«Моя кузина Рейчел»

Моя кузина Рейчел (fb2) - Моя кузина Рейчел [My Cousin Rachel - uk] (пер. Максим Ларченко) 1249K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Дафна дю Морье

Дафна дю Мор’є Моя кузина Рейчел

1

У давнину на перехресті чотирьох доріг вішали злочинців. Утім, то було колись. У наші дні, якщо злочинець мусить відбути покарання, за вироком справедливого суду присяжних його відряджають до Бодміна. Звісно, якщо суд визнає його винним і якщо власна совість не вб’є його раніше. Так набагато краще. Немов хірургічна операція. Тіло належним чином ховають, хоч і в безіменній могилі. Коли я був малий, усе було зовсім інакше. Пам’ятаю, як ще зеленим хлоп’ям бачив чоловіка, підвішеного на ланцюгах, там, де перетинаються чотири дороги. Його обличчя та тіло були вкриті дьогтем, щоб не розкладалися. Перш ніж чоловіка зняли, він провисів там п’ять тижнів, а я побачив його на четвертому.

Він гойдався на своїй шибениці між небом та землею, чи, як сказав мені кузен Емброуз, поміж раєм та пеклом. Раю він би так ніколи й не дістався, та й пекло, те, яким він його знав, утратив. Емброуз тицьнув у тіло палицею. Як зараз бачу: ось воно колишеться на вітрі, неначе флюгер на іржавому стрижні, нещасне опудало, що колись було чоловіком. Дощ згноїв його штани, а може, й плоть, і вовняні стрічки м’яким папером звисали з його розпухлих кінцівок.

Стояла зима, і якийсь жартівник, проходячи повз, запхав у пошарпану сорочку гілку гостролиста на честь свят. Якимось чином, у семирічному віці, це здалося мені неприпустимо образливим, та я змовчав. Мабуть, Емброуз узяв мене з собою не просто так, імовірно, щоб перевірити мою мужність, подивитися, втечу я чи засміюсь, а чи заплачу. Будучи моїм опікуном, батьком, братом, радником, і, фактично, всім на світі, він постійно мене перевіряв. Пам’ятаю, ми обійшли шибеницю, і Емброуз усе тицяв та штурхав тіло своєю палицею, а потім зупинився, закурив люльку і поклав руку мені на плече.

— Ось і маєш, Філіпе, — заговорив він, — усіх нас це очікує. Когось на полі битви, когось у ліжку, а когось — як велітиме доля. Від цього не втечеш. Краще вивчити цей урок змалечку. А ось так помирають негідники. Це для нас із тобою урок, що жити слід стримано.

Ми стояли один біля одного, дивилися, як колишеться тіло, ніби прийшли прогулятися на бодмінський ярмарок, а труп насправді був старою Саллі, влучивши в яку можна отримати кокос.

— Бачиш, до чого може призвести пристрасть, — сказав Емброуз. — Це Том Дженкін, простий та чесний чоловік, от тільки випити любив. Дружина була в нього сварлива, та це не привід її вбивати. Якби ми вбивали жінок за їхні язики, усі чоловіки були б убивцями.

Краще б він не називав імені. До цього тіло лишалося чимось неживим, несправжнім. Воно привиджувалося б мені у снах, бездиханне й страхітливе, я це одразу ж зрозумів, із першої миті, як поглянув на шибеницю. А тепер воно пов’язане з реальним чоловіком із водянистими очима, який продавав омарів на міському причалі. Зазвичай у літні місяці він стояв біля сходів, із кошиком за спиною, і розважав дітвору, влаштовуючи вздовж берега химерні крабові перегони. Ще зовсім недавно я бачив його живим.

— Ну, — мовив Емброуз, спостерігаючи за моїм обличчям, — то що ти про нього думаєш?

Я стенув плечима і вдарив ногою підніжжя шибениці. Емброуз не мав знати, як я переймаюся, як мені недобре на серці, як страшно. Він став би мене зневажати. У свої двадцять сім Емброуз був для мене Господом Богом усього Всесвіту і, без сумніву, Господом Богом мого власного вузенького світу, тож головною метою мого життя було бути схожим на нього.

— Коли я бачив Тома востаннє, він був куди веселіший, — відповів я. — Тепер він такий несвіжий, що навряд чи згодиться навіть на наживку для власних омарів.

Емброуз розреготався і смикнув мене за вуха.

— Оце мій хлопець, — сказав він. — Говорить, мов справжній філософ.

А потім додав, із раптовим спалахом розуміння: якщо нудить, сходи туди, за огорожу, та пам’ятай — я цього не бачив.

Він повернувся спиною до шибениці та чотирьох доріг і широким кроком почав спускатися до нової алеї, яку саме наказав прорубати через ліс і яка мала слугувати додатковим під’їздом до будинку. Я зрадів, побачивши, що він пішов, адже до огорожі добігти не встиг. Опісля мені стало краще, хоча зуби ще цокотіли, та й усе тіло добряче трусило. Том Дженкін знову втратив свою справжність, перетворившись на неживу річ, на зразок старого лантуха. Він навіть послужив мішенню для каменя, який я жбурнув. Сповнений відваги, я дивився, чи не заворушиться тіло. Та нічого не сталося. Камінь із глухим звуком влучив у промоклий одяг і відлетів геть. Присоромлений власним учинком, я поквапом рушив до нової алеї, навздогін Емброузові.

Що ж, минуло вже цілих вісімнадцять років, і, здається, я жодного разу про це не згадував. До останніх днів. Дивно, як у хвилини найбільшої скрути розум рветься назад у дитинство. Чомусь мені постійно думається про нещасного Тома, про те, як він висів там у ланцюгах. Я так ніколи й не дізнався його історії, і мало хто нині її пригадає. Він убив свою дружину, так сказав Емброуз. Ось і все. Вона була сварлива, та це не привід для вбивства. Найімовірніше, він дуже любив випити і вбив її, налигавшись. Але як? І якою зброєю? Ножем чи голіруч? Може, Том, хитаючись, повертався з трактиру на причалі тієї зимової ночі і весь палав від любові та жаги. І високі хвилі розбивалися об сходинки, і місяць був саме вповні, відбиваючись у воді. Хтозна, що за еротичні бажання сповнили його розбурхану уяву, яка несподівана примха?

Він міг навпомацки дістатися свого будинку за церквою, блідий вогкоокий чолов’яга, що смердів омарами, а дружина могла кинутися на нього, бо приніс до будинку свої смердючі чоботи; його мрії враз розсипались, от він і вбив її. Його історія могла звучати й так. Якщо після смерті є ще щось, як нас навчають вірити, то я мушу знайти старого нещасного Тома й розпитати. Ми мріятимемо у чистилищі разом. Він був уже немолодий, десь під шістдесят, а то й більше, мені ж двадцять п’ять. Наші мрії дуже відрізнялися б. Тому повертайся у свій морок, Томе, і лиши мені хоч краплю спокою. Тієї шибениці давно вже немає, і тебе разом із нею. Я кинув у тебе камінь, не відаючи, що роблю. Вибач мені.

Бо на життєвому шляху людині випадає багато чого зазнати, перетерпіти і все-таки жити. Та як саме жити, ось у чому річ. Працюй день у день, і все піде як слід. Я стану мировим суддею, як Емброуз колись, і так само, як він, одного дня увійду до парламенту. Мене шануватимуть так само, як до цього шанували всю мою сім’ю. Давай раду землі, піклуйся про своїх людей. Ніхто ніколи не здогадається про те, який багаж провини я ношу на своїх плечах, як і про те, що кожного дня, під тиском давніх сумнівів, я ставлю собі запитання, на яке не можу відповісти. Чи була Рейчел винною? Може, й про це я дізнаюся там, у чистилищі.

Як м’яко та ніжно звучить її ім’я, коли я його шепочу. Затримується на кінчику язика, підступно й неквапливо, майже як отрута. Переходить із язика на спраглі губи, а з губ назад до серця. А серце ж контролює тіло, так само, як і розум. Чи стану я коли-небудь вільний? Може, в сорок, чи в п’ятдесят років? Чи певна частка мозку лишатиметься слабкою й хворобливою? Крихітна клітина в кровообігу не витримає перегонів зі своїми побратимами на шляху до серця? Може, коли все буде вимовлене й зроблене, я вже не захочу цієї волі. Зараз важко сказати.

Мені й далі треба дбати про будинок, як цього хотів би Емброуз. Я можу заново облицювати стіни там, де їх пошкодила волога, й загалом старанно тримати все в порядку. І надалі саджати дерева та кущі, вкривати ними голі пагорби, які зі свистом обвіває вітер зі сходу. Лишити по собі хоч дещицю прекрасного, хоч щось. Та самотній чоловік — це чоловік неприродний, і згодом настає розгубленість. За розгубленістю йдуть фантазії. А за фантазіями — божевілля. Отже, я знову повертаюся до Тома Дженкіна, що висить у своїх ланцюгах. Мабуть, він теж страждав.

Того дня, вісімнадцять років тому, Емброуз широким кроком спускався алеєю, а я поспішав слідом. Він цілком міг бути в такій самій куртці, як я зараз. Стара зелена мисливська куртка зі шкіряними латками на ліктях. Я став такий схожий на нього, неначе привид. Мої очі — це його очі, мої риси — його риси. Тим чоловіком, що свистом підкликав своїх собак і спиною повернувся до чотирьох доріг та шибениці, міг бути я. Зрештою, саме цього я завжди й прагнув. Бути схожим на нього. Мати його зріст, його плечі, його манеру сутулитися, навіть його довгі руки, його незграбні долоні, його несподівану усмішку, його сором’язливість під час першої зустрічі з незнайомцем, його нелюбов до метушні, до формальностей. Його невимушене ставлення до тих, хто на нього працював, хто його любив, — люди явно перебільшують, коли кажуть, що мені це також притаманне. І ту силу, яка виявилась ілюзією, нас поглинула одна й та сама напасть. Нещодавно мені спало на думку, а що, як у мить смерті, коли сумніви та страх усе ще тьмарили й катували його свідомість, змушуючи почуватися покинутим і самотнім у тім проклятім особняку, куди я не міг дістатися, що, як його душа полишила тіло та повернулася сюди, додому, до мене, оволодівши мною, щоб він знову міг жити, повторюючи власні помилки, знову страждаючи від тієї ж напасті і двічі від неї загинувши? Може, все так і було. Я лише знаю, що моя з ним схожість, якою я так пишався, призвела до мого падіння. Через неї й настала поразка. Якби я був інакший, рухливий та швидкий, дотепний та вправний, минулий рік був би лише дванадцятьма місяцями, які прийшли й відійшли. Я б готувався до жвавого, сповненого радощів життя. До весілля, мабуть, і до молодої сім’ї.

Та все це не про мене, як і не про Емброуза. Ми були мрійниками, обидва — непрактичні, відлюдні, сповнені величних теорій, які так і не вдалося перевірити, та, як і всі мрійники, сліпі до світу, що вирував навколо. Ворожі до собі подібних, ми жадали прихильності, та через сором’язливість тримали ці поривання приспаними, чекаючи, доки в серці не спалахне вогонь. Коли це сталося, небеса розверзлись і ми відчули, обоє, що в наших руках усі багатства всесвіту, і ми готові їх віддати. І ми обоє вижили б, якби були інакші. Рейчел усе одно б сюди приїхала. Провела б нічку-дві та й поїхала б собі далі. Ми обговорили б деякі справи, дійшли б кількох домовленостей, офіційно вислухали б заповіт, за столом, у присутності адвокатів, і я — вмить оцінивши ситуацію — виділив би їй щорічну допомогу до кінця життя, цим же й спекавшись її.

Вийшло інакше, бо я був схожий на Емброуза. Вийшло інакше, бо я почувався, як Емброуз. Коли я піднявся до її кімнати того першого вечора, по приїзді, коли постукав і став на порозі, схиливши голову під низьким одвірком, а вона підвелася зі стільця біля вікна й поглянула на мене, вже тоді я мав зрозуміти з її глибокого пильного погляду, що бачила вона не мене, а Емброуза. Не Філіпа, а фантом. Краще б вона тоді поїхала. Спакувала речі й поїхала. Повернулася б туди, де їй і місце, назад до того тінистого особняка, затхлого від спогадів, до геометричного саду з терасами та фонтану, що накрапав у дворику.

Повернулася б на свою власну землю, обпалену влітку, у спекотнім серпанку, і сувору взимку, під холодним лискучим небом. Інстинкти мали б підказати їй, що залишившись, вона зруйнує не тільки фантом, якого зустріла, але й саму себе.

Цікаво, може, вона, коли побачила мене там, боязкого та недоладного, сердитого та обуреного самою її присутністю, та водночас схвильованого від усвідомлення того, що я хазяїн, господар, і неймовірно розлюченого незграбністю та дебелістю власних рук і ніг, витягнутих, кощавих, мов у необ’їждженого лошати, — цікаво, може, вона подумала на мить: «Певно, Емброуз був у юності таким самим. Ще до мене. Ще до нашого знайомства» — і з цієї причини лишилася?

Може, з цієї ж причини, коли ми тоді з Рейнальді, італійцем, також уперше поспіхом переговорили, він зустрів мене тим самим глибоким пильним поглядом, сховавши його вже за мить, і, граючись пером над письмовим столом, трохи поміркував та сказав мені: «Ви щойно прибули? Що ж, тоді ваша кузина Рейчел, певно, ще вас не бачила». Інстинкти попередили і його. Проте надто пізно.

У житті немає шляху назад. Нічого не повернеш. Жодних других шансів. Я не можу відкликати промовлене слово чи завершену справу, сидячи тут, живий і у власному будинку, так само, як нещасний Том Дженкін, гойдаючись у своїх ланцюгах.

Мій хрещений батько Нік Кендал у своїй грубуватій відвертій манері сказав мені за день до двадцятип’ятиліття — всього лише кілька місяців тому, а скільки всього, Боже правий, сталося за цей час: «Бувають жінки, Філіпе, і дуже часто гарні жінки, які, самі того не відаючи, приносять лихо. Все, до чого вони торкаються, якимось чином обертається на трагедію. Не знаю, нащо воно тобі, та я відчував, що мушу це сказати». Після чого він засвідчив мій підпис на документі, який я перед ним поклав.

Ні, немає шляху назад. Хлопця, який стояв під її вікном у переддень свого дня народження, хлопця, який стояв на порозі її кімнати того вечора, коли вона приїхала, його нема, як і дитини, що кинула камінь у небіжчика на шибениці задля фальшивої хоробрості. Томе Дженкіне, обшарпаний представнику роду людського, невпізнанний та неоплаканий тоді, багато років тому, чи дивився ти з жалістю мені услід, доки я біг униз до лісу, в майбутнє?

І якби я обернувся до тебе через плече, я б не побачив, як ти хитаєшся у своїх ланцюгах, я б побачив там свою власну тінь.

2

Того останнього вечора, перед тим, як Емброуз вирушив у свою останню подорож, ми сиділи й розмовляли, і я не мав жодного поганого передчуття. Жодного передвістя того, що ми більше ніколи не побачимося. Минала вже третя осінь поспіль, як лікарі радили йому зимувати за кордоном, і я встиг звикнути до його відсутності й необхідності опікуватися маєтком. Коли він уперше від’їхав узимку, я ще навчався в Оксфорді, тож його відсутність мало на мене вплинула, але вже наступної зими я повернувся і весь час проводив удома, як йому того й хотілося. Я не сумував за зграйним оксфордським життям, ба більше, я був радий лишити його в минулому.

Мені ніколи не хотілося бути де-небудь, окрім як удома. За винятком шкільних днів у Гарроу та подальшого навчання в Оксфорді, я ніколи не жив за межами цього будинку, куди потрапив у віці вісімнадцяти місяців після смерті моїх молодих батьків. Емброуз, у своїй дивакуватій великодушній манері, пройнявся співчуттям до свого маленького осиротілого кузена й виховав мене. Так само він учинив би із цуценям, чи кошеням, чи з будь-якою іншою слабкою і самотньою істотою, позбавленою захисту.

Наше життя з перших днів було не зовсім звичне. Коли мені виповнилося три роки, він наказав няньці пакувати речі за те, що ляснула мене по дупі щіткою для волосся. Самого інциденту я не пам’ятаю, він розповів мені про нього пізніше.

— Я так розлютився, — казав він, — коли побачив, як та жінка лупцює тебе малесенького своїми великими і грубими руками за якийсь невинний жарт, зрозуміти який їй завадила власна неосвіченість. Після цього випадку тільки я мав право тебе карати.

І я жодного разу про це не пошкодував. Важко уявити людину справедливішу, об’єктивнішу, яка б ставилась із таким розумінням та приязню. Він навчив мене абетки в найпростіший спосіб з усіх можливих, використовуючи перші літери в кожному з лайливих слів — украй непросто було знайти всі двадцять шість, та якось-таки він із цим упорався — але попередив, що ці слова не слід промовляти в товаристві.

Попри свою повсякчасну приязнь, він соромився жінок і ставився до них із підозрою, постійно повторюючи, що від них слід чекати лиха в домі. Тож за прислугу він наймав самих лише чоловіків, і плем’я їхнє очолював старий Сікомб, який управляв дядьковим маєтком.

Ексцентричний і дещо неординарний — західні землі завжди славилися своїми диваками — Емброуз, попри своєрідні погляди на жінок і на виховання маленьких хлопчиків, чудилом не був. Сусіди любили й поважали його, а орендарі — ті взагалі обожнювали. Узимку він полював, доки його не вхопив ревматизм, улітку рибалив на маленькому вітрильному судні, яке тримав на якорі в гирлі; він ходив на звані обіди та розважався, коли заманеться, по неділях двічі відвідував церкву, хоч і кривився, зиркаючи на мене з іншого боку нашої сімейної лавки, якщо проповідь затягувалась; а ще докладав усіх зусиль, аби прищепити мені свою пристрасть до розведення рідкісних чагарників.

— Це форма творіння, — часто повторював він, — як і все інше. Хтось береться продовжувати рід, а мені до душі вирощувати щось із землі. Сил вкладати треба менше, а результат набагато приємніший.

Це обурювало мого хрещеного батька Ніка Кендала, вікарія Г’юберта Пескоу, та й інших його друзів, які спонукали осягнути домашнє щастя та плекати сім’ю, а не рододендрони.

— Я виплекав одне дитинча, — відповідав він, сіпаючи мене за вуха, — це забрало в мене двадцять років життя чи додало, ще з якого боку глянути. Філіп — готовий спадкоємець, чого ж іще бажати, тож, як не крутіть, а я свій обов’язок виконав. Коли прийде час, хлопець займе моє місце. А тепер зручніше відкиньтесь у своїх кріслах, джентльмени. Оскільки в цьому домі немає жодної жінки, можемо закинути ноги на стіл та плювати на килим.

Звичайно ж, нічого такого ми не робили. Емброуз був людиною вкрай витонченою, але із захопленням виголошував подібні зауваження в присутності нового вікарія, підкаблучника, нещасного чоловічка з цілим виводком доньок, а по обіді, в неділю, в їдальні подавали портвейн, і Емброуз підморгував мені зі свого краю столу.

Як зараз бачу його: недбало розкинувся у своєму кріслі — я перейняв цю його звичку, — трясеться, пирхаючи сміхом, доки вікарій марно намагається висловити свої боязкі заперечення, а тоді, переймаючись, аби, не дай Бог, не образити, інтуїтивно переводить тему розмови на простішу, щоб вікарієві було що сказати, і зі шкури пнеться, лише б чолов’яга почувався як удома.

Я більше почав цінувати його характер, коли пішов до Гарроу. Канікули минали так швидко, я порівнював манери брата та його оточення і хлопчаків, які були моїми однокласниками, та вчителів, нудних, холодних, яким, здавалося мені, бракувало всього людяного.

— Не зважай, — часто повторював він, плескаючи мене по плечу, доки я, блідий, ледь стримуючи сльози, сідав у карету до Лондона. — Це всього лише підготовка, на зразок об’їжджання лошати; доведеться потерпіти. Ти й помітити не встигнеш, як швидко минуть шкільні дні, тоді я заберу тебе додому і підготую сам.

— Підготуєш? До чого? — запитав я.

— Ти мій спадкоємець, чи не так? А це справжнісінька професія.

І ми з Веллінґтоном рушали, щоб піймати мені в Бодміні екіпаж до Лондона, я обертався, щоб востаннє глянути на Емброуза, як він стоїть, обпершись на свого ціпка, за ним — собаки, його очі з розумінням примружені, його густе кучеряве волосся вже оповите сивиною; і коли він свистів до собак і повертався в будинок, у мене до горла підступав клубок, і я відчував, як колеса карети неминуче відвозять мене геть, по тріскучій гравійній доріжці вздовж парку й крізь білі ворота, повз сторожку, до школи й розлуки.

Однак він не врахував свого здоров’я, тож коли я закінчив школу й університет, настав його час від’їздити.

— Вони торочать, що якщо я проведу ще одну зиму під нескінченними дощами, свої дні я закінчу прикутий до крісла на колесах, — казав він мені. — Мушу поїхати й погрітися трохи на сонці. На берегах Іспанії чи Єгипту, де-небудь на Середземному морі, де сухо й тепло. Їхати мені не хочеться, та, з іншого боку, дідька лисого я закінчу життя у візку. Є в цьому плані одна перевага. Я привезу рослини, яких ніхто ще тут не бачив. Подивимося, чи вподобають вони корнуольську землю.

Настала й минула перша зима, за нею друга. Йому сподобалося подорожувати, і не думаю, що він там сумував. Він повертався й привозив із собою без ліку дерев, кущів, квітів, рослин усіх форм і кольорів. Його пристрастю стали камелії. Їх ми почали саджати на окремій плантації, і не знаю, чи то його талант садівника, чи якісь чари, але квіти забуяли одразу ж і ми жодної не втратили.

Минали місяці, прийшла третя зима. Цього разу він обрав Італію. Йому хотілося побачити сади Флоренції та Рима. Ці міста особливим теплом узимку не вирізнялися, та його це мало хвилювало. Хтось його запевнив, ніби повітря там прохолодне, сухе і жодних тобі дощів. Того вечора ми розмовляли допізна. Він не любив лягати рано, тож не раз ми з ним засиджувались у бібліотеці до першої-другої години ночі, іноді мовчки, іноді розмовляючи, простягнувши до каміна свої довгі ноги, а поруч лежали скрутившись собаки. Я вже казав раніше, що не мав жодного поганого передчуття, та зараз, коли повертаюсь подумки в той вечір, мені здається, ніби він щось відчував. Він усе дивився на мене якось спантеличено, задумливо, потім переводив погляд на обшиті панелями стіни кімнати, на знайомі картини, на багаття в каміні, а з багаття на сплячих собак.

— Добре було б, щоб ти поїхав зі мною, — видав він раптом.

— Я можу швидко зібрати речі, — відповів я.

Він похитав головою й усміхнувся.

— Ні, — промовив, — я пожартував. Не можна обом так надовго покидати маєток. Це, розумієш, відповідальність — бути землевласником, хоч ніхто, крім мене, так не вважає.

— Я міг би поїхати з тобою до Рима, — мовив я, захопившись ідеєю. — І, якщо погода сприятиме, уже на Різдво я зможу повернутися.

— Ні, — повільно відповів він, — це була лише миттєва примха. Забудь.

— Ти ж добре почуваєшся, хіба ні? — сказав я. — Нічого не болить?

— Борони Боже, звісно ж, не болить, — розсміявся він, — за кого ти мене маєш, за каліку якогось, чи що? Ревматизм уже кілька місяців про себе не нагадує. Річ у тому, Філіпе, хлопчику мій, що я надто вже піклуюся про свій дім. Коли будеш мого віку, може, й ти так почуватимешся.

Він підвівся зі свого крісла й підійшов до вікна. Відсунув масивні штори та якийсь час постояв, дивлячись на галявину. Був тихий, спокійний вечір. Галки повернулись у свої гнізда, і навіть сови затихли на якийсь час.

— Добре, що ми позбулися тих доріжок і посадили дерен ближче до будинку, — сказав він. — Якби ще траву висадити он там, до самого кінця, біля вигулу для поні. Ти маєш якось вирубати підлісок, відкриється вид на море.

— Тобто? — спитав я. — Я маю? А ти чому цього не зробиш?

Він відповів не одразу.

— Однаково, — вимовив нарешті, — однаково. Та все ж, запам’ятай.

Мій старий ретривер Дон підвів голову та поглянув на Емброуза. Він уже бачив перев’язані коробки в холі й відчував від’їзд. Він звівся на лапи, підійшов і став поруч із Емброузом, опустивши хвоста. Я тихо покликав його, та він не підійшов. Я вибив попіл зі своєї люльки у вогнище. Годинник на дзвіниці пробив годину. З кімнати для прислуги доносилося буркотіння Сікомба, він давав прочуханки комірникові.

— Емброузе, — сказав я, — Емброузе, дозволь поїхати з тобою.

— Не будь дурнем, Філіпе, йди спати, — відповів він.

От і все. Ми більше не говорили на цю тему. Наступного ранку за сніданком він дав мені кілька останніх указівок щодо весняних насаджень та деяких інших робіт, які я мав би закінчити до його повернення. Йому раптом закортіло зробити маленький ставок у парку, де була багниста земля, там, де починався східний під’їзд, а це означало, що взимку слід вирубати чагарники та зробити насип, якщо погода сприятиме. Час розлуки настав непомітно. Оскільки Емброуз від’їздив рано, ми поснідали ще до сьомої. Він мав провести ніч у Плімуті й відплисти із вранішнім припливом. Торговельним судном дістатися Марселя, а звідти вже рушити до Італії без поспіху: Емброузові подобалася тривала мандрівка морем. Ранок був вогкий і дощовий. Веллінґтон підігнав карету до входу, і вже незабаром у неї склали багаж. Коні ледь стримувалися, все хотіли рушати. Емброуз повернувся та поклав мені на плече свою руку.

— Подбай про все як слід, — сказав він, — не підведи мене.

— Це удар нижче пояса, — відповів я. — Я жодного разу тебе не підводив.

— Ти ще такий молодий, — мовив він. — Я надто багато всього на тебе повісив. У будь-якому разі, все це — твоє, ти ж знаєш.

Гадаю, якби я наполіг, то Емброуз дозволив би поїхати з ним. Та я не сказав ані слова. Ми з Сікомбом допомогли йому сісти в карету, з усіма тростинами й пледами, і він усміхнувся нам із відчиненого вікна.

— Що ж, Веллінґтоне, — сказав він, — рушаймо.

І тієї ж миті, як вони рушили вниз по алеї, почало дощити.

Тижні минали так само, як і дві зими до цього. Мені, як завжди, не вистачало Емброуза, та я мав чим зайняти думки. Коли хотілося товариства, я відвідував хрещеного батька, Ніка Кендала, єдина донька котрого, Луїза, була на кілька років молодша за мене, ми з нею гралися разом із самого дитинства. Вона була дівчина міцна, не з примхливих, хоч і напрочуд вродлива. Часом Емброуз жартував, мовляв, колись вона вийде за мене, та, якщо чесно, я ніколи так про неї не думав.

Перший лист від нього надійшов у середині листопада, з тим же судном, яке висадило його в Марселі. Подорож тривала без пригод, погода гарна, хоч у Біскайській затоці трохи хитало. Емброуз почувався добре і настрій мав чудовий, усе очікував на мандрівку Італією. Він відмовився від диліжанса, щоб не їхати аж до Ліона, і найняв коней та екіпаж, плануючи помандрувати вздовж узбережжя до Італії, а там повернути на Флоренцію. Веллінґтон, зачувши таку новину, похитав головою й передрік якесь лихо. Він був абсолютно певен, що із французів — нікудишні погоничі, а всі італійці нечисті на руку. Однак Емброуз якось там вижив, і його наступний лист надійшов уже із Флоренції. Всі листи я зберіг, кілька з них лежать переді мною й зараз. Скільки разів перечитував я їх у ті місяці; згортав, потім розгортав і читав знову, так ніби мої руки могли вичавити з цих сторінок щось більше, ніж написані на них слова.

І саме в кінці одного з перших листів із Флоренції, де він, звісно ж, провів Різдво, Емброуз уперше згадав кузину Рейчел.

«Я познайомився з однією нашою родичкою, — писав він. — Ти маєш пам’ятати, я розповідав про Корінів, у них був маєток на Теймарі, вони його продали, тепер там інші власники. Корін одружився з дівчиною з роду Ешлі два покоління тому, можеш глянути, це вказано у родинному дереві. Спадкоємицю тієї гілки після народження перевезли до Італії бідний батько та мати італійка, й дуже молодою видали заміж за місцевого аристократа на ймення Санґаллетті. Кажуть, він розпрощався з життям на дуелі, будучи напідпитку, залишивши дружині гори боргів та велику порожню віллу. Дітей у них не було. Графиня Санґаллетті, або ж моя кузина Рейчел, як вона наполягає, щоб я її називав, — чутлива жінка, прекрасна компаньйонка. Вона сама взялася показати мені сади у Флоренції, а пізніше й у Римі, оскільки буде там тоді ж, коли і я».

Я радів, що в Емброуза з’явився друг, хтось, хто поділяв його пристрасть до садівництва. Нічого не знаючи про флорентійське чи римське товариство, я боявся, що англійських знайомих у Емброуза буде небагато, а тут принаймні з’явилася людина, сім’я якої походила з Корнуолу — їхня ще одна спільна риса.

Наступний лист майже повністю складався зі списку садів, які в цю пору року хоч мали й не найкращий вигляд, все ж, здавалося, сильно вразили Емброуза. Як і наша родичка.

«Я починаю з неабиякою прихильністю ставитися до нашої кузини Рейчел, — писав Емброуз на початку весни, — і серце болить, як подумаю, що їй довелося витерпіти через того Санґаллетті. Ці італійці — підступні мерзотники, не інакше. І на вигляд, і за характером вона така ж англійка, як я чи ти, і таке враження, ніби вона щойно з Теймара. Скільки б я не розповідав про дім, їй усе мало. Вона надзвичайно розумна і, слава Господу, знає, коли слід помовчати. Жодних безкінечних теревенів, що так властиво жінкам. Вона знайшла мені чудове житло у Ф’єзоле, недалеко від своєї вілли, і щойно стане тепліше, я проводитиму чимало часу в неї, сидітиму на терасі або ж тинятимусь у садах, які, здається, знамениті своїм дизайном та скульптурами, в яких я мало що тямлю.

Не знаю, чим вона живе, та, гадаю, їй довелося продати більшість цінного майна з вілли, щоб виплатити борги чоловіка».

Я запитав у хрещеного батька, Ніка Кендала, чи пам’ятає він Корінів. Він пам’ятав, але думки про них був не найкращої.

— Коли я був малим, вони все прохвиськали, — розповідав він. — Програли всі гроші та маєтки, а тепер ще й будинок, той, на березі Теймара, перетворився на розвалений сарай. Років сорок як стоїть порожній. Якщо не помиляюся, батьком цієї жінки був Александер Корін — він начебто переїхав на континент. Другий син другого сина. Не знаю, що з ним потім сталося. Емброуз не писав, скільки цій графині років?

— Ні, — відповів я. — Він лише повідомив, що вона вийшла заміж у дуже юному віці, та не вказував, як давно. Гадаю, вона середнього віку.

— Вона, мабуть, неймовірно приваблива, якщо вже містер Ешлі звернув на неї увагу, — зауважила Луїза. — Я вперше чую, щоб він захоплювався жінкою.

— У цьому, гадаю, й секрет, — відповів я. — Певно, вона некрасива та скромна, тож він не відчуває необхідності обсипати її компліментами. Пречудово.

Прийшло ще кілька плутаних листів, без якихось особливих новин. То він щойно повернувся з обіду від кузини Рейчел, то саме вирушав до неї на обід. За його словами, у Флоренції серед її друзів було лише кілька душ, які при нагоді могли б дати чесну безкорисливу пораду. Емброуза тішило, як він сам писав, стати одним із них. Вона ж була неймовірно вдячна. Попри широке коло інтересів, Рейчел здавалася, на диво, самотньою. У неї не було нічого спільного із Санґаллетті, і вона не приховувала того, що їй усе життя не вистачало англійських друзів. «Відчуваю, що здобув ще щось, — писав він, — окрім сотень нових рослин, які привезу з собою додому».

Минув якийсь час. Він нічого не писав про дату свого повернення, та зазвичай приїздив додому під кінець квітня. Зима, здавалося, затримувалась, і морози, такі нечасті гості на західних землях, стояли навдивовижу суворі. Зачепило кілька молодих камелій, і я сподівався, що Емброуз не повернеться надто рано й не відчує на собі цих злив та холодних вітрів.

Незабаром після Великодня від нього надійшов лист. «Любий хлопчику, — писав він, — тебе дивує моя мовчанка. Правда в тому, що я ніколи не подумав би, що коли-небудь писатиму тобі такого листа. Воля Божа — річ непередбачувана. Ти завжди був настільки близький мені, що, мабуть, трохи вже відчув те сум’яття, яке не покидає мене останні кілька тижнів. Сум’яття — не зовсім підхоже слово. Краще сказати, ніяковість, яка зрештою перетворилася на впевненість. Рішення я ухвалював без поспіху. Як тобі відомо, я надто відданий власним звичкам, щоб через миттєву примху змінювати весь свій життєвий уклад. Та я знав ще кілька тижнів тому, що інакше просто й бути не може. Я знайшов дещо, чого ніколи раніше не знаходив, ба навіть гадки не мав, що воно існує. Навіть зараз мені важко повірити в те, що сталося. Не раз мої думки линули до тебе, та чомусь не вистачало ні спокою, ні відваги, щоб написати. До сьогодні. Ти маєш знати, що два тижні тому ми з твоєю кузиною Рейчел одружилися. Зараз проводимо свій медовий місяць у Неаполі, та невдовзі маємо намір повернутися до Флоренції. А що буде далі, важко сказати. Ми ще нічого не планували, і єдине, чого нам зараз хочеться, це жити сьогоднішнім днем.

Сподіваюся, Філіпе, незабаром ви познайомитесь. Я міг би надто детально описати її зовнішність і її доброту, її непідробну чуйність. Та в усьому цьому ти пересвідчишся сам. Чому вона обрала мене, сварливого цинічного жінконенависника, з-поміж усіх інших, чи взагалі є ще хтось на мене схожий, я не знаю. Вона дражнить мене цим, і я визнаю свою поразку. Поразка від такої людини, як вона, — це, в певному сенсі, перемога. І я цілком міг би назвати себе переможцем, а не переможеним, якби це не звучало так до біса зарозуміло.

Повідом усім новину, передавай привітання, і від неї також, та пам’ятай, любий мій хлопчику, мій парубійку, що цей шлюб, такий пізній у моєму житті, анітрохи не послабить моїх до тебе почуттів. Ба більше, посилить їх, і тепер, коли я вважаю себе найщасливішим із чоловіків, я приділятиму тобі ще більше уваги, ніж раніше, а вона мені в цьому допомагатиме. Напиши якнайшвидше, і як зможеш, то додай кілька вітальних слів для своєї кузини Рейчел.

Завжди твій Емброуз».

Лист надійшов десь о пів на шосту, я саме закінчив обідати. На щастя, я був сам. Сікомб заніс сумку з поштою, і лишив біля мене. Я сховав листа до кишені та рушив полем униз до моря. Небіж Сікомба, в якого на березі стояв будиночок, привітався зі мною. На кам’яній стіні він розвісив сіті, які підсихали під останнім промінням сонця. Я ледве відповів і, певно, здався йому грубим. Я пробрався скелями до вузького рифу, що впирався в маленьку бухту, де зазвичай плавав улітку. Емброуз кидав якір метрів за сорок п’ять, і я плив до його човна. Діставши листа з кишені, ще раз його прочитав. Якби лишень я відчув нотку симпатії, радості, хоч дрібку тепла до тих двох, які ділили спільне щастя в Неаполі, моя совість була б чиста. Присоромлений, гніваючись на власний егоїзм, я марно шукав у своєму серці теплих почуттів. Сидів там, занімілий від горя, й не відводив очей від гладенького спокійного моря. Мені щойно виповнилося двадцять три, і хоч я почувався таким же розгубленим і самотнім, як багато років тому, на лавці в четвертому класі в Гарроу, не маючи нічого й нікого, жодного друга, — чого мені точно не бракувало, то це нового світу невідомих відчуттів.

3

Гадаю, найбільше мені було соромно бачити, з яким захватом сприйняли новину його друзі, їхню непідробну насолоду та істинну турботу про його добробут. На мене, як такого собі посланця, посипалися привітання, і весь цей час я мусив посміхатися, кивати головою й робити вигляд, ніби я давно вже знав, що саме так усе й станеться. Я почувався дволиким зрадником. Емброуз так привчив мене ненавидіти фальш у людині чи у звірі, що спроби бути кимось іншим, окрім себе самого, приносили мені лише страждання.

«Краще й бути не могло». Як часто чув я ці слова і мусив їх повторювати. Я почав уникати сусідів і лишався вдома, блукаючи самотою садами, тільки б не бачити їхніх енергійних облич та не чути дотепних фраз. Але коли доводилось об’їздити землі чи заскочити в місто, ховатися було нікуди. Щойно власники маєтку або ж просто собі знайомі мигцем помічали мене десь здалеку, я був приречений на розмову. Немов пересічний актор, я натягував посмішку на обличчя, відчуваючи, як шкіра стягується на знак протесту, і мусив відповідати на запитання з сердечністю, якої терпіти не міг, сердечністю, якої всі навколо очікують, коли йдеться про весілля. «А коли вони повертаються додому?». На це запитання відповідь була одна: «Не знаю. Емброуз не написав».

Припущення висловлювали з будь-якого приводу: яка на вигляд наречена, скільки їй років — і на всі я відповідав однаково: «Вона вдова, поділяє його захоплення садівництвом».

«Те, що треба, — починали кивати голови, — краще й не придумаєш, ідеально для Емброуза». А потім ішли жарти, дотепи і справжнісінькі веселощі від факту, що в життя переконаного холостяка увірвався шлюб. Та мегера, місіс Пескоу, дружина вікарія, старанно опрацьовувала цю тему, так, ніби брала реванш за колишні образи в бік священного союзу.

— Тепер усе зміниться, містере Ешлі, — казала вона за кожної зручної нагоди. — Тепер у вашому домі з’являться правила. А це дуже добре. Нарешті прислуга знатиме своє місце, і гадаю, Сікомб не в захваті від цього всього. Він надто вже довго керує тут, як йому заманеться.

Тут вона мала рацію. Думаю, Сікомб був моїм єдиним союзником, та я не поспішав ставати на його бік і вчасно зупинив, коли він намагався розпитати про моє ставлення до ситуації.

— Не знаю, що й сказати, містере Філіпе, — бурмотів він сумно та смиренно. — Хазяйка в домі все переверне з ніг на голову, ми й не зрозуміємо, що до чого. Спочатку щось одне, потім інше, і навряд чи ми зможемо догодити леді, хай би що ми робили. Гадаю, час мені піти, поступившись дорогою комусь молодшому. Мабуть, вам варто згадати про це в листі до містера Емброуза.

Я сказав йому, щоб не молов дурниць, бо ми з Емброузом пропадемо без нього, та він лише покивав головою й продовжував ходити будинком з похмурою фізіономією, при кожній нагоді нарікаючи на майбутнє, на те, як, без сумніву, зміняться години подачі страв, як переставлять меблі, як з ранку й до ночі буде тривати нескінченне прибирання, не буде коли й дихнути, і, наостанок, як навіть нещасних собак зведуть. Це пророцтво, вимовлене замогильним тоном, певною мірою повернуло мені почуття гумору, і я розсміявся вперше, відколи прочитав листа Емброуза.

Яку картину змалював Сікомб! Я уявив собі полк служниць із віниками, що вимітають із будинку павутиння, а старий дворецький, у звичній для себе манері випнувши нижню губу, поглядає на них із невимовним осудом.

Його похмурість дивувала мене, та коли майже те саме почали передрікати й інші — навіть Луїза Кендал, яка, знаючи мене, могла б і притримати язика, — я відчув роздратування.

— Дяка Господові, у вас у бібліотеці нарешті з’явиться нова оббивка, — радісно щебетала вона, — бо стара посіріла з роками й зносилася, однак, смію зауважити, ви навряд чи це колись помічали. А квіти в будинку, яка краса! Вітальня нарешті стане тим, чим мала би бути. Я завжди вважала, що ви марно нею не користуєтесь. Я не сумніваюся, що місіс Ешлі прикрасить її книжками й картинами зі свого італійського особняка.

Вона не могла зупинитися, обмірковуючи цілий список того, що можна буде поліпшити, аж доки я не втратив терпіння й не вигукнув:

— Заради всього святого, Луїзо, облиш ти цю тему. Скільки можна!

Вона одразу ж замовкла й пильно на мене поглянула.

— Я ж сподіваюся, ти не ревнуєш? — запитала вона.

— Не мели дурниць, — відповів я.

Це було грубо, та ми настільки добре знали одне одного, що я вважав її своєю молодшою сестрою й особливо не церемонився.

Після цього вона мовчала, і я помічав: щойно ця тема виникала в розмові, вона зиркала на мене та починала говорити про щось інше. Я був удячний, і ставився до неї ще приязніше.

Останнього удару, сам цього не відаючи, у звичній для себе різкій та відвертій манері завдав її батько та мій хрещений.

— У тебе є якісь плани на майбутнє, Філіпе? — запитав він мене якось увечері, коли я приїхав до них на обід.

— Плани, сер? Ні, — відповів я, не зрозумівши, що він має на увазі.

— Ще, звісно, рано, — мовив він, — та й, гадаю, важко щось планувати, доки Емброуз із дружиною не повернуться додому. Просто мені цікаво, чи не почав ти підшукувати собі власну місцину десь поблизу.

До мене не одразу дійшло, до чого він веде.

— А нащо мені це робити? — запитав я.

— Що ж, стан речей дещо змінився, хіба ні? — відповів він, ніби говорячи про щось очевидне. — Емброуз із дружиною, зрозуміло, захочуть жити разом. А якщо будуть діти, сину, твоє становище явно зміниться, еге ж? Я певен, що Емброуз не дасть тобі пропасти і придбає будь-який маєток, який ти тільки забажаєш. Звісно, існує можливість, що дітей у них не буде, та з іншого боку, з якого дива таке припускати? Тобі краще подбати про власний дім. Іноді приємніше самому побудувати будинок, аніж купувати чийсь.

Він продовжував, перебираючи ділянки кілометрів за тридцять від дому, які я міг би придбати, і я був удячний, що він особливо не чекав від мене якоїсь відповіді. Річ у тому, що моє серце надто вже переповнювали емоції, і відповісти я не міг. Те, про що він говорив, було настільки новим та неочікуваним, що мені ледве вдавалося звести думки до купи, і незабаром я знайшов привід покинути їхнє товариство.

Ревную? Так. Мабуть, Луїза мала рацію. Ревнощі дитини, яка раптом має ділити єдину у своєму житті людину з кимось незнайомим.

Як і Сікомб, я уявляв, ніби роблю все можливе, щоб звикнути до нових незручностей. Дістаю люльку, встаю з крісла, намагаюсь вести розмову, привчаючи себе до обмеженого та нудного жіночого товариства. І бачу, як Емброуз, мій бог, поводиться мов тюхтій, тож виходжу з кімнати, подалі від повного конфузу. Я ніколи ще не уявляв себе покинутим, непотрібним, виставленим за двері свого дому, на утриманні, немов прислуга. З’явиться дитина, яка називатиме Емброуза батьком, і в мені потреби більше не буде.

Якби на таку можливість мою увагу звернула місіс Пескоу, я б сприйняв це за злісний випад, та й по всьому. Але з моїм хрещеним батьком, який тихо та спокійно констатує факт, усе було інакше. Я їхав додому, охоплений непевністю та смутком. І гадки не мав, як поводитися, що робити. Варто почати планувати, як радив хрещений? Знайти собі власний дім? Підготуватися до від’їзду? Мені не хотілося жити в жодному іншому місці чи володіти якоюсь іншою землею. Емброуз виплекав мене та виховав тільки для цієї. Вона була моя. Вона належала нам обом. Та більше вже ні, все змінилося. Пам’ятаю, як блукав будинком, повернувшись від Кендалів, дивився на все новими очима, а пси, відчувши моє занепокоєння, ходили слідом, такі ж тривожні, як і я. Моя стара дитяча кімната, в якій давно ніхто не жив, і в яку раз на тиждень приходила небога Сікомба, щоб полатати та відсортувати білизну, набула нового значення. Я уявив, як її знову пофарбують, а моя маленька крикетна бита лежатиме, вкрита павутиною, на поличці поміж запилених книжок, викинутих на сміття. Раз чи два на місяць заходячи з сорочкою, яку слід залатати, чи зі шкарпетками, що треба заштопати, я жодного разу не задумувався, які спогади зберігає ця кімната. Тепер мені знову хотілося зробити її своєю, маленькою оазою, сховком від зовнішнього світу. А натомість вона стане чужою, задушливою, із запахом кип’яченого молока та свіжовипраних ковдр, наче ті вітальні в котеджах, які я так часто відвідував, де були малі діти. У своїй уяві я бачив, як вони з дратівливим лементом повзають підлогою, вічно гепаючись головами чи збиваючи лікті, або ж, гірше, забираються людям на коліна, і супляться, наче мавпи, якщо їм відмовляють. Господи, невже все це чекає на Емброуза?

Дотепер, коли я думав про свою кузину Рейчел — а я думав, хоч і нечасто, відганяючи її ім’я з голови, як відганяють усе неприємне, — я уявляв собі жінку, подібну до місіс Пескоу, тільки ще неприємнішу. З різкими рисами обличчя, кістляву, що, як пророкував Сікомб, мов сокіл, зиркає на пил, і настільки голосну та реготливу, що в її товаристві за обідом усі, крім Емброуза, здригаються. Нині ж її образ змінився. То потворна, мов бідна Моллі Бейт із Вест-Лоджа, від якої люди змушені чемно відводити погляд, то бліда та скривлена, закутана в хустку й у кріслі, хворобливо капризна, а неподалік в очікуванні стоїть доглядальниця, калатаючи ліки ложкою. То середніх років, вольова, то манірна й молодша за Луїзу — моя кузина Рейчел мала з десяток образів, а то й більше, і кожен наступний — мерзенніший за попередній. Я уявляв, як вона силує Емброуза стати навколішки й погратися з дітьми у ведмедя, і Емброуз зі смиренною грацією скоряється, втративши останні крихти гідності. Або закутана в муслін, зі стрічкою у волоссі, надимає губи й відкидає рукою волосся, в той час як Емброуз сидить позаду в своєму кріслі й милується нею з безглуздою усмішкою на обличчі.

Коли в середині травня надійшов лист, в якому Емброуз сповіщав, що вони вирішили залишитися там ще на літо, я відчув таке полегшення, що аж кричати хотілося з радості. Ніколи раніше я не почувався так по-зрадницьки, та нічого не міг із собою вдіяти.

«Твоя кузина Рейчел усе ще переймається купою проблем, які необхідно владнати перед від’їздом до Англії, — писав Емброуз, — тож ми вирішили, хоч і не без болісного розчарування, як ти розумієш, на якийсь час відкласти наше повернення. Я роблю все, що в моїй силі, однак італійські закони дуже відрізняються від наших, до біса важко все залагодити. Здається, це влетить мені в копієчку, та воно того варте, і мені не шкода. Ми часто говоримо про тебе, хлопчику мій, і мені б дуже хотілося, щоб ти був із нами». Далі він зі звичним для себе запалом розпитував про господарство, про стан садів, тож, я, мабуть, із глузду з’їхав, якщо хоч на мить уявив, ніби він може змінитися. Сусіди, зачувши, що Емброуза з дружиною не буде аж до осені, були вкрай розчаровані.

— Можливо, — припускала місіс Пескоу, багатозначно посміхаючись, — подорожувати місіс Ешлі заборонено за станом здоров’я?

— Тут я нічого не можу вам сказати, — відповів я. — У листі Емброуз розповів лише про те, що вони провели тиждень у Венеції, і обоє повернулися з ревматизмом.

Вираз її обличчя одразу ж змінився.

— Ревматизм? І в його дружини теж? — сказала вона. — Яке нещастя.

А потім задумливо додала:

— А вона, певно, старша, ніж я гадала.

Простувата жінка, її думки здатні рухатися лише в одному напрямку. Ревматичні болі в колінах у мене були ще у дворічному віці. Дорослі казали, що то кістки ростуть. Іноді, після дощу, я й досі їх відчуваю. Та все ж у чомусь наші з місіс Пескоу думки сходилися. Моя кузина Рейчел постаріла на двадцять років. У неї знову з’явилася сивина, тепер вона ще й спиралася на палицю, і я вже не уявляв, як Рейчел доглядає за трояндами в її італійському садку, бо й гадки не мав, яким він може бути, натомість вона сиділа за столом, постукуючи палицею по підлозі в оточенні з півдесятка юристів, які белькотали італійською, а мій нещасний Емброуз терпляче очікував поруч.

Чому він не повернувся додому, лишивши її займатися справами?

Однак я все ж повеселішав, адже самовдоволена наречена поступилася місцем підстаркуватій матроні, замученій болями у звичних для літніх людей місцях. Дитяча кімната відступила, і тепер я бачив вітальню, перетворену на будуар, заставлений ширмами, з каміном, що палає навіть посеред літа, і жіночий голос роздратовано кличе Сікомба, щоб той уніс більше вугілля, бо ці протяги просто вбивають.

Я знову став співати, роз’їжджаючи верхи, пускав собак навздогін за молодими кролями, плавав перед сніданком, виводив маленький човник Емброуза до гирла, де сильніші вітри, і дражнив Луїзу жартами про лондонську моду, коли вона вирішила провести там сезон. У двадцять три роки для чудового настрою треба зовсім небагато. Мій дім усе ще був моїм домом. Ніхто в мене його не відібрав.

А згодом, узимку, настрій його листів змінився. Спершу я майже нічого не помітив, хоч, читаючи, відчув у його словах якусь напруженість, якусь приховану нотку тривоги. Частково річ була в ностальгії за домом, я це розумів. Прагнення побачити рідні краї, повернутися на власну землю, та найбільше мене вразила самотність, така непритаманна чоловікові, який тільки десять місяців тому одружився. Він писав, що затяжні літо та осінь минули вкрай важко, а тепер ще й зима стояла задушлива. Хоч вілла й була висока, дихати там нічим; він писав, що часто вештається з кімнати в кімнату, наче пес перед грозою, та гроза все не починається. Повітря не ставало свіжішим, і він радий був душу віддати за рясний дощ, хоча це означало б нові страждання. «У мене ніколи особливо не боліла голова, — писав він, — а зараз це трапляється все частіше. Буває, аж в очах темніє. І вже страх як набридло це сонце. Мені так тебе не вистачає. Стільки хочеться обговорити, в листі всього не скажеш. Моя дружина сьогодні в місті, от і випала можливість написати». Тоді він уперше використав слова «моя дружина». До цього він завжди казав «Рейчел», чи «твоя кузина Рейчел», і слова «моя дружина» здалися мені холодною формальністю.

У цих зимових листах не йшлося про повернення додому, але Емброуз палко бажав дізнатися місцеві новини і міг розводитися про будь-яку дрібничку з листа від мене так, наче нічого на світі його більше не цікавило.

На Великдень листів не було, як і на Трійцю, тож я почав хвилюватися. Поділився переживаннями з хрещеним батьком, і він запевнив, що, скоріше за все, листи не надходять через погану погоду. Повідомляли про пізні снігопади в Європі, і на звістку з Флоренції можна було не чекати аж до кінця травня. Минуло більше року, відколи Емброуз одружився, і вісімнадцять місяців, як його не було вдома. Те полегшення, яке я відчув, коли Емброуз повідомив, що затримається зі своїм приїздом із дружиною, перетворилося на страх, що він узагалі ніколи не повернеться. Одне літо вже, очевидно, підірвало його здоров’я. Що ж зробить наступне? І от, нарешті, в липні прийшов лист, короткий та сумбурний, зовсім не схожий на попередні листи Емброуза. Навіть почерк, зазвичай такий рівний, розповзся по сторінці, так ніби Емброузові важко було втримати перо. «Мені геть кепсько, — писав він, — ти, мабуть, помітив це з останнього листа. Та краще тримаймо це в таємниці. Вона постійно за мною стежить. Я писав тобі кілька разів, але тут нікому не можна довіряти, тож до тебе точно дійдуть лише ті листи, які я відправив власноруч. Відколи я захворів, мені важко даються далекі прогулянки. Щодо лікарів, я жодному з них не вірю. Всі вони брехуни, без винятку. Новий, якого порадив Рейнальді, головоріз, і як виявилося, він із тієї ж шайки. Однак вони не з тим зв’язались і скоро отримають від мене сповна». Після кількох незаповнених рядків було надряпано ще щось нерозбірливе, а в кінці — підпис Емброуза.

Я наказав грумові запрягти коня й вирушив із листом до хрещеного батька. Він занепокоївся не менше за мене.

— Схоже на нервовий зрив, — вирішив він одразу ж. — Не подобається це мені. Людина при нормальному самопочутті такого листа не напише. Дай Боже, щоб… — на цьому він змовк, стиснувши вуста.

— Щоб що? — спитав я.

— Твій дядько, Філіпе, батько Емброуза, помер від пухлини в мозку. Ти ж знаєш, чи не так? — коротко мовив він.

Я чув про це вперше, тож так йому і сказав.

— Звісно ж, це сталося ще до твого народження, — продовжив він. — У нашій сім’ї таке не заведено обговорювати. Чи воно спадкове, я не знаю, як не знають і самі лікарі. Медицина — наука не надто розвинена. — Він ще раз перечитав листа, начепивши на носа окуляри. — Звісно, існує ще один варіант, малоймовірний, та в який, власне, я хотів би вірити, — сказав він.

— І що ж це за варіант?

— Що Емброуз писав цей лист п’яним.

Якби йому не було за шістдесят, і якби він не був моїм хрещеним батьком, я б ударив його за саме лише припущення.

— Жодного разу за все своє життя я не бачив Емброуза п’яним, — відповів я йому.

— Як і я, — холодно мовив він. — Я просто намагаюся вибрати ліпше з двох лих. Гадаю, варто тобі подумати про поїздку до Італії.

— Я вирішив поїхати, щойно прочитав листа, — запевнив я і вирушив додому, гадки не маючи, з чого починати.

Жодне судно, яке могло б стати мені в пригоді, з Плімута не йшло. Я мусив їхати в Лондон, а звідти в Довер, ловити суденце до Булоня, і перетинати всю Францію аж до Італії звичайним диліжансом.

Якщо ніщо не стане на заваді, до Флоренції можна дістатися приблизно за три тижні. Моя французька була поганенька, італійської я взагалі не знав, та це не мало значення, головне було зустрітися з Емброузом.

Я швиденько попрощався з Сікомбом та прислугою, сказавши лише, що планую ненадовго відвідати їхнього господаря, але про хворобу не обмовився й словом, і погожого червневого ранку виїхав до Лондона — попереду на мене чекало три тижні мандрів невідомою країною.

Коли дорога звернула на Бодмін, я побачив грума, який їхав нам назустріч із поштовою сумкою. Я наказав Веллінґтонові притримати коней і взяв у хлопця сумку. Ймовірність знайти в ній лист від Емброуза становила один шанс із тисячі, та сталося так, що цей шанс таки мені випав. Я дістав конверт із сумки й відрядив із нею хлопця додому. Коли Веллінґтон погнав коней далі, я дістав папірець і роздивився, приклавши до вікна, ближче до світла.

Слова були написані наспіх, ледь розбірливо.

«Заради Бога, приїжджай до мене скоріше. Вона вже зовсім мене доконала, Рейчел, мука моя. Якщо затримаєшся, може бути запізно. Емброуз».

Ось і все. На листі не було дати, а на конверті, запечатаному його перснем, — жодних позначок.

Я сидів у кареті, з папірцем у руці, і розумів, що ніяка сила, ані земна, ані небесна, не здатна доставити мене до Емброуза раніше, ніж до середини серпня.

4

Коли ми з іншими пасажирами дісталися екіпажем до Флоренції й вийшли поблизу готелю на березі Арно, мені здалося, ніби в дорозі я провів ціле життя. Було п’ятнадцяте серпня. На землі європейського континенту ще не ступав мандрівник, вражений менше, ніж я. Дороги, які ми перетинали, пагорби й долини, міста, французькі чи італійські, де ми зупинялися на ніч, усе здавалось мені однаковим. Усюди було брудно, кімнати кишіли паразитами, і я ледь не глухнув від шуму. Я звик до тиші майже порожнього будинку — адже прислуга спала в окремому приміщенні, під годинниковою вежею, — де вночі не було чути ані звуку, лише вітер у деревах та дріботіння дощу, який наганяли хмари з південного заходу. Невпинний дзенькіт і шум іноземних міст ледь не дурманив мене.

Я спав, так. Хто ж не спить після довгої дороги, коли йому двадцять чотири роки? Та навіть у мої сни вривалися зовнішні звуки: бахкання дверей, вереск голосів, кроки під вікном, стукіт коліс по бруківці, і щоп’ятнадцять хвилин — церковні дзвони. Можливо, якби я подорожував з якоїсь іншої причини, все було б інакше. З легким серцем я, певно, виглядав би з вікна рано вранці, спостерігав би, як діти босоніж граються в канаві, і кидав би їм монети, зачаровано вслухався б у нові звуки й голоси, блукав би вночі вузькими звивистими вуличками, і зрештою, полюбив би їх. Та на той час я на все дивився з байдужістю, яка переходила у ворожість. Моєю метою було зустріти Емброуза, і в тривозі, знаючи, що він хворіє на чужині, я все навколо сприймав з відразою, саму навіть землю.

Із кожним днем ставало все спекотніше. Небо вкривала суцільна синява, і доки я теліпався запиленими дорогами Тоскани, мені здавалося, що сонце висмоктало із землі всю вологу. Навколо розкинулися засушені брунатні долини, а підрум’янені жовті маленькі села висіли на пагорбах, оповиті серпанком від спеки. Воли незграбно волочилися, худі й кістляві, у пошуках води, кози плентались обабіч дороги, а маленькі пастушата, завбачивши карету, зчиняли лемент, і мені, тривожному та наляканому долею Емброуза, здавалося, що все живе у цій країні страждає від спраги, і, не знайшовши води, слабне та вмирає.

Зійшовши з карети у Флоренції, доки запилений багаж вивантажували й несли до готелю, я захотів насамперед перетнути мощену вулицю й стати біля річки. Після довгої дороги я був стомлений та з голови до ніг укритий пилюкою.

Останні два дні мені довелося сидіти поруч із кучером, щоб не вмерти від задухи всередині, і, як нещасні тварини при дорозі, я мріяв лише про воду. І ось вона переді мною. Не рідні хвилі синього гирла, солонувато-прохолодного, заколисаного бризками моря, а повільний струмок, брунатний, як і дно під ним, який просочується попід арками мосту, а його рівна гладка поверхня час від часу збурюється бульбашками. Потік ніс усіляке сміття, пучки соломи й трави, та все ж у моїй уяві, розбурханій від втоми та спраги, це все можна було скуштувати, ковтнути, випити одним ковтком, як випивають отруту.

Я стояв зачарований і дивився, як плине вода, як сонце безжально обпалює бруківку, і раптом, у місті за моєю спиною, величезний дзвін урочисто відбив чотири рази. Слідом забили інші дзвони з інших церков, і їхній звук змішався з гуготінням, з яким річка, бура та мулиста, пробивалася крізь каміння.

Поруч стояла жінка, на руках у неї плакало дитя, а біля подертої спідниці вовтузилося ще одне. Вона простягла руку по милостиню, її темні очі з благанням втупилися в мої. Я дав монету й відвернувся, та вона знову смикала мене за лікоть, щось шепотіла, аж доки один із пасажирів, який ще стояв біля карети, не гаркнув на неї італійською, після чого вона повернулася та сіла на розі мосту, звідки й прийшла. Їй було років дев’ятнадцять, не більше, та вираз її обличчя здавався вічним, фантомним, ніби в її маленькому тілі сховалася стара невмируща душа; цілі століття визирали з тих двох очей, і вона так довго споглядала життя, що зовсім до нього збайдужіла. Пізніше, піднявшись до кімнати й вийшовши на маленький балкон, що виступав над площею, я бачив, як вона крадеться поміж коней та карет, непомітно, мов кішка вночі, припадаючи до землі.

Я насилу помився та перевдягнувся. Тепер, діставшись кінця своєї подорожі, я відчув якесь дивне отупіння: того, хто вирушав у цю мандрівку із хвилюванням, готовий до величних кроків, до будь-якої битви, більше не існувало. Натомість з’явився незнайомець, стомлений та пригнічений. Хвилювання давно минуло. Навіть затертий папірець у моїй кишені втратив зміст. Лист був написаний багато тижнів тому; за цей час стільки всього могло статися. Вона могла забрати його з Флоренції; вирушити до Рима, до Венеції, і я уявляв, як знову волочуся слідом за ними в тій незграбній кареті. Гойдаючись від міста до міста, перетинаючи простори цієї проклятої країни, але завжди на крок позаду, безсилий проти часу та спекотних запилених доріг.

А може, знову ж таки, все це величезна помилка, і надряпані листи були лише божевільним жартом, одним із тих розіграшів, які Емброуз любив улаштовувати в минулому, малим я часто попадався йому на гачок. І рушивши до вілли на його пошуки, я потраплю на свято, на званий обід: всюди гості, світло, музика; я з’являюся в їхньому товаристві, без усілякої на те причини, і Емброуз, при доброму здоров’ї, переводить на мене свій здивований погляд.

Я спустився і вийшов на площу. Карети, що чекали біля входу, від’їхали. Час сієсти закінчився, і вулиці знову заполонив натовп. Я пірнув у нього й одразу ж загубився. Минав темні подвір’я й провулки, високі будинки, стиснуті один одним, брів попід балконами і, розгублено спиняючись, прямував назад, а з проходів горіли очі, люди йшли, завмирали й дивилися мені вслід тим самим віковічним поглядом, сповненим давно минулих пристрастей і страждань, який так здивував мене в жебрачці.

Дехто йшов за мною, простягаючи руки, шепочучи, як шепотіла вона, і коли я озивався лайкою, якої навчився від пасажира карети, вони розсіювалися, притискаючись до стін високих будинків, і, втративши надію, дивилися мені вслід. Знову залунали церковні дзвони, і я вийшов на велику п’яццу[1], де групками тіснився люд, усі галакали, жестикулювали, байдикували, і мені, іноземцеві, важко було вловити зв’язок із тією строгою прекрасною архітектурою, що оточувала площу, з тими статуями, які сліпо спостерігали за дійством, зі звуками дзвонів, гул яких відбивався в небесах.

Я спинив карету й ламаною італійською назвав адресу «Вілла Санґаллетті». Кучер пробурмотів у відповідь щось незрозуміле, кивнув, указав батогом поперед себе, і я почув слово «Ф’єзоле». Ми їхали вузькими вуличками крізь натовп, кучер кричав на коня, дзвенів віжками, а люди сахалися, коли ми проїжджали. Звуки дзвонів поволі стихли, та здавалося, все ще відлунювали в моїх вухах; урочисті, гучні, вони оспівували не мою мету, крихітну та незначну, не людей, що волочилися вулицями, дзвони оспівували душі давно померлих чоловіків і жінок, вони оспівували вічність.

Довгою звивистою дорогою ми підіймалися назустріч віддаленим пагорбам, лишаючи Флоренцію позаду. Будинків ставало дедалі менше. Навколо було тихо, спокійно, і пекуче сонце, яке весь день обпалювало місто, раптом стало лагідним і м’яким. Світло нарешті не сліпило. Жовті будинки, жовті стіни, навіть сам брунатний пил уже не здавався таким сухим, як раніше. Тепер, коли сонце втратило силу, до будинків повернувся колір, побляклий, м’який, із ніжним відблиском. Мовчазні похмурі кипариси вбрались у чорнильно-зелений.

Кучер під’їхав до довгої високої стіни, зупинившись біля зачинених воріт. Він повернувся на сидінні й поглянув на мене через плече.

— Вілла Санґаллетті, — буркнув він. Кінець моєї мандрівки.

Я знаком велів йому почекати, вийшов, пройшовся до воріт і смикнув за дзвоник, який висів на стіні. Було чути, як він бренькотить зсередини. Кучер відвів коня на узбіччя, зліз і став відганяти капелюхом мух від його голови. Кінь, нещасна голодна тварина, повис між голоблями; після такого підйому йому не вистачало сил навіть на те, щоб пощипати траву, він лише дрімав, посмикуючи вухами. З-за воріт нічого не було чути, тож я подзвонив ще раз. Тепер почувся приглушений собачий гавкіт, він став гучнішим, коли десь усередині відчинилися двері. Капризувала дитина, і жіночий голос різко й роздратовано намагався її заспокоїти, я почув, як з іншого боку до воріт наближаються кроки. Потім почувся звук засува, а тоді — скрипіння воріт та скрегіт каміння, і мені, нарешті, відчинили. На мене пильно дивилася селянка. Підійшовши до неї, я запитав:

— Вілла Санґаллетті? Синьйор Ешлі?

Пес, посаджений на ланцюг у хижці, де мешкала жінка, загавкав іще несамовитіше. Переді мною простяглась алея, і на іншому її кінці я побачив сам особняк, неживий, із зачиненими ставнями. Жінка зробила вигляд, ніби намагається зачинити ворота, пес продовжував гавкати, дитя плакало. Її обличчя роздулося й опухло з одного боку, ніби від зубного болю, і вона притискала до щоки край шалі, намагаючись утамувати біль.

Я протиснувся повз неї у ворота й повторив: «Синьйор Ешлі». Цього разу вона здригнулася, ніби вперше мене побачила, і почала гарячково, схвильовано тарабанити італійською, показуючи руками в бік особняка. Потім поспішно повернулась і щось вигукнула через плече, у бік хижки. У дверях з’явився, очевидно, її чоловік, а на плечах у нього сиділа дитина. Він утихомирив пса і підійшов до мене, питаючи щось у дружини. Вона продовжила свій словесний потік, і я вловив слова «Ешлі», а потім «інґлес», після чого настала його черга мене роздивлятися. Він мав трохи кращий вигляд за дружину, чистіший, щирий погляд, і доки він дивився на мене, на його обличчі з’явився вираз глибокої стурбованості, він пробурмотів дружині кілька слів, і вона, відвівши дитину до входу в хижку, стояла й не зводила з нас очей, усе ще притискаючи хустку до розпухлого обличчя.

— Синьйоре, я трохи розмовляю англійською, — сказав він. — Чим я можу вам допомогти?

— Я приїхав до містера Ешлі, — відповів я. — Вони з місіс Ешлі в особняку?

Стурбованість на його обличчі зросла. Він нервово ковтнув.

— Синьйоре, ви син містера Ешлі?

— Ні, — нетерпляче мовив я, — його кузен. Вони вдома?

Він скрушно похитав головою.

— Тож ви, синьйоре, приїхали з Англії, і не чули новин? Це дуже сумно, не знаю, як сказати. Синьйор Ешлі, він помер три тижні тому. Зовсім раптово. Дуже сумно. Щойно його поховали, графиня зачинила особняк і поїхала геть. Її немає вже близько двох тижнів. Ми не знаємо, чи повернеться вона сюди ще колись.

Пес знову став гавкати, і чоловік пішов його втихомирити.

Я відчув, що починаю бліднути. Я стояв там, приголомшений. Чоловік подивився на мене співчутливо й сказав щось своїй дружині. Вона винесла табурет, який він поставив поряд зі мною.

— Сядьте, синьйоре, — сказав він. — Мені шкода. Мені так шкода.

Я похитав головою. Я не міг говорити. Та й казати було нічого. Чоловік, стривожений, сердито крикнув щось дружині, просто аби зняти напругу. Потім знову повернувся до мене.

— Синьйоре, — сказав він, — якщо хочете зайти до маєтку, я відчиню його для вас. Ви зможете поглянути, де помер синьйор Ешлі.

Мені було все одно, куди йти чи що робити. Я ніяк не міг зосередитися. Він почав підійматись алеєю, дістаючи в’язку ключів із кишені, а я пішов за ним назирці, і ноги раптом стали важкими, неначе налиті свинцем. Жінка з дитиною плелася позаду.

Дерева зімкнулися навколо нас, і в кінці алеї очікував, немов склеп, особняк. Наблизившись, я побачив, який він був великий, із безліччю вікон, із зачиненими ставнями або ж засунутими шторами, алея перед входом робила коло, щоб кучерам було зручніше розвертати екіпажі. Поміж похмурих кипарисів на п’єдесталах стояли статуї. Чоловік відімкнув ключем величезні двері й жестом запросив мене всередину. Жінка з дитиною також зайшла, і разом вони почали відчиняти ставні, впускаючи в порожній вестибюль сонячне світло. Вони йшли поперед мене, минаючи кімнату за кімнатою, відчиняючи ставні, вважаючи у своїй сердечній доброті, що це хоч якось полегшить мій біль. Усі кімнати були між собою зв’язані, великі, просторі, з укритими фресками стелями й кам’яними підлогами, а повітря стояло важке, мов у ньому витав задушливий запах середньовіччя. В деяких кімнатах стіни були голі, в інших — обвішані гобеленами, а в одній, найтемнішій і найбільш гнітючій з усіх, стояв довгий вузький стіл із кованими залізними канделябрами на кінцях, обставлений різьбленими монастирськими стільцями.

— Вілла Санґаллетті дуже гарна, синьйоре, стара, — сказав чоловік. — Синьйор Ешлі, коли сонце надворі було для нього надто пекуче, сидів ось тут. Ось це був його стілець.

Він указав, майже з благоговінням, на високий стілець зі спинкою, що стояв поруч зі столом. Я поглянув на нього, неначе уві сні. Ніщо з цього не здавалося справжнім. Я не бачив Емброуза в цьому будинку чи в цій кімнаті. Він не міг тут ходити своїм звичним кроком, насвистуючи, не міг класти свого ціпка біля цього стільця, цього столу. Чоловік із дружиною поволі обійшли кімнату, широко відчиняючи ставні. З вікна було видно маленький прямокутний садок, схожий на внутрішній монастирський двір, відкритий небу, та затінений від сонця. В центрі дворика був фонтан, а також бронзова статуя хлопчика, який двома руками тримав мушлю. За фонтаном, поміж бруківкою, дерево рокитника створювало великий тінистий навіс. Золоті квіти давно вже опали й померли, встеливши землю, сухі та посірілі. Чоловік прошепотів щось жінці, після чого вона пішла в куток дворика та повернула ручку. Повільно, ледь-ледь із мушлі поміж рук бронзового хлопчика засочилася вода, спадаючи в басейн під ним.

— Синьйор Ешлі, — сказав чоловік, — сидів тут щодня, дивився на фонтан. Йому подобалося спостерігати за водою. Він сидів он там, під деревом. Навесні тут дуже красиво. Графиня кликала його зі своєї кімнати нагорі.

Він указав на кам’яні колони балюстради. Жінка зникла десь у будинку і за мить опинилася на тому балконі, відчиняючи ставні в кімнаті. Вода все стікала з мушлі. Не швидко, й не плавно, просто м’яко падала в маленький басейн.

— Улітку вони завжди тут сиділи, — продовжував чоловік, — синьйор Ешлі та графиня. Вони тут обідали, слухали звуки фонтану. Я їм прислуговував, розумієте? Я виносив дві таці й ставив ось тут, на столі.

Він указав на кам’яний стіл і два стільці, які все ще стояли там.

— Вони пили тут свій tisana[2] після обіду, — розповідав він далі, — день за днем, завжди одне й те саме.

Він замовк і торкнувся рукою стільця. Всередині мене росло відчуття пригніченості. У дворику було прохолодно, наче в могилі, та повітря все одно лишалося таким самим застояним, як і в закритих кімнатах, перш ніж у них відчинили ставні.

Я згадував Емброуза таким, яким він був удома. Влітку він обходив свої землі без куртки, у старому солом’яному капелюсі від сонця на голові. Як зараз бачу той капелюх, насунутий на очі, і його самого: рукави сорочки засукані по лікті, стоїть на своєму човні, показує щось далеко в морі. Пам’ятаю, як він нахилявся й затягував своїми міцними руками мене в човен, коли я плавав поблизу.

— Так, — сказав чоловік, ніби звертаючись сам до себе, — синьйор Ешлі сидів тут на стільці, дивлячись на воду.

Жінка повернулась і, перетнувши дворик, закрутила кран. Вода зупинилася. Бронзовий хлопчик дивився тепер на порожню мушлю. Навколо стало зовсім тихо. Дитя, яке очей не зводило з фонтана, раптом нахилилося й почало порпатися попід деревом, збираючи маленькими рученятами квіти рокитника й вкидаючи їх до басейну.

Жінка його насварила, поставила біля стіни та, вхопивши мітлу, що стояла поруч, почала підмітати дворик. Її метушня розбудила навколишню тишу, і чоловік торкнувся моєї руки.

— Не бажаєте поглянути на кімнату, в якій помер синьйор? — обережно запитав він.

Я широкими сходами пішов слідом за ним нагору, досі сприймаючи все, мов сон. Ми минали кімнати, куди менше обставлені меблями, ніж на першому поверсі, а одна з них, яка вікном виходила на північ, на алею з кипарисами, взагалі була без меблів, немов монастирська келія. До стіни було приставлене просте залізне ліжко. Поруч із ним — ширма, глечик та миска для вмивання. Над каміном висіли гобелени, а в ніші стіни стояла маленька статуетка мадонни на колінах зі складеними в молитві руками.

Я поглянув на ліжко. Простирадла були згорнуті в ногах, а в головах, одна на одній, лежали дві подушки без наволочок.

— Кінець, — тихим голосом мовив чоловік, — настав раптово, ну… він був слабкий, так, дуже слабкий від гарячки, та навіть за день до того спустився й посидів трохи біля фонтана. «Ні, ні, — говорила графиня, — тобі стане тільки гірше, тобі потрібен відпочинок», — та він дуже впертий, він її не слухав. І лікарі, вони постійно приходили нові. Синьйор Рейнальді, який зараз також у місті, все говорив, намагався переконати, але він ніколи не слухає, він кричить, він лютує, а тоді, як маленьке дитя, змовкає. Дуже шкода було дивитися на сильного чоловіка в такому стані. А потім, рано-вранці графиня поспішно забігає до мене в кімнату, кличе мене. Я спав у будинку, синьйоре. В неї обличчя біле, мов стіна, і вона говорить: «Він помирає, Джузеппе, я знаю, він помирає», і я біжу за нею до його кімнати, а він лежить у ліжку, очі заплющені, важко, але рівномірно дихає, ну, не так, коли нормально спить. Ми посилаємо по лікаря, та синьйор Ешлі більше вже не прокинувся, це була кома, сон смерті. Ми з графинею запалили свічки, і коли були черниці, я зайшов на нього поглянути. Лють щезла повністю, його обличчя було мирне. Якби ж ви тільки бачили його, синьйоре.

У чолов’яги в очах стояли сльози. Я перевів погляд з нього на порожнє ліжко. Чомусь я зовсім нічого не відчував. Німота минулася, лишивши по собі тільки холод і спокій.

— Що ви маєте на увазі, — спитав я, — як він лютував?

— Він починав лютувати від гарячки, — відповів чоловік. — Двічі, тричі я мусив утримувати його в ліжку після таких нападів. А разом із люттю приходила внутрішня слабкість, ось тут.

Він показав на свій живіт.

— Він страшенно страждав від болю. А коли біль минав, то ставав очманілим, думки його плуталися. Кажу вам, синьйоре, на нього боляче було дивитися. Боляче дивитись, як такий сильний чоловік нічого не може вдіяти.

Я вийшов із тієї голої кімнати, немов з порожньої могили, і почув, як чоловік знов зачиняє ставні, а потім двері.

— Чому йому не допомогли? — запитав я. — Невже лікарі не могли полегшити біль? А місіс Ешлі, вона просто дала йому померти?

Він здавався спантеличеним.

— Перепрошую, синьйоре? — промовив він.

— Чим він хворів, як довго? — продовжував я.

— Я вже сказав вам, кінець настав дуже несподівано, — відповів чоловік, — але до цього був один-два напади. І всю зиму синьйор нездужав, був сумний, не схожий на себе. Зовсім не такий, як попереднього року. Коли синьйор Ешлі вперше приїхав на віллу, він був щасливий і веселий.

Продовжуючи говорити, він відчинив ще кілька вікон, і ми вийшли на простору терасу, то тут, то там прикрашену статуями, а також балюстрадою на іншому кінці. Ми підійшли та стали біля балюстради, споглядаючи садок унизу, симетричний і рівно підрізаний, з якого линули запахи троянд та літнього жасмину. Трохи далі стояв ще один фонтан, за яким — ще один, до кожного із садків ярус за ярусом вели широкі сходи, аж доки не впиралися в ту високу, обсаджену кипарисами стіну, що тягнулася навколо всієї території.

Ми дивилися на захід, і сонце, що саме ховалося за горизонт, заливало терасу й мовчазні сади; навіть статуї були оповиті єдиним рожевим світлом, і доки я стояв там, поклавши руку на балюстраду, мені здалося, що все це місце раптом сповнилося дивним, раніше невідомим спокоєм.

Камінь під моєю рукою був ще теплий, із тріщини вибігла ящірка, і, звиваючись, кинулася вниз по стіні.

— Тихого вечора, — сказав чоловік, стоячи трохи далі за мною, ніби виказуючи цим свою шану, — тут дуже красиво, синьйоре, в садах вілли Санґаллетті. Іноді графиня наказувала увімкнути фонтани, і коли місяць був уповні, вони з синьйором Ешлі виходили сюди, на терасу, після вечері. Торік, ще до того, як він захворів.

Я все стояв там, дивився на фонтани, на басейни, на водяні лілії в них.

— Не думаю, — повільно мовив чоловік, — що графиня коли-небудь повернеться. Для неї це було б занадто. Надто багато спогадів. Синьйор Рейнальді розповів нам, що віллу здадуть, а може, й продадуть зовсім.

Його слова повернули мене до реальності. На якусь коротку мить мовчазний сад, запах троянд та промені надвечірнього сонця зачарували мене. Та тепер я отямився.

— Хто такий синьйор Рейнальді? — запитав я.

Чоловік пішов за мною назад до вілли.

— Синьйор Рейнальді займається всіма справами графині, — відповів він, — грошима, всім. Він дуже давно її знає.

Слуга насупив брови й махнув рукою дружині, яка йшла терасою з дитиною на руках. Їхня поява його дратувала, їм тут було не місце. Вона зникла всередині й почала зачиняти ставні.

— Я хочу зустрітися з ним, із синьйором Рейнальді, — сказав я.

— Я дам вам його адресу. Він чудово говорить англійською.

Ми повернулися до вілли, і доки я йшов до вестибюля, минаючи кімнати, ставні одна за одною зачинялися в мене за спиною.

Я поліз до кишені — дістати грошей. Я міг бути ким завгодно, випадковим мандрівником, що відвідав віллу з цікавості чи щоб купити її. А не самим собою. Не тим, хто вперше й востаннє побачив місце, де жив і помер Емброуз.

— Дякую за все, що ви зробили для містера Ешлі, — сказав я, поклавши чоловікові в руку дві монети.

У його очах знову з’явилися сльози.

— Мені шкода, синьйоре, — сказав він, — мені так шкода.

Зачинили останні ставні. Жінка з дитиною стояла за нами у вестибюлі, і склепистий прохід до порожніх кімнат та до сходів знову поринув у темряву, неначе вхід до усипальниці.

— Що сталося з його одягом, — запитав я, — з його речами, з книгами, паперами?

Чоловік здавався стурбованим. Він повернувся до дружини, і вони обмінялися кількома словами. То він щось питав, то вона. Обличчя жінки зблідло, вона стенула плечима.

— Синьйоре, — звернувся до мене чоловік, — моя дружина допомагала графині збиратися, коли та від’їздила. Вона каже, що графиня забрала з собою все. Всі речі синьйора Ешлі склали у велику скриню, всі його книжки, все. Тут нічого не лишилося.

Я поглянув їм обом в очі. І повірив, що вони кажуть правду.

— І ви не знаєте, — запитав я, — куди подалася місіс Ешлі?

Чоловік похитав головою.

— Вона покинула Флоренцію, це все, що нам відомо, — сказав він. — Графиня поїхала наступного дня після похорону.

Він відчинив важкі парадні двері, і я вийшов на вулицю.

— Де він похований? — запитав я, безликий незнайомець.

— У Флоренції, синьйоре, на новому протестантському кладовищі. Там поховано багато англійців. Синьйор Ешлі там не сам.

Здавалося, він намагається запевнити мене, що Емброузові там не самотньо, і що в темному замогильному світі його потішить товариство земляків.

Уперше за весь час я не витримав його погляду. То був погляд собаки, чесний та відданий.

Я відвернувся, і щойно я це зробив, як почув, що жінка раптом крикнула щось своєму чоловікові, і перш ніж він устиг зачинити двері, вона проскочила назад до вілли й відкрила велику дубову скриню біля стіни. А потім повернулася, тримаючи щось у руці, і дала це чоловікові, а він передав мені. Його зморшкувате обличчя розслабилося, він відчув полегшення.

— Графиня, — сказав він, — дещо забула. Візьміть із собою, синьйоре, це тільки для вас.

Це був капелюх Емброуза, крислатий та зігнутий. Той капелюх, який він зазвичай носив удома від сонця. Він не підійшов би нікому іншому, бо був надто великий. Я відчував на собі їхні стривожені погляди, вони чекали, чи я щось скажу, а я все крутив і крутив той капелюх у руках.

5

Дороги назад до Флоренції я не пам’ятаю, пригадую лише, що сонце зайшло за горизонт і навколо швидко стемніло. Сутінків, до яких я звик удома, не було. З канав обіч дороги комахи, може цвіркуни, вели свою монотонну пісню, і час від часу повз нас проходили босі селяни, несучи кошики на спинах.

Діставшись міста, ми лишили позаду прохолодне повітря навколишніх пагорбів, і знову пірнули у спеку. Не в таку, яка стояла вдень, пекучу й запилено-білу, а у вечірню мляву задушливу спеку, що надто довго ховалася в стінах та стріхах будинків. Полуднева апатія та активність у години між сієстою й заходом сонця поступилися місцем жвавості, активності. Чоловіки й жінки, що товклися на п’яццах та вузеньких вуличках, тепер прогулювалися так, ніби весь день вони просто відлежувалися, спали у своїх безмовних будинках, а тепер вийшли, мов коти, шастати містом. На базарі, біля підсвічених свічками наметів юрбилися покупці, копирсаючись допитливими руками у виставлених товарах. Закутані в шалі жінки штовхалися, ґелґотали, сварилися, а продавці перекрикували їх, вигукуючи назви своїх товарів. Знову забили дзвони, і цього разу їхній передзвін мене схвилював. Двері церков були відчинені навстіж, тож я міг бачити, як усередині палають свічки; групки людей відділялися від натовпу то там, то тут, проходячи до храмів під невпинний заклик дзвонів.

Я заплатив кучерові на п’яцці біля собору, а звук того величезного дзвону, завзятий, непереборний, із викликом розливався у нерухомому прісному повітрі. Мало розуміючи, що роблю, я зайшов разом із людьми до собору і, впившись очима у темряву, якийсь час простояв біля колони. Поруч зі мною, обпершись на милицю, стояв старий каліка. Одним незрячим оком він повернувся до вівтаря, його губи ворушилися, руки тремтіли, в той час як переді мною і всюди навколо стояли на колінах жінки, закутані в шалі, і пронизливими голосами підспівували священикові, затиснувши у вузлуватих руках свої чотки.

Я все ще тримав у лівій руці капелюх Емброуза і, стоячи в тому величному соборі, почувався таким мізерним на його тлі — незнайомець у місті холодної краси та пролитої крові. Спостерігаючи, як священик кланяється перед вівтарем, слухаючи, як його вуста виспівують слова, древні й урочисті, яких я не розумів, я раптом гостро усвідомив усю повноту своєї втрати. Емброуз помер. Я більше ніколи його не побачу. Він навіки мене покинув. Уже ніколи не буде тієї усмішки, того пересміювання, тих рук на моїх плечах. Вже ніколи не буде його сили, його чуйності. Вже ніколи не буде тієї знайомої постаті, яку я так поважав і любив, що скручувалась у своєму бібліотечному кріслі або стояла, зіпершися на свій ціпок, споглядаючи море. Мені згадалася гола кімната, в якій він помер на віллі Санґаллетті, і мадонна у своїй ніші; і я чомусь був певний, що, помираючи, він не був частиною тієї кімнати, як не був частиною того будинку чи цієї країни, а натомість його душа повернулася до рідного краю, до своїх пагорбів, до своїх лісів, до саду, який він так любив, і до звуків моря.

Я розвернувся й вийшов із собору на п’яццу. Поглянувши на великий купол і вежу, такі далекі й витончені, вирізьблені на тлі неба, я вперше згадав, як це часто буває в моменти шоку чи лиха, що за день не з’їв ані крихти. Із думок про померлих я повернувся до думок про живих. Я знайшов поруч із собором місце, щоб випити й попоїсти, і, втамувавши свій голод, вирушив на пошуки синьйора Рейнальді.

Чемний слуга на віллі написав мені його адресу, і, кілька разів звернувшись до людей, указуючи на папірець і безуспішно намагаючись правильно вимовити слова, я знайшов його будинок за мостом, біля мого готелю, на лівому березі Арно. Цей берег річки був куди темніший і тихіший, ніж серце Флоренції. Вулицями блукало лише кілька людей. Двері й ставні в будинках були зачинені. Навіть мої кроки самотньо відлунювали від бруківки.

Нарешті я дійшов до будинку й подзвонив у дзвоник. За мить двері відчинив слуга і, навіть не спитавши імені, провів мене нагору, а потім уздовж коридору. Постукавши, він впустив мене до кімнати. Я стояв, примруживши очі від раптового світла, і раптом побачив чоловіка в кріслі біля столу, який копирсався у стосі паперів. Щойно я зайшов, він підвівся й поглянув на мене. Зростом він був не набагато нижчий, ніж я, років сорока, з блідим, майже безбарвним обличчям та сухорлявими орлиними рисами. У ньому відчувалась якась пиха, якась зневага, як буває в людей, що не прощають дурнів або ворогів, та найбільше мені запам’яталися його очі, темні, глибоко посаджені, здавалося, він раптом побачив когось дуже знайомого, та за мить зрозумів, що це не так.

— Синьйор Рейнальді? — звернувся я. — Я Ешлі. Філіп Ешлі.

— Так, — відповів він, — не бажаєте сісти?

У його голосі відчувалися холод та жорсткість, і говорив він майже без акценту. Він підсунув мені стільця.

— Ви, певно, здивовані побачити мене? — запитав я, не зводячи з нього очей. — Ви не знали, що я у Флоренції?

— Ні, — відповів він. — Я не знав, що ви тут.

Він підбирав слова, та, можливо, робив так лише тому, що мав обмежений словниковий запас англійською, тож говорив обережно.

— Ви знаєте, хто я?

— Гадаю, я не помиляюся в родинних зв’язках, — сказав він. — Ви кузен покійного Емброуза Ешлі, так?

— Кузен, — відповів йому я, — і спадкоємець.

Він затиснув перо між пальцями й постукував ним по столу, ніби цим міг виграти трохи часу або відволікти мене.

— Я відвідав віллу Санґаллетті, — продовжував я, — був у кімнаті, де він помер. Слуга Джузеппе дуже мені допоміг. Він розповів усе в деталях та направив мене до вас.

Мені здалося, чи в тих темних очах промайнула якась загадка?

— Як давно ви у Флоренції? — спитав він.

— Лише кілька годин, з обіду.

— То ви щойно приїхали? Що ж, тоді ваша кузина Рейчел, певно, ще не бачила вас.

Рука з пером розслабилася.

— Ні, — промовив я, — слуга на віллі сказав, що вона покинула Флоренцію одразу після похорону.

— Вона покинула віллу Санґаллетті, — відповів на це він, — але не полишила Флоренції.

— То вона все ще тут, у місті?

— Ні, — відрізав він, — зараз її вже немає. Вона хоче, щоб я здав віллу в оренду. Чи, можливо, навіть продав.

Він говорив якось надміру суворо й непохитно, так, наче вся надана ним інформація була заздалегідь обдумана й відсортована.

— Ви знаєте, де вона зараз?

— Боюся, що ні, — відповів він. — Вона поїхала дуже несподівано, вона нічого не планувала. Сказала, що напише, коли щось вирішить стосовно свого майбутнього.

— Можливо, вона поїхала до друзів? — ризикнув припустити я.

— Можливо, — відповів він. — Проте я так не думаю.

У мене було відчуття, ніби ще сьогодні або ж учора, вона сиділа з ним у цій кімнаті, і здавалося, він міг розповісти мені набагато більше, та не хотів.

— Синьйоре Рейнальді, розумієте, — сказав я, — раптова звістка про смерть кузена з вуст слуг страшенно мене вразила. Все це немов кошмар якийсь. Що сталося? Чому мене не повідомили про те, що він захворів?

Він уважно за мною стежив, не відводив очей.

— Смерть вашого кузена також була раптова, — сказав він, — вона вразила всіх нас. Він хворів, так, але, як нам здавалося, не настільки серйозно. Звичайна гарячка, яка трапляється тут у багатьох іноземців улітку, трохи ослабила його, він також скаржився на сильний головний біль. Графиня — чи, краще казати місіс Ешлі — дуже хвилювалася, та пацієнт із нього був не найкращий. Наші лікарі не сподобалися йому одразу ж, і важко зрозуміти, чому саме. Щодня місіс Ешлі сподівалася на одужання, і, звичайно, в неї не було бажання тривожити вас та ваших друзів в Англії.

— Але ми тривожилися, — відповів я, — тому я й прибув до Флоренції. Я отримав від нього ці листи.

Це був сміливий, хоч і необачний крок, але мені було все одно. Я поклав на стіл два останні листи, які мені написав Емброуз. Рейнальді уважно їх прочитав. Вираз його обличчя не змінився. Він передав листи мені назад.

— Так, — сказав він спокійним голосом, не виявивши здивування. — Місіс Ешлі боялася, що він щось таке напише. В останні тижні, коли він став таким дивним і потайливим, лікарі боялися найгіршого й попереджали її.

— Попереджали? — здивувався я. — Попереджали про що?

— Що щось може тиснути на його мозок, — відповів він. — Пухлина чи новоутворення, яке швидко збільшувалось у розмірах, впливаючи на його стан.

Мене охопило відчуття розгубленості. Пухлина? Що ж, тоді припущення мого хрещеного батька виявилося правильним. Спершу дядько Філіп, потім Емброуз. Та все ж… Чому цей італієць так стежив за моїми очима?

— То лікарі сказали, що він помер саме через пухлину?

— Безсумнівно, — відповів він. — Пухлина, а також загострення хвороби після перенесеної гарячки. З ним було двоє лікарів. Мій власний, і ще один. Я можу послати за ними, і ви запитаєте все, що вас цікавить. Один із них трохи говорить англійською.

— Ні, — мовив я поволі, — в цьому немає необхідності.

Він висунув шухляду стола й дістав аркуш паперу.

— У мене є копія свідоцтва про смерть, — сказав Рейнальді. Прочитайте. Одну вже надіслали вам у Корнуол, а ще одну — довіреній особі вашого кузена, містерові Ніколасу Кендалу, що проживає біля Лоствітіела, в Корнуолі.

Я поглянув на свідоцтво. Читати його мені не хотілося.

— Як ви дізналися, — запитав я, — що Ніколас Кендал — довірена особа мого кузена?

— Тому що у вашого кузена Емброуза була з собою копія заповіту, — відповів синьйор Рейнальді. — Я перечитував його багато разів.

— Ви читали заповіт мого кузена? — здивувався я.

— Звісно ж, — відповів він, — оскільки я є довіреною особою графині, місіс Ешлі, я мусив прочитати заповіт її чоловіка. У цьому немає нічого дивного. Ваш кузен сам показував мені заповіт, невдовзі після того, як вони одружилися. Насправді, в мене є власна копія. Та я не маю права показувати її вам. Це мусить зробити ваш опікун, містер Кендал. Не сумніваюся, він вам його покаже, щойно ви повернетеся додому.

Він знав, що мій хрещений батько був також і моїм опікуном, а цього не знав навіть я сам. Якщо тільки він не помилявся. Після двадцяти одного року не буває опікунів, а мені було двадцять чотири. Та це не мало значення. Річ була в Емброузі та його хворобі, в Емброузі та його смерті.

— Ці два листи, — сказав я вперто, — не схоже, що їх писала хвора людина. Це листи чоловіка, в якого є вороги, якого оточують ті, кому не можна довіряти.

Синьйор Рейнальді проникливо глянув на мене.

— Це листи людини з хворим мозком, містере Ешлі, — відповів він мені. — Пробачте мені мою грубість, та я бачив його протягом тих двох останніх тижнів, а ви — ні. Ніхто з нас не отримав від цього задоволення, і найменше — його дружина. Вона не відходила від нього ні вдень, ні вночі. Інша найняла б черниць доглядати за ним. Та вона доглядала сама, не шкодуючи сил.

— Та все ж це йому не допомогло, — сказав я. — Погляньте на листи, на останній рядок: «Вона вже зовсім мене доконала, Рейчел, мука моя…». Що ви скажете на це, синьйоре Рейнальді?

Мабуть, захопившись, я підвищив тон. Він підвівся зі свого крісла й смикнув за дзвоник. Коли з’явився слуга, Рейнальді щось йому сказав, і чоловік повернувся зі склянкою, вином та водою. Він налив мені, але я відмовився.

— Отже? — запитав я.

Він продовжував стояти. Потім підійшов до стіни з книгами й дістав одну з них.

— Ви розумієтеся на історії медицини, містере Ешлі?

— Ні, — відповів я.

— Ви знайдете її тут, — сказав він. — Інформацію, яку шукаєте. Або ж можете запитати лікарів, адреси котрих я із задоволенням вам повідомлю. Існує особливе захворювання мозку, виражене в новоутворенні, або в пухлині, під час якого хворого тривожать галюцинації. Йому може здаватися, наприклад, що за ним стежать. Що найближча людина, наприклад, дружина, щось проти нього задумала, або зраджує його, або ж хоче відібрати гроші. Ні любов, ні будь-які умовляння не здатні вгамувати цих підозр. Якщо не вірите мені або нашим лікарям, поцікавтесь у себе на батьківщині чи почитайте цю книжку.

Як правдоподібно він говорив, як спокійно, як упевнено. Я уявив, як Емброуз лежить на тому залізному ліжку на віллі Санґаллетті, замучений, спантеличений, а поруч спостерігає цей чоловік, аналізує симптоми, один за одним, може, позирає понад тією потрійною ширмою. Я не знав, правду він каже чи ні. Зате я знав, що ненавиджу Рейнальді.

— Чому вона не послала за мною? — спитав я. — Якщо Емброуз перестав їй довіряти, чому вона не послала за мною? Я знав його краще за всіх.

Рейнальді з різким звуком закрив книжку й поклав її на полицю.

— Ви ще дуже молодий, правда ж, містере Ешлі?

Я пильно на нього поглянув. Я не розумів, до чого він веде.

— Що ви хочете цим сказати?

— Чуттєва жінка так просто не здається, — сказав він. — Називайте це гординею, наполегливістю чи як вам завгодно. Хоч ми й звикли вважати інакше, їхні почуття набагато примітивніші за наші. Вони знають, чого хочуть, і ніколи не здаються. Ми воюємо, проливаємо кров, містере Ешлі. Та жінки також здатні боротися.

Він поглянув на мене своїми холодними, глибоко посадженими очима, і мені нічого було сказати у відповідь.

— Якби я був тут, він би не помер.

Я підвівся й пішов до дверей. Рейнальді знову смикнув за дзвоник, і слуга прийшов провести мене до виходу.

— Я написав, — сказав Рейнальді, — вашому опікунові, містерові Кендалу. Пояснив йому все до дрібниць, усе, що сталося. Я можу ще чимось вам допомогти? Ви ще надовго плануєте залишитися у Флоренції?

— Ні, — відповів я, — нащо мені тут лишатися? Мене тут нічого не тримає.

— Якщо ви бажаєте відвідати могилу, — сказав він, — я повідомлю наглядача на протестантському цвинтарі. Сам цвинтар простий і невибагливий. Звісно, надгробку на могилі ще немає. Його закінчать трохи згодом.

Він повернувся до столу та написав записку, яку передав мені в руки.

— Що буде написано на надгробку? — запитав я.

Якусь мить він мовчав, ніби міркуючи, доки слуга, що чекав біля дверей, подав мені капелюх Емброуза.

— Здається, — сказав він, — мені було звелено замовити напис «Пам’яті Емброуза Ешлі, коханого чоловіка Рейчел Корін Ешлі», і, зрозуміло, рік народження й смерті.

Я знав, що не захочу йти на цвинтар чи відвідувати могилу. Мені не хотілося дивитися на місце, де вони його поховали. Вони можуть поставити надгробок, а пізніше покласти квіти, якщо захочуть, та Емброуз про це ніколи не дізнається, йому байдуже. Йому хотілося б бути зі мною, у тім західнім краї, лежати у власній землі, на батьківщині.

— Коли повернеться місіс Ешлі, — мовив я повільно, — передайте, що я приїздив у Флоренцію. Що відвідав віллу Санґаллетті і бачив місце, де помер Емброуз. Можете також розповісти про листи, які Емброуз мені писав.

Він простягнув свою руку, жорстку та холодну, як він сам, і все ще дивився тими таємничими, глибоко посадженими очима.

— Ваша кузина Рейчел — жінка імпульсивна, — сказав він. — Покинувши Флоренцію, вона забрала всі свої речі з собою. Боюся, вона взагалі ніколи не повернеться.

Я вийшов із будинку й опинився на темній вулиці. Здавалося, ніби його очі все ще стежать за мною крізь зачинені ставні. Я пішов назад брукованою дорогою, перетнув міст, і, перш ніж пірнути в готель у сподіванні хоч краплину поспати до світанку, вирішив трохи постояти на березі Арно.

Місто спало. Не спав лише я. Навіть урочисті дзвони мовчали, і єдиним звуком був шум річки, яка прокладала собі шлях попід мостом. Тепер вона плинула швидше, здавалося, ніби вдень вода зупинялася, страждаючи в години спеки під палючими променями сонця, а тепер, уночі, завдяки тиші відчула полегшення.

Я дивився на воду, спостерігав, як хвилі здіймаються й пірнають у темряву, і в світлі єдиного ліхтаря на мосту бачив, як формуються пінисті брунатні бульбашки. А потім потоком, в’язким та повільним, винесло труп собаки чотирма лапами догори. Він проплив попід мостом і зник із поля зору.

І там, на березі Арно, я дав собі обітницю.

Я поклявся, що хай би як боліло Емброузу, хай би як він страждав перед смертю, я сповна відплачу жінці, яка в цьому винна, тому що я не повірив в історію Рейнальді. Я вірив у те, що було у двох листах, які тримав у правій руці. В останнє, що Емброуз мені написав.

Одного дня, так чи інакше, я відплачу своїй кузині Рейчел.

6

Додому я прибув у перший тиждень вересня. Новини мене випередили — італієць не брехав, коли сказав, що написав Нікові Кендалу. Мій хрещений батько передав новину прислузі й власникам маєтку. Веллінґтон чекав на мене в Бодміні з каретою. Коні були вбрані в жалобні стрічки, як і Веллінґтон із грумом — обличчя в них були сумні й похмурі.

Повернувшись до рідного краю, я відчув таке полегшення, що на мить забув про своє горе, а може, то довга поїздка Європою притупила мої відчуття; та пам’ятаю, що мені захотілося усміхнутися Веллінґтонові з хлоп’ям, погладити коней, запитати, як справи. Все було майже як в юності, коли я повертався зі школи. Однак, старий кучер поводився стримано, якось навіть церемонно, а юний грум відчинив двері карети з підкресленою шанобливістю.

— Сумне повернення додому, містере Філіпе, — сказав Веллінґтон, і коли я запитав про Сікомба та решту домашніх, він похитав головою і розповів, що вся прислуга дуже сумує. Він сказав, що відтоді, як надійшли новини, у всій окрузі ні про що більше не говорять. Усю неділю церква стояла вбрана в чорне, як і каплиця в маєтку, та найбільшим ударом стала новина від містера Кендала про те, що господаря поховали в Італії і не повернуть додому, щоб покласти в склепі, поруч із родиною.

— Нікому з нас це не подобається, містере Філіпе, — сказав він, — і ми впевнені, що містерові Ешлі це також не сподобалося б.

Мені нічого було сказати у відповідь. Я сів у карету, і ми вирушили додому.

Дивно, як від самого лише вигляду рідного дому мов рукою зняло всю мою втому й хвилювання останніх тижнів. Відчуття напруги відступило, незважаючи на довгі години в дорозі, я почувався добре, спокійно. Стояв погожий день, і, коли, минувши другі ворота, ми підіймались алеєю до будинку, я бачив, як сонце заливає вікна та сірі стіни західного крила. Собаки стояли, нетерпляче чекаючи на мене, а нещасний Сікомб із жалобною пов’язкою на руці, як і решта прислуги, розплакався, коли я потиснув йому руку.

— Як же довго вас не було, містере Філіпе, — сказав він, — як же ж довго. А звідки ж нам було знати, що і ви не вхопили гарячки, як містер Ешлі?

Доки я обідав, він турботливо стояв поруч, переймаючись, щоб я почувався якнайкраще, і я був удячний за те, що він не запитує про мою мандрівку чи про хворобу та смерть свого господаря, а натомість розповідає про себе й домашні справи: як цілий день дзвеніли дзвони, що говорив вікарій, як приносили вінки. І слова його переривалися новим для мене звертанням. Тепер я був «містером» Філіпом, а не «майстром» Філіпом. Те саме я помітив, коли говорив із кучером і грумом. Така зміна видалася мені вкрай неочікуваною, та все ж дивним чином зігрівала серце.

Пообідавши, я піднявся до своєї кімнати й оглянув її, потім спустився до бібліотеки і вийшов у сад. Мене переповнило надзвичайне відчуття щастя, про яке я й мріяти не міг, дізнавшись про смерть Емброуза; Флоренцію я полишав у повній самотності й ні на що не сподівався. Коли проїжджав Італією та Францією, думки мої переповнювали картини, що ніяк не вдавалося відігнати. Я уявляв, як Емброуз сидить у тінистому дворику вілли Санґаллетті, поруч із деревом рокитника, спостерігаючи, як із фонтана скрапує вода. Я уявляв, як він лежить у тій голій монастирській келії нагорі, підпертий двома подушками, силуючись удихнути повітря. І завжди десь було чути, десь було видно похмуру ненависну постать тієї жінки, якої я ніколи не бачив. Вона мала стільки облич, стільки масок, і цей титул, графиня, що замість місіс Ешлі використовував слуга Джузеппе, і Рейнальді також, додавав їй аури, якої не було раніше, коли я уявляв її як ще одну місіс Пескоу.

Після того, як я відвідав віллу, в моїй уяві вона перетворилася на чудовисько. Очі її були чорні, мов тернини, риси обличчя — орлині, як у Рейнальді, і вона ходила тими затхлими кімнатами, плавно й безшумно, наче змія. Я уявляв, як вона пакує речі в скрині, коли Емброуз уже лежить бездиханний, хапає його книжки, його останні пожитки, і відповзає, стиснувши губи, до Рима чи, може, до Неаполя, або й узагалі, ховається за тими ставнями в будинку на березі Арно, посміхаючись. Ці óбрази не покидали мене, аж доки я не перетнув море, опинившись у Довері.

І тепер, коли я повернувся додому, вони зникли, як зникають на світанку нічні жахіття. Минулась і гіркота. Емброуз знову був зі мною, і його не мучили, він більше не страждав. Здавалося, він ніколи не бував у Флоренції, та й в Італії загалом. А помер тут, у власному домі, й лежав, похований поруч зі своїми батьком і матір’ю, і з моїми батьками, і тепер смуток здався чимось таким, що з часом минеться; я все ще відчував скорботу, але не трагедію. Я також повернувся туди, де й маю бути, і всюди навколо витав запах рідного дому.

Я вийшов у поле, люди збирали врожай. Скирти пшениці складали на вози. Помітивши мене, народ зупинився, тож я підійшов і завів розмову. Коли я наблизився, старий Біллі Роу, який орендував землю в Бартоні, скільки я його пам’ятаю, і який ніколи не називав мене інакше, аніж майстер Філіп, торкнувся чола, а його дружина й дочка, які також допомагали в роботі, присіли в реверансі.

— Нам вас не вистачало, сер, — сказав він, — не хотілося без вас збирати пшеницю. Ми раді, що ви повернулися.

Рік тому я б засукав рукави, як решта працівників, і вхопив би вила, та цього разу щось мене зупинило, відчуття, що їм це здасться недоречним.

— Я дуже радий, що нарешті повернувся додому, — сказав я. — Смерть містера Ешлі стала для мене важким ударом, як і для всіх вас, та зараз треба напружити всі сили, саме цього він би від нас хотів.

— Так, сер, — сказав Біллі Роу, і знову торкнувся чола.

Я ще трохи постояв, поговорив, а потім гукнув собак і пішов далі. Він почекав, доки я дістанусь огорожі, і лише тоді дозволив робітникам знову стати до праці. Коли я дійшов до вигулу для поні, якраз на середині шляху між будинком і скошеними полями, то зупинився й озирнувся вище похиленого паркану. На далекому пагорбі вимальовувалися силуети возів, припнутих коней та людей, що постійно рухалися, скидаючись на маленькі чорні цятки на горизонті. Копиці пшениці золотилися в останніх променях сонця. А море було синє-синє, аж пурпурне в місцях, де виднілося каміння, здавалося бездонно глибоким, як це завжди буває під час припливу. На віддалі завмер караван рибальських човників в очікуванні берегового бризу. Коли я повернувся додому, будинок уже повністю вкрила тінь, лише флюгер на годинниковій вежі ще ловив останні промінчики світла. Я повільно йшов по траві до відчинених дверей.

Сікомб ще не наказував слугам зачинити ставні. І щось таке гостинне було у тих піднятих рамах, у ніжному русі фіранок, і в самій думці про кімнати за тими вікнами, які я так любив. Із димарів до неба рівними струмками підіймався дим. Дон, ретривер, надто старий та незграбний, щоб ходити разом зі мною та з молодшими собаками, чухався, сидячи на гравії під вікнами бібліотеки, а потім повернув голову в мій бік і повільно замахав хвостом.

Уперше відтоді, як дізнався про смерть Емброуза, я нарешті усвідомив: усе, що я бачу навколо, належить мені. І ніколи не доведеться ділити це з кимось іншим. Ці стіни й вікна, цей дах, дзвін, що відбив сім разів, коли я наблизився, все живе в цьому домі було моїм і тільки моїм. Трава під моїми ногами, дерева навколо, пагорби, луги, ліси і навіть чоловіки й жінки, які он там працювали, — все це було частиною мого спадку, все це належало мені.

Я зайшов до будинку і, сховавши руки до кишень, повернувся спиною до каміна у бібліотеці. Собаки, як заведено, зайшли слідом і полягали біля моїх ніг. Прийшов Сікомб запитати, чи будуть у мене якісь указівки для Веллінґтона на ранок. Чи потрібні мені коні та карета, чи треба осідлати Цигана?

— Ні, — відповів я йому, — сьогодні жодних розпоряджень. Завтра я сам побачусь із Веллінґтоном.

— Так, сер, — відповів він, і вийшов із кімнати.

Мені хотілося б, щоб мене називали, як раніше. Утім майстер Філіп зник назавжди. Додому повернувся містер Ешлі. Дивне було відчуття. З одного боку, було трохи не по собі, але водночас мене сповнювала якась дивна гордість. Я відчував певність, силу, якої раніше не знав, і справжнє піднесення. Здавалося, я мов той солдат, якому дали командувати батальйоном; на мене нахлинули ті ж відчуття власності, гордості та влади, які охоплюють старшого майора, що місяцями й роками мріяв про підвищення. Та, на відміну від солдата, я командуватиму завжди. Все своє життя. Здається, що коли я все те усвідомив, стоячи біля каміна в бібліотеці, то відчув щастя, якого в моєму житті не було ніколи: ні до, ні після. Як завжди буває з такими моментами, він настав швидко і так само швидко минув.

Якийсь буденний звук повернув мене до реальності: може, собака заметушилася, чи вуглинка випала з каміна, а може, в кімнаті нагорі слуга пішов зачинити вікна — не пам’ятаю. З того вечора пригадується лише відчуття впевненості, ніби щось, що давно в мені дрімало, нарешті заворушилося й ожило. Я рано вклався до ліжка і спав, мов немовля.

Мій хрещений батько, Нік Кендал, приїхав наступного дня, разом із Луїзою. Близьких родичів в Емброуза не було, тож за винятком того, що він лишив Сікомбу й іншим слугам, а також пожертвувань бідним парафіянам, удовам та сиротам, усе своє майно він заповідав мені. Тому Нік Кендал прочитав заповіт зі мною наодинці, в бібліотеці. Луїза пішла прогулятися в сад. Попри юридичні терміни, все здавалося простим і зрозумілим. Окрім одного моменту. Італієць Рейнальді мав рацію. Ніка Кендала було призначено моїм опікуном, бо маєток переходив у мою власність лише у двадцятип’ятирічному віці.

— Емброуз вважав, — сказав мій хрещений батько, знявши окуляри й передаючи мені документ, — що жодна молода людина не знає, чого хоче, аж доки їй не виповниться двадцять п’ять. Може, з віком у тобі визріла б слабкість до випивки, карт чи жінок, тому ця умова — двадцять п’ять років — мала слугувати гарантією. Я допоміг йому скласти цей документ, доки ти ще навчався в Гарроу, і хоч ми обоє були впевнені, що жодна з цих звичок тобі не загрожує, усе ж цю умову Емброуз вирішив залишити. «Філіпові це не зашкодить, — часто повторював він, — ба більше, навчить бути обачним». Тому, ось так, і нічого з цим не поробиш. Насправді це нічого не змінить, хіба що тобі доведеться ще сім місяців звертатися до мене по гроші на господарські справи та на власні витрати. Твій день народження у квітні, чи не так?

— Ви мали б знати, — відповів я, — ви ж мій хрещений батько.

— Ну і смішним черв’ячком ти був, — сказав він, усміхнувшись, — зиркав спантеличеними оченятами на пастора. Емброуз тоді саме повернувся з Оксфорда. Він ущипнув тебе за носа, щоб ти розплакався, чим страшенно налякав свою тітку, твою матір. А після церемонії викликав твого нещасного батька на перегони з веслування, вони пропливли від замку до Лоствітіела і обоє промокли з голови до п’ят. Тобі, певно, бракувало батьків, Філіпе? Я часто думаю про те, як тобі важко було зростати без матері.

— Не знаю, — відповів я. — Я ніколи особливо над цим не задумувався. Мені не потрібен був ніхто, крім Емброуза.

— Та все одно, — сказав він, — це неправильно. Я часто повторював це Емброузові, але він ніколи мене не слухав. У домі мала б бути жінка: чи економка, чи далека родичка, хто-небудь. Ти виріс, зовсім не знаючи жінок, і якщо коли-небудь одружишся, твоїй дружині буде нелегко. Я розповідав це Луїзі сьогодні за сніданком.

Потім він змовк, і йому стало — якщо про мого хрещеного батька взагалі можна таке сказати — дещо ніяково, ніби він сказав більше, ніж збирався.

— Усе гаразд, — відповів я, — моя дружина впорається, коли настане час. Якщо взагалі настане, в що я особисто мало вірю. Гадаю, в цьому ми з Емброузом схожі. Надто тепер, коли я знаю, що з ним зробив шлюб.

Хрещений мовчав. Потім я розповів йому про свій візит на віллу і про зустріч із Рейнальді, а він показав мені листа, який італієць йому написав. Як я й очікував, холодними пишномовними словами він описав власну версію хвороби та смерті Емброуза, висловив співчуття та розповів про те, як тужить удова, яка, за його словами, була безутішною.

— Така безутішна, — сказав я хрещеному, — що наступного дня після похорону втекла, мов злодійка, забравши з собою всі речі Емброуза, крім старого капелюха, який просто забула. І я впевнений, лише тому, що він дірявий та нічого не коштує.

Хрещений кашлянув. Його кошлаті брови насупилися.

— Сподіваюся, — сказав він, — ти не заздриш їй через ті книжки та одяг? Годі тобі, Філіпе, це все, що в неї є.

— Тобто, — запитав я, — це все, що в неї є?

— Ну, ми тільки-но разом зачитали заповіт, — відповів він, — ось він, перед тобою. За десять років він не змінився. Ніяких додаткових розпоряджень стосовно шлюбу. Про дружину там ані слова. Весь останній рік я чекав, що він напише про зміну заповіту. Зазвичай так і роблять. Та, гадаю, залишившись за кордоном на такий довгий час, він знехтував цією необхідністю, і все сподівався повернутися додому. А потім хвороба взагалі завадила будь-яким планам. Я трохи здивований, що цей італієць, синьйор Рейнальді, який у тебе, здається, викликає неабияку неприязнь, узагалі не згадує про претензії з боку місіс Ешлі. Це свідчить про його делікатність.

— Претензії? — запитав я. — Боже милий, ви говорите про якісь претензії, коли ми прекрасно знаємо, що це вона довела його до смерті?

— Нічого такого ми не знаємо, — відповів мій хрещений. — І якщо ти й надалі говоритимеш так про вдову свого кузена, я цього слухати не збираюся. — Він підвівся й почав складати папери.

— То ви вірите, що проблема в пухлині? — запитав я.

— Звісно ж, вірю, — відповів він. — Ось лист від цього італійця, Рейнальді, і свідоцтво про смерть, підписане двома лікарями. На відміну від тебе, я пам’ятаю, як помер твій дядько Філіп. Симптоми дуже схожі. Саме цього я й боявся, коли від Емброуза надійшов лист і ти вирушив до Флоренції. Той факт, що ти прибув надто пізно, щоб якось йому допомогти, на жаль, із тих прикрих випадків, які ніхто не в змозі змінити. Може, думаю я собі, це й узагалі була не прикрість, а милість. Тобі було б важко дивитися на його страждання.

Я міг би його вдарити, старого дурня, за таку впертість, за сліпоту.

— Ви не читали другого листа, — сказав я, — коротку записку, яка надійшла вранці, коли я від’їздив із дому. Ось, погляньте.

Лист усе ще був зі мною. Я постійно носив його в нагрудній кишені. Я передав листа хрещеному батькові. Він знову надів окуляри й узявся читати.

— Ти мене вибач, Філіпе, — сказав хрещений, — та навіть ці карлючки не здатні змінити моєї думки. Ти мусиш поглянути фактам в обличчя. Ти любив Емброуза, як і я. З його смертю я втратив найкращого друга. Коли я думаю про його страждання, то тужу так само, як і ти. А може, й більше, адже я вже бачив таке раніше. Ти просто не можеш змиритися з фактом, що чоловік, якого ми знали, любили й поважали, перед смертю вже не був самим собою. Він хворів психічно й фізично, і не відповідав за те, що писав чи говорив.

— Я в це не вірю, — сказав я. — Не можу повірити.

— Точніше, не хочеш, — сказав мій хрещений, — тож і говорити тут більше нема про що. Та заради Емброуза і заради всіх, хто знав та любив його, тут, у цьому маєтку і в цьому краї, я мушу попросити тебе не ділитися своєю думкою з іншими. Їм стане тільки гірше, а якщо така чутка коли-небудь дійде до його вдови, хай би де вона була, в її очах ти перетворишся на жалюгідну істоту, і правда буде на її боці, якщо вона подасть на тебе в суд за наклеп. Якби я був діловою людиною, такою, яким здається той італієць, я б це зробив, не вагаючись.

Я ще ніколи не чув, щоб мій хрещений говорив із таким запалом. Він мав рацію, обговорювати тут уже не було чого. Я вивчив свій урок. Більше я його не потривожу.

— Може, покличемо Луїзу? — багатозначно мовив я. — Гадаю, вона вже вдосталь наблукалася садами. Залишайтеся, пообідаємо разом.

За обідом мій хрещений батько не вимовив ані слова. Я розумів, як усе, що я сказав, вразило його. Луїза без упину розпитувала мене про мандрівку, що я думаю про Париж, про сільські пейзажі Франції, про Альпи й саму Флоренцію, і мої вкрай недоречні відповіді заповнювали паузи в розмові. Та вона була метикувата, й одразу зрозуміла, що щось не так.

І після обіду, коли мій хрещений покликав Сікомба й решту прислуги, щоб розповісти, що кому заповів Емброуз, ми з Луїзою сіли поговорити у вітальні.

— Хрещений мною незадоволений, — почав розповідати я, і повідав усю історію. Вона дивилася на мене тим своїм одвічним допитливим поглядом, до якого я звик — голова трохи схилена вбік, підборіддя підведене.

— Знаєш, — сказала вона, коли я закінчив розповідати, — може, ти й маєш рацію. Насмілюся припустити, бідолашний містер Ешлі та його дружина не були щасливими, та він був надто гордий, щоб написати тобі про це до того, як захворів, а потім, мабуть, у них виникла суперечка, усе сталося так раптово, тож він і написав тобі ті листи. Що про неї говорили її слуги? Вона молода чи ні?

— Я не питав, — відповів я. — Не думаю, що це важливо. Єдине, що має значення, це те, що він не довіряв їй перед смертю.

Вона кивнула:

— Це жахливо, йому, певно, було так самотньо.

Я одразу подобрішав до Луїзи. Мабуть, через те, що ми були одного віку, вона сприйняла все зовсім не так, як батько. Він старіє, думав я собі, і вже не такий розважливий.

— Треба було запитати в того італійця, Рейнальді, яка вона на вигляд, — сказала Луїза. — Я б поцікавилася. Це було б моїм першим запитанням. І що сталося з графом, з її першим чоловіком. Здається, ти якось розповідав, що його вбили на дуелі? Бачиш, це також свідчить про те, що з нею не все чисто. Я майже впевнена: в неї були коханці.

Із такого боку свою кузину Рейчел я не розглядав. Я лише уявляв її злісною, мов павук. Попри свою ненависть, я посміхнувся.

— Дівчатам, — сказав я Луїзі, — завжди уявляються коханці. Кинджали в темнім коридорі. Таємні проходи. Треба було взяти тебе із собою до Флоренції. Ти б дізналася набагато більше за мене.

Від цих слів вона залилася рум’янцем, і я подумав про те, які ж дівчата дивні; навіть Луїза, яку я знав усе своє життя, не змогла зрозуміти жарту.

— Так чи інакше, — сказав я, — мені неважливо, було в цієї жінки сто коханців чи ні. Вона зараз, певно, ховається в Римі, у Неаполі чи де-небудь ще. Та коли я її вистежу, вона про це пожалкує.

Цієї миті до нас зайшов мій хрещений батько, і я більше не говорив. Він був у доброму гуморі. Без сумніву, Сікомб, Веллінґтон і решта були вдячні за свою невеличку частину спадку, а він почувався милостивим розпорядником їхнього щастя.

— Приїжджай скоріше знову, — сказав я Луїзі, допомагаючи сісти в догкарт[3] за її батьком. — Мені подобається твоє товариство.

І знову вона зашарілася, дурне дівчисько, зиркнувши на батька, щоб побачити його реакцію, ніби раніше ми не їздили туди-сюди, одне до одного в гості, безліч разів. Її, мабуть, також вразив мій новий статус, і я й помітити не встигну, як і для неї стану містером Ешлі, а не Філіпом. Я пішов до будинку, усміхаючись від думки про Луїзу Кендал, яку ще кілька років тому смикав за волосся, і яка тепер дивилася на мене з повагою, та вже за мить забув про неї, як і про свого хрещеного, бо повернувшись додому після двох місяців подорожі, розумів — на мене чекає безліч справ.

Я не планував бачитися з хрещеним ще два тижні, адже мені треба було зайнятись урожаєм та іншими справами по господарству; та ледь минув тиждень, як одного ранку, невдовзі після обіду, приїхав його грум передати, що господар просить мене навідатися; сам він приїхати не зміг — не виходив із дому, бо трохи застудився, проте мав для мене новини.

Справа не здалася мені терміновою — того дня ми збирали останню пшеницю — тож поїхав уже наступного дня.

Я зустрів його в кабінеті самого. Луїзи не було. Вигляд він мав спантеличений і трохи нездоровий. Було видно — його щось тривожить.

— Що ж, — сказав він, — настав час дещо зробити, і ти маєш вирішити, що саме і коли. Вона прибула на судні з Плімута.

— Хто? — запитав я. Хоч прекрасно все зрозумів.

Він показав мені папірець у руці.

— У мене для тебе лист, — сказав він, — від твоєї кузини Рейчел.

7

Він дав мені листа. Я поглянув на почерк на складеному папірці. Не знаю, що я очікував там побачити. Може, щось чітке, із сягнистими завитками, або ж навпаки, щось нерозбірливе й посереднє. Це був звичайний почерк, як і безліч інших, хіба в кінці слова закручувалися хвостиками, через що, читаючи, їх важко було відділити одне від одного.

— Здається, вона не знає, що нам відомі останні новини, — сказав мій хрещений. — Мабуть, із Флоренції вона виїхала ще до того, як синьйор Рейнальді написав цього листа. Що ж, побачимо, що ти скажеш. Своєю думкою я поділюся з тобою, як дочитаєш.

Я розгорнув листа. Відправлено його було з готелю в Плімуті тринадцятого вересня.

«Дорогий містере Кендале, коли Емброуз розповідав про вас — а він робив це часто, — я не думала, що, як уперше писатиму вам, мене сповнюватиме такий смуток. Я прибула в Плімут із Генуї сьогодні вранці, вкрай стривожена і, на жаль, сама.

Мій коханий помер у Флоренції 20 липня після короткочасної та лютої хвороби. Було зроблено все можливе, та найкращі лікарі, яких я тільки змогла знайти, його не врятували. Стався рецидив гарячки, яка охопила його ще навесні, та цього разу її спричинив тиск на мозок, який, як вважають лікарі, кілька місяців ніяк не виявляв себе, а потім раптово розвинувся. Він похований на протестантському цвинтарі у Флоренції, на місці, яке я обрала сама, тихому, трохи осторонь від решти англійських могил, оточеному деревами, як йому б самому хотілося. Про свою скорботу й неосяжну пустку я не писатиму; ви мене не знаєте, і я не маю наміру переносити своє горе на вас.

Я одразу подумала про Філіпа, якого Емброуз так сильно любив, і горе якого має бути таким же нестерпним, як моє. Мій вірний друг та радник, синьйор Рейнальді з Флоренції, запевнив мене, що напише вам і передасть новину, а ви, натомість, розповісте Філіпу; та листуванню з Італії до Англії я не довіряю, тож боялася, що звістку ви отримаєте з чуток, від якогось незнайомця, або ж не отримаєте взагалі. Тому я й прибула до Англії. З собою я взяла всі речі Емброуза, його книжки, одяг, усе, що Філіп хотів би зберегти й що тепер по праву йому належить. Якщо ви скажете, що з ними зробити, як надіслати і чи варто мені самій написати Філіпові, буду невимовно вдячна.

Флоренцію я покидала раптово, імпульсивно, і не шкодую про це. Без Емброуза я там лишатися не могла. Подальших планів, у мене немає. Гадаю, після такого страшного потрясіння час на роздуми просто необхідний. Я хотіла потрапити до Англії раніше, та корабель, на якому прибула, не був готовий відплисти. Наскільки я знаю, у мене в Корнуолі ще є рідні, Коріни, та з жодним із них я не знайома і не маю бажання їх тривожити. Мені хочеться побути наодинці. Можливо, після того, як трохи відпочину, я подамся в Лондон, і там уже щось плануватиму далі.

Чекатиму на ваші інструкції стосовно того, що робити з речами Емброуза.

Щиро ваша, Рейчел Ешлі».

Я прочитав листа ще раз, двічі, а може й тричі, і повернув хрещеному батькові. Він чекав, що я скажу. Я не промовив ані слова.

— Бачиш, — повільно протягнув він, — зрештою, собі вона не лишила нічого. Жодної книги чи пари рукавиць. Усе воно твоє.

Я не відповів.

— Вона навіть не бажає оглянути будинок, — продовжував він, — будинок, який мав стати її домом, якби Емброуз був живий. Її подорож… ти ж, звісно, розумієш, що якби все повернулося трохи інакше, ви прибули б разом? Вона приїхала б до себе додому. У чому ж різниця? Весь люд із маєтку радісно вітав би її, слуги були б самі не свої від хвилювання, сусіди без упину приїздили б познайомитися, та натомість — вона сама в готелі в Плімуті. Може, вона приємна, може, й ні — звідки мені знати, я з нею не зустрічався. Та ось до чого я веду — вона нічого не просить, нічого не вимагає. І все ж вона місіс Ешлі. Вибач, Філіпе. Я знаю, як ти до неї ставишся, і розумію, що мені тебе не переконати. Та як друг Емброуза, як його довірена особа, я не можу просто сидіти тут і нічого не робити, у той час як його вдова приїздить самотня до Англії. У нашому будинку є кімната для гостей. Їй тут будуть раді, аж доки вона не вирішить, що робити далі.

Я підійшов до вікна. Луїза, як виявилося, нікуди не від’їздила. З кошиком на руці вона зривала голівки зів’ялих квітів на клумбі. Вона підвела голову й помітила мене, помахавши рукою. Я подумав, чи прочитав хрещений листа їй.

— Отже, Філіпе, — сказав він, — ти можеш написати їй або ні, як хочеш. Не думаю, що ти палаєш бажанням зустрітися, і якщо вона прийме моє запрошення, я не стану кликати тебе в гості, доки вона не поїде. Та ти маєш написати їй хоч щось, повідомити, що отримав усі ті речі, які вона для тебе привезла. Я можу написати від твого імені в постскриптумі.

Я відвернувся від вікна й поглянув на нього.

— Чому це ви вирішили, що я не захочу з нею зустрітися? — запитав я. — Я дуже цього хочу. Якщо вона жінка імпульсивна, а це можна припустити з написаного в листі — і, здається, Рейнальді теж про це казав, — я так само можу діяти імпульсивно, що, власне, й пропоную. Адже одразу ж поїхати до Флоренції теж було рішенням імпульсивним.

— Отже? — запитав мій хрещений батько, насупивши брови й недовірливо на мене поглядаючи.

— Коли писатимете в Плімут, — сказав я, — повідомте, що Філіп Ешлі вже чув новину про смерть Емброуза. Що він, отримавши два листи, побував у Флоренції, відвідав віллу Санґаллетті, зустрівся з її прислугою, з її товаришем та радником, синьйором Рейнальді, і вже повернувся. Напишіть, що він людина проста, і живе простим життям. Що він не обізнаний з манерами, не вміє вести бесіди й не звик до жіночого товариства, чи, точніше, до товариства взагалі. Однак, якщо вона бажає зустрітися з ним і відвідати дім її покійного чоловіка — будинок Філіпа Ешлі в розпорядженні його кузини Рейчел, у будь-який зручний для неї час. — Я поклав руку на серце і вклонився.

— Ніколи б не подумав, — повільно промовив мій хрещений батько, — що ти можеш бути таким жорстоким. Що з тобою сталося?

— Зі мною все гаразд, — відповів я. — Скажімо так, мов молодий бойовий кінь, я почув запах крові. Чи ви забули, що мій батько був солдатом?

І я вийшов у сад зустрітися з Луїзою. Новина приголомшила її навіть більше, ніж мене. Я взяв її за руку й затягнув до альтанки біля галявини. Ми сіли там разом, неначе змовники.

— Твій будинок зовсім не годиться для прийому гостей, — відрізала вона одразу ж, — тим паче, для такої жінки, як графиня — як місіс Ешлі. Бачиш, ніяк не можу припинити називати її графинею, якось саме виходить. Чому, Філіпе, там за двадцять років не жила жодна жінка? В якій кімнаті ти її розмістиш? А подумай-но про пил! Не лише нагорі, а й у вітальні. Я помітила його на тому тижні.

— Це все неважливо, — відповів я нетерпляче. — Вона може прибрати й сама, якщо їй так цього хотітиметься. Чим гіршим їй здасться будинок, тим краще для мене. Хай пізнає те безтурботне щасливе буття, яким ми жили з Емброузом. Не те що на її віллі…

— О, ти дуже помиляєшся, — вигукнула Луїза. — Не можна, щоб вона вважала тебе грубим неуком, таким, як ті робітники на полях. Цим ти поставиш себе в невигідне становище ще до того, як заговориш до неї. Не забувай, ця жінка все життя провела на континенті, вона звикла до розкошів, до безлічі слуг — кажуть, слуги в них там куди кращі за наших — і вона точно привезе з собою чимало суконь, прикрас, а не тільки речі Емброуза. Вона стільки чула від нього про цей будинок, що очікуватиме на щось пристойне, таке ж, як її вілла. А якщо все лишити брудним, запиленим, смердючим, мов собача будка — ти ж не хочеш, щоб вона побачила будинок таким, Філіпе, заради Емброуза, не хочеш?

Дідько, я розізлився.

— Що, в біса, ти маєш на увазі, — сказав я, — чому це мій будинок смердить, мов собача будка? Це чоловічий дім, простий та затишний, і, поможи Боже, він лишатиметься таким завжди. Ні Емброуз, ні я ніколи не купували модних меблів чи химерних прикрас, які розбиваються, падаючи на підлогу щоразу, як зачепиш їх коліном.

Луїзі вистачило чемності зобразити розкаяння, ба більше, вона здавалася присоромленою.

— Пробач мені, — сказала вона, — я не хотіла тебе образити. Я знаю, ти любиш свій дім, і він завжди мені подобався й буде подобатися. Та я кажу, що думаю про те, як його утримують. За стільки років нічого нового, у ньому немає нічого приємного, йому бракує — що ж, не ображайся, та йому бракує затишку.

Я уявив яскраву охайну вітальню, де вона змушувала мого хрещеного батька сидіти вечорами, і знав напевно, що саме обрав би — як, мабуть, і він, — якби мусив обирати між нею та моєю бібліотекою.

— Гаразд, — сказав я, — забудемо про брак затишку. Емброуза будинок влаштовував, влаштовує й мене, і на кілька днів — чи на який там час вона вирішить ушанувати мене своєю присутністю — він влаштує й мою кузину Рейчел.

Луїза похитала головою.

— Ти просто безнадійний, — сказала вона. — Якщо місіс Ешлі така, якою я її уявляю, їй вистачить одного погляду на будинок, щоб піти шукати притулку в Сент-Остеллі або ж у нас.

— От і чудово, — відповів я, — щойно я з нею закінчу.

Луїза здивовано поглянула на мене.

— І ти дійсно посмієш ставити їй запитання? — спитала вона. — З чого почнеш?

Я знизав плечима.

— Не можу сказати, доки не побачу її. Впевнений, вона спробує викрутитися погрозами. Або ж розіграє цілу призму емоцій, буде непритомніти, впадати в істерику. Та цим мене не проймеш. Я буду спостерігати за нею й отримувати насолоду.

— Не думаю, що вона вдасться до залякувань, — сказала Луїза, — чи до істерик. Вона просто велично зайде до будинку і візьме його під свій контроль. Не забувай, швидше за все, вона звикла віддавати накази.

— Тільки не в моєму домі.

— Бідний Сікомб! Я б усе віддала, аби побачити вираз його обличчя. Вона кидатиметься в нього речами за кожної примхи. Знаєш, італійці дуже пристрасні, такі запальні. Про них завжди так говорять.

— Вона лише наполовину італійка, — нагадав я їй, — і я впевнений, Сікомб цілком у змозі впоратися з проблемами. Може, три дні йтиме дощ, і вона весь час лежатиме в ліжку з ревматизмом.

Ми сміялися в альтанці, мов двійко дітлахів, та на серці в мене було зовсім не так легко, як могло здатися на перший погляд. Запрошення викликом витало в повітрі, і, гадаю, уже тоді я про нього жалкував, та все ж не сказав про це Луїзі. Ще більше почав я жалкувати, коли повернувся додому й роззирнувся навколо. Святі небеса, яке безрозсудне рішення, і якби не гордість, я б повернувся до хрещеного батька й попрохав би не додавати в листі до Плімута повідомлення від мене.

Що, в біса, робити з цією жінкою у своєму домі? Що їй казати? Як до неї ставитися? Якщо слова Рейнальді звучали правдоподібно, усе сказане нею буде в десять разів правдоподібніше. Прямий напад може не спрацювати, і що взагалі мав на увазі той італієць, коли говорив про наполегливість і про жінок, які вміють боротися? Якби вона була криклива, груба, гадаю, я б знав, як затулити їй рота. Чолов’яга з однієї з ферм зв’язався якось із такою, вона хотіла судитися з ним за порушення обіцянки, і вже незабаром я відіслав її назад до Девона, звідки вона й приїхала. Та як мені впоратись із жінкою підступною й улесливою, з високими грудьми та з поглядом безневинної вівці? Я вважав, що зможу. Зустрічав таких в Оксфорді, і я завжди знаходив потрібні слова, подекуди вкрай грубі, якими можна було відіслати їх назад до тих нір у землі, звідки вони виповзли. Ні, враховуючи всі факти, я був більш ніж упевнений, я знав точно: коли говоритиму зі своєю кузиною Рейчел, слова знайдуться самі. Та ось у чому суть: підготовка до її візиту — вдавана чемність, за якою слідуватиме заклик до зброї.

На моє превелике здивування, Сікомб сприйняв цю ідею спокійно. Здавалося, він навіть на щось таке й очікував. Я сказав йому, що місіс Ешлі прибула до Англії з речами містера Ешлі, і що можливо на цьому тижні вона ненадовго нас відвідає. Він навіть не відкопилив нижньої губи, як звичайно робив, зіткнувшись із проблемою, і слухав мене дуже серйозно.

— Так, сер, — сказав він, — цілком правильно. Ми всі будемо раді вітати місіс Ешлі.

Я поглянув на нього, здивований такою пишномовністю.

— Мені здавалося, — сказав я, — що в цьому ми з тобою схожі і не бажаємо розміщати в домі жінок. Ти співав зовсім іншої, коли я розповів, що містер Емброуз одружився, і що вона стане тут господинею.

Він видавався збентеженим. Цього разу нижня губа подалася вперед.

— Це не одне й те саме, сер, — сказав він, — адже після того трапилося лихо. Ця нещасна жінка овдовіла. Містер Емброуз хотів би, щоб ми зробили для неї все, що можемо, особливо враховуючи, — він обережно кашлянув, — що місіс Ешлі в спадок не отримала геть нічого.

Я не міг уторопати, звідки йому це відомо, тож запитав прямо.

— Так люди кажуть, сер, — відповів він, — по всій окрузі. Усе дісталося вам, містере Філіпе, вдові ж — нічого. Зазвичай, бачте, буває не так. У кожній родині, великій чи малій, завжди щось залишається в спадок удові.

— Сікомбе, мене дивує те, — сказав я, — що ти дослухаєшся до пліток.

— Це не плітки, сер, — сказав він із гордістю, — адже все, що стосується сімейства Ешлі, стосується і всіх нас. Про нас, слуг, також не забули.

Я уявив, як він сидить у себе в кімнаті, у кімнаті дворецького, як її називали за давньою традицією, і потеревенити за келихом пива до нього заходять Веллінґтон, старий кучер, Темлін, головний садівник та лісник, — молодих слуг до цієї компанії, звісно ж, не пускали, — і обговорюють раз за разом заповіт, стиснувши губи й хитаючи головами.

— Річ не в тім, що він забув, — коротко мовив я. — Містер Ешлі був за кордоном, а не вдома, тож справами займатися не міг. Він не планував там помирати. Якби він повернувся додому, усе було б зовсім інакше.

— Так, сер, — сказав він, — саме так ми й думали.

Що ж, хай чешуть язиками, обговорюючи заповіт, мені однаково. Та я раптом задумався, як би вони ставилися до мене, якби, зрештою, маєток не перейшов мені в спадок. Чи змінило б це щось? Поважали б вони мене? Були б вірними? Чи я став би молодим майстром Філіпом, нещасним родичем, який живе у своїй кімнаті в задній частині будинку? Я вибив люльку, смак був неприємний та сухий. Скільки людей, думав я, любили мене і прислужували просто тому, що я — це я?

— Це все, Сікомбе, — сказав я. — Я повідомлю, якщо місіс Ешлі вирішить відвідати нас. Щодо кімнати — не знаю. Лишаю цю справу тобі.

— Ну, містере Філіпе, — здивовано сказав Сікомб, — правильно було б розмістити місіс Ешлі в кімнаті містера Ешлі, хіба ні?

Я витріщився на нього, раптом онімівши від здивування. І злякавшись, що мої почуття написані на обличчі, відвернувся.

— Ні, — сказав я, — це неможливо. Я сам переселюся в кімнату містера Ешлі. Треба було повідомити тебе раніше, та рішення я ухвалив лише кілька днів тому.

Це була неправда. Я ні про що таке не думав до того самого моменту.

— Дуже добре, сер, — сказав він, — у такому разі місіс Ешлі найкраще підійдуть синя кімната й убиральня. — І вийшов із кімнати.

Господи Боже, думав я, поселити ту жінку в кімнаті Емброуза, яке святотатство. Я гепнувся у своє крісло, покусуючи мундштук люльки. Я був злий, стурбований, мене нудило від усього цього. Нерозсудливо було посилати повідомлення через мого хрещеного, нерозсудливо взагалі приймати її в цьому будинку. Нащо я, чорти б мене вхопили, вляпався в це? Та ще й той ідіот Сікомб, з уявленням про те, що правильно, а що неправильно.

Запрошення було прийняте. Вона написала відповідь моєму хрещеному батькові, не мені. Що, без сумніву подумав би Емброуз, було цілком правильно. Запрошення надійшло не від мене, тож відповідь також слід було надіслати не мені. Вона писала, що буде готова, щойно нам стане зручно послати за нею, або ж, якщо нам буде незручно, вона може доїхати поштовим екіпажем. Я відповів, знову ж таки, через свого хрещеного, що надішлю по неї карету в п’ятницю. Ось і все.

П’ятниця настала неймовірно швидко. День видався похмурий, із сильними поривами вітру. Вони часто траплялися третього тижня вересня, коли припливи підіймались особливо високо. Хмари висіли низько, перетинаючи небо з південного заходу і лякаючи дощем під вечір. Я сподівався на дощ — справжню зливу, може навіть із градом, для повної картини. Гостинність західних земель. Жодних італійських безхмарних небес. Я відіслав Веллінґтона з каретою напередодні. Він мав переночувати в Плімуті й повернутися разом із нею. Відколи я сказав прислузі, що очікую на місіс Ешлі, будинок охопив неспокій. Навіть собаки відчували це і слідували за мною з кімнати в кімнату. Сікомб нагадував старого священика, який довгі роки не проводив будь-яких релігійних церемоній і ось раптом знову готується до забутого ритуалу. Таємничий та урочистий, він ходив будинком ледь чутними кроками, — він навіть придбав собі туфлі на м’якій підошві, — а в їдальні, на столі та на буфеті, лежало срібло, якого я раніше не бачив. Мабуть, пережитки часів дядька Філіпа. Великі підсвічники, цукернички, келихи і срібна ваза — Боже правий — з трояндами в центрі столу.

— Відколи це, — запитав я в нього, — ти став дячком? Як щодо ладану, святої води?

На його обличчі не поворухнувся жоден м’яз. Він відступив назад, роздивляючись реліквії.

— Я попросив Темліна принести свіжозрізаних квітів із саду, — сказав він. — Хлопці їх зараз перебирають. Нам знадобляться квіти у вітальні, у синій спальні, у вбиральні та в будуарі.

Він осудливо поглянув на комірника, маленького Джона, який послизнувся й ледь не впав, хитаючись під вагою ще двох підсвічників.

Собаки пригнічено спостерігали за мною. Одна з них зачаїлася, сховавшись під лавкою у вестибюлі. Я піднявся нагору. Чорт-зна, коли я востаннє заходив до синьої спальні. У нас ніколи не було гостей, тож ця кімната асоціювалася в мене з грою в хованки, дуже давньою, коли якось на Різдво Луїза з хрещеним приїхала до нас. Я пам’ятав, як проповз по безмовній кімнаті і сховався під ліжком, удихаючи густий пил. Мені пригадувалося, що Емброуз якось розповідав, ніби це була кімната тітки Фібі, яка згодом переїхала до Кента, де й померла.

Від неї тут не лишилося й сліду. Хлопці під командуванням Сікомба добряче постаралися і тітку Фібі вимели разом із багаторічним пилом. Вікна були відчинені й виходили в сад, а вранішнє сонце вигравало на ретельно вибитих килимах. Ліжко застелили свіжою білизною такої якості, яка мені була невідома. Цей умивальник із глечиком, роздумував я, невже вони завжди тут стояли, у сусідній вбиральні? А це крісло? Нічого з цього я не пам’ятав, але я не пам’ятав і тітки Фібі, яка переїхала до Кента ще до мого народження. Що ж, те, що годилось їй, згодиться й кузині Рейчел.

Третя кімната, під аркою, що довершувала комплект, слугувала тітці Фібі будуаром. У ній також прибрали й відчинили вікна. Якщо не помиляюся, у цю кімнату я також не заходив від тих днів гри в хованки. На стіні над каміном висів портрет Емброуза, де його було зображено в роки молодості. Я навіть не знав, що він у нас є, та й Емброуз, певно, забув про нього. Якби його намалював якийсь відомий художник, він висів би внизу, разом із рештою сімейних портретів, та його повісили тут, у кімнаті, якою ніколи не користувалися, тож нікому до нього діла не було. Портрет було виконано в три чверті зросту: під однією рукою Емброуз тримав рушницю, а іншою — куріпку. Погляд спрямований уперед, мені у вічі, а на устах — ледь помітна усмішка. Волосся він тоді носив довше, ніж я пам’ятав. Нічого особливого в портреті чи в його обличчі не було. Дивувало лиш одне.

Він був неймовірно схожий на мене. Я поглянув у дзеркало, потім знову на портрет: нас різнив тільки скіс очей — у нього очі були трохи вужчі, а також колір волосся — його було темніше. Ми могли б бути братами, ба навіть близнюками, я й той юнак на портреті. Це раптове усвідомлення нашої схожості трохи поліпшило мені настрій. Здавалося, ніби молодий Емброуз усміхається до мене, промовляючи: «Я з тобою». І старший Емброуз також, здавалося, десь поруч. Я зачинив за собою двері і, пройшовши знову через вбиральню й синю кімнату, спустився донизу.

І почув звуки коліс на під’їзній доріжці. Це була Луїза в догкарті, а поруч із нею на сидінні лежали великі букети італійських айстр та жоржин.

— Для вітальні, — вигукнула вона, побачивши мене. — Я подумала, Сікомб буде в захваті.

Сікомба, який у цей час саме проходив повз вестибюль із табуном поплічників, такий жарт явно образив, він цього не приховував. Він невдоволено зупинився, коли Луїза заходила в будинок із квітами в руках.

— Не варто було перейматися, міс Луїзо, — сказав він, — ми з Темліном про все подбали. Насамперед із саду принесли багато квітів.

— Що ж, у такому разі я можу їх розставити, — сказала Луїза, — бо ви, чоловіки, тільки вази порозбиваєте. Сподіваюся, вази у вас є. Чи квіти позапихали в банки для варення?

Обличчя Сікомба мінилося всіма кольорами ображеної гідності. Я поспіхом заштовхав Луїзу до бібліотеки й зачинив двері.

— Я подумала, — сказала Луїза півголосом, — що ти захочеш, щоб я залишилася, приглянула за всім, та й просто була поруч, коли прибуде місіс Ешлі. Батько хотів поїхати зі мною, та йому все ще недобре, а зважаючи на те, що може задощити, я вирішила, що краще йому побути вдома. Як гадаєш? Мені залишитися? Ці квіти — лише привід.

Мене трохи дратувало, що вони з моїм хрещеним батьком уважають, ніби я не здатен упоратися сам, як і бідний Сікомб, який останні три дні трудився, мов наглядач над рабами.

— Приємно, що ти так піклуєшся, — відповів я, — та це не обов’язково. Ми й самі чудово впораємося.

Вона поглянула на мене розчаровано. Їй, очевидно, не терпілося зустрітися з моєю гостею. Я не сказав, що сам не мав наміру сидіти вдома, коли кузина Рейчел прибуде.

Луїза критично оглянула кімнату, але ніяк не прокоментувала. Без сумніву, вона знайшла безліч недоліків, та була надто вихована, тому стрималася.

— Можеш піднятися нагору, якщо бажаєш, і поглянути на синю спальню, — сказав я, мов утішаючи її.

— Синю спальню? — запитала Луїза. — Це та, що вікнами виходить на схід, над вітальнею? Значить, ти не розмістиш її в кімнаті містера Ешлі?

— Ні, — сказав я. — В кімнаті Емброуза житиму я.

Та наполегливість, з якою вона і всі інші говорили про передачу кімнати Емброуза в користування його вдові, лише розпалювала моє роздратування.

— Якщо ти дійсно бажаєш зайнятися квітами, попроси Сікомба, щоб видав тобі вази, — сказав я й пішов до виходу. — У мене надворі ще купа справ, і більшу частину дня я займатимуся ними.

Вона зібрала квіти, не зводячи з мене очей.

— Здається, ти хвилюєшся, — сказала вона.

— Я не хвилююся, — відповів я, — просто хочу побути сам.

Вона зашарілася і відвернулась, і я відчув докір совісті, як завжди, коли я когось ображав.

— Пробач мені, Луїзо, — сказав я, поплескавши її по плечу, — не звертай на мене уваги. Дуже тобі дякую за те, що приїхала, привезла квітів, і за пропозицію залишитися.

— Коли я знову тебе побачу? — запитала вона. Ти мусиш розповісти мені про місіс Ешлі. Ти ж знаєш, мені захочеться знати все. Звісно, якщо батькові стане краще, ми приїдемо в неділю до церкви, та весь завтрашній день я думатиму й гадатиму…

— Гадатимеш про що? — спитав я. — Чи не скинув я свою кузину Рейчел із мису? Це я можу, якщо вона мене доведе. Слухай — лише для того, щоб вгамувати твій інтерес, — я приїду завтра по обіді в Пелін і все в подробицях тобі переповім. То як, влаштовує?

— Ще б пак, — відповіла вона, усміхаючись, і пішла шукати Сікомба й вази. Увесь ранок я провів надворі, а повернувшись десь о другій годині, голодний та спраглий після довгої поїздки в сідлі, попоїв холодного м’яса та випив склянку елю. Луїза поїхала. Сікомб зі слугами обідали в себе. Я стояв у бібліотеці, жував свій сандвіч із м’яса й хліба. На самоті, подумалося мені, востаннє. Сьогодні вона буде тут, у цій кімнаті або у вітальні, невідома ворожа примара, вкарбовуючи в мої кімнати й у мій будинок свою особистість. Вона увірветься до мого дому незваною гостею. Я не хотів її приїзду. Як і приїзду будь-якої іншої жінки, з пильним поглядом і чіпкими пальцями, яка порушила б атмосферу, таку глибоку, приватну, лише мою. Будинок змовк, затих, і я був його часткою, я належав йому, як колись, та й тепер належить Емброуз, десь поміж тіней. І нам не хотілося, щоб хтось порушував цю тишу.

Я оглянув кімнату, ледь не на прощання, після чого вийшов із будинку та заглибився в ліс.

Я порахував, що Веллінґтон прибуде з каретою не раніше п’ятої, тож вирішив повернутись після шостої. З обідом можна почекати. Сікомб уже отримав розпорядження з цього приводу. Якщо вона буде голодна, нехай потерпить, доки не повернеться власник будинку. Я отримував справжню насолоду, уявляючи, як вона сидить на самоті у вітальні, в помпезному вбранні, вся така поважна, а зустріти її нікому.

Я йшов далі, крізь вітер та дощ. Угору алеєю, туди, де сходяться чотири дороги, а потім на схід, до самої межі наших земель; а тоді назад крізь ліс і на північ до віддалених ферм, де трохи поговорив з орендарями, потягнувши ще час. Через парк і по західних пагорбах, а звідти, крізь бартонські землі, коли вже почало сутеніти, нарешті додому. Я змок до нитки, та мені було байдуже.

Відчинивши двері вестибюлю, я зайшов до будинку. Очікував побачити ознаки її приїзду: коробки і скрині, пледи для подорожі й кошики; та все було, як завжди, нічого нового.

У бібліотеці палахкотів камін, та в кімнаті нікого не було. В їдальні стіл накрили на одну особу. Я покликав Сікомба.

— Ну що? — запитав я.

Тримаючись із новою для себе поважністю, він тихо промовив:

— Мадам прибула.

— Отже, припускаю, — сказав я, — зараз десь сьома. Вона привезла багаж? Що ти зробив із ним?

— Своїх речей у мадам майже не було, — відповів він. — Усі скрині та ящики належали містерові Емброузу. Їх занесли до вашої кімнати, сер.

— О-ох, — сказав я, підійшов до вогнища й лупнув колоду. Борони Боже, щоб він помітив, як дрижать мої руки.

— І де місіс Ешлі зараз? — поцікавився я.

— Мадам піднялася до своєї кімнати, сер. Вона була дуже стомлена й попросила у вас вибачення за обід. Десь годину тому їй віднесли в кімнату тацю.

Із цими словами я відчув полегшення. І все ж, у певному сенсі, був розчарований.

— Як минула її подорож? — запитав я.

— Веллінґтон сказав, що після Ліскарда шлях був нелегкий, сер, — відповів він, — дув сильний вітер. Один із коней загубив підкову, тому перед Лосвітіелом довелося заїхати до коваля.

— Гм…

Я повернувся спиною до вогню й грів ноги.

— Ви зовсім змокли, сер, — сказав Сікомб. — Краще перевдягніться, інакше можете підхопити застуду.

— Так і зроблю, — відповів я йому і, обдивившись кімнату, поцікавився: — А де ж собаки?

— Гадаю, вони пішли за мадам нагору, — відповів він. — Принаймні старий Дон, щодо решти не впевнений.

Я продовжив гріти ноги біля каміна. Сікомб застиг біля дверей, ніби чекаючи, доки я розпочну з ним розмову.

— Гаразд, я прийму ванну та переодягнуся. Скажи хлопцям, щоб наносили гарячої води. Я спущуся до столу десь за півгодини.

Того вечора я сидів за обідом сам, поруч із відполірованими підсвічниками та срібною вазою із трояндами. Сікомб стояв у мене за спиною, але ми не розмовляли. Тиша, певно, тяжко мучила його, адже я розумів, як йому хочеться поділитися думками про приїзд гості. Що ж, перетерпить, і потім уже виллє душу в кімнаті дворецького.

Щойно я закінчив обідати, увійшов Джон і щось йому прошепотів. Сікомб нахилився мені до плеча.

— Мадам передала: якщо, пообідавши, ви забажаєте побачити її, вона з радістю прийме вас, — сказав він.

— Дякую, Сікомбе.

Коли вони вийшли з кімнати, я зробив дещо, до чого вдавався напрочуд рідко. Тільки в часи надмірного виснаження, інколи після поїздок верхи, або після затяжного полювання, або ж після важкої боротьби з хвилями під час літнього шторму разом з Емброузом. Я підійшов до буфету й налив собі склянку бренді. Після чого піднявся нагору й постукав у двері маленького будуару.

8

Тихим, ледь чутним голосом мене запросили увійти. Хоч надворі вже стемніло і в кімнаті горіли свічки, завіси були розсунуті, а вона сиділа на стільці біля вікна, дивлячись на сад. Спиною до мене, руки стиснувши на колінах. Вона, мабуть, гадала, що прийшов хтось із прислуги, тому не поворухнулася, коли я увійшов. Біля каміна, сховавши морду в лапи, лежав Дон, а поруч — ще два молоді пси. У кімнаті все було на своїх місцях, шухляди маленького письмового столу засунуті, одягу ніде не видно; жодної ознаки безладу, притаманного приїздам.

— Доброго вечора, — сказав я, і в маленькій кімнаті голос мій пролунав неприродно й натягнуто. Вона одразу ж повернулася, підвелася й підійшла до мене. Це сталося так швидко, що мені не вистачило часу — ні секунди на те, щоб пригадати сотню її образів, які я уявляв за останні вісімнадцять місяців. Жінка, яка переслідувала мене вдень і вночі, не давала спокою в години бадьорості, турбувала мене в снах, тепер стояла просто переді мною. Першим моїм відчуттям був шок, близький до заціпеніння, від того, якою крихітною вона була. Ледве діставала мені до плеча. Ні зростом, ні фігурою вона не була схожа на Луїзу.

Убрана в чорну сукню, оздоблену на шиї та на зап’ястках мереживом, волосся мала каштанове, зачесане з пробором посередині та зібране у вузол позаду, а риси обличчя — правильні й вишукані. Єдине, що в ній було велике, це її очі, які, немов у переляканої сарни, з першим поглядом на мене розширилися, ніби зустрівши когось знайомого, потім у них блиснуло розчарування, а за ним біль, на межі зі страхом. Я бачив, як на її обличчі з’явився і зник рум’янець, і подумав, що вона так само шокована, як і я. Важко було сказати, хто з нас більше хвилювався, хто був більше стурбований.

Я дивився на неї згори, вона дивилася на мене знизу, і якусь мить ми чекали, перш ніж заговорити. А тоді почали одночасно.

— Сподіваюся, ви відпочили, — прозвучало з мого боку.

А з її:

— Я маю перед вами вибачитися.

Вона відповіла на мої слова поспішним «Дякую, Філіпе, так» і, підійшовши до каміна, сіла на маленький табурет, запросивши мене жестом до стільця навпроти себе. Дон, старий ретривер, потягнувся, позіхнув і, підвівшись, поклав голову їй на коліна.

— Дон, чи не так? — спитала вона, поклавши руки йому на морду. — На останній день народження йому дійсно виповнилося чотирнадцять?

— Так, — відповів я, — у нього день народження за тиждень до мого.

— Ви знайшли його під скоринкою пирога за сніданком, — сказала вона. — Емброуз ховався за ширмою в їдальні, і спостерігав, як ви знімаєте ту скоринку. Він казав, що ніколи не забуде здивування на вашому обличчі, коли з-під скоринки виліз Дон. Вам було десять років, це сталося першого квітня.

Вона підвела погляд від задоволеного Дона й усміхнулася мені; і я геть розгубився, помітивши в її очах сльози, які вже за мить зникли.

— Я маю перед вами вибачитися за те, що не спустилася до столу, — сказала вона. — Ви так готувались, і все це лише заради мене одної, та й, напевно, вам довелося поспішити додому раніше, ніж хотілося. Але я була вкрай стомлена. З мене вийшов би поганенький компаньйон, тому я вирішила, що краще буде, якщо ви пообідаєте без мене.

Я згадав, як вештався маєтком зі сходу на захід, лише б змусити її чекати, і нічого на це не відповів. Один із молодших псів прокинувся і лизнув мені руку. Я потріпав його за вуха, щоб хоч якось відволіктися.

— Сікомб розповів мені, скільки всього ви зробили, і скільки справ ще попереду, — сказала вона. — Я не хочу завдавати вам труднощів своїм раптовим візитом. Я сама знайду чим зайнятися, до того ж, із превеликим задоволенням. Вам не треба відкладати через мене свої плани на завтра. Я хочу сказати тільки одне — подякувати вам, Філіпе, за те, що дозволили приїхати. Впевнена, вам було нелегко.

Вона підвелась і підійшла до вікна, щоб запнути завіси. У шибки стукотів дощ. Мабуть, треба було зробити це самому, я не здогадався. Незграбно встав, та все одно було вже пізно. Вона повернулася до каміна й ми знову сіли.

— Коли я під’їжджала парком до будинку, і біля входу мене зустрів Сікомб, я почувалася так дивно. Я стільки разів робила це, фантазуючи. Усе було саме так, як я собі уявляла. Вестибюль, бібліотека, картини на стінах. Коли карета під’їхала до дверей, годинник пробив четверту; я навіть заздалегідь знала, як він звучатиме.

Я знову почав тріпати вуха цуценяти. На неї не дивився.

— Вечорами у Флоренції, — сказала вона, — минулого літа й зими, до того, як Емброуз захворів, ми часто говорили про поїздку додому. Він розповідав мені про сади, про ліси і про доріжку до моря. Ми завжди планували їхати тим самим маршрутом, яким сюди дісталась я, тому я його, власне, і обрала. До Генуї, а звідти в Плімут. А потім каретою з Веллінґтоном додому. Було дуже мило з вашого боку прислати його, ви ніби знали, чого мені хочеться.

Я почувався дурнем, та все ж знайшов необхідні слова.

— Боюся, дорога видалася дуже важкою, — сказав я. — Сікомб повідомив мене, що ви змушені були зупинитись у коваля, щоб підкувати одного з коней. Мені шкода, що так сталося.

— Нічого страшного, — сказала вона, — мені сподобалось, я посиділа біля вогнища, поспостерігала за роботою, поспілкувалася з Веллінґтоном.

Тепер вона поводилася більш розкуто. Перша нервовість минула, якщо взагалі була. Не можу сказати. Якщо хтось і відчував якусь провину, це був я: я почувався великим та незграбним у такій маленькій кімнаті, і здавалося, що стілець, на якому я сидів, призначався для гнома. Ніщо не здатне так стерти невимушеність, як незручна поза. Я переймався, який маю вигляд в її очах, згорбившись на тому жахливому маленькому стільці, незграбно підібгавши під нього свої великі ноги, а довгі руки звісивши з боків.

— Веллінґтон показав мені в’їзд до маєтку містера Кендала, — сказала вона, — і на якусь мить я подумала, що було б правильно і ввічливо заїхати та висловити йому моє шанування. Та було пізно, і коні вже далеко заїхали, та й егоїстично з мого боку було б затримуватися по дорозі… сюди.

На мить вона зупинилася, перш ніж сказати «сюди», і мені здалося, що вона спершу хотіла сказати «додому», та вчасно виправилася.

— Емброуз так детально все мені описував, — вела вона далі, — від вестибюлю до кожної кімнати в домі. Він навіть робив для мене ескізи, тому сьогодні, гадаю, я могла б знайти шлях із зав’язаними очима.

На хвильку вона змовкла, а потім сказала:

— Ви вчинили вкрай проникливо, відвівши мені ці кімнати. Саме їх ми планували використовувати, якби повернулися разом. Емброуз завжди хотів, щоб ви зайняли його кімнату, і Сікомб розповів мені, що ви перемістилися саме в неї. Емброуз був би задоволений.

— Сподіваюся, вам тут зручно, — сказав я. — Тут ніхто не жив із часів жінки, яку звали тіткою Фібі.

— Тітка Фібі страждала від кохання до вікарія і поїхала в Торнбридж лікувати розбите серце, — сказала вона, — та так і не змогла розлюбити. Там тітка Фібі підхопила застуду, з якою прожила наступні двадцять років. Ви ніколи не чули цієї історії?

— Ні, — відповів я, і потайки поглянув на неї. Вона дивилася на вогонь, усміхаючись, мабуть, від думки про тітку Фібі. Вона стиснула руки на колінах перед собою. Ніколи раніше я не бачив у дорослої людини таких маленьких рук. Її руки були дуже тонкі, дуже вузькі, немов руки людини з портрета старого майстра, який він так і не закінчив.

— Тож, — сказав я, — що сталося з тіткою Фібі?

— Застуда минула аж за двадцять п’ять років, після знайомства з іншим вікарієм. Та на той час тітці Фібі виповнилося сорок п’ять, і серце її вже не було таким тендітним. За другого вікарія вона вийшла заміж.

— І шлюб був успішний?

— Ні, — сказала моя кузина Рейчел, — вона померла у першу шлюбну ніч — від шоку.

Рейчел повернулась і поглянула на мене, її вуста злегка ворушилися, та очі лишалися серйозними, і раптом я уявив Емброуза, який розповідає цю історію, так, як він це, скоріше за все, й робив — скрутившись у кріслі, плечі трясуться, у той час як вона дивиться на нього знизу вгору, от саме так, стримуючи сміх. Я нічого не міг із собою вдіяти. Я всміхнувся кузині Рейчел, в її очах щось промайнуло, і вона усміхнулась у відповідь.

— Гадаю, ви щойно все це вигадали, — сказав я, раптом пошкодувавши про свою усмішку.

— Нічого подібного, — сказала вона. — Сікомб має пам’ятати цю історію. Запитайте в нього.

Я похитав головою.

— На його думку, це негоже. Тим більше, його глибоко обурить саме лише припущення, що таку історію я міг почути від вас. Забув запитати — він приніс вам щось поїсти?

— Так. Тарілку супу, крильце курчати й нирки зі спеціями. Усе було дуже смачно.

— Ви, звісно ж, розумієте, що в домі немає служниць? Нікому прислуговувати вам, вішати ваші сукні, хіба Артур із Джоном, які набиратимуть для вас ванну?

— Просто чудово. Жінки бувають такі балакучі. А щодо моїх суконь, жалоба має лиш один колір. Я привезла із собою тільки ось цю, і ще одну. У мене є міцні туфлі для прогулянок садом.

— Якщо так дощитиме й завтра, вам доведеться залишитись у будинку, — сказав я. — В бібліотеці достатньо книжок. Сам я багато не читаю, та ви точно знайдете щось собі до смаку.

Її губи знову заворушились, і вона серйозно на мене поглянула.

— Я можу взятися за полірування срібла, — сказала вона. — Не думала, що у вас його так багато. Емброуз часто говорив, що воно пліснявіє від морського повітря.

Із виразу її обличчя я міг заприсягтися — вона здогадалася, що всі ці реліквії дістали із шафи вперше за довгий час, і я був упевнений, що в душі, за цими великими очима вона насміхається з мене.

Я відвів погляд. Уже раз я усміхнувся їй, і дідька лисого я зроблю це ще раз.

— На віллі, — сказала вона, — коли стояла спека, ми любили посидіти в маленькому дворику, біля фонтана. Емброуз казав, щоб я заплющила очі і слухала звуки води, уявляючи, ніби це дощ накрапає вдома, в Англії. У нього була ціла теорія, знаєте, про те, що я всохну й постійно тремтітиму від англійського клімату, особливо від вологого корнуольського; він називав мене тепличною рослиною, яка здатна рости лише під наглядом спеціаліста, і зовсім непридатна для звичайного ґрунту. Він вважав, що я надто міська, надто цивілізована. Пам’ятаю, я якось спустилася обідати в новій сукні, і він сказав, що від мене пахне старим Римом. «Удома ти в цьому замерзнеш, — говорив він, — там слід носити фланель та вовняну шаль». Його поради я не забула. І прихопила шаль.

Я підвів погляд. Дійсно, чорна, як і сукня, шаль лежала поруч на табуреті.

— В Англії, — сказав я, — особливо тут, ми надаємо погоді особливого значення. Біля моря інакше не можна. Землі в нас малородючі, розумієте, не годяться для сільського господарства, на відміну від півночі. Ґрунт тут бідний, і чотири дні із семи йде дощ, тож ми дуже залежимо від сонця, коли воно з’являється. Гадаю, завтра розпогодиться, і ви зможете прогулятися.

— Бове-таун і Боуденські луки, — сказала вона, — Кемпський завулок і Біф-парк, Кілмур і маякове поле, Двадцять акрів і Західні пагорби.

Я здивовано на неї поглянув.

— Вам знайомі назви бартонських земель? — запитав я.

— Аякже, я вже майже два роки знаю їх напам’ять, — відповіла вона.

Я мовчав. Здавалося, більше не було про що говорити.

— Для жінки це нелегка прогулянка, — похмуро сказав я.

— Але в мене міцні туфлі, — відповіла вона мені.

Чорна вельветова туфелька на нозі, яка трохи виднілася з-під сукні, здалася мені просто непридатною для прогулянки.

— Ці? — спитав я.

— Звісно ж ні, дещо міцніші, — відповіла вона.

Мені важко було уявити, як вона бреде полями, навіть якщо їй це здавалося легкою прогулянкою. А в моїх робочих чоботях вона б просто втонула.

— Ви вмієте їздити верхи? — запитав я.

— Ні.

— А можете сидіти в сідлі, якщо коня вестимуть?

— Це я можу, — відповіла вона, — та доведеться триматися за сідло двома руками. А у вас є така річ, як лука, на якій балансують?

Вона запитала так щиро, з таким серйозним виглядом, та я знову був певний, що в душі вона глумилася і хотіла вивести мене з рівноваги.

— Не впевнений, — холодно промовив я, — чи є в нас жіноче сідло. Я запитаю у Веллінґтона, але в кімнаті для збруї я його ніколи не бачив.

— Може, тітка Фібі раніше їздила верхи, — сказала вона, — коли втратила свого вікарія. Це могло слугувати їй єдиною розрадою.

Усе було марно. В її голосі почулося дзюркотіння, і я не втримався. Вона бачила, як я сміюся, це був повний крах. Я відвів погляд.

— Гаразд, я подбаю про це вранці. Може, нехай Сікомб також загляне в комірчини й пошукає, чи не лишилося від тітки Фібі амазонки?[4]

— Амазонка мені не знадобиться, — сказала вона, — якщо коня ви вестимете обережно, і я триматиму рівновагу на луці.

Цієї миті Сікомб постукав у двері й увійшов, тримаючи на величезній таці срібний чайник, срібний заварник і чайницю. Нічого з цього я раніше в нас не бачив, і мені стало цікаво, в яких лабіринтах кімнат для прислуги він надибав цей крам. І з якою метою приніс? Моя кузина Рейчел помітила здивування в моїх очах. Менше за все на світі мені хотілося б образити Сікомба, який із гідністю поставив своє підношення на стіл, та в грудях у мене зростало відчуття, дуже близьке до істерики, тож я підвівся й підійшов до вікна, ніби вдивляючись у дощ.

— Чай подано, мадам, — сказав Сікомб.

— Дякую, Сікомбе, — відповіла вона урочисто.

Собаки повставали, і, чмихаючи носами, потягнулися до підноса. Вони були здивовані не менше за мене. Сікомб цикнув на собак язиком.

— Нумо, Доне, — сказав він, — давайте, усі троє, пішли. Мадам, гадаю, краще мені забрати собак. Ще, не дай Бог, перекинуть тацю.

— Так, Сікомбе, — відповіла вона, — не дай Бог.

І знову це дзюрчання в голосі. Я був радий, що стою до неї спиною.

— Як бути зі сніданком, мадам? — запитав Сікомб. — Містер Філіп снідає в їдальні о восьмій.

— Я б хотіла поснідати тут, — відповіла вона. — Містер Ешлі часто повторював, що на жодну жінку не можна дивитися до одинадцятої. Це нічого?

— Звісно ж, мадам.

— Тоді дякую, Сікомбе, і на добраніч.

— На добраніч, мадам. На добраніч, сер. Гайда, собаки.

Він клацнув пальцями, і пси неохоче пішли слідом. Якийсь час у кімнаті стояла тиша. Після чого вона тихенько промовила:

— Не бажаєте чаю? Я розумію, що це корнуольська традиція.

Від моєї гідності не лишилося й сліду. Корчити з себе поважну особу виявилося надто виснажливо. Я повернувся до каміна й сів на табурет біля столу.

— Я вам дещо скажу: ніколи раніше не бачив ні цього підноса, ні чайника, ні заварника.

— Я так і зрозуміла, — відповіла вона. — Я помітила це у вашому погляді, коли Сікомб заніс їх до кімнати. Він, здається, теж користувався ними вперше. Це, певно, схований скарб. Він відкопав його десь у льосі.

— А так дійсно заведено, — спитав я, — пити чай після обіду?

— Звичайно, — сказала вона, — у світському товаристві, за присутності леді.

— Коли по неділях нас навідують Кендали чи Пескоу, — сказав я, — ми його не подаємо.

— Мабуть, Сікомб просто не вважає їх світським товариством, — сказала вона. — Мені це дуже лестить. Смачний чай. Скуштуйте бутерброд.

Це також було щось нове. Тоненькі шматочки хліба, скручені, неначе крихітні сосиски.

— Я здивований, що на кухні знають, як їх робити, — сказав я, ковтаючи, — та смакує дуже добре.

— Раптовий приплив натхнення, — сказала кузина Рейчел, — і не сумніваюся, що залишки вам подадуть на сніданок. Масло розтає, тож, краще, оближіть пальці.

Вона пила чай, дивлячись на мене поверх чашки.

— Якщо бажаєте покурити люльку, я не проти, — сказала вона.

Я здивовано на неї витріщився.

— У будуарі леді? — запитав я. — Ви впевнені? Але ж по неділях, коли місіс Пескоу з вікарієм відвідують нас, ми ніколи не куримо у вітальні.

— Це не вітальня, а я — не місіс Пескоу, — відповіла вона мені.

Я стенув плечима й поліз до кишені по люльку.

— Сікомб вирішить, що так негоже, — сказав я. — Вранці він учує запах.

— Перед сном я відчиню вікно, — сказала вона. — Запах вивітриться з дощем.

— Дощ намочить килим, — сказав я, — а це ще гірше, ніж запах диму.

— Можна витерти ганчіркою, — сказала вона. — Ви такий причепливий, наче дід старий.

— Мені здавалося, для жінок такі речі важливі.

— Важливі, якщо більш немає чим зайнятися, — відповіла вона.

Раптом я усвідомив, покурюючи люльку, сидячи тут у будуарі тітки Фібі, що цей вечір я планував провести зовсім інакше. Я планував холодно процідити кілька слів задля ввічливості й різко розпрощатися, лишивши порушницю нашого спокою приниженою й невдоволеною.

Я поглянув на неї. Вона допила чай і поставила чашку з блюдцем на тацю. Я знову звернув увагу на її руки, вузькі, маленькі, і білі-білесенькі, і мені стало цікаво, чи називав їх Емброуз руками міщанки. Вона носила два персні на пальцях, обидва з коштовними каменями, але вони ніяк не порушували її трауру і загалом пасували їй. Я був радий, що можу тримати в руці люльку і покусувати мундштук; це допомагало мені почуватися самим собою, а не сновидою, заколисаним у тенетах марень. Я мав багато що сказати, багато чого зробити, а сидів, наче той бовдур, перед каміном, не здатний розібратися з власними думками чи враженнями. День, такий довгий і тривожний, закінчився, і мені ніяк не вдавалося визначити, на мою користь, чи ні. Якби ж вона хоч віддалено нагадувала створений мною образ, тоді б я знав, що робити, та зараз, коли вона в цій кімнаті, біля мене, всі образи здавались якимись чудернацькими, божевільними, усі вони перемішались і розчинились у темряві.

Десь там залишилася злісна істота, сердита і стара, оточена юристами; ще одна місіс Пескоу, криклива, зарозуміла; невдоволена розбещена лялька із накрученими локонами; десь там — гадюка, хитра й мовчазна. Жодної з них у кімнаті зі мною не було. Колишній гнів здавався тепер марним, як і ненависть, а щодо страху — як я міг боятися когось, хто не дістає мені до плеча, і в кому не було нічого особливого, крім маленьких рук та почуття гумору? Невже через це один чоловік бився на дуелі, а інший перед смертю написав мені: «Вона вже зовсім мене доконала, Рейчел, мука моя»? Здавалося, ніби я надув бульбашку, а потім став поруч і стежив, як вона танцює в повітрі; але зараз бульбашка луснула.

Треба запам’ятати, думав я про себе, клюючи носом біля мерехтливого вогню, що наступного разу не слід пити бренді після прогулянки в в півтора десятка кілометрів під дощем; від цього притуплюються відчуття й не в’яжеться язик. Я прийшов, щоби боротися з цією жінкою, та навіть почати не встиг. Що там вона казала про сідло тітки Фібі?

— Філіпе, — почувся голос, дуже спокійний, тихий, — Філіпе, ви вже майже спите. Може, вам краще піднятися до себе?

Я розплющив очі, здригнувшись. Вона сиділа поруч, дивилася на мене, склавши руки на колінах. Я скочив на ноги, ледь не перевернувши тацю.

— Вибачте, — сказав я, — певно, це сталося, бо я скрутився на тому табуреті, і мене почало хилити в сон. Я звик сидіти в бібліотеці, простягнувши ноги.

— Ви сьогодні находилися, чи не так? — запитала вона.

Голос її звучав досить безневинно, та все ж… Що вона мала на увазі? Я похмурнів і стояв, не зводячи з неї очей, вирішивши не відповідати.

— Якщо завтра вранці буде гарна погода, — сказала вона, — ви дійсно знайдете мені спокійного сумирного коня, на якому я зможу проїхатися бартонськими землями?

— Так, — сказав я, — якщо ви бажаєте.

— Не хотілося б вас турбувати; мене поведе Веллінґтон.

— Ні, я залюбки прогуляюся з вами. Мені більше немає чим зайнятися.

— Хоча, стривайте — сказала вона, — ви забуваєте, що завтра субота. А це означає, що завтра вранці ви маєте платити працівникам. Почекаємо до обіду.

Я розгублено поглянув на неї.

— Святі небеса, — сказав я, — звідки, на Бога, вам відомо, що я плачу працівникам по суботах?

На мій страх і подив, у її очах раптом знову з’явився блиск, сльози, як тоді, коли ми говорили про мій десятий день народження. І голос її звучав тепер різкіше.

— Якщо ви не здогадуєтеся, — сказала вона, — то ви не такий уже й кмітливий, як мені здавалося. Зачекайте, у мене для вас подарунок.

Вона відчинила двері, перейшла в синю спальню навпроти, і повернулася за мить із ціпком у руці.

— Ось, — сказала вона, — візьміть, він ваш. Решту ви можете розібрати й роздивитися іншим разом, та це я хотіла передати вам власноруч, сьогодні.

Це був ціпок Емброуза. Той, із яким він постійно ходив, на який спирався. Із золотою облямівкою й ручкою у вигляді собачої голови, вирізьбленою зі слонової кістки.

— Дякую, — сказав я, зніяковівши, — дуже вам дякую.

— А тепер ідіть спати, — сказала вона, — прошу, йдіть скоріше.

І вона виштовхала мене з кімнати, зачинивши двері.

Я стояв у коридорі з ціпком у руках. Вона не дала мені часу побажати доброї ночі. З будуару не було чути ні звуку, і я повільно пішов коридором до своєї кімнати. Я думав про вираз її обличчя, коли вона давала мені ціпок. Колись, не так давно, в інших очах я бачив той самий правічний змучений вираз.

У тих очах теж ховалися стриманість та гордість, разом із таким самим приниженням, з таким же благанням. Напевно, подумав я, увійшовши до кімнати Емброуза й роздивившись такий до болю знайомий ціпок, напевно, просто колір очей у них однаковий і національність. Більше нічого спільного в них бути не могло: у жебрачки з берега Арно та моєї кузини Рейчел.

9

Наступного ранку я спустився рано, одразу після сніданку пішов до стайні, викликав Веллінґтона, і разом ми попрямували до кімнати для збруї.

Так, там знайшлося з півдесятка дамських сідел. Гадаю, я просто їх ніколи не помічав.

— Місіс Ешлі не вміє їздити верхи, — сказав я йому. — Їй треба лише, щоб було на чому сидіти й за що триматися.

— Краще посадити її на Соломона, — відповів старий кучер. — Леді він, може, і не возив, та точно не скине. Щодо інших коней, сер, я не впевнений.

На Соломоні Емброуз багато років їздив на полювання, та тепер кінь переважно проводив час на лугах, і лише зрідка Веллінґтон запрягав його в поїздки. Дамські сідла висіли в кімнаті для збруї на стіні, тож, щоб зняти їх, йому довелося викликати грума з короткою драбиною. Вибір сідла викликав цілу хвилю метушні та обговорень; одне було надто зношене, друге — надто вузьке для широкої спини Соломона, і хлопець отримав прочуханки, бо третє було вкрите павутиною. Я сміявся про себе, розуміючи, що ні Веллінґтон, ні хто-небудь інший не згадував про існування цих сідел останні чверть століття, і сказав Веллінґтонові: якщо гарно відшліфувати шкірою, сідло буде, як новеньке і місіс Ешлі вирішить, що його тільки вчора привезли з Лондона.

— О котрій годині хазяйка планує почати? — запитав він, і якусь мить я не зводив з нього очей, збитий з пантелику підібраними словами.

— Десь по обіді, — сказав я різко. — Можеш підвести Соломона до парадних дверей, я сам супроводжуватиму місіс Ешлі.

Потім я повернувся до будинку перевірити тижневі записи й розібратися з рахунками перед тим, як працівники прийдуть по платню. Хазяйка, аякже. То так вони її сприймали — Веллінґтон, Сікомб, і решта? Я розумів, що, з певного боку, для них це природно, та все ж, подумав, як поспішно чоловіки, особливо слуги, перетворюються на дурнів у присутності жінки. Те благоговіння в очах Сікомба, коли вчора ввечері він приніс чай, шанобливі манери, з якими він ставив перед нею тацю, а цього ранку за сніданком малий Джон, уявіть собі, чекав біля буфета і знімав кришки над моєю їжею, тому що «містер Сікомб», за його словами, «пішов нагору, в будуар, із тацею». А тепер ще й Веллінґтон, увесь такий схвильований, чистив та натирав старе дамське сідло, наказуючи через плече хлопчикові піти провідати Соломона. Я сидів над рахунками, щасливий від того факту, що мене взагалі не тривожить присутність жінки, яка спить під цим дахом уперше, відколи Емброуз відіслав мою няньку; і згадав, як вона поставилася до мене, коли я ледь не заснув, її слова: «Філіпе, йдіть спати», які могла б мені сказати нянька більш ніж двадцять років тому.

Опівдні прийшли слуги, а також люди, які працювали в стайнях, у лісах, у садах, і я заплатив їм; однак помітив, що Темліна, головного садівника, з ними не було. Я запитав, у чому річ, і мені повідомили, що він десь із «хазяйкою». Я вирішив нічого більше не розпитувати, і відпустив їх. Якісь інстинкти підказували мені, де можна знайти Темліна й мою кузину Рейчел. Я не помилився. Вони були в оранжереї, де ми вирощували камелії, олеандри, а також молоді деревця, які Емброуз привозив із собою після подорожей.

Я не був експертом у садівництві — це я лишив на Темліна — і тепер, завернувши за ріг оранжереї й підійшовши ближче, я почув, як вона розповідає про відгалуження й пагінці, про особливості північного клімату та про добрива для ґрунту, і Темлін слухає це все, тримаючи капелюха в руці, з тим самим виразом благоговіння, який я бачив на обличчі Сікомба й Веллінґтона. Запримітивши мене, вона усміхнулась і підвелася. Кузина Рейчел стояла на колінах на клапті мішковини, роздивляючись пагінець молодого дерева.

— Я гуляю з десятої тридцять, — сказала вона. — Я шукала вас, щоб спитати дозволу, але ніде не могла знайти, тому набралася сміливості й пішла до будиночка Темліна познайомитися, правда ж, Темліне?

— Авжеж, мем, — сказав Темлін, уп’явшись у неї овечим поглядом.

— Бачте, Філіпе, — продовжила вона, — я привезла із собою до Плімута — у карету я їх не взяла, тому вони скоро прибудуть із посильним — усі деревця й кущі, які ми зібрали, Емброуз і я, за останні два роки. У мене з собою є записи, в яких також указано, де він планував їх посадити, тому я вирішила, що зекономлю час, якщо обговорю список із Темліном, і поясню, що до чого. Бо коли прибуде посильний, мене тут може вже й не бути.

— Усе гаразд, — сказав я. — Ви з Темліном розумієтеся на цьому краще за мене. Прошу, продовжуйте.

— Ми закінчили, правда ж, Темліне? — сказала вона. — І подякуйте, будь ласка, місіс Темлін за ту чашку чаю, якою вона мене пригостила, я дуже сподіваюся, що до вечора їй полегшає, горло перестане боліти. Евкаліптова олія дуже допомагає, я їй її передам.

— Дякую, мем, — сказав Темлін (я вперше почув про ангіну в його дружини) і, дивлячись на мене, додав, із неочікуваною сором’язливістю: — Сьогодні вранці я дізнався таке, містере Філіпе, сер, чого ніколи не очікував дізнатися від леді. Я завжди був упевнений, що розуміюся на своїй справі, та місіс Ешлі знає про садівництво більше, ніж знаю, чи взагалі коли-небудь знатиму, я. Поруч із нею я почуваюся справжнісіньким неуком.

— Дурниці, Темліне, — сказала кузина Рейчел, — я знаюся лише на деревах і кущах. А от щодо фруктів — я й гадки не маю, як виростити персик, і пам’ятайте, ви ще не показали мені садка, обнесеного стіною. Ви обов’язково маєте зробити це завтра.

— Коли забажаєте, мем, — сказав Темлін.

Вона попрощалася з ним, і ми попрямували в бік будинку.

— Якщо ви гуляєте майже з десятої, — сказав я їй, — вам, певно, захочеться зараз відпочити. Я передам Веллінґтонові, щоб сьогодні взагалі не сідлали коня.

— Відпочити? — промовила вона. — Хто тут говорить про відпочинок? Я весь ранок чекала на кінну прогулянку. Гляньте, сонце. Як ви й казали, сьогодні прояснилося. Хто поведе коня, ви чи Веллінґтон?

— Я піду з вами. Та попереджаю, ви можете розповісти Темлінові щось нове про камелії, але зі мною й землеробством це не пройде.

— Я можу відрізнити овес від ячменю, — сказала вона. — Ви вражені?

— Ні на йоту, та в будь-якому разі, на нашій землі ви їх не побачите, весь овес та ячмінь уже зібрали.

Коли ми повернулися, виявилося, що Сікомб подав у їдальні холодний ланч із м’яса та салату, додавши ще й пирогів з пудингами, ніби ми збирались обідати. Моя кузина Рейчел поглянула на мене, така серйозна, а в очах блискотів той самий сміх.

— Ви чоловік молодий і все ще ростете, — сказала вона. — Їжте й будьте вдячні. Покладіть до кишені шматочок цього пирога, я попрошу його у вас, коли ми дістанемося західних пагорбів. А зараз піду нагору й перевдягнуся зручніше для прогулянки.

Принаймні, думав я собі, накинувшись на холодні закуски з неабияким апетитом, вона не чекає, що їй прислуговуватимуть, нічого такого. У ній відчувається певна свобода духу, яка, дякувати Богу, жінкам не властива. Мене дратувало лише те, як я поводжуся в її присутності — мені здавалось, уїдливо, — та вона ніби сприймала це нормально, ба більше — їй подобалося. Мій сарказм помилково сприйняли за товариськість.

Я майже закінчив свій ленч, коли до дверей підвели Соломона. Міцну стару конячку вперше в житті так причепурили. Навіть копита відполірували, чого з моїм Циганом ніколи не траплялося. Біля його задніх ніг стрибало двоє молодих псів. Дон спокійно за ними спостерігав; для нього жваві деньки давно скінчилися, як і для його старого приятеля Соломона.

Я пішов повідомити Сікомба, що ми виїжджатимемо після четвертої, та коли повернувся, моя кузина Рейчел уже спустилася, і їй саме допомагали злізти на Соломона. Веллінґтон тримав стремено. Вона одягла іншу траурну сукню, з дещо більшим вирізом, а замість капелюха її волосся вкривала чорна мереживна шаль. Вона сиділа профілем до мене, говорила з Веллінґтоном, і мені чомусь згадались учорашні слова про те, як Емброуз дражнив її, як він сказав, що від неї пахне старим Римом. Гадаю, в той момент я зрозумів, що він мав на увазі. Здавалося, вона зійшла з римської монети, обличчя чітке, та все ж, маленьке; а ця мереживна шаль на волоссі нагадувала мені про жінок, яких я бачив у Флоренції в соборі, на колінах, або тих, які ховалися у дверних отворах мовчазних будинків. Коли вона сіла на Соломона, важко було сказати, що це та сама маленька жінка, яка щойно стояла на землі. Жінка, яку я вважав нічим не примітною, окрім хіба її рук, жвавих очей та сміху, що дзюрчав у голосі при нагоді, здавалася зовсім іншою тепер, коли височіла наді мною. Вона була така віддалена, така несхожа, і така… італійка.

Вона почула мої кроки й повернулась; і все раптово зникло, її віддаленість, її нетутешність, усе, що невимушено випромінювало її обличчя. Тепер вона була такою, як раніше.

— Готові? — запитав я. — Чи боїтеся впасти?

— Я довіряю вам та Соломону, — відповіла вона.

— Що ж, чудово. Рушаймо. Веллінґтоне, ми повернемося десь за дві години.

Я вхопив вуздечку, і ми вирушили в подорож бартонськими землями.

Учорашній вітер подався на північ, прихопивши з собою дощ, тож опівдні вийшло сонце, і небо було чисте.

Солонувате прозоре повітря надавало прогулянці родзинки, і було чути, як об скелі, що облямовують бухту, розбиваються хвилі. Восени в нас часто бувають такі дні. Незалежно від пори року, вони завжди приносять із собою свіжість, натяк на холодні часи, що чекають попереду, та при цьому нагадують про вчорашнє літо.

Мандрівка в нас видалася незвична. Спочатку ми відвідали Бартон, і мені ледве вдалося відкараскатися від запрошення Біллі Роу та його дружини завітати до їхнього будиночка поласувати пирогами з вершками; насправді лише пообіцявши зробити це в неділю, я зміг провести Соломона та мою кузину Рейчел повз хлів та купу гною до воріт і вийти на стерню західних пагорбів.

Бартонські землі розташовані на півострові, маякові поля — на його дальньому кінці, а з обох сторін — море. Як я їй і казав, пшеницю всю зібрали, і старого Соломона можна було вести як завгодно, на стерні він шкоди не наробить. До того ж більша частка бартонських земель — це пасовища, тому, щоб краще їх обдивитися, ми трималися ближче до моря, і нарешті дісталися до самого маяка. Поглянувши назад, вона могла побачити весь маєток, із заходу обмежений великою ділянкою піщаної бухти, а за п’ять кілометрів на схід — гирлом річки. Бартонська ферма і сам будинок — особняк, як завжди називав його Сікомб — лежали, мов на блюдці, та дерева, які посадили Емброуз та мій дядько Філіп, уже розрослися й почасти давали йому сховок, а з півночі лісом звивалася нова алея, здіймаючись на пагорб — туди, де сходилися чотири дороги.

Згадуючи її слова минулого вечора, я спробував перевірити кузину Рейчел на знання бартонських земель, але причепитися було ні до чого — усі назви вона пам’ятала. Пам’ять не підвела її, коли вона називала різні пляжі, миси й інші ферми в маєтку; вона знала, як звуть орендаторів, знала, які в них сім’ї, знала, що небога Сікомба живе в рибальському будинку на пляжі, а в його брата є млин. Вона не кидалася розповідати все й одразу, скоріше я, згораючи від цікавості, змушував її ділитися знаннями, і коли вона називала місця, говорила про людей, це здавалося мені таким очевидним, а втім, неймовірно дивним.

— Про що ж, по-вашому, ми з Емброузом розмовляли? — спитала вона нарешті, поки ми спускалися з маякового пагорба до східних полів. — Його дім був його пристрастю і зрештою став моєю. Хіба ви не хотіли б від своєї дружини такого самого?

— Не маючи дружини, мені важко сказати, — відповів я, — та можу припустити, що, проживши все своє життя на континенті, ви могли мати зовсім інші інтереси.

— Так і було, — сказала вона, — доки я не зустріла Емброуза.

— Та садів це не стосується, я так розумію.

— Садів це не стосується, — погодилася вона, — хоч із них усе й почалося, як він вам, певно, розповідав. Мій сад на віллі дуже милий, та саме це, — вона на мить спинилася, осадивши Соломона, і я став, тримаючи його за вуздечку, — та саме це я завжди мріяла побачити. Це зовсім інше.

Якийсь час вона мовчала, дивлячись униз на бухту.

— На віллі, — продовжила вона, — в юності, уперше одружившись — я кажу не про Емброуза, — я була не дуже щаслива, тож розважала себе, постійно змінюючи там сади: пересаджувала більшість рослин і терасувала стіни. Я шукала порад, тож занурилась у книжки, і результати виявилися більш ніж приємними; принаймні мені так здавалось і так мені казали. Цікаво, що б ви про них подумали.

Я поглянув на неї. Вона дивилась у бік моря й не могла помітити, що я за нею стежу. Що вона мала на увазі? Хіба мій хрещений батько не написав їй, що я відвідував віллу?

Раптом мене охопило погане передчуття: я згадав, якою спокійною вона була вчора, коли минуло перше хвилювання від зустрічі, як легко вела розмову. Обміркувавши все за сніданком, я списав це на її товариськість та на власне отупіння від бренді. Тепер мені здалося дивним, що минулого вечора вона не обмовилася й словом про мою поїздку до Флоренції, і ще дивнішим, що вона нічого не запитала про те, як саме я дізнався про смерть Емброуза. Невже мій хрещений батько оминув цю тему і вирішив, що краще мені обговорити все з нею наодинці? Я подумки проклинав його за старечу необачність, за боягузтво, хоч при цьому розумів — справжнім боягузом був я сам. Минулого вечора треба було все їй розповісти, коли в мені грало бренді; а тепер, тепер усе було вже не так просто. Вона здивується, чому я не казав нічого раніше. Зараз якраз відповідний момент. Зараз саме час сказати: «Я бачив сади на вашій віллі Санґаллетті, хіба ви не знали?» Та вона лагідно окликнула Соломона, і він пішов далі.

— Ми можемо пройти повз млин і піднятися лісом з іншого боку? — спитала вона.

Нагоду було втрачено, ми рушили додому. Доки ми підіймалися лісом, вона час від часу робила коментарі стосовно дерев, чи пагорбів, чи ще чогось; та для мене приємна прогулянка скінчилася, так чи інакше, я мусив розповісти їй про свою мандрівку до Флоренції. Якби я нічого не сказав, вона б усе одно дізналася про це від Сікомба або від мого хрещеного батька, коли пішла б у неділю на обід. Чим ближче був дім, тим менше мені хотілося говорити.

— Я вас замучила, — сказала вона. — Сиджу собі на Соломоні, мов королева, а ви весь час на ногах, наче пілігрим. Пробачте мені, Філіпе. Мені дуже-дуже сподобалося. Ви навіть уявити не можете, яка я щаслива.

— Ні, я не втомився. Я… я радий, що вам так сподобалася прогулянка.

Я не міг дивитися їй в очі, такі щирі, такі зацікавлені.

Веллінґтон чекав удома, щоб допомогти їй спішитися. Вона пішла нагору відпочити перед тим, як перевдягнутися до обіду, а я сидів у бібліотеці, нахмурившись, із люлькою в зубах, розмірковуючи, як же, в дідька, розповісти їй про Флоренцію. Якби мій хрещений батько написав їй про це у своєму листі, заводити тему зараз мала б вона, а я міг би розслабитись і чекати, що вона скаже. Та оскільки все було не так, наступний крок мав зробити я. Якби вона виявилася такою, як я очікував, ніщо б із цього не мало значення. Чому, заради всього святого, вона мусила бути такою, вщент зруйнувавши мої плани?

Я помив руки, перевдягнув куртку й поклав до кишені два останні листи, які написав мені Емброуз, утім коли зайшов до їдальні, очікуючи зустріти її там, кімната виявилася порожньою. Сікомб, який тієї миті проходив через вестибюль, сказав мені, що «мадам» подалася до бібліотеки.

Тепер, уже не сидячи на Соломоні, не височіючи наді мною, без шалі, розгладивши волосся, вона здавалася ще меншою, ніж раніше, і ще беззахиснішою. Обличчя її у світлі свічок було ще блідішим, а траурна сукня — чорнішою.

— Ви не проти, якщо я тут трохи посиджу? — запитала вона. — У вітальні вдень дуже мило, та зараз, під вечір, коли штори запнуті, коли горять свічки, у цій кімнаті найзатишніше. До того ж саме тут ви з Емброузом завжди засиджувалися разом.

Це був мій шанс. Сказати: «Аякже. У вас на віллі нічого подібного немає». Я мовчав, і до кімнати зайшли собаки, чим трохи зняли напругу. Після обіду, казав я собі, після обіду саме час. І ні портвейну, ні бренді я не питиму.

За обідом Сікомб посадив її по праву руку від мене, і вони з Джоном прислуговували нам. Вона захоплювалася підсвічниками та вазою з трояндами, обмінювалася фразами із Сікомбом, коли він підносив страви, й увесь цей час мене аж сіпало від думки, що він скаже: «Це сталося, мадам…» або ж: «Те трапилося, коли містер Філіп був у Флоренції».

Я ледве дочекався, коли закінчиться обід і ми залишимося знову вдвох, адже це наближало мене до мети. Ми сиділи разом біля каміна в бібліотеці, вона дістала якусь вишивку і взялася над нею працювати. Я спостерігав за тими маленькими спритними руками й дивувався їм.

— Розкажіть мені, що вас так непокоїть, — сказала вона після короткої мовчанки. — Не заперечуйте, я одразу ж розпізнаю, якщо ви скажете неправду. Емброуз любив повторювати, що в мене тваринний інстинкт розпізнавати в людях тривогу, і я відчуваю, що цього вечора вас щось непокоїть. Точніше, це почалося ще з обіду. Я ж нічим вас не образила, сподіваюся?

Ну от, момент настав. Принаймні вона розчистила мені шлях.

— Ви нічим мене не образили, — відповів я, — та ваше випадкове зауваження дещо мене спантеличило. Чи можете розповісти, що Нік Кендал написав вам у листі, який надіслав до Плімута?

— Звісно, — сказала вона. — Він подякував за мій лист, розповів, що ви обоє вже знаєте про смерть Емброуза, що синьйор Рейнальді написав йому, надіславши також копії свідоцтва про смерть та інші документи, і що ви запросили мене сюди на короткочасний візит, доки я не обміркую подальших планів. Він навіть запропонував відвідати Пелін, після того, як я полишу вас, що з його боку було дуже люб’язно.

— Оце і все, що він написав?

— Лист був короткий.

— І він нічого не розповів про те, що мене якийсь час не було в країні?

— Ні.

— Розумію.

Мене почало кидати в жар, а вона й далі сиділа така спокійна, незворушна, за своєю вишивкою.

І тоді я сказав:

— Мій хрещений батько казав правду про те, що він, разом зі слугами, дізнався про смерть Емброуза завдяки синьйорові Рейнальді. Але не я. Бачте, я дізнався про це у Флоренції, на віллі, від ваших слуг.

Вона підвела голову й поглянула на мене; і цього разу в її очах не було ані сліз, ані прихованого сміху; вона вдивлялася пильно, уважно, і мені здалося, що в її очах одночасно читалися співчуття й докір.

10

— Ви їздили до Флоренції? — запитала вона. — Коли, чи давно?

— Я вдома менше ніж три тижні. Я поїхав туди й повернувся через Францію. У Флоренції я провів тільки одну ніч. Ніч на п’ятнадцяте серпня.

— На п’ятнадцяте серпня? — в її голосі з’явилася нова нотка, а по очах було видно, що вона щось пригадує. — Але я лише за день до цього вирушила до Генуї. Це неможливо.

— Це можливо, ба більше, це правда. — сказав я. — Так усе й було.

Вишивка випала в неї з рук, а в очах знову з’явився той дивний вираз — здавалося, вона чогось побоюється.

— Чому ви мені не сказали? — запитала вона. — Чому впустили в дім, і за двадцять чотири години ні словом про це не обмовилися? Минулої ночі, ви могли б розповісти мені минулої ночі.

— Я думав, що ви знаєте, — відповів я. — Я попросив свого хрещеного батька написати про це в листі. Хай там як, та тепер ви знаєте.

Якась легкодуха жилка в мені сподівалася, що ми облишимо цю тему, що вона знову візьметься за вишивку. Та цього не сталося.

— Ви їздили на віллу, — сказала вона, ніби сама до себе. — Вас, мабуть, упустив Джузеппе. Певно, він відчинив ворота, побачив вас і подумав…

Вона раптом змовкла, її очі затуманились, і вона перевела погляд на багаття.

— Розкажіть мені все, що там сталося, Філіпе, — сказала вона.

Я потягнувся рукою до кишені. Листи були там.

— Від Емброуза довго не було жодної звістки, — сказав я, — від самого Великодня, а може, й Трійці — точно не пам’ятаю, та всі листи лежать у мене нагорі. Я почав хвилюватися. Минали тижні. І тоді, у червні, надійшов лист. Усього одна сторінка. Написано було нерозбірливо, що зовсім не схоже на Емброуза. Я показав листа хрещеному батькові Нікові Кендалу, і він погодився, що мені варто одразу ж вирушати до Флоренції, що я й зробив за день чи два. Якраз коли я від’їжджав, надійшов другий лист, усього кілька речень. Обидва ці листи зараз у мене в кишені. Хочете їх прочитати?

Вона відповіла не одразу. Відвернулася від каміна й знову поглянула прямо на мене.

В її очах вібрувала сила, не та, якою примушують, чи командують, а напрочуд глибока, напрочуд м’яка, ніби вона могла читати й розуміти моє небажання продовжувати розмову, ніби знала причину цього небажання, й спонукала говорити далі.

— Не зараз, — сказала вона, — пізніше.

Я перевів погляд з очей на її руки. Вона склала їх поперед себе, маленькі й непорушні. Чомусь мені було простіше говорити, дивлячись на її руки, а не на неї саму.

— Я приїхав до Флоренції, — сказав я, — винайняв карету й попрямував до вашої вілли. Служниця відчинила ворота, і я запитав Емброуза. Вона здалася наляканою й покликала чоловіка. Він прийшов і повідомив мене, що Емброуз помер, а ви поїхали. Він показав мені віллу. Я бачив кімнату, в якій він помер. І коли я вже зібрався йти, жінка відкрила скриню й дала мені капелюх Емброуза. Це була єдина річ, яку ви забули взяти з собою.

Я зупинився, не зводячи очей з її рук. Пальці правої руки торкалися персня на лівій. Я дивився, як вони нервово його стискають.

— Продовжуйте, — сказала вона.

— Я повернувся до Флоренції. Слуга дав мені адресу синьйора Рейнальді. Я зустрівся з ним. Здавалося, спочатку, побачивши мене, він дещо розгубився, та швидко оговтався. Він у деталях розповів про хворобу та смерть Емброуза, а також написав записку наглядачеві протестантського цвинтаря на випадок, якщо мені захочеться відвідати могилу, однак мені не хотілося. Я поцікавився, де ви, та він заявив, що не має інформації про це. От і все. Наступного дня я вирушив додому.

Запала ще одна пауза. Пальці, які стискали перстень, розслабилися.

— Я можу поглянути на листи? — запитала вона.

Я дістав їх із кишені й передав їй. Потім знову перевів погляд на вогонь і почув, як шарудить папір, доки вона розгортає листи. Запала довга тиша. Потім вона спитала:

— Тільки ці два?

— Тільки ці два, — відповів я.

— То ви кажете, що після Великодня чи Трійці, окрім цих листів, нічого не приходило?

— Нічого.

Вона, мабуть, перечитувала листи знову і знову, вивчаючи напам’ять, як робив і я. Нарешті вона повернула їх мені.

— Як же ви мене ненавиділи, — промовила вона повільно.

Я підвів погляд, вражений, і доки ми дивилися одне на одного, мені здавалося, що вона знає всі мої фантазії, усі мрії, що вона по черзі роздивилася обличчя всіх жінок, викликаних моєю уявою в ті місяці. Заперечувати було марно. Бар’єри впали. Було дивне відчуття, ніби я сидів у своєму кріслі голий.

— Так, — сказав я.

Щойно я це сказав, мені стало легше. Мабуть, подумалося мені, саме так почувається католик після сповіді. Ось що значить очиститися. Ноша зникла. Натомість виникла порожнеча.

— Чому ж ви запросили мене сюди? — спитала вона.

— Щоб звинуватити.

— Звинуватити в чому?

— Я не впевнений. Мабуть у тому, що ви розбили йому серце, а це вбивство, хіба ні?

— А потім?

— Я так далеко не заходив. Найбільше на світі мені хотілося змусити вас страждати. Дивитись, як ви страждаєте. А тоді, гадаю, просто відпустити.

— Як великодушно. Більш великодушно, ніж я насправді заслуговую. Та все ж вам вдалося. Ви отримали, що хотіли. Дивіться на мене, доки не натішитеся.

Щось відбувалося в очах, які на мене дивилися. Обличчя було зовсім бліде та спокійне; це залишилося без змін. Навіть якби я розтер у порошок це обличчя своїм каблуком, очі б лишилися, повні сліз, що ніколи не текли по щоках і ніколи не падали.

Я підвівся й пройшовся кімнатою.

— Марно, — сказав я. — Емброуз часто говорив, що солдат із мене нікудишній. Я не вмію стріляти холоднокровно. Прошу, ідіть нагору чи будь-куди, тільки йдіть. Моя мати померла надто рано, щоб я міг її пам’ятати, і я ніколи не бачив, як плаче жінка.

Я відчинив для неї двері. Та вона й далі сиділа біля каміна, не рухаючись.

— Кузино Рейчел, ідіть нагору, — сказав я.

Не знаю, як прозвучав мій голос, був він грубим чи надто гучним, але старий Дон, лежачи на підлозі, підняв голову й поглянув на мене своїм мудрим собачим поглядом, а потім потягнувся, позіхнув, підійшов і поклав голову їй на ноги, біля вогнища. Тоді вона поворухнулась. Опустила руку й торкнулася його голови. Я зачинив двері, повернувшись до каміна. Я взяв обидва листи і вкинув у вогонь.

— Це також марно, — сказала вона, — ми обоє пам’ятаємо, що він написав.

— Я можу забути, — сказав я, — якщо й ви забудете. Вогонь дарує очищення. Нічого не лишається. Попіл можна не брати до уваги.

— Якби ви були трохи старшим, — сказала вона, — або якби ваше життя склалось інакше, якби ви були кимось іншим, тільки не собою, і не любили б його так сильно, я могла б поговорити з вами про ці листи й про Емброуза. Та я не буду; просто засуджуйте мене. Зрештою, так буде краще для нас обох. Якщо ви дозволите мені залишитися до понеділка, я одразу ж поїду, і ви ніколи про мене не згадаєте. Хоч це й не входило у ваші наміри, вчорашній вечір та сьогоднішня прогулянка видалися такими щасливими. Дякую вам, Філіпе.

Я ворушив залишки багаття ногою, і з нього випадали жаринки.

— Я не засуджую вас, — сказав я. — Нічого з того, що я планував чи про що думав, не вдалося. Я не можу ненавидіти жінку, якої не існує.

— Але я існую.

— Ви не та жінка, яку я ненавидів. Ось і все.

Вона знову взялася гладити голову Дона, цього разу він підняв її й притулився до коліна Рейчел.

— Та жінка, — сказала вона, — та, яку ви уявляли. Вона з’явилася, коли ви прочитали листи, чи раніше?

Я на мить задумався. І потім видав усе, що накипіло, суцільним потоком слів. Навіщо тримати в собі почуття, доки вони не згниють?

— Раніше, — сказав я повільно. — В якомусь сенсі, коли прийшли листи, мені полегшало. Вони дали мені привід ненавидіти вас. До того мені не було за що зачепитися, тож я соромився своїх почуттів.

— Чому ви соромилися?

— Бо вважав, що ніщо так не здатне знищити людину, і нема почуття більш жалюгідного, ніж ревнощі.

— Ви ревнували…

— Так. Зараз я це розумію, як не дивно. Від самого початку, коли він написав мені, що одружився. А може, ще раніше виникла якась тінь сумнівів, не знаю. Усі очікували, що я радітиму так само, як вони, а це було неможливо. Мабуть, вам мої ревнощі здаються безглуздими та надто емоційними. Наче в розбещеного дитяти. Мабуть, я ним і був, та й зараз є. Проблема в тому, що я не знав нікого й не любив нікого, крім Емброуза.

Тепер я розмірковував уголос, мені було байдуже, що вона подумає. Я говорив те, про що раніше й сам не здогадувався.

— Але хіба це не було і його проблемою також? — спитала вона. — Як ви думаєте?

Вона прибрала руку з голови Дона й поклала своє підборіддя в долоні, обпершись ліктями на коліна, і задивившись на вогонь.

— Вам лише двадцять чотири, Філіпе, — сказала вона, — у вас ще все життя попереду, певно, багато щасливих років, ви обов’язково одружитесь із коханою дівчиною, й у вас будуть власні діти. Ваша любов до Емброуза ніколи не згасне, але займе в серці нове, відповідне місце. Як любов кожного сина до кожного батька. Для нього все було не так. Він одружився надто пізно.

Я присів на одне коліно біля вогню та закурив люльку. Я не попросив дозволу. Я знав, що вона не проти.

— Чому надто пізно?

— Йому було сорок три, — сказала вона, — коли він приїхав у Флоренцію два роки тому, і я вперше його побачила. Ви знаєте, яким він був, як говорив, його рухи, його усмішку. Ви жили цим від раннього дитинства. Та ви не уявляєте собі, як це може вразити жінку, життя якої склалося нещасливо, яка зустрічала чоловіків — зовсім не таких.

Я не сказав нічого, та, здавалося, зрозумів.

— Не знаю, чому він звернув на мене увагу, та це сталося, — сказала вона. — Такі речі неможливо пояснити, просто так трапляється. Чому цей чоловік має кохати цю жінку, яка чудернацька хімічна плутанина в нашій крові вабить нас одне до одного, хто знає? Мені, самотній, тривожній, після безлічі нервових зривів, він здався ледь не рятівником, відповіддю на молитви. Такий сильний, та водночас, такий ніжний, без притаманної чоловікам зарозумілості — нікого подібного раніше я не зустрічала. Для мене це стало відкриттям. Я знаю, ким він був для мене. Але я для нього…

Вона замовкла і, звівши брови, дивилася на вогонь. Її пальці знову почали гратися з перснем на лівій руці.

— Він ніби спав, раптово прокинувся й побачив світ, — розповідала вона, — всю його красу і весь його сум також. Голод та спрагу. Все, про що він раніше не думав, чого не знав, тепер було перед ним, примножене в одній людині, і цією людиною, випадково, чи за велінням долі, називайте як хочете, випало бути мені. Рейнальді — якого він одразу ж зненавидів, як, певно, й ви — якось сказав мені, що я розкрила Емброузові очі, як декому розкриває релігія. І, певною мірою, він став мною одержимий. Та чоловік, що присвятив себе релігії, може піти в монастир і молитися перед Богоматір’ю на олтарі. Вона все одно зроблена з гіпсу, і не зміниться. Жінки ж не такі, Філіпе. Їхній настрій міняється кілька разів на день, а іноді навіть від години до години, як буває і з настроєм чоловіка. Ми люди, це наша слабкість.

Я не розумів, що вона мала на увазі стосовно релігії. Мені згадувався лише старий Ісайя із Сент-Блейзі, який навернувся в методизм і ходив вулицями босий, проповідуючи. Він волав до Єгови і казав, що в очах Господа він та всі ми — жалюгідні грішники, і маємо стукати у ворота нового Єрусалима. Я не бачив зв’язку з Емброузом. Католики, звісно, були інші. Вона, мабуть, мала на увазі, що Емброуз ставився до неї, як до кумира з Десяти заповідей. «Не поклоняйся їм і не служи їм».

— Тобто, — запитав я, — він надто багато від вас очікував? Поставив вас на п’єдестал?

— Ні, — сказала вона, — я була б цьому тільки рада, після такого тяжкого життя. Німб — чудова річ, його можна надівати і знімати, знову стаючи людиною.

— А що ж тоді?

Вона зітхнула, опустила руки і здалася раптом дуже втомленою. Відкинулась у кріслі, поклавши голову на подушку, і заплющила очі.

— Релігія не завжди робить людину кращою, — сказала вона, — і розкриті очі не пішли Емброузові на користь. Змінилася його сутність.

Її голос також звучав стомлено і якось глухо. Може, тому, що я їй висповідався, вона теж вирішила це зробити. Вона сиділа, відкинувшись у кріслі, притиснувши долоні до очей.

— Змінилася? Як змінилася?

Я відчув якийсь дивний острах у серці, як буває, коли в дитинстві раптово дізнаєшся про смерть, зло чи про жорстокість.

— Пізніше лікарі сказали мені, що через хворобу, — говорила вона, — він не міг себе стримувати, ті риси, які все життя ховалися всередині, нарешті вийшли на поверхню, крізь біль та страх. Та я ніколи точно цього не дізнаюся. Ніколи не буду певна, що це сталося б і за інших обставин. Чимось я пробудила в ньому ті риси. Зустріч зі мною принесла йому коротку мить екстазу, а потім катастрофу. Ви правильно зробили, зненавидівши мене. Якби він не приїхав до Італії, то жив би зараз тут, із вами. Він би не помер.

Я почувався присоромленим, розгубленим. Я не знав, що сказати.

— Він усе одно міг би захворіти, — сказав я, ніби намагаючись допомогти. — Тоді тягар провини висів би на мені, а не на вас.

Вона відвела руки від обличчя і, не ворухнувшись, поглянула на мене й усміхнулася.

— Він так вас любив, — сказала вона. — Він так пишався вами, ніби власним сином. Завжди повторював: «Мій Філіп зробив би так, мій хлопчик зробив би сяк». Тому, Філіпе, якщо ви ревнували до мене ці вісімнадцять місяців, я вважаю, ми квити. Бог свідок, часом мені хотілося менше вашої присутності в розмовах.

Я поглянув на неї й повільно усміхнувся.

— Ви теж мене уявляли? — запитав її я.

— Постійно, — сказала вона. — Той розбещений хлопчисько, повторювала я собі, завжди пише йому листи, з яких він зачитує кілька пасажів, та повністю ніколи не показує. Той хлопчисько, який не має недоліків, а самі лиш чесноти. Той хлопчисько, який розуміє його тоді, коли я не можу. Той хлопчисько, який володіє трьома чвертями його серця, і всім, що в ньому є найкращого. Доки мені лишається одна чверть, і все найгірше. Ох, Філіпе…

Вона зупинилась і знову мені всміхнулася.

— Боже, — продовжила вона, — ви говорите про ревнощі. Ревнощі чоловіка, вони як ревнощі дитини, гарячкові й безрозсудні, несерйозні. Ревнощі жінки — дорослі, а це вже зовсім інше.

Вона дістала подушку з-під голови і збила її. Потім розправила сукню й сіла рівно.

— Мабуть, як на один вечір, ми з вами вже достатньо наговорилися, — сказала вона. Потім нахилилася й підняла вишивку, яка впала на підлогу.

— Я не стомився, — сказав я. — Я б говорив довше, набагато довше. Точніше, не стільки б говорив, як слухав вас.

— У нас ще є завтра, — сказала вона.

— Чому тільки завтра?

— Тому що в понеділок я їду. Я приїхала тільки на вихідні. Ваш хрещений батько Нік Кендал запросив мене до Пеліна.

Те, що вона зібралася виїхати зі своїх кімнат так скоро, здавалося мені безглуздою ідеєю, абсурдом.

— Вам нема потреби їхати туди, — сказав я, — адже ви щойно прибули. У вас ще буде час відвідати Пелін. Ви ще й половини всього тут не бачили. Не знаю, що й подумають слуги чи працівники. Вони будуть глибоко ображені.

— Справді? — запитала вона.

— Крім того, — сказав я, — з Плімута везуть рослини й живці. Ви маєте обговорити з Темліном, як і де їх саджати. А ще треба переглянути і відсортувати речі Емброуза.

— Я думала, ви самі з цим упораєтеся, — сказала вона.

— Навіщо? — запитав я. — Ми ж можемо зробити це разом…

Я підвівся з крісла, витяг руки над головою і штурхнув Дона ногою.

— Прокидайся, — сказав я, — годі вже хропіти, йди до псарні з іншими.

Він заворушився й забурчав.

— Старий лінивий чортяка, — сказав я.

Я мигцем глянув на неї, а вона сиділа й спостерігала за мною з якимось дивним виразом в очах, здавалося, насправді вона дивиться крізь мене, на когось іншого.

— У чому річ? — запитав я.

— Ні в чому, — відповіла вона, — усе в порядку… Можете взяти свічку, Філіпе, і провести мене до моєї кімнати?

— Авжеж, — відповів я. — А потім уже відведу Дона до його будки.

Свічники стояли на столі біля дверей. Вона взяла свій, і я запалив їй свічку. У вестибюлі було темно, та нагорі Сікомб лишив світло.

— Ну що ж, — сказала вона, — далі я зможу дійти сама.

На мить вона зупинилась, однією ногою на сходах, обличчя сховане в тіні. В одній руці тримала свічник, другою підтримувала сукню.

— Ви мене більше не ненавидите? — запитала.

— Ні, — відповів я. — Я вже сказав вам, що ненавидів іншу жінку. Не вас.

— Ви впевнені, що то була інша жінка?

— Більш ніж упевнений.

— Що ж, тоді на добраніч. Гарних вам снів.

Вона повернулась і зібралася йти, та я торкнувся її ліктя й зупинив.

— Стривайте, — сказав я, — тепер моя черга запитати вас дещо.

— Що саме, Філіпе?

— Ви все ще ревнуєте до мене чи також весь час ревнували до іншого чоловіка?

Вона засміялася й подала мені руку, і в ту мить, коли вона стояла наді мною на сходах, образ її сповнився витонченістю, якої раніше я не помічав.

Її очі були такими великими в мерехтливім світлі свічки.

— Той жахливий хлопчисько, геть розбещений та манірний? — запитала вона. — Що ж, він зник учора, щойно ви увійшли до будуару тітки Фібі.

Раптом вона нахилилася та поцілувала мене в щоку.

— Ваш перший, — сказала вона, — і якщо вам не подобається, можете зробити вигляд, що він був не від мене, а від іншої жінки.

Вона підіймалася сходами нагору, і світло від свічки кидало на стіну тінь, темну й далеку.

11

По неділях ми дотримувалися чіткого розпорядку. Сніданок подавали пізніше, о дев’ятій, а в чверть на одинадцяту до входу під’їжджала карета, щоб відвезти нас із Емброузом до церкви. Слуги їхали за нами в лінійці[5]. По закінченні служби вони поверталися додому на обід, який теж був пізніше, о першій; а потім, о четвертій, обідали ми разом із вікарієм та місіс Пескоу, іноді також з однією-двома їхніми незаміжніми доньками, і, зазвичай, з моїм хрещеним батьком та Луїзою. Відтоді, як Емброуз поїхав за кордон, я не користувався каретою, натомість їздив до церкви верхи на Цигані, чим, гадаю, давав привід для пліток, хоч і не розумів, чому.

Цієї неділі на честь своєї гості я наказав подати карету, як водилося раніше, і моя кузина Рейчел, якій, занісши сніданок, про цю подію повідомив Сікомб, спустилася до вестибюлю, коли годинник пробив десяту. Після минулої ночі я почувався напрочуд спокійним, і коли поглянув на неї, мені здалося, що в майбутньому я зможу сказати їй усе, що тільки захочу. Більше ніщо не стримувало мене: ні хвилювання, ні образи, ні звичайна ввічливість.

— Я маю попередити вас про дещо, — сказав я, привітавшись. — У церкві всі погляди будуть прикуті до вас. Навіть ледарі, які часто знаходять привід поніжитися в неділю в ліжку, сьогодні вдома не залишаться. Вони стоятимуть у проходах, може навіть навшпиньки.

— Ви мене лякаєте, — сказала вона. — Я взагалі не поїду.

— Це був би вияв неповаги, — сказав я, — і ні мені, ні вам цього б ніколи не пробачили.

Вона серйозно на мене поглянула.

— Я не впевнена, — сказала вона, — що знаю, як слід поводитися. Мене виховали в католицькій вірі.

— Тримайте це при собі, — сказав я їй. — Папісти у цій частині світу годяться тільки для пекельного вогню. Принаймні, так мені казали. Я буду вам допомагати, не хвилюйтеся.

Карета під’їхала до дверей. Веллінґтон сидів у чесанім капелюсі з охайною кокардою, надутий від почуття важливості моменту, немов воластий голуб, а грум розмістився поруч. Сікомб у чистій накрохмаленій краватці та в своєму недільному капелюсі стояв біля парадних дверей із не меншою гідністю. Така подія трапляється лише раз у житті.

Я подав кузині Рейчел руку до карети й сам сів поруч. На плечах у неї була темна накидка, а обличчя ховала вуаль, яка спадала з капелюшка.

— Люди захочуть побачити ваше обличчя, — сказав я їй.

— Ну і нехай собі хочуть, — відповіла вона.

— Ви не розумієте, — сказав я. — Нічого подібного в їхньому житті ще не траплялося. Принаймні за останні тридцять років. Старі пам’ятають мою тітку, мабуть, і мою матір, та серед молодших жителів цих країв ніхто ще не бачив, щоб до церкви заходила місіс Ешлі. Ба більше, ви маєте просвітити їхню неосвіченість. Для них ви приїхали, як вони самі кажуть, «із заморських країв». Вони можуть думати, ніби італійці — чорношкірі.

— Прошу вас, тихіше, — прошепотіла вона. — Судячи зі спини Веллінґтона, на козлах чути все, що ви говорите.

— Я не говоритиму тихіше, — сказав я, — це вкрай важливо. Я знаю, як швидко розходяться плітки. Уся округа повернеться за свої недільні обідні столи, хитаючи головами й тарабанячи, що місіс Ешлі — негритоска.

— Я підійму вуаль у церкві, але не раніше, — сказала вона, — коли ставатиму на коліна. Тоді вони й зможуть подивитися, якщо їм так треба, та чесно кажучи, вони не мають права так чинити. Їм слід дивитися в молитовники.

— Наше місце оточене високою лавкою із завісою, — сказав я їй. — Коли ви станете на коліна, вас ніхто не побачить. Можна навіть у кульки гратися, якщо хочете. Я грався, коли був малий.

— Ваше дитинство, — сказала вона, — навіть не говоріть про нього. Я знаю всі подробиці. Як Емброуз відіслав вашу няньку, коли вам було три роки. Як витягнув вас зі спідничок і вбрав у штанці. І той жахливий метод, яким він навчив вас абетки. Не здивована, що ви грали в кульки в церкві. Дивно, що ви не робили там чогось гіршого.

— Якось зробив, — сказав я. — Я приніс із собою в кишені білих мишей і випустив під лавку. Вони здерлися по сукні старої леді на сусідній лавці. У неї почалася істерика, тож її довелося вивести.

— Емброуз вас за це не покарав?

— Звісно ж, що ні. Він і випустив їх на підлогу.

Кузина Рейчел указала на спину Веллінґтона. Його плечі напружились, а вуха почервоніли.

— Сьогодні ви поводитиметеся пристойно, або я піду з церкви, — сказала вона мені.

— Тоді всі подумають, що у вас істерика, — сказав я, — і мій хрещений батько з Луїзою прилетять вам на допомогу. О Господи…

Я змовк, і від жаху ляснув рукою по коліну.

— Що трапилося?

— Щойно згадав. Я обіцяв заїхати вчора до Пеліна, зустрітись із Луїзою, але геть забув. Вона, мабуть, цілий день чекала.

— Що ж, — сказала моя кузина Рейчел, — не дуже шляхетно з вашого боку. Сподіваюся, вона дасть вам добрячого прочухана.

— Я скажу, що це через вас, — відповів я, — адже так воно і є. Скажу, що ви наполягли на прогулянці бартонськими землями.

— Я б не просила, — сказала вона, — якби знала, що на вас чекають в іншому місці. Чому ви мені не сказали?

— Мені зовсім вилетіло з голови.

— На місці Луїзи, — сказала вона, — я б образилася. Просто жахлива відмовка перед жінкою.

— Луїза не жінка, — заперечив я, — вона молодша за мене, і я знаю її ще відколи вона шмигала навколо в нижніх спідничках.

— Це не відповідь. У неї, як і в усіх, є почуття.

— Що ж, їй доведеться змиритися. Вона сидітиме поруч зі мною за обідом, і я скажу, що вона дуже гарно впоралася з квітами.

— Якими квітами?

— Тими, що стоять у будинку. У вашому будуарі і в спальні. Вона спеціально приїздила розставити їх.

— Як мило з її боку.

— Сікомбові вона такого просто не могла довірити.

— І я прекрасно її розумію. Вона виявила неабияку делікатність та гарний смак. Особливо мені сподобалася ваза на камінній полиці в будуарі, а також дикий шафран біля вікна.

— На камінній полиці була ваза? І біля вікна? Я й не помітив. У будь-якому разі, я її похвалю. Головне, щоб вона не почала розпитувати про деталі.

Я поглянув на неї, засміявшись, і у відповідь побачив під вуаллю усмішку в очах, хоч вона й похитала головою.

Ми спустилися крутим пагорбом, звернули на вулицю і в’їхали в селище, наближаючись до церкви. Як я й гадав, біля огорожі зібралися люди. Більшість я знав, та багато хто прийшов просто з цікавості. Коли карета під’їхала до воріт і ми вийшли, у натовпі виникла невеличка тиснява. Я зняв капелюха та подав кузині Рейчел руку. Я безліч разів бачив, як мій хрещений батько подавав руку Луїзі. Ми пройшлися доріжкою до дверей церкви, а натовп не зводив із нас очей. Я боявся, що почуватимуся дурнем і геть не в своїй тарілці, та все сталося якраз навпаки. Я йшов упевнено, з гідністю, відчуваючи навіть якусь дивну насолоду. Дивився поперед себе, не повертаючи голови ні ліворуч, ні праворуч, і коли ми проходили, чоловіки знімали капелюхи, а жінки присідали в реверансах. Не пам’ятаю, щоб хтось так мене зустрічав, коли я приїжджав до церкви сам. Що ж, зрештою, для них це була подія вкрай непересічна.

Коли ми зайшли до церкви, задзвонили дзвони, і люди, які вже сиділи на своїх лавках, обернулися, щоб на нас поглянути. Чоловіки зашаркали ногами, жінки зашурхотіли спідницями. Ми йшли між рядами, повз лавку Кендалів, до нашої власної. Я помітив краєм ока свого хрещеного батька, його зведені докупи кудлаті брови, а на обличчі — вираз глибокої задуми. Він, безперечно, міркував про те, як я поводився останні сорок чотири години. Гарне виховання не дозволяло йому подивитися прямо ні на мене, ні на кузину Рейчел. Луїза сиділа поруч із батьком, випрямивши спину й не рухаючись. Вона мала такий гордовитий вигляд, що я зрозумів, як її образив. Та коли відступив, пропускаючи кузину Рейчел перед собою до лавки, цікавість узяла над Луїзою гору. Вона підвела погляд, поглянула на мою гостю, а потім зустрілася поглядом і зі мною й запитливо підняла брови. Я зробив вигляд, що не помітив цього, і зачинив за собою дверцята. Парафіяни стали на коліна в молитві. Дивно було сидіти на сімейній лавці разом із жінкою. Пам’ять моя поринула в дитинство, коли Емброуз уперше взяв мене до церкви і мені доводилося ставати на ослінчик, аби побачити щось за лавкою попереду. Я все повторював за Емброузом — тримав у руках молитовник, хоча часто й догори дриґом, а коли наставав час шепотіти молитву у відповідь, я вторив його бубонінню, і гадки не маючи, що воно означає. Підрісши, я відслоняв завіску й розглядав людей, дивився на пастора й на півчих хлопчиків, а пізніше, приїжджаючи на канікули з Гарроу, сидів, склавши руки, як Емброуз, і, як і він, дрімав, коли проповідь затягувалася. Тепер, коли я досягнув зрілості, церква стала для мене місцем для роздумів. Шкода, звісно, це визнавати — не про невдачі та помилки, а про плани на наступний тиждень: що слід зробити в полі чи в лісі, що варто сказати небожеві Сікомба в рибальському будинку біля бухти, яке забуте розпорядження треба передати Темлінові. Я сидів на лавці на самоті, замкнувшись у собі, і ніщо не могло мене відволікти, ніхто мені не заважав. Я співав псалми та вторив пасторові за давньою звичкою. Цієї неділі все було інакше. Я постійно відчував її присутність. Кузина Рейчел прекрасно знала, як слід поводитись і що слід робити. Здавалося, вона відвідувала англіканську церкву щонеділі протягом усього свого життя. Вона сиділа непорушно, не зводячи серйозного погляду з вікарія, і коли настав час опускатися на коліна, я помітив, що вона стала навколішки повністю, а не сповзла з лавки лише наполовину, як ми з Емброузом зазвичай робили. Вона не шурхотіла, не крутила головою, не роздивлялася людей навколо, як завжди робила місіс Пескоу з доньками, сидячи на своїй лавці в боковому проході, де вікарій не міг їх бачити. Коли дійшло до псалмів, вона підняла вуаль і було видно, як ворушаться її губи, промовляючи слова, хоч я й не чув, як вона співає. Коли ми сіли слухати проповідь, вона знову опустила вуаль. Я намагався згадати, хто з жінок востаннє сидів на лавці Ешлі. Певно, тітка Фібі, зітхаючи за своїм вікарієм; чи дружина дядька Філіпа, Емброузова мати, якої я ніколи не бачив. А може, мій батько, перш ніж вирушити воювати до Франції і накласти там головою, сидів тут разом із матір’ю, молодою й витонченою, яка пережила його, як розповідав мені Емброуз, лише на п’ять місяців. Я ніколи раніше про них не думав, і не відчував їхньої відсутності, позаяк Емброуз замінив мені їх обох. Та тепер, дивлячись на свою кузину Рейчел, я подумав про матір. Чи схилялася вона на коліна поруч із батьком, на тому ослінчику; чи сиділа, відкинувшись на спинку, склавши руки і слухаючи проповідь? А потім, чи поспішала додому, щоб узяти мене з колиски? Під монотонний акомпанемент голосу містера Пескоу мені уявлялось, як це — лежати дитиною в материних обіймах. Вона пестила моє волосся, цілуючи в щоку, а потім укладала назад до колиски? Мені раптом так захотілось її пригадати. Чому пам’ять дитини має конкретну межу, за яку не дістатись? Я був маленьким хлопчиком, чалапав слідом за Емброузом і гукав, щоб він на мене зачекав. А до цього — нічого. Нічогісінько…

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Слова вікарія змусили мене підвестися. Проповідь я геть прослухав. Та й про плани на майбутній тиждень не думав зовсім, лише сидів, замріявшись, та дивився на кузину Рейчел.

Я потягнувся по капелюх і торкнувся її руки.

— Ви гарно впоралися, — прошепотів я, — та головне випробування ще попереду.

— Дякую, — прошепотіла вона у відповідь, — ваше теж. Вам ще залагоджувати провину за порушену обіцянку.

Ми вийшли з церкви, де на нас уже чекала невеличка юрба — орендарі, друзі та знайомі, і серед них — місіс Пескоу, дружина вікарія разом із доньками, а також мій хрещений батько й Луїза. Вони по черзі підходили представитися. Здавалося, немов ми на суді. Кузина Рейчел підняла вуаль, і подумки я вирішив, що згодом, коли ми знов опинимося наодинці, обов’язково слід її за це піддражнити. Спускаючись доріжкою до карет, вона заговорила до мене при всіх, щоб я не мав змоги заперечити — і з її погляду, з її голосу я зрозумів, що це було зроблено навмисно:

— Філіпе, можливо, ви вирушите з міс Кендал у своїй кареті, а я поїду разом з містером Кендалом?

— Звісно, якщо ви так бажаєте, чому б і ні.

— Гадаю, це просто чудова ідея, — сказала вона, усміхнувшись моєму хрещеному батькові, який вклонився та подав їй руку. Вони разом звернули до карети Кендалів, і мені нічого не лишилося, як сісти до першої, разом із Луїзою. Я почувався школярем, якого відшмагали. Веллінґтон підхльоснув коней, і ми рушили.

— Слухай, Луїзо, мені дуже шкода, — почав я одразу ж, — учора я просто ніяк не зміг би полишити дім. Моя кузина Рейчел побажала оглянути бартонські землі, тож я мусив її супроводити. Я не встигав тобі повідомити, інакше надіслав би посильного із запискою.

— О, не вибачайся, — сказала вона. — Я прочекала десь дві години, та це не так важливо. На щастя, день видався погожий, і я назбирала цілий кошик пізньої ожини.

— Вийшло дуже негарно, — сказав я, — мені шкода.

— Я зрозуміла, що тебе затримало, — відповіла вона, — та головне, що не сталося нічого поганого. Я знаю, що для тебе означає її візит, і я скоріше боялася, що ти поведешся нерозумно, можливо, розпочнеш якусь люту суперечку, і ми раптом вітатимемо її в себе на порозі. То що сталося? Невже тобі дійсно вдалося обійтися без сутички? Розкажи мені все.

Я насунув капелюха на очі й склав руки на грудях.

— Усе? Тобто, як це «все»?

— Ну, все. Що ти їй сказав, як вона це сприйняла? Її шокувало почуте, чи вона взагалі зробила вигляд, ніби ні в чому не винна?

Говорила Луїза тихо, і Веллінґтон не міг почути сказаного, але я чомусь усе одно дратувався, та й у цілому настрій у мене був нікудишній. Які невдалі час і місце для такої розмови, і взагалі, чому це вона вирішила влаштувати мені допит?

— На розмови в нас часу майже не було, — сказав я. — Першого вечора вона була стомлена і рано пішла спати. Учора ми весь день витратили на прогулянки. Вранці відвідали сади, а по обіді — бартонські землі.

— То ви що, взагалі серйозно не розмовляли?

— Залежить від того, що для тебе «серйозно». Я лише можу сказати, що вона виявилася зовсім не такою, як я собі уявляв. Ти, певно, й сама це зрозуміла, поглянувши на неї.

Луїза мовчала. Вона не відкинулася на спинку сидіння, як я. Натомість сиділа рівно, мов свічка, сховавши руки в муфту.

— Вона дуже вродлива, — вимовила вона нарешті.

Я прибрав ноги з сидіння навпроти, і повернувся, пильно на неї поглянувши.

— Вродлива? — запитав я здивовано. — Дорога моя Луїзо, ти, певно, з глузду з’їхала.

— О ні, аж ніяк, — відповіла Луїза. — Запитай мого батька чи будь-кого. Ти бачив, як люди на неї витріщалися, коли вона підняла вуаль? Ти, мабуть, не помітив цього, бо зовсім не розумієшся на жінках.

— У житті такої дурниці ще не чув, — сказав я. — Ну, може, очі в неї красиві, та в цілому — звичайна собі жінка. Найзвичайніша з усіх, кого я колись зустрічав. Звісно ж, я можу говорити їй усе, що мені заманеться, я можу сказати їй абсолютно все, і мені не треба поводитися з нею якимось особливим чином, на цілому світі немає нічого простішого, ніж сидіти у кріслі навпроти неї і курити свою люльку.

— Мені здалося, ти сказав, ніби у вас не було часу на розмову?

— Не прискіпуйся. Звісно ж, ми поговорили за обідом, і під час прогулянки. Я тільки хочу сказати, що в цьому не було нічого надзвичайного.

— Очевидно.

— Щодо вроди, я їй обов’язково скажу. Вона з цього посміється. Звісно ж, люди на неї витріщалися. Та вони робили так лише тому, що вона — місіс Ешлі.

— І тому також. Та не тільки. У будь-якому разі, звичайна вона чи ні, а, вочевидь, справила на тебе неабияке враження. Здається, вона середнього віку. Десь тридцять п’ять, як гадаєш? Чи, може, менше?

— Навіть не уявляю, та мені якось однаково, Луїзо. Мене не цікавить вік. Як на мене, то хай хоч усі дев’яносто п’ять.

— Не будь смішним. У дев’яносто п’ять у жінок вже не буває ні таких очей, ні такого кольору обличчя. Вона гарно одягається. Та сукня прекрасно скроєна, як і накидка. Траур точно не робить із неї сірої миші.

— Святі небеса, Луїзо, ти говориш, як місіс Пескоу. Я в житті не чув від тебе таких жіночих теревенів.

— Як і я не бачила тебе таким захопленим, тому око за око. Як усе змінилося за сорок вісім годин. Що ж, хто таки відчує полегшення, так це мій хрещений. Він боявся, що ваша зустріч закінчиться пролитою кров’ю, і йому важко у цім докоряти.

Я зрадів, коли ми нарешті дісталися високого пагорба, адже міг вийти з карети і пройтися разом із грумом, як ми зазвичай робили, щоб коням було легше. Як це все не схоже на Луїзу. Замість того, щоб порадіти, адже візит кузини Рейчел проходив без проблем, здавалося, вона занепокоєна, ба більше — роздратована. По-моєму, це був не найкращий спосіб висловити дружні почуття. Коли ми піднялися на пагорб, я знову заскочив до карети і сів поруч із нею, та впродовж решти шляху ми й словом не обмовилися. Ситуація була безглузда, але оскільки Луїза не намагалася порушити цієї мовчанки, мені це не було потрібно тим більше. Я не міг спекатися думки про те, наскільки приємнішою була поїздка до церкви, на відміну від дороги назад.

Мені було цікаво, як їм їхалося в іншій кареті. Здавалося, напрочуд гарно. Коли ми вийшли з нашої і Веллінґтон розвернувся, щоб поступитися їм місцем, ми з Луїзою стояли біля дверей та чекали на мого хрещеного батька й кузину Рейчел. Вони мило щебетали, немов давні друзі, і мій хрещений батько, зазвичай такий різкий та неговіркий, усе торохтів з непритаманною йому сердечністю. Я вловив слова «ганебно» та «народ на це не піде» і зрозумів, що йдеться про його улюблену тему — владу та опозицію. Я був готовий заприсягтися, що він, на відміну від мене, певно, не полегшував коням підйому, здираючись на пагорб пішки.

— Сподіваюся, дорога видалася приємною? — запитала кузина Рейчел, заглядаючи мені у вічі, її вуста ледь здригнулись, і я був певен: із натягнутого виразу наших облич вона прекрасно зрозуміла, якою видалася дорога.

— Дякую, так, — сказала Луїза, відступивши й чемно пропускаючи першою гостю; але кузина Рейчел взяла її під руку й промовила:

— Пройдімо до моєї кімнати, знімете куртку та капелюха. Я хочу вам подякувати за чарівні квіти.

Ми з хрещеним ледве встигли помити руки й привітатись, як прибуло ціле сімейство Пескоу, і мені випала честь супроводжувати вікарія з доньками на прогулянці садами. Сам вікарій мене не лякав, хоча можна було б обійтися й без доньок. Щодо дружини вікарія, місіс Пескоу, вона піднялася нагору до леді, мов собака, що напала на слід. Вона ніколи не бачила синьої кімнати без чохлів від пилу… Доньки без упину вихваляли мою кузину Рейчел, як і Луїза, вважаючи її вродливою. Я із задоволенням повідомив їм, що вона здалася мені низькорослою та взагалі нічим не примітною. У відповідь почулися повні незгоди вигуки.

— Не «нічим не примітна», — сказав містер Пескоу, злегка колихнувши ціпком голівку гортензії, — аж ніяк не «нічим не примітна». Не скажу, як дівчата, «вродлива», але «жіночна» — ось підхоже слово, безперечно, вона дуже жіночна.

— Але, батьку, — сказала одна з доньок, — хіба можна було вважати, що місіс Ешлі буде якою-небудь іншою?

— Люба моя, — відповів вікарій, — не повіриш, скільком жінкам цього бракує.

Я подумав про місіс Пескоу і її конячу голову й поспішно став показувати молоді пальми, які Емброуз привіз із Єгипту і які вже показував їм раніше з десяток разів, у такий спосіб тактовно, як мені здалося, перевівши розмову.

Коли ми повернулися до будинку й увійшли до вітальні, місіс Пескоу голосно розповідала моїй кузині Рейчел про свою посудницю, яка понесла від помічника садівника.

— Чого я не можу зрозуміти, місіс Ешлі, це те, де саме вони цим займалися. Вона ділила кімнату з моєю куховаркою і, наскільки нам відомо, ніколи не виходила з дому.

— А як щодо льоху? — запитала кузина Рейчел.

Із нашою появою розмова обірвалася. За ті два роки, відколи Емброуз покинув дім, на моїй пам’яті не було неділі, яка минула б так швидко. Навіть при ньому цей день стільки разів затягувався. Емброуз недолюблював місіс Пескоу, був байдужий до її доньок і ледве терпів Луїзу, позаяк вона була донькою його старого друга; тому завжди намагався проводити час лише в товаристві містера Пескоу та мого хрещеного батька. Лише вчотирьох ми могли розслабитися. Коли ж приїжджали жінки, години здавалися днями. Та цього разу все було інакше.

Вишукані страви на столі, відполіроване срібло — все розстелилося перед нами, мов на бенкеті. Я зайняв чільне місце, де завжди сидів Емброуз, а кузина Рейчел — на іншому кінці столу. Завдяки цьому сусідкою я отримав місіс Пескоу, та вперше за весь час вона взагалі мене не дратувала. Три чверті часу її велике допитливе обличчя було звернене до іншого кінця; вона сміялася, їла, і навіть забула погиркувати на свого чоловіка, вікарія, який, мабуть, уперше вилізши зі своєї мушлі, зашарілий, із палким поглядом читав вірші. Усе сімейство Пескоу буяло, мов троянда, і я ніколи не бачив, щоб мій хрещений батько так розважався.

Лише Луїза здавалася мовчазною, замкнутою в собі. Я намагався зарадити, як міг, та вона не помічала чи не хотіла цього помічати. Вона холодно сиділа ліворуч від мене з кислим виразом обличчя, майже нічого не їла і лише кришила шматочки хліба. Що ж, як їй так кортіло надутися, хай собі дметься. Я був надто зайнятий розвагами, щоб перейматися — сидів скрутившись на своєму стільці, поклавши руки на бильця, і сміявся зі своєї кузини Рейчел, яка спонукала вікарія прочитати ще одного вірша. Це, подумав я собі, найфантастичніша неділя з усіх, на яких мені доводилося сидіти, їсти і діставати насолоду, і я все віддав би, аби Емброуз був тут, із нами. Коли ми покінчили з десертом і на столах з’явився портвейн, я не знав, слід мені підвестись, як це було зазвичай, щоб відчинити двері, або ж, оскільки тепер навпроти мене сиділа господиня, вона сама має подати знак. У розмові настала пауза. Раптом вона поглянула на мене й усміхнулася. Я усміхнувся у відповідь. Якийсь час ми дивились одне на одного. Це було дивно. Відчуття, раніше мені не відомі, пронизали мене.

Потім мій хрещений батько мовив своїм різким глибоким голосом:

— Скажіть мені, місіс Ешлі, чи не нагадує вам Філіп Емброуза?

На якусь мить запала тиша. Вона поклала свою серветку на стіл.

— Настільки, — відповіла вона, — що я сиділа тут, за обідом, і думала, що ж їх узагалі різнить.

Вона звелася на ноги, інші жінки теж, і я пройшов уздовж їдальні та відчинив двері. Та коли вони пішли і я повернувся до свого стільця, те почуття й досі мене не покидало.

12

Усі від’їхали десь о шостій, адже вікарій ще мав відслужити вечірню в іншій парафії. Я чув, як місіс Пескоу вмовляла кузину Рейчел пообідати разом якось на тижні, і всі доньки Пескоу також претендували на її час. Одній треба була порада з приводу акварелі, іншій щодо набору чохлів-гобеленів, бо вона ніяк не могла визначитися з вовною, третя щочетверга читала хворій жінці в селищі, тож чи не могла б моя кузина Рейчел прийти разом із нею: та нещасна так жадає побачити її.

— Ви знаєте, — сказала місіс Пескоу, доки ми йшли вестибюлем до парадних дверей, — місіс Ешлі, з вами бажають познайомитися стільки людей, що, гадаю, ви можете розпланувати кожен обід на наступні чотири тижні.

— Вона зможе це зробити з Пеліна, — втрутився мій хрещений батько, — наш маєток дуже вдало розташований для відвідин. Звідти куди зручніше їздити в гості. Тож хотілося б вірити, що за день чи два вона потішить нас своєю присутністю.

Він скоса поглянув на мене, і я поспіхом відповів, одразу задушивши цю ідею, доки все не стало складніше.

— О ні, сер, — відповів я, — кузина Рейчел поки що залишиться тут. Перш ніж їздити в гості так далеко, вона ще має оглянути наш маєток. Ми почнемо завтра, з чаювання в Бартоні. Потім настане черга решти ферм. Якщо вона не відвідає кожного орендатора по черзі, це їх неабияк образить.

Я бачив, що Луїза не зводить із мене здивованого погляду, та не надав цьому особливого значення.

— Що ж, звісно, — відповів мій хрещений, також вражений почутим, — це правильно. Я сам запропонував би супроводжувати місіс Ешлі, та якщо ти готовий, це інша річ. А раптом, — продовжив він, повернувшись до кузини Рейчел, — ви відчуєте яку-небудь незручність — я певен, Філіп мені пробачить такі слова, адже тут не приймали жінок уже багато років, як ви, без сумніву, самі знаєте, тож можуть виникнути проблеми — або ж, якщо вам знадобиться жіноче товариство, я впевнений, що моя донька завжди готова прийняти вас.

— У нас, у будинку вікарія, є кімната для гостей, — сказала місіс Пескоу. — Якщо вам коли-небудь стане самотньо, місіс Ешлі, пам’ятайте — вона до ваших послуг. Ми будемо вам невимовно раді.

— Звісно ж, звісно ж, — повторював вікарій; і мені подумалося, чи не зібрався він раптом прочитати ще одного вірша.

— Ви всі такі добрі до мене, такі великодушні, — сказала моя кузина Рейчел. — Коли я закінчу зі своїми обов’язками тут, у маєтку, ми ще раз усе обговоримо, гаразд? А поки що прийміть мою вдячність.

Знову балаканина, прощання, і карети рушили вниз доріжкою.

Ми повернулися до вітальні. Вечір минув досить приємно, Бог милував, та я радів, що всі поїхали, і будинок знову поринув у тишу. Вона, мабуть, подумала те саме, позаяк зупинилася на мить, озираючись навколо у вітальні, і сказала:

— Люблю спокій у кімнаті після гостей. Стільці відставлені, подушки розкидані, все навколо свідчить про те, що люди гарно провели час; повертаєшся сам у порожню кімнату, щасливий, що все позаду, щасливий, що можна нарешті розслабитись і сказати: «Ну от, нарешті ми знову самі». Емброуз часто повторював мені у Флоренції, що можна витерпіти компанію гостей лише заради насолоди, яку відчуваєш, коли вони йдуть. Він мав рацію.

Я дивився, як вона розгладжує чохол на стільці і береться за подушки.

— Ви не мусите цього робити, — сказав я їй. — Сікомб, Джон та решта завтра все приберуть.

— Жіночі інстинкти, — відповіла вона мені. — Не дивіться на мене; сядьте й набийте люльку. Вам сподобалось, як пройшов день?

— Так.

Я зручно всівся на стільці.

— Сам не знаю, чому, — додав я, — зазвичай недільні обіди викликають у мене страшенну нудьгу. Це тому, що я не люблю розмов. А сьогодні все, що від мене вимагалося — це сидіти, відкинувшись, на своєму місці, і давати вам можливість говорити за мене.

— Ось коли жінки бувають корисні, — сказала вона, — це частина їхнього виховання. Інстинкт підказує їм, що слід робити, якщо розмова не клеїться.

— Так, але ви це робите непомітно, — сказав я. — Місіс Пескоу зовсім не така. Вона все не змовкає, все базікає, аж вити хочеться. По неділях чоловікам не випадало нагоди вставити й слівце. І гадки не маю, як вам удалося зробити цей вечір таким славним.

— То було славно?

— Ну, так, я вже сказав вам.

— У такому разі краще похопіться та одружіться зі своєю Луїзою, у вас буде справжня хазяйка, а не просто перелітна птаха.

Я вирівнявся на стільці і пильно на неї поглянув. Вона поправляла волосся перед дзеркалом.

— Одружитися з Луїзою? — спитав я. — Не смішіть. Я не хочу ні з ким одружуватись. І ніяка вона не «моя» Луїза.

— Ох! — сказала моя кузина Рейчел. — А я гадала, ваша. Принаймні таке враження в мене склалося завдяки вашому хрещеному батькові.

Вона сіла в одне з крісел і взялася за своє шитво. В цей момент увійшов юний Джон — запнути завіси, тож я змовчав. Та всередині весь аж кипів від злості. Яке право мав мій хрещений батько робити таке припущення? Я почекав, доки Джон не вийшов.

— Що сказав мій хрещений батько? — запитав я.

— Я дослівно не пам’ятаю, — відповіла вона. — Здається, він уважає це саме собою зрозумілим. Дорогою з церкви, в кареті, він говорив, що його донька приїздила сюди розставити квіти, і що ви виросли в домі без жінки; тож чим скоріше ви одружитеся, чим швидше вас почне доглядати дружина, тим краще. Він сказав, що Луїза дуже добре вас розуміє, як і ви її. Сподіваюся, ви вибачилися за свою неприпустиму поведінку в суботу?

— Так, вибачився, — відповів я, — та, здається, це не мало для неї значення. Я ще ніколи не бачив Луїзу в такому поганому гуморі. До речі, вона вважає вас вродливою. Як і дівчата Пескоу.

— Як утішно.

— А вікарій із ними не згоден.

— Як прикро.

— Та він уважає вас жіночною. Безсумнівно жіночною.

— Цікаво, в чому саме?

— Гадаю, порівняно з місіс Пескоу.

Вона засміялась і відірвала погляд від свого шитва.

— А як би ви визначили це, Філіпе?

— Що саме?

— Різницю в нашій жіночності, моїй та місіс Пескоу?

— О небеса, — вимовив я, вдаривши ногою по стільцю, — я на цьому взагалі не знаюся. Все, що я можу сказати, — це що мені подобається на вас дивитися і не подобається дивитися на місіс Пескоу.

— Яка мила проста відповідь. Дякую, Філіпе.

Те саме я міг би сказати й про її руки. Мені подобалося дивитись і на них. Руки місіс Пескоу нагадували варену шинку.

— А щодо Луїзи, хай там як, це все нісенітниці, — сказав я, — тож прошу, забудьте. Я ніколи не думав про неї як про дружину і не збираюся.

— Нещасна Луїза.

— Просто смішно з боку мого хрещеного батька думати таке.

— Не зовсім. Якщо двоє молодих людей одного віку проводять разом багато часу, якщо їм подобається товариство одне одного, природно, що хтось може подумати про шлюб. Тим паче, вона мила симпатична дівчина, і дуже здібна. Вона стала б вам чудовою дружиною.

— Кузино Рейчел, може, годі вже про це говорити?

Вона знову поглянула на мене й усміхнулася.

— Можете також не говорити і про той нонсенс, про відвідини, — сказав я, — гостювання в будинку вікарія, гостювання в Пеліні. Що не так із цим будинком чи з моїм товариством?

— Поки що все чудово.

— Що ж, тоді…

— Я залишуся доти, доки не набридну Сікомбові.

— Сікомб тут ні до чого, — відповів я, — як і Веллінґтон, чи Темлін, узагалі ніхто. Я тут господар, і вирішувати тільки мені.

— У такому разі буду робити, як мені сказано, — промовила вона. — Це також частина жіночого виховання.

Я підозріло на неї поглянув, чи не засміється, але вона відвела погляд до свого шитва, тож очей не було видно.

— Завтра, — сказав я, — складу список орендарів за старшинством. Тих, які служили сім’ї найдовше, ми відвідаємо першими. Почнемо з Бартона, як і домовлялись у суботу. Щодня будемо виїжджати о другій годині, доки ви не зустрінетесь із кожним, без винятку.

— Добре, Філіпе.

— Вам слід буде написати листа з поясненнями для місіс Пескоу і її дівчат про те, що будете зайняті.

— Зроблю це завтра вранці.

— Коли ми закінчимо відвідувати наших людей, ви проводитимете вдома три дні на тиждень, гадаю, по вівторках, четвергах та п’ятницях, на випадок, якщо хтось вирішить із вами зустрітися.

— А чому саме в ці дні?

— Я чув, як Пескоу та Луїза неодноразово обговорювали ці дні для візитів.

— Зрозуміло. І я сидітиму тут, у вітальні, сама, чи ви будете зі мною, Філіпе?

— Ви сидітимете сама. Вони захочуть зустрітися з вами, не зі мною. Не чоловіче це діло — приймати гостей.

— А якщо мене запросять на обід, я можу погодитися?

— Вас не запросять. У вас траур. Якщо треба буде з кимось зустрітися, ми приймемо гостей тут. Та не більше двох пар за раз.

— Це такий етикет у цій частині світу? — запитала вона.

— Та де там, — відповів я їй. — Ми з Емброузом ніколи не переймались етикетом. Він у нас був свій власний.

Я бачив, як вона схилила голову над своєю роботою, і засумнівався, чи не приховувала вона таким чином сміх, та сказати точно, чи сміється вона, я не міг. Я не намагався її розсмішити.

— Гадаю, — сказала вона за мить, — ви не захочете скласти для мене коротенький список правил? Код поведінки? Я могла б вивчати його, очікуючи на гостей. Буде дуже прикро, якщо я вчиню якийсь faux pas[6] перед вашими людьми, чим накличу на себе ганьбу.

— Можете казати все, що заманеться, кому заманеться, — сказав я. — Я лише прошу вас залишатися тут, у вітальні. Не дозволяйте нікому заходити до бібліотеки за жодних обставин.

— Чому? Що відбуватиметься в бібліотеці?

— Там сидітиму я, закинувши ноги на камінну дошку.

— По вівторках, четвергах та п’ятницях також?

— Не по четвергах. По четвергах я їду в місто, в банк.

Вона піднесла кілька мотків шовку ближче до свічок, щоб розгледіти колір, а потім склала їх і загорнула в шитво. Саме ж шитво скрутила у вузол і відклала.

Я поглянув на годинник. Було ще рано. Вона зібралася так швидко повернутися до себе нагору? Я відчував розчарування.

— А коли місцеві закінчать свої візити, — спитала вона, — що тоді?

— Що ж, тоді ви зобов’язані будете повернути їм візити, кожному. Я накажу подавати карету щодня о другій. Хоча, перепрошую. Не щодня. А кожного вівторка, четверга та п’ятниці.

— І я їздитиму сама?

— Сама.

— А що я маю робити по понеділках та середах?

— По понеділках та середах, дайте подумати… — я намагався швиденько щось вигадати, та винахідливість мене підвела.

— Ви, взагалі, малюєте чи співаєте? Як панянки Пескоу? Щопонеділка можете практикуватись у співі, а щосереди малювати.

— Я не співаю й не малюю, — сказала моя кузина Рейчел, — і боюся, ваш план на дозвілля видається мені цілковито незручним. Якщо, замість того, щоб чекати на гостей, я сама їх відвідуватиму, даючи уроки італійської, це влаштує мене куди більше.

Вона підвелася й задула свічки на високій підставці. Я також звівся на ноги.

— Місіс Ешлі дає уроки італійської? — сказав я з підробленим острахом. — Яка ганьба. Лише старі діви дають уроки, якщо їх нема кому підтримувати.

— А що в таких обставинах роблять удови? — спитала вона.

— Удови? — повторив я, не думаючи. — О, вдови знову виходять заміж, якомога швидше, або продають свої персні.

— Розумію. Що ж, я нічого такого робити не збираюсь. Я краще даватиму уроки італійської.

Вона поплескала мене по плечу і вийшла з кімнати, кинувши «на добраніч».

Я відчув, як починаю червоніти. Господи Боже, що я бовкнув? Я говорив, не думаючи про її стан, геть забувши, хто вона така і що з нею трапилось. Я так насолоджувався розмовою з нею, як бувало раніше з Емброузом, що зрештою ляпнув зайвого. Знову одружитися. Продати персні. Що вона, Господи прости, тепер про мене подумає?

Яким грубим, яким нетактовним, яким, зрештою, тупим та невихованим я, мабуть, їй здався. Я відчував, як червонію, починаючи з шиї і до самих коренів волосся. Чорт забирай. Від вибачень діла не буде. Стане тільки гірше. Краще забути і сподіватися, що вона також забуде. Я був удячний, що більше ніхто не був при цьому присутній, наприклад, мій хрещений батько, який би відвів мене вбік та став засуджувати за таку жахливу поведінку. Це могло б статися і за столом, поруч стояли б Сікомб і юний Джон. Знову одружитися. Продати свої персні. О Господи… О Господи… Що на мене, в біса, найшло? Я не зможу заснути, лежатиму, крутитимуся туди-сюди, і чутиму в голові лиш її відповідь, швидку мов блискавка: «Я нічого такого робити не збираюсь. Я краще даватиму уроки італійської».

Я покликав Дона, вийшов через бокові двері та попрямував до саду. Прогулюючись, відчував, що моя провина лише росте. Грубий, бездумний, пустоголовий телепень. І що, взагалі, вона мала на увазі? Можливо, в неї так мало грошей, що вона насправді збиралася зайнятися цим? Місіс Ешлі дає уроки італійської? Мені пригадався її лист до мого хрещеного батька із Плімута, що після короткого перепочинку вона планує відвідати Лондон. Я згадав слова того чоловіка, Рейнальді, що вона змушена продати віллу у Флоренції. Мені пригадалося, чи, точніше, я усвідомив повністю, що за заповітом Емброуза їй нічого не лишилося, взагалі нічогісінько. Кожна копійка його майна належала мені. І знову мені пригадалися плітки прислуги. Місіс Ешлі не лишилося нічого. Що, на Бога, подумають у залі для прислуги, у маєтку, по сусідству, у графстві, якщо місіс Ешлі даватиме уроки італійської?

Два дні тому, три дні тому мені було б однаково. Хай би хоч голодувала, жінка, яку я змалював у своїй уяві, на це заслуговувала. Та не тепер. Тепер усе було інакше. Сама ситуація повністю змінилася. Слід було щось робити, але я не знав, що саме. З нею я цього обговорити не міг. Від самої думки про це я знов зашарівся від сорому та сум’яття. А потім, із неабияким полегшенням, я раптом згадав, що гроші та майно ще не були моїми законно, і не будуть до дня мого народження, за шість місяців. А тому я нічого не міг удіяти. Це була відповідальність мого хрещеного батька. Він був довіреною особою в маєтку і моїм опікуном. А тому він сам мусив поговорити з кузиною Рейчел та надати їй щось із майна для утримання. При першій же нагоді я з ним це обговорю. Моє ім’я не має фігурувати в справі. Має здаватися, ніби це просто юридичний момент, який трапився б так чи інакше, бо так у нас у країні заведено. Так, це був вихід. Дяка небесам, я до цього додумався. Уроки італійської… Яка ганьба, який жах.

Відчувши полегшення, я повернувся до будинку, та все ще згадував свою грубу помилку. Знову одружитися, продати персні… Я дійшов до кінця галявини зі східного боку і тихим свистом покликав Дона, який обнюхував молоді дерева. Мої кроки хрускотіли на гравії. Я почув голос, зверталися до мене:

— І часто ви гуляєте ночами?

Це була моя кузина Рейчел. Вона сиділа без світла біля відчиненого вікна синьої спальні. Моя прикра помилка нагадала про себе з новою силою, і я подякував небесам, що вона не вміє читати думки.

— Інколи, — сказав я, — коли налітають важкі думки.

— Це означає, що сьогодні ви теж про щось розмірковуєте?

— Ну, так, — відповів я. — Я дійшов до серйозного висновку, гуляючи лісом.

— І що ж це за висновок?

— Я дійшов висновку, що ви цілком слушно неприхильно реагували на кожну згадку мого імені ще до того, як ми зустрілися, і вважали мене марнославним, нахабним та розбещеним. Я такий і є, ба навіть гірший.

Вона нахилилася, склавши руки на підвіконні.

— У такому разі прогулянки лісом не йдуть вам на користь, — сказала вона, — і висновки ваші геть нерозумні.

— Кузино Рейчел…

— Так?

Та я не знав, як вибачитися. Слова, які так легко вилітали з мого язика у вітальні, призвівши до такої помилки, тепер, коли я хотів виправити її, немов застрягли. Я стояв там, під її вікном, не здатний вимовити ані слова, присоромлений. Раптом я побачив, як вона повернулась і простягла руку в кімнату, після чого знову нахилилася і щось кинула мені з вікна. Ця річ зачепила мою щоку та впала на землю. Я нахилився й підняв її. Це була квітка з її вази, дикий шафран.

— Не дурійте, Філіпе, йдіть спати, — сказала вона.

А тоді зачинила вікно та запнула завіси, і якимось чином сором кудись подівся, як і відчуття прикрої помилки, душу охопило полегшення.

Я не міг навідатись до Пеліна на початку тижня через розклад візитів орендарів, який склав для кузини Рейчел. Крім того, я б не зміг вигадати виправдання, що приїхав до свого хрещеного батька, не захопивши її з собою для Луїзи. В четвер трапилася така нагода. З Плімута приїхав посильний, привіз усі кущі та деревця, які вона захопила з собою з Італії, і щойно Сікомб їй про це доповів — я саме закінчував снідати — кузина Рейчел уже одяглася та спустилася, обв’язавши голову шаллю, готова рушати до саду. Двері їдальні були відчинені, і я бачив, як вона йде вестибюлем. Я вийшов привітатися.

— Емброуз, — сказав я, — нібито сказав вам, що жодну жінку не можна бачити до одинадцятої. То що ж ви робите внизу о пів на дев’яту?

— Прибув посильний, — відповіла вона, — і о пів на десяту останнього вересневого ранку я не жінка, я садівниця. У нас із Темліном багато роботи.

Вона здавалася веселою та щасливою, як дитя в очікуванні ласощів.

— Ви збираєтеся підрахувати рослини? — спитав я її.

— Підрахувати? Ні, — відповіла вона, — мені треба перевірити, скільки з них пережили подорож, і які можна одразу ж саджати, а які ні. Темлін сказати напевно не зможе, а я — зможу. З деревами можна не поспішати, з ними я впораюсь у вільний час, а от на кущі я хочу глянути одразу ж.

Я помітив, що вона взяла пару старих грубих рукавиць, які взагалі не в’язалися з її охайністю та мініатюрністю.

— Ви самі порпатиметесь у землі? — запитав я в неї.

— Звісно ж. От побачите, я працюватиму швидше за Темліна і його робітників. Не чекайте на мене аж до самого обіду.

— Та сьогодні по обіді, — заперечив я, — на нас чекатимуть у Ланклі та Кумбі. На фермах поначищають кухні, приготують чай.

— То надішліть повідомлення, відкладіть візит, — сказала вона. — Якщо на мене чекає садівництво, я ні на що не відволікаюся. Бувайте.

Вона помахала мені рукою та вийшла крізь парадні двері на доріжку з гравію.

— Кузино Рейчел? — покликав я її з вікна їдальні.

— Що? — запитала вона через плече.

— Емброуз помилявся, коли казав про жінок, — вигукнув я. — О пів на дев’яту ранку у них вигляд більш ніж чудовий.

— Емброуз говорив не про восьму тридцять, — відповіла вона мені. — Він говорив про шосту тридцять, і не мав на увазі перший поверх.

Сміючись, я повернувся до їдальні і побачив біля себе Сікомба, зі стиснутими устами. Він невдоволено підійшов до буфета і вказав юному Джонові, що слід прибрати зі столу. Цього садівничого дня було зрозуміло одне — моєї допомоги не знадобиться. Я віддав останні розпорядження, наказав сідлати Циганку і вирушив до Пеліна ще до десятої. Мій хрещений батько був удома, в кабінеті, і я без зайвих передмов перейшов до мети свого візиту.

— Тож ви розумієте, — сказав я йому, — щось треба з цим робити, і робити негайно. Бо якщо місіс Пескоу довідається, що місіс Ешлі збирається давати уроки італійської, за двадцять чотири години про це говоритиме все графство.

Мій хрещений батько, як я й очікував, був украй збентежений та засмучений.

— Яка ганьба, — погодився він, — звісно, про це навіть не варто говорити. Ми цього не допустимо. Питання це, звісно, доволі делікатне. Мені знадобиться час, щоб обміркувати, як його краще владнати.

У мене уривався терпець. Я знав, як поважно він ставиться до всього, що пов’язане із законами. Він днями возитиметься з цією справою.

— У нас нема на це часу, — відказав я. — Ви не знаєте моєї кузини Рейчел так добре, як я. Вона може сказати комусь із орендаторів у своїй невимушеній манері: «Знаєте когось, хто хоче вивчати італійську?». І що нам тоді робити? Ба більше, я вже знаю чутки від Сікомба. Всім відомо, що в заповіті про неї ні слова. Все це слід виправити, і терміново.

Він здавався замисленим, покусуючи перо.

— Той італійський радник нічого не говорив про її становище, — сказав він. — Шкода, що я не можу обговорити цю справу з ним. Ми ніяк не можемо дізнатися про її власний дохід, чи що їй дісталося від попереднього шлюбу.

— Гадаю, все пішло на сплату боргів Санґаллетті, — сказав я. — Пам’ятаю, Емброуз згадував про це в листах. Це була одна з причин, чому вони не приїхали додому минулого року, річ була в її фінансовому становищі. Не сумніваюся, через це вона й віллу продала. Мабуть, у неї не лишилося ні копійки. Ми маємо цьому якось зарадити, сьогодні ж.

Мій хрещений батько склав розкидані на столі папери.

— Я дуже радий, Філіпе, — сказав він, роздивляючись мене з-понад своїх окулярів, — що ти змінив свою думку. Перед приїздом твоєї кузини Рейчел я дуже переймався. Ти планував бути неприємно грубим, і взагалі нічого для неї не робити; це викликало б скандал. Принаймні, ти схаменувся.

— Я помилявся, — відрізав я коротко, — забудьмо про це.

— Що ж, гаразд, — відповів він, — я напишу листа місіс Ешлі, а також зв’яжуся з банком. Я поясню їй, і банкові, що ми плануємо вдіяти. Найкращий план — переказувати певну суму їй кожні три місяці на рахунок, який я відкрию для неї в банку. Коли вона переїде до Лондона, чи ще кудись, я надішлю у місцеве відділення банку розпорядження. За шість місяців, коли тобі виповниться двадцять п’ять, ти сам зможеш узятися за цю справу. Тепер, щодо суми, яку виплачуватимемо щотри місяці. Є якісь ідеї?

На мить я замислився, і назвав суму.

— Це щедро, Філіпе, — сказав він, — навіть надто щедро. Їй навряд чи знадобиться стільки грошей. Принаймні, не зараз.

— О, та на Бога, давайте не будемо скупитися, — відповів я. — Оскільки ми вже за це взялися, то давайте зробимо так, як зробив би Емброуз, або не робитимемо взагалі.

— Гм, — пробурмотів він і надряпав кілька цифр на папері.

— У такому разі її має влаштувати така сума, — сказав він. — Вона має залагодити будь-яке розчарування заповітом.

Яким холоднокровним та зосередженим був його розум в усьому, що стосувалося законів. Він виводив пером суми, числа, рахував шилінги й пенси, скільки ми зможемо їй платити. Господи, як же я ненавидів гроші.

— Поспішіть, сер, — відказав я, — і напишіть свого листа. Я візьму його з собою. Я також заїду до банку, щоб передати вашого листа. Тоді кузина Рейчел зможе одразу ж отримати гроші.

— Любий мій хлопчику, місіс Ешлі навряд чи перебуває в настільки складному становищі. Ти кидаєшся з однієї крайності в іншу.

Він зітхнув і поклав перед собою новий лист паперу.

— Вона мала рацію, коли казала, що ти схожий на Емброуза, — сказав він.

Цього разу, коли він писав листа, я стояв поруч, щоб точно знати, що він їй напише. Мого імені він не згадав. Він говорив про маєток. За бажанням маєтку їй буде надано фінансове забезпечення. За рішенням маєтку, виплати будуть відбуватися щотри місяці. Я стежив за ним, наче сокіл.

— Якщо ти не бажаєш, щоб здавалося, що ти до цього причетний, — сказав він мені, — краще не бери листа. Добсонові треба заїхати до вас сьогодні по обіді. Він може завезти листа замість мене. На мою думку, так буде краще.

— Чудово, — сказав я, — а я завезу листа у банк. Дякую вам, батьку.

— Не забудь зустрітися з Луїзою, перш ніж поїдеш, — сказав він. — Вона має бути десь у будинку.

Можна було б з Луїзою і не зустрічатися, враховуючи мою нетерплячку, та я не міг цього сказати. Вона сиділа у вітальні, як зазвичай, і я мусив пройти крізь відчинені двері з кабінету хрещеного батька.

— Я почула твій голос, — сказала вона. — Ти приїхав на весь день? Я пригощу тебе кексом та фруктами. Ти, певно, голодний.

— Мені вже треба їхати, — сказав я, — дякую, Луїзо. Я заїхав лише зустрітись із хрещеним батьком у справі.

— О, — відповіла вона, — зрозуміло.

Її настрій, спершу такий бадьорий та природний, змінився на прохолодний, який був у неділю.

— Як там місіс Ешлі? — запитала вона.

— Кузина Рейчел у порядку, украй зайнята, — сказав я. — Усі кущі, які вона взяла з собою з Італії, привезли сьогодні вранці, і вони з Темліном саме саджають їх.

— Гадаю, тобі краще було б залишитися вдома і допомогти їй, — мовила Луїза.

Я не знав, що не так з цією дівчиною, та ці нові нотки в її голосі, на диво, мене дратували. Мені раптом пригадались її витівки в старі деньки, коли ми гасали навздогін садками, і в момент, коли я відчував чистісіньке щастя, вона без будь-якої на те причини могла війнути своїми кучерями зі словами: «Не думаю, що взагалі хочу гратися», і стояла, дивлячись на мене з таким самим упертим виразом на обличчі.

— Ти прекрасно знаєш, що я геть не розуміюся на садівництві, — відповів я і потім підступно додав: — Ти все ще не гуморі?

Вона змовкла й зашарілася.

— Не в гуморі? Не розумію, про що ти, — відповіла вона похапцем.

— Ще й як розумієш, — сказав я. — Ти всю неділю так просиділа. Це було дуже помітно. Дивно, що дівчата Пескоу не звернули на це уваги.

— Дівчата Пескоу, — сказала вона, — як і решта, були дуже зайняті іншим.

— І чим же? — запитав я.

— Як легко може світська жінка, на зразок місіс Ешлі, обвести круг пальця такого юнака, як ти, — сказала Луїза.

Я розвернувся і вийшов із кімнати. Інакше я б її вдарив.

13

На час, коли я повертався дорогою з Пеліна, проїхавши через саме місто, я подолав кілометрів із тридцять. Я зупинився випити сидру в трактирі на набережній, але нічого не їв, тож до четвертої неабияк зголоднів.

Продзвенів годинник на дзвіниці будинку, і я заїхав прямо в стайні, де, наче навмисно, замість грума стояв Веллінґтон.

Він клацнув язиком, побачивши, що Циганка вся в піні.

— Не діло це, містере Філіпе, сер, — сказав він, поки я спішувався, і я відчув себе винним, ніби приїхав на канікули з Гарроу. — Ви ж знаєте, що кобила може вхопити застуду, якщо перегріється, а ви так гнали її, що аж парує. Вона не здатна на перегони з собаками, якщо ви цим займалися.

— Якби я ганявся із собаками, то був би на Бодмінському болоті, — відповів я. — Веллінґтоне, годі клеїти дурня. Я їздив зустрітися з містером Кендалом у справах, а потім заїхав до міста. Мені шкода, що так сталося з Циганкою, та нічого не поробиш. Не думаю, що така прогулянка їй зашкодить.

— Сподіваюся, сер, — відрізав Веллінґтон, і почав гладити боки нещасної Циганки, наче я змусив її бігти на перегонах.

Я повернувся до будинку і зайшов до бібліотеки. Яскраво палахкотів камін, та кузини Рейчел ніде не було видно. Я подзвонив у дзвоник, щоб покликати Сікомба.

— Де місіс Ешлі? — спитав я, коли він увійшов до кімнати.

— Мадам повернулася ледь за третю, сер, — сказав він. — Вони з садівниками працювали в саду весь час, доки вас не було. Темлін зараз зі мною, в кімнаті для прислуги. Говорить, що ніколи не бачив нічого подібного до того, як господиня піклується про рослини. Каже, що вона просто диво.

— Вона, певно, втомилася, — сказав я.

— Я теж так подумав, сер. Мені здалося, їй краще піднятися й відпочити, та вона й слухати нічого не схотіла. «Накажіть хлопцям, щоб принесли мені гарячої води. Я прийму ванну, Сікомбе, а також помию волосся», — сказала вона мені. Я вже зібрався був послати по свою небогу, бо якось не годиться леді самій мити волосся, та про це вона також не хотіла нічого слухати.

— Мабуть, хай хлопці й мені принесуть води, — сказав я йому. — У мене також видався важкий день. І я до біса голодний. Подайте сьогодні обід раніше.

— Чудово, сер. Десь за чверть на п’яту?

— Так, Сікомбе, якщо ваша ласка.

Насвистуючи, я піднявся нагору, щоб зняти одяг та залізти до гарячої ванни перед каміном у спальні. З боку кімнати кузини Рейчел коридором клигали собаки. Вони геть призвичаїлися до гості, і всюди слідували за нею. Старий Дон закрутив хвостом, побачивши мене згори на сходах.

— Привіт, старий друже, — сказав я, — а ти той ще віроломний пес. Покинув мене заради леді.

Він лизнув мені руку своїм довгим язиком і поглянув винуватими очима.

Прийшов хлопець із відром води та наповнив ванну. Було приємно сісти в гарячу воду, схрестивши ноги, і натиратися, насвистуючи посеред пари глухувату мелодію. Коли я витерся насухо рушником, то помітив, що на столі поруч із ліжком стоїть ваза. Там були квіти: орхідеї і цикламени. Раніше ніхто не приносив квітів до моєї кімнати. Сікомб до цього не додумався б, як і хлопці. Певно, це кузина Рейчел. Від квітів мій настрій ще більше покращився. Вона могла копирсатися з кущами та деревцями цілий день, але знайшла час, щоб наповнити вазу квітами. Я затягнув краватку й одягнув піджак для обідів, усе ще мугикаючи свою глуху мелодію. Потім пройшов коридором та постукав у двері будуару.

— Хто там? — запитала вона зсередини.

— Це я, Філіп, — відповів я. — Прийшов сказати, що обід сьогодні подадуть раніше. Я зголоднів, та, певен, і ви теж, ураховуючи історії, які мені розповіли. Чим, на Бога, ви з Темліном займалися, якщо опісля вам довелося прийняти ванну та вимити волосся?

Дзюрчання сміху, таке заразливе, почулося у відповідь.

— Ми порпалися в землі, немов кроти, — вигукнула вона.

— По самі брови в землі?

— Повністю, — відповіла вона. — Я прийняла ванну, і тепер сушу волосся. Я вся в заколках і маю дуже непрезентабельний вигляд, точно наче тітка Фібі. Можете увійти.

Я відчинив двері і зайшов до будуару. Вона сиділа на стільці біля каміна, і на якусь мить я не впізнав її, настільки іншою вона здавалася без жалоби. Кузина закуталась у білий халат, зав’язаний стрічками на шиї та на зап’ястках, а її волосся було високо заколоте, а не розчесане, як звичайно, з пробором посередині.

Я ніколи не бачив людини, менше схожої на тітку Фібі, чи взагалі на будь-яку тітку. Я став у дверях, кліпаючи очима.

— Проходьте, сідайте, не будьте таким переляканим, — сказала вона мені.

Я зачинив за собою двері, пройшов та сів у крісло.

— Пробачте, — сказав я, — річ у тому, що я ніколи не бачив жінки в халаті.

— Це не халат, — відповіла вона, — це те, що я одягаю до сніданку. Емброуз називав це вбранням черниці.

Вона підняла руки й почала заколювати волосся.

— У двадцять чотири роки, — сказала вона, — саме час побачити, як мила простачка, на кшталт вашої тітки Фібі, робить собі зачіску. Ви спантеличені?

Я склав руки на грудях та поклав одну ногу на іншу, і далі не зводив з неї очей.

— Аніскілечки, — відповів я, — скоріше вражений.

Вона розсміялася і тримаючи заколки губами, діставала їх по одній, закручуючи волосся у вузол, який спадав позаду їй на плечі. Їй знадобилося лише кілька секунд, чи так мені здалося.

— Ви щодня так швидко вправляєтеся? — запитав я здивовано.

— Ох, Філіпе, вам ще стільки всього доведеться дізнатися, — сказала вона мені. — Ви ніколи не бачили, як ваша Луїза заколює волосся?

— Ні, й не хотів би, — відповів я поспіхом, згадавши на мить прощальне зауваження Луїзи, коли я був у Пеліні. Кузина Рейчел розсміялася і впустила шпильку мені на коліно.

— Подарунок на пам’ять, — сказала вона. — Покладіть собі під подушку і поспостерігайте за обличчям Сікомба вранці за сніданком.

Вона перейшла від будуару до іншої спальні, навпроти, лишивши двері відчиненими.

— Можете посидіти тут і покричати до мене, доки я одягатимуся, — озвалася вона.

Я крадькома поглянув у маленьке бюро, в пошуках будь-яких знаків листа від мого хрещеного батька, та нічого не знайшов. Мені було цікаво, в чому річ. Може, вона взяла його з собою до спальні. Може, вона нічого мені не сказала, бо вважала це особистою темою, яку слід обговорювати лише з моїм хрещеним батьком. Я на це сподівався.

— Де ви були весь день? — гукнула вона до мене.

— У місті, — відповів я, — мав з деким зустрітися.

Про банк я вирішив не говорити взагалі.

— Темлін із садівниками виявилися справжніми молодцями, — вигукнула вона. — Довелося викинути лише кілька рослин. Ви знаєте, Філіпе, там стільки всього ще треба зробити — на межі лугу слід вирубати мілколісся, прокласти доріжку і цілу ділянку відвести під камелії, щоб менш ніж за двадцять років у вас був весняний сад, подивитися на який приїздитиме весь Корнуол.

— Я знаю, — сказав я, — це планував зробити й Емброуз.

— Така справа вимагає дбайливого планування, — сказала вона, — не можна просто покладатися на випадок чи на Темліна. Він милий, та його знання обмежені. Чому ви самі за це не візьметеся?

— Я надто мало знаю, — сказав я, — та й, у будь-якому разі, це ніколи не належало до кола моїх зацікавлень. У нас на цьому знався Емброуз.

— Має ж бути хтось, хто зможе вам допомогти, — сказала вона. — Можна найняти проектувальника з Лондона, який намалює план.

Я не відповів. Я не хотів проектувальника з Лондона. Я був упевнений, що вона знає набагато більше за якогось там проектувальника.

Тієї миті з’явився Сікомб і зупинився в проході, чекаючи.

— У чому річ, Сікомбе, обід уже готовий? — спитав я.

— Ні, сер, — відповів він. — Посильний містера Кендала, Добсон, прибув із листом для мадам.

Моє серце обірвалося. Клятий чолов’яг, певно, заїхав випити кудись дорогою, тому й спізнився. Тепер доведеться спостерігати, як вона його читатиме. Як же ж, трясця, невчасно. Я чув, як Сікомб постукав у двері й передав їй листа.

— Що ж, гадаю, я краще спущуся донизу і почекаю на вас у бібліотеці, — сказав я.

— Ні, не йдіть, — вигукнула вона, — я вже готова. Можемо йти разом. Ось лист від містера Кендала. Мабуть, він запрошує нас обох до Пеліна.

Сікомб зник далі по коридору. Я стояв і думав, як же хочеться піти слідом за ним. Раптом я відчув тривогу, занервував. Із синьої спальні не було чути ні звуку. Вона, певно, саме читає листа. Здавалося, час завмер. Нарешті вона вийшла і стала в проході, тримаючи в руці відкритого листа. Вона переодяглася до обіду. Мабуть, такою блідою вона здавалася завдяки контрасту шкіри з кольорами жалоби.

— Чим ви займалися? — запитала вона. Голос її звучав інакше. Якось по-дивному натягнуто.

— Займався? Нічим, а в чому річ?

— Не брешіть, Філіпе. Ви цього не вмієте.

Я стояв біля каміна, намагаючись дивитися куди завгодно тільки не в ті проникливі, сповнені осуду очі.

— Ви їздили до Пеліна, — сказала вона, — ви їздили туди сьогодні, щоб зустрітися зі своїм опікуном.

Вона мала рацію. Брехун із мене був нікудишній. Принаймні, перед нею.

— Ну, може й так, — відповів я. — І що, як їздив?

— Ви змусили його написати цього листа, — сказала вона.

— Ні, — відповів я, важко ковтнувши, — нічого подібного. Він написав його з власної ініціативи. Ми мали владнати кілька справ, і так трапилося, що обговорюючи юридичні моменти, ми згадали про…

— І ви сказали йому, що кузина Рейчел запропонувала давати уроки італійської, чи не так? — спитала вона.

Я відчував то холод, то жар, мені було геть не по собі.

— Не зовсім, — відповів я.

— Звісно ж, ви розумієте, що я сказала це жартома? — спитала вона.

Якщо вона дійсно жартувала, подумалося мені, то чому ж зараз так на мене гнівається?

— Ви й гадки не маєте, що наробили, — сказала вона, — через вас я почуваюся геть присоромленою.

Вона підійшла до вікна й зупинилася спиною до мене.

— Якщо вам хотілося мене принизити, — сказала вона, — то, Бог свідок, вам це чудово вдалося.

— Не розумію, — сказав я, — нащо вся ця пиха?

— Пиха?

Вона повернулась і поглянула на мене своїми темними й великими очима, сповненими люті.

— Як ви смієте називати мене пихатою? — вигукнула вона. Я не зводив із неї погляду. Гадаю, я був вражений: як здатен хтось, хто ще хвилину чи дві тому сміявся разом зі мною, так раптово розізлитися. Раптом, на мій превеликий подив, хвилювання минуло. Я підійшов і став поруч із нею.

— Я називатиму вас пихатою, — сказав я. — Ба більше, я називатиму вас до біса пихатою. І приниженим маю вважати себе я, а зовсім не ви. Ви не жартували, коли казали про уроки італійської. Ви відповіли надто швидко як для жарту. Ви сказали це, тому що дійсно так уважали.

— А хай би й так? — спитала вона. — Невже так ганебно давати уроки італійської?

— У звичному розумінні — ні, — сказав я. — Та у вашому випадку — так. Для місіс Емброуз Ешлі давати уроки італійської — ганебно. Це змушує замислитися про чоловіка, який забув згадати її у своєму заповіті. І я, Філіп Ешлі, його спадкоємець, цього не дозволю. Ви отримуватимете ті гроші щотри місяці, кузино Рейчел, і коли забиратимете їх із банку, прошу, пам’ятайте, що ці гроші не від цього маєтку, і не від спадкоємця — ці гроші від вашого чоловіка Емброуза Ешлі.

Доки я говорив, на мене найшла хвиля гніву, такого ж лютого, який охопив і її. Та хай я під землю провалюся, якщо дозволю будь-якій істоті, маленькій та слабкій, стояти і звинувачувати мене в тому, що я її ображаю; і хай я зсохнусь, якщо відмовлю їй у грошах, які їй по праву належать.

— Отже, ви зрозуміли, що я вам щойно сказав? — запитав я.

На якусь мить здалося, що вона мене вдарить. Потім її очі сповнилися сльозами, і відштовхнувши мене, вона забігла до спальні й гупнула дверима. Я спустився донизу. Пішов до їдальні і подзвонив у дзвоник, після чого повідомив Сікомбові, що, місіс Ешлі, мабуть, на обід чекати не слід. Я налив собі склянку кларету і сів на самоті на чолі стола. «Господи! — думав я собі, — так ось як поводяться жінки». Я ніколи ще не відчував такого гніву і такої втоми. Довгі дні під сонцем, робота в полі з працівниками на жнивах; суперечки з орендарями, що затримали платню, чи щось не поділили з сусідами, які мені слід було владнати — ніщо з цього не може зрівнятись із п’ятьма хвилинами з жінкою, чий веселий гумор за єдину мить змінюється ворожістю. А сльози — це завжди остання зброя? Бо жінка знає, як сильно вони можуть впливати? Я налив собі ще одну склянку кларету. Щодо Сікомба, який стояв поруч, мені б хотілося, щоб він був десь зовсім далеко від мене.

— Мадам нездужає, сер, як ви вважаєте? — запитав він мене.

Я міг сказати, що мадам не так нездужає, як лютує, і, певно, невдовзі подзвонить у свій дзвінок, накаже покликати Веллінґтона, запрягти карету і відвезти її назад до Плімута.

— Ні, — сказав я, — її волосся ще не висохло. Скажіть Джонові, хай краще віднесе обід їй у будуар.

То ось із чим, мабуть, доводиться стикатися одруженим чоловікам. Гупання дверей і тиша. Обід на самоті. Коли апетит, нагнаний довгим днем надворі, потім відпочинком у ванній, і задоволенням від спокійного вечора біля багаття, тихою бесідою, лінивим спогляданням за руками, білими й крихітними, на тлі шитва, зникає. Як бадьоро вбирався я до обіду, йшов коридором, стукав у двері будуару, зустрів її на стільці в тому білому халаті, із заколотим на голові волоссям. Як легко було ділитися цим настроєм, створювати своєрідну інтимність, від якої перспективи на цілий вечір вимальовувалися лиш найтепліші. І тепер сидіти на самоті за столом, із біфштексом, на який мені настільки було начхати, що я б не відрізнив його від підошви. А що робила вона? Задмухала свічки, запнула завіси і лежала на ліжку в темній кімнаті? Чи, може, заспокоїлась і сиділа спокійнісінько в будуарі, витерши сльози, вечеряючи з таці, роблячи перед Сікомбом вигляд, що все в порядку. Я не знав. І мені було байдуже. Емброуз мав рацію, коли повторював, що жінки — це інша раса. Одне я знав точно. Я ніколи не одружуся…

Закінчивши обідати, я пішов і сів у бібліотеці. Закурив люльку, поклав ноги ближче до каміна, на решітку, і підготувався до післяобіднього сну, який часто буває таким солодким та заспокійливим, хоч сьогодні йому геть бракувало чарівності. Я звик бачити її в кріслі, навпроти, повернутою так, щоб світло падало на шитво, з Доном біля її ніг; нині ж крісло здавалося незвично порожнім. Ну й до біса це все, якщо жінка здатна так зіпсувати вечір. Я підвівся, дістав книгу з полиці і почав гортати. А тоді, певно, задрімав, бо коли ще раз підвів очі, стрілки годинника в кутку кімнати показували майже дев’яту. Час у ліжко, й спати. Немає сенсу сидіти тут, тим більше, камін погас. Я відвів собак до будок — погода перемінилася, дув сильний вітер, накрапав дощ; потім, зачинивши двері на засув, я піднявся до своєї кімнати. Саме збирався скинути одяг на крісло, як помітив записку на столі поруч із ліжком, біля вази з квітами. Я підійшов до столу, взяв записку й прочитав. Вона була від кузини Рейчел.

«Любий Філіпе, — йшлося у ній, — якщо зможете, прошу, пробачте мою сьогоднішню грубість. Неприпустимо з мого боку поводитися так у вашому домі. Мені немає виправдань, хіба що я сама не своя цими днями; емоції лежать надто на поверхні. Я написала вашому опікунові, подякувавши за лист, і прийняла пропозицію про утримання. Це дуже щедро і мило, що ви двоє подбали про мене. На добраніч. Рейчел».

Я двічі прочитав листа і поклав до кишені. Значить, її пиха минулась, як і гнів? Ці почуття розчинилися разом зі слізьми? Я відчув неабияке полегшення, прочитавши, що вона прийняла утримання. Я уявляв ще один візит до банку, і подальші роз’яснення, бачив, як скасовую попередні розпорядження; а потім розмовляю з хрещеним батьком, ми сперечаємось, і все йде шкереберть, моя кузина Рейчел вилітає з будинку та їде до Лондона, де знімає житло й дає уроки італійської.

Цікаво, чого їй коштувало написати цю записку? Перехід від гордовитості до сумирності? Мені стало шкода її через те, що вона мусила так учинити. Уперше після смерті Емброуза я звинуватив його в тому, що сталося. Звісно, він міг би хоч трохи подумати про майбутнє. Хвороба та раптова смерть може статися з кожним. Він мав розуміти, що, не забезпечивши дружину, він лишив її на нашу милість, на нашу добродійність. Напиши він листа додому, моєму хрещеному батькові — і нічого цього не сталося б. Я уявляв, як вона сидить у будуарі тітки Фібі й пише цю записку. Мені було цікаво, чи вона вже пішла спати. Якусь мить я вагався, а потім пішов коридором і став у проході до її кімнат.

Двері в будуар були відчинені, до спальні — зачинені. Я постукав у двері спальні. Спочатку ніхто не відповідав, а потім вона обізвалася:

— Хто це?

— Філіп.

Я відчинив двері й зайшов. У кімнаті було темно, вогник від моєї свічки освітив ліжко, і я побачив, що завіса його була частково розсунута. І обриси її тіла проступали з-під ковдри.

— Я щойно прочитав вашу записку. Хотів подякувати за неї і побажати доброї ночі.

Я подумав, що Рейчел сяде і запалить свічку, та вона цього не зробила. Так і лежала на подушках під ковдрою.

— Я також хотів, щоб ви знали, що я не мав бажання ставитися до вас зверхньо. Прошу, повірте.

Голос, що пролунав із-за завіси, був на диво тихим та м’яким.

— Я такого й не думала, — відповіла вона.

Ми якусь мить помовчали, а потім вона сказала:

— Я без проблем давала б уроки італійської. Це не зачепило б моєї гордості, нічого такого. А от що мене зачепило, так це коли ви сказали, що таким чином я кидала б тінь на Емброуза.

— Це правда, — сказав я, — та давайте забудемо. Більше не треба про це думати.

— Це було дуже мило з вашого боку, так на вас схоже, — сказала вона, — поїхати до Пеліна зустрітися з опікуном. Мабуть, я здалася вам такою неввічливою, такою невдячною. Я не можу собі цього пробачити.

Голос, знову близький до сліз, щось зі мною зробив. У горлі та в животі я відчув дивну напруженість.

— Краще б ви мене вдарили, — сказав я їй, — а не заплакали.

Я чув, як вона ворушиться в ліжку, тягнеться за носовичком та сякається. Цей рух і цей звук із темряви за завісами, такі звичайні та прості, ще більше мене спантеличили.

Незабаром вона промовила:

— Я прийму ваше утримання, Філіпе, та я не маю зловживати вашою гостинністю, тож поїду наступного тижня. Можливо, в понеділок, якщо вам буде зручно, я вирушу до Лондона.

Із цими словами я відчув порожнечу.

— До Лондона? — спитав я. — Але чому? Навіщо?

— Я приїхала лише на кілька днів, — відповіла вона. — Я й так гостюю у вас довше, ніж планувала.

— Але ж ви ще не зустрілися з усіма, — сказав я, — і не зробили всього, що планували.

— А це має значення? — запитала вона. — Зрештою, все це здається таким безглуздим.

Це було так несхоже на неї, в голосі бракувало енергії.

— Я гадав, вам подобається подорожувати маєтком, відвідувати орендарів. Щодня ми їздили разом, ви видавалися такою щасливою. І сьогодні, коли саджали ті кущі з Темліном. Це все було грою, ви просто намагалися бути ввічливою?

Якусь мить вона не відповідала, а потім сказала:

— Іноді, Філіпе, мені здається, що вам геть бракує розсудливості.

Мабуть, так воно й було. Я почувався сердитим, ображеним, і мені було байдуже.

— Гаразд, — сказав я, — хочете їхати — їдьте. Це викличе купу пліток, та хіба це має значення?

— Мені здається, — сказала вона, — що більше пліток буде, якщо я залишуся.

— Плітки, якщо ви залишитеся? Про що це ви? Хіба ви не розумієте, що перебуваєте тут по праву, що якби Емброуз не був таким божевільним, цей будинок став би вашим домом?

— О Господи, — раптом спалахнула вона гнівом, — чому, по-вашому, ще я сюди приїхала?

Я знову ступив на ті самі граблі. Грубий, нетактовний, усе сказав не так. Я раптом відчув себе безнадійним, неадекватним. Підійшов до ліжка, відхилив завісу і поглянув на неї. Вона лежала, підпершись подушками, склавши руки на грудях. На ній було щось біле, прикрашене на шиї оборкою, немов у церковному вбранні хлопчика-півчого, а волосся було розпущене, перев’язане стрічкою, так, як колись в Луїзи у дитинстві. Я був схвильований та здивований, наскільки молодою вона здавалася.

— Слухайте, — сказав я, — не знаю, чому ви приїхали чи з якими мотивами ви все це робили. Я нічого про вас не знаю, як і про будь-яку іншу жінку. Та мені подобається, що ви тут. І я не хочу, щоб ви їхали. Невже це так складно?

Вона прикрила обличчя руками, немов захищаючись, ніби я збирався нашкодити їй.

— Так, — сказала вона, — дуже.

— У такому разі, ускладнюєте все ви, а не я.

Я склав руки на грудях і поглянув на неї, намагаючись здаватися спокійним, хоч почувався геть інакше. Та стоячи там, доки вона лежала в ліжку, я отримував певну перевагу. Я не розумів, як жінка з розпущеним волоссям, що знову перетворилася на дівчинку, може так гніватися.

Я бачив сльози в її очах. Вона намагалася вигадати якесь виправдання, якусь нову причину поїхати, і в раптовім спалаху прозріння я вигадав майстерну стратегію.

— Сьогодні ввечері ви мені сказали, — почав я, — що слід найняти проектувальника з Лондона, намалювати план садів. Я знаю, що Емброуз завжди про це мріяв. Та річ у тому, що я нікого не знаю і дуже дратуватимусь, якщо поруч ходитиме якийсь проектувальник. Якщо ви хоч щось відчуваєте до цього місця, якщо знаєте, як важливо це було для Емброуза, ви залишитеся ще на кілька місяців і допоможете мені.

Стріла потрапила в ціль. Вона дивилася поперед себе, граючись перснем на пальці. Я ще раніше помітив, що вона робила так, коли поринала в думки. Я продовжував нарощувати свою перевагу.

— Мені ніколи не вдавалося дотримуватися планів, які зазвичай малював Емброуз, — сказав я їй, — як і Темлінові. Він творить чудеса, я знаю, та тільки під чітким керівництвом. Торік він постійно підходив до мене й питав поради, якої в мене ніколи не було. Якби ви залишилися — тільки на осінь, коли треба стільки всього висаджувати — ви б усім нам дуже допомогли.

Вона крутила перстень на пальці, туди-сюди.

— Гадаю, мені слід запитати вашого хрещеного батька, що він думає з цього приводу, — сказала вона мені.

— Мого хрещеного батька це не стосується, — відказав я. — За кого ви мене маєте, за незрілого школярика? Значення має тільки одне — бажаєте ви залишитися чи ні. Якщо ви справді хочете поїхати, я не в силі вас утримати.

Вона здивовано, та все ще тихим, спокійним голосом запитала:

— Нащо ви в мене таке запитуєте? Ви знаєте, що я хотіла б лишитися.

Святі небеса, звідки ж мені знати? Вона натякала якраз на протилежне.

— Тоді ви залишитеся ненадовго, — сказав я, — щоб зайнятися садом? Ми домовились, і ви від свого слова не відступитеся?

— Я залишуся, — сказала вона, — ненадовго.

Я ледь стримував усмішку. Її погляд був серйозним, і здавалося, якщо я усміхнуся, вона змінить рішення. Всередині ж я тріумфував.

— Що ж, дуже добре, — сказав я, — побажаю вам доброї ночі й піду. Що з листом до мого хрещеного батька? Якщо хочете, я покладу його до поштової сумки.

— Сікомб його вже забрав, — відповіла вона.

— Що ж, тоді спіть і більше не гнівайтеся на мене, гаразд?

— Я не гнівалася, Філіпе.

— А от і гнівалися. На мить мені здалося, що ви мене вдарите.

Вона поглянула на мене.

— Іноді ви буваєте таким нерозумним, що, гадаю, якось я таки зроблю це. Підійдіть сюди.

Я підійшов, моє коліно торкнулося ковдри.

— Нахиліться, — сказала вона.

Вона взяла моє обличчя в долоні й поцілувала.

— А тепер ідіть у ліжко, — сказала вона, — як хороший хлопчик, і добре виспіться.

Вона відштовхнула мене і засунула завісу.

Я вийшов із синьої спальні зі свічкою в руці, бездумний і приголомшений, ніби випив бренді, і мені здавалося, що моя над нею перевага, доки я стояв, а вона лежала на своїх подушках, була тепер повністю втрачена. Останнє слово, як і останній рух, були за нею. Вигляд маленької дівчинки і церковне вбрання хлопчика-півчого ввели мене в оману. Вона весь цей час була жінкою. Та хай там як, а я був щасливий. Непорозумінню край, вона пообіцяла залишитися. Сліз більше не буде.

Замість того щоб одразу піти до ліжка, я знову спустився до бібліотеки написати кілька слів хрещеному батькові і запевнити його, що все пройшло вдало. Йому не треба знати про проблемний вечір, який у нас із нею трапився. Я надряпав листа і відніс до вестибюля, щоб покласти в поштову сумку на ранок.

Сікомб лишив мені сумку, як робив зазвичай, на столі у вестибюлі, і поруч із нею — ключ. Коли я відкрив сумку, мені в руку випало ще два листи, обидва — від моєї кузини Рейчел. Один був адресований моєму хрещеному батьку Нікові Кендалу, як вона мені й сказала. Другий лист адресувався синьйорові Рейнальді, у Флоренцію. Я на якусь мить завмер із цим листом у руці, потім поклав назад до решти. Яка дурість, абсурдна й бездумна; Рейнальді був її товаришем, тож чому їй не написати йому? І доки підіймався сходами до ліжка, я почувався так, ніби й справді отримав від неї прочухана.

14

Наступного дня, коли кузина Рейчел спустилася і я приєднався до неї в саду, вона була така щаслива та безтурботна, ніби вчора нічого й не трапилось. Єдиною відмінністю в її поведінці, як мені здалося, була якась надзвичайна ніжність та лагідність; вона менше мене дражнила, сміялася зі мною, а не з мене, і постійно питала моєї думки про кущі — не для того, щоб я поділився знаннями, а на майбутнє, щоб я знав, як пілкуватися про них.

— Робіть що хочете, — сказав я їй, — накажіть вирубати живу огорожу, повалити дерева, насадити на тих схилах кущів, що тільки ваша душа забажає, я взагалі не маю хисту до планування.

— Та я хочу, щоб ви були задоволені результатом, Філіпе, — сказала вона. — Все це належить вам, а потім належатиме вашим дітям. А якщо я зміню щось у садах, а потім виявиться, що вам не подобається?

— Мені обов’язково сподобається, — сказав я, — і годі говорити про моїх дітей. Я рішуче налаштований залишитися холостяком.

— Що дуже егоїстично, — сказала вона, — і безглуздо з вашого боку.

— А я так не вважаю, — відповів я. — Гадаю, лишившись холостяком, я омину чимало страждань та тривоги.

— Ви хоч колись задумувалися, що втратите?

— Я певен, безумовно, що принади шлюбного щастя зовсім не такі, якими їх малюють. Якщо чоловікові потрібне тепло та комфорт, а також щось красиве, чим можна милуватися, йому вистачить власного будинку, якщо він достатньо любить його.

На мій подив, вона так сміялася з моїх слів, що Темлін та садівники, які працювали на дальньому кінці плантації, попідводили голови подивитися на нас.

— Одного дня, — сказала вона мені, — коли ви закохаєтесь, я нагадаю вам ваші слова. Тепло і комфорт кам’яних стін, і це в двадцять чотири роки. О, Філіпе!

І в ній знову задзюркотів сміх. Я не міг докумекати, що таке смішне сказав.

— Я чудово розумію, що ви маєте на увазі, — сказав я. — Так сталося, що я ніколи цим не захоплювався.

— Це більш ніж помітно, — сказала вона. — Мабуть, по всій окрузі ви розбили безліч сердець. Нещасна Луїза…

Та я не збирався вступати в розмову про Луїзу, як і продовжувати дискусію на тему кохання та шлюбу. Мені більше подобалося спостерігати, як вона працює в саду.

Жовтень видався погожим та лагідним, і перші три тижні взагалі не дощило, тож Темлін із робітниками під пильним наглядом моєї кузини Рейчел змогли зробити на плантації набагато більше, ніж планували. Нам також удалося відвідати по черзі всіх орендарів у маєтку, отримавши справжнє задоволення, як я й гадав. Я був знайомий із кожним з них ще з ранньої юності і звик відвідувати їх досить часто, адже це також була частина моєї роботи. Та для моєї кузини це був новий досвід, позаяк вона звикла в Італії до зовсім іншого способу життя. Її манери при спілкуванні з людьми не могли б бути правильнішими, та й спостерігати, як вона обходиться з орендарями, було для мене справжньою насолодою. Суміш граційності й товариськості одразу приваблювала співрозмовників і водночас давала їм можливість розслабитися. Вона ставила правильні запитання і відповідала правильними відповідями. Також — що притягувало до неї багатьох — було зрозуміло, що вона знається на всіх їхніх недугах і може кожному приготувати ліки.

— Крім садівництва, — казала вона їм, — я цікавлюся ще й лікувальними травами. В Італії ми завжди вивчаємо такі речі.

А потім робила з однієї рослини бальзам, який слід утирати від хрипів у грудях, а з іншої — олію, засіб проти опіків. Також вона навчала їх виготовляти tisana, як засіб від розладів шлунку та безсоння. «Найкраща чарочка на ніч в усьому світі», — казала вона їм. Ще розповідала, як сік певних фруктів здатний вилікувати майже будь-яку хворобу: від ангіни до ячменю на оці.

— Знаєте, що з цього вийде? — запитав я в неї. — Ви займете місце повитухи на всю округу. За вами будуть посилати посеред ночі, щоб ви прийняли пологи, і щойно це почнеться, спокою вам не буде.

— Для цього також є tisana, — відповіла вона, — з листя малини та кропиви. Якщо жінка питиме її шість місяців до народження дитини, пологи пройдуть безболісно.

— Це чаклунство, — сказав я. — Їм це здасться неправильним.

— Яка нісенітниця! Чому жінка має страждати? — вигукнула моя кузина Рейчел.

Іноді по обіді до неї приїздили з візитами, як я й попереджав. У джентрі[7], як називав їх Сікомб, вона мала такий самий успіх, як і у простого люду. Сікомб, як я незабаром помітив, тепер немов літав на сьомому небі. Коли у вівторок чи четвер о третій годині дня до дверей під’їжджали карети, він чекав у вестибюлі. Він усе ще носив жалобу та одягав новий сюртук, який тримав для особливих подій. Нещасний Джон мав відчиняти парадні двері гостям, потім проводити їх до свого начальника, який повільним поважним кроком (що його згодом перейняв і сам Джон) ішов попереду гостей коридором до вітальні. Ефектно відчиняючи двері (в стилі кузини Рейчел), він оголошував імена, немов розпорядник на бенкеті. Вона розповідала мені, що він заздалегідь обговорював із нею вірогідність появи того чи іншого гостя і давав їй коротку довідку з історії кожного роду аж до наших днів. Зазвичай він мав рацію стосовно того, хто приїде, а ми гадали, чи існує якийсь метод передачі повідомлень із дому в дім через мережу слуг, які попереджували одне одного, немов дикуни в джунглях своїми тамтамами. Наприклад, Сікомб міг сказати кузині Рейчел, що місіс Тримейн наказала подати карету в четвер по обіді, і що з собою вона візьме одружену доньку місіс Ґау, а також неодружену — міс Ізабель, і що моя кузина Рейчел має бути вкрай уважною під час розмови з міс Ізабель, оскільки юна леді страждає на дефект мовлення. Або ж, знову-таки, що у вівторок, найімовірніше, з’явиться стара леді Пенрін, позаяк цього дня завжди відвідує свою онуку, яка живе за п’ятнадцять кілометрів від нас. І моя кузина Рейчел має пам’ятати, що в жодному разі не можна навіть згадувати про лисиць, оскільки леді Пенрін страшенно злякалася лисиці перед тим, як народився її старший син, і він досі носить на лівому плечі родиму пляму.

— І, Філіпе, — розповідала кузина Рейчел після цього, — весь час, доки вона сиділа зі мною, я мусила вести розмову подалі від полювань. Та марно, до цієї теми вона поверталася, немов миша, що зачула сир. І зрештою, щоб її втихомирити, мені довелося вигадати казку про полювання на диких кішок в Альпах, що саме по собі неможливо і чого ніхто ніколи не робив.

Вона завжди зустрічала мене з новою історією про гостей, коли я повертався додому, прослизаючи крізь задні двері, вийшовши з лісу, щойно остання карета котилася доріжкою геть; і ми сміялися разом, вона підправляла волосся перед дзеркалом, наводила лад у подушках, доки я розправлявся з останніми солодкими кексами, які подавали гостям. Усе це здавалося грою, таємною змовою; та все ж, я думаю, вона була щаслива, сидячи у вітальні, бесідуючи. Її цікавили люди і їхнє життя, те, як вони міркують і що вони думають; вона часто повторювала мені: «Філіпе, ви не розумієте, це все для мене таке нове, після геть інакшого життя у Флоренції. Мене завжди цікавило життя в Англії, в сільській місцевості. Тепер я починаю розуміти. І мені подобається кожна проведена тут хвилина».

Я дістав із цукорниці шматочок, роздавив його і відрізав собі кексу з кмином.

— Важко уявити щось нудніше, — сказав я їй, — аніж розмови на загальні теми з ким-небудь, у Флоренції чи в Корнуолі.

— О, ви просто безнадійний, — сказала вона, — і закінчите вузьколобим дідом, який переймається лише турнепсами та капустою.

Я стрибав у крісло і навмисно, очікуючи на її реакцію, клав брудні чоботи на стілець, нишком спостерігаючи за нею. Вона ніколи мене за це не сварила, і навіть якщо й помічала, то не подавала виду.

— Продовжуйте, — казав я, — повідайте мені останні скандали нашої округи.

— Але якщо вам нецікаво, — відповідала вона, — нащо мені це робити?

— Бо мені подобається вас слухати.

І перш ніж піднятися нагору, щоб перевдягнутися перед обідом, вона частувала мене місцевими плітками на будь-який смак: хто заручився, хто одружився, хто помер, у кого має народитися дитина; здавалося, вона здатна дізнатися за двадцять хвилин розмови з незнайомцем більше, ніж я від знайомої людини за все життя.

— Як я й підозрювала, — сказала вона мені, — через вас кожна мати в районі вісімдесяти кілометрів у розпачі.

— Чому це?

— Тому що ви не дивитеся на жодну з їхніх дочок. Такий високий, такий ставний, такий підхожий наречений, як не глянь. «Благаю, місіс Ешлі, змусьте свого кузена частіше виходити в люди».

— І що ви відповідаєте?

— Що ви знаходите необхідний затишок та розваги в цих чотирьох стінах. З іншого боку, — додала вона, — такі слова можуть неправильно витлумачити. Мені варто слідкувати за своїм язиком.

— Мені байдуже, що ви їм говорите, — сказав я, — аби не довелось отримувати запрошення. Не маю жодного бажання дивитися на чиїхось там доньок.

— Більшість ставлять на Луїзу, — сказала вона, — багато хто вважає, що зрештою ви таки дістанетесь їй. Шанс є також у третьої міс Пескоу.

— Святі небеса! — вигукнув я. — Белінда Пескоу? Я радше одружуся з Кейті Серл, яка служить у нас прачкою. Серйозно, кузино Рейчел, могли б і заступитися за мене. Можете пустити плітки, ніби я затворник і проводжу весь вільний час, видряпуючи на папері вірші латиною. Це допомогло б їх позбутися.

— Ви ніяк їх не позбудетеся, — відповіла вона. — Думка про симпатичного молодого холостяка, який любить самотність та вірші, робить вас ще більш романтичним. Це тільки розпалить їхній апетит.

— У такому разі нехай годуються деінде, — відповів я. — Мене дивує, наскільки думки жінок у цій частині світу — а може, й усюди взагалі — постійно линуть до шлюбу.

— Їм особливо нема про що говорити, — сказала вона, — вибір надто малий. Чесно кажучи, я й сама не уникаю таких розмов. Мені надали повний список найкращих удівців. Кажуть, один лорд із західного Корнуолу — те, що треба. П’ятдесят, має чималий спадок і вже видав заміж обох доньок.

— Часом не старий Сент-Айвз? — запитав я з ноткою обурення.

— Чому ж, він. Здається, так його звуть. Кажуть, він дуже милий.

— Милий, значить? — сказав я їй. — Він завжди напивається ще до обіду, а потім повзає коридорами за служницями. У Біллі Роу з Бартона там працювала небога. Їй довелося повернутися додому, так вона налякалася.

— І хто тепер пліткує? — спитала кузина Рейчел. — Бідний лорд Сент-Айвз, може, якби у нього була дружина, він би й не повзав коридорами. Хоча, звісно ж, це залежало б від дружини.

— Ну ви ж не збираєтеся за нього виходити? — сказав я рішуче.

— Може, хоча б запросимо його на обід? — запитала вона — очі геть серйозні, та я вже знав, що тут слід чекати каверзи. — Можемо влаштувати званий вечір, Філіпе. Вам — наймиліші молоді панянки, мені ж — привілейовані вдівці. Хоча, гадаю, я зробила свій вибір. Думаю, якщо й доведеться обирати, то я зупинюся на вашому хрещеному батькові, містерові Кендалу. Він уміє говорити прямо, що я дуже ціную.

Може, вона й зробила це навмисно, та я все одно потрапив на гачок і вибухнув.

— Ви ж несерйозно? — вигукнув я. — Вийти за мого хрещеного батька? Навіщо, чорт забирай, кузино Рейчел? Йому ж майже шістдесят, і він завше то застудиться, то ще щось.

— Значить, йому не вистачає тепла та комфорту у власному будинку, на відміну від вас, — відповіла вона мені.

Тоді я зрозумів, що вона жартує, і засміявся разом із нею; та опісля почав сумніватися. Мій хрещений батько був дуже чемний, коли приїжджав до нас по неділях, і вони надзвичайно жваво бесідували. Кілька разів ми обідали в нього, і він тримався настільки бадьоро, що я просто дивом дивувався. Але ж він удівець уже десять років.

Звісно, він не може думати про таку неймовірну річ — одружитися з кузиною Рейчел. Та й вона б точно не погодилася! Від самої думки мене кинуло в жар. Моя кузина Рейчел в Пеліні. Моя кузина Рейчел, місіс Ешлі, стає місіс Кендал. Який жах! Якщо настільки нахабна думка посяде старого, хай я лусну, коли ще раз запрошу його в неділю на обід. Але не запросивши його, я порушу традицію стількох років. Це неможливо. Тож мені доведеться поводитись, як завжди. Та наступної ж неділі, коли мій хрещений батько, сидячи праворуч від кузини Рейчел, нахилив до неї своє глухувате вухо, а потім раптово відкинувся, зареготав і сказав: «О, чудово, чудово», я похмуро замислився, що б це мало означати і чому вони так сміються разом. Це, подумалося мені, ще одна жіноча хитрість — кинути на вітер жарт, за яким ховається жало.

Вона сиділа там, за обіднім столом, надзвичайно вродлива, у доброму гуморі, праворуч від неї — мій хрещений батько, ліворуч — вікарій, і всі без упину розмовляли. А я, без будь-якої на те причини, сидів похмурий та мовчазний, як Луїза тієї першої неділі, і наш кінець столу більше скидався на зібрання квакерів. Луїза сиділа, втупившись у свою тарілку, я — у свою, і раптом я підвів погляд і побачив, що Белінда Пескоу не зводить із мене очей; мені пригадалися чутки нашої округи, від чого я взагалі онімів.

Наше мовчання ще більше підбурювало потуги кузини Рейчел, яка, я так розумію, намагалася його згладити. Вона, мій хрещений батько та вікарій змагались у читанні віршів, а я дедалі більше похмурнів і дякував Богові за відсутність місіс Пескоу через нездужання. Луїза не мала значення. Я не мусив із нею розмовляти.

Та коли всі пішли, кузина Рейчел виказала мені за мою поведінку.

— Коли, — сказала вона, — я розважаю ваших друзів, я сподіваюся на підтримку з вашого боку. Що сталося, Філіпе? Ви сиділи, кидали сердиті погляди, були впертим як віслюк, і слова не промовили до когось зі своїх сусідок. Бідні дівчата…

І вона невдоволено похитала головою.

— Із вашого боку було настільки весело, — відповів я їй, — що я не бачив сенсу втручатися. Усі ті нісенітниці про «я кохаю тебе» грецькою. І вікарій зі своїм: «“Радість мого серця” чудово звучить на івриті».

— Ну, він мав рацію, — сказала вона. — Він так легко вимовляв слова, я була вражена. А ваш хрещений батько хоче показати мені маяк у місячнім сяйві. За його словами, варто побачити його хоч раз — і вже ніколи не забудеш.

— Що ж, він вам його не покаже, — відповів я. — Маяк — це моя власність. У Пеліні є старий земляний вал. Нехай показує його. Він увесь укритий ожиною.

Я кинув вуглинку у вогонь, сподіваючись, що це виведе кузину з рівноваги.

— Не знаю, що на вас найшло, — сказала вона, — ви втрачаєте почуття гумору.

Вона поплескала мене по плечу й пішла нагору. Ось що найбільше дратує в жінках. Останнє слово завжди має бути за ними. Ти злий та сердитий, а вона вся така з себе безтурботна. Таке враження, що жінка ніколи не помиляється. А як і помиляється, то помилкою скористається сповна і зробить так, ніби винен ти сам. Колотиме, як завжди, своїми жартами, натяками на прогулянки під місяцем із моїм хрещеним батьком чи іншими вилазками, візитом до Лоствітіельского ринку, і дуже серйозно питатиме, чи варто надіти новий капор, що прийшов посилкою з Лондона, — вуаль у ньому ширша, не так приховує обличчя, і мій хрещений батько сказав, що їй дуже личить. А коли я сердито відповім, що мені однаково — ховатиме вона обличчя під маскою чи ні, її настрій стане ще безтурботнішим. Ми розмовляли в понеділок за обідом, і доки я сидів, насупившись, вона без упину щебетала з Сікомбом, від чого я здавався ще похмурішим.

Потім у бібліотеці, коли нас ніхто не бачив, вона пом’якшала; все ще була безтурботна, та водночас з’явилася певна ніжність. Вона не сміялася з мене через відсутність почуття гумору і не дорікала моєю відлюдькуватістю. Вона попросила потримати шовк, щоб я обрав кольори, позаяк хотіла зробити чохол для мого крісла у конторі. І спокійно, не дратуючи, не випробовуючи мене, вона розпитувала про мій день: кого я бачив, що робив, — тож нарешті я перестав супитися й відчув полегшення, і думав, дивлячись, як її руки працюють із шовком, як розгладжують його, торкаються, чому не могла вона поводитися так від самого початку; чому першим має бути укол, гнівні коментарі, які руйнують атмосферу, а потім вона сама ж намагається привести все до ладу? Здавалося, мої зміни настрою тішать її, та чому це так, я й гадки не мав. Я лише знав, що коли вона з мене глузує, це мені не подобається, мені болить. А коли вона ніжна — я щасливий та спокійний.

До кінця місяця гарній погоді настав кінець. Дощило три дні без упину, тож працювати в саду не випадало, та й мені не було роботи в маєтку.

Не вистачало ще їздити туди-сюди, мокнути до нитки, та й усі потенційні гості сиділи вдома, як і ми. Сікомб запропонував те, що, гадаю, ми давно мали б зробити, — розібрати Емброузові речі. Він торкнувся цієї теми якось уранці, коли ми з кузиною Рейчел стояли біля вікна в бібліотеці, спостерігаючи зливу.

— Мені — контора, — зауважив я, — а день в будуарі — вам. Як щодо тих коробок із Лондона? Ще більше суконь, які слід відсортувати, приміряти і покласти назад?

— Не сукні, — відказала вона, — а тканини на штори. Гадаю, тітка Фібі не дуже добре розумілася на кольорах. Синя спальня має відповідати своїй назві. Зараз вона сіра, а зовсім не синя. А ковдру на ліжку поточила міль, але не кажіть про це Сікомбові. Багаторічна міль. Я обрала нові штори й нову ковдру.

І в цей момент увійшов Сікомб, побачив, що ми, вочевидь, нічим не зайняті, і сказав:

— Сер, надворі негода, тож я подумав, може, нехай хлопці займуться прибиранням у будинку? Вашій кімнаті треба приділити особливу увагу. Та вони не зможуть протерти пилюку, доки на підлозі стоять ящики та скрині містера Ешлі.

Я поглянув на неї, переймаючись, що така безтактність може її образити, що вона, можливо, відвернеться, та на мій подив вона сприйняла все спокійно.

— Слушна думка, Сікомбе. Хлопці не можуть прибрати в кімнаті, доки коробки не розпаковані. Ми надто довго це відкладали. Отже, Філіпе, що скажете?

— Чудово, — відповів я, — якщо ви не проти. Розпалимо камін і, коли кімната нагріється, піднімемося нагору.

Гадаю, ми обоє намагалися приховати одне від одного почуття. Ми поводились і говорили так, ніби зовсім нічим не переймаємося. Заради мене вона намагалася не виявляти хвилювання. А я, з тими ж намірами, напускав на себе сердечність, таку для мене неприродну. Дощ періщив у вікна моєї старої кімнати, а на стелі з’явилася вогка пляма. Камін, який не запалювали з минулої зими, фальшиво потріскував. Ящики стояли рядком на підлозі, чекаючи, доки їх відкриють. На одному з них лежав темно-синій дорожній плед, який я так добре пам’ятав, із жовтою монограмою великими буквами в кутку — «Е. Е.». Я раптом згадав, як клав його Емброузові на коліна останнього дня, коли він від’їжджав.

Моя кузина Рейчел порушила мовчанку.

— Отже, — сказала вона, — першою відкриємо скриню з одягом?

Її голос звучав наполегливо та практично, хоч і дещо фальшиво. Я передав їй ключі, які вона лишила Сікомбові по приїзді.

— Як забажаєте, — сказав я.

Вона вставила ключ у замок і повернула, відкривши кришку. Нагорі лежав Емброузів старий халат. Я добре його пам’ятав. Із важкого темно-червоного шовку. Кімнатні туфлі також були там, довгі та пласкі. Я стояв і не зводив із них очей, ніби це повертало мене в минуле. Я згадав, як він заходив до моєї кімнати, коли голився вранці, з піною на обличчі.

— Слухай, хлопче, я тут думав…

У тій самій кімнаті, в якій стояли ми. В цьому ж халаті, в цих самих туфлях. Кузина Рейчел дістала їх зі скрині.

— Що робитимемо з ними? — спитала вона, і голос її звучав тепер дуже тихо, приглушено.

— Не знаю, — сказав я. — Вирішуйте самі.

— Носитимете, якщо я віддам їх вам? — запитала вона.

Це було дивно. Я взяв його капелюх. Я взяв його ціпок. Його стару мисливську куртку зі шкіряними накладками на ліктях, яку він лишив, поїхавши у свою останню подорож, і яку я носив постійно. Але це — його халат, його кімнатні туфлі. Здавалося, ніби ми відкрили його труну і дивимося на його мертве тіло.

— Ні, — відповів я, — не думаю.

Вона нічого не відповіла. Поклала їх на ліжко. Потім підійшла до костюмів. Легкий костюм він, певно, вдягав у спеку. Я його раніше не бачив, та вона точно добре пам’ятала. Костюм зім’явся, пролежавши в скрині так довго. Вона дістала його і поклала на ліжко, поруч із халатом.

— Його слід попрасувати, — сказала вона. І раптом почала поспіхом діставати зі скрині речі і класти на купу, ледь помічаючи, що саме дістає.

— Гадаю, якщо це не треба вам, Філіпе, то, можливо, люди з маєтку, які його любили, приймуть ці речі. Ви самі краще знаєте, кому і що віддати.

Не думаю, що вона помічала, що робить. Діставала все зі скрині з незрозумілим шалом, а я стояв поруч і дивився на неї.

— Скриня? — спитала вона. — Скриня завжди знадобиться. Візьмете скриню?

Вона поглянула на мене, і її голос здригнувся.

Раптом вона опинилася в моїх обіймах, притискаючись головою мені до грудей.

— Ох, Філіпе, — сказала вона, — пробачте мені. Треба було дати вам із Сікомбом самим із цим впоратись. Як безрозсудно було підійматися нагору.

Це було дивно. Як тримати дитину. Як тримати поранену тварину. Я торкнувся її волосся і поклав щоку їй на голову.

— Усе гаразд, — сказав я, — не плачте. Повертайтеся до бібліотеки. Я закінчу тут сам.

— Ні, — відповіла вона, — така слабкість із мого боку, така нерозсудливість. Для вас це так само важко, як і для мене. Ви так його любили…

Я й далі ворушив устами, не відриваючись від її волосся. Дивне було відчуття. Вона була така крихітна, стоячи тут, обіч мене.

— Мені все одно, — сказав я, — чоловік може впоратися з такими речами. А от жінці важче. Дозвольте мені, Рейчел, спускайтеся донизу.

Вона трохи відійшла і витерла очі носовичком.

— Ні, — промовила, — мені вже краще. Це більше не повториться. Я розпакувала одяг, а ви віддайте його людям із маєтку, буду дуже вам за це вдячна. А все, що хочете, лишіть собі, носіть. Не бійтесь. Я не зважатиму, я буду тільки рада.

Ящики з книжками стояли ближче до каміна. Я приніс стілець і поставив біля неї, ближче до тепла, потім став на коліно біля інших скринь і відчинив їх по черзі.

Я сподівався, що вона не помітила — адже я сам ледь помітив — як я вперше назвав її не «кузина Рейчел», а «Рейчел». Не знаю, як це сталося. Мабуть, тому що я стояв, обійнявши її, і вона була настільки менша за мене.

Книжки не здавалися такими особистими, як одяг. Там було кілька старих і улюблених томиків, які я знав і які він завжди брав із собою в дорогу. Вона віддала мені їх, щоб я міг поставити біля ліжка. Були тут також і його запонки, його годинник, його перо — все це вона віддала мені, і я був дуже радий. Деякі книжки я бачив уперше. Вона пояснювала мені історію кожної, брала одну, потім ще одну, і тепер це завдання вже не здавалося таким сумним. «Цю книгу, — казала вона, — він привіз із Рима, придбав дуже дешево, і дуже цьому радів, а ось ця, в старій палітурці, і ще одна біля неї, ці з Флоренції». Вона описувала місце, де він купував книги, і старого діда, який їх йому продавав, і здавалося, доки вона зі мною бесідувала, вся напруга минула, зникла разом зі слізьми, які вона витерла. Ми поклали книжки, одну біля одної, на підлогу, я приніс ганчірку і вона протерла їх. Іноді вона зачитувала мені речення-два і розповідала, як цей момент особливо радував Емброуза; або ж показувала мені малюнок, гравюру, і я помічав, як вона з усмішкою пригадує ті чи інші сторінки.

Черга дійшла до книги з малюнками планів садів.

— Ця книга нам дуже згодиться, — сказала вона і підвелася зі свого крісла, щоб піднести книгу до вікна і краще роздивитися.

Я навмання відкрив один з томів. Із-поміж сторінок випав папірець. На ньому був почерк Емброуза. Здавалося, це частина листа, вирвана з контексту й забута.

«Звісно ж, це хвороба, я дуже часто чув про неї, щось на зразок клептоманії чи іншого розладу, і вона, без сумніву, отримала її у спадок від свого марнотратного батька, Александера Коріна. Скільки вона на неї страждає, мені важко сказати, може, від народження; це, безумовно, багато в чому пояснює те, що так мене турбувало в усій цій справі. Та я точно знаю, любий мій хлопчику, що більше не можу і не збираюся дозволяти їй контролювати мій гаманець, інакше мені кінець і наш маєток постраждає. Ти обов’язково маєш передати це попередження Кендалу, якщо випадково…»

На цьому речення обривалося. Закінчення не було. На папірці не було дати. Почерк був нормальний. І тільки-но вона повернулася від вікна, я затиснув папірець у руці.

— Що у вас там? — запитала вона.

— Нічого, — відповів я.

Я викинув папірець у багаття. Вона бачила, як він горить. І бачила почерк, бачила, як папірець скрутило вогнем і він щез у полум’ї.

— Це був почерк Емброуза, — сказала вона. — Що там? Лист?

— Просто нотатка, — сказав я, — яку він надряпав на папірці.

Я відчував, як палає моє обличчя у світлі каміна.

Потім я потягнувся за ще одним томиком зі скрині. Вона зробила те саме. Ми продовжили сортувати книжки, класти одну біля одної, та між нами стояла тиша.

15

Ми закінчили розставляти книжки до ленчу. Сікомб надіслав до нас Джона, а також юного Артура дізнатися, чи не треба чогось спустити донизу, перш ніж вони підуть обідати.

— Лишіть одяг на ліжку, Джоне, — сказав я, — і накрийте ковдрою. Треба буде, щоб Сікомб допоміг мені спакувати все. А ці книжки віднесіть до бібліотеки.

— А ось ці, Артуре, будь ласка, в будуар, — сказала кузина Рейчел. Це були її перші слова, відколи я спалив папірець.

— Це ж нічого, Філіпе, — запитала вона, — якщо я триматиму книжки з садівництва у своїй кімнаті?

— О, звісно, так, — відповів я. — Всі книжки тут ваші, ви ж знаєте.

— Ні, — сказала вона, — ні, Емброуз хотів би бачити деякі з них у бібліотеці.

Вона підвелася, розправила сукню і віддала Джонові ганчірку.

— Мадам, унизу подали холодні закуски, — сказав він.

— Дякую, Джоне. Я не голодна.

Я вагався, стоячи біля прочинених дверей, після того як хлопці зникли з книгами в руках.

— Ви спуститеся зі мною? — спитав я. — Допоможете розставити книжки?

— Гадаю, що ні, — відказала вона, потім на мить спинилася, ніби хотіла щось додати, але змовчала. Після чого пішла коридором до своєї кімнати.

Я їв ленч наодинці, вдивляючись у вікна їдальні. Дощ іще періщив. Іти надвір — безглуздо, там нічого було робити. Краще закінчити сортувати одяг разом із Сікомбом. Йому буде приємно, коли я питатиму поради. Що віддати до Бартона, що до Тренанта, що до Іст-Лоджа, все слід було обирати обачно, щоб ніхто не образився. На цю роботу в нас пішла б не одна година. Я намагався зайняти думки справами; та все ж, немов зубний біль, який раптово зачинається і так само раптово зникає, мої думки линули до того папірця. Що він там робив, поміж сторінок книги, і як довго пролежав там, відірваний, забутий? Півроку, рік, довше? Емброуз почав писати мені листа, який так і не дійшов; чи були й інші папірці, частини одного листа, що з якоїсь невідомої причини все ще лежали поміж сторінок книги? Листа він, певно, написав ще до того, як захворів. Почерк був рівний та чіткий. Мабуть, минулої зими або минулої осені… Я відчув раптовий напад сорому. Яке моє діло, копирсатися в минулому, гадати про лист, який ніколи до мене не дійшов? Це мене не стосувалося. Краще б я його взагалі не бачив.

Увесь обід ми з Сікомбом сортували одяг, він пакував, а я писав записки з поясненнями. Він запропонував роздати одяг на Різдво, і мені здалося, що це чудова ідея, яка припаде до душі орендарям. Коли ми закінчили, я знову спустився до бібліотеки і розклав книжки по полицях. Перш ніж класти на полицю, я перегортав сторінки кожної книги і через це почувався так, ніби винен у дрібному злочині.

«Звісно ж, це хвороба, я дуже часто чув про неї, щось на зразок клептоманії чи іншого розладу…»

Чому я запам’ятав ці слова? Що Емброуз мав на увазі?

Я потягнувся по словник і пошукав визначення клептоманії. «Непереборне прагнення красти в людей, яких до цього не спонукають нужденні обставини». Він звинувачував її не в цьому. Він звинувачував її в марнотратстві, в нестриманості. Як марнотратство може бути хворобою? Це було геть не схоже на Емброуза, найщедрішу людину, звинувачувати когось у такій поведінці. Коли я поклав словник назад на полицю, двері кімнати відчинилися й увійшла кузина Рейчел.

Я почувався винним, ніби вона впіймала мене на брехні.

— Я щойно закінчив розставляти книжки, — сказав я і подумав, чи звучить мій голос так само фальшиво, як її.

— Бачу, — відповіла вона, пішла і сіла біля каміна. Кузина Рейчел уже переодяглася до обіду. Я не помітив, як швидко минув час.

— Ми розібралися з одягом, — сказав я. — Сікомб дуже мені допоміг. Якщо ви погодитеся, ми можемо роздати речі на Різдво.

— Так, — відповіла вона, — він мені щойно про це сказав. Гадаю, так буде найліпше.

Я не знав, винен був я чи вона, та між нами виникла скутість.

— Дощ за день жодного разу не припинявся, — сказав я.

— Жодного разу, — відповіла вона.

Я поглянув на свої руки, у пилу від книжок.

— Вибачте, — сказав я, мені треба піти, помити руки та перевдягнутися до обіду.

Я пішов нагору і перевдягнувся, потім спустився, і обід уже стояв на столі. Ми сіли, не обмовившись і словом.

Сікомб, за давньою звичкою, часто втручався у наші розмови за обідом, коли хотів щось сказати, і сьогодні, коли ми вже майже закінчили, він запитав у кузини Рейчел:

— Ви вже показували містерові Філіпу нові штори, мадам?

— Ні, Сікомбе, — відповіла вона, — не було часу. Та якщо він бажає подивитися, я покажу після обіду. Може, нехай Джон принесе їх до бібліотеки?

— Штори? — запитав я спантеличено. — Які штори?

— Не пам’ятаєте? — відповіла вона. — Я казала вам, що замовила штори для синьої спальні. Сікомб їх уже бачив і був просто вражений.

— А, так, — сказав я, — тепер згадав.

— Я нічого подібного в житті не бачив, сер, — сказав Сікомб, — у нашім краї, певно, таких немає в жодному будинку.

— Але ж, Сікомбе, їх привезли з Італії, — сказала моя кузина Рейчел. — У Лондоні є лиш одне місце, де їх продають. Так мені сказали у Флоренції. Хочете побачити штори, Філіпе, чи вони вас не цікавлять?

Вона запитувала наполовину з надією, наполовину з тривогою, ніби хотіла дізнатися мою думку, проте боялася, що мені буде нудно.

Я зашарівся, сам не розуміючи чому.

— Ну аякже, — відповів, — із задоволенням на них погляну.

Ми підвелися й пішли до бібліотеки. Сікомб рушив назирці, і за мить вони з Джоном принесли тканини, розклавши їх перед нами.

Сікомб мав рацію. Інших таких у Корнуолі й бути не могло. Я ніде не бачив нічого подібного: ні в Оксфорді, ні в Лондоні. Їх було чимало. Багато прикрашених парчею, з важкого шовку. Такі можна побачити хіба в музеї.

— Ось, це саме для вас, сер, — сказав Сікомб. Його голос звучав дуже тихо, наче в церкві.

— Мені здалося, ця блакитна тканина ідеально підійде для ліжка, — сказала кузина Рейчел, — а ота темно-синя з золотим згодиться на штори та ковдру. Що скажете, Філіпе?

Вона дивилася на мене з тривогою. Я не знав, що відповісти.

— Вам не подобається? — запитала вона.

— Дуже подобається, але, — я відчув, що знову червонію, — чи не надто дорого вони коштують?

— О, так, вони дуже дорогі, — відповіла вона, — такі речі завжди коштують багато, але купують їх на роки, Філіпе. Ваші внук і правнук спатимуть у синій кімнаті під цими ковдрами на ліжку, і з цими шторами — на вікнах. Правда ж, Сікомбе?

— Так, мадам, — сказав Сікомб.

— Єдине, що має значення, Філіпе, — це чи вони вам подобаються, — повторила вона.

— Звісно, — сказав я, — кому ж вони не сподобаються?

— У такому разі вони ваші, — відповіла вона мені, — це подарунок від мене. Заберіть їх, Сікомбе. Я напишу до Лондона вранці і скажу, що ми їх купуємо.

Сікомб із Джоном склали тканини і винесли з кімнати. Я відчував на собі її погляд, і замість того, щоб подивитися у відповідь, дістав свою люльку і запалив, витративши на це куди більше часу, ніж зазвичай.

— Щось не так, — сказала вона. — У чому річ?

Я не знав, що відповісти. Не хотілося її образити.

— Вам не варто дарувати мені такі подарунки, — сказав я ніяково, — вони надто дорого вам обійдуться.

— Але мені хочеться подарувати їх вам, — сказала вона, — ви стільки всього для мене зробили. Як порівняти — це лише малесенький даруночок.

Її голос звучав м’яко та благально, і коли я підвів голову й поглянув на неї, то зустрів ображений погляд.

— Дуже мило з вашого боку, — сказав я, — та я все одно не думаю, що це того варте.

— Давайте я вирішуватиму, варто чи ні, — відповіла вона, — і я певна, коли ви побачите результат, то будете задоволені.

Я почувався препогано і дуже незручно; не через те, що їй захотілося зробити мені подарунок, адже це дуже щедро, хоча й імпульсивно з її боку, і якби це сталося вчора, я б прийняв його без жодних сумнівів. Та цього вечора, прочитавши той пекельний клаптик листа, я не міг позбутися думки, що її бажання зробити мені подарунок може поставити її в неприємне становище; і що дозволивши їй це, я водночас дозволяю щось, чого сам не зовсім розумію.

За мить вона сказала мені:

— Та книга із садівництва дуже нам знадобиться під час планування. Я забула, що колись дала її Емброузові. Ви маєте поглянути на гравюри. Звісно, вони не зовсім підходять до цього місця, та деякі елементи можуть стати нам у пригоді. Тераса, наприклад, із видом на море понад садами, а з іншого боку — нижній водяний сад, як на віллах у Римі, де я часто бувала. У книзі є гравюра з таким садом. Я знаю, де можна його облаштувати — там, де раніше стояла та стара стіна.

Не знаю, як мені це вдалося, однак я спитав у неї голосом одночасно недбалим та грубим:

— Ви завжди жили в Італії, з самого народження?

— Так, — відповіла вона, — хіба Емброуз вам не казав? Сім’я моєї матері родом із Рима, а батько, Александер Корін, був одним із тих людей, яким важко облаштуватися, хай би куди вони їхали. Він терпіти не міг Англії, здається, в нього йшли справи не найкращим чином тут, у Корнуолі. Життя в Римі йому подобалося, вони з моєю матір’ю чудово одне одному підходили. Та жили вони дещо недбало, в них ніколи не було грошей, розумієте. Я звикла до цього дитиною, та коли підросла, це дуже мене засмучувало.

— Вони обоє померли? — запитав я.

— О, так, батько помер, коли мені було шістнадцять. Ми з матір’ю жили самі п’ять років, доки я не одружилась із Козімо Санґаллетті. П’ять страшних років, переїжджаючи з міста до міста, часом не знаючи, де взяти грошей на вечерю. Моє дівоцтво було аж ніяк не безбідне, Філіпе. Я тільки минулого тижня думала, як воно відрізняється від дівоцтва Луїзи.

Отже, коли вона вперше одружилася, їй був двадцять один рік. Стільки ж, скільки зараз Луїзі. Мені стало цікаво, як вони жили, Рейчел і її мати, доки не зустріли Санґаллетті. Може, давали уроки італійської, як вона хотіла робити й тут. Мабуть, тому вона й подумала про ці уроки.

— Моя мати була дуже вродлива, — сказала вона, — зовсім не така, як я, хіба що колір волосся в нас однаковий. Висока, ставна. І як більшість жінок свого типу, вона раптом утратила весь свій шарм, потовстіла і стала байдужа; я раділа, що мій батько не дожив і не бачив цього. Я раділа, що він багато чого не бачив із того, чим вона займалася, та і я, як на те пішло.

Її голос звучав щиро й спокійно, вона говорила без жалю; та все ж я подумав, дивлячись на неї, доки ми сиділи біля каміна в бібліотеці, як мало мені про неї відомо і як мало з її колишнього життя я взагалі коли-небудь дізнаюся. Вона назвала життя Луїзи безбідним, і це була правда. Я раптом подумав, що це слово підходить і для опису мого життя. Ось мені двадцять чотири роки, і я не знаю про світ нічого, крім тих днів у Гарроу та Оксфорді, а також окрім власних двох квадратних кілометрів. Коли така людина, як моя кузина Рейчел, переїжджала з місця на місце, змінювала перший дім на другий, а потім на третій, одружувалася раз, потім ще раз, що вона відчувала? Чи вона лишила минуле немов за зачиненими дверима і ніколи про нього не згадує, чи день у день прокручує в думках ті спогади?

— Він був набагато старший за вас? — запитав я в неї.

— Козімо? — відповіла вона. — О, ні, на рік чи десь так. Моя мати познайомилась із ним у Флоренції, вона завжди хотіла зустрітися з сім’єю Санґаллетті. Йому десь рік знадобився, щоб обрати між мною та моєю матір’ю. Потім вона втратила свою принадність, нещасна жінка, зрештою, втративши і його. Вигідна угода, яку я отримала, виявилася зобов’язанням. Та звісно ж, Емброуз, певно, писав тобі про всю цю історію. Не надто щасливу.

Я хотів сказати: «Ні, Емброуз був ще більш небагатослівним, ніж вам може здатися. Якщо його щось турбувало чи хвилювало, він робив вигляд, ніби нічого не сталося. Він ніколи нічого не розповідав мені про ваше життя до шлюбу з ним, хіба, що Санґаллетті вбили на дуелі».

Натомість я нічого такого не сказав. Я раптом зрозумів, що й не хочу нічого знати. Ні про Санґаллетті, ні про її матір, ні про Флоренцію. Мені хотілося зачинити це все за дверима. І замкнути.

— Так, — сказав я, — так, Емброуз писав і розповідав мені.

Вона зітхнула і поправила подушку під головою.

— О, гаразд, — сказала вона, — все це сталося так давно. Дівчина, яка пережила всі ті роки, — це інша людина. Майже десять років, ви знаєте, я була заміжня за Козімо Санґаллетті. Я вже ніколи не буду молодою, навіть якщо ви відкриєте переді мною цілий світ. З іншого боку, я стаю упередженою.

— Ви говорите так, — сказав я, — ніби вам дев’яносто дев’ять.

— Як для жінки, то майже так і є, — сказала вона. — Мені тридцять п’ять.

— Дійсно? — сказав я. — Я думав, ви старша.

— Що більшість жінок сприйняли б за образу, для мене це — комплімент, — сказала вона. — Дякую, Філіпе.

І потім, перш ніж я встиг вставити відповідь, вона продовжила:

— Що було написано на тому клаптику паперу, який ви вкинули вранці в камін?

До такої раптової атаки я був зовсім не готовий. Я витріщився на неї.

— Клаптик паперу? — спробував ухилитися я. — Який клаптик паперу?

— Ви чудово знаєте, який, — сказала вона. — Клаптик паперу з почерком Емброуза, який ви спалили, щоб я не прочитала написаного.

Я вирішив, що напівправда — це краще, ніж брехня. Хоч я і відчував, як починаю червоніти, та все ж поглянув їй у вічі.

— Це була частина листа, — сказав я, — гадаю, листа, який він писав мені. Він просто писав, що переймається витратами. Там було всього речення-два, я навіть не пам’ятаю точно, що саме там було написано. Я викинув його, бо, натрапивши, подумав, як написане може вас засмутити.

На мій превеликий подив і одночасно на щастя, очі, які так пильно дивилися на мене, розслабилися. Руки з перснями впали на її коліна.

— Оце і все? — спитала вона. — Я так переймалася… не розуміла.

Дякувати небесам, вона повірила.

— Нещасний Емброуз, — сказала вона, — він постійно цим переймався, вважав це за марнотратство; дивно, що ви не чули про це від нього раніше. Наше життя там дуже відрізнялося від того, до якого він звик тут. Він не міг цього прийняти. А потім — Господи прости, я не маю права йому докоряти — я знаю, глибоко в серці він відчував образу через життя, яке я мусила вести до знайомства з ним. Ті жахливі борги, він виплатив їх усі.

Я мовчав, та дивлячись на неї, покурюючи люльку, відчув полегшення, я більше не хвилювався. Напівправда виявилася таки успішною, тепер вона говорила зі мною без напруги.

— Він був дуже щедрий, — сказала вона, — в ті перші місяці. Ви й уявити не можете, Філіпе, що це для мене означало; нарешті хтось, кому я можу довіряти, і що здавалося ще більш чарівним — хтось, кого я також могла кохати. Гадаю, якби я попросила в нього будь-що на Землі, він би дав це мені. Ось чому, коли він захворів…

Вона стихла, її очі сповнилися тривоги.

— Ось чому так важко було зрозуміти, чому він змінився.

— Тобто, — спитав я, — він уже не був щедрим?

— Він був щедрим, так, — сказала вона, — та вже по-іншому. Він купував мені подарунки, прикраси, ніби намагаючись мене перевірити; я не знаю, як це пояснити. А якщо я просила його дати мені грошей на якусь необхідну дрібничку для дому, щось, що ми мали придбати — він мені не давав. Він дивився на мене якось підозріло, задумливо, питав, навіщо мені гроші, як я планую їх витратити, чи не збираюся я їх комусь віддати… Зрештою, мені доводилося йти до Рейнальді і просити його, Філіпе, дати мені грошей, щоб заплатити прислузі.

Вона знову стихла і поглянула на мене.

— Емброуз про це дізнався? — запитав я.

— Так, — сказала вона. — Йому не було діла до Рейнальді, здається, я вам уже казала. Та коли він дізнався, що я ходила по гроші… це був кінець, він не міг більше бачити Рейнальді на віллі. Ви, мабуть, не повірите, Філіпе, та мені доводилося виходити крадькома, доки Емброуз відпочивав, і зустрічатися з Рейнальді, щоб отримати гроші на будинок.

Раптом вона махнула рукою та встала з крісла.

— Господи, — сказала вона, — не треба було вам усе це розповідати.

Вона підійшла до вікна, розсунула штори і дивилась, як падає дощ.

— Чому?

— Бо хочу, щоб ви пам’ятали його таким, яким знали тут, — сказала вона. — У вас є власний образ Емброуза, який жив у цьому будинку. Тоді це був ваш Емброуз. Хай так і лишається. В останні місяці він був моїм, і я не хочу ділитися цим образом ні з ким. І менш за все — з вами.

Я не мав жодного бажання ділитися з нею власним минулим. Мені хотілося, щоб вона зачинила всі двері у своє, одну за одною.

— Розумієте, що трапилося? — запитала вона, повертаючись від вікна і дивлячись на мене. — Ми вчинили неправильно, коли вирішили розпакувати коробки нагорі. Треба було лишити їх там. Ми не мали торкатися тих речей. Я відчула це одразу ж, щойно ми відкрили скриню і я побачила його халат та домашні туфлі. Ви випустили щось, чого раніше між нами не було. Якесь гірке почуття.

Вона зблідла і зчепила руки перед грудьми.

— Я не забула, — сказала вона, — ті листи, один з яких ви викинули у вогонь і спалили. Я викинула їх із думок, та сьогодні, коли ми відкривали скрині, здалося, ніби я знову їх прочитала.

Я підвівся з крісла і став спиною до каміна. Я не знав, що сказати, доки вона походжала кімнатою туди-сюди.

— У листі він писав, що я за ним стежу, — продовжила вона. — Звісно ж, я стежила, щоб він нічого собі не заподіяв. Рейнальді хотів, щоб я найняла черниць доглядати за ним, та я відмовилась; якби я так зробила, Емброуз назвав би їх наглядачками, яких я приставила, щоб стежити. Він нікому не довіряв. Лікарі були добрими і терплячими, але він рідко коли погоджувався з ними зустрітися. Він попросив мене звільнити слуг, одного за одним. У кінці лишився тільки Джузеппе. Він довіряв йому. Він казав, що у Джузеппе очі собаки…

Вона змовкла, і я відвернувся. Мені подумалося про слугу з хижки біля воріт вілли і про його бажання полегшити мій біль. Дивно, що Емброуз також вірив у його чесні, віддані очі. І я ж поглянув на нього лише раз.

— Нема потреби про все це говорити, — сказав я їй, — це не допоможе Емброузові і лише завдасть вам болю. Як на мене, те, що сталося між вами — не моя справа. Це все в минулому, забуто. Вілла не була його домом. Як і вашим, коли ви вийшли за Емброуза. Тут ваш дім.

Вона повернулась і поглянула на мене.

— Іноді, — сказала вона повільно, — ви такий на нього схожий, що мені аж лячно стає. Я бачу ваші очі і той самий вираз у них, звернений до мене; здається, що він узагалі не помер, і все, що ми пережили, ми маємо пережити ще раз. Я б не винесла цього ще раз, тих підозр, тих образ, безперервно, день за днем, ніч за ніччю.

Доки вона говорила, я чітко уявив собі віллу Санґаллетті. Я бачив маленький дворик і рокитник таким, яким він мав бути навесні, з жовтим цвітом. Я бачив там крісло, в якому сидить Емброуз, поруч — його ціпок. Я відчув похмуру тишу того місця. Відчув затхле повітря. Я спостерігав, як із фонтану крапає вода. І вперше за весь час жінка, яка дивилася на мене з балкона, була не плодом моєї уяви, це була Рейчел. Вона дивилася на Емброуза тим самим благальним поглядом, сповненим страждання й молитви. Раптом я відчув себе дуже старим і дуже мудрим, сповненим нової сили, якої не міг зрозуміти. Я протягнув до неї руки.

— Рейчел, ідіть сюди, — сказав я.

Вона перейшла кімнатою до мене і поклала свої руки в мої.

— У цьому домі нема гіркоти, — сказав я їй. — Це мій дім. Гіркота лишається з людиною, коли вона помирає. Весь цей одяг спакували й відклали. Більше він нас не стосується. Відтепер ви пам’ятатимете Емброуза таким, яким його пам’ятаю я. Ми триматимемо його старий капелюх там, на лавці в коридорі. А ціпок, разом з іншими, на підставці. Тепер ви належите цьому місцю, як колись належав він і як належу я. Ми — усі троє — частина цього місця. Ви мене розумієте?

Вона дивилася на мене знизу вгору. Руки й далі тримала в моїх долонях.

— Так, — сказала вона.

Я почувався дуже дивно, ніби все, що я зробив і що сказав, було покладено на мене, було заплановано, і водночас тихенький голосок шепотів мені з темних куточків свідомості: «Ти ніколи не відречешся від цієї миті. Ніколи… ніколи…»

Ми стояли, тримаючись за руки, і вона запитала:

— Чому ви такий добрий до мене, Філіпе?

Я згадав, що вранці, коли плакала, вона поклала голову мені на серце, а я обійняв її на мить і похилив голову їй на волосся. Мені захотілося, щоб це сталося знову. Більше, ніж чого-небудь у своєму житті. Та цього вечора вона не плакала. Цього вечора вона не підійшла і не поклала голову мені на серце. Вона просто стояла, тримаючи мене за руки.

— Я не добрий, я просто хочу, щоб ви були щасливі.

Вона відійшла, взяла свою свічку, збираючись іти спати, і, проходячи кімнатою, сказала мені:

— Доброї ночі, Філіпе, благослови вас Господь. Одного дня ви пізнаєте щастя, яке колись пізнала і я.

Я чув, як вона підіймається сходами, і сидів, не зводячи очей із вогню. Здавалося, якщо в цьому домі і лишилась якась гіркота, то йшла вона не від неї, не від Емброуза, а ховалася глибоко в моєму серці — гіркота, про яку я ніколи не розкажу і про яку їй ніколи не треба знати. Старий гріх ревнощів, здавалося, давно похований та забутий, уразив мене знову. І цього разу ревнував я не до Рейчел, а до Емброуза, якого дотепер знав та любив найбільше на світі.

16

Листопад та грудень минули вкрай швидко, чи принаймні так мені здалося. Зазвичай, коли дні коротшали і погода гіршала, а надворі роботи майже не було і темніло вже о пів на п’яту, довгі вечори у будинку здавалися мені безкінечно нудними. Я не особливо любив читати і мало спілкувався з людьми, тому мені не було діла до полювання в товаристві сусідів чи до прогулянок і обідів із ними, я нетерпляче чекав кінця року, коли Різдво вже позаду, найкоротші дні закінчились і можна виглядати весну. А на заході весна приходить рано. Перші кущі починають розквітати ще до Нового року. Але ця осінь минула без нудьги. Листя опало, і дерева стояли голі. Бурі бартонські землі розмокли від дощів, а холодний вітер каламутив море, забарвлюючи в сіре. Та це не гнітило мене, як раніше.

Ми з кузиною Рейчел склали власний розпорядок, який зрідка змінювався і який, здавалося, повністю нас улаштовував. За гарної погоди вона проводила ранок у саду, давала настанови Темлінові та садівникам щодо насаджень або ж спостерігала, як прокладають доріжки з терасами, про які ми домовились і через які довелося найняти додаткових робітників, крім тих, що працювали в лісі. Я ж робив звичні справи по господарству, їздив від ферми до ферми або відвідував віддалені райони, де також мав землю. Ми зустрічалися о пів на першу за коротким ленчем, зазвичай холодним — шинка або ж пиріг та кекс. Прислуга в цей час обідала, тому ми були самі. Ми бачились уперше за день, адже снідала вона завжди у своїй кімнаті.

Коли я був у роз’їздах маєтком чи в своїй конторі і чув, як годинник на дзвіниці відбиває полудень, а за ним майже одразу — великий дзвін, який скликав робітників на обід, мене охоплювало раптове піднесення, моє серце сповнювалося хвилювання.

Хай би що я робив, раптово втрачав до цього інтерес. Якщо я їхав верхи в парку, наприклад, у лісі чи десь у полі і звук годинника та дзвону лунав у повітрі (коли в мій бік дув вітер, їх було чути за п’ять кілометрів), я повертав Циганку та стрімголов мчав додому, так ніби боявся лишитися зайву мить надворі і проґавити хоч секунду ленчу. Те саме було і в конторі. Я роздивлявся папери на столі перед собою, кусав перо, відкидався на спинку крісла. І те, що я писав, раптом ставало взагалі неважливим. Цей лист може почекати, ці числа не треба рахувати, ці справи в Бодміні можна владнати іншого разу. Відкладаючи все, я виходив із контори, рушав через двір до будинку і заходив до їдальні.

Зазвичай вона вже чекала на мене, віталася й бажала доброго ранку. Часто клала біля тарілки пагінець, і я засовував його в петельку, або ж готувала якусь нову настоянку, що я мав скуштувати, один із тих трав’яних напоїв, рецептів яких у неї, здавалося, сотня і які вона постійно давала нашому кухареві. Вона прожила зі мною в будинку кілька тижнів, перш ніж Сікомб прошепотів мені, по секрету, прикриваючи рота рукою, що кухар щодня приходив до неї по замовлення, і саме тому нам так смачно тепер готують.

— Хазяйка, — сказав Сікомб, — не хотіла, щоб містер Ешлі знав, бо інакше вважав би це за нахабство.

Я посміявся і не розповів їй, що знаю, та іноді, задля розваги, я робив зауваження до якоїсь зі страв, і вигукував: «Не розумію, що сталося з кухарями? Хлопці перетворюються на французьких кулінарів», а вона відповідала мені невинно: «Вам подобається? Смачніше, ніж те, що ви їли раніше?»

Усі без винятку тепер називали її хазяйкою, і мені було байдуже. Гадаю, мені це навіть було приємно, ба більше, я цим пишався.

По закінченні ленчу вона йшла нагору відпочити, а у вівторок чи четвер я, бувало, наказував подати їй карету і Веллінґтон віз її по сусідах повертати візити, які до цього приймала вона. Іноді, якщо в мене були справи в тих краях, я їхав разом із нею кілометри два-три, а потім виходив із карети, і далі вона їхала сама. Збираючись на відвідини, вона дуже переймалася своєю зовнішністю. Одягала найкращу мантію і свою нову вуаль із бонетом. Я сидів у кареті спиною до коней, щоб можна було дивитися на неї, і, гадаю, щоб подратувати мене, вона навмисно не підіймала вуалі.

— Щодо пліток, — казав я, — щодо ваших маленьких потрясінь та скандалів. Я багато віддав би, аби стати мухою на стіні.

— То їдьте зі мною, — відповідала вона, — вам це піде на користь.

— Ніколи в житті. Ви просто можете все мені переказати за обідом.

І я стояв на дорозі, дивився, як карета все віддаляється, в той час як із вікна вигравав на вітрі ріжок носовичка, ніби піддражнюючи мене. Ми не бачилися до обіду о п’ятій, і ці години перетворювалися для мене на справжнє невимовне очікування вечора. Неважливо, чи був я зайнятий справами, чи їздив маєтком, чи говорив з людьми, весь час я відчував, що маю зробити щось невідкладне, щось термінове. Котра година? Я дивився на Емброузів годинник. Усе ще пів на п’яту? Час просто завмирав.

Їдучи додому повз стайні, я одразу знав, чи повернулася вона, позаяк бачив карету в каретному сараї та коней, яких годували й поїли. Заходячи в будинок, проминаючи бібліотеку та вітальню, я бачив, що обидві кімнати порожні, а це означало, що вона піднялася нагору відпочити. Вона завжди відпочивала перед обідом. Я приймав ванну або ж умивався, перевдягався і спускався до бібліотеки чекати на неї. Чим ближче стрілки годинника були до п’ятої, тим більше зростало моє нетерпіння. Я лишав двері до бібліотеки відчиненими, щоб почути її кроки.

Спершу долинав тупіт собак — для них я тепер був ніким, вони слідували за нею, мов тіні, а потім — шурхіт сукні, коли вона спускалася сходами. Мабуть, це був мій улюблений момент за весь день. У тому звуці було щось невимовне, що дарувало мені таку радість очікування, такі передчуття, що я ледь розумів, як поводитися, коли вона зайде до кімнати. Не знаю, з яких тканин були її сукні: з міцного шовку, з атласу, з парчі, та здавалося, вони пливли підлогою, підіймались, а потім пливли знову. І не знаю, то були сукні такі чи вона так носила їх, рухаючись настільки витончено, але бібліотека, яка здавалася темною та простою до неї, раптово оживала, щойно вона заходила всередину.

Свічки наділяли її новою м’якістю, якої вдень не було помітно. Здавалося, ніби ранкова ясність та тьмяні пообідні тіні присвятили себе роботі, створюючи в’юнкість руху, яскравого та спокійного; і тепер, з настанням вечора, коли зачинили ставні, лишивши негоду зовні, коли будинок замкнувся в собі, вона сяяла блиском, що ховався весь цей час. В її волоссі та на її щоках з’явилося більше кольору, в очах — більше глибини, і щойно вона повертала голову, щоб заговорити, чи підходила до книжкової полиці взяти томик, чи нахилялася, щоб погладити Дона, який лежав, вивернувшись біля каміна — у всьому, що вона робила, відчувалася некваплива витонченість, від чого кожен рух був сповнений неабиякої чарівності. У такі моменти я дивувався, як міг колись вважати її непримітною.

Сікомб оголошував обід, і ми проходили до їдальні, займали свої місця: я на чолі столу, вона праворуч від мене, і здавалося, що так було завжди, в цьому не було нічого нового і нічого дивного, мов я ніколи не обідав сам, у старій куртці, не перевдягнувшись, із книгою, розкладеною перед носом на столі, щоб можна було не говорити з Сікомбом. І все ж, якби так було завжди, це мене так не захоплювало б, і звичайні справи — прийом їжі, напоїв, не перетворювалися б на цілу пригоду.

Тижні минали, та моє захоплення не зменшувалося, скоріше навіть зростало, настільки, що я почав вигадувати відмовки, аби лишитися в будинку, хоча б на п’ять хвилин, коли я міг хоча б на мить поглянути на неї, додаючи цю мить до звичних годин за обідом та вечорів, коли ми проводили час разом.

Вона могла сидіти в бібліотеці, або ж іти коридором у своїх справах, або чекати у вітальні на гостей. Вона усміхалася до мене і говорила: «Філіпе, що привело вас додому в такий час?», змушуючи мене вигадувати якусь причину. Щодо садів, то я, який раніше позіхав та крутив носом, коли Емброуз намагався мене зацікавити, тепер старався бути активним під час кожної наради чи то про плантації, чи то стосовно доріжок з терасами. А по обіді, вечорами, ми разом роздивлялись її італійські книги, порівнювали гравюри, обговорювали їх, чимало сперечалися, яку ж краще використати на практиці. Гадаю, якби вона запропонувала побудувати на бартонських землях точну копію хоч самого Римського Форуму, я б погодився. Я казав «так», і «ні», і «дійсно, чудово», кивав головою, та насправді ніколи не слухав. Я отримував насолоду, спостерігаючи, як усе це її цікавить, як вона задумливо обирає між кількома малюнками: брови супляться, у руці перо, щоб робити примітки, — а потім стежачи за самими руками, які переходили від одного томика до іншого.

Ми не завжди сиділи внизу, в бібліотеці. Іноді вона просила мене піднятися нагору, до будуару тітки Фібі, де ми розкладали на підлозі плани садів та книжки. У бібліотеці внизу я був господарем, але тут, у будуарі, хазяйнувала вона. Не знаю, чи я впорався б краще. Ми облишили формальності. Сікомб нам не заважав — вона тактовно вмовила його обійтися без урочистої церемонії зі срібним підносом для чаю і натомість готувала для нас tisana, що, за її словами, було традицією з континенту, набагато кориснішою для зору та шкіри.

Ці пообідні години минали надто швидко, і я сподівався, що вона забуде спитати, котра година, але проклятущий годинник на дзвіниці був надто близько, щоб ми не почули, як він б’є десяту, завжди порушуючи наш спокій.

— Я й не помітила, що вже так пізно, — казала вона зазвичай, підіймаючись і загортаючи книги. Я знав, що це сигнал — час іти. З нею не проходив навіть фокус із затяжною розмовою на прощання біля прочинених дверей. Пробило десяту, і я мушу йти. Іноді вона подавала руку для поцілунку. Іноді підставляла щоку. Іноді плескала мене, мов цуценя, по плечу. Та більше ніколи не підходила так близько, ніколи не брала мого обличчя в долоні, як того вечора, коли лежала в ліжку. Я цього не чекав, не сподівався; та коли я бажав на добраніч, ішов коридором назад до своєї кімнати, відчиняв ставні і вдивлявся в мовчазний сад, слухав віддалений рокіт моря, хвилі якого розбивались у маленькій бухті за лісом, то почувався на диво самотнім, немов дитина, для якої закінчилося свято.

Вечір, який я, годину за годиною, цілий день створював гарячкувато у своїй уяві, закінчився. І чекати наступного так невимовно довго. Ні розум мій, ні тіло не бажали спочивати. Раніше, до того як вона з’явилася в будинку, я трохи випивав біля каміна після обіду і потім, потягуючись та позіхаючи, човгав нагору, щасливий упасти в ліжко й проспати до сьомої. Та тепер усе було інакше. Я міг би гуляти всю ніч. Міг би проговорити до світанку. Перше було б дурістю. Друге лишалося неможливим. Тому я гепався в крісло біля відчиненого вікна, запалював люльку та дивився на галявину; і часто тільки о першій чи о другий ночі роздягався та лягав спати, і єдине, що я робив у цей час, — це сидів зажурено в кріслі, ні про що не думаючи, і гаяв мовчазні години.

У грудні перші морози прийшли разом із повним місяцем, і мої безсонні ночі стало куди важче витримувати. У них була своєрідна краса, холодна і ясна, яка охоплювала моє серце і не давала відвести очей. За моїми вікнами довгі галявини занурювались у луги, а луги — в море, і все це було біле від інею і біле від місячного сяйва. Дерева, що облямовували галявини, стояли чорні й нерухомі. Зайці лишали за собою сліди на траві і розсіювалися по норах; і раптом крізь тишу та непорушність чувся різкий гавкіт лисиці, а за ним легенький зойк, моторошний, ні на що інше не схожий крик, який можна почути лише серед ночі, і я бачив, як струнка низька постать крадеться лісом, пробігає галявиною і знову ховається в затишку дерев. Згодом я знову чув крик, на відстані, з парку, цього разу повний місяць виходив понад деревами й заливав небо, і на галявинах попід моїми вікнами все затихало. Мені було цікаво, чи спить Рейчел у синій кімнаті; чи, як і я, широко розсунула штори. Годинник, який раніше кликав мене до ліжка о десятій, бив першу, потім другу, а я думав про те, що всю цю красу ми могли б ділити на двох.

Хай незначущі люди володіють буденністю світу. Та це не був світ, це була магія; і вся вона була моєю. І мені не хотілося жити з нею наодинці.

Мене хитало, мов стовпчик барометра: від радості та хвилювання до моментів отупіння та пригнічення, коли я згадував її обіцянку лишитися ненадовго; я все думав, скільки вона ще житиме тут. Що, як після Різдва вона підійде до мене й скаже: «Гаразд, Філіпе, наступного тижня я вирушаю до Лондона». Закляття негоди припинило всі роботи в саду, і тепер слід було чекати аж до весни. Терасу можна було завершити, хоч краще в суху погоду, та маючи вказівки, працівники впоралися б і самі. Вона може поїхати хоч завтра, і я не знайду причини затримати її.

Раніше, на Різдво, коли Емброуз ще був удома, він улаштовував для орендарів святковий обід. В останні зими, за його відсутності, я нехтував цією традицією, позаяк коли він повертався з мандрів, то влаштовував обід на Іванів день. Я вирішив повернути давню традицію, принаймні щоб на ньому побувала Рейчел.

У дитинстві для мене це була головна різдвяна подія. Десь за тиждень до Святвечора високу ялинку вносили і ставили в довгій кімнаті над каретним сараєм, де й відбувався обід. Від мене це тримали в таємниці. Та коли поруч не було нікого, зазвичай опівдні, доки прислуга обідала, я крадькома забігав до сараю та підіймався сходами до бічних дверей, що вели до продовгуватої кімнати, в кінці якої бачив велике дерево, а попід стінами були складені довгі столи для обіду. Я не допомагав убирати ялинки до своїх перших канікул у Гарроу. Це значно підняло мій статус. Ніколи до цього я так собою не пишався. Будучи малим, я сидів за головним столом поруч із Емброузом, та підрісши, міг головувати за власним столом.

Цього разу я знову дав розпорядження лісникам, ба більше, я сам пішов до лісу та обрав ялинку. Рейчел була в захваті. Важко було уявити святкування, яке подобалося б їй більше. Вона проконсультувалася з Сікомбом та кухарем, навідалась до комор та в сховки. Навіть умовила чоловіче королівство дозволити двом дівчатам із Бартона прийти та приготувати французькі тістечка під її керівництвом. Було бентежно і таємниче, позаяк я попіклувався, щоб вона не бачила ялинки, вона ж натомість наполягала на тому, щоб до самого обіду я не знав, що нам подадуть.

Їй прибували різні пакунки, які одразу ж заносили нагору. Коли я стукав у двері будуару, то чув шурхіт паперу, а потім, здавалося, минала ціла вічність, доки лунала відповідь: «Заходьте». Вона сиділа на колінах на підлозі (очі сяють, щоки палають), а поруч із нею на килимі були прикриті речі, на які вона забороняла мені дивитися.

Я знову повернувся в дитинство, повернувся до забутої гарячки минулого, коли стояв навшпиньки на сходах у нічній сорочці, дослухаючись до шепотіння голосів знизу, а Емброуз раптом виходив із бібліотеки і, сміючись, казав: «Бігом у ліжко, хитрун малий, бо я з тебе шкуру здеру!».

Тривожило мене лиш одне. Що подарувати кузині Рейчел? Я провів день у Труро, ходив по книжкових крамницях у пошуках книжок із садівництва, та нічого не знайшов. Ба більше, книжки, які вона привезла з собою з Італії, були куди кращі за ті, що міг подарувати я. Я й гадки не мав, який подарунок може потішити жінку. Мій хрещений батько купував Луїзі тканини для суконь, але Рейчел носила лише жалобу. Цього я подарувати не міг. Пам’ятаю, одного разу Луїза дуже зраділа медальйону, який батько привіз із Лондона. Вона начепила його ввечері, коли обідала в нас у неділю. І тоді до мене прийшло прозріння.

Серед коштовностей, що належали моїй сім’ї, мало бути щось таке, що я міг би подарувати Рейчел. У сейфі вдома разом із документами й паперами Ешлі їх не було, вони лежали в банку. Емброуз вирішив: так буде краще на випадок пожежі. Я не знав, що там. Туманно пам’ятаю один похід до банку з Емброузом, коли я був геть малий — він узяв якесь намисто і сказав, усміхаючись, що воно належало нашій бабусі, а моя мати надягала його на день свого весілля, та лише на день — їй його позичили, бо мій батько не був прямим спадкоємцем, — і додав, якщо я гарно поводитимусь, Емброуз дозволить мені подарувати його дружині. Тепер я зрозумів: усе, що було в банку, належало мені. Чи належатиме за три місяці, та це лише формальність.

Мій хрещений батько, звісно ж, мав знати, що за коштовності були в банку, але поїхав до Ексетера в справах аж до самого Різдва, на святкування якого їх із Луїзою було запрошено. Я вирішив навідатися до банку, щоб мені показали коштовності.

Містер Коуч зустрів мене ввічливо, як зазвичай, і, прийнявши у своєму кабінеті, з видом на гавань, вислухав моє прохання.

— Я так розумію, містер Кендал не заперечує? — запитав він.

— Звісно ж, що ні, — сказав я нетерпляче, — це само собою зрозуміло.

Хоч це була й неправда, та в двадцять чотири, за кілька місяців до свого дня народження, було б смішно питатись у свого хрещеного батька про кожну дрібничку. До того ж це мене сердило.

Містер Коуч послав до сховища по коштовності. Їх принесли, в коробках із печатками. Він зламав печатку і, розстеливши на столі перед собою тканину, розклав коштовності, одну за одною.

Я й гадки не мав, яка в нас чудова колекція. Там були персні, браслети, сережки, брошки і багато іншого — наприклад, рубінова діадема в комплекті з рубіновими сережками, сапфіровий браслет, підвіска та перстень. Доки я роздивлявся їх, не маючи бажання торкатися, із прикрістю згадав, що Рейчел у жалобі і не носить кольорового каміння. Якщо я їй щось таке подарую, це не матиме сенсу, від коштовностей не буде жодної користі.

Тоді містер Коуч відкрив останню коробку і дістав із неї перлове намисто. У ньому було чотири нитки. Вони зав’язувалися навколо шиї, немов пасок, з діамантовим фермуаром. Я одразу ж його упізнав. Це було намисто, яке Емброуз показував мені в дитинстві.

— Мені подобається ось це, — сказав я, — це найкраще, що є в колекції. Я пам’ятаю, як кузен Емброуз показував його мені.

— Що ж, усе залежить від смаку, — сказав містер Коуч, — як на мене, то найвище я оцінив би рубіни. Та з перловим намистом пов’язані сімейні почуття. Ваша бабуся, місіс Емброуз Ешлі, вперше наділа його, будучи нареченою, на прийом у Сент-Джеймсівському дворі. Потім його, звісно ж, отримала ваша тітка, місіс Філіп, коли маєток перейшов у спадок вашому дядькові. Багато членів вашої родини надівали його на своє весілля. Серед них була й ваша мати. Чесно кажучи, гадаю, вона була остання. Ваш кузен, містер Емброуз Ешлі, не дозволяв вивозити його з графства, якщо весілля відбувалися деінде.

Він тримав намисто в руці, і світло з вікна рівно лягало на гладенькі круглі перлини.

— Так, — сказав я, — прекрасна річ.

— Уже двадцять п’ять років його не надівала жодна жінка. Я був присутній на весіллі вашої матері. Вона була дуже миловидна. Воно їй неабияк пасувало.

Я простягнув руку і взяв у нього намисто.

— Що ж, я хочу лишити його собі, — сказав я і поклав намисто назад, до коробки. Схоже, він був збитий з пантелику.

— Не знаю, чи це мудре рішення, містере Ешлі, — відказав він. — Якщо воно пропаде чи загубиться, це буде просто жах.

— Воно не пропаде, — різко відповів я.

Він видавався нещасним, і я поспішив піти, доки він не вигадав якоїсь переконливішої причини.

— Якщо вас хвилює, що скаже мій опікун, — сказав я йому, — можете бути спокійні. Я все із ним обговорю, щойно він повернеться з Ексетера.

— Сподіваюся, — сказав містер Коуч, — та все ж мені хотілося б, якби він був тут із вами. Звісно, в квітні, коли ви законно отримаєте все майно, можете хоч усю колекцію забрати і робити все, що забажаєте. Я б цього не радив, та головне — це було б законно.

Я простягнув йому руку, побажав щасливого Різдва і поїхав додому, перебуваючи у вкрай піднесеному стані. Навіть якби я шукав по всьому графству, я б не знайшов для неї кращого подарунка. Хвала небесам, перлини були білі. Я вбачав якийсь зв’язок у тому, що остання жінка, яка його носила — це моя мати. Я скажу їй про це. Тепер я міг очікувати Різдва з набагато легшим серцем.

Чекати лишалося два дні… Погода стояла чудова, легенький мороз, і аж до вечора день обіцяв бути безхмарним. Слуги неабияк хвилювались, і вранці перед Різдвом, коли розставили по кімнаті столи та лавки, розклали ножі та виделки з тарілками, розвісили на балках зелень, я попросив Сікомба та інших слуг допомогти мені прикрасити ялинку. Сікомб узяв на себе керівництво церемонією. Він стояв трохи осторонь від усіх нас, щоб краще бачити картину, і доки ми крутили ялинку то туди, то сюди, підіймали одну гілку, потім іншу, щоб гармонійно розвісити вкриті інеєм шишки та ягоди гостролисту, він махав руками, немов диригент струнного оркестру.

— Мені не подобається кут, містере Філіпе, — говорив він, — дерево матиме кращий вигляд, якщо повернути трішечки ліворуч. О, надто далеко… Ось, так краще. Джоне, четверта гілка праворуч похилилася. Підійми її якось. Тсс, тсс, обережніше. Розправ гілки, Артуре, розправ. Має здаватися, ніби це дерево росло тут завжди. Не наступай на ягоди, Джиме. Містере Філіпе, нехай лишається, як є. Ще один рух, і все буде марно.

Ніколи б не подумав, що Сікомбові властивий такий артистизм.

Він стояв позаду, примруживши очі.

— Містере Філіпе, — сказав він мені, — ми досягли досконалості.

Я помітив, як юний Джон підштовхнув Артура в ребра і відвернувся.

Обід було заплановано на п’яту. Кендали та Пескоу мала бути єдиними «каретниками», як то кажуть. Решта мала приїхати лінійками або ж двоколками, а хтось, хто жив недалеко, то й узагалі прийти пішки. Я написав на папірцях усі імена гостей і розклав біля відповідних тарілок. У тих, хто погано бачив або ж узагалі читати не вмів, сусідами були ті, хто міг допомогти. Усього було три столи. Я очолював перший, на іншому кінці якого мала сидіти Рейчел. Другий стіл очолював Біллі Роу з Бартона, а третій — Пітер Джонс із Кумба.

За традицією, все товариство збиралося в довгій кімнаті, займаючи місця за столами, одразу після п’ятої. Коли всі розсідалися, до кімнати заходили ми. По завершенні обіду ми з Емброузом зазвичай роздавали подарунки під ялинку, чоловікам — завжди гроші, а жінкам — нові шалі, і кожному — кошики з їжею. Подарунки завжди були однакові. Будь-яка зміна встановленого порядку всіх обурила б, кожного з них. Цього Різдва я попрохав кузину Рейчел роздавати подарунки разом зі мною.

Перед тим, як одягнутися, я надіслав до кімнати Рейчел перлове намисто. Лишив його, як було, в коробці, тільки додав записку. У ній було написано: «Моя мати надівала його останньою. Тепер воно належить вам. Я б хотів, щоб ви наділи його сьогодні й носили завжди. Філіп».

Я прийняв ванну, одягнувся і був готовий уже за чверть на п’яту.

Кендали та Пескоу не заходили в будинок, зазвичай вони йшли прямо в довгу кімнату, де заводили розмови з орендарями, допомагаючи розбити лід. Емброуз вважав, що це чудова ідея. Слуги також чекали в довгій кімнаті, і ми з Емброузом зазвичай проходили кам’яними переходами за будинком, минали двір і підіймалися сходами до довгої кімнати над каретним сараєм. Цього вечора ми з Рейчел мали пройти переходами вдвох.

Я піднявся нагору і почекав у вітальні. Мене охопила тривога, адже раніше я ніколи не дарував жінці подарунків. Може, я порушив етикет, може, слід дарувати тільки квіти, або книжки, або картини. Що, як вона розгнівається, так само, як дізнавшись про утримання, і вирішить, невідомо чому, що я зробив такий подарунок, щоб образити її? Така думка дуже мене лякала. Хвилини спливали, перетворюючись на повільні тортури. Нарешті я почув її кроки на сходах. Сьогодні собаки не слідували за нею. Всіх їх рано закрили в будках.

Вона рухалася повільно, знайомий шурхіт її сукні чувся все ближче. Двері були відчинені, Рейчел зайшла до кімнати і стала переді мною. Як я й очікував, вона була в чорному, хоч раніше цієї сукні я не бачив. Вона облягала тільки талію й груди, а тканина так сяяла, ніби на неї падало невидиме світло. Плечі були голі. Вона зробила зачіску вищу, ніж зазвичай, волосся було підняте у вузол та зібране назад, відкриваючи вуха. На шиї — перлове намисто. Це була єдина коштовність, яку вона наділа. Воно світилося м’яким білим світлом на тлі її шкіри. Ніколи ще не бачив я її такою сяйливою і такою щасливою. Луїза та Пескоу мали рацію. Рейчел була прекрасна.

Вона якусь мить постояла, дивлячись на мене, а потім простягнула руки й сказала: «Філіпе». Я підійшов. Став перед нею. Вона обійняла мене та притягнула до себе. В її очах виднілися сльози, та сьогодні я не зважав. Вона поклала руки мені на плечі, потяглася до потилиці, торкнулася волосся.

Тоді поцілувала мене. Не так, як цілувала раніше. І доки стояв там, тримаючи її в обіймах, я подумав собі: «Не через тугу за домом, не через захворювання крові, не через запалення мозку — ось через це, через це помер Емброуз».

Я поцілував її у відповідь. Годинник на дзвіниці пробив п’яту. Вона нічого мені не сказала, як і я їй. Узяла мене за руку. Ми разом спустилися темними проходами кухні, пройшли двір і зайшли в довгу кімнату над каретним сараєм, в якому яскраво світилися вікна. До веселого моря голосів, до очей, що палахкотіли очікуванням.

17

Коли ми ввійшли, всі в кімнаті підвелися. Стільці відставили, було чути шаркання ніг, приглушений шум голосів, голови всі разом повернулися в наш бік. Рейчел на мить зупинилася на порозі — гадаю, вона не очікувала цілого моря облич. Потім вона побачила ялинку в дальньому кінці кімнати й охнула від здивування. Пауза минула, і звідусіль почувся гомін симпатії та радості від її здивування.

Ми підійшли до своїх місць на відповідних кінцях головного столу, і Рейчел сіла. Те саме зробила й решта з нас, і водночас почався гамір розмов, клацання ножів, пересування тарілок, і кожен тулився до сусіда, сміючись та перепрошуючи. Праворуч від мене сиділа місіс Білл Роу з Бартона, виряджена в найкращий з усіх присутніх муслін, і я помітив, що місіс Джонс із Кумба, яка сиділа ліворуч від мене, дивилася на неї з осудом. Я й забув, намагаючись провести все за протоколом, що вони не розмовляють одна з одною. Якесь непорозуміння з приводу яєць у базарний день тривало вже п’ятнадцять років. Та нічого, я планував галантно обходитись із ними обома і згладити весь можливий стрес. Графини з сидром стали мені в пригоді, і, взявши найближчий, я щедро налив їм та собі, після чого взявся за меню. Кухня була чудова. Ніколи, скільки я пам’ятав різдвяні обіди, не подавали так багато різних страв. Смажений гусак, смажений індик, баранячий та яловичий боки, великі копчені окороки, тістечка та пироги всіх форм та розмірів, пудинги, нашпиговані сушеними фруктами, і посеред усього цього — тарілки з тими вишуканими ніжними тістечками, які Рейчел готувала разом із бартонськими служницями.

Усмішки очікування та нетерплячки розпливалися на обличчях голодних гостей, і на моєму також, з інших столів уже чути було сплески сміху, де, не стримувані присутністю «господаря», мої найбільш язикаті орендарі порозстібали пояси та комірці. Я чув, як Джек Ліббі, з п’яними очима, хриплим голосом звертається до сусіда — гадаю, він випив склянку чи дві сидру ще по дорозі:

— Горе, після цієї трапези нами можна годувати ворон, ми цього навіть не помітимо.

Маленька тонкогуба місіс Джонс ліворуч від мене тицяла в гусяче крило виделкою, затиснутою між пальцями, немов пером, а її сусід, підморгуючи в мій бік, шепотів їй:

— Давайте, мила, великим та вказівним. Розірвіть його.

І саме тоді я помітив, що в кожного з нас біля тарілки лежить маленький пакет, і на кожному — почерк Рейчел. Здавалося, всі помітили це одночасно, і на якусь мить про їжу забули заради схвильованого розривання паперу. Я спостерігав та чекав, перш ніж відкрити свій. Раптом у мене защеміло в серці — я зрозумів, що саме вона зробила. Вона дала кожному запрошеному чоловікові та жінці подарунок. Вона сама їх запакувала, і до кожного приклала записку. Нічого великого чи коштовного, щось таке, від чого всім стало б приємно. Ось чому я постійно чув шурхіт паперу за дверима будуару. Тепер я все зрозумів.

Коли всі мої гості знову взялися до їжі, я відкрив власний пакунок. Розірвав обгортку на колінах під столом, щоб лише мені було видно її подарунок. Це був золотий ланцюжок для моїх ключів, з брелоком, на якому вигравіювані ініціали — Ф. Е. Р. Е., а нижче — дата. Якусь мить я потримав його в руці, а потім крадькома сховав до кишені жилета. Я поглянув на неї та усміхнувся. Вона стежила за мною. Я підняв до неї свій келих, а вона у відповідь підняла свій. Господи! Я був щасливий.

Обід проходив шумно та весело. Тарелі, наповнені їжею, спорожніли, я й помітити не встиг. Келихи все наповнювали й наповнювали.

Хтось посередині стола почав співати, пісню підхопили люди за іншими столами. Чоботи вистукували ритм по підлозі, ножі та виделки бряжчали по тарілках, тіла весело та ритмічно похитувалися ліворуч-праворуч. А тонкогуба місіс Джонс із Кумба розповідала мені, що як на чоловіка в мене надто довгі вії. Я налив їй ще сидру.

Нарешті, згадуючи, як Емброуз умів досконало обирати момент, я гучно постукав по столу. Голоси стихли.

— Якщо хтось бажає, можете вийти надвір, а потім повернутися. За п’ять хвилин ми з місіс Ешлі роздаватимемо подарунки біля ялинки. Дякую вам, леді та джентльмени.

До дверей ринулося майже стільки народу, скільки я й очікував. Я з усмішкою спостерігав за Сікомбом, який ішов останнім, рівно й напружено, та все ж так, ніби земля під його ногами зараз розверзеться. Ті, хто лишився, підставили столи та стільці до стіни. Після того, як роздадуть подарунки і ми підемо, ті, хто буде в силі, зможуть закружляти партнера в танці. Гулянка триватиме аж до півночі. Будучи хлопчиком, я слухав тупання ніг із вікна своєї дитячої кімнати. Цього вечора я підійшов до невеличкої групи біля ялинки. Там був вікарій, місіс Пескоу, три їхні доньки і молодший священик. А ще мій хрещений батько та Луїза. Я потиснув їм руки. Місіс Пескоу розлилася дифірамбами, широко усміхаючись:

— Ви себе перевершили. Ніколи раніше ми так не насолоджувалися святом. Дівчата просто в екстазі.

Вони такими й здавалися, стоячи поруч із священиком.

— Я радий, що, на вашу думку, все пройшло добре, — сказав я та повернувся до Рейчел. — Вам сподобалося?

Її очі зустрілися з моїми та всміхнулися.

— А ви як гадаєте? — відповіла вона. — Я така щаслива, що можу розплакатися.

Я привітався з хрещеним батьком.

— Доброго вам вечора, сер, і щасливого Різдва, — сказав я. — Як вам Ексетер?

— Холодний, — відповів він коротко, — холодний та одноманітний.

У його манерах з’явилася різкість. Він стояв, тримаючи одну руку за спиною, а іншою смикав свої сиві вуса. Я гадав, чи раптом не засмутило його щось за обідом. Може, сидр наливали надто часто, як на нього? Потім я помітив, як він дивиться на Рейчел. Його очі втупились у перлове намисто на її шиї. Він зауважив, як я на нього витріщаюся, і відвернувся. На мить я знову відчув себе учнем четвертого класу в Гарроу, в якого вчитель знайшов шпаргалку під книгою з латини. Я стенув плечима. Я був Філіпом Ешлі, двадцятичотирирічним. І ніхто в світі, тим більше мій хрещений батько, не міг указувати, кому дарувати, а кому не дарувати різдвяні подарунки. Мені було цікаво, чи встигла вже місіс Пескоу вставити нещадний коментар. Можливо, гарні манери стримали її. Тим більше, може, вона й не знала про намисто. Моя мати померла ще до того, як містер Пескоу отримав у нас парафію. Луїза точно помітила. Я бачив, як її сині очі зиркають на Рейчел і знову опускаються донизу.

Важко ступаючи, люди почали повертатися до кімнати. Сміючись, перемовляючись, весело штовхаючись у тисняві, вони підійшли ближче до ялинки, а ми з Рейчел стали під самим деревом. Я нахилився над подарунками й, читаючи імена, передавав пакунки Рейчел, а люди один по одному підходили й отримували їх. Вона стояла там, біля ялинки, зашаріла, щаслива, усміхнена. Дуже важко було читати імена й намагатися не дивитися на неї.

— Дякую, благослови вас Боже, сер, — казали вони мені, а потім зверталися до неї: — Дякую, мем, благослови Боже і вас.

На те, щоб роздати подарунки й привітати кожного гостя, в нас пішло не менш ніж півгодини. Коли ж ми закінчили, коли з реверансом було прийнято останній подарунок, запала раптова тиша. Люди, стоячи великою групою всі разом біля стіни, чекали на мене.

— Щасливого Різдва вам, усім та кожному, — сказав я.

У відповідь почулося гучне спільне: «Щасливого Різдва вам, сер, та місіс Ешлі!»

Потім Біллі Роу, який приліпив на чоло свій єдиний локон із такої нагоди, заспівав високим тонким голосом:

Гарній парі не забудьмо Тричі вигукнути «будьмо»!

І гучне «будьмо» луною прокотилося довгою кімнатою, аж підлога затряслася, і ми всі ледь не попадали на карети внизу. Я поглянув на Рейчел. Тепер на її очах з’явилися сльози. Я похитав головою. Вона всміхнулася, витерла очі й подала мені руку. Я бачив, як мій хрещений батько дивиться на нас холодним уїдливим поглядом.

Я зовсім безпардонно подумав про той дотеп, який передається від школяра до школяра у відповідь на мовчазний докір: «Як вам щось не подобається, можете піти…». Можливо, краще було б вибухнути, натомість я всміхнувся, взяв Рейчел під руку і повів довгою кімнатою назад, до будинку.

Хтось — гадаю, юний Джон, позаяк Сікомб рухався так, ніби танцює під звуки далеких барабанів, — збігав до вітальні і лишив там пиріг та вино. Та ми й так наїлися. Тож нічого не торкнулися, хоч я й бачив, як священик відломив собі шматочок цукрової булочки. Певно, він їсть за трьох. Потім місіс Пескоу, яка точно народилася на цьому світі, благослови її Господи, з метою руйнувати своїм довгим язиком будь-яку гармонію, звернулася до кузини Рейчел:

— Місіс Ешлі, пробачте, та я так хочу сказати, не в силі втриматися. На вас таке дивовижне перлове намисто. Я весь вечір очей від нього відвести не могла.

Рейчел усміхнулася до неї і торкнулася намиста пальцями.

— Так, — сказала вона, — воно чудове.

— Безумовно, чудове, — промовив холодно мій хрещений батько. — Коштує цілий статок.

Гадаю, тільки я та кузина Рейчел відчули цю нотку в його голосі. Вона поглянула на мого хрещеного спантеличено, а потім перевела погляд на мене і готова була заговорити, та я її випередив.

— Здається, карети подали, — сказав я.

Я встав і підійшов до дверей вітальні. Навіть місіс Пескоу, яка зазвичай не реагує на пропозицію їхати додому, помітила з моєї поведінки, що її вечір на сьогодні завершився.

— Ходімо, дівчата, — сказала вона, — ви, певно, всі вже втомилися, та й на нас завтра чекає багато справ. На Різдво сім’ї пастора нема коли відпочивати, містере Ешлі.

Я провів сімейство Пескоу до дверей. На щастя, моє припущення виявилося слушним. Карети дійсно вже подали. Пескоу взяли з собою священика. Він зігнувся, мов маленька пташка, поміж двома дорослими птахами, доньками. Щойно вони від’їхали, їм на зміну подали карету Кендалів. Я повернувся до вітальні і виявив, що в ній нікого не лишилося, окрім мого хрещеного батька.

— Де всі? — запитав я.

— Луїза з місіс Ешлі пішли нагору, — сказав він. — Вони спустяться за мить. Я радий, що маю можливість переговорити з тобою, Філіпе.

Я підійшов до каміна та став, тримаючи руки за спиною.

— Так у чому річ? — спитав я.

Якусь мить він мовчав. Щось дуже його турбувало.

— До поїздки в Ексетер я не зміг із тобою поспілкуватися, — сказав він, — інакше я сказав би про це раніше. Річ у тому, Філіпе, що зі мною зв’язалися з банку, і новина, чесно кажучи, дуже мене непокоїть.

«Намисто, звісно ж», — подумалося мені. Що ж, це моя власна справа.

— Від містера Коуча, я гадаю? — запитав я в нього.

— Так, — відповів він. — Він повідомив мене — це звісно, дуже правильно й доречно з його боку — про те, що місіс Ешлі вже зняла з рахунку на кілька сотень фунтів більше.

Я похолов і втупився в нього поглядом. Потім напруга дещо спала, і до мого обличчя знову прилинула кров.

— Ох, — сказав я.

— Я не розумію, — продовжив він, повільно крокуючи кімнатою. — Вона може витрачати тут набагато менше. Вона твоя гостя і потреби в неї мають бути мінімальні. Єдине, що я можу припустити, так це що вона надсилає гроші додому.

Я й далі стояв біля каміна, серце моє колотилося об ребра.

— Вона дуже щедра, — сказав я, — ви, певно, встигли це помітити сьогодні. Подарунок кожному з нас. На це не вистачило б кількох шилінгів.

— За кількасот фунтів можна було б заплатити за ці подарунки з десяток разів, — відповів він. — Я не сумніваюся в її щедрості, та самими подарунками не можна перевищити кредит.

— Вона взяла на себе витрати на будинок, — сказав я. — Вона купила прикраси для синьої кімнати. Можете все це додавати до загальної суми.

— Можливо, — сказав мій хрещений батько. — У будь-якому разі факт лишається фактом — сума, яку ми вирішили давати їй щоквартально, вже подвоїлася, майже потроїлася, враховуючи те, що вона зняла з рахунку. Що ми вирішуємо на майбутнє?

— Подвоїти, потроїти суму, яку ми виплачуємо зараз, — сказав я. — Очевидно, того, що ми даємо зараз, не вистачає.

— Але це безглуздо, Філіпе, — сказав він. — Жодна жінка, яка жила б, як вона зараз, не потребувала б таких грошей. Навіть леді з Лондона важко було б протринькати таку суму.

— Може, річ у боргах, — сказав я, — про які ми нічого не знаємо. Можливо, на неї тиснуть кредитори з Флоренції. Це не наша справа. Просто збільшіть її утримання і покрийте заборгованість на рахунку.

Він стояв переді мною, стиснувши губи. Я хотів покінчити з цим назавжди. Мої вуха розчули кроки на сходах.

— Ще дещо, — сказав він ніяково. — Ти не мав права брати те намисто з банку, Філіпе. Ти ж, я сподіваюся, розумієш, що це частина колекції, частина майна, і ти не мав права його забирати.

— Воно моє, — сказав я. — Зі своїм майном я можу робити все, що захочу.

— Майно ще не твоє, — сказав він, — ще три місяці.

— То й що? — я махнув рукою. — Три місяці минуть швидко. Намисто в неї, і з ним нічого не станеться.

Він поглянув на мене.

— Я не впевнений, — сказав він.

Прихований зміст у його словах страшенно мене розлютив.

— Господи Боже, — мовив я. — Що ви хочете сказати? Що вона візьме й продасть те намисто?

Він відповів не одразу. Стояв та смикав свої вуса.

— Після поїздки в Ексетер, — сказав він, — я дізнався дещо нове про твою кузину Рейчел.

— Що ви, в біса, маєте на увазі? — вигукнув я.

Його очі майнули в бік дверей, потім знову на мене.

— Так сталося, що я зустрівся з кількома старими друзями, — сказав він, — людьми, яких ти не знаєш, вони багато подорожують. Вони зимували в Італії та Франції кілька років підряд. Здається, вони зустрічалися з твоєю кузиною Рейчел ще коли вона була одружена вперше, із Санґаллетті.

— І що?

— Вони обоє були людьми відомими. Безсоромним марнотратством, а також розбещеним способом життя. Дуель, на якій було вбито Санґаллетті, сталася через іншого чоловіка. Ці люди сказали, що коли дізналися про шлюб Емброуза Ешлі та графині Санґаллетті, були просто шоковані. Вони боялися, що вона за кілька місяців промотає весь його статок. На щастя, цього не сталося. Емброуз помер ще до того, як вона встигла все витратити. Вибач, Філіпе, але ці новини дуже мене стривожили.

Він продовжив походжати кімнатою.

— Я ніколи не подумав би, що ви так низько впадете і почнете дослухатися до байок мандрівників, — сказав я йому. — Що це за люди взагалі? Як сміють вони перетирати плітки десятирічної давнини? Перед кузиною Рейчел вони б не посміли їх повторити.

— Зараз це неважливо, — відповів він. — Зараз я переймаюся тими перлами. Вибач, та як твій опікун на майбутні три місяці, я мушу попросити тебе повернути намисто. Я поверну його в банк, до решти коштовностей.

Тепер настала моя черга крокувати кімнатою. Я насилу розумів, що роблю.

— Повернути намисто? — спитав я. — Та як, на Бога, я скажу їй це? Я подарував їй намисто сьогодні ввечері, це різдвяний подарунок. Я багато чого міг би зробити, та тільки не це.

— У такому разі я зроблю це за тебе, — відповів він.

Раптом я відчув ненависть до його впертого обличчя, його нерухомої пози, його безпристрасності до будь-яких почуттів.

— Щоб мені під землю провалитися, якщо дозволю вам це зробити, — сказав я йому.

Мені хотілося, щоб він зник. Хотілося, щоб він помер.

— Годі тобі, Філіпе, — сказав він, змінивши тон, — ти дуже молодий, дуже вразливий, і я можу зрозуміти, чому ти вирішив подарувати своїй кузині щось на знак поваги. Та сімейні коштовності — це дещо більше.

— Вона має на них право, — сказав я. — Господи, та хто ж ще має право носити ці коштовності, як не вона?

— Якби Емброуз був живий — так, — відповів він. — Та не тепер. Ці коштовності зберігаються для твоєї майбутньої дружини, Філіпе, на той день, коли ти одружишся. Ба більше. Це намисто особливе, і кілька старших орендарів, певно, не раз про це зауважували сьогодні за обідом. Ешлі, одружуючись, дають дружині надіти намисто в день весілля як єдину прикрасу. Це свого роду сімейний забобон, місцевому люду він дуже до вподоби, і, як я вже сказав, найстарші з них знають усю історію цього намиста. Дуже шкода, що така поведінка породжує безліч пліток. Я впевнений, враховуючи ситуацію, яка склалася, що місіс Ешлі — остання, кому зараз потрібні плітки.

— Люди сьогодні ввечері, — сказав я нетерпляче, — подумають, якщо, звісно, взагалі зможуть думати, що це намисто — власність кузини Рейчел. Я в житті своєму не чув такої дурниці, ніби вбрання може породити чутки.

— Це не моя справа, — сказав він, — та якщо поповзуть плітки, я, безсумнівно, почую про них перший. Єдине, на чому я мушу наполягти, Філіпе, так це те, щоб намисто повернули до банку. Ще не час його дарувати, і в будь-якому разі, ти не мав права йти до банку без мого дозволу та забирати його з сейфу. Повторюся, якщо ти не попросиш місіс Ешлі повернути його, це зроблю я.

У напруженій дискусії ми не почули шурхоту суконь на сходах. Тепер було вже надто пізно. Рейчел, а за нею й Луїза, стояли в проході.

Вона була там, повернувши голову до мого хрещеного батька, який стояв посеред вітальні навпроти мене.

— Мені дуже шкода, — сказала вона, — я не могла не почути вашої розмови. Прошу, не турбуйтеся так через мене. Дуже мило було з боку Філіпа дати мені надіти намисто на сьогоднішній вечір, а з вашого боку, містере Кендал, дуже правильно просити, щоб його повернули. Ось воно.

Вона підняла руки й розстебнула намисто.

— Ні, — вигукнув я, — нащо ви, на біса, це робите?

— Філіпе, прошу, — сказала вона.

Вона зняла намисто й віддала моєму хрещеному батькові. Йому вистачило такту здаватися присоромленим, та все ж на його обличчі читалося полегшення.

Я помітив, що Луїза дивиться на мене зі співчуттям. Я відвернувся.

— Дякую, місіс Ешлі, — сказав мій хрещений батько у своїй грубій манері. — Ви маєте розуміти, що це намисто — частина статку, що перебуває під опікою, і Філіп не мав права забирати його з банку. Це було безрозсудно й бездумно, та молоді люди вперті.

— Я чудово все розумію, — відповіла вона, — давайте більше не будемо про це говорити. Вам потрібна упаковка?

— Ні, дякую, — відказав він, — згодиться й мій носовичок.

Він дістав носовичок з нагрудної кишені і дуже обережно поклав у нього намисто.

— А тепер, — сказав він, — гадаю, нам із Луїзою час прощатися. Дякую за такий приємний та успішний обід, Філіпе, і щасливого вам обом Різдва.

Я не відповів. Вийшов у вестибюль, став біля парадних дверей і допоміг Луїзі сісти в карету, не сказавши й слова. Вона стиснула мою руку на знак симпатії, та я був надто схвильований, щоб відповісти. Мій хрещений батько сів поруч із нею, і вони поїхали.

Я повільно увійшов назад до вітальні. Рейчел стояла там, дивилася на вогонь. Без намиста її шия здавалася зовсім голою. Я стояв та спостерігав за нею без слів, сердитий та жалюгідний. Помітивши мене, вона простягнула руку, і я підійшов ближче. Моє серце оніміло від емоцій. Я почувався маленьким десятирічним хлоп’ям і готовий був ось-ось розплакатися.

— Ні, — сказала вона ніжно, тим теплим голосом, який був так їй притаманний, — не зважайте. Прошу, Філіпе, благаю. Я так пишаюся тим, що наділа його хоча б раз.

— Я хотів, щоб ви носили його, — сказав я, — щоб ви носили його завжди. Щоб він провалився, хай іде до біса.

— Тихіше, — сказала вона, — милий, не кажіть такого.

Мені було так прикро, я так сердився, що готовий був тієї самої миті вирушити до банку, піти до сейфів і дістати кожну коштовність, кожен камінець, кожен самоцвіт і подарувати їй разом зі всім золотом та сріблом у банку. Я був готовий подарувати їй світ.

— Тепер усе зіпсовано, — сказав я, — весь вечір, усе Різдво. Все марно.

Вона підійшла ближче і розсміялася.

— Ви як мале дитя, — сказала вона, — яке підбігло до мене з порожніми руками. Нещасний Філіп.

Я відійшов і поглянув на неї згори вниз.

— Я не дитя, — сказав я, — мені виповниться двадцять п’ять усього за три бісових місяці. Моя мати надівала ті перли в день свого весілля, а перед нею так робила моя тітка, а перед нею — моя бабуся. Ви розумієте, я хотів, щоб тепер їх надівали ви?

Вона поклала руки мені на плечі й знову поцілувала.

— Аякже, розумію, — відповіла вона, — саме тому я й була така щаслива, така горда. Ви хотіли подарувати мені намисто, позаяк знали, що якби я одружилася тут, а не у Флоренції, Емброуз подарував би мені його в день нашого весілля.

Я нічого не відповів. За кілька тижнів до цього вона сказала, що мені не вистачає проникливості. Цієї ночі те саме міг сказати про неї я. За кілька секунд по тому вона поплескала мене по плечі й пішла нагору, до ліжка.

Я відчув у кишені золотий ланцюжок, який вона подарувала. Принаймні він точно був тільки моїм.

18

Наше Різдво видалося щасливим. Вона про це подбала. Ми об’їздили ферми маєтку, котеджі та будиночки, роздали одяг, який належав Емброузові. І під кожною стріхою нам довелося скуштувати пирога або пудингу, і, зрештою, ввечері, повернувшись додому, ми були надто ситі, щоб обідати, тож дали слугам покінчити зі вчорашніми залишками гусака та індички, а самі в цей час смажили каштани перед каміном у вітальні.

Потім, ніби повернувшись у часі на двадцять років, вона попрохала мене заплющити очі і, сміючись, збігала в будуар, повернулась і поклала мені до рук маленьку ялинку. Вона прикрасила її геть чудернацько, загорнула малесенькі подарунки в яскравий кольоровий папір, і кожен був якоюсь приємною дурничкою. Я знав, що вона зробила це, позаяк хотіла, щоб я забув про драму в переддень Різдва і фіаско з перлинами. Та я не міг забути. Як і пробачити не міг. Тому, після Різдва наші з хрещеним батьком стосунки значно охололи. Мало того, що він дослухався до брехливих пліток, ще більше мене обурювало те, як прискіпливо він ставився до дрібнички в заповіті, за якою я мав лишатися під його опікою ще три місяці. Ну то й що, що Рейчел витратила більше, ніж ми передбачали? Нам не відомі її потреби. Ні Емброуз, ні мій хрещений батько не розуміли, як живуть у Флоренції. Вона могла бути дещо марнотратною, та хіба це злочин? А щодо світського життя Флоренції — не нам його судити. Мій хрещений батько все своє життя прожив обережно та скупо, і, оскільки Емброуз ніколи особливо не переймався якимись покупками для себе, мій хрещений батько вирішив, що такі порядки мають тривати й тоді, коли майно перейде в мою власність. Я багато не потребував і не хотів витрачати на себе більше, ніж витрачав Емброуз у свій час, та така дріб’язковість з боку хрещеного батька просто розлютила мене, тож я вирішив і надалі витрачати власні гроші, як мені заманеться.

Він звинуватив Рейчел у тому, що вона тринькає гроші на утримання. Що ж, нехай звинувачує мене в непомірних витратах на будинок. Я вирішив, що після Нового року треба багато чого полагодити й побудувати на землі, яка скоро стане моєю. Але не тільки в садах. Продовжилися роботи над терасовою доріжкою понад бартонськими полями, а поруч розпочалася підготовка до будівництва нижнього водяного саду, який мав стати копією побаченого нами на гравюрі в книзі Рейчел.

Також я вирішив відремонтувати будинок. Надто довго, міркував я, ми щомісяця запрошували Нета Данна, нашого муляра, який лазив із драбини на драбину, забирався на дах, щоб замінити плити шиферу, знесені вітром, і курив там свою люльку, обпершись об димохід. Час уже замінити дах повністю, покрити новою черепицею чи новим шифером, замінити жолоби, укріпити стіни, пошкоджені за довгі роки вітрами та дощами. Давно вже в будинку нічого не ремонтували, років із двісті, ще відколи парламентарі призвели до такого безладу, що моїм предкам ледь удалося врятувати будинок від повного руйнування. Я компенсую недбалість минулих поколінь, і якщо мій хрещений батько скривить носа та почне рахувати витрати на своєму промокальному папері, то може йти до біса.

Отже, я взявся за справи власноруч, і ще до кінця січня на моєму даху, зовні і всередині будинку, прикрашаючи стелю та стіни за моїми вказівками, почали працювати п’ятнадцять-двадцять робітників. Я відчував особливу насолоду, уявляючи вираз обличчя свого хрещеного батька, коли він побачить рахунки за роботу, які муситиме підписати.

Я зробив ремонт у будинку приводом не приймати гостей, і в такий спосіб на певний час поклав кінець недільним обідам. Із цієї ж причини я позбавився постійних візитів Пескоу та Кендалів і зовсім не бачився зі своїм хрещеним батьком, як, власне, й планував. Також я наказав Сікомбові пустити серед прислуги чутку (що він умів робити неабияк вправно), ніби місіс Ешлі зараз важко приймати гостей, ураховуючи постійні роботи у вітальні. Отже, у ті дні зими та ранньої весни ми жили самітниками, на мою превелику радість. Будуар тітки Фібі, як Рейчел усе ще просила його називати, став нашим притулком. Там під кінець дня Рейчел сиділа й вишивала або читала, а я спостерігав за нею. В ній з’явилась якась небачена досі м’якість після інциденту в переддень Різдва, яка, хоч і зігрівала мене надміру, та все ж іноді видавалася нестерпною.

Гадаю, вона не розуміла, що зі мною робить. Ті руки, що на мить завмирали на моєму плечі, ті ласкаві доторки до моєї потилиці, коли вона проходила повз моє крісло і говорила без упину про сад чи про інші практичні моменти, змушували моє серце шалено битися, і його неможливо було заспокоїти. Стежити за її ходою було справжнісінькою насолодою, іноді я навіть гадав, а що, як вона навмисно встає з крісла, підходить до вікна, торкається штор, стоїть там, не опускаючи руки, дивиться на галявину, позаяк знає — мої очі пильно за нею стежать. Вона вимовляла моє ім’я Філіп якось особливо, по-своєму. Для інших це завжди було коротке, обрізане слово, з акцентом на останній літері, а вона навмисно розтягувала «л», повільно, так, що я вловлював нову інтонацію, яка дуже мені подобалася. Малим хлоп’ям я завжди мріяв, щоб мене називали Емброузом, і це бажання лишилося, гадаю, дотепер. Та нарешті мені почало подобатися, що моє ім’я куди давніше за його. Коли робітники привезли нові свинцеві труби для відведення води з даху і приладнали до них жолобки, я відчув дивну гордість, поглянувши на маленьку пластину внизу, з маркуванням «Ф. Е.» та датою, а ще нижче — з левом, який був частиною материного герба. Здавалося, ніби я вклав частинку себе в майбутнє. І Рейчел, стоячи поруч, узяла мене за руку та сказала:

— Досі я не знала, що ви здатні пишатися. За це я люблю вас ще більше.

Так, я пишався… і водночас відчував, як мене покидає порожнеча.

Отже, роботи тривали як у будинку, так і в саду. Настали перші дні весни і принесли з собою суміш муки та захвату. З першим промінням сонця під нашими вікнами заводили пісню зяблик та дрізд, пробуджуючи Рейчел та мене самого зі сну. Ми говорили про це, зустрічаючись опівдні. Спочатку сонце показувалося в її кімнаті, зі східного боку будинку, і кидало косий промінь їй на подушку крізь незапнуте шторами вікно. У мене воно з’являлося пізніше, коли я вже одягався. Я висувався у вікно, дивився на луги та на море, бачив, як коні з плугом забираються на віддалений пагорб і над ними колами шугають чайки, а на пасовищі, ближче до будинку, пасуться вівці з ягнятами, затишно притискаючись одне до одного. Кулики, повертаючись із теплих країв, з’являлися маленькою хмаркою, тріпочучи крильми. Скоро вони знайдуть собі пари, і самці злітатимуть у височінь та стрімко падатимуть униз у захопливім танку. На березі свистіли кроншнепи, а сороки, чорно-білі, немов священики, поважно сновигали між водоростей у пошуках сніданку. І повітря під вранішнім сонцем було особливе, з солонуватою родзинкою.

І саме такого ранку Сікомб підійшов до мене та сказав, що Сем Бейт з Іст-Лоджа, який захворів та не вставав із ліжка, дуже хотів, щоб я приїхав і зустрівся з ним, оскільки мав для мене дещо вкрай важливе. Він натякав, що це «щось» було настільки цінним, що він не міг передати його своїм сином чи донькою. Я замислився. Люди в нашім краї завжди отримують насолоду від таких таємниць із найменшого приводу. Так чи інакше, по обіді я піднявся алеєю до воріт, до перетину чотирьох доріг, і завернув до його будиночка. Сем сидів на ліжку, а перед ним на ковдрі лежав один із сюртуків, що належали Емброузові, який ми подарували йому на Різдво. Я впізнав його, це був світлий сюртук, який Емброуз, певно, купив на випадок спекотного дня на континенті.

— Отже, Семе, — сказав я, — шкода бачити тебе в ліжку. Що сталося?

— Та все той самий кашель, містере Філіпе, сер, від якого я щовесни страждаю, — відповів чоловік. — Мій батько хворів так само, якось цей кашель забере мене в могилу, як колись забрав і його.

— Які дурниці, Семе, — промовив я йому, — це старі казки, ніби те, що вбило батька, вб’є і сина.

Сем Бейт похитав головою.

— Це правда, сер, — сказав він, — і ви самі це прекрасно знаєте. Як щодо містера Емброуза і його батька, старого джентльмена, вашого дядька? Хвороба мозку вбила їх обох. Проти природи не підеш. Я помічав таке і в худоби.

Я нічого не відповів, гадаючи, звідки Сем міг знати, від якої хвороби помер Емброуз. Я нікому не розповідав. Дивовижно, як чутки розходяться нашою місциною.

— Вам варто надіслати доньку до місіс Ешлі, попросити настоянку від кашлю, — сказав я йому. — Вона добре знається на таких речах. Евкаліптова олія — один з її лікарських засобів.

— Обов’язково, містере Філіпе, обов’язково, — відповів він мені, — та спершу, мені здалося, краще покликати вас самого, з приводу листа.

Він понизив голос і видавався дуже серйозним та схвильованим.

— Якого листа, Семе?

— Містере Філіпе, — відповів він, — на Різдво ви з місіс Ешлі сердечно вручили нам одяг, який належав колишньому господареві. І як ми всі пишаємося, що кожен із нас отримав порівну. Так от, перед вами на ліжку сюртук, який мені подарували.

Він змовк і торкнувся сюртука з тим же трепетом, з яким отримував його на Різдво.

— Я приніс сюртук сюди, сер, того ж вечора, — продовжив Сем, — і сказав своїй доньці, що якби в нас була скляна скриня, ми поклали б його туди, та вона відказала, щоб я не молов дурниць, сюртук подарували для того, щоб носити, та я його не вдягну, містере Філіпе. Це було б надто самовпевнено з мого боку, якщо ви розумієте, сер. Отже, я сховав його до шафи, он туди, і час від часу діставав, роздивлявся та ховав назад. І от, коли на мене напав цей кашель і я зліг у ліжко, не знаю, як це трапилося, та мені раптом захотілося приміряти сюртук. Просто сидячи в ліжку, ось так, як зараз перед вами. Сюртук дуже легенький та прикриває спину. Ну, я його, значить, і вдягнув, містере Філіпе, оце вчора перший раз. Саме тоді я й знайшов лист.

Він зупинився і, покопирсавшись під подушкою, дістав пакуночок.

— А сталося, містере Філіпе, от що, — сказав він. — Лист, певно, запав усередину, між підкладкою і тканиною. Коли сюртук складали чи пакували, листа важко було помітити. На це здатен тільки хтось такий, як я, хто б розгладжував його руками, дивуючись та радіючи. Я відчув хрускіт усередині й наважився прорізати підкладку ножем. І ось він, сер. Лист, ясно, мов день. Запечатаний і адресований вам від самого містера Емброуза. Я знаю його почерк здавна. Знайшовши його, сер, я був просто шокований. Здавалося, бачте, ніби я знайшов послання від покійника.

Він дав мені листа. Так, він мав рацію. Лист був адресований мені від Емброуза. Я поглянув на знайомий почерк, і раптом у мене защеміло в серці.

— Ви вчинили дуже мудро, Семе, — сказав я, — і дуже правильно, пославши по мене людину. Дякую вам.

— Не дякуйте, містере Філіпе, не треба, прошу, — відповів він, — та я подумав, а що, як лист пролежав там усі ці місяці не просто так і мав потрапити до ваших рук набагато раніше. І нещасний господар уже з того світу побажав, щоб його знайшли. Може, він захотів, щоб саме ви його прочитали. Тому я вирішив, що буде краще сказати вам це самому, а не посилати до особняка свою доньку.

Я ще раз йому подякував і поклавши лист до нагрудної кишені, перш ніж піти, ще кілька хвилин побесідував. Певно, якась інтуїція, не знаю навіть чому, змусила мене попросити його нікому не розповідати про цю справу, навіть власній доньці. Я послався на ту саму причину, що й він — повага до покійного. Він пообіцяв, і я вийшов із будинку.

Я не одразу повернувся додому. Спочатку пішов лісом нагору, до стежини, яка пролягає саме тією частиною маєтку, на кордоні між тренантськими землями та лісовою алеєю. Цю стежину Емброуз полюбляв більше за будь-яку іншу. Це була найвища точка на нашій землі, не рахуючи маяка на півдні, і з неї відкривався чудовий краєвид на ліси й алею, ген до відкритого моря. Стежину облямовували дерева, посаджені Емброузом, а до нього — ще його батьком. Вони давали прихисток і при цьому були не надто високі, щоб можна було насолоджуватися краєвидом, а в травні вся земля навколо вкривалася пролісками. В кінці стежини, де вона здіймається до лісів, перш ніж зануритись у балку, і аж до будинку лісничого Емброуз встановив гранітну плиту.

— Це, — казав він мені, напівжартома-напівсерйозно, — слугуватиме мені надгробком, коли я помру. Згадуй про мене тут, а не в сімейному склепі Ешлі.

Коли він клав сюди цей камінь, то й гадки не мав, що не лежатиме навіть у сімейному склепі, а знайде спокій на протестантському кладовищі у Флоренції. На гранітній плиті він кучерявим почерком видряпав назви земель, де подорожував, а також маленький жартівливий віршик у кінці, від якого нам щоразу хотілося сміятися.

Хай яким би безглуздям це здавалося, та я вірив, що в серці він справді хотів цього; і останньої зими, коли його не було вдома, я часто здирався стежиною через ліс, щоб побути біля гранітної плити і подивитися на краєвид, який він так любив.

Цього разу я постояв якусь мить, тримаючись за плиту руками, будучи не в змозі ухвалити рішення. Внизу з будиночка лісника вився дим, а пес, залишений на ланцюгу за відсутності хазяїна, час від часу погавкував, просто так або ж, можливо, звуки власного гавкоту розважали його. День підходив до кінця, ставало холодніше. Небо затягнулося хмарами. На відстані я бачив, як із пагорбів Ленкеллі спускається худоба до води в болотах попід лісом, а поза болотами, в бухті, море вже попрощалось із сонцем, обернувшись сланцево-сірим. У бік берега дув легенький вітерець, змушуючи дерева піді мною шелестіти.

Я сів обабіч плити, дістав лист Емброуза з кишені і поклав на коліно. Все не міг відвести погляду від червоної печатки з відбитком його персня та з головою ворони. Пакунок був нетовстий. У ньому нічого не було. Нічого, крім листа, який я не хотів відкривати. Не знаю, які страхи утримували мене, які боягузливі інстинкти змушували ховати голову, мов страус, у пісок. Емброуз був мертвий, і минуле відійшло разом із ним. Мені треба було лаштувати власне життя і слідувати власній волі. В листі могло йтися про те, про що я вирішив забути. Якщо Емброуз звинувачував Рейчел у марнотратності, він міг знову використати цей епітет, і, можливо, переконливіше для мене. За кілька місяців я сам міг витратити на будинок стільки, скільки він витрачав за кілька років. І я не вважав це зрадою.

Але не читати листа… що б він сказав на це? Якби я розірвав його на маленькі шматочки, так і не дізнавшись змісту, чи осудив би він мене? Я тримав лист у руці, зважуючи, читати чи не читати. Як би мені хотілося, щоб вибір був за кимось іншим. Там, удома, моя вірність їй була беззаперечна. В будуарі, доки я споглядав її обличчя, споглядав ті руки, ту посмішку, доки слухав її голос, жоден лист мене не хвилював. Та тут, у лісі, біля гранітної плити, де ми так часто стояли разом, він та я, де Емброуз тримав цей самий ціпок, що і я тепер, одягнений у цю ж куртку, тут він сильнішав. Немов маленький хлопчик, який молиться, щоб на його день народження видалася гарна погода, я помолився Господу, щоб у листі не виявилося нічого такого, що могло б мене потурбувати, і відкрив його. Датований він був минулим роком і написаний за три місяці до смерті Емброуза.

«Любий мій хлопчику!

Якщо листи від мене приходять нечасто, то це не тому, що я про тебе забув. У ці останні місяці я думаю про тебе, мабуть, більше, ніж коли-небудь раніше. Та лист може не дійти або ж його можуть прочитати інші, а мені нічого такого не хотілося б. Тому я й не писав, а якщо й писав, то розумів, що сказати можу небагато. Я хворів, у мене була гарячка та сильний головний біль. Зараз мені вже краще. Та як надовго — сказати не можу. Гарячка може повернутись, як і головний біль, і в їх полоні я не відповідаю за власні слова і за власні дії. Це вже напевно.

Та я не певен із приводу причин. Філіпе, хлопчику мій, я дуже стурбований. Це м’яко сказано. Розум мій в агонії. Я писав тобі, здається, взимку, та невдовзі захворів і не пам’ятаю, що стало з листом, цілком можливо, я знищив його в нападі шаленства. В такому стані я, мабуть, писав тобі про її недолік, який так мене тривожить. Спадкове воно чи ні — не знаю, хоч уважаю, що так, і вважаю також, що втрата нашої дитини, лише через кілька місяців вагітності, наробила їй непоправної шкоди.

Про це я, до речі, тобі в листах не писав, у той час ми обоє переживали потрясіння. Однак у мене є ти, тож я втішений. Але жінкам куди важче. Вона стільки всього запланувала на майбутнє, уяви собі, а потім, після чотирьох з половиною місяців, усьому настав кінець і її лікар повідомив, що більше дітей вона мати не зможе, її відчай був куди глибший за мій. Клянуся тобі, з того часу вона геть змінилася. Недбалість із грошима лише зростала, і я помічав, що вона все частіше ухиляється від відповідей, хитрує та обманює. Вона перетворилася на повну протилежність тієї приємної натури, якою була, щойно ми одружилися. Минали місяці, і я помічав, що вона все частіше звертається за порадою не до мене, а до того чоловіка, якого я згадував у листах раніше, синьйора Рейнальді, її друга та, я так розумію, юриста Санґаллетті. Гадаю, цей чоловік погано на неї впливає. Я підозрюю, що він роками був у неї закоханий, ще навіть коли Санґаллетті був живий, і хоч раніше я навіть на мить не припускав, ніби вона коли-небудь узагалі могла відповісти йому взаємністю, тепер, ураховуючи, як сильно вона змінила до мене ставлення, я вже не певен. Щоразу, як звучить його ім’я, в її погляді з’являється тінь, у голосі — дивна нотка, і в голові моїй зростають найжахливіші підозри.

Те, як її виховали недбалі батьки, життя, яким вона жила до та навіть під час свого першого шлюбу і про яке ми намагаємося не говорити… я часто помічав, що її кодекс поведінки відрізняється від того, до якого я звик у нас удома. Шлюбні узи не завжди такі святі. Підозрюю, ба навіть маю докази, що він дає їй гроші. Гроші, прости мене, Боже, за такі слова, — це наразі єдиний шлях до її серця. Гадаю, якби ми не втратили дитя, нічого цього б зараз не відбувалося. І я всім серцем шкодую, що послухався лікаря, коли він заборонив нам подорожі, і не привіз її додому. Зараз ми були б із тобою, і всі були б задоволені.

Іноді вона поводиться як раніше, і все гаразд, настільки добре, що здається, ніби я прокинувся від нічного жахіття і насправді зараз перші місяці нашого шлюбу. Та потім, достатньо лиш одного слова чи однієї дії, і все знову втрачено. Я приходжу на терасу і зустрічаю там Рейнальді. Побачивши мене, обоє замовкають. І мені лишається тільки уявляти, що вони обговорювали. Якось, коли вона пішла до вілли, а ми з Рейнальді залишились удвох, він раптом запитав про мій заповіт. Він його побачив випадково, коли ми одружилися. І сказав, що нині, якщо я помру, я лишу свою дружину без спадку. Я це знав і накидав новий варіант, який виправив би це непорозуміння, я був готовий підписати його, засвідчити, якби був певен, що її непомірні трати — це тимчасова проблема, яка скоро минеться, а не ускладниться.

За цим новим заповітом, до речі, їй пожиттєво переходив би будинок та маєток, за умови, що управляти ними маєш виключно ти, а після її смерті ти отримав би все у свою власність.

Він усе ще не підписаний, із причини, про яку я тобі розповів.

Дивися: Рейнальді запитував мене щодо заповіту, Рейнальді звернув мою увагу на недоліки того варіанту, який зараз є законним. А вона про це не говорить ні слова. Зі мною. А от чи говорять вони про це між собою? Що вони кажуть одне одному, доки мене нема поруч?

Усе це сталося в березні. Маю зізнатися, я нездужав, майже сліпнув від болю, і Рейнальді заговорив на цю тему, враховуючи притаманну йому обачливість, бо гадав, що незабаром я можу померти. Може, так воно й є. Може, вони цього не обговорювали. Я не дізнаюся. Та зараз я все частіше помічаю на собі її погляд, чатуючий та дивний. А коли обіймаю її, здається, ніби вона боїться. Боїться чого чи кого?

Два дні тому — власне, чому я й вирішив тобі написати — у мене знову стався напад тієї ж гарячки, яка не відпускала в березні. Напад був раптовий. Мене нудить, мучить біль, який змінюється несподіваним розумовим збудженням, я майже божеволію і заледве стою на ногах від запаморочення. Згодом це теж минає і мене охоплює непереборне бажання спати, я падаю на підлогу або в ліжко, не в силі поворухнутися. Не пам’ятаю, щоб батько так страждав. Головний біль — так, як і деякі проблеми з темпераментом, та інших симптомів не було.

Філіпе, хлопчику мій, єдина людино на цілому світі, якій я можу довіряти, скажи мені, що це все означає, і якщо зможеш, приїжджай до мене. Нічого не кажи Нікові Кендалу. Нікому нічого не кажи. Ба більше — не пиши ані слова у відповідь, просто приїжджай.

Одна думка мене тривожить, не лишаючи ні хвилини спокою. Вони що, намагаються мене отруїти?

ЕМБРОУЗ».

Я склав листа назад. Собака в котеджі знизу перестав гавкати. Я почув, як лісник відчинив хвіртку і собака радісно заскавчав, вітаючи його. Почув голоси всередині, брязкіт відра, скрип дверей, що зачинились. Із дерев на протилежному пагорбі злетіли галки, покружляли, покаркали та перемістилися чорною хмарою на верхівки інших дерев, біля боліт.

Я не розірвав листа. Я викопав для нього яму під гранітною плитою. Вклав листа в свій записник і закопав глибоко в чорну землю. Потім розрівняв поверхню руками. Після чого пішов із пагорба лісом, до алеї внизу. По дорозі додому я почув, як сміються й балакають чоловіки, повертаючись із роботи. Якийсь час я постояв, спостерігаючи, як вони втомленою ходою минають парк. Риштовання на стінах, де вони весь день працювали, здавалися похмурими й голими.

Я увійшов чорним ходом із двору, і, щойно мої кроки залунали на кам’яних плитах, з кімнати дворецького до мене вийшов переляканий Сікомб.

— Радий, що ви повернулися, сер, — сказав він. — На вас увесь цей час чекала хазяйка. З Доном трапилося нещастя. Вона дуже занепокоєна.

— Нещастя? — запитав я. — Що сталося?

— На нього впала велика пластина шиферу, сер. — відповів він. — Ви ж знаєте, який глухий він став останнім часом і як неохоче покидав своє місце під сонцем, надворі, біля вікна бібліотеки. Здається, пластина впала йому на спину. Він не може поворухнутися.

Я поспішив до бібліотеки. Рейчел сиділа на підлозі з головою Дона на колінах. Коли я увійшов до кімнати, вона підвела погляд.

— Вони вбили його, — сказала вона, — він помирає. Чому вас так довго не було? Якби ви були тут, цього б не сталося.

Її слова немов повторювали щось давно забуте в моїй свідомості. Та що саме, я не міг згадати. Сікомб вийшов із бібліотеки, лишивши нас наодинці. Сльози сповнювали її очі й котилися по щоках.

— Дон був ваш, — сказала вона, — нічий, тільки ваш. Ви виросли разом. Не можу дивитися, як він помирає.

Я підійшов, присів на коліно поруч із нею, і зрозумів, про що насправді думав — не про лист, захований глибоко під гранітною плитою, не про нещасного Дона, який скоро мав померти, нерухомо й беззвучно простягнувшись на підлозі між нами. Я думав лише про одне. Вперше після того, як Рейчел в’їхала в мій будинок, вона тужить не за Емброузом, а за мною.

19

Ми просиділи з Доном увесь той довгий вечір. Я пообідав, та Рейчел не з’їла ні шматочка. І незадовго до півночі він помер. Я відніс його та накрив, завтра ми мали поховати його на плантації. Коли я повернувся до бібліотеки, там уже нікого не було, Рейчел пішла нагору. Я пройшов коридором до будуару, вона сиділа там, із заплаканими очима, вдивляючись у вогонь.

Я сів поруч та взяв її за руки.

— Здається, він не страждав, — сказав я їй, — йому не боліло.

— П’ятнадцять довгих років, — сказала вона, — маленький десятирічний хлопчик, який відкрив свій пиріг на день народження. Я згадувала цю історію, доки він лежав головою в мене на колінах.

— За три тижні, — сказав я, — знову буде день народження. Мені виповниться двадцять п’ять. Знаєте, що це означає?

— Що збудуться всі бажання, — відповіла вона, — принаймні так казала моя мати, коли я була молодою. Чого ви забажаєте, Філіпе?

Я відповів не одразу. Я дивився разом із нею на багаття.

— Не знаю, — сказав я, — доки не настане той день.

Її рука, з перснями, лежала, біла та нерухома, на моїй.

— Коли мені виповниться двадцять п’ять, — сказав я, — мій хрещений батько вже не розпоряджатиметься майном. Воно буде моїм, і я зможу робити все, що забажаю. Перлове намисто, інші коштовності, які лежать у банку, я можу віддати вам їх усі.

— Ні, — сказала вона, — я не візьму їх, Філіпе. Вони мають лишитися для вашої дружини, коли ви оженитесь. Я знаю, зараз у вас немає бажання брати шлюб, та прийде час і ви зміните свою думку.

Я чудово знав, що хочу сказати, та все ж не насмілився. Натомість я нахилився, поцілував їй руку і відійшов.

— Це всього лише помилка, — сказав я, — що ті коштовності сьогодні не ваші. І не тільки коштовності, а й усе взагалі. Цей дім, гроші, маєток. Ви це чудово знаєте.

Її обличчям пройшла напружена тінь. Вона відвернулася від багаття та відкинулася на спинку крісла. Її рука стала гратися з перснями.

— Нема потреби обговорювати це, — сказала вона. — Якщо й була якась помилка, я до цього звикла.

— Ви, може, й звикли, та я ні.

Я став спиною до каміна і поглянув на неї згори вниз. Тепер я знав, що маю зробити, і ніхто не міг мене спинити.

— Що ви маєте на увазі? — запитала вона з тією ж напруженою тінню в очах.

— Це не має значення, — відповів я. — Ви самі дізнаєтеся за три тижні.

— За три тижні, — сказала вона, — після вашого дня народження я мушу покинути вас, Філіпе.

Нарешті вона їх вимовила, слова, на які я так чекав. Та тепер вони вже не мали значення, позаяк у моїй голові виник план.

— Чому? — запитав я.

— Я вже надто довго гостюю, — відповіла вона.

— Скажіть мені, — почав я, — а що, якби Емброуз написав заповіт, за яким вся власність передавалася б вам пожиттєво, з умовою, що весь цей час керуватиму і наглядатиму за маєтком я, що б ви зробили?

Її очі спалахнули і вона поспіхом відвела погляд на вогонь.

— Що ви маєте на увазі? — запитала вона. — Тобто, що б я зробила?

— Ви жили б тут? — спитав я. — Чи, може, вигнали б мене?

— Вигнати вас? — скрикнула вона. — З вашого власного дому? Навіщо, Філіпе, ви питаєте в мене таке?

— То ви залишилися б? — запитав я. — Ви жили б у будинку і, в якомусь сенсі, винайняли б мене керувати вашими справами? Ми могли б жити тут разом, так само, як живемо зараз?

— Так, — сказала вона, — гадаю, так. Я ніколи про це не думала. Це було б інакше, тому важко порівнювати.

— Наскільки інакше?

Вона махнула рукою.

— Як мені вам пояснити? — вигукнула вона. — Ви хіба не розумієте, що я не можу з вами жити, просто тому, що я жінка? Ваш хрещений батько перший погодився б зі мною. Він нічого не говорить із цього приводу, та я впевнена: він відчуває, що мені час їхати. Все було б трохи інакше, якби будинок був моїм, а ви, як ви самі це уявили, працювали б на мене. Я була б місіс Ешлі, ви — мій спадкоємець. Та зараз ми маємо інше: ви Філіп Ешлі, а я, родичка, живу за вашу щедрість. І між цими двома ситуаціями, милий Філіпе, просто величезна різниця.

— Отож-бо, — відповів я.

— Гаразд, — сказала вона, — більше не говоритимемо про це.

— Ми про це поговоримо, — сказав я, — тому що це справа найвищого значення. Що сталося із заповітом?

— Яким заповітом?

— Заповітом, який написав Емброуз, так і не підписавши, і в якому все майно лишається вам?

Я помітив у її очах тривогу.

— Звідки ви знаєте про такий заповіт? Я ніколи про нього не розповідала, — сказала вона.

Брехня була б цілком виправданою, і я дав її Рейчел.

— Я завжди знав, що він має існувати, — відповів я, — та, певно, не підписаний або ж недійсний із юридичної точки зору. Насмілюся навіть припустити, що він десь тут, серед ваших речей.

Я стріляв навмання, та це виправдало себе. Вона раптом інстинктивно поглянула в бік маленького бюро, біля стіни, а потім знову на мене.

— Що ви хочете, щоб я сказала? — спитала вона.

— Я лише хочу, щоб ви підтвердили існування іншого заповіту, — відповів я.

Вона завагалася, а потім знизала плечима.

— Що ж, гаразд, він існує, — сказала вона, — але нічого не вартий. Цей заповіт ніколи не буде підписаний.

— Я можу на нього поглянути? — запитав я.

— Із якою метою, Філіпе?

— Із власною. Сподіваюся, ви мені довіряєте.

Рейчел якийсь час дивилася на мене. Вона була спантеличена і, гадаю, дуже стривожена. Вона підвелася зі свого крісла і підійшла до бюро, а потім, вагаючись, повернулась і поглянула на мене.

— Звідки це раптом така розмова? — спитала вона. — Хіба ми не можемо лишити минуле в спокої? Того вечора в бібліотеці ви обіцяли, що ми так і зробимо.

— А ви обіцяли, що залишитеся, — відповів я їй.

Вибір був за нею — показувати заповіт чи ні. Мені згадався вибір, який я зробив по обіді біля гранітної плити. На щастя чи на лихо, я вирішив прочитати листа. Тепер вирішувати мала вона. Рейчел підійшла до бюро і, взявши маленького ключа, відімкнула шухляду. Дістала аркуш паперу й передала мені.

— Можете прочитати, якщо хочете, — сказала вона.

Я підніс аркуш до свічки. Написано було почерком Емброуза, чітко та рівно, натиск сильніший, ніж у листі, який я читав по обіді. Датою стояв листопад минулого року, коли вони з Рейчел були одружені вже сім місяців. Текст починався із заголовка «Остання воля та заповіт Ембоуза Ешлі». Далі все було написано, як він і казав. Майно мало належати Рейчел пожиттєво, а після її смерті переходило до старшого з дітей, які могли в них народитися, а при відсутності дітей — мені, за умови, що за її життя майном керуватиму я.

— Можна я зроблю копію? — запитав я в неї.

— Робіть, що забажаєте, — сказала Рейчел. Вона стояла бліда та байдужа, ніби їй узагалі не було до цього діла. — Із цим покінчено, Філіпе, більше нема про що говорити.

— Я візьму його на хвилинку і зроблю собі копію, — сказав я і, сівши за бюро, взяв перо, папір і почав писати, а вона лежала в своєму кріслі, підперши щоку рукою.

Я знав, що треба мати підтвердження всього, що Емброуз написав мені у листі, і хоч я ненавидів кожне слово, яке мусив сказати, все ж силував себе і ставив їй запитання. Я скрипів пером — копія заповіту була скоріше приводом, так я міг не дивитися їй у вічі.

— Бачу, Емброуз датував його листопадом, — сказав я. — Ви часом не знаєте, чому він обрав саме цей місяць для нового заповіту? Ви одружилися в квітні того ж року.

Вона довго не відповідала, і я раптом подумав, що так, певно, відчуває себе хірург, коли зондує рубець від рани, яка давно загоїлася.

— Не знаю, чому саме листопад, — сказала вона. — В той час ніхто з нас не думав про смерть. Скоріше навпаки. Це був найщасливіший час за всі вісімнадцять місяців, які ми прожили разом.

— Так, — сказав я, хапаючи новий аркуш паперу, — він писав і розповідав мені про це.

Було чути, як вона заворушилася в кріслі і повернулася, щоб поглянути на мене. Та я знову взявся за письмо.

— Емброуз вам розповідав? — спитала вона. — Але я просила його не робити цього, я боялася і передчувала, що ви не зрозумієте, ба більше, відчуєте себе ображеним. Якби ви образились, я б не здивувалася. Він обіцяв тримати все в таємниці. А потім сталося так, що вже було однаково.

Її голос лунав глухо, невиразно. Мабуть, зрештою, коли хірург зондує рубець, пацієнт монотонним голосом відповідає, що йому не болить. У листі, похованому під гранітом, Емброуз написав: «Але жінкам куди важче». Я видряпував слова на папері і помітив, що написав: «Було вже однаково… було вже однаково». Я розірвав цей листок і почав спочатку.

— Отже, — сказав я, — врешті-решт заповіт так і лишився непідписаним.

— Так, — сказала вона, — Емброуз лишив його таким, яким ви його бачите.

Я закінчив писати. Склав заповіт і зроблену копію та поклав разом до нагрудної кишені, де сьогодні ж по обіді ще носив його листа. Потім підійшов, нахилився біля крісла і, обійнявши, міцно притиснув її до себе, та не як жінку, а як дитину.

— Рейчел, — запитав я, — чому Емброуз не підписав заповіт?

Вона лежала в кріслі непорушно, не відштовхуючи мене. Лише рука на моєму плечі раптом напружилася.

— Скажіть, — продовжив я, — скажіть мені, Рейчел.

Голос, яким вона відповіла, був слабким та віддаленим, не більш ніж шепотом у моєму вусі.

— Я так і не дізналася, — сказала вона, — ми більше про це не говорили. Та, гадаю, коли він довідався, що я більше не зможу мати дітей, то втратив віру в мене. Вже не було колишньої довіри, хоч сам він того так і не зрозумів.

І доки я стояв на колінах, обіймаючи її руками, то подумав про лист у записнику під гранітною плитою, в якому такі ж звинувачення виражені іншими словами, і все гадав, як так сталося, що двоє людей, які так одне одного кохали, могли дійти до такого непорозуміння і, тужачи разом, так віддалитися. Мабуть, у самій природі кохання між чоловіком та жінкою криється щось таке, що призводить до страждань та підозр.

— То ви сумували? — запитав я.

— Сумувала? — вигукнула вона. — Ви жартуєте? Я ледь не збожеволіла.

Я уявляв, як вони сидять на терасі вілли, між ними — дивна тінь, яку відкидають їхні власні сумніви й страхи, і мені здавалося, що та тінь має таке глибоке коріння, що його й не відшукати. Мабуть, не помічаючи власного невдоволення, він плекав думки про її минуле з Санґаллетті і навіть ще давніше, про те, що жила не так, як йому здавалося правильним, а вона, ображена, боялася, що втрата кохання пов’язана із втратою дитини. Як мало, виявляється, вона розуміла Емброуза. І як мало він знав про неї. Я міг би розповісти їй про написане в листі під плитою, та до добра б це не привело. Їхнє непорозуміння зайшло надто далеко.

— Отже, він так і не підписав заповіт лише через прикру помилку? — спитав я в неї.

— Називайте це помилкою чи як вам завгодно, — відповіла вона, — це вже неважливо. Але згодом його ставлення до мене змінилося і він сам змінився. Почалися ті головні болі, від яких він ледь не сліпнув. Кілька разів він майже божеволів від них. Я переймалася, чи є в цьому моя провина, і дуже боялася.

— І у вас не було друзів?

— Тільки Рейнальді. Та він ніколи не знав того, про що я вам щойно розповіла.

Я згадав те незворушне суворе обличчя, ті вузенькі проникливі оченята — важко було винуватити Емброуза в тому, що з такою недовірою ставився до Рейнальді. Та все ж як міг він, її чоловік, бути таким невпевненим? Без сумніву, чоловік має відчувати, кохають його чи ні. Хоч, мабуть, часом це й важко сказати.

— А коли Емброуз захворів, — запитав я, — ви більше не запрошували Рейнальді?

— Не наважувалася, — сказала вона, — ви ніколи не зрозумієте, яким став Емброуз, і я не маю наміру вам розповідати. Прошу, Філіпе, більше мене не запитуйте.

— Емброуз вас підозрював — у чому?

— У всьому. У невірності, та й навіть у гірших речах.

— Що ж може бути гірше за невірність?

Раптом вона відштовхнула мене, скочила з крісла, підійшла до дверей та відчинила їх.

— Нічого, — сказала вона, — нічого на світі. А тепер ідіть і лишіть мене на самоті.

Я повільно підвівся і став поруч із нею, в проході.

— Вибачте, — сказав я, — не хотів вас розгнівати.

— Я не гніваюся, — відказала вона.

— Більше ніколи, — сказав я, — не питатиму вас про таке. Це було востаннє. Даю вам своє чесне слово.

— Дякую, — сказала вона.

Її обличчя було напружене та бліде, а голос — холодний.

— У мене була на це своя причина, — сказав я. — Ви дізнаєтесь її за три тижні.

— Я не питаю у вас про причину, Філіпе, — сказала вона, — все, про що я прошу — йдіть.

Вона не поцілувала мене й не простягнула руки. Я вклонився і вийшов. Ще мить тому вона дозволяла мені стояти навколішки і обіймати її. Чому раптом усе змінилося? Якщо Емброуз ледве розумів жінок, то я не розумів узагалі. Тепло, таке неочікуване, захоплює чоловіка, який геть нічого не підозрює, і підносить до небес, а потім раптом, без причини, настрій змінюється, і він знову гепається на землю. Які думки, бентежні й неясні, плетуться в їхніх головах, формуючи судження? Що за імпульсивні хвилі метушаться в них, гойдаючи від люті й жадібності до раптової великодушності? Ми точно інші, з нашим прямим мисленням, звиклі поволі рухатися за стрілкою компасу, в той час як вони, непередбачувані та нестійкі, пливуть своїм курсом під вітрами власної уяви.

Наступного ранку, спустившись, вона поводилася, як завжди, сердечно та лагідно і не згадувала нашої вчорашньої розмови. Ми поховали нещасного Дона на плантації, виділивши окрему ділянку там, де починається доріжка з камеліями, і я обклав його могилу маленьким колом із камінців. Ми не говорили про той десятий день народження, коли Емброуз мені його подарував, як не згадували і двадцять п’ятий, який був уже не за горами. Та наступного дня я прокинувся рано, наказав сідлати Циганку і поїхав до Бодміна. Там зустрівся з юристом, чоловіком на ймення Вілфред Тьюїн, який займався майже всіма справами у графстві, але до цього не мав зв’язку з Емброузом, оскільки мій хрещений батько працював із власними людьми в Сент-Остеллі. Я пояснив, що приїхав у вкрай терміновій та приватній справі і що хотів би написати документ юридичною мовою, правильно, щоб передати все своє майно кузині, місіс Рейчел Ешлі, першого дня квітня, коли я сам отримаю його за законом.

Я показав йому не підписаний Емброузом заповіт і пояснив, що він не встиг зробити цього лише з причини раптової хвороби та смерті. Я попросив додати в документ більшість із написаного Емброузом у заповіті: що після смерті Рейчел майно повертається у мою власність і що я керуватиму майном протягом усього її життя. У випадку моєї смерті майно, звісно ж, переходить у власність моїх троюрідних братів із Кента, та тільки після смерті Рейчел, не раніше. Тьюїн швидко зрозумів, що мені треба, і, гадаю, перебуваючи не в найкращих стосунках із моїм хрещеним батьком — це, власне, почасти було причиною, чому я звернувся саме до нього, — радів, що йому довірили таку важливу справу.

— Не бажаєте додати клаузулу, яка гарантувала б збереження землі? За нинішнім варіантом місіс Ешлі зможе продати стільки землі, скільки захоче, і мені здається, це нерозумно, якщо ви плануєте передати всю землю у спадок нащадкам.

— Так, — мовив я поволі, — краще нехай ця клаузула на заборону продажу також буде. Звісно ж, це має стосуватися й будинку.

— Ще є сімейні коштовності, правильно? — спитав він. — А також інше особисте майно? Як щодо цього?

— Коштовності, — відповів я, — всі її, нехай робить із ними, що їй заманеться.

Він прочитав мені чернетку, і мені здалося, що краще й бути не могло.

— Ще дещо, — сказав він. — Ми не додали умови на випадок, якщо місіс Ешлі ще раз вийде заміж.

— Це, — сказав я, — малоймовірно.

— Так чи ні, — відказав він, — та все ж треба додати клаузулу й на такий випадок.

Він запитально поглянув на мене, тримаючи руку з пером напоготові.

— Ваша кузина — ще досить молода жінка, чи не так? Це обов’язково слід врахувати.

Раптом, пройнявшись огидою, я подумав про старого Сент-Айвза з віддаленого кінця графства і про коментарі, які жартома робила Рейчел.

— На випадок повторного шлюбу, — мовив я хутко, — майно переходить назад у мою власність. Це цілком зрозуміло.

Він додав до документа кілька слів і зачитав ще раз.

— Містере Ешлі, бажаєте, щоб усе було готове й складене в правовій формі до першого квітня? — запитав він.

— Так, будь ласка. Це мій день народження. Цього дня майно переходить у мою власність повністю. Не має виникнути жодних заперечень у жодної зі сторін.

Він згорнув документ і посміхнувся.

— Ви вчиняєте вкрай великодушно, — сказав він, — віддаючи все в момент, коли воно стає вашим.

— Ну, почнімо з того, що це майно ніколи не було б моїм, — сказав я, — якби мій кузен Емброуз Ешлі встиг поставити підпис на цьому заповіті.

— У будь-якому разі, — сказав він, — я сумніваюся, що хтось чинив так раніше. Принаймні не на моїй пам’яті і не на моєму досвіді. Я так розумію, до останнього про це ніхто не має знати.

— Узагалі ні слова. Це таємниця.

— Дуже добре, містере Ешлі. І дякую, що довірилися мені. Я до ваших послуг у будь-який момент, можете навідуватися, коли забажаєте і в будь-якій справі.

Він провів мене до виходу, пообіцявши, що надішле документ тридцять першого березня.

Я повертався додому з легким серцем, розмірковуючи над тим, чи не вхопить мого хрещеного батька серцевий напад, коли він дізнається новини. Мені було байдуже. Я не бажав йому зла і вже майже спекався його опіки, та все-таки досконало скерував його ж методи на нього самого. Щодо Рейчел, тепер їй не обов’язково їхати до Лондона й покидати своє майно. Її доводи з попередньої ночі тепер не мали ніякого сенсу. Якщо вона заперечуватиме, щоб я жив у будинку — чудово, я переїду до сторожки і щодня навідуватимуся до неї по розпорядження. Стоятиму разом із Веллінґтоном, Темліном і рештою й чекатиму її наказів із капелюхом у руці. Якби я був малим хлоп’ям, то почав би стрибати від радості, настільки я був щасливий. Та я лише пустив Циганку чвалом і ледь не звалився з сідла, коли ми опинилися по той бік насипу. Березневі вітри геть позбавили мене здорового глузду — я гучно заспівав би, та як би не старався, не міг обрати якусь одну мелодію. Живі огорожі буяли зеленню, верби пускали бруньки, а під ногами стелилася медова маса квітучого золотого дроку. Цей день був ніби створений для дурощів та розваг.

Повернувшись по обіді, під’їхавши доріжкою до будинку, я побачив біля дверей поштову карету. Це здалося мені дивним, адже якщо комусь хотілося зустрітися з Рейчел, люди приїжджали власним екіпажем. Колеса та й уся карета були геть запилені, ніби від далекої поїздки, і, безсумнівно, ні самої карети, ні кучера я раніше не бачив. Я розвернувся і об’їхав будинок до стаєнь, та хлоп’я, яке прийшло взяти Циганку, знало про новоприбулих не більше за мене, а Веллінґтона десь не було.

Вестибюль виявився порожнім, та коли я повільно підійшов до вітальні, то почув голоси з-за зачинених дверей. Я вирішив не підійматися головними сходами, а скористатися сходами прислуги в задній частині будинку. Та щойно я повернувся, як двері вітальні відчинились і Рейчел, сміючись через плече, вийшла у вестибюль. Вона була такою щасливою, радісною і сяяла так, як завжди, коли була в доброму гуморі.

— Філіпе, ви вдома, — сказала вона. — Проходьте до вітальні — до мене прибув гість, від якого вам не втекти. Він приїхав здалеку, щоб зустрітися з нами обома.

Усміхаючись, вона взяла мене за руку і повела проти моєї волі до кімнати. Там сидів чоловік, який із моєю появою встав із крісла і підійшов, простягнувши руку для привітання.

— Ви на мене не чекали, — сказав він, — і я перепрошую. Та я також не був готовий до зустрічі, коли побачив вас уперше.

Це був Рейнальді.

20

Я не знав, чи почуття виявилися на моєму обличчі так само чітко, як я їх відчував серцем, та гадаю, їх можна було розгледіти, позаяк Рейчел швидко втрутилась у розмову, розповідаючи Рейнальді, що я рідко буваю в будинку, я то ходжу десь, то їжджу, і вона ніколи не знає, де саме, як і те, коли точно я повернуся.

— Філіп працює тяжче, ніж його власні робітники, — сказала вона, — і знає кожен дюйм свого маєтку набагато краще за них.

Вона все ще тримала мене за руку, ніби представляючи гостю, як учителька — впертого учня.

— Вітаю, у вас просто чудовий маєток, — мовив Рейнальді. — Не дивно, що ваша кузина Рейчел так до нього прив’язалася. Я ще ніколи не бачив, щоб у неї був такий казковий вигляд.

Його очі, які я так добре пам’ятав, невиразні, з важкими повіками, на мить спинилися на ній, а потім повернулися до мене.

— Повітря тут, — сказав він, — певно, куди більше сприяє спокою тіла та душі, ніж наше різке флорентійське.

— Моя кузина, — сказав я, — родом із західного краю. Тож вона всього-на-всього повернулася на батьківщину.

Він посміхнувся, якщо так можна назвати недбалий порух на обличчі, і звернувся до Рейчел.

— Усе залежить від того, яка кров сильніша, чи не так? — сказав він. — Ваш молодий родич, певно, забув, що ваша мати родом із Рима. І, мушу додати, ви з кожним днем стаєте все більше на неї схожі.

— Сподіваюся, тільки обличчям, — відказала Рейчел, — а не статурою чи характером. Філіпе, Рейнальді просить порекомендувати будь-який гарний готель, де можна було б зупинитися, та я сказала, що це дурниці. Ми ж зможемо виділити йому кімнату в будинку?

Від самого лише припущення про це моє серце обірвалося, та відмовити я не міг.

— Звісно, — мовив я. — Я зараз же дам відповідні розпорядження і відішлю поштову карету, якщо вона вам більше не потрібна.

— Я приїхав на ній із Ексетера, — сказав Рейнальді. — Я заплачу кучерові і потім найму його знову, коли повертатимуся до Лондона.

— У нас ще буде час для розмови, — сказала Рейчел. — Оскільки ви вже тут, то маєте лишитися принаймні на кілька днів, щоб устигнути все оглянути. Ба більше, нам стільки всього треба обговорити.

Я вийшов із вітальні, щоб дати розпорядження підготувати кімнату — була одна порожня в західному крилі будинку, яка мала б йому підійти, — а потім повільно піднявся сходами до себе, щоб прийняти ванну та перевдягнутися до обіду. Зі свого вікна я бачив, як Рейнальді вийшов та заплатив кучерові поштової карети, а потім якийсь час постояв на доріжці, ніби оцінюючи те, що бачить навколо. Здавалося, йому досить одного погляду, щоб визначити ціну будівельного лісу, порахувати вартість дерев та кущів. Я помітив також, що він роздивляється різьблення на парадних дверях і торкається рукою химерних фігур. До нього, певно, приєдналася Рейчел, адже я почув її сміх, а потім вони заговорили італійською. Парадні двері зачинилися. Вони зайшли всередину.

Мені хотілося лишитися в своїй кімнаті і не спускатися, послати по Джона, щоб той приніс мені обід на сюди. Якщо їм так кортить поговорити, краще хай роблять це без мене. Та я був господарем і не міг виявити невихованості. Я повільно прийняв ванну, неохоче вдягнувся, спустився сходами і зустрів заклопотаних Сікомба та Джона в їдальні, якою ми не користувалися відтоді, як робітники почистили обшивку і відремонтували стелю. На столі розставили найкраще срібло, а також найдорожчий посуд, яким користувалися тільки при гостях.

— Не варто було перейматися, — сказав я Сікомбові, — ми могли б пообідати і в бібліотеці.

— Так розпорядилася хазяйка, сер, — урочисто відповів Сікомб, і я почув, як він наказує Джонові принести з буфетної мереживні серветки, якими ми не користувалися навіть під час недільних обідів.

Я закурив люльку і вийшов у сад. Весняний вечір усе ще не хотів здаватися, до сутінків лишалася година чи навіть більше. У вітальні запалили свічки, хоч штори ще були не запнуті. Світло горіло також у синій спальні, і я бачив, як Рейчел походжає між вікнами, одягаючись. Це мав бути вечір у будуарі для нас двох, я б радів, обмірковуючи, що зробив у Бодміні, а вона у своїй лагідній манері розповідала б, як пройшов день. Та тепер нічого такого не буде. Яскраве світло у вітальні, жвавість в їдальні, їхні перемови між собою на теми, які мене не стосуються, і, передовсім, інстинктивне почуття відрази, яке викликав у мене цей чоловік, що приїхав не просто провести час у Корнуолі, а з якоюсь іншою метою. Чи знала Рейчел, що він буде в Англії і відвідає її? Вся насолода, яку я отримав від поїздки до Бодміна, тепер покинула мене. Школярські дурощі закінчились. Я зайшов до будинку цілковито пригнічений, сповнений поганих передчуттів. Рейнальді був у вітальні сам, стояв біля каміна. Він перевдягнувся з дороги до обіду і саме роздивлявся портрет моєї бабусі, який висів на одній із панелей.

— Чарівне обличчя, — сказав він, коментуючи картину, — ясні очі, гарний колір. Ви походите із вродливої сім’ї. Сам по собі портрет коштує небагато.

— Мабуть, що ні, — відказав я, — картини Лелі[8] та Неллера[9] на сходах, якщо хочете, можете глянути.

— Я помітив, коли спускався, — відповів він. — Для Лелі місце дуже вдале, та не для Неллера. Ця робота не з найкращих, хоча виконана тоді, коли художник був у розквіті своїх сил. Певно, закінчував уже його учень.

Я не відповів, прислухаючись до кроків Рейчел на сходах.

— У Флоренції, саме перед від’їздом, — сказав він, — мені вдалося продати для вашої кузини раннього Фуріні[10] з колекції Санґаллетті, яка, на жаль, поступово розсіюється. Вишукана річ. Висіла на сходах вілли, в місці, де світло найкраще підкреслювало її принади. Ви, мабуть, її не помітили, відвідуючи віллу.

— Найімовірніше, не помітив, — відповів я йому.

У кімнату зайшла Рейчел. Вона одягла сукню, в якій була на різдвяному обіді, та цього разу накинула на плечі шаль. Це мене потішило. Вона поглянула спочатку на одного, потім на іншого, ніби намагаючись прочитати з наших обличчях, як іде розмова.

— Я саме розповідав вашому кузенові Філіпові, — сказав Рейнальді, — як мені пощастило продати мадонну Фуріні. Дуже шкода, що довелося це зробити.

— Та ми вже звикли до цього, хіба ні? — відповіла вона йому. — Стільки скарбів не вдалося зберегти.

Мене обурило це «ми».

— Вам удалося продати віллу? — запитав я прямо.

— Поки що ні, — відповів Рейнальді, — насправді — саме тому я, власне, й приїхав зустрітися з вашою кузиною Рейчел — ми вже майже домовилися здати її в оренду на три чи чотири роки. Це вигідніше і не так остаточно, як продаж. Одного дня ваша кузина може захотіти повернутися до Флоренції. Вілла стільки років була її домом.

— Поки що я не маю наміру повертатися, — сказала Рейчел.

— Ну, може, й так, — відповів він, — буде видно.

Вона походжала кімнатою, а він усе не відводив від неї очей, і я благав небеса, аби вона сіла і він припинив витріщатися. Крісло, де вона зазвичай сиділа, стояло трохи далі від свічки, тому її обличчя залишалося б у тіні. Причина походжати кімнатою могла бути лише одна — показати сукню. Я трохи підсунув крісло, та вона не сіла.

— Уявіть собі, Рейнальді був у Лондоні цілий тиждень і навіть не повідомив мене про це, — сказала вона. — Я в житті так не дивувалася, коли почула від Сікомба, що він тут. Дуже нечемно з його боку було не попередити мене.

Вона всміхнулася йому, і він знизав плечима.

— Я сподівався, що сюрприз раптового візиту видасться для вас куди приємнішим, — сказав він, — неочікуване може бути як чарівним, так і навпаки, все залежить від обставин. Пам’ятаєте Рим, коли ми з Козімо прийшли, а ви саме одягалися на прийом до Кастелуччі? Наш візит вас явно дратував.

— Ох, але на те була причина, — розсміялася вона. — Якщо ви забули, я вам нагадаю.

— Я не забув, — сказав він. — Я пам’ятаю навіть колір вашої сукні. Бурштиновий. А ще Беніто Кастелуччі надіслав вам квіти. Я помітив його візитку, а Козімо — ні.

Сікомб зайшов оголосити, що обід подано, і Рейчел першою пішла вестибюлем до їдальні, все ще сміючись і нагадуючи Рейнальді, що сталося в Римі. Ніколи раніше я не почувався настільки ні в сих ні в тих, настільки зайвим. Вони все обговорювали різних людей, місця, і час від часу Рейчел простягала до мене руку через стіл, ніби до дитини, промовляючи: «Вибачте нас, Філіпе, милий. Я так давно не бачила містера Рейнальді», а він у цей час стежив за мною своїм завуальованим поглядом і легенько посміхався.

Декілька разів вони переходили на італійську. Він щось їй розповідав, а потім раптом не міг підібрати правильного слівця і, злегка вклонившись на знак вибачення, починав говорити рідною мовою. Вона йому відповідала, і доки говорила, я слухав, як звучать з її вуст невідомі слова, набагато швидше, ніж коли ми говорили англійською, і здавалося, ніби сам вираз її обличчя повністю змінювався, вона ставала жвавішою, живішою і, в якомусь сенсі, жорсткішою, в ній відчувалася невідома до цього пишність, яка геть мені не подобалася.

Мені здавалося, їх двох посадили за моїм столом в обшитій панелями їдальні випадково, помилившись. Вони мали б сидіти деінде, у Флоренції чи в Римі, поруч мали б стояти засмаглі чорняві слуги, і все розкішне світське товариство, незнайоме мені, мало б торохтіти та всміхатися від цих слів, яких я не розумів. Вони не мали б бути тут, де навколо нечутно метушиться Сікомб у своїх шкіряних кімнатних туфлях, а одна з молодих собак чухається під столом. Я сидів, згорбившись, у своєму кріслі, збентежений, спантеличений, привид за власним обіднім столом, тягнувся до горіхів і розколював їх у руках, щоб хоч якось виплеснути емоції. Рейчел усе ще була з нами, коли ми перейшли до портвейну та бренді. Точніше, сам я ні до чого не торкнувся, в той час як він пив і перше, і друге.

Він закурив сигару, діставши її з портсигару, який привіз із собою, і дещо зверхньо роздивлявся мене, доки я закурював люльку.

— Таке враження, що всі молоді англійці курять люльки, — зауважив він. — Кажуть, це корисно для травлення, та я чув, що люлька шкодить диханню.

— Як і бренді, — відповів я, — який ще й здоровому глузду шкодить.

Раптом мені згадався нещасний Дон, тепер похований на плантації, і те, як у молоді деньки, коли він натикався на одного собаку, якого особливо недолюблював, його шерсть на загривку ставала дибки, він підіймав хвіст і одним стрибком хапав його за горло. Я зрозумів, що він тоді відчував.

— Філіпе, якщо ви нас вибачите, — сказала Рейчел, підводячись зі стільця, — нам із Рейнальді ще багато чого треба обговорити, він привіз папери, які я маю підписати. Краще зайнятися цим нагорі, в будуарі. Приєднаєтеся до нас за мить?

— Не думаю. Я весь день був у роз’їздах, на мене ще чекають кілька непрочитаних листів. Тож на добраніч вам обом.

Вона вийшла з їдальні, він пішов слідом. Я чув, як вони підіймаються сходами. Коли Джон прийшов прибрати зі столу, я все ще сидів на місці. Потім устав і прогулявся садом. Я бачив, що в будуарі горять свічки, але штори були запнуті. Тепер, опинившись на самоті, вони могли говорити італійською досхочу. Вона, певно, сидить у низькому кріслі біля каміна, а він — поруч. Цікаво, чи розповість вона йому про нашу розмову минулого вечора, а також про те, що я взяв заповіт і зробив копію. Цікаво, що він їй порадив, що сказав робити і які це папери привіз показати та дати на підпис? Коли вони закінчать справи, то повернуться до розмов про Італію, про людей та місця, які обом їм знайомі? Чи приготує вона йому tisane, як готувала мені, і чи ходитиме кімнатою, щоб він міг споглядати? Цікаво, о котрій він залишить її кімнату й піде спати і чи подасть вона йому руку? Чи зупиниться він біля дверей, шукаючи приводу лишитися на довше, як повсякчас робив я? Чи, знаючи його настільки добре, вона дозволить пробути в себе допізна?

Я пішов гуляти парком, угору, до нової доріжки з терасами, потім униз, до стежки, і майже до самого берега, а потім назад, знову вгору доріжкою, де посадили молоді кедрові деревця, і знову вниз, я ходив туди й назад, аж доки не почув, як годинник на дзвіниці пробив десяту. Це був час, коли я мав покидати кімнату Рейчел. Чи піде й він у цей же час? Я підійшов і став на краю галявини, стежачи за її вікном. У будуарі все ще світилося. Я стежив і чекав. Світло все не гасло. Я зігрівся під час прогулянки, та тепер, попід деревами, повітря було прохолодне. Мої руки та ноги змерзли. Ніч стояла темна, не було чути ні звуку. Цього разу посивілий місяць не увінчував верхівок дерев. Об одинадцятій, щойно пробив годинник, світло в будуарі згасло, натомість загорілося в синій спальні. Якусь мить я почекав, а потім раптом обійшов будинок, минув кухні і західне крило та поглянув на вікно кімнати Рейнальді. Я відчув полегшення. Там також горіло світло. Я помітив його крізь щілину, хоч він і лишив ставні зачиненими. Вікно також було щільно зачинене. Я був певен, із відчуттям насолоди жителя островів, що до ранку він нічого не відчинить.

Я повернувся в будинок і піднявся сходами до своєї кімнати. Щойно я зняв куртку та краватку і жбурнув їх на стілець, як почув шурхотіння її сукні в коридорі, а потім тихий стукіт у двері. Я підійшов і відчинив. Вона стояла там, усе ще вбрана, все в тій же шалі на плечах.

— Я прийшла побажати вам на добраніч, — сказала вона.

— Дякую, — відповів я, — вам також.

Вона поглянула вниз і побачила грязюку на моїх чоботях.

— Де ви були весь вечір? — спитала вона.

— Гуляв парком, — відповів я.

— Чому ж не зайшли до будуару на чашечку вашої tisane?

— Мені не хотілося, — відрізав я.

— Ви просто смішний, — сказала вона. — Ви поводилися за обідом, як надутий школяр, який так і просить, щоб його відшмагали.

— Мені шкода, — промовив я.

— Рейнальді — мій дуже давній друг, і ви чудово це знаєте, — сказала вона. — Нам стільки всього треба було обговорити, ви ж маєте це розуміти, чи не так?

— Настільки давній друг, що ви дозволили йому лишитися в будуарі до одинадцятої? — запитав я.

— Ми розійшлись об одинадцятій? — сказала вона. — Я, якщо чесно, не помітила.

— Як довго він тут лишатиметься?

— Залежить від вас. Якщо ви людина цивілізована і запросите його, він залишиться десь на три дні. Але не більше. Йому треба повертатися до Лондона.

— Оскільки ви просите, я вимушений це зробити.

— Дякую, Філіпе.

Раптом вона поглянула на мене, її очі пом’якшали, а в куточку вуст промайнула тінь усмішки.

— У чому річ? Чому ви такий безрозсудний? Про що ви думали, крокуючи парком?

Я міг дати їй сотню відповідей. Як я не довіряю Рейнальді, як я не витримую його присутності в моєму домі, як я хочу, щоб усе було, як раніше, тільки я та вона. Натомість, без видимої на те причини, окрім хіба того, що я ненавидів усе, що обговорювали того вечора, я запитав:

— Ким був Беніто Кастелуччі, якщо вирішив подарувати вам квіти?

Із неї вирвався дзюркотливий смішок і, потягнувшись, вона обійняла мене.

— Він був старий, дуже товстий, і з рота в нього смерділо сигарами, а вас я дуже-дуже люблю, — сказала вона й пішла.

Я не мав сумніву, що вже за двадцять хвилин вона міцно спала, доки сам я слухав, як годинник на дзвіниці вибиває години, аж до четвертої, а потім поринув у неспокійний ранковий сон, який до сьомої ранку буває найміцнішим, аж доки безжалісний Джон не розбудив мене, як завжди.

Рейнальді лишався вже не три, а цілих сім днів, і за ці сім днів у мене не було приводу змінити свою думку про нього. Гадаю, найбільше я ненавидів його зверхність. Крива посмішка вигравала на його вустах щоразу, коли він на мене дивився, ніби я був дитиною, яку слід розважати, і чим би я не займався за день, він питав про це так, ніби цікавиться витівками школяра. Я вирішив не повертатися додому на обідні ленчі, а коли таки повертався і заходив до вітальні по обіді, ледь за четверту, то зустрічав їх разом, за розмовами неминучою італійською, яка при моїй появі змінювалася на англійську.

— Гляньте, робітник повернувся, — казав Рейнальді, сидячи, чорти б його побрали, в кріслі, в якому зазвичай сидів я, коли був на самоті. — І доки він бродив своїми землями і неодмінно слідкував, щоб кожен плуг рівненько стелив свою борозну, ми з вами, Рейчел, були за багато миль звідси, захопившись думками й фантазіями. За день ми й не поворухнулися, хіба раз прогулялися новою доріжкою з терасами. Середній вік має багато переваг.

— Ви погано на мене впливаєте, Рейнальді, — відповіла на це вона, — з вашою появою я геть запустила свої обов’язки. Жодних візитів, ніякого контролю за новими насадженнями. Філіп сваритиме мене за лінощі.

— Зате ви не лінувалися інтелектуально, — мовив він. — У цьому плані ми з вами пройшли стільки ж, скільки ваш молодий кузен прокрокував ногами. Чи сьогодні ви не ходили, а сиділи в сідлі? Молоді англійці вічно скачуть верхи, доки не випадуть із того сідла.

Я розумів, що він насміхається з мене — працьовитого дурника; і те, що Рейчел спробувала за мене заступитися, знову, немов учителька за учня, ще більше мене розгнівало.

— Звісно ж, сьогодні середа, — сказала вона, — а щосереди Філіп не їздить і не ходить, він працює з рахунками у себе в конторі. Він чудово вправляється з числами і чудово знає, скільки витрачає, правда ж, Філіпе?

— Не завжди, — відповів я, — сьогодні, наприклад, я відвідав наш суд малих сесій, сидів на слуханні щодо одного хлопчини, який скоїв крадіжку. Його відпустили, наклавши штраф.

Рейнальді дивився на мене так само зверхньо.

— Не просто молодий фермер, а ще й молодий Соломон, — сказав він. — Я постійно чую про нові таланти. Рейчел, ваш кузен не нагадує вам портрет Іоанна Хрестителя роботи дель Сарто?[11] У ньому так само чарівно змішуються зарозумілість та невинність.

— Можливо, — сказала Рейчел, — я якось не задумувалася. Мені він нагадує тільки одну людину.

— О, ну звісно ж, — відповів Рейнальді, — та в ньому, безперечно, щось є і від пензля дель Сарто. Якось ви маєте обов’язково відлучити його від рідного дому та показати наші краї. Подорожі розширюють світогляд, і я хотів би подивитись, як він походжає галереєю чи церквою.

— Емброуз нудьгував і там, і там, — сказала Рейчел, — сумніваюся, що Філіп отримав би більше вражень. Ну то що, ви бачилися зі своїм хрещеним батьком на суді? Я хочу навідатися в гості до Пеліна разом із Рейнальді.

— Так, він був там, — відповів я, — і слав вам вітання.

— У містера Кендала просто чарівна донька, — сказала Рейчел Рейнальді, — трошки молодша за Філіпа.

— Дочка? Гм, справді? — відреагував Рейнальді. — Значить, ваш кузен не зовсім відрізаний від товариства юних леді?

— Аж ніяк, — засміялася Рейчел. — Кожна мати в районі шістдесяти кілометрів не спускає з нього очей.

Пам’ятаю, я окинув її лютим поглядом, а вона ще дужче розсміялася і, проходячи повз, щоб переодягнутися до обіду, поплескала мене по плечу. Ця звичка обурювала мене, я ще раніше нарік її жестом тітки Фібі, чим викликав такий захват, ніби зробив комплімент.

І саме тоді, коли вона пішла нагору, Рейнальді сказав мені:

— Дуже щедро було з вашого боку і з боку вашого опікуна надати кузині Рейчел утримання. Вона написала й повідомила мене про це. Це глибоко її зворушило.

— Це найменше з того, що ми були зобов’язані зробити, — сказав я, сподіваючись, що мій тон відіб’є будь-яке бажання продовжувати розмову. Я не збирався розповідати йому, що має статися за три тижні.

— Ви, певно, знаєте, — сказав Рейнальді, — що крім утримання, в неї немає жодних власних коштів, тільки те, що я час від часу для неї продаю. Такий приємний поворот неабияк на неї вплинув, та я думаю, з часом вона відчує потребу в світському житті, до якого так звикла у Флоренції. Тому, власне, я й не продаю віллу. Рейчел надто прив’язана до свого товариства.

Я не відповів. Якщо вона дійсно прив’язана до когось, то це тільки завдяки йому. До його приїзду Рейчел узагалі ні про кого не згадувала. Мені було цікаво, скільки в нього власних статків і чи дає він їй гроші з власної кишені, а не тільки те, що вторгував із продажу майна Санґаллетті. Як же правильно було з боку Емброуза не довіряти цьому чоловікові. Та яка слабкість змусила Рейчел обрати його своїм другом і радником?

— Звісно ж, — продовжив Рейнальді, — було б куди розважливіше, врешті, продати віллу і придбати для Рейчел маленькі апартаменти у Флоренції або побудувати будиночок у Ф’єзоле. В неї дуже багато друзів, які не хочуть її втрачати, і я один із них.

— Коли ми зустрілися вперше, ви сказали, — почав я, — що кузина Рейчел — жінка імпульсивна. Без сумніву, вона й досі лишається такою, тому живе там, де забажає.

— Безперечно, — відповів Рейнальді, — але природа її імпульсивності така, що не завжди робить її щасливою.

Гадаю, цим він хотів сказати, що рішення вийти за Емброуза заміж було імпульсивним і, як наслідок, нещасливим, а також що її візит до Англії — всього лише імпульсивна примха, і він сумнівається в його наслідках. Він мав над нею владу, позаяк розпоряджався її справами, і саме ця влада могла повернути її до Флоренції. Я вирішив, що це й стало головною причиною його візиту: вбити їй це в голову і, можливо, сказати, що утримання, яке ми їй виплачуємо, не вистачить, щоб забезпечувати її надалі. Та я мав козир у рукаві, про який він і гадки не мав. За три тижні вона звільниться від Рейнальді до кінця свого життя. Я міг би усміхнутися, та надто його зневажав, щоб робити це в його присутності.

— Мабуть, дивно, враховуючи, як вас виховали, раптом приймати в гостях жінку, ще й протягом стількох місяців, — сказав Рейнальді, не зводячи з мене свого завуальованого погляду. — Ви, певно, геть спантеличені?

— Навпаки, я насолоджуюся товариством кузини Рейчел.

— Це сильні ліки, — сказав він, — тим більше для такого молодого й недосвідченого хлопця, як ви. У великих дозах вони можуть зашкодити.

— У свої майже двадцять п’ять, — відповів йому я, — мені чудово відомо, які ліки мені підходять.

— Ваш кузен Емброуз теж так вважав у свої сорок три, — проказав Рейнальді, — та, як виявилося, помилявся.

— Це попередження чи порада? — спитав я.

— І те, й інше, — відповів він, — якщо ви правильно їх сприймете. А тепер, якщо ви мені вибачите, я маю перевдягнутися до обіду.

Гадаю, таким чином він хотів убити клин між мною та Рейчел, кинути слівце, ледь отруйне саме по собі, та з чималим жалом, здатним завдати шкоди. Якщо він мав на увазі, буцімто мені варто її остерігатися, то що ж міг говорити їй про мене? Може, коли мене не було вдома і вони сиділи разом у вітальні, він намагався змінити її думку? Може, розповідав, що в молодих англійців завжди надто довгі кінцівки і надто маленькі мізки? Чи для нього це дуже просто? Він точно мав величезний запас образливих зауважень, завжди готових злетіти з язика і обмовити будь-кого.

— Проблема всіх високих чоловіків, — сказав він якось, — у неминучій схильності сутулитися (у цей час я стояв під одвірком на порозі, нахилившись, щоб сказати кілька слів Сікомбові). — І найм’язистіші з них швидко товстіють.

— Емброуз ніколи не був товстим, — відповіла поспіхом Рейчел.

— Він не робив вправ, як ось цей хлопчина. Саме постійне ходіння, їзда верхи та плавання призводять до неправильних пропорцій тіла. Я помічаю це дуже часто, і майже завжди — в англійців. Ми, італійці, маємо тонші кістки і ведемо менш рухливий спосіб життя. Тому й не товстіємо. Та й дієта в нас куди менше шкодить печінці й крові. Ми не їмо так багато важкої яловичини й баранини. А щодо тістечок, пирогів… — Він несхвально майнув рукою. — Цей хлопець постійно топче тісто. Вчора за обідом я бачив, як він самотужки знищив цілий пиріг.

— Чуєте, Філіпе? — сказала Рейчел. — Рейнальді вважає, що ви забагато їсте. Сікомбе, доведеться обмежити раціон містера Філіпа.

— О, аж ніяк, мадам, — відказав Сікомб, глибоко шокований. — Якщо він їстиме менше, це зашкодить його здоров’ю. Слід пам’ятати, мадам, що, найімовірніше, тіло містера Філіпа все ще росте.

— Боронь Боже, — пробурмотів Рейнальді. — Якщо він усе ще росте у свої двадцять чотири, варто остерігатися проблем із залозами.

Він ковтнув свій бренді, який вона дозволила йому взяти до вітальні, впавши в глибоку задуму, позираючи на мене, аж доки я не відчув себе двометровим гігантом, таким, як нещасний тупоголовий Джек Тревоз, якого мати водила з собою на Бодмінський ярмарок, щоб натовп витріщався і давав йому гроші.

— Гадаю, — сказав Рейнальді, — вам пощастило мати добре здоров’я? Ви не хворіли в дитинстві чимось, що викликало б такий ріст організму?

— Не пам’ятаю, — відповів я, — чи взагалі коли-небудь хворів.

— А це вже саме по собі погано, — сказав він. — Люди, які не хворіли в дитинстві, злягають після першого ж удару природи. Хіба не правду я кажу, Сікомбе?

— Цілком можливо, сер. Я мало що можу тут сказати, — відповів Сікомб. Та коли він виходив з кімнати, я помітив, як підозріло він глянув на мене, переймаючись, чи не вхопив я вже якоїсь віспи.

— Цей бренді, — не змовкав Рейнальді, — слід тримати в бочці ще принаймні тридцять років. Його можна буде пити, коли підростуть діти молодого Філіпа. Пам’ятаєте, Рейчел, той вечір на віллі, коли ви з Козімо розважали всю Флоренцію, принаймні, так здавалося, і він наполіг, щоб всі ми одягнули доміно[12] та маски, як на венеційському карнавалі? А ваша люба матінка, земля їй пухом, жахливо повелася з якимось князем, чи… ні… здається, то був Лоренцо Амманаті, пам’ятаєте?

— Це міг бути хто завгодно, — сказала Рейчел, — тільки не Лоренцо, він був надто зайнятий, залицяючись до мене.

— Що за шалені нічки… — замріяно продовжив Рейнальді. — Ми всі були до смішного молоді і такі безвідповідальні. Набагато краще бути статечними та спокійними, як сьогодні. Гадаю, в Англії таких прийомів не буває? Клімат, звісно, непідхожий. Інакше б молодий Філіп, можливо, з радістю надів маску та доміно і сновигав би кущами в пошуках міс Кендал.

— Упевнена, Луїза тільки про це й мріє, — відповіла Рейчел, і я помітив її швидкий погляд та легку усмішку.

Я вийшов із кімнати, залишивши їх наодинці, й одразу почув, що вони повернулися до італійської: його голос допитував, а її, сміючись, відповідав на запитання, і я знав, що вони обговорюють мене та, можливо, Луїзу, і всі ці бісові плітки про наші з нею заручини, які нібито ходять нашими землями. Боже! Чи довго він ще тут пробуде? Скільки ще днів та ночей я маю це терпіти?

Урешті-решт, в останній вечір його візиту, мій хрещений батько з Луїзою приїхали на обід. Вечір пройшов непогано, чи, принаймні, так здалося. Я бачив, як Рейнальді зі шкури пнеться, намагаючись бути люб’язним із моїм хрещеним батьком, і вони втрьох — він, Рейнальді та Рейчел — спромоглися завести спільну бесіду, лишивши мене з Луїзою за бортом. Почасти я помічав, як Рейнальді позирає на нас, поблажливо посміхаючись, а одного разу я навіть почув, як він шепоче моєму хрещеному батькові: «Вітаю вас із дочкою та хрещеником. Вони просто чудова пара». Луїза також це почула. Бідна дівчина геть зашарілася. Я одразу ж почав розпитувати її про наступний візит до Лондона, сподіваючись розрадити, та зробив тільки гірше, сам не знаю чому. По обіді розмова знову зайшла про Лондон, і Рейчел сказала: «Я сама незабаром сподіваюся відвідати Лондон. Якщо ми будемо там в один час, — звернулася вона до Луїзи, — ви обов’язково маєте показати мені всі визначні місця, позаяк я ніколи раніше не була в Лондоні».

Мій хрещений батько насторожився, зачувши такі слова.

— То ви плануєте покинути наші краї? — запитав він. — Що ж, ви, звичайно, дуже стійко витерпіли зимові холоди корнуольських земель. Лондон приємно вас здивує.

Потім він звернувся до Рейнальді.

— Ви в цей час усе ще будете в столиці?

— Я ще кілька тижнів ладнатиму там справи, — відповів Рейнальді, — та якщо Рейчел вирішить приїхати, я, звичайно ж, буду цілковито в її розпорядженні. Я у вашій столиці не вперше. Знаю місто дуже добре. Сподіваюся, ви з дочкою пообідаєте з нами, коли приїдете туди.

— Із задоволенням, — сказав мій хрещений батько. — Лондон навесні просто чарівний.

Я був готовий тріснути одразу кілька голів за таке спокійне припущення про їхню зустріч, але те, як Рейнальді вимовляв «із нами», дратувало мене найбільше. Я зрозумів його план. Заманити її в Лондон, розважити там, займаючись власними справами, а потім домогтися її повернення до Італії. І мій хрещений батько, із власних причин, був готовий сприяти цьому.

Вони й гадки не мали про мій власний план, здатний знищити всі їхні задуми. Так минув вечір, усі висловлювали взаємну приязнь, а Рейнальді навіть відвів мого хрещеного батька вбік на останні двадцять хвилин чи більше, щоб — я був певен — підлити більше отрути в мій бік.

Коли Кендали поїхали, я не повернувся до вітальні. Я пішов до себе, лишивши двері прочиненими, щоб можна було чути, як Рейчел із Рейнальді підійматимуться сходами. Та вони не поспішали. Годинник пробив північ, а вони все ще сиділи внизу. Я піднявся з ліжка і став на сходовому майданчику, дослухаючись. Двері вітальні були дещо прочинені, і з кімнати доносився гомін їхніх голосів. Спираючись рукою на поруччя, щоб перенести частину ваги, я спустився босоніж до середини сходів. Мені згадалося дитинство. Я так робив, коли був малим і знав, що Емброуз унизу приймає гостей. Тепер я знову відчував те саме почуття провини. Голоси все не змовкали. Та дослухатися до Рейчел і Рейнальді було марно, позаяк вони говорили італійською. Іноді з потоку слів я вловлював власне ім’я — Філіп, а кілька разів прізвище свого хрещеного батька — Кендал. Вони обговорювали мене або його, або ж нас обох. Рейчел говорила з якоюсь дивною наполегливістю, а він, Рейнальді, так, ніби допитував її. Я подумав, відчувши раптом відразу — а що, як мій хрещений батько розповів Рейнальді про своїх мандрівних друзів із Флоренції, а той, натомість, переповів усе Рейчел. Якою марною виявилася моя освіта в Гарроу, уроки латини та грецької. В моєму власному домі двоє розмовляли італійською на теми, які, скоріше за все, були для мене неймовірно важливими, а я, за винятком власного імені, нічого не міг зрозуміти.

Потім раптом запала тиша. Ніхто з них нічого не говорив. І не було чути жодних рухів. Що, як він підійшов до неї, обійняв, а вона поцілувала його, як цілувала мене в переддень Різдва? Від самої лише такої думки мене охопила така лють до цього чоловіка, що я ледве не забув про обачність, жадаючи пробігти сходами вниз та одним рухом розчинити двері навстіж. Потім я знову почув її голос і шурхіт сукні, все ближче та ближче до виходу. Я побачив вогник її свічки. Нарешті довгій зустрічі настав кінець. Вони йшли спати. Як те дитя багато років тому, я нишком прослизнув назад до своєї кімнати.

Було чути, як Рейчел іде коридором до своїх кімнат, а він звертає до своїх. Мені ніколи не дізнатися, що вони обговорювали весь той час, та принаймні під моїм дахом це було востаннє, і завтра я спатиму з легким серцем. Наступного ранку я насилу ковтав свій сніданок, бажаючи скоріше спекатися Рейнальді. На доріжці загуркотіли колеса поштової карети, яка мала відвезти його до Лондона, і Рейчел, яка, як мені здавалося, попрощалася ще минулої ночі, спустилася, вбравшись для роботи в саду, побажати гарної дороги.

Він узяв її руку й поцілував. Цього разу, просто з ввічливості до мене, він попрощався англійською.

— То ви напишете мені про свої плани? — запитав він у неї. — Пам’ятайте, щойно ви будете готові приїхати, я чекатиму на вас там, у Лондоні.

— До першого квітня я точно нічого не плануватиму, — сказала вона, й усміхнулася мені через плече.

— Я так розумію, це день народження вашого кузена? — запитав Рейнальді, забираючись до поштової карети. — Сподіваюся, він буде щасливий і не переїсть пирога.

А потім, виглянувши з вікна, ніби на прощання, сказав мені:

— Мабуть, дивно святкувати день народження в такий винятковий день. Це ж день усіх дурнів, чи не так? Хоча, певно, у свої двадцять п’ять ви будете вже надто дорослий, щоб перейматися такими нісенітницями.

Він сховався назад до салону, і поштова карета рушила доріжкою до паркових воріт. Я поглянув на Рейчел.

— Може, — сказала вона, — мені варто було запросити його в гості на святкування?

А потім раптово усміхнулася, розтопивши моє серце, дістала квітку первоцвіту, яку носила на сукні, та вставила мені в петлицю.

— Ви добре поводилися, — прошепотіла вона, — всі ці сім днів. А я нехтувала своїми обов’язками. Ви раді, що ми знову вдвох?

І, не чекаючи відповіді, вона пішла у бік плантації за Темліном.

21

Останні тижні березня минули дуже швидко. З кожним днем моя впевненість у майбутньому зростала, і на серці в мене легшало. Здавалося, Рейчел відчуває мій настрій і повністю його розділяє.

— Ніколи ще я не бачила, — сказала вона, — щоб хтось настільки переймався власним днем народження. Ви немов дитина, яка щоранку прокидається і вірить у диво. Невже для вас так важливо звільнитися від опіки нещасного містера Кендала? Впевнена, кращого опікуна годі й шукати. І взагалі, які у вас плани на цей день?

— Жодних планів, — сказав я, — окрім того, що ви мені якось сказали — кожне бажання іменинника має бути виконане.

— Тільки до десяти років, — сказала вона, — після ж — ніколи.

— Це нечесно, — відказав я, — про вік ми не домовлялися.

— Якщо ви хочете піти на пікнік до моря чи поплавати на човні, — сказала вона мені, — я з вами не піду. Ще надто прохолодно, щоб сидіти на пляжі, а щодо човна, я на них розуміюся так само, як знаюся на конях. Краще візьміть Луїзу.

— Я не братиму Луїзи, — сказав я, — і ми не підемо нікуди, де б вам було незручно.

Насправді я не думав про плани на сам день народження, я лише збирався принести їй документ на таці зі сніданком, а решта вже як вийде. Коли настав день тридцять першого березня, я зрозумів, що хочу ще дечого. Я згадав про коштовності в банку й подумав, що слід було зробити це набагато раніше. Тож того дня на мене чекало дві зустрічі. Одна — з містером Коучем, друга — з моїм хрещеним батьком.

Я вирішив почати з містера Коуча. Я подумав, що пакети будуть надто великі, щоб везти їх верхи на Циганці, але замовляти карету мені також не хотілося, позаяк Рейчел, дізнавшись про це, могла б поїхати у справах до міста. Тим паче, що це зовсім не по-моєму — роз’їжджати каретою. Тому, вигадавши якусь дрібну відмовку, я пішов до міста пішки, а грум мав заїхати по мене догкартом. Здавалося, що вся округа, немов навмисно, вийшла на закупи саме в цей день, і як той, хто мусить ховатися в проходах чи спускатися до гавані, бажаючи уникнути зустрічі з сусідами в нашому порту, я весь час крався закапелками, щоб не зустрітися віч-на-віч із місіс Пескоу та зграєю її доньок. Моя надмірна таємничість, певно, привертала увагу, і стала приводом для пліток, мовляв містер Ешлі поводився дивно, забігав до рибного ринку одними дверима, а вибігав іншими, і увірвався до «Троянди та корони» ще до одинадцятої ранку, саме тоді, коли дружина вікарія проходила там вулицею повз. Немає сумнівів у тому, що люди базікатимуть: містер Ешлі напився.

Зрештою я потрапив поміж безпечних стін банку. Містер Коуч зустрів мене так само приязно, як і минулого разу.

— Тепер я прийшов, — сказав йому, — забрати все.

Він здивовано поглянув на мене.

— Містере Ешлі, ви ж не збираєтеся перевести свій банківський рахунок до іншої установи?

— Ні, — відповів йому я, — йдеться про сімейні коштовності. Завтра мені виповниться двадцять п’ять, і вони стануть моєю законною власністю. Я хочу, щоб коли я прокинуся на власний день народження, вони були в мене.

Він, певно, вирішив, що я той ще чудило, чи принаймні дивний.

— Ви маєте на увазі, — уточнив він, — що хочете задовольнити власну забаганку на один день? Ви щось подібне вчинили на Різдво, чи не так? Містер Кендал, ваш опікун, одразу ж повернув намисто.

— Це не забаганка, містере Коуче, — відказав я. — Я хочу, щоб ці коштовності були у мене вдома. Не знаю, чи можу висловитися ще зрозуміліше.

— Ясно, — сказав він. — Що ж, я сподіваюся, у вас удома є сейф чи принаймні безпечне місце, де їх можна буде зберігати?

— Це, містере Коуче, — відповів йому я, — вже моя власна справа. Я був би дуже вдячний, якби ви принесли коштовності негайно. Цього разу — не тільки намисто. Всю колекцію.

Здавалося, ніби я його грабую і забираю те, що належить йому.

— Дуже добре, — сказав він неохоче, — щоб винести коштовності з сейфу і надійно спакувати, знадобиться час. Може, у вас у місті є ще якісь справи…

— Немає жодних, — перервав його я. — Я почекаю тут і заберу їх із собою.

Він зрозумів, що тягнути час безглуздо і, пославши по клерка, наказав, щоб принесли коштовності.

Я взяв із собою плетений кошик, який, на щастя, був достатньо великим, щоб вмістити всю колекцію — вдома ми возили в ньому капусту, і містер Коуч перелякано мружився щоразу, як клав туди наступний дорогоцінний пакунок.

— Містере Ешлі, — сказав він, — було б набагато краще, якби я надіслав пакунки вам додому належним чином. У нас є брогам[13], власне банківський, який більше підходить для таких справ.

Так, подумав я, і що б тоді люди сказали. Банківський брогам прямує до резиденції містера Ешлі, а всередині управитель у циліндрі. Краще вже в догкарті з кошиком для овочів.

— Усе в порядку, містере Коуче, — сказав я, — я впораюся й сам.

Хитаючись із кошиком на плечі, тріумфуючи, я вийшов із банку і наткнувся прямісінько на місіс Пескоу з доньками по обидва боки.

— Боже милостивий, містере Ешлі, — мовила вона, — здається, ви добряче навантажилися.

Тримаючи кошик однією рукою, я ефектно зняв капелюха.

— Ви зустріли мене в скрутні деньки, — сказав я їй. — Я впав так низько, що мушу сам продавати капусту містерові Коучеві і його клеркам. Полагодивши дах у будинку, я майже збанкрутів, тож тепер доводиться їздити по всьому місту з власною продукцією.

Вона витріщилася на мене, роззявивши рота, а в її доньок ледь очі на лоба не повилазили.

— На жаль, — сказав я, — ось цей от кошик я маю віднести іншому клієнтові. Інакше я б із задоволенням продав вам трохи моркви. Та на майбутнє, як вам знадобляться овочі, звертайтеся.

Я пішов до свого догкарта і, доки вкладав у нього кошик та сідав сам, узявши до рук віжки (грум сів поруч), бачив, як вона все ще стоїть на розі вулиці, приголомшена, не в змозі відвести погляду. Тепер історія складеться інакше — Філіп Ешлі був не тільки диваком, п’яницею та не сповна розуму, а ще й жебракував, торгуючи овочами.

Ми під’їхали довгою алеєю від Чотирьох Доріг, і, доки хлопець розпрягав догкарт, я увійшов до будинку чорним ходом — слуги саме обідали, — піднявся їхніми сходами і навшпиньки проскочив до своєї кімнати. Потім заховав кошик для овочів у шафі і спустився на ленч.

Рейнальді заплющив би очі та здригнувся. Я самотужки знищив цілий пиріг і запив його великим кухлем елю.

Рейчел була тут до мене — лишила записку — і, вирішивши, що я не повернуся, піднялася до своєї кімнати. Цього разу я не жалкував, що її нема поруч. Інакше б моя втіха надто легко читалася на обличчі.

Не встиг я поїсти, як знову був у дорозі, цього разу верхи, прямуючи в Пелін. У моїй кишені надійно зберігався документ, який, як і було обіцяно, спеціальним кур’єром мені надіслав мій юрист, містер Тьюїн. Також у мене з собою був заповіт. Розмова, яка на мене чекала, не викликала такого захвату, як та, що сталася вранці. Проте однаково я почувався безстрашним.

Мій хрещений батько був удома, в своєму кабінеті.

— Отже, Філіпе, — сказав він, — хоч я й випереджаю події, та все ж дозволь привітати тебе з днем народження.

— Дякую, — сказав я, — а я хочу подякувати вам, натомість, за вашу любов до мене та Емброуза і за всі ці роки вашої опіки.

— Які закінчаться, — сказав він, усміхнувшись, — завтра.

— Так, — мовив я, — чи, точніше, сьогодні опівночі. Та оскільки мені б не хотілося тривожити вас від сну в таку пізню годину, я прошу засвідчити мій підпис на одному документі, який набуде чинності якраз опівночі.

— Гм, — сказав він, дістаючи окуляри, — документ? Який документ?

Я дістав із нагрудної кишені заповіт.

— По-перше, — сказав я, прочитайте, будь ласка, ось це. Мені дали його не з власної волі, а лише після тривалих умовлянь. Я давно підозрював, що такий документ має існувати, і ось він.

Я передав йому заповіт. Він начепив на носа окуляри й прочитав.

— На ньому є дата, Філіпе, — сказав він, — але нема підпису.

— Безумовно, — відповів я, — але написано Емброузом, чи не так?

— Що ж, так, — відказав мені він, — безперечно. Та чого я не розумію, так це чому він так його і не засвідчив і не надіслав мені. Я очікував подібного заповіту з першого дня його шлюбу, як я тобі й казав.

— Він був би підписаний, — сказав я, — якби не його хвороба і не та обставина, що він планував найближчим часом повернутися додому й зустрітися з вами. Це я знаю напевно.

Він поклав документ на стіл.

— Що ж, гаразд, — сказав він. — Таке траплялось і в інших сім’ях. На превеликий жаль для вдови, ми не можемо зробити більше, ніж уже зроблено. Заповіт без підпису недійсний.

— Я знаю, і вона нічого іншого й не очікує. Як я вже сказав, щоб отримати цей документ, мені довелося дуже довго її умовляти. Я маю його повернути, та ось копія.

Я сховав заповіт до кишені і дістав свою копію.

— Що ще? — спитав він. — З’ясувалося щось нове?

— Ні, — сказав я, — тільки моя совість підказує, що я насолоджувався тим, що мені по праву не належить. Емброуз мав намір підписати той заповіт, та смерть, чи радше хвороба, завадили цьому. Я хочу, щоб ви прочитали документ, який я підготував.

І я передав йому сувій, отриманий від Тьюїна в Бодміні.

Він читав повільно, уважно, його обличчя ставало все серйознішим, і лише за певний час він зняв окуляри й поглянув на мене.

— Твоя кузина Рейчел, — сказав він, — ще не знає про існування цього документа?

— Навіть не здогадується, — відповів я, — жодним словом чи натяком вона не висловила того, що я виклав у документі і що збираюся зробити. Вона взагалі нічого не знає про мої наміри. Не знає навіть, що я зараз тут чи що взявся показати вам заповіт. Як ви самі чули з її слів, кілька тижнів тому, вона незабаром планує поїхати до Лондона.

Він сів за стіл, не зводячи з мене очей.

— Ти рішуче налаштований це зробити? — запитав він у мене.

— Цілком, — відповів я.

— Ти розумієш, що цим можеш завдати собі ж шкоди, що ніхто не в змозі буде тобі допомогти і що весь статок, який належить тобі і, певна річ, твоїм спадкоємцям, може просто зникнути?

— Так, і я готовий ризикнути.

Він похитав головою і зітхнув. Потім підвівся з крісла, поглянув у вікно і знову сів.

— Її радник, синьйор Рейнальді, знає? — запитав він.

— Певна річ, що ні, — відповів я.

— Як шкода, що ти не розповів мені про цей документ раніше, Філіпе, — промовив він. — Я обговорив би його з ним. Він здався мені людиною розважливою. Того вечора у нас була розмова. Я зайшов надто далеко і розповів про свої тривоги з приводу перевищення кредиту. Він визнав, що вся річ у марнотратстві, як і завжди. Що ця її звичка призвела до неприємностей не тільки з Емброузом, але і з її першим чоловіком, Санґаллетті. Він запевнив мене, що тільки він сам, синьйор Рейнальді, знає, як із нею справлятися.

— Мені байдуже, що він вам розповів, — сказав я. — Він мені не подобається, і я певен, що цей аргумент він використовує з власною метою. Він сподівається повернути її до Флоренції.

Мій хрещений батько ще раз пильно на мене поглянув.

— Філіпе, — сказав він, — пробач, що питаю, адже це особисте, та я знаю тебе від народження. Ти зовсім утратив голову через свою кузину Рейчел?

Я відчув, як горять мої щоки, та не відвів погляду.

— Не розумію, про що ви, — сказав я. — Втрачати голову — вираз несерйозний та напрочуд неприємний. Я поважаю та шаную свою кузину Рейчел більше, ніж хто-небудь інший.

— Я хотів сказати тобі це раніше, — мовив він. — Ходить багато пліток, Філіпе, стосовно такого затяжного гостювання у твоєму домі. Скажу навіть більше: все графство перешіптується з цього приводу.

— То й нехай, — сказав я. — Після завтрашнього дня в них буде новий привід для пліток. Передачу майна та статку важко втримати в таємниці.

— Якщо твоя кузина Рейчел жінка розумна й бажає зберегти почуття власної гідності, — мовив він, — то поїде до Лондона або ж запропонує тобі переїхати в інше місце. Нинішня ж ситуація шкодить вам обом.

Я мовчав. Лише одна річ мала значення — його підпис на документі.

— Звісно, — продовжив він, — на майбутнє існує тільки одна можливість припинити плітки. І, згідно з цим документом, тільки одна можливість уникнути передачі цього майна. Вона знову має вийти заміж.

— Це дуже малоймовірно, — сказав я.

— Я так розумію, — мовив він, — сам ти не думав просити її руки?

І знову моє обличчя зашарілося.

— Я не посмів би так учинити, — сказав я. — І вона б не погодилася.

— Філіпе, мені це все дуже не подобається, — сказав він. — Тепер я взагалі шкодую, що вона приїхала до Англії. Однак уже пізно шкодувати. Що ж, гаразд, підписуй. І приймай на себе всі наслідки власних дій.

Я взяв перо і написав на документі своє ім’я. Він спостерігав за мною своїм серйозним, спокійним поглядом.

— Бувають жінки, Філіпе, — промовив він, — і дуже часто гарні жінки, які самі того не відаючи, приносять лихо. Все, до чого вони торкаються, якимсь чином обертається трагедією. Не знаю, нащо воно тобі, та я відчував, що мушу це сказати.

І за цим він засвідчив мій підпис на довгому сувої документа.

— Гадаю, — сказав він, — Луїзи ти не чекатимеш?

— Мабуть, ні, — відповів я, а потім м’якше додав: — Якщо ви завтра ввечері вільні, приїжджайте на обід, вип’ємо за моє здоров’я.

Якусь мить він помовчав.

— Не певен, що ми будемо вільні, — сказав він. — У будь-якому разі я надішлю тобі звістку опівдні.

Я чітко бачив, як він не бажає з нами зустрічатися і як ніяково йому відмовлятися від запрошення. Всю цю передачу майна він сприйняв куди спокійніше, ніж я очікував, не було наполегливих умовлянь, безкінечних лекцій, хоча, певно, він просто надто добре мене знав і не сподівався, що щось подібне зможе вплинути на моє рішення.

Те, що він у розпачі та неабияк спантеличений, я зрозумів із того, як серйозно він поводився. Я був радий, що розмова не зайшла про сімейні коштовності. Той факт, що вони сховані в овочевому кошику в моїй шафі, міг би стати останньою краплею.

Я повертався додому, згадуючи, в якому піднесеному настрої робив це минулого разу, після відвідин юриста Тьюїна в Бодміні, і як зустрів у власній вітальні Рейнальді. Сьогодні цього вже не станеться. За три минулі тижні весна набрала сили, було тепло, неначе в травні. Як і всі провісники погоди, мої фермери хитали головами та пророкували лихо. Прийдуть пізні морози, поб’ють розквітлі бруньки і знищать зернові у сухому ґрунті. В той останній день березня, гадаю, мені було байдуже, станься хоч голод, хоч потоп, хоч землетрус.

Сонце тонуло в західній затоці, заливаючи полум’ям спокійне небо, затемняючи воду, а округле обличчя майже повного місяця ясніло понад Східними пагорбами. Саме так, подумалося мені, відчуває сп’янілий чоловік швидкоплинний вечірній час. Я все бачив не туманно, а з чіткістю захмелілої людини.

Щойно я в’їхав до парку, як мені здалося, ніби я відчув себе у казці: навіть худоба, плентаючись униз попити води із корита біля ставка, була схожа на чарівних звірів, зливаючись у моїх очах воєдино із навколишньою красою. Галки мостилися високо, гойдаючи свої неохайні гнізда на верхівках дерев обіч алеї, а з боку будинку та стаєнь із димарів звивався синій дим, і мені було чути дзенькіт відер у дворі, пересвист робітників, скавуління цуценят з їхніх будок. Усе те, що віддавна було моїм, таким знайомим та облюбованим ще з самого малечку, тепер набувало нового чару.

Я надто добре пообідав опівдні й не відчував голоду, але пити хотілося, тож я вдосталь напився прохолодної чистої води з криниці у внутрішньому дворі.

Трохи пожартував із хлопцями, доки вони замикали на засув задні двері та зачиняли ставні. Вони знали, що завтра в мене день народження, і пошепки переповіли, що Сікомб замовив для мене свій портрет, намагаючись зберегти це в таємниці, і сказав їм, що я неодмінно маю повісити його на панелі у вестибюлі, поряд із портретами моїх предків. Я урочисто повідомив, що тільки так і вчиню. І потім усі троє, киваючи головами і перешіптуючись по кутках, зникли в коридорі для прислуги, повернувшись із пакунком. Джон, узявши на себе роль речника, передав мені його зі словами: «Це вам від нас усіх, містере Філіпе, сер, ми просто не могли вже чекати до завтра».

Там була коробка з люльками. Вона, певно, коштувала їм місячної платні. Я потиснув хлопцям руки, поплескав по спинах і заприсягнувся, що планував придбати таку саму наступного разу, як потраплю до Бодміна чи до Труро, а вони дивилися на мене із захватом, від якого я, мов той ідіот, ледь не розплакався. Насправді я ніколи не користувався жодною іншою люлькою крім тієї, яку Емброуз подарував мені на сімнадцятий день народження, але в майбутньому я вирішив час від часу курити і їхні, щоб, не дай Боже, не розчарувати.

Я прийняв ванну та перевдягнувся, а Рейчел чекала на мене в їдальні.

— Ви щось замислили, — сказала вона одразу ж. — Вас не було вдома цілий день. Де ви були?

— Це, місіс Ешлі, — відказав я їй, — не ваша справа.

— Ніхто не бачив вас від самого ранку, — продовжувала вона. — Я повернулася до ленчу й лишилася без компаньйона.

— Вам варто було б навідатися до Темліна, — сказав я їй. — Його дружина — просто чарівна кухарка, ви були б у захваті.

— Ви їздили до міста? — спитала вона.

— Так, я їздив до міста.

— Бачили когось із наших знайомих?

— Що ж, так, — відповів я, ледь стримуючи сміх. — Я зустрів місіс Пескоу з дівчатами, і моя поява їх неабияк шокувала.

— Чому це?

— Тому що на плечі в мене був кошик, і я сказав їм, що продаю капусту.

— То ви сказали правду чи зайшли до «Троянди та корони» і перебрали сидру?

— Я не сказав їм правди і до «Троянди та корони» не навідувався на сидр.

— То в чому ж річ?

Я не міг їй сказати. Я сидів у кріслі та усміхався.

— Знаєте, — сказав я, — коли зійде місяць, після вечері, я піду поплавати. В мені сьогодні стільки енергії, стільки радості.

Вона окинула мене серйозним поглядом із-понад свого келиха вина.

— Якщо ви бажаєте провести день народження в ліжку з припаркою на грудях, випиваючи настоянку чорної смородини щогодини — йдіть, плавайте. Я вас не зупинятиму. Та попереджаю — за вами наглядатиме Сікомб, а не я.

Я закинув руки за голову й зітхнув від чистого задоволення. Я попросив дозволу закурити, і вона дозволила. Я дістав свою коробку з люльками.

— Погляньте, — сказав я, — що мені подарували хлопці. Не могли почекати до ранку.

— Ви така сама дитина, як і вони, — сказала вона, а потім прошепотіла: — Та ви ще не знаєте, що для вас приготував Сікомб.

— Знаю, — прошепотів я у відповідь, — хлопці мені розповіли. Це страшенно мене тішить. Ви вже бачили?

Вона кивнула.

— Сама досконалість, — сказала вона, — найкращий сюртук, зелений, нижня губа, все. Малював його зять із Бату.

Пообідавши, ми перебралися до бібліотеки, та я не збрехав, коли казав, що мене переповнює енергія цілого світу. Я перебував у такому радісному настрої, що не міг усидіти в кріслі, очікуючи, коли мине ніч і настане день.

— Філіпе, — сказала вона нарешті, — ради всього святого, підіть пройдіться. Збігайте до маяка й назад, якщо це допоможе. Інакше, боюся, ви можете збожеволіти.

— Якщо це божевілля, — сказав я, — то хай би все так і лишилося назавжди. Я й гадки не мав, що втратити розум — так приємно.

Я поцілував їй руку та вийшов у сад. Вечір був ідеальний для прогулянки — чистий та ясний. Я не біг, як вона мені радила, однак дістався маяка. Місяць, майже вповні, із набряклою щокою, завис понад бухтою і скидався на обличчя чарівника, що знав про мою таємницю. Воли, які знайшли прихисток на ніч біля стіни, у западині долини, завбачивши мене, підвелися та розбрелися.

Над лугом виднілося світло з Бартона, і коли я дійшов до маяка, обабіч від себе побачив гавані. Я побачив мерехтіння вогників маленьких містечок уздовж західного берега, а також вогні нашої пристані на сході. Та незабаром вони потьмяніли, як і освітлений свічками Бартон, і навколо мене не лишилося нічого, крім того блідого місячного сяйва, що творило на морі срібний слід. Якщо така ніч годилася для прогулянки, підходила вона й для плавання. І жоден страх перед припарками чи настоянками не здатний був мене зупинити. Я спустився до свого улюбленого місця, де трохи виступали скелі, і, сміючись сам до себе від неймовірної радості, пірнув у воду. Господи! Вода була крижана. Я струсонувся, мов собака, і, торохтячи зубами, поплив затокою, та ледь не за чотири хвилини вже знову одягався на скелях.

Божевілля. Гірше, ніж божевілля. Та мені все ще було байдуже, мене все ще переповнювала невимовна радість.

Я витерся, як міг, сорочкою, і пішов лісом додому. Примарне місячне сяйво освітлювало мені дорогу, а тіні, моторошні та химерні, ховалися за деревами. Коли стежка розділилася надвоє, до кедрової доріжки в один бік і до нової тераси — в інший, із густих хащів долинув якийсь шелест, і раптом у повітрі почувся різкий неприємний запах лисиці — здавалося, ніби ним пронизаний кожен листок під моїми ногами. Та мені нічого не було видно, і всі жовті нарциси, що схилились із насипів по обидва боки від мене, непорушно та холоднокровно завмерли.

Нарешті я дістався до будинку і поглянув на її вікно. Воно було відчинене навстіж, та я не міг сказати напевне, чи горить у неї свічка, чи вона її вже погасила. Я поглянув на свій годинник. За п’ять хвилин дванадцята. І раптом відчув, що так само, як хлопці, які не змогли дочекатися, щоб віддати мені свій подарунок, я більше не міг терпіти, жадаючи подарувати їй свій. Я подумав про місіс Пескоу, про капусту і про те, як радісний настрій охопив мене. А тоді підійшов, став під вікном синьої кімнати і покликав її. Я гукнув її тричі, перш ніж почув відповідь. Вона підійшла до відчиненого вікна в тому білому вбранні черниці, з довгими рукавами та мереживним комірцем.

— Чого вам? — обізвалася вона. — Я вже майже заснула, а ви мене розбудили.

— Можете почекати мене кілька хвилин? — спитав я. — Хочу дещо вам віддати. Пакунок, з яким мене сьогодні бачила місіс Пескоу.

— Я не така допитлива, як місіс Пескоу, — сказала вона. — Це може зачекати до ранку.

— Ні, до ранку це не зачекає, — сказав я, — це має статися зараз.

Я зайшов боковими дверима, піднявся нагору до своєї кімнати та спустився з кошиком для капусти. За дужку я прив’язав довгу мотузку. Також у мене з собою був документ, я поклав його в кишеню куртки. Вона чекала на мене біля вікна.

— Що там, на Бога, — вигукнула вона неголосно, — у вас у тому кошику? Філіпе, якщо це ще один із ваших жартів, я не маю бажання брати в ньому участь. Що ви там ховаєте? Крабів чи омарів?

— Місіс Пескоу впевнена, що це капуста, — сказав я, — та в будь-якому разі, запевняю — вас ніхто не вкусить. Ловіть мотузку.

Я кинув кінець мотузки у вікно.

— Тягніть, — сказав я їй, — двома руками, обережно. Кошик доволі важкий.

Вона почала тягти, як я й просив, кошик глухо бився об стіну, об сітку для плюща, а я стояв знизу й дивився на неї, ледь стримуючи сміх.

Вона поставила кошик на підвіконня й запала тиша.

За мить вона визирнула знову.

— Я вам не довіряю, Філіпе, — сказала вона. — У цих пакунків дивна форма. Я впевнена, мене щось укусить.

Замість відповіді я почав забиратися сіткою нагору, переставляючи руки, доки не опинився біля її вікна.

— Обережно, — вигукнула вона, — ви впадете та скрутите шию.

За мить я вже був у неї в кімнаті — однією ногою на підлозі, іншою — на підвіконні.

— Чому у вас волосся мокре? — спитала вона. — Дощу немає.

— Я плавав. Я ж казав вам, що збираюсь. А тепер розгортайте пакунки, чи мені це зробити самому?

У кімнаті горіла одна свічка. Вона стояла боса на підлозі й тремтіла.

— Заради Бога, — сказав я, — накиньте щось на себе.

Я стягнув із ліжка ковдру та накинув на неї, потім підняв та посадив її на ліжко.

— Здається, — сказала вона, — ви зовсім уже збожеволіли.

— Я не збожеволів, — відповів я, — просто мені щойно виповнилося двадцять п’ять. Послухайте.

Я підняв руку. Годинник пробив північ. Я сховав його до кишені.

— Ось це, — сказав я, поклавши документ на стіл біля свічника, — можете почитати у вільний час. Та решту я хочу віддати вам зараз.

Я висипав пакунки на ліжко й кинув плетений кошик на підлогу. Я розривав папір, розкидав коробки, шпурляв на всі боки упаковку. На ліжко впали рубінові діадема та перстень. Упали сапфіри та смарагди. Там було й перлове намисто з браслетами — все це в безладнім шаленстві розсипалося на постіль.

— Це, — сказав я, — ваше. Як і це, і це…

І в бурхливому екстазі безрозсудства я звалив усі коштовності прямо на неї, я кидав їх їй на руки, на долоні…

— Філіпе, — вигукнула вона, — ви з глузду з’їхали, що ви накоїли?

Я не відповів. Я взяв намисто й надів їй на шию.

— Мені двадцять п’ять, — сказав я, — ви чули, як годинник пробив дванадцять. Тепер уже нічого не має значення. Все це ваше. Якби я володів цілим світом, я б також віддав його вам.

Ніколи ще я не бачив очей настільки спантеличених чи вражених. Вона поглянула на мене, потім на скидані в купу намиста, браслети, а потім знову на мене, і тоді, гадаю, через те, що я сміявся, вона раптом обійняла мене і засміялася разом зі мною. Ми обіймали одне одного, і здавалося, ніби вона також поділяє моє безумство, мою відчайдушність, і весь захват божевілля належав нам двом.

— То ось що, — мовила вона, — ви планували всі ці тижні?

— Так, — відповів я, — їх мали подати вам до сніданку. Та як і хлопці зі своєю коробкою люльок, я не міг більше чекати.

— Але в мене для вас нічого немає, — сказала вона, — окрім золотої шпильки для краватки. День народження у вас, а присоромлена я. Чого б вам ще хотілося? Скажіть, і ви це матимете. Будь-що.

Я поглянув на неї, в оточенні рубінів та смарагдів, із перловим намистом на шиї, і раптом перестав сміятися, згадавши, що це намисто означало.

— О, є ще дещо, — сказав я, — та просити це у вас марно.

— Чому ж? — здивувалася вона.

— Тому що, — сказав я, — ви заліпите мені ляпаса та відішлете спати в мою кімнату.

Не зводячи з мене очей, вона торкнулася моєї щоки рукою.

— Скажіть.

Я не знав, як чоловікові слід прохати жінку стати його дружиною. Зазвичай є батько чи мати, в яких треба просити руки. А як немає батьків, то йдуть залицяння, поступові розмови, розпитування. Ніщо з цього не годилося в нашій ситуації. Була північ, і між нами ніколи не велися розмови про любов та шлюб. Я міг би сказати прямо: «Рейчел, я кохаю вас, ви станете моєю дружиною?» Мені згадався той ранок у саду, коли ми жартували з моєї нелюбові до всіх цих справ, і я сказав їй, що мені для повного щастя досить власного дому. Я задумався, чи зрозуміє вона і чи згадає?

— Якось я сказав вам, — мовив я, — що в чотирьох стінах мені вистачало затишку й тепла. Ви не забули?

— Ні, — промовила вона, — не забула.

— Я помилявся, — сказав я, — і я знаю, чого мені бракує.

Вона торкнулася пальцями моєї голови, кінчика мого вуха, мого підборіддя.

— Справді? — спитала вона. — Ви настільки впевнені?

— Упевнений більше, — відповів я, — ніж у чомусь іншому на цілому світі.

Вона поглянула на мене. Її очі здавалися темнішими в світлі свічки.

— Того ранку ви говорили дуже впевнено і вкрай уперто. Тепло будинків…

Вона простягнула руку, все ще сміючись, і загасила свічку.

Коли на світанку я стояв на траві, ще до того як слуги прокинулись і спустились донизу, щоб відчинити ставні і впустити до будинку день, я міркував, чи був ще хоч один чоловік до мене, чию пропозицію руки та серця прийняли б настільки просто. Якби так ставалося з кожним, це зберегло б купу часу на залицяння. Любов зі всіма своїми хитрощами дотепер мене не турбувала. Чоловіки та жінки можуть робити все, що їм заманеться, мені було байдуже. Я був сліпий і глухий, я спав. Та це в минулому.

Те, що сталося в перші години мого дня народження, лишиться назавжди. Якщо в них була пристрасть, я забув про неї. Якщо була ніжність — вона все ще зі мною. І навіки зі мною подив, що жінка, яка приймає любов — беззахисна. Певно, це і є та таємниця, якою вони сліплять нас. І яку бережуть до останнього.

Я ніколи цього не дізнаюся, позаяк мені немає з чим порівнювати. Вона була моєю першою й останньою.

22

Пам’ятаю, як будинок оживав під промінням сонця, і я спостерігав, як його округлий обрис з’являється понад деревами, що облямовують галявину. Трава лежала срібна, немов від інею, а на ній — важкі краплі роси. Дрізд заспівав, а за ним і зяблик, і вже незабаром увесь весняний хор завів свою вранішню пісню. Флюгер першим упіймав промінь сонця, височіючи на башті дзвіниці, і, блимнувши золотом на тлі неба, повернувся на північний захід, де й завмер. А в цей час сірі стіни замку, спершу темні й похмурі, сповнювалися новим сяйвом від ранкового сонця.

Я зайшов до будинку і піднявся до своєї кімнати, переніс крісло до відчиненого вікна, сів і дивився в бік моря. Голова була порожня, жодної думки. Тіло — спокійне й розслаблене. Жодні проблеми не підіймалися на поверхню, жодні тривоги не виникали зі схованих глибин, порушуючи блаженний спокій. Здавалося, ніби все в моєму житті вже вирішене і дорога переді мною стелилася рівна. Роки минулого не мали значення. Роки майбутнього були не більш ніж продовженням усього, що я знав, чим володів. Так і буде, на віки вічні, немов «амінь» у літанії. У майбутньому лише це — я та Рейчел. Чоловік та його дружина живуть своїм життям, у власному будинку, а світ за нашими дверима лине непоміченим. День за днем, ніч за ніччю, стільки, скільки нам обом відведено. Це єдине, що я пам’ятав із молитовника.

Я заплющив очі, і вона все ще була зі мною. А потім я, певно, заснув на якусь мить, тому що коли прокинувся, то сонце вже лилося у відчинене вікно, і я навіть не помітив, як Джон устиг розкласти на стільці мій одяг, принести гарячої води й піти. Я поголився й одягнувся, після чого вийшов до сніданку, який уже охолов та стояв на буфеті — Сікомб вирішив, що я спустився давно: там лежали варені яйця й шинка — легка їжа. Більше того дня я їсти не міг. Потім я свистом покликав собак та пішов у сад, де, не переймаючись Темліном та дорогими його серцю клумбами, зірвав усі розквітлі камелії, які тільки бачив, і поклав у кошик, у той самий, в якому ще вчора лежали коштовності, після чого повернувся до будинку, піднявся сходами, пройшов коридором і зайшов до її кімнати.

Вона сиділа в ліжку, їла свій сніданок, і, перш ніж встигла щось заперечити та запнути балдахін, я розсипав усі камелії з кошика на постіль і на неї саму.

— Ще раз доброго ранку, — сказав я, — і хочу нагадати вам, що сьогодні все ще мій день народження.

— День народження чи ні, — відказала вона, — та заведено стукати в двері, перш ніж заходити. Йдіть геть.

Важко зберігати гідність із камеліями у волоссі, на плечах, в чашці чаю і на бутерброді з маслом, та я зробив серйозний вигляд і відійшов в інший кінець кімнати.

— Перепрошую, — сказав я. — Почавши входити крізь вікно, я забув, що слід церемонитися з дверима. Ви маєте рацію, де ж мої манери.

— Краще вам піти, — сказала вона, — доки Сікомб не прийшов по мою тацю. Упевнена, він буде шокований, побачивши вас тут, незважаючи на ваш день народження.

Її холодний голос спантеличив мене, та все ж я відчував, що в чомусь вона таки має рацію. З мого боку було зухвало вриватися до жінки за сніданком, хай навіть вона й стане моєю дружиною — чого Сікомб поки що не знав.

— Я піду, — сказав я. — Вибачте мені. Хочу сказати вам лиш одне. Я кохаю вас.

Я повернувся до дверей і вийшов, та встиг помітити, що на ній уже не було перлового намиста. Вона, певно, зняла його, коли я пішов, рано-вранці. На підлозі також уже не було коштовностей, усе було прибрано.

Але на таці зі сніданком лежав документ, який я вчора підписав.

Унизу на мене чекав Сікомб, тримаючи в руці пакунок, загорнутий у папір.

— Містере Філіпе, сер, — сказав він, — це такий визначний день. Дозвольте привітати вас та висловити щирі побажання святкувати цей щасливий день ще багато, багато, багато років.

— Звісно ж, Сікомбе, — відповів я, — і дякую тобі.

— Це лише дрібничка, сер, — сказав він. — Маленький сувенір на пам’ять про довгі роки вірної служби вашій сім’ї. Сподіваюся, ви не образитесь і я не взяв на себе надто багато, допустивши, що вам буде приємно отримати його як подарунок.

Я розірвав папір і переді мною з’явився образ Сікомба в профіль — у чомусь навіть надто правдивий, зате точний.

— Він, — сказав я дуже серйозно, — безумовно, просто чудовий. Узагалі-то, настільки чудовий, що висітиме на почесному місці на сходах. Принесіть мені молоток та цвях.

Він дзеленькнув дзвоником, з урочистим виразом обличчя, і передав Джонові доручення.

Ми повісили портрет разом, на панелі біля їдальні.

— Як ви вважаєте, сер, — запитав Сікомб, — схожість є? Чи художник надто різко зобразив риси обличчя, особливо ніс? Я не зовсім задоволений.

— Досконалість у портреті неможлива, Сікомбе, — відповів я. — Та ваш — максимально близький до ідеалу. Особисто я дуже задоволений.

— Що ж, усе інше не має значення, — відповів він.

Мені не терпілося розповісти йому, що ми з Рейчел одружимося, я був на сьомому небі від щастя, й дещо все ж стримувало мене: справа була надто серйозна та надто делікатна, щоб отак зненацька звалювати її на нього, та й, певно, краще повідомити про це разом.

Я пішов до контори, повдавати, ніби працюю, та насправді, діставшись туди, я просто сидів за столом і дивився перед собою. Я все ще бачив її у спогадах — підпершись подушками, їсть свій сніданок, а на підносі розкидані камелії. Спокій, яким я насолоджувався рано-вранці, вже минув, натомість на мене знову в повній мірі нахлинуло хвилювання вчорашньої ночі. Коли ми одружимося, роздумував я, відкинувшись у кріслі й покусуючи кінчик пера, вона не виганятиме мене ось так зі своєї кімнати. Я снідатиму з нею. Ніхто більше не спускатиметься до їдальні на самоті. У нас буде новий розпорядок.

Годинник пробив десяту, і я почув, як робітники заметушилися у дворі та біля вікна контори, потім поглянув на стос рахунків, відклав їх назад, почав писати листа знайомому магістрату, але знову розірвав його. Я не міг підібрати слів, і все, що я писав, утрачало будь-який сенс, а до полудня було все ще дві години, і лише тоді Рейчел спуститься. Нет Брей, фермер з Пенгейла, прийшов зустрітися зі мною і розповів довгу історію про якусь худобу, яка загубилася в Тренанті, і про те, що сусід сам винен, позаяк не слідкує за огорожею, я кивав і погоджувався, майже не чуючи доводів, адже Рейчел уже могла одягнутися і вийти в сад поговорити з Темліном.

Я обірвав розмову нещасного чолов’яги, побажав доброго дня і, помітивши його розгубленість, відіслав пошукати кімнату прислуги та випити склянку елю із Сікомбом.

— Сьогодні, Нете, — сказав я, — я не працюю, у мене день народження, я найщасливіший чоловік, — і плеснувши його по плечу, залишив із роззявленим ротом, у намаганні зрозуміти, що ж я мав на увазі.

Потім я висунув голову у вікно і гукнув через двір на кухню, щоб спакували кошик для пікніка, позаяк раптом захотів побути з нею на самоті, під сонцем, без формальностей дому, їдальні, срібла на столі. Віддавши це розпорядження, я пішов до стаєнь сказати Веллінґтонові, щоб для господині підготували Соломона.

Веллінґтона там не було. Двері каретного сараю були відчинені, карети також не було на місці. Малий помічник підмітав мощену підлогу. На мої розпитування він підвів здивований погляд:

— Хазяйка замовила карету одразу після десятої. Куди саме — не знаю. Мабуть, у місто.

Я пішов назад до будинку і покликав Сікомба, та він нічого не зміг мені розповісти, окрім що Веллінґтон підігнав карету до дверей ледь за десяту, і Рейчел уже чекала у вестибюлі. До цього вона ніколи нікуди не їздила вранці. Мій настрій, такий піднесений, раптом просто розчинився. У нас попереду був цілий день, і я планував провести його зовсім інакше.

Я сидів та чекав. Настав полудень, дзвоник покликав прислугу на обід. Біля мене стояв кошик для пікніка, Соломона осідлали. Та карета все не поверталася. Зрештою, о другій, я сам завів Соломона до стаєнь і велів хлопчикові розсідлати його.

Я пройшовся лісом до нової алеї, і все вранішнє захоплення перетворилося на апатію. Навіть якщо вона приїде зараз, уже надто пізно для пікніка. Тепло квітневого сонця не протримається й до четвертої.

Я вже майже піднявся алеєю вгору, до Чотирьох Доріг, коли побачив, як грум відчиняє ворота біля сторожки і проїжджає каретою. Я стояв посеред шляху та чекав, доки коні наблизяться, і помітивши мене, Веллінґтон натягнув віжки та зупинив їх. Усе те розчарування, яке охопило мене в останні години, раптом зникло від одного тільки погляду на неї, і, наказавши Веллінґтонові рушати, я заскочив до карети і сів навпроти Рейчел, на жорсткому вузькому сидінні.

Вона вбралася в чорну мантію та начепила вуаль, тож я не бачив її обличчя.

— Я шукаю вас із одинадцятої, — сказав я. — Де ви були весь цей час?

— У Пеліні, — відповіла вона, — бачилася з вашим хрещеним батьком.

Усі тривоги та замішання, надійно поховані в глибинах моєї душі, ринулися на поверхню, і, гостро передчуваючи неприємності, я задумався: що такого вони двоє можуть зробити, щоб зруйнувати мої плани?

— Навіщо? — спитав я. — Що за справи змусили вас так поспішно навідатися до нього? Все вже давно вирішене.

— Я не впевнена, що розумію, що ви маєте на увазі, говорячи «все».

Карета вскочила у вибоїну обіч алеї, і Рейчел схопилася рукою в чорній рукавичці за ремінець. Якою далекою вона здавалася, сидячи в своїй жалобі, ховаючись за вуаллю, — за цілий світ від тієї Рейчел, яка притискала мене до свого серця.

— Документ, — сказав я, — ви думаєте про документ. Ви не можете його скасувати. Я досягнув необхідного віку. Мій хрещений батько нічого не може вдіяти. Все підписано, засвідчено й скріплено печаткою. Все тепер ваше.

— Так, — сказала вона, — тепер я це розумію. Формулювання були не зовсім ясні, ось і все. Я хотіла розібратися, про що саме йдеться.

Знову цей віддалений голос, холодний та безликий, а в моїй пам’яті був інший, який шепотів мені на вухо вночі.

— Тепер вам зрозуміло? — запитав я.

— Цілком, — сказала вона.

— Отже, на цю тему й говорити нічого?

— Нічого, — відповіла вона.

Та все ж на серці в мене було важко, мене сповнювали дивні підозри. Зникла вся спонтанність, уся радість та сміх, який ми ділили разом, коли я дарував їй коштовності. Будь проклятий мій хрещений батько, якщо він чимось її образив.

— Підійміть вуаль, — сказав я.

Якусь мить вона не рухалася. Потім поглянула на широку спину Веллінґтона та на грума біля нього. Він підхльоснув коней, коли звивиста алея перейшла в пряму.

Вона підняла вуаль, і очі, які дивилися на мене, не всміхалися, як я цього очікував, і не були в сльозах, як я боявся, натомість мене зустріли очі ясні, спокійні і незворушні, очі людини, яка їздила у справах і повертається, задоволена результатом.

Без жодної на те причини я відчув себе спустошеним та чомусь одуреним. Я хотів бачити очі такими, якими я запам’ятав їх на світанку. Я подумав, хоч це й безглуздо, наче вона ховає очі за вуаллю тому, що вони й досі не змінилися від світанку. Але це було не так. Вона, певно, сиділа навпроти мого хрещеного батька, за столом в його кабінеті, холодна, практична та рішуча, без натяку на сум’яття, доки я, змучений, чекав на неї вдома, на першій сходинці парадного входу.

— Я планувала повернутися раніше, — сказала вона, — та вони наполягли, щоб я залишилася на ленч, і я не змогла відмовити. У вас були плани?

Вона відвернулася, спостерігаючи пейзаж за вікном, і я дивувався, як вона може так просто сидіти там, ніби ми всього лише випадкові пасажири, в той час як я роблю все можливе, аби втриматися та не притиснути її до себе. З учорашнього дня все змінилося. Та вона не подає виду.

— Плани були, — сказав я, — однак тепер це неважливо.

— Кендали сьогодні обідають у місті, — сказала вона, — та заїдуть до нас потім, коли повертатимуться додому. Гадаю, я домоглася певного прогресу з Луїзою. Вона поводилася вже не так скуто.

— Радий це чути, — сказав я, — мені б хотілося, щоб ви заприятелювали.

— Насправді, — продовжила вона, — я починаю розуміти, що мала рацію від самого початку. Вона стала б вам чудовою парою.

Рейчел розсміялася, та я не сміявся з нею. Недобре жартувати з бідної Луїзи. Бог свідок, я бажав для дівчини лише найкращого і сподівався, що вона знайде собі гожого чоловіка.

— Гадаю, — сказала вона, — що ваш хрещений батько осуджує мене, на що має повне право, та під кінець ленчу, здається, ми дуже добре порозумілися. Напруга спала, розмова йшла куди легше. Ми детальніше обговорили наші плани зустрітися в Лондоні.

— У Лондоні? — перепитав я. — Ви все ще плануєте поїхати до Лондона?

— Звісно, — сказала вона, — а чому б і ні?

Я нічого не відповів. Вона, звичайно ж, мала право їхати до Лондона, коли забажає. Там багато крамниць, які вона хотіла б відвідати, багато покупок, які мала б зробити, особливо тепер, коли в неї з’явилися гроші, та все ж… могла б почекати і поїхати разом зі мною. Нам стільки всього треба було обговорити… І раптом я чітко і ясно зрозумів те, про що досі навіть не замислювався. Емброуз помер дев’ять місяців тому. Нам не можна одружуватися до середини літа, інакше люди осудять нас. Якимось чином з’явилися проблеми, яких опівночі й бути не могло і про які я зовсім не подумав.

— Давайте підемо додому не одразу ж, — сказав я їй. — Прогуляймося лісом.

— Гаразд, — відповіла вона.

Ми зупинилися біля будинку лісника, в долині, і, зійшовши з карети, відправили Веллінґтона далі. Пішли однією зі стежок обіч струмка, що звивалася на пагорб. Повсюди групками попід деревами росли первоцвіти, і вона нахилялася та зривала їх, повернувшись чомусь до теми Луїзи. Вона сказала, що дівчина має хист до садівництва, і з часом багато чого зможе навчитися. Як на мене, то хай та Луїза хоч на інший кінець Землі мандрує і займається там садівництвом скільки захоче. Я привів Рейчел до лісу не для того, щоб говорити про Луїзу.

Я взяв у неї з рук первоцвіти і поклав на землю. Потім розстелив під деревом свою куртку і попросив її сісти.

— Я не стомилася, — сказала вона. — Я сиділа в кареті цілу годину, якщо не більше.

— Я також ці чотири години просидів біля дверей, чекаючи на вас.

Я зняв її рукавички та поцілував руки, потім відклав бонет та вуаль до первоцвітів і обцілував її всю. Я стільки годин на це чекав, і вона знову зробилася беззахисною.

— Таким, — сказав я, — був мій план, який ви зруйнували обідом у Кендалів.

— Я так і подумала, — відповіла вона, — власне, це й було однією з причин, чому я поїхала.

— Ви обіцяли ні в чому мені не відмовляти на мій день народження.

— Поблажливість, — сказала вона, — має межі.

Я меж не бачив. Я знову був щасливий, будь-які тривоги розчинилися.

— Якщо, — зауважила вона, — цим шляхом часто ходить лісник, ми матимемо дурнуватий вигляд.

— А він — ще більш дурнуватий, — відповів я, — коли я платитиму йому в суботу. Чи ви самі за це візьметесь, як і за решту справ? Тепер я ваш слуга, ще один Сікомб, і я чекаю ваших подальших розпоряджень.

Я лежав, поклавши голову їй на коліна, а вона перебирала пальцями моє волосся. Я заплющив очі і жадав, щоб цей момент не закінчувався. На віки вічні, лиш один цей момент.

— Ви, певно, гадаєте, чому я не подякувала вам, — сказала вона. — Я помітила ваш спантеличений погляд у кареті. Мені нічого сказати. Я завжди вважала себе імпульсивною, та ви куди імпульсивніший. Мені знадобиться трохи часу, Філіпе, щоб сповна усвідомити вашу щедрість.

— Це не щедрість, — відповів я їй, — це було вашим по праву. Дайте я ще раз вас поцілую. Мені треба надолужити втрачені години, які я провів, сидячи біля порога.

І за мить вона сказала:

— Принаймні одне я тепер знаю точно. До лісу я з вами більше ніколи не піду. Філіпе, допоможіть мені підвестися.

Я допоміг їй звестися на ноги, і, вклонившись, подав рукавички та бонет. Вона пошукала в сумочці, дістала та розгорнула маленький пакунок.

— Ось, це подарунок вам на день народження, який я мала б віддати раніше. Якби я знала, що отримаю статок, то перлина була б значно більша.

Вона взяла шпильку та прикріпила на мою краватку.

— Тепер ви дозволите мені піти додому?

Вона подала мені руку, і я раптом згадав, що нічого не їв на ленч, тож відчув страшенний апетит. Ми звертали стежиною то туди, то сюди, думки мої линули до вареної курки та бекону, а також до ночі, яка все ближчала, і раптом ми натрапили на гранітний камінь, що височів над долиною. Я геть забув, що в кінці стежки на нас чекав саме він, і зійшов зі стежки, намагаючись оминути камінь, та було вже пізно. Вона помітила його, темний прямокутник поміж дерев, відпустила мою руку, зупинилася та не зводила з нього очей.

— Що це, Філіпе? — запитала вона, — нагадує надгробний камінь, звідки він тут, посеред лісу?

— Ні, нічого такого, — відказав я поспішно, — просто шматок граніту. Щось на кшталт орієнтиру. Там є стежка, поміж дерев, не така крута. Ось сюди, ліворуч. Не до каменя.

— Заждіть хвилинку, — сказала вона, — я хочу поглянути на нього. Я тут ніколи не була.

Вона підійшла до плити й зупинилась. Її уста ворушилися, доки вона читала слова, а я, стривожений, стояв поруч. Може, мені просто здалося, та її тіло ніби напружилося, і вона простояла там набагато довше, ніж мала. Мабуть, вона ще раз перечитала написане. Потім повернулася, підійшла до мене, але цього разу не взяла за руку, а пішла сама. Про пам’ятник вона не сказала й слова, як і я, але та велика гранітна плита ніби стояла перед нами всю дорогу. Я бачив рядки віршика і дату під ними, його ініціали, «Е. Е.», вирізьблені на камені, а також записник із листом, поховані під плитою, у сирій землі, яких вона, звісно ж, бачити не могла. Я почувався підлим, здавалося, я зрадив їх обох. Її мовчання говорило за неї — вона схвильована. Якщо я зараз не почну розмову, думав я собі, та гранітна плита стане поміж нами і постійно зростатиме в розмірах.

— Я хотів відвести вас туди раніше, — сказав я голосом, який після такої тривалої паузи здавався неприродним. — То був улюблений краєвид Емброуза в усьому маєтку. Ось чому там стоїть той камінь.

— Та ви, — відказала вона, — звісно ж, не планували показати мені його на свій день народження.

Її слова прозвучали різко, відчужено.

— Ні, — спокійно мовив я, — не планував.

Решту шляху ми пройшли мовчки, і зайшовши до будинку, вона одразу піднялася до своєї кімнати.

Я прийняв ванну та перевдягнувся, і на серці вже не було тієї легкості, натомість з’явився смуток та пригнічення. Який демон завів нас до того гранітного каменя, який провал у пам’яті? Вона не знала, на відміну від мене, як часто Емброуз стояв там, усміхаючись, обпершись на свій ціпок, і той дурнуватий віршик навіював той самий настрій, з яким його було створено — напівжартівливий, напівтужливий… приємні думки, сховані за усмішкою в його очах. Гранітна плита, висока, гордовита, немов пройнялася сутністю самого Емброуза, якому через певні обставини вона не дозволила повернутись і померти вдома, який лежав натомість за сотні миль звідси, на тому протестантському кладовищі у Флоренції.

Вечір мого дня народження накрило тінню.

Принаймні вона нічого не знала про лист і ніколи не дізнається, і, вдягаючись до обіду, я міркував, який ще демон змусив мене закопати його там, замість того, щоб спалити в каміні? Мов та тварина, що закопує щось інстинктивно, щоб одного дня повернутися та відкопати. Я зовсім забув про зміст того листа. Емброуз писав його в шалі гарячки. Занурений у роздуми, недовірливий, відчуваючи завислу руку смерті над собою, він не усвідомлював, що пише. І раптом ніби в химернім танку на стіні переді мною зарухалися слова: «Гроші, прости мене, Боже, за такі слова, — це наразі єдиний шлях до її серця». Вони перескочили на дзеркало, доки я стояв перед ним, розчісувався та вставляв шпильку в краватку. Вони не полишали мене й на сходах, і в їдальні, а потім написи розчинилися, перетворившись на сам голос, глибокий голос Емброуза, який я так любив і чув усе життя, голос, який я завжди пам’ятав: «…єдиний шлях до її серця».

Коли вона спустилася до обіду, на шиї в неї виблискувало перлове намисто, ніби в знак прощення, ніби данина моєму дню народження. Та все ж чомусь той факт, що вона його наділа, не наближав її до мене, а віддаляв. Сьогодні — чи лише сьогодні? — мені б хотілося, щоб її шия лишилася голою.

Ми сіли обідати, Джон та Сікомб прислужували, на столі ціла армія свічників та срібла, мереживні серветки на честь мого дня народження, і за давньою традицією, ще з моїх шкільних років, — варена курка та бекон, які Сікомб вніс із гордістю, позираючи на мене. Ми усміхалися, сміялися, виголошували тости за них і за нас, і за двадцять п’ять років, що лишились у мене позаду. Та я весь час відчував, що вся ця радість була вимушеною грою перед Сікомбом та Джоном, і якби ми лишилися вдвох, ніхто б не промовив і слова.

Я був у відчаї і розумів, що необхідно святкувати, необхідно веселитися, і вихід був один — пити більше вина і частіше наливати їй. Гострота відчуттів притупиться, і ми обоє забудемо про гранітну плиту і про те, що вона для обох нас означала. Минулої ночі я ходив на маяк під повним місяцем, тріумфальний сновида, що бачить сон. Сьогодні, хоч мені й відкрилася цінність цілого світу, мені відкрився і його морок.

Сп’янілими очима я дивився на неї по той бік столу, вона сміялася до Сікомба через плече і, здавалося, ще ніколи не була такою милою. Якби ж я тільки міг повернути собі вранішній настрій, спокій та мир і змішати їх з безумством полудня серед первоцвітів, під буками, я б знову став щасливим. І вона була б щаслива. Ми навіки лишили б собі цей настрій, дорогоцінний та священний, несучи його з собою в майбутнє.

Сікомб знову наповнив мій келих, і морок зник, сумніви стихли. Коли ми залишимось удвох, думав я, все буде добре, я спитаю в неї сьогодні ж, цього ж вечора, чи можемо ми одружитися скоріше, якомога скоріше — можливо, за кілька тижнів, можливо, за місяць, позаяк мені хотілося, щоб усі знали — Сікомб, Джон, Кендали, всі — Рейчел носитиме моє ім’я.

Вона буде місіс Ешлі, дружиною Філіпа Ешлі.

Ми, певно, засиділися допізна, бо коли доріжкою загуркотіли колеса карети, ми все ще були за столом. Теленькнув дзвоник, і Кендалів провели до їдальні, де сиділи ми, посеред хаосу з крихт, десерту, напівпорожніх келихів та інших залишків обіду. Пригадую, я, хитаючись, підвівся і підтягнув до столу два стільці, хоча мій хрещений батько й заперечував, мовляв вони вже пообідали, і заїхали лиш на хвилину, щоб привітати мене.

Сікомб вніс чисті келихи, і я помітив, що Луїза в синій сукні дивиться на мене здивовано, вирішивши, як я інтуїтивно відчув, що я випив зайвого. Вона мала рацію, та це траплялося нечасто, у мене був день народження, і час уже було їй зрозуміти, раз і назавжди, що вона ніколи не матиме права осуджувати мене, окрім хіба як свого друга дитинства. Моєму хрещеному це теж варто було б усвідомити. Це покінчило б із його планами, покінчило б із плітками і полегшило б серце кожного, хто цим переймався.

Ми всі сіли, завели розмову: мій хрещений батько, Рейчел та Луїза, — вже звиклі до товариства одне одного за ті години, які провели разом за ленчем, а я мовчки сидів на своєму кінці столу, майже не вслухаючись, бо думки мої займало оголошення, яке я мав намір зробити.

Нарешті мій хрещений, піднявши свій келих у мій бік і усміхаючись, сказав:

— За твої двадцять п’ять років, Філіпе. Довгого та щасливого тобі життя.

Вони втрьох дивилися на мене, і чи то від вина, чи від переповненого почуттями серця мені здалося, що й мій хрещений батько, і Луїза — найдорожчі та найближчі мої друзі, я так їх люблю; і Рейчел, кохання моє, вже зі сльозами в очах, підбадьорливо киває мені та усміхається.

Це був підхожий момент, ідеальний. Слуг у кімнаті не було, тож таємницю можна було зберегти між нами чотирма.

Я підвівся та подякував їм, а потім, наповнивши собі келих, сказав:

— У мене також є тост, за який я хотів би сьогодні випити. З самого ранку я найщасливіший чоловік. Я хочу, щоб ти, хрещений батьку, і ти, Луїзо, випили за Рейчел, яка стане моєю дружиною.

Я осушив свій келих і поглянув на них, усміхаючись. Ніхто не відповів, ніхто не поворухнувся, хрещений батько мав геть розгублений вигляд, а коли я поглянув на Рейчел, її усмішка зникла, вона не зводила з мене очей, її обличчя перетворилося на кам’яну маску.

— Ви зовсім уже з глузду з’їхали, Філіпе? — спитала вона.

Я опустив келих на стіл. Рука не слухалася мене, і я поставив його надто близько до краю. Келих перекинувся і розлетівся на друзки по підлозі. Моє серце виривалося з грудей. Я не міг відвести очей від її непорушного блідого обличчя.

— Вибачте, якщо я передчасно розкрив нашу таємницю, та не забувайте, у мене сьогодні день народження, а вони мої найдавніші друзі.

Я схопився руками за стіл, щоб не впасти. У вухах загуло. Здавалося, вона не розуміє. Вона повернулася до хрещеного батька та Луїзи:

— Здається, вино та день народження сильно вдарили Філіпові в голову. Пробачте йому цей шкільний розіграш і, якщо зможете, забудьте. Коли він прийде до тями, то неодмінно вибачиться. Перейдімо до вітальні?

Вона підвелася та провела всіх із кімнати. А я лишився стояти, витріщаючись на залишки святкового столу, на крихти хліба, на розлите вино на серветках, на відставлені стільці, і не відчував нічого, зовсім нічого, крім вакууму в тому місці, де мало бути моє серце. Я трохи почекав, а тоді, спотикаючись, вийшов із їдальні, доки Джон та Сікомб не прийшли прибирати зі столу. Я пішов до бібліотеки та сів у темряві біля згаслого каміна. Свічки не горіли, а дрова перетворилися на попіл. Із напівпрочинених дверей було чути шум голосів у вітальні. Я стиснув руками голову, на язиці відчувався кислий присмак вина. Можливо, якщо я посиджу тут, у темряві, то відновлю почуття рівноваги, і ця німа порожнеча мине. Я скоїв цю грубу помилку, перебравши вина. Та все ж чому вона так зреагувала на мої слова? Ми змусили б їх заприсягтися тримати все в таємниці. Вони зрозуміли б. Я продовжував сидіти, чекаючи, коли вони поїдуть.

Незабаром — час здавався безкінечним, хоча насправді минуло, певно, всього десять хвилин — голоси стали гучнішими, доки вони проходили вестибюлем, і я почув, як Сікомб відчиняє парадні двері, як бажає їм доброї ночі, як колеса карети гуркотять доріжкою, як двері гупають і як брязкає засув.

У моїй голові прояснилося. Я сидів та дослухався. Я чув шелест її сукні. Звук зупинився на мить біля прочинених дверей бібліотеки, а потім віддалився. Я почув кроки на сходах. Підвівся з крісла і пішов слідом. Натрапив на неї на звороті коридору, де вона зупинилася погасити свічки. Ми стояли, дивлячись одне на одного в мерехтливому світлі.

— Я гадала, ви пішли спати, — сказала вона. — Краще б ви так і зробили, доки не накоїли ще якогось лиха.

— Тепер, коли вони поїхали, — сказав я, — ви мені пробачите? Повірте, Кендалам можна довіряти. Вони не видадуть нашої таємниці.

— Господи, я дуже на це сподіваюся, адже вони її й не знають, — відповіла вона. — Через вас я почуваюся служницею, яка ховається з грумом десь на горищі. Мені вже бувало соромно, але щоб настільки…

Усе те ж кам’яне бліде обличчя, яке їй не належало.

— Минулої ночі вам соромно не було, — сказав я, — ви дали обіцянку і зовсім не гнівалися. Досить було попросити, і я одразу пішов би.

— Дала обіцянку? — спитала вона. — Яку обіцянку?

— Вийти за мене, Рейчел, — відповів я.

Вона тримала свічник у руці. Потім підняла його, щоб краще освітити моє обличчя.

— Ви смієте стояти тут, Філіпе, — сказала вона, — і розказувати, ніби вчора вночі я пообіцяла вийти за вас заміж? За обідом я сказала Кендалам, що ви втратили глузд, певно, так воно і є. Ви чудово знаєте, що нічого такого я не обіцяла.

Я витріщився на неї. Це не я збожеволів, а вона. Я відчув, як починаю червоніти.

— Ви спитали мене, чого я хочу, — сказав я, — чого бажаю на свій день народження. Тоді, як і зараз, я хотів лише одного — щоб ви вийшли за мене. Чого ж іще я міг бажати?

Вона не відповіла. Все дивилася на мене, спантеличена, розгублена, ніби людина, яка почула іноземною мовою слова, і не може ні зрозуміти, ні перекласти їх, і я раптом усвідомив, із болем та розпачем, що ми дійсно говоримо різними мовами і все, що сталося між нами, сталося помилково. Вона не зрозуміла, про що я просив її опівночі, а я не зрозумів, засліплений радістю, що вона дала мені. Отже, те, що я вважав обітницею кохання, насправді виявилося чимось іншим, що не мало значення і що вона тлумачила по-своєму.

Якщо їй було соромно, то я соромився вдвічі більше від того, наскільки помилково вона могла мене зрозуміти.

— Дозвольте, я скажу прямо, — продовжив я. — Коли ви вийдете за мене?

— Філіпе, ніколи, — сказала вона, і махнула рукою, ніби відпускаючи прислугу. — Зрозумійте це раз і назавжди. Якщо ви сподівалися на щось інше, мені шкода. Я не мала наміру вводити вас в оману. А тепер на добраніч.

Вона зібралася йти, та я міцно схопив її за руку.

— То ви мене не кохаєте? — спитав я. — Ви лише прикидалися? Чому ж, на Бога, ви не сказали мені правди минулої ночі, чому не попросили піти?

І знову в її очах спантеличення, вона не розуміла. Ми були незнайомцями, нас ніщо не пов’язувало. Вона приїхала з іншої країни, представниця іншої раси.

— Ви ще смієте докоряти мені за те, що сталося? — спитала вона. — Я хотіла подякувати вам, ось і все. Ви подарували мені коштовності.

Гадаю, в той самий момент я зрозумів те, що Емброуз також відкрив для себе у свій час. Я зрозумів, що він у ній розгледів, чого жадав, але так і не отримав. Я зрозумів біль, страждання і цілу прірву між ним та Рейчел, яка все розширювалася. Її очі, такі темні й такі несхожі на наші, пильно дивилися, не в змозі зрозуміти. Емброуз стояв за моєю спиною, в тіні, під мерехтливим світлом. Ми дивилися на неї, змучені, втративши будь-яку надію, а вона дивилась у відповідь поглядом, сповненим звинувачень. Її обличчя теж було чужим у цьому світлі. Маленьке і вузьке, обличчя з монети. Рука, яку я тримав, уже не була теплою. Холодні тонкі пальці намагалися вислизнути, персні дряпали й ранили мою долоню. Я відпустив її, і одразу ж захотів торкнутися знову.

— Чому ви так дивитеся на мене? — прошепотіла вона. — Що я вам зробила? Ваше обличчя змінилося.

Я міркував, що ще можу їй дати. У неї було майно, гроші й коштовності. Вона володіла моїм тілом, моїм серцем і моєю душею. Лишалося тільки моє ім’я, яке вона й так уже носила. Нічого не лишилось. Окрім страху. Я забрав від неї свічник та поставив на виступ над сходами. Я охопив її шию обома руками. Тепер вона не могла рухатися, лише дивилася на мене широко розплющеними очима. І здавалося, ніби в своїх руках я тримаю налякану пташку, і якщо її злегка стиснути, вона затріпотить і помре, а якщо відпустити — полетить на волю.

— Ви ніколи мене не покинете, — сказав я, — кляніться, кляніться, ніколи.

Вона спробувала поворушити устами у відповідь, та не змогла, так сильно я стискав її горло. Я відпустив її. Вона відсахнулася, тримаючись за шию. З обох боків перлового намиста, там, де були мої руки, залишилися червоні сліди.

— Тепер ви вийдете за мене? — спитав я в неї.

Вона не відповіла, а почала задкувати від мене коридором, не відводячи погляду від мого обличчя, все ще тримаючись руками за шию. Я бачив на стіні власну тінь, тінь звіра, без форми чи сутності. Рейчел зникла в проході. Я почув, як двері зачинились і в замку повернувся ключ. Я пішов до своєї кімнати і, помітивши власне відображення в дзеркалі, зупинився і втупився в нього. Певна річ, це ж стояв Емброуз, зі спітнілим чолом, блідий, мов смерть? Потім я поворухнувся і знову став собою, сутулий, з незграбними й надто довгими кінцівками, нерішучий, наївний Філіп, який усього лишень пожартував, як школяр. Рейчел попросить у Кендалів за мене вибачення й забуде.

Я відчинив вікно, але сьогодні місяця не було, шуміла злива. Вітер гойдав штори, і погортавши сторінки альманаху на камінній поличці, скинув його на підлогу. Я нахилився підняти, вирвав сторінку, зім’яв її й жбурнув у вогонь. Кінець мого дня народження. День усіх дурнів нарешті минув.

23

Уранці я сів снідати, невидющо втупившись у вікно, де вирувала негода й ревів вітер. До їдальні увійшов Сікомб, тримаючи тацю з запискою. Моє серце ледь не вискочило з грудей. Можливо, вона просить зайти до неї в кімнату? Та записка була не від Рейчел. Почерк був округліший, із більшими літерами. Писала Луїза.

— Це привіз грум містера Кендала, сер, — сказав Сікомб, — він чекає на відповідь.

Я прочитав.

«Дорогий Філіпе, мене дуже стривожило те, що сталося минулого вечора. Здається, я розумію, що ти відчував, принаймні краще, ніж мій батько. Прошу, пам’ятай, я твоя подруга і завжди нею буду. Сьогодні вранці я буду в місті. Якщо захочеш із кимось поговорити, можемо зустрітися біля церкви, незадовго до полудня.

Луїза».

Я сховав записку до кишені й попросив Сікомба принести папір та перо. Зазвичай моєю першою думкою, коли я отримував запрошення від будь-кого і особливо такого ранку, як цей, було написати слова подяки й відмовитися. Але щойно Сікомб приніс перо та папір, я змінив своє рішення. Безсонна ніч, муки самотності спонукали мене шукати товариства. Луїза ставилася до мене найкраще з усіх. Я написав відповідь, повідомивши, що приїду до міста і чекатиму на неї біля церкви.

— Передайте це грумові містера Кендала, — сказав я, — і перекажіть Веллінґтонові, нехай осідлає Циганку на одинадцяту.

Після сніданку я пішов до контори й розібрався з рахунками, а також закінчив писати листа, який почав учора. Сьогодні чомусь усе давалося легше. Частина мого мозку працювала мляво, звертаючи увагу лише на факти та цифри, і я записував їх за силою звички. Закінчивши справи, я поспішив до стаєнь, жадаючи податись якнайдалі від дому і від усього того, з чим він у мене пов’язувався. Я вирішив не їхати алеєю через ліс, ураховуючи неприємні вчорашні спогади, натомість рушив парком і виїхав до головної дороги. Кобила була бадьора й нервова, наче молода лань. Злякавшись невідомо чого, вона стрибнула, брикнулася та позадкувала в кущі, а нещадний вітер шматував нас, що є сили.

Негода, на яку чекали ще в лютому та березні, нарешті нас досягла. Не було більше м’якого тепла колишніх тижнів, спокійного моря та сонця. Величні хвостаті хмари, чорні, набухлі дощем, стрімко пливли із заходу і час від часу з раптовою люттю вибухали градом. Море метушилося в західній затоці. Над полями обабіч дороги кричали чайки, пірнаючи у свіжозорану землю в пошуках зелених пагонів, виплеканих ранньою весною. Нет Брей, якого я минулого ранку так поспішно відіслав, стояв біля своїх воріт, якраз коли я проїжджав. Тримаючи на плечах вологий мішок, ховаючись від граду, він підняв руку та вигукнув вітання, але звук його голосу віднесло вітром.

Море було чути навіть із головної дороги. На заході, де мілка вода покривала пісок, воно було різким та обривистим, відбиваючись від берега та збиваючись у піну, а на сході, біля гирла, кипіли довжелезні вали, розбиваючись об скелі біля входу до гавані, і рокіт бурунів зливався з пронизливим шумом вітру, що зносив живі огорожі та згинав розквітлі дерева.

Спускаючись схилом до міста, я майже нікого не зустрів. Ті, кого я бачив, йшли у справах, зігнувшись під вітром, із розчервонілими від раптового холоду обличчями. Я прив’язав Циганку біля «Троянди та корони» і піднявся стежкою до церкви. Луїза сховалася на ґанку. Я відчинив важкі двері, і ми увійшли до церкви. Всередині було темно й спокійно, особливо після негоди, що вирувала надворі, та все ж відчувався знайомий холод, такий важкий, такий гнітючий, і в повітрі витав церковний запах тління. Ми сіли біля мармурової лежачої фігури мого предка, оточеного синами та доньками, що ридають біля його ніг, і мені подумалося, як багато Ешлі розсіяно по нашому краю — хтось тут, хтось у моїй власній парафії, — колись вони кохали і страждали, а потім кожен знайшов свій кінець.

У безмовній церкві ми інстинктивно заговорили пошепки.

— Я давно за тебе хвилююся, — сказала Луїза, — з Різдва, хоча навіть раніше. Та не могла про це сказати. Ти б мене не послухав.

— У цьому не було потреби, — відповів я, — до вчорашнього вечора все складалося якнайкраще. Я сам винен у тому, що сказав.

— Ти б не сказав цього, — промовила вона, — якби не вірив, що це правда. Тебе дурили з самого початку, і ти був до цього готовий перед тим, як вона приїхала.

— Не було ніякого обману, — заперечив я, — до тих останніх годин. Сталася помилка, і винуватити я можу тільки себе самого.

Раптова злива взяла в осаду південні вікна церкви, і в довгому проході з високими колонами стало ще темніше.

— Навіщо вона приїхала минулого вересня? — спитала Луїза. — Навіщо подолала весь той шлях і розшукала тебе? Вона приїхала сюди не через свою тугу і не з цікавості. Вона приїхала до Англії, до Корнуолу з певною метою, якої тепер досягла.

Я повернувся і поглянув на неї. Її блакитні очі дивилися прямо та щиро.

— Що ти хочеш сказати? — запитав я.

— Вона отримала гроші, — сказала Луїза. — І запланувала це ще до того, як вирушити в мандрівку.

Учитель у Гарроу сказав нам якось у п’ятому класі, що істина буває невловима, невидима, натрапивши, ми її не впізнаємо, і пізнати, відкрити її можуть лише люди старі, на порозі смерті або ж люди чисті, юні.

— Ти помиляєшся, — сказав я, — ти нічого про неї не знаєш. Вона жінка імпульсивна, емоційна, і характер її дивний та непередбачуваний. Але, Бог свідок, по-іншому вона не може. Вона імпульсивно покинула Флоренцію. Сюди її привели почуття. І лишилася вона тут за покликом серця, просто тому, що їй хотілося лишитися.

Луїза співчутливо на мене поглянула та поклала руку мені на коліно.

— Якби ти був не таким вразливим, — сказала вона, — місіс Ешлі не лишилася б. Вона зустрілася б із моїм батьком, уклала б вигідну для себе угоду й повернулася. Ти з самого початку неправильно трактував її наміри.

Я раптом підвівся, і мені здалося, що я сприйняв би це куди легше, якби Луїза вдарила Рейчел рукою, плюнула б на неї, схопила б за волосся чи за сукню. Це було б примітивно, по-звірячому. Це було б чесно. Але так, посеред церковної тиші, за відсутності Рейчел — це образа, це справжнісіньке святотатство.

— Я не можу сидіти тут і вислуховувати твої слова, — сказав я. — Я чекав від тебе затишку, розуміння. Ти не можеш мені цього дати, ну й нехай.

Вона встала та схопила мене за руку.

— Чи ти не розумієш? Я намагаюся тобі допомогти! — вигукнула вона. — Та ти настільки сліпий, ти мене просто не чуєш. Якщо місіс Ешлі всього цього не спланувала, чому ж цілу зиму, місяць за місяцем, надсилала гроші до Флоренції?

— А звідки ти знаєш, — сказав я, — що вона це робила?

— Мій батько просто не міг не знати цього, — відповіла вона. — Таке не сховати від містера Коуча і від мого батька, який був твоїм опікуном.

— Ну робила вона так, що з того? — спитав я. — У Флоренції лишилися борги, я це прекрасно розумів. Може, їй не давали спокою кредитори, вимагали сплатити.

— Із самої Італії? — вигукнула вона. — Це взагалі можливо? Мені так не здається. Скоріше, місіс Ешлі приїхала не просто так і провела тут цілу зиму лише тому, що знала: коли тобі виповниться двадцять п’ять, що, власне, вчора й відбулося, ти офіційно володітимеш усіма коштами та майном. І коли мій батько вже не буде твоїм опікуном, можна буде крутити тобою, як заманеться. Та навіть цього не знадобилося. Ти й так подарував їй усе, що мав.

Я не міг повірити, що дівчина, яку я знав стільки років, якій довіряв, може бути такою твердоголовою і — що дратувало найбільше — так спокійно й розважливо обмовляти іншу, собі подібну жінку.

— Ти дійсно так вважаєш чи в тобі говорить розсудливий батько? — запитав я в неї.

— Не батько, — відказала вона, — ти ж знаєш, який він потайний. Він мені майже нічого не розповідає. Це моє власне судження.

— Ти з самого початку була налаштована проти неї, — сказав я. — У неділю, в церкві, хіба ні? Коли ми сіли за стіл, ти й слова не вимовила, просто сиділа, вся з себе пихата й набундючена. Вона тобі одразу ж не сподобалася.

— А тобі? — спитала вона. — Пам’ятаєш, що ти говорив до її приїзду? Я не забула, як вороже ти був налаштований. І не без причини.

Біля бокових дверей щось заскрипіло, заворушилося. Раптом вони відчинились і з’явилася прибиральниця, маленька тиха жіночка, Еліс Табб, із віником у руці, збиралася підмести проходи між рядами. Вона нишком поглянула на нас, і відійшла до кафедри. Та ми відчували її присутність, нашому усамітненню настав кінець.

— Луїзо, все марно, — промовив я, — ти мені не допоможеш. Я знаю тебе, а ти знаєш мене. Якщо ми продовжимо цю розмову, то лише зненавидимо одне одного.

Луїза поглянула на мене і відпустила мою руку.

— Невже ти настільки сильно кохаєш її?

Я відвернувся. Вона була молодша за мене, дівчина, і не могла зрозуміти. Ніхто не зміг би зрозуміти, окрім Емброуза, який був мертвий.

— Яке майбутнє чекає на вас двох? — спитала Луїза.

Наші кроки глухо відлунювалися в проході. Дощ, який заливав вікна, ослаб. Немічний промінчик сонця освітив голову святого Петра в південному вікні і майже одразу зник.

— Я попросив її руки, — сказав я. — Я зробив це раз, потім ще раз. І робитиму надалі. Ось яке майбутнє на нас чекає.

Ми підішли до дверей церкви. Я відчинив їх, і ми знову опинилися на ґанку. Дрізд, незважаючи на дощ, співав на дереві біля церковних воріт, а помічник м’ясника, з фартухом на голові й тацею на плечі, пройшов повз нас, підсвистуючи йому.

— Коли ти вперше попросив її вийти за тебе? — спитала Луїза.

Я знову відчув те тепло, світло свічки, сміх. І раптом світло зникло, і сміх раптом зник. Лишилися тільки ми з Рейчел. І немов насміхаючись з півночі, годинник на церкві пробив дванадцяту дня.

— Уранці, на мій день народження, — сказав я Луїзі.

Вона чекала, доки годинник, який так гучно лунав над нашими головами, проб’є останній раз.

— І що вона тобі відповіла? — спитала Луїза.

— Ми говорили про різні речі, — відповів я. — Я думав, вона мала на увазі «так», у той час як насправді це означало «ні».

— А вона на той час уже прочитала документ?

— Ні, вона прочитала його згодом. Пізніше, того самого ранку.

Поруч із воротами церкви я побачив грума Кендалів і догкарт. Помітивши доньку господаря, він підняв батога та зіскочив із сидіння. Луїза застібнула накидку і наділа на голову капюшон.

— Вона прочитала документ і одразу ж поїхала до Пеліна переговорити з моїм батьком, — сказала вона.

— Вона не зовсім зрозуміла написане, — відказав я їй.

— Вона чудово все розуміла, коли виїжджала з Пеліна, — сказала Луїза. — Я добре пам’ятаю, як на неї чекала карета, ми стояли на сходах і мій батько мовив: «Клаузула про повторний шлюб може вас розчарувати. Щоб зберегти свої статки, ви мусите лишатися вдовою». На що місіс Ешлі усміхнулась і відповіла: «Це мене цілком улаштовує».

Стежкою йшов грум, тримаючи велику парасолю. Луїза застебнула рукавички. На небі стрімко пливла нова чорна хмара.

— Клаузулу створено, щоб уберегти маєток, — сказав я, — щоб ніякий незнайомець не розтринькав усе майно. Якби вона стала моєю дружиною, клаузула не мала б сили.

— А ось тут ти помиляєшся, — сказала Луїза. — Якщо вона стане твоєю дружиною, все знову повернеться у твою власність. Ти про це не подумав.

— Ну то й що з того? — сказав я. — Я поділився б із нею кожним пенні. Вона не відмовиться виходити за мене через саму лише клаузулу. Ти ж на це натякаєш?

Її обличчя повністю сховалося під капюшоном, на мене зиркали лише блакитні очі.

— Дружина, — сказала Луїза, — не може надсилати гроші чоловіка за кордон і не може повернутися на батьківщину. Я ні на що не натякаю.

Грум торкнувся свого капелюха і підняв парасольку над її головою. Ми пройшлися стежкою, і я посадив її у двоколку.

— Я ніяк тобі не допомогла, — сказала вона, — ти вважаєш мене безжалісною та жорстокою. Іноді жінка бачить куди більше, ніж чоловік. Пробач, якщо зробила тобі боляче. Я лише хотіла, щоб ти знову став собою.

Вона нахилилася до грума.

— Гаразд, Томасе, — сказала вона, — повертаймося до Пеліна.

Грум повернув коня, і вони рушили схилом угору, до головної дороги.

Я зайшов до «Троянди та корони». Луїза мала рацію, коли сказала, що ніяк мені не допомогла. Я приїхав, жадаючи затишку, та нічого подібного не отримав. Самі лише холодні факти, спотворені до неможливого. Все, що вона говорила, могло зацікавити хіба юриста. Я знав, як ретельно мій хрещений батько зважує подібні речі, не даючи простору почуттям. Луїза не винна, що успадкувала його прямий тверезий погляд на світ і міркувала відповідно.

Я краще за неї знав, що сталося між мною та Рейчел. Гранітна плита над алеєю в лісі і всі ті місяці, що я про неї не розповідав. «Ваша кузина Рейчел, — сказав Рейнальді, — жінка імпульсивна». І під упливом імпульсу вона дозволила мені себе покохати. Під впливом імпульсу вона мене відкинула. Емброуз це знав. Емброуз розумів. І ні йому, ні мені не потрібна була інша жінка, як і інша дружина.

Я довго сидів у прохолодній кімнаті в «Троянді та короні». Хазяїн приніс мені холодної баранини та елю, хоч я й не був голодний. Пізніше я вийшов і став на причалі, спостерігаючи, як хвилі плескаються об сходи. Рибальські суденця гойдалися біля своїх буйків, а один старий, сівши спиною до вітру, вичерпував воду з дна свого човна і не помічав, як з кожним поривом бризки знову його заливають.

Хмари тепер пливли нижче, ніж раніше, і густий туман укривав дерева на протилежному березі. Якщо я хотів повернутися додому сухим і не застудити Циганку, слід було робити це зараз, доки погода не погіршилася. Тепер надворі взагалі нікого не було. Я скочив на Циганку і піднявся схилом, а щоб скоротити шлях, звернув там, де сходяться чотири дороги, виїхавши на алею. Тут у нас принаймні було укриття, але не встигли ми проїхати й сотні ярдів, як Циганка спіткнулася й пошкодила ногу, та замість того, щоб заїхати до сторожки й дістати камінець із копита, я, щоб не дати приводу для пліток, вирішив злізти і обережно довести її додому. Всюди на нашому шляху сильний вітер порозкидав поламане гілля, а дерева, які ще вчора були такі сумирні, тепер колихалися, гойдалися та тріпотіли під дрібним дощем.

Пара з болотистої долини підіймалася білою хмарою, і я зрозумів, раптом здригнувшись, наскільки холодно мені було весь день: і коли я розмовляв з Луїзою в церкві, і коли сидів біля згаслого каміна в «Троянді та короні». З учорашнього дня світ став зовсім інакший.

Я вів Циганку тим самим шляхом, яким учора прогулювався з Рейчел. Наші сліди все ще були тут, поміж буків, де ми збирали первоцвіт. Купки квітів усе ще лежали там, покинуті, прив’ялі. Алея здавалася безкінечною, Циганка шкутильгала, доки я направляв її, тримаючи за вуздечку, і дощ, таки знайшовши шлях за комірець моєї куртки, холодив спину.

Діставшись додому, я був надто утомлений, щоб привітатися з Веллінґтоном, тому, кинувши віжки, не сказавши й слова, так і лишив його там витріщатися мені вслід. Бог свідок, після вчорашнього вечора мені не хотілося пити нічого, крім води, але я так змерз і промок, що вирішив налити собі бренді, хай і не витриманого, щоб зігрітися. Я зайшов до їдальні, де зустрів Джона, який розкладав тарілки для обіду. Він пішов до буфетної дістати мені склянку, і доки я чекав, то помітив — обід сервірують на трьох.

Коли він повернувся, я вказав на тарілки рукою.

— Чому три? — спитав я.

— Міс Пескоу, — відповів він, — вона приїхала ще о першій. Хазяйка їздила до них сьогодні вранці, незабаром після того, як ви поїхали. І повернулася разом із міс Пескоу, яка приїхала погостювати.

Я здивовано витріщився на нього.

— Міс Пескоу приїхала погостювати? — спитав я.

— Саме так, — відповів він, — міс Мері Пескоу, та, яка викладає в недільній школі. Ми весь ранок готували для неї рожеву кімнату. Зараз вони з хазяйкою сидять у будуарі.

Він продовжив накривати на стіл, а я, поставивши склянку на буфет, навіть не ковтнувши бренді, пішов нагору. На столі в моїй кімнаті лежала записка, написана почерком Рейчел. Я її відкрив. Звертання не було, тільки дата.

«Я попросила Мері Пескоу лишитися зі мною в будинку за компаньйонку. Після минулого вечора я не можу залишатися з вами наодинці. Приєднуйтеся до нас у будуарі, якщо бажаєте, до чи після обіду. Прошу вас бути чемним. Рейчел».

Вона не могла. Це несерйозно. Як часто ми сміялися над доньками Пескоу і особливо над балакучою Мері, яка завше щось вишиває або відвідує бідняків, яких краще б і не чіпали, гладка Мері, ще більш досконала версія власної матері. Хіба що для жарту, так, Рейчел могла запросити її, аби пожартувати наді мною, тільки на обід, щоб стежити за моїм обличчям з іншого кінця столу — але записка жартом не здавалася.

Я вийшов на сходовий майданчик і побачив, що двері рожевої кімнати відчинені. Помилки бути не могло. Палахкотів камін, на стільці лежали туфлі та папір для обгортання, всюди виднілися незнайомі щіточки, книги, особисте майно, а наступні двері, які зазвичай були замкнені і які вели до кімнат Рейчел, тепер були прочинені. Мені навіть було чути шум голосів із будуару. Що ж, значить, таке моє покарання. Моя мука. Мері Пескоу була тут для того, щоб розділити мене та Рейчел, щоб ми більше не змогли бути на самоті, як вона й сповістила в записці.

Спершу я відчув настільки сильний напад гніву, що ледве стримав себе від того, аби не пройти коридором до будуару, схопити Мері Пескоу за плечі і крикнути, щоб пакувала речі й забиралася геть, що Веллінґтон відвезе її каретою додому негайно. Як наважилася Рейчел запросити її до мого будинку під таким приводом, жалюгіднім, безпідставним і образливим — нібито вона більше не може залишатися зі мною наодинці. Тож я приречений бачити Мері Пескоу щоразу, як сідатиму їсти? Мері Пескоу в бібліотеці, у вітальні, Мері Пескоу гуляє в саду, Мері Пескоу в будуарі, нескінченні жіночі балачки, які я терпів лише в силу звички на недільних обідах?

Я пройшов коридором не перевдягнувшись, я все ще був у мокрому одязі. Відчинив двері будуару. Рейчел сиділа у своєму кріслі, Мері Пескоу поруч, на стільці, і вони разом роздивлялися великий том з ілюстраціями італійських садів.

— Отже, ви повернулися? — сказала Рейчел. — Дивний ви день обрали для прогулянки верхи. Карету ледь не здуло з дороги, коли я їхала в гості до будинку вікарія. Як бачите, нам пощастило приймати в гостях Мері. Вона вже майже як удома. Я дуже рада.

Мері Пескоу реготнула.

— Це був такий сюрприз, містере Ешлі, — сказала вона, — коли ваша кузина приїхала мене запросити. Решта дівчат аж позеленіли від заздрощів. Я й досі не вірю, що сиджу зараз тут. Так приємно і затишно в будуарі. Навіть краще, ніж унизу. Ваша кузина розповіла мені, що ви любите проводити тут вечори. Ви граєте в крибідж? Я просто обожнюю крибідж. Якщо ви не вмієте грати, я залюбки навчу вас обох.

— Філіп, — сказала Рейчел, — не великий шанувальник азартних ігор. Він більше полюбляє сидіти та курити в тиші. Ми з вами, Мері, пограємо вдвох.

Вона поглянула на мене поверх голови Мері Пескоу. Ні, це був не жарт. З її серйозного погляду я зрозумів — вона вирішила зробити це, добре все обдумавши.

— Ми можемо поговорити наодинці? — запитав я прямо.

— У цьому немає необхідності, — відповіла вона. — Ви можете говорити все, що заманеться, у присутності Мері.

Донька вікарія поспішно звелася на ноги.

— О, прошу, — сказала вона, — я не хочу втручатися. Я краще почекаю у своїй кімнаті.

— Але лишіть двері прочиненими, Мері, — сказала Рейчел, — щоб ви змогли почути, якщо я раптом вас покличу.

Вона не відводила від мене свого ворожого погляду.

— Звісно ж, місіс Ешлі, — сказала Мері Пескоу.

Вона стрімко пройшла повз мене, з переляканими очима, і вийшла, лишивши двері відчиненими.

— Навіщо ви це зробили? — спитав я у Рейчел.

— Ви чудово знаєте навіщо, — відповіла вона. — Я написала про це у записці.

— Скільки вона тут лишатиметься?

— Стільки, скільки мені захочеться.

— В її товаристві ви не протримаєтесь і дня. Вона вас із розуму зведе, як і мене.

— Ви помиляєтеся. Мері Пескоу — гарна, невинна дівчина. Я б не говорила з нею, якби не потребувала когось. Принаймні з нею разом я почуваюся у безпеці. Та й час настав відповідний. Усе не могло так тривати вічно, тим більше після вашого вибрику за столом. Ваш хрещений сказав те саме перед від’їздом.

— І що ж він сказав?

— Що ходять плітки про мої у вас гостини, які навряд чи зникнуть після ваших хвастощів про весілля. Хтозна, з ким ви ще про це говорили. Мері Пескоу змусить замовкнути всіх пліткарів. Я про це подбаю.

Чи можливо, щоб мої дії минулого вечора призвели до таких змін, до такої жахливої ворожнечі?

— Рейчел, — сказав я, — не можна порозумітися за хвилину розмови, з відчиненими дверима. Прошу вас, послухайте мене, давайте поговоримо наодинці, після обіду, коли Мері Пескоу піде спати.

— Минулої ночі ви погрожували мені, — сказала вона. — Одного разу мені вистачило. Більше немає про що говорити. Можете йти, якщо бажаєте. Або ж лишайтеся й пограйте в крибідж із Мері Пескоу.

Вона повернулася до своєї книжки з садами.

Я вийшов із кімнати. Нічого іншого мені не лишалося. Отже, це моя кара за ту коротку мить минулого вечора, коли я поклав руки їй на шию. Я без упину жалкував та каявся, такого не можна пробачати. І от, моє покарання. Мій гнів зник так само швидко, як і з’явився, і натомість я відчув важке отупіння та відчай. Господи, що ж я накоїв?

Ще зовсім недавно, всього кілька годин тому ми були щасливі. Радість, яку я відчував у переддень свого дня народження, вся та магія тепер минула, розсіялась, і винен в усьому був лише я. Сидячи в холодній кімнаті «Троянди та корони», я сподівався, що, можливо, за кілька тижнів її небажання виходити за мене минеться. Якщо не одразу, то згодом. А якщо й не згодом, то що? Головне бути разом, у любові, як було вранці на мій день народження. Це її рішення, її вибір, вона ж мені не відмовить? Повернувшись додому, я був майже певний цього. І от стороння людина, третя особа, і між нами все те ж непорозуміння. За мить я вже стояв у своїй кімнаті, чув голоси, що наближалися до сходів, а потім шурхіт суконь на сходах. Пізніше я зрозумів, що вони, певно, переодяглися до обіду. Я відчував, що не зможу витримати їхнього товариства. Нехай обідають самі. У будь-якому разі, мені не хотілося їсти, мені було холодно, я почувався паскудно — певно, підхопив застуду, тож краще лишитися у своїй кімнаті. Я подзвонив у дзвоник і сказав Джонові, щоб вибачився за мене — я не спущуся обідати, натомість піду одразу до ліжка.

Це викликало зайву метушню, як я того й очікував, і до мене піднявся Сікомб із тривогою на обличчі.

— Нездужаєте, містере Філіпе, сер? — сказав він. — Чи можу я запропонувати вам ванну з гірчицею і гарячий грог? Це все через прогулянку в таку негоду.

— Все нормально, Сікомбе, дякую, — відповів я. — Просто трохи стомився, от і все.

— Не бажаєте пообідати, містере Філіпе? У нас оленина та яблучний пиріг. Все вже готове, можна подавати. Обидві леді наразі сидять у вітальні.

— Ні, Сікомбе. Я погано спав минулої ночі. Завтра вранці мені буде краще.

— Я передам хазяйці, — сказав він, — вона дуже занепокоїться.

Принаймні, лишаючись у кімнаті, я маю можливість зустрітися з Рейчел наодинці. Після обіду, ймовірно, вона підніметься запитати про моє здоров’я.

Я роздягнувся та ліг у ліжко. Без сумніву, десь підхопив застуду. Простирадло здавалося геть холодним, я скинув його з ліжка та заліз під ковдру. Я задубів, у голові пульсувало — нічого такого раніше мені не доводилося відчувати. Я лежав і чекав, доки вони дообідають. Раптом почув, як вони пройшли з вестибюля до їдальні, невпинно базікаючи — хоча б від цього я був вільний, — а потім, після довгої паузи, повернулися до вітальні.

Незабаром після восьмої вони вже підіймалися сходами. Я сів у ліжку, накинувши на плечі куртку. Певно, зараз саме той момент, коли вона мені найбільше потрібна. Попри товсту грубу ковдру, все ще було холодно, ноги та шию крутило від болю, а голова палала.

Я почекав, та вона не прийшла. Либонь, сіли вдвох у будуарі. Я почув, як годинник пробив дев’яту, потім десяту, потім одинадцяту.

Після одинадцятої я зрозумів, що вона взагалі не збирається мене відвідати. Таке нехтування було продовженням мого покарання.

Я виліз із ліжка і став у коридорі. Вони розійшлися по кімнатах, позаяк я чув, як Мері Пескоу порпається у рожевій спальні, час від часу противно кашляючи, щоб прочистити горло — ще одна звичка, запозичена від матері.

Я пройшов коридором до кімнати Рейчел. Узявся за ручку її дверей і повернув. Та двері не відчинилися. Було замкнено. Я постукав, дуже тихо. Вона не відповіла. Я повільно повернувся до своєї кімнати, заліз у ліжко і лежав там, усе ще здригаючись від холоду.

Пам’ятаю, як уранці одягнувся, але й гадки не маю, коли саме приходив Джон мене розбудити, чи коли я снідав, узагалі нічого, лише страшний головний біль та дивну закляклість у шиї. Я пішов та сів у своє крісло в конторі. Нічого не писав, нікого не бачив. Незабаром після дванадцятої прийшов Сікомб сказати, що леді чекають на ленч. Я відповів, що не хочу їсти. Він підійшов ближче і поглянув на мене.

— Містере Філіпе, — сказав він, — ви хворі. Що сталося?

— Не знаю, — відказав я.

Він узяв мою руку, потримав. Потім вийшов із контори, і я почув, як він поспіхом перетинає двір.

За якийсь час двері знову відчинилися. Там стояла Рейчел, а за нею — Мері Пескоу та Сікомб. Вона підійшла до мене.

— Сікомб каже, ви захворіли, — сказала вона. — Що з вами?

Я спробував поглянути на неї. Все, що зі мною відбувалося, здавалося геть несправжнім. Я ледве розумів, що сиджу тут, у своєму конторському кріслі, мені здавалося, що я нагорі, у кімнаті, мерзну в ліжку, як минулої ночі.

— Коли ви відішлете її додому? — запитав я. — Я не завдам вам шкоди. Даю слово честі.

Вона поклала руку мені на чоло. Поглянула у вічі. Потім різко повернулася до Сікомба.

— Покличте Джона, — сказала вона. — І допоможіть укласти містера Ешлі в ліжко. Передайте Веллінґтонові, нехай грум якомога швидше привезе лікаря…

Я нічого не бачив, окрім її білого обличчя та очей. І якийсь безглуздий, недоречний, переляканий, схвильований погляд Мері Пескоу. А потім — нічого. Тільки закляклість та біль.

Уже знову лежачи в ліжку, я зрозумів, що Сікомб стоїть біля вікон, закриває ставні, запинає штори, щоб у кімнаті стало зовсім темно, чого я так жадав. Може, хоч темрява полегшить цей сліпучий біль. Я не міг поворухнути головою на подушці, здавалося, ніби м’язи в шиї стали негнучкими і міцно стяглися. Я знову повторив:

— Обіцяю, я вам не нашкоджу. Відішліть Мері Пескоу додому.

Вона відповіла:

— Мовчіть. Лежіть і не рухайтеся.

Кімнату сповнював шепіт. Двері відчинялися, зачинялися і знову відчинялися. Ледь чутно було якісь повільні кроки. Вузькі щілинки світла просочувалися зі сходового майданчика, і знову ця постійна скрадливість шепотіння, і в раптовім гострім маренні, яке, певно, охопило мене, здавалося, ніби будинок переповнений людьми, в кожній кімнаті гості, та й сам дім не настільки великий, щоб усіх їх вмістити, вони тісняться у вітальні та в бібліотеці, а десь там усередині натовпу ходить Рейчел, усміхається, розмовляє, тримає їх за руки. Я все повторював без упину: «Відішліть їх геть».

Потім я побачив округле обличчя доктора Ґілберта в окулярах, яке нахилялося до мене згори. Значить, він також був серед тих людей. Коли я був малим, він приїздив, щоб лікувати мене від вітрянки. Відтоді я рідко з ним бачився.

— Отже, ви купалися в морі посеред ночі? — запитав він мене. — Дуже нерозумний вчинок.

Він похитав головою, ніби я все ще був дитиною, і почухав підборіддя. Я заплющив очі від сліпучого світла. Я чув, як Рейчел звертається до нього:

— Я надто багато знаю про такий тип гарячки, щоб помилятися. Я бачила, як у Флоренції від неї помирали діти. Вона охоплює хребет, а потім — мозок. Зробіть щось, ради Бога…

Вони вийшли. І знову почувся шепіт. За ним прослідувало гуркотіння коліс на доріжці, карета від’їхала. Пізніше я почув чиєсь дихання, зовсім поруч зі своїм ліжком. Я зрозумів, що сталося. Рейчел поїхала. Вона вирушила в Бодмін, щоб звідти екіпажем дістатися Лондона. Вона залишила Мері Пескоу наглядати за мною. Слуги, Сікомб, Джон — усі поїхали. Лишилася тільки Мері Пескоу.

— Прошу, йдіть, — сказав я, — мені ніхто не потрібен.

Рука торкнулася мого чола. Рука Мері Пескоу. Я спробував її струсити. Та вона повернулася знов, скрадлива, холодна, і я голосно крикнув, щоб вона пішла, та рука лише сильніше стисла моє чоло, важка, чіпка, мов лід, і згодом льодом вона і обернулася на моєму чолі, на моїй шиї, не відпускаючи мене, в’язня. Потім я почув, як Рейчел шепоче мені на вухо: «Милий, лежіть, не рухайтеся. Це полегшить головний біль. Вам стане краще вже незабаром».

Я спробував повернутися, та не зміг. То вона поїхала до Лондона чи ні?

Я сказав:

— Не лишайте мене. Пообіцяйте, що не покинете мене.

Вона відповіла:

— Обіцяю. Обіцяю, що не покину вас.

Я розплющив очі, та не побачив її, в кімнаті було зовсім темно. Її обриси змінилися, це була вже не знайома мені спальня. Вона була довга та вузька, немов келія. Ліжко жорстке, наче залізне. Десь палахкотіла одна свічка, за ширмою. В ніші на протилежній стіні схилилася на колінах мадонна. Я голосно кликав: «Рейчел!.. Рейчел!..»

Я почув, як хтось пробіг, відчинилися двері, і вона взяла мою руку в свою зі словами: «Я з вами». Я знову заплющив очі.

Я стояв на мості над Арно, даючи собі обіцянку знищити жінку, якої ніколи не бачив. Розбухла вода проносилася попід мостом, бура, вкрита бульбашками, і Рейчел, жебрачка, підійшла до мене з простягнутими руками. Вона була гола, за винятком перлового намиста навколо шиї. Раптом вона вказала на воду, і повз нас проплив Емброуз, попід мостом, з руками, складеними на грудях. Він поплив далі за водою, аж доки не зник із поля зору, і повільно, велично, з піднятими догори прямими лапами за ним пропливло тіло мертвої собаки.

24

Перше, що я помітив, так це що дерево за моїм вікном укрите листям. Я спантеличено дивився на нього. Коли я лягав спати, бруньки ледь розпустилися. Це було дивно. Штори були щільно запнуті, але я добре пам’ятаю, наскільки крихітними були ті бруньки вранці на мій день народження, коли я вихилився з вікна й дивився на галявину. Голова вже не боліла, і закляклість минула. Певно, я проспав декілька годин, можливо, день, чи навіть більше. Коли хворієш, неможливо слідкувати за часом.

Я точно бачив його кілька разів, старого доктора Ґілберта з бородою, а також ще одного чоловіка, незнайомця. В кімнаті весь час було темно. А тепер її заповнювало світло. Обличчя заросло щетиною — слід обов’язково поголитися. Я торкнувся підборіддя. Оце вже справжнісіньке божевілля — в мене була борода. Я дивився на свою руку. Вона не здавалася моєю. Біла й тонка, нігті добряче відросли; надто часто я ламав їх, їдучи верхи. Я повернув голову та побачив Рейчел у кріслі, біля мого ліжка — у своєму власному кріслі, з будуару. Вона не знала, що я на неї дивлюся. Вона сиділа за шитвом і була вбрана в сукню, якої я раніше не бачив. Темну, як і решта її вбрань, та з короткими рукавами вище ліктя, з легкого матеріалу. В кімнаті було так тепло? Вікна були розчинені навстіж. У каміні не палахкотів вогонь.

Я знову торкнувся підборіддя і відчув бороду. Приємне було відчуття. Зненацька я засміявся, і від цього вона підняла голову та поглянула на мене.

— Філіпе, — сказала вона, усміхнувшись. І ось уже стоїть біля ліжка на колінах, обіймаючи мене.

— Я відростив бороду, — сказав я.

Я все сміявся, не в силі зупинитися, настільки божевільним це все видавалося, а потім раптом сміх змінився кашлем, і вона одразу ж піднесла склянку з чимось страшенно несмачним, змусила випити, тримаючи біля моїх вуст, а тоді знову вклала мене на подушки.

Цей жест зачепив забутий акорд у моїй пам’яті. Звісно ж, довгий час з’являлася рука зі склянкою і змушувала мене пити, вона приходила у мої сни і зникала? Я вважав, що то Мері Пескоу, і постійно її відштовхував. Я лежав, дивлячись на Рейчел, і простягнув до неї руку. Вона одразу ж взяла її і стиснула. Я водив пальцем по блідих синіх венах, які завжди виступали на зворотному боці її долоні, і крутив персні. Якийсь час я робив так, не мовлячи ні слова.

Трохи згодом я запитав:

— Ви відіслали її?

— Відіслала кого?

— Як кого, Мері Пескоу, — відповів я.

Я чув, як вона затамувала подих, і, поглянувши, побачив, що вона вже не всміхається, а в її очах пробігла тінь.

— Вона поїхала п’ять тижнів тому. Можете не перейматися. Ви хочете пити? Я приготувала вам прохолодний напій зі свіжих лаймів, які надіслали з Лондона.

Я випив, смакувало чудово, особливо після гірких ліків, якими вона мене поїла.

— Здається, я захворів, — сказав я їй.

— Ви ледь не померли, — відповіла вона.

Потім повернулася, ніби збираючись іти, та я втримав її.

— Розкажіть мені, — попросив.

Мене сповнювала цікавість людини, що, немов Ріп ван Вінкль[14], проспала багато років і виявила, що світ за цей час геть змінився.

— Тільки якщо ви бажаєте знову пробудити в мені всі ті тижні тривоги, — відповіла вона. — Ви сильно занедужали. Нехай цього вам буде досить.

— То що ж саме трапилося?

— Я не дуже довіряю вашим місцевим лікарям, — відповіла вона. — На континенті ми називаємо цю хворобу менінгітом, і про неї майже нікому нічого невідомо. Те, що ви сьогодні прокинулися живим — це, можна сказати, диво.

— То чому ж я одужав?

Вона всміхнулася і сильніше стисла мою руку.

— Гадаю, завдяки власній кінській витривалості, — відповіла вона мені, — а також кільком речам, які я вмовила їх зробити. Передовсім це пункція спинного мозку, щоб вивести зайву рідину. Також введення у вашу кров сироватки з трав’яного соку. Вони назвали її отрутою. Але ви вижили.

Мені згадалися настоянки, що вона готувала для деяких орендарів, які хворіли взимку, і як я дражнив її, називаючи повитухою та аптекаркою.

— Звідки ви все це знаєте? — запитав я.

— Мене навчила мати, — сказала вона. — Ми, флорентійці, народ дуже древній та мудрий.

Ці слова зачепили інші струни в моїй пам’яті, та я не зміг згадати, які ж саме. Думати все ще було важко. Я міг лише лежати в ліжку, тримаючи її руку в своїй.

— Чому дерево за вікном укрите листям? — запитав я.

— Бо так і має бути, коли надворі другий тиждень травня, — сказала вона.

Я не міг повірити, що пролежав у нестямі всі ці тижні. Як не міг пригадати й того, як саме потрапив до ліжка. Рейчел дуже на мене гнівалась і з якоїсь причини уникала мене, потім запросила Мері Пескоу, хтозна нащо. У тому, що ми одружилися за день до мого дня народження, я був певен, хоч і не міг пригадати церкву чи взагалі церемонію. Здається, єдиними свідками на церемонії були мій хрещений батько та Луїза, а ще миршава Еліс Табб, церковна прибиральниця. Пам’ятаю, я дуже радів. І раптом, без ніякої на те причини, впав у відчай. А потім захворів. Байдуже, тепер усе знову гаразд. Я не помер, і надворі був травень.

— Гадаю, мені вистачить сил підвестися, — сказав я їй.

— Нічого подібного, — відповіла вона. — За тиждень, можливо, ви зможете сидіти в кріслі, ось тут, біля вікна, щоб ноги звикли. І пізніше зможете дійти до будуару. В кінці місяця, певно, спустимо вас донизу, посидите на свіжому повітрі. Буде видно.

Без сумніву, мій прогрес був настільки повільний, як вона й казала. Ніколи в житті я не почувався таким недолугим, як тоді, коли вирішив сісти на ліжку й поставити ноги на підлогу. Вся кімната завертілася. Сікомб стояв з одного боку, Джон з іншого, а я був слабким, немов щойно народжене немовля.

— Святі небеса, мадам, він ще більше виріс, — вигукнув Сікомб з таким переляканим обличчям, що я знову сів, засміявшись.

— Можете показувати мене на бодмінському ярмарку за гроші, — сказав я, а потім побачив себе в дзеркалі: сухорлявого, блідого, з бурою бородою, ну просто-таки апостол. — Або ж я можу піти проповідувати по людях. За мною підуть тисячі. Як гадаєте? — звернувся я до Рейчел.

— Я б воліла, щоб ви поголилися, — відказала вона серйозно.

— Принесіть мені бритву, Джоне, — сказав я.

Та коли я закінчив і з мого обличчя знову зникла борода, я втратив якусь частку гідності та повернувся до статусу школяра.

Якими славними були ті дні одужання. Рейчел весь час проводила зі мною. Ми особливо не розмовляли, оскільки розмови втомлювали мене швидше за будь-що інше і повертали легку тінь того головного болю. Найбільше мені подобалося сидіти біля відчиненого вікна, і щоб якось мене розважити, Веллінґтон приводив коней та навчав їх, пускаючи колами по гравійній доріжці, прямо перед моєю кімнатою, немов на манежі. А коли мої ноги зміцніли, я почав ходити до будуару, де ми обідали, Рейчел чекала на мене та опікувалася, немов нянька дитиною. Одного разу я сказав, якщо їй довіку доведеться доглядати хворого чоловіка, їй немає кого винити, крім самої себе. Почувши це, вона здивовано на мене поглянула, потім змовкла й одразу змінила тему.

Я згадав, що з якоїсь причини наш шлюб слід було приховувати від слуг. Певно, щоб дочекатися повного року від дня смерті Емброуза і лише тоді всім офіційно оголосити. Мабуть, вона боялася, що я необачно розкрию таємницю перед Сікомбом, тому я намагався тримати язика за зубами. За два місяці ми зможемо повідомити новину всьому світові. А для цього треба запастися терпінням. Кожного дня я закохувався в неї дедалі більше, а вона була лагідніша та ніжніша, ніж будь-коли за минулі місяці зими.

Уперше спустившись донизу і вийшовши в сад, я був уражений, наскільки просунулися роботи за час, доки я нездужав. Терасову доріжку закінчили, а нижній сад під нею вже викопали на повну глибину, можна було обкладати дно камінням та облицьовувати насипи. Та глибока ущелина розверзлася під ногами, темна й лиховісна, і роботяги, які продовжували копати, підвели погляди на мене, широко усміхаючись, доки я дивився на них із тераси.

Темлін провів мене до плантації з гордістю — Рейчел поїхала навідати його дружину в сусідній будиночок, — і хоч камелії вже відцвіли, рододендрони все ще буяли, як і помаранчеві барбариси, а похилені в бік поля жовті квіти рокитника звисали гронами, скидаючи поволі свої пелюстки.

— Наступного року треба буде їх пересадити, — сказав Темлін. — Вони так швидко ростуть, що вже зовсім скоро гілки повиснуть над полем надто низько і насіння вб’є худобу.

Він потягнувся до однієї з гілок, і там, де квіти осипалися, вже виднілися стручки з крихітним насінням усередині.

— На іншому боці Сент-Остелла був чолов’яга, який з’їв їх та й помер, — сказав Темлін і викинув стручок через плече.

Я забув, як недовго вони квітнуть, власне, як і всі рослини. І забув, наскільки це красиво. Раптом мені пригадалися похиле дерево в маленькому дворику на італійській віллі і жінка зі сторожки, яка хапає віник та змітає стручки.

— Я бачив гарне дерево цього ж виду, — сказав я, — у Флоренції, на віллі, де жила місіс Ешлі.

— Справді, сер? — сказав він. — Що ж, найчастіше їх можна зустріти в тамтешньому кліматі, наскільки я знаю. Певно, просто чудове місце. Зрозуміло, чому господиня бажає повернутися.

— Я не думаю, що вона взагалі планує повертатися, — відповів я.

— Я радий це чути, сер, — сказав він, — та ми чули інше. Що вона лише почекає, доки ви одужаєте, а потім поїде.

Неймовірно, які тільки історії з’являються з крихітних пліток, і я подумав, що лише повідомлення про наш шлюб зможе покласти їм кінець. Та все ж я не поспішав говорити з нею на цю тему. Здається, щойно я почав таку розмову минулого разу, вона розсердилася і я захворів.

Того вечора, коли ми сиділи в будуарі і я пив свою tisanа, що вже стало звичкою перед тим, як іти спати, я сказав їй:

— По окрузі ходять свіжі плітки.

— Що тепер? — запитала вона, підвівши голову та поглянувши на мене.

— Ну, що ви збираєтеся повернутися до Флоренції, — відповів я.

Вона відповіла не одразу, перевівши погляд на своє шитво.

— У нас ще буде час обговорити це питання, — сказала вона. — Спершу ви маєте повністю одужати та набратися сил.

Я витріщився на неї, спантеличений. Значить, Темлін не так уже й помилявся. Думка про повернення до Флоренції дійсно існувала в її голові.

— Ви ще не продали віллу? — запитав я.

— Ще ні, — відповіла вона, — і не планую продавати чи навіть здавати в оренду. Тепер, коли все змінилося, я можу собі її дозволити.

Я мовчав. Не хотілося її образити, та думки про існування двох домів не дуже мене тішили. Взагалі-то я ненавидів сам образ тієї вілли, який усе ще тримався в моїй голові і який, як здавалося мені до цієї миті, вона ненавиділа також.

— Тобто ви хочете провести там зиму? — запитав я.

— Можливо, — відказала вона, — а може, кінець літа. Та нема необхідності зараз це обговорювати.

— Я надто довго байдикував, — сказав я. — Не думаю, що мені варто покидати це місце, не підготувавши його до зими, точніше, покидати його взагалі.

— Певно, що ні, — сказала вона. — Насправді, я можу зі спокійним серцем залишити маєток, знаючи, що ви тут головний. Ви можете навідатися до мене навесні, я покажу вам Флоренцію.

Після важкої хвороби мені все ще важко було тверезо міркувати. Все, що вона говорила, здавалося безглуздим.

— Навідатися до вас? — запитав я. — То по-вашому, отак ми маємо жити? Місяцями не бачити одне одного?

Вона відклала своє шитво і поглянула на мене. В її очах відчувалася тривога, на обличчя ж упала тінь.

— Філіпе, милий, — сказала вона, — я вже говорила, що не бажаю розмовляти про майбутнє. Ви щойно одужали після небезпечної хвороби, і це не найкраща ідея — планувати щось заздалегідь. Обіцяю, я не покину вас, доки вам не стане краще.

— Але чому, — не вмовкав я, — чому вам треба кудись їхати? Ви тепер належите цьому місцю. Це тепер ваш дім.

— У мене також є моя вілла, — сказала вона, — і багато друзів, ціле життя там — яке дуже відрізняється від тутешнього, проте я до нього звикла. Я провела в Англії вже шість місяців, і тепер знову відчуваю необхідність щось змінити. Будьте розсудливі, спробуйте мене зрозуміти.

— Гадаю, — сказав я повільно, — я поводжуся егоїстично. Я про це не подумав.

Таким чином, я маю змиритися з фактом, що вона бажає проводити час як в Англії, так і в Італії, а отже, мені також слід це робити і знайти управителя, який би керував маєтком. Сама ідея розлуки була, звісно ж, безглуздою.

— Мій хрещений батько має знайти підходящу людину, — сказав я, міркуючи вголос.

— Підходящу для чого? — спитала вона.

— Ну, для того, щоб опікуватися маєтком за нашої відсутності, — відповів я.

— Не думаю, що це потрібно, — відказала вона. — Ви пробудете у Флоренції не більше кількох тижнів, якщо взагалі приїдете. Хоча, якщо вам сподобається, ви можете лишитися й надовше. Навесні там просто чудово.

— До біса весну, — сказав я. — Хай на скільки часу ви б поїхали, я поїду разом із вами.

І знову та тінь на її обличчі і те саме занепокоєння в очах.

— Зараз це не має значення, — сказала вона, — і гляньте, вже дев’ята, ви ще так довго не засиджувалися. Мені викликати Джона, чи ви самі впораєтеся?

— Нікого не треба викликати, — сказав я. Потім повільно підвівся з крісла, позаяк кінцівки мої ще лишалися вкрай слабкими, підійшов і схилився біля неї, обійнявши.

— Мені дуже важко, — сказав я, — витримувати самотність власної кімнати, і знати, що ви так близько, поруч. Давайте вже скоріше розповімо їм?

— Розповімо про що? — спитала вона.

— Що ми одружені, — відповів я.

Вона спокійно сиділа в моїх обіймах, не рухаючись. Здавалося, вона завмерла назавжди, перетворившись на неживий предмет.

— О, Господи… — прошепотіла Рейчел. Потім поклала руки мені на плечі і поглянула на мене. — Філіпе, що ви маєте на увазі? — спитала вона.

Десь усередині моєї голови щось загупало, ніби відголосок болю, який я терпів минулі три тижні. Удари ставали все сильніші й сильніші, і разом із ними прийшло почуття страху.

— Скажемо слугам, — мовив я. — Тоді я зможу залишатися з вами, це буде правильно й доречно, адже ми одружені…

Коли я побачив вираз на її обличчі, мій голос розтанув.

— Але ми не одружені, Філіпе, милий, — сказала вона.

Здавалося, щось розірвалося в моїй голові.

— Ми одружені, — сказав я, — звісно ж, одружені. Це сталося на мій день народження. Ви що, забули?

Але коли це сталося? Де була церква? Хто нас вінчав? Знову повернувся той пульсаційний біль, і кімната закрутилася навколо мене.

— Скажіть, що це правда, — вимовив я до неї.

А потім раптом зрозумів, що все це — плід моєї уяви, що щастя, яким я жив минулі три тижні — лише фантазія. Сон розвіявся.

Я зронив на неї голову, ридаючи; я ніколи так не плакав, навіть у дитинстві. Вона міцно мене тримала, гладила волосся й мовчала. Згодом я опанував себе і бухнувся в крісло, виснажений. Вона принесла мені щось попити, потім сіла на стільці поруч. Кімнату сповнили швидкоплинні тіні літнього вечора. Кажани повилазили зі своїх схованок у покрівлі і кружляли в сутінках за вікном.

— Краще б, — сказав я, — ви дали мені померти.

Вона зітхнула і поклала руку мені на щоку.

— Кажучи так, — відповіла вона, — ви вбиваєте й мене. Ви нещасливі, тому що все ще нездужаєте. Та вже зовсім скоро, коли до вас повернуться сили, все це не матиме значення. Ви знову візьметеся за свої справи в маєтку — ви багато що запустили, хворіючи, тож слід усе надолужити. Літо буде в розпалі. Ви знову зможете плавати, виходити на човні у гавань.

З її голосу я розумів, що заспокоює вона себе, а не мене.

— Що ще? — спитав я.

— Ви чудово знаєте, що щасливі тут, — сказала вона. — Це ваше життя, і таким воно й буде надалі. Ви віддали мені майно, та я завжди вважатиму його вашим. Це буде нашою з вами довіреністю, в певному сенсі.

— Тобто, — сказав я, — між нами ходитимуть листи, з Італії до Англії, місяць за місяцем, цілий рік. Я писатиму вам: «Люба Рейчел, камелії розквітли». А ви відповідатимете: «Милий Філіпе, рада це чути. Мій трояндовий сад прекрасний». То отаке у нас буде майбутнє?

Я уявляв, як швендяю гравійною доріжкою під будинком, уранці після сніданку, чекаючи, доки хлопчина принесе мені поштову сумку, і чудово розуміючи, що в ній не буде ніякого листа, окрім хіба якогось рахунку з Бодміна.

— Найімовірніше, я повертатимуся щоліта, — сказала вона, — щоб перевірити, як у вас ідуть справи.

— Як ластівки, які повертаються лише на літо, — відповів я, — а потім, у перші тижні вересня знову відлітають.

— Я вже сказала, — продовжила вона, — що ви зможете відвідувати мене навесні. В Італії вам стільки всього сподобається. Ви ж узагалі не подорожували, за винятком того випадку. Ви зовсім нічого не знаєте про світ.

Вона могла б бути вчителькою, яка заспокоює вередливу дитину. Мабуть, так вона мене і сприймала.

— Того, що я бачив, — відповів їй я, — досить, щоб відчувати неприязнь до всього іншого. Що я там робитиму? Тинятимуся церквою чи музеєм із путівником у руці? Спілкуватимусь із незнайомцями, щоб розширити світогляд? Краще я сидітиму вдома й дивитимуся на дощ.

Мій голос звучав різко та грубо, та я не міг цьому зарадити. Вона знову зітхнула, і здавалося, ніби вона намагається вигадати який-небудь аргумент, який запевнив би мене, що все гаразд.

— Я ще раз вам повторюю, — наполегливо мовила вона, — коли ви одужаєте, то дивитиметесь у майбутнє зовсім по-іншому. Нічого особливо не змінилося. А щодо грошей…

Вона змовкла, дивлячись на мене.

— Яких грошей? — спитав я.

— Грошей на маєток, — продовжила вона. — Все буде проведено на належному рівні, у вас буде достатньо коштів, щоб утримувати маєток без утрат, а те, що знадобиться мені, я виведу із країни. Наразі цим питанням займаються.

Вона могла б забрати хоч останній фартинг, мені було байдуже. До чого тут гроші, коли я говорю про почуття? Але вона все не змовкала.

— Ви маєте продовжувати наводити лад та покращувати маєток, як вважатимете за потрібне, — сказала вона поспішно. — Я нічого не питатиму, вам навіть не потрібно буде надсилати мені рахунків, я повністю довіряю вашим рішенням. Ваш хрещений батько завжди буде поруч, щоб дати пораду. І з часом усе здаватиметься таким самим, як було до мого приїзду.

Кімната вже повністю потонула в сутінках. Я навіть не бачив обличчя Рейчел, позаяк нас огортали тіні.

— Ви справді в це вірите? — спитав я в неї.

Вона відповіла не одразу. Шукала ще якогось виправдання моєму існуванню, до купи тих, що вже встигла дати. Та все було марно, і вона це чудово розуміла. Вона повернулася до мене і подала руку.

— Мушу вірити, — сказала вона, — інакше спокою мені не буде.

За всі ті місяці, що я її знав, вона часто відповідала на мої запитання, серйозні чи навпаки. Деякі відповіді були жартівливі, інші — двозначні, та кожна мала якийсь жіночий трюк, здатний прикрасити будь-яку ситуацію. І от, нарешті, чесні слова, прямо з серця. Вона мусила вірити, буцімто я щасливий, щоб і самій жити спокійно. Я полишив країну мрій, щоб упустити туди її. Двоє не можуть разом бачити один сон.

Хіба що в темряві, немов прикидаючись.

— Повертайтесь, якщо вам так хочеться, — сказав я, — та не одразу. Дайте хоч кілька тижнів, щоб я закарбував їх у пам’яті. Я не мандрівник, ви — мій світ.

Я намагався уникнути майбутнього, втекти. Та тепер, коли я її обіймав, усе було інакше, впевненість зникла, як і перший бурхливий захват.

25

Ми більше не говорили про її від’їзд. Намагалися не згадувати, хоч він постійно відчувався. Заради неї я старався бути бадьорим, безтурботним. Як і вона заради мене. Настало літо, і я дуже швидко зміцнів, принаймні зовні. Але іноді біль у голові повертався, не в повній силі, та раптово, без попередження і без будь-якої на те причини.

Я не казав їй про це — яка з того користь? Боліло не від фізичної напруги і не від того, що я виходив надвір, а лишень коли поринав у задуму. Достатньо було навіть простої проблеми орендарів, яку я мусив залагодити в конторі, як, здавалося, мене раптом затягує туман, і я не в силі дати їм хоч якесь рішення.

І все ж частіше причиною ставала вона. Я дивився на неї, доки ми сиділи разом по обіді, у дворі, біля вікна вітальні — червнева погода сприяла засиджуватися там аж за дев’яту, — і раптом я починав міркувати, про що вона думає, попиваючи свою tisana, споглядаючи, як присмерк окутує дерева, що облямовують галявину. Може, вона зважувала глибоко в душі, як довго ще мусить терпіти це життя відлюдниці? А може, думала потайки: «Наступного тижня, позаяк із ним уже все в порядку, я зможу спокійно поїхати»?

Та вілла Санґаллетті у Флоренції тепер була пов’язана для мене з іншою атмосферою, з іншим образом. Замість темряви за зачиненими ставнями, яка зустріла мене того єдиного разу, тепер я бачив кімнати яскраво освітленими, і кожне вікно відчинене навстіж. Ті незнайомці, яких вона називала друзями, тинялися з кімнати в кімнату. Звідусіль лунав сміх та веселощі, всюди — гамір розмов. Усе те місце ніби сяє, всі фонтани б’ють. Вона ходить від гостя до гостя з невимушеною усмішкою, хазяйка в своїх володіннях. Значить, ось таке життя вона знала, любила та розуміла. Місяці, проведені зі мною, були лише інтерлюдією. І от, слава Богові, вона повернеться додому, туди, де й мала бути. Я уявляв її повернення: Джузеппе з дружиною широко відчиняють залізні ворота, щоб впустити її карету, і потім вона, щаслива, ледь стримуючись, крокує кімнатами, які так добре знає і які так давно не бачила, ставлячи слугам запитання, слухаючи їхні відповіді, відкриваючи безліч листів, які на неї чекали — листів спокійних, безтурботних, із міріадами ниток, які знову пов’язують її з життям так, як я ніколи б не зміг. Стільки днів та ночей уже не моя.

Згодом вона починала відчувати на собі мій погляд і питала:

— У чому річ, Філіпе?

— Ні в чому, — відповідав я.

І помічаючи на її обличчі тінь сумніву та тривоги, я почувався тягарем на її плечах. Краще їй спекатися мене. Я намагався завантажити себе справами, як раніше, гасаючи маєтком із різними буденними завданнями. Але тепер це мене вже не цікавило. Що, якби бартонські землі засохли від нестачі дощів? Мені було б байдуже. А якби наша худоба виграла призи на виставці і ми б стали чемпіонами графства, чи пишався б я? Торік, можливо. Однак тепер цей тріумф здавався безглуздим.

Я відчував, як утрачаю прихильність в очах тих, хто називав мене своїм хазяїном.

— Ви все ще слабкі, містере Ешлі, після такої хвороби, — казав Біллі Роу, фермер із Бартона, і в його голосі відчувалося розчарування, позаяк я не виявив ентузіазму стосовно його досягнень. Із рештою було так само. Навіть Сікомб давав мені прочухана.

— Здається, ви ще не зовсім одужали, містере Філіпе, — казав він. — Ми говорили про це в кімнаті прислуги минулого вечора. «Що сталося з хазяїном? — запитав мене Темлін. — Ходить, наче привид на Геловін, і ні на що уваги не звертає». Я б порекомендував випивати марсалу зранку. Ніщо так не допомагає відновити кров, як келих марсали.

— Передайте Темлінові, — сказав я Сікомбові, — нехай займається власними справами. Я в повному порядку.

На щастя, недільні обіди з Пескоу та Кендалами все ще не відновилися. Гадаю, коли я захворів, бідна Мері Пескоу повернулася до будинку вікарія, розповідаючи, що я збожеволів. Я бачив, як косо вона дивилася на мене в церкві, коли я вперше туди пішов, одужавши, і все її сімейство поглядало на мене з якимсь незрозумілим співчуттям, питаючи приглушеними голосами про моє здоров’я та відводячи погляди. Мене навідували хрещений батько та Луїза. Вони також поводилися незвично, намагалися бути бадьорими та поблажливими — як поводяться з дитиною, що захворіла. І я відчував, що їх попередили — не варто зачіпати тем, які могли б мене занепокоїти. Ми сиділи у вітальні вчотирьох, мов незнайомці. Мій хрещений батько, здавалося, почувається зовсім некомфортно і волів би не приїжджати, та все ж відчував, що мусить навідатися; водночас Луїза, завдяки інстинкту, притаманному лише жінкам, розуміє, що тут сталося, і її аж скоцюрблює від самої думки про це. Рейчел, як завжди, все тримала під контролем і вела розмову так, як їй було потрібно. Виставка в графстві, заручини другої доньки Пескоу, тепла погода, перспективи змін в уряді — все це були теми легкі. Та що, якби ми говорили те, що думаємо насправді?

— Тікайте з Англії якомога скоріше, доки не згубили себе, а заодно і нашого хлопця, — сказав би хрещений батько.

— Ти любиш її ще більше. Це видно з твого погляду, — мовила б Луїза.

— Не можна, щоб через них Філіп розхвилювався, в жодному разі, — прозвучало б від Рейчел.

А я сам сказав би:

— Залиште нас удвох і йдіть…

Натомість ми продовжували обмінюватися люб’язностями та брехати. Усі видихнули з полегшенням, коли візит підійшов до кінця, і доки я дивився, як вони від’їжджають через паркові ворота, без сумніву, щасливі бути якнайдалі звідси, мені захотілося спорудити навколо маєтку загорожу, як у старих чарівних казках із дитинства, щоб тримати подалі всіх гостей і всі негаразди.

Мені здавалося, що, хоч вона нічого й не казала, та все ж почала планувати перші кроки до свого від’їзду. Якось увечері я застав її за сортуванням книжок — вона складала їх, як людина, яка намагається обрати ті томики, які візьме з собою, і ті, які залишить удома. А іншого разу вона сиділа за бюро, наводячи лад у своїх документах, наповнюючи кошик для канцелярського сміття розірваними папірцями та недописаними листами, а решту перев’язувала стрічкою. Все це припинялося, щойно я заходив до будуару, і повертаючись до свого крісла, вона знову бралася до шитва або ж просто сиділа біля вікна. Та одурити мене їй не вдалося. Звідки таке раптове бажання навести лад, як не від поспішної необхідності виїхати з будуару?

Кімната здавалася більш порожньою, ніж раніше. Не вистачало багатьох дрібниць. Робочого кошика, який стояв у кутку всю весну та зиму, шалі, яка лежала на бильці крісла, ескізу будинку, намальованого олівцем, який їй одного зимового дня подарував хтось із гостей і який завжди стояв на камінній поличці. Нічого цього не було. Я знову повернувся в дитинство, коли збирався вперше покинути будинок і поїхати до школи. Сікомб прибрався в дитячій, склав книги, які я мав взяти з собою, а решту речей, які я не дуже любив, порозкладав по ящиках для дітей орендарів. Там були куртки, з яких я виріс, неабияк зношені, і пам’ятаю, він наполягав, що я маю віддати їх молодшим хлопчикам, яким не так пощастило, і це дуже мене обурювало. Здавалося, ніби він намагається забрати від мене щастя. Така сама атмосфера сповнювала тепер будуар Рейчел. Шаль, вона віддала її, тому що в теплому кліматі від неї не було користі? А робочий кошик, його розібрали, і тепер він спочиває на дні скрині? Хоча поки що самих скринь ніде не було видно. Це стало б останнім попередженням. Важкі кроки на горищі, хлопці спускаються, несучи коробки, від яких пахне запиленою павутиною та камфорою. Тоді я зрозумію найстрашніше і, мов пес, із моторошним передчуттям змін чекатиму кінця. Було ще дещо — вона почала виїжджати з дому вранці, чого раніше не робила. Казала, що їде на закупи або ж у справах до банку. Можливо, так і було. Та мені здавалося, що для цього достатньо однієї поїздки. Але три дні на тиждень, із перервою всього в один день, і от знову, цього тижня вона вже двічі їздила до міста. Спершу, вранці. Потім по обіді.

— Вам раптом, — сказав я, — знадобилося до біса багацько термінових покупок, і справ також…

— Я розібралася б із цим раніше, — відповідала вона, — та не могла, адже ви хворіли.

— Ви бачились із кимось у місті?

— Ні, нікого цікавого я не бачила. Хоча так, згадала. Я зустріла Белінду Пескоу та молодого священика, з яким вона заручена. Вони передавали вам вітання.

— Але, — не втихав я, — ви пробули там цілий день. Ви скупили все, що було в мануфактурних лавках?

— Ні, — відповіла вона. — Взагалі-то ви надто допитливий та настирливий. Я що, не можу скористатися каретою, коли забажаю, чи ви переймаєтеся, щоб коні не стомлювалися?

— Якщо бажаєте, їдьте в Бодмін чи в Труро, — сказав я, — там кращі магазини і більше красивих місцин.

Рейчел це було нецікаво. Певно, її справи були дуже делікатні та особисті, якщо вона так ними переймалася.

Наступного разу, коли вона наказала підготувати карету, грум не поїхав. Її повіз сам Веллінґтон. У Джима боліло вухо. Я був у конторі, а потім зустрів його в стайні — він сидів, тримаючись рукою за хворе вухо.

— Попроси у хазяйки якоїсь олії, — сказав я йому. — Я чув, що має допомогти.

— Так, сер, — сказав він сумно, — вона пообіцяла щось підшукати, одразу ж, як повернеться. Гадаю, я вчора десь простудився. На причалі дув холодний вітер.

— Що ти робив на причалі? — запитав я.

— Ми довго чекали на хазяйку, — відповів він, — тож містер Веллінґтон вирішив за краще припнути коней біля «Троянди та корони» і дозволив мені піти подивитися на човни в гавані.

— Хазяйка весь ранок скуповувалася? — запитав я.

— Ні, сер, — відповів він, — вона взагалі нічого не купувала. Вона сиділа в кімнаті у «Троянді та короні», як завжди.

Я дивився на нього і не міг повірити. Рейчел у кімнаті «Троянди та корони»? Вона там що, сиділа, попиваючи чай із власником готелю та його дружиною? На якусь мить мені захотілося розпитати його ще, та я вирішив, що не варто. Можливо, він пробалакався випадково й отримає прочухана від Веллінґтона. Здавалося, що за останній час від мене приховують абсолютно все.

Проти мене у мовчазній змові об’єднався весь будинок.

— Гаразд, Джиме, — сказав я, — сподіваюся, ти зовсім скоро одужаєш.

І я залишив його в стайні.

Тут крилася якась таємниця. Рейчел настільки жадала товариства, що почала шукати його в міському готелі? Знаючи, як я не люблю гостей, вона винаймала кімнату на ранок чи по обіді і зустрічалася з людьми там? Коли вона повернулася, я не обмовився про це ні словом, лише запитав, чи приємно вона провела час, на що отримав відповідь, що приємно.

Наступного дня вона карети не замовила. Сказала мені за ленчем, що має написати кілька листів, і піднялася до будуару. Я ж повідомив, що маю прогулятися до Кумба, зустрітися з фермером, що, власне, й зробив. А потім пішов далі. В саме місто. Була субота, і позаяк погода стояла чудова, люди прогулювалися вулицями, багато хто приїхав із сусідніх містечок, тож не знав мене в обличчя, і я проходив непомічений. Я не зустрів нікого знайомого. «Знать», як називав їх Сікомб, ніколи не виходила в місто зранку, і тим паче — в суботу.

Я обперся об огорожу біля причалу і дивився, як малі хлопці ловлять рибу з човна, заплутавшись у волосіні. Незабаром вони підпливли до сходів і зійшли на причал. Одного з них я впізнав. Це був хлопчина, який допомагав у барі в «Троянді та короні». На мотузку він ніс трьох чи чотирьох гарних окунів.

— Добрий улов, — сказав я. — Це на вечерю?

— Не мені, сер, — усміхнувся він, — та певен, у готелі їм будуть раді.

— Ви зараз подаєте окуня із сидром? — запитав я.

— Ні, — відповів він, — це риба для джентльмена із кабінету. Вчора він замовив лосося прямо з річки.

Джентльмен із кабінету. Я дістав із кишені трохи срібних монет.

— Гаразд, — сказав я, — сподіваюся, він добре тобі платить. Ось, на тобі на удачу. Хто цей гість?

Його обличчя скривилося ще в одну посмішку.

— Я не знаю його імені, сер, — відказав він, — та кажуть, він італієць. Із далеких країв.

І він побіг причалом, а риба гойдалася на мотузку в нього на плечі. Я мигцем глянув на свій годинник. Було вже за третю. Джентльмен із далеких країв обідатиме о п’ятій, без сумніву. Я прогулявся містом і спустився вузьким коридором до сараю, де Емброуз тримав вітрила та обладнання для свого човна. Поруч було нашвидкуруч прив’язане маленьке плоскодонне судно. Я відштовхнув його ногою та заліз усередину, потім вивів суденце в гавань та зупинився на невеликій відстані від причалу.

Кілька човнів рухалися від великих суден, що стояли на якорі в каналі, до міста й назад. Мене не помічали або ж не надавали значення, сприймаючи за рибалку. Я скинув грузило у воду, склав весла та спостерігав за входом до «Троянди та корони». Вхід до бару був на боковій вулиці. Ним він не скористається. Якщо він і увійде, то тільки парадними дверима. Минула година. Годинник на церкві пробив четверту. Я все ще чекав. О чверть на п’яту я помітив, як дружина власника готелю вийшла із дверей кабінету та роззирнулася навколо, ніби шукаючи когось. Її гість спізнювався на вечерю. Рибу вже приготували. Я почув, як вона щось викрикнула хлопчині, який стояв біля човнів, прив’язаних до причалу, та не розчув, що саме. Він щось вигукнув у відповідь і, повернувшись, показав на гавань. Вона кивнула головою і повернулася до готелю. За десять хвилин до п’ятої я помітив човен, що наближався до причалу. Веслував міцний чолов’яга, човен був нещодавно полакований і схожий на ті, що винаймають іноземці, котрі бажають поплавати й помилуватися гаванню.

Чоловік у крисатому капелюсі сидів на кормі. Вони підпливли до причалу. Чоловік зійшов та дав човняру грошей після короткої суперечки, після чого рушив у бік готелю. Зупинившись на мить перед тим, як увійти до «Троянди та корони», він зняв капелюх та озирнувся навколо, ніби оцінюючи все, що бачить. У цьому я був певен. Я був так близько, що міг би жбурнути в нього печивом. Потім він зайшов усередину. Це був Рейнальді.

Я дістав грузило та поплив назад до сараю, прив’язав човен, пройшовся містом і став підійматися вузькою стежиною до скель. Шість кілометрів додому я подолав хвилин за сорок. Рейчел чекала на мене в бібліотеці. Обід відклали, позаяк я не з’явився. Вона підійшла до мене, стривожена.

— Нарешті ви повернулися, — сказала вона, — я дуже хвилювалася. Де ж ви були?

— Плавав у гавані, — відповів я їй. — Чудова погода для прогулянок. Куди більш гожа для води, аніж для «Троянди та корони».

В її очах промайнув переляк, цього мені й не вистачало для остаточної певності.

— Гаразд, я знаю вашу таємницю, — продовжив я. — Можете нічого не вигадувати.

Зайшов Сікомб і запитав, чи подавати обід.

— Так, просто зараз, я не перевдягатимуся.

Я поглянув на неї, не промовивши й слова, і ми пішли обідати. Сікомб був дуже стривожений, відчуваючи, що щось не так.

Він кружляв навколо мене, мов лікар, умовляючи скуштувати страв, які подавав.

— Ви не розраховуєте своїх сил, сер, — сказав він, — так не годиться. Так неважко й знову захворіти.

Він поглянув на Рейчел, ніби чекаючи підтримки. Вона нічого не сказала. Щойно закінчився обід, до якого ми ледве доторкнулися, Рейчел підвелася та одразу ж пішла нагору. Я попрямував за нею. Коли вона підійшла до дверей будуару, то хотіла зачинитися, та я встиг заскочити до кімнати раніше, обпершись спиною об двері. В її очах знову був острах. Вона відійшла від мене та стала біля камінної полиці.

— Як довго Рейнальді мешкає в «Троянді на короні»? — спитав я.

— Це вас не стосується, — відповіла вона.

— Ще й як стосується. Відповідайте, — сказав я.

Гадаю, вона зрозуміла, що я не відчеплюся і не збираюся вислуховувати казочок.

— Що ж, гаразд. Останні два тижні, — відповіла вона.

— Що він тут робить? — спитав я.

— Я попросила його приїхати, тому що він мій друг. Тому що мені потрібна його порада, і, знаючи, як він вам не подобається, я не могла запросити його до будинку.

— Навіщо вам потрібна його порада?

— А це також вас не стосується. Годі поводитися, мов дитина, Філіпе, спробуйте зрозуміти.

Мені приємно було бачити її занепокоєння. У ньому читалась її провина.

— Ви просите мене про розуміння, — сказав я. — Ви вважаєте, що я маю зрозуміти обман? Ви брехали мені щодня, останні два тижні і не можете цього заперечувати.

— Якщо я вас і обманювала, то не з власної волі, — сказала вона. — Це було для вашої ж користі. Ви ненавидите Рейнальді. Якби ви дізналися, що я з ним зустрічаюся, знову розгорілася б суперечка, і ви знову злягли б у ліжко. Господи, я що, знову маю через усе це проходити? Спочатку з Емброузом, тепер із вами?

Її обличчя було блідим та напруженим, хоч і важко було сказати, від страху чи від гніву. Я стояв, спиною до дверей, і стежив за нею.

— Так, — сказав я, — я ненавиджу Рейнальді, як і Емброуз ненавидів. Не без причини.

— І що ж це, Господи Боже, за причина така?

— Він закоханий у вас. І вже давно.

— Яка нісенітниця…

Вона походжала маленькою кімнатою, від каміна до вікна, стиснувши руки поперед себе.

— Це людина, яка була поруч у всіх нещастях та випробуваннях. Яка ніколи мене не осуджувала і сприймала такою, як я є. Він знає мої вади, мої слабкості і не засуджує їх, а приймає як частину мене. Без його допомоги за всі ці роки, що ми знайомі, — роки, про які ви нічого не знаєте, — я загинула б. Рейнальді — мій друг. Мій єдиний друг.

Вона змовкла та поглянула на мене. Без сумніву, це було правдою, або ж принаймні здавалося правдою їй самій. Це не змінило мого ставлення до Рейнальді. Частину винагороди він уже отримав. Роки, про які, за її словами, я нічого не знаю. Решту ж дістане згодом. Наступного місяця, чи, можливо, наступного року — але він свого доможеться. Він умів чекати. Та не я і не Емброуз.

— Відішліть його назад, туди, звідки він приїхав, — сказав я.

— Він поїде, коли сам того захоче, — відповіла вона, — та якщо мені знадобиться, він залишиться. Якщо ви ще раз спробуєте мені погрожувати, я поселю його в будинку як свого заступника.

— Ви не посмієте, — сказав я.

— Не посмію? Чому ж це? Цей будинок мій.

І от ми дійшли до суперечки. Її слова стали викликом, який я не міг прийняти. Розум жінки працював зовсім не так, як мій. Аргументи були справедливі, та удари — ні. Лише фізична сила здатна обеззброїти жінку. Я зробив крок їй на зустріч, та вона стояла біла каміна, із сонеткою в руці.

— Залишайтеся на місці, — вигукнула вона, — або я покличу Сікомба. Хочете осоромитися перед ним, коли розповім, як ви намагалися мене вдарити?

— Я не намагався вас вдарити, — відповів я.

Я повернувся та відчинив двері.

— Гаразд, — сказав я, — кличте Сікомба, якщо бажаєте. Розкажіть усе, що тут між нами сталося. Якщо вам так необхідні насильство та сором, давайте відчуємо їх на повну.

Вона стояла біля сонетки, я — біля прочинених дверей. Вона відпустила сонетку. Я не поворухнувся. І тоді з її очей потекли сльози, вона поглянула на мене і сказала:

— Жінка не може страждати двічі. Все це я вже пройшла.

І торкнувшись пальцями шиї, додала:

— Навіть руки на моєму горлі. Це теж. Тепер ви розумієте?

Я поглянув поверх її голови, прямо на портрет над камінною полицею, і молоде обличчя Емброуза, яке пильно у мене вдивлялося, стало моїм власним. Вона перемогла нас обох.

— Так, — сказав я, — розумію. Якщо бажаєте зустрітися з Рейнальді, кличте його сюди. Краще вже так, аніж таємно зустрічатися в «Троянді та короні».

І я вийшов із будуару, повернувшись до своєї кімнати.

Наступного дня він приїхав на обід.

За сніданком вона надіслала мені записку з проханням дозволити запросити його. Той виклик, який вона кинула мені минулого вечора, без сумніву, було забуто або ж завбачливо відкладено, щоб не давати мені приводів для хвилювання. Я надіслав записку у відповідь, повідомивши, що дам Веллінґтонові розпорядження доставити Рейнальді каретою. Він прибув о пів на четверту.

Сталося так, що я був у бібліотеці сам і через прикру помилку з боку Сікомба Рейнальді привели до мене, а не до вітальні. Я підвівся і привітався з ним. Він здавався геть невимушеним і потиснув мені руку.

— Сподіваюся, ви одужали, — сказав він, вітаючись. — Взагалі-то, у вас набагато кращий вигляд, ніж я очікував. Мені постійно повідомляли про ваш невтішний стан. Рейчел дуже хвилювалася.

— Так, я в повному порядку, — відказав я йому.

— Перевага юності, — сказав він. — Досить мати здорові легені, здоровий шлунок, і всього за кілька тижнів вас покинуть усі ознаки хвороби. Не сумніваюся, що ви вже носитеся галопом верхи по окрузі. В той час як ми, люди старшого віку, як я та кузина Рейчел, ходимо поволі, щоб не перевтомлюватися. Власне, я вважаю сон одразу по обіді просто обов’язковим для людини середнього віку.

Я запропонував йому сісти, і він так і зробив, із легкою посмішкою оглядаючись навколо.

— Ця кімната все ще без змін? — спитав він. — Мабуть, Рейчел має намір лишити її, як є, щоб зберегти атмосферу. Що ж, непогано. Гроші краще витратити на щось інше. Вона розповідала мені, скільки всього вже зроблено в саду з часу мого останнього візиту. Знаючи Рейчел, я можу в це повірити. Та спершу мушу поглянути і лише потім дати згоду. Як її довірена особа, я маю слідкувати за балансом.

Він дістав зі свого портсигару тонку сигару і закурив, усе ще всміхаючись.

— У мене був лист до вас, написаний у Лондоні, — сказав він, — після того, як ви передали майно. Я планував надіслати його, та потім отримав новини, що ви занедужали. Там не було нічого такого, що я не можу сказати вам зараз. Я лише дякував вам за Рейчел, і хотів запевнити, що уважно прослідкую, щоб ви не постраждали. Я уважно стежитиму за витратами.

Він випустив хмарку диму в повітря і поглянув на стелю.

— Ці канделябри, — сказав він, — обирала людина з не надто гарним смаком. В Італії ми знайдемо вам куди кращі. Треба буде нагадати Рейчел, щоб зайнялася такими речами. Гарні картини, гарні меблі та столові прибори, все це — розумні інвестиції. Врешті-решт ви зрозумієте, що майно, яке ми вам повернемо, коштуватиме вдвічі більше. Звісно ж, я говорю про далеке майбутнє. Не сумніваюся, що до того часу у вас уже будуть дорослі сини. А ми з Рейчел, літні люди, сидітимемо в кріслах на колесах.

Він розсміявся, а потім знову поглянув на мене з тією самою посмішкою.

— Як поживає чарівна міс Луїза? — спитав.

Я відказав, що, гадаю, вона в порядку. Я дивився, як він курить свою сигару, і думав про те, наскільки гладенькі в нього руки, як на чоловіка. У них було щось жіночне, що зовсім не в’язалося з його зовнішністю, і перстень на мізинці здавався геть недоречним.

— Коли ви повертаєтеся до Флоренції? — запитав я.

Він струсив попіл, що впав на сюртук, у камін.

— Залежить від Рейчел, — сказав він. — Я повернуся до Лондона залагодити кілька справ, а потім або поїду додому підготувати віллу та слуг до її приїзду, або почекаю і поїду разом із нею. Ви ж, звісно, знаєте, що вона планує поїхати до Флоренції?

— Так, — відповів я.

— Мені приємно, що ви не наполягаєте на тому, щоб вона лишилася, й не силуєте її, — сказав він. — Я розумію, що через хворобу ви стали дуже залежні від Рейчел. Вона мені про це розповідала. Вона всіма силами намагалася оберігати ваш спокій. Та, як я їй пояснив, її кузен — уже дорослий чоловік, не дитина. Якщо він не вміє стояти на ногах самотужки, то мусить навчитися. Я ж маю рацію? — спитав він мене.

— Цілком.

— Жінки, особливо Рейчел, завжди керуються емоціями. Ми, чоловіки, зазвичай, але не завжди — розумом. Мене тішить ваша розсудливість. Можливо, навесні, коли ви навідаєтеся до нас у Флоренцію, то дозволите показати вам кілька перлин нашого міста. Ви не будете розчаровані.

Він видмухнув ще одну хмару диму в стелю.

— Коли ви говорите «ми», — сміливо мовив я, — то використовуєте це слово у королівському значенні як власник міста чи це юридичний лексикон?

— Пробачте мені, — сказав він, — та я настільки звик говорити від імені Рейчел, навіть думати від її імені, що не завжди вдається повністю відокремитися, тому я часто вдаюся саме до такого особового займенника.

Він поглянув на мене.

— У мене є всі підстави вважати, — сказав він, — що з часом я зможу використовувати його в більш інтимному значенні. Але це, — він махнув рукою, в якій тримав сигару, — в Божих руках. А ось і вона.

Коли Рейчел зайшла до кімнати, він підвівся, і я також. Подавши йому руку, яку він поцілував, вона привіталася італійською. Можливо, річ у тому, що я спостерігав за ним за обідом, не знаю — його очі, які він не відводив від її обличчя, її усмішка, те, як вона поводилася з ним, — та я відчув, як мене починає нудити. Їжа смакувала, мов пил. Навіть tisana, яку вона приготувала для нас трьох після обіду, була незвично гіркою на смак. Я лишив їх сидіти в саду і піднявся до своєї кімнати. Щойно я пішов, вони одразу ж перейшли на італійську. Я сидів у кріслі біля вікна, в якому провів ті перші дні та тижні одужування поруч із нею. Здавалося, ніби весь світ сповнися злом і став раптом огидним. Я не міг змусити себе спуститися та попрощатися з ним. Я чув, як під’їхала карета, і чув, як вона від’їхала. Я й далі сидів у своєму кріслі. Незабаром Рейчел піднялася нагору та постукала в мої двері. Я не відповів. Вона відчинила, зайшла до кімнати і стала поруч, поклавши руку мені на плече.

— Що цього разу? — запитала вона.

Голос її звучав так, ніби її терпінню настав кінець.

— Він був надзвичайно ввічливим та приязним, — сказала вона мені. — Що цього разу було не так?

— Нічого, — відповів я.

— Він так добре відгукується про вас, — сказала вона мені, — якби ви тільки чули, ви б зрозуміли, якої високої він про вас думки. Сьогодні ввечері ви б точно не знайшли в його словах нічого, до чого можна було б причепитися. Якби ж тільки не ваша впертість, не ваша ревнивість…

Вона запнула штори в моїй кімнаті, позаяк уже запали сутінки. Навіть у її рухах, у тому, як вона торкалася завіс, відчувалося роздратування.

— Ви збираєтеся тут сидіти, скрутившись у кріслі, аж до півночі? — спитала вона. — Якщо так, то накиньте щось, інакше застудитесь. Я ж дуже стомилася, тому піду спати.

Вона торкнулася мого волосся й пішла. Не лагідно. Швидкий рух дорослого, який плескає неслухняну дитину, надто стомившись, щоб і далі сваритися. «Не плач, ну годі вже».

Та нічна гарячка повернулася. Не з колишньою силою, але схожа. Чи була то застуда, яку я підхопив, сидячи в човні у гавані двадцять чотири години тому, я не знав, але вранці в мене так паморочилось у голові, що я не міг рівно стояти, я тремтів, мене нудило, тож довелося повернутися в ліжко. Послали за лікарем, і відчуваючи, як сильно болить голова, я подумав, чи не захворів я знову і чи не повториться все те нещастя. Лікар повідомив, що в мене проблеми з печінкою і залишив ліки. Та коли Рейчел прийшла посидіти зі мною, по обіді, мені здалося, що на її обличчі все той же стомлений вираз, що й минулого вечора. Я міг уявити, як вона думає: «Невже знову? Я до скону приречена сидіти тут нянькою?» Даючи мені ліки, вона трималася незвично різко, і пізніше, коли мені захотілося пити, я не попросив її подати склянку, боячись, що вона розсердиться.

Вона тримала в руках книгу, яку не читала, і сама її присутність у кріслі біля мене здавалася мовчазним докором.

— Якщо у вас є інші справи, — сказав я нарешті, — не сидіть зі мною.

— А що ще я, по-вашому, маю робити? — відповіла вона.

— Можливо, ви хочете зустрітися з Рейнальді.

— Він поїхав.

Від таких новин на серці в мене полегшало. Я навіть став почуватися ліпше.

— Повернувся до Лондона? — запитав я.

— Ні, — відповіла вона, — вчора він відплив із Плімута.

Я так зрадів, що мусив відвернути голову, аби вона не здогадалася про це з мого обличчя і ще більше не розгнівалася.

— Я гадав, на нього в Англії ще чекають справи.

— Так і було, та ми вирішили, що все можна владнати листуванням. Термінові справи чекають на нього вдома. Він дізнався, що судно відпливає опівночі, і одразу ж поїхав. Тепер ви задоволені?

Рейнальді поїхав із країни, я був більш ніж задоволений. Але не цим займенником «ми» і не тим, як вона говорила про «дім». Я розумів, чому він поїхав — попередити слуг на віллі, щоб підготувалися до повернення хазяйки. Ось яка термінова справа на нього чекала. Мій час спливав.

— А коли ви поїдете?

— Залежить від вас, — відповіла вона.

Мабуть, якби я міг, то так і лишався б хворим. Скаржився б на біль, нудоту. І протягнув би ще кілька тижнів, прикидаючись. А що тоді? Ящики спаковані, будуар порожній, її ліжко в синій кімнаті вкрите тим самим чохлом, який лежав там усі ці роки до її візиту, — і тиша.

— Якби ж тільки, — зітхнула вона, — ви не були таким жорстоким, таким злим, ці останні дні минули б набагато щасливіше.

Я був злим? Жорстоким? Мені так не здавалося. Скоріше, зовсім навпаки, суворою тут була вона. Порятунку не було. Я потягнувся до її руки, і вона дозволила її взяти. І доки я цілував її руку, мене не покидали думки про Рейнальді…

Тієї ночі мені снилося, ніби я пішов до гранітного каменя та ще раз прочитав листа, схованого під ним. Сон здавався таким реальним, що навіть коли я прокинувся, він не зник, а лишився в моїй пам’яті на цілий ранок. Я підвівся, почуваючись достатньо добре, і як завжди, опівдні, спустився донизу. Як би я не намагався, я не міг позбутися бажання прочитати листа ще раз. Я не міг пригадати, що там говорилося про Рейнальді. Я точно маю знати, що про нього писав Емброуз. По обіді Рейчел пішла до своєї кімнати відпочити, і я одразу ж прослизнув до лісу, а звідти вниз, до алеї, і піднявся стежкою понад будиночком лісника, почуваючи відразу до того, що збирався зробити. Я підійшов до гранітної плити. Нахилився і, копаючи руками, раптом наткнувся на вологу шкіру свого записника. За зиму в ньому встиг оселитися слимак. Його слід на обкладинці був липкий. Я відкинув слимака й розгорнув записника, діставши лист. Папір розм’як та змок, літери стали куди тьмянішими, та їх все ще можна було розібрати. Я почав читати. Першу частину я проглянув поспіхом, хоча дивно було розуміти, що його хвороба, викликана зовсім іншими причинами, так нагадувала мою симптомами. А от щодо Рейнальді…

«Минали місяці, — писав Емброуз, — і я помічав, що вона все частіше звертається за порадою не до мене, а до того чоловіка, якого я згадував у листах раніше, синьйора Рейнальді, її друга та, я так розумію, юриста Санґаллетті. Гадаю, цей чоловік погано на неї впливає. Я підозрюю, що він роками був у неї закоханий, ще навіть коли Санґаллетті був живий, і хоч раніше я навіть на мить не припускав, ніби вона коли-небудь узагалі могла відповісти йому взаємністю, тепер, ураховуючи, як сильно вона змінила до мене ставлення, я вже не певен. Щоразу, як звучить його ім’я, в її погляді з’являється тінь, у голосі — дивна нотка, і в голові моїй зростають найжахливіші підозри.

Те, як її виховали недбалі батьки, життя, яким вона жила до та навіть під час свого першого шлюбу і про яке ми намагаємося не говорити… я часто помічав, що її кодекс поведінки відрізняється від того, до якого я звик у нас удома. Шлюбні узи не завжди такі святі. Підозрюю, ба навіть маю докази, що він дає їй гроші. Гроші, прости мене, Боже, за такі слова, — це наразі єдиний шлях до її серця».

Ось воно, те речення, яке я не міг забути, яке не виходило мені з голови. На місці, де лист згортався, слова були нерозбірливі, та нарешті я знайшов слово «Рейнальді».

«Я приходжу на терасу, — писав Емброуз, — і зустрічаю там Рейнальді. Побачивши мене, обоє замовкають. І мені лишається тільки уявляти, що вони обговорювали. Якось, коли вона пішла до вілли, а ми з Рейнальді залишились удвох, він раптом запитав мене про мій заповіт. Він його побачив випадково, коли ми одружилися. І сказав, що нині, якщо я помру, то лишу свою дружину без спадку. Я це знав і накидав новий варіант, який виправив би це непорозуміння, я був готовий підписати його, засвідчити, якби був певен, що її непомірні трати — це тимчасова проблема, яка скоро минеться, а не ускладниться.

За цим новим заповітом, до речі, їй пожиттєво переходив би будинок та маєток, за умови, що управляти ними маєш виключно ти, а після її смерті ти отримав би все у свою власність.

Він усе ще не підписаний, із причини, про яку я тобі розповів.

Дивися: Рейнальді запитував про заповіт, Рейнальді звернув мою увагу на недоліки того варіанту, який зараз є законним. А вона про це не говорить ані слова. Зі мною. А от чи говорять вони про це між собою? Що вони говорять одне одному, доки мене немає поруч?

Усе це сталося в березні. Маю зізнатися, я нездужав, майже сліпнув від болю, і Рейнальді заговорив на цю тему, враховуючи притаманну йому обачливість, бо гадав, що незабаром я можу померти. Може, так воно й є. Може, вони цього не обговорювали. Я не дізнаюся. Та зараз я все частіше помічаю на собі її погляд, чатуючий та дивний. А коли обіймаю її, здається, ніби вона боїться. Боїться чого чи кого?

Два дні тому — власне, чому я й вирішив тобі написати — у мене знову стався напад тієї ж гарячки, яка не відпускала в березні. Напад був раптовий. Мене нудить, мучить біль, який змінюється несподіваним розумовим збудженням, я майже божеволію і заледве стою на ногах від запаморочення. Згодом це теж минає і мене охоплює непереборне бажання спати, я падаю на підлогу або в ліжко, не в силі поворухнутися. Не пам’ятаю, щоб батько так страждав. Головний біль — так, як і деякі проблеми з темпераментом, та інших симптомів не було.

Філіпе, хлопчику мій, єдина людино на цілому світі, якій я можу довіряти, скажи мені, що це все означає, і якщо зможеш, приїжджай до мене. Нічого не кажи Нікові Кендалу. Нікому нічого не кажи. Ба більше — не пиши ані слова у відповідь, просто приїжджай.

Одна думка мене тривожить, не лишаючи й хвилини спокою. Вони що, намагаються мене отруїти?

ЕМБРОУЗ».

Цього разу я не сховав листа в записник. Я розірвав його на дрібні шматочки і втоптав у землю каблуком. Кожен шматочок я намагався ховати в окремому місці. Записник був геть розмоклий від довгого перебування в землі, тож я одним рухом розірвав його надвоє. Кожну з половин я викинув через плече, і вони попадали в папороть. Потім я пішов додому. Я увійшов до вестибюля і, ніби постскриптум до листа, з’явився Сікомб із поштовою сумкою, яку хлопчина привіз із міста. Він чекав, доки я її відкрию, і там, посеред кількох листів, що призначалися мені, один був для Рейчел зі штампом Плімута. Мені вистачило одного погляду на тонкий павучий почерк, щоб зрозуміти — лист від Рейнальді. Здавалось, якби не Сікомб, я узяв би листа собі. Та не лишалося нічого іншого, окрім як віддати його Сікомбові, щоб той відніс його нагору до Рейчел.

Дивно також було те, що коли я піднявся до неї трохи згодом, не обмовившись про свою прогулянку чи де я взагалі був ні словом, уся її різкість минула. Повернулася стара знайома лагідність. Вона простягла до мене руки й усміхнулася, запитала, як я почуваюся та чи добре я відпочив. Про отриманий лист вона не сказала нічого. За обідом я міркував, невже те, що було в листі, так підняло їй настрій? І доки я їв, усе намагався уявити собі той лист, що саме Рейнальді міг їй писати, як він до неї звертався — коротко кажучи, чи був той лист любовним. Написано було, певно, італійською. Та все ж деякі слова я зміг би розібрати. Вона навчила мене кількох фраз. У будь-якому разі, я з перших же слів зрозумів би, що за стосунки мали ці двоє.

— Ви дуже мовчазний. Усе гаразд? — запитала вона.

— Так, я добре почуваюся, — відповів я, після чого зашарівся, ніби вона прочитала мої думки і здогадалася, що я запланував.

Після обіду ми пішли до її будуару. Вона приготувала tisana, як завжди, і розлила собі й мені по чашках. На бюро лежав лист Рейнальді, напівприкритий носовичком. Я не міг відвести від нього очей, зачарований. Чи тримався б формальностей італієць, який пише коханій жінці? Чи відпливши з Плімута, роздумуючи про тижні розлуки попереду, добре пообідавши, випивши бренді та закуривши сигару, він, усміхаючись від задоволення, відкинув поштивість і дозволив собі вилити почуття на папері?

— Філіпе, — сказала Рейчел, — ви не відводите очей від кутка кімнати, ніби примару там побачили. В чому річ?

— Повірте, ні в чому, — відповів я.

І вперше збрехав, опустившись на коліно поруч із нею, вдаючи раптовий прилив палкої любові, щоб спинити її від подальших розпитувань і щоб вона забула про лист, лишивши його там.

Пізніше тієї ж ночі, знаючи, що вона спить, я зайшов до її кімнати зі свічкою, поглянув на неї й переконався, що так воно і є, а потім повернувся в будуар. Носовичок був на місці, а лист зник. Я поглянув на камін — жодного попелу. Висунув шухляди з бюро, там лежали всі її документи, акуратно складені стосами, але листа не було. Його не було ні у відділеннях для паперів, ні в маленьких шухлядах поруч. Лишалася тільки одна шухляда, і вона бува під замком. Я взяв ножа, встромив у щілину та поворушив. Раптом усередині я помітив щось біле. Повернувся до спальні, взяв в’язку ключів зі столика поруч із ліжком і спробував найменший. Він підійшов. Шухляда відчинилася. Я запустив у неї руку і дістав конверт, але моє напружене хвилювання враз перетворилося на розчарування, позаяк у руці я тримав листа не від Рейнальді. Це був просто конверт зі стручками з насінням. Насіння випало мені на руки й розсипалося по підлозі. Дрібне та зелене. Я дивився на нього і згадав, що недавно бачив схожі стручки та насінини. Вони були такі самі, як ті, що Темлін викидав через плече на плантації, і такі ж, як у дворі на віллі Санґаллетті, що їх підмітала прислуга.

Це було насіння рокитника, отруйне і для худоби, і для людини.

26

Я поклав конверт назад до ящика. Замкнув ключем. Повернув зв’язку ключів на той самий столик. Я не дивився, як вона спить. Просто пішов до своєї кімнати.

Багато тижнів поспіль не відчував я такого спокою. Я підійшов до умивальника, де поряд із глечиком і тазом стояли дві пляшечки з настоянками, які мені приписав лікар. Вилив їх вміст у вікно. Потім спустився зі свічкою в руці і зайшов до буфетної. Усі слуги вже давно пішли до свого крила. На столі біля раковини стояла таця з двома чашками, з яких ми пили свою tisana. Я знав, що іноді вечорами Джон лінується і може залишити чашки немитими до ранку, як, власне, зробив і цього разу. В обох чашках лишився осад від tisana. Я ретельно оглянув його при світлі свічки. Здавався однаковим. Я торкнувся мізинцем осаду в її чашці, а потім у своїй, спробувавши. Чи була різниця? Важко сказати. Осад з моєї чашки міг бути дещо густішим, та я не міг сказати напевно. А тоді вийшов із буфетної і повернувся до своєї кімнати.

Я роздягнувся та вклався в ліжко. Лежачи в темряві, я не відчував ані гніву, ані страху. Лише співчуття. Вона здавалася мені тією, хто не відповідає за свої вчинки, заплямовані злом. Примушена, контрольована чоловіком, який має над нею повну владу, позбавлена обставинами та народженням глибоких моральних якостей, вона була здатна інстинктивно та імпульсивно так учинити. Я хотів уберегти її від самої себе, але не знав як. Здавалося, що Емброуз зараз поруч і я знову живу в ньому, або ж він у мені. Лист, який він написав і який я розірвав на дрібні шматочки, тепер виконав своє призначення.

Я вірив, що вона по-своєму, дивно любила нас обох, та ми стали необов’язковими. Зрештою, вона керувалася чимось іншим, а не лише сліпим почуттям. Можливо, в ній жило дві особистості, і вона розривалася, адже верх брала то перша, то друга. Не знаю. Луїза сказала б, що Рейчел завжди була іншою. Що з самого початку кожна думка, кожен рух були вивірені. Це почалося у Флоренції, з матір’ю, після смерті батька? Чи ще раніше? Коли вона стала такою? Санґаллетті, помираючи на дуелі, який ні для Емброуза, ні для мене ніколи не був нічим іншим, окрім як порожньою тінню, він також страждав? Луїза, безперечно, сказала б мені, що так. Луїза б наполягала, що ще з першої зустрічі з Емброузом, два роки тому, вона запланувала вийти за нього, за його гроші. А коли він не дав їй того, чого вона хотіла, вона спланувала його смерть. Такими були прагматичні міркування Луїзи. Вона не читала листа, який я розірвав на шматки. Що б вона сказала тоді?

Що жінці вдалося зробити непомітно одного разу, удасться й іншого. Вона зможе спекатися ще одного тягаря.

Що ж, листа я розірвав. Ні Луїза, ні хто-небудь інший його вже не прочитає. Написане в ньому вже не мало для мене значення. Я не думав про це так само, як і про останні рядки, написані Емброузом, відкинуті Рейнальді і Ніком Кендалом як передсмертні марення хворого мозку.

«Вона вже зовсім мене доконала, Рейчел, мука моя».

Я був єдиним, хто знав — він казав правду.

Я повернувся туди ж, звідки й починав. Я повернувся до мосту над Арно, де давав собі клятву. Може, зрештою, клятва — це щось, чого не можна зректися, що треба обов’язково виконати, коли настає час. А час настав…

Наступного дня була неділя. Як і всі попередні неділі після її приїзду, подали карету, щоб відвезти нас двох до церкви. Погода видалася чудова, тепла. Літо було у розквіті. Вона одягла нову чорну сукню з легкої тонкої матерії і солом’яний капелюшок, а в руці тримала парасолю. Усміхнено привіталася з Веллінґтоном та Джимом, і я допоміг їй сісти до карети. Коли сів поруч і ми поїхали через парк, вона вклала свою руку в мою.

Я стільки разів тримав її до цього, закоханий. Відчував, яка вона маленька, грався з її перснями, роздивлявся сині вени на тильному боці долоні, торкався маленьких, коротко підстрижених нігтів. Тепер, коли її рука лежала в моїй, я вперше відчув, що вона може призначатися й для інших справ. Я уявляв, як вона бере стручки рокитнику і майстерно висипає насіння, потім товче його та розтирає в долоні. Мені пригадалось, як я сказав одного разу, що її руки прекрасні, а вона відповіла, сміючись, що я перший, хто їй таке говорить.

— У них є призначення, — сказала вона. — Коли я порпалася в саду, Емброуз часто повторював, що в мене руки роботяги.

Ми доїхали до крутого пагорба, і на заднє колесо карети почепили гальмівний башмак. Вона торкнулася мого плеча своїм і, розкривши парасолю, сказала:

— Я так міцно спала цієї ночі, що й не почула, коли ви пішли.

Вона поглянула на мене й усміхнулася. І хоч як довго вона мене обманювала, я відчув себе справжнісіньким брехуном. Навіть не спромігся відповісти, та щоб не видати себе, лише стиснув її руку міцніше і поглянув у вікно.

У західній бухті золотилися піски, до приливу ще було далеко, і вода виблискувала на сонці. Ми звернули на доріжку до селища і під’їхали до церкви. Все навколо сповнював дзвін, натовп стояв біля воріт в очікуванні, доки ми вийдемо з карети та пройдемо поперед них. Рейчел усміхнулася і вклонилась їм усім. Ми помітили Кендалів, Пескоу, а також багатьох орендарів із маєтку, проходячи під звуки органа між рядами до свого місця.

На якусь мить ми стали навколішки в молитві, сховавши обличчя в долонях. «І що, — думав я, позаяк не молився, — вона говорить своєму Богові, якщо він узагалі у неї є? Може, дякує за успіх, якого досягла? Чи молить помилувати її?»

Вона підвелася з колін і знову сіла на м’яку лавку, відкривши молитовник. Обличчя в неї було спокійне й безтурботне. Мені б так хотілося ненавидіти її, як раніше, доки я її не зустрів. Та все ж я не відчував нічого, крім цього дивного, жахливого співчуття.

Зайшов вікарій, і ми підвелися. Почалася служба. Пам’ятаю, того ранку ми співали псалом: «Обманець не сяде всередині дому мого, і міцно не стане навпроти очей моїх неправдомовець». Вона ворушила вустами, промовляючи слова, і співала тихим, м’яким голосом. І коли вікарій піднявся до кафедри, щоб почати проповідь, вона склала руки на колінах і почала слухати, а її очі, серйозні, зосереджені, уважно вдивлялися в його обличчя, доки він промовляв: «Бійтеся потрапити до рук живого Бога».

Крізь вітражі просочувалося сонце, освічуючи її. Зі свого сидіння мені було видно круглі рум’яні обличчя сільських дітлахів, які позіхали в очікуванні кінця проповіді, я чув, як вони шаркають ногами, взутими в недільні черевики, мріючи побігти погратися босоніж по траві. На одну коротку мить я палко зажадав знову стати малим, невинним, сидіти на лаві поруч з Емброузом, а не з Рейчел. «За стінами міськими, в далечі, стоїть зелений пагорб». Не знаю, чому ми співали саме цей гімн того дня, може, з причини якогось свята для сільських дітлахів. Наші голоси дзвінко та чисто лунали між стінами парафіяльної церкви, і я не думав про Єрусалим, як, без сумніву, мусив. Натомість мені уявлялася проста могилка в кутку протестантського кладовища у Флоренції.

Коли хор розійшовся, і парафія ринула проходами до виходу, Рейчел шепнула мені:

— Гадаю, варто покликати сьогодні на обід Кендалів та Пескоу, як раніше. Стільки часу пройшло, вони можуть і образитися.

Якусь мить я подумав і легенько кивнув. Мабуть, так буде краще. Їхнє товариство допоможе подолати порожнечу між нами, і, зайнята розмовою з гостями, призвичаєна до мого мовчання в такий час, вона не матиме змоги кидати на мене задумливі погляди. Вийшовши з церкви, нам не довелося довго вмовляти Пескоу, а от із Кендалами було важче.

— Я муситиму покинути вас, — сказав мій хрещений батько, — одразу ж, як ми відобідаємо, та карета повернеться по Луїзу.

— Містер Пескоу має відслужити вечірню, — втрутилася дружина вікарія, ми зможемо підвезти вас.

Вони почали ретельно розробляти план поїздки, і доки вони сперечались і вирішували, як зробити краще, я помітив, як старший над робітниками, що працювали на будівництві терасової доріжки і майбутнього нижнього саду, стоїть збоку, біля стежки, з капелюхом у руці, подаючи мені мені якісь знаки.

— У чому річ? — запитав я в нього.

— Я перепрошую, містере Ешлі, сер, — сказав він, — я шукав вас учора, коли ми закінчили робочий день, та не знайшов. Просто хотів застерегти: якщо ви вирішите прогулятися терасовою доріжкою, не варто ставати на місток, який ми будуємо через нижній сад.

— А чому, що з ним не так?

— Це поки що лише каркас, сер, ми добудуємо його в понеділок уранці. Дошки здаються міцними, на перший погляд, та ваги не витримають. Хто б не ступив на них, щоб перейти на інший бік, може впасти й зламати шию.

— Дякую, — сказав я, — запам’ятаю.

Я повернувся і виявилося, що мої гості таки дійшли згоди, і, як тієї першої неділі, яка тепер здавалася такою далекою, ми розділилися на три групи: Рейчел із моїм хрещеним батьком їхала в його кареті, а ми з Луїзою — в моїй. Третіми слідували Пескоу в своєму брогамі. Так бувало вже безліч разів, і все ж, підіймаючись пагорбом, вийшовши та прогулюючись пішки, я все згадував той перший раз майже десять місяців тому в ту вересневу неділю. Того ранку мене дратувала Луїза, вся з себе манірна й пихата, і з того дня я нехтував її товариством. Вона не змінилася, лишилася моїм другом. Коли ми піднялися на пагорб і я знову сів до карети, я сказав їй:

— Ти знала, що насіння рокитника отруйне?

Вона здивовано на мене поглянула.

— Так, напевно, — сказала вона, — я знаю, якщо худоба з’їсть його, то помирає. І діти також. А чому ти питаєш? У Бартоні померла худоба?

— Ні, поки що ні, — відказав я, — але Темлін якось казав мені про те, що слід зрубати дерева, які похиляються з плантації на пасовище, адже насіння падає додолу.

— Мабуть, він має рацію, — відповіла вона. — Батько якось утратив коня, рік тому, бо той поїв диких ягід. Усе може трапитися так швидко, і нічого вже не вдієш.

Ми майже дісталися доріжки та паркових воріт, і мені чомусь стало цікаво, а що вона сказала б, якби я розповів про своє відкриття минулої ночі. Вона б перелякано поглянула, питаючи, чи не збожеволів я? Сумніваюся. Гадаю, вона мені повірила б. Та місце для розмови не годилося, адже поруч сиділи Веллінґтон та Джим.

Я поглянув назад — інші карети слідували за нами.

— Мені треба поговорити з тобою, Луїзо, — сказав я їй. — Коли твій батько поїде, після обіду, вигадай якийсь привід залишитися.

Вона пильно поглянула на мене, очікуючи пояснень, та я більше нічого не сказав.

Веллінґтон зупинився перед будинком. Я вийшов та подав Луїзі руку. Ми стояли й чекали на інших. Так, це могла б бути та сама неділя, вереснева. Рейчел усміхалася, як і тоді. Вона так само дивилася на мого хрещеного знизу вгору, розмовляючи, мабуть, усе про ту ж політику. Але тієї неділі, хоч мене й тягнуло до неї, вона все ще здавалася мені чужою. А тепер? Тепер чужою мені не була жодна її частинка. Я знав у ній усе найкраще і знав усе найгірше. Навіть мотиви всього того, що вона наробила, яких вона сама не могла збагнути, — я про них здогадувався. Тепер вона нічого не могла від мене приховати, Рейчел, моя мука…

— Прямо, — сказала вона, усміхаючись, коли ми зібрались у вестибюлі, — як раніше. Я така рада, що всі ви приїхали.

Вона поглядом усміхнулася до кожного з гостей і провела їх до вітальні. Кімната, як завжди, влітку мала найкращий вигляд. Вікна були прочинені навстіж, повітря прохолодне. Стрункі та високі японські гортензії з блакитними голівками стояли у вазах, відбиваючись у дзеркалах на стінах. За вікном сонце обпалювало галявини. Було спекотно. Лінивий джміль продзижчав за одним із вікон. Гості сіли, виснажені, задоволені можливістю відпочити. Сікомб приніс печиво та вино.

— Усі ви так страждаєте від слабесенького сонця, — розсміялася Рейчел. — Для мене це дрібниці. В Італії у нас така погода стоїть дев’ять місяців на рік. Під цим промінням я розквітаю. Я вас усіх зараз обслужу. Філіпе, не вставайте. Ви все ще мій пацієнт.

Вона налила вина в склянки і принесла нам. Мій хрещений батько та вікарій підвелися, протестуючи, та вона жестом посадила їх назад. Коли вона підійшла до мене, останнього, я виявився єдиним, хто не бажає випити.

— Не бажаєте? — запитала вона.

Я похитав головою. Більше з її рук я нічого не візьму. Вона поставила келих назад на тацю, підійшла та сіла на софі поруч із місіс Пескоу та Луїзою.

— Я так розумію, — сказав вікарій, — у Флоренції зараз також спекотно — майже нестерпно навіть для вас?

— Я ніколи так не вважала, — відказала Рейчел. — Із самого ранку ставні зачиняються, і у віллі цілий день панує прохолода. Ми призвичаюємося до клімату. Кожен, хто вирішить потинятися в таку спеку надворі, занедужає, тому ми лишаємося в будинках і спимо. Мені пощастило мати на віллі Санґаллетті маленький дворик, який виходить на північ, і туди ніколи не потрапляє сонячне проміння. У дворику є басейн із фонтаном, і коли повітря нагрівається, я вмикаю фонтан. Звук води, що скрапує, має здатність заспокоювати. Навесні та влітку я тільки там і сиджу.

Дійсно, навесні вона могла спостерігати, як бруньки рокитника розбухають та розпускаються, і квіти з похиленими золотими голівками вкривають голого хлопчика, який височіє над басейном, тримаючи в руках мушлю. Квіти, своєю чергою, в’янули та опадали, і коли наставала середина літа, як і тут, хоч у нас і не так спекотно, стручки на гілках дерева вибухали і розліталися на всі боки, а зелене насіння осипалося до землі. За всім цим вона спостерігала, сидячи в маленькому дворику, поруч із Емброузом.

— Як би мені хотілося відвідати Флоренцію, — сказала місіс Пескоу, її очі розширилися від мрій про бозна-яку дивовижну розкіш. Рейчел повернулася до неї і сказала:

— Отже, так і зробимо, наступного року ви приїдете і погостюєте в мене. Ви всі по черзі маєте приїхати і погостювати.

Одразу ж хором полилися вигуки, запитання та вислови сум’яття. Вона що, скоро має поїхати? Коли вона повернеться? Які в неї плани? Вона лише хитала головою у відповідь.

— Я мушу поїхати вже зовсім скоро, — сказала вона, — та скоро й повернуся. Я керуюся настроєм і не люблю прив’язуватися до конкретних дат.

Більше вона нікому нічого не розповіла.

Я зустрівся поглядом зі своїм хрещеним батьком, він скоса дивився на мене, а потім, смикнувши себе за вуса, звівся на ноги. Я уявив, яка думка крутиться у нього в голові. «Як тільки вона поїде, він знову стане таким, як раніше». День повільно тягнувся. О четвертій ми сіли обідати. Я знову був на чолі столу, а Рейчел — навпроти, по боках сиділи мій хрещений батько та вікарій. І знову полилися балачки та сміх, навіть поезія. Я сидів, майже так само мовчки, як і того разу, і спостерігав за обличчям Рейчел. Того разу я робив це мов зачарований, бо зовсім нічого не знав. Продовження розмови, зміна теми, залучення всіх присутніх за столом, я ніколи не бачив, щоб це так управно робила жінка, тож просто дивувався. Тепер мені були відомі всі її хитрощі. Вона починає тему, шепоче щось вікарію, прикриваючись рукою, від чого вони сміються, до них приєднується мій хрещений батько, нахиляючись, і питає: «Що-що, місіс Ешлі, що ви сказали?» — і вона одразу ж відповідає, швидко і з насмішкою: «Вікарій вас поінформує», а вікарій, зашарілий від гордості, вважаючи себе неабияким дотепником, береться розповідати історію, якої його сім’я ще не чула. Вона насолоджувалася цією маленькою грою, адже нами чотирма, дурнуватими корнуольцями, так легко було керувати і так легко водити за ніс.

Я думав, чи набагато важче це робиться в Італії? Навряд чи. Просто товариство там більше підходило під її характер. Поруч із Рейнальді, який завжди готовий прийти на допомогу, розмовляючи мовою, яку вона знала найкраще, бесіди на віллі Санґаллетті вигравали куди яскравіше, ніж ті, що велися за моїм нудним столом. Іноді вона жестикулювала, ніби намагаючись прояснити свою поспішну мову. Коли вона говорила з Рейнальді італійською, я помічав, що вона робить це ще частіше. Сьогодні, перервавши мого хрещеного батька, вона знову замахала обома руками, так спритно й майстерно, ніби відмітаючи повітря. Потім, очікуючи на його відповідь, вона злегка обперлася ліктями об стіл, зціпивши руки, й сиділа, не рухаючись. Слухаючи, вона повернулася в його бік, і з голови стола, де сидів я, було чітко видно її профіль. Вона завжди була іноземкою. Риси, акуратно вирізьблені на монеті. Темна й таємнича іноземка стоїть на порозі, на голові шаль, руки простягнені вперед. Та щойно вона відверталася, усміхаючись, іноземка зникала. З’являлася Рейчел, яку я знав, яку кохав.

Мій хрещений батько закінчив свою історію. Запала тиша. Знаючи всі її можливі рухи, я стежив за очима. Вони глянули на місіс Пескоу, потім на мене.

— Може, перейдімо в сад? — спитала вона.

Ми всі підвелися, і вікарій, діставши годинник, зітхнув та зауважив:

— Дуже прикро, та я мушу покинути вас.

— І я теж, — додав мій хрещений батько. — У мене в Лакзільяні захворів брат, я обіцяв провідати його. Та Луїза може залишитися.

— Ну ви хоч залишитеся випити чаю? — запитала Рейчел.

Та виявилося, що було пізніше, ніж вони гадали, і незабаром, після короткої метушні, Нік Кендал та сімейство Пескоу від’їхали у брогамі. Лишилася тільки Луїза.

— Тепер, коли нас тільки троє, — сказала Рейчел, — давайте відкинемо формальності. Перейдімо в будуар.

І усміхнувшись до Луїзи, вона повела нас нагору.

— Луїза вип’є tisana, — вигукнула вона через плече. — Я відкрию їй свій рецепт. Якщо її батько коли-небудь страждатиме від безсоння, це допоможе.

Ми всі зайшли до будуару та сіли: я біля відчиненого вікна, Луїза на стільці. Рейчел почала готувати.

— По-англійськи, — сказала Рейчел, — якщо взагалі існує tisana по-англійськи, в чому я сумніваюся, використовують очищений ячмінь. Я привезла із Флоренції власні сушені трави. Якщо вам сподобається, я залишу трохи, коли від’їжджатиму.

Луїза підвелася зі стільця і стала поруч із нею.

— Я чула від Мері Пескоу, що ви знаєте назву кожної рослини, — сказала вона, — і лікували орендарів тут, у маєтку, від багатьох хвороб. У давні часи люди набагато більше зналися на таких речах, аніж сьогодні. Кілька старих досі вміють заговорювати висипи та бородавки.

— Я можу заговорити значно більше, ніж простий висип, — розсміялася Рейчел. — Навідайтеся до орендарів та спитайте самі. Наука про трави дуже давня. Я навчилась у своєї матері. Дякую, Джоне.

Джон приніс чайник із окропом.

— У Флоренції, — продовжила Рейчел, — я постійно заварювала tisana у себе в кімнаті й давала настоятися. Так краще. Потім ми виходили у дворик, сідали, я вмикала фонтан, і, попиваючи tisana, ми споглядали, як у басейн накрапає вода. Емброуз міг сидіти й дивитися на це годинами.

Вона налила воду, яку приніс Джон, у заварник.

— Я думаю над тим, — сказала вона, — щоб наступного разу, коли повертатимуся до Корнуолу, привезти з Флоренції маленьку статую, таку, яка стоїть в мене над басейном. Треба буде її пошукати, та впевнена, зрештою, я впораюся. Можна буде поставити її посеред нового нижнього саду, який ми тут будуємо, і зробити фонтан. Як гадаєте?

Вона повернулася до мене, усміхаючись, і помішуючи tisana ложечкою в лівій руці.

— Якщо ви так бажаєте, — відповів я.

— Філіпові бракує ентузіазму, — відказала вона Луїзі, — він або ж погоджується з усім, що я кажу, або ж йому взагалі байдуже. Іноді мені здається, що всі мої старання тут марні, терасова доріжка, кущі на плантації. Його влаштувала б простенька трава та багниста доріжка. Ось, тримайте свою чашку.

Вона подала чашку Луїзі, яка знову сіла на стілець. Потім передала мені мою, підійшовши до підвіконня.

Я похитав головою.

— Не бажаєте tisana, Філіпе? — спитала вона. — Але ж вона вам допомагає заснути. Раніше ви ніколи не відмовлялися. Це особливий рецепт. Я приготувала її вдвічі міцнішою, ніж зазвичай.

— Випийте за мене, — відповів я.

Вона стенула плечима:

— Собі я вже налила. Я люблю, щоб вона була настояна. А вашу доведеться вилити. Дуже шкода.

Вона нахилилася наді мною та вилила вміст чашки у вікно. Встаючи, вона поклала руку мені на плече, і до мене долинув запах, який я так добре знав. Не парфумів, аромат самої її сутності, її шкіри.

— Ви в порядку? — прошепотіла вона так, щоб Луїза не чула.

Якби всі знання, всі відчуття можна було знищити, я б погодився, тільки б вона лишалася, тримаючи руку на моєму плечі. Ніякого розірваного листа, ніякого таємничого пакетика в маленькій шухляді, ніякого зла, ніякої дволикості. Її рука ковзнула від плеча до мого підборіддя, і завмерла там у миттєвій ласці, яка, позаяк вона стояла між мною та Луїзою, лишилася непоміченою.

— Упертий ви мій, — сказала вона.

Я поглянув поверх її голови і побачив портрет Емброуза над камінною полицею. Його очі, юні та невинні, вп’ялись у мої. Я нічого не відповів, і відійшовши, вона поставила мою порожню чашку на тацю.

— Ну, що скажете? — спитала вона Луїзу.

— Боюся, — перепросила Луїза, — мені також знадобиться час, щоб уподобати її.

— Мабуть, — сказала Луїза, — кислуватий присмак підходить не всім. Не зважайте. Це прекрасний заспокійливий засіб для неспокійних душ. Сьогодні ми всі міцно спатимемо.

Вона усміхнулася та повільно відпила з власної чашки.

Ми ще трохи поговорили, десь із півгодини чи довше. Точніше, говорила Рейчел із Луїзою. Потім, устаючи та ставлячи чашку назад на тацю, вона сказала:

— Спека вже спала, хто прогуляється зі мною в саду?

Я мигцем глянув на Луїзу, яка, помітивши це, не відповіла.

— Я пообіцяв Луїзі показати старий план маєтку в Пеліні, який нещодавно знайшов. Там чітко вказані всі межі, і видно, що стара фортеця входить до земель маєтку.

— Гаразд, — сказала Рейчел, — можете перейти до вітальні або лишитися тут, як забажаєте. Я прогуляюся сама.

Наспівуючи якусь пісеньку, вона пішла до синьої спальні.

— Лишайся тут, — сказав я неголосно Луїзі.

Спустившись сходами, я пішов до контори, оскільки там, серед паперів, у мене дійсно був старий план. Я знайшов його у підшивці і повернувся через двір до будинку. Коли я підійшов до бокових дверей, які були недалеко від вітальні та виходили в сад, Рейчел саме вирушила на прогулянку. Вона не взяла капелюха, натомість тримала в руці розкриту парасольку від сонця.

— Я надовго не затримаюся, — сказала вона, — прогуляюся до тераси, хочу подивитися, який вигляд матиме маленька статуя в нижньому саду.

— Будьте обачні, — сказав я.

— Чому б це раптом? — спитала вона.

Вона стояла біля мене, парасолька спочивала в неї на плечі. На ній була чорна сукня з тонкого мусліну з білим мереживним коміром навколо шиї. Вона здавалася майже такою самою, як тоді, коли я побачив її вперше, десять місяців тому. Втім, тепер було літо. Запах свіжоскошеної трави витав у повітрі. Навколо сновигали в щасливому польоті метелики. На великих деревах за галявиною воркували голуби.

— Будьте обачні, — сказав я поволі, — прогулюючись під таким палючим сонцем.

Вона розсміялася й пішла далі. Я дивився, як вона перетинає галявину та підіймається сходами до тераси.

Я повернувся в будинок і, поспіхом піднявшись сходами, зайшов до будуару.

Луїза чекала на місці.

— Мені знадобиться твоя допомога, — сказав я поспішаючи, — та часу в нас нема.

Вона підвелася зі свого стільця й запитально поглянула на мене.

— У чому річ?

— Пам’ятаєш ту нашу розмову, яка сталася кілька тижнів тому, в церкві? — спитав я в неї.

Вона кивнула.

— Що ж, ти мала рацію, а я помилявся, — сказав я, — та річ не в цьому. Я підозрюю дещо значно гірше, але маю дістати переконливі докази. Здається, вона намагалася мене отруїти, так само, як отруїла Емброуза.

Луїза стояла мовчки, її очі розширилися від страху.

— Не важливо, звідки мені це відомо, — сказав я, — та докази можуть бути в листі від того чоловіка, Рейнальді. Я хочу обшукати її бюро і знайти його. Ти ж розумієш трохи італійською, вчила ж французьку. Удвох ми зможемо щось перекласти.

Я вже порпався в бюро, куди ретельніше, ніж минулої ночі при світлі свічки.

— Чому ти не розповів моєму батькові? — запитала Луїза. — Якщо вона справді винна, він зможе притягнути її до відповідальності.

— Мені потрібні докази, — відповів я.

Охайно складені документи, конверти. Розписки, рахунки, які точно стривожили б мого хрещеного батька, якби він їх побачив, та мені було байдуже, я гарячково сподівався знайти те, що шукав. Я ще раз спробував відчинити маленьку шухляду, в якій лежав пакетик. Цього разу вона була незамкнена. Я відкрив, і вона виявилася порожньою. Конверт зник. Моя tisana могла б послугувати доказом, та вона вилила її у вікно. Я все відчиняв шухляди, а Луїза стояла поруч, стривожено насупивши брови.

— Треба було почекати, — сказала вона. — Це нерозумно. Треба було почекати мого батька, він би все зробив законно. Те, чим ти зараз займаєшся, має вигляд звичайнісінької крадіжки.

— Коли йдеться про життя та смерть, — відказав я, — немає коли чекати на законні дії. Ось, що це?

Я нетерпляче тицьнув їй до рук довгий аркуш паперу з назвами. Деякі було написано англійською, деякі латиною, а деякі італійською.

— Я не впевнена, — відповіла вона, — та, здається, це список рослин і трав. Почерк важко розібрати.

Вона намагалася розгадати написи, а я тим часом вивертав уміст шухляд.

— Так, — сказала Луїза, — це, певно, її трави та настоянки. Інший аркуш — англійською, здається, це нотатки з розведення рослин, поради за породами.

— Пошукай рокитник, — сказав я.

На мить ми зустрілися поглядами, вона все зрозуміла. Потім поглянула ще раз на аркуш, який тримала в руках.

— Так, є, — сказала вона, — та це нічого нам не говорить.

Я вихопив у неї аркуш і прочитав там, куди вона вказала пальцем.

«Laburnum Cytisus. Походить із південної Європи. Всі рослини цього роду можна пересаджувати, використовуючи насіння, а деякі — за допомогою живців. На першому етапі слід посіяти насіння в клумбі або ж безпосередньо у відведеному для рослини місці. Навесні, приблизно в березні, якщо рослина недостатньо виросла, її можна пересаджувати рядками в розплідник, де вона має лишатися, доки не дозріє достатньо для пересадки в місця безпосереднього зростання».

Нижче було додано довідку про джерело, звідки було взято інформацію: Новий ботанічний сад. Надруковано для «Джон Стокдейл та Компанія», Т. Боуслеєм, Болд-Корт, Фліт-стрит, 1812.

— Про отруту тут немає нічого, — сказала Луїза.

Я продовжив обшукувати бюро. Знайшов лист із банку. Я впізнав почерк містера Коуча і поспіхом розгорнув його:

«Шановна мадам!

Дякуємо вам за те, що повернули колекцію коштовностей сімейства Ешлі, які, згідно з вашими інструкціями, позаяк ви вирушаєте за кордон, будуть зберігатися в нашому сейфі, доки права на них не перейдуть до вашого спадкоємця містера Філіпа Ешлі.

Із повагою, Герберт Коуч».

Я поклав листа назад, відчувши на серці раптовий біль. Хай би як впливав на неї Рейнальді, цей учинок вона здійснила з якихось власних міркувань, імпульсивно.

Більше я нічого не знайшов. Я обшукав усі шухляди, перевірив усі відділи для листів. Або ж вона знищила лист, або ж носила з собою. Спантеличений, розчарований, я повернувся до Луїзи.

— Його тут немає, — сказав я.

— Ти перевірив промокальний папір? — спитала вона невпевнено.

Немов той дурень, я поклав його на крісло, навіть не подумавши, що така очевидна річ може ховати в собі таємного листа. Я підняв папір, і з нього, з-поміж двох чистих сторінок, випав конверт із Плімута. Лист усе ще лежав усередині. Я дістав його й передав Луїзі.

— Ось він, — сказав я, — поглянь, чи зможеш ти щось розібрати.

Вона поглянула на листок паперу, а потім передала мені.

— Але це не італійська, — сказала вона. — Прочитай сам.

Я прочитав листа. Всього кілька коротких рядків. Він відкинув формальності, як я й передбачав. Але не так, як я собі уявляв. Лист було написано об одинадцятій вечора, але вступу не було.

«Позаяк ви стали більше англійкою, ніж італійкою, пишу вам вашою новою рідною мовою. Вже за одинадцяту, опівночі ми відпливаємо. Я зроблю у Флоренції все, що ви просили, і навіть більше, хоч і не впевнений, що ви на це заслуговуєте. Принаймні вілла та слуги будуть готові до вашого приїзду, коли ви нарешті вирішите відірватися від тих країв. Не тягніть надто довго. Я ніколи особливо не довіряв тим вашим сердешним запалам, як і вашим емоціям. Якщо ви, зрештою, не в змозі покинути хлопця, беріть його з собою. Та попереджаю — я б не радив цього робити. Бережіть себе і вірте мені. Ваш друг Рейнальді».

Я прочитав раз, потім ще раз. І передав Луїзі.

— Ти не знайшов доказів, яких шукав? — запитала вона.

— Ні, — відповів я.

Чогось бракувало. Якогось постскриптуму, на додатковому листку, який вона мала б сховати між іншими паперами. Я ще раз перевірив, та нічого не знайшов. Папір був чистий, за винятком одного згорнутого пакунка. Я вхопив його та розірвав упаковку. Цього разу це був не лист і не список трав чи рослин. Це був портрет Емброуза. Ініціали в кутку важко було розібрати, та я вирішив, що це один з її італійських друзів або ж якийсь художник, позаяк після ініціалів було виведено «Флоренція» і дата — червень того року, коли він помер. Вдивляючись, я розумів, що це, швидше за все, останній портрет Емброуза. Він значно постарішав, після того як покинув дім. Біля вуст та в куточках очей виднілися зморшки, яких я раніше не бачив. І в погляді його читався якийсь острах, ніби одразу ж за його плечем стояла тінь і він боявся поглянути назад. Його обличчя здавалося розгубленим і самотнім. Ніби він знає, яке нещастя на нього очікує. І хоч ті очі просили любові, вони благали й про співчуття. Під малюнком Емброуз сам написав кілька слів італійською: «Для Рейчел. Non ramentare che le ore felici. Емброуз».

Я передав малюнок Луїзі.

— Це все, що є, — сказав я. — Що тут написано?

Вона прочитала слова вголос, і на якусь мить задумалася.

— «Пам’ятай лише щасливі часи», — вимовила вона повільно.

І повернула мені малюнок та лист від Рейнальді.

— Вона не показувала його тобі раніше? — запитала Луїза.

— Ні, — відповів я.

Якусь мить ми мовчки дивилися одне на одного. Потім Луїза сказала:

— Може, ми безпідставно її звинуватили? Щодо отрути? Ти ж сам бачиш, немає жодних доказів.

— Доказів не буде ніколи, — сказав я. — Ні зараз. Ні взагалі коли-небудь.

Я поклав малюнок на бюро, а поруч — лист.

— Якщо немає доказів, — сказала Луїза, — ми не маємо права її засуджувати. Можливо, вона невинна. А може, й винна. Нічого не поробиш. Якщо вона невинна, а ти її звинуватиш, ти ніколи цього собі не пробачиш. Винним станеш ти, а не вона. Давай підемо звідси, спустимося до вітальні. Тепер я шкодую, що ми чіпали її речі.

Я стояв біля відчиненого вікна будуару, дивлячись на галявину.

— Вона там? — спитала Луїза.

— Ні, — відповів я, — вона пішла вже більш ніж півгодини тому і все ще не повернулася.

Луїза перетнула кімнату і стала біля мене. Вона поглянула мені у вічі.

— Чому в тебе такий дивний голос? — запитала вона. — Чому ти все дивишся на ті сходинки до терасової доріжки? Щось не так?

Я злегка відтрутив її та підійшов до дверей.

— Знаєш дзвінок на сходовому майданчику, під баштою? — запитав я в неї. — Той, яким ми користуємося, щоб скликати робітників на обід? Іди туди й щосили дзвони.

Вона спантеличено на мене поглянула:

— Навіщо?

— Тому що сьогодні неділя, — сказав я, — і в будинку майже нікого нема, всі або сплять, або десь роз’їхались. А мені може знадобитися допомога.

— Допомога? — повторила вона.

— Так, — сказав я, — із Рейчел могло статися лихо.

Вона вп’ялася в мене поглядом. Її очі, такі блакитні та щирі, розглядали моє обличчя.

— Що ти накоїв? — спитала вона, і раптом її охопило погане передчуття, яке одразу ж переросло у певність. Я розвернувся і вийшов із кімнати.

Я побіг сходами донизу, перетнув галявину і піднявся стежкою до терасової доріжки. Рейчел ніде не було видно.

Над нижнім садом, біля каміння, будівельного розчину та купи деревини, стояли два пси. Один із них, молодший, підійшов до мене. Інший лишився на місці, ближче до купи розчину. На піску та вапні я побачив її сліди. Парасолька, усе ще розкрита, перекинулася на бік. Раптом із годинникової башти будинку вдарив дзвін. Він усе не стихав, а що день стояв тихий та спокійний, його звук мав линути крізь поля, ген до моря, і чути його було навіть рибалкам.

Я підійшов до краю стіни понад нижнім садом і побачив місце, де робітники почали ладнати місток. Частина містка все ще була там, підвішена, жахлива, потворна, немов висяча драбина. Решта впала далеко в безодню.

Я спустився туди, де вона лежала, посеред деревини та каміння. Узяв її руки в свої. Вони були холодні.

— Рейчел, — промовив я до неї, і знову: — Рейчел.

Собаки нагорі почали гавкати, дзвін забив ще гучніше. Вона розплющила очі й поглянула на мене. Спочатку з болем. Потім розгублено. І, нарешті, мені здалося, вона мене впізнала. Та я помилявся навіть тоді. Вона кликала Емброуза. Я не відпускав її рук, доки вона не померла.

У давнину на перехресті чотирьох доріг вішали злочинців.

Та то було колись.

Дафна дю Мор’є. — британська письменниця, одна з найвідоміших авторок XX століття. Як і її культовий роман «Ребекка», екранізований 11 разів, книжка «Моя кузина Рейчел» стала основою для створення кількох фільмів, а прем’єра нової екранізації відбулася 2017 року.

Філіпа, який у ранньому дитинстві втратив батьків, виховав двоюрідний брат Емброуз. Хлопці майже весь час проводили разом у рідному маєтку. Згодом Емброуз був змушений виїхати до Італії на лікування. Там він зустрів далеку родичку Рейчел, закохався в неї та несподівано вирішив одружитися... Однак після весілля чоловік загадково помер. Філіп підозрює в убивстві дружину брата: Емброуз у листах писав щось про спроби його отруїти. Та коли чарівна Рейчел з’являється в маєтку, Філіп сумнівається у своїх підозрах — жінка зовсім не схожа на вбивцю. Вона така вродлива й спокуслива, що Філіп не спроможний опиратися почуттям... Але хто ж ця незнайомка? Хитра злочинниця чи невинна жертва?..

Примітки

1

Piazza — площа (іт.). — Тут і далі прим. пер.

(обратно)

2

Tisana — трав’яний чай; відвар, настій (іт.).

(обратно)

3

Високий екіпаж із підлокітниками і ящиком для собак під сидіннями.

(обратно)

4

Спеціальна сукня для верхової їзди, складалася з довгої суконної спідниці та кофти.

(обратно)

5

Вид громадського транспорту в доавтобусну епоху, продовгуватий візок із сидіннями для шести-десяти пасажирів, запряжений двома-трьома кіньми.

(обратно)

6

Хибний крок (фр.).

(обратно)

7

Соціальний прошарок англійського суспільства XVI–XVII століть, нетитулована середня й дрібна шляхта.

(обратно)

8

Пітер Лелі (1618–1680) — англійський художник голландського походження.

(обратно)

9

Годфрі Неллер (1646–1723) — англійський портретист, придворний художник монархів Англії.

(обратно)

10

Франческо Фуріні (1604–1646) — італійський художник і поет.

(обратно)

11

Андреа дель Сарто (1486–1530) — італійський художник, представник флорентійської школи.

(обратно)

12

Маскарадний костюм у вигляді довгого плаща з рукавами і капюшоном.

(обратно)

13

Пасажирський кузов, частина даху якого відкривається над переднім рядом сидінь.

(обратно)

14

Персонаж новели американського письменника Вашинґтона Ірвінґа, житель селища поблизу Нью-Йорка, який проспав 20 років у горах і спустився, коли всі його знайомі померли. Символ людини, що відстала від часу та проґавила своє життя.

(обратно)

Оглавление

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg