. У російській історичній науці немає узгодженої дати цієї заміни. Вказано різні роки 1459, 1460 і 1465. Хоча, зрозуміло, що правлячу верхівку татарських ілів (родів) змусила піти на такий крок дуже поважна причина. І тією причиною була руйнація та спалення столиці Великої Орди Сарая у 1462 році.

Отакі вони, таємниці шістдесятих років московської історичної науки. Хоча подібні таємниці зустрічаються повсюдно на її сторінках. У розповіді про Московське князівство ми дещо змінимо канву оповіді, в зв’язку з тим, що вся четверта частина книги присвячена розповіді про становлення Московії. Тому в цьому, оглядовому, розділі наше головне завдання зафіксувати сам факт появи Московського уламка Золотої Орди після її розпаду, та сконцентрувати увагу на династичному спадку московської правлячої династії із татарського роду Чингісидів.

Московський улус, як і місто Москва, вперше з’явилися у складі Золотої Орди в 1272 році. Немає сумніву, що заснувати нове місто в державі та створити нове улусне володіння в Золотій Орді можна було тільки з дозволу Великого хана. У XII–XIII століттях найглухішими землями Мещери, як у ті роки називали землі у межиріччі Оки та Волги від Брянська, В’язьми, Ржева та «Андреева Городка» (сучасне місто Твер) до Рязані, Мурома, Нижнього Новгорода та Ярослава і Костроми, були масиви тайги за Москвою–рікою, що тяглися до Калуги, Гжатська (сучасне місто Гагарін) та Волока Ламського (сучасний Волоколамськ). Туди відбувався відтік фінського населення, переважно, з удільних володінь хана Чилаукуна, за «Бархатной книгой русского дворянства» — Бахмета Усейнова сына.

Щоби припинити відтік населення, яке тікало від здирництва хана та примусового хрещення, хан Золотої Орди Менгу–Тимур у 1272 році звелів відкрити новий Московський улус та віддав його синові хана Берке, який на той час став повнолітнім, прийняв християнську віру з іменем Петра. У московській історичній науці він відомий, як святий Петро Ординський, і його портрет знаходиться у Московському Кремлі на стіні Архангельського Собору серед когорти московських князів, перших володарів Московського улусу.

ІV. НОГАЙСЬКА ОРДА

Як писав професор М. Г. Сафаргалієв, «в более благоприятных условиях, в смысле изучения его истории, оказалось другое татарское государство — Ногайская Орда, образовавшаяся также в результате распада Золотой Орды» [14, с. 225].

І то дійсно так, бо Ногайська Орда проіснувала до середини XVІІІ століття. Ще Василь Татіщев, як губернатор Астраханської губернії, у першій половині XVIII століття, зустрічався з ханами Ногайської Орди, які то входили, то виходили з Московського князівства, відкочовуючи найдалі у степ.

Є свідчення, розповідь, російського професора Н. О. Попова (1833–1892), як губернатор В. М. Татіщев викрав у Калмикського хана стародавні першодруки калмиків і ногайців та вивіз їх до Москви. Ось чому Ногайській Орді більше поталанило в описі історії. Треба мати на увазі той факт, що Ногайська Орда не межувала безпосередньо з Московським улусом, тож несла меншу загрозу для Московії в описі її минулого.

Але навіть незважаючи на все зазначене, коли князь М. М. Щербатов у своїй «Истории Российской от древнейших времен» в одному з томів надрукував частину матеріалів так званого «Ногайського дела», на нього накинувся член катерининської «Комиссии для составления записок о древней истории, преимущественно России» Іван Болтін, звинувативши того в «запозиченні неіснуючих першоджерел». А імператриця Катарина II відомого полководця М. М. Щербатова назвала «дурнем».

Навіть такі відцензуровані оригінали «Ногайського дела» були надзвичайно небезпечні для московської історії. Маймо це завжди на увазі. Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) подає таку довідку про Ногайську Орду:

«Ногайськая Орда… образование кочевников на терр(итории) от Сев(ерного) Прикаспия и Приаралья до Туры и Камы и от Волги до Иртыша. Н(огайская) О(рда) выделилась из Золотой Орды в конце 14 — нач(але) 15 вв. при Эдигее. Окончательно оформилась при его сыне Нураддине (правил в 1426–1440). Н(огайскую) О(рду) населяли мангиты и кунгтаты… Центр Орды — Г. Сарайчик — в низовье р. Яик…» [2, том 18, с. 88].

Професор М. Г. Сафаргалієв та казахський історик К. Даніяров дещо уточнюють ВРЕ. Послухаємо:

«…Ногайская Орда была образована бием Эдиге в период правления им Улысом Жошы (Джучі. — В. Б.) — Золотой Ордой, в 1409–1411 годах. В ногайскую Орду вошел… род Мангыт, а также подроды кыпшаков, коныратов, найманов и другие)…

Территорию Ногайской Орды составляли земли от Урала до Азова, Кубани и Терека» [28, с. 185].

Казахський історик, визначивши абсолютно вірно тюркські роди, що ввійшли до Ногайської Орди, або її ще називали — Мангитський Юрт, посунув нову державу далеко на захід.

І хоча ВРЕ та історик K. К. Даніяров, кожен по–своєму, праві, але говорять вони про різні часи. Історик говорить про початок

XV століття, а ВРЕ — про другу половину XVI століття.

Поговоримо про Мангитський Юрт детальніше. Мангити саме так себе називали — Мангитський Юрт, бо ногаями їх називав хан Тохтамиш та його рід.

Монгольською мовою — мангит — означає — собака.

Пам’ятаємо: Здігей зрадив у 1391 році свого хана Тохтамиша і перейшов до Тимура, а потім зі своїм мангитським підродом кинув Тимура і втік на Урал.

«После 1391 г. Эдигей временно сходил с политической арены и до 1395 г. его имя не встречается в источниках; оно снова появляется лишь перед вторым походом Тимура против Тохтамыша… За оказанную помощь при Воцарении Тимура — Кутлука (у Золотій Орді. — В. Б.) он был назначен его старшим эмиром–беклярибеком. Эдигей сохранил эту должность до своей смерти…» [14, с. 227].

Велика Радянська Енциклопедія (трете видання) визначила роком загибелі Едігея — 1419 рік. Хоча є й інші твердження. Після смерті Едігея «Мангытский Юрт на время пришел в упадок. Сыновья и внуки Эдигея разбрелись в разные стороны. Один из сыновей его Мансур ушел к хану Хаджи — Мухаммеду, другой сын Эдигея Навруз находился у Улук–Мухаммеда, внук Эдигея — Ваккас помагал Абулхаиру. Кочевое население (перейшло разом із синами та онуками. — В. Б.)… перекочевало к узбекам, ушло в Среднюю Азию… В Мангитском Юрте вместе с младшим сыном Эдигея, с Нуратдином…, находившимся наЯике, осталась лишь небольшая часть кочевников» [14, с. 228].

Роки найбільшого занепаду Ногайської Орди припали на період царювання у Золотій Орді Улу–Мухаммеда, який за допомогою війська Великого Русько–Литовського князя Вітовта розгромив рештки колись могутнього Мангитського Юрту.

Стабілізацію Мангитського Юрту провів молодший син Едігея — Нуратдін, полишивши царські амбіції. Він в історії так і залишився мурзою, не посягаючи на титул князя, чи царя. Тільки син Нуратдіна — Ваккас значно зміцнивши підродами мангитів, що поверталися звідусіль, відокремився від Заволзької Орди та проголосив незалежність Мангитського Юрту.

«В XVI в. владения мангытских князей граничили на северо–западе с Казанским ханством по рекам Самарке, Кинели и Кинелльчику. Здесь находились их летние пастбища… Башкиры и остяки, жившие у р. Уфы, платили ногайцам дань. На северо–востоке Ногайская Орда граничила с Сибирским ханством. По словам Г. Ф. Миллера, район, лежавший юго–восточнее Тюмени, назывался Ногайской степью. Известный казахский ученый первой половины XIX века Чокан Велиханов рассматривал Алтайские горы как пограничную линию, отделяющую Казахское ханство от Ногайской орды… От других татарских государств Ногайская Орда отличалась 116 столько размерами территории, сколько многочисленностью улусных людей… Ногайский князь в 30–х годах XVI в. мог располагать до 200 000 воинами… Обычно же у татар воинские люди составляли 60% всего населения…» [14, с. 230].

Найбільшої сили Мангитський Юрт досяг у першій половині

XVI століття. Тому, як побачимо далі, московські князі так залюбки запрошували до себе на службу князів Ногайської Орди разом із їхніми військовими потугами. Слід розуміти — запрошені на службу до Москви мангитські князі отримували в Московському князівстві великі земельні володіння, переселяли до них свої татарські (тюркські) роди, згодом приймали християнську (православну) віру та хрестили своїх підданих і ставали… «русскими». Десятками тисяч!

Автора завжди дивували згадки про «рязанских казаков» у російських офіційних джерелах. Є такі згадки навіть у М. М. Карамзіна. Це дивовижна брехня, бо козаків у тих землях в XVI–XVII століттях не могло бути. Працюючи з працею М. І. Шишкіна «История города Касимова с древнейших времен», виданій у Рязані в 1891 році, раптом знайшов пояснення цьому явищу. Послухаймо: «Рязанськими казаками назывались простые татары, жившие в области Рязанской и приехавшие в Россию (Московію. — В. Б.) со служимыми царевичами» [96, с. 7].

Звичайно, у XVI–XVII століттях «России» на теренах Рязанщини ще не було. Так Московську державу звелів називати Петро І після 1721 року. А до того часу треба ж було величати якось своїх людей на Рязанщині, отож прозвали «простых татар — рязанскими казаками». Після Петра І все стало значно зручніше, бо усіх співгромадян Московської держави прозвали — «русскими». Так «русскими» водночас стали усі місцеві фінські і татарські племена та прийшлі тюркські — каракиреї, дулати, ширини, аргини, барини, мангити, наймани, конирати, джалаїри, кипчаки, кияти, киреїти та десятки інших.

Абсолютно всі тюркські племена, які прийшли на територію сучасної центральної частини московської держави були примусово вихрещені у православну віру московського штибу:

«Оставляя крещеннаго Василия владельцем Касимова,… (Московское. — В. Б.) Правительство нашло новое орудие для своих целей. При Василии (до хрещення — Сеїд–Бурган. — В. Б.) оно могло всего легче достигнуть своей цели, подготовить край к уничтожению царства Касимовского и к окончательному слиянию его с Россиею (Московією. — В. Б.). Самое крещение царевича, быть может, именно для этого и было предпринято. В царствование Василия Арслановича главною заботою… (Московского. — В. Б.) Правительства было обращение иноверцев в православную веру… (Московское. — В. Б.) Правительство начинает принимать все меры к скорейшему крещению татар, исповедующих магометанство и… мордвы, исповедывавшей язычество. Народ, повинуясь голосу… (Московского. — В. Б.) Правительства и духовенства, начинает переходить в христианство во множестве, целыми деревнями, то добровольно, то после долгого и упорного сопротивления… Русское Правительство, желая большого обращения Касимовских татар в православие, тем которые крестились, давало награды в виде денежного жалованья и корму…» [96, с. 104–105].

Прямим, відкритим текстом історик XIX століття розповів про становлення «русских» із гатарів і мордви. Раніше московити пишалися такими своїми діями.

Але, звичайно, навіть у ті часи були князі та племена непохитні у своїй вірі. Таких або винищували повністю, або висилали на периферію московських володінь, де потім проти них діяли агресивно та жорстоко. Це проявилося у стравлюванні Москвою Мангитського Юрту з калмиками. Мангитський Юрт особливо посилився в XVI столітті, коли зібрав докупи усі мангитські підроди та співдружні роди. Як зазначав М. Г. Сафаргалієв у своїй кандидатській дисертації ще 1939 року, до Ногайської Орди на той час увійшли: мангити, наймани, кунгирати, ктаї, кипчаки, калачі, алчини, чублаки, конклики, киреїти, кияти та інші. І хоча не один десяток князів зі своїми ілями переселились до Московії у 1500–1600 роках, Ногайська Орда зоставалась абсолютно непохитною щодо поширення у ній московської православної віри.

Тоді московська влада вчинила надзвичайно жорстоку річ з Ногайською Ордою — запросила на її землі калмиків із Джунгарії.

Ось як хитро про цей акт пише Велика Радянська Енциклопедія (третє видання):

«В нач(але) 17 в. в междуречье Урала, Волги и Дона пришли калмыки выходцы из Центр(альной) Азии, ранее жившие в Джунгарии и занимавшиеся кочевым скотоводством» [2, т. 11, с. 221].

Як бачимо, у московські володіння, бо Астраханське ханство було приєднане до Московії у 1556 році, прийшли завойовники, а вона — ані слова. Москва досі вважає нас за дурнів — пише, що хоче.

А ось що пише сучасна «Історія Казахстану»: «Хакк–Назар–хан (1538–1580) пытался восстановить право казахов на земли, составлявшие огромную территорию Казахского ханства при его отце Касыме (1512–1521). (У часи Хакк–Назара. — В. Б.) к границам казахских степей приблизилось… (Московське. — В. Б.) государство после завоевания Казанского, Астраханского, затем Сибирского ханства» [46, с. 152–153].

Ще раз наголошуємо: «…в междуречье Урала, Волги и Дона калмики прийшли, домовившись із Московою, яка була зацікавлена зіштовхнути калмиків з Мангитським і Казахським юртами. Так розпочалася майже двохсотлітня ворожнеча тюркських племен, які мешкали на теренах старого Джучі–улусу з монголами Джунгарії, яку спровокувала Москва. Це зайвий раз засвідчує відсутність монгольських племен в середовищі війська Чингісхана. Джунгари, приходячи на землі Джучі–улусу, винищували давні роди Золотої Орди вщент, залишаючи по собі цілковиту руїну.

Такі вторгнення джунгарів (монголів) на терени Джучі–улусу відбулися в 1681–1684, 1694, 1711–1712, 1714–1717, 1718, 1728–1729, 1741–1742 роках. Спалюючи поселення та винищуючи людей, монголи доходили до річки Тобола та Аральського моря, а на півдні — до річки Сир–Дар’ї.

Цікаво зазначити: на прохання про допомогу чи союз — Москва зазвичай відмовчувалась.

І калмики, що посіли землі «в междуречье Урала, Волги и Дона», теж не сиділи склавши руки. Як бачимо, вони й посіли ті землі в часи жорстокого винищення Золотої Орди. Зайвий раз переконуємося в спланованих діях Московії та Джунгарії.

Тепер стає зрозуміло, чому Астраханський губернатор В. М. Татіщев опустився до рівня звичайного викрадача «Калмикських матеріалів». Калмики зберігали для своїх нащадків таємні договори та домовленості з московськими царями. Москва не могла допустити, щоби ті матеріали згодом потрапили людям на очі. Отож — поцупила.

Наведемо ще дві цитати з «Великої Радянської Енциклопедії (третє видання).

«В кон(це) 16–1–й трети 17 вв. происходило перемещение ойратов в пределы России, к ниж(нему) течению Волги и Прикаспию. В процессе миграции и заселения совр(еменной) терр(итории) обитания формировалась калмыцкая народность, основным ядром которой были ойраты» [2, т. 11, с. 220].

Все це відбувалося до часів Петра I.

Ще одне свідчення:

«В 1771 из–за притеснений царской администрации и поддавшись уговорам калм(ыкских) ханов б(ольшее) ч(исло) калмыков откочевало в Китай» [2, т. 11, с. 221].

Що цілком зрозуміло. На ту пору калмики уже були не потрібні змужнілій Московській імперії. Маючи своїх «калмицьких ханів», вони несли загрозу імперії. Отож, не подякувавши, їх витурили. За переписом 1970 року, в Російській імперії залишилось 137 тисяч калмиків.

Нащадкам все це слід пам’ятати. Лише після цього Московія дозволила собі добити Мангитський Юрт. Послухаємо:

«Суворов (генералісімус. — В. Б.), якому було доручено переселити на Урал ногайців… розбив для зручності пересування кожну орду на згСгони або колони, доручивши супроводжувати кожну колону російським військам… Сам Суворов ішов із козаками (донцями. — В. Б.) за татарами…

Але коли звістка про виселення татар за такої ситуації рознеслася по степах, то татари, звісно, були збентежені. У масі чулося глухе ремствування і побоювання, що татар ведуть в уральські степи на неминучу загибель…

1 серпня 10 000 Джамбулуків відокремилися від інших татар і повернули назад… Почалася битва… за висловом Суворова, «почалася повна рубка татарам». Відбулося справді щось жахливе, яке не надається до жодного опису. Зупинені драгунами й козаками ногайці кидалися в болотисту річку, грузнули в ній, і їх вражали кулями й картеччю: а тих татар, які скупчилися біля ріки, рубали й кололи козаки і драгуни» [160, т. 1, с. 391–394].

А казахський історик К. К. Даніяров розповів про останній крок Ногайської Орди:

«В 1866–67 гг. основная часть ногаев в количестве около 900 тысяч человек, 180 тысяч юрт переселилась (з межиріччя Волги і Дону. — В. Б.) в Турцию» [28, с. 186].

Так закінчив своє войовниче життя Мангитський Юрт, чи Ногайська Орда, знаменитий рід знаменитого Едігея, довірившись Москві.

V. АСТРАХАНСЬКЕ ХАНСТВО

«Вопрос об образовании нового Астраханского ханства долгое время в… исторической литературе оставался неясным ввиду недостатка источников, относящихся к ранней истории Астраханского ханства. Недавно найдено в бывшем султанском архиве в Константинополе письмо основателя Астраханского ханства Махмуда к турецкому султану Мухаммеду И, датированное 10 марта 1466 года… В этом письме Султан Махмуд, сын Мухаммеда, сына Тимур–хана сообщает турецкому султану, что он по милости Бога достиг высокое место отцов и дедов своих ханов», т. е. стал ханом [14, с. 265].

Отож Астраханське ханство було створено після розпаду Золотої Орди ханом Махмудом, сином Кичі–Мухаммеда. Спочатку, після смерті батька — Кичі–Мухаммеда, Махмуд, як старший син, посів царський трон Великої Орди, що зосталася зі столицею Сараєм після розпаду Золотої Орди. Та Махмуда, підтриманого старійшинами родів як більш енергійного, посунув із трону його брат — Ахмет після 1462 року. Тоді «Махмуд, свергнутый с престола своим братом Ахметом, ушел в Астрахань, заняв город и положив начало Астраханскому ханству» [14, с. 264].

Так після 1462 року з’явилось Астраханське ханство. По суті, був відроджений давній улус хана Берке, що існував із 1238 до 1254 року.

Ми про нього вели мову в першому томі книги.

Зазначимо: Астраханське ханство населяли ті ж тюркські роди, що й Мангитський Юрт. Тож ці дві незалежні держави у перші роки своєї незалежності були у найкращих дружніх стосунках. В кінці XIV та на початку XV ст. саме ці улуси, очолювані своїми вождями Тимур–Кутлуком і Едігеєм, вели боротьбу за центральну владу Золотої Орди.

Коли вивчаємо взаємовідносини між державами, що виникли на теренах колишньої Золотої Орди, завжди слід пам’ятати, що, в першу чергу, то були відносини між давніми тюркськими родами. При сильній центральній ханській владі вони не проявлялись, при слабкій — давні кривди виповзали зовні.

Астраханське ханство, хоча й знаходилося на торговельному волзькому шляху, що поєднував Московськеє Казанське ханства із Середньою Азією, Османською імперією та Кавказом, у XV–XVI століттях практично занепадало. Волзький торговельний шлях втратив своє значення через постійні війни, що вела Московія на півночі з Казанню, та Османська імперія на півдні. Хоча занепад тих земель розпочався з воєн Тимура.

Як пише Велика Радянська Енциклопедія (третє видання), «А(страханськое) х(анство) почти всегда находилось в… зависимости: сперва от Большой Орды, а после ее разгрома (1502 року. — В. Б.) — от нагайцев (Мангитського Юрту. — В. Б.) и Крымского ханства» [2, т. 2, с. 339].

І то було так.

Російський професор М. Г. Сафаргалієв так визначав кордони Астраханського ханства:

«На востоке астраханских татар от ногайцев отделяла река Бузань, один из притоков Ахтубы, Южная граница владений ханов шла по бассейнам рек Симура, Терека, Куры и Кубани, по рекам Егорлыку и Манычу к Дону шла западная граница, отделявшая астраханцев от Крыма и от татар Большой Орды» [14, с. 267].

Ці кордони, дещо раніше в історії, засвідчив у праці «Рассуждение о Московии» Ф. Тьеполо, опублікованій в «Историческом архиве», том III, сторінка 392, Москва, 1940 рік.

А далі зазирнемо до пізніших років. Астраханське ханство було одним із затятіших супротивників поширення християнської релігії серед татарських племен, як і Ногайська Орда. Та згодом ногайські хани все частіше стали ходити до Москви на службу. І вже з часів Івана Грозного серед «московських служилих людей» зустрічаємо десятки мангитських ханів на чолі татарських тисяч і туменів. Ці мангити отримували в Московії свої земельні володіння і утримувались за державний московський кошт. Дуже часто, заохочені владою, мангитські царевичі разом зі своїми людьми, приймали християнську віру. Особливо посилився притік мангитів до Касимова та Москви після погіршення взаємовідносин із Кримом (1520–1560 роки).

Така поведінка татарів Ногайської Орди викликала різке незадоволення Астраханського князівства, суперечки призвели до відкритого протистояння, чим не міг не скористатися Іван IV. Використавши скарги деяких ногайських князів, Іван Грозний вирішив підкорити Астраханське ханство. Послухаємо академіка Петербурзької Академії Наук Гмеліна Самуїла Георга (1745–1774):

«В 7061 (1553) году от сотворения мира прибыли в Москву из Ногаи (Мангитського Юрту. — В. Б.) от Исмаил Мурзы и других татарских князей… послы, кои жаловались перед царем о многих неправосудиях и обидах, кои они от Емтурчея (у російській історії астраханський хан — Ямгурчей. — В. Б.) сносить должны были. Они просили его (Івана IV. — В. Б.) о помощи и обещалися ему служить, не щадя жизни своей, если он вступится со своим войском в Ногаию (Астраханське ханство. — В. Б.)» [161, част. 2].

Уже навесні 1554 року московський цар Іван IV послав своє військо розгромити Астраханське ханство, яке того часу дотримувалося Кримської орієнтації. Таким чином він залучав на свій бік потужний Мангитський Юрт.

Москва ніколи не надавала військової допомоги сусіднім народам не маючи прямої вигоди від такої агресії. Астраханський хан Ямгурчей відкритого бою не прийняв, а відійшов зі своїми головними силами під захист Кримського хана до Азова. Хоча московські заяви про перемогу над Астраханню занадто гучні, та то звичайні московські вигадки.

Послухаємо того ж Гмеліна, хто 1554 року присягнув на вірність Москві в Астрахані:

«Итак, назначен был от… (московитів. — В. Б.), кто милости участником быть желает, явился бы в Астрахань. Посему пришли князь Ираклеш, который… был знатнейший, Ишим и Али со всеми их сродственниками поддаными. Прибыл также и Енгуваш Асей с 3000 вооруженной конницы, пять сот мурз и князей и 7000 простых татар. Сии все присягали торжественно… 29 дня июля Пронский и прочие генералы со всею армиею отправились обратно в Москву, оставив при Дербиш Алее (новий астраханський цар, у московських сучасних джерелах — Дервіш–Алі. — В. Б.) довольный (московський. — В. Б.) гарнизон… и Етмурчееву фамилию взяли с собою» [161, частина 2].

У новопризначеного астраханського царя та його оточення прийняли присягу і, прихопивши рідню старого царя, вирушили до Москви.

Із майже 300–тисячного населення Астраханського ханства присягнуло Москві не більше 10–11 тисяч татарів. Це за офіційними московськими джерелами.

Тож не дивно, що вже наприкінці наступного року новий астраханський хан відмовився виконувати накази Москви і заявив про скасування домовленостей.

Цього разу Москва діяла, як у Казані 1552 року. У 1556 році московити штурмом захопили Астрахань, за допомогою війська тепер союзного Мангитського Юрту, повністю вирізали населення та вщент зруйнували місто.

Іван Грозний звелів побудувати Астрахань на іншому місті, використавши будівельний матеріал зруйнованої столиці.

Звичайно, про другий похід на Астрахань, вирізання у ній людей та про повне руйнування міста, московська офіційна історична наука мовчить. Навіть Гмеліну про те говорити не дозволили. Лише деякі чесні археологи вимушені були про те сказати. «Основание совр(еменной) А(страхани) положено сооружением в 1558 новой крепости на высоком Заячьем, или Долгом, холме, омываемом Волгой и ее рукавами» [2, т. 2, с. 339].

Автор збирався попереднім реченням закінчити короткий опис Астраханського ханства. Але саме в цей час йому довелося працювати із книгою Самуїла Георга Гмеліна «Путешествие по России для исследования трех царств естества». І раптом зустрів у тій книзі, видання 1770 року, неймовірне свідчення. Послухаємо:

«Сколь долго Астрахань стояла на том месте, по тех пор и называлась она Тмутараканом, и повествование г. Ломоносова находящееся, что царь Ярослав Владимирович с братом своим Мстиславом имел войну с князем Тмуторакановым и, наконец, вступил с ним в союз, отчасти доказывает, что требование России на Астрахань еще к временам прежде владения царя Ивана Васильевича относится, и с другой стороны справедливость, что прежде Астрахань называлась Тмутораканом сим же подтверждается» [161, частина 2].

Маймо на увазі; книга пройшла жорстку цензуру і друкувалася з особистого дозволу Катерини II.

У 1650–1750 роки в російській імперії Тмутараканню називали Рязань і Рязанське князівство. Що робилося з дозволу царів Петра І, Катерини II, Анни Іоанівни та Єлізавети Петрівни. Подібної думки дотримувались кращі історики того періоду: Андрій Лизлов (?–1696), Василь Татіщев (1686–1750), Михайло Ломоносов (1711–1765), Герард Міллер (1705–1783) та інші.

У 1760–1780 роки назву Тмутаракань і. Тмутараканське князівство перенесли на Астрахань та Астраханське ханство. Що цікаво, твір Гмеліна, який це стверджував, теж пройшов жорстку царську цензуру і отримав дозвіл на друк від самої Катерини II.

Як повідомив академік Самуїл Георг Гмелін, першим Астрахань назвав Тмутараканню Михайло Ломоносов у праці «Древняя Российская история от начала Российского народа до кончины Великого князя Ярослава Первого или до 1054 года».

М. В. Ломоносов (1711–1765) і С. Г. Гмелін (1745–1774) у 60–70 роках XVIII століття перенесли ім’я «Тмуторакан» — на Астрахань, мотивуючи, «что требование России на Астрахань еще к временам прежде владения царя Ивана Васильевича относится».

Апісля війни з Османською імперією 1768–1774 років, коли європейські країни, при заключенні Кючук–Кайнарджійського мирного договору 1774 року, відмовили Російській імперії у приєднанні до неї захоплених у 1771 році Тамані та Криму, Москва галопом кинулась шукати Тмутаракань на Тамані.

І одразу знайшла, як доказ на ті землі, знаменитий «Тмутараканський камінь» на Таманському півострові. Про що ми розповідали у першому томі книги.

Таких анекдотів у Московській історії — сотні! Навіть — тисячі!

І сором їх не мучить.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА МОСКОВСЬКІ НАЩАДКИ УЛУ–МУХАММЕДА

І

СИН УЛУ–МУХАММЕДА — ЯКУБ (ІВАН III)

1

Іван III сів на московський князівський престол у 1462 році, хоча співправителем князівства став ще у 1450 році. Батько — Улу–Мухаммед залучав свого молодшого сина–християнина до управління улусом. А головне — він ще за життя призначив володаря улусу, показавши Махмутеку і Касиму та їхнім нащадкам, хто якими землями мав володіти. Бо якби Улу–Мухаммед не вчинив цього за життя, то Махмутек, як правонаступник батька, міг би підпорядкувати Московський улус собі, або передати його одному із своїх синів. А так — волю батька ніхто не мав права порушувати.

Включно до Івана III московський князівський престол посідали нащадки Чингісхана з волі ханів Золотої Орди. Серед них були і хани Тохтамиш та Улу–Мухаммед, які очолювали Московський князівський престол після втрати царського.

Треба мати на увазі, що нові незалежні держави: Кримське, Касимовське, Казанське ханства та Московське і Тверське князівства були заселені спорідненими ханськими ілями (родами). Хоча, звичайно, у Касимовському, Казанському і Московському улусах залишалось багато нащадків різних ілів попередніх ханів. Бо хани Берке і Беркачар та їхні нащадки спиралися переважно на роди: мангитів, кунгиратів, каракиреїв, джалаїрів, дулатів та інші. Тому й бачимо у Касимовському ханстві ось таку картину:

«У автора “Сборника летописей” при описании воцарении в Касимове Ураз–Мухаммеда поименованы четыре быка из родов Аргын, Кипчак, Джалаир, Мангыт. Первые два быка Аргын и Кипчак садились во время торжественного заседания по левую сторону царского престола, которая почиталась более почетною, чем правая, а вторые т. е. Джалаир и Мангыт по правую…» [96, с. 32].

Слід мати на увазі, що так само було в Казані та Криму. Хоча головні ілі (роди) там були інші. І в православних князівствах Московському та Тверському зберігався розподіл за знатністю родів з далеких Батиєвих часів до введення «Бархатной книги русского дворянства». Звичайно, християнська релігія внесла дещо інші критерії знатності родів.

Зазначимо, що і в XVI столітті у Касимовському ханстві дотримувались давніх золотоординських звичаїв. Послухаємо: «Муллы данишменды, хафизы, бики, мурзы, словом все мусульмане собрались в мечети, засим внесли и разостлали золотую кошму… Тогда главное лицо духовное в Касимове (из рода Сеида–Шакуловых) начал провозглашать хотбу т. е. молитву в честь хана; затем четыре самые главные в царстве Касимовском человека, взявши за четыре конца золотую кошму, подняли на ней хана, при радостных кликах ликующаго народа… Потом самыя важныя лица… осыпали царя деньгами и все присутствующие принесли поздравление» [96, с. 31].

Давній звичай з часів Чингісхана — проголошувати ханом (царем) підняттям людини на повстині, зберігався і за Золотої Орди, і за Московської держави (1600 рік).

Російський історик XIX століття М. І. Шишкін писав: «Поднятие Ураз–Мухаммеда на кошме было подражанием древнему обычаю… (тюрків. — В. Б.); точно так же до сих пор поднимают на кошме в Бухаре. У нас… (в Московії. — В. Б.) издревле существовал обычай при возведении на престол государей осыпать деньгами, который также, как видно, исполнялся и в Касимове» [96, с. 32].

Московія за перших нащадків Улу–Мухаммеда продовжувала копіювати державні правила і традиції Золотої Орди. Що цілком зрозуміло — вона була звичайним уламком імперії Чингісидів.

Дуже довго в Московії зберігалось правило чотирьох панівних родів царського оточення, податкова система Золотої Орди, її закони, управителі (даруги) на покорених землях, ямська служба та навіть панівна уйгурська мова старої держави.

Послухаємо сучасного російського професора А. В. Пушкарьова за його книгою «XV век. Ханы и катаклизмы»:

«Не даром сборник ханских ярлыков русским митрополитам изначально уже в середине XV века (2–я дополненная редакция появилась в 40–х годах XVI века) был составлен на русском языке. Нигде никаких оригиналов, только их «переводы». Палеографический анализ показывает, что изначально ярлыки писались уйгурицей. Похоже, что их содержание было настолько опасным для церкви (та Московської держави. — В. Б.), что их оригиналы не существовали уже в XV веке… В золотоордынских и тимуридских канцеляриях… постоянно используется уйгурица… Оказывается турки тоже используют уйгурицу — ярлык Махмета II 1473 года по поводу победоносного завершения похода против предводителя государства Ак–Кюнлу Узун–Хасана написан на уйгурице… (Московія. — В. Б.) тоже использует уйгурицу. Несмотря на старательное уничтожение оригиналов, кое–что все же осталось. В подлиннике грамоты Василия Темного 1435 года есть надписи уйгурским шрифтом. В духовной грамоте 1453 года царицы Софьй, вдовствующей супруги Василия Темного, дата написана по–уйгурски — “в 60–е лето в январе месяце (6960)”. На грамоте Никиты Козлова на Ивана Павлова, которого первый купил “в полницу”, 23 мая 1494 года стояла печать дьяка с подписью уйгурскими буквами» [42].

Така правда про уйгурську мову в Московській державі протягом трьох поколінь нащадків хана Улу–Мухаммеда.

А якщо державною мовою впродовж 1267–1600 років у Московській державі є уйгурська мова, то, зрозуміло, що й сама держава була складовою частиною Золотої Орди.

Інші успадковані атрибути московської державності нема потреби розглядати. Повернімося до Івана III. Усі новостворені на теренах Золотої Орди держави були зацікавлені в послабленні Великої Орди, яка успадкувала центральні регіони старої Золотої Орди разом із столицею Сарай–Берке. Сутички Великої Орди (спадкоємниці) з новими державами відбувались постійно. Аж доки у 1462 році новостворені держави не нанесли по столиці Великої Орди потужного удару, зрівнявши її з землею. Вище повідомлялося, що у поході 1462 року брали участь північні улуси (держави): Казанське ханство, Московське князівство, Касимовське ханство, Тверське князівство і Ногайська Орда. Напевне, у цьому військовому поході брало участь і Кримське ханство. Тобто, практично, розгрому Великої Орди 1462 року сприяли усі нові незалежні держави, породжені Золотою Ордою. За винятком Казахського і Сибірського ханств, на які Велика Орда до 1462 року не посягала. Астраханське ханство стало похідним цього страшного розгрому.

Отже, стає зрозуміло, чому російська історична наука вважала за краще забути про цей спільний воєнний похід 1462 року на Велику Орду.

Після копіткої праці Катерини II та її «Комиссии…» взагалі заборонялось згадувати про спільну історичну долю Московії, Казані, Криму, Касимова тощо впродовж 1238–1502 років.

І далі…

Як бачимо, московські владоможці крутили своєю історією, як циган сонцем. Роки із 1462 по 1471 видалися для Московського князівства більш–менш спокійними. Як писав М. М. Карамзін, «Три года Иоанн властвовал мирно и спокойно, не сложив с себя имени данника Ордынского, но уже не требуя милостивых ярлыков от Хана на достоинство Великокняжеское…» [18, т. VI, с. 220].

М. М. Карамзін, говорячи правду про загальний стан речей, забув повідомити, що за законами Золотої Орди колишній рід її володарів не зобов’язаний в перші роки просити у нового хана ярлик на свій удільний улус. Тим більше, що Золота Орда розпалася на багато складових, і Московський улус аж ніяк не вимагав ні в кого зверхності, добросовісно виплачуючи данину Великій Орді, Кримському, Казанському та Касимовському ханствам. Хоча, звичайно, у перші роки після розпаду йшла запекла боротьба за частку кожного «царського» ханства.

Особливо запекла боротьба за першість точилася між Кримським ханством і Великою Ордою. У цій смертельній боротьбі Московський князь Іван III обрав вірний шлях, підтримавши Кримського хана. Хоча слід зазначити, що йому й не довелося вибирати союзника, бо таке рішення приймав ще його батько — Улу–Мухаммед. А в того і вибору іншого не було — не міг же він підкоритись синові Кичі–Мухаммеда.

Так у другій половині XV століття склався союз Московського князівства з Кримським ханством. Треба сказати, що саме у 1466–1468 роках прийшла на північні землі колишньої Золотої Орди страшна чума. Послухаємо М. М. Карамзіна:

«Язва, называемая в летописях железою, еще искала жертв…, особенно в Новгородских и Псковских владениях, где, если верить исчислению одного Летописца в два года умерло 250652 человека, в одном Новегороде 48402, в монастырях около 8000. В Москве в других городах, в селах и на дорогах также погибло множество людей от сей заразы» [18, т. VI, с. 220].

Московське князівство зазнало страшного спустошення. Так само як Тверське, Касимовське і Казанське ханства. Однак Велика Орда у ці страшні для Москви роки не посміла напасти та добити понівеченого Богом супротивника.

Спрацювала не так мораль ханів–Чингісидів Великої Орди, як давня пам’ять про братні стосунки між Великою Ордою, Москвою, Твер’ю, Казанню тощо. Тюркські роди Великої Орди не могли підступно діяти проти братніх тюркських родів Московії. Вони запекло билися у відкритому бою, та не могли собі дозволити чинити підступно.

Ми ще побачимо, як московити на чолі зі своїми ханами у 1471 році підуть воєнним походом на Новгород. І це станеться не тому, що московські, касимовські та казанські хани були менш толерантними, аніж великоординські. Ні! Московити, ця суміш фіно–угрів і татарів, не мали жодного відношення до слов’янського населення Новгорода. Ось чому і не спрацювали у московитів у 1471 році національні гальма. Вони ніколи не були слов’янами!

Саме в ці роки померла перша дружина Івана III — тверська княжна Марія. Як писав М. М. Карамзін, «Сию неожидаемую кончину приписывали действию яда единственно потому, что тело умершей вдруг отекло необыкновенным образом» [18, т. VI, с. 220].

Важко визначити, за чиєю вказівкою була знищена перша дружина Івана III. Але немає сумніву, що ця смерть тісно пов’язана із намірами московської церкви поєднати своїх князів із Візантійською імперією.

Та поговоримо про це пізніше.

У 1467 році відбулася перша серйозна сутичка між Москвою і Казанню за часів династії Улу–Мухаммеда. У Казані після смерті Махмутека правив його син Халіл — зберігався при владі рід знаменитого Улу–Мухаммеда. А після смерті Халіла влада в Казані перейшла, як писав М. М. Карамзін, до «Ибрагима, его пасынка». Це було зроблено без згоди старійшини ханського роду Якуба (Івана III), то, звісно ж, Московський з Касимовським ханами рушили до Казані зі своїм військом, аби покарати порушників традицій.

М. М. Карамзін навіть повідомляв, що Касим на той час ще був живий, і саме його казанські роди татарів бажали бачити своїм царем.

Послухаємо емоції М. М. Карамзіна:

«Наконец Иоанн предпринял воинскими действиями рассеять свою печаль и возбудить в… (московитів. — В. Б.) дух бодрости. Царевич Касим… получил… на берегу Оки Мещерский городок, названный с того времени Касимовым, жил там в изобилии и спокойствии, имел сношения с Вельможами Казанскими и, тайно приглашенный ими свергнуть их нового Царя, Ибрагима, его пасынка, требовал войска от Иоанна, который с удовольствием видел случай присвоить себе власть над опасною Казанню… Касым указывал им путь и думал внезапно явиться под стенами Ибрагимовой столиці, но множественная рать Казанская, предводимая Царем, уже стояла на берегу Волги и принудила Московских Воевод идти назад» [18, т. VI, с. 221].

Цікаво зазначити, що в описі першого воєнного походу Москви та Касимова на Казань, головним подається Касимовський хан: він очолив похід, він наказав молодшому братові Якубу (Івану III) прислати допоміжне військо. Що московський князь беззаперечно й виконав.

У пізніших російських публікаціях Касимовську зверхність над Москвою, звичайно, прибрали. Вона вносила дисонанс у московські історичні вигадки: виявлялось, що «касимовський наймит» міг спокійно наказувати «московському господарю».

Тому уже в описі цього воєнного походу М. І. Шишкіна, читаємо:

«Касим, а с ним вместе и великий Князь Иван Васильевич III, довольный, как видно, случаем вмешаться в дела Казанския, пленились призывом. 14 сентября 1467 года, в день Воздвижения, царевич выступил против Казани во главе татар своих и в сопровождении сильнаго русскаго (московського. — В. Б.) войска… казанцы не допустили наших переправиться за Волгу и Касим с воеводами должен был идти назад» [96, с. 8–9].

Подаючи той самий матеріал, московський історик кінця XIX століття вилучив із тексту все те, що вказувало, хоч би натяком, на старійшинство Касимовського хана перед Московським князем.

Московська історіографія тому й не вказала про участь у поході Івана (Якуба), щоби не відкрити і його підпорядкованість Касимовському ханові.

Звичайно, московська історична наука не могла спинитися на казанському поході 1467 року, хоча й приписала його Касимовському хану.

Тому ще у часи М. М. Карамзіна вигадали продовження:

«Немедленно другая рать Московская (тепер уже без Касимовської, аби не ділитися славою. — В. Б.) с Князем Симеоном Романовичем пошла из Галича в Черемисскую землю (в нынешнюю Вятскую и Казанскую губернии) сквозь дремучие леса, уже наполненные снегом, и в самые жестокие морозы. Повеление государя и надежда обогатиться добычею дали воинам силу преодолеть все трудности. Более месяца шли они по лесным пустыням, не видя ни селений, ни пути пред собою; не люди, но звери жили еще на диких берегах Ветлуги, Усты, Кумы. Вступив в землю Черемисскую, изобильную хлебом и скотом — управляемую собственными Князьями, но подвластную Царю Казанскому —..; (московити. — В. Б.) истребили все, чего не могли взять в добычу, резали скот и людей, жгли не только селения, но бедных жителей, избирая любых в пленники. Наше право войны было… древнее, варварское, всякое злодейство в неприятельской стране считалось законным» [18, т. VI, с. 222].

Таку культуру, закони та право несли московити на чужі землі. Так було від XV–го по ХХ–те століттях. Так є в XXI столітті. За прикладом далеко ходити не треба — Чечня.

Хоча московити завжди «співали пісень», що на чужі землі несли: мир, злагоду та добробут.

А хто може заперечити? Після винищення місцевого населення настав мир, а для отих, що «резали скот и людей, жгли не только селения, но бедных жителей» — злагода і добробут. «Русский сапог», ступивши хоча б раз на чужу землю, — вважав її своею. Згадайте «пісню» Жириновського — сучасного «русского», який мріє помити свої «сапоги» в Індійському океані. По тому й океан стане «русским».

2

Знищення Новгорода (1471 рік)

Автор присвячує цьому страшному злочину Москви окремий розділ. До сьогоднішнього дня в московській історичній науці не існує серйозного обґрунтування походу московитів на Новгород у 1471 році. Головні мотиви: «Собирание земли русской» і «предательство Новгорода».

Прийшовши до влади у 1462 році, Іван III вирішив триматися Кримського ханства. Москва з Кримом постійно обмінювались посольськими делегаціями. Московський князь добровільно визнав Кримського хана Царем і добросовісно сплачував левову частку колишньої золотоординської данини Криму. Цей стратегічний напрям дружби був обраний вимушено. Саме в ті роки відбулася переорієнтація кримської політики із Литовсько–Руської держави на Оттаманську Порту (Османську імперію). А з 1475 року Кримське ханство стало звичайним васалом Османської імперії.

Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) пише:

«К 40–м гг. 15 в. турки — османы возобновили экспансию на Балканах. Султан Мурад II (правил в 1421–1451) в 1444 и 1448 разбил т(ак), н(азываемые) крестоносные армии, пытавшиеся остановить движение турок, а его сын Мехмед II (правил в 1451–1481) после почти двухмесячной осады взял Константинополь (29 мая 1453). Визант(ийская) империя прекратила свое существование, а Константинополь (Стамбул) стал столицей Османской империи. В 50–70–х гг. 15 в. была окончательно ликвидирована независимость Сербии, завоеваны Босния, Морея, Аттика, Трапезундская империя, установлен тур(ецкий) суверенитет над Крымским ханством и Валахией» [2, т. 26, с. 375].

Після розгрому збірного європейського війська у 1444 і в 1448 роках та падіння Константинополя 1453 року, кримські хани і московські князі зрозуміли, що на політичній карті Євразії з’явився новий потужний лідер. Ось чому Крим з Москвою зразу ж перекинулись на бік Осьманської імперії — вони стали сателітами сильнішого. Католицький уряд Великого Литовсько–Руського Князівства приймав активну участь у протистоянні поширенню Османської імперії в Європу, то й став ворогом Османів, Криму і Москви. Треба також пам’ятати, що від часів Великого Литовського — Руського князя Ольгерда, Новгород і Псков перебували під управлінням і впливом Литовсько–Руської держави. І цьому є свідчення у світових джерелах. Послухаймо посла королів Англії і Франції Гільбера де–Ланноа, який у 1421 році приїздив до Великого Литовсько–Руського князя Вітовта. Він повідомляв:

«И на одном торжественном обеде, который он дал для двух посольств — одного из Новгорода, а другого из Пскова, — который тогда прибыли, и целуя землю, предлагали много удивительных подарков, как–то: невыделанныя куны, шелковыя платья, шубы, меховыя шапки, штуку шелковой материи, зубы кураков — рыбы такой, золото и серебро; всего до 60 родов подарков. Великий князь (Вітовт. — В. Б.) принял подарки от Новгорода, а от Пскова нет. Раз даже в гневе приказал прогнать долой со своих глаз» [147, с. 37].

А в примітці російський професор Ємельянов дав пояснення цьому епізоду: «Причиной такого невежливого обращения с псковскими послами был… гнев Витовта на псковичей за то, что они отказались разорвать союз с немцами, чего требовал Витовт, находившийся тогда во вражде с лифляндским орденом» [147, с. 37].

Отож Новгород у XV столітті був у васальній залежності від Великого Литовсько–Руського князівства і дотримувався його політичної орієнтації.

У ці роки Османська імперія вела досить–таки важку війну на Балканах:

«В XV — 1–й пол(овине) 16 вв. В(алахия), Молдова и Трансильвания вели тяжелую борьбу с Османской империей, пытавшейся подчинить Дунайские княжества» [2, т. 4, с. 252].

Не можна вивчати російську історію у відриві від світової, особливо — європейської.

Треба розуміти: усі сусідні з Балканами європейські країни (і не тільки сусідні) підтримували мужню боротьбу Валахії, Молдови й Трансільванії проти Османів.

Тому Османська імперія дала наказ своїм сателітам — Москві та Криму завдати удару по Європі на півночі. Відволікти увагу від Османської імперії на певний час. Оскільки Новгородська республіка на 1471 рік була найбільше ослаблена чумою 1466–1468 року, а до 1360–х років сплачувала данину Золотій Орді, то Москва, Казань та Касимов забажали знову отримувати з Новгорода данину. Звичайно, Новгород категорично відмовився сплачувати данину та виконувати інші принизливі вимоги.

Ось тоді Москва зі своїми союзниками — Касимовим і Казанню та слов’янським Псковом завдали страшного, нищівного удару по Новгородській республіці. Поки що не смертельного. Зверніть увагу, цей удар християнської Московії по християнському Новгороду Москва наносила в союзі з мусульманськими державами — Казанським та Касимовським ханствами. І нічого в цьому не було б дивного, якби сьогоднішня Московська церква не вела розмови про свою канонічність та споконвічну добропорядність.

Колись же треба перестати брехати людям — і своїм, і чужим! І ще на одну передумову походу Москви на Новгород хочу звернути нашу увагу: знищення новгородців та крадіж їхнього майна благословила Московська православна церква.

І це теж історична правда. Слухаємо: «Иоанн, следуя обыкновению, раздавал милостыню и молился над гробами Святых Угодников и предков своих, наконец, приняв благослование от Митрополита и Епископов, сел на коня и повел главное войско из столицы. С ним находились все князья, Бояре, Дворяне Московские и Татарский Царевич Данияр, сын Касимов… Началось страшное опустошение. С одной стороны Воевода Холмский и рать Великокняжеская, с другой Псковитяне, вступив в землю Новогородскую, истребляли все огнем и мечом. Дым, пламя, кровавые реки, стон и вопль от Востока и Запада неслися к берегам Ильменя. Москвитяне изъявляли остервенение неописанное… Не было пощады ни бедным земледельцам, ни женщинам… Новогородский Летописец говорит, что соотечественники его бились мужественно и принудили Москвитян отступить, но что конница Татарская, быв в засаде, нечаянным нападением расстроила первых и решила дело… Гонимые, истребляемые победителем, утомив коней, бросались в воду, в тину болотную, не находили пути в лесах своих, тонули или умирали от ран… На пространстве двенадцати верст полки Великокняжеские гнали их, убили 12000 человек, взяли 1700 пленников… С какою радостию Великий Князь слушал весть о победе… Холмский уже нигде не видал неприятельской рати и мог свободно опустошать села до самой Наровы или Немецких пределов» [18, т. VI, с. 234–236].

М. М. Карамзін, переповідаючи московські вигадки про «доблесних россиян», жодним словом де обмовився, що всі «московиты — русские» були фінами чи прийшлими татарами, які прийняли християнську віру московського штибу.

Вихрещені у московську православну віру татарські князі були настільки жорстокими і деспотичними, що, навіть, дивували своїми вчинками мусульманських татарських князів. Зрадивши свою попередню віру, Іван III не став запопадливим християнином. Він вважав, що в цьому світі йому дозволено будь–що. Мораль аристократа була йому незнайома. «Великий князь… прибыл в Русу и явил пример строгости, велел отрубить головы знатнейшим пленникам… других послал в Коломну, окованных цепями…» [18, т. VI, с. 236].

Цей московит–татарин Якуб, він же — Іван III, був надзвичайно підступною і жорстокою люд иною, послухаємо російського історика М. І. Шишкіна (XIX століття):

«…Около 1483 года… Приехал в… (Московію. — В. Б.) немецкий доктор Антон. Первоначально Антон был в славе и почете у великого князя, но потом он взялся лечить Даниярова (Касимовський хан. — В. Б.) князя Кара–Хаджу… (але той помер. — В. Б.). Великий князь выдал врача сыну Кара–Хаджи, который, достаточно измучив его, отпустил на откуп… Между тем, по настоянию великого князя, татары зарезали несчастного Антона под мостом на льду реки Москвы» [96, с. 10–11].

Ось такий підлий та мстивий московський князь. І ще одне: у 1483 році татари почувалися у Москві, як у Касимові чи Казані.

Згадка про Касимовського хана не випадкова: саме він очолював татарське військо свого та Казанського ханств. Послухаємо М. І. Шишкіна:

«Даньяр упоминается в 1471 году по поводу похода великого князя Московского на Новгород. Данияр принимал участие в походе со всеми своими царевичами, князьями, казаками. Во время этой войны Даньяр со своими… татарами отличался в битве при реке Шелони 14 июля… [96, с. 9].

Російські першоджерела замовчують участь у поході на Новгород 1471 року казанських татарів. Та слід пам’ятати: усі сутички Івана III з Казанню 1465–1470 років відбувалися за повернення Казанського ханства до єдиної Улу–Мухаммедової родини. Оскільки Якуб (Іван III) у ті роки був старійшиною роду, то й мав очолювати союз трьох ханств. Послухаємо М. М. Карамзіна:

«Многочисленная рать… подступила к Казани… и принудили Ибрагима заключить мир на всей воле Государя Московского: то есть исполнить все его требования» [18, т. VI, с. 226–227].

І ще одне пояснення: аби не згадувати постійно про співучасть у московських походах татарів, які були головною складовою силою тих походів. Московська історична наука замінила слово «татари» словом «козаки». Ми уже наводили свідчення з цього приводу про вигаданих «рязанських козаків».

Знаменитий М. М. Карамзін навіть вихвалявся цим брехливим терміном: «Заметим, что летописи времен Василия Темного (Улу–Мухаммеда. — В. Б.) в 1444 году упоминают о Козаках Рязанских, особенном легком войске, славном в новейшие времена. Итак Козаки были не в одной Украине, где имя их сделалось известно по Истории около 1517 года, но вероятно, что оно в России древнее Батыева нашествия… Вероятно, что пример Украинских Казаков, всегда вооруженных и готовых встретить неприятеля, дал мысль и северным городам нашим составить подобное земское войско» [18, т. VI, с. 205–206].

Московська історія навіть «татарів» назвала «козаками», аби хоч таким чином приховати їхню участь у житті Московського князівства.

М. М. Карамзін змушений був визнати, що московити називали «козаками» татарів Великої Орди, Ногайської Орди, Астраханського і Касимовського ханств та інши. І тут дивуватися не варто. Скрізь, де в московській історіографії часів XV і XVI століть зустрічаємо слово «козаки», його треба замінити на слово «татари».

Повернемось до походу Якуба (Івана III) на Новгород у 1471 році. Дивує, що Литовсько–Руське князівство не надало допомоги Новгородській республіці, яка була під його протекторатом. Та цьому є пояснення, навіть у М. М. Карамзіна:

«Они (новгородці. — В. Б.) надеялись на Казимира и с нетерпением ждали вестей от своего Посла, отправленного к нему через Ливонию, с усильным требованием, чтобы Король (одночасно і Великий Литовський князь. — В. Б.) спешил защитить их, но сей Посол возвратился и с горестию объявил, что Магистр Ордена (Лівонського. — В. Б.) не пустил его в Литву» [18, т. VI, с. 237].

Москва заздалегідь готувала удар по Новгороду: перечекала «новгородську чуму 1466–1468» років, яка значно послабила республіку; домовилась про допомогу з католицьким Лівонським Орденом і спільні дії з Псковом; та, головне, дочекалась, коли Польща разом із Великим Литовсько–Руським князівством були втягнуті у виснажливу війну з Угорщиною. Московія, як завжди, діяла надзвичайно хитро і підступно.

Послухаємо польського історика: «Року 1472… Цього року Казимир, прагнучи помститись Матіашу (королю Угорщини. — В. Б.)… зібрав проти нього велике військо з литовців, татар і поляків, котрих було, як пишуть, до 40000, рушив з цим військом через Мстов, Кшеніце аж до Сілезії, бо там Матіаш у поході захопив Ключборкі Бичину… (і) пішов на Вроцлав…» [164, с. 151].

Польща та Литва були втягнуті у тяжке протистояння з королівською Угорщиною на кілька років (1471–1473), тож допомогти Новгороду не мали змоги. Цим і користувалась Московія з Касимовим та Казанню. Але звернімо увагу: Москва у 1471 році ще боялася Великого Литовсько–Руського князівства, бо кримський хан Менглі–Гірей, батько якого Хаджі–Гірей посів Кримське ханство за допомогою Великого князя Литовсько–Руського князівства в 1443 році, підтримував союзні стосунки з Литвою. Тому Москва у 1471 році, зруйнувавши все, не стала чіпати саме місто Новгород, а обмежилась лише: «…платить Государям Московским черную, или народную, дань, также и Митрополиту судную пошлину, клялися ставить своих Архиепископов только в Москве» [18, т. VI, с. 23].

Московські хани розуміли, що пограбувавши Новгородську землю, слід негайно тікати, бо відплата за цей бандитський похід неминуча. Тому так і вчинили.

М. М. Карамзін, підсумовуючи похід, засвідчив:

«Все области Новогородские, кроме столицы, являли от пределов восточных до моря зрелище опустошения, произведенного не только ратию Великокняжескою, но и шайками вольницы, граждане и жители сельские в течение двух месяцев ходили туда вооруженными толпами из Московских владений грабить и наживаться» [18, т. VI, с. 240].

Кожен, хто читатиме цей розділ, розуміє, що справжні християни так чинити не могли. Так поводитися з новгородськими сусідами — слов’янами могли тільки ворожі племена. Про братерство і дружбу, а тим більше, про єдиний слов’янський народ Москви і Новгорода в кінці XV століття, говорити не доводиться. Ні Якуб (Іван III), ні Даніяр (син Касима), ні їхні дружинники, ні ті, що «ходили туда вооруженными толпами грабить и наживаться», не могли стати спадкоємцями новгородської культури, побуту, ремесел тощо. Це очевидно, хоча декому дуже важко в цьому зізнатись.

* * *

Щоб зрозуміти подальші вчинки Івана III відносно Новгорода і новгородців, треба звернути увагу на ті зміни, які відбулися у 1472–1482 роках у Кримському ханстві та Московії.

Уже повідомлялося, що, починаючи з п’ятдесятих років XV століття, Кримське ханство перебувало в союзних відношеннях із Османською імперією. Досить відкрито і правдиво про це написав російський історик М. Г. Сафаргалієв:

«Добиваясь подчинения генуэзцев во что бы то ни стало, Хаджи–Гирей обратился за помощью к турецкому султану, хотя эта помощь должна была привести к утрате независимости только что образованного ханства. В 1454 г. в районе Керчи, во время встречи посла хана с командующим турецкого флота адмиралом Дмир Кяхья, было заключено соглашение о доступе турок на Крымский полуостров. В силу этого не только Каффа, но и само Крымское ханство фактически сделались зависимыми от турецкого султана» [14, с. 263].

Також у дружніх відносинах з Османською імперією у ті роки перебувала й Московія. Хоча про це російська історична наука говорити соромиться.

Після смерті у 1466 року Хаджі Гірея та недовгої боротьби синів за спадок батька кримським царським престолом заволодів у 1468 році Менглі–Гірей. Як і батько, Менглі–Гірей проводив щодо сусіднього Великого Литовсько–Руського князівства виважену, дружню політику, започатковану ще з часів хана Тохтамиша, тобто з 1380 року. Саме відтоді було вирішено питання захоплених Ольгердом земель так званої Мещери. До тих земель Мещерських, переданих ханом Золотої Орди Тохтамишем під управління Литві, належали: сучасні Калузька і Брянська області, східна частина Смоленської та Західна частина Тульської областей. А також захоплених князем Ольгердом землі сучасних Орловської та Курської областей, які до Мещерських земель, у розумінні Кримських ханів, не належали.

Про ці землі говоритимемо пізніше. Зараз тільки нагадаємо: Хаджі–Гірей і Менглі–Гірей своїми ярликами у 1461 і 1472 роках документально підтвердили право Великого Литовсько–Руського князівства на них. Литва за право володіння тими землями сплачувала Кримському ханству, як і Тохтамишу (згадайте його ярлик до Ягайла 1392 року), — данину.

Москва завжди намагалася переконати всіх, що у тих ярликах ішла мова про руські (українські) землі. Послухаємо, що писали про ярлики сучасні історики:

«І якщо сама процедура посадження Хаджі–Гірея в Криму Радзивілом видається дещо сумнівною, то факт його дружніх взаємин із Казимиром є безперечним. Документально їх засвідчує ярлик на всі руські землі Литовського князівства, виданий володарем Криму ВІ461 році…

Після смерті Хаджі–Гірея (1466 р.) спалахнула уособиця між його синами, в якій взяв гору енергійний Менглі–Гірей (1468 р.). Він також видав Казимиру ярлик на руські землі (1472 р.)» [167, с. 301].

Дружбою між Великим Литовсько–Руським князівством і Кримським ханством в першу чергу були не задоволені Османська імперія та Московське ханство (князівство). Що зрозуміло: Велике князівство протистояло Османам на Балканах (у 1444 році у битві з турками там загинув король Польщі), а на півночі Велике князівство протистояло Москві в її еспансії на захід. Тому не може бути сумніву, що Османська імперія старалася об’єднати своїх потенційних союзників.

Тим більше, що Османи на початку сімдесятих років уже знали про спробу Ватикану залучити Москву на бік європейських країн у протистоянні з турками. Послухаємо: «Папа искал ей (Софії Палеолог. — В. Б.) достойного жениха и, замышляя тогда воздвигнуть всех государей Европейських на опасного для самой Италии Магомета II, хотел сим браком содействовать видам своей Политики… К удивлению многих, Павал (Папа. — В. Б.) обратил взор на Великого Князя Иоанна… Вследствие сего намерения Кардинал Виссарион, в качестве нашего единоверца, отправил Грека, именем Юрия, с письмом к Великому Князю (в 1469 году), предлагая ему руку Софии, знаменитой дочери Деспота Морейского» [18, т. VI, с. 246].

Підтиском Османської імперії, уже в 1472 році Москва прийняла усі вимоги Кримського хана і направила до Криму свого посла Іванчу. 1473 року Іванча повернувся з Криму з послом Менглі–Гірея Азі–Бабою, «который именем его клятвенно утвердил предварительный мирный договор (умови договору. — В. Б.) между Крымом и Россиею (Московією. — В. Б.) состоящий в том, чтобы Царю Менгли–Гирею, Уланам и Князьям его быть с Иоанном в братстве и любви, против недругов стоять заодно…» [18, VI, с. 260].

Навіть М. М. Карамзін досить чітко визначив, що той узгоджений договір був не союзним договором, а васальним зобов’язанням Московського князя перед Кримським ханом, за яким Іван III визнавав себе васалом Кримського хана, зобов’язувався платити йому данину («поминки»), а хан змушений був захищати свого васала.

Представник Івана III Микита Беклемишев — нащадок «Бахмета Усейнова сына» — підписав у Криму саме такий так званий договір, де говорилось: «Ты, великий Князь (Іван III. — В. Б.), обязан слать ко мне, Царю (Кримському ханові. — В. Б.), поминки, или дары ежегодные». Государь (Іван III. — В. Б.) велел Беклемишеву согласиться на сие…» [18, т. VІ, с. 260].

Пояснювати нічого не треба. Уже в 1474 році Москва мала на руках васальний, хоча й дружній, договір із Кримом. А в 1475 році Османська імперія ввела своє військо на Кримський півострів і підпорядкувала Крим династії Османів. Так Іван III і Московське князівство стали васалами Османської імперії.

Із 1475 року Москва стала сплачувати данину васалові Османської імперії. Що досить влучно констатував Патріарх Досифей (1624–1693):

«Досифей, православный паприарх Иерусалимский, писал Петру (Першому. — В. Б.): “Крымских татар всего горстка, и все же они хвастаются, что получают с вас дань. Татары — турецкие подданные, откуда следует, что вы подданные Турции”» [168, с. 224].

Цікаве історичне свідчення від людини, яка на перших порах підтримувала політику Московії 1660–1680–их років XVIІ століття, а ставши Патріархом, різко звинуватила самого Петра І у зраді інтересів християнства. Московити про це згадувати не бажають. Як не бажають вони згадувати, що союз Москви з Кримом був освячений неканонічною з 1448 року Московською православною церквою, яка зрадила свій Патріархат у найтяжчі для нього роки. Але це звичайна практика вчинків Московської держави.

Отримавши договір про спільні бойові дії з Кримським ханством проти держав Європи та благословення Османів, Московський князь Іван III зажадав од Новгорода уже в 1475 році, аби новгородці увійшли до Московського улусу (князівства) та визнали його «своим Государем». І поки новгородська влада, вичікуючи допомоги від Великого Литовсько–Руського князівства, вел а досить важкі перемовини з Московією, Іван III восени 1477 року завдав Новгороду повторного удару.

«Поручив столицу юному Великому Князю, сыну своєму, он (Іван III. — В. Б.) сам выступил с войском 9 октября, презирая трудности и неудобства осеннего похода в местах болотистых…

Иоанн… велел Холмскому… и другим Воеводам,… идти из Бронниц к Городищу и занять монастыри, чтобы Новгородцы не выжгли оных…

Января 8 Владыка Феофил, Посадники и Житые люди молили Великого Князя снять осаду, ибо теснота и недостаток в хлебе произвели болезни в городе, так, что многие умирали…

Февраля 1 он велел взять под стражу Купеческого Старосту, Марка Памфилиева, Февраля 2 славную Марфу Борецкую с ее внуком Василием Феодоровым (коего отец умер в Муромской темнице), а после из Житых людей Григория Киприанова, Ивана Кузмина, Акинфа с сыном Романом и Юрия Репехова, отвезти в Москву и всех их имение описать в казну… Февраля 3 Наместник Великокняжеский, Иван Оболенский–Стрига, отыскал все письменные договоры, заключенные Новогородцами с Литвою, и вручил их Иоанну…» [18, т. VI, с. 274, 277, с. 282, с. 283–284].

Москва завжди так чинила з поневоленими державами і народами: викрадала їхню документальну базу. Це робилося в першу чергу, аби позбавити завойований етнос історичної пам’яті. Як бачимо, із Новгорода князь Якуб, тобто Іван III, поцупив договори з Великим Литовсько–Руським князівством, аби пізніше трактувати їх так, як Москві забажається.

Зазначимо, що так само Москва чинила і надалі. Так, за хопивши після третього поділу (1795 р.) Польщі решту території колишнього Великого Литовсько–Руського князівства, з литовської столиці до Москви в першу чергу вивезли литовські архіви, так звану «Литовську метрику».

Москва не збирається повертати законному господареві, державі Литві, її історичні раритети. Тому досі перебріхує їхній зміст. Разом з історичними документами, московит Іван III поцупив у новгородців усе, що міг. Послухаємо:

«Февраля 17 рано поутру Великий Князь отправился в Москву… Вслед за ним привезли в Москву Вечевый колокол Новогородский и повесили его на колокольне Успенского Собора, на площади… Иоанн приобрел несметное богатство в Новегороде и нагрузил 300 возов серебром, золотом, каменьями драгоценными, найденными им в древней казне Епископской или у Бояр, коих имение было описано, сверх бесчисленного множества шелковых тканей, сукон, мехов и проч. Другие ценят сию добычу в 14 000 000 флоринов…» [18, т. VI, с. 284].

Як бачимо, на московському княжому столі опинилась людина «з неабияким хистом». Московитам цей «неабиякий злодій» подобається досі. Так званий Іван III не міг повестися жорстокіше з новгородцями та Новгородом взимку 1477–78 років. Він не отримав обіцяної підтримки від Кримського хана.

Менглі–Гірей, хоча й підписав у 1474 році договір про спільні дії з Москвою на боці Османської імперії, та за традицією зберігав добрі стосунки з Великим Литовсько–Руським князівством, яке привело його батька до влади в Криму. Москва, звичайно, поскаржилася Стамбулу на пасивність Менглі–Гірея. І турецький султан Мехмед II (Завойовник) відреагував миттєво. Хан Менглі–Гірей був викликаний до Стамбула і ув’язнений.

Треба мати на увазі, що Менглі–Гірей діяв до 1478 року не стільки за особистим рішенням щодо Великого Литовсько–Руського князівства, як за рішенням старійшин татарських родів: Ширинів, Аргинів, Баринів і Кипчаків — головних кримських родів. І свідченням цього є те, що турецький султан Мехмед II (Завойовник), з дозволу якого призначались Кримські хани, звелів посадити на кримський ханський престол лютого ворога Ширинів, Аргинів, Баринів і Кипчаків — Мангита Джанібека — родича Ахмета, хана Великої Орди. Все інше (про інтриги родичів Менглі–Гірея, завоювання Криму ханом Ахметом тощо) — звичайні московські вигадки. Уже на початку 1479 року хан Менглі–Гірей та старійшини його родів поклялися султанові свято виконувати його повеління і Менглі–Гірей повернувся на Кримський ханський престол. Послухаємо:

«Новим кримським ханом став родич Ахмета Джанібек. Менглі–Гірея ув’язнили турки, і він дивом уникнув загибелі. На зламі 1478–1479 рр. султан відпустив його на… престол» [167, с. 102].

Звичайно, нова українська професура поки що боїться говорити правду про ті часи. Тому використовують старі московські вигадки і прийоми: вживають зайве слово, переносять висновки фіксованих подій тощо. Не будемо на це відволікатися.

Заслуга їхня уже в тому, що у своїх працях вони наводять сотні раніше приховуваних фактів, що є запорукою переосмислення історії.

Уже навесні 1480 року кримський хан Менглі–Гірей, виконуючи наказ турецького султана та договірні умови з Москвою,, наніс потужного удару по Великому Литовсько–Російському князівству та Польщі: жорстоко погромив Поділля.

Договір 1474 року, підписаний між Москвою і Кримом, був спрямований проти українського (руського) народу. Це був один із перших договорів Москви, та не останній, який мав на меті винищити український народ на рідній землі, та звільнити українську землю від українського народу. Московська влада і церква уже не вперше продавали Чингісидам своїх православних єдиновірців.

Подивіться старі карти і переконайтесь: нанести удари по Литві та Польщі Москва і Крим могли тільки через слов’янські землі українців і білорусів. То були найстрашніші роки для українського люду та його землі. Пам’ятаймо, українці, цю страхітливу істину.

Не забарився з ударом (по Новгороду) і так званий Московський князь Іван III. Уже 1481 року, маючи гарантовану підтримку Криму і Стамбула, Москва нанесла черговий, тяжкий удар по Новгороду:

«Не мог вдруг исчезнуть дух свободы в народе, который пользовался ею столько веков… Иоанн видел неудовольствие и слышал тайные жалобы Новогородцев; надежда, что вольность может воскреснуть, еще жила в их сердце… Чтобы искоренить сей опасный дух, он прибегнул к средству решительному, в 1481 году велел взять там под стражу знатных людей…, а скоро и всех главных Бояр, коих имущество, движимое и недвижимое, описали на Государя» [18, т. VI, с. 289].

За наполяганням Московського князя, Кримський хан наступного, 1482 року, наніс страшний, руйнівний удар по Києву. Російська історична наука пояснює вимогу цього удару в Кримського хана існуючим зговором Польщі з Великою Ордою, що є неправдою. І підтверджуючим фактом існування в цьому питанні Московських «доважків брехні» — є приховування Москвою архівів Литовсько–Руської держави, що дозволяє їй і сьогодні однобоко подавати і трактувати події минувшини. Тут винятків з правил робити не слід. Особливо для Москви.

«…Московська сторона енергійно наполягала на тому, щоб Менглі–Гірей… відрядив “рать” на його землі (Великого Литовсько–Руського князя і одночасно короля Польщі. — В. Б.)… Михайлу Кутузову, посланому до Криму у березні 1482 p., було наказано залишатися там, аж доки хан не виконає цих вимог; при цьому чітко окреслювався район майбутнього походу: “А как учнет царь (Менгли–Гирей) посилати рать свою в Литовскую землю, ино Михайлу говорити царю о том, чтобы послал рать свою на Подольскую землю или на Киевские места…”

Зусилля Московських дипломатів увінчалися успіхом — наприкінці серпня 1482 р. Менглі–Гірей вирушив походом на Київ. 1 вересня татари напали на місто й знищили його дощенту» [167, с. 304–305].

Ось такий страшний союз — Турції, Криму та Москви з’явився в Європі наприкінці XV століття.

І саме цей троїстий союз — Москви, Турції та Криму викликав потребу появи українського козацтва — захисника українського народу. Та про це в іншій праці.

Повертаючись до вищенаведеного цитування, пам’ятаймо, що у кінці XV століття Москва з Кримом не були паритетними сторонами. Москва була васалом Криму. Тому Іван III нічого вимагати від хана не міг — не мав права. Він слізно просив хана нанести удар по Русі. І тільки! Отож наведений текст про рівноправність сторін — звичайна забаганка московських істориків.

Із 1483 року Новгород вперше потрапив у повне підпорядкування Москви. Та Іван III ще довго добивав Новгород і його мешканців, щоб вибити з них дух свободи. Послухаємо М. М. Карамзіна:

«В 1487 году перевели из Новагорода в Владимир 50 лучших семей купеческих. В 1488 году Наместник Новогородский Яков Захарьевич, казнил и повесил многих Житых людей… и прислал в Москву более осьми тысяч Бояр, именитых граждан и купцов, получивших… (право мешкати. — В. Б.) в Владимире, Муроме, Нижнем, Переславле, Юрьеве, Ростове, Костроме; а на их земли, в Новгород, послали Москвитян, людей служивых и гостей (а це — переважно прийшлі татари. — В. Б.). Сим переселением был навеки усмирен Новгород. Остался труп, душа исчезла, иные жители, иные обычаи и нравы, свойственные Самодержавию. Иоанн в 1500 году, с согласия Митрополитова, раздал все Новогородские церковные имения в поместья Детям Боярским (Московським. — В. Б.)» [18, VI, с. 289–290].

Не дрімала в цей час і Османська імперія, отримавши відпочинок від тиску Польщі та Великого Литовсько–Руського князівства, Османи кинули головні свої військові сили на Албанію проти Скандербега, яку покорили до 1480 року. То була одна із виснажливих воєн, які вела в ті роки Туреччина.

«Руководимое Скандербегом алб(анское)… государство в течение 25 лет успешно отражало натиск тур(ецких) войск. Однако вскоре после смерти Скандербега (1468) турки сломили сопротивление албанцев и к 1479 заняли всю А(лбанию), кроме горных. областей и нескольких приморских городов, находящихся под властью Венеции» [2, т. 1, с. 385].

Стає зрозуміло, чому в 60–ті і 70–ті роки XV століття Османська імперія так наполегливо шукала союзників (сателітів) в Криму та Москві. Не забуваймо — в Криму (Бахчисараї та Кафі) знаходилися її державні і військові представники. Завдяки їм Османи оперативно впливали на Кримське ханство і Московське князівство, постійно наносячи своїми сателітами відволікаючі удари по Україні (Русі), Литві та Польщі. Що не дозволяло Великому Литовсько–Руському князівству і Польщі підтримувати своїх південно–західних сусідів. Вивчати історію Східної Європи XV–XVII століть треба в контексті дій усіх активних і пасивних учасників тих подій. Саме виходячи із цього посилу, стає зрозумілою активність Московії на західному напрямі у ці роки.

Маючи підтримку своїх сателітів (Московське князівство, Кримське ханство, Валахія, Молдова), Османська імперія продовжувала свої завоювання: «В 1514–15 турки завоевали Армению, Курдистан и Сев(ерную) Месопотамию до г. Мосула включительно. В 1516–1517 в состав Т(урции) были включены Сирия, Палестина, Египет, Хиджаз, в 1519 — часть Алжира. В 16 в. мощный османский флот контролировал почти весь Средиземноморский бассейн. В 1521 тур(ецкие) войска завоевали Белград. В Мохачской битве 1526 они нанесли тяжелое поражение венг(ерско) — чеш(ским) войскам, а затем захватили значит(ельную) часть Венг(ерского) королевства» [2, т. 26, с. 375].

В ці ж роки Московське князівство, маючи безмежну підтримку Кримського, Касимовського та Казанського ханств, завойовує Новгород та його землі (1483–1488 роки), отримує від Кримського хана дозвіл на окупацію Тверського Князівства (1485 рік), завойовує Псков та його землі (1510 рік), приєднує Смоленське князівство (1514 рік) та отримує ярлик Кримського хана на «Мещерские города и места», тобто на території сучасних Калузької і Брянської областей і частини Тульської, Орловської і Смоленської.

Так спрацював договір між Москвою і Кримом 1474 року під пильним оком династії Османів.

3

Звичайно, кращі уми Європи ще у першій половині XV століття розуміли необхідність об’єднання зусиль для протидії навалі Османів. Ось чому розпочався процес об’єднання Візантійської і Римської гілок християнської релігії, який закінчився Флорентійським об’єднавчим Собором 1439 року.

Але Москва той Собор не визнала, і під тиском Московського хана Улу–Мухаммеда обрала собі неканонічного митрополита Іону в 1448 році.

Об’єднані військові сили Європи, зібрані за наполяганням Папи і кинуті проти Османів, були розбиті двічі у 1444 та 1448 роках. У битві 1444 року під Варною навіть загинув король Польщі Владислав Другий (Ягеллон), який «1439–го взяв сторону Угорців і, виступивши з армією своєю проти Турків, розбив їх двічі у Трансільванії» [169, с. 48].

Ще раз переконуємося, що напочатку протидіяли Османській імперії, в першу чергу, велике Литовсько–Руське князівство і Польща.

У двох битвах 1439 року в Трансільванії брали участь «сорок три тисячі сімсот чоловік під командою воєвод: київського Світольдовича і сіверського Ольговського та полковників: Блудича, Дулепи, Претича, Саная, Бурлія і Артазія…» [169, с. 48].

Ще раз наголошуємо: вивчати історію Східної Європи треба в тісній взаємодії усіх тогочасних країн та обставин. Кожному зрозуміло, що вивчати війну Італії та Німеччини в Північній Африці часів Другої Світової війни, не пов’язуючи її з діями Німеччини в Європі, в кращому випадку — некоректно. Таким же чином треба поєднувати воєнні дії союзних країн: Османської імперії, Московського князівства і Кримського ханства у 1470–1520 та 1550–1600 роках.

Ми далі говоритимемо, чому саме в ті роки.

Декілька слів про спільні дії проти ворогів Москви та Криму в 1470–1490 роках… Послухаємо кілька таких свідчень від російського історика М. І. Шишкіна.

«После Касима владельцем… (Касимовського царства. — В. Б.) был сын его Даньяр. Даньяр упоминается в 1471 году по поводу похода великого князя Московскаго на Новгород. Даньяр принимал участие в походе со всеми своими царевичами, князьями и казаками (тобто татарами. — В. Б.)» [96, с. 9].

«Под 1472 г. Летописцы описывают поход хана Ахмата (Великої Орди. — В. Б.) на… (Московію. — В. Б.)… в числе наших войск, выступивших против неприятеля, находился и Даньяр со своими татарами; он стоял в Коломне. Хан во время набега весьма опасался, чтобы Даньяр или царевич татарский… Муртаза (Казанський хан зі своїм військом. — В. Б.) не взяли орды и жен его, которых он оставил на своей границе» [96, с. 10].

А ось про спільні дії з Кримом:

«В 1475 году хан Кримский просит выслать против Ахмата, царя Золотой Орды, Даньяра царя Касимовского…» [96, с. 10].

«В 1477 году Даньяр с городецкими татарами был в рядах великокняжескаго войска, которое шло на Новгород, и участвовал при падении славной Новгородской республики» [96, с. 10].

«В 1479 году прибыли служить в Москву два царя: Нур–Дуалет и брат его Айдар; они были сыновьями Ази–Гирея, хана Крымскаго… (брати Менглі–Герея. — В. Б.)» [96, с. 11].

Саме брат Менглі–Гірея — Нур–Дуалет, за вказівкою Кримського хана, та зі згоди турецького султана, у 1486 році став Касимовським царем.

«После смерти Нур–Дуалета вступил на Касимовский престол сын его Сатылган. В 1491 году он водил татар на улусы Золотой Орды, так как к Ивану III (Якубу. — В. Б.) пришла весть, что цари Золотой Орды Сеит–Ахмет и Шиг–Ахмет идут с большою армиею на Менгли–Гирея» [96, с. 12–13].

Подібних прикладів можна наводити ще кілька десятків. У тих походах завжди приймало участь і Московське військо, та московити соромляться про те розповідати.

Коли ж іде мова про те, що московський князь Іван III віддавав якісь накази Кримському чи Касимовському царям, то. є неправдою. Бо саме він, Іван III, платив обом царям данину. І не тільки їм.

Домінуючою силою серед цих уламків Золотої Орди: Казанського, Касимовського, Кримського ханств і Московського князівства після підписання договору 1474 року стало Кримське ханство і особисто Кримський хан, який за своєю спиною мав Османську державу. Постійно пам’ятаймо про цю беззаперечну істину 1470–1520 років.

* * *

А тепер повернімося до Європи.

Коли Європа довідалася про смерть першої дружини Івана III, маємо на увазі, в першу чергу, Папський престол, який після Флорентійської угоди 1439 року значно посилив свій вплив па всі Європейські католицькі держави, то, зрозуміло, що Європа побачила можливість скористатись таким випадком, щоб відірвати Московську військову потугу від Османів і схилити її на свій бік.

В 70–ті роки XV століття, і пізніше, йшла боротьба між Османами та Європою, аби схилити Москву та її владу на свій бік. Без осмислення цієї боротьби важко зрозуміти поведінку московських князів династії Улу–Мухаммеда: Івана III, Василя III, Івана IV (Грозного) та його сина Федора Івановича.

«В сие время судьба Иоаннова ознаменовалась новым величием посредством брака, важного и счастливого для России (Московії. — В. Б.), ибо следствием оного было то, что Европа с любопытством и с почтением обратила взор на Москву, дотоле едва известную, что Государи и народы просвещеннейшие захотели нашего дружества, что мы, вступив в непосредственные сношения с ними, узнали много нового, полезного как для внешней силы государственной, так и для внутреннего гражданского благоденствия» [18, т. VI, с. 245].

М. М. Карамзін мав рацію, коли писав, що саме в ті роки Європа вперше звернула увагу на Московію як на можливого самостійного політичного гравця.

Коли ми звернемося до європейських карт, то на них до початку XVI століття не було окремої держави Московії. Європейці дуже добре знали, що Москва зі своїми навколишніми землями належала до єдиної держави, яку вони визначали ім’ям — Тартарія.

«К концу XV века Московия становится… государственно–территориальным образованием на землях бывшего улуса Джучи. Но еще не самостоятельным государством. Западные карты еще в начале XVI века показывают Московию, Крым, Казань, Астрахань, Ногайскую Орду и Сибирь единым государством. Над всеми этими территориями реет флаг с татарской тамгой. Это хорошо видно на карте Martin Waldseemuller 1507 года. А вот на его же карте 1516 года это уже отдельные государства. Скорее всего, они преобрели такой статус в 1502 году, когда Менгли–Гирей уничтожил Большую Орду…» [42].

Усі європейські країни пильно стежили за подіями, що відбувались у східній «Тартарії»: Європа у ті часи зазнавала постійних ударів зі сходу.

Після падіння Константинополя у 1453 році один із братів останнього Візантійського імператора Костянтина Палеолога

Фома виїхав до Риму з усією своєю родиною, де був прихильно прийнятий Папським престолом.

Римський Першосвященик, як усі державці європейських країн, розумів, що Османи, які, по суті, успадкували могутність Чингісхана, не зупиняться на Албанії, Константинополі, Валахи (сучасній Румунії) і Трансильванії. Перед загрозою завоювання опинились: Італія, Угорщина, Польща, Велике Литовсько–Руське князівство та інші Європейські країни.

За часів хана Батия і його нащадків (1240–1450 роки) Європі вдалося згуртуватися і втриматися від поневолення так званою Золотою Ордою. У ті часи були задіяні не тільки військові сили Європи, але й дипломатія. І хоча переважній більшості Європи вдалося вистояти, та Чингісиди просунулися на захід до Дунаю і Дніпра.

Османська імперія, використовуючи цей потужний плацдарм, мала намір вийти до Біскайської затоки і Ла–Маншу.

Слід визнати, що навіть у ці критичні часи європейські країни розривали чвари. Та завдяки тиску церкви, припинилась Столітня війна (1337–1453 років) між Англією та Францією, відбулося об’єднання (унія) Великого Литовсько–Руського князівства з Польщею (1569 рік), припинився тиск Тевтонського і Лівонського орденів на християнські східні народи.

В останньому випадку католицька церква тільки змінила тактику, перейшовши від військового поневолення до церковного засилля на землях білорусів та українців. Агресивні наміри Риму окатоличити православні християнські народи Ватикан не полишав до другої половини XX століття, що теж завдавало шкоди спільному протистоянню Османській імперії. Особливо на теренах України (Русі) в XVI–XVII століттях.

Європа 1469 року знову вдалася до дипломатичних дій щодо одного із потужних уламків колишньої Золотої Орди — Московії. Послухаємо М. М. Карамзіна:

«Папа искал ей (Софії Палеолог. — В. Б.) достойного жениха и, замышляя тогда воздвигнуть всех Государей Европейских на опасного… Магомета II, хотел сим браком содействовать видам своей Политики. К удивлению многих, Павел (Папа. — В. Б.) обратил взор на Великого Князя Иоанна… Папа надеялся, во–первых, через Царевну Софию, воспитанную в правилах Форентийского Соединения, убедить Иоанна к принятию оных и тем подчинить себе нашу церковь, во–вторых, лестным для его честолюбия свойством с Палеологами возбудить в нем ревность к освобождению Греции (Константинополя. — В. Б.) от ига Магометова:… отправил Грека, именем Юрия, с письмом к Великому Князю (1469 году) предлагая ему руку Софии, знаменитой дочери Деспота Морейского… Сие важное Посольство весьма обрадовало Иоанна… все думали согласно с ним, что сам Бог посылает ему столь знаменитую невесту, отрасль царственного древа, коего сень покоила некогда все Хрестианство православное…» [18, т. VІ, с. 246–247].

Як бачимо, московському князю Іванові III, нащадкові Чингісидів по лінії Улу–Мухаммеда, сподобалась ідея очолити християнську православну віру, оженившись на племінниці останнього Візантійського імператора. Отож, згода від Івана III, московського митрополита «Филиппа» (Пилипа) та усього московського двору була отримана і «Царевна въехала в Москву 12 ноября (1472 року. — В. Б.), рано поутру… тут свершилось обручение… наконец (митрополит. — В. Б.) обвенчал Иоанна с Софиею, в присутствии его матери, сына, братьев, множества Князей и Бояр…» [18, т. VI, с. 250–251].

Разом із Софією до Москви прибув її «особенный Двор, чиновников и служителей» та багато православних, «которые надеялись обрести в единоверной Москве второе для себя отечество».

Московія наповнилася кількома тисячами людей — носіями візантійської ідеології, освіченими, нахабними, бажаючими грошей і слави. Історик К. Валішевський так охарактеризував духовний стан московитів того часу, який принесла Софія:

«Царь и Император у… (московитів. — В. Б.) того времени были синонимами… этот титул носили и византийские императоры, а они ведь были государями той великой Восточной империи, которую думали снова восстановить в новой столице православного мира… При помощи намеков и хитроумных выдумок… Навязывалась идея о исторической приемственности, соединяющих московских государей со всеми этими предшественниками (асірійські, єгипетські, вавілонські, римські та візантійські імператори. — В. Б.). Это представление постепенно; проникало в национальное сознание. Не московская ли держава и есть именно то шестое царство, о котором упоминается в апокалипсисе?..

Эта историческая греза искала случая воплотиться в действительность. После падения сербского (1389 рік. — В. Б.) и болгарского (1396 рік. — В. Б.) царства, она естественно должна была переброситься на север…» [114, с.142–143].

Ця ідея московського візантійства за часів Івана III тільки почала зароджуватись, і хоч як Софія не старалась спонукати чоловіка проголосити себе царем — спадкоємцем Візантійської імперії, домогтися свого не зуміла. У ті роки були ще живі Чйнгісиди, які пам’ятали роки проживання в столиці Золотої Орди — Сараї, і хоч тут, у Москві, за велінням Улу–Мухаммеда вони прийняли православну віру, та залишалися живими ще родичі в Касимовському, Казанському і Кримському ханствах, які дотримувалися старої віри та старих звичаїв.

Сам Іван III пам’ятав дитячі та юнацькі роки, коли сповідував мусульманську релігію.

Просунутись у цьому напрямі далеко Ватиканським представникам не вдалося: Іван III до кінця свого життя залишався вірним союзником Османів та Кримського ханства.

Але візантійська іскра хитрості та підступності потрапила до сухої, переповненої спраглими бажаннями величі і могутності, московської, дерев’яної «избы». Тож скоро мало спалахнути «Московське полум’я…».

Поки ж Іван III відгукнувся лише на деякі вимоги нової дружини:

— перестав зустрічати ханських послів перед в’їздом до Москви та «зализувати кобиляче молоко з грив ханських коней», пролите ханами;

— став будувати в Москві нові муровані церкви, бо єдина кам’яна церква Успіння, збудована ханом Калитою (Іваном Калтою), розвалилася;

— зводив нові муровані стіни Кремля;

— до Москви з Європи стали запрошувати: архітекторів, розмислів (інженерів), художників, «мастеров пушечных, и серебреников итальянских» тощо.

Саме в ці часи на вимогу Софії у Москві з’являються: Фіоровенті — Арістотель, Антон Фрязін, італієць Марко, Петро–Антоній Фрязін, Павло Дебосіс, Петро Медіоланський та багато інших. Будуються знамениті московські храми в Кремлі:

Успенський (1472–1479 роки),

Благовіщенський (1484–1489 роки),

Архангельський (1505–1508 роки).

Поговоримо про деякі приховані таємниці цих московських храмів.

1. Успенський храм. Прибувши до Москви та привізши з собою ідею московського візантійства, коли Москва мала стати спадкоємницею старої Візантійської імперії, Софія Палеолог звернула увагу, що в Москві 1472 року не було жодного храму, який би відповідав цій ідеї. Навіть палкий патріот «Московської величі» М. М. Карамзін змушений був цей факт визнавати:

«Тут совершилось обручение, после чего слушали обедню в деревянной Соборной церкви Успения (ибо старая каменная была разрушена)…» [18, т. VI, с. 250–251].

Ось чому за наполяганням Софії будується у Кремлі перший справжній храм, який став усипальницею Московських митрополитів.

Оскільки храм будував православний нащадок роду Чингісхана, то за давніми звичаями володар споруди звелів нанести на стінах родовий знак — тамгу, своєрідний герб.

Треба розуміти, що в ті далекі часи так чинили не тільки московські князі, а володарі майже усіх країн — великих і малих. Так увіковічнювалась пам’ять про них. Та згодом, коли в Москві до влади, прийшла династія Романових, стало зрозуміло, особливо іноземцям, що попередня династія московських князів належала до роду Чингісидів. Тому довідник «Московський Кремль. Успенський собор» дає таке пояснення діям московської влади: «Немногое сохранилось до наших дней от первоначального убранства собора (хоча сам Успенський собор зберігся. — В. Б.): обветшалые иконы заменяли новыми… Древние фрески в середине XVII века были сбиты» [90, с. 8,].

Давня штукатурка на стінах храмів може зберігатися тисячоліттями. І в стародавніх храмах Європи і Азії що давніші фрески, тим більше їх охороняють і тим більш вони цінні.

Авторові довелося бачити давню мозаїку Самаркандських храмів, тоїж говорить він не голослівно. Так московити хотіли заперечити і приховати московську гілку династії Чингісидів, що володіла Московією з 1238 року до «Смутного времени», тобто до Лжедмитрія І.

Та не все Романовим удалося приховати в Успенському соборі. Вони не збили штукатурку на колонах собору, бо міг завалитись храм. Там стара штукатурка з нанесеною тамгою ілів Московського улусу (князівства) збереглася. Якщо вивчати це питання, то на колонах Успенського собору знайдемо тамгу родів: аргинів, каракиреїв, дулатів, кониратів тощо. Головною тамгою (домінуючою) є тамга двох родів — аргинів і чорних киреїв (кипчаків), що співпадає із панівними родами Касимовського ханства. Згадаймо панівні роди того ханства, представники яких сиділи по ліву руку Касимовського хана Ураз–Мухаммеда: аргини і кіпчаки. Інакше бути не могло, бо Якуб (Іван III) і Касим були рідними братами, народжені однією матір’ю, як їхній старший брат — Махмутек. Що свідчить: і в Казані у ті часи панівними родами були — аргини і кіпчаки. Про такі несподівані речі розповіли залишки збитої штукатурки Успенського собору Московського Кремля.

2. Благовіщенський храм. Другою церквою, побудованою на території Московського Кремля за наказом Софії Палеолог, була — Благовіщенська. Ця церква, побудована у 1484–1489 роках, стала звичайною, повсякденною церквою московських князів.

Цікаво те, що штукатурку цієї церкви не збивали, а замалювали зверху новими картинами.

«…Заложен 1484… в Восточном вкусе по образцу церквей в Афонской горе и Ерусалиме… Храм очень не велик; в построении его заметно, во внутреннем и наружном убранстве, большое тщание и затейливость; с трех его сторон устроена крытая широкая паперть, или галерея, из которой только две части — северная и западная — доступны для приходящих; а южная, с особенным входом от Москвы–реки, служила в старину Царям…» [19, с. 312].

Звертаємо ще раз увагу, що церква будувалась як домашня для Софії Полеолог «в Восточном вкусе… с большим тщанием и затейливостью».

Та головне в іншому:

«На сводах паперти, между притчами Священного Писания, представлена в лицах вся книга родства Иисуса Христа (у тому числі. — В. Б.) во весь рост несколько Великих Князей Российских, с венцами вокруг головы…» [19, с. 313].

Отож московських князів із 1484 року за ідеологією Софії Палеолог та прибулих з нею людей, і, звичайно, за згодою московського духовенства (Митрополита та єпископів) і особисто Івана III, зарахували до династії («родства») Ісуса Христа.

Далеко сягала фантазія Візантійської княжни Софії та її чоловіка Якуба, у хрещенні — Тимофія, на князівському престолі — Івана III.

Отака історична метаморфоза трапилась із сином хана Улу–Мухаммеда — нащадком Чингісидів із роду аргинів.

Щоб зберегти пам’ять про давніх предків Іван III наказав стіни галереї, у якій він з дружиною та рідними відпочивав після «зустрічі з Господом», замалювати родовою тамгою. Що й вчинили, немовби компенсацію за відмову від свого роду та приєднання до «родства Иисуса Христа».

Цікаво: Романови навіть не стали чіпати в царських галереях «ханську тамгу» — ні зрубувати, ні замальовувати. Певно думали, щодо «царських галерей» ніхто ніколи не потрапить. Та помилились, і правда вкотре стала відомою.

Але найцікавіше останнє, що вигадала московська правляча верхівка у ті роки. Вони ввели на теренах Московської православної держави своє літочислення. За аналогією католицької релігії, яка мала свого Божого намісника (Папу Римського), а, відтак, і своє літочислення; магометанської релігії зі своїм родоначальником Магометом та своїм літочисленням. Оскільки у Москві з’явився чоловік із роду Ісуса Христа — Московський князь Іван III, а Московія, на думку Софії Палеолог та її оточення, стала спадкоємницею Візантійського православія як окремої гілки релігії, — то, очевидно, і Москва мала мати своє, незалежне від католиків і мусульман, літочислення.

І таке літочислення у Московії було введено з 1492 року. Тобто, за московським календарем, 1492 рік став 1 (першим) роком московського літочислення. Цей московський календар у православній Московії проіснував до 1700 року, за московським літочисленням до 198 року. Тільки Петро І у 1700 році відмінив московське літочислення і запровадив Григоріанський календар. Головною причиною рішення Петра І стала неможливість привласнення київського спадку. Держава, яка існувала 198 років, не могла привласнити собі спадок тисячолітньої Русі. А про той спадок уже мріяли.

Якщо хтось бажає переконатися в існуванні московського літочислення, пропонуємо звернутись до писемних московських джерел, виданих до 1700 року. Найкращим прикладом московського незалежного від світових джерел літочислення є «Родословная книга князей и дворян российских и выезжих», написана у 1682–1687 роках.

Читайте і не дивуйтеся.

3. Архангельський храм. Цей храм у Московському Кремлі, за вказівкою Софії теж був закладений за життя Івана III у 1505 році. Із самого початку храм будувався як усипальниця Московських князів та їхніх прямих родичів (братів і дітей) чоловічої статі.

«Собор сей, при самом начале существования своего, предназначен был усыпальницею Князей Московских… за Калитою легли здесь кости и всех последующих Властителей земли…. (Московської. — В. Б.), кроме Годунова, с их детьми, братьями и родственниками мужского пола. Ряды могил их замыкает гробница Императора Петра II (був на престолі у 1727–1730 роках. — В. Б.)… В. К. Иоанн III, в последние годы своей жизни, велел Миланскому Архитектору Алевизу, находившемуся тогда в Москве (розібрати старий храм. — В. Б.), вновь его перестроить. — Он разобран в 1505, и в Мае того же года заложен обширнейший против прежняго; совершен 1507, т. е. после смерти уже Иоанна, и освящен 8 Ноября 1509…» [19, с. 303].

Зазначимо: запросити архітектора Алевіза Фрязіна (Нового) Іванові III порадив його новий найкращий товариш — Менглі–Гірей. Послухаємо:

«Алевиз Фрязин… в 1503–04 работал в Бахчисарае (Крым), где строил дворец хана Менгли–Гирея [сохранился резной кам(енный) портал]. В 1504 по приглашению Ивана III прибыл в Москву, где, по свидетельству летописи, построил 11 церквей (не сохранились) и Архангельский собор в Кремле (1505–1508)» [2, т. I. e.403].

Алевіз Фрязін побудував у Москві Архангельський собор і одинадцять церков. Усі церкви Алевіза Фрязіна (Нового) були зруйновані, тому що на стінах мали ханську тамгу. Зруйновані, переважно, за наказами Петра І чи його батька Олексія Михайловича, саме з часів якого розпочалася боротьба зі спадком «старих царів».

«Существующая ныне настенная роспись Архангельского Собора была выполнена в 1652–1666 годах в правление царя Алексея Михайловича, который указал: «…писать церковь Михаила Архангела наново стенным письмом, а старое сбить» [33, с. 8].

Ось чому Кремлівський Архангельський собор не спіткала доля отих зруйнованих одинадцяти церков.

Усипальницю московських князів і царів настільки якісно «зачистили», що не залишилось жодних ознак Чингісидів, чому й не було потреби її руйнувати. Треба розуміти: ні Іван III, ні його син — Василь III ще не соромились свого тюркського походження, хоча уже й приписалися, за походженням, до «роду Иисуса Христа». Тому настінний розпис включав ханську тамгу роду Улу–Мухаммеда. На ті часи родова ознака московського князя ще домінувала на державних документах. Особливо в листуванні з Кримським та іншими ханами колишньої Золотої Орди. Існувала з давніх–давен заведена традиція, коли листи ханів та князів позначались (скріплювались) родовою ханською тамгою.

На ті часи візантійський етикет, стиль та правила ще тільки починали де–не–де з’являтись у Московії.

І хоча б, здавалося, Петро І зі своїм родом ніяких згадок про Чингісидів в Архангельському соборі не залишили, та то тільки на перший погляд. Послухаємо російського історика Олександра Ратшина:

«…По трем стенам Собора, над рядами гробниц, в нижнем ярусе, изображены, в рост же, почти все здесь погребенные Великие и Удельные князья, начиная с Иоанна Калиты, и между ими св(ятой) Петр Царевич Ордынский… Вся стенопись Соборі произведена была… под наблюдением Архитектора Алевиза…» [19, с. 308].

Син Івана III — Василь III, в часи якого відбувся розпис Архангельського храму, ще досить чітко розумів свою належність до тюркського роду аргинів. Тому й не заперечував проти нанесений її (тамги) на стінах храму.

Слід також пам’ятати, що домінуючою силою Московського війська у XVI столітті, як і в попередні XIII–XV, були прибулі до Москви татари, і не тільки московські, а й — касимовські, казанські, кримські, астраханські, ногайські тощо.

Послухаємо витяг із листа Кримського хана Магмет–Гірея до Московського князя Василя III, написаного у жовтні 1517 року: «…Коли наш род был на Мещере (в Тверському князівстві. — В. Б.), толды наших смел ли кто смотреть на Мещеру (на Твер і Москву, бо Тверське князівство з 1485 року було приєднане до Московського. — В. Б.), ано из Мещеры люди шли к нам служити, и от нас в Мещеру… и то брату моему великому князю внятны мои речи были…» [34, т. 95, с. 378].

Хоча Василь III був християнином і виховувався в християнському середовищі, його оточували сотні родичів–мусульман, які не дозволяли забувати свій рід та славне минуле роду.

Що цікаво: уже під час першого розпису храма на його стіни був нанесений портрет «Петра Царевича Ординського». Звернімо увагу: портрет сина хана Берке, який жив у 1247–1290 роках, раптом на початку XVI століття потрапив на стіни Архангельського собору — «усыпальницы Князей Московских». Що цілком закономірно пояснює, що син хана Берке саме й був одним із тих, московських, князів. Бо іншого стосунку до Кремлівського храму XVI століття він мати не міг.

Отак династія Романових, знищивши ханську тамгу на стінах цього храму, все ж таки залишила згадку про давніх володарів Московщини. Цікаво зазначити, що тамга роду Карикиреїв, з якого, напевне, походив син хана Берке — «Петр Царевич Ордынский», тотожна тамзі роду аргинів Улу–Мухаммеда. Тобто то були не антогоністичні тюркські роди, чому Василь III, за наполяганням представників роду каракиреїв, що були одним із ілів хана Берке, дозволив нанести на стіни, храму–усипальниці першого московського так званого князя — Петра Ординського.

Отак з’ясувалась таємниця Архангельського храму Московського Кремля. Професор Олександр Ратшин у праці «Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах России…», 1852 року видання, досить чітко нагадав: «Вся стенопись Собора произведена была еще… под наблюдением Архитектора Алевиза; но в ней мало уже осталось следов древности: ибо в течении того времени она была подновлена… четыре раза: в 1547...; в 1680–1681 годах…; в 1772, при Екатерине ІІ…; и, наконец, в 1826 году… следовательно нельзя и ожидать, чтобы изображения Князей… имели Сходство с натурою, тем более, что живопись тогда в России еще не существовала» [19, с. 308].

Цікаві новини повідомляє російський науковець О. Ратшин у першій половині XIX століття: і художників у Московії до XVI століття не було, і картини італійців на стінах Московського собору перемалювали, і чинили все те за династії Романових. Старалися!

А ось іще одна таємниця Архангельського Собору: «Сверх того, тут же погребены: Князь Михаил Васильевич Скопин–Шуйский, племянник Царя Василия Шуйського; принявшие Христианскую веру — Александр Сафаргалиевич, Царь Казанский, сын знаменитой Сююньбеки; и Петр (Кудагуйло) Ибрагимович, Царевич Казанский, зять В. К. Ивана III… Рядом с гробом Царя Василия Шуйскаго.. стоят три какия–то неизвестныя гробницы…» [19, с. 304].

Невже хтось може повірити, що у Московському Кремлі на початку XVI стрліть хоронили невідомих осіб?

Це неправда! Не можна було згадувати про десятки похованих у Кремлі родичах–татарах, нехай і хрещених. Ось тоді ті татари, брати та діти московських вихрещених князів, з веління династії Романових втратили свої імена, стали «невідомими».

Цікаво зазначити, що «Те гробницы, которые сегодня можно увидеть в соборе, это — кирпичные надгробки, изготовленные в XVII веке при… Романовых» [170, с. 113].

Повернімось до діяльності московського князя Івана III.

Після потужного удару Менглі–Гірея восени 1482 року по Великому Литовсько–Руському князівству, коли були сплюндровані Київ і Київська земля, Велике князівство на 5–10 років було виведено із військового стану, бо Київ у ті часи був воротами і на столицю Польщі — Краків, і на столицю Литви — Вільно.

Тому на відбудову Києва були кинуті кращі сили Польщі на чолі з троцьким воєводою Богданом Саковичем та всі сили Великого Литовсько–Руського Князівства.

«…Тогда… в Киеве были князь Мстиславский и князь Одоевский… и князь Трубецкой, и князь Козельский, и князь Друцкий, и вся земля Смоленская, и вся земля Витебская, и вся земля Полоцкая, и все новгородцы с Литвы (мешканці Новогрудка), и все беляне (жителі м. Біла поблизу Вязьми), и все дорогобужане, и все брестьяне, и князь Каширский, и вся земля Волынская, и подоляне, князь Можайский, князь Шемячич тогда были со всей землей Северской в Киеве. Всего… было больше сорока тисяч». Під цією надійною охороною й розгорнулося будівництво київського замку, яке здійснювалося силами 20 тисяч «топоров» — робітників із подніпровських, задвінських і торопецьких волостей, з Великих Лук і Ржеви» [167, с. 307].

Навіщо автором наведена оця розлога цитата сучасних українських істориків? Саме для того, щоби зрозуміти процес та методи фальшування Московської історії. Згадуючи про землі та князів, які приймали участь у відбудові Києва, таких, як: «…князь Мстиславский и князь Одоевский, и князь Воротинский, и князь Вяземский, и князь Трубецкой, и князь Козельский.., и вся земля Смоленская,… и все беляне (жителі м. Біла поблизу Вязьми), и все дорогобужане,… и князь Каширский,… князь Можайский…» силами 20 тисяч «топоров» — робітників із… Великих Лук і Ржеви», українські професори забувають згадати, що деякі із тих міст та земель належали до Великого Тверського Князівства, а за літописами — до «Князівства святого Спаса» зі столицею «Андреев городок», а на всі інші землі сучасних областей — Смоленської, Брянської, Калузької та частин Орловської, Московської і Тульської Великий князь Литовсько–Руської держави мав «ярлик на володіння» від Кримських ханів, а раніше — від хана Золотої Орди — Тохтамиша.

Московські історики з цього приводу взагалі мовчать. Як заціпило — нічичирк.

Сучасні українські історики, знаючи правду, дотримуються тієї ж тактики замовчування.

А картина вимальовується для Москви надзвичайно невтішна. Московський князь Іван III продовжував і після 1482 року скаржитись Кримові та Стамбулу на неефективність ударів Менглі–Гірея. Мовляв, ви зруйнували Київ, а Великий князь Литви кинув на його відбудову наші татарські сили — Великого Тверського князівства і так званої Мещерської землі, ярлик на управління якою знаходиться у нього. Отож — руйнуємо і самі — відбудовуємо.

Саме за наполяганням Московського князя Івана III, і, звичайно, зі згоди династії Османів, бо усі тогочасні рішення кримських ханів контролювала Османська імперія, хан Менглі–Гірей передав велике Тверське князівство Москві. Твер («Андреев Городок») і Москва у ті роки підпорядковувались Кримському ханові (платили данину). Треба розуміти: ще з часів Михайла Тверського, знаменитого хана Беклемиша, князівство Святого Спаса (Тверське) перебувало під впливом Литви. Навіть єпископ Андрій Тверський був із роду литовських князів. Чимало Тверських князів одружувались у Литві і підтримували з її князями дружні, родинні стосунки. Тому Іван III мав рацію, коли в одному з листів писав: «Я уже начал воевать с Казимиром (одночасно: Польський король і Великий князь Литовсько–Руського князівства. — В. Б.), ибо Князь Тверской его союзник. Наместники мои заняли разные места в Литовских пределах… [18, т. VI, с. 311].

І хоча московити абсолютно перекрутили текст новеденого листа, та у своїй ненависті до Великого Литовсько–Руського князівства і до князівства Святого Спаса вони були щирі (завжди).

«Взяв Тверь мечом, Иоанн грамотно присвоил себе Удел Верейский» [18, т. VI, 311].

Як бачимо, Кримський хан Менглі–Гірей одночасно з передачею ярлика на Тверське князівство, передав ярлик і на всі так звані «северо–восточные русские земли». Кримські хани називали ті землі у своїх листах до московських князів — «Мещерськими местами».

Звичайно, у московській історичній науці ми не знайдемо не тільки ярлика Кримського хана на володіння тими «Мещерськими землями», а навіть згадок про передачу Кримським ханом «Мещерських земель» Московському князеві Івану III.

Та у цьому випадку, як кажуть московити, їхні предки «оплошали»: згадки про передачу «Мещерських земель» від Литви до Московії немає, а от вимоги повернути ті землі Кримському ханству у московських архівах збереглися. Що цікаво: Московський князь Василь III — онук хана Улу–Мухаммеда навіть не заперечува, що його батько Іван III отримав ті землі від Кримського хана Менглі–Гірея. Черговий анекдот московської історії. Послухаємо:

«А се грамота… Менгли–Гиреева… к великому князь… — великия Орды великого царя Менгли–Гиреево царево слово великому Князю Василию Ивановичу, брату моему… Тебе Василью Ивановичю ведомо чиним того деля: область наша к нам тянет Брянеск, Стародуб, Почап, Новый Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ, те писанные восемь городов из старины наши были, а отцу твоему (Іванові III. — В. Б.) Великому Князю Ивану мы их дали по нашему их слову, взял Одоев в головах, тридцать и пять городов из старины деда нашего были, айв дефтери посмотрив увидаешь. А с нами с братом твоим отец твой и князь великий Иван как учинился в дружбе и в братстве на всякой год дараги наши князи наши взимки взяв, к нам привозят с них» [34, с. 153–154].

Листа Кримський хан Менглі–Гірей писав влітку 1515 року. Отож передача «тех писаных восьм городов», та ще «тридцать и пять с Одоевом в головах» відбулася в період із 1485 до 1514 року.

Згідно з листом хана Менглі–Гірея, вся так звана Мещера (Калузька, Брянська, і частини Московської, Тверської та Смоленської областей) «область наша к нам тянет… из старины наши были». А «московські пісняри» досі співають пісень про саме ці «исконно русские земли», які отримали від Кримського хана тільки на початку XVI століття. Такі «московские басни» подають усьому людству і переконують, що то «российская история».

В дослідженні «Князья Мещерские», опублікованому на сторінках Інтернету, чітко зазначено: «Русские летописи не сообщают о захвате Мещеры князьями из рода ширин, однако в дипломатической переписке Крыма с Москвой постоянно делается акцент на принадлежность “Мещерского юрта” Крыму».

Між іншим, про це писав і російський професор М. Смірнов у 1904 році в праці «О князьях Мещерских XIII–XV вв.».

Що цікаво: московські князі Василь III та Іван IV жодним словом не заперечували, що саме Кримський хан Менглі–Гірей передав їм у володіння землі «Мещерського юрту».

Хоча російська історична наука XVII–XX століть приписала поняття «Мещера» та «Мещерська земля» до Рязані та городка Касимова. Таким чином московити хотіли перенести поняття «Мещерский юрт», про який вів розмову хан Менглі–Гірей із Твері на Касимов.

Та цю відверту московську брехню можна легко спростувати. Оскільки ми знаємо, що землі та міста Касимовського ханства уже були якимсь чином поєднані з Москвою та Казанню, бо хан Улу–Мухаммед володів ними особисто з 1445 року, то зрозуміло, що Кримський хан повторно передати Москві Касимовське ханство не міг. В цьому не було потреби.

Російська історична наука зазначає, що після 1445 року на Касимовський престол ханів призначав особисто Московський князь.

Послухаємо: «Василий II (Московський князь. — В. Б.) ок(оло) 1450–1456 перездал К(асим) — х(ану) в удел Городец — Мещерский» [2, т. 11, с. 497].

За російськими джерелами, Касимовське ханство та його земля з часів Василя II належали до володінь Московії. Передавати ту «Мещеру» з 1485 до 1514 року Кримський хан не міг. Та його родові Ширинів належав із далекого 1238 року «Мещерский юрт» — князівство Святого Спаса, або по–сучасному: Велике Тверське князівство. Яке саме 1485 року було приєднане до Московського князівства. Поглинуте з дозволу хана.

Послухаємо ще раз Велику Радянську Енциклопедію (третє видання):

«В 1485 при Иване III Тверь вошла в Моск(овское) гос(ударст)во» [2, т. 11, с. 208].

Відчуваєте, як елегантно і виважено написано? Не могли ж російські історики написати, що оте «вошла в Московское государство» відбулося з дозволу Кримського хана Менглі–Гірея, який просто розмінявся землями. Віддавши Москві «Тверську Мещеру», аби вивести її західний кордон на Велике Русько–Литовське князівство, Менглі–Гірей забрав у Московії землі Касимовського ханства. Послухаємо: «Кто же был Нур–Дуалет, который был, после Даньяра, первым царем в Касимове?.. В 1486 году Нур–Дуалету был пожалован государем Иоанном III титул царя Городецкого или Касимовского. История жизни Нур–Дуалета в Мещерском городке весьма малоизвестна. Нур–Дуалет умер около 1491 года…

После смерти Нур–Дуалета вступил на Касимовский престол сын его Сатылган» [96, с. 11–12].

А ось ще одне пояснення:

«В 1479 году прибыли… в Москву два царя: Нур–Дуалет и брат его Айдар; они были сыновьями Ази–Гирея, хана Крымского (тобто братами Менглі–Гірея. — В. Б.)» [96, с. 11].

І як би московити не перекручували стосунки Менглі–Гірея з Нур–Дуалетом, мовляв, вороги, які ненавиділи один одного, усі вони: Іван III, Менглі–Гірей, Нур–Дуалет тощо ходили під Турецьким султаном, отож, як поводитися, диктували Османи зі Стамбула та їхні радники на місці. Тому в московських джерелах, як писав історик М. І. Шишкін: «История жизни Нур–Дуалета в Мещерском городке весьма мало известна» [96, с. 12].

І ще одне: виявляється, московський князь міг призначати на престол самих царів (ханів), хоча й платив їм данину.

Дуже багато славесної полови і сміття в московській так званій історичній науці.

Нур–Даулета на Касимовський престол у 1486 році призначив Кримський хан зі згоди Турецького султана. Це історична аксіома! І Москві уже пора розуміти такі речі.

Автор пропонує ще раз звернутися до Великої Радянської Енциклопедії (третє видання) та переконатися, що саме землі від Смоленська і Брянська до Одоєва та Твері відійшли до Московського князівства у 1485–1514 роках. Саме ті землі мали на увазі кримські хани, коли вимагали повернути «Мещерський юрт».

Та перш ніж звертатись до Енциклопедії, послухаємо М. М. Карамзіна, як було захоплено Тверське князівство:

«Хитрою внешнею Политикою утверждая безопасность Государства, Иоанн возвеличил его внутри новым успехом Единовластия. Он уже покорил Новгород, взял Двинскую землю, завоевал Пермь отдаленную, но в осьмидесяти верстах от Москві видел… особенное Княжество, Державу равного себе Государя… Тверь еще возвышала независимую главу…» [18, т. VI, с. 309].

Навіть в розповіді М. М. Карамзіна, захоплення Твері московитами відбулося без війни, хоча: «Князья Тверские имели до 40000 конного войска…» [18, т. VI, с. 311].

Щось же завадило тому війську стати на захист свого князя і своєї столиці.

І такою завадою стало рішення кримських татарських родів: ширинів, аргинів, баринів і кіпчаків про ведення спільної війни з Москвою проти великого Литовсько–Руського князівства.

Братні роди: ширинів, аргинів, баринів і киреїв «Тверської Мещери»були поставлені перед дилемою вибору: або воювати з братніми родами Криму та Москви проти литовців та русів, або із тими ж русами і литовцями проти своїх православних і мусульманських одноплемінників. Старійшини та князі Тверського князівства вибрали перше.

Тому князь Тверський Михайло Борисович разом із своєю сім’єю та прихильниками, які тримались іншого вибору, спокійно покинули своє князівство Святого Спаса і виїхали до Литви, а Іван III, без війни, окупував разом із Касимовськими, Казанськими та Кримськими татарами землі роду Ширинів давнього «Бахмета Усейнова сына».

Так відбулося поглинання Твері Москвою за рішенням хана Менглі–Гірея. «Великий Князь послал Бояр своих и Дьяков взять присягу с жителей, запретил воинам грабить, 15 Сентября въехал в Тверь, слушал Литургию в храме Преображения (знаменитий храм хана Беклемиша. — В. Б.)… Через некоторое время он послал Бояр своих в Тверь, в Старицу, Зубцов, Опоки, Клин, Холм, Новогородок описать все тамошние земли…»[18, т. VI, с. 310–311].

Коли пильно придивитися до так званої «Татарської, або Західної Мещери», то Кримський хан Менглі–Гірей передав Іванові III у різні роки такі землі: Тверське князівство (1485 рік), «35 городов во главе с Одоевом» і частину Брянської землі. Пізніше Москва, аби відвернути увагу від восьми Тверських уділів, перенесла увагу з них на прикордонні міста України.

М. М. Карамзін навіть нагадав деякі з Тверських уділів.

Ось міста «Тверської Мещери», які Менглі–Гірей впродовж 1485–го року передав до Московського князівства:

1. «Тверь», раніше називалася: «Андреев Городок, каменный». Так місто називали татари за іменем тверського єпископа Андрія. У російських літописах Твер називалася — містом Святого Спаса, а князівство — князівством Святого Спаса.

До 1485 року поняття Твер (Тверське князівство) не існувало. Ці вигадки з’явились у літописах пізніше, під час фальшування історичних матеріалів.

Про фальшування листа Кримського хана Менглі–Гірея деяким чином свідчить Велика Радянська Енциклопедія (третє видання). Послухаємо:

«Тверское княжество… государство Сев(еро)–Восточной… (Європи. — В. Б.) 13–15 вв. занимало терр(иторию) по верх(нему) течению р(еки) Волги и ее притокам. Центр Т(верского) к(няжества) — Тверь (1246–1485). В Т(верском) к(няжестве) находились города Кашин, Кснятин, Зубцов, Старица, Холм, Микулин, Дорогобуж… Во 2–й пол(овине) 14 в. из Т(верского) к(няжества) выделяются Кашинское, Холмское, Микулинское и Дорогобуржское… Три последних в 15 в. делятся на еще более мелкие… Попытка Михаила (останнього Тверського князя. — В. Б.) переориентироваться на Литву привела к походу на Тверь… войск (Кримського, Касимовського, Казанського ханств і Московського князівства. — В. Б.)…, к(ото)рые 12 сент(ября) 1485 захватили город, и Т(верское) к(няжество) перестало существовать как независимое гос(ударст)во» [2, т. 25, с. 329].

Автор перелічив міста Великого Тверського князівства, знаменитого князя Ширинського — «Бахмета Усейнова сына», які навела Енциклопедія. Як бачите, їх 8 (вісім). Не більше, і не менше!

Саме оці вісім міст Тверського князівства треба було приховати у листі Меглі–Гірея. Це уже пізніше московити зробили акцент у листі на українські землі, аби заплутати той перелік. Зверніть увагу — названі московитами міста: «Брянеск, Стародуб, Почап, Новый Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ» — нічим не пов’язані між собою і розкидані по багатьох різних князівствах: Тверське, Смоленське, Чернігівське, Велике Литовсько–Руське та інші.

Ось тому московська так звана історична наука не навела лист Кримського хана в оригіналі, а опублікувала тільки його переказ у спотвореному вигляді. Бо той переказ повністю відвернув увагу від так званої «Московської Мещери» на руські (українські) міста, які не мали ніякого стосунку до поняття «Мещера». Тому ми вивчатимемо кожну групу міст окремо і в різних розділах нашого дослідження, щоби зрозуміти мету московського фальшування.

Очевидно, фальшування листа Кримського хана відбулося в часи Катерини II. Про що свідчить сам метод фальшування, коли вигадка настільки несподівана і груба, що навіть неможливо припуститись думки про можливість фальшування. Погляньте на карту і переконайтесь! Хан спочатку мусив ті міста відібрати у Великого Литовсько–Руського князівства, а тільки після цього — передавати Московії.

Отак ми визначились із 8 містами, переданими Кримським ханом, як спадкоємцем прав Золотої Орди. Ось їхній несфальшо ваний перелік: «Андреев Городок (Тверь), Кашин, Кснятин, Зубцов, Старица (Новый Городок), Холм, Микулин, Дорогобуж».

2. «Старица», улисті Менглі–Гірея: «Новый Городок». Цікаво зазначити, що Менглі–Гірей і М. М. Карамзін називають одне й те місто по–різному. Тому послухаємо Енциклопедію: «Старица, город, центр Старицкого р–на Калининской (Тверської. — В. Б.) обл. РСФСР. Пристань на р. Волге… Осн(ована) в 1297 под назв(анием) Городок: в 1365 перенесена на берег Волги и назв(ана) Новый Городок. В 1485 в составе Тверского княжества присоединена к Моск(овскому) гос(ударств)у. С 15 в(ека) наз(ывается) Старицей…» [2, т. 24.1, с. 427].

Велика Радянська Енциклопедія навіть пояснила, що фальшування Тверських топонімів відбулося одразу після приєднання. Тобто за Івана III. Треба думати, що й місто «святого Спаса на Твері» перейменували на «Тфер (Твер)» у ті ж часи і ті ж люди. Так Москва викорінювала згадки про давнє князівство, від якого відокремилась у 1272 році.

3. «Зубцов, город, центра Зубцовского р(айо)на Калининской (Тверської. — В. Б.) обл. РСФСР. Пристань на Волге, при впадении в нее р. Вазуза… В 1485 в составе Тверского княжества присоединен к Московскому гос(ударст)ву Иваном III» [2, т. 9, с. 605].

Із Зубцовим не трапилося того, що з Новим Городком та Андрієвим Городком. Ім’я його збереглося. Зазначимо, що, як усі тверські городки, Зубцов мав своїх, татарських удільних князів — Зубцових, Зубатих тощо, яких московити подають за давні слов’янські роди.

Рід «Бахмета Усейнова сына» був настільки розгалуженим, що Мещерські (Ширинські) роди Зубцових і Зубатих зустрічались ще у XVIII столітті.

4. «Кснятин». Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) не знає такого міста на теренах сучасної Тверської області (Калінінської). І зрозуміло, чому: ім’я міста походить від імені дружини «Бахмета Усейнова сына — Ксении».

У книзі Т. Манухиної «Святая благоверная княгиня Анна Кашинская», виданій у Парижі 1954 року, розповідається, як одружився перший Тверський князь. А ми уже достоменно знаємо, що першим Тверським князем (засновником) був «Бахмет Усейнов сын — князь Ширинський».

Історик Т. Манухіна чітко пояснила, що християнською дружиною «Бахмета Усейнова сына» була донька пономаря із села Єдімонове. Послухаємо:

«Он (князь. — В. Б.) женился на Ксении, добродетельной и прекрасной невесте своего любимица–отрока. В повести Ксения — не дочь новгородского боярина, а дочь пономаря в селе Едимонове» [65, с. 57].

Не будемо уточнювати, що вчинили московити із містом Ксня тином після 1485 року. Пам’ятаймо, що починаючи з сімдесятих років XVII століття, правителі із роду Романових стирали з лиця землі цілі міста, щоби викорінити згадку про династію Чингісидів. Так, наприклад, міста Твер, Кострома, Ярослав було зруйновано вщент, переплановані, навіть напрямки вулиць змінено. Послухаймо: «После реформ Петра І большой размах получило… градостроительство… Быстро развивались Архангельск, Воронеж, Тула. Новые города строились по регулярным планам. На протяжении 2–й пол(овины) 18–1–й пол(овины) 19 вв. на основе специально разработанных генеральных планов были перестроены Тверь, Ярославль, Кострома, Псков, Калуга, Полтава и мн(огие) др(угие) города» [2, т. 7, с. 211].

Плани повної перебудови міст були затверджені в часи Катерини II. Ось деякі з них:

1. План Твері затверджений у 1763–67 роках,

2. План Ярославля у — 1778 році,

3. План Костроми у — 1781–84 роках,

4. План Богородська (Ногінськ) у — 1784 році.

Тож як був зруйнований Кснятин можна тільки здогадуватись.

5. «Холм». Сьогодні місто перейменоване на «Красный Холм». В Енциклопедії (третє видання) немає жодної згадки про їхнє давнє поріднення. Москва не згадує про давній Холм. Адже звідти походить Ширинський рід знаменитих князів Холмських. Саме татарський рід князів Мещерських — Холмських допоміг Івану III (Якубові) у 1471 році завоювати Новгород.

То навіщо московській історіографії зайвий раз нагадувати сучасним людям про своє давнє минуле.

6. «Микулин». І цього міста не знає Велика Радянська Енциклопедія (третє видання). Скромненько мовчить. Напевне, місто, звідки пішов рід ширинських Князів Микулинських, теж було зруйновано вщент та так і не відбудовано.

На сучасних картах про місто Микулин — удільну столицю мещерських князів — Микулинських нагадує тільки село Ми кулино на річці Шоша. Сьогодні воно належить до Московської області, аби не муляло очі тверським патріотам. Про те, що Микулино розташовано на давніх руїнах міста Микулин, свідчить такий факт: у книзі професора Олександра Ратшина є запис.

«Уничтоженные монастыри: Николы Лапотника, муж(ской), существовавший некогда от Твери в 30, а от Микулинского городища (нынешняго села, а прежде, как известно, особого удела Микулинских князей) в 18 верстах…» [19, с. 516–517].

Отак відшукалось ще одне Тверське удільне місто (князівство), яке в 1485 році хан Менглі–Гірей передав Московії.

7. «Кашин, город в Калининской (Тверській. — В. Б.) обл(асті) РСФСР. Расположен на р(еке) Кашинка (приток Волги)… в 204 км от Москвы… В летописи упоминается под 1238. Ок(оло) 1300–го К(ашин) — вотчина кн(язя) Дмитрия Борисовича (из рода князей Ростовских). В 1382 К(ашин) присоединен к Тверскому княжеству, вместе с к(ото)рым в 1486 вошел в Московское» [2, т. 11, с. 556].

Це надзвичайно цінне свідчення, яке показує, що Кримський хан Менглі–Гірей провів звичайний обмін Тверського князівства на Касимовське, після чого Московія отримала суцільний кордон із Великим Литовсько–Руським князівством.

Москва боялася визнавати приєднання Тверського князівства та передачу братові Кримського хана Нур–Дуалетові — Каси мовського в одному році. Тому й развела ті події на 1485 та 1486–ті роки. А от укладачі одинадцятого тому Великої Радянської Енциклопедії допустили звичайний недогляд, і московська вигадка потрапила на очі.

8. «Дорогобуж». Одразу попереджаємо читачів, що то не сучасний Дорогобуж Смоленської області. На теренах Великого Тверського князівства у XIV–XV століттях існував другий (свій) Дорогобуж. Він теж був зруйнований московитами у XVII столітті. Певно, мав багато давніх пам’яток роду Чингісидів, тому і не відновлювався.

Напевне, тверський Дорогобуж розташовувався теж на річці Шоша в районі сучасного села Дорожаєво. Він теж у 1485 році в складі Тверського князівства був приєднаний до Московії.

Ми перелічили усі вісім міст, які у складі Великого Тверського князівства Кримський хан Менглі–Гірей у 1485 році передав московитам. Таким чином кордон Московської держави став із заходу межувати з Великим Литовсько–Руським князівством. Але той кордон покищо не виходив на корінні землі литовців та русичів. Ми пам’ятаємо, що з часів Великого князя Ольгерда була завойована у Золотої Орди значна частина сучасних російських областей: Смоленської, Брянської, Тверської та Новгородської. А пізніше, в часи хана Тохтамиша, до великого Литовсько–Русь кого князівства були передані значні території сучасних областей: Тверської, Московської, Смоленської, Калузької, Брянської, Тульської, Орловської та Курської.

Із 1404 року Смоленське князівство, яке, зверніть увагу, до цього часу не мало ніякого зв’язку із Москвою і не було завойоване Золотою Ордою, увійшло добровільно до Великого Литовсько–Руського князівства.

Саме на ці землі золотоординські хани з часів Тохтамиша, а пізніше — Кримські хани, видавали ярлики Литві та отримували із тих земель данину(лодатки).

Ми уже наводили з цього приводу цитати.

Отож, аби вивести московитів на корінні землі сучасних держав: України, Білорусі та Литви, які складали головний кістяк Великого Литовсько–Руського князівства, Кримський хан Менглі–Гірей відібрав у Великого Литовського князя ярлик на ті землі та передав його Московському князю Івану III, так звані «35 городов во главе с Одоевым».

Але вже ті землі Московському князівству довелося відвойовувати. Велике Литовсько–Руське князівство добровільно передати ті землі до Московії відмовилося. Розпочалася довга війна, яка закінчилася тільки 1689 року підписанням «Вічного миру» між Польщею та Московією.

Майже усі війни, які Московія із 1486 року вела з Великим Литовсько–Руським князівством, а після 1569 років — з Річчю Посполитою, були війнами за опанування Московською державою землями, які їй передав Менглі–Гірей у своєму ярлику 1485 року, отими «35 містами на чолі з Одоєвом».

Османська імперія та Кримський хан досягли мети. Вони на довгі 200 років залучили Московію до жорстокого протистояння з Європою. І хоча війна велася з перервами, та антогонізм Москви до Європи настільки заволодів свідомістю московитів, що вони досі ставляться до Європи вороже і підозріло.

Ми ніде в московській так званій історичній науці не знайдемо згадки, що московити 200 років воювали «Дранг нах Вест», за ярликом Кримського хана. Вони загорнули ті дії в патріотичний пакунок: «собирание земли русской». Хоча ніколи не мали ніякого відношення до Русі.

Щоби читачі не думали, що автор щось вигадує, послухаємо про деякі умови «Вічного миру» 1686 року. Вони дуже цікаві.

«“Вечный мир” 1686, договор России (Московії на той час. — В. Б.) с Польшей… подписанный… 6 мая… Текст договора состоит из преамбулы и 33 статей… Оба гос(ударст)ва обязывались не подписывать сепаратного мира с тур(ецким) султаном. С заключением “Вечного м(мира)”… (Московия. — В. Б.) становилась участником антитур(ецкой) коалиции в составе Польши, Римской империи и Венеции и обязалась организовать воен(ный) поход против Крымского ханства» [2, том 4, с. 599].

За цим мирним договором Московія просто виходила із ту рецько–кримської коаліції 1474 року та переходила на бік «анти турецкой коалиции». Тобто Московія кидала своїх мусульманських опікунів і переходила на бік європейського союзу, який у ті роки вів війну, надзвичайно важку, з Османами та Кримом. Турецькі війська на той час завоювали Поділля і стояли під Віднем. З Віденського розгрому 1683 року і почалося їхнє витіснення з Європи.

Отож, Москва зорієнтувалася швидко і перекинулась на бік сильнішого уже в 1686 році.

ІІ

ОНУК УЛУ–МУХАММЕДА — ВАСИЛЬ III

1

Ще за життя Івана III, у 1503 році, померла його дружина Софія Палеолог. Московський князь дуже боляче сприйняв смерть своєї дружини, яка по суті відкрила для Івана і Московії Європу та її культуру. Навіть Московська історіографія визнала великий вплив Софії на розвиток Московії. Послухаємо М. М. Карамзіна:

«Он лишился тогда супруги, хотя, может быть, и не имел особенной к ней горячности, но ум Софии в самых важных делах государственных, ее полезные советы и, наконец, долговременная свычка между ими сделала для него сию потерю столь чувствительною, что здоровье Иоанново, дотоле крепкое, расстроилось» [18, т. VI, с. 389].

Розвиток Московії відбувався б за іншим сценарієм, якби римський Першосвященик не визначив для Івана III дружини. Невідомо, було б то краще чи гірше для Московії та Європи. По смерті дружини Іван III написав заповіт, за яким влада після його кончини відходила до їхнього із Софією сина — Василя.

Так уперше в Московській державі без участі хана Золотої Орди син успадкував престол батька. Бо ще сам Іван III отримував московський князівський престол із рук колишнього царя Золотої Орди — Улу Мухаммеда.

Це треба завжди пам’ятати.

М. М. Карамзін про спадок Московського князівства (1505 рік) писав:

«Он (Іван III. — В. Б.) написав завещание… объявив старшего сына, Василия Иоанновича, преемником Монархии, Государем всей… (Московії. — В. Б.) и меньших его братьев.

Тут, в исчислении всех областей Васильевых, в первый раз упоминается о дикой Лапландии, далее сказано, что Старая Рязань и Перевитеск составляют уже достояние Государя Московского…; имеются также и все города, отнятые у Литвы; Мценск, Белев, Новосиль, Одоев, кроме Чернигова, Стародуба, Новогорода Северского, Рыльска, ибо тамошние Князья хотя и поддались Государю Московскому, но удержали право Владетельных. Другим сыновьям Иоанн дал богатые отчины: Юрию Дмитров, Звенигород, Кашин, Рузу, Брянск, Серпейск; Дмитрию Углич, Хлепень, Рогачев, Зубцов, Опоки, Мещовск, Опаков, Мологу; Симеону Бежецкий Верх, Калугу, Козельск; Андрею Верею, Вышегород, Алексин… Старицу, Холм, Новый городок» [18, т. VI, с. 390].

Не дивуймося, коли М. М. Карамзін вживає словосполучення «Государь Московский» чи «Государь всей России», це звичайний прийом московитів приписувати собі велич та славу, коли її ще не було.

Але М. М. Карамзін, сам того не бажаючи, підтвердив лист хана Менглі–Гірея до Василя III про передачу його батькові «35 міст на чолі з Одоєвим».

Порівняймо з текстом М. М. Карамзіна московське трактування листа Кримського хана:

«Великия Орды великого царя Менгли–Гиреево царево слово Великому князю Василию Ивановичу… Тебе Василью Ивановичи) ведомо чиним того деля: область наша к нам тянет, Брянеск, Стародуб, Почап, Новый Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ, те писанные восемь городов из старины наши были, а отцу твоему великому князю Ивану мы их дали…, взял Одоев в головах, тридцать и пять городов из старины деда нашего были, а й в дефтери посмотривувидаеш…» [34, с. 153–154].

Не будемо знову пояснювати методи московського фальшування та згадувати міста Тверського князівства, передані Кримським ханом Іванові III.

Про них говорилось в попередньому розділі. Поговоримо про отих «тридцать пять городов в головах с Одоевым». Що ж говорить про них Велика Радянська Енциклопедія?

1. «Одоев… известен со 2–ой пол(овины) 14 в, принадлежал князьям Одоевским; с 1407… был под властью Вел(ликого) княжества Литовского… О(доевские) отложились от Литвы и признали над собой власть Ивана III…» [2. т. 18, с. 314].

Маемо стовідсоткове свідчення правдивості слів Кримського хана Менглі–Гірея. Бо Одоєв був заснований ханшею Тайдулою разом із Тулою. І династія Князів Одоєвських походить не від князів Чернігівських, як пишуть московити, а від Чингісидівроду ханші Тийдули. Отак ми спіймали московитів на черговій брехні.

Князі Одоєвські «отложиться от Литвы» не могли, бо були би винищені чи Литвою, чи Кримським ханом. Отож «отложились от Литвы и признали над собой власть Ивана III» тільки з наказу хана Менглі–Гірея.

2. «Г. Тула, названный именем царицы Тайдулы, жены Чани бековой (Джанибека. — В. Б.) и некогда управляемый ея баскаками» [6, т. 10, с. 48].

Таку довідку щодо міста Тули дає російський «Энциклопедический словарь» видавництва К. Крайя, 1848 року видання. У ті далекі часи московити ще не соромилися іноді говорити правду.

Большая Советская Энциклопедия (третье издание) у 1977 році уже соромилась згадувати про ханшу Тайдулу, тому писала так: «Тула… известна с 1146. Входила в Рязанское княжество, с 1503 в Моск(рвском) гос(ударст)ве» [2, т. 26, с. 292].

Як бачимо, ВРЕ дещо збрехала щодо славетного міста цариці Тайдули, бо місто, що належало дружині хана, не могло входити до Рязанського князівства, якого після навали хана Батия взагалі не існувало. Та земля називалася після 1237 року — улусом хана Беркечара, в московських джерелах — Бехана. У кращому для московитів випадку, її можна назвати Темниковською Мещерою, чи — улусом Мохші (Наровчат).

3. «Белев, город, центр Белевского р–на Тульской обл. РСФСР. Расположен на левом возвышенном берегу р. Оки… Белевское княжество… образовалось в ко(нце) 14 в. в результате раздела Новосильского княжества. В 1407 было захвачено вел(иким) кн(язем) литовским Витовтом. В 1490 Б(елевское) к(няжество) перешло под влалсть Ивана III Васильевича…» [2, т. 3, с. 106].

Звернімо увагу, Белевське князівство було захоплене Вітов том у 1407 році. Саме того року, коли знаменитий Едігей розгромив та спалив Москву. Це за російськими офіційними джерелами. Тому цілком закономірно маємо право заявити, що уже через 8 років після битви на Ворсклі Вітовт повністю відновив сили своєї держави і не боявся протистояти Едігею. Тобто Московія значно перевищила негативні наслідки битви 1399 року на річці Ворсклі, бо Едігей у 1407 році побоявся війни з князем Вітовтом. Отакі анекдоти з’являються на світ після аналізу Московської так званої історичної науки.

І ще на один беззаперечний факт звернімо увагу: Белев, як і Тула, належали до отих «тридцати пяти городов во главе с Одо евом», які Кримський хан Менглі–Гірей передав після 1485 року Іванові III.

4. «Козельск, город, центр Козельского р–на Калужской обл. РСФСР. Расположен на р. Жиздра (приток Оки)… Временно (1446) находился под властью Литвы; с 1494 в составе Московск(ого) княжества» [2, т. 12, с. 386].

І Козельск, як бачимо, належав до славетних «тридцати пяти городов» Кримського хана.

5. «Мосальск, город…, центр Мосальского р–на Калужской обл. РСФСР… город удельного Мосальского княжества, захваченного впоследствии Вел(ликим) княжеством Литовским. В 1493 занят войсками Ивана III…» [2, т. 17, с. 5].

Навіть у цьому поданні офіційного енциклопедичного матеріалу відчувається досвідчена рука фальсифікатора: роки приєднання міст і князівств розведені, аби не були зав’язані в єдиний процес; немає ніякої згадки про союз із Кримським ханством проти Литви; повне замовчування причин цього приєднання. Маймо на увазі: ці удільні князівства ніколи не входили, і не могли входити, до складу Московського. Тож московські князі права на ті землі не мали, але раптом почали приєднувати одне за одним.

Повна нісенітниця, якщо користуватись московським викладом історичних подій. Зовсім інша вимальовується картина, якщо всі ці «приєднання» відбувалися з дозволу Кримського хана та за його підтримки: йшло планомірне знесилення Великого Литовсько–Руського князівства — одного із головних противників Стамбула, Криму та Москви.

Головне — Москва на такі вчинки мала ярлик Кримського хана, спадкоємця Золотої Орди.

А зараз надзвичайно цікавий матеріал про ще одне місто — князівство.

6. «Мещовск, город, центр Мещовского р–на Калужской обл. РСФСР… Известен с кон(ца) 13 в… В 15 в(еке)входил в Великое княжество Литовское. В 1503 присоединен к Моск(овскому) гос(ударст)ву» [2, т. 16, с. 206].

Отак хитро та підступно Москва приховала надзвичайно цікаву інформацію, зруйнувавши історичну правду. А та правда не стільки про давнє місто Мещовськ, яке у XVI столітті носило ім’я Мещерськ, а про саме Московське князівство. Бо по–різному трактуватимуться події, якщо Кримський хан у своїх листах говорив про Касимов (Городок Мещерский), чи Мещерськ (сьогоднішній Мещовськ). І маймо на увазі, про те, що раніше місто Мещовськ носило ім’я Мещерськ говорить не автор цієї книги, а поважний російський професор XIX–XX століття М. І. Смірнов у праці «О князьях Мещерских ХІІІ–ХV вв». При цьому професор наводить такі докази із Московських архівів, які не залишають жодного сумніву в його твердженні.

Послухаємо професора М. І. Смірнова: «На западе поселения Мещеры… доходили до Мещевска, ныне уездный город Калужской губернии, который в старину… называли Мещерском, что едва ли можно объяснять одним невежеством Московских книжников. В Тульской губернии и сейчас есть немало селений, расположенных по Оке, Плове, Шате, получивших свое название от Мещеры, в Тульском уезде — с. Мещерское и д. Мещерские выселки, — Ефремовском уезде — с. Мещерский (Зверинец), Мещерское (Богородское), — Веневском уезде — с. Мещерка (Андреевка), — Каширском уезде — д. Мещериново, — Червском уезде — с. Мещерино (Рождествино). См(отри) Материалы для географии и статистики России, т. ХLIV, Тульская губерния, СПб., 1862 г...

Волость Мещерка у Коломны упоминается в завещании великого князя Московского Иоанна II… под 1356 г…По писцовым книгам XVII в. в Московском уезде было сельцо Мещереково, — в Коломенском уезде с. Мещериново, Мещериновская пустошь, Мещерка и т. д…» [43, с. 5].

Ще раз нагадуємо шановним читачам, що у Х–ХVІІ століттях племена Мещери, так московити прозвали тюркське плем’я Мішарів, розселялись від Калузької до Нижегородської губернії, захоплюючи частину — Тульської, Московської, Тверської, Пензенської, Тамбовської, Казанської, Симбірської тощо.

«Обе эти части Мещеры — восточная и западная — Соединялись между собою местностью теперешней северной части Пензенской губернии и южной частью Нижегородской губернии, тоже занятыми Мещерою (Мішарами. — В. Б.)» [43, с. 6].

І ще одне свідчення від професора М. І. Смірнова:

«Рубежей, или границ в современном значении слова, между Мещерой (Мішарами. — В. Б.), Мордвой, Мерей и др. не было, да и нужды в них не встречалось никакой. Черта, разграничивавшая народности, существовала главным образом в языке, да отчасти в бытовом отношении» [43, с. 4].

Московська так звана історична наука дозволяє вести мову про «Восточную Мещеру» і замовчує все, що стосується «Западной Мещеры». Бо коли в науковій думці запанує правда про тюрське плем’я Мішарів, яке в VIIІ–ХVІІ століттях мешкало на теренах давніх Тмутаракані та Мещери (у московській історії — Рязанське і Ростово–Суздальське князівства), то доведеться спростовувати не одну вигадку російської так званої історичної науки.

Є ще одне свідчення у російській історії, яке стверджує, що Кримський хан у своєму листі до Московського князя вів мову саме про «Західну Мещеру». Послухаємо:

«Возвращаясь из Турции, наш посол Михаил Иванович Алексеев, писал в Москву великому князю (в апреле 1514 г.): «провожали, государь, азовские татарове Камаль–бека посла Хенкерева да Дерть–Кульяка Бийсуф с товарищи, а сниматься им вверх Сосны… А поити им на села на две Зноби, а от Знобей на Росаднов, от Росадного на Войкино, от Войкина на Бологин, от Бологина к Бирину от Бирина к Хотешину на Северские села, в том и нас туда не вели… Да гордецкого татарина изымали да от меня его хоронили, а тот хочет их вести на Мещеру, да на Андреев Городок коней для татар Касылова городка, де их кони ходят…» [43, с. 34].

Як бачимо, азовські татари, направляючись до «Андреева Городка и Мещеры», вирушали чомусь не на Рязань та Касимов, як переконують російські історики, а прямували на Лівни, «верх р. Сосны», Орел, Одоєв, Мещовськ і т. д. Йшли до якоїсь іншої «Мещеры, де их кони ходят».

Заглянемо до Великої Радянської Енциклопедії (третє видання). У томі 9 на сторінці 380 надрукований матеріал «засечные черты», де московити розповідають, як у 16–17 століттях вони протистояли південним татарам, зокрема кримським та азовським. На карті«Большая засечная черта» між річкою Жіздрою та містом Мещовськ позначено велике так зване «Мещовское поле». А якщо згадаємо, що у ті роки місто Мещовськ на московських картах, за свідченням професора М. І. Смірнова, називалось Мещерським, то, звичайно, і поле носило ім’я — Мещерське. На тому Мещерському полі паслися та ходили татарські коні у 1414–1515 роках. Саме про ту Мещеру та ті «35 городов во главе с Одоевым» і вів розмову Кримський хан Менглі–Гірей у листі до Московського князя Василя III.

Згадаємо ще кілька міст із знаменитих «35 городов во главе с Одоевом», на які Московія отримала ярлик від Кримського хана та беззаперечно приєднала протягом 1485–1515 років. Наводитимемо тільки ті міста, які офіційно визнає та вказує в Енциклопедії московська історична наука.

7. «Новосиль, город, центр Новосильского р(айо)на Орловской обл. РСФСР. Расположен на прав(ом) берегу р. Зуша (приток Оки)…В начале 14 в. центр удельного Новосильского княжества. В начале 15 в. захвачен Литвой, в конце века вновь вошел в состав Рус(ского) гос(ударст)ва. В 16 в. Н(овосиль) принадлежал к числу крепостей засечной черты» [2, т. 18, с. 81].

Звичайно, ніякого «Русского государства» в кінці XVстоліття не існувало. Так московська історія поширювала лженауку про свою державу. Але цікавим є той факт, що хоч таким чином мос ковити визнавали, що Новосільське князівство тільки «в конце 15 века» вперше увійшло до складу Московського.

8. «В. Мценск, город областного подчинения, центр Мцен ского р–на Орловской обл. РСФСР. Расположен на р. Зуша (приток Оки)… В 1320 присоединен к Литве, с нач(ала) 16 в(ека) — в составе Рус(ского) гос(ударст)ва» [2, т. 17, с. 150].

Навіть Велика Радянська Енциклопедія в другій половині XX століття на своїх сторінках допускала звичайне фальшування. Російські академіки знали, що в XV–XVI століттях жодне історичне джерело не називало Московську державу — російською, але спокійно насаджували цю фальшивку. В той час жодним словом не пояснюючи (а то ж Енциклопедія!!!), яким чином і по якому праву Новосіль та Мценськ «вошли в состав Русского государства». Приховуючи та спотворюючи факти, навіть не назвали рік загарбання тих міст — князівств. А правди, що і ці міста належали до Мещери татарського роду Ширинів чекати годі. Хоча, «при составлении Бархатной книги князья Мещерские были помещены в одной росписи с князьями Ширинскими, как происходящие от одного и того же корня (Новиков Н., Родословная книга князей и дворян российских, ч. II, М. 178, с. 345)» [34, с. 30].

9. «Брянск, город, центр Брянской обл. РСФСР… С 1252 — «стольный» город удельного Брянского княжества. В 1356 был захвачен литов(ским) кн(язем) Ольгердом и находился под властью Литвы и Польши. В 1500 войско Ивана III овладело Б(рянском) и он окончательно вошел в состав Моск(овского) гос(ударст)ва» [2, т. 4, с. 78].

Просимо звернути увагу й на цю цитату. Як хитро та витончено російські академіки і професори подали матеріал: здавалося би цілком достовірно. Московити закинули до фрази одне зайве слово «окончательно» і тим повністю сфальшували текст. Бо цим словом нав’язали нам думку, що Брянськ і до 1500 року якимось чином належав до Московії. В той час, коли Брянське князівство було створене ханом Батиєм у 1252 році і належало татарському (тюркському) роду Ширинів.

Одне випнули, а друге — приховали, і отримали звичайну фальшивку, яку автор називає — московською волохатою правдою. Російський історик М. М. Карамзін був дещо дипломатич нішим і називав такі явища «примесами лжи».

10. «Карачев, город, центр Карачевского р–на Брянской обл. РСФСР… С 1246 после нашествия татар К(арачев) — гл(авный) город особого удела… В кон(це) 15 в. К(арачаев) отдан вел(иким) кн(язем) литов(ским) Александром Симеону Иоанновичу Можайскому, который присягнул вел(икому) кн(язю) моск(овскому) Иоанну III…» [2, т. 11, с. 401].

Ми назвали ще чотири міста із 35 (тридцяти п’яти), переданих Кримським ханом Менглі–Гіреєм Московському князеві Івану III, аби посилити Московію та зіштовхнути її з Великим Литовсько–Руським князівством.

У своїх листах–відповідях Московські князі Василь III та Іван IV (Грозний), які отримували вимоги від кримських ханів повернути «35 городов во главе с Одоевом», жодним словом не заперечували, що Іван III таки отримав ті міста згідно з ярликом Менглі–Гірея від Великого Литовсько–Руського князівства. Кримський хан Менглі–Гірей постійно підтримував Московського князя військовими силами при перепідпорядку ванні «Мещерських міст» впродовж 1486–1514 років Московському князівству.

Звернімо увагу: мова у нашому випадку йде саме про «Західну Мещеру» і аж ніяк не про так званий «Мещерський Городок» — Касимов. Та Касимовська Мещера не має жодного відношення до листів кримських ханів. Бо, посадивши у 1486 році на Касимовський царський престол свого брата Нур–Дуалета, хан Менглі–Гірей не відбирав від нього для Івана III жодного Мещерського міста. Всі міста і удільні князівства, які Іван III приєднував до Московії впродовж 1485–1514 років, лежали на заході від Москви.

Тому надзвичайно дивно чути від російських істориків нерозумні байки та вигадки про «Бахмета, Усейнова сына», який немовби загубився десь на теренах Касимовського ханства.

Ось як була зафіксована правда про Ширинський рід Чингісидів «Бахмета Усейнова сына».

«Правда, родословная князей Мещерских появилась не позднее 1555 г., когда по приказанию Грозного был составлен «Государев родословец» в числе немногих родов которого был помещен и род князей Мещерских» [43, с. 13].

Саме отой «Государев родословец» Івана Грозного і не дозволив династії Романових при написанні «Родословной книги князей и дворян российских», вперше оприлюдненої знаменитим Миколою Івановичем Новіковим у 1787 році, змінити родовід великих Тверських князів.

Таким чином до нас дійшла правда про «Бахмета Усейнова сына» — рідного брата хана Батия — Чилаукуна, його сина — Беклемиша, який прийняв хрещення і став князем Михайлом. І ми уже встановили у першій книзі «Москва Ординська», що тим Михайлом був — Михайло Тверський, який побудував церкву «Преображения Господня» в «Андреевом Городке», який ще називався «городом Святого Спаса на Твери», а пізніше московити назвали його — «Тферь», а ще пізніше — «Тверь».

Може виникнути запитання: чому саме Тверські християнські князі добивалися фіксації свого роду окремим розділом у «Государевом родословце» Івана Грозного та в «Родословной книге князей и дворян российских» Романових?

Відповідь на запитання може бути тільки однозначною.

Тверське князівство до Московського було приєднано добровільно, без війни, за рішенням ширинських родів Криму і Твері, де ширини перебували при владі. А поскільки тверський ширинський рід князів Мещерських був «владетельным», то він уже за своїм походженням мав право на улусне(князівське) володіння. І навіть після приєднання Тверського князівства до Московського, Московський князь був зобов’язаний наділити удільних тверських князів, які перейшли в його підпорядкування, улусними (удільними) землями та людьми, як правило, того ж роду, що й князь. Маймо на увазі: «владетельных» родів на теренах Московської держави на початку XVI ст., в часи Івана III та Василя III, було мало. До таких належали християнські нащадки ханів (братів Батия): Чилаукуна, Беркечара, Берке, Мухаммеда і — пізніше — Тохтамишата Улу–Мухаммеда, які були великими ханами Золотої Орди і мали право на перерозподіл земель.

Ось тому до «Государева родословца» «в числе немногих родов был помещен и род князей Мещерских», тобто Тверських (удільних).

Бо Великий Тверський князь Михайло Борисович (1453–1505), за підтримки Литви, за рішенням старійшин ширинських родів, був позбавлений права на свій улус (князівство) і покинув свою землю. Іван Грозний у 1555 році ще боявся посягати на «владетельный» рід Тверських князів, тому й заніс їх окремим розділом до свого «Государева родословца». Тобто Мещерські (Тверські) князі були поставлені в один ряд з царськими. Не забуваймо, у ті роки Мещерські (Тверські) князі, які добровільно, виконуючи волю ширинів, перейшли під руку Івана III у 1485 році, перебували під захистом не тільки Кримського хана, але, одночасно, під захистом кримського роду ширинів. І цьому є підтвердження в листах кримських ханів до московських князів.

Послухаємо:

«А что наши люди Мещеру воевали, то я не ручаюсь, что впредь этого не будет, хотя я с братом своим великим князем. буду в дружбе и братстве; людей своих мне не унять: пришли ко мне всею землею, говорят, что не будут меня в том слушаться; а ширины мимо меня вздумали воевать Мещеру, потому что ныне на Мещере наш недруг, а из старины этот юрт наш. Нынче брат мой, князь великий, зачем не просил у меня на Мещеру брата или сына. Когда наш род был на Мещере, то смел ли кто из наших смотреть на нее. И только то по старине не будет, то Мещере всегда быть воеванной» [34, т. 95, с. 377–378].

Знову переконуємося, що Кримський хан Магмет–Гірей у листі до Московського князя Василя III писав саме про Тверське князівство, бо в Касимові у ті роки на престолі могли сидіти тільки аргини, як головний, панівний рід незалежного царства. Та головне навіть не це. Якщо ми проаналізуємо походи кримських татар у XVI столітті на Московію, то побачимо, що вони ніколи не ходили на Касимов, а завжди ходили на захід від Москви, в район так званого Мещерського (Мещовського) поля, яке не мало відношення до Касимова.

І якщо у Касимовському царстві аргини були панівним родом, то тверські ширинські князі, за свідченням російських істориків «С начала XVI века Мещерские князья окончательно вошли в служивое сословие… (Московського. — В. Б.) государства…» [191].

Це в той час, коли аргинські хани Касимова ще до Петра I були царями свого улусу (князівства).

Тому в 1682 році, а за московським апостольським літочисленням у 190 році, «Великий Государь, Царь и великий князь Феодор Алексеевич» «искореняя и разрушая местничества» та вводячи нову «Родословную книгу князей и дворян российских и выезжих» не міг не згадати, або, взагалі, викинути, царський рід «Ширинських Мещерських князів». їхні нащадки ще були живі на ті часи і часто–густо не корились Романовим та їхнім висуванцям, а іноді й лупцювали тих, якщо вони не надавали їм гідних почестей.

Так, за документальною книгою Івана Забеліна «Домашний быт русских царей в XVI и XVII столетиях», «8 февраля 1650 года на царском крыльце столкнулись князь Мещерский со стольником Алексеем Дубровским». І хоча царський стольник за посадою знаходився на вищому щаблі влади від князя Мещерського, та «князь Лаврентий гонялся за мною, лаял матерно и всякою непотребною лаею и называл страдником (холопом. — В. Б.)» [171, с. 375].

Між іншим, стольник Олексій Дубровський побоявся Мещерського князя назвати «холопом». Певно знав, що він царського роду:

«А Ширинских князей холопом Алексей (Дубровський. — В. Б.) Князь Лаврентья не называл» [171, с. 375–377].

Ось тому, хоча й обрізаною та спотвореною, звістка про Ши ринський, Мещерський рід «Бахмета Усейнова сына» потрапила на сторінки книги династії Романових «Родословная книга князей и дворян российских и выезжих».

На закінчення розділу назвемо ще більше десяти міст, які входили до переліку «35 на чолі з Одоєвим» та були передані Кримським ханом Московії з 1485 до 1515 року. Розпочнемо їхній перелік від кордону з Тверським князівством. Отож:

11. «Волок на Ламе (Волокаламск), город, центр Волоколамского р–на Московськой обл. РСФСР, на р. Городенка, близ впадения ее в Ламу… В 1513 В(олоколамск) присоединен к Московскому княжеству» [2, т.26, с. 113].

12. «Торопец, город центр Торопецкого р–на Калининской обл. РСФСР… С сер(едины) 14 в. в Вел(иком) княжестве Литовском. С 1503 в Моск(овском) гос(ударст)ве» [2, т. 26, с. 113].

13. «Можайск, город областного подчинения, центр Можайского р–на Московской обл. РСФСР. Расположен на р. Москве… в 110 км к З(ападу) от Москвы… После ликвидации Можайского удела (1493) М(ожайск) — уездный город…» [2, т. 16, с. 412].

14. «Вязьма, город в Смоленской обл. РСФСР… Впервые упоминается под 1239, в 1403 захвачен литовскими феодалами. Окончательно присоединен к Рус(скому) (Московському князівству. — В. Б.)… в 1494 году» [2, т. 5, с. 605].

Звертаємо увагу читачів ще на один спосіб московських вигадок. Це приєднання земель (Мещерських уділів) спочатку далеких, а потім ближніх. Москва, виявляється, приєднала до себе Вязьму, а потім — Можайськ; раніше — Торопець, а за ним — Волоколамськ. Це при тому, що названі пари міст розташовані на дорогах, які їх зв’язують і Волоколамськ та Можайськ знаходяться значно ближче до Москви. А на тих дорогах знаходяться ще такі міста, як Ржев, Зубцов, Великі Луки, які, взагалі були залучені до Московії: в «14 веке присоединен к Моск(овскому) гос(ударст)ву Ржев»; в 1478 В(великие) Л(уки) присоединены к Москве»; «Зубцов… В 1485 в составе Тверского княжества присоединен к Московскому гос(ударст)ву Иваном III».

Отак Москва спочатку приєднує Великі Луки (1478 рік), і тільки в 1513 році — Волокаламськ. І це на одній–єдиній дорозі (Москва — Великі Луки), яка досі зв’язує два міста.

Тому пропонується визначити найближчі міста до Москви, які знаходились на давніх дорогах зі сторони «Західної Мещери»

і були приєднані до Московського князівства наприкінці XV та на початку XVI століть. Ось ті міста.

15. «Клин, город в Московской обл. РСФСР… В 1482 вместе с Тверским княжеством присоединен к Москве…» [2, т. 12, с. 313].

16. «Верея, город в Моск(овской) обл. РСФСР… Впервые упоминается в летописи под 1371. В 14–15 вв. В(ерея) — центр Верейского княжества. Сохранились остатки древнего кремля и собор 16 в.» [2, т. 4, с. 532].

17. «Малоярославец, город, центр Малоярославецкого р–на Калужской обл. РСФСР. В1485 был присоединен к Моск(овскому) вел(икому) княжеству и стал именоваться М(алоярославец) (в отличие от Ярославля)» [2, т. 15, с. 290].

Не дивуймося з приводу 1482 року щодо Клину. Це звичайна московська вигадка, без пояснення. Має бути 1485 рік.

А от щодо Малоярославця, то дуже показовим є той факт, що після приєднання до Московії місту змінили ім’я: замість Ярославець він став — Малоярославець. Саме так трапилось із містом «Святого Спаса на Твері», воно стало — «Тферью» пізніше — «Тверью».

18. «Алексин, город, центр Алексинского р–на Тульской обл. РСФСР. Расположен по берегам р. Оки… Впервые упоминается в нач(але) 13 в.» [2, т. 1, с. 419].

Як бачимо, місто «Алексин» московита самі посоромились приєднувати до Московського князівства, скажімо, як Серпухов. чи Торусу «в XIV веке», чи «в 1462 году».

Отож і «Алексин» належав до знаменитих «35 городов во главе с Одоевом».

19. «Кашира, город в Московской обл. РСФСР. Расположен на высоком правом берегу р. Оки… Основан в 14 в….» [2, т. 11, с. 556].

Московська історична наука посоромилась згадати, що й Кашира належала до «35 городов», переданих Менглі–Гіреєм до Московії.

Але ми пам’ятаємо, що князь Каширський зі своїм військом в кінці 1482 року, після погрому Києва, прийшов на його захист та відбудову. Тому татарський Каширський князь, разом зі своїм уділом, міг бути приєднаним до Московії тільки після 1485 року.

Ми визначили міста з північного заходу, заходу та південного заходу, які розташовані неподалік Москви і, за свідченням російської історичної науки, тільки після 1485 року були приєднані до Московського князівства. Ось їх перелік (з півночі на південь): Клин, Волоколамськ, Можайськ, Верея, Малоярославец Алексин, Кашира. Таким чином ці міста — князівські уділи відтинали Московське князівство від тієї «таємничої Мещери», про яку у своєму листі до Московського князя Василя III писав Кримський хан, та вимагав їх повернути назад. Вся та земля, разом із переліченими уділами, була завойована 1238 року ханом Батиєм і називалась татарами Мещерою, а князі — Мещерськими.

Отож, уже не посилаючись на московські так звані історичні джерела, а спираючись на звичайну людську логіку, додамо ще декілька міст, які, напевне, належали до списку «35–ти на чолі з Одоєвом».

«20. Калуга;

21. Венев;

22. Волхов;

23. Плавск;

24. Ржев;

25. Великие Луки;

26. Серпухов;

27. Таруса;

28. Юхнов» та інші.

Читачі можуть подумати та додати ще кілька міст.

Звернімо також увагу на деякі прізвища Мещерських, Ширинських князів. Зрозуміло, що князі, які виконали наказ кримського хана та рішення роду Ширинів, мали свої улуси в Мещері, і перейшли на бік Московського князя Івана III (Якуба), не могли бути слов’янськими. Вони були з тюркського роду Ширинів, чи зі споріднених родів. А ось їхні прізвища, що дійшли до нас: князі Мстиславські, князі Старицькі, князі Одоєвські, князі Холмські, князі Микулинські, князі Мосальські, князі Козельські, князі Новосільські, князі Карачевські, князі Можайські, князі В’яземські, князі Верейські, князі Каширські, князі Калузькі, князі Веневські, князі Ржевські, князі Серпуховські, князі Плавські, князі Волховські тощо.

А ще ж були: Зубови, Зубатови, Зубцови, Микуліни, Кашини, Козлови, Мосалови, Караченцеви, Алексини, Болохови, Юхнови, Лукіни тощо.

Можна додати до цього списку ще не один десяток подібних прізвищ. Розкриймо «Родословную книгу князей и дворян российских и выезжих» та переконаймось.

Шкода тільки, що російська історична наука прагне переконати усіх, що ці татарські роди належать чи до Рюриковичів, чи до слов’ян, чи до європейських. Ті роди — прямі нащадки Чингісидів. І соромитись цього нема чого.

2

Треба зазначити, що взаємовідносини між Московією та Кримом за перших років князювання Василя III, у порівнянні з часами Івана III, не змінилися. Та й не могли змінитись, бо на них головний вплив мали старі домовленості та договори, а особливо — Шертні (Клятвенні) грамоти, які давав Іван III «за себя, за детей да за онуков своих». Такі ж Шертні грамоти змушений був підписувати й Василь III.

Але Василь III за поведінкою і вчинками був іншою людиною, якщо порівнювати його з батьком, і головною причиною цієї відмінності було їхнє виховання й оточення. Якщо Іван III (Якуб) народився і виховувався у стовідсотковому татарському оточенні, бо батько Улу–Мухаммед був Великим ханом Золотої Орди, а його син Якуб народився десь 1430–1432 року, та потрапив до Московії уже в юнацькому віці, то Василь III народився в Москві, а народила його жінка європейського виховання Софія Палеолог. Яка, за свідченням російських істориків, мала неабиякий вплив на свого чоловіка Івана III, і на політику Московської держави. Зрозуміло, що син Василь III теж був вихований під великим впливом матері, тому мріяв вибудувати нову «Московську Візантію» з одноосібною владою. Але, як писав М. М. Карамзін, «любил выгоды мира, не страшась войны, и не упуская случая к приобретениям, важным для государственного могущества, менее славился воинским счастием, более опасною для врагов хитростию…» [18, т. VII, с. 8].

Для того, щоб краще зрозуміти взаємовідносини між Великим Литовсько–Руським князівством, Кримським ханством і Великим Московським князівством, автор пропонує деталізувати той період та пильніше придивитись до нього.

Після смерті Івана III, великий князівський престол посів його син від другої дружини — Василь III. Хоча першим заповітом Івана III московський трон передавався його онукові — Дмитрію (спадкоємець по лінії старшого сина Івана від тверської княжни). Та ще Іван III заточив онука до в’язниці, де той і помер у 1509 році, уже за часів князювання Василя. Ці вчинки та рішення князя Івана III теж приписують впливові Софії на чоловіка.

Прийшовши до влади, Василь III продовжив тиск на Велике Литовсько–Руське князівство, забираючи від нього згідно з ярликом Кримського хана решту уділів «35 городов во главе с Одоевым».

Та Казанський цар, скоріше, за вказівкою Кримського хана, відмовився допомагати Московському князеві у війні на заході. Причина такого рішення Кримського хана — відсутність Шертної грамоти з боку Московського князя Василя III. Зазвичай Шертна грамота писалася в Криму ханом, де він диктував свої вимоги: потім її відсилали з довіреними особами до Москви на підпис князеві; підписана Московським князем Шертна грамота привозилася Кримському ханові; він тільки тоді її підписував, ставив свою родову тамгу (печатку), залишав собі один примірник, а другий — відсилав до Москви. Як правило, ця процедура тяглася рік — два.

«Зная великую пользу союза (це неправда, бо мова йде про васальну залежність Москви. — В. Б.) Менгли–Гирея, Василий нетерпеливо желал возобновить его; уведомил хана о кончине родителя и… (просив. — В. Б.) от него новой Шертной… грамоты. Менгли–Гирей прислал ее с двумя своими Вельможами…» [18, т. VII, с. 8].

Одразу після підписання Василем III Шертної грамоти Кримському ханові, закінчились чвари між Казанню та Москвою.

«…Убежденный Менгли–Гиреем… Магмет–Аминь (Казанский цар. — В. Б.) исполнил его волю; новою клятвенною грамотою обязался быть ему (Василию III. — В. Б.) другом…» [18, т. VII, с. 10].

Після смерті Улу Мухаммеда (1462 рік) між Москвою і Казанню постійно точилася боротьба за родову першість. Ось чому кримські хани, як і московські князі, завжди намагалися тримати на Казанському царському престолі свою людину: і ті й інші мали на те право — московити, як на батьківський спадок, а кримські хани, як спадкоємні царі Золотої Орди.

На перше десятиліття XVI століття припадає зрада татарського роду Глинських Великому Литовсько–Руському князю. Під тиском хана Менглі–Гірея Глинські перейшли зі своїм військом та частиною своїх земель до Московського князя. У ці ж роки і Кримський хан наніс жорстокого удару по володіннях Литви.

Спільні дії Москви і Криму призвели до підписання Великим Литовсько–Руським князівством угоди, за якою до Московії відійшли землі згідно з ярликом хана Менглі–Гірея: «35 городов во главе с Одоевым» і «те писанные города, что к нам (Криму. — В. Б.) тянут: Брянеск, Стародуб, Почап, Новый Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ…».

Звичайно, головним аргументом, який вплинув на рішення BKЛ піти на передачу земель до Московії, стало рішення Кримського хана та старійшин кримських татарських родів. Хоча у Великому Литовсько–Руському князівстві добре знали і про тиск Стамбула на Крим.

За мирним договором між Москвою та Вільно 1508 року до Московської держави відійшли татарські уділи з «Князьями — Шемякиными, Стародубскими, Трубецкими, Одоевскими, Воротынскими, Перемышльскими, Новосильскими, Белевскими, Масальскими, все их отчины и города» [18, т. VII, с. 16].

Ще недавно більшість із цих князів відбудовували Київ (1482–1484 роки), а з 1508 року, за наказом Кримського хана Менглі–Гірея, стали васалами Московського князя Василя III.

Московська історична наука про цей бік так званого «завоювання» воліла мовчати. Хоча російські історики оприлюднили факт передачі Кримським ханом Івану III «тридцяти и пяти городов с Одоевом в головах (а они), из старины деда нашего были, а, и в дефтери посмотри увидаешь», та історики за сотню років не дослідили це питання.

Отакий черговий анекдот московської історії. Що цікаво, мовчить з цього приводу й українська історична наука. Та повернімося до нашої теми.

Кримські хани у своїх листах постійно запрошували московських князів взяти участь у походах на Астрахань, де отаборились їхні вороги — мангити. Про те писав і М. М. Карамзін:

«Магмет–Гирей… вызвался даже, в залог союза, прислать одного из сыновей на житье в… (Московію. — В. Б.), ежели Великий Князь пошлет сильную рать водою на Астрахань» [18, т. VII, с. 44].

Кримські хани постійно підштовхували Московію до захоплення земель на сході. Та московські владоможці поки що цього не розуміли, освоюючи західні території, які так легко потрапили до рук. Окупувавши, за ярликом хана «35 городов во главе с Одоевом» та Сіверщину, московити розірвали договір з Великим Литовсько–Руським князівством і рушили на завоювання Смоленська, який до того часу ніколи ні до Московії, ні до Золотої Орди не належав.

Московити ярлик на нього від Кримського хана отримати не могли. А саме Смоленськ, мов ніж, розтинав нові московські надбання.

Московське військо двічі підступало під Смоленськ, та було вщент розгромлене. Після того зрадники Глинські запросили із Германії «многих людей искусных в ратном деле, которые приехали в Москву через Ливонию» [18, т. VII, с. 37].

Цього разу московити Смоленськ не брали штурмом, а «начали стрелять по городу из–за Днепра большими и мелкими ядрами, окованными свинцом» [18, т. VII, с. 37].

Глинські та німці–найманці зробили свою справу — Смоленськ упав у 1514 році. Московський лапоть (чобіт) вперше ступив до Смоленська та втриматись там не зміг, бо у 1611 році був відібраний у Московії та приєднаний до Польщі.

Всі ці роки, поки Василь III чітко дотримувався Шертної грамоти, даної Кримському ханові, та вів постійні війни з Великим Литовсько–Руським князівством, Крим і Стамбул підтримували свого васала. Василь III постійно направляв своїх послів до Стамбула і до Криму, де їх радо приймали, і, навіть сам приймав послів від Султана.

У 1510 році дружина хана Менглі–Гірея, знаменита Нурсал тан, відвідала Москву та Казань, де зустрічалася із своїми синами: Летифом, що мешкав при дворі Василя III, та Мухаммед–Еміном, який сидів на Казанському царському престолі з 1487 року. До нього престол займав його брат Алі–Хан. Звернімо увагу — з 1486 року і Касимовським царським престолом володіли родичі Менглі–Гірея:

1. Нур–Дуалет (брат Менглі–Гірея) — 1486–1491 рр.

2. Сатилган (син Нур–Дуалета) — 1491–1506 рр.

3. Джанай (син Нур–Дуалета) — 1506–1512 рр.

І тільки після Джаная Касимовський царський стіл посів, скоріше із примусової згоди Кримського хана, представник роду хана Тохтамиша та його сини:

4. Шейх–Ауліар — 1512–1516 рр.

5. Шах–Алі Хан(синАуліара) — 1516–1518 рр.

6. Джан–Алі (синАуліара) — 1519–1532 рр.

Тобто з кінця 1512 року рід Гіреїв втратив касимовський престол, що з подачі московитів відійшов до дружнього їм роду хана Тохтамиша. Звичайно, таке рішення міг прийняти тільки рід Ширинів.

У цьому проявилося виховання Василя III, якого мати для досягнення мети навчила діяти не силою, а хитрістю.

Це саме той випадок, про який писав М. М. Карамзін: «Менее славился воинским счастием, более опасною для врагов хитростию» [18, т. VІІ, с. 8].

Послухаємо про відвідини Москви та Казані царицею Нурсалтан:

«В 1510 году жена Менгли–Гиреева, Нурсултан, приехала в Москву с Царевичем Саипом и с тремя Послами… Целию сего путешествия было свидание Царицы с ее сыновьями, Ле тифом и Магмет–Аминем. Великий князь угощал ее как свою знаменитую приятельницу и через месяц… (вона поїхала. — В. Б.) в Казань, где она жила около года… (у свого сина, Казанського царя. — В. Б.) Магмет–Аминя… Царица Нурсултан при возвращении из Казани жила опять месяцев шесть в Москве, ласкаемая, честимая при дворе…» [18, т. VІІ, с. 31].

Мова у М. М. Карамзіна йде не про відвідини царицею чужих династичних дворів, а відвідини своєї родини в Москві і в Казані, родичі якої шість місяців «ласкали и честили» старійшину роду Улу–Мухаммеда. І в цьому висновку немає ніяких домислів, якщо згадати, що на казанському царському престолі сиділи сини цариці Нурсалтан: спочатку — Алі–Хан, а потім — Мухаммед–Емін. При цьому не забуваймо, що свого часу Казанський улус став спадком старшого сина Улу–Му хаммеда — Махмутека, а Московський — молодшого сина — Якуба (Івана).

Очевидно цариця Нурсалтан була молодшою дочкою останнього царя Золотої Орди — Улу–Мухаммеда. А рід кримських ханів–Гіреїв, як і роди Тохтамиша та Улу–Мухаммеда, походили від Ширинів брата хана Батия — Тука–Тумура, сину якого Уран Тимуру хан Золотої Орди Менгу–Тимур передав землі Криму. Ми про це говорили у першому томі «Москви Ординської», у першому розділі частини п’ятої.

Тобто правлячі династії Криму, Москви та Казані у 1510 році походили із одного давнього ханського роду, і царівна Нурсалтан належала до старійшин роду по жіночій лінії. Тому з такими почестями її приймали і в Москві, і в Казані.

Про узгоджені спільні дії Москви та Криму проти Великого Литовсько–Руського князівства до 1514 року свідчать десятки прикладів. Наведемо тільки один 1512 рік. У тому році навесні Кримський хан Менглі–Гірей завдав потужного удару по Русі Україні з півдня. Послухаємо: «Під Вишнівцем, поблизу Лопушни, очолюване князем (Костянтином Івановичем Острозьким. — В. Б.) 6–тисячне військо погромило учетверо більші сили кримського хана Менглі–Гірея, звільнивши 16 тисяч полонених (28 квітня 1512 р.)» [167, с. 524].

А ось що робили московити того ж таки року: «Того–таки 1512 року,… розпочалася нова московсько–литовська війна, яка тривала близько десяти років…» [167, с. 530].

На перших порах, завдяки зриву мирних угод та несподіваним ударам, Московія мала у війні деяку перевагу. Не забуваймо, що на боці Василя III воювали касимовські, казанські, астраханські і ногайські татари та їх підтримував Кримський хан.

Але уже з кінця 1514 року, по суті, молодий Кримський хан Магмет–Гірей (його батько Менглі–Гірей помер 1515 року в глибокій старості) запропонував Василю III повернути Касимовське ханство родові Гіреїв, або повернути Литві «Сіверщину», до якої в ті часи залучали Брянщину. Про що свідчить лист Кримського хана до Василя III 1514 року. Звичайно, Москва не погоджувалася на жодну пропозицію Кримського хана, і посилено спілкувалася зі Стамбулом, намагаючись через Султана вплинути на нового Кримського хана Магмет–Гірея.

Одночасно, шантажуючи Крим і Стамбул, Василь III у ті роки вів переговори з імператором Максиміліаном (Священна Римська імперія, а по суті молода Австро–Угорська імперія), Данією, Німецьким Орденом тощо.

Інтриганство Василя III було ознакою його виховання матір’ю Софією та її візантійським оточенням у Кремлі. Йшло поєднання суто татарського впливу та візантійського на московську правлячу верхівку. З’являвся новий тип московського володаря, який особливо проявиться в характері та вчинках Івана IV (Грозного) — звичайного параноїка. Між іншим, такі висновки робили французькі науковці пізніших часів.

Отож Велике Литовсько–Руське князівство, зібравши сили, завдало Василю III нищівного удару під Оршею. Послухаємо М. М. Карамзіна:

«Государь приказал… Воєводам нашим… итти навстречу к неприятельской рати. Константин Острожский предводительствовал ею… Наших было 80000, Литовцев же только 35000… Все говорят согласно, что Литовцы никогда не одерживали такой знаменитой победы над… (московитами. — В. Б.); гнали, резали, топили их в Днепре и Кропивне; телами усеяли поля между Оршею и Дубравною; пленили Булгакова, Челяднина и шесть иных Воевод, тридцать семь Князей, более 1500 Дворян и чиновников, взяли обоз, знамена, снаряд огнестрельный…Мы лишились тридцати тысяч воинов; ночь и леса спасли остальных…» [18, т. VII, с. 40–41].

Московія втратила всі свої смоленські завоювання, окрім Смоленська, який Острозький не став штурмувати, бо князь Шуйський — керівник оборони Смоленська, пообіцяв повністю знищити населення міста. Він навіть перед штурмом «изумил его жителей зрелищем ужасным: велел настене, в глазах Литвы, повесить… (знатних смоленських бояр. — В. Б.), надев на них собольи шубы, бархаты, кашки, а другим привязав к шее серебрянные ковши или чарки, пожалованные им от Великого Князя» (московського Василя III. — В. Б.) [18, т. I, с. 41].

Саме так чинили у XX столітті фашисти і більшовики–енкаведисти, залякуючи людей.

Звернімо увагу: Смоленськ у 1514 році був загарбаний Москвою вперше за свою історію; у ньому мешкали переважно слов’яни; в той час, як загарбники були майже стовідсотково татарами. А з династії Шуйських вийшов один із московських царів — Василь Шуйський (1606–1610).

Тож не забуваймо такі речі.

Оскільки стосунки між Москвою і Кримом були напруженими через Касимовське ханство, то Кримський хан Магмет–Гірей зажадав, аби Московія негайно повернула Великому Литовсько Руському князівству Сіверщину. Послухаємо з цього приводу М. М. Карамзіна:

«К несчастию, новый хан… писал, что взятие Смоленска нарушает договор Василиев с Менгли–Гиреем, который будто бы пожаловал Смоленское княжение Сигизмунду (польський король. — В. Б.); что Василий должен возвратить оное также Брянск, Ста род уб, Новгород Северский, Путивль, вместе с другими городами, будто бы данными Ханом, отцам его, Иоанну в знак милости» [18, т. VП, с. 43].

Звичайно, М. М. Карамзін дещо перебрехав лист Кримського хана до Василя III. У «Сборнике Императорского Русскаго исто рическаго общества (РИО)», який подав коментарі ханських листів, зовсім немає згадки про Смоленськ і Смоленське князівство, а «Новгород–Северский» чомусь подано як «Новый Городок».

Отож М. М. Карамзін продовжив фальшування листа Кримського хана.

На якій підставі робиться така заява?

Наша відповідь надзвичайно проста: Кримський хан, як і Золота Орда, ніколи не володіли Смоленськом і Смоленським князівством, тож не могли передавати право чи ярлик на володіння.

М. М. Карамзін в черговий раз намагався виставити хана звичайним дурнем і авантюристом. А відносно «Нового Городка», московити, фальшуючи тексти листів кримських ханів, наведених у «РИО», допустилися звичайної помилки, вказавши Тверський «Новый Городок». Це ім’я міста було в листі хана Менглі–Гірея серед міст Тверського князівства, яке він передав Іванові III у 1485 року. Тому його й навели серед імен міст, хоча фальсифікатори, відвертаючи увагу від Твері та «35 міст на чолі з Одоєвом», вказали тільки на частину ханського листа, другорядну частину. «Писарі від історії» грубо помилилися. Новоград Сіверський «Новым Городком» для татарів Золотої Орди бути не міг — він уже 1096 року був столицею Сіверського князівства і ніколи «Новым Городком» не йменувався.

Звичайні російські клерки не знали чужої історії і чужої (української) мови.

«Щоправда литовцям не вдалося відвоювати… Смоленськ — але він залишився єдиним територіальним здобутком… (Моско вії. — В. Б.) у війні 1512–1522 рр. Князю ж Констянтину бывши под Смоленском и от Смоленска возвратившуся, и взял городы тые, которые уже служили великому князю московскому: Мстиславль, Кричев, Дубровну. И повеле им по первому служити Великому княжеству Литовскому, а сам поиде в Литовскую землю…» [167, с. 531–532].

За таких обставин, Москва посилено скаржилася на Кримського хана Султану, зводячи на нього наклепи.

Саме у ці роки тяжко захворів і невдовзі помер Казанський цар Мухаммед–Емін, брат Кримського хана — Магмет (Мухаммед) Гірея.

«Хан Крымский принимал живейшее участие в судьбе Казани, опасаясь чтобы тамошние Князья после Магмет–Ами ня не взяли к себе на престол кого–нибудь из Астраханских, ненавистных ему Церевичей» [18, т. VII, с. 45].

Ця цитата із праці М. М. Карамзіна надзвичайно цікава тим, що зайвий раз вказує, як відбувалося обрання місцевими (казанськими) родами нового хана (царя). Як бачимо, ніякого впливу Москва на обрання Казанського царя не мала. Звичайно, московські Чингісиди могли рекомендувати казанським татарським родам якусь кандидатуру. І тільки. Головне, вирішальне значення мало рішення казанських татарських родів, які були зобов’язані підняти хана над своїми головами на повстині.

Отож призначення Казанського царя Московським Великим князем є звичайною вигадкою. Навіть Кримський хан — глава роду Ширинів, міг тільки давати рекомендації з цього приводу. Хоча, звичайно, міг і застосувати військову силу.

На казанський царський престол був обраний Шах–Алі Хан — Касимовський цар, скоріше, після консультацій касимовських і казанських татарів. І хоча Шах–Алі походив, за свідченням М. М. Карамзіна, із роду хана Тохтамиша, тобто ширинського роду, та нащадки Тохтамиша були ближчими до московитів, ніж до кримських ширинів, бо ще на початку XV століття більшість ханського роду прийняла християнську віру.

Шах–Алі посів Казанський царський престол у 1519 році, хоча його попередник «Мухамет–Амин умер в Казани в 1518 году».

«В 1519 году Шах–Али был торжественно объявлен ханом Казанским. Если верить Герберштейну, то возвышению Шах–Али немало способствовало еще то, что он женился на вдове Мухамет–Амина» [96, с. 15].

Це обрання Казанського царя задоволено сприйняла Москва. Напевне, московські Чингісиди доклали чимало зусиль, щоби таке обрання відбулося. Та залишився вельми незадоволе ний Кримський хан Магмет–Гірей, рід якого втратив Казанське і Касимовське царства.

Знаючи про постійні московські інтриги навколо Касимова і Казані, Магмет–Гірей не міг не відплатити Московському князю за них. Ось що з цього приводу писав М. М. Карамзін:

«Если Хан Крымский, сведав о воцарении Шиг–Алея, не вдруг огнем и мечом устремился на… (Московію. — В. Б.), то сие происходило от боязни досадить Султану, коего отменная благосклонность к великому Князю была ему известна» [18, т. VII, с. 59].

Кримський хан, звичайно, добре знав, що Василь III мав васальний договір з Осьманською імперією, тому нанести військовий удар по союзнику без дозволу Султана не міг. Московська вигадка «про благосклонность Султана к великому Князю» належить до чергових «доважків брехні». Уже на початку 1521 року хан Могмет–Гірей спорадив військовий похід кримських військ на Казань, щоби замінити Казанського хана Шах–Алі своїм братом.

Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію:

«После смерти Мухаммеда Эмина (1518) на казанский престол был посажен касимовский… (цар. — В. Б.) Шах–Али, свергнутый в 1521 братом кримского хана Сахиб–Гиреем. К(азанское) х(анство) вступило в союз с Крымским и Астраханским ханствами и Ногайской Ордой, к(оторых) поддерживала Турция. В 1521 крымцы и казанцы произвели опустошит(ельный) набег на окрестности Москви… В 1524 г. К(азанское) х(анство) признало вассальную зависимость от Турции и на престоле утвердился Сафа–Гирей (правил с перерывами в 1521–49)» [2, т. 11, с. 140].

Тепер стає зрозумілим, навіщо цариця Нурсалтан 1510 року наносила візити до Москви і Казані з молодим «царевичем Саипом». Певно, була вона і в Касимовському царстві. Відбувалося представлення майбутнього царя Казані дружнім і братнім ханським родам Улу–Мухаммеда в Москві та Тохтамиш в Касимові, а також відвідини майбутнім ханом своїх казанських володінь і підданих.

Старійшини татарських родів Московії, Казані та Касимова вчинили у ті часи досить мудро, щоби стабілізувати в улусах владу нащадків хана Тука–Тимура, тринадцятого брата Батия. Це на вимогу старійшин татарських родів улуси хана Улу–Мухаммеда, які йому вдалося завоювати у 1438–1445 роках, були згодом розділені між трьома царськими династіями, які володіли троном Золотої Орди.

1. Московський улус (князівство) залишився за родом хана Улу–Мухаммеда, бо майже повністю християнізувався.

2. Касимовський улус (ханство) відійшов до нащадків хана Тох тамиша. І не думаймо, що нащадки Тохтамиша були обділені при цьому розподілі. Аж ніяк. Касимовське ханство по суті перебрало до своїх рук давні землі Мохші (Наровчата), або по–іншому — Тмутаракані (Рязанського князівства). Та пам’ятаймо: Рязанського князівства в часи Золотої Орди не існувало хоча б з тієї причини, що Стара Рязань була спалена ханом Батиєм у 1237 році і не відбудовувалася. Був створений новий улус із столицею у Темникові, де знаходилася ставка хана Беркечара, в російських джерелах — Бехана.

3. Казанський улус (ханство), яке відійшло до роду Гіреїв.

Всі три гілки ханів і князів Касимова, Казані і Москви належали до родів Тука–Тимура. Не будемо наводити родоводів Тохтамиша, Улу–МухаммедатаХаджі–Гірея — засновника Кримського ханства.

Ось що коротко з цього приводу написав професор М. Г. Сафаргалієв:

«Давлет–Берди и Гиас–ад–дин, являвшийся отцом Хаджи — Гірея, были родными братьями, сыновьями Таш–Тимура, кратковременно царствовавшего в Золотой Орде в 1395 г., последний (т. е. Таш–Тимур) подобно Тохтамышу и Улук–Мухаммеду принадлежал к потомкам Тукай–Тимура» [14, с. 233].

Тепер зрозуміле невдоволення Кримського хана інтригами Москви та Касимова щодо казанського царського престолу.

Між іншим, описуючи події скинення з казанського трону Шах–Алі, М. М. Карамзін пояснив, що рішенням про призначення (обрання) Шах–Алі царем були також невдоволені татарські роди Казанського і Касимовського ханств. Звичайно, такої ж думки тримались і ширинські роди Криму.

Свідченням того, що населення Казанського, Касимовського та Московського улусів було споріднене, а їхні володарі походили зі споріднених родів, є таке повідомлення М. М. Карамзіна:

«Саип–Гирей… объявил себя покровителем сверженного Шиг–Алея, уважая в нем кровь Тохтамышеву; дал ему волю ехать с своею женою в Москву, коней и проводника… путешествие его до столицы было уже как бы торжественным; везде чиновники Великокняжеские ждали Царя–изгнанника с приветствиями и с брашном, а народ с изъявлением усердия и любви (задумаймося, чи могли зустрічати московити так чужу людину? — В. Б.). Все Думные Бояре выехали к нему из Москвы навстречу. Сам Государь на лестнице двора обнялся с ним… Оба плакали. «Хвала Всевышнему! — сказал Василий. — Ты жив; сего довольно» [18, т. VII, с. 60].

Із цієї цитата зрозуміло, що зустрілись рідні люди, які добре розуміли, що вчинили шкоду і, за законами тих часів, могли втратити голову.

Та, як бачимо, ширини і кримські хани не збиралися винищувати своїх родичів Чингісидів, але покарати їх були змушені.

Тому кримські і казанські татари влітку 1521 року завдали потужного удару по Московському князівству, не чіпаючи самої Москви та її князя. Цим вони нібито карали своїх вихрещених і не вихрещених татарських співродичів, аби ті впливали на своїх правителів. Хоча, під впливом Московської церкви, в Московії вибудовувалася страшна у своїй вседозволеності деспотична одноосібна влада, так зване — «самодержавие», про яке навіть не відали найжорстокіші деспоти Золотої Орди.

«Исхитив Казань из наших рук, Магмет–Гирей не терял времени в бездействии; хотел укрепить ее за своим братом и для того сильным ударом потрясти Василиеву Державу; вооружив не только всех Крымцев, но поднял и Ногаев… и двинулся…К Московским пределам… Великий Князь ужаснулся, и еще гараздо более, сведав, что другой неприятель, Саип–Гирей Казанский, от берегов Волги также идет к нашей столице. Сии два Царя соединились под Коломною, опустошая все места, убивая, пленяя людей тысячами… Государь удалился в Волок…, вверив оборону столицы зятю Царевичу Петру (тобто вихрещеному татарину Чингісиду. — В. Б.)… Пришельцы и граждане, жены, дети, старцы искали спасения в Кремле, теснились в воротах, давили в воротах друг друга. Митрополит Варлаам усердно молился… Градоначальники распорядили защиту всего более надеясь на искусство Немецкого пушкаря, Николаса… но был недостаток в порохе…» [18, т. VII, с. 60–61].

Отримавши від Василя III нову Клятвенну грамоту, Магмет Гірей відвів своє військо з Московщини. «Великий співець московської величі» не був би М. М. Карамзіним, якби і до цієї події не закинув «доважку брехні». Він у своїй «Истории государства Российского» повідомив, що немовби Магмет–Гірей відійшов від Москви до Рязані, де «Окольничий Хабар Симский, муж опытный, благоразумный» викрав у хана Клятвенну грамоту та ще й наказав німцеві Іордану вистрелити з гармати по татарах, і «Немец Иордан одним выстрелом положил их множество на месте».

Татари разом зі своїм ханом так налякалися, що відразу ж пішли до Криму. На подібних байках побудована вся російська так звана історична наука.

А ось що було насправді.

У ті роки відбувався постійний обмін посольствами між Стамбулом і Москвою.

«Не теряя надежды приобрести деятельный союз Оттоманской Империи, Василий еще посылал в Константинополь ближнего Дворянина, Ивана Морозова, с дружественными грамотами…» [18, т. VII, с. 64].

Та цього разу у суперечці Криму з Москвою щодо Казанського царського престолу Турція прийняла «Соломонове рішення» — підпорядкувала Казанське царство собі. Щоправда, на чолі царства залишила династію Гіреїв. Вище наводилася цитата із Великої Радянської Енциклопедії.

Але Османська імперія дозволила Кримському ханові захопити Астраханське ханство та встановити над ним свій контроль.

І як пише М. М. Карамзін, Магмет–Гірей «исполнил таким образом свое давнишнее властолюбивое намерение совокупить три Батыева Царства — Казань, Астрахань и Тавриду — в единую Державу, которая могла бы и далее расшириться на Восток покорением Ногаев, Шибанских или Тюменских и Хивинских… (татарів. — В. Б.), примкнуть от моря Каспийского к Персии, Сибири и новыми тучами варваров угрожать образованному Западу» [18, т. VII, с. 70].

Звернімо увагу — цю фразу подав «палкий патріот Моско вії» — М. М. Карамзін, і вона багато що пояснює.

По–перше те, як Московія досі поповнювала свої втрати. Отож сусідні улуси колишньої Золотої Орди були для Москви тією бездонною діжкою, з якої, при потребі, вона смоктала татарське населення. Позбувшись доступу до Астрахані та втративши вплив на Казань, Московія позбулася постійних значних татарських резервів. Вона змушена була підписати мирну угоду з Великим Литовсько–Руським князівством у 1522 році та на кілька десятиліть припинити свій агресивний рух на західному напрямку.

По–друге, дієвим агресором проти Великого Литовсько–Руського князівства залишилось після 1522 року тільки Кримське ханство. Татари постійно наносили удари по Україні–Русі:

— у 1524 році спалили передмістя Львова,

— у 1526–1527 роках здійснили напад на Волинь і Полісся,

— у 1528 році напали на околиці Кам’янця–Подільського,

— у 1534 році розорили Волинь,

— у 1538 році напали на Київське воєводство.

Та кожного разу татари отримували гідну відсіч. Іноді їх громили вщент, як було у 1527 році під Каневом, чи у 1538 році на Київщині.

Було абсолютно очевидно, що виведення Московії, хоча й тимчасове, з війни на західному фронті Європи різко зменшило сили Османської імперії та Криму. 1 хоча кримські хани на це явище не звертали уваги, будучи зацікавленими у послабленні Московії, та військова еліта Османської імперії на ці факти дивилася стурбовано. Особливо після погрому військом Великого Литовсько–Руського князівства московитів у так званій «Старо дубській війні» 1534–1537 років.

Не маючи підтримки татарів, Московія почала втрачати на Сіверщині міста. Впали: Гомель, Стародуб, Почеп, Родогощ.

Під загрозою опинився весь регіон.

ЧАСТИНА П’ЯТА ПЕРШІ РОКИ МОСКОВСЬКОГО ЦАРСТВА

1

На 30–ті роки XVI століття припадає смерть онука Улу–Мухаммеда — Московського князя Василя III (1533). Спадкоємцеві Московського князя у 1533 році було тільки 3 роки, тому правила князівством дружина Василя III Олена та боярська дума з наближених до влади осіб.

Що цікаво: хоча у війні за Сіверщину 1534–1537 років під час військових дій між Великим Литовсько–Руським князівством і Московією, у якій остання зазнала нищівної поразки і втратила Гомель, Стародуб, Почеп, Радогощ і навколишні землі, та Кримський хан не дозволив Литві відібрати у Москви ті території і приєднати їх до себе. Можливо, Кримський хан і погодився б на вимогу Литовського князя, але категорично проти такого рішення була Османська імперія. Як би не гризлися у ті роки Крим з Москвою, та в тяжкі часи хани завжди ставали на захист Московії. Звичайно, московська так звана історична наука про те воліла мовчати.

Може виникнути запитання: як Московському князівству вдалося закріпити за собою та освоїти землі від Волоколамська, Малоярославця, Кашири і Тули до Велижа, Брянська, Стародуба, Рильська?

Головним критерієм утримання тих земель за Москвою був ярлик, виданий Кримським ханом Московському князю на землі (удільні улуси), і друге — політика московських князів щодо земель. Москва і фактично заселила ті земелі татарськими родами з глибинних районів держави. Одночасно з вихрещеними татарами, вороже налаштованими до кримських Ширинів, на ті землі переселялись нові володарі улусів (удільних князівств) із вірних московитам Чин гісидів, як правило, вихрещених у православну віру.

Іван IV вступив на князівство у 1547 році. Так подає тогочасні події російська історіографія. Вона ж повідомляє, що у березні 1549 року помер Казанський цар Сафа–Гірей. Звичайно, Москва того ж таки року вирішила посадити на Казанський царський трон свого ставленика — нащадка із роду Тохтамиша, Касимовського царя Шах–Алі. Вони вже намагалися посадити на казанський трон Шах–Алі у 1519 році, та змушені були відмовитись від свого наміру після удару Кримського хана по Москві у 1521 році.

Москва, апелюючи до кримських ханів та Османів, пояснювала свої дії з Шах–Алі як потребу залучити до протистояння з Польщею і Великим Литовсько–Руським князівством сили Казанського та Астраханського царств. Хоча ми пам’ятаємо, що турки обидва царства з 1524 року взяли під свою опіку. Тому, поза всяким сумнівом, Турецький султан став на бік Криму і Казані. М. М. Карамзін навів частину листа султана до Ногайського мурзи Юсуфа (Малої Орди):

«Отдаление мешает мне помогать Азову и Казани. Заключите союз с Ханом Крымским. Я велел ему отпустить всех Астраханских жителей в их отечество, мною восстановляемое. Немедленно пришлю туда и Царя; дам Главу и Казани из рода Гиреев; а до того времени будьте ее защитниками» [18, т. VIII, с. 203].

Тому Кримський хан Давлет–Гірей навесні 1552 року, разом із турецькими яничарами рушив військовим походом на Москву, аби упокорити нового московського князя. Та дійшов тільки до Тули, а далі похід на Москву зупинився.

Не будемо переповідати події за описом московитів. Вони повністю перекручені та спотворені. А головне, подані таким чином, немовби Кримський хан і турецький командувач допоміжного корпусу були цілковито недолугими людьми.

Що ж відбулося насправді?

Московський князь Іван IV, перебуваючи 21 червня 1552 року в Коломні, отримав від тульського воєводи такого листа: «Хан здесь… — имеет много пушек и Янычар Султанских» [18, т. VIII, с. 206].

А було от що.

«Хан отложил приступ (на Тулу. — В. Б.) до следующего утра, а ночью удалился» [18, т. VIII, с. 206].

Московський князь Іван IV повернувся з Кашири до Коло мни, де був до 3 липня, а далі зі своїм військом рушив на Казань. В кінці літа пішов на Казань, аби восени, під дощами, штурмувати її. Що ж спонукало до такого рішення?

За описом подій складається така картина. Вирушаючи на Москву, Давлет–Гірей з турками хотіли покарати Івана IV за посягання на казанський царський трон, та під Тулою отримали звістку, що Іван III відкликав з Казані свого сателіта Шах–Алі, тоді як казанські татарські роди закликали на царський престол ногайського царевича Едігера. Едігер прибув до Казані, де його проголосилиКазанським царем.

Отож Кримським ханом і представником турецького султана було прийнято рішення покарати Казанське і Астраханське царства (Едійгер походив з Астрахані) і передати їх під владу Московського князя. З 22 червня до 3 липня проходили переговори, під час яких Московський Князь Шертною грамотою зобов’язався після підкорення Казані та Астрахані розпочати воєнні дії на Західному фронті, що він і зробив після завоювання Астрахані у 1556 році.

Саме про такий перебіг подій свідчить той факт, що військо Криму та Туреччини влітку 1552 року не пішло з Тули на Москву, а головне, не надало допомоги Казані. Тобто не виконало вказівки Султана про надання Казані допомоги, і Кримський хан не був за це покараний. Отже, це рішення султана було скасовано.

Крим і Турція в подальші роки могли будь–коли відібрати Казань та Астрахань у Московії, та не вчинили цього. Що свідчить про узгодження їхніх дій з Московією.

Автор детально описав діяльність Івана IV (Грозного) у книзі «Країна Моксель, або Московія». Тому повертатися до цієї теми недоцільно. Звернемось до прихованих тем того періоду, а це 1550–1580 роки XVI століття, коли Московське князівство почало мужніти і вперше офіційно проголосило себе царством. Тобто Іван IV (Грозний) посягнув на святая святих Золотої Орди — титул Царя. З точки зору Івана IV в цьому не було нічого протизаконного, бо на той час Московія уже поширила свою владу на Казанське, Астраханське та Касимовське ханства, хоча і з певними застереженнями, та поглинула Тверське князівство і майже всю так звану «Західну Мещеру», на яку отримала ярлик від Кримського хана..

Але, згідно з законами Золотої Орди, царями могли називатись тільки правлячі нащадки роду Чингісхана і аж ніяк не улусні хани, хоча вони й належали до Чингісидів. Та, починаючи зі смути в 1362–1380 роках, у Золотій Орді з’явилось багато царів. Особливо після розпаду Золотої Орди кожен Чингісид, який хоч і недовго посідав царський престол, намагався зберегти за своїм родом царський титул. Так з’явились царі: Казанський, Касимов ський, Астраханський, Кримський, Ногайської Орди, Великої Орди, Сибірський тощо.

Та православні Чингісиди Московського, Тверського (Мещерського), Тотемського та інших православних князівств права називатись царями не мали. Згідно з договором 1271 року між Візантійською імперією та Золотою Ордою царем для усього православного люду Орди був великий хан держави, тобто самої Золотої Орди. Той договір, як пам’ятаємо, благословив сам Константинопольський Патріарх.

Та ще до падіння Візантійської імперії у 1453 році Москва проголосила свого неканонічного митрополита Іону у 1448 році за наказом Улу–Мухаммеда, і таким чином вважала, що вийшла з договору 1271 року.

Уже Іван III (Якуб) посягав на титул царя, але, зустрівши опір, в першу чергу серед Чингісидів — мусульман, припинив

свої домагання. Треба думати, що Іван III посягав на царський титул за наказом батька — Улу–Мухаммеда, бо той зберігав за собою царський титул за правом Великого хана Золотої Орди у 1421–1437 роках.

І, як бачимо, московські нащадки царського роду Улу–Мухаммеда ніколи не забували про свій царський спадок. Про те пам’ятали і Іван III, і Василь III. Не будемо ті події з’ясовувати.

Кримський хан Магмед–Гірей з приводу появи купи нових царів у листі до Василя III в 1515 році написав, застерігаючи: «А се грамота Магмед–Киреева царева… Магмед–Киреево царево слово брату моєму. Василью князю… Ведомо бы было: у тебя мы у брата своего не просити, да у кого мы просити? Братья мои и дети, и уланы, и князи, Мангыт, Шырын, Барын, тем князем сами есмя ново царем ся учинили, а казны нашей куны все есмя им подавали» [34, т. 95, с. 156].

Отож, ні Іван III, ні Василь III, хоча й пам’ятали про своє царське походження, та проголосити себе царями побоялись. Лише Іван IV у 1561 році офіційно оголосив себе Московським царем. Послухаємо історика К. Валішевського:

«В 1514 г. Василий попробовал было именовать себя, с согласия посла Снитпаннера, в договоре с Максимилианом Кесарем. Но в Вене отказались подписывать этот договор… Вместе с некоторыми мелкими германскими княжествами большую огорченность проявили только константинопольские патриархи, возлагавшие вместе со всей восточной православной церковью свои единственныя и последния надежды на Москву. Но Иван (Грозный. — В. Б.) пока и здесь не выступал с заявлением о своем титуле и правах и только в 1561 г. после шумных успехов он решился попытать счастья с этой стороны. Просьба к Патриарху подкреплялась значительными дарами. Патриарх Иоасаф признал Ивана царем и потомком Анны. Он даже предложил московскому государю еще раз совершить торжественное коронование при участии особо назначеннаго для этого случая митрополита. Но это оказалось излишним. Но из 37 подписей, скреплявших грамоту (Константинопольского Патріарха. — В. Б.), присланную из Константинополя в Москву, 35 оказались впоследствие подложными. Православная церковь уклонилась от решитель наго ответа, хотя патриархи Александрийский и Антиохийский спешили признать свершившийся факт, а Иерусалимский пошел даже еще дальше и провозгласил нового царя (Івана IV. — В. Б.) главою христианства. Но масса восточного духовенства отказывалась следовать их примеру» [114, с. 144].

Деталізуємо свідчення історика, який писав та видав свою книгу в часи російської столипінської реакції.

Отож, бачимо, що лист Кримського хана Магмед–Гірея 1515 року до Василя III був, попередженням не чинити дурниць зі своїм «кесарством». Московська так звана історична наука ніколи не вела мови про поєднання ударів Кримського панства по Московії з учинками та діями московських князів. А лист Кримського хана Магмед–Гірея до Василя III, звичайно, в оригіналі в повному тексті ніколи не наводився. Хоча в радянські часи професор Олексій Андрійович Новосельський (1891–1967) та багато інших мали доступ до давніх архівів і були знайомі з тими засекреченими матеріалами.

У книзі А. А. Новосельского «Борьба Московского государства с татарами в XVII веке» чітко встановлено:

«Все использованные нами архивные материалы взяты из Центрального государственного архива древних актов (ЦГАДА)» [149, с. 7].

Тобто у 1948 році вони ще зберігались і не були знищені. Звернімо увагу, там зберігалися не московські фальшивки, а — оригінали документів.

Пропонуємо також згадати про «шумные успехи» Івана IV (Грозного), яких він досяг до 1561 року. Ось що пише з цього приводу Велика Радянська Енциклопедія (третє видання):

«В результате воен(ных) походов И(вана) IV в 1547–52 было присоединено Казанское ханство, в 1556 — Астраханское ханство, в зависимость от И(вана) IV попали сибирский хан Едигер (1555) и Большая Ногайская орда (1557)» [2, т. 10, с. 6].

Звичайно, приєднання Казанського та Астраханського ханств відбулося зі згоди кримських ханів, аби залучити до боротьби з Великим Литовсько–Руським князівством та Польщею.

якомога більше сил, тим паче, що Велика Ногайська Ода і Астраханське ханство постійно ворогували і з Кримом, і з Москвою, а Казань, підпадаючи під вплив Ногайської Орди, виганяла зі свого царського престолу нав’язаних їй Кримом царів (ханів). Ця боротьба між Мангитами та Ширинами за вплив на Казань точилася з давніх пір.

Згадаймо, як у 1396 році хан Тохтамиш, перебуваючи на Московському столі, завойовував Казань. Хоча Москва приховує ці факти, або приписує своїм вигаданим князям. Саме Едігей у ті часи очолював рід Мангитів.

Наводимо окремі факти московського завоювання Казані та Астрахані. У Казані московити в 1552 році вирізали майже усіх противників, окрім малих дітей та жінок. Це була жорстокість не слов’янського люду проти казанських татарів, а саме ота люта ненависть, що існувала між Мангитами та Ширинами з часів хана Тохти, коли був ущент винищений Юрт Ногая та позбавлений своєї землі (1300 рік).

Про те, що Іван IV завоював Казань у 1552 році з дозволу Кримського хана, свідчить лист князя А. М. Курбського, який був учасником походу, а пізніше втік до Литви. Послухаємо:

«Так, кн. Курбський осуждал… Ивана IV за то, что он не довел до конца покорения Казанской земли, не послушал данного ему совета, “не исходить оттуда, дондеже до конца искоренить от земли оные бусурманских властителей”» [149, с. 12].

Не міг Іван IV винищити «бусурманских властителей» Казані, бо тоді мав би справу з Кримським ханом та всіма родами — Ширинів, Аргинів, Баринів, Кипчаків та інших.

Треба також пам’ятати, що при завоюванні Казані татарів мусульман у московському війську було аж ніяк не менше ніж православних. «Приторжественном въезде… в побежденную Казань (поруч з Іваном їхав Касимовський цар. — В. Б.)» [96, с. 22].

Характерно, що «два Царя Казанские, Утемиш–Гирей и Едигер, приняли Веру Спасителю (після завоювання Казані. — В. Б.). Первого, еще младенца, крестил Митрополит в Чудовом монастыре и нарек Александром; государь взял его к себе во дворец и велел учить грамоте, Закону и добродетели… Едигер, названный Симеоном, удержал имя Царя; жил в Кремле, в особенном большом доме; имел Боярина, чиновников, множество слуг…» [18, т. VIII, с. 235].

Та найцікавіше попереду: Казанский царевич Одександр, він же, Утеміш–Гірей, виявляється, був похований в Архангельському соборі Московського Кремля. Послухаємо:

«После них погребены здесь: великий Князь Василий Иоаннович; Цари: Иоанн IV (Грозный), Федор Иоаннович, Василий Иоаннович (Шуйский)…; принявшие Христианскую веру — Александр Сафагнреевич, Цар Казанский, сын знаменитой Сююнь беки…» [19, с. 304].

Отакі пироги випікає Московія. Та дивуватися не слід. Якщо згадаємо, що на Московському, Казанському та Касимовсько му улусах, після смерті хана Улу–Мухаммеда, залишилися його сини — Мухмутек, Касим і Якуб, то нема нічого дивного, коли нащадків Казанського царя ховали в усипальниці московських князів. За законами Чингісидів — двоюрідні та троюрідні брати (і далі) були звичайними братами. Ось тому цар Олександр, він же Утеміш–Гірей, хоча і був царем Казанським, та похований у Московському Кремлі: він був братом Івана (Грозного), чи його синів. І наостанок:

«Все Государи Российские (Московські. — В. Б.) обогащали и украшали Благовещенский (Кремлівський. — В. Б.) Собор, бывший постоянно Дворцовою их церковью. Тут они сочетались браком, приобщались Св. Таин в посты… В 1554 году здесь же совершено таинство брака последнего Царя Казанского, Симеона с Мариею Аццреевною Кутузовою–Клеопиною» [19, с. 317].

Як вам таке подобається?

Домова церква московських князів одночасно є домовою церквою Казанського хана. Це ще раз підкреслює, що московські князі та казанські хани походили з одного царського (ханського) роду. Тут навіть сперечатись нема про що.

Згадаємо дещо про завоювання Астрахані. Ми пам’ятаємо, що вперше Астрахань упала під ударами Московії в 1554 році.

От що писав російський державний діяч Федір Афанасійович Полунін з приводу завоювання Астрахані:

«Астрахань… Прежде бывший город Астрахань взятой и разоренной Государем Царем Иоанном Васильеичем в 1554 году не на сем месте стоял, но либо верстами десятью выше по Волге реке, на месте где после селитреной завод построен, или еще выше по Волге же 60 или 70 верст от нынешняго города при протоке реки Волги, называемом Ахтуба. На обеих сих местах находятся развалины древних строений, из которых возили камень в нынешний город Астрахань для городского и другого строения.:.» [128, с. 16].

Тобто давнє зол отоординське місто Астрахань було зруйновано вщент військом московитів. Іван IV наказав побудувати місто Астрахань в іншому місці, використовуючи старий будівельний матеріал. І так було вчинено зі всіма містами не тільки Поволжя, але також усього півдня Золотої Орди, від Казані і Темникова до Астрахані та Азова. Все це робилося свідомо й цілеспрямовано, щоби знищити пам’ять про минуле Московського улусу.

До речі, праця Ф. А. Полуніна друкувалася з дозволу Катерини II і довгий час у Московській державі була офіційним довідником. Послухаємо:

«Полунин Федор Афанасьевич, русский географ. В 1771–74 воевода в г. Верее. Составитель русского географического словаря — “Географического лексикона Российского государства…” (1773), который служил справочником по физич(еской) и экономич(еской) географии России до опубликования «Географическо статистического словаря Российской империи. П. Семенова (т. 195, 1862–83)» [2, т. 20, с. 258].

Сумніву щодо цілеспрямованого нищення стародавніх татарських міст Золотої Орди в часи Івана IV (Грозного) бути не може.

І ще на один беззаперечний факт вчинків московитів тих часів варто звернути увагу — це стравлювання одних народів з інтими. Влада російської імперської держави цей варварський прийом використовувала завжди, нацьковуючи одні народи на інші.

Так, ще за часів Івана IV на землі, які заселяла Ногайська Орда та Астраханське ханство були запрошені племена ойратів (калмики). Перші кочові переселенці калмиків з’явились між Уралом та Волгою ще в XV столітті. За калмицькими народними легендами їхні предки застали ще не зруйнованою столицю Золотої Орди — Сарай–Берке, що стояв дещо південніше російського міста Царицина (Волгоград).

Послухаємо російського академіка С. Г. Гмеліна (1745–1774), який у 1768–1769 роках відвідав з експедицією ті міста:

«Из истории известно, что сия столица (Сарай. — В. Б.) великой Татарии великим князем Иваном Васильевичем, дедом царя сего же имени, в 1462 году по Рождестве Христове разорена, а по прошествии нескольких лет от ногайцев с землею сравнена…, калмыки объявляют, что будто бы отцы их по приближении своем к российским границам город сей с соединенным с ним прибавкой еще в совершенном его великолепии застали» [161, часть II].

Тому й не дивно, що зіштовхнувши два народи в боротьбі за прикаспійські землі, Москва підкорила собі і калмиків, і ногай ців.

Не будемо розповідати, як чинилось те ганебне московське завоювання. Нагадаємо тільки, що Москва після військового походу 1554 року змушена була знову йти на Астрахань у 1556 році. І тільки, залишивши там потужний воєнний гарнізон, домоглася упокорення Астрахані.

Нагадаємо шановним читачам, як московська влада, уже пізніше, в 1770–ті роки, пояснювала Європі своє право на Астрахань. Пам’ятаємо: у 1740–1750 роках російська історична наука Тмутараканню називала Рязань і Рязанське князівство (В. М. Татіщев, Г. Ф. Міллер та інші), а у 1760–1770 роках Тмутараканню уже стали Астрахань і Астраханське ханство. Послухаємо російського академіка Самуеля Гмеліна: «Сколь долго Астрахань стояла на том месте, по тех пор и называлась она Тмутараконом, и повествование г. Ломоносова находящееся, что царь Ярослав Владимирович с братом своим Мстиславом имел войну с князем Тмутаракановым и, наконец, вступил с ним в союз, отчасти доказывает, что требование России на Астрахань еще к временам прежде владения царя Ивана Васильевича относится, и с другой стороны справедливость, что прежде Астрахань называлась Тмутараканом сим же подтверждается» [161, часть II].

В 1780–1790 роках, для обґрунтування завоювання Тамані та Криму, за вказівкою Катерини II ім’я Тмутаракані перенесли на Тамань і Таманський півострів. Цього разу доказів шукали нові російські академіки: П. С. Паллас та О. І. Мусін–Пушкін і, що ви думаєте, — знайшли знаменитий «Тмутараканський камінь», який, пролежавши в землі більше 700 років, зберіг чіткий напис. І то на мармурі, не на граніті. Хоча інші грані «Тмутараканського каменя» згнили повністю. На цьому закінчимо розмову про завоювання Іваном IV Казані та Астрахані.

Забезпечивши, зі згоди і дозволу Кримського хана, свій тил, Іван IV (Грозний) у 1558 році пішов війною на Лівонський Орден. Почав повертати борги Криму й Османській імперії.

Турція в ті роки вела довгі й виснажливі війни на Балканах. Крим постійно допомагав Османській імперії та прикривав її з півночі від можливих ударів Великого Литовсько–Руського князівства. Московський князь Іван IV наніс у 1558 році потужного удару по північному флангу Європи.

Хто думає, що це звичайний збіг — глибоко помиляється.

«В 1558 г. 17 января… (московські. — В. Б.) войска перешли границу Ливонии» [149, с. 427].

Розпочалася затяжна війна Московії з Європою, тому що на бік Лівонії вимушені були стати Річ Посполита і Швеція. Маймо на увазі, що унія 1569 року об’єднала Польське королівство з Великим Литовсько–Руським князівством. Перебуваючи під явною загрозою з боку союзу Османської імперії, Криму та Московії, Литва та Польща мусили об’єднатись. Російська радянська історіографія хід Лівонської війни ділить на періоди. І хоча цей поділ спрямований цілковито на захист московських шовіністичних інтересів, але скористаємося ним. Московські історики свої війни з Балтійськими країнами завжди пояснювали «стремлением проложить себе выход к Балтийскому морю» [149, с. 12].

Хоча абсолютно за такими ж правами згодом вони пояснювали свої наміри «прорубати вікно до Індійського океану та Середземного моря».

У перший період так званої Лівонської війни Московії, як кажуть, пощастило. Завдяки несподіваному удару їй вдалося спустошити більшу частину території Лівонії.

1558–1562–ий роки були найвдалішими для московитів у тій війні. Послухаємо російського історика про деякі аспекти Лівонської війни. «В конце 1557 г. Касимовский цар Ших–Али был назначен главным начальником русского (московського. — В. Б.) войска, шедшего против Ливонского ордена; в числе войска находились и Касимовские татары. Войска наши в Январе 1558 г. вступили в Ливонию, произвели в ней страшныя опустошения, разбивали несколько раз немцев, подходили к Дерпту, были недалеко от Риги и Ревеля и, наконец, с победою и богатою добычею в Феврале вышли обратно в русские границы…» [96, с. 23].

Як бачимо, московське військо складалося переважно з татар і очолювалося татарським полководцем. Це засвідчили давні Розрядні книги. То вже значно пізніше російські історики стали писати про «російських полководців» та «визвольну війну Московії». Мовляв, визволяли давні, загарбані чужинцями землі.

Те саме відбувалося у подальші роки. Послухаємо:

«Касимовцы в 1559 году вместе с прочими войсками русскими (московськими. — В. Б.) под начальством царевича Токтамыша предприняли поход в Ливонию, доходили до Риги, проникали в Курляндию: этот поход окончился для нас самым удачным образом: войска наши возвратились с богатою добычею» [96, с. 24].

Такі ж військові походи московської татарії відбувались у 1560 і 1561 роках. Не забуваймо, у всіх Лівонських походах Московії брали участь: казанські, астраханські, ногайські татари, а також тверські мещерські князі та князі (хани) знаменитих «35 городов во главе с Одоевом».

Та з 1562 року хід так званої Лівонської війни змінив її учасників. Лівонський орден перестав існувати: прилегла до Литви частина ордену відійшла до неї, а «феодалы сев(ерной) Эстонии перешли в подданство Швеции» [2, т. 14, с. 426].

Отже, із 1562 року Московія вела війну проти Польщі, великого Литовсько–Руського князівства і Швеції.

Саме цього домагалися союзники Московії — Османська імперія та Кримське ханство. Вони таки досягли свого: Москва відтягла на себе сили Польщі та Литви.

«Касимовский царь в 1562 году сам поехал на войну с своими татарами против Польскаго Короля Сигизмунда, принявшаго Ливонию под свою защиту и объявившего войну Иоанну Грозному» [96, с. 24].

І ще:

«Касимовский царь Шах–Али стоял в Вязьме в 1564 г., имея под своим начальством царя Симеона Касаевича (Казанського царя. — В. Б.), царевичей: Абдуллу, Ибака и других воевод» [96, с. 24].

Як свідчить російський історик М. І. Шишкін, у 1564 році проти Литви і Польщі діяли об’єднані сили:

Касимовського ханства (Шах–Али),

Казанського ханства (цар Симеон),

Сибірського ханства (царевич Ібака),

Ногайської орди (царевич Абдулла).

Та найцікавіше свідчення про участь татарських (ординських) сил у Лівонській війні та їхнє засилля в Московії за часів Івана IV (Грозного) подаємо зараз:

«В Великих Луках Шах–Али простоял весь следующий год (т. е. 1565). Башм(аковская) разр(ядная) книга 7063 г.: “Того же году ходили воеводы по Литовским вестям, а были в Луках великих по полкам. В большом полку: царь Касимовский Шах–Алей… В правой руке: Царь Симеон (бывший Казанский Ядигерь)… В передовом полку: царевич Ибак… В сторожевом полку: царевич Кайбула…”» [96, с. 24–25].

Ці свідчення наведено тому, що за часів московської ста лінщини був виданий наказ спростувати участь татарських ординських військ в Лівонській війні та довести, що саме постійні татарські походи на Московію протягом 1558–1582 років, а це 24 роки війни, не дозволили «доблесним московитам» виконати їхнє «споконвічне прагнення» «проложить выход к Балтийскому морю». Тож московських розповсюджувачів «доважків брехні» треба стримувати і нагадувати про існування правди.

Прикладом залучення до історичної науки «доважків брехні» та побудови на них московської «доказової бази» є книга професора А. А. Новосельского «Борьба Московского государства с татарами в XVII веке», 1948 рік, видання Інституту історії Академії наук.

Брехали надзвичайно потужно на найвищому науковому рівні. Зроблена ось така заява: «На основании указаний летописей, разрядных книг, документов ногайских, крымских и некоторых других мы составили перечень татарских нападений во второй половине XVI в. Этот перечень не претендует на исчерпание всех источников, и тем не менее из него видно, что из 24 лет Ливонской войны 21 год отмечен татарскими нападениями…» [149, с. 17].

Після таких слів навіть хочеться поспівчувати «славетним» загарбникам. Але, що цікаво, професор О. А. Новосельський зізнається, що до нього російські професори та академіки цього не фіксували, а отже, — не знали про татарські напади. Він так і написав: «У Форстена имеется лишь 2–3 глухих указания…, у Новодворского — одно, о связи восстания в Поволжье с отвлечением военных сил из Ливонии в 1573 г…, у Костомарова — одно указание со ссылкой на Курбского от 1560 г.» [149, с. 17].

Надзвичайно цікава річ: усі давні російські історики не помітили татарських нападів на Московію протягом Лівонської війни та відволікання Московських військових сил з Лівонського фронту. А професор О. А. Новосельський, за вказівкою більшовицького ЦК, нарахував аж 21 рік таких відволікань.

Не дали «кляті татари» «славетним московитам» ще в XVI столітті «проложить выход к Балтийскому морю».

У чому ж річ? Де правда?

А правда в тому, що Москва зарахувала до своїх земель оті знамениті «35 городов во главе с Одоевом», на які Кримський хан видав Московії тимчасовий ярлик. І не більше! Москва мала право концентрувати на тих землях під час війни з Литвою та Польщею своє військо, залучати тих князів та їхніх людей на війну проти ворогів Кримського хана, збирати податки та здавати до Кримської казни. Все!

Московія мала право тільки на тимчасове використання тих земель під час війни.

Та психологія московитів завжди була не такою, як у людей. На їхню думку — куди ступив чобіт московського загарбника, там є «исконно русская земля».

Сучасними прикладами є — чотири Курільських острови, захоплені у Японії в 1945 році, та відібраний у Німеччини — Кенігсберг. Сьогодні ті чужі землі теж належать до «исконно русских земель».

Звичайно, і після тимчасового підпорядкування Мещерської землі Московії, кримські татари (ширини, аргини, барини, кіп чаки, тощо) продовжували ходити на свої давні землі.

Пам’ятаємо: коли в попередні часи тією землею управляли Великі Литовсько–Руські князі, подібні міграційні процеси мали постійне місце. З цього приводу уже наводився витяг з листа Кримського хана до Московського князя, де говорилося, як в раніші часи татарські (ширинські) князі разом зі своїми людьми вільно вибирали кому та де служити: Криму, Твері, Литві чи Москві.

Та не такою була Московія, щоби дозволити подібну вільність. Ще в ті часи московські князі старалися пов’язати людей докупи та примусити служити собі. А в часи Івана IV той примус набув всеохопного масштабу. Отримавши від Кримського хана ярлик на тимчасове управління «35–ю городами во главе с Одо евом», Московія почала міняти структуру суспільства тієї землі. І цьому явищу є теж свідчення у листах кримських ханів. Послухаємо лист Магмет–Гірея до Василя III, написаний у 1517 році:

«… Коли наш род был на Мещере, толды наших смел ли кто смотреть на Мещеру, ано из Мещеры люди шли к нам служити, и от нас в Мещеру. А ведь мы ведаем, что нынча на Мещере не человек, и людей в Мещере бесерменьи нет никого, ино не у кого жити, и то б брату моему великому князю внятны мои речи были…» [34, с 378].

Московські владоможці примусово вихрестили рештки мусульманського населення. Треба визнати, що більшість населення так званої «Західної Мещери» прийняло православне хрещення ще в часи Великого Литовсько–Руського князівства. Бо так легше було просуватися по щаблях державної служби. Але за литовських часів князі та люди, мусульманської віри до кінця XV століття в державі не переслідувалися, мали свої мечеті та відправляли релігійну службу.

Московія, як бачили з листа Кримського хана, уже до 1517 року вичавила з Мещери мусульманську релігію. Це зайвий раз засвідчує, що мова в листах кримських ханів йшла аж ніяк не про Касимов (Мещерський городок) та його землі (Касимовське царство), де панувала мусульманська віра. Мова йшла про іншу Мещеру, так звану «Татарську Мещеру», яка охоплювала землі «35–ти городов во главе с Одоевом».

Туди, на свої землі, татари продовжували ходити і в XVI, і в XVII століттях, аж поки не були повністю упокорені своїми союзниками —московитами.

Саме оці походи і зарахував професор О. А. Новосельський до відволікаючих татарських ударів по Московії, які не дозволили московитам ще у XVI столітті «вийти до Балтійського моря».

Ті походи (відвідини) абсолютно ніякої шкоди самому Московському князівству не завдавали і військовими походами не вважались. І то не особиста думка автора, так вважали майже всі російські науковці давніх часів. Що засвідчив особисто професор О. А. Новосельський, певно — не подумавши, чи, можливо, таким чином вказував шлях спростування відвертої брехні. У сталінські часи порядні люди саме так і робили.

Та після 1569 року відносини Московії з Османською імперією погіршились через Астрахань. Чим і скористався Кримський хан.

Ми пам’ятаємо: до середини XVI століття Османська імперія повністю завоювала Балкани, оволодівши 1521 року Белградом та розгромивши 1526 року угорців і чехів у Мохачській битві, в результаті чого Угорщина втратила значну частину королівства. На ті часи Османи уже володіли усім побережжям Чорного і Азовського морів, більшою частиною Кавказу та вели постійні війни з Персією (держава Сефевидів), яка володіла частиною Закавказзя, включно з сучасними містами — Дербент, Тбілісі, Єреван.

Османи вирішили нанести по Персії одночасно удари із заходу та півночі, для чого їм і потрібна була Астрахань. Але Кримський хан і Московський князь Іван IV зустріли пропозицію Османської імперії про концентрацію військ в Астрахані без ентузіазму. Вони боялися одночасної війни на двох фронтах: на заході — проти об’єднаної Речі Посполитої, на півдні — проти Персії. Особливо цього боялась Московія, бо вона, по суті, втрачала Астрахань і будь–який вплив на Велику та Малу Ногайські Орди. При цьому треба пам’ятати, що Мала Ногайська Орда, яка кочувала в Прикубанні та тримала свій центр в Азові, повністю орієнтувалася та покладалася на Османів і ставилася до Московії вороже від часів своєї появи.

Крим теж був не в захваті, що його люті вороги–мангити, із Великої Ногайської Орди, отримували прямий доступ до Османів.

І Москва, і Крим вичікували, що робитиме султан.

То значно пізніше «славетні московити» вигадали байку «про розгром турків під Астраханню». Так про ті події писав М. М. Карамзін на початку XIX століття:

«Не слушая возражений Хана (Кримського. — В. Б.), Селим (султан. — В. Б.) (весною 1569 года) прислал в Кафу 15000 спа гов, 2000 янычар и велел ее Паше, Касиму, идти к Переволоке, соединить Дон с Волгою, море Каспийское с Азовским… основать там крепость в ознаменование султанской Державы. 31 мая Паша выступил в поход; Хан (Кримський. — В. Б.) также, имея 50000 всадников… Донские козаки, испуганные слухом о походе султанского войска, скрылись в дальних степях, и суда 15 Августа благополучно достигли Переволоки. Тут началась работа жалкая и смешная: Касим велел рыть канал от Дона до Волги; увидев невозможность, велел тащить суда землею. Турки не хотели слушаться и говорили, что Паша безумствует… Хан советовал возвратиться… Паша усмирил войско; 2 Сентября отпустил пушки назад в Азов и с 12 легкими орудиями пошел к Астрахани, где жители готовились встретить его как избавителя…

16 сентября Паша и Хан стали ниже Астрахани, на Городище, где была, как вероятно, столица Казарская. Тут ждали их наши изменники Астраханские с судами и Ногаи с дружественными уверениями: Касим, велев Ногаям прикочевать к Волге, начал строить новую крепость на Городище, и Турки, к изумлению своему, узнали, что Паша намерен зимовать под Астраханью… Ропот обратился в мятеж, когда услышали турки, что Хан по совершении крепости должен возвратиться в Тавриду, они решительно объявили, что никто из них не останется зимовать… Еще Касим упорствовал, грозил: но вдруг 26 Сентября зажег сделанные им деревянные украплення и вместе с Ханом удалился от Астрахани…»[18, т. IX, с. 70–71].

Жодної сутички між московитами та Османами не відбулося. Турецький паша Касим не мав намірів брати штурмом надзвичайно маленьке містечко Астрахань, де сидів невеликий московський гарнізон. В цьому не було потреби. Пропоную проаналізувати текст М. М. Карамзіна, який ще на початку XIX століття пройшов потрійну цензуру. Хоча той текст дещо хвалькуватий, але жодним словом не згадує про «доблесну битву» московитів з турками. То вже брехня наступних поколінь великоросів.

Що ж відбувалося насправді?

Турецький султан, бажаючи з півночі нанести удар по персах та закріпити свою гегемонію в Середній Азії, дав наказ з’єднати каналом Дон з Волгою, аби наступного року направити до Астрахані велику військову армаду. Він наказав це вчинити своєму війську, бо Кримський хан вважав це неможливим і відмовляв султана від цього наміру ще в Стамбулі. Коли турецький паша Касим переконався, що будівництво каналу затягнеться на десятки років, він відправив кораблі з важкими гарматами назад у Ростов. Там дислокувався великий турецький гарнізон. Сам же на чолі свого 17–тисячного війська та 50–тисячного війська Кримського хана рушив до Астрахані.

Астрахань у 1569 році — невелике військове поселення, де був розташований московський гарнізон для залякування ногайських кочівників та подальшої московської експансії.

Ми пам’ятаємо, що 1554 року, за свідченням російського академіка С. Гмеліна, стара велика Астрахань була московитами зруйнована вщент і, за наказом того ж Івана IV, почала будуватись на новому місці. За 15 років нова Астрахань тільки починала спинатись на ноги. Звичайно, у ній ніде було розмістити 17–ти сячний турецький гарнізон, а тим більше — 50–тисячне кримське військо. Ось чому було прийнято рішення — будувати ще одну Астрахань для постійного перебування турецького війська. Зверніть увагу, нове місто допомагала будувати Велика Ногайська Орда, яка прикочувала до берегів Волги.

Отож загальні військові сили, які могли завдати удару по московських, що сиділи в Астрахані, складали більше 200 тисяч.

Відчуваєте московську брехню про так звану «астраханську битву 1569 року»?

Як бачимо, московити зовсім не думали, що писали. У 1569 році московське астраханське військо було невід’ємною складовою частиною троїстого союзу — Османів, Криму та Москви.

Кримський хан досить хитро скористався астраханською турецькою невдачею, зваливши її на московитів та важкі умови. Певно, намагався вигородити пашу Касима. Мовляв, якби московити бажали, вони протягом 15 років могли побудувати приміщення не тільки для себе, але й для турків і кримських та тарів, враховуючи, що розмови про залучення Московії до війни з Персією точилися у Стамбулі постійно.

Саме про такий варіант свідчать подальші події. Ось вони:

1. Касим–пашу в Стамбулі не покарали за невдалий астраханський похід. Про що повідомив М. М. Карамзін у книзі. А Кримському ханові взагалі вдалося переконати султана в недоцільності повторення походу.

2. Кримському хану та Касим–Паші вдалося переконати Турецького султана в нелояльній поведінці Московського князя Івана IV до вказівок Османів. Про це свідчить надання дозволу Кримському ханові покарати Івана IV. Без дозволу Турецького султана Кримський хан Давлет–Гірей не міг завдати удару по Москві.

3. Удар Кримського хана стотисячною армадою у 1571 році по Москві. Хан давно був незадоволений вчинками Івана IV. Особливо зачепило рішення Івана IV (Грозного) проголосити себе царем, шо автоматично зрівнювало його із Кримським ханом за титулами.

Цього Давлет–Гірей допустити не міг.

2

Як писав М. М. Карамзін, «Следуя правилу не умножать врагов России (Московії. — В. Б.), Иоанн хотел отвратить новую, бесполезную войну с Султаном, коего добрая к нам приязнь могла обуздать Хана; для того (в 1570 году) дворянин Новосильцов ездил в Константинополь поздравить Селима с воцарением» [18, т. IX, с. 96].

Отож ніякої війни у 1569 році між Московією і Османською імперією не було. Московська вигадка про «славетну перемогу над турками під Астраханню» є звичайним «доважком брехні» російської історичної науки.

Але конфлікт через Астрахань виник. Турція і Крим зрозуміли поведінку московської влади: винищувати старі золотоордин ські центри (міста) і насаджувати свої — православні. Московії не було ніякої потреби знищувати стару Астрахань, де можна було розташувати не один десяток тисяч турецького війська в лояльному до нього мусульманському середовищі. Але стара Астрахань була вщент зруйнована, а мусульманське населення, переважно мангити, стало знову кочівниками. Нова Астрахань будувалась московитами на новому місці і, на початку, у ній не було місця для простого мусульманського люду.

І султан, і Кримський хан зрозуміли стратегічну лінію мос ковитів. Тому Іванові IV (Грозному), за словами того ж таки М. М. Карамзіна, було запропоновано або повернути Астрахань та Казань, «или того, чтобы Иоанн, владея ими, признал себя данником Оттоманской Империи» [18, т. IX, с. 96].

Тут скоріше мова йшла не про «данника Оттоманской Империи», а про васала, бо Москва на ті роки була «данником Крымского хана». М. М. Карамзін цю нісенітницю написав свідомо, аби збити нас. Скоріше за все, Московія не одразу погодилася стати «васалом Оттоманской Империи». Тому «…Хан, возбуждаемый Турками, готовится к войне с нами (московитами. — В. Б.)» [18, т. IX, с. 96].

Вже навесні 1571 року Кримський хан Девлет–Гірей завдав страшного удару по Московії. Звичайно, Девлет–Гірей виконував не тільки вказівку Стамбула, але й мав свої особисті відносини з Іваном IV (Грозним). Ми на це ще звернемо увагу.

«Хан, вооружив всех своих Улусников, тысяч сто или более, с необыкновенною скоростию вступил в южные пределы России (Московії. — В. Б.)… Хан обошел их (московитів на берегах Оки. — В. Б.) и другим путем приблизился к Серпухову, где был сам Иоанн с Опричниною. Требовалось решительности, великодушия; Царь бежал!.. В Коломну, оттуда в Слободу, мимо несчастной Москвы; из Слободы к Ярославлю, чтобы спастися от неприятеля, спастися от изменников: ибо ему казалось, что и Воеводы, и Россия выдают его Татарам!.. Мая 24, в праздник Вознесения, Хан подступил к Москве — и случилось, чего ожидать надлежало: он велел зажечь предместия… Небо омрачилось дымом; поднялся вихрь, и через несколько минут огненное, бурное море разлилось их конца в конец города с ужасным шумом и ревом… Народ, воины в беспамятстве искали спасения и гибли под развалинами пылающих зданий или в тесноте давили друг друга… В три часа не стало Москвы; ни посадов, ни Китая–города; уцелел один Кремль, где в церкви Успения Богоматери сидел Митрополит Кирилл с святынею и с казною… Людей погибло невероятное множество: более ста двадцати тысяч воинов и граждан, кроме жен, младенцев и жителей сельских, бежавших в Москву от неприятеля; а всех около осьмисот тысяч… Давлет–Гирей… привел в Тавриду более ста тысяч пленников» [18, т. IX, с. 97–98].

Після такого страшного удару Іван IV виконав усі вимоги і султана Турецького, і Кримського хана. Свідченням чого є швидкий відвід ханом свого війська. Зрозуміло, що втративши біля мільйона людей, Іван IV, при бажанні хана, міг позбутися й голови. Та, як бачимо, такої мети — усунути Івана IV від влади в Москві, Девлет–Гірей не мав, а це свідчить про те, що Московського князя тільки попереджали. І не більше!

Дуже цікавим є звернення Кримського хана до Івана IV (Грозного). Воно зайвий раз пояснює мотив ДевлеттГірея покарати Московського князя. Бо чекати прямого визнання цього факту від московських істориків годі.

Ось що говорив Кримський хан, покидаючи московську землю влітку 1571 року: «Я везде искалтебя, в Серпухове и в самой Москве; хотел венца с головы твоей: но ты бежал из Серпухова, бежал из Москвы — и смеешь хвалиться своим Царским величием, не имея ни мужества, ни стыда! Ныне узнал я пути Государства твоего; снова буду ктебе… если не сделаешь, чего требую, и не дашь мне клятвенной грамоты за себя, за детей и внучат своих» [18, т. IX, с. 99].

Як вчинив Іван IV (Грозний)?

Послухаємо М. М. Карамзіна: «Бил челом хану!..» [18, т. IX, с. 99].

Треба зазначити: у Російській імперії на початку XIX століття теж панувала думка, що «План… (походу на Астрахань. — В. Б.) исходил, в первую очередь, из интересов Турции в ее борьбе с давним ее врагом — Персией» [149, с. 25].

То значно пізніше російські ура–патріоти понавигадували різних «доважків брехні», аби пояснити свою героїчну перемогу над турками під «Астраханню у 1569 році». Особливо багато в цьому напрямку зробили в часи більшовицько–російського ура–патріотизму.

Російська історична наука настільки спотворена, що в ній неможливо знайти, як же «Иван IV бил челом хану». Хоча кожному зрозуміло, що після такого потужного удару Кримського хана і таких втрат Московія була зобов’язана реагувати на вимоги Турецького султана і Кримського хана. В російській історіографії ми не знайдемо такого пояснення. Але є так звані суміжні докази, які пояснюють приховану московитами правду.

В зв’язку з тим, що Астрахань і Казань надалі залишились підпорядкованими Москві, то, звичайно, Іван IV підписав «васальну грамоту» перед Турецьким султаном. У протилежному випадку ми бачили б нові руйнівні походи на Москву чи турків, чи Криму, тоді як і Крим, і Османи у 1572 році дозволили Іванові IV придушити масові повстання в Казанському ханстві.

У 1573 році Іван IV особисто очолив похід війська на Річ Посполиту. Ми пам’ятаємо: з 1562 року перестав існувати Лівонський орден, а з 1569 року — Велике Литовське князівство і Польща об’єднались в одну державу — Річ Посполиту.

Тож Іван IV своїм особистим очолюванням війська, виправдовувався перед своїми союзниками, проявляв неабияку активність.

Та найцікавіше відбулося 1574 року. Хоча московські історики те рішення Івана IV (Грозного) подають як звичайний жарт, а частіше — замовчують. Якщо Турецький султан від початку вимагав чи повернути Астрахань і Казань, чи стати васалом Османської імперії, а Іван IV, задовольнивши умову та підписавши Шертну (Клятвенну) грамоту про васалітет, зняв питання Османів, то вимога Кримського хана залишалася невиконаною. Пам’ятаєте: «…хотел венца с головы твоей…».

Отож, 1574 року Іван IV (Грозний) привселюдно «снял венец (царскую корону) с головы своей» і в Успенському Соборі Московського Кремля царем Великого Тверського і Московського князівств був проголошений Казанський цар Симеон Бекбула тович, до хрещення — Едігер.

«В то же время (1574 г.) казанский царевич Симеон Бекбу латович, находившийся в Касимове в качестве государя, был провозглашен “царем” и поселен в Кремле. Настоящий же царь отказывался от всех своих титулом и почестей, приказал называть себя просто Иваном Московским и ездил на поклон к Новому государю в маленьком экипаже — “в оглоблях”, как последний боярин» [114, с. 282–283].

І хоча Іван IV все це робив немовби показово та демонстративно, але у всьому цьому не було ніякого фарсу. Він те чинив примусово, під тиском Кримського хана. Хоча московська так звана історична наука про подібні факти воліла мовчати.

Щоби зрозуміти вчинки Івана IV (Грозногоо), автор пропонує придивитись до деяких попередніх явищ, що мали місце в Московії.

* * *

Коли Османська імперія та Кримське ханство втягували Московського князя Івана III до протистояння з Європою, заохочуючи його землями «35–ти городов во главе с Одоевом», то хан Менглі–Гірей передав Іванові III ярлик на землі «владетельных князей». Тобто, як у Великому Литовсько–Руському князівстві, так і у Великому Московському князівстві, передані удільні князівства належали окремим татарським родам, переважно — ширинам. Хоча окремі уділи належали аргинам, баринам, дулатам, каракиреям, кипчакам тощо.

Отож і Кримський хан, і московські князі (Іван III, Василь III, Іван IV) могли змістити удільного князя чи хана (якщо він не перейшов у православіє), але не мали права відібрати князівство (удільне ханство) у певного роду.

У Московському князівстві це мало назву «местничества». Тобто московський князь володів тими землями (уділами) — номінально. Роди і навіть окремі князі часто виходили із підпорядкування московських князів, а іноді чинили опір, бо мали свої військові формування.

Такі ж стосунки панували у Тверському князівстві до 1485 року, року прилучення до Московії. Уже Іван III, конфіско вуючи землі, зараховував їх до особистих володінь і не передавав ті землі в особисту власність комусь. Земля залишалась князівською і лише надавалась у користування. Тож князь міг кожного вигнати з тієї землі. Таку ж політику продовжив Василь III.

Але таких земель було мало.

«…Старые вотчинники, которые, сидя на своих наследственных землях, где у них были собственныя военныя силы и свой двор, обладали безапеляционной судебной властью и были почти совершенно свободны от налогов. В своих владениях они разыгрывали роль настоящих государей. Опираясь на формальное превосходство своей знатности, они предъявляли… такия притязания…, которыя… в сущности… были бессмысленными…» [114, с. 263].

Ще раз бачимо, як давні роди Чингісидів відстоювали свої привілеї. Особливо це стосувалось удільних «вотчинников» Тверського князівства та «вотчин» «35–ти городов во главе с Одое вом», які наприкінці XVI століть потрапили до рук московських князів. На них московські князі, окрім беззаконня, по суті, нічого без допомоги Кримського хана не могли вчинити. Ось тому кримські хани і старійшини давніх татарських родів Криму так послідовно і наполегливо відстоювали своє право на Мещерські міста та землі, «де их кони ходят».

Іван IV, прийшовши до влади та змужнівши, зрозумів, аби управляти державою в таких умовах, треба мати сили, на які би він міг постійно опиратись, навіть в тих випадках, коли чинив беззаконня. І він створив опричину на противагу «местничеству» чи, як його ще називали, — «земщине». Тобто поділив державу на дві частини: одна підпорядковувалась йому особисто і діяла за його наказами, а друга, так звана «земщина», жила за старими правами та законами.

«Все свое государство Иван разделил на две части. В одной должен был сохраниться прежний строй и старое управление. Там продолжали управлять воеводы, наместники, судьи разного рода, кормленщики вместа с вотчинниками… В состав другой половины государства входили разныя области и города и даже некоторыя части столицы…

У вотчинника (в землі опричнини. — В. Б.) отбиралась… земля, свободная от повинностей, его самого отрывали от родного гнезда, где веками создавалось его благосостояние и общественное значение. Его связи с зависимым от него населением расторгались. Его наделяли новым участком земли, но условно и временно, заставляя его за это служить и нести наровне со всеми общия повинности… Территория занятая опричниной, постепенно увеличивалась и захватила большую часть государства» [114, с. 265–266].

Виконуючи вимогу Кримського хана Девлет–Гірея, Іван IV (Грозний) зняв із себе титул царя і передав його татарському хану Едигіру, який перед цим був Казанським царевичем, а пізніше — Касимовським царем.

Ще раз підкреслимо: Касимовським царем, згідно із заповітом хана Улу Мухаммеда, міг бути тільки мусульманин. У російській історичній науці є свідчення, що хан Едігер у тій вірі залишався до часу прийняття титулу Московського царя. Тільки у московській історії він чомусь постійно подається під новим іменем. Серед Касимовських царів він відомий під іменем Саїн Булата.

Послухаємо.

«В конце 1571 г…. (московити. — В. Б.) приготовились к войне со Швецией… сюда 5 Января 1572 г. прибыл Касимовский царь Саин–Булат со своим двором… Саин–Булат все время находился при Грозном. По отъезде Иоанна цар Касимовский остался продолжать военные действия… По принятии христианства Саин–Булат был лишен Касимовского царства, которое до него и долго после него давалось исключительно магометанам. После крещения жизнь его не касается более города Касимова… Иоанн Грозный… разделил государство на две части: на опричину и земщину; над опричиною начальствовал он сам, а земщину отдал Симеону Бекбулатовичу с титулом царя и великого князя… (Московського. — В. Б.); числился он еще и великим князем Тверским» [96, с. 26–27].

Так Іван IV (Грозний) виконав вимогу Кримського хана і став знову членом троїстого союзу в боротьбі з Європою. Війна Московії на заході проти Речі Посполитої та Швеції набирала нових обертів, але цього разу — невдалих для Московії.

Звичайно, нащадки татарського роду Улу–Мухаммеда — правлячого роду в Московії, тяжіли до Кримського ханства і Османської імперії за ментальністю, звичаями, принципами державного устрою тощо.

Та не забуваймо, що європейські країни, перебуваючи під страхом загрози з боку Османської імперії, та, побачивши потугу в молодій Московській державі, не полишали думки схилити Московію на свій бік. У роки Івана III, Василя III та Івана IV Москву постійно відвідували делегації європейських країн, пропонуючи московським владоможцям різні союзи і великі вигоди від них. Одночасно велася потужна розвідка сил і можливостей Московії, плелися інтриги і з одного, і з другого боку.

Москва знайомилася з європейською культурою, побутом, архітектурою, взагалі — з життям Європи і бачила свою відсталість. Тому наповнювалася європейськими розмислами (інженерами), архітекторами, лікарями, будівельниками, майстровими людьми тощо.

Європа, на чолі із Римським католицьким престолом, боролася з Османською імперією та Кримським ханством за вплив на московську татарську, але християнську, верхівку.

І все це супроводжувалося двома негативними факторами:

З європейського боку: жорстокою до божевілля політикою окатоличення слов’янських земель.

З московського боку: жорстокою до божевілля політикою військової експансії. Московія, по суті, із 70–их років XV століття не виходила із постійних війн «drang nach West».

Та ми дещо відволікшись від теми. Як бачимо, в часи Івана IV не було перешкод для зайняття татарином посади в Московському князівстві — від посади князя, чи Великого, чи удільного, до посади боярина, або «служивого человека». Єдиною умовою для набуття титулу Великого князя було прийняття московського православ’я, як в Касимові — магометанської віри. Для Московського князівства такий закон видав Менгу–Тимур у 1272 році, та поновили: хан Узбек — 1322 року, хан Тохтамиш — 1392 року, хан Улу–Мухаммед — 1445 року.

Зроблено це було свідомо, аби залучити московську церкву та її ідейні постулати для зміцнення Золотої Орди. Християнська релігія була однією із панівних ідеологій держави. Недарма ж російський професор Г. В. Вернадський писав:

«Русский народ (московити. — В. Б.) получил два богатых исторических наследства — монгольское (золотоординське. — В. Б.) и византийское… (Золотоординське. — В. Б.) наследство — Евразийское государство. Византийское наследство — православная государственность… (Золотоординське. — В. Б.) наследство облегчило русскому народу (московитам. — В. Б.) создание плоти Евразийского государства.

Византийское наследство вооружило русский народ (моско витів. — В. Б.) нужным для создания мировой державы строем идей» [115, с. 33].

Певно і золотоординські хани розуміли силу візантійської складової половини — православної московської релігії. По суті, то була не релігія, а — ідеологічна зброя в руках хана Золотої Орди.

Згадаймо, як хани, користуючись цією зброєю, відлучали від церкви православних князів і навіть цілі міста.

Пізніше нащадки золотоординських ханів — московські царі, теж використовували цю зброю проти лідерів України. Згадаймо залитого кров’ю з голови до ніг московського царя Петра І і його чергову жертву — українського гетьмана Мазепу.

Сьогодні цією зброєю збирається скористатися московський піп Кирило, проповідуючи гнилу ідею «русского мира».

Пане Кириле, світ уже все це бачив! Бачив море людської крові, яку проливали ваші попередники заради цієї вигаданої московської ідеї. Зупиніться!..

Повернімося до московського князя Івана IVта його рішення скласти з себе титул царя. Цим ефектним кроком Іван IV в черговий раз обманював своїх покровителів — Османів і кримських ханів. Справа в тому, що новий Московський цар — Едігер, він же — Симеон Бекбулатович, уже був царем у Казані і Касимові. Отож, у Москві він просто залишився зі своїм старим титулом, але оскільки став володарем у Москві, то й титул отримав — Московського царя. Рішення московської верхівки було звичайним шахрайством, але зовні — бездоганне. І хоча Кримський хан розумів усю шахрайську суть цього кроку Івана IV, та вчинити нічого не міг, бо таке рішення задовольнило Османську імперію. Тим більше, що і новий цар Симеон та Іван IVдокладали значних зусиль, аби подобатись Османам.

Користуючись тим, що польський король Сигизмунд II помер у 1572 році і всі кращі полководці держави перебували в столиці та обговорювали кандидатуру нового короля, Іван IV особисто вирушив на Лівонський фронт, щоби показати союзникам своє старання. Звичайно, разом з Іваном IV перебував і новий московський цар Симеон Бекбулатович.

«1 января 1573 рус(ские) войска штурмом взяли опорный пункт шведов в Прибалтике Вейсенштейн (Пайду), в 1575 крепость Пернов (Пярну), а в результате кампании 1576 захватили ряд пунктов на побережье Балтийского м(моря). В 1577 Иван IV начал новый поход в Ливонию, осадив в январе Ревель; летом… (московська армія. — В. Б.), овладела Венденом (Цесисом)… и рядом других крепостей в Восточной Латвии» [2, т. 14, с. 426].

Та успіхи московських татарських військ на цьому закінчилися. У 1576 році Польський Сейм обрав королем Речі Посполитої Стефана Баторія, який із 1579 року особисто очолив польсько–литовсько–руські війська в Лівонії. І хоча, за московськими даними, у Баторія було тільки 15–тисячне військо, тоді як московити мали майже 60–тисячну армію в Лівонії, та впродовж двох років московська татарщина втратила в Балтії все, що завоювала протягом 20 років загарбницької війни.

«Решение Ивана в этот критический момент определилось столько же его темпераментом, сколько и отчетливым пониманием причин слабости своего войска. Иван не был храбрым воином. При создавшихся условиях ему не могла прийти в голову мысль во главе своих бояр броситься навстречу Баторию» [114, с. 331].

Прихопивши з собою московського царя Симеона Бекбу латовича, Дван IV втік з Лівонії до Москви. Що цікаво: Стамбул і Крим у ті роки не чіпали свого московського сателіта, а дипломатично підтримували, погрожуючи полякам війною, якщо ті не підпишуть з Москвою тимчасовий мир.

«Вступивший в 1576 на польский престол Стефан Баторий перешел в 1579 в наступление, занял Полоцк, Великие Луки, а в 1581 осадил Псков… В этом же году, шведы заняли Нарву и Корелу. В 1582 было заключено 10–летнее перемирие (в Ям Запольском), по к(ото)рому Полоцк и Ливония отходили к Речи Посполитой и возвращались., земли, захваченные польским королем…» [2, т. 14, с. 426].

Якщо зазирнемо до Великої Радянської Енциклопедії (третє видання), том 14, сторінка 426, то побачимо, що там позначений рух війська Стефана Баторія за таким маршрутом: «Свирь — Полоцк — Великие Луки — Холм — Новгород». Але, з незрозумілих причин, Стефан Баторій чомусь, майже оминувши озеро Ільмень, повернув назад і рушив до Пскова. Тут може бути тільки одне пояснення: Новгород в 1581 році лежав у руїнах.

Ми не описували похід Івана IV (Грозного) на Новгород у 1570 році, коли після чуми 1565–67 років, Московський цар повністю знищив Новгород, зруйнувавши та спаливши в місті абсолютно все — від храмів до торговельних крамниць. Про те детально говорилось у книзі «Країна Моксель, або Московія».

І хоча московські історики постійно нагадували про поїздки Івана IV до Новгорода з 1571 по 1577 рік, але то звичайні російські «доважки брехні». Цьому є незаперечний доказ у самій російській історіографії: за «ревізією» династії Романовиху 1617 році в Новгороді мешкало усього 850 осіб разом із дітьми. Це офіційні дані Московської імперії. Звернімо увагу: з 1570 по 1617 рік у Новгороді не велися військові дії та не зафіксовано морової пошесті. А ще пригадаймо, що тільки взимку 1570 року Іван IV знищив у Новгороді 70 (сімдесят) тисяч новгородців.

Вражаючі, незаперечні факти!

Звичайно, після такого ганебного миру (1582 року), Іван IV не був потрібен ні Москві, ні Османам, ні Криму. І тому немає нічого дивного, що вже 18 березня 1584 року, по двох роках за підписанням Ям–Запольського миру, Іван IV помер.

Майже усі джерела, як іноземні, так і московські, стверджують, що царя отруїли.

«Уже в августе 1582 г., давая отчет о своей миссии венецианской синьории, Поссевин высказал мнение, что московскому царю жить недолго. В начале 1584 г. обнаружились некоторые тревожные симптомы, взволновавшие государя и весь его двор. Тело Ивана распухло и стало издавать нестерпимое зловоние» [114, с. 395].

Така думка посла Поссєвіна ще у 1582 році свідчить не про хворобу Івана IV, а про невдоволення ним та його політикою, бо мова йшла не про рядову особистість, а — керівника держави.

Хочеться зазначити, що саме ставлення московського князя (царя) до підданих держави, раніше підданих улусу, свідчить не про слов’янське походження князя та його підданих, а виключно татарське. У жодній країні Європи не було такого варварського ставлення керівника держави до населення.

За часів володарювання так званого царя Івана IV, Московія втратила, за грубими підрахунками, більше половини свого населення. Тобто мова йде про 3–4 мільйони людей.

На зміну Івану IV прийшов його син Федір, який правив Московією з 1584 по 1598 рік. Московська історіографія вважає царювання Федора Івановича слабким на тій підставі, що цар значно менше нищив людей та не приєднав до Московії нових земель. Тому знаменитий М. М. Карамзін писав:

«Но царствование жестокое часто готовит царствование слабое… На громоносном престоле свирепого мучителя… (Московія. — В. Б.) увидела постника и молчальника, более для келии и пещеры, нежели для власти Державной рожденного…» [18, т. X, с. 253–254].

Оскільки дружиною нового царя була молодша сестра вихрещеного татарина Бориса Годунова і мала на Федора великий вплив, то, зрозуміло, що головні рішення у державі приймав Борис Годунов. Цар, дійсно, був слабким, і духом, і розумом, тоді як Годунов — розумна людина. Тому перше, що він зробив, це послав кілька військових загонів у Сибір, щоби завершити справу Єрмака з приєднання до Московії Сибірського ханства. Цю справу розпочали ще за Івана IV, та не закінчили. Одночасно Годунов через своїх таємних послів потвердив калмикам запрошення своїх попередників перекочувати у Пониззя Волги, обіцяючи свою зверхність і допомогу.

В російській історичній науці ми не знайдемо свідчень, що саме Московія, аби упокорити та завоювати Велику Ногайську Орду, запросила на землі Ногаїв калмицькі (монгольські) пле. мена. Таким чином на землі тюркських мангитів було поселено ворожі їм монгольські племена калмиків. Що зайвий раз свідчить про тюркське походження Чингісхана та племен, які створили його державу.

Велика Радянська Енциклопедія зазначає: «В кон(це) 16 — 1–й трети 17 вв. происходило перемещение ойратов в пределы России, к ниж(нему) течению Волги и Прикаспию. В процессе миграции и заселения совр(еменной) терр(итории) обитания формировалась калмыцкая народность, осн(овным) ядром к(от) рой были ойраты» [2, т. 11, с. 220].

Ойрати були войовничими племенами, тому, маючи повну підтримку Москви, з перших днів появи у Прикаспії почали витісняти Ногаїв із їхніх земель. Ворожнеча була настільки жорстокою, що, по суті, йшлося до повного винищення спочатку Великої Ногайської Орди, яка займала землі Західного Казахстану та межиріччя Уралу і Волги, а далі — Малої Ногайської Орди, яка кочувала землями Дону та на північних землях Кубані.

Калмики переселялися великими масами по 50–100 тисяч населення разом зі своїми отарами і табунами і захоплювали кращі землі для випасу худоби. Якби тюркські племена діяли одностайно та злагоджено, то, звичайно, калмикам були б непереливки. Та кожен Ногайський хан волів бути незалежним, тож і вирішував свої проблеми самостійно. Так тривало до тих пір, поки загроза втрати землі не стала загальною. Тоді цю проблему вирішити самостійно вже не здатна була і Велика Ногайська Орда.

Ні Мала Ногайська Орда, ні Кримське ханство впродовж тривалого часу не сприймали серйозно загрози навали калмиків, а коли відчули цю загрозу, — то подолати її вже було неможливо. Ногаї змушені були покинути свою землю навіки.

Отак нацьковувала Москва один народ на другий ще в ті далекі часи. Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію. «Ногаи Большие и Малые феодальные гос(ударственные) образования ногайцев, возникшие в результате распада Ногайской Орды во 2–й пол(овине) 16 в. Н(огаи) Большие образовались из улусов, кочевавших в Прикаспии от левобережья ниж(ней) Волги до р. Урал (після витіснення калмиками із західного Казахстану. — В. Б.)… В 1634, после нападения Калмыков, Н(огаи) Большие переселились на правобережье Волги, где кочевали с Н(огаями) Малыми. Н(огаи) Малые (или Казыев юрт, по имени их основателя мурзы Казы) образовались из улусов, переселившихся в сер(едине) 16 в. на правобережье Волги и в Приазовье (от Кубани до Дона). До сер(едины) 18 в. находились в зависимости от Крыма и Турции…» [2, т. 18, с. 88].

Треба розуміти, що мурзи (князі) обох ногайських орд завжди були на боці Москви у Лівонській війні.

Москва, запрошуючи на Поволжя калмиків, по суті нацьковувала їх на своїх союзників у Лівонській війні. Головною причиною цього страшного московського запроданства було те, що калмики обіцяли московським владоможцям бути їхніми підданими, в той час, коли ногаї вважали московитів собі рівними.

М. М. Карамзін про ногайських союзників Івана IV (Грозного) писав: «В Кремлевских палатах обедало у Царя (Івана IV. — В. Б.) 2000 ногайских союзников, шедших на войну Ливонскую» [18, т. IX, с. 248].

Кожен розуміє, що серед 2000 ногайських союзників Івана (Грозного) могли бути тільки князі та мурзи. Якщо за ногайським Мурзою стояла хоч би сотня вершників, то загальна кількість ногайців, які побували в Лівонії і Литві, перевершувала 100–ти сячну армію.

Тих людей Москва зрадила. Згодом, у 1944 році, московити знищили майже всіх калмиків, виселивши їх із прикаспійських земель.

Така плата і шана союзникам.

Підсумував шлях Ногаїв (Мангитів) казахський історик Калібек Даніяров: «(У XIX столітті. — В. Б.) основная часть ногаев в количестве 900 тысяч человек, 180 тысяч юрт переселилась в Турцию… Деятельность бия Едиге, о котором в Ногайской орде был создан эпос «Едиге», повествующий в основном о борьбе Едиге с ханом Тохтамысом, погубила не только Улыс Жошы — Золотую Орду, но и сам род Мангыт, который был численностью равен таким крупным казахским родам как Алшын, Аргын, Найман» [28, с. 186].

Цікавим є ще один аспект взаємин між Москвою та калмиками, про який московити досі воліють мовчати.

В російській історичній науці постать Василя Татіщева досить відома і популярна. Але мало хто знає, що саме Василь Микитович Татішев, перебуваючи на посаді Астраханського губернатора у 1741–1745 роках, викрав у калмиків їхні архіви та народний епос, у якому, між іншим, розповідалось про появу калмиків на прикаспійських землях. Хто бажає з цією історією познайомитися, звертайтеся до праць російського академіка Ніла Олександровича Попова (1833–1892). Російська імператриця Єлизавета Петрівна, посилаючи В. М. Татіщева до калмиків у 1741 році, знала про його головне завдання — поцупити історичну писемну пам’ять. І вигаданий домашній арешт В. М. Татіщева, то лише його домашня охорона від можливої помсти. Бо ніякого арешту по суті не було.

Аби ніхто не вважав, що автор стосовно В. М. Татіщева перебільшує, розповім ще одну надзвичайно цікаву історію, пов’язану з цією довіреною особою Петра І та його донькою. Деякі факти з біографії В. М. Татіщева, опублікованої 1950 року в Москві у передмові до його праці «Избранные труды по географии России»:

«В 1709 г. Татищев участвовал в Полтавской битвё. В 1710 г. во главе отряда в 310 человек, он находился в походе из Пинска до Киева и Коростеня. В 1711 г. Татищев участвовал в Прутскомпоходе. В 1714 г. он впервые был послан (Петром I. — В. Б.) в Пруссию, но причины и подробности этого путешествия за границу неизвестны» [156, с. 4].

Ми на цьому зупинимося, не будемо цитувати місця з біографії В. М. Татіщева, де повідомляється, що він був наближеною особою Петра І і не раз виконував його прості та секретні доручення.

Проаналізуємо події 1709–1716 років. Після Полтавської перемоги над шведами та українцями (Іван Мазепа), перед Петром І постало очевидне завдання — повністю нейтралізувати потяг українців до незалежності.

Похід на Константинополь (Стамбул) був одним із елементів вирішення цієї проблеми. Якби Константинополь став належати Московії, то таким чином Москва брала гору і над Києвом як володарка спадкових прав Візантійської Патріархії. Годився і проміжний варіант: взяття Константинополя та примусове і показове перенесення всесвітнього Патріархату до Москви.

Але у Прутському поході 1711 року Петро І та московити зазнали цілковитого краху: армія була розгромлена і Петро І зобов’язався покинути землі України (Русі) назавжди. За Москвою залишалася тільки «Гетьманщина», тобто північна частина сучасної Лівобережної України. Все!

Петро І, щоби якось приховати свою ганебну поразку від турків і кримських татарів, особисто фальшував щоденники військового походу, переписуючи та винищуючи їхні сторінки. А про капітуляцію (викинутий білий прапор) московської армії росіяни взагалі ніде і ніколи не згадують.

Головною причиною, чому Московія зобов’язалася покинути назавжди українські землі, була цілковита відсутність історичних джерел, які б підтверджували спільну історію київських русичів та московитів.

Петро І після Прутського розгрому виїхав до Європи на лікування і повернувся до Московії тільки в 1712 році. Перед ним та його оточенням стояло нове завдання: знайти матеріали, які б пов’язували Київське Велике князівство та Московію. Московія, хоча й підписала зобов’язання покинути все українське Правобережжя (і таки покинула його), та збиралася повернутися. їхні зобов’язання завжди були звичайним папірцем. Отож, почали думати, як віднайти літописні свідчення, які б поєднували Київські та Московські землі у давні часи. Отут і знадобився надійний В. М. Татіщев, який вирушив 1714 року в таємне відрядження до Прусії (Кенігсберг). Треба сподіватися, що саме він одвіз до Кенігсберга так званий оригінал Радзивиллівського (Кенігсберзького) літопису, де з нього зняли копію та «продали» Петру І. По неї він особисто їздив у 1716 році.

Звернімо увагу: перший літопис Русі був чомусь знайдений не в Україні і навіть не в Московії, а — за кордоном. І це неспроста бо літопис в першу чергу мав бути достовірним документом для турків і поляків, а пізніше — для європейців. Тому й знайшли його за кордоном. Саме в цьому, Кенігсберзькому, літописі було вперше оприлюднено «Повість временних літ» та об’єднане літописання Київської держави і так званої Ростовсько–Суздальської землі. А в Кенігсберзі до нього домалювали 618 мініатюр (малюнків), які виявилися запозиченими із німецького судебника «Sachsenspiel».

Ось тому цей літопис в Російській імперії заборонили друкувати точно за оригіналом. Ау виданні 1989 року замість мініатюр вставлено маленькі прямокутники зі словами [рисунок]. Цей так званий літопис, куплений у 1716 році Петром І в Кенігсберзі, доведений до 1206 року і вперше поєднав Русь з Московщиною з волі Петра І.

Як бачимо, непростою особою в Московській державі був В. М. Татіщев. Та повернімося до часів Московського царя Федора Івановича — кінця XVI століття. Надзвичайно цікаве свідчення про сутність Московії тих часів залишив М. М. Карамзін. Послухаємо: (Новий Кримський хан Іслам–Гірей писав до Федора. — В. Б.): «Отец твой купил мир с нами десятю тысячами рублей, сверх мехов драгоценных, присланных от вас моему брату…» [18, т. X, с. 277].

Московити пізніших часів так люто не любили своїх давніх родичів і зверхників, що навіть знаменитий М. М. Карамзін, який походив із давнього татарського роду, дозволяв собі писати ось таке: «Таврида уподоблялась для нас ядовитому гаду, который издыхает, но еще язвит смертоносным жалом» [18, т. X, с. 277].

Він писав таку мерзоту про Кримське ханство, яке, по суті, єдине із новостворених золотоординських держав завжди стояло на захисті Московського спорідненого улусу, дозволило залучити до Московії Казанське та Астраханське ханства, врешті віддало Москві ярлики на Тверське князівство і на так звану «Західну Мещеру», вимагаючи навзамін лише покори та послуху.

Саме ці кримські вимоги покори та послуху, які повністю заперечували московську так звану велич і показували світові її давнє справжнє обличчя, стояли московській татарській правлячій еліті кісткою в горлі. Це завжди штовхало їх до фальшивих вигадок та брехні.

І за царя Федора, і за царя Годунова Москва продовжувала виконувати волю Турецького султана і Кримського хана.

«…Новый Хан Крымский, приемник умершего (в 1588 году) Ислама, брат его, именем Казы–Гирей (у 1589 році завдав чергового удару по Україні та Литві. — В. Б.)… Он убедил Султана не мыслщь впредь о завоевании Астрахани; что Москва и Таврида будут всегда иметь одних неприятелей» [18, т. X, с. 302–303].

Турецький султан був настільки милостивий до Московського царя, що після клятви Кримського хана Кази–Гірея у вірності Стамбулові Москви і Бахчисарая направив до Москви Константинопольського Патріарха Іакима. Очевидно, і «Московський Правитель» Борис Годунов, який за часів царя Федора, по суті, правив Московією усі ті роки, отримав від султана секретну цидулку — примусити Патріарха проголосити новий Московський Патріархат. Турецький султан у ті роки (кінець XVI століття) був зацікавлений у тому, щоб у християнства з’явився новий релігійний центр у Москві, бо його військо стояло в центрі Європи, під Віднем, а Римський Першосвященик докладав найбільших зусиль, аби об’єднати усі християнські держави у протистоянні Османам.

Чудовим доказом цього є лист Московського царя Федора до Кримського хана Кази Гірея. Послухаємо:

«Папа Римский, Цесарь, Короли Испанский, Португальский, Датский и вся Германия убеждают меня искоренить твой Улус, между тем как они всеми силами будут действовать против Султана. Собственные Бояре мои, Князья, Воеводы… также бьют мне челом, чтобы я… двинул войско и в самых недрах твоей Орды не оставил камня на камне. Но я, желая дружбы твоей и Султановой, не внимаю ни Послам Европейских Государей, ни воплю моего народа, и предлагаю тебе братство с богатыми дарами» [18, т. X, с. 338].

Федір, підтриманий Турецьким султаном, таки вимолив у Кримського хана підписання Шертної (Клятвенної) грамоти. Вона була підписана влітку 1594 року.

«В залог дружбы Федор… доставил Казы–Гирею 10000 рублей, сверх шуб и тканей драгоценных, обещая присылать ежегодно столько же…» [18, т. X, с. 339].

«В сие время, совершенно мирное для… (Московії. — В. Б.) внешняя Политика ее не дремала, — и, смело уверяя Султана, что мы из дружбы к нему не хотим дружить с его врагами, Двор Московский искреннее прежнего желал союза с ними» [18, т. X, с. 339].

Такий же стан дружби Московії з Кримським ханством і Османською імперією підтримували нові московські царі під час Смути — Борис Годунов і Василь Шуйський. Все відбувалося за старим сценарієм.

На ті роки припадає і поява в Московії так званого Патриаршества. Ми уже згадували про нього.

Отож, серед літа 1558 року, за наказом Турецького султана, до Москви прибув Константинопольський Патріарх Ієремія. Слід зазначити, якби Вселенський Патріарх був під захистом, хоча б показовим, султана, Москва б ніколи не дозволила собі так поводитися з ним, як те вчинила у 1588 році. Патріархові Ієремії було одразу заявлено: або він особисто проголосить і очолить Московський Патріархат, або він ніколи не покине Москви.

Так подав тиск Годунова на Ієремію М. М. Карамзін, коректно і виважено: «Федор встал, чтобы встретить Иеремию… и велел Борису Годунову беседовать с ним наедине. Патриарха отвели в другую комнату, где он рассказал Борису свою историю. Лет десять управляя Церковию, Иеремия, обнесенный (оббріха ний. — В. Б.) каким–то злым Греком, был сослан в Родос, и Султан, вопреки торжественному обету Магомета II не мешаться в дела Христианской духовной власти, беззаконно дал Патриаршество Феолипту. Через пять лет возвратили изгнаннику сан Иерарха; но в древнем храме Византийских Первосвятителей уже славили Аллу и Магомета: сия церковь сделалась мечетию… Далее, беседуя с Годуновым, он похвалил мысль Феодорову иметь Патриарха… (Московского. — В. Б.); а лукавый Годунов предложил сие достоинство самому Иеремии… “Да исполнится же воля Царская!” — ответствовал Патриарх. — Уполномоченный нашею Церковию, благословлю и поставлю, кого изберет Феодор…» [18, т. X, с. 309].

Не будемо пояснювати, що і того разу в Москві грубо порушили церковні канони. Ми пам’ятаємо, що Московська православна церква з 1448 до 1588 року перебувала в статусі неканоніч ної, самопроголошеної митрополії. Її перший митрополит Іона був призначений на кафедру, по суті, золотоординським ханом Улу–Мухаммедом.

Тому, тільки з цієї причини, Константинопольський Патрі арх не мав права висвячувати Патріарха для неканонічної церкви. Крім того, особисто Патріарх не має права проголошувати Патріархів для інших церков. Це справа Священного Собору всесвітнього Патріархату.

Викрутивши руки цього разу Патріархові та познущавшись з канонів, Москва купила Патріаршество за гроші. Послухаймо М. М. Карамзіна:

«…Славим… высок достоинства Годунова и редкий ум старца Андрея Щелкалова; всего же более хвалили щедрость российскую (татарську. — В. Б.); ибо их непрестанно дарили серебряными кубками, ковшами, перлами, шелковыми тканями, соболями, деньгами… Наконец Государь (в Мае 1589) отпустил Иеремию в Константинополь с письмом к султану… и сверх даров послал туда 1000 рублей, или 2000 золотых монет Венгерских, на строительство новой Патриаршей церкви…» [18, т. X, с. 311–312].

А тепер подумаємо: проголошувалася московська Патріархія з благословення та дозволу турецького султана, чи ні?

Цікаво, що і в 1484 році, коли в Москві проголошувалася неканонічна Митрополія, і в 1589 році, коли в Москві проголошувалася незаконна Патріархія, чинилося все те під тиском та з дозволу вихрещених татарів. В першому разі — з дозволу та за наполягання хана Улу–Мухаммеда, який із 1445 року посів Московське князівство: а в другому за жорсткого тиску вихрещеного татарина Бориса Годунова, який правив Московським князівством спочатку, як соправитель (1584–1598 роки), а далі як законний цар (1598–1605 роки).

Ті вихрещені татари служили своїй Батьківщині — Московії. Це незаперечна істина.

3

Смутні та пізніші часи

Московська так звана історична наука надавала походам татарів на Московію великого значення. Але всі дослідження з цієї теми зводяться до одного висновку — то були грабіжницькі походи. І якщо подивитися очима московитів, то складається враження, що російські наукові мужі мають сенс. Але такі висновки роблять та сприймають або необізнані, або зацікавлені люди. Тому Москва робила абсолютно все можливе, аби правда та істина не стали відомі широкому загалу.

Скажіть, будь ласка, чи може ходити злодій і бандит на чужі землі однією і тією ж дорогою?

Звичайно, ні! Це очевидний абсурд.

А от кримські татари чомусь завжди ходили на Московію тими самими дорогами. Та ще й такими, які вели не до Москви, а до так званого Мещерського (за сучасним московським поданням — Мещовського) поля. І фіксувати такі походи московити чомусь стали тільки з XVI століття. Продовжувались вони і в XVII столітті. В чому ж річ? Що штовхало кримських татар до таких походів?

Автор пропонує розглянути саме походи кримських татар на Московію, бо вони більше пов’язані з Україною (Руссю) і дадуть нам більше корисної інформації.

Головний шлях, яким ходили кримські татари у XVI–XVIІ століттях до Московії, був Муравський шлях.

«Муравский шлях, один из главных путей, к(ото)рым пользовались крымские татары в 16–1–й пол(овине) 17 вв., совершая набеги на Русь (Московію. — В. Б.). М(уровский) ш(лях) шел от Перекопа к Туле по водоразделу рек: справа — Северского Донца, слева — Сев. Ворсклы и Сейма. В 16–17 вв., «М(уравским) ш(ляхом) пользовались также посольские и купеческие караваны, направлявшиеся из Москвы в Крым и обратно» [2, т. 17, с. 118].

Свого часу Дмитро Іванович Багалій так розповів про той шлях:

«Славетний Муравський шлях простував по межиріччю Дніпрового і Донського водозбірів од самого кримського Перекопу до Тули проміж верховин багатьох річок, але не пересікав ні одної з них. З Перекопу сей шлях ішов до верхів’я молошних Вод, по р. Бику, ішов між р. Вовчими Водами і Торччю і далі по Харківщині і Курщині теж поміж річками Дніпровського і Донського водозбірів, потім по межиріччю водозбірів Дона й Оки до Тули…» [144, с. 19].

Муравський шлях був головний, який з’єднував Крим з Мос ковією. Всі інші шляхи були, по суті, його відгалуженням. Що має своє пояснення.

Коли Навесні 1238 року хан Батий повертався із військового походу на Мещеру і Тмутаракань (сьогодні російська історична наука називає ті землі Ростовсько–Суздальським і Рязанським князівствами), він зустрів під містом Козельськом найсильніший опір та зазнав найбільших втрат. Отож, завойовані та приєднані до імперії Чингісидів землі Мещери і Тмутаракані вимагали захисту на західному кордоні від войовничих сусідніх народів. Тому хан Батий на тих землях, а це терени сучасних Калузької, Орловської, Брянської і Тульської областей, східна частина Смоленської та західна частина Курської областей, залишив військові тисячі і сотні для захисту кордону. Роди, які отримували землі на теренах західніше річки Волги, залишали одного чи кількох своїх представників на чолі військової тисячі, чи сотні, що залежало від кількості населення роду, на землях Західної Мещери. Кожен із зазначених родів: ширинів, органів, баринів, дулатів, кипчаків, татарів, каракиреїв, найманів, киятів, меркитів, жалаїрів тощо мали постійну ділянку оборони та дислокації (місце постійного перебування). Всі «тисячі» і «сотні» повністю підпорядковувалися хану Золотої Орди. Але хани родів, за погодженням із ханом Золотої Орди, мали право на заміну людей свого роду. Ось чому Кримський хан у своєму листі до Московського князя ще у 1517 році писав:

«…Коли наш род был на Мещере, толды наших смел ли кто смотреть на Мещеру, оно из Мещеры люди шли к нем служити, а от нас в Мещеру! [34, с. 378].

Згодом на теренах так званої Західної Мещери виникли десятки удільних, спадкових, родових князівств, які безпосередньо підпорядковувались ханам Золотої Орди. Ось їхній неповний перелік: Одоєвське, Тульське, Белевське, Каширське, Серпуховське, Калузьке, Козельське, Мещовське, Мосальське, В’яземське, Дорогобузьке, Новосільське, Брянське, Карачев ське, Стародубське, Рильське, Курське та інші.

Ці князівства на перших порах були цілковито родовими, татарськими. Починаючи з п’ятдесятих років XIV століття, коли в Золотій Орді роспочалася «Велика Смута», всі ці удільні князівства почергово були приєднані князем Ольгердом до Великого Литовсько–Руського князівства. Приєднання відбувалося як військовим, так і мирним шляхом.

Що характерно, Великий князь Ольгерд залишав на чолі приєднаних князівств старих родових князів. Переважно всі вони належали до Чингісидів нижчого рангу. Тобто були народжені від Чингісидів їхніми наложницями, рабинями. Таким чином на землях зберігався лад та спокій. Бо й примусового хрещення ніхто не вимагав.

Після того, як до влади в Золотій Орді у 1380 році прийшов хан Тохтамиш, між Золотою Ордою і великим Литовсько–Руським князівством був підписаний мирний договір, за яким ті землі (раніше приєднані) залишились за Великим князівством. Але податки, які на тих землях збиралися, здавалися до казни Золотої Орди. Про що свідчить ярлик хана Тохтамиша до польського короля Ягайла (1392 рік).

Не будемо його цитувати.

Золотоординські хани передавали Великим Литовсько–Русь ким князям ярлики на землі так званої Західної Мещери.

Згідно з російськими літописними зводами тільки Великий Московський князь був противником передачі тих улусів до складу Великого Литовсько–Руського князівства.

Треба розуміти, що ця передача так званих Мещерських земель до складу Литви влаштовувала обидві сторони: хани отримували з тих земель податки і мали вільний доступ до своїх старих улусів, а головне — Золота Орда мала стовідсоткову гарантію ненападу з тих земель; в той час, коли і Литва забезпечувала собі ненапад з того боку, одночасно, маючи змогу використати татарські сили так званої «Західної Мещери» у протистоянні з Тевтонським Орденом. Звичайно, такий мир зберігався тільки за часів дружніх ханів на золотоординському престолі. Ось чому Велике Литовсько–Руське князівство підтримувало у Золотій Орді ханів Тохтамиша, його синів, хана Улу–Мухаммеда.

Османська імперія та Кримське ханство змушені були піти на наймовірні поступки, аби зміцнити Московське князівство та зіштовхнути його з Великим Литовсько–Руським.

Першим кроком стала немовби вимушена передача до складу Московії Великого Тверського князівства — союзника Литви з часів хана Беклемиша, він же — Михайло Тверський.

Московія розпочала війну з Новгородом (1471 року), не маючи спільного кордону з ним. Тому цілком закономірним стало рішення кримських ширинів підпорядкувати ширинський Тверський улус войовничій Москві, аби і самим з того мати певний зиск.

Так Москву зіштовхнули з Великим Литовсько–Руським князівством. Але князівство втрималося від війни з Московією і в 1471, і в 1485 роках, хоча поведінка татарської Москви з 1471 по 1485 рік була агресивною.

І хоча Іван III (Якуб) уже в 1485 році писав у своїх листах: «Я уже начал воевать с Казимиром, ибо князь Тверской его союзник», то ще не була війна між Московією і Великим Литовсько Руським князівством.

Тому Кримський хан Менглі–Гірей за прямою вказівкою турецьких Османів став забирати (вибірково) ярлики на окремі «Мещерські улуси» та передавати їх від Литви до Московії. Тут уже інтереси Москви і Литви були цілком протилежними, хоча і цього разу хан чинив за законом: він був володарем тих земель, успадкувавши їх від ханів Золотої Орди.

Про те, що землі «Західної Мещери» до часів Івана III входили до складу Великого Литовсько–Руського князівства, свідчать не тільки листи кримських ханів до московських князів, які цитувалися уже не раз, а також ярлики кримських ханів, які були видані ними великим Литовсько–Руським князям. Послухаємо:

«Потвердні ярлики, що видавалися ханами Хаджі–Гіреєм (1461 р.), Менглі–Гіреєм (1472 р., 1507 р., 1514 р.), Махмед–Гі реєм (1520 р.), Сахіб–Гіреєм (1540 р.) і Девлет–Гіреєм (1560 р.), становлять складні багатошарові пам’ятки. Тривалий час вони, за висловом М. Грушевського, “Не мали щастя в історіографії” й розглядалися як історичний курйоз» [167, с. 204].

Якщо ярлики кримських ханів великим литовсько–руським князям могли все ж таки досліджуватись, хоча й з додатком «історичний курйоз», то, зрозуміло, що ярлики кримських ханів московським князям на ті самі міста та улуси заховані московитами до таємних сховищ.

Слід також знати, що Москва сфальшувала ярлики, які вивчалися «як історичний курйоз». Кримські хани не могли передавати Великим Литовсько–Руським князям «Київську, Воло димирську (тобто Володимиро–Волинську), Луцьку… «тьми». Ті землі ніколи не входили до складу Золотої Орди. Отож використовувати московські «доважки брехні» треба дуже обережно.

Завжди пам’ятаймо: Москва робила раніше все можливе і робить сьогодні, щоби спаплюжити українську історію та принизити українців.

Так із кінця XV століття Московське князівство стало отримувати від Кримського хана ярлики на окремі татарські улуси так званої «Західної Мещери» та просуватись на захід. Якби Московія робила те самостійно, без кримських ханських ярликів та без згоди турецьких Османів, то, зрозуміло, що була б ними знищена.

Московська історична наука, як уже заявлялось, не може будуватися на винятках із загальнолюдських правил. Отак Москва була доведена Бахчисараєм та Стамбулом до майже двохсотлітньої війни з Литвою та Польщею, яка розпочалася 1500 року походом Московії на Сіверські землі та битвою на Ведроші в липні того ж року і продовжувалася з перервами по 1686 рік.

Свідченням того, що Москва захоплювала міста «Брянеск, Стародуб, Почап, (Северский) Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ» згідно з отриманими ярликами від Кримського хана, є узгодження військових дій Москви та Криму в 1500 році. Напередодні походу московсько–татарських військ на Сівер щину, Кримський хан навесні 1500 року завдав удару по Русі (Україні), а восени того ж таки року завдав повторного удару, дозволяючи Москві закріпитись на Сіверщині. Послухаємо:

«Щоправда, Молдавія, традиційний союзник Московщини, не змогла надати їй дійової допомоги. Проте доволі ефективним був її союз із Кримським ханом: син Менглі–Гірея, Ахмат–Гірей, упродовж 1500 р. здійснив два спустошливі набіги на територію Литовської держави. У походах московських військ брали участь і казанські царевичі; так за активної участі Мухаммед–Еміна в серпні 1500 р. був здобутий Путивль» [167, с. 327].

Треба мати на увазі, що казанські, касимовські та кримські татари, а пізніше — ногайські та астраханські, діяли на західному фронті постійно. Без них Московія була звичайною іграшкою в протистоянні з Європою.

Отож, коли ми зрозуміли, як відбувався перехід татарських удільних улусів «Західної Мещери» від Литви до Московії, згадаймо також і те, що споріднені татарські роди Золотої Орди завжди могли навідуватись до своїх удільних улусів так званої Мещерської землі. Ходив туди навіть ширинський Кримський хан, як раніше туди ходили Тохтамиш, Джалал–ад–дін (Зелені Сал тан) та Улу–Мухаммед. Згадаймо відхід хана Золотої Орди Улу Мухаммеда восени 1437 року до Белева та зимування його там. Белевський татарський улус підтримав свого одноплемінника та став на його захист у 1438 році, виступивши проти московитів.

Існував також Ізюмський шлях із Криму до Мещерського (Мещовського) поля. Між іншим, він ще називався Царський шлях. Ним ходив до Мещери сам Кримський цар. Послухаємо.

«Изюмский шлях, один из гл(авных) путей, к(ото)рым пользовались крымские татары для набегов на Русь (Московию) в 16–18 вв. Начинался у верховий р. Ораш (левый прикток Днепра), где отделялся от Муравского шляха «пересекая по Изюмскому броду Северский Донец и в междуречье верховьев Пела, Ворсклы, Северского Донца и Оскола вновь сливался с Мурав ским шляхом» [2, т. 10, с. 120].

Були до Мещери й інші шляхи: Кальміуський, Бакаїв, Пах нуцький, Свинячий тощо. Усі вони були поєднані між собою і прямували з Криму до Мещери, або Мещерського поля; ними ходили різні татарські роди. Російська історична наука і в цьому випадку прагнула фальшувати, закидаючи «доважок брехні» у вигляді слова «Тула». Та не йшли татари до Тули! Вони прямували до своєї славної Мещери, до знаменитого Мещерського поля, «де их кони ходят».

Зазирнемо до книги російського професора А. А. Новосельського «Борьба Московского государства с татарами в XVII веке» та переконаймося в тому.

Згадаємо й про Бакаїв шлях.

«Бакаев шлях, ответвлялся южиее р. Сейма от Муравского шляха, шедшего от Перекопа до р–на Тулы, пересекая его в 40 км выше Курска. Назван по имени Бакай–Мурзы, одного из предводителей крымских татар, часто пользовавшихся этим путем для набегов на юж(ные) города… (Московії. — В. Б.) в 16 — нач. 17 вв. Отрезок Б(каева) ш(ляха) от Рыльска до Волхова наз(ывался) Свиной дорогой» [2, т. 2, с. 537].

Це був шлях Мурзи Бакая, який, очевидно, походив із роду Кипчак. Ми уже згадували, що в часи, коли улуси Мещерської землі входили до складу Великого Литовсько–Руського князівства, усі татарські роди мали вільний доступ до своїх давніх земель (уділів). Та коли «Мещерська земля» відійшла до Московії, становище на тій землі почало різко змінюватися. Удільні татарські князі переходили до стану «служивых людей» Московського князя, князів разом з їхніми родами стали переселяти до московської глибинки, а на звільнені «Мещерські землі» поселялися надійні московські «служивые люди». Спочатку, за часів Івана III, московська влада не надавала переваг християнам перед мусульманами. У будь–якому разі релігійна приналежність не була домінуючою. Та згодом, від часів Василя III, князів Мещерської землі стали примусово заганяти до московського православія, а тих, хто не бажав позбавлятися мусульманської віри, переселяли до Касимовського ханства. А щоби татарські роди не укріплювали свої давні уділи, Московія почала з 20–их років XVI століття будувати так звані «засечные черты».

Татарські роди Кримського та Астраханських ханств і Великої та Малої Ногайських Орд позбавлялися Московією не тільки права на свої старі уділи, а й самого доступу на так звану Мещерську землю. Коли ж їм вдавалося прорватися на свої старі володіння, вони зустрічали на тій землі не своїх давніх одноплемінців, а вороже до них налаштованих людей. Звідси й почала зароджуватись ненависть та ворожнеча до нових поселенців.

Звернімо увагу: татари під час походів на «Мещерську землю» не вбивали людей, а пропонували їм повернутися до мусульманської віри, залишаючи таких вихрестів жити у своєму середовищі. Тих же, по суті, вихрещених татарів, які відмовлялися повертатися до старої віри, продавали в рабство.

Москва досить швидко розгадала поведінку нападників на Мещеру і вчинила найвищу мерзоту: передала улуси ворогуючим родам. Землі ширинів передала мангитам, землі аргинів — жа лаїрам і так далі. І не стали ті роди навіть вихрещувати у християнську віру — ворожі татарські роди не сприймали один одного і в своїй рідній вірі.

Послухаймо листа Кримського хана Магмет–Гірея до Московського князя Василя III, написаного у 1517 році:

«…Ато пак слыхано ли, что бесерменину бесерменин бесер менина в полон взяти, ино наши люди и бесерменью в полон поимали в Мещере, а того у нас и в писанье нет, что бесермена продати, А наши люди мещерскую бесерменью и продали, а все тому рняся, что не наш род на Мещере государь… яз по тому и познаю, что от меня князь великий отстал» [34, с. 378].

Не дивуймося з такого перекладу, де Кримський хан називає татарів «бесерменами» — це Московський переклад листа, а вони завжди так перекладали, аби принизити інших. Це звична й давня практика московитів.

Треба розуміти: існуючу на ті часи різницю між нападами кримських татар на Мещерську землю (куди слід включати і Сіверщину, яку татари відносили до своїх земель) та на Стародавню Русь: Київщину, більшу частину Поділля, Волинь, Полісся та Галичину, які не входили до складу Золотої Орди.

Якщо до Мещери та до Сіверщини татари ходили як додому, щоби відвідати своїх родичів, і тільки значно пізніше стали гнати з тих земель до Криму полонених людей (ясир), якими московити заселяли ті землі, то до Русі (України) вони завжди ходили, як на ворожі, чужі землі.

Якщо в Мещері кримські татари нищили прийшле, некорін не населення Московії, то в українських землях вони винищували корінне, автохтонне населення.

Саме в цьому полягає головна різниця між нападами кримських татар на землі Московії в XVI–XVII ст. ст. і в XV–XVII ст. ст. на землі Русі (України).

І ще одне треба завжди пам’ятати. Всі московські «доважки брехні» з цього приводу не варті ламаного гроша. Скажемо кілька слів про московські так звані «засечные черты». Вони почали будуватися після удару Кримського хана по Москві в 1521 році. Це відбулося за часів правління Василя III, коли Московія припинила воювати проти Литви та Польщі та самовільно, без дозволу Турції та Криму, забажала поширити свою владу на Казань.

Цікаво, що перша черга «засечной черты», збудованої у 1521–1566 роках, прикривала від ударів Кримського хана оте знамените «Мещевское (Мещерское) поле». У кого є бажання переконатися в цьому, відкрийте Велику Радянську Енциклопедію (третє видання), том 9, на сторінці 380, де наведено матеріал «Засечные черты Русского государства в 16–17 вв.» Як бачимо — розуміла кішка, чиє м’ясо з’їла.

«Большая З(асечная) ч(ерта) (строительство завершено в 1566). Она протягивалась от Переяславля–Рязанского на Тулу, Белев и Жиздру; на важнейших направлениях З(асечная) ч(ерта) состояла из двух рядов укреплений (между Тулой и Веневым), из трех [между Белевым и Лихвином и Перемышлем]» [2, т. 9, с. 380].

Слід зазначити, що в часи так званої «московської смути», ні кримські, ні ногайські татари жодного разу не навідалися до Московії. Ось така татарська солідарність.

«В течении первой половины XVII в. татары ни разу не задавались целью территориального захвата» [149, с. 434].

І ще одне свідчення:

«В августе–ноябре 1595 г. сам Казы–Гирей совершил новый поход в Молдавию и Польшу… Почти ежегодные походы татар в Венгрию, Молдовию или Польшу продолжались вплоть до 1606–1607 гг…»[149, с. 42].

Отож кримські татари у важкі для Московії роки, як завжди, були на її боці, з розумінням ставлячись до московських негараздів. Тому терзали землі України.(Русі) як тільки могли.

Цікаво дослідити ще одне питання «Московської смути» — це прихід на допомогу Москві у 1612 році так званого «нижегородского народного ополчения» на чолі з Мініним та Пожарським. Сучасні татарські науковці, вивчаючи минуле, давно встановили: Кузьма Мінін, один із найвидатніших героїв Московії, був їхнім татарським одноплемінником. Звернімося до Інтернету та прочитаймо:

«Земский староста Нижнего Новгорода крещеный татарин Кириша Минибаев, он же Минин Кузьма Минич — организатор ополчения против польских интервентов в начале XVII в., происходил из многочисленной семьи балахнинского солепромышленника Мины Анкудинова. После XVIII века (за вказівкою Катерини II. — В. Б.) о племенной принадлежности К. Минина упоминать перестали. “Минин” первоначально было отчеством и лишь впоследствии стало родовой фамилией Мининых.

Отойдя от родовой профессии солепромышленников, К. Минин перебрался в Нижний Новгород и стал посадским, торговал мясом и рыбой. Избранный в сентябре 1611 года земским старостой, Минин призвал к “собранию ратных людей” [wvw. islamef. rn/news/culture/history/10537].

Цей історичний матеріал базується на російських розрядних книгах, тому цілком достовірний.

Про князя Д. Пожарського, ВРЕ пише: «Пожарский Дмитрий Михайлович (1.11.1578–20(30).4.1462, Москва, похоронен в Суздале), гос(ударственный) и воен(ный) деятель…

(Московії. — В. Б.) князь. Происходил из ветви рода кн(язей) Стародубских…» [2, т. 20, с. 153].

Князі Стародубські походили із знаменитої «Мещерської землі», а ми уже знаємо, що князівські роди тієї землі мали давнє татарське коріння.

Цілком зрозуміло, чому татари Поволжя, а Нижній Новгород був заселений вихрещеними татарами, виступили проти польської влади в Москві. Вони не бажали віддавати. татарську Москву полякам. То був їхній давній родовий улус.

Полякам не пощастило в 1610–1612 роках захопити Московський царський престол. Проти них виступили не місцеві слов’яни, а вихрещені татари і фіни, які абсолютно не сприймали ні польської культури, ні польського мислення, ні, накінець, польської католицької релігії. Московити у XVI столітті ще могли до церкви заїхати на коні і в шапці, як те чинили опричники.

Після того, як на московський престол було обрано шістнадцятилітнього Михайла Романова (царював у 1613–1645 роках), перед новою династією, що походила, скоріше, з фінів, бо їхній перший відомий предок носив прізвисько — Кобила, постало першочергове завдання — насадити християнську релігію в навколишніх районах Москви, хоча би на кілька сотень кілометрів від неї. Маймо на увазі: абсолютно все населення Касимовського ханства трималося або мусульманської віри, або язичництва. Така ж картина спостерігалася на південь від Москви. Дещо кращим становище було на півночі та заході Москви, але і там існували цілі удільні улуси, які Москва надавала сибірським та ногайським царевичам, залучаючи їх на свою службу, де панувала мусульманська релігія і язичництво.

Треба мати на увазі, що згідно з російською історичною наукою:

«В июле 1619 Ф(иларет) (батько царя Михайла. — В. Б.) вернулся в Москву и сразу же был поставлен патриархом. Со времени возвращения из плена и до конца жизни Ф(иларет) был фактич(еским) правителем страны» [2, т. 27, с. 388].

Отож Московією з 1619 по 1633 рік правив патріарх Філарет. Саме в ці роки було запроваджено найлютіші з можливих заходи для вихрещення місцевого татарського та фінського населення. Особливо це видно у діях московської православної церкви в Касимовському ханстві.

«После Арслана владельцем Касимовским был назначен сын его Сеид–Бурган… Русское (Московське. — В. Б.) правительство убеждало Сеид–Бургана принять христианство, обещая ему за это даже руку государевой дочери… Что видно из… наказов Касимовским воеводам из Москвы: им строго предписывалось следить за тем, чтобы ни царевич, ни его подданные не могли видеться и переговаривать с иноземными мусульманами» [96, с. 68–69].

Маймо на увазі: поки Касимовський царевич не прийняв християнської віри, він не став Касимовським царем. Тільки в 1653 році, коли Сеїд–Бурганові виповнилося 35 років і він дав згоду прийняти московську православну віру, йому дозволили стати Касимовським царем. Все було зроблено з московською хитрістю: оскільки за указом хана Улу–Мухаммеда Касимовський престол міг зайняти тільки Чингісид–мусульманин, то Сеїд–Бурган спочатку присягнув на вірність Москві (разом зі всіма можливими правонаступниками), потім був проголошений Касимовським царем. А вже потому Сеїд–Бурган та всі можливі престолонаступники були вихрещені.

«Сеид–Бурган в 1653 году приехал в Москву с братом своего деда Алия (по отце) Алтанаем Кучумовичем и с двумя сыновьями Алтаная. Тогда же все они… четверо были приведены к присяге (к шерти) на верность… (Московському. — В. Б.) Государю… Вскоре после описываемых событий Сеид–Бурган принял православную веру, крестился и назван во св(ятом) крещении Василием…» [96, с. 96–97].

Зрозуміло, що після цього кроку Касимовського царя вихрестилася не одна сотня чи тисяча касимовських татар. Тим більше, що напередодні вихрещення Сеїд–Бургана до тієї землі призначили нового Архиепископа Мисаїла.

Читачі мусять цю людину пам’ятати. Це той Архиепископ, який із золотої печатки (тамги) хана Батия, що у п’ятдесяті роки XVII століття ще зберігалася в храмі Богословського монастиря, зробив водохрещну чашу для відправлення своєї служби. Це та людина, яка свідомо нищила пам’ятки татарської присутності в Московщині.

«Сначала дело шло тихо. Мисаил ограничивался посылкою священников и диаконов для увещания иноверцев. Но подошла эпоха крещения Василия (Сеїд–Бургана. — В. Б.). С этой минуты вдруг возрастает деятельность Мисаила. Преосвященный лично выступает на трудное поприще просвящения инородцев и действует настойчиво, усиленно. В первый раз мы видим Мисаила, проповедующего слово Божие в 1654 году. В начале этого года он отправляется в город Шацк, Тамбов, Кадом и их уезды… И так, благодаря стараниям и усердию Мисаила, мордвы крещенной в уездах Шацком и Тамбовском было уже до 4200 человек… Мисаил испрашивал благословения Патриарха ехать “в Касимов и в Шацк, и в Тамбов татар и мордву крестить…”. Для нас акт этот особенно важен потому, что в нем прямо указывается на Касимов и на татар. Архиеписком испрашивал благословения патриарха ехать “В Касимов и Шацкое и в Тамбов Татар и Мордву крестить”» [96, с. 105–108].

У нашому випадку пропонуємо звернути увагу на той факт, що до Касимовського ханства у п’ятдесяті роки XVII століття належали: Касимов, Рязань (Нова), Шацьк, Тамбов, Володимир, Гусь.

Ті землі належали до Касимовського царства і в XV–XVI століттях. Ми не наводимо із цієї ж праці розлогих цитат щодо Володимира та Гуся (Хрустального), а вони теж згадуються. Отакий черговий анекдот російської історії, який спростовує факт існування Рязанського князівства у ХV–ХVІ століттях. На тих землях після 1237 року спочатку існував Темниковський (Мох шинський) улус, а з 1445 року — Касимовське царство (ханство).

А щоби читачі не думали, що ми щось вигадуємо, послухаймо ще раз російського історика М. І. Шишкіна:

«Христианство начинает проникать в Мордву в XVI столетии. Мордву светом христианскаго учения просветил Рязанский Архиепископ Мисаил, который в XVII веке обращал Мордву и Татар в южных пределах Касымовскаго царства, в Шацком и Тамбовских уездах, и апостольский подвиг свой запечатлел собственною кровию» [96, с. 197].

Як бачимо, до «южных пределов Касимовского царства» належали «Шацкий и Тамбовский уезды». А ще мова у М. I. Шиш кіна йшла про Володимирський, Рязанський, Кадомський та інші «уезды». То скажіть, будь ласка, а які ж землі та міста могли належати до вигаданого Москвою Рязанського князівства у XIV—

XVI століттях?

Анекдотичність цієї ситуації добре розуміють кращі сучасні казанські, мордовські та пензенські історики. Отож пишуть:

«Если по выходцам из Казанского, Ногайского, Касимовского и других татарских ханств все понятно, — ведь они были носителями татарских титулов еще в своих государствах и при переходе на службу в русские княжества они почти автоматически сохраняли свое дворянское достоинство, — то в каком же государстве жили те мурзы, князья, которые в середине века (XIX. — В. Б.) владели землями в Темниковской Мещере, на территории нашей Мордовии? Каким государством руководили эти татарские аристократы? Получается непонятно — аристократия есть, а государства нет» [40].

Сучасні історики такими запитаннями заганяють себе в глухий кут. Бо раніше говорили: «Темниковская Мещера (ТМ) — условное название региона, охватывающего территорию всей нынешней Мордовии, юго–запада Чувашии, всей Пензенской области, востока Рязанской и Тамбовской, юго–запада Нижегородской, запада Ульяновской, северо–запада Саратовской областей» [40].

Є татарські князі, окреслена їхня земля, а князівства немає. Непорозуміння полягає в тому, що історики хочуть знайти правду, не порушуючи московської історичної брехні. А це зробити неможливо. Тому не вигадуймо новий велосипед, не вигадуймо нове, нікому невідоме, князівство (улус). Темниковська Мещера (цей термін має право на життя) була звичайним Касимовським ханством. Тільки до нього входили не частини сучасних Рязанської і Тамбовської областей, а вся їхня територія, та ще й сучасна територія Володимирської області до ріки Клязьми. Всі інші землі названо вірно. Саме ті землі відійшли у 1238 році до брата хана Батия–Беркечара, якого російська історична наука подає як Бехана.

Хан Улу–Мухаммед нічого нового не вигадував у 1445 році. Він просто віддав землі давнього улусу хана Беркечара у володіння своєму середньому синові Касиму. Про все інше уже говорили.

Хто хоче детальніше ознайомитися з методами Мсіскви з ви хрещення касимовських татар у православну віру, пропоную звернутись до чудової наукової праці Ірека Біккініна «Татарская аристократия Темниковского (Касимовського. — В. Б.) княжества и ее потомки».

Маймо на увазі, московська історіографія зробила все можливе, щоби приховати та перебрехати факт існування улусу хана Беркечара зі столицею у Мохші (Наровчаті), який із 1445 року перейшов до рук сина Улу Мухаммеда Касима зі столицею улусу в місті Касимові. Згадки про Велике Рязанське князівство після 1238 року, то чергова московська вигадка.

4

У своїх працях автор неодноразово вказував, що Москва платила данину Кримському ханству до 1700 року. Ще Петро І за часів перших років царювання сплачував кримським ханам данину. Напевне, та данина сплачувалася за передані Кримом Московії так звані Мещерські землі.

Турецький султан недаремно відмінив сплату дацини Московією до Кримської казни. Московія в черговий раз, порушуючи всі попередні договори, розпочала війну в Європі, так звану «Северную войну». Послухаємо Енциклопедію:

«Северная война 1700–21, война… (Московії. — В. Б.) со Швецией за выход в Балтийское море; в ней в разное время про тив Швеции участвовали другие европейские державы (Дания, Речь Посполита, Саксония, Пруссия и др.)» [2, т. 23, с. 120].

Не думаймо, що 1700 рік в обох випадках співпав випадково. Аж ніяк. Москва свідомо відволікала увагу Європи, рятуючи Османську імперію після її розгрому в 1683–1697 роках об’єднаними військами «Священної Ліги».

«Карловицкий Конгресс 1698–1699 зафиксировал крупные территориальные) потери Османской империи в Европе» [2, т. 26, с. 375].

Ось про цщ свідчить відміна Османами сплати данини Москвою до казни Криму.

Яку ж данину щорічно платила Москва до Криму?

Наводимо посланців (мовою оригіналу), час перебування в Криму і об’єм сплаченої Москвою данини протягом 1613–1650 років Кримському ханству:

1. Лодыженский А. и Данилов П. (X.1613–VIII.1614) — розмір данини невідомий.

2. Волконский Гр. и Евдокимов П. (IX.1614–VI.1615) — 7300 руб. за 122 р. (роки наведені за московським літочисленням).

3. Спешнев И. и Нестеров Б. (VII.1615–XII.1615) — 7968 руб. за 123 р.

4. Челюсткин Ф. и Данилов П. (IV.1616–VI.1617) — 7077 руб. за 124 р.

5. Лодыженский А. и Болдырев Р. (VII.1617–ІІІ.1620) — 7804 руб. за 125 р., 540 руб.

6. Зрушев С. и Бредихин С. — 8467 руб. за 126 р. (Московські посли до Криму були перехоплені у Єльці козаками Сагайдачного).

7. Воейков П. и Матчин С. (V.1620–IV.1621) — 9145 руб. за 128 р.

8. Лихарев Н. и Махов В. (V.1621–III.1622) — 9145 руб. за 129 р.

9. Усов А. и Уготский С. (V.1622–V.1623) — 9763 руб. за 130 р.

10. Дашков Я. и Волков В. (VII.1623–XI.1624) — 9556 руб. за 131 р.

11. Прончищев С. и Болдырев Р. (I.1625–ІХ.1625) — 10655 руб. за 132 р.

12. Скуратов Д. и Посников Н. (Х.1625–VIII.1627) — 11858 руб. за 133 р.

13. Тарбеев С. и Басов И. (Х.1327–VIII.1629) — 11247 руб. за 134 р., 11247 руб. за 135 р. (Данина за два роки)

14. Кологривов Л. и Дуров А. (Х.1629–Х.1630) — 10433 руб. за 136 р., 10433 руб. за 137 р., 364 руб.

15. Воейков П. и Зверев С. (ХІІ.1630–ХІІ.1631) — 10104 руб. за 138 р.

16. Соковнин П. и Голосов Т. (II.1632–V.1634) — 9904 руб. за 139 р.

17. Ансимов Т. и Акинфиев К. (Х.1633–I.1634) — Московій підписувала нову Шертну грамоту з Кримським ханом після походу Мубарек–Гірея.

18. Дворянинов Б. и НепейцынА. (VI.1634–VI.1635) — 10202 руб. за 140 р., 10202 руб. за 141 р. (Данина за два роки).

19. Зловилов Г. и Угаев Г. (VII.I635–X.1636) — 11068 руб. за 142 р., 11068 руб. за 143 р. (Данина за два роки).

20. Астафьев Д. и Кузьвлев А. (ХI.1636 — ІХ.1638) — 11638 руб. за 144 р.

21. Фустов И. и Ломакин И. (XII.1638–II.1640) — 23353 руб. за 145, 146 р. (Данина за два роки).

22. Извольский С. и Зверев С. (I.1638–IV.1638) — Московія підписувала нову Шертну грамоту з царем Бегадир–Гіреєм.

23. Сухотин В. и Звягин С. (IV.1640–X.1640) 11129 руб. за 147 р.

24. Чубаров А. и Байбаков И. (ХІІ.1640–ХІ.1642) — 11781 руб. за 148 р.

25. Приклонский Б. и Лавров Г. (ХІІ.1642–Х.1643) — 25064 руб. за 149, 150 р. (Данина за два роки).

26. Неронов Г. и Головнин Н. (ХII.1643–ІІІ.1644) — 12553 руб. за 151р.

27. Караулов Т. и Акшиев Г. (IV.1645–IX.1647) — 12631 руб. за 152 р.

«Поминок за 153 и 154 гг. из–за набегов не было» — так написав московський професор О. А. Новосельський.

28. Хотунский Т. и Степанов И. (XII.1647–IV.1649) — 12631 руб. за 155 р.

29. Ларионовы. и Никитин И. (V.1649–XI.1649) — 12631 руб. за 156 р.

30. Волков Г. и Огарков Д. (I.1650–Х.1650) — 25000 руб. за 157, 158 р.

«Общая сумма выплаченных поминок, по нашим данным, равняется 363970 руб. Цифра эта, безусловно, много ниже действительных расходов на поминки» [149, с. 439].

Як виявилось, ті витрати Москви були занижені у три рази. Сам же професор і підрахував. Послухаємо:

«Середний годовой расход за весь период (наведений нами. —

В. Б.) превышает 26 тыс. рублей. По тем временам сумма эта была весьма значительной. Укажем для сравнения, что в 1640 г. на построение двух городов — Вольного и Хотмышска — было отпущено из казны 13532 рубля. Следовательно, на крымские расходы можно было сооружать ежегодно по крайней мере по четыре города, подобных Вольному и Хотмышску» [149, с. 442].

Звернімо увагу ще на один факт: коли за європейським календарем йшли 1614–1650 роки, у Московії на той час були 122–158 роки. Москва у часи Богдана Хмельницького жила за своїм літочисленням, яке, на кшталт золотоординського, поділяло рік на дві частини. Тобто Москва, вводячи у 1492 році своє, московське, літочислення аж ніяк не поєднувала себе з давньою Руссю. Що очевидно.

Сьогодні, окрім московитів та проросійськи налаштованих людей, це розуміють усі. Звернімося до статті, мною дещо скороченої, професора Гарвардського університету (США) Едварда Кинана (Edward L. Keenan).

Едвард КИНАН

Эдвард Кинан (Edward L. Keenan) — профессор истории, Директор Византийского института при Гарвардском университете (США). Это сокращенный вариант его статьи «On Certain Mythical Beliefs and Russian Behaviors», опубликованной в сборнике «The Legacy of History in Russia and the New States of Eurasia» (1994 г.). Перевод В. М. Розанова.

РОССИЙСКИЕ ПРЕТЕНЗИИ НА ДРЕВНЕРУССКОЕ НАСЛЕДСТВО

Рассмотрение традиционных российских национальных мифов — совсем не напрасное дело. Выяснение того, почему именно эти мифы закрепились у русских, прямо связано с тем, каких действий на международной арене можно ждать от них теперь, когда они перестали быть господствующей нацией в империи, а руки им больше не связывает доктрина марксистско–ленинского интернационализма. С отношением русских к своим национальным мифам тесно связано их отношение к Западу (в том числе к США), а также к «ближнему» зарубежью — бывшим союзным республикам, ставшим независимыми государствами.

В этой связи я намерен обсудить распространенные взгляды на историю официальной российской идеологии, чтобы выяснить, в какой степени они отражают историческую реальность, а затем (поскольку они ее не отражают) высказать свои мысли о том, как они возникли и почему сохранились.

Сразу надо отметить, что мифы, которые меня интересуют, не столь фантастичны, как, скажем, предание о Ромуле и Реме. Скорее это рассказы, ставшие общепринятыми стереотипами. Они приобрели известные нам формы преимущественно в XIX веке, или немного раньше, и содержательно не изменились в советской историографии.

Несмотря на то, что мифы российской истории сильно политизированы, и «левые», и «правые», и «русофилы», и «русофобы»; как ни странно, единодушно считают их резонными. Однако, насколько мне известно, почти никто не пытался рассмотреть сам фундамент этих мифов.

1.

Неполный перечень национальных русских мифов выглядит примерно так:

— Московское государство, сердце и образец для последующих российской и советской империй, образовалось вокруг Москвы в XIV веке как главный и прямой преемник политического и духовного наследия Киевского государства.

— Именно осознание этой преемственности и стремление к восстановлению прежнего киевского единства стали причинами московской экспансии в отношении соседних государств, известной под названием «собирание русских земель».

— Московские князья выступали вождями всей русской нации (под которой большинство русских, если только не делают специальной оговорки, подразумевают также украинцев и белорусов), что в значительной мере было обусловлено их определяющей ролью в национально–освободительной борьбе против монгольского господства (традиционно называемого «татарским игом»).

— В этой и дальнейшей борьбе с иностранными завоевателями московские князья тесно сотрудничали с верхушкой национальной православной церкви, которая была носителем и защитником церковной и политической византийской традиции.

— Церковь пропагандировала понимание России как «третьего Рима», согласно которой после упадка Рима и Константинополя Москва получила в наследие всемирно–историческую ответственность за господство христианства.

— Именно соединение идеи антитатарского крестового похода с ощущением христианской миссии вдохновляло первое крупное московское завоевание нерусских территорий — Казани и Астрахани в середине XVI века.

— Позднейшее завоевание Беларуси и присоединение Украины были выражением тоски по утраченному единству времен Киевской Руси, но эту экспансию вдохновляло также и религиозное беспокойство за участь православного населения этих земель.

Читателю, знакомому с соответствующей научной литературой очевидно, что я очертил эволюцию российской идеологии в самом общем виде. Но и этого резюме вполне достаточно, тем более, что по моему мнению, ни одна из упомянутых аксиом не выдерживает испытания критикой и проверкой источников.

* * *

Начнем с проблемы осознания Москвою себя как непосредственной преемницы традиций древнего Киева. Разве ближайшее окружение Ивана III(правил в 1462–1505гг.) — истинного основателя Московского государства, его сына Василия III (1505–1533) и внука Ивана IV (1533–1584), превращая свое небольшое княжество в мощное государство, действительно верило в то, что они возрождают или продолжают славу Киева? Думаю, ответ ясен: не верило и верить не могло. Вообще странно, как современные исследователи могут предполагать, что московиты из воинской правящей касты времен Ивана III или Ивана IV сознавали себя наследниками киевской верхушки. В пользу такой гипотезы нет никаких доказательств.

Напротив, имеется целый ряд косвенных указаний на то, что московская военно–политическая элита времен Ивана III — Василия III — Ивана IV (и намного позже тоже) весьма смутно представляла себе историю Киевского великого княжества, и еще меньше претендовала на то, чтобы быть преемниками Киева.

Приведу только два из таких доказательств — я выбрал их потому, что они однозначны и, насколько мне известно, никогда не приводились в указанном контексте.

Примерно через десять лет после восшествия Ивана III на трон его ближайшие сподвижники поняли, что в Москве формируется новая могучая сила (вроде того, как около 800–го года то же самое уразумело окружение Карла Великого). И так же, как Каролинги, они начали создавать соответствующий «имперский стиль».

Из Италии «выписали» новую жену для великого князя — Зою (или Софию) Палеолог, «достойную» нового уровня местной монархии, пригласили архитекторов, чеканщиков и, так сказать, консультантов–стилистов. Эти мастера перестроили Кремль: они окружили его каменными стенами и башнями невиданного здесь масштаба, построили первый в Москве большой дворец, три монументальные церкви и звонницу (колокольню Ивана Великого). Именно эти сооружения, пусть отчасти реконструированные, даже теперь создают рекламно–туристический образ Кремля. Вне всяких сомнений, их задумали строить с целью демонстрации новой династией своего величия. Вместе взятые, они создали самый значительный архитектурный ансамбль из всех, которые когда–либо воздвигались в Московии.

Но во всем этом — в церковных и светских постройках, в летописных упоминаниях о строительстве — не найти даже намека на киевское наследие. Храмы, имея много деталей в духе итальянского ренессанса, в целом подражают архитектуре российских городов Верхней Волги, например, Владимира и Суздаля, но не Киева. Если взять ворота московского Кремля, не только ни одни из них не назвали в честь киевских (в частности, в Кремле нет Золотых Ворот), но и надпись на главных воротах сделали не кириллицей, а латиницей!

В построенном через 50 лет «знаковом» соборе, широко известном как собор Василия Блаженного (хотя главный его алтарь посвящен Покрову Богородицы), тоже нет ни киевской символики, ни упоминаний святых из киевского пантеона. Все часовни этого собора названы или в честь северных русских святых, или битв Казанской кампании 1552 года.

Еще через пару десятилетий Борис Годунов, реализуя грандиозный план преобразования столицы, частично перестроил Кремль и надстроил звонницу Ивана Великого, но киевские реминисценции опять отсутствовали. Так что те люди Киева в голове и близко не имели.

Еще одно свидетельство разрыва традиции, оставшееся незамеченным, можно увидеть в том, какими именами московская знать называла своих детей. Лишним было бы объяснять символическое значение этого акта, его культурную обусловленность и подчиненность моде.

Документы времен Ивана IV сохранили имена тысяч людей высшего класса. Они однообразны. Десяток наиболее распространенных имен охватывал 70% лиц. Наиболее популярными были имена владык московской династии — Иван (20%) и Василий (10%). Ничего странного здесь нет. Что действительно удивляет, если придерживаться традиционных представлений о московской культуре, так это почти полное отсутствие специфических киевских имен. Среди 3000 имен в разрядных книгах времен Ивана IV нет ни одного Игоря, Святослава или Мстислава, менее 1% Владимиров и всего три Глеба! Московского придворного того времени скорее назвали бы Темиром или Булгаком, чем Владимиром, Глебом либо Всеволодом.

Я веду здесь речь о чисто московской культуре, а не древних исторических «фактах», о которых московиты, за очень редким исключением, ничего не знали. Разумеется, можно было бы сказать, что Московское великое княжество, как и добрый десяток других политических образований, соседних с ним, унаследовало некоторые культурные достижения Киевского государства — например, веру потомков киевской династии князей–воинов в свое право на власть среди туземцев, своеобразную версию православия… Однако это заимствование было косвенным и слабым: слишком мало славян в киевские времена жило на территории будущей Московии…

Можно было бы привести еще тьму фактов в доказательство того, что московиты вряд ли помнили о киевском «наследстве». Важно подчеркнуть невероятность того, чтобы Иван III или его советники хоть в малой мере руководствовались идеей возрождения былого единства эпохи Киевской Руси, когда начинали на исходе XV века экспансию в сторону белорусских, украинских — или хотя бы даже и новгородских — земель. Да, в дипломатической переписке с Литвой дипломаты Ивана III называли пограничные территории его «дединой» (вотчиной), но эта ссылка на наследие дедов имела в виду князей московских, а не давних киевских. Точно такая же формула употреблялась тогда в отношении прибалтийских и финно–угорских земель, не имевших ни малейшего отношения к Киевскому государству. В действительности подразумевалось иное: «некогда на эти земли претендовали такие–то мои предки, а теперь претендую я».

Можно возразит ь, что именно с тех времен впервые упоминается знаменитая корона московских царей — так называемая «шапка Мономаха» — что отсылает нас к киевскому князю Владимиру Мономаху. Однако это популярное суждение абсолютно неверно. Ее сделали в 1330–е годы для хана Золотой Орды (скоре всего, для Узбека). А в конце XV века шапку «переименовали», точнее, перекрестили, добавив к ней крест и выписав новый «сертификат» — придуманную легенду, связавшую корону с императором Константином Мономахом. Как видим, здесь ссылка на Византию, а не Киев.

Подытоживая эти комментарии к мифу о «киевском наследии», отмечу: во времена Ивана III и Василия III Московия действительно расширялась за счет старой киевской территории, но я не вижу оснований считать, что они руководствовались какой–то идеологической программой, которая бы советовала им объединить восточные земли под стягом восстановления «наследия Киевской Руси».

Все же не может не удивлять живучесть таких взглядов: я полагаю, что современных исследователей обманули более поздние свидетельства, из XVII века, которые в значительной мере эксплуатировали киевское прошлое.

Однако тексты XVII века возникли во время или сразу после московской экспансии в западном направлении, более того, их создавали преимущественно православные эмигранты (церковные и политические деятели) из Литвы либо Украины. Об этом важном влиянии речь еще пойдет ниже.

2.

Скажем теперь несколько слов о мифе лро «татарское иго». Как я уже отметил, московских политиков не мучила ностальгия по древнему Киеву. Но, как свидетельствует богатая документация об отношениях между Московией и ее татарскими союзниками, они еще меньше сознавали свою экспансию в степь как осуществление исконной национальной и религиозной борьбы против татарского господства.

Внимательное чтение дипломатической переписки — а иной раз даже патриотических московских придворных летописей — открывает достойные удивления свидетельства того, насколько тесными и прагматичными были отношения между московскими и татарскими политиками. Собственно, трудно себе представить, чтобы они могли быть иными…

Самым близким иноземным союзником Ивана III был самый успешный крымский хан Менгли–Гирей (правил в 1466–1513 гг.). Союз этот был тесным и взаимовыгодным — что, между прочим, сделало возможным завоевание Новгорода и Пскова. Более того, Иван IVникогда бы не завоевал Казань и Астрахань без тесного сотрудничества со своими давними татарскими союзниками…

С… исламскими союзниками Москва обменивалась бесчисленными посольствами, жестами доброй воли и символическими дарами, например, конями для хаджа в Мекку, — и, несомненно, пресловутой шапкой Узбека (Мономаха). Московские политики вольготно чувствовали себя в отношениях с татарами–мусульманами: продавали им христиан в рабство, роднились с их княжескими домами, без колебаний вербовали в шпионы их придворных мулл. Вот так в действительности обстоит дело с вымышленным «татарским игом».

3.

Так называемая теория «Третьего Рима» — просто результат исторического недоразумения. Идея переноса имперского наследия из Рима в Византию, или во Францию Каролингов, или еще куда–нибудь, была потенциально доступной для любой христианской династии после падения Рима. Эхо таких представлений на протяжении столетий разными путями достигало Москвы. Но действительно популярная идея Москвы — Третьего Рима произошла от одной–единственной фразы ничем другим не примечательного и все еще скверно понятого послания, которое, как предполагается, прислал монах Филофей то ли Ивану III, то ли Василию III.

Поскольку из такой мелочи получилось столько шума, следует обратить на нее немного внимания. Хотя в целом неясно, когда именно было написано это письмо, наиболее вероятно, что оно было адресовано Василию III в связи с присоединением Пскова в 1510 году. Основная мысль письма, где речь идет главным образом о религиозных вопросах, — что великому князю московскому нехорошо отбирать у церкви собственность в псковских землях, как это произошло поколением раньше на огромных новгородских просторах.

Если великий князь сделает такое, писал Филофей, его вряд ли можно будет считать христианским властителем. А поскольку два предыдущих Рима захирели, и Москва остается единственным действительно христианским — в смысле, православным — царством, то если московский царь не будет поступать как христианин, то четвертого Рима уже не будет. То есть, слова Филофея, которые в любом случае имеют узкий религиозный контекст, были предупреждением, а не лозунгом о величии. Они не имели ничего общего ни с внешней политикой, ни с мистическим пророчеством о предназначении Московии.

Возможно, кто–то назовет мою интерпретацию письма Филофея неприемлемой. Однако, даже если другие интерпретации убеждают больше, проблема состоит в том, что просто нет свидетельств того, что московские политики и церковники хоть немного испытывала влияние этого текста вплоть до конца XVII века.

4.

Мы должны разобраться еще с двумя вариантами недоразумения относительно «третьего Рима». Первый из них — представление о якобы глубоком влиянии византийской религиозной и политической мысли на Московию. Должен сказать, что чем больше я изучаю эту конкретную проблему, тем больше убеждаюсь, что это одна из величайших мистификаций.

На самом же деле, кроме очевидного и весьма значимого факта обращения в христианскую веру киевских восточных славян византийскими южными славянами, а также эпизодических проповеднических, пастырских и политических миссий некоторых путешественников (греков и болгар) в московские земли, практически нет свидетельств о какой–то живой и непрерывной византийско московской культурной традиции. Как с убийственным педантизмом показал Френсис Томпсон, в Киевском государстве с греческого языка почти ничего не было переведено; этот исследователь ныне демонстрирует то же самое в отношении Московии. П. Н. Капте рев уже давно доказал, что реальные российско–греческие отношения характеризовались постоянной взаимной подозрительностью и враждебностью.

До второй половины XVII века в Москве трудно было найти хотя бы одного здешнего, который бы более–менее прилично владел. греческим языком. Даже в столь глухой провинции, которой был тогдашний Гарвардский колледж, учеников, способных процитировать какое–то стихотворение Нового Завета на языке оригинала нашлось бы больше, чем во всем тогдашнем Московском царстве. Московиты, как и их забытые киевские предшественники, греческого языка не знали, подлинных греческих текстов не имели, с греческого языка на церковно–славянский ничего не переводили.

В конце XV века добрая дюжина городов католической Европы могла похвастать большим числом студентов и преподавателей греческого языка, числом греческих рукописей и вообще гораздо большим вниманием к византийской традиции, чем вся Московия вместе взятая.

Именно из одного такого итальянского города приехал в 1518 году славный Максим Грек, которого пригласили в Москву, чтобы он сделал проверку старых переводов Псалтыря, и где через несколько лет его заточили в одном из монастырей. Однако и Максим, чья деятельность в Московии до сих пор слабо изучена историками, в любом случае не был столь вышколенным знатоком греческого текста Нового Завета, как, скажем, его западный современник Эразм Роттердамский.

5.

Необходимость быть кратким вынуждает меня перейти теперь к мифу о «московском православии», родственному мифу о «византийском влиянии». Здесь мы затрагиваем вопрос не только сложный, но и деликатный. Деликатности требует простая вежливость: неприлично высказывать скептицизм насчет религиозных убеждений другого человека. Когда неверный берет под сомнение чью–то веру, скажем, в Святую Троицу — это и бессмысленно, и оскорбительно. Однако деликатность не запрещает нам иметь свое мнение по этому вопросу.

Поэтому, когда русский человек провозглашает себя верующим, посторонним людям не пристало проверять знание им «Символа веры». Но когда тот же человек заявляет, что быть

русским — значит, быть православным верующим, несмотря на то, что опросы выявляют, что русские больше верят гороскопам, чем в Троицу, посторонние люди могут сделать определенные выводы, не боясь кого–то оскорбить.

Такое понимание интеллектуальных добрых намерений касается и прежних времен, хотя там оно усложняется недостатком информации. Мы просто не знаем, что думало большинство московитов обо всех этих вещах. Прежде всего потому, что абсолютное их большинство (в том числе князъя, бояре и священники) вплоть до XVI века оставалось очень скромно образованным (чтобы не сказать хуже) и потому не оставило нам записей о том, что оно думало — ни личных дневников, ни писем.

Однако мы имеем доказательства, что та политическая система, которой в самом деле двигали могучие религиозные убеждения, — это продукт позднейших времен.

Что же касается политической системы Ивана III и его ближайших преемников, то она выросла из постоянных гражданских войн между православными князьями, которые систематически нарушали крестные клятвы. Возникнув, Московия посвятила первые сто лет своего существования тому, чтобы подчинить соседние славянские и православные княжества, очень часто — с помощью союзников–мусульман. Одним словом, прагматизмом — назовем это так — своего поведения московская политическая система ничем не отличалась от других европейских государств перед Реформацией.

Однако два аспекта резко выделяли Московию, и оба свидетельствуют против идеи сильного союза церкви с государством в «православной Москве». Во–первых, церковь как отдельный институт была здесь несравнимо более бедной, слабой и менее организованной, чем ее западные сестры, и чем светская власть. Великие князья обычно делали с церковью все, что хотели — задолго до того, как Петр I превратил ее просто в бюрократический аппарат.

Во–вторых, в Московии намного слабее было взаимопроникновение светской и церковной элит, по сравнению с тем, что имело место в западных обществах. Видимо, причиной этой изоляции послужили структурные причины, в частности, обычай наследственной передачи приходов женатыми священниками и монополия монахов на должности епископов. Но как бы мы ни объясняли эту разницу, факт остается фактом: светская и церковная элиты так и не создали той нерушимой фаланги, которую мы находим в других христианских сообществах.

По этим и ряду других причин можно только удивляться, отче. го многие историки держатся взгляда, будто бы конфессиональная политика играла важную роль в мышлении политиков Московии в те века, когда она формировалась и расширялась, и что миф о «православной Москве» столь живуч.

6.

Но если мотивами к расширению Московского государства не служили ни воспоминания о так называемом «киевском наследии», ни идея крестового похода против татар, ни представления, взятые из несуществующей теории Третьего Рима, и если в этой империи не знали византийского «цезарепапизма» (как и истории самой Византии), если учение церкви не вдохновляло экспансию, а церковь к тому же регулярно угнетали, — тогда встают два вопроса. Первый: что же являлось побуждающей силой? И второй: откуда взялись все эти стереотипы?

Первый вопрос — более трудный. Рассматривая главные этапы московской экспансии, мы можем, несколько упрощая, сказать, что основных причин для экспансии было три:

— в демографическом плане московиты представляли собой динамичную этническую массу, вокруг которой простирались малонаселенные территории;

— московский двор сумел стать централизованной, монолитной и достаточно эффективной военно–политической организацией;

— военно–политические организации соседних государственных образований во времена наибольшей экспансии Москвы были ослаблены внутренними конфликтами, истощением ресурсов либо угрозой третьей стороны.

Обычно эти причины взаимодействовали: так, в целом мирное проникновение в Заволжье, на Урал и в Сибирь давало ресурсы для военной машины, двигавшейся на Смоленск и Киев; внутренние конфликты в Литве или на Кавказе усиливались под московским влиянием; централизованное политическое руководство проявляло умение мобилизовать ресурсы и поглощать местные элиты, и т. д. И наоборот: там и тогда, где и когда этих условий не было, экспансия частично тормозилась. Например, русские колонисты не смогли вытеснить относительно плотное население Украины, Беларуси или даже Средней Волги; в те периоды, когда центральное руководство теряло свою монолитность, экспансия приостанавливалась или даже, как в 1605 году, империя начинала распадаться; а там, где соседи были способны оказать вооруженное сопротивление, как было со Швецией, Османской империей и Китаем, экспансия вообще останавливалась.

Более того, я утверждаю, что московские, а позже российские политики вовсе не руководствовались трансцендентным представлением о том, что их государство либо будет расширяться, либо погибнет, что их судьба — экспансия любой ценой, ибо они не похожи на других смертных. Московиты обычно вели себя как прагматические приспособленцы; они не были склонны к риску и сравнительно легко отказывались от каких–то целей, сталкиваясь с мощным сопротивлением или с необходимостью платить слишком высокую цену.

7.

Однако, если дела обстояли именно так, как я изложил, откуда взялись все эти разговоры о «русском наследии», «Третьем Риме», «московском византийстве» и прочем?

Эти идеи проникали в российскую мысль разными путями и из разных источников — слишком многочисленных, чтобы их здесь можно было перечислить. Однако те идеи, которые интересуют нас в наибольшей мере, имеют две неожиданно общие черты. Во первых, своим происхождением они обязаны преимущественно европейским интеллектуальным течениям и проблемам; во–вторых, импорт этих идей осуществлялся, как правило, в интересах не самих россиян, а кого–то другого.

Начнем с Ивана III, которого я упоминал выше как истинного создателя Московского государства. Как известно, вторая его жена София была племянницей последнего византийского императора Константина XI. Этот брак задумал в Ватикане известный униатский кардинал Виссарион (грек, умерший в 1472 году) как часть общего плана его и Папы Римского, направленного на присоединение Москвы и ее татарских союзников к антитурецкому военному блоку…

Его новая жена и многие лица из ее греко–итальянокой свиты существенно повлияли на формирование порядков московского двора почти во всех сферах. Итальянские архитекторы отстроили новый Кремль в миланском стиле; Грановитая палата почти точная копия дворца в Ферраре; три московских собора, подражающих соборам Владимира и Новгорода, имеют бесчисленное множество итальянских деталей.

А главное, греки–униаты убедили своих московских заказчиков в том, что именно они (московские князья) отныне олицетворяют традиции византийского величия. Но, как и все другое в новом имперском стиле Москвы, это была западная по своей сущности, итальянская форма византийства.

Другая тема, пришедшая с Запада примерно в то самое время (может быть, с посланцами того же Виссариона), — антиислам ские настроения, которые начали понемногу появляться в московских литературных произведениях и летописях. И хотя вряд ли Виссарион присылал Ивану III экземпляр своих «Речей и писем к христианским монархам против турок», греки никогда не теряли надежду натравить Москву против османов. Эти усилия чаще всего принимали форму беспрестанного напоминания московитам о чрезвычайном значении их византийского и православного наследия,

После того как Контрреформа превратила Речь Посполитую в католическое королевство, голоса украинских и белорусских православных клириков–эмигрантов присоединились к греческому хору, призывавшему Москву встать на защиту православия. Именно эти красноречивые, политически искушенные приезжие (позже к ним присоединилась еще и казачья элита) под конец XVII и в начале XVIII веков создали для московитов — нов собственных интерёсах — миф о «русском наследии».

Пожалуй, копии «Повести временны хлет» были известны в монастырях Московии издавна. Но они не распространялись в светских кругах, и даже те монахи–летописцы, которые читали их, не ощущали связи между московской и киевской историей. Киев оставался для них всего лишь классической древностью. А вот светские люди читали «Синопсис» и сочинения Феофана Прокоповича — прежде всего потому, что именно эти книги выходили из печати, притом неоднократно.

Одно из изданий «Синопсиса» (видимо, 1690 года) использовал Василий Татищев для своей большой сводной исторической работы, в которой он высказал тезис о преемственности Московией киевского наследия. Однако даже Татищев начинал с Гога и Магога, а Киев в его исторической реконструкции играл скромную роль, представление о которой он получил в значительной степени из западных, а не русских источников.

Николай Карамзин сомневался в том, пользовался ли Татищев источниками вообще; но он ни капли не сомневался в идее своего предшественника, что вся история после святого князя Владимира Святославовича — это история России. Его выдающийся труд «История государства Российского» создал концептуальную базу, которая оставалась нерушимой и не пересматривалась на протяжении двух столетий. Именно он ввел понятие «единой России», уже с IX века якобы населенной «россиянами», — имелись в виду не только все восточные славяне, но и почти вся европейская часть тогдашней (к 1801 году) Российской империи.

Карамзин несомненно знал, что слово «Россия» и производные от него слова имеют польское происхождение, и вошли в русскую языковую норму только с XVII века. Однако он безоговорочно включил, вслед за Татищевым, киевскую историю в российскую. И все же Карамзин говорит о ней совсем мало: в его известной программной «Записке о давней и новой России» (1811 г.) нет ни одного воспоминания ни о Киеве, ни об Украине (которую он называл «Малороссией»).

Конец этой истории не составляет секрета. Когда европейское увлечение романтизмом и национализмом достигло России, где приняло форму славянофильства и панславизма, их адепты обратились в поисках своих «истоков» к тому, что казалось им историческими свидетельствами.

На самом же деле эти «свидетельства» представляли пеструю мешанину разных текстов, созданных или вдохновленных чужеземцами — ради собственных нужд. Они были чересчур далеки от идей реальных политиков московского прошлого, ошибочно воспринятого славянофилами как последний период национальной «подлинности». Лишь теперь мы понимаем, что наделали эти дилетанты, — только не запоздали ли наши знания?

8.

Подведем итог. Московское и российское государства имеют немалый опыт экспансии. Но мифы о происхождении и природе этой экспансии были созданы учеными и приняты образованной публикой в новейшие времена. Некоторые из этих мифов даже объявлялись причинами самой экспансии либо мессианских устремлений Москвы. Однако большинство их возникло не спонтанно в лоне московской культуры, а под влиянием главных течений европейской культуры и в контексте европейской политики. И не они вдохновляли московскую экспансию.

В советское время распространенное сопротивление официальному интернационализму привело к тому, что эти национальные мифы были восприняты очень многими людьми.

Они не оказывают прямого влияния на внешнеполитический выбор Российской Федерации и волнуют в основном самих россиян — в первую очередь идеологов.

Однако дает себя знать груз проблем, с которыми сталкивается Россия, отягощенная распространенными представлениями

об эгоизме и лицемерии Запада. Это способствует возникновению по–разному проявляемому чувства российской национальной обиды.

Воздух опять пропитался национализмом. Может так получиться, что россияне — и их политики — надышатся им, и боль за свое сегодняшнее убожество выльется у них в иррациональные импульсивные действия. И тогда уже будет неважно, имелось ли у этих мифов реальное обоснование, или нет.

Руководствоваться такой призрачной темой, как «возрождение старого государства» — прямой путь к трагедии, но слишком многое в истории России — трагедия.

* * *

Продовжуючи розвивати думку професора та поєднуючи її з викладеним матеріалом, засвідчимо: у всі часи, коли Москву спіткали невдачі, вона поверталася до націонал–шовінізму, оголошуючи сусідів ворогами. Навіть Іосиф Сталін під час війни відмовився від так званого марксизму–ленінізму та повернувся до російського націонал–шовінізму, запровадивши стару офіцерську форму, погони, ордени, георгіївські (царські) стрічки, повідкривавши церкви тощо.

Остаточно «вождь усіх народів» відмовився від «марксизму — ленінізму», проголосивши свій знаменитий тост «за великий русский народ». Після цього тосту стало модним бути російським націонал–шовіністом.

Далі прийшли часи «великого інтернаціоналізму», що приховував все той же російський націонал–шовінізм, коли під цим гаслом винищували сотні тисяч людей. Згадаймо Афганістан чи Анголу.

Сьогодні російський Патріарх Кирило Гундяєв носиться з ідеєю «русского мира», все тією ж ідеєю російського націонал шовінізму.

Нагадаємо Патріархові та його ура–патріотам: той шовіністичний шлях завжди вів до невдачі. Зупиніться і задумайтеся.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кавелин К. Д. Мысли и заметки о русской истории // Вестник Европы. — 1866. — Т. II.

2. Большая Советская Энциклопедия. — 3–є изд. — М., 1969–1978.

3. Літопис Руський / За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. — К.: Дніпро, 1989.

4. Уваров А. С. Меряне и их быт по курганным раскопкам. — М.: Синодальная типография, 1872.

5. Спицын А. А. Владимирские курганы // Известия Императорской археологической комиссии. — СПб., 1905. — Вып. 15.

6. Справочный Энциклопедический словарь: В 12 т. — Изд–во К. Крайя, 1847–1855.

7. Ключевский В. О. Исторические портреты. — М.: Правда, 1990.

8. Ключевский В. О. О русской истории. — М.: Просвещение, 1993.

9. Белорыбкин Г. Н. Монголо–татарское нашествие / Пензенская энциклопедия. — М., 2001.

10. Белорыбкин Г. Н. Мохши (Нуриджан, Наручадь) / Пензенская энциклопедия. — М., 2001.

11. Иоанн де Плано Карпини. История Монгалов; Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. — СПб.: Изд–во А. С. Суворина, 1911.

12. Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая Орда и ее падение. — М., 1950.

13. Рашид–ад–дин. Сборник летописей / АН СССР. — М. — Л., 1946–1960. — Т. 1–3.

14. Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды. — Саранск: Мордовское книжное издательство, 1960.

15. Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Извлечение из сочинений арабских. — СПб., 1884, — Т. I.

16. Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Извлечение из персидских сочинений. — М–Л., 1941. — Т. И.

17. Лебедев В. Загадочный город Мохши. — Пенза: Пензенское книжное издательство, 1958.

18. Карамзин Н. М. История государства Российского: В 12 т. — М.: Московский рабочий слог, 1993–1994.

19. Ратшин А. Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах в России. Составлено из достоверных источников. — М.: В Университетской типографии, 1852.

20. Храповицкий А. В. Памятные записки А. В. Храповицкого статс–секретаря Императрицы Екатерины Великой. — М.: В/о Союзтеатр СТД СССР, 1990. — Репринтное воспроизведение издания 1862 года.

21. Полное Собрание Русских Летописей (ПСРЛ), изданное по Высочайшему повелению Археологическою Комиссиею. — Том первый. I. II. Лаврентиевская и Троицкая летописи. — СПб.: В типографии Эдуарда Праца, 1846.

22. Григорьев В. В. О Достоверности ярлыков, данных Ханами Золотой Орды русскому духовенству. — Москва, 1842.

23. Bendefy L. Az ismerelten Julianusz. Az elgo magyar asziakutato eletrajza es kritikai meltatasa. — Budapest, 1936,

24. Родословная книга Князей и Дворян Российских и выезжих… Изданная по самовернейшим спискам. — М.: В Университетской Типографии у Н. Новикова, 1787.

25. Молчановыий Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — К.: Типография Императарскаго университета Св. Владимира, 1885.

26. Юрченко А. Г. Русский князь на монгольском пиру. — Спб., 2003.

27. Белинский В. Б. Страна Моксель, или Открытие Великороссии. — К.: Вид–во iMeHi Олени Те л ira, 2009–2010.

28. Данияров К. К. Альтернативная история Улыса Жошы — Золотой Орды. — Алматы: Издательский дом «Жибек Жолы», 1999.

29. Данияров К. К. Альтернативная история Казахстана. — Алматы, 1998.

30. Данияров К. К. История Чингисхана. — Алматы, 2001.

31. Руммель В. В., Голубцов В. В. Родословный сборник русских дворянских фамилий. — СПб., 1887.

32. Московский Кремль. Успенский Собор. — М.: Государственный историко–культурный музей — заповедник «Московский Кремль», 1995.

33. Московский Кремль. Архангельский Собор. — М.: Государственный историко–культурный музей — заповедник «Московский Кремль», 1995.

34. Сборник Императорскаго Русскаго историческаго общества (РИО). — СПб., 1895. — Т. 95.

35. Федотов Г. П. Святой Филипп митрополит московский. — М., 1991.

36. Вельяминов–Зернов В. В. Исследование о Касимовских царях и царевичах. — СПб., 1863.

37. Большая Советская Энциклопедия. — 1–е изд. — М., 1926–1947.

38. Энциклопедический словарь / Издание: Ф. А. Брокгауз и И. А. Ефрон. — СПб., 1890–1907.

39. Большая Советская Энциклопедия. — 2–е изд. — М., 1950–1958.

40. Ирек Биккинин. Татарская аристократия Темниковского княжества и ее потомки // Татарская газета. — Казань.

41. Иловайский Д. И. История Рязанского княжества. — М., 1884.

42. Пушкарев А. В. XV век. Ханы и катаклизмы. — Спб., —Интернет.

43. Смирнов М. И. О князьях Мещерских XIII–XV вв. — Рязань, 1904.

44. Чивилихин В. Память. — М.: Художественная литература, 1984.

45. История Казахстана с древнейших времен до наших дней: В 5 т. — Алматы, 1997.

46. История Казахстана (очерк). — Алматы, 1993.

47. Чокан Валиханов. Избранные произведения. — М., 1987.

48. Родословное древо тюрок. Сочинение Абулгази, хивинского хана. Перевод и предисловие Г. С. Саблукова. — Казань, 1906.

49. Рюи Гонзалес де Клавихо. Дневник путешествия ко двору Тимура. — СПб., 1881.

50. Английские путешественники в Московском государстве в XVI в. — М., 1937.

51. Бичурин И. Я. Историческое обозрение ойратов или калмыков с XV столетия до настоящего времени. — СПб., 1834.

52. Большая Энциклопедия / Под ред. С. Н. Южакова. — СПб.

53. Полное Собрание Русских Летописей (ПСРЛ), изданное по Высочайшему повелению Археологическою Комиссиею. — СПб., 1863. — Т. XV. Летописный сборник, именуемый Тверскою летописью.

54. Тверь в 1674 году, по Пальмквисту. — Тверь, 1902.

55. Кубарев А. Г. Калязинский некрополь: Город Калязин Тверской губернии. — СПб.: ВИРД, 1997.

56. РаздорскийА. И. Историко–статистические описания епархий Русской православной церкви. 1848–1914. — СПб., 2007.

57. Покровский И. М. Русские епархии в XVI–XIX вв., их открытие, состав и пределы. — Казань, 1913. — Т. II.

58. Матисон А. В. Духовенство Тверской епархии XVIII — начала XX веков: родословные расписки. — СПб.: ВИРД, 2002.

59. Скворцов Д. Замечательные рукописи архиепископа Феофилакта Лопатинского в Тверской семинарской библиотеке. — Тверь, 1891.

60. Голубинский Е. История русской церкви. Период 2–ой Московский. — М., 1917.

61. Русское духовенство. — Берлин, 1858.

62. Евдокимов Иван. Каталог преосвященных архиереев Тверских учителя Ивана Евдокимова. — Тверь, 1888.

63. Грамоты Краснохолмского Николаевского — Антониева монастыря. — Тверь, 1904.

64. Колосов В. Житие и страдание святого благоверного и великого князя Михаила Ярославича Тверского. — Тверь, 1899.

65. Манухина Т. Святая благоверная княгиня Анна Кашинская. — Париж, 1954.

66. Иконы Твери, Новгорода, Пскова. XV–XVI вв. — М., 2000.

67. Корсунский И. Н. Высокопреосвященный Савва Архиепископ Тверской // Русский вестник. — 1897. — № 1–3.

68. Церковные деятели средневековой Руси. — М., 1988.

69. Ричард Пайпс. Россия при старом режиме. — М.: Захаров, 2004.

70. Разрядная книга 1475–1498 гг. — М., 1966.

71. Пашков Ф. Ф. Архивные данные о бейликах в Крымском ханстве // Труды Археологического съезда в Одессе в 1884 г. — Одесса, 1889. — Т. IV.

72. Татищев В. Н. История Российская: в 7 т. — M. — J1., 1962–1968.

73. Яценко Б. «Слово о полку Ігоревім» та його доба. — К., 2000.

74. Яценко Б. Історія першого видання «Слова о полку Ігоревім». — К., 2006.

75. Яценко Б. Слово о полку Ігоревім як історичне джерело. Таємниці давніх письмен. — К., 2006.

76. Энциклопедический словарь. Товарищества «Бр. А. и И. Гранати К°»: В 58 т. — М., 1891–1948.

77. Записки Императорскаго Одесскаго общества истории и древностей: В 33 т. — Одесса, 1848–1919.

78. Спицын А. А. К истории заселения Верхнего Поволжья русскими. — Тверь: Типография губернского правления, 1905.

79. Спицын А. А. Расселение древнерусских племен (По археологическим данным). — СПб.: Типография «В. С. Балашов и К», 1899.

80. История отечества. Очерки истории России IX — нач. ХХ вв. — М., 1991.

81. Корсаков Д. А. Меря и Ростовское княжество. — Казань: Университетская типография, 1872.

82. Большая Медицинская Энциклопедия. — 3–є изд. — М., 1974–1988.

83. Богданов А. П. Курганное племя Московской губернии: (Из московских Университетских известий). — М., 1865. — № 3.

84. Богданов А. П. Материалы для антропологии курганного периода в Московской губернии // Известия Общества любителей естествознания, состоящаго при Императорском Московском Университете. — М., 1867.

85. Богданов А. П. Меряне в антропологическом отношении: (Из протоколов антропологической выставки). — М., 1879.

86. Седов В. В. Этногенез ранних славян. — М.: Вестник Российской Академии наук. — Т. 73. — № 7.

87. Вовк Ф. К. Студії з української етнографії та антропології. — K.: Мистецтво, 1995.

88. Екатерина И. Размышления о проекте истории России в. Изданы А. Ф. Бычковым: [письма и бумаги Императрицы Екатерины II]. — СПб., 1873.

89. Уваров А. С. Две битвы 1177 и 1216 годов по летописям (по археологическим изысканиям). — М.: Синодальная типография на Никольской улице, 1870.

90. Соловйов С. М. Чтения и рассказы по истории России. — М., 1989.

91. Березин И. Н. Внутреннее устройство Золотой Орды (по ханским ярлыкам). — СПб.: В типографии Императорской Академии Наук, 1850.

92. Березин И. Н. Тарханные ярлыки Тохтамыша, Тимур–Кутлука и Саадет–Гирея с введением, переписью, переводом и примечаниями. — Казань: В типографии университета, 1851.

93. Березин И. Н. Очерк внутреннего устройства Улуса Джучи ева. — СПб., 1863.

94. Приселков М. Д. Ханские ярлыки русским митрополитам. — Петроград: Типография «Научное дело», 1916.

95. Лимонов Ю. А. Владимиро–Суздальская Русь. — Л., 1987.

96. Шишкин Н. И. История города Касимова с древнейших времен. — Рязань, 1891.

97. Александр Невский. — М.: Граница, 1993. — (Серия «Защитники земли Русской»).

98. Владимир Мономах. — М.: Граница, 1993. — (Серия «Защитники земли Русской»).

99. Гумилев Л. Н. В поисках вымышленного царства. — Спб., 1994.

100. Гумилев Л. Н. Меня называют евразийцем. — Алматы: Жал ын, 1991.

101. Гумилев Л. Н. От Руси к России. — М.: ЭКСМО, 2008.

102. Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. — М:: ACT, 2007.

103. Миникарта. Владимир. Владимирская область. — М.: Изд–во РУЗ Ко, 2003.

104. Лызлов А. И. Скифская история. (Издана Николаем Новиковым). — М., 1787.

105. Лызлов А. Скифская история. — М.: Наука, 1990.

106. Юрченко А. Г. Христианский мир и Великая Монгольская империя. Материалы францисканской миссии 1245 года. — СПб.: Евразия, 2002.

107. Толстой М. В. Разсказы из истории Русской Церкви. — М., 1865.

108. Толстой М. В. Древние святыни Ростова Великого. Сочинение Графа М. Толстого. — М., 1847.

109. Толстой М. В. Книга, глаголемая описание о российских святых, где и в каком граде, или области, или монастыре, или пустыне пожеве и чудеса сотвори всякого чина святых… — М., 1888.

110. Толстой М. В. Патерик Свято–Троицкий Сергиевой Лавры, или Происхождение северо–восточного русскаго иночества. — М., 1893.

111. Белозерский Н. М. Монгольский период // Фонд (ф. 204). — К. — №19.

112. Кобрин В. Б. Власть и собственность в Средневековой России (XV–XVI вв.). — М., 1885.

113. Будоёниц И. У. Монастыри на Руси и борьба с ними крестьян в XIV–XVI вв. — М., 1966.

114. Валишевский К. Иван Грозный // Репринтное воспроизведение издания 1912 года. — М.: ИКПА, 1989.

115. Вернадский Г. В. Начертание русской истории. — Спб., 2000.

116. Иловайский Д. И. Начало Руси. — М.: Чарли, 1996.

117. Иловайский Д. И. Собиратели Руси. — М.: Чарли, 1996.

118. Белинский В. Б. Страна Моксель. — Смоленск: Книжный клуб «Посох», 2009.

119. Чуев Ф. Сто сорок бесед с Молотовым. — М.: ТЕРРА ТЕШ1А, 1991.

120. Федорова Е. В. Императорский Рим в лицах. — Изд–во Московского университета, 1979.

121. Горский А. Александр Невский // Родина, — М., 1993. — № 11.

122. Православный Собеседник. — СПб., март 1859.

123. Исаак Масса. Краткое известие о Московии в начале в. — М., 1937.

124. Кордт В. А. Библиографические заметки об иностранных путешественниках по России до конца XVII века. — К., 1893.

125. Кордт В. А. Материалы по истории русской картографии. — К., 1906. — Вып. 1.

126. Кордт В. А. Материалы по истории русской картографии. — К., 1910. — Вып. 2.

127. Кордт В. А. Чужоземні подорожі по Східній Європі до 1700 р. — К., 1926.

128. Полунин Ф. А. Географический лексикон Российского государства. — М., 1773.

129. Татищев В. Н. Судебник государя царя и великого князя Иоанна Васильевича и некоторые сего государя и ближних его указы. — М.: В Университетской типографии у Н. Новикова, 1786.

130. Панков В. А. Иду Мещерой. — М., 1984.

131. Коиіелевский В. Н. Город Кашин. — Калинин, 1988.

132. Басукинский А. Н. Село Городня. — Калинин, 1955.

133. Цветков Д. А. Старица и окрестности. — М., 1977.

134. Ильин М. А. Города и районы Калининской области. — М., 1978.

135. Білінський В. Б. Країна Моксель, або Московія. — 2008. — Т. 2.

136. Сообщение, читанное в этнографическом отделении Императорскаго Русскаго географическаго общества 13 мая 1869. Николаем Барсовым. — СПб., 1869.

137. Русский энциклопедический словарь. Издаваемый проф. И. Н. Березиным. — СПб., 1873–1879.

138. Горский А. А. Москва и Орда. — Интернет.

139. Савельев П. С. Монеты джучидские, джагатайские, джелаиридские и другие, обращавшиеся в Золотой Орде в эпоху Тохтамыша // Записки Археологического общества. — Т. XII. — Вып. I. — СПб., 1858.

140. Шахматов Л. А. Заметки о месте составления Радзивиловскаго (Кенигсбергскаго) списка летописи. — М., 1913.

141. Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. — Санкт–Петербург: Типография М. А. Александрова (Надеждинская, 43), 1908.

142. История Императорского Московского Общества Истории и Древности Российских. Ч. I (1804–1812). — Москва: В Университетской типографии (М. Катков) на Страстном бульваре, 1884.

143. Білінський В. Б. Країна Моксель, або Московія. — K., 2010. — Т. 1–3.

144. Багалій Д. І. Історія Слобідської України. — Харків: «Дельта», 1993.

145. Берлінський М. Ф. Історія міста Києва // Репрінтне перевидання книги, написаної у 1798–1799 роках. — K., 1991.

146. Алфредас Бумблаускас, Ігор Марзалюк, Борис Черкас. Грюнвальдська битва — битва народів. — K.: Балтія–Друк, 2010.

147. Емельянов. Путешествия Гильбераде–Ланноа в восточные земли Европы в 1413–1414 и 1421 годах // Киевские университетские известия, №8. — Киев, 1873.

148. БарабашевА. И. Витовт. Последние двадцать лет княжения. — М., 1891.

149. Новосельский А. А. Борьба Московского государства с татарами в XVII веке. — Москва — Ленинград, 1948.

150. Смирнов В. Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до начала XVIII в. — СПб., 1887.

151. Щербатов М. М. История Российская от древнейших времен. — Т. I–VII. — СПб., 1770–1791.

152. Щербатов М. М. Неизданные сочинения. — М., 1935.

153. Щербатов М. М. Статистика в рассуждении России. — М.

154. Валк Сигизмунд Натанович. Избранные труды по историографии и источниковедению: научное исследование // РАН. — СПб., 2000.

155. Устюжский летописный свод (Архангельский летописец). — M. — JI.: Издательство Академии наук СССР, 1950.

156. Татищев В. Н. Избранные труды по географии России. — М.: Государственное издательство географической литературы. — М., 1950.

157. Левшин А. И. Описание киргиз–казачьих или киргиз–кайсацких орд и степей. — Алматы, 1996.

158. Гербертштейн. Записки о московитских делах. — СПб., 1908.

159. А. Курбский. Сказание о великом князе Московском. — 1836.

160. Щербина Ф. А. История Кубанскаго казачьяго войска. В 2 т. — Краснодар, 1992. — Репринтное воспроизведение 1910–1913.

161. Гмелин Самуель Готлиб. Путешествие по России для исследования трех царств естества (ч. 1–3 в 4 книгах), — СПб., 1771–85.

162. Ломоносов М. В. Краткий Российский летописец с родословием. Сочинение Михаила Ломоносова. — СПб., 1760.

163. Ломоносов М. В. Древняя Российская история от начала Российскаго народа до кончины великаго Князя Ярослава Первого или до 1054 года. — В Санкт–Петербурге, при Императорской Академии Наук, 1766.

164. Олександр Гваньїні. Хроніка Європейської Сарматії. — К., 2007.

165. Добролюбський А. О., Смирнов І. О. Кочовики південно–західної України в X–XVII століттях. — Київ–Миколав, 2011.

166. Шахматов А. А. О начальном Киевском летописном своде. — Санкт–Петербург, 1897.

167. Україна: хронологія розвитку (від Бативої навали до Люблінської унії). — Київ, 2009.

168. Масси Р. К. Петр Великий. — М., 1996.

169. Історія Русів. — Київ: «Радянський письменник», 1991.

170. Носовський Г. В., Фоменко А. Т. Империя. — Москова, 1998.

171. Забелин И. Е. Домашний быт русских царей в XVI и XVII столетиях. Книга 1. Государев двор или дворец. — М., 1990.

172. Лажечников И. И. Басурман. — М., 1986.

173. Егоров В. Л. Историческая география Золотой Орды в XIII–XIV вв. — М., (интернет).

174. Україна на стародавніх картах. — К.: ДВНП «Картографія», 2006.

175. Україна: Литовська доба 1320–1569. — К.: Балтія–Друк.

176. Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область. — К., 1972.

177. Історія міст і сіл УРСР. Кіровоградська область. — К., 1972.

178. Історія міст і сіл УРСР. Миколаївська область. — К., 1972.

179. Сахаров И. П. Сказания русского народа. Собранные И. П. Сахаровым. — СПб.: Изд–тво А. С. Суворина, 1885.

180. Сахаров И. П. Сказания русского народа. Собранные И. П. Сахаровым. — М., 1989.

181. Дополнения и прибавления ко ІІ–му тому «Сказаний русского народа, собранных И. Сахаровым», Ф. Н. Буслаева (вырезки из газет и журналов).

182. Журнал «Родина». — М., 1993.

183. Журнал «Родина» — М., 1994.

184. Сахаров И. П. Сказания русского народа, собранные И. Сахаровым. Т. I. — Кн. 1–4. — СПб. 1841.

185. Сахаров И. П. Сказания русского народа, собранные И. Сахаровым. Т. II. — Кн. 5–8. — СПб., 1849.

186. Пресняков А. Е. Лекции по русской истории. Т. II. — М., 1939. — Вып. I.

187. Попов Нил. В. Н. Татищев и его время. — М., 1961.

188. Полное собрание русских летописей. Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью. — Т. 10. — СПб., 1885.

189. Білінський В. Б. Москва Ординська. — K., 2011 p.

190. Матеріали міжнародної наукової конференції, м. Хмільник Вінницької області, 24 квітня 2012 р. // Синьоводська битва 1362 року — подія в історії України. — Вінниця, 2012.

191. Князья Мещерские. Историческое исследование — Интернет.

192. Письмо О. М. Бодянского к отцу. — М., 1893.

193. Долгоруков П. В. Записки князя Петра Владимировича (Малоизвестные страницы истории государства Российского в источниках). — М., 2007.

194. Долгоруков П. В. Правда о России, высказанная князем Петром Долгоруковым. Часть 1–2. — Paris, 1961.

195. Долгоруков П. В. Российская родословная книга, издаваемая Петром Долгоруковым. — Часть I. — Спб., 1854.

196. Долгоруков П. В. Российская родословная книга, издаваемая Петром Долгоруковым. — Часть 2. — СПб. 1855.

197. Долгоруков П. В. Российская родословная книга, издаваемая Петром Долгоруковым. — Часть 3. — СПб., 1856.

198. Долгоруков П. В. Российская родословная книга, издаваемая Петром Долгоруковым. — Часть 4. — СПб., 1857.

199. Русская летопись по Никоновому списку… — Часть 3, до 1362 г. — СПб., 1786; часть 4, до 1407 г. — СПБ., 1788.

200. Древняя российская вивлиофика. Часть 1–7. — СПБ., 1773–1775, часть 8–10. — СПб., 1775.

201. Древняя российская идрография. — СПб., 1773.

202. Гернгросс В. Ханский дворец в Бахчисарае. — СПб., 1912.

203. Кунцевич Т. З. История о Казанском царстве, или Казанский летописец. — СПб., 1905.

204. Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью. — СПб., 1862–1901.

205. Edward L. Keenan. On Gertain Mythical Beliefs and Russian Behaviors // The Legacy of History in Russia and the New States of Eurasia. — 1994. — Перевод В. М. Розанова.

Оглавление

Переднє слово ЧАСТИНА ПЕРША ЦАР (ХАН) УЗБЕК ТА ЧАСИ СМУТИ 1

  2

  3

  4 ЧАСТИНА ДРУГА ЦАР (ХАН) ТОХТАМИШ 1

  2

  3

  4

  5

  6

  7 ЧАСТИНА ТРЕТЯ ЦАР (ХАН) УЛУ–МУХАММЕД 1

  2

  3

  4

  5 ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА МОСКОВСЬКІ НАЩАДКИ УЛУ–МУХАММЕДА І

    1

    2

    3

  ІІ

    1

    2

ЧАСТИНА П’ЯТА ПЕРШІ РОКИ МОСКОВСЬКОГО ЦАРСТВА 1 2

  3

  4 ЛІТЕРАТУРА Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg