«Коли стежки зводить сама Доля»

Наталія Старченко Коли стежки зводить сама Доля

I. Порятунок потопельниці

Русява зеленоока Юля змалечку більше любила гратися із хлопчаками. Ну веселіше з ними, от і все! Хіба ж із дівчатками пірнатимеш під воду, хіба бігатимеш по вигону наввипередки? Ні, там зовсім інші інтереси та розмови: у кого яка лялька, хто у що вбраний, хто, як і чому на тебе дивиться. Тож Юля дружила із чорнявим веселуном Сашком, білявим моторним Борисом, рудим опецькуватим Володькою. Всі веселі, спритні та сміливі — щодня вони знаходили на свою голову нові пригоди. Звісно, без усіляких синців та подряпин діло не обходилося. І дівчинка, маючи це на увазі, завжди тримала у рюкзаку не лише воду, а і бинт із йодом та ватою. До речі, у майбутньому вона мріяла стати медиком. Може, тому, що і мама, і тато — лікарі. І вже в юні роки дівчинка чимало знала про важливість медичної допомоги, та як саме необхідно її надавати.

Йшли роки, діти підростали. А гоп-компанія і надалі при нагоді та можливості весело розважалася. Коли Юлі виповнилося 15, вона подружилася із ровесницею Олею, синьоокою білявкою, яка нещодавно переїхала з батьками до їхнього містечка. Дівчатка добре товаришували, тож Юля познайомила новеньку із своїми давніми друзями. Оля добре влилася в нову компанію. Щоправда, вона трохи кокетувала із хлопчаками, але це виходило нібито саме по собі. Поводитися точнісінько, як Юля, бути «своїм хлопцем» у неї не виходило. Ну що тут поробиш, зовсім інша людина, от і все.

Сьогодні хлопці запросили їх поплавати разом. Склалася досить своєрідна ситуація: Юля — малесеньке, худесеньке дівчатко. А от Оля має цілком сформовану фігуру. Хлопці, здається, тільки й роблять, що видивляються на неї. І дівчині це до смаку. Вона радіє увазі. І зовсім забула про Юлю, яка зараз почувається тут зовсім зайвою. Оля у своєму новому роздільному купальникові має вигляд справжнісінької королеви… Хлопці пообіцяли навчити її стрибати з вишки у воду. Юля жодного разу не пробувала цього робити. Ні, вона досить спритна та витривала, просто вважає цю затію надто небезпечною. Та й передчуття якесь недобре.

— Олю, може, не треба? Ну його, іди краще до мене, — гукнула вона подрузі.

— Та ну, — відмахнулася та, — не заважай.

— Давай, Олечко, не бійся, ти молодчинка, — підбадьорюють її Володька, Борис та Сашко.

Дівчина глибоко вдихнула, трохи розбіглася, стрибнула у воду і…

— Ого, як ти вмієш затримувати дихання! Круто! — сміються хлопці. — Ану вилазь!

У Юлі все аж похололо:

— Бігом пірнайте, витягуйте, з нею щось не те, але дуже-дуже обережно витягуйте, — кричить дівчина.

Хлопці перезирнулися і тієї ж таки миті стрибнули у воду. На берег Олю витягнув Сашко. Вона при свідомості, але страшенно бліда, показує на потилицю: болить…

Що робити? Усіх охопив панічний жах. Хотілося кудись заховатися, аби ці жахливі події виявилися просто сном.

Лише маленька та худорлява Юля залишалася цілком спокійною.

— Борисе, швидко неси сюди оту широку дошку, старі дверцята від шафи. Прибери з них увесь бруд. Хлопці, обережно кладіть сюди Олю. ЇЇ шия і спина мають лежати на рівнесенькій поверхні. Борисе, а тепер біжи шукай машину, пояснюй ситуацію, треба терміново, чуєш? ТЕРМІНОВО, швидку чекати ніколи. А тепер беріть свої футболки, Сашку і Володько, і швидко рвіть на ось такі смужки, тіло треба зафіксувати.

Борис таки знайшов машину. Під’їхала вантажівка, у кузові якої і розмістили Олю. Юля стежила, щоб усе було гаразд, хлопці миттю виконували усі її вказівки. Вже хвилин за десять вони були у лікарні. Водій машини допомагав хлопцям переносити Олю. У приймальному відділенні навкруг неї дуже швидко зібралося багато медсестер та лікарів. Увесь персонал захоплювався, що потерпілу доставили до лікарні згідно всіх правил. Говорили, якби їх не дотримали, Оля стала б калікою на все життя. А так підлікується і, швидше за все, ніяких проблем не буде.

Гоп-компанія понуро стояла у вестибюлі.

— Молодці, що врятували товаришку, — сказав лікар, але краще б ви взагалі не затівали тих дурних розваг.

У реанімацію Олю доправили за допомогою вантажного ліфту. Десь через півроку вона більш-менш очуняла. Але Юля її вже не побачила: вона поїхала до столиці навчатися у медичному технікумі. А Оля з батьками переїхала до Болгарії.

Із хлопцями після того випадку Юля начебто без усіляких причин перестала товаришувати. Просто кудись зникла та дитяча безпосередність, радість від проведеного разом дозвілля. А може, річ у тому, що всі вони просто подорослішали.

II. Знайомство

Може, Юля ще навчалася б у школі. Але виявилося, що у тата — інша. І тепер вони житимуть разом, у їхньому родинному будинку. А мама працюватиме у столичній лікарні. Навіть житло держава виділила. Воно й не дивно, хороші хірурги високо цінуються. Коментувати розрив стосунків Олена Данилівна не стала. Тільки й сказала:

— Що сталося поміж нами, хай тебе не хвилює. Але твій батько залишився твоїм батьком, вам треба спілкуватися.

Вона завжди була спокійною, ніколи не плакала, не кричала, розмовляла чітко та впевнено. Високий рівень самоконтролю — саме те, що необхідно лікареві такого рівня. Але щоранку, після гігієнічних процедур та сніданку, мама обов’язково ворожила собі на картах — її це чомусь заспокоювало. У Юлі такі маніпуляції завше викликали посмішку, вона ніколи не просила, щоб матуся поворожила також і їй. Швидше за все, дівчина отримала б категоричну відмову. Та їй і не хотілося. Це ж треба, вірити у такі дурниці.

Мама розкладала карти, щоб дізнатися, які доведеться сьогодні робити операції. Дивна річ, але досвідченого фахівця і врівноважену людину це заспокоювало. Юля думала, що зроду так не робитиме. Втім, хірургом бути вона теж не збиралася. Для неї цілком достатньо стати хорошою медсестрою. Допомагати людям під керівництвом лікаря та самостійно. Адже це так важливо. Дівчина змалечку начиталася медичних енциклопедій та довідників, яких удома було дуже багато. І тепер щиро прагнула якомога швидше здобути освіту та допомагати людям. У групі Юля вважалася найкращою. Але коли викладачі радили їй продовжити освіту в університеті чи академії, говорила, що їй шкода витрачати на це час, бо допомога людям потрібна уже зараз. Тільки згодом дівчина усвідомить, що була тоді зовсім ще дитиною.

Столиця гарна. Але надто багато людей. Гамірно. І якось по-сирітськи порожньо у тій однокімнатній квартирі, яку держава надала матері. Ліжко, диван, шафа, телевізор, письмовий стіл… Тільки фіранки на вікнах радують яскравими візерунками. Силуети прекрасних танцівниць та обриси місяця-молодика на бузково-рожевому тлі — немов якісь нездійсненні, але такі прекрасні мрії…

Майже нема знайомих. Кілька разів заходив у гості Володька (він старший на три роки і зараз здобуває освіту інженера у цьому ж місті). Одного разу пригостив шоколадками, якось приніс їм із мамою по букетику білосніжних жоржин. Йому тут подобається. Каже, велике місто відкриває перед людиною багато можливостей. Порадив Юлі курси рукопашного бою (керівник — Аліна, одногрупниця Вольдьки). І дівчина вирішила спробувати.

Виявилося, що ці заняття проходять зовсім не у спортзалі. А на стандартному пришкільному стадіоні.

— Зате ви зможете почуватися впевнено у будь-яких умовах. Самозахист — корисне явище завжди і всюди.

Справді, Аліна показала чималенько простих і надивовижу ефективних прийомчиків. Тепер Юля за бажання зможе покласти на лопатки кого завгодно.

— Щодо оплати, то хай кожен із вас платить стільки, скільки може і скільки вважає за потрібне. Я сама ще тільки вчуся, тож все розумію. І рада, якщо завдяки мені хтось відчує себе впевненішим і стане сильнішим, — посміхнулася дівчина-інструктор. — Головне — не бійтеся нічого, хай вас бояться!

На заняттях було семеро дівчат і двоє хлопців. Після демонстрації ефективних прийомів самозахисту та спільного виконання вправ для розвитку м’язів, Аліна попрощалася та побажала всім успіху.

Надворі вже сутеніє. Юлі навіть приємно, що доведеться трохи пройтися вечірнім парком. Ще хвилин п'ятнадцять — і вона буде вдома. Золота осінь — така чудова пора. Ще тепло, але вже не спекотно. Можна б посидіти на лавочці і трішечки помріяти… Але не хочеться хвилювати маму, вона вже повернулася з роботи… Дівчина почула, як хтось чимдуж біжить доріжкою. Аж раптом у неї вихопили сумочку. І невисокий хлопчина, швидше за все, школяр, помчав зі своєю здобиччю уперед.

Оце так. Звичайно, дівчина злякалася. І сумочку шкода втратити. Добре хоч грошей у ній майже не було. Але все-таки дуже неприємно. Жаль, що Аліна ще не навчила її таким прийомам самозахисту, які згодилися б саме зараз…

— Леді, чи не Вас, раптом, образило це дитя?

Юля мало не впала від подиву: високий чорнявий парубок тримав у одній руці її недавнього кривдника. Іншою рукою він простягав їй сумочку.

— Проси вибачення. Присідай 200 разів. І ніколи більше так не роби.

Рудий підліток справді присів аж 200 разів. Попросив вибачення. А потім напрочуд швидко кудись побіг, зникнувши у невідомому напрямку.

— Глянь, який бадьорий! Я думав, що він трохи стомиться і більше ні в яку шкоду сьогодні не полізе… А Вас, леді, я буду супроводжувати аж додому. Якщо не заперечуєте.

— Та не треба, — зашарілася Юля, хоч насправді зовсім не заперечувала.

— Треба, та ще й як треба. А то я за Вас хвилюватимусь.

Юля пошкодувала, що до будинку лишалося зовсім трохи. Їй було цікаво слухати парубка, який так легко повернув втрачену було сумочку. Виявилося, що він родом аж із Азейбарджану. Навчається на юридичному. Зараз на п’ятому курсі. І має відпрацювати за спеціальністю аж три роки на Батьківщині.

— А що потім?

— А потім я повернуся до тебе, моя Квіточко, і ми одружимося! Ти якраз навчання закінчиш. Хоча ні, для тебе замало технікуму, такій розумничці потрібно як мінімум до Академії вступати.

Виявилося, що Аркадій якраз повертався від друга до свого гуртожитку. І бачив, як підліток, вихопивши у Юлі сумочку, помчав зі швидкістю вітру. От і вирішив допомогти дівчині.

На прощання дівчина щиро подякувала парубкові. А він сказав, що завтра о шостій вечора чекатиме на лавочці біля цього будинку.

— Якщо тебе не буде, я все зрозумію. Але усе-таки чекатиму.

У Юлиній душі відбувалося щось неймовірне. Вона почувалася щасливою… Хоча ні, невже це могло статися насправді?… І що буде далі?…

Мама зустріла доньку не дуже привітно:

— Щось ти сьогодні довго… А казала, швидко повернешся. Я все бачила, тебе супроводжував якийсь чоловік.

— Так вийшло, мамо, я тобі зараз все розповім.

Дочка і мати вечеряли звичайнісінькими макаронами із котлетами. І говорили, хоч робити це за столом не дуже шляхетно. Розмова була довгою. І чим більше тривала, тим краще Юля усвідомлювала, що її зовсім не розуміють. А Олена Данилівна відчувала, що доня дорослішає. І думала, як уберегти свою дитину від безлічі загроз та спокус.

III. До тата в гості

Побачення із Аркадієм таки відбулося. Вже о пів на шосту вечора він сидів на тій самій лавці і щось собі малював у маленькому блокноті. Юлі було видно парубка із вікна квартири. Але ж для дівчини це непристойно — приходити на зустріч раніше, ніж домовилися. Тож вона тільки спостерігала крадькома за своїм кавалером. І сама собі дивувалася, який же він високий та дорослий. За дві хвилини до шостої дівчина вийшла із квартири, з чудовими передчуттями, та симпатичними кучерями. І зустріла… маму, яка саме поверталася з роботи.

— Куди це ти зібралася? А-а-а-а, бачила я, хто на тебе чекає. Передай йому, що тобі навіть вісімнадцяти ще немає. І як надумає вчащати на побачення, просто так це не минеться. Отак і скажи, і щоб за десять хвилин уже була дома.

Аркадій відразу побачив, що із дівчиною щось не так.

— Хто засмутив мою Квіточку? Юленько, що сталося?

— Нічого. Просто я мушу йти додому. І мабуть, ніколи-ніколи не вийду до тебе… Мама проти нашого спілкування. Щойно в під’їзді вона так і сказала…

— Постривай… То ця мила жіночка у сірому костюмі та ліловому шарфику — твоя мама? Вона щойно підходила до мене, розпитувала, хто я такий і чого прийшов.

– І що ж ти сказав?

— Правду. Що я несподівано для себе самого закохався у найкращу на світі дівчину. А тепер чекаю на зустріч із нею.

— А мама що?

— Та нічого. Вона побажала мені успіху, попрощалася, та й пішла собі.

— Оце так… Що ж тепер робити…

Олена Данилівна, вже у домашньому халаті та капцях, вийшла із під’їзду.

— Юлю, ходімо додому, я ж тобі усе пояснила. Швиденько.

– Іду, — прошепотіла дівчина. І не прощаючись, потупала до матері.

Аркадій теж знітився, та все ж устиг вручити Юлі маленький блокнот із чорною обкладинкою.

У квартирі дівчина сіла на диван, поглянула на матір:

— Що з тобою?

— Зі мною? Зі мною, сонечко моє, якраз усе чудово. Це з тобою щось не те відбувається. Ти сюди чого приїхала? Навчатися? Тож навчайся! А з якимись непевними парубками шури-мури крутити навіть не думай! Ти ж біологію-анатомію знаєш чудово, тож мусиш розуміти, кому і чого треба… Ні, я не проти, щоб у тебе була симпатія до нормального, надійного хлопця. Я ж не заперечую, щоб Володька до ас іноді приходив… А цей кадр — уже дорослий мужик, щоб ти розуміла.

— Мамо, але…

– І ніяких «мамо». Все, поговорили. До речі, на зимових канікулах тобі треба буде з’їздити до тата у гості. Хату провідаєш. Київський торт їм повезеш у гостинець. Головне, що товариш у дорозі буде хороший.

— Володька?

— Ну а хто ж… Серйозний, надійний хлопець…

Юля не стала сперечатися з мамою. Знала, що то — марна трата часу. Крім того, не хотіла її засмучувати. Але коли дівчина думала про Аркадія — душа розквітала і сповнювалася ніжністю. Юля відкрила подарований Аркадієм блокнотик. На листочку простим олівцем парубок намалював її портрет. Дівчина здивовано та захоплено впізнала саму себе, тільки от коси на портреті були значно довшими… Юля вирішила, що не буде більше стригтися. І нікому не показуватиме цього блокнота.

Після того випадку дівчина якось бачилася із Аркадієм. Вона купувала хліб, а він прийшов по каву. Юля почервоніла.

— Не соромся, Квіточко. Може, мама і має рацію. Дорослішай, навчайся. І чекай мене, через три роки я обов’язково по тебе приїду. Ти вже будеш зовсім дорослою. Скажи адресу, я писатиму тобі листи…

Історія відбувалася у шістдесятих роках минулого століття. Ніяких мобілок тоді не існувало, найпопулярнішим способом спілкування на відстані вважалися листи. Звісно, Юлі хотілося, щоб Аркадій писав їй із далекого Азербайджану, от вона і дала йому свою адресу. Ще довго дівчина згадуватиме цю випадкову зустріч.

Зимову сесію Юля склала успішно. Поїздка до тата виявилася зовсім не такою, як вона собі уявляла. Ангеліна Дмитрівна, на 15 років старша за маму і на 5 — за батька, наготувала всілякої смакоти. Тато бурчав, що котлети пересолені і зовсім нікуди не годяться. Уважно розпитував, як справи, як поживає мати. Дівчині стало якось не по собі. Коли вона встала, батько підійшов помірятися зростом. І тут Юля, несподівано для себе, випробувала на батькові один із прийомчиків, яким її навчила Аліна. Тато охнув і сповз на підлогу, тримаючись за стіну. Дівчина вийшла із хати.

— Що це за фокуси? — прохрипів батько.

— А що ти хотів? Це тобі за матір, — тихо сказала Ангеліна Дмитрівна.

IV. Втіха у навчанні

Олена Данилівна — дуже хороша жінка. Порядна, розумна, охайна, красива зовні. Чудовий спеціаліст. Ну зовсім ні до чого придратися. Але чому тоді так непросто бути з нею поряд? Може, тому, що Олена Данилівна не терпить заперечень і точно знає, що та як має бути? Вона вимоглива до себе і не менш вимоглива до тих, хто її оточує. Іноді Юля думала, що розуміє, чому татко зійшовся із Ангеліною Дмитрівною. Та все ж у глибині душі їй так хотілося б, аби батьки були разом, як колись раніше.

Щоб тато співав під гітару старих пісеньок — і байдуже, що далеко не завжди у нього виходить попадати в ноти. А мама смажила смачнючі картопляні пиріжки із тушкованою капустою… Тоді батько називав їх обох своїми дівчатками. Усі троє були такими щасливими…

Олена Данилівна пильнувала, аби донька відвідувала лишень технікум та бібліотеки. Юля і не сперечалася. Вона із головою поринула у навчання. Це ж і справді дуже захопливо, але мало кому вдається зі щирою цікавістю студіювати домашні завдання. У дівчини вийшло саме так. Студентка усю свою щирість, усі почуття вкладала у здобуття освіти. Мама, звісно, пишалася і була впевнена, що донечка вдалася саме в неї. А Юля мріяла про мить, коли по неї приїде Аркадій. Від однієї тільки думки про це дівча почувало неймовірне щастя. Іноді вона діставала із потаємної хованки блокнотик із чорною обкладинкою та милувалася своїм портретом. І думала, що от уже зовсім скоро її коси будуть такими ж довгими, як на малюнку.

Мама частенько умовляла Юлю зробити коротку стрижку. Просто сама вона усе життя обирала для себе саме таку зачіску, як мінімум, раз на місяць відвідуючи перукарню. Та дівчина навідріз відмовлялася, берегла свої русяві коси. Які б аргументи не наводила мама, Юля не сприймала їх близько до серця. Вона відчувала щиру радість, заплітаючи своє довге та блискуче волосся. Здавалося, Аркадій зараз її бачить і милується своєю Квіточкою…

На жаль, дівчина не отримала жодного листа. Але не ображалася і не втрачала надії, щодня перевіряючи поштову скриньку.

— Від когось чекаєш листа?

— Та думаю, може татко листівку надіслав…

— Ну подивися, може, й надіслав, — Олена Данилівна примружила очі і якось дивно посміхнулася. — Та май на увазі, чоловіки не дуже полюбляють писати кореспонденцію.

Юля так і не дочекалася листа від Аркадія. Зате у шафі її мами була ціла купа тих послань. Жінка навіть дивувалася, як у нього вистачає ентузіазму мало не щодня писати й надсилати листи, та ще й здалеку. Як не дивно, Олена Данилівна не відкрила жодного, вважала, що це неінтелігентно. Зате була впевнена, що має право на домовленість із поштаркою, за якою листи, що адресовані Юлі, потрапляють виключно у материнські руки. Вона вміє домовлятися, тим більше, що у поштарки теж молода донька, тож усі ці нюанси навіть і пояснювати не треба. Необхідно зробити все можливе, аби Юля спокійно собі навчалася та не відволікалася на дрібниці. Тим більше, що у неї такий перспективний товариш. У Володьки серйозні наміри, цей не одурить. В інституті він — комсорг, значить, і далі все складеться, як треба. І байдуже, що Юля навіть дивитися на хлопця не хоче, то вона просто не розуміє поки що свого щастя. У дівчинки є мама, яка допоможе в усьому розібратися.

V. Ну от і здрастуй

Столичним проспектом прямує молода дівчина. Невисока, струнка, із довгими русявими кісками, що золотяться від сонячного проміння. Погляд красивих зелених очей — впевнений та цілеспрямований. Але якщо бути уважним, відчуєш ніжний сум, у якому причаїлася надія… Дівчина одягнена у білу футболку, короткі чорні шорти та сірі кеди. Це Юля повертається додому із вранішньої пробіжки. Зараз лише о пів на сьому, тож людей на вулицях малувато.

Вона не квапиться. Насолоджується ранковим повітрям, липневим небом і міркує, що буде далі. Червоний диплом медичного технікуму дає право працювати за спеціальністю. Можна продовжити навчання у вузі. Головне — переїхати від мами. Особливо чітко Юля це усвідомила, коли випадково дізналася, що у неньки є товариш, з яким вона полюбляє усамітнюватися — іноді у готелі, а іноді — у нього вдома.

— А що такого? — обурилася Олена Данилівна. — Виходить, твій батько має право на особисте життя, а я — ні?! Між Іншим, Олег Іванович — інтелігетна людина, галантний чоловік, не те, що якийсь там провінційний електрик.

Юлі зразу стало так шкода татка. Між іншим, якраз із ним їй було набагато легше ділитися переживаннями. Батько завше підтримував, співчував, нічим не дорікав. Та не про все дівчина могла йому розповісти. Несподівано для себе вона потоваришувала із Ангеліною Дмитрівною. Їй одній наважилася розповісти про своє кохання. Навіть портрет у блокнотику показала. Жінка обняла її та зітхнула:

— Моє ж ти янголятко… От побачиш, усе буде добре…

Як же Юля чекала листа… Та Аркадій так і не написав. Жодного послання. А вона навіть дивитися на інших не хотіла. І не хоче… Володька ходив до них із мамою в гості, доки не второпав, що радіє йому виключно Олена Данилівна. Зараз уже працює на заводі. Між іншим, зам директора. Навдивовижу стрімка кар’єра, як і передбачала Юлина мама. Живе у цивільному шлюбі зі своєю колегою, пишноті лою кучерявою дамочкою.

Юля знає, що робити далі. Працюватиме, візьме із дитячого будинку малятко, для якого стане мамою. Сенс життя не у особистих стосунках. Вона робитиме світ кращим і світлішим — настільки, наскільки вийде.

Дівчина давно уже звикла до того, що живе у великому місті. І майже ніколи не роздивлялася перехожих. Але цей чоловік… Як же він схожий на того самого… На Аркадія… Високий, чорнявий, красиве засмагле обличчя. Щоправда, на його скронях вже де-не-де сивина… Юля аж завмерла. Невже він?

— Квіточко, ти?… Наші стежки зводить сама Доля… Ну от і здрастуй… Я приїхав просто глянути на тебе.

— Привіт, — дівчина не вірила власним очам.

— Що сталося? Чому ти не відповіла на жодний лист?

— Ти що, смієшся з мене?! Прощавай, — Юля відвернулася і пішла собі геть. По її обличчю текли сльози.

— Та ні, Квіточко, мені якраз не смішно. Я писав тобі майже щодня. Скажи правду, я все зрозумію. У тебе, мабуть, хтось є? Відповідай, не соромся. Для мене ти була якоюсь дивовижною казкою, мрією. І от я приїхав подивитися, чи існуєш ти насправді. І за що караєш мене так жорстоко, — молодий чоловік ішов вслід за дівчиною.

— Навіщо ти брешеш? Які ще листи? Якби ж ти знав, як я їх чекала, як вірила, що ти мені напишеш. Мабуть, я б і сама тобі написала б, аби тільки знати адресу. Втім, то на краще, що я її не знаю…

Аркадій пригорнув Юлю, почав витирати її сльози білосніжною хустинкою.

— Я тобі вірю, Квіточко… Які у тебе прекрасні коси… Вони тобі дуже личать…

Дівчина уже не плакала. Її, наче маленьку дитинку, підняв та посадовив собі на плечі молодий і високий, ошатно одягнений чорнявий чоловік. Юля гладила його чуприну і щось тихенько розказувала на вушко — іноді посміхаючись, а іноді тяжко зітхаючи.

У квартиру, розташовану на другому поверсі, вони зайшли, тримаючись за руки. Олена Данилівна крутилася перед дзеркалом у новенькій сукні, вочевидь, кудись збиралася.

— Познайомтеся: це моя мама, Олена Данилівна, а це — Аркадій, мій…

— Наречений, — молодий чоловік ніжно посміхнувся. — Зараз Юля бере паспорт і ми йдемо до РАГСу.

— Я Вас пам’ятаю, хлопче. Це ж треба, Ви таки приїхали. Я була впевнена, що за такого красеня дівки ладні будуть очі одна одній повидряпувати. А чоловіки — ну природа ж у вас така, не можете довго без жінки, як не одна, то інша знайдеться.

— Ну, мамо…

— Навіщо Ви так., Олено Данилівно? Я чудово себе контролюю. І якщо вже люблю, то люблю.

— Отак зразу й люблю? Ну-ну… Побачимо. Хай у вас все буде добре, я тільки радітиму.

— Мамо, уявляєш, Аркадій мені писав, виходить, у нас із поштою щось не так, — радісно усміхнулася Юля.

— Все добре із поштою. Ось тобі твої листи, — жінка дістала зі своєї шухляди цілий пакунок запечатаних конвертів із синіми штампами, підписаних дрібненьким акуратним почерком.

— Мамо!!! Як ти могла?! Як?… І навіщо? — дівчина взяла у руки листи, яких колись так чекала, і притисла до грудей.

— Ну, а що? Не сердься, я просто не хотіла, щоб ти тішилася марними надіями. От і домовилася із поштаркою, що усю кореспонденцію вона віддаватиме мені особисто в руки. Нам пощастило, поштарка — сусідка, тож домовилась я без проблем.

— Олено Данилівно, а Ви розумієте, що вчинили злочин? Ваші дії незаконні, — спокійно мовив Аркадій. — Поважайте не тільки себе, але й тих, хто поряд із Вами.

Жінка подивилася просто у вічі молодому чоловікові, уважно огледіла його кремезну постать, добротний темно-коричневий костюм, білосніжну сорочку та чорні шкіряні черевики і схвально кивнула.

— Ну що, ходімо? Я вже готова, — Юля вже прийняла душ, перевдягнулася у світлий сарафанчик та босоніжки та зробила високу зачіску.

— Ходімо, Квіточко, — посміхнувся Аркадій.

— Гайда на кухню, спочатку нагодую вас сніданком, — сказала Олена Данилівна.

— Та ні, дякуємо, краще ми поснідаємо у кафе, там уже відчинено, коли я був студентом, дуже часто туди навідувався. І майте на увазі, віднині Ваша донька — моя наречена. Я завжди буду поряд із нею. Мою Квіточку не можна ображати не лише ділом та словом, але навіть думкою. Я зроблю усе можливе і неможливе, аби тільки вона була щасливою.

Юля та Аркадій вийшли із квартири, взявшися за руки. Очі обох просто сяяли. Здавалося, у цілім світі вони бачать, чують та помічають лишень одне одного. Зачинивши двері за молодими і щасливими, Олена Данилівна сіла у крісло і розридалася. Може, вона шкодувала, що у її особистому житті не все склалося так, як хочеться. Може, хвилювалася за майбутнє доньки. А може, просто раділа, що двоє закоханих сердець усе-таки будуть разом.

Оглавление