«Диво»

Диво (fb2) - Диво (пер. Евгения Анатольевна Кононенко) 572K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Даниэла Стил

Даніела Стіл ДИВО

Диво Даніели Стіл (передмова Є. Кононенко)

Даніелу Стіл без перебільшень можна назвати королевою жанру «жіночого роману». Починаючи з 1973 року вона публікує твори, що користуються незмінним попитом не лише на батьківщині, у Сполучених Штатах Америки, а й перекладаються багатьма мовами світу. На сьогодні вона є авторкою 70 романів, а також книжок поезій та спогадів. Загальний наклад її творів сягає 530 мільйонів. Це величезне число! Далеко не всі автори, які працюють у масовому жанрі, досягають таких показників.

Зараз читач тримає в руках роман «Диво» — шістдесят п’ятий твір Даніели Стіл, — який уперше виходить українською. Це знов роман про кохання — як і все, що написано цією дивовижною авторкою. Але цього разу диво кохання прийшло до зрілих людей, які зазнали в житті велике горе.

…Фінансист Квінн Томпсон не знаходить собі місця після смерті дружини. Щовечора він перечитує її листи й вірші, про існування яких не знав, поки дружина була жива. Але цієї жінки, яку він щойно пізнав, уже немає серед живих. Квіннові Томпсону лишилося тільки нестерпне почуття вини перед нею, тим тяжче, що вже нічого не можна виправити… Багато років тому загинув син Квінна, а доросла дочка не хоче спілкуватися з батьком, бо не може вибачити йому багаторічну неувагу до матері.

Меггі Дартман, сусідка Квінна, також пережила страшне горе: нещодавно її шістнадцятирічний син у стані депресії покінчив життя самогубством. До речі, це доля трьох мільйонів американських підлітків — проблема, яку сьогодні в США намагаються вирішувати на державному рівні. А Меггі Дартман вирішує свою проблему сама: вона облишила роботу в школі, чергує на «телефоні довіри» для суїцидальних підлітків і, допомагаючи іншим, рятує себе.

На Сан-Франціско, де мешкають герої — і де, до речі, живе й сама письменниця, — налетів фатальний буревій, що пошкодив будинки Меггі й Квінна. І саме він познайомив цих двох самотніх людей. Та те коротке знайомство ні до чого б не привело, якби у справу не втрутився Джек Адамс, молодий тесля, який лагодить дім Квінна після урагану. У цього хлопця з щирою душею й добрим серцем також не все гаразд у житті…

Читачі, а особливо читачки, матимуть приємність довідатися, як далі склалася доля тих, кого звів «буревій сторіччя». У «Диві», як і в інших романах Даніели Стіл, йдеться про людей здебільшого заможніх, без соціальних проблем. Але їхні переживання знаходять відгомін у душах читачів усього світу! Адже історії, які переповідає нам Даніела Стіл, приваблюють не лише цікавим сюжетом, а й великою людяністю та світлою вірою в диво кохання, яке неодмінно прийде до всіх живих.

Є. Кононенко

Диво

I великому коханню, яке так рідко й так тяжко дається, з любов’ю.

Д. С.

«… Уся людська мудрість зосередилась у цих двох словах: чекати й сподіватись!»

Александр Дюма. Граф Монте-Крісто

Розділ 1

Однієї дощової листопадової днини легка яхта «Вікторі» елегантно рухалась уздовж узбережжя, тримаючи курс на старий порт в Антибах. Море було неспокійне, і Квінн Томпсон мовчки стояв на палубі, дивлячись на вітрила, насолоджуючись останніми хвилинами на борту яхти. Його не лякали ні негода, ні сіра мряка, ні навіть непривітне море. Складалося враження, що це вроджений загартований моряк. «Вікторі», стоп’ятдесятифутовий вітрильник, оснащений іще й двигунами, він зафрахтував у чоловіка з Лондона, свого ділового партнера. Власник судна був дуже зайнятий того року і дозволив Квіннові від серпня користуватись яхтою. Тож він покористувався нею на славу, і час, проведений за кордоном, пішов йому на користь. Він став здоровішим, сильнішим і спокійнішим, ніж це було на початку подорожі. Це був гарний, мужній чоловік, який виглядав молодше за свій вік. І що довше тривала подорож, то більше він мирився зі своєю долею.

Він причалив в Італії, а потім деякий час плавав в іспанських та французьких водах. Шлях у Лев’ячій бухті був зазвичай важким, тож він мав «приємність» зустріти короткий неочікуваний шторм. Потім він поплив до Швеції та Норвегії, звідки неспішно повернувся, зупиняючись у кількох портах Німеччини. Він перебував на борту протягом трьох місяців, і це було саме те, чого він потребував. Це дало йому досить часу, аби все осмислити й видужати від того, що трапилось із ним. Протягом місяців він відкладав своє повернення до Каліфорнії. У нього не було причин квапитись додому. Але наближалась зима, і він знав, що більше не може затримуватись. Крім того, власник «Вікторі» говорив, що сам хоче поплавати на яхті по Карибському морю на Різдво (про це домовились, коли він фрахтував судно). Квінн заплатив величезну суму за ці три місяці за кордоном, але жоден цент не було витрачено марно! Непомірна ціна не була обтяжливою для Квінна Томпсона. Він міг дозволити собі і це, і навіть витрати в багато разів більші. Йому завжди щастило в його роботі й відповідно у грошах.

Час на борту нагадав йому, як пристрасно любив він море. Його не мучила самота — власне, він насолоджувався нею, а команда на борту була водночас і досвідченою, і спокійною. Його майстерність справила позитивне враження на членів команди, і дуже скоро вони зрозуміли, що він знає «Вікторі» й те, як поводитись із нею, значно краще, ніж її власник, який не знав майже нічого. То була для Квінна й можливість утечі, і спокійний прихисток. Особливо добре йому було серед фіордів: їх сувора краса більше підходила йому, ніж яскраві романтичні порти Середземномор’я, яких він ретельно уникав.

Його спаковані валізи були в каюті, а він стояв на палубі і, вже добре знаючи спритність команди, розумів, що за декілька годин по тому, як він зійде, будь-які сліди його перебування на борту зникнуть. Команда складалась із шістьох чоловіків та однієї жінки, дружини капітана, яка працювала стюардесою. Як і всі інші, вона була спокійна й чемна, рідко розмовляла з ним довго. Так само, як і власник яхти, усі члени команди були британцями. І всі вони ставились невимушено та з повагою до нього й до капітана.

— Даруйте за цей вітер на вашому зворотному шляху, — мовив капітан із посмішкою, наблизившись до Квінна на палубі. Він знав, що Квінн не буде дратуватись. Квінн спокійно кивнув, вітаючись із ним, наче ні хвилі за бортом, ні дрібний дощ, який сіяв на них, не тривожили його. Він був одягнений у теплий морський костюм, та й, зрештою, сам любив долати труднощі, пливучи крізь суворе море, яке подеколи штормило. Єдина річ, якої він не любив, — це момент від’їзду. Квінн і капітан протягом багатьох годин говорили про море й ті місця, де побували. І капітан був щиро вражений тим, як він багато подорожував і як багато знав. Квінн Томпсон був різнобічно розвиненою людиною і надзвичайно відомим у світі міжнародних фінансів. Власник яхти розповідав про нього капітанові ще до того, як той познайомився із Квінном, як про людину, яка мала дуже скромний старт, але якій дуже пощастило. Він навіть називав його діамантом, і капітан, провівши з ним три місяці на яхті, був готовий підтвердити цю думку. Квінн Томпсон був людиною, якою багато хто захоплювався, хтось боявся, дехто ненавидів, іноді маючи на це повне право. Квінн Томпсон був прямим, самовпевненим, могутнім, у певному сенсі загадковим, а також безжальним, коли йшов до своєї мети. Він мав безліч ідей, багатющу уяву у сфері своєї діяльності і водночас був небагатослівним, крім тих рідкісних випадків, коли раптом ставав балакучим. Капітан мав нагоду знати такі випадки, це здебільшого траплялось після кількох келихів бренді.

Але більшість часу вони розмовляли переважно про морську справу — тему, яка була улюбленою для них обох.

Капітан знав, що минулої весни Квінн поховав свою дружину, один раз чи двічі він згадував її. Іноді він виглядав украй сумним — це траплялось на початку подорожі. Але здебільшого, коли вони зустрічались на палубі, Квінн не розкривав своїх особистих таємниць. Капітан знав, що в нього є дочка, бо він був згадав її, але й про неї говорив рідко. То була людина, яка охоче ділилась ідеями, але не почуттями.

— Ви б мали запропонувати містерові Барклі добру суму за «Вікторі», — сказав капітан із надією, дивлячись на Квінна через плече, коли вони наближались до порту.

Команда саме спустила вітрила, увімкнула двигун. Квінн тільки посміхнувся у відповідь. Він посміхався дуже рідко, але коли це все-таки траплялось, то було подарунком для тих, хто поряд. Посмішка осявала його обличчя, як сонячний промінь. Але решту часу на його обличчі було просто-таки зимно. Та коли він сміявся — ніби з’являлася зовсім інша людина.

— Я думав про це, — відповів Квінн, — але не впевнений, що він продасть її мені.

Квінн питав у Джона Барклі, коли фрахтував яхту, чи є в нього шанс на купівлю, але той відповів, що продасть її, тільки якщо змусять обставини, а також якщо йому пощастить умовити дружину й дітей. Це та позиція, яку Квінн і розумів, і шанував. Він не переказав цього капітанові. Але протягом тих трьох місяців Квінна надзвичайно свердлила думка купити яхту. Тривалий час у нього не було власного судна, а тепер він неодмінно має його придбати.

— Вам потрібен власний корабель, сер, — зважився обережно закинути капітан. Він охоче працював би на нього.

Із Квінном плавати важко, проте водночас так цікаво й захоплююче! Він робив для «Вікторі» такі речі й плавав на ній у такі місцини, про які Джон Барклі навіть не наважиться й мріяти. Усій команді дуже сподобались ці три місяці, які вони проплавали з Квінном Томпсоном. І сам Квінн відтоді став подумувати про те, щоб купити або й побудувати судно до наступного серпня, особливо тепер, коли його подорож на «Вікторі» добігала кінця. Це буде його найкраща відповідь Сан-Франциско. Він уже вирішив продати свій будинок і обмірковував можливість купівлі будинку десь у Європі. У свій шістдесят один рік він уже два роки як вийшов у відставку і, коли Джейн померла, не мав жодних причин лишатись у Сан-Франциско. Він розумів, що яхта може повернути йому смак життя. Фактично вже повернула. Він добре усвідомлював: люди іноді розчаровують одне одного. Але не кораблі.

— Цього ранку я дійшов такого самого висновку, — спокійно відповів Квінн. Він дуже не хотів залишати «Вікторі» і знав, що за два дні вона плистиме через Гібралтар, а потім до Сен-Мартена, де її власник разом із дружиною й дітьми має зустрічати Різдво. Та сума, яку Квінн заплатив за фрахтування, була величезною й допомагала Барклі утримувати яхту. Ще одне фрахтування могло б забезпечити перехід яхти до Квінна. — Чи не знаєте, хтось іще має зараз на продаж щось подібне? — запитав Квінн із цікавістю, а капітан, обмірковуючи його питання, зосереджено дивився просто перед собою, не спускаючи очей із їхнього курсу, коли вони входили в канал.

— Гадаю, нічого, що відповідало б вашим вимогам, жодного корабля такого рівня.

Продається чимало великих кораблів, але вітрильник такого калібру, який хотілось би мати Квінну, і справді знайти було дуже важко. Власники таких суден здебільшого дуже любили їх і не розлучилися б із ними так просто. На палубу вийшов перший помічник капітана, і капітан поставив йому те саме питання. Ствердна відповідь молодого чоловіка схвилювала Квінна.

— Я чув про один зо два тижні тому, коли ми пливли з Норвегії. Він іще не добудований, але вже продається. Він іще в доці в Голландії. Його проектував Боб Рамзей — відомий моряк, який брав участь у багатьох європейських змаганнях на трьох чудових яхтах, зазвичай йому дістаються всі призи. Він американець, одружений із француженкою, вони живуть у Парижі. Це герой у міжнародному світі вітрильників, а всі яхти, які він побудував, просто виняткові.

— А ти знаєш, скільки в ній ярдів? — запитав Квінн, враз подумавши, чи не почуто часом його молитви. Помічник капітана дуже зрадів.

— Я довідаюсь. Якщо ви хочете, я зателефоную йому, тільки-но ми зійдемо на берег.

Того дня Квінн мав летіти до Лондона, переночувати в готелі й над ранок летіти до Сан-Франциско. Він телефонував своїй дочці Алекс до Женеви, щоб побачитись із нею, перш ніж летіти додому, а вона відповіла, що дуже зайнята з дітьми. Він знав справжню причину, чому вона не хоче бачити його, і вже не мав змоги боротись. Їхній конфлікт був дуже виснажливим і тривав дуже давно. Вона так і не вибачила йому того, що у дні свого дитинства вважала гріхом. А кілька місяців тому казала йому, що ніколи не вибачить йому, що він так пізно повідомив її про хворобу матері. Тепер він збагнув, що саме сліпа надія на диво заважала йому зателефонувати їй раніше. І він, і Джейн відмовлялись повірити, що вона скоро помре. Вони говорили одне одному та оточенню, що вона видужає. А коли Джейн таки дозволила йому подзвонити дочці, їй лишалось жити два дні. Вочевидь, йому та Джейн дуже хотілось побути наодинці в її останні дні, і саме цим пояснюється те, що Алекс покликали запізно.

Коли Алекс прилетіла побачити матір, Джейн була непритомна. Алекс прибула за два дні до її смерті, і Джейн чи то відчувала такий нестерпний біль, чи то перебувала під дією заспокійливих ліків, що Алекс ледве змогла поговорити з нею — хіба що в рідкісні хвилини просвітлення, коли Джейн продовжувала говорити, ніби з нею все гаразд. Алекс заніміла від горя й потрясіння, а потім у гніві накинулась на батька. Усе своє горе й почуття втрати вона вилила в обурення, яке й раніше відчувала до нього, а тепер її біль і розчарування вилились у сцену страшної образи. Коли вона повернулась додому, то надіслала Квіннові одного стриманого й гнівного листа, а далі протягом місяців не відповідала на жоден його телефонний дзвінок. Незважаючи на останнє прохання Джейн, звернене до них обох, примиритись і піклуватись одне про одного, Квінн після смерті дружини махнув рукою на Алекс. Він знав, як тяжко переживала Джейн їхнє відчуження. І йому було ніяково, коли він думав про це, але не мав сили щось зробити. І в глибині душі вважав, що Алекс має рацію. Як би там не було, а він і Джейн могли б дати їй можливість попрощатись із матір’ю.

Він подзвонив їй два дні тому з «Вікторі» — то була остання марна спроба вийти з нею на контакт, — а зустрів крижану відмову. Здавалось, тепер не було ні найменшої надії навести мости через прірву, а її гнів на дитинство здається довічним. Протягом усіх цих років, коли він будував свою «імперію», він майже не бував разом із Джейн і дітьми. Щодо Джейн, то вона вибачила йому, вона завжди розуміла те, що він робив і що все це для нього важило; вона ніколи не дорікала йому. Дружина пишалась його перемогами, чого б це не коштувало особисто їй. А от Алекс почала ненавидіти його за те, що його ніколи не бувало вдома, й за те, що, як їй здавалося, він не мав жодного інтересу до неї, коли вона була дитиною. Дочка сказала йому про це в день похорону, тоді й висловила своє обурення з приводу того, що її не повідомили, наскільки серйозно хворіла її мати. І хоча вона успадкувала від матері її ніжний погляд, проте була жорстка, як він, — у певному сенсі навіть іще жорсткіша. Вона була немилосердною й не вибачала свого минулого. А тепер батько ніяк не міг захиститись від її гніву. Він знав, що дочка має рацію.

У єстві Квінна, однак, містилося те ніжне начало, про яке небагато хто знав і про яке добре знала Джейн, — його здебільшого не було помітно, та й сам Квінн це приховував. І якщо Алекс успадкувала його силу, то аж ніяк не те ніжне начало і не здатність до співчуття, яку мала Джейн. У ній була та крижана сторона, яка навіть лякала Квінна. Вона тримала лють на нього протягом років, і було зрозуміло, що вона не збиралась і надалі мінятись, особливо тепер, коли відчула, що її підвели, і вона не змогла побути з матір’ю в її останні дні. Це був фінал їхніх стосунків як батька й дочки. І тепер він збагнув, почувши звинувачення від Алекс, що так сильно хотів тільки сам побути з Джейн у її останні дні і що напевне не бажав ділити її з Алекс. Його так вжахнуло, що Джейн помре, що він відмовився повірити в це. Вони мали так багато сказати одне одному протягом усіх цих років, поки його не було поряд, сказати те, чого він ніколи не говорив їй і не вважав за потрібне говорити. І тільки в ті останні тижні вона показала йому свої вірші та щоденники. Він завжди вважав, ніби добре знає свою дружину, і тільки у присмерку її життя з’ясувалось, що він її зовсім не знав.

Під спокійною, тихою, м’якою зовнішністю ховалася жінка безмежної доброти й душевного тепла, сповнена кохання й пристрасті, — і все це було спрямоване тільки на нього. Ще донедавна він зовсім не розумів усієї глибини її натури. Алекс було в чому дорікати йому, тепер він знав це й не міг цього собі пробачити. Він також ніколи не був поряд із Джейн. Відтак зрозумів, що прирікав свою дружину на самоту значно більшою мірою, аніж дочку. Джейн мала б гніватись на нього так само, як і Алекс, але дружина тільки дедалі більше й більше кохала його у своїй безмежній самотності. Він відчував жахливий сором через це і знав, що через почуття провини він страждатиме до кінця своїх днів. Тепер він вважав себе мало не непрощенним злочинцем, а тим паче після того, як прочитав усі її щоденники. Він узяв їх із собою в плавання і читав їх щоночі протягом усіх тих місяців. І не так щоденники, як її вірші краяли його душу й розривали серце. То була найспівчутливіша, найшляхетніша жінка, яку він тільки зустрічав у житті, котра вміла вибачати все і мала у своїй душі такий скарб, про який він і подумати не міг. Найгіркішим жартом долі було те, що він збагнув це тільки тоді, коли вона відійшла у вічність. Але запізно. Непоправно пізно. Єдине, що він міг робити тепер, — це оплакувати свою втрату до скону. Нічого не можна було залагодити, неможливо внести бодай якісь поправки, хоча б якось спокутувати свою провину і єдине, що втішало, — він попросив вибачення ще до того, як вона померла. Найгірше було те, що Джейн запевняла його, ніби йому не варто картати себе, нема чим собі дорікати. Вона переконувала його, ніби була щаслива протягом усіх цих років, які прожила з ним, а це лише посилило відчуття його провини. Як можна бути щасливою з чоловіком, якого ніколи немає поряд, який майже не звертає на неї уваги? Він знав, у чому полягала його провина і чому він поводився саме так Квінн жив винятково проблемами своєї «імперії», своїми здобутками, власними справами. Він рідко думав про щось інше, зокрема про дружину та дітей. Алекс мала повне право гніватись на нього, він знав це, і Джейн мала б причини ненавидіти його, але так не сталось. Натомість вона присвячувала йому любовні поезії і пишалась своєю відданістю йому, а Квінн як ніхто знав, як мало він заслуговував на це. Мало не щоночі він бачив усе це вві сні. Йому снилось, ніби вона благала його йти додому, прохала не лишати її саму, не забувати її.

Квінн облишив справи за рік до того, як вона померла, і протягом року вони подорожували, побувавши в усіх місцях, які йому хотілось відвідати. Як завжди, Джейн була щаслива їхати за ним туди, куди він бажав. Вони відвідали Балі, Непал, Індію, далекий Китай. Відтак повернулися до місць, які обоє любили: Марокко, Японії, Туреччини. Вони подорожували без упину протягом усього року, і вперше за довгі роки стали значно ближчими одне до одного. Він зовсім забув, як добре з нею, яка вона чудова співрозмовниця, яка насолода перебувати в її товаристві. Вони наново закохались одне в одного і ніколи раніше не були такими щасливими, як тоді.

А в Парижі раптом виявилось, наскільки вона хвора і як це серйозно. Протягом кількох місяців у неї були проблеми зі шлунком, які вони обоє вважали лише наслідком специфічного харчування в подорожі. Вони прилетіли додому, але все тривало й там. І навіть було гірше, ніж вони думали, але обоє не хотіли в це вірити. Зараз він зрозумів із її щоденників: вона усвідомила серйозність того, що мучило її, раніше, ніж він. Проте була переконана, що подолає усе це. Вона страждала мовчки протягом тих місяців, щоб тільки не зіпсувати подорож, яку він так хотів здійснити, на яку так довго чекав. Вона була сумна, бо повернення додому означало, що вони відмовляються від Бразилії й Аргентини. А тепер без неї все втратило сенс і стало безнадійно порожнім.

Джейн померла у віці п’ятдесяти дев’яти років, вони жили подружжям протягом тридцяти семи літ. Алекс було тридцять чотири, а її братові Дугу виповнилось би тридцять шість, якби він був живий. Син загинув через нещасний випадок на човні, і тільки зараз Квінн збагнув, що ледве знав його. Він мав багато за чим сумувати, багато про що шкодувати. І на це він приречений витратити роки, які йому лишались. Джейн померла в червні, а зараз, коли вони припливли до порту Старі Антиби, був листопад. Спливли нескінченні тяжкі місяці без неї. І Квінн був абсолютно певен: він ніколи не вибачить собі, що погубив її. Його сни й щоденники Джейн нагадували йому про його тяжку провину. Алекс засудила батька своїм судом і визнала винним. І він не міг не погодитись із нею.

Коли вони причалили, капітан зайшов до його каюти, щоб надати інформацію про недобудований вітрильник, який виставили на продаж у Голландії. Він щойно зателефонував у той док. Тільки-но переступив поріг, як на його обличчі з’явилася щаслива посмішка.

— Його довжина сто вісімдесят футів, він великий і гарний, — кажучи це, він аж сяяв, — це вітрильник із двома щоглами, до того ж зазначили, що ним дуже цікавляться, проте ще ніхто не купив. Рамзей вирішив продавати його тільки зараз. — Очі чоловіків зустрілись, і посмішка поступово почала з’являтись на обличчі Квінна. Таким щасливим капітан його ще не бачив. Протягом усієї подорожі Квінн виглядав дещо засмученим. — Чи не хотіли б ви глянути на нього? — запитав капітан із цікавістю. — Я був би радий змінити для вас рейс. Є літак на Амстердам за півгодини після того, яким ви збирались летіти до Лондона.

Квінн не міг повірити в те, що почув. Це було щось більше, ніж просто божевілля. Вітрильник на сто вісімдесят футів! Але чому б і ні? Він може плавати навколо світу стільки, скільки йому лишилось жити. Про краще годі й мріяти. Він може жити на кораблі й плавати в усі ті місця, які він любить і в яких іще не бував. Йому будуть потрібні тільки вірші та щоденники Джейн. У цьому світі більше нічого не важить для нього. Він знов і знов перечитуватиме їх. Щоразу, коли він гортав їх, кришталева чистота і щире кохання, що віяли з них, були новим потрясінням для нього.

— Наскільки все це божевільно? — спитав Квінн капітана, знову сідаючи у шкіряне крісло у своїй каюті й уявляючи собі знову стовісімдесятифутовий вітрильник. Він відчув: це щось більше, ніж він заслуговує, але це все, чого він хоче. Жити на яхті було б найкращим способом утекти від усього.

— Це аж ніяк не божевілля, сер. Навпаки. Такому морякові, як ви, просто соромно не мати власного корабля. — Він хотів сказати Квіннові, що бажав би працювати на нього, але не хотів виглядати нав’язливим. Але якщо Квінн придбає вітрильник, капітан мав намір запропонувати йому свої послуги. Між ним і Джоном Барклі, власником «Вікторі», не було великого взаєморозуміння. Квінн Томпсон є саме тією людиною, з якою він хотів би працювати, бо це прекрасний моряк. Більшість свого часу капітан проводив у порту, на якорі, а йому так хотілося плавати. — Його добудовуватимуть іще десь рік, можливо менше, якщо прискорити роботу. Ви зможете плавати на ній десь наприкінці наступного літа. Найдовше — за рік відтепер, сер.

— Гаразд, — сказав Квінн, виглядаючи так, ніби враз вирішив. — Отже, чи не могли б ви таки поміняти квиток для мене? Я полечу до Лондона, коли побачу корабель. — У нього не було ні графіку зустрічей, ні розкладу, за яким він мав жити, не було нікого, з ким він повинен узгоджувати свої дії, і останні три місяці виявили те, про що він мріяв. Він хоче вітрильник. І тепер ніхто не зупинить його. — Чи не зателефонували б ви диспетчерові сказати, що я приїду? — в очах Квінна засяяла надія.

— Звичайно ж, зателефоную. І скажу йому, щоб він чекав на вас.

— Мені потрібно зарезервувати номер у готелі. Тільки на цю ніч. Завтра прямо з доку я поїду в аеропорт, щоб летіти до Лондона.

Це було хвилююче рішення — зрештою, якщо йому не сподобається корабель, він не зобов’язаний купувати його. Він навіть може замовити будівництво свого власного, почавши з нуля, але Квінн знав, що тоді все це триватиме довше. Це зайняло б десь два роки, а то й довше, щоб побудувати таку яхту, як та, котру продавав Рамзей.

Капітан владнав для нього всі справи, і вже за півгодини Квінн тиснув руку йому й усій команді, дякуючи за їхню доброту до нього. Він залишив кожному з них добрі чайові, а капітанові виписав солідний чек. Він пообіцяв тримати його в курсі, як складатимуться його справи в Голландії. І коли він рушив своїм лімузином до аеропорту в Ніцці, то знову відчув ту саму тугу, яка мучила його всі ці місяці. Квінн думав: якби ж то він міг розповісти Джейн усе, що збирається робити, а також те, на що сподівається в Голландії. У його душі весь час визрівало бажання чимось поділитись із нею, і це з новою силою нагадувало йому, що її нема, і говорило, яке порожнє його життя без неї. На мить він заплющив очі, думаючи про неї, але змусив себе розплющити їх. Він не дозволяв собі знову поринути в ту чорну безодню горя, з якою від червня він вів постійну боротьбу. Але Квінн знав тільки одну річ і вірив у це кожною клітиною свого єства: вітрильник принаймні дасть йому можливість утекти від тих місць, де він бував та жив із нею і згадувати про які йому було так боляче. Вітрильник являв собою те, заради чого варто було жити. Корабель не замінить йому Джейн. Але він відчув, коли приїхав в аеропорт, що дружина раділа б за нього. Вона завжди так робила. Що б він не чинив, вона завжди підтримувала його і святкувала кожен його задум, навіть такий, що всім навкруги здавався божевільним. Вона була єдиною в усьому світі, хто ставився до нього саме так Однією-єдиною, хто по-справжньому любив його. Більше, ніж він міг уявити собі, коли вона була жива. Тепер він не сумнівався: усе його життя з нею було любовною поезією на кшталт однієї з тих, які вона написала й залишила йому.

Розділ 2

Літак приземлився в амстердамському аеропорту о шостій, і Квінн узяв таксі до готелю «Амстель». То був один із його найулюбленіших готелів у Європі. Його старовинна велич і винятковий сервіс нагадували йому готель «Ріц» у Парижі. Він попросив, щоб його не турбували, і невдовзі після того, як прибув, відчув, що, з одного боку, вже дуже сумує за «Вікторі» та її командою, а з іншого — його дуже хвилює зустріч із яхтою завтра вранці. Це передчуття не давало йому спати цілу ніч. Єдине, на що він сподівався, це що той корабель припаде йому до душі.

Отже, спав він неспокійно і прокинувся та був готовий їхати вже о сьомій наступного ранку. Протягом години він чекав на авто з водієм, щоб їхати, і мимохідь снідав, читаючи «Геральд Триб’юн». Від готелю до порту їхати десь годину, і о дев’ятій він уже заходив в офіс власника доку, кремезного немолодого чоловіка, одначе дуже енергійного, котрий чекав на Квінна, поклавши на стіл плани й креслення. Він чув і читав про Квінна дуже давно, а напередодні подзвонив у певні місця й зібрав про нього деяку інформацію. І тепер уже мав чітке уявлення, що за особа той Квінн, якого всі характеризували як людину сувору та навіть безжальну. Для тих, хто з якихось причин не догодив йому, Квінн міг стати просто втіленням люті.

Квінн невимушено розвалився у кріслі, і його блакитні очі затанцювали по кресленням на столі власника дока, якого звали Тем Хаккер і який був на кілька років старший за Квінна. Обидва його сини працювали в батьковому офісі, саме вони детально пояснювали Квіннові, що до чого на тих кресленнях. Обоє молодих людей були задіяні в тому проекті і, звісно, надзвичайно пишалися тим. Вітрильник мав вийти ефектним, і, слухаючи їх, Квінн знову відчув повагу до генія Боба Рамзея. Величезний вітрильник, здавалось, матиме все, чого можна було побажати. У ході розмови у Квінна виникли дві нові ідеї, які він запропонував і які у свою чергу вразили обох молодих Хаккерів так само, як і їхнього батька. Ідеї Квінна стосувались технічного боку справи і вдосконалювали первинну концепцію Рамзея.

— Він буде не сповна розуму, якщо позбудеться цього корабля, — мовив Квінн, і вони почали далі вивчати креслення. Тепер йому кортіло побачити корабель у натуральному вигляді.

— Ми будуємо його завдовжки вісімдесят метрів, — гордо сказав Тем Хаккер. Двісті п’ятдесят футів. Але це видалося Квіннові навіть забагато. І на меншому вітрильнику могло бути все, що він бажав і чого потребував.

— Якби ж то розмір був найбільшим щастям!.. — пожартував він, маючи на увазі довжину вісімдесят метрів, а потім висловив побажання побачити недобудований корабель, який Рамзей виставляв на продаж. А коли побачив його, то, вражений, завмер і присвиснув. Корпус корабля вже було зібрано. Головна щогла мала сягати висоти ста дев’яноста футів і тримати вісімнадцять тисяч квадратних метрів вітрил. Коли вітрильник добудують, він являтиме собою чудове видовище. І навіть у недоробленому стані він видався Квіннові створінням рідкісної краси. То було кохання з першого погляду: побачивши корабель, він зрозумів, що повинен його придбати. Квінн Томпсон був людиною миттєвих і водночас «непровальних» рішень.

Протягом години вони оглядали яхту, обговорювали зміни, які Квінн хотів би зробити, а потім вони з Темом Хаккером повільно пішли назад до офісу. Хаккер і Боб Рамзей свого часу узгодили ціну на вітрильник, і, після кількох швидких підрахунків з урахуванням побажань Квінна, Хаккер назвав ціну, яка просто вбила б більшість покупців. Коли Квінн почув її, він не виявив жодних емоцій. Запанувала довга тиша, і Хаккер дивився на нього, оцінюючи можливості того чоловіка, який кивнув на знак згоди. Коли це сталось, він простягнув йому руку, яку Квінн потис. Справу було зроблено за ціну, яка вражала, але він цілком усвідомлював, що вітрильник вартий цих грошей. Обидва чоловіки були задоволені. Квінн сказав, що хотів би, аби вітрильник був готовий до серпня. Це означало значне прискорення робіт, але тепер, коли він побачив його, то більше не міг чекати того дня, коли вирушить у подорож, щоб на борту розпочати своє життя втікача. Місяці чекання могли видатись йому нескінченними, але він весь здригався від радісного передчуття.

— А чи не погодились би ви на наступний листопад? Чи принаймні якби ми зробили її для вас до жовтня? — обережно запропонував Тем Хаккер.

Тут Квінн Томпсон розпочав нелегкий торг.

Але врешті-решт після тривалих перемовин вони дійшли згоди на вересень. Принаймні на цей час, як гадав Тем Хаккер, можна буде випробувати вітрильнику морі. І, якщо пощастить, він зможе вирушити в далеке плавання наприкінці місяця або ж у перших числах жовтня. Квінн сказав, що весь цей час житиме думкою, що все станеться саме так. І він має намір прилітати сюди якомога частіше, щоб бачити, як просувається робота, і щоб її таки справді було завершено до дати, яку вони погодили. Це буде майже за рік, і Квінн не знає, як доживе до дня, коли зможе вийти в море.

Опівдні Квінн залишив док, виписавши солідний чек, а потім зателефонував капітанові «Вікторі», щоб розповісти новини й подякувати йому.

— Дуже добре, сер, — захоплено відповів йому капітан, — швидше б мені побачити його!

Після цієї розмови він подумував, чи не написати листа Квіннові, щоб прозондувати можливість улаштуватись на роботу до нього, але вирішив не робити цього завчасно. Однак Квінн і сам почав думати про це.

Тепер у його голові виникли мільйони деталей та безліч планів. Коли він від’їздив, то помахав рукою Хаккеру. Той був так само задоволений справою, як і сам Квінн, навіть іще більше. Зазвичай великий корабель такого масштабу продати не так і легко, як це сталось у випадку з Квінном Томпсоном. Він ні хвилини не вагався, коли їхав назад до аеропорту, щоб устигнути на свій рейс, бо знав, що тепер у нього є новий дім і нова пристрасть. Єдине, чого він хотів зараз, це добре продати свій будинок у Сан-Франциско і владнати всі свої справи. Перед продажем він мав зробити кілька речей. Але його голова була заповнена тим, що стосувалось вітрильника. Квінн знав, що тепер у нього до кінця його днів буде зовсім нове життя. І завдяки цьому його повернення до порожнього будинку не було таким тяжким — принаймні він так вважав.

Багато років тому в нього був невеличкий вітрильник, і він заохочував обох своїх дітей учитись ходити під вітрилами. Алекс ненавиділа той вітрильник так само, як і її мати, а після загибелі Дуга через нещасний випадок на воді в літньому таборі в штаті Мен, Джейн врешті-решт умовила чоловіка продати той корабель. У нього все одно ніколи не було часу плавати на ньому, і він погодився з нею. Упродовж понад двадцяти років він іноді приймав запрошення поплавати на чужих яхтах, ніколи не беручи з собою Джейн, бо вона не любила морських подорожей. І ось раптом для нього відкрився цілий новий світ. Це, здається, був ідеальний сценарій для останнього розділу його життя, саме той спосіб, у якій він хотів би провести свої останні дні: плаваючи навколо світу на вітрильнику, про який він і не мріяв. Сідаючи на літак до Лондона, він посміхався сам собі і цілу ніч у готелі робив нотатки про корабель. Перспектива мати вітрильник змінила і його душевний настрій, і сам сенс його існування.

Коли наступного дня Квінн сів на літак до Сан-Франциско в Хітроу, він збагнув, що скоро це місто більше не буде його домівкою. Все, що там залишилось, було спогадами про Джейн і про ті роки, коли вони прожили разом, і все це він міг узяти з собою. Він мав у своїй ручній валізі її безцінні щоденники, і невдовзі після злету він дістав один з її віршів, щоб перечитати. Він читав знов і знов, як робив це й раніше, а потім випрямився й почав дивитись у вікно. Навіть не почув, як стюардеса запитала його, що він бажав би випити. Квінн загубився у своїх думках, поки вона нарешті не привернула його увагу, трохи підвищивши голос. Він відмовився від шампанського, а замовив «Криваву Мері», яку вона подала йому, перш ніж запропонувати щось інше. На щастя, місце поряд із ним було вільне, від чого він відчув полегшення, бо дуже не любив розмовляти з супутниками в літаках. Стюардеса спитала про нього в помічника, коли повернулась до господарського приміщення, зазначивши, ніби той пасажир виглядає як дуже поважна особа. Але коли помічник пішов мимохідь подивитись на нього, то сказав, що не впізнає його й погодився, що чоловік гарний, але не виглядає дуже привітним. Власне, так воно й було насправді.

Певне, ще один бізнесмен, який утомився після тижня переговорів у Лондоні. Він і правда бував саме таким, і це було зовсім недавно. Але зараз це зовсім не так. Наразі це чоловік, який є власником надзвичайного вітрильника. Хто б не глянув на нього, не сказав би так про нього, але головне — він сам знає, хто він. Коли він вертався до Сан-Франциско, його вітрильник був єдиною річчю, яку він справді мав. Його дружина померла, дочка ненавиділа його або вважала, що ненавидить, його син помер багато років тому. Він був сам у світі, де ніхто його не любив, де ніхто не дбав про нього. І за кілька годин Квінн увійде до порожнього будинку, де жив із жінкою, котру, як він гадав, добре знав, а насправді не знав її зовсім. Жінка, яка любила його більше, ніж він на те заслуговував, до якої він відчував і вдячність, і провину. Фактично він усвідомлював, як негідно поводився, відтак знову перечитував її вірші, а потім поклав їх назад до ручної валізи. Заплющив очі і став думати про неї, намагаючись пригадати кожну рису її обличчя, її голос, звук її сміху. Він дуже боявся, що настане час — і ці спогади залишать його, але він знав, що цього не станеться, поки з ним її щоденники. То був її останній дотик, ключ до таємниці, якої він ніколи не розумів, якої й не намагався розкрити. Її вірші та щоденники, його жалі та кохання до неї були єдиним, що лишилось у нього в житті.

Розділ 3

Літак сів у Сан-Франциско вчасно, і Квінн швидко пройшов митницю. Хоча його довго не було в Штатах, він не мав що декларувати і виглядав засмученим, коли отримував свої валізу й саквояж, тож поспіхом пішов геть, низько схиливши голову. Йому не хотілось поспішати до порожнього будинку, і коли літак сідав, він збагнув, що його повернення майже збіглось з Днем подяки. Він не планував цього навмисне, але в будь-якому разі в нього не було вибору. Час фрахтування «Вікторі» добіг кінця, і в нього більше не було бодай якоїсь розумної причини стирчати в Європі, тим паче й Алекс відмовилася зустрітись із ним.

Дочка була чемною, проте твердою. Спалахи гніву з її боку траплялись і до, і після похорону. Відтоді всі її контакти з ним стали віддаленими, формальними й прохолодними. Власне, вона була так само вперта, як і він: тримала зло на нього протягом років. Вона з матір’ю обговорила це безліч разів, і, попри всі зусилля з боку Джейн пом’якшити її позицію, Алекс продовжувала триматися жорстко, ніби винесла йому остаточний вирок. Вона засудила свого батька, якого ніколи не було вдома — навіть тоді, коли помер Дуглас. Квінн тоді прибув додому на похорон на три дні. Він саме був у Бангкоку, укладав якусь угоду, коли до нього долетіла та звістка, а назад відлетів він зранку після похорону, залишивши одинадцятирічну Алекс разом з її мамою лити сльози й сумувати наодинці з тяжким лихом.

Тоді він від’їхав на місяць, зібравшись вирішити водночас величезну купу справ, про що писали передові шпальти у «Уолл-стрит джорнал», потім повернувся зовсім ненадовго, щоб знову відбути на два місяці до Гонконгу, Лондона, Парижа, Пекіна, Берліна, Мілана, Нью-Йорка й Вашингтона. Коли Алекс стала дорослою, то розповідала, що не пам’ятає, коли бачила свого батька, а коли говорила з ним — поготів. Коли він бував удома, то був надто заклопотаний, утомлений або кудись запізнювався, або потерпав від безсоння, щоб іще приділяти увагу дружині й дочці.

А наостанок він обдурив її з хворобою матері, не давши їй попрощатись із нею. Квінн чув усе це багато разів і до похорону, і після нього й ніколи не забуде цих слів. І вже не змінити ні слів, сказаних нею, ні того чорного портрета батька, який вона собі намалювала. І найгірше було те, що, слухаючи її, Квінн не міг нічого заперечити. Чоловік, якого вона змальовувала, справді був ним до того, як він пішов на пенсію. І хоча відтоді він таки змінився у кращий бік, Алекс не бажала визнати цього.

Квінн намагався всіляко догоджати Джейн на знак вибачення за ті роки, коли він був завантажений і його не було поряд. Тож, коли вийшов на пенсію, він протягом півтора року робив це, як йому здавалось, не в найгірший спосіб. Але йому ніяк не щастило бодай якось догодити Алекс. До речі, варто відзначити, що дочка одружилася з чоловіком, який завжди був удома, хіба що ходив на роботу. Вона одружилась із швейцарським банкіром одразу після коледжу. Вони разом учились у Єлі й одружились тринадцять років тому. Мали двох синів, мешкали в Женеві, і Квінн одразу сказав Джейн, що Алекс командує Хорстом, змушуючи його виконувати всі свої забаганки. Вони завжди були разом і виглядали цілком щасливим, урівноваженим, спокійним подружжям, проте їхні стосунки ніби не мали вогню і були дещо безкрилими. Квінн вважав, що його зять — украй нудний чоловік. Алекс, певне, дуже боялась опинитись у такій же ситуації, як її мати. І тому вийшла заміж за слабкого слухняного чоловіка, який якомога менше був би схожий на її батька. Хорст дуже рідко, практично ніколи не їздив у відрядження, працюючи в банку, який заснував його дід. Це був відповідальний молодий чоловік, який любив дружину й синів і не мав великих амбіцій. Коли Алекс виходила заміж, вона знала, що нею ніколи не пожертвують заради кар’єри, самовдосконалення чи згубних пристрастей. Як відзначив спостережливий Квінн, ніщо з вищезгаданого не було притаманне Хореєві. Він просто собі жив, чого й хотіла Алекс. Їхнім синам було шість та дев’ять років, то було двоє гарних білявих синьооких малюків, та Квінн ледве знав їх. Джейн нерідко їздила до них у Женеву, і Алекс раз на рік приїздила з ними до Сан-Франциско до матері в гості, але Квінн рідко бував удома під час їхніх візитів, бо зазвичай перебував у якійсь іншій частині світу, як і коли Джейн літала до Женеви. Як правило, Джейн вибирала для поїздки до дочки той час, коли Квінна не було вдома. Озираючись зараз на ті роки, він легко міг зрозуміти, чому Алекс так гнівається на нього. І вона не бажала дати батькові бодай найменшого шансу компенсувати його провину, спокутувати його гріхи — як реальні, так і уявні. Як вважала Алекс, вона втратила не одного зі своїх батьків, а обох. Батько помер для неї за багато років до того, як вона втратила матір. І травма від втрати брата в одинадцятирічному віці залишалась для неї кривавою раною. Це змушувало її виявляти занадто велику опіку до дітей, незважаючи на те що їхній батько давав їм трохи більше свободи. Алекс була переконана, ніби вона все знає краще. А через нещасний випадок із братом вона найбільше ненавиділа вітрильники.

Джейн також ніколи не любила їх, але Квінн гадав, що вона пораділа б за нього, коли б довідалась, що він будує нову яхту. Джейн завжди хотіла, щоб йому було добре, щоб здійснювались його мрії, щоб збувалось усе, чого прагнув. Алекс було байдуже, чого він хотів. І самотній Квінн став людиною без родини, без приязні, без минулого. Саме таким і виглядав він зовні, коли виходив із таксі на вулиці Вальєхо в тупику, так густо засадженому деревами, що не було й видно будинку, де вони з Джейн прожили все подружнє життя і де виросла Алекс. Коли Квінн розбагатів, то хотів купити більший будинок, але Джейн завжди повторювала, що любить цей. І Квіннові було досить, аби Джейн була вдома, коли він повертався.

Тепер, повернувши ключа в замку дверей великої v ку, побудованого в англійському стилі без певного проекту, він злякався його мовчання.

Коли він увійшов у передпокій і поставив свої валізи, то почув цокання годинника в вітальні. Той звук ніби поранив його ножем, і він відчув сильне серцебиття. Ніколи ще він не почувався таким самотнім і спустошеним. Ніде не було квітів, фіранки були опущені, віконниці зачинені, а темна панельна обшивка у вітальні, яка завжди блищала, відбиваючи світло, робила кімнату схожою на домовину. І він машинально підійшов до вікна. Відсунув фіранки, розчинив віконниці і завмер, дивлячись у сад. Дерева й кущі все ще зеленіли, але квіти пожовкли. Надворі стояв похмурий листопадовий день.

Коли літак сідав, до міста прийшов туман, і зараз він клубочився над містом. Небо було таке само сіре, як і в нього на душі сіріло, він підхопив валізи й пішов нагору. А коли увійшов до їхньої спальні, в нього перехопило подих. Вона померла на цьому ліжку в його обіймах п’ять місяців тому, і він ніби відчув фізичний біль, коли глянув на те ліжко, а потім побачив її посмішку на фотографії на стіні. Він сів на край ліжка, і сльози покотилися по його щоках. Квінн знав, що, повертаючись додому, робить помилку, але більше ніхто не зміг би перебрати її речі, та, власне, і його також, якщо він навесні продаватиме цей будинок. А також він знав, що в будинку треба дещо відремонтувати. Усе перебувало в порядку й добре працювало, але тридцять сім років — це ціла вічність. Він відчував, що речі має перебрати сам — дарма, що це буде дуже боляче. Деякі з його кімнат потребували косметичного ремонту. Квінн хотів порадитись із агентом з нерухомості, що саме треба зробити для продажу.

Для нього то була перша довга важка ніч удома, він сумував за Джейн, відчуваючи таку смертельну тугу, що іноді навіть поривався вийти надвір у піжамі, щоб розвіяти її. Не було куди тікати. Він знав: це треба пережити. Полегшення не наставало. Жити й не мати з ким словом перемовитись. Квінн також усвідомлював, що ця самота назавжди, і відчував, що заслужив її. І тієї ночі йому снився той самий сон, який неодноразово відвідував його до того, як він вирушив у свої мандри. Це був сон, у якому Джейн приходила до нього, простягаючи руки, про щось сперечалась із ним і плакала. Спочатку її слова були нерозбірливими, але й сам вираз її обличчя краяв його серце. А потім він починав розуміти слова. І завжди вони були ті самі, хіба що з незначними варіаціями. Вона благала його не кидати її, не залишати її знову саму. І щоразу, коли йому снився цей сон, він обіцяв, що не кине. А потім він бачив себе наче збоку, і той чоловік брав валізи і йшов собі, відтак знову бачив її обличчя, по якому текли сльози. Коли б він не прокидався, то чув її схлипи та слова, що дзвеніли в його голові протягом багатьох годин: «Квінне, не кидай мене… Квінне, не кидай мене… Квінне, прошу тебе…» — її руки тяглись до нього, а очі були порожні. І коли б він не прокидався від сну, він відчував страх. Як він може тепер щось зробити для неї? Чому він лишав її так часто? Чому його повсякденні справи завжди видавалися йому такими важливими? Чому він не чув її?

Той сон фактично зводив нанівець сенс його подорожей і руйнував імперію, яку він збудував. У тому сні йому залишалося тільки гнітюче почуття провини та поразки. Квінн ненавидів цей сон, який знову почав снитися йому, тільки-но він повернувся до Сан-Франциско. У тому сні в Джейнс щось дуже трагічне, хоча в реальному житті вона була делікатна, співчутлива і все розуміла, ніколи не дорікаючи йому й не благаючи так, як уві сні. Квінн ненавидів той сон і якимось чином усвідомлював, що почуття провини було ланкою того ланцюга, який прив’язував його до неї так сильно, як це робить лише кохання. Але усвідомлення того, що сон мстиво повернувся до нього саме тоді, коли він дістався додому, не принесло йому радості. Це був той тягар, який він приречений нести до скону.

Наступного ранку він прийняв душ, поголився, одягся, проковтнув чашку кави і почав ритись у шафах. Він усе ще намагався прогнати від себе той сон, але відчував, що перебуває в його полоні. Прибирання розпочав із невеличких шаф унизу, де Алекс зберігала всі реліквії свого дитинства. Щоразу Джейн умовляла її забрати їх із собою, проте вона вирішила лишити їх у батьків. Там були, наприклад, її відзнаки за змагання з верхової їзди, кілька нагород за перемоги в турнірах із тенісу в коледжі. Незліченні фотографії її друзів від дитячого садочка до коледжу, більшість із яких він не впізнавав. Були магнітофонні записи, фільми, кілька розбитих старих ляльок, плюшевий ведмедик і нарешті аж у глибині — коробка, яку він рвучко підсунув до себе. Її було заклеєно, і, розкривши її ножиком для паперу, він побачив там купу фотокарток Дугласа, на багатьох він був разом із Алекс. Вони сміялись або посміхались, гралися, катались на лижах; там же був великий пакунок листів від нього із табору в штаті Мен, тоді, як вона поїхала до табору в Каліфорнії, ближче до дому. А потім ніби хтось навмисне підсунув Квіннові ламкий від часу, пожовклий лист, і дата на початку його була саме та, коли Дуг загинув. Він писав Алекс того дня, за кілька годин до того, як сталося те нещастя, коли він загинув у віці тринадцяти років. Сльози текли по Квінновому обличчю, поки він читав той лист, і раптом батько збагнув, що всі вони відчували те, чого він не дозволяв собі відчувати. Хоч він і любив свого сина, проте тримав дистанцію між ними. Насправді ж Квінн ледве знав його.

Дуг був гарним хлопцем, щасливим, добрим, розумним, дуже схожим зовні на свого батька, але Квінн ніколи не зближувався з ним. Він завжди думав, що для цього настане час «пізніше». Він мріяв, що вони стануть друзями, коли син подорослішає, але сталося так, що сина він утратив. І навіть тоді батько належним чином не оплакав його. Так боляче було усвідомлювати, що він не використав можливості зблизитись із власним сином. І коли почуття провини починало свердлити його, він робив усе, аби уникнути цього. Кожне нагадування про загиблого сина було як німе звинувачення. Адже тоді він наполіг, щоб Джейн якомога швидше прибрала речі Дуга та звільнила його кімнату. Квінн думав, що для неї буде занадто боляче зберегти кімнату сина недоторканною й перетворити її на святиню. Тоді він швидко відбув до Гонконгу й дав розпорядження, щоб усе було спаковано й винесено до його наступного приїзду додому, гадаючи, що чинить так для її ж блага. І слухняна дружина, якою вона була, зробила все, як він сказав, і тільки Бог знає, чого це їй коштувало.

Наступного дня Квінн знайшов усе, що було в кімнаті хлопця, у великій прибудові за гаражем. Там було все, навіть його одяг, спортивне приладдя, нагороди та інші пам’ятні речі. Вона зберігала абсолютно все, навіть його білизну. Вона не викинула жодної дрібнички, навіть коли минуло двадцять три роки. І коли він почав розбирати інші речі, то на дні однієї з шаф Джейн він навіть знайшов три светри Дуга.

Ця сентиментальна подорож у минуле тривала для нього протягом тижнів. Він знов і знов пригадував і зіставляв спогади й розумів, наскільки більше за нього страждала Джейн, що тільки посилювало його почуття провини.

Незабаром настав День подяки, і на свято він, як було заведено, зателефонував Алекс, але вона цього дня не святкувала у своїй Женеві. Її відповіді були різкими й короткими. Вона подякувала батькові за дзвінок холодним, навіть крижаним голосом, і Квінн був настільки засмучений її відповідями, що навіть не спитав ні про Хорста, ні про хлопчиків. Підтекст її слів був зрозумілий: «Відчепися. Ми не потребуємо тебе. Облиш мене», — що він і зробив.

Він не організовував собі традиційної індички, бо не мав із ким її їсти, він навіть не дав знати нікому зі своїх друзів, що повернувся до Сан-Франциско.

Йому було дуже боляче перебирати речі, готуючи будинок на продаж, але ще тяжче було б йому спілкуватися з людьми. Джейн була тією ланкою, яка пов’язувала його зі світом. Саме дружина підтримувала зв’язки з усіма, з ким вони бачились на різних прийомах, вона лагідно нагадувала Квіннові, біля кого варто затриматись бодай ненадовго, щоб приємно поговорити з давніми знайомими. Він робив це здебільшого для неї. Але більше любив побути на самоті, без її ніжного тепла. І тепер він самотній, і нехай завжди воно буде так. Він не вбачав жодного сенсу в тому, щоб із кимось спілкуватися. Це зробило б її відсутність іще гострішою — навіть важко собі уявити наскільки.

День у день Квінн розбирав її шафи, її скарби, її спогади — і свої також. А вечорами він, спустошений, сидів на ліжку, читаючи її щоденники й вірші. Він почувався, ніби весь просочився її сутністю, — як кусень хліба всотує в себе соус із тарілки, — поки все те, що вона думала, чим дихала, що тримала в собі, що любила і плекала, не стало частиною його самого, не ввійшло в його кров і плоть. Вона стала його душею, ніби раніше в нього ніколи не було власної, а тепер він здобув її, поєднавшись із нею. Він ніколи не почувався таким близьким до неї, як в останні місяці перед її смертю. А тепер він відчував те саме, перебираючи не тільки її папери, але й капці, одяг, у якому вона працювала в саду, її потерті шкарпетки, у яких вона спала вночі, білизну, її улюблені светри. Квінн упіймав себе на тому, що так само, як вона сховала светри свого сина в глибині своєї шафи, він відкладає для зберігання ті її речі, які вона найбільше любила. Він ніяк не міг змусити себе розпрощатись із ними, і тільки тепер занадто добре зрозумів, як травмував її, коли наполіг на тому, щоб вона винесла все з кімнати Дуга. Життя змусило його пожинати те, що він колись посіяв, і він відчув: усе те, що він переживає зараз, є заслуженою карою за те, що він зробив для неї. Тож він сумирно й покірливо прийняв свою долю як заслужену кару.

Була середина грудня, коли він досяг якоїсь подібності порядку й вирішив, чого позбудеться, а що збереже. Посеред вітальні височіли гори речей, які треба було винести. Але все одно в домі лежало ще забагато зайвого шмаття, щоб запрошувати ріелтора. Єдине, що бодай якось розважало його, були дзвінки до Тема Хаккера щотижня, коли він питався, як просуваються справи з будівництвом його корабля. Квінн отримав приємного листа від Боба Рамзея, у якому той вітав його з набуттям нової власності. Він також був задоволений, що не потрапив на гачок і не спокусився значно більшим вітрильником. Як повідомляли Хаккери, справи йшли добре й за графіком. Наразі привести до ладу дім у Сан-Франциско було для Квінна найважливіше, і він був задоволений, що робив це сам. Це давало йому хоч якусь розраду — на кшталт останніх зустрічей із Джейн — і являло собою ніби священний ритуал, завдяки якому він затримував її біля себе. І щовечора він читав слова, написані твердим із нахилом почерком дружини. А відтак зазвичай мріяв про неї. А двічі чи тричі на тиждень йому снилось, як вона благає його не кидати її. Навіть у ті дні, коли він цілий день проводив, згадуючи її.

Він переглянув тисячі їхніх фотографій від давніх днів, коли діти були маленькими: у подорожах, на честь відзначення важливих подій і фото з їх останніх подорожей. А Джейн зберігала абсолютно всі газети, де була бодай якась згадка про нього. Майже сорок років, складені у файли й коробки, деякі з них зітліли настільки, що розсипались у руках, проте всі зберігались у хронологічному порядку. Вона була такою уважною, поважаючи його й захоплюючись ним! Значно більшою мірою, ніж він щодо неї. Переглядаючи ретельно зібрані вирізки з газет, де йшлося про його досягнення, Квінн знов і знов розумів, яким був егоїстом, до якої міри належав винятково своєму світові в той час, коли вона на віддалі любила його, чекаючи, коли він з’явиться вдома, вибачаючи йому все і просячи вибачення в дітей від його імені. Це була просто чудова жінка!

Хоч він зазвичай і не ходив до церкви, проте таки пішов туди на Різдво й поставив свічку її пам’яті. Він зробив це передусім тому, що знав: для неї це щось означало б і їй було б приємно. Упродовж десятиріч вона ставила щороку тисячі свічок пам’яті Дуга. І взагалі, коли її щось непокоїло або коли вона бажала успіху в якійсь справі, вона йшла до церкви й запалювала свічки. Він підсміювався з неї з цього приводу, а зараз його здивувало дивне відчуття миру, яке зійшло на нього, коли він зробив те саме на спомин про неї. Ніби тепле яскраве світло тоненької свічки могло якимось незбагненним чином щось змінити. Відтак пішов додому, відчувши невелике полегшення. Речі, які він збирався віддати, спакував у коробки. А ті, які збирався зберегти, стояли запечатані в картонних ящиках у гаражі. Він хотів десь потримати їх, перш ніж виїде звідси, разом із тими меблями, які він вирішив поки лишити собі. Вони мали кілька чудових антикварних речей, які він збирався передати Алекс, якщо вона не виявить бажання взяти ще щось. Квінн не думав, що коли-небудь матиме дім, де можна було б знову їх поставити. Він був готовий (якщо все йтиме за планом) справдити свій намір — жити на своїй новій яхті до кінця своїх днів.

У різдвяну ніч він нарешті щось дозволив собі. Квінн прожив тяжкий місяць від дня свого повернення. Він випив мало не цілу пляшку старого червоного вина, яку знайшов у винному підвалі, запив її двома склянками бренді й ліг спати. І відчув себе значно краще, незважаючи на похмілля вранці. Він радів, що свята минають. Новий рік зустрів за письмовим столом, готуючи папери для свого адвоката, який мав одразу після першого січня оформити його заповіт. Він сидів над паперами протягом годин, слухаючи, як дощ стукає у вікно і як у гіллі дерев завиває вітер. Була дванадцята ночі, коли він нарешті закінчив усе, підвівся, визирнув надвір і побачив, що штормовий вітер нагинає невеличкі дерева мало не до землі. Йому не хотілося навіть умикати телевізор — але якби він зробив це, то довідався б, що на півночі Каліфорнії лютує нещадний буревій, найсильніший за останні сто років, який пошкодив лінії електропередач по всьому узбережжю, а також у Східній та Південній бухті.

Квінн уже був у ліжку і дрімав у темряві будинку, коли раптом надворі почувся оглушливий гуркіт, а потім ще двічі прогуркотіло. Він схопився з ліжка, і коли знову визирнув із вікна, то побачив, що найбільше дерево в його саду лежить повалене. Приголомшений, він вийшов із дому, накинувши плащ прямо на піжаму, і раптом побачив, що дерево, падаючи, знесло частину даху. Він повернувся назад і вже у вітальні побачив наскрізну дірку, крізь яку в будинок затікав дощ. Потрібен був шмат брезенту, щоб хоч якось затулити пролам, та в нього цього не було. Єдине, що він міг зробити, це відсунути меблі так, щоб дощ не пошкодив їх. Він не міг збагнути, звідки взялися два наступні гучні гуркоти: решта дерев у саду дико стогнала від вітру, але жодне з них не впало, і будинок нібито ніде більше не було пошкоджено.

Спати він більше не міг, услухаючись до ранку в рев буревію навкруги, а дощ періщив до самого ранку. Прокинувшись на світанку, він узув черевики, накинув плащ і вирішив обійти навколо будинку й подивитись чи є ще пошкодження. Дірка в даху була потворною, кілька віконниць зірвано і два великих вікна розбито. Усюди валялись уламки й бите скло, гараж було дуже пошкоджено й затоплено. На щастя, суто випадково він поскладав коробки з речами, які збирався берегти, на дерев’яні столи, тому ніщо з паперів та інших реліквій не постраждало. Весь наступний ранок він переносив їх до кухні. Вітальня мала вигляд зони стихійного лиха. Ще вночі він зсунув килими й меблі на середину й постелив простирадла та рушники, щоб збирати дощову воду, яка стікала крізь дірку в стелі. Частина вітальні еркером виступала перед будинком, і в неї влучила гілка дерева, через що старі гарні панелі обдерлися зі стін. Він довідався з ранкових газет, що щонайменше десять людей загинуло, більшість із них було вбито струмом пошкоджених ліній електропередач або поваленими деревами, сотні мешканців штату були поранені. Тисячі опинились без даху над головою, вони юрмились по спортивних залах шкіл, нижні поверхи яких були затоплені. Той буревій був просто гігантський.

Коли Квінн черговий раз переносив речі з гаражу в кухню, то побачив, що спричинило вночі другий і третій гучні звуки. У сусідському саду впало два дерева. Вони були менші за те, яке повалилось у нього, проте, падаючи, призвели до серйозних пошкоджень. Він побачив невеличку чорняву жінку, яка з сумом і жахом дивилась на наслідки стихійного лиха й раптом побачила Квінна, який саме підійшов.

— Мій дах пробило дерево десь о четвертій ранку, — сказав він обережно, — я чув ще два гучних гуркоти: то, певно, падали дерева у вашому саду, — продовжив він, і жінка кивнула. Дерева були чималі, все це дуже вражало. — У вас великі пошкодження?

— Я ще не все оглянула, але це виглядає просто жахливо! Будинок протікає, як сито, у кухні просто Ніагарський водоспад!

Жінка була налякана та стурбована. Квінн навіть не знав її імені, знав тільки, що цей будинок було продано невдовзі після того, як Джейн померла, але ніколи не бачив нікого з родини, яка купила його, та й ніколи не цікавився, хто вони, і зараз це все мало цікавило його. Проте він щиро співчував сусідці. Здавалось, вона сама вирішує всі свої проблеми, і ця думка змусила його згадати Джейн: дружина, коли його не було, з усім управлялась сама, самотужки долаючи негаразди й біди. Квінн подумав, що, певне, чоловік цієї жінки з такого ж тіста, як і він — людина, яка багато працює далеко від домівки, він навіть не приїхав на Новий рік. Квінн також нерідко зустрічав Новий рік на самоті в готельному номері. Очевидно, чоловік цієї жінки такий самий.

— Я маю кілька порожніх відер, якщо вам потрібно, — Квінн запропонував свою допомогу. А що ще можна було вдіяти в такій ситуації на Новий рік? Неважко було зрозуміти, що всі майстри штату матимуть у понеділок вранці безліч замовлень.

— Мені потрібен тесля. Я тільки в серпні переїхала, і мене запевнили, що дах міцний. Я б зараз послала їм фотознімок кухні. Вона так виглядає, ніби хтось зверху увімкнув велетенський душ.

Буревій поламав чи не половину її вікон. Її будинок постраждав дужче, ніж Квіннів, бо був не такий капітальний. Протягом останніх десяти років він кілька разів переходив від одних господарів до інших. Квінн не звертав ні найменшої уваги на те, хто там жив, хоча Джейн робила якісь спроби привітати нових господарів. Але він ніколи не бачив ні цієї нової сусідки, ні її чоловіка навіть мимохідь. Дощ усе ще лив, а вітер завивав, хоча й не так жахливо, як опівночі. Пошкоджені будинки виглядали як після ураганів на Карибах або тайфуну в Індії. Це було аж ніяк не схоже на Сан-Франциско.

— Я збираюся зателефонувати до пожежного управління й попросити їх настелити на дах брезент. Чи не хотіли б ви, щоб вони також глянули на ваш будинок? — запропонував він.

Здавалося, це єдине, що можна було зробити, і вона вдячно кивнула йому, мокра й шокована. Ці руїни навкруги надзвичайно гнітили, і всі мешканці їхньої вулиці тільки те й робили, що по можливості відсували повалені дерева, розбирали завали і підв’язували все, що могли. А буревій усе ще лютував.

— Я не певна, що брезент захистить, — сказала вона, сумна й пригнічена. Вона ніколи не потрапляла в таку ситуацію, так само, як і Квінн. І він чомусь подумав, що за цих обставин Джейн діяла б значно краще за нього. Але тепер він мусить сам дати цьому раду.

— Вони принаймні скажуть, що вам робити. Я попрошу їх узяти кілька шматків брезенту про всяк випадок. — Раптом він «заднім числом» пригадав правила хорошого тону. — Перепрошую, — мовив він, простягаючи вологу руку через низький паркан і водночас тримаючи коробку під лівою пахвою, — мене звуть Квінн Томпсон.

— Меггі Дартман, — відповіла вона, твердо стискаючи його руку.

Жінка була невеличка на зріст, її руки були тендітні й вишукані, проте потиск міцний. Її довге темне волосся було заплетене в косу й лежало на спині, звисаючи сплутаними пасмами навколо обличчя, змокле під шаленою зливою.

На ній були джинси та штормівка з каптуром, хоча виглядала вона промоклою до кісток, і йому мимоволі стало шкода її. Вона була дуже бліда, а її великі зелені очі дивились зажурено. Однак ніхто не винен у тому, що сталось, — його будинок також постраждав.

— Погано, що вашого чоловіка немає поряд, — промовив він їй співчутливо, висловивши вголос свої припущення. На вигляд їй було десь під сорок або й трохи за сорок, а поряд не видно дітей — факт, який припускав можливість, що вона навіть молодша і ще не виходила заміж. До того ж у такі лихі години всі виглядають старшими за свій вік. Вона якось дивно глянула на нього, коли він заговорив про її чоловіка, ніби збираючись щось сказати, а потім передумала. За хвилину Квінн залишив її й пішов телефонувати до пожежного управління. До цієї служби дзвонили сотні людей у подібному стані, проте йому пообіцяли, що приїдуть затягти його дах брезентом за годину або й за дві. Він, як і збирався, згадав про свою сусідку і, коли ніс із гаража останню коробку, сказав їй, що хтось із пожежного управління приїде, аби допомогти їй. Жінка тим часом саме відтягала гілляку від дверей свого гаража.

— Дуже дякую вам, — сказала вона й кивнула.

Меггі виглядала як мокра кішка, і йому захотілося запропонувати їй старий плащ Джейн, який він збирався віддавати на «секонд хенд», але не зробив цього. До того ж жінка, вочевидь, не була зовсім безпорадною і за хвилину пішла до свого будинку. На якусь мить йому здалося, наче вона йшла плачучи. Квінн подумки запитав себе, скільки разів Джейн плакала, коли вирішувала різноманітні невідкладні справи без нього. Повертаючись до свого будинку і думаючи про це, він почувався винним, як ніколи.

Розділ 4

Працівники пожежного управління затулили брезентом дірку у Квінновому даху, і, як і обіцяв, він направив їх до сусідки, яка мешкала поряд. Пізно ввечері буревій ущух, але пошкодження по території штату були величезними. Як і решта потерпілих мешканців міста, у понеділок він почав викликати майстра, щоб відремонтувати дах. Він знайшов його ім’я у записнику Джейн у кухні. Майстер аж розреготався, коли Квінн зробив виклик.

— Подивимось, — почувся чоловічий голос, у якому звучала надзвичайна втома, проте, певне, то був якийсь добродій. — Ваш виклик — сорок восьмий за цей ранок. Гадаю, я зможу прийти до вас десь у серпні.

— Сподіваюсь, ви жартуєте, — в’їдливо відповів Квінн. Йому було не до жартів. Він не звик розв’язувати проблеми такого штибу. Що б не трапилось у будинку, навіть щось дуже масштабне, все це автоматично ставало проблемою Джейн. А тепер це був його клопіт, і йому це не подобалось. Він телефонував до майстрів більше десяти разів, поки додзвонився. Кожен, хто постраждав від цього буревію, несамовито прагнув полагодити все якомога швидше, і Квінн, звісно, не був винятком.

— Якби ж то я жартував, — відповів чоловік із будівельної компанії. — Не знаю, як ми все це встигнемо зробити.

Він дав Квіннові телефони чотирьох фірм — усі, як він сказав, дуже відомі й шановані. Те саме робили для нього й інші майстри, коли він телефонував їм. Вони не тільки називали йому номери знов-таки відомих фірм, але й дали приватний телефон молодого теслі, який кілька місяців тому пішов із фірми, але дуже добре робить свою справу, тому, власне, вони дуже рекомендують звернутись до нього. Швидше за все посередницькі фірми були так само завантажені, як і ті, хто їх порекомендував. Він усе ще не знайшов покрівельника і, дуже роздратований, зателефонував молодому теслі, якого йому порекомендували. Квінн починав розуміти, що полагодити будинок — це справа далеко не легка.

Говорив автовідповідач, і він залишив стислий опис пошкоджень, пояснивши, що трапилось. А відтак той тесля погодився прийти й поглянути, що трапилось, наступного ранку, але попередив Квінна, що виконання цієї роботи триватиме добрих шість-вісім тижнів. Виходить, Квіннові ще довго доведеться жити з діркою у вітальні, затуленою брезентом. Він збирався провести свої останні місяці в Сан-Франциско зовсім не так.

Була восьма вечора, коли молоденький тесля перетелефонував йому. Його голос звучав сухо й по-діловому, він вибачався, що телефонує так пізно. Пояснив, що працює з наслідками буревію від раннього ранку. Квінн був вдячний йому за дзвінок. Хлопець запропонував прийти завтра о сьомій ранку, і Квінн сказав, що йому це підходить.

— Завтра я маю швиденько зробити роботу для свого друга. Вибито вікно у їхній спальні, а в них немовля. Я завітаю до вас по дорозі до них, якщо ви не заперечуєте, щоб я прийшов так рано. Я б хотів закінчити з їхніми вікнами, перш ніж розпочинати велику роботу.

— У вас уже є домовленість на ще одну велику роботу? — Цілий день Квінн чув, що в людей після буревію треба робити ремонт тривалістю від трьох до шести місяців, і це дуже засмутило його. Адже він не міг навіть і думати про продаж будинку, поки наслідки шторму не усунені.

— Ще ні. Сьогодні я зустрічався з вісьмома чи дев’ятьма потенційними клієнтами, але не уклав жодної угоди. Не люблю брати на себе більше роботи, ніж можу зробити. А багато людей почуваються краще, якщо довіряються великій фірмі, коли на них працюватиме велика команда. У мене є троє помічників, я їх запрошую, якщо треба, але по можливості виконую роботу сам. У такому разі я за все відповідаю сам, і ціна тоді нижча, хоча робота йде повільніше, проте не набагато. До того ж так я не виправляю чиїхось помилок. Чому б нам не зустрітися завтра вранці й вирішити, чим я зможу бути вам корисним.

— Мабуть, це мене влаштує, — мовив Квінн, відчуваючи полегшення. Він був готовий зустрітись із ним навіть о п’ятій ранку. Йому подобалось, як хлопець розмовляв. Він видавався прямим і щирим, чесним і відповідальним. Його звали Джек Адамс. І тоді Квінн сказав йому про свою другу проблему: потрібен покрівельник.

— Я знаю одного непоганого хлопця, з яким я працював у Сан-Хосе. Зараз зателефоную йому й довідаюсь, як у нього з роботою. Він міг би під’їхати за пару тижнів. Завтра я переповім вам щодо нього.

— Чудово, — Квінн подякував йому й поклав слухавку. Було б дуже добре, якби він зміг довірити всю роботу цьому чоловікові, якому, здається, можна довіряти. А може, він іще й зможе довести цей будинок до ладу, щоб підготувати для продажу?

Тієї ночі Квінн уперше ліг спати в те ліжко, яке він ділив із Джейн, не почитавши її віршів і щоденників. Він просто заснув, подумавши, як би довести цей дім до пуття, сподіваючись, що Джек Адамс — саме той чоловік, який йому потрібен.

Він прокинувся о шостій, відчуваючи, що добре виспався, одяг джинси, грубий светр, узувся і зійшов униз, щоб зробити собі чашку кави. Він саме допив другу чашку, коли Джек Адамс подзвонив у його двері рівно о сьомій. Він виглядав охайним, чистим, зосередженим. У нього було коротке темне волосся й великі сині очі, які дивились чесно, дружньо, по-доброму. Квінн запропонував йому чашку кави, але той відмовився, бо хотів перейти до справ якомога швидше й надати господареві будинку інформацію, що саме він може зробити для нього. Йому сподобався голос Квінна по телефону, і між цими двома чоловіками одразу виникло порозуміння. Квінн вів його з вітальні до гаража, де все навколо будинку було розбито, розкидано, зруйновано і пошкоджено. У Джека не було з собою блокнота й ручки, що стурбувало Квінна, проте, здавалось, він запам’ятав кожну деталь побаченого, продемонструвавши Квіннові свою пам’ять із дивовижною точністю. Якщо його праця буде настільки ж доброю, наскільки гострий його розум, то Квіннові суто випадково надзвичайно пощастило.

Джек Адамс — симпатичний хлопець, на вигляд десь близько сорока років. Він такий же високий, як і Квінн, і такий само худорлявий. І взагалі, між ними можна було помітити якусь дивну подібність, коли вони йшли навколо будинку й заходили в нього, але жоден з них не усвідомлював їх зовнішньої схожості. Коли вони йшли поряд, то виглядали як батько й син. А втім, Квіннове волосся вже посивіло, хоча раніше було темне, як Джекове, і обидва були подібної статури, однаково рухались і, обговорюючи проблеми ремонту, майже однаково жестикулювали. Фактично Джек був того самого віку, якого мав би бути Дуглас, якби він лишився живим. Йому було тридцять п’ять років, а Дугові було б тридцять шість. І взагалі він був дуже схожий на того чоловіка, яким міг стати Дуг, якби дожив до цих літ. Але це зовсім не спало Квіннові на думку. У його зоровій пам’яті Дуг навіки лишився тринадцятилітнім.

— Як довго все це триватиме? — твердо спитав Квінн, коли вони повернулись до будинку і цього разу Джек погодився випити чашку кави. Роботи було більше, ніж здалося спочатку, до того ж Квінн запропонував йому ще й додаткову роботу — підготувати будинок для продажу. Після буревію в нього було з десяток різноманітних пропозицій, але йому сподобалась можливість виконати до кінця одне велике замовлення. Його друг із Сан-Хосе погодився зробити дах і міг розпочати за пару днів, що дуже потішило Квінна. Джек викликав довіру до себе, він міг переконати клієнта, що його справа — в надійних руках. І його самовпевненість, і його ерудиція викликали у Квінна бажання якомога швидше доручити Джекові свої справи, якщо тільки той погодиться.

— Весь обсяг робіт? — Джек звузив очі, думаючи про це, а потім відпив гарячої кави, якою його почастував Квінн. — Певне, десь три місяці, може два, залежно від того, скількох хлопців я покличу на допомогу. Наразі мені необхідно двоє, принаймні на початку роботи. Закінчувати я вже можу сам, залежно від того, що ви хочете доробити для продажу. Можливо, перші два місяці ми працюватимемо втрьох, а потім або я сам, або двоє протягом третього місяця. Як це вам подобається? — спитав Джек спокійно.

— Схоже, мені це цілком подобається. Чи ви врахували й покрівельника? — Квінн не хотів ставати чимось на зразок бригадира проекту, але Джек і не збирався доручати йому це, та й у цьому не було потреби. Молодий тесля був цілком компетентний у цих питаннях, і люди, яких він запрошував, любили працювати з ним.

— Я про все подбаю, містере Томпсон. Це моя справа. Від вас вимагатиметься лише виписувати чеки. А я триматиму вас у курсі того, що ми робитимемо.

Джек був достатньо розумний і добре висловлювався, між обома чоловіками одразу виникла взаємоповага. Квінн потребував його допомоги, і його порекомендували знайомі. А щодо Джека, то йому Квінн сподобався. ДжековІ заздалегідь здавалось, що Квінн поставиться до нього добре. Він був бізнесменом, і певне, добрим бізнесменом, бо це було видно за три кілометри. Легко було побачити, що він уміє працювати з людьми, а також Джек помітив, що Квінн не хоче обтяжувати себе дрібницями. Саме це й підходило Джекові. Йому стало цікаво, чи є в нього дружина, з якою йому доведеться мати справу. Навкруги було повно фотокарток милої жіночки середніх літ, але Квінн не згадував її. Він сам вів справи — певне, так йому було зручніше. Але Джек не хотів утручатись у чужі справи, тож і не ставив особистих питань. Квіннові це також сподобалось. Джек Адамс цікавився тільки справами — так само, як і він.

— Коли ви зможете назвати ціну? — спитав Квінн сухо. Він добре знав, що, якби він робив замовлення великій фірмі, це коштувало б йому купу грошей. Але цей хлопець молодий, він працює на себе — отже, не загне божевільної ціни. Квінн принаймні так міркував. Джекові ж була потрібна робота, і, здається, його влаштовувала перспектива роботи на цього бізнесмена.

— Я зможу підрахувати до обіду, — відповів Джек, поставивши чашку і глянувши на годинник Він хотів полагодити вікна для свого друга сьогодні, щоб бути вільним для великої роботи. — Ви правильно ставите питання. Я назву суму до цього вечора. Я маю знайому, яка робить для мене паперову роботу. Це залишає мені час для відпочинку та інших справ. Я сьогодні зателефоную їй, і ми з нею прийдемо до вас, коли я закінчу ту роботу. Це вас улаштує?

— Цілком. Вона може послати мені факс, якщо так простіше. — Він простягнув Джеку папірець із номером факсу, а Джек приклеїв його до своєї кишені й простяг Квіннові руку.

— Сподіваюсь, ми будемо співпрацювати, містере Томпсон.

— Я також сподіваюсь, — просто відповів Квінн і посміхнувся. Йому подобалось у Джекові все: його погляд, манери, зовнішність і те, як він говорив про свою роботу. Джек Адамс став для нього ніби променем світла після буревію, який пронісся над Сан-Франциско.

За кілька хвилин Джек вийшов із його дому і від’їхав у своїй вантажівці.

Відчувши неймовірне полегшення, Квінн вирішив зателефонувати Тему Хаккеру в Голландію, щоб спитати про те, як просуваються справи з його вітрильником. І, сам не знаючи чому, він раптом подумав: «Чи любить Джек ходити під вітрилами і чи знає про це бодай щось?»

Розділ 5

Джек Адамс прийшов наступного дня, як і обіцяв, і робота розпочалась охайно й належним чином. Напередодні він переслав Квіннові факсом точний кошторис. Справу було вирішено й угоду укладено. Джек привів двох кремезних хлопців, і вони одразу стали до роботи. Вони вітались із Квінном або лише кивали йому, коли він проходив повз них, але всі справи вирішувались тільки з Джеком. А наприкінці тижня з’явився покрівельник. Як виявилось, дерево завдало більшої шкоди, ніж вони думали спочатку, і покрівельник разом із Джеком та Квінном порадились та вирішили, що робити. Передбачалась велика робота, але Квінн не мав вибору. Дах треба було лагодити, і Квінн не збирався робити це в найдешевший спосіб. Він хотів, щоб це було зроблено якнайкраще, — байдуже, скільки це коштуватиме, хоч він і збирається відтак продавати будинок. І Джек поважав його за це, та й за інше також. Він швидко побачив, що з Квінном Томпсоном дуже приємно працювати за умови, якщо бути з ним абсолютно чесним і відверто розповідати про все, що трапляється і що ти думаєш із цього приводу. Чого він не любить, так це перекручення фактів і брехні, а також людей, які ухиляються від своїх обов’язків. Але серед тих, кому Джек Адамс доручав роботу, таких не було. Він був професіоналом і кожні кілька днів інформував Квінна про хід робіт.

І коли наприкінці другого тижня він із цією ж метою завітав до Квінна, то застав його за письмовим столом над якимись кресленнями.

— Будуєте собі десь новий будинок? — запитав Джек приязно. Він ніколи не ставив питань, які б не стосувалися справи, а Квінн був настільки зосереджений на папері, що лежав перед ним, що це надзвичайно заінтригувало Джека. Що б не було накреслено, виглядало воно дуже грандіозно.

Квінн поглянув на нього з утомленою посмішкою. Цього тижня він зробив багато канцелярської роботи щодо нерухомості Джейн, і це була марна й депресивна робота. І він вирішив винагородити себе тим, що деякий час попрацює з кресленнями свого вітрильника.

— Це не будинок, Джеку. Це корабель. А ти щось знаєш про кораблі?

— Нічого, — відповів Джек із посмішкою. — Я багато разів дивився на них і навіть спостерігав за змаганнями вітрильників у бухті. Але ніколи у своєму житті не був на борту.

— Ти багато втратив, — сказав Квінн, розвертаючи креслення на столі так, щоб Джек міг побачити їх. Він знав, що той може оцінити ретельність, із якою їх виконано. Бо Джек сам був дуже ретельний. — Він буде готовий восени. Я збираюсь жити на ньому, коли продам будинок.

Джек кивнув, пильно вдивляючись у креслення. Він не ставив запитань, а просто висловлював своє захоплення тим, що побачив.

— Де ви збираєтеся плавати на цьому кораблі? — спитав Джек із цікавістю.

— Всюди. Південь Тихого океану. Антарктика. Північна Америка. Європа. Скандинавія. Африка. Я зможу попливти будь-куди. Я купив його в листопаді за день до того, як повернувся з Європи.

— Він має бути дуже красивим! — вигукнув Джек із захопленням, але без найменших заздрощів. Хлопець дуже поважав Квінна і вважав, що цей чоловік заслужив усе, що має.

— Ще ні, але буде, коли будівництво завершать.

— А де він зараз?

Квінн був здивований, коли почув це питання. Ім’я доку було гордо виписано вгорі сторінки, а слово «Нідерланди» чітко надруковано, але, певне, Джек не помітив його. Квінн припустив, що тесля був просто засліплений винятковим дизайном корабля, щоб помітити це. Квінн уже був глибоко закоханий у свій новий корабель і був переконаний, що кожен, хто побачить судно, розділить його почуття.

— Він будується в Голландії, — відповів Квінн.

— А ви часто навідуєтесь туди? — спитав Джек заінтриговано. Усе, пов’язане з Квінном, було для нього сповнене стилю, елегантності та сили. Цей чоловік здавався йому справжнім героєм.

— Я навідаюсь туди ще до закінчення роботи. Хочу сам передбачити всі деталі.

— А коли ви виставляєте будинок на продаж?

Вони раніше говорили про це, і Джек був у курсі справ, але Квінн не ставив точної дати. Тепер, побачивши плани корабля, Джек зрозумів: від’їзд Квінна не за горами, і скоро це стане реальністю.

— Я виставлю будинок на продаж, тільки-но ви закінчите або трохи по тому, наприкінці травня. Можу припустити, що продам я його протягом кількох місяців. Я хочу виїхати звідси до вересня або до жовтня. Саме тоді має бути готовий мій корабель.

— Хотів би я побачити його. Сподіваюсь, ви й сюди на ньому припливете?

Однак це було саме те, чого Квінн не хотів. Він бажав поїхати якомога далі від своїх безжальних спогадів, від того світу, у якому він жив разом із Джейн. Добре було б відплисти звідси якомога далі, забравши з собою всі спогади. А лишатись у цьому будинку, де він мешкав разом із нею, і в цьому місті, де вони прожили разом майже сорок років, було для нього занадто тяжко. Він погано спав уночі, тужачи за нею і блукаючи по дому. Думати про те, чого він ніколи не зробив для неї або разом із нею, було завеликим тягарем для Квінна. Він потребував зараз чогось такого, що відвернуло б його увагу, і був певен, що саме корабель стане для нього розрадою. Джек уже знав, що дружина Квінна померла. Квінн згадав одного разу про це минулого тижня, і Джек тихо висловив йому співчуття. Він зараз почав потроху розуміти, наскільки самотнім почувається цей чоловік. Квінн також казав, що в нього є дочка, яка живе в Женеві.

— Можливо, одного дня ви приїдете до Європи й побачите мій корабель, — міркував Квінн, відсуваючи креслення.

Джек розсміявся у відповідь і сказав йому, що для нього подорож до Європи є такою ж неймовірною, як політ у космос на ракеті.

— Гадаю, в мене й тут багато справ. Але, переконаний, ваш корабель просто чудовий, — чемно мовив він, і тоді Квіннові дещо спало на думку. Він швидко перейшов кімнату і з книжкової шафи, де в нього була ціла бібліотека книжок про вітрильники, дістав одну, дуже стару і, мабуть, надзвичайно рідкісну. І цей важкий том він простяг Джекові. То було запрошення вийти в море під вітрилами, а для Квінна ця книга являла собою своєрідну біблію, із якої в дуже давні часи почалося його захоплення.

— Це навчить тебе всього, що ти хотів би довідатись про вітрильники, Джеку. Можеш почитати на дозвіллі.

Джек вагався, коли Квінн простяг книгу.

— Я дуже боюся загубити її або пошкодити…

Ця книга напевне належала до улюблених, вона була в доброму стані і, мабуть, дуже дорога. Йому було незручно брати її почитати.

— Це мене не турбує. Хтозна, може, одного дня ти з другом вийдеш у море під вітрилами. Ця книга навчить тебе всього, що ти муситимеш знати.

Джек обережно взяв книгу з його рук і почав проглядати малюнки. Сторінки рябіли діаграмами й мореплавськими термінами. То була чудова книга, яку Квінн завжди дуже любив. Він дав її Дугові того фатального літа перед тим, як той поїхав до табору. І син вчитувався в неї і навіть вивчив щось напам’ять, аби вразити свого батька — і таки вразив. Це був один із небагатьох випадків їх близького спілкування, що відтак став дорогоцінним моментом спогадів про сина, коли той загинув.

— Ви справді хочете дати мені почитати цю книгу? — спитав Джек, виглядаючи стурбованим.

Квінн посміхнувся й кивнув, і за кілька хвилин Джек пішов, несучи книгу під пахвою. І, хоча то був вечір п’ятниці, він сказав, що прийде завтра вранці. Його помічники працювали тільки п’ять днів на тиждень, але він раніше пояснив Квіннові, що іноді щось дороблятиме сам і на вихідні, це все було зазначено в їхній угоді. Джек узагалі любив працювати сам, підправляючи якісь деталі власноруч. Цей тесля виявився навіть іще добросовіснішим, ніж Квінн міг припустити спочатку, і робота просувалась добре. Він контролював і настилання даху також, і Квінн був задоволений результатом, хоча ще передбачалося чимало роботи. Джек збирався працювати стільки, скільки треба, поки дім не буде відремонтовано належним чином і не буде виставлено на продаж.

Суботнім ранком, тільки-но Квінн прокинувся, він глянув у вікно й побачив надворі Джека. Знову йшов дощ, як, власне, мало не цілий місяць. Але Джек, здавалось, не зважав на це. Він звик працювати й почувався як риба у воді, і єдиною проблемою, що виникала через дощ, була неможливість закінчити дах, поки надворі не стане сухо. Тут мокра погода заважала. Але треба було зробити ще й багато інших речей.

Квінн вийшов надвір, аби привітатись із Джеком, після того як почитав газету й випив кави. Той був у гаражі. Він перевіряв, наскільки добре полагоджено те, що робилось раніше, і коли двоє чоловіків вийшли з гаража, розмовляючи ні про що, Квінн помітив, як його сусідка щосили намагається розпакувати величезний ящик, підставлений під двері її будинку. І, так само, як і тоді, одразу після шторму, вона знову робила все сама. Здавалось, їй абсолютно ніхто не допомагав. Тож, побачивши її, Квінн із докорами сумління, до яких почав звикати, знову подумав про Джейн. Упродовж усіх цих років він жодного разу не подумав, як важко їй жити, коли його ніколи немає поряд. А тепер він думав про неї мало не весь свій час. Ця жінка була живим нагадуванням того життя, яким жила Джейн протягом тих років, коли він працював.

І поки Квінн думав про це, Джек проліз крізь паркан між двома будинками й рушив їй на допомогу. Він узяв з її рук інструменти і за лічені секунди розкрив коробку, у якій були спаковані якісь меблі. Квінн не встиг і слова промовити, як вони зникли в будинку, з якого хлопець вийшов уже за кілька хвилин. Джек обережно заговорив про неї:

— Не знаю, як ви поставитесь до цього, Квінне… — Вони вже звертались одне до одного на ім’я, і Квіннові це подобалось. Йому подобалось усе, що робив Джек, а понад усе — швидкість і відданість справі, з якими він працював. — Вона спитала, чи не зміг би я іноді виконувати для неї якусь невеличку роботу. Я сказав їй, що маю тривалу роботу тут, а вона знов запитала, чи зможу я щось полагодити для неї в неділю, якщо матиму вільний час. Сам я не проти, бо це мій вихідний, до того ж я так відчуваю, що вона й справді потребує допомоги. Не думаю, що в її домі є чоловік.

— Люди, вочевидь, говорили те саме і про мою дружину, — мовив Квінн, зітхаючи. — А ти сам не потребуєш відпочинку? Адже ти не можеш працювати сім днів на тиждень, бо так недовго й до перевтоми, — сказав він із занепокоєнням у голосі. Він не відчував великого захвату від думки, що Джек працюватиме на неї. Хлопець тяжко працює тут, тож йому треба відпочивати принаймні в неділю, бо в суботу він також працює для Квінна.

— Гадаю, я потягну це, — мовив Джек із легкою посмішкою. — Мені просто шкода її. Недавно я розмовляв із листоношею, він сказав, що торік у неї помер син. Можливо, їй просто потрібна дружня рука.

Квінн кивнув. Із цим він не міг сперечатись. Так само, як і не міг нічого сказати про її сина, висловити співчуття чи щось іще. Він не розповідав Джекові про Дуга: не було потреби, та й не хотілось виглядати сентиментальним. Досить того, що він знає про смерть Джейн. Отже, він і його сусідка мають щось спільне, проте він не хотів цього обговорювати.

— Я не заперечую. Тільки не дозволяйте їй використовувати вас, Джеку, — застеріг його Квінн, і Джек кивнув на знак заперечення. Він хоче тільки допомогти їй, його ніхто ні до чого не змушує. До того ж вона примудрилася сама знайти покрівельника, який робить для неї велику роботу. Але, як ця жінка сказала, у неї є багато дрібних речей, які треба відремонтувати, і за це ще ніхто не взявся. І так само, як і Квінн, вона оцінила, наскільки працьовитим і компетентним є Джек.

— Схоже, вона симпатична жінка. Буває, потрібно допомогти комусь, навіть якщо це й забирає час. Мені нема чого робити у вихідні, крім як дивитись футбол.

А Квінн не робив навіть цього, але він не зізнавався в цьому Джекові.

А наступного дня він бачив, як Джек порався біля будинку Меггі Дартман. Трохи згодом вона покликала Квінна, коли побачила його надворі, й подякувала йому за те, що дозволив Джекові трохи попрацювати на неї у вихідний.

— Це просто чудовий хлопець, — запевнив її Квінн, намагаючись не втручатись у їхні справи. Джек міг робити у свій вільний час що завгодно, а в обід Квінн побачив, що вантажівка Джека від’їхала. Він і справді був порядною людиною.

А наприкінці наступного тижня Квінн згадав про книгу, яку він дав Джекові, й запитав його, чи мав він час почитати її. Джек виглядав дещо зніяковіло, заперечливо хитнув головою й вибачився — мовляв, у нього не було часу.

— Розумію, чого воно так сталося: ти працював шість днів, а в сьомий ще й допомагав моїй сусідці, — Квінн трохи під’юдив його, хоч і з доброю посмішкою, але Джек швидко змінив тему розмови.

Квінн бачив, що Джек відчуває свою провину, бо ще не прочитав книгу про вітрильники, проте він не хотів тиснути на нього. Він міркував, що хлопцеві могла б дуже сподобатись та книга, але бідолашний тесля працював день і ніч на двох роботах, особливо багато роблячи для Квінна. Не знаючи й сам чому, однак він відчував, що Джек, якщо захоче, зможе бути чудовим моряком. Він виявив велике зацікавлення до креслень корабля, а Квінн міг би залюбки навчити його ходити під вітрилами. Квінн сподівався, що той, певно, дочитав книгу до якогось місця, але забув розповісти йому про це.

Січень добігав кінця, і робота просувалась добре. Квінн попрацював цілий ранок і зробив список справ для Джека, а також свої зауваження щодо тих робіт, які саме виконувались, вийшов із дому і вручив список хлопцю. Стояв перший сліпучо-сонячний день за довгі тижні, і настилання даху було нарешті завершено, хоча часу на це пішло більше, ніж планувалося. Квінн розраховував, що Джек зараз у свою чергу висловить свою думку щодо цього списку і став поряд, чекаючи, але Джек склав аркуш і поклав його у свою кишеню, сказавши, що прочитає це ввечері, чим трохи роздратував Квінна. Той дуже не любив, коли справи відкладались на потім і хотів негайно обговорити ті питання, проте Джек сказав, що в нього зараз дуже багато роботи і він має зосередитись на ній. Відтак пообіцяв неодмінно обговорити все з Квінном завтра.

Але робота того дня посувалася дуже добре, і, щоб розважитись під час того затишшя, яке наставало ввечері в п’ятницю, коли всі йшли геть, Квінн запросив Джека випити з ним склянку вина і знову згадав йому той список, попросивши витягти його з кишені й обговорити разом. Джек вагався й намагався змінити тему, але Квінн наполягав. Він носився з тим списком, наче собака з кісткою, та враз йому здалося, ніби в очах Джека заблищали сльози, і він спитав, чи не образив його чимось. Як правило, Джек легко йшов на контакт і був незворушним, якщо були якісь зауваження щодо його роботи, але те, на чому наполягав Квінн, так засмутило його, що Квінн злякався, чи не піде Джек від нього, що стало б катастрофою.

— Вибач, Джеку, — м’яко сказав він, — я не хочу примушувати тебе поспішати. Ти на кінець тижня, вочевидь, чортзна-як втомився, то навіщо ж нам відкладати на завтра? — запропонував він, намагаючись примиритись із ним і відчуваючи, що занадто тиснув на Джека. Це й самому йому не сподобалось. Але Джек тільки дивився на нього й хитав головою, а по обличчю справді-таки текли сльози. Його погляд, спрямований на Квінна, був сповнений глибокого суму та безмежної довіри, але Квінн так і не міг збагнути, що, власне, трапилось. На Джека було боляче дивитись. Здавалось, молодий хлопець більше не міг тримати в собі якоїсь таємниці. Пояснення прийшло нізвідки, і воно було абсолютно неочікуваним для Квінна. Джек мовчки допив свою склянку вина. Він прямо дивився на чоловіка, на якого працював, і говорив рівним голосом, без емоцій, а Квінн слухав його з болем у серці. Він не хотів образити його своїм запитанням і пропозицією, але вийшло так, що зробив боляче чоловікові, якого почав поважати і якому симпатизував. То був один із тих моментів, коли дороги назад немає, а тільки вперед. Як стрілка годинника, що ходить тільки вперед і ніколи назад.

— Мої батьки залишили мене в сиротинці, коли мені було чотири роки, — спокійно пояснював Джек. — Я пам’ятаю свою матір, принаймні так мені ввижається, і майже зовсім не пам’ятаю свого батька, тільки, здається, одного разу він налякав мене. Я знаю тільки, що в мене десь є брат, але я зовсім не пригадую його. Це все немов у якомусь тумані. Вони так ніколи і не прийшли по мене. Я перебував на утриманні штату, як вони пояснили. Мене віддавали у родинні дитячі будинки, бо я був зовсім маленьким, але потім забирали назад. Ніхто не міг усиновити мене, бо мої батьки були живі. У дитбудинку мені жилось непогано, всі ставились добре до мене. Усе було гаразд. Я тяжко працював. Почав займатись роботами по дереву, коли мені не було й семи років. А в десять я вже багато чого вмів. І вони дозволяли мені робити все, що я хотів, а я, у свою чергу, робив усе, щоб допомогти їм. Я ненавидів школу. Відтак рано збагнув, що коли я роблю якусь роботу для дитбудинку, то вони дозволяють мені не ходити на уроки, — цим я й користався. Я любив вештатись із дорослими, а не гратись із дітьми. Так я відчував себе незалежним і корисним, і мені це подобалось. А коли мені виповнилось одинадцять чи дванадцять, я вже не ходив до школи. І так усе тривало до моїх п’ятнадцяти. А далі я знав, що можу заробити на життя як тесля, отож і вирішив скласти необхідні тести для цього. Чесно кажучи, за мене це зробив друг — то була дівчина. Я пішов із дитбудинку й ніколи не озирався на минуле. Це було в штаті Вісконсин, і в мене були невеличкі заощадження від моїх шкільних робіт. Я сів в автобус і приїхав сюди і відтоді працюю тут. Це було двадцять років тому. Мені тепер тридцять п’ять, і я непогано можу жити з того, що роблю. Я тяжко працюю й люблю свою роботу. Люблю допомагати людям і працювати для таких людей, як ви. Протягом цих двадцяти років ще ніхто не був до мене такий добрий, як ви. — Коли він вимовив ці слова, його голос затремтів, а в Квінна защеміло серце, але він ще не розумів усього. — Я тесля, Квінне, і хороший тесля. Але це все, ким я є. І це все, ким я був, і все, ким буду. Це єдине, що я вмію робити.

— Я не збирався ні до чого спонукати тебе, Джеку, — лагідно мовив Квінн. — Я в захваті, як багато ти можеш робити. Я цього не вмію. У тебе справжній талант знаходити рішення і робити так, щоб усе працювало. — Квінн також відзначив, що в нього є й хист до дизайну.

— Можливо, ви цього й не можете, — мовив Джек сумно, — але ви можете робити багато речей, яких я не можу й ніколи не зможу зробити.

— Мені більше щастило в житті, але я також тяжко працював, — зазначив Квінн, виявляючи до нього той вид поваги, який іноді виникає між двома чоловіками, і немає значення, якого вони походження і просту чи складну справу вони виконують. Квінн Томпсон був чоловік-легенда, а Джек Адамс був простий тесля, проте, як він сам казав, добрий майстер і хороша людина. Квінн вимагав від нього тільки те, що він міг зробити. Але Джек хотів від себе значно більшого і знав, що ніколи не зможе цього. Тягар його минулого був заважкий, і він знав це краще, ніж Квінн міг собі уявити. Квінн не усвідомлював, яке життя вів Джек і які шляхи привели його до нього.

— Вам не просто пощастило, — тихо мовив Джек. — Ви розумний, освічений, набагато вищий за мене і завжди таким будете. А я можу робити тільки це. — Він вимовив ці слова з відчуттям дуже низької самооцінки.

— Якщо ти захочеш, ти можеш піти до коледжу, — підбадьорив його Квінн.

Джек був охоплений таким відчаєм, якого Квінн не помічав протягом усього того місяця, який він у нього пропрацював. Хлопець завжди був такий спокійний і бадьорий, а зараз він побачив його зовсім іншим. Враз відкрилась та туга, яку Джек ховав у серці протягом усього життя. І Квіннові дуже захотілося дати йому надію.

— Я не можу піти до коледжу, — заявив Джек, дивлячись Квіннові просто в очі. Квінн зрозумів: ніхто такою мірою не довірявся йому раніше. — Я ледве можу читати, — сказав він, а потім його голова впала на руки і він тихо заридав.

Сором за змарноване життя краяв його серце, і раптом Квінн відчув себе безпорадним. І, не вимовивши ні слова він схилився до нього й торкнувся його плеча, а коли Джек знову глянув на нього, в очах Квінна також з’явилися сльози. Тепер він зрозумів, що більше ніхто протягом усього його життя не довіряв йому своїх важливих таємниць. А цей чоловік, якого він ледве знав, але якого почав любити мало не як рідного сина, насмілився розкрити йому свою душу. То був безцінний дар.

— Це не страшно, — заспокоював його Квінн, знову доторкнувшись до нього, ніби його рука на плечі молодого чоловіка могла посилити зв’язок між ними, але сталося саме так.

— Страшно! Я не можу читати книг і листів, і навіть вашого списку! Я не знаю, що пишеться на пошті, як заповнювати бланки. Я не можу прочитати угоду. Я маю права водія: знаю знаки, та й годі. Я не знаю, що написано на коробочках із ліками, на дорожніх щитах, мені важко мати справу з картами. Мені важко щось прочитати. Хіба що можу підписати своє ім’я. Це все. Я завжди буду тільки неграмотним теслею. Я не можу зустрічатись із жінками довше, ніж кілька тижнів, бо якщо вони довідаються про це, то більше не захочуть мене бачити. Подумають, що я якийсь недоумок. Єдине, що я можу, це робити те, що вмію в найкращий спосіб. Але це все, на що я спроможний або колись спроможуся.

Для Квінна тієї миті було дуже важливо, що Джек хоче більшого від свого життя, ніж він має, тільки не знає, як досягти цього. Хлопець дивився на Квінна, і його очі були сповнені скорботи й усвідомлення обмеженості свого життя. А те, що Квінн хотів йому сказати, було таким всеохоплюючим, що він просто не знаходив слів. Він хотів обійняти його й міцно притиснути до себе, ніби Джек був хлопчиком. Але Джек не хлопчик, — це чоловік, до того ж такий чемний, добрий і здібний, якого Квінн іще не зустрічав. Він хотів допомогти йому, але не знав як. Що він міг наразі зробити — це прийняти його таким, який він є, а також спробувати дати йому зрозуміти, що вміє він читати чи ні, але Квінн поважає його, й особливо цієї миті. Він продовжував міцно стискати його плече своєю твердою рукою. А за кілька хвилин Джек підвівся й сказав, що хоче піти. Йому стало незручно, коли він побачив, як уже пізно. І Квінн помітив, що Джек надто приголомшений.

— Я маю друга, який допомагає мені, — тихо мовив Джек, одягаючи куртку. — До завтра я знатиму, що у вашому списку, — просто зазначив він, а Квінн кивнув йому й провів його до виходу. То був той момент, коли Джек не лише розповів Квіннові про свої душевні травми, а й відкрив йому своє серце до самісінького дна.

Уночі, лежачи в ліжку, Квінн думав про нього до третьої ночі, глибоко зворушений тим, що Джек відкрив йому. А коли прокинувся вранці й побачив біля свого будинку його вантажівку, то натяг на себе штани й светр, узув черевики просто на спальні шкарпетки і вийшов до нього надвір. Двоє чоловіків обмінялись довгими поглядами, які говорили більше, ніж томи книжок, і Квінн запросив його зайти всередину. Джек почувався дуже втомленим, і Квінн відчував це. Хлопець також дуже довго не спав, думаючи, чи правильно він учинив, коли довірився Квіннові. Певне, що правильно. Чого він найбільше боявся, від чого не міг спати вночі, — це втратити повагу Квінна.

— Я вивчив список напам’ять, — сказав він Квіннові, коли вони зайшли в дім і Квінн зачинив двері. Він махнув Джекові, щоб той ішов за ним у кухню, й обидва чоловіки сіли.

— Ти мені потрібен для додаткової роботи, — спокійно промовив Квінн, а Джек ніяк не міг прочитати те, що було написано в очах Квінна. Він не згадував учорашньої розмови. — Я хочу, щоб ти лишався в мене на дві години після роботи і, можливо, на годину чи дві в суботу. — Говорячи ці слова, він виглядав рішучим, хоча то був тільки вигляд, і це стурбувало Джека. Робота за списком не передбачала нічого такого.

— Здається, робота просувається достатньо швидко? — спитав Джек. Вона рухалась навіть швидше, ніж він очікував, і, певне, Квінн також про це подумав.

— Гадаю, робота і справді просувається добре. Але в нас буде додаткова робота. — Серце Квінна забилося частіше, коли він вимовляв ці слова. Це було важливо, і він хотів, щоб Джек погодився на цю роботу заради них обох. Для Квінна це так само важило, як і для Джека. Минулої ночі вони стали партнерами — уклали мовчазну угоду, встановивши зв’язок, якого не розірвати. Джек дав йому щось дуже цінне, коли довірився Квінну, розкривши йому всю правду. А Квінн збирається вшанувати його, почуваючись сам пошанованим.

— Яка робота? — спитав Джек здивовано.

Запанувала тривала пауза, коли двоє чоловіків дивились один на одного. У кімнаті наче витало щось легке й трепетне. То була надія.

— Якщо ти дозволиш мені, — почав Квінн обережно, — якщо ти дозволиш і якщо довіриш мені, я збираюсь навчити тебе читати.

У кімнаті запала німа тиша, і Джекові захотілося сховати обличчя, по якому покотилися сльози. Квінн також плакав. Минуло чимало часу, перш ніж Джек знов обернувся до нього, ще більше часу спливло, перш ніж він зміг говорити.

— Це правда? Чому ви це робите для мене?

— Бо я так хочу, ми обидва так хочемо. Я зробив у своєму житті чимало безглуздих, дурних, ницих, егоїстичних учинків, Джеку. Можливо, це перший мій добрий учинок, і я б дуже хотів, щоб ти дав мені цей шанс. — Саме Квінн просив його про це, і вони обидва дуже виграли б від цього, не тільки Джек. То була б подорож до невідомих країв, яку б вони здійснили вдвох. — Ти згоден? — спитав його Квінн, і Джек повільно кивнув, затуливши обличчя руками.

— Ви не жартуєте? — Джек поволі почав посміхатись, і його торжество відбилось у Квіннових очах. Усе своє життя Джек хотів піти на курси для неписьменних, але дуже соромився. Та він не вбачав нічого ганебного в тому, щоб зараз учитися грамоти від Квінна. Навпаки, він відчув гордість. — Коли ми розпочнемо? — Він аж сяяв.

— Зараз, — стиха сказав Квінн, переклавши до нього ближче свою газету й підсуваючи свого стільця так, щоб сісти поряд із Джеком. — Коли ти закінчиш свою роботу, ти читатимеш краще, ніж будь-хто. Я впевнений. Навіть якщо це займе більше часу, ніж та робота, яку ти виконуєш, — запевнив його Квінн. — Це не страшно. Для нас обох є урок у тому, про що ти вчора розповів мені. А тепер спробуймо з чогось почати.

Джек посміхнувся своєму вчителеві, а Квінн налив їм обом по чашці кави і знову сів. Урок розпочався.

Розділ 6

Перші кілька тижнів уроки читання йшли добре. Протягом дня Джек лагодив у домі все, що потрібно. А потім протягом двох годин, а то й довше вони з Квінном сиділи в кухні за столом і повільно продиралися крізь нетрі газетних колонок. Іноді, щоб Джекові було цікавіше, Квінн використовував як буквар свою стару книгу про вітрильники. Вони вже займались протягом місяця, коли Квінн дав йому почитати котрусь із нескладних милих поезій, написаних Джейн. То була перемога, коли Джек не тільки зрозумів її сенс, але й зміг повільно та не затинаючись прочитати її вголос. Коли він зробив це, то захоплено глянув на Квінна.

— Це так добре. Мабуть, вона була чудовою жінкою, — вимовив він ніжно, зворушений тим, що прочитав, а також вражений, що взагалі зміг це прочитати.

— Так, просто чудовою, — сказав Квінн сумно. — А я цього навіть і не знав. Я відкрив це для себе тільки в останні місяці, які ми провели разом. Гадаю, що до того я й не знав її.

Квінн довідався про неї ще більше, читаючи її щоденники й вірші, коли вона померла. Трагедія полягала в тому, що до того, протягом тридцяти шести років, він ледве знав власну дружину, сприймаючи її як належне. Він тільки нещодавно почав це усвідомлювати, і тут не було чим пишатись.

— Вона така гарна на фотографіях, — тихо сказав Джек. На фото була делікатна жінка, яка виглядала зовсім тендітною, але в ній було більше сили, ніж це могло здаватись, не менше, ніж у її чоловікові. А її душа, здавалося, була ніжною і надзвичайно ласкавою.

Джек робив помітні успіхи, і Квінн давав йому щось таке, про що той завжди мріяв. У певному сенсі то був дар свободи, і крок за кроком Квінн допомагав хлопцю розбити кайдани, які стримували його. Його неписьменність була для нього смертним вироком або принаймні довічним ув’язненням. А зараз Квінн був засуджений на свою довічну самоту та вічні гіркі звинувачення. Йому й досі снився той сон, який повторювався, але відтоді, як він став допомагати Джекові вивчати грамоту, кошмар став снитися рідше. Здавалось, коли допомагаєш іншій людині, то це допомагає й тобі спокутувати провину.

Був кінець лютого, коли після закінчення суботнього уроку Джек згадав про сусідку Квінна, Меггі Дартман. Він і досі працював для неї щосуботи, потроху ремонтуючи будинок, який мав серйозні пошкодження ще тоді, коли вона купила його. І, працюючи на неї, він щоразу відчував, наскільки вона самотня. У її домі було багато фотокарток сина, який помер. Вона розповідала Джекові, що хлопець покінчив життя самогубством за два дні після того, як йому виповнилося шістнадцять. Вона ніколи не говорила про причини, і для Джека було очевидним, що в її житті не було чоловіка. Та робота, яку він робив для неї, міг виконати будь-який чоловік. Отже, вона просто не мала до кого звернутись. Одного разу вона згадала, що працює вчителькою, а зараз, після смерті сина, взяла довготривалу відпустку.

Квінн і Джек стали настільки близькими, що по закінченні уроків читання стали вечеряти разом по п’ятницях. Квінн готував вечерю, а Джек приносив вино, і то була гарна можливість ближче познайомитись один з одним. Відтоді, як знайомство цих двох чоловіків переросло в дружбу, Квінн почав ставитись до хлопця по-батьківськи. Джек був просто зачарований його життєвими досягненнями.

Квінн виріс на фермі на Середньому Заході, а навчався в коледжі при Гарварді. І відтоді почався його грандіозний злет. Джейн повірила в нього від тієї миті, коли зустріла його. Вона була з ним, коли він ще не заробив ні копійки, але жодної хвилини не сумнівалась у його талантах. Він заробив свій перший мільйон, коли йому не було й двадцяти п’яти. Квінн ніби мав чуття щодо грошей та виграшних справ. Хтось сторонній міг подумати, що він ніколи у своєму житті не програвав. Але насправді якщо таке траплялося, Квінн умів обернути поразку на перемогу. І завжди інстинктивно відчував, коли його втрати можуть перетворитись на прибутки. Певною мірою він був просто генієм. Але, як Джек і сам бачив, успіх не приніс йому щастя. У цілому світі було небагато таких нещасливих і самотніх людей, як Квінн Томпсон.

А тепер, коли корабель Квінна добудують, він стане ще самотнішим. Він говорив із Джеком про корабель, як про кохану жінку, зустрічі з якою чекає. Це було все, про що він зараз мріяв. Після того як Джейн покинула його назавжди, після болісних стосунків із дочкою корабель, який він будував у Голландії, мав стати для нього тим незрадливим і близьким другом, який не дорікатиме й не мучитиме його, і йому він, у свою чергу, також не зробить боляче й не розчарує. Коли він буде тільки сам на борту корабля, подалі від усього світу, то відчує велике полегшення. А зараз, чекаючи на свій вітрильник, він допомагає Джеку відшукати його заповітну мрію.

Вони обидва дорожили їхньою дружбою. І поки міцнішала дружба Джека й Квінна, водночас зростала й симпатія Джека до Меггі, до якої він приходив щонеділі. Між ними виникало якесь добре почуття. Коли Джек працював для неї, вона, як правило, пригощала його обідом. І відчувалося, що вона дуже самотня, так само, як і Квінн. Рідко можна було побачити, щоб вона йшла кудись зі свого дому. Зазвичай вона щось читала чи писала або просто сиділа, поринувши в роздуми. Він бачив, як її погляд зупинявся на одній із фотографій сина, і той погляд краяв його серце.

— Чи не запросили б ви її кудись? — нарешті запропонував Джек Квіннові. — Вона мила жінка, гадаю, вона сподобалась би вам.

Квінн дуже засмутився від цієї пропозиції.

— Я не цікавлюсь жінками. Колись був одружений із найкращою і не збираюся призначати комусь побачення. То була б неповага до Джейн, до її доброї пам’яті. — Квінн знав, що ніколи не зрадить її. Протягом свого життя він зробив боляче багатьом і більше не хотів продовжувати.

Але Джек, здивований чутливістю Квінна, швидко уточнив, що він мав на увазі:

— Я не думав про щось таке, Квінне, — Джек хотів виправити неправильне враження від своєї ідеї. — Але вона приємна людина, і в неї велике горе. А не знаю всіх подробиць, але втрата сина вразила б багатьох. Здається, до неї ніхто не приходить. Вона й сама нікуди не ходить, і телефон її ніколи не дзвонить. Я ніколи не бачив, щоб до неї навідувалися друзі. Було б непогано запросити її на вечерю в одну з п’ятниць. У неї непогане почуття гумору. Це був би просто вияв доброти з вашого боку. Не схоже, що й вона хотіла б із кимось познайомитись.

Після всього того, що Джек почув від неї, він зрозумів хід її думок. Вона жила своїми спогадами та журбою, майже так само, як і Квінн.

— А мені здалось, ніби вона одружена. — Квінн виглядав здивованим. — Я так собі подумав, що в неї чоловік, якого ніколи немає вдома і в якого завжди справи.

— Так само спершу думав і я. Вона схожа на таку, та й цей будинок завеликий для самотньої жінки. Схоже, в неї не дуже добре з грошима. Не знаю, вона вдова чи розлучена, але, як би там не було, вона сама в будинку, і так день за днем. Може, її чоловік також помер і залишив їй якісь гроші. — Будинок був капітальний, такий не міг бути дешевим, коли вона купувала його, незважаючи на те що він у поганому стані. А вона, схоже, дуже обережно витрачає гроші на його ремонт. Вона завжди дуже ретельно розпитує Джека, скільки що коштуватиме. — Я не знаю її історії, але якою б вона не була, гадаю, вона не дуже щаслива. Думаю, ви були б добрим самарянином,[1] якби запросили її на вечерю в якийсь із вечорів у п’ятницю.

— Так, мабуть, — відповів Квінн, вагаючись.

За два тижні, коли він витяг із печі величезний шмат смаженої телятини, Джек глянув на нього із жахом.

— Навіть я не зможу стільки з’їсти, це просто злочин викидати їжу. — Ця смаженина, замість того щоб зменшитись під час готування, чомусь надзвичайно збільшилась, коли Квінн витяг її з печі. Тепер на вечерю вони мали багато м’яса. І то була, як виявилось потім, ніби рука долі. То була найфантастичніша страва з усього того, що він готував на вечерю щоп’ятниці. — Чи не заперечуєте ви, щоб я зателефонував Меггі й спитав, що вона робить?

Квінн вагався, у його погляді явно не сяяло захоплення, та відтак неохоче погодився. Джек, здавалось, навпаки — радів, що вона з ними вечерятиме, і Квінн подумав, чи не має він часом до неї романтичного інтересу.

— Гаразд, від цього, сподіваюсь, не буде ніякої шкоди. Скажи їй, що це твоя ідея. Я не хочу, щоб вона думала, ніби я переслідую її або маю до неї якийсь інтерес, а вечеря — це ніби тактичний хід познайомитись із нею. Скажи їй, що я — неприємний старий самітник із завеликим шматком смаженини, який вона, якщо хоче, може розділити з нами.

Джек розсміявся, підійшов до телефону й набрав її номер. Її голос звучав перелякано, вона вагалася так само, як спершу Квінн. Вона прямо спитала Джека, чи це не якась вечірка, бо в такому разі вона не прийде. Він переконав її, що то не більш ніж вечеря з приводу п’ятниці, скромна вечеря для трьох друзів, двоє з яких є сусідами. Нарешті вона погодилася прийти і за десять хвилин обережно подзвонила у Квіннові двері.

Коли Квінн відчинив їй, то побачив, наскільки вона була меншою, ніж йому запам’яталась. Тоді вони розмовляли одне з одним через огорожу, на поважній відстані одне від одного. Але, стоячи на порозі його дому, вона виглядала не просто тендітною, а й зовсім крихітною. У її очах, як здалося Квіннові, відбивались одночасно і страх, і сум. Він міг зрозуміти, чому Джек так пожалів її. Ця жінка виглядала так, ніби потребувала захисту або принаймні потребувала друга.

Він відступив убік і запросив її ввійти, і вона тихо пішла за ним до кухні, де Джек нарізав смаженину. Вона помітно посвітлішала, коли побачила його. Посмішка осяяла її обличчя, і вона ніби вмить помолодшала. Серце Квінна пом’якшало, коли вони сіли до столу і він поставив перед кожним тарілку й налив у келихи вина.

— Як просуваються ваші заняття? — просто спитала вона одразу після того, як подякувала Квінну за те, що він запросив її до їхнього столу. Джек відкрився їй, що вони роблять щодня після роботи й наскільки він вдячний Квіннові за це. Меггі сказала, що він, певне, дуже добрий чоловік.

— Все йде повільно, проте впевнено, — мовив Джек, посміхаючись їй. Тепер він уже міг читати чітко, але дуже повільно, і деякі слова все ще не давалися йому. Він уже засвоїв усі морські поняття, але йому хотілось перейти до іншого. Квінн утратив надію колись навчити його морської справи, як зараз учив грамоти. Він бажав розділити з хлопцем те, що було його пристрастю. А Джек дедалі більше й більше хотів читати й інші книжки. Квінн також давав йому читати чимало з віршів Джейн, які глибоко зворушили Джека. Всі вони були милі й дуже душевні.

— Він відмінник, — заявив Квінн гордо, а Джек виглядав трохи присоромленим. — Джек казав мені, що ви вчителька, — сказав він Меггі, подаючи десерт і готуючи каву.

— Була, — тихо мовила вона, почуваючись у їхньому товаристві краще, ніж очікувала. Це було товариство неймовірно різних людей, яких, одначе, поєднали сусідство, обставини й добрі наміри. — Я не викладаю вже більше двох років. — У її погляді майнула туга.

— А що ж ви викладали? — спитав Квінн із зацікавленням. Він легко міг уявити її в оточенні маленьких діточок, ще дошкільнят.

— Фізику в старших класах, — сказала вона, чим дуже здивувала його. — Предмет, який усі ненавидять. Але в мене все було не так. Більшість моїх учнів були таки справді здібними. Вони обирали фізику тільки тому, що добре розумілись на ній. Інакше вони обрали б біологію, прикладну математику, якусь іншу природничу науку. Більшість моїх учнів потім вивчали фізику в коледжі.

— Це означає, що ви добре вчили їх. Я в коледжі завжди любив фізику, але не обирав її у старших класах. А чому ви перестали викладати? — обережно запитав він, і її відповідь вразила й засмутила його.

— Помер мій син. Усе ніби завмерло після того, — чесно зізналась вона. Жінка поводилася дуже природно, і Квіннові це подобалось. — Він покінчив життя самогубством дев’ятнадцять місяців тому. — Вона могла сказати, скільки тижнів і днів тому це трапилось, але не стала робити цього. Їй було тяжко, що лік пішов на місяці, а скоро піде на роки. Час повільно подовжував нездоланну відстань між ними. І вона не могла нічого вдіяти, так само як не могла контролювати його останніх дій. — Він страждав від тяжкої депресії. Більшість депресивних підлітків не доходять до самогубства, навіть якщо й думають про нього. А Ендрю не зміг нічого вдіяти. Коли він почав учитись у старших класах, то втратив владу над собою. А в мене просто немає душевних сил повернутись до школи після його смерті. Керівництво пожаліло мене й дало відпустку, щоб я хоч якось загоїла свої рани. Але відтак я зрозуміла, що не готова повернутись. І не певна, що колись зможу.

Проте вона розуміла, що рано чи пізно їй доведеться працювати — якщо не в школі, то в іншому місці.

— Але що ж ви робите зараз? — лагідно спитав Квінн.

Меггі зітхнула, перш ніж відповісти.

— Я почала консультувати таких батьків, як я. Не впевнена, що надаю їм суттєву допомогу, але принаймні намагаюсь. А тричі на тиждень я працюю на телефоні довіри для підлітків у суїцидальному стані. Мені провели цю лінію прямо додому, отже, я можу працювати вдома. Не знаю, чи добре я виконую свою справу, та принаймні я відчуваю, ніби роблю щось корисне, замість того щоб просто сидіти вдома й думати, яка я нещасна.

Квінн подумав, чи не заважає така робота загоєнню її рани, але, незважаючи на сумні очі, вона видавалася доволі врівноваженою особою. Він знов подумав, де її чоловік, але не хотів питати її. Проте вона трохи згодом усе розповіла сама.

— Можливо, я б уже й повернулась до своєї роботи, але смерть Ендрю стала причиною мого розлучення. Мій чоловік і я весь час дорікали одне одному щодо того, чого ми не могли змінити чи зупинити. Між нами й так не все було гаразд, а за рік після смерті Ендрю шлюб зовсім розпався. Він пішов за два дні після роковин Ендрю. За тиждень до Різдва ми розлучились остаточно. — Вона вимовила ці слова дивним буденним голосом, і Квінн зрозумів, що це сталося тоді, коли він уперше побачив її, а за хвилину вона підтвердила його здогадку. — Я отримала папери поштою в день буревію напередодні Нового року. Той шторм був чимось на кшталт логічного завершення всього. Очевидно, того дня, коли я говорила з вами, я виглядала мов божевільна, — сказала вона з нотками вибачення в голосі. — Навіть не знаю, чи адекватно я поводилась і наскільки була засмучена.

— Мені ви сподобались, — запевнив її Квінн, пригадавши, як вона стояла під шаленим дощем без дощовика й парасольки. На її обличчі було якесь спустошення, коли вона говорила йому про Ніагарський водоспад на кухні. Тепер він усе розуміє краще. Судячи з усього, в неї не було потреби приховувати свої почуття, і, як йому здавалося, зараз вона почувається краще. Досить добре, щоб нарешті піти в гості. І він раптом відчув радість, що Джек примусив його запросити її. Понад усе ця жінка потребує друзів, які б розважили її. Вони втрьох — як три душі на човні серед житейського моря. І наразі Квінн на веслах. І він ураз вирішив довіритись їй, щоб жінка відчула: вона не самотня в її горі й неодмінно виживе.

— Мій син помер двадцять три роки тому внаслідок нещасного випадку на кораблі, — заговорив він, поклавши виделку на стіл і дивлячись їй у вічі через стіл, а Джек дивився на них обох. Він ніколи не чув про це від Квінна й був глибоко вражений цим відкриттям. Квінн згадував у розмові з ним тільки дочку Алекс, яка живе в Женеві. — Йому було тринадцять, і, певно, тільки зараз я збагнув, як це змінило нас обох. Я тільки глибше поринув у свою роботу, а моя дружина стала більш зосередженою, такою й лишалася. Я добре розумію, як це глибоко змінило її. Я тоді був надто завантажений і, можливо, нечутливий до цього. Я певен, що не дуже й підтримував її. Для мене було дуже тяжко говорити про це, тож я робив це вкрай рідко, а то й зовсім не говорив. Дружина написала про сина кілька гарних оповідань.

Коли він говорив це, у його очах стояли сльози, а він ще й не розповів їй, що за кілька тижнів після смерті Дуга примусив Джейн забрати геть його речі. А те, що вона не зберігала в коробках, Джейн ховала від Квінна у своїй шафі. У певному сенсі він спонукав її зробити це, а тепер, коли збагнув, що все це для неї означало, він відчув глибокий жаль за все, що говорив і робив. Тоді він гадав, що робив саме те, що треба для неї, для себе й навіть для Алекс. А тепер знає, що не мав рації. Він так багато довідався про Джейн і себе протягом тих місяців, коли її вже не було.

— Але ж ваш шлюб не розпався, — сказала Меггі, дивлячись на Квінна. Її очі пронизували його, ніби ставлячи тисячі питань. Вона хотіла запитати його, як він усе пережив і як пережила його дружина. Меггі все ще картала себе за те, що не зберегла свого шлюбу.

Вона завжди відчувала, що її чоловік не усвідомлював глибини синової депресії і, можливо, тим самим загострив його безглуздий відчай. І саме тому ніколи не могла вибачити Чарльзу смерті Ендрю, і він це знав — байдуже, говорила вона про це чи ні. А чоловік у свою чергу відчував, що вона могла зупинити це. Їх останній рік, прожитий разом, перетворився на нескінченне мовчазне звинувачення. І що б вони не робили одне для одного, це не могло повернути їхнього сина. І хоча вона відчула себе спустошеною, коли Чарльз пішов, проте знала, що то було правильне рішення для них обох. Бо їхній шлюб був уже так само мертвий, як і син. Чарльз надав їй найкраще житло, яке тільки міг, купивши їй будинок, щоб виїхати з того, де помер їхній син, і дав їй грошей, на які можна буде прожити протягом кількох років. Можливо, вона знову працюватиме вчителькою. Але зараз жінка все ще ховається від усіх, так само, як і Квінн. Він дуже добре розумів її. Вона ніби огорнулася коконом, щоб захиститись від реальності й життєвих негараздів. Мав спливти час для того, щоб вона одужала, тому Меггі свідомо довірилась часові. Але говорила вона чи мовчала — у її очах Квінн бачив муку та смуток.

— Ви пережили багато травм, — ніжно сказав Квінн, і вона кивнула. Меггі не хоче ні заперечувати цього, ні водночас виставляти себе жертвою. Незважаючи на всі несправедливості долі, яких вона зазнала, Квінн відчував, що вона і мужня, і сильна особистість.

— Багато людей у світі зазнали травм, — продовжила вона його думку, — і моя консультативна робота підтверджує це. Самогубство — це другий за чисельністю жертв кілер підлітків у нашій країні. Ми маємо ще багато зробити, перш ніж широкі верстви населення зрозуміють це. Ендрю чинив спробу двічі, перш ніж у нього вийшло.

— Чи він лікувався медикаментозно? — спитав Квінн стурбовано та співчутливо.

— Іноді. Він не хотів сидіти на ліках. Спочатку він пив їх, а потім перестав. Йому не подобалось, як він почувався після цього. Бо відтак він ставав або занадто збудженим, або дуже сонним. Зараз я багато чую про це на гарячій лінії.

Та робота, яку вона робить добровільно, викликала захоплення у Квінна. Це мила жінка, тепер було цілком зрозуміло, чому вона сподобалась Джеку. Вона відкрита, чесна й не приховує своєї вразливості. Коли Квінн розмовляв із нею, то зрозумів, що є й інші, хто страждає так само, як і він. Тоді він розповів їй про Джейн. Про ті роки, коли працював забагато й надто тяжко, — згаяний час без неї, — про те, як він відійшов від справ, про її раптову хворобу та смерть.

— Усе скінчилось іще до того, як ми довідались про це.

— Як довго це тривало? — співчутливо спитала Меггі.

— Дев’ять місяців. Вона померла в червні. Потім я п’ять місяців подорожував. Повернувся в листопаді. Приїхав для того, щоб привести будинок до ладу й продати його навесні.

— А що ви робитимете потім? — поцікавилась вона. Меггі, як фахівець, відзначила, що він обрав географічне лікування, як це називають консультанти. І вона не хотіла говорити йому, що це не допомагає. Де б він не був, проте всюди відчуватиме, що її нема, а є його провина перед нею, усвідомлена чи ні. Значно краще було б, аби він усвідомив, що має вибачити це самому собі, як вона пробачила собі й навіть Чарльзу смерть Ендрю. Якщо Квінн не зробить цього, то ніколи не позбудеться тих мук, які відчуває зараз.

— Я будую корабель у Голландії, — пояснив їй Квінн, а також розповів про місяці, які він провів на «Вікторі», після чого й виникло його рішення придбати корабель у Боба Рамзея й добудувати його. — Я збираюся деякий час поплавати по світу, може, й до кінця своїх днів, — сказав Квінн, і в його голосі звучало полегшення, ніби він знав напевне, що на борту корабля його не гризтимуть власні думки. Вона могла сказати йому про це, але не зробила цього. Але вітрильник, який Квінн описав їй, розбудив її уяву, і вона радісно посміхнулась.

— Схоже, він таки дуже гарний, — у погляді Меггі блиснуло захоплення й мало не заздрощі.

— Ви плавали під вітрилами? — Квінн, здавалось, був здивований.

— Бувало. Я виросла в Бостоні, влітку відпочивала на мисі. Любила плавати під вітрилами, коли була дитиною. Але багато років не робила цього. Мій чоловік ненавидів море, та й Ендрю не дуже любив. Це все було дуже давно.

— Джейн і моя дочка також не дуже любили море, особливо після смерті сина. Багато років тому, коли ми тільки переїхали сюди, в мене була яхта. Я продав її за рік після того, як Дуг помер. Я дуже рідко мав можливість віддатися своїй пристрасті.

Джек із великою приємністю слухав їхню розмову, радий, що саме він запропонував Квіннові запросити Меггі на вечерю. Вони мали значно більше спільного, ніж це усвідомлювали самі. І обоє потребували спілкування та дружби. Обоє довго були самотніми, обоє тривалий час жили болісними спогадами. Отож цей вечір піде їм обом на користь.

— Стовісімдесятифутовий вітрильник із двома щоглами — це, певно, дуже хвилює, — підіграла йому Меггі. — Це варто шаленої пристрасті, — додала вона, і в її очах затанцювали вогники.

— Варто зараз і буде варто в майбутньому. Корабель буде готовий у вересні.

Квінн запропонував їй глянути на креслення, і вони схились над ними, сидячи за столом, поки Джек помив посуд і приєднався до них. То був дуже хороший вечір, і Квінн здивовано відзначив, що втрьох їм сиділося значно краще. Меггі напевне внесла щось особливе, незважаючи на її тяжкі сповіді. Але в усіх полегшало на серці, коли Квінн став у найменших деталях описувати свій вітрильник. Меггі ставила доречні запитання. Вона була на диво обізнана щодо вітрильників і знала основних виробників суден, архітекторів і конструкторів. Її широкі знання дуже вразили Квінна. Нарешті він відклав убік креслення, і Джек запропонував пограти в кості, чим зазвичай вони з Квінном закінчували свої вечері щоп’ятниці. Така пропозиція розсмішила й здивувала Меггі.

— Я багато років не грала, — попередила вона і тут же примудрилася щонайменше один раз обіграти їх обох.

Потім виграв Квінн, він із них усіх грав найкраще, часто виграючи у Джека. Незважаючи ні на що, вони добре провели час, і Меггі пішла від них додому вже після півночі. Був її день за графіком працювати на телефоні довіри від першої ночі, і вона була в напрочуд гарній формі.

Джек затримався лише на кілька хвилин по тому, як вона пішла.

— Вона хороша жінка, — зауважив він, посміхаючись Квінну. — Просто пережила важкий період. То був її єдиний син… А її чоловік не виглядає надто приємним, якщо покинув її після всього цього, — зробив висновок Джек, хоча Меггі говорила про свого чоловіка досить добре. Це була і справді добра жінка, що цілком заслуговувала на те, щоб мати когось поряд. Джекові було важко уявити ті травми, які вони обоє пережили.

— У таких ситуаціях люди роблять одне одному недобрі речі, — мудро сказав Квінн, — Джейн також могла б піти від мене. Дякувати Богові, вона цього не зробила. Хоча я не був надто чуйним до її горя. Єдине, про що я міг думати — як це сталося, що я втратив сина? Мені здавалось, якщо я не говоритиму про це, біль мине сам собою, але наша осібність руйнувала нас обох.

Одначе він добре знав зі щоденників Джейн, що вона розуміла не тільки власне горе, а й його і дозволила йому переживати біль саме так, як того потребував він. Вона самотужки несла весь тягар свого горя на власних плечах — не так, як Меггі, коли та втратила сина.

Джек пішов за кілька хвилин, а Квінн іще довго сидів у кухні, прибираючи й домиваючи посуд. А коли він нарешті пішов нагору, то з вікна своєї спальні побачив світло в кухні Меггі. Він знав: вона чергує на телефоні, щоб відповідати на дзвінки підлітків. У неї все ще горіло світло, коли він ліг.

Він узяв котрийсь зі щоденників Джейн і заснув із ним, але тієї ночі він уперше думав про неї значно спокійніше. Яким би нерозумним і нечуйним він не був, проте вона все щиро пробачила йому. А може, він просто так думає. Але він не знав і, можливо, ніколи не знатиме, чи зможе одного дня пробачити самому собі.

Розділ 7

На запрошення Квінна Меггі прийшла до них із Джеком повечеряти у п’ятницю наступного тижня, і вони всі втрьох були в доброму гуморі, бо непогано провели тиждень. Вони знову говорили про вітрильники й грали в кості. Меггі принесла шоколадний торт, який сама спекла для них. А згодом їхні посиденьки вечорами щоп’ятниці стали доброю традицією і чудовим початком вихідних.

Щодо уроків грамоти, то вони також просувалися добре, бо Джек працював наполегливо. Меггі принесла на допомогу Квіннові кілька книжок, де описувались нові навчальні технології, які б допомогли Джекові. А Квінн продемонстрував їм обом останні креслення з Голландії. Будівництво вітрильника підходило до блискавичного завершення. Надворі буяв квітень, і роботу, яку виконував Джек, було майже закінчено. Квінн запросив ріелтора, який прийшов оцінити будинок. Той запропонував ще кілька речей, які Квіннові варто було б зробити, щоб будинок був привабливішим для покупців, і Квінн вирішив виставити його на продаж у травні або червні. Він не хотів продавати його так швидко, адже йому треба десь жити до того, як корабель добудують у вересні. Ріелтор запевнив його, що будинок буде продано доволі швидко, і дуже хотів цим зайнятись.

Квінн сказав про це Джекові й Меггі у п’ятницю, він уже дав Джекові список тих удосконалень, які запропонував ріелтор. І зараз хлопець уже міг його прочитати. Двоє чоловіків обмінялися посмішками. І справді, тепер уже Джек міг легко читати.

Того тижня надворі значно потеплішало, і вони втрьох обідали в саду Меггі. Вона винесла літній столик і застелила його блакитною скатертиною. Їли смажене курча, гамбургери й картопляний салат, який приготував Квінн. Усе це виглядало як весняний пікнік. Того теплого вечора Меггі була в білій лляній сукні і вперше її довге волосся хвилями лежало на її плечах. Головною новиною того вечора було те, що Джек повідомив їх про молоду й дуже милу жінку, яку він зустрів у церкві, а інші учасники вечері почали по-доброму жартувати щодо цього. Меггі сказала, що рада за нього, а Квінн заперечив: мовляв, вона невиправно романтична. Джекові щойно виповнилося тридцять шість, і вже давно настав час у когось закохатись. Тепер він уже вміє читати, йому нема чого боятись і нема чого соромитись. За десертом Меггі висловила сподівання, що він незабаром одружиться й матиме дітей.

— А як щодо вас? — він підсунув до неї стіл, на якому лежав кавун і вишні на десерт.

— Я вже це робила, — довірливо відповіла вона на те запитання. Їй уже виповнилося сорок два, і, як вона вважала, романтичні сторінки її життя вже перегорнуто. До розлучення вона прожила у шлюбі вісімнадцять років і казала, що не цікавиться новим чоловіком. Смерть сина й розлучення вилікували її від романтики, принаймні так вона говорила. Меггі збиралася завжди лишатись самотньою.

— Ви тільки на шість років старша за мене, — відзначив Джек, а Квінн розсміявся.

— Вам можна було б зійтися, — під’юдив він. Джек уже й сам думав про це, але не хотів псувати їхньої дружби, а доля в образі дівчини, яку він зустрів у церкві, покликала його в іншому напрямку.

— Я так не думаю, — зі сміхом відповіла Меггі на слова Квінна. Це було любляче й доброзичливе, але надзвичайно дивне тріо. І всіх трьох засмучувала думка про те, що за кілька місяців їхні вечері щоп’ятниці мають закінчитись. Квінн відпливе на своєму кораблі, Джек також невдовзі зустріне жінку свого життя — якщо нею стане не ця, то, напевне, наступна. А Меггі мала єдиний план: повернутись із вересня до вчителювання. Більше нічого вона не хотіла, нікуди не хотіла їхати, ні з ким не хотіла бути. Самота стала для неї тим безпечним, зручним коконом, у якому вона ховалася від усього, так само, зрештою, як і Квінн. Але Меггі відчула, що їй варто повернутись до роботи.

Наступної п’ятниці Квінн здивував їх. Погода стояла тепла, не така, як тиждень тому. Але дні були довгі й сонячні — відчувалося, що літо вже близько.

— Що ви робите завтра? — запитав він ніби знічев’я, хоча насправді все спланував. Хоча ця ідея спала йому на думку під впливом хвилинного настрою, коли він пішов подивитися змагання вітрильників у середу ввечері у яхт-клубі.

— Завтра я працюю у вас, — звично відповів Джек. На вечір же в нього було заплановане побачення. Він попередив ту жінку, що зайнятий вечорами в п’ятницю. Він назвав це грою в покер, бо не хотів розповідати про Квінна, Меггі та свої уроки грамоти. Та жінка нічого не знала, він досі іще соромився говорити про це. Кілька тижнів тому Меггі порадила йому нічого не говорити. То була його особиста справа, одначе вона зауважила, що його уроки грамоти є його великим досягненням, яким він має пишатись.

— А я збиралася завтра прибрати в саду, — відповіла Меггі.

Усі вечеряли в кухні Квінна, як це бувало вже багато разів. Із них трьох він куховарив найкраще й мав хороше приладдя. Меггі рідко щось готувала, жила переважно на фруктах і салатах. Та й сама зізналася їм, що відтоді, як помер її син, вона майже нічого не готувала і не хоче цього. Думки про те, щоб готувати їжу для когось, викликають у неї спогади про те, що вона втратила і яким було її життя. Тож усі віддавали перевагу кухні Квінна, а він казав, що й сам готує залюбки.

— У мене є краща ідея, — почав Квінн загадково. — Ви обоє маєте прибути сюди на дев’яту ранку й бути в спортивному взутті, — сказав він, а Меггі розсміялась і підвела брови. У неї була дуже приємна зовнішність, хоча Квінн цього, здається, не помічав. Вона стала для нього ніби молодшою сестрою і старшою — для Джека. Усі троє стали одне одному немов родиною. Це було те, чого вони потребували понад усе.

— Якби я не знала вас краще, містере Томпсон, я б подумала, що ви запрошуєте нас вийти в море під вітрилами. — Вона намагалася відгадати, що вони робитимуть, а він сміявся з неї.

— Мій корабель у Голландії. Йому довго плисти сюди, щоб покатати вас. Просто одягайте кросівки й не ставте зайвих питань.

— А як же я закінчу поручні для ваших сходів? — стурбовано запитав Джек.

— Це зачекає, — запевнив його Квінн. Він виглядав дуже задоволеним собою, а Меггі трохи стурбованою.

— Сподіваюсь, ми не їдемо на природу? Я занадто ледача та ще й не у формі, крім того викинула свої похідні черевики минулої зими, бо присяглася більше не ходити в походи.

— Довіртесь мені, — м’яко наказав Квінн. Того вечора вона виграла в нього в кості і з трьома доларами в кишені переможно пішла додому працювати на телефоні довіри до третьої ночі.

Наступного ранку Меггі дзвонила в його двері рівно о дев’ятій, одягнена в джинси, старий светр і штормівку. Ранок був холодний і вітряний, проте дуже ясний. У бухті й близько не було туману, Квінн із Джеком уже пили каву. Тільки-но двері відчинились — вона побачила Квінна в джинсах, грубому светрі та… корабельних чоботах.

— Ви ж говорили кросівки, — сказала вона з докором. Сама ж узула яскраві полотняні кросівки, як він і просив, одягла червоний светр їм у тон, і її очі аж сяяли від якогось передчуття. — Я хочу знати, куди ми збираємось.

— На все свій час, моя люба. Не будьте нетерплячою, — наказав Квінн. Вони вже звикли спілкуватися між собою як брат і сестра.

— Боже, мене збираються кудись затягти! — жартувала вона, приєднуючись до двох чоловіків у кухні й беручи свою чашку кави.

Їхні зустрічі щоп’ятниці здружили їх, вони стали почуватись у товаристві одне одного вкрай комфортно. Коли Меггі йшла до них, вона ніколи не турбувалася, що одягти, як підфарбуватись. Її довге чорне волосся було чисто вимите й зв’язане стрічкою. Квінну подобалось, коли воно вільно лежало на плечах, але він ніколи не говорив їй про це. А тепер, коли він глянув на неї, то мимоволі подумав: а як виглядатиме вона, якщо підфарбує губи? Вона ніколи не переймалася цим і не намагалась приворожити когось із них. Зваба жодним чином не входила в її плани.

Невдовзі вони сіли в машину Квінна, і Меггі відзначила, що це вперше вони ідуть кудись усі разом. Протягом кількох місяців «географічні» кордони їхніх стосунків були обмежені кухнею Квінна. І вона подумала: як добре їхати кудись, тим більше в загадковому напрямку, який визначив їм Квінн. Він був у доброму гуморі, виглядав щасливим і грайливим, з’їжджаючи по Вальєхо й повертаючи ліворуч по Дівізадеро. Вони їхали в напрямку до води й повернули вздовж берега по Морському бульвару. Меггі подумала, чи не поїдуть вони по мосту Золоті Ворота кудись у напрямку Саусаліто. Але тут він повернув праворуч до території яхт-клубу Святого Франсіза. Вона подумала, чи не обідатимуть вони десь на одній із палуб клубу, спостерігаючи за регатою, яка повертається після плавання під вітрилами.

— Це чудово! — вигукнула вона щасливо, і Джек посміхнувся їй. Вона сиділа поряд із Квінном, а Джек — ззаду.

— У мене побачення о сьомій, — нагадав він Квіннові. — Я маю бути вдома в цей час, інакше вона мене приб’є.

— Ти будеш удома раніше, я тобі обіцяю, — запевнив його Квінн. Він припаркував машину і повів їх до порту, де стояли човни, і раптом Меггі побачила її й одразу подумала, що вони ідуть саме до неї. То була чудова яхта, значно більша за ті, які давали напрокат у яхт-клубі. Хоч вона була менша за ту, яку він будував, проте це була стодвадцятифутова красуня.

Квінн упевнено пішов по містку, ступив на борт і простяг руки своїм супутникам.

— Проходьте сюди обоє. На сьогодні вона наша. Не гайте часу.

Коли вони піднімались на борт, Джек був ошелешений, а Меггі — просто в екстазі. Команда з чотирьох людей чекала на них. Це був справді неймовірний вітрильник. Унизу містилися чотири каюти, гарна їдальня на палубі й мотузяна драбина до невеличкої рубки. А головний салон був розкішний і дуже зручний, де вони могли б вечеряти або проводити час у негоду. Корабель називався «Моллі Б», на честь доньки власника. Власник був старим другом Квінна і щойно перегнав свою яхту на літо сюди з Ла Джоли. Квінн зафрахтував її на день, щоб розважити Меггі й заохотити Джека.

Коли вони зійшли на корабель, Джек вдивлявся в кожну щонайменшу дрібницю. Найбільше його вразило те, як були виконані дерев’яні частини, а Меггі не могла дочекатись, коли вже вони вийдуть із бухти й попливуть під вітрилами. Квінн виглядав не менш щасливим за них обох. Він приділяв однакову увагу обом своїм друзям і був задоволений, коли Джек завів легку й невимушену розмову зі стюардесою, молоденькою дівчиною з Англії. Його увага до неї дозволила Квіннові відокремитись і сісти разом із капітаном та Меггі за розмову про плавання під вітрилами. Того дня вітер був саме для вітрил. Вони пройшли під мостом Золоті Ворота й узяли курс на Фараллони, і ніхто з них не зважав на те, що корабель трохи гойдало. Квінн зітхнув із полегшенням, побачивши, що Джек не потерпає від морської хвороби.

— Ви безшумний, як сам диявол, — пожартувала Меггі, сидячи поряд із ним на палубі й насолоджуючись вітром і сонцем, що пестило її обличчя. Незважаючи на незначну прохолоду, було доволі тепло. — Ви нам просто влаштували свято, — із вдячністю сказала вона.

Якби Меггі насмілилась, то могла й обняти його за шию й пригорнути до себе. Але навіть після багатьох проведених разом вечорів щоп’ятниці вона все ще трохи ніяковіла в його присутності. Навіть у найтепліші хвилини Квінн тримав невелику дистанцію стосовно інших. Сяйво її очей свідчило про те, як добре їй, і йому було цього досить. День минув саме так, як він того хотів.

Коли по обіді вони повернулись додому, всі троє були щасливі й натомлені. Квінн радів, що їм обом сподобалась прогулянка, і дорогою назад вони тільки про це й говорили. Вони не хотіли розходитись, як і не хотіли сходити з «Моллі Б». Джек подякував усім членам команди й особливо Квіннові. А Меггі не могла й дібрати слів подяки. Вона у відповідь запросила його до себе на обід, але він сказав, що наразі зайнятий. Квінн іще не владнав справи з заповітом. Здавалось, це триватиме вічно.

Джек розпрощався з ними, щоб не спізнитись на побачення. Меггі ще раз подякувала Квіннові, йдучи додому. Вона виглядала як дівчинка — зі зв’язаним у хвіст волоссям, у білих джинсах, яскравому светрі й кросівках. Квінн посміхнувся, як робив це протягом усього дня, дивлячись на неї. Для нього було важливо, що вона любила плавати під вітрилами на ділі, не лише на словах. Але хто б цього не любив на такій розкішній яхті, як ця, котру він зафрахтував! Меггі не могла й уявити собі, якою незрівнянною буде та, яку він собі будує в Голландії; вона б хотіла побачити її, хоч він і говорив, що не припливе на ній до Сан-Франциско, хіба що заїде дорогою до південної частини Тихого океану. Але до того він збирався плавати навколо Африки та Європи.

Квінн спокійно сидів у своїй вітальні з чашкою чаю, читаючи спеціалізований часопис про вітрильники, коли Меггі подзвонила в його двері. Вона була все ще в тому самому одязі, її волосся пасмами повибивалося з-під стрічки, і виглядала вона трохи зніяковілою.

— Не думала турбувати вас, — вибачилась вона, — я просто хотіла подякувати вам. — Меггі принесла велику каструлю під кришкою, а під пахвою тримала французьку хлібину. Вона зварила для нього його улюблені макарони. — Це для вас. Я подумала, що ви, певне, голодні. — Фактично він саме подумував про вечерю, але лінувався щось робити для цього, отже, те, що вона принесла, було до речі. — Від мого дитинства в мене не було кращого дня, — щасливо сказала вона й додала: — Дякую вам, Квінне. Усе було так чудово! Ви могли й не брати мене, але спасибі, що взяли.

Обоє посміхнулися, згадуючи як це сподобалось і Джеку. Він навіть не помітив хитавиці й того моменту, коли вони міняли курс або коли човен хилився над водою настільки, як це йому дозволяла його конструкція. Меггі все це дуже сподобалось, бо нагадало їй щасливі днини її дитинства.

— Ви відважний моряк, — похвалив її Квінн, заносячи в кухню каструлю з макаронами. Там були ще й помідори, базилік та шматки ковбаси. Жінка готувала таке в одну з п’ятниць, коли вони вечеряли в її домі, і він говорив, що йому сподобалось.

— Сьогодні я не заслужила такої оцінки, — скромно відповіла вона, але з того, як вона розмовляла з членами команди, він зрозумів, що якби щось сталося, вона точно знала б, як поводитись. І він бачив той її схвильований захоплений погляд, який буває в спраглих моряків, коли вони потрапляють на борт корабля.

— Колись ми ще раз вийдемо в море. Мої друзі, що зараз у Європі, залишили тут свою яхту. — Корабель належав ще одним колишнім колегам по бізнесу.

Він відчув запах макаронів, коли підняв кришку з каструлі, і, вдячно глянувши на неї, запросив Меггі приєднатись до нього.

— Я не збиралася напрошуватись на вечерю, — ніяково відповіла вона. — Я просто хотіла подякувати вам за чудовий день. Мені й справді дуже сподобалось.

— Нам усім сподобалось. Чому б вам не поїсти зі мною макарони, а потім ми зіграємо в кості? Мені потрібні гроші, — пожартував він.

Якусь мить вона вагалась, але він наполягав, і вона врешті-решт погодилась. Він поставив дві тарілки, і вони звично сіли за кухонний стіл. Коли він уже почав їсти, вона зробила салат. Протягом усієї вечері друзі говорили про кораблі й вітрила. Він дуже пожвавлювався, коли говорив про море, більше, ніж говорячи про будь-що інше, наприклад про бізнес, друзів або подорожі. Квінн завжди говорив про Джейн із сумом, а про Алекс — напружено. Але коли починав говорити про вітрильники, то розслаблявся, весь аж сяяв і вмить ставав збудженим.

Вона здивувалася, як швидко проминув той вечір у його товаристві. А коли вони зіграли в кості, була вже десята, і вона відчула себе винною, що відвернула його від того, чим він збирався зайнятись того вечора. Допомігши йому помити посуд, вона забрала свою каструлю з-під макаронів, а він пішов провести її додому.

— Дякую за пречудовий день, — сказала вона, щасливо посміхаючись йому.

— А я дякую за вечерю. Ви винні мені десять доларів, — нагадав він їй. Того вечора в нього неможливо було виграти, але вона й не піддавалась йому. Це був найкращий день від смерті Ендрю, та й від часу задовго до того. — Ви сьогодні чергуєте на телефоні? — спитав він, відчуваючи, як йому добре поряд із нею. Власне, йому завжди бувало так: Меггі стала для нього напівсестрою-напівдругом.

Того вечора, поки вони говорили про море й вітрила, Квінн дещо вирішив. Він збирався зачекати й подивитись, як усе складеться, і сказати їй про це трохи згодом, коли вони зустрінуться, можливо, наступної п’ятниці. Вони рідко зустрічаються на вулиці, бо обоє нечасто виходять із дому. Джек був ніби посередником між ними, передаючи новини й привіти в обох напрямках протягом усього тижня, бо він бачився з ними обома, відвідуючи обидва будинки і працюючи то тут, то там.

— Я чергуватиму на телефоні від дванадцятої, — просто відповіла вона. — У мене є постійний абонент, симпатичний хлопець, йому чотирнадцять. Минулого року померла його мама. У нього, я так думаю, важкий час. Я помічаю за собою, що й правда сумую за дітьми.

Меггі вже остаточно вирішила повертатись у вересні до школи, попрацювати на старому місці принаймні місяці зо три. Вона замінятиме вчительку, яка прийшла на її місце, а зараз збирається у декретну відпустку. Школа обіцяла щось іще підшукати для неї, а Квінн погодився, що повернення до роботи буде корисним для її здоров’я.

— Щасти вам на вашому телефоні цієї ночі! — лагідно сказав він.

Можна тільки уявити, якою вмілою була вона у спілкуванні з підлітками. Це була душевна й відкрита людина у спілкуванні, і відтоді, як вони зустрілись, Меггі потроху знов ставала тією ж квітучою жінкою, якою колись була. Ці вечері щоп’ятниці пішли на користь їм усім, і навіть йому.

— Ще раз дякую, Квінне, — раптом вона відкинула всі умовності й обійняла його.

Він виглядав здивованим, а вона посміхнулась йому й за мить пішла. Двері зачинилися за нею, і він рушив додому. Її волосся торкнулось його щоки, і він міг відчути запах її парфумів — запах свіжості, який був таким природним для неї. Ніби подув вітру, літнього бризу, який прилетів до нього, щоб розвіяти той сум, який мучив його так довго. І він зробив для неї те саме. Він став тим якорем, за який вона зачепилася, щоб не потонути. А Джек був тим клеєм, який тримав їх разом. Квінн дякував долі, що вони всі зустрілись, і знав, що сумуватиме за ними, коли поїде звідси. За п’ять місяців, коли його корабель добудують, усі троє підуть своїм шляхом, але є надія, що кожен із них стане кращим, ніж був до їхньої зустрічі. Буревій у новорічну ніч, який звів їх разом, виявився для них усіх благословенням.

Розділ 8

Наступної п’ятниці, коли вони зібралися, як завжди, на вечерю, Квінн поділився з ними новиною. Він зафрахтував «Моллі Б» на все літо до вересня, коли він планує від’їхати. Відтак він запросив їх обох на наступні вихідні. Цього разу Джек не міг, бо вже домовився їхати на пікнік зі своєю новою дівчиною та її друзями. Але Меггі надзвичайно зраділа.

— Ви й правда цього бажаєте, Квінне? Я не хочу бути набридливою чи нав’язливою. І боюсь бути тягарем для вас.

— Я б не запрошував вас, якби не хотів, щоб ви погодились. Я вирушаю на ній завтра. Ви хочете прийти?

Дивлячись на нього з сором’язливою посмішкою, вона погодилась.

Та субота була ідеальним днем для виходу в море. Він зустрівся з нею біля своїх дверей. Меггі була у грубо сплетеному білому светрі, джинсах та у своїх яскраво-червоних кросівках, що в його очах робило її схожою на дитину. Був холодний вітряний день, мало не штормовий, і вони вийшли з гавані на чималій швидкості. Море було суворе, і він бачив, що Меггі це подобалось. Стюардеса заслабла на морську хворобу, й обід для них приготував один із матросів. Їм подали сандвічі й чай, і вони їли їх просто на палубі, і Меггі посміхалася, сидячи поряд із ним. По обіді з’явилося сонце. Повечеряли вони також на кораблі й повернулись додому щасливі й розслаблені.

— Так чудово, що ви запрошуєте мене на корабель, я навіть і не знаю, чим заслужила це, — вдячно сказала Меггі, коли вони їхали додому. Він змінив її життя своєю добротою й шляхетністю, а також і цими подорожами на борту «Моллі Б». Вона не могла збагнути, як віддячити йому, а коли сказала йому про це, то у відповідь почула, що йому просто добре в її товаристві. Квінн сказав, що завтра знову іде на кораблі, і знову запросив її. — Чи не буде це нахабством? — чесно запитала вона, і він розсміявся.

У його голосі останнім часом з’явилося щось легке й щасливе. Його дружба з Джеком і Меггі полегшила тягар життя. Він виглядав щасливішим і не таким похмурим.

— Зовсім не нахабство. Я можу поїхати сам, як тільки захочу цього. Я таки збираюся поплавати на ній сам два дні на цьому тижні. Але завтра я не хочу бути сам. Чому б вам не поїхати зі мною?

Вона бачила по його очах, що він говорив саме те, що думав, до того ж їй також було добре в його товаристві. Отже, вона поїхала з ним.

Погода стояла сонячна, дув легкий бриз. Вони підпливали до острова Янголів і засмагали на палубі — Квінн у плавках, а вона в купальнику. А коли того вечора вони зійшли на берег, Меггі відчула, що вони стали друзями на все життя. По дорозі додому він говорив про Джейн. Він розповів їй про ті вірші, які Джейн присвятила йому, більшість із яких він і не читав до її смерті. Але коли він говорив про це зараз, у його голосі звучав не так біль утрати, як гордість. Нещодавно до нього почало повертатися здоров’я.

— Це просто приголомшує: ви довго думаєте, ніби знали когось, а потім з’ясовуєте, що зовсім ні, — мовив він замислено, а Меггі посміхнулася, зітхнула та глянула на нього.

— Я відчуваю те саме щодо Чарльза, але не так, як це було у вас, а зовсім навпаки. Коли він пішов, я запитувала себе, чи знала я, ким він був протягом вісімнадцяти років нашого шлюбу. Це дивне почуття і в моєму випадку не дуже добре. Гадаю, після смерті Ендрю Чарльз зненавидів мене. Йому треба було на когось перекласти провину, і він обрав мене.

Вона пережила подвійну травму, втративши їх обох, і Квінн міг тільки здогадуватись, чого це їй коштувало. Він побачив це по її очах того дня, коли вони зустрілися вперше, наступного дня по тому, як вона отримала заяву про розлучення. То не було для неї несподіванкою, але все одно це мало зробити їй боляче, і він міг лише здогадуватись, наскільки боляче. Її чоловік завдав їй останнього удару, і це підкосило її, та, здається, вона потроху спиналася на ноги. Дружба з Квінном стала для неї могутнім джерелом сили й душевного спокою, та й для Джека також. Саме Квінн був для обох чимось на кшталт якоря. Джек був спільною ланкою для них усіх. А Меггі несла світло, радість, добро для Квінна значно більшою мірою, ніж вона могла подумати чи уявити собі. Він радів від тепла її душі, від її енергії, стриманого гумору та від її доречних дотепів. Але понад усе його приваблювали її ніжність і здатність до співчуття, спрямованого до нього і Джека. У ній було щось материнське, а обидва чоловіки — і Квінн, і Джек, — самі того не усвідомлюючи, потребували саме цього і навіть тужили за чимось таким. Вона ніби стала підтримкою для двох загублених хлопчаків, якими кожен із них був до того, як усі зустрілись. А тепер вони всі стали сильніші.

Меггі довідалась від Джека, що того тижня Квінн виходив у море і протягом двох днів плавав уздовж берега. Він повернувся додому у п’ятницю вранці й був у доброму гуморі, коли вони зустрілись увечері. Він розповів їм про це, а також відзвітував про стан будівництва його власного вітрильника в Голландії. Все рухалося згідно з планом, і Меггі раділа за нього, хоча вже й починала думати зі страхом, що воно буде, коли він поїде звідси назавжди. Так, вони й надалі зможуть бачитись із Джеком, але Джек, здається, почав дуже серйозно ставитись до жінки, яку зустрів, і вона знала, що одного дня в його серці більше не залишиться місця для неї. Звичайно, кожен із них має власний життєвий шлях, яким варто просуватись уперед. Але зараз їм усім так добре зустрічатись.

На вихідні вона знову плавала з Квінном на «Моллі Б», а коли в суботу ввечері він проводжав її додому, то запросив знову плавати з ним наступного тижня. Він уже почав показувати свій дім покупцям і не хотів бути присутнім під час огляду. Було важко повірити, що вже початок травня. Їй не було чого робити, тож вона погодилась поїхати з ним. Меггі сказала йому, що стала фанаткою вітрил і насолоджується кожною хвилиною в морі.

Команда давала їм можливість побути наодинці, розмовляючи з ними тільки якщо вони того самі хотіли. Вони разом тихо йшли вниз уздовж узбережжя, а після обіду Меггі лягла на палубу поряд із Квінном і заснула, а коли прокинулась, він також сопів уві сні поряд із нею. Коли вона глянула на нього, то посміхнулася сама собі — мовляв, як давно вона не лежала поряд із мужчиною, навіть із другом.

— Чому ви посміхаєтесь?

Поки вона так дивилась на нього, його голос звучав низько, тихо і проникливо.

— Звідки ви знаєте, що я посміхаюсь? Ваші очі заплющені, — сказала вона ніжно, відчуваючи бажання пригорнутись до нього, але не хотіла, щоб він подумав про неї щось не те. Вона зголодніла за ніжністю й дотиками. Адже так давно не мала цього. І близькість Квінна нагадала їй про існування такого, та й узагалі була дуже приємна їй.

— Я знаю все, — мудро відповів він, розплющуючи очі й поглядаючи на неї. Вони знаходились неподалік від носової частини корабля, лежачи поряд на зручному матраці. Команда перебувала на капітанському містку й на кормі, тож їм було так добре побути наодинці. — Про що ви думаєте, коли посміхаєтесь? — спитав він, коли повернувся й поглянув на неї, зіпершись на руку головою. Вони були ніби в одному ліжку — хіба що були одягнені.

— Я посміхаюсь, бо ви такий добрий до мене… і мені так добре з вами тут, Квінне… Я буду сумувати за вами наступної зими, коли вас тут не буде.

— Ви тоді вже будете зайняті. Знову працюватимете вчителькою. — Він на мить замовк, глянув на неї, а потім заговорив до неї дуже ніжно. Вони лежали в укритті, під вітрилами, де вітер не тривожив їх. — Я також сумуватиму за вами, — сказав Квінн, дивуючись сам, що, власне, він мав на увазі.

— Чи не будете ви занадто самотнім, коли поїдете звідси? — спитала вона, мимоволі підсуваючись ближче до нього. Ні вона, ні він не усвідомили цього. Просто так було легше розмовляти.

— Я потребую саме цього, — спокійно мовив він. — Я вже більше не прив’язаний до цього місця. І ні до чого більше не прив’язаний. Моє коріння вирвано… як ті наші дерева, які впали минулої зими… Я також упав і пливу по воді.

Коли вона почула ці слова, їй стало його дуже шкода, їй захотілось узяти його за руку, але не було впевненості, що це сподобається йому. Утримати його було неможливо, принаймні вона не мала права вмовляти його. Єдине, що вона могла робити, це провести його в дорогу й побажати йому щастя в його мандрах. Їхній спільний час був обмежений і скоро мав добігти кінця.

— Так само було й у часи мого одруження. Багато разів я від’їздив і повертався, але ніколи не відчував себе пов’язаним із чимось. Я завжди хотів бути вільним. Моя родина розплачувалася за це дуже високою ціною, проте я нічого не міг удіяти. Гадаю, Джейн це розуміла, але їй було страшенно боляче. — Більшість її поезій було присвячено цьому, розумінню того, що він має їхати, та усвідомленню того, що свобода йому необхідніша, ніж дружина. — Я почувався дуже нещасним, коли думав про те, що хтось триматиме мене на мотузці.

— А якщо вас ніхто ні на чому не триматиме? — спокійно спитала вона.

— Я плаватиму навколо світу й, імовірно, зможу повернутись назад, як пляшка з посланням усередині в океані, — сказав він, посміхаючись їй. Він міг знову вдихнути її парфуми й відчути її тепло, поки вона лежала поруч.

— І що буде в тому посланні? — ніжно спитала вона, а він мимоволі обійняв її й пригорнув ближче до себе, поки вони лежали горілиць, дивлячись на небо й вітрила вгорі. У кожного з них не було такої людини на всій землі, з ким хотілось би бути разом. Йому було дуже добре поряд із нею, і він не відчував різниці в роках, так само, як і вона.

— Послання буде приблизно таке… — розмірковував він. — «Я не можу бути іншим… Навіть якщо…» Або в посланні буде: «Я люблю тебе, але хочу бути вільним… якщо ні, я помру… як риба, викинута з океану, котра широко розкриває рота… Мені потрібні океан і сонце, коли воно сідає…» Це все, чого я хочу зараз, Меггі… широкий відкритий простір. Можливо, я завжди хотів саме цього, просто раніше не був чесним із собою. А тепер мушу. — А потім він глянув на неї, на її голову, що пригорнулась до його плеча, й посміхнувся. — Ти коли-небудь бачила зелений спалах перед тим, як сонце сяде? Це можна спостерігати якусь мить, якщо поглянеш туди в належний час. Це найдивніша мить призахідного сонця, і якщо моргнеш, ти пропустиш цю мить… Це все, чого я зараз хочу… цю ідеальну мить, зелений спалах, коли сідає сонце й настає ніч… Я завжди стежу за призахідним сонцем, коли випадає нагода…

— Можливо, зелений спалах, який ти шукаєш, усередині тебе. Можливо, по нього не треба їхати так далеко, як ти думаєш.

Меггі знала: тікаючи до, він і досі втікає від, але водночас усвідомлювала й те, що лише він сам має відкрити це для себе.

Вона мала й власну внутрішню боротьбу, причиною якої був Ендрю: чи могла вона змінити ситуацію, чи могла зупинити його, чи несе вона відповідальність за його смерть, як казав їй Чарльз? Але нарешті настав той момент, коли вона зрозуміла, що нічого не могла вдіяти. Істина прийшла до неї тисячами мізерних скалок, із яких нарешті склалося чітке зображення. Це прийшло з розмов з іншими людьми по телефону вночі, під час довгих нічних самоспостережень. Це прийшло у хвилини молитви, у ночі гірких сліз, але, зрештою, те, що вона побачила, зазирнувши в себе, заспокоїло її. Вона не могла врятувати сина, вона не могла нічого змінити. Усе, що вона могла, це прийняти той факт, що тепер він пішов, що він обрав цей шлях. Треба було прийняти це й підкоритись, усвідомлюючи, що коли ти любиш когось, то маєш любити настільки, щоб відпустити його назавжди. То був її зелений спалах, і вона сподівалася, що одного дня Квінн також побачить його. Він і досі страждає від того, чого не зробив, але й не міг зробити, і поки він не підкориться і не прийме того, що він нічого не може змінити, навіть себе, він буде тікати. Істина полягала в тому, що сенс життя не у втечі, та це неможливо нікому пояснити. Квінн має знайти ці відповіді сам і зрозуміти, що, куди б не поїхав, він ніде не буде вільним, і немає значення, де саме він шукатиме свободу.

Меггі дивилась на нього, і в її погляді було все, про що вона думала. Жінка відчула вдячність до нього за все, що він дав їй. Нараз вона повернула до нього обличчя й поглянула йому у вічі. І тоді він нахилився до неї й поцілував, і вони завмерли у просторі на нескінченну мить, заплющивши очі і відчуваючи їхній зелений спалах. То був момент, коли два світи поволі наближались один до одного й зливались один з одним, і обоє не хотіли, щоб та мить минала. Спливло чимало часу, поки він розплющив очі й глянув на неї. Він бажав її, але знав, що має бути чесним із нею, бо якщо це станеться, вони обоє постраждають.

— Я не знаю, що це відбулось, — ніжно сказав він, і Меггі кивнула. Протягом місяців їхньої дружби вона прийшла до розуміння, хто він. — Я людина без минулого та майбутнього, я можу запропонувати тобі тільки сьогодення. Моє минуле нічого не варте, а майбутнього в мене немає і, певне, ніколи не буде, і воно не з тобою. Я можу дати тобі тільки цю мить, тільки те, що є зараз, до того, як я від’їду. Чи тобі цього досить, Меггі?

Квінн хотів цього і боявся, що цього не буде. Коли він дивився на неї, він згадував усі ті роки, коли Джейн дивилась на нього із таким розчаруванням і болем. Тепер Квінн знав, що хоч він і любив її, та вона потребувала значно більшого, ніж він їй давав, тож він не хотів опинитись із кимось іще в такій самій ситуації. Але ця жінка була іншою, і, можливо, протягом тих небагатьох місяців, які він проживе тут, вони зможуть побути разом. Вона хоче від нього тільки цього.

— Годі, Квінне… Я в такій самій ситуації, як і ти.

Минуле було занадто болісне, майбутнє непевне, тож обоє мали тільки теперішнє й те, що воно може принести. Вони засвоїли цей урок незалежно одне від одного, кожен прийшов до цього своїм страдницьким шляхом, і жоден не хотів змушувати іншого страждати або мучитись самому.

— Я від’їду у вересні незалежно від того, щось відбудеться між нами чи ні. Ти це розумієш? — у його голосі чулася впевненість, і вона знову спокійно погодилась.

— Я знаю, — прошепотіла вона й сказала собі: що б не трапилось, немає значення, наскільки сильно вона закохається в нього, вона все одно не затримуватиме його. Любити його можна було тільки так. Любити його означає ніколи не тримати, відпустити його, і вона усвідомлювала це всією душею.

Меггі підкорилась, коли він міцніше пригорнув її. Вони присунулись ближче, мовчки дивлячись на вітрила. Їм не було чого говорити. Кожен і без того мав усе, чого хотів. Вони бажали тільки лежати поряд, дивлячись на вітрила на тлі відкритого неба.

Розділ 9

Коли тріо знову зібралось у п’ятницю на вечерю, Джек відчув, що між ними щось змінилось, але не міг збагнути, що саме. Квінн виглядав щасливішим і розкутішим, ніж протягом цих місяців. А коли Меггі сіла за стіл, її довге волосся лежало на спині розплетене. Попередню ніч вони провели разом на «Моллі Б». Вони нічим не стримували одне одного, їхній час належав їм. Але дедалі більше часу вони стали проводити разом.

І, як завжди, коли вони грали в кості, Квінн здебільшого вигравав. Джек пробув із ними до півночі, і Меггі збиралась іти додому в той час, що й він. А наступного ранку вони з Квінном знову плавали під вітрилами. Вони ніколи не кохались у чиємусь будинку, Квінн навіть і подумати не міг лягти з Меггі в те саме ліжко, яке він ділив із Джейн, отже, вони цього й не робили. Але «Моллі Б» стала для них чимось на кшталт нейтральної території, і вони стали почуватися там, як удома. Вони й самі дивувалися своїй взаємній пристрасті. Квінн не відчував такого протягом років. І, хоча сам не зізнавався в цьому, він почувався з Меггі так, ніби повернув свою молодість. Їхня пристрасть та кохання, крім усього іншого, давали їм мир і спокій. То був союз, який лікував їхні душі. Вона не чекала цього протягом минулих років, так само й він. Але обоє зустрілися в цей рятівний час.

Минув іще один місяць, коли одного вечора Джек, стоячи біля плити, нарешті збагнув усе. Він тільки не зрозумів, чому він не здогадався раніше. Сплив іще час, коли він нарешті наважився заговорити про це з Квінном.

— Я пропустив момент? — запитав він із сором’язливою посмішкою, не знаючи, як саме поставити питання про те, що так цікавило його. Квінн залишався «старшим по групі». Але ж він збирався дуже скоро відчалити.

— Про який момент ти говориш? — Він подивився на свого молодшого друга. Джек уже спитав так, ніби робив це все своє життя, і Квінн пишався ним.

— Ви і Меггі?.. Адже це правда?

— Цілком можливо, — Квінн посміхнувся й подав йому келих вина. Вони вже завершили урок, і зараз Квінн тільки шліфував свій діамант. Разом читали Роберта Фроста й Шекспіра і всіх поетів, яких любила Джейн і яких жадібно поглинав Джек. — Я не знаю, що це таке, — сказав Квінн відверто. — Що б це не було, але нам обом дуже добре, і для нас цього досить.

Йому сподобалось, як вона інстинктивно зрозуміла його, як вона дозволила йому повестись із собою, але водночас не втратила поваги до себе. Дозволити йому бути собою не становило для неї такої жертви, якою це було для Джейн — отже, він не мав відчувати свою провину. Так багато втративши у своєму житті, Меггі не чекала від нього багато. Меггі була ніжна й закохана, але разом із тим незалежна й самодостатня. Вона любила його, але її руки були розв’язані, і це було саме те, чого він хотів від неї. Він не хотів робити боляче нікому, не хотів нікого розчаровувати, як це сталось із Джейн.

— Ви кохаєте її? — спитав Джек, виглядаючи стурбованим, адже він так хотів, щоб усі були щасливі. Він помітив, якою щасливою виглядала Меггі тими днями. Вона весь час щось наспівувала у своєму саду або в домі. Протягом останнього місяця вона розцвіла, наче квітка під весняним сонцем.

— Я більше не знаю, що, власне, означає це слово, — сказав Квінн, замислено дивлячись на Джека. Той став йому майже як син. — Кохання — це слово, яке пронизує серце чоловіка, мов отруєний спис, а потім той чоловік починає отруювати все навкруги. Я більш не хочу цього робити. — Цього року він сповна усвідомив, як тяжко мучив Джейн. Вона вибачила йому, але він ніколи не вибачить собі. І він більше не хоче нікого так мучити. — Жахливі злочини робляться в ім’я кохання, як, наприклад, священні війни. Нема нічого гіршого.

— Не будьте таким суворим до себе, — зважено відповів Джек. Він добре знав, яким є Квінн.

— Я маю бути саме таким, Джеку. Інакше я буду суворим до когось іншого. Я не можу знову стати таким самим, принаймні стосовно Меггі. Вона задосить настраждалась у своєму житті. — Квінн любив її, але він сам буде останнім, хто довідається про це.

А наприкінці червня Квінн запросив її поїхати з ним до Голландії подивитись на його корабель. Навесні він бував там двічі або тричі, щоб перевірити, як ідуть справи, а цього разу він захотів показати вітрильника їй. Він оплатив їй вартість квитка. Вона вагалася, чи прийняти цей подарунок, бо для неї він був дорогим, і Квінн знав це. Він наполіг, щоб вона таки прийняла його запрошення, і Меггі була дуже схвильована, коли вони таки рушили. Вони полетіли до Лондона нічним рейсом, а звідти до Амстердама. Він забронював для них в «Амстелі» гарний двокімнатний номер. Їй здавалось, ніби вона померла й опинилась у раю. Сама ж не могла дочекатися, щоб побачити корабель. Упродовж місяців вона стільки разів бачила тільки креслення, тому й так хотіла побачити його наживо, а йому також кортіло показати його їй. Він ніби показував їй свій новий будинок.

Кілька годин вони відпочивали в «Амстелі», а по обіді вирушили в порт. В Амстердамі стояв гарний сонячний день, що, як знав Квінн, буває нечасто. Коли Меггі побачила корабель, у неї немов зупинилося серце. На кілька хвилин їй відібрало мову, очі наповнилися слізьми. За все своє життя вона не бачила нічого кращого, і то був його світ, куди він запросив її.

— О Господи, Квінне, це просто немислимо!

З того місця, звідки Меггі дивилась на нього, корабель виглядав не як вітрильник, а радше як океанський лайнер. Квінн будував його просто величезним. Вони ввійшли в гідравлічний ліфт, щоб піднятись на борт, і Меггі була вражена тим, що роботи з інтер’єру було майже виконано, і це знову нагадало їй, як скоро Квінн від’їде. Але зараз вона не думала про це, а щиро ділила з ним радість, споглядаючи його вітрильник. Він пишався тим враженням, яке все побачене справило на неї. Він навіть і не очікував, що її реакція буде такою бурхливою. Меггі виявляла щире, непідробне захоплення його виробом і надзвичайно захоплювалась ним самим. Це була його величезна справа, яку вона всім серцем підтримувала.

Другу половину дня вони провели в порту з Темом Хаккером та його синами, вони вже перейшли до інших креслень. Вони завжди чекали на нього, щоб супроводжувати його до корабля, і пропонували вдосконалення за новітніми розробками.

Квінн і Меггі вечеряли в готелі й повернулись у док на світанку наступного дня. Вона встала разом із ним дуже рано, захоплено споглядаючи все те, що траплялось їм дорогою в порт. Жінка була безмежно вдячна Квіннові за те, що він узяв її з собою. Вона знала: він показує їй усе це тому, що вона багато важить для нього. Його хвилювання було настільки відчутним, коли він знов і знов ходив по човну разом із Хаккерами. Меггі мовчки простувала за ним, слухаючи, що ж вони ще пропонували Квіннові. І вона знову дивувалась із масштабів тих робіт, які вони виконали.

Головний салон було обшито дубовими панелями, як і всі каюти. Особливо розкішною виглядала особиста каюта Квінна, а всі ванні кімнати були теж оздоблені найкращим італійським мармуром. Звичайно ж, усі палуби були обшиті деревом, і все ще тривала робота в надбудові. Сам корабель фарбували в темно-синій колір, а надбудова мала бути сріблястою. Він перебрав для яхти сотні назв і зупинився на одній — «Нічний політ», на честь книги Антуана де Сент-Екзюпері, яку Квінн дуже любив ще від своєї юності.

Меггі легко могла уявити, як він плистиме крізь ніч з одного екзотичного місця до іншого, і його самотні мандри дуже нагадуватимуть шлях пілота в нічному небі під зорями, коли мандрівник і судно зливаються в одне. Навіть сам колір корабля нагадував їй нічне небо зі сріблом зір. Це ім’я народжувалося дуже довго. І коли вони нарешті пішли, всі основні питання з Хаккерами було розв’язано.

Увечері вони забрали речі з готелю й рушили до аеропорту, щоб сісти на літак до Парижа. Вони збирались провести день у Парижі, але згодом передумали. Меггі була дуже рада побачити корабель, для чого вони, власне, й прилітали, і цього було досить. Тож вони провели годину в аеропорту Шарля де Голля, а потім сіли на нічний літак до Сан-Франциско. І через різницю в часі вони мали прибути до Сан-Франциско опівночі. То була коротка подорож, але змістовна для кожного з них. Коли вони вмостились у своїх кріслах, вона подарувала йому довгу вдячну посмішку й поцілувала.

— Це за що? — спитав він, виглядаючи задоволеним. Вона була таким чудовим супутником у його подорожі.

— За те, що ти показав мені своє новонароджене дитя, — сказала вона щасливо. — Воно навіть іще краще, ніж я могла собі уявити.

Вона навіть побачила зразки того, якими будуть у нього постільна білизна та скатертини, ножі, виделки, келихи й чайний сервіз. Усе, що він підібрав для свого корабля, було найкращої якості і мало значно кращий вигляд, ніж якби все це комплектував Боб Рамзей. Смак Квінна був бездоганним.

— Дякую, що полетіла зі мною, — вдячно відповів Квінн, задоволений тим, що сидить зараз поряд із Меггі. Він не зустрічав іншої жінки, яка б так захоплювалась вітрильниками. Однак і сам розумів: його вітрильник особливий. У світі такого більше нема. Для нього багато важило те, що Меггі це розуміла. «Нічний політ» буде вітрильником, якого ніхто не забуде, побачивши бодай одного разу. Він хотів би бути там із Джейн, але в глибині душі розумів, що вона б не полюбила його так палко, як Меггі. Вітрильники ніколи не приваблювали Джейн. Фактично, якби вона була жива, він ніколи б не побудував його. Особливо після того як вони втратили Дуга, Джейн і чути не хотіла про вітрильники. Але вона не любила їх і до того. Це було щось таке, з чим народжуються. Рідко коли ця пристрасть виникає в процесі життя. От у Меггі — у неї, як і у Квінна, любов до моря вирує в крові.

Вони вибрали собі кінофільми, щоб дивитися на своїх індивідуальних екранах, і замовили вечерю. Певний час спокійно розмовляли про деталі вітрильника, а потім Меггі відкинула своє сидіння й дивилася фільм, поки не заснула. Квінн глянув на неї сонну поряд із собою і, посміхнувшись, накрив її ковдрою. То була коротка подорож, проте він багато чого встиг зробити, але що найважливіше — він тепер іще краще знає Меггі. І не тільки її любов до кораблів, її розуміння дрібниць корабельного побуту — те, що він збагнув, є ще важливішим, ще глибшим. Він збагнув усю шляхетність її натури, її вміння порадіти за нього, святкувати завершення будівництва, добре знаючи, що це той корабель, який назавжди забере його від неї. Вона чесно глянула у вічі своєму супернику, привіталась із ним, виявила захоплення ним і спокійну готовність відступити, коли Квінн піде. Це було те, чого він не зустрічав у жодній із жінок, навіть у Джейн, і це було те, що дало йому змогу зрозуміти, як він любить Меггі.

Розділ 10

Літак із Парижа сів у Сан-Франциско з невеликим запізненням, о першій ночі. Меггі проспала більшу частину польоту й не була дуже стомлена, коли Квінн розбудив її, як вони приземлялися. Квінн заповнив її митну декларацію і простяг їй, а вона сонно посміхнулась йому. Їй було сумно знов повертатись додому, і Меггі пошкодувала, що вони відмовились переночувати в Парижі. Тепер ця подорож видавалася просто сном. Але вона добре знала, що Квінн зайнятий. Йому треба багато чого зробити перед від’їздом, до того ж він хотів уладнати справи з заповітом Джейн до вересня, що було нелегко, і Меггі це знала. Вона була в курсі його справ і просто пораділа, що він узяв її показати свій вітрильник.

У цю пору доби вони швидко пройшли митницю та взяли таксі. Коли вже були на півдорозі додому, він глянув на неї. Їм не було чого робити вдома, та йому й не хотілося. Він хотів доспати цю ніч разом із нею, але йому й досі щось заважало робити це у його або її будинку. У його домі ще й досі відчувалася присутність Джейн, і Квінн розумів, що так і буде, поки він не виїде.

— Не хочеш переночувати на борту «Моллі Б»? — спитав він із посмішкою, обіймаючи її, і вона кивнула. Вона також не хотіла лишатися на самоті цієї ночі, бо дедалі дужче звикала до нього й сумувала за ним у ті ночі, коли вони спали окремо. Але Меггі знала, що скоро муситиме звикати до цього. І немає значення, як сильно їй подобається спати з ним, і бути з ним, і кохатися — все одно він скоро піде.

— Я б хотіла цього, — щасливо відповіла вона. Вона знала, що назавжди запам’ятає дні, які вони провели разом на борту «Моллі Б».

— Ми можемо ще й завтра вранці поплавати. Я зустрічаюсь із моїм адвокатом тільки о пів на п’яту.

Коли вони приїхали, корабель був під замком, але Квінн мав ключа від дверей і від сигналізації. Команда була на борту, але всі, звичайно ж, спали. Перший помічник стояв на вахті, він і доніс їхні речі до каюти Квінна й запропонував їм щось поїсти, але вони не були голодні.

Відтак прийняли душ і лягли в ліжко, і Меггі ближче пригорнулась до нього, а він обійняв її.

— Дякую за чудову подорож, — прошепотіла вона. — Сподіваюсь, ти і твій «Нічний політ» будете дуже щасливі одне з одним.

Квінн хотів сказати їй, як багато важить для нього її благородство, але з певних причин не зробив цього. Він не знав, що сказати їй. Проте знав, що був закоханий у неї, але це нічого не змінювало, і він не хотів подавати їй марних сподівань або ілюзій. Він боявся, що коли скаже їй про всі свої почуття, то вона з надією подумає, що він зможе залишитись або повернутись до неї, а він знав, що цього не буде. Квінн відчував, що має якісь зобов’язання стосовно Джейн лишатися самотнім, мандруючи по світу. Після всього того, що він зробив і не зробив у своєму житті, він вважав, що не має права на щастя з Меггі. Вона була досить молода, щоб знайти собі когось іншого, жити повноцінним життям і забути його.

Він ніколи їй цього не говорив, але його непокоїло й те, що він був на двадцять років старший за неї. За віком Меггі могла б бути його дочкою, що здавалось йому кумедним. Квінн ніколи не відчував різниці у віці, але в нього позаду було його життя, діти, його кар’єра, шлюб, і він знав, що має спокутувати свої гріхи. Дозволити собі зв’язок із жінкою в півтора рази молодшою за нього, тягати її за собою по світу видавалося йому проявом такого самого егоїзму, як це було із Джейн. І то було б таке саме егоцентричне життя, якого йому не могла вибачити Алекс. Він вважав, що поводиться правильно, не зв’язуючись із Меггі і нічого не обіцяючи їй. Вона мусить якомога швидше забути його. Його голова повнилась думками про неї, серце мліло від теплих почуттів до жінки, яка лежала поруч, але він не сказав нічого.

Коли Меггі прокинулася вранці, він уже встав і одягся. Вони залишили порт о восьмій, і «Моллі Б» одразу вийшла в море. Стояла ясна червнева днина, і Меггі було дивно усвідомлювати, що минулу ніч вона спала в Амстердамі. Жінка посміхнулася сама до себе, думаючи про це, як про чарівний сон, і вийшла до Квінна на палубу в халаті й нічних шкарпетках.

— Господи, котра година? Де я? — вигукнула вона, примружившись на сонці.

Її скуйовджене волосся лежало на спині саме так, як він любив. Вона виглядала ненабагато старшою, ніж його дочка, та й насправді була такою. Меггі була старша за Алекс лише на вісім років, але здавалася старшою на ціле покоління. Вона багато страждала у своєму житті, особливо в останні роки, що зробило її значно досвідченішою, набагато мудрішою, більше здатною на співчуття, ніж його дочка.

— Зараз десята ранку. Ми в Сан-Франциско, в бухті, просто перед собою ти можеш бачити міст Золоті Ворота, а я Квінн Томпсон, — піддражнив її він.

— Привіт. А я Меггі Дартман, — вона підхопила гру. — Чи не зустрічала я вас в Амстердамі? Чи не є ви власником славетного «Нічного польоту»? Чи я все це бачила вві сні?

Усе це справді видавалося сном, який зараз уже минув.

— Вам щось наснилося, — запевнив він її.

Стюардеса запитала Меггі, що вона хоче на сніданок, і Меггі усміхнулась від думки, якою розпещеною вона стала. Вона обернулася до Квінна з посмішкою.

— Загалом, я звикла їсти на сніданок яєчню з ковбасою.

— Не спокушай мене сніданком, краще вечерею, — посміхнувся він.

— Слушне рішення, — погодилась вона, коли стюардеса подала їй капучино, зварене саме так, як вона любила. Команда «Моллі Б» була просто неймовірною. Треба буде знову призвичаюватись до буденного життя, коли Квінн поїде. А втім, їй бракуватиме людини, а не розкішних сніданків.

Квінн уже почав набирати команду на свій «Нічний політ». Серед матросів був один італієць, двоє французів, решта семеро — британці. Капітаном він запросив до себе Джона Барклі, капітана з «Вікторі», після листа, якого він отримав від нього у квітні, де той запитував, чи не має містер Томпсон місця для нього. Барклі з цікавістю спостерігав за будівництвом «Нічного польоту». Квінн запропонував йому місце капітана по факсу, підтвердивши запрошення телефонним дзвінком. Капітан мав прибути до Амстердама з усією командою безпосередньо перед вересневими випробуваннями. Він домовився з усіма заздалегідь.

Весь час Меггі сиділа поряд із Квінном біля штурвала «Моллі Б», вони спустилися на палубу лише о третій, щоб він вчасно міг зустрітись із повіреним. І, перш ніж зійти на берег, вони домовились провести наступну ніч на її борту. Що більше часу вона проводила з ним, то важче їй буде проводжати його на початку жовтня. Він збирався повернутись до Сан-Франциско востаннє після випробувань, а потім уже від’їхати назавжди. Але вона не дозволяла собі думати про це й пообіцяла йому, що не плакатиме, коли він їхатиме, тож мала намір дотримати своєї обіцянки, як би важко й болісно не було їй прощатися з ним назавжди. Квінн був тим подарунком долі, який неждано ввійшов у її життя, а коли цей дар доля в неї забере (а вона знала, що так воно й станеться), вона хотіла залишитися вдячною й чемною. Це було єдине, про що Квінн просив її, і вона була винна йому саме це або, принаймні, відчувала, що винна. Здавалося, така була її доля — втрачати тих, кого любила, відпускаючи їх зі свого життя, хоча й платила за це дуже високу ціну.

— З тобою все гаразд? — тихо спитав її Квінн, коли один із членів команди віз їх додому, і вона кивнула. — Ти така мовчазна. — Він відчував: її мовчання щось означає, і так воно й було, але вона не збиралася ділитись із ним своїми думками про його від’їзд.

— М-м… — тільки й промовила вона з посмішкою. — А як ти?

— У мене все добре. — Він усе ще був під враженням від побачення з «Нічним польотом», яке так надихнуло його. — Так не хочеться зустрічатися зараз із повіреним… Я маю повернутись о сьомій.

Вони залишили речі на кораблі, Меггі не мала що перепаковувати. Отож вона нічого не робила, чекаючи, поки він звільниться й приїде по неї. Її життя зараз було дуже просте, хоч вона знала, що незабаром, коли у вересні повернеться до роботи, буде завантажена значно більше. Вона мала розпочати працювати саме тоді, коли Квінн повернеться після випробування в морі.

Квінн застав Джека у своєму домі, той завершував якусь роботу на кухні й виглядав дуже смутним.

— Щось сталося? — запитав Квінн, наморщивши лоба, і Джек похитав головою. Він виглядав жахливо.

— Усе закінчено.

— Закінчено що? — перепитав Квінн, шукаючи свою папку з правничими документами.

— Усе закінчено, — повторив Джек.

Квінн зупинився й поглянув на нього.

— Усе?

Обидва довго мовчали. Він провів тут шість місяців і не тільки залишав по собі бездоганний до найменших дрібниць будинок, але й навчився добре читати.

— Усе зроблено, — підтвердив Джек. — Ми зробили це.

— Ні, — відповів Квінн із посмішкою, дивлячись на чоловіка, який став його другом і кому він став не тільки другом, а й учителем. — Ти зробив. І не забувай цього. — Він перейшов через кімнату, йдучи йому назустріч, і потис йому руку. — Ми відсвяткуємо це.

— Чи можу я й надалі приходити до вас на вечері у п’ятницю? — Він навіть не міг уявити, що більше не зустрічатиметься з Квінном щодня.

— У мене краща пропозиція. Давай поговоримо про це вранці. Чому б тобі не прийти на сніданок? — Раптом він згадав, що збирався провести ніч на кораблі разом з Меггі. А вдень він збирався плавати. — Чекай, я щойно згадав, що мене завтра не буде. Чому б тобі не прийти на вечерю у п’ятницю на корабель?

Джек знав, що вітрильник стоїть у порту яхт-клубу.

— Чи можу я взяти з собою Мішель?

Дівчина, з якою він віднедавна зустрічався, стала його близькою подругою, вони були нерозлучними. Квінн сподівався, це в них несерйозно — він збирався зробити йому серйознішу пропозицію.

— Звичайно. — А потім Квінн дещо згадав: — Чи знає вона про те, чим ми з тобою займалися?

Квінн хотів присоромити його в разі, якби вона не знала.

— Ви маєте на увазі наші уроки читання? — Квінн кивнув. — Я розповів їй про це. Я боявся, що Мішель перестане мене поважати, але вона лише сказала, що це чудово.

— Вона вже починає подобатись мені. — Квінн ще не бачив її, але знав, що це станеться у п’ятницю.

— А як Амстердам?

— Чудово. Все йде повним ходом. Корабель виглядає прекрасно, — мовив він і додав, наче повідомляючи якусь суто чоловічу таємницю: — Я брав Меггі з собою.

— Я так і подумав. Її не було цілий тиждень. Хоча точно я не знав.

Двоє чоловіків обмінялись виразними поглядами, і в очах Джека було єдине мовчазне питання, проте Квінн зрозумів його.

— Ні, — він похитав головою. — Ні. Нічого не змінилось. Вона все розуміє. Я їду.

Джек зітхнув, глянувши на нього. Протягом цих шести місяців він багато чого навчився від Квінна, але зараз гадав, що саме Квінн потребував уроку.

— Такі жінки не зустрічаються щодня, Квінне… Що б ви не планували, ви не повинні втратити її.

— Я ніколи не мав її, — спокійно відказав Квінн. — Так само, як і вона не мала мене. Люди ніколи не мають одне одного. — Джейн ніколи не мала його, ніколи, принаймні поки була жива. А він знайшов її, тільки коли втратив. Він був повністю готовий втратити те, що знайшов із Меггі, і взяти з собою все краще у своїх спогадах. Йому й не потрібно більше. Він був у цьому переконаний. — Я застарий, щоб бути романтиком, — сказав Квінн, ніби намагаючись переконати в цьому самого себе, — або щоб бути прив’язаним до жіночої спідниці. Вона це розуміє.

— Гадаю, ви відкидаєте щось таке, чому нема ціни, — уперто повторив Джек, і Меггі була б глибоко зворушена, якби почула його.

— Я збираюся повернути це, Джеку. Це велика різниця. — Джек похитав головою, а Квінн підхопив свою папку й посміхнувся йому. — Побачимось у п’ятницю.

Це буде за два дні, і Квінн чекатиме цього дня. Він не збирався скасовувати їхні п’ятниці й подумав: цікаво, чи приводитиме Джек свою Мішель щоп’ятниці і чи збережеться їхнє тріо. Хоча Квінн і не проти був прийняти її до їхньої групи, проте він також полюбляв інтимність їхнього тріо, але все буде так, як вирішить Джек.

— Подумайте про те, що я вам сказав, — крикнув Джек йому навздогін, а Квінн проігнорував його й щільно зачинив двері.

Розділ 11

Мішель і Джек з’явились у порту в п’ятницю рівно о сьомій, а Меггі та Квінн уже чекали на них. Команда подала їм шампанське, а корма була прикрашена ліхтариками й повітряними кульками. Все виглядало так, ніби тут готується вечірка. Квінн і Меггі також одягли на себе прикраси. Вони нічого не сказали Джекові, але для нього це було щось на кшталт випускного вечора. Квінн приготував для нього диплом і вписав у нього його ім’я, поставив дату, а відтак звернувся до нього як до успішного школяра. Джек збагнув, що саме відбувається, і був зворушений до сліз, коли наприкінці вечері Квінн вручив йому диплом. А Меггі мала можливість поспілкуватись із Мішель і була рада відзначити, що та сподобалась їй.

А коли Квінн вручив Джекові диплом, який виписав для нього, очі обох чоловіків зволожились. Квінн потис хлопцеві руку, поклав другу йому на плече, і його очі наповнилися слізьми, коли він обняв його.

— Це все так чудово… мій друже… так чудово…

Джек був такий зворушений, що навіть не міг як слід говорити. Він лише кивнув. Більше ніхто за все його життя не був таким добрим до нього, хіба що Меггі. Обоє стали для нього дорогими друзями, і він знав, що ніколи не забуде Квінна, бо той відкрив йому незвідані обрії. Його життя змінилось безповоротно. Мішель мовчки дивилась на них і поцілувала Джека, коли той сів поряд із нею. Вона з благоговінням дивилась і на Квінна, і на Меггі. А їм дівчина видалась дуже молоденькою. Їй було тільки двадцять чотири, але важливо було те, що вона глибоко закохалась у Джека і дуже захоплювалась ним.

Після чергового келиха шампанського Квінн запросив Джека пройтися по палубі, поки дві жіночки розмовляли. Меггі відчувала, ніби розмовляє з дочкою. Мішель тільки-но закінчила медучилище, а Джека сприйняла як щасливий сон, котрий справдився.

Джек із Квінном пішли до верхньої палуби, а потім довго сиділи й мовчки дивились на зорі. Тепер Квінн хотів поговорити з Джеком.

— У мене є одна думка, якою я хочу поділитися з тобою, — розпочав Квінн, запалюючи сигару й дивлячись на попіл, який полетів у темряву. — Це, чесно кажучи, пропозиція, яку ти, я думаю, приймеш. — Звучало так, ніби це було щось цікаве для Джека, а вірніше, для них обох, якби він погодився. Квінн розраховував на нього, і то був найбільший дар, який він міг йому запропонувати. — Я зараз набираю команду на мій новий корабель. Усі вони приїдуть у вересні на випробування, і я збираюся попросити тебе… або запропонувати тобі… Я сподіваюсь, ти приєднаєшся до нас.

— На час випробувань? — Джек виглядав ошелешеним, а Квінн розреготався низьким і задоволеним сміхом.

— Ні, мій друже. Як член команди «Нічного польоту». Ти міг би зійти на борт як учень матроса. А якщо ти вивчишся ходити під вітрилами так само швидко, як ти вчишся усього іншого, то невдовзі станеш капітаном.

— Ви це серйозно? Я маю на увазі щодо команди?

На якусь мить Джекові захотілося спакувати валізи й піти за своїм улюбленим учителем, але хлопець швидко повернувся до реальності й розчаровано глянув на Квінна.

— У тебе все вийде. Я знаю, ти все зможеш. — Квінн неправильно зрозумів те, що побачив на його обличчі. — Це може стати справою твого життя.

— Знаю, що може, — спокійно відповів Джек, — або могло б. Але я не можу, Квінне.

— А чому ні? — Квінн був вражений і вельми розчарований. Він очікував, що Джек подумає на цю тему й нарешті спокуситься. Він, зрештою, й радий був би, але Квінн змінив життя Джека більшою мірою, ніж він сам усвідомлював. Можливо, навіть більшою мірою, ніж хотів того.

— Я збираюсь учитись у коледжі. Я хочу колись отримати диплом. Зараз я беру участь у програмі для архітекторів. Збирався розповісти вам про це під час вечері, але забув, бо був такий схвильований своїм дипломом. У мене попереду довга дорога. Я хочу одного дня стати архітектором. Без вашої допомоги я б ніколи про це й не подумав. Адже я розпочинаю дуже пізно. Тож тепер не можу втрачати рік, подорожуючи з вами по світу, хоча, чорт забирай, мені б дуже хотілося. — Він говорив це абсолютно щиро.

— Якби я знав, то не вчив би тебе читати, — палко відповів Квінн із сумною усмішкою, у якій світились і гордість, і водночас розчарування. Він так хотів, щоб Джек поїхав із ним! Як він був переконаний, що Меггі брати не варто, так само хотів бачити Джека під своїм крилом як матроса. Одначе плани Джека справили на нього враження. Джек навіть ніколи не говорив йому, що подав документи до коледжу.

— Я буду вчитись там дуже довго, поки зможу закінчити його. Можливо, мені на той час виповниться сто років. Але я все одно збираюсь учитися на вечірньому й заробити стільки балів, скільки зможу. До того ж маю продовжувати працювати. Однак, — він якусь мить вагався, — Мішель і я тільки-но заручились. Ми збираємось одружитися на Різдво.

— Господи, який ти заклопотаний! І коли це сталося? — Квінн був справді дуже здивований і засмутився з приводу того, що має відмовитись від своєї мрії взяти Джека з собою. Це було б для нього щось ніби пливти на кораблі разом із сином. Але він мусить поважати право Джека здійснювати свої власні мрії.

— Це сталося того тижня, коли ви були в Голландії.

— Гаразд, тоді мої вітання вам.

Він простяг свою руку й потис Джекову і раптом відчув біль утрати, ніби його син іде з дому і не лише збирається до коледжу, а й одружується. Але Квінн мав прийняти цю ситуацію, і двоє чоловіків рушили назад до жінок. Квінн із сумом глянув на Меггі. Вона ще не знала, про що він просив Джека, але по його очах вона бачила, що все йде не так, як йому хотілось би.

— Третій мушкетер з нашого клубу п’ятничних вечер має для нас важливе повідомлення, — урочисто сказав він, намагаючись грайливою поведінкою притамувати щойно відчуте зніяковіння й випиваючи шампанське за чотирьох. — Наш Джек не тільки збирається навчатись у коледжі, — сказав він Меггі, яка слухала із непідробним зацікавленням, — він збирається ще й після закінчення отримати диплом державного зразка. А ще — він і Мішель збираються одружитись на Різдво.

Молодий наречений зашарівся, коли Квінн вимовив ці слова, а Меггі аж скрикнула з радості. Вона поцілувала спочатку Джека, вітаючи його з досягненнями, а потім їх обох із приводу заручин. А Квінн підбадьорював себе новим келихом шампанського та бренді. Молода пара пробула з ними до першої, а потім від’їхала. Коли вони лягали в ліжко того вечора, Квінн виглядав сумним. Меггі вже зрозуміла причину зажури.

— Ти хотів запропонувати йому місце в команді на твоєму кораблі, правда? — лагідно спитала вона, поки Квінн одягав піжаму.

— Звідки ти знаєш? — він глянув на неї з подивом, а потім ліг на свою подушку.

— Я знаю тебе. Я подумала, про що ти міг би з ним говорити. Це було б непогано для нього, але, розумієш, ти сам відкрив йому інші обрії. Те, чим він збирається займатись, — це чудово для нього. Ти дав йому те, що було йому потрібно для кращого життя, якого він ніколи б не мав, якби не зустрів тебе. Кращого, ніж ходити під вітрилами.

Вона посміхнулася Квіннові, відчуваючи до нього більше любові, ніж будь-коли. Вона любила і його вразливість, і шляхетність, і його добре серце, попри все. В іншому розрізі його життя він не був видний людям саме з цього боку. Але то був чоловік, якого вона знала і якого кохала, і він же став учителем Джека. Це не той чоловік, якого знали його колишні партнери по бізнесу, і навіть не той чоловік, якого знала Джейн і ненавиділа власна дочка. Той Квінн, яким він став зараз, слухався передусім свого серця і, попри свою величезну владу й силу, міг скоритись і в результаті ставав величнішим, аніж був раніше.

— Ти розчарований? — спитала вона його.

— Егоїстична частина мене — так, розчарована, але я водночас і радий. Гадаю, навчання в коледжі піде йому на користь. А як тобі Мішель? Вона сподобалась тобі?

— Вона дуже мила й по вуха закохана в нього. — Насправді вона видалась Меггі надто молодою, але в певному сенсі Джек був таким самим. Вони були однаково невинні й наївні, і Меггі думала (або принаймні сподівалася), що вони будуть щасливі.

— Потрібно ще багато чого, — мудро зауважив Квінн і підкреслив: — Треба ще багато чого, щоб жити в шлюбі.

Тепер він почав дуже цінувати мистецтво бути чоловіком для жінки, — те, що він свого часу робив так погано, а тепер дуже добре це усвідомлював.

— Мабуть, таки потрібно, — по-доброму підтвердила Меггі, — та, напевне, що напочатку потрібно найбільше, так це довіряти собі та одне одному.

— Я знаю себе занадто добре, щоб коли-небудь іще раз довіритись собі, — сказав він, повертаючись і дивлячись на неї. — Одначе я довіряю тобі, Меггі, — вимовляючи ці слова, він дивився на неї зворушливо, наче з глибини свого серця.

— Ти маєш рацію, якщо довіряєш мені. І я довіряю тобі, Квінне. Повністю. — Коли вона промовила це, він подумав, що хоче сказати їй не робити цього.

— Не думаю, що це розумно з твого боку. А що, як я зроблю тобі боляче? — Він знав, що так буде, коли він залишить її. Але Меггі охоче розпочала їхні стосунки, знаючи, які правила гри і яким буде фінал.

— Боляче ти мені не зробиш, — чесно сказала вона, — принаймні свідомо. Мені буде сумно, коли ти поїдеш, дуже сумно. Я це знаю. Але ти не зробиш мені боляче — це велика різниця. Ти не брехав мені, не виставляв себе у неправдивому світлі, ти не робив нічого такого. А саме це завдає людині болю. Все інше — то житейські нещасні випадки, яких ніхто не може передбачити і яким ніхто не може запобігти. Що буде, те й буде. Не можна дати ніяких гарантій, що і як складеться між двома людьми, Квінне. Ти можеш тільки намагатися робити найкраще. — Але його вбивало й роз’їдало зсередини усвідомлення того, що він не робив цього. А тепер нічого не можна змінити, годинник назад не піде. Джейн робила все якнайкраще. І Меггі так само, він добре усвідомлював це, знаючи її. А він не робив. І чоловік Меггі не робив. І все, що лишалося Квіннові, — це жити з цим. Він ніколи не зможе викинути зі своєї пам’яті той біль, якого він завдав тим, хто любив його. І він не хотів, щоб Меггі стала ще однією причиною його мук, навіть коли вона сама того хоче. Він бажав для неї більшого, навіть якщо для того треба було захистити її від самого себе. Квінн вважав, що не вартий її кохання. Так само відчував, що не був вартий кохання Джейн. Її щоденники і той біль, який він прочитав у них, були свідченням того. — Не будь таким суворим до себе, — сказала Меггі, пригортаючись до нього в темряві.

— А чому? Не будь такою благородною зі мною, — зажурено відповів він.

Йому було сумно, що Джека з ним не буде. Сумно, що він лишає її. Він думав, цей вітрильник подарує йому радість, але яхта, здається, стане знаком не перемоги, а поразки, коли він відпливе назавжди. Квінн знав, що не зміг дати Джейн те, що міг би, а зараз збирається зробити те саме з Меггі. Вона б хотіла, щоб вони пожили разом той короткий час, що їм залишився. І вона робила саме те, про що він просив її: кохати його тимчасово, а потім, саме силою почуття до нього, відпустити його. То був би вияв найвищої любові, і вона хотіла дати йому саме це. Він знав: це занадто — просити про таке, виявляючи максимальну чесність, — це занадто.

— Я кохаю тебе, Квінне, — прошепотіла вона, дивлячись на нього.

До кімнати продерлося срібне місячне сяйво, і він міг чітко побачити її обличчя, ніби викарбуване на тлі суцільної темряви. Він мовчки лежав поряд із нею, обнімаючи її. Він прагнув сказати їй те саме у відповідь, бо відчував це у своїм серці й хотів, щоб вона про це знала. Але слова, які хотілося вимовити, міцно застряли в його горлі і не мали змоги вийти з його вуст. І, поки він обіймав її, відчуваючи її волосся на своїй щоці, сльоза скотилася з його ока й повільно потекла по щоці.

Розділ 12

Липень і серпень стали для них ідилічними. Квінн завершив справи з нерухомістю Джейн. Він перебрав майже все у своєму будинку, розсортував, спакував і дещо відіслав на аукціон Сотбі до Нью-Йорка. Декілька разів він телефонував Алекс до Женеви й запитував, чи не хоче вона собі тих чи інших меблів з їхнього дому. Та висловилась позитивно тільки щодо кількох улюблених предметів, а також портрета матері й попросила зберегти решту. Пояснила, що зараз у їхньому домі немає достатньо місця. Щоразу, як він телефонував, донька намагалася якомога швидше закінчити розмову. Квінн не бачив її більше року, від похорону матері, і розповів про це Меггі, коли вони лежали під вітрилами, насолоджуючись промінням літнього сонця, що сідало. Тими днями вони майже весь свій час проводили в морі. А Джек усе ще вечеряв із ними щоп’ятниці. Він приходив без Мішель, йому хотілось побути з Квінном і Меггі сам на сам. Але постійно розповідав, що він щасливий із нареченою, яка цілком схвалює його щотижневі зустрічі з друзями.

— Що мені робити з нею? — Квінн заговорив із Меггі про Алекс. — Я ніяк не можу достукатись до неї. Вона зовсім не підпускає мене до себе. — І він розповів про його дзвінки щодо меблів. Одного разу, давши відповідь на його запитання, Алекс подякувала йому за дзвінок і миттєво поклала слухавку.

— Одного дня вона думатиме про це. Можливо, коли в неї щось трапиться або якщо її щось налякає. Вона не може навіки позбутись тебе, Квінне, вона твоя дочка. Алекс потребує тебе так само, як і ти потребуєш її.

— Ні, я їй не потрібний, — відповів він стурбовано. То була ще одна його провина, така сама, як і стосовно Джейн. Він знав, що Меггі дуже співчуває, бо вони з дочкою віддалились одне від одного, особливо після смерті матері. — У неї є чоловік і сини. Я їй не потрібен.

— Вона просто хоче тебе покарати. Але не робитиме цього завжди. Одного дня дочка збагне, ким ти насправді був для неї весь цей час, і якщо вона не завжди відчувала це, то зрештою зрозуміє, чому саме.

— Я навіть не певен, чи сам розумію, чому саме. Усі ці роки я завжди дуже поспішав. Вважав, ніби я щось будую, хоч так воно й було. І це було для мене значно важливіше, ніж мої діти або Джейн. Я дбав лише про імперію, яку будував, про гроші, які заробляв, про наступні документи на моєму робочому столі. У той час я того не відчував, але саме тоді я втратив щось важливе. — Говорячи це, він подумав про Дуга та Джейн, про те, як швидко змінилося життя, і про те, скільки всього втрачено назавжди. І збагнув він усе це запізно.

— Дуже багато чоловіків поводяться саме так, — співчутливо сказала Меггі, і на якусь дивну мить йому захотілося, щоб він прожив життя в шлюбі з нею, а не з Джейн. Він ураз відчув себе винним за цю думку, але ж його дружина Джейн була завжди просто жертвою. А Меггі, котра стільки настраждалася, глибше бачила сутність речей і розуміла його краще, ніж він сам, дуже відрізнялась від тієї жінки, яка була його дружиною. — Ти не єдиний, хто поводився так. Дружини іноді кидають чоловіків через таке, діти конфліктують. Люди почуваються ошуканими, не отримуючи того чи іншого. Вони не цінують того, що мають, а, можливо, саме це для них тієї миті є найпотрібнішим. Ми не можемо зробити абсолютно все для наших рідних. Іноді так поводяться й жінки, зосереджуючись на своїй кар’єрі, від чого потерпає їхня родина. Дуже важко грати водночас кількома м’ячами. — Але ж ті «м’ячі», яких він не спіймав, були насправді людьми, котрих він любив. Зараз він розумів це. Проте також знав, що зрозумів це запізно. — Чому ти не запросиш Алекс на свій корабель до Голландії?

— Вона ненавидить кораблі, — похмуро відповів він, лежачи поряд із заплющеними очима, пестячи волосся Меггі, яка поклала голову йому на груди.

— А як щодо її синів?

— Вони ще замалі. Їм сім і десять років, і вона ніколи не відпустить їх зі мною. До того ж я ніколи не залишався сам із дітьми такого віку. Звідки мені знати, як поводитись із малими дітьми на борту корабля? — Сама думка видалася йому божевільною.

— Певна, що тобі було б дуже весело з ними. Це саме той вік, коли їх можна вчити плавати під вітрилами. А на яхті такого класу, як «Нічний політ», вони були б у повній безпеці. Навіть Алекс не буде заперечувати. Команда могла б допомогти тобі бавити їх. Та й вони поводилися б добре. Чому б тобі не запросити їх на випробування в морі?

Квінн думав про це й не міг собі уявити, щоб його дочка погодилась на таке, особливо пам’ятаючи те, що трапилось із Дугом. Вітрильники були прокляттям для неї, але Меггі, звичайно ж, мала рацію. На борту корабля такого класу хлопцям нічого б не загрожувало, хіба що самі б стрибали за борт, коли корабель ішов під вітрилами, чого вони б точно не робили. Його онуки були слухняні й добре виховані.

— Я подумаю про це, — непевно відповів він, лягаючи на бік, щоб поцілувати Меггі. — Ти страшенно добра до мене, — прошепотів він, згадавши, як вони кохалися того ранку. Їхні стосунки були теплими й плавними, але водночас і трохи з перцем, як і сама Меггі. Вона була надзвичайним поєднанням усього того, що чоловік міг тільки побажати. А коли вони лишалися наодинці, вона викликала в нього пристрасть, якої він ніколи й не знав. Квінн дедалі більше закохувався в неї і все ніяк не міг сказати їй про це.

Вони запросили Джека й Мішель на яхту на вихідні й рушили вниз узбережжям у напрямку Санта-Барбари. Море було суворе, як полюбляла Меггі. Тоді воно її більше хвилювало. Але на зворотному шляху з Мішель трапився напад морської хвороби, і Джек просив у Квінна вибачення за те, що вона не є добрим моряком. Дівчина виглядала зніяковілою, коли вони прощалися.

— Бідне дитя, — сказала Меггі Квінну, коли вони сіли вечеряти. — Вона мила дівчина. — Проте їм обом вона видавалася надто молодою, і Квінн думав, що поряд із Джеком вона не є достатньо яскравою особистістю. — Вона йому підходить, — переконувала його Меггі, вбачаючи в ній щось таке, чого Квінн ніяк не хотів бачити. Він усе ще бажав, щоб Джек вирушив із ним на «Нічному польоті». Він вважав, що для нього то був би найбільш хвилюючий досвід за все його життя. Але Джек не хотів хвилювання, а прагнув стабільності й твердого ґрунту під ногами. Хотів, щоб у нього була родина, освіта — всі ті речі, яких у нього ніколи не було, але на що з’явилася надія, значною мірою завдяки Квіннові. — Ти дав йому щось набагато краще, аніж кругосвітня подорож. Ти дав йому здійснення його мрій. Більше ніхто не міг йому цього дати.

— Я лише навчив його читати. Будь-хто міг допомогти йому з цим, — скромно відказав Квінн, але вона похитала головою.

— Але річ у тім, що ніхто цього не робив.

Квінн знов похитав головою, але йому подобалися ці слова. Це був зв’язок, який він завжди підтримуватиме. Він ніколи не забуде, що саме з ласки Джека в його життя увійшла Меггі. Спочатку, коли ця жінка прийшла в його кухню, вона виглядала такою сумною, сором’язливою й переляканою, а зараз розквітла й охоче виходить із ним у море. Він знав, що вона тужить за своїм сином, але в її очах більше немає того виразу агонії, який він помітив, коли вперше побачив її над ранок після буревію.

— Той буревій став для мене щасливим, — сказав він їй, згадуючи той день. — У моїй покрівлі утворилась дірка, і просто крізь неї в моє життя залетіла ти.

— А мені він приніс іще більше щастя, — відповіла вона, цілуючи його.

Протягом останніх кількох місяців у його душі народилося стільки почуттів до неї, що він і мріяти не смів. Із Джейн усе було зовсім не так. То був зв’язок, який базувався на повазі й лояльності, спокійне співіснування, в основі якого лежало глибоке почуття й безмежне терпіння Джейн. А Меггі була набагато молодша й веселіша, а також значно пристрасніша.

Останні дні серпня були для них просто незрівнянними. Мало не весь свій час вони проводили разом у морі.

І з кожним днем ставали щораз ближчими одне до одного. Певне, тому, що знали: наближаються їхні останні дні. Замість того щоб віддалятись від нього, Меггі, здавалось, кохала його з чимраз більшим самозреченням, а Квінн відчував, що його відносить течією до неї ближче й ближче, і він уже не бажає опиратися цьому. Він відчував себе з нею так спокійно, як ще ні з ким у своєму житті. Він ніби міг довіряти їй найпотаємніші глибини свого серця. І протягом останніх місяців його одвічний сон перестав катувати його. Він усе ще сумував за Джейн, але вже по-іншому. Він дедалі більше заспокоювався.

Квінн залишив Меггі тільки в той час, коли вантажники виносили останні меблі з його дому. Залишки своїх речей він відправив у сховище. Він уже надіслав Алекс ті речі, які дочка хотіла, і спакував кілька валіз із речами й паперами, які збирався взяти з собою до Голландії на морські випробовування у вересні. І коли дім стане зовсім порожнім, він збирався, поки не від’їде, пожити на «Моллі Б». Було дивно бачити, як вантажники виносили все з його дому. Він відчував гострий біль щоразу, коли бачив на вантажівці якийсь улюблений куточок свого колишнього життя. Здавалося, забирали геть його основні життєві орієнтири. А коли дім став абсолютно порожнім, він зупинився, озираючись навкруги й відчуваючи жахливий біль у серці.

— Прощавай, Джейн, — промовив він, і його голос відбився луною в порожній кімнаті, у якій вона померла. Йому здавалось, наче він залишає її тут, і вперше за чотирнадцять місяців він відчув, ніби прощається з нею назавжди.

Квінн був похмурим, коли того вечора зустрівся з Меггі на яхті.

— У тебе все гаразд? — стурбовано й ніжно спитала вона його.

Він кивнув, але майже не розмовляв з нею до самого пізнього вечора. Фактично він зараз оселився з нею на зафрахтованій яхті. У його власному будинку йому б із нею ніколи не було так комфортно. Він завжди відчував, що жив там із Джейн. І намагався пояснити їй те дивне почуття, через яке, власне, її речі винесли з дому, а дім стоїть порожній.

— Я відчувала щось подібне, коли переїздила з будинку, де помер Ендрю. У мене було відчуття, ніби я лишаю його там, і я ненавиділа те відчуття. Я просто стояла поряд із вантажниками та плакала. Але все-таки мені стало легше. Я переїхала до будинку на Вальєхо. У старому домі я б ніколи не прийшла до тями: там я жила з Чарльзом, там помер Ендрю. Це було забагато, щоб повернутися до життя. Тобі буде корисно пожити на кораблі, — благородно сказала вона.

Меггі й досі не висловлювала жодних заперечень щодо його від’їзду, і це вражало Квінна. Вона дотримувалась усього того, що пообіцяла. Квінн тільки шкодував, що не міг узяти її з собою на випробування: він від’їздив одразу після Дня праці, а вона поверталася до роботи саме в той день, коли він вирушав до Голландії. Відтак планував ненадовго повернутись до Сан-Франциско — десь на два тижні. І навіть напередодні від’їзду він так і не вирішив, як бути з Алекс. Меггі й надалі пропонувала йому, щоб він їй зателефонував, проте він так цього і не зробив. Здавалося, він боявся цього. І тільки того вечора, перед тим як лягати, він сів за свій письмовий стіл і зателефонував їй. У Женеві був ранок.

— Я отримала меблі, — сухо повідомила вона, тільки-но почувши голос батька. — Дуже дякую тобі. Усе прийшло в доброму стані. Певне, тобі коштувало купу грошей відправити це морем.

Але він надсилав їх літаком.

— Твоя мати дуже хотіла, щоб ти все це мала, — запевнив він її. Та коли він згадав Джейн, то відчув, що голос Алекс стає металічним.

— Я така щаслива, що маю її портрет, — тихо вимовила Алекс, і раптом їй щось спало на думку. — Куди ти переїздиш?

Того вечора батько сказав їй, що решта речей уже зберігається у сховищі. Він хотів зробити все це ще до того, як вирушить на випробовування в морі. Він хотів спокійно провести останні два тижні з Меггі, не думаючи про побутові справи. Тож погодився передати будинок новим власникам на два тижні раніше.

— На літо я зафрахтував яхту. Там і житиму ті два тижні, поки не переїду остаточно на свій корабель у Голландії. — Він уже запланував перший маршрут своїх мандрів до Африки. — Власне… — обережно почав він, — саме тому я зателефонував тобі.

— На предмет яхти, яку ти зафрахтував? — її голос звучав здивовано і був наче трохи не такий крижаний, ніж протягом їхніх попередніх розмов, і це давало надію.

— Ні. Я телефоную на предмет випробувань у морі. Завтра я лечу в Амстердам. Я хотів спитати, чи можу я зупинитись у Женеві?

— Я не є власницею всього міста, — різко відповіла вона, і його серце завмерло.

— Я хочу заїхати туди, щоб побачити тебе, Алекс. Я не бачив онуків від минулого літа. Вони навіть не впізнали б мене. — Дочка була близька до заперечення — мовляв, який у тому сенс, але цього разу втрималась від того, щоб уколоти його. — Власне, я маю навіть кращу пропозицію. Чи не могла б ти… Якщо ти нічого не маєш проти… то, можливо… ти б відпустила їх зі мною на морські випробування? Я запрошую і вас із Хорстом також, але я знаю, що ти це не дуже полюбляєш. Проте це могло б дуже сподобатись Крістіану й Роберту. Я б залюбки взяв їх на корабель.

Запала довжелезна пауза. Ця пропозиція надійшла зненацька, і дочка просто не знала, що відповісти, і тому так довго мовчала.

— На випробування корабля в морі? — нарешті оговталась вона. — А чи не здається тобі, що вони замалі для цього? За ними треба дивитись буквально щохвилини. І чи безпечно на тому кораблі? — Коли вона вимовляла ці слова, її голос уже не був такий напружений. Попри все, її зворушило те, що він хоче взяти з собою хлопців. Це було щось таке, чого він ніколи не робив.

— Сподіваюся, корабель дуже безпечний, — ніжно розсміявся він у відповідь. — Бо якщо ні, то я матиму багато проблем із ним, коли вирушу у плавання в жовтні. Це великий корабель, Алекс. Думаю, він сподобається хлопцям. І, звичайно ж, ти також можеш поплавати, — повторив він, щоб підкреслити: її також чекають на кораблі. Проте також він добре знав, як сильно вона ненавидить вітрильники і з якої причини. Так само, як і Джейн, і з тієї самої причини, яка налаштувала Алекс проти них. Зрозуміло, що його любов до вітрильників Алекс не успадкувала — тільки Дуг.

— Я маю порадитись із Хорстом, — відповіла вона, і чулося, що вона не знає, як вирішити. Але принаймні вона не сказала «ні». І якимось дивом батько зміг почути в її голосі щось відмінне від того, що чув завжди.

— То я перетелефоную завтра, перш ніж летіти. Я лечу до Лондона. Звідти близько і до Женеви, і до Амстердама.

Здавалося, зажевріла надія, хоч він і не знав, чи буде дочка насправді радитись із чоловіком, чи просто хоче ухилитись від прямої відповіді. Він усе ще не міг повірити, що вона дозволить хлопцям поїхати з ним до Голландії. Але Квінн відзначив, що Меггі мала рацію, і в будь-якому разі запросити їх було варто. Він нічого не сказав їй про Меггі. Їй не треба про неї знати. За п’ять тижнів вони з Меггі розійдуться, як у морі кораблі, й Алекс ніколи не довідається, що останні кілька місяців він провів із жінкою. Сказати про це могло б означати вияв неповаги до пам’яті її матері. Отже, він нічого й не сказав. А коли поговорив по телефону, то з надією глянув на Меггі. Вона посміхалась йому.

— Що вона тобі сказала?

— Вона сказала, що поговорить зі своїм чоловіком. Але не кинула слухавку, не сказала, що я несповна розуму, а вона краще помре, аніж довірить мені своїх дітей. Це вже досягнення.

— Я думаю, вона відпустить їх із тобою, — припустила впевнено Меггі.

А протягом усієї ночі він викинув Алекс і онуків зі своєї голови й зосередився на жінці, яку кохав. Йому дуже не подобалось, що лишає її. Він дуже хотів їхати з нею разом на випробування. Квінн збирався провести на борту три тижні, а потім повернутись до Сан-Франциско. Він сказав Меггі, що вона може користуватися «Моллі Б» скільки захоче, і вона подякувала йому, але відповіла, що їй буде сумно в морі без нього. Це зворушило його.

Вони провели довгу ніч в обіймах одне одного, і Меггі не дозволяла собі думати, що настали їхні останні хвилини. У них іще буде два тижні, коли він повернеться, і навіть тоді вона має відпустити його на волю. Це буде зовсім не легко, але це те, що вона пообіцяла йому на початку.

Коли він прокинувся наступного ранку, то одразу ж зателефонував Алекс до Женеви. Коли вона підняла слухавку, йому перехопило подих. У Швейцарії наближався вечір, і він міг почути в телефон голоси онуків.

— Що сказав Хорст? — спитав він, даючи їй можливість звалити на когось відповідальність. Дочка могла б послатися на свого чоловіка, якби не прийняла його запрошення.

— Я… він… я спитала самих хлопців… — чесно відповіла дочка приглушеним голосом. — І вони сказали, що хочуть поїхати з тобою, — закінчила вона, а з очей Квінна полилися сльози. Батько тільки зараз збагнув, як багато все це означає для нього, і як легко дочка могла робити йому добре чи погано. Він зрозумів, що вона зробила б йому дуже боляче, якби відмовила, хоча він і був цілком готовий почути відмову. Одначе вона все ще не сказала йому «так» і, він був певен, навряд чи скаже.

— То ти дозволиш їм? — обережно спитав він, благаючи Бога, щоб вона дозволила. Він мало знав Крістіана й Роберта, і то був непоганий шанс познайомитися з ними ближче, та ще й так, щоб у них були добрі згадки про нього.

— Так, тату, — спокійно відповіла вона. Це були перші слова довіри й поваги, які вона висловила стосовно нього за ціле життя. Усі спогади, пов’язані з нею, були сповнені люті й образи. А тут раптом щось абсолютно відмінне. — Тільки добре дивись за ними. Кріс іще зовсім дитина. Але Роберт дуже самостійний. Не дозволяй йому лазити по щоглах або робити ще якісь дурниці.

Це був найбільший дар любові, який вона могла піднести йому, а саме — довірити йому своїх синів. Нарешті війна між ними завершувалась або принаймні було вивішено перший білий прапор.

— А ти б не хотіла поїхати з ними? — запрошувати її означало знову наразитись на ризик, але вона спокійно відхилила його запрошення.

— Я не можу. Я на шостому місяці вагітності.

Батько був вражений почути таке, і це знову змусило його подумати, як мало вона довіряє йому — майже нічого. У нього виникла надія, що нарешті починається нова ера в їхньому житті.

— Обіцяю тобі добре дбати про них.

Заради неї він був готовий відповідати за них власним життям. Він хоче, щоб вона ніколи не пізнала тієї трагедії, яку пережили вони з Джейн. То була й трагедія Алекс, коли вона втратила брата. Це навіки травмувало її, і Квінн чув від Джейн, що дочка дуже труситься над своїми дітьми — отже, той факт, що вона зараз довіряє їх йому, стає ще більшою мірою значним. Особливо після їхньої обопільної ворожості. Це як величезний вияв прощення й довіри до нього.

— Дякую, Алекс. Ти й сама не знаєш, що все це означає для мене, — сказав він, а в її відповіді знов прозвучали різкі нотки. Вона думала про це цілий день, намагаючись прийняти правильне рішення.

— Гадаю, мама хотіла б, щоб я зробила саме так.

Він був не зовсім певен щодо цього, знаючи, як Джейн ненавиділа кораблі, проте й не збирався сперечатися з нею. Але дружина, безперечно, раділа б із їхнього зближення.

— Я поміняю квитки в аеропорту й завтра буду в Женеві. Потім зателефоную, щоб сказати тобі, коли прилітаю, а також коли рейс на Голландію. Ти можеш зустріти мене в аеропорту. А до вас я можу заїхати, коли привезу хлопців назад до Женеви, якщо тебе це влаштовує. — Він не був упевнений, чи хочуть вони його бачити у своєму домі.

— Мені це підходить, — спокійно відповіла дочка. Його пропозиція взяти її синів із собою була для неї чимось на зразок прозріння, а може, й для них обох. Її діти та чоловік — це було все, що вона мала. — Як довго вони пробудуть із тобою?

Алекс забула раніше спитати його про це й була здивована, коли почула відповідь.

— Випробування в морі тривають три тижні, але, якщо їм треба до школи, я можу привезти їх назад раніше. Якщо хочеш, я привезу їх сам або пошлю когось зі своєї команди. Але я б хотів побачити тебе.

— Можеш тримати їх у себе скільки захочеш, тату.

То була рідкісна нагода для її дітей, а навчались вони ще в молодших класах, тому пропуск занять легко можна було владнати. І вона була переконана, що її дітям сподобається дідова яхта. Певне, любов до моря містилася в їхніх генах, бо вони часто говорили про вітрильники та море.

— Дякую, Алекс. Я перетелефоную пізніше.

Квінн мав летіти о шостій вечора і спершу мав зробити ще кілька справ. Крім усього іншого, мав підписати у повіреного кілька паперів. А коли він поклав слухавку, Меггі чекала почути, що вирішила Алекс.

— Що вона сказала? — питаючи про це, жінка стурбовано дивилась на нього.

Поки він розмовляв по телефону, вона виходила з кімнати.

Квінн відповів їй із очима, повними сліз:

— Вони поїдуть зі мною.

Меггі обняла його за шию й поцілувала з радісним вигуком, і він розсміявся, коли вона весело затанцювала по каюті. Вона тріумфувала, так само як і він. Вона знала: це означає, що дочка може вибачити йому. Це був найбільший дарунок, який вона могла зробити для нього.

Квінн спакував валізу на борту корабля і за півгодини вирушив до офісу повіреного. Відтак збирався зустрітись із Меггі в її домі о третій, і вона мала відвезти його до аеропорту. Коли вони зустрілись, він був у костюмі з краваткою із маленькою валізою в руках. Вона привезла його валізу з корабля, і вони обоє були готові. Жінка була в короткій чорній сукні, на високих підборах і виглядала молодою та гарненькою. Він дуже не хотів лишати її і сказав їй про це по дорозі до аеропорту.

— Я б хотів, щоб ти поїхала зі мною.

— Я також, — ніжно відповіла Меггі, пам’ятаючи їхню коротку подорож до Голландії три місяці тому, коли вона вперше побачила «Нічний політ». Яхта була єдиною суперницею його почуття, одначе вона була незрівнянним опонентом, і, зрештою, корабель мав перемогти. Точніше його свобода мала перемогти. І Меггі не могла опиратися цьому. То був ключовий момент його життя, і, кохаючи його, вона мала це приймати.

В аеропорту вона проводжала його до тієї межі, до якої можна було йти, і Квінн поцілував її на прощання. Сказав, що зателефонує їй, тільки-но дістанеться до вітрильника, і сподівається, що зв’язок на борту працюватиме добре.

— Якщо ні, я зателефоную тобі з таксофону, — сказав він. — Або, може, з офісу Тема Хаккера.

— Чудового плавання! — шляхетно мовила вона, цілуючи його у відповідь. — І нехай тобі щастить з онуками! — крикнула йому навздогін, а він обернувся, посміхнувся й відповів чітким голосом, глянувши їй у вічі:

— Я кохаю тебе, Меггі, — він сказав це вперше. Адже Меггі так багато зробила для нього, і зокрема, це саме вона запропонувала йому зателефонувати Алекс. Він не збирається повторювати старі помилки, зберігаючи в таємниці свої почуття. До того ж вона цілком заслуговує на ці слова. Такі природні слова далися йому так важко…

Розділ 13

Квінн зателефонував Алекс із кімнати для відпочинку першого класу, і вона відповіла йому сонним голосом. У неї була перша ночі, і він швидко повідомив її, коли прибуває і номер рейсу з Лондона. А потім побажав їй добраніч і поклав слухавку. Він був схвильований, що знову побачить дочку, і порадів з її вагітності. Він знав, що Джейн також була б рада за неї. Але коли він сидів, чекаючи свого літака, то його думки були не про Джейн. Тепер він міг думати тільки про Меггі, і лише зараз він починав розуміти, як важко буде йому залишити її. Зовсім не так легко, як це здавалося йому спочатку. Тепер він має відірвати її від себе, як пов’язку від рани. Протягом багатьох місяців він оберігав своє серце від минулого, а розлука з нею знову оживить його. Але він знав, що не має вибору. Якщо Квінн відкладе свій від’їзд, буде ще гірше, і він усе одно не зможе взяти її з собою. Він знав, що зробить зле, якщо раптом таки візьме її. Адже він присягся бути вірним пам’яті Джейн, щоб спокутувати свої гріхи перед нею й бути самотнім. І був певен, що саме тому лихий сон нарешті відпустив його. У нього заплямована совість, але зрештою йому не забракло сили поклястися: він виконає те, що пообіцяв їй, — інакше повік не позбудеться почуття провини. Він потребує усамітнення на борту корабля для себе, щоб вільно відбути життя, — саме в такий спосіб, як він говорив Меггі спочатку. Передусім він потребував свободи. І відчував, що не має права на постійного супутника. Тож має від’їхати. А Меггі мусить повернутись до свого життя, друзів, до тих, кого знала раніше, до викладацької роботи. Він не може тягати її за собою по світу і має робити так, як попередив: покинути її, як би болісно це не було для них обох. Але вперше в житті Квінн почав питати себе: наскільки сильно він хоче цієї свободи?

Коли він сів у літак до Лондона, йому стало легше і він сказав собі, що то, певне, дається взнаки його вік, якщо він так міцно прив’язався до неї, і буде краще для них обох, якщо вони припинять стосунки. Якоюсь мірою він розглядав свою любов до неї як вияв слабкості. А він не міг собі дозволити розслаблення.

Квінн спав у літаку, що з ним траплялось нечасто. А в Лондоні пересів на літак до Женеви, мало не спізнившись на нього. Він прилетів туди о п’ятій дня за місцевим часом і тільки-но вийшов з літака, як побачив Алекс. Її біляве волосся було довге, як у Меггі. І він був вражений, коли враз збагнув, що Меггі виглядає так само молодою, як і вона. Батько був дуже зворушений, коли побачив її вагітною, бо ніколи не бачив її в такому стані — ні коли вона чекала Крістіана, ні Роберта. Дочка повільно рушила йому назустріч, а хлопці, дуже схожі на неї, йшли на кілька кроків за нею з рюкзачками. Обидва біляві, кумедні, вони весь час штовхали один одного і сміялися.

Коли Алекс побачила батька, її очі стали серйозними.

— Як ти долетів? — спитала вона, не пориваючись бодай якось доторкнутись до нього. Дочка не виявила бажання ні поцілуватись із ним, ні прогорнутись до нього. Навіть не простягла йому руки, коли вони наблизились. Він не бачив її від похорону Джейн. І тоді вона від’їхала, навіть не попрощавшись із ним. Це була їхня перша зустріч відтоді.

— Добре виглядаєш, — сказав Квінн, посміхаючись до неї. Він ледве тамував у собі бажання стиснути дочку в обіймах, але знав, що ініціатива має йти від неї, або принаймні вона має зробити якийсь жест.

— Дякую, тату, — відповіла вона, і сльози наповнили її очі, а його погляд ніби затуманився. А потім Алекс обняла його, і батько пригорнув її, як це робив, коли вона була дитиною, чого вона вже не пам’ятає. — Я сумувала за тобою, — сказала вона, тамуючи схлип.

— І я також… дитино моя… і я також…

І поки вони обіймалися, хлопці стояли коло них і почали смикати маму. Тільки-но Квінн звільнився від її обіймів, як онуки взяли його за руки і почали засипати тисячами запитань. Його здивувало, що обоє хлопців говорили англійською зі швейцарським акцентом. Хорст і Алекс розмовляли з ними французькою, і, незважаючи на акцент, їхня англійська звучала абсолютно вільно. Він усе ще тримав Алекс за руку, відповідаючи на запитання дітлахів.

Літак до Голландії відлітав за годину, і він запропонував піти до найближчого ресторану поїсти морозива. Онуки зраділи: на думку хлопців, це була чудова ідея. Обидва вимовляли по тисячу слів за секунду, і Алекс посміхалась, ідучи поряд із батьком. Вона була така молода й гарна, їй пасувала вагітність, і на якусь мить йому захотілося, щоб Меггі познайомилась із нею. Він був певен: вони б сподобались одна одній.

— І ти виглядаєш дуже добре, тату, — відповіла вона йому компліментом на комплімент, поки їла морозиво разом зі своїми дітьми. Квінн замовив собі чашку кави, він відчув утому від далеких перельотів та двох пересадок, а також через різницю в часі. Та коли батько глянув на неї, то відчув: зник увесь той гнів, який вона тримала протягом такого тривалого часу. Він не знав, як воно так сталось, але радів із того зникнення.

За півгодини він із хлопцями сів у наступний літак. Вони мали бути в Амстердамі о сьомій тридцять, а за дві години — на борту корабля. Він уже попередив команду про їх прибуття, і старша стюардеса збиралась допомагати йому приглядати за дітьми. Квінн відчував вдячність до Алекс і, сідаючи в літак, знову запевнив її, що все буде гаразд і порадив їй відпочивати без дітей у товаристві її чоловіка. Відтак пообіцяв їй, що коли хлопці сумуватимуть за домівкою, то він привезе їх раніше. Коли він востаннє кинув на неї погляд, Алекс махала їм рукою й витирала сльози з очей.

Протягом усього польоту дід весь час мав приділяти увагу хлопцям і був вдячний за ті розваги, які передбачалися під час польоту. Там були книжечки для розфарбовування й олівці, їм також принесли по склянці фруктового соку. А хлопці весь час сміялися. Хоч онуки не бачили його більше року, проте дуже швидко подружились із ним. Вони хотіли знати все про його новий вітрильник. Дід же мав відповідати на їхні запитання чітко й доступною для дітей мовою.

Коли вони сіли в Амстердамі, їх зустріли капітан і перший заступник, а також Тем Хаккер. Вони привезли з собою причіп на колесах, і по дорозі до човна перший помічник весь час розважав хлопців. Онуки були вражені розмірами корабля, а стюардеса махнула їм з верхньої палуби, запрошуючи до вечері.

Квінн був дуже задоволений тим, що побачив, запитував про тисячі деталей, і відповіді Тема цілком задовольняли його. Сам Хаккер і обидва його сини вирушали з ним на морські випробовування. У них був намічений курс, а також список маневрів, які запланував Квінн і які має виконати на своєму шляху «Нічний політ». До своєї каюти він дістався близько півночі, сів і, позіхаючи, почав набирати номер Меггі.

— Ну, як твої справи?

У неї була десь третя дня, і вона чекала його дзвінка. А коли це сталося, Меггі трепетно ловила кожне його слово.

— Це просто неймовірно! Вони поводяться так, ніби бачать мене щотижня, і їм подобається на кораблі.

Квінн зазирнув до їхньої каюти, щоб глянути, як вони там, і почув сонне дихання. Ніби хтось відімкнув їх від джерела енергії, і тепер їхні батареї заряджалися наново. Дід сподівався, що завтра внуки встануть на світанку.

— А як «Нічний політ»? — спитала Меггі схвильовано.

— Краще, ніж можна собі уявити.

Він хотів би, щоб Меггі побачила вітрильник, але знав, що цього не трапиться, так само, як і вона це знала. Одного разу вона бачила його, і він пообіцяв привезти їй багато фотографій із морських випробувань.

Вони проговорили десь із півгодини, і Квінн розповів їй усі деталі. Корабель був розкішніший, ніж він сам очікував. Тепер, на воді, він виглядав просто неймовірно. Вони ще не хрестили його, але збиралися зробити це, коли він повернеться в жовтні. Тем Хаккер збирався влаштувати невеличку церемонію, його дружина хотіла бути хрещеною матір’ю. Квінн хотів попросити про це Алекс, але їй було б важко приїхати з Женеви.

— А як Алекс? — спитала обережно Меггі, а Квінн відповів із посмішкою в голосі.

— Зовсім інша жінка. Можливо, та, якої я зовсім не знав. Гадаю, дочка пробачила мені. Принаймні вона була дуже мила і добра. Я на таке не заслуговую, але вдячний їй.

Це Меггі спонукала його навести мости й запросити її, і він безмежно радів. Її ніжні руки торкнулися тисячі сторін його життя, і те, що вона зблизила його з Алекс, було для нього найважливіше. Квінн і сам не усвідомлював, наскільки він сумував за дочкою. Побачивши її, він ніби якоюсь мірою знову побачив Джейн. Алекс вражала подібністю до своєї матері, хіба що була трохи вища на зріст.

— Ти заслужив це, — запевнила його Меггі, і він згадав, що сказав їй, прощаючись в аеропорту. — Дякую за те, що ти сказав мені, — її голос звучав так, ніби вона й досі була зворушена тими словами. Освідчення стало найкоштовнішим дарунком, який він міг для неї зробити, єдине, чого вона хотіла.

— А що я сказав? — він жартома удав із себе забудька й приліг на ліжко, розмовляючи з нею. Він сподівався на ще кілька тижнів із нею у Сан-Франциско. То буде ще й випробування його свободи. Він жертвував коханням, яке знайшов із Меггі, збираючись сплачувати той борг, який ще й досі був винен Джейн.

— Ти сказав, що любиш мене, — нагадала вона йому, — тож тепер не можеш забрати назад ці слова.

— Це вийшло мимоволі, я не збирався говорити.

Це нічого не змінювало. Він усе одно збирався покинути її. Але знав, що кохатиме цю жінку, навіть якщо й учинить так, і хотів, щоб вона зрозуміла це. Він не бажав бути недобрим до неї та зміцнювати їхній зв’язок перед тим, як урвати його, але водночас усвідомлював, як багато все це важить для нього. І єдине, що Квінн міг зробити для неї, — сказати ці слова. Він і справді кохав її, і вона була щаслива дізнатись про це.

Вони ще трохи поговорили, а потім поклали слухавки. А за десять хвилин він уже спав у своєму новому ліжку. Хоч і був дуже втомлений, проте задоволений своїм новим домом на борту «Нічного польоту». Це була його теперішня оселя.

Розділ 14

Морські випробування йшли надзвичайно добре. Усі системи виявили себе навіть іще краще, ніж очікувалось. Його онукам дуже сподобалось. Досвідченість команди перевершувала його сподівання. Тижні летіли, як хвилини. Квінн не міг повірити, як швидко лине час, декілька разів він телефонував Меггі до Сан-Франциско. Вона сказала йому, що дуже втомлюється у школі й почувається збентежено, бо давно відвикла від викладацької роботи і від того, якими шибайголовами бувають учні. Одначе її голос звучав щасливо й по-діловому, і вона казала, що не може дочекатись його повернення. Квінн змушував себе телефонувати їй менше, ніж йому хотілося. Він розумів, що тепер повинен потроху віддалятись від неї, інакше остаточний розрив буде надзвичайно болісним. А цей час швидко наближався. Він знав, що іноді бачитиметься з нею, та й сам не мав наміру повністю розривати зв’язок і збирався час від часу телефонувати їй. Але Квінн напевне не збирався тісно пов’язувати своє життя з нею. Це була угода, яка існувала від початку, і він хотів, щоб вони обоє виконали її. Більшою мірою Квінн переслідував власні інтереси, аніж інтереси Меггі. Але він усе ще передчував, як проведе з нею останні два тижні у Сан-Франциско. То мав бути їхній прощальний дар одне одному.

Йому вкрай не хотілося залишати корабель, коли настав час, і хлопці аж плакали, прощаючись із командою, але Квінн пообіцяв, що вони можуть плавати з ним стільки, скільки їм дозволятимуть їхні батьки. Він відчув увесь сенс і фатальність життя, коли зійшов із ними на берег і зрозумів, наскільки Роберт схожий на Дуга. Вони відрізнялися тільки кольором волосся. Джейн завжди говорила, що Роберт схожий на Квінна, але коли він добре розгледів свого онука, то зрозумів, що і його син був схожий на Джейн, хіба що його волосся було такого ж кольору, як у Квінна. Але тепер у нього було таке враження, ніби риси синового обличчя були від матері. І вперше за двадцять чотири роки батько зрозумів, як сумує за ним. Він нарешті дозволив собі відчути це. Тими днями йому відкрилося все, що він ховав у собі. Квінн мало не заплакав знову, коли побачив Алекс, яка чекала на нього в аеропорту.

Він переночував у неї, а хлопці забавляли своїх батьків розповідями про морські пригоди. Не було жодної й найменшої прикрості, і вони довго пам’ятатимуть свою подорож із дідом. Онуки були добре виховані, добре поводились з усіма й виявили себе як емоційні, яскраві та люблячі діти. А наступного ранку, коли він від’їздив, Алекс знову подякувала йому і сказала, як багато значить для неї зустріч із ним. Здавалося, весь її гнів кудись вийшов із неї, наче хвороба, яку він вилікував, дивовижне зцілення, яке дочка пережила після років, коли вони не бачились. Алекс зізналась, що молилася за це.

— Чи буде тобі добре на кораблі, тату? — таке життя видавалося їй самотнім, але ще вчора ввечері він говорив, що це саме те життя, якого він хоче.

— Зі мною буде все гаразд, — запевнив він, — я дуже щасливий.

Тепер він був переконаний у цьому. Протягом останніх трьох тижнів він перебував у стані радісного збудження кожної хвилини, яку провів на борту. Вітрильник повністю виправдав усі його очікування. І його рішення провести на ньому все своє життя видавалося йому правильним, незважаючи на Меггі. Або, можливо, саме через неї. Він відчував, що не має права на нове життя з жінкою, якщо ця жінка не Джейн. Меггі стала його романтичною пригодою, сонячним днем серед злив, а тепер настав час продовжувати самотній шлях. Він був абсолютно певен, що це саме те, чого йому хочеться.

Коли він їхав, то пообіцяв Алекс, що неодмінно приїде до неї, коли в неї народиться немовля. Він може прилетіти з будь-якого місця, де б він не був. На той час він збирався до Африки, хотів провести там зиму, а потім вирушити до інших місць. Протягом багатьох годин вони обговорювали все це з капітаном, і той зробив йому кілька чудових пропозицій. Тепер Квінн думав тільки про це, і якась частина його вже покинула те життя, яке нещодавно він вів у Сан-Франциско.

Меггі відчула це, коли він повернувся. Зовні Квінн нібито був таким самим, яким від’їздив три тижні тому, але всередині нього щось змінилося. Цього не помітно було з вигляду, але вже в першу ніч вона відчула, що частина його ніби втекла від неї. Вона нічого не сказала йому, але він уже не обіймав її з тою пристрастю, як робив це кілька тижнів тому. Орел уже побував у небесах і був готовий відлетіти назавжди й залишити її.

Меггі була неймовірно завантажена у школі, але намагалася знайти час і для нього. Вони знову переїхали на яхту, і як би це не дратувало її, але вона мусила проводити певний час вечорами за перевіркою зошитів. Вона намагалась давати своїм учням якомога менше завдань, поки він іще був із нею, але деяку роботу все одно треба було виконувати. Та й Квінн також мав доробити багато справ. Лише вночі, коли вони лягали спати, вона відчувала, що вони все ще разом і пов’язані одне з одним. Тільки коли Меггі лежала в його обіймах, її почуття до нього ставало відчутнішим, і вона знала: він почуває те саме. Решту часу Квінн ніби був пильним і серйозним. То було важко — дати їй зрозуміти, що він, попри все, їде, але робить усе для того, щоб це було не так болісно. Квінн став уже не тим чоловіком, яким він був протягом років, коли думав тільки про себе. Цього разу він весь час міркував, як завдати їй якнайменше болю. І найменш за все він хотів завдавати болю саме Меггі.

На вихідні вони плавали на яхті, і погода стояла надзвичайна — сонячна й тепла, а бриз був саме такий, який потрібен, щоб іти під вітрилами. Джек приходив вечеряти з ними у п’ятницю і сказав, що йому подобається в коледжі, а Мішель дуже зайнята підготовкою до весілля. Квінн запропонував зафрахтувати для них яхту на медовий місяць, але Джек із жалем відмовився. Мішель це б не сподобалось, бо вона вже одного разу слабувала на морську хворобу, на відміну від Меггі, яка плавала залюбки. Їхній перший тиждень на борту проходив легко й комфортно, Квінн і Меггі приділяли багато часу одне одному. Багато розмовляючи вночі, вони ніби накопичували спогади, щоб зберігати їх упродовж багатьох років, коли вже не будуть разом. Чекання його від’їзду являло собою щось на кшталт запланованої смерті чи похорону. Вони знали, що це наближається, та навіть тоді Меггі відчувала, ніби він збирається відключити її від апарату дихання. І хоча вона завжди знала, що це станеться, але ніколи не чекала, що біль буде таким гострим.

А протягом другого тижня передчуття кінця мимоволі спричиняло тертя й напруження між ними. Інакше й бути не могло. Меггі став щоночі снитись Ендрю, у нічному кошмарі їй ввижався Чарльз, і вона прокидалась із криками. А Квінн практично не міг допомогти їй. Єдине, що він міг зробити, — це змінити плани та скасувати свій від’їзд, але Меггі ніколи цього не вимагала. Одначе дні минали, і вона відчувала, що з неї висмоктується повітря й саме життя. Упродовж їхніх останніх вихідних Квінн відчував увесь тягар того, що він чинить із нею, хоч вона жодного разу не промовила йому ні слова. Він знав, що має покинути її, і в одну з божевільних хвилин він мало не покликав її з собою. Але в нього був обов’язок перед Джейн. А Меггі потребувала повернення до справжнього життя, де будуть люди, друзі, робота. Він не може дати їй усе це на своєму кораблі. А якщо він таки візьме її з собою (ця думка таки спокушала його), він порушить свою обіцянку Джейн. Він усе це сказав Меггі, коли вони сиділи на кормі під вітрилами. Вона виглядала пригніченою, нещасною і більше не мала змоги приховувати це.

— Не можу повірити, що Джейн вимагала б цього від тебе, — сказала Меггі, дивлячись у море й почуваючись так, ніби розсіюється її власний попіл. — Я читала її вірші, присвячені тобі. Вона кохала тебе, Квінне. І не хотіла б твого нещастя.

Але — дивна річ — він сам не хотів! Йому було сумно від думки, що він покидає її, але в тому був для нього певний сенс: іти назустріч самоті й свободі до майже чернечого життя, яке він обрав сам. Йому потрібна пауза й душевний спокій. У нього немає більше душевних сил розпочинати нове життя будь із ким, та він і не заслужив цього. Його попередній досвід був не найкращий, — так принаймні вважає він сам. І він не воліє псувати життя Меггі й не хоче ризикувати. Квінн занадто покохав її, щоб робити їй боляче. Вони обоє багато настраждались у житті. Тому хотів покинути її, впевнений, що робить її щасливою. Вони добре ставились одне до одного, і він більш нічого від неї не хоче, та й сам не може дати їй більше, ніж це. Їхнє кохання було прекрасним. А тепер цьому підходить кінець. У понеділок він летить до Голландії. Їм лишилися тільки останні вихідні. У п’ятницю вони вечеряли з Джеком, і двоє друзів попрощались, обмінявшись міцними обіймами й могутнім рукостисканням.

У неділю Меггі ходила судомно мовчазна. Вона ледь могла говорити. Та їм і не було чого казати одне одному. Все вже було сказано тисячі разів, у тисячі способів. Вона б хотіла отримати у дар щось на зразок віршів Джейн. Але відчувала у своєму серці тільки біль і агонію втрати, які навідувались до неї занадто часто протягом її життя.

Квінн лежав поряд із нею на палубі й тримав її за руку. Вони лежали так уже дуже довго, і команда, знаючи, що, власне, відбувається, не турбувала їх. Він замовив розкішну вечерю з шампанським та ікрою, але Меггі майже не торкнулась її. І невдовзі вони рушили до своєї каюти. І там жінка заплакала й поглянула на нього очима, які краяли його серце. Він мало не пошкодував, що повернувся до неї після випробувань. Це було занадто тяжко для них обох, і він думав, що зробив помилку, повернувшись до Сан-Франциско, адже це стало фактично додатковою жорстокістю щодо неї. Одначе, так чи інакше, кінець буде неймовірно тяжким.

Перш ніж вони лягли, Меггі, стоячи перед ним у нічній сорочці, вимовила слова, яких він так не хотів почути:

— Квінне, прошу тебе, візьми мене з собою.

— Я не можу, Меггі. Ти це знаєш, — сумно відповів він.

— Ні, не знаю. Це все не має для мене жодного сенсу. Я не розумію, чому ми мусимо це робити.

Сльози текли тихими патьоками по її щоках.

— Ми погодились на це з самого початку, — нагадав він їй. — Ти ж знаєш.

— То було тоді, а зараз усе по-іншому. Тоді ми ще не знали, що покохаємо одне одного. Я кохаю тебе, Квінне.

— Я також кохаю тебе, Меггі. Але рано чи пізно я почну мучити тебе. — Він хотів додати, що не заслуговує її, але зупинився. У цьому всьому вчувався якийсь фальш. Він усе ще відчував, що має спокутувати свої давні гріхи. Алекс пробачила йому. І Джейн вибачила б, Меггі була певна. Але Квінн не міг сам собі вибачити. А оскільки не міг цього, то й не міг дозволити собі бути щасливим. Він має на самоті спокутувати те, чого ніколи не зможе змінити, і хоче, щоб Меггі це зрозуміла. — Я завжди роблю боляче тим, про кого піклуюсь. Моя дочка, мій син, Джейн… Як я можу все це забути? Ти можеш це зрозуміти чи ні?

В очах Меггі він нагадував Чарльза, який не міг вибачити собі того, що трапилось. Але тоді чоловік звинувачував і її також. Квінн же звинувачував лише себе. Проте, яка б не була причина розставання — чи то Ендрю, чи Чарльз, чи Квінн, — програвала завжди вона.

— Ти не можеш утекти назавжди, Квінне, — сказала вона, і в її очах була мука.

— Можу, — сумно відповів він. — Я тікав у минуле, і це було неправильно. Але зараз я чиню правильно, Меггі, я це знаю. Тобі буде краще без мене.

Це все було так не схоже на нього. Квінн переконаний, що чинить правильно. І то було саме те, чого він хотів. Меггі не могла впливати на нього — він цього не дозволяв.

— Я не хочу кращого життя. Я хочу бути з тобою. Ти не маєш одружуватись зі мною або зраджувати Джейн. Ти можеш навіки залишатись її чоловіком. Я просто хочу бути з тобою. Ти можеш відкинути все це й піти геть? Це повне безглуздя.

Усе це не мало жодного сенсу для неї, бо жінка знала, що він любить її. Але для Квінна визрівало дедалі більше причин покинути її. Саме цього він хотів від себе. Він мав принести цю останню жертву заради тих людей, кому він робив боляче в минулому, і байдуже, якщо Меггі не розуміє цього.

Врешті-решт вона ридала в його обіймах мало не цілу ніч, а вранці вони обоє виглядали так, ніби хтось помер. Меггі зібрала всю свою мужність, щоб одягтись і піднятись за ним до сніданку. Вона сиділа мовчки зі сльозами, що текли по її щоках, а він дивився на неї, осиротілий, так само як і вона. Так погано їй не було відтоді, як помер Ендрю, і в цьому вона вбачала якийсь знак. Її гарного хлопчика забрало в неї життя. А тепер цей чоловік кидає її, тому що кохає.

— Я вірю, ми чинимо правильно, — спокійно мовив Квінн. — Прошу тебе, не роби все ще тяжчим, ніж воно є.

І, сповнена любові до нього, вона кивнула й спробувала взяти себе в руки. Він уже казав їй, що не хотів би, щоб вона проводжала його до аеропорту. І Меггі знала, що не зможе. Він обняв її востаннє й поцілував, намагаючись запам’ятати все. Вона торкнулася його обличчя, перш ніж він посадив її в таксі. Його авто мало прийти за кілька хвилин.

Коли машина від’їхала, Квінн стояв на палубі, дивлячись їй услід. Меггі також не відводила очей від нього. Він підняв руку і помахав їй. Вона послала йому повітряний поцілунок, коли таксі рушило, а коли авто віддалилося від корабля, жінка розридалась — водій мовчки дивився на неї у дзеркальце заднього ряду. Меггі попросила його відвезти її додому й не пішла того дня на роботу. Просто не могла. Сіла в кухні, дивлячись на годинник. І в той час, коли його літак злетів, вона поклала голову на руки й заридала. Так вона сиділа протягом годин, не рухаючись і плачучи. З нею лишалися спогади про ті моменти, які вони провели разом, і тепер вона знала, що дотримає даного слова, як би боляче їй не було. Вона має відпустити його робити те, чого він хоче, незалежно від того, чи має це якийсь сенс для неї. Якщо вона любить його так, як казала йому про це, то він повинен отримати від неї ту річ, яку найбільше хоче, — свою свободу.

Вона довго просиділа з заплющеними очима, думаючи про нього й бажаючи йому бути вільним так, як він хоче. А тим часом його літак повільно зробив коло над бухтою, а потім узяв курс на північ, до Європи. Він глянув униз на міст Золоті Ворота, коли пролітав над ним, і пекучі сльози покотилися по його щоках.

Розділ 15

Протягом кількох наступних тижнів Меггі почувалася так само, як тоді, коли помер Ендрю. Вона просувалася крізь дні, ніби пливучи під водою. У неї не було сил, вона ніколи не посміхалась, погано спала вночі, а коли до неї зверталися, то майже нічого не чула. Їй здавалось, ніби весь світ від’єднався від неї, ніби вона впала з іншої планети і не розуміє тієї мови, якою звертаються до неї люди навкруги. Меггі втратила можливість розуміти значення слів, які вимовлялися. Болісно пригнічена, вчителька ходила на роботу. Вона ледь могла дати завдання або перевірити контрольну роботу. Єдине, чого їй хотілося, це залишатись удома й згадувати час, який вони провели разом. Кожен момент спогадів видавався їй дедалі ціннішим.

Єдине, що вона могла робити, — це знову на громадських засадах працювати на телефоні довіри попередження самогубств. Улітку вона два місяці не працювала. Та оскільки все одно не спала вночі, то могла з користю витрачати цей час. Хоча сама перебувала в такій же депресії, як і її клієнти, проте під час розмови з ними докладала зусиль, щоб її голос звучав нормально. Але нічого з її щоденного життя більше не радувало її. Коли Квінн від’їхав, він знову відкрив рану її втрат, нагадавши їй усіх, кого вона любила і втратила, їй здавалося, ніби ще одна людина, яку вона любила, пішла з життя.

Вона стала вечеряти з Джеком щоп’ятниці. Їй не хотілось, але він зателефонував їй одного ранку й наполіг на вечері. Їй здавалося, що зустріч із Джеком нагадає їй Квінна. Дружба з Джеком — ще один цінний момент, який він подарував їй. А Джек був так само пригнічений, як і вона. Він казав, що справді дуже сумує за ним. Їх пов’язувало з Квінном так багато, він дарував їм так багато себе, проте водночас вона знала, що він не може пробачити собі своїх давніх гріхів. У неї був номер його радіотелефону на човні на випадок чогось термінового, але вона присяглася собі не телефонувати йому. Він мав право на свою свободу, якої так відчайдушно прагнув. І вона надасть йому її, чого б це не коштувало. Та решта життя Меггі тяглася перед нею, мов порожня пустеля. Джек сказав, що минулого вечора був дуже засмучений, бо посварився з Мішель щодо їхнього весілля. І тепер він шкодує, що не поїхав із Квінном.

— Принаймні тебе він запрошував, — сумно відказала Меггі. Вони обоє плакали перед вечерею.

— Щоразу, коли я щось читаю, то згадую його. — Також Джек розповів Меггі, що в коледжі важко, проте йому подобається і він і досі хоче вчитись на архітектора. Він просто зобов’язаний це зробити. — Я хочу бути старшим архітектором у Сан-Франциско, — сказав він, і обоє посміхнулись.

І тільки незадовго до Різдва Меггі стала повертатись до людського існування. Вони з Джеком продовжували вечеряти щоп’ятниці, хоча й не грали більше в кості. Це їм занадто нагадувало Квінна. Натомість вони сиділи й говорили про нього. Тільки з Джеком Меггі могла дозволити собі поговорити про Квінна. Ніхто у школі, де вона викладала, нічого не знав про їхні стосунки. Джекові та Мішель уже набридли ті розмови. Їхнє весілля було призначено за тиждень перед Різдвом. Меггі пообіцяла прийти, але була не в настрої для цього. Вона не купувала спеціальної сукні, прийшла в маленькій чорній сукенці, яку витягла з шафи саме перед церемонією. Джек розповідав їй, що кілька днів тому отримав листівку від Квінна. Він збирається летіти з Кейптауна до Женеви, щоб провести Різдво з Алекс і хлопцями. Джек приніс картку з собою та спитав Меггі, чи хоче вона глянути на неї, але вона не схотіла. Вона могла знов розплакатись, а в цьому не було жодного сенсу. Протягом останніх двох місяців вона й без того плакала без упину. Він мав отримати від неї дар свободи.

В обід вона пішла на весілля Джека, багато плакала під час церемонії й відчула себе хворобливо пригніченою на святі. Меггі не хотіла ні з ким танцювати. Хотілось одного: повернутися додому й на самоті думати про Квінна. Вона намагалась позбутися цього, але після смерті Ендрю їй стало вкрай тяжко втрачати когось або щось. А втрата Квінна була настільки тяжкою, що це наново відкрило її інші травми. Та, як їй не було важко, вона знала, що мусить вижити. Заради того самого Квінна.

І, тільки-но це стало можливо, вона втекла з весілля. То було велике полегшення — прийти додому від цього шуму, їжі й веселощів. Як добре, що Джек щасливий, а Мішель виглядала гарною й піднесеною. Меггі була певна, що вони житимуть щасливо.

Тільки напередодні Різдва вона почала усвідомлювати сенс того, що відбулося. Замість того щоб мріяти про роки, які Меггі не проживе з ним, вона вдивлялась у ті місяці, коли з ним була: якими благословенними вони видалися їй, якою щасливою почувалася вона, що познайомилась із ним. Те саме вона робила два з половиною роки тому після смерті Ендрю: зосередилась на вдячності, а не на втратах. Тож зараз вона міркувала, чи не зателефонувати Квіннові на різдвяний ранок, але, змагаючись із собою протягом двох годин, таки змогла подолати бажання. Вона знала: якби він хотів поговорити з нею, то зателефонував би їй сам, проте не зробив цього. Все, що вона могла зробити, це бажати йому добра й плекати спогади. А їх було багато. Цього їй було досить, принаймні мало бути. І коли вона пішла до церкви вночі перед Різдвом, то запалила за нього свічку.

Розділ 16

Напередодні Різдва Квінн був у Женеві разом із Алекс та її родиною. Він пішов із ними на всеношну та за напівзабутою традицією його юності запалив свічку за Меггі.

Два тижні тому Алекс народила дитину, а Квінн, як і обіцяв їй, прилетів у ці дні до неї. Це було щось таке, що Джейн неодмінно зробила б, і він зробив на спомин про неї те, чого вона не могла.

Цього разу в Алекс народилася дівчинка, і хлопці були зачаровані нею. Вони весь час брали її на руки, пестили й цілували, а раз навіть мало не впустили. Алекс була рада трохи поговорити зі своїм батьком. Він тихо сидів поряд, вони розмовляли, а дочка тримала дитину на руках. І, сидячи поряд із дочкою, Квінн згадував ті численні роки, коли він так і не приїздив із далеких куточків світу додому на Різдво. Він просив у неї вибачення, а вона відповідала, що розуміє його. Для неї означало дуже багато те, що він прилетів із Кейптауна просто побачитись із нею. Він залишив там свій корабель, куди збирався повернутись над ранок після Різдва.

Квінн провів із ними тиждень, і коли він сидів з Алекс уночі після всеношної, в нього виникла спокуса розповісти дочці про Меггі, але потім вирішив, що не варто. Він усе ще вважав, що повівся правильно, але дивувався сам собі, як сильно він сумував за нею протягом цих двох місяців. Їхній зв’язок був сильніший, ніж він міг збагнути, і Квінн дуже хотів довідатись, що Алекс сказала б про це. Однак йому бракувало мужності розповісти про все. Він думав, що дочка сприйме це як зраду пам’яті її матері.

Він усе ще любив Джейн і думав про неї, але постійно згадував Меггі, сидячи на палубі вночі й дивлячись в океан. Джейн здавалась частиною віддаленого минулого, а Меггі була невід’ємним елементом мережива його теперішнього життя. Але не майбутнього. Своє майбутнє він проведе сам на «Нічному польоті», думаючи про свої падіння й перемоги, а також про тих людей, яких любив і кого втратив.

Квінн був вдячний, що Алекс перестала бути тільки його минулим і перейшла в теперішнє. Він розцілував усіх і залишив подарунки кожному, коли від’їздив різдвяного ранку. Він провів із ними тиждень і більше не хотів обтяжувати їх. Вони проведуть Різдво разом, а для нього свята завжди є болісними. Власне, він ніколи не любив їх.

Квінн полетів назад до Кейптауна й пізньої ночі повернувся на свій корабель. Там він відчув велике полегшення. «Нічний політ» був тепер його домівкою.

Вони провели в порту ще три дні, роблячи запаси; протягом годин Квінн детально обговорював із капітаном наступні маршрути. Вони збирались обігнути мис Доброї Надії й плисти вздовж берегів Східної Африки. Там були місця, куди, певне, запливати на такому вітрильнику, як «Нічний політ», було не варто. Він не хотів потрапляти в небезпечні райони, наражаючи команду на непотрібний ризик. І, коли вони знову підняли вітрила, Квінн був щасливий вирушити до нових незнаних берегів.

Після свят погода стала гіршою, а на другий тиждень січня пішов дощ. Вони пережили три дні сильної зливи й суворого моря, і Квінн мимоволі пригадав буревій у Сан-Франциско рік тому. Це було на Новий рік, тоді він уперше побачив Меггі, промоклу до нитки під шаленою зливою. І раптом у нього виникла спокуса зателефонувати їй, але він утримався. Почути її голос, говорити з нею — це завдало б завеликої муки їм обом. Він приречений відпустити її. І хоче, щоб вона знайшла краще життя, ніж те, яке він міг би дати їй.

Після тижня дощів вони змінили курс, і наприкінці ще одного тижня вся команда була дуже виснажена, та й сам Квінн також. Вони дістали свої карти й почали шукати новий курс, щоб знайти місце, де погода була б краща. Однак там вона, навпаки, виявилась іще гіршою. Всі на борту, крім Квінна й капітана, хворіли, і Квінн сказав жартома, що, коли погода не поліпшиться, вони виганятимуть команду з ліжка батогом. Тієї ночі Квінн лежав у своїй каюті, коли раптом почув звук удару. Море було таке суворе, що меблі почали падати й ламатись. Він глянув в ілюмінатор поряд із ліжком і побачив, що вітер досяг неймовірної сили. Квінн одягся й пішов на місток поговорити з капітаном. Новий курс вів їх до ще сильнішого шторму. Квінн був вражений розміром хвиль, які перебігали через палубу; в кермовій рубці на нього чекали капітан, його перший помічник та інженер. Вони переглядали погодні зведення й дивились на радар. Зелена вода несамовито кидалась на палубу, і хвилі вдиралися до рубки. Щоразу, коли ніс корабля зникав під водою й виринав знову, здавалося, щогла от-от зламається, але Квінн був певен, що цього не станеться.

— Ми танцюємо рок-н-рол, — Квінн намагався жартувати, але його вмить приголомшило те, що капітан виглядав досить стурбованим. — Як справи?

Квінн не очікував, що виникнуть проблеми. «Нічний політ» був побудований так, щоб вистояти за будь-якої погоди, ніяка хитавиця ніколи не лякала його. Вони вже все це подолали. А Квінн ніколи не потерпав від морської хвороби.

— Тут є кілька досить неприємних рифів, — сказав капітан, уважно глянувши на радар і сонар. — А також є ще деякі проблеми, але, здається, перш ніж стане краще, буде ще гірше.

— Здається, це ураган, чи не так? — запитав Квінн таким тоном, ніби цього аж ніяк не могло з ними статись. А за хвилину обернувся до капітана: — Я б хотів, щоб люди були в безпеці. Чи всім уже видали рятівні жилети?

— Це зроблено годину тому, — запевнив його капітан. Усі на палубі були в яскравих рятівних жилетах, із пристебнутими ременями на випадок, якщо їх змиє за борт, але Квінн знав, що як хтось опиниться серед таких хвиль, витягти його буде майже неможливо.

— Скажіть їм, щоб вони були обережними, — сказав Квінн першому помічникові й вийшов на палубу, щоб подивитись, що робить команда. Всі вони були з яскраво-жовтими страховками, включаючи й самого Квінна, якому капітан твердо наказав одягти це, перш ніж він вийде з рубки. Квінн посміхнувся, йому подобалась обережність капітана.

Квінн також одяг рятівний жилет і рушив до інших. Тільки-но він вийшов, як почув на вельботі неприємні звуки поломки. Корабель здригнувся, а Квінн боявся тільки, щоб не зламалася щогла. Вони ніяк не могли цьому запобігти, залишалося тільки дивитись уперед. Але не всі могли це, і коли Квінн побачив хвилі, то одразу зрозумів, що такого в його житті ще не було. Ніколи він іще не потрапляв у такий шторм. Хвилі були височенні, як хмарочоси, сімдесят або вісімдесят футів заввишки. То було випробування для будь-якого корабля і, звичайно ж, для «Нічного польоту». Він стояв, вдивляючись у темряву, і раптом за кілька футів від себе почув крик. Один із молодих матросів мало не випав за борт, а двоє інших підхопили його. Вони пристебнули рятівні ремені, бо всі троє могли бути знесені за борт, коли вітрильник опинився в величезній западині. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж гігантська хвиля відринула від них.

— Усі йдіть усередину! — закричав Квінн, жестикулюючи проти вітру, і люди почали повільно повзти по палубі, яка стояла під кутом мало не дев’яносто градусів.

Нарешті мокрі до рубця члени команди таки доповзли до кермової рубки. Вперше Квінн дуже занепокоївся через долю корабля, адже подібний шторм він бачив тільки в кіно. Вони прив’язали все, що тільки могли, але майже всі речі на борту були побиті й потрощені. Але тепер він не переймався матеріальними збитками, — лише б тільки вижити, адже більшість людей навколо нього були страшенно перелякані.

— Так, нам буде що згадати, — сказав Квінн, щоб зняти напруження, і раптом весь корабель застогнав і здригнувся, коли вони опинились у западині наступної хвилі. Квінн хотів приховати, що навіть він злякався, і вже гірко шкодував, що обрав цей курс. Він також брав участь у розрахунках, але, звичайно ж, помилився. Їм нічого не лишалося крім того, щоб і далі йти цим курсом та молитись, аби хоч кудись приплисти.

Настав сірий похмурий ранок, хвилі стали ще більшими, вітер іще дужчим. Дві стюардеси також влізли до них до рубки, і капітан був змушений наказати всім одягти рятівні жилети. Здавалося, могла виникнути ситуація, коли вони не встигнуть зробити цього.

Зв’язавшись по радіо з найближчим кораблем, вони довідались, що затонув танкер, з якого ніхто не врятувався. Вони не мали уявлення, куди тримати курс. Ніхто не міг вижити в такий шторм. Одразу після дев’ятої вони знову підключились до термінового зв’язку. Поблизу затонуло рибальське судно. Квінн і капітан перезирнулись багатозначними поглядами, а в кермовій рубці матроси молились уголос. Він хотів якось підтримати їхню силу духу, але вони мали самі в собі знайти сили.

Квінн стояв біля вікна і знову дивився на хвилі: шуміла несамовита злива, і в її патьоках йому примарилося жіноче обличчя — він міг присягнутись, що то була Меггі. І тільки-но він подумав про неї й про все, що було між ними, як відчув непоборне бажання зателефонувати їй і поклявся, що зробить це, якщо вони виживуть у цей шторм, котрий нібито почав потроху вщухати. Лише «Нічний політ» мав запас міцності, щоб вистояти в такий шторм. Проте хвилі ставали ще більшими. У рубці стояла мертва тиша, тільки було чути, як падають меблі і як вони трощаться в салонах.

— Гаразд, хлопці. Ми цього разу, здається, виживемо. Але я хочу врятувати корабель. Я витратив на нього чортзна-скільки грошей.

Інженер розкотисто розреготався, і за кілька хвилин усі почали розмовляти. Усі почали розповідати історії про стихійні лиха, в які вони потрапляли, і Квінн робив усе, аби ця розмова тривала. Проте атмосфера жаху не розвіювалась, про що свідчили перелякані очі людей у рятівних жилетах. Дехто почав курити, а деякі не могли й розмовляти. Квінн був певен, що вони подумки моляться, і весь цей час, звертаючись до них, він думав про Меггі. Здавалося, це дорога смерті, але, зрештою, саме те, чого він хотів: одного дня завершити своє життя в морі. Однак це трапилось набагато швидше, ніж він розраховував. Він радів, що її не було тут, бо зовсім не хотів стати причиною її смерті. Так міркував він, поки обидві стюардеси ридали.

У той час, поки тривала кораблетроща, двоє чоловіків почали співати, інші потроху приєднувались. Якщо їм судилося померти, вони мають щосили, попри все, триматися, як мужчини. Коли розпочався шторм, вони й справді трималися мужньо. Здавалося, це тривало цілу вічність. Але по обіді яхта поступово вийшла у спокійніші води. Шторм продовжував лютувати, але хвилі вже не були такими грізними, і корпус корабля не хилитало так страшно. Дощ і вітер послабились надвечір. Пошкодження всередині корабля були значними, але десь опівночі команда вже могла контролювати ситуацію. Корабель усе ще здригався від хитавиці, але Квінн і капітан визнали, що сувора небезпека минула, а над ранок вони обоє вже були певні, що скоро все мине. В обід вони ввійшли в порт Дурбан із відчуттям перемоги та сльозами, що текли по їхніх обличчях.

— Такого не забудеш, — спокійно сказав капітан Квіннові, і той суворо кивнув. Протягом двох днів він думав, що зробив він зі своїм життям. За минулу ніч загинуло понад п’ятдесят чоловік, і Квінн був глибоко вдячний долі, що вони не опинилися серед них. Той шторм вони пам’ятатимуть до кінця своїх днів. І коли вони повільно ввійшли в порт і поставили величезний вітрильник на якір, Квінн щиро подякував капітанові. Вони вже домовилися, що повинні відправити «Нічний політ» назад до Голландії для ремонту. Але головне — ніхто з команди не загинув. То було просто диво, що корабель вижив і ніхто не загинув. Бували такі хвилини, коли і Квінн, і капітан були певні, що яхта потоне. І то було справжнє чудо, що цього не сталось. Уперше в житті Квінн усвідомив, що його врятувало справжнє диво.

Розділ 17

Меггі прокинулась від дощу, який стукотів у її вікно. Вона не спала майже цілу ніч, бо не могла заснути, думаючи про зошити, які має перевірити на ранок. Їй знову подобалась її робота. А дві ночі тому вона по телефону довіри врятувала чотирнадцятилітню дівчинку. Життя знову набувало сенсу, хоча й не можна було сказати, що вона раділа йому. Але її розум яснів, а на серці вже не лежав той постійний тягар. Тільки коли вона згадувала його. Але вона знала, що все-таки вижила. Таке вже було з нею раніше, так є й зараз. Звичайно ж, серце загоюється. Вона знає це від часів Ендрю. Рубці й спогади лишаються, але з часом ти вчишся жити зі своїми втратами і, навіть не зважаючи на них, працюєш. Вона не могла дозволити, щоб від’їзд Квінна зруйнував їй життя. Вона мала виживати — в неї не було іншого вибору. Якщо сама не зробить так, це означатиме, що вона говорила неправду підліткам по телефону довіри. Отже, вона має вижити. Якщо вона допомагає їм знайти сенс життя, то має знайти його і для себе. Меггі не може дозволити собі вічно сумувати за ним. Просто не має на це права.

Вона встала, пішла в душ, одяглась на роботу. Випила чашку кави, з’їла тост і половинку грейпфрута. Одягла дощовик і вийшла на дощ. І коли рушила до машини, її довга коса на спині враз намокла під дощем. Раптом Меггі побачила чоловіка, який ішов їй назустріч. Вона не зрозуміла, що він тут робить, проте йшла далі з похиленою головою крізь вітер і дощ. Коли він опинився поряд, вона аж відскочила вбік. Невже хтось нападе на неї серед білого дня? Він обійняв її обома руками, а вона спробувала відштовхнути його. Чоловік зупинився й не дав їй пройти далі. Жінка намагалась перевести подих і, видираючись із його рук, раптом побачила його. У нього було коротке волосся, виснажене обличчя, він був весь промоклий, як і вона. Він стояв поряд і обіймав її. То був Квінн або хтось дуже схожий на нього.

— Що ти тут робиш? — здивовано спитала вона. Він мав бути в Африці або ще десь, але ось він тут, і його руки обіймають її.

— Мій корабель мало не потонув у шторм біля берегів Африки. Я перегнав його до Голландії на ремонт, — відповів Квінн, задихаючись, так само як і вона. Тоді Меггі відсторонилась і глянула на нього. Дощ рясно поливав їх обох. Квінн виглядав стомленим і невиспаним — певне, щойно з літака. Здавалося, він не спав багато ночей, хоча, власне, так воно й було. — Під час шторму, коли я був певен, що ми тонемо, мені з’явилося твоє обличчя. Я присягнувся, що як виживу, то зателефоную тобі.

Меггі глянула на нього з недовірою. Вона стільки вистраждала відтоді, як бачила його востаннє.

— Ти не зателефонував мені, — мовила вона, ніби це зараз мало сенс. А втім, тепер це вже не мало значення.

Вона не знала, чому він тут, що каже їй. Він ніби говорив до неї іноземною мовою. Їй захотілось утекти.

— Ні, не телефонував. — У його очах з’явилося щось таке, чого не було тоді, коли вони були разом. Щось могутнє, сильне і певне. Він ніби помер, а потім наново народився. Так воно й було насправді, і тепер він таки став вільним. — Я хотів побачити тебе. Як ти?

Вона кивнула, згадуючи, які могутні були руки, якими він обнімав її. Він її мало не вбив. Усе було майже так. Вона, так само як і він, пережила страшний шторм, коли він поїхав від неї, і вижила. Вони стояли під дощем, дивлячись одне на одного і намагаючись побачити, чи щось лишилося від минулого. Їх розмела стихія, сильніша за них, і вони не знали, чи зможуть повернутись до старого. — Коли я плив назад до Голландії, мені наснилася Джейн. Вона була така спокійна. Вона сказала мені, що їй добре і що вона любить мене. А наприкінці вона просто посміхнулась і пішла.

Меггі слухала його й кивала. Обоє знали, що це означає. Щонайменше — прощення.

— Я запізнююсь до школи, — сказала вона, бо не знайшла інших слів, але він, здавалось, не чув її.

— Ти поїдеш зі мною? — він пройшов шість тисяч миль, щоб запитати її про це. А може, він прийшов із ще дальших країв. Він пройшов крізь усе своє життя з нетрищ смерті. І в безодні шторму він знайшов одну річ, якої йому бракувало. У лещатах смерті він відшукав прощення. Він знав, що як урятується, то це означатиме, що він заслуговує її. Саме тому він побачив у мороці ночі її обличчя, ніби то була візія й обіцянка. Він знайшов те, чого шукав, не тільки прощення, але й звільнення. Він сплатив свої борги — все до останнього фартинга. І в останньому сні Джейн нарешті звільнила його.

— Ти серйозно? — Вона не відводила від нього очей, ніби не розуміла, про що він.

— Так. А ти? Чи хочеш ти поїхати зі мною?

Вона вагалась, і цей час видався йому вічністю, а потім нарешті кивнула.

— Хочу. Ти все ще хочеш мене? — прошепотіла вона, і цього разу він розсміявся.

— Чорт забирай, ми мало не потонули, тільки Бог знає, навіщо він урятував нас, передусім мене. І я прийшов з Африки до Голландії, до Нью-Йорка, а тепер сюди. Так, Меггі, я хочу тебе. Більше того, я найбільший дурень, який тільки жив на землі, я найбільший сучий син у цьому світі. Обіцяю тобі, я більше ніколи не залишу тебе. Звісно, я залишатиму тебе, але не так, як це відбулось у жовтні. Певне, мені треба було зазирнути в очі смерті, щоб зрозуміти, чого я хочу насправді. — Він опустився перед нею на одне коліно під дощем, і вона розсміялась. — А тепер ти підеш зі мною?

— Добре, добре. Але я повинна дати учням завдання. І ще мені треба перевірити зошити. Коли ти їдеш?

— Я не іду, поки ти не погодишся їхати зі мною. Корабель ремонтуватиметься в Голландії не менше двох місяців, а то й три. Чи можу я поки лишитись у тебе? — спитав він, і вона посміхнулась йому. Він ніколи не був їй милішим. І вона була йому наймиліша — так само промокла під дощем, як і в день, коли він уперше побачив її. — Хочеш, я відвезу тебе до школи? — Вона посміхнулась і кивнула. — Як швидко ти можеш дати їм завдання? — спитав він, коли Меггі простягла йому ключі від машини.

Усе це було так чудово й так божевільно, як і його життя. Він обійшов півсвіту, щоб запропонувати їй поїхати з ним, мусив постояти на порозі смерті, щоб зробити це. Але якщо він прийшов до цього, то їй варто було йти.

— Я дам їм сьогодні завдання. Ти хочеш цього? — спитала вона, поки він заводив машину й виїздив на дорогу.

Обоє промокли до нитки, коли він завів машину та глянув на неї.

— Я сказав, що кохаю тебе?

— Не пригадую. Але я це й так зрозуміла. Якщо ти йшов цим шляхом, то, певне, так воно і є. І я кохаю тебе. А тепер вези мене до школи, я запізнююсь. Ти страшенно налякав мене. Я подумала, що на мене нападають.

— Я просто був такий щасливий, що побачив тебе.

Квінн посміхнувся їй, ведучи машину по Вальєхо. Меггі погодилась із ним, коли він говорив, що вони обоє пережили шторм. Це було диво. Диво повернуло його до неї. І вона нагадала йому, коли нахилилась, цілуючи, що саме буревій одного дня познайомив їх.

Квінн довіз її до школи, і Меггі помахала йому рукою, біжачи під дощем. Вона була дивом, яке ввійшло в його життя й принесло йому прощення. І кохання стало тим дивом, яке зцілило його.

Примітки

1

Мається на увазі герой із притчі Ісуса Христа, котрий змилосердився над побитим і пограбованим юдеєм, допомігши йому. (Прим. ред.)

(обратно)

Оглавление

Диво Даніели Стіл (передмова Є. Кононенко)

Диво

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ 3

  Розділ 4

  Розділ 5

  Розділ 6

  Розділ 7

  Розділ 8

  Розділ 9

  Розділ 10

  Розділ 11

  Розділ 12

  Розділ 13

  Розділ 14

  Розділ 15

  Розділ 16

  Розділ 17 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg