«Ожеледиця»

Ожеледиця (fb2) - Ожеледиця (День як Вічність) 915K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Татьяна Брукс

Тетяна Брукс Ожеледиця Соціальна драма-детектив

У ряду вбивць +1

Антон не міг дивитися на свою наречену. Колишню наречену. Він височів над нею, спираючись однією рукою на кут стола у великому холі її будинку, наче величезний херувим, що спустився з небес, з великими, як застиглі озера, очима і пшеничними кучерями. Вона, як повалений ангел, лежала біля його ніг у калюжі крові, що все ще повільно витікала з величезної рани на скроні. На противагу його світлому, її синяво-чорне, спеціально пофарбоване до весілля волосся вбирало у себе червоний сироп крові. Чорне і червоне. Обличчя було повернуте у зворотний від кривавого потоку бік і виділялося чистою білою плямою на загальному тлі. Майже непомітний, на три-чотири місяці вагітності животик виглядав горбком могили над щастям Антона.

— Аліно! Аліно! Аліночко! — ворушилися його губи на закам’янілому обличчі.

— Антон? Ти що тут робиш так пізно?

Огрядна жінка, вік якої явно підбирався до п’ятдесяти, спускалася сходами від спалень, що розміщувалися на другому поверсі. Було пізно — пів на дванадцяту ночі. Жінка була одягнена у довгий шовковий халат, на її обличчі лисніла неакуратно накладена зеленувата маска — Алла Володимирівна Шмідт намагалася боротися з віком.

— Аліна… Тут Аліна… Вона… мертва.

Хлопець відірвався від столу, на який спирався, щоб не впасти, і здивовано поглянув на свою руку — та була у крові. Лише тепер він подумав, що його, звичайно ж, запідозрять у вбивстві своєї нареченої. А як інакше? Ось вона лежить перед ним, кров усе ще витікає з рани на скроні, і в кімнаті, крім нього, нікого немає.

— Щ-щ-о-о? Щ-щ-о-о з Аліною? — грізно зашипіла на нього та, що мала стати його тещею.

Антон опам’ятався і, не сказавши ні слова, рвонув з дому. Уже вилетівши за двері, побачив, як віддаляються вогні легкової машини, на які ледь звернув увагу, і почув крик, який більше скидався на злісне виття пораненого звіра: «Вбивця-а-а-а!..»

Він помчав вулицею. Важка куртка, яку він так і не застебнув, розвівалася в повітрі і заважала бігти. Був грудень, холодно і слизько. Кілька разів він ледь не впав у мокре снігове місиво під ногами. Такі ж напіврозталі снігові пластівці падали йому на голову. Гаряче тіло тут-таки перетворювало сніг на воду, котра холодними потічками стікала за комір на спину і відразу ставала гарячою. Та ні холоду, ні вологи він не відчував — мчав світ за очі, і ноги самі привели цього летючого ангела, що несе звістку про смерть, до його друга Лаврентія, з яким він ще зі шкільних років ділив бутерброди, парту і все хлоп’ячі секрети.

Непередбачене народження Лаврентія Ботана

Від самого дитинства Антон був єдиною світлою плямкою у спогадах маленького Лавруші. У хлопчика нічого не було, крім його екстравагантного імені і ще більш екстравагантного прізвища. Він був майже сирота. Виховувала його старіюча тітка мами — жінка хоч і добра, але якась до всього байдужа.

Ольга Миколаївна була відомою актрисою і обзаводитися дітьми не мала часу. Творчість і гастрольне артистичне життя ніяк не сприяли обзаведенню сім’єю, та й взагалі Ольга більше всього на світі цінувала свою свободу. Зв’язати своє життя шлюбними узами вона наважилася лише років у тридцяти п’ять, коли зустріла шістдесятирічного голлівудського красеня Джорджа Скотта і дійшла висновку, що він вже досить старий для того, щоб хотіти, а тим більше мати дітей.

Джордж зустрів Ольгу, приїхавши в Україну з концертом, і вже не зміг її забути. Оформивши всі належні документи для весілля і в’їзду в країну, він зробив українській зірці пропозицію, і та її прийняла. Зіграли весілля.

Коли приблизно через півроку спільного життя у Ольги припинилися місячні, вона вирішила, що то клімакс. Особливого значення змінам не надала, подумала тільки: «Ну, і прекрасно: не треба більше возитися з прокладками і всіма цими неприємними обов’язками, якими нас покарав Господь Бог. І за що він нас так? Подумаєш, з’їла Єва те чортове яблуко, пізнала те, що не належить! А хто взагалі вирішив, що вона повинна знати, а що ні? Та й коли то все було!? А якщо вже зовсім чесно, то що б ці чоловіки взагалі робили без нашого жіночого знання, якщо вони не можуть навіть запам’ятати, в якому ящику комода лежать їх шкарпетки, а в якому труси».

Місяці через чотири «клімакс» заворушився. Ольга Володимирівна не на жарт занепокоїлася й пішла до гінеколога.

— У вас вісімнадцять тижнів вагітності, — байдуже прокоментувала ситуацію молода, стильна лікарка, від якої пахло парфумами «Шанель № 5».

— Як? — трусики Ольги Володимирівни завмерли в руках на півшляху до мети.

— Ну, я підозрюю, що таким же чином, як вагітніють жінки усього світу, — спробувала гуморнути гінеколог, хрустячи білосніжним халатиком.

— Мені вже скоро сорок років, а чоловіку — шістдесят! Цього просто не може бути!

— Заздрю я вам, Ольго Володимирівно! Шістдесят років — і все ще здатний зачати дитину. От молодець!

— Що значить молодець? Не треба мені ніякої дитини! Дайте направлення на аборт.

— Ні, — відрізала лікарка і подивилася на Ольгу поверх своїх стильних окулярів, які носила, схоже, лише як аксесуар.

— Що значить «ні»?

— А те і значить! По-перше, вже пізно — дитинка ворушиться, а по-друге, вам не можна робити аборт, бо у вас фіброміома. До речі, вагітність, можливо, вирішить цю проблему, такі випадки бувають.

— Яка ще фіброміома? Це що, рак? Але я не хочу!

— У вас же немає дітей, чи не так? — зашелестів халатик, коли його господиня, делікатно уникаючи небезпечної теми, сідала за стіл.

— Ні, але…

— Як би там не було, я не візьму на себе відповідальність. Більше того, настійливо рекомендую вам народити!

Так на світ з’явився Лавруша, як символ лаврового вінка — успішного завершення творчої діяльності знаменитої актриси Ольги Ботан. Прізвище йому дали мамине, оскільки батькове Скотт українською звучало не надто пристойно, і батьки боялися, що дитину дражнитимуть недобрі діти. Проблеми це, правда, не вирішило: Лаврентія дражнили то «ботаніком» через прізвище, то «лавровим листком» через ім’я. Це, мабуть, у деякій мірі і визначило його майбутню професію — Лавр Георгійович Ботан став ботаніком. У свої тридцять років він уже був професором, завідувачем кафедри генетики рослин у сільськогосподарській академії. І єдиним його другом ще зі шкільної лави залишився Антон Гаєвський, з яким вони частенько разом захищали кулаками свою хлоп’ячу гідність: то Лавра через батька-американця, то самого Антона, який приїхав із Західної України і попервах не дуже добре розмовляв російською.

Якщо раптом друг у від’їзді, або Ліки від стресу

Антон злетів на третій поверх будинку, де жив його друг, і навіть не замислюючись, що вже далеко за північ, подзвонив у двері. Йому ніхто не відкрив. Він подзвонив ще раз, потім ще. Врешті-решт став тиснути на кнопку дзвінка, не віднімаючи руки, але ці двері йому так ніхто й не відкрив. Зате відчинилися двері поруч. З них сірим мишеням висунулася заспана мила мордочка дівчатка з розпатланим їжачком на голові.

— А Лавра немає! — пропищало «мишеня».

— Га? Що? Як це немає? А де він?

— Він поїхав. На конференцію. В Америку. Буде завтра або післязавтра, не пам’ятаю зараз…

— Як поїхав? У Америку? Він що, з глузду з’їхав? А що ж мені тепер робити? — Антон притулився спиною до стіни, потім, закривши обличчя долонями, з’їхав по ній униз.

— Ой, у вас кров! — занепокоїлася дівчина. — Може, вам потрібна допомога?

— Мені тепер ніщо не допоможе, — видавив із себе хлопець, вимазуючи кров’ю, що залишилася на долонях, свої біляві кучері.

— Ви, напевне, Антон? — дівчина навшпиньки підійшла до сумного херувима, котрий сидів на кахелі, і присіла поруч нього. — А мене Лікою звуть. Я недавно тут живу. Мені Лавр Георгійович про вас розповідав. І на знімку я вас бачила, коли до нього в гості заходила, — навіщось почала пояснювати вона. — У вас щось трапилось? Ходімо до мене. Вмиється і розповісте, що сталося — може, я допоможу чим. Потім зателефонуємо Лавру… Лавру Георгійовичу. Ви не хвилюйтеся, ми з ним дружимо, — Ліка почервоніла, запнулася, а потім продовжила. — Він мені багато про вас розповідав, — і вона потягла Антона за руку.

Дівчина здавалася зовсім молоденькою — худенька, маленького зросту, з непоказним тонким волоссячком, що стовбурчилося на всі боки, і очима-гудзиками, як у справжньої мишки. Але губи її були червоними і повними навіть без помади, і це надавало їй незвичайної, якоїсь зворушливої сексапільності.

Антон підвівся і поплентався за Анжелікою у її квартиру. Слухняно зайшов у ванну кімнату, помив руки і обличчя. У дзеркало перед умивальником не дивився — не міг.

Ліка, поставивши на плиту чайник, діставала з навісної шафки чашки.

— Давайте поп’ємо чаю, і ви розповісте, що сталося.

Зайшов на кухню, майже впав на запропонований стілець і, опустивши голову на руки, заплакав. Сам не чекав тих сліз, але напруга, яку тримав у собі з моменту, коли побачив свою потопаючу в крові любов, повинна була знайти вихід, інакше його могло розірвати на дрібні частинки. А може, краще б розірвало — витерпіти такий біль може не кожен.

Ліка отетеріло дивилася на нього широко розплющеними очима, у яких не залишилося й крапельки сну — вона навіть гадки не мала, що робити. Цей високий спортивний хлопець, красивий і сильний, ридав, як маленький, схлипуючи і голосячи:

— Її вбили… Розумієте, я любив її, а її вбили! А я там був, і вона подумала, що це я… А це не я! Ми дитину чекали, а тепер і вона…

Голос його був низький і глибокий, тож зовсім не в'язався з незрозумілим лепетанням.

«Треба ж, здається таким сильним, а насправді…» — не закінчила думку, бо який Антон насправді, не знала. Присіла на краєчок стільця і, ледве торкаючись, погладила несподіваного гостя по плечу. Противно залоскотало у носі, і дівчина часто-часто закліпала своїми довжелезними сірими віями.

— Якщо я вас правильно зрозуміла, когось убили, і ви опинилися на місці злочину. Так?

Антон закивав, не піднімаючи голови.

— Це була ваша дружина?

Він затряс головою з боку в бік.

— Наречена?

Знову кивання.

— Це ви її вбили?

Він подивився на неї очима, сповненими жаху, і похитав головою: як вона могла таке подумати!?

— Ага… Добре… Я тільки не зрозуміла, хто подумав, що це ви? Ну, та байдуже. Я зараз спробую зателефонувати Лавру… Лавру Георгійовичу… Він, правда, у Сполучених Штатах, дорого, але що вже тут зробиш…

Ліка знайшла номер у мобільному і стала натискати кнопки на стаціонарному телефоні.

— Так дешевше, — пояснила незрозуміло кому.

— Альо, альо! Лавр… Георгійович? Тут ваш друг… Антон прийшов. Так, пустила. Каже, вбили його наречену… Ні, не він убив, хтось інший… Але думають, що він. Що?… Коли?… А, добре. Ні, він не може… Він… трохи засмучений… До побачення, Лавр, — і вона поклала слухавку.

— Лавр Георгійович сказав налити вам горілки і покласти спати. Він якраз летить додому. В Амстердамі вже. Вранці тут буде. У мене горілки немає, то я піду у Лавра… У нього точно є… Тиждень тому була, ми пили… за його відрядження, — Ліка знову почервоніла.

Повернувшись із неповною пляшкою «Хортиці», що здавалася величезною у її тонких пальцях, дівчина налила Антону півсклянки «оковитої». Подумавши трохи, хлюпнула і собі у маленьку стопку — не завадить. Не кожну ніч тебе будять, щоб повідомити, що когось убили. Постояла, подумала, чи треба чокатися, і вирішивши, що не варто, випила. Антон теж не змусив себе довго вмовляти — випив свою ударну порцію, навіть не помітивши її міцності.

Тепер він не плакав. Він наче закам’янів. Кругле обличчя було бліде й здавалося неживим. Сумні великі світло-блакитні очі з опущеними зовнішніми куточками були широко відкриті, пухкий рот стиснувся у трохи більшу тугу рожеву крапку. Могутні плечі якось здулися, опустилися. Руки безвільно лежали на столі. Поки Ліка стелила ліжко, він двічі наливав собі ще по півсклянки «лікувального напою» і випивав залпом, як воду.

— Я вам там, на дивані постелила…

— Дякую, але я додому піду. Що я вас утискати буду? Завтра прийду.

— Антон, зараз третя година вже! Куди ви підете проти ночі? Та й Лавр Георгійович сказав, щоб ви його дочекалися. Він вже летить.

— Добре, спасибі. Ви… — Антон ніяк не міг згадати її ім’я, — лягайте, а я ще посиджу тут, подумаю.

— Гаразд, тільки не йдіть, добре? А то мені влетить, — додала вона, подумавши.

Ліка пішла у свою спальню, вляглася, довго крутилася… Здавалося, і не спала зовсім, але її розбудив дзвінок у двері. Не у її двері — в сусідські. Вона поглянула на годинник — 6:08. «Що воно за кара така — усе ходять і ходять, дзвонять і дзвонять, — подумала. — Добре, що сьогодні субота — хоч на роботу не йти, а то як після такої ночі працювати?»

Навшпиньки прокралася до дверей, кинувши по дорозі погляд спочатку на диван, де нікого не побачила — злякалася, потім в кухню — там все ще сидів застиглий Антон. Відсунувши кришечку з вічка, заглянула у нього. На східцевому марші крутилися двоє здорованів у міліцейській формі. Спочатку вони дзвонили у двері Лаврентія, потім в сусідські ліворуч. Там їм теж ніхто не відкрив. Ліка знала, що там живе літня пара. Вони на вихідні поїхали на дачу і на всякий випадок залишили їй ключ. Нарешті міліціонери підійшли до її дверей. Дівчина дозволила їм досхочу награтися дзвінком — не відчинила. Потоптавшись ще пару хвилин, захисники правопорядку пішли.

«Швидко вони», — подумала Анжеліка, а вголос промовила:

— Це міліція. Цікаво, звідки вони дізналися, що ви знайомі з Лавром?

— Сьогодні це не проблема, — глухо відгукнувся з кухні Антон.

— Та так — Інтернет і інші сучасні технології… Розумію!

— Чому ви не відкрили? — запитав Антон, не повертаючи голову.

— Не знаю. Напевне, тому, що хотіла, щоб ви спочатку з Лавром поговорили.

Раптом Ліка підскочила на місці — за її дверима знову пролунала вимоглива мелодія дзвінка.

— Певне, почули наші голоси і повернулися… Тепер не відкрутитися.

Вона відчинила двері:

— Лавр!

— Дякую, Анжеліко, — сказав той на знак вітання. — Антоне, йдемо до мене! А ти куди?

Лавр побачив, що дівчина вже натягла домашні спортивні штани й кофтинку замість халата і підходить разом з його другом.

— Як куди? До тебе, — вона навіть не стала, як звичайно, заперечувати, що Лавр назвав її повним ім’ям, яке вона так ненавиділа.

— Ні. Нам треба поговорити удвох. По-чоловічому.

І вони вийшли.

«Ах, от як? Значить, коли треба пустити в будинок незнайомця, хоч і вашого, Лавре Георгійовичу, друга, Ліка потрібна! Як ночувати у квартирі з чоловіком, який, можливо, вбив свою наречену, так теж нічого! А хто сказав, що він не вбивав? Він сказав? Та мало що він сказав! Значить, коли вам треба, то Ліка будь добренька, а як дізнатися, що відбувається, то по-чоловічому? Нічого у вас, Лавре Георгійовичу, не вийде!»

Вона вийшла зі своєї квартири і впевнено подзвонила в сусідські двері.

— Я вам кави зварю, поки ви розмовляти будете, — пробубніла скоромовкою, тільки-но господар відчинив двері, і проскочила під рукою Лавра у коридор. — До речі, міліція вже до тебе приходила, тож якщо хочете поговорити, нікому не відчиняйте. І не називай мене більше Анжелікою, — додала, сичачи і, притулившись до дверей спиною, зачинила їх.

Лавр, високий і ставний, зверху вниз подивився на Анжеліку великими темно-карими очима крізь скло стильних круглих окулярів (усі ботаніки — очкарики). Зовні він був прямою протилежністю друга: смаглявий, з коротко стриженим темним, майже чорним волоссям, вольовим підборіддям, впертими, чітко окресленими губами на вузькому обличчі і зовсім не маленьким, але рівним носом.

— Будь ласка, Лавр! Я не буду заважати! Я тільки зварю вам кави! Зрештою, маю я право знати, з ким провела ніч?

— Ти з ним провела ніч?

— Ну, не зовсім провела… Вірніше, провела, але… — зніяковіла дівчина і від цього ніби стала ще менша і ще більш схожа на маленьке мишенятко, — просто спали разом… Ні, не разом, звичайно… Взагалі, яка різниця? Маю право знати, і крапка!

— Кухня там, — кинув Лавр, посміхнувшись, і пішов у кімнату, де на нього чекав Антон.

Кімната молодого професора більше нагадувала бібліотеку. Книги на полицях в два ряди досягали стелі, великий стіл був завалений паперами, папками, дисками, а журнальний біля стильного, за останньою модою дивана, на якому страждав його друг Антон — журналами.

— Ну, розповідай, — глибокий баритон Лавра заспокоював.

Сімейка Шмідт

Під несамовите виття Алли Володимирівни у кімнаті матеріалізувалися родичі вбитої, і незабаром там почався справжній Армагеддон. Першим на крик прибіг Борис Мойсейович — депутат міської ради і чоловік Алли Володимирівни за сумісництвом. Він же був батьком убитої.

— Що? Що? Що трапилося?! Негайно викликай швидку! — звиклий командувати, кричав він.

З дальньої спальні другого поверху виповзла сонна дівчина з вкритими татуюваннями шиєю і плечима.

— Ну от, вийшла заміж, — отруйно кинула вона. — За Господа. Хоча він її навряд чи в наречені візьме, вагітну, га? А я їй говорила…

— Заткнися, Марино! Хоч тепер виявила б співчуття до сестри, — почулося зі сходів.

Нарешті з кімнати першого поверху виїхала в інвалідному кріслі літня дама. Вона, мабуть, спала, тож навіть звичний плед не покривав її худі ноги. Стара повільно обвела поглядом усіх дійових осіб сцени. На мить довше той погляд затримався на Аллі Володимирівні.

— Міліцію викликайте, — сказала, зітхнувши. — Швидкій тут вже робити нічого.

— Дівчинко моя! Доню! — кричала Алла Володимирівна, заламуючи руки. — Говорила я тобі-і: кинь цього білявого-о… вбивцю-у-у…

— Швидше! Швидку! Та подзвонить хто-небудь у швидку, в кінці кінців!? — важко тупаючи по сходах товстими ногами, кричав Борис Мойсейович, спускаючись вниз.

— Вона що, померла? Померла? Так? І-і-і-і, — заверещала, мабуть, нарешті прокинувшись, татуйована особа.

Тільки літня дама в інвалідному кріслі зберігала спокій. Немає сенсу істерити — бідній дівчинці вже нічим не допоможеш. З жалем подивившись на вбиту, вона підкотила себе до телефона і, натиснувши 002, стала чекати.

— Алло! З вами говорить Шмідт Нінель Георгіївна. У нас в будинку по вулиці Шевченко, 20 сталося вбивство, — з гідністю відрапортувала вона. — Ні, не знаю, хто вбив. На те ви й міліція, щоб розібратися… Звідки знаю, що вбивство? Ну, не могла ж моя онучка сама собі проломити голову, та ще й так, щоб померти! Ви, молодий чоловіче, краще приїжджайте або надішліть кого, і самі все побачите, — вона м’яко опустила трубку на важіль.

Міліція довго чекати себе не змусила. Четверо охоронців порядку застали сім'ю, що хороводом вишикувалася навколо трупа. Кров зі скроні дівчини більше не пульсувала, і вже не тільки літній дамі в інвалідному кріслі було зрозуміло, що швидка допомога тут більше не потрібна.

— Це зробив її наречений, Антон Гаєвський, — випалила Алла Володимирівна, як тільки міліціонери увійшли в будинок. — Я його бачила тут. Я застала його на місці злочину. Ой, дівчинко моя-а-а-а…

— Тихіше, тихіше! Усі сядьте на диван, он туди, — наказав сивуватий чоловік невисокого зросту в не дуже охайному костюмі, з-під якого випирав досить помітний животик любителя пива. Симпатій у місцевої публіки ця людина однозначно не викликала.

— Капітан міліції Борейко Олександр Іванович, — назвався міліціонер. — Поки наша команда розбиратиметься тут з відбитками і тілом, давайте ми з вами поговоримо де-небудь у затишному куточку, — голос капітана абсолютно не в'язався з його зовнішнім виглядом — був глибокий, тихий і навіть якийсь ласкавий. — Є у вас затишний куточок? Можна на кухні, — не чекаючи відповіді, запропонував рішуче.

Сімейство як загіпнотизоване сиділо на дивані й не ворушилося. Схоже, присутність мертвого тіла у холі будинку заворожувало їх, позбавляло волі. А може, всім просто давно вже хотілося лягти в ліжка, адже була друга година ночі. Усі мовчали.

— Я його бачила! Він тут стояв, — раптом знову заістерила Алла Володимирівна.

— От з вас і почнемо.

Пару годин допитів, і Борейко здалося, що він знає сімейку Шмідт, як облуплених. Він, звичайно, чув про існування цієї родини й раніше — був патріотом своєї країни і свого міста, завжди ходив на вибори, тож знав, що Шмідт Борис Мойсейович є депутатом міської ради і балотується в мери міста. Олександр Іванович з болем стежив за розвитком подій і щиро намагався бути корисним Батьківщині. Він навіть збирався з’їздити до Києва, на Майдан, куди народ вийшов вимагати у президента відповіді, але все було ніколи — багато роботи.

Борис Мойсейович був людиною освіченою. Поки його не обрали депутатом міської ради, володів книжковим бізнесом, який згодом передав своєму синові від першого шлюбу Валерію. «До речі, а де він? Треба буде з’ясувати», — подумки поклав собі закладку Борейко. Алла Володимирівна — друга дружина, домогосподарка. Колись була ефектною й дуже сексуальною, грудастою, довгоногою білявкою, красувалися на перших обкладинках гламурних журналів. Але заміжжя на користь їй не пішло — народивши двох дочок, розповніла, і тепер являє собою надійний тил свого амбітного чоловіка.

Дочка Марина — продукт сучасної просунутості й вільного мислення. Кілька років тому покинула інститут, не довчившись, і пішла по стопах матері у модельний бізнес. Тепер трудилася на ниві татуажу та боді арту в одному з невеликих spa-салонів, що мов інкубаторські курчата вилуплялися з трикімнатних квартир на перших поверхах. Її сестра Аліна — розумниця і надія сім'ї, закінчувала університет. От тільки заміж збиралася за людину, їй зовсім невідповідну. І це, схоже, вартувало їй життя.

Вбивство на ґрунті ревнощів? Може бути. Виглядає воно спонтанним і ненавмисним: штовхнув, вона вдарилася скронею об кут столу, він злякався того, що зробив, і втік… Схоже, саме так воно й було…

Алла Володимирівна весь час плакала, голосила і вимагала, щоб заарештували того противного Антона Гаєвського. На питання, що вона робила в момент вбивства, вказала на своє обличчя, на якому ще зеленіли залишки маски, і з обуренням запитала:

— А ви що, не бачите? Непросто бути дружиною мера!

У Борейко засвербів язик сказати, що її чоловік ще не обраний мером, а можливо, й не буде обраний після вбивства у його будинку, але він промовчав. Мудрий дядько.

— А ви не чули сварки, криків або, може, ударів?

— Вони весь час сварилися і лаялися. Він не підходив їй ні по одному пункту!

— А що ж це за пункти? — поцікавився слідчий.

— Їх декілька, але головне — інтелект і політичні переконання, адже він збирався стати членом сім'ї мера міста, — не вгамовувалася Алла Володимирівна.

Олександр Іванович зітхнув. Він щиро вважав, що заміж треба виходити по любові. Єдина сила, яка може утримати двох людей, різних за будь-якими пунктами і навіть за інтелектом і політичними переконаннями — це кохання.

— Як ви вважаєте, Алло Володимирівно, Антон любив Аліну?

— Теж скажете! Яка любов? Він хотів стати зятем мера! Ви що, не розумієте?

— Навіщо ж тоді йому вбивати свою наречену?

— Бо Аліночка хотіла його покинути-и-и, — знову заголосила майбутня мерша, від чого її засохла зелена маска почала кришитися і шматочками відпадати від обличчя, тож бідна жінка стала схожа на зомбі, що вийшов з могили.

Від Бориса Мойсейовича слідчий дізнався, що той зовсім не заперечував проти цього шлюбу. Звичайно, він хотів би для своєї дочки чоловіка з більш високим суспільним становищем, але його рейтинг настільки високий, що він не потребує підтримки, яка коштувала б життя його дівчинці. Більше того, це заміжжя навіть могло зіграти свою позитивну роль, адже країна налаштована на зміцнення незалежності і розвиток національної гідності. Але найголовніше, Аліна була його улюбленою дівчинкою, і єдине, чого він для неї бажав, це щасливого життя.

Борейко запам’ятав, що це було сказано у самому кінці промови депутата, але значення тому не надав. В головах покоління, котре виросло у Радянському Союзі, міцно сидів стереотип: «Раньше думай о Родине, а потом о себе». І все було б правильно, якби Батьківщина чинила так само — спочатку думала про людей, а потім вже про себе.

Так, голоси в коридорі Борис Мойсейович чув. Чиї голоси? Не зрозумів. Коли люди розмовляють на підвищених тонах, вони часто переходять на фальцет. І звук якийсь дивний був — чи то удар, чи впало щось. Тільки він не надав цьому значення — зайнятий був. Чим зайнятий? Державна таємниця, не має права обговорювати.

Від татуйованої дівиці двадцяти шести років користі взагалі не було ніякої:

— Ні, нічого не чула і не бачила — спала. Заміжжя сестри? А яке мені до цього діло? У мене своє життя, я не зациклена на стереотипах. І, до речі, ось до чого її вихованість і освіченість призвели! Тусувалася там на своєму Майдані з націоналістами, от і результат!

— А що, Антон був націоналістом?

— Звичайно! Він же українською мовою розмовляв. Принципово.

— Чому принципово? Може, це його рідна мова. Французи французькою розмовляють, англійці — англійською. Ми в Україні живемо…

— А, так ви теж націоналіст, — розчаровано кинула наостанок Марина і піднялася.

І тільки допитуючи Нінель Георгіївну Шмідт, Борейко зрозумів: не все так просто у цій сімейці.

— Не міг Антоша вбити Алінку, — качаючи головою, проскрипіла старенька.

— Чому? — здивувався слідчий.

— Не міг! Він любив її. Вони дитину чекали.

— Я помітив, — зітхнув він. — А чому вони досі не розписалися? Адже строк уже пристойний був. Антон що, не хотів одружуватися з Аліною? Чи, може, Борис Мойсейович заперечував?

— Та Антон якраз хотів. І Боря, хоч і не схвалював їх зв’язок, таки любив дочку і бажав їй щастя. Тим більше, що він знайшов спосіб використати цей шлюб у своїй політичній грі на виборах.

— Тоді чому?

— Алла воду каламутила. Антон родом із сільської місцевості, з Західної України. Розмовляє чистою українською мовою. Красива у нього мова! Він з інтелігентної родини, має вищу освіту, працьовитий, і Алінку нашу любив. А Алла… Вона сама із сільських, проте дуже не любить, коли їй про це нагадують.

— Ви вважаєте, Алла Володимирівна могла вбити свою дочку через те, що та не за ту людину заміж зібралася?

— Не знаю. Може, могла, а може, й ні. Але зруйнувати це весілля їй дуже хотілося, і у неї мало не вийшло.

— Розкажіть про це детальніше, будь ласка, — Олександр Іванович присунув свій стілець ближче до крісла бабусі і, спершись ліктями на коліна, подався вперед, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що він уважно слухає.

— Та ніякого секрету в цьому вже давно немає, всі про це знають. Це було пару тижнів тому. Алла вмовила одного хлюста з вищого, як вони стверджують, світу відбити у Антона Алінку і одружитися з нею.

— А ім’я у того хлюста є?

— Звичайно. Та ви його, напевне, знаєте, — стара жінка посміхнулася одними губами. — Батько кандидата в женихи володіє контрольним пакетом акцій «Укрекспром», і підтримка мера міста йому зовсім не завадила б.

— Чи не Олега Ківалова маєте на увазі?

— Його, рідного, його…

— Так він же суцільне розчарування для своїх батьків! Якби не вони, він би з Бутирки не вилазив. Хіба мати може бажати своїй дочці такого чоловіка?

— А їй що? Вона вже давно вважає себе мершею, вибачте за сарказм, спить і бачить розкішні прийоми і суцільний захват. Підозрюю, якщо вона дійсно стане дружиною мера, то буде сильно розчарована у тій ролі, яку доведеться грати.

— І Олег що, погодився? — поцікавився Борейко, хоча й так було зрозуміло, що мав погодитися, адже таким чином він міг «прогнутися» і хоча б частково відновити втрачену любов батьків.

— А як же! Тільки…

— Що?

— Та нічого у Алли не вийшло. Вона організувала зустріч Олега з Аліною тет-а-тет і повідомила про це Антону. Той, природно, прийшов перевірити і «застукав» наречену на гарячому. Звичайно, розсердився і посварився з Аліною. Навіть, по-моєму, врізав Олегу.

— То може й справді Антон через ревнощі убив Аліну?

— Та що ви! — сумно розсміялася бабуся. — Алінка потерпіла деньок, а потім побігла до Антона все з’ясовувати.

— З’ясували?

— З’ясували.

— І Антон їй повірив?

— Звичайно! Кажу ж, він любив її, а значить, дуже добре знав…

— А чому ж вона лише через день побігла? Чому не відразу? — поставив несподіване питання Борейко.

— Бо дала Антону день, щоб він заспокоївся й усвідомив, що не могла вона його зрадити. Вона ж теж його любила, і він це добре знав.

— Розумна дівчина, — Олександр Іванович пригладив рукою рідке волосся на потилиці.

— От і я кажу: щось тут не так, — зітхнула старенька і повела плечима.

— Ой, вибачте, — спохватився пузатий слідчий. — Вам, напевне, холодно. Спасибі велике за бесіду. Давайте-но я вас у вашу кімнату відвезу, — Борейко піднявся, взявся за ручки інвалідного крісла і повіз бабусю у її кімнату.

— Ну, от і мої хороми, — посміхнулася Нінель Георгіївна. — Ви мене ближче до ліжка доставте, будь ласка.

Олександр Іванович обвів поглядом кімнату. Простора, затишна і чиста. На підлозі м'яке покриття оливкового кольору, на стіні біля ліжка килим з абстрактним, досить яскравим малюнком. На протилежній стіні безліч фотографій у старовинних різьблених дерев’яних рамках.

— Це ви? — запитав, вказуючи на портрет красивої й вишуканої молодої жінки.

— Так. Мені тут майже сорок.

— Що ви кажете! — здивувався слідчий. — Я б вам і тридцяти не дав! А це хто?

— Це мій чоловік, царство йому небесне! Уже шість років, як спостерігає за мною з небес.

— Господи, тільки подивіться, яка чудова фотографія! — захоплено вигукнув Борейко, вказуючи на знімок, на якому молодий ще чоловік з великими карими, трохи витрішкуватими очима у військовому кітелі і кашкеті тримав на руках дівчинку. Її темне кучеряве волосся розтікалося по плечах, а очі видавали родинні стосунки з чоловіком, котрий тримав її на руках. — Старовинна…

— Не така вже старовинна. Сорок перший рік. Мені тоді років сім було.

— Це ваш батько?

— Так. Остання фотографія, де ми разом.

— Як у вас тут хороше! — мовив Борейко, намагаючись змінити тему — навіщо засмучувати стареньку проти ночі? Він ще раз обвів поглядом кімнату і замилувався виконаною у свіжих зелених і бузкових тонах екібаною з сухих квітів і гілок, що затишно примостилася на тумбочці біля ліжка. Було в тій екібані щось дивне, що вибивалося із загального фону, проте слідчий не міг зрозуміти, що саме — він не розбирався у подібного роду мистецтві, тож відразу перестав про це думати. — Це вам Аліна таку красу змайструвала?

— Так, Алінка допомагала мені підтримувати порядок. Тепер навіть не знаю, як усе буде…

— Алла Володимирівна організує вам допомогу, я в цьому впевнений. Або Марина. Спокійної вам ночі, Нінель Георгіївна. Пішов я думати. І Антона шукати. Напевне, спробує втекти. Від страху, — помовчавши, додав він.

Триєдиний союз

Свою розповідь Антон почав здалеку:

— Пам’ятаєш, Лавре, коли я зустрів Аліну? Це було більше року тому. Я робив собі татуювання. Ходив туди кілька днів, і одного разу прийшла вона. Я її побачив — і все, пропав! Ну, ти пам’ятаєш… Я тоді думав, що вона теж прийшла тату собі робити, і став її відмовляти. Ми разом звідти пішли, і з того часу…

— Та не тягни ти кота за хвіст, — перебив його Лавр. — Я це все пам’ятаю, та й справи це, по-моєму, зовсім не стосується. Ти розповідай, що трапилося вчора.

— Ти не розумієш, Лавре! — став гарячкувати Антон. — Все це навіть дуже справи стосується! Ти маєш розуміти: не міг я її вбити! Не міг!

— Я це і так знаю.

Ліка не знала Антона так добре, як Лавр, тож поцікавилася:

— А навіщо Аліна прийшла в салон, якщо не збиралася робити тату?

— Вона до сестри приходила. Там її сестра працює. Вона мені й писала… Тобто татуювання робила.

— А що у вас написано? Показати можете?

Лавр здивовано подивився на сусідку, смішно витріщивши очі:

— Ти обіцяла не заважати, — обурився, і повернувшись до друга, наказав: — Давай, розповідай, що сталося вчора!

— Гаразд… — Антон потер великими долонями обличчя. — Я вчора цілий день був зайнятий на роботі — треба було закінчити писати програму. Знаєш, у айтішників, як і у професорів, бувають ненормовані робочі дні. Засидівся до ночі. Збирався навіть залишитися на роботі на ніч, щоб усе закінчити, але десь о пів на одинадцяту подзвонила Аліна. Вона була чимось дуже засмучена і запитала, чи не може переїхати до мене до весілля. А ми ж домовлялися, що вона переїде до мене тільки як дружина.

— Так-так, тепер це важливо — після того, як вона завагітніла. На якому вона місяці була?

— Анжеліка! — підвищив голос Лавр.

Антон здивовано глянув на дівчину, котра опустила очі, і продовжив:

— Чотири вже було… Так, по-дурному це все, я розумію, але так Аліна хотіла, — він з надією на розуміння подивився на Ліку.

— Знаєш, Лавр, жінки не завжди лягають у ліжко з чоловіком на першому побаченні і вішаються чоловікові на шию, як тільки завагітніють!

Ботан прискіпливо дивився на дівчину, але вона раптом з цікавістю почала розглядати стелю.

— Кхе-кхе! — Лавр спробував відволікти увагу Ліки від стелі, та мабуть, там було щось дуже цікаве, тож вона розглядала його з ще більшою увагою. — Продовжуй, — кинув він, повертаючись до Антона.

— Я посміявся і запитав, чи може це почекати до ранку, але вона почала плакати. Ти ж знаєш, Лавре, я не можу, коли Алінка плаче, тож сказав, що зараз приїду і заберу її.

— Ну, і ти поїхав…

— Поїхав, — зітхнув Антон.

— На метро?

— Так. Я… випив…

— Далі що було?

— Я увійшов… Ні, вбіг, влетів у будинок, а вона у холі… Лежить на підлозі… в крові…

— Ти казав, що тебе хтось бачив? — знову не витримала Ліка і тут-таки знітилася від погляду, яким нагородив її сусід.

— Так. Алла Володимирівна, її мати.

— Дивно… І ти нічого не чув, коли входив, нікого не бачив? — термосив Лавр друга, бачачи, що той знесилено опустив руки і зігнувся, наче на нього поклали камінь вагою з тонну.

— Я взагалі нічого вже не розумів. Вона ж плакала, розумієш, плакала!

— Та розумію я, розумію! Не тупий. Професор усе-таки.

Ліка піднялася з крісла і, пересівши на диван до Антона, стала гладити його по плечу.

— А може, хтось виходив з дому в той момент? Ви ні з ким не зіткнулися?

Антон закотив очі, пригадуючи.

— Ні, не зіткнувся. Хоча…

— Що? — Лавр і Ліка з надією витріщилися на нього.

— Ну, не знаю… Машина наче якась від’їхала.

— Та-а-ак, — протягнув ботанік. — Ні номера, ні марки ти, звичайно, не помітив.

— Яка Марка, Лавре? — закричав. — Який, до біса, номер? Я ж не знав! Та й темно ж було! — Антон знітився, здувся, як проколота велика повітряна куля. — А потім я побачив кров… на руці, — закінчив зовсім тихо.

— А звідки взялася кров на руці? — пожвавішав Лавр.

— Так кут столу був у крові. Я на нього сперся, коли тіло… Алінку побачив — голова закрутилася.

— Та-а-ак, — знову мовив Лавр зосереджено. — Треба йти в міліцію і все їм розповісти.

— Ти що!? — злякався Антон. — Вони ж відразу мене посадять!

— Не посадять. Ти ж не вбивав? Розберуться і відпустять.

Ліка, подивилася на сусіда зі співчуттям.

— Ти чого на мене дивишся, ніби я душевно хворий? — розлютився ботанік. — Поліції треба все розповісти, адже невідомо, що там наговорять її родичі! А що, як це хтось із них? Вони ж нараз Антоху в убивці запишуть!

— Саме так, — Анжеліка стала збирати порожні кавові чашки. — Ти ось навіть нашу міліцію поліцією обізвав. Лавре, це тобі не Америка!

— І що ти пропонуєш?

— Пропоную Антона поки що сховати, а самим знайти вбивцю.

— Знайти вбивцю? — Лавра аж підкинуло від обурення. — Ти що, знаєш, як шукати вбивць? У тебе є хоч якісь навички слідчого? Ти хоч маєш уявлення, як ведеться розслідування, скільки всього треба знати і вміти?

— Я не знаю. А ось ти, схоже, знаєш. Або можеш дізнатися — ти ж професор!

— Я — професор біології, Анжеліка. Я ботанік.

— Ботаніки теж розумні бувають. І не називай мене Анжелікою! — раптом розлютилася дівчина і зникла в кухні.

Антон з подивом подивився на друга.

— Не звертай уваги, — відповів Лавр на його німе запитання. — Так, зараз тобі треба поспати. Поживеш поки що у мене. Якщо поліція, тьху, міліція більше до мене не прийде, залишишся, поки ми щось не з’ясуємо. Все одно більше тобі йти нікуди… Я тимчасом подумаю, що можна зробити і до кого звернутися. Якщо полі… міліція прийде, опір не чини, щоб не зробити гірше. Я впевнений, що правда рано чи пізно відкриється.

— Краще рано, — мимоволі пробасив Антон.

— Звичайно, краще рано, — розсердився господар квартири. А ще краще, щоб цього взагалі не було!

І тут за дверима вибухнув дзвінок.

Борейко йде по сліду

— Ну, от і все, — розчаровано проказав Антон.

Лавр подивився на друга зі співчуттям і пішов відкривати двері. Ліка вибігла з кухні за ним.

— Не відкривай, — шипіла вона, — не відкривай!

Та було вже пізно.

— Вітаю. Лавр Георгійович? — запитав чоловік невеликого зросту, дуже втомлений і трохи розпатланий з виду.

— Добридень! — відповів Лавр, ширше відриваючи двері і пропускаючи чоловіка в квартиру. — Так, це я.

— Навіть не запитаєте, хто я і навіщо прийшов? — здивувався візитер.

— З вашого вигляду зрозуміло, що ви не спали всю ніч. А оскільки ваші люди вже тут побували, не бачу сенсу даремно коливати повітря порожніми запитаннями. Скажіть, як до вас звертатися, і давайте не будемо завдавати один одному неприємностей.

— Ваша подруга, здається, абсолютно іншої думки, — посміхнувся Борейко, дивлячись, як Ліка метає блискавки очима.

— Анжеліка не моя по… Вона сусідка, — знітився Лавр. — Ми тут обговорювали… Проходьте, будь ласка…

— Олександре Івановичу Борейко, — представився, нарешті, слідчий. — Мені доручено розслідувати обставини смерті Аліни Шмідт.

— Проходьте, Олександре Івановичу! Анжеліко, звари нам, будь ласка, ще кави. Чи ви чай? — Лавр уперто називав дівчину її повним ім’ям.

— Ні-ні, кави було б добре, — Борейко пройшов до кімнати, підсунув стілець і сів на нього навпроти укляклого Антона.

— Навіщо є ти, Антоне, змушуєш мене, старого, за тобою ганятися?

— Так… злякався я, — прохрипів хлопець, що став схожий на великого пониклого ангела. Потім він прокашлявся і повторив: — Я злякався.

— Воно й зрозуміло, — погодився Борейко, роблячи маленький ковток запашної кави і мружачись від задоволення. — Хороша кава. З Америки?

— Так, — кивнув Лавр. — Люблю цей бренд, Peet’s Coffee, а у нас його немає. От і вожу.

Ліка розставила чашки з темно-коричневим напоєм іншим і сіла на диван поруч з Антоном.

— Ну, розповідайте, Антоне, що сталося. Що ви бачили, що чули?

— Так що, ви мене в тюрму садити не будете? — щиро здивувався хлопець.

— Якщо ти вбив, то посаджу обов’язково. А поки я хочу знати, що сталося.

Антон обвів поглядом друзів. Лавр дивився на Ліку, ніби хотів сказати: «Ну, а що я говорив!» Вона дивилася на дурні рожеві помпони своїх домашніх капців, і зараз вони здалися їй ще дурнішими, ніж завжди. Тому вона промовчала.

Антон повторив свою розповідь для Борейко. Слідчий поставив кілька додаткових питань, на які отримав відповіді, задовільно покивав головою і, крекчучи, підвівся.

— Слухай мене уважно, Антоне Юрійовичу! За всіма правилами я мав би зараз посадити тебе у слідчий ізолятор. Але не думаю, що ти такий дурний, щоб вбити Аліну та ще й дати себе упіймати на місці злочину з вимазаними кров’ю руками. Здається мені, що якби ти хотів убити, то міг би зробити це ще тоді, на своєму Майдані, у метушні, де не зрозумієш, хто кого вбивав. І чого вас туди понесло? — додав Борейко незрозуміло для кого.

— Так скільки ж можна було людей обкрадати! — закипів Антон.

— Цить! — прикрикнув на нього слідчий. — Бач, революціонери які знайшлися! Значить, так: ось тобі підписка про невиїзд. Підписуй. Сидіти вдома і на першу вимогу з’являтися до мене. Ясно?

— Ясно. Спасибі вам, Олександре…

— Івановичу, — підказала Ліка.

— Дякую, Олександре Івановичу, — повторив Антон. — А до друзів… до Лавра заходити можна?

— До Лавра Георгійовича можна, — погодився Борейко. — Тільки на зв’язку бути. Телефон не вимикати. І щоб ніяких мені «батарейка розрядилася»! Зрозумів?

— Зрозумів.

— По великому рахунку, бабусі Аліниній, Нінель Георгіївні маєш вдячний бути. Не вірить вона, що ти вбив, і мене в тому переконала… Поки що… Ну, спасибі за каву, — підвів риску Борейко, підвівся й почовгав до виходу.

Двері тихо зачинилися, і застигла трійця почула, як запрацював ліфт. Фуууухххх…

Кохання й бізнес

Того ж дня, отримавши прочуханку від начальства за те, що не запроторив головного підозрюваного у СІЗО, слідчий відділу особливо важливих справ Олександр Іванович Борейко розпочав розслідування. Він дійсно вважав, що хоч всі докази свідчать проти нареченого вбитої, та їх занадто багато, і надто вже вони очевидні. Скидати з рахунку цю версію, звичайно, не варто — може, він спеціально так вчинив. В кінці кінців, час смерті збігається з часом, коли він там був. Та й сам Антон свідчить, що кров ще витікала з рани.

Борейко підняв телефонну трубку:

— Свідок у справі Шмідт з’явилася? Нехай заходить.

— Проходьте, Марино Борисівно, — звернувся він до молодої особи, що зазирнула у двері. Її татуювання можна було бачити, незважаючи на те, що надворі був грудень, і все тіло її, крім обличчя, було закрите одягом. З чола до вуха спускався напис у вигляді стрілки: «Вони хочуть слухати тільки про кохання». «Якби моя дочка зробила з собою таке, я б випалив їй це розпеченим залізом без анестезії», — подумав Олександр Іванович. Взагалі-то він зовсім не був таким кровожерливим, просто вважав татуаж «привілеєм» ув’язнених, тобто злочинців. Він пожував губами своє роздратування, проковтнув його, і коли підняв обличчя, щоб подивитися на відвідувачку, воно було милим.

— Сідайте, Марино Борисівно!

Вона впала на стілець, закинула ногу на ногу і сперлася ліктем на стіл.

— Ну?

— Пробачте? — Борейко запитально дивився на сестру загиблої. Ані зажури!

— Навіщо викликали? Я ж вам усе розповіла!

— У мене виникло до вас ще кілька питань. Дозволите?

— Ну, — знову промовила дочка майбутнього мера міста і втупилася у слідчого.

«Господи, прямо класика! — внутрішньо посміхнувся Олександр Іванович. — Викапана сучасна Елочка-людожерка з усім відомих Ільф-Петровских «Дванадцяти стільців». Але ж і я не дурніший за авантюриста Остапа Бендера: якщо він зумів поговорити з особою, котра володіє лише кількома вигуками, то й я, напевне, якось упораюся».

— Скажіть, Марино Борисівно, а ви сестру свою любили?

— Ну, — закотила очі під лоба Марина.

Борейко вже злякався, що так і буде задовольнятися одним-єдиним «Ну», але дочка майбутнього мера, перекинувши жуйку з однієї щоки за іншу, продовжила, — любила, звичайно. Зашорена вона була, дурненька, але ж сестра все-таки.

— А у чому ж ви бачили її зашореність? — здивувався Борейко.

— Та як же? Вона ж жила, як і наші бабки-дідусі жили: навчалася, закохалася, одружилася… Сьогодні треба в ногу з часом йти, а вона… панчоха… синя…

— Але ж вона, здається, і комп’ютером добре володіла, і одягалася по-сучасному…

— Що? По-сучасному? Джинси, топік та шубка кроляча — це ви називаєте по-сучасному?

— І з хлопцем ось до весілля… будувала вільні взаємини.

— Так, хлопця вона, звичайно, відхопила класного. Хоч він її трахнув… Красунчик! Боді знаєте яке? Суцільні мосли! Нічого, що бандерівець! Якби не Алінка, я б йому швидко мізки вправила. А то вони там на своєму довбаному Майдані зовсім звихнулися. Чи погано їм жилося, чи що? Я ось як раніше жила, так і тепер живу, нічого не змінилося.

Борейко подумав, що не у всіх батьки депутати, не всі можуть забезпечити своїм дітям власний бізнес і безбідне існування, але нічого не сказав. Замість цього запитав:

— А ви що, знали Антона до того, як Аліна з ним познайомилася? Бачили його… ммм… роздягненим, знаєте, яка в нього м’язова система? — намагаючись не виявити сарказму, все ж посміхнувся слідчий.

— Ну, так. Він же до нас у салон приходив, — не помітила підковики Марина. — Я йому тату знаєте, яке забацала?

— Яке?

— Класне!

«Так-так, невелика усе-таки відміна від Еллочки», — почухав потилицю слідчий.

— Ой, який же ви!.. Я ж йому на плечі писала — для того він і роздягався. Придурок! Мало того, що херню всяку пише, так ще й у цю квочка закохався!

— А що, для цього треба було зовсім роздягатися?

— Ха! — Марина подивилася на Борейко з жалем. — Якби він зовсім роздягнувся, думаєте, я не змогла б його використати? — вона уривчасто зітхнула. — До пояса, до пояса роздягався. Але мосли ж однаково видно!

— Схоже, вам подобався Антон Гаєвський, — дійшов висновку Олександр Іванович.

Марина знову зітхнула, але на цей раз повільно, глибоко.

— Так він же спочатку в мене закохався. Квіти приносив, цукерки…

— Що, і на побачення запрошував?

— Ага, щас, — Марина перекинула жуйку в зворотному напрямку. — Тут моя сестричка намалювалася і все мені перегавняла.

— Так ви ж казали, що Аліна не робила тату. Навіщо ж вона приходила?

— Мобільник мені притягла. Я його вдома забула…

— Тож не судилося, значить, — зітхнув Борейко.

— Чому ж? Тепер же він вільний! — хвалькувато випалила Марина і осіклася.

— От і я про те ж… Скажіть, Марино, що ви бачили і чули у той вечір?

— Нічого, — Марина опустила голову й почала уважно розглядати гострий носок ковбойського чобітка, явно доставленого з якогось «Техасу». — Кажу ж: спала! — Далі подивилася на слідчого спідлоба й зітхнула: — Добре, чула, як до батька Валєрка приїжджав, грошей просив. Батько кричав на нього. Він же ваще муфлон…

— Хто? Ваш батько?

— Ні, Валєрка! Батько йому бізнес свій залишив. Ні, щоб мені — я б з нього знаєте, який spa відгрохала! Бакси лопатою гребли б!

— Але ж у Бориса Мойсейовича книжковий бізнес був, чи не так?

— Ну то й що? Головне — будівлі і бабки, а перевернути з одного на інше — як два пальці об асфальт… А цей муф… братик ні кує ні меле — все проср… Ну, погано там усе з бізнесом.

— Батько допоміг грошима?

— Ні. Сказав, що як тільки Алінка заміж за Антона вийде, він їм бізнес передасть.

— Так-та-а-ак… — протягнув Борейко.

Слизько якось усе у їх взаєминах. От вам відразу два мотивчика вималювалися. Один від Валерія Борисовича: з Антоном Валерію явно не впоратися, а немає Аліни, то немає весілля, немає і Антона. А інший від Марини Борисівни: Аліни немає — Антона прибираємо до рук, а заодно і татків бізнес. От вам і родичі, от вам і сімейка Шмідт!

Після усіх необхідних процедур і підписів Борейко відпустив свідка, закрив папку, куди акуратно склав документи, і вийшов на вулицю. Він спустився зі сходів управління у двір, але не встиг зробити і двох кроків, як ноги його якоюсь силою підкинуло угору, і він опустився на п’яту точку, боляче вдарившись цією самою точкою і ліктем. Смішно сів, розчепіривши коліна, і озирнувся. Уся поверхня вулиці блищала і відображала людей, котрі судомно пересувалися дрібними кроками.

— Товаришу капітан, вам допомогти?

— Допоможи, допоможи, Головко, — прокректав Борейко, намагаючись піднятися, але не втримався, посковзнувся і знову впав на лід, на цей раз розтягнувшись у всю довжину тіла. Поруч з ним, смішно дригаючи ногами, катався на спині й Головко.

— Ожеледь, товаришу капітан.

— Отож… ожеледь, — підтвердив Борейко, впоравшись, нарешті, з ковзанням і піднімаючись на повний зріст. — Ожеледь. Не знаєш, де посковзнешся і брякнешся. Ось, думаєш, мислиш правильно, стоїш на ногах міцно, а насправді — слизько… Ожеледь.

Особиста трагедія Анжеліки Зозулі

Антон поспішав на роботу. Там нікого не цікавлять ні твої проблеми, ні твоя втома, ні твоє горе. Взявся виконати завдання — будь люб’язний.

— Я після роботи додому, — повідомив він своєму другові, йдучи. — Спасибі тобі. І вам, Ліко, спасибі. Чи краще Анжеліка? Мені здалося, що Лавр вас Анжелікою називає.

— Моє повне ім’я Анжеліка, але я не люблю його. Мені Ліка більше подобається.

— Так? А мені Анжеліка дуже подобається. Вам підходить… У моєї мами диск є з фільмами «Анжеліка і король», «Анжеліка — маркіза чогось там»…

— Янголів, — підказала ніяково дівчина і зі значенням подивилася на Лавра.

— Годі тобі! — прийшов на виручку їй сусід. — Йди вже! Дзвони, як що, добре?

— Гаразд.

Вийшовши з під’їзду, Антон заплющив очі — сонце сяяло щосили. Але сяяло не тільки сонце — сяяло і його відображення у кожній замерзлій калюжі і калюжці.

— Нічого собі! — промимрив хлопець, ступаючи на слизький тротуар. — Завтра, чи ні, післязавтра обов’язково зайду до Нінель Георгіївни і подякую їй за те, що від тюрми мене врятувала. Пощастило Алінці з бабусею. Мені б таку бабусю, а то, от напасть, жодної бабусі не залишилося, тільки дід один… Невдаха я якийсь! — і він, човгаючи ногами по слизькій поверхні, рушив до автобусної зупинки.

Ліка не поспішала полишати квартиру сусіда, а він її не квапив. Навпаки, постоявши кілька секунд, мрійливо процитував Жигловское з усім відомого серіалу «Місце зустрічі змінити не можна»:

— Сейчас бы супчика, да с потрошками! — а потім додав уже від себе: — Зварганиш, сусідко?

— Та не проблема! Я принесу — у мене вдома є. Я до твого приїзду… — і раптом замовкла.

— Чекала?

— Та ні. Просто зварила. Собі. І Антону…

— Зрозуміло, — посміхнувся Лавр. — Ну, тягни свій супчик.

Поки Ліка бігала за супом, Лавр відкрив свою валізу, котра так і стояла у кутку нерозпакована, дістав із неї блискучу коричневу коробку розміром трохи менше взуттєвої і поніс її на кухню. Поставив дві глибокі тарілки, два тонких келиха богемського скла, поклав ложки, вилки і став чекати.

Анжеліка з’явилася хвилин через двадцять. Вона дійсно тримала в руках прихватками невелику каструлю, але замість домашніх спортивних штанів і футболки на ній була бездоганна темно-фіолетова сукня з бузковим ажурним комірцем, на ногах — елегантні «човники» у колір комірця. Волосся вона встигла розрівняти праскою, на губах переливався перламутром легкий блиск, і навіть очі виявилися акуратно підведеними олівцем.

— У мене там ще хліб… і ковбаска з сиром… нарізані… Я зараз, — і вона, поставивши каструлю на плиту, помчала за тим, що назвала. Лавр поспішив за нею. Він уже відчинив двері у її квартиру і збирався зайти, щоб допомогти, але зіткнувся лицем до лиця з господинею. У кожній руці вона тримала по тарілці з сиром і ковбасою. На нього війнуло легким ароматом Томмy’s girl, який він привіз їй зі своєї попередньої поїздки за кордон ніби за те, що вона доглядала за його квартирою. Він навмисне не пропустив її, а пройшов у отвір дверей і затис її там, вхопившись рукою за другий одвірок.

— Чудово виглядаєш, — прошепотів.

— Дякую! — Ліка навіть не намагалася вирватись.

— І спасибі тобі за Антона, — продовжував він шепотіти, нахиляючись все ближче до її обличчя.

— Будь ласка, — теж прошепотіла вона, завмерши.

— М-м-м, як смачно… пахне, — він ледве торкнувся губами її вуха, ніби просто принюхувався.

— Там ще салатик… — промовила Ліка і, присівши, звільнилася з-під руки Лавра. — Принесеш?

— Звичайно, — намагаючись, щоб дівчина не помітила, як переривається його дихання, відповів Лавр і пройшов на кухню. Салатик був представлений у трьох примірниках. Тобто три різних салати. «Чекала», — подумав Лавр, і губи його мимоволі розтяглися в щасливій усмішці, а серце пішло танцювати чарльстон.

Сусідка ботаніка зовсім не володіла тими якостями, які він раніше цінував у жінках. Йому подобалися дамочки з шиком, особливо збуджували красуні з пишними рудими шевелюрами. Тож він зовсім не міг зрозуміти, чому його так тягне до цієї милої сірої мишки, чому, обіймаючи розкішну руду красуню, він думає про це коротко стрижене темно-русяве волосся. Дивно.

Лавр підхопив тарілки з салатами і повернувся на свою кухню. Там розносився аромат, від якого голова у нього закрутилася навіть сильніше, ніж від ніжного Tommy’s girl — пахло домашнім курячим супчиком з кропом.

— Невже з потрухами?

— З курячими крильцями.

— Ну, це те саме, — і Лавр почав, не поспішаючи, розливати коньяк.

— «Хеннесі. Прівіледж», — прочитала Ліка напис на коробці і стала спостерігати, як напій товстою золотою ниткою перетікає з пляшки у тонкі келихи і ще якусь частку секунди створює у них бурштиновий малюнок світлотіней.

— Я ніколи раніше не пила такий дорогий коньяк, — прошепотіла вона, затамувавши подих.

— А звідки ти знаєш, що він дорогий?

— Так видно ж, — промовила так само пошепки. — І пахне не клопами, а шоколадом, — вона потягла носом, — і вишнями… — закінчила ще тихіше.

— А чому пошепки? — також прошепотів Лавр.

Вони подивилися один на одного, і раптом щось розрядилося в атмосфері — вони просто вибухнули реготом. Відсміявшись, обидва мовчки підняли свої келихи і, ледь торкнувшись ними, випили так, ніби це була горілка — залпом.

— А правда, що коньяк слід пити маленькими ковтками з шоколадом або з лимоном? — поцікавилася Ліка після того, як добряче попрацювавши ложкою, вгамувала голод.

— Взагалі коньяк п’ють без нічого, і дійсно маленькими ковтками. Манера закушувати його лимоном була введена царем Миколою II. Але коньяк — не текіла, він не потребує відбивання лимоном сивушного присмаку. Проте скажу тобі по секрету, що твій просто неймовірний суп зовсім не зіпсував його смак, — Лавр знову наповнив келихи. — Знаєш, може, і треба слідувати правилам на дипломатичних прийомах, але по-моєму, смак напою не залежить від того, чим закушувати. Зате він стає набагато кращим, коли ти п’єш його зі справжнім другом, з людиною, якій довіряєш, яку… Яка чекає тебе і готує такий чудовий супчик, — закінчив Ботан, весело підморгнувши розчервонілій від алкоголю і компліментів дівчині. — За тебе, Анжеліко!

— А ти мені що, довіряєш? — поцікавилася Ліка, зробивши тепер невеликий ковток і потримавши напій у роті, перш ніж проковтнути. — Дійсно смачно. І пахне шоколадом і вишнями.

— А ти що, сумніваєшся у цьому? — відповів Лавр питанням на питання.

— Ні, але з чого б це?

— Ну, по-перше, ти живеш тут уже півроку. Я тричі за цей час від’їжджав, довіряючи тобі ключі. Ти прихистила мого друга, колись з ним трапилася біда, — він посміхнувся, — і стояла за нього горою… Ти знімаєш квартиру, сама її оплачуєш… Мені тільки одне незрозуміло.

— Що? — очі Ліки розширилися від подиву, а Лавр подумав: «Цікаво, чому я завжди думав, що у неї маленькі очиці? Вони абсолютно приголомшливі! Великі, темні і глибокі». А вголос промовив: — Скажи, а у тебе що, родичів зовсім немає? Я за півроку жодного разу не бачив, щоб до тебе хтось приходив.

— Є. Мама.

Лавр здивовано подивився на посмутнілу сусідку.

— Я не хочу, щоб вона знала, де я живу.

— Чому?

Ліка пересіла з табуретки на кутовий кухонний диванчик і, залізши на нього з ногами, крізь темний бурштин напою дивилася на темноокого харизматичного трохи носатого чоловіка, готового хоч зараз на обкладинку глянцевого журналу. Зітхнула: «Ох, не бачити тобі його, як власних вух без дзеркала — занадто гарний для тебе!» А вголос промовила:

— Ми посварилися… через ім’я.

— Через ім’я? Так ось чому ти його не любиш!

— Ні. Не люблю. Воно мені зовсім не підходить.

— Ну, чому ж? Я думаю…

— Та подивися на мене! Яка я, нафіг, Анжеліка? — почала заводитися дівчина. — Це що, волосся? Ага, три волосини в два ряди, — вона взяла пальцями пасма праворуч і ліворуч і відтягнула їх, як ріжки. — А це? — поклала долоні собі на груди. — Це що, груди? Сміх, та й годі! А ноги? Очі б мої їх не бачили! — Ліка перекинула у рот залишки коньяку. — Скажи, ну яка з мене Анжеліка?

— Дуже навіть… — спробував відповісти Лавр.

— А-а-а, це ти ще мого прізвища не знаєш! Адже не знаєш? — продовжувала бушувати сусідка напідпитку.

— Ні. Півроку поруч живемо, а навіть не поцікавився. Мені соромно, Ліка. А яке у тебе прізвище?

— Зозуля. Уяви: Анжеліка Зозуля, — Ліка встала з диванчика і спробувала зобразити щось на зразок реверанса, але похитнувся, мало не впала і повисла на Лаврі. — Ти б бачив, як на мене дивляться, коли я показую паспорт. «Ви Анжеліка?! Анжеліка Зозуля?!», — миле личко Ліки напружилося, на очі навернулися сльози.

Лавр був байдужий до жіночих сліз, особливо, коли вони викликані впливом алкоголю. Але на цей раз він зрозумів, що для Ліки носити ненависне їй ім’я — щось на кшталт всесвітньої трагедії. Йому стало шкода сусідку. Хоча можливо, що то був не жаль, а зовсім інше почуття. У всякому разі він відчув, що йому не все одно!

— Ну, мені з ім’ям теж не дуже пощастило, — спробував підтримати сусідку. — Добре, що хоч здогадалися не записати на прізвище батька. А то уявляєш, був би Лаврентій Джорджевич Скотт.

— Що? Скотт? Жах! — вирвалося у Ліки. Сльози її відразу висохли. Вона злякано подивилися на Лавра. — Ой, вибач! Але твої ж батьки здогадалися не робити цього, а тут…

— Так, здогадалися, слава Богу. Та все одно… Знаєш, мені здається, ти даремно вважаєш, що тобі не підходить твоє ім’я, — Лавр делікатно не став називати його. — Скажи, а чому ти так думаєш?

— Та тому, що мене назвали на честь тієї самої Анжеліки!

Лавр очікувально дивився на розчервонілу від випитого сусідку, котра стала від того абсолютно чарівною і сексуальною. А Ліка, захоплена своїм горем, продовжувала:

— Мама моя — жінка велика, гучна і владна. Вони з батьком у Донецьку жили. Тато був маленький і худенький. От скажи мені, що тягне таких різних людей один до одного?

— Думаю, саме ця різниця й тягне. Маленьким чоловікам, як правило, подобаються великі жінки.

— Ага, типу «невже це все моє?» — розвела руками Ліка. — Як би там не було, та мама якраз була в кінотеатрі, дивилася «Анжеліку — маркізу янголів», коли у неї води відходити почали. Звідти у пологовий будинок і відвезли.

— А-а-а, тоді зрозуміло. А тато що, не заперечував?

— Заперечував, звичайно, тільки треба мою маму знати — її не переконаєш! І взагалі тато був людиною м’якою.

— Був?

— Так. Він загинув під час вибуху на шахті «Зиряновська» в дев’яносто сьомому році — якраз там працював.

— Так, пам’ятаю цей випадок. Мені шкода.

— Та нічого, у тебе ж теж мами давно немає.

— Так, вона померла, коли мені було п’ять років. У неї був рак. Знали про те від самого початку. Говорили, що якби відразу почали лікувати, можливо, й врятували б. Батько хотів відвезти її в Штати, він же був досить багатий і знаменитий, але наші не випустили… А ти, мабуть, у тата пішла.

— Слава Богу…

Лавр помовчав мить, пригубив коньяк і уважно подивився на дівчину.

— Ти не турбуйся, — заспокоїв її. — Вийдеш заміж — візьмеш прізвище чоловіка.

— Та у тому-то й річ… Минулого літа я збиралася вийти заміж… Ми зі Славком у педагогічному разом училися. Він з дуже інтелігентної родини: тато — художник, мама — лікар-педіатр. Богема…

— Ти дуже любила його? — затамувавши подих, поцікавився Лавр.

— Не так щоб дуже… Любила, напевне. Тепер це вже неважливо. Але у нього таке прізвище гарне було — Романов. Уявляєш? Анжеліка Романова. Звучить?

— Звучить. І що — «зів’яли помідори»?

— Схоже, що так. Я, дурепа, запросила його у гості. Ну, щоб з мамою познайомити. А вона… «Куди, — каже, — падлюка, прешся? За цього хлюста?» Розумієш, він думав, я — Анжеліка… — дівчина мрійливо закотила очі і, піднявши руку вгору, покрутила нею, мов пензлем, зображуючи, як він, напевне, думав. — А тут: «Куди, падлюка, прешся?» Ось тобі і вся Анжеліка… Він пішов. Культурно так пішов, тихо. Більше я його не бачила.

— А ти?

— А що я? Пішла і я.

— Так і не бачишся з матір’ю?

— Ну, чому ж? Заходжу до неї, адже вона моя мама. Яка є. Просто не хочу, щоб вона сюди приходила.

— Ти молодець, — похвалив її Лавр. Вилив залишки коньяку в келихи, підійшов до Ліки й присів біля неї на дивані. — Давай, за нас…

— Давай…

Генетиці теж колись відпочити треба

Ранок наступного дня змін у погоді не приніс. За ніч будинки, дерева й дороги притрусило легким сніжком, через який все стало ще гірше. Було досить смішно спостерігати за людьми, яких о сьомій ранку на вулицях було вже чимало. Усі вийшли раніше і поспішали на роботу, та поспішати не виходило — пересуватися можна було тільки дуже повільно. Тому люди дріботіли, човгаючи на півзігнутих ногах до найближчого стовпа, і якщо вдавалося дістатися, радісно обіймали його, ніби це був не стовп, а улюблений друг, якого не зустрічали багато років. Хтось не дотягував і падав, брязкав, ковзав… І всі на чому світ стоїть лаяли ЖЕКи, міськраду і усі служби комунального господарства, які замість того, щоб посипати дороги піском чи чим там належить, додивлялися свої передранкові, найсолодші сни.

Борейко теж лаяв комунальників, хоч усе-таки дістався зупинки без особливих збитків для своїх колін і сідниць. «Ось так і в житті, — думав він. — Намагаєшся йти до мети, робиш крок, ковзаєш і падаєш. Хтось потім долізе на чотирьох до стовпа — і все, хтось примудряється стати на повний зріст і сапом, сапом, а комусь пощастило — так і дошкандибав до зупинки, та ще й допоміг комусь по дорозі. Або, навпаки, підніжку підставив».

Тупаючи, хукаючи і ляскаючи себе по боках, обтрушуючи сніг з пальта, Олександр Іванович увійшов в управління. У кабінеті його вже чекали підлеглі. Десятихвилинна п’ятихвилинка — і всі помчали шукати, збирати інформацію, виконувати, а простіше кажучи, рити. Борейко залишився у кабінеті — чекав свідка. Підняв трубку внутрішнього зв’язку:

— Борейко. Там до мене свідок мав прийти… Що? Був? Пішов? Куди? А-а, ну, як вийде з туалету — відразу до мене…

Минуло хвилин десять, перш ніж почувся боязкий стукіт у двері.

— Можна? — невисокий на зріст субтильний чоловічок просунув голову в кабінет.

— Заходьте, заходьте, Валерію Борисовичу. Ви що, нездорові?

— Та-а-а… Я-а-а, — ніяк не міг зв’язати двох слів відвідувач.

Схоже, книжковий бізнес Шмідта в не дуже надійних руках. Мямля. Чи придурюється?

— Сідайте, — мовив уголос. — Я вас викликав з приводу вбивства вашої зведеної сестри.

— Вбивства? — злякано засовався на стільці молодий Шмідт. — А може, вона сама…

— Як сама?

— Ну, може, голова закрутилася? Посковзнулася, впала на кут стола… Адже він був у крові.

— А звідки ви знаєте, що кут стола був в крові?

— М-м-м…

— Та не мукайте ви, Валерію Борисовичу! Говоріть! Може, це ви її штовхнули? Де ви були в момент убивства?

— Вдома, — занадто швидко відповів Шмідт.

— Так. А тепер чітко й аргументовано скажіть, звідки ви знаєте, що кут стола був у крові, і коли сталося вбивство? Вас же там не було, тож ви в принципі не повинні цього знати. Чи були? Вашу машину бачили від’їжджаючою від будинку, коли з рани убитої ще витікала тепла кров, тож мені здається, що саме час йти за ордером на арешт.

Олександр Іванович побачив, як субтильний молодик вкрився якоюсь зеленуватою блідістю, і на його носі з’явився дрібний піт. «Тютя! Слабенький він для вбивці». Але Борейко вже увійшов у раж і хотів почути з тремтячих губ відповідь. Він продовжив:

— …А якщо до всього цього додати ще й те, що ви абсолютно не пристосовані до праці, і ваш батько подумував передати свій, тобто ваш бізнес у більш надійні руки, то вам саме місце у стрункому ряду підозрюваних у вбивстві.

— Мені тато сказав! — несамовито заволав бідний хлопець. — Я був у нього… Був… Потім він пішов, потім я почув голоси… Потім стукіт… — злякано белькотів Валерій Борисович. — Потім тато прийшов і сказав, щоб я йшов. І я пішов.

— Значить, у той час, коли ви чули крики і шум, вашого батька в кабінеті не було?

— Н-ні, — захитав головою молодий Шмідт. І Борейко побачив, як велика крапля поту поповзла з блідої скроні по щоці, по шиї, за комір…

— І ви не бачили, що відбувалося у холі, коли йшли?

— Н-ні. Я спустився по сходах з батькового кабінету. У нього там веранда типу балкона і сходи. Він сказав, що краще, якщо мене ніхто не буде бачити.

— Значить, ви спустилися, сіли в машину і поїхали?

— Т-так.

— І від’їжджаючи, нікого не бачили?

— Н-ні.

— Не може бути! Ви мали бачити чоловіка, котрий біг до вашого будинку.

Борейко сказав це підсвідомо, інтуїтивно — йому треба було знайти докази вини чи невинуватості Антона Гаєвського. А також убивцю.

— Я не знаю. Наче біг хтось…

— Хто біг? Куди біг?

— Ну, до будинку біг. Схоже, Антон… Але я точно не знаю — темно було, а я поспішав, — молодий чоловік був уже весь мокрий. хоч викручуй.

«Треба відпускати малого, а то його ще інфаркт розіб’є, — пронеслося в голові. — Відповідай тоді за нього».

— Гаразд. Добре. Дякую, Валерію Борисовичу, ви нам дуже допомогли. З міста не виїжджайте. Якщо буде потрібно, ми з вами зв’яжемося.

— Д-дя-кую, — видихнув Валерій Борисович, піднявся й подріботів до виходу, на ходу витираючи спітніле обличчя.

«От так. Здав батька з усіма потрухами. А що? Тепер же він бізнес не відбере».

Борейко перечитував протокол допиту, робив маленькі позначки, та йому якось не вірилося, що батько міг убити дочку. Адже Аліна була його улюбленицею… Хоча йому вже доводилося спостерігати, як політичні амбіції цінувалися дорожче за життя, навіть життя членів сім’ї. Адже брехав Борис Мойсейович. Навіщо? «Може, все-таки Валєрик? Або Марина? Адже теж його діти. Мда. Слизько».

Я вдячний вам довіку

У перший же вільний вечір Антон вирішив зустрітися з Нінель Георгіївною. Давно знав, що бабусі Аліни, на відміну від її матері, він подобався. Коли Аліна вирішила познайомити його зі своєю родиною, Нінель Георгіївна єдина у перший же вечір не висловила прихованої агресії. Спочатку вона дивилася на нього уважно, потім задумливо, а згодом єдина з усієї родини почала ставитися до хлопця доброзичливо і навіть ласкаво.

По дорозі Антон зайшов у квітковий магазин і купив три великі жовті троянди — такі любила Аліна. «Нінель Георгіївні буде приємно ще раз переконатися, що я добре знав її онуку», — вирішив він і додав до троянд півкіло цукерок «Корівка», яким Аліна віддавала перевагу перед шоколадними.

Була тільки одна проблема: як він може прийти у будинок, де була вбита його кохана і всі думають, що вбивця — саме він? Тож перед тим, як іти до Шмідтів, Антон вирішив зателефонувати. І чи то доля поставилися до нього прихильно, чи Нінель Георгіївна чекала дзвінка, але як тільки він набрав домашній номер нареченої, після першого ж гудка у слухавці пролунав м’який спокійний голос Нінель Георгіївни:

— Алло.

— Здрастуйте, Нінель Георгіївно, — задихаючись від хвилювання, сказав Антон.

— А, Антон! Здрастуй, — цілком доброзичливо відгукнулася бабуся. — Як ти?

— Я? — уточнив хлопець, ніби хтось ще міг чути запитання. — Та не дуже…

— Розумію… Усім нам зараз важко. А що ти хотів, Антоне?

— Я… Я хотів би зайти до вас… подякувати.

— Подякувати? За що?

— За те, що ви переконали слідчого не заарештовувати мене. Ви єдина вірите, що я не вбивав Аліну.

— Я не думаю, Антоне, я знаю, що ти не вбивав.

— Тоді, можливо, ви знаєте хто вбив?

— Знаю.

— Чому ж не скажете Олександру Івановичу? — Антон переступив з ноги на ногу, переклав слухавку від лівого вуха до правого, важко задихав.

— Чому б тобі справді не зайти до мене? Тоді й поговоримо про це. Ти ж розумієш, що це не телефонна розмова, — замість відповіді проспівала бабуся.

— Так я ж…

— Ти, приходь, не бійся! Я тебе зустріну, і нехай тільки спробують мені перешкодити!

Коли підходив до дверей будинку, де раніше жила його кохана, до горла підкотився нудотний волохатий клубок страху. По спині поповзла липка крапля поту, за нею друга. Шкіра рук покрилася колючими пухирцями. Груди здавила туга, і він ледве стримував сльози, готові зірватися з очей. «Господи, що я роблю? Як я пройду повз місце, де вона вмирала? Вона вмирала, а я стояв як бовдур і нічого не міг зробити!» Вже готовий був покласти квіти, повісити на ручку дверей пакет з цукерками і піти, але двері несподівано відчинилися. Нінель Георгіївна сиділа у своєму інвалідному кріслі і зовсім не виглядала хворою чи навіть засмученою.

— Проходь, — кинула вона і, спритно повернувши крісло на 180 градусів, покотила його через хол, прямо по тому місцю, де вмирала його кохана.

Антон обійшов стіл з іншого боку.

— Це вам, — простягнув Нінель Георгіївні букет і пакет з цукерками. — Алінка такі любила, — додав, ніяковіючи.

— Так, я знаю… Не міг би ти поставити троянди у вазу?

— Так, звичайно.

Антон озирнувся у пошуках вази і побачив красиву екібану на тумбочці. З першого погляду йому здалося, що в ній було щось зловісне. «Напевне, я просто нічого не розумію в мистецтві складання букетів», — подумав, але тут-таки викинув ту екібану з голови, ковзнувши поглядом далі по кімнаті. Поруч на столі стояли тарілки з закусками, дві чарки, графин з вином і невідкрита пляшка горілки. Ваза знайшлася на підвіконні біля стіни, на якій висіли фотографії. Він узяв її, налив води і поставив у неї квіти, попередньо звільнивши їх від целофану.

— Куди поставити, Нінель Георгіївно?

— Туди ж, на підвіконня і постав. Їх так з віконця видно — нехай люди милуються, — жінка не зводила з Антона уважного погляду.

Поставивши вазу, він почав розглядати фотографії на стіні.

— Ви тут така гарна, — коментував, вгадуючи бабусю Аліни у молодій серйозній жінці з модною в ті часи бабетою на голові. — А це хто? Дідусь? Шкода, що я його не знав… А ви що, бували у Львові? Ось ця фотографія… це звідти? — Антон уважно розглядав групову фотографію чоловіків, одягнених у військову форму того часу, і ще одну, де один з групи офіцерів тримав маленьку дочку на колінах. Щось здалося йому знайомим, але він ніяк не міг вловити, що саме.

— Звідти. Мій батько там працював. Ми з мамою приїздили до нього. А ти чому запитав?

— Так я ж родом звідти! Тобто не я сам, а мої дід з бабусею, татові батьки… Треба ж… От було б здорово, якби наші предки тоді зустрілися…

— Давай, Антоне, Аліну з тобою пом’янемо і дитинку вашу ненароджену, — здавленим голосом промовила старенька. Вона напрочуд легко піднялася зі свого крісла і підійшла до столу з закусками — Наллєш?

— Ой, а ви ходите? — здивувався гість.

— Так. У мене ж усього лише артрит… старечий, — її рот скривився у недобрій посмішці, яку Антон сприйняв як прояв хвилювання. — А ноги у мене цілі. Іноді більше болять, іноді менше. Сьогодні ось зовсім добре себе почуваю.

— А-а, — мовив протягло, і зовнішні куточки його великих очей трохи опустилися, від чого він став ще більше схожий на сумного херувима.

Хлопець налив Нінель Георгіївні вина з графина. Хотів налити й собі, але вона прикрила його чарку рукою:

— Це я, стара і слабка, вино буду пити, а ти собі горілки налий.

Антон похитав головою:

— Мені працювати ще сьогодні. Я не можу.

— Добре, — легко погодилася старенька. — Проте пообіцяй мені, що візьмеш пляшку з собою і вип’єш, коли буде бажання, за упокій… моєї внучки і правнука…

— Так… І моєї дружини і сина… Царство їм небесне… Вони чекатимуть мене…

Це була дуже дивна пара: худа пряма стара з гладко зачесаним волоссям і великий міцний парубок зі світлими кучерями. Вік, мабуть, усе-таки сильніший за молодість — Нінель Георгіївна посміхалася, приймаючи, мабуть, смерть онуки філософськи. Вона відкрито дивилася на Антона. А от її гість був похмурий і зосереджений. Він уникав дивитися на господиню.

— Про що ти думаєш, Антоне?

— Я? Не знаю… Напевне, про те, як ненавиджу того, хто це зробив…

— Що зробив? — тонкі брови старої поповзли вгору.

— Убив Аліну і зруйнував моє життя… — Антон теж здивовано подивився на Нінель Георгіївну, котра все ще стояла. Ненароком зустрівся з нею поглядом, і йому стало жарко.

— Що? Чому ви так дивитеся на мене?

— Як?

— Не знаю… Якось,… — Антон опустив погляд. — Ви думаєте, що це я її вбив?

— Та ні. Я знаю, що це не ти. Просто раптом свою молодість пригадала. Я теж тоді втратила дорогу людину і дуже страждала. Тому й подумала, що добре розумію, як ти зараз почуваєшся, мій хлопчику.

— Дякую вам. І за співчуття, і за те, що переконали слідчого, що я не винен. Та ви казали, що знаєте, хто вбив…

— Знаю. Я ти дізнаєшся.

— Коли?

— Думаю, вже скоро, — Нінель Георгіївна втомлено, ніби у неї більше не було сили стояти, присіла на стілець.

— Піду я,… — Антону раптом стало нестерпно залишатися у цій кімнаті, цьому будинку, та було незручно зізнаватися у цьому.

— Так, звичайно. Я теж втомилася. Ляжу. А ти пляшку не забудь — пом’янеш колись і мене, стару…

— Та що ви! Прийду наступного разу, і вип’ємо з вами…

— Ні, ні… Це тобі! — вона всунула пляшку в широку й тверду руку Антона, обхопивши її своїми долонями, поплескала ніжно по ній одними пальцями і заглянула у його очі. — Йди, Антоне. І… нехай винний буде покараний.

— Велике спасибі. Ви собі навіть не уявляєте, як я вам вдячний.

І він вийшов, відчуваючи в душі якісь дивні, абсолютно суперечливі почуття. З одного боку, вона розривалася від гіркоти втрати, горіла вогнем від страху за себе, а з іншого — якийсь солодкий сироп подяки заливав усе це і, мабуть, розпалював вогонь ще більше, підживлював страх. Він і сам не знав, чого боявся. Щось невловиме і слизьке розливалося, а він зусиллям волі намагався усе це заморозити, перетворити на лід.

Сюрпризи продовжуються

— Марино Борисівно! Не раджу обманювати! Про що ви розмовляли з сестрою того вечора? Ви посварилися? А потім ударили її? Чим ви її ударили?

— Н-ні… Не я… І взагалі, я ж вам казала, що мене там не було!

— А хто, хто там був? І що він зробив? — Борейко вже нудило від цієї справи і всієї сімейки Шмідтів. Кожен з них (окрім бабусі, звичайно) мав причини і можливість убити дівчину. І кожен бреше. Навіщо?

Йдучи напролом повз перелякану синьо-рожево-зеленокосу красуню на ресепшен, пихкаючи й відсапуючись, Олександр Іванович не знав, що йому робити. Був злий і до краю обурений. Без стуку ввалився у кабінет татуажу, де працювала сестра убитої, і як був, у чоботях, пальто та шапці, що з’їхала набакир і щільно облягала круглу голову, сів на стілець напроти неї. Вона мала відповісти на його питання!

— Хто? Хто це був? Хто вбив вашу сестру?

— Це не я! Це мама. Але вона тільки…

— Що «тільки»? Марино Б… Ох, господи, що «тільки»?

Дівчина переривчасто і глибоко зітхнула. Пожувала губами слова, що вже готові були вивалитися з рота, і, присівши до столу на краєчок стільця, вимовила:

— Тільки не кажіть їй, що це я… Ну, що я настукала… Коротше, я чула, як Аліна лаялася з мамою. Мама кричала на неї, як скажена. Вона теж не хотіла, щоб Аліна виходила заміж за Антона.

— Теж? А хто ще не хотів? — здивовано глянув на неї Борейко, але питання залишилося без відповіді. А Марина Шмідт продовжувала сипати інформацією:

— Аліна вважала себе крутою, тож не мовчала. Сказала, що якщо ми всі проти Антона, то ми їй не сім’я. Потім мама… — Марина затнулася.

— Що сказала Алла Володимирівна? — стомлено видихнув слідчий.

— Вона сказала, що цього не буде, і якщо Аліна зробить це, то вона її вб’є…

— Коли це було?

— Саме перед тим, як її вбили.

— Як виникла сварка? Не розумію… Алла Володимирівна приймає ванну, накладає маску на обличчя і раптом йде і починає кричати на дочку?

— Та ні ж! Її вдома не було! Вона тільки прийшла з якоюсь тусовки зі своїми старими бичками. І маски ніякої на ній не було… Вона її, маску цю, перед вашим приходом наквецяла… І халат одягла… Ніяку ванну вона не приймала.

«Так от воно що! Ось що мені здалося дивним, — промайнуло в голові у Борейко. — Звичайно ж: волосся сухе, аромат парфумів… Не мила чи крему — саме парфумів! Маска накладена неакуратно — все волосся вимазане… Невже можна так ненавидіти власну дочку, щоб убити? За що?

— За що? — запитав він уголос.

Марина мовчала, стиснувши губи. Дивилася кудись убік.

— Марино! Чому Алла Володимирівна не хотіла, щоб Аліна виходила заміж за Антона? За що вона погрожувала вбити свою дочку?

— Через мене! — зухвало хитнула головою, та так, що чубчик, який досі закривав півобличчя, відкрив потворний напис «Вони хочуть слухати тільки про кохання».

— Через вас? Чому?

— Та тому, що я любила його! Ви що, не розумієте? Він був мій, мій! А сестриця рідна у мене його відібрала!

— Але ж він вас не лю…

— Вона мала за Олега Ківалова вийти! — продовжувала бушувати дівиця. — Такий договір був! А вона моє забрала!

— Господи, не може бути…

— Чому ж? Я що, не дочка своєї матері?

— А де ви були в момент їх розмови?

— Я нагорі стояла, у своїй кімнаті. Двері відчинила і слухала.

— Ви бачили, як ваша мати ударила Аліну?

— Бачила. Мама її штовхнула, і вона упала.

Тут пролунав стук у двері кабінету, вони прочинилися, і у щілині з’явилася синьо-рожево-зеленокоса:

— Марино Борисівно, до вас клієнт… Чекає вже хвилин п’ять…

— Зараз, — Марина з викликом подивилася на Борейко.

— Де я можу знайти Аллу Володимирівну?

— Не знаю. Вдома, напевне, якщо вона не пішла тусуватися зі своїми динозаврихами.

Олександр Іванович мовчки вийшов у холод, ледве не хряпнувши дверима.

Ласкаво просимо у себе!

Це був дивний день. З самого ранку у Ліки все валилося з рук. Спочатку вона розбила свою улюблену чашку, яка просто сама вислизнула з рук, впала на підлогу, підстрибнула і розлетілася на друзки. Добре, хоч не обпеклася гарячою кавою! Слідом за чашкою у відро для сміття відправилися колготки, на них звідкись взялася стрілка довжиною в пів-ноги. «Це що, я так вчора і ходила?» — промайнуло в голові. Нових колгот не було, тож довелося натягнути джинси. Знову на роботі сердитися будуть — у дитячому садку, де вона працює, встановлено дрес-код і джинси зовсім не вітаються.

…Автобус зачинив двері прямо перед її носом — вона виявилася останньою у черзі, і водій її, схоже, просто не помітив. Відхекуючись після швидкої ходьби, дівчина вирішила: «Все! Просто бувають такі дні, коли треба заритися в себе з головою і ні на що не звертати уваги!»

А потім несподівано все стало виходити. По-перше, ніхто не насварив її за запізнення. Навіть навпаки — завідуюча дитсадком з класичним ім’ям Марь Ванна похвалила її за педантично написаний план занять і оголосила кращим вихователем місяця. Сергійко, якого Ліка про себе називала Петриком П’яточкіним, усю її зміну слухався і виконував усі її вимоги, правда, з дещо зайвим азартом.

Та далі знову все зіпсувалося. Напарниця не вийшла на роботу, і Ліці довелося залишитися з дітьми до кінця робочого дня. Вже було зовсім темно, коли він закінчився, та ще й автобус довелося чекати хвилин сорок. А на завершення по шляху від зупинки додому Ліка все-таки впала, послизнувшись, і боляче вдарила коліно.

Коли пролунав дзвінок у двері її квартири, вона сиділа, підібгавши під себе ноги, на кухонній табуретці і розмазувала по щоках прикрі сльози. А разом з ними і туш, від якої плакала ще більше, адже на дорогу туш не було грошей, а дешева щипала очі, як мило. «Не буду відкривати», — вирішила і розревілася ще дужче. За дверима хтось із хвилину повозився, а потім Ліка почула, як вони спочатку відкрилися, а потім закрилися. «Тільки не це!» — знову пробігла переляканою мишкою думка, і схопивши старенький рушник, дівчина почала терти ним обличчя, від чого воно стало ще й червоне.

Він підійшов до неї тихо, взяв за плечі міцними долонями, обняв. Від цього їй стало ще гірше.

— Знаєш, — раптом зашелестіло над вухом, — я ніколи раніше не зустрічав таких, як ти. Так виходило, що завжди звертав увагу на з жінок з яскравим рудим волоссям, шикарних, як про них люблять говорити. Мені здавалося, що вони красиві… Але ти… Ти красивіша за всіх. Хоча, схоже, й сама не уявляєш, наскільки прекрасна…

— Знущаєшся? — хлюпаючи носом, видавила з себе Ліка.

— Анітрохи! Ти хіба не помічаєш, що не проходить і дня, щоб ми не зустрілися? Хіба не розумієш, що я хочу бачити тебе кожен день, вечеряти з тобою, пити коньяк і тримати тебе у своїх обіймах? Подивися, як ти чудово в них вміщаєшся! — Лавр трохи відсторонився, давши їй можливість відчути, як затишно вона виглядає всередині кільця його рук, що зімкнулися навколо її талії — ніби вони одне ціле. — І невже ти не відчуваєш, що я хочу більшого?

Ліка сіпнулася, намагаючись звільнитися, але він не відпустив її:

— Та ти і сама цього хочеш, чи не так?

Вона мовчала, тож він продовжив:

— Тільки боїшся чогось. Чого?

— Лавре! — нарешті Ліка вивільнилася з кола його рук, у яких дійсно почувала себе чудово і мріяла провести в них усе своє життя. — Ти подивися на себе: високий, красивий, доктор наук, їздиш в Америку… І я — вихователька дитячого садка, сіра непоказна миша, яка не бувала далі села Вільшанка, у якому живе її мати. Тобі не соромно буде зі мною в люди виходити? Тобі дійсно потрібна шикарна довгонога красуня з пишною шевелюрою, котра вміє подати і себе, і тебе… Та я навіть переспати з тобою не наважуюся! Ну, що ти на мене дивишся? Так, хочу, але не наважуюся, бо тоді мені доведеться продати квартиру і з’їхати звідси.

Ліка, не дивилася на Лавра — просто уявляла собі його розчаровану посмішку. А даремно не дивилася. У його очах різними кольорами веселки відбивався неймовірний коктейль почуттів: любові, захоплення, співчуття, бажання, подиву і ще чогось, схожого на рішучість.

— А хочеш, ми з тебе таку ж красуню зробимо? І ти зрозумієш, що ноги у тебе нітрохи не коротші, ніж у топ-моделі, що з таким волоссям — так-так, навіть таким коротким і не дуже густим! — ти можеш заткнути за пояс будь-яку секс-бомбу, що дивиться на тебе зі сторінок Play Boy! Якщо ти тільки захочеш, я відведу тебе до одного дуже класного стиліста. І обіцяю: коли ти від нього вийдеш, відразу зрозумієш, як тобі личить твоє ім’я!

— Ніколи! І Лавре! Йди, будь ласка! У мене сьогодні нещасливий день!

— Нещасливий? — здивувався він. — Я так не думаю. Скажи, — раптом змінив тему розмови, — ти коли-небудь мріяла у Штати поїхати?

Ліка здивовано втупилася у сусіда: «От дурень! Та хто ж про це не мріє?!

— Мріяла, звичайно. Але…

— Розумієш, мені потрібна буде твоя допомога, — Лавр сів на кухонний диванчик, по-американськи закинувши ногу на ногу. — Чаю наллєш?

— Тобі? Моя допомога? — Ліка відчула якийсь підступ. Вона зраділа можливості змінити тему і почати щось робити, щоб не стояти бовваном. Взяла чайник, налила у нього води, поставила на вогонь і почала ритися у шафці в пошуках чашок та хоч якогось печива. Печиво знайшлося, проте було воно «столітньої давності», тож дівчина вирішила не ризикувати й залишила його на полиці.

— Так, мені потрібна твоя допомога. Скажи, ти могла б узяти відпустку в своєму садку на пару тижнів?

— Ну, могла б, напевне… Лавре, не тягни! Що ти від мене хочеш? — Ліка почала втрачати терпець. Вона схопилася з табуретки, на яку сіла після того, як розставила на столі чашки, досипала й у без того повну цукорницю цукру, довго рилася в шухлядці для столових приборів, вишукуючи однакові чайні ложечки.

Закінчивши, нарешті, сервірувати стіл, помчала у ванну кімнату, щоб умитися і подивитися на себе в дзеркало. «О Боже! Читачі журналу навіки забудуть про нього, якщо побачать на обкладинці таке нещастя! Що це за рот? І вуха різні! А очі… Жах — прямо дві миски, а не очі! І ніс — слива! Ото вже топ-модель! Куди там мені!»

— Мені потрібно, — спокійно, ніби між іншим басив із кухні Лавр, — щоб ти супроводжувала мене на конференцію в Сіетл. І тому у тебе сімнадцятого лютого інтерв’ю в посольстві США для отримання візи.

— Що!? — руки завмерли на шляху до голови, очі стали у півобличчя, а щелепа повисла так, ніби Ліка була в кабінеті зубного лікаря.

Вона отетеріла, як їй здалося, лише на секунду, але відтанувши, вилетіла з ванної на кухню і побачила, що там вже нікого не було…

— А як же чай?…

Як поєднати несумісне?

Починаючи з листопада, країна хвилювалася не на жарт. У столиці вирували пристрасті. Увечері 21 листопада, незабаром після оголошення про припинення підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом, в інтернеті стали з’являтися заклики вийти на мітинг. До 22 години на Майдані Незалежності зібралися близько двох тисяч людей, насамперед журналістів та громадських активістів — прихильників євроінтеграції, як то кажуть. Люди вийшли на площу з прапорами Євросоюзу, і в цей же вечір народилося гасло: «Україна — це Європа!» А хіба ж це не так? Хіба Україна знаходиться не на Європейському континенті? Мітингувальники пройшли колоною до Адміністрації президента, побачили, що вулиця Банкова перекрита автобусами і військовими, і повернулися на Майдан. У той же вечір з вимогою відновити підготовку до підписання договору з ЄС виступили люди і в інших містах України.

Ні Антон, ні Аліна, ні Лавр, ні Ліка значення цьому тоді не надали. Кожен з них жив своїм життям і не замислювався про те, щоб щось у ньому змінити. А навіщо? Робота є, не голодні й не голі. Лавр і так їздив у США і країни Європи, коли хотів. Антон, крім Аліни і майбутнього весілля, взагалі ні про що думати не міг. Ліка просто була вкрай аполітичною, вважала, що державні мужі, які нами правлять, все одно завжди будуть робити те, що їм заманеться, адже у них є на це влада і гроші.

Але всі ми живемо у певному оточенні, певному інформаційному полі, стаємо членами якихось гуртків чи громад і підкоряємося їх правилам. Тому подальші події, що відбуваються в країні, не могли не зачепити людей, котрі в ній живуть, хотіли вони цього чи ні, і вплинули на життя кожного.

У головному місті України, незважаючи на те, що учасникам мітингів заборонили встановлювати намети і курені, люди їх все-таки поставили. 26 листопада на мітинг вийшли студенти деяких вищих навчальних закладів, яких викладачі відпустили для цього з лекцій. Дехто з викладачів теж вирішив узяти участь в протестах. Опівдні 27 листопада 4 тисячі студентів оголосили попереджувальний студентський страйк, про що заявили у всіх соціальних мережах — добре, що розвиток технічного процесу і комп’ютеризація дозволили повідомити про це на увесь світ. Головна вимога до президента: відновити підготовку до підписання угоди про асоціацію з ЄС. Та 29 листопада близько 10 ранку люди дізналися, що цю угоду президент таки не підписав.

Цим все могло б і закінчитися. Політичний Майдан оголосив, що страйк з 1 грудня припиняється і відновиться тільки у січні наступного року. Проте не так сталося, як гадалося. У ніч з 29 на 30 листопада влада вирішила влаштували зразково-показовий розгін протестуючих — щоб не кортіло. Під виглядом встановлення ялинки до Новорічних свят 500 озброєних до зубів службовців військ спеціального призначення «Беркут» побили чергових протестуючих, серед яких були в основному кореспонденти різних ЗМІ і студенти. Розігнали людей за 10 хвилин. Бійці спецпідрозділів гнали їх по Хрещатику і далі, аж до Михайлівського собору, де учасникам протесту відкрили ворота служителі церкви. Ченці собору сховали від переслідувачів поранених, а «розігріті» беркутівці не соромилися бити всіх підряд, кого впіймали, навіть дівчат.

З того часу символом революції стала «Кривава Йолка» (саме так її називали: «Йолка»). На Майдан Незалежності почали прибувати люди з усіх міст і сіл країни. Поїхали і Антон з Аліною. Але тепер він міг тільки згадувати про це…

На Майдані

Сьогодні Антон сидів у наметі зі своїми побратимами зі Львова і нещадно мерз. Був лютий, п’ятнадцяте. Вчора був день святого Валентина, і Андрій з Олесею зіграли революційне весілля. «Най вам щастить, любі! — думав Антон. — Живіть довго й щасливо за себе и за нас з Алінкою… Вона чекає мені на небі, тож я маю пришвидшити день зустрічі».

Він пам’ятав кожен день, кожну годину, проведену тут з Аліною. Обурені жорстокою розправою «Беркута» над студентами, вони приїхали до Києва 30 листопада. Навіщо президент це зробив? Чому віддав розпорядження бити людей? Вони ні на хвилину не сумнівалися, що такі дії не могли мати місце без наказу президента країни. Адже можна було, натомість, запросити мітингувальників «на чай» і в теплій дружній обстановці провести виховну роботу, показавши молоді, що Євросоюз — не така вже й солодка цукерка. Невже не було іншого виходу, ніж розправитися з ними силою? Ох, погано ти, пане президенте, свій народ знаєш! Хіба можна з українцями так поводитися? Цей розгін спрацював як «смажений півень», про якого говорять, що це єдиний засіб, який може розворушити миролюбного «хохла».

Новий 2015 рік на Майдані Незалежності зустрічали близько мільйона людей. Вони з’їхалися до Києва з різних куточків України. У кожного були свої мотиви, хоча в кінцевому підсумку їх було, як і в будь-якій революції, усього два: верхи не могли, а низи не хотіли. «Верхи» представляли політичний Майдан, а «низи», до них належали і Антон з Аліною — неполітичний. Політичний Майдан виступав на трибунах, закликав і обіцяв. Неполітичний лікував поранених, співав українські пісні, танцював, гріючись, варив каші і годував протестуючих. Можна сказати, що до неполітичного Майдану входили також і ті люди, які не жили у наметах, а як і раніше, ходили на роботу і водили дітей до садочків. Одні з них після роботи несли тим, хто мерз у наметах, приготовані вдома каструлю борщу чи тазик вареників, інші передавали ліки, ще інші — гроші.

Одного разу (це було у перших числах грудня, коли протестувальники вже почали палити шини під час атак беркутівців, щоб ті за димом не бачили конкретних людей і стріляли переважно «у молоко») рано вранці їх розбудила незнайома жінка. Коротенька товстушка з рожевими щічками та яскравими, мов волошки, очима.

— Гей! — голосно шепотіла вона, заглядаючи у намет до Антона й Аліни. — Агов!

Аліна прокинулася перша. Вона взагалі погано спала з того часу, як дізналася про божу ласку. Все думала: «Як сказати Антону? Це ж так невчасно! Тут революція, а я зі своєю «милістю»…

— Що трапилося? Ви хто? — підводячись зі скрипучої розкладачки, тихо запитала Аліна.

— Я Тоня. Я тут у справах. Твій вміє колеса з машини знімати?

Аліна потерла руками обличчя, підкинула поліно в буржуйку.

— Давай вийдемо!

Біля намету крутилися двоє пацанів — розглядали бочки, коробки з пляшками.

— Агов! Обережно там! — гримнула на них Аліна. — Ваші? — подивилася на жіночку.

— Мої, — посміхнулася Антоніна, наливаючи Аліні міцної гарячої кави з термоса. — Ось ще пиріжечок. З вишнею.

— Дякую, — Аліна стала гріти руки об гарячу склянку. — Що у вас за проблема?

— Так я того,… — зніяковіла Тоня. — Тут машина… недалеко. Колеса зняти треба, а я не вмію.

— Господи! Ви що, хочете, щоб ми допомогли вам колеса вкрасти?

— Чому вкрасти? — образилася Тоня. — Це моя машина. Я хочу вам шини віддати.

На Аліниному обличчі, мабуть, відбилися усі запитання всесвіту, бо Тонині очі раптом перетворилися на вузенькі щілинки, а все її пишне тіло дрібно затряслося.

— Це моя машина, не сумнівайтеся! Просто… — вона перестала трястися, витерла очі долоньками й видихнула: — Хух! Насмішила… Просто вам тут шини потрібніші. Я зараз все одно нікуди не їжджу. Після того, як залишилася одна з цими, — вона поплескала молодшого по голові, — всього пару разів за кермо сідала. Бути тут з вами я не можу, сама розумієш — пацани… Залишити ні з ким. Але я хочу допомогти. Я теж з вами… душею, — рожеві щічки її раптом стали червоними, а обличчя — натхненним.

Аліна, поставила порожню склянку на ящик, який служив то тумбочкою, то стільцем, то, власне, ящиком, і потяглася до жінки. Вони так і сиділи, обнявшись, коли з намету вийшов Антон. Він нічого не сказав — просто стояв і дивився на них.

— То пішли вже, чи що, — мовив, лише коли Аліна, відчувши його присутність, відпустила жінку й озирнулася.

Йому знадобилося небагато часу, щоб зняти шини з коліс. Менш ніж через годину люди, які вже траплялися на вулиці у таку ранню годину, могли спостерігати досить дивну картину: дві абсолютно несхожі жінки, молодий міцний хлопець і два пацана, років шести і десяти, котили перед собою по шині уздовж елегантної чистої вулиці прямо на головну площу столиці України. У деяких ця картина викликала розчулення, у інших нерозуміння. Були й такі, що відверто злилися. Ніхто не знав, що менш ніж через місяць такі картини ні в кого не викликатимуть здивування, а шина стане черговим символом боротьби за звільнення від набридлої жадібної влади, що загрузла в корупції.

Пам’ятав Антон і інший день. Дуже-дуже особливий. Аліна була зосереджена на нарізці ковбаси і сиру для бутербродів. Антон нечутно підкрався до неї ззаду, просунув руки під пахвами і з’єднав на її животі. Відчуття були незвичайні — живіт не був звично плоский. «Ой!» — злякався хлопець на мить, але тут же зрозумів, що помилитися він не міг: запах, шовковистість волосся, одяг — усе улюблене і рідне. Аліна застигла.

— Ммм… Ти…? Ми…? Я…?

— Так.

Антон обережно повернув кохану обличчям до себе:

— Чому ж ти мовчала?

— Не знаю. Страшно було.

— Страшно? — очі Антона стали схожі на знамениті блюдця з блакитною облямівкою. — Чого ж ти боялась, краля моя?

— Я й сама не знаю, — розсміялася раптом Аліна.

— Господи! Благослови! Як же я тебе кохаю!

Він легко підняв її, закружляв. Вона тримала в одній руці ніж, яким нарізала ковбасу, в іншій — залишки тієї самої ковбаси, яку не встигла нарізати…

…Антон, каменем злетів у дійсність, і це його боляче вдарило. Застогнав, закрив обличчя руками — такі важкі були ті спогади. Потім наповзли інші думки, тепер вже зовсім неймовірні, і придавили його всією своєю вагою.

Наступного дня після бою на Грушевського, де загинули п’ятеро хлопців, Аліна з Антоном також постраждали від кийків і прикладів бійців спеціального призначення, але вирвалися і разом з усіма знайшли притулок у Михайлівському монастирі. Потім вони допомагали пораненим і…

У Антона перехопило подих, його скувало холодом страху: Алінка ж тоді разом з Сашком Байдою була. Вони допомагали двом пораненим, намагалися витягти їх з-під вогню. Саню застрелив снайпер, коли він тягнув Володю Мусія… А вона ж поруч була, пліч-о-пліч. Та куля могла і в Аліну… Могла. Але не потрапила.

І Антон, злякавшись, відправив її додому, пообіцявши, що теж через кілька днів приїде… Вона пручалася — як відчувала.

— Я не поїду! — вперто заявила, стиснувши губи.

— Поїдеш!

— Ні!

— Так!

— Чому! Ти хочеш мене позбутися?

— Дурненька! — його очі потеплішали. — Я хочу тебе й малого нашого врятувати.

— Добре ж ти нас рятуєш! А раптом тебе тут уб’ють? Як я буду… Як ми будемо без тебе?

— Кохана моя! — він узяв її обличчя у свої великі долоні, нахилився так близько, що його світлі кучері впали їй на щоки. — Я люблю тебе… Ну, не може президент такої держави, як Україна, бути таким… таким,… — так і не знайшовши у своєму словнику потрібного слова, Антон продовжував: — Він зрозуміє… Опозиція домовиться… От побачиш, я через три дні вже вдома буду.

І Аліна поїхала.

Опозиція ні про що не домовилася. Президент вимог мітингувальників не виконав. Він їх, схоже, навіть не чув. Але через пару днів ситуація на Майдані стала спокійніша, і Антон вирішив виконати обіцянку — теж поїхав додому. Втім, рюкзак з речами він залишив.

Тепер, повернувшись, він знову сидить тут, а Аліни немає. І ніколи більше не буде. Навіщо він відіслав її додому? Навіщо? Антон ледве стримав рик, готовий вирватися назовні. Поруч на розкладачці спав після нічного чергування його друг і побратим зі Львова Олег Бондар. Не хотів його розбудити, тож піднявся, натягнув ковдру Олегу на плечі і вийшов з намету.

Звичайно ж, він хотів як краще. Боявся за Аліну і намагався її захистити. Тут перед мітингувальниками, які захищаються хто чим може, стоять озброєні до зубів війська спецпризначення. Тут стріляють справжніми патронами (інакше як би вони вбили Сашка?). Тут страшно і небезпечно. Кілька днів тому в лікарні помер Роман з Дніпропетровська. Його і ще кількох людей облили водою з брандспойта, а потім тримали у холодному автобусі годин десять, перш ніж відвезти у КПЗ. У Роми почалося запалення легенів, і через три дні його не стало.

Та виявляється, іноді під кулями буває безпечніше, ніж під дахом власного будинку. Якби вона залишилася тут, з ним, була б тепер жива. Адже він, Антон Гаєвський, служив у гарячих точках і, безумовно, зміг би її захистити… Але ж він був і там! Вона вмирала, а він не захистив! Що за маячня? Як таке може бути? Виявляється, може. А тепер він знову сидить тут, на Майдані, і збирається шукати смерті, тому що жити без неї не може. Та й не хоче.

Його роздуми перервали голоси, що на різний лад смакувати його ім’я.

— Антон Гаєвський.

— Антон?

— Звідкіля?

— Ні, не знаю…

— Гаєвський? Ні, не знаю. А як він виглядає?

— А, дебелий, світловолосий? Ангел! Так он же він!

Антон повернув голову у напрямку голосів і побачив Лавра і Ліку, котрі пробиралися до нього.

— Ви що, з глузду з’їхали? Лавр! Куди ти її притягнув? Ти бачиш, що тут робиться?

Мати?

Тимчасом слідчий з особливо важливих справ Олександр Іванович Борейко продовжував шарпати сімейку Шмідт.

— Алло Володимирівно, розкажіть мені ще раз, як ви провели той вечір, коли вбили вашу дочку?

Він ліг би грудьми на обшарпаний, завалений паперами робочий стіл, але йому заважав власний живіт, який упирався в торець. Тож єдине, що Олександр Іванович міг зробити — це, нахилившись, спертися на стіл ліктями.

Жінка, яка сиділа перед ним, хоч і намагалася з усіх сил справити враження убитої горем матері, такою зовсім не виглядала. Велика, рясно намазана тональним кремом і яскраво-рожевою помадою, вона була більше схожа на втомлену стару, яка намагається всім довести, що їй двадцять п’ять. «Мадам Брошкіна» у довгій норковій шубі і монументальній шапці розвалилася на запропонованому стільці і всім своїм виглядом демонструвала презирство.

— Я вам уже говорила, як провела той вечір, — повільно, роблячи паузи після кожного слова, відповіла вона. — Ви що, тупий? Чи у вас погана пам’ять? Але ж ні в першому, ні в другому випадку вам не слід займати цю посаду.

Борейко опустив очі, щоб вони не видали його справжнє ставлення до цієї розфуфиреної мимри. На його думку, єдиною нормальною людиною у цій родині була Аліна. «Біла ворона. Тому вони її і вбили», — не вперше промайнуло в його мозку.

— Я пам’ятаю, що ви мені говорили, Алло Володимирівно, — сказав смиренно. — Тільки тоді ви сказали неправду. А мені хотілося б почути від вас, що насправді сталося між вами і вашою дочкою в той вечір.

— Що-о-о? Ви при своєму розумі? Ви що, хочете позбутися посади? — загриміла стільцем, піднімаючись, «мадам Брошкіна». — Як ви смієте! Ось я…

— Сядьте, Алло Володимирівно. Заспокойтеся і сядьте. Вас звідси не випустять, поки я не підпишу вам пропуск. А я його не підпишу, поки ви мені не розкажете правду. А за посаду свою я не тримаюся. Хоча вам, поки ваш чоловік не став, як мінімум, мером міста, навряд чи вдасться мене моєї посади позбавити. Ви мені збрехали. Я знаю, що ніяку ванну ви тоді не приймали. Ви прийшли додому пізно ввечері і лаялися зі своєю дочкою. А перед моїм приходом наклали на обличчя… — Борейко внутрішньо здригнувся від спогаду про ту зелену жирну гидоту, що блищала на лиці мадам, яка зараз сиділа перед ним. — Це ви вбили свою дочку?

Стілець застогнав від ваги, яка звалилася на нього, захитався, але встояв.

— Де ви були? — продовжував Борейко, так і не дочекавшись відповіді. — Про що ви розмовляли з Ківаловим-молодшим? Що сталося між вами і вашою дочкою?

І знову слідчий не отримав відповіді на свої запитання. Натомість у нього втупилися злі неакуратно підведенні очі.

— Це вам Марина сказала? Сучка маленька!

— Це неважливо, хто сказав, Алло Володимирівно. Я ж вам ще у ніч убивства обіцяв, що знайду вбивцю Аліни. Так що сталося? Ви ходили до Ківалова, так?

Тепер пані закотила очі, рот її скривився у зневажливій посмішці, і вона хмикнула.

— Ходила. Цей придурок був уже загашений. Не знаю вже, чим — чи то горілкою, чи наркотою. Я зверталася до його розуму, вимагала виконати наші домовленості, та де там!

— Домовленості? Ви що, гроші йому платили? — поцікавився Борейко для годиться. Вже хто-хто, а він точно знав, що такі, як Олег Ківалов, і пальцем не поворухнуть без власного інтересу.

— Платила, а що? — зухвало підняла жирне підборіддя мати загиблої. — Платила, і пішла вимагати виконання зобов’язань.

— А цей противний Олег послав вас подалі, ви вирушили додому, впіймавши облизня, і зігнали своє незадоволення на рідній доньці…

— Та що вони розуміють? Хіба вони хоч щось знають про те, як я…

— Так що ж трапилося? — перебив її Олександр Іванович. Його вже нудило від цієї баби і аромату її, певне, дуже дорогих парфумів, яким вона заповнила його кабінет. — Як ви її вбили?

— Ну… Коли я прийшла додому, то побачила, що Аліна складає речі в сумку.

— Це були ваші речі?

— У моєму будинку всі речі мої, — відрізала Алла Володимирівна.

— Ви хочете сказати, що Аліна намагалася вас обікрасти?

— Не те, щоб обікрасти… — трохи знизила оберти мадам Шмідт-Брошкіна. — Дещо ми їй раніше подарували. Але я ж казала, що якщо вона збирається вийти заміж за свого білявого, то від нас нічого не отримає. Ні-чо-го! — губи її щільно стислися, демонструючи зневагу до «білявого».

— Скажіть, Алло Володимирівно, а чому ви були проти того, щоб Аліна вийшла заміж за Антона Гаєвського, і зовсім не заперечували, щоб за нього вийшла ваша молодша дочка?

— Що? Хто? Хто вам таке сказав?

— Марина. Ваша молодша дочка.

— От сучка! Я для неї… Добре, — запнулася «мадам Брошкіна», що мріє стати дружиною мера. — Мариночка його любила. Вона у нього перша закохалася. А цей… — вона безгучно поплямкала яскраво-рожевою розпливчатою плямою, — не оцінив…

— Але ж він оцінив кохання іншої вашої дочки…

— Угу, оцінив! Просто хотів стати членом сім’ї мера!

— Не розумію, — розгубився Борейко. — Адже членом вашої родини він би став і в тому, і в іншому випадку.

— От і я про те ж, — зраділа Алла Володимирівна. — Яка йому різниця? А у нас плани були інші…

Слідчий тільки головою похитав.

— Добре, — підсумував він. — Що ж сталося? Ви прийшли, побачили, що Аліна збирає речі, почали лаятися. Що було потім?

— Потім… Потім вона впала.

— Як? Сама?

— Я стала забирати у неї рамку, срібну, з нашим сімейним фото. Вона її випустила і, падаючи, вдарилася об кут столу. Я злякалася і піднялася нагору.

«Як же це? Що ж це за матір така? Дочка падає, розбиває скроню, а мати залишає її, безпорадну, на підлозі і біжить забезпечувати собі алібі: намазує на обличчя маску, зелену, якнайпомітнішу… Бездушно, підло, мерзенно! Але за це не посадиш. Хоча була б моя воля, я б таких матерів тримав у в’язниці довічно!» — думав слідчий. На жаль, Аллі Володимирівні в’язниця не загрожувала, бо це не вона вбила Аліну. Дівчина померла зовсім від іншого поранення.

Знову послизнувся.

Щоб жити у раю, треба пройти крізь пекло

Зазвичай фундаментальна і трохи урочиста головна вулиця столиці Хрещатик і сам Майдан Незалежності сьогодні виглядали, м’яко кажучи, незвично. Перше, що кидалося у вічі з навколишнього сюрреалізму — це дивна трикутна споруда, що нагадувала новорічну ялинку. Тільки замість гілок та іграшок на ній красувалися численні великі й малі жовто-блакитні прапори і портрети політичних діячів, яких, на думку мітингувальників, несправедливо тримали у в’язницях. Плакати і гасла інформували: «Янукович — зрадник», «Революції — так!» Або ж запитували: «Офіцери, ви присягали народу України. Кого ви захищаєте?!» Вони були написані українською та російською, а автори деяких навіть розраховували на знання українцями англійської: «We're with you, Ukraine!»

Ця споруда стала одним із символів для людей, котрі тут зібралися. Вони називали її Кривавою Йолкою. Біля неї, пританцьовуючи (мороз же був неабиякий, градусів двадцять!), щось жваво обговорювали дві молоді дівчини, загорнуті в національні прапори.

І куди не кинь оком — нерівними рядами стояли потворні намети з пришитими на тканину або криво-косо написаними прямо на стінах гаслами і назвами міст, з яких приїхали їх мешканці, або номерами «сотень», на які поділила присутніх тут патріотів самооборона Майдану. Навпроти намету зі скромним написом «Львівська сотня», у якому жив Антон, стояв інший, на якому біле поле плаката розривало грізне «Чорна сотня! Нікополь». Зліва — «Богуслав за ЕС!» Біля деяких наметів на кривих столах або ящиках були організовані вівтарі з фотографіями загиблих. Туди люди, за українською традицією, приносили квіти, поминальний хліб, цукерки, печиво. Іноді там можна було побачити й невеликі пластикові ящики для збору грошей.

Вдалині, біля Центрального універмагу, і далі, до стадіону ім. Лобановського, ледве виднілися барикади у кілька разів вище людського зросту. Вони були вивершені зі снігу, а поверх нього акуратно, цегляною кладкою, були викладені брудно-жовті мішки, наповнені тим же снігом.

І прапори, прапори, прапори… Здавалося, вся Україна прислала сюди своїх представників. А може, так воно й було…

— Ви навіщо сюди приїхали? — не на жарт розізлився Антон, побачивши парочку, що рухалася у його напрямку. — Хай би вже ти сам, Лавре! Я б зрозумів — у тебе все-таки хоч якась медична освіта є, став би в нагоді! А цю… сусідку свою навіщо привіз?

— Ми… — спробував пояснити Лавр, та Антон не дав договорити, сердито продовжуючи:

— У нас тут війна! Беркутівці зачистку готують. Нам заборонено мати зброю, а у них автомати. АКМи, калібр 7.62, з бойовими патронами, між іншим! А що, як…

Взагалі-то Лавр з Лікою просто заїхали побачити Антона, завезти йому попоїсти і розказати про те, що були в американському посольстві на співбесіді, і Лікі зробили мультивізу на п’ять років. Але після цих слів Антона Лавр, примруживши очі, голосно прохрипів:

— Так ти хочеш сказати, що один патріот у нас?

Антон вмить замовк, а його друг, підвищуючи голос, продовжував:

— А ми, значить, так — не приший кобилі хвіст? Ти, значить, один переживаєш і любиш Батьківщину, а ми просто поряд проходили? Так? Так ти вважаєш, Антоне?

Він припинив кричати, лише коли зауважив, що люди, які проходили поруч, стали зупинятися і озиратися на них.

— Ні, але… — Антон трусонув кучерями. — Вибач, Лавре, щось найшло на мене. Ніяк не можу в себе прийти після смерті Аліни.

— До речі, про це, — тон Лавра знову став спокійний, ніби він і не був такий обурений хвилину тому. — Ти сказав Борейко, що на Майдан збираєшся? Він дозволив тобі поїхати?

— Так, я дзвонив йому. Сказав, що був у Нінель Георгіївни, що вона знає, хто вбив, і що це не я. І сказав, що їду сюди. Він загалом був не проти, лише просив тримати при собі телефон, щоб він міг зі мною зв’язатися, якщо у тому буде потреба.

— Он як? — раптом подала голос Ліка. — Вона знає, хто вбив?

— Так, сказала, що знає.

— А чому ж вона не скаже Борейко, хто це?

— Не знаю. Може, у неї доказів немає. Сказала тільки, що я теж скоро дізнаюся, — Антон опустив очі. — Тільки навіщо мені? Аліну все одно не повернеш…

— Так, Ліко! — розпорядився Лавр. — Ти зараз їдеш додому, а я на кілька днів залишуся тут, з Антоном.

— Здрас-с-стє… — захитала головою Ліка.

— Що? Що таке?

— Що таке? Ти сам тільки що стояв тут і розпинався про патріотизм і не приший кобилі хвіст, а тепер питаєш мене, що таке? — обуренню дівчини не було меж.

— Але ж тут небезпечно… — знітився Лавр.

— Значить, так, Антоне! — вона рішуче підняла голову і подивилася у сумні блакитні «озера». — Веди нас до організаторів — нехай вони нас пристроять кудись!

— Ліко, ти впевнена? А як же робота?

— А що робота? Можливо, вона мені вже й не знадобиться, — дівчина різко розвернулася і пішла у напрямку великого намету, у якому, на її думку, міг знаходитися якийсь штаб.

Хлопці залишилися стояти у заціпенінні.

— Та де ви там? Чому завмерли? Пішли вже!

Невдовзі Лавра і Ліку поселили в одному з «новорічних будиночків». Взагалі ці будиночки призначалися для продажу новорічних сувенірів і смаколиків, але життя розставляє свої крапки над «i», і часом зовсім не там, де нам хотілося б. Ні Ліка, ні Лавр не були готові до такого повороту подій. Одягнені «на вихід», вони відчайдушно мерзли і були схожі на білих ворон в оточенні пропахлих димом, одягнених в пуховики чи тілогрійки, обв’язаних шарфами, хустками і прапорами людей. Але емоції взяли верх, а якщо вже назвався груздем — лізь у кошик.

Новачки заховали свої сумки під ящик і вирушили знайомитися з фронтом робіт. Виявилося, що структура на Майдані не так вже й добре організована. У кожної «сотні» була своя ділянка барикади, яку вони мали охороняти, але там люди діяли на свій страх і ризик. Працював і координаційний центр, який займався прийомом і відправкою людей і вантажів, але ніяким плануванням він не займався. Зсередини Майдан то тут, то там лихоманило диверсіями, тому кожен дивився за кожним, і розслабитися було абсолютно неможливо. Побутові проблеми виводили з себе навіть дуже терплячих: не вистачало посуду, спальних місць… Але найгірше — не вивозилися вчасно туалети, тож без респіратора туди вже ризиковано було заходити. Як варіант, можна було обмотати ніс і рот шарфом, або ж, якщо ти заглянув «у малій справі» і вмів робити це швидко — просто не дихати.

Та незважаючи на недосконалість організації й побутові проблеми, ніхто не скаржився. Усі розуміли, навіщо вони тут, і ніхто не сидів склавши руки. Так що не встигли Лавр і Ліка озирнутися, як були вже залучені до роботи. Тепер їх життя зовсім не нагадувало колишнє, і неприємності, які засмучували їх ще вчора, здавалися просто смішними.

Трудитися новоприбулих призначили на кухню. Працювати там було дуже важко як фізично, так і морально. У піковий день треба було роздати дві — дві з половиною тисячі порцій. Воду — до п’ятисот літрів на день! — доводилося носити п’ятилітровими пляшками. Одноразового посуду не вистачало, а мити тарілки й чашки було нічим — ту воду, що доставляли, використовували для чаю і приготування каш.

От коли народ склав гімн гречаній каші з тушонкою: швидко готується, калорійна, корисна і смачна! Люди сміялися, згадуючи, як чинний президент переміг на виборах, безкоштовно роздаючи пенсіонерам гречку в обмін на їх голоси. «Гречка тебе породила — гречка тебе і вб’є», — жартували старожили, адже однією з вимог Майдану було складання президентом повноважень.

Але жарти жартами, та треба було триматися насторожі — Майдан кишів провокаторами. У перший же вечір (злодії, мабуть, розраховували на недосвідченість і неуважність новеньких) Ліка разом з іншими кухонними працівниками, які поглядали на неї скоса — а раптом вона «підісланий козачок?! — зібралися варити макарони.

Хлопці піднесли п’ять баклажок води. Кожен займався своєю справою. Роман — високий похмурий хлопець років тридцяти п’яти — рубав дрова. Світлана — маленька, з навхрест, як кутали батьки своїх дітей за радянських часів, обв’язана великою українською хусткою — наливала у казан воду, яку підносив їй Лавр. Ліка у своєму легкому, абсолютно не пристосованому для таких умов пальто, пританцьовуючи, нарізала хліб. Раптом різкий специфічний запах ударив їй у ніс.

— Стій!

Усі застигли. Свєта озирнулася на Ліку:

— Що таке?

Ліка принюхалася.

— Дай, — потягла до себе пляшку з водою, яку тримала Світлана. — Це не вода! — розгублено оглянула присутніх.

— А що ж це? — Світлана теж понюхала бутель. — Фу-у-у, це ж бензин! Хто це приніс?

— Я, — на обличчі Лавра відбився подив.

— Де взяв?

— Там дали, — він повів рукою у бік Будинку профспілок, де зберігалися всі запаси.

— Пам’ятаєш, хто?

— Ні. Бутлі просто там стояли. Нам сказали взяти п’ять, ми і принесли п’ять.

Підійшов Роман. Закрутив кришку і сказав:

— Навряд чи тепер розберемося, чия це робота… А ти молодець, — глянув спідлоба на Ліку, — відчула.

— Це тому, що ви вже тут звикли до цих запахів, прокоптилося все гумою і вибухівкою, а я новенька… І взагалі у мене… — навіщось почала виправдовуватися Ліка, але її вже ніхто не слухав.

Похмурий ранок

Вранці мітингувальники жваво обмінювалися думками з приводу загальної мобілізації Майдану і плану «мирного наступу» на Адміністрацію Президента. У Раді мали обговорювати зміни до Конституції, котрі обмежили б владу Президента, котрий довів країну до відчаю.

«Як це може бути «мирний наступ»? — промайнуло в голові у Ліки. — Мирна хода, рух… Але наступ?» Але вона була тут людиною новою, маленькою, тому розсудливо промовчала, лише подивилася на Лавра. Він слухав спікера уважно. А Антон — натхненно.

Ще відучора розвідники почали приносити інформацію, що готується зачистка Майдана. З вечора у повітрі застигло напруження у тисячу вольт. А наступний ранок дихав небезпекою і страхом.

Ліка з Лавром практично не спали, бо нещадно мерзли. Вони могли б зігріти один одного, якби лягли в одне ліжко, але кожен чекав пропозиції від іншого, і ніхто не наважився взяти на себе відповідальність. Що вже тут поробиш?

До восьмої ранку до Майдану став підтягуватися народ.

— Господи, що вони роблять! Навіщо ведуть народ на бойню? — хитала головою Ліка.

— Так, такий «мирний наступ» апріорі не може бути мирним, — погодився Лавр. — Пішли подивимось, що за барикадами відбувається. Заодно і Антона пошукаємо.

Парочка поспішила до Маріїнського парку. До десятої ранку зійшло сонце, і день видався чудовий. Настільки, що навіть вихідного одягу Ліки і Лавра було досить, щоб не мерзнути.

Вони вже не мерзли, але навіть не підозрювали, що може стати по-справжньому спекотно. Парк був оточений внутрішніми військами й тітушками — членами «відомої» харківської фракції «Оплот» і антимайданівцями. Перед ними лицем до лиця вишикувалися сотні Майдану.

Так і стояли, аж поки на розі вулиці Грушевського щось забабахкало.

— Що це? Нас підривають? — Ліка притулилася до Лавра.

— Здається мені, даремно ти вчора додому не поїхала, — похитав головою зблідлий Лавр.

— А ти…

— І я… Пішли, я, здається, бачу кучерявого придурка, який лізе у саме пекло…

Вони побігли у той бік, сторону, де, як здалося Ботану, він бачив Антона. Там люди втрачали реальність. Не контролюючи себе, вони відразу включалися у камневорот: одні розбирали бруківку, інші підносили її на передову, треті кидали… Усі були налаштовані серйозно: «Дістало! Ми нікуди звідси не підемо!»

— Чорт, Анжеліко! — вирвалося у Лавра. — Тільки людина відстоює своє право на життя смертю!

Ліка нічого не відповіла. Вона просто не могла говорити — так була налякана. Їй раптом чомусь стало важко дихати.

— Вбивці! Вбивці! — почали скандувати майданівці.

— Що вони роблять? — самі собою белькотали губи. — Вони ж їх провокують!

— Швидко назад, у будиночок! — Лавр підштовхнув Ліку в напрямку Майдану. — Йди, а я знайду Антона. Цей ідіот, схоже, смерті шукає…

Ліка по інерції зробила кілька кроків у напрямку рятівного будиночка, але потім зупинилася. Ні, вона не може ось так піти й покинути його тут одного. А що, як його поранять? А що, як взагалі вб’ють? Вона повернулася, взяла виколупаний із бруківки камінь і понесла його до скандувальників. Скоріше відчула, ніж усвідомила, що камінь був узятий з її рук і відразу ж полетів у напрямку беркутівців. Ті накрилися щитами.

— Бум, бум, бум, бум… Ба-а-а-а-аххххх! — почула вона. Поруч упав якийсь чоловік. Вона його не знала, навіть не зрозуміла, молодий він був чи старий, блондин чи брюнет. Єдине, що бачила — дірку в його скроні. Тепер вона назавжди запам’ятає цю людину — незнайомця з діркою в скроні.

Уся лавина людей кинулася вглиб Майдану. Люди бігли, глухнучи від шумових гранат і захлинаючись газом і сльозами, які цей газ викликав.

— На, зав’яжи рот і ніс, фіфо, — раптом почула поряд із собою і побачила брудний довгий шарф у простягнутій руці.

— А ви? — дівчина підняла очі. Поряд стояв хлопчина весь у кіптяві. Змогла тільки визначити, що він дуже молодий.

— Бери! — блиснули яскраві блакитні зірочки очей. Він тикнув шарф їй у руки і зник так само швидко, як з’явився. Цього хлопчину Ліка ніколи більше не зустріне, але його вона теж запам’ятає на все життя.

Час і місце втратили значення. Мабуть, збоку досить дивно було бачити, як дівчина у світлій курточці допомагає розбирати бруківку, будувати барикади, наливає і розносить гарячий чай і каву. Час від часу вона краєм ока помічала то Лавра, який носив цеглу й мішки, то Антона на верху барикади. Повз неї стали проносити тіла убитих.

Ближче до вечора Ліка все-таки знайшла Лавра. Він перев’язував пораненого. Подивився на неї, та, певне, не побачив — нічого не сказав. Вона стала допомагати йому — подавала бинти, підтримувала поранені частини тіла. Поруч сиділи Антон і ще шестеро замурзаних, пропахлих газом і димом захисників ідеї незалежної України. Розсівшись, хто як зміг, під якоюсь будкою, вони їли поспіхом приготовану незрозуміло з чого і коли вечерю, коли почули: «Увага! О дев’ятнадцятій годині МВС та СБ України будуть проводитися антитерористичну операцію. Усім пропонуємо покинули місце проведення заходу. Увага!..»

— Що це, Лавре? Це вони нас терористами називають?

— Ну, розумієш, у якійсь мірі… Вірніше, з точки зору нинішнього уряду ми, як би це пом’якше сказати…

— А не треба, Лавре, м’якше, — долучився до розмови Антон. — Той пацюк загрався у президенти. Що, не можна піти по-хорошому? Накрався, сина свого мільярдером зробив — то й пішов би, і все б при ньому залишилося.

— Та він чи не він — яка різниця? — вибухнула Ліка. — Усі вони одним миром мазані! Ти думаєш, що прийде інший, хороший, чесний президент і не буде красти?

— Якщо так міркувати, то так і будемо в лайні жити, — пролунав спокійний, втомлений голос, і Ліка побачила сині, ні, волошкові очі, що дивилися на неї з нескінченною добротою. Вони були оточені промінчиками зморшок, які стали ще помітнішими через те, що в них засіла і ніяк не бажала вимиватися кіптява.

— Ти, красуне, не сиди на холодному. Тобі ще козаків народжувати. От відвоюємо неньку, побудуємо у своїй державі, що самі хочемо, а не те, що нам Москва нав’язує, тоді побачиш! Ти права, звичайно — поки що у владі брехливі крадії. Тому й піднявся народ. Ось тобі, дитино, молитовничок, — промінчиків-зморшок стало ще більше, і чоловік простягнув Ліці маленьку книжечку з пресвятою Богородицею на обкладинці, — помолися за прозріння і процвітання України. Я життя бачив, знаю, що кажу. Нам тут ще довго зимувати, — чоловік піднявся і повільно, накульгуючи, пішов геть.

Ліка прислухалася. Міцний, добре скроєний хлопець Саньок розповідав:

— Ми вже, було, потіснили беркутівців, але силовики почали стріляти з бойової зброї. Я не відразу зрозумів — тільки коли біля мене хлопець впав… Його забрали, але я бачив, що його відразу вбило. Ось тоді ми злякалися й відступили. Відійшли назад на Грушевського.

— На Кріпосному теж бійня була, — підтримав розповідь Санька худий, але жилавий Богдан. — Там людей навіть не заарештовували — добивали на місці, якщо вони лежали на землі. Я дивом звідти вирвався. Думаю, чоловік тридцять там залишилося.

— Кловський узвіз перекрили, і ми не вибралися б звідти, якби не Турок, — ділився пережитим Юрко, мимоволі вихваляючись красивим татуюванням через величезну дірку в рукаві куртки. Він не соромився сліз, які котилися із запалених очей чи то від сльозогінного газу, чи від скорботи за вбитим другом. — Це товариш мій. Ми в одному дворі росли, і в Афгані були разом. Я нічого зробити не міг. Він закричав: «Виводь! Веди людей!» Я повів. А коли озирнувся, побачив, що його троє беркутівців схопили. Спочатку били, а потім ніж у нього знайшли, відібрали і його ж ножем… В Афгані чужий ворог був, а тут свої! Як вони можуть? Своїх? Зовсім розуму не залишилося! Як Оксані сказати? Двоє дітей залишилось…

— Ходить легенда, що контрнаступ почався з пострілу дробовика, — вступив у розмову Ярослав — професорського виду високий чоловік років шістдесяти. Він кутався у рвану ковдру, бо одяг його був зовсім мокрий і сох над саморобною грубкою, зробленою з металевої бочки. — Спочатку вони на нас не йшли — лише кидали гранати. Потім водою поливали. Хтось керував нами, я навіть не знаю, хто. Кричали: «Лівий бік!» — і туди залпами летіло каміння. Ці виродки чомусь весь час перлися зліва — мабуть, стояло завдання до Будинку профспілок прорватися. З боку консерваторії атакували менше. Такий бій тривав кілька годин, а потім… почалася атака. Такі-от вони герої — з бойовою зброєю проти людей з палицями і камінчиками! Але у нас теж дещо було: мисливські рушниці, та й львів’яни дещо привезли — вони захопили десь склади зі зброєю. Тож ми теж по них стріляти почали, і вони стали тікати. Наші хлопці за інерцією за ними — а там снайпери…

Приблизно опівночі на Майдан прорвалася група беркутівців, чоловік тридцять. «Впере-е-е-д!» — закричав хтось і рвонув їм назустріч. Ліка впізнала голос Антона. Люди кинулися за ним. Силовиків притисли до барикади на Хрещатику і стали кидати у них все, що під руку потрапляло. Вони відступили, залишивши трьох своїх, яких горді майданівці взяли у полон.

Лавр більше не намагався відтягнути Антона від найгарячіших точок Майдану, куди той безперервно ліз. Зрозумів, що марно — Антон вирішив подорожче продати своє життя.

Весь Майдан горів. Його захисники підпалили все, що могло горіти, щоб підтримувати вогняне коло, яке заважало снайперам бачити цілі, але цього виявилося мало. Раптом усі побачили, як полум’я охоплює відбитий силовиками Будинок профспілок.

— Там Антон! Там поранені! — крикнув Лавр і кинувся у бік величезного вогнища розміром з багатоповерховий будинок. Усі, хто був поруч, кинулися за ним. Півночі рятували тих, кого можна було врятувати. Годині о третій все стихло. Будинок профспілок все ще горів, але було зрозуміло, що живих там уже не залишилося.

А наступного ранку обидві сторони конфлікту оголосили перемир’я.

— Добре перемир’я, — замість привітання кинув Антон, заглянувши у будиночок до друзів. — Воду ллють без зупинки… Мороз же!

— Може, погасити пожежу в Будинку профспілок хочуть? — пробурчав Лавр, ледве розліплюючи очі — він все ж примудрився поспати кілька годин. Ліка так і залишилася лежати ниць. Вона ризикнула і залізла на матрац до Лавра — тепліше все-таки.

— Так вони ж не на будинок ллють, на людей… Вже навіть не водомети використовують.

— А що?

— Пожежні рукави від готелю «Україна» протягнули… Запам’ятай мої слова, Лавре: від цієї влади завжди слід чекати підступу. Якщо мова зайшла про перемир’я — чекай трупів…

— Я взагалі не розумію, навіщо все це треба? — різко відповів Ботан. — Двадцять перше століття — що, не можна все вирішити дипломатичним шляхом?

— Наївний ти… Хто ж тобі від влади й від годівниці добровільно відмовиться?

— Ну, як… От в Америці…

— Ото ж бо й воно, Лаврику! Тут тобі не Америка!

— Але ти той… Все одно побережи себе. Не лізь у саме пекло, добре? Я не хочу друга втратити.

Перемир’я

— Агов! Ви там живі? — знайомий, але не відразу впізнаваний голос гукнув трійцю на перший погляд абсолютно різних, але чимось дуже схожих між собою людей.

— Олександре Івановичу? — першою впізнала Борейко Ліка.

— Що ви тут…? — почав Антон, та відразу осікся.

— А ти ж думав, що я дозволю цим ублюдками убити мого головного підозрюваного? — відшив схожий на одну із залізних бочок, у яких люди палили шини, слідчий. Він озирнувся навколо, хитнув головою, розганяючи прилиплі до неї чорні думки, і раптом широко посміхнувся. — А у вас тут нічого, жити можна! Ось я вам тут ще одяг привіз.

— То я досі головний підозрюваний? — розчаровано поцікавився Антон.

— Підозру з вас, пане Гаєвський, ніхто поки не знімав.

— А ви розмовляли з Нінель Георгіївною?

— Знаєш, Антоне, — замість відповіді почав розповідати Борейко, — я вчора дивився новини по телевізору, і тебе випадково камера вихопила… Я побачив, як ти витягав хлопця з Будинку профспілок… Не треба мати багато розуму, щоб зрозуміти, хто ти є і що міг зробити, а чого ні. Але порядок є порядок. Я пропоную оголосити перемир’я. Га?

— Та ви прямо в точку! — втрутився у розмову Лавр. — Ті, хто стріляють у людей, яким присягали, теж попросили про перемир’я. Бачите он того мужика? Його водою поливали… Голого… А на термометрі мінус двадцять було. Не знаю, як він не помер від переохолодження чи від сорому…

— Це ви для чого мені розповідаєте, Лавре Георгійовичу?

— Та для того, що не може бути ніякого перемир’я. Або ви вірите Антону, що він не вбивав, або ні. Якщо вірите, то розкажіть йому, сказала Нінель Георгіївна, хто вбив, чи ні? А якщо не вірите… Тоді зрозуміло, навіщо ви приїхали…

— Будете? — замість відповіді Борейко дістав пляшку пива і простягнув у напрямку трійці. У нього як слідчого, мабуть, звичка така професійна — не відповідати на питання, а лише запитувати.

— Ні. Тут сухий закон.

— Ну, а я вип’ю. Я на сухий закон не підписувався, — він взявся за горлечко пляшки, завмер на мить і розвів руки. У правій залишилася відкрита пляшка, а у лівій — кришка, яку він покрутив між пальцями, озираючись у пошуках відра для сміття. Не знайшов і поклав кришку собі в кишеню. Приклався губами до шийки коричневої пляшки. — Г-г-л… г-г-л… г-г-л… — спустошив її рівно наполовину, поплямкав губами, пробуючи на смак чи то пиво, чи слова, які збирався сказати, і тільки після цього продовжив: — Ну, припустимо, вірю. Тільки мені ж це ще довести треба — справжнього вбивцю знайти. Та й права я не маю обговорювати з підозрюваним чи ще з ким таємниці слідства. Це зрозуміло?

— А сюди ви навіщо приїхали?

— Так сказав же: ось одяг привіз! Кожух тут у мене, куртка тепла. І харчі… Сусідка ось напекла, — він дістав з величезної картатої сумки поліетиленовий кульок з пиріжками, ще один з млинцями і третій з ковбасою.

— Ой, ковбаска! — зраділа Ліка. — Можна?

— Взагалі за правилами Майдану на кухню віднести треба, — втрутився Антон. — Але добре, давайте по одному візьмемо, а решту я віднесу хлопцям.

— …І поговорити треба, — не звертаючи уваги на те, що його перервали, продовжував Олександр Іванович.

— Я віднесу, — похопилася Ліка, — а ви побалакайте.

— Встигнеться. Я з вами до завтра постою — хочу теж… свою частку… Ну, скільки можу, — Борейко допив пиво, піднявся і, кинувши «Піду роззирнуся», пішов.

Він не міг повірити у те, що бачив: вулиці почорніли від вогню і кіптяви, повітря пропахло димом і паленим білком, замість звичної бруківки під ногами була земля, що здавалося мармуровою від червоних і чорних розводів пролитої крові. Йдучи революційним Хрещатиком, Олександр Іванович все більше супився.

Перемир’я тривало цілий день, хоча ніхто в нього не вірив. Іноді на мітингувальників лили воду або кидали шумові гранати. У відповідь летіли каміння й лампочки, вщерть наповнені меленим чорним перцем. Якийсь умілець змайстрував катапульту, яка стріляла камінням, пляшками з водою і горючою сумішшю і тими самими лампочками, і хлопці тренувалися.

Пройшов слух, що деякі працівники СБУ подали заяви про звільнення з посад у зв’язку з ситуацією в Україні. Заяви ті не було прийнято, але працівники сказали, що відмовляються виконувати свої обов’язки, поки на вулицях Києва не перестануть вбивати жінок і дітей.

Ближче до вечора оголосили, що київський метрополітен частково відновив роботу. Раніше влада зупинили роботу метро, щоб на Майдан не можна було доставити свіжі сили. Проте це не завадило львів’янам дістатися до центру Києва, адже відомо: хто хоче чогось досягти, той шукає шляхи, хто не хоче — причини… Прибулі розповідали, що бачили, як на вулицях столиці лютували так звані тітушки — бритоголові молодчики, з вигляду дуже схожі на кримінальних відморозків. Вони хапали і били всіх, хто випадково або у справах опинявся у центральних районах міста.

У той день на вулиці Інститутській, де проти бійців спеціального призначення пліч-о-пліч билися айтішник, професор сільськогосподарської академії, вихователька дитячого садка і слідчий з особливо важливих справ, загинуло понад сто осіб.

«Небесна Сотня» — так стануть називати люди сміливців, які власним життям заплатили за право українців рухатися далі, а не зависнути у так званому «совку», Країні Рад, яка не проіснувала навіть 100 років. Їх зброєю були щити, палиці і каміння, коктейлі Молотова проти автоматів і гранат, якими забезпечили навіть працівників дорожньої автоінспекції. Та незважаючи на нерівні сили, протест закінчився на користь народу.

Трохи пізніше весь світ облетіло страшне відео розстрілу мітингувальників. Беззбройних людей одного за одним вбивали снайпери. «Гей, пливе кача по Тисині», — тужила країна, прощаючись з героями…

Лише наступного ранку у Борейко з’явилася можливість поговорити з Антоном. Олександр Іванович бачив, як той лізе у саме пекло, наражається на кулю. Він кілька разів відтягував його, рятуючи йому життя, але замість слів подяки наштовхувався на сповнений докору впертий погляд. «Може, він наривається на кулю, бо все-таки винен? — промайнуло в голові. — Ні, не може такого бути!» — відразу відрубав він отруйну думку.

Залишившись з Антоном наодинці, слідчий запитав:

— Ти казав, що ходив до Нінель Георгіївни. Про що ви розмовляли?

— Ні про що, власне, — Антон похитав кучерями, які вже зовсім не нагадували кучері херувима. Швидше навпаки: замурзане обличчя, перетягнуте жовто-блакитною стрічкою прокопчене волосся сіро-буро-малинового кольору, що падало на лоб, палаючі обуренням очі видавали у ньому місцевого «повсталого титана». — Ми пом’янули Алінку. Вона розповіла про фотки… Ну, ті, що на стіні. Уявляєте, вона теж бувала у Львові!

— А чому це тебе здивувало?

— Так я ж родом звідти! Ми, виявляється, земляки. Певне, тому вона єдина не заперечувала проти того, що ми з Аліною були тут, на Майдані.

— А ще? Ще що-небудь тебе «зачепило»?

— Ні. Не знаю… Може… Я просто взагалі відчував себе не в своїй тарілці. Там же всі мене вбивцею вважали… крім Нінель Георгіївни. Вона сказала, що знає, що це не я вбив. І навіть знає, хто… Тільки не скаже мені… Сказала, що я сам скоро дізнаюся…

— Зрозуміло. Спасибі, Антоне. Мені треба додому — справи. А ви тут дивіться, не лізьте на рожен. Не все так просто з цим Майданом…

— Чому ви так думаєте, Олександре Івановичу?

— Дуже багато питань. Хто послав людей під кулі? Апріорі було зрозуміло, що мирним похід до Адміністрації Президента бути не може. Ясно ж було, що людей туди не пустять. Звідки взялися ці геть відморожені цивільні, які з особливою жорстокістю добивали відступаючих? Чому накази «беркутівців» віддавалися чистою російською «акаючою» говіркою? І чому поруч з людьми не було жодного представника влади з тих, які закликали народ до походу? Де були ці тягнибоки, симоненки й інші підвиваючі, коли люди гинули? Чому їх не було там? Цих жертв можна було уникнути… Але людей послали на смерть. Навіщо?

— І навіщо?

— Якби ж я знав! Та я знаю тільки, що життя коротке й дуже дорогоцінне. Його берегти треба, а не під кулі підставлятися… Твоїй поведінці тільки одне пояснення може бути: ти винен! А якщо ні, то живи і допоможи знайти вбивцю твоєї нареченої!

— Дякую, Олександре Івановичу, — Антон піднявся і міцно потис простягнуту пузатим коротуном руку. — Я буду обережніший.

Чи добре бути мером?

Їдучи автобусом додому, слідчий з особливо важливих справ Олександр Іванович Борейко поринув у роздуми. «Невже все-таки «сам»? Але чим йому могла заважати дочка? Може, банальні ревнощі? Старшенький-то такий… ніякий, а дівка така розумниця, красуня… Та ні, це ж теж його дочка! Може, все-таки заважала в кар’єрі? Адже зовсім ще незрозуміло, куди вітер повіє. Переможе Майдан, не переможе? Малоймовірно… За Борисом Мойсейовичем така сила стоїть, що зі своєю дочкою він міг впоратися одним рухом брів. А раптом не міг? Може, у Аліни якийсь компромат на татуся був? Ні, все-таки не схоже. Їм з Антоном, по-моєму, взагалі не було ніякого діла ні до його виборів, ні до всієї сімейки взагалі. Мда-а-а… Все-таки треба б поговорити з шановним Борисом Мойсейовичем. Я ж йому вже дві повістки послав, а він так і не знайшов часу прийти. Недобре! Приїду — пошлю ще одну повістку з кур’єром, і нехай підпишеться про отримання…»

Але посилати третю повістку довелося. Наступного дня, як тільки Олександр Іванович увійшов до свого кабінету, ранкову тишу розірвав дзвінок.

— Борейко. Слухаю, — підхопив він трубку, навіть не роздягнувшись. — Так, товаришу генерал! Так точно, товаришу генерал! Єсть, товаришу генерал! — карбував він у відповідь на те, що чув у слухавці.

Та-а-к! Оце так Борис Мойсейович! Відразу до генерала подався. З чого б це? Невже все так погано?

— Сідайте, Олександре Івановичу, сідайте, — здивував Борейко генерал Євген Дмитрович Іванов, вказавши йому на стілець. Напроти того стільця по інший бік столу вже сидів, розносячи по кабінету вишуканий запах чоловічих «Діор», Борис Мойсейович.

«А може, це вже генерал наш так пахне? — промайнуло в думках. — Втім, навряд — надто солодкий запах, а генерал більше любить терпкі аромати».

— Що ж це ви, Олександре Івановичу? — аж надто дружелюбно почав генерал.

«А може, він все-таки змінив імідж? Щось дуже вже солодко розмовляти почав! «Що ж це ви?…» Не в його це стилі. Зазвичай рубає фразами… не соромлячись!»

— Слухаю, товаришу генерал.

— Що ж це ви: допитували Аллу Володимирівну, дружину Бориса Мойсейовича, а його самого в курс справи не ввели?

— Так я запрошував і Бориса Мойсейовича, але він не з’явився. Ви ж отримували повістки? — намагаючись говорити як можна м’якше, звернувся він до гостя. Той мовчав.

— Які повістки? Яке «не з’явився»? Ви хіба не розумієте, що пан Шмідт зайнятий? — генерал все більше ставав схожий на себе самого. — Ви що, не могли зателефонувати Борису Мойсейовичу і запитати його про те, що хотіли дізнатися, по телефону?

— Так не годиться, товаришу генерал! Згідно з законом я зобов’язаний запротоколювати бесіду, — Борейко старався з усіх сил, тому й замінив слово «допит» на «бесіду».

— По закону ви вже повинні вбивцю до в’язниці запроторити. А ви його відпустили. Більше того, дозволили з міста виїхати. Ви що, погонів позбутися хочете?

От тепер Олександр Іванович впізнавав свого генерала.

— Гаєвський не винен, якщо ви про нього.

Тут у розмову включився пан майбутній мер. У тому, що його оберуть мером, Борейко більше не сумнівався. За своє життя і багаторічну службу він пережив достатньо змін влади і навчився по поведінці свого начальства визначати статус і перспективи претендентів на високі посади.

— У вас є докази його невинуватості? — запитав Шмідт чомусь високим фальцетом.

— Дещо є. Але у мене немає головного.

— Чого ж?

— У мене немає доказів його вини.

— Ну, так знайдіть їх!

— Вибачте, що значить «знайдіть»? Я ж тільки що сказав: я переконаний, що Гаєвський не вбивав вашу дочку. Ви краще скажіть, Борисе Мойсейовичу, чому ви не сказали мені, що того вечора у вас був ваш син?

Генерал Іванов підхопився і, вкрившись багряною фарбою, закричав:

— Ти що собі дозволяєш, капітане!?

Почервонів і Шмідт, але швидко впорався із собою. Ось, виявляється, чому одні можуть бути у владі, а інші ні: перші вміють бути «дипломатичними», тобто приховувати свої справжні почуття, а другі цього робити не вміють.

— Добре, Женю, — фамільярно звернувся до генерала майбутній мер, і Євген Дмитрович став зовсім буряковий, — я відповім. Але перше запитаю. Ви що ж, товаришу капітане, вважаєте, що це Валерій убив свою сестру? — права брова здивовано-грайливо злетіла вгору.

— Ні. Валерій Борисович теж не вбивав Аліну.

— Тоді для чого вам моя відповідь?

— Для того, Борисе Мойсейовичу, — чітко і спокійно відповів Борейко, — що я не перший рік на службі і розкриваю не перший злочин, тож знаю, що якщо хтось під час слідства замовчує або обманює, на те завжди є причина. І я зобов’язаний ту причину з’ясувати, щоб, не дай Боже, не засадити за ґрати невинну людину.

До кабінету заповзла тиша. Якась в’язка, липка. Здавалося, вона склеїла кожного по руках і ногах, не забувши й про мову.

— Добре, — нарешті спроквола вимовив Шмідт. — Може, це здасться вам неправильним, жорстоким, але і Аліночка, і Валерій — мої діти. Так, я чув, як дружина лаялася з Аліною, але це стало настільки звичним, що я не звернув на це уваги.

— Пробачте, звичним?

— Так. Я підозрюю, що моя дружина входить… м-м-м… ну, скажімо, в особливий віковий період, коли жінки стають скандальними й вічно незадоволеними… А у мене немає ні часу, ні бажання розбиратися у жіночих чварах…

Борейко кивнув, даючи зрозуміти, що це питання для нього з’ясоване.

— Так… То про що я? — продовжував Борис Мойсейович. — А… Так от, я чув, як вони лаялися. Потім почув удар. Чи то Алла розійшлася і вдарила Аліну, то чи Аліна сама впала… Врешті-решт, коли я вийшов подивитися, що відбувається, Аліна піднімалася з підлоги. Вона стояла на колінах і однією рукою трималася за голову. Але вона була жива. Розумієте, жива!

— Розумію. Усе?

— Ні, не все. У тому-то й справа, що не все! Я повернувся у кімнату й відправив Валерія додому. Тоді вирішив піти до Аліни й допомогти їй. Але коли повернувся, вона вже лежала… і не ворушилася…

— І ви нічого не помітили незвичайного? Хтось був у кімнаті? Антон?

— Ні, не Антон. Нікого не було. Хоча…

— Що?

— Я помітив якусь тінь біля кімнати моєї матері. Справа в тому, що є окремий вхід через її частину будинку. Вона вже спала, але хтось міг пробратися в будинок через той вхід і так само непомітно вислизнути… Це міг бути і Гаєвський, до речі.

— Чому ви не сказали про це?

— Тому, що не хотів лякати матір. Вона стара слабка жінка. Ви уявляєте собі, що б вона відчувала, якби знала, що хтось чужий може увійти до неї в кімнату з вулиці, поки вона спить? Ви собі це уявляєте?

— І вона що, не прокинулась би? Зазвичай люди похилого віку сплять чутливо.

— Вона іноді приймає снодійне.

— Зрозуміло. Але навряд чи це був Антон. Навіщо йому тоді повертатися?

— Ну, не знаю, — видихнув Шмідт, дістав хустку й витер спітніле чоло і шию. — Може, хотів переконатися, що вбив… Убивці ж часто повертаються на місце злочину…

— Так, капітане, — долучився до розмови генерал. — Ви дізналися все, що хотіли? Ідіть працюйте, шукайте вбивцю.

— Слухаюсь, товаришу генерал! — чітко відрапортував Борейко і, повернувшись до Шмідта, м’яко сказав. — Спасибі за те, що прийшли і розповіли все.

— Ідіть, Олександре Івановичу, йдіть, — повторив Євген Дмитрович, і вже коли Борейко відкривав двері, додав: — І ніяких протоколів. Ви чуєте мене, капітане? Ніяких протоколів!

Борейко вийшов з кабінету і тихо причинив за собою двері.

— Оце так-а-а, — протягнув він у відповідь на запитальний погляд доглянутої секретарки. — Прямо американські гірки якісь…

Hello, America!

Вперше у житті Ліка сиділа в літаку. Вона з усіх сил вчепилася у підлокітник крісла, так що побіліли кінчики пальців, і намагалася не дивитися на Лавра. У вікно теж не дивилася — не могла уявити собі, що раптом не побачить того маленького клаптика землі, що підглядав за нею через ілюмінатор. «Краще б він взяв квитки в економ-клас, — думала вона, — посередині. Там ряди з трьох крісел, і коли сидиш біля проходу, не видно, що землі під тобою немає. А то в цьому першому класі — жах!»

Дівчина й уявити собі не могла, скільки людей мріяли б опинитися у першому класі літака однієї з найкращих інтернаціональних авіаліній KLM. Широкі зручні крісла, які дозволяють відкинутися назад майже до горизонтального положення, а заодно і витягнути ноги вперед, вишколені усміхнені стюардеси, готові прибігти до тебе на першу вимогу, теплі ковдри, wi-fi, алкогольні напої і смачна їжа… Але вона оцінити всі ці блага не могла. «Господи, як же ця гора заліза збирається летіти у повітрі? — вже вкотре запитувала сама себе. — Цей теж… Мабуть, сидить і либиться… І навіщо я тільки погодилася?

— Ліко! Ось візьми, випий! — перед її обличчям матеріалізувався келих з якимось жовто-коричневим, на перший погляд в’язким напоєм. «Лікер чи що? — подумала. — Він же знає, що я ненавиджу лікери». Хоч і надсилу, та вона все ж примудрилася відірвати одну руку від підлокітника, швидко схопила келих і залпом випила, так і не зрозумівши, що то було.

Гучномовець у салоні щось віщав, а маленький екран, вбудований у спинку крісла попереду, демонстрував, як слід рятувати себе при різних випадках форс мажору: як застібати і розстібати ремінь безпеки, як надягати кисневу маску і де знаходиться life west (рятувальний жилет) на випадок, якщо літак впаде у воду. Від цього ставало ще гірше. Ліка закрила очі.

Здавалося, думки в голові збожеволіли — вони розмовляли самі з собою. Ставили запитання і самі ж на них відповідали. «І на фіга ця маска, якщо літак буде падати? А й не на фіга! Просто буде чим зайнятися, поки хряснешся об землю. І щоб потім хоч по залишках у кріслі можна було визначити, хто ти. А ремінь цей навіщо? Прив’язуєш сама себе до крісла, наче божевільну! Хіба ремінь допоможе, якщо раптом відмовить двигун? Звичайно, не допоможе! Господи, невже це крісло, до якого я себе добровільно прикувала, буде моїм останнім притулком? А щодо рятувального жилету, то взагалі вже сміхота! Уявляю: впали ми в океан, крила відвалилися, всі йдемо на дно, а ти сидиш тут така, витягаєш мішечок з-під сидіння, розпаковуєш його, як новорічний подарунок, дмеш у трубочку і застібаєш ремінці!»

— Лавре, а ще можна? — прохрипіла Ліка, не повертаючи голови. Поки її думки грали в питання і відповіді, вона відчула, що руки вже не так сильно стискають ручки крісла — вони потеплішали і трохи розслабилися. Вона навіть примудрилася частково повернути голову у бік Лавра, щоб взяти келих.

— Це що? — запитала.

— Коньяк, — сказав він лагідно, навіть співчутливо, без тіні глузування.

— Справді? — вона посміливішала настільки, що заглянула йому в обличчя. Погляд його темно-карих очей був турботливий. Він, виявляється сам здогадався, що їй ще знадобляться «ліки», і тримав два келиха: один для неї, другий для себе. Простягнув їй найближчий і легенько торкнувся його своїм.

— Ти смілива дівчина. Я тобою захоплююсь. За тебе, — прошепотів він і, нахилившись, поцілував її у скроню.

Після другої порції «ліків від стресу» думки стали поводитися пристойніше. Вони, як мінімум, намагалися не панікувати: «Цікаво, скільки людей сиділо у цьому кріслі? От-от! Стільки людей сиділо, і всі залишилися живі! Цікаво, а маски вони щоразу нові вішають, чи хтось вже дихав у неї переді мною? А яка різниця, якщо ти думаєш, що вони тут тільки для того, щоб зайняти твої руки і мізки в момент падіння? Ну, чому відразу падіння? Хіба мало чому салон розгерметизуватися може? Хоча можливо, ними взагалі жодного разу ніхто не користувався. Ніколи. А якщо придумали такі жилети, то, напевне, вже хтось врятувався з їх допомогою… Та й стюардеси літали на цьому літаку вже багато разів, і нічого…»

Вона крадькома подивилася на Лавра. Він щось зосереджено розглядав за склом ілюмінатора. «І взагалі, скільки жінок марили тим, щоб померти в обіймах чоловіка своєї мрії! А якщо ще й померти в один день, тоді взагалі щастя! Шкода, звичайно, що не доведеться жити довго і щасливо, але це вже дрібниці. «Є тільки мить між минулим і майбутнім», — згадалася відома пісня з кінофільму «Земля Саннікова». Ось вона, ця мить. Радій!»

На той час, коли літак підлітав до аеропорту Амстердама «Схіпхол», Ліка була банально п’яна, і почуття страху покинуло її. Зате назовні рвалася цікавість. Вона помінялася місцями з Лавром і тепер сиділа біля вікна й щосили витріщалася спочатку на білі хмари, потім на воду, канали і вітряні млини-генератори перед самою посадкою. Неприпустимо голосно сміялася, коли літак потрапляв у повітряні ями, і без кінця засипала Лавра питаннями. Слава богу, що вже не саму себе.

— Ой, дивись, Лавре, дивись, що це? А це для чого? А це озеро? А чому воно чорне? А що буде, якщо…

Лавру, з одного боку, було цікаво спостерігати за дорослою жінкою, хоч і молодою, яка поводилася, як дитина, а з іншого — трохи соромно. Він намагався відповідати тихо, нахилившись ближче до її вуха, даючи зрозуміти, що слід було б зменшити гучність. Але Ліка «натяків» не розуміла, і він, виправдовуючись, вибачався перед оточуючими, бурмочучи щось на зразок «перший раз», «exited» (збуджена) і «excuse us, please» (вибачте нас, будь ласка).

Аеропорт «Схіпхол» вразив дівчину, котра вперше вирвалася за межі України, своїм розміром, чистотою і туалетами. Кахель у них відображав людей і валізи, як дзеркало, умивальники сяяли білизною і пахло свіжим зеленим яблуком. «Як? Мільйони людей проходять тут щодня, а у них так чисто! Так ми в дитячому садку не можемо домогтися такої стерильності», — Ліка стояла біля умивальника і не могла відірвати від нього погляд.

«Де у них, чорт візьми, кран? А це що? Ага, це контейнер з рідким милом. Так… Але як же воду включити? І немає нікого, щоб подивитися». У цей час з кабінки вийшла чорна, вміло нафарбована і стильно одягнена молода жінка на каблуках сантиметрів під п’ятнадцять. Вона намагалася не дивитися на розгублену Ліку, але її повні яскраво-червоні губи торкнула ледь помітна посмішка. Це була навіть не посмішка — так, невеличка хмарка. Жінка видавила трохи мила з контейнера (там виявилася пінка), потерла його між долонями і просто підставила руки під хромований носик. З крана потекла вода. «Ось це так! Ось це технології! Уявляю, що подумала про мене ця чорна красуня!»

Помивши руки, Ліка вийшла з туалету. Її вже чекав Лавр.

— Я відчуваю себе ідіоткою, — кинула вона, ковтаючи сльози.

— Не варто, — заспокійливо промовив попутник. — Люди в Європі і Штатах більш лояльні і, хай тобі це здасться дивним, доброзичливіші, ніж у нас.

Схоже, він припускав, а може, навіть здогадався, що сталося. Але як?

— Це наш пострадянський менталітет передбачає, що ти повинен знати все, і якщо чогось не знаєш, то тобі повинно бути дуже соромно. А тут не так. Тут не було ідеї всебічного комуністичного виховання. Вони навіть не намагаються все знати. Вони вважають, що кожен повинен знати те, що потрібно йому, але знати це він має добре. Так що не переживай.

— А-а-а, — тільки й змогла вимовити Ліка.

Вони випили по чашці кави, від ціни якої у Ліки перехопило подих: два з половиною долара за малесеньку чашечку еспресо?!! Тож вона навідріз відмовилася заходити у Д’юті фрі молл. Навіть дивитися не бажала на всю цю брендову розкіш — звідки у неї такі гроші? Тож наступні дві години вони з Лавром вбивали, сидячи у залі очікування. Добре хоч, що працівники аеропорту почали проводити інтерв’ю для посадки на літак до Сіетла за півтори години до відправлення, а тоді заходилися знову сканувати речі й пропускати людей через металодетектор.

Вмостившись у літаку, Ліка тільки й встигла подумати: «Боже, майже десять годин у повітрі…» — і чи то від випитого коньяку, чи від втоми, чи від емоційної напруги заснула. Лавр же, пам’ятаючи про її, м’яко кажучи, неадекватну реакцію, вирішив її не турбувати. Після того, як літак злетів, він закрив ілюмінатор, опустив спинку крісла, вкрив свою помічницю, котра мило сопіла, пледом і розслабився сам. Тож друга частина польоту пройшла без пригод. Прокинувшись, вони, начепивши навушники, дивилися фільми — кожен свій, їли, пили каву і кока-колу. Ліка була тихіше води, нижче трави. Лавр не став питати, чому.

У Сіеттлскому аеропорту Такома їх чекала машина. Біля неї стояв високий спортивного вигляду інтелігент років сорока. Побачивши професора з дівчиною, він рушив їм назустріч.

— Оh! How are you, Lavrentiy? (О! Привіт! Як ти, Лаврентію?)

— I’m fine. Let me introduce you my friend Angelika (Лавр на американський манер зробив наголос на другому складі) (Я чудово. Дозволь мені представити тобі мою подругу Анжеліку).

— Nice to meet you, mе-еm, I’m David (Рад познайомитися з вами, мадам. Я Девід), — зустрічаючий простягнув Ліці руку.

— Me too. Me Lika, — тільки й змогла промимрити дівчина, з горем навпіл підібравши слова, а сама подумала: «Треба ж, який приємний підтягнутий чоловік. А я, вже не пам’ятаю де, чула, що в Америці все товсті… От уже дійсно не слід вірити всьому, що говорять!»

Їхали хвилин сорок. Девід зупинив машину і вийшов. Анжеліка вистрибнула теж, ледь не прибивши своїми дверцятами Лавра, який збирався допомогти їй. Він тільки докірливо похитав головою. Дівчина очима «по п’ять копійок» витріщилася на висотну світло-сіру будівлю з гострим піком зверху.

— Що це?

— Готель.

— Хілтон?

— Так, а що?

— Ми що, тут жити збираємось? — очі Ліки, здавалося, зараз вистрибнуть з орбіт. От тільки незрозуміло, куди — всередину чи подалі від сяючого чистотою і шиком холу готелю. Вона навшпиньки йшла за Лавром і Девідом і дихала через раз. Хіба могла вона подумати, що колись поїде в Америку і буде жити в знаменитому на весь світ готелі «Хілтон», у якому живуть одні мільйонери!

— Так, — все ще не розумів хвилювання дівчини Лавр, — нам тут забронювали номери. — І він знову переключився на обговорення з Девідом якихось питань майбутньої конференції, на деякий час зовсім забувши про Ліку.

Девід провів їх до ліфта, міцно потис руку Лаврентію, і ще раз сказавши, що йому було приємно познайомитися з Анжелікою, пішов. І тільки тоді, відкривши двері номера, виголосивши, як ні в чому не бувало: «Це твій номер, а я буду поруч» і почувши у відповідь не вигук радості, а важке зітхання, Лавр подивився на Ліку уважніше. Вона застигла перед відкритими дверима у двокімнатний напівлюкс і швидко-швидко кліпала. Сказати, що Лавр був здивований — не сказати нічого. Він був вражений тим, що побачив: дівчина була пригнічена і мало не плакала.

— Господи, Ліко, що трапилося? Щось не так?

— Все не так, — ледве ворушачи губами, шепотіла вона. — Все не так! Так не можна… Навіщо! — і щось ще в тому ж дусі.

Тепер була черга Лавра впасти у ступор. І він, звичайно, зрозумів усе по-своєму.

— Якщо тобі не подобається номер, ми можемо замінити його на люкс. Мені буде легко доплатити різницю. Просто організатори конференції завжди бронюють півлюкси…

— Це на-пів-люкс? — повільно, по складах видавила з себе Ліка.

— Так, — ще більше розгубився Лавр від того, як вона це вимовила.

— Я думала, це супер-люкс якийсь! Лавре, навіщо мені одній дві кімнати? Давай візьмемо що-небудь простіше.

І тут він все зрозумів. Зрозумів і готовий був розреготатися, та поглянувши на нещасне обличчя дівчини, вчасно зупинився.

Він фізично відчув її розгубленість, уявив, як вона може почуватися у цих напівхоромах. Це він, розбещений батьком-американцем і частими відрядженнями у країни Європи і США, сприймає все як цілком звичайне, а їй, напевне, все це здається неймовірно амбітним і таким, що зобов’язує до чогось.

— Ліко, — звернувся він до неї серйозно. — Тебе це абсолютно ні до чого не зобов’язує. Просто тут так живуть. Американська академія, яка запрошує мене читати лекції, завжди резервує такі номери. У них, розумієш, такі правила.

У цей час портьє привіз валізи, і вони змушені були зайти всередину. Лавр допоміг Ліці поставити валізу на спеціальну підставку, запропонував «не паритися» через дрібниці, а сприймати все як є і насолоджуватися можливістю дізнатися, що красиво жити — це зовсім непогано, прийняти душ і переодягнутися до вечері, на яку він її запрошує. Ліка кивнула, і Лавр пішов до себе в номер влаштовуватися, приймати душ і переодягатися.

— Та-а-ак, і що ж це за дурниці такі? — промимрила сама собі дівчина і втомлено опустилася на стілець. — Що за плутофобія така? Он які розумні слова знаю, а відчуваю себе, як якась побита голодна собачка, якій несподівано дали повну миску їжі. Лавр правий — треба перестати бути бідною. Адже бідність визначається не кількістю грошей, а тим, як ти себе відчуваєш. Напевне, є люди, у яких ще менший заробіток, ніж у мене, а спробуй їм сказати, що вони бідні — образяться. Не в грошах щастя, — Ліка реготнула. — Правильно, а у їх кількості. Е-е… так недовго і звикнути до такого шикарного життя. А потім повернуся у свою однушку і буду марити шикарним номером готелю… Господи, але ж у глибині душі мріяла…

Дівчина піднялася і увійшла в іншу кімнату. Це була спальня. Світла шафа кавового кольору з величезним, на всю її шир дзеркалом абсолютно приголомшливо виглядала на тлі синьо-блакитної стіни. Широке, акуратно застелене — жодної зморшки — ліжко Queen. Дві тумбочки зі світильниками на них, маленький безшумний холодильник з міні-баром… Думки знову почали панікувати: «Значить, з одного боку мріємо про красиве життя, а як тільки отримуємо його, забиваємося у дальній кут і відчуваємо себе скривдженими. Що це? А нічого! Убогість і стереотип! Ну, стереотип — зрозуміло. Нас змалку вчили, що багатство — це погано, а всі багаті — гади. А чому, власне, гади? Та нічому! Звідси і убозтво. Мріємо про одне, а живемо по-іншому. Але хіба можна у нас так жити? А чому не можна? Лавр же живе! І ще це…»

Вона підійшла до дзеркала, глянула на себе. На неї уважно й вивчаюче дивилася трохи втомлена, але дуже приємна молода особа. Пильніше заглянула собі в очі, адже всім відомо, що вони — дзеркало душі. У карих з яскравими зеленими розводами очах не було ні страху, ні тієї щенячої побитості, про яку вона думала. У них горів вогонь непокори і — чого вже там! — революційності: «Я ж мріяла з ним… мріяла. Багато разів уявляла собі, як це буде — саме в такому красивому місці, на красивому ліжку. А тепер що? А тепер: «Ти мені нічим не зобов’язана…». І що робити? Як що робити? Звикати! Мріяти і…»

Ліка не встигла вирішити, що робити далі — її відволік дзвінок телефона. Вона побігла до апарата і завмерла, втупившись у нього. «Ой, а що, як це консьєрж? А я ні бум-бум по-англійськи… Він буде щось говорити, а я…» Телефон дзвонити перестав, зате застукали у двері. Ліка попленталася відкривати.

За дверима стояв причепурений Лавр. Він був одягнений, причесаний, поголений і світився променистою посмішкою. Та коли побачив Ліку, та посмішка сповзла з його обличчя.

— Ти не готова? — заклопотано-розчаровано спитав він. — Я дзвонив, але ти трубку не взяла.

— Я… Я… — Ліка відчувала себе повною ідіоткою. Вона витратила цілу годину на слиняво-сопливі роздуми замість того, щоб дати лад своєму зовнішньому вигляду.

Лавр впевнено увійшов у її номер.

— Я посиджу тут, — він пройшов до кімнати і сів у крісло. — Ти не звертай на мене уваги.

Ліка кивнула. Відкрила свій чемодан, дістала з нього свіжу білизну. Що вибрати? Біле? Чорне? Рожеве? Та яка різниця? — Все одно показувати нікому! Шампунь і рушник вона теж взяла з собою — хто його знає, як у них в Америці? Повісила на плічки пару блузок і спідницю, щоб розпрямилися, і пішла у ванну кімнату. Там її чекало ще одне потрясіння. Там все було: і два набори різного розміру рушників, і шампунь, і кондиціонер, і мило, і навіть лосьйон для тіла. «Так… Спокійно… Звикай, Ліко. Мріяла? — На».

Вона цілих півгодини хлюпалася в душі. Мастилася кондиціонером, лосьйоном і сушилася феном, який теж там був. Натягла одяг, з допомогою туші та легкого блиску для губ навела красу і сміливо, як їй здалося, зробила крок назустріч новому.

Лавр підвівся їй назустріч і якось ніяково посміхнувся. «От ідіот! — вилаяв сам себе. — Вбрався, як нова копійка! Забув, що дівчинка вихователькою в дитячому садку працює, і не в Америці, а в Україні. Сама все собі оплачує. Запропонувати їй купити що-небудь пристойне?… Ні, мабуть, образиться. Та хай, потім щось придумаю. Сьогодні відпочиваємо».

— Сьогодні відпочиваємо, — сказав весело. Мабуть, аж занадто весело. — Ти чудово виглядаєш.

— Дякуємо, — зніяковіла Ліка.

Лавр відчув, як вона зніяковіла. «Може мені переодягнутися? Ні, здогадається — вона розумна. Втім, навіть у такій сукні вона буде непогано виглядати на тлі деяких дам, які, напевне, з’являться у брюках, а то й взагалі у джинсах».

І Лавр мав рацію: незважаючи на те, що перша організована академією вечеря проходила в одному з найелегантніших ресторанів Ivar’s, дехто дійсно прийшов у джинсах. Що поробиш — американці цінують комфорт понад усе на світі. Так що Ліка зовсім не виглядала білою вороною і була просто вражена доброзичливістю й усміхненістю людей, у товаристві яких мала провести вечір. Вона майже нічого не розуміла з того, що вони говорили, але мала відчуття, що кожен з присутніх був надзвичайно радий, що вона приїхала у Сполучені Штати, і що вона — Lavrentiy’s friend. Звідусіль чулося: «Welcome to United States», «Oh, it is plеsure to meet you». Відкриті обличчя світилися білосніжними посмішками, очі — радістю. Німці трясли їй руку, американці обіймалися і плескали по спині, французи цілували в щоки.

«Ось це так! — думала Ліка. — Як тут все по-іншому! Не дивно, що й Лавр здається не таким, як усі. Взагалі не розумію, як він живе в нашій українській дійсності, чому не переїжджає сюди назовсім».

А Лавр нишком поглядав на свою супутницю і захоплювався її дитячою безпосередністю. «Яка вона красива! — милувався її усміхненим личком. — Скільки в ній щирості і сили! Добре, що я не став наполягати на покупці одягу — вона б точно образилася. Спробую все-таки завтра запропонувати їй сходити до Джина… Ні, завтра рано — її треба підготувати до сприйняття цієї зірки перукарського мистецтва. Ну, і в магазин, звичайно… Можна відразу йти у нормальний — європейські жінки розуміються на одязі. У «Нордстром», наприклад. Ні, не в бутік. В бутік підемо після того, як вона побуває у перукарському кріслі Джина. Боже, я все більше й більше хочу цю жінку! Але як їй допомогти? Як навчити її любити себе, а не сприймати, як жалюгідну невдаху? Може, зводити до психіатра? Тут усі бігають до психіатрів з різних, навіть незначних причин… Ні. Боюся все зіпсувати. Але щось робити треба».

Потрібен психіатр? — Прошу!

Наступного ранку Ліка напросилася піти з Лавром на конференцію. Як він не вмовляв її залишитися в номері й почекати, поки він повернеться — не погоджувалася.

— Сьогодні тільки перший день: реєстрація та маленькі виступи спікерів з описом питань, які будуть висвітлюватися. Тобі буде нецікаво. Я повернуся вже до другої години, і ми підемо дивитися місто. І до батька.

— Тим більше! — наполягала Ліка. — Раз це не буде довго, я посиджу там десь в куточку і послухаю.

— Але ж ти не розумієш англійської!

— Нічого. Я як там її не розумію, так і тут. А раптом хтось прийде сюди, щось буде мене питати, а я буду дивитися на нього, як дура.

«Вона боїться!» — здогадався професор ботаніки (на те вони й професори — розумні) і примирливо сказав:

— Добро, підемо. Може, ти й права: що його сидіти тут на самоті!

А в голові крутилось: «Може, воно й на краще. Може, вона побачить, як невимушено поводяться різні люди, і зрозуміє, що всі стереотипи, якими нас нагородив «совок», ламаного гроша не варті».

Так воно й вийшло. Ліка уважно і трохи здивовано дивилася на оточуючих її доцентів і професорів. Вони обіймалися, сміялися, цілувалися, розмахували руками, розмовляли вільно, не манірячись і не зважаючи на титули і соціальне становище. Підходили до столу, де були приготовані кава і легкі закуски, не соромлячись наливали собі напої, пригощалися печивом… І жодного разу вона не помітила у когось на обличчі ознак збентеження або незручності.

Та зовсім вже вибила дівчину зі звичної системи координат моложава, років сорока п’яти жінка, котра зручно влаштувалася у кріслі аудиторії — її ноги комфортно відпочивали на спинці крісла, що стояло попереду. Ліка озирнулася й завмерла: праворуч від неї біля стіни на підлозі сиділа по-турецьки ще одна особа — щось читала і активно підкреслювала у стосі віддрукованих аркушів А4, відкладала прочитані, міняла їх місцями…

Раптом зала сповнилася звуками прибою, а коли вони дещо вщухли, приємний дикторський голос, мабуть, сповістив про початок роботи конференції. Народ, не припиняючи вільне спілкування, потягнувся до зали і став сідати на свої місця. Ліка примостилася скраю в останньому ряду. Жінка, котра сиділа біля стіни, піднялася і швидким кроком пішла до трибуни з мікрофоном. Єдине, що Ліка зрозуміла — що любителька сидіти по-турецьки була деканом якогось університету, і що сьогодні вона буде головним спікером.

Виступи професорів, які вивчають рослини на планеті Земля, теж вразили уяву дівчини. Вона нічогісінько не розуміла з того, що вони говорили, хіба що окремі слова, але те, як вони говорили, ще раз шокувало її стереотипне мислення. Було очевидно, що люди з усього світу зібралися тут для серйозних справ, і виступаючі аж ніяк не виглядали коміками, але, мабуть, розповідали щось дуже веселе, адже зал час від часу вибухав то сміхом, то оплесками і — о, Боже! — навіть вигукував якісь репліки.

«Дитячий садок якийсь, а не конференція! — подумалося. — Вони що, всі тут в Америці такі?…» Не могла знайти підходящого слова, які саме. Тупі, як переконував письменник-гуморист радянських часів Михайло Задорнов? Та які ж вони тупі, якщо всюди у них найрозвиненіші технології у світі? Думають тільки про гроші, про що людям у СРСР сім десятків років торочили усі доступні ЗМІ? Теж не виходить — хіба могли б люди бути такими безпосередніми й душевними, якби думали тільки про прибутки? Невже це і є ідеальна держава? Невже капіталізм — це й є ідеальна система? А як же бідні? У них що, немає бідних?

Близько першої години, коли всі виступи були закінчені, до неї підійшов Лавр. Ліка сама попросила його сісти «зі своїми» і дати їй можливість бути вільною в пересуванні. Та професор ботаніки, хоч, здавалося, був повністю занурений у роботу конференції (щось там записував, виступав і коментував), свою супутницю з поля зору не випускав. Він бачив, як у неї від подиву відкривалися то очі, то рот, як вона сиділа, знесилено опустивши руки, і хитала головою.

— Як ти? — поцікавився він, знайшовши її у тому ж кріслі в задньому ряду. Вона піднялася йому назустріч.

— Я? Нормально, тільки…

— Все не так, як буває у нас, так?

— Так. Схоже, я починаю розуміти, чому ти завжди здавався мені таким…

— Яким?

— Іншим, — лукаво розсміялася Ліка.

— Іншим хорошим чи поганим? — примружив око професор, і його круглі окуляри смішно затремтіли.

— Тепер мені здається, що хорошим… — відтала його дівчина.

Вони не стали залишатися на обід, званий тут ланчем, який приготували організатори конференції — Ліці не терпілося побачити місто і познайомитися з батьком Лавра. Йому було вже дев’яносто років, і жив він у так званому assisted living (життя з асистентом) — за нашими поняттями, у будинку для пристарілих. Тож Ліка хотіла скоріше почати виконувати синівсько-дочірній обов’язок і допомогти бідному покинутому старому. Вона не дуже-то вірила Лавру, коли той розповідав, що його батько бадьорий, гострий на розумом і на язик і цілком щасливий.

Ще вчора увечері готель орендував для Лавра машину, і тепер на стоянці університету, де проходила конференція, на них чекав сріблястий Chevrolet Malibu зі зручними сидіннями і всякими наворотами у вигляді обігрівача, навігатора, музики, а також підігріву сидіння і керма, що у березні було зовсім не зайвим навіть у Сіетлі.

Джордж Скотт сина чекав. Побачивши його з вікна своєї кімнати, він, хвацько штовхаючи поперед себе ходунок, майже молодецьким кроком попрямував довгим коридором йому назустріч. Угледівши, як Лавр, піднімаючись на другий поверх, підтримує Ліку за талію, заусміхався: «Мій синок!»

— Hi, dad! How are you? (Привіт, тату! Як ти?)

(Далі діалог між батьком і сином відбувався англійською мовою).

— Прекрасно, слава Богу! Моя жінка не така молода і красива, як твоя, синку, але все ж вона у мене є. І повинен тобі сказати, що коли вона була молодша, могла дати фору будь-який іншій. Вона, звичайно, не така гарна, як була твоя мати, але у себе в штаті перша красуня, — все це він вимовляв, поки Лавр і Ліка піднімалися сходами, нітрохи не соромлячись і не стишуючи голос. Діставшись, нарешті, майданчика другого поверху, він відсунув свій ходунок, міцно обійняв сина, а потім лукаво подивився на Ліку.

— Прекрасна! — констатував, узяв руку зовсім розгубленої дівчини і, нахилившись, торкнувся її пальців своїми губами. Галантно, нічого не скажеш! — Я завжди казав, що рано чи пізно у моєму синові прокинеться Джордж Скотт. Мій хлопчик!

Лавр перевів це Ліці.

— It is nice to meet you, sir, — сказала Ліка по складах завчену фразу.

— Джордж. Називайте мене Джордж. Ех, якби я був молодший! — мрійливо закотив він по-старечому маленькі, з навислими повіками очі. — Ну, що ж ми стоїмо? Пішли швидше у наші хороми!

— У ваші? — здивувався Лавр, але старий тільки крякнув, підхопив ходунок і майже підстрибом повів молодих людей за собою. Було помітно, що він дуже радий бачити сина.

Підійшовши до крайніх дверей ліворуч, старий натиснув велику, розміром з добре яблуко червону кнопку, і двері відчинилися.

Це була справжня шикарна двокімнатна квартира. Біля вікна великої, затишно й багато мебльованої житлової кімнати стояв круглий дерев’яний стіл на різьблених ніжках у стилі бароко. Він був красиво сервірований на чотири персони й заставлений невідомими Ліці стравами і пляшками з віскі, вином і навіть горілкою. Біля столу в інвалідному кріслі сиділа бабуся — чарівна «божа кульбабка». Над тоненьким тільцем — хмарка білого волосся, складеного в вишукану зачіску. Очі підведені блакитними тінями, зморшкуватих щік ледь торкнувся пензлик з рум’янами, на губах — ледь помітний світло-бузковий блиск.

— Хелло, — надтріснутим, але все ще глибоким голосом промовила «кульбабка». — Сподіваюся, ви вибачите мене, що не можу привітати вас як годиться і вийти назустріч. Вік, бачите, іноді диктує свої правила…

— Знайомтесь, це Дороті, — сяяв Джордж. — Дороті, ти вже знайома з моїм сином Лавром, а це Ангеліка, — вимовив її ім’я на американський манер старий.

— Яке прекрасне ім’я! — захоплено мовила старенька. — Дитино, ви й виглядаєте, як ангел! — очі її уважно вивчали Лавра і Ліку. Потім вона поцікавилася: — Ви розмовляєте англійською?

— На жаль, ні, але обов’язково почну вчити, як тільки повернуся додому.

Лавр перевів сказане.

— Ви закохані, Лавре, — чи запитала, чи, скоріше, ствердила Дороті.

— Так, — коротко, без коментарів відповів Лавр і, підсунувши стілець ближче до неї, посадив туди батька.

— Ти що, маєш мене за нещасного каліку? — обурився той, але Лавр не звернув на цей випад жодної уваги. Дороті, скромно опустивши очі, посміхнулася, а Джордж продовжував бушувати: — Ти, мабуть, забув? Я ж казав тобі, що збираюся одружитися!

— Як я міг, тату? Звичайно ж, пам’ятаю! І дуже радий за вас з Дороті. Коли має здійснитися це таїнство?

— Сьогодні, — старий гордо випнув кістляві груди, а потім подивився на годинник. — Через сорок хвилин прийде капелан. А ти і твоя наречена будете нашими свідками. Я вирішив… Ми вирішили, що оскільки у Дороті не залишилося нікого з рідних, то відсвяткуємо по-тихому, з найближчими людьми.

Лавр жестом запросив Ліку, котра розглядала кімнату і фотографії, яких там було дуже багато, підійти до столу. Допоміг сісти, відсунувши, а потім підсунувши стілець. Сів і сам.

— Наливай потрошку, а то я щось хвилююся. Як тоді, коли одружувався з твоєю мамою. Ти ходив до неї? — голос старого зрадливо затремтів.

— Звичайно, тату.

«Невже він її досі любить? — подумав Лавр. — І одружується, напевне, щоб заглушити пульсуючий біль. Нічого, Дороті — чудова жінка, їм добре разом». Він повернувся до Ліки і пояснив їй, що через півгодини їм випаде велика честь бути свідками на церемонії одруження його батька і Дороті.

— О! А! Як? Через півгодини? Вітаю! — у неї просто не знаходилося слів. Вона абсолютно нічого не розуміла, і від того обертом йшла голова.

— Ліко, — спробував заспокоїти її Лавр, — спробуй просто прийняти все, що відбувається. Бачу, тобі дуже складно зрозуміти і цих людей, і те, що вони роблять. Просто віддайся подіям, а думати будеш потім, добре?

Він говорив це, наливаючи напої у келихи і склянки: Дороті — трохи білого вина, батькові і Ліці кинув по два кубики льоду і хлюпнув віскі, собі — «Кока-коли» і трохи рому.

— Ти ж за кермом! — злякалася Ліка.

— Трішки можна. Тут за законом допускається трохи алкоголю в крові. Не хвилюйся, все буде добре.

— Правильно, Лаврентію, налий Ангеліці віскі, а то вона почувається «в чужих туфлях» (по-нашому «не в своїй тарілці»).

Через півгодини до них дійсно прийшов капелан з Біблією і красивими дерев’яними католицькими чотками. Це був високий худий індієць із затягнутим в хвіст рідким білим волоссям. Він широко посміхався, і його темні очі розхлюпували навколо доброту. Ліка встала. Лавр пішов назустріч капелану:

— Здравствуйте, отець Патрік!

— Здрастуй, дитя моє! Привіт, Джордже! Здрастуйте, Дороті! А це що за ангел во плоті? Це ваша дружина, Лаврентію?

— Ні. Ми друзі. Живемо по-сусідству.

— My name is Lika, — промовила дівчина, підходячи до отця Патріка.

— Angelika, — прокоментував Лавр, стаючи позаду дівчини, ніби підтримуючи її.

Капелан, ставлячи всі ці питання, готував місце для церемонії.

— Добре… Так, садіть вашого татка ось сюди, — отець Патрік поставив стілець біля високої вази з квітами, — і станьте біля нього праворуч. Ви, Ангеліко, допоможіть Дороті, поставте її коляску ліворуч від Джорджа і станьте по ліву руку від неї… Так, добре. Що ж, не будемо втрачати час. Дорогі Джордже, Дороті, Лаврентію і Ангеліко! Сьогодні ми зібралися тут, щоб поєднати у законному шлюбі дві людини, дві душі, два життя. І нам випала честь стати цій події свідками. Якщо у когось є заперечення, чому ці двоє не можуть бути у шлюбі, скажіть про це тепер або мовчіть довіку.

Всі завмерли в очікуванні. Ліка посміхнулася: «Та звідки ж будуть заперечення, якщо тут тільки ми четверо?» Але в цей момент з коридору почувся шум, і всі озирнулися на двері. Вони були наполовину прочинені, і через щілину можна було бачити, що там зібралася купа цікавого народу. Тоді отець Патрік продовжив:

— Джордже, Дороті! Сподіваюся, ви не проти, якщо я відкрию двері і запрошу всіх бажаючих розділити з нами радість?

«Молодята» взялися за руки і подивилися один одному в очі.

— Звичайно, не проти, — з хвилюванням у голосі промовила наречена.

Капелан підійшов до дверей і відчинив її навстіж.

— Проходьте, будь ласка, проходьте!

У кімнату, накульгуючи, човгаючи ногами і штовхаючи перед собою ходунки, потягнулися люди похилого віку — мешканці будинку. Деяких з них санітари завозили в колясках. Лаврентій радісно посміхнувся і подивився на Ліку. У неї знову очі були «по шість копійок».

— Дивись, вони всі причепурилися. Бабусі нафарбувалися й причесалися, ніби були запрошені на весілля, — пробурмотіла вона. — Але ж твій батько казав, що нікого не запрошував.

— Вони тут всі, як одна сім’я, — відповів Лавр. — Всі все про всіх знають, і я впевнений, що вони приготували «молодим» свято. Це сенс їх життя тепер. Так, не діти, які працюють, дуже зайняті і хоч і люблять своїх батьків, не мають можливості приділяти їм достатню кількість часу, не онуки, яких арканом не затягнеш до людей похилого віку, з якими нудно і які пахнуть старовиною, а вони самі, розумієш? Вони живуть кожен день, як останній.

Нарешті всі знайшли собі місце в кімнаті, що за одну мить перетворилася на залу одружень, і отець Патрік продовжив:

— Оскільки ні в кого немає заперечень, я прошу вас, Джордже Скотт, повторювати за мною. Дороті, я беру тебе за дружину відтепер і назавжди…

Джордж повторив…

…І клянусь бути з тобою і в кращі дні, і у важкі…

…В багатстві і в бідності, в здоров’ї і у хворобі…

…Щоб любити тебе і плекати…

…Поки смерть не розлучить нас…

…Я віддаю тобі своє серце…

— Тепер ви, Дороті.

Коли жінка повторила клятву за отцем Патріком, він продовжував:

— Дороті, я даю тобі це кільце як символ моєї любові…

…З усім, що я є, і всім, що є у мене…

Джордж повторив і надів на палець Дороті обручку з білого золота. Рука її тремтіла. Голос теж:

— Джордже, я даю тобі це кільце як символ моєї любові, з усім, що я є, і всім, що є у мене. І клянуся любити тебе завжди… поки смерть не розлучить нас, — додала вона, дивлячись йому в очі.

Отець Патрік швидко-швидко закліпав віями, потім дістав сяючу білизною хустку і торкнувся нею своїх очей. Він гордо підняв голову і голосно промовив:

— Оголошую вас, Джордже і Дороті, чоловіком і дружиною! Наречений, ви можете поцілувати наречену…

Кімната вибухнула оплесками, і публіка почала ворушитися.

— Вітаємо! Вау! Чудово! — вигукували сусіди, друзі і члени сім’ї «в одному флаконі», а точніше жителі і працівники будинку «життя з асистентом», а простіше — будинку для літніх людей «Горизонт».

Потім усіх запросили пройти і проїхати у прибрану до весілля їдальню, де «молодих» чекав весільний торт, який вони за американським звичаєм повинні були розрізати і роздати гостям. Але перед цим невгамовні бабусі, вишикувавшись у майже ідеальну лінію, зажадали від нареченої, щоб вона кинула свій букет.

— Ти ж не думаєш, Дороті, що більше ніхто заміж не хоче! — заявила Лінда — велика вісімдесятип’ятирічна фарбована брюнетка з усе ще помітною талією і широкими стегнами.

— Так! Так! Букет! Букет! — зажадала уся жіноча публіка, тобто більша частина присутніх.

Чоловіча половина теж не поспішала йти. Вони вишикувалися під стіною і з легкими усмішками спостерігали за тим, що відбувається. Такі речі не змінюються з роками — коханню всі віки підвладні.

Букет упав прямо на коліна Мелані, котра сиділа у кріслі. Їй було 99 років! Тіло її висохло, голова мимоволі опускалася вниз — мабуть, жінці важко вже було її тримати. Але на губах її яскравою плямою червоніла помада — замолоду Мелані була яскравою блондинкою і користувалася червоною помадою, копіюючи Мерилін Монро. Не збиралася вона міняти свій стиль і тепер.

Як тільки букет опустився на коліна Мелані, публіка заревіла і заплескала в долоні. Старенька здригнулася, каламутними втомленими очима подивилася на букет і… притиснула його до грудей худими, схожими на гілки висохлого дерева руками. По її щоках, заповзаючи у глибокі зморшки, потекли сльози…

Вбивця vs Борейко

Дні вже довшали, але до сьомої вечора у кімнату все одно заповзала сутінь. А від того й думки вкривалися якимось сірим смутком і неспокоєм.

«І куди вона поділася? Хто міг її забрати? Може, просто випала? Треба знайти… І тут немає… І тут… Хммм… Ні, випасти вона не могла. Може, той товстий, як пивна бочка, слідчий забрав? Він все дивився на неї, правда, нічого не питав. Ні, здається, щось запитував. Чорт, не пам’ятаю, що. Пам’ять підводити стала. Але він точно нічого не зрозумів. Треба було заховати, хоча б наступного дня. Але як же було приємно бачити, як ці ідіоти дивляться прямо на неї, і їм навіть у голову не приходить, що це знаряддя вбивства. Хі-хі-хі… Ні, вона, здається, була на місці після того, як він пішов… Який же він був противний — усе сновигав, сновигав, питав, питав. Недоумок! Усі вони недоумки! І цей патлатий — теж недоумок. Бач, розпустив кучері, наче баба! Тьху… Усі вони там такі… А може, це він? Він теж усе розглядав… От не пам’ятаю, була вона тут, коли він приходив, чи ні? Треба буде подзвонити тому слідчому, дізнатися, як справи. Чи ні, краще зателефонувати цьому патлатому і налякати. Хоча ні, йому не треба — він все одно довго не проживе. Чи на своєму Майдані кулю піймає, чи зі своїми друзями весілля з кістлявою відгуляє. Так навіть краще, користі більше. Ненавиджу! Як же я їх усіх ненавиджу!»

А в цей час у своєму робочому кабінеті при включеному електричному світлі сидів той самий товстий, як пивна бочка, слідчий, і теж розмірковував: «Повірити не можу! Звичайно, саме цим вбили Аліну. Експертиза підтвердила. Який витончений спосіб убивства! Довго ж експерти возилися з аналізом і відбитками — напевне, теж повірити не могли. Але, Господи, цього не може бути! Хоча стоп, зайти і всунути цю штуку міг будь-хто. Навіть стороння людина, в принципі, якщо сильно постаралася б, могла туди пробратися… А відбитки? А що відбитки? Цілком логічно, що на цій штуковині відбитки саме цієї людини, — продовжував битву думок Борейко. — Але навіщо такі складності? І чому цю штуку не викинути куди-небудь подалі? Адже знайти її, не знаючи, що вона була, практично неможливо. А потім, щоб підставити іншого замість себе… Але тоді чому саме цю людину? Адже було б набагато логічніше продовжувати підставляти Гаєвського… А, може це Гаєвський і є? А може, вбивця, залишивши цю річ, і хотів, щоб я так подумав? Але після того, що я бачив на Майдані, можу з 99-відсотковою часткою ймовірності сказати, що Антон зовсім не вписується у образ вбивці. Крім того, він любив Аліну… Що, боїшся, Олександре Івановичу? Слизько? — покартав себе. — Слизько! Ох, як би не впасти! Все-таки сім’я майбутнього мера міста!»

У тому, що Борис Мойсейович Шмідт стане мером міста, Борейко вже був майже певен. Передвиборна кампанія набирала оберти і була побудована цілком грамотно. «От що значить опинитися у потрібний час у потрібному місці з потрібним товаром, — думав слідчий. — Люди розгублені, налякані, злі. Що значить війна в двадцять першому столітті? У країні, яка не знала війни з часів Другої світової? Що значить, коли впритул розстрілюють людей? Що значить, коли президент втрачає контроль і, зрадивши народ, тікає з країни, як останній бандит? Що значить, коли сусід, з яким, як то кажуть, жили під одним дахом, ховає його зі всіма вивезеними накраденими грошима? У такій ситуації не треба мати багато розуму, щоб визначити, в якому напрямку вибудовувати піар. А з іншого боку, ще зовсім невідомо, куди вітер подме. Дуже все нестійке — ніби пробираєшся врозкаряку по замерзлій нерівній дорозі. Того й гляди, роз’їдуться всі зусилля у різні боки, і брязнеш об холодну байдужість виборців. І треба ж такому статися — вбивство! У власному будинку! Власної дочки! Можливо, навіть одним з членів сім’ї! Хоча що значить вбивство, якщо у тебе є гроші?»

Олександр Іванович зовсім не хотів стати перешкодою у досягненні Шмідтом заповітного крісла. Він навіть вірив у те, що людина, яка читає і вибудувала надійний книжковий бізнес, може стати хорошим мером. Але якщо виявиться, що вбивця — член його сім’ї, страшно навіть уявити, що буде з ним. Та й з самим Борейко теж…

Він втомився, але йому зовсім не хотілося виходити на холод. Та й вдома ніхто не чекає. Хіба що кіт — нахабна руда морда. Цей чекає! Зустрічає, радіє! «Іду, йду, — став розмовляти Борейко з котом, ніби той міг його чути. — Ще зайду куплю тобі гостинчик… А як же без гостинчика? Без гостинчика не можна — ображатися потім будеш, а мені, крім тебе, поговорити більше немає з ким».

Слідчий важко підвівся з-за столу. Склав папки у сейф, замкнув, посмикав ручку. «Закрив», — промовив уголос. Він завжди так робив після того, як одного разу, прийшовши вранці на роботу, виявив, що сейф відкритий. Злякався тоді не на жарт, але перевіривши документи, зрозумів, що все на місці. Він так досі й не згадав, чи то сам забув його закрити — такого з ним раніше не траплялося, чи хтось все-таки цікавився вмістом сейфа — він не виключав наявність «крота» у відділі. Але з того часу взяв собі за правило, закриваючи сейф, вимовляти вголос «закрив» і смикати ручку. Тоді він точно запам’ятає, що зробив це, і не буде приводу звинувачувати себе у недолугості, а співробітників — у зраді.

Вже виходячи, набрав Антона.

— Ви де, Антоне? — поцікавився після того, як Гаєвський відповів.

— Поки у Києві. А що?

— Та нічого. Як там справи?

— Та якось тихо. Ще тиждень тут побуду, і якщо нічого поганого не станеться, повернуся додому. Працювати треба.

— Це добре, — зрадів Борейко. — Як приїдете додому, дайте знати, гаразд?

— Гаразд, Олександре Івановичу. А що, є якісь новини?

— Та є сякі-такі…

— Дійсно? — Антон почекав, чи не скаже Борейко, які саме з’явилися новини. Розумів, що питати марно — хіба що сам розповість. Але слідчий мовчав, і Антон сказав тільки: — Спасибі.

— Так немає поки за що. Чекаю, повертайтеся, — і слідчий натиснув кнопку відбою.

Перевтілення

Цілих десять днів Ліка таскалася з Лавром на лекції, які він читав або слухав. Вона більше не дивувалася ні тому, що люди ведуть себе спокійно й розкуто, ні тому, що вони весь час посміхаються їй і один одному, ні тому, як вони виглядають. Лавр кілька разів натякав, що готовий познайомити її зі своїм стилістом-перукарем і провести разом з нею день антистресової шопінг-терапії, але вона робила вигляд, що не чує його. І кожен вечір, провівши разом цілий день, вони прощалися на ніч біля її дверей, сказавши один одному «добраніч». У такі моменти Лавр дивився на Ліку з надією, а вона відводила погляд.

Сьогоднішній день не віщував нічого нового. Лекції, як завжди, закінчилися близько третьої години дня, і перед тим, як йти у черговий музей, вони вирішили зайти перекусити. Була п’ятниця, тож ресторан, куди вони заглянули, був повний людей. До того ж, там, схоже, святкували день народження дівчинки. Гостей було небагато, чоловік п’ять — мабуть тільки члени сім’ї. Якби на голові з ріденьким волоссям, яке категорично відмовлялося тримати локон, незважаючи на те, що на нього вилили, схоже, півфлакона лаку, не було маленької корони, Ліка ні за що б не здогадалася, чий день народження святкує компанія.

Дівчинка була відчайдушно некрасива. Крім рідкого волоссячка якогось невиразного попелястого кольору, її відрізняли маленькі, глибоко посаджені очі. Рожевий ротик, якого ледь торкнулися блиском, був постійно відкритий через виставлені вперед зуби, на яких поблискували рожевими камінчиками ортодонтичні скоби, дбайливо встановлені якимось дантистом-чарівником. Ті зуби росли майже перпендикулярно яснам і стирчали вперед так, що бідній дитині позаздрив би кролик. Крім того, дівчинка була повненька, тож абсолютно неможливо було визначити, скільки їй виповнюється років — 12 чи 18.

Але здивувало Ліку не це. Її здивувало, що дитина, здавалося, зовсім не відчувала своєї потворності і була цілком щаслива. Компанія вже закінчувала трапезу і насолоджувалася десертом — великим тортом, на якому височіла корона з рожевого крему і сяяв напис: «To our princes! Happy Birthday!» Ліка раптом зловила себе на думці: «А чому тоді я… Адже мені далеко до такої «краси». А дитиною я взагалі була гарненька. Тож чому я відчувала себе такою негарною і нещасною? Незрозуміло».

Вона помітила на собі уважний погляд Лавра. Той зніяковів.

— Вона сutе (симпатична), правда?

— Ум-гу, — невизначено промимрила Ліка.

І раптом дівчинка вийшла з-за столу і підстрибом побігла до невеликого фонтанчика, який був частиною декорації ресторану. Вона залізла на великий камінь, який теж був частиною декорації, і закричала:

— Mom! Mom! Am I adorable? Take a picture of me, please! Take a picture of me! (Мамо! Мамо! Правда ж, я чарівна? Сфотографуй мене, будь ласка! Сфотографуй!)

Її голосок зовсім не додавав їй принадності — він був надтріснутий і пискливий. Але мама дівчинки дивилася не неї із захватом.

— Звичайно, люба, звичайно, — сказала вона і поспішила вийти з-за столу з фотоапаратом у руці.

— Слово adorable означає чарівний, чудовий? — звернулася до свого супутника Ліка. — Я нічого не плутаю?

Вона вже знала значення цього слова — чула його кілька разів на весіллі Джорджа і Дороті. Вона й сама вважала милих романтичних стареньких чарівними. Але ця дівчинка?!!

— Ні, не плутаєш. Але хіба це не так? Хіба ця дівчинка не чарівна? — він допитливо подивився на свою сусідку.

Ліка не насмілилася заперечувати, бачачи, як усі навколо розчулено захоплюються бідною дитиною.

Того дня Лавр більше не повертався до цієї теми, але внутрішньо молився за її прозріння. Він бачив, що з Лікою відбувається щось дуже важливе. Вона пила з ним вино, їла, розглядала картини в музеї, куди вони пішли після обіду, але погляд її був задумливий, і взагалі здавалося, що вона знаходиться десь дуже далеко…

Увечері вони, як завжди, попрощалися біля дверей Лікиного номера. Але десь за годину — Лавр уже майже спав — він прокинувся від легкого, невпевненого стуку у двері. Його ніби щось виштовхнуло зі сну, і він вмить опинився біля дверей. Так, за дверима стояла Ліка.

— Скажи, Лавре,… — почала вона невпевнено.

— Може, ти спочатку зайдеш? — руки його тремтіли, голос тремтів, він увесь тремтів.

— Ні. Спочатку скажи…

Лавр відкрив двері ширше, а Ліка продовжила:

— Ти мене теж вважаєш adorable?

— Я вважаю тебе beautiful… Лік-о, — він від хвилювання став ковтати слова. — Ти хіба не бачиш? Хіба не відчуваєш?

— І ти справді хочеш мене? — дівчина зібрала всю свою волю і дивилася йому в очі.

— Я не просто хочу тебе, — він зробив крок уперед і обняв її. Йому довелося трохи присісти, щоб просунути руки їй під пахвами і заспокоїти свої долоні у неї на спині. Він притиснувся до неї і прошепотів: — Я не просто до тремтіння у колінах хочу тебе, Анжеліко Зозуле! Я люблю тебе! Хіба ти цього не відчуваєш?

Вона подалася вперед. До нього. Не розриваючи обійми, вони зробили крок всередину, в кімнату, і прикрили за собою двері. Просто прикрили, бо закривати їх на ключ нікому не прийшло в голову — вони були зайняті один одним.

Лавр ніжно поцілував Ліку в шию. Вона застогнала і нахилила голову, даючи йому можливість продовжувати. Руки її снували по його спині, потім добралися до потилиці й почали пропускати його шовкове волосся крізь пальці. Раптом він випростався й усім тілом притиснув її до зачинених дверей. У її живіт уперся твердий доказ його небайдужості і бажання. Дівчина відчувала, як її груди наливаються таким же бажанням. Нарешті їх губи зустрілися, й обидва в одну мить злетіли на небеса. Туди, де все, крім любові, втрачає значення. Туди, де зазвичай бувають тільки двоє: він і вона. Туди, де насолода, де щастя…

Там, у тій країні з дивною назвою Земний Рай, вони любили один одного довго, не поспішаючи і проникливо, водночас усвідомлюючи, скільки було упущено можливостей. Вони не стали витрачати навіть хвилини на те, щоб дістатися до ліжка. Прямо тут, біля вхідних дверей Лавр, ставши на коліна, просунув руки під її коротенький халатик, зачепився за трусики і стягнув їх вниз. Ліка смикала його волосся, впиваючись пучками пальців у голову. Вона не могла більше стояти — її ноги тремтіли і стали наче ватяні, тож вона майже впала на коліна перед тим, кого увесь цей час хотіла до судом. І поки їх губи насолоджувалися м’якою розкішшю, її пальці пестили його м’язисті груди, потім живіт, потім… Потім вона вже не пам’ятала, бо він стягнув з неї халатик…

Прокинулися вони на підлозі. Лавр сидів на своїх п’ятах. Йому було незручно, але він боявся поворухнутися. Ліка, поклавши голову йому на плече і обнявши його стегна ногами, притискалася до нього животом і грудьми. Одяг був розкиданий по всьому коридору і навіть якимось неймовірним чином потрапив у кімнату.

— Господи! Дякую тобі, Господи! — ледь чутно шепотів Лавр. — Ти зробив це — ти сотворив диво!

Ліка посміхалася. Вона просто фізично не могла не посміхатися. Її губи самі собою розтягувалися, бо у животі пурхали метелики, а на кінчиках пальців — на кожному! — вони просто сиділи і нетерпляче перебирали своїми малесенькими лапками.

Чомусь вони опинилися біля Лікиного ліжка, хоча геть не пам’ятали, як туди потрапили. І перше, що почув Лавр, було:

— Веди мене до свого стиліста.

— Добре, — відразу погодився він. — Проте ти мені повинна дещо пообіцяти.

— Що саме?

— Дві речі. Перше — ніколи не робити татуювань. І друге — вийти за мене заміж.

На все тіло Ліки знову налетіли метелики. Налетіли і затріпотіли крильцями.

— Перше я можу тобі пообіцяти без будь-яких умов з мого боку, — відповіла вона, посміхаючись.

— А друге?

— А на друге у мене буде умова.

— Яка ж?

Вони все перебралися в ліжко. Лавр лежав на спині, розкинувши руки, а Лікина голова зручно примостилася на його плечі. Вона провела пальчиком по рельєфному животу вниз:

— Ти ніколи не будеш називати мене Анжелікою Зозулею…

— Клянуся! — Лавр підвівся на лікті й навис над коханою. — Я буду називати тебе Анжелікою Ботан, міс Ботан, міс Лаврентій Ботан, і ніколи — Анжелікою Зозулею! — і не даючи їй можливості щось відповісти, закрив її рот своїм.

Добре, що була субота, і не було ніяких лекцій. Вони, правда, збиралися піти з учасниками конференції у знаменитий музей Боїнга, але туди вони зможуть сходити й самі, пізніше. А зараз замість музею космосу і літакобудування вони знову вирушили в чудову країну насолоди і щастя, і лише ближче до полудня виповзли з готелю заради зустрічі із загадковим стилістом.

До знайомства з ним дівчину треба було підготувати, чим Лавр і зайнявся під час ланчу. Він докладно почав пояснювати, що Америка — країна вільного виявлення особистості, і ніхто не реагує на такі речі, як татуювання, проколоті вуха чи незвичайний колір волосся. Більше того — тут хоч і не вітають, але терпимо ставляться до геїв.

— А він, твій стиліст, гей, чи що? — У Ліки поки що не виходило ставитися до цього терпимо.

— Не зовсім. Скоріше, навіть ні, але…

— Але що?

— Він виглядає дещо екстравагантно.

— Як гей?

— Іноді… Чесно кажучи, я навіть уявити собі не можу, як Джин виглядає зараз.

— Так його звуть Джин… Він чоловік?

— Ну, він хлопець, так… Взагалі при тому, що я не знаю, як він сьогодні виглядає, маю сказати, що він дуже талановитий. Він може зробити все. Він бачить людину, розуміє, відчуває її душу і знає, що людині підійде, а що ні. Я тебе дуже прошу: довірся мені і… йому, як би він не виглядав. Просто довірся.

— Сподіваюся, він не поголить мене налисо.

— А ти не хочеш, щоб він поголив тебе налисо?

— Ні, не хочу! — Ліка закотила очі.

— Значить, не поголить. Ну, ось ми й прийшли, — Лавр зупинився перед будинком, на стіні якого було абсолютно приголомшливе графіті. Фарби аерозолів м’яко перетікали одна в одну, і залежно від того, з якої точки дивитися на стіну, можна було бачити то жіноче обличчя, то чоловіче, то волосся, що розлітається на вітрі, то птаха, що вільно лине над морем. І крізь всі ці образи легко проглядалося слово «Джин», але тільки якщо відійти подалі.

— Це Джин малював, — ніби ненароком кинув Ботан.

Ліка застигла на місці. Назустріч їм, розкривши обійми, йшло височезне, метри два з гаком створіння. Яскраво-зелені кльоші штанів ледь прикривали високі, сантиметрів на десять платформи взуття. Облягаюча м’язисті плечі помаранчева футболка, розірвана рівно настільки, щоб відкривати міцні груди, прикриті незліченною кількістю бус, ланцюгів і ланцюжків. Це, безперечно, була особа чоловічої статі: мужнє обличчя з важкою щелепою, котрої пару днів не торкалася бритва, чітко окреслені (відчувалося, що доклав руку стиліст), але густі й досить важкі брови, великі, темні, палаючі якимось абсолютно приголомшливим вогнем радості, щастя й цікавості очі. Проте дивлячись на цей наряд, а ще більше на довге, до плечей світле волосся з яскраво-зеленим пасмом, дійсно важко було визначитися з сексуальною орієнтацією їх власників.

— Оооооh! Lаvrentiy! — голос Джина був могутній і глибокий. — It’s nice to see you again! (О, Лаврентію! Я такий радий бачити тебе знову!). Це Ангеліка? — продовжував він англійською. — Як це мило! Яка незаймана природна вишуканість! Ме-ем! Це велика честь для мене, що ви вирішили довірити мені найдорожче, що є у жінки — свою красу.

Він узяв Ліку за руку і наблизив її пальці до своїх губ. Вони були міцні й м’які одночасно. Ліка чомусь затремтіла. Від страху? Що значить «найдорожче, що є у жінки»? Він що, і правда мав на увазі красу? Ну й типчик!

А Джин тимчасом продовжував, тепер уже звертаючись до Лаврентія, який дивився на них, зовсім щасливий:

— Так, Лаврентію, я тобі завжди казав, що всі ті твої рудокосі пасії не для тебе. Ось екземпляр вишуканого шику! Де ти її знайшов?

— Це моя сусідка.

Друзі обнялися, поплескуючи один одного по спинах.

— Боже! Такий діамант був завжди поруч з тобою, а ти тут витрачав себе на акул!

— Я досвіду набирався, — відпарирував Лавр, — щоб діамант не зіпсувати. До речі, я ледве умовив Ангеліку прийти до тебе, так що ти вже постарайся…

— Ну, ти ж мене знаєш, містер…

— Я-то знаю, а вона — ні. Не переборщи. Крім того, ти давно дивився на себе в дзеркало?

— Я? Щойно? А що, щось не так? — сполошився Джин, розглядаючи, щупаючи і ляскаючи себе по всіх частинах тіла.

— Та ні, все в порядку. Але мені іноді здається, що ти весь час забуваєш, як звичайні люди реагують на твій приголомшливий вигляд.

Ліка почервоніла. Вона вже сто раз пошкодувала, що погодилася прийти сюди. Майже не розуміла, про що йде мова, але припускала, що говорять про неї. Боже, як це жахливо — перебувати у чужій країні, не розуміючи ні мови, ні культури!

Лавр — сама делікатність — повернувся до неї, взяв за руку:

— Ходімо. Не бійся. Джин — майстер своєї справи.

І Ліка, ні жива ні мертва, на тремтячих ногах попленталася до салону, який теж заслуговує на окрему увагу.

Як часто ми припускаємо замість того, щоб просто отримати достовірну інформацію. А потім дивуємося й ковзаємо між вигаданим і достовірним. Ліка в прямому і протилежному сенсі відкрила рот від подиву. Салон Джина був зразком чистоти, витонченості й смаку. Все — від великих овальних дзеркал, сяючих чистотою м’яких світло-бежевих, майже білих крісел до обертового і зручно підвішеного обладнання для інструментів — мало сенс. Нічого зайвого. Ніяких вульгарних квітів. Ліка потягла носом: пахло свіжістю і трохи глицею. Запах легкий, ненав’язливий. У двох кріслах сиділи клієнти, над якими чаклували скромна молода чорна дівчина з відпрасованим і напомадженим афро-американським волоссям і товстий білий хлопець з голеною головою. Вони щось щебетали, проте вмить замовкали, з усією відданістю й інтересом зосереджуючись на дзеркалі, що відображало особу клієнта, коли той відкривав рот.

— Коллін і Стів, — представив своїх працівників Джин, — дуже талановиті й працьовиті люди.

Колін і Стів повернулись до них лише на мить, достатню для того, щоб сказати: «Hi! Welcome to Gyne’s» (Привіт! Ласкаво просимо у «Джінс») і сліпуче посміхнутися, і знову зосередилися на своїх клієнтах, не звертаючи більше уваги ні на Ліку, ні на самого Джина.

— Вам сюди, ме-ем, — м’яко підштовхнув Джин Ліку до вільного крісла. — Ти, Лаврентію, знаєш, де коньяк і кава. Почувайся, як удома.

Лавр дійсно все добре знав, бо й Джина знав не один день. Не одна пляшка віскаря біла ними прикінчена і не одна жінка була вдосконалена за допомогою косметичних засобів, фарби для волосся, гребінців і талановитих рук Джина у цій кімнаті. Професор налив собі в келих «Хеннессі» і, закинувши ногу на ногу, потонув у такому ж кремово-білому дивані.

— Це вам, ме-ем, — Джин тицьнув келих з коньяком у руку Ліки. «Звідки він знає, що я люблю коньяк?» — встигла подумати дівчина, куштуючи напій. Вона відчула якийсь легкий нетиповий присмак і провалилася у блаженство. Все, що робив з нею Джин, сприймалося, як ніби це відбувається не з нею. Повіки стали важкими, але спати не хотілося. Все відійшло на якийсь другий план, залишилося в минулому житті. Були лише сильні ніжні руки, які масажували їй голову з таким свіжим шампунем з легким ароматом глиці. Далі ці ж руки, але ще з більшою обережністю гладили її обличчя і шию, накладаючи маску, потім стригли, укладали волосся, наносили макіяж…

Незважаючи на те, що на дивані поряд сидів його друг Лаврентій, усю свою увагу Джин присвячував Ліці.

— Ось, так, — м’яко рокотів він. — Тут трішки прибрати… Тут піднімемо… Так… Відмінно! Сюди геть трішки тіні… Сюди світла… Губи… Ах, які губи! Підкреслити… зовсім небагато, а то зітруться очі…

Ліка дивилася на те, як майстер чаклує над нею, і нічого не бачила. Вона потопала у блаженстві. Трохи пізніше, коли запрацював фен, її свідомість стала повертатися у сьогодення. Дівчина поглянула перед собою і побачила Лавра. Він дивився на неї зі щирою посмішкою, і очі його випромінювали щастя.

— Я хочу подивитися, — попросила Ліка, глянувши на свій порожній келих.

— One moment, — вгадав її природнє бажання Джин.

За кілька секунд він дійсно повернув її до дзеркала, а сам відійшов до білого дивана, з якого щойно піднявся Лавр. Обидва завмерли, чекаючи її реакції. Лавр дивився з хвилюванням і захопленням, Джин — із задоволеною посмішкою. Стів і Коллін завмерли й теж зачудовано милувалися роботою свого вчителя.

Із дзеркала на Ліку дивилася… Анжеліка. Дівчина завмерла і спробувала розібратися, що змінилося. Нічого не змінилося, але… Той же невеликий, трохи кирпатенький ніс, волосся майже не змінило колір, хіба що його оживив ледь помітний мідний відтінок — наче промінчик сонця торкнувся та так і залишився там, затишно розташувавшись між пасмами й трохи розпушивши їх над милою голівкою. Зате губи (Ліка вважала їх єдиною гідною плямою на її обличчі) стали, здається, не такими червоними, але від того ще більш сексуальними. Вона зісковзнула з крісла, на якому досі сиділа не рухаючись, наблизилась до дзеркала і заглянула собі в очі. Її очі-гудзики, які завжди зніяковіло ховалися, тепер здавалися великими, оксамитовими і сяючими. Погляд їх був дещо здивований, але невимовно жіночний. Все було, як і раніше, але від маленької сірої мишки не залишилося й сліду — із дзеркала на Ліку дивилася чарівна молода дівчина. Доглянута і впевнена у собі. Із дзеркала на неї дивилася Анжеліка. Або, як її називали тут, у США — Ангеліка.

Наступним пунктом одужання від невпевненості й недосконалості був шопінг. Ліка намагалася заперечувати:

— Лавре, ти ж знаєш, що у мене немає таких грошей! Та й не треба мені нічого, у мене все є…

— Та так! Як у бородатому радянському анекдоті про Чебурашку: «Мені, Гено, нічого не треба, у мене все є, слава КПРС!» Анжеліко, у нас з тобою є гроші. Я — професор, а професори, якщо ти не знаєш, трохи заробляють. Ти ж прийняла пропозицію вийти за мене заміж? Прийняла. Чи я щось неправильно зрозумів?

— Прийняла, — дзвіночком розсипала свій сміх Анжеліка. — Але ж ми ще не одружилися.

— А ти що, можеш передумати?

— Нізащо! Ти тепер так легко мене не позбудешся, Лавре Георгійовичу!

— Ну от! Тоді навіщо ці умовності? Ти ж сама розумієш, що твій гардероб бажає бути більш сучасним — він просто волає про це! Крім того, я зобов’язаний купити тобі обручку з діамантом…

— З діамантом? — злякалася Анжеліка. — А може, не треба з діамантом, га? Може, з рубінчиком? Я люблю рубіни.

Вона не уявляла, як одягне таку дорогущу обручку на палець. А раптом вона її загубить? А раптом вкрадуть? Не могла собі уявити, що у неї буде річ ціною в тисячу доларів. Схоже, вважала, що не варта цього. Чому не варта, не могла собі пояснити, просто так себе відчувала.

— Ні-ко-ли! Тільки з діамантом! Інакше мене тут засміють. Я ж своєму батькові не насмілюся на очі з’явитися, якщо моя наречена буде носити engagment ring (обручка, яку дарує наречений своїй обраниці як символ заручин) з рубіном. Та я й сам себе поважати перестану! Чи знаєш, що у кожній країні є свої заморочки!

…Підвечір вони повернулися до готелю, обвішані пакетами, як новорічна ялинка іграшками. Анжеліка пообіцяла не вередувати, але поставила умову: на кожні дві покупки для неї вони купують щось Лавру. Хлопець ледве відвоював одну одиницю — зійшлися на трьох до одного.

Одна біда не ходить

На ніч розійшлися по своїх кімнатах. Лавр вирішив, що Анжеліці після такого напруженого дня краще побути на самоті, розглянути речі і звикнути до їх існування. Він бачив, що дівчина втомилася, що їй треба заспокоїтись і подумати.

Але близько першої ночі у його двері тихенько постукали. Він відкрив й побачив Анжеліку. Вона куталася в покривало і переступала з ноги на ногу.

— Можна до тебе?

— Звичайно, заходь! Щось трапилося?

— Ні. Просто заснути не могла, все думала…

— Що? Знову?

— Ні, я не про те… Про те я все вже вирішила. Ти маєш рацію: якась у мене занепала психологія. Хочу чогось, а коли мені те дають, кричу: «Ні-ні, не треба!» Але хочу ж! Чесніше було б зізнатися собі, що так, я цього хочу, і взяти те, що пропонують. Я не знаю, що чи хто нам допомагає: Бог, доля чи саме життя, тільки ж не буде тобі дане те, що ти просиш, якщо ти цього не заслужив, так? — Ліка вже залазила під ковдру, залишивши на підлозі покривало зі своєї кімнати. Вона сіла, спершись на спинку ліжка, і натягла ковдру собі до підборіддя.

— Тоді про що ж ти думала? — крізь позіхання поцікавився Лавр.

— Ой, я тебе розбудила! Вибач… Я про Антона думала. Ми тут зі своїм коханням-ваганням зовсім про нього забули, а він там, бідненький, сам-один залишився, без підтримки.

— Антоха сильний. Він тільки здається м’яким емоційним ягням. Він західник, а вони знаєш, які?

— Які?

— Вони сильні, освічені. Вибухові, правда — можуть натикають х… по самі помідори, але відхідливі. Знаєш, я завжди ними захоплювався. При Радянському Союзі, незважаючи на те, що їх палили, розстрілювали і знищували, вони єдині зберегли культуру, віру й мову. Ну скажи, де ще розмовляють українською мовою?

— Ну, в селах… У глибинці…

— Ото ж бо й воно, що в глибинці, куди не дотяглися руки російської влади, яка правила з радянських часів.

— Слухай, а давай йому зателефонуємо! Уявляєш, як йому буде приємно? Скажемо, що ми вирішили одружитися, запросимо на весілля…

— Що ж, давай. Там зараз якраз день.

Лавр потикав у кнопки телефона і довго слухав гудки.

— Щось не бере тру… — почав пояснювати Ліці, коли раптом почув слабкий тремтячий голос, який навіть не впізнав.

— Ало, — видихнув хтось…

— Здрастуйте! Скажіть, я можу поговорити з Антоном Гаєвським? Це його телефон, я не помилився?

— Це… Це я… — прошепотіла трубка. — Лавре, фотографії… Фотографії на стіні…

— Антоне! Антоне, що з тобою? Тобі погано?

— Я пом… фотографії… Львів… Ні…

І Лавр почув важкий м’який звук: б-буххх. Різкий ляпас вдарив у вухо.

— Ліко, з ним щось сталося… Йому погано… Зараз, зачекай…

Анжеліка підхопилася з ліжка і, на ходу засовуючи ноги у капці (ніяк не могла потрапити однією ногою у взувачку), пошкандибала до Лавра.

— Що? Що з ним? Я як відчувала! Кому ти знову дзвониш? Лавре! Поїхали швидше додому!

— Я телефоную Борейко. А їхати нам все одно марно… Зараз… — він відбивав пальцем зумер дзвінка.

— Слухаю. Борейко, — нарешті почув не дуже мелодійний тенор слідчого.

— Олександре Івановичу, це Лавр. Я телефоную зі Штатів. Там з Антоном щось трапилось. Я не знаю, може, на роботі, може, вдома, я на мобільний дзвонив…

— А що з ним?

— Та він ледве говорив, — майже кричав Лавр. — А потім щось впало. Важке… Напевне, він сам… І телефон, схоже, впустив…

— Телефон, кажете, впустив?… Добре, я зараз йому подзвоню, а як що, навідаюсь…

— Спасибі вам, — промовив Лавр, але це вже почув тільки зумер відбою.

Ні Ліка, ні Лавр заснути вже, звичайно, не могли. Вони розмовляли, кохалися, намагалися додзвонитися до Борейка, але безуспішно. Потім, зголоднівши, вирушили у бар-ресторан. Повернувшись, ще й ще набирали номери Антона і слідчого, а не додзвонившись, знову займалися любов’ю. Нарешті втомлений, безбарвний голос Борейко видихнув у телефонну трубку:

— Мені шкода, Лавре Георгійовичу, але ваш друг Антон Гаєвський помер.

— Як помер? Чому? Він же здоровий, як бик!

— Я підозрюю, що його отруїли. Більше нічого не можу вам сказати. Скажіть, Лавре Георгійовичу, він вам щось устиг розповісти?

— Нічого такого… Щось про фотографії… Про Львів… Щось заперечував…

— А точніше не могли б пригадати?

— Він сказав: «Я… Фотографії… Львів… Ні…

— Так… Зрозуміло… Спасибі, Лавре Георгійовичу.

— Я можу обміняти квитки, прилетіти, якщо дуже треба. Правда, ще два заключних дня конференції, але там будуть обговорюватися в основному організаційні питання…

— Не варто. Закінчуйте свої справи. Думаю, вашого друга ще нескоро можна буде поховати. До побачення.

Лавр знесилено опустився в крісло. Він весь цей час стояв і нервово тарабанив пальцями об стіл. Тепер, сівши, він подивився на Ліку.

— Він помер.

Дівчина мовчала — вона зрозуміла це з розмови. Її трясло. Вона підійшла до пониклого Лавра, обняла його голову і притисла її до себе. Потім опустилася перед ним на коліна і обняла його за шию. Лавр теж тремтів.

— Що ж тепер?

— Не знаю. Треба заспокоїтися. Підемо ще вип’ємо… за упокій…

Наступні два дні були сірими. Сіре небо, сірі думки, сірий настрій.

Організатори конференції влаштували прощальний вечір, де Лавр і Анжеліка почувалися швидше роботами, ніж живими людьми. Побували у Джорджа з Дороті і пообіцяли заїхати до них, коли будуть повертатися після Honeymoon trip (весільної подорожі). Ця пара немолодих молодят поводилася так, ніби у них ціле життя попереду: планували свою Honeymoon, збиралися приїхати в Україну, щоб побавити онуків… Чудово, що немає тепер ніякої залізної завіси, і можна побачити стільки цікавого. І тільки коли візитери вже прощалися, Дороті запитала у Лавра:

— Щось трапилось?

— Так, трапилось… Друг помер… Тільки батькові не кажіть нічого…

— Батькові не треба, — старенька, як завжди, з ідеальною зачіскою і одягнена з голочки, задумалася, а потім додала: — Попрощайся з батьком — не думаю, що він дочекається тебе…

— А що з ним? — здивувався і занепокоївся Лавр.

— Та ж рак у нього… Давно…

— Чому ж він… мовчав? — Лавр озирнувся на батька, який, мабуть, вигравши партію в шахи у свого сусіда Джима, захоплювався собою:

— А? Як я тебе! Як? Раз два — шах і мат! Джим, стара калоша, тобі далеко до мене, хоч ти й молодший за мене на два роки.

Рахунок тут ішов, схоже, у зворотному порядку: хто молодший, той й розумніший.

— Так я, це… — намагався виправдатися Джим. — У мене інсульт був, тож пам’ять тепер не та…

— Та годі вже, друже! — простягнув йому руку через стіл Джордж. — Наступного разу виграєш.

Так ось чому Джордж був у ліжку, хоча годинник показував другу дня! Лавр повернувся до Дороті. Очі його сповнилися образи, жалю і болю. Старенька, дивлячись на свого чоловіка з захопленням і любов’ю, зашепотіла:

— Не треба, Лаврентію! Нічого йому не кажи. Прийми. Джордж — чудова людина. Він добрий, вміє любити, давати і брати від життя те, що йому дається. Він прожив цікаве й щасливе життя, і вмирає щасливим.

— Але чому він не сказав мені, синові? Він що, не довіряє мені?

— Справа не в тому, що не довіряє, милий, просто він не хоче показувати свою слабкість перед тобою. Він хоче бути для тебе прикладом. Прости його і прийми… Іди, поговори з ним… Я тільки ще хочу сказати, що я, ймовірно, теж ненадовго тут затримаюсь… Хочу, щоб ти знав, що наше весілля стосувалося тільки наших почуттів. Усе, чим володів Джордж, перейде тобі у спадок. Те, що нажила я, перейде моїм дітям.

— Це не має значення, Дороті!

— Ні, це важливо, Лаврентію! І не перебивай мене, будь ласка. Я хочу, щоб ти взяв ці два персні, які мені подарував твій батько, і віддав своїй дружині. Я так хочу! Це моя воля, і ти так зробиш! Обіцяєш?

— Але ж, Дороті…

Та договорити Лавру не дав батько.

— Гей, ви двоє! — нарочито суворо вимовив він, тоді як його очі сяяли щастям. — Про що це ви там перешіптуєтесь?

Джим пішов, і тепер на краю ліжка примостилася Ліка. Джордж, взявши її долоню, легенько погладжував її.

— Та ми, тат… Нічого… Як ти себе почуваєш?

— Що значить: як я себе почуваю? — старий з докором глянув на Дороті, а та зробила вигляд, що не помітила погляду. — Відмінно себе почуваю. Ніколи краще себе не відчував. Що за безглузді запитання? — він все ще гіпнотизував поглядом свою дружину, але вона — свята наївність — закотила оченята, обрамлені обвислими повіками, стиснула губки і видала:

— Ти ж знаєш, Лаврентію, що на твоєму батькові ще орати можна!

Вони ще довго сиділи зі старими — Лавр ніяк не міг знайти у собі сили піти. Він бачив, як час від часу Джордж завмирав і стискав щелепи, перемагаючи біль. Нарешті він сказав:

— Ну що ж, любі мої, пора прощатися. Нам з Дороті належить отримати по укольчику в одне секретне місце, яке колись називалося м’яким, і спатоньки. Бережи Ангеліку, синку, і себе бережи. І знай: я тебе дуже-дуже люб… люблю!

Вони по черзі обнялися і попрямували до виходу.

— І пам’ятай, що ти мені обіцяв, Лаврентію! — гукнула на прощання Дороті.

— Я не обіцяв…

— Так пообіцяй! Ти зробиш те, про що я тебе просила?

— Так.

Коли вони вийшли з будівлі, Ліка запитала, дивлячись на геть пониклого Лавра:

— Що трапилося?

— Схоже, нам скоро доведеться сюди повернутися…

— Навіщо?

— На похорон.

— Що? Який похорон? Чий?

— Мого батька… Та й Дороті, схоже, довго не протягне без нього…

Ліка не стала більше нічого питати. Тільки тихо промовила:

— Отак. Одна біда не ходить.

Повернення

— Давайте повернемося з вами до початку, — попросив Борейко Лавра і Анжеліку, запросивши їх до себе на допит, але Лавр настійливо просив дозволити йому сходити у квартиру друга. Якась думка, здогад весь час махав перед ним хвостом, але він ніяк не міг його зловити. Іноді хвіст прямо-таки торкався пам’яті, і Лавру здавалося, що він розумів, у чому справа, але потім — чорт! — усе зникало.

Олександр Іванович хоч і був пузатий, проте мізки у нього працювали як треба, та й відповідальний він був надзвичайно, іноді навіть собі на шкоду.

— Гаразд. Йдемо. Раптом і справді наші щось упустили. Адже ви дружили, значить, ти по-іншому на все дивишся.

Весна іскрилася сонцем і калюжами. Бруньки на деревах готові були вибухнути зеленню і зробити світ барвистим. Горобці розцвірінькували між собою зони впливу, тож галас стояв ще той. Але все ще було сіре, і барвисті плями у вигляді червоних тюльпанів і жовтих нарцисів, якими торгували не дуже охайні тіточки, виглядали штучними. Усе живе чекало зелені — от тоді життя увірветься на вулиці міста, в кожну душу, в кожну голову. Тоді зовсім розтане ожеледь на дорогах, у взаєминах і в мізках. Все буде виходити, все відкриється, і буде щастя…

Напевне, саме тому ніхто не відчув страху і незручності, оглядаючи квартиру загиблого. Поки Анжеліка і Лавр розглядали речі Антона, слідчий розповідав:

— Ось тут він лежав, між цим журнальним столом і диваном. Падаючи, впустив слухавку — мабуть, саме тоді розмовляв з вами. Я потім дзвонив йому кілька разів, але було «зайнято»… На цьому ж столику були і фотографії. В основному старі, схоже, сімейні… Ностальгія його замучила, чи що? Тут же була майже порожня пляшка горілки. У ній і виявилася отрута. Чарка була одна. Якби я не був з вами на Майдані і не бачив, скільки життя було у цьому хлопцеві, то подумав би, що це самогубство. Слухайте, Лаврентію Георгійовичу, а може, і правда самогубство? Може, це все-таки він убив свою наречену? Знаряддя вбивства, правда, зовсім не чоловіче, але ж зараз, чорт, усе перевернулося з ніг на голову. Мужики фарбуються і цицьки собі накачують, баби штани носять і м’язи качають… Вже не знаю, що й думати…

— Ні, — коротко кинув Лавр.

— Скажіть, будь ласка, а у вас випадково немає з собою тих фотографій? — втрутилася Ліка.

— Випадково є. А що ви в них побачити хочете?

— А можна подивитися? Справа в тому, що Антон якось сказав… Ну, після того, як був у бабусі Аліни, що у них теж хтось у Львові був… давно… Не знаю, може, це нічого не означає, але…

— Ось ті фотографії — дивіться. Тільки не думаю, що це чимось допоможе. Аж надто давно це було. Та й як це може бути пов’язане зі смертю Аліни? А що якийсь зв’язок є, очевидно…

Ліка взяла фотографії і стала уважно їх розглядати.

— Ще тут ось це було, — Борейко виклав на стіл папку з пожовклими листками, на яких на старій роздовбаній машинці був надрукований текст. — Дивина якась. Схоже, якийсь страхітливий звіт 1941 року, коли радянська влада намагалася русифікувати Україну і називала це етнічними чистками. Ось тут, дивіться…

— Господи Боже мій! — і Ліка почала читати: — «Приказ № 2445/М от 23 июня 1941 года. Тюрьма № 3, г. Львов!. Це ж наказ про розстріл в’язнів із Золочівського замку, в якому НКВД влаштувало в’язницю…

— Нумо, дайте… Підписано наркомом державної безпеки Меркуловим. «Приговор: как врагов народа расстрелять».

І ще 5 аркушів з прізвищами… А чому цей Мазур перекреслений?

— Тому що… — пробелькотів Лавр. — Тому що, подивіться, зверху ручкою написане інше прізвище…

— Не може бути! — у Борейка похололо всередині. Він спробував витягти з кишені зім’яту хустку, щоб витерти лоб, на якому виступив холодний піт, але ніяк не міг впоратися, покинув те й провів по лобі тильною стороною руки.

У лівому кутку документа червоним олівцем було зроблено напис: «Расстрелять как врагов народа. К исполнению. Лерман Г. С.»

— Лерман… Лерман… Десь я вже бачила це прізвище, — Ліка знову почала перебирати фотографії. — Ага, ось… На ній якась жінка… Схоже, мертва… О, Боже! Їй відрізали груди… А ця наволоч стоїть і посміхається… Та ще й дитину з собою приволік…

— Дитину? Яку дитину? А ну, дайте мені сюди цю фотографію! — Борейко простягнув руку, взяв фото і зальодянів. — Чорт, чорт, чорт! — повторював він, весь час ковтаючи. — Як же це я?… Але ж у це неможливо повірити… Хоча тепер усе стає зрозуміло… О, Боже! Та це ж блюзнірство! Це ж було давно… в минулому… Навіщо ж до цього повертатися? Як же вона жила з цим, бідна?…

Він перевернув фото. На зворотному боці було написано: «Львів, 1941 р., червень. Прости, кохана…»

— Що? Що? Що? Олександре Івановичу, не мовчіть! Що вам відомо? Ви знаєте, хто вбив Антона?

— Так, — видихнув Борейко і важко, ніби його раптом позбавили сил, звалився на диван. — Я знаю, хто вбив вашого друга, Лавре Георгійовичу, і Аліну. І знаю, за що.

— Хто? За що? — одночасно вигукнули Лавр і Ліка. Їх, людей різної статі, а значить, і способу мислення цікавили різні боки одного і того ж питання.

— Пробачте мені, друзі, але я не можу вам зараз більше нічого сказати. Мені треба поговорити з кимось із родичів Антона…

Борейко став натискати кнопки мобільного. Якийсь час помовчав, потім відрапортував:

— Борейко, товаришу генерал. Мені до Львова треба з’їздити… Так, знаю… Переконатися… Чим скоріше, тим краще… Не думаю… Єсть! — і натиснув відбій.

У вас є мотив!

Вчора у місті було дуже тепло. Світило сонце, цвірінькали горобці, дівчата вдягли короткі спіднички, а хлопці несли свої курточки на вигині ліктів і косили очима на дівочі ніжки. А сьогодні весна ніби відступила. Неначе час повернувся назад, у холод, у той день, коли вбили молоду жінку Аліну Шмідт.

Тут зібралися всі, хто міг бути причетний до вбивства або до самої дівчини. Простора, дорого обставлена кімната була наповнена напругою, як пляшка шампанським. Відкрутиш мюзле (кручений дріт, яким прикручують пробку), підігрієш трохи чи трусонеш і… ба-ба-ах! — вміст пляшки пружним фонтаном злетить угору. Але поки цього не сталося. Поки що всі присутні чинно розсілися по різних кутках і час від часу поглядали на вхідні двері, крізь які мав увійти слідчий. Він прийде і розкладе все по поличках. Кожен, хто насмілювався глянути на ті двері, неодмінно якось реагував на те, що вони досі не відчинилися — на обличчях на мить з’являлася складна суміш досади, страху й цікавості.

Крім членів сім’ї та друзів жертви, у кімнаті були присутні троє міліціонерів. Вони повинні були стежити за тим, щоб ніхто не виходив з приміщення до приходу старшого слідчого з особливо важливих справ Олександра Івановича Борейка. І вони добре виконували свою роботу.

Першим не витримав глава дому — важкий і пухкий Борис Мойсейович Шмідт.

— Що він собі дозволяє, цей мент? Де він? — він потрусив пухкою долонею, звертаючись до одного з блокуючих двері міліціонерів.

— Олександр Іванович зараз буде. Він телефонував нещодавно, сказав, що їде…

Млосна й бліда Марина Шмідт, сестра вбитої, явно нервувала. Вона то поправляла ремінець на своїй сукні, то торкалася пальцями напису на скроні «Вони хочуть слухати тільки про кохання». Через її блідість напис, здавалося, був зроблений чорною тушшю.

Валерій, син Бориса Мойсейовича від першого шлюбу, підхопився з дивана, на якому сидів, і потираючи спітнілі руки, замиготів у всіх перед очима, рухаючись туди-сюди по кімнаті.

— Валерію, сядь! — наказала міцна владна брюнетка. Вона єдина могла розмовляти з хлопцем у такому тоні, адже була йому матір’ю. Так-так, серед знайомих нам персонажів тут були й нові обличчя. У бесіді з Лідією Миколаївною, колишньою дружиною глави дому, Олександру Івановичу довелося виявити справжні чудеса дипломатії — жінка навідріз відмовлялася пускати сина на цю зустріч. Після першого допиту Валерій на кілька днів зліг з температурою, і мати звинувачувала у усьому Борейка.

— Він не вбивав, — грізно наступала на слідчого розгнівана самка, захищаючи свою дитину. Як відомо для деяких матерів їх діти залишаються маленькими беззахисними крихтами до самої їх, матерів, смерті. А тоді доросла «крихітка» впадає у депресію, адже поняття не має, що робити з цим світом і з самим собою у ньому.

— Я знаю, — спокійно відповів слідчий.

— Тоді навіщо він вам там потрібен? Що, конче треба травмувати бідну душу і ятрити рану? Це, між іншим, була його сестра! І він її любив! Так, любив! І не дивіться на мене так!

Борейко багато що міг би сказати про безпрецедентну любов братика до сестри, але він тільки посміхнувся і якомога м’якше промовив:

— Мені ваш син потрібен там як свідок. Дуже важливий свідок.

— Тоді я йду з ним, — жінка піднялася зі стільця, на якому сиділа, сперлася руками об стіл і впритул подивилася на «поганого мента», як вона його називала в думках. Борейко чекав чогось подібного, але йому було байдуже. У нього була мета — доставити важливого свідка на місце злочину. Йому потрібно було змусити вбивцю видати себе. А тремтячий і потіючий Валерій бачив дещо таке, що може спровокувати вбивцю до дій. Хоча сам він, правда, про це й не підозрює.

— Добре, — полегшено зітхнув Олександр Іванович. — Я вас чекаю там.

Валерій, слухняний хлопчик, повернувся до дивана, сів поруч з матір’ю, і вона, взявши його за руку, стала поплескувати по ній долонею.

Алла Володимирівна намагалася спопелити цю парочку гордовитим поглядом. «Господи! Не дарма Боречка кинув цю стару фарбовану курку (вона зовсім, здається, забула, що теж користується фарбою для волосся, тільки іншого кольору). Кудкудакає над цим шизіком, ніби йому п’ять років. Як у Бориса міг народиться такий нікчемний син? Це точно не його дитина! Точно! Він усе життя годував і виховував чужу дитину. Який же він добрий!» Очі її потеплішали, та через мить знову стали злими і презирливими. Вона навіть випнула нижню губу, щоб підкреслити свою зневагу. «Ще й чужих запросив до хати!»

У кутку праворуч від вхідних дверей на невеликій, мабуть, дуже старовинній кушетці примостилися Лавр з Анжелікою. Вони, як і Лідія Миколаївна, та й Валерій, теж були віднесені Аллою Володимирівною до категорії «чужі». «А ця дівка нічого. Як стала спілкуватися з професором (напевне, купив своє професорство — батько ж американець!), так хоч причесалася по-людськи, то й стала злегка скидатися на особу жіночої статі. А то як пацанка якась. Не те, що моя Мариночка — висока, струнка, стильна».

Нарешті за дверима почулися кроки. Бабуся вбитої дівчини, Нінель Георгіївна, яка весь цей час терпляче, але з гідністю спостерігала за присутніми, раптом розвернула своє крісло і покотила його до дверей своєї кімнати. У ту ж мить один з міліціонерів встав перед апаратом, на якому пересувалася літня жінка.

— Я до вбиральні.

Молодий чоловік не зрушив з місця.

— Ви що, глухий? — брови бабусі, акуратні і підфарбовані, стрибнули вгору.

— Олександр Іванович просив, щоб ніхто не виходив з кімнати. Там у коридорчику, якщо я не помиляюся, теж є туалет — ви могли б скористатися ним.

— Але там не пристосовано…

— Я можу сходити і принести вам пристосування, якщо ви мені скажете, що…

Нінель Георгіївна пересмикнула плечима, ніби їй стало незатишно.

— Не вистачало… — буркнула пані. — Я потерплю.

Тимчасом Олександр Іванович Борейко увійшов у двері, не знімаючи взуття, пройшов до столу, біля якого була знайдена мертва дівчина, і чекав, з’єднавши руки за спиною.

Взагалі-то сьогодні такі збори учасників для оприлюднення імені вбивці не вітаються. Але, як було сказано вище, Борейко боявся, що суд не прийме докази як очевидні і, вважаючи їх непрямими, відпустить вбивцю. Тим більше, що вбивство було скоєне в сім’ї людини, яка балотується на посаду мера міста. І взагалі було важко повірити у те, що сталося, і в те, хто це зробив. Тож слідчому було потрібне зізнання. Тим більше, що він ніяк не міг зрозуміти: навіщо? Навіщо було вбивати Аліну. Навіщо було вбивати Антона? Адже вони ні в чому не винні!

У тому, що ці два вбивства скоїла одна й та сама людина, Олександр Іванович не сумнівався й хвилини. Більше того, друге вбивство допомогло йому розкрити перше. Але як же це неймовірно! Як жахливо! Звичайно, кар’єрі Шмідта прийде кінець, хоча його самого, можливо, вважатимуть жертвою, а жертв у нас люблять… Саме тому основна маса людей замість того, щоб продовжувати вчитися і шукати нові шляхи заробітків, все стогнуть і плачуть, що їх обдурили, обікрали і образили. Воно, звичайно, так: мало того, що країна, у якій генеральні секретарі ЦК КПРС один за одним обіцяли світле майбутнє, розвалилася, не проіснувавши навіть ста років, так ще й за останні 23 роки перетворили армію на купу металобрухту, а міліцію — на сміття. А що, як котрась із ворожих Україні країн скористається її жалюгідним станом і нападе? Росія он щось там біля Криму порпається… Та ні, Росія не може, ми ж сімдесят років як одне ціле були.

Все це промайнуло у голові втомленого слідчого за кілька хвилин, поки не заспокоїлися присутні і не припинився галас, який вони здійняли.

— Я ризикую здатися вам якимось Пуаро або Ніро Вульфом, але все-таки вирішив виявити повагу до вашої родини і розповісти, хто і як убив Аліну Шмідт і її нареченого Антона Гаєвського.

У кімнаті знову зашуміли.

— Так, — Борейко помовчав, почухав потилицю, похитав круглою напівлисою головою, — це зробила одна людина.

— Антон що, зрозумів, хто убив Аліну, і за це вбили його? — припустила Лідія Миколаївна.

— Ні. У планах вбивці було вбити обох, вірніше, усіх трьох… — Борейко виразно подивився на Марину Шмідт.

— Я не вбивала, — закачавши головою, закричала та. — Не вбивала!

Кімната завмерла. Здавалося, навіть повітря у ній завмерло, затужавіло.

— Ви, Марино Борисівно, познайомилися з Антоном Гаєвським, коли він прийшов до вас у салон, щоб зробити татуювання, так?

— Т-т-ак, — її голос тремтів.

— Він вам сподобався, і ви вирішили, що не проти завести з цим фізично привабливим хлопцем стосунки. Починалося все правильно: він теж звернув на вас увагу, і якби ви не забули вдома телефон і не попросили сестру його принести, він був би ваш, бо з Аліною ніколи б не зустрівся. Скажіть, навіщо вам потрібен був у цей день телефон? Хіба не можна було обійтися день без нього?

— Так Антон мав подзвони-и-ти, — завила раптом Марина. Личко її зморщилося, ніби зім’ялося, і вона стала дивно схожа на свою бабусю, Нінель Георгіївну. Борейко ковзнув по старій поглядом і повернувся до виючої дівчини.

— Тож Антон не зміг до вас додзвонитися, тому вирішив прийти. Приніс цукерки, квіти… А в цей час Аліна принесла вам телефон. Ви розумієте, що це доля? Ви самі влаштували їх зустріч.

Та, що хоче слухати тільки про кохання, перестала плакати. Вона стиснула губи і злісно блиснула газами:

— Я не вірю в долю!

— А даремно. Бо якби ви вірили у долю, то втішалися б з того, що стали її провідником і влаштували щастя своєї сестри. Але ви в долю не вірите, тож ви їй заздрили. Заздрили її успіхам у навчанні, її зовнішності, а тепер вона ще й хлопця у вас забрала. З цього випливає, що у вас був мотив.

— Чому я повинна влаштовувати чиєсь щастя, якщо у мене самої його немає? Так, я хотіла повернути Антона, але я не вбивала!

— Ні. Ви не вбивали. Ви поскаржилися своєї матері, і вона вирішила вбити одразу двох зайців.

— Що-о-о! Алла! Це ти вбила нашу дочку? І цього… Гаєвського? — заволав Борис Мойсейович.

Борейко не звернув на те уваги. Він продовжував:

— Алла Володимирівна вирішила допомогти молодшій доньці, а заодно покращити своє матеріальне становище і положення в суспільстві. Вона надумала умовити Аліну вийти заміж за Олега Ківалова. Я не психолог, тому не маю ні найменшого уявлення, за якими законами працюють симпатії. Чомусь великим чоловікам подобаються маленькі-худенькі, малорослим — високі довгоногі топ-моделі, невимушеним і зіпсованим — скромні розумниці. Олегу подобалася Аліна. Крім того, він розумів, що одружившись на такій дівчині, він поверне добре ставлення батька, а значить, і гроші. Вони з Аллою Володимирівною уклали договір: вона влаштовує йому весілля з Аліною, а він їй за це платить.

Борейко не зводив очей з дружини майбутнього мера. Вона мовчала, надувши щоки, від чого стала жахливо негарною і старою.

— Ви намагалися умовити Аліну, — Борейко підвищив голос. — Аліна навідріз відмовилася. Більше того, вона повідомила вам, що вагітна, і ви її вдарили!

— Я не хотіла її вбивати, — Алла Володимирівна заплакала, закривши обличчя руками. — Я її просто штовхнула, а вона впала і вдарилася об кут стола… Це був нещасний випадок! Я не хотіла її вбивати!

— А ви її і не вбили, Алло Володимирівно.

Кімната вибухнула звуками, сповнилася голосами. Тільки одна людина сиділа тихо, не промовляючи й слова — найстарша у родині Шмідт, Нінель Георгіївна. Бліда, але сповнена гідності, вона спостерігала за всім цим товариством. А Борейко тимчасом продовжував:

— Ви, Борисе Мойсейовичу, чули, як лаялися ваші жінки. Ви чули, як хтось упав, але замість того, щоб вийти подивитись, що сталося, якнайшвидше відіслали з дому свого сина. Вам було ніколи — у вас передвиборна кампанія, і вам не до якихось там бабських розбірок. А тут ще й Валерій, почувши, що ви хочете віддати книжковий бізнес Аліні, став обурюватися. Ви Валерія виштовхали, але ж у нього був ідеальний з точки зору вбивці мотив — гроші, тобто шанси на безбідне життя.

Валерій голосно ковтнув і почав вкриватися потом.

— Як ви смієте! Я потім вийшов… Я хотів допомогти… — почав виправдовуватися господар будинку, і обличчя його стало червоним.

— Коли ви вийшли, ваша дочка дійсно була вже мертва, бо поки ви ховали сина, вбивця зробив свою справу. А от якби ви відразу спустилися разом зі своїм сином і допомогли Аліні встати, то могли б врятувати свою дочку. Але їй допоміг піднятися вбивця. Допоміг піднятися для того, щоб покласти навіки.

— Я її не вбивав! Я її не вбивав, — ніби читаючи мантру, ворушив губами Валерій.

— Ні, Валерію, і ви не вбивали свою єдинокровну сестру. Аліна не вмерла від удару об кут столу. Її вбила ось ця спиця для в’язання, — слідчий витягнув з-під паперів, які лежали на столі, довгу, сантиметрів 25 в’язальну спицю з кілечком на кінці. — Але ви бачили, хто це зробив…

— Але ж це… — пролунав шепіт і замовк.

Ніхто не ворушився. Здавалося, якби муха пробігла по столу, її дрібні кроки прогриміли б, як стукіт кінських копит.

— Отже, Валерію Борисовичу, кого ви бачили?

— Я? — перепитало бідне, тремтяче усім тілом створіння. — Я Антона бачив, коли до машини йшов… Антон приїхав на машині і йшов до будинку…

— А до того? Тут, у цій до кімнаті кого ви бачили?

Хлопець раптом важко задихав, захлипав, замугикав. Почав озиратися у пошуках підтримки, натикнувся поглядом на холодні пронизливі очі, подивився на матір і заплакав. Ридма.

Раптом тверда впевнена рука «відкрутила мюзле» і вивільнила напругу, котра вирвалася з уст, як шампанське з пляшки, відразу знизивши тиск.

— Годі! Припиніть цей цирк! Це я вбила свою внучку. І того, білявого, теж я.

Усі повернулись на голос:

— Ви?

«Часи не обирають — у них живуть і помирають» (А. Кушнер)

Три життя за ідею. Зерно цієї ідеї сиділо у ґрунті більше сімдесяти років. Але не висохло, не загинуло. Чекало благодатного живлючого добрива — смердючого, безсоромного, кривавого, щоб прорости кошмарним злочином.

У не надто прибраній кімнаті професора ботаніки за звільненим від паперів і папок журнальним столиком сиділи троє. Двоє мовчали — слухали, а коротконогий крутолобий чоловік з животиком говорив. Спочатку спокійно, втомлено, наче через силу, без кінця потираючи долонями набряклі повіки. Він втомився. Це було помітно, навіть дуже. Але йому потрібно було виговоритися. Йому потрібно було вимовити це вголос, інакше він не міг повірити у те, що сталося. Тому він прийшов сюди — щоб виговоритися, щоб розділити свої сумніви і повірити, що все це — не противний кошмар, який прилипає до тебе на цілий день, а іноді й на кілька днів після того, як тобі здається, що ти прокинувся.

Слухачі — один з них професор ботаніки, інша — його наречена Анжеліка, знали Борейко як спокійну, врівноважену, навіть флегматичну людину. А зараз завмерли, здивовані зміною, і, здавалося, боялися пропустити хоч слово.

— Уявіть, у одній молодій напівєврейській родині Жорика Лермана і інтелігентної вчительки російської мови і літератури на околиці Москви у 1934 році народилася донька. У ранній юності Жорик був простим кримінальником. Це вже потім він став затятим шанувальником радянської влади і очолив профспілковий комітет однієї з периферійних фабрик «Більшовичка». Умов його звільнення з в’язниці було дві. Перше — він повинен одружитися на росіянці, яку йому вкаже партія, друге — він буде виконувати свій громадянський обов’язок, стежити за своїми товаришами по службі, сусідами, родичами і повідомляти куди слід про їх наклепницькі вислови чи негідні вчинки.

Олександр Іванович говорив усе голосніше, потім схопився, почав ходити від однієї стіни до іншої, стрімко, наскільки дозволяла фігура, розвертаючись на підборах та нервово жестикулюючи. Його блакитні очі наповнилися болем.

— Тоді будувалося нове суспільство. Будувалося на основі не загальнолюдських моральних цінностей, а ідеологічної доктрини. Вірність цій доктрині, партії і її вождю повинна була стати важливішою за любов до матері і батька. Так виховувався масовий цинізм. Так високими ідеями виправдовувалася підлість. Доноси вже не просто заохочувалися — вони були оголошені виявом найбільшої громадянської сумлінності й сміливості.

Жорик виконав обидві вимоги партії і втрапив у струмінь. Він став Георгієм Ісааковичем і настільки був вдячний партії й уряду за звільнення, що навіть доньку свою назвав ім’ям великого вождя усіх часів і народів: Нінель — Ленін, якщо прочитати у зворотному напрямку. Думка дружини, природно, не враховувалася — її взагалі ніхто не питав. Але вона й не заперечувала — вона боялася свого повсталого з криміналу чоловіка.

У сорок першому (маленькій Нінель тоді ледь виповнилося сім років) Георгія Лермана направляють у Західну Україну для боротьби з ворогами радянської влади. Зібравши свої пожитки, доньку й дружину, він відправився виконувати завдання партії у Львові.

Їх поселили в будинку розстріляної родини «ворогів народу», які «знахабніли настільки, що читали Біблію, та ще й українською мовою». По сусідству Георгій побачив незвичайної краси жінку. У неї, як виявилося, був чоловік — високий, плечистий, з ясними блакитними очима, білявим кучерями до плечей і довгими вусами, що обрамляли пишні губи. Та що для Лермана той вуйко-хохол? Жорик поняття не мав, що означає українське «вуйко», так само, як і «хохол», та й не намагався з тим розбиратися. Йому ці слова здавалися образливими, от він і називав усіх українців чоловічої статі вуйками і хохлами, а жінок — хохлушками. «Буде виступати — стратимо, — вирішив п’яний від відчуття своєї влади товариш Лерман. — І державі користь, і мені радість».

На його пропозицію прийти у його кабінет, щоб дати свідчення, Юстина (так звали красуню) глузливо розсміялася йому в обличчя.

— Ой, пане, — казала вона. — Хіба ж ми мо з високими панами? Ойно у вас жінка — краля гарна, з косою до пояса, дитинка мала… — вона перестала сміятися і подивилась на нього з викликом. — Тебе ж сюди вбивати нас прислали? От і роби своє діло! Як мо жити у домі, де дітей малих постріляли, як курчат? Пропустіть! Йдіть собі! Не гнівіть Бога!

Лавр і Ліка мовчали. Вони сиділи, щільно притулившись один до одного, і не зводили очей зі слідчого, котрий бігав по кімнаті. Вони ніби самі опинилися у Львові 1941 року — такий красномовний і переконливий був Борейко. Голос його тремтів, вібрував, щока смикалася у нервовому тіку, губи кривилися в гримасі презирства. Нарешті він зупинився і сів чи, швидше, впав у крісло, що стояло навпроти дивану. Втомленим, якимсь просівшим голосом продовжив:

— Чи міг проковтнути таку відмову Георгій? «Все одно моя буде!» — затявся. І розробив план: Гната, чоловіка її — в тюрму. У третю, що в Золочівському замку — вона найстрашніша. Напевне, у них в будинку щось українською, тобто їх гидкою мовою знайдеться, тож їй умову: як не даси те, що хочу, розстріляю твого патлатого як ворога народу, а даси — відпущу. Ні, відпускати він Гната, звичайно, не збирався — хотів якнайдовше використовувати його для впливу на горду хохлушку. Тільки плану його підлому завадила маленька несподіванка: на момент обшуку, яким Георгій Лерман, щоб уникнути непорозумінь, керував особисто, і під час якого дійсно були виявлені Біблія українською мовою і старий зошит, куди сама Юстина записувала свої вірші (природно, теж українською), Гната вдома не виявилося.

— Де твій патлатий? — кричав розгніваний борець за радянську владу. І раптом він побачив фотографію на стіні. Вона була прикрита вишитим рушником, тож Георгій подумав, що там захована якась дорога ікона. Він заглянув під рушник. Юстина опустила очі. Там була фотографія, з якої на Георгія дивилися сама Юстина, Гнат, а між ними, обнявши батьків за шиї, широко посміхався хлопчисько років десяти-дванадцяти.

— Син… — задумливо промовив Георгій. — Твій Гнат повіз ховати пацана! Йому що, вже дванадцять?

— Якщо не пам’ятаєте, — звернувся Борейко до слухачів, котрі буквально вклякли від жахливих подробиць, які так колоритно описував слідчий, — десь у цей час Сталін підписав наказ про те, що можна розстрілювати дітей з дванадцяти років. Втім, товариш комісар не став мудрувати — просто забрав з собою Юстину, вирішивши, що чоловік повернеться і, природно, захоче врятувати дружину. Прийде, нікуди не дінеться! Але йому так хотілося швидше заволодіти гордою українкою, що він у той же вечір наказав привести її в його кабінет на допит. Результат допиту ви бачили на фотографії, — зовсім тихо промовив Олександр Іванович, підсунувши до Лавра і Ліки знімок, де лежала понівечена жінка, а над нею, поставивши на неї ногу, стояв Георгій Ісаакович Лерман. — Мабуть, горда жінка не здавалася, і він почав її катувати. Цілком імовірно, крім того, що він просто хотів її фізично, він намагався дізнатися, куди її чоловік повіз хлопчика. Думаю, він сп’янів від влади над нею і крові. Проте вона йому, схоже, нічого не сказала.

— Так це… — покрилася холодним потом Анжеліка. — Це не може бути мама Антона.

— Ні. Це його бабуся.

— А дівоче прізвище Нінель Георгіївни — Лерман, так? — зробив очевидний висновок Лавр. — Ще коли я був у Нінель Георгіївни, я звернув увагу на фотографію, де вона, маленька, разом зі своїм батьком. Він був у формі НКВД.

— Але навіщо вона вбила свою внучку? І Антона…

— Справа у тому, що коли Гнат повернувся і дізнався, що трапилось, він убив Лермана. Його спіймали і розстріляли як ворога народу на очах у дівчинки, щоб вона знала, як розправилися з убивцею її батька. Вже не знаю, за якими генетичними законами, але склалося так, що Антон дуже схожий на свого діда: ті ж великі блакитні очі з опущеними зовнішніми куточками, від чого вони здаються сумними, те ж довге кучеряве біляве волосся. Вона впізнала його. Бідна старенька…

— Бідна?! — обуренню Ліки не було меж. — Бідна старенька? Вона вбила не тільки свою онучку і Антона, а ще й свого правнука — ненароджене безгрішне створіння. Його за що?

— Він був частиною тієї людини, яка вбила її батька. Вона не могла допустити, щоб ідею, яка була сенсом життя її батька і її власного життя, знехтували. А бідна тому, що все життя берегла у собі ненависть, носила її з собою всюди, думала про неї, плекала. А тут Майдан… Боротьба українців за незалежність… Тут вона й «посковзнулася» перший раз. А як тільки побачила Антона — «впала». Її ненависть проросла, заколосилась, розквітла і визріла кривавим плодом помсти. Я все зрозумів, коли побачив фотографії, які Антон розглядав перед смертю. Він теж здогадався, і теж не відразу. Стара запросила його до себе і запропонувала пом’янути внучку, а оскільки пити горілку, куди вона ввела отруту, Антон відмовився, запропонувала забрати пляшку з собою. Вона вірно розсудила, що рано чи пізно хлопцеві захочеться випити. Можливо, навіть розділити випивку з вами. Це теж гріло їй душу, ви ж теж були на Майдані, значить, теж вороги.

Олександр Іванович хвильку помовчав, а потім продовжив:

— Антон, до речі, намагався залишити мені підказку. Дивіться, на іншій фотографії маркером криво написано «спи…» Але я вже й сам здогадався… Мені з першого погляду ця спиця в екібані здалася дивною. Думав, що фарба, а тоді задався питанням, навіщо було фарбували її у такий противний брудно-коричневий колір, адже він абсолютно не підходив до інших кольорів екибани…

— Кров?

— Так. Ці спиця гріла ненависть старої, заспокоювала її. Вона так і не викинула її, як мала б зробити. Сентиментальна…

— Але ж коли вона могла вбити Аліну. І як?

— Нінель Георгіївна чула, як її невістка лається з онукою. Було пізно, в кімнаті було тихо, вона в’язала перед сном. Прочинила двері, щоб усе добре чути, а краще навіть бачити, що відбувається. І побачила. Алла Володимирівна штовхнула дівчину, та впала і вдарилася скронею об кут стола. Але у Нінель Георгіївни, на відміну від переляканої майбутньої мерші, холодний розум. Вона бачила, що онука жива — Аліна дихала. Тож стара вийшла до неї — ніби для того, щоб допомогти, а сама, як тільки Аліна спробувала підвестися, тицьнула спицею в ту ж забиту скроню. Сподівалася, що ранку взагалі не помітять — вважатимуть, що дівчина померла він удару об кут стола.

— Але ж вона не ходить! — наївна Анжеліка не могла повірити у таку підступність.

— Ще й як ходить! І мислить дуже чітко і жорстко. Вона хотіла створити ілюзію, що не може обходитися без крісла, щоб усі вважали її безпорадною. А по-друге, ми мали вважати, що якби вона убила онуку, то на колесах інвалідного крісла обов’язково залишилися б сліди крові, а їх немає.

Кімнату заповнили сутінки, але світло не вмикали. Замість цього Анжеліка принесла звідкись три великі свічки і запалила їх. Лавр наповнив коньяком келихи.

— Давайте згадаємо всіх, хто пролив кров у боротьбі за людську гідність, — Лавр устав, і всі зробили те саме. — Всі ці політичні морози, вітри й завірюхи, гарячі й холодні війни не тільки змінюють устрій і систему державного управління в країнах. Вони заморожують долю кожної людини. Ми ковзаємо по цій жахливій ожеледі зовнішніх, між країнами, і внутрішніх, людських відносин замість того, щоб розтопити цей штучно створений лід, твердо стати на ноги і сміливо рухатися до свого щастя. Не вбиваючи, не ображаючи і не принижуючи один одного. Я не знаю, як це зробити. Давайте подумаємо разом.

Оглавление

У ряду вбивць +1

Непередбачене народження Лаврентія Ботана

Якщо раптом друг у від’їзді, або Ліки від стресу

Сімейка Шмідт

Триєдиний союз

Борейко йде по сліду

Кохання й бізнес

Особиста трагедія Анжеліки Зозулі

Генетиці теж колись відпочити треба

Я вдячний вам довіку

Сюрпризи продовжуються

Ласкаво просимо у себе!

Як поєднати несумісне?

На Майдані

Мати?

Щоб жити у раю, треба пройти крізь пекло

Похмурий ранок

Перемир’я

Чи добре бути мером?

Hello, America!

Потрібен психіатр? — Прошу!

Вбивця vs Борейко

Перевтілення

Одна біда не ходить

Повернення

У вас є мотив!

«Часи не обирають — у них живуть і помирають» (А. Кушнер) Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg